Book: Маріупольський процес



Маріупольський процес

Галина Вдовиченко

Маріупольский процес

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Передмова

Людина і любов на війні, псевдо якої – АТО

У сучасному українському літпроцесі, виявляється, бувають, окрім радісних відкриттів, іще й приємні збіги. Шість років тому, навесні 2009-го, будучи «журістом» конкурсу «Коронація слова» у жанрі «Романи», я звернув увагу на рукопис, який вражав не лише незвичним сюжетом (чоловік впроваджується у зграю вовків), а й простою і водночас надзвичайно соковитою мовою. Я був радий, що переважна більшість колег по журі – прозаїків, критиків, видавців – розділили мою думку й присудили роману «Замок Гербуртів» першу премію. Уже після оголошення переможців дізнався ім’я авторки – Галина Вдовиченко, письменниця зі Львова. Згодом роман вийшов під іншою назвою – «Тамдевін».

Нинішньої весни довелося знову бути в журі (тепер уже як переможцю першої «Ґранд-Коронації») конкурсу для володарів лише перших премій попередніх «Коронацій». Роман «Маріупольський процес» узявся читати не відразу, надто багато останнім часом виявилося охочих писати про Революцію Гідності й АТО. Але моя насторога зникла вже після кількох сторінок. Твір вразив якоюсь, я б сказав, зворушливою людяністю в зображенні подій, нібито добре відомих із ЗМІ й розповідей очевидців. І не лише неординарним сюжетом – захопленого в полон українського вояка із Західної України терористи віддають у своєрідне рабство жительці села, що неподалік Маріуполя, у якої закутий у кайданки укроп трудитиметься на ремонті хати…

Що далі читав рукопис, то більше переконувався: нам не вистачає саме такого твору про те, що ми називаємо нинішнім драматичним українським буттям, про те, що відбувається тепер на Донбасі. Події поставали через людські долі й характери, виписані яскраво та водночас мовби якось непомітно для ока, так що їм віриш одразу. У газетах та інтернет-виданнях про цьогорічні «Коронацію» й «Ґранд-Коронацію» можна було прочитати, що «Маріупольський процес» – це роман про кохання сепаратистки й бійця АТО. Я б заперечив: це насамперед роман про історію пізнання людини людиною, про ламання стереотипів щодо «західників» і «східняків» крізь звичайні людські почуття, про відкриття через це пізнання самого себе, світу та перемогу цих почуттів над жорстокістю й абсурдом цієї, як, зрештою, і всілякої війни.

Історія взаємин, пізнання, розчарувань і здобутків Ольги і Романа не тільки зворушує, змушує переживати, затамовуючи подих, а й спонукає переосмислювати те, що ми знаємо про донецькі події, АТО, її учасників і сепаратистів. А чого вартий образ простої дівчини з того ж донецького села, що й Ольга, – колоритної Вальки Самореклами! І ніякі ці жінки не сепаратистки, вони просто по-жіночому щиро хочуть жити й кохати під мирним небом. У романі багато драматичного і водночас ліричного, що робить твір особливо сприйнятливим.

Переважна більшість членів журі поставили «Маріупольському процесу» найвищі бали, а я згодом дізнався, що автором роману-переможця, як і шість років тому, тільки тепер уже в другій «Ґранд-Коронації», є… знову Галина Вдовиченко. Щиро порадів, бо після «Замку Гербуртів» було видно творче зростання авторки з кожним новим романом. І ось «Маріупольський процес»… Зникли й питання, звідки авторка так достовірно знає природу і людей Донбасу, – з-під Маріуполя, як виявилося, її чоловік і в тих краях вона неодноразово бувала, добре знає, як мовиться, обстановку й місцевість і, найголовніше, – людей. Як і тих земляків-львів’ян, які воюють з агресором в українській армії.

«Маріупольський процес» обов’язково має бути прочитаним на окупованій частині Донбасу. Буває, правдивий, такий, що щемить душа після його прочитання, твір вартніший за всі пропагандистські й контрпропагандистські статті та передачі. Так маємо й тут. Бо роман цей саме про людину, про її метання й пошуки, про Схід і Захід України на рівні «східняцьких» і «західницьких» душ і болю. Він таки і про любов, яка одвіку проростала всупереч усім війнам і терористам.


Володимир Лис

* * *

Територія заповідника «Кам’яні могили», що неподалік Маріуполя, є частиною Українського кристалічного щита. З нею пов’язана легенда про те, що колись на місці цієї гірської країни було королівство. Злий чаклун зачарував його. Існує спосіб, як зняти чари з цього місця, але досі ніхто не зміг цього зробити.

Краєзнавчий довідник

Час бойових та окупаційних дій у Донбасі був сповнений знаками, таємницями та містикою…

Олена Степова, блогер з Луганщини, Фейсбук

Звичайно, усюди, навіть у Слаці, є політики і священники, айятолли та економісти, які переконують, наче реальність – це те, що вони нам говорять. Не вірте їм, вірте лише пописувачам, цим банкірам, які перетворюють друковані аркуші у цінність, але не намагаються видати результат за істину.

Малкольм Бредбері. Курси обігу

Частина перша

1

Плямистий малюнок опалих черешень на землі. Червоних, розчавлених ягід з рудими цятками. Із висоти майже трьох метрів цей клаптик битої землі, оточений споришем, нагадує знайомий контур. Тю! Та це ж карта України! Химерна картинка, клякса у шкільному зошиті, витолочена ногами залисина у траві.

Он викручена лінія заходу – профіль собачої морди, нахиленої до грудей. Короткі лапи – Одеська область та Крим. На півночі, де Чернігівщина, – спина зі складеними крилами. Крилатий пес, пес-пташеня перед стрибком. Ольга давно зробила це відкриття, ще на уроках географії у шостому класі. Чи ще хтось це колись помічав? Вона ніколи не з’ясовувала. Хотіла було запитати вчительку, чи не нагадує їй Україна маленького французького бульдога, але засоромилась, побоялася, що з класу виженуть. А тепер – буває ж таке! – карта намалювалася на її подвір’ї під баргароном.[1]


На географічних картах Ольга розумілася найкраще з усіх у класі, а може, навіть краще від учительки географії Катерини Юхимівни.

Зірвала, потягнувшись, із гілки над головою лискучу ягоду баргарона, розчавила її язиком до піднебіння – смакота… Улюблене заняття – вилізти на дерево й сидіти тут, роздивляючись навсібіч. Особливо у сезон черешень. Попльовуючи кісточки у траву.

Колись Ольга зафарбовувала контурні карти просто так, не для оцінки, для себе. Одноманітне шорхання олівцем по папері висмикувало її з дійсності – вона линула у свій світ. Навіть після батькових п’яних прочуханок у хаті, які закінчувались тим, що баба Аня, і мама, і Ксюха ображено шморгали носами й збирали розкидані речі (батько називав цей процес «поганяти бабів»), молодша його донька навіть сльозинки не витискала. Вона западала у мовчанку. Годину-другу сиділа з олівцями над контурними картами, що залишилися від сестри та брата майже новенькими, і навіть не чула гарчання батькового хропу із сусідньої кімнати. Обриси країн нагадували їй якісь предмети та живих істот. Цієї схожості не зауважували, хіба погоджувалися з тим, що Італія – це чобіток. Але хто ж не знає, що Італія схожа на чобіток? Багато іншого ніхто не помічав. Країни складалися пазлами, лягали кожна на своє місце, утворювали клаптикові ковдри, якими накривали континенти.

Погойдуючи босою ногою, Ольга роздивлялася з висоти своєї гілки копію країни, окреслену вигадливо розрослим споришем. Ось там, де найбільше скупчення білих кісточок та плям від ягідних шкірок, Донецьк. Он там Маріуполь, а он її село. Могла б показати майже усі більші міста на цій карті, будь-яку суперечку виграти, якби це когось цікавило. Рано чи пізно вона вступатиме на географічний факультет, згодом подорожуватиме – на місці не сидітиме! – бо ж дотепер далі Маріуполя й не виїжджала. Ось таке в неї буде майбутнє.

Якби була можливість скласти тести, вона б ще цього року вступала до університету. А тепер що? Доведеться почекати… Нехай уся ця колотнеча вляжеться.

Спробувала влучити у Київ обсмоктаною кісточкою й промазала. Біла куля гайнула у простори Азовського моря, у траву.

У ці спекотні дні рясні ягоди сиплються на долівку, чавляться підошвами берців-черевиків, забиваються у ребра гумових шльопанців – залежно від того, у що взуті її брат Вітьок та його горлата ватага. Ольга знає далеко не всіх, поміж них лише кілька її односельців. Є якісь друзі Вітька з Маріуполя, вона їх теж донедавна не знала. Є приїжджі здалеку. Добряче потовклися тут учора, обнесли нижній ярус розлогого дерева, гілку за гілкою, нещадно відтягуючи їх донизу. Тепер ляпки та кісточки ягід усюди, гості спльовували їх собі під ноги, товкли у землю, лиш дехто цілився убік, у траву.

У Ольги з баргароном давні приятельські стосунки, ще відтоді, як вона у другому класі прочитала «Пригоди Цибуліно». Принц Лимон, синьйор Помідор, барон Апельсин… Барон? Апельсин?!!

Неправильно, сказала тоді маленька Ольга вчительці. У книжці помилка, бо я знаю барона, він Баргарон, мій друг. Діти сміялися… «Барон-баргарон! – перекидалися словами, дражнили її. – Барон-баргарон!»

Ольга сидить на грубій гілляці, босими ногами спирається на нижню, теж міцну, порепану, надійну – чухає стопу, лоскоче своє дерево. Голова серед листя, вільна рука підтягує гілки. Зубами зриває ягоди… Це її «хатка», надійний сховок – Барон Баргарон.

На горищі туркочуть голуби, над столом з подертою по кутах клейонкою гуде бджола, нарешті завмирає на липкій ягоді у мисці, тягне солодкий сік з м’ясистої тріщинки. На осонні маніжаться кішки, поскручувалися бубликами – чорна Циганка, смугаста Рибка. А Ольга у шапці-невидимці, непомітна для всіх. Ніхто не знає, де вона є, а їй згори видно все. Он там огрядна жінка у хустці – наче Степанівна? – дріботить уздовж посадки від сільського кладовища. У чистому небі над балкою кружляє яструб. За полем соняшника здіймає дорожню куряву стрімка «газелька»…

Тихо й спокійно. Як до війни.

Неначе всі тут, вдома, й лише поховалися у прохолоду кімнат від червневої спеки. Здригнулася від різкого звуку мобілки, обтерла руку до шортів, витягла телефон з кишені:

– Алло.

У мобілці чути, як брат із кимось говорить. Ото вже звичка: набрати номер, а самому робити своє.

– Віть! – покликала, нагадавши про себе.

– Я! – озвався брат. – Ти на вєліку сьогодні?… Чи нехай Сашко приїде?…

– Сашко хай приїде.

– Що у нас сьогодні?

– Борщ.

– Хлопці, борщ! – голосно убік. – А ще?…

– Досить з вас і борщу.

– То коли? – уточнює Вітьок. – Вже?

– За півгодини, не раніше.

– Часнику привези.

– А каші березової?

У мобілці – віддалені матюки, чути якісь вигуки, грюкіт, якась там метушня здіймається на їхній базі.

Брат квапливо кидає:

– Все! Відбій!

Бджоли гудуть. Коли тиша, тоді особливо чути, як бринить від бджіл повітря.

Ольга спускається на землю, немов по драбині, з гілки на гілку. Пластмасове відерце з черешнями у руці. Бувай, Бароне Баргароне. Із твоєї висоти усе виглядає інакше. Остання над землею «сходинка» – не гілка, а згадка про неї. Батько залишив цей штурпак кілька років тому. Тепер він гладенький, відполірований часом і доторками, а тоді був свіжим уламком нижньої гілки – Ольга попросила не пиляти її до основи, залишити хоч трішки, аби нагору вилазити.

Батько послухався, він був на той момент хороший, нікого не ганяв-не ображав, бо був тверезий. Він казав: твєрьозий.

Ольга чіпляє відро на сучок, зістрибує на землю – і п’ятою у черешневу кісточку. Боляче. Учора треба було поприбирати. Оце як вчасно не зробиш, згодом відкладена робота нагадає про себе новою проблемою. Де той віник? Обчімханий драпак береться до роботи, збирає сміття. На совок – і за літню кухню його, у бур’яни.

Як бахнуло!

Стріляли з гранатомета, на виїзді з села, там, де замаскований блокпост. Ольга вже знала ці звуки: гранатомет, точно. Один постріл.

– Бабо Аню! – гукнула, поспішила до хати, кинувши віника. – Не бійся! Я тут.

Баба Аня не боялася. Вона навіть не вийшла зі свого заціпеніння, наче й не чула вибуху, занурена з головою у власний світ. Далеко від онуки й від рідної хати. Напівлежала у дальній кімнаті, на двох великих подушках. Очі розплющені, а наче спить.

– Я піду ненадовго, мені треба. – Ольга дала їй напитися зі склянки, притримуючи голову. Баба Аня зробила кілька байдужих ковтків. – А тоді погодую тебе… Їсти хочеш?

Мовчання у відповідь.

За селом пролунала автоматна черга. Калаш. Повсякденний звуковий фон за останні тижні.

Борщ заливає тоненькою цівкою газову плиту. Ольга підхоплює кришку. Гаряча! Випускає її на підлогу з гуркотом, хапається попеченими пальцями за вухо. Що ж це за день такий! Борщ кипить, заповнює пахощами літню кухню, густий борщ, правильний, щоб ложка стояла. Каструля з виварку завбільшки, самої картоплі добра миска пішла.

Ольга дмухає на пальці, скручує газ до мінімуму, з жалем дивиться на свої руки: сліди від опіку, порізи, червоний лак обліз на нігтях… Не тримається манікюр. Стільки роботи, і все на одні руки.

Набрала номер брата, Вітьок виклик збив. А Сашко приїхав за годину. Вистрибнув з автівки, розмальованої під камуфляж – не було такої у селі, звідкись пригнали – збуджений та метушливий, украй заведений. Й одразу до кухні: давай швидше! Легко підхопив великий термос, військовий, похідний: рухайся-рухайся! Переллємо, по ходу, той суп чи що там у тебе, й погнали-погнали, у нас там гості, прикинь, самі, без запрошення, а ми до вас в ранковий час! Заблукали, так виглядає. Нарвалися на засідку. Хто-хто! Укри, хто! Ми двох завалили, ще двоє контужені, їх зараз Буча допитує, прикинь! Притримуй кришку, я сам переллю.

– То, може, й сам поїдеш? – запитала. – Усе там роздай, розводягу маєте…

– Яке! – не погодився. – Ти зараз там потрібна, поїхали-поїхали, жерти ж хочеться. Війна війною, а обід за розкладом.



2

На подвір’ї колишньої мехбригади, у мереживній тіні акацій лежав на землі солдат – головою на автопокришці. Йому юшила кров з носа і з вуха, півобличчя – суцільний багряний синець. Одне око сховалося під набряком, друге раз у раз туманилося безтямністю, тікало під лоба, викочуючись білим яблуком. Це страшенно лютило Бучу. «Дурочку мені тут включати? – гарикав він. – Я т-тобі покажу, дурочку включати!»

Око солдата поверталося на місце, очманіло плавало, намагаючись зосередитися на джерелі крику, на людях, що скупчилися над ним, зупинялося на чорному отворі автоматного ствола, який стрибав у руках горланя.

Решта мовчали, стояли півколом, серед них Вітьок. Командував допитом Буча, але його надривний запал поступово згасав. Натомився Бучаєв.

У захопленого на камуфляжі, на грудях, відбився слід рифленої підошви. Власник берця – швидше за все, знервований Буча – добряче приклався ногою, вступивши перед тим у калюжу крові когось із полонених або вбитого.

Сашко пропхався між товаришів, застиг попереду. Ольга не підходила, дивилася збоку. Неподалік допитували ще одного, він стояв на колінах зі зв’язаними за спиною руками, схиливши перемотану голову. Кров проступала крізь бинт. Одноокому на автопокришці теж дісталося, фізіономію перехнябило, а інших ушкоджень наче не спостерігалося, принаймні зовні. Хоча він ледве ворушив язиком, коли приходив до тями й відповідав на запитання.

Голос збоку зірвався на лайку – усі озирнулися. Якийсь чолов’яга, Ольга не знала його (чимало незнайомців було тепер у селі), заходився люто копати ногами полоненого із закривавленим бинтом на голові; той повалився на землю й протягло кректав, приймаючи удар за ударом. Буча від того видовища наче підзарядився.

– Що-що? – з удаваною увагою нахилився він над своїм однооким – той намагався щось сказати.

– Ми… не стріляли… – рухнув розбитими губами.

– Папі римському про це розкажи! – знову зайшовся криком Буча. – А хто стріляв?! Хто?

– Ми… не стріляли.

– Ти мені тут дурочку не включай! – Буча загатив бранцю черевиком у стегно. Циклоп смикнувся, підтягнув ноги до живота. – Сидів би у своєму Бандерштаті! Чого ти тут забув, га? Чого тобі тут треба? – й добірна лайка посипалася, мов з мішка.

Погляд одноокого поплив. Буча махнув рукою, перевів подих:

– У підвал обох!.. А завтра – окопи рити.

Але вистава на цьому не закінчилася.

– Хлопчики, хлопчики! – скреготливий піднесений голос почувся від воріт.

Розмахуючи руками – в одній палиця, в іншій пакет із хлібом – рвучко, накульгуючи, наближався до них дядя Вася. Гнав подвір’ям попри іржаві бокси, бо ж зазирнув через паркан – а тут таке робиться! Жінка попередила його, відпускаючи з хати: у магазин – і назад. Але ж як тут пройти і не взяти участі у такій події?

– А-а-а, – вищанув дядя Вася, заносячи палицю над головою, – падла!!!

Заледве пригальмував біля автопокришки, дивом не наскочивши на лежачого, тицьнув йому під ребро щосили. Той смикнувся, затулився рукою, захищаючись.

– Каменюками падлюку! Забити каменюками! – розходився дядя Вася, не забуваючи позирати на своїх. Слина летіла навсібіч. – По мирному населенню стріляти, га? Фашист клятий! Н-на! Н-нна, с-суко! – Колір обличчя красномовно сигналізував про те, що інсульт на дядю Васю чекає не за горами.

– Спокійно, батю! – Буча гидливо обтер щоку від дідової слини, зупинив нападника жестом. Він вже відсапався, міг говорити розважливо. – Цей красава за все відповість. Спокійно, – повторив, обтираючи руку до штанів.

Але й це ще була не крапка.

– Так ось ти де!

Дід здригнувся, утягнув голову у плечі. Зайвим було обертатися, й без того знав – його баба за ним прийшла. Принишк, прив’янув, наче випустили повітря з кульки. А баба Галя вже сунула танком, без жодного страху перед озброєними людьми. Так і знала, що цей кудись заверне! Грім-баба, вона тримала свого діда під жорстким невсипущим контролем. Дядя Вася зробився нижче зростом, однак ще двічі поцілив палицею по ногах полоненого. Плазом, з відтяжкою. Розвернувшись, поспішив назустріч жінці: «Гала! Гала!» Перехопив її, не дав як слід роздивитися, що тут робиться. Попід руку – і гайда додому, обід вистигає.

Ольга не мала жодного наміру бодай щось говорити. Але здивовано почула свій голос:

– Краще мені його віддайте.

Наче хтось легенько торкнувся її правого плеча, і вона, немов з чужого голосу, повторила:

– Мені віддайте отого циклопа. Окопи та й окопи! Обіцяли допомогти з грибом – і ніхто ніде нічого! Чужа біда нікого не гребе… Дайте хоч цього у помічники!

Бучу несподівано розвеселила ця пропозиція.

– Та він же негожий! Он як мордяку рознесло!

За Бучею й решта реготнули: знайшла собі кандидата у помічники…

– Мені з ним не милуватися, – Ольга трималася свого. Знала: головне – впевненість, говори, що хочеш, аби твердо. – День-два відлежиться – і за роботу. Усе одно від вас допомоги не дочекатися.

– А підлогу хто зірвав? – обурено скинув брови Сашко.

Воно й справді, підлогу вони розібрали разом, її брат Вітьок та однокласник Сашко, замучилися, здираючи пошкоджені руйнівним грибом дошки. Винесли їх із хати, закинули в бур’яни – і забули.

«Ламати – не будувати!» – буркотіла Ольга маминими інтонаціями щоразу, як чула, що хлопцям зараз не до того, що у них є справи важливіші. Двері до розореної кімнати вона зачинила, аби тужлива картина очі не муляла. Відсутність підлоги у порожніх стінах робила кімнату геть занедбаною.

– Тю!

Ще трошки – і вона їх дотисне, варто підпустити самовпевнених ноток у свою коротку промову. Вона добре знала: аби досягти бажаного, із чоловіками варто розмовляти іронічно-зухвало, без перебору, звісно. Особливо якщо чогось просиш.

– Підлогу вони зірвали! Зірвали та й кинули. І готуй вам, і воду тягай – до речі, що там з пошкодженим водогоном?… Теж не до того?… А від вас – нуль по фазі, йди, дівчинко, не заважай… Замахалася!

Обурений монолог на одному подиху видала – й замовкла. У думках ворухнувся сумнів: що це з нею? Для чого їй цей доходяга? Що вона з ним робитиме, з контуженим?

– А бери! – несподівано погодився Буча. – Бери! Тільки припнути його треба, як собаку, аби не втік… – і додав, за звичкою, кілька міцних слівець.

Хлопці зареготали, Буча знайшов очима Сашка:

– Куля, – кивнув йому, – займися…

3

Із туману проступив контур фігури, жіночої, нетутешньої, а тоді мерехтливий німб над головою. Діва Марія…

Обриси стали чіткішими, сукня – прозорішою, і Роман побачив позаду жінки червоний диск сонця, воно стояло над далеким пагорбом, утворюючи мідне сяйво навколо жіночого волосся, уздовж її рук та ніг.

Хтось застогнав – протягло рикнув звіром. «Це я», – випливла ще одна думка з внутрішнього туману, неповоротка, як глибинна риба. Така сама відсторонена, як думка про Діву Марію. «Я» у звиклому розумінні не існувало. Навколо когось іншого миготів нечіткий перехняблений світ, але поступово розвиднювалося в очах саме Романові. Треба було зібрати докупи ці два «я».

Жінка зникла. Щось вологе коротко тицьнулося Романові у шию, дихнуло теплом у те вухо, яким він нічого не чув, навіть власного стогону. Увесь світ тепер з’їхав набік, Роман намагався його роздивитися й почути, але чогось лише одним оком, одним вухом.

Коли він знову побачив пагорб, сонце вже майже сховалося, легкі сутінки м’яко тремтіли над низькою травою, над плямою голої землі під розлогою черешнею, огортали білу хатинку з маленькими вікнами, помальованими синьою фарбою, торкалися порогу синіх дверей і синього одвірка літньої кухні. Роман із зусиллям спробував повернути голову: від вулиці подвір’я затуляв високий паркан з гофрованого металу, над ним від дороги нависали гілки дерев – у їхніх кронах проглядалися дрібні незрілі плоди. Романові залежало на тому, аби їх роздивитися як слід. Що там зріє, за парканом: сливи?… алича?… У кількох кроках від нього черешня – одразу видно, що черешня, тут навіть сумнівів немає. Темні стиглі ягоди пучечками стримлять вздовж кожної гілки, і листя з жодним іншим не сплутаєш – темне, видовжене.

Ворухнувся – не відчув ноги. Гаряча хвиля вдарила від голови до п’ят. Глянув. Ні, на місці. Жива й неушкоджена – при ньому, але ватяна, нечутлива, припнута до труби ланцюгом на металевому браслеті. Він здивовано роззирається на те, як один кінець – наручника? якогось схожого на нього знаряддя упокорення? – стискає щиколотку, інший кінець лежить у траві, тримаючись на стовпчику сітчастої огорожі, зацементованому у землю. Нога затерпла. Ударив її ребром долоні, ущипнув, ворухнув стопою із зусиллям, ще, ще раз. Побігли гарячі мурашки – стало боляче, нога ожила.

Чого він тут? Голова гуде, біль у грудях, усе тіло ниє. Закашлявся. Суха кров на обличчі. Що сталося?

Мугикання у літній кухні замовкло, з одвірка визирнула дівчина. Тепер він міг на неї роздивитися, хоча й одним оком. Та сама, у тій самій легкій сукні. Років двадцяти. Волосся не мідне, не руде, як йому спочатку видалося, а русяве, пшеничне. Ластовиння на носі й щоках.

Вона мовчки дивилася на Романа. Він кліпнув.

– Живий, – констатувала дівчина не досить впевнено. – Живий, ні? Скажи щось.

Роман відітхнув. Що сказати?

– Які… це… дерева?… – не своїм голосом.

– Де?

Він показав рукою за паркан.

– Жерде-елі, – тягуче мовила вона.

– Жерделі, – повторив він.

– Абрикоси по-вашому. У серпні дозріють. Пити хочеш?

Щойно вона запитала, як він зрозумів: так, він хоче пити. Дуже. Сперся руками у траву, підтягнувся, знайшов спині опертя – сітку загону для курей чи собак. Його нудило, груди рвало кашлем, болем відбиваючись у голові.

Її сукня тепер не просвічувала. Дівчина стояла поруч, тримала металеве горня з відбитою біля вушка емаллю, вода капала у траву. Він жадібно вихилив горня до денця, намагаючись заливати воду в один куток рота, бо до другого було не доторкнутися. Обтерся, принагідно помацавши обличчя. Відбивна, а не обличчя. Болюча відбивна, що затулила світ. Око, здається, є – вже добре. Але вухо не чує.

Подякував, віддав порожню посудину, зиркнувши на дівчину.

Вона залишилася стояти на місці.

– Гей ти, контужений… Сприймаєш інформацію?… Тоді так. По-маленькому – ось у цей рівчак, а якщо похезати, то кажи. Як будеш добре поводитися, зніму ланцюг.

Його плечі затрусилися. Сміятися було боляче, але він не міг стриматися. Як будеш добре поводитися! Припнутий, як пес, ледве дихає, головою хитнути – нудота піднімається, а вона: як будеш добре поводитися! Куди вже краще…

Усмішка торкнулася обличчя дівчини, вона прихопила зубами нижню губу, щоб не радіти тут разом із захопленим ворогом. Над кутиками рота виникли дві ямочки. У носогубних лініях. Не на щоках, а саме у двох вигинах між носом та губами. Він не міг пригадати, чи бачив колись щось подібне.

Гримнула хвіртка. Ольга озирнулася: брат повернувся, калаш показово на грудях. Вітьок підозріло глипнув.

– Як він? – кивком.

– Спав.

– Спав! – обурився Вітьок. – Курорт йому тут, чи що? Нафіг тобі цей дохляк здався? Що на тебе найшло?

– А гриб? – нагадала.

– Гриб! – брат цикнув плювком у траву. – Цей, як ти казала?… Циклоп! Він сам як той гриб, мухомор. Дістав чоботом у хлібальник, мало не розчавили.

Ольга змовчала. Вітьок відмахнувся: роби що хочеш!

А Романові нічого й не треба, аби тільки його не рухали цієї хвилини. Щойно очі заплющить – одразу темрява.

Уже майже споночіло, коли Вітьок вийшов з хати, кинув контуженому старий кожух і засмальцьований батьків ватник: на, спи, ніч тепла, не замерзнеш. Ольга залишила йому у траві банку з водою. Що ще? Приємних снів!

Ользі нічого не снилося, крутилася півночі, прислухалася до бабиного хропіння, до посопування Вітька у сусідній кімнаті. Боялася тиші за вікном.

Усе пішло шкереберть цього року. Дарма що випускниця. Навіть зареєструватися на тестування не змогла, та й де мала складати ті тести? До сусідньої області їхати? Передбачливі однокласники якось впоралися із цією проблемою. Із вісьмох – такий випускний клас – у селі залишилися лише вона й Сашко. Надя Волошина зараз у тітки в Бердянську, разом з батьками, там зараз складає тести. Кавунчик, син голови сільради, виїхав з татом і мамою у невідомому напрямку, одні кажуть – на відпочинок, інші – що сімейка влаштовує синочка на навчання у Києві. Решта однокласників хто де, хто в Донецьку, хто в Маріуполі…

У квітні-травні Маріуполь трусило у лихоманці: прапори над міськрадою то такі, то такі. Бійки, бити у руках, перестрілки… Поранені, вбиті, взаємні звинувачення… Сашко про навчання й не думав: я вже, казав, куди треба вступив. І Вітька затягнув – хоч той і старший на два роки, а до Сашка прислухається. Бучаєв їх підбурив, вони їздили разом до міста на старих бучаївських «жигулях», хвалилися, що записалися в ополченці. Більшість у селі ні туди й ні сюди, приглядаються, вичікують. У Степанівни, кажуть, син на боці Нацгвардії воює, але Степанівна запевняє, що це брехня, – на заробітках він.

Як почали на підступах до села стріляти, як опинилися тут незнайомі люди зі зброєю, ми вас, мовляв, від хунти київської захищатимемо, мама одразу зібрала Ксюху з дітьми – й на автобус їх. Він саме від’їжджав на Київ… І не тому, що страшно, відправила їх, а через виклик з офтальмологічного центру – черга підійшла оперувати очі Артемка. Ксюха вперлась: я без тебе, ма, не поїду. Мама у сльози: що робити? Удома хвора баба і молодша донька. Ще й син чудить, роботу, каже, кидаю, яка це збіса робота, за копійки карячитись, ще й доїжджати до райцентру щодня! Що воно було робити?


Тоді Ольга сама запропонувала: їдьте разом, це ж ненадовго. Тижні два-три, максимум місяць. Усе вляжеться – повернетеся, а ми тут з бабою Анею не пропадемо.

Той Буча-Бучаєв за цю весну змінився, наче чужу шкуру скинув, плечі розправив. Орел! А дотепер був тихий, непомітний. Два роки тому до села прибився, до Вірки Сужинської пристав, у Маріуполі на базарі познайомилися. Сам з Ростова, з Росії, автослюсар, але такий собі автослюсар, руки-дрюки. Майже без роботи сидів. Перебивався із заробітками, але й не бідував. Від квітня у Маріуполь учащав, Сашка зі собою тягав, а тоді й Вітька. Твої, підколов його, на захід подалися, а ти тепер – до нас… Вітьок і пішов. Спочатку без особливого бажання, а тоді увійшов у смак. Машини, зброя, сила, ДНР… Ще й для сестри роботу знайшов – обіди хлопцям готувати. Для тих, що на базі. Привозив овочі, крупу, курей; при нас, казав, не пропадете…


…не пропадете, казав…

…тиша за вікном…

…хропіння за дверима…

4

Гострою шпичкою проштрикнуло мозок. Роман згадав. Ще уві сні усе згадав, а тоді прокинувся зі стогоном: неправда!

Неправда,

неправда,

неправда! – настирливо стугоніло у скронях.

Він щойно знову був на допиті, відчував тверді краї автопокришки під головою. А перед тим… Страшно було перед тим. Його викинуло вибухом з «газельки», очі спалахом засліпило, вуха заклало. Коли підвівся, у голові працювала трансформаторна будка. Через її нестерпне гудіння пробивався голос. Бери свого командира, тягни на узбіччя! Бери, тягни, чого стоїш! Горів розірваний метал, чорний стовп диму рвався у синє небо, синє-синє, без жодної хмарки. Гігантське колесо котилося дорогою, далі й далі вздовж поля молодого соняшника. Не могло зупинитися. Наче його гнав перед собою невидимий хлопчик. Чи те колесо привиділося?

За підбитою «газелькою» рухалися люди у камуфляжі. Хтось стогнав на землі. Черга калаша поклала цьому край – впала тиша. Лише вогонь потріскував та випливали з драглистого гарячого повітря чиїсь збуджені голоси.

Валік у дорожній пилюці… Він щойно озирався до Романа з переднього сидіння. За кермом був Шарапов, схожий на кіногероя хлопчина, одесит. Його так і називали у батальйоні. Валік перший помітив цю схожість: точно Шарапов, сказав, – й усі погодилися. Роман з Валіком зійшлися у травні, в учебці, земляки, Роман зі Львова, Валік – з Городка, вони ще у тренувальному таборі стали нерозлийвода.

На задньому сидінні, поруч з Романом, мовчав Петрович, найстарший з них, киянин, батько трьох дітей… І де тепер Шарапов з Петровичем? Ось розвалена машина, ось Валік у пилюці… Хоча який це Валік? У Валіка дві руки-дві ноги, як у кожного, а це не знати що таке, якийсь цурпалок з обличчям друга. Лялька шматяна, заляпаний фарбою муляж.

Тут фільм знімають про війну! Ось воно що! Нездара-реквізитор підсовує у кадр свої жахливі опудала. Хто ж йому повірить? Так не може виглядати людина, трупи такими не бувають. Тут зйомки тривають, і усе це неправда. Неправда. Неправда.

Бери, тягни! Відтягнути муляж з дороги. Зробити, як кажуть. У кишені муляжа співає мобілка Валіка. Вони не залишали свої телефони у таборі, бо ж не на завдання їхали…

Мелодія не змовкає.

Роман грає у цьому кіно якусь другорядну роль. А Валік свою роль вже зіграв, стоїть за спиною оператора, підсміюється. Той самий огидний голос (бери, тягни!) ось-ось скаже: знято! Валік вийде наперед, поплескає Романа по плечі: а ти так нічо мене волік на узбіччя. На четвірочку з плюсом. Курити маєш?…



Роман нахиляється, незграбно береться за шматяну ляльку, ух-х, тяжка… За ремінь бери, мудило! – гарчить режисер. Роман береться за ремінь, шкіряний пасок розщіпається, лялька гепається у пилюку. Роман нахиляється знову, у голові гуде, від солодкавого запаху нудить, від цього запаху їжачиться шкіра на потилиці – Роман тримає шкіряні кінці, стискає їх, волочить тіло з дороги до заростів амброзії. На грунтівці залишаються дві темні вологі плями, а тоді лише тягнеться широка смуга із рівчаком від черевика-берця. Одного черевика. Який абсурдний фільм…

Роман стогне.

І здригається від несподіванки, розплющує око: кудлате брудне чудовисько дихає йому в обличчя смородом. Сірий пес, звичайний вуличний блукалець. Забрав нарешті свою морду, відійшов, застиг, наче у роздумах – що то робити, куди йти?… Потягнувся всім тілом, прогнувшись у спині, й вмостився неподалік, висолопивши язика. Збита із болотом вовна на лапах, кошлаті дреди, колюхи у хвості. Страшила страшилою. Позіхнув на всю пащеку, показавши довгого закрученого вгору язика, клацнув зубами, глянув на людину шматочками жовтого бурштину. Перевів погляд на ногу ув’язненого.

«Ось так, брате, – Роман навіть рота не розтулив, лише подумав, – людина на ланцюзі… Таке, як бачиш, теж трапляється».


Пес відвернувся, знову клацнув зубами, упіймавши муху, тоді наче знехотя підвівся, наблизився до повної миски з вихололим борщем, скосив око на Романа: прожене? не прожене? Й похапцем виїв усе. Ще й вилизав стінки й дно. Повернувся на своє місце, поклав голову на випростані лапи й заплющив очі.

Роман мав удома собаку, чорно-руду Найду. Він змусив себе думати зараз про неї, вхопився за рятівне коло цього спогаду, тільки щоб не заснути, не сповзти у ті зйомки, у той безглуздий фільм. Найда… Найду йому купили на базарі, у її сумнівних документах, у графі порода, значилося неперевершене: «японський пінч». У шостому класі цей запис справив на Романа відповідне враження, дарма що Найда виросла згодом у невиразну двіртер’єрку – менше любити її він не став. Тепер вона, вже стара й товста, ліниво шкутильгала на прогулянках позаду Романа. Він так чітко побачив зараз її лискучу спинку із сивим проділом посередині, її обвислі вушка та бабкувату ходу, аж в очах закипіла волога. Зусиллям волі затримав цю картинку в уяві, так, щоб вона посунула іншу, накрила її, врятувала його від чергового стогону.

Пес із дредами підвів голову, зосередився на думці людини, а далі знову поклав голову на лапи.

Чоловік, котрий віддав йому свою їжу, важко підвівся, притулившися спиною до сітчастої огорожі, за якою квохтали кури. Чоловікові було погано, гірше, ніж псові.

Провалювався у сон не раз, наче у чорноту. Вихоплювався з неї ненадовго, бачив промені сонця у гілках черешні, пив теплу воду з банки. Не пам’ятав, як тут опинився. Сам ішов? Несли його? Знову був на допиті. Усе розгорталося спочатку, він знову мусив це пережити. І те, як він забув номер свого підрозділу, і прізвище командира. Навіть свого імені не міг одразу пригадати. Йому було страшно тоді і огидно тепер. Мозок кинув йому рятівну мотузку підказки: це інша реальність, потім усе зрозумієш, отямишся. Спи.

…Щось таке, наче каламутна вода… Наче хтось муляку з дна підняв, скаламутив, нічого не видно. Чути голоси. Десь нагорі, над водою, гарикають гіганти, перекидаються жартами, тягнуть, тягнуть сітку з дрібними вічками. Не проскочити. Ставок чималий, але велетні поклали собі перейти його саме тут, у цій частині, захопити риби побільше, скільки вдасться. «Нижче тримай, – повчає досвідчений, – щоб жодна зараза не проскочила».

Це я зараза, думає Роман. І скільки ж тут таких, за ким полюють! Усе навколо сріблом мерехтить. Б’ють хвостами, кидаються туди-сюди, зіштовхуються, дряпаються плавцями, вдаряються у ноги рибалок. Без паніки… Триматися подалі від сітки, а вона усе ближче коливається у сіро-жовтій каламуті. «Напинай!» – командує старший, йому вже не до жартів.

Уперед, у ті бурі зарості. І весь натовп – туди, очі вибалушені, роти тремтять у безмовному жаху. Ні, там берег, пісок, там безвихідь, туди виходитимуть ловці зі своєю здобиччю. Назад! Куди?

Під сітку, у саму муляку, розпластатися на дні, забуритися в намул, стати його часткою. Плюскіт навколо, дрібне тріпотіння, спалахи срібла луски. Щось зі свистом проходить над головою, майже торкаючись, і віддаляється, поступово віддаляється, забираючи зі собою усі звуки… Залишаючи якийсь гул…

…Лише якийсь гул. У голові. Під черепною коробкою наче вода булькотить, глухо переливається у вухах…

Запахло їжею, Роман розплющив очі – сперся на лікоть, побачив ланцюг і кільце на нозі, згадав, що він припнутий до труби. Дівчина з пшеничним волоссям тримала перед ним тарілку з борщем. Мовчки залишила її у траві, поклавши поруч хліб і ложку. Роман втягнув носом повітря, відчув, як у роті набралося слини – поставив тарілку собі на коліна й висьорбав гарячий борщ із жадібністю, як той пес.

…Знову вечір, знову сонце сідає за пагорб. Насувається тепла ніч. Трава сюркоче, пахне якимись квітами, он тими, мабуть, під бічним вікном, ясно-блакитними, дрібними, їх удень не видно, або він не помічав. І коників не чув.

Інформація була така: це нейтральна територія, її ніхто не контролює, тут немає жодних сепарів. Вони й не ховалися. Їхали від свого блокпосту, жартували. Їх хтось підставив, або розвіддані застаріли… Або… Не підставили й не застаріли. А вони на повній швидкості влетіли в інший вимір, опинилися в минулому, адже маріупольський травень – це вже минуле, або у майбутньому часі неподалік Маріуполя, не приведи Господи.

Петровича він після вибуху не бачив. Здригнувся від спогаду: тріщання калаша – і тиша.

Шарапова допитували на тому ж подвір’ї, але били сильніше. Ногами. Той, хто бив, люто лаявся, Роман пізнав його голос. «Бери, тягни, чого стоїш!» Це був він.

А Петровича, виходить, чергою з калаша… Це він стогнав тоді за розбитою палаючою «газелькою».

Пес блимає у сутінках бурштиновими очима, тулиться до Романа гарячим боком. Він одразу визнав його за свого, ще тоді, як тицьнувся носом незнайомцеві у шию.

– Але й смердиш ти, друже! – Роман запускає пальці в густу шерсть.

І свій запах він теж чує. Бруду, поту, крові, а ще розпачу та самотності.

5

Зла на себе! Знайшла проблему на рівному місці – оце тепер думає: як тому хирлявому, сидячи на цепу?… А їй що до того? До того, що він відчуває?

Жмут вати біля нього залишила, здогадається – запхає у шкарпетку, аби кільце не муляло. Він ще як слід не очуняв, переважно лежить у траві на старому матраці. Знайшла йому той матрац на горищі, застелила старою гардиною у вигорілі квіти. Брат каже: курорт!

Синець на обличчі Циклопа розквітнув в усій різнобарвній красі, від чола до підборіддя. Трансформер. Половина обличчя – чужа. Ще й щетиною заріс, страхолюдина. Вітьок раз на день відпускає його за сарай, тоді – на ланцюг, а сам – до своїх хлопців. Ольгу бентежить присутність чужинця, металеву відбивачку до м’яса тримає під рукою про всяк випадок. Скоріше б уже брат повернувся!

Вийшла з кухні, вихлюпнула воду з каструлі у траву.

Циклоп підвів голову.

– Як пса звати? – запитав.

– Не знаю, – зупинилася, – приблуда нічийний. Зви як хочеш. Дик, скажімо.

Роман гмикнув.

– Дик…

– Що смішного сказала?

– Англійську вчила?

Вона невизначено кивнула: вчила, то що?

– Нічого. Хай буде Дик, – погодився він.

– Пішов! – вона тупнула ногою. – Кішок мені розлякав. Пішов геть! Пакость така!

Пес відбіг.

– Пішов! – підвищила голос Ольга, нахилилася, наче за каменем.

Пса вітром здуло.

– Ще бракувало, аби курей потовк, – зронила наче до себе.

Циклоп криво усміхнувся, іншої усмішки у нього б і не вийшло з такою фізіономією. Зручніше вклав ногу, відкинувся на матрас.

Кайданка наче й не гризе вузької щиколотки, а от душа стискається. Застряг тут, прип’ятий якорем до землі. Наче пробитий човен. Сподівайся тепер на бурю або на випадковість.

Ольга забрала від нього порожню тарілку.

– Дякую. – Йому стало краще після їжі.

– Баргаронів хочеш? – запитала дівчина.

– Яких баргаронів?

– Черешень по-вашому. Усе у вас не так! Усе по– інакшому!

– Теж мені відмінності, – гмикнув хлопець. – Страшні непереборні протиріччя. Хочу баргаронів.

Вітьок аж зупинився, побачивши, яка лафа полоненому на їхньому подвір’ї – травичка зелена, мухи не кусають, полумисок з баргаронами у руках, ще й сестра балачки з ним розводить в одвірку. Курорт, йо-майо! Завтра ж на риття окопів! Щоб життя медом не здавалося.

Ближче до ночі курортнику стало погано, його лихоманило, лежав, скрутившись, не міг підвести голову, наче це не він вдень так жваво провадив розмови. Ольга накинула на нього ковдру і батьків ватник. Торкнулася чола. Температура під сорок.

– Гей… – поторсала за плече.

Він слухняно ковтнув таблетку, запив водою. Було чути, як клацають зуби до скла.

– Віть, що таке «дик» англійською? – запитала Ольга у хаті.

Вітьок збирався до хлопців, на чергування, складав що треба до сумки «Адидас».

– А хрін його знає, – відповів, зупинившись, думаючи про своє, – здається, «дикий», щось таке… Ось тобі ключ від наручників, про всяк випадок. Багато тобі від нього користі?… – і, не дочекавшись відповіді, зробив висновок: – Правильно батя казав: послухай жінку й зроби навпаки!

6

Історія з підлогою вже від початку заповідалася як затягнутий серіал без кінця. Одного дня, коли Ольга мила долівку у спільній із сестрою кімнаті, поріг просів під руками – збоку, під одвірком, куди не ступають. Ольга не повірила власним відчуттям, натиснула ще раз – дерево подалося, наче губка, навіть ум’ятина від долоней залишилася. Що ж це таке?

І у кутку кімнати, під стіною, дошка була рухливою й пористою.

Вітьок чухав потилицю: дивина… За кілька днів підлога зробилася ворушкою, підступний гриб працював швидко, перетворюючи дерево на порохно, розкидаючи плетиво руйнівних ниток тепер уже по всій основі кімнати.

Покликали діда Петра. Він віднедавна з Вітьком не дуже спілкувався, обминав його, але до хати прийшов. Сказав, посмикавши себе за волохате вухо: е-е-е, де ж ви його підчепили? Це ж гриб власною персоною. Ця зараза вже як вчепиться, то усі підлоги у хаті виїсть до останку – провалитеся до чортів собачих. Чим швидше позриваєте підлогу, тим краще. Уже зривайте, не зволікайте, поки гриб не перекинувся на інші кімнати.

Дід Петро обстукав підлогу по всій хаті, ставав на коліна, кректав, тріщав суглобами. Перекинувся кількома словами з бабою Анею. Поспішайте, попередив ще раз, бо пізно буде.


Брат із Сашком намучилися, розбираючи дошки, пересварилися не раз й не два, поприбивали собі пальці, але зробили. Закинули дошки подалі в бур’яни. А далі – ані руш. Довелося Ользі за діло братися.

Під стосом географічних контурних карт, майже чистих (колись випросила у вчительки), знайшла наполовину списаний зошит з хімії. Перевернула його, розгорнула з чистого аркуша і акуратним круглим почерком записала план дій, докладно розпитавши діда Петра. Він колись усе вмів і дотепер багато чого пам’ятав…

Пункт номер один. Вибрати землю більше як на півметра.

Пункт номер два. Випалити яму вогнем паяльної лампи.

Далі: залити соляркою,

засипати шаром каменю та піску,

вистелити клейонкою.

Зробити десятисантиметрову бетонну стяжку,

тоді шар пінопласту,

клейонку,

ще один шар бетону.

І аж тоді викладати нову підлогу з добре висушених дощок.

Поки Циклоп відсипався-одужував, Ольга подумки готувалася до хатньо-рятувальних робіт. Брату було байдуже. Не до того тепер, повторював, почекай.

– Вибрали землю? – запитав дід Петро, зустрівши Ольгу в магазині. Він там полюбляв сидіти за пластиковим подряпаним столиком із пляшкою пива, озиваючись до тих, хто у черзі. – Не вибрали? Дивіться, бо втратите хату…

7

Обережно повернула йому ногу, мовчки обробила ранку перекисом водню й зеленкою, підклала вати. Ну що з ним робити? Маєш собі помічника, тепер ще й з намуляною металом ногою.

– Що, боляче? – кидає на нього погляд. – А думаєш, нам не боляче?

Він здивовано дивиться на неї.

– Убиваєте за російську мову, катуєте, дітей розпинаєте. Думаєш, нам не боляче?

– Послухай… – Його ступня смикнулась. – Послухай, Ольго, так тебе звати? Тобі колись буде соромно за те, що ти зараз сказала.

– Ой-ой!

– Соромно. Тому що це неправда, це брехня несусвітня.

– По телевізору показували, – вона зібрала бинти, вату, підвелася. – І про київську хунту, і про карателів. Про фашистів зі Львова. Як у вас там головою ветерана війни у футбола грали…

– По телевізору показували?

– Розказували!

– Байки про укрів? Чули! Брехня! Думай сама. У вас он «тарілка» на даху, можете різні канали дивитися, а не одні й ті самі. І думати.

– Не розумію, – кидає йому Ольга, йдучи у літню кухню, за мить вертається.

– Чого?

– Не розумію, для чого ви прийшли на Донбас. Руки!

Він повертається до неї спиною, Ольга розв’язує йому руки (вона так убезпечується від можливих несподіванок, поки йому рану на нозі обробляє) й відходить на два кроки, тримаючи мотузку.

– Я, може, теж багато чого не розумію, – каже він, розтираючи зап’яcтки, – але знаю, що мине кілька місяців, а може, швидше, і принаймні на це запитання ти знатимеш відповідь – для чого ми сюди прийшли.

– …і хто вас кликав, – вона править своє, уже з кухні, наче не чує його.

– Мене не треба кликати захищати свою землю, – говорить він, обертаючись у її бік. – Я у себе вдома.

– І я у себе вдома, – вона знову стоїть в одвірку.

– Ми, – він робить акцент на цьому слові, – ми у себе вдома. І ти, і я.


Із-під паркана витикається морда Дика – він припав до землі, ледве протиснувся, дряпаючи землю, чіпляючись шерстю до краю гофрованої бляхи. Від пилюки, збитої з його спини, здіймається сіра хмарка. Дик радісно трюхикає до Романа, не повертаючи голови до кицьок, що розкинулися на осонні. Він знає: хочеш мати вільний доступ до свого господаря – не звертай уваги на улюбленців господині.

Роман запускає руку у шерсть на загривку собаки, той, облизнувшись, заплющує очі. Десь вже пообідав на стороні, чортяка.

– Ти б краще соковитискачку відремонтував, – буркоче Ольга. – Чи тільки патякати вмієш?

Інструменти у цих людей – ніякі. Хіба ж це інструменти – іржава викрутка, прямошліцева, одна-єдина, ще молоток і цвяхи, будівельні цвяхи одного розміру, великі, наче для парканних штахетин. І все, більше нічого. Соковитискачка радянська, ровесниця Романа, у них колись була така.

Ольга мовчить, не має настрою вступати в балачки. Підкреслено тримається на відстані.

Чути, як брязкотить посуд у літній кухні. Пташки пурхають у верховітті черешні, покльовують стиглі ягоди. Збите ними листя кружляє у повітрі. За сіткою гребуться, квохчуть кури. Пес посопує, лежачи на боці, задня лапа час від часу посмикується. Звуки села. Майже як у бабусі під Самбором.

– Хрестову викрутку маєте? – Роман до господині.

– Це яку? – вийшла до нього, на щоці борошняна смужка.

– Хрестоподібну на кінці.

– Немає, – буркнула, чогось сердита. Ще зовсім дівча.

– Хоч ніж дай.

– Счас! – глянула спідлоба. – Біжу і падаю.

Що за муха її вкусила?…

Дійшло. Ніж! Ножа вона йому не дасть.

– При тобі розкручу й віддам, – пояснив їй. – Самими ж пальцями нічого тут не зроблю…

Не відповіла, сховалася у літній кухні, заходилася мити газову плиту. Чого захотів – ножа йому! А він тим ножиком: чик-клац – та й відкриє замок на наручнику. Тобто наножнику. І втече. Ясно, що втече, хоч йому у голові й паморочиться, і обличчя перекривлене набряком. А то ще ножем у неї запустить.

Вона уявила собі, як ніж летить до неї, обертаючись у повітрі… Бррр… Але, якщо подумати, що це йому дасть? Для чого йому її різати-вбивати?

Присіла у куті перед тумбою з різними абищицями, занурилася мало не з головою у її нутрощі. Ніколи у них не було ладу з інструментами. Не глянувши собі під ноги, можна було перечепитися за покинутий на підлозі молоток. Або знайти його випадково, коли вже не треба, на шифері курника… Тому їй так запам’ятався охайний дерев’яний ящик з інструментами, бачений у сараї шкільної товаришки Наді Волошиної. Цвяхи, зібрані за розмірами у бляшані та пластмасові коробки. Молотки, долота, пилки – рядком на довгій полиці. І зараз, мабуть, там лежать. А Волошини замкнули хату й ворота, забралися до родичів у Бердянськ, подалі від дурдому, як сказала мама Наді. Їхні індокачки й город тепер сусідка глядить.

Нічого не знайшла у тумбочці, лише іржаві обценьки.

– Здрасьті вашій хаті! – Валька-Самореклама на порозі. Улюблені лосини у пальмах, гумові капці. Мовчки жестом собі за спину показує, робить очі круглі: що там у вас за диво?

Ольга їй жестом: потім скажу.

Валька пошепки: хто такий?

Ольга вголос:

– Полонений!

У Вальки брови вгору: да-а-а? А як звати?

– Нас одне одному не представляли, – каже Ольга. Він для неї Циклоп, або укр, або бендера…

– Бандера взагалі-то, – виправляє її Валька. – Ім’я ж у цього хлопця є?

Ольга – на подвір’я. Валька за нею.

– Тримай, – до Циклопа. Метнула ніж у землю, лезо навскіс увійшло у траву. Пес зірвався на лапи, відбіг метушливо, а тоді ліг трохи далі, не зводячи погляду з Ольги. Від цієї усього можна чекати.

Обидві дівчини мовчки спостерігали, як хлопець відкручує шурупи, знімає кришку, роздивляється одним оком на поламаний механізм. На глядачів – жодної уваги. Зосереджений, мовчазний, занурений у свої справи.

– Спирт чи горілка є? – підводить голову.

– І закуска! – весело озивається Валька-Самореклама.

Ольга на неї – зирк. Знайшла з ким жартувати. Та й прикусила язика. Мовчки дивилася на руки хлопця, на його плече із шевроном (тепер було видно, хто такий) – дві смужки, жовта й блакитна; на те, як він занурює сірники з ватою у мурашиний спирт, обережно вичищає заглибини у деталях. Задивилися на вправні чоловічі руки.

– Нічого складного, – каже він нарешті. – Треба було почистити давно, тепер працюватиме, – і віддає ніж, руків’ям вперед, лезом до себе.

Тепер вже Ольга смілива, присутність товаришки її підтримує, вона підходить до хлопця зовсім близько.

– І так будь-який механізм, – підхоплює Валька, – особливо жіночий. Не прочистиш вчасно – заіржавіє.

У її голосі – відверта двозначність, вона заграє з полоненим, цього лише бракувало. От уже невгамовна.

– Ольга-аа! – голос баби Ані з вікна, вона сьогодні неспокійна й при пам’яті. То таблетку їй дай, хоча щойно ковтала, водою запивала. То вкотре запитує із докором у голосі: ми хіба сьогодні їли?…

Якогось би іншого дня Валька одразу б пішла за Ольгою: здрасьті, баба Аня! Як ви тут? Добре виглядаєте, на кавалєрку зібралися?

А тепер: я на вулиці почекаю.

Ну почекай-почекай.

Хвилин за десять Валька таки прийшла до хати.

– Чого він тут у вас на ланцюзі? Як не людина…

Ольга цю репліку повз вуха пропустила.

– А, Валька! – баба Аня пізнає її сьогодні і далі бодрячком, скоромовкою: – Ух і дівка! Коли вже заміж?… Ну шукай-шукай, твоє від тебе не сховається… Як мама? У корейців на цибулі цього літа працює, ні?

Валька сідає на розхитаний стілець, ставить ноги на перетинку, пальми напинаються на міцних колінах. Усе докладно бабі доповідає: і про цибулю, і про маму, і про траву для індокачок – зранку рвала-носила, і про те, що вночі хтось біля магазину намалював на стовпі український прапор, фарбою, не змити, хіба заляпати іншою, тепер там рух і дізнання, і допитування, хто що бачив і хто що чув.

– Де намалювали? – не розуміє бабця.

І Валька терпляче розводиться. На стовпі, що біля входу. З усіх боків було видно, звідки не підійди. Жовта і синя смуги. Поки хлопці з автоматами приїхали, поки знайшли, чим замалювати, новина побігла селом.

Хто міг це зробити? Та хто завгодно, он хоч би й дід Петро. Колись Буча – автомат на грудях – набрав харчів у магазині повні руки, а тоді до Янки-продавчині: це допомога від вас ополченцям… Янка мовчки проковтнула цю фразу, хоча ніколи до кишені за словом не лізла. Натомість дід Петро не промовчав. Він у кутку, за пластиковим столиком сидів: це, каже, по-іншому називається… Буча до нього розвернувся, автоматним дулом вперед: шо-шо ти, дід, сказав?…

– Це, – оком не змигнув дід Петро, підніс пляшку пива до світла, – не пиво, кажу. Це якась бурда з-під крану. А ось, пам’ятаю, було у городі пиво так пиво! У Донецьку… у пивбарі «Угольок»!..

Баба слухала Вальку, підтакувала: Петро – він такий, язикатий! Ставила оповідачці запитання, коментувала почуте, аж раптом, тим самим тоном, із тою самою інтонацією:

– А де той цукор, що я тобі гроші на нього давала, га? Де той мішок?

– Який мішок? – отетеріла Валька.

– Ти мені, Наташко, не крути, я тебе наскрізь бачу…


У-у-у, знову за своє. Перезирнулися Ольга з Валькою: почалося. Тепер баба Аня не Вальку перед собою бачить, а свою доньку, Ольжину маму. Як у неї швидко це відбувається: раз-два – і хвилини просвітлення змінюються на години мороку. Наче раптом хтось стрілку перевів чи тумблер переключив. Вітьок каже: наче барабан кулеприйомника крутонувся. І вже баба Аня себе не пам’ятає; де вона є, не розуміє; хто поруч – не пізнає. Так може тривати кілька хвилин, а може й годину, тоді знову – клац! – переключення у здоровий режим. Баба Аня повертається до себе, у свій розум, до своєї пам’яті. Нічого наче й не болить у баби Ані, лише слабкість у ногах і голова часом крутиться. А от як зайде їй ум за розум, як почне допитуватися, де її пальто з каракулевим коміром… Хто узяв? Куди поділося? А Ольга його бачила лише на старій чорно-білій знимці, там, де баба Аня ще молодиця.

– Чого Роман у вас там на припоні? – повертається Валька до того, що її цікавить.

– Уже й познайомились? – Ольга їй з іронією. Не зізнаватися ж, що дотепер не знає його імені. – Ну на припоні. А ти хотіла, щоб він там прогулювався у панамі і пляжних бермудах?

Ользі неприємні ці розпитування. Вона й собі не зізнається, що дає можливість цьому контуженому трохи прийти до тями, віджити. Братові, як запитає, скаже, що Циклоп сьогодні ремонтував соковитискачку, хто там перевірить, складний ремонт чи ні, результат є – і добре.

Звичайно, він їй потрібний для роботи. Бо хто допоможе? Вона не дозволить, щоб гриб поглинув будинок. Хай там як, а цього вона не допустить.

Ольга навіть пальці загинала, перелічуючи Вальці, що треба зробити для порятунку кімнати, а отже й усієї хати.

– …І цей Роман, – ставить крапку в поясненнях, – щойно зможе, одразу візьметься до роботи. З Вітька, ти знаєш, господар ніякий, тепер ще й тягається зі своєю війною. А тут чоловічі руки потрібні… Ясно?

– Ясно, – погоджується Валька-Самореклама. – Усе мені ясно. Кому ж чоловічі руки не потрібні?…

Дивляться одна на одну, усміхаються.

– Чого ти либишся, як сучка в пасльонах? – цікавиться гостя.

– Слухай, Валько… Тобі одне в голові! Я радію, бо Вітьок пообіцяв привезти пісок та щебьонку… Ну чого ти знову?… А цемент ще раніше купив. Дід Петро підказав загорнути мішки у целофан і сховати в сарай, на колоди. Тепер і цемент піде в хід, і целофан. Справа за руками.

– Ага, – погоджується Валька-Самореклама. – Вірка Сужинська по телевізору чула, що нацгвардійцям, як нас захоплять, даватимуть тут землю і по два раби, – в очах у Вальки стрибають бісики, – а ви, я бачу, на випередження працюєте.

– Ти щось хотіла? – зупиняє її Ольга й береться за клямку: досить, мовляв, затрималася ти, сусідонько.

– Часникодавку, – й собі прибирає усмішку з обличчя Валька. – Я вже другу зламала. Бий її сила божа, такі нікчемні роблять, боїшся як слід натиснути. Завтра поверну.

8

Хлопці біля Вальки чомусь не трималися. Із нею загравали, жартували, спалахували блискавичні симпатії, Валька декому не відмовляла у взаємності, її возили в посадку, подалі від чужих очей… Але надовго біля неї ніхто не затримувався. Чоловіки тікали, зникали без попередження, танули у ранкових та вечірніх туманах без жодних пояснень. Незважаючи на безсумнівну привабливість Вальки, на її пухку нижню губу та міцненьку пропорційну фігуру, яку старші жінки проводжали на вулиці схвальними поглядами: ловка дівка!

Не в останню чергу причиною Вальчиної самотності могла бути її непереборна пристрасть до самореклами. Хоча, можливо, і навпаки. Можливо, ця її особливість розвинулася в результаті нетривких любовних зв’язків, що залишали гіркий післясмак-запитання «Чого він пішов?». Можливо, недолугі дофантазовані історії про неабияку власну сексуальну звабливість вона повторювала задля того, аби не втрачати віру у свою жіночу долю.

Історії були прості, брутальні й чуттєві. «Оце б тебе завалити зараз у посадці…» – далі йшло кілька відвертих подробиць, Валька повторювала їх, повернувшися з міста, з удаваним обуренням. «Ото нахаба, – пускала очі під лоба. – Випадковий зустрічний. Отак просто на зупинці й запропонував, прикинь!» Своїми сумнівними трофеями вона щедро ділилася з багатьма, у першу чергу з Ольгою, ще й у присутності Вітька й Сашка. Їхні палаючі вуха їй не заважали, навпаки. Хлопці, слухаючи, гиготіли, давали поради, що варто було відповісти черговому вуличному кавалеру.

«“У такі цицьки зануритися б своїм великим носом – а там хоч би й задихнутися, не шкода!” Як тобі зізнання?» – повідомляла Валька. – «Це хто таке казав?» – запитувала Ольга. – «Якесь одоробло у райцентрі, – підхоплювала Валька, – очі на мене вилупив, а тоді й видав».

Валька старша від Ольги на шість років. Стигла сливка у самому соку, перезріла дівка – за сільськими мірками, а життя розділити ні з ким, щойно хтось намалюється поруч, як, скориставшись її готовністю до змін, за кілька днів вже й дає задньої.


У Вальчиних переказах чоловіки виглядали сексуальними велетнями, які безсоромно озвучували свої невибагливі еротичні вигадки. «У черзі стою, – хвалилася вона, – чую шепіт: отак би взяв твою задницю двома руками й прилаштувався зі спини».

При Ользі ніхто такого Вальці не говорив, а може, вона просто не чула. Але вважала, що у такий нехитрий спосіб виявляло себе у Вальці безневинне бажання подобатися чоловікам. Сусідка нестримно вигадувала нові випадки з непристойними пропозиціями та двозначними натяками від знайомих і незнайомців. Нікому не роблячи зла, вона поринала у брутальні фантазії – свої чи чужі, вже не мало значення.

Подумки Ольга виправдовувала Вальку: та прагнула земного кохання, хотіла вийти заміж, народити дітей, а доля її розчаровувала повсякчас, проте не збивала з узятого курсу. Натомість прізвисько Валька-Самореклама ходило за нею, як тінь сонячного дня.

Одного дня Валька здивувала Ольгу – не так тим, що дала відкоша, і кому – Бучі! – як тим, що навіть не згадала про ту коротку розмову. Того дня Вітьок із Сашком спішили до старого «жигуля» біля воріт (це невдовзі у них з’явилися іномарки, «відтиснуті» у тих, хто не хотів воювати за ДНР). За кермом сидів незнайомець, Буча спостерігав із пасажирського місця у прочинене вікно, як Валька несе у фартусі торішні горіхи, наближається до сусідських воріт, береться за клямку хвіртки. Ольга чула з-за паркана Бучин голос, уривок грайливої, доволі безневинної фрази, і відповідь Вальки: «Якщо кожному давать, поламається кровать».

Валька нічого їй не розповіла про цю зустріч, хоча це було б у її стилі – додати кілька колоритних деталей до реального діалогу. Натомість, коли у розмові спливло ім’я Бучі, Валька цвиркнула вбік:

– Гидота!.. Чула, як він свою Жульку вбив?

Ольга чула. Весною до безпородної собаки Бучі занадилися довколишні кобелі. На город забігли, щось там потовкли. Буча від того впав у нерви, зачинив Жульку у сараї, а тих кавалерів різнокаліберних розігнав пострілами. Пси повтікали, але за кілька годин знову прибігли. Ось тоді Буча й оскаженів, запхав Жульку у мішок, заніс у бур’яни і привалив шлакоблоками. У заростях амброзії виріс помітний кам’яний терикон. Баба Галя зі свого городу бачила, як це узвишшя ще з годину рухалося – терпляча Жулька довго мучилася, перш ніж померти.

У Вальки Буча викликав огиду, чи не єдиний з усіх чоловіків навколо. Здоровий, нічогенької такої зовнішності чоловік, «не алкаш, не дебіл», чомусь саме він був їй настільки неприємний, що вона обминала його десятою дорогою.

9

У прохолодному затишку кімнати – ледь чутні звуки: баба крекче, бурмоче щось нерозбірливе. Вікно від сонця затулене блакитним папером, це залишки шпалери від минулорічного ремонту. Повітря трохи затхле, хоч Ольга щодня опівдні прочиняє двері навстіж, запускає сонячне сухе знадвору. А вікна тут ніколи не відчиняли, шибки маленькі, назавжди втулені – ще дідом! – у прорізи стін. На літо у шибці виймають кватирку з учнівський зошит завбільшки, залишають малий отвір назовні, затягують капроновою сіткою від мошкари. Так було завжди, скільки Ольга себе пам’ятає.

Вона розуміє бабине кректання, її жести. Коли бабі Ані відбирає мову, вона промовляє очима, руками, невиразним бурмотінням. Ольга й без прохань знає, що треба. Клейонку, складену навпіл уздовж – під бабу, спочатку половину, тоді другу, обережно перекладаючи сухеньке неслухняне тіло з боку на бік. Що б робила, якби баба залишалася огрядною, як колись?

Намилює махрову рукавичку, – рухи впевнені й квапливі – розказує вголос, що робить. Так розмовляють з малими нерозумними дітьми. Так бабуся колись заспокоювала маленьку онуку примовками, а тепер вони помінялися місцями, змінилися й сенси, бо тоді усе було навпаки: мала дитина росла, із кожним днем ставала більш самостійною, а тепер баба, втрачаючи сили, щодалі більше узалежнюється від того, хто поруч.

Ольга говорить до неї, що-небудь говорить, аби та чула її голос. Це лише перелік дій, констатація щойно зробленого та плани на найближчі хвилини: от і все, у памперсі тобі буде сухо, молодець… Зараз візьму самогону, поверну тебе, розітру тобі спину…

Аби голос звучав. Бо часом баба боїться тиші.

Мутні сльози збігають тоді побриженими щоками, залишають вологі сліди. Згодом, коли у голові їй розвидниться, вона не пам’ятатиме своїх сліз, своєї безпорадності.

Помита, чиста, задоволена – зараз засне. Ольга виносить воду, повертається до їхньої спільної тепер кімнати.

Баба Аня сидить, спустивши білі ноги з ліжка.

– Вийду подихаю, – каже вона тихо, вимовляючи кожне слово. – Поможи мені, бо всі вже пішли, а я заслухалась… Так добре співали дівчата…

– Які?

– Та з бригади ж. На сцені. Че-ерез ро-ощи шу-умные-е, – тоненьким голоском заводить баба Аня, – и поля-аа зеле-еные… Дай руку, встати хочу… Вы-ышел в сте-епь доне-ецкую…

– Бабо Аню, де ми є?

– У клубі. Чи тобі повилазило?

Дзвінок.

Мама телефонує. Ольга в трубку: алло! Притисла мобілку до плеча, а руки працюють, взувають бабині набряклі ноги у капці. Шкода, каже мамі, ти на секунду спізнилася. Концерт тут був, ану почекай. Бабо Аню, що ти співала зараз? «Через рощи шумные…» Ну давай, ба! «Вышел в степь донецкую…»

Баба Аня мовчить.

Шкода.

У мами в голосі тремтливі інтонації, ми тепер, каже, ні туди ні сюди. Застрягли на якійсь базі відпочинку. Лікар каже: це добре, відпочивайте. Поки Артем не зміцніє після операції, нікуди не потикайтеся. А тут усі свої, усі з Донбасу. Переселенці-біженці. Додому тягне – страх, так би залишила Ксюшку з дітьми – і до вас. Як ти там, моя чаєчко?

Ніколи мама Ольгу так не називала, хіба давно, ще в дитинстві. Чаєчка, казала, курочка. Смішно згадати. Серце щемить.

Пішки би додому йшла, каже мама. Але поки одні блокпости проїдеш, поки інші проминеш, якась біда та й станеться.

– А на базі що? – перепитує Ольга. – На базі відпочинку, – уточнює.

– Тут загалом непогано, – каже мама, – постіль чиста… Годують, правда, так собі, але ми не голодуємо. Як там баргарон? Як город? Як баба? Терпи, моя чаєчко, ще трошки, і усе владнається…

Зовсім непереконливо вона усе це пробурмотіла і наче вдавилася, передала телефон Ксюшці. Плаче…

Сестра занадто бадьоро відрапортувала: щойно з обіду, макарони, котлети, компот, діти бігають, їх тут багато – дрібноти й підлітків, усі разом грають у футбол… Артемко в окулярах, одне око заклеїли. Не біда. Від дітей страху набирається. Ті усі перелякані, вночі пісяються. Учора злива була, як гримнуло – діти у крик. Янка, на них дивлячись, теж; вчепилася мені у шию, вголос ревла. Ми ще тут посидимо, ага? Ти ж там справляєшся?

Ольга скучила за ними усіма, особливо за племінниками. М’які іграшки – уся спинка дивана ними заставлена – нагадують про них повсякчас: Губка Боб, козенятко Роберт, песики, овечки…

– Ладно, – каже Ксюшка. – Тут мама ще…

– Доцю! – голос мами піднесено дзвенить, – ти тепер хранительниця дому, доцю!

– Чула? – сміється Ксюшка.

– Ви що там, випили?

– Тю на тебе! Просто скучаємо.


– А що телевізор? – згадує баба Аня. Про розмову не запитує, може, й не зрозуміла, із ким Ольга розмовляла. – Ану включи.

Як це у ній поєднується: клуб із хором і телевізор з останніми новинами?

Телевізор бубонів, поки вдягала бабі Ані кофту: бойовики порушили перемир’я… Із початку проведення АТО з Донецької та Луганської областей станом на ранок 28 червня силами Міжвідомчого координаційного штабу в інші регіони країни переміщені і розселені понад двадцять чотири тисячі громадян… Державна служба з надзвичайних ситуацій повідомляє, що серед відселених: дітей – дев’ять тисяч сімсот вісімнадцять, інвалідів та осіб похилого віку – дві тисячі дев’ятсот шістдесят дев’ять. У той же час досить багато громадян самостійно залишили постійне місце проживання і перемістилися з тимчасово окупованої території і районів проведення АТО до родичів чи знайомих в інші…

– Ольго, дай води. Спати буду.

Ти ба! Хотіла ж на вулицю! Біда з тою бабою Анею… Визула її, закинула ноги на ліжко, подала пити. Баба взяла склянку з водою, зробила кілька ковтків. На її тонкій шиї прийшли у рух напнуті жили. Все! – відкинулася на подушки.

– Переключи. Що там Росія?

Циганка дряпнула кігтями зачинені двері, вальяжно перетнула кімнату й м’яко застрибнула на ліжко.

Ольга перемкнула канал. Знову бубоніння, тепер російською: міністерство закордонних справ Росії звинуватило українських військових у порушенні перемир’я…

Голова баби Ані хилиться на груди, світло з екрану вибілює її обличчя та сиве волосся. У прочинені двері просковзує Рибка. Де одна кицька – там невдовзі на другу чекай.

– Телевізор залиш, – каже баба Аня й заплющує очі.

10

Велосипед притулили до огорожі, несуть удвох військовий термос із курячим супом. Роман, накульгуючи на травмовану ногу, тримає посудину за одну ручку, Ольга за другу. Тягнуть до «харчоблоку», стіни там до половини пофарбовані синьою фарбою ще бозна з яких часів. Лампочка у коридорі засиджена мухами, у її тьмяному світлі мало що видно. Нікого назустріч, нікого в кімнаті, переобладнаній під їдальню, окрім незнайомця років п’ятдесяти. Він ріже хліб мисливським ножем. Грубими скибками. Сюди, каже безбарвним голосом.

– А де всі? – запитує Ольга. – Де Вітьок?

Чоловік показує ножем собі за спину, туди, де чорний хід і ще одне подвір’я.

– Закопуються.

Ольга рушає туди, кинувши Роману: почекай. Він повертає назад, виходить з будівлі на залитий сонцем двір, де в затінку акацій сплять два чорно-руді пси. Вони не реагують на ворон, що б’ються біля воріт за шматок булки, спурхують, відлітають і знову кидаються на здобич, вириваючи поживу одна в одної із дзьоба.

Напередодні Роман, припнутий ланцюгом до тридцятидвохкілограмової гирі, копав землю, вибирав хворий грунт у кімнаті. Винахід Вітька, та вагота на ланці. Дуже зручно, сказав Ользі: гирю взяв – переніс на нове місце, рухатись можна, а не втечеш.

А Роман, якби й захотів, далеко б не відійшов. Одне діло лежати, інше – ходити, відчуваючи, що з ногою щось негаразд. Сильний вивих чи тріщина у суглобі.

Тінь акації погойдується від легкого вітерця, ковзає плямками по землі, по собачій зваляній від бруду шерсті, по чорній автопокришці під парканом. У Романа починає сіпатися око – «Бери, тягни, чого стоїш!» – він торкається долонею підборіддя, розтирає його з того боку, де ще тримається синець, що вже змінив кілька барв одну по одній. Відчуває, як половина обличчя, півголови вкриваються памороззю, а у пам’яті зринає чіткий спогад. Тут, на цьому самому місці, він лежав того дня, коли загинули Валік і Петрович. Тут йому кричали: хто вас сюди кликав? А перед тим його били на дорозі прикладами, він це згадав – прикладами. А тоді: «Бери, тягни, чого стоїш!» – і автоматна черга за перекинутою розірваною вибухом «газелькою», там мав бути поранений Петрович, киянин, батько трьох дітей, двох хлопців-близнюків та доньки-випускниці. Він їм розповідав про дітей напередодні. Шкодував, що не зможе побачити, як донька отримає атестат про закінчення школи.

Роман зосереджується на уривках, намагається скласти докупи клаптики того дня… Над ним тоді погойдувалися гілки акації, він відчував мерехтіння сонячних плям на обличчі. Над ним стояли люди зі зброєю, один з них ворушив губами. Це пам’ятає, а як тримався – ні. Лише, здається, заплакав, затуляючи обличчя брудними руками. А може, це йому привиділось. Хто бачив? Нема кому розказати. Може, й на краще. Він міг би не витримати цієї правди.


Кілька хлопців у камуфляжі курили над трьома свіжими могилами. Могили були сяк-так закидані землею, але не до верху. Ще збоку громадились купки вибраної землі. Люди наче зробили перерву, потомившися, облишили справу на півдорозі. Перекур.

Із кожної з трьох могил, просто із землі, стирчали яскраві пластмасові трубки – дві зелені, одна синя. Хлопці, позираючи на них, струшували попіл, посміювались. Вітька серед них не було.

Діловий, наче менеджер вищої ланки, певний себе Буча нахилився до однієї з могил і сказав таке, що Ольга вирішила, їй почулося: «Буде страшно – зроби два глибоких вдихи-видихи!»

Ольга стала стовпом, раптова слабкість охопила руки-ноги. На неї ніхто не звертав уваги, тримали на оці лише три засипані землею прямокутники довжиною у людський зріст.

– Усе! – скомандував Буча, глянувши на годинник. – Час вийшов. Відкопуйте. По одному.

Сашко – одразу його й не помітила – зістрибнув у могилу, широко розставивши ноги циркулем, потупцював краями, зручно вмощуючись, і заходився обережно розгрібати землю навколо зеленої трубки. Відкидав жменями, помітно поспішав.

Поруч, у сусідньому похованні, працювали у чотири руки двійко хлопців.

– По одному відкопуйте! – повторив Буча. – Куля, по одному, сказав!

Сашко знехотя зупинився, озирнувся, наче не він тут Куля, наче хотів переконатися, що звертаються до нього. Мовчки вибрався на тверду землю, не зводячи погляду з трубки. Вона й далі непорушно стриміла у небо. Із сусідньої могили, з-під грудок землі показалися складені руки. Вони затуляли обличчя – одна стискала пальцями ніс, інша закривала очі. Із міцно стуленого рота стирчала трубка для підводного плавання.

– Піднімайся! – скомандував Буча. – Піднімайся, піднімайся. Ногами совай, одну підтягуй, другу. Згинай коліна, вчися відкопуватися.

Хлопець – ще зовсім юний, на вигляд школяр – витріщався на свої ноги, підвівши голову. Він наче не зовсім розумів, що відбувається. Лише чув, що йому говорили, і тому слухняно, докладаючи зусилля, намагався вивільнити ноги з-під шару землі. Було помітно, яка земля важка, як вона тисне, не відпускає свого бранця.

Хлопець підвівся, ним хитало. Він намагався усміхнутися, кутики губів посмикувалися. Ані пари з вуст.

– Наступний! – розпорядився Буча.

Сашко вже стояв напоготові там, де щойно був, в очікуванні наказу. Умить на тому самому місці побіля трубки обережно розсунув на два боки землю, і ще, і ще раз… Великими білими хробаками показалися з насипу пальці. Дві руки до зап’ясток, щитом на обличчі. Голова у каптурі. Сашко-Куля допоміг присипаному підвестися, підтримуючи його за потилицю, струшуючи землю з чола.

– Сам, Тарпан! Сам! – покрикував Буча до звільненого.

Ольга не одразу впізнала у незнайомцеві із замащеним землею блідим обличчям та синіми губами свого брата. Вітьок, Тарпан по-теперішньому, потрусив головою, з-під каптура посипалася земля, брудною рукою витяг трубку з рота та із зусиллям сів.

– Ноги! – не вгавав Буча.

Але Вітьок-Тарпан хапав повітря ротом, він не міг віддихатися. Груди судомно здіймалися та опадали. Він знову потрусив головою, тоді поворушив ногами – одне коліно виштрикнулося з-під землі, друге…

Вітьок від дитинства був сердечником. Його у другому класі возили до районної лікарні, і потім ще не раз. Діагноз Ольга запам’ятала одразу – пролапс мітрального клапана. Пізніше наче нічого, переріс свою хворобу.

– Давай, давай, – підбадьорював товариша Сашко.

– Хто витримав це випробування, той не злякається, не побіжить у реальному бою, – тим часом виголошував, походжаючи, Буча. – Хто подолав свій страх під землею, той опанує його й у реальній небезпеці. Третього діставайте!

Вітьок підніс ногу, вибираючись із могили, переступив з м’якої землі на тверду, закашлявся. Заходився підстрибувати й розмахувати руками, розігріваючи закляклі м’язи та суглоби. До нього приєднався перший відкопаний. З обидвох сипалася земля. Хлопці тим часом витягували на поверхню третього.

Ольга розвернулася й пішла геть. Ніхто її не помітив.


Стишене: «Ром! Ромко!» Озирнувся на голос – із дверей гаража, весь у мазуті, усміхався Шарапов.

Шарапов! Зробив кілька кроків назустріч, рвучко обійнялися. Шарапов тримав руки розведеними, піднятими вгору, щоб не замастити Романа. Відступив, показав жестом: сюди! Зник у напівтемряві. Після залитого сонцем подвір’я Роману здалося, що у гаражі темно, а тоді очі призвичаїлися. Побачив напіврозібраний «ніссан» – нутрощі на долівці.

– Якби що – ти м-мені доп-помагаєш винести цей розп-предвал, – Шарапов усміхався, показуючи відсутність кількох зубів. Через усю брову проходив багряний шрам, ділив її надвоє опуклим рубцем.

Шарапов не загикувався раніше.

– Живий, Одеса!

– Такі да! І ти, слава Богу, живий. Ох, б-брате, який я радий. А Валік… знаєш?…

– Знаю.

– І П-петрович…

– Знаю…

Помовчали, опановуючи себе.

– То ти тут, у гаражі?

– Як бачиш.

Шарапов говорив упівголоса, загикуючись, поспішаючи.

– Вони машини у людей віджимають, гроблять їх на раз-два, не шкодують, а чого? – не своє ж… а тоді збирай їм, ремонтуй, і то негайно, на вчора. А те, що вже не відновлюється, доводиться різати на брухт. Та нічого, я цим і в Одесі на прожиття заробляв… А ти де? Куди тебе?…

– Підлогу міняю тут неподалік. Наші про нас знають?

– Знають. Мені вдалося п-подзвонити. Тут один є нормальний, дав свою мобілку на хвилинку. Я про тебе, щоправда, нічого нап-певне сказати не міг. Наче живий, сказав. Який я радий, що ти живий, Ромку!

– Я лише сьогодні допоміг обід привезти. А так не відпускають нікуди.

– Сьогодні дивина якась, нікого немає, а так вони весь час тут ошиваються… Хоч хтось та є…

Шарапов ще встиг розповісти, яка тепер йому лафа, тепер, коли вони побачили, що він у ходових січе, а перед тим били страшно, усе тіло чорне від побоїв. І плівкою зв’язували, знаєш про таке? Пакувальною, прозорою. Отак руки до тіла і стискають, обмотуючи у кілька шарів, міцно-міцно, не продихнути… Нічого, з Божою поміччю витерпів…

Роман дивився на Шарапова, ані слова із себе видушити не зміг, лише сковтнув клубок у горлі.

Зараз би нікому на думку не спало цього хлопця назвати Шараповим. Не схожий він був тепер, щербатий, з поділеною навпіл бровою, на Володю Шарапова з «Місця зустрічі…».

– Гей!

Одночасно повернулися на жіночий голос. У прямокутнику дверей, на подвір’ї, Ольга позирає праворуч-ліворуч, брови супить.

– Гей! Де ти? – знову, не надто голосно.

Роман обійняв Шарапова і вийшов, накульгуючи.

– Він допоміг мені розпредвал занести, – Шарапов йшов слідом, витираючи руки промасленою шматою, потім тицьнув її Романові. Той узяв, вимастив собі пальці мазутом. Щоб зайвих питань не виникало.

11

Стріляли з північного сходу, а вибухи було чути з того боку, де кілька днів тому підбили «газельку» Романа. Спросоння Роман зіскочив на ноги, забувши про кільце на нозі. Снаряд бахнув, розірвався, не долетівши до пагорба за балкою, розніс у щепи розлогий кущ, здійняв у повітря фонтан землі. Роман затулив руками вуха. Він бачив у півока, як Ольга тягнула з хати бабцю – та застрягла у дверях, вчепившись кістлявою рукою в одвірок. На обличчі не страх, а роздратування, злі слова злітають із сухих тонких губів. Бабуся впиралася, не хотіла йти.

Повітря гойднулося, ляснув гігантський батіг – і пішов свист за свистом, спалах за спалахом, вибух за вибухом. Далі, далі, далі…

Це тривало з півхвилини, хоча здавалося – безкінечно. А через коротку паузу – нова порція снарядів. Рвонуло ближче, у вухах дзвін, посипалося на голову якимось порохном, дрібними гілками, камінцями. Роман втиснувся у траву під сітчастою огорожею – нема куди подітися. Пекло все ближче, нікуди не втечеш. Молися й чекай, пронесе-не пронесе.

Смикнулася нога.

Осколок?!..

Ні. Дівчина. Стоїть на колінах, намагається встромити ключ у шпарку на кільці, руки танцюють. Їй це ніяк не вдавалося, лише тремтіла під свист та близькі розриви снарядів. Нарешті металева пастка розчахнулася. «Швидше!» – побігла попереду, Роман за нею, припадаючи на ногу. Із гуркотом покотилося відро, що трапилося на шляху. Сині двері погребу. Туди!

Кам’яними сходками – донизу, гуп-гуп-гуп-гуп – у прохолоду погребу, у незнищенні запахи минулорічної картоплі, що давно закінчилася, залишивши спогад, всотаний у цемент.

Яким же затишним, яким надійним видався цей холодний погріб, з його павутинням у кутках, рядами порожніх банок та кількома повними (баргарони у власному соку) на дощаних поличках уздовж стін. Баба Аня у старому продавленому кріслі, двійнику того, що надворі під деревом завше стоїть. Уже спокійна, наче у наметі, накрита брунатною ковдрою. Віхтик сірої вати вистромився з дірки. Дві кицьки у ватяних заглибинах знайшли собі прихисток. Поруч із кріслом – триногий табурет.

Напередодні, спускаючи Романа з ланцюга, Вітьок хвалився, що дехто завдасть «кому треба» жару. Є чим залляти сала за шкіру, – докинув, замикаючи згодом кільце на нозі. От і заливають, щоправда з похибками, не шкодуючи своїх. Ми, хвалився Вітьок, ще Маріуполь відіб’ємо!

…У цьому тісному підвалі Ольга помітила, що друге око полоненого вже визирає на світ з-поміж різнобарв’я синця. Роздивилася на колір очей полоненого. Синій. Не приглядалася надворі, а при світлі благенької лампи побачила. Він глянув на неї знизу вгору – сидів навколішки, ні до чого не притуляючись. Прислухався до звуків знадвору. Ще раз зиркнув. Чого вона радіє, чого усміхається?

– Була така пісня про очі волошкові… – Ольга посовалась на кульгавому табуреті, кахикнула – й проспівала рядок, узявши занизько, голос здригнувся наприкінці: – «Ой ви очі, волошкові…» – засміялася. – Співачка з мене ніяка… Я у дитинстві думала, що очі волошкові – це сумні очі, як у нашого волошка…

До кого вона зверталася? Говорила наче до них обох. Баба щільніше затулилася ковдрою, сховала голову у подобу високого коміра. Черепаха черепахою.

– Хто такий Волошок? – запитав Роман.

– Ну ти даєш!.. Волошок, маленький баранчик… Чи у вас вони якось по-іншому називаються?

– Маленькі баранчики?… – Він слухає, що там, нагорі, а її слова сприймає неуважно. – Не знаю. І що там з тим баранчиком?

– Нічого. Я була впевнена, що очі волошкові – це очі маленького баранчика, тобто сумні. Лише згодом зрозуміла: це очі кольору волошки.

Нагорі запала тиша.

– Угу, – сказав Роман.

За півхвилини повернувся до теми:

– По радіо співали?

– Ну здрасьті, – сказала Ольга. – І у клубі. І за столом. Усюди.

– А «Ой мороз, мороз…»?

– Цю теж. Чого ти чіпляєшся? Тільки ви на заході правильні пісні співаєте?

– Та ні, не зважай. – Роман підвівся, розім’яв затерплі ноги. Голову тримав похиленою, маківкою майже впирався у стелю. – Трохи здивувався.

– Здивувався він! У мого діда знаєш яка пісня була улюбленою? «В косі лєнта голуба».

– Ма-ару-ся-аа, – несподівано озвалася тоненьким голосом баба Аня зі свого кокону, завела пісню, чітко вимовляючи кожне слово: – раз!.. два!.. три!.. калина чер-рвоная, дівчина в са-аду ягоди рвала… – Співачка навіть голову вистромила й шию витягла. – Але він любив лише один рядок. Сто разів поспіль: «В косі лєнта голуба…» – і роби що хочеш.

Тиша нагорі тривала.

– Я подивлюся, що там, – сказав Роман, посунув сходами вгору, не чекаючи дозволу Ольги.

Рипнули дверні петлі нагорі, на долівку впав трикутник світла з прочинених дверей.

Сонячне тепло кликало до себе – кішки зістрибнули з бабиних колін, шугонули одна за одною на волю.

Баба Аня теж ворухнулась під ковдрою. Заносило димом. Ользі холодок пробіг поза плечі. І той щось там довго роздивляється. Аби не дав драла…

– Почекай, – до баби. – Я зараз. – І подріботіла вгору кам’яними вищербленими сходами.

Назовні світ перекинувся сторчголов. Ользі забило памороки, із грудей вирвався короткий схлип. За полем соняхів горить лісопосадка, старі акації палають. Ніколи такого не бачила, навіть у кіно, щоб горіла зелень живих дерев. Дим на півнеба, земля у чорних вирвах, і тихо-тихо навколо, лише вогонь потріскує і пахне згарищем.

Умить на баргароні опинилася. Звідти видно далеко: горить руйновище давно закинутої ферми, догоряє копиця сіна, земля переорана вибухами. Романа не видно ніде. Утік?…

Не втік, стояв за рогом, вражений тим, як змінилося все довкола. Хаті теж дісталося: обсипана штукатурка під глухою стіною без вікон, кілька слідів від осколків під дахом. На землі розпластана ластівка зі шматком металу у грудях – піймала осколок на льоту.

Мовчки розвернувся, дійшов до погреба – схилив голову, ступаючи на першу сходинку. За кілька хвилин виніс бабу на руках, йшов повільно, важко ступаючи, дивлячись перед себе. Ольга зістрибнула на землю, забрала йому з дороги відро, підхопила кут ковдри, що тягнувся по землі, міг заплутатися під ногами. Пішла поруч.

Розпечене небо, побита земля завмерли одне проти одного. Теж перемир’я, теж тимчасове. Що було робити людям? Хапалися за роботу, щоб не збожеволіти.

Та земля, в яку Роман вгризався, довбав заступом, розбивав ломом, не бачила світла півстоліття. Була як камінь. Але й цю сіру твердь, збиту у моноліт, прошили нитки небезпечної грибниці. Роман вперше бачив можливості руйнівного гриба.

По телебаченню про ранковий обстріл – ані слова. На жодному каналі. «Та вони усі брешуть, – сказала Ольга. – Що ті, що ті». Вона увесь вечір розмальовувала олівцями контурні карти, ніяк інакше не могла зупинити тремтіння пальців. «Ти ж бачила, звідки був обстріл», – нагадав Роман. «Бачила-то бачила… А я там знаю, хто стріляв?» – не здавалася вона. «Там ваші стоять», – нагадав він. «А може, це ваші у тил зайшли, відстрілялися – й назад!» – «А, коли так – тоді слухай… Слухай, що там у новинах пояснюватимуть на улюблених каналах».

Роман підхопив з долівки свою гирю, вийшов на подвір’я, сам до себе припнутий, брязкаючи довгим ланцюгом. Він тепер спатиме на новому місці – на тапчані під баргароном.

Звідси не видно розстріляної місцевості. Посидів, дослухаючись до звуків навколо. Наче не тут кілька годин тому стріляли. А тепер шаруділи жуки у траві, шурхотіли, осипаючись, зірки у небі. Це подвір’я з баргароном, кімната з розібраною підлогою, безпам’ятна бабця, легковірна й водночас недовірлива дівчина, два коти і вуличний пес і він разом з ними – усі вони якимсь дивом випали із загальної картини світу. Стали невидимими для інших, відірвалися окрайцем суші від моноліту материка, подрейфували у невідомому напрямку одною божевільною командою. У бурхливому морі, під мапою нічного неба, тягнучи за собою чавунну гирю, як даремний якір, не спроможний зупинити цей дивний рух.

Коли споночіло, повернувся Дик, ховався чи вештався десь. Із подивом глянув на нове місце господаря, обнюхав траву навколо. Роман спав на тапчані під баргароном, поставивши гирю поруч.

Зранку сказав: зніми з мене ланцюг. Я не втечу, сказав. Слово даю.

Ольга засміялася.

– Я слово даю, – повторив він без тіні усмішки. – Поки не виберу всю хвору землю, навіть не думатиму про це.

– Та хоч думай, хоч не думай! Я маю дещо, щоб наздогнати втікача, – пообіцяла Ольга.

На понт брала. Нічого у неї не було, окрім товкачки до картоплі.

А ланцюг зняла. Тільки попросила забрати гирю із собою в яму, на випадок, якщо хтось прийде. Увечері, коли Роман помився й перевдягнувся, гиря залишилася стояти поруч з ним на тапчані, Ольга не припнула бранця до ланцюга на ніч.

Він зрозумів. Сховав ланцюг під ковдру біля себе й уперше за всі дні неволі ліг навзнак, свобідно випроставши ноги. Покрутив ступнями ліворуч-праворуч, вгору-вниз, розвів їх, різко звів – аж стукнулися кісточки, перевернувся долілиць… Як добре! Крутився, перекидався під ковдрою, ледь помітно підносив ноги вгору. Він ледве стримував сміх, що рвався з грудей. Ніяк не міг заспокоїтися. Дик незмигно спостерігав за цією акробатичною сюїтою. Тоді й собі впав у траву, задер лапи в небо, покатулявся, чухаючи спину, перекинувся, повторив ще й ще раз.

– Слухай, що ти товчешся? – запитав його господар.

Дивні люди! Пес застиг на місці, підібгав хвоста й заліз під тапчан.

Усю ніч Ольга намагалася заснути. Крутилися у голові його слова: «Не втечу, обіцяю». Повірила, ідіотка.

Щойно очі розплющила – одразу до вікна. Й від серця відлягло: побачила його спину, з неї сповзла ковдра. У нього в ногах спала чорна Циганка. Не втік.

Що було зворушливого у його потилиці? Нічого. А Ольга чогось прикипіла до неї поглядом, подумки торкнулась темного волосся, наче відчула, яке воно на дотик – пружне, неслухняне.

12

У Ольги бзик і пунктик. Валька-Самореклама так їй в очі й каже: у тебе, подруго, бзик і пунктик. Спостерігає з порогу літньої кухні за Ольжиними маніпуляціями, головою похитує: що робиться!

І справді, є таке. Нав’язлива потреба, важливий ритуал: баргарони не мають пропасти. Ольга напихає черешню у банки, закриває з нечуваним завзяттям. Мама дивується: молодша донька – і заготовки на зиму! Непоєднуване поєднання. Ольга по телефону нюанси з’ясовує, записує, завела собі спеціальний зошит.

Нехай усі думають, що в ній прокинулася господарська жилка. Вона нікому не скаже, для чого вона це робить, бо таємниця є частиною ритуалу. Лише посвячені знають: компоти у погребі – це обіцянка світу, що все буде гаразд. Посил у майбутнє, матеріалізоване підтвердження власної віри в те, що все добре повернеться, а погане зникне, наче й не було.

Тому так впевнено і натхненно Ольга наповнює банки, тому вони так весело булькотять на вогні у виварці, підстрибуючи на складеній удвічі шматі. За певних умов це може стати тимчасовим сенсом життя. Нехай Валька-Самореклама скільки завгодно підколює: ото, мовляв, хазяйський свербіж прокинувся! Дозріла дівка до заміжжя!

Не зрозуміти їй, що на цьому ритуалі може втриматись гармонія світу, порядок речей і основа майбутнього.

Так робила мама, а до неї баба Аня, ще й Ольгу змушували, щоправда безуспішно, а тепер вона сама узялася за цей обряд. Проведений за всіма правилами, він буде гарантією того, що світ не злетів з котушок. Компот у цьому домі буде кому пити. Нехай вони навіть не дякують, нехай лиш усі будуть вдома. І брат, і мама, і сестра з племінниками.

Баба Аня поруч. Дрімає у глибокому пошарпаному кріслі – воно стоїть під баргароном, біля тапчана. Його навіть не заносять до сарайчика. Дощів немає, а як покропить, то верховіття баргарону ті краплі затримає.

У баби на колінах смугастою хутряною подушкою влаштувалася Рибка, у ногах Циганка – післяобідня трійця у сонній млості.

– Чи то мені здається? – прокидається баба, голос тихий, проте впевнений. – У тої рябухи пір’я на шиї повисмикано?…

– Га? – від несподіванки Ольга здригається, визирає за поріг. Баба Аня показує кривим пальцем за сітку на курей:

– Ота ряба голою шиєю світить чи ні?…

Ох вже ці переходи…

Ольга вертається до плити, витягує з відра останній на сьогодні бутильок, той щойно стояв по плечики у воді, поверхня окропу дихала пухирцями, і от вже спільне творіння Барона Баргарона та Ольжиних рук опиняється на міцному табуреті. Розгойданий ключ обережно притискається до металевої кришки, навертає оберти. Головне – розрахувати силу, не перетиснути, бо скло може тріснути. Ще кілька контрольних прокручувань, і господиня вправно підхоплює гарячі боки рушником, перевертає – й до інших банок новеньку, у теплу компанію, під стару ковдру. Нехай там повільно вистигають до ранку.

Степанівна, сусідка через три хати, каже, що такий рясний врожай «нє к добру». Але у неї усі прикмети погані, навіть нечуваний врожай. До втрат, до хвороб та моровиці. А Ольга сама собі прикмети вигадує. Побачила, як ластів’ятка вилітають з гнізда під дахом, світять білими черевцями, чиркають тишу повітря гострими хвостиками й крилами – до добра, до змін на краще.

…Що тобі зробила Європа, запитав цей чудик. Що вона особисто тобі зробила поганого? Ото сказонув, та нічого вона Ользі не зробила. Ні хорошого, ні поганого. У тому й справа. Ніколи вона там не була, у тих європах. Вони самі по собі, ми самі по собі. Із села ніхто там не був. Зі звичайних людей, не з начальства. На заробітки дехто їздив, але у протилежний бік, до Росії. Минулого літа на виїзді на трасу стояв величезний щит – із цінами на продукти у нас і в Європі. Для порівняння. То хто б туди захотів після цього?… Воно нам надо?

Циклоп каже, що це маніпуляції, що там і зарплати інші і що справа не в цінах, а в можливостях та виборі. А як перевіриш? Якщо Валька-Самореклама забіжить й скаже, що у сільпо завезли недорогу гречку, то можна одразу й перевірити. А це… Ольга лише власним очам вірить. Стільки вже тих обіцяльників було, стільки дурили, не вірить вона нікому.

Пригадала про ще один рекламний щит, і теж на трасі – жіночі рожеві фігурки за ручки тримаються, а між ними серце. І чоловічі блакитні фігурки – теж за ручки. Серце між ними, любов. І напис. Хтось там, якесь об’єднання чи партія, попереджає про європейські звичаї… Для чого нам таке? – каже Ольга Циклопові. Той аж застогнав, почувши. «Ї-їхали козаки…» Це у нього така примовка. Хто вам так мізки зас… загидив? Що ти дивишся по телебаченню? Які програми? – А що є, те й дивлюся. Серіали, шоу різні… – Українські канали? – Ото вже вчепився! Російські переважно, а що? Що тобі знову не подобається? Сміється. Сині очі мружить. Усе йому, бач, зрозуміло.

Досить балакати! – підводить Ольга риску, робота не чекає.

Роман за лопату, Ольга з відром по воду. Кінець дебатам.

Після того як снаряд влучив у водогін, вода у селі лише у криницях, і добре, що вони ще в декого є, ті старі надійні, дідами копані криниці. Ольга спускається у балку, до старих вишень, що майже не родять. Криві, потріскані, зеленкуваті стовбури. Гілку вломиш – наче постріл.

Казала хлопцям: поремонтуйте водогін! Не час, відповідають. Ось укрів відженемо, тоді візьмемося за водогін. Страшенно усі зайняті, сидять, гигочуть, у карти грають, захиснички. Ольга до них з обідом у термосі, своє слівце вкидає: а укри тим часом на вас тут працюють… Мало не дістала за свою зухвалість. Хто ж правду хоче чути?

Зачепив її той чудик своїми розмовами. Вона вже й сама до нього з питаннями чіпляється. Якби не ваш Майдан, каже, повернувшись від криниці, і війни б не було! Він зупиняється, спирається на лопату: був би фінал-апофеоз, відповідає, повний був би… Не договорює, і так зрозуміло. Він, до речі, не матюкається. Чи то взагалі, чи то при ній. Чудик.

Ще трошки – і повний би був завал, незворотні катастрофічні зміни, каже він. А так хоч надія є, що вдасться щось змінити… Для когось життя у рабстві настільки входить у звичку, – дивиться на неї, вже обома очима, друге майже повністю відкрилося, у фіолетово-чорній обвідці тепер, наче тінями підмальоване, – настільки, каже, це входить у звичку, що людині вже жодних змін не треба, аби лиш кістку у клітку раз по раз кидали.

У них там хтось у батальйоні вивчає фауну Карпат. Якщо випустити з вольєра народженого у неволі, той звір на свободу не побіжить, тулитиметься до ґраток, бо він не знає, що таке свобода.

Ото як заведе: свобода, справедливість, чесність… Порожні слова.

Ольга з ним поруч, у ямі. Довбають землю у чотири руки. Накидають її на старе рядно, виносять разом подалі, у зарості амброзії.

– А це, – каже Ольга, – до чого?

Випросталася, щоб спина відпочила.

– Про звіра та клітку. Натяк чи що?… Сам ти народжений у неволі!

Він усміхається: довго ж думала.

– Усе правильно, – погоджується він. – Я якраз і народжений у неволі, в останній рік існування Радянського Союзу. Це ти мала б вже бути іншою… А у тебе думки, як у бабці із совка.

– Я не бабця із совка, – по-дитячому ображається Ольга.

– А хто ти є? – підсміюється він. – Ну хто? Сепаратистка?

– А ти укр нещасний.

– Щасливий, – виправляє він.

– Ні, – каже вона без усмішки через кілька хвилин мовчанки, коли зі звуків – тільки стукіт лопат та шурхіт землі. – Я не сепаратистка, я хочу жити в Україні. Але в нормальній Україні, людяній, а не фашистській.

– Я теж, – каже він.

Знову тільки лопати та земля перемовляються.

– Несемо? – нагадує він.

Беруться за кінці рядна.

– Чекай, надірвешся.

Він скидає кілька лопат землі.

– Добре, – не вгаває він, повертаючись до розмови на зворотному шляху. – Ти себе українкою відчуваєш чи ні?

– Та яка різниця, – каже вона.

– От-от, – він струшує рядно. – Яка, справді, різниця?

– Ладно, – каже вона після вагання, – я слов’янка.

– А конкретніше?

– Не можна бути просто слов’янкою?

– Та можна. Можна взагалі себе ніяк не ідентифікувати. Таке теж можливе. Можна ще сказати: я новороска.

– Здрасьті. Сам ти новорос. Малорос-молокосос. Я, щоб ти знав, вільна від цих комплексів. Великоросія, Малоросія, це до мене – до мене особисто! – не має жодного стосунку.

– А хто деенерівцям їсти варить?

– Я брату і його товаришам їсти варю. Тимчасово, до речі.

– Тимчасово? Усе ясно. Тоді ти хохлушка.

– А ти тоді хохол.

– Ні, це не про мене.

– Чому ж? Що тобі не подобається?

– Бо хохли – це… Як би сказати?… Ті, хто самі себе так називають, по-перше. По-друге, це пристосуванці… Терпіли… Шукачі вигоди… Як вигідно – так і вчинятимуть. Треба буде мовчати – мовчатимуть. По писку від сильнішого дістануть – обітруться. Треба буде спостерігати – спостерігатимуть. На вчинок не здатні. І це загалом не про нас, не про вас, бо хохли є усюди. Там, звідки я є, їх теж достатньо.

– Ні, я не хохлушка, – каже тоді Ольга. – Не знаю, хто я є.

– А що ти любиш? Що ненавидиш?

Ольга замислюється. Справді, що вона любить? Так, щоб по-справжньому. Не про їжу ж мова і не про географію.

– Люблю свою землю, свій степ, – каже вона, – як пахнуть трави під сонцем. Найбільше люблю полин, його запах. Маму люблю, бабу Аню, Вітька непутящого, сестру та племінників. Оцю хату з гнилою підлогою. Тому тут з нею і мучуся, хоча усім моїм це зараз непотрібно. Я більше люблю, ніж ненавиджу. Второпав? Я вперта й витривала. І там, де я, там буде гарно.

Ольга зупинилася, стояла руки в боки, дивилася з викликом. Гарна.

Роман не міг очей відвести.

– То що тобі сказати, українко? Дай шматок мила. Будь-яке, хоч господарське.

Він мився за сарайчиком, стоячи у траві. Фиркав, наспівував щось, вилив на себе два відра води з криниці – повернувся радісний, волосся скуйовджене, рушник на плечі. Гумові капці чвакають при кожному кроці, з одягу – лише картаті сімейні труси. Ольга у магазині купила, сказала, що братові.

13

Що тут було не так?

Дитячих голосів не було чути. Ні сміху, ні плачу.

Лиш гудіння моторів, тріщання автоматів на віддалі та поодинокі вибухи за селом. Іноді до вух долітали уривки розмов, хтось проходив уздовж паркана, стишено розмовляв із кимось, може, й по мобілці. Місцеві. Гучні голоси належали господарям ситуації, ті ні від кого не ховалися, розмовляли впевнено, реготали виклично. Світ належав їм. Поміж них теж були місцеві.

Одного дня з протилежного боку паркана, наче з віття жердель, залетів на подвір’я клунок. Гепнувся у траву. Хтось, зазирнувши через щілину, знав, що Роман це побачить, що він на подвір’ї сам-один, обличчям до воріт, розвішує на мотузці свої штани й тільняшку. Він мав зрозуміти, що той пакунок для нього призначений.

Роман озирнувся на хату, на її віконця і двері, обвів поглядом подвір’я – нікого. Зачепив одяг прищіпками, рушив до пакета, поторсав його ногою… Із затисненою під пахвою знахідкою попрямував до сарайчика, там розв’язав вузол. Сюрприз. Ще й який.

Згорнутий старий солдатський наплічник. Ніж у шкіряних піхвах. Металевий хвостовик проходить через усе дерев’яне руків’я й кріпиться на торці… Правильний ніж. Таблетки твердого палива в упаковці. Сірники у плівці, свічка. Клубок тонкої мотузки. Маленький ліхтар із запасною батарейкою.

Хтось подбав про Романа на випадок втечі.

Дівчата на базі суп розливали. Валька там уперше, уже встигла Ользі пошепки пообіцяти, що востаннє. Мовчки допомагає, без сміху, без жартів.

Буча стоїть поруч, цигарку розминає у пальцях, на Вальку оком накидає.

– А що у нас нині на десерт? – каже, обводячи поглядом своїх підлеглих. – Що б ти хотіла, Валентино?

– А що ви можете запропонувати? – вона й не дивиться на нього.

– Прогулянку удвох у тихому місці, – він закурює, випускає дим угору. Задоволений собою. Забув вже, мабуть, як Валька його відшивала…

– Я це вже Пєті обіцяла, – підводить очі Валька. – Правда, Петре? – до хирлявого, метр у кепці, чоловіка. Той мало не вдавився, очі витріщив.

Валька його такою усмішкою обдарувала, що він закляк на місці. Хлопці перезирнулися: ото вибрала собі недомірка! Хто тих бабів зрозуміє!

– Ну дивися, – Буча їй, вже без посмішки, – дивися, щоб не помилилася.

– А чого помилятися… Пєтюня у корінь пішов, а не в довжину язика.

– Дивися… – повторює Буча.

– А то що? – Вальчин сміх котиться подвір’ям, повітря від нього бринить. Вона дуже симпатична, коли ось так закидає голову, блискаючи білими зубами. – Як із Жулькою буде? Цеглою присиплеш?

У Бучі жовна ходять. Кидає під ноги цигарку, йде геть.

– Даремно ти Бучу злиш, – Ольга їй на зворотньому шляху. – Він це навряд чи забуде.

– А я до них ніколи більше й не піду!

Сміється Валька, голосно, на всю вулицю, її сміх відлунює у вухах Бучі. Він певен: це вона з нього смішки справляє.

14

Ольга:

Він не такий, як усі.

Справа не в нашивці на рукаві, не в тому, що чужий. У чомусь іншому. Для брата та його хлопців він ворог. А для мене хто?

Не ворог, це точно. Просто хлопець, схожий і не схожий на інших. Більше не подібний… Кажу ж: не такий, як усі.

Зовнішність – нічого особливого. Хіба очі сині. Не одразу й роздивилася. Одне око ще трохи примружене, але це його не псує. Навпаки. Набряк вже зійшов, синець спустився до щелепи, пішов смугами навскіс. Той ще вигляд.

Від нього чоловіком пахне, це Валька-Самореклама каже. А я говорю: тхне. Суміш поту і чогось звірячого, гіркуватого. Вона своє: що ти розумієш, малявка!

У нього жили на руках виступають.

Він не говорить дурниць. Тобто майже не говорить дурниць.

Я йому вірю, він не втече, поки підлоги не зробить. Навіть брату не повірила б у подібній ситуації, бо скільки разів чула одне, а згодом бачила інше. А цьому чогось вірю, можливо, даремно.

Іноді мені навіть хочеться, щоб він порушив слово, щоб я переконалася, що саме такого й варто було від нього чекати, що він такий, як усі брехуни. Ні, я не провокую його на втечу, він мені потрібний тут. Але навіть від брата приховую, що наш полонений насправді є вільний. Знав би Вітьок, покрутив би пальцем біля скроні: дурна ти курка, сказав би. Але Вітька вже кілька днів немає. Десь вони знову зірвалися, кудись поїхали. Воюють. Добре, що пообіцяв – і цей чув – коли полонений вибере землю й усе підготує для укладання нової підлоги, його обміняють. Уже є попередні домовленості.

Мені наодинці брат сказав: дякуй Богу, що він призовник і не за власним бажанням сюди потрапив, бо в іншому випадку ми б із ним не так розмовляли. Що за діла? – сказав. Чого ти так переймаєшся? Любофф-моркофф?… Я до нього мало не з кулаками, але на півслові замовкла, опанувала себе. Перебір. Забагато емоцій. Справді подумає бозна-що. А Вітьок лише співчутливо похитав головою. Дивися, сказав, потім не бігай, не плач, бо ще трахне тебе або по макітрі дасть.

– Замовкни, – сказала йому. – Він нам підлогу робить, поки ти там невідомо чим займаєшся…

Посварилися, обізвав мене, я його. Так хряснув дверима, що шматок штукатурки впав, на порох розсипався. Козел.

* * *

Роман:

Дещо в ній мене шокує.

У принципі вона називає речі своїми іменами, але іноді це занадто відверто звучить.

Часом видається мені дитиною, жорстокою й цікавою.

У неї такий погляд, що його згадуєш засинаючи. І ті дивні неправильні ямки. У людей ямки на щоках, а у неї ховаються в лініях між носом та губами. Надивишся, а потім сниться усяка чортівня.

Вона, я помітив, не вживає слова «дякую», замість «дякую» робить якісь несподівані речі. Принесла пиріжки з картоплею, «жарені на сковорідці», запах такий, що голова пішла обертом. І ще щось таке у склянці, схоже на квасне молоко, густе, із запеченим кожушком на поверхні, я обережно спробував – і язика прокусив від жадібності. Смакота. Дивилася на мене, ямочки демонструвала, спостерігала, як я їжу заковтую. Мабуть, нагадував їй голодного Дика.

– У вас пиріжки такі роблять? – От смішна. – З бульбою, смажені на пательні? – перепитую. – Мама робить. – Підштрикував її, навмисно говорив: бульба, пательня… Думав, вона знову хитатиме головою: усе у вас не так, як у нас… Але вона промовчала.

Запитав, що це, – підніс порожню склянку з кефірними патьоками на стінках, ніколи такого не їв. Вишкріб ложкою стінки і денце. Вона зробила круглі очі: це ж ар’ян. Кип’ячене молоко змішуєш зі спеціальною закваскою, тоді розливаєш по склянках – і в духовку, щоб аж пінка на поверхні зарум’янилась. Я прицмокнув: яка наша кухня багата! І повторив, запам’ятовуючи назву: ар’ян.

– Це ти ще його з бодуна не пив, – засміялася вона. – А ти п’єш взагалі?

Смішна дівчина. Я думав, вона старша. Мабуть, тому, що уся господарка на ній, і бабця, і ще ось ця підлога. Тут невідомо, що завтра буде, а вона хату рятує. Щось у цьому є. Мені це подобається.

А ще взялася за лопату – і до мене в яму. Глянув через плече, піт з очей стер, нічого не сказав. Вона з одного боку довбеться, я з іншого копаю. Не відстає, витривала. А що? Разом веселіше…


Знову в голові працює трансформаторна будка, знову рука тягнеться до паска, із зусиллям підносить свій тягар, тіло-муляж обривається, осідає в дорожню пилюку. Боляче. Ремінь різонув долоню розпеченим лезом. Та сама картина перед очима, аж вилиці стягує. Знову та сама. Він бачить її щоразу, мало не щоночі: бере Валіка під пахви і тягне. Чорний стовп диму. Вогонь. Дерево зі зрізаною верхівкою. Колесо котиться дорогою.

Шурхотить віттям нічний баргарон, під тапчаном посопує Дик, час від часу жалібно скавучить. Дику сняться свої жахи.

Увечері, щойно голова торкнеться матраца, Роман засинає. Серед ночі прокидається, бо знову бачив Валіка, говорив з ним. Або знову тягнув його тіло. Прокидався, приходив до тями, дивився перед собою на великі зорі, вони тут такі яскраві, зібрані у виразні сузір’я. Соляна доріжка Чумацького Шляху, черпаки Великого та Малого Возів, або ж Великої та Малої Ведмедиць. Круглий ліхтар місяця. Те саме зараз бачать хлопці з батальйону, хто на варті. І мама. Вона стоїть біля вікна і думає про нього. У своїй улюбленій піжамі, у флісовому халаті, у капцях із котячими мордами…

Його вулиця, його будинок, його кімната – усе опинилося в іншій реальності, куди йому заблоковано вхід. Перед відправкою на схід – усередині червня – він зателефонував батькам і легковажним тоном повідомив: у таборі починається відповідальний етап підготовки, мобілки в усіх забирають, тому не хвилюйтеся даремно й не дзвоніть, я сам виходитиму на зв’язок… Він нічого не встиг, після учебки – під Маріуполь. А ще за кілька днів – ось така халепа. Отакий у нього вийшов бойовий шлях. Мобілка загубилася ще того дня; можливо, її забрали, він не пам’ятає. У будь-якому випадку «абонент поза зоною досяжності». Та навіть якби була можливість зателефонувати батькам чи комусь із друзів, то що б він сказав? Привіт, я у полоні, як ви там?

Нема чого про це думати, ще кілька днів – і його відпустять. Мозолі як камінь, і кожен день наближає його до волі. Справа рухається. Ще трошки.

Брат Ольги двічі сказав: працюй, служивий, коли закінчиш – ми тебе виміняємо на полоненого з того боку. Останній шар цементу викладеш – тоді й поговоримо.

Удень робота, уночі думки.

Ніколи доти він так не розмірковував про себе самого: холодно й відсторонено, як тими зоряними ночами під шатром баргарона. Розбирав себе, наче зламану іграшку, розкладав на поличці, намагаючись поремонтувати.

Ось, скажімо, бійки. Їх майже не було в його житті, бо він до останнього аргументу намагався вирішити суперечки без кулаків. На відміну від молодшого брата – той раз у раз потрапляв у якісь халепи, з’ясовував стосунки до синців. Роман був інший. Бо для чого людині язик? Для чого голова? Чи не для того, щоб пояснювати, щоб знаходити порозуміння? Кулаками вимахувати – багато розуму не треба.

Він по-справжньому ніколи й не бився, так, щоб за власною ініціативою, та ще й з натхненням, і щоб у кров. Хіба якась шарпанина траплялася. Колись у шостому, може, класі, причіпливий Куско так його дістав, що він на перерві жбурнув його у траву, покотилися разом, міцно вхопившись один за другого. Романові вдалося вивільнити руку, він щосили викинув кулак вперед, в обличчя Кускові. Той охнув, розімкнув обійми. Крізь пальці з розбитого носа юшила кров. Куско заплакав, і від того в Романа одразу зникла злість, випарувалася, поступившись місцем жалю.

На війні він себе ніколи не уявляв. Комп’ютерні стрілялки, віртуальні «танчики» – це ж не війна. Час усіх правдивих воєн давно минув. А щоб якийсь збройний конфлікт спалахнув у його мирній країні, такій трохи сонній, вайлуватій і довірливій – ні, про таке він ніколи й подумати не міг. Хіба у нас є вороги, окрім внутрішніх? Окрім власної недалекоглядності та надмірної терплячості? Отакий був наївняк. Та й не він один.

В учебку до них приїжджав священик. Роман запитав його: як бути із заповіддю «не вбий»? Священик сказав: «Коли ворог прийшов у твій дім, не можна бути бездіяльним, треба захищатися». Треба захищатися, треба захищати своїх. Але він і цього не встиг. Три тижні у підготовчому таборі на полігоні і кілька днів у базовому таборі поблизу Маріуполя, тоді висунулися на північ – і ось він, полон, і раз по разу та сама картинка перед очима, варто лише стулити повіки: Валік, розірвана шматяна лялька, і голос-цвях, голос-молоток: «Давай, тягни»

А наяву – зіпсута земля під гнилою підлогою, він довбеться з нею, стираючи руки у кров. Ще й ця дівчинка разом із ним. Відігнав від себе видиво: її обличчя, волосся, неправильні ямки від усмішки – геть! геть! Не хочу, вимучила мене.

Часом Ольга дивиться на нього теплим поглядом, щось запитує, усміхається, він від того втоми не чує, працює як заведений… А то раптом обдасть дошкульним холодом слів і погляд відводить, уникає зустрічатися із ним очима. Не звертай уваги, каже він собі, що тобі до неї, до перепадів її настрою…

Ще кілька днів – і прощавай, біла хатко із синіми дверима та шибками, прощавай і ти, баргароне. Але охоплює часом розпач, не так до думок чіпляється, як до серця, смокче, витягує соки. Що йому до цієї дівчини, такої часом далекої-далекої, чужої-чужої? Хіба дівчат у Львові бракує?

15

Валька-Самореклама вчащає. То бере пристрій для вибивання кісточок (вона, бач, теж компоти крутить), то повертає. То у неї сіль закінчилася, то лаврове листя. А сама на Романа оком накидає і сміється дзвінко, розгонисто. Гарний у Вальки сміх, заохочувальний. Наче не стріляють поруч, наче не війна, і цей Роман – наче не полонений. Якесь безглуздя, на вербі груші…

Голий по пояс, синці на тілі, на грудях – чорна гематома, Роман сидить на краєчку вибраної ним ями – вже більше як півметра углиб – спирається ногами. У лівій руці тарілка, у правій і ложка, і хліб. Їсть без поспіху, але й не розтягуючи перепочинок надовше, ніж варто. Зосереджено їсть, наче працює. Валька зістрибнула у яму, походжає, ногами долівку промацує, а то відвернеться, нахилиться, демонструючи обтягнуті лосинами стегна, щось видивляється поміж грудок землі. Пальми на сідницях похитуються. Показовий виступ. Сеанс відвертого зваблення.

Наблизилася до нього, очі в очі, пускає бісики. Верхні ґудзики кофтинки розстібнуті, і його погляд, звісно, заповзає у її викот.

– А мені, – бавиться голосом Валька, зовсім стишила його, до шурхотливого оксамиту, – а мені так треба двері вирівняти, зовсім просіли, доводиться підважувати, щоб зачинити. Дід Петро казав з петель зняти, стесати зайве і знову почепити. Прийдеш?… Зробиш?… Моя хата з того боку, через одну. З городу нічим не огороджена. Пес не кусається. Скажеш йому: Сірко, де Валентина?

– А він мені: а мені звідки знати? Повіялася десь…

Валька відповідає розкотистим сміхом:

– Не бійся, він не кидатиметься.

– Не знаю, чи втраплю, – каже Роман, – я собак боюся.

– Я помітила, – сяє зубами Валентина, – спите разом з Диком. То, може, ти жінок боїшся, а не собак?

Ольга робить вигляд, що не прислухається. Вона ледве долає роздратування. Він їй самій потрібний, тут роботи й роботи, а Валька пхається зі своєю потребою, зі своїми дверима. Зі своїм безсоромним сміхом.

– Досить прохолоджуватися, – припиняє Ольга балачки. – До роботи! Завтра випалюємо землю паяльною лампою і заливаємо солярою. Доведеться потерпіти, Валентино.

– Зараз, почекай, ще перекуримо…

Валька дістає відкриту пачку цигарок. І робітничок вже увесь її, з тельбухами.


Вони виходять удвох на подвір’я, бубонять там упівголоса, Валька сміється. Видмухують дим у спільну хмарку, вона їх огортає, відділяючи від усього світу.

– Гей! – нагадує про себе Ольга.

Роман гасить недопалок до підошви свого берця. Ставить крапку на обідній перерві.


За деякий час у вузьку щілину між дошками сортиру, а тоді, перебігши очима, – через дірку від вибитого сучка він бачить, як Ольга рішуче прямує стежкою між помідорними кущиками. Губи стиснуті в нитку, брови зсунуті – чимось стурбована. Зупинилася, видивляючись щось на сусідніх городах, руки в боки.

Роман вийшов, вона озирнулася на рипіння дверей, і вираз обличчя умить змінився: здивовано скинула брови, наче й погляд посвітлішав. На якусь секунду, дві. А тоді знову прибрала незадоволеного виразу.

Роману раптом спало на думку, чи не його вона, часом, шукала, видивляючись на Вальчиному городі. Навіть усміхнувся до Ольги, але вона наче прочитала його думки, одразу й різко присадила, чомусь іще більш сердита:

– Де ти ходиш?

Пішов за нею, зачепивши ногою помідорний кущ – від доторку різко запахло зеленим бадиллям, нагадавши про самбірську бабусю, про її город, черешню та запахи землі.

Часом Ольга така сердита, нічим їй не догодиш.

А їй у вухах свербіли слова Вальки. Ті, що шепотіла їй на кухні, підсміюючись, зблискуючи молочними білками очей: «А цей Роман гарячий хлопець…» Валька жмакала у руці пакетик чорного перцю (перець у неї, бач, закінчився), в обох лоскотало у носі від того. Обидві й пчихнули одночасно. Валька носом шморгнула, не далася збитися з теми: «Каже мені, чуєш: ти не боїшся мене до себе кликати?… А як і справді прийду? І так дивиться, примружившись, таким голодним поглядом…»

Чого ж йому не мружитись, своїм підбитим оком? Воно завжди примружене. Знову Валька вигадує, знову в’яже своє словесне плетиво, усі чоловіки у радіусі кількох кілометрів тільки про неї й думають, навіть заляканий жінкою дядя Вася, що весь час озирається, чи баба Галя, його Гала, бува, за ним не дибає. Як тільки не набридло те саме патякати?

За кілька днів Роман таки опинився у Вальчиній хаті. Заледве переступив поріг – господиня назустріч, приклала палець до губів: тихо! Рукою кличе, пішли-пішли: он туди неси мішок, туди. І на подвір’я, за хату, до сінника на невисоких дерев’яних підпорах, з дощаною підлогою, під похилим дашком, на чверть заповненого першим цьогорічним сіном. Роман застиг, не випускаючи з рук лантуха з порожніми слоїками («Олю, позич трилітрових бутильків, страх як треба, нехай твій Роман закине»). Дивився, як заголюється Вальчине стегно, коли вона у легкому короткому халатику ступає на поміст, між двома стінками сіна, у пахучий коридорчик-тупик, залишений для продування степовим вітром. Та йди вже до мене, сміється Валька. Він з глухим дзеньканням опускає мішок у траву і ступає в духмяний сховок.


Запаморочливо пахне нічна фіалка після заходу сонця, Роман вже знає, що ці квіти саме так називаються, йому Валька сказала. І що ближче до ночі, то духовитіший солодкий аромат. Ясно-бузкові квіти у густих сутінках набирають темного кольору, королева ночі сповіщає про те, що вона вступає у час свого володарювання. Роман лежить, відвернувшися до глянцевого стовбура баргарону, помережаного горизонтальними тоненькими пасочками.

Ольга бачить його, Роман не повертається, не озивається до неї, хоча, звичайно, чує, що вона проходить повз нього. І вона знає, що він лише вдає, що спить. Дик під тапчаном піднімає голову, веде очима за Ольгою. І місяць між хмарами теж спостерігає за нею і до кімнати пхається через вікно. Вона не затуляє папір, що відійшов від скла, наче місячне сяйво його відсунуло. Нехай зазирає їй в душу, це вже нічого не змінить, бо сталося непоправне. Роман наче й недовго був сьогодні відсутній, але вона встигла бабі Ані памперс поміняти, помити її, перевдягнути. Подумки зробила поправку на обов’язкові перекур та жарти, Роман з Валькою без них не можуть, завжди знайдуть, про що потеревенити… Плюс десять хвилин, скажімо…

Але річ не в тім, що він затримався, а що повернувся якийсь не такий. Стишений. Їхні погляди зустрілися – він очі відвів. Ухопився за роботу, але в його рухах відчувалася розслабленість, сонлива відстороненість. Він ховав обличчя, тримався до Ольги спиною. Суха травинка заплуталась у волоссі на потилиці, і ще дві пристали до футболки між лопатками.

16

Кішка пробігла між ними усіма. Ольга наче защібнулася на всі ґудзики: сухо, коротко перекидалася кількома словами з Романом, Вальку зустрічала прохолодним: чого тобі? Вальку це не надто бентежило, інше заступало їй світ: було невтямки, що це із солдатиком сталося, чого так раптом охолов. Вона ж знала, точно знала, як тепер мало бути: він мав би сам до неї липнути, шукати найменшої можливості побути наодинці. Від такої сліпучої радості, що між ними сяйнула, не відмовляються. А воно чогось усе пішло шкереберть.

Вона до нього і так, і інакше, то один привід вигадає, то інший – Роман відмовчується або робить вигляд, що не розуміє натяків. Вловила момент, притулилася до нього всім тілом: скучила за тобою, усе всередині ниє, так скучила. Піймала його руку, притиснула собі до живота, щоб він долонею відчув через сукню, через шкіру її пульсуюче нетерпіння. Він завмер, наче кам’яний зробився. Слова не сказав, коли вона видихнула йому в обличчя пошепки: не сподобалась я тобі? Обхопив її плечі однією рукою, якусь миттєвість вона чула його серце. Відсторонився – й за роботу, як за рятувальне коло.

Ще раз прийшов Роман до Вальки. Сам прийшов, без жодної вигаданої причини, не знаючи, що робитиме, якщо не буде її на подвір’ї: зайде до хати? Поверне назад? Вона побачила його у вікно, вибігла назустріч, гукнувши комусь у хату через плече: я до Ольги!

Після того вже твердо вирішив поставити крапку у цих похапливо-гарячкових побаченнях, бо був з одною, а думав про іншу. Тоді ще з більшим завзяттям заходився змішувати пісок із цементом, місити розчин, кидати його великою шуфлею на ретельно вирівняний, утрамбований у пісок шар каміння, накритий целофаном. Усе як навчив дід Петро. Той приходив подивитися, як робота просувається. Стояв у дверях, пахкав цигаркою, а тоді до Романа: а ти, хлопче, не промах. Шкода, з мене вже робітник ніякий, а то удвох зробили б тут лялечку. Насамкінець наважився на попередження:

– Ти Ольгу не ображай! Вона дівка хороша, тепер таких не роблять. Я її з пуп’янка знаю… Бо як образиш, не дивися, що я вже добре підтоптаний, у торець ще зарядити зможу.

Ольга не раз ставала з Романом до роботи. Розчин місила, лише меншою лопатою. Обходилися між собою тепер короткими фразами, лише суто у справі. «То що тепер, цемент – на шутер?» Вона не перепитувала, сама здогадувалася: «На щебьонку давай». Немов тривала гра: жодного зайвого слова.

Брат зі своїми наче забули про цього полоненого. Вітьок весь час був деінде, кудись вони їздили, спочатку на старих легковиках, тоді на газиках-уазиках і навіть на джипах, Валька говорила – відтискають десь у бізнесменів, на потреби ДНР. Машин не шкодували, поверталися у село збуджені, скла у вікнах спущені, стволи тримали у руках. Блокпости пересунули дорогою вперед, звідти іноді чулася канонада, часом вибухи наближалися упритул. Люди із села трималися хат, зайвий раз із дому не витикалися. Роботи й раніше не було, а тепер і поготів. Загальний настрій був тягучо-очікувальним. Степанівна казала, озираючись: швидше б уже або туди, або сюди. Хай вже або ті будуть, або ті. Тільки щоб не стріляли…

– Щось чути? – перепитували у тих, хто завжди усе знав.

– Та ніхто ніде нічого! – лунало у відповідь.


Улюблена місцева примовка: ніхто ніде нічого. Іноді Ользі видавалося, що вона може бути девізом їхнього життя.

По телебаченню і далі говорили про фашистів та карателів, Ольга іноді вмикала голосніше, щоб Романові із сусідньої кімнати було чути.

– Нормальних каналів у вас немає? – озивався звідти він.

Часом Ольга боковим зором помічала на собі його погляди, роздивлявся на неї незмигно, без емоцій. Їй робилося моторошно. Моментів відвертості, як раніше, вже не траплялося. Розмови звелися до мінімуму. Із ким він тепер ділив вільні хвилини – так це з бабою Анею. Виводив її на подвір’я, садовив у старе крісло, розпитував про щось. А бабі Ані тільки того й треба – уваги та вільних вух. Вона, на диво, у цих розмовах не зсувалася у свій присмерк. Давно минулий час, яким цікавився Роман, мабуть, і був тим місцем, куди вона при найменшій нагоді ховалася, непомітно зісковзуючи у безпам’ять, наче дитина з дитячої гірки.

– …яка коняча тушонка? Не було такого від союзників. Я пам’ятаю.

Роман тягне шию вбік, щоб не поранитися – голиться, почепивши до гілки баргарона старе дзеркало. Вдивляється у поверхню, попсуту вологою, у своє зображення в облямівці чорних плям по кутах. Одноразовий станок повзе впевнено, залишаючи гладку поверхню, бліду у порівнянні із засмаглим чолом.

Проходячи повз цю парочку, Ольга уповільнює ходу. У баби Ані голос тихий. Слухаючи її, Роман схвально похитує головою, усе чую, мовляв, говоріть. Він бачить Ольгу, не повертаючи голови. Їхні погляди зустрічаються у дзеркалі.

– …Мені після війни було шість років, я все пам’ятаю, – запевняє баба Аня. – Шахтарям на Донбасі продпайки видавали. По картках. Американський лендліз! Тато мій був шахтарем, приносив додому ті консерви з яловичини і свинини… у таких-от великих банках… – Баба випростовує руки з-під ковдри, розводить їх: ось такого розміру. Чекає, поки Роман не подивиться.

Ольга ставить таз із випраною білизною у траву, заправляє неслухняне пасмо волосся за вухо. Вона усе це вперше чує.

– …і у малих банках теж було, – уточнює баба Аня. – Я досі пам’ятаю цей запах. Прикопчене сало… Такими довгими смужками… Батько виймав його з банки, як фокусник витягує з капелюха довгі білі вуха зайця. О-о!.. Ми не зводили з його рук очей… Від того запаху можна було втратити свідомість, – баба сковтує набіглу слину. – У овальних банках була риба. Не велика й не мала, – баба показує долоню, – ось така, одна в одну… І жодної конячої тушонки!

– А я читав, – Роман перевіряє рукою, чи гладко поголив щоку, обертається, він зараз наче Ольжин ровесник, зовсім юний, він губить думку, бо Ольга повернулася до нього обличчям, але швидко підхоплює думку знову: – Читав, що… американці за лендлізом привозили сигарети.

– Було таке, – погоджується баба Аня. – Батько так радів тим сигаретам! Я все добре пам’ятаю. У банках був цукор і цукерки… Білий і чорний шоколад. Печиво, галети… А! – баба хихотить. – Згадала!.. Були такі білі пігулки. Ніхто не знав, що з ними робити. Хтось пояснив, що це для очищення води зі ставків. Ми їх цупили у дорослих, набирали води в бутильок – і туди! Перевіряли, булькатимуть чи ні…

Ользі ніколи не спадало на думку розпитувати бабу Аню про якийсь там лендліз… Та й про багато іншого. Тим більше тепер, коли вона була вже не при пам’яті… А цей хлопець наче й не помічав, що баба Аня хвора. І баба Аня у їхніх розмовах поверталася до життя.

Загадковий тумблер у її мозку врешті-решт робив звикле «клац» – і перемикався на іншу дійсність. Але це не могло стати приводом для припинення розмови. Вона тривала. Тільки тепер Роман в уяві баби Ані ставав її братом Павлом, якого давно не було на цьому світі.

Роман не пручався – відповідав, сам щось запитував. Ользі здавалося, що ці двоє з’їхали з глузду. Третій тут був зайвий.

Коли Роман поруч, бабі Ані легше давалися випадіння з реальності. Вона тоді не плакала, не сварилася і навіть голосу не втрачала. Чужий хлопець, що прийшов сюди за тисячі кілометрів з протилежного кінця країни, виявляв до неї більше терпіння, ніж рідний бабин внук Вітьок. Дивне відчуття спорідненості із цим терплячим хлопцем виповнювало Ольгу, він тримався з її бабою, наче зі своєю рідною. Щось подібне на ревнощі часом нагадувало Ользі про себе. Чужинець, а бабі Ані ближчий за своїх.


Одного дня під час перерви у роботі – на подвір’ї, озирнувся, нікого – Роман скинув гумові шлапаки, вхопився за нижню гілку баргарона, кілька разів переступив босими ступнями по стовбуру, підтягнувся на руках і видерся нагору, зупинившись на найзручнішій галузці. На цьому сидінні з підставкою для ніг його накрило відчуттям: він малий, вилазить на дерево, на таку саму черешню, а його шукають внизу, гукають: Ромку, де ти є? – Я тут, – відповідає не надто голосно. – Де? – не бачить його бабуся…

Легкий вітер зі сходу, полином настояний. Часом заносить ще й згарищем, далекий край неба запнутий сивою завісою імли, там щось куриться, а поблизу, за хатою – на сіножаті та на полі соняхів – сліди від недавнього обстрілу, виразні знаки війни. Якийсь птах кружляє, визирає згори поживу. Десь там, доволі далеко звідси, має бути базовий табір Романа: попереду шанці (більшість хлопців каже «окопи»), далі замасковані бліндажі, ще далі намети, є навіть вирита у землі, облаштована для зберігання продуктів комора…

Е-е, та тут цвинтар за дорогою, на узвишші, звідси його добре видно. По цей бік дороги, ближче до хати – балка, доволі глибокий яр, тягнеться за обрій, губиться у далеких хмарах, схожих на обриси високих гір. Вищих за Карпати. Справді, точнісінько гори на небокраї. Повітряні.

Легке шурхотіння. Маківка Ольги. Дівчина спритно вибирається деревом вгору, перехоплюючи гілки руками, спираючись на них босими ногами. Зупинилася на рівні з Романом, глянула в очі. «Ти мою гілку зайняв». Отакої. Мало гілок навколо? Перебрався на іншу, трохи нижче, сперся боком до стовбура. Ольга спритно посіла його місце, видобула поміж листя запізнілу черешеньку, прив’ялену сонцем – ягоди вже відійшли.

– Видивлявся, куди тікатимеш? – з хитрим прищуром, закидаючи ягідку до рота.

– Думаю, у тому напрямку не схиблю, – підхопив він запропоновану забаву.

– І опинишся на Кам’яних Могилах… Тобі туди?

– На Кам’яних Могилах? – глянув на сільський цвинтар.

– Он там, – показала рукою правіше. – Далеко.

– Де хмари як гори?

– Там колись гори й були, у два рази вищі за ваші Карпати.

Він не зрозумів: жартує? Які тут гори? Степ, ковила гуляє під вітром. І наче щось таке вдалині… якесь мерехтливе відсвічування… Ні, нічого, як не приглядався… мара у повітрі…

– Були гори, – каже вона впевнено, кісточка летить у нижні гілки, – а тепер лишилися брили… Їм близько двох мільярдів років. А ті гори, що були, мали до п’яти кілометрів заввишки. Уяви. Висота Говерли яка? Трохи більше двох тисяч метрів. А ці були удвічі вищі. Можеш не сумніватися, у мене «дванадцять» з географії.

– Все, – сказав він. – Я згадав. Заповідне урочище. Кам’яні Могили. Там граніт на поверхню виходить. Нам Лектор розповідав.

– Що за лектор?

– Науковець з Маріуполя, краєзнавець. На базі розповідав, просвіщав нас у вільний час. Боєць батальйону. А ти думала, усі ваші по цей бік?

– Нічого я не думала, – спокійно відповіла, не розсердилась.

– У нас багато хлопців звідси, – повторив Роман.

– То що там лектор? Що казав?

– Що десь тут неподалік є Кам’яні Могили… Що це гранітний щит України. – Роман подав Ользі жменьку ягід, до яких вона б не дотягнулась.

– А мені баба Аня колись розповідала казку, – нога Ольги ледь не торкнулася ступні Романа, не торкнулася, однак вони обидва відчули якесь поколювання у повітрі, наче електричний розряд пробіг, й Ольга відсмикнула ногу. – Наче Кам’яні Могили – це було таке королівство у горах, його зачарував злий карлик, відтоді ніхто не може знайти ключ проти його чарів.

– Ти була там?

– Була… Нас автобусом шкільним возили. Там волошки не такі, як усюди… – замовкла, відігнала якусь думку. – Як надумаєш тікати, то он у тому напрямку, – махнула рукою. – Бо там не ваші, – перевела руку вбік. – І там не ваші.

Щось вона нині була геть інша. Чи то так дерево на людину впливає, повертає у дитинство… Робить особливо довірливим.

Із висоти своєї гілки вона навіть показала йому мапу під баргароном. Він нічого у тій плямі витолоченої землі не побачив.

– Ти просто погано уявляєш собі карту України, – наполягала вона. – Хоча лінія трави справді трохи поїхала. Але ж глянь: хіба не нагадує песика з крилами? Ну, таке песеня-пташеня, хіба ні?… Із мордою французького бульдога?… Он же твій Львів! А там Донецьк, Луганськ, Маріуполь… Карту України знаєш, укр щасливий?

Він її виправив: «укре». Бо звертання.

– А «укр» тобі нормально? – нарешті усміхнулася вона. – Це тебе не принижує?

– Мене принизити важко, – сказав він.

17

Вони це зробили. Долівка кімнати являла собою тепер цілковито перероблену основу для майбутньої підлоги. Верхній шар бетону мав «узятися», застигнути і чекати на дошки, але це вже буде турбота когось іншого. Роман свою роботу виконав, і Ольга була його помічницею, вони впоралися удвох. Він стер піт із чола рукою навідліт.

– Приймай роботу, хазяйко.

Вона сказала братові, зателефонувавши: обов’язково прийди сьогодні, чуєш? – Ну не знаю, сказав він, чи матиму час. – Обов’язково приїдь, повторила вона з притиском, ти вже тиждень вдома не був.

Ледь почало вечоріти, коли перед ворітьми загальмувало авто. Скреготнула хвіртка. Брат ішов, розмовляв по телефону. На порозі літньої кухні зупинився, у двох метрах від баби Ані, вона сиділа у кріслі, показав Ользі рукою: тихо. Усі мовчали, лише з боку балки, звідти, де старі вишні, лунало рипіння колодязної корби та дзенькіт ланцюга – Роман набирав воду у відра. Брат розмовляв з якимсь Резо. Із бородою на випаленому сонцем обличчі він сам усе більше був схожий на кавказця і усе менше на її брата Вітька, на того Вітька, з яким вони бігали на ставок купатися й руками дерли – ловили тобто – раків з-під берега.

– Їсти будеш? – запитала Ольга, коли брат переступив поріг.

– Ні, – але побачив пиріжки, вхопив одного. – Що ти хотіла?

– Роботу зроблено, він сьогодні верхню стяжку закінчив.

– Йоханий бабай! Яка важлива, йо-майо, причина! Ну, показуй, – рушив до хати.

– Ви домовлялися, – задріботіла навздогін, нагадуючи, – ти казав, він зробить стяжку, і ви його відпустите. Чи обміняєте. Він свою роботу зробив.

Вітьок жував пиріжок, притримуючи свій автомат, як кота на руці.

– Я маю дві хвилини.

У кімнаті присвиснув: ай, молодца! Добро! Дошки наступного тижня привезуть, але сирі, їм треба дати як слід висохнути, – перехопив погляд Ольги. – А твого я завтра-післязавтра заберу. У нас там є чим зайнятися. Чуєш, що кажу? Чого мовчиш?

Ольга дивилася в усі очі.

– Ти ж обіцяв. Казав, щойно він закінчить з підлогою, ви його обміняєте. Ти казав.

– Ситуація змінилась.

– Вітьок, ти обіцяв.

– Наївняк ти, сестричко. – Вітьок спробував обійняти сестру, від нього пахло чимось чужим, неприємним. – Курочка ти наша і чаєчка, як каже мама. Ти що, повірила?

– А ти що, жартував?

– Я тоді так думав. А тепер думаю інакше. Нехай ще попрацює. Він нам тут потрібний, а при першій нагоді – поміняємо.

– Це ти зараз так думаєш? Хочу уточнити.

– Ольго, що за…? – він міцно вилаявся.

– Ти сам йому про це скажеш? – Ольга вчепилася у брата реп’яхом.

– Сам і скажу. Прийде час – скажу.

– Так нечесно, Вітьок.

– Не Вітьок, а Тарпан.

– Ти що там, обкурився? Тарпан!

– Жартую, – розреготався він. – Таке враження, що це ти тут обкурилася. Чи ні?… Чи ти втріскалася у нього?

– Тю!

– Ні, ти скажи, втюрилася? – змовницьки підморгнув.

– Та пішов ти разом з ним! На чорта він мені здався! Так іноді… аванси надсилаю… надихаю на роботу.

Задзеленчала братова мобілка.

– Так, все! Я пішов!

– Ану стій! Стій, кажу. Ти думаєш, пообіцяв, забув – і все нормально?

– Сказилася, чи що? Чого кидаєшся? Тобі ж краще. До себе його заберемо, там теж є що робити, а тоді знову сюди перекинемо.

– Ти ж говорив: із цементом закінчить – і все, крапка. Обміняєте!

– Йоханий бабай! «Обміняєте»! Думаєш, це так просто? І за кого горло дереш, ти подумала?

– Він тут, може, й ні до чого. Тут ти до чого. Захотів, сказав – і не зробив. Захотів – інше сказав. Де гарантія, що зробиш?

Роман стояв у сінях. Що мав почути, він вже почув. Зайшов до хати, відхиливши двері, по щось тепле з одягу для баби Ані, босий, бо скинув берці після роботи. Його зупинили голоси за прочиненими дверима кімнати без підлоги – слова гулко лунали у порожніх стінах. І ось дізнався дві новини, і навіть важко розібратися, яка з них зачепила більше: та, що завершення роботи не означає звільнення з полону, чи та, що Ольга кокетувала з ним, бо заохочувала до ударної праці.


Він рушив з місця, не ховаючись. Одразу й згадав: він без тягаря на нозі. Дістанеться Ользі за самоуправство, як брат побачить. Постояв, подумав, розвернувся й пішов надвір. Та й що він міг сказати тому хлопцю? Усе й без розмов зрозуміло.

За дверима, у нього за спиною, сварилися брат із сестрою.

– Ще ти мене вчитимеш! Багато вас таких, научальників! Сам знаю, що робити!

– Та йди вже куди йшов…

– От чума!

Глянули ворогами одне на одного.

– Іноді я тебе ненавиджу! – Ольга перша вийшла з порожньої кімнати.

За хвилину гримнула хвіртка – до баби Вітьок-Тарпан так і не озвався.

Роман накинув на плечі змерзлої баби Ані стару куртку, перевірив, чи висохли його шкарпетки на нижній гілляці.

Із Ольгою вони не розмовляли – ні тоді, коли заводили бабу Аню до хати, ні згодом. Він не запитував ні про що, вона нічого не говорила.


Цієї ночі йому снилися змії… Видіння було поверховим, він знав, що достатньо зробити зусилля, аби прокинутися. І що ці холодні слизькі порухи з обох боків йому лише сняться, але від того не було полегші. Він вже звик до снів-жахів. Якщо вже сон – то тільки жах, інших жанрів його підсвідомість наразі не транслювала. Мозок витіснив страхи у сни, і там вони розквітнули несподіваними візерунками. Там серце вискакувало з грудей, а руки бралися кригою. Найжахливіший сон – «Тягни його! Чого стоїш!» – він бачив у різних варіаціях. Як не через день, то раз на три дні. Змії у порівнянні із цим видінням були безневинною дитячою жахалкою. Прокидайся, сказав він собі уві сні, розплющуй очі, ну ж бо… І побачив гілки баргарона: вони легенько погойдувалися над ним у передранковій тиші.

18

Клунок хтось розгортав.

Від цієї здогадки перехопило дух. Пакунок лежав у надійному сховку між дровами, затулений поліном – усе як раніше, проте щойно Роман торкнувся його, як стало зрозуміло: хтось його звідси витягав, порпався у ньому. Тут хтось похазяйнував.

Краї пакета рвучко розгорнув – усе причандалля на місці. Ба навіть більше – із новим додатком. У двох невеличких полотняних мішечках – торохкітлива дрібнота. Роман промацав уміст, розв’язав шнурки. Сушені яблука. І маленькі саморобні сухарики. Тепер зрозуміло, хто міг таке докласти. Жінка. Але… Яка жінка?

Ольга, швидше за все. Про неї перша думка.

Але могла бути й Валентина, чом би ні? Вона тут як вдома почувається, в усі закапелки заглядає.

Як би там не було, хтось дає зрозуміти, що підтримує його задум. Тільки хто? Все ж таки Ольга?

– Шукаєш щось? – вона у дверях. Іронічна посмішка кривить губи. Ямочками дражнить.

От і відповідь.

– Та ось… – розгубився Роман, але швидко знайшовся з відповіддю: – Сухариків закортіло…

У тій самій сукенці, що він її вперше побачив вже майже три тижні тому. Русяве волосся, дитячі веснянки на носі. Губи кусає, усмішку намагається втримати або… невже сльози? Очі сумні, підозріло блищать. Він ледве опанував себе, мало не зірвався з місця, мало не зробив кілька кроків назустріч, шоб обхопити її всю, згребти в обійми, притулитися обличчям до її волосся.

Ні, він не зробить цієї дурниці.

– Мальбрук в похід зібрався… – Ольга зазирає йому просто в очі, вона знущається з нього. Які там сльози!

– Не знає, коли повернеться, – підтримав він гру.

– Для чого повертатися? – голос у неї зірвався, наче тріснув, затремтів, але виправився. Голос завжди відвертіший за вираз обличчя, він не збреше. То все ж таки їй не байдуже до Романа?

Тримай себе, хлопче, у руках. Бо що ти їй скажеш? Що потім робитимеш? Не пхайся у халепу.

– Бо я ще… не все тут зробив.

Вона пхикнула, розвернулася й пішла. Від баргарона озирнулась, рукою стовбур погладила.

– Довгенько ж доведеться чекати, – голос вже впевнений, відверто насмішкуватий. – Якщо ти про підлогу, про дошки, то їх ще немає… Як надумаєш тікати, не забудь попрощатися!

Ото як вигадає щось. Попрощатися! Ще й телефонами запропонувала б обмінятися. Накручував себе, роздмухував у собі злість та роздратування, вони ж були, він пам’ятає, там мало ще щось залишитися. Намагався пригадати усе, що дратувало, відштовхувало, здавалося чужим та неприйнятним… Хотів піти звідси з полегшенням, спаливши за собою всі мости, щоб нічого тут не тримало, жодні ниточки. А воно чогось не вдавалося, лізла в очі та незабутня картинка.

Від неї йому вже не буде спасіння: Ольга, якою він її вперше побачив, як вона стояла над ним у променях призахідного сонця, вся у сяйві, у прозорій сукенці. Сепаратистка, хай йому грець! Під три чорти нехай іде той спогад!

Силоміць перемкнув думки на прагматичну хвилю. Гаразд. Отже. Так… Виходити треба під ранок, щойно розвидниться.

Усе перевірив. Запхав у старий солдатський наплічник. Тепер спати. Чуєш, Дику? Спати! Пес сидить, витріщається на нього. То сиди собі, кудлатий, коли так! Роман ще трохи покрутився туди-сюди на своєму тапчані, тоді підвівся й пішов до хати.

На порозі другої кімнати зупинився, сперся плечем в одвірок. Баба похропувала на високих подушках. У жовтому колі світла від перехнябленої настільної лампи Ольга шурхотіла олівцями, замальовувала контурні карти. Із відсутнім виразом обличчя. Механічно й зосереджено шоркала олівцем до паперу; здавалося, права рука існувала окремо від неї. Коротко глянула на гостя, узяла інший олівець з розкиданих на стільниці. Який під руку трапився, такий узяла, не дивлячись. Бразилія під сновигання помаранчевого олівця перетворювалася на сонячну пляму.

– Скажи свій телефон.

Вона наче й не здивувалася, почувши. Із лунким тріском відірвала шматок Атлантичного океану. Написала номер, зламавши синій олівець, дописавши зеленим. Подала йому клаптик паперу.

Головне, щоб погляди не зустрілися.

Вона, схоже, була такої ж думки. Навіть очей не підвела. Він прочитав синьо-зелені цифри, запам’ятав їх про всяк випадок і сховав уривок карти до нагрудної кишені. Рипів олівець, Аргентина вкривалася коричневим кольором. Не прокидаючись, рвучко зітхнула баба Аня, чорна Циганка у її ногах навіть не ворухнулася.

Роман ще посидів під баргароном, ще почухав Дикові за вухом, утупившись поглядом у темряву, де городи і спуск до балки, і вихід на підвищення до кладовища, і бита дорога в обхід. Він знав, куди тримати курс.

Місяць плутався у верховітті дерева, десь далеко-далеко вибухали снаряди. Коли усе змовкло, повітря набралося такою тишею, що сюрчання коників видалося оглушливим. У очах стояла Ольга, напівобернута до нього, рука погладжує стовбур баргарона, пальці ніжно торкаються паралельних рисок, наче гітарних струн. Дерево немов заштриховане чиєюсь рукою, що намагалася відволіктися і заспокоїтися… Між явом та нічним забуттям – не провалля, а неглибока балка… яку можна перейти, загорнувши штани вище коліна та знявши взуття… босими ногами у вологій траві…

На світанку Роман ступив на ґанок, зупинився перед дверима хати. Ольга завжди на ніч загачувала двері зсередини. Ці старенькі сині двері вели у крихітні сіни, а тоді до кімнати, вікно якої дивилося надвір. Роман наче бачив зараз усю хату зсередини. Її перетинали дві перехресні лінії стін. Від порогу передньої кімнати прямо – двері до врятованого покою з новою, ще не викінченою підлогою. Основу там закладено надійну, вони з Ольгою удвох зробили все на совість. Ліворуч від входу – маленька прибудова, туалет і ванна, праворуч – дві інші кімнати, одна за другою, там Ольга і баба Аня бачать ранкові сни.

Він уявив, як двері прочиняються зсередини і він відсахується від несподіванки. Ольга стоїть у сінях, наче й не лягала з вечора. Припухлі очі, рідний погляд. Він переступає поріг, обіймає її. Нарешті. Не думаючи, що буде потім. Вона одразу, тієї ж миті, обхоплює його руками, беззвучно плаче.

Шалена мить. Серце його калатає.

Він торкається губами її вологих щік, її ямочок над губами, нюхає її волосся, нарешті, нарешті він занурюється у нього обличчям, і Ольга дозволяє, вона підставляє його губам підборіддя, щоки, очі, притискається до його шкіри розкритими губами, пам’ятаючи про синці, які щойно зійшли, але він не відчуває болю: не зупиняйся, не зупиняйся, не зупиняйся…

Він стоїть перед зачиненими дверима снулого будинку і не може відігнати від себе це марення. Треба йти. Треба йти… Я повернуся.

Ольга на відстані долоні від нього. Вона бачила у вікно, як він підходив до ґанку, і вмить опинилася перед дверима. Затулила долонями щоки і рот, припинила дихати. Йди. Забирайся. Тікай. Рятуйся!

Клямка дверей нерухома. Двері не замкнені. Серце Ольги зупинилося. Якщо він зараз натисне на клямку і відтулить двері?

Йди.

Я повернуся.

Тікай.

Я повернуся.


І тільки коли до неї дійшло, що він таки пішов, лише коли вона второпала, що й Дик теж злиняв, ушився разом із Циклопом, ув’язався за ним, напросившись у помічники-провідники… ось тільки тоді вона й відчула, як на серці щось розлилося, гаряче. Наче сльози чи кров. Солоне, бо защипало від болю.

А воно виявилося – любов. «Кохання» українською.


Дійде до своїх? Не дійде?

Наче руку їй відірвало чи ногу. Усе валилося, падало, губилося. А ця триклята невідомість була від усього найгірше. Коли він вийде до своїх, чи дасть знати про себе? Що більше думала, то більше розуміла: вона його одразу вибрала, ще як тільки побачила, від тої самої хвилини, як відчула доторк до правого плеча чогось чи когось невидимого – і здивувалася власному голосу. Що вона тоді сказала? Що їй потрібен помічник, таке вигадала одразу, а воно так і сталося: нічого без нього їй тут не вдалося б. Хоча хіба в цьому річ? У цій підлозі?

Ой ви очі, волошкові…

Зникнення полоненого на Вітька майже не справило враження: я так і знав, сказав, роззява ти! А от Бучу розлютило: як це втік? Він одразу й примчав, усе з хлопцями обнишпорили. За яких обставин втік? Куди Тарпан дивився? Куди Куля дивився? Падл-люки!

Пустив чергу у повітря з калаша. Ольга вчасно згадала про сховану пляшку самогону – загасила пожежу…


А за два дні сталося таке. Вона щойно бабу вивела, всадовила у крісло, горня з чаєм до рук тицьнула – як хтось хвіртку торкнув, постукав делікатно. Незнайома жінка. Ольга пішла їй назустріч, напустила на себе зі страху зухвалість: шо нада?

Очі сині… І… Щось таке наче війнуло між ними… щемке… Якийсь здогад. «Вам кого?»

Мені б водички, сказала жінка. Я здалеку. Сина шукаю, Романа. Мені сказали, він тут.

У Ольги й ноги підломилися.


…Буча вдав, що ледве-ледве погодився на половину суми авансом. Шкода, мовляв, стало цієї втомленої жінки. Мати все ж таки. Вона припхалася пішки – от просто прийшла вздовж посадки, попри обстріляні акації з обвислими гілками, попри вибоїни від снарядів, до самого блокпосту. Буча хотів пальнути їй під ноги – що за прогулянки, справді? Але подумав: а раптом якась зі своїх. Підпустив ближче. Із білою хустинкою в руці, у джинсах та кросівках, нічого підозрілого. Чого ж не послухати. Що треба?

Сина вона шукає. Сказали, він тут у полоні…

– Руки! Руки тримай вгору, – нагадав, – тепер давай сюди. Потихеньку, без різких рухів.

Вона наблизилась. Точно мати, тут без сумнівів. А хто такий? Як прізвище? Таксу знаєш?

Гроші у неї були. Вона затремтіла, коли Буча махнув рукою: он там село, бачиш? Праворуч хата при дорозі. Звідси не видно, але там побачиш. Паркан з профілю. Але гроші вперед. І без істерик.

Але ця трималася, взяла себе в руки, буквально – обхопила руками, вгамувала дріж. Половину, сказала твердо. Половину суми даю зараз, а половину – коли заберу його. Ви ж обіцяєте, що відпустите, дасте нам піти?

От чума!

Ось тоді він і вдав, що погоджується, гаразд, мовляв. Давай сюди половину. Зайдеш туди, там така Ольга, скажеш, від Бучі.

Буча вже знав, що одноокого там немає. І знав, що друга частина грошей теж ляже до його кишені, куди вона дінеться, ця половина… За свободу треба платити. Хоч за свою, хоч за синівську. Ця подорожня усе віддасть, розплатиться за свого бігунка. Ось там, – повторив, наче вона одразу не второпала.

Частина друга

1

Cтеблиною польової волошки згори донизу повзла мураха, старанно обминаючи розгалуження. Тягнула на собі якусь їстівну крихту, насінину абощо, удвічі більшу за себе. Волохата поверхня стебла допомагала комашині утримуватися, щоб не зісковзнути на землю. «Може, вона тому й волошка, що стебло волохате», – спливла думка. Волошка волохата…

Високий незнайомий звук бринів у повітрі надокучливою нотою. Наче писк.

Роман відчував щокою прохолоду трави. Не мав сили поворухнутися, не мав жодного бажання цього робити, затерп усім тілом. Закам’янів. Йому було добре тепер, нічого не боліло, він навіть голоду не чув. От тільки б той звук хтось вимкнув. Чому тут не може бути ще й тихо?… Що ж це пищить? Повів оком – і побачив. Пищала жаба. Заклякла грудочкою, не зводила осклілого погляду лупатих очей із чогось на віддалі, чого не міг бачити Роман. Витрішкувата жаба вмирала від страху.

Чорним батогом шмагонуло по цьому місцю, й Роман відскочив, перекотився через себе, глянув за плече. Ось воно що. Велика гадюка – трикутна голова, чорний малюнок по сірій спині – робила судомні ковтальні рухи, скорочуючись довгим звивистим тілом. Задні лапи ропухи стріпнулися у повітрі та й зникли у пащеці нападника.

Роман позадкував, не підводячись, а тоді, роззирнувшись, випростався й рушив до великих дірчастих скель, подалі від цієї улоговини, від небезпечних заростів трави, куди він впав, надибавши нарешті воду, напившись досхочу за усі тривалі години безперервного руху. Він заблукав, це було зрозуміло ще вчора під вечір у ковильчастому степу, де у нього виникло відчуття, що він вже тут був, ось на цьому самому місці, не далі як добу тому. Його водило по колу, сонце й місяць бавилися з ним у схованки. Роман втратив орієнтири. Жодному з них не можна було вірити.

Закінчувався ще один день. Навколо безлюдний і дивний, тепер вже геть незнаний пейзаж. Роман щодалі більше заглиблюється у кам’янисту місцевість, тулиться до теплих гранітних брил, вкритих нетутешніми візерунчастими мохами. Де ж це він опинився? Ні своїх, ні чужих, лише шамотиння приазовського вільного вітру у кам’яних виступах. Лиш відблиски сонця, що ховається за край степу. Леткий туман розмиває обриси курганів та скельних вершин. Чудасія! Куди це його занесло?

Уже майже у темряві знайшов собі прихисток у кам’яній ніші з підвітреного боку, із кущиками папороті обабіч входу. Розпалив у своєму сховку вогнище із сухої трави, моху, лишайнику й пуху птахів та рослин, з усього, що вдалося назбирати неподалік. Багаття подиміло кілька хвилин – й схопилося полум’ям. Наче й не було з чого, проте вогонь тримався.

Роман стягнув берці, звільнився від шкарпеток – ноги парували. Пройшовся босий, із задоволенням відчуваючи, як похрускує під ступнями сухий мох. Витрусив уміст речмішка: їжі не залишилося ані крихти. Після двох діб просування вперед, даремних спроб з’ясувати, де він є, голодний та знесилений, він ладен був з’їсти що завгодно. Сухарі та сушені яблука давно закінчилися, дорогою він їв кукурудзу та незріле насіння соняшника, згодом не зустрічав жодної поживи.

Лютий голод поглинув почуття бридливості, воно зникло. Він спробував пожувати блакитний мох, що видавав апетитне хрумтіння. Гіркий. Зауважив якийсь порух неподалік. Жаба. Знову жаба. Повільно суне, не звертаючи на нього уваги, ще мить – і сховається у кам’яній ущелині. Він встиг накинути на неї порожній речмішок. І знову хтось інший, не він, потрапив у фільм – і з того, і з цього боку екрану одночасно – у напрочуд реалістичний 3D-фільм з дивовижними спецефектами. Він спостерігав за тим, що відбувається, усі глядацькі відчуття максимально наблизилися до справжніх. Рельєфна слизькість жаб’ячої шкіри. Холод сталевого леза ножа. Риплячий звук патичка, що проштрикує оббіловану рожевість м’язів крихітних лапок. Нарешті, нарешті – духмяний запах підсмаженого м’яса, від якого судомить порожній шлунок… І смак, розкішний смак, щось середнє між смаком курчати й риби.

Це було місце сили. Без сумніву – воно. Роман наче не води з річечки напився, він немов увібрав у себе її надійну чистоту, шкірою всотав відживлюючу силу вечірньої роси. Не жаб’яче м’ясо умить проковтнув, а поповнив комори внутрішніх запасів енергії для невтомних подорожніх. Йому було тепло, бо камені тут тримали силу сонця. Увесь простір навколо надимався живим духом, бринів музикою нічних коників, повнився пахощами степових трав. Скелі та гранітні брили набули обрисів реальних істот. Він бачив гігантську снулу жабу, їй не загрожував жоден хижак, ні звір, ні людина. Під нічними зорями тулилися одне до одного ведмедиця з ведмежам, вони теж були у безпеці. Роман почувався під невидимим захистом. За щитом кам’яної печери. Але й ще чогось значно більшого, бо його затуляли від усіх вітрів та усіх небезпек дві гряди, Східна й Західна. Берегли його спокій, відновлювали його сили. Він заряджався від могутнього невидимого джерела.

Йому наснився Дик, він знову провадив його замінованим полем, обминаючи розтяжки, а коли вивів у безпечне місце, повернув назад. Роман спостерігав, як миготить його спина і хвіст, аж поки собака зник, пірнувши у соняхове поле.

…Віддалік, в арці кам’яних воріт, спалахнули перші промені сонця – Роман вибрався зі свого рятівного грота, звільна піднявся на гостру гору – невисокий кам’яний горб, метрів сто заввишки. Із вершини відкрилася прозора акварель нового дня, що тільки народжувався. Роман обвів поглядом цю диво-країну, всіяну діамантовими бризками, вдихнув повітря на повні груди. Край рожевого каменю тулився до рудого носака його збитого берця. Той бік валуна, що дивився на захід, укривали якісь візерунки. Спочатку було подумав – візерунки плаского моху, а тоді придивився – ані мох, ані лишайник, а викарбувані у камені письмена. У центрі послання – тризуб, його чіткий малюнок, який ні з чим не сплутаєш. У кам’яній безлюдній країні в азовському степу, на вершині гори, на рожевому камені, серед зашифрованих давніх знаків, що їх неможливо прочитати, він бачив тризуб.

Тепер він знав, у якому напрямку йому вирушати, знав, що більше не доведеться кружляти. Блуд, що вчепився у нього два дні тому, відпав від ніг, як грудка дорожньої висхлої глини. Сьогодні він вийде до своїх.

Він уже майже не шкутильгав, однак прислухався до кожного звуку й крутив головою навсібіч, не втрачаючи пильності. Кам’яна місцина залишилися за плечима, він просувався вздовж доріг, помічаючи, як на узбіччі почали траплятися розбиті ділянки, воронки від снарядів, обгорілі дерева без верхівок.

Віддалений собачий гавкіт. Роман спинився, прислухаючись, – й рушив далі, на звук, раз по разу присідаючи й вичікуючи. Намагався триматися ближче до поранених акацій.

Це був блокпост: розбитий, спалений кістяк вантажівки, кілька бетонних плит, жовто-блакитний прапор.

– Гей, – хрипло гукнув Роман, встаючи на повний зріст, – хлопці! Свої!

Невидимий собака зайшовся хриплим гавкотом.

– Свої, хлопці!!!

Голос його затремтів. Мало що лишалося, аби сльози викотилися на очі.

– Ану руки вгору! – жорстко відповіли йому з-поза мішків з піском. – Руки вгору, сказав! Різкий рух – стріляю без попередження!

2

Від «Ми тобі не віримо» до «Ось твій батальйон» – відстань у кілька днів. Довгі години очікування під замком, повторення не раз говорених пояснень, чому не зі своїми, і де був, й що робив. Навіть одна незначна бійка трапилася у штабному бліндажі, фактично на допиті. Точніше – шарпанина, не бійка, бо нерви не витримали. Можна ж було усе з’ясувати одним коротким телефонним дзвінком, а не кидати зневажливе: «А може, ти усе вигадав, ге?» Такий собі чистюх, у новенькій формі, прискіпувався-прискіпувався, а тоді каже: а що ж тебе, голубе, може, до нагороди представити за перебування у полоні? Чи як ти думав? Може, ти там геройствував, а ми не знаємо, то розкажи, не приховуй. Роман йому: у полоні героїв немає, може, колись й тобі доведеться це перевірити, тоді знатимеш. Ну й зчепилися…

Усе повторюється, наче ходіння по колу. «Який батальйон?» – Роман сказав. – «Чому тут?» – Роман сказав. І так знову й знову, з усіма подробицями. Який батальйон? Чому тут, а не зі своїми? Чи йому відомо, що їх передислоковано під Донецьк? Чому він тут?

Хоча, якщо подумати, що ж тут дивного? Він теж би не кинувся з обіймами до зарослого брудного чолов’яги без документів, що видибав до блокпоста з боку противника.

А тут ще новина: неподалік Тореза впав збитий малайзійський «Боїнг 777». Тепер не до таких дрібниць, як підозрілий боєць. Уся увага прикута до цієї катастрофи. «От придурки!» – бубонить водій автобуса, звичайної маршрутки, яка тепер працює на армію. Роман їде до своїх разом з бійцями після учебки.

– Мавпа з гранатою! – розводиться водій. – Пасажирський літак! Три сотні людей! Придурки! Звідки у них зенітний ракетний комплекс? Звідки у них «Буки»? Йопересете!..

Усі розмови – лише про «Боїнг», про перехоплені розмови сєпарів зі своїми начальниками, про те, що світ зараз має підтримати Україну – зі зброєю допомогти, із перекриттям кордону, через який тягають усі ті «буки»-«гради», а більше від світу нічого й не треба.

Нарешті Роман чує: «Ось твій батальйон». Тепер можна глибоко вдихнути і видихнути: хх-ух! Свої хлопці навколо.

Він знову повторює, тепер вже своїм, про те, як «газелька» нарвалася на засідку, як усе тоді сталося на дорозі, коли загинули Валік та Петрович, а йому з Шараповим судилося залишитися живими. Слухачі мовчки курять. Батя, Лом, Корнет, Міхалич, Лектор, Цицерон, Саратов, Хома…

Загиблих тоді вдалося забрати, їх переправили додому. Про Шарапова дізналися згодом – він сам подзвонив. Хлопці розповіли про інші втрати («Олег з Харкова… ну той, що анекдотами сипав як з мішка…»), про поранених, про поповнення («он вони, жовторотики необстріляні») і про те, що наказ один: триматися. Про те, що якби не волонтери, то стояли б тут голі, босі, голодні. Ще й без курива.

З мобілки Корнета Роман додзвонився до однокласника й сусіда – двері навпроти, Романа Сипова, нарешті пригадав його номер, доволі легкий. «Сипов, – сказав, – це я». Той загорлав: «Де ти є, скотина? Ми тут усі подуріли! У мене око через тебе сіпається! Де ти був?!»

За кілька хвилин Роман почув маму й батька і молодшого брата – вони одразу передзвонили на цей номер. Мама плакала, хоч намагалася стриматися. Йому від того горло перехопило. Брат ситуацію виправив: з радості намолов сім міхів гречаної вовни – про те, що записався на карате і на футбол, і буде видно, де залишиться, там чи там, бо він наразі не визначився остаточно, і що скачав новий альбом бирдим-тидим (пробубонів назву, Роман не розчув, навряд чи знав, хто це), і що був у таборі два тижні, навчився плавати спортивними стилями – кролем і брасом… При слові «табір» Роман напружився, але одразу й попустило. Що йому тепер, довіку сприймати в іншому значенні звичайні мирні слова: «табір», «зеленка», «прасувати»?…

Хотів був набрати номер Ольги, вже й папірець витяг з кишені, однак передумав: що він їй скаже? Дійшов, мовляв? А вона йому: молодець, і що з того?… Згодом подзвонить, коли свою мобілку матиме.

Хлопці до нього: чув про «Боїнг»? А про Зеленопілля? Про Зеленопілля вони знали не з телевізора, не з Інтернету. Більше покладалися на власні джерела інформації. Але й по своїх каналах теж мало що було зрозуміло. Факт натомість залишався таким: липневої ночі розстріляли українські бригади біля Зеленопілля. Працювали «Градами», реактивними системами залпового вогню БМ-21, лупили з відстані понад 15 кілометрів. Із боку російського кордону.

«Не з боку кордону, а із самої російської території», – запевняв Міхалича у телефонній розмові його товариш, теж афганець, обидва служили тридцять років тому у Кандагарі, а тепер опинилися на новій війні, тільки той товариш – ближче до кордону. «Із Гукового та Куйбишевого стріляли, із території Росії», – жодних сумнівів у нього не було. Загинуло, казав, не два десятки, як офіційно повідомили, а добрих дві сотні. У ту м’ясорубку, казав, потрапили рядові. А командування, те, що високе, – хай йому де! – наказало виставити людей і техніку посеред поля, як на долоні. Уночі по них жахнули сорок снарядів. Військові змінили місце дислокації – і знову нарвалися на «Гради»… Товариш Міхалича знав, про що говорив, висловлювався чітко, без повторів та зайвих слів. У хвилину уклався, бо довше по мобілках намагалися не розмовляти.

Пішли військові будні, що складалися з марудних справ. Чистили зброю – автомати різного калібру, заступали на бойові чергування, тримали під контролем дорогу, копали траншеї, кріпили бліндажі, прали дрібний одяг, слухали, сховавшись, огидне дзижчання безпілотника у небі. Тривало затишшя.

Із речей Валіка залишився блокнот. Випав зі спальника, коли вже всі речі відправили батькам. Роман погортав записи, зроблені кульковою ручкою – це були свідчення для майбутнього судового процесу над агресором. Роман пам’ятав ту ідею Валіка, ті розмови, це формулювання. Валік вважав збір фактів надзвичайно важливим заняттям, переконував хлопців: треба збирати докази, записувати й фіксувати усе, що свідчить про участь Росії у цій війні, бо, якщо б не путінський режим, у нас в країні проблема вирішилась би без потоків крові. Він не говорив про міжнародний суд, він був упевнений, що судовий процес має спочатку відбутися в Україні, вважав, що проводити його треба в Маріуполі. Лектор сумнівався: чому саме в моєму місті?… Маріупольський процес? Уже було таке. Це визначення більше пасує до криміналу, а не до геополітичного злочину, бо одразу, мовляв, виникає асоціація зі судовим процессом над кривавим маніяком-вбивцею. Резонансна була справа кілька років тому в Маріуполі, невже не чули?

– Отож! – погоджувався Валік. – Це ж пряма аналогія. А кому ліньки збирати самому, нехай передає фактаж та матеріальні докази мені, а я збиратиму й записуватиму, разом з іменами свідків, із телефонами. – Валік казав, що наразі неясно, який з нього вояка, а от збирач доказової бази буде непоганий…

У блокноті заповнені кілька сторінок. Роман прочитав:

26 травня 2014 року у Донецьку поранено 43 терористи, з них тільки восьмеро – громадяни України, донеччани. Решта – приїжджі. Є з Дагестану, Чечні, Москви… Що вони тут роблять???

Поруч прізвище і телефон бійця, готового свідчити на майбутньому процесі.

Далі:

6 червня – атаки терористів на пункт пропуску Маринівка (Донецька область). На місці бойових дій знайшли ящик від ракет 9М39 (ПЗРК «Ігла»). Пакувальний листок свідчить про те, що ці ПЗРК зберігалися від 2001 року у військовій частині протиповітряної оборони ЗС Росії № 33859 (Єйськ, Краснодарський край). Остання відмітка про перевірку їхньої наявності на складі в/ч № 33859 датована 12 квітня 2014 року. Тобто: ще 12 квітня ракетні комплекси зберігалися на військовій базі ЗС РФ у Єйську, а вже 6 червня їх використали терористи при штурмі пункту пропуску Маринівка на українсько-російському кордоні.

Із таких ПЗРК вночі 14 червня 2014 року збили Іл-76 – військово-транспортний літак, у якому загинули 49 українських військових. Неподалік місця падіння літака знайшли місце засідки диверсантів. Там залишилися пускові труби 9П39-1 від ПЗРК 9К38 «Ігла» і порожні банки з-під консервів, випущених ЗАТ «Орелпродукт», м. Мценськ (Росія).

Почерк Валіка був на диво охайним, майже дівочим: кожна літера, кожна цифра ретельно виписані.

– Що читаєш? – цікавиться Корнет, заглядаючи через плече й голосно гикаючи просто в обличчя.

Але й штин!

Корнет знову напився. Не те щоб набрався до чортиків, як минулого разу – до стану «семисотого», тобто «тіла бухого», але таки добряче налигався, і то виглядало, що сам-один або з кимось набагато стійкішим за себе. Командир взводу, двадцятисемирічний Батя, борець із пиятиками, до всіх приглядався, ледь не обнюхував: хто Корнетові компанію склав?! З’ясувалося, усі тверезі, а цей дурень – мало того, що не сховався у наметі, не заснув, поки ніхто не помітив, так ще й навпаки – потягнуло його, бач, до спілкування. Гайда чіплятися до всіх, заводитися…

Усе закінчилося, як і попереджали, – буками. Такий перейняли у когось досвід. Врізали кілька разів по п’ятій точці, жорстко й боляче – і відправили у карцер. Карцер зазвичай зяяв порожнечею, був без потреби; лише у деяких, доволі рідкісних випадках порушника дисципліни спускали до ями. Щоб протверезів або щоб вгамував істерику. Або як покарання за бійку. Таке теж траплялося.

– Гей, Французе, ти нині не вечеряєш?

Роману не подобається його позивний – який він Француз? А от же пристав, як банний листок, не відчепиш. Ніхто не питав, яке йому псевдо подобається, як би він хотів називатися у батальйоні. Он Лектор з Маріуполя, він знає про все на світі. За першої ж можливості береться хлопців просвіщати, ті перезираються: лекція почалась…

Лом є Ломом, бо здоровенний, чортяка. Світловолосий, добродушний, голос дзвоном гуде, густий, розлогий.

Корнет вже прийшов із таким позивним.

Саратов – бо росіянин, зі Саратова.

А Роман – Француз. Треба було випередити інших, щось собі вигадати – та не встиг. Хлопці самі назвали, щойно він розповів, як довелося жабу смажити. Тільки обмовився, як Корнет нумо з нього лаха дерти: от жабоїд, по ходу! Француз, аякже!

Воно й причепилося. В усіх позивні як позивні, а Роман – Француз. Бонжур, тужур, лямур. Ну й дідько з ним, із тим позивним. І тепер у голові не лише слова, цілі фрази спливають, часом навіть доречні. «А ля гер ком а ля гер» – «На війні як на війні». Із якогось фільму наче; чи не про трьох мушкетерів?… Що тільки не ховається по закапелках пам’яті, а за певних обставин невідь звідки вискакує.

Цього разу зварили собі гречки з тушонкою. Лом був за кухаря. Перед тим як він за це діло узявся, меню було одноманітним: супло та кашло. Що то значить – вміти готувати! Ті самі продукти – суха гречка чи рис плюс тушонка, а результат зовсім інший. Щось підсипає! – жартують хлопці, наминаючи, аж поза вухами лящить.

Лом віднедавна зазвичай і куховарить, а чого? – не відмовляється; він ще на Майдані готував величезними казанами, йому не звикати. Після війни обіцяє відкрити у Луцьку ресторанчик «Батальйон», щоб ті, хто служив-воював, до нього приїжджали, а він зі своєю Оксаною усіх годуватиме за спецменю: «Каша по-майданівськи», «Борщ укропівський», гострий салат «Хунта», тобто тертий хрін зі сметаною, або майонезом, або олією; що є, з тим і салат. Навіть без нічого, таке теж трапляється. А хріна, каже Лом, навколо до хріна. Он у полі, дикий, чубки стримлять, йди та викопуй скільки хочеш. Хлопці «Хунту» наминають, крекчучи, кашляють, сльози з очей витирають. У мозку, кажуть, просвітлення настає. Продирає, кажуть, до…

До куприка, випереджує їх Лом. Їжте-їжте, хворіти не будете.

Баламкання ложок, гиготіння, аж раптом: тихо усі!

Лом замовк на півслові.

– Хто там? – Хома різко убік кущів. Тих, що на відстані, уздовж дороги. Свої там у такий час не ходять.

У корчах шарудіння.

Хома довго не думає: висмикнув чеку – закинув туди гранату. Вибух, спалах – і тиша. Підхопив калаша – й у сутінки, перевірити. Нікого.

Тільки-но повернувся, тільки-но за ложки узялися – як знову шурхіт, тепер трохи лівіше. Хома за гранату – вибух! І тиша… А тоді, ще лівіше, якийсь рух, якась тінь. Що за мана?

– Пес, хлопці! – прогудів Лом. – Онде відбіг, ховається. Куди ви дивитеся?… Ха! От сучара!

Тепер і Роман бачить: справді, пес. Посвистів до нього. Собака боком-боком вибрався з-поза кущів, припав до землі – і суне до вогню помалу, притискаючи вуха до голови та блискаючи голодними очима. Запах каші з тушонкою гнав його вперед, попри страх та небезпеку. І ані звуку. Навіть не скавулів. Зупинився біля перемотаних скотчем кросівок Лома. Обережно обнюшив їх. Мабуть, ніколи таких не зустрічав. У жодній партії взуття від волонтерів не знаходилося розміру Лома – він так і ходив у своїх рідних кросах п’ятдесят другого, розтоптаного, схожих на дві старі валізи, що ледве трималися на його гігантських ступнях.

Лом посунув убік свої роздовбані ходаки, подав бідоласі миску каші.

Пес їв пожадливо, підібгавши хвоста, смикаючи мордою вгору. Закидався їжею. А тоді глипнув вдячно та й улігся неподалік, сподіваючись, що його не проженуть. Ніхто й не збирався.

Назвали приблуду Сєпаром, бо ж думали, що там у кущах сєпари ховалися, а не безбашенний голодний псисько.

Голос він так і не подав. Німий був, умів лиш ледь чутно повискувати. Можна було лише здогадуватися, що тому псові довелося пережити.


Корнет спить на дні ями, на дошках, підтягнув ноги до грудей. Роман глянув згори, скинув спальник, та Корнет навіть вухом не повів. Знайде вночі, коли змерзне, або вже під ранок.

Уночі табір обстріляли. Хлопці ледве встигли з наметів вибігти, у бліндажі сховатися. Як пішло одне за одним, тільки рахуй, шістнадцять секунд триває паркан свисту – десь неподалік лягають снаряди, на голови сиплються пісок та земля. Кілька хвилин перепочинку – й нова порція палких привітів. У паузах по рації: «Лектор, атветь Мосту. Всі цілі?»

Коли усе закінчилося, випхали носа назовні, роззираючись. Тихо. Лише потріскування вогню віддалік – червоно-жовті спалахи на полі соняхів і чорний дим. Нічна фантасмагорія, химерний пейзаж під ясним місяцем. Ті поля соняхів від цього літа вже ніколи не сприйматимуться як ідилічна картинка, бо записалося у мозку, як на жорсткому диску комп’ютера: де соняхи – там обстріли, міни, небезпека та смерть.

– Корнете! – Роман заглядає у яму. – Корнете!

Третину карцера засипало ґрунтом, Корнет у вільному куті сидить, як миша під віником. Вуха руками затуляє. Спустили йому драбину, він хутко виліз, чіпляючись за перетинки замащеними руками, земля під нігтями і на обличчі. Тверезий як скло. Тут Батя й спустив на нього усіх собак, відірвався по повній.

– Корнет!.. Ще раз таке утнеш!.. Ще хоч раз нажерешся отак ні в село, ні в падло! Ще раз, сказав!.. Місяць житимеш у карцері!

Уся ця рулада була щедро присмачена розгалуженнями міцних словесних конструкцій.

– Поняв! Поняв! – бурмотів Корнет.

– Не чую!

– Все поняв! – гаркнув Корнет. – Більше ніколи!

3

Прибули новачки. Невже і він був такий самий ще на початку літа? Нічого до ладу не знають, не вміють, хоч кожен побував у тренувальному таборі. А завдання для них одне: утриматися на позиції.

– …і не загубити автомат! – додає Міхалич. Подає руку, знайомлячись, називає себе кожному: Міхалич.

Вони ще не знають, ці хлопці, що сухий, як азовська тарань, суворий дядько вчитиме їх науці виживання.

Хома до новачків теж уважно придивляється, очі прискіпливо мружить, запитання різні ставить. Він майже нікому не вірить, тому й Хома невіруючий. Не обминає й тих, кого знає не перший тиждень, особливо до Саратова чіпляється: дуже сумніваюся, підкахикує, аби росіянин аж так Україну любив, щоб за неї життя був готовий покласти. Уголос міркує: а може, Саратова завербували? Із того самого центру, що й в ополчення-оплачення вербують, га?… а що? ви про це не думали?…

Попустися, Хомо, кажуть йому, тобі на кожному кроці вороги ввижаються… А той не вщухає: а ви не думали, далі править своє, що ФСБ створює мережу агентури, саме зараз, саме тепер, і засилає нам феесбешників, га? І до нас, і у «Правий сектор», і в інші добровольчі батальйони?…

– Та йди… – каже йому Лом, – в бою усе побачиш, там не надуриш, там видно, хто є хто.

А не кажіть, не здається Хома, не все так просто, хлопці. Ти от, Французе, теж чогось не договорюєш… про свій полон… Підлогу, кажеш, у кімнаті ремонтував? Сам-один, кажеш, без свідків? А хто доведе?! І кого там зараз підлоги хвилюють, коли снаряди в будинки залітають?…

Роман посилає Хому до бісового батька. Робить це беззлобно, бо він вже чув усі ці запитання не раз, уже спалахував гнівом, пояснював щось, щось доводив. Він знайшов протидію – достатньо перехопити ініціативу.

– Я теж тебе, Хомо, ще не розкусив… – обов’язково мружачись до невіруючого. – Ти якийсь мутний, Хомо…

Той замовкає, йде курити, Француза зі собою не кличе – образився…


Сєпар завзято землю рив, підібгавши хвоста, коли з північного сходу почали пристрілюватися, наче несерйозно, для профілактики, наче вели так званий докучливий вогонь, а тоді раптом пішов загрозливий звук – і накрило вибухами ділянку зовсім поруч. Б’є артилерія, її чути з бліндажа, де усі сидять принишклі, а згори, зі щілин між колодами, раз у раз сиплеться порох, шурхотить по головах, лізе у ніс та в очі. Повітря тремтить від вибухів. Пекло.

Новобранці тиснуться один до одного, втягують голови у плечі… Страшно усім, не лише цим переляканим дітям. Один з них, побіля Романа, раптом вибухає істерикою: я не можу стріляти! Я не можу стріляти!

– Тихо! – Роман стискає його плече, проте горлань намагається видертись, боляче дряпає руку, проривається на вихід, хлопці хапають його, утримують силою: тихо! Тобі не треба стріляти! Чуєш? Заткайся, нарешті! – Ледве скрутили.

Замовк, тулиться до Романа, ховається, тремтить. Ну яке стріляти? Куди? Із чого? Ти ж бачиш, малий, що робиться…

На поверхні – повна зміна декорацій. Побиті дерева неподалік, глибокі ями, вигорнута чорна земля, засипана осколками снарядів. Ці шматки металу тиснуть на долоню, важкі та гострі. Під час вибуху вони розлітаються навсібіч, входять у живу плоть, що трапляється на шляху…

Той, хто кричав у бліндажі, із жахом в очах роззирається, стискає голову в долонях. Він згинається навпіл, його вивертає.


Міхалич бере ініціативу в свої руки – гарчить на новоприбулих, робить із ними жорсткий розбір польотів після обстрілу. Цього разу нам пощастило, каже, противник схибив, але з такою реакцією з нашого боку результати могли би бути дуже сумними. Дуже. Слухайте повітря! – вкотре нагадує. – Не знати, коли ще побачите ворога зблизька, а подарунки від нього – ось вам, пачками, майже щодня! Слухайте повітря! Й одразу – на землю або в укриття. Основні втрати трапляються тоді, коли людина опиняється на фронті, у перші дні. Учіться слухати повітря, учіться ідентифікувати загрозу далекого пострілу, просто хлопка, бо це не просто хлопок, це може бути мінометна міна, і зараз, одразу потому, може статися вибух ось тут, біля вас. Чим щільніше притиснетеся до землі – тим менше ймовірність піймати осколок. Уторопали?


Міхалич постійно нагадує про те, що треба чимшвидше вжитися у бойову обстановку, він часом добряче набридає своїми застереженнями.

4

Два взводи перекидають ближче до передової. Із другої лінії їдуть під прикриттям двох БТРів – хто на броні, хто у кузовах ЗІЛів. Кілометрів п’ятнадцять, поміж ланів із кукурудзою. У вантажівці мовчать, тримаючись за борти, позавішували їх бронежилетами про всяк випадок. Коли потяглася рівнина з горбочками, трави, ріденькі кущі – Корнет гукнув, перекрикуючи гарчання мотора:

– Гей, чуєте свист?

Що? Де? Ожили, закрутили головами.

– Лектора вітають його друзі-байбаки!

Хлопці – у регіт.

Було з чого веселитися – напередодні поблизу базового табора сталася історія. Побачили байбаків у траві, почули їхній свист. Роман до цього літа ніколи й не зустрічав цих степових гризунів, а Лектор ще той знавець фауни виявився. Як був підлітком, дорослі заохочували їх полювати на байбаків, здавати шкурки знищених ворогів сільського господарства у якісь там контори – тож хлопці теж зі шкіри лізли перед дорослими, вдавали зі себе мисливців. Знаходили нору, заливали відром води, байбакові діватися було нікуди, він вибігав назовні – і тут вже справа була за спритністю звіролова.

– А влучиш у байбака з такої відстані, Гостре Око, ге? – під’юджував Корнет оповідача напередодні.

– Льогко! – погодився Лектор.

Заспорили на пляшку. Батя, почувши, незадоволено кахикнув.

– А на що спорити? – удав спантеличення Корнет. – На щиглі?…

Глядачів зібралося з десяток. Недовго довелося чекати на рухливу мішень. У траві промайнула піщано-жовта спинка – Лектор вистрілив. Ніхто й не сумнівався у можливостях снайпера, а все ж шиї витягли: що там?…

А нічого. Гризун врятувався, сховавшись у нірці. Мало того – майже одразу й вибрався, став на задні лапки, живіт виставив, передні лапки склав – і нумо свистати. Знущально. Ото вже реготали хлопці, до сліз. Байбак таки завдав стрільцеві жалю, залив йому сала за шкіру. Однак Лектор, на диво, не прагнув реваншу. «Урятувався – то врятувався», – сказав поблажливо.

– Бай-бай, байбаче! – розходився натомість Корнет, він не вмів вчасно зупинятися. – Заходь, байбаче, якби що…

– Лекторе, твій друг тебе кличе! – підхопили й інші, посвистуючи.

– Варто відповісти, Гостре Око! – не вгавав Корнет. – Посвисти й ти до нього!

Нікому б Роман не зізнався, що був радий спасінню таланистого байбака, хоча решта хлопців теж веселилися, не вимагаючи крові, задоволені саме таким фіналом. Роман згодом визирав у траві свистуна, у кожному верткому збитошнику із жовтою шкуркою йому вбачався знайомець Лектора.


Тому й реготали хлопці у кузові ЗІЛа, бо Корнет нагадав їм про розвагу вчорашнього дня. На місці на них вже чекали зі спакованими наплічниками ті, кого перекидали на нове місце дислокації, вони швиденько показали перед від’їздом, що тут у них де, на господарстві, попередили: будьте насторожі. Тут снайпер працює. Зброя – з оптичним прицілом та глушником. За почерком – один і той самий. Обережний, гад, незрозуміло, де сидить, всюди ж відкритий простір. Привид, одне слово.

Почути звук пострілу з безшумної гвинтівки практично неможливо. А ще ж має свою фішку: йому по кайфу вбивати у найспокійнішу хвилину, коли людина по хліб тягнеться, тримаючи тарілку на колінах, або коли виходить з намету зі зубною щіткою та рушником. Упивається своєю безкарністю, розважається, тримаючи усіх в напрузі. Більше як одного нараз не знімає, тому й вирахувати його неможливо. День-два-тиждень не виказує себе, наче розчиняється у повітрі… А тоді оприявнюється десь неподалік. Спрацює з добрячої дистанції – і шукай вітру в полі. Уже трьох хлопців так втратили.

– Піду подивлюся, що тут до чого. – Лектор, вислухавши, рушив на оглядини території.

Обійшов табір, роззираючись та наслухаючись, спостерігаючи за дальніми кущами та вигином дороги, схованим за рядом високих старих тополь. Десь там, віддалік, перший блокпост, куди хлопці по черзі заступатимуть на чергування.

Коли споночіло, Лектор викопав яму у ретельно вибраному місці. За своєю логікою його визначив, не варто й цікавитися. Уже запитували колись – відповідь була «на відчепись»: чуйка, мовляв…


Зранку Лектор одягнув захисний костюм-кікімору, під нього памперс, прихопив воду у флязі, хліб із салом, узяв свою нарізну мисливську гвинтівку з оптичним прицілом. У яму втиснеться – трава травою, поруч проходитимеш – не помітиш. За ногу вхопить.

– Якби що – свисти, – нагадав Корнет.

Дехто усміхнувся, решта ні. Не до жартів.

Зрівнявшись із землею, Лектор перетворився на нерухоме «тіло»: горбочок із травою, частина пейзажу. Він вмів сидіти у ямі по кілька годин нерухомо, мав безкінечний запас терпіння, а тепер полював за іншим «тілом», яке теж вміло бути нерухомим і теж було здатне вичікувати, залишаючись непомітним і день, і ніч.


Він таки вирахував того привида, дочекався, хоча й із запізненням. Бо спочатку був постріл.

Ніхто на базі ще не встиг помітити, що Саратов, сидячи на згорнутому спальнику, повільно заточується. Щойно стягував дротом провислі дверцята буржуйки – і от вже мовчки завалюється набік. Ніхто ще не второпав, що сталося, не побачив, куди увійшла куля, а Лектор зі свого схрону вже вистрілив туди, де танула ледь помітна хмарка сивого диму. Просто у степ, у горбочок рудої трави, що смикнувся, зсунувся, запав у якусь шпарку біля іншої, такої ж іржавої кучми диких злаків.

Лектор не одразу дозволив собі ворухнутися, він витримав паузу, не спускаючи очей із трав’яного горбка. Якщо поранив, а воно саме так виглядало, то снайпер неодмінно себе видасть, треба тільки почекати. Якщо не зачепив – теж цікавий варіант, хоча навряд чи. Поєдинок триває. Тепер – хто кого, один із них має взяти гору завдяки терпінню та реакції.

Безкінечно тягнуться хвилини. Можливо, крапку поставлено з одного пострілу? Терпіння. Терпіння…

Раптом боковим зором Лектор помічає якийсь рух – Корнет подає сигнали з-поза заростів благеньких чагарів, поповзом підібравшись до Лектора на мінімальну відстань. Самодіяльності лише бракувало. Назад! – показав йому жестом.

Корнет зник.

Тільки щоб зараз ніхто не втрутився у цю дуель витримки та нервів. Лектор увіп’явся поглядом в оптику, сльоза збігає йому по щоці від напруження. Він тримає на оці той горбочок – і ось трав’яна примара нарешті ворушиться. Наче гарячий степовий вітер торкнувся вершечка іржавого пелеха…

Ні, не здалося. Не вітер.

Лектор видихнув і натиснув на спусковий гачок.

…До вбитого снайпера Роман і Корнет дісталися майже одночасно. Переконавшися, що друзі в безпеці, Лектор залишив свою яму й наздогнав тих двох, схожий у своїй волохатій кікіморі на великого бурого ведмедя. Тим часом Корнет підчіпляє рукою купу ганчір’я – так виглядало тепер тіло, теж вдягнене у маскувальний костюм, – і перекидає його горілиць.

Це була дівчина. Років двадцяти п’яти. Поранення у руку і вхідний отвір від другої кулі у шиї.

Після кількасекундного ступору Корнет обережно витяг з її рук зброю, відклав убік, розщібнув куртку снайперки, знайшов документи. Посвідчення ДНР, «стрілок». І український паспорт. Двадцять чотири роки, ровесниця Романа. Прописана у селі, в одному з районів Львівщини.

Корнет вилаявся. Тицьнув Роману паспорт до рук – гля!.. твоя землячка наших хлопців відправляла на той світ. Лектор тим часом пройшовся уважним поглядом вздовж гвинтівки у траві, присвиснув: да-аа… Нахилився до броніка дівчини, щось там смикнув, обмацав, витяг назовні. У всіх трьох відібрало мову. За пластинами у кишенях бронежилета вона тримала чотири пачки стодоларових купюр, перехоплені паперовими стрічками. Hundreds – написано на кожній з них – $10.000… Сорок тисяч доларів. Це за скількох бійців платять найманцям таку платню?


Усе переплуталось, переплелося. Картина світу похитнулась. Дівчина-західнячка пішла у найманці вбивати земляків, а влучила пострілом у хлопця із Саратова, що захищав тут – сам так казав – нову Україну й майбутню Росію. Персонально для настирливого Хоми уточнював: не так за Україну воюю, як за свою вільну країну, якою вона неодмінно буде колись. А без вас, борисфени, нічого не вийде, читайте Нострадамуса, ви на зламі епох тепер головні дійові особи, тому я з вами.

Саратов знав, що він додому найближчим часом не повернеться. Поки там путінський режим, йому дороги назад немає. Казав: мій дім тепер – Україна. Хлопці навіть не знали, чи є у нього хтось у Саратові. Із дружиною він розлучився, дітей не мав. Після перемоги мріяв одружитися з дівчиною з Дніпропетровська, саме з Дніпропетровська. Там такі дівчата… – зводив очі догори, – колись годину спостерігав за ними на тамтешній набережній… Інших не пропонувати, браття! Спеціально туди поїду за жоною…

Кому що, а Баті менінгіт: ні в село, ні в падло! Передати, що за «двохсотий», чому на захід, бо відправлятимуть разом із нашими… Ховатимуть снайперку у селі на Львівщині. І всі односельці знатимуть – цього не приховаєш, іншої версії не вигадаєш – про те, що вона робила на сході.

5

Батя викликає до себе: є нагода поїхати до Львова. Завезеш гроші – забереш тепловізори, кевларові каски, броніки… Усе за списком. Ось адреса волонтерів.

До Львова! Романові серце стрибає у горло.

Про тепловізори він вже знав, бо ще вчора вирішили: гроші витратять на найнеобхідніше. А от про Львів чув уперше.

– Нарешті матимемо прилади нічного бачення, – тим часом говорив Батя.

Роман слухав, не перебиваючи, про тепловізори, без яких усі наче сліпі кошенята… І ще, напучував Батя, забереш півсотні нових бронежилетів класу «4 плюс». Особливі броніки, із пластин семиміліметрової австрійської сталі. Гартували на одному з наших підприємств. Усе ми можемо, коли хочемо або коли смажений півень дзьобне в одне місце.

– Що скажеш? – Батя зігнувся, вперся руками в коліна, наче воротар на футбольному полі. – Болить, зараза. Знову потягнув десь спину… І цеє… кевларові каски обіцяли, – докинув він. – Ще, казали, берці нормальні дадуть, це вже від себе. Живемо тепер! А заразом поновиш свій військовий квиток.

І куплю собі нарешті мобілку, подумки додає Роман. Із документів у нього тепер – лише водійське посвідчення, дивом збереглося, бо залишив його у таборі того дня, коли Валік і Петрович загинули, а вони з Шараповим потрапили у полон.

– Кого візьмеш зі собою, щоб за кермом мінятися? – розпоряджався далі Батя. – Кого, не поняв?… Самчича?

І здивовано перепитав:

– Для чого він тобі?

Самчич після того обстрілу, після істерики у бліндажі, не розмовляв. У нього наче щось у голові зрушилось, він не спав ні вдень, ні вночі, в очах застигла байдужість до усього, він переховувався від дійсності углибині себе самого. А може, застряг у своєму внутрішньому фільмі.

Дах поїхав, вирішили хлопці.

– Самчича візьму, – повторив Роман, – нехай розвіється.

Батя почухав чуприну.

– Хоча… – сказав із сумнівом. – Може, й справді… Але як ти без зміни за кермом?… Ну, дивися сам.

До пошарпаної «газельки» із саморобним захистом – ланцюгами під бампером – кілька хлопців принесли пакунки з речами. Родичі у Львові заберуть, згодом передадуть щось сюди; з необхідного, ясна річ.

– Сподіваюсь, тут без зброї, вибухівки, наркотиків, – без тіні усмішки попередив Роман.

– Тільки розібраний «Стєчкін», – у тон йому озвався Корнет.

– Що там у вас? – запитав Роман уже без вихилясів.

Усілякий дріб’язок. Хтось свої джинси та куртку віддав, бо тут вони були без потреби. У когось планшет гавкнув – передавав його тепер додому, у ремонт… З вечора спакувалися. Виїхали на світанку, щойно сонце відірвалося від краю рівнини, поспішали, аби до ночі бути на місці.

На виїзді із зони АТО на першому ж міліцейському блокпосту «газельку» зупинили для обшуку. Перевернули всю машину. Усе перетрусили. Воно й зрозуміло – зі зони на мирну територію прямують. Усе правильно, працюйте, хлопці, робіть свою справу.

Роман закурив цигарку. Самчич стояв, завмерши, поруч, йому аж піт виступив на чолі. «Чого ти?» – Роман поплескав його по спині.

Постовий трапився прискіпливий: розрізав ножем один із щільно запакованих клунків – а там комплект термобілизни та кілька банок тушонки. Глянув тріумфально, підчепив двома пальцями етикетку:

– Новесенька! Жодного разу не в користуванні. А що, на передку цей дефіцит вже без потреби?… І з тушонкою у вас там перебір?…

Самчич стояв ні живий ні мертвий, наче це його піймали на гарячому.

Роман випустив убік дим, розігнав його рукою; цей невизначений жест міг означати: що поробиш?

– А ля гер ком а ля гер… – невдало пожартував.

– Чого? – не врубався міліціонер.

– Він Француз, – раптом озвався Самчич, дурнувато усміхаючись.

– Ото я й бачу, – впав у нерви постовий. – Волонтери вам – одяг, волонтери вам – хавчик, що можуть підганяють, а ви по хатах розтягаєте…

Страшенно розізлився Роман на того хлопця, що пакунок приніс. Василь, чи як його там. Не міг його обличчя пригадати як слід, таке щось, наче непримітне. «Козел», – процідив, повертаючи ключ у замку запалення. Самчич глянув скоса: про того, що обшук робив?… про того, що консерви у термобілизну позавивав?… Чи про нього, Самчича?

На клунку – приліплений скотчем папірчик з адресою. Роман прочитав й одразу згадав того хлопця. Клаповухий, худорлявий, малий. Точно, він, Василь з Рівненщини. Просив закинути речі до матері – хата при трасі, навіть повертати не треба. Ото вже герой…

Щойно рушили, як Самчич до Романа:

– Він це украв?

Дивися, розговорився мовчун.

– Ні, – відповів Роман не одразу, бо що тут скажеш? – Просто заникав…

Самчич навіть голову до нього повернув, так намагався зрозуміти, що трапилося. Ще зовсім пацан. Варто це якось пояснити йому, та й собі одночасно. Підтримати розмову. Нікому із хлопців не вдалося розговорити Самчича, а тепер він сам озивається, реагує на події, боїться, переживає. Увімкнулися нарешті емоції. Це добре. Але що йому скажеш? Що кожен чинить, як вважає за потрібне. І що усюди люди різні. Бабуся казала: всюди є люди, а є людиська. А дід додавав: а є нелюди. Той клаповухий Василь від своїх же й ховав ті речі. Знали б хлопці… Дістав би буки – й у карцер. Можливо, й допомогла б йому ударна доза ліків від жадібності.

А термобілизна, судячи з етикетки, на два розміри більша, ніж треба щупленькому Василеві.

Роман мовчки крутив кермо, машини на дорозі прибували. Що далі на захід, то більше життя вирувало навколо. Самчич знову замкнувся у собі, його цікавість випарувалася, він мляво спостерігав за миготінням легковиків, вантажівок та автобусів, що йшли назустріч чи обганяли «газельку».

– Я не прокурор, – озвався нарешті Роман. – Повернемося, запитаємо цього жевжика, що ще встиг натирити. Хочеш хот-дог?

На заправці купили собі по хот-догу та велику кока-колу на двох. Забутий смак поступово повертав у довоєнне життя.

Так воно сталося, що саме у родичів того захланника довелося заночувати. Рівненська область, село при трасі, вказівник. Пригальмували біля крамниці «Продукти» – єдиного освітленого місця у темряві. Кілька чоловіків наввипередки заходилися пояснювати, де хата Василя. «Ви його побратими?» Роман кивнув, чоловіки підійшли ближче, виказуючи готовність поспілкуватися, але Роман відповів коротко: поспішаємо, нам ще години три пиляти…

Біля старої хати зупинилися. Світло фар ковзнуло по сірих кривеньких штакетинах із латками світлого дерева, освітило жінку з відром у руках. Побачивши військових, вона відро на землю повільно опустила, заклякла на місці. Руки до грудей притиснула. А тоді, як почула, що все гаразд, нікуди їх не відпустила: лишайтеся у нас, он які потомлені, не відпущу у ніч. Сама вже ворота відчиняє: заїжджайте, заїжджайте, хлопці!

У хаті дід у теплій камізельці та бурках серед літа. Крупніший за онука. На оці більмо. І троє сором’язливих сестер-школярок. Вони очей не підводили, подаючи на стіл кукурудзяну кашу з молоком та хліб із маслом. Дід обережно розпитував, Роман, навертаючи кулешу, відповідав, навіть Самчич озивався, і то доволі влучно.

Що Роман знав про того Василя та його життя? Нічого. От тепер дещо дізнався. Він був єдиний, хто мав роботу у родині. Щоправда, хворий дід отримує сяку-таку пенсію, і мати (шкіра на пальцях та долонях порепана) продає з городу на трасі огірки, моркву та іншу ярину, а ще вишні та яблука, але що ж це є на таку родину? Ледве-ледве дають собі раду, пхають біду перед себе.

Злість до крадійкуватого Василя розвіялась, її заступив щемкий сум.

Хлопці попросилися спати до стодоли, на сіно, на сільські верети, але господарі не дозволили. Дівчата пішли на ніч до сусідів, звільнили для хлопців другий покій. У тій кімнаті стояв диван під вікном і дерев’яне ліжко під стіною з килимком: набитий велюровий малюнок – білі лебеді на синьому ставку. Шафа, стіл та вазонок із розлогою мереживною рослиною, Роман згадав: це аспарагус, у баби був саме такий. Самчич засопів, щойно голова торкнулася подушки. Дивися, здивувався Роман, заснув Самчич, й собі западаючи у сон, вже побачив дорогу, і колесо, що віддалялося, свій пекельний знімальний майданчик… І підхопився. Серце калатало.

Виїхали рано, пообіцявши вступити до хати на зворотному шляху, забрати для Василя та його хлопців торбу з домашніми харчами. Самчич знову мовчав, лише перед самим Львовом, на об’їзній дорозі, озвався. Завези мене у госпіталь, сказав. Зі мною щось негаразд, я назад не поїду.

6

– Так от… – сказав він. – Олю, це мій телефон.

– Нарешті, – відповіла вона хрипко. – Коли ти приїдеш?

Так, наче вони вчора розмовляли, наче вчора попрощалися.

Ольга вже кілька днів знала, що у нього все гаразд, їй мама Романа подзвонила. Хто б міг подумати, що жінки так зійдуться за ту добу знайомства, щоб аж спілкуватися згодом мобільним телефоном… Роман і собі дивувався – завис у балачках не менше як на півгодини. Коли ж нарешті натиснув на кнопку роз’єднання, то ще сидів нерухомо, закинувши руки за голову. Його затоплювала безмежна ніжність.

Усі вдома вже полягали спати. Він тихо вийшов за двері, перетнув сходовий майданчик й подзвонив у двері навпроти. «Чого так рано? – уїдливо поцікавився Роман Сипов. – Скільки можна чекати? Я думав, ти вже задрих».

На кухонному столі в оточенні закусок – пляшка віскі, її один Роман купив до повернення другого Романа. Батьки були на дачі з ночівлею, можна було сидіти скільки завгодно, говорити досхочу, нікому не заважаючи. Удаючи зі себе знавців, хлопці щоразу, перш ніж пити, нюшили буру рідину, намагаючись визначити складові аромату. Господар запевняв, що це дух торф’яного диму, а гість переконував: запах ліків від кашлю. Ще від шкільних часів однокласники сперечалися геть про усе, вони й тепер не зрадили своїй звичці, пройшлися багатьма темами, щось одне другому доводячи, й дісталися теми дівчат.

Роман Сипов запевняв, випускаючи у стелю сигаретний дим: жінка, яка тримала тебе на ланцюзі, не може бути проминущим епізодом у житті. Гість намагався уточнити, безрезультатно щоправда, що дівчина, про яку йдеться, спустила його з ланцюга – так буде точніше сказати. Відтак Роман Сипов негайно забажав їй подзвонити, вони одразу це й зробили, але кожен мав для того свою причину.

Лише коли екран мобілки висвітився, Роман побачив, котра зараз година, й від того майже протверезів, але скасувати виклик не встиг. Ольга відповіла пошепки:

– Роман?

– Так, – озвався Сипов, забираючи мобілку. – Ольго, доброго вечора! Вітання вам зі Львова! Ми тут у вас хотіли запитати…

Роман вихопив у нього телефон, пробурмотів:

– Ольго, я тут трохи пустився берега… Вибач.

– Нічого, – було чути як вона злегка всміхнулась. – Нарешті. Я тебе такого вперше чую. То що ви там хотіли запитати? Кажіть вже.

– Дай мобло! – Сипов не вгамовувався, видираючи телефон. – Дай запитати!

– Я ж чую, – підтримала його Ольга. – Дай людині запитати. У нас свобода слова.

– Ага, – сказав Сипов, отримавши нарешті можливість говорити, й відкинувся на спинку стільця. – Що відчуває жінка, тримаючи чоловіка на ланцюзі?

Роман вхопився за голову.

– Тю! – сказала Ольга й замовкла.

Сипов чекав.

– Чесно? – озвалась вона нарешті.

– Тільки так!

– Пекучий сором вона відчуває. Дайте Роману мобілку.

– Алло, – сказав Роман, остаточно протверезівши.

– Добраніч, – побажала вона йому й додала ніжно: – Бовдур.

Гудки…


Здавалося б, удома. У тилу. Можна нарешті розслабитися, що він успішно й зробив, аж соромно згадати. Але майже до ранку не спиться. Що він їй наплів? Чому вона сказала «бовдур»?

Та ще й це невитравне відчуття постійного очікування, тягучого нуртуючого у грудях неспокою. Не годен від нього звільнитися. Навіть віскі з його ароматом торф’яного диму та ліків від кашлю не допомагає. Немов щохвилинне чатування на звіра – це підсвідоме чекання сигналу «тривога!», небезпечного звуку, будь-якої загрози. Навчив їх Міхалич, а тепер Роман позбутися не може. Особливо на межі бадьорості та сну, у хвилини переходу від реальності до забуття, чомусь саме тоді весь перетворювався на слух, шкірою відчував гру тіней у кімнаті, порухи повітря у замкненому просторі. Мозок насторожі: що таке? з якого боку? Невтомний локатор у голові обертається на всі боки…

Навіть у мирному місті, де за вікном чути проминаючий сміх пізніх перехожих, не вдається вимкнути цю червону тривожну кнопку. Немає спокою навіть у своєму ліжку, у якому спав півжиття, знайомому до ледь помітної заглибинки – фабричного ґанджу – на дерев’яній cпинці. За стіною батьки. Тут безпечно… Безпечно. Спробуй довести це своєму невсипучому внутрішньому вартовому.

Сьогодні він телефонував до батьків Валіка у Городок. Із тривожним серцем, із почуттям вини перед ними. Мама Валіка у лікарні. Тут, у Львові, на Кульпарківській. Але не треба туди ходити, попередив батько, до неї не пускають. Потім, коли оговтається, приїдеш до нас… Голос його був подібний на голос Валіка. Від цього волосся на руках Романа стояло дибки.

– Тільки б усі втрати не були даремними, – лунав голос Валіка у слухавці. – Бо ж цілком припускаю таку картину: чужинці хазяйнують у Львові, на сході їм влаштовують партизанське пекло, а тут дехто з найбільш затятих крикунів вже підлаштовується під нові порядки, тримає дулю в кишені, мимрить стиха на кухні: нічого, переживемо, ще й не таке траплялося…

Роман все одно не встиг би поїхати цього разу до Городка. Відчув полегшу, попрощавшись із батьком Валіка. Йому було соромно за це відчуття.

Він ніколи не повернеться на свою роботу у салон електроприладів, він там більше ніколи не працюватиме. Минуле залишиться в минулому. Він проїжджав сьогодні повз яскраво освітлені вітрини салону, глянув у той бік байдужими очима. Знов і знов спілкуватися з бажаючими придбати холодильник чи мікрохвильовку? Пояснювати переваги одного виробника перед іншим? Піднесено розводитися про чудове співвідношення «ціна– якість»? Ніколи більше! Під три чорти таку роботу!

Сон його не брав. Відкинув край ковдри, сів, спустивши ноги на холодну підлогу. Найда підвелася, переступила лапами на місці, скреготнувши кігтями по паркету: гуляти?…

– Лежи! – присадив її Роман, й вона слухняно лягла. У ванній став під душ, відкрутивши кран на повну. Гарячі тугі струмені били у спину – і наче попустило, нарешті розлилася тілом бажана млість. Але ще покрутився під ковдрою, поперекидався, перш ніж у голові затуманилося.


…Уночі від протягу балконні двері затраснулись – Роман підскочив, немов від вибуху, рукою поруч – хап! Автомат шукати. Тюль на вікні гойднувся, стер залишки сну. І лиш тоді Роман заспокоїв дихання, вийшов на кухню, намагаючись ступати нечутно. Склянка холодної води, жовтий ліхтар за вікном, біла фарба на вітрині крамниці: «Ремонт». Одна дійсність розчиняється в іншій, поглинає її. Чи він коли-небудь зможе повернутися до нормального життя? Спати, радіти, любити… Він намагатиметься. Йому є за що зачепитися.

Зранку брат кличе зайти за ним після тренування. Завмер у дверях із сумкою на плечі. Смішний підліток, руки-ноги довгі, обличчя дитяче, голос півня пускає. Гидке каченя, ще рік-два – й перетвориться на дорослого хлопця. «Ти прийдеш за мною? Ти будеш у військовій формі?» – запитує. «Ні». На прищавій мармизі – неприховане розчарування. Хотів похвалитися перед друзяками… «Хлопці просили, щоб ти їм про війну розповів». – «Потім колись. Зараз часу не маю, ще треба у військкомат і до волонтерів… Доручень купа… Батарейки купити і ще цілий список усього. І в госпіталь…»

Раптом пропікає шалена думка: під яку війну росте молодший брат? Дух забиває від цього несподіваного запитання. Ні. Ніколи більше, жодної, нізащо. Ця має стати останньою. А Остап вже крутнувсь на місці – й нема, тільки чути у коридорі гуп-гуп-гуп-гуп.

Тато не відходить від телевізора, мама – від плити, хоче синові догодити домашніми смаколиками. У її студентів канікули, вона почувається вільніше. Напекла-наварила, наче на роту солдатів – і борщ, і голубці, і налисники. Переживає, бо щось там пересолила…

– Я занадто стараюся, – каже вона, сідаючи поруч і намагаючись не дивитися, як він їсть, – знає, що він цього не любить. – Готувати треба легко, бавлячись, наче жонглюючи. А я зосереджена, як студентка на екзамені. Хочеш, яблучний струдель спечу?…

Роман наминає вареники зі сметаною, забув уже про їхнє існування.

Тато приходить з новинами, він боїться пропустити бодай щось важливе у потоці інформації. Це вже стало його нав’язливою потребою, нездоланною фобією.


– Їж, їж, – каже він.

Переповідає, що чув. У нього щось із оком, застудив наче: раз по разу стирає сльозу з лівої щоки. Праве око в порядку, а ліве плаче. Тато озирається і, підвівши погляд на годинник, похапцем повертається до кімнати. Там на іншому каналі починається інформаційний випуск.

…Роман витягнув із мами розповідь про те, як шукала його на сході, через волонтерів, через військових. Слухав мовчки, стискаючи зуби. Тоді підвівся, обійняв. Її волосся пахло смаженою цибулею. Узяв з мами обіцянку: хай там як, вона більше не вдаватиметься до самодіяльності. За жодних обставин. Мало що може трапитися, мало чого він може замовкнути, на те й особливі обставини. Не варто було поспішати з тими пошуками. Часом єдиний правильний шлях – це набратися терпіння і дати подіям розгортатися своїм порядком, згідно з їхньою логікою. Або з її відсутністю.

– Що ж ти не дав подіям розгортатися? – озивається мама. – Що ж ти сам у них втрутився?

Обоє розуміють, про що мова.

– Це інше, – каже Роман, згадуючи братову мармизу в одвірку і свою думку про майбутню війну. Ні! Більше ніколи. Невже на кожне покоління своя війна?

– Пересолила? – допитується мама, зазираючи йому в обличчя.

* * *

Із госпіталя Роман вийшов – погляд у землю, весь у своїх думках. Самчича залишили в неврології, сказали, раніше треба було його привезти… Волонтери, до яких заїжджав перед тим, нарікали, що транспортний засіб у нього, бач, недостатньо місткий. Вони сподівалися напакувати удвічі більше вантажу, а місця у «газельці» було небагато, та ще й попросилися з ним у дорогу два хлопці з реабілітації, вони поверталися у свої підрозділи під Донецьк. Наступного разу приїжджай фурою, жартували волонтери.

На вулиці він мало не зіштовхнувся з якимсь зустрічним: мешти дорогі, напуцовані. Глянув угору. Ї-ї-їхали козаки! До нього широко усміхається колишній однокурсник, веселун Іван Карпів.

– Ромку, ти?

– Іване!

Обійнялися.

– Знаю, знаю, мені наші говорили, де ти є. Усе? Ротація?

– Ні. Завтра назад.

– Дивися… Де зараз стоїте? Слухай, пішли, посидимо. Я пригощаю.

«Я пригощаю» дряпнуло. Що він, бідний родич?

– Хіба п’ять хвилин… Ще купу усього зробити треба. Завтра назад.

– П’ять хвилин! Рівно п’ять хвилин – і я тебе підкину куди треба! – Іван вже відчиняв двері кав’ярні, вільною рукою показуючи на припарковане поруч «мазераті» асфальтного кольору. Таке саме сяюче, як черевики господаря.

– Я маю колеса, – Роман кивнув на свою обдерту «газельку» з ланцюгами під бампером. Вона була крутіша за Іванове авто. Завтра вона везтиме на передок тепловізори, броніки, кевларові каски, берці, різні смаколики та дитячі малюнки.

Не п’ять, а п’ятнадцять хвилин посиділи за кавою. Іван встиг розповісти, хто зі знайомих де й чим займається і як він особисто допомагає армії. У його голосі лунали хвалькуваті нотки.

– Я на АТО вже двічі гроші давав… На каремати і ноші. Але то таке… – скромно опустив очі.

Торкнувся губами горнятка з кавою, зробив ковток. Роман мовчав.

– А сам не піду, – повів далі Іван, наче його хтось про це запитував. – Який з мене вояка?… Я ж нічого не вмію. Це по-перше. А по-друге, – він довірливо нахилився, – мені сон наснився… на початку літа… Буцімто мені ноги відірвало. Вибухом. Аж кості вночі заболіли, віриш? Ніколи нічого подібного не снилося… Боюся, відверто кажучи. А ти хіба ні?

– А чого боятися? – Роман посунув убік порожню філіжанку. Йому неприємною стала ця розмова. Боїшся – не боїшся… Про таке хіба в окопі розмовляти, після обстрілів, а не у Львові за кавою. – Якщо доля померти – помреш. Якщо маєш жити, у будь-якому випадку виживеш.


Перед світлофором його зухвало підрізав темно-сірий «хаммер» зі столичними номерами, танк танком. Роман вивернувся, обійшов довбаня й, зупинившись на перехресті, глянув, хто там такий непоштивний. У салоні брутального дорожнього самця дерла підборіддя вгору субтильна білявка. Зверхньо глипнула на стару «газельку» поверх спущеного скла, обдала господаря автівки презирливим поглядом. Роман очей не відвів. Тоді дівчина кивнула до нього: чого витріщився? І показала у відчинене вікно середній палець. От соска! Роман нахилився до пасажирського вікна, одним різким рухом спустив скло:

– Такий БТР – на війну б, – сказав, – до наших хлопців, а не для понтів у тилу.

– А таким, як ти, розумнику, – умить парирувала білявка, – місце не під маминою спідницею, а під Зеленопіллям. На передовій.

– А я туди й рушаю, у тому приблизно керунку! – вигукнув Роман, не зло, а навіть весело.

Погляд білявки затримався на ньому, зісковзнув на рухливий щит із ланцюгів під бампером. Дівчина викинула руку вперед, махнула праворуч, довгим гострим нігтиком наказала: туди прямуй! Й зірвалася з місця, вчепившись у кермо.

Що вона хоче?

«Газелька», кахикаючи, проминула перехрестя – «хаммер» вже чекав на неї у кишеньці-заглибинці біля входу у сквер. Поблимав фарами, вимагаючи зупинитися.

Ану-ну, – усміхнувся до себе Роман, об’їжджаючи позашляховик. Із висоти водійського сидіння його вела поглядом безцеремонна водійка, вже із сигаретою у тонких пальцях. Роман заглушив мотор, затраснув дверцята і вийшов, намагаючись не накульгувати й оцінюючи обстановку. У салоні вона сама, поблизу нікого. Небезпека нульова. Дівчина не мала наміру виходити, вона мовчки спостерігала, як він наближається, вивчала некурортну засмагу на його шкірі, його спокійний, насмішкуватий погляд і те, як він вишпортує з кишені камуфляжних штанів пачку сигарет, витягає одну, запитує жестом: прикурити даси?

Вона подала йому з вікна запалену цигарку. Він мовчки притулився своєю дешевою «Примою» до білосніжної тростинки із золотим паском, попахкав, затягуючись. Зблизька дівчина виглядала по-іншому, зараз вона могла б навіть викликати симпатію. Рука її злегка тремтіла. Зламаний ніготь, червоні повіки – плакала нещодавно. Вона заговорила першою.

– Що ти там варнякав про війну? – запитала, відводячи очі від його збитих берців і повертаючи довгу цигарку у кутик рота. У її голосі вже не було пихатості. Але дивилася вона на нього згори донизу, не виходячи із салону.

Роман був готовий до претензій, до скандалу, до істерики неврівноваженої панянки або до якогось геть несподіваного повороту подій. У певних ситуаціях, коли він не розумів, що відбувається, або не міг знайти пояснення певним подіям, він подумки висував кілька можливих версій і завжди залишав додатковий пункт: несподіваний варіант. Саме він частіше за все й випадав. Те, чого аж ніяк не можна було передбачити. Щось подібне відбувалося зараз. Він почув геть неочікуване запитання від дорожньої нахаби. То що він там варнякав про війну?

– А що, може листа передати твоєму хлопцеві на передову? – відповів він. – Давай, передам.

– Серйозно, – вже зовсім іншим тоном. – Ти звідти?… Чи туди?…

– І звідти, і туди. А що?

Білявка відчинила дверцята, показала оголені до коротеньких шортиків ноги, легкі кросівки торкнулися підніжки. Зістрибнула на землю, обдавши його хмаркою парфумів.

Йому важко було згодом пояснити собі власну легковажність. Чому він відповів майже на усі її запитання, хоча ніколи не відчував довіри до мажорів, які залишають у ресторані за обід місячну зарплатню його батька, які вихваляються статками, що їх нормальна людина за десять життів заробити б не змогла, хіба би крала. А вона, ця довгонога, була саме з таких марнотратців життя. Але з дівчини чомусь злетіла її показова зверхність, її розлюченість згасла – на Романа дивилися живі очі, і в цих очах він бачив біль і ще щось, наразі маловиразне, нечітке.

– У мене однокласник загинув, – сказала вона, – під Зеленопіллям.

Зробила затяжку й, клацнувши пальцями, відправила недопалок дугою прямісінько у зарості живоплоту. Відчинила дверцята, вибралась на високе сидіння, показавши засмаглі ноги, щось вишпортала з бардачка, покидала у сумку, тоді перехилилася на заднє сидіння – він вихопив поглядом її доладні, обтягнуті шортиками сідниці – забрала звідти кофтинку, усміхнулася йому через плече, перехопивши його погляд. Вона наче збиралася десь. Він мовчки курив, спостерігаючи. Витягла ключ із замка запалення й подала його Роману разом із техпаспортом. На ключі погойдувався брелок сигналізації і металева пласка фігурка пантери з очима-камінчиками.

– Забирай!

Витріщився на цю навіжену.

– Бери, кажу! Бак повний. І… ось, – відрахувала кілька купюр, – це на фарбування. Ну там, камуфляж чи що ви робите з такими машинами. Тобі видніше. Якщо у когось виникнуть питання – ось мій телефон.

Вона витягла блокнотик зі сріблястою ручкою, швидко написала десять цифр, ім’я Ліка, віддала йому складений аркуш паперу і викликала таксі.

Роман не знав як реагувати, він геть розгубився – стояв стовпом із техпаспортом та двома ключами на долоні, від «хаммера» та від «газельки».

– Ти нормальна?

– Сподіваюсь, – відповіла Ліка. – Сподіваюсь, що ще нормальна. У мене є на те причина, второпав? Бери, не сци.

– Стоп, – отямився він. – Стоп-стоп. Напиши ще кілька слів. Сама, мовляв, за власним бажанням, при повному розумі й добрій пам’яті… Бо я на цьому звірі хіба до першого поста ДАІ заїду.

– Зараз доручення не потрібне, ти в курсі?

– Доручення чи не доручення, а зайві менінгіти мені точно не потрібні.

Вона засміялася, знову дістала блокнот, написала кілька слів – надає, мовляв, транспортний засіб на потреби армії для захисту України від іноземного загарбника. Запитала ім’я та прізвище Романа, дописала кілька слів, і, поки ставила дату й підпис, до Романа дійшло: це вона так на загибель однокласника зреагувала, ця дивачка. Ексцентрична поведінка, мабуть, її коник. Ніколи не зрозуміти тих жінок. Дівчина відірвала аркуш з рожевими сердечками – подала Романові.

– Не загуби! – попередила насмішкувато.

Різко, із вищанням, загальмувало поруч таксі, Роман здригнувся, ганебно присів, добре, що не кинувся на асфальт. Дівчина не зводила з нього очей. Вони у неї були оксамитово-карі. Із жовтою цяточкою на радужці правого ока. Його на мить затягло у цю плямку, немов у воронку, а коли він з неї вихопився, то вже знав: ця Ліка сьогодні переконалася у своїх здогадках, бо стала випадковим свідком батькової розмови із незнайомцем. Співставила фрази і факти, це було нескладно зробити, і їй замлоїло, хоч мамині заспокійливі краплі пий. Подвійну дозу. Її батько, армійський високопоставлений генерал, так виходило, продавав волонтерам військову техніку через посередників. А волонтери доправляли її на передову. Отакою була її приватна правда життя. Отаке вона сьогодні дізналася про свого дорогого татуська.

Колись йому назло вона вийшла заміж за одного мажористого дебіла і розлучилася швидко й безболісно. Але ті батьківські матримоніальні гризоти відтепер видаватимуться йому ніжними квіточками. Бо вона влаштує таке домашнє АТО, що світ йому стане немилий. Вона це вміє, це у неї років із п’яти непогано виходить.

Роман стояв приголомшений, наче йому в одну мить показали кіно.

А Ліка тим часом вже махала йому рукою, як давньому приятелю, сідаючи у таксі.

Роман застиг між «газелькою» й позашляховиком із ключами від обох машин. Завис, як перевантажений комп’ютер. Буде тепер куди ще одну партію вантажу прийняти і буде кому за кермо сісти, бо обидва поранені з госпіталя – водії. Але не так шокував його неймовірний презент, як безсумнівне знання про причину дівочого вчинку. Він знав, що це не здогад, не припущення, а чиста правда про батька Ліки. А звідки знав? Як це йому стало відомо? Він лише зазирнув їй у вічі, побачив жовту цяточку на радужці. І що з того? Що він, вперше дивиться у дівочі очі?

Ото довбануло його у степах Приазов’я! До безсоння приєднався ще один наслідок контузії – вміння читати думки?… Чи що це збіса таке?

Роман понюхав рожеві записки – від них пахло цукерками й парфумами, чимось нетутешнім… Підніс їх іще раз до носа і сховав у техпаспорт.

Промине півтори доби, і Роман витискатиме максимальну швидкість у повній темряві з вимкнутими фарами на дорозі, де обабіч можливі засідки сєпарів, вже за кілька останніх кілометрів до опорного пункту своїх. На хвості «хаммера» міцно сидітиме вперта «газелька», теж із вимкнутими фарами, захекано гнатиме на межі своїх можливостей. Водії впевнено почуватимуться за кермом, бачитимуть усе, як вдень, орієнтуватимуться заввиграшки, бо матимуть на очах новесенькі, щойно розпаковані окуляри нічного бачення.

7

Вони жодного разу не торкнулися одне одного. Бодай миттєвого дотику не сталося між ними за весь час, що вони були поруч. Довбали землю лопатами у спільній ямі, іноді це виходило дивовижно синхронно. У коробці, збитій з грубих дощок, вимішували розчин цементу з піском. Ольга подавала йому з рук у руки тарілку з їжею та хліб. Заливала перекисом водню натертості на його нозі. Він лагодив електроприлади і допомагав чистити картоплю. Між ними постійно курсували якісь предмети: ніж, викрутка, мило, рушник… Вибираючись на баргарон, вони спиралися на ті самі гілки, хапалися руками за ті самі місця, де щойно були долоні іншого. Одночасно накидали на бабу Аню ковдру з двох боків.

Часом шкіру поколювало від небезпечної близькості, іноді статична електрика потріскувала у загрозливому попередженні, раз у раз виникали ситуації, коли варто було подати руку або спертися на плече…

Але цього так і не сталося – вони не торкнулися одне одного. Навіть коли сиділи під час обстрілу у погребі, навіть тоді між ними залишалася ледь помітна відстань. Жодного разу вони не зійшлися навіть пучками пальців, не черкнулися рукавами, не зачепили одне одного ліктями.

А зараз, на відстані понад тисячу кілометрів, не могли розділитися, кожен не міг сприймати себе окремо від іншого. Не минало й години, щоб Ольга не згадувала про Романа. І Романові Ольга не йшла з голови. Засинав – вона в очах, прокидався – вона у думках.

Часто його мобілка була вимкнена. Ваш абонент поза зоною досяжності. Наче вона не знала, що він недосяжний. І був, і залишається, тепер вже у буквальному сенсі. Ще більше відтоді, як повернувся у її життя, вимовивши: «Так от, Олю, це є мій телефон». Де він зараз? Що робить? Він сам дзвонив, коли міг. Вони у цих розмовах стали близькими.

…Бо ти на війні, – говорила вона, – і тобою зараз рухає ненависть.

– Мною зараз рухає любов, – не погоджувався він.

Вона мовчала. Циганка терлася до її ноги, нявчала, нагадуючи, що голодна.

– Це хто там? Рибка?

– Тепер вже обидві, – дві кішки під ногами ходили човниками туди-сюди. – Зараз щось їм дам. Я ще двох собі забрала – з подвір’їв, де немає нікого.

– Що Дик? Приходить?

– Приходить іноді. Сумує за тобою.

– Я теж за ним скучив.

– Ти щось говорив про любов, – нагадала.

– От Дика полюбив.

– Так… Далі.

– Велосипед свій люблю, «Центуріон». Сумую тут за ним. Мені його бракує. Ми колись із ранку до ночі були разом. Сто десять кілометрів за день, такий був одного разу рекорд. Очі заплющую – бачу його до останньої подряпинки.

– Далі…

– Ноги твої подряпані бачу, веснянки на носі… Навіть очі заплющувати не треба.

– Ми тему змінили?

– Ні, ми далі про любов.

Вона мовчала, він теж. Нарешті:

– Олю, мені треба йти.

– Коли подзвониш?

– Як тільки буде нагода.

– Пам’ятаєш, ти співав коломийку?… – спохопилася. – Танцював, коли ми підлогу закінчили… «Ти згадай мене, миленька, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину»…

– Щось таке наче було, якийсь припадок, мабуть, стався…

– Мені той спів увесь час у голові.

– А ти пам’ятаєш, як я подивився на твої зап’ястя, а ти помітила мій погляд і знизала плечима?

– Ні, не пам’ятаю.

Їй чути, як там, де зараз він, щось віддалено гупає. Йому чути, як її кличе баба Аня.

– Я дзвонитиму, – каже він.

– Я чекатиму, – каже вона.

Він згортав її голос, її сміх, усе це мерехтливе видіння з веснянками, насмішкуватим поглядом, ямочками над губами, подряпинками на загорілих литках, – скручував у згорток, ховав у надійний тайник, який завжди був при ньому. Спокійної хвилини його розгортав – і починав перебирати свої коштовності, неспішно й проникливо…

«Чого усміхаєшся?» – міг запитати хтось поруч, але він не давав висмикнути себе із тих думок та мрій. Відчепись, проказував.

…Ось вона стоїть у променях призахідного сонця. Крізь тканину – обриси тіла. Над головою сяйво.

Ось жбурляє йому ніж, той встромлюється у землю. Вираз обличчя рішучий й водночас розгублений. Боїться його.

Показує йому – обоє на дереві – он там Кам’яні Могили, бачиш? Він дивиться на неї. Вона повертає голову. У неї зблизька очі коричнево-зелені, як стиглий аґрус.

Її зап’ясток з внутрішнього боку. Під тонкою шкірою блакитні жилки. Йому губи пече від запаху і смаку цієї місцинки на її тілі. У нього паморочиться в голові від того, що він знає напевно цей смак і цей запах. Наче торкався не раз.

Чому одні миттєвості минають непомітно, а деякі вкарбовуються у пам’ять? Яка логіка вибору?

Повітря пахтить прив’яленими на сонці травами – цим ароматом заносило на подвір’я Ольги на початку липня. Духмяний букет. Вирізнити з нього можна лише запах степового полину. Кому усе це розкажеш? Хіба собі зізнаєшся. А хлопцям – ні, бо тоді твоя таємниця вийде на поверхню, і ти станеш слабким, душа – безборонною, під повіками пектиме. Ні, усе сховати, відкласти на потім. Мовчи, тримай у собі, не розм’якшуй душу, бо ще не час.

8

– Міхалич – Морпєху.

– Морпєх на зв’язку.

– Чую двигун.

– Де?

– На північному сході, наближається.

– Хто за звуком?

(Тріск, перешкоди, крізь які вловлюється уривок армійського міцного слівця.)

– Ясно! Який імєнно? Великий залізний чи звичайний?

– Звичайний.

– А-а… ну тоді спостерігайте. Не смикайтеся.

– Прийнято.

Рації спецзв’язку. Теж від волонтерів. Нарешті замість мобілок – рації, а з ними ж зовсім інша картина, зовсім інші можливості. Хоча й слухають одні одних: ті – цих, а ці – тих. Сєпари радісно перемовляються, обговорюють, як влучили у той чи той квадрат, як вони фігачать з мінометів та утьосів, і залишається лиш сидіти неподалік, знаючи, що там, куди вони стріляють, є хлопці, і вони теж отримали наказ від найвищого керівництва: вогонь у відповідь не відкривати.

Міхалич влітає до Баті, засапавшись. Лице таке, що зрозуміло: щось сталося.

– Треба відходити! – видає Міхалич. – Негайно. Он в той бік, тільки тихо, нікому не доповідаючи. За годину повернемося. Але вже, – вимагає, – вже! негайно!

Батя: що за дурня? яка причина? Однак послухався, цикнувши язиком. Зрозумів, що діло серйозне, не до балачок. Довіряє Міхаличу. Нікому нічого не кажучи, просто піднялися, похапавши найнеобхідніше. По машинах – і на кілька кілометрів убік.

А табір тим часом накрило вогняним смерчем.

– Звідки знав? – усі до Міхалича.

– Товариш попередив. Колишній…

А було так. Затримався Міхалич у зеленці, не добіг до сортиру, вимушено під кущиком присів. Хоч сам усіх попереджав: по корчах не лазити, всюди можна напоротися на диверсійну групу, бо й самі не раз ходили у розвідку, іноді просто чорту в зуби. А тут сам попався. Тільки-но підтягнув штани, як збоку: «Лєший, ти?…» Йоханий бабай, так це ж Сохатий! Старий друзяка, теж афганець, разом служили в Кандагарі, а тоді порозкидало. Міхалич, тобто по-старому Лєший, тут залишився. Сохатий у Росію подався, потім наче на чеченську війну його занесло… От і зустрілися. Лише поглядами перетнулися, навіть не наблизились один до одного. Усе було зрозуміло без слів.

– Я тепер не Лєший, – тільки й сказав Міхалич.

– Знаю, – той йому, – я теж не Сохатий. Я твій голос упізнав, у рації почув.

– І що скажеш?

– Валіть звідси, скажу. Тут через двадцять хвилин нічого не залишиться, усе артилерія випрасує… І щоб ми з тобою ніколи більше не бачились!

Виходить, врятував їх той Сохатий.

На Міхалича страшно було дивитися. Як навіжений, узявся після обстрілу відновлювати стіни бліндажу, кріпити настил, рубати, складати, пиляти, тягати, поки не впав, вимотаний, вичавлений, чорний від утоми. А із самого ранку: підйом! Фіззарядка! Аніж нудьгою марудитися та рахувати залпи, аніж гадати, що ще надумає противник, краще вже зайнятися тренуванням. Усі на вихід!

Побачите, підохочує, після перемир’я почнемо активно тіснити противника, підведуть нам важку артилерію, будемо бити ворога по усіх напрямках. Гайда усі на фізпідготовку!

9

Баба Аня копирсається у коробці з-під цукерок, розгойдані окуляри на кінчику носа ледь тримаються. На запитання: що шукаєш? – не реагує.

Жовта коробка овальної форми, таких давно не випускають. Маріупольська кондитерська фабрика. Цукерки «Курочка Ряба». Замість шоколадних яєць – старі листи, листівки, рецепти, записи…

– Осьо, – нарешті з полегшею зітхає баба Аня, – знайшла!

Кидає погляд поверх скелець. Складає усе назад, перев’язує атласною стрічкою. Простягає Ользі пожовклий аркуш паперу. На ньому бабин почерк, тільки ще молодий, акуратний. Угорі написано:

Молитва за воїнів, які йдуть на битву,

а в дужках —

із «Требника» свт. Петра Могили 1646 року.

– Господи Боже наш… – шепочуть бабині сухі вуста…

– Господи Боже наш… – повторює ввечері Ольга, зачинивши двері до своєї кімнати, тепер своєї: цементна підлога, килимок та ліжко. Більше наразі нічого. – …молимось Тобі за воїнів цих, які зібрались на битву, благослови, і укріпи їх, і подай їм серце мужнє на супротивників та ворогів.

Ангела світлого пошли їм, а ворогам – страшного і жахливого, щоб зупиняв їх і проганяв, і серця їх розслабляв, і сміливість їх на втечу перетворив.

Відніми від рабів Твоїх, що на битву нині вирушають, і від усіх нас будь-яке лихо, голод і пагубу, визволи нас від вогню, і меча, від нашестя ворогів, і від усякого нападу та повстання супротивників.

Подорожуй разом з ними і подай їм усе для спасіння необхідне, навчи їх і врозуми, спаси, захисти, збережи, очисти, і радістю духовною наповни; душам і тілам їх будь заступником і захисником, і як Благий, і Милосердний, і Чоловіколюбець прощення гріхів подай їм, а в день Судний помилуй їх і нас усіх, та благослови в усі дні життя нашого, щоб, від Тебе допомогу, і заступництво, і визволення прийнявши, славу і вдячність без жодної перешкоди завжди ми Тобі возсилали.

Бо Ти єси кріпость і утвердження людям Твоїм, і Тобі славу возсилаємо з Єдинородним Сином і Пресвятим, і Благим, і Животворчим Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.


Гілки вишні постукують у шибу, відбивають підслуханий ритм:

Ангела світлого пошли їм…

визволи нас від вогню і меча…

врозуми, спаси, захисти…

і нині, і повсякчас, і на віки вічні…

10

Якби Роман уперше побачив хлопців зі свого підрозділу, якби він ще нікого не знав, то міг би вирішити, що Корнет є снайпером. Хоча, можливо, й ні, бо той занадто імпульсивний та нетерплячий. Можливо, Хома. Цей у кожному бачить якщо не потенційного ворога, то співчуваючого, приглядається та веде спостереження. І око добре має. Та хто завгодно міг би бути снайпером, хоч Міхалич, хоч Лом… Тільки не Лектор. Він про свій набутий фах воліє не розповідати, а якщо й говорить, то сухо й лише за необхідності. Одного разу стримано розповів, як сиділи у травні дві доби під кордоном у ямах, замасковані, аж поки нарешті побачили тих, кого так терпляче вичікували. Зняти їх могли за дві секунди. Доповів по рації, а почув: спостерігайте. Не втямив – перепитав. Спостерігай, була відповідь, без самодіяльності там!

Із протилежного боку тим часом не спостерігали, валили по повній за найменшої нагоди. Але й звідси вже нарешті відгиркувалися без затримки, із чого було – з того й гатили у відповідь, аби там знали, що тут не просто живі мішені стоять.

А Лектор що? Він оживав, набирався піднесення в інших обставинах, не бойових, а тоді, коли заходило на улюблені теми. Тоді у нього очі спалахували, годі було його зупинити. Понад усе маріупольця цікавило навіть не полювання, у якому він був асом (якимсь дивом це поєднувалося з любов’ю до природи), а два його палких захоплення: краєзнавство і давньослов’янські боги… Достатньо було його ледь зачепити, як годі було відірватися від промовця щонайменше з півгодини. Але зазвичай і чіпляти було зайвим – він сам заводився.

– Собакоптах… – почув Роман. І зупинився.

Лектор походжав туди-сюди, наче вчитель перед класом, його слухали, повертаючи за ним голови, як соняхи за сонцем. Особливо уважно дослухався Лом. Він любив цю годину, коли готував вечерю, а Лектор поруч розводився про цікаві речі.

– Напівсобака-напівптах… – натхненно вів далі Лектор. – Симаргл-Переплут, давньослов’янське божество. Він є охоронцем Світового дерева.

– Є питання! – втрутився Корнет. – Як називається це світове дерево? Що воно таке? Клен, дуб, береза, вишня?… Що саме?

– Просто дерево. Дерево життя і смерті. На тому дереві – насіння усіх дерев, усіх рослин. Універсальне дерево. А Симаргл, цей пес із крилами – символ озброєного добра. До речі, дуже важлива деталь. Озброєного! Бо який ти охоронець без зброї?… Без потреби когось захищати?… Цей собакоптах є посередником між небом і землею.

Хлопці ще трохи погомоніли, обговорюючи почуте, посперечалися, а тоді й Роман втрутився.

Мав на ногах гумові капці, трохи жорсткуваті, але й за них велике спасибі волонтерам. Майже усі хлопці були у таких капцях, поскидали берці й кросівки, бо година була спокійна, погода тепла – давали ногам відпочити. Тож Роман заходився розчищати рифленою підошвою землю з піском, вигладжувати поверхню, готуючи плацдарм для дій. У руці патичок, ногою шурх-шурх, обличчя зосереджене. Глядачі спостерігають, перезираючись: що то зараз буде? Підбирають ноги під себе, ближче до ящиків з-під снарядів, вони тут правлять за стільці.

А Роман їм: дивіться! Веде уламком гілки вихлясту лінію, креслить не надто впевнено, але доволі вправно. Замкнув, дотягнувши до висхідної точки. Ну що? – запитує. – Що я вам тут намалював? Чекайте! – зупиняє можливі відповіді й береться розставляти крапки. Якби не ідея Ольги («Україна – це пес із крилами») і не її контурні карти, він зараз не зміг би так близько до оригіналу, так подібно зобразити контур мапи.

– Ось так, – каже. – Тепер пізнаєте? Дивіться. Ось тут ми… – ще одна крапка на землі. – Приблизно тут.

Робить крок вбік, щоб усім було видно.

Хлопці вдивляються у креслення. Карта України оживає – сіпнулася на сході, здригнулася на заході, ворухнулася на півночі, затріпотіла на півдні. Щеня ворушить лапами та випинає спину – надимається горбочок, згорнутий між лопатками, готовий будь-якої миті перетворитися на два крила. Голова опущена. Нетерпляче песеня, наче стиснута пружина. Схоже чомусь на французького бульдога. Чому на француза? Парадокс. Усього лише один із багатьох парадоксів.


Львів – очі.

Ужгород, Мукачеве – ніс.

Луцьк та Рівне – вуха.

Франківськ-Тернопіль – горло, голосові зв’язки.

Житомир – потилиця.

Вінниця – плечі.

Чернігів, Суми, Харків, Луганськ – хребет.

Херсон, Миколаїв – живіт.

Одеса, Ізмаїл – передні лапи.

Крим – задні.

Київ – серце.


– А мій Кіровоград – печінка! Дай намалюю – ось тут він.

– Ні, Черкаси – печінка, а Кіровоград – шлунок. Одне слово – внутрішні органи.

– То що, тоді Дніпропетровськ і Запоріжжя… – дві цяточки камінчиком, – це нирки, нє?

– Вінниця, Черкаси – легені!

– Чернівці – язик.

– Мій Рахів – писок! Він на карті, я знаю, у такій западинці розташований, ось тут. Хіба не писок? Дивіться!

– А моє Павлопілля – підшлункова. Чого регочете? Ось тут воно приблизно, де Кривий Ріг. Познач окремо. Або дай я…

– А Маріуполь… за цією логікою… – спроквола починає Корнет, готовий висунути свою версію. – Маріуполь у нас настовбурчений, як той…

– Ломе, що там з обідом? – гукають звіддаля.

Хлопці гигочуть.

– Цей песик – улюбленець бога, тому він над ним так знущається, – додає Корнет. – То що ти кажеш, Лекторе, пес із крилами – це озброєний охоронець?…


Не знати до чого б договорилися, до яких би ще міст, сіл та містечок дійшли, якби Сєпар не вдерся на територію, обведену патичком – почав рити там, де Донецьк. Земля полетіла фонтаном з-під його міцних жовтих пазурів. Сєпар мав особливий талант, у безпомильності якого не раз мали можливість переконатися. Він заздалегідь відчував початок обстрілу – й давав знати про близьку небезпеку своїм ледь чутним, майже безголосим, хрипким скавучанням. І риттям землі.

Вчасно попередив, бо майже одразу й сигнал: «Тривога!» – а усі вже мчать в укриття. Сєпар ховається разом з усіма, тицяється головою Романові збоку у коліно, очі мружить, тремтить усім тілом. Від гуркоту, що розриває повітря, закладає вуха і людям, і псові. Зблизька загуло, земля задвигтіла – артилерія відповіла. «Наша арта», – ворухнув губами Корнет.

Така війна, обмін люб’язностями на відстані. Вірний Сєпар тулиться, облизує руки рапатим язиком, втішає, заспокоює по-своєму.

Снаряд влучив у бліндаж другого взводу…

Восьмеро загиблих, четверо поранених…

У відповідь вистрелили увесь боєзапас, що мали.

Наступного дня прочитали в Інтернеті офіційне повідомлення: у зоні антитерористичної операції за добу загинули п’ятеро українських бійців. «А ми тоді кого вантажили у санітарні машини? – запитує Корнет. – Троє з них, виходить, ожили дорогою?…»

Загинути може кожен будь-якої миті. Тут усі це знають. Але шкода ось так віддати своє життя, чекаючи чергового артобстрілу або ховаючись в укритті, відчуваючи, як смердить немите, облите липким потом тіло. А наказ – триматися. Триматися! Найгірше ось так – сидіти, чекати. Чого? Краще вже вперед. А наказу такого немає, і зброї надійної – теж.

Робота є. Возили на першу лінію людей, боєприпаси, продукти, ліки, колоди для бліндажів. «Хаммер» працював із повним навантаженням. Щоб убезпечитись від зазіхань на «Ліку», остерігаючись, що позашляховик у них можуть забрати, Роман одразу, повернувшись, доповів, що машину подарувала його сестра. Яка сестра? У нього не було сестри, але чутки про Француза та «хаммер» із жіночим іменем «Ліка» вже пішли по підрозділах. «Шерше ля фам, по ходу», – пояснював усім, хто цікавився, Корнет. Цього аргументу було досить, він видавався переконливим. А свої хлопці знали правду, хоча й не надто вірили.

Під час затишшя Роман набрав номер мами. Вона скоромовкою питання ставить, прислухається, чи у нього там не пострілюють. Я при кухні, каже він. І справді, сьогодні допомагав Лому, дрова носив. Мама намагається говорити спокійно, навіть жартує. Тоді спохоплюється: а у нас тут твій однокурсник розбився, але живий, слава Богу. – Який однокурсник? – Іван, прізвища не пам’ятаю… – Іван?…

Зустріч біля госпіталя, «мазераті» біля бровки, коротке кавування. Іван, виявляється, під ранок гнав на швидкості, з двома пасажирами у салоні, автомобіль знесло з дороги, він боком врізався у стовп. Хлопці живі, Івана забрала «швидка» з травматичною ампутацією обох гомілок.

Роман згадав про сон Івана, про його нічні уявні болі в здорових ногах за кілька місяців до аварії. Тільки ж він думав, що ця біда має на фронті статися, а не вдома, за один поворот від свого помешкання, майже у центрі мирного Львова.

11

Подвір’я згори виглядає зовсім маленьким. Таким його бачать ластівки – вони шугають у небі на рівні баргарона, на рівні даху. Із висоти улюбленої гілки навіть баба Аня виглядає маленькою дівчинкою, сумною глухою дівчинкою, яка не чує Ольгу, не помічає її. Брат теж. Вона не раз перевіряла, ще у дитинстві. Якщо не рухатися й не подавати голосу – Вітьок нічого й не зауважить, бо не дивитиметься вгору. Одного разу навіть запустила у нього черешневою кісточкою. А той лише озирнувся, покрутив головою і навіть очей не підвів. Дивовижно, як людина звикає дивитися лише на рівні очей та собі під ноги і ніколи не намагається змінити кут зору. Або, скажімо, зробити кілька кроків задом наперед і побачити, як світ перелаштовується іншим трибом, вишиковується іншим порядком. Або повиснути, зачепившися за гілку ногами, головою донизу, роздивляючись на всі боки. Зовсім інша картина постає в очах.

Саме тут, на дереві, на цій висоті Ользі найкраще думається. От, скажімо, Роман каже: попри все будемо разом. Ми, мовляв, одна країна, один народ. Гаразд. Чого тоді так багато розбіжностей? Чи це не є обов’язковою умовою – схожість? Мабуть, таки не вирішальною. Тоді що об’єднує народ? Спільне минуле? Спільне майбутнє? Що завгодно може об’єднувати і що завгодно – роз’єднувати. Хоча б от ставлення до жінки. Як, скажімо, до жінок ставився батько (навіть згадувати не хочеться) і як, припустімо, Роман. Достатньо пригадати, як він (геть спогади про Вальку, геть!) із бабою Анею розмовляв…

Сьогодні Ользі дивний сон наснився. Ніби Земля обертається у космосі, наче синій м’яч у повітрі, і жодної плямки на ній. Жодного континенту. Лиш чиста гладенька поверхня. Аж раптом зграєю білих пташок випурхують звідкись клаптики подертого паперу. Різної форми, наче випадкової, але якщо придивитися, це не папір, це живі створіння. Один за одним вони швидко-швидко обліплюють земну кулю. Чобіток, медуза, мушля, камінь, краб, бумеранг, а ось і пес із крилами, сів на своє місце, склав крила, голову нахилив. І Земля вже не м’яч, а планета, у кількох місцях затулена клаптиковими білими накривками. Тоді Ольга бере олівець і починає замальовувати ці білі папірці. Планета підставляє свій бік, пригальмовує обертання, тоді вивільнюється з-під пальців, закручується навколо своєї вісі.

Згори, із дерева, видно чи не усіх котів та кішок біля хати. Вони тут, бо обмінялися між собою важливою інформацією, передали нечутні людині сигнали: на цьому подвір’ї не женуть, тут годують, дають прихисток! Ще двоє прибилися на постійно, решта – приходять та йдуть собі десь. І повертаються знову. Як почали люди виїжджати, то тих котів набралося до десятка. Хвости вгору, до ніг туляться, вимагають: їсти! Найбільш нетерплячий коцур за литки зубами хапає. Зараз усіх розжену! – обіцяє Ольга, наливаючи котам у велику миску залишки борщу. Вона не дає їм імен, щоб не збивати їх із пантелику: приїдуть господарі, кликатимуть своїх мурок… Нехай ці приблуди не забувають, як їх господарі кликали, нехай одразу відгукуються.

Майже ніхто, тікаючи, котів та собак зі собою не брав. Ольга усе розуміє: похапливо збираючись, можна забути що завгодно – фотоальбом, теплу куртку і капці… Навіть ліки, і гроші, і паспорт можна дивом залишити вдома. Але щоб живу істоту?… Ті покинуті тварини трималися свого подвір’я, бігали до води, спускаючись у балку, якось давали собі раду. Деякі приходили до Ольги підхарчуватися домашнім, іноді залишалися, потім зникали; перевіряли, мабуть, чи господарі, бува, не повернулися.

– Слухай, Ром, чуєш мене? Алло?

– Так, я тут.

– Здогадайся, що таке мальв?

– Як?

– Ма-льв!

– Я думаю… це чоловік мальви.

– Ні. Думай ще.

– Ну що це може бути? Їстівне? Географічне? Еротичне? З якої сфери?

– Із нашої. Це мене і тебе стосується. Здогадаєшся – я не знаю, що тобі зроблю. Давай. Це важливо. Я тут одне бажання загадала… Напружся, Ром.

– Мальв. Мальв-мальв. Маа-лль-вв. Дідько його знає, що це таке.

– Ну от… Це Маріуполь-Львів! Я одразу б здогадалась на твоєму місці.


Яка вона ще дівчинка. Бавиться в якісь ігри, щось вигадує, іноді жорстока, як дитина, іноді беззахисна й практична, як старуня. Для нього людина сходу – це вона. І дід Петро, звісно, і її баба Аня. І Валька. Валька теж. А тоді вже усі решта. Спочатку ці люди. І перш за все – Ольга.

12

Колись, ще вдома, до війни, навіть на думку б не спало звертати увагу на такі речі. Дрібниця, нема про що казати. А тут, у цих умовах – неабияка подія. Бо випала нагода неспішно попарити ноги, підливаючи у таз окріп, ще й покурити для повного ефекту. Нірвана у квадраті. Фантастичне раювання…

Поруч мліє від задоволення Корнет з горнятком кави у руці. Ех, каже, сюди б мою файку й тютюну дрібку для повного кайфу… Його файка згоріла з речами під час обстрілу. Проте він має біле горнятко з двома золотими пасками – звідки воно тут узялося, невідомо. Хлопці сидять на ящиках з-під снарядів, зануривши ноги, немов у червоних шкарпетках, до паруючої води у металевих тазах. На підлозі чайник з окропом, закопчений до самої ручки, другий, такий самий, між двома цеглинами на вогні. Процес має тривати нон-стоп. Із водою тепер добре, бо завезли повні баклажки від колодязя. На «хаммері» – «Ліка» до будь-якої роботи спроможна. Це круто виглядає: позашляховик-водовіз. І от тепер, маючи води вдосталь, не економлять, тримають температуру, щоб не збивати градус втіхи.

Нарешті насухо розтирають розім’яклі ступні, шкіра на яких узялася рожевими брижами. Де там нові шкарпетки? Де нові устілки, що їх привезли волонтери? Ось вони. Ось вона, чиста радість! Блаженна, щаслива мить!

Щось Романові таки сталося з головою після тієї контузії. Ото ні сіло ні впало, або, як каже Батя, ні в село ні в падло, роззирнеться навколо, немов усе та всіх вперше бачить…

Ще три місяці тому ці люди були йому чужими, а тепер більшість із них наче рідні. Покинули свої будинки, квартири, кімнати та закутки, свої звиклі заняття, розпорядки дня, наради, дні авансу та зарплати. Живуть без ключів від хати, без квитанцій оплати за газ та світло, без гаманців. Залишили у шафах костюми з краватками, джинси з бейсболками, вдягнулися в однакові строї, подібні, як брати. Узяли зброю до рук, якої перед тим майже ніхто не тримав, навчилися користуватися. Набули сотню важливих навичок, щоб виживати в умовах, непридатних для тривалого життя.

В усіх цих людей змінилося оточення, у них виникли нові симпатії та антипатії, сформувалися нові правила поведінки та нові звички. Тут курять майже всі, навіть ті, хто ніколи не курив. Тут мало що можна приховати і багато що одразу стає відомим. Інші цінності вийшли на перший план, а ті, що вважалися першочерговими, зблякли. Ці люди навчилися безпомильно визначати на слух, з якої зброї ведеться обстріл, і скільки секунд триватиме серія вибухів, і скільки разів це повторюватиметься.

Помити ноги і змінити шкарпетки – тепер це розкіш, не завжди дозволена, не завжди можлива. Сказав би хто таке рік тому, Роман би навіть не зрозумів, про що йдеться. А тепер знає: ноги у гарячій воді – це кайф.

Вода… Вона набуває сакрального змісту та значення. Звичайна вода, аби лиш чиста. Щоб не з брудної калабані, коли доводиться пропускати її через саморобну лійку пластикової пляшки, через марлю, пісок та камінці – а її походження все одно відчувається, бо запах – це останнє, що вода віддає своїм фільтрам.

Слова. Найбільш вражаючі трансформації саме зі словами відбуваються. Одні втрачають свою вагу й наповненість, порожніють і спласають. Інші виповнюються істинним, втраченим значенням; наче старі міхи, вимиті й вичищені, набираються молодим п’янким вином.

Ціна секунди. Її знають ті, хто потрапляв під обстріли, що тривають двадцять секунд, а залишають випрасуване мертве поле з чорними воронками та палаючою технікою. Час тут має зовсім інший вимір. І секунда, і місяць.

Неймовірні закрути готує життя, дивує за черговим поворотом. Хто б дав раніше можливість зазирнути у шпаринку теперішніх буднів, Роман нізащо б не повірив, що таке з ним може трапитися. А от же залишив свій дім, батьків та брата; салон продажу побутової техніки, усі ці бойлери, електронагрівачі, на яких він непогано знався як консультант-продавець; відсторонився від звиклого стилю життя – з усіма друзями, дівчатами, зимовими лижами, літніми походами у гори… Усе залишилося в тому, попередньому житті, хоча нічого надзвичайного у ньому начебто й не було, бо й Роман був наче такий, як усі, нічого особливого. Поки не почався Майдан… Поки усе навколо не закрутилося у вихорі невідворотних перемін.

– Подай монтировку! – повертає його до дійсності Цицерон.

Роман із Корнетом нині знову підручні Цицерона.

– Потримай торкс! – вже до Корнета.

Біля Цицерона, в облаштованій нашвидкуруч майстерні просто неба, можна багато чого навчитися. Бронетранспортер вони утрьох полагодили, повністю мотор перебрали. «Коли вже у наступ? – напосідає Корнет. – Задовбало тут стояти».

Цицерон насправді Степаненко, механік з Артемівська. Йому подобається це безсумнівне визнання: Цицерон! Про красномовство не йдеться, бо Степаненко зазвичай мовчки копирсається у своєму залізяччі або лежить під ЗІЛом чи БМП горілиць, покрехтуючи від зосередження, і порох сиплеться йому у вічі. А якщо заговорить, то являє світу недорікуватого бекала-мекала.

Це у спокійному, розміреному ритмі життя. Проте у хвилину крайнього емоційного збудження він будь-яку думку, навіть доволі глибоку, висловлює за допомогою самих лише нецензурних слів, шокуючи можливостями необмеженого словоутворення. Одне коротке слово та безліч варіантів його похідних він блискавично складає у багаторівневі лексичні конструкції. Класикою жанру натомість залишається коротка авторська фраза, що він її вигукнув одного разу біля вантажівки з боєприпасами, а відтак вона стала легендою, місцевим фольклором.

Того дня новоприбулі заповнили ЗІЛа боєприпасами під самий брезент, підготувавши до відправки на першу лінію. Цицерон побачив – і сказав своє слово. Тобто три. У нормативному варіанті його обурене запитання мало б звучати приблизно так: для чого стільки навантажили?! У Цицерона пролунало суцільне хн-х-х-я-уу-ли… Цицерон обходився мінімумом. Він і ходову частину міг зібрати практично з нічого, з якогось мотлоху, непотребу, вибраного з розбитої техніки. Від нього Роман із Корнетом навчилися ремонтувати те, що ще можна було повернути до життя, і навіть те, що вже не підлягало ремонту.

13

Увечері – розвага: Міхалич вчить чхати у себе, демонструючи наочно, як це робиться. Дехто не стримує усмішки. Хлопцям важко повторити, нікому у носі не свербить, але Міхалич готовий до експерименту, він зриває травинку, обводить хлопців поглядом: хто перший?


Колись пішли у розвідку, командирові групи щось почулося, він дав тишу, усі зупинилися, завмерли. І тут хтось пчихнув. Нічого відтак не сталося, але на винуватця так вбивчо глянули, що йому забило памороки. Тієї ночі група гальмувала щоп’ять хвилин: стоп – на коліно – присіли – лягли. Жодного стовбичення. Вимоталися із тими виправами «лягти-встати», наче після кросу з повною викладкою. Дехто буркотів: скільки можна?

Скільки треба! – була відповідь Міхалича. Наступного дня він у тиші й спокої прочитав чергову лекцію з безкінечного циклу про правила виживання. І показав, як це – чхати у себе. Для декого це виявилось доволі складною наукою.

Міхалич знав багато такого, що дається шляхом помилок ціною у життя. Мене, казав він, тому в Афгані й вважали щасливчиком, що я життєві правила не порушував, тому й з багатьох колотнеч живим-неушкодженим вийшов. Хоча, – додав, – щасливчик та щасливий – це різні речі… А все ж. Слухайте мене, малята… Дурного не навчу.

Із того часу увійшло у звичку: коли чистять зброю, Міхалич проводить армійський «лікбез». Говорить афоризмами. «Хто повільно бігає – той швидко помирає»… І таке інше.

Отож Міхалич, прагнучи тут-таки переконатися, що викладений матеріал успішно засвоєно, вирвав травинку й приступив до Лома. «Чого?… Для чого?…» – пручався Лом, підозрюючи недобре. Міхалич застережливо підняв вгору вказівний палець, і Лом затих, не зводячи з пальця очей, як кобра із сопілки факіра. «Я тебе лише обережно полоскочу, – змовницьки повідомив Міхалич, – а ти спробуй стримати пчих, запусти його всередину, ось так…» – і він ще раз продемонстрував, як це робиться. Голова його ледь помітно смикнулася, «запущений усередину» пчих виявився практично беззвучним.

Лом погодився. Слухняно присів та задер носа, його рожеві вуха беззахисно світилися на сонці. Міхалич навис над ним із травинкою у руці. Обличчя Лома скривилося, брови полізли вгору, крила носа роздулися – і він вибухнув потужним гучним: гапчх-хи! – і другим, і…

– Три! – заходився рахувати Корнет.

– Чотири! – приєдналися голоси. – П’ять!..

Каскадом зі семи гучних пчихів закінчився експеримент. Усі лазили рачки від сміху. Міхалич навіть не усміхнувся, він замислено покрутив травинку між пальцями, обвів усіх уважним поглядом, зупинившись на Корнеті.

– О ні! – замахав руками Корнет. – Я проти! Вимагаю припинити ці сумнівні експерименти!

– Я тебе лише обережно полоскочу…

Практичне заняття було зірвано. Роман так і не второпав, чи то Міхалич зумисне влаштував розрядку для хлопців, чи то робив усе цілковито серйозно. Обличчя його залишалося незворушним. Але ефект вартував зусиль. Усі розпружились, пореготали досхочу.

– Люди, кого полоскотати перед сном? – млосно запропонував Корнет, запаковуючись увечері у свій спальник. – Прошу зголошуватись! Я зроблю це ніжно… Тільки не треба так бурхливо реагувати на пестощі, як Лом.

14

Новина вмить облетіла село: Вальку-Саморекламу взяли. Ольга почула звістку на вулиці, біля хвіртки; остовпіла, забувши, що йшла по хліб та цукор.

– За що взяли? – прикипіла поглядом до баби Галі, яка поспішала до магазину.

– За то! – радісно повідомила баба Галя, дві великі родимки ворухнулись на її підборідді. – Це вона малювала укрівський прапор біля сільпо! Художниця хрєнова.

– Що за дурня! Хто вам сказав?

– Ага, дурня! – вдала ображену баба Галя. – Ти у свого Вітька запитай. Її чеченам чи тим… осетинам, в общєм, тим неруським віддали. Вони їй вмить язика розв’яжуть. Пам’ятаєш, як вона колись говорила, що мій її за задницю щипав? Ото нехай тепер із тими побалакає, теж мені красавиця.

Ольга назад, на своє подвір’я, хвіртку на гачок – і до брата дзвонити. А той не знає, де зараз Валька. Знає лиш, що хтось навів на неї, а тоді зробили в її хаті обшук і знайшли жовту та синю фарби, ще не повністю використані. То хто б міг ті стовпи розмальовувати, папа римський? Або вона сама, або комусь давала фарбу… І додав кілька огидних слів. Набрався від Бучі його улюблених слівець та виразів, годі усе це чути.

«Де Валька?!» – мало не кричить Ольга до брата. Він їй: «На допиті!» – «На якому допиті?! Ви що там усі, вже зовсім показилися?…» І його ж слівцями його покрила, щоб краще дійшло. Поговорили по-родинному.

Ще на підході до бази почула сміх та гітару. Співали, перериваючи пісню вибухами дружнього реготу. Зайшла на подвір’я, потягнувши до себе важкі залізні двері. Сашко мав сольний виступ, сидів на табуреті, лівою ногою спираючись на перетинку під сидінням. Навколо нього стояли з цигарками. Озирнулися: своя. Сашко теж глянув на неї, тричі різко провів рукою про струнах – бренькнув заключними акордами. Хлопці зарухалися, загомоніли.

Буча був серед них.

– Фрола Кузьміча! – сказав він Сашкові, пом’якшивши наказ схвальним тоном. – Тепер, Куля, Фрола Кузьміча.

– Давай, давай, – підтримали інші. – Давай Фрола Кузьміча, Куля, – переглядаючись та штурхаючись, наче школярі на перерві.

Сашко порухав у повітрі пальцями правої руки, наче коротку розминку зробив, тоді схилився над гітарою, узяв акорд й, підвівши голову, заспівав:

Фрол Кузьмич мужчина видный,

Средних лет, весьма солидный,

И как заправский кавалер,

Он всех…

Сашко зробив коротку паузу, яку тут таки з готовністю заповнив хор чоловічих голосів – вони докінчили рядок, останніми словами якого були:

…на свой манер!

Ольга упіймала погляд Бучі, показала жестом: відійдемо, діло є. Біля ближнього боксу зупинилася. Буча став так, аби бачити хлопців, кивнув до неї: чого хотіла? Вона одразу й запитала, без вихлянь, де її сусідка. Хто-хто, а він має знати. Із обличчя Бучі зійшла поблажлива посмішка, він одразу зробився діловий-заклопотаний: не пхайся, сказав, куди не треба, бо ще й до тебе навідаємось із обшуком. Валька ходила до тебе як по святу воду. То хто ви одна одній? Подружки? Спільниці?

– Ги-ги-ги! – покотився регіт після злагодженого хорового фіналу другого куплету, ще більш розкутого, ніж перший.

– Ну добре, – погодилась Ольга, закашлявшись, – це я між іншим поцікавилася, а прийшла за іншим. У мене підозра на… туберкульоз. Кашляю та й кашляю…

Буча зараз був зі своїми хлопцями, він дивився в той бік, а Ольгу слухав одним вухом, усім виглядом даючи зрозуміти, як невчасно вона припхалася зі своїми питаннями про якусь там Вальку-Саморекламу.

– Чо? – перекинув погляд на неї.

А концерт тривав.

Уже хтось інший взяв до рук гітару, побренькав вступ і гугняво завів:

Рву на… собственные волосы,

Ту девчонку кто-то полюбил…

– Підозра на туберкульоз, – повторила Ольга, – тому заберіть свій похідний термос і велосипед, більше я вам не кухарка. Дякую за увагу.

– Дивися… – Буча витяг із пачки цигарку, неспішно розім’яв у пальцях, не спускаючи з гості погляду, а тоді, наче видивившись щось, розкришив цигарку у порох, гублячи тютюн на землю. – Дивися, дівко, аби кров’ю кашляти не довелося.

У нього смикалась повіка, коли він це говорив.

Река-речонка, милая девчонка,

я приходил к тебе издалека,

а утки кря-кря-кря,

кричали парню «зря»…

І ще щось далі, наївне і брутальне водночас, штовхало її у спину, коли вона виходила за ворота «бази».

Удома, заспокоївшись, пошкодувала, що не схитрувала. Ото нестримний язик! Змовчала б – мала б тепер більше шансів для маневру. А тепер що? Куди вона піде? Як допоможе?

Вальчина мама теж нічого суттєвого додати не могла. Звідки жовта фарба, вона не знала. А блакитна давно стояла у сараї. Ще відколи вікна фарбували. Хіба це злочин, галубіньку фарбу в домі тримати? Ольга заспокоїла її, мовляв, розберуться, не ідіоти ж. Не сьогодні – завтра Валька повернеться. Але додому пішла ще більш стривожена.

Несподівано припхався брат, коли вона біля плити помішувала кашу для баби Ані, аби не пригоріла. Вітьок зиркнув з-під лоба, ломанувся до хати, пройшовся там вихором по кімнатах, розігнавши кішок. У літній кухні довго гримав посудом у нижній шафці та у тумбочці, зірвав дверцята з одної петлі.

– Що ти шукаєш? – запитала через плече якомога спокійніше.

Не відповів, рушив у сарай, тоді до порожньої стайні. Коли спускався з горища – увесь в павутинні та голубиному пір’ї – провалив ногою одну з перетинок драбини, добре, що вже при землі. Гепнувся мішком, змахнувши руками – вибухнув добірною лайкою.

Вона не запитувала, й так було зрозуміло: може, фарбу шукав, може, прапор чи стрічки, які теж бачили у центрі села, на віконній решітці сільради. Їй навіть весело стало від тих підозр. Вітьок-Тарпан готовий був знайти щось крамольне у якомусь закутку їхнього дому. Тому й встромив носа усюди, навіть туди, куди місяцями не зазирав. Він їй не вірив, це було очевидно. Він хотів випередити можливих гостей. А якби й справді щось знайшов? Що б він зробив? Прикрив би сестру чи здав її «на допит»?

Вітьок за ці кілька місяців змінився, наче за роки. Пішов до ополченців ще у травні, на хвилі цікавого нетерпіння, а тоді знайшов своєму вибору пояснення. Хотів, мовляв, спробувати. Перевірити, як воно зблизька, чи варто з ними бути. А чи залишатися з обережними спостерігачами, очі в землю: ми не з тими і не з цими, ми самі по собі; хто переможе, з тими й будемо. А тоді Вітька-Тарпана затягнуло, не виборсатись. Та він і сам вже не хотів.

Він був лише на рік старший від Ольги. У дитинстві вони весь час бавилися разом. Навіть у карти гуляли удвох, у підкидного. На баргароні нерідко сиділи, у кожного була своя гілка. Брат донедавна залишався по-дитячому смішним, клаповухим, багато у чому наївним. А тепер он – Тарпан. Грізний лихомовець, байдужий до своїх. Мамі по телефону хіба два-три слова скаже, коли вже сто разів нагадаєш. «Так… ні… Пока!» До баби Ані і не озивається часом. До Ольги рипить. Кого він захищає?

Але саме завдяки Вітькові стало відомо, де зараз Валька. Повернувся за кілька днів із району, привіз до села кульгавого Васька. Того вхопили просто з-за столу, із хлібом в одній руці та ложкою в іншій, того ж дня, що й сусідку. Але швидко відпустили.

– Розібралися, що й до чого, то й відпустили, – поважно звітував Васько на вулиці перед клубом.

Кілька односельців дивилися недовірливо, жодних емоцій не виказуючи.

– Невинний, то й відпустили. Чого мене тримати у застінках?… – неспішно розводився Васько. – А Валька що? Її не відпустять. Вона навідницею була.

– Ки-им? – не витримав дід Петро. – Що ти плескаєш язиком? Якою навідницею? Це ти мені, старому артилеристу, таку пургу женеш?

– За що купив, за те й продаю! Сказали, що вона чіпляла маячки на будинки і по них потім Нацгвардія лупила з пушок.

– На твій курник причепила маячок, чи як? Тобі ж курник розфігачили, ні? І то, здається, вантажівкою. Важливий об’єкт! Ото вже влучили – то влучили! А все завдяки Вальці-навідниці!

Васько ображено пошкутильгав додому, розмахуючи рукою, наче з кимось невидимим розмовляв. Бубонів собі під ніс, але замовк, почувши кроки за собою. Ольга наздогнала його, торкнулася рукава.

– Ти Вальку бачив? Розмовляв із нею?

– Звичайно, що бачив. В одному підвалі сиділи.

– І що вона? Як?

– Та як… Ми коротко бачились. Її привели від чеченів. Чи осетинів, чорт їх маму знає. І до батареї наручниками – клац. Да-а… Плакала. Сильно побили її, одяг на ній подерли… Нам кашу якусь принесли… ну, як кашу?… щось таке, у порожніх стаканчиках з-під йогурту. Без ложок. То я свою пальцем виїв, а вона не їсть. Я їй кажу: будеш свою? Вона головою похитала, я й доїв… Пити тільки хотіла, а так не їла нічого.

– Це вона тобі про маячки сказала?

– Чого б це вона? Ні, вона нічого не говорила, тільки плакала. Це мені потім хлопці сказали: та, що з твого села, мовляв, навідниця. А так і не скажеш… Хто вас, баб, пойме… На вигляд одне, на ділі зовсім інше.

– Вона й далі там?

– А звідки мені знати? Мене відпустили. Твій Вітька повертався, то і я з ним. І всьо. Не знаю більше нічого.

– Слухай, Вась, ти ж від Вальки старший на рік-два?

– На три. А що?

– Ти ж її знаєш. Для чого дурниці повторюєш? Невже ти віриш, що вона навідницею була?

Васько губи стиснув, схилив голову до плеча: хто його зна, промовисто говорив його вигляд. А сказав таке:

– Більше вірю, чим не вірю. Вона й з тим полоненим гуляла, з укром, що у вас працював. Все може бути, а шо?


А через кілька днів здійнялася стрільба, метушня, уночі ополченці залишили село, зранку стало відомо, що і райцентр теж. Село завмерло в очікуванні, що ж тепер буде. Коли з протилежного боку на в’їзді загуркотіла військова техніка, наближаючись та здіймаючи дорожню куряву, ніхто на вулицю не вийшов.

Через щілини у паркані Ольга бачила, як біля воріт зупинився зелений пазик, відчинилися двері, з них вибігли троє військових – жовто-блакитні нашивки на рукавах – кинулися поспіхом підбирати із землі стиглі жерделі. Двоє пхали їх до кишень, а один обтирав до штанів і похапливо їв. Водій мотору не глушив.

Ольга рипнула хвірткою, вийшла, тримаючи повні руки яблук, подала наймолодшому порожній пакет. Хлопці розгубилися.

– Візьміть, – сказала. – Нарвіть жердель у пакет із дерева, он їх скільки…

Й сама допомогла, підтягуючи гілки донизу.

– А я було подумав, ви сваритися вийшли, – усміхнувся до неї старший, зморшки рухнулись навколо очей.

Із автобуса на них дивилися втомлені темні обличчя. Над розсипами жердель у траві бавились оси.


Щойно пазик рушив, як Ольга побачила діда Петра, він сунув безлюдною вулицею назустріч, піднісши руку у вітальному жесті. Із «пазика» йому відповіли подвійним гудком. Ольга дочекалася, коли дід наблизився.

– То що? – запитав. – Твого серед них немає?

– Він зараз під Донецьком.

– Ага. Ну добре, якщо так.

– Діду Петре, – сказала, наче пригадавши, – позичте свій армійський рюкзак.

– Для Вітька? Так вже пізно! Поїзд пішов.

– Для мене.

– Ага. Усе одно нема.

– Та ж був місяць тому, я вас із ним у магазині бачила.

– А тепер нема. Загубився. Для чого він тобі?

– Щоб знати, чи передавати вам вітання… Чи не помилюся… То нема, кажете, наплічника?

– Нема. А тому, від кого вітання, теж передавай привіт. Чом би ні?…

15

Усяка робота професіонала вимагає: одразу видно, що не Лом вечерю готував – каша пригоріла. Міхалич натомість свою порцію з’їв, відсунув тарілку. Йому вже за п’ятдесят, а жодного зайвого кілограма. Невисокий, сухий, справді, наче азовська тарань. Зранку робить зарядку й страждає, коли немає можливості обливатися холодною водою. Його легко уявити молодим і так само легко – старим. Такий самий буде, без черевця. Не допустить. Зморщок матиме більше, а решта усе те саме буде: зарядка, холодна вода, самомуштра, дисципліна… Він був у дев’ятій сотні на Майдані, з афганцями. А тепер при найменшій нагоді повторює: я намагаюся вам розповісти про речі, які можуть врятувати життя.

Одного разу, каже, відставивши убік велике горня з чаєм, мало не загинув у лісовій пожежі. Так розповідав, що всі наче бачили той осінній день, навіть чули потріскування вогню та запах згарища.


…Вітер жене вогонь по траві і по верхівках дерев. Чорний дим клубочиться, вистрілюють іскри. Чурх! – іскра пролітає сотні метрів, запалює сухе бадилля під ногами. Вогонь біжить рудою лисичкою по лісовій підстилці. Сушняк, гнилі пеньки, кущі – усе спалахує на його шляху. Біда. Утекти від вогню, який рухається зі швидкістю три метри на секунду, практично неможливо. І тікати нема куди, бо від нових іскорок загоряється ділянка за ділянкою для відступу.


Хлопці слухають, не зводячи погляду з оповідача. Міхалич ніколи не розповідав про цей випадок.

– І що ти зробив? – запитує його Корнет.

– Згадав про метод порятунку «вогонь проти вогню». Ідеальний варіант у випадку, коли розумієш, що сховатися нема де. Але це не для кожного. Тут потрібна добра реакція і впевненість у своїх силах. Суть методу у чому? Полум’я не зможе пройти лише по тій ділянці, де вже нема чому горіти. Просікаєте?

Міхалич пояснює, вхопивши патичок і креслячи на землі схеми. Це фронт вогню. А це ділянка іншого вогню, її треба створити попереду.

– Той, хто потрапив у небезпеку, – чухає пальцем брову, – має розрахувати час, аби встигнути випалити собі сховок. І тоді ця безпечна ділянка, – показує намальований прямокутник, – стане порятунком. Великий вогонь обійде випалену землю. Уторопали?

– Як саме обійде? Що ти зробив? – повторює Корнет.

– Я розпалив свій вогонь, – каже Міхалич. – Запустив його лінією завдовжки метрів десять, не менше. Можна було б і довшу лінію викласти, так було б надійніше, але часу мав обмаль. Фактично й не мав. Мій вогонь почав рухатися у тому ж напрямку, що й основний, випереджаючи його, залишаючи по собі смужку десятиметрової ширини.

Його руки малюють у повітрі, він намагається докладно пояснити кожному, як саме треба усе зробити, хоча ймовірність такого випадку дорівнює фактично нулю. Яка ще лісова пожежа? Де? У степу?

– Відверто кажучи, – Міхалич згадує про своє горня, тягнеться по нього й посьорбує вистиглий чай, – це був неабиякий ризик. Мій вогонь просувався дуже швидко, його наздоганяв основний вогонь, він хазяйнував по усій ширині лісової галявини, поглинав на своєму шляху трав’яний сухостій.

– А втекти? – знову Корнет.

– Я був у пастці з усіх боків, і звідти, й звідти… Уже не мав шансів дочекатися, поки вигорить достатньо велика ділянка для порятунку. Відчуття реального потрапляння у пастку… І що мав робити? Не було виходу. Тільки один – опинитися на вже вигорілій ділянці. Лише там можна було сховатися. Але як туди потрапити? Ну як? – почекав відповіді. Варіантів не було. Сам відповів: – Через вогонь. Основний вогонь вже дістався мого острівця, вже охопив його з боків, обминаючи випалену землю. Мені треба було туди. Я визначився, де прориватимусь назад…

– Назустріч вогню?… – Роману було важко повірити, що це можна зробити.

– Саме так. Іноді найкращий спосіб уникнути вогню – це пройти крізь нього, – каже Міхалич. – Я натягнув каптур куртки, вилив на голову воду з пляшки, прикрив змоченою носовою хустинкою рот і ніс, горловину светра підсмикнув до очей – і побіг… Коли я вискочив на чорне згарище, на мені палав одяг. Упав, збив полум’я, катуляючись по чорній землі. Уявляєте, який у мене був видос? Чортяка з пекла!

– А якби не було води навіть для носової хустинки? – запитав Корнет.

– Я розстебнув би ширінку, – гмикнув Міхалич.

– Да-а, Міхалич, – сказав тоді Корнет, – а покажи-но новоприбулим Їжачка.

Це був один з фірмових фокусів Міхалича. Цей трюк нікому не вдавалося повторити, хоч як намагалися. Двічі просити не довелося, тим більше що й по інструмент не треба було йти. Міхалич підвівся, зібрав докупи кількадесят саперних лопаток, встав на відстані кількох метрів від щита. «Їжачка, кажете?» – перепитав – і запустив першу лопатку у дошку. Метал з коротким смачним звуком увійшов у дерево на чверть. Міхалич розмірено й без поспіху метав лопатки, укладаючи їх одну попри одну, плавною лінією, яка поступово вимальовувала на щиті силует їжака. Жодної хибної рисочки у малюнку, жодної випадкової деталі. Теж майстерність, як будь-яка інша. Скільки ж треба було тренуватися, аби ось так, наче бавлячись, вишикувати їжаком встромлені у дерево шанцеві інструменти, призначені для самоокопування, а не для фокусів просто неба! Ніхто такого не міг втнути, тільки щасливчик Міхалич.

– Ось така байда, хлоп’ята!

Міхалич немов намалював дітям їжачка на папері. Хтось здивовано присвиснув, хтось підвівся й рушив до щита перевірити результат зблизька. А Міхалич роззирнувся, когось шукаючи, й запитав:

– Колян, що там у нас із кип’яточком?… Давай ще чаю замутимо, га?

І це було останнє, що від нього почули. Бо за кілька хвилин – навіть пострілу не було чути – прилетіла граната, випущена з гранатомета: з АГС або з підствольника. Влучила у саморобне, вибудоване з розібраних ящиків з-під снарядів, встановлене між двома акаціями дерев’яне «очко». А там тієї хвилини був Міхалич.

Щось незворотно змінилося у Романові відтоді. Він не був людиною війни, він дотепер воював без натхнення і зброю до рук брав без трепету, лише за необхідністю, але після загибелі Міхалича готовий був іти на ворога зі старим автоматом зі збитим прицілом, із саперною лопаткою і навіть голіруч.

Частина третя

1

У неї перламутрова шкіра, вона світиться. Наче шовковиста луска диво-риби, особливо ніжна й беззахисна на згині ліктя, з внутрішнього боку, де синіє тоненька судинка. Це місце на її тілі пахне степом, нагрітою сонцем травою. Намагаючись не розбудити, він обережно нюшив цю шкіру, немов дикий звір втягував ніздрями гіркувато-солодкий рівнинний вітер, що не зустрічає на своєму шляху жодних перешкод. Відчував, як від надміру почуттів паморочиться голова, як млоїть там, де штовхається душа, десь під серцем.

Ніколи дотепер не роздивлявся Роман жінку так, як оце тепер, цієї серпневої південної ночі. Усе, що було до Ольги, зблякло й відсунулося далеко-далеко. Із ним відбувалося диво дивне, підсвічене місячним сяйвом з вікна, посилене церковним співом цикад і ладаном нічної фіалки.

Роман боявся сполохати це видіння, боявся заплющити очі. Його відчай був би безмежним, якби він прокинувся й побачив над головою бліндажні колоди, заткані жмутами висхлої трави, якби почув далеку артилерійську канонаду. Не витримав би цього зараз, саме зараз, після того, як дізнався, як пахне її шкіра на згині ліктя.


Кімнату виповнює сонячне світло. З-поза відслоненої гардини на Романа дивиться уважне каре око – хлопчик в окулярах, одне скельце заклеєне білим. Ольга, йдучи, мабуть, залишила двері прочиненими, і тепер зі шпарини між двома половинками смугасто-квітчастої тканини за гостем спостерігав хлопчик років шести-семи. Їхні погляди зустрілися – малий часто-часто закліпав. Його повіки смикалися. У хлопчика був сильний тик.

Роман стримався, аби не зробити від несподіванки різкого руху. Він щойно прокинувся, здається, навіть підхропував секунду тому. Руки, закинуті за голову, трохи затерпли. Він не очікував побачити малюка. Намагаючись говорити якомога тихіше, Роман запитав:

– Часом не знаєш, Дик вже прийшов?… – й додав, спроквола позіхнувши: – Я ввечері не дочекався того розбишаки…

Хлопчик сховався.

Роман повернув голову до вікна, підбив подушку кулаком, ліг так, аби бачити, як погойдуються у сонячному світлі гілки молодої вишні, але й тримати у полі зору дверний проріз. Це була та сама кімната, де вони з Ольгою у чотири руки вибирали хвору, не придатну для фундаменту землю, глибоко прошиту білими нитками грибних спорів. Дерев’яної підлоги ще не було. Тимчасовим накриттям слугував шматок старого лінолеума, кинутий на цемент, і витертий килимок. Звуки лунко відбивалися від порожніх стін, бо тут стояли лише ліжко та крісло з накиданим на нього одягом – і більше нічого. Перша спільна кімната Ольги та Романа, затулена від світу вишневими гілками.

– Дик вже прийшов, – прошепотіла портьєра, гойднувшись.

Роман сперся на кулак зігнутої у лікті руки.

Портьєра мовчала.

– Треба йому дати пити, як думаєш? – Роман відкинув ковдру, стягнув зі спинки крісла свої штани. – Покажеш, де собача миска.

Хлопчик зітхнув, набрався хоробрості й ступив крок уперед, немов вийшов з-за лаштунків на сцену. Роман навіть не глянув на нього, він одягався, не звертаючи на малого уваги, і той припинив моргати, заспокоївся. Спостерігав за тим, як Роман заправляє ліжко, натягає футболку, шукає другу шкарпетку. Хлопчик бачив її під ліжком, але поки наважився підказати, дядько вже її знайшов.

– То що?… – нарешті гість з усім впорався й глянув на господаря. – Ходімо? – подав хлопчикові руку: – Роман. А ти Артем?

Хлопчик кивнув і вклав долоньку у подану йому руку. Із кімнати, де Ольга колись розмальовувала за столом географічні карти, лунали звуки телевізора. Маленька дівчинка, молодша сестра Артема, дивилася мультфільми. Вона навіть не повернула голови.

Дик і справді чекав на Романа – лежав під баргароном, висолопивши язика. Брудний і, звісно, голодний. Побачивши Романа, жваво підвівся й гавкнув. Він не наважувався підбігти, мабуть, через те, що з Романом був хлопчик і хлопчик боявся собаки, Дик це відчував.

Роман присів. «Дику!» – покликав пса. Той рушив до нього, кумедно крутячи задом та припадаючи до землі. Із живота, з лап, з хвоста йому звисали покручені дреди валяної шерсті. Хлопчик сховався за Романа, визирав з-поза спини з нервовим підсміюванням, а тоді спостерігав, як рука Романа сховалась до густої шерсті на загривку Дика, як почухувала спину приблуди, а пес мружив очі від задоволення і прогинав спину.

Жінки поралися по господарству. Із літньої кухні пливли запахи свіжоспечених млинців, Ольга гримала посудом. На порозі сиділа на ослінчику жінка, обскубувала курку над тазом з гарячою водою. «Ма-ам!» – гукнув до неї хлопчик, і нічого більше. Хотів звернути її увагу на себе, на гостя, на великого пса. І на те, що він того пса не боїться.

Жінка повернула голову, кинула оком на чоловічу компанію. Ксюха, сестра Ольги. Роман підвівся з коліна, привітався з нею. Вона відповіла кивком голови, руки її хвацько оббирали пір’я, скидали його до води, раз по разу вмочаючи пальці. Куряча голова на довгій шиї теліпалася у такт тих посмикувань. Ця молода круглолиця жінка була не подібна на сестру, повніша й темніша волоссям, але щось знайоме промайнуло у її погляді. Із мискою червоних пахучих помідорів під пахвою повернулася з городу мама Ольги. «Здрасьті, – сказала. – Виспались?»

Роману було трохи ніяково перед жінками, але вони чи то робили вигляд, що усе гаразд, чи то й справді не надавали значення тому, що Ольга залишалася у кімнаті гостя до ранку. Розпашіла Ольга визирнула з дверей літньої кухні – рушник у руках, волосся під хусткою, одне пасмо на щоці. Усміхнулася до Романа. Він зараз любив увесь світ, разом із цією усмішкою, баргароном, і псом, і довірливим хлопчиком в окулярах із заклеєним оком, і цими нашорошеними жінками, які, може, й хотіли бути привітними, але не могли, бо їхній син і брат зараз був невідомо де і не давався чути, а він, Роман, спав у їхньому домі, і Ольга зараз піднесено пекла млинці на всіх, а насправді – заради нього.

– Миска – там, – нагадав Артемко, показав рукою під сітку, туди, де кілька тижнів тому сидів припнутий Роман. Там тепер лежала перекинута Дикова тарілка, алюмінієва, бита-м’ята, наче хтось змагався у влучності, поцілюючи у неї камінням.

Дик хлептав воду захланно і смачно, розбризкуючи краплі навсібіч. Цей пес усе робив заповзято й весело. «Ох ти ж, несита пелька…» – лагідно мовив до нього Роман, і хлопчик повторив, з ніжністю спостерігаючи за собакою: несита пелька…

2

Дика взяли зі собою на ставок, він біг попереду, метляючи хвостом, гордий від того, що веде своїх господарів, і це зрозуміло кожній собаці, що подає голос з-за парканів.

Артем дріботів поруч мовчазний, робив по два кроки на кожен крок Романа, збивався й намагався йти з ним у ногу. Роман, помічаючи це, уповільнював хід. Хлопчика не чіпали, до нього не озивалися, і це йому подобалося, бо не відволікало, давало можливість слухати розмови дорослих. Ці розмови лякали й були малозрозумілими.

– Валентина пропала, – говорила Ольга. – Наче у воду канула. Як може зникнути без сліду людина?… Військові втрати рахують, а кількість пропалих безвісти із цивільного населення невідома…

До ставка можна було дістатися через центр села, попри сільраду, школу, клуб, магазин та ФАП (Артем знав, що це фельдшерсько-акушерський пункт, йому Ольга колись пояснила). Але пішли боковою вуличкою, в обхід. Тут, як і на центральній вулиці, між дорогою та подвір’ями, схованими за парканами, пролягала доволі широка смуга землі з випаленою сонцем травою на узбіччі. Землі тут було багато, нею легковажили.

Під невисокими деревами рясніли розсипи стиглих жердель, їх ніхто не збирав. На гілках їх було теж доволі, достатньо було піднести руку, щоб у долоні опинилося кілька темно-рудих плодів. Солодко-гіркуватих на смак.

Дорогою зустріли двох бійців із синьо-жовтими нашивками на рукаві. Вони глипнули на Романа, але нічого не сказали. Свій. Веде за руку дитину. Поруч дівчина. Попереду кудлатий брудний псисько. Може, й хотіли щось запитати, але не запитали, бо Роман глянув привітно, ледь помітно кивнув.

Жінка з городу побачила трійцю. Не випускаючи сапки, приставила долоню дашком до чола, затулилася від сонця – роздивлялася, із ким це Ольга йде. Ольга привіталася. За нею й Роман, а тоді вже й малий сказав «добрий день».

– То що там з гречкою? – гукнула жінка.

– Беремо, – була відповідь.

– То хай Ксюха, чи хто там, приходить увечері. Я до завтра не триматиму.

Одна з хат, під збитою набік бляхою, не мала частини передньої стіни. Це було видно у прочинені ворота з рифленої нержавійки, перетвореної осколками на друшляк. Хатні нутрощі відкриті для поглядів: затулена простирадлом шафа, чорно-білі портрети на стіні… Два чоловіки відновлювали кут зі шлакоблоків, брали із купи неподалік ті, що годилися до мурування.

Зустріли дорогою дядю Васю, той поспішав кудись, штрикаючи землю своєю палицею. Побачивши Ольгу з незнайомцем, підніс руку у вітальному жесті.

– Молодець, Ольго! – став до розмови. – Уже собі й кавалєра знайшла! А що?… Тепер вибирати є з кого. Усі як на підбір, – й до Романа улесливо: – Вітаю доблесну гвардію!

– Хіба ж ви його не пам’ятаєте, дядю Васю? Цього хлопця? – зупинилась Ольга.

– А коли б це ми встигли познайомитися? – привітно скреготав дядя Вася, не підозрюючи про каверзу.

Роман теж усміхався, він цього дідка ніколи раніше не бачив.

– А два місяці тому? – нагадала Ольга, і ямки спалахнули над її губами. – Чи ви забули полоненого біля боксів?

Дядя Вася у перші дві-три секунди не второпав, про що це вона, а тоді сапнув повітря й поперхнувся, наче муху проковтнув. Його погляд осклів, він перелякано витріщився на Романа, не в змозі заперечити, ані бодай витиснути із себе хоч слово. Якби десь за інших обставин цим двом довелося зустрітися, жоден не здогадався б, що колись один із них гатив іншого по ногах своїм міцним, наче камінь, коштуром.

Віддалі чоловічий голос незлостиво гукнув до когось: «От падла!»

– Га! – зрадів дядя Вася. – Мене моя Гала кличе!

І погнав, не озираючись.

Ольга з Романом не втримались від сміху.


Скоротили шлях до ставка, пірнувши стежкою у зарості очерету. Збоку від стежки оприявнився невидимий з дороги міцненький бичок – озирнувся на сухе торохкотіння стебел, підвівши голову від води. Тоненька цівка довгої слини звисала з морди у траву.

– Це Салабаїв бичок, – Ольга перехопила погляд Романа.

– Сам пасеться, – здивувався Роман.

– У нас бичків залишають біля води на все літо. У балці переважно. Трави багато, вода є. Раз на тиждень господарі прийдуть, кілок переб’ють – і все. Нікуди бичок не втече. Навесні вивели, восени забрали. Але останнім часом почали злодії наїжджати, тепер тих бичків по балках не так вже й побачиш. А хата Салабаїв поруч, то вони не бояться… Та й чужі тут не ходять.

На ставку хлопці-підлітки стрибали у воду з великого каменя, наче забутого на березі якимсь гігантом серед піску, глини й горбочків з китицями високої трави, назви якої Роман не знав. Побачивши незнайомця, діти стишилися з реготанням, штовханням та плюсканням, перезирнулися, а тоді повернулися до змагання, хто довше під водою протримається, хто далі вирине. Але градус веселощів помітно знизився.

Роман скинув одяг, згорнув на траву й піднявся на камінь. Там постояв, спостерігаючи, куди скачуть хлопчаки, прикидаючи, яка тут глибина. Ольга під сукнею була у купальнику, але роздягатися не поспішала – торкнулася води пальцями ніг і відійшла. Малого ж Артемка холодна вода не лякала, він теж акуратно, як Роман, поскладав свої речі – футболку з трансформерами та камуфляжні шорти, піднявся схилом велетенського каменя, став поруч із Романом.

– Тут ще один камінь ховається, – показав у воду, – треба далі стрибати, он туди. Там глибоко.

– Ти вмієш плавати? – запитав Роман.

– По-собачому, – повіки хлопчика смикнулися, – поки що по-собачому.

– Я тебе навчу, – пообіцяв Роман.


Ольга з Диком спостерігали з берега за тим, як Роман відійшов від краю каменя, розбігся – й шубовсть! Головою донизу. Увійшов у воду з зібраним коротким звуком, майже без бризок. Гарний був стрибок.

Кілька секунд Ольга чекала, коли його голова з’явиться над поверхнею жовтуватої води. Своїм кольором ця чиста ставкова вода завдячувала піщаному дну та жовтим водоростям, яких тут було доволі, особливо під протилежним берегом, тому видавалося, що водойма брудна. Але тут навіть раки водилися, у скелі під великим каменем, хоча тепер їх вже було не так багато, як у дитинстві. Хлопці запливали у ті кам’яні гроти, пхали руки у підводні нори, а тоді викидали на берег зеленувато-коричневих раків із розчепіреними клешнями, з рухливими хвостами, що, скорочуючись, розбризкували віяла крапель навсібіч. Це називалося «дерти раків».

Роман і далі був під водою.

Ольга підвелася й пішла до ставка. Діти припинили своє мотлошення.

– Ого! – присвиснув хтось. – Неслабка дихалка!

Побачила Романа під водою, ще коли піднімалася вгору на камінь: завис долілиць, як парашутист у вільному стрибку, розкинувши руки та ноги. Погойдувався у товщі рухливого жовтого скла десь посередині між дном та поверхнею ставка.

– Роман!!!

Як була, у сукні, стрибнула у воду, попливла до нього рвучким кролем. І тієї ж миті потопельник ожив, із гучним пирханням випірнув із води. До нього стрімко наближалися Ольга й Дик – той шубовснув у воду одразу, почувши крик.

– Дур-рак!

Ольга сердито розвернулася й попливла назад. А Дик таки дістався мети й радісно подряпав господарю бік своїми кігтями.

Роман не одразу наздогнав Ольгу. Вона випурхнула з води, бо їй тут кожен виступ був знайомий, як східці на власному ґанку, а він, вибираючись, здер коліно та лікоть, вийшов у червоних, розведених водою кривавих патьоках. Упіймав її руку. Вона стояла обліплена мокрим платтям, з неї на скелю збігала вода, поверталася у ставок тоненькими струмочками.

Роман розвернув дівчину до себе: чого ти? Що сталося?

Вона плакала.

– Я думала, ти втопився, – сердито сказала, витираючи сльози.

– Та я просто забалдів, – обійняв її, відкинув довге вологе пасмо з обличчя. – Повний кайф. Там на дні плавають рибки.

– Я подумала, ти вдарився головою об камінь!

Вона вчасно сховала обличчя на грудях Романа, бо Дик видряпався на камінь з води, набравшися нею, як губка, й обтрусився щосили, забризкавши все довкола рясним фонтаном. Роман ледве встиг очі заплющити.

Хлопчаки перезиралися, стримуючи посмішки.

– Тілі-тілі-тєсто, – зауважив старший, дванадцятирічний Вовка. Інший, схожий на циганча, голосно пхикнув.

І діти заходилися стрибати у воду й бризкатися. Уже майже ніхто не звертав уваги на дорослих, на їхні запливи на середину ставка, на те, як Ольга виходить на берег, сідає у траву, підставляючи обличчя до сонця, як Артем старанно лупить руками й ногами по воді, здіймаючи бурштинові водяні крила біля себе, а той пірнальник підтримує його, підказуючи: вдих, видих, гребок, гребок, а ноги як ножиці, ось так…

Біля двох купок одягу, чоловічого та хлопчачого, дрімав собі Дик, неподалік підсихало розкладене на траві плаття Ольги. Над ставком літали чайки, менші від морських, але теж правдиві південні чайки. Принаймні такі ж крикливі.

– Фашист, – тихо пролунало у спину, коли трійця із собакою піднімалася стежкою вгору, на пагорб, що він валом тягнувся уздовж ставка.

Роман озирнувся.

Діти сиділи на камені пташиною зграйкою. Один, із синіми від купання губами, тремтів від холоду. Інший, засмаглий до чорноти або просто смаглявий від природи, як циганча, зустрівся поглядом із Романом і сховав голову у коліна. Ще один дивився насмішкувато й зухвало, не відводячи очей. Найстарший наче щось там роздивлявся на протилежному березі. Той, що гукнув нещодавно «неслабка дихалка», залився червоною барвою.

– От зараз натовчу усім по вухах! – голосно пригрозила Ольга. Реакція у неї була миттєва. – Ще й батькам розкажу, щоб додали, кому буде мало!

«Пішли», – потягнув Романа за руку наляканий Артем. І вони пішли, але не встигли оминути ставок перед спуском у низину, де стежка в очереті, як від берега почулося гелготіння, наче чайкам хтось кинув поживу. На камені вже нікого не було, усі скупчилися на березі – там, заліплені сірим вологим піском, вовтузилися двоє хлопців, міцно вчепившися один в одного. Інші не втручалися, спостерігали за бійкою, незрозуміло кого з них підтримуючи своїми вигуками.

3

– Коли назад? – запитала Ольга на півдорозі.

Краще вже знати. А що, як він зараз скаже: все, зараз їду, час вийшов…

Уночі, коли вона його нарешті дочекалася, коли почула у мобілці: «Усе, на місці, під’їжджаю», коли він нарешті дістався до села попутною автівкою і вона вийшла за ворота його зустріти, усі в домі вже спали. У порожній кімнаті стояло розстелене для нього ліжко, вона завела його до ванної, де у відрах парувала нагріта вода, потім нагодувала у кімнаті, а тоді вже нікуди від нього не пішла. Бо не знати було, скільки їм відведено спільних хвилин, тому жодної з них вона не віддала б нізащо. Так мало бути, вона залишилася.

– Назад? Можливо, завтра, – відповів він обережно. – Коли мій товариш повезе назад запчастини… Він подзвонить. Але ще ні. У нас іще є час.

Усе сталося так, наче він ретельно й заздалегідь розробив спецоперацію. Насправді ж – завдяки кільком випадковим збігам, а головне – підтримці якоїсь доброзичливої сили, що узяла опіку над ним та Ольгою. Так виглядало. Корнет залишився на ремонтній базі, біля БМП із розібраним мотором, а Роман напросився поїхати супровідником по запчастини, бо на шляху до запчастин було село Ольги. А те, що водій йому трапився – свята людина (у нього й позивний відповідний – Апостол), то у цьому теж було Боже провидіння. Але часу в них і справді обмаль.

Наче спраглому дали ковток чистої прозорої води й сказали: досить. Решта – потім. Коли «потім»? Він що завгодно ладен був віддати за те, аби побути з Ольгою хоча б кілька днів, а тоді повернутися на першу лінію оборони і вижити, будь-що вижити, пройти через усе й повернутися.

На подвір’ї Дик занервував, хвіст його прийшов в енергійний рух. Пахло борщем, повітря виповнювали пахощі вареної домашньої курки та болгарського перцю. Усі вже пообідали – баба Аня, мама Ольги, Ксюха та мала Янка. Підтримуючи стареньку, Ксюха вела її на пообідній відпочинок у прохолоду кімнат. Баба Аня на Романа лиш коротко глянула, вона його не пам’ятала.

Під баргароном на столі, накритому картатою цератою, легкий вітерець шурхотів обгортками від цукерок, які привіз Роман. «Червоний мак».

– Протри клейонку, – сказала Ольга Артему, – і неси хліб.

– А я – ложки, – поставив собі завдання Роман.

Вони добряче зголодніли. Торохкотіли ложками, кидали курячі кісточки Дикові, той ловив їх на льоту.

Коли Ольга зібрала тарілки й пішла на кухню, малий запхав до рота цукерку, довго й повільно жував, про щось замислившись. А тоді сказав:

– Ром, ти фашист?

На Романа дивилося довірливе дитяче око. Окуляри на обличчі хлопчика сиділи трохи криво, над верхньою губою лишився слід від шоколаду.

– Ні, – відповів Роман. – Я не фашист.

– А хто? – прошепотів малий. М’язи під його правим оком почали скорочуватися. Він притиснув нижні повіки пальчиками, просунувши їх під окуляри й намагаючись зупинити напад тику.

За парканом проїхала військова вантажівка, підстрибуючи на ямах, малий здригнувся від цього звуку й забрав руку від обличчя.

– А хто? – повторив він.

– Я твій друг, – сказав Роман. – Будь певен.

Ольга вийшла з кухні. Вона сьогодні дуже швидко все робила – і пиріжки із жерделями швидко смажила, і посуд мила – їй було шкода часу, кожна хвилина була безцінною.

– Що будемо робити? – запитала вона.

– Підемо у балку… – запропонував Роман.

– Я з вами, – зрадів Артем.

Роман з Ольгою перезирнулися.

– А спати?

– Що я, маленький?

– А малювати? Ти ж хотів малювати, – нагадала племіннику Ольга.

– Тільки разом з вами, – попередив малий.

– Я готовий, – погодився Роман.

Вони розібрали між собою вже непотрібні шкільні зошити – Ольга принесла їх із хати, там чотири покоління жінок зморив післяобідній сон. Під баргароном спеки не відчувалося. Тут два чоловіки, дорослий та малий, брали розсипані на столі олівці, малювали загадки, показуючи одне одному, запитуючи, що це.

Роман намалював якусь абстракцію.

– Це риби, що ти їх бачив у ставку? – запитав малий.

– Так, це вони, – погодився Роман. Йому сподобалася ця версія.

Артем дзьобав чорним олівцем чистий аркуш, рясно вкривав його цятками, аж нарешті намалякав поверх усього ще якихось закручених пружинок.

– Що це? – підніс аркуш.

– Це піщана буря, – вирішив Роман.

– Подумай…

– Зараз. Це мурашки біжать у лабіринті.

– Тепліше, – підтримав нову спробу Артем.

– Мурашки ввечері шукають свій мурашник заплутаними лісовими стежками.

Малий повернув малюнок до себе, ще раз подивився на своє творіння.

– Це не ті мурашки, що у траві. А ті, що бігають по тобі, коли страшно, – кинув оком на Романа. – А це – вітер, він їх здуває. І відносить далеко-далеко, щоб їх не було.

Ольга обійняла малого, поцілувала у світлу маківку.

Віддалік на мотузці, натягнутій між стовпцями, сохла білизна: два невеликих простирадла, піжамні штанці і ще якісь лашки. Артемко майже кожну ніч прокидався від власного крику у вологій постелі. Йому снилися жахи.

Роман кивнув хлопчикові: знаю я такі мурашки! Відкрив чисту сторінку в зошиті й заходився постукувати чорним олівцем, залишаючи на папері розсипи крапок. Хлопчик уважно дивився йому під руки.

– А тепер що? – дорослий глянув на малого.

– А тепер ось так!..

Малий потягнувся через стіл та розмашисто, через увесь малюнок, накреслив закручену лінію. Роман одразу й рішуче повторив за ним той самий рух. Хлопчик, поправивши на носі окуляри, задоволено оглянув результат. Два потужні вихори відносили геть, поза межі паперу, зграю чорних надокучливих мурашок.

Хіба вони з Романом не художники?…

Ніхто й не сумнівався, але цей безсумнівний факт не допоміг хлопчику відкараскатись від післяобіднього сну. Ольга завела його до хати, пообіцявши ввечері зіграти разом у доміно, два на два: він з Романом в одній команді, вона з бабою Анею в іншій. Дик та кішки – у групі підтримки.

4

Серпень спалив траву, залишив лише острівці підсохлих, майже без зеленої барви високих трав’яних щіток, із кожної стриміли скупчення тонконогих рухливих колосків. Роман бачив їх довкола ставка, такі самі були й тут, на горбках за городом, що збігав до балки. Легкий вітер куйовдив трави над головами Романа та Ольги, ховаючи цих двох від усього світу. До балки вони так і не дійшли.

– Я бачив цю траву на Кам’яних Могилах…

– Навряд чи… Кам’яні Могили – це доволі далеко, – Ольга посунулась вище, лягла так, щоб чути під вухом серце Романа.

– Але я там був, – він накрив долонею її волосся. – Колись поїдемо туди, я тобі усе покажу… Там багато було ковила, а далі – камені, суцільний сухий мох. І ця трава була, – він кивнув у небо, де погойдувалися жмутики колосків, – не знаю, як вона називається…

– Це типчак, – Ольга зірвала травинку, провела нею Романові по шиї. – Хочеш, легенду розкажу? Нам вчителька з краєзнавства розповідала. Слухай. Це було за часів Давньої Русі… Зупинилися у степу два ворожі табори…

– Хто з ким воював?

– Зараз згадаю, хто з ким… Здається, русичі й половці. Нехай так. Не пам’ятаю.

Роман кивнув.

– І от одні відправили у розвідку молодого воїна на ім’я Ковил, а інші – дівчину Типчак. А ті зустрілися, й одразу закохалися одне в одного, і усю ніч до світанку були разом. І навіть розмовляли, хоч не знали мови одне одного. Коли зійшло сонце, війська з обох сторін попрокидалися й побачили своїх розвідників разом. Усе одразу й зрозуміли. Це якби нас зараз побачили, усе ж зрозуміло… І вирішили їх не карати, а відпустити. – Ольга притиснулась до Романа. – І з того часу у нашому степу ковил і типчак завжди разом.

– І народився у них згодом син Типко, – підхопив Роман нитку розповіді.

– Чому Типко?

– Бо мати у нього Тип-чак, а тато Ко-вил, – без тіні усмішки пояснив Роман.

– Так, все! – засміялася Ольга. – Аби не переводив серйозні легенди на посміховиська, я тебе зараз допитуватиму травинкою. Скільки зможеш витримати, аби не ворухнутися?…

І вона, легенько торкаючись, узялася повільно вести травинкою від його шиї донизу, вздовж грудей до плаского живота…

Увечері, після нищівної поразки жіночої команди у доміно, Ольга відправила одного переможця спати, а другого повела у балку до води. У степ не пішли, там можна було нарватися на розтяжки. Удень сапери знімали їх, розміновували небезпечні ділянки, але сюрпризів ще було доволі, не варто туди потикатися.

Угорі світився Чумацький Шлях – чіткий та величний. Подивися, сказав Роман. Він тримав Ольгу за руку. Вона підвела голову.

Яскраві зорі палахкотіли на чорному оксамиті. Ця мить була з тих, які залишаються на сітківці назавжди, так, щоб і через десятки років заплющити очі – й одразу побачити розсипи сузір’їв на куполі нічного неба й відчути гарячу руку у своїй руці. Урочистий момент, який підштовхує до особливих слів та вчинків. Роман хотів сказати щось важливе, щоб і Ольга запам’ятала цю мить. Дати обіцянку – їй і небу – бути разом у біді і в радості, але він не міг добрати правильних слів. Усі були банальними.

Вона хотіла йому сказати, що відчуває себе так, наче вони беруть шлюб під зірками. Наче вона чує його «так» і повторює своє «так». Що вона чекатиме, скільки треба, і дочекається хай там що.

Але вони не вимовили ані слова.

По вечірній росі повернулися до своєї кімнати, але заснули лише під ранок, обстеживши одне одного руками, губами, шкірою, немов почали тривалу подорож незвіданою землею, де на кожному кроці на них чекали несподівані відкриття. Вони затискали роти одне одному, бо часом їх душив сміх. Розповідали про себе, перескакуючи через роки і потрапляючи з кумедних історій у зовсім несмішні. Нікому вона не говорила дотепер про приставання чоловіка Ксюхи, що лапав її, щойно нікого поруч не було. Вона була в дев’ятому класі, коли він потрапив у тюрму, й надзвичайно цьому втішилась – нарешті він залишить її у спокої! Але ця радість розчинилась у співчутті до сестри, яка гірко плакала від вбивчої звістки.

На світанку Роман схопився від сну, та Ольга заколисала його, як дитину, примовляючи: тш-шш, тш-шш, тш-шш…

Дзвінок розлюченого Баті видер його з ейфорії сонячного дня.

– Під трибунал захотів?! – гримів голос командира у слухавці. – Ти де зараз маєш бути? На рембазі! Або на місці дислокації! Хочеш, аби тебе дезертиром визнали? Ану бігом назад! – розходився Батя. – Знаю я все! Та знаю!.. І мав я усе це знаєш де?… За самовільне залишення місця служби чув, що буває?

Звідкись дізнався про аферу з транзитом через село. Корнет клявся-божився, що не від нього. Апостол тим більше був не в курсах. У мене, казав, свій Батя є, ми свого комбата теж так називаємо, такий самий псих.

Апостол заїхав за Романом того ж дня, на зворотному шляху, усе як домовлялися. Поки його пригощали борщем, поки Ксюха сміялася над його жартами, Роман підійшов до мами Ольги. Вона знімала простирадла з мотузки, перекидала їх собі через плече.

Зараз не час для планів на майбутнє, але деякі речі все ж варто озвучити, щоб було принаймні зрозуміло, що він тут не випадковий гість і не тимчасовий залицяльник. Щоб у головному не було розбіжностей, бо немає гіршого, коли люди неправильно розуміють одне одного, а то й взагалі не розуміють і навіть не намагаються. Звідси й усі проблеми, малі та великі. Роман перехопив здивований погляд жінки, став поруч, забирав з її рук прищіпки, нахилявся, скидаючи їх у плетений кошик. Він хотів їй сказати про себе та Ольгу.

– Романе! – гукнув Апостол. – Час їхати!

– Коли все закінчиться, – сказав тоді Роман, – я настелю підлогу.

Жінка зітхнула, склала простирадло у кілька разів, стверджувально похитала головою: так, так, мовляв, я розумію.

Артемко побіг за ними на вулицю.

– Коли ти приїдеш? – запитав він, посмикавши Романа за штани.

Окуляри на його носі сиділи криво. Роман поправив їх, хлопці обмінялися міцним рукостисканням, але цього було не досить. Це відчували обидва. Роман присів і пригорнув хлопчика до себе, той одразу обхопив його шию руками. Малий завжди мріяв, аби поруч був дорослий чоловік – батько, брат, дядько, дід, хто-небудь, із ким можна було б ловити рибу, грати у футбол, розмовляти на свої чоловічі теми.

– Коли ти приїдеш? – прошепотів він.

– Щойно зможу, – відповів Роман. – Залишаєшся за старшого.

Малий кивнув.

…Ольга стояла на узбіччі, дивилася услід. Роман бачив її у дзеркалі заднього виду, таку рідну. Вона щойно обіймала його, він досі чув запах її волосся. Він забирав із собою це відчуття.

5

Від тих двох тижнів виходу з-під Іловайська у Романа залишився слід на обличчі – шрам через чоло, за край брови та вздовж щоки до підборіддя. Не від осколка. Від звичайного скла з вікна залізничного депо, воно черкнуло його по дотичній, застрягло у «розгрузці», над модулем бронежилета. Він витяг пальцями гострий шматок віконного скла, відкинув його геть й обтер кров з обличчя тильним боком долоні. А більше за усі ті пекельні дні ані подряпини. Щасливчик, сказав би Міхалич… Хоча достатньо було опинитися певної миті на десять сантиметрів вище або на п’ять лівіше, невчасно нахилитися або вчасно не нахилитися – і все могло скластися зовсім інакше.

Під Іловайськ їх перекинули напередодні Дня Незалежності. Попереду на них чекали чотири дні під обстрілами та десять днів виходу з оточення…

На місце дісталися колоною, закріпилися у залізничному депо, розставили дозори. Із техніки мали один танк, БМП, дві зенітні установки. Наказ був тримати рубіж, прикривати тих, хто штурмуватиме стратегічно важливе місто. Коли почався обстріл, танк устиг зробити кілька пострілів і його підбили. Зенітки відстрілювалися, поки не закінчилися снаряди…

Далекий залп – і майже одночасно характерний близький свист. Роман глянув: дерева падають. Снаряд пройшов над головою, волосся під каскою заворушилося. Відскочив у рівчак при дорозі, зарився у землю. Під ногами – чиїсь плечі, де лікоть – чиїсь берці. Коли отямився від гуркоту та вибухів, не повірив, що живий. Потрусив головою, порухав руками-ногами – живий! Осколок розсік тканину збоку коліна, але ноги не зачепив.

Шрапнель побила стіну старого депо, виколупала шматки темно-брунатної цегли та сірої штукатурки, всіяла ними асфальт та його тріщини, з яких пробивалися до сонця стійкі грицики… «Пастуша сумка» по-місцевому. Квітам хоч би що, а техніка догоряє, і поранені кличуть на допомогу. Повантажили хлопців до санітарної машини. Тих, хто може сидіти, у «хаммер». Залишили наразі тіла тих, кому вже не треба нікуди спішити.


Мама з батьком дивилися по телевізору парад у Києві. Батько обпік собі палець, вмочаючи сушку в гарячий чай. Мама готувалася прасувати пересохлу постіль, наливала до праски воду тоненькою цівкою, намагаючись не розплескати.

«Скільки силовиків у Києві!» – дивувалася Ганна Андріївна, не відводячи очей від екрану. Руки тим часом робили своє, пересували підковдру на дошці, розправляли складки, підхоплювали розпечену праску й опускали на тканину, слизьку від високої температури. Короткий погляд-контроль собі під руки – і знову очі на екран. «Я думала, вони усі на фронті…» – «А якщо провокації? – батько дмухає собі на палець. – День Незалежності все ж таки! Усяке може бути!»

На екрані телевізора рухалася військова техніка. Диктор кілька разів піднесено повторив, що техніка одразу переправляється у зону АТО.

«Слава Богу», – зітхнула Ганна Андріївна.


Зі собою – боєкомплект, який носиш постійно, усе, що можеш на собі тягнути. Решта зайве. Акумуляторів до радіостанцій – тільки по одному.

І от застрягли. Ні туди ні сюди. Двічі-тричі на день лупили «Гради» і міномети. Відповідати було нічим.

Тоді звістка: ми в оточенні. Росіяни перейшли кордон і вдарили у спину, замкнувши кільце.

Підзарядили мобілки у депо, прочитали новини з Інтернету: «Наші частини у секторі Д не змогли зупинити натиск російських військ. Противник вийшов у тил угрупування головних сил у секторі Д, що ведуть бій за Іловайськ».

Хоч би важка зброя була, щоб відповісти могли, а так – нічого. Порожні. Із калашами на танки. Ховайся, коли обстріл, і чекай, коли тимчасове затишшя. На що чекати? На підкріплення. Мали підійти бойові підрозділи, допомогу обіцяли, але вона не підходила. «До вас іде підмога… До вас іде підмога…» – Де вона? Нема.

Команда: «Повітря!» А після обстрілу: «Усі живі?» Наразі всі. Ні, не всі.

Пронизливо скавулить Сєпар, звідки й голос прорізався, повзе геть, відштовхуючись задніми лапами, дряпаючи землю. За ним у пилюці тягнеться довге, сіро-криваве, з розірваного живота. «Сєпар!» – кричить Роман. Пес вищить. Хтось дає коротку чергу – тиша затуляє вуха, така пронизлива, що можна збожеволіти.

Наказ: відходимо! Відходимо! Бо наші підрозділи вже відійшли. Куди відійшли? Куди відступати? Де наші?…


«От зарази! – свариться Ольга на Циганку й Рибку. Їй теж цієї хвилини у вухах задзвеніло – але не від тиші, а від звуку каструль та кришок до підлоги. – Бабо Аню, – гукнула, – це ці дві зарази!» Такий гуркіт вчинили! Землетрус – та й годі. Запхалися обидві до кухонної шафки, поскидали посуд на долівку.

Украй незадоволено позирала на онуку баба Аня, супилася, виструнчившись у кріслі під баргароном: добивають посуд, бандитки! Куди Ольга дивиться!

А за кішками вже й слід захолов, самі налякалися, шугонули хто куди – одна сховалася за крісло баби Ані, друга видерлась на баргарон.

«Дістанете обидві! – пообіцяла їм Ольга навздогін. – Відшмагаю мокрим рушником, ще раз припхайтесь-но мені на кухню!»


Ось коли довелося згадати про напучування Міхалича. У лісопосадці, де сховалися, води не було – ані джерельця, ні річечки, ні болота. Воду добували, розтягнувши на гілках подвійну конструкцію: верхній целофановий пакет із каменем та гілками і діркою посередині, нижній мішечок збирає краплі конденсату. За ніч в одній такій споруді накопичувалося до півсклянки води.

На чорному полі знайшли знищені танки, в одному усередині все вигоріло на вуголь, разом із касками, прикипілими до обшивки… Від тіл не залишилося нічого.

Віддалік – інший танк, підбитий й покинутий Т-72, такі на озброєнні у російської армії. Усередині – найновіше обладнання, на спідометрі – 750 км. Усе новеньке, чистеньке, немов щойно з конвеєра. У аптечці – інструкція, «Главное военно-медицинское управление МО РФ». Роман сховав цей «упаковочний ярлик» до кишені. «Валіку у блокнот», – відповів на погляд Лектора. Хлопці знали: Роман продовжує вести записи друга, збирає докази для майбутнього судового процесу над військовими злочинцями. Помагали, привозили з бойових рейдів нові «раритети».

Забута «розгрузка» біля танка, новесенька, забрати б, а не потягнеш зі собою. На бірці виробник – місто Казань.

Надибали широку смугу соняшника. Ніхто з них вже ніколи не сприйматиме ідилічну картинку – жовті соняшники на тлі блакитного неба – як складову мирного й безпечного життя. Для них це ілюстрація до літа війни, одна з пізнаваних рис її обличчя.

Хлопці – їх десятеро, решта розсіялися під обстрілами хто куди – закинувши автомати за спини, вилущують насіння з м’яких перегородок, напихаються, жують, випльовують лушпиння, давляться. Роман тримає на оці дугу небокраю, озирається, не знати звідки може прийти небезпека. Смертельна небезпека поруч, а йому хочеться гарячого супу. Страх як кортить. Перед очима тарілка парує, навіть запах чує, від цього видіння та уявного запаху гірчить слина і ріже у шлунку.

І ще помитися. Гарячою водою. Два нереальних бажання. «На мільйон доларів», – уточнює Корнет, спльовуючи лушпиння.


Брату снився брат. Він бачив його поміж глядачів. У камуфляжі, засмаглого, такого, яким він був у свій приїзд додому. А себе Остап не бачив, лише знав, що він на полі, упевнено веде м’яча. На мить зупинився, зараз відправить його у ворота… Та ні. Це ж не поле. Він на татамі, у спарингу, ось він де. Зараз атакуватиме супротивника. Він відчуває на собі погляд Романа, зараз той стане свідком тріумфу молодшого брата. Остапа охоплює неймовірний запал: він зробить щось таке, від чого глядачі зірвуться з місць з криком захоплення: а-а-а!!! Роман скине руки вгору: «Оста-а-ап!!!» І… яка ж несправедливість! Не вдається додивитися, не встигає навтішатися своєю перемогою, бо за вікном, над внутрішнім подвір’ям ресторану неподалік розквітають у нічному небі святкові феєрверки… У когось свято, весілля, ювілей абощо. Люди радіють, вони кричать у піднесенні.

А брат Остапа на фронті.


Лом впорався на диво швидко, незважаючи на свої великі руки та міцні пальці, що навіть віддалено не нагадують пальці хірурга. Голку він тримав легко й вправно, наче вже не раз зашивав розсічені брови. Щойно діставав із аптечки медичні голку та нитку, давав Роману знеболююче, і – раз-два – вже й вузол в’яже.

– Усе? – не повірив Роман.

– Усе! – запевнив Лом. – Бо ти б так кров’ю поступово стік, вона ж добу не зупиняється. Або інфекцію б упіймав. Теж хорошого мало.

Роман западав у глухе безпам’ятство, немов у провалля, забувався, коли траплялися періоди затишшя. Іноді на кілька хвилин, іноді на дві-три години. У траві, у копиці сіна, абиде. Одного разу щось наснилося; прокинувшись, подумав: це кінець. Його затягує у вир гігантська воронка, його, мізерну комашку, разом із тисячами інших. Вони борсаються, пручаються, намагаються зачепитися за виступ, лізуть у щілини, усе даремно. Попереду й позаду аж чорно від борюкання таких, як він, що опинилися у цьому місці цієї хвилини. Єдиний порятунок – зупинити рух воронки. Але ж хто її зупинить…

6

…Дорога вся у заглибинах, переорана снарядами, завалена гілками, грудками землі. Уздовж понівечених тополь – розбиті колони. Усюди спалена техніка. Раптом гуркіт на відстані. Сховалися в соняхах – проїхала БМП без розпізнавальних знаків. Чия, не зрозуміло. Неподалік б’ють снаряди. До мінометів приєднується бронетехніка. Знову пекло. Знову втискаються у землю, поруч вибухає й горить земля.

Лектор робить дивні рухи. Він наче сам собі намагається вибрати очі, крекчучи та бурмочучи прокляття. Автомат бовтається у нього на спині, він судомно нишпорить рукою по кишенях. Намацує, дістає – це пляшечка з краплями; крапає собі в очі, закинувши голову – сльози збігають струмочками, залишають вологі доріжки на вкритих кіптявою щоках.

«Є вода?» – запитує, не розплющуючи очей. Нема води. Він просить води. Дідько! Немає води! Лектор стишується, замовкає, а коли він забирає руки від очей, Роман заклякає. Очі червоні, запалені, наче засвічені спалахом на невдалому фото. Лектор кліпає, кліпає, кліпає. Що з тобою, Лекторе?

Хто б міг подумати – Лектор носить лінзи. Надурив медкомісію, нічого про свій поганий зір не сказав у військкоматі. Короткозорість, міопія високого ступеню, мінус вісім. І навіть від своїх приховував, що носить лінзи. Місяць не виймав. Лінзи тривалого користування – достатньо щовечора капати на ніч спеціальний розчин в очі. Повірити важко, він так і робив – у цьому бруді, у пилюці, в диму Лектор весь час був у лінзах. «А який би з мене був снайпер в окулярах?» – каже він. Ось вам і Гостре Око… Мав запасні лінзи – їх уже використав. Волонтери ось-ось мали привезти нові. А тепер під тими обстрілами, у тому розпеченому повітрі він загубив свої лінзи, вони просто на слизовій скрутилися й випали у пилюку. Наче скалки вийшли зі сльозами.

– І добре! – поплескав Лектора по спині Корнет. – Гірше було б, якби вони розплавилися в очах від вогню.

– Добре-то добре, – Лектор вилаявся, – але я без них нічого не бачу. Майже нічого.

– Тримайся нас, усе буде добре.

Коли вибухи посунулися відчутно вбік, увімкнули рацію. Слухали розмови про надання коридору для виходу з оточення. Так виглядало, що домовлялися на рівні учасників, а не верхівок. Чути було: «…без зброї, без техніки…» За деякий час вже інше: «З боєм, уперед!»

По дорозі пролітає колона. На бампері першого ЗІЛа намальований фарбами синьо-жовтий прапор й тризуб. Попереду стріляють, але, здається, хлопцям пощастило, прорвалися. Принаймні вибухів звідти не чути.

Отже, тут коридор. Група підібралася ближче до дороги – знову їдуть, хто? Наші! Лом підводиться, розмахує руками. Із вантажівки, пригальмувавши, кричать: місця немає! Тут поранені та їхні полонені. Зараз буде наступна, тримайтеся нас! Вони знають, що ми їхніх веземо, нас не чіпатимуть!

Наступна машина – якийсь броньовичок – зупиняється: «Четверо сюди!» Шестеро кидаються до дверцят, зникають за ними, угвинчуються досередини. Переповнена машина зривається з місця.

Мчить інкасаторський «фольксваген» слідком. Стоп! У нього напихаються Лектор, Лом, Роман, Корнет, і ця затримка рятує життя, бо передні машини – разом із тою, де чужі полонені, вибухають попереду, спалахують гігантськими факелами.

«Інкасатор» жене в об’їзд, через поле, навпростець, прокладаючи шлях серед стиглого соняшника. Кулі чи осколки по обшивці: тух-тух-тух-тух!

– Богородице! Діво! Радуйся!!! – дзвоном гуде Лом. – Благодатна Маріє, Господь з Тобою!

Хлопці хапаються за слова, хоча більшість із тих, хто сидять у салоні, не пам’ятає молитов або й не знає їх зовсім, але потрібні слова самі спливають у пам’яті, зістрибують з язика, оприявнюються у повітрі, наповнюючи салон відчайдушним благанням:

Благословенна Ти між жінками!

І благословен плід лона Твого!

Бо Ти породила Христа Спаса!

Ізбавителя душ наших!!!

Машину підкидає – міна?! – із такою силою, що голови б’ються у стелю. Ні, не міна, не фугас – рівчак, усі живі: колеса вихоплюються на ґрунтівку. Мчать далі, здіймаючи куряву, затуляючись рятувальною завісою, у захисному шлейфі пилюки, усе більше віддаляючись від соняхового поля й від розбитої асфальтної дороги, де догоряє знищена разом з людьми техніка.


Лом вже не кричить, він стишено бубонить:

– Під Твою милість прибігаємо…

Затискає у руці хрестик на ланцюжку, цілує його, виціловує – й опускає під одяг у яремну ямку:

– Пресвята Богородице, спаси нас…


І усі повторюють за ним: спаси нас!

Далеко втекти не вдалося. Удар, спалах – і темрява в очах. У цьому безладному мороці Роман ледве намацує ручку, натискає, тягне її на себе, рве ще раз, і ще – двері піддаються, з гуркотом від’їжджають назад – і він вивалюється назовні, перекотившись через себе, у траву. За ним випадають інші. Вони відповзають від палаючої машини – за спиною вибух. Охоплені вогнем, пролітають над головою дверцята, обертаючись у повітрі.

Повзти, повзти, бо позаду нічого живого, лише охоплена полум’ям інкасаторська машина і чорний дим, що запинає дорогу. Попереду заглибина, у ній вода. Вода, хлопці! Усі припадають до неї, відігнавши ряску, і хлепчуть, відриваючись на кілька секунд і знову занурюючи обличчя у воду. Усі, окрім Лектора. Ще трохи, Лекторе! сюди! тут вода! Гей, Лекторе?!

Лектор лежить, дивно відкинувши руку, дивиться незмигним поглядом.

Він повз за ними, нічого не відчуваючи. У потилиці чорна дірка, осколок увійшов глибоко, видно його край, з-під нього поштовхами вихлюпується темна кров, із кожним разом все менше і менше, і зупиняється.

Лом хапається своїми ручищами за плечі Лектора. Стоїть на колінах, розхитуючись. Хрипить, наче гавкає.

– Га-а! Нах їх, придурків!!! – вибухає плачем без сліз. – Нах цих придурків донбасівських! З усіх батарей – вогонь!.. Ідіоти! Ідіоти! Стільки горя, біди через них! Стерти з лиця землі разом з усіма бабками-шизофренічками! Путін, пріді! Путін, ввєді вайска! Ра-сія! Ра-сія! – ридає він. – Га-аа!.. га-аа!!!

У нього істерика. Він виє, рикає звіром, аж поки наштовхується поглядом на Романа.

– Що, захисничок східняків?… – накидається на нього. – Чого дивишся?… Цілуйся з ними! Жалій їх!

– А Лектор хто? – Роман теж зривається на крик. – Не східняк? Із Маріуполя – не східняк?

Лом його не чує.

– Суки! Будьте ви прокляті, суки! Своїх знищують! Своїх не шкодують! Тримайся за них, щоб їм… Нах! Нах!..

– Пішов ти! – Роман відвертається, ховає обличчя у згин ліктя.

Коли ж це закінчиться?

І як після цього жити?

Хлопця звуть Валентин, його бригаду розбомбили, вони відходили хто на чому міг. Ті, що залишилися у «фольксвагені», були з його підрозділу, усі з Волині. «Валік, – подумав Роман, – Валентин, знову Валік…»

У хлопця шок. Він не помагав копати могилу, вони самі усе зробили, ножами, руками, ламаючи нігті. Поставили з двох гілок хрест, стягнувши їх паракордом – Роман зняв шнур з руки, подумав: ось і знадобився.

Валентин мовчав, розхитувався взад-вперед, сидячи на землі. Ним почало трусити, він ніяк не міг зігрітися.

– Встаємо, йдемо, – сказав Роман. – Зігріємось у русі.

– Як ми потім знайдемо це місце? – сипло озвався Лом.

Він втратив голос від крику й наче від того заспокоївся, роззирався тепер, намагаючись запам’ятати: у лісочку неподалік розгаратаного вибухами соняшникового поля, у кількох метрах від калабані з водою… Жодного орієнтиру.


– Куди тепер? – запитав Корнет.

– Пам’ятаєте, що казав Міхалич? – Роман бадьорився, не можна було зараз розкисати. – Пам’ятаєте? Вогонь на вогонь! Просто туди, звідки стріляли, й підемо. Єдина надія на порятунок.

– Ну і п…ць нам, – погодився Корнет. – Випити б чогось для ривку. Хоча б ковток.

– Ось туди і підемо, – повторив Роман. – Десь там сховаємось, а тоді будемо вибиратися, коли все вляжеться. У нас вибору немає. Води у фляги наберемо – і вперед.

Рушили. Зброя на зігнутих руках, притиснута до грудей долонями навхрест. Валентин слухняно плентався позаду.

Мобілки в усіх сіли. Але внутрішні батарейки ще працювали, вони виявилися самозарядними. Сили вичерпувалися, добре, що не в усіх одночасно, й невідомо звідки знову прибували, коли хтось один казав: уперед, уперед.

8

Просувалися повільно, тримаючись ближче до землі, часто зупинялися, роззираючись. У Лома розвалився правий кросівок – довелося перемотати його скотчем. Широкої сріблястої пакувальної стрічки залишилося ще на один такий ремонт. «А, – махнув рукою Лом, ладуючи собі взуття, – далі буде видно…»

Вони вже звикли жити одним днем.

Так опинилися за лінією вогню, під траєкторією польоту снарядів. У цьому буфері недольоту бачили, звідки стріляють, снаряди перелітали над ними і розривалися за спиною за кілька кілометрів, там, звідки бійці прийшли. Просувалися у зворотному напрямку, пхалися туди, де їх ніхто не чекав. Лінія оточення віддалялася, залишаючися за спиною.

Сутеніло. Від далеких вибухів двигтіла земля. Змучена четвірка мовчки долала відкриті ділянки, повзла або сунула, низько згинаючись, назустріч системам залпового вогню, щораз далі від розривів. Нарешті усе змовкло. У повітрі розчинилась нереальна тиша, і з неї виплив молодий місяць, під ним розливалася заграва догоряючих дерев та заліза.

Не лише чути, але й видно було, як кілька ЗІЛів із встановленими на них реактивними установками завели мотори й за кілька хвилин зникли у сутінках. Відстрілялися.

Уже майже споночіло, коли дорогою проїхали дві колони військової техніки. Нарахували по двадцять п’ять машин у кожній. Вони прямували туди, куди пересунулась лінія фронту.

Із темряви проступали обриси хат. Варто було тут пошукати притулок, якусь їжу, а тоді, відпочивши й набравшися сил, рухатися на захід або південний захід, куди вдасться, до своїх. Просочуватися на ту сторону.

У кількох хатах горіло тьмяне світло, у кількох було темно, перша від дороги, біля поля, справляла враження закинутої.

У лопухах зупинилися, залягли, прислухаючись до віддаленого перебріхування собак. Переповзли за стайню, в бур’яни. Жодних звуків з хати, жодних на подвір’ї. Та й у селі наче нема нікого; якби не поодинокі освітлені вікна, можна було б вирішити, що усі виїхали.

«Нежила хата, – шепоче Лом. – Не чути запаху гною та курячок… Лише кабачками пахне». Очі, призвичаївшись до темряви, бачать поблизу город, лискучі при світлі місяця боки кабачків.

«У хаті можуть бути люди», – ледь рухаючи губами, попередив Роман. Лом смикнув плечем, жестом дав зрозуміти: я розвідаю. Поповз до хати, кумедно підносячи вгору свій зад, і зник у темряві. Через кілька довгих хвилин випірнув з-поза іншого кута стайні з гучним «апчхи!». Роман з хлопцями втиснулися у бур’яни. Лом так і не навчився чхати у себе.

«Нікого! – піднесений шепіт. – Є колодязь з відром, стайня на гачку, всередині старе сіно – живемо!» Зблиснуло лезо ножа – Лом зрізав кілька кабачків, передав кожному по одному, і кожен не втримався, понюхав свою здобич. Тоді під пахву її і, пригинаючись, до стайні, нечутно. Чорна пустка хліва зберігала давні запахи, від стін та лежалого сіна у куті відгонило давно забутим коров’ячим духом. Роман зібрав фляги: я до колодязя.

Як не намагався крутити стару корбу без зайвого шуму, та все ж вона, обертаючись, рипіла й подзеленькувала холодним ланцом, недоречно нагадуючи про безтурботні дні – літо, шкільні канікули, село під Самбором… Він пізнавав й інші звуки, не бачачи, а все ж напевно знаючи: ось відро дзвінко торкнулося поверхні води, занурилося у неї, обважніло. Тепер із зусиллям випірнуло, наповнене до країв, повільно суне вгору, змінивши звук накрутів ланцюга. Лунко вихлюпує зайву воду, а тоді лише губить поодинокі краплі у темних глибинах нічного колодязя.

Хлопці лежали на битій землі, притрушеній сіном, гризли сирі кабачки, з насолодою повитягувавши босі ноги. Коричневі розбиті кросівки Лома парували, як свіжі коров’ячі лайняки.

Роман згадав – аж сипнуло морозом по шкірі. Давно це було: у нього впав хліб на землю, бабуся нахилилася, підняла скибку, обтрусила й поцілувала. Відклала вбік: додам курям до мішанки. «Ніколи не залишай хліб на землі, – сказала онукові, – собаці дай, пташкам, а до сміття не кидай. Не треба війни, щоб таке розуміти». Хіба міг Роман колись подумати, що й на його долю випаде війна? Згадав про це тепер, коли вони їли кабачки із закинутого городу, а хотілося хліба, звичайного хліба. Він бабині слова сприйняв тоді як відгомін травматичного бабусиного дитинства. Який ще голод у країні, де кожен другий мріє схуднути?… А от же довелося пізнати і голод, і холод, і дихання смерті.

Тихо!

– Тихо! – пошепки повторив Лом.

Роман напружився, зачувши рипіння іржавої хвіртки, а тоді доволі впевнені кроки. Жіночий голос: є тут хто?

Вони й дихати забули.

Надворі – теж мовчанка.

– Гей! – той самий голос. – Не бійтеся.

Та хоч бійся, хоч не бійся, а ризик великий. Не знати, хто там, що за люди, свої чи чужі…

– Тьотінька, – раптом озвався Лом, босий прошльопав до дверей і визирнув назовні: – Тьотінька, і ви нас не бійтеся!

Жінці сміливості не позичати – сама, а підійшла ближче. Із голосу не визначити в темряві, якого віку. Лише очі зблискують.

– Ви звідти? – показала рукою на задимлений обрій.

– Так, – сказав Лом. – Ми тут трохи перепочинемо й підемо далі.

– Тс-с, – наказала жінка.

Пішла до хати, скреготнув ключ у її руках, двері подалися. Жінка озирнулася, махнула рукою: сюди!

Уся четвірка, схопивши до рук взуття, розгрузки та автомати, за нею.

– Сидіть тут тихо, – сказала жінка, пропускаючи їх зі сіней до кімнати. – Гачок ізсередини накиньте. Світла тут немає, але воно вам без потреби. Усе решта – самі побачите. Коли підете звідси, прихиліть двері.

– Нам би щось поїсти, – похапливо вставив Лом, – хоч хліба. Що-небудь…

– Принесу, – сказала жінка. – Може, мобілки зарядити?

– Так! Дякуємо! – зраділи, полізли у кишені по телефони, по зарядки.

Жінка зникла, ковзнула тінь за вікном. Хлопці перезирнулися – чи їм усе це не привиділося?

Застояне повітря, запах лежалого шмаття. Місяць у вікні. У його молочному слабкому світлі проступила з темряви велика піч, широка лава з темного дерева, дерматиновий ретро-диван із високою спинкою та двома валиками з боків, ікона під склом у куті, прикрашена срібною фольгою та пластмасовими квітами. Знайшлися якісь накривки, дві великі подушки на газетах на печі – від них відгонило цвіллю. Що ще треба? Дах над головою, вода неподалік, сухо, тепло – живемо!

Розіграли на пальцях, кому яке місце дістанеться. Змучений Валентин ліг на підлогу, накрився старим покривалом, яке світило дірками, підтягнув коліна до грудей. На запитання Лома, звідки він з Волині, відповів: зі Старовижецького району. І все. Неговіркий. Йому від голоду живіт скрутило, він мовчки погойдувався, заколисував свій біль. Лом витягнув ноги на дивані, той був для нього замалий. Перекинув велетенські стопи через боковий валик, головою вмостився на іншому, руки за голову, й вирубався одразу. Корнет боком тулився на лавці, підперши щоку рукою. Комусь треба було не засинати. Роман сидів на підлозі, спершись до стіни, тримав у полі зору видимий простір за вікном.

У очах миготіли спалахи сьогоднішнього дня. Вибух інкасаторського «фольксвагена», Лектор із діркою в шиї, хрест, стягнутий паракордом…

Жінка не поверталася так довго, що Роман теж задрімав, а коли розплющив очі (заснув на посту!), зрозумів, що їх надурили. Але для чого?

Ні, просто щось сталося, й жінка не змогла повернутися. Треба чекати.

Вони їй усі повірили. Чому? Вона ж могла здати їх сєпарам, хіба ні? Привести їх сюди – і все закінчилося б за кілька хвилин. Але вони їй повірили, свої мобілки їй віддали. Було у голосі жінки щось таке… Тепло якесь… А швидше за все, вони просто не мали вибору. Мусили довіритися. Може, вона добра людина, може, хтось із її рідних воює на їхньому боці. Ця хата, швидше за все, її батьків або бабусі-діда, а вона живе неподалік. Он через город світяться вікна новішого будиночка. Можливо, вона там живе. Почула, як вони воду з колодязя тягнуть або як Лом пчихає… Що ж тут незрозумілого? Вона ж телевізор дивиться, радіо слухає. У самому центрі подій живе. Усе вона зрозуміла. Неясно лише, чому вона так довго не йде. І чи прийде взагалі…

Хлопці зітхають, крутяться на своїх лежаках. Голод їх будить.

– Я б зараз півжиття за тарілку супу віддав, – порушує тишу Роман. – Курячого з гречкою…

– Або з кльоцками, – підхоплює Лом, сипить, як той гусак. – Такого супу, як у моєї Оксани…

– Найкраще з фрикадельками, – Корнет голосно ковтає слину. – Жерти по ходу хочеться, як ніколи. Усе б, що завгодно, захавав. Навіть смажену жабу, чуєш, Французе?

– Он тобі кабачок!

– Тільки не кабачок, мене від нього нудить. От цікаво, чи можна попросити цю жінку про пляшечку самогонки, як думаєте? Скільки можна мучитись?

З усіх лише Валентин мовчав, хоч і не спав, – він був переконаний, що їх надурили.

Змінили тему їжі, запивши її водою, перейшли до іншої.

– Я вже забув, як дівчата сміються, – сумно констатував Корнет, – просто хотів би послухати. Без жодних намірів та планів… У суто платонічних цілях. Отак би поїв, хильнув задля хоробрості – і у якийсь нічний клуб завіявся, подивитися на дівчат, як вони танцюють, як рухаються. Французе, ти як? Зі мною?

Лом фиркнув зі свого дивану.

– Але спочатку суп! – погодився Роман. – І помитися! Розлякали б усіх дівчат своїм звіриним духом.

Вони намагалися говорити на будь-які теми, обминаючи ту, що сиділа у мозку та пульсувала у грудях, вони наче обходили заміноване поле, щоб не потрапити на розтяжки. Лектор був тут із ними, мовчав у темному куті.

9

Ледь чутно прочинилися двері. Роман пропустив повз увагу рух тіней за вікном, відволікся. Жінка тихо переступила поріг – і разом з нею до хати увійшов запах вареної картоплі. Хлопці відчули його своїми жадібними ніздрями через кілька шарів газети, рушник та два целофанових пакети. Жінка поставила на стіл відро, витягла з нього банячок, звільнила його з усіх пелюшок, тоді – солені помідори, хліб і трилітрову банку з компотом.

– Ось вам бутильок, – сказала тихим голосом.

Виклала рядочком мобілки та скручені дроти зарядок.

Роман стояв спиною до вікна, приймав з її рук гостину. Йому добре було видно обличчя господині у місячному світлі, її прозорі безбарвні очі. Чому вона їм допомагає?

Вона була ровесницею мами. І вона мала трьох доньок: одну підліткового віку, другу ровесницю Ольги, третю трошки за двадцять. І вона боялася за них. Бо в них у хаті вже побували мародери зі зброєю, вона сама відчинила їм двері й пустила до хати, а тоді ледве врятувала своїх дівчат, обманом і хитрістю задуривши голови непроханим гостям. А сусідка не встигла… Тому ця жінка була готова на все, тільки б озброєні люди, байдуже які, хороші, погані, просто з автоматами чи насильники, білі, зелені, наші, ваші – тільки б вони не заходили до її хати, не переступали її порогу, бо невідомо, чого від них чекати. Ця жінка теж діяла, сама того не усвідомлюючи, методом Міхалича «вогонь на вогонь». Тому й пішла сюди, назустріч небезпеці, надала зайдам притулок у хаті батьків, що стоїть вже кілька років пусткою, без господарів…

Роману стало гаряче, він навіть розщібнув два ґудзики – так ясно він зараз побачив відповідь на своє запитання, набагато яскравіше побачив, аніж тоді у Львові, коли дівчина-мажорка, власниця позашляховика і дурних грошей, віддала йому для фронту подарунок татуся.

Піт виступив йому над верхньою губою від цього знання. Від усвідомлення того, що це не фантазії.

У трилітровій банці був не компот. Корнет аж підстрибнув, ногами у повітрі виписав тріумфальний пірует, за запахом визначивши, що це не компот, а виноградне домашнє вино.

Після першої склянки та двох картоплин Роман зупинився: стоп! тепер пауза! Бо здохнемо. З голодухи напхатися – багато розуму не треба. Стоп, кажу. От хоча б есемески своїм надішлемо.

А що написати – «Все добре, я не можу говорити»?

– Моя мама, – сказав уголос, – це чисто Шерлок Холмс, її не надуриш. Вона навіть взимку, коли дзвонить, а я на вулиці, каже: шапку вдягни, я ж знаю, що ти зараз без шапки.

– А у моєї коронне запитання: ти їв? – згадав свою Лом.

– А мене ніхто про таке не питає – ні чи я їв, ні чи я у шапці… Я сам по собі, – повідомляє Корнет.

Три екрани підсвічують обличчя синім мертвим світлом. Потвори з глибокими тінями на лицях набивають своїм рідним есемески вже не дуже твердими від вина пальцями. Валентин спить – йому для того, аби вирубатися, вистачило склянки вина і трохи гарячої картоплі.

Мамо, я поїв і у касці. Усе добре, не хвилюйся, тут поганий зв’язок.

Ось така була есемеска. Наразі досить. Розмови відкладаються до більш слушного часу.

І ще одну відправив.

Олю, я живий. Дочекайся.

– Слухайте, вимикаймо мобілки! Так довше заряд триматиметься. І так безпечніше. Що ми тут, на концерті? Мобілками світити…

На столі склянка з вином, накрита куснем хліба. Для Лектора.

– Хлопці, пом’янемо…

– І Міхалича.

– І Саратова.

– І Валіка…

– Усіх, хто вже ніколи…

– Вічна пам’ять!


Вина – на денці. Банка спорожніла.

– Чую запах моря, – упівголоса повідомляє Лом. Він лежить на дивані і щось там роздивляється на стелі. Він ніде не може прилаштувати свої довгі ноги. Намагається навіть закинути їх на високу спинку. Ті з’їжджають, зісковзують, він терпляче збирає їх докупи й повертає назад, на стіну, вони деякий час стримлять двома гігантськими перпендикулярами, але падають, стягуючи тіло на долівку.

– Море, нічне небо над пляжем. Чуєте? – наполягає Лом з підлоги. – Водорості, риба, вологий пісок…

Корнет нічого не чує, він на бойовому чергуванні – за столом. Проти вікна, усі підходи під контролем. Він міцно тримається на грубо пофарбованій табуретці, біля спорожнілої посудини з-під вина. Роман на підлозі, тут його місце. Він п’є лежачи, він допиває вже третю склянку, у голові шумить.

– Мо-ре? – перепитує він. Вони з Ломом лежать поруч, немов на пляжі, і мружаться на яскраве сонце.

– Це смердять ваші шкарпетки, – вносить ясність Корнет.

Лом мляво протестує: що я, запаху моря не знаю? Тут воно, близенько. Коли усе закінчиться, рвонемо, браття, у Маріуполь, на Піщану косу…

– А потім, – додає Роман, знімаючи підказку з повітря (Лекторе, ти?), – потім – на Кам’яні Могили. Пам’ятаєте, нам Лектор розповідав? Гранітний щит України і таке інше… Камінь Жаба… скеля Динозавр… гора Скорботна Вдова…

Лом схлипує.

– Так! – каже Корнет. – Якби зі мною щось… попрошу без істерик. Без сліз там і теде. Налити по ходу обов’язково, це раз. Мені теж, без питань. Налити собі, і щоб було весело, два. Ніяких плачів, чуєш, Ломе?

Лом мовчить. А Корнет не замовкає.

– Сьогодні я вже остаточно, – далі веде він, – сказав собі в послєдній раз…

Роман намагається підвести голову, вона похитується, заважаючи йому вхопити нитку розмови.


– Я більше пити вже не буду, – каже Корнет, – хіба шо тільки іногда…

Він ствердно киває головою, і друзі синхронно підтакують йому такими ж рішучими кивками.

а ми культурно посідєлі

хтось даже пушкіна читав

як крикне няня гдє же кружка

ну ето собствєнно і всьо…

Корнет декламує проникливо, з душею, чітко вимовляючи кожне слово. Його права рука підносить до обличчя уявну файку, він робить губами характерні рухи, наче глибоко затягується й видмухує тютюновий дим угору.

– Сам придумав?

– Ні, це Полежака.

– Із нашого батальйону?

– Ломе, читай українське! Це поет. Із Харкова, як і я.

– Я взагалі… якось… не дуже з книжками, – нагадує Лом.

– Ну, – каже Корнет, – це я не в книжці, це я в Інтернеті знайшов.

– Шкода, що вірш короткий.

– Хто сказав?!


Корнет торкається файки, випускає у повітря ароматну хмарку – і йде назустріч побажанням слухачів:

когда я п’ян а п’ян всігда я

нічто мєня нє устрашит

на ранок правда дуже страшно

зато під вечір снова нєт!

– Ти впевнений, що це не ти писав? – запитав Роман.

– Не впевнений… – подумавши, відповів Корнет.

Море вихитувало їх на своїх хвилях, сонячні зайчики вигравали на поверхні води. І Лектор зі свого кута читав їм чергову лекцію. Про море, і хвилі, і сонячні полиски на воді, усе це, звичайно, доведеться колись залишити. Але це буде ще не скоро. Бо у кожного з них ще є важливі справи. Вони ще мають дещо зробити. Потім, коли війна закінчиться.


Якась вагома думка не дає Роману остаточно зісковзнути у теплий морок. Яка?

Ї-їхали козаки…

Вода!

Треба набрати води, бо завтра зранку ніхто не зможе піти до колодязя. Поки темно, треба йти.

Роман робить над собою титанічне зусилля й підводить голову. Хлопці сплять. Великі босі ступні Лома стоять на підлозі. Він таки вибрався на своє місце, заснув на вузькому дивані горілиць у незручній позі, наче хотів встати, а тоді передумав. Корнет сопе у складені на столі руки, він ризикує від будь-якого необережного відруху гепнутися на долівку.

Роман піднімає ноги Лома – важкезні! – й вкладає їх на круглий валик, вони випирають за межі дивану, як два весла з човна. Корнета він обережно стягує додолу, накриває якоюсь шматою і, підхопивши відро, виходить на ґанок.

Цей тихий передвранішний час міг би видатися неймовірно прекрасним, як і край неба кольору недоспілих абрикосів, але у голові шумить, ще й гидко нудить. Роман ледве встигає збігти з ґанку до лопухів. Його вивертає, він намагається робити усе беззвучно, але йому це не дуже вдається. Урешті він обтирає губи й роззирається. Тиша.

Шурхотить трава під ногами, коли він обережно суне до колодязя. Рипить корба, він притримує вологий ланцюг, щоб пригасити звук, витягує повне відро, бачить дірку збоку біля ручки. Переливає воду, схожу зараз на ртуть, в інше відро, те, з яким прийшов. Намагається лити по стінці, щоб вода не так дзвеніла. Жадібно п’є, ставши на коліна, обпалюючи горло холодом. Крижана вода, повні долоні крижаної води, він занурює в неї обличчя і стогне від насолоди. Тоді, тихо ступаючи, повертається до хати й накидає на двері гачок. У виповненій диханням кімнаті у дальньому куті лежать на підлозі автомати, викладені рядочком, а на столі стоїть склянка вина, накрита скибкою хліба.

10

Зранку їх будять мотори ЗІЛів на дорозі – з вікна, що виходить на вулицю, у шпарину між гардинами можна бачити, як кілька вантажівок проїжджають через село на захід.

Жінка приходить не раніше як за годину. Кидає погляд на автомати і на порожній «бутильок». Цигарки, каже, принести не можу, у мене ніхто не курить… А це пиріжки з жерделями. Знаєте, що таке жерделі?

– Абіжаєте, тьотінька, – відповідає Лом і тягне руку до пиріжків.

Сьогодні ще нікуди не потикайтеся, попереджає жінка, тут сьогодні знову якийсь рух. Її розпитують, що тут є поблизу і як пройти туди, куди їм треба. Її пояснення мало що дають. Вона нічого до ладу не знає, та й ситуація змінюється щоразу, а приблизний напрямок їм відомий і без її підказок.


Цілий день просиділи в хаті, спали, стиха перемовлялися. Після обіду затрусилося-задзеленчало скло у вікнах – вулицею йшли танки.

Вирішили виходити завтра на світанку. Вода, хліб, сало є.


– Ця жінка, мабуть, симпатизує нам… – озвався нарешті мовчазний Валентин. – Вона за нас.

– Вона ні за кого, – заперечив Роман. – Вона своїх доньок береже.

– Говорила тобі щось?

– Ні, просто знаю.

– Як знаєш?

– Просто знаю, і все.

І Роман розповів їм про генерала, батька тієї дівчини з позашляховиком, що вони його називають «Ліка», та про трьох доньок цієї жінки з пиріжками – вона труситься за своїх дівчат. Це, сказав, після контузії зі мною таке сталося. От запитайте у цієї жінки, як звуть її дітей, переконаєтеся, що їх справді три й усі дівчата. Перевірте, якщо думаєте, що брешу.

– Я по-іншому перевірю, – підхопився Корнет. – На собі перевірю. Чому я тут, скажи. Чому я пішов добровольцем, яка причина?

– Хіба не одна й та ж в усіх? – подав голос Лом.

– Може, й одна. Принаймні зараз – так. Але спочатку, чому я пішов на фронт спочатку? Зараз нам Француз усе пояснить. Як там треба – в очі подивитися? Давай, дивись.

Він став проти Романа, іронічно й насмішкувато розтягнув губи у посмішці.

Роман підвівся.

– Яке питання?… – очі в очі. – Чому ти записався добровольцем, так?

– Саме так!

Кілька секунд тривала мовчанка. Вони наче грали у гру «хто кого передивиться, не змигнувши».

– Але ж у тебе й мордяка! – зробив зауваження Корнет. – Цей шрам на все життя залишиться, щоб ти знав.

Роман торкнувся розсіченої брови, провів пальцями вгору-вниз через усе обличчя, наче інспектуючи довжину порізу.

– Ти тікав від боргів, і ти заплутався між двома жінками, – видихнув і сів. Він не відчував жодного тріумфу. Лише був певен, що сказав правду, і йому було тоскно від свого обтяжливого дару заглядати людям в душу.

Корнет залишився стовбичити посеред кімнати. Його посмішка затремтіла й сповзла з обличчя.

– Слухай, – сказав він.

Тоді напився з відра, обтер краплі з підборіддя.

– Слухай… Ми після війни заживемо, точно тобі кажу! Я буду твоїм імпресаріо. Ми щось придумаємо. Кабінет психологічної допомоги там… Нишпорки за невірними дружинами – а чого? Виступи у цирку… Не знаю, що саме. Треба подумати. Це ж подарунок долі! Війна в тобі відкрила прихований талант, по ходу! Треба ним вміло скористатися. Ти сам не зможеш! Без мене ти не зможеш реалізувати свої можливості й поставити свій дар на службу людству, а особливо друзям і собі. Чуєш?

– А як поставите… на службу людству – одразу до мене, на гастролі. До Луцька, – підохочує Лом. Корнет на нього витріщається: які ще гастролі? – У мене, – пояснює Лом, – у моєму ресторанчику «Батальйон». Я зі своєю Оксаною готую їжу, ви виступаєте. Відвідувачі заздалегідь резервують столики…

Лом знову ремонтує свої кросівки, намотує на них останні метри скотчу. Якщо, каже, ми за два найближчі дні не вийдемо до своїх, доведеться чалапати босим.

11

Вони вийшли удосвіта, у передранковий туман, що лежав пасмами в улоговинах, допомагаючи триматися непомітними. Біля благенького гайочка Роман озирнувся на крайню хату, що була їм прихистком. Село ще спало. Ніхто у ньому, окрім матері трьох доньок, не знав про тимчасових гостей у закинутій хаті.

Йшли, уважно дивлячись собі під ноги, щоб не нарватися на розтяжки, тримаючись подалі від доріг; повзли, обминаючи блокпости з ворожими прапорами, ховалися у ярах. У безпечному місці Роман набрав номер Ольги. Усе добре, сказав, як ти? А вона: я до Львова їду, мене мама твоя запросила. Може, й тобі дадуть відпустку?…

Мамі подзвонив. Дуже коротко. Буквально два речення.

Мама вела заняття. Побачила його ім’я, що висвітилося на екрані мобілки, – звук вона вимкнула. Схопила, вигукнула: алло!.. Усе добре у нього, а більше наразі нічого й не треба. А тоді спробувала повернутися до теми лекції.

– Отже! – Ганна Андріївна кидає погляд в аудиторію. – Отже… – повторює, намагаючись згадати, на чому щойно зупинилася, але вирішує, що зараз варто перш за все подзвонити чоловікові. – Шановні колеги, завдання! Десятихвилинне практичне завдання. Візьміть аркуш паперу й стисло, компактно дайте відповідь на запитання, чому…

Вона виходить у коридор, притуливши за собою двері. «Чуєш, Петре! – говорить стиха, голос зривається від хвилювання. – Ромчик дався чути! У нього все гаразд. Усе добре. Усіх цілує…» – додає від себе. Вона стоїть біля підвіконня, вкритого грубим шаром білої фарби, їй видно, як за вікном, на тротуарі, заставленому автівками, сваряться двоє чоловіків. Один надто близько припаркував свою машину біля другої. Чоловіки розмахують руками, бризкають слиною.

Буча через онучу. Які дрібниці виводять людей зі себе… На які дурниці вони часом розмінюються…


Нарвалися на замаскований пост, коли були певні, що виходять за лінію розмежування, а за гайочком на горбку – вже територія, яку контролюють свої. Так воно й було. Бо свої й прийшли на допомогу, вчасно розібравшись, де свої, де чужі, одним влучним пострілом із гранатомета змусивши замовкнути розлогий кущ, що плювався вогнем, а йому якась підозріла група у камуфляжах відповідала автоматними чергами. Це могли бути тільки ті, хто виходив з оточення. Усе було правильно. Ще й побачили в оптику нашивки й шеврони.

Кущ вибухнув, злетів угору яскравим феєрверком. Але для Лома вже було запізно.

Він затуляв своїм великим тілом невелику заглибину, у яку перекотилися троє, відстрілюючись, намагаючись стягнути до себе й четвертого, пораненого, проте Лом застряг нагорі, збитий новими пострілами. Кулі входили у його спину та плечі, вибивали на камуфляжі дрібні червоні фонтанчики. Тіло сприймало рій смертельних бджіл вже цілковито байдуже. Поглинало, затримувало, приймало у себе гарячий метал на шляху до своїх.

Валентина і Корнета врятували целокс, знеболююче та джгути, накладені на поранене стегно – одному й на перебиту руку – другому. Роман зробив усе швидко, наче не вперше. Допомагав їм сідати у санітарну машину, допомагав вантажити Лома в іншу.

Усе було скінчено. Поруч були незнайомі люди, Ольга їхала до Львова, до його батьків. Усе відбувалося на іншій планеті. А йому в грудях випалило діру, яку ніхто не бачив, а він відчував. Там зяяла порожнеча, наче крізь нього пролетів снаряд і не вбив, тепер можна було запхати собі руку в груди й відчути, як рука проходить наскрізь. Нитка з брови, зав’язана Ломом, стирчала антенкою, чіпляючись за все. І це була єдина точка болю на його знечуленому тілі. Здається, він помер разом зі своїми хлопцями.

У кишені свого наплічника він знайшов якийсь папір, він знав, що там щось є; думав, розписка Ліки про дарування «хаммера», а виявилось – лист. Рукою написаний. На звороті контурної карти.

«Любий мій, я з тобою зараз. Чуєш? Зліва, де серце.

Тут тепло, тут завжди тепло, навіть коли ти мерзнеш. Тут чути живі поштовхи твоєї гарячої крові. Наче кроки. Наче ти йдеш лунким коридором – тук, тук, тук, тук… Зупинився на мить. Знову – тук, тук, тук, тук… Йди, мій любий, роби своє. Я чекатиму. Ти відчуваєш це, правда? Живу із цими думками, лягаю з ними і прокидаюся з ними. Чуєш, Ром?

Ти – вісь мого світу. Світ обертається навколо тебе, навколо того місця, де ти зараз є. Ти колись думав, що ти звичайний, ти часто був незадоволений собою, а виявилося, що ти тримаєш небо на своїх плечах. Не усміхайся і не хитай головою – це так. Я знаю це краще за тебе. Не сперечайся зі мною. У цьому – не сперечайся.

Мрію побачити тебе якнайшвидше. І щоб ти лежав у гарячій воді, у запашній піні, поклавши руки на краї ванни, заплющивши очі, і знав, що все нарешті закінчилося. Я зайду до тебе, митиму тебе, як дитину, – спину, живіт, ноги…

А зараз я цілую твої чорні руки, торкаюся пальцями твого потемнілого, обвітреного обличчя, твого присипаного порохом волосся. Я нікуди не йду. Я залишаюся з тобою, мій любий.

Ангела світлого пошли йому, Господи! Почуй мене, збережи цього чоловіка! Поможи йому, Господи!»

12

Четверте місце у купе потягу «Маріуполь-Львів» було вільним. Щойно поїзд рушив, чоловіки-сусіди запропонували: располагайтєсь, дєвушка, вибирайте будь-яку нижню полицю, яка подобається. Добре, що не погодилася, бо вночі на котрійсь із зупинок постукав у двері купе пасажир – Ольга зранку глянула вниз, побачила ще одного чоловіка, цей дивак спав, не знімаючи окулярів.

Але тоді, на початку подорожі, вона відмовилася від пропозиції: люблю, мовляв, горішні полиці. Наче мало не щомісяця їздить потягом, наче вона є досвідченим подорожнім, а не новачком, який боязко приглядається до всього у вагоні. Прагнула сховатися, мовчки спостерігати за тим, як змінюються за вікном краєвиди, слухати постукування коліс, думати про своє.

Сивий грубасик допоміг, відкинув драбинку – ось воно як нагору потрапити; усе просто. Ольга – білкою на горішню полицю, і вже її не видно й не чути. Стишилася, відчула себе вивіркою у дуплі на дереві. На своїй території.

А чоловіки внизу наче й забули про неї. Завзято розбалакалися, замовивши чай. Доводилося слухати.

– …немає жодного співчуття! – Лисий горизонтальними рухами пиляв долонею повітря, наче відмовлявся від чогось. – Жод-но-го! Це як відкрити вбивці двері до своєї хати: заходь, чужинцю, господарюй! Ось тобі сестра моя, ґвалтуй-знущайся, слова не скажу. Ось мати – вбивай, твоя воля. Це брат мій, а це мої діти… Розвали мій світ! Що, ні?… Що, скажете, ні? До таких людей я втратив співчуття, – він різко змахнув розкритою долонею. – Наче відрізало!

Грубасик, може, й хотів вступити у бесіду, але голомозий не давав, глушив своїм басом будь-які спроби відповісти:

– Воно фактично так і було! Приймали злодія, називали братом, а брата свого оббріхували, катували, вбивали. Та ж клепку треба мати в голові! Позвикали ковтати будь-яку інформацію, не прожувавши! Та подумай, чим тебе годують з телеекрану, до чого підштовхують! Свою голову на плечах маєш, ні? – Голомозий глянув у вікно, наче звертався до когось уявного. – Подумай, йолопе!.. От і догралися. Покликали війну на свою землю, пустили її до хати. Такі речі так просто не минають! Накликали кару на свою голову! Кликали, кликали, та й накликали. Читайте Біблію, там все написано.

Терплячий слухач не робив вже жодних спроб щось сказати. У цей експресивний потік слів неможливо було втиснутися бодай короткою реплікою. Грубасик посьорбував чай зі склянки у металевому підстаканнику, дивився у вікно, на небо, помережане далекими димовими хвостами із заводських труб, кивав головою. Лисий напосідав, затискаючи в кулаці надірваний блочок з двома кісточками цукру, вибивав ними азбуку Морзе до столу. Забув про свій чай.

– У Біблії, – стук-стук-стук, і білі крихти навсібіч, – у Біблії знайшов усі відповіді. Наче вперше читав. До речі, справді вперше! Щоб так уважно – вперше, – цукор нарешті розсипався у його пальцях, він глянув на свої руки, обережно витрусив залишки з розірваного паперу у склянку, заходився колотити ложкою: дзень-дзень-дзень. Він створював навколо себе забагато шуму, цей чоловік. – Про Содом і Гоморру, знаєте?… читали? Згрішили усі, усі й кару понесли за спільний гріх.

– Та ж не усі на сході винні, – упівголоса обізвався нарешті грубасик, кинувши промовистий погляд на горішню полицю: заважаємо, мовляв. Ще тихіше додав: – Не усі винні. З ними як? Із тими, іншими? Для них Донецьк та Луганськ теж рідний дім. За що їм така кара?

Лисий стишився, вирішив, що дівчина нагорі заснула.

– Читайте Біблію, – свистячим шепотом, однак із супроводжувальним шумом (натуру не зміниш), бо не одразу вишпортав із хрусткого целофанового пакета ванільну сушку, із сухим тріском розламав її у долоні й закинув до рота. – Пригощайтеся! – до співрозмовника, з повним ротом, голосно працюючи щелепами: – Господь готовий був заради кількох праведників врятувати усіх. Але ж не побачив тих праведників. Бо жителі тих міст були злі та грішні. Ніхто з них не побажав вхопитися за спасіння, а прагнули й далі чинити гріх, аж поки не перейшли межу. Нічого не залишилося, як знищити, знищити усіх, – ще одне хлібне кілечко захрумтіло на міцних зубах. – Окрім, щоправда, Лота та його сім’ї.

– Ні, – м’яко не погодився огрядний, – так не можна. Там лише частина за зброю хапалася, і ще певна частина – чимала, погоджуюсь, чимала! – хотіла в Росію, а точніше у Радянський Союз. Як сліпі кошенята. Вони прозріють колись і очманіють від свого відкриття: як ми так жили, люди добрі? Що ж це за експеримент над нами проводили, так довго і так успішно? Згадаєте мої слова, так і буде. Але вже зараз багато східняків воюють за Україну, це всім відомо. Не за чужу державу, за свою. Мій зять он, у батальйоні «Азов»…

– … а мій сусід добровольцем у «Донбасі», – голос лисого знову пішов угору. – Я сам із Донецька.

– І зараз там?

– Я?… Зараз із сім’єю у Луцьку… тимчасово… Мій брат живе на Волині. Одружений із волинянкою… А ви звідки?

Сивий грубасик:

– Я з Маріуполя… Зараз до Хмельницького у справах. Але ж воно й не порівняти тепер – що у Донецьку робиться і як у нас зараз у Маріуполі… На початку травня у Маріуполі у більшості в головах була каша… На городі бузина, у Києві хунта. Дурні наробили… Хоча й мітинги за єдність України теж були, не буду брехати, були. Але ж я говорю про загальні настрої. Я сам до міськради ходив подивитися, після підпалу, що там робиться. А там в той день хто були? На той момент, може, троє мужиків у камуфляжі і купка баб, активні, горлаті, одна одну перекрикували. Порадники підтягнулися, усі розуміються на військовій справі: так треба робити; ні, не так треба робити. Потріпалися, як оборонятися від фашистів – і розійшлися. Неподалік військова частина, та, яку штурмували, пам’ятаєте? Пішов подивитися, а там ворота нарозхрист і народ звідти тягне, що може, бо усе покинуте, нікого немає. Нацгвардія забралася. Якийсь дідок волоче лопату з пожежного щита. На плацу речі розкидані, то бабці у них шпортаються, щось по сумках никають. Пішов я додому. А у місті – сарафанне радіо, чутки та розмови, усі одне одному щось переповідають, усі щось чули. А джерела які?… «Кум мого знайомого» та російське телебачення. Автобус із людьми розстріляли! Людей танками подавили! В озері сотню трупів знайшли! Усі наче показилися, одне одному переповідаючи різні страшилки…

Грубасик-маріуполець впевнено перехопив ініціативу. Не давав донеччанину оговтатись, той лише слухав мовчки, навіть не шурхотів і не жував.

– Від травня до 13 червня Маріуполь був під владою ДНР, і що було доброго? – запитував маріуполець. – Банкомати розбивали, бізнес грабували… У кабінеті Хотлубея, це мер міста, знаєте? У його кабінеті сидів ФСБ-шник. Хотлубей зараз каже, що саме цей ФСБ-шник керував процесами у місті. Тоді ще не було бойовиків та озброєних людей, а були якісь люди, більшість не наші. Називали себе громадськістю. Місто тримали у напруженні, у дезорієнтації. Що цікаво: у Маріуполі не було сепаратистських настроїв. Ось таких виразних, щоб «хочемо відділитися»! Такого не було. А тоді почали сепаратизм використовувати як технологію дестабілізації. Дуже грамотно попрацювали з людьми, я вам скажу.

– Мені здається, ви зараз себе виправдовуєте…

– Чим? Тим, що кажу, як було? Проросійські настрої добре підігрівали матеріально. А решта тупо на дурняка велися. Тепер, коли вже дещо розумієш, що до чого, то скажу вам так: тон у місті у травні і півчервня задавав криміналітет, і наш, і завезений. А рулили усім російські спецслужби. Ось так усе було. Такий мій особистий погляд на ті події.

– У вас там особливих боїв за місто не було…

– Коли армія прийшла? Не було. Чечен награбоване прихопив і основний свій загін вивів через блокпости. У місті залишилася невеличка групка – їх вранці вибили усіх, решта розчинилися у місті… Ось так звільнили Маріуполь. «Азов» звільнив. До нас перевели адміністрацію Донецької області. Від вас до нас. Патріоти з’явилися, волонтери, маріупольська дружина. Прапори, патріотичні білборди… перила, пофарбовані жовто-синім… Диверсійні групи зараз теж працюють – дай дорогу, але й служба безпеки не спить. Одні весь час у балачках: здадуть місто чи не здадуть? А інші будують захисні споруди. Екскаватори навколо міста риють рови. Симпатиків ДНР стало менше, бачать, що на тій території робиться… І армія вже інша. Ті, перші, автомат у руках тримати не вміли, а ці – вже зовсім інша справа. Зараз місто захищене тетраподами, блокпостами…

Ольга слухала, як маріуполець-грубасик розповідав про тетраподи, про те, що їх виготовляли у місті для укріплення берегової лінії у Криму, тепер от знадобилися для оборони Маріуполя. Такі залізобетонні конструкції – він креслив руками на поверхні столу – ось такі, з чотирма хвостами, наче гігантські дитячі іграшки.

Донеччанин виявився обізнаним, сказав, що тетраподи латиною означає «чотириногі». Наземні хребетні. Це міжнародна наукова назва.

– Скільки у вас за Україну? Грубо, скільки? – з’ясовував маріуполець.

– Третина, думаю, – відповів, подумавши, донеччанин. – А третина і далі за ДНР. Решті все одно, як вийде, так і буде. А ще у травні більшість була за ДНР. Але купа питань залишається. Відсутність інформації дуже дратує: кого взяли? За що? Поясніть людям. Говоріть з людьми! А сепаратисти тим часом розповсюджують чутки, збирають інформацію, вербують прихильників… І найкраща мова, яку в нас розуміють, ви ж це знаєте – це мова сили. І мова економіки. На чийому боці буде сила, хто дасть роботу, той і перетягне ковдру на себе.

Вони усе говорили й говорили. Донеччанин знову шурхотів целофановими пакетами та обгортками, й хоч як намагався говорити тихіше, а все ж це були невдалі спроби. Упівголоса розмовляти він не вмів.

Ольга не спала, дивилася, як за вікном пропливають поля зі стиглим соняшником, як повзе комбайн, залишаючи по собі рівні широкі смуги стерні. Стежкою вздовж колії йдуть двоє хлопчиків з вудками, а от вже й блищить поверхнею ставок, куди веде ця стежка.

Зараз Ользі здавалося, що вона навіть у дні невідомості була переконана, що Роман вийде з оточення, що інакше не може й бути. І тепер залишалося сподіватися, що йому дадуть коротку відпустку, що він із дня на день приїде додому, а вона вже там, у його батьків, чекає на нього. Вони не втратять з його відпустки ані дня, ні години.

Сковзнула зі своєї полиці, взулася й вийшла з купе. Розмова точилася навколо тієї ж теми, коли вона повернулася.

– Це все зрозуміло, – вже не запально, а навіть трохи втомлено промовляв до сусіда голомозий донеччанин, – усе зрозуміло… Проте як ми житимемо після цього всього? Як нам жити разом? Як порозумітися тим, хто стріляв один в одного…

Вони повернули голови. І запитали одночасно кожен своє.

– Ми не заважаємо вам своїми розмовами?

– А ви самі з Маріуполя?

«Узагалі-то заважаєте, але не так, щоб робити зауваження й псувати вам спілкування. І майже з Маріуполя, бо до Донецька від мого села набагато далі, аніж до Маріуполя. І я сепаратистка, ДНР-івка, якщо за вашою шкалою, їду до батьків свого хлопця, бійця української армії, укра. Таке життя. Поговоріть про це».

Але це подумки. А насправді Ольга руку на шию і жестом: не можу говорити. Їй би наодинці зі своїми думками залишитися, а не бути зайвою у цьому діалозі.

– Горло? – співчутливо запитав грубасик.

Мовчки кивнула, видряпалася сходинкою на свою полицю. Жодні балачки їй були не потрібні, на жодну тему.

Сусіди пропонували їй гарячого чаю, прозорі лікувальні льодяники, але вона їм на те усе пошепки: ні, дякую, не треба, я спатиму. І справді заснула. Лежала на дні човна, гойдалася на хвилях Азовського моря. Яке ще може бути море? – тільки Азовське, іншого вона й не бачила ніколи. Вона й на Азовському була хіба тричі за все своє життя. Отже, гойдалася на хвилях єдиного у світі моря. Дивилася на хмари цукрової вати, на те, як крізь них м’яко просвічує вранішнє південне сонце. Напівпрозорі рибки тицялися носами у дно човна. У рибок було видно хребетики.

…Чоловіки їли – вона прокинулася від запаху ковбаси та голосів унизу. Маріуполець вів першу скрипку – розводився про риболовлю на Піщаній косі. Ловиш, ловиш, берег далеко, а набридло – ногу за борт перекинув, і навіть до ребер вода не дістане, така глибина. А швидше – мілина. Підтягнув човна до себе – й ведеш до берега, тримаючись за борт…

Он він звідки, сон про море.

Вона дочекалася, поки вони зашелестіли пакетами, складаючи залишки, тоді й ворухнулася. Купейна пилюка закружляла у променях вечірнього сонця. Ольга спустилася, дістала свої канапки, розклала їх, трохи ніяковіючи. Чоловіки, щоб її не бентежити, вийшли у коридор і далі там на рибну тему: хамса, тарань, бичок, хамса…

Ольга – знову нагору і весь вечір, лежачи на животі, бездумно спостерігала за тим, як виринають і знову ховаються у сивому серпанку поля та гайочки за вікном. І хатки й будиночки були вже інші, не такі, як вдома; й жінки, що виносили до вагонів пиріжки та яблука, виглядали і говорили вже трохи по-іншому. Наче їхала вона вже якоюсь іншою країною, але це все була одна й та сама країна, тягнулася й тягнулася без кінця. Від самого рання у дорозі, а ще ніч попереду, і ще завтра майже до обіду час. Велика Україна, за день не перетнеш, а на карті – мале песеня.

Півночі вона перебирала думки, наче пахучі трави розкладала на купочки. Гіркі думки відкладала вбік, робила з них туго сповиті «лялечки», щоб не збивали з настрою, не заважали зосереджуватися на хорошому. За останні місяці вона навчилася цього, мусила навчитися, аби не з’їхати з глузду, і тепер знешкоджувала, загортала в уявні непроникні обгортки усе, із чим важко було дати раду – жаскі нав’язливі картинки, криваві оповідки, страшні відкриття, лякаючі звуки. Вони нікуди не зникали, усі ці складові колекції жахів, проте закривалися, втрачали чіткість, губили свою руйнівну силу, принаймні зараз, а більшого їй було й не треба.

Бо тоді вона отримувала можливість подумати про Романа. Усі її думки крутилися довкола нього. Вона б не повірила, якби два чи три місяці тому їй сказали, що вона їхатиме у такий непевний час у незнайоме місто, у «розсадник» та «логово», до чужих людей. Сама. Без жодного примусу. За власним бажанням. Чому? Для чого? Бо її гнала потреба, пекла й підганяла. Потреба триматися за клямку дверей, у які він входив щодня. Пити з його горнятка, торкаючись пальцями й губами тих самих місць, що він. Бачити його рідних, пізнаючи у їхніх рисах його особливості, нагадування про нього. Ця жага була сильнішою за страх перед незнайомим світом. Роман і сам був незнайомцем, вона так мало встигла про нього дізнатися, на так багато питань не отримала відповіді. Їхала на зустріч з його містом, його вулицею, оселею, сім’єю, а значить, і з ним самим.

Зворотнього квитка не купила. Не тому, що Ганна Андріївна сказала: ти лише приїдь, а про зворотній квиток не турбуйся. Не тому. Вона не могла навіть самій собі сказати, скільки часу вона буде у Львові. Залежить від відпустки Романа. Її лоскотала-бентежила глибинна світла здогадка: він має приїхати додому в ці дні… Ще й тому вона зібралася у поїздку ретельно й продумано, поскладала у братову спортивну сумку «Адидас» свій велюровий спортивний костюм зі стразами, туфлі на підборах, коротку спідничку та леопардову кофтинку. Усе найкраще, що мала.

13

Таких міст, як Львів, Ольга ніколи не бачила. Сидячи в машині, вона раз по разу повертала голову до Ганни Андріївни, що впевнено тримала кермо у руках, перепитувала: га?… що?… І мама Романа нарешті припинила відволікати її необов’язковими запитаннями зустрічальника: як доїхала? чи холодно було? чи жарко? сусіди не хропли?

Бічним зором спостерігала, як дівчина крутить головою праворуч-ліворуч, як нахиляється, видивляючись щось там нагорі у лобовому склі. Й собі переводила погляд на кам’яні фігури між балконами, на вигадливе обрамлення горішніх віконечок та закрути сецесійної ліпнини на високих картушах будинків. Не заважала гості знайомитись зі Львовом. Подобалося, що місто так одразу захопило її.

Кілька разів Ольга смикнулася. Огороджена червоною стрічкою вирва на забрукованій дорозі була не слідом від снаряду, а місцем ремонту водогону. Пронизливий звук, що розірвав простір, обійшовши їх ліворуч, був сиреною «швидкої», а не свистом снаряда. До цього треба звикнути, але до хорошого звикаєш швидко.

Коли Ольга була маленькою, батьки привезли її у Маріуполь до тітки Люди. Ольга дерла голову вгору, на багатоповерхівки, спотикалася об краї розбитого асфальту, збиваючи носаки нових білих сандалів. Бо такого у них в селі не було – аби високі будинки і вікна над вікнами вгору. Тоді їй звичайні панельки видавалися дивом. Особливо вабили до себе вікна, надто ті, що не заслонені гардинами. Особливо ввечері. М’яке світло торшерів та люстр наповнювало чужі кімнати, допомагало погляду вихопити якусь одну деталь, а далі вже уява щедро малювала картинки з життя щасливих родин. У їхніх затишних оселях не могло бути неприбрано. Там ніколи не траплялося принизливих сварок і п’яного галасу. Там смачно пахло і лунала музика. Там були полиці з книжками. Одного разу Ольга бачила, як при вікні чоловік обійняв жінку. Дитячі очі пожадливо вихоплювали поглядом герань балконів, котів на підвіконні, бабусь за прочиненими рамами. Маріупольські вікна затоплювали душу теплом, обіцянкою, що й вона колись опиниться не з цього, зовнішнього боку, а з протилежного, зсередини, і залишиться там, де живе щастя, радість, благополуччя.

Дитяча потреба зазирати у чужі вікна нагадала про себе у Львові одразу, ще на шляху від вокзалу до будинку. У вікні третього поверху жінка з недбало зашпиленим на потилиці неслухняним волоссям збивала подушку, злегка підкидаючи її перед собою. З балкону другого поверху дивився у підзорну трубу хлопчик, обзирав щось у небі, Ольга глянула туди – на дротах гойдалася зграйка птахів. Львів відкривався назустріч на рівні погляду вгору.

Масивні двері до помешкання. Ручка, якої щодня торкався Роман, ось вона. Деренчливий вхідний дзвінок. «Остапе, це ми!» Чорно-руда Найда пометляла хвостом на порозі, пропускаючи у передпокій; добродушна підсліпувата собака одразу визнала незнайомку.

Вийшов Остап, молодший брат Романа, семикласник, сухо привітався, підхопив речі гості, заніс, за маминою підказкою, до кімнати брата – і зник за своїми дверима. Мама запросила цю Ольгу, нехай нею і займається, а Остап не вітає вторгнення чужинки на територію брата. Брат, може, сам приїде у відпустку, то де він спатиме, цікаво?

Остап схожий на батька, в обох однакові сірі очі. А сині у цій родині – у матері та Романа. Петро Петрович трохи потовкся із жінками на кухні, обтираючи сльози з одного ока, і втік до вітальні, де працював телевізор: там починався випуск новин. Жінки залишились на кухні, великій, у формі неправильного чотирикутника, з нішею-заглибиною, вузькою комірчиною та високим вікном, що виходить просто на вулицю, на трамвайну колію.

Це була ідея Ганни Андріївни – запросити до себе дівчину Романа. Те, що це його дівчина, вона зрозуміла тієї доби, що залишалася у її хаті, бо не мала сили одразу повернутися додому. Петро Петрович не зрозумів пропозиції дружини, але, знизавши плечима, сказав: роби як знаєш, запрошуй, коли хочеш. Вони щойно пережили майже два тижні невідомості, уже другий за це жахливе літо, коротший, але такий же виснажливий період непевності. Петро Петрович ковтав таблетки від тиску. Тримав їх на підвіконні вітальні, яка водночас була їм із дружиною за спальню, достатньо було розкласти диван. І на роботі ховав таблетки у верхній шухляді з паперами, у куті. Про всяк випадок.

Дружина у найважчі дні демонструвала дива самовладання, після роботи ходила у басейн, казала, що мусить себе навантажувати фізично, аби не збожеволіти, і бути у формі, щоб подобатися синові. Коли нарешті почули голос Романа, плакали удвох, обійнявшися. Доля зглянулася над ними вдруге. Ганна Андріївна обтерла сльози тоді й сказала чоловікові: запросимо цю дівчину до нас, я дещо у молитвах обіцяла, одна з цих обіцянок – запросити цю дівчинку до нас, бо вона далі Маріуполя ніде не бувала.

Був ще один важливий момент. Ганна Андріївна ще там, на сході, відчула, як Ольга ставиться до її сина. Вони про це не говорили, але й без того було зрозуміло. А син їй днями таке видав: добре, ма, що запросила, бо якби зараз можна було щось планувати, думати про майбутнє, а не жити одним днем, то сказав би тобі, ма, що це твоя майбутня невістка.

Цього вечора Ользі показали Львів з висоти його пагорбів, поїздили легковиком, зупиняючись на нижньому оглядовому майданчику Високого замку, на Калічій горі, на вулиці Старознесенській. Наступного дня усі розбіглись хто куди – Петро Петрович у свою контору, Ганна Андріївна в університет, Остап до школи. Ольга пообіцяла, що не заблукає, й вирушила до центру сама.

Оце так відкриття: місто Романа розмовляло різними мовами. Ольга чула не лише українську, але й російську, англійську, польську. Ніхто на чужинців не озирався, не витріщався. Ніхто на таких, як вона, не дивився зверхньо, на запитання про вулицю, скажімо, Краківську не відправляв на вулицю, скажімо, Під дубом. А Ольга між тим була готова до подібних ексцесів… Вона никала містом з мапою у руках, вона вивчала місто пішки.

На зупинці Ольга запитала:

– Яка марка їде до центру?

Дівчина-ровесниця її не зрозуміла. На допомогу прийшла жінка середнього віку з великою картатою торбою біля ніг:

– Сімка. Або тридцять перший.

Тут транспортний маршрут називали «номером», а не «маркою». Говорили: який номер їде до центру?

У магазині на Ольгу продавчиня очі витріщила, почувши: «Візьміть під ращот». Що не зрозуміло? Без здачі. Або ще правильніше – без решти… У них зазвичай у маршрутках це можна було почути. «Візьміть решту зі сотні!» Ці особливості Ольга схоплювала дуже швидко.

Із чистотою мови у них тут теж було не все так просто. Люди були різні і говорили по-різному. Поруч з Ольгою у маршрутці їхала жінка, що голосно обговорювала з подругою якісь свої дрібні проблеми. На якомусь неймовірному суржику.

– Авжеж, – говорила вона, – нє то що нєкоториє… Надолужуй тепер, кобіто, наздоганяй! Ні, не брала… Відмовилась… Якесь це радейко падазрітєльне. А ти що?… От бачиш? Маладєц!.. Маладчіна! Тримайся подалі від того фацета!

Ольга вийшла там, де їй сподобалось, ішла пішки навмання, повертаючи куди очі. Зайшла у район давніх особняків, поміж них були і новітні, дуже гарні, але були й старі – і відреставровані, і занедбані. На фронтоні одного з них сидів кам’яний орел, у віньєтках інших були викладені жіночі імена. Якісь чоловіки, яких вже давно немає на світі, залишили по собі гарні будинки з іменами своїх коханих.

Ольга відчинила двері ключем Романа й почула з вітальні:

– …бо герої війну не виграють. Герої, навіть якщо це масовий героїзм, створюють лише тактичну перевагу. Війни виграють стратегії і стратеги, – голос незнайомого чоловіка. – Хіба я кажу, що героїзм може замінити стратегію? – голос Петра Петровича.

– Оля прийшла! – Ганна Андріївна вийшла у передпокій, завела свою гостю до вітальні.

У вітальні за гостиною четверо. Окрім господарів – огрядна жінка, вигадливо й зі смаком вдягнута, і чоловік із борідкою, він зняв окуляри, протер паперовою серветкою, знову почепив на ніс.

Ганна Андріївна усіх познайомила: це Оля, а це наші друзі пані Стефа і пан Степан, сідай з нами, Олю.

Її, на щастя, ніхто не розпитував. Вона налила собі чаю з великого порцелянового чайника, узяла шматочок торта, їла і слухала. Говорив переважно пан Степан. Громадянська ініціатива і волонтерство – це дуже добре. Але якщо проти нас воює сильна держава, то здолати її може лише сильна держава.

– Де ж нам зараз узяти сильну державу? – зупиняв його господар. – У нас громадянське суспільство на дві голови випереджає державу.

– То це буде творча зустріч? – нахиляється до гості Ганна Андріївна.

Пані Стефа кидає погляд на годинник на стіні, час іще є. Так, творча зустріч. Вони з чоловіком йдуть на вечір громадського діяча, письменника.

Жінки вибираються на кухню – зварити ще кави. Ольга допомагає, носить горнятка до кімнати. Чисті ложки забула, повертається і ще з коридору чує голос гості: «Чим горщик накипів, тим і смердітиме». Вона б і не подумала, що це про неї, якби обидві жінки так помітно не знітилися, побачивши її на порозі кухні. «Я ложки забула», – Ольга узяла що треба зі столу й вийшла.

Ну ось тобі й правда життя. Дістала?… Чим горщик накипів, тим і смердітиме.

Ольга скидає капці, ноги – у кросівки. «Найда, гуляти?» Собака з готовністю підвелася й обтрусилася. «Я Найду вигуляю!» – гукнула, прочинивши двері.

Надворі набрала номер Романа – поза зоною. Ні, вона не мала наміру йому жалітися чи щось такого. Вона б навіть не згадувала про ті образливі слова, лише хотіла його голос почути.

Коли повернулася, гості вже пішли. Ганна Андріївна зустріла її на порозі. Червоний ніс, підпухлі повіки. Тут– таки обійняла Ольгу… Чоловік у дверях кімнати розвернувся, пішов до телевізора, упевнений, що не варто тепер до жінок пхатися, стовбичити поруч не слід. Ганна Андріївна шморгнула носом, відсторонилася:

– А де наше червоне вино? Де це чудове іспанське рьоха? Там є ще півпляшки.

Вона сама розлила його у два келихи, перша піднесла свій вгору. «За його повернення!» – сказала. Ольга теж підняла свій келих.

– Олю… Я сказала Стефі, що мені ці її коментарі украй неприємні. І ще дещо їй сказала, що тебе не стосується. Я хочу, щоб ти знала: я не змовчала.

От здавалося б, для чого їй було це говорити? Чи Ольга не проковтнула б тієї фрази, не перетравила? Та плюнула б і розтерла.

А от же мама Романа сказала, не змовчала.

І Ользі раптом відлягло від серця. Наче свої захистили її перед чужими.

14

Віршів вона ніколи не читала, якщо не зважати на уроки в школі. Ось так, щоб узяти книжку до рук, гортати й читати, відкладати і знову читати при нагоді – ні, не було такого. А чому? Бо не було тих віршів під рукою. Бібліотека у селі, щоправда, значилася. Двері майже весь час на замку, старе приміщення з брудними вікнами, зі запахом лежалого паперу.

Якось Ольга зайшла туди. Світлана, бібліотекарка на чверть ставки, перекидала стоси старих журналів, здіймаючи у повітря рухливу пилюку – готувала до списання на макулатуру. Журнали «Работница», «Радянська жінка», «Крестьянка». Вони були старші за Ольгу.

– Щось із сучасного є? – запитала Ольга.

Світлану це питання розвеселило.

– Он тобі сучасне, – вона показала чорним від пилюки та друкарської фарби пальцем на етажерку «Новинки»: книжка з портретом політика на обкладинці, фотоальбом «Донбас і люди Донбасу», довідник «Логопедія». І ще якісь брошури.

А тут, у Львові, у вуличній кав’ярні просто неба, люди сиділи й слухали вірші. Горнятка кави і коктейлі у високих склянках, плетені з лози стільці, лискуча бруківка під ногами. Ольга зупинилася. Віддалік грала скрипка, дзеленчав трамвай на повороті, звуки середмістя слугували музичним фоном для ритмічних, припасованих одне до одного слів. Вони зупиняли перехожих. Читець не стояв на місці, він вимовляв слова, рухаючись взад– вперед, він товкся на одному місці, два кроки вперед, два назад. У правій руці на рівні очей – листки з надрукованим текстом, ліва рука у повітрі, як інструмент диригента.

Навіть не могла б переповісти своїми словами, про що був той вірш, який зупинив її на осінній вулиці. Він просто сказав їй «стоп» – цей ритм, цей чоловічий голос, вона стояла майже позаду читця, бачила його коротко стрижену потилицю, засмаглу шию з білими смужками у тих місцях, до яких не торкалося сонце. Чоловік перегорнув аркуш паперу, зробив паузу і сказав, наче товаришу поруч: «Чого лише не побачиш на цих вокзалах…»

І це був початок нового вірша.

І що далі він його читав, то більше затерпало серце Ольги і гарячішим ставав клубок у грудях. Чоловік говорив те, що вона відчувала, тільки іншими словами.

«Поїхали комерсанти… Поїхали матері, поїхали наречені, поїхали школярі – навчені і невчені…»

Їй стисло горло. Чи розуміли ці люди з кавою та коктейлями на столиках, про що він тут до них промовляв? Ці благополучні люди, яких не лякають гучні звуки, які жодного разу не бігли до підвалу, щоб там сховатися від обстрілу. У гарних сукнях, у молочного кольору туфлях з м’якої шкіри, посеред площі з квітами підвіконь та пахощами свіжої випічки. Що вони чують, слухаючи ці слова? Що вони розуміють?

Залишились хіба що ми з тобою.

Можливість миру, як і можливість бою,

не привід, аби тікати разом із юрбою.

Набожні християни, безнадійні бандити —

нас так тяжко приспати і так тяжко будити.

Нам ніщо не завадить тепер одне одного вбити.

Я такий, як і ти, – в мене така ж щетина,

така ж невитравна засмага, така ж холодна дружина,

опіки і порізи, зморшок тонка павутина.

Така ж образа на господню несправедливість,

готовність використати найменшу можливість,

показати незламність, виявити кмітливість.

Давай, убивай мене за наші спільні печалі,

убивай за все, чого нас колись навчали,

буди мене серед ночі важкими ключами.

Я теж у відповідь буду тебе вбивати,

буду собі пригадувати всі твої вади.

Якщо не зумію – спитаю в тебе поради.

Я теж не матиму ні сумніву, ні вагання.

Сплачу борги, виправдаю сподівання.

Остання воля тішить тим, що вона остання.

Де був початок твоєї мандрівки і де буде фініш?

Ти завжди був поміж них, ти і нині з ними ж.

На цих вокзалах кого лише не зустрінеш.

Доки тепло стоїть над містом,

за гудками локомотивів, за пташиним свистом,

за голосами базарної нічної бідноти,

доки тут хтось залишається, доти

хай будуть відкритими всі залізничні ділянки,

хай діляться хлібом і молоком сонні селянки,

хай буде маршрут легким, хай буде рятунок вчасним.

Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним.[2]

Жадані слова звучали у вухах, Ольга саме їх хотіла й боялась почути, ще навіть не усвідомлюючи свого бажання, не розуміючи до кінця їхнього змісту. Плакала вголос, ридма ридала, схлипуючи, шморгаючи носом – на неї озиралися люди. Читець не одразу зауважив перешкоду ліворуч, здивовано відірвав погляд від своїх паперів, озирнувся на цей рух десятків голів в один бік, на несподіване сум’яття та хвилю перешіптувань.

Що відбувається? Він не зрозумів, що ці ридання мають безпосередній стосунок до його тексту. Саме до того, що він тут щойно говорив. Він вирішив, щось сталося у натовпі, поки він читав.

Ольга на мить упіймала його розгублений погляд, розвернулася й швидко пішла вздовж вулиці. Майже побігла. Позаду неї шлейфом тягнулась мовчанка. Сльози заливали обличчя, вона витирала їх пальцями, паперових хустинок у неї не було.

На когось налетіла, на чийсь гострий, відставлений вбік лікоть – боляче. Хтось їй гукнув: дивися, куди йдеш! Це був неочікуваний, спонтанний, невгамовний нервовий зрив. Вона від себе такого не сподівалася, вона на такі речі була не здатна, завжди така стримана, така недовірлива, така закрита…

Що з нею зробили ці слова. З нею, сепаратисткою, як обізвав її Роман у перші дні свого полону. А вона його зло відштовхнула: укр нещасний. Щасливий, – виправив він.

Забігла у якийсь дворик, сховалася поміж виставлених уздовж стін старих шаф та полиць. А коли роздивилася: що то за шафи просто неба? Що за полиці під стінами? – сльози висхли. Лише судомний вдих раз по разу нагадував про щойно відшумілу бурю, таке траплялося хіба у дитинстві, після гіркої образи, обманутих сподівань, гострого нападу жалю до померлого горобчика жовторотого чи кошеняти з тоненьким хвостиком.

Дивний був дворик. Ніхто не визирав із вікон, не бачив випадкової зайди. За нею спостерігали десятки пластмасових очей ляльок, ведмедиків, клоунів, чебурашок, овечок, левів та песиків. Пластмасових та м’яких іграшок, що розсідалися вздовж стін, на полицях, лавках та пеньках зрізаних дерев.

Це дивне подвір’я заселяли старі іграшки, знесені звідусіль, покинуті, забуті, просякнуті дощем та пропечені сонцем. Дворик мав би втішати дітей та дорослих, але від поглядів його мешканців душу огортала щемка туга. Наче усі діти із цього подвір’я змушені були виїхати, залишивши своїх колишніх улюбленців стерегти покинуті домівки.

15

– Я поприбираю у хаті і обід приготую, – пообіцяла Ольга. І мама Романа погодилась. Показала, де щітки, ганчірки, побутова хімія.

– У мене сьогодні лише дві пари, скоро буду, – пообіцяла.

Ольга дуже старалася. Вона перевершила себе, наводячи лад у великій книжковій шафі – кожну книжку протерла якоюсь особливою шматою, що порох збирає, й поскладала акуратно, бо усюди в оселі було більш-менш чисто, а у книжках – повний розгардіяш.

Ганна Андріївна, повернувшись, оніміла. Книжки стояли за кольорами. Від білого – через усю гаму – й до чорного.

Ольга світиться радістю: правда ж, гарно? Чого Ганна Андріївна мовчить?

– А що? – каже тоді господиня, оговтавшись. – Мені подобається. Незвично, але, чорт забирай, ефектно!

Найбільше було бежево-коричневих корінців. Ніколи б цього й не помітили, якби не перестановка. Що то значить – змінити підхід. Зовсім інша картина світу перед очима. Петро Петрович, щоправда, нововведення належно не оцінив, але Ганна Андріївна переконала його, що результат генерального прибирання, окрім естетичного навантаження, має ще й додатковий ефект – це чудова профілактика старечої деменції, у віддаленому, зрозуміло, майбутньому: повна зміна парадигми пошуку книжок!


…У нічному вікні на тому боці вулиці миготіла вивіска, полиски світла спалахували на трамвайній колії. Якби ось так виблимувало червоно-жовтим у вікно Ольги, вона б ніколи не заснула. А це на кухні, та ще й коли стояти до вікна впритул. Магазин на ремонті, вхід забраний у щити. Порожня нічна вулиця, ліхтарі і яскраве підморгування кольорових вогників. Вузенька смужка неба вгорі, жодної зірки і немає місяця. Міське небо.

Тихе клацання дверей углибині помешкання, ледь чутні кроки коридором. Ольга їх уже впізнавала – це Ганна Андріївна. Остап ходить, вбиваючи кроки у землю: гуп-гуп-гуп-гуп! Петро Петрович переставляє ноги, помітно човгаючи: ших… ших… ших… ших… А у мами Романа легка хода, м’яка, делікатна – як її голос.

– Олю? – за спиною стиха. – Усе гаразд?

– Я пити хотіла, – вигадала Ольга. Не казати ж, що не спиться, що захотіла побачити зорі і що вони домовлялися з Романом: подивишся ввечері на місяць, знай, що я на нього зараз теж дивлюся, або це було щойно, або буде ось-ось.

– Знайшла? Узвар на столі. А он мінералка.

Ганні Андріївні подобалося, що з цією дівчиною можна спілкуватися без прошу-перепрошую, вона якщо хотіла пити – то пила, ось так жадібно й зі смаком, як зараз, якщо хотіла їсти, то не казала вступного «та, дякую, я не хочу». Вона що відчувала, те й говорила, іноді собі на шкоду, але саме ця щирість та відкритість й підкуповувала.

А Ольга цієї миті й справді захотіла пити, зробила ковток – і випила усе, бо узвар був їй до смаку, не пересолоджений, з яблук та грушок і, здається, зі сушеної вишні, такий п’ють і у неї в селі.

– Ти вареники ліпити вмієш?

Оце так запитання!.. Звісно, Ольга вміє ліпити вареники! Ану наліпи на всю сімейку: баба Аня, мама, сестра Ксюха та малі Артем і Янка! А коли ще брат був… А коли ще чоловік Ксюхи… І батько був живий…

Це подумки, а вголос:

– Вмію. А що?

– Тоді завтра з тобою йдемо на рекорд. А тепер спати.

Другого дня Ганна Андріївна взяла відгул. Вони влаштувалися за кухонним столом одна навпроти одної, розклавши усе необхідне між собою. Наче готувалися до якоїсь важливої гри. Дошка для різання хліба і велика стільниця, борошно у паперовій упаковці, сито, качалка та пляшка (замість качалки), пластмасові дощечки, притрушені борошном, полумисок із вареною картоплею, товченою зі смаженою цибулею. То що? Поїхали!

Працювали злагоджено, наче виконували сюїту в чотири руки на двох роялях, зведених докупи. Ольга вимісила тісто, Ганна Андріївна його розкачала, Ольга вирізала склянкою кружечки, Ганна Андріївна збила докупи обрізки й знову їх вимісила та розкачала… Заходилися ліпити, кожна у своєму стилі. Одна пройшлася, з’єднуючи краї, хвацьким гліссандо, швидко перебираючи пучками пальців. Друга – натискаючи трьома пальцями й, діставшись фінального акорду, артистичним рухом відклала готовий півмісяць убік. Два вареники лягли парою на дощечку. Наче й розмір кружечків однаковий, і кількість начинки така сама, а форма вареників інша. Помітно, хто які ліпив. У Ганни Андріївни вареники з грайливо закрученими краями, у Ольги – з рівним строгим кантом без викрутасів.

– Мінімум двісті штук зробимо, – весело попереджає Ганна Андріївна. – Як нести волонтерам, то вже нести!

Ідея була така: жінки ліплять вдома вареники, відварюють їх майже до готовності, підсушують на рушнику, а тоді складають до пластмасових відерець з-під морозива чи з-під оселедців – і заливають гарячим смальцем.

– А тоді…

У пальцях Ганни Андріївни миготить тісто – Ольга не відстає ані на вареник.

– …а тоді хлопці на фронті відкинуть вміст відерця на пательню, смалець розтопиться, зайвий зіллють… він згодом знадобиться, а вареники підсмажать… І відчують себе наче вдома.

Збір вареників був призначений волонтерами на п’яту годину вечора. Я занесу, пообіцяла Ольга. Вони встигали.

Де спільна робота, що руки працюють, – там і розмови.

– Твій тато давно помер?

– Давно… Він… застудився. Переніс запалення легенів на ногах. Ходив і кашляв, ходив і кашляв. Мама говорила йому: піди до лікарки! Поїдь у районну лікарню! Яке! Він до мами: та то хіба ж температура? А тоді вже й пізно було…

– Важко твоїй мамі довелося самій…

– Важко, так. Їй баба Аня допомагала, поки сама не заслабла. І Ксюха. Ксюха – це моя сестра.

– Старша?

– Старша, так. Роботи у селі багато. І город, і хазяйство. Ми індокачки тримаємо, хоча зараз вже ні, зараз самі кури. А було й бичків тримали, у балці біля хати. Улітку ми у корейців на цибулі працювали або на синеньких… І мама, і я з Ксюхою…

– Усі разом живете? І сестра з сім’єю?

– І сестра з сім’єю, так. Тільки вона з чоловіком розлучилась. Він тепер окремо живе… Не з нами. Мама колись у конторі працювала, з паперами. А потім усе розвалилося. Навіть поливальну систему у полі розтягли на металолом. А були ж поля під поливами, басейни у полі стояли, водокачки… Теплиці були – рук не вистачало, з Маріуполя приїжджали допомагати. А сад який був! – я ще пам’ятаю. Вирубали сад.

– А хто ж вирубав?

– Та свої, хто ж? Свої й вирубали. Роботи давно нема, взагалі нема де працювати. Хіба в район їхати або до Маріуполя. Жінки можуть народити й отримати допомогу на дитину, а чоловіки що? Хто на заробітки їде до Росії, хто у місто тікає. У кого є пенсіонер у хаті, тому добре. Пенсія хоч мала, та є. А решта злі на державу, бо без роботи і бідні. Тільки й думають про пільги та субсидії… Нам, здається, картоплі не вистачить.

– Картоплі? А ми ще й зі сиром зробимо. Сир у нас є. Бери нормально, не економ. Ми теж у село доволі часто їздимо. Раніше їздили до батьків Петра Петровича. А зараз там лише його сестра. Це під Самбором.

– Мені Роман розповідав.

– Справді?

– Розповідав. Про черешню на бабиному подвір’ї. Про Різдво та Великдень. І як ви у вертепі були козою, а він чортеням…

Ганна Андріївна засміялась, торкнулася чола тильним боком долоні, залишивши на брові слід від борошна.

Ользі довелося ще замісити тіста, бо тепер вже начинки з домашнього сиру було забагато.

– Приїдеш до нас на Різдво?

Ольга кивнула.

– Чудовий дует у нас із тобою склався, ні? – зробила висновок Ганна Андріївна. – Як думаєш, Олю?

На Ольгу дивилися сині Романові очі.

– Ганно Андріївно, – відповіла Ольга. – Я вам сказала неправду.

Пальці господині зупинилися. Що таке? На Різдво не приїдеш?

– Мій батько помер від горілки.

– Твій батько?…

– Помер від горілки, а не від запалення легенів. Він пив. І одного разу напився учергове, повертався з району, у нього була там якась шабашка, ну, тимчасова робота. Приробіток… – їй було нелегко усе це говорити. Воно якось не виходило, аби складно, а якось недоладно й кострубато, але треба було сказати, якщо вже почала. – Ну випив… добряче хильнув. А у нас там зупинка біля річки. Та яка там річка! Так… По коліно води. То він чогось поліз у ту річку. Ходив там, мало не падаючи, щось там бубонів собі під ніс… Йому гукали від зупинки: «Петровичу, ти чого там мурочку водиш? Давай сюди! Втопишся, падла!» Мені потім одна жінка з нашого села розповіла. Про це навіть мама не знає. Про подробиці ці. Я їй не розказувала ніколи…

Вони сиділи й дивилися одна на одну, опустивши на стіл запорошені борошном руки. Одна говорила й говорила, друга не зводила з неї очей.

– Батька хтось витяг із води, а він знову попхався. Бухий, що з бухого візьмеш? Та жінка зайшла на станцію на кілька хвилин, а коли вийшла, батька вже дістали з води. Він лежав на траві обличчям у небо, сорочка розщібнута, з волосся у траву ще стікала вода, а він вже не дихав. І ніхто його врятувати не спробував. Ну там, штучне дихання, масаж серця… Може, не вмів ніхто, а швидше, гидилися, не хотіли бруднитися від алкаша… Така дурна смерть. Тому я горілку ненавиджу, щоб ви знали.

І вона без паузи, без зупинки, розповіла про те, як уперше і востаннє випила на весіллі своєї однокласниці минулої осені. Та завагітніла, виходила заміж, кинувши школу, а тепер не знати де вона, десь виїхала з чоловіком та малим…

– У весільному шалаші – у вас роблять весільні шалаші? – гості сиділи тісно-тісно, один попри одного, і коли приходила черга вітати молодих, кожен ледве витикався, ставав перед молодими через стіл, залишав гроші на підносі – у нас гроші дарують не у конвертах, а відкрито, щоб усі бачили. Треба узяти з підноса стопку з горілкою, гроші залишити, тоді тост – і горілку до дна. Обов’язково до дна вихилити. Такий звичай. У вас не так?… Я стопку узяла, – каже Ольга, – сказала своє побажання молодим, трохи надпила й поставила назад. А мені звідусіль: ні-ні-ні, так не піде! Хто ж так щастя бажає?! Ти вже не маленька! До дна! До дна! Я й випила.

– І що?

– А нічого. Тільки противно, а так нічого, навіть не закашлялася. А тут Сашко підходить. Це однокласник мій, він зараз не Сашко, а Куля… Та це до цієї історії не стосується. Підходить до мене, запрошує до танцю. Я встаю, ми починаємо танцювати, і все нормально, як раптом наче злива почалася, усе навколо розпливлося й зашуміло. Я Сашкові пальцем: стій тут! А сама – попри танцюючі пари, попри якісь запитання до мене та смикання за руку, швидко-швидко звідти, з шалашу – й до хати. До чужої хати, у дальню кімнату. Сіла на ліжко. Добре, що не у печиво. Там на ліжку солодке печиво було в коробках. Добре, що я його вчасно побачила. Сиджу, а кімната крутиться перед очима, крутиться, крутиться. І сміх такий дурний з мене випорскує. А у дверях Сашко, одразу його впізнала, хоч він у темряві, світло з вікна йому у спину, але ж я бачу, що це мій однокласник. Запитує, чи все гаразд і як я себе почуваю. А я кажу: йди, Саню, танцюй. Я тут трохи посиджу. А він: ти, Ольго, більше не пий. А я йому: не буду більше, бо ще зіп’юся, з таким батьком, з такими генами… І сміюся, як дурна. Але пам’ятаю дотепер, що йому говорила. Мені, сказала, це не подобається, раз. А ще більше мені не подобається, що я піддалася на ці заклики: пий! пий! І от цього вже точно більше не буде, щоб мені щось не подобалося, а я зробила так, як більшість вимагала. Цього точно більше не буде. Це два. Ще щось сказала під «три». Щось там було, як «три». Забула.

Ольга нарешті замовкла. Трохи страшно було, що вона усе розповіла Романовій мамі. От хто просив? Сама виклала усе. А тепер Ганна Андріївна подумає, що чим горщик накипів, тим і смердітиме.

Але мама Романа сказала:

– А я знаєш, коли вперше напилася? Коли Ромко пішов до першого класу! Доросла тітка, а лише тоді вперше напилася. Але відтоді ні-ні. Тобто свою норму знаю. А тоді таке втнула… Розповісти?…

Вони реготали, як навіжені. Це була й справді кумедна історія.

І Ольга подумала, що вона неодмінно розкаже цій жінці про те, що насправді чоловік Ксюхи у тюрмі. Але потім зізнається, потім, не зараз. Досить на сьогодні відвертостей.

16

Зайшла на склад, притискаючи до себе два прозорих пластикових відра. Тару вони заздалегідь купили на базарі, а тоді наповнили варениками, залили смальцем. «Почекай тут», – сказала жінка з погано профарбованим волоссям та темними колами під очима. Ольга поставила відра на стіл, роззирнулася. На полицях, на стільцях, усюди були коробки з нокспреями, назолами, камітонами і фесталом, пакети зі шкарпетками і трусами, стоси майок і футболок, флісових та вовняних светрів, карематів, спальних мішків, рибних консервів, шоколаду та печива, клунки газет і в’язанка книжок. Верхня – збірка анекдотів.

– Так. Ти від Іри, правильно? – білявка згадала про Ольгу.

– Ні, я сама від себе… і від своєї… м-м… родички. Ми самі по собі.

– А… добре… я тебе сплутала… Вареники? Давай. Ми їх до холодильника, а завтра відправляємо на схід.

– А жіночі прокладки для чого?… у такій кількості? – Ольга кивнула на теку гігієнічних прокладок. – Ще й такого розміру?

– Це хлопцям у берці. Устілки. Не знала? Піт, вологу, все беруть на себе. Але й звичайні устілки є, он у куті. Слухай, ти дуже зайнята?

– А що?

– Треба ліки посортувати. Я усе поясню, приділи хоч півгодини…

Швидко схопивши, що треба робити, Ольга дві години працювала з волонтерами, веселими, енергійними дівчатами та жінками. У одній з них, життєрадісній гладусі, пізнала свою землячку – та балакала по-східняцькому. Достатньо було почути першу ж репліку: «Дєванькі, а де наші галубінькі рушники?»

Теж Ольга. Зі Сніжного. Збирається на схід, до Маріуполя. «Можу підкинути», – запропонувала вона. Коли? За два дні. Так дата повернення сама й визначилася. Романа додому не відпускають, ротації найближчим часом не передбачається… Закінчуються львівські канікули Ольги.

У волонтерки Ольги зі Сніжного немає фаланги мізинця на лівій руці. Це після полону, сказала вона. «Донські казаки» в першу ж ніч відрізали, ножицями. Знали, що волонтерка, тому й знущалися, допитувались, із ким працює, хто їй допомагає. А вона у Сніжному вже два роки як не живе, хоч прописка у паспорті й далі сніжнянська.

За останні місяці, розповідала вже у дорозі, щойно виїхали зі Львова (пізнього вечора виїхали, бо вночі траси порожні, легше їхати), навчилася того, у чому нічого не тямила раніше. Які характеристики має металошукач, чому не кожен ліхтар – тактичний, чим планка піккатіні відрізняється від планки вівера. Тепер вже й у мастилах до БТРів ого-го який знавець.

– А ти давно волонтериш?

– Я? – здивувалася Ольга. – Я лише вареників наліпила. І форму беушну один раз випрала. Цілу торбу дали, попросили попрати й повернути.

– Кожен колись із чогось починав… Нам у Маріуполі допомога потрібна. На тебе можна розраховувати?

Натиск у неї був будь здоров. Не давала часу на обдумування.

– У вас діти є? – уникла відповіді Ольга.

– Аякже, вже й не маленькі, тому й можу виїжджати. Я бібліотекар, від квітня помагаю нашим військовим. Добровольці потрібні… Дуже потрібні добровольці на місцях, розумієш? Я переважно за кермом, зібрали – повезли у зону.

– А що возите?

– Продукти, воду, одяг… Каски, броніки, розгрузки… До Львова за оптикою їздила, тут дешевше. Оптика дуже потрібна, прибори нічного бачення, тепловізори, біноклі… Що треба, те й возимо. А в тебе діти є?

– Я ще незаміжня. До мого хлопця можна буде щось завезти? До його підрозділу?

– А де він є?… А, знаю. Можна й туди. Наступного разу.

Крутила кермо, не замовкаючи. Говірка, весела, наче не було полону, наче мізинчик не схожий на зламану гілочку.

У підвалі сепаратистів вона сиділа з двома Валентинами, одна волонтерка, друга наче випадкова, обох били нещадно, знущалися. Потім витягли на задній двір, й звідти ті дівчата вже не повернулися.

– Перевели кудись?

– Навряд чи. Там розмова була коротка… До стінки – і у яму.

– Які Валентини, звідки?

– Одна з Маріуполя, друга, та, що волонтерка, з Хмельниччини, забула назву містечка.

– Із самого Маріуполя? Та, перша?… Чи, може, з якогось села чи містечка?

– Казала, з Маріуполя…

– А яка вона зовні?

– Яка… Побита, в синцях… Ти поспи, покуняй. Бо я так можу всю дорогу говорити. Мені вночі добре за кермом, я вже звикла. А як схочеш, то потім, коли приїдемо, познайомлю тебе з волонтерами… Музика не заважатиме?…

І Ольга справді задрімала. Під знайому, щемку мелодію, під хрипкий голос співака, їй завжди подобалась ця пісня, але вона не знала, хто співає й про що… Спочатку думала про Вальку і про те, чому ж вона не повертається. А тоді про фотоальбом з потертими кутами, який гортала у львівському помешканні, вдома у Романа, роздивлялась на його дитячі фотографії: він у мами на руках, беззубий грубасик; він у першому класі зі своїм товаришем Ромком Сиповим, обидва з букетами гладіолусів, трошки меншими за них, той однокласник зараз в учебці, теж незабаром їде на фронт; Роман-підліток притискає до себе мале чорно-руде песятко, у якому вгадується теперішня груба й сива Найда. Ольгу огортало теплом, коли вона бачила Романа маленьким, пізнавала його теперішні риси у дитячій припухлості щік, у кумедному чубчику, в юнацькій усмішці на заліпленій снігом мармизі на тлі зимових гір (впав у кучугуру?… кидався снігом?…). Мама Романа, мабуть, вже тоді стукала у двері його кімнати, перш ніж зайти, як не заходила без стуку до кімнати молодшого сина, а Остапу лише чотирнадцять… Ольгу дивувала ця повага, це визнання території підлітка. Як і обов’язкове вранішнє «Доброго ранку!» і поцілунки на порозі. Ользі здавалося, що Остап її не сприймає, він уникав її та відмовчувався, а учора, перед від’їздом, приніс три моделі гоночних машинок зі своєї колекції – для племінника Артема, а хто він йому? Остап його ніколи й не бачив… Колись треба буде показати Артемкові Карпати… Нехай його теж приголомшить ліс у горах, запах опалого листя, ці дерева у небо, дивні, ніколи не бачені дерева з гладенькими синіми стовбурами. Буки. І білі пахучі гриби. Удома такі не ростуть, і немає таких дерев з блакитною матовою шкірою. Мама Романа сказала: я ліс будь-якої пори люблю, а осінній – й поготів. Ользі це слово сподобалося, вона його собі забрала. Говорила згодом: від запаху лисичок у носі так добре, а від білих грибів й поготів…

17

Нова амуніція українських бійців: форма чеська, каска італійська, берці канадські, наплічник польський, казанок, ложка, горня – вітчизняні. Берці, щоправда, ношені, але це не суттєво, ноги в них чуються, наче у домашніх капцях. Ніде не тисне, не муляє, і розміри – будь-які. «Шикарна круть!» – радіють хлопці, розбираючи взуття. Гігантська пара залишається без господаря, вона тепер – об’єкт захоплення та жартів, хлопці регочуть, передаючи її з рук у руки. Боєць з виразним довгим чубом – русявий Пенцак – поставив «кораблики» у траву, запхав у них ноги, вимахує руками, як той млин, дуріє: де такого Гулівера знайти? Таких ніг не буває!

По спині Романа, в улоговині, котиться лоскітлива крапля поту. Він відвертається, щоб не бачили його обличчя. Ніхто із цих хлопців Лома не знав, ніхто не бачив його цивільних вірних кросів, десятки разів перемотуваних пакувальним скотчем. Вони служили йому до останнього дня. «Мої валізи», – називав він їх. І от нарешті знайшлися берці для Лома, а Лома немає.

Ця війна ніколи не закінчиться. Вона й без початку. Навіть якщо всі переб’ють одне одного і залишаться двоє, то немає певності, що один з них раптом не скаже: «Лєший, ти?» – і врятує колишнього побратима, щоби потім і далі з ним воювати, бо хтось третій вперто пхатиметься між тими двома, користаючись із їхньої ворожнечі. Це криваве шоу не закінчиться, крапка не буде поставлена, протистояння триватиме вічно, аж поки хтось, можливо, не герой, можливо, навіть дитина, відкриє нарешті таємничу істину, яка виходить на поверхню, не ховаючись, як гранітний щит, але залишається непрочитаною дотепер підказкою на кам’яній сторінці землі. Поки не знайдеться хтось, кому вдасться зняти закляття із зачарованої країни Кам’яних Могил, під якими знайшли вічний спокій воїни минулих століть.

Новий старий знайомець Романа – той самий Апостол, Божа людина, вони тепер, після Іловайська, в одному батальйоні.

– Для чого усі втрати? – запитує його Роман. – Ці жертви, жорстокість і несправедливість?

– Щоб зло стало видимим, – каже Апостол. – Воно за звичайних умов ховається, вдягає маску, рядиться у білу одежу, і лише за найжорсткіших умов показує своє рило. Щоб ми упевнились, щоби не мали сумніву: це воно і є. Щоб не вагалися, розумієш?

Апостол випромінює спокійну впевненість. Ми з усім розберемося, каже Апостол, дізнаємось про усіх, хто роздмухав війну, і як саме це сталось. Визначимо причини й співставимо їх із наслідками. Поки цього не зробимо, ми, як ті двієчники, не зможемо перейти до наступного класу. І пам’ятатимемо усіх своїх героїв. І залишимося у цій війні людьми. Це дуже важливо – залишитися людьми.


…Після Іловайська їх зібрали тут з різних частин та батальйонів, нові підрозділи переформатували, перетасували. І тепер готувалися перекидати під Маріуполь, поблизу Широкиного. Залишалося зробити ще одну справу: коридор для цивільних, допомогти їм вийти зі селища, покинути зруйновані домівки. Розмови точилися навколо Маріуполя, про те, що здавати його у жодному випадку не можна, теревенили про безглузді накази і застарілу техніку, та що там застарілу! Нерідко – справжній мотлох, а не техніку. Про тих воєначальників, хто давав накази… Або навпаки, зволікав і не давав, хто боявся свого шефа більше, аніж сотень смертей своїх підлеглих. Про армію, яка тримається зараз, як і усе в країні, на звичайних людях – механіках, учителях, торгових агентах, викладачах та студентах, лейтенантах та капітанах. І що усі, хто гине на полі бою, перетворюються на ангелів.

Із колишніх знайомих Роман тут побачив лише Цицерона, той зрадів, бо роботи було вище голови. Своєю особливою говіркою на-ух-х-х-я Цицерон повідомив, що «Ліку» занесло до медиків, що той «хаммер» тепер возить поранених до госпіталя в Артемівськ, тягає ліки, обладнання… Батя у київському госпіталі. Важка травма хребта. Корнет наразі не озивався, не давався чути, загубив, мабуть, у тій колотнечі мобілку. Але Роман не сумнівався: із Корнетом усе має бути добре, ногу йому вже прооперували, закували в апарат зовнішньої фіксації… Він одужає.

Роман пройшов між деревами до наметів. Новоприбулі розбирали й чистили зброю, обмінювалися новинами, знаходили привід посміятися, особливо над смертю, над нею лахали із особливим завзяттям. Той чубатий Пенцак розказав анекдот про смерть з косою, що приносила мужику записки. Якийсь клаповухий, його називали Батон, відповів старим анекдотом про маленьку смерть, що прийшла по канарку. Пенцак вже було сапнув повітря: а чули про?… – як оповідачів присадив чоловік, схожий на Міхалича. Чорне обличчя, задубіла шкіра.

– Заткайте фонтани! – сказав. – На чому ми зупинилися минулого разу?… – Й сам відповів: – На тому, що для бійця найголовніше – навчитися входити у стан бою. І виходити з нього. Отже…

– Хто це? – запитав Роман хлопчину поруч.

– Кабул.

Афганець. Може, знав Міхалича, може, знав його ще як Лєшого. І того Сохатого з зеленки теж знав…

– Коли входиш у стан бою, – провадив тим часом Кабул, – маєш подумки себе поховати. Обрубати всі ниточки, які пов’язують тебе зі світом. Бо інакше будеш вразливим та слабким…

Кабул розповідав, як поводитись під час зачисток у місті. Наводив приклади. От кошеня у шафі: якщо нявчить за зачиненими дверцятами – це стовідсоткова підстава, відома ще з Афгану, навіть не сумнівайтеся; тільки-но спробуєш вивільнити в’язня – вирушиш на небеса разом із тим кошеням. Бо у шафі на тебе чекає – й до ворожки не ходи – розтяжка і граната «Ф-1».

Роман знову опинився у тій самій точці, при знайомих розмовах. Він рухався по спіралі – куди?

Увечері сиділи у наметі навколо буржуйки, ночі стали холодними, на ніч напалювали. Бляшана труба виходила вгору, під дах.

Пенцак ще той балакун. Розповідав, як генерал такий-то, паркетний служака й тиловий щур, приїхав вчити їх батьківщину любити. А до нього в усіх одна лиш справа: зброю дайте! Українці готові вмирати за свою землю, але не готові бути гарматним м’ясом! А той вдає, що не чує – своє бубонить про патріотизм, про самовідданість. Наче діжки порожні дорогою котить. Гугнив, гугнив, як раптом тиць – у його об’ємне черево вперся ствол від автомата. Це командир батальйону не витримав. Їдь, каже, звідси, такий-розтакий, бо пристрелю й скажу, що це діло рук сепаратистів.

Генералу й мову відібрало, гайда телефонувати нагору. Так, мовляв, і так, мені тут погрожують! Пристрелити обіцяють! – Хто погрожує? – на тому кінці зв’язку. – Прізвище? – Генерал із готовністю: такий-то! – А генералу у відповідь спроквола: – А, цей… Він якщо сказав – так і зробить…

Під Маріуполем знову колотнеча. Українські сили відбили наступ на місто, бої тривали саме там, за тринадцять кілометрів, у селі Широкиному, куди перекидатимуть днями підрозділ Романа. Під Маріуполем панує піднесення, командири схвально оцінюють перспективу режиму припинення вогню, але уточнюють: якщо йдеться про обмін полоненими та перегрупування сил. Якщо ж це буде тривала позиція зі спробами домовитися про автономію та амністію для бойовиків, то ставлення до цього – різко негативне.

18

Павутиння зблискує у променях призахідного сонця, летить у повітрі, снується у траві, у незібраному бадиллі сухої кукурудзи. Роман зняв липучі нитки з вій, з брови, розрубаної навпіл, вона зрослася трохи неправильно – залишився червоний рубець посередині. Цей шрам тягнувся вгору на чоло і донизу, аж до підборіддя. Справді, як казав Корнет, залишиться на все життя.

Із поля видно дахи крайніх хат селища, чи то Червоного Партизана, чи то Червоного Комунара. Неймовірно, скільки тут містечок, селищ та сіл, перейменованих колись на радянський лад, із втраченими споконвічними назвами: Покровське, Малиновка, Ключевське… Про це теж свого часу розповідав усезнаючий Лектор, згадуючи про Маріуполь. Його місто 1989 року повернуло собі своє ім’я – після того, як кілька десятиліть називалося Ждановим, на честь того Жданова, переслідувача культури та прихильника «заградзагонів». Однак ані мама Лектора, ані деякі її ровесники так і не навчилися називати місто Ждановим, воно для них завжди залишалося Маріуполем.

Коридор для цивільних. Просто у полі. Бо дорогу обстрілюють, там не пройти. Сапери знімали розтяжки, знешкоджували протипіхотні міни. Уночі Роман ще з кількома бійцями протоптував стежки для машин та людей – просто у соняшниках та кукурудзі. А нині тим коридором почали виходити й виїжджати біженці.

У скісних променях сонця вже пропилюжили стернею з півтора десятки легковиків, збираючи на бокові дзеркала та антени срібло вересневої павутини. Допотопний жигуль-копійка, ледве долаючи перешкоди, чіпляючись за усі горбки своїм іржавим днищем, застряг на ділянці Романа. Той заходився штовхати, пересунувши автомат на спину. За кермом червоновидий дідуган тужився, припавши до керма, розлючено вдивлявся перед себе крізь окуляри, підмотані синьою «ізолєнтою». Салон був напхом напханий пасажирами та речами: старша жінка попереду, завалена клунками, ще одна позаду, середніх років, навколо неї діти – два хлопчики-підлітки припали до вікон, дівчинка років п’яти з булькатим песиком на колінах, той спочатку видався Романові іграшкою. Жигуль, нарешті, здолав перешкоду, пахкнув вихлопом в обличчя, рвонув уперед – пилюка з-під коліс покрила Романові берці.

Помітно танула прозора дзвінкість у повітрі. Замість неї розливалася тривога, її відчування зависало у пониззях білими клаптями вечірнього туману. Спочатку видавалося, що це непогано: туман слугуватиме прикриттям для ходаків. Вони тягнулися за автівками, йшли квапливо, не озираючись. Сунули збитою, зосередженою колоною демонстрантів. Із наплічниками, клунками, торбами. Мовчки. Пхали дитячі візки з речами перед себе, тягнули кравчучки. Перехняблені рипучі колеса вгрузали в землю, застрягали у стерні. Малі діти у шапках, вбрані з розрахунком на холодні ночі, з улюбленими іграшками в руках та за плечима. Похмурі жінки невизначеного віку. Багато старших людей, поміж них високий дідуган у спортивних штанях, у піджаку зі значком ДОСААФ на лацкані, в кедах, із довгою міцною парасолею замість ціпка. Миготять запалені очі, бруд під нігтями, рожеві щічки, ляльки під пахвою, яскравий манікюр, книжки, перев’язані мотузкою, три пляшки горілки «Московская» у прозорому пакеті… Чоловік із кущавими сивими бровами сапливо хапає повітря, у нього бронхіальна астма. У грудях грає орган. Роман тримає його речі, поки той шукає по кишенях таблетки…

Із боку селища, попри домовленості, починають пострілювати, наразі навмання, попереджувально. Обумовлений час добігає кінця. Ходаки додають у темпі, хтось падає, скрикуючи. Хтось на нього натикається.

Туман збирається у довгі пасма, клубочиться, вихоплюється віхтями – поріділа колона заходить у стовпи туману й виходить із них, виносячи його клапті на плечах, аж нарешті усе навколо затягує рухливою імлою.

Постріли набувають загрозливого звучання. Там, де стріляють, мабуть, вирішили, що тут пускають димові шашки, готуючи сюрприз.

Роман знає, що робити. Жодного наказу не потрібно. Тут вже ніхто не скаже: спостерігати, стояти, триматися. Тут усе зрозуміло.

Тримайтеся за руки, каже Роман у сіру повсть. Бере когось за руку, та відсмикується, а тоді сама шукає його, стискає – шорстка суха долоня, чоловіча чи жіноча, не розбереш. Там, у драглистому мороці люди беруться за руки, щоб не загубити одне одного. Роман йде навпомацки, притримуючи автомат на грудях. Позаду гамір, паніка росте. Лунають розпачливі зойки. Куди ми йдемо? Хто нас веде?

Просто довіртеся мені, озирнувшися, каже Роман. Просто довіртеся.

Рука у його долоні безвільно здригається, але не виборсується. Усі сподівання на те, що там далі, по ланцюжку, не розтиснуть рук, не загубляться у цьому суцільному мороці. Хтось все ж не витримує, зривається з місця, біжить із криками, збиваючи інших із ніг. Хтось із гучним віддихом крекнув, хтось скрикнув – й замовк. Того панікера, мабуть, зупинили, може, й той дід-досаафівець своєю довгою парасолею.

Туман загус, зупинив будь-який рух, він плутав ноги, заповзав у розчахнуті роти, набивався у легені, заважаючи дихати. Щільний натовп зупинився, готовий запасти в остовпіння або ж зірватись у крик. Аж раптом сонячний промінь, слабенький і кволий, пробив брудне марево, за ним ще один, і ще – вони торкнулися облич. Люди ожили, скинули зі себе заціпеніння. Роман побачив попереду Пенцака – і передав йому живу вервечку далі, а сам повернув назад, на свою ділянку, за яку він відповідає.

Там тримався туман. Звіддалік чулися голоси та дитяче квиління. «Сюди! – гукає Роман. – На мене, сюди!» І чує свист, й розрив снаряду десь поблизу.

Насувається сіра холодна мана.

«Сюди! – гукає Роман. – Сюди!»

Скупчення туману сповнюється голосами й рухами. Але нікого не видно. Роман водить руками в імлі, ні на що не натикаючись. Його охоплює розпач, звідкись заносить димом, сигаретним димом. Хто тут курить?

– Гей, не дрейф, – голос Валіка й короткий смішок. – Прорвемося.

Повз Романа пролітає збитий нігтем недопалок. Рука Валіка, його жест.

– Валіку, ти?!

– Та все-все! Не кіпішуй.

Хтось заступає дорогу. Хтось стоїть проти нього, за імлистою завісою. Якась світла постать.

– Тихо! – голос Міхалича. – Слухай повітря!

– Праворуч! – попереджає Лектор.

– Хлопці! – Роману перехоплює горло. – Хлопці…

– Тільки от давай без цього! – прикрикує Корнет. У його руці похитується велосипедний ланцюг, розповідав колись про махачі на районі у себе в Харкові, з такими-от ланцюгами. Де він узяв його? Як він сам тут узявся?

– Корнете, ти ж у госпіталі?

– Я тут! – майнула тінь. – Чи тобі повилазило?

Білий ангел на мить проступає з туману. Сяюче мерехтливе видіння.

Хлопок віддалік – і свист… Усе ближче. Уже й протяг у повітрі.

Роман летить на землю, його хтось пожбурив щосили. І наче накриває згори непроникним щитом сталевого туману. Стерня коле обличчя, Роман чує знайомі звуки – наче по броні цінькають кулі чи осколки. Свист. Це гуляє у повітрі велосипедний ланцюг. Хлопці десь над Романом стиха перекидаються словами, короткими репліками, подібними на команди. Ані слова не розібрати.

А тоді тиша.

Роман бачить: у холодній сутіні сяє біле видіння. Це ангел або жінка, обриси мерехтять. Над головою – срібне сяйво.

Я помер, думає Роман.

– Чорта лисого! – сміється Корнет.

– Відходимо, – попереджає Міхалич.

– Ти залишаєшся, – нагадує Лом.

– Розплющуй очі, – наказує Міхалич.

– Розплющуй очі, – повторює Валік.

Роман робить те, що вони сказали. Валіку, думає він, у мене твій зошит.

– Я знаю, – відповідає Валік.

19

Їдуть на Маріуполь із таким настроєм, що звідти не вступляться, на підході до нього зариються в землю, вгризуться, як ті тетраподи у ґрунт, а міста не віддадуть. Їдуть уночі, у звичайному автобусі, колишній маршрутці, навіть номеру на бічному склі не зняли. Хлопці сплять, похиливши голови, а хто не спить, вдивляється у ніч та у свої думки. Роман сидить поруч з Апостолом, той розмірковує стиха:

– …ті, що відреклися, повернуться. Саме вони згодом будуть найбільш відданими. Таке вже було.

– Коли? – запитує Роман.

– Давно… Людина – сильна істота, але вона й слабка. Вона може не раз і не два відректися, а потім гірко покаятися і любити, щиро любити. Може пройти шлях апостола Петра, який тричі відрікався від Христа, а згодом став одним з його найближчих послідовників.

– Ти у це віриш?

– Я знаю. Є речі, які не потребують віри, це просто знання. Розумієш?

Роман погоджується, він розуміє. Він ще не розповідав Апостолу про свій дар, хоча, може, він його вже й позбувся, хтозна. Для чого йому цей дар, він теж іще не втямив, залишає цю загадку на потім, на після війни.

– Я знаю, що ті, хто щиро заплутався й збився з дороги, вони мають пройти свій шлях і повернутися, – стишує голос Апостол.

– Це було б диво.

– Звичайне диво, зауваж, Французе, – каже Апостол.

– Слухай, – Романові раптом сяйнула думка, він повертає голову до Апостола. – Тебе насправді як звати?…


За тисячу триста кілометрів одна від одної, кожна у своїй частині країни одночасно прокидаються мама Романа і Ольга. Ганна Андріївна встає, прочиняє кватирку, пускає до кімнати повітря нічного міста. Чоловік схропує, перекидається на другий бік, підпихає долоню під щоку, він зараз схожий на повнолицього сивого хлопчика.

Ольга слухає ніч, відкинувши ковдру, тримаючи руку нижче пупка. Уздовж її сяючого живота проходить світла смуга Чумацького Шляху. Під долонею гаряче. Там починає свій путь Божою дорогою нова зірка галактики. Вона вже існує, крихітна, наче зернятко, вона посилає ледь чутні сигнали й випромінює тепло. Ольга накрила її куполом своєї долоні й прислухається до цього тепла…


– …Петро? – запитує Роман. – Тебе звати Петром?

– Ні, – скидає брови Апостол, – звідки ти взяв?…


Серпень 2014 – лютий 2015

Примечания

1

Місцева назва черешні. (Прим. ред.)

2

Вірш С. Жадана. (Прим. ред.)


home | my bookshelf | | Маріупольський процес |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 6
Средний рейтинг 4.5 из 5



Оцените эту книгу