Book: Гордієві жінки



Гордієві жінки

Жанна Куява

Гордієві жінки

Купить книгу "Гордієві жінки" Куява Жанна

Передмова

Всесвіт хутору очеретянок, або Кримські елегії Жанни Куяви

Жили собі три сестри-відлюдниці. У невеличкому селищі Приграддя, що розкинулося на березі неназваної ріки, неподалік неназваної столиці, у своєму власному світі, куди чужим – зась. А чужі не дуже туди й поривалися, у ту заколисану тишею глушину, сполохаєш яку – враз накриє рясним непроглядним дощем. І так щоразу. Відьмацьке місце… Вигадане автором місце, просто як маркесівське Макондо, чиє буття інколи відчувається реальнішим за направду існуючі місцини…

…І була в тих сестер таємниця, що ховалася в червоній кімнаті їхнього старого помешкання, успадкованого від діда Гордія в радянському «триквартирнику». Після заміжжя старшої сестри Софії близнючки Лія та Мія зосталися зовсім самі у спорожнілому родинному гнізді. Та насправді будинок, розділений на три оселі, ніколи не буває порожнім, він повсякчас оживає сестриними привидами-споминами про тих, хто колись жив і помирав у цих стінах. І, звісно, тишею. «Іноді хочеться стати тишею. Щоб нікому не заважати. І щоб стати німою та глухою – то найвірогідніше. Тиша майже всіх і завжди влаштовує, вона імпонує, магнетизує – чи та, що невідчутна, чи та, що вчасна, або за всяких умов бажана. Як ні, то її легко прогнати, зронивши бодай звук. Якби жінка була тишею…» – потай розмірковує Лія, наймовчазніша з трьох сестер. Кожне її слово – як зізнання в любові. Спочатку несміливе, з численними знаками питань, трикрапками, багатозначними «мабуть», «якби», «поки» та «невідомо». Але любов струменить звідусіль, вона множиться й зростає – і зрештою отримує… імена. Оживає на сторінках книги. Так, це Жанна Куява. А вона не вміє писати інакше.

Відтак «Гордієві жінки» – роман напрочуд атмосферний, витончено-чуттєвий, певною мірою навіть споглядальний. Роман, що потребує неспішного читання й повного занурення. Роман про повернення у власне дитинство та батьківський дім, де чекають спогади – світлі і прикрі, забуті і незабутні, зрозумілі й утаємничені. Зрештою, роман про подорож, котра дасть відповіді на найбільш сокровенні запитання або ж додасть іще більше запитань… Схоже, це найбільш зрілий, осмислений і «дорослий» твір письменниці. Тут немає гонитви за сюжетними перипетіями, натомість є непереборний потяг зрозуміти і прийняти себе, свою родину, свій справжній дім. Навіть найприскіпливіший читач не знайде тут нічого випадкового – червоні маки, загублені сережки, хлопець на ім’я Айдер… Виразно, до болю щемко й ностальгійно прописаний Крим, що виринає з минулого і вплітається в сьогодення. І той «триквартирник» з червоною кімнатою – як цілий всесвіт, що його хочеться не просто читати, а проживати нарівні з такими самобутніми речами, як «Убити пересмішника» Гарпер Лі й особливо «Сто років самотності» Ґабрієля Ґарсія Маркеса. Принаймні так мені це все відчулося і пережилося…

Тож налаштовуйтесь на неквапливе читання за горнятком м’ятного чаю і відкривайте цей чарівливий новий світ, створений Жанною Куявою. Чому саме м’ятного, спитаєте? А почніть читати – і зрозумієте!

Вікторія Гранецька

* * *

Зі скромною присвятою «моєму» Криму…

Якби ми знали все про своїх рідних, то проживали би життя геть по-іншому.

Із щоденника Лії, березень 2013 року

Розділ І

Хутір очеретянок

1

Ця тиша вражала. Навіть пекуче жалила, як те робить літнє передобіднє сонце, коли ненароком поцілити в нього небажаним поглядом. Так блискавка сліпить зір, а грім приголомшує слух, якщо стояти просто голого неба серед розгонистого пастівня. Але нині про це і не йшлося – був сонячний безхмарний жовтень, а довкола височіли розкинуті зиґзаґами пишні липи, підхмарні клени, кудлаті вільхи, розбуялі дуби…

Жителі селища Приграддя[1] вважали себе городянами передусім тому, що жили недалеко від самої столиці. Стріхи їхніх невиразних хат і гострі дзьоби брунатних дахів багатоповерхівок стриміли поодалік, ген за річкою по той бік. Лише єдиний пристаркуватий продовгуватий «триквартирник», як жартома називали його мешканці, розкошував на цьому березі в затишних обіймах рудоволосих та червонооких, струнких і опасистих дерев та кущів. «Забуте місце, закинутий хутір», – сказав би хтось гостріший на язик. Та не було тут зараз подібних сміливців.


Лія почувалася саджанцем, що його тільки-но встромили в землю: він спрагло прикипає до землі й уростає в неї, тішачись, що нарешті втрапив у довгожданий ґрунт, боїться ворухнутися, аби нічого в тій розкоші не зруйнувати. Дівчина малася так, ніби стовбичити нерухомо вже котру хвилину було надважливо для самого життя, або ж про це попросив хтось із найрідніших. Ніколи дотепер, як зауважила вона, тиша в цих краях восени не була такою виразною та відчутною. Лія спершу навіть вуха прикрила – таким незвичним видалося їй оте безвітря. Здавалося, барабанні перетинки луснуть від незвичних відчуттів – тихо було так, що попервах аж стискало скроні. Пізно ввечері з цього приводу Лія, котра завше у всьому сумнівалася, чи радше не була впевнена, напише в щоденнику:

Іноді хочеться стати тишею. Щоб нікому не заважати. І щоб стати німою та глухою – то найвірогідніше. Тиша майже всіх і завжди влаштовує, вона імпонує, магнетизує – чи та, що невідчутна, чи та, що вчасна, або за всяких умов бажана. Як ні, то її легко прогнати, зронивши бодай звук.

Якби жінка була тишею…

Тоді ніколи не була би зайвою…

Мабуть.

Якби й мені почуватися тишею…

Хоча б іноді…

Як не вродилася такою, то стати…

Якби.

«Може, то неспроста, може, натяк на щось? – кинула дівчина думкою в недільну ранкову незвичність. – Може, має статися щось гарне?… Або… просто… щось… має… статися?…»

Все, що допіру оточувало Лію, зокрема тиха і тепла погода, було її домівкою, котра рік у рік невтомно дивувала дівчину. Водночас то був реальний, хоч і здичавілий хутір, який про себе дівчина так і називала «Хутір очеретянок». Про малих непримітних однотонних пташок, що звалися великодзьобими очеретянками, Лія дізналася нещодавно. А от «посестер» цих таємничих пернатих, ставкових очеретянок, бачила не раз на власні очі: вони гніздилися в очереті на річці, неподалік від їхнього триквартирного будинку. По книжках писали, що «великодзьобі» можуть похвалитися хіба незвичайним співом, якого Лія, певна річ, не чула, але саме цих пернатих вважали найзагадковішими пташками на світі. Може, тому дівчина вимислила, що і вона, і її сестри є не менш загадковими для оточення, ніж для самих себе. До того ж дім, де жила свої двадцять сім літ, таїв чимало непоясненностей. Звідси й назва «Хутір очеретянок». Пташок Лія дуже любила, до таємниць була байдужою, тому й жила, нічого не змінюючи у своєму житті й ні до якої родинної правди не дошукуючись, допоки не настала сьогоднішня неділя.

Лія стояла завмерши і заплющивши очі. В уяві виникла чудернацька картина: тиша явилася їй велетенською диво-птахою з вродливим дівочим обличчям. Розкішні шати вкривали її пташину спину, а лице мало дитинний вираз. Буцім була ця птиця, мов незріла дівиця, закохана. І не в когось, а в щось. У тутешню місцину. Любов же, як відомо, всяке обличчя на зворушливе й раниме переінакшує. А ще – на світле й вродливе, таке, що дивує, ба навіть вражає.

Прегарна пташка не вперше явилася Лії. Бувало, дівчина бачила, як птаха обіймає міцні дуби, розчісує гриви шипатим[2] вербам, кучерявить гілля крислатого жасмину або утеплює ледь помітні стежки сосновою хвоєю, присипляє річкову воду… І нікуди не квапиться, й ні за чим не журиться. Мириться з усім і ні з ким не свариться. З вітром, що не раз уривається у її володіння, тиша кокетливо заграє, домовляючись про здибанку[3] іншим разом, голосних непроханих гостей – зайшлих мандрівників і пияків – раз у раз зустрічає непроглядним дощем, тож чужинці й не зариваються, нарікаючи, що то – «відьмацьке місце», хоч і красиве. Відпочити із шашликом та горілкою-коньяком попід розгонистою крівлею ясена, що мив-не переставав свої «ноги» в ріці, можна було би на славу. Втім, щоразу, як на те, – негода.


Одно слово, ця дивакувата велет-тиша бувала в Ліїній уяві ким завгодно й творила що хотіла. А нині, примостившись у колисці з міцної крони густолистого в’яза, прикинувшись нахабною крадійкою нечастих тепліших променів, птаха намірилася пильно стежити за мешканцями своїх чудернацьких малолюдних володінь.


– Ліє! – почулося здаля – і дівчина розплющила очі.

Образ «вродливої» пташки розтанув, коли обернулася – назустріч летіла вихором її сестра-близнючка Мія.

– Софія телефонувала, десь за годину вони із Семеном будуть у нас! – жваво підскочила до сестри, повідомляючи добру новину.

Лія цілковито повернулася зі своїх тихомирних уявлень у теперішню коловерть. А саме коловерть завжди розгулювала побіля її молодшої на сорок хвилин сестри. Так було змалку. Де Мія – там вітер і шквали, галас і крик, регіт і грюкіт. Так було, так є і дотепер.

«Стриж, – усміхнулася про себе старшунка.[4] – Така ж галаслива й прудка, як стриж, – згадала Лія одну з найшвидших у світі пташок. – Хоча літає Мія як ластівка, красиво і з блиском», – укотре запримітила й виснувала.


За мить, коли сестра стояла поруч, Лія, дивлячись угору, промовила до неї тихо-претихо:

– Ти це чуєш, ластівко? – саме так зазвичай і зверталася до сестри-близнючки.

– Що? – так само нишком постаралася мовити Мія, але в неї вийшло геть інакше – голосніше й удавано, а не правдиво.

– Тишу, – прошепотіла Лія. – Слухаю її, не наслухаюся, – аж прицмокнула губами, зімкнувши при цьому повіки.

Мія звела брови, вдаючи серйозну.

– Тишу? – перепитала. На хвильку замовкла – і вистрілила сміхом, мов конфетті з феєрверка: – Ліє, руда моя бестіє, ти невиправна! – заляскотала.

Лії здалося: все довкіл нині розгнівалося на її необережну й галасливу сестрицю. Диво-пташка, мабуть, аж підстрибнула у своїй колисці на котрійсь із в’язевих верхівок, зачувши несподіваний вереск. Тому старша із сестер хутко запропонувала метушливій близнючці прогулятися до річки, й вони обоє вийшли за похилені ворота просторого подвір’я.


Вони жили так, ніби справді були ставковими очеретянками. Бо про сестер Лію, Мію і Софію мало хто що знав. По тому, як померли їхні єдині родичі – дід Гордій, баба Устина й мати Марія, дівчата лишилися самі на відлюдькуватому, хоч і живодайному острові невеликого й густо озелененого селища. Тож нині дівчата знали хутір, на якому жили, ліпше, ніж самих себе. І не сказати, що сестри не виходили в люди, чи не купували харчі в магазинах, або не їздили «в центр» столиці, не навідували кінотеатри… Все це було у їхньому житті, але все це не було їхнім життям.

Вони мало спілкувалися між собою і так само рідко контактували з оточенням. Через це хтось прозивав їх монашками, хтось дивачками, але найчастіше про сестер на прізвище Маковій казали: зашугані[5] дідом онучки.

Його ж, дідовим словом – «зашугані» – й обзивали.

Свого часу трійко сестер вивчилося заочно на вчительок. Відтак Софія проводила уроки вокалу – винаймала кабінет у місцевій музичній школі. І малювала. Але то – для себе.

Лія навчала учнів початкових класів у селищній школі, а Мія… А Мія, хоча й отримала диплом учителя, досі шукала справу свого життя, змінюючи одне захоплення на інше.

Дім, чи радше квартира, де вони мешкали, належала предкам, котрі теж колись учителювали. Молоді й перспективні педагоги – Устина, у дівоцтві Лозова, вчителька молодших класів, та Гордій Маковій, дипломований фізик, – приїхали в Приграддя з Волині з трирічною донькою Марією. Немісцевому подружжю виділили державне житло в учительському, як його називали, будинку. У двох квартирах з окремими входами жили інші родини вчителів, а в середній, теж із власним «під’їздом», – пара Маковіїв. Через роки їхня талановита до співу донька Марія вивчилася в столичній консерваторії на вокалістку й зробила шалену, за словами родичів, кар’єру, виступаючи по всіх країнах бувшого СРСР. Ще, наскільки знали жителі Приграддя, вона народила трьох доньок, але виховувати їх довелося дідові-бабі, бо Марія безнастанно гастролювала.

То все було відомо зі слів, зокрема, Устини Костянтинівни, котру саме так усі називали, поки пам’ятали. Навіть внучки іноді забували, що їхня баба Устя вже не строга і взірцева вчителька в школі, а літня домогосподарка на пенсії. Ім’я по батькові причепилося, ніби краватка, котру до смерті не знімав, і до діда Гордія Васильовича. Родичі-вчителі – то вам не просто родичі, тим паче, за радянських часів.

А матір Марію діти бачили лише кілька разів – вона влітала розфуфиреною,[6] як казав дід, павою у їхню «глушину» й так само хутко звідти вилітала. Востаннє приїхала додому… помирати.

Діда з бабою немає, якщо точно, вже років сім. А приватизований дім, чи, правда, квартира, зосталася. Довший час у занедбаному «триквартирнику» ніхто, крім сестер, Маковій не жив. Але днями почали навідуватися незнайомці. Дівчата їх досі не бачили, але чули через стіни, що, як відомо, теж мають вуха.


– Гарна ця осінь, – слабко промовила Лія, примощуючись на грубезний прикорінь старого ясена, що мочив свої «п’яти» в тихій безшумній воді. Дівчина біло позаздрила цьому скривленому розкушняці,[7] бо сама обожнювала ходити босоніж і робила це майже до самісіньких снігів.

«Аж-ня[8] шкода, що сьогодні неділя й приїдуть гості, так би бродила зараз босяком по берегу», – випурхнула й відлетіла геть жвавою птахою Ліїна думка.

Дівчина була вбрана в довгу, до п’ят, малахітову спідницю-плісе з цупкої шерсті в розкидані по всій довжині малопомітні тьмяні ромби, у коротку теракотову тужурку з неміцного шкірозамінника, на ногах мала рижі черевики на товстих підборах із темно-зеленавими – у тон спідниці – шнурівками. На її шиї була цеглова з квітчастим візерунком українська хустка. То – ще бабин подарунок.

День був недільний, сестри виглядали довгождану гостю, тож нарядилися із самого ранку.

Лія, хоч зовні була яскравою і примітною, поводилася, як завше, скромно й нерішуче. Здавалося, ця дівчина без застороги й крок ступити боїться, бо так у всьому, а найбільше в собі, сумнівалася. Навіть тепер, коли захотіла, як ніколи раніше (чи не для цього ця неділя така тиха?), поговорити з Мією, трималася тихо й обачно: слова добирала, думки, мов борошно через сито, просіювала, аби нікого не образити, сестру не роздратувати, себе не скомпрометувати.

– Гарна ця осінь, правда? – перепитала сестру-близнючку – не знала, з чого почати балачку, що вихвачувалася з неї, як із хмиззя вогонь.

Мія тим часом не зважила на запитання сестри, бо знічев’я взялася кружляти по берегу, наспівуючи англійською (сама переклала) народну пісню «При долині мак, при широкій мак».[9]


– Не думала, що так сильно все це любитиму, – знову звернулася Лія до Мії, хоч сама дивилася вдаль, задумано обпершись у стовбур. Вона часто так робила: вглядалася в те, що ледь виднілося. – Чи ні, – виправилася, – що коли згадуватиму дитинство, відчуватиму, як сильно насправді я все це любила й люблю, – чітко додала, хоч і неголосно.

Лія мала на увазі, що рідне, вочевидь, дається людині взнаки саме так: дивишся на щось із минулих років і згадуєш себе в тому часі, згадуєш і дитинієш, дитинієш і малієш. Коли малієш, то по-особливому зворушливо почуваєшся, відтак розумієш: любиш те, про що згадуєш. А те, що любиш, те сприймаєш за рідне. З чим ріднишся, те любиш. Тому рідне – то завжди любиме.

Але сестрі вона цього не сказала, лише запитала, не зводячи погляду з далини.

– А ти?

– Що я? – перепитала Мія, далі мугикаючи пісню під ніс. Попри дзеркальну схожість із сестрою, вона була вдягнена геть інакше – у все чорне й шкіряне. Співаючи восени весняно-літню співанку, та ще й англійською, вистукуючи народні мотиви підошвами стильних ботів чоловічого крою, закидаючи раз по раз продовгуватими полами доладного піджака з гострими широкими комірами й ляскаючи долонями по приталених лискучих штанях, вона скидалася на іноземку, яка приїхала в Україну вивчати звичаї та культуру. Ці поєднання, на перший погляд, здавалися несумісними, дисгармонійними, недоречними, сміховинними. Та вже за кілька хвилин погляд ніби прикипав до цієї дівчини. Мія чарувала не тільки розкутими рухами, яскравою вродою і тонким станом. Вона вабила якраз незрозумілістю своїх дій, якоюсь невидимою внутрішньою свободою та невагомістю, що їх старанно приховувала, бо виказувати справжність її не навчили, а за життя діда-баби й суворо забороняли. Було в Мії щось від пташиного духу. Від неї віяло полем, невловимістю, летом.

Лія напише в щоденнику про сестру:

Іноді мріється стати пташкою. Щоб долетіти туди, куди найбільше хочеться. І щоб приблизитись до неба – то найвірогідніше. Пташка дивиться з вишини вниз, і те, що тут, поміж нас, їй видається таким малим і таким незначущим. Бо хіба є щось вищим за саму високість? За те, що наближує нас до неба?… Тому так хочемо мати крила, щоб піднятися над собою і глянути звідтам долу і впевнитися, якими насправді ми всі є малими. А те, чим зазвичай переймаємося, взагалі стає нічим, коли б раптом злетіти…



Пташці багато не треба, вона з малим почувається щасливо. Тільки б крила й можливість літати. Тільки б вільна. І тільки б висота.

Якби жінка була пташкою…

Була би тоді самодостатньою…

Мабуть.

Іноді Мія скидається на пташку.

А може, і є нею. Та тільки – зсередини.

Чи вродилася такою, чи стала…

Невідомо.

Поки.

До того ж Мія мало залежала від емоцій, могла змінювати їх щохвилинно і не підкорятися їм. Бувало, нагадувала дику кішку, а траплялося – хатню пестунку. Мала характер м’який і невимогливий, але й задирчастий, непостійний. Часом приковувала до себе увагу, мов метал, розпечений вогнем, а іноді холодила сказаним, як зледенілою водою. Мія була непояснимою, як сама любов, невгамовною, ніби вітер.

Утім, було й те, від чого вона залежала, як і сестра-близнючка. І це – дитинство.

Нині, й далі по-незвичному співаючи й чудно тупаючи-пританцьовуючи на сируватій землі, замість відповісти сестрі, зупинилася, перекинулася на серйозну, запитала:

– Що ти зараз згадуєш, Ліє? – Підійшла ближче.

Лія уважно роздивилася простору даль. Зауважила: на тамтому березі якийсь молодик, орудуючи вправно фотоапаратом, знімкував зів’ялі квіти й присохлу траву. Дівчина добре це запримітила, бо які ще світлини можна робити на куцому вигоні, де ні людей, ні дерев, ні плодових кущів, на відміну від «зарослів» поруч із їхнім будинком. По той бік річки стояла одна, знай, стомлена трава й сумні одцвілі стебла.

– Згадала, як ти малою загубила сережки на тому березі, – відповіла Лія. І хутко продовжила: – Бабині срібні гранатові. Як ми тоді боялися, що дід нас через це до хати не пустить… Як ми ті сережки шукали в піску до самої ночі…

– …і не знайшли. Ага, було таке, пригадую, – бадьоріше за сестру мовила вбрана в чорне близнючка, доповнивши: – Ти так сильно тоді злякалася, що дід мене наб’є! А я якось спокійніше до того поставилася… Ну, випали сережки з кишені… То ж не я упала з дерева, хоча сотню разів те могло статися… – Зирнула в темну пащу ясена, широко засміявшись і продемонструвавши рівність своїх красивих зубів. – Ото за це він мене точно відлупив би ломакою, – додала.

– Думаю, не тебе…

– Ну, так, бабу Устю, – виправилася Мія.

– І нащо ти зняла тоді з вух ті сережки? – вела своє Лія.

– Бо думала, що в кишені ліпше збережуться, ніж на моїх вухах, – знову лунко засміялася. – Мені ж їсти не давай, тільки б пониряти. Метеор! Як казав дід…

– «Клятий метеор», так він казав, – виправила Мію старшунка.

Вертлява сестра аж стрепенулася, так здивувалася почутому.

– Не думаю, що то з великої злості він так казав, – захистила предка. Мії не подобалася ця розмова, не любила вона насправді ні спогадів, ані мрій. Любила теперішність, хоча й залежала від минулого, бо всі ми звідти. Тільки дехто з минулим уміє розпрощатися, з теперішнім скомпанувавшись,[10] а дехто з ним, як із другом незамінним, до самої старості попідруки йде, не розчувши, що насправді то – недруг. Бо друг не сковує, а розковує, не обтяжує, а звільняє – чи від дурних думок, чи від руйнівних комплексів. Мія потайки це розуміла, але зізнатися в тому боялася. Як і сестра. Тим-то й тягла за собою спогади про дитинство з усіма його наслідками, як безцінну, хоч і надміру важку ношу.

Навіщо Лія почала цю розмову?

– Для діда обізвати когось було, як «добрий день» сказати, – тим часом засміялася Мія, бо їй, попри все, хотілося нині співати й танцювати.

Лія тим часом повела далі:

– Думаєш, Андрій їх узяв? – врешті глянула в очі сестрі-близнючці.

– Айдер, – виправила Мія сестру, звівшись на ноги й відвівши вбік погляд. – Його насправді звати Айдером, – стала розминатися, ніби на шкільній ранковій зарядці.

– Так, але це, певно, тільки ти одна з «триквартирника» й знала. Усі завжди казали на нього «Андрій»…

– Ні, він тих кульчиків[11] не взяв, я впевнена, – відповіла Мія. – Я зняла їх, бо думала, що з вух повипадають через мою біганину й пірнання. Поклала їх у кишеню дідової сорочки. Він мені віддав її назовсім, голубу таку, маєш пам’ятати…

Лія кивнула на знак згоди. Мія продовжила:

– Той час я не люблю згадувати, – струснула рудою чуприною. – Нічого доброго тоді взагалі не було! Ніде! Ні вдома, ні в школі! Хочу забути, викинути з голови той кінець дев’яностих, коли вчителям по півроку не давали зарплат і ми жили голі-босі! – Мія спалахнула, мов сірник, але хутко стишилася. – Ходили, у чому було… Позориська-посміховиська, – з усміхом видала останні слова. Бо раптове згадування того, що зараз вона виглядає «на всі сто», миттєво втішило й осяяло її серце, як кімнату – увімкнене поночі світло. Будь-які прикрі спомини про колишнє безгрошів’я розтавали в раптовій видноті, як і ненависна їй темінь. Мія любила яскравість у всьому.

– Я ходила в бабиній кримпленовій квітчастій спідниці – найгарніша у її гардеробі була, з неї сарафан мені вийшов, пам’ятаєш? – Лія й собі усміхнулася. – Нічого, проходила в ньому до школи весь шостий клас!

– Бо мала була, – відказала на те Мія, і додала: – Що ми тоді розуміли? Нічого ми не розуміли. Ніхто тоді думати нас не вчив. Усе треба було запам’ятовувати, вчити напам’ять, зазубрювати, закарбовувати, цитувати, знати спросоння, як алфавіт.

– …як табличку множення, – виправила Лія.

– Або як табличку множення, – погодилася сестра. – Що нам казали, те мали знати. Ні більше, ні менше. Знаєш те, що тобі наказано знати, – молодець! Знаєш менше – погано. Знаєш більше – теж погано, бо забиваєш голову не тим, чим треба, воно тобі в житті не пригодиться… Так і жили.

– Може, ми й не розуміли нічого, але знали, що добре жити – то таки не так, як ми жили, що то якось по-іншому. Але згадай нашу Софію, – Лія завела мову про найстаршу сестру. – Їй уже двадцять чотири було, а вона в дідових перешитих штанях у школу до учнів ходила… Згадай, як баба ті штани обрізала й уручну вшивала… Сірі такі, з кантами…

– І материні всенькі грошики, що призначалися для нас, десь у трубу повилітали, – дещо нагнівано проскрипіла Мія.

– Що вже зробиш?! – спокійно відреагувала на те Лія. – Все, що спочатку, «за Союзу», вона передавала нам, дід на книжку клав… І всі ті гроші пропали. А потім… Потім вона, казав дід, нічого й не заробляла насправді. Ті заробітки з гастролями на словах більше були, ніж на ділі. Вона ж із хором уже потім співала, а не сама. Хворіла багато… Лікувалася… На те й гроші, певно, витрачала… А що з того правда? Вже й не дізнаємося…

– До речі, у моїй шафі та дідова голуба сорочка досі лежить. Я її часом вдягаю, – зненацька видала менша з близнючок.

– Вдягаєш? – щиро здивувалася Лія. Бо думала, що то тільки вона вдається до таких сентиментів.

– Коли сумую за ними, то вдягаю, – то так про діда-бабу Мія сказала. – А ще, знаєш, що роблю?

– Що? – Лія вже не знала, що й думати.

– Пирскаю в кімнаті дідовим «Трійним одеколоном», – Мія знову заляскотіла, мов підірвана петарда. – Ну, як пирскаю, – трохи втихомирившись, вона взялася деталізувати й демонструвати сказане. – Нахиляю ту майже спорожнілу пляшечку, що валяється в шухляді, у моєму столі, й роздмухую по хаті краплю-другу жахливого насправді запаху, – на тих словах дівчина не просто скривилася, а й здригнулася від згадки про неприємний аромат.

– Міє, ти мене дивуєш, – зізналася сестра.

– Зате правдою, – відповіла на те менша з близнючок і тихо всміхнулася. – Отак дід Гордій навідується до мене в кімнату…

– Ти справді за ними сумуєш? – ще зчудованіше перепитала Лія, уважно подивившись на сестру. Досі вона була впевнена, що кожна з них, сестер Маковій, хоч і любили своїх діда-бабу, та водночас хотіли забути бідове й тяжке з ними життя. Проте зробити це було важко: все на хуторі про них нагадувало. Зокрема, найяскравіші, найчіткіші спогади миттєво переносили дівчат у час, коли вони були безвольними гвинтиками в руках дорослих – родичів і вчителів, – хоч і старалися зберігати цю пам’ять у найдальших і найтемніших закутках своїх шаф та шухляд.

Те, що Мія «приводила» діда до себе в кімнату, неабияк здивувало Лію. Невже сестра теж продовжувала любити авторитарного й нестерпного при житті предка?

«Але чому тут чудуватися, – подумала допіру. – Ти ж, Ліє, так само не зненавиділа своє минуле… Думала, що Мія зможе? А якщо вона зможе, то й ти переймеш її вміння?… Ні, вона лише твоя сестра-близнючка. Не вчителька тобі й не приклад для наслідування. Така, як ти. Тому із себе почни…»

– Ну, так, іноді сумую, – Мія хтозна-чого засоромилася. – Так-от, – рятуючи себе од шаріння, хутко вернулася до теми найпершого «гранатового» спогаду. – А під дідовою сорочкою на мені був купальник. Я, біжучи стрімголов до річки, де ви з Айдером уже були, забула, що хвилину тому поклала в кишеню сережки, скинула ту вдяганку із себе на ходу й давай махати, як прапором, над головою, – дівчина розреготалася, демонструючи, як усе було в дитинстві. – Дуркувала, щоб ви на мене звернули увагу… Отоді кульчики й випали. Вилетіли, як хрущі, й загубилися чи то в траві, чи у воді десь, чи в пісок покотилися… Айдер тоді до самого вечора помагав нам їх шукати…

– Так, я пам’ятаю.

– Ні, такий, як він, не міг знайти їх і привласнити, – впевнено додала Мія.

За хвилину дещо сумовито мовила:

– Дурний був час, страшний. Люди боялися бути собою, боялися називати свої справжні імена, не могли сказати, хто вони й звідки, як було з Айдером і його мамою Аліме, яку ми і всі називали Аллою… Аллою Рустемівною.

– Тепер усе так само, – дивно відреагувала Лія.

– Тобто «так само»? – здивувалася сестра.

– Тепер так само ніхто не хоче показувати себе справжнього, – відказала близнючка і з неймовірною втіхою заговорила далі, бо нарешті вузол мовчання всередині неї розв’язався й вона поділиться з найближчою людиною своїми відвертими думками.

Іноді Лія питала себе, чому вони із сестрою такі закриті одна від одної? Ніби закорковані пляшки із саморобним вином, котре господарі поставили витримуватися на роки, а відкрити не встигли, бо повмирали. А коли, бувало, й хотіли відкоркувати та пригоститися ним (спробувати бодай із цікавості, що ж там, наскільки подіяла багатолітня витримка?), то господиня вмить передумувала, бо боялася, що чоловік, пристрасний до алкоголю, нап’ється та розбушується. Хай ліпше стоїть те вино, хоч і добротне, у закапелку. Нехай нікому життя не псує, нікого не будоражить, нерви не тріпає й не тривожить… Ніби нема його насправді.

А воно було.

І дедалі кращало…

І Лія так хотіла, щоби хтось нарешті її «відкоркував», хоч «пригубив», відчув той добрий, ароматний винний смак. Бо ж вино не для того, щоб у коморі стояти, воно – для столу, і то святкового…

Що заважає їм, близнючкам, ділитися правдою, відвертістю, таємницями, переживаннями? Нехай із старшою Софією велика різниця у віці… А вони ж… Лія з Мією… такі схожі… Чому такі віддалені?…

Не мала відповіді Лія. Певно, змалку так повелося: дівчата не відкривалися перед однокласницями, вчителями, а отже, і вдома трималися відчужено, тим паче, що вчителями були їхні найрідніші.

– Тепер вигідно кимось прикидатися або когось із себе вдавати, тільки б не бути собою, – продовжила Лія. – Бо як дозволиш собі бути собою, то, знай, що наречуть тебе несучасним, старомодним, дивним, відлюдьком, ще як-небудь, – Лія позагинала на лівиці пальці. – Не приймуть за свого. Бо мода тепер у награності й штучності. Важливо кимось здаватися, а не бути. Головне – важність, а не справжність, подача, а не суть. Тепер вірять словам, а не вчинкам, картинці, а не змістові, – глибоко видихнула.

– Ти перебільшуєш, – на диво, Мія не перевела тему на щось незначуще, а спробувала сестрі заперечити.

– Не думаю, – вела своє близнючка. – Але я, ластівко, так само не знаю ні себе, ні своїх сестер, – Лія допіру й собі засоромилася. – Позорисько-посміховисько, як ти кажеш.

Мія змовчала.

– От скажи, тобі цікаво, про що я кожного вечора думаю, за що переживаю, чого, буває, плачу, про що мрію? – пильно вдивилася в очі сестрі і спрожогу відвела погляд. – Хто я у свої двадцять сім? Ти знаєш? Не знаєш. Бо я сама себе не знаю, – стенула плечима. – Ми загубилися, ластівко, досі живемо в минулому… Вважаємо себе такими, якими вважали нас дід і баба, думаємо про себе так, як думали про нас вони… Ніякий вітер змін не відвідав наш хутір і наш дім…

Сестра не мала що сказати, тож далі слухала дивну сповідь Лії.

– Постійно згадуємо дитинство, навіть коли не хочемо цього, воно волочиться за нами з усіма своїми звичками й правилами, як цеп із припоном колись за дідовим конем… Нам здається, що дід досі за нами дивиться, що крок ліворуч, крок праворуч – розстріл! Поводимося, ніби він тут, поруч, ніби обов’язково про все дізнається, й не оминути нам покарання навіть за якісь найменші провини чи помилки…

– Це ти так живеш, люба моя бестіє, – зауважила Мія.

– А ти – ні? – усміхнулася Лія сестрі.

– Ні, – виказала свою впевненість молодша на сорок хвилин сестра.

– Добре, що саме так ти думаєш, – відповіла загадкою на те Лія. – Ми навіть помилятися розучилися, – додала. – Кожнісінького разу ловимо себе на думці: а що сказав би про це дід? А що би він подумав? Чи не нашкодили б ми цим бабі Усті?

– Просто… дід же був авторитетом для нас…

– …бо іншого не мали, – вразила Лія сестру черговою відвертістю.

– Що ти хочеш цим сказати? – зацікавлено спитала Мія. Вона ще не дозволяла собі думати про предків як сестра.

Але Лія сестрі не відповіла прямо на запитання. Мовила ніби рівно, спокійно, але й упевнено:

– Ми досі боїмося, що баба Устя проконтролює, чи ми ситно поїли, тому постійно готуємо «перше, друге, третє і компот», хоч не з’їдаємо його. І викинути боїмося, бо колись ходили голодними-холодними… Боїмося, що вона прийде й перевірить, як ми поприбирали в кімнатах, попідмітали у дворі, чи все «на п’ять» зробили в кожну «чисту» суботу… Ми боїмося впустити в наш світ щось нове, не маємо сміливості щось змінити, порушити, на щось зважитися самі… Спимо на тих самих старих ліжках, молимося так само, як у дитинстві, боїмося всього, чого боялися малими… Нічого не змінюємо, нічого й не змінюється.

– Ти чомусь і за мене, і за Софію кажеш, Ліє, – зауважила Мія. – Оно ж Софія вийшла заміж?

– Двадцять сім літ я все це бачу й мовчу, бачу й нічого не роблю, бо боюся думати, говорити, змінювати хоч щось, хоч щось незначне і маленьке, – спокійно додала Лія.

– Не розумію тебе, – усміхнулася Мія. – Ти ж теж збираєшся заміж! Хіба то не зміна у твоєму житті? – згадала одну з найближчих і, здавалося б, радісних родинних подій. Лія справді мала намір вийти заміж за набагато старшого за себе чоловіка, тільки весілля все відкладали і відкладали через хворобу матері нареченого.

Вона чомусь не відреагувала на сестрин закид.

Мія присіла й уважно подивилася на сестру-близнючку:

– Руда моя бестіє, то, може, ти того часто плачеш, що насправді заміж не хочеш? – видала себе тим, що іноді таки чує, що відбувається в сестриній кімнаті. – Просто придумала собі, що як вийдеш заміж, то щось зміниться?

Лія перебила сестру:

– Зміни – це ж не зачинити двері старому й піти назустріч новому. Зміни – це стати самому новим, зачинити двері себе старого, – проказала Лія. – А я хіба зможу?

– Здається мені, ти все береш близько до серця, багато копаєшся в собі, – скупо відповіла на те Мія, бо по-іншому не вміла. Ця невгамовна веремія, як часто називала її баба Устя, справді не любила відвертих розмов, заглиблень у щось складне і малопоясниме. Її більше вабила легкість, простота, безпроблемність. – Тоді через ті кульчики сплакалася, хоча я, а не ти, їх згубила, – знову згадала дитинство Мія. – Що тобі той плач дає? Все одно буде так, як має бути. Хотів би дід нас набити, не дивився б на твій плач.

– А я чогось думаю, що дивився б…

– Забула, як він бив бабу Устю, хоч вона плакала й ми плакали, просили його не битися? – кинула і враз переінакшила тему: не гоже було діда поміж сестер засуджувати. – Або як Олещуки жили, наші сусіди з лівого боку? Як сусідка плакала-просила не бити її, а чоловік того не чув, не бачив її сліз… Педагоги, блін, – розсердилася не на жарт. – Добре, хоч виїхали звідси давним-давно, то поменшало вереску…

Лія звела вуста в півусміху: хто б казав про вереск!

– То – інше, – зауважила старшунка.

– Те саме. Сльози чоловіків дратують, а не втихомирюють, запам’ятай.

– Може. Дід справді страшно не любив, коли ми плакали.

– Для мене та згуба, ті сережки, не були якоюсь бідою чи проблемою. Подумаєш, кульчики срібні, не золоті ж!

– Але ж бабині, – дещо голосніше проказала Лія, бо досі вела мову ледь чутно. То так довколишній тиші не хотіла нашкодити.

– Та бабині, але ж у неї й золоті були, – відповіла на те Мія.

– Ластівко, ти щось геть не те зараз кажеш, – Лія попри дещо неприємне здивування сказала це тепло.

– Я й тепер спокійно до всього ставлюся, не те що дехто, – Мія хихикнула-підколола свою чуттєву сестру. – Кажу ж: не бери все близько до серця, а ти… А ти невиправна, руда моя бестіє! – стукнула себе в акуратні боки.



Лія вернулася до свого:

– А дід тоді прийшов і навіть не крикнув на нас… Він теж любив ходити по тамтому березі річки, щось нишпорити в траві, як отой фотограф, – кивнула на незнайомця вдалині.

– Бо йому ті сережки були по цимбалах, – махнула правицею Мія, не зауваживши сестриного об’єкта спостереження. – Хай-но я згубила б те, що він за свої гроші купляв, то дісталося б нам обом, – додала. – Хоча, якщо подумати, нормальний він у нас був, бувають гірші…

– Ото-то, що дивлячись із ким порівнювати, – укотре не приховала своїх сумнівів Лія. І хутко пояснила: – Ми його любили якось по-своєму, бо більше не мали кого любити. Він же насправді, якщо подумати, був нестерпним злюкою і невиправним лихословом, – сама не вірила, що це каже. – Строгим до переляку. Всі його боялися – я, ти, Софія, баба Устя…

– Тільки не мати Марія, – знову виправила сестру уважна веремія.

Лія продовжила:

– Але він був нашим, рідним, тому ми його, незважаючи ні на що, любили…

Ох, і рідко дозволяла собі Лія про таке навіть думати, не те що казати. Далебі – ніколи досі!

Мія тим часом від несподіванки не знайшлася зі словами. Та й загалом ця сентиментально-незатишна й довга розмова загнала її у якийсь геть незручний кут, тож вона, швидко рушивши берегом, узялася муркотіти собі під ніс згадану «квіткову» пісню.

За мить довкола знову повисло беззвучне жовтаве затишшя.

Лія причаїлася. Ні про що не думаючи, заслухалася тишею…

А врешті пригадала поїздку до моря. Не першу, а ту, що вона згадувала вже не по-дитячому і найчастіше. Їй, як і сестрі Мії, було п’ятнадцять, Софії – двадцять сім. Найстарша сестра, що замінювала молодшим маму, попри живих, але дуже немолодих діда-бабу, викроїла зі свого насиченого повсякденного господарського життя тиждень на відпочинок і вони втрьох поїхали до Криму.

У Сімферополі були десь о п’ятій ранку. Перед тим як рушити до далеких родичів у Нижньогірський, вирішили якнайшвидше побачити море. Привітатися з ним, як зауважила Лія. І от вони – на гальковому березі в Гурзуфі.

Була рання весна, не літо. Сонце, чи радше його спина, вкрита легким туманним ситцем, тільки показалася на видноті. Проснувшись і потягнувшись, сонечко стало схожим на вдоволене кошенятко-лежня, що своїми кігтями-променями кинулося загравати з холодною водою, а втім, пустилося в ігрища з іскристим різнобарв’ям. Це мальовниче природне дійство, що граційно здійнялося над морем веселкою-дугою, народивши новий весняний день, заворожило зір, залоскотало уяву…

Лія незчулася, як стала роззуватися. Софія з Мією скрикнули, мовляв, ні, не роби цього, замерзнеш, але Лія вже входила у воду. Дівчині здалося, що вона не просто привіталася з морем, а поцілувалася з ним. Ніби й сама була водою… Про це вона через роки напише:

Іноді хочеться стати водою. Щоб усім приносити радість. І щоб бути корисною – то найвірогідніше. Вода завжди і всім потрібна, без неї ніяк, а з нею – життя, здоров’я, дужість. Чиста вода – необхідна, велика вода – пожадана. У спраглу пору зокрема.

Якби жінка була водою…

Була би бажаною ціле життя…

А отже, щасливою.

Мабуть.

Якби й собі почуватися водою…

Хоча б іноді.

Як не вродилася такою, то стати…

Якби.

За кілька хвилин дівчина брела берегом удаль, забувши про все і всіх, а коли спинилася, прислухалася…

Море говорило, Лія була певна. Розповідало про надокучливе зимування, неспокійний сон, безрадісну дрімоту-самотність. Тепер, не соромлячись, воно ділилося показною втіхою від приходу весни, від щоденного блиску сонця і найперших уранішніх відвідувачів. Нинішнього світанку саме Лія привіталася з морем «за руку» і розділила з ним радісне пробудження.

Дужі хвилі обпікали її ноги холодом, сколювали гостротою незнаних досі відчуттів. Повітря окутувало свіжістю й потужним шалом…

Пірнувши в цю купіль із головою, але не зрушивши з місця, Лія заслухалася дивним шепотом оживленої, незмореної, оновленої ранньовесняної морської води, захопилася незвичним говорінням, силою його енергії, густим, тріскучим, погожим диханням… У цей час дівчина почулася по-справжньому радісно. Так, ніби відкрилося їй щось потаємне, ніким, окрім неї, не відане. А завше, коли Лія це відчувала, себто, коли природа чи навколишня дійсність дозволяла їй бачити й чути щось виразніше за інших, зазирати далі, ніж зазвичай, дізнаватися більше, тоді вона здавалася сама собі найщасливішою. У такі миті дівчина чулася особливою і зауважувала, як це насправді приємно. Адже досі вона жила з переконанням, що вирізнятися – нескромно, що це дурний тон. Треба бути як усі, бо так її вчили предки-вчителі.

Відтоді Лія мріяла про поїздку до моря саме ранньої весни, бо знала: воно чекає і тільки тієї пори вражає надсильно.

Нині дівчину так захопила домашня тиша.

Та вже за кілька хвилин у Мії заверещав телефон.

Лія здригнулася, хоча річкова вода, на яку перевела погляд, зосталася незворушною, мов перекинулася на скло. А на нім, була впевнена старша з близнючок, стояла нерухомо, як ото вона недавно на подвір’ї, дивна пташка з дівочим обличчям. Коли Мія крикнула в телефон: «Ідемо, Софіє, вже йдемо!» – тиша, змахнувши велетенськими крильми, знялася вгору, не змінюючи свого дитинного виразу.

2

Семен, як завше, був у чорній рясі. Мія іноді навіть кепкувала над цим, щоправда, не зятеві в очі те казала, а сестрі Софії, та й то тихцем, наскільки в неї виходило: «Він хоч у ліжко без ряси лягає?» – гиготала, але хутко заспокоювалася: диякона Семена невсидлива Мія не те що побоювалася, вона не хотіла мати з ним якихось розмов. Бо про що їм було говорити, як він їй годився в батьки?

Нині подружжя приїхало з іншого «пристоличного» селища завсідним чорним «Вольцваґеном», припаркувавши його біля воріт. Софія в довгому тілесному плащі й блідій рожевуватій шалі поважно, притримуючи низ ледь помітного живота, йшла стежкою, що вела до середнього входу білого цегляного «триквартирника». Дім був накритий зчорнілим од давності й полатаним шматинами моху шифером. Софія ще й подумала була, що руйнується поволі її колиска, дірявіє, трухне. Але мала вже інший клопіт – була при надії. Приховувати цього жінка сенсу не мала, хоч і береглася сторонніх очей, бо непросто виношувати первістка в тридцять дев’ять років.

«І все одно, яка ж вона гарна», – зауважила Лія, котра вважала найстаршу Софію найвродливішою у їхній трійці. Крім цього, щиро захоплювалася сестриною розсудливістю і стриманістю. Якщо себе Лія називала боягузкою, самітницею та «однобарвною, з рудуватим відтінком», ставковою очеретянкою, котра «тулилася до води» й «ховалася в густому різнотрав’ї», – дослівно запам’ятала опис цієї пташки, – то Софія була значно впевненішою і твердішою. Саме цього хотілося «позичити» Лії в характері старшої на дванадцять років сестри. Здавалося, Софія змалку знала, як вона хоче жити. І схоже, задумане втілювалося у її життя, хай навіть далеко після третього десятка…

Хоча, може, то Лії лише так здавалося?

Бо Софію вона так само не знала «зсередини», як і Мію, як і себе.

Близнючки міцно обійняли сестру, вітаючись, розцілували в обидві щоки, бо давненько не бачилися. Завагітнівши, Софія часто нездужала й старалася не покидати свекрушиного дому, де за нею старався, як міг, доглядав чоловік. Допіру він поручкався з близнючками, ніби з далекими знайомими. Відкритістю та близькістю з новими родичками Семен також не вирізнявся.

– Проходьте, – запросила Лія гостей до хати, відваживши всередину важкі, давно пофарбовані в синє двері. Вони зачепилися за коридорну долівку, неабияк заскрипіли й зашкребли, чим натякнули, що пора би господарям їх підтесати, а заржавілі петлі змазати машинним маслом чи бодай свинячим жиром.

Софія не була тут від свого весілля. Зайшовши до тісної кухні з облупленими й подертими меблями, хутко сіла на крісло, що мало тверду спинку.

– Зараз, – хвилююче закректала, розтираючи пальцями лоба і скроні, – трохи посиджу, й минеться, – додала, лунко дихаючи.

Лія набрала в чайник води.

– Я запарю м’яти, – мовила. – Для всіх.

– Мені не треба, – відмовився Семен. – Піду роздивлюся ваше господарство, – попрошкував коридором. – Така погода… Піду я надвір, – повторив і зник за дверима.

Дівчата добре знали, чому так зять-диякон зробив, – то наодинці їх залишив. Знав, що скучають близнючки за Софією.

По тому, як Лія розлила кип’яток у прозорі скляні чашки, у котрі перед цим поклала по чотири великих листки сухої м’яти, Софія скерувала:

– Ходімо, мої хороші, маємо почитати…

3

Кімнат у житлі було три. У дитячій – так дівчата називали найменшу – оселялася вертлява Мія. Їй на просторі не залежало: аби лише диван, стіл, комп’ютер, навушники й музика. Це все якраз поміщалося в куценькій конурці з вузькою шибою і тусклими голубуватими стінами, що були цілковито заклеєні застарілими й пожовклими малюнками – портретами всіх тутешніх «хатніх жінок», які за життя намалював простим олівцем дід Гордій.

«Та-а-а-ак, – лише раз, було, роздратувалася Мія через малі розміри своєї кімнатчини, коли намірилася розкласти на долівці зроблені на замовлення великі світлини з весілля колишньої однокурсниці, а місця забракло. – А за життя діда-баби нам вистачало тут місця всім трьом», – зчудувалася.

Лія жила тепер у дідівській спальні, як її називали здавна, – просторішій, але й прохолоднішій кімнаті. Холоду, зокрема, додавали незвичні, як для стін відпочивальні, темно-зелені шпалери з різноманітними закарлюками коричневого тону. Все це в бурхливій Ліїній уяві скидалося на дрімучий ліс. Утім, він аж ніяк її не лякав, а навпаки відгороджував та захаращував від частих лих і несподіванок навколишнього світу. Лія була великою самітницею. Як і Мія. Як і Софія. Бо такою була їхня мати Марія, – зі слів баби Усті.

У Ліїній кімнаті стояло древнє широчезне двоспальне ліжко з бордовими, покритими тривким лаком, дерев’яними бильцями. Дві тумбочки із такого ж довговічного матеріалу із золотавими відмичками тулилися з обох його боків. Далі два м’які крісла з твердими підлокітниками й вишневими картатими накидками. Все це було ще предківське, але добре збережене. Як і широка тридверна лакована шафа, трельяж із трьома високими, по боках рухливими дзеркалами й чотирма відсувними шухлядами. А ще книжкова тонкостінна п’ятиярусна етажерка з найбільшою кількістю «педагогічних» видань та книжок 1970-1980-х років випуску, дебела швейна машинка, над якою висіла невеличка квадратова шафка з різними «дорогоцінними» документами і паперами, та письмовий стіл. Сідаючи за нього, Лія часто уявляла бабу Устю, яка теж перевіряла зошити та атласи, й теж – «первачків-третячків»: була вчителькою початкових класів.

А от до зали, у якій донедавна жила найстарша Софія, близнючки заходили рідко. По-перше, тому, що саме в ній померла їхня мати Марія. А по-друге, була ця кімната дещо незвичайною. Дівчата називали її червоною. Через те, що скидалася вона на міні-музей польових червоних маків. Ці квіти майоріли тут зі стін, красувалися на шторах, скатертинах і покривалах, стояли у вазах, визирали з картин, малюнків, вишиваних рушників та обкладинок безлічі брошур і книжок, що були акуратно складені на полицях заскленого серванта. Їхня мати Марія, з розповідей баби Усті, обожнювала суцвіття маку і з самої юності вирішила з ними не розлучатися, обладнавши кімнату під справжній луг. Щоправда, штучний. Вона скуповувала в книгарнях усілякі книжки, де згадувалися ці квіти, й власноруч списала до трьох десятків товстих зошитів почутими чи то з радіо, чи з телебачення, чи від когось із людей оповідками, легендами, прислів’ями та віршами про мак. Навіть постіль юна Марія мала з маками. І паласи на долівці. Все повторювала, що вірить: рай на небі схожий на заквітчану макову долину. Тільки живу, а не «підробну», як у її кімнаті. Таку, яку вона бачила геть малою «в діда на Волині»…

То все, знову-таки, слова Устини Маковій, яка розповіла внучкам і те, що спершу вона з дідом Гордієм насторожилися через дивне захоплення доньки Марії, а врешті списали все на її творчу артистичну натуру. Марія «хутко після науки» подалася концертувати «по всьому Союзу», і відтоді в цій кімнаті ніхто не порядкував.

Сестри не насмілювалися розпочинати перестановки чи генеральні прибирання, цінували неньчин світ, не порушували його, берегли, як уміли й могли. До того ж Софія теж надзвичайно любила квіти маку, зокрема й малювати.


Марія Маковій, їхня мати, була жінкою, зітканою з тайни. Тайною була помережана й навхрест переплетена. Мовби гобелен якийсь, а не людина! Доньки її практично не бачили, а як бачили, то й підійти боялися, – такою далекою і неземною-красивою вона їм здавалася.

Жінка й собі ніжністю доньок не радувала, обіймами не балувала. Заходила в хату, як на сцену, й зникала за дверима, ніби за кулісами. На роки… Діти й підвестися не встигали з твердих табуретів. Була матір – і нема більш.

Так і жили рудоволосі дівчата: від приїзду неньки до її від’їзду. Хоча нічого їм те не давало, окрім розпачу й болю, щоправда, прихованого…

Про матір, крім діда, ніхто вдома вголос не говорив. А позаяк баба Устя, добра й терпляча душа, тільки любляче про доньку Марію відкликалася, то й дітям прищепила схожі до неї почуття. Дівчата щиро вірили в усе, що про неї дізнавалися, – бо вибору не мали. Зрештою, й самі від неньки не вельми відставали: кожна свою чудність мала, та не всім її виказувала. То так дід Гордій про онучок казав. Як і про Марію, «невдячну» й «абияку» доньку.

Одно слово, матері діти не знали, але любили її. Хтозна й чого? Як ото й діда. Не мали іншого, то любили, якого мали. Бо, як часто тепер повторювала Лія, свій, рідний, а отже, любимий. Як до нього по-іншому ставитися? Треба ж когось у житті та й любити.

І ще одна причина такої прихильності до матері-зозулі була в дівчат. Це – розповіді про неї. І баба Устя, і найстарша Софія вміли так переповісти все, що знали про таємничу Марію, з таким захватом те зробити, що в близнючок і сумнівів не виникало – захоплюватися жінкою, яка чомусь не живе з ними й бачить раз у п’ятилітку, чи, може, ненавидіти. Все, що треба було знати малим про неньку, вони знали. На цім і крапка. Головне, що мама є. І вона їх, певна річ, любить.

Так мати Марія і жила з дітьми – у їхніх думках та серцях. Не треба й поруч бути.

Ну, а оцього баба Устя внучкам не розказувала, вони самі дійшли й збагнули, що простакуватістю Марія не вирізнялася, маючи гарну вроду й успішну співочу кар’єру, заміж, як більшість із її колежанок і як належало, не поспішала, хоч пребагато разів кликали її туди завидні женихи.

Хто є батьком дівчаток – одній Марії було відомо. Про нього мовчала вона, про нього не знав ніхто.

«Дивачка», – так називали Марію знайомі. Але то її не обходило. Просто не подобалося Марії жити як усі. Змиритися з життям, яке спостерігала навколо, не мала бажання, тож творила власний світ, у якому почувалася комфортно. Оголосила, так би мовити, реальності війну. Крутила життям, як їй серце веліло, і докрутилася…

Тільки…

То так збоку думається.

Насправді зазвичай інакше.

Довідавшись про невиліковну хворобу, Марія нарешті приїхала в батьківську хату. Була мовчазною, як підступна біда, відчуженою, малопояснимою. Захованою в себе, ніби в мушлю. «Як уродилася гобеленом, так ним і вмерти зібралася», – сказав би хтось менш совісний, та не було таких довкола.

Проте одного дня запросила Марія до себе в кімнату доньок. Дівчата якраз із весняного Криму вернулися, себто близнючки мали по п’ятнадцять, Софія – двадцять сім.

– Софіє, – ворушила вустами знеможена жінка, – проситиму, щоб ти не просто була мудрою і терпимою. Не оцінять того всі. Прошу, щоб про себе не забувала думати, для власної вигоди своїм розумом користалася, – мовила незрозуміле. – Чуєш?

– Чую, – тихо відповіла Софія.

– Ліє, – перевела погляд на другу доньку. – Ти, коли заміж вийдеш і чоловік не шануватиме, за діток, яких йому народиш, не цінуватиме, не терпи, чуєш?

– Чую, – послухалася більша[12] з близнючок.

– Міє, – дивилася тепер на найменшу дитину, – загадковості своєї не втрачай, тільки в деяких, вельми особливих випадках старайся відкриватися. Ти сама той момент уловиш, коли треба буде привідкрити душу. Але не показуйся наскрізь нікому, чуєш?

– Чую, – відказала й найменша.

– Справжність – приваблива, але не завжди виправдана, – додала недужа Марія.

Доньки заслухалися нею уважно. Хоча більше зчудувалися. Нарешті вони біля матері так близько. Але навіщо прикипати до неї всім серцем, якщо вона однаково втече від них, як то було завжди. І нічого, що тепер зробить те назавжди. Їм не звикати.

– Правда є завжди і всюди, тільки мало кому вона щастя приносить, тому рідко кому потрібна, – розговорилася Марія, тереблячи сухими пальцями дрібні ґудзики на своїй байковій льолі, так, ніби спішила встигнути найважливіше донькам перед смертю сказати. – Правда часто ранить, навіть убиває, а ще людей навіки розлучає… Правду знати хочеться над усе на світі, а, дізнавшись, забути її всім серцем стараєшся. Бо правда добра тільки для когось одного. Вона егоїстична і жорстока, навіть коли йдеться про любов.

Дівчата переглянулися. До чого їхня матір хилить?

Марія продовжила:

– А любов потребує зважування: ти мене більше любиш, чи я тебе? Ви на мене тут удома сильніше чекали, чи я до вас дужче з чужини спішила? А якщо не спішила й не приїздила, то чого? Може, правду якусь боялася виказати? Чи від правди якоїсь ховалася в закордонах? При всякій відповіді ми лишимося засмучені, незадоволені або навіть роздавлені, як жаби дідовими чобітьми. Так теж буває, щоб ви знали, – примовкла на мить. Її схудлі хворі руки затрусилися. Як і губи. Але вона не зронила сліз, хоча скидалося, ніби до того йде. Тільки попросила Софію подати попити. Ковтнувши води, заговорила знову:

– Правда не жалує і не щадить. Вона, буває, життя з ніг на голову перевертає, тож рідко для кого корисна. Шукати її – то як себе з’їдати. Знайти її – то про себе забути. Тривога вже не дасть себе почути. Жити з правдою мовчки – нестерпно, повірте, – повела далі. – Не сказати її – страшна мука одного. Розказати – вже багатьох. Тож мусиш вибирати… А вибір невеликий…

У брехні – затишніше, з нею легше й простіше. Хто в незнанні живе, у того серце здоровіше. Менше знаєш, ліпше спиш – так спрадавна говорять. Тому здогадуватися – то для жінки природно, а старатися докопатися до правди – загрозливо. Треба добре подумати, перш ніж когось про щось розпитувати. Навіть коли ви готові почути правду, знайте, що вона – несподівана. Чи справитеся з отим новим знанням? Чи не пожалкуєте, отримавши бажане? Але й іншого не забувайте, – Марія заговорила настирно. – Не знати правди не означає, що її немає. Вона є, завжди й у всьому. Чуєте?

– Чуємо, – відповіли всі три сестри разом.

– Можна жити в неправді, про себе лиш дбаючи, а можна – з правдою, інших від неї оберігаючи, – ще додала. – Я, – чутко слину ковтнула, – вибрала друге, – сухо проказала. – Знайте, що не ради себе те зробила. І, знайте, що ви… дуже-дуже дорогими для мене все життя були, – примовкла. – Втомилась я, – прохрипіла. – Ідіть, завтра ще поговоримо.

І справді на завтра дівчата знову сиділи біля материного ліжка.

– Почитайте мені, мої хороші, – мовила Марія без усяких передмов і роз’яснень. Вона лежала в «маковій» постелі, багряні кольори відтінювали на її сухому й висохлому обличчі широкі рівчаки ніби справжньої крові. Здавалося, ще мить – і Марія вкриється з головою пурпуровою рідиною, розіллється, мов річка, й захлинеться, як берег, улюбленою червоністю. Але так не сталося. Жінка далі нерухомо лежала, накинута напірником із лапатими квітами, й ніжно погладжувала кожну макову голівку кістлявими долонями. Де й поділася виразна врода з її худого обличчя. Одне, що й при смерті не змінилося, – волосся. Воно було яскраво-рудим, густим і кучерявим.

– Друга шафка, четверта поличка, шоста книжка, восьма сторінка, – видала кволо Марія.

Софія встала, підійшла до горіхового шифоньєра, хутко відрахувала й натрапила на вказану брошуру. Вернулася, сіла поруч, прочитала:

– «Молодий поет Степан Будний, що відійшов на зорі життя, за кілька місяців до смерті, передчуваючи трагічну неминучість, записав у щоденнику: “Часто мені сниться долина червоних маків. Я йду по ній, а маки доторкуються аж до колін і обпікають. Такі гарячі. Над головою дзвенить небесний дзвін. Він став білим од розпеченого сонця. І ллється згори музика білого світла. Воно затоплює мене. А стежка під ногами тепла-тепла. Коли це було? У дитинстві чи минулого літа? Але й досі сняться мені червоні маки. Гарячі, як справжня поезія, народжена великим серцем. І я забуваю про свою недугу, про свої фізичні і душевні болі…”».[13]

– Гарно, – злегка усміхнулася Марія.

– Ліє, тепер ти, – звернулася до другої доньки. – Перша шафка, перша книжка, перша сторінка.

Лія взяла потрібну книжку. Поки верталася, ненька зауважила:

– Це одна з моїх найперших «макових» покупок. У Києві по дорозі, що веде на книжковий ринок, її продавав один старий, сказав, що хоче на хліб уторгувати грошей, – притихла.

А за мить:

– Одному хліб за насолоду, іншому – книжка, – додала. – Одному гроші для заспокоєння, іншому – вірші чи квіти, – зворушила вустами півусміх. – Так завжди. Різні в кожного потреби, бо всі ми різні. Хай навіть рідні сестри. І кожному добре за різних обставин… Читай, Ліє, – попросила.

– Добре, – відповіла близнючка й стала провадити чітко й виразно:

«Він гріє кригу неба іздаля,

мелодія цвітка цього – нехитра,

великий і гарячий, як земля,

ранимий і тендітний, мов повітря.

Не руш його, нехай собі горить,

не руш, бо він подібний до любові.

Він – сміх, він – зойк, він у трагічну мить

нагадує мені краплину крові…»[14]

– Міє, ти теж почитай, – попросила недужа, лишивши прочитане Лією без коментаря. – Візьми на полиці із зошитами той, що в червоній обгортці. Перша сторінка, – сухо скомандувала.

Мія мовчки виконала прохання, у нотах якого вчувався наказ.

– «Легенда «Долина червоних маків», – порівняно тихо й нечітко почала читання. – Її записав 1980 року Петро Медведик[15] у селі Шили Лановецького району Тернопільської області від семидесятилітнього С. Васильчука».

– Міє, трохи голосніше, – втрутилася мати.

– Добре, – відказала донька й далі читала гучніше, хоча й ковтала по ходу деякі слова. – «За селом Шили колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар звеселяв його піснею. А ще цією піснею він кликав на побачення кохану дівчину. Вона крадькома від злого батька-багатія приносила вівчареві їжу. І почувалася щасливою в розмовах із хлопцем, а відтак у його пестощах…

Одного дня не прийшла до вівчаря його любка. Не з’явилася вона й назавтра, і на позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виводив свої співанки, кликав кохану, та її не було.

Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана, але той лише тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав у сонця, та воно пустило знічев’я світлий промінець і сховалося за хмару. Вівці теж збилися докупи. Сумно стало в степу, туга важка й на душу хлопця скотилася…

Довго ходив іще колами вівчар, усе співав-докликався любої дівчини – степ лише трави додолу схиляв…

Лихий батько-багач покарав доньку: звелів не ходити в степ. Затужила вона. Просили їсти – не йшла. Хіба плакала, коли чула пісню коханого… Наостанку попросила, щоб поховали її в степу серед запашних трав. Очі її кapі висохли з горя й сліз уже не мали. Так і померла в журбі зі словами кохання на вустах.

А в степу припав вівчар до коханої, поцілував від душі, на руки схопив і поніс тими місцями, де вони кохалися. Зранене його серце взялося стікати кров’ю, кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло довкола по долині… І виросли по тих слідах червоні маки.

Там, де колись буяв розлогий степ, тепер долина червоних маків».[16]


У кімнаті запала тиша.

Марія прикрила очі, тереблячи кволими пальцями цвітне простирадло.

Дівчата й собі не сміли мовити ні слова – очікували, що далі звелить ненька. Хоча навіщо всі ці читання, вони не розуміли.

– Софіє, знову ти почитай, – урешті заговорила хвора. – Тільки дещо інше, – додала трохи бадьоріше.

– А ви не втомилися слухати? – перепитала найстарша з доньок.

– Ні, це мені навпаки помагає, – відповіла на те Марія, зауваживши, що досі ніхто з дівчат так і не назвав її матір’ю.

– То що читати?

– П’ята шафка, п’ята полиця, п’ята книжка, п’ята сторінка.

– «Ми найчастіше уявляємо мак із червоною чи білою квіткою, – читала Софія. – Та серед Гімалайських гір протягом трьох тижнів цвіте голубий мак… На півночі нашої планети цвітуть жовті полярні маки. За коротке літо вони не встигають відцвісти, тому часто їхні квітки можна побачити в льодяному панцирі. Треба мати велике бажання жити, щоб цвісти навіть під кригою»,[17] – завершила.

– Міє, – Марія зненацька занервувала, з її горла виривалися хрипи, а через напруження вени на руках посинішали. – У шкатулці, тій, що стоїть на серванті, є два ключі, візьми їх, більшим одчини шухляду в столі, другим – верхній столик[18]… Там лежить зошит у чорній обгортці. На ньому білими буквами наклеєний напис: «Для Марії», – попри хворобу ця жінка вражала доброю пам’яттю. – Візьми його, – попросила, – і хай Лія прочитає мені звідтам, – закашлялася, – хай прочитає найперше оповідання. Здається, «Дідо Вітер» воно називається… Вони там усі від руки написані, може, не дуже розбірливо, – уточнила, – але хочу, щоб ви мені його прочитали.


– Добре, – скорилася наймолодша з доньок. Мія знала, що її незугарне читання багато кого не влаштовувало ще з дитинства.

Тим часом сестра-близнючка Лія вкотре взялася читати виразно, мов була диктором на телебаченні. Саме телеведучою вона потайки мріяла стати, та не судилося. До того ж, почувши материні «передбачення» та напучування щодо її сімейства й материнства, вирішила одне: тільки-но трапиться їй заміж, то присвятить себе сім’ї та дітям.

Зошит, який узяла в руки, був старим і пошарпаним. Почерк, котрий старалася розбирати, був схожий на дитячий – нерівний, закарлючений. «Як материні руді завитки», – аж пурхнула нізвідкіль думка.

Лія виразно прочитала:

Дідо Вітер

Десь було, мусить,[19] дванадцять часов. Дідо приніс до хати воду з колодязя, сказав:

– Сіно одсиріло в покосах – до дощу.

Я малювала коло вікна букет маків. Тих, шо мені Павлусь учора надвечур приніс. Вони зараз-ки[20] стояли на столі, то я їх карандашами змальовувала.

Я дідові одказала:

– Так, буде сьогодні дощ, бо ворони вельми каркають – тож-ка до негоди.

– Сіна шкода, – відказав дід. – Третий день мочиться, а вже ж пущі[21] сухе було…

– Висохне, тільки б із чортом танцювати не пушло,[22] – я засміялася.

Дідо теж-ка зареготав.

Ми не раз так дне-другого веселили шутками всякими.

Чортовим танцем бурю називали. Тоді вона справді крутила-вертіла. Ох, шуму наробила! Сіно розколошкала, гєт[23] покрутила…

Дідо сказав:

– Хтося в окрузі знов-ка вмер, сам собі віку вкоротив.

Я таке знала: коли вихор крутить, то хтося або в нашому селі, або в сусідському повісився чи втопився. Таке в нас тут-ка часто буває…

А ще буря не на шутку розходилася тогді, коли недобра людина на той світ одходила, або та, що з чортом зналася, або знахур чи знахурка…

То ми й сього разу подумали з дідом: покрутить ся буча і стихне, як покійника похоронять.

Але тогді крутило до самого вечора. Ще й уночі. Тільки на ранок успокоїлося.

Ми з дідом у хатині повсякчас були. Аж незвично було, що дідо вдень лежить. А він лежав. З Євангєллю і в окулярах.

А тогді, як ото тільки почало дощити, ще вдень, коло дванадцяти, дідо засміявся:

– Шо, знов по мак із Павлусем на вигун ходила?

– Ну, – не збрехала я. Хоч застидалася.

– Ше років із три, та й поженитеся, – сказав дід.

– Вже мона буде? – я розчервонілася. Думала, у п’ятнадцять літ замуж мене ше не пустить.

– Як по науку в город їхати не схоч, то підеш замуж. Бо тиї, шо по науку в місто їдуть, тиї замуж в пітнадціть не йдуть. А тиї, шо городами їдними живуть, ще з-пуд стола полоти буряки з морквою йдуть, і гинчого життє не знають-не бачили й знати-бачити не хочуть, то тиї йдуть.

– А ви-те як хочете, діду? – спитала я.

– А ти сама як хоч? – подививсь на мене.

– Ше не знаю, – сказала я.

– Ну, то за два роки взнаєш, – рішив дід.

І ще таке сказав:

– Але замуж тре’ йти по любови, коли найдужче кличуть і найбільш хочеться. Бо юна любов – то як свіжий буханець. Вийняв із печі і з’їсти хочеться… З’їв – і ситий цілий день. На завтра сей хліб – уже другий. Їси, бо свіжого нема… Так і любов: кожна друга менш жадана і менш нею ситишся, ніж першою. Тому за першу любов найлучче замуж йти.

Дідо бачив: я Павлуся любила…

…як і свіжий хліб.

І замуж тільки за Павлуся вийти хтіла…

Тогді дідові я таке відказала:

– Я би хтіла і розумом багатіти, і душею не бідніти. Бо в наших людей чось[24] так рідко виходить.

– Хай у тебе вийде, – побажав мені дід.

– Діду, генде Варці Гапонисі, майже меї[25] однолітці, мати Євка не дає маки на вигоні збирати…

Їхнє діло, – відказав дід.

– Ви мені того не забороняєте…

– Шо в цім пустого?

– Я даже з Павлусем на вигун ходжу, і ви не бороните, – я дальше свеми[26] думками ділилася.

– Не в любові зло, а в неволі, – видав дід.

– Ви, діду, як вітер із моїх думок, – зізналася я.

– То – який? – спитав він.

– Ви колись мені казали, шо люди вітер пояснюють так: на чотирьох сторонах світу стоять чотири великих чоловіки з довгими вусами й міцними губами і постійно дують один на одного. Якщо котрийсь із цих велетнів дме сильніше за гинчих,[27] то з того боку й буває вітер…

– Ше кажуть, шо вітер – то чоловік із великими вусами, прикований за руки й ноги до скелі великими ланцюгами. То коли поривчасто надворі дме, то так той чоловічисько крепко дихає, бо пут позбутися хоче…

– Бо нікому не добре в путах, – мовила я на те.

– Тому й біда велика від неволі, як буває од сердитого сильного вітру, – відказав дід.

А перегодя спитав, кумедно так, хитро з окулярів зирячи:

– Ти ж не віриш в сі казки?

– Нє, – правду сказала я і розсміялася.

Ми багато всього з дідом чули і знали, на природу частіше зважали, але тільки одним собі довіряли… Погодили: лиш той у чужому відповіді шукає, хто в собі сил і знань не має, собі не довіряє.

Але ми любили з дідом усякі казки складати, всякі прикмети з правдою звіряти…

Я тоді сказала дідові:

– У моїх думках вітер лагідний, як і ви, і моргає він одним вусом, як і ви.

– Лиш одним?

– Так, одним. Бо як двома, то вже бути бурі, – відказала я й зайшлася сміхом.

Дід і собі зареготав. Вусом моргнув. Ніби вітер.

Звідтоді так і звала його – Вітром.

Вільним був мій дід. І я – коло нього.

Пощастило нам.

А вихор і справді неспроста теї ночі крутив: Варки Гапонихи баба в сусідньому селі вмерла – довго відійти не могла, мучилася. Про неї казали всяке, а що з того правда, що брехня, не знав ніхто.

Нам із дідом теж то було неінтересно. Всякі люди є, і всяких треба. Так кажуть.

Пишу се в літі 1965 року.

Щоб колись прочитала Марія.

А я – Надія.

На сім крапка.

Поки.

– Вільний Вітер і мені скоро буде за діда, – дивне мовила Марія. І попросила дівчат лишити її на самоті.

За кілька днів Марія померла. Було їй тоді сорок п’ять. Її доньки Софія, Лія та Мія, котрі й так жили без опіки своєї неньки, зосталися з пристаркуватими дідом і бабою. Але й вони пожили недовго: через п’ять років, на сімдесят шостому році життя, не стало діда Гордія. Іще через два з половиною, у сімдесят три, за ним пішла баба Устина, у дівоцтві Лозова.

4

Сестри зайшли в червону кімнату. Навіть найрозкутіша поміж усіх Мія почувалася в ній невпевнено. Сіла одразу біля дверей на високий табурет, уперлася на килим, що висів на стіні й вражав пащеками лапатих маків.

– Софіє, замовляй, бо ти в нас – довгождана гостя, – почала Лія.

Найстарша із сестер, що мала округлений животик, новоутворене ластовиння на щоках, котре ще більше увиразнювало яскравість природної рудизни її волосся, старанно приховуючи невеселий вираз обличчя, мовила:

– Перша поличка, друга книжка, третя сторінка.

– Кому читати? – порівняно веселіше пролепетала Лія.

– Читай ти, Ліє, читай, люба, – відповіла сестра, спираючись об стіс подушок на другому, «своєму», а не «материному» ліжку.

– «Дівчата-українки любили прикрашати свої голови вінками, – задекламувала старша з близнючок. – Бувало, і для того, щоб освідчитися нерішучому парубку, вони в’язали вінок із волошок та польових маків. Волошка – символ простоти і ніжності, мак уселяє надію. Вважали, що любов прийде сама, коли такий вінок дівчина власноручно одягне на голову своєму обранцеві… Ще цвіт маку долучають у вінок тоді, коли в родині хтось загинув у боротьбі з ворогами. До того ж мак є символом печалі й туги», – завершила.

– Ліє, а чого ти досі того не зробила? – знічев’я заясніла усмішкою Мія.

– Що саме? – перепитала сестра-близнючка.

– Не сплела вінок із волошок та польових маків і власноручно не одягла його на голову своєму Івану Петровичу, – широко заскалилася.

Лія спершу не знайшлася з відповіддю. Але за трохи мовила:

– Мені й так нормально.

– Іти заміж, не кохаючи, можеш тільки ти, руда моя бестіє, – ніжно мовила Мія.

– Ти вже визначилася? – перепитала Лію Софія.

– Так, – відповіла та.

Дівчата примовкли.

За хвилин кілька:

– А в тебе, Міє, що нового? – звернулася до наймолодшої сестри Софія.

– Я закохана! – простягнула вгору руки й удоволено заплескала в долоні «бистріша» з близнючок.

Лія мовчки усміхнулася.

– І в кого тепер? – спитала Софія, хоч і знала, що нічого серйозного від «нетипової» сестри не почує.

– У свого викладача з вокалу, – відповіла, регочучи.

– Вокалу? – здивувалася Лія. Вона добре знала, що сестра досі вправлялася у фотографуванні, а не в співі.

– Вчора мала перший урок, – Мія метушливо закрутила вказівними пальцями руді завитки, що спадали з обох боків на її витончені плечі. – Ні, фоткати я не покину, далі робитиму те на замовлення, – додала, – але повчуся ще й співати, може, більше зароблятиму, якщо співатиму у якому-небудь ресторані.

– Баба Устя не була б у захваті від такого рішення, – відреагувала Софія серйозною. – Мати Марія – теж. Не кажу вже про діда.

– Учитель сказав, що з моїм талантом можна вже виходити на сцену! – злегка образилася Мія, проте не показала того.

– Він неодружений? – вирішила уточнити Софія.

– Якби він був неодружений, то навряд чи мене зацікавив би, – загоготала Мія. Вона знову пожартувала. Це було її улюбленим заняттям і водночас завсідною палкою-виручалкою. Дівчина мала переконання: сказане зі сміхом рідко сприймається людьми як щось серйозне, хоч і вказує на певну правду.

– Ясно все з тобою, – спокійно видихнула вагітна сестра.

– Ліє, а ти свого мужа й після весілля називатимеш Іваном Петровичем? – розширила блискучі й звеселені очі Мія. – Чи не завелика честь як для вчителя музики, руда моя бестіє? – сміючись, додала.

– Так мені зручніше, – спокійно відреагувала на сестрині кпини Лія. І хутко перевела тему:

– Софіє, а ви як із Семеном? Що у вас? – поцікавилася в заміжньої сестри.

Але Софія не насмілилася виказати правду. Мовивши: «Добре все», – запропонувала іще почитати. Бо її правда була гіркою. Аж давкою…


Як разючо три сестри були схожі зовні, так дуже вони відрізнялися характерами. Три доньки – мов три дороги. За легендою їхньої матері Марії, одна була до порад мудрих і вчинків зразкових, друга – до материнства завидного та сімейства омріяного, третя – до інтриг нескінченних і тайни манливої.

Визначишся, любчику, чого душа по правді бажає, ту дорогу вполюєш, нею життям і помандруєш. При цьому легко йтимеш, гармонію почуватимеш, щастя здобуватимеш. А коли не втрапиш на «свою» дорогу, заблукаєш у нетрях, то себе загубиш. Бо нерідне навряд коли люблячим стане, хіба під себе переіначить. Тому слухайся себе з усіх сил, придивляйся до шляхів розмаїтих. Знай, що часто вони обнадіюють та захоплюють, а коли розкриваються та інакшими виявляються, коли ти їх, мов найкрутіші течії під час сплаву підкорюєш, то розбиваються твої уявлення, ніби човен об непомічену підводну скалу, настає тоді пустка в душі й безнадія. Не легковаж, життям ідучи, любчику. Свій шлях знайди і легко йди. Бо штука[28] щастя – не в доланні складностей, а в легкості життєвої ходи.

Найстарша Софія Маковій добре знала, якою дорогою хоче йти і куди хоче нею прийти. Кохання своє хоч не хутко, та знайшла. Там, де найбільший спокій душі відчувала. У храмі. Упевнена була: не прогадає.

Лія тим часом про взаємне кохання мало дбала, вона батька своїм майбутнім дітям повсякчас шукала.

А Мія жила невгамовним фантазерством. Закохувалася в тих, хто ніколи не був би з нею. Та й не були вони такими, якими вона їх сама придумувала. Мія з реальністю мало мирилася, як і матір її колись.

Коли Софія виходила заміж, за дружок були сестри-близнючки. Гості попервах чудувалися, як же розрізнити їх, адже справді однаковісінькі, мовби в дзеркало, а не одна на одну дивляться. А врешті таки запримітили відмінність. Чи, правильніше, Софія підказку новим родичам підкинула, мовляв, ви придивіться до їхніх очей і знатимете тоді, хто є хто.

Очі в неромантичної, як зауважила була Софія, а приземленої Лії хоч зеленкуватими, як у сестри-близнючки були, проте ховалися, мов шибки за тюлем, у легкім смутку й невиразності. Так, ніби вечірню пору віддзеркалювали, захід сонця в них убачався, а не багатонадійний світанок. Лія, було, навіть написала про себе:

Іноді хочеться стати вечірньою порою. Щоб отримати надію на добре завтра. І щоб зібрати найрідніших удома за круглим столом – то найвірогідніше. Вечір бажаний, на нього чекають закохані й літні, той, хто денно працює, і діти, бо додому вернуться батьки. Вечір – затишний, теплий, пухкий, як махровий халат… Він красивий із вікна в час заходу сонця, пахне свіжою їжею з кухні… Вечір здружує, скріплює, зміцнює, садовить навпроти і зчитує погляди… розставляє крапки над «і».

Якби жінка була вечірньою порою…

Була би тоді неквапливою…

І уважнішою, й більш довірливою.

Мабуть.

Іноді я сама собі нагадую вечірню пору.

А, може, і є нею. Та тільки – зсередини.

Чи вродилася такою, чи стала…

Невідомо.

Поки.

Тим часом очі меншої Мії яскріли помітним вогником, заряджали бадьорістю. Дивлячись у них, і собі ого-го яка охота до життя невідь-звідки бралася! Щоправда, не цікавило те саму Мію, байдуже їй було зазвичай до інших. На жаль. А, може, й на щастя.

Три сестри на прізвище Маковій були яскравими та вродливими. Тільки в Софії волосся не так кучерявилося, як у молодших сестер. А от природною їхньою рудизною і вона приворожувала не менше за близнючок. Марія, їхня мати, саме шаленством вогневих кучер приборкувала за життя співочу сцену та чоловіків. Відтак і донькам ту хорошість передала, вони її до краплі успадкували.

Ще Софія злегка відрізнялася від сестер пишнішими вустами й ширшими вилицями. Інші риси обличчя – кругле личко, розльоті брови, тонкий ніс, маленькі вушка – мала такі ж, як і в близнючок.

Загалом усі три доньки Марії Маковій були дуже схожими на неї. Недаремно так залежали від її поглядів, слів та думок, хоч і переказаних кимось. Але самі дівчата про вроду та красу говорили мало. Не заведено було в родині.


Найвеселішою поміж усіх весільників була Мія. Вбрана, як і сестра, у грайливу червону сукню, причепурена, як і близнючка, приколками з яскравими голівками польового маку, що вабливо визирали з рудих прегарних завитків, вона вирізнялася легкістю в поведінці, невимушеністю, помірною розкутістю.

Лія, що мала не менш чарівний вигляд, трималася скуто. Тому хлопці, які були запрошені на весілля, здебільшого крутилися біля Мії.

Але за трохи…

Уже на котрий повільний танець Лію запрошував один і той же кавалер середнього віку й високого зросту.

– Іван Петрович, – назвався. – Бурда.

– Лія, – подала руку. – Маковій.

– Так, знаю, – відказав танцівник. – Я немало прожив і побачив, але таких шалених красунь, як ви й ваші сестри, не бачив, – мовив, не приховуючи захвату.

Лія зиркнула на партнера. Добре вгодований, крепкий, йому було десь далеко за сорок, мав густе кучеряве темнаве волосся, лише злегка присипане сивиною на скронях й укладене в акуратну зачіску. Високий лоб, вузькі карі очі, що скидалися на щурячі, коли, хитруючи, примружувалися, темні широкі брови, «бульбинкою» ніс, великі губи, гладкі щоки. Дівчина й не виснувала одразу – симпатичний її партнер чи абиякий, бо не на те зважала. Вона намірилася до нього придивитися та прислухатися, аби зрозуміти, чи влаштує він її як добрий сім’янин.

– Думаю, ви нам лестите, – відповіла на комплімент. – До того ж Софія, на мій погляд, найкрасивіша в нашій трійці, – упевнено додала, дивлячись на чарівну наречену.

Софія направду вражала красивістю, попри зовсім не юний вік. На думку сестер, вона належала до того типу жінок, котрі віку не мали. Ба навіть із віком молодшали. Ніхто не міг дати їй тридцять вісім. У Софії не було ні помітних зморшок, ні сивини, виглядала радісною й осяйною, з ніжним обличчям і гарними манерами. Істинно, як мати Марія Маковій, котра не сходила зі сцени, справді, як артистка. Чи не тому про Софію Лія була написала:

Іноді хочеться бути артисткою. Щоб отримувати якнайбільше уваги. І дарувати людям свято – то найвірогідніше. Артистками захоплюються, на них рівняються, вони є кумирами й музами…

Знайомі Софію вважають красунею.

Ми із сестрою – зразковою.

Семен, напевне, – ідеальною.

Софія себе називає звичайною.

Хоча, мабуть, часто вона почувається саме артисткою…

Та тільки – зсередини.

– Але ж Софія вже зайнята, – засміявся Бурда, і собі кинувши ласим оком на молодуху в білій приталеній сукні. Але хутко викрутився: – Ваша, Ліє, скромність і непоспішність підкорили мене особисто, – зізнався.

– Думаєте, що такий же спокійний у мене характер? – усміхнулася йому. Та щоб не видатися нескромною, чи, радше, аби не злякати нового кавалера, і собі навзаєм зізналася: – Насправді так і є.

Уже за другим танцем кавалер звернувся до Лії:

– Ми могли би зустрітися завтра чи післязавтра?

– Якщо доля, то так, – серйозно відповіла дівчина.

– А самі ви як би хотіли? – поцікавився чоловік.

– Моє бажання є чимось малим і незначним проти того, що приготувало мені саме життя, – відказала Лія. І заслухалася мелодією, під яку виводила доладні й обережні танцювальні па. Звучала пісня «Маки червоні»,[29] котру не раз чула від Мії: сестра вивчила її слова з материних записників і поклала на власну музику.

Цей не вельми зграбний, на думку Лії, погано доглянутий пан у чорному дешевому костюмі й білій невипрасуваній сорочці ніяк їй не сподобався. Чи то пак – серце Лії зосталося незворушним після їхнього знайомства. Втім, дівчина відчула: він може стати непоганим для неї чоловіком. Звідки взявся цей здогад: не бралася дошукуватися, однак немолодий вік партнера з танцю, а отже, життєвий досвід і поважність, міркувала, зможуть прислужитися їй, «приземленій», у творенні міцної родини.

Лія справді шукала насамперед батька своїм майбутнім дітям. А Іван Петрович, видавалося, доволі підходящим був для цього кандидатом.


На весіллі дівчата-близнючки познайомилися і з новими родичами – батьками нареченого Семена, набожними Вірою Василівною та Віталієм Володимировичем, сизими голубками, як про них відкликалася сестра Софія, пенсіонерами. А ще з їхнього донькою, Семеновою молодшою сестрою Олею. Ця дівчина, років двадцяти восьми, від природи була непримітною, тому надмірна косметика, яку вона використала для весільного макіяжу, впадала в очі передусім. Ні, близнючки та Софія подібних переборів собі не дозволяли. Та й не зрівнятися було з ними повновидій і безформній Ользі.

Із весілля Софія поїхала до свекрів. Вони жили в невеликому приватному будинку.

– Ну, все, будьте розумницями, – побажала новоспечена дружина сестрам-близнючкам.

– Бережи себе, Софіє, – майже одноголосно прощебетали вони навзаєм.

5

За вікном похмурилося й показалася постать Семена. Вона повільно зарухалася в бік будинку.

Софія так і не насмілилася розповісти сестрам про своє новоспечене, а вже нестерпне заміжжя.

Лія і цього разу не зізналася вголос, що виходить заміж лише ради самого заміжжя й аж ніяк не з любові.

Мія вкотре не одержала відповідей на безліч запитань щодо рідних. Ті запитання роками висіли під стелею їхнього старого дому, ніби задавнене павутиння, яке господарі вдавали, що не помічали.

А воно було.

І далі снувалося…


– А давайте ще із зошита почитаємо? – запропонувала насамкінець Мія. – Того, чорного, з білим написом «Для Марії»…

– Давайте, – відповіла Софія і відімкнула обидві шухляди в столі. – Я сама прочитаю, – постановила. Розгорнувши зошит, процитувала:

Вінок кохання

Павлусь знав, шо я найбільше люблю маки, то все їх мені приносив. Або ми разом по них ходили до річки на вигін.

Моя однолітка Варка Гапониха маків не любила. Все кривилася, коли бачила мене з букетами. Але я їй не вірила. Бо як можна не любити сі квіти? Вони для мене – хоч і кольору крові, але – крові любові.

Дід теж-ка так пояснював. Казав:

– Чув, шо найперше мак виріс із крові розп’ятого Христа. З того чєсу й росте там, де пролилось мніго[30] крові невинно вбитих…

А вже як виповнилося мені тринадцять, зробили ми з Павлусем одну вельми цінну для нас двох штуку. І сталося те геть не сплановано.

Ми гуляли, й Павлусь сказав:

– Учора мати сплела вінок уже для нашої Гальки.

То він про найменшу сестру згадав.

І далі таке повідав:

– Мати сказала, шо то так здавна повелося, шо дівчата починають носити вінки з трьох літ, а нашій якраз стільки зараз-ки, ти ж знаєш. То мати сказала, шо іменно вона мусить то зробити, бо так тре’, щоб іменно мати зробила найпершого вінка для доньки. Ще навіть тре’ змочити того вінка в росі, як сонце зійде. Ше сказала, шо потом-ка ще сім днів так буде робити – купатиме вінка в росі, а тоді до скрині покладе.

– О, то се гарно, – відповіла я. І подумала, що мені, певно, теж-ка мама вінок сплела би, якби коло нас жила. Але так сталося, що нас розлучили.

Я рідко чіпала сю історію, бо мало про шо у свему житті шкодувала, хіба про те, шо не бачу ні мами, ні сестри… Які вони – не знала, тільки уявляла… А так… Дід мене дуже сильно любив. Мені з ним вельми добре було. Вільно дихалося. Та й Павлусь думати про пусте не давав.

Далі він таке тогді розказав:

– Вінок для Гальки вийшов із чорнобривців, незабудок, барвінку й ромашок. І кожна ся квітка нібито повинна лікувати малу:[31] чорнобривці помагають од голови, щоб не боліла, незабудки й барвінок на очі добре дають, зір розвивають, а ромашки серце заспокоюють. Ше мати сказала, що вже як шість літ малій стукне, то вплете в той вінок мак, щоб давав сон і беріг думку… Надько, – звернувся раптово до мене Павлусь, – а давай сплетемо для тебе вінок?

– Для мене? – здивувалася я. – А який?

– Ну, отой, – відказав він. – Шо то… той…

Павлусь хоч старший за мене на два роки був, та не набагато сміливіший у гутірці.

– Який? – я справді не могла докумекати.

– Я чув, як сьогодні мати дещо сказала нашій Наталці…

То вже про середню сестру Павлусь заговорив, їй чотирнадцять.

– Мати сказала, шо їй такий вінок уже можна сплести, бо його можна робити дівчатам од тринадцяти літ і до замужу, – відказав він.

Я нашорошила вуха й далі слухала його, не знала, шо сказати.

– Мати сказала, шо тобі теж-ка вже можна…

– Мені теж-ка вже можна? – я трохи насторожилася. – Про шо ти кажеш, Павлусю? – шарпонула його за рукав.

– Та ж про вінок! – скрикнув він і помчав стрімголов до річки.

Я спурхнула за ним. Як отой шуліка, зірвалася з місця.

– Ти куди?! – зарепетувала. Але й зареготала нараз. – Втекти хоч’ од мене?! Не вийде!

Ми часто так у доганячки грали…

Павлусь оглянувся пару раз, побачив, шо я за ним лечу, і собі став сміятися на всьой луг. Голосно, аж луна за селом пушла.

– Біжи, Надько, хутчіш біжи за мною, Надько, доганяй! – заголосив.

А потом-ка навмисно спотикнувся, упав у траву, покрутився, як поліняко, і вспокоївся. Засопів, мовби дід.

Я підбігла й бебехнула грудкою поруч.

– Швидкий, – сказала йому, сміючись.

– То – коби ти знала, шо ніколи й нікуди од мене не зможеш втекти, – відповів він серйозно.

– Та я й не збираюся, – відказала я й вирвала коло себе високу травину. – То шо, який мені вже можна вінок плести, га? – спитала й полоскотала соломиною лице Павлуся.

Він підвівся, сів, тоді шпарко нахилився, чмокнув мене в щоку й скочив на ноги.

– Вінок кохання, Надько, так він називається, – відповів і очі відвів.

Я й собі із землі встала. Геть не знала, шо сказати. Засоромилася, а чого?

– То давай сплетемо, – нарешті відповіла.

Павлусь подивився на мене так пильно, по голові погладив, сказав:

– Вельми гарні мені твої коси. Коби не вогняні такі, коби не рижі, не знаю, чи так сильно горів би тобою… А так тільки гляну – й усе всередині займається вогнем. Дивись, не спали мене всього, збережи. Най тільки серце горить-не згорає, як ото грива твоя червоняста, – засміявся.

Я й собі заляскотіла сміхом.

– Чого ти? – спитав він.

– Ти так се розказав, шо я маком тебе уявила. Він теж-ка весь червоний од любові.

– Ну, от, не перетвори мене на мак, а то лиш тут на вигоні мене й бачитимеш, у букет рватимеш, удома на стіл у слоїк ставитимеш, потім карандашами малюватимеш, – усміхнено проказав він.

А мені в ту мить стало вельми страшно. Так страшно, що аж закололо в серці. Бо абищо я ляпнула язиком.

– Дурна я, не слухай, – підбігла до нього, міцно за шию обняла. Вперше так крепко.

Потом-ка[32] ми сплели той вінок кохання. Але він у нас незакінченим вийшов. Для нього треба було найбільше ромашок. Павлусь сказав: то символ юності, доброти і ніжності. То ми їх назбирали. А ще треба був цвіт яблуні, вишні, гроно калини, а між квітами – вусики хмелю, як символ розуму. То для деяких сих рослин тре’ було весни дожидатися… Але так як всього в одному такому вінку могло бути до дванадцяти різних квіток, то ми ше зібрали барвінок, безсмертник, деревій, любисток, волошки і мак… Павлусь переповів, шо йому мати сказала, мол, вінок із живих квіток захищає дівчину від злого ока, а ще – коли дівчина має його на голові, то володіє чарами.

Мені тих чарів не треба було. Бо й так, що треба для щастя, я мала.

Тільки за мамою і сестрою скучала. Але вони живі-здорові – знала. І це мене заспокоювало.

Як ішли ми додому, вийшла з хати Варця Гапониха. Помахала нам, покривилася, бо на голові моїй вінок забачила, поклекотала щось до нас по-індичому (ніхто її не розумів через оту її вроджену «вовчу пащу»), та й сховалася за дверними шторами…

Жаліла я її завсіди. Ще й мати не пускала її по маки до річки… Бідна та Варка. Невільна.

А може, я неправду кажу. Не знаю.

Поживу-побачу.

Пишу се в літі 1966 року.

Хай би колись прочитала Марія.

А я – Надія.

На сім крапка.

Поки.

Розділ ІІ

Волелюбний сусіда

1

Лія відчинила дверцята шафи, намірившись помістити туди вішак із речами, що їх вдягала цього недільного дня. Перебирала думки про Софію (і що таке приховує сестра у своїх зажурених очах?), але більше не йшла їй із голови дивна жінка, яку сьогодні побачила здалеку.

Вони з Мією проводжали Софію з Семеном, за ворітьми розпрощалися. Мія пострибала стежкою до хати, а Лія рушила до річки, захотіла роздивитися захід сонця: з кожним днем він змінювався, ставав усе менш тепло-колірним та безхмарним. І тоді, як спинилася біля ясена, запримітила: там, де зранку побачила фотографа, нині стояла якась жінка й махала до неї рукою. Але назустріч не пішла. Побоялася, певно. Вона була невеличка, опецькувата, вдягнена в куцу, до колін, плащовку,[33] у бордовій квітастій хустці і, що найбільше вразило Лію, з вінком на голові. Згодом дивачка зняла його й затрясла над собою, волаючи щось невиразне.

Лія злякалася. Чи не вперше за останні роки свого тихого й самотнього хутірського життя дівчині стало не по собі.

Якби хоч чути, що вона кричить!

Але нічого не розібрати.

Якби бодай слово виразне піймати!

А – жодного.

Лія поспішила додому, замкнулася в кімнаті й стала роздумувати, чи не завітала, бува, до їхнього селища сама Варця Гапониха – самітниця з «вовчою пащею» – з материних записів, що їх якраз сьогодні прочитали. Все те мало скидалося на правду, але чулася так, ніби повідана Софією історія із записника постала перед Лією наяву.

Й ото тільки-но надумала Лія вішати в шафу одежу, як хряпнули долу ті лахи з рук – за стіною зчинилось незвичне.

Сварка.

У сусідній квартирі, котру сестри називали за прізвищем давніх сусідів Олещуківською, хтось закричав.

Лія ще вчора почула, що хтось із сусідів з’явився. Цілими місяцями не було нікого, зрідка хтось навідувався на день-два: то якісь далекі родичі колишніх мешканців, то якісь їхні друзі. Сестри навіть подумували-мріяли були, що колись зможуть увесь будинок викупити й до ладу довести, бо «корінні» жильці давно цей дім покинули й забули.

Через стіну «дитячої» спершу мешкала кримськотатарська родина – молода Аліме із сином Айдером. Та вони багато літ тому виїхали до Криму. Згодом там оселилася молода вчителька англійської мови з чоловіком-бізнесменом, який хутко придбав житло в селищі, й вони переїхали. А цю квартиру хоч встигли приватизувати, бо «хай буде, у майбутньому згодиться», але порядку наводити в ній не збиралися. Так і стояла пусткою, хіба заїжджі знайомі «англічанки» час від часу навідувалися відпочити на вихідних, «ніби на дачі».

З іншого, де Ліїна кімната, краю жила вчительська пара Олещуків, котра билася-сварилася, доки не розлучилася й не роз’їхалася по різних кутках України. За чутками, так і повмирало колишнє подружжя далеко одне від одного, старості не діждавшись. Бо ненависть на людей діє як отрута. Саме з боку дідівської спальні, у якій оселилася Лія, почулася теперішня галаслива пара.


«Ненавиджу! Ненавиджу!» – увиразнився жіночий голос.

Лія і не думала підслуховувати, але крик «сусідки» був таким голосним, що дівчина мимоволі опустилася на стілець, що тулився до стіни, котра й не збиралася таїти чиюсь до когось запеклу ненависть.

«Ненавиджу тебе, ненавиджу себе! – громом затріщали волання. – Навіщо ти такий мені зустрівся?! Та я ж мала в сто разів кращих за тебе чоловіків! Успішніших, багатших, цікавіших! А ти! А ти! Та краще жити самій, ніж бути за таким, як ти! Де ти взявся на мою голову?!»

Старша з близнючок тепер навіть вухо приклала до стіни. «Оце так дістав благовірний», – кинула думкою.

«Як таким можна й бути?! – не вгавала дружинонька. – Щоб нікого чоловіку не треба було, крім себе самого! Місяцями не бачиш дитини! Який ти батько?!»

Лії дійшло, що йдеться таки про чоловіка й дружину.

У цей час почувся густий і низький, наче ведмежий рев, чоловічий голос. Утім, що саме той буркнув, розібрати було годі. З подальших коментарів дружини стало зрозуміло, що йшлося про спільну доньку.

«Добре, що купуєш і забезпечуєш, ще би не купував і не забезпечував, то це взагалі був би повний капець! – не втихала розгнівана жінка. – Куди їдеш, по що, коли вернешся – ніколи нічого ніхто не знає! Як неприкаяний! Квартирант, а не чоловік! У других сім’ях вітчими більше уваги дітям приділяють, як ти – рідний батько – своїй дочці! Та щоб я та їздила за тобою та ще кликала додому?! Де моя гордість?! Своєю байдужістю ти перетворив мене на якусь млямлю!» – вибухнула плачем.

Чоловік знову щось промимрив, відтак почулося, як гримнули двері.

Затим до Лії почало доноситися тільки жіноче скрушне схлипування…

Одягнувши нічну сорочку й укрившись теплою ковдрою, вона подумала вже в ліжку: чому ні мати Марія, ні баба Устя ніколи й словом не обмовилися їм про їхнього батька? Як же так прожити, щоб нічого про нього й не дізнатися?! Не буває так! Ніхто їй не повірить, коли скаже, що ні вона, ні Софія так і не змусили матір розповісти, хто їхній батько, де він, звідки, чи взагалі живий? Лише Мія не боялася, іноді торкалася цієї теми. По-різному те робила: то жартома, то між іншим, то серед читання… Але мати ніколи не реагувала на ці запитання. Завше їх оминала, ніби не чула, або просто всміхалася. Це було єдине, що вона робила, коли найшустріша та найсміливіша з доньок запитувала про тата, або про її дивну й нікому не зрозумілу фанатичну любов до маків. Усміхалася. І цим здавалася глухонімою. Як і неживі квіти, що ясніли мертво з усіх закутків її кімнати.

Пішла Марія за світи, так нічого й не повідавши рідним дітям. Ось чому не раз Лія думала, що й вона із сестрами росте, мов ті маки на їхньому штучному лузі: всі, хто їх бачить, спершу захоплюються, а відтак чудуються, навіщо стільки яскравості під одним хатнім дахом? Затямивши материні заповіти, дівчата налаштувалися жити так, як веліла вона, діяти так, як того хотіла Марія. А добре це чи погано – одному часові знати.

Так, Лія погоджувалася із сестринськими заувагами, вона справді не кохала свого майбутнього чоловіка Івана Петровича, але хіба тільки це робить жінку щасливою? Мати Марія взагалі нічого подібного не почувала, судячи з того, як прожила, ніколи ні на що не нарікаючи. Навпаки завше світилася од радості, мовлячи: «Зате які в мене маківки повиростали! Які квітки-донечки!» Лія теж найбільше чекала на материнство. Думки про дитину затемнювали будь-які інші її бажання.


Наступного дня, цієї самої вечірньої пори, коли Лія, перекинувшись кількома словами із сестрою про її успішні вокальні тренування й навзаєм сказавши, що в школі все по-старому добре, взялася готуватися до сну, за стіною знову почалася гризня. Жінка зарепетувала, й так само ненависно та істерично:

«То що, може, кинеш нас, може, наплюєш на нас?! Може, завоював директрису і все, страсть паутіхла?! Може, розвестися надумав?! Думаєш, якщо мені – сорок п’ять, то все, моє життя закінчено?! Думаєш, більше на мене ніхто і не гляне?! Нащо десять років тому на мені женився, скажи, нащо, коли знав, що сім’я тобі не потрібна?!» – не вгавала вона.

Лія схопила котрогось із учнівських зошитів, скрутила його в трубку й приставила до стіни, притулившись вухом. Їй було цікаво, що скаже у відповідь такий абиякий і нездалий чоловік.

Але він змовчав.

«Не мовчи, заразо!» – жінка, ніби відчувши бажання Лії, гримнула на благовірного.

Він укотре промурчав щось неясне.

«Холєра», – розізлилася тим часом Лія.

«Якщо казати таке, то краще нічого! – далі повела свою партію сусідка. – Не переживай, я поїду, а ти лишайся в цій норі, у цьому сараї! Не їж нічого, до мами поїдь, у село кохане, сала набери! Що хоч, те роби, вітром війся, як неприкаяний, але додому в Київ не являйся! Дитині скажу, що пропав безвісти! Що-небудь набрешу, тільки б забула батька самашедшого! За що вона тебе любить?! За що?! – укотре взялася схлипувати. – Ненавиджу! Ненавиджу!»

І знову гримнули двері.


А потім це повторилося знову.

А потім – ще і ще.

Лія навіть звикла до сусідських розборів (до скандалів їй взагалі було не звикати – виросла в них), тож за початком крику почала встановлювати час: «Ага, значить, на годиннику зараз – десята вечора». Або ж навпаки: «Десята? Ага, зараз почнеться…»

Так і було.

Дівчина добре зауважила й знала напевне, що її немолода сусідка хоч і репетує щовечора про розлучення з непутнім мужем, та найбільше цього боїться. Хоча вона дістає його тим, що не чекає вдома в Києві, але отого його повернення найбільше потребує. Хоча чоловік недобрий, та вона його не відпустить ніколи й нізащо. Певно, саме тому вони досі разом. Чи то пак разом – лише за документами.

Учуваючи час до часу поміж жіночим вереском чоловічий низький і глухий бас, Лія намалювала образ цього невдахи. Він видавався їй дебелим і клишоногим, схожим на ведмедя, з нерівною, напівзігнутою спиною, закошланою, абияк підстриженою темною чуприною і густими старомодними вусами.

«І нащо він їй такий?» – навіть подумала була. Але, згадавши свого нареченого, стрепенулася: авжеж, кожен щасливий по-своєму, зрозуміти чужі пристрасті мало кому дано.

2

Мія вкотре заспівала. На власну музику поклала вірш «Ода макові»,[34] що його вивчила напам’ять, читаючи кілька разів іще матері. Він їй вирізнився з-поміж інших, палко-багрових на колір текстів, ледь-ледь червонавим сумом, тож, виспівавши цілий ранок, не перестала мугикати й зараз.

Сестра Лія була на роботі. А вона вийшла до річки, аби поспостерігати за течією. Іноді Мія зауважувала всілякі природні красоти в русі й творила під них музику. Так, ніби саме водяне колихання, листопадовий поспіх або пташиний танець накочували на її слух цілі клубки оригінальних мотивів. Мія любила все, що рухається, бо й сама була меткою та вертлявою.

Допіру, притупуючи каблуками, муркочучи та стенаючи ритмічно тендітними плечима, дала волю думкам: «Якби сталося так, течіє, щоб і мені, як тобі, мчати невідомо куди, не зупиняючись і нічим дорогою не переймаючись, – до річки звернулася. – Якби то так, течіє, щоб ніколи нікуди не прийти, ніде не затримуватися, ні на що не спокушатися, – підійшла до самого берега. – Ти, коли дощ, в унісон ляскотиш, коли сніг, хочеш спиш, хочеш струмком клекотиш, – і я хочу такої волі… Коли сонце, тобі не парко, коли холод, тобі до нього байдуже, не залежиш ні від чого, живеш на повну, хай там що і хай там як, і я так хочу».

Мія розкинула руки вшир, скидаючись на якусь кіношну чаклунку, бо вбрана була в довгий, аж до п’ят, шкіряний чорний плащ. Руді кучері обпали на лискучі наплічники, очі заграли волошковим блиском – ніби й справді зобразила на чиєсь прохання вродливу шкодливу віщунку.

– Якби й мені так, як вітру, – раптом мовила вголос. – Якби так, щоб як він – бути скрізь і ніде, бути тут – і вже там, – знову махнула вшир руками.

– Жити без дому, без хати? – втрутився зненацька чужий голос.

Мія здригнулася, але не обернулася. Хоч і наполохалася, але відповіла рівно:

– Щоб усе – і за хату, й за дім! – глянула на мить убік, запримітила ліворуч статний силует.

– Дивні бажання як для дівчини, – сказав незнайомець. – Хіба не дому вона шукає, не сімейного гнізда? – знову мовив питально до Мії.

Вона ж урешті зблиснула на нього хитрим оком, шпурнула наведеними на повіках стрілами, відтак голосно зареготала. Сміх її був глибоким і звабливим. Таємничим. Навіть відьомським.

Біля неї невідь-звідки появився чорнявий красень.

На якусь мить дівчині захотілося повірити в те, що це – її колишній сусід-хлопчина, котрий жив удвох із матір’ю в «триквартирнику», старший на років три Айдер, «культурний», «вихований» хлопчик із її дитинства, з яким вона зрідка компанувалася, влаштовуючи стрибки у воду з тамтого берега річки, лазила по деревах, ганяла у футбол. Але ті ігри тривали лічені хвилини: дід Гордій, чи правильніше, Гордій Васильович, не дозволяв своїм внучкам-школяркам «мати діло» з хлопцями – ні розмовляти довше, «як положено», ні загравати з ними, ні сміятися до них, ні стрибати у воду чи забиратися на дерева.

«Пристойні дівчатка так не поводяться!» – пояснював.

Але насправді Мія була впевнена, що цей хлопець – не її давній друг. Незнайомець був занадто молодим, та й що було робити тут її колишньому сусідові? Нічого з того, що лишилося на хуторі, не було йому рідним. Навіть коли жив, він не почувався тут як удома. Рідним завше для нього був Крим, куди він із матір’ю так хотів повернутися. І повернувся. Коли вчителям почали боргувати по півроку зарплату, Аліме забрала сина й поїхала до «своїх», «додому». Вірила: вони в біді не залишать.

Загалом історія цієї кримськотатарської «неповної» сім’ї була так само вкрита шлейфами таємниць, як і долі решти мешканців «триквартирника». Подейкували, що красуня Аліме наприкінці 1980-х ще в Криму закохалася в хлопця з російської родини, який привіз її до Києва з намірами створити сім’ю, заслужити й одержати житло, зажити щасливим життям, але невдовзі, після народження сина, покинув. Жінка, яку мучила совість і біль через поспішний необдуманий вчинок, не насмілювалася повернутися до родичів у рідний, улюблений, сокровенний Крим. Улаштувалася на роботу в селищну школу поблизу столиці, де їй надали «вчительське» житло як учительці історії. Так вона опинилася на «Хуторі очеретянок». Хоча серцем ніколи не покидала дому.

Дехто заперечував цю чутку, мовляв, Аліме живе сама із сином тому, що її чоловік під час повернення кримських татар до Криму наприкінці тих же 1980-х вирішив залишитися в Узбекистані, куди його кримськотатарську родину разом з іншими депортували 1944-го і де вона встигла облаштуватися, забезпечитися роботою та житлом. Із розпачу жінка покинула рідний край, де все нагадувало про її щасливу колись сім’ю, і так опинилася в Приградді…

Потім Айдер навіть листа близнючкам написав, мовляв, у нас усе добре, мама нарешті п’є «справжню» каву, готує «наш» плов, сари-бурму[35] з бараниною, пече найсмачніше у світі кураб’є[36] з пудрою, а ще по вихідних забирається на «свою неземну» Ак-Каю (Білу Скелю) й каже, що найбільше чекає травня, коли балка за горою встелиться дикими червоними півоніями… І додав, що вони разом заготовляють різнотрав’я – шавлію, астрагалу, оносму, чебрець, молочай, типчину, бо ніяк не можуть «надихатися кримськими запахами»…

То був перший лист від Айдера. Й останній.

Юнак, що мав широкі плечі, був убраний у делікатно випрасуваний костюм, а накинутий поверх строгий сіруватий плащ додавав йому чимало років. Руки тримав у кишенях брюк і злегка похитувався, що свідчило про його спокій, проте, здебільшого, вдаваний.

– З концерту якогось? – запитала Мія, кинувши оком на його святковий стрій.

Хлопець нашорошився.

– Чо’ з концерту? – здивувався не по-тутешньому. – Друга й родича приїхав провідати, – додав упевненіше. – Спішив на маршрутку, не встиг перевдягнутися після роботи…

– Друга й родича в цих забутих краях? Цікаво, – прокоментувала Мія, хутко пробігшись удоволеними очима довколишніми пейзажами, ніби сама щойно розмальовувала їх яскравими акварелями.

Юнак не встиг відповісти.

– Сестра моя тишу тут слухати найбільше любить, – повела своє дівчина. – Каже, буває тут у нас так тихо, що згірше за шум на вуха давить. Це класно – вміти добре чути те, що насправді є беззвучним, а значить, чується тільки тобі. Хоча я навпаки люблю все те, що чують інші, – музику, шум, течію, вітер… Ви куди зараз, туди, куди і я? – вказала на «триквартирник», рушивши з місця.

Юнак махнув головою і подався слідом.

– То ти хто – охоронець? – хтозна-чого запитала Мія, миттю перейшовши на «ти». Що хотіла, те творила. Істинно, як мати Марія.

– Адвокат, – злегка спантеличившись, відказав молодик.

– Хочу дощу, – натомість видала дівчина. – Великого й шумного! Такого, щоб нічого, крім нього, більше не чути… Тут гарно, коли дощ. Усе починає бурлити, дзвеніти, шелестіти, й забуваються при цьому тиша і сон. Я не люблю тиші, бо з нею багато думаєш, – засміялася. – Думаєш, згадуєш, сумуєш… А от у дощеві, навіть якщо й топишся думками, то радісними, підбадьорливими, – засяяла широкою усмішкою. – Уявляєш, як погані думки збігають за краплями в землю, й зникають, і висихають… А от сестра моя дощу не любить.

«У тобі би втонути», – прикусив, ніби язика, свою думку хлопець.

Вони минули ворота, підійшли до будинку. Коли ширша стежка завершилася й розділилася на три вужчі входи до помешкань, Мія зупинилася:

– Я – Мія, – простягнула руку.

– Айдер, – відповів хлопець.

Дівчина звела вгору брови й раптово помінялася з виду. Її очі враз погаснули, мовби в кімнатному люстрі згоріли одразу всі лампочки.

– Бувай! – видушила вона й поспішила до хати.

– Бувай! – відказав Айдер.

Але Мія того вже не чула.

3

Лія запримітила дивне: двері її сварливих сусідів якийсь молодик старанно намагається відімкнути, але в нього нічого не виходить. Світло-русява, аж золотава, бо вимита до блиску, продовгувата чуприна все спадала йому на очі, він різко здмухував її, закидаючи головою назад, і знову намагався штуркати ключем у замкову шпарину, підштовхуючи двері плечем.

Спершу дівчина подумала, що, може, то син її буркотливих співмешканців, але згадала, що в них же донька. Відтак у голові майнуло, що, може, то якийсь злодюга, бо чого би так рвучко й нервово поводився?! Тим часом заспокоїла себе, бо надворі був день, вона верталася зі школи: не може ж крадій бути аж таким нахабним і необережним.

Дівчина підійшла до свого входу, глянула вбік. Незнайомець на вигляд мав років тридцять із гаком, був убраний у зручний туристичний костюм і кросівки. Лія піймалася, що він дуже схожий на фотографа, якого бачила кілька днів тому поодалік від берега річки. А коли зауважила поруч торбу з фотоначинням, уже й позбулася сумнівів, то справді він.

– Хто ви? – насмілилася, запитала.

– Віктор, – хутко відповів він, далі вовтузячись із замком.

– Ви… Ви…

Лія не знала, що казати далі. Тим часом молодик знайшовся, додавши:

– Ваш сусід.

– Наш сусід? – широко «роззявила» очі. Дівчина була ошелешена. А де вуса, де кошлата голова, де ведмежий вигляд і високий зріст?

– Вас це дивує? – перепитав той. Голос його був не грубим, хоч і низьким, радше приємним, чи, точніше, звичайним.

– Ну… Ні, – збрехала.

– Я теж думаю, чого б дивуватися, – відказав прохолодно. – Людина як людина. Тут жила моя тітка довгий час, – пояснив. – Вона померла. Ключі від «квартири» віддала моїй матері, своїй сестрі, сказала, коли треба, їдьте у Київ і живіть. Вона цей хутір завжди так називала – Києвом.

Лія не повірила своїм очам. Рідко вона так помилялася у своїй інтуїції, у своїх уявленнях. Цього разу вони її геть підвели. Перед собою побачила молодого моторного парубка, підтягнутого, спортивного, з красивим, аж шовковим на вигляд волоссям.

«Холєра», – розгнівалася, як завше, про себе.

Той підійшов і – видно було – для годиться подав їй руку для знайомства.

– Віктор, – повторив.

– Лія, – тихо відповіла вона, торкнувшись його гарячої долоні.

– Замок заїв, – мовив сусід і вернувся до своїх дверей. – Хтось добряче над ним поглумився, – додав.

Лія змовчала, хоч знала, про якого такого галасливого й ненависного бешкетника, чи радше бешкетницю, йшлося.

Близнючка легко відімкнула свої двері, пхнула їх уперед.

Сусід продовжив марудитися біля своїх.

Не встигнувши зачинитися, Лія хтозна-чого вистромила надвір руду голову, мовила ніби теж для годиться:

– Якщо треба буде поміч, кличте! – бахнула дверима.

4

Його теж звали Айдер. Хлопця, який підвіз їх трьох маршруткою від Сімферополя аж до Нижньогірського тоді, коли Мії, як і Лії, котра бродила березневого світанку морем і слухала його шумливе говоріння, було п’ятнадцять років. До родичів залишилося їхати майже сто кілометрів. Мія не раз пригадувала, як той неймовірний, бо дуже красивий, на її погляд, хлопець, помітивши на сімферопольському Східному вокзалі трійко рудоволосих панянок, зрозумів, що вони нетутешні, й запропонував допомогу. Софія не пристала на пропозицію незнайомця, лише холодно подякувала, додавши, що вони дочекаються автобуса. Лія теж не насмілилася завести з ним мову. Але Мія щоразу старалася робити так, як їй хотілося. Принаймні, не приховувала цього свого бажання й вдавалася до волевиявлення.

Зрештою Айдер завіз їх безплатно до самого тітчиного дому. І пообіцяв, що забере й доставить до Сімферополя, коли буде треба. І дотримав слова. Рівно за тиждень, коли сестри Маковій спакували всі речі, машина Айдера стояла за парканом у домовлений час, ніби з’явилася за велінням якогось чародія.

Мія найпершою тоді вискочила з будинку й затялася дякувати хлопцеві за те, що не збрехав і не підвів. Дівчину неабияк вразила така по-справжньому чоловіча відповідальність і дотримання слова. Дід Гордій ніколи так не робив, бо й обіцянок жодних нікому не давав. Жив, як зручно було йому, для себе жив. А для Айдера сестри Маковій – геть чужі люди, а він так по-доброму до них поставився…

Юнак навзаєм лише усміхався люб’язній щебетусі Мії. Скидалося на те, що йому дивно було приймати аж таку велику похвальбу за звичну річ – дотримання обіцянки. По-іншому він не вчинив би. Тоді Мія ще попросила сфотографуватися на пам’ять удвох. Забралася в тітчин квітник, де якраз розцвіли перші тюльпани й сліпив жовтавим сонцецвітом шалено красивий кущ розгонистої форзиції. Поки Айдер перестрибував через паркан і допомагав зробити це Мії, тітка сказала, що жодна рослина у її господі не зрівняється із цією «розкошухою», котру в народі називають золотим дощем.

– Ще би діти так радували, як квіти, – мовила невідь-чого тітка. Може, зауваживши і здивувавшись, як безсоромно її малолітня дво– чи троюрідна племінниця горнеться до малознайомого парубка, не втрималася, бовкнула, що думала.

А Мія справді міцно обняла Айдера за широку спину. Він тоді здався їй велетнем. Таким, що вміє не на словах, а на ділі носити кохану дівчину на руках. Але Мія знала, що цього ніколи не трапиться, цей хлопець так і залишиться для неї неймовірним та недосяжним. Крим був занадто далеко від Києва. А ще більше віддаляло цих двох одне від одного їхнє походження. Мія не мала ні найменшого права закохатися чи то в кримського татарина, чи в іновірця, чи будь-якого іншого «неукраїнського, такого, як сама, хлопця». Навіть думати про це не сміла, не те що мріяти вийти за нього заміж. Бо того ніколи не дозволили б її консервативні й упереджені предки.

Дівчина досі має ту стару світлину. На ній усміхається кремезний красень Айдер і кривиться, мов ображена дитина, вона. Як так і вийшло, що Мія не усміхалася тоді?! То була чи не єдина в її альбомі фотографія, де вона вийшла невдало, та ще й так, ніби злиться на весь білий світ.

За що?

Чому?

Не знала дотепер.

Хоча ні, здогадувалася, але вголос сказати про це не зважувалася.

Добрість хлопця так і жила у її пам’яті. І карі очі, й такі незвичні темнуваті кола побіля очей, котрі не псували їх, а навпаки додавали глибини та виразності. І смолисте волосся, як тепер бачила… І великі міцні долоні…

Але він був «не наший».

Це вона теж пам’ятала.

Тоді, коли Лії було п’ятнадцять, хтось добряче постарався й засіяв у голови таких, як вона, поняття, що є отакі, як ти, а є не такі, тож з ними тобі не по дорозі; що є свої, а є чужі, дарма що живеш під одним небом, в одній країні, в одному навіть будинку. І ніхто ні поважати ту інакшість не навчив, ні приймати. Все, що є «не таким», того для нас просто нема, – вічне неписане правило старших Маковіїв.

Баба Устя завше уникала розмов про етнічних кримчан, а хлопець, якого Мія із сестрами зустріла в Криму, був саме кримським татарином. Як і місцевий Айдер, що жив по сусідству з мамою-вчителькою. Хоч і «розумний хлопчик», хоч і «вихований» та «культурний» – лише так про нього відгукувалися вчителі, зокрема й Устина Костянтинівна та Гордій Васильович, – однак вони вперто називали його Андрієм і дружити з ним внучкам було «небажано». Як, щоправда, з будь-якими іншими хлопчиками, бо «ще рано».

«Дивні були часи. Як і люди. Чи, точніше, їхня непояснима нічим поведінка. Просто так треба і все. А чому? Не твоє собаче діло», – запише Мія в щоденнику.

Вона ще на пероні помітила «інакшість» темноокого водія, і це лише заохотило її до спілкування. Цю дівчину завжди вабило до забороненого і малознаного, хоча й завершувалося все щоразу пшиком, зазвичай отою вабою і кінчалося…

Щоправда…

Те знайомство з Айдером мало неабиякі наслідки – воно виявилося незабутнім. Цілу дорогу, поки мчали вони до Нижньогірського, хлопець розмовляв із Мією – вона, звісно ж, найпершою скочила на місце біля водія. Ділився цікавими й захопливими історіями сіл, котрі проїжджали, храмів, що їм зустрічалися, дивовижної Білої Скелі. Навіть зупинився біля неї. Сестри вийшли з машини й оторопіли від уперше побаченої дивини. Скеля, про яку писав колись у листі хлопець із їхнього дитинства, яка з дороги скидалася на витесану майстром-різбярем іграшкову фортецю, справді була білою.

– Фантастика! – промовила тоді Софія.

Повернувшись із Криму, Лія записала в щоденнику:

Ми стояли, дивилися й думали (напевне, в унісон усі втрьох): ніщо не в силі створити такої краси, як природа. Це – особлива краса. Первозданна, могутня, дика і ніжна, горда й загадкова. Унікальна. Справжня. Так, людина може створити щось гарне на вигляд, але вона завжди пояснить, як у неї це вийшло, як вона цього досягла. Красу, що створила природа, ніяк не розтлумачити. Це – як написати позачасовий вірш або неповторну жодним іншим художником картину. Як ці шедеври народжуються? Неясно. Будь-яке дослідження цього – лише погляд, позиція, думка. Що зміниться від того, що скажуть про це люди? Сказане забудеться, а краса витвору зостанеться назавжди.

Цілі тисячоліття минають, а вона стоїть. Ак-Кая. Той хлопець-водій розказав, що саме так буде Біла Скеля по-кримськотатарському, і повідав, що сорок, а може, й сто тисяч років тому тут жили первісні люди, що цьому є докази – десь сімнадцять стоянок і поселень печерних жильців…

Ого-го! Така неприступна і така приваблива, така близька, і така недосяжна. Ак-Кая. Біла Скеля. Друга наша кримська любов після Чорного моря.

Березень 2000 року

Вже в мікроавтобусі, коли всі рушили далі, Мія знову взялася теревенити з Айдером, але, помітивши у вікні, біля підніжжя скелі, чорні рухливі цятки овець, умить відволіклася, скрикнувши:

– Софіє, Ліє, дивіться, геть як блішки на шерсті великого піренейського гірського пса! О, тепер і я, і ви знатимете, на кого був схожий наш красунчик Вулкан! – згадала чотирилапого улюбленця дитинства. – На кримську Білу Скелю! – розсміялася. – Як же добре, що ми її побачили, шкода, Вулкан не дожив, а то ми йому розказали б…

Дівчата й собі звели вуста в півусміхи. Ох, уже ця веремія Мія…

Та поїздка вдалася. Як славно і бурно почалася, так само протривала й закінчилася. Дівчата побували у Феодосії та Коктебелі. Син тітки, їхній тро– чи чотириюрідний брат, без попередження й підготовки завіз їх на дикий пляж, де вони натрапили на поодиноких відпочивальників-нудистів, що не боялися холоду (о, скільки то було вражень, а потім вереску й реготу!). Ходили, певна річ, «у гості» до Айвазовського (у картинну галерею, де раніше був будинок художника), бачили «його» прославлене Чорне море і його Анну.[37] А ще піднімалися на «чорну гору» Кара-Даг і бачили її Золоті ворота, смакували рибним жульєном, креветками, солодкою пахлавою і навіть пили каву по– турецьки, приготовлену на розпеченому піску. Лія запише в щоденник:

Щось нове й завжди бажане прийшло в наше життя. Щось таке, чого ми не мали кожного дня біля себе, тому хотіли повернутися туди, де почувалися інакше, не так, як удома. Там стільки повітря, сонця і води! І ми, як три рудих і диких вітриськи, давали волю своїм голосам… Бо вдома ми, зазвичай, мовчали.

На тому й розпрощалися. Домовилися, що Мія надішле фото з квітника Айдеру, перед цим вона зателефонує, а він продиктує адресу.

Він ще не зник у вокзальному натовпі, а вона вже знала, що нікуди нічого відправляти не буде. Бо ні до чого це не приведе. Коли ясно, що діло безрезультатне, то нащо його починати? Вона відчувала не просто далеку відстань між ними, а цілу прірву. І це були найгірші емоції, які вона будь-коли виявляла. Серцем ця смілива, на перший погляд, півдівка так хотіла ще не раз побачити й почути цього хлопця, а розум перекреслював усі бажання.


І тепер, коли хлопець на ім’я Айдер зустрівся їй тут, на березі річки, Мія, лежачи на своєму вузькому ліжку в «триквартирнику», згадала себе, п’ятнадцятилітню, під час поїздки до Криму. Згадала зворушливі відчуття, що так несподівано виникли до темноокого говіркого водія, згадала Ак-Каю і свою безнадію. Звідки вона тоді взялася і досі нікуди не поділася? Чому було не зателефонувати і не написати Айдеру, як обіцяла? Що за сила сиділа всередині й щоразу зупиняла, не давала ступити і кроку до бажаного? Вона ж закохалася тоді по-справжньому, вперше…

У такі миті Мія себе ненавиділа. Бо усвідомлювала, що не здатна зробити щось сама, бо сумнівалася (а що як він її забув? а що як він не згадає нічого? а що як одружується, має дівчину? а що як не радий буде її чути? а що як не візьме слухавку?), і здавалася, і опускала руки, і осідала, як пара після великого дощу, приглушуючи всі бажання. Робила півкроку вперед, три назад – і залишалася ні з чим. Ось чому відтоді вона закохувалася лише в тих, хто ніколи їй не належатиме. Одружений чоловік уже чийсь – він належить сім’ї, дітям, чи відповідальності за них, чи своїм обов’язкам. Ось чому здавалося, що Мія не залежить від почуттів, що вільна від них і при цьому щаслива… Насправді вона вміла кохати, але не думала, що за кохання ще треба вміти й боротися.

Грюкнули вхідні двері – то прийшла Лія. Чи не вперше Мії захотілося поговорити з сестрою про ту кримську подорож, про те, що вона щойно познайомилася з «непоганим» хлопцем, про те, у чому боялася зізнатися навіть собі, – вона дуже і дуже самотня.

5

Лія сіла за стіл, відкрила учнівський зошит із математики. У голові пожвавилися таргани. Вона неодмінно має перевірити цю пачку зошитів із домашніми завданнями, бо ввечері – зустріч з Іваном Петровичем. Але охоти ні до чого не було.

«Холєра! – розізлилася. – Треба ж працювати!»

Але не працювалося.

Щойно вона піймалася на тому, що думає про нового сусіда.

«Холєра!» – стукнула ручкою по столі. Встала, пройшлася кімнатою з одного кінця в інший. Вийшла на коридор, прислухалася до дверей сестриної кімнати. Певно, Мія заснула.

«Що за день? Нащо було цього Віктора побачити? – стала сварити себе. – З якого такого дива забравсь мені в голову? Я ж не пускала!» – потерла пальцями ниючі скроні.

Знову сіла за стіл, знову встала. Сходила на кухню, запарила м’яти.

«Чай допоможе обов’язково».

Тільки…

Що з нею?

Що?

За стіною почулися голоси. Але тепер чоловічі.

Серце в Лії забилося швидше.

Що з нею?

Вона ж доросла дівка!

Що за трепет?

Що за дрижаки напали на неї, з якого такого дива?

Так, у неї був колись хлопець, ще як вчилася в університеті, але то завершилося спільними парами, розмовами під час перерви, проводжаннями до автобуса… Лія знала, що нічого з того не вийде, її одногрупник не був тим, кого вона бачила батьком своїх майбутніх дітей, та й він урешті охолов до Лії, бо поводилася «аж занадто старомодно». Дівчина й не заперечувала, що жоден шустрій не захоче з нею мати справу, бо вона – «наче дика». Хоч і ніжна, хоч і вродлива…

Лія тому звертала увагу на старших чоловіків, бо з ними не треба було метушитися, кудись бігти й не встигати, щось особливе на себе одягати, старатися сподобатися, перейматися-хвилюватися… Лію влаштовував спокій і непоспішність. Бо сама була завше повільною.

Почулося: Мія пішла на кухню.

Лія подалася слідом.

– Забула тобі сказати: тоді в неділю, коли приїжджала Софія, я бачила дивну жінку, – заговорила до сестри, не зволікаючи. – Там, де кладка починається… Ти часом не бачила таку дивачку з вінком?

Мія покрутила головою, мовчки й собі запарюючи м’яту.

– Махала до мене тим вінком, – додала Лія. – І щось кричала, але я не розібрала ніц.

– Може, з кимось тебе сплутала? – байдуже припустила сестра.

– Не знаю, – Лія хотіла поговорити про те, що бачила, але Мія була заклопотана своїми думками.

Дівчата всілися за стіл. Таке без Софії бувало нечасто. Щоразу кожна з близнючок знаходила зайнятість наодинці, зачиняючись у себе в кімнаті. Це повелося з дитинства. Коли баба Устя кликала сімейство до вечері, дідові то вже було запізно. Хай би котра була година, бахкання курантів заміняло бабине: «Зараз будемо вже їсти!» Дід з усіма їсти не вмів і не навчився. Тому прибігав на кухню точно за дві-три хвилини перед самісіньким закінченням приготування, кричав, що він голодний і чекати не збирається, хапав усе їстівне, що траплялося під руки, наїдався залишками обіду, чимось знайденим у холодильнику або скалапуцаним[38] самотужки нашвидкуруч наїдком, і вже сідати всім до столу сенсу не було. Дід із криками й докорами вгамовувався тільки тоді, коли всі розповзалися по власних норах і в хаті наставала мертва тиша. Тобто дівчата їли по черзі та поодинці. Хтось у кухні, хтось у дитячій, а баба Устя найчастіше зачинялася з їжею в маковій залі й плакала. Вона так старалася щовечора догодити чоловікові й встигнути впоратися з його часовими та апетитними мірками, але, здається, жодного разу їй так цього зробити й не вдалося. Вона чомусь завжди запізнювалася: чи була то шоста година вечора, чи дев’ята або одинадцята.


Іноді в червоній кімнаті вона й заночовувала.

Дід не терпів радісних застіль. Якщо такі намічалися, то тільки з його участю. Але з ним та радість щоразу переходила в крики й плачі.

Так і жили Маковії.

Ніби разом.

Та кожен – сам по собі.

А сьогодні сестри малися не так, як завжди. Схоже, віднедавна на «Хуторі очеретянок» усе стало не таким, як раніше, починаючи з отої недільної незвичної тиші.

– Пам’ятаєш, дід нам завжди про Агатангела Кримського розказував, – мовила Мія, аж сама здивувалася, як перевернула тему розмови з голови на ноги.

– Звісно, пам’ятаю, – відповіла Лія, намазуючи маслом розламану навпіл булку, щедрий церковний гостинець зятя-диякона.

– Він був кримськотатарського походження, ти знала? – далі повела своє Мія.

– Що? – перепитала Лія й цього разу піймала себе на тому, що досі у її очах і голові стоїть образ сусіда, зокрема його світле волосся.

Мія повторила запитання:

– Ти знала, що Кримський був кримськотатарського походження?

Лія ковтнула пожовану булку й не знала, що відповісти сестрі. Про що вона?

Ні, Лія достеменної родословної Агатангела Кримського не знала.

– Виявляється, кумиром нашого діда Гордія був кримський татарин, – роздільно промовила Мія й метнулася в кімнату, звідки примчала з ноутбуком. – «Агатангел Юхимович Кримський – український історик, письменник і перекладач кримськотатарського походження, один із організаторів Академії наук України… Жертва сталінського терору», – протараторила. – Це з української «Вікіпедії», – конкретизувала. – Далі тут розказується про те, що ми з тобою добре знаємо від нашого Гордія Васильовича: Кримський народився у Володимирі-Волинському на Волині (тамтешній педагогічний навчальний заклад носить його ім’я), володів шістдесятьма мовами, професор, за часів гетьманату Скоропадського 1918 року в Києві – вчений секретар новоствореної Української академії наук, а 1919 року, з приходом більшовиків, Кримський уже випрошував пайки та одяг для співробітників. Із ними ж заготовляв дрова, щоб опалювати приміщення академії, бо в ньому було холодно так, що замерзало чорнило…

– Я це знаю, – ніби знічев’я сказала Лія.

– Так, я ж кажу, що ми це знаємо, – підтвердила сестра. – Як і оце, що в часи найбільшого зубожіння українські вчені писали твори на старих театральних афішах розчиненими у воді хімічними олівцями… Дід нам казав тисячу разів: «Ви бачите, яка нещасна доля української науки?! Ви бачите, як гнобили тих, хто хотів щось знати й інших чомусь навчити?! Слухайте мене, поки живий, бо виростете турками![39] Треба вчитися й здобувати вищі освіти! Інакше горобцям дулі даватимете й більше ні на що не будете здатні!» – Мія продекламувала це з надзвичайним пафосом, удаючи свого владного предка. – Пам’ятаєш же?

– Пам’ятаю, – відповіла Лія, так і не розуміючи, до чого веде сестра.

– Дід нам тисячу разів і оце розказував, – далі процитувала: – «Кримський заперечував теорію про «колиску трьох братніх народів», висуваючи натомість гіпотезу про українську мову, яка вже в ХІ столітті постала “як цілком рельєфна, цілком означена, яскраво-індивідуальна одиниця”», – уважно зачитала з комп’ютера. – Ото саме тоді Кримським зацікавилася влада й почалися переслідування. Далі, 1941 року його звинуватили в антирадянській діяльності, у тому, що «роками очолював націоналістичне підпілля», і відправили в тюрму суворого режиму в Казахстан. І так! Перед цим, зрозуміло, урочисто нагородили в Києві орденом Леніна на честь семидесятиліття. А вже через кілька місяців – ту-ту в тюрму, де він через рік помре. Усі ці вражаючі факти дід нам з особливим болем розказував. Так розказував, що ми напам’ять те все знаємо, – Мія напружилася. – Але я не пам’ятаю, Ліє, щоб він нам розказував, що Кримський, наприклад, доводив міцний зв’язок між культурою та мовами Близького Сходу й України, про те, що мав кримськотатарські корені. Якимсь дивним чином нашого діда це обійшло, – стала завершувати напрочуд довгий монолог. Швидко пробігшись по екрану комп’ютера очима, додала насамкінець, цитуючи: – А «українсько-американський історик, мовознавець, філолог-орієнталіст, організатор української науки у світі, засновник і довголітній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Омелян Пріцак» сказав був, що Агатангел Юхимович є «найкращим кримським подарунком Україні». Як тобі? – подивилася на Лію.

– А тебе це дивує? – натомість перепитала та.

– Тобто? – відреагувала Мія.

– Все наше життя минуло під подвійними стандартами, особливо дитинство, – Лія встала і налила з чайника дещо охололої води в чашку з мокрими й розквецяними[40] (бо вже раз використаними) листками м’яти. Зелений чай можна заварювати двічі, то їй відомо давно. – Пам’ятаєш, Софія розказувала, як вона ходила в перший чи третій, уже не пам’ятаю, клас, і на групі продовженого дня баба Устя, тобто Устина Костянтинівна, запитувала в класу: «Діти, а від кого походить людина?» Розумничка Софія найвище тягнула руку й відповідала: «Від мавпи!» «Правильно, – хвалила її Устина Костянтинівна, – сідай Софіє, молодець». Але Софія знала, що то неправильно. Приходила додому, а в баби над ліжком ікони висять, а Софія (а потім і ми, такими ж малими) читає напам’ять «Отче наш», – сама баба Устя й навчила. І паску вона завжди пекла на Великдень, і святила то в тій, то в тій церкві, і молилася завше, і колядували ми на Різдво…

Мія дивилася в монітор, але уважно слухала сестру.

– Так і дід: у школі один був, удома – інший, – продовжила Лія. – Він нас учив бути розумними, а сам немудрим був, так я собі думаю. Але не суджу його, бо то така була радянська система: «Слушаюсь и повинуюсь». Є чорне і біле, більш ніякого. Розумієш?

– Розумію, – відповіла Мія.

– У школі він свою Устину Костянтинівну так зразково любив, так поважав, так шанував, що всі вчительки заздрили! Учням утовкмачував правила поведінки, як хлопчикам треба ставитися до дівчаток, як дівчатам не перетворитися на безсоромниць і легковажних, виховував усіх і вся так, що мама дарагая! А сам удома що витворяв? Не раз хотілося, щоб подівся десь, щоб поїхав куди-небудь і дав нам спокій…

– Ти так хотіла? – перепитала менша близнючка.

– А ти не хотіла? – пронизливо зирнула Лія в очі сестрі.

Мія опустила повіки. Їй не йшло з голови, що дід, поки й жив, забороняв їй, Лії і Софії спілкуватися з будь-якими хлопцями, котрих бачив поруч із внучками. Завжди знаходив у них фальш і невдалість. Той мало читав у школі; той був двієчником, зразу видно; той невихований, погано поводиться; той занизького зросту; той не дивиться в очі під час розмови, значить, пусте задумав; той із неблагополучної родини; той безперспективний; до того нема довіри… У нього завжди і на всіх знаходилася обмовка. Єдиний, хто ніколи і ні в чому не помилявся, був він сам. Тільки він знав, як треба і як правильно, тільки він знав відповіді на всі запитання і в усьому мав рацію. Тільки його треба було слухати. Інакшого він не приймав.

І всі його слухали.

І всі підлаштовувалися під нього.

І всі… старалися йому догодити, сподобатися, заслужити похвали від нього.

Але чому?

Щойно Мія чи не вперше так чітко сформулювала й поставила собі ці питання.

Як можна було бачити, як він живе, як поводиться, як роками мучить найближчих людей, і при цьому слухатися його, відповідати його бажанням, стандартам, думкам, ще й поважати його й бути за все йому вдячним?!

«Слухайте діда, поки живий, бо, може, й не зустрінете розумнішого чоловіка!»

«Дякуйте дідові, бо живе з вами, годує вас, не йде нікуди од вас… І любить вас, непослушних спиногризок!»

«Та якби не ваш дід, ніколи б ваша баба Устя вчителькою не стала, вищої освіти не здобула би! Бо то я їй сказав: «Іди, вчися, бо пропадеш!» Вона би сама до того не додумалася!»

«Так і ви щоб вивчилися мені, а не бездипломними турками повиростали!»

– Які ж ми сліпі кошенята завжди були, – мовила стиха Мія.

– Мене ще, знаєш, що мучить? – додала сестра.

– Що? – очі Мії, як ніколи, втратили свій особливий блиск.

– Все те, що нам розказували чи то дід Гордій, чи то баба Устя, ми все сприймали як константу. Вірили їм беззаперечно. Міє, ми з тобою такі наївні, що це просто жах жахастий, як ти кажеш, – старшунка ледь стримала сльози.

Мія встала з-за столу, намірилася йти у свою кімнату.

– Про того ж таки Кримського, – Лія не завершила. – Чого було раніше не прочитати того, що ти прочитала зараз? Чого було хоч щось не допетрати самому?

– Ліє, ти це кажеш мені? Хіба я не просила вас: давайте про те розпитаємо, давайте про…

– Це я собі кажу, – перебила сестра.

6

Близнючки вибігли надвір, коли вже зрозуміли напевне: їх кличуть на допомогу. Стукоти й крик у сусідній квартирі дедалі посилювалися, й слова «Гей, ви там є? Допоможіть!» можна було розчути навіть у віддаленій «дитячій».

Першою до вхідних сусідських дверей підбігла Лія. Їй не треба було розпитувати, що сталося і як саме нові сусіди втрапили в пастку. Якщо менше ніж годину тому Віктор ледве зміг відчинити двері знадвору, то, зрозуміло, жодних гарантій, що вони не заклинять зсередини, не було. Так, на перший погляд, піймані в пастку сусіди могли скористатися вікнами, відчинити їх і спокійно вистрибнути, але тільки-но вчора Лія зауважила, що вони щільно закриті товстою целофановою плівкою із сосновими планками по краях – то ще «утеплення» на зиму по-Олещуківськи. Та й коли є можливість вийти через двері, нащо робити те через вікна?

– Ми тут. Що робити? – запитала Лія, притулившись до дверей.

– Нічого складного, – почувся вже знайомий голос. – Дивіться, отут унизу, де щілина, я зараз просуну вам ключ і ви спробуйте відчинити двері з того боку.

– Добре.

Мія в цей час стояла трохи далі, на спільній дорозі, звідки починалася стежка до сусідів. Вона досі думала про їхню із сестрою розмову, а також розуміла, що зараз знову побачить Айдера, який їй нагадує кримського тезку хіба іменем, більше нічим. Дівчина втомилася, і на сьогодні спогадів їй було досить.

Тим часом Лія дістала зі шпарини ключ і, трохи пововтузившись, відчинила сусідські двері.

– Ого! – перше, що почули близнючки від молодиків, коли ті вистрибнули з дверного отвору, як два великих пси із затхлої клуні.

– То вас тут двоє таких?! – присвиснувши, здивувався той, що годину тому був у нарядному костюмі, а допіру мав на собі лише майку та шорти.

«О, то ти точно ніякий не кримчанин», – зауважила Мія, побачивши Айдера і згадавши тітку з Нижньогірського, яка страшенно боялася холоду й навіть улітку, якщо не дуже «жарило сонце», носила теплі в’язані шкарпетки. Мія із сестрами тоді припустила, що то, мабуть, усі кримчани такі змерзлюки, бо за тривалу літню погоду встигали настільки звикнути до сонця, що зиму ледь перебували, рахуючи дні до приходу весни. Але насправді холоду бояться майже всі пристаркуваті й нездорові жінки, незалежно від місця проживання, того дівчина поки не зауважила.

– Дуже дякуємо, – сказав Віктор і пильно вдивився в обличчя Лії.

Тій не вперше було спостерігати подібну реакцію, тому, усміхнувшись, вона проказала:

– Так, це мене ви бачили сьогодні після обіду.

Віктор зненацька голосно засміявся – не сподівався, що за його виразом обличчя можна так легко вловити зміст зацікавленості й так точно відповісти на неозвучене запитання.

– А це мій друг і родич, познайомтеся, – підвів товариша.

– Айдер, – мовив той, подаючи руку.

– Лія, – і додала: – а це моя сестра, – вказала на Мію.

«Чаклунка» в чорній шкірянці підійшла ближче.

– Мія, – подала руку Віктору. – А з вашим другом і родичем ми вже знайомі, – зізналася без особливого ентузіазму.

– Он як усе склалося, – щиро здивувався Віктор. – Я побачив Лію, Айдер десь уже встиг побачити Мію… Треба нам нарешті всім зібратися й ближче одне одного взнати. Зайдете? – звернувся до дівчат, вказуючи на пошкрябані двері, що підняли «корінних» жильців «триквартирника» на вуха.

– Е, ні, дякуємо, – відказала шустріша Мія. – Якщо ми там замкнемося всі разом, не буде кому нас виручати, – повільно рушила стежкою від сусідів.

– Так, іншим разом, – підтримала сестру Лія і пішла за нею. – До побачення! – попрощалася по-вчительському.

– Може, якось біля річки посидимо? – спитав наостанку Айдер.

– Може, – відповіла йому Мія.

7

Лія глянула на годинник: майже п’ята вечора. Їй треба збиратися, а за хвилин десять виходити з дому. Поки доїде до кав’ярні, де на неї чекатиме Іван Петрович, буде майже сьома. А він же такий пунктуальний!

Зачіска трималася від ранку. «Таки добре мати більш цупке, аніж м’яке й неслухняне волосся», – подумала, дивлячись у дзеркало і застібаючи ґудзики на плащі кольору кави. Баба Устя страшно марудилася зі своїми тонкими космаками, згадала дівчина. Стояла по півгодини, якщо не більше, біля трельяжа, і все ніяк не могла того всього до кучі приладнати. Дід сердився, що мусить на неї чекати, хоча ніколи того не робив, – завше йшов першим із дому і приходив до школи раніше за дружину. Але не покричати із самого ранку, що вічно жде на неї, таку-сяку-перетаку-абияку «млямлю-невстигальницю», просто не міг. І так було щодня. Врешті баба Устя вдягала на голову прозору косинку і так ішла до школи й проводила уроки. Старіла не за роками…

Чого Лія знову про них згадала?

Ага, вона йде на зустріч зі своїм нареченим. А будь-яка думка про нього неодмінно навертає спогади про діда – аби тільки Іван Петрович не був таким, як він.

Згадала Софію. Наступного разу вона обов’язково розпитає, як їй живеться із Семеном і його батьками. «Щось у них добре в сім’ї, а щось погано, бо все однаково бути не може», – мовила про себе.

Коли їхала маршруткою до метро, згадала ще й матір Марію. Про те, як Софія розповідала про неї, надто коли вона з Мією підросла.

Повідуючи приключки з неньчиного життя, Софія була впевнена, що то все правда, мовляв, то баба Устя та дід Гордій цими розповідями поділилися, а дещо й сама матір Марія розказала, коли була молодшою, а доньок Лії та Мії ще не мала.

Приміром, ось ця історія.

Коли завагітніла Марія вперше, то поклала собі народити дівчинку, яка виросте мудрою та освіченою, як мало хто з її оточення. Так і пообіцяла матері-вчительці Устині Маковій, у дівоцтві Лозовій, яка не могла дати ради непідвладній доньці-одиначці, а довідавшись про її безшлюбну вагітність (хоча всім довкола повідувала, що Марія заміжня), ледь не загриміла в лікарню через підірване здоров’я.

«Зате внучку матимете розумну, може, таку, як ваша Софія Русова», – відкрито підлещувалася донька Марія, бо знала, що жінка, про яку нагадала, – то неньчин «світоч» і кумир.

«Баба Устя часто розказувала нашій матері про Софію Русову, – без надмірних емоцій, рівно й упевнено, по-вчительському, ніби на уроці, розповідала Софія сестрам родинні історії, що скидалися на справжні легенди. – Дідовим світочем був Агатангел Кримський, який народився, як і наші дід із бабою, на Волині. Але про нього ви вже багато всього знаєте, тому я розкажу вам про іншу велику людину, – додавала Софія. – Так-от…»

Сестри Маковій зазвичай улаштовували балачки побіля річки, на квітчастому покривалі у високій незайманій траві. Дівчатка-близнючки вмощувалися навпроти набагато старшої сестри: довкола погойдувалися голівки волошок, ромашок, іноді й маку, світило сонце, цвірінькали горобці, – і так трійко сиріт вірили в усе, що нині чули, і вчилися в тих, про кого слухали.

Усі ми – чиїсь учні.

Шкода тільки, що в дитинстві самі собі вчителів не обираємо.

А може, й не варто ні про що жаліти, бо все в житті для чогось та й треба.

«Софія Русова любила Україну тоді, коли робити це заборонялося, – цитувала Софія оповідки, що їх молодою баба Устя начебто повідувала доньці Марії, ну, а старою – лише найстаршій внучці. – За це вона потерпала, переховувалася, навіть сиділа в тюрмі, але Україну любити не переставала…

Сама Софія Русова не була етнічною українкою, – вела далі розумашна, як висловлювалася баба Устя, сестра. – Її батько був шведом, військовим, служив у Омську, там одружився з француженкою. Після відставки переїхав із сім’єю в село Олешня Чернігівської області. Там майже сто п’ятдесят років тому і народилася видатна педагог Софія Русова. З Україною вона знайомилася, коли слухала колискові пісні, які їй співала няня, бо в сім’ї розмовляли французькою. А вже по-справжньому захопилася нашою країною, коли зустріла свого майбутнього чоловіка Олександра Русова.

Коли Софії виповнилося чотири роки, – додавала найстарша із сестер Маковій, – померла її матір. Дівчинку доглядала старша сестра Марія. Ще через п’ять років дівчата переїхали до Києва, де закінчили гімназію із золотими медалями. Тоді ж помер їхній батько. Софія дуже хотіла навчатися в Петербурзі, у консерваторії, але залишилася вдома, мовлячи, що треба служити людям, а не думати про свої вигоди. І вже за два роки Софія із сестрою Марією створили в Києві перший в Україні дитячий садочок, тобто саме вона є засновницею української дошкільної педагогіки…»

Із кожною новою розповіддю про ту, чиїм ім’ям нібито назвали найстаршу сестру Маковій, дівчата-близнючки дізнавалися все більше і більше про Русову.

Приміром, коли Софія Маковій сама вже вчилася на вчительку (бо ким іще могла стати, маючи таких предків і будучи названою на честь такої людини?), під час посиденьок просто неба повідала сестрам, як у шістнадцять років знана педагог познайомилася з Олександром Русовим, про якого скаже, що саме він найбільше вплинув на її особистість.

«Ось, я навіть зачитаю вам, – діставала потріпаний записник і цитувала: – «Саме він відкрив мені красу української народної поезії, заговорив українською мовою і без довгих промов і роз’яснень збудив у мені ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця і кермувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа».

Коли почався наступ на все українство і царський уряд заявив, що «никакого малороссийского языка нет, не было и быть не может», – далі говорила Софія Маковій, – українська громада все одно видавала заборонені книжки, нелегально переправляючи їх із-за кордону… А, наприклад, коли Русові жили в Одесі й складали каталоги української літератури, то за це їх арештували. Родина постійно перебувала під наглядом поліції, не раз опинялася у в’язниці, тож згодом змушена була купити шмат землі й оселитися серед селян на Чернігівщині. Софія Русова надавала односельцям фельдшерську допомогу, була повитухою, вчителювала в Олешні. Звідси й любов нашої баби Усті до цієї жінки…

Ну а за часів гетьманату, 1917 року, Софію Русову обрали членом Української Центральної Ради. Вона працювала в Міністерстві освіти, викладала в університетах педагогіку. Тільки коли до влади прийшли більшовики, мусила емігрувати до Праги, і вже як професор педагогіки викладала там в Українському педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова. До речі, з Драгомановим Русова добре зналася в юності… Померла в Празі 1940 року, але похована в Олешні, неподалік від могили поета Олександра Олеся…

Тепер уже добре знатимете, чому мене назвали Софією, – ставила крапку оповідачка. – А ще тому, як казала мати, що це ім’я римувалося з Марією. Софія – донька Марії – чим не віршовано?» – усміхалася вона.


Родинна історія Лії була інакшою. Буцім, коли Марія вже набагато старшою завагітніла вдруге, то спланувала, що народить дівчину, схожу на біблійну Лію, першу дружину Якова, старшу сестру Рахіль.

Їй-бо, дивною жінкою була єдина Гордієва донька!

Отож, двометрову мармурову скульптуру Лії, створену самим Мікеланджело для гробниці папи Юлія ІІ, Марії Маковій довелося споглядати в одній із паломницьких базилік Риму. Будучи в італійській столиці, вирішила побачити «чесні окови», у які було закуто апостола Петра в Єрусалимі. Ця вельми шанована християнська реліквія справила на Марію сильне враження, проте гробниця в захваті переважила. Її фото привезла із собою, спершу подарувала доньці Софії, мовляв, потім, якщо на світ з’явиться ще одна дівчинка, передаруємо світлину їй, маленькій Лії Маковій.

– Матері Марії здавалося: ще мить – і могутній гігант Мойсей заворушиться, вилущиться з каменю, й здригнеться світ від сили його погляду. Не треба й слів, щоб змусити собі підкорятися, достатньо руху брів, – емоційно переказувала сестрам дивну оповідку Софія. – Пророк був таким правдивим у своїй рішучості та бажанні діяти, що матері аж чулося, як нуртує його середина, як поспіхом він дихає і колошкає густі вуса. Їй здавалося, будь-якої миті він може встати. Матері Марії хотілося підійти й підхопити скрижалі Заповіту, на які він опирався, щоб не розбилися через необережність і різкість рухів, або ж утримати перекинуту через його ногу драперію, щоб не впала, коли врешті Мойсей підхопиться… Недарма за легендою, то я вже сама десь прочитала, – уточнила Софія, – коли майстер Мікеланджело завершив роботу над цією статуєю, то сам був такий вражений власним творінням, що вдарив у Мойсея молотком і закричав: «Але чому ти не говориш?!»

Рахіль, молодша сестра Лії, друга дружина Якова, бачите, розташована в ніші праворуч від пророка, – описувала затерту стару світлину гробниці Софія, тицяючи вказівником то на одне, то на інше зображення. – Мати Марія переказувала слова екскурсовода, мовляв, Мікеланджелова Рахіль символізує «життя споглядальне», а Лія – «діяльне», як це підтверджував і Данте,[41] – зачитувала сестрам уривок із «Божественної комедії», написаний неньчиною рукою з іншого боку світлини. – Біблійна Лія трималася землі, була «цілком життєва», тому й статуя її замислена, сповнена тихої величі, а зібрані складки туніки біля живота нагадують про плодовитість: вона народила Якову шістьох синів.


Саме цього Марія й побажала – щоби друга її донька, яку носила під серцем, була схожою на Мікеланджелову. До того ж Лія теж «пасувало» до Марії. Як і до Софії…

Та не завбачила чудна матуся, що цього разу судилося їй замість однієї народити дві дівчинки. Близнючки! Взяла Лію на руки, бо то було дівча, яке першим на світ появилося, глянула на друге, точнісіньку копію сестрички, й постановила: бути їй Мією. Що те ім’я означало, не знала, хіба щось таємниче й нерозбірливе вчувала, коли його промовляла. За логікою Марії, Мія не просто римувалося до Лії, а й могло привнести в життя її третьої доньки щось по-особливому загадкове, небуденне, оригінальне.

Як Рахіль була протилежністю Лії, так одна її донька стане протилежністю другій.

Софія додавала:

– Мати Марія казала: «Софія буде розумашною, Лія – зразковою, а Мія – загадковою. От побачите».

А сестри жили і нічого подібного поки не бачили…


Іван Петрович уже чекав, і Лію це потішило. Ні, він не може бути таким, як дід Гордій…

– Привіт, – схопився він із-за столу, поцілував Лію в щоку, допоміг їй скинути плащ. Цей опасистий чолов’яга в затасканому костюмі робив усе неоковирно, поспішно, але видно було, що дівчині це ніяк не заважає. Якщо іншу, більш претензійну та розпещену кралю могла би дратувати така недоладність сивуватого кавалера, то Лія поводилася спокійно і всі прислуговування майбутнього чоловіка приймала навіть із вдячністю.

– Як справи? – звично запитала, сівши навпроти.

– Як завжди, – криво посміхнувся той. – На роботі завал, удома слабує мати.

Лія це чула не вперше, тому відреагувала як і раніше:

– Нічого, прорвемось, Іване Петровичу.

І він, як то було завше, розплився в щирій усмішці. То так Лія його надихала, підтримувала і вселяла неабияку надію на вдалий скорий шлюб.

– Щось будеш? – запитав.

– Трав’яний чай.

– А я поїм. Із тобою в мене гарний апетит, – незугарно підморгнув. – Мені картопляне пюре, котлету по-київськи, салат із квашеної капусти й кисіль, – замовив, тільки-но офіціантка підійшла, щоб дати новим відвідувачам меню. Натомість одразу записала замовлення. Чудово зекономила час.

– Я вже так жду, коли ми нарешті з’їдемося, – зачав Іван Петрович звичну «пісню», і Лія, як завше, поклала долоню на його руку. Раніше вона ще й поспіхом гладила її, чим виявляла своє схоже до сказаного бажання, заспокоювала чоловіка, стишувала його емоції… А тепер… Чому вона не зробила цього тепер?

Дівчина пронизливо глянула на Івана Петровича, перевела погляд на оту свою руку й зрозуміла, що не може змусити себе до того, що робила ось уже кілька місяців поспіль, зустрічаючись по різних кафетеріях із цим чоловіком.

Він покликав її заміж на першому ж побаченні. Одразу після Софіїного весілля. Розповів перед цим, як живе, де працює, що пропонує. І вона, подумавши трохи більше за тиждень, погодилася.

Лію влаштувало навіть те, що житиме зі свекрухою, яку бачила раз і того було достатньо, щоб зрозуміти, як та її «любитиме». Не кожна жінка на схилі літ здатна гідно прийняти своє старіння, а чиюсь – молодість. При тому, що вона, та чиясь молодість, щодня нагадуватиме тобі про твоє старіння. Але Лії до скандалів не звикати. Вона взагалі призвичаєна до криків і обзивань, до матюків і принижень. Єдине, чого Лія боялася більше від смерті, – це щоб чоловік не робив того з нею, щоб її не матюкав і не ображав. Якщо сваритиметься свекруха, вона змовчить і стерпить, бо знає, як то робиться – наука баби Усті даремно не пройшла. Але чоловікових принижень вона витримати не зможе – відмучилася за життя свого діда Гордія.

Він матюкав її, скільки жив. Ударив лише раз, і того вистачило, аби відчути страшний і незагойний біль. Не фізичний. Душевний. Біль приниження. І безпомічності. Коли міцна рука рідного й дорогого їй чоловіка шпарко зацідила по обличчю, тринадцятилітній Лії здалося, що світ потьмянів і вже не буде таким яскравим, як досі. Так, ніби під час сильного й несподіваного удару чорна пелена впала не просто на її очі, а на сприйняття всенького життя, що відтак потускніло, втратило чіткість і виразність. Згодом дівчина навіть подумала була, чи то виправдовуючи діда Гордія, чи намагаючись повернути колишні яскраві барви життя, що якби хоч було за що, то хай би вже стався той жахливий ляпас, тоді б він легше забувався і пробачався… А так… Вона сиділа в кімнаті й читала. Дід увірвався, волаючи: «Де Мія?! Де та мала прошмандовка[42] і курва?! Ти чого її коло себе не тримаєш?! Чого вона з усякими придурами[43] серед білого дня по корчомахах лазить?! Не можеш сказати, що так тільки шльондри поводяться?!» – репетував, розмахуючи руками.


Лія страшенно налякалася, бо баби Усті якраз у хаті не було, пішла до церкви на вечірню. Дівчина принишкла, навіть зиркнути на роз’ярілого предка боялася.

«Ти чуєш мене?!» – не відкараскувався старий.

«Чую», – пролепетала.

«Чи, може, й ти така ростеш?! Така сама будеш курва, як сестра?!» – схопив онуку за підборіддя, яке від несподіванки затряслося.

Лія зронила поспішливі сльози, хоча дуже не хотіла цього робити, адже знала: дід Гордій страшенно не любить, коли його «хатні жінки» плачуть.

«Чого ти ревеш? – гнівно прошипів Гордій. – Зараз стоятимеш у кутку, як упослідна[44] бездарна смаркачка», – додав, зазираючи в сльозливі очі внучки.

«Ні», – відповіла на те Лія.

«Ні? Не стоятимеш?!» – дико посміхнувся озвірілий старий.

«Ні», – повторила заплакана дівчина. І отримала болючий принизливий ляпас. Сильний удар, спричинений її слабкою сміливістю. Вона не могла його забути…


Іван Петрович жив у «двокімнатці» в одному з віддалених районів Києва. Був розлученим (колишня дружина з донькою виїхала за кордон), працював у школі, вчив дітей співати. Грав на баяні, гітарі та синтезаторі. Поза роботою підзаробляв, граючи «з хлопцями» в таких же кав’ярнях-ресторанах, куди запрошував свою наречену: там можна було випити чарчину, закусити оселедчиком або приперченим сальцем із огірочком, замовити вареники з картоплею та шкварками й потім усе це витрясти, витанцювати під бадьору «ресторанну» музику.

«Бо що в тих розкошних дорогих ресторанах, хіба наїсися?» – казав.

«Ні, там не наїсися», – погоджувалася Лія.

Іноді вона сідала за робочий стіл у дідівській спальні, а тепер своїй кімнаті, й подумки винуватила бабу Устю за те, що не навчила вона ні її, ні сестер цінувати себе як належить. Не сказала їм вчасно, що вони гарненькі, що мають право на значно ліпше життя, ніж було в неї. Згодом, якщо й проказувала: «Як же ви на матір свою схожі!» – натякаючи на вродливість, бо доньку Марію вона завжди вважала красунею, то це вже значення великого не мало. Із самого дитинства дівчата чули здебільшого зауваження та повчання – і від діда, і від баби:

так не ходіть;

того не робіть;

ця спідниця закоротка;

ця светра заяскрава;

а в цій майці хіба до поля, а не на шкільне свято;

а в доньки завучки «зразкова поведінка», а у вас – лише «добра», бо смієтеся на уроках;

а ти, Ліє, могла би на конкурсі вірш прочитати краще;

а ти, Міє, чого з математики контрольну на «чотири» написала?!


Або й такі зарікання-прокльони:

ніколи цей мудак, суко, не стане моїм зятем!

тільки через мій труп, безсовісна, вийдеш за розведеного!

я тобі дам, курво, позорити вчительську родину – лазити попід корчами з якимись дебілами!

вам не так щось?! Вам чогось мало?! Та скільки можна нас із дідом їсти-доїдати?! Скільки можна нас мучити, де ви взялися такі невдячні на наші голови?! Що то за діти, що такі бездушні?! Що вам ще од нас треба?! Коли ви вже своє щось матимете?! Коли нарешті нам помагатимете?! Невдячні!

Дармоїдки!

А щоб вас!

Да пішли ви на три букви! Да я, Гордій Васильович, да ви мого мізинця не варті, щоб мені щось дзявкати, ану позатикали роти!


Усього й не переказати Лії, та й боліло те згадування. Одне було очевидним: все це засіло всередині й муляти не переставало, як невидалений хворий апендикс.

Тоді, коли сиділа за столом і згадувала минуле, Лія ще й доходила висновків:

певно, тому я із сестрами така невідверта, бо ліпше мовчати, ніж прикре комусь казати чи про себе слухати;

певно, тому ми більше матір за діда-бабу любили, хоч не знали її зовсім, бо вона нам стільки прикрого не наговорила;

певно, тому не нишпоримо в червоній залі, бо боїмося взнати щось іще гірше – чи про себе, чи про нашу родину;

певно, тому живемо зараз, як живеться, бо думаємо, що бувало і гірше.

І нічого вже не змінити – про це теж думаємо.

Разом із тим, кожного дня ми згадуємо і діда, і бабу, і матір, і молимося на них, і любимо їх, бо хоч би якими вони були, а таки наші. Вигодували нас, прожили з нами вік і… любили нас… по-своєму…


Нині, коли Лія тримала за руку Івана Петровича, зненацька задумалася, чому вона повинна стати дружиною цього чоловіка? Вона ж не кохає… Так, він добре до неї ставиться, скидається на те, що дбатиме про неї, коли одружаться, казав не раз, що любить і ніколи не скривдить. Але ж вона… вона ж насправді така красива! То чому погодилася стати дружиною найпершого, хто їй освідчився?

«Іване Петровичу, тобі ж сорок сім років, а мені – двадцять сім».

Чому вона цього не зауважила досі? Чому, дивлячись удома на себе в дзеркало, жодного разу не посміла сказати собі, що красива і гідна найкращого?!

Лія раптово промовила:

– Я зараз, – і метнулася до вбиральні.

Що з нею?

Сьогодні вона вже всоте запитувала про це себе.

Обпершись об стіну, подивилася в дзеркало навпроти. Її яскраво-руді кучері були підібрані й заколоті на маківці в трохи розтріпану зачіску, що додавало образу легковажності, грайливості, сексуальності. Шия, яка виднілася з розстібнутої до грудей світло-бірюзової сорочки, була рівною і звабливою. На тонкій талії – застібнута коричнева приталена спідниця до колін, з якої прорисовувалися округлі стегна й рівні тонкі ноги. Лія мовчки стояла й дивилася на себе, чи радше розглядала.

Навіть відгорнула коміри, розстібнула ще одного ґудзика біля бюстгальтера, аби добре роздивитися шию. Ніжна і чиста, не було на ній ні плям, ні вугрів, ані зморшок. Ось чому Іван Петрович так пристрасно розціловує саме шию, коли прощається з Лією до наступної зустрічі.

«А щоки можна було й затонувати, припудрити, – виснувала, помітивши на обличчі нерівну рожевуватість. – І рум’янці навести, і брови підправити, зробити більш виразними…»

– Може, тоді я сподобалася б Вікторові, – промовила тихо й сама злякалася того, що сказала.

«Боже, ні! Ні, ні і ні!» – нервово покрутила головою і кілька завитків упали їй на лице.

Дівчина хутко зібрала їх і заколола.

«Так, усе, – глибоко дихнула. – Все й так дуже добре. Все добре. Все», – вийшла, гучно грюкнувши дверима.

8

Мія поверталася після заняття з вокалу й подумки сварилася на свого вчителя: «Коли ми вже почнемо нарешті щось серйозне співати! Скільки можна розспівуватися?! Одна й та сама розспівка – вже четвертий урок. Я хочу співати, а не розспівуватися! Ну, все, наступного разу скажу, що досить а-акати, мі-мікати, треба починати співати пісні. А ні, то покину ті уроки к чорту».

Злість і справді охопила Мію так, що вона аж передумала бути закоханою у свого нудного й повільного, як незграбна черепаха, учителя. Хоча, ясно, що вона тоді із сестрами пожартувала – ні у якого викладача вокалу вона насправді не закохана. Просто звикла підтримувати амплуа – бути непояснимою і загадковою, як того хотіла мати Марія, от і вирішила бодай на словах не зраджувати собі, чи то пак своїм сумнівним звичкам – закохуватися в одружених чоловіків. Але цей, що он-о знову її мучив-розспівував цілих півтори години, справді їй не подобався – низькорослий, окатий, губатий, щокатий та ще й лисуватий. Ні, то аж ніяк не її типаж.

Швидко вискочила з маршрутки й задоволено покрокувала на свій хутір. Мія не любила громадського транспорту через людський натовп, бо змалку звикла до малолюдності. Тому багато ходила пішки. Як і її сестри.

Дійшовши до кладки, що вела через річку до «триквартирника», помітила вчорашніх знайомих. Вони метушилися під тутешнім улюбленцем ясенем, намірившись розкласти під ним багаття.

– Ну-ну, – хитро прошептала Мія, натякаючи, що тільки-но хтось із чужинців надумує тут улаштувати пікнік, як неодмінно вперіщить дощисько.

– Приходьте із сестрою до нас! – замахав правицею темноволосий Айдер, привітавшись, коли Мія в чорних, як завше, вборах проходила повз.

– Приходьте-приходьте! – підтримав друга й світлочубий Віктор.

Мія помахала хлопцям навзаєм, подякувала, сказала, що, може, й прийдуть, і поспішила до хати.

«До хати» – так завжди казала про їхню оселю баба Устя. Це звучало дещо дивно, бо Мія при цьому уявляла сільську одиноку хатину, закутану у весняний садок, як жіноче обличчя у квітчасту хустку, і до якої не приточено, як причепи до вантажівки, ще дві чужі домівки. Бабі Усті, певно, йшлося про хату, у якій народилася вона на Волині.

Мії теж туди хотілося поїхати. Як і Лії, як і Софії. Дівчата навіть просили про це діда-бабу, мовляв, а давайте виберемося туди, де ваші хати, подивимося, може, з родичами зустрінемося-познайомимося, на що дід настільки жорстко відреагував: «Та я вам язики повідриваю, тільки ще раз попросите про таке! Вам мало доми? Тут – ваша дома! Тут і більш ніде!» – тож онучки перестали й заїкатися.

Уже в хаті, перевдягнувшись у чорний спортивний костюм та перекусивши бутербродом із чаєм, зирнула на годинник. Скоро прийде зі школи сестра, і, може, вони справді приєднаються до своїх несподіваних веселих сусідів. Але то навряд. Лія збиралася заміж, тож практично нікуди не виходила. А їй… Що з тих посиденьок і пікніка, як вона наперед знала: ніхто з хлопців їй не сподобається так, як вона цього хотіла б. Ніхто досі не припадав їй до душі так, як Айдер із Нижньогірського.

Адже вона…

Ніхто й ніколи, мабуть, не дізнається того, що вона до нього їздила.

Так, Мія їздила до коханого хлопця в Крим.

Рівно через два роки після знайомства, коли вони із сестрою відпрацювали півзими і піввесни заправниками на одній із київських автозаправок (робили це цілодобово, змінюючи одна одну на день і на ніч), дозволили собі вкотре поїхати на тиждень у Крим, який так полюбили.

Мія нічого не сказала сестрі, що зустрічалася з Айдером, бо сама старалася про це забути, хоч і не могла.

Три– чи чотириюрідний кримський брат розказав тоді Мії «по-секрету», де можна побачити їхнього давнього знайомого, мовляв, ти ж не підеш до нього додому, то ліпше мандруй у кав’ярню, де зазвичай сидить. Вона зареклася, що все це нічого не означає, що просто хотіла б побачити й перепросити за те, що не зателефонувала і не написала йому, як обіцяла, і не надіслала їхнє спільне фото. Коли Лія після цілоденного засмагання в тітчиному дворі зібралася перед вечерею поспати, Мія тим часом сказала, що хоче прогулятися містом.

Жителі селища саме так і називали Нижньогірський – містом.


Сутеніло, коли Мія зайшла до шумної й багатолюдної кав’ярні. Взнаки давалися травневі свята – люди кучкувалися,[45] відпочивали, відволікалися від буднів і трудоднів.

Дівчина, не роздумуючи, сіла за найперший побачений не зайнятий ніким стіл – він стояв збоку, біля самісінького виходу, зовсім невеличкий, тому й не підходив для великих компаній, котрі тут здебільшого засідали. «Якраз для мене», – майнула думка, коли вона відчула під собою коротку й вузьку дерев’яну лавчину.

Дівчина була вбрана в той самий білий у червоні вишеньки лляний сарафан, що й два роки тому, коли познайомилася з Айдером, та джинсову куртку. І так само із зав’язаним на маківці кучерявим хвостом, щоб легше було її впізнавати. До зустрічі з цим хлопцем вона полюбляла білувату лілейну одіж, а потім чомусь перейшла на темну й шкіряну.

Нині розхвилювалася як ніколи. Затремтіли руки, затиснуло в грудях. Коли підійшла офіціантка, Мія замовила четвертачку пива, «того, що найліпше люблять відвідувачі цього закладу». Щоб не вирізнятися.

Він виходив, бо вже, певно, зібрався додому, – такий, як тоді, не змінився ніяк. Збентежена Мія відверто усміхнулася – змусила себе це зробити, щоби він зупинився, звернув увагу, придивився і згадав. Він і справді спинився, і справді придивився. Впав, як міх із картоплею, навпроти.

– Ого! Ти?! Чи не ти, а твоя сестра-близнючка? – пожартував, щиро зрадівши. – Якими вітрами? – хвилююче поправив правицею воронячого чуба.

– Та, – намагаючись здаватися такою ж сміливою і розкутою, як два роки тому, – на море приїхали, чого ж іще люди їдуть у Крим? – протараторила.

– Ну, сюди ще від вас, наприклад, картоплю насіннєву привозять продавати в цю пору, – заяснів усмішкою.

– Ти справді мене впізнав? – не приховала сумнівів Мія.

– Ну, так! Більш такої рудої і яскравої дівчини я не зустрічав тут від тої весни, – відповів.

Вона повірила.

Потім, прудко перебираючи пальцями й цокаючи невеличкими нігтями по склянці з пивом та не зводячи з неї погляду, насмілилася, мовила:

– Я того… я, знаєш, чого сюди прийшла? Я хочу сказати…

– Фотку з квітника мені привезла? – не перестав усміхатися Айдер.

Мія подивилася на нього й із щирим сумом проказала:

– Я на ній вийшла – просто жах жахастий! Я не можу… не могла такого тобі надіслати…

Хлопець голосно розсміявся.

– Гаразд, проїхали… Думаю, я там теж вийшов не краще за тебе.

Тепер усміхнулася Мія:

– Чого це ти так думаєш? То неправда, – сховала за повіками очі.

– Неправда? – здавалося, його здивуванню, чи то пак задоволенню, не було меж. – Хочеш сказати, я вийшов на фотці ліпше за тебе? – нахилився за столом, вдивився в очі дівчини. – Ей, ти так не жартуй, красуне, – додав, торкнувшись вказівником кінчика її носа.

Мії сподобалося те, що сказав Айдер, і те, як він її зачепив.

Відповіла йому усмішкою.

А він чомусь завовтузився.

– Мені треба йти, – сказав.

– Так, мені теж.

Він підвівся з-за столу.

«Боже, невже ти так просто підеш?» – застугоніло у її скронях і написалося в очах.

– Хочеш покататися зі мною завтра до Ялти й назад? – раптом запропонував він. – У мене рейс, везтиму пасажирів.

– Так! – юнка схопилася з місця, як ошпарена. «Який же ти молодець! – тарабанили хвалебні думки по її скронях, як музикант – палицями по ударниках. – Дуже хочу!»

– Окей, тоді будь о п’ятій ранку на зупинці, вона одразу за будинком твоєї тітки, повернеш за її двором направо, пройдеш вулицею два господарства й перейдеш дорогу. Там на мене чекатимуть інші пасажири.

– Добре, – мовила щаслива дівчина.

– І можеш попередити сестру, що повернешся пізно, бо дорога далека, – улесливо підморгнув.


Та поїздка видалася надзвичайною. Мія знову багато розмовляла з Айдером, роздивлялася з вікон феєричні гірські краєвиди, що змінювалися зі швидкістю світла й невпинно зачаровували; «привіталася» зі славнозвісними Алуштою, Партенітом, Нікітським ботанічним садом та Масандрою… У Ялті вони з Айдером встигли прогулятися набережною, поїсти смачнючих чебуреків, поласувати морозивом і послухати море… Коли їхали назад, покружлявши ще й вулицями Білогірська, там, де з ними порівнялася вже знайома й улюблена кам’яна Біла Красуня, Айдер повернув із автотраси на піщану й добре виїжджену дорогу.

– Хочу тобі дещо показати, – пояснив свої дії швидше, ніж Мія встигла оговтатися від здивування й запитати, куди вони прямують. – Це можна побачити тільки зараз, у травні-місяці, тому я вирішив, що тобі то буде цікаво. Хтозна, коли ще приїдеш сюди саме в травні?!

Мії хоч було дещо лячно, та більше приємно. Ніхто і ніколи ще не влаштовував їй сюрпризів.

Вона, щоправда, мала би запідозрити щось подібне, адже Айдер висадив у Білогірську останнього пасажира. Та й, набираючи людей на ялтинському вокзалі, попереджав, що їде лише до цього кінцевого пункту.


Дівчина й не зрозуміла, як вони опинилася там, де опинилися. Їхали-їхали і… Коли вийшла з мікроавтобуса, побачила довкола себе величезне безлюдне плато, що скидалося на зелений килим-літак, з якого до неба – подати рукою, ба навіть – ступити крок. Краї цього велетенського плоскогір’я, вкритого злегка притрушеною білим порохом травою, торкалися безкрайньої блакиті, і Мія відчула: ще мить – і злетить.

– Де ми? – підняла руки вгору, почуваючись справжньою пташкою, закружляла. – Боже, яка краса! Айдере, яка краса, – умить зірвалася вітром до найближчого краю. Що там? Їй найбільше захотілося знати, наскільки близько вони зараз до неба.

– Ей! – хлопець і собі схопився з місця, помчав стрімголов за дівчиною. – Зажди-но, ей! – наздогнав її за лічені секунди, міцно затиснувши в обіймах. – Ти що?! Зараз візьмеш і зіпсуєш весь сюрприз, – чутно задихав.

Вона й незчулася, як і собі обхопила його руками. Вхопилась, як за щось рятівне й необхідне. Наче була листком, що от-от відірветься від дерева під силою вітру й полетить із ним у безмір, у який не хотіла.

Як же добре їй зараз тут.

Як же добре їй зараз із ним.

Якусь мить вони крутились обоє, так і не розмикаючи рук, і Мії стало часу, аби завважити: ось його міцний торс під легкою білою сорочкою з розстібнутим на три ґудзики коміром, ось його широкі плечі, дужі й жилаві руки в загорнутих до ліктів рукавах, ось його запах… Хлопець пахнув мокрим морським піском і трохи свіжими персиками… Ось його міцне тіло, ось він сам… Так близько-близько, аж не вірилось…

– Ну, ходімо, – дещо віддихавшись, мовив Айдер. – Покажу сюрприз номер один.

Вони рушили з місця, але руки й далі схрещували довкола спин.

– О, то сюрпризів буде кілька? – Мія вловила, як стрімко вона ощасливлюється.

– Так, три, – відповів хлопець. – Але то, – кашлянув знічев’я, – якщо ми дочекаємося спочатку заходу, а потім сходу сонця.

Вона різко зупинилася.

І так само хутко рушила з місця, тихо сказавши:

– Добре.

Серце Мії закалатало, як церковний дзвін, що сповіщає про велике свято. Вона була справді мов на небі від щастя.

За хвилину, щойно на краю трав’яного «килима» завиднілася земля, Айдер повернув Мію до себе й сказав:

– А тепер заплющ очі. Далі йтимемо повільно, й ти виконуватимеш всі мої накази…

– Ого, ти наглючий! – засміялась вона.

– Давай-давай, – вів далі звеселілий Айдер, – будь слухняною, бо буде біда, – однією рукою кріпко обняв Мію, другою закрив їй очі.

Так вони посунули до краю плеса.

Потім разом повільно сіли долу й звісили ноги.

– Міє, зараз ти розплющиш очі, тільки, будь ласка, ніяких різких рухів, тримайся за мене міцно-міцно, добре?

– Добре.

– Будеш спокійна?

– Буду.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

І за мить:

– Овва! Ох, йо-пе-ре-се-те, – вирвалося в Мії, коли вона побачила перед собою безумний вид безкрайого степу і зрозуміла, що сидить на шаленій висоті карколомного урвища, як потім дізналася від Айдера, на більш як стометровій прямовисній стіні. – Мамочко рідна й свята! – не могла заспокоїтися, дивлячись на свої ноги, що висіли над запаморочливою безоднею і то терпнули, то дрижали, то пекли вогнем, як поліна в багатті, – таким сильним було Міїне потрясіння. – Ох, мамочко, як же страшно і як же гарно, – торохтіла не вгаваючи переполохана дівчина, сидячи на самому вершечку отої сурової за непогоди та милолицьої на осонні Білої Скелі, або Ак-Каї.

– Отаке-то, – тільки й видав Айдер, міцно притискаючи до себе руду веремію.

Перед ними розкинувся неповторний малюнок безмежного кримського краю з його мінливими лініями доріг і ланів, фігурними рамками полів і садів, вузькими ряднами древніх курганів, блискучими цятками хатніх дахів… Так і просиділи Мія з Айдером майже годину – одною твердою малопомітною крапкою, якщо б дивитись на них геть із траси.

А за трохи настав захід сонця і підоспів другий Айдерів сюрприз. До цього часу хлопець встигнув розбити намет біля мікроавтобуса й перекусити з Мією купленими ще в Ялті чебуреками.

Коли небо почало затягуватися рожевуватим простирадлом, вони попрошкували на самісінький край «козирка» Ак-Каї, звідки Айдер знову запропонував дівчині подивитися вниз. Цього разу замість білястих підніж, гротів, печер і виступів, схожих на вежі фортець, витесаних вітром, водою і сонцем, на них дивилося залите золотим світлом днище ніби щойно виверженого вулкану. Вогняні язики поволі сповзали пласкою скелею, як карамельна помадка – медівником. Гора була такою жовтогарячою, що Мії справді на якусь мить здалося, буцім отакенна громада перетворилася на смачний тістечковий десерт.

– А з неба зараз поллється чай із молоком, – мовила вголос, хоч і задумливо, зауваживши золотисто-темнаві кольори заходу, котрі повільно змінювали одне одного, як і тіні «гарячої магми» на горі, що перетворювалася на ніжно-оранжеву, «схололу».

– Дякую, що показав мені те, чого я більше ніколи і ніде не побачу, – додала Мія.

– Це ще не все, – усміхнувся Айдер. – Завтра ще не те побачиш…

А за мить:

– Тільки… сестрі ти про «завтра» нічого не сказала ж…

– Зате сказала, що буду пізно, а пізно – то може бути й завтра рано, – бадьоро відповіла.

Мія справді попередила сестру, що буде пізно. Вчора, після домовленості з Айдером, уже в ліжку, при вимкненому світлі тихо сказала сестрі: «Ліє, завтра із самого ранечку я поїду і буду пізно. Зі мною все буде добре, ні за що не переживай. Але й нічого не питай… Я дуже хочу поїхати, і все».

Лія похапцем звелася на лікті, але сестра тим часом обернулася й накрилася з головою. «Куди ти?» – все ж запитала. Мія відгорнула покривало і ще тихіше пролепетала: «Нічого-нічого в мене не питай».

Крим – той край, де робиш те, чого найбільше хочеш. От і все, подумали обидві сестри.

– Бачиш отам щілину, а в ній гніздо? – вказав Айдер униз.

Мія придивилася. У невеличкому скельному уступі справді було влаштовано чимале пташине гніздо.

– Це стрижі, – сказав хлопець.

– Стрижі?! – скрикнула дівчина.

– Стрижі, – зареготав Айдер, не розуміючи дівочого ошелешення.

Мія, дещо соромлячись, пояснила свій емоційний сплеск:

– Просто сестра на мене так каже… Стрижем називає за те, що швидка і шумлю…

Хлопець розсміявся ще більше. Його регіт покотився вниз упереміш із гулкими камінцями.

А раптом:

– Дивися, летить! Ах! – стрепенулася Мія, бо їй здалося, ще якась мить – і пташка зачепить довгими крильми її обличчя. – Так близько! А-а-а! – не могла дійти тямку, бо аж змогла роздивитися білу пляму на горлі темно-бурого із зеленуватим металевим відливом стрижа, його світлі руді лапи.

Злетівши високо в небо, птах закружляв над скелею і вразив Мію ще й красою та швидкістю свого дивовижного лету.

– Прохолодно стає, – зізналася врешті дівчина, скоцюбившись.

– Пішли, погріємося чаєм, я маю в термосі…

– З молоком? – засміялася Мія.

– Без!

– Шкода, – загоготала й, вирвавшись із хлопцевих обіймів, побігла.

Айдер метнувся за нею, але повільніше, вдаючи, що не в змозі її догнати.

– Еге-гей! – раптом голосно скрикнув – і небо відгукнулося до них пронизливою луною.

Мія зненацька зупинилася, трохи відхекалася й, розвернувшись, стрімголов кинулася назад, просто в обійми Айдера. Вона так захотіла його поцілувати й обійняти, що стримуватись більше не могла. Як той листок, що не вдержався, відірвався від дерева й полетів у вирву. Тільки тепер уже – з власної волі.

Так буває. Коли роками приборкувати свої пристрасті, вгамовувати й стишувати свої бажання, боятися виявити справжні емоції, приходить момент, коли спинитися ти не спроможний. Тоді шаленієш – або плачеш, кричиш, б’єш посуд, ідеш із дому, або пірнаєш у любов, кохаєш до нестями.

Мія ніколи не робила того, чого по-справжньому й найдужче хотіла.

Коли дитиною просилася «ходити на танці», дід заборонив: «Вчи добре мову й математику!»

Коли сказала, що хоче стати професійним фотографом, дід сказав: «Вивчишся на вчительку, а там дасться знати».

Коли старшою хотіла зачіску каре, баба Устя налякала своїм імовірним серцевим нападом.

Коли її однокласники збиралися на вечірку, вона боялася відпроситися в домашніх, відтак проплакувала ніч у подушку…

Коли хотіла з кимось зустрічатися – не зустрічалася.

Коли хотіла щось робити – не робила.

Коли хотіла… – переставала хотіти.

Навіть після смерті предків Мія не віддалася сповна тому, чого прагла, бо не вміла, не знала, а як це? В усьому сумнівалася, а найбільше – у собі. Не була впевнена ні у своїх можливостях, ні в силах.

«Думаю, доброю вчителькою я не стану», – сказала собі вже на першому курсі.

А далі тільки додавалися безперервні пошуки та вагання.

«Хіба я стану класним фотографом?»

«Хіба я навчуся класно співати?»

«Ні, все-таки фотографувати в мене краще виходить, ніж співати».

Все, до чого торкалася, Мія мала виконувати або добре, або ніяк. Отой «комплекс відмінниці», про який не здогадувалася, усмоктався в неї, як кліщ у шкіру бідолашної тварини, й муляв, лоскотав і свербів до нестямку. Де місце дівчини, що є її призначенням, яка справа її улюблена – вона досі не знала. Як і те, як це все відшукати, з чиєю допомогою до нього прийти. Тому вольності дозволяла хіба в думках, або ще на позір.

А шалена висота чудової Ак-Каї, віддаленість від дому та усталених правил розправили їй крила. Як стрижу, що допіру насолоджувався вольною волею…


Вони цілувалися так, наче давні закохані, котрі зустрілися після довгого розставання…

Кохалися так, наче вперше і ніби востаннє.


Уже о пів на п’яту були на ногах. Айдер дістав із машини газовий пальник «для пікніків», закип’ятив у черпаку води й розлив її у дві алюмінієві «дорожні» кухлі з насипаною туди кавою. Смак напою вийшов цікавим і собі пахнув горами – як і все, що оточувало останню добу немісцеву дівчину. Проте надовго кавування не розтягували, бо хлопець зауважив, мовляв, сонце сходить швидко й вони мають встигнути «дещо» побачити саме під час світанку.

До місця призначення трохи під’їхали мікроавтобусом, а далі спустилися пішки. Айдер накинув на Мію теплий плед і свою куртку з капюшоном, щоб дивилася «тільки під ноги». Ранок теплом не балував, а в Червоній Балці, що на лівому схилі Білої Скелі, куди прямували, завжди було холодніше, ніж на її горі чи в підніжжі; недаремно називалася вона Холодною Ущелиною.

– Коли я був меншим, ми часто приходили сюди з матір’ю, – сказав Айдер, тримаючи за руку Мію, котра, не боячись, крокувала крейдяно-вапняною обсипною «ґрунтівкою», хоч була взута в легкі мокасини з тонкими підошвами, під які втрапляло безліч колючих камінців. – Вона й тепер любить це місце найбільше, – додав.

– Знаєш, колись зі мною по-сусідству жив хлопчина, теж звався Айдер, уявляєш? – тим часом поділилася Мія. – Потім він виїхав у Крим і писав нам із сестрою, що його мама часто ходить на «свою неземну», так і написав, «свою неземну Білу Скелю». То, часом, не про неї ти зараз розказуєш? – запитала, жартуючи і не спиняючи ходи.

Як відреагував на це Айдер, не побачила, бо він ішов попереду. Тільки додав:

– Ясно, що сюди багато хто приїжджає й приходить… Хтось на Білій Скелі є завжди. Якщо не люди, то пташки й комашки точно, – мабуть, усміхнувся.

І ось нарешті відкрилося «третє диво від Айдера» – зелене моресько трави, на якому стриміли й горіли, як свічки в гігантському храмі, десятки тисяч (!) червоних, як кров, диких квітів.

– Що це? – тільки й мовила Мія, затуливши долонями роззявленого від подиву рота.

– Півонії, – відказав Айдер.

Мії на якусь мить аж стало недобре, бо їй здалося, що вона потрапила в отой небесний маковий рай, котрий уявляла при житті її мати Марія. Півонії й справді були дуже схожими на польові маки, що заполонили у їхньому із сестрами домі цілу кімнату. Але тут квіти були живими. Живучішими за будь-що досі бачене дівчиною із селища Приграддя, точніше, з його хутірця. Допіру перед нею розкинувся цілий лан – не кімната – ніжних і приголомшливих у своїй красі та кількості квітів із золотавими німбами. Цього неповторного вогневого світла кожній чічці додавав світанок.

– Як маки, – прошептала.

– Так, маки серед цих півоній теж є, – не заперечив хлопець, чим іще більше подивував Мію. Тепер вона дізналася напевне, про який рай мріяла й казала її мати Марія. Здалося, тінь жінки аж промайнула трохи здалеку. Але то було тільки марево. Хоча дівчина й подумала цієї миті: «Я була б щаслива, якби дізналася, що мати Марія бачить таку красу «там»…»

До речі, вона ще вчора помітила кущики півоній на самій горі, зацікавилася, що то за красивості, проте Айдер не вдався до роз’яснень, і тепер було зрозуміло, чому. Йому залежало на тому, аби дівчина побачила цілу плантацію яскраво-багряних квіток, що й дали назву долині біля Ак-Каї – Червона Балка.

Дівчина вловила п’янкий медовий аромат, що саме тут проявився виразно й насичено. Вона схилилася хлопцеві на плече й задихала вдоволено, повними грудьми…

Дихати вдоволено і повними грудьми – іноді достатньо, аби почуватися щасливим.


– Ну, що, сподобалося? – перепитав Айдер за якийсь час і зібрався рушати.

– Дуже, – Мії не хотілося йти, їй здалося: вони ще тут не набулися.

– Ходімо, треба їхати, – підхопив Мію за пояс і, крокуючи, додав: – Колись тут було ще гарніше, але з кожним роком півоній меншає. Все через їхні цілющі властивості. Вони потрібні не так народним цілителям і знахарям, як офіційній медицині. Кореневище півонії має біологічно-активні речовини, які використовують, коли виробляють серцеві препарати. Тому збирачі трав викопують півонію і сушать кореневища. А квітки викидають… Ті, хто торгує польовими квітами, зі свого боку, заважають оновитися насінню півонії. Та й всі ці прогулянки горою – кінні, автомобільні – вони пресують і пригнічують рослини… – Хлопець відійшов убік, підняв щось із землі, добряче витер об штани, простягнув дівчині.

Мія отримала щось схоже на камінець і водночас черепашку.

– Колись ця скеля була морським дном, – роз’яснив. – Про це свідчать отакі скам’янілі мушлі й молюски – їх видимо-невидимо попадається тут прямо під ноги. Навіть є цілі кам’яні брили з таких закам’янілих черепашок, – вказав на одну, біля якої знайшов черепашку для Мії. – Ще кажуть, що ця скеля була крутим берегом, до якого приставали кораблі, і на ній десь навіть збереглися залізні кільця для причалювання кораблів.

Слухаючи про солоне море, Мія осягнула, що дуже хоче пити. Сказала про це Айдеру.

– Зараз ми спустимося вниз і заїдемо в село, воно так і називається Біла Скеля, – пообіцяв. – Там наберемо води і нап’ємося…

За кілька хвилин їхній мікроавтобус зупинився напроти невеличкого обійстя з невисокою кам’яною огорожею. З будинку, що мав білі стіни, плаский черепичний дах, вузькі вікна й низькі двері, вийшла літня жінка. Вона затрималася на якусь мить на східцях, що були вкриті тканим рядном, роздивилася приїжджу машину, тримаючись за поручень, на якому теж була накинута різноколірна смугаста доріжка, і, взувшись у зручні капці, вийшла на подвір’я. На бабці був яскраво-фіолетовий штурмак,[46] брунатна кофтина, продовгувата темна спідниця й широкий голубий із рожевуватим малюнком фартух.


«Така яскрава», – подумала Мія, згадавши скудні «сірі» вбори своєї баби Усті.

Айдер вискочив із порожньою баклажкою і побіг до колодязя.

Жінка тим часом махнула до Мії рукою, мовляв, виходь із мікроавтобуса, йди до мене.

Дівчина послухалася. Зайшла на подвір’я, яке потопало в густій квітучій зелені, й попри садові пахощі Мія зачула смачнючий апетитний запах чогось печеного з тіста.

– Візьми-но, цього перш попий, – жінка піднесла дівчині глиняний кухоль із молоком.

Юна гостя із задоволенням перехилила кварту й напилася приємного на смак кисло-солодкого освіжного напою.

– Це не молоко, – усміхнулася Мія до господині, облизуючи губи.

– Кумис, – відповіла та. Відтак підійшла до надвірної печі – он воно звідки такенні пахощі! – й дістала круглу глибоку сковорідку зі свіжим житнім хлібом. Поставила поруч на стіл, аби трохи охолов. А врешті відрізала шматок і простягнула нежданій гості на тарілці.

– Дякую, – відповіла Мія і перегодя взялася хрумкотіти ще гарячою смакотою, роздивляючись усе довкруж, – відучора вона неабияк зголодніла.

Побачивши на подвір’ї невеличкий фігурний фонтан, здивовано спитала:

– Що він тут робить?

Господиня, усміхнувшись, пояснила, що такі фонтани – одна з традицій кримських татар, із нею пов’язаний чудовий звичай. Завдяки фонтанам хлопці колись знайомилися з дівчатами. На подвір’ї дому, де жила вподобана дівчина, юнак у фонтані залишав хустку. Дівчина знаходила її, якщо була згодна познайомитися із залицяльником, вишивала куточок цієї хустки й знову клала її у фонтан.

– Тепер так не знайомляться, – усміхнулася привітна жінка. – Тепер по Інтернету.

Крім цього, Мія звернула увагу на вікна, судячи з усього, не так давно прибудованого до будинку квадратового літнього ґанку. З підвіконь надвір визирали різноманітні світлини. Дівчина підійшла роздивитися їх і побачила… декого добре знайомого!

– На гору їдете? – раптом спитала господиня, звертаючись до Айдера.

– На гору! – відповів він дещо спантеличено. Нині хлопець тримав у руках флягу з водою й не зводив очей із Мії. Далі сказав: – Ще зараз заїду в Білогірськ, там заберу кількох людей, – мовив незрозуміле. – А далі буде видно: повезу їх на самий верх, чи вони кіньми захочуть прокататися, чи пішки пройтися, – згадав кінну ферму, що розташувалася просто біля Білої Скелі, і її власники влаштовували туристам кінні прогулянки на гору.

Мія прикипіла до двох світлин, що стояли поруч. На одній був… Айдер із симпатичною темноокою дівчиною, а з другої, чорно-білої, мило посміхався її сусідський хлопчик із мамою Аліме.

Точнісінько таке фото дівчина побачила якось у сусідів по «триквартирнику». Малою забігла до них разок; тоді дід Гордій ще не забороняв аж так відкрито не дружити онучкам із малим смуглявим школярем. Айдер тоді зайшов додому чи то за м’ячем для футболу, чи по перевзуванку… Все відбулося швидко, тож Мія нікому й не розповідала, що була в сусідів, та й особливо не зостановлювалася на побаченому. Лише запам’ятала оцю чорно-білу світлину та вишиті рушники, що висіли в домі не лише на стінах, а й прикрашали полиці з посудом, спинки дивана та крісел. Рушники були дуже схожими на ті, що вишивала баба Устя. Однак були й такі, котрих Мія ще не бачила, – з позолоченими візерунками. Згодом дівчина дізнається, що самій золотій нитці кримські татари надавали особливого значення, а позолочені орнаменти у формі каліграфічного письма, насамперед копії з книжкових мініатюр, слугували їм оберегами-амулетами.

– Хто це? – схвильовано спитала Мія в господині дому, хоча відповіді вже знала.

– Як хто? – усміхнулася жінка. – Мій онук, моя перша невістка Аліме, й моя друга невістка Мелія, майбутня, – вказала на юну карооку вродливицю.

Мія відчула, як під горло підкотилася тверда грудка. Вона зирнула на Айдера, що й собі змінився в лиці. Дихання дедалі бракувало, й вона, ледь чутно подякувавши господині за пригощання, кинулася мерщій із двору, вибігла на широку вулицю.

Полетіла за вітром навгад, аби лише не спинятися, помчала так швидко, як тільки могла, не обертаючись і не сповільнюючись…


Біжи, біжи, втікай, Міє, додому, біжи туди, де, може, перестане тиснути й пекти…

Тільки навряд чи.

Біжи туди, де на тебе чекає не менше загадок і таємниць, де теж є схожа долина червоних квіток, та тільки неживих, біжи та порозгадуй ті секрети й недомовки…

А мати Марія казала ж колись: «Правда є завжди і всюди, тільки мало кому вона щастя приносить, тому рідко кому потрібна…»

Казала ж?

І попереджала: «Правда часто ранить, навіть убиває, а ще людей навіки розлучає… Правду знати хочеться над усе на світі, а дізнавшись – забути її всім серцем стараєшся…»

Було таке.

Проговорювалося…

А нині на твоїй шкурі, Міє, перевірялося.

Бач, як заболіла правда, яку щойно дізналася?…

Нащо вона тобі?

Для чого?

«Правда не жалує, не щадить».

Ох, так і є!

«У брехні – затишніше…»

Очевидно.


Як же не хотілося Мії знати саме таку правду про Айдера…

– Міє, куди ж ти?! – хлопець догнав її, піймав, як дику лісову кішку.

Вона сховала лице в долонях. Нікого не хотіла бачити. Нічого не хотіла слухати.

Вже набажалася нівроку.

Вже наотримувала всього.

Дурепа!

А хто тебе просив мріяти?

Фантазувати хто тебе, скажи, просив?

Це в що таке взяла й повірила?!

Чого собі напланувала?!

«Ти тільки відвези мене, – заблагала подумки, – і відпусти, я все забуду…»


А він не відпускав. Тримав мускулястими руками й говорив.

Вона так заклинала мовчати.

А він говорив-говорив:

– Зрозумій, зрозумій, дівчинко, якби я розказав тобі про все, то все було б не так, усе було б не так, – повторив, – зрозумій. Якби я сказав, що я – той малий, з яким ти скакала в річку, ганяла у футбол, лазила по деревах, ти б до мене й до всієї цієї ситуації поставилася би по-іншому, розумієш?…

Вона не розуміла.

Про що він?

– Ти би подумала, що все – неспроста, розумієш?

Ні.

Не розуміла.

– Подумала б, що так просто люди не зустрічаються через десять років…

А хіба не так?

Як же їй зле і недобре…

– Я не знав, що ти знову приїдеш… я ніколи й не чекав… тобто я собі такого навіть не уявляв…

Мовчи, будь ласка, Айдере, мовчи!

– Ще тоді, два роки тому на вокзалі, коли побачив вас трьох… Я хотів назватися, хотів признатись, що то я… Але Софія… Вона так заговорила зі мною, так на мене подивилась, як колись Устина Костянтинівна і Гордій Васильович… А я не хотів, щоб на мене знову так дивилися, я більше такого не хотів… Тож завіз вас додому тільки тому, що ти була така, як завжди, говірка і весела… Якби не ти, я б не приїхав за вами, не відвіз би назад до Сімферополя… Я тоді хотів… думав, що хоч тобі треба сказати, хто я… Але на вокзалі ти попрощалася зі мною так, як прощаються назавжди. Я ж побачив це. Згадай сама! Я це побачив, Міє…

Так, ти все добре кажеш, Айдере, ти кажеш правду, о, хай би її таку-перетаку!

– Якщо в дитинстві ти крадькома зі мною спілкувалася, то що я міг хотіти через десять років, що? Що я мав сказати тоді, коли ми знову розставалися на роки, ти знову їхала додому, а я лишався тут. І я тут залишатимуся завжди, я тут житиму, зрозумій, тільки тут! Хоч ти мені завжди подобалася…

Будь ласка, мовчи…

– Ти завжди мені подобалася – така мала, а така зірвиголова… Нічого не боялася, така галава, бистра, така реготуха… Лія – інша, це було видно… А ти, як вітер, була завжди. А за вітром хочеться бігти… йти… летіти… Але мій дім – тут. І ти це знала…

Знала.

– Ще й батько мій вернувся…

Овва!

– Вернувся з Узбекистану… У мене сестричка народилася… Ми знову стали тою родиною, про яку завжди розказувала матір… І я тепер не можу їх підвести, розумієш? Я теж маю створити таку сім’ю, якої вони мені бажають… якої вони від мене чекають… мої батьки… й сестричка…

Так.

Вона розуміє.

Тепер вона все розуміє.

І ні на що не претендує.

Як, зрештою, було завжди.

І відпускає…

Назавжди.

Аби тільки вийшло…


Додому з роботи прийшла врешті Лія.

У Міїних вухах ще прозвучали останні згадані нині слова матері Марії: «Але й іншого не забувайте: не знати правди не означає, що її немає. Вона є, завжди й у всьому».

9

Лія, як завше, була неговіркою. Перевдягнувшись, прийшла на кухню, поставила на плиту чайник, дістала каструлю з червоним борщем, налила в тарілку, щоб нагріти.

Дівчата часто готували перші страви, попри те, що для них це щоразу було клопітно й неохоче. Але – «щоб були». Тут теж давалися взнаки дитинство і їхні родинні «закони». «Рідке» в сім’ї хоч мало любили, але готували, «щоб було», бо «то корисно», бо «так сказав дід». Якби ж воля, то близнючки взагалі не куховарили б, перебивалися б чаєм із бутербродами, молочними продуктами й фруктами – тим, чим справді любили наїдатися. Та сила звички, чи то пак звичаю, практично нездоланна.

– Я насмажу дерунів, їстимеш? – спитала Лія сестру, яка замислено сиділа за столом.

– Сусіди запрошували нас на шашлик.

– Ага, глянь он-о у вікно, подивися, яка хмара насунула, зараз такий дощисько вперіщить!

Мія піймалася – вона так надовго поринула в спогади, що й не помітила, як чисте ще годину тому небо тепер погрузло в темній хмарній трясовині.

І раптом:

– Ліє, глянь, то не та жінка, про яку ти розказувала? – побачила здалеку постать із квітчастим вінком на голові.

– Де? – сестра припала до вікна. А відтак підтвердила, що так, це вона.

– Треба розпитати, чого вона тут ходить, – Мія скочила з місця й побігла надвір.

– Міє! – тільки крикнула Лія, як за вікнами шуснула стіна з непроглядного густого дощу.

Через трохи прибігла сестра й, зайшовшись сміхом до кольок, протараторила, що нічого задуманого не встигла зробити, бо коли вибігла на поріг, то раптом побачила, як кумедно їхні сусіди втікають від дощу з торбами на плечах і шампурами в руках, тож принишкла й поспостерігала за ними.

А вже за якийсь час Айдер із Віктором були в дівчат. Попросили велику посудину посмажити мариноване м’ясо. А врешті, й улаштували спільну вечерю.


Мія не переставала гоготіти. Сумний настрій швидко минувся, і в компанії вона зашпурляла дотепними жартами, як управний стрілець, що вціляв по мішенях. Ця дівчина справді мала дивовижну вдачу не піддаватися кепському настрою. Певно, саме це її щоразу виручало й виштовхувало з кімнати, коли хотіла в ній зачинитися не на годину, а на кілька днів. Якось їй хотілося взагалі піти з дому, нікому нічого не сказавши, – після того, як дід Гордій її побив. Не просто вдарив рукою, дав ляпас, як напередодні сестрі-близнючці Лії. А гамселив ногами.

Жахливе видовище.

Мія того теж забути не могла. Вона сиділа в кімнаті в навушниках і не почула, як дід кликав її знадвору, велів позамітати біля гаража. Певно, не раз крикнув і не два, бо влетів до хати сам не свій.

«Міє! Проклятий метеоре, ти де?! – заверещав. Дідів шалений крик мало відрізнявся від ляску грому, що, здавалося, розриває землю навпіл після вогненної блискавки. Так і тоді його вереск здався онуці справжнім стихійним лихом. Тільки що саме сталося, вона й гадки не мала. Не почула.

Невже людина не має права чогось або когось не дочути?

Міркувала згодом.

Невже вона, Мія, мусить чути все і всюди, що говорить-шепче-просить-наказує її дивний і незбагненний дід Гордій?

Де він такий і вродився?!

Звідки такий і взявся?!

Диву давалася.

Але саме так, очевидячки, й мало бути – вона мусила чути все і всюди, що би й коли він не сказав.

Тільки…

Невже реакція здорового чоловіка на те, що його просто не дочула мала онука, має скидатися на звірство?

Вона ж, певна річ, послухалася б, пішла б і попідмітала б там, де треба!

Але повинна була те зробити тієї ж миті, коли цього заманулося її предку.

Потім уже не треба.

Пізно.

Дід завалився в кімнату буйним ведмедем. Здер із Міїної голови навушники, шпурнув їх об стіну, розсипалися вони на дрібні запчастини.

«Діду, ну нащо?!» – пискнула внука, кривлячись од жалю, – ще зовсім новенькими були її чудові навушники.

І після перших крапель сліз вона отримала кулаком у спину.

«Я тобі зараз розкажу, нащо! Я тобі зараз усе розкажу!» – вдруге вдарив Мію по спині роз’ярений дід Гордій, і то так сильно, що вона не втрималася на ногах, упала на землю.

Захлинаючись від того ж таки болю приниження й нерозуміння – за що?! – вона випірнула обличчям із прихистку з долонь і, зібравши докупи всеньку свою нинішню злість, ненависть, біль та образу, гаркнула до діда, мов скажена сука, так, як, думала, не вміє й ніколи не наважиться, і після чого, якщо дід не покалічить її, чи не доб’є тут до решти, намірилася піти геть із цього довголітнього «дурдому»:

«І-і-і-род ти, а не дід!» – донеслося з її нутра.

Дід Гордій на мить отетерів, а відтак вальнув черевиком по лежачій Мії кілька разів і зник за дверима.

Коли в хаті з’явилися сестри й баба Устя, Мія продовжувала лежати на підлозі скрученою в клубок. Рідним не треба було пояснювати, що сталося. Єдине, до чого вони гуртом удалися, це просили Мію нічого дурного не робити, забути про те, що сталося, бо… «ти ж знаєш, який у нас дід, він же насправді любить нас усіх».

Наступного дня Мії й справді перехотілося іти з дому. Дід ще ввечері неабияк старався догодити приниженій і скривдженій онуці – люб’язно говорив до неї, сварився на себе вголос, картався, осуджував учинене, а на ранок поклав на стіл біля ліжка, де вона спала, нові навушники.

Вона пробачила.

Хоч усе пам’ятала.

Чи, точніше, забути не могла.


Весела вдача Мії, лункий сміх і набагато легше, ніж у сестри-близнючки, сприйняття життя завжди ставали в пригоді їй самій, а також надзвичайно імпонували знайомим і вельми подобалися чоловікам. Як допіру – не менш розкутому й набагато бадьорішому за друга Віктора плечистому говоруну Айдеру.

Але він їй не сподобається, хай як старається. Мія це знала, тільки-но почула, як його звати. Бо насправді – хоч вона відкидала цю думку – оте її перше нижньогірське кохання щоразу ставало на заваді, тільки-но з’являвся на шляху новий залицяльник. Вискакувало зненацька, як вовк на нічну дорогу перед фари машин, стукалося в серце, як некликаний гість, що приходив у непідходящий момент, падало хтозна-звідки, як правда, котрої не шукали. Так і її сильне захоплення кримським татарином засинало на певний час слухняним рябком, нікого не чіпаючи й ні від чого не відволікаючи, допоки не наставала «зручна» мить про себе нагадати. Його мить. Його час. Його пора. Його мить, час і пора для нагадування, що ось же воно, Міє, твоє справжнє кохання – було, є й нікуди не дівалося. Поспало хіба трохи, відпочило, але ж було і жило в тобі. Тобто по-справжньому вміє кохати навіть така вітрова й легковажна дівчина, як ти, Міє. Міє-вереміє.


А Лія не могла заспокоїтися: то серветки гостям подасть, то крихти хліба зі столу змите, то знову хліба наріже, «бо мало», то зайву тарілку прибере, то брудну в когось забере – чистою замінить, то компот у кожну склянку доллє, то овочів доріже… Одно слово, наробили хлопці в дівчат Маковієвих клопоту, шуму та гаму, давно такого не було в цій хаті. Як у тій пісні про Комарика, що женився на Мусі, через що зчинився довкіл неабиякий шум.

– Та сядь уже, – чи не вдесяте просила сестру менша близнючка.

– Все є, нічого не треба, сідайте, – так само дякували раз по раз нові знайомі, а врешті перейшли до сестер на «ти».

Лія слухалася, сідала, робила два ковтки вина і знову щось схоплювалася подавати, прибирати, ставити, дорізати…

Де й бралася в ній така завзятість?! Адже Лія направду була у всьому розмірена й повільна, навіть тиха й боязлива. А от на кухні справлялася з усім не на жарт. Істинно – природжена до сімейного життя й побуту господинька.

Такою була їхня баба Устя. Вона завжди метушливо поралася на кухні, обв’язавшись навколо себе довгим рушником – ніяк не любила фартухів. Уранці старалася встигнути зготувати сніданок, поки всі домашні попросинаються, а з вечерею квапилася, щоб не заснув голодним дід Гордій. Їжа – це те, що давало бабі Усті відчуття потрібності та вагомості в цій патріархальній родині. Готуючи, вона почувалася справжньою господинею дому, від чиїх рук, їхньої прудкості та вмілості, і чиєї незгасимої турботи й любові залежить сімейне благополуччя. Дід любив добряче попоїсти, а коли був ситий смачними, за його мірками, стравами, то, почухуючи живота, плентався в спальню читати, і тоді практично ні з ким не сварився. Хіба щось десь від когось підслухував дражливе, тоді закипав блискавично, миттєво, шалено, ніби вулкан, і в простір виверталася розжарена магма стосилої, обпікаючої все довкілля розрухи. Та навіть розкусивши цей дідів секрет і практично переставши розмовляти за його присутності, дівчата, а надто баба Устя, все одно втрапляли йому «під руку» через зіпсований настрій тепер уже тим, що «з ним ніхто в цій хаті не хоче балакати…»

Щоправда, були такі моменти, котрі об’єднували родину Маковій і робили її щасливою. Це коли дід Гордій, маючи «раз у п’ятилітку» добрий настрій, заходив у дитячу до внучок і казав, підморгуючи: «Ну, шо, дітворо, хочете, щоб дід помалював?» «Так!» – чув навзаєм, і Мія зіскакувала з ліжка, як футбольний м’ячик, так і стрибаючи верескливо по підлозі; Лія притьмом знаходила олівці й діставала альбом для малювання; навіть поважна Софія відривалася від писання або читання і збиралася з усіма до річки. Баба Устя тим часом встигала зібрати в кошик «тормозок» – нарізаний хліб, помиті овочі, варені яйця, сіль, іноді смажену рибу, діставала з холодильника півлітра домашнього паштету, що його тримала саме для таких рідкісних, але довгожданих родинних вилазок на природу, – і всі разом вони радісно чимчикували до ясена. Дід зручно вмощувався біля стовбура на широкому покривалі, під голову клав грубого светра, якого неодмінно прихоплювала та ж таки баба Устя, і брався змальовувати котрусь із онучок.

О, як це завжди було цікаво! Дід спершу примружувався, вдивлявся в кожну свою «хатню жінку», кажучи: «Ну, сьогодні намалюю того, хто на це найбільше заслужив». «Бабу Устю!!!» – скрикували одноголосно звеселені внучки, але дід відповідав: «Ні, сьогодні намалюю… Лію, бо вчора у вчительській її хвалили за те, що добре написала твір з української мови». «Ура!!!» – раділи за Лію решта «жінок», і дід брав простого олівця (кольорових не використовував, хоча постійно наказував брати, «хай на всяк випадок будуть»), застругував його гостро-гостро – так доладно і гостро тільки в нього й виходило – і починав малювати. Зрозуміло, що Лія тоді практично не ворушилася, але дівчата й баба Устя підтримували її і собі сиділи сумирно, з нетерпінням чекаючи на результат. За цей час дід встигав розказати чергову повчальну історію або про Агатангела Кримського, або про себе, такого цілеспрямованого, пробивного і здібного, перепочити, перекусивши з усіма бабиним «тормозком», і за годину-другу завершити почату справу. Діти за той час встигали надивитися на Гордієві товсті куці пальці, що робили переважно різкі штрихи – були такими ж шпаркими, як його натура, – і залюбитися в дідову тихість та спокій. Як же рідко він бував таким! Але бував. Зокрема й під час малювання.

«Ну, що, готові дивитися?» – врешті питав він.

«Так!» – плескали в долоні всі на гурт – малі, дорослі й літні жінки сімейства Маковій.

«Ну, дивіться», – віддавав Гордій малюнок «героїні» і чув шалене ахання та охання. Він знав, що добре малює. І цього разу його «неслухняна Лійка-балійка[47]» вийшла на портреті пречудово.

За мить дівчата кидалися на діда з поцілунками та обіймами, забувши про всі його попередні образи та сварки, забувши про все погане, що з ними досі траплялося.


Вікторові сподобалася Ліїна гостинність. Давно він не почувався таким шанованим гостем. Взагалі-то мало куди ходив, але й од пригощань подібних теплих і щедрих відвик. Якщо засідав десь із друзями, то в кав’ярні, а там гостинністю могла вирізнитися хіба офіціантка. Тим часом відпочинок на природі, куди часом вибирався з хлопцями, чи пікніки вдвох із донькою залежали переважно від того, як сам усе облаштує, про все подбає. Віктор мав чимало друзяк, але бачився з ними нечасто. Любив бувати наодинці, або робив улюблену операторську роботу – знімав реклами, кліпи, телепрограми й кіно, або фотографував – для себе чи на замовлення.

Айдер, якого Віктор називав просто Чорним, був йому не тільки другом й не просто якимсь-там родичем, а двоюрідним братом. Утім, на своїх родичівських стосунках хлопці мало зостановлювалися, бо передусім були, все ж, добрими товаришами.

Матір Чорного була рідною Вікторовою тіткою й отою самою Олещучкою, що жила по-сусідству з Маковіями і котру «гонив кругом хати» чоловік-педагог. По тому, як подружжя роз’їхалося на всі чотири сторони життя й країни, Олещучка, повернувшись додому до батьків, народила «собі» сина і назвала його дещо дивно як для волинських країв – бо по-кримськотатарському. Але по-іншому вона ніколи не вчинила б, адже вельми була вдячна колишній сусідці Аліме за те, що та жодного разу не відмовила в помочі, не зачинила перед нею дверей – рятувала її від чоловікових побоїв, часто приймала на ніч, годувала, вислуховувала, підтримувала, як ніколи і ніхто в Приградді. Тоді й пообіцяла Олещучка колезі та подрузі, що, як народить коли-небудь доньку, то назве Аліме, а якщо сина, то буде він Айдером.

І слова, як виявилось, дотрималася.

Хоча побачити, як зростає золотушний синок, їй пощастило мало. Коли хлопцеві було сім чи вісім, у його матері зненацька «відірвався тромб» і вона померла. А після смерті й бабусі Айдером стала опікуватися Олещуччина рідна сестра і Вікторова матір Ганна Деревій. Нині хлопець жив у неї вдома й працював адвокатом у єдиній у районі приватній юридичній компанії.

Ось так переплелися життєві стежки тих, хто нині доїдав за спільним столом останні шматки соковитої й удало приправленої, хоч приготовленої «не на тому, що треба» вогні, смачної м’ясної страви. Про ці міжособистісні зв’язки присутні й не здогадувалися. Бо люди в принципі багато чого не знають, не з’ясовують і не помічають, а найбільше того, що в себе під носом. Без правди-бо легше.


Насамкінець Мія запропонувала всім пограти в гру «Попільниця», назву й правила якої придумала сама. Принцип гри полягав «у найпростішій простоті», як щойно роз’яснила. Посеред столу стоятиме дідова попільниця у формі перекинутого або, як казав сам дід, роздавленого чоботом восьминога, яку треба буде покрутити, і на кого вкаже найдовша нога, тому присутні поставлять по запитанню, на яке він повинен правдиво відповісти. Все просто. Але в тому-то й штука, що в простоті – найскладніша складність. Просто говорити – складно, а бути простою людиною – взагалі одна з найскладніших одвічних наук.

Першим «під приціл» утрапив Айдер.

– Куди б ти хотів поїхати найближчим часом, у яке місто чи країну, й чому? – спитала Мія.

– Певно, в Амстердам, – розсміявся. – На Квартал червоних ліхтарів подивився би…

– Яка твоя улюблена кінокомедія? – поцікавився Віктор.

– «Діамантова рука».

– За що ти любиш свою роботу? – запитання від Лії.

– За костюми. Страшенно люблю носити краватку й піджаки, – зізнався.


Далі відповідати випало Мії.

– А ти куди б хотіла поїхати найближчим часом? – не став дивачити Айдер.

– У Крим. Восени там іще не була.

– Яка риса характеру в чоловіків є для тебе найважливішою? – запитання від Віктора.

– Відповідальність.

– Ти вже визначилася, ким хочеш стати, що хочеш у житті робити? – по-вчительськи, хоч і з приязною усмішкою, спитала сестра.

– Ні.


Тепер – запитання Віктору.

– Про кого або про що ти найчастіше думаєш? – запитання від Мії.

– Про доньку.

– Хто твій найкращий друг? – примружився Айдер.

– Друже, пробач, але донька.

– Що є метою твого життя? – таке спитала Лія.

– Щастя доньки і моя свобода.


А Лію запитували про таке:

– Якби не шатенкою, то ким би ти скоріше була – блондинкою чи брюнеткою? – поцікавився Айдер.

– Може, русявкою? – стенула плечима.

– Про що ти зараз мрієш? – запитання Віктора.

– Про материнство.

– Який день у житті ти хотіла би прожити ще раз? – щиро поцікавилася Мія.

– Сьогоднішній.

10

Софія дістала весільний альбом, погортала його, передивилася фотографії. Подумала: швидко минає час, але ще швидше змінюються з досвідом наші переконання. Принаймні, у Софії за цей рік чомусь вийшло саме так.


Вона завжди почувалася обділеною материнською любов’ю більше за молодших сестер-близнючок. Усі оті дванадцять років, що росла вона в діда-баби до появи Лії та Мії, матір Марію практично не бачила. Дещо частіше ненька почала навідуватися додому лише тоді, коли з’явилися близнючки, так, ніби найстаршою Софією жінка не переймалася взагалі. І хай би що робила Софія, хай би як старалася, хоч як цікаво переповідала історії та легенди про артистку-матір, ставлення до неї не змінювалося, чи то пак змін у своєму, доньчиному, житті дівчина не помічала.

Хоча Софії більше пощастило, ніж молодшим сестрам, у матеріальному плані, бо її підлітство та юність припало на 1980-ті, коли вчителям платили зарплатню ще совєтськими рублями, і вона, траплялось, навіть мандаринів їла вдосталь. А ще була свідком куплених дідом недешевих меблів у їхню домівку. Все це зазвичай відбувалося по буднях, у робочий час, бурно та з пафосом. У двір із грохотом заїжджала вантажна машина, з неї поважно й задоволено виходив дід Гордій і керував робітниками, котрі заносили в «середню» квартиру вчительського будинку новенькі розібрані шафи, серванти, тумбочки, крісла. Дід дякував чужим людям, а сам клав руки в кишені й гордо годинами роздивлявся розставлені по хаті пакунки – «зароблені власним трудом». А за днів два-три брався меблі складати. Завжди робив це самотужки, але поруч неодмінно мала бути баба Устя: бо хтось мав повсякчас його підхвалювати, або ж комусь мусили адресуватися злість і матюки, коли щось не виходило, або як прищемляв собі пальці, чи вдаряв по них ненароком молотком.

І ще свідком дечого стала Софія, перш ніж її сестри. Це була дідова нелюбов до своєї доньки Марії. Ця нелюбов була такою сильною, що скидалася на справжню ненависть. Однак повірити в те, що батько може так ставитися до рідної дитини, було годі. Тому Софія підозрювала, чи то пак надіялася, що все це відбувається на показ, а не по-справжньому. Хоча саме дід поклав край материним частішим приїздам додому. Він завше кричав на неї, обзивався, сварився, а того разу взагалі вигнав із дому. Сказав, що це вона їм із бабою Устею все життя переколошматила, всенькі нерви їм з’їла, вічно мала батьків за ніщо, ніколи їх не слухала, а робила, що хотіла, то хай би вже на старості дала спокійно смерті діждати і забиралася геть. Так і сказав. Не знав, що Марія раніше за нього розпрощається з життям.

Після отої найбільшої сварки, яку Софія добре запам’ятала, і стала мати Марія навідуватися додому «раз у п’ятилітку». Відтоді й любов Софіїна до неї зміцнішала. Попри все. Бо життя таке дивне й непоясниме. Особливо її, Софіїне, життя. Як, до речі, й усіх жінок її родини Маковій, котрих добре знав і – чомусь – не любив дід Гордій. Чи, якщо й любив, то якоюсь дивною своєю любов’ю, котру годі було пояснити або виправдати.

Хіба недавно Софія дійшла висновку, що таки можна пояснити ту дідову хтозна-яку любов і навіть оправдати. Для цього варто було, попри великі старання й бажання, пожити з такими свекрами, як у неї.


Софії боліла розлука з матір’ю. Як боліла кожна дідова сварка з бабою Устею, кожна з нею бійка «ні за що, ні про що». Дівчина постійно багато плакала, переживала, молилася після отих жахливих днів або й ночей, замикалася в собі. І тяжко захворіла. Мала п’ятнадцять років, як проявилася вперше її чорна хвороба, так називала баба Устя епілепсію. Це було велике потрясіння для всіх. Дід зненацька «взявся за голову» і якийсь час взагалі не підвищував голосу вдома. Софію возили по лікарнях, навіть знахарях, аби лише позбутися ненависного жахіття, що мучило дитину й виснажувало.

За той час, поки рідні віддавали всі зусилля задля її здоров’я та одужання, Софія встигла побачити діда з якнайліпшого боку. Він бував турботливим, ніжним, навіть зворушливим, бо плакав, коли бачив, як тяжко минають Софіїні приступи, що при цьому вона терпить і переживає. Так, він любив своїх жінок, дбав про них і піклувався, але все-таки ця любов була радше ненормальною.

Очевидно, думала Софія, є щось вельми вагоме в житті кожної людини, що впливає на формування її любові до інших. І тягнеться це щось, напевно, з дитинства…

Яким воно було в діда Гордія?

Хтозна.

Піклування рідних справді неабияк допомогло Софії. Напади ставалися дедалі рідше, а після того, як їй виповнилося двадцять сім, взагалі припинилися. Втім, саме тоді помер дід Гордій, баба Устя тяжко переживала його смерть, захворіла (ох, ця незбагненна жіноча душа!), і Софія практично стала найстаршою в родині, де виховувалися п’ятнадцятилітні близнючки.

Вони були такими гарненькими, ще коли тільки з’явилися у їхньому домі! Мали менше, ніж по півтора рочки, коли мати Марія привезла їх у Приграддя, погано говорили, але чудно й голосно виводили мотиви всіляких українських народних пісень. Баба Устя ради внучок пішла з роботи, тобто оформила «стажову пенсію», і нарешті зажила тим, чим завжди хотіла, – родиною. Вчителювання з’явилося у її житті на бажання чоловіка. Хоча Устина ніколи не дорікала йому за це. Тільки дякувала.

Дід Гордій до церкви не ходив. Хіба кілька разів настарвік. Не ганив Бога, але й не вихваляв. Тож коли Софія пристрастилася до храмових служб, а відтак почала й співати в церковному хорі, поставився до цього спокійно. До Софії він взагалі ставився спокійно. Рідко чіплявся й робив зауваження, мав до неї найменше претензій… Хіба діставала й вона одну-другу порцію прокльонів, коли втрапляла в розпал скандалу, захищаючи бабу Устю. А так старий тримався внучки осторонь – найбільше боявся, аби знову не розперезалася стишена чорна, у всіх значеннях слова, хвороба.

Семена Софія зустріла саме в церкві.

Було це доволі незвично.


…Дівчина не могла не зачаруватися цими двома. Подружжя літніх людей, із виду досі люблячих і шанобливих, щоранку й щовечора чи не найпершими з’являлися в невеликому столичному храмі. У селищну церкву Софія не ходила – їздила до Києва. Бували дні, навіть тижні, коли вона навідувалася туди зранку і ввечері. Робила це переважно ради діда Гордія і баби Устини, бо ніяк вони не мирилися, тож внучка вимолювала для всіх такі бажані тишу і спокій.

А ці двоє, що на них задивлялася, завше разом підходили до всіх ікон, цілували образи, клали побіч гривню-дві, а врешті уважно слухали службу, навіть уголос разом із хором виводили «Херувимську пісню», «Символ віри», «Отче наш». У Софії, як, мабуть, і в багатьох інших прихожан, ця пара викликала замилування, ніжність, навіть почуття білої заздрості. Бо хто не хотів би прожити до старості в такій-от завидній нерозлучності? Бачити такі стосунки для Софії було по-особливому трепетно, бо зроду спостерігала геть інакші.

Кілька разів Софія насмілювалася й просила бабу Устю втекти від діда-тирана, поїхати з цього відлюдькуватого хутора на Волинь, звідки походив увесь їхній рід, але жінка була невблаганна. Наполягала, мовляв, «ми – одне ціле, яке не є, тож мусимо се життя дожити до смерті разом». На цім і крапка ставилася в розмовах про розлучення або втечу. Ховалися по закутках «усі родичі гарбузові» від роз’ярілого діда, а сказати щось упоперек йому, «залізному» й «безсердечному», якби й хотіли, то не могли. Бо коли й не стримувався хтось, захищаючись або «відгаркуючись», як казав дід, він умить ту охоту відбирав, криючи матом-перематом чи то стару дружину, чи котрусь із онук. Звідки бралася та ненависть? Ніхто не знав. І взнати не зміг. Бо коли дідові від серця одлягало, а ставалося це зазвичай менш ніж за півгодини після бучі, яку здіймав, він знову дружину любляче називав «пташкою», а внучок – пестливо, як на нього, «спиногризками».

– Пташко, о, пташко, а де-то тертка, дерунів «спиногризкам» пожарити хочу?! – Його нелюдський репет і крик буквально за хвилини переінакшувався на люблячі й теплі звертання.

Баба Устя завжди йому відповідала. Знала, що, може, й «дурна», як не раз про себе думала, що, може, й «безхарактерна», як вважала донька Марія, та «нехитра», як нарікали внучки, але тільки-но чоловік «людиною» ставав, тихіші слова до неї проказував, одразу йшла на контакт, миттєво на них так само люб’язно реагувала. Звідки в щойно побитої, приниженої, огудженої й названої найостаннішими словами жінки бралося це всепрощення – діти не розуміли, лише диву давалися. Пояснити таке було годі, такому можна було хіба чудуватися.

Але й самі…

Коли у їхню кімнату, де вони, мов перелякані зайці, сиділи вкриті з головою ковдрою, хлипаючи після надривного плачу, прибившись до кутка, заходив дід Гордій із великою мискою пашистих і «м’ясистих» дерунів – а дід готувати вмів не просто добре, а часом смачніше, ніж баба Устя, – і простягав її внучкам, проказуючи, ніби нічого не сталося: «Ану-но, попробуйте, чи смачні дід деруни спік для своїх «спиногризок», – де й дівалася злість і ненависть. Дівчата не могли пояснити собі, чому вони щоразу виповзали «з нори» і брали по деруну, апетитно його пережовуючи. «Беріте ще, бери, Софійко-самосійко, бери, Лійко-балійко, бери, Мійко-веремійко, пра’,[48] смачні?» – так до внучок звертався. І вони брали «ще» і, усміхаючись до діда, дякували йому від душі, наївшись од пуза.

Як можна таке пояснити?

Такому можна хіба чудуватися.

Так і жили Маковії. Од скандалу до скандалу. Од бійки до бійки. Од примирення до примирення. З року в рік, із дня на день…


Софія теж, як і баба Устя, хотіла покохати назавжди, але борони Боже щоб такого чоловіка, як у неї. Тому так довго й добирала пару. А ще минула хвороба давалася взнаки: Софія боялася, що у якусь мить недуга візьме й проявиться, а «нащо чоловікові хвора дружина?»

Вже навіть змирилася була, що сама могтиме зостатися, якось і проказала собі: «Ліпше самій, ніж із таким, як дід Гордій». Але доля – ще тая вигадниця, плани чиїсь або рішення вміє раптово й зненацька переколошкати. До того ж глибоко в душі Софія сподівалася, що таки стається колись те, про що змолоду мріється.

І врешті…

Ось!

Ось і воно!

Спонтанно прийшло до неї кохання, як і всяка добра довгождана вістка.

Коли одного недільного ранку Софія побачила в церкві поруч із нерозлучною парою сизих побожних голубків, як вона на них казала, немолодого, але до подиву сумирного молодика, їй захотілося якнайшвидше з ним познайомитися і бодай подружитися. Переконана була: у гарних батьків не буває поганих дітей.

Обличчя її зайшлося рум’янцем, коли вперше зустрілася поглядом із цим незнайомцем. І хоча те сталося знічев’я, вона здивувалася, що аж так дуже засоромилася, – досі вважала, що не здатна настільки легко піддатися випадковому емоційному поруху, думала, розумом керуватиметься повсякчас. Але капку прогадала.

Коли верталася з храму додому, все згадувала очі незнайомця, його чистий погляд. Мало досі бачила Софія очей таких у чоловіків. «Ні, не можуть такі очі брудну душу віддзеркалювати», – постановила.

Наступної неділі він знову прийшов із батьками на службу. Не сумнівалася Софія, що саме сином він був нерозлучним голубам – правду видавала схожість із матір’ю та батьком. Мав невисокий зріст, широкі плечі, рідке пряме волосся й помітні залисини – точно, як у батька. А поводився в храмі так само небезбоязно, як мати. Як і вона, він ревно молився.

Загалом, як зауважила Софія, невиразним насправді був її обранець, супроти неї таки геть ніякенький, як висловлювалася, бувало, баба Устя. Але щось у ньому, втім, таки несказанно її вабило…

Дівчина якось надумала була сама підійти, заговорити. Не бачила в цьому нічого непристойного. У храм же люди ходять з однаковими доброзичливими думками – вважала. Та, піймавши на собі черговий його погляд, відвела очі й рушила несміливо до виходу із церкви.

Недобре робить, від кохання втікає, – розуміла тоді це.

Та по-іншому вчинити не змогла, хоч і хотіла.

Наступного разу заговорить, – дала собі слово.

«Бог любить трійцю».


А ввечері сестри, як мало коли, за вечерею розговорилися:

– Софіє, то це кохання? – обережно запитала сестру повільна в рухах та розмові Лія.

– Думаю, поки що просто закоханість, – уточнила сестра, – бо кохання оселяє в серці тишу, воно нас заспокоює, – відказала. – Коли серце спокійне, значить, людина всім задоволена, зокрема й коханням, – додала.

– Думаю, життя нам дано для того, щоб требувати й одержувати від нього якнайбільше, – відреагувала Мія.

– Багато хочеш, мало получиш, іще дід те казав, – Лія здалася твердою.

– Жити як виходить, склавши руки, – теж не найкраще рішення, – дещо заперечила Лії Софія.

– А я хотіла би прожити так, як мені судилося: нічого не змінювати, ні за що не боротися, нічого ні від кого не вимагати, – зізналася тим часом Лія. – Більшого не хотіти, меншого не отримувати.

– Якщо тобі так буде добре, то, будь ласка, чому ні? – погодилася Софія.

– Навіть якщо недобре, я сумирно прийматиму те, що зі мною ставатиметься, – вразила дивною налаштованістю Лія. – Так робила баба Устя, ради нас жила з дідом…

– Не думаю, – тільки й кинула Софія.

– Жила як виходило, – конкретизувала Лія.

– Жила як хотіла, – наполягла Софія.

– Любила, тому терпіла, – втрутилася Мія.

– Саме так, – погодилася Софія.

– Але з життям треба воювати, не можна все за чисту монету сприймати! – аж скрикнула галаслива близнючка.

– Зброю треба мати, щоб воювати, – відреагувала Лія.

– А людина – хто ж? Хіба не зброя на полі життєвого бою? – Мія звела брови: їй сподобалося, як влучно й дотепно вона допіру висловилася.

– Людина – то як одна малюсінька літера вселенської книги буття, – далі засперечалася з близнючкою Лія.

– Непомітна заноза може згноїти великий палець, Ліє, як нічого не робити, – стояла на своєму Мія. І звернулася до Софії: – А кохання хіба заспокоює? Мені здається, навпаки. Це ж драйв, від якого хочеться стрибати, літати, кричати чи навіть самій із собою воювати: щось змінювати в собі, виправляти, чомусь коритися, а з чимось не миритися…

– Міє, ти зараз кажеш про якусь війну емоцій, а всяка війна не може заспокоїти серця, – відповіла на те Софія. – Справжнє кохання – то як і улюблена справа життя, і хобі, і вірна дружба, бо вони наповнюють серце почуттям задоволеності, а отже, спокоєм. А що здатна породити твоя війна емоцій?

– Розум побороти вона може! – виголосила Мія. – А, значить, звичні й нудні правила, за якими жили наші предки.

– І що це дасть? – запитала Софія.

– Незалежність, – відповідала Мія. – Від усього. Навіть від себе самого.

– Хіба на вітер схожою хочеш бути? – перепитала Софія.

– На невідомість, – відказала Мія. – Її так ніхто й не дослідив від створення світу.


Софія сиділа на лавці під високою липою, тримала в руках парасолю – із синюватих решіт захмареного неба мав ось-ось посипатися просіяним чистим борошном дощ. Але він очікував. Може, вижидав, поки рудава неюна панянка завершить свою важливу заплановану справу. Чи, радше, не заплановану, а придуману. Аби тільки все вийшло так, як загадала. Аби тільки вподобаний нею незнайомець ішов із церкви повз…

Вона вперше вдається до такого, вперше влаштовує привід для розмови. І навіть якщо розмова не вийде, вирішила – не шкодуватиме. Бо головне – спробувати. Яким буде результат – то вже питання, яке вона почне вирішувати після перших реплік, мовлених співбесідником.

Софія завше була такою: спершу думала, потім робила. Нині, маючи за спиною тридцять вісім літ, дійшла висновку: аби хоч щось у твоєму житті змінилося, треба хоч на щось урешті зважитися. Почати можна із задуму.

– Скажіть, а чому саме в цю церкву ви зачастили? – зачепила Софія вподобаного молодика, коли той і справді наблизився до неї. Благо, він був сам, без батьків, інакше Софія так і сиділа б на лавці під липою. Невеликою була сміливицею.

– Тут я провів своє дитинство, – довго не роздумуючи, відповів чоловік і глянув на Софію так, що аж видно було: він навмисне приховує зацікавлення нею. – Вас я теж тут часто бачу, – зупинився навпроти.

Він був справді непримітним: абияка зачіска, завеликий костюм, старомодні черевики… Але водночас – чисті, хоч і темно-сірого кольору, очі. І Софія вкотре впевнилася, що готова підкоритися їм, аби лише такими ж чистими виявилися у її обранця думки та наміри.

– Так, я часто буваю тут, бо знаходжу тут гармонію, – відповіла вона.

– Надовго? – перепитав незнайомець.

– Прошу? – не зрозуміла запитання Софія.

– Гармонію тут знаходите надовго? – конкретизував співбесідник.

– Ну, – відповіла Софія, дещо дивуючись, але рівності в голосі не втративши, – взагалі-то останнім часом гармонія рідко мене покидає, але якщо закрадається щось підозріле, то зразу йду сюди – і все знову стає на свої місця. Гармонія, на мою думку, то стан співзвучності, – далі повела, – щоб її не втратити, треба постійно налаштовуватися на потрібний лад. Це так само, як настроювати музичний інструмент, бо абияк звучатиме.

– Але ж бувають погані настроювачі, – молодик мовив так, ніби надумав сперечатися.

– Коли доручаєш роботу справжньому майстру, проблем не має виникати. Майстерність – то ж вправляння: спочатку вони безперервні, а потім і безпомилкові.

– А що, коли інструмент потрапляє в невмілі руки?

– Навіщо він невмілому?

– Ну, бо той мав можливості придбати цей інструмент…

Софія задумалася. Дивні паралелі проводить молодик. Та вона мусить знайтися у вдалій відповіді.

За весь цей час чоловік так і не сів поруч із Софією на лавці. Видно було: якби дівчина його не зачепила, він пройшов би повз. Але скидалося й на те, що не спішив він нікуди. Чому ж не захотів заговорити сам? Адже Софія добре помітила, як він ловив її погляди в перерві навіть сьогоднішньої служби. Вона теж йому подобається, відчувала.

Дівчина задумалася на якусь мить, та заговорила далі:

– Невмілий теж має право на шанс стати вправним, – видала, дивлячись в очі співрозмовнику.

– Або просто зіпсує інструмент, – відказав на те чоловік, не ховаючи невпевненого виразу обличчя. – Добре, радий був поспілкуватися. Хай щастить! – відрізав, махнув рукою і рушив до виходу з воріт.

Софія, втім, не розтривожилася, її мало що могло вивести з рівноваги. За хвилину-другу дощ урешті зашелестів упереміш із густим липовим листям. Краплі застугоніли по Софіїній парасолі, відтак разом із поспішливим тупотінням перехожих усе вмить зазвучало доладною життєствердною музикою.

Дівчина встала і собі покрокувала до виходу, вслухаючись у довколишні звуки. Почувалася на диво радісно, адже молодик, який мав таємничі, хоч і чисті очі, зачепив її не на жарт, і це додавало їй неабиякого азарту. Вона була впевнена, що ця їхня розмова не остання. І тільки-но зібралася прискорити ходу, як умить її сповільнила.

Він стояв так близько, під невеличким дашком найпершої вуличної будівлі. Ні, вона, на відміну від нього, не пройде повз. Вона своїх справжніх емоцій, що ось уже кілька днів неабияк гріють душу, не ховатиме. Хай навіть ні до чого це не приведе, та все ж потім не картатиметься.

– Знаєте, мені тут подумалося, – сміливо підійшла до худорлявого незнайомця.

Він, склавши руки на грудях, здавався непорушним, ніби кам’яним. Однак, почувши сказане вродливою шатенкою в ніжній блакитній шалі, таки зворушив бровою.

– Як зло можна виправити добром, так і вади людські – любов’ю, – мовила Софія.

– Завжди?

Софії не сподобалося його запитання, бо від нього віяло неохотою вести розмову. Втім, вона відповіла:

– Якщо заповідано нам прощати провини винуватцям нашим, то, думаю, що так, завжди.

– А ще добре молитися за інших, тоді за тебе небо клопотатиме, – і байдуже, і якось відсторонено видав він.

– Ближньому твориш добро – собі твориш добро, – не вгавала вона.

– Не гордися перед іншими, не зневажай їх, бо всі ми – однакові Божі діти, це ви теж хочете сказати? – подивився на неї уважно.

– Так. Хоча це й непросто.

– Дуже непросто. Особливо мені.

– А ви хіба не такий, як усі? – вона дивилася на нього приязно, хоч говорила не вельми приємні речі. – Хоча, – хутко додала: – кому дано багато, від того багато й требують, – поправила руді космаки, що вирвав із завитка вітер.

– Знаю так само, як і ви, що сама любов, якщо не постаратися, не прийде до людини…

– Якби наша воля, ми любили б тільки тих, хто любить нас, але недругів маємо любити найбільше, ніби хворих, – Софія відвернула присоромлений погляд. Бо чому це вона прийшла до незнайомої людини й у чомусь її переконує, щось їй розказує, чогось навчає, мовби знає, як воно – правильно? Їй стало дещо соромно, і вона, тереблячи худими пальцями краї шалі, що спадали з лівого плеча, намірилася йти. Але чоловік спинив її сказаним:

– Щоб лікувати інших, треба самому бути здоровим.

Софія, хоч дивилася на нього, та перед очима побачила свого завше невдоволеного, сердитого й водночас нещасного у своїй слабкості й некерованості власними емоціями діда Гордія, якого часто ненавиділа, та частіше любила. Зокрема, й тому, що любити погану чи, правильніше, зіпсовану власним життям людину, нелегко, зате вельми важливо й корисно для душі.

Їй на мить стало відверто задушно: а що, як цей невпевнений у собі чоловік виявиться таким же, як дід Гордій? Що, як він теж не ладен буде покерувати ні емоціями, ні вчинками, ні своїм життям? Хоча очі… Так, його очі виказували інше…

Вона глибоко вдихнула, але мовила доволі спокійно:

– Любов не помиляється. Ніколи.

Софія і цього разу скерувалася мудрістю. Іноді дивувалася сама собі, як у неї виходило не нервувати й не казати щось спрожогу. Часто, бачачи, як дід нізащо ображає бабу Устю, вона хотіла зірватися в істериці. Часто їй хотілося теж відреагувати образою або навіть хамством на його постійну агресивність і різкість; наказати сестрам добре повчитися на помилках рідних і нещасливих людей, не повторювати їх: не бути наївними, як баба Устя, не звинувачувати її в усьому, як те робив дід Гордій, не перекидати на неї всенькі власні провини та невдачі. Бо дівчата теж винуватили бабу Устю за те, що не має собі ціни, а живе з таким, як у неї, чоловіком. А Софія завжди стримувалася. Закривалася в собі, ніби в мушлі, вельми нагадуючи в такі миті свою матір Марію, і замовкала. Мучилася, терзалася, перевтомлювалася і розчаровувалася, але нічим не видавала свого стану, мовчала. Але потім, за найпершої нагоди, дякувала Богу і неньці за те, що має таку незапальну спокійну вдачу, що зберігає рівновагу й тактовність навіть тоді, коли це видається неможливим. Бо спокій, рівновага й тактовність виручали й давали вигоду насамперед їй, самій Софії.

Нарешті, вкотре зирнувши у вічі молодика, що так їй подобався, вона вирішила йти. Ступила крок.

Він рушив за нею.

– Підождіть! – торкнувся правицею ліктя.

Вона зупинилася, хоча й не обернулася.

Він обійшов її і став навпроти.

Вони дивилися одне на одного й розуміли: так спілкуватися можуть тільки споріднені душі, люди, які навіть не знають імені один одного, а вже впевнені, що хочуть прожити життя разом.


– Софіє, ми й подумати не могли, що ти зможеш вийти за диякона, – довідавшись від сестри про весілля, мовила Лія.

– Тепер біля неї і ми меду з ікрою поїмо, – хихикнула Мія.

– Мі-і-і-іє… – в один голос обурено затягнули Софія з Лією.

– Ходімо-но почитаємо, – мовила Софія, і дівчата зайшли в червону кімнату.

Так вони робили практично завжди, коли збиралися разом обговорити якусь важливу сімейну подію. Спочатку читали материні записи й книжки. Мовби в цей час вона була разом із ними, слухала їх і знову могла щось їм порадити, побути поруч… Їм так завжди цього бракувало!

– То що, я замовляю перша, добре? – повела Софія.

– Так, – не перечили їй сестри. – Замовляй.

Софія вказала:

– Четверта шафка, друга полиця, шоста книжка, четверта сторінка. Ліє, читай, – звернулася до сестри.

Лія підхопилася з ліжка, вирахувала загадану книжку, прочитала:

– «У древніх слов’ян існувало божество на ім’я Макоша – покровителька жіночих робіт, прядива та ткацтва, мати врожаю, богиня достатку. Ім’я богині утворилося від п’янкого, як любов, маку, який дівчата вишивали на весільних рушниках. Макоша – божество жіночої життєвої сили. Її єдиний ідол стояв на вершині пагорба в пантеоні князя Володимира…»

– І все-таки, – нестримна Мія раптом перебила сестру, вирішила запитати, чому все це так цікавило їхню матір, талановиту співачку, красиву жінку, містянку, бо саме такою вона себе вважала? Як так, що вони досі нічого не знають про ці її вподобання?! І самі влаштовують оці читання, не розуміючи достеменно, для чого?

– Міє, тихенько, – серйозно спинила й цього разу сестру Софія. – Ліє, читай далі, – наказала середульшій.

«Ох, так завжди! – розсердилася про себе Мія. – «Тихенько», «продовжуй», «не перебивай», «не сунь носа, куди не треба», «нащо воно тобі», «багато знатимеш, швидко зістаришся»… Як же її дратували всі ці відмовки! Дорослі люди, а бояться обговорити тему, яка стосується конкретно їх! Так і живіть у невіданні! – промимрила в душі. – А я колись усе одно все дізнаюся! От побачите! Ще прибіжите розпитувати», – стишилася враз, ніби й справді була сірником, який щойно догорів.

Але обговорювати вчинки рідних у цім домі дійсно було не заведено.

Думай, що хочеш, а кажи подумавши.

Так повелося здавна.

Лія продовжила:

– «У Білорусії й тепер на весіллі роздають пшоняну кашу з маком як символ щастя. На Балканах мак називають метеликом. Німці вважають його символом родючості. У Сибіру насіння маку насипають у туфлі молодятам, щоб не були бездітними. Українці дуже люблять страви з маком, труть його в макітрі (її назва з ним і пов’язана). На весіллях хлопці, котрі супроводять нареченого, у петличку вставляли мак, а дружки вплітали його собі в коси», – завершила.

– Ото так і ви зробіть на моє весілля, – щиро всміхнулася Софія, аби перевести балачку на несерйозну тему. – Гарно вам буде з маками у волоссі, я впевнена, – звернулася до близнючок. – І матері приємно було б вас такими побачити, якби жила, – підморгнула попри затаєний сум.

– Можна спробувати, – підхопила Лія.

– Один мак у волоссі – один кавалер у ногах, два маки – два кавалери. Ліє, ти скільки начепиш? Бо я – мінімум із десять! – розсміялася Мія.

– Міє, коли ти врешті посерйознішаєш? – і собі, розсміявшись, запитала Софія.

– А нащо? – відповіла на те близнючка. – Серйозність старить! – ще голосніше заляскотала Мія.

– Міє, самолюбність – не центр обертання емоцій людини, – відреагувала на той сміх поміркована Софія. – Як бджола ніколи не крутиться над однією квіткою, так і людина, маючи купу емоцій, може втішатися різними відчуттями.

– Не думаю, що я самолюбка, – відказала вже без заливчастого реготу Мія. – Просто… Часом корисно за щось себе нарешті полюбити, – примовкла, звівши плечима й прикусивши губу. Не хотіла, щоб хтось їй ненароком дотнув, що якраз у цей період часу вона знову змінила навчальний профіль: ще не так давно на кравчиню ходила вчитися, але перехотіла, то тепер професійною фотографинею вкотре надумала стати.

Тож за хвильку…

– Ти, до речі, там, у свекрів, теж себе люби, ображати не давай, – додала Мія.

– Добре, – погладила Софія сестру по плечу.

– Ліє, а ти чого мовчиш? – запальна й вертлява Мія переключилася на сестру-близнючку.

Лія, котра завжди поводилася спокійно й небалакуче, цілковито відрізнялася вдачею від своєї «дзеркальної» сестри, і тепер була тихомирною.

– Софіє, а коли ти відчула близькість із Семеном? – мовила нарешті, задумливості не втрачаючи. – Коли ти відчула, що він – твоя пара?

– Коли зрозуміла, що він мене чує, – відповіла Софія. – Коли побачила, що на сказане мною він небайдуже реагує…


Весілля було в розпалі. Софія із Семеном не виказували перед гостями особливих емоцій, за них це робили їхні очі. Видно було й здалеку, що ці двоє кохають одне одного і все у них надалі має скластися якнайліпше. Цього бажали молодятам гості й батьки молодого, які так ревно навідували отой улюблений тепер уже і їхньою невісткою храм. Але в житті, про що не повідали сестрам Маковій їхні родителі-вихователі, не все залежить тільки від двох, хай навіть щиро люблячих людей.

Ще перед освідченням Семен зізнався:

– Я тому уникав тебе Софіє, бо боявся…

– Чого саме, Семене?

– Що зроблю тебе нещасливою.

– Як то?

– Ти заслуговуєш на найкраще!

– Як і ти.

– Зі мною тобі так не буде.

– Чого то?

– Бо так мені судилося…

– Як «так»?

– Мати поганих настроювачів.

– Про кого ти?

– Про своїх найближчих…

– Ти називаєш поганими своїх рідних, хіба то добре?

– Ні.

– То нащо це робиш?

– Бо так є.

– Як «так»?

– Вони ненавидять мене.

– Не може бути.

– Але то правда.

Вона принишкла.

І він затих.

За трохи:

– Софіє, вони зненавидять і тебе, – подивився на неї, аж, здавалося, зараз заплаче.

Вона зирнула на нього:

– Хіба то може змінити щось між мною і тобою? – пройняла рішучістю.

– Ти не заслуговуєш на таке, – далі засумнівався він.

– Я до цього готова, – не засумнівалася тим часом вона.

– Невже… ти вийдеш за мене?

– Так. І тільки так.


І от минув майже рік після сказаного. Все, що про цей період могла сказати Софія, то це – не думай про зміни, змінюй усе сам; не зміниться хтось, окрім тебе самого.

Нелюбов нових родичів, про яку попереджав Семен, новоспечена невістка відчула вже найпершого дня, котрий зустрічала в чоловіковому домі. Вранці, повернувшись із служби, свекруха зі свекром та донькою Олею гарно поснідали, а молоде подружжя до столу не покликали. Коли Семен із Софією з’явилися на кухні, мати Віра холодним тоном зауважила:

– Я випорожнила верхню полицю в холодильнику, може бути вашою, морозилка забита, місця зараз нема… Тут можете ставити каву-чай, – відкрила настінну шафу з куцою нішею, – ця полиця – для ваших тарілок і каструль, тут трохи круп можна поставити, – двічі тицьнула пальцем на нижні, неохайно заставлені посудом і харчами, тумбочки. – Нашого шоб не брали, бо в самих нічо’ нема, – грізно додала.

Софія, стоячи у дверях, звернула увагу на свекрушину кістляву худину, що просвічувалася з-під ситцевого квітчастого безрукавого халату. Руки жінки були оголені аж до плечей, тож зморшкувата й надміру обвисла шкіра раз по раз стрясалася, скидаючись на валуни недоладних старомодних віконних гардин, довгі пальці з обламаним, нерівним і брудним «манікюром» викликали відразу. Вона була невисокою, зі скривленою спиною, великими плоскими ступнями і білим-білим, подекуди з жовтавим відтінком, як у прокислої сметани, волоссям. Довге лице, довгий гострий ніс, тонкі губи, запалі сухі щоки. Софія подумала: ніщо так, як злість, не псує обличчя жінки. У храмі мама Віра виглядає абсолютно інакшою – милою, покірною, ледь не святою…

Батько Віталій, плечистий, лисуватий, доволі приємний на вигляд чоловічок у діркуватій майці й таких же латаних-перелатаних спортивних штанях, весь цей час мовчки сидів за прибраним від спорожнілих тарілок столом. А тільки-но встав і взяв до рук пачку з соняшниковим насінням, жінка вихопила її, крикнувши:

– Ти шо, здурів?! Ми ж причастилися! Ще не хватало, щоб плюнув, не дай Бог!

– Тьху, я й забув, – відказав чоловік. І отримав від жінки добру порцію верескливих нарікань за оте «тьху» після причастя.

З Олиної кімнати донеслося якраз: «А я сяду в кабриолет и уеду куда-нибудь».


Свекри не те що не любили конкретно тільки сина й невістку – вони взагалі не любили людей. Так виснувала Софія, поживши в родичів перші місяці, котрі, певна річ, були тяжкими. Кожний наступний день видавався їй ще нестерпнішим за попередній. Найбільше переймали нарікання батьків на Семена, що, мовляв, життя чоловічисько прожив, а житла не нажив. Не так, як вони, його високоосвічені й трудолюбиві батьки, які інженерами на заводі всенький вік протрудилися, пенсію собі заробили, «кутка» збудували, а син, як на те, вродився-вдався справжнім невдахою.

Щоправда, як зауважила згодом Софія, послухавши свекрів, зокрема свекруху, то такі невдахи оточували їх зусібіч.

Семен насправді не міг аж так набриднути батькам, – також міркувала Софія, – бо вже чимало пожив сам. Через постійні домашні сварки і скандали спершу втік у монастир послушником, потім пішов учитися на священика, а врешті був читцем то в одному храмі, то в іншому. Змінював церкви, бо йшли роки, настоятелі пропонували йому одружитися, прийняти священицький сан і проводити служби вже як священику або диякону, але в Семена з дівчатами не складалося. Він так нажився зі скандальною матір’ю, що всі жінки асоціювалися йому тільки з нею. У храми приходили молоді хлопці одразу після семінарій, статні, вродливі, голосисті, «справжня окраса церков», і несміливий сорокалітній Семен урешті наважився повернутися додому, аби спробувати одружитися й стати дияконом. Або… Що там мало би бути далі, він ще натоді не визначився.

І так він зустрівся із Софією.

І тому так боявся з нею одружуватися.

І врешті дочекався довгожданої дияконської служби.

І потім не раз згадував оту найпершу розмову «під дощем», коли Софія запевняла, що «любов не помиляється ніколи», і що поганих людей треба любити ще більше, ніж когось, «ніби хворих». Але чи можливо ці слова втілити в реальність у його рідному й такому чужому домі, Семен сумнівався.

А Софія попервах дійсно в це вірила. Вона багато мовчала, а ще більше терпіла. Якщо говорила, то, як завжди, спершу подумавши. Аж поки не зрозуміла, що сили поволі закінчуються. До того ж дуже нелегку мала вагітність. Але родичі на це не зважали. Вони сварилися за багато спаленого світла у ванній і туалеті, за часте миття волосся і його сушку, за неекономію електрики, за ввімкнений поночі телевізор і його буботіння, за надмірне використання води під час куховарства, за погано підметену підлогу на кухні, за витерті брудні руки об їхній щойно випраний рушник, за нестертий ідеально стіл, за гучне ходіння по хаті, за відсунуту не так штору на вікні, за зачинені грімко двері… А потім дійшло до того, що свекри з Олею почали, не спитавши, брати їхні із Семеном харчі. Надто куплене в місцевої господині домашнє молоко, якого їй, вагітній Софії, хотілося найбільше. Не ховати ж було молоко в кімнаті? Та й холодильник у хаті один.


Сторонні до їхньої із Семеном кімнати заходили, коли їм заманеться. Найчастіше такі непрохані гостини влаштовувала Оля, котра теж не злюбила невістку, тільки-но побачила. Яскрава врода стала тому причиною. А ще більше – братова любов, яку він проявляв до дружини. Мало того, що так Семен не ставився ні до Олі, ні до матері, ні до батька, бо вони, власне, ні з ким у родині теж так не поводилися, то ще й вона, Оля, не вміла так любити, як він, а хотіла. Вона хотіла полюбити когось так, як Семен Софію, навіть вірила, що цього можна навчитися. Але де? Якби ж хтось поділився адресою. Дарма, що повчитися цього могла в самого брата або його дружини. Та завше те, що поруч, є найменше помітним.

Нині, коли Софія подивилася альбом і прилаштувала на підвіконні пересаджений ще вранці вазон, який привезла днями з Приграддя, Оля різко прочинила двері й рішуче повідомила:

– Слухай, я тут подумала… Візьму в тебе цього вазона на подарунок подружці. Вам він тут мало поможе, а мене виручить.

Софії було не звикати до наглості родички, яка ніколи не добирала слів і не думала, коли щось казала чи робила, але віддати калачик – а саме так різноколірну герань називала баба Устя, – вона не могла. Тож, як завжди, промовчала й цього разу.

– Ти не чуєш? Чи я з вазоном говорю? – зі звичною єхидністю прошипіла «гостя».

Софія потерла долонею лоба.

Господи, як їй усе це набридло!

Ще й дитинча так боляче почало бурхатися…

Сіла на крісло біля відчиненої кватирки, ковтнула свіжого повітря.

– То я беру вазон? – повновида й безформна дівчина зайшла до кімнати.

– Олечко, ні, – ледь чутно видихнула Софія, обпершись ліктем об підвіконник.

– Не називай мене так! – закипіла Ольга.

– А як ти хочеш, щоб тебе називали? – щиро поцікавилася невістка, по-доброму глянувши на чоловікову сестру.

Зовицю знову заскочила невістчина приязність. Як і завсідна Софіїна стриманість і, здавалося б, безпідставна люб’язність. Далі Оля не знайшлася, що відповісти, й виплигнула з кімнати.

За кілька хвилин так само нахрапом «завітала» до невістки свекруха.

– Тобі шкода вазона? – сходу налетіла на Софію.

– Мамо, він ще бабусин, я не можу, зрозумійте, – дружелюбно відказала та.

Свекруха й собі мишею шугнула за двері. Вона завжди так робила, коли чула від Софії: «Мамо». Зараза! Це звертання її постійно, наче током било…

А потім і свекор забрів до кімнати й кинув на ліжко двадцять гривень.

– На! З’їж! Тільки віддай їй того злощасного вазона! – махнув щуплявою рукою.

– Я не можу, – Софія обернулася обличчям до вікна, сидячи спиною до дверей. Дихала дедалі важче. – Тату, я не можу, – тихо додала, злегка крутнувши головою.

Тим часом позаду знову почулися дві крикливі жінки, які сипали в Софію погрозами, обзивали жаднюгою, скупердяйкою і шкодолепою, всякими іншими прикрими й лайливими словами, а вона, так і сидячи, не слухала їх, натомість спитала себе подумки: «Тобто саме так я маю прожити ціле життя?»

Згадала крикливе й плаксиве дитинство;

згадала хворобу, яку здолала, бо так цього хотіла;

згадала самотню й нецікаву юність, яку провела в чотирьох стінах шумної дитячої кімнати (бо куди підеш, коли тебе хапають приступи епілепсії, навіть коли ти неймовірно вродлива руда бестія?);

згадала борщі-пиріжки-тістечка, що їх виготовлювала для сестер-близнючок, щоб, не дай Боже, не були голодні;

згадала цілорічне обережне, тривожне й несміливе ходіння будинком, у якому нині жила;

згадала… про дитину, яка вовтузилася під серцем…

Зненацька підвелася – злива ненависті і далі виливалася на її тверду терплячу голову – й відчинила двері шафи. Вона має зібрати трохи речей своїх і трохи Семенових. Вона має поїхати звідси. Бодай на якийсь час, якщо не назавжди.


Загалом Софія мало коли й на що так рішуче зважувалася. Як і її сестри. Так повелося у їхній родині. Дід Гордій завжди нарікав на долю, скільки його пам’ятала. Йому бракувало волинських стежок і пісень, розмов і грибів, тамтешніх вечорів, неба і людей. Він постійно скучав за малою батьківщиною, говорив сам із собою про неї, коли напивався, мучив себе і мучив усіх рідних. Але так і не зважився переїхати додому бодай на старості. Щось дуже болюче й непростиме вигнало його з улюбленого краю назавжди, ще коли був молодим. А старим уже їхати постидався. Так і сказав перед самим відходом: «Щоб тільки простила мене моя земля, а люди, як не простять, то хай як хотять».

Баба Устя так само страждала. І через неможливість навідувати рідний дім, і через доньку Марію, яку бачила вкрай рідко, і через нестерпний характер коханого чоловіка. Як можна було його любити? Як можна було стільки терпіти? А можна. Жінка, виявляється, багато чого може. Навіть любити чоловіка, який б’є. Бо насправді – вірила баба Устя – дід був добрий. «Просто в нього характер такий, – повторювала. – А душу має добру. Злий він тільки тоді, коли без настрою». А «безнастрій» його практично не покидав… «Серце в нього є, тільки тугою, як корчомахами, за роки поросло», – і такими примовками чоловікові вчинки виправдовувала.

Вона так хутко за ним на той світ пішла! Не спалося їй без Гордія, не ходилося по дворі, не сиділося перед телевізором… Не могла ніяк бути вдома сама, до чоловіка звикла, мов трава в землю, у його життя вросла. До нього й пішла. Ох, дивачка!

Лія теж потерпала від нерішучості, від власного смирення й покірливості. Плила за течією життя, нічим сама не керувала, нічого у своєму житті не підправляла, не корегувала. Одягала те, що давала баба Устя, вчилася там, де казав дід Гордій, ішла заміж за того, хто першим освідчився, мріяла про те, про що порадила мати Марія. Вирвана бадилина, яку вітер світами куди хтів, туди ніс… Мала би зрозуміти, що так не можна, але не розуміла, попри недитячий вік.

А Мія хоч і вдавала, що сама крутить-вертить життям, та насправді зважитися на якесь остаточне рішення не могла досі. Чого хоче і як хотіла б жити? Не відала. Руда вогняна іскра, що запалюється і згасає, вітрова донька, котрій не знати спокою, морська хвиля, що захоплює погляди, вершина гори, яку бажаєш підкорити. І все це – про неї одну, Мію-веремію.


Софія дістала найбільшу торбу, яку мала в антресолі, почала складати туди речі. За дві години повернеться Семен, і вона скаже йому про своє рішення. Він має її підтримати.

Холєра ясна, але все це так невчасно насправді!

Та вони викрутяться неодмінно. Знімуть десь житло й перебудуть певний час, поки батьки не врозумляться і не втихомиряться. Авжеж, вона готова із Семеном доглядати їх до смерті, але тепер, коли треба народжувати… Якщо вона ще трохи поживе в таких умовах, дитина взагалі може не народитися…

Тому вона мусить берегтися.

Бодай тепер.

Ніколи себе не жаліла, а нині зобов’язана.

Тим часом несамовита буча тепер уже зчинилася довкола її несподіваних зборів. Мати Віра винуватила в усіх на світі бідах-негараздах тоскне вічне безгрошів’я. Батько Віталій матюкався на абияку державу, що їй начхати на цвіт нації, вітчизняну інтелігенцію, розумних людей із вищою освітою. Донька Оля щосили репетувала і на матір, і на батька за те, що вродили її такою некрасивою, сплодили на світ на одні лише муки.

А Софія розговорилася сама із собою. Передусім диву далася, якою оманливою буває людська поведінка, якими неправильними бувають перші враження, коли «стрічаєш по одежі». Бо вона й подумати не могла, що зразкова й віруюча пара голубків, яка щоранку і щовечора поспішала до церкви, била поклони й цілувала ікони, поверталася додому й отруювала ненавистю все, до чого торкалася. Невже таке буває? Буває ще й не таке.


Спочатку залишитися Софію попросив Семен.

– Софійко, куди ж ми поїдемо?

– Куди-небудь.

– Отак, ні з того ні з сього?

– І з того і з сього, Семенку.

– Щоб знайти щось підходяще, треба якийсь час.

– Не треба.

– Як же ми, Софійко?…

– А отак, Семенку…

– За що ж ми житимемо?

– За щось житимемо…

– Так не можна.

– Не можна так, як є.

– Ну, потерпи хоч пару днів, поки я знайду, де жити…

– Добре, пару днів.

А потім донісся з-за дверей жіночий вереск:

– Вибирайтеся, позорте батьків! Мало нас намучили, то вже домучте до решти! Хай сміються з мене баби в церкві! Хай ще до батюшки дойде, шо діти од Плазунів пушли, дому покинули! Ідіте! Позорте батьків, як вони вам такії недобрії! Доведіте нас із дідом до смерти! Бо й так не прожили, а промучилися ось-до на чужині! – Свекруха Софіїна, що, цікаво й предивно, теж була не з місцевих і якраз допіру заговорила істинно по– поліському. – Ідіте всі, забирайтеся геть! – заридала.

І Софії знову стало жаль свекруху. Всоте, а може, і втисячне. Щоправда, досі вона ніколи не зважувалася на переїзд, а тут аж під горло підкотили й почали тиснути такі рішучі наміри.

Чи то дитинка її така неспокійна?…

«Два-три дні, – мовила про себе. – Якщо нічо’ не зміниться, переїдемо».

А Семенові вголос сказала:

– Постарайся за ці дні знайти якийсь куточок для нас. Будь ласка, – не повірила власному голосу. – Заради дитини.

11

Насправді одинокість приваблива. Спершу ти її ненавидиш, потім до неї звикаєш, а надалі вже без неї не можеш. Це як вловити кайф, наприклад, від куріння. Знаєш, що воно шкідливе, а любиш. І не покидаєш.

З одинокістю – так само.

Попервах вона справді смутить і напружує. Не влаштовує, бо як же так, що всі з кимось, а ти – сама?! Буває, вона набридає, дратує і тисне, як стіни малого й задушного приміщення. Буває, мучить і злить, іноді навіть лякає… Але часто заспокоює та веселить. І найбільше – задовольняє.

Бути одиноким не означає бути нещасним. Бути одиноким – означає мати себе для себе, а не для когось. Хіба це недобре?

Знати і чути себе в повноті – хіба то погано?

Оцінити себе самому, забувши оцінки чужі і колишні, – це ж так важливо!

Одинокість – це ти тут і вже там, це ти скрізь і ніде, це ти десь і в собі.

Ніби вітер.

Мія теж здавна вела щоденник. Як і Лія. Сестри не ділилися написаним і передуманим за день, але їхні слова щовечора кружляли довкола схожих тем, наче бджоли над одними й тими ж квітами. Дівчата не ділилися відвертостями, але відчували одна одну. Навіть якби не хотіли цього, то так би було, бо ж уродилися близнючками.

Лія відчувала, що Мію неспроста тягне в Крим, що тоді, у травні, коли поїхала вона на цілий день і ніч, то провела ту добу не сама, а з кимось. І те, що повернулася звідтіля сумною, не свідчило про помилковість її вчинку, радше про якийсь нездоланний тупик і безвихідь. Бо насправді саме з того часу всі навколо стали помічати отой звабливий блиск у Міїних очах. Вона привезла свій особливий блиск саме з Криму…

Тим часом Мія запримітила, що її сестра закохалася по-справжньому. Останнім часом Лія поводилася аж занадто задумано й неспокійно, почасти навіть знервовано. Вона накручувала метражі з кімнати на кухню, випивала подвійні порції чаю з чебрецем і м’ятою, рідше їздила на побачення з майбутнім чоловіком, а частіше спілкувалася з сусідами Айдером та Віктором.

А вчора взагалі не прийшла ночувати додому.

Що це з нею?

Для чого це їй?

Мія боялася за сестру, чи то пак за її серце. Бо добре знала, що, оселивши в ньому одне кохання, на друге місце вже може й не стати.

12

– Ліє, можна тебе на хвилинку? – гукнув Віктор. Він стояв у прочинених дверях «свого під’їзду», тримав перед собою чорні, у мастилі, руки.

Лія верталася зі школи, зоставалося трохи до надвечір’я.

– Двері солідолом змазав, бо скрипіли так, що ґвалт, тепер тре’ руки якось від цього відмити, поллєш? – запитав, вказавши на каструлю з гарячою водою, що стояла долу поруч.

– Добре, – погодилася. Підійшла ближче, поставила на кривій лавчині вчительську сумку. – А ти хіба сам? Айдер поїхав? – беручи до рук черпака, поцікавилася Лія, бо ще вчора бачила біля річки їх удвох. Знала й те, що в обох сусідів відпустка.

– Поїхав сьогодні, щось там по роботі терміново викликали, «нєзамєнімий работнік», – нахилився, приставивши руки для миття. Але враз спохопився: – Слухай, я чув, що ваші двері теж страшно риплять, може, змазати?

– Добре було б, – дещо знітившись, відповіла Лія.

– О, то давай заразом зробимо ще одне добре діло, – взяв банку з густим мастилом і почимчикував до сусідського входу.

Спершу він детально оглянув двері, визначив, де найбажаніше накладати мазки, аж тоді почав набирати у жменю бридку суміш. Робив усе поволі й ретельно. Лія стояла й роздивлялася чоловіка, котрий ось уже два тижні не покидав її думок, відібрав сон і спокій. Що з цим усім робити, вона й гадки не мала. Надто переймалася ставленням до Івана Петровича, зустріч із яким вона вкотре перенесла «на завтра».

Але знала одне – заміж вона піде саме за Бурду. Бо Віктор одружений.

І знала друге – що не день, то частіше вона думає не про нареченого, а про чужого, на жаль, чоловіка.

Нині вкотре зауважила: найчастіше дивиться на Вікторові долоні, великі й міцні. Чи то на фоні його невисокого зросту вони видавалися аж такими громіздкими, чи на фоні власної дрібної статури, тонких коротких пальців рук… Його неспішна поведінка, плавність рухів, непохитна врівноваженість і якийсь аж неприродно стабільний спокій та безжурність заворожували Лію, окутували й підкоряли, бо були цілковитою протилежністю тому, до чого звикла, до поведінки чоловіка, до якого прирівнювала всіх представників сильної статі, – діда Гордія. Іван Петрович теж не вирізнявся грубістю чи різкістю, був скоріше невпевнений у собі та несміливий, але, попри це, відчувалося, що він може часом зірватися й вийти із себе. Життя, на жаль, теж судилося йому нервове, як і родичі.

А Віктор мав іншу природу. Він не кричав на дружину, коли вона приїжджала й вдавалася до істерик, жодного разу не посперечався з Чорним, не злився на бродячих собак і котів, які постійно прибивалися до «триквартирника» й канючили щось попоїсти, завжди рівно й без натяку на злість, дратівливість та докори розмовляв по телефону чи то з жінкою, чи з донькою, чи з будь-ким іншим, – він говорив так, як ходив, ходив так, як жив, а жив так, як мислив. Неквапом. Із посмішкою. Тихомирно. І хай там що, і хай там хто.

Далі, спостерігаючи за його забарністю, легкістю і м’якістю, Лія піймала себе на думці, що найдужче вона хотіла бодай би раз потрапити в обійми до Віктора. У них, як їй уявлялося, вона змогла би нарешті заспокоїтися по-справжньому і звільнитися від усіх, що мала, комплексів, засторог, боязней, застарілих, часто недоцільних і дивних, переконань. Вона би з ним побула легкою, як сатинова нічна сорочка, що її рідко вбирає, бо шкодує, аби загодя не зносилася, – подарунок сестер на двадцятишестиліття. Вона би побула спорожнілою від душевних тягот, як випита пляшка вина двома закоханими одного надважливого для обох дня. Вона би побула звільненою від упереджень, забутою усіма і невидимою, ніби тиша. Саме Вікторові обійми, здавалося, спроможні не лише закутати її в супокій, а й оселити в ній таке бажане втихомирення, а цілунки – вдихнути гармонію.

– Ну, що, розказала дітям про волинське озеро? – несподівано запитав, акуратно ялозячи солідолом по залізних петлях. То згадав учорашню їхню бесіду біля ясена.

Вони з Айдером ловили рибу, а зауваживши сусідку, покликали «зацінити улов». Побачивши на дні відра чималі линки та карасі, Лія направду неабияк здивувалася. Її дід Гордій теж був затятим рибалкою, але часто йому бракувало терпіння, аби дочекатися справжнього кльову. Про це вона й сказала сусідам, на що ті віджартувалися чудернацькими рибальськими прикметами.

– Може, по дорозі хтось із «доброзичливців» зустрічався твоєму дідові і гарного клювання бажав, бо тоді вже точно улову можна й не ждати, – сказав Віктор.

– Та кого ти тут на хуторі зустрінеш, – заперечив братові Чорний. – Певно, дід не знав, що коби добре бабу перед рибалкою полюбив, то мав би великі шанси повернутися з кльовим уловом, – підморгнув, широко заскалившись. – Ну, або він любився перед рибалкою з чужою жінкою, бо – те всі рибаки знають – виконаний подружній обов’язок не з рідною дружиною теж-ка знижує улов.

Хлопці розсміялися.

А Лія зніяковіла.

Тема, яку зачепили, була для неї не дуже веселою. Дід і справді зраджував бабі Усті в молодості. Внучки дізналися про це, зокрема, з її плачів, коли, ображена, захлиналася слізьми й говорила сама до себе. З тих відвертостей стало ясно, що, приміром, коли дід молодим лежав у столичній лікарні з енцефалітом, то завів там стосунки з якоюсь пацієнткою, судячи з усього, не такою хворою, як здавалося. Баба Устя вже вдома, взявшись прати дідові лікарняні речі, знайшла в кишені халата дві полюбовні записки, що їх писали одне одному коханці. Відчаю дружини не було меж. Як і всепрощенню. Бо що було казати про його курортні двадцятидводенні від’їзди?

– Був би дід живий, хай би до нас на Волинь, на Світязь порибалити приїхав, – Айдерові сподобалася ця розмова. – Знаєш таке озеро? «Українським Байкалом» його називають. Була там? – спитав Лію.

– Чула, що це одне з чудес України, найглибше озеро, але не була там, – відповіла вона.

– Так, там глибина майже шістдесят метрів! А вода яка! Бачиш себе, як у дзеркалі, по саму шию, така чиста! Отам би дід, знаєш, якої риби наловив? Вугрів! Найсмачніша риба, яку тільки можна придумати! – виголосив із захватом волинянин.

– То правда, – підтвердив Віктор.

– Їла? – спитав Чорний дівчину.

Лія покрутила головою.

– Тре’ буде якось привезти вам, щоб попробували, – додав. – Дорожнюча,[49] зараза, але яке там м’ясце! М-м-м, пальчики оближеш! Взагалі у Світязі водиться триста сорок чотири види риб! Плітка, окунь, щука, лящ, сазан, в’язь, карась, короп, навіть сом і линьок, – позагинав пальці на руках. – Ну, і вугор, ясне діло. Щоб завлєкти відпочивальників, мєсні житєлі розказують усякі-різні цікаві легенди про своє озеро. Ти знаєш, що посередині Світязю є величезний острів? – укотре зирнув на Лію.

– Угу.

– Сім гектарів, то тобі не шутка! – повів далі Айдер.

– Він же закритий для туристів, – зауважив Віктор.

– Та як для кого! – відповів Чорний. – Для бідного закритий, а для багатого, може, й відкритий. Не знаю, як зараз, а колись у будинку, що там на острові є, любили відпочивати всякі-різні партійні дєятєлі… Ну, і там ще ж учені знайшли рештки руїн чи то замку, чи то чого з іще княжих часів. Потім на тих руїнах построїли профілакторій. Тепер, кажуть, там тільки орнітологи, буває, живуть, ті, що то птахів досліджують. Ну, бо ж острів на Світязі – заповідна зона, місце гніздування птахів, так-то нібито називають.

– Ото через ті знахідки ще княжої доби й ходять легенди про затоплений замок, – Віктор і собі вхопився за тему поліських цікавинок. – Я знаю пару. Розказати? – звернувся до Лії.

– Розкажи-розкажи, то я дітям у школі перекажу. У мене якраз намічається виховна година про річки й озера України, то треба буде й про Світязь розказати, – присіла поруч. А врешті вийняла із сумки якусь методичку й сіла на неї.

– Ай, то дітям таке, може, й нецікаво буде, – усміхнувся Віктор. – Дітям можна про китів розказати. За одною з легенд, колись Полісся було морем, а в ньому плавали кити. Потім море висохло. Зосталося тільки його найглибше місце там, де зараз Світязь. А єдиний кит, який вижив, перетворився на живописний острів. До речі, він має романтичну назву «Острів закоханих».

– А що про замок? – перепитала Лія.

– Там, де озеро, давним-давно було багате місто, ним правив добрий князь Туган. І був у нього друг, князь Мендог. І от на сусідські землі Мендога напало невідоме воїнство. Підтримати друга вирішив славний Туган. Вирушив у дальню путь, але вже за брамою спинився, думаючи, що лишає своє місто без захисту. Вернувся назад, повідомив про свій неспокій доньці, а вона втішила батька, мовляв, бачила чудне сновидіння, у якому їй явився янгол і пообіцяв надійний захист місту. Князь повірив і поїхав. А вночі під стіни його спустілого міста підступило вороже військо. Вже й ворота тріщать від вогню; перелякані мешканці кидаються до княжого палацу, покладаючись лише на молоду князівну. А що та могла зробити? Хіба молилася й просила небо вберегти людей від лютої кари. Врешті горді світязянки-волинянки, що були готові померти в полум’ї, взялися просити, щоби громом їхнє місто вразило або щоб під землю воно заховалося, тільки б ворогу на наругу не дісталося. І сталося диво. За цими словами місто провалилося під землю, і на його місці виникло озеро небаченої краси, а по воді завиднілися квіти купави, гарні, таких більше ніде не було. Певно, то так вроду отих Туганових світязянок передавали, – додав від себе оповідач. – Чужі воїни заходилися прикрашати чудним квітом ратні обладунки, та всяк, хто заходив у воду, помирав, убитий страшною недугою. Отака легенда.

– Цікаво, – усміхнулася Лія. Їй іще хотілося запитати, чому острів має назву «Острів закоханих», але чомусь не наважилася.

– Світязяни хитрі, – втрутився Айдер. – Відпочивальників закликають, а рибалок відганяють. Знаєш, що їм розказують? – звернувся до Віктора, стукнувши його по-братськи кулаком по плечу. – Що в озері водяться такі величезні вугрі, які вміють пересуватися по суші і навіть заповзають на поля, коби поїсти молодого гороху, – зайшовся сміхом. – Або, що під час рибальства дво-триметровий вугрище може задушити самого рибалку, якщо той мало каші з’їв у дитинстві! – жартома проказав. – Ну, ясно, що серйозні люди тільки сміються, коли чують такі казки, – підсумував рибалка. – Але послухати все одно цікаво.


Ото ще вчора Лія звернула увагу на Вікторові руки, що тримали вудку, добре їх роздивилася… А нині поливала водою, щоб відмилися від чорного бруду. Відповіла, хіба, перед тим, що про Світязь школярам ще не встигла розказати, бо виховна година буде через кілька днів.

– Слухай, у мене там вчорашня риба лишилася, може, прийдеш, поможеш посмажити? Чи юшку зваримо, – обтер руки в рушник, що висів на гвіздку, прибитому вже ним до надвірної стіни «триквартирника». Поруч було насвіжо приладнано старого чавунного вмивальника, що скидався на перевернутий дзвін із брязкальцем-бімбочкою всередині.

– Добре, – дивуючи саму себе, погодилася Лія. – Перевдягнуся й прийду, – додала.


Коли побачила хатню обстановку, у якій мешкав Віктор, мало не схопилася за голову. Його одяг, хоч і акуратно складений, висів на бильцях стільців у одній із кімнат. Там же не було ліжок, тільки долу лежало два матраци, застелених тканими ряднами. Біля вікна без занавісок стояв зсохлий потрісканий стіл, на якому так само впорядковано розміщувалися фотокамера та інше «технічне» начиння. Долівка – гола, пошкрябана й порепана, але підметена. «Дитяча» була замкнена, хоча згодом Лія зрозуміла, що тепер вона править за комірчину. На кухні теж омеблюванням і не пахло. Два чималих табурети – «стіл» і «шафка для продуктів», два пластмасових ослінці та одноконфорна електрична плитка, що стояла на долівці, на дерев’яній дошці. Стіни в Олещуківській квартирі були поклеєні старими й подертими шпалерами, ніхто за роки проживання так і не переклеював їх.

– Вони що, так і жили тут? – не приховала Лія зчудування від побаченого.

– Хто, тітка з дядьком? – перепитав Віктор, дістаючи з сумки-холодильника целофановий мішок із рибою. – Ну, чого? Може, мали якісь меблі, але перевезли, коли вибиралися…

Лія забула, чи було щось подібне в історії жильців «триквартирника», бо машини приїздили хіба до їхньої, дідової квартири.

– Тебе дивує така обстановка? – спитав дівчину.

– Ну, так. А тебе ні? – і собі поцікавилася.

– Анітрохи. Це вам, жінкам, треба зручності, домашній комфорт, чистота і порядок, усякі-різні меблі, якнайбільше посуду, люстр і паласів, – відповів. – А чоловіки, якби не жінки, жили би в чотирьох стінах і про ніякі полички й тумбочки не думали. Спати на твердій підлозі взагалі-то ще й корисно.

Віктор вразив Лію.

– Мій дід був інакшим, він постійно щось додому купляв і привозив…

– Совєтська закалка, коли люди купляли все, що з’являлося в магазинах, – відреагував Віктор. – Бо гроші мали, але не було що за них купити. Тепер навпаки. Думаю, так ще роблять ті чоловіки, які мали бідне й голодне дитинство. Або ненажерливі начальнички, яким хочеться всього якнайбільше, але все одно ніколи й нічим не наситяться. Бо це – залежність.

Лія змовчала. Їй таке про свого діда, який задовго перед пенсією справді став заступником директора школи, й на думку не спадало.

– Слухай, не треба цим перейматися, – підійшов до Лії, торкнувся обох передпліч. – Чоловікові у його домі потрібне зовсім інше, і ніяк не срібні ложки й кришталеві фужери.

– І що ж це таке, що може замінити чоловікові весь домашній комфорт? – відвела очі: він стояв зовсім поруч.

– Щаслива й задоволена дружина, – відповів, відпустивши Лію. – Шкода тільки, що жіноче щастя часто залежить від диванів, картин, пральних машин, посудомийок, духовок і мікрохвильовок.

– Вона ж не для себе старається, – Лія не змогла зрозуміти, до чого її співрозмовник веде.

– А для кого?

– Для дітей, наприклад.

– Добре, якщо для дітей. Хоча дітям теж найбільше від усього потрібна щаслива й задоволена мама.

– Жінка, яка пере вручну або не має на чому зготувати їсти…

– Речі заполонили наш світ, наші сім’ї, наш побут, наше життя, – перебив Лію Віктор. Він знову підійшов до неї впритул, тепер уже міцніше взяв за плечі отими великими руками, що так приваблювали дівчину, й, дивлячись в очі, додав: – Не можна залежати від речей! Вони керують нами! Хто ми тоді, коли поклоняємося золоту, діамантам, машинам і комп’ютерам, хто? – вдивився у її очі.

– Все це створює сама людина, щоб саме їй і було зручно й комфортно, – вона не знала, що він хотів почути від неї. Але зараз Лія багато чим пожертвувала б, аби сказати те, що йому заімпонувало б, що його влаштувало б. Як же подобається їй цей геть незрозумілий дивакуватий чоловік!

Ні, це не те, що він хотів почути від Лії. Бо знову випустив її зі своїх рук, відійшов до вікна.

– Мій комфорт – це моя внутрішня свобода, – тихо мовив. – І ніяка найдорожча іномарка не замінить мені відчуття того, що хай би де я був, там мені добре. Чи в п’ятизірковому готелі, чи в наметі біля річки, чи в Києві на дванадцятому поверсі, чи в полі в селі. І все, що я хочу від цього життя, – це не втратити цього вміння бути всюди щасливим. Не для того ми народжуємося, щоб жити для заліза чи шмоток. І для нещастя ми теж не народжуємося.

– То правда, – визнала Лія.

– Чим цікавіша людина, тим у скромнішому помешканні зазвичай живе, чим глибша й талановитіша, тим менший будинок їй потрібен для щастя. Ти це знаєш?

Лія змовчала.

Він проникливо глянув на неї, так і стоячи біля засалених фіранок.

– Ти дуже гарна, – прямо сказав.

– Дякую. Хоча, мабуть, від жіночої краси ти теж не залежиш, – усміхнулася, аби розрядити обстановку.

Віктор розсміявся.

– Жіночою красою можна насолоджуватися, – відказав.

– Насолоджуватися можна й пиріжками, і котлетами, – і собі звела вуста в півусміху.

– Якраз від пиріжків і котлет у наш час теж багато хто залежить, – сів на ослінчик біля пакета з рибою, став діставати по одній і викладати в миску.

По тому, як усе приготували, вони сіли вечеряти. Було це незвично, але дуже романтично, – як зауважила дівчина. У більшій кімнаті Віктор розклав долу цупку кольорову клейонку, накрив її лляним кухонним рушником, поставив туди хліб, свіжу посмажену рибу, нарізані овочі – майже все в пластмасових тарілках, а ще вино і два скляних фужери, які з дому принесла Лія. Скомпонувавши все в таке собі «застілля на галявині», запалив дві свічки. Сів із Лією на один із матраців.

Перший тост підняли за здійснення бажань. Лія на якусь мить згадала про свою заповітну мрію, але хутко повернулася в щасливу реальність. Так, як допіру, їй зручно та затишно ще не було.

– Ти ще довго тут будеш? – запитала.

– Ще на Волинь хочу з’їздити, до матері, певно, на днях виберуся.

– А додому коли?

– Додому – це куди? – усміхнувся, повільно пережовуючи смачні наїдки.

– Ну, у Київ, – розширила очі Лія. Вона чомусь застидалася біля Віктора їсти з апетитом, тож обходилася самими овочами.

– Не знаю, чи є в мене в Києві дім, – знову відповів загадками Віктор. – Правильніше сказати, що нема, що моя домівка на Волині, – налив вина вдруге.

– Ну… Сім’я ж там…

– Правильніше сказати – донька, – виправив він її. – За дружбу? – поцокався.

– За дружбу…

Далі він розповів їй про подорожі, бо бував у багатьох країнах і найвіддаленіших куточках світу, бачив найшвидшу у світі річку Амазонку, фотографував Ніагарський водоспад, знімав «документалку» про українську діаспору в каліфорнійському Сакраменто, купався в обох, Тихому та Атлантичному, океанах, об’їздив Європу, Центральну Азію тощо. Відтак переконався, що справжнє задоволення приносять людині не великі будинки, а великі враження, не накопичення засобів, а накопичення емоцій.

І часто бував удома, у батьківській хаті, дуже любив волинські озера й ліси. Там, сказав, у трави та дерев найбільш справжній зелений колір, у грибів – найсолодший смак, ну а у ягід – найароматніший у світі запах.

Лія мусила вже йти, але не хотіла. Що із цим мала зробити? Вона би слухала Віктора й слухала: те, про що він розповідав, вона бачила хіба в книжках і в телевізорі. Ніде, крім Криму, вона із сестрою не була. Не прийнято було їздити по закордонах у їхній родині радянського зразка. Свого часу лише баба Устя виїжджала до тодішнього Ленінграду на екскурсію з учителями та ще бачила Брестську фортецю. А дід і там не був. Хіба на курорт у російський П’ятигорськ кілька разів виїжджав, то всі вуха домашнім продзижчав, що був у хаті, «типовій, шевченківській, українській», де прожив останні два місяці Лермонтов.

«Куди? У Польщу? У Прагу? Відпочивати? А ти переробилася, щоб відпочивати?» – так реагувала баба Устя, коли ще Софія якось заїкнулася про подорожі. На цім і завершилися подібні розмови.

Нині через це Лії стало соромно. Вона відчула, що чоловік, котрий сидить поруч, тому такий привабливий, що мав у собі неймовірну кількість інформації та вражень. Він мав чим поділитися і чим зацікавити по-справжньому, а не штучно чи спеціально, стараючись. Побачити світ, пізнавати його – означає на цілий світ збагатіти самому, аж настільки стати цікавішим.

Лія навіть сформулювала, мовляв, стати цікавішим на кілька країн, побачених міст і почутих людей, – що може бути привабливішим?!

– Ну, а ти, що про себе розкажеш? – звернувся Віктор до Лії.

– Мені треба йти, вже пізно, – сполохано відповіла вона, зауваживши, що вже друга ночі. – Тільки в тебе дещо спитаю, бо не знаю, чи ще колись отак посидимо, – додала. – Ти вчора про це почав розказувати…

– Про що? – обернувся до неї, даючи склянку з рештою вина.

Обоє вже були захмелілими і розм’яклими, як дві змокрілі від дощу квітки.

– Чому на Світязі «Острів закоханих»? Чому така назва?

– А, ти про це… – Віктор вдоволено почухав потилицю, обпершись ліктем на коліно. – Одну вродливу дівчину за татарських часів схопили в полон. У неї був коханий – хоробрий Витязь, який кинувся її визволяти, догнав ворогів і таки вихопив її з ворожих рук, посадив до себе на сідло, і помчали вони вдвох у шацькі ліси. А орда за ними. Ось-ось, здавалося, ворог наступить їм на п’яти. І раптом перед утікачами розлилося озеро. Що робити? Вирішили закохані його перепливти. Посадив хлопець наречену в сідло, коня за гриву – й пірнули вони у хвилі. Та посеред озера на великій глибині кінь почав тонути. Ще б трохи – й поглинула б усіх голуба стихія. Але змилостивилась рідна земля над великим коханням і справжньою мужністю, піднялася з води островом. Побачили те диво татари – не зупинились, а зробили плоти й собі попливли вперед. Ступили на сушу і здивувалися: живої душі не застали, тільки два дерева там росло – липа і явір. Липа – то був слід нареченої, а явір – Витязя. Отак і пішло від слів «слід Витязя» – Світязь, а острів назвали «Островом закоханих». Люди кажуть, що є стежка, якою можна пішки добратися від острова до берега, але де вона, так ніхто й не знає.

– Ти її не шукав?

– Стежку? Ні, – відказав. – За кохання? – підняв келих.

– За кохання, – і собі підняла. Випивши до дна, Лія відчула його губи на своїх. Так, вона понад усе цього зараз хотіла. І хай там що, і хай там хто.


На світанку, вернувшись додому, Лія в щоденнику напише:

Навіть якщо ми більше ніколи з ним не зустрінемося, я вдячна долі, що ця ніч у мене була. Тепер не просто на словах я знаю, що таке справжнє щастя, а відчула його: я була вільною, як ніколи досі, дозволила зробити те, чого хотіла саме я, а не хтось. Уперше в житті я зробила щось для себе…

Навіть якщо завтра чи за годину або дві я картатиму себе за те, на що зважилася, навіть якщо через це почуватиму жахливий душевний біль, я все одно неймовірно вдячна долі за цю ніч.

Іноді варто самому робити себе щасливим.

Мабуть.

Іноді варто дозволяти комусь робити себе щасливим.

Іноді?

Чи все-таки завжди?

Не знаю.

Поки.

Знаю тільки, що щастя – то миті, що даються й минають, якщо ними не скористатися.

13

Спершу Мія написала:

Звикаєш до стандартів.

Звикаєш до бездіяльності. І – до пасивності.

Звикаєш до неправди. І – до незнання правди.

Звикаєш до образ. І – до побоїв.

Звикаєш до байдужості.

Звикаєш до речей, які не мають сенсу.

Звикаєш до речей, сенсу яких не знаєш і знати не хочеш. І до цього небажання теж звикаєш.

Звикаєш до червоної кімнати. Звикаєш до того, що тобі однаково, чому вона така і що в ній усередині.

Звикаєш до перерваного коріння. До незнання історії рідної матері, своєї родини.

Звикаєш до того, що не знаєш, із чиїх ти.

Звикаєш жити в цьому всьому.

Звикаєш не жити цим усім.

Звикаєш до абсурду, до якого звикати – абсурд.

А потім наодинці прочитала:

Скоро весілля

Я рішила зробити не так, як усі. Тобто так, як ще в селі не робили. Тобто я рішила, порадившись, правда, з дідом, шо мею дружкою на весіллі буде Варця Гапониха.

Ше перед цим ми з Павлусем рішили, що спершу поженимось, а потім я поїду вчитися на вчительку. Як усі жінки в нашій родині… Але вчитися поїду точно. Житиму в дядька, тобто діда Семена в Луцьку. Того, що то через нього ніхто в нашому роду партійним не зміг бути, тобто комуністом. Бо дядько був якимсь боком пов’язаний із бандерівцями. Здається, листівки якісь «підпільні» по стовпах розклеював, то засудили його за се на двадцять п’ять літ сибірської каторги. Добре, що відсидів таки менше, не чверть свего молодого віку…

Коли мою матір, теж-ка вчительку (тут я не називатиму її імені, бо багато хто того не хтів би), викликало в район начальство, то так і сказало: «Хай вам буде стидно за своїх родичів, бо вони були пов’язані з підпільним антирадянським рухом, словом, зрадниками Вітчизни, тож не бути вам членом Комуністичної партії».

Але мій дідо Вітер тільки з того сміється. Каже, якби й не Семен, то так само було би з усіма нашими родичами через нього, бо мій дідо Вітер, а для всіх Костянтин, теж-ка з бандерівцями пов’язаний, він для них кабани годував. Сам таке сказав. Тому-то бідував, багатств не нажив. Тільки мало хто про те в окрузі знав.

Хіба я відаю, чи то правда? Може, то так жартує.

Але дядькові Семенові, свему братові, зателефонував, спитав, чи можна, щоб я в нього пожила, як учитимуся, то він погодився. Як і тоді, коли в нього Устина жила, дідова єдина донька, а моя… Тут я промовчу, бо не можу чистої правди написати… Поки.

Варця Гапониха ніколи ще дружкою ні в кого не була. А в мене буде. Бо кожній дівчині хочеться бути чиєюсь дружкою. Я вже була в Люди Харламової, хоч ми й не дуже-то дружили, так, деколи на танці разом ходили. Вона найперша з нашого класу заміж пішла, за Вітьку Товстикого, їй було ще тільки сімнадцять, як мені допіру. У них уже навіть Кирильцьо малий є.

А моє весілля буде в зимі, то мені вже тоді вісімнадцять виповниться.

Я хотіла, щоб весілля було саме в зимі: люди веселіше танцюватимуть, щоб не змерзнути.

А Варця хай теж побуде дружкою, хоч і дивна вона – маків не любить. Але, може, то вона їх так само не любить, як і говорить про се. Бо говорить вона вельми погано й нерозбірливо. То, може, якби добре говорила, то й маки тоді любила би.

Нічого, помовчить на мему весіллі, зате натанцюється. І гарно вбереться хоч раз.

Пишу се осінню 1970 року.

Хай би колись прочитала Марія.

А я – Надія.

На сім крапка.

Поки.

Мія дочитала до крапки, потім перечитала запис іще раз. Зрозуміла, що Устина, про яку йдеться в розповіді, є ніким іншим, як їхньою бабою Устею. А дідо Вітер, котрий має справжнє ім’я Костянтин, – її рідний батько. Таким чином, Надія, авторка написаного, є бабиною чи то племінницею, чи, може, навіть донькою, а отже, рідною сестрою їхньої матері Марії.

Дівчина піднялася з-за столу. Почулася кепсько й неприємно через те, що сприйняла цю інформацію спокійно. Тобто вона завжди підозрювала, що в них є родичі – близькі або далекі. Але особливої охоти щось дізнатися про них чи познайомитися з ними ні в неї, ні в сестер не виникало. Тому що звикаєш до життя, яке маєш. Як звикаєш і до того, що багато всього не знаєш. Зокрема, й про себе.

Але щойно Мія вирішила, що неодмінно поговорить про це із сестрою і навіть поїде на Волинь, розшукає родичів, бо вони в них є. А отже, ні вона, ні Лія, ні Софія не почуватимуться більше самотніми та нічиїми, як тепер, і нарешті розв’яжеться клубок недомовок і загадок, натуго зав’язаний та заплутаний ще бабою Устею та дідом Гордієм.

14

Лія дуже любила пташок, але дітей вона просто обожнювала. Добрих і поганих, слухняних і норовливих, відмінників і двієчників, плаксунів і пустунів. У школі найперше переймалася своїм класом, своїми початківцями, і найбільше вболівала за тих, хто порушував дисципліну та поведінку. Чомусь до бешкетників ставилася по– особливому прихильно, а надто небайдужою була до злодюжок. Із чим це пов’язано – не вельми дошукувалася. Хоча одна асоціація в пам’яті зринала.

Баба Устя в ранньому дитинстві їм багато читала. Приходила в дитячу кімнату, сідала біля вікна за столом, пояс обмотувала пуховою хусткою, бо боялася застудити спину (а взимку в «триквартирнику» було доволі прохолодно), тоді вона сама здавалася теплою, як пічка, і казала кумедно так: «Ну, що, дід вас гарненькими малює, а я вас гарненькими змайструю». І розкривала книжку, щоразу інакшу. Лія найліпше запам’ятала прочитані Франкові казки зі збірки «Коли ще звірі говорили», його ж оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука» та «Мій злочин», Винниченкову «Кумедію з Костем» та Коцюбинського «Харитю», були навіть уривки з «Кобзаря» та «Лісової пісні», читалися вірші Забіли та Білоуса… Але найбільші враження викликала повістина Грінченка «Украла». Образ дівчинки Олександри, котра вкрала в однокласниці шматок хліба, бо була голодна, чомусь постійно переслідував Лію.

«Дорогі батьки, зважайте, які читаєте дітям книжки, бо ті, що найбільше вражають, запам’ятовуються надовго і неабияк впливають на подальшу поведінку, – усміхаючись, сказала якось на батьківських зборах Лія Павлівна (звідки таке по батькові? – лише матері Марії знати). – Перша прочитана книжка, котра найбільше вразила, – то як перше кохання, ніколи не забувається», – рум’янець залив їй щоки. Бо не так Грінченкова дівчинка-крадійка, як образ голодної людини, а надто дитини, яка потайки засовує в засмальцьовану кишеню черствий окраєць, не покидав чуйну Лію. Її наївності врешті можна було позаздрити: вона щиро вірила, що той, хто краде, робить це з необхідності, у дуже вже крайніх безвихідних ситуаціях. І щоразу захищала злодюжок.

Як і сьогодні.

Її Ваську Вілкула знову викликали до директора. Ну що ж це таке?! Талановите ж хлопчисько! У всіх мистецьких шкільних заходах участь бере, у пісенних конкурсах перемагає, грає в театральній студії, танцює, вірші декламує… А тільки в класі щось зникає, завжди: «Вілкул – до директора!»

– У Гаськи Ковтунової пропало двадцять гривень! – защебетали діти на перерві перед останнім уроком, обступивши зусібіч її вчительський стіл, мов гніздо квоктухи. – Вона в пальті гроші залишила! Після фізкультури хотіла у їдальні сирники купити, а грошей у кишені не знайшла! То точно Вілкул узяв! Ліє Павлівно, то він!

Зайшла до директора. Васька, руда макітра й ніс у веснянках, стояв, вигнувшись знаком запитання, не ворушачись, хіба вуха, великі й відстовбурчені, час від часу здригалися від грізного голосу директора.

– Вілкул, то що, і ця крадіжка – твоїх рук діло?! – кремезна туша затулила майже піввікна, звівшись над столом.

– Нє, – відрізав малий.

– Вілкул, твоя брехня тобі тільки на шкоду, ти то розумієш?! – директор розізлився не на жарт.

Третьокласник завмер, мов перелякана косуля.

– Брав гроші?! – від стуку долонею по столі на підлогу з директорового столу звалилися якісь папери та папки.

– Нє, – Васька зашморгав носом, на його потерті запилюжені черевики капнули перші сльозини.

– Може, справді не брав? – втрутилася Лія, глянувши на директора так, ніби то вона ті гроші й привласнила.

– Брав! Ясно, що брав! Тільки стидно признатися, так, Вілкул?

– Нє, – витер носа шорстким рукавом.

– Скільки можна нєкати?! Тільки нє і нє! Слів других не знаєш?!

А за мить:

– Ліє Павлівно, розберіться зі своїм учнем, хай верне однокласниці гроші, бо я не маю часу з ним тут у загадки гратися.

– Добре, я розберуся, Гнате Олексійовичу, обов’язково розберуся, – Лія тільки й чекала цих слів, аби забрати дитину з некомфортного кабінету. Їй самій там завше неприємно було знаходитися, то що вже казати за школяра.

– Ну, – обперлася об підвіконня, пройшовши коридором до місця, де вже не видно було дверей кабінету директора. – Що знову, Василець-стрибунець? – підняла обличчя малого, зирнула в сльозливі очі.

Малий, очунявши, що нарешті звільнився від ненависного напору директора, затараторив, не зводячи очей із вчительки й розмахуючи худими руками, скидаючись на невправного жонглера, що підкидає і старається зловити важкуваті гантелі.

– Гаська бреше: або вона забула ті гроші вдома, або вона їх згубила дорогою до школи, або дорогою зі школи додому, або щось учора купила за них і забула, але я тих грошей не брав, вони мені не треба!

Лія примружилася.

– Ліє Павлівно, – рудочубий і худющий школяр випростався тепер на знак оклику. – Я не о-бма-ню-ю, – чітко висловився.

– Чесно-чесно? – перепитала.

Він на якусь мить відвів погляд.

– Ну? – Лія зав’язала руки вісімкою. – Чесно-чесно? – повторила.

Вілкул подивився вбік.

– Ваську, ти ж знаєш, що для нас головне – правда, а далі розберемося, що з нею робити.

Трохи пововтузившись, переступаючи з ноги на ногу й гнівно дихаючи, школяр, опустивши голову, мовив:

– То Вітька взяв, – запнувся. – Я не хотів його здавати. І не здав би ніколи.

– Добре, я тебе теж не здам. Ходімо. – Вчителька обняла малого й вони пішли в клас.


Вітька був рідним братом Васі, старшим на два літа. Але цьогоріч він почав ходити разом із меншим в один клас, бо вдруге не перевели в п’ятий.

Вітька був протилежністю Васі – мовчазний, малорухливий, неконтактний, до вчителів не відгризався, з учнями не чубився, але і в жодних конкурсах участі не брав, у співі, бігу, читанні чи загалом навчанні не вирізнявся. Сидів завше за партою, нікого не чіпав, тому ніхто з однокласників не міг і подумати, що такий боязкий і сором’язливий хлопець міг у когось щось поцупити. Брат, зірвиголова, або Коник-стрибунець, як іноді називала його улюблена класна керівничка, – то інша справа.

Лія Павлівна зайшла в клас, сказала дітям, що сьогодні навідається додому до Васі Вілкула, поговорить із домашніми, порозпитує про все, з’ясує, чи справді взяв він гроші, і завтра повідомить усьому класу результат. На цьому третьокласники заспокоїлися.

Вона й справді пішла з братами до них додому. Але якщо раніше розмови з бабусею, з якою жили Вася та Вітя, минали швидко й «по ділу», то сьогодні вона вирішила дещо змінити їхню зустріч. До того ж мала велике бажання зробити комусь приємність, бо нинішній ранок у Лії розпочався, як ніколи, щасливо.

Дорогою зайшла в магазин, купила попоїсти: смажену курку, соусів до неї, хліба й овочів, і покрокувала до старезного двору.

Згорблена й поникла жінка, яку Лія помітила за розлогою яблунею на захаращеному подвір’ї, звіддалік закричала:

– Лія Павловна, і нє ідітє сюда, і нічєго мнє нє говорітє, бо нічєго я не подскажу вам і не рішу. Баста! Кончілісь сіли шото мінять і как-то тих дитисьок ісправлять! Єслі можете шото в школі здєлать, дєлайтє, а я всьо, баста! Вони мене не слушали й слушать не будут! Ідітє, Лія Павловна, бо в мене кончілісь всє сіли, всьо! – замахала широкими рукавами старого пальта, що в нього була вбрана.

– Нічо-нічо, не хвилюйтеся, не переймайтеся так і нє ругайтєся, – і собі закричала по-старечому, ще й із російським, чи то пак пристоличним, акцентом Лія. – Я только на чуть-чуть до вас зайду, й піду назад. Только шото передам вам, – підняла пакунок із харчами вгору. Ось, мовляв.

А наблизившись до похиленого паркана, додала тихіше:

– Віро Семенівно, а давайте разом пообідаємо.

Стара жінка неабияк завагалася, чи пускати до хати молоду вчителицю, – саме так називав жінок-педагогів Ліїн дід Гордій, і, певно, саме такою вона здавалася нині старій господині дому, куди приперлася без запрошення. Щоправда, літня приграддівка за свій вік усяких учительок набачилася, бо й дочок учили, але сю, «руду й худу», полюбила, бо супроти інших «людяною була».

– Устина Костянтинівна, ваша бабушка, тоже так дєлала, – стара зирнула на молоду вродливу гостю, відчиняючи поламану хвіртку, пропустила вперед.

– Ага, вона розказувала, – махнула головою Лія, зайшовши на невеличке подвір’я. – І радила нам так робити, тобто бути з батьками своїх учнів одною командою, або хоч на відстані руки, – простягнула старій правицю. – Доброго дня, Віро Семенівно, – усміхнулася.

Та витерла замазану долоню об невеличку кишеню поношеного пальта, поручкалася.

– Заходітє, так уже і бить, – попрошкувала до входу в хатину. Маючи років за шістдесят, жінка виглядала набагато старшою.

Хлопці тим часом у невеликому садку, поруч, узялися кидатися одне в одного опалими гнилими грушками, то була в них така гра.

– Ану, пєрєодєньтесь в старе! – рикнула до них баба, махнувши кулаком.

Але вони її не почули.

– То вона тоже часто ко мнє заходіла, – продовжила жінка, наближаючись до подертих дверей веранди. – Добрая била людина, людяна, – наголосила, – жалко, що вмерла… За мужем скоро вмерла, так же?

– Так, через два з половиною роки.

– Він тоже хороший був чоловік, – стара обперлася об клямку. – Как-то його, я всьо забиваю?

– Гордій Васильович.

– А, да-да, Гордій Васильович. Странне імя. Але імя – то такоє, на жизнь не вліяє… Його любили мої доньки, тоїсть на уроки до нього ходили, бо, казали, цікаво всьо, шо єсть на світі, пояснює. Как так, шо самальоти літають і не падають, как так, шо кораблі плавають і не тонуть… На пальцях, тоїсть, понятно, всьо їм роз’ясняв. А на другіє уроки вони практічєскі не ходили… Ви ж, знаєтє, Лія Павловна, мої дочки мою жизнь ісковєркали хуже нєкуда…

– Чула, Віро Семенівно, – зізналася Лія, бо справді знала про дівчат старої, одна з яких і покинула літній матері двох хлопчаків, а сама подалася хтозна-куди на заробітки чи черговий заміж. Про другу чутно було мало.

– Він мені помагал, ваш дєд, він дєйствітєльно хароша людина був, особєнно пєрєживал, када зима наступала, а я ж угльом і дровами топлю, Лія Павлівна, у мєня газ давно отрєзалі. То дєд ваш, заучом када став, привозив мені по два, а іногда й по три прицепа брикєта як одінокой і малозабєзпєченной опікунше, ви ж знаєтє. Мало етого топліва било, но мені хватало, я єго по чуть-чуть разходовала. Він у вас був умніца, хароша була людина… Васильович… как-то?

– Гордій.

– А, да, Гордій Васильович. Дуже непривичне імя. Він любив людей, пєрєживал за школьніков, хотів, щоб харашо учились, щоб в унівєрсітєти паступалі, постоянно про це напоминав моїм дівчатам тоже… Вони ж вумні були, да ліниві. І лінь побідила… Батька харошого на них не було. Такого, як ваш дід, Лія Павловна. Дітям нада раждаться в хароших батьків, Лія Павловна, бо самі вони без подсказок, разговоров і рємня, кагда нада, харошими не стануть. А кагда діти мучаться при живих родітєлях, то ето вже біда, тагда їх жалко, особєнно када помочь нічєм не можеш. Бо ніхто не хоче раждаться на бєду і на муку. Всє хотят щастя і благополучія.

– Це точно, – зітхнула Лія. Вчора вона вже чула щось подібне від Віктора.

– І за родітєлєй ваш дід… Го… Васильович пєрєживал, просив на зборах, шоб дєтєй напризволяще нє бросалі, щоб уроки перевірялі, щоб читали з ними, рісовалі… Лучше накричать, нєжелі закриться в комнаті й діла до них не імєть. Так він казав, дід ваш, Го… Васильович… А тепер… Тепер усім до всєх – усьо равно. До бєдних родітєлєй учителі й не суються, только з багатими дружать. Как хотітє, бабушка внуков троїх, так і живітє, – зайшла у веранду.

Лія назирцем за нею.

– Вам тоже, Лія Павловна, з родітєлямі, я так понімаю, нє повєзло, – сипонула літня жінка прямолінійністю перед «вчителицею», мов пшоном перед курчатами. Але хутко продовжила: – Но зато отлічних діда й бабу Бог вам послал, вони й замєнілі вам родітєлєй, – кинула оком на гостю перед входом в оселю.

Лія не сподівалася почути щось подібне. Хоча, чому мала дивуватися? Односельці, певно, говорили про родину Маковій, зокрема й про те, що єдина донька захвалених учителів, Марія, повіялася світами, де «знайшла» три дитини, а відтак невиліковну хворобу. Просто в «триквартирник» ніхто тих пересудів не приносив і не переказував їх уголос, бо вдома Маковії жили не так, як виходило, а так, як мало бути. І не на ділі свій зразковий і правильний світ творили, а здебільшого на словах.

Хоча іноді й слова не всі тут дозволялося проказувати. Приміром, імен «неприємних» людей або «не таких, як усі», «інакших»… Чи навіть сказані слова «батько» й «мати» надміру дратували діда Гордія. Кожна з онучок ще малою запитувала в нього про рідних батьків, на що він сердито одказував, чи то пак наказував: «Щоб я не чув, що ви про них говорите! Маєте діда й бабу, ото тіштеся! Батькам ви з маленьких не потрібні були! А ми з бабою годуємо вас! І любимо, як вміємо й можемо». Коли ж дівчата підходили до баби Усті й питали про свого батька, то кожна діставала у відповідь: «Дитиночко, ну звідки я знаю, як приїде мама, то в неї спитаєш!» А мама, як приїжджала, то на такі запитання лише мовчазним усміхом відповідала…

Так і живіть, доньки невідомих батьків, «как хотітє, так і живітє», як допіру зазначила ще одна бабуся ще одних покинутих батьками онуків.


Вони минули заставлений усілякими дошками, поламаними меблями й розбитими вікнами ґанок, зайшли в першу кімнатчину.

І Лія одразу сіла на перший побачений стілець, що стояв біля столу.

– Хто це, Віро Семенівно? – ледь чутно спитала, помітивши перед собою десь років на два молодшого від Васьки Вілкула хлопчика. Він сидів в інвалідному візку й, помітивши людей, замахав кволими ручками. Видно було, що в дитини ДЦП.

– Я ж вам гаварю, шо імєю три внука, – відповіла стара, заходившись прибирати на столі. – Да, Володька? – зирнула на калічку. – Нас мама тоже бросіла. Бабушка виростить всіх. Мамам дєті тепер часто мєшают…

– Це брат Віті й Васі? – запитала Лія, так і сидячки, мов прибита.

– Двоюрідний. То моєй младшей уже син.

– Як же ви їм усім раду даєте, Віро Семенівно? – скривилася ледь не до плачу «вчителиця».

– Даю, Лія Павлівна, як умєю, так даю, да, Володька?

Хлопченя лишень закинуло голівку й широко відкрило рота, гукаючи щось по-своєму, зрозуміле хіба пташкам.

– Знаєте, Лія Павловна, шо би я зараз дєлала на мєстє правітєльства? – жінка й собі сіла навпроти на стілець, заговорила до Лії, покинувши всі тарілки та слоїки, що стояли на столі в кілька рядів. Осінь – пора консервації.

– Що, Віро Семенівно? – Лія не могла відійти від приголомшення.

– Я би будущим мамонькам дозволи на батьківство видавала, – мовила напрочуд грамотно і по– українськи. – Готова до матєрінства? Рожай. Нє готова – валяй, готовся. Будеш годувать дитину? Підписуй такі-то докумєнти. Не будеш? Валяй, готовся. Зачєм тобі дитина? Я би даже таке питала! Случайно вийшло? Валяй на аборт, убивай дитину, і хай тебе совєсть всю жизню мучить за то, шо до дєторождєнія халатно относишся. Хочеш дитину? Дуже-дуже хочеш дитину? Так би я їх всіх питала! За здоров’я дитини отвічатимеш? За її науку отвічатимеш? За її одежу й кормлєніє отвічатимеш? – її вказівний палець вигнувся дужкою від настирних постукувань по столі. – Сама – здорова? Сама – не нєрвна? Сама – не п’янствуєш? Сама – не гуляєш? Жити де маєш? Подпісуй документи – валяй, рожай. Іначє нільзя. Я, може, й плохіє вєщі щас кажу, но шото дєлать нада, так продовжаться не може, Лія Павловна. Дєтєй нельзя на світ виводити на мучєніє. Вони того нє заслуживают, – скривилася, заплакала. – А сколько їх таких! – покрутила головою. – Сколько їх таких у бєдних бабушек, а сколько по дєтскіх домах, ілі даже по каналізаціях живе… Развє можна такоє тєрпєть? Не живут еті дєткі, а мучаться. Хотя на муку только бєзоствєтствєнні нігодяї заслуживають, тє, шо з дєтєй іздіваются, що бросають їх і не люблять! Рожають, а любити не люблять, – зашморгала носом. – Отих би я наказувала больше всєго, тих, шо дєтєй своїх родних нє люблять.

Лія, дивлячись на суху й нещасну жінку, піймалася, що багато в чому з нею погоджується, що материнство – це дуже відповідальна справа, і народжувати тільки тому, що хочеться свою власну маленьку людинку, що хочеться нюхати її, люляти й бавитися з нею, – це ще не привід, аби зважуватися на вагітність. Діти ростуть, стають схожими на тебе, переймають від тебе твою мову, твої вчинки, твою поведінку, успадковують вади й хвороби, принципи й цінності. Яка ти, майбутня мамо? Чи оглядалася ти на себе, коли вирішувала створити нову людину, подібну до себе? Чи бачила, чиї гени їй передаєш? Чиїх вона буде, ти зважувала? Як їй із цим житиметься, розмірковувала?

Навіть згадала, як у дитинстві, коли отримувала за контрольну чергову п’ятірку, щиро тішилася, що саме в матері Марії народилася, а та – у діда Гордія і баби Усті. Бо вони дуже грамотними були, тому й онучки такі ж. А багато хто з учнів контрольні на двійки писав. Погано, певно, неграмотним дітям, які в неграмотних батьків народилися, – думала тоді. А врешті минулися подібні зацікавлення, бо значно гірше тим, у кого рідних немає взагалі.

До того ж…

Діти виростають, стають вимогливими, іноді навіть жорстокими, можуть дорікнути за те, що в інших – інші батьки, успішніші, заможніші, сучасніші, надійніші… І ти, як матір, щоразу маєш зоставатися поруч, і любові в тебе всередині мусить бути стільки, скільки й мудрості. Щоби ціле життя ставитися до дитини так, як тоді, коли вперше побачила її на своїх грудях, і водночас так, ніби їй удвічі більше років, ніж тобі.

Чи думала ти про це, Ліє? Чи думала, що життя змінюється і твої діти зростатимуть у зміненому світі, не такому, до якого звикла ти? Чи знаєш ти цей змінений світ? Чи спостерігаєш за ним? Чи йдеш із ним у ногу?

Із дітьми змінюються батьки, а з батьками – діти. Так має бути. Круг, котрий ніколи не перестає крутитися… Це непросто сприйняти, тому дорослі часто не зважуються на такий принцип співжиття, зупиняються, сходять із дистанцій, і котити круг самим дітям стає надто важко. Тоді й зароджуються непорозуміння, починають різнитися погляди. Так було з твоїми рідними, Ліє. Вони до останнього зоставалися при своїх думках, зі своїми принципами, переконаннями, знали, «як правильно». Але «правильно» по-їхньому. По-радянськи ще. А як правильно по-твоєму, Ліє? Ти готова до цього безперервного родинного круговороту?

– Ви, навєрно, думаєте, а як так, шо дочки мої такіє нєгодніци, шо я така вумна, а вони мені дєтєй своїх попривозили й забилі сюда дорогу, – витерши обличчя від сліз, господиня заговорила далі. – Я сама сєбя об етом спрашиваю. І не знаю, шо отвєтіть. Батько їхній ушов от нас до другой, намного молодшої жінки… Вони ще маленькі совсєм були. Я всьо з того врємєні сама дєлала, старалася только для них, на двох роботах робила, дома только ночєвала. Пріходіла, падала, вставала й дальше бєжала… Так і жизнь прошла. Дєтєй нє відєла, з дєтьмі нє разговарівала. І в етом моя бєда і большая віна, Лія Павловна. З дєтьмі нада говорить, дєтєй нада бачить, з ними нада урокі вчить, снідать і вечерать, тєлєвізор дивиться, шото другоє дєлать… А єслі не так – то вийде вот так, как у мєня. Єслі зразу по-отдєльності жить: ти – там, а вони – там, то всьо, баста, вже нічо не ісправіть. Вони, дівчата мої, одно только мнє заявляють до сіх пор: «Пусть який-небудь муж, только би був, только би не так, як ти, мамка, одіньошенькой жизнь прожила». Вот і всьо. Мама для них – плохий прімєр. Мужей тепер імєют, одних на других міняють, а дєтєй мені, як падаркі в посилках, присилають, – жінка підхопилася зі стільця. – Ну шо ви там принесли? Давайтє будем кушать! – узяла пакет, почала викладати наїдки на стіл. – Ну, так, значиться, так, Лія Павловна, значиться тєпєрь мені не дочок для мужей, а мужей для чиїх-то дочок нада воспітать і виростить. Може, получиться? Може, хоч какая-то колись комусь польза од мене буде…

Вони сиділи за столом усі разом – Лія, Віра Семенівна, Вася, Вітя і навіть Володька. Лія не їла нічого, окрім намащеної майонезом і кетчупом скоринки хліба, не хотіла відбирати й грама м’яса в дітей. Зрештою, коли хлопці знову помчали надвір, вона простягнула Вірі Семенівні двісті гривень і сказала, що Вітя взяв двадцять в однокласниці, то завтра треба повернути.

– Скажете йому, що це ваша двадцятка, як даватимете, – вигадала рішення щодо вкраденої двадцятки. – І скажете, щоб завтра під час фізкультури, коли нікого не буде в класі, Вітя поклав їх у те пальто, у якому взяв. Якщо зробить так, то ніхто про те, що то він украв, не знатиме. А як діти дізнаються, то Віті дуже важко стане далі вчитися. Діти насміхатимуться, дражнитимуться, а він у вас дуже спокійний, дуже слабкий характером…

– Да, я скажу. Але дєнєг не нада, я сама йому дам з Володьчиної пєнсії, на днях получила, – відмахнулася стара.

– Віро Семенівно, візьміть, будь ласка, – назад поклала на стіл двохсотку, – бо хіба то гроші як на трьох дітей?

Лія ще допомогла прибирати зі столу, а коли з усіма розпрощалася й уже вийшла за хвіртку, раптом в очах зблиснула знайома картинка. Вона оглянулася. Біля веранди стояла Віра Семенівна в накинутому старезному пальті. Із його кишені стирчала недоїдена Лією скоринка просяклого майонезом і кетчупом хліба…


Ідучи додому, Лія задумалася над почутим від Віри Семенівни, про її дочок і внуків, про любов і нелюбов до них, про своє таке бажане материнство, і знову про діда Гордія та бабу Устю, які замінили їй із сестрами батьків.

Згадала, як не раз бачила місцевих жителів на порозі їхнього дому. Вони заходили не далі за коридор, «бо невдобно, що отак без попередження нагрянули, бо тільки на пару слів», кликали Гордія Васильовича, про щось із ним нечутно гомоніли і йшли. А за якийсь час верталися неждано знову й уже з «могоричем», бо дід їм «вельми допоміг». Комусь – новою роботою, комусь – додатковими навчальними годинами, комусь – зручним графіком роботи, комусь – виконаною контрольною як для вчителя-заочника, комусь – гарною характеристикою, комусь – рекомендацією, комусь – в оформленні документів як для малозабезпеченої сім’ї, комусь, старому й немічному, – організацією школярів для прибирання подвір’я або побілки парканів та дерев… Її діда справді називали людяним і дбайливим, як зауважила Віра Семенівна. Він був справді небайдужим до чужих людей та чужого горя, завжди старався допомогти й нікому не відмовити. А бабу Устю тим часом школярі і їхні батьки називали «найдобродушнішою з учительок».

Але чужі люди йшли, а рідні зоставалися вдома…

І зроблене дідом добро швидко забувалося хатніми мешканцями, його «жінками»…

Чомусь до домашніх так дбайливо дід не ставився.

Чи…

«Все, що я нажив, то для внучок, – часто повторював Гордій Маковій. – Бо вони зо мною. Терплять мене й люблять по-своєму. Я це відчуваю. Рідні мають бути разом, якими не були б», – додавав.

Врешті згадала про Івана Петровича. Сьогодні вона знову домовилася з ним зустрітися…

Зирнула на годинник, іти додому було вже ніколи. Вона сіла на лавку, на зупинці, дістала щоденник і написала:

Якби всі діти народжувалися в щасливих батьків…

Якби всі батьки народжували щасливих дітей…

Якби матері не покидали своїх дітей…

Якби бабусі й дідусі не мучилися з покинутими внуками…

Якби мама не покинула Вітю і Васю… Якби їхній тато не покинув їхню маму… Якби їхня бабуся Віра замолоду більше приділяла часу донькам… Якби бабусю Віру не покинув замолоду чоловік… Якби цей чоловік не одружився з бабусею Вірою… Якби бабуся Віра вийшла заміж за іншого… Якби ж вона покохала іншого… Якби інший освідчився їй…

Як же в житті все з усім взаємопов’язано…

Як же все переплетено й перекручено…

Якби мама не народила Володьку… Якби його мама по-справжньому когось полюбила… Якби його маму по-справжньому хтось полюбив… Якби Володька народився з любові і в любові…

Якби Вітя, Вася і Володька народилися в інших батьків…

Якби все можна прорахувати наперед…

Але все, що стоїть після слова «якби», – лише припущення, лише слова, а ніяке не життя.

У житті, на жаль, не існує «якби».

«Якби» існує тільки в мові.

І в роздумах…

Для чогось…

Лії зненацька схотілося подякувати бабі Усті, діду Гордію і матері Марії за те, що саме вони – її найрідніші люди. Просто подякувати, бо вона ніколи не робила цього від серця і вголос, хіба тільки подумки.

Бо що, якби народилася вона в інших людей?

Що, якби не прожила, а промучилася так, як суджено Володьці Вілкулу й таким, як він?

Вона схопилася з місця й хутко покрокувала в протилежному від «Хутора очеретянок» напрямку. Треба було зателефонувати Івану Петровичу й повідомити, що сьогодні вона знову не зможе прийти на зустріч.

Але хіба вона не може дозволити собі не телефонувати йому?

Ні про що не повідомляти, ні перед ким не звітувати?

Вона може бодай раз помилитися?

Зробити щось не так?

Для себе?

У пориві?

Не питаючи ні в кого дозволу?

Її хода поволі перетворилася на біг. Лія мчала туди, де були її рідні і завжди на неї чекали…


Три могили квітували в одній огорожі. Мати, батько й донька. Вони поруч. «Рідні мають бути разом», – згадала дідові слова.

Сіла на лавчині.

– Дякую вам, мої найдорожчі, – мовила вголос. – За все, – скрушно заплакала.

А за мить:

– Боже, що це таке? – вихопився в неї скрик.

На хресті, що височів над дідовою могилою, висів вінок. Той вінок, що його носила на собі дивна жінка в плащовці, й махала ним до Лії, коли побачила її біля ясена… Вінок був зі штучних квіток, і здебільшого – маків.

Тепер так само хутко Лія зірвалася бігти вже додому. Їй над усе захотілося дізнатися, хто ця жінка, ким є її рідним, зокрема дідові, бо повісила вінок саме на його хрест, а не на бабин чи материн… Чого хотіла, коли приходила на їхній хутір?

Тільки…

Як вона може це зробити?

Як їй довідатися правду про свою родину?

«Боже, іноді просто варто захотіти це зробити», – кинула думкою й прискорила біг.

Так, отой чорний материн зошит із білим вирізаним і наклеєним написом «Для Марії» допоможе їй у цьому, чомусь була впевнена.

«Рідні мають бути разом», – закрутилася фраза в голові, поки бігла.

Ще задзвонив телефон, вона почула. Але заглиблена в думки, не стала відповідати. Їй над усе захотілося дізнатися правду. Хай якою вона буде. Просто знати, чиїх вона, хто стоїть за нею, які долі за її предками…

Як же важливо іноді дозволяти собі робити те, що хочеш!

Іноді?…

15

Лія прочитала запис під назвою «Скоро весілля» і наступний, написаний таким же, як усі попередні, почерком.

Софійка

Я була така щаслива, що даже не написала про весілля. Не знайшла часу. Все пройшло, як я й хотіла: зима, холодно, людоньки випивають, танцюють, веселяться. То й добре. Ми з Павлусем пообнімалися, у теплого кожуха заховалися й дивилися собі на весільників. Гарно дивитися, коли люди веселяться. Тоді здається: у всіх усе добре. Хоча би на час танцю.

О, а ще я собі у весільний вінок маки вплела. Просто люблю сі квітки і нема на те ради. Всюди їх тичу. Баби казали, мол, не варто, на недобре то, але я не повірила. То просто квіти, ще й такі красиві, то й шо, шо кольору крові.

А потім помер наш дідо Вітер. Мій дорогий і найкращий у світі дідо Вітер, у миру Костянтин, який навчив мене любити світ і людей, приймати все, що стається, як дар Божий, ні про що не плакатися, а жити й здрастувати. І головне – він навчив мене слухатися серця. Йти туди, куди воно найчастіше кличе, робити те, чого воно найбільше хоче, любити тих, на кого точно вказує. Бо твоє серце – то і є ти. За тебе все розкаже твоє серце. Простішого способу розпізнати людину нема.

Похорон був великий, прийшло багато людей, і майже всі казали про діда: «Хороший був чоловік». Правду казали…

По тому я багато читала книжок. Лягала як дід з Євангелієм на його ліжко й читала. Навіть диктанти під диктовку Павлуся писала, щоб не стидно було перед комісією, як вступатиму в інститут… Я й говорити стала набагато краще, грамотніше, те всі замітили…

Але хутко ми взнали, що в нас буде дитинка. Зраділи. Дід при житті казав, що діти – то сміх, а сміятися – то не плакати.

Ми з Павлусем ждемо на Софійку. Дуже-дуже хочемо дівчинку, щоб і вона колись діток для чийогось сміху й радості народила…

Варця Гапониха до нас не ходить. Навіть не поблагодарила за те, що на весіллі була за мою старшу дружку, сиділа за найлучче прибраним столом з усіх у хаті, коло молодих. Дивна вона. Як і її гутірка непонятна. Чи то не звикла людей, як і маки, любити? Чи не навчили? Чи злість якусь на мене має? Чи на цілий світ? Я не знаю. Раніше дуже хтіла їй добра. Тепер найперше хочу добра своїй дитині.

Думаю, вона буде дуже-дуже гарненькою! Рудава, як мама, і мудра, як тато.

Ждемо зустрічі з нею…

Пишу се ранньою весною 1973 року.

Хай би колись прочитала Марія.

А я – Надія.

На сім крапка.

Останній запис у зошиті був зроблений зовсім іншим, розмашистим і «нервовим» почерком.

Дорога Надійко, пробач, що прочитав твій щоденник.

Тебе не стало, то хоч зосталося те, що ти записувала й малювала.

Добре, що є цей зошит, бо в ньому ти все ще жива.

І добре, що є твої малюнки – на них твої маки цвітуть, наче ти їх тільки що вирвала…

Ти їх так любила!

А я любив тебе й любитиму, скільки житиму.

Дякую за доньку, дякую за Софійку!

Твій Павлусь.Навсігди Твій.

Розділ ІІІ

Три листи правди

1

Хтось постукав.

Лія вийшла з червоної кімнати.

Мії досі не було – у неї чергове замовлення на фотозйомку.

Тільки б не Іван Петрович, його Лія ніяк не хоче бачити. Та і їхати йому сюди означало б або залишатися ночувати, або брати таксі, щоб вернутися додому. Перше є неможливим через хвору матір, яку доглядає і не може покинути аж на цілу ніч, а друге не станеться через великі гроші, які наречений годен витратити хіба на щось потрібне, корисне й довговічне.

Відчинила двері, на порозі стояв Віктор. Тримав цілу пригорщу лісових горіхів.

«Знову ці руки», – піймалася Лія. Руки, які минулої ночі ніжно закутували її в сповиток дивним спокоєм, у яких розтавала вона, мовби грудка снігу, і збігали водою всі важливі правила й принципи, всі знані імена та прізвища, назви закінчених університетів і прочитаних книжок, коли вона, Лія, котру назвали на честь дружини Якова, сестри Рахілі, така нерішуча й слабодуха, консервативна й закомплексована, перетворювалася на нікого, окрім як просто жінку, яку кохають.

Він прийшов, нині стояв перед нею, отже, за хвилину-другу вона муситиме на щось зважуватися – забути все або повторити знову, прогнати геть свою закоханість або прийняти, картати себе за емоційні вчинки або віддатися почуттям…

А як же його дружина і донька?

А як же Іван Петрович?

Боже, що би про неї сказали її рідні, якби були живі?…

– Можна зайти? – спитав удоволений, як завше, гість.

– Так, – пустила.

Хіба ти допіру роздумувала над тим, аби вчинити інакше?

Ні.

Віктор почимчикував прямісінько на кухню. Дарма, що вона була сусідською, він уже раз тут був і знає, що де стоїть.

Вона тремтливою осикою від щастя й нерозуміння, як себе поводити, посунула за ним.

– Я чула вашу сварку з дружиною, – бовкнула невідь-чого, поправивши волосся на опущеній голові, стала у дверях.

– Що? – усміхнувся гість, роздивляючись довкола, підшукуючи потрібну посудину.

– Не думаю, що це смішно, – Лія сіла на стілець поруч зі столом. Як же їй було недобре від того, про що зачала мову! Але слова самі виповзали зсередини, ніби невсидючі запазушні діти з перекинутого манежу.

– Ми не сім’я давно, – Віктор спокійно поклав горіхи в найпершу побачену глибшу миску. – Горіхи будеш?

– Тоді, коли вона приїздила, ти по голосу мені здався великим, оброслим і клишоногим, як ведмідь, – Лія сама не розуміла, для чого це мовила. Воістину, коли не знаєш, що сказати, ліпше змовчати. Але що, коли кипить середина й назовні виливаються емоції, котрих досі не спізнавала?

– А хіба я не такий? – знову щиро усміхнувся.

Лія і собі не втрималася, осміхнулася – її заворожувала його врівноваженість. Ясно, що на ведмедя він ніяк не походив, радше, на білогривого лошака зі стрункою м’язистою статурою.

– У вас є обценьки? – поцікавився. – Горіхами хочу тебе пригостити.

– У хаті нема, може, у сараї, у дідових інструментах…

– Тоді пішли до мене, бо в мене є, – запропонував.

– Я не можу, – обернулася.

– Чому? – присів поруч, поцілував руки.

– Я не хочу бути розлучницею, – прошепотіла.

– А ти нею й не є, – запевнив.

– Чого ти так кажеш? – пильно глянула на нього. З її очей покапали сльози.

– Я не живу із цією жінкою, як з дружиною, вже три роки. Я просто їжджу туди до доньки.

– Але ж ви одружені по закону, – скривилася.

– Мій закон – це моя совість, і вона на цей момент анічим не зачорнена, – відказав.

Вона не знайшлася, що сказати, лише відчула, якими приємними є його доторки. Нічого подібного досі вона не дознавала не те що від ласок і ніжностей, а від звичайної чиєїсь присутності.

– То що, учительці дозволяє професія і совість сходити до сусіда на горіхи? – підвівся, торкнувся її губ.

Та що ж вона має з цим усім зараз зробити!

– Мила руда дівчинко, – зашепотів поміж цілунками, – велика і маленька, наївна і чиста… Така, яких мало… Чудова… Яскрава… Сором’язлива… Прекрасна…

Він обвив її довкруж талії своїми «великими» руками, й вони мовчки подалися до нього.


– Розкажи мені про неї, – попросила Лія.

Надворі стугонів шалений дощ, його чутно було через відчинені навстіж вхідні двері, які Віктор встав і посеред самісінької ночі розпанахав, бо в кімнатах, за забитими клейонкою шибками, зчинилася справжня задуха. А він надто любив свіже повітря й прохолоду.

Цьогорічна осінь неабияк дивувала погожими днинами, але й не скупилася на справжні зливи, перед якими зморювала вкрай паркими й ледь стерпними годинами. Все в цій осені проявлялося повною мірою, яскраво і разюче: чи то тиша й химерне безвітря, чи то дощ, його гул і шаленість, чи неждане кохання і його всевладдя.

– Про кого тобі розказати? – перепитав, обнявши рудоволосу красуню й укривши її теплим укривалом: все-таки з порогу віяло не літом.

– Про доньку.

О, про Світланку він може розповідати годинами! Вона – його сонце і світло, розрада й утіха, сенс і стимул до життя… Вона – його! І цим усе сказано.

Він же не особливо на це надіявся. Одружився зі старшою на вісім років самодостатньою жінкою, котра вже мала двох немалих синів і зважуватися на третю дитину навряд чи хотіла… Але він постарався, тобто зробив усе для того, щоб Марина повірила – у них усього й для всіх буде вдосталь. Чи, принаймні, порівну. Для всіх трьох їхніх дітей. Так, він по-батьківськи ставився й до синів дружини, шкода тільки, що вони сприймали Віктора лише як сусіда по квартирі, маминого бойфренда. А потім обоє поїхали за кордон навчатися й працювати – чи спершу попрацювати, а потім уже навчатися. Чистої правди про хлопців ніхто так і не знав. Нелегко, певна річ, але вони ось уже кілька літ як справляються.

Проте мамі через це сутужно. Вона за дітьми, що від’їхали й рідко з’являються, страшно скучає і зі Світланою на пару свою долю в цій розлуці картає.

Він, Віктор, таки недобре зробив, що про третю дитину в Марини попросив. Вона би зараз до синів часто їздила або хоч одного додому повернула, й жили би вони вдвох щасливо, менш затратно й проблемно. А так…

Щоправда, доньку мама теж дуже любила і навіть до тата часто-густо ревнувала. Особливо після того, як він перетворився на непійманий, невгамовний і незагнаний додому більше, ніж на три дні, вітер.

Вона просто одного вечора прийшла і сказала, що зраджувала. Просто не могла більше мовчати й приховувати цього, бо відчула – у неправді, чи радше недосказаності, їй жити важко. Він має знати все, що її хвилює. Вона виговориться і їй полегшає. А йому?

А йому стало так, як ніколи до цього.

Він же, Віктор, непоганий чувак завжди був. Ну, не з великими статками, але з великими амбіціями й планами на столичне життя. Вирватися з глухого поліського села спершу в обласний центр, а звідти до Києва на запрошення одного з найуспішніших телеканалів працювати оператором – уже заслуговує на повагу, вважав. Тут його прийняли за свого, бо тямився, любив і робив свою роботу на всі сто, часто на заздрість іншим. Хлопець, котрий попервах винаймав квартиру з іще трьома приїжджими з глибинки підкорювачами столиці десь на її окраїні, невдовзі міг щомісячно платити за двокімнатну «хатку» майже в центрі! А хіба не це вважалося успішністю тодішніх, та й теперішніх самотніх молодиків? Віктор працював, не покладаючи рук, поза офіційною роботою погоджувався на всі вигідні пропозиції та замовлення.

А Марина… Так, вона була прекрасною. Медійниця, директор мережного медійного агентства, котра заробила на квартиру, машину й щорічні подорожі, анітрохи не була схожою на всіх його попередніх дівчат. Любила швидку їзду, багато вітру й нестандартні пригоди. З нею завжди й усюди було весело. Безпосередня й самовпевнена, вродлива й шалена, жінка, котру завойовуєш, котрій догоджаєш і котру жадаєш. Але – не ти один.

І от настав момент, коли все надламалося у їхніх стосунках, а потім дотла потрощилося й ні на йоту не складалося, хоч би як хтось один старався й хотів повернути все навспак.

Марина направду старалася й хотіла відновити все. Вдавалася до всіляких непритаманних їй штучок і вмінь, застосовувала всю свою чарівність і хитрість, бувала не схожою на себе – то чужою, то рідною, то покладливою і ніжною, то ображеною і плаксивою. Вона приходила вчасно додому й готувала самотужки вечерю, влаштовувала сімейні обіди й заміські пікніки. Або й зникала на довше, дражнила й лякала, скандалила й кілька діб мовчала. Але Віктор однак не вертався до себе первинного.

Де втратилась охота двох, один стає безсилим.

Холод поміж ними тільки посилився.

А серед лютої зими тепла не жди…

Марина спершу втомилася, згодом заспокоїлася, прийняла все як є.

Віктор віддалився ще більше.

Світланка постійно чекала на тата вдома. Він приїздив. На кілька днів. І забирався геть. Казав щораз: «Робота».

Марина оце знову схопилася щось виправляти, приїздила кілька вечорів у Приграддя, на забитий хутір, але нічого змінити на краще не вдалося. Хіба погіршити.

Віктор віддалився ще більше. Хоча знав: назавжди сім’ю не покине. Поки донька живе поруч із мамою, дбатиме про них обох.


– Донька така, як усі діти, – відповів нині Лії. Сам не знав, чому так коротко. – Кому, як не тобі знати, які тепер діти, – ще додав.

Але Лія знала, що діти бувають якими завгодно, що всі вони різні, бо ростуть у таких несхожих одна на одну родинах. Їй дуже цікаво було дізнатися, яка донька у Віктора! Але відчула: він не охочий про неї розповідати. Ну, що ж, має право.

– Я впевнена, ти – чудовий батько, – мовила на те, погладивши його м’яке й неслухняне волосся.

– А я не впевнений, – відказав Віктор.

– Знаєш, – далі повела, – зустрівши тебе, я зрозуміла для себе одну важливу річ…

– І яку? – він зацікавився.

– Заміж треба виходити за чоловіка, якого не просто бачиш батьком своїх дітей, а якого хочеш мати за батька своїх дітей.

– Можливо, – усміхнувся. – Але добрий батько – це ще не добрий чоловік, щоб ти знала.

– Кожній жінці своє… Але кожній матері хочеться доброго батька для своїх дітей.

– Так, – погодився. – Але я не є таким, щоб ти знала.

– Ти так кажеш, ніби я пропоную тобі стати батьком своїх дітей, – сором’язливо усміхнулася.

– А ти хотіла б? – перепитав дещо байдуже.

– Непотрібна ця розмова, – уникла Лія відповіді.

– Мабуть, – не заперечив він.

Нині вона міцно притулилася до Віктора.

– Тобі добре зі мною? – запитав.

– Так.

– Мені теж з тобою дуже добре, – поцілував.


Вранці, ще й сьомої не було, зателефонував Іван Петрович, Лія відповіла. У слухавці почула страх і хвилювання.

– Добре, я зараз приїду, – пообіцяла й вибігла з Вікторових сонливих «покоїв», не встигнула й попрощатись чи, скоріше, не насмілилася його розбудити.

У кав’ярню, що була найближчою до школи, у якій учителював Бурда, Лія залетіла, мов нашугана курка. Їй треба було встигнути поговорити з нареченим і повернутися в селище до початку другого уроку. Першою у її третячків була музика, яку викладала інша «вчителиця».

Іван Петрович схопився з-за столу, на якому стояла чашка з кавою і вже порожня стограмова склянка для спиртного.

– Що сталося? – спитав сходу.

Лія сіла за стіл.

– Чого ти так? – узялася заспокоювати чи то його, чи то себе. – Сідай, усе нормально.

Він послухався. Поклав, як завжди, руки на стіл.

Лія вкрила одну своєю долонею.

Господи, що вона має з цим усім зробити?!

– Знову мій Вілкул ділов натворив, – сказала, вдаючи заспокійливу.

– Той твій любимчик, талановитий злодюжка?

– Так, – звела вуста в півусміх, зауваживши шалене гупотіння свого серця. – Тільки він не злодюжка, – додала.

– То через нього ти не приїжджала й відміняла всі наші зустрічі? – Бурда нічого не зрозумів.

– Мусила вияснити, хто вкрав у Гаськи Ковтунової з пальта двадцять гривень, піти додому до Вілкула, поговорити з його бабусею… Уявляєш, ця його бабуся тепер годує не двох, а трьох онуків! Обидві доньки покинули їй своїх дітей, уявляєш?! – протараторила. – І третій хлопчик, до того ж, інвалід, у нього ДЦП.

– Жах, – відреагував Іван Петрович. Він слухав майбутню дружину, але волів почути дещо інші від неї пояснення.

– То на могилки до своїх сходила, бо дуже захотілося, давно не була, – опустила очі.

– Ліє, ти якась дивна, – не змовчав чоловік.

– Справді? – зирнула на нього, вдаючи дурненьку. Здавалося, окрім середини, у неї взялося тремтіти всеньке обличчя, а надто засмикалися повіки.

– Так, Ліє, справді, – Бурда стримався, хоч нервував не на жарт.

– Як твоя матір, Іване Петровичу? – натомість спитала. І відчула: на очі накотили настирливі сльози.

– По-старому, – відрізав.

А за мить:

– Ліє, ти нездорова, може? – пильно глянув на наречену Бурда, помітивши сльози.

– Я здорова, Іване Петровичу, – стиснула його руку й почала хутко її погладжувати.

– Чорт, чому мені це не подобається?! – вирвався гнів із його вуст.

Вона не знала, що робити, що говорити, як бути. Знала тільки, що їй неймовірно шкода цього чоловіка і себе водночас. Вони обоє в ці миті нещасні, бо невідверті. З її очей лилися сьогоднішнім нічним дощем сльози, вона далі гладила його шорстку руку, таку немилу їй і таку неприємну, і відчула: це кінець їхніх стосунків. Попри те, що початку стосунків із Віктором вона також не зауважила. Бо його не відбулося, він іще не настав. І чи настане взагалі – неясно.

– Іване Петровичу, мені треба йти, у мене другий урок, а поки доїду, – проскрипіла скривлено, беручи зі столу серветку, й обтерлась од давких сліз.

– Може, ще ввечері побачимось? – схопився він.

– Угу, – мугикнула, хитаючи розпатланим чубом.

– Чорт, у мене на восьму халтура, – згадав.

– Нічого, тоді іншим разом, – трохи заспокоївшись, видихнула.

Встала, взяла сумку.

– Ти теж у школу? – звела на нього винуватий погляд.

– Так, у мене уроки.

Він вийшов за нею надвір, намірився поцілувати.

Вона відступилася.

– Та шо ж такоє?! – крикнув.

– Пробач, Іване Петровичу, щось із настроєм, – знову заплакала.

– Поженимось, усе наладиться, – строго мовив. – Я пішов.

– Добре, – і собі метнулася з місця.


Тільки-но зайшла до класу, як діти кинулися до неї, обступаючи зусібіч, залементували:

– Ліє Павлівно, Вілкул признався! Він признався, що вкрав у Гаськи гроші й повернув їй перед уроками двадцять гривень! Васька зізнався! Він вчора вкрав, а вже сьогодні віддав! Він сказав, що більше так не буде! Перед усім класом сказав, усі, хто були, це чули! Він більше не крастиме, пообіцяв!

– Добре, це дуже добре, коли не вельми слухняні хлопчики роблять висновки й обіцяють більше не робити шкоди, – Лія була приємно здивована вчинком улюбленого учня-розбишаки, який однаково взяв провину на себе, не видав слабшого, хоч і старшого брата Вітю. – Дівчатка, беріть собі то на замітку, – звернулася чомусь до всіх крикливих школярок. – Ніхто нікому не повинен завдавати шкоди. Ні дівчатка хлопцям, ні хлопчики дівчаткам. Бо всі хочуть бути усміхненими, радісними і щасливими, правда ж?

– Та-а-а-а-ак, – розлігся класом неймовірний галас.

І навіть Вітя Вілкул, котрий поникло, як завше, сидів сам за партою, бо мало коли долучався до гурту, нині з усіма іншими школярами широко розкрив свого заслиненого рота й упевнено вигукнув: «Так!»

2

Віктора вдома нема, Лія це відчула, тільки-но запримітила зачинені двері сусідньої квартири. З ним вхідні двері хоч теж не були розпанахані повсякчас, але, якщо й зачинялися, то виглядали по-іншому. Зараз вони заблимали на Лію пусткою. І цей їхній вигляд став для неї нестерпно гнітючим.

На душі зашкребли коти.

Мія була вдома. Її чорні штиблети, як часто сама вона називала свою шкіряну лаковану обувку, стояли при вході.

Лія роззуватися не поспішила. Обперлася об холодну коридорну стіну, надумала віддихатися й заспокоїтися.

– Хочу тобі дещо сказати, – менша близнючка вийшла з кімнати. На ній була чорна атласна чоловіча сорочка й темні із сірим тертям джинси.

Красуня, що й казати! Ластівка! Щоправда, цей ядучий блиск чорного атласу, як у розпеченої на асфальті смоли, дещо аж навіть відлякував.

– Десь була? – зауваживши гарні вбори, запитала сестру Лія.

– Так, зустрічалася з новими клієнтами, замовниками на фотозйомку, молодятами, – відповіла. І додала: – Сказали, що про мене вже багато хто говорить як про класного фотографа… Може, щось більш-менш нормальне й виросло вже з мене? – весело підморгнула, згадуючи дідівські вислови.

– Виросло, аякже, – спокійно, але й добродушно відреагувала Лія. – Щоб із такої розумниці та не виросло, – додала веселіше. Вона зраділа за сестру, хоч і морочилася власними думками.

– Дулі горобцям вже точно не даватиму, – резюмувала сестра, розсміявшись.

– Не даватимеш, – підтвердила Лія, і собі усміхнувшись. – Зараз я перевдягнуся й поставлю воду на чай, то поговоримо, – додала й зачинила двері спальні.

Сіла хутко за стіл, відкрила щоденник і так само поспіхом написала:

Не хочу більше сумніватися й роздумувати, ким добре почуватися «іноді» жінці.

Тишею? Водою? Чи вечірньою порою?

Артисткою? Чи чиєюсь звичкою?…

Хоч би ким хотіла почуватися жінка «іноді», нехай «завжди» вона буде коханою.

Не «іноді», і не «мабуть».

Якби…

Кожна жінка хай завжди зостається

не вчителькою,

не директоркою,

не прибиральницею,

не фотографом,

а

просто-жінкою,

яку

кохають.

Він поїхав. Так, він поїхав. Так само мовчки, як ти сьогодні пішла від нього вранці. Так само не попрощавшись. Але ти однаково йому вдячна за те, що між вами було. Бо воно, те, що між вами було, виявилося потрібним насамперед тобі, щоб зрозуміти: заміж за Бурду ти йти не можеш. «Бо ніхто не народжується для нещастя». І він теж.

Мія, певно, сама закип’ятила воду, бо з кухні задзеленчало чашками.

«Де Мія, там гамір і шум», – усміхнулася старшунка. Піймалася на думці, що раніше ця вдача в сестрі її трохи дратувала, а тепер ні. Бо хіба вона винна, що такою вродилася? Люди народжуються ще й не такими…

– Я дещо прочитала в чорному зошиті, – почала Мія, сівши за стіл із чашкою, повною світлого трав’яного чаю.

– Я теж, – не стала приховувати правди Лія.

– Думаю, ми могли б пошукати родичів, вони в нас, певно, є, – додала менша з близнючок.

– Теж так думаю, ластівко, – усміхнулася сестра.

– Софії поки нічого не казатимемо, вона в такому стані…

– Так, їй поки не треба казати.

– Як ми можемо це зробити, є думки? – Мія супроти сестри була активнішою і балакучішою. – Просто поїхати в село на Волинь, де народилися дід і баба?

– А як інакше? Думаю, так і треба зробити.

– Але ти ж не покинеш школу.

– Так, не покину, – Лія не могла позбутися нав’язливих думок про те, що може не побачити більше Віктора, що він може більше не приїхати.

– Ліє, – завовтузилася на кріслі менша близнючка, – він повернеться, не переживай, – зненацька запевнила сестру, ніби прочитала її думки.

«Ну, так, не були б ми близнючками», – Лія любляче глянула на сестру.

– Думаєш? – перепитала.

– Впевнена! – бадьоро відповіла Мія. – Ти ліпше скажи, що вирішила робити зі своїм заміжжям?! – широко розкрила зелені «відьомські» очі.

– Вирішила, що його не буде, – вразила саму себе скороспішною правдою Лія. Так, ніби в думках ці слова звучали інакше, значно м’якше, не так категорично й сміливо.

– Але ж ти так хотіла цього заміжжя заради материнства і діток, – чомусь зажурено зітхнула веремія.

– Я не маю права робити чоловіка нещасним. Навіть якщо він старший за мене на двадцять років.

– Слухай, я тебе прошу! – аж скрикнула Мія. – Оце так сказонула! А я вирішила, що нарешті, в коі-то вєкі, моя сестра-близнючка Лія, моя люба руда бестія подумала про себе й наважилася зробити щось для себе, з власного бажання! А вона знову думає про когось! Нащо їй думати про себе?! – дівчина не ховала гніву. – Ти про себе, скажи, подумала? Подумала, що сама з ним будеш нещасною?! – спитала прямо.

Лія навзаєм не нагнівалася на сестру, навпаки була вдячна за її відвертість і прямоту.

– Мені здається, я просто не навчена думати про себе, – зізналася. – Раніше постійно думала, як догодити дідові й бабі, як не одержати погану оцінку, потім, як вступити в універ, як нікого не розчарувати й не підставити… Зараз у школі думаю про дітей, як їх чогось навчити, щоб потім, коли виростуть, хоч іноді їм було легше, ніж було нам. А коли вдома, то думаю про уроки, про педради, про батьківські збори… а ще про тебе й про Софію думаю… До речі, мені здається, у них із Семеном щось не ладиться, нам треба дізнатися, що саме…

– Дізнаємося і не дамо сестру ображати, – відповіла бойова Мія. – Я сама помітила, що Софія була сумна, коли приїжджала… Просто всі ці замовлення звалилися на купу, не встигаю й виспатися, – виправдалася.

– Якби щось аж дуже погане, то вона би зателефонувала й сказала, – взялася заспокоювати себе й сестру Лія. – А сварки ясно, що якісь є, як у кожній сім’ї.

– Не знаю, як можна посваритися з нашою Софією, таких терплячих людей у житті не зустрічала…

– А баба Устя?

– Баба Устя терпіла, але часто не мовчала, через що од діда й діставалося. А Софія умудряється, хай там що, а нікому на рожен не влізти. Звідки в неї стільки терпіння і мудрості, не уявляю.

– Так, ми всі справді набагато різкіші й балакучіші за неї, – погодилася Лія.

За хвилину:

– Ластівко, мені здається, я потроху почала змінюватися, – мовила невпевнено «вчителиця».

– Що ти маєш на увазі? – Мія голосно сьорбнула пахучого чаю.

– Буквально на днях я почала робити дещо не за звичкою, не за правилами, те, чого раніше собі не дозволяла. Тобто я справді почала робити щось для себе, те, чого мені самій найбільше захотілося. І, знаєш, Міє, я зрозуміла, як же це, холєра, приємно – зробити щось для себе! – натхненно зізналася старшунка.

– Ну, от, недаремно ти не поночувала вдома останні ночі, – зайшлася сміхом вересклива близнючка.


А за два дні, надвечір п’ятниці, у двері знову постукали. І то знову був Віктор. Сказав, що Айдер, тобто Чорний, цих вихідних відзначатиме день народження і запрошує всіх на Волинь. Завтра вранці Віктор машиною вирушатиме в дорогу й просить, аби Лія з Мією вже о сьомій були напоготові.

І вони, як на диво, беззаперечно послухалися свого сусіда, ніби був він самим Гордієм Васильовичем Маковієм, завсідним строгим і вимогливим учителем передусім своїх онучок.

3

Мія і собі примовкла на цьому шматку дороги. Досі стрекотала, щебетала, торохтіла й реготала понад три з половиною сотні кілометрів, аж поки прочитала величезний напис «Волинська область». Щось дивне й таємниче підкрутило краник її невгамовного словесного потоку й стишило емоційний шквал і запал. Вона обернулася до вікна й почала уважно роздивлятися довколишні пейзажі.

Точнісінько, як зробила Лія. Щоправда, вона за всю дорогу промовила до компанії, з якою їхала (а це сестра і Віктор), хіба кілька слів, та й то вони стосувалися шкільних подій і учнівських катавасій. Просто вона отримувала величезне задоволення вже від того, що їде в машині поруч із коханим чоловіком.

А допіру сестри на пару робили одне – роздивлялися Волинь, землю їхніх діда Гордія та баби Устини, котру рідні так любили, але спочити у якій не наважилися. Бо земля, як і жінка, потребує уваги. Бо земля, як і любов, забуття не пробачає.

Лія відчула, що на якусь частку секунди її тілом прокотилася сильна хвиля напруги, а відтак в одну мить од самісіньких пальців на ногах і до кінчиків волосся її тіло затерпнуло, ніби зовні хтось защемив його велетенськими щипцями й різко відпустив. Що це було, дівчина не зрозуміла, але впевнилася, що подібну дріж і заціпеніння відчула і її сестра-близнючка.

Нині дівчата знову були вбрані по-різному: Лія в улюблене довге, до п’ят, синє суконне плаття з червоним візерунком по краях та на поясі й накинуте на плечі цинамонове «строге» пончо. Мія теж у залюблений довгий шкіряний чорний плащ, а ще, як на неї, святкову темно-вишневу в’язану сукню з овальним декольте і приталену до самих гомілок. Утім, зовнішньої схожості сестрам і тепер не бракувало, попри те, що старша на сорок хвилин, як завжди, зібрала волосся й виклала в розтріпану грайливу високу зачіску, а молодша свої золотаво-рудаві кучері розкидала по акуратних і тендітних плечах.

Тим часом внутрішньо вони чулися зараз однаково. Однаково дивно. Так, ніби втрапили в рідну, давно знайому, але міцно забуту місцину й вишукували будь-який предмет, колір, голос чи натяк, аби згадати все.

Зрідка в Ліїній пам’яті зринав єдиний фрагмент із її далекого неприграддівського дитинства. Вона стояла босоніж у прохолодній веранді чи іншому приміщенні з подрібненими на маленькі віконця рамами на півстіни й плакала над чорно-білою світлиною своєї матері Марії. Тоді, десь півторарічною дитиною, вона знала, що мама кудись поїхала, її довго немає, тому за нею стало нестерпно тужно. Фото було маленьким, обличчя мами – красивим і чітким, із розпливчатим затемненням довкола. Але раптом до Лії підійшла строга жінка й відібрала фотографію, голосно накричавши й відпровадивши до хати. Хто це був і що це було?… Лія пригадувала чітко одне – хоча зовсім маленькою була, та вже відчувала велику любов до мами й тугу за нею. Ці відчуття врешті перетворилися на звичні, довговічні…

У Мії теж був спогад про незнане, далеке й ледь згадуване доприграддівське життя. Вона, малий карапуз і товстуля, вбрана в одну лише майчину, що не приховувала голої дупчини, взула мамині шльопанці на височезних каблуках і вийшла на асфальтовану дорогу, бо там її обувка неймовірно цікаво й гучно цокала. Але тупцяла так дорогою, де час від часу проїжджали справжні великі машини, вона недовго, бо якась сердита тьотя вибігла й забрала її з криком до хати…

Знов-таки на якусь мить Лії здалося, що дерева на Волині справді зеленіші од тих, поміж яких вона жила в Приградді, – те, що зауважив якось у розмові Віктор. І небо видалося тут значно ближчим і яскравішим, по-справжньому голубим.

Вони проїхали містечко Ковель із повільними вантажівками на вузьких дорогах та частими велосипедистами, потім, на великому перехресті, повернули наліво й через трохи Віктор зупинився. Сказав, що має щось цікаве показати. Виявилося, біля самісінької дороги тут росте надзвичайно красиве, розкішне й дивовижне дерево – чорнокора береза. Спершу дівчата й не зрозуміли, що то берізка: темний однотонний стовбур геть збив їх із пантелику. Але табличка з написом «Береза чорна – ботанічна пам’ятка природи» все розставила по місцях.

– То дуже світлолюбна й теплолюбна рослина, – повідав дівчатам Віктор. – Рідкісне дерево не тільки для Волині, а й для цілої України. Воно росте переважно в Штатах, на високих берегах, сирих піщаних ґрунтах. Як і з’явилося тут? – усміхнувся, залюблено дивлячись на золоту красуню, огороджену зеленим парканом. – Якби не табличка, ніхто з проїжджих і не здогадувався б, що то за рідкісне дерево тут виросло, – підійшов до берізки, погладив по чорній корі. – Колись індіанці брали сік із такої берези, робили солодкий сироп, а коли було сутужно й голодно, їли внутрішню кору, – вернувся до сестер.

Ті стояли так, ніби самі на якийсь час одеревіли. Їх не просто вразила побачена чорнобока рослина, а, вийшовши з автівки й ступивши на землю, дівчата вкотре відчули, як їхнім тілом шугонув непояснимий різкий струм.

Врешті Лія не стрималася, сіла просто на траву. Закрила очі й поклала долоні на землю. Їй здалося: щось торкнулося її рук, щось заштурхало з глибини, застугоніло. Соромно було сказати про це вголос, але Лії здалося, що нині вона почула чиєсь серцебиття, навіть дихання, ворушіння. Так, ніби торкалася чийогось вагітного багатомісячною дитинкою живота…

Так і є, вирішила Лія, її малосиле дівоче серце забилося нині в унісон із великим, потужним, безкінечним серцем рідної батьківської землі, котра до Лії про щось заговорила… Як море колись давно. Згодом Лія додумається, що воно попереджало про тісний нерозривний зв’язок із Кримом сестри-близнючки Мії… А що повідає Лії волинська земля?

Невже таємниці родинні розкриє?

Так.

Дівчина ясно відчула, що так.

Ця земля її зустріла з радістю.

Бо не Лія її покидала…

Мія тим часом заслухалася тутешніми шумами. Такі неоднозначні й стоголосі, вони розходилися довколишніми полями і шляхами, мовби вічно вільні й удоволені птахи, то стелилися низько над землею, голублячи крильми різнотрав’я, то звивалися високо в небі, заграючи з неугавним вітриськом… Мія слухала ті шалені звучання, ніби чудесні хороводи й піснеспіви, силкувалася впіймати добрим слухом бодай найвиразніші нотки, але губила їх ураз, ловила хутко інші, котрі так само миттю зникали й переливалися на нові, досі нечувані, магічні.

Дівчині тут сподобалося. Бо дихалося по-новому – не так стабільно однаково, як у Приградді, не так повносило і вільно, як у Криму, але заспокійливо, навіть заколисуюче, мов у бабиній люльці. Мія справді відчула себе зовсім малою, тільки-но ступила на цю землю…

Удома ти завше почуваєшся дитиною – чи тобі три літа, чи всі тридцять.


Айдер жив у тітки Ганни Деревій, котра є, як хутко з’ясували сестри Маковій, рідною Вікторовою матір’ю. Голосна й балакуча жіночка у квітчастому штурмаку вийшла назустріч гостям у накинутому на чистіші вбори пістрявому халаті, не дала й оговтатися після поїздки, лише скерувала, де помити руки, й хутко всадовила всіх за багатий святковий стіл. Якби не це, вона не вспокоїлася б і далі бігала б подвір’ям, знервовано заганяючи всіх до хати, мов дрібне талалайство, – у хлів на ніч на сідала. Коли Віктор сказав про це дівчатам, вони беззаперечно послухалися настирливу, але гостинну господиню.

Лише тоді, коли жінка трохи вгамувалася й усілася за столом, нагадуючи замучену няню в дитячому садочку, першими словами, що промовила трохи тихіше, були:

– Якії ж ви, дівчата, красовиці! – сплеснула при цьому в долоні, скріпивши відтак у кострубате переплетення покручені спрацьовані пальці перед самісіньким своїм дзюбатим носом. – Ох, таки видно, шо із самеї столиці прибули до нас! – допіру покрутила ще й головою. Обличчя жінки було розчервонілим і засмаглим, але тільки-но вона розширювала очі, по боках, біля скронь, з’являлися білі шви глибоких незагорілих зморшок. Ставало ясно, що темних сонцезахисних окулярів ця ґаздиня на поле до роботи не вдягала, як і решта полісянок, тому й засмагала, примружуючи й напружуючи щораз очі на пекучому, а восени й лагідному сонці.

Господар дому, котрий назвався дядьком Льонею, на відміну від дружини, був спокійним, говорив мало й через свою високу худючу статуру скидався, на думку близнючок, на казкового Франкового Журавля з повчальної повідки про нього та хитру «пригощальницю» Лисицю…

– А шо, Айдерку, котра із сестер твоя пасія? – Коли всі пригубили по першій склянці смачнючого виноградного домашнього вина й задзеленчали столовими приборами, господиня завелася знову.

Чорний поперхнувся – у горло втрапила крихта щойно відкушеного хліба.

Дівчата завмерли.

– Мамо, – серйозно мовив Віктор до сміливої, чи то пак нетактовної неньки-господині.

– Ой, то гарненьких мав би діточок, коби побрався з котроюсь, Айдерку, – повела своє невгамовна жінка. – Тільки, хіба схоче тут-ка жити? Не приїде вона з Кийова в село, Айдерку, хай навіть у райцентр, де ми поможемо тобі хатинку хоч маленьку збудувати… Чи приїде? То котра з них, синку? – звернулася, посміхаючись, до племінника.

– Тьоть Гань, ну, та… що ви… взагалі, – не знайшов що відповісти такий сміливий без тітки парубок.

– Такі красовиці, а приїхали, не погребували! – мовила далі господиня дому. – Люди як люди, не те шо наша невісточка, пані-всрані, пробачте, один раз за всі десять літ до свекрів зважилася-приїхала, – грізно мовила Ганна Деревій.

– Мамо, – посміхаючись, глянув на неї Віктор.

– Мамо-жмамо, – різко одказала та.

– Внучка ж приїжджає до вас, – нагадав Віктор.

– Внучка приїжджає, – підтвердила вона.

– І добре, – приязно глянув на матір Віктор. – Нащо вам іще хтось?

– Добре-добре, та недобре! Бреши не бреши, а мати всьо бачить і всьо чує серцем! Прошу-молю, покинь її нарешті, од дитини не одказуйся, але й себе геть під ноги не клади, топтатися отак-о по свему м’якому характеру не давай, – затим жінка скривилася так, ніби синову мармизку вдавала. – Нє, як це він із сім’ї піде! То не по-нашенському, так не по-волинському! Та нашо тобі тиї волинськії закони, як ти нещасний геть зусім! – зарюмсала, дістала рушник із приполу, неоковирно обтерлася.

– На кому женився, з тим і живе, – захистив сина батько. – Ти йому її не вибирала.

– А те, шо вона гуляє, то хай так і буде?! – скипіла господиня. – Хай дальше терпить?!

– Мамо, ви ж самі казали, що як женишся, то раз на все життя, що розвод – то тільки через ваш труп, що перша жінка – від Бога, друга – від людей, а третя – від чорта. Чи то не ви так казали? – син ущипнув матір нагадуванням.

– Казала, бо так думала й вважала, – не відмовилася від своїх слів господиня. – Мати хоче як лучче. Я думала, що то ти десь колись захочеш в гречку вскочити, того так і сказала, попередила, так би мовити.

Тепер поперхнулася Лія. Закашлялася так, що Айдер мусив швидко налити й піднести їй мінеральної води, а сестра Мія – постукати по спині.

– А вийшло, що то не ти, а вона в гречку скаче повсякчас. – Скинулося на те, що поки пані Ганна не виговориться, вона не примовкне й говорити про наболіле не перестане. – Бо ти в неї – не перший, ти в неї – непонятно який…

– Другий, – конкретизував син.

– Другий-другий, може, з десятий, ото в це я повірю! – укотре нервово скрикнула. – Сихоч[50] ти, Айдере, не женися на розведьонці! Сихоч ти знайди молоду і чесну дівчину! – махнула кулаком до племінника.

– А розведьонки, то що – не люди, тітко? – вирішив і собі вирізнитися сміливістю Чорний.

– Знать їх не хочу! Хай вони собі живуть, де хочуть, як хочуть і з ким хочуть, тільки в нашу родину їм дорога заказана! Хай вони до нас і носа не сунуть! – відказала на те пані Ганна. – Од них однії біди! Бо коли раз розвелася, то й другий раз розведеться, а мо’, третій і четвертий! А тобі страдай, як оно Віті!

– Я не страдаю, мамо, – так, ніби між іншим, зауважив син.

– Вітю, я життя прожила, ти думаєш, я не знаю, що таке людське щастя?

– І що таке людське щастя, мамо? – спокійно поцікавився син. Він так і не втратив рівноваги ні на мить.

«Оце так нерви!» – подумала Мія.

Лія тільки тихо пережовувала святкові й дуже ситні смаколики.

– Знайти другу половинку, створити міцну сім’ю, народити й виростити в здоров’ї славних дітей – ото і є для людини щастя, – відповіла.

– Мамо, у хаті гості, може, ми з ними ще про щось поговоримо? – запропонував Віктор.

– Тож сі гості – то твої товаришки, я так розумію, то хіба вони не знають, яка в тебе доля, який ти нещасний?! – відреагувала на синову пропозицію невгамовна матір.

– Мамо, чого ви вирішили, що я нещасний? – глянув на неньку Віктор, сміючись. Так, ніби знущався над рідною людиною, але насправді він таким був: непорушним і міцним.

Ганна тим часом геть не зрозуміла синового запитання і безпричинного задоволення. Глянула на нього пильно, а врешті знайшлася:

– А то ще скажи, що щасливий?! – не діждавши відповіді, так само уважно роздивившись гостей, зокрема близнючок, перепитала: – Щасливий, сину? – В очах жінки зблиснула іскринка чи то надії, чи звичайної жіночої або й материнської цікавості.

– Щасливий, – відказав Віктор, кладучи до рота чергову порцію овочевого салату.

– З ким, синочку? – нахилилася над столом, утупилася йому в очі.

– Ні «з ким», мамо, а просто щасливий.

– О, так не буває, – лупонула виделкою по столу розгнівана мати.

– Буває, мамо, – любляче відказав син. – Різне буває щастя, мамочко… Не тільки те, про що кажете ви, робить людину щасливою, – глянув ніжно на матір.

– Не хочу слухати! – махнула вкотре рукою, відвернула від сина погляд. – Говориш якимись своїми загадками-непонятками…

– Вам, тьотю, тре’ казати тільки те, шо хочете чути, пра’? – моргнув злегка захмелілий Айдер.

Жінка змовчала, вдаючи добрий апетит.

– А тепер-ка, дивися, Ганю, – нарешті втрутився в розмову дядько Льоня. – Твоя молодша сестра Тетяна, нині покійна, Царство їй Небесне, вийшла заміж по любові за Петра Олещука, і що, скажи, мала, як жила в сім’ї?

– То що зробиш, як бідоласі такий паскуда попався, – жінка облишила їсти, обтерлася серветкою.

– І тепер-ка, дивися, Ганю, – продовжив чоловік, – якби вона тебе послухала, то не вродила би собі сина, й не було би зараз-ки в нас козака Айдера! – змахнув правицею, тримаючи нею виделку з нанизаним шматком індичатини.

– Що ти хоч’ цим сказати? – дещо гнівно спитала мужа Ганна.

– Дорослі люди самі вправі рішати й оприділяти, як їм жити, – роз’яснив.

– Дорослі люди хай шо хочуть, те рішають… А я, як бачу свого сина вічно одиноким і нещасним, то мені, знаєш, як серце за нього болить?! – узялася за своє турботлива ненька.

– Хіба по мені скажеш, що я нещасний? – звернувся до всіх Віктор.

– Не скажеш, – відказав синові батько.

– Старий, мовчи, – різко обернулася до чоловіка Ганна. – Хіба ти відаєш, шо то за щастя таке – бути одному? Та ти би сам без мене й дня не прожив би, пропав би! – виголосила.

Хтось із гостей хихикнув.

– Не вірите? Ану, скажи, Льонько, чи ти без мене не пропав би? – її повіки засіпалися, бо що, як чоловік візьме, та й скаже на загал не те, що вона собі придумала, на що очікує і в чому досі була впевнена стовідсотково?!

Допіру навіть дівчатам стало страшно за пані Ганну. Тільки б її чоловік сказав те, на що вона чекає. Інакше… Ой-ой, із її запалом та характером можна невідь-чого очікувати!

– Не знаю, Ганю, чи пропав би, але без тебе свого життя я вже не уявляю, – обняв дружину господар.

Лія з Мією аж зааплодували такій мудрій відповіді, що влаштувала і дружину, і чоловіка.


Тим часом застілля скоро завершилося, бо Чорний пообіцяв дівчатам звозити їх на Світязь, аби побачили озеро, про яке багато говорили ще в Приградді. Тобто Айдер подав таку ідею, тільки-но гості ступили на поріг. Віктор підхопив її і вже не пригублював алкоголю, бо хто-хто, а іменинник на своєму святі таки має почокатися за своє здоров’я, а він уже потерпить до вечора.

Їхати близнючкам страшенно не хотілося, бо день і так провели в дорозі. Та іншої подібної нагоди побачити «український Байкал» може й не випасти.

Тільки…

Коли дівчата зайшли в найбільшу і найприбранішу в домі кімнату, приготовлену дбайливою і завбачливою господинею спеціально для ночівлі нових гостей, аби перевдягнутися в зручніші, як для озера, вбори, то в самісінькому її центрі, посеред двох великих вікон, помітили чималу картину з намальованими квітами маку, від яких погляди відвести було годі.

Лія сіла, чи, радше, впала, на тахту навпроти.

Мія підійшла до малюнка впритул.

– Ліє, – обернулася до сестри й більш не промовила й слова. Обличчя меншої близнючки, як мало коли, було спантеличеним.

– Там не позначено, чия робота? – за кілька секунд спитала пришиблена побаченим старша близнючка.

Менша покрутила головою, мовляв, ні. Але вона точно знала, як і сестра, що ця робота належить одній і тій же людині, котра є автором картин із маками, що висять на стінах і їхньої червоної кімнати в Приградді.

Мія не забарилася. Вибігла надвір, гукнула господиню. А коли та зайшла в кімнату, дівчина зачинила двері й тихо попросила:

– Будь ласка, скажіть, звідки у вас ця картина.

Пані Ганна не зрозуміла попервах, що від неї хочуть. Узявши руки в боки, вийшла на середину кімнати:

– А шо хіба таке? – серйозно й трохи знервовано запитала.

– Нічого, просто ми теж маємо вдома дуже схожу картину, а хто намалював, не знаємо. А дуже хочемо знати, – знайшлася з роз’ясненнями веремія.

– А, – змахнула обома руками господиня, добряче нагнувшись уперед, видно було, що то так напругу із себе скинула-прогнала. – То тре’ сестру питати, то я в неї взяла, – зізналася.

– А де сестра живе?

– Слухайте, та ж побудьте в мене, а то жди вас жди, готовся-готовся, а вони вже хочуть куди-ся їхати! – заквоктала своє літня жінка.

– Та, ні, ми тільки про те кажемо, що хотіли би у вашої сестри запитати, чи знає вона, хто намалював ці картини, і все! – відказала на те молодша близнючка.

Лія тим часом узялася уважно дивитися то на тітку Ганну, то на розчепірені пащеки яскравих і таких знайомих диких маків.

– Та знає, ясно, шо Санька знає, – відповіла на те пані Ганна. – Вона за мене на десять літ старша, то багато всього знає… Даже мені називала, як тую художницю було звати, але я не запам’ятала, нема вже доброї пам’яти, одсихає з віком, як і розум, – зайшлася пискливим сміхом. – Вона вмерла давним-давно, та художниця, а картини зосталися. Шось таке, наче сирота при живих батьках була… з дідом одним жила… даже замуж будь-то би вийшла… дитину вродила… Але розсипалася тая родина, як висохлий пуп’ях[51] од цвитка, розлетілася в пил, як насіннє з того-таки пуп’яха, – потеребила трьома пальцями, ніби дійсно відбирала насіння од квіткового пуп’янка. – Тепер десь у інших краях сіється-плодиться… Шось таке, наче баба там вельми пуста була, не давала сходитися синові з матір’ю теї художниці, – продовжила, знову приставивши сухі кулаки до боків. – Але вони наче все рівно зійшлися, втекли кудись, виїхали десь далеко, чи то в Кийов, чи то ше дальше… Але, кажуть, щєстя великого так і не нажили, бо тая злая баба і їх, дітей своїх, прокляла, і рідних онучок, шо то одна з них художницею була й молодою вмерла… То тре’ буде в Саньки розпитати. Як схочете, заїдете завтра, але то не по дорозі до Кийова, то муситимете звернути од траси, десь кілометрів із шістдисєт у сторону од’їхати… Ну, збирайтеся, – вийшла за поріг, – бо зараз-ки хлопці сваритимуть мене, що знову вуха вам заговорюю, – зачинила двері.

4

«Де ще знайти таку красу, мов у казці, намальовану», – лунало з Вікторового приймача, то співали «Пісню про Волинь» місцеві улюбленці, талановиті й самобутні артисти Волинського народного хору. Близнючки не вперше чули цей неповторний спів, не раз ходили з дідом-бабою на концерти знаних в Україні волинян, коли ті приїжджали на гастролі до Києва.

Коли заїжджали в село з однойменною назвою Світязь, надворі почало темніти. Айдер похвалився, що попередньо зателефонував до друзів і домовився про непоганий нічліг. Загалом, як запримітили дівчата, тут ледь не біля кожного сільського будинку було зведено або акуратний котеджик, або продовгуваті з частими дверима дощані приміщення, що нагадували вантажний потяг, або просто стояли залізні вагони, котрі господарі облаштували під готельні номери й здавали відпочивальникам та постійним візитерам за чималу платню.

– Тут завжди море туристів і охочих відпочити, – зауважив Чорний. – Літом постійно бракує місць. Деякі світязяни на гарячий час відпусток навіть покидають свої домівки, здають їх курортникам, а самі йдуть жити в літні кухні… От вам і зелений туризм! Живі гроші!

Дерев’яний будиночок, у якому вони зупинилися, справді виявився чепурним – двоповерховим, із світлою вітальнею, просторою кухнею, кількома спальними кімнатами й душем. Хоча й стояв на самому кінці села, скидаючись здалеку на хижку на курячих лапках із давнього мультика. Втім, це аж ніяк не завадило «київським гостям», бо вони мали, як висловився Чорний, «свої колеса і свого водія». А Віктор направду був непристрасний до алкоголю. Навіть у день народження доброго друга й брата ніяк не хтів випивати.

– То ще нам повезло, що вже осінь, що тут набагато менше люду, ніж літом, – пояснив добрий «улов» із житлом усезнаючий Айдер. – Літом тут не пробитися…

Славнозвісне озеро вразило дівчат передусім чистою водою та багатометровою мілкотою. Вони зайшли, здавалося, ледь не до середини озера, а води однаково було їм по коліна.

«Чудова купеля для діток, – вихопилася думка в Лії. – Не переживаєш, що далеко й глибоко забредуть».

До того ж вода в озері була настільки прозорою, що виднівся колір піску, черепашок та риби на тій-таки «майже середині» Світязю. Хлопці запевнили, що так само видно власні стопи, мов за склом, коли заходиш у воду по шию…

Лія вирішила скупатися. Вода була її стихією, а холоду вона боялася мало. Страшнішою для Лії змалку була спека. Цим вона вдалася в бабу Устю, котра за жаркої погоди завше хворіла через підвищений тиск і майже не виходила на вулицю, так боялася ударів пекучого сонця.

Мія зосталася на березі. Оскільки для повноцінного купання на більшій, ніж по коліна глибині, треба було зайти від берега далеко-далеко, її окриків та гукань до сестри стало практично не чути. Цій дівчині плюхкатися у воді ніколи не було цікаво, Мія воду любила хіба слухати…

Але тепер, що Лія в тихій кришталевій воді, то Мія на малолюдному, та все ж гамірному березі, одночасно думали про одне і те ж – про картину, яку побачили на стіні у Вікторової матері. Знак, що трапився їм не просто так. Однозначно для чогось. Завтра вони обов’язково попросять Віктора завезти їх до тітки Саньки. Завтра може багато чого змінити у їхньому житті. І дівчата до цього готові.

Кожна із сестер Маковій уже дійшла висновку, що втомилася боятися змін, щось почати робити по-новому, по-іншому, не так, як звикла, бо саме це не дає ступити кроку вперед, не дає рухатися і хоч трохи змінювати власне життя на таке, що влаштовуватиме насамперед її. Справді. Навіть якщо не на краще, то на таке, якого хоче саме вона, Лія чи Мія, а не будь-хто інший.

Кожна зрозуміла це остаточно за різних обставин, але приблизно в однаковий час.

Лія – коли побачила замкнені на ключ двері сусідської спорожнілої квартири, Вікторової тимчасової відпочивальні, коли збагнула, що його там нема, вона відчула, що гіршого для неї бути не може, що над усе вона хоче, аби він був із нею: чи то за стіною суміжної квартири, чи за дорогою біля річки з фотоапаратом або вудкою, чи навіть за містом із донькою, або й за роботою в інших країнах… Але щоб вона відчувала його присутність, що він із нею. Так буває, виснувала врешті. Коли людина живе в серці, це вже – вона з тобою. І ти не є самотнім. Так, як було з матір’ю Марією, яку вона із сестрами, попри все, любила. Навіть якщо Віктор не житиме з нею, не приїжджатиме, навіть якщо вони перестануть бачитися… Вона щаслива, бо він у неї є, бо він – із нею. Вона – не сама.

Цього рішення ніколи не підтримали б ні баба Устя, ні дід Гордій. Але вперше Лія ладна не зважувати на ймовірну думку рідних, уперше вона вирішить щось сама й заради себе.

А Мія – коли грала в гру «Попільниця» й почула відповіді Айдера Чорного, вона зрозуміла тоді: так, він симпатичний, навіть вродливий і показний, має освіту, роботу й добрий смак до вдягання. Він би сподобався діду Гордію і бабі Усті, вони дуже зраділи б, якби Мія вийшла саме за такого молодого й перспективного юриста. Але вона також зрозуміла, що ліпше ні з ким, аніж із тим, із ким їй нецікаво. Сьогодні вона скаже про це Чорному. Вони не можуть бути разом.

Ще одна думка стала навідувати Мію віднедавна. Вона, очевидно, зважиться ще й на такий крок – виїде з Приграддя й оселиться там, де почувається найбільш гармонійно. Але про це вона скаже сестрам згодом, коли всі про все дізнаються й нарешті заживуть із правдою, хай би якою вона була. І заспокояться, звільнившись од важкості незнання. Бо дізнатися правду – це ще й відпустити її, очиститися для нових пережитків і досвідів. І кожна з її сестер нарешті почне жити своє, а не розписане колись завбачливими предками, життя.

«Дорослі люди самі вправі рішати й оприділяти, як їм жити», – навіть полісянин дядько Льоня це знає.


Дещо поодалік Мія запримітила білосніжних довгошиїх птахів, тож, не роздумуючи, попрямувала до них, долаючи високу нетоптану траву й густіші зарослі. Довжелезний берег Світязю був закутаний у траву, але місцями ясніли чималі клапті піску, цілковито сходжені, чи то пак вилежані любителями озерної довготривалої засмаги. Щоправда, там, куди направлялися допіру лебеді, росли дерева й височів очерет. Дівчина мала в торбі півхлібини й утішилася, що послухалася світязьку господиню, яка, вручаючи їм ключі від будинку, попередила, чи радше довела до відома, що на озері досі живуть і припливають до берега лебеді.

Там уже хтось був, про що засвідчили тихі голоси. Але Мія наміру погодувати білих красенів не змінила.

На березі, обнявшись, сиділа пара закоханих, а може, навіть подружжя.

Мія підійшла ближче, вмостилася навпроти.

«Гуль-гуль-гуль», – покликав птахів молодик.

Мія звернула увагу на його дещо незвичну, навіть екзотичну, як для цих країв, вузькооку й виразну чорноброву зовнішність. Не калмик, не японець, а от кримським татарином був цілком імовірно, поміркувала Мія.

Тим часом дівчина його була блондинкою, «з наших».

«Дурепа, я знову ділю людей на своїх і чужих, наших і не наших!» – посварила себе руда веремія.

Білокрила красива й горда пара, наче два граційні вишукані кораблі, трималася запланованого курсу із середини озера до його берега.

– Того року жив у нас тут лебідь-одинак Артем, – заговорив до Мії незнайомець.

Вона приємно здивувалася і прислухалася.

– Лишився на озері навіть зимувати, – додав хлопець. – Був улюбленцем дітвори та й усіх птахолюбів! – улесливо всміхнувся. – Бачити лебедя на снігу було дуже незвично, але то справді красиве видовище…

Як же їй подобається такий тип чоловіків!

Ох, невиправна ти, Міє-вереміє!

– Кожного дня він граціозно так походжав засніженим берегом, хапав із рук їжу, а ночувати літав десь у хащі, може, й на острів, бо там багато дерев і водойми навіть зимою геть зовсім не замерзають.

– Класно, – відреагувала «киянка».

Дівчина говіркого парубка і далі сиділа у його обіймах, не рухаючись і не говорячи.

– А ото недавно Артем зник, – у голосі красунчика з’явилися нотки хвилювання. – У Світязі кажуть, що лебедя вбили… Є тут у нас, у сусідньому селі, один браконьєр, що має совість ласувати лебедятиною.

– Який жах! – занепокоїлася Мія.

– Так. Нині вже не така дика природа, як дикі люди, – відказав співрозмовник. – Не дістали ще його відповідні служби, щоб йому!.. А ця сімейка давненько в нас, – кивнув на «корабликів». – Он як лебедята підросли! – щиро зрадів оповідач, забачивши на обрії ще й сіреньких малюків.

Мія справді за якусь мить відволіклася від цікавого оповідача й захопилася тим, як лебiдь узявся захищати свою даму серця, помітивши людей, а та своєю чергою не переставала опікуватися четвіркою дитинчат, підсовуючи до них якнайближче дзьобом корм.

– До речі, лебеді, на відміну від інших птахів, ще й вельми дужі, – додав смаглявий світязянин. – Ударом крила самець може переламати людині руку!

– Ого-го! – неабияк зчудувалася Мія. – Ви перевіряли? – засміялася.

– Ні, – відповів він усмішкою навзаєм, – тесть розказував, що бачив таке сам, на власні очі…

– Ясно, – почала швидше відламувати хліб веремія і кидати звеселілим птахам. «Отже, вони одружені, що й не треба було доводити», – виснувала. І водночас пересвідчилася, що то не лише в піснях люди оспівали лебедину вірність і склали про неї легенди, що нині вона так само на власні очі бачила, як ці прекрасні птахи ставляться одне до одного, як уважний і ніжний лебідь горнеться до коханої і захоплюється її красою…

Як, загалом, і ті двоє, що сидять навпроти.

– А ще трапилася в нас тут, позаторік, здається, лебедина драма, – продовжив балакучий красунчик. – Свідками її стало багато світязян. Я теж те все бачив… Тоді лебідка, видно, не прорахувала, злетіла, як виявилося, занизько, заплуталася в електричних дротах і, вражена струмом вельми високої напруги, зразу впала каменем на землю. А лебідь… Він уже далеко не полетів. Трохи покружляв над місцем біди і, склавши крила, безстрашно впав на асфальтовану дорогу… Я сам думав, що то казки про лебедину вірність розказують, аж поки не переконався, що то правда. Буває, самець відмовляється від їжі тільки тому, що його пара хворіє і не торкається корму, хоч як ми старалися б і кидали б той корм йому під самий дзьоб. А він і з місця не рушить, коли вона не їсть, – молодик притих і квапливо став метати у воду шматочки білої булки.

Аби не проґавити ласого наїдку, птахи тепер навіть вийшли на берег.

І раптом уся трійця годувальників майже одночасно помітила, що в лебідки на одній лапі металеве кільце. Придивилися, а воно з написом «POLAND AС 3626».

– Отакої! Ці птахи прилетіли до вас відпочивати із самої Польщі! – скрикнула Мія.

– Це вони прилетіли своїх малят висиджувати на нашому чистому озері, – мовила врешті дружина молодого мужа. Її голос був слабким, але приємним і дуже ніжним.

Мія чомусь дійшла думки, що вона вагітна й почувається не дуже здоровою.

І ще відчула щиру втіху за цю пару.

Бо кохання буває навіть між цілковито різними людьми, як побачила.

– Е, ні! – заперечив тим часом чорнявий молодик. – Якщо окільцьована тільки самка, то, значиться, десь-то під час перельоту з теплих країв у Польщу вона зустріла поліського парубка, закохалася й спарувалася з ним, – чоловік широко усміхнувся. – Кордони не є перепоною ні для людського, ні для пташиного кохання, – додав.

Мія не стрималася:

– А звідки ви, якщо не секрет? – запитала.

– Дружина звідси, а я з Криму, із села Біла Скеля, може, чули?

То було щось неймовірне.

– Так, чула, навіть була там, – зізналася «киянка».


Чорний після купання пішов шукати Мію. Хоча сьогодні відчув остаточно – не завоювати йому руду бестію з Києва, не піддається вона на його виверти. Ну, тоді хоч поговорить іще один вечір. Ні – то ні. Він проти її волі й проти своєї долі не попре.


Віктор, закутавши Лію в махрове простирадло, сів на березі поруч. Нині вони разом узялися спостерігати за швидкоплинним заходом сонця. Сонце ж, якщо спостерігати за ним, старається якомога повільніше ховатися за небокрай.

– Певно, я мав би тобі щось сказати, – Віктор порушив тишу першим. – Після того, що між нами було, я мав би на щось зважитися, чимось тебе обнадіяти або, навпаки, розставити крапки над «і»…

Лія до такої розмови не була готова. До того ж інтонація, з якою Віктор її розпочав, свідчила про розв’язку якраз невтішну.

Так, насправді вона би дуже хотіла почути, що він хоче бути з нею, що з’ясує всі сімейні питання і приїде до Лії, і зостанеться з нею. Але жінці мало слів. Із вчинків вона зчитує значно більше. Навіть якби зараз Віктор їй щось пообіцяв, вона відчувала інакше. Цей чоловік, що сидить поруч із нею, хоче вона того чи ні, мовби справжній вітрисько: сьогодні – тут, а завтра – деінде. І вона або прийме його таким, або відпустить і вже не впіймає ні на день, ні на ніч, ні на кілька годин чи хвилин із секундами.

– Не треба нічого казати й обіцяти, – відповіла.

Він ще міцніше обійняв її.

– Просто я сам іще не знаю, чого хочу, ще не визначився остаточно, – додав.

Лії було добре зараз попри те, що він сказав. Вона ще більше до нього притулилася й відчула себе клубком намоклих і важких ниток, із яких потрібно витиснути всеньку воду й висушити їх на сонці. Зі своєю душею вона має проробити ще велику й нелегку роботу! Але вона до цього готова.

– Просто будь, Вікторе, просто про мене пам’ятай, – попросила. Бо коли чоловік думає про жінку і згадує її, вона це відчуває. І часто їй цього достатньо.


А потім, коли вони так само вдвох дивилися на місячну вузьку стежку, що виразно пролягла водним плесом, скріплюючи таємничу зазелену оазу посередині Світязю зі стишеним нічним берегом, Лія зрозуміла, що це і є та дорога, що веде до «Острова закоханих», але котру мало хто спроможний відшукати. Дівчина невимовно втішилася й зраділа, бо прямісінько перед собою побачила стежку, яку вона нарешті проклала від свого відкритого серця до світу, і якою, була впевнена, прийшло до неї оте справжнє велике кохання.

Так, коли повернеться в Приграддя, вона обов’язково посадить під своїм вікном явора й липу. І буде в неї власний «Острів кохання», про який колись уже її онуки та правнуки розказуватимуть легенди й надихатимуться ними, і доходитимуть важливих висновків, і зважуватимуться на дивовижні вчинки…

5

– Ой, людоньки, як же крепко ви на Надьку покійну похожі! – зустріла незнайомих дівчат баба Санька і з порогу їх узяла та й приголомшила.

На яку Надьку?

Чому покійну?

– То ви, певно, Маріїні дочки? – поцілила відразу в правду літня жінка. Їй, може, не було й сімдесяти років, але вигляд мала старечий. Скривлена, з добряче відстовбурченим правим плечем, у довгих темнавих лахміттях, такій же гнітючо-сірій хустці, зав’язаній кілька разів довкіл шиї, з товстим кийком, вона вийшла надвір, чалапаючи резиновими чунями, тільки-но зачула приїзд машини. Хоча говірку старушенція, як подумала про неї Мія Маковій, мала, на диво, зв’язну, без заминок, і вже за перші кілька хвилин знайомства встигла похвалитися доброю пам’яттю й недоброю долею.

– Ви знали нашу матір? – поцікавилися дівчата, бо самі свою матір практично не знали.

– Нє, я її не знала, – відказала стара, сідаючи на лавку, поруч із колодязем. Нині тут доцвітали жовтим ранні хризантеми, тож дівчата й собі залюбки повмощувалися біля жінки, вдихаючи добре відчутні квіткові запахи й аромати. – Сядайте-сядайте, – ще й припросила гостей господиня. – У життю[52] ви сюди не приїздили, – зирнула на дівчат. – Хоч ваші матері тут уродилися, я їх ще малими й голопузими помню, – осміхнулася. – Не тре’ вам рідна земля, не тре’ знати, одкіль тєгнуться ваші корені, – похилитала стомленою головою.

– Ми… то не так… ми, – спробувала заперечити Мія.

– Знаю, – відказала на те стара. – Я всьо про вас знаю, хоч би як ховалися і куди втікали, – зненацька старушенція зайшлася дивним скрипучим сміхом. – Раз приїхали, то все вам розкажу, бо вмру, та й всю правду із собою заберу. Так і не знатимете, чиїх ви…

Лія відчула, як страх окутує її плечі, ніби невидима жінка підійшла ззаду й поклала на плечі кусючого козиного кожуха, котрий не грів, а тільки жалив і колов по-осиному.

Мія і собі занервувала, через що взялася гарячково підкопувати сиру землю гостряками своїх незвичних квадратових штиблет.

– Я все про вашу родину знаю, – обтерла обвітрене обличчя кінчиком шерстяної хустки баба Санька. – Ну, може, не геть усе-усе, але багацько-багацько. Тілько не всім то розказувала, бо кому інтересно слухати про когось, кроме як про себе? – закахикала глибоким осміхом знов. – Як рідним до рідних нема діла, то шо за чужих чужаниць казати?

Дівчата почувалися ніби на лаві підсудних, так прикро і соромно їм стало за свою багатолітню нецікавість до родини та свого походження.

– Ваш дід Гордій народився од вельми красивої, але шкодливої жінки Катерини, котра породичалася завдяки чоловіку Василю з вельми талановитою в нашій окрузі фамілією Маковій, – почала свою розповідь старушенція. – Були в сему[53] роді й близнюки, як ото ви. І всі вони вельми розумашними повдавалися! Чи то зугарно вигравали на всяких музичних інструментах, чи то задушевно й голосисто співали – хто по весіллях, а хто й по великих сценах; були такії, шо картини малювали, художниками поставали, або й у школах вчителювали, похвальби од людей і начальства заслуговували, школи новії зводили, або й обувку ремонтували й одежу всяку-різну свеми руками шили… Коротше кажучи, вельми славною була тая родина, шо то на фамілію Маковій. Але де допіру її корені, я не відаю. Розумниї люди в сільськім полі не хотять гребтися, вони по великих городах[54] приживаються, там свеми стають…

Катерина, красовиця з виду, але паскуда в душі, захтіла втрапити в сей рід за всяку ціну, нічим не гребуючи, – далі вела розповідачка. – Ну, й підсипала щось, казали, Василеві у випивку десь на чийомусь весіллі. Й так за него заміж і вийшла. З Гордієм у животі.

Більше дітей у Василя з Катериною не було. Бо шлюб сей протримався мало, пару літ. Василь покинув нелюбу жінку, подався ген у світи, десь туди, де степ і вольні люди оселялися, десь на схід, – замахала зсохлою рукою, – там і осів, додому більше так і не приїхав… Одцуравсь. Як перегодя й син Гордій.

Катерина того стерпіти не могла, поволеньки стала наче дуріти, – баба Санька покрутила вказівником біля скроні. – Чи направду розум утрачала, чи прикидалася, неясно попервах було. Краса до неї ще більше начала прибувати, врода яскравішала й рожевіла… Очі вона мала великі й зелені, кучері – густії, довгії, рижим, аж чернястим[55] на сонцю вони оддавали, а зблизька видно було, що такії темнаві, каштанові… Купалася вона, бувало, у ріці геть голісінька, люди казали, шо не раз теє бачили; співала пісень веселих посеред будня й навіть у піст; у полю, за роботою, вбрана всігди була розхристано, тіла свого білісінького, наче у сметані щораз викупаного, не приховувала ні од кого. Голінки до самих стегон виставляла, то так спудницю закладала аж-ня за пояс, як із ягуд[56] з лісу йшла, а ґудзики на кофтах чи застіжки біля шиї на сорочках ніколи не застібала й не зав’язувала, завсіди розборсаними зоставлєла, вічі чоловічі здаля Катерина до свеї пишної груді прикликала… Так і внадилися до неї мужики, і багато – жонатих. І заповзялися проклинати Катерину інші сільські баби, всякого зла найперше її сину Гордію желати.

А Гордій теж-ка гарним виріс. Статним, струнким, як генде[57] дубочок молодий, личко біле, волоссє густе, як у матері, плечі широкії, тіло міцне, як у батька… Вельми розумним удався, талановитим, як усенька фамілія Маковій, вивчився на вчителя у Львові… Тогди, як він поступав в інститут, ніхто із села більш не поступив – ні сільського голови син, ні голови колхозу, ні дохторовий, лиш Катеринин розумник і вродливець.

То вельми вона тим запишалася! Так заґонорилася, шо з деякими простішими людьми й здоровкатися перестала. Особінно, коли Гордій вернувся додоми й став тут у школі вчителювати. Був тогді їдиний у селі, шо мав отого красного діплома…

І ото через трохи він вельми влюбився в Устину, доньку бідняка і вдівця Костянтина Лозового; у селі його вже потом-ка просто Вітром називали, то онучка таке прозвисько йому придумала. Вольний був чоловічисько. Й другим волю вмів дати… Ну, але нічо’ той чоловічисько не мав, кроме волі, совісті й доброї слави. Його жінка, шо то рано вмерла, теж-ка вчителькою ще за Польщі була. Але того ніхто вже не пам’ятав і не згадував. Він, Костянтин, на фермі конюхом одпрацював, зерна до хати чуть навозив… господарство яке-не-яке завів… Мав шо їсти, але завидним господарем усе одно ніколи не був. Устина, як підросла, то за господиню в тому домі була, все, шо тре’, робила, але теж-ка доброї науки, як іменно тре’ господарку на заздрість другим вести, не мала. Ні в кого було повчитися.

І ото ходила вона в дев’ятий чи то вже в десятий клас, як Гордій Катеринин вчепився до неї не на жарт, і так сильно влюбився. У свою ученицю! – жінка вдарила долонями об коліна і заклекотала чудним сміхом. – На п’єть літ, здається, молодшою за него вона була, – додала.

Дівчата завмерли, так слухали стару жінку.

– А Устина… Вона така нічого, гарна на лице була, а ще мала вельми тонку талію, одиво,[58] у стану, – стара вказала на свій закутаний у лахміття пояс. – А тут-ка, дальше, мала стегенця такі округленькі, ноги не худиї, – стара покрутила покрученими пальцями довкіл власних кострубатих сідниць, – тож хороша була, але не така, щоб, аж як каралєвна, навіть, як ота препаскудна в душі Катерина, бо та то вельми вже вродлива була! Ну, то таке… Коротше кажучи, Устина знала, що з такею матір’ю, як у Гордія, вони ніколи не поженяться.

Катерина, як узнала, до кого син ходить, наказала йому, шоб до Вітрової хати і на крок не наближався! Тоді та вся буча й завертілася, так вона й кунцє не має доси…

Як закончила Устина школу, Гордій поставив матері вопрос руба: або жениться на Устині Лозовій, або кидає матір і переходить у прийми до Костянтина.

Катерина того стерпіти не могла, приказала, що як жениться син на Устині, то вкоротить віку собі і їй.

Так Гордій женивсь на Євці, що жила по-сусідськи з Костянтином Лозовим, донькою комірника, він тоді ще точку[59] мав, бензином і горілкою торгував. Я так думаю, шо тому Гордій саме туди в прийми пушов, шоб до Устини поближче бути.

Але Устина вийшла за Степана Березюка із сусіднього села. Казали люди, тиї, шо бачили й знають, що приїжджав на весіллє Гордій, вивів Степана десь за хлів і так збив, що той у больницю з одбитими почками просто з весілля утрапив. А Устині приказав, шо тільки-но посміє вродити дитину од него, себто од чоловіка Степана, то втопить і дитину, і її саму. Отаке страхіття! Страшна любов, коли її боронять,[60] невідомо на що люди тогді здатниї.

То була вельми прикра історія, у яку втрапило нехотя багацько людей. І то – безневинних. І то – через одну, здавалось би, нерозумну Катерину, котра вертіла світом і судьбою рідного сина, як пес хвостом.

А як вродилася в Гордія з Євкою дитинка нездорова, калічка, з вовчою пащею, то одказалася од неї злая Катерина. Сказала, що моя внука не могла такею вродитися, шо то Євка десь її знайшла… Наказала Гордієві покинути Євку, вернутися додому. І він знов-ка послухався матір, не знайшов другого виходу, зробив, як сказала несамовита Катерина, бо од неї можна було ожидати шо хоч.

І ото якраз у сєй чєс вмер Устинин чоловік Степан. Люди казали, що то Гордієвих рук ще було діло, що то так він тії почки поодбивав на весіллі, то вони йому навіки й відмовили. Отак і не стало молодеї людини.

Устина вернулася додому, у батькову хату, і Гордій знову став неїні[61] пороги оббивати.

Катерина взялася за старе, стала сина всяко-різно одговорювати.

З другого боку, Євка знов мучилася, дитину недужу сама ростила, хтіла, шоб батько хоч чимось помагав.

Не було як жити Устині в селі. Та ще й живіт ріс у неї, як на дріжджах, такий уже великий був, як ходила беременна! То були ше Степанові діти. То так люди казали, тиї, що бачили й знають. Устина в батьковій хаті близнят і вродила, Надійку й Марійку.

Гордій, казали, ходив лісом, вив, як дикий, не своїм голосом, як се сталося, бо так хтів, шоб то його діти були, а не Степанові. Не міг пробачити сего Усті, проклинав її, як упослідну, і любив до нестями водночас.

Отака катавасія!

Катерина-мати слідом за сином ходила й все приказувала, що ти, сину, ще не такий щасливий будеш, ще не на такій красовиці женишся, як ота абияка зрадниця Устя…

Євка, перша його жінка, теж-ка не раз, як із школи Гордій ішов, перепиняла його, проходу не давала, всяко обзивала й наговорювала за те, що до доньки не йде, налякала, що поїде в район, нажалується начальству, й не буде він у школі вчителем захваленим уже ніколи в життю.

Десь тим дівчаткам три ци штири роки було, як нарешті придложив Гордій Устині втекти з ним із села куди-небудь туди, де їх не знайде ні мати Катерина, ні Євка з Варкою-донькою, ніхто на світі; що нарешті спокійно їм пожити дадуть. Бо тут йому – хоч бери і йди в річку топися. Він же од дитини, од Варки-калічки так, наче й не одказувався, але мати Катерина заказала туди до неї дорогу, і всьо тут.

А Устина не могла, знов-ка, покинути батька. Вона до него, як щепка до дерева, із самого малечку приросла.

Тілько…

Гордія, знов-ка, тоже втратити боялася, бо любила його крепко із самої школи.

І зважилася вона на дивний крок. Багато хто пусля того винуватив Устину й осуждав, бо так не роблять матері. Але жінки, які не можуть нажити щєстя там, де хочуть, ще й не на такі безумства зважуються, я те добре знаю, всього за життє набачилася…

Лишила Устина одну з дочок-близнючок дідові, шоб не остався він настарвік сам. Одорвала часточку самої себе, певно, з кров’ю і з м’ясом одорвала, але батька теж-ка вельми вже шкодувала. Дитина – все, що могла зоставити йому замість себе.

Так Костянтин Лозовий лишився з онукою Надійкою жити. Росла вона рижа така, як маків цвіт, який хтозна-чого полюбила й повсякчас малювала. Перше олівцями, а потім усякими фломастерами й фарбами. Дід онуку більше од Господа Бога любив, те всі знали. Ще й приказували йому, щоб менше трохи онуку любив, а Господа Бога більше, але він не слухався…

Катерина з розуму геть зійшла, як син утік. Усе повторювала, що знайде його й із того світа достане… Говорила з ним, не вмовкала (ну, себто заговорювалася), аж поки й умерла. А вмерла вона престарілою, не так і давно, ой, то довго-предовго прожила й промучилася тая людинка! Сама, як палець, умирала, сама й лежить на могилках допіру, ніхто коло неї не похороняний більш…

А Надійка росла розкішницею, дід у ній душі не чув… Гарно вони жили, на заздрусть гинчим. Він їй свободу у всьому давав, вона од него «ні» не чула. І виросла такею собі Вітровою дитиною… Все по квіти на вигун і до річки бігала… все їх малювала й пісні про них співала, і записувала всяку-всячину про них у зошити…

І ото вже Павлусь, один із сімох дітей Люди Бабинець, сільської неплохої господині, затявся бігати до неї змалку. Вони дружили-дружили вірно, а потом поженилися. Він, Павлусь, вроді й несміливим аж таким хлопцем ріс, але, як підійшла пора, то забрали його в Афганістан воювати.

Себто, по черзі, то отак усе було.

Вони поженилися, а скоро вмер старий Костянтин, а після родів і вона, Надійка. Нагло. Раптово. Неждано-негадано. Казали, то Катерининих рук діло. А гинчі люди казали, що то Варця Гапониха так поробила, покинута Гордієва донька, що по-сусідству з Вітрами жила… Варця ще навіть за дружку в Наді була… Надя до калічки добре ставилася, а от Варця не простила Надійці гарної вроди, а найбільше – батькової зради, того, що Надійчина мати Варчиного батька вкрала й невідь-куди одвезла…

Усяке говорили, але тут-ка чистої правди я вже не знаю.

Хто кому й на що поробив, лиш один Бог знає.

Не стало людей, то і правди про них уже нікому не знати.

Але лишилася манюня Софійка, донька Павлусева й Надійчина. Як було їй рік чи, може, й менше, а може, й більше… словом, малюсінька ще геть була, ще й не ходила, то одвіз її Павлусь до баби Устини далеко, десь чи то під Київ, чи ще далі, він не признався. А сам в Афганістан воювати подався. Він вельми за Надійкою тужив-побивався, рішив, що на війні більше користі од него буде, менше про дружиноньку любу, але покійну, думатиме. Там скількись літ він воював, там і поліг. Привезли його в гробу цинковому закритому. Схоронили тихо.

Нині Люда Бабинець квіти сину на могилу носить, не перестає. Внучку Софійку тепер-ка й бачити не хоче, бо, каже, що вона винна у смерті її сина. Але квіти на кладовище носить усім. І синові, і невістці, і сватові Костянтину, тому, шо то його Вітром звали. І то – маки найчастіш несе усім, коли густо на вигоні ростуть, ті, шо то Надійка їх малювати любила…

Отака історія. Сумбурна і печальна.

Де допіру Софійка? З вами, певно, живе? – звернулася насамкінець стара до близнючок. – Ви хоч бачитеся? Не воюєте між собою, як ваші предки колись? – глянула на гостей.

Лія з Мією ні поворухнутися, ні встати з місця попервах не змогли.

Стара те хутко зметикувала, тож додала:

– Так, чєсом правда прибиває до землі, як ото молотом по голові оглушує. Того її мало хто дошукується, знати хоче… Але з правдою хоч серцю важко, зате душі легко. Ви самі в тім переконаєтеся… Ліпше бачити, ніж сліпими ходити… Світ усякий – злий, пустий, брудний, безпощадний, але все одно ліпше його бачити, ніж темним ходити. Бо у світі, кроме злого, й доброго багато є, і ото на добре тре’ зважати, на добре тре’ дивитися й на него тре’ рувнєтися, ним тре’ очаровуватися. Як ото всенькі люди допіру – квітами, що їх намалювала з-за молоду Надя Вітрова, по батьковому Степанівна, сестра-близнючка вашої матері Марії, рідна неня вашої двоюрідної сестри Софії… І в мене на стіні допіру висять отиї її маки. Заберіть собі, якщо хочете. Мені не шкода. То вашої родини достояніє… Ви ж Маріїні доньки, так? – перепитала вкотре.

– Так, – обидві сестри махнули рудими гривами на опущених головах.

– Ні Марія, ні Устина не приїздили сюди ні разу… Павлусь одвіз, казали, і картини туди до вас… Коли Софійку одвозив, то й усе найлучче з хати Костянтинової забрав туди до вас… А те, що не міг уже забрати, те ми, сусіди й односельці, порозбирали, щоб не сиріло в старій хаті, не портилося. Бо в хаті тре’ жити, її тре’ топити – дровами й людським духом, – усміхнулася стара, та так, наче до скупого сонця, а не до гостей. – Добре, піду я, втомилася з вами, – завершила, встала з лавки, затупцяла на місці, закляклі ноги розминаючи.

Лія з Мією і собі стрімко підхопилися, як за велінням чийогось наказу.

– А де хата цього діда Костянтина? – поцікавилася насамкінець старшунка. Авжеж, їй стало цікаво, де народилася їхня мати Марія із сестрою-близнючкою Надією.

– Одиво, по вулиці, геть близько, через три двори й направо, – вказала. – Ви ту хату не проминете. Вона зчорніла вже, бо ніхто її не білив багато літ… А на вікнах там маки червоним намальовані… То ще Надійчина шкода…


Коли Віктор побачив близнючок, на них обох не було лиця.

– Ми ще тільки подивимось на одну хату здалеку й поїдемо, – сказала до нього Мія.

Він запропонував підвезти, хай і недалеко, але дівчата відмовилися. Їм треба було побути на самоті й бодай трохи заспокоїтися. Обом.

Бо…

Щойно їм розкрили стільки невідомих карт, що запам’ятати їхні назви було годі, не те, що усвідомити, що і котра означає…

6

Перше, що зробили близнючки, повернувшись у Приграддя, – метнулися в червону кімнату й кинулися обнишпорювати всі закутки, перелистувати всі книжки, зошити та брошури, обдивлятися всі столики, шухляди, шафочки, етажерки й полички, обшукувати всі ніші, зазирати у всі «нори», перебігати очима всі записи «від руки», – аби тільки знайти відповіді на питання, що сталося з їхньою матір’ю Марією і хто їхній батько. Та не знаходили нічого. Жодних «підозрілих» листів, жодних натяків і підказок.

Дівчата перелопатили все і в «дідівській» спальні… Однак натрапити бодай на найменшу, чи навіть туманну правду про найрідніших людей їм не вдалося.

Удень вони дізналися практично все про своїх родичів, однак нічого – про себе.

Поки шукали, гортали й перекидали все, що траплялося під руки, поки стишували емоції й стримували сльози, близнючки не змогли мовчати. Вони заповзялися виговорювати почуте від баби Саньки, висловлювалися, може, й не чуючи одна одну, кидали фразами, ніби запам’ятовували їх, завчали напам’ять і доходили правди. Водночас продовжували не вірити тому, що дізналися, повторювали все знову й знову, сумнівалися, жахалися, заспокоювалися і врешті обопільно погодили, що який сенс старій Саньці брехати, що все і є правда.

– Боже, ми прожили життя з дідом, який був нам нерідний…

– Він жив із нами, знаючи, що ми не його рідні внучки…

– От чого він так не любив матері Марії, нерідної своєї доньки…

– От чого матір Марія не захотіла жити з ним тут у «триквартирнику», бо, певно, знала, що він покалічив до смерті її рідного батька Степана…

– От чого баба Устя все терпіла…

– От чого він усе життя був таким нервовим…

– От чого він не вернувся на Волинь…

– От чого він звідти втік…

– Боже, а баба Устя одреклася од рідної доньки ради діда Гордія…

– Ради діда Костянтина…

– І в результаті не мала біля себе жодної доньки…

– От чого баба Устя ніколи й слова поганого на матір Марію не сказала…

– От чого ми такі схожі із Софією, бо наші матері – сестри-близнючки…

– Боже, Софія – нерідна нам…

– Але це – не має значення…

– Скажемо їй про все, коли все до кінця знатимемо…

– У Софії так багато родичів по батькові…

– У Софії ще є рідна баба Люда, та, що мала семеро дітей…

– От чому Софія так гарно малює, бо вдалася у свою маму-художницю…

– Боже, а в діда Гордія є рідна донька Варка…

– Боже, дід Гордій – нерідний нам був…

– Боже, як шкода Софіїну матір Надію, вона так рано померла…

– Як шкода Софіїного батька Павла, який загинув…

– Павла, Ліє…

– Боже, Міє, – Павла, – а ми ж усі троє – Павлівни!

– Ми всі троє думали, що ми рідні сестри, Ліє…

– Так само, може, ми й Павлівни, як і рідні…

– Боже, поможи дізнатися, чиїх ми…

– Боже, поможи дізнатися правду, бо не знати її – нестерпно.


Лія сказала, що на годину приляже, сьогодні понеділок, у неї школа й уроки, а надворі світає.

Мія, не роздягаючись, упала на ліжко у своїй кімнаті, їй не спалося зовсім. Від усвідомлення, якою темною, за визначенням баби Саньки, росла вона із сестрами, у грудях неабияк стиснуло і запекло. Вона обернулася до стіни й, не встидаючись, надривно заплакала.

А потім, коли таки підвелася, аби роздягнутися й розстелити ліжко, згадала одну свою дитячу пригоду. Десь класі в шостому вона зібрала трохи грошей для дешевого фотоапарата. Мія змалку любила фотографії, розглядала їх у будь-яких журналах та періодиці, дідових товстих наукових книжках, зазвичай зовсім нецікавих їй підручниках і довідниках із фізики, але дуже хотіла навчитися фотографувати самотужки. Тобто – ловити й колекціонувати цікаві миті, неповторні образи й сюжети. Дівчина натхненно складала копійку до копійки. Дізнавшись про бажання Мії, сестри теж віддавали їй дрібні гроші або знайдені дорогою додому «п’ятаки» та «четвертаки». Коли їх назбирувалося на гривню, Мія обмінювала сто копійок на паперову гривневу купюру в шкільній їдальні.

Скільки саме зібрала тоді грошей, менша з близнючок не пам’ятала, бо перший фотоапарат купила все одно набагато пізніше, будучи студенткою, зібравши кілька стипендій. Але справжній переполох, що здійняв на вуха всіх домашніх у ту її шкільну пору, досі не забула.

Одного ранку Мія прокинулася і не змогла згадати, куди поклала зібрані на фотоапарат гроші, де їхня теперішня заничка. Так, вона її щоразу змінювала. Ледь не щодня дівчина діставала цупкого газетного гаманця, якого сама сфантазувала й зладнала завдяки клею ПВА, перераховувала купочку зім’ятих або й новеньких гривників, акуратно запихала гроші назад і перекладала скарбничку з однієї хованки в іншу, про яку знала тільки одна вона. А того ранку ніхто не зміг допомогти Мії й натяком, куди вона могла сховати свій дорогоцінний скарб.

Відчаю Мії не було меж. До вечора вона втратила всі надії згадати, де ж та нещадна заничка; такого забуття дівчина в житті не почувала, ніби хтось просто видер, вирізав із пам’яті й зашмарував непроглядним чорнилом, як дурну писанину, той її миттєвий учорашній учинок, навіть спалив на вогні, мов трухлявий папір. Де саме сховала гроші, Мія не змогла згадати й наступні чотири дні.

А відтак, коли простувала зі школи, спокійно підбиваючи дорожні камінці, у її очах щось зблиснуло, а в голові прояснилося; вона злетіла шаленим вітриськом додому, бігла так, ніби втікала од якогось жахастого жаху, як часто висловлювалася, бо згадала вмент, де лежить її скарб.

О, так! Він тут! Її цупкий газетний гаманець спочиває собі під матрациком на залізній решітці, там, де на м’якій і пухнавій подушці лежала всі ці дні забуття її затуркана руда голова.

Нині, схопившись із напівсну, як колись на дорозі, осяйнувшись спогадом, Мія прожогом залетіла в червону кімнату й вивалила на землю всеньку постіль із материного ліжка, досі ніким не зачепленого після її смерті, поривчасто затрясла покривалом, подушками, ковдрою в маковому напірнику, простирадлом і навіть матрацом. Чорні діри заржавілої решітки заглипали на Мію відразливим забуттям, задихали давкою тухлістю, але прогнутий центр забився білим серцем. Дівчині справді здалося, що листи, які лежали допіру перед її очима, ворушаться, а слова, заховані в них, аж кричать про прочитання.

Дівчину охопив несамовитий жах і водночас радість. Так швидко її серце билося хіба тоді, коли вперше віддавалася коханому Айдеру.

Тим часом узяти листи в руки побоялася. Шугнула в кімнату до сестри – та міцно заснула. Знову забігла в червону кімнату, відкинула врізнобіч червонаві штори, впустила у вікна світанок, а в кімнату через кватирку – свіже повітря. Дихати було неймовірно важко.

Мія звернула увагу на безлад, що творився допіру в цій кімнаті – завше прибраній, ледь не ідеально вичищеній і застиглій у набутій за десятиліття непояснимій сакральності. Здається, тільки тепер Мія зрозуміла, якими красивими, талановитими й цікавими є картини з намальованими маками, що тепло всміхалися або й тихо печалилися на стінах.

– Боже, як часто ми не знаємо ціни того, що маємо, – прошепотіла.

Вийшла на кухню, увімкнула чайник, надумала попити м’ятного чаю. Він спрадавна вважався найпершим заспокійливим засобом у їхньому домі. Адже ні, вона не читатиме листи, які знайшла, сама. Ще хвилин десять – і розбудить сестру-близнючку. Вони разом довідаються правду про своїх найрідніших, бо обоє хочуть її знати однаково сильно.

7

Листів було три. Усі без конвертів.

На одному було написано червоним фломастером: «Перший, найкоротший», на другому – «Четвертий, не відісланий», на третьому – «Дев’ятий, передостанній».

Мія відкрила той, що «перший», дала Лії. Та взяла його тремтячими руками й таким же надломленим голосом прочитала.

Здрастуй, Маріє!

Спасибі, що ти мене знайшла аж тут, в Афгані, тобто рішилася мені написати. Я насправді ждав. Ти навіть не уявляєш, як я здивувався, коли побачив тебе тоді, як ото одвозив до вас Софійку і Надійчині картини. Аж злякався, думав, що моя жінка встала з могили, що вона жива…

Я довго про це думав. Думав, що, може, то доля мене пожаліла, зробила так, щоб я тебе побачив і менше страждав за Надею, що ніби вона продовжує жити в тобі… Бо ви справді вельми схожі, майже однакові з виду…

Тільки Надійка мала вітрове серце, я бігав за нею і ніколи не міг її піймати. Вона чи то крила мала, чи просто не ходила, як усі, по землі, а над нею витала, я так і не поняв до кінця… Просто літав разом із нею і все.

І думав, що не зможу жити без неї.

Але поки живеться, живу. Тобто не живу, воюю.

Ти пиши мені ще. Бо куди тобі писати, я не знаю. Ти ж учишся, то чи вдома живеш, чи десь у гуртожитку?

Жду.

Павло Б., 1980 р.

Дівчата переглянулися. Здалося, вони вже не здивуються нічому, хай би що дізналися.

Лія прочитала лист «четвертий».

Коханому, найкращому на землі і єдиному в моєму житті чоловіку шлю цього разу привіт із Мінська. Я тут зараз на гастролях…

Привіт, Павле!

Як же я скучаю за тобою і як я тебе люблю! Ти не любиш, коли я так кажу, ти, може, й не любиш мене зовсім, але я тобі пробачаю все-все-все! І люблю тебе сьогодні ще більше, ніж учора. Знаєш, за що? За твою неймовірно велику любов до моєї сестри, якої я не знала, і не винна в цьому, і за що не можу простити своїх батьків. Люблю тебе за твою відданість, за твою правдивість, якою я захоплююся більше, ніж талантом самої Крушельницької, моєї улюбленої співачки. Я тебе люблю й любитиму завжди, і вічно заздритиму своїй сестрі, тому що вона, а не я, мала таку велику любов, як твою, і таку свободу, про яку ти завжди із захватом згадуєш і розказуєш у листах… Вона була Вітровою онукою, а не я. Так захтіли батьки, і за це я їх теж не можу простити.

І ще я люблю тебе за те, що ти дозволив мені зустрічатися з тобою. Наших зустрічей було ще так мало, тільки три, але я вже маю те, що називається найдорожчим у житті.

Дякую, що ми бачилися…

Дякую, що ти дозволив мені до тебе доторкатися…

Дякую, що ти був у моєї сестри…

Дякую, що я знаю тебе й що так сильно люблю.

Марія М., 1983 р.

Боже, у це важко було повірити! Але вже тепер дівчата почали зостановлюватися на думках, що Павло Бабинець і є їхнім батьком, тобто що в них із Софією один батько.

Третій лист, «передостанній», Лія читала повільно, запинаючись після кожного речення.

Здрастуй, Маріє!

А, знаєш, я радий, що ти народиш од мене… Може, хоч діти замість мене виростуть щасливими, набагато мудрішими, правильнішими, вільнішими, матимуть справжні міцні сім’ї, нормальні роботи й зарплати, теплі хати, мирне небо і світле майбутнє.

Я, Маріє, навряд чи вернуся, навряд чи побачу тебе і дитину… Але ти можеш народити її на моїй, на нашій Волині, у моєї сестри Наталки. Вона вже вдова, її чоловік тут, в Афгані, поліг півтора року тому. Сестра стала сварлива, нервова, але вона тебе прийме на перший час, поїдь до неї, то і їй із тобою та дитиною веселіше буде…

Ти, знаєш, я тебе дещо попрошу зараз. Дивна просьба, але ти виконай її. Бо я не здуру те прошу в тебе.

Маріє, не розказуй дитині про мене нічого. Бо про мене нема що доброго сказати. Як батько я вельми пустий, бо ще Софію покинув, то нащо ще комусь про такого, як я, знати? Діти хай ростуть і думають, що мають славне й завидне коріння. Бо як віриш у добре, то й будеш добрим, а як бачиш, із яких нещасних ти, то й сам нещасним станеш.

Не розказуй, Маріє, про мене нікому. Бо я слабак і невдаха. Не треба, щоб діти знали, яким невільним був їхній батько, що одказавсь од рідної матері і рідної землі, од любові, Маріє, твоєї, одказався і втік од усього, бо залежний од своєї дурної й нездоланної боязні. Отакий я слабак, Маріє, що людей убиваю, а думкам своїм ради дати не можу. Я ж дотепер думаю, що то я свою кохану жінку, свою птаху неземну, Надійку, занапастив, бо, може, якби з другим вона зійшлася, то жила би досі й, може, знаменитою на всьой світ художницею стала. Вона ж була така талановита!

То страшна мука – знати, що чиясь доля залежить од твоєї недолі. Ось чому я вибрав самоту, Маріє. Бо свого життя мені ні на грам не шкода. А твого занапастити я не хочу.

Придумай сама, як назвати дитину.

І хай вона вродиться здорова, а виросте вільна. Бо як людина вільна, то здатна покерувати своїм життям так, як того хоче сама, ні од своїх думок не залежить, ні од чужих.

Такою була моя любима й ніким не замінима Надійка, твоя рідна сестра-близнючка. Вічна їй пам’ять.

Прощай, Маріє.

Павло Б., 1984 р.

8

Софія переїхала жити в прадідову хату. Ми з Мією все їй розказали, і свого манюнього Сашка, нашого з Мією похресника, вона вже народила там, де жила її мама Надія, у будинку діда Вітру, у миру Костянтина… Вони із Семеном дуже із цього щасливі, бо нарешті заживуть самі у власному кутку. До них на хрестини приїжджали й свекри, колись сварливі, а тепер люблячі, хоч до рани прикладай, і далі зразково набожні. Софія нам розказала про своє життя в ролі невістки (ми тепер багато одна з одною говоримо), як добре, що все саме так розв’язалося.

«Бо найкраща невістка та, що найдальше од свекрухи живе», – то так сказала баба Люда, наша рідна бабуся по батькові Павлові, але ми їй про те не сказали. Як і хотів батько. Досить їй того, що одна внучка знайшлася, ще й із новонародженим правнучком.

Ми дуже тішилися, що на хрестини до Сашка Семеновича прийшли ці наші близькі родичі на прізвище Бабинець. Баба Люда старенька вже, ні, вона не старушенція, навпаки чепурна, як зауважили інші гості, бо за багато років зняла із себе чорну хустку, яку носила по синові, а вбрала до правнука білу. Сказала, що тепер і вмирати може радіснішою, хоч і не хоче, бо такий гарненький Сашко, то хоче побачити, як бігатиме тими стежками, що ще бігав його дід Павло, герой і солдат, і баба Надія, місцева художниця, чиї всенькі записи, а надто ті, що в чорному зошиті з назвою «Для Марії», ми, сестри-близнючки Маковій, бережемо під замком, як робила наша мати Марія.

Дивно, бо Маковії ми тільки за паспортом. А насправді ми – Бабинець.

Але що таке прізвище супроти правди, яку дізналися! Супроти родини, якою збагатилися!

Я часто думаю про те, що якби ми знали все про своїх рідних, то проживали би життя геть по-іншому. Але знати всього неможливо. Як неможливо прочитати всіх книжок. Наприклад, ми так і не знаємо, де й коли зустрічалася матір Марія з батьком Павлом, про що були ще сім листів, які вони писали одне одному, і чому мама приїхала додому помирати, а не видужувати…

Але навіть за те, що ми дізналися у свої двадцять сім років, ми вдячні долі. Це так важливо – знати правду про своїх рідних, аби перестати засуджувати їх і винуватити у власних невдачах, а зрозуміти нарешті, що наше життя залежить тільки від нас самих. А вони, наші предки, прожили так, як прожили, і це був їхній вибір.

До речі, на хрестинах ми познайомилися і з тіткою Наталкою, батьковою сестрою, в якої ми з Мією прожили трохи більше року після народження. Це вона нас так сварила, як були малими… Вона й тепер не особливо змінилася, все нарікає на життя, на його неласку до неї… Хоча, здавалося б, не варто їй аж так гудити долю: вдруге вийшла заміж, народила сина, діждала онука, то чого не радіти?…

Від діда Гордія ми не відказалися. Однаково вважаємо його своїм, навіть рідним. Хоч і розуміємо: якби він прийняв бабу Устю такою, якою була, з її доньками, або взагалі не чіпав, дав спокій… Якби так, як батько Павло, подумав, що від його недолі залежить доля жінки і її доньок-близнючок, то, може, всеньке наше життя склалося би по-іншому…

Але «якби» – це лише припущення. Воно живе тільки в наших роздумах, і то вже після того, коли щось стається, після пережитого, після невдалого, зазвичай, пережитого…

Щоб не мізкувати на тему «Якби…, то…», корисніше пороздумувати на тему «Якщо…, то…»

Мія переїхала до Криму. Вона дуже цього хотіла, а тут іще й тітка зателефонувала й сказала, що син пішов у багаті прийми в Орджонікідзе, що в нього подарований на весілля сімейний бізнес, купа магазинчиків і кафешок, йому нема коли часто навідувати матір у Нижньогірському, а їй самій жити так сутужно й незвично, що край і жах жахастий. Те, що й треба було почути Мії, чиї часті спомини здавна витали над білими скелями величної Ак-Каї й бродили незвичними для материкової України персиковими садами. До того ж їй так подобалися чорняві й вузькоокі хлопці, Мії просто суджено вийти заміж за кримського татарина! (З Айдером вона не бачиться, він із сім’єю переїхав до Ялти…)

А я воюю зі своїми третьокласниками, вже скоро розпрощаюся з ними, лишилося два місяці до кінця навчального року… Ні, насправді не воюю, а продовжую їх так само любити й хоч чогось потрібного вчити… Васька і Вітька Вілкули тримаються, як ніколи, – за півроку не втрапили в жодну паскудну історію чи халепу, це так приємно! Я дуже за них рада! Тепер часто навідуюся до Віри Семенівни й Володьки, бо мені небайдуже до того, як вони живуть і як зимують. Торік, у листопаді, після тої нашої розмови, я сходила до директора школи, то він пообіцяв «щось придумати» з допомогою в опаленні їхньої хатини. І допоміг! Може, коли хоче. Минулої зими поміг дровами й вугіллям, то я постараюся, щоб обов’язково й цього року «щось придумав».

Живу тепер у «триквартирнику» сама. Сама на своєму віддаленому і такому рідному «Хуторі очеретянок». Переконана, колись із цього будинку зроблять заклад відпочинку для вчителів-пенсіонерів. Так і назвуть – «Будинок відпочинку вчителів», або «Вчительська дача», щось на кшталт «президентської». Дуже треба, щоб такий заклад був, бо ніхто про вчителів-пенсіонерів не говорить і не згадує в нашій владі. Може, я й сама цим питанням займуся. Наприклад, у тій квартирі, де жила Аліме із сином і яку потім викупила «англічанка», так ніхто й не з’являється. Вона сиріє і пустує, а «в хаті тре’ жити, її тре’ топити – дровами й людським духом», – як колись зауважила стара баба Санька. Мудра жінка. Незабутня.

То там, у тій, що справа від нас, квартирі, яка для мене досі асоціюється з історичкою Аліме Рустемівною та її сином Айдером, можна було б влаштувати таку собі вчительську відпочивальню. Хай би приїжджали дідусі й бабусі погріти спинки біля річки, де мочить ноги ясен і купаюся майже круглий рік я. Бо вода – то моя стихія.

Як і Вікторова.

Він до мене приїжджає, він про мене пам’ятає, це все, що я можу написати в кінці цього щоденника. Бо раптом через багато років його прочитають мої діти?! Бо про дітей я досі мрію і вірю, що доля мені їх обов’язково пошле, подарує…

На цім трикрапка.

P. S. Записів більше не вестиму. Бо живу так, як вирішила сама, тобто мене мало що мучить так, як раніше, до отої незабутньої недільної тиші, яка напророчила мені зустріч із Віктором. Його, до речі, я теж називаю Вітром. І дякую за те, що не минає мого рідного «Хутора очеретянок». Півтора тижні тому був, то сказав, що по-справжньому любить. Я щаслива.

Все, замовкаю…

P. P. S. Ледь не забула. Іван Петрович Бурда одружився, тобто весілля ще не було, як і походу в загс, але дружину додому привів уже через півтора місяці після нашого розставання. Та жінка дуже сподобалася його матері. Отака чудова розв’язка. Отакого проворного й спритного чоловіка могла би мати я.

Але я маю набагато більше – справжнє кохання. За що дякую Долі.

Лія, березень 2013 р.

Епілог

Від Софії надійшов лист. Тобто він був навіть «замовним». Уранці, коли Лія збиралася до школи, за дверима зашелестіла трава під велосипедними колесами – то приїхала листоноша й сказала, що мусить передати лист від замовника просто в руки адресату.

Лія розписалася на якихось документах і взяла листа в руки. Він був товстеньким.

Софія взагалі-то листів не писала, адже сестри легко одна одній додзвонювалися по мобільному й могли сказати все, що хотіли. Учора, щоправда, вона попередила, що до Лії має надійти лист із важливою інформацією, яку казати по телефону й не годиться, і незручно, і не наважується.

Отже, лист – у Лії.

Вона дістала вміст. Усередині був аркуш із зошита в клітинку і ще один конверт.

На аркуші писалося:

«Ліє, до нас почала приходити Варця Гапониха, донька діда Гордія. Тобто мені здається, що вона справді по-доброму ставиться до нас із Семеном і Сашком. Вона так і носить усюди із собою вінка зі штучних маків – то на голові, то в руках, розмахує ним над собою… Дивна. Мені здається, вона це робить через скорботу за моєю матір’ю Надією… Може, правду люди кажуть, що вона її звела зі світу? Її ж баба знахаркою була…

Одно слово, останнім часом вона приходила й наполегливо старалася щось мені пояснити. А я не годна зрозуміти жодного сказаного нею слова. Все, що вона каже, ніби їжа, провалюється з рота прямо в шлунок. Тобто я чую тільки гортанні нерозбірливі звуки і все.

І от нарешті вона постаралася й написала те, що так старанно мені доказувала. Баба Люда якось сказала, що Варка ходила в школу, закінчила три чи навіть п’ять класів, то писати вміє. І то правда. Бо з того, що я прочитала, стало ясно дещо важливе для нас усіх.

Надсилаю тобі цього її листа. Збережи його. Як і все, що маємо від наших рідних, найкращих і незабутніх жінок родини Маковій.

З любов’ю, Софія.

Лія розкрила другий конверт. Ще зчудувалася, чому це Софія так переконливо написала, що вони належать до родини Маковій, як то неправда. Але дістала тим часом другого листа. Зрозуміла, чому він видався таким «черевастим» – Варка Гапониха написала «дещо важливе» на цупкому альбомному аркуші. І ось що це таке:

Се знаю тіки я.

Ще знала моя баба й моя мати. Але їх уже нема на світі.

Перед смертю баба сказала: Євко, вийди, Варко, лишися.

Мати вийшла, але все підслухала.

Баба сказала: Устинині близнючки – не Степанові. Він дітей мати не міг. Те знали в його сім’ї ще до того, як він женився на Устині. Він малим тяжко перехворів свинкою… Але Степан хтів женитися, і всі цьой факт скрили од Устини.

Баба сказала: Варко, Устинина Надя, що з дідом Вітром живе, – твоя рідна сестра по батькові. Подружися з нею, вона добра дівчина.

Потом, як бабу похоронили, мати мені сказала, що хай тільки ступлю ногою у двір діда Вітру, то приб’є мене. Того я до Наді не ходила і квітів маку не злюбила. Бо Надя для мене – то й була квітка маку, така палюча і така красива. Полюбити ті квіти означало полюбити Надю, а я не могла. Бо матір я любила більше і слухала, як нікого. І ще ми з нею були дуже нещасні, бо нас батько Гордій покинув, а до Надиної матері пішов.

Я завжди знала, що батько Гордій – ще й батько близнючок Надії і Марії.

Але він того так і не взнав.

Якби ж то він те знав із самого початку…

Потім я поняла, яку ошибку зробила, поїхала до вас у Приграддя, узнала, де живете, бо дехто по селі вже дузнався. Думала, батько живий, то скажу йому правду про його і Устининих дочок, але не вспіла.

Пробачте мені.

І моїй матері теж пробачте. Їй навіть більше пробачте, ніж мені. Бо всі ми грішні, а моя мати – то, може, й більше од усіх грішна. Тільки не просіть, бо не скажу, чого. Ви й самі догадаєтеся, як захочете й добре подумаєте…

Бо од правди не втечеш. Хіба, можеш умерти, так її й не узнавши.

Як сталося з Надькою.

Як сталося з Устиною.

І як сталося з моїм батьком Гордієм Маковієм.

З нашим батьком.

І вашим рідним дідом.

…Тема наступної виховної години, яку Лія Павлівна Маковій старанно готувала для своїх третьокласників, звучала так: «Прийти додому, запитати в діда: хто він?»


Ж. К.

Примечания

1

Назва селища вигадана (тут і далі примітки авторки).

2

Шипатий – пишний.

3

Здибанка – зустріч, побачення.

4

Старшунка – старша за віком.

5

Зашуганий – заляканий, застрашений.

6

Розфуфирений – розчепурений, розцяцькований.

7

Розкушняка – той, хто живе в розкоші.

8

Аж-ня – аж.

9

«При долині мак, при широкій мак» – весняна обрядова хліборобська пісня, хоровод, у якому беруть участь дівчата, молодиці й малі діти.

10

Скомпануватися – здружитися.

11

Кульчики – сережки.

12

Більша – тут: старша за віком.

13

Із розробки уроку вчителя-методиста Тетяни Балагури на тему «Мак у народних повір’ях, легендах, переказах, традиціях».

14

Вірш української поетеси Ганни Вівчар (1944 р. н.), уродженки села Садове Токмацького району Запорізької області.

15

Петро Медведик – український літературознавець, фольклорист, етнограф, бібліограф, мистецтвознавець, краєзнавець.

16

Із книжки «Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської», Тернопіль: «Джура», 2007.

17

Із уроку Тетяни Балагури.

18

Столик – тут: верхня шухляда.

19

Мусить – тут: мабуть.

20

Зараз-ки – зараз.

21

Пущі – тут: майже

22

Пушло – пішло, взялося.

23

Гєт – геть, цілком.

24

Чось – чогось.

25

Меї – моїй.

26

Свеми – своїми.

27

Гинчий – інший.

28

Штука – тут: сенс.

29

«Маки червоні» – українська пісня на слова Віктора Герасимова і музику Олександра Злотника з репертуару тріо Мареничів, гурту «Рушничок», співачки Таїсії Повалій.

30

Мніго – багато.

31

Мала – тут: менша сестра.

32

Потом-ка – потім

33

Плащовка – куртка, схожа на піджак до колін, пошита з матеріалу для плаща.

34

«Ода макові» – вірш полтавської поетки Наталії Баклай.

35

Сари-бурма – святкова страва кримськотатарської кухні, рулет із картоплею або м’ясом.

36

Кураб’є – десерт кримськотатарської кухні, солодке печиво, посипане пудрою.

37

Йдеться про другу дружину Івана Айвазовського Анну Саркісову, вірменку, яку художник побачив 1882 року на похоронах її чоловіка, відомого феодосійського купця. Краса молодої вдови вразила Івана Костянтиновича. Через рік вони одружилися. У галереї зберігається портрет Анни, виконаний Айвазовським.

38

Скалапуцати – стелепати, абияк приготувати, скапарити.

39

Турок – тут: телепень.

40

Розквецяний – розлізлий, розм’яклий.

41

«Коли питаєшся, хто я така

Й чого квітки збираю, знай – я Лія,

І гарні руки ці плетуть вінка,

Бо дзеркало оздобить – у мене мрія.

Не чинить так сестра моя Рахіль:

Вдивлятись в нього – це для неї дія.

Для неї зір – мета дбання й зусиль,

А я цікавлюсь рук своїх діянням,

їй споглядать, для мене ж діять – ціль»

Данте Аліґ’єрі, «Божественна Комедія» (переклад Є. Дроб’язко).

42

Прошмандовка – образливе, у значенні повія.

43

Придур – придурок.

44

Упослідна – тут: упосліджена, жалюгідна, зневажена.

45

Кучкувалися – збиралися.

46

Штурмак – зав’язана на потилиці хустка.

47

Балійка – зменшувальне від балія.

48

Пра’ – скорочено до «правда».

49

Дорожнюча – дуже дорога за ціною.

50

Сихоч – дивись, хоч…

51

Пуп’ях – пуп’янок.

52

У життю – тут: ніколи.

53

Сему – цьому.

54

Город – тут: місто.

55

Чернястим – червонястим, червонавим.

56

З ягуд – з ягід, тут: із чорниць.

57

Генде – ось там.

58

Одиво – отут.

59

Точка – тут: нелегальний пункт торгівлі, облаштований на дому.

60

Боронити – тут: забороняти.

61

Неїні – її.


Купить книгу "Гордієві жінки" Куява Жанна

home | my bookshelf | | Гордієві жінки |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 7
Средний рейтинг 3.7 из 5



Оцените эту книгу