Book: Сон кельта



Сон кельта

Маріо Варґас Льоса

Сон кельта

КОНГО

І

Коли відчинили двері камери, то зі струменем світла та поривом вітру залетів також вуличний шум, який кам’яні мури приглушували, й Роджер прокинувся, наляканий. Кліпаючи очима, ще напівсонний, він розгледів у проймі дверей силует шерифа. Його в’яле обличчя з рудими вусами та злими очицями дивилося на нього з неприязню, якої він ніколи не намагався приховати. Це той чоловік, який страждатиме, якщо англійський уряд задовольнить його прохання про помилування.

— Візит, — промурмотів шериф, не відриваючи від нього погляду.

Він підвівся на ноги, потираючи собі лікті. Скільки часу він спав? Одним із катувань, запроваджених у Пентонвілській в’язниці, було те, що в’язні ніколи не знали, котра година. У Брикстонській в’язниці та в лондонському Тауері вони чули удар дзвону, який лунав через кожну годину й півгодини; тут товсті стіни не дозволяли почути всередині в’язниці ані бамкання дзвонів церков, що стояли на Каледоніан-роуд, ані гомін Іслінґтонського ринку, й вартові, що охороняли двері його камери, строго виконували наказ не перемовлятися з ним жодним словом. Шериф надів йому наручники й наказав вийти поперед нього. Можливо, його адвокат приніс якусь добру новину? Можливо, погляд шерифа, більш насичений зневагою, аніж будь-коли, означав, що йому пом’якшили вирок? Він ішов у довгому проході, вимуруваному з червоної цегли, почорнілої від вологи, між металевими дверима камер та безбарвними стінами, на яких через кожні двадцять або двадцять п’ять кроків було заґратоване вікно, крізь яке проникав клапоть тьмяного світла. Чому так холодно? Не було причини, щоб липень — серце літа дихав таким холодом, що в нього волосся наїжувалося на шкірі.

Коли він увійшов до тісної кімнатки для візитів, настрій у нього вмить зіпсувався. На нього там чекав не його адвокат, метр Джордж Ґейвен Дафі, а один із його помічників, рудий і довготелесий хлопець, з випнутими вилицями, одягнений як дженджик, якого він бачив протягом тих чотирьох днів, поки тривав суд, — він підносив папери адвокатам захисту й забирав їх у них. Чому метр Ґейвен Дафі, замість прийти власною персоною, прислав одного зі своїх підручних?

Молодик подивився на нього холодним поглядом. У його очах читалися роздратування й огида. Що сталося з цим придурком? «Він дивиться на мене як на тварину», — подумав Роджер.

— Якісь новини?

Молодик похитав головою. Набрав у груди повітря, перш ніж заговорити.

— На прохання про помилування ще відповіді немає, — сухо промурмотів він, скорчивши гримасу, від якої його шия витяглася ще більше. — Треба чекати, коли буде засідання Кабінету міністрів.

Роджера дратувала присутність шерифа та ще одного охоронця в невеличкій кімнаті для побачень. Хоч вони мовчали й не ворушилися, він знав: вони слухають усе, що говориться. Ця думка давила йому на груди й перешкоджала вільно дихати.

— Але беручи до уваги останні події, — додав рудий молодик, уперше закліпавши віями й перебільшено розтуляючи та стуляючи рот, — усе стало набагато важче, аніж було.

— До Пентонвілської в’язниці не доходять новини із зовнішнього світу. Що там відбулося?

А якщо німецьке Адміралтейство нарешті вирішило атакувати територію Великої Британії, висадивши свої війська на берегах Ірландії? Якщо омріяне вторгнення відбулося, й гармати кайзера помщаються в ці самі хвилини за ірландських патріотів, розстріляних англійцями після поразки повстання на Святому тижні? Якби війна вийшла на цей шлях, його плани здійснилися б, попри все.

— Тепер стало важко, майже неможливо домогтися успіху, — повторив помічник адвоката. Він був блідий, його мучило нетравлення шлунка, й Роджер міг роздивитися під блідою шкірою обриси черепа. Він відчував, що за його спиною шериф посміхається.

— Про що ви говорите? Пан Ґейвен Дафі був оптимістичним щодо прохання скасування смертної кари. Що сталося, аби він змінив свою думку?

— Ваші щоденники, — просичав молодик, знову скорчивши гримасу огиди. Він ще більше стишив голос, і Роджерові коштувало чималих зусиль почути, що він каже, — Скотленд-Ярд знайшов їх у вашому будинку на Ібері-стрит.

Він зробив тривалу паузу, чекаючи, поки Роджер щось скаже. Та оскільки той німував, то він дав волю своєму обуренню, кривлячи рот.

— Як ви могли припуститися такої необережності, чоловіче Божий? — заговорив він із повільністю, що підкреслювала його лють. — Як могли переносити чорнилом на папір такі страхітливі речі? А якщо вже змогли, то чому не виявили елементарної обережності й не спалили ті щоденники, перед тим як організувати змову проти Британської імперії?

«Як сміє цей шмаркач називати мене «чоловіком Божим»? — подумав Роджер. — Це свідчить про його невихованість, адже я принаймні вдвічі старший за нього».

— Уривки з тих щоденників тепер ходять по всіх усюдах, — додав помічник адвоката спокійнішим голосом, хоч усе ще тоном огиди, тепер уже не дивлячись на нього. — В Адміралтействі помічник міністра капітан корабля Реджиналд Гол власною персоною передав копії десяткам газетярів. Вони розійшлися по всьому Лондону. Їх читають у парламенті, в палаті лордів, у клубах лібералів і консерваторів, у редакціях газет, у церквах. Ні про що інше в місті тепер не говорять.

Роджер не сказав нічого. Він стояв нерухомий. Його знову опанувало дивне відчуття, яке він переживав багато разів протягом останніх місяців від того сірого й дощового ранку у квітні 1916 року, коли його, закоцюблого від холоду, заарештували в руїнах форту Мак-Кенна на півдні Ірландії. Він був не він, це говорили про когось іншого, то був інший, із ким відбувалися всі ті події.

— Я знаю, що ваше приватне життя мене не стосується, не стосується воно й містера Ґейвена Дафі, не стосується нікого, — провадив молодий помічник адвоката, силкуючись придушити гнів, який наповнював його голос. — Але тут ідеться про ситуацію суто професійного характеру. Містер Ґейвен Дафі хоче, щоб ви усвідомили, наскільки вона серйозна. І щоб я вас попередив і остеріг. Прохання про помилування може зазнати непоправної шкоди. Сьогодні вранці деякі газети вже висловили проти нього протест, вони пишуть про зраду, посилаючись на зміст ваших щоденників. Публічна опінія, прихильна до вашого прохання, може змінити погляд. Хоч це, власне, тільки припущення. Містер Ґейвен Дафі триматиме вас у курсі подій. Ви хочете передати йому якесь послання?

Ув’язнений відповів заперечливо майже непомітним рухом голови. Потім круто обернувся обличчям до виходу з кімнати побачень. Шериф своїм мордатим обличчям подав якийсь знак охоронцеві. Той відімкнув важкий замок, і двері відчинилися. Повернення до камери здалося йому нескінченним. Долаючи довгий коридор зі стінами, вимуруваними з червоних цеглин, він мав таке відчуття, ніби в будь-яку мить спіткнеться, впаде ницьма на вологі плити й уже не підійметься. Підійшовши до металевих дверей камери, пригадав: у той день, коли його перевели до Пентонвілської в’язниці, шериф сказав йому, що всі злочинці, які сиділи в цій камері, всі без винятку, закінчили своє життя на шибениці.

— Можна мені сьогодні помитися? — запитав він, перш ніж увійти.

Гладкий тюремник заперечливо похитав головою, дивлячись на нього з тією самою огидою, яку Роджер помітив у погляді помічника адвоката.

— Ви не зможете помитися до самого дня страти, — сказав шериф, смакуючи кожне слово. — А в той день лише в тому випадку, коли це буде вашим останнім бажанням. Інші, замість помитися, воліють добре попоїсти. Це поганий вибір для містера Елліса, бо в такому разі, коли вони відчувають на шиї мотузку, то випорожнюються. І залишають місце страти вимазані лайном із голови до п’ят. Містер Елліс — це кат, якщо ви не знаєте.

Коли відчув, як двері зачинилися в нього за спиною, то впав обличчям догори на вузькі нари. Заплющив очі. Було б приємно почути, як вода бризкає йому на шкіру й робить її голубою від холоду. У Пентонвілській в’язниці засуджені, за винятком засуджених до смертної кари, могли митися з милом один раз на тиждень під струменем холодної води. Й умови проживання в камерах були досить прийнятними. Натомість він із тремтінням пригадував бруд у Брикстонській в’язниці з її безліччю вошей та бліх, які кишіли в матраці на нарах і покривали укусами його спину, ноги та руки. Він намагався думати про це, проте знову й знову в його пам’яті виникало перекривлене обличчя та наповнений ненавистю голос рудого помічника адвоката, одягненого, як світський чепурун, що його метр Ґейвен Дафі послав до нього замість прийти самому й принести йому погані вісті.

II

Про своє народження, 1 вересня 1864 року в Дойл-Котеджі, Лосон Терес, на передмісті Сендікоув у Дубліні, він не пам’ятав нічого, чому не слід дивуватися. Бо хоч він завжди знав, що прийшов на світ у столиці Ірландії, проте твердо собі затямив те, в чому завжди переконував його батько, капітан Роджер Кейсмент, який прослужив вісім років із відзнакою у третьому полку легких драгунів в Індії: його справжня колиска — це графство Антрим, у самому серці Ольстеру, протестантської і пробританської Ірландії, де історія родоводу Кейсментів розпочалася з вісімнадцятого сторіччя.

Роджер виростав і виховувався як англіканець ірландської церкви, як і його сестра Аґнес (Ніна) та брати Чарлз і Том — усі троє старші за нього, — але ще до того як він навчився раціонально мислити, він відчував, що у плані релігії не все в його родині було таким гармонійним, як в інших сферах життя. Навіть для дитини, яка мала лише кілька років віку, було неможливо не помітити, що його мати, коли перебувала в товаристві своїх сестер та кузин із Шотландії, то поводилася так, ніби мусила щось приховувати. Уже в підлітковому віці він відкрив: хоч для того щоб одружитися з його батьком, Анна Джефсон нібито навернулася до протестантства, таємно від свого чоловіка вона й далі була католичкою («папісткою», як сказав би капітан Кейсмент), ходячи до сповіді, слухаючи месу й причащаючись, і в найглибшій таємниці його самого охрестили як католика у віці чотирьох років, коли він та його сестра й брати поїхали з матір’ю на вакації в Рил, на півночі Велсу, де жили його тітки та дядьки по материнській лінії.

У ті роки, коли йому доводилося жити в Дубліні або в Лондоні, чи у Джерсі, релігія дуже мало цікавила Роджера, хоч для того, аби не дратувати батька, він ходив на недільні служби, де молився, співав і з повагою слухав відправу. Мати давала йому уроки гри на фортепіано, і його дзвінкий та лагідний голос здобував оплески на сімейних зустрічах, на яких вони співали стародавні ірландські балади. Що справді цікавило його в той час, так це історії, які розповідав капітан Кейсмент йому та його братам. Історії про Індію та Афганістан, а надто про битви проти афганців і сикхів. Ті екзотичні назви та краєвиди, ті подорожі через гори й тропічні ліси, де ховалися скарби, дикі звірі, стародавні народи з дивними звичаями, варварські боги, розпалювали його уяву. Його братів ті розповіді іноді знуджували, але малий Роджер міг годинами і днями слухати про пригоди свого батька на далеких кордонах ілріерії.

Коли він навчився читати, то з великою втіхою поринав в історії про великих мореплавців, вікінгів, португальців, англійців та іспанців, які борознили океани планети, а найбільше подобалися йому міфи, згідно з якими, коли кораблі запливали надто далеко, морська вода починала кипіти, в ній розверзалися безодні, з яких виринали страховища, чиї пащі були спроможні проковтнути корабель. Захоплюючись читанням, Роджер, проте, завжди волів слухати розповіді про незвичайні пригоди з уст свого батька. Капітан Кейсмент умів захоплено розповідати, маючи багатий словниковий запас і натхнення, про дрімучі ліси Індії або скелі Кибер Пас в Афганістані, де його рота легких драгунів одного разу потрапила в засідку й була оточена величезним військом фанатиків у тюрбанах, яких браві англійські солдати спочатку зустріли кулями, потім багнетами й у кінцевому підсумку мусили битися з ними кинджалами та голими руками, поки не завдали їм нищівної поразки й примусили рятуватися втечею. Але не воєнні пригоди найбільше зачаровували уяву малого Роджера, а подорожі, мандрівки дорогами, яких ніколи не топтала біла людина, фізична спритність, яка допомагала долати перешкоди, створювані природою. Його батько був цікавим і веселим, коли розповідав про свої пригоди, але не вагався шмагати своїх дітей, коли вони поводилися погано, й не щадив навіть Ніну, дівчинку, бо саме так карали за будь-які провини у війську, а він на своєму досвіді переконався, що лише така форма покарання може дати позитивні результати.

Хоч Роджер і захоплювався батьком, але по-справжньому він любив свою матір, струнку жінку, що, здавалося, плаває, а не ходить, зі світлими очима й світлим волоссям, і чиї руки були такими ніжними, що коли вони гладили йому волосся або пестили йому тіло, миючи його у ванні, то він наповнювався щастям. Ще в дуже юному віці він зрозумів, — скільки він мав тоді років, п’ять чи шість? — що він міг кидатися в обійми матері лише тоді, коли капітана не було близько. Батько, вірний пуританським традиціям своєї родини, вважав, що дітей не слід виховувати ласкою, бо це їх розніжить і зробить безпорадними в боротьбі за життя. У присутності батька Роджер намагався триматися на відстані від блідої й делікатної Анни Джефсон. Та коли той вирушав побачитися зі своїми друзями у клубі або просто прогулятися, він підбігав до неї, і вона вкривала його поцілунками та пестощами. Іноді Чарлз, Ніна й Том протестували: «Ти любиш Роджера більше, ніж нас». Мати переконувала їх, що ні, вона любить усіх однаково, але Роджер дуже маленький і потребує більше уваги та ласки, ніж її старші діти.

Коли його мати померла, в 1873 році, Роджерові було дев’ять. Він навчився плавати й бігав швидше за своїх ровесників і навіть дітей, старших від нього. На відміну від Ніни, Чарлза й Тома, які пролили багато сліз під час смерті та похорону Анни Джефсон, Роджер не заплакав жодного разу. У ті сумні дні оселя Кейсментів перетворилася на похоронну каплицю, заповнену людьми, одягненими в жалобу, що розмовляли тихими голосами й обіймали капітана Кейсмента та його чотирьох дітей із сумними личками, промовляючи слова співчуття. Протягом багатьох днів Роджер не міг сказати жодної фрази, так ніби онімів. Відповідав на запитання порухами голови або рук і залишався сумним із похиленою головою та невидющим поглядом, навіть уночі, в темній кімнаті, де він не міг заснути. Відтоді й протягом решти його життя постать Анни Джефсон навідувала його зі своєю ніжною усмішкою, відкриваючи йому обійми, в яких він ховався, почуваючи себе захищеним і щасливим, коли тонкі пальці доторкалися до його волосся, до плечей, до щік, наповнюючи його відчуттям, яке обіцяло захистити від усього зла, що існувало на світі.

Його брати та сестра швидко втішилися. Роджер теж начебто заспокоївся. Проте, хоч до нього й повернулася мова, спогад про матір був темою, якої він ніколи не торкався. Коли хтось із родичів нагадував йому про неї, він замовкав і замикався у своєму німуванні, доки та особа не змінювала тему. Коли йому не спалося, він переживав відчуття, як крізь темряву сумно дивиться на нього обличчя нещасливої Анни Джефсон.

Але хто так і не зміг утішитися й знову стати самим собою, то це капітан Роджер Кейсмент. Позаяк він не був чоловіком темпераментним, і ні Роджер, ні його брати й сестра ніколи не бачили, щоб він виявляв якісь ознаки ніжності у ставленні до їхньої матері, четверо дітей були здивовані тим, якою катастрофою обернулося для їхнього батька зникнення дружини. Він, раніше такий чепурун, тепер ходив одягнений абияк, із щетиною на обличчі, з насупленими бровами й таким неприязним поглядом, ніби діти були винні в його вдівстві. Невдовзі після смерті Анни він вирішив покинути Дублін і послав своїх чотирьох дітей до Ольстеру в Маґерінтемпл-гауз, родовий будинок, у якому відтоді їхній двоюрідний дід по батьківській лінії Джон Кейсмент та його дружина Шарлотта взяли на себе обов’язок виховання братів і сестри, їхній батько, ніби бажаючи відокремитися від них, оселився за сорок кілометрів відтіля в готелі «Адер Армз» у провінції Баллімена, де, як іноді неохоче розповідав їхній двоюрідний дід Джон, капітан Кейсмент, «напівзбожеволівши від болю й самотності», присвячував свої дні та ночі спіритизмові, намагаючись увійти в контакт із мертвою дружиною за допомогою медіумів, карт та скляних куль.

Відтоді Роджер зустрічався з батьком дуже рідко й більше ніколи не чув, щоб той розповів бодай одну історію про Індію або Афганістан. Капітан Роджер Кейсмент помер від сухот 1876 року, через три роки після смерті дружини. Роджерові виповнилося тоді дванадцять років. У єпархіальній школі провінції Баллімена, де він навчався три роки, він був учнем дуже неуважним і регулярно одержував добрі оцінки лише з латини, французької мови та античної історії, бо ці уроки йому подобалися. Він писав вірші, здавався завжди замисленим і поглинав книжки, в яких описувалися подорожі по Африці та на Далекому Сході. Займався спортом, віддаючи перевагу плаванню. У кінці тижня він навідував замок Ґалґорм, що належав родині Янґ, куди його запрошував товариш по школі. Але Роджер проводив більше часу, аніж із ним, із Роуз Мод Янґ, дівчиною вродливою, освіченою і схильною писати, яка мандрувала по рибальських і польових селах провінції Антрим, записуючи поеми, легенди та пісні ґельською мовою. З її уст він уперше почув про епічні битви ірландської міфології. Замок, вимуруваний із чорних каменів із баштами, гербами, димарями та монументальним церковним фасадом, був збудований у сімнадцятому сторіччі Александром Колвілем, теологом із моторошно бридким обличчям, — як видно було на його портреті у вестибюлі, — котрий, як розповідали в Баллімені, уклав угоду з дияволом, і його привид блукав по навколишній місцевості. Тремтячи, кількома місячними ночами Роджер наважувався шукати з ним зустрічі, блукаючи порожніми коридорами та кімнатами, проте жодного разу його не зустрів.



Лише через багато років він призвичаївся почувати себе затишно в Маґерінтемпл-гаузі, родовому будинку Кейсментів, який раніше називався Черчфілд і був парафіяльним домом англіканської парафії Калфейґтрін. Бо протягом тих шістьох років, які він там жив, від дев’яти до п’ятнадцяти років свого віку, з двоюрідним дідом Джоном і двоюрідною бабусею Шарлоттою та іншими родичами по батьківській лінії, він завжди почував себе ніби чужинцем у тому великому особняку, вимуруваному з сірих каменів, з його трьома поверхами, високими шпилями, обвитими плющем стінами, дахами фальшиво готичного стилю та шторами, за якими, здавалося, ховаються привиди. Великі зали, довгі коридори і сходи з потертою оббивкою на дерев’яних перилах та скрипучими приступками поглиблювали його самотність. Натомість він щиро втішався свіжим повітрям між кряжистими в’язами, яворами й абрикосовими деревами, що чинили опір ураганним вітрам, невисокими пологими пагорбами, на яких паслися корови та вівці і з яких було видно містечко Баллікасл, море, спінені рифи біля острова Ретлін, об які розбивався морський прибій, а в ясні сонячні дні — розпливчастий силует Шотландії. Він часто ходив у сусідні села Кушендан і Кушендол, які здавалися сценою стародавніх ірландських легенд і дев’яти ґленів Північної Ірландії, цих вузьких долин, оточених пагорбами, зі скелястими схилами, над вершинами яких описували кола в небі орли, видовище, яке вселяло йому відчуття відваги й екзальтованої радості. Його улюбленою розвагою були мандри по тій суворій землі, населеній старими, як і той краєвид, селянами, декотрі з яких розмовляли між собою стародавньою ірландською мовою, з якої його двоюрідний дід Джон та його друзі жорстоко глузували. Ані Чарлз, ані Том не поділяли його ентузіазму до життя на свіжому повітрі й не втішалися мандрівками ані у відкрите поле, ані на круті вершини арнімських скель; натомість Ніна його розуміла й тому, хоч і була на вісім років старша за нього, складала йому товариство, і з нею він завжди почувався найкраще. З Ніною він ходив у кілька мандрівок до затоки Мерло, оточеної гострими чорними скелями і з кам’янистим пляжем на початку долини біеншеск, спогад про яку супроводжуватиме його протягом усього життя і про яку він завжди згадував у своїх листах до родини, називаючи її «отим куточком раю».

Але ще більше, ніж прогулянки в полях, Роджерові подобалися літні вакації, які він проводив у Ліверпулі, де жила його тітка Ґрейс, сестра матері, в чиєму домі він завжди почував себе жаданим гостем; жаданим і улюбленим небожем тітки Ґрейс, а також її чоловіка, дядька Едварда Бенністера, який багато мандрував світом і тепер їздив до Африки у справах. Він працював на пароплавній лінії «Елдер Демпстер», по якій перевозили вантажі та пасажирів між Великою Британією і Західною Африкою. Діти тітки Ґрейс та дядька Едварда, його брати й сестри в перших, були набагато кращими товаришами в іграх Роджера, аніж його рідні брати, а надто кузина Ґертруда Бенністер, Джі, з якою він приятелював від самого дитинства й їхня дружба не була заплямлена жодною сваркою. Вони були такими близькими, що Ніна іноді жартувала: «Зрештою ви одружитеся». Джі сміялася, а Роджер червонів до самих корінців волосся. Він не наважувався підняти погляд і белькотів: «Ні, ні, навіщо ти базікаєш дурниці».

Коли він перебував у Ліверпулі, в товаристві своїх братів у перших, Роджер іноді долав сором’язливість і просив дядька Едварда розповісти про Африку, материк, одна згадка про який наповнювала йому голову джунглями, лютими хижаками, пригодами й безстрашними людьми. Від дядька Едварда Бенністера він уперше почув про доктора Дейвіда Лівінґстона, лікаря й шотландського євангеліста, який протягом років досліджував африканський материк, мандруючи по річках, таких як Замбезі й Шир, освячуючи гори, невідомі країни та приносячи християнство племенам дикунів. Він був першим європейцем, який перетнув Африку від узбережжя до узбережжя, першим дослідив пустелю Калахарі й став найпопулярнішим героєм Британської імперії. Роджер бачив його у своїх снах, читав брошури, в яких описувалися його подвиги, і мріяв бути прийнятим бодай в одну з його експедицій, піти поруч із ним назустріч небезпекам, допомагати йому поширювати християнську релігію серед тих поган, які досі перебували в кам’яному віці. Коли доктор Лівінґстон, шукаючи витоки Нілу, зник, поглинутий африканськими джунглями, Роджерові було два роки. В 1872 році інший авантюрист і легендарний дослідник Генрі Мортон Стен лі, газетяр, що походив з Велсу й працював на одну з нью-йоркських газет, вийшов із джунглів, повідомивши світу, що зустрічав живим доктора Лівінґстона, Роджеру виповнилося вісім років. Малий переживав найновішу історію з подивом і заздрістю. І коли через рік стало відомо, що доктор Лівінґстон, який ніколи не хотів покинути африканський континент і повернутися до Великої Британії, помер, Роджер пережив таке відчуття, ніби помер один із його найближчих і найулюбленіших родичів. Коли він виросте, то теж стане дослідником, як ті титани, Лівінґстон і Стенлі, які розширяли кордони Заходу й кожен із яких прожив таке дивовижне й незвичайне життя.

Коли Роджерові виповнилося п’ятнадцять років, його двоюрідний дід Джон Кейсмент запропонував йому покинути навчання й знайти собі роботу, бо ані він, ані його брати й сестра не мали прибутків, на які могли б жити. Роджер охоче пристав на цю пропозицію. Усі погодилися на тому, що Роджер поїде в Ліверпуль, де було набагато більше можливостей знайти роботу, ніж у Північній Ірландії. І справді, через деякий час, як він приїхав до Бенністерів, дядько Едвард знайшов для нього місце в тій самій компанії, де він трудився так багато років. Роджер почав працювати учнем у корабельній компанії, коли йому виповнилося п'ятнадцять. Він здавався старшим. Високий, мав глибоко посаджені сірі очі, стрункий, із чорним кучерявим волоссям, дуже світлою шкірою й досконало білими зубами, стриманий, тактовний, добре вдягнений, приязний і послужливий. Розмовляв англійською мовою з ірландським акцентом, що було предметом жартів для його двоюрідних братів.

Він був хлопцем серйозним, наполегливим, лаконічним, не дуже інтелектуально розвиненим, але сміливим і рішучим. До своїх обов’язків у компанії поставився дуже серйозно й був сповнений рішучості навчатися. Його направили в департамент управління та бухгалтерії. Спочатку він мав виконувати обов'язки кур'єра. Переносив документи з однієї контори в іншу й виходив у порт, щоб налагоджувати зв'язки між кораблями, митницями та складами. Начальство його цінувало. За чотири роки, протягом яких він працював на пароплавній лінії «Елдер Демпстер», він не подружився ні з ким через свою усамітненість та скромну невибагливість: неприхильно налаштований до вечірок, він майже не пив, і ніхто ніколи не бачив, щоб він відвідував бари або борделі в порту. Проте він уже відтоді був заядлим курцем. Його пристрасть до Африки і бажання домогтися визнання у своїй компанії спонукали його багато читати, заповнюючи своїми примітками брошури та публікації, які поширювалися в конторах, де йшлося про морську торгівлю між Британською імперією та Західною Африкою. Як наслідок він переймався ідеями, які наповнювали ті публікації. Перевозити до Африки європейські продукти й імпортувати сировину, яку виготовляла африканська земля, було не просто торговельною операцією, а діяльністю, спрямованою на прогрес народів, що затрималися в доісторії, загрузнувши в людожерстві й работоргівлі. Комерційна діяльність приносила туди релігію, мораль, закон, цінності сучасної, культурної, вільної та демократичної Європи, прогрес, який, у кінцевому підсумку, перетворить жалюгідних дітей диких племен у чоловіків і жінок нашого часу. У здійсненні цих заходів Британська імперія була авангардом Європи, й він пишався, що є її частиною і частиною тієї роботи, яку здійснювали на лінії судноплавства «Елдер Демпстер». Його товариші по службі обмінювалися насмішкуватими поглядами, запитуючи себе, чи юний Роджер Кейсмент повний придурок, якщо вірив у всі ці дурниці, чи він їх проголошує, щоб вислужитися перед начальством.

Протягом тих чотирьох років, коли він працював у Ліверпулі, Роджер і далі жив у своїх тітки й дядька, Ґрейс та Едварда, яким він віддавав частину своєї платні і які ставилися до нього як до сина. Він перебував у найкращих стосунках зі своїми двоюрідними братами, а надто з кузиною Ґертрудою, з нею в неділю та на свята веслував і ловив рибу, якщо була добра погода, або залишався вдома й читав уголос, якщо йшов дощ. Він ставився до своєї двоюрідної сестри по-братському, без лукавства й без кокетства, Ґертруда була першою людиною, якій він показав свої вірші, що їх писав потайки. Роджер знав, як свої п’ять пальців, усі подробиці діяльності своєї компанії й, ніколи не ступивши навіть ногою в африканські порти, говорив про них так, ніби все життя прожив між їхніми конторами, комерцією, судноплавством, звичаями та народами, що населяли ту місцевість.

Він відбув три подорожі на кораблі «СС Баунті», і цей досвід наповнив його таким ентузіазмом, що після третьої він звільнився зі своєї посади й повідомив братам, дядькам і кузенам, що вирішив поїхати до Африки. Він зробив це, як висловився його дядько Едвард, «з не меншим ентузіазмом, аніж ті хрестоносці, що в середні віки відбували на Схід визволяти Єрусалим». Родина провела його в порт, і Джі та Ніна пролили кілька сльозинок. Роджерові виповнилося двадцять років.

III

Коли шериф відчинив двері камери й подивився на нього зневажливим поглядом, Роджер із соромом пригадав, що завжди був прихильником смертної кари. Він опублікував цей погляд кілька років тому у своїй «Доповіді про Путумайо» для Форін-Офісу[1], яку назвав «Синьою книгою», вимагаючи для перуанця Хуліо Сесара Арани, каучукового короля в Путумайо, найвищої міри покарання: «Якби ми погодилися, щоб його принаймні повісили за ці жорстокі злочини, то це стало б кінцем нескінченних страждань, яких зазнають зацьковані ним нещасні тубільці». Тепер би він так не написав. І йому також прийшов у голову спогад про те, як він кепсько себе почував, коли заходив до чийогось дому й бачив у ньому клітку. Канарки, щиглики, папуги, що сиділи в тих клітках, здавалися йому жертвами непотрібної жорстокості.

— Візит, — пробурмотів шериф, дивлячись на нього зі зневагою в очах і в голосі. Поки Роджер підводився на ноги й обтрушував руками свою робу ув’язненого, той додав із глузливою посмішкою: — Сьогодні ви знову з’явилися на сторінках преси, містере Кейсмент. Не як зрадник своєї батьківщини...

— Моя батьківщина Ірландія, — урвав його він.

— ...а як мерзенний збоченець, — шериф клацнув язиком, ніби хотів сплюнути. — Зрадник і розпусник водночас. Яка гидь! Для мене буде великою втіхою побачити, як ви гойдаєтеся на мотузці, колишній сер Роджере.

— Кабінет міністрів розглядав моє прохання про помилування?

— Ще ні, — не забарився з відповіддю шериф. — Але він його відхилить. І його величність король також, у цьому можна не сумніватися.

— У нього я не стану просити помилування. Він ваш король, а не мій.

— Ірландія належить Британії, — пробурчав шериф. — А тепер більше, ніж будь-коли після придушення того боягузливого заколоту на Святий тиждень у Дубліні. То був удар кинджалом у спину проти країни, яка воює. Усіх його провідників я не став би навіть розстрілювати, а послав би на шибеницю.

Він замовк, бо вони вже прийшли до кімнати побачень.

Навідати його прийшов не отець Кейрі, католицький капелан Пентонвілської в’язниці, а Ґертруда, Джі, його кузина. Вона обняла його з усією силою, й Роджер відчув, як вона тремтить у його обіймах. Вона скидалася на охоплену жахом пташку. Як постаріла Джі після того, як його заарештували й засудили. Він згадав пустотливу й веселу дівчину з Ліверпуля, згадав про привабливу й люблячу жінку під час його життя в Лондоні, яку за її хвору ногу друзі називали Гоппі (кульгавенькою). Тепер це була бабуся, кульгава й хвора, а не здорова, сильна й упевнена в собі жінка, якою вона була лише кілька років тому Ясне сяйво її очей погасло, її обличчя, шию та руки покрили зморшки. Одягнута вона була в чорному потертому вбранні.

— Від мене, певно, смердить, як від усіх свинарень світу, — пожартував Роджер, показуючи на свою синю шерстяну робу. — Мене позбавили права митися. Мені дозволять помитися лише один раз, перед самою стратою.

— Вони тебе не стратять, Кабінет міністрів прийме твоє прохання про помилування, — сказала Ґертруда, киваючи головою, щоб надати сили своїм словам. — Президент Вілсон заступиться за тебе перед британським урядом, Роджере. Він пообіцяв надіслати туди телеграму. Вони задовольнять твоє прохання, страти не буде, повір мені.

Вона проговорила це з такою напругою в голосі, що, здавалося, він от-от зламається, і Роджер відчув жаль до неї, як і до всіх своїх друзів, які в ті дні страждали від тієї самої тривоги й непевності. Йому хотілося запитати її про атаки в газетах, про які згадував його тюремник, проте він стримався. Президент Сполучених Штатів клопотатиметься за нього? То була ініціатива Джона Дівоя і ще кількох його друзів із організації «Клан на Ґаел». Якби ж то вона вдалася! Але ще лишалася можливість, що Кабінет міністрів замінить йому міру покарання.

Сісти не було де, й Роджер та Ґертруда стояли дуже близько одне від одного, обернувшись спиною до шерифа та охоронця. Четверо людей перетворювали маленьку кімнату для побачень у клаустрофобний закапелок.

— Ґейвен Дафі розповів мені, що тебе викинули з коледжу Королеви Анни, — сказав Роджер тоном вибачення. — Це моя провина. Я прошу в тебе тисячу пробачень, люба Джі. Завдавати тобі шкоди — останнє, чого мені хотілося б.

— Вони мене не викинули, вони попросили, щоб я погодилася на скасування мого контракту. І сплатили мені відшкодування в сумі сорока фунтів. Мені байдуже. Тепер я матиму більше часу, щоб допомагати Алісі Стопфорд Ґрін у її зусиллях, спрямованих на те, щоб урятувати тобі життя. Зараз це найважливіше наше завдання.

Вона взяла свого кузена за руку й ніжно стиснула її. Джі протягом багатьох років учителювала у школі шпиталю Королеви Анни в Кейвершемі, де дослужилася до заступниці директора. Їй завжди подобалася її робота, про яку вона розповідала веселі анекдоти у своїх листах до Роджера. А тепер через свою спорідненість із чумним вона стала безробітною. Чи матиме вона на що жити і хто зможе допомогти їй?

— Ніхто не повірив у ті підлі вигадки, які опублікували проти тебе, — сказала Ґертруда, стишивши голос, щоб ті двоє чоловіків, які стояли поруч, не змогли почути її. — Усі пристойні люди обурені, що уряд удається до наклепів, аби принизити значення маніфесту на твій захист, під яким підписалося стільки поважних осіб, Роджере.

Вона урвала мову, ніби збиралася заплакати. Роджер знову обняв її.

— Я так любив тебе, Джі, моя кохана Джі, — прошепотів він їй на вухо. — А тепер я люблю тебе більше, аніж раніш. Я завжди дякуватиму тобі за вірність, яку ти мені зберігала і в щасті, й у нещасті. Тому твоя опінія одна з тих небагатьох, які мають для мене вагу. Ти ж віриш, що все, мною зроблене, я зробив для Ірландії, правда ж, віриш? Для тієї шляхетної і високої мети, якою для нас є Ірландія. Хіба не так, Джі?

Вона почала тихо схлипувати, притуливши обличчя до його грудей.

— Ви маєте десять хвилин, і вже минули п’ять, — нагадав їм шериф, не обертаючись, щоб подивитися на них. — Вам залишається ще п’ять.

— Тепер, коли я маю стільки часу на роздуми, — сказав Роджер на вухо своїй кузині, — я багато думаю про роки, прожиті в Ліверпулі, коли ми були такі молоді й життя нам усміхалося, Джі.

— Усі думали, що ми закохані одне в одного й незабаром одружимося, — прошепотіла Джі. — Я теж згадую про ті часи з глибоким смутком, Роджере.

— Ми були більше, аніж закохані одне в одного. Ми були братом і сестрою, були спільниками. Двома сторонами однієї, монети. Такими нероздільними. Ти була для мене багато чим. Матір’ю, яку я втратив у дев’ять років. Друзями, яких я ніколи не мав. З тобою я завжди почував себе краще, ніж зі своїми рідними братами. Ти дарувала мені довіру, впевненість у житті, радість. Згодом під час тих років, які я перебував у Африці, твої листи становили для мене єдиний міст, що поєднував мене зі світом. Ти не знаєш, яким щастям було для мене одержувати твої листи й як я їх читав і перечитував, моя люба Джі.

Він замовк. Не хотів, аби кузина відчула, що він сам ледве стримується від плачу. З молодих років він терпіти не міг — через своє пуританське виховання, безперечно, — прилюдні вияви сентиментальності, але в ці останні місяці він піддавався певним слабкостям, які так раніше зневажав, коли помічав їх у інших. Джі не сказала нічого. Вона обіймала Роджера, відчувала збуджене дихання, від якого роздималися його груди.



— Ти була єдиною людиною, якій я читав свої вірші. Ти їх пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, вони були дуже погані, — сказала Гертруда. — Але я так любила тебе, що завжди хвалила їх. Деякі навіть вивчила напам’ять.

— Я дуже добре усвідомлював, що вони тобі не подобаються, Джі. Богу дякувати, я ніколи так їх і не опублікував. А я мало не зробив цього, ти ж знаєш.

Вони подивились одне на одного й не змогли втриматися від сміху.

— Ми робимо все, все можливе, щоб допомогти тобі, Роджере, — сказала Джі, знову посерйознівши. Навіть голос її постарів; щойно він був твердим і дзвінким, а тепер невпевненим і тремтячим. — Бо ми тебе любимо, й нас багато. Аліса, звичайно, серед усіх найперша. Вона готова перекинути небо й землю. Вона пише листи, відвідує політиків, представників влади, дипломатів. Пояснює, просить. Буває в усіх портах. Вона докладає всіх зусиль, щоб побачитися з тобою. Але це дуже важко. Побачення дозволені лише родичам. Але Аліса особа дуже відома, вона має вплив. Вона здобуде дозвіл і прийде до тебе, побачиш. Ти знаєш, що під час повстання в Дубліні Скотленд-Ярд усе перелопатив у її домі. Вони забрали багато паперів. Вона любить тебе й захоплюється тобою, Роджере.

«Я знаю», — подумав Роджер. Він також любив Алісу Стопфорд Ґрін і захоплювався нею. Історик ірландського походження з англіканської родини, як і Кейсмент, чий дім був одним із найвідвідуваніших інтелектуальних салонів у Лондоні, центром вечірок та зустрічей усіх націоналістів та автономістів Ірландії, вона була для нього більше, аніж подругою та порадницею в політичних питаннях. Вона просвітила його й допомогла відкрити та полюбити минуле Ірландії, її тривалу історію та культуру, що процвітала, перш ніж була поглинута могутнім сусідом. Вона рекомендувала йому книжки, втягувала його в палкі диспути, заохочувала продовжувати вивчення ірландської мови, яку він, на жаль, так ніколи й не опанував. «Я помру, так і не заговоривши ґельською мовою», — думав він. І згодом, коли він став радикальним націоналістом, саме Аліса першою стала називати його в Лондоні прізвиськом, яким нагородив його Герберт Ворд і яке так подобалося Роджерові, — Кельт.

— Десять хвилин, — проголосив шериф. — Час прощатися.

Він відчув, що кузина, обіймаючи його, тягнеться йому до вуха і що це їй не вдається, бо він набагато за неї вищий. Вона запитала, стишивши голос до такої міри, що він став майже нечутним:

— Усі ті жахливі речі, які розповідають про тебе газети, є обмовою і гидкою брехнею, чи не так, Роджере?

Це запитання було для нього таким несподіваним, що він затримався на кілька секунд, перш ніж відповісти:

— Я не знаю, що пишуть про мене газети, люба Джі. Вони сюди не доходять. Але, — провадив він, ретельно добираючи слова, — звичайно ж, вони пишуть брехню. Та я хочу, щоб ти завжди пам’ятала про одну річ, Джі. І щоб мені вірила. Я помилявся в житті багато разів, звичайно. Але я не маю чого соромитися. І ти, і всі мої друзі можуть не соромитися мене. Ти мені віриш, Джі?

— Звичайно, я тобі вірю, — і його кузина заплакала, затуляючи собі рот обома долонями.

Повернувшись у свою камеру, Роджер відчув, що очі йому наповнилися слізьми. Він зробив велике зусилля, щоб шериф не помітив їх. Було дивно, що в нього виникло бажання заплакати. Наскільки він пам’ятав, він жодного разу не плакав протягом цих місяців, після свого арешту. Ні під час допитів у Скотленд-Ярді, ні під час слухання своєї справи в суді, ні коли йому зачитали вирок, який засуджував його до страти через повішення. Чому ж тепер він мало не заплакав. Через Ґертруду. Через Джі. Побачивши, як вона страждає, які переживає сумніви, щонайменше означало, що для неї його особа та його життя є дорогоцінними. Отже, він не такий самотній, яким себе почуває.

IV

Подорож британського консула Роджера Кейсмента вгору по річці Конго, яка почалася 5 червня 1903 року і яка змінить його життя, мала би початися на рік раніше. Він запропонував цю експедицію Форін-Офісу зараз же, як 1903 року після своєї служби у Старому Калабарі (Нігерія), Лоренсо Маркесі (Мозамбік) та Сан-Пауло-де-Луанда (Ангола) був офіційно призначений консулом Великої Британії в Бомі, — можна сказати, в селі, — стверджуючи, що найкращий спосіб надіслати доповідь про становище тубільців у Незалежній Державі Конго — це піднятися від цієї далекої столиці до джунглів і племен Середнього та Верхнього Конго. Там здійснювалися дослідження, про які він інформував своє міністерство негайно, як прибув у цю місцевість. У кінцевому підсумку, зваживши міркування державної ваги, які не давали консулові спокою, хоч він їх і розумів, — Велика Британія була союзницею Бельгії і не хотіла, щоб ця країна кинулася в обійми Німеччини, — Форін-Офіс дав йому дозвіл вирушити в подорож по селах, станціях, місіях, промислових пунктах, таборах і факторіях, де добували каучук, чорне золото, якого тоді жадібно потребували в усьому світі для виробництва коліс та буферів для вантажівок і автомобілів та ще для тисячі промислових і домашніх потреб. Йому доручалося провести розслідування на тих територіях, розташованих у Конго, країні, що належала Його Величності Леопольдові Другому, королю Бельгії, на яких чинилися звірства проти тубільного населення згідно з повідомленнями «Товариства захисту аборигенів» з осідком у Лондоні та кількох баптистських церков і католицьких місій у Європі та в Сполучених Штатах Америки.

Він підготував подорож з притаманною йому ретельністю й ентузіазмом, приховуючи свої зусилля від бельгійських чиновників та поселенців і комерсантів Боми. Тепер він зможе аргументовано довести своїм начальникам, дослідивши події та їхні причини, що тут робиться, й імперія, вірна своїм традиціям справедливості та fair play\ не зможе не взяти на себе лідерство в міжнародній кампанії, покликаній покінчити з цією ганьбою. Але тоді, в середині 1902 року, він пережив третю атаку малярії, ще тяжчу, аніж дві попередніх, що напали на нього після того, як у своєму пориві до ідеалізму та під натиском пригодницьких мрій він вирішив у 1884 році покинути Європу й поїхати до Африки, щоб працюючи там, за допомогою комерції, проповіді християнства та утвердження суспільних і політичних інституцій Заходу визволити африканців од відсталості, хвороб і невігластва.

То були не просто слова. Він глибоко вірив у все це, коли у свої двадцять років прибув на Чорний континент. Перші напади болотяної пропасниці йому довелося пережити трохи пізніше. Нарешті здійснилася мрія його життя; його включили до експедиції, яку очолював найславетніший мандрівник по африканських землях Генрі Мортон Стенлі. Служити під командуванням дослідника, який під час легендарної подорожі, що тривала від 1874 до 1877 року, перетнув Африку від сходу до заходу, йдучи за течією річки Конго від її верхів’їв і до впадіння в Атлантичний океан! Супроводжувати героя, який зустрів зниклого доктора Лівінґстона! І тоді, наче боги захотіли пригасити його палкий порив, він пережив перший напад малярії. Його було не зрівняти з другим, який напав на нього через три роки, в 1887-му, а надто з третім, коли в 1902 році він уперше подумав, що помирає. Симптоми були вже йому знайомі, отож він знав, про що йдеться, коли одного ранку, в середині 1902 року, вже напхавши валізу своїми мапами, компасом, олівцями та зошитами своїх нотаток, відчув, розплющивши очі на високому поверсі свого будинку в Бомі, на передмісті поселенців, за кілька кроків від Губернаторства, який правив водночас за оселю та офіс консула, що тремтить від холоду. Він відсунув москітну сітку й побачив крізь вікна, які не мали ані шибок, ані штор, а лише густі металеві ґрати проти проникнення комах, погнуті зливою, брудні води великої річки й навколишні острови, покриті пишною рослинністю. Він не міг триматися на ногах. Вони йому підгиналися, наче були з ганчір’я. Джон, його бульдог, почав стрибати й гавкати, наляканий. Роджер упав на ліжко знову. Його тіло палахкотіло вогнем, а холод пронизував кістки. Він закричав, кличучи Чарлі та Мавуку, конголезьких дворецького та кухаря, які спали на нижньому поверсі, але ніхто не відгукнувся. Вони перебували зовні дому й, захоплені штормом, заховалися під гіллям якогось баобаба, чекаючи, поки вітер стихне. «Невже знову малярія?» — подумки вилаявся консул. І якраз напередодні експедиції? Діарея, кровотеча та слабкість примусять його лежати прикутим до ліжка протягом днів і тижнів, з тремтінням у всьому тілі й тупим болем у голові.

Чарлі перший зі слуг повернувся додому, стікаючи водою.

— Піди поклич доктора Салаберта, але не французькою мовою, а місцевою говіркою.

Доктор Салаберт був одним із двох лікарів у Бомі, старовинному негритянському порту, — раніше він називався Мбома, — куди в шістнадцятому сторіччі прибували португальські торговці з острова Сан-Томе купувати рабів у племінних вождів зниклого королівства Конго, а тепер бельгійці перетворили його на столицю Незалежної Держави Конго. На відміну від Матаді, в Бомі не було шпиталю, а тільки амбулаторія для тяжких захворювань, де пацієнтів доглядали дві фламандські черниці. Лікар прийшов лише через дві години, тягнучи ноги й допомагаючи собі ціпком. Він був не таким старим, яким здавався, але тяжкий клімат, а передусім схильність до міцних трунків, зістарили його. Він здавався старезним дідом.

Одягався, як волоцюга. У його черевиках не було шнурків, а ґудзики на куртці були незастебнуті. Хоч день для нього лише починався, його очі були вже запалені.

— Атож, мій друже, це малярія, хіба тут може бути щось інше? Вас нещадно трястиме. А як від цього лікуватися, ви вже знаєте: приймати хінін, пити багато рідини, дієтичний бульйон, бісквіти й треба добре накриватися, щоб виганяти інфекцію потом. Навіть не думайте, що вам пощастить піднятися з ліжка раніше, як через два тижні. І ні в які подорожі не вирушайте, навіть за найближчий ріг вулиці. Малярія руйнує організм, вам це відомо не гірше за мене.

Хвороба забрала в нього не два, а три тижні. Він утратив вісім кілограмів і першого дня, коли йому пощастило піднятися на ноги, ступив лише кілька кроків і впав на підлогу, відчуваючи таку слабкість, якої раніше ніколи не відчував. Доктор Салаберт, пильно дивлячись йому у вічі, глухим голосом, у якому бриніло щось подібне до чорного гумору, застеріг його:

— У вашому стані було б самогубством вирушити в цю експедицію. Ваше тіло перетворилося на руїну й не витримає навіть подорожі до перехрестя Кришталевих гір. А тим більше кілька тижнів життя в умовах негоди. Ви не дістанетеся навіть до Мбанза-Нґунґу. Існують набагато швидші способи вбити себе, пане консул: пустити собі кулю в рот або зробити укол стрихніну. Якщо у вас виникне в цьому потреба, звертайтеся до мене. Я вже допоміг кільком людям вирушити в таку далеку подорож.

Роджер Кейсмент надіслав телеграму до Форін-Офісу про те, що стан здоров’я примушує його відкласти експедицію. А що незабаром тропічні зливи зробили джунглі та річку непрохідними, то експедиція у внутрішні райони Незалежної Держави Конго мусила чекати протягом кількох місяців, які розтяглися на цілий рік. Рік, протягом якого він повільно очунював від пропасниці й намагався відновити втрачену вагу, знову взяв у руки тенісну ракетку, став плавати, грати в бридж або в шахи, щоб скоротити нескінченні ночі Боми, водночас виконуючи консульські обов’язки, від яких він нудився неймовірно; рахував кораблі, які прибували та відбували, переглядав товари, що вивантажувалися з торговельних суден Антверпена, — рушниці, набої, сигари, вино, гравюри, розп’яття, кольорові вітражі, — і ті товари, що їх вивозили до Європи, — величезні купи каучуку, слонову кістку та вироби з неї, шкури тварин. Такий був обмін товарами, який у його юнацькій уяві мав урятувати конголезців від канібалізму, від арабських купців Занзібару, які контролювали торгівлю рабами, й відкрити їм двері до цивілізації!

На три тижні його звалила з ніг болотна пропасниця, коли він лежав нерухомий, приймаючи краплі хініну, розбавлені настоянками з трав, які готували для нього Чарлі й Мовуку тричі на день — його шлунок міг терпіти лише гарячий бульйон, шматочки вареної риби або курчати, — та граючись із Джоном, своїм бульдогом і найвідданішим другом. Він не знаходив у собі навіть сили зосередитися на читанні.

У цій вимушеній бездіяльності він часто згадував експедицію, яка відбулася 1884 року під командуванням його героя Генрі Мортона Стенлі. Він жив тоді в джунглях, відвідуючи незліченні села тубільців, живучи в таборах, які вони розбивали на галявинах, оточених дерев’яними частоколами, за якими горланили мавпи й ревли хижі звірі. Він почував себе напруженим і щасливим попри люті укуси москітів та інших комах, проти яких мало допомагало натирання камфорним спиртом. Він любив плавати в лагунах та річках дивовижної краси, не боячись крокодилів, досі переконаний у тому, що роблячи те, що вони робили, він, чотириста африканських носіїв, провідників та помічників, двадцятеро білих — англійців, німців, фламандців, валонів і французів, — які складали експедицію, і, звичайно ж, сам Стенлі, вони перебували на вістрі прогресу в цьому світі, де щойно почався кам’яний вік, який Європа залишила позаду багато століть тому.

Через роки, перебуваючи у візіонерській маячні лихоманки, він червонів від сорому, думаючи про те, яким сліпим тоді був. Він навіть не розумів на початку, з якою метою була організована експедиція, очолена Стенлі й фінансована королем Бельгії, на якого, звичайно ж, він тоді дивився — так само схвально, як і на Європу, на Захід, на світ — як на гуманітарного монарха, сповненого рішучості покінчити з наслідками рабства та людожерства й визволити африканські племена від поганства й приниження, які утримували їх у стані згубних небезпек.

Залишався лише рік до того часу, коли великі західні держави подарують Леопольдові Другому на Берлінській конференції 1885 року цю Незалежну Державу Конго площею понад два мільйони квадратних кілометрів — у вісімдесят п’ять разів більшою за територію Бельгії, — але на той час король Бельгії уже почав управляти землями, які збиралися йому подарувати, щоб він міг випробувати на двадцятьох мільйонах конголезців, що, як вважали, їх населяють, свої спасенні принципи. Монарх із густою й довгою бородою найняв для цієї роботи великого Стенлі, бо вгадав, зі своєю дивовижною здатністю помічати людські слабкості, що знаменитий дослідник був спроможний не тільки на великі подвиги, а й на жахливі злочини, якщо винагорода була на рівні його апетитів.

Очевидною причиною експедиції 1884 року, в якій Роджер уперше випробував свою зброю дослідника, було підготувати спільноти, розкидані по берегах Верхнього, Середнього й Нижнього Конго на відстані тисяч кілометрів у дрімучих джунглях, ущелинах, під водоспадами й на горах, покритих густою рослинністю, до прибуття європейських торговців та чиновників, що їх Міжнародна асоціація Конго (МАК) на чолі з Леопольдом Другим пошле в ці регіони відразу, як тільки могутні західні держави нададуть їй концесію. Стенлі та його супутники повинні були пояснити тим напівголим вождям, татуйованим і прикрашеним перами, іноді з колючками, встромленими в обличчя та в руки, іноді з членами, прикритими лише жмутиками лепехи або очеретяних віників, добродійні наміри європейців: вони прийдуть сюди, щоб покращити рівень їхнього життя, вилікувати їх від захворювань, таких, як смертельна сонна хвороба, просвітити їх і відкрити їм очі на істини цього світу та світу потойбічного, завдяки чому їхні діти та онуки почнуть жити життям пристойним, справедливим і вільним.

«Я тоді нічого не розумів, бо не хотів розуміти», — думав він тепер. Чарлі накрив його всіма плащами, які знайшлися в домі. Попри це та попри спеку, що стояла надворі, консул, скулений і холодний, тремтів під своєю москітною сіткою, мов клаптик тонкого паперу. Але гірше, аніж бути добровільним сліпим, було для нього знайти пояснення тим його вчинкам, за які будь-який неупереджений спостерігач назвав би його брехуном. Бо в усіх селах, куди заходила експедиція 1884 року, після того, як були роздані намистинки та всілякі дрібнички, й після мудрованих розтлумачень за допомогою перекладачів (багато з яких не могли домогтися, щоб тубільці їх зрозуміли) Стенлі примушував вождів та чаклунів ставити свої позначки під договорами, написаними французькою мовою, в яких вони зобов’язувалися надавати допомогу, житло, харчування та бути провідниками для чиновників і службовців МАК у тій діяльності, яку вони здійснюватимуть для реалізації тих планів, що їх надихали. Вожді та чаклуни підписувалися хрестиками, паличками, плямами, малюнками, нічого не запитуючи й не знаючи, під чим вони підписуються, милуючись намистами, браслетами й прикрасами з кольорового скла, які їм дарували, й перехиляючи по склянці горілки, якою Стенлі пропонував їм відсвяткувати укладення договору.

«Вони не знають, що роблять, але ми знаємо, що це для їхнього добра, й це виправдовує обман», — думав юний Роджер Кейсмент. Хіба можна було зробити це якось інакше? Як надати легітимності майбутній колонізації у стосунках із людьми, які не розуміли жодного слова з тих «трактатів», у яких говорилося про їхнє майбутнє та про майбутнє їхніх нащадків? Було необхідно надати якоїсь законної форми діяльності, що її бельгійський монарх хотів здійснювати через переконання й діалог на відміну від тих, хто запроваджує свої плани в життя через кров і вогонь, через вторгнення, вбивства й грабунок. Чи не була така діяльність мирною й цивілізованою?

Через багато років — вісімнадцять їх минуло після експедиції, в якій він брав участь у 1884 році, — Роджер Кейсмент дійшов висновку, що герой його дитинства та юності був одним із найбезчесніших шахраїв, яких Захід будь-коли посилав на африканський материк. Та попри це, як і всі, хто служив під його командуванням, він не міг не визнавати його харизму, його привабливість, його магію, ту суміш зухвалості й холодного розрахунку, з якою авантюрист здійснював свої подвиги. Він мандрував Африкою, сіючи, з одного боку, спустошення й смерть — спалюючи й грабуючи села, розстрілюючи тубільців, змережуючи спини своїх носіїв батогами зі шкіри бегемота, які залишали тисячі рубців на тілах кольору ебенового дерева, — на всій географії африканського континенту, а з другого — відкриваючи дороги для торгівлі та євангелізацїї на величезних територіях, які кишіли хижаками, екзотичними тваринами та епідеміями, що спонукало європейців шанувати його як одного з титанів Гомерових легенд та біблійних історій.

— Чи ви ніколи не відчували каяття, чи вас не мучила совість за те, що ми робимо?

Це запитання злетіло з губів юнака, який, либонь, поставив його неумисне, бо вже не міг стримувати в собі. Полум’я вогнища, розкладеного в центрі табору, тріщало, спалюючи сухий хмиз та необережних комах, що засмажувалися в ньому.

— Каяття? Совість? — нахмурив брови і скривив веснянкувате та напечене сонцем обличчя керівник експедиції, так ніби ніколи не чув нічого подібного й намагався вгадати, що можуть означати ці слова. — З якої причини?

— За ті угоди, які ми примушуємо їх підписувати, — сказав юний Кейсмент, долаючи своє збентеження. — Вони передають своє життя, свої села, усе, що мають, у руки Міжнародної асоціації Конго. І жоден не розуміє, що підписує, бо ніхто з них не розмовляє французькою мовою.

— Якби вони навіть знали французьку мову, вони все одно б не розуміли, що означають ці угоди, — засміявся великий дослідник африканських територій своїм щирим, відвертим сміхом, що був однією з його найсимпатичніших характеристик. — Навіть я не знаю, про що в них ідеться.

Він був чоловік сильний, але дуже низький на зріст, майже карлик, спортивного вигляду, ще молодий, із сірими очима, які метали іскри, густими вусами й наче скрученою в тугий жмут особистістю. Він завжди носив високі чоботи, пістолет на поясі й світлу куртку з багатьма кишенями. Він знову засміявся, й десятники експедиції, які пили каву зі Стенлі й Роджером і курили, сидячи навколо вогню, також засміялися, щоб догодити начальникові. Але юний Кейсмент не засміявся.

Я знаю, хоч вони й справді написані абракадаброю, либонь, умисне, щоб їх не можна було зрозуміти, — сказав він, намагаючись говорити шанобливим тоном. — Усе там зводиться до досить простого змісту. Вони передають свої землі МАК за обіцянки соціальної допомоги. Зобов’язуються допомагати в будівництві доріг, мостів, причалів, факторій. Надавати робочі руки, яких їм бракує для обробітку полів та підтримання громадського порядку. Годувати чиновників і робітників, поки триватиме ця робота. Асоціація нічого не пропонує натомість. Ні платні, ні компенсацій. Я завжди вірив, що ми тут перебуваємо задля блага африканців, містере Стенлі. Я хотів би, щоб ви, ким я захоплювався відтоді, як навчився мислити, пояснили мені, що тут відбувається насправді, аби я далі міг вірити в те, що це справді так. Що угоди справді укладаються для їхнього добра.

Запала тривала тиша, порушувана тільки тріскотінням вогню та іноді гарчанням нічних звірів, які вийшли добувати собі харч. Дощ давно перестав накрапати, але повітря було просякнуте вологою й дуже густе, і здавалося, що все навколо випускає листя, росте й ущільнюється. Через двадцять вісім років по тому Роджер серед мішанини образів, які пропасниця утворювала в його голові, пригадував погляд — проникливий, здивований, іноді глузливий, яким тоді дивився на нього Генрі Мортон Стенлі.

— Африка не створена для людей слабких, — сказав він нарешті, так ніби розмовляв сам із собою. — Проблеми, які вас турбують, — ознака слабкості. У тому світі, в якому ми перебуваємо, я хочу сказати. А перебуваємо ми не в Сполучених Штатах, не в Англії, й це треба розуміти. В Африці люди слабкі живуть недовго. Вони стають жертвами комашиних укусів, пропасниці, отруєних стріл або мухи цеце.

Він походив із Велсу, проте, певно, тривалий час жив у Сполучених Штатах, бо його англійська мова була посякнута північноамериканськими інтонаціями, виразами та зворотами.

— Звичайно ж, усе, що ми робимо, ми робимо для їхнього добра, — додав Стенлі, кивнувши головою в бік конічних хатин села, біля якого вони розбили табір. — Сюди прийдуть місії, які визволять їх із тенет поганства й навчать їх, що християнин не повинен їсти свого ближнього. Лікарі, які зроблять їм щеплення від епідемій і лікуватимуть їх краще, аніж їхні чаклуни. Компанії, що забезпечать їх роботою. Тут відкриють школи, де їх навчать цивілізованих мов. Де вони навчаться вдягатися, молитися справжньому Богові, розмовляти по-християнському, а не тими мавпячими діалектами, якими вони розмовляють тепер. Поступово вони замінять свої варварські звичаї звичаями, притаманними сучасним освіченим людям. Якби вони знали, що ми для них робимо, вони цілували б нам ноги. Але їхній розум перебуває набагато ближче до розуму крокодила чи бегемота, аніж до вашого або мого. Тому ми самі вирішуємо, що для них краще, й примушуємо їх підписувати ці угоди, їхні діти та онуки подякують нам за них. І, думаю, мине не так багато часу, коли вони почнуть молитися Леопольдові Другому, як сьогодні моляться своїм фетишам та опудалам.

На якому місці біля великої річки було розбито цей табір? Він туманно споминав, що вони розбили його десь між Болобо й Чумбірі, а те плем’я належало до народу батеке. Але певності він не мав. Ці дані були записані в його щоденниках, якщо він міг так назвати купу нотаток, розкиданих по різних зошитах та окремих аркушах паперу протягом стількох років. Хай там як, а ту розмову він запам’ятав дуже добре. І той поганий настрій, із яким він ліг на своє розкладне ліжко після гострої розмови з Генрі Мортоном Стенлі. Чи не в ту саму ніч почала рватися на клапті його персональна трійця з трьох «С»? Доти він вірив, що колоніалізм знаходить своє виправдання в тих трьох «С»: християнство (cristianity), цивілізація (civilization) і комерція (commerce). Відтоді як став працювати скромним помічником бухгалтера на пароплавній лінії «Елдер Демпстер» у Ліверпулі, він зрозумів, що за поступ треба сплачувати певну ціну. Було неминуче, що творилися зловживання. У процесі колонізації брали участь не лише альтруїсти, такі як доктор Лівінґстон, а й усілякі ниці авантюристи, проте якщо підбити підсумки, то досягнення набагато перевищували втрати — так він тоді вважав. Але африканське життя показало йому, що на практиці все відбувалося далеко не так просто, як у теорії.

Протягом того року, коли він працював під його командуванням, не перестаючи захоплюватися зухвальством та вмінням, із яким Генрі Мортон Стенлі здійснював свою експедицію по майже невідомій території, що її омивала річка Конго та міріади її приток, Роджер Кейсмент зрозумів також, що дослідник був мандрівною таємницею. Усі розповіді про нього завжди перебували в суперечності одні з одними, в такий спосіб, що було неможливо зрозуміти, які були правдивими, а які вигаданими, і скільки було в деяких перебільшення та фантазії. Він належав до тих чоловіків, які не вміють робити різницю між реальністю й вигадкою.

Єдиною очевидністю була для нього переконаність у тому, що ідея великих благодіянь для тубільців не відповідала істині. Він довідався про це, наприклад, слухаючи десятників, які супроводжували Стенлі під час його подорожі в 1871—1872 роках, коли він вирушив на пошуки доктора Лівінґстона, вони розповідали, що та експедиція була набагато менш мирною, аніж ця, в якій він, безперечно, виконуючи інструкції самого Леопольда Другого, виявляв велику обережність у взаєминах із племенами, з чиїми вождями — чотириста п’ятдесятьма в загальній кількості — він мав підписати угоди про передачу їхніх земель та їхньої робочої сили. Події, про які розповідали брутальні чоловіки, які втратили людську подобу внаслідок тривалого перебування в джунглях, примушували волосся ставати дибом. Спалені села, вожді, яким відтинали голови або розстрілювали їхніх дружин та дітей, коли вони відмовлялися годувати учасників експедиції або надавати їм носіїв, провідників і мачетеро, що прорубували б їм дорогу в джунглях. Ці давні товариші Стенлі боялися його й вислуховували його догани мовчки та з опущеними очима. Але вони сліпо довіряли його рішенням і говорили з релігійною шанобливістю про його знамениту подорож тривалістю в дев’ятсот дев’яносто дев’ять днів між 1874 і 1877 роками, під час якої померли всі білі й велика частина африканців.

Коли в лютому 1885 року на Берлінській конференції, де не був присутній жоден конголезець, чотирнадцять головних держав, які брали там участь на чолі з Великою Британією, Сполученими Штатами, Францією та Німеччиною, великодушно подарували Леопольдові Другому, поруч із яким невідлучно перебував Генрі Мортон Стенлі, два з половиною мільйони квадратних кілометрів Конго та двадцять мільйонів його жителів, для того, щоб він «відкрив цю територію для комерції, заборонив рабство й цивілізував поган, навернувши їх на християнство», Роджер Кейсмент, якому щойно виповнився двадцять один рік і який уже рік жив в Африці, вітав цю подію. Так само вітали її всі службовці Міжнародної асоціації Конго, які в передбаченні цього дару працювали вже певний час на тій території, закладаючи основи для проекту, який мав намір здійснити монарх. Кейсмент був хлопець дужий, високий, стрункий, з чорним волоссям і чорною борідкою, глибокими сірими очима, мало схильний до жартів, лаконічний, схожий на дорослого зрілого чоловіка. Його турботи бентежили його товаришів. Хто з них міг сприйняти всерйоз оту мрію про «цивілізаторську місію Європи в Африці», яка не давала спокою молодому ірландцеві? Проте його цінували, бо він був працьовитим і міг завжди допомогти кожному, хто попросить, замінивши його в якійсь роботі або в комісії. Крім куріння, він, схоже, не мав жодних вад. Майже не пив міцних трунків, і коли під час привалів язики розв’язувалися від випитого спиртного й чоловіки починали говорити про жінок, то помічали, що він соромиться й хоче піти. Він був невтомний у переходах по джунглях і любив плавати в річках і лагунах, енергійно вимахуючи руками перед сонними бегемотами. Любив собак, і його товариші пригадували, як під час експедиції в 1884 році, в той день, коли дикий кабан угородив ікла в його фокстер’єра на ім’я Спіндлер, побачивши, як тварина стікає кров’ю з роздертого боку, він пережив нервову кризу. На відміну від решти європейців, які брали участь в експедиції, гроші його не цікавили. Його привела в Африку не мрія стати багатою людиною, а такі мало кому зрозумілі аргументи, як бажання принести прогрес дикунам. Він витрачав свою платню, що становила вісімдесят фунтів стерлінгів на рік, на частування товаришів. Сам він жив дуже скромно. Проте дбав про свій зовнішній вигляд, чепурився, мився й розчісував волосся під час привалів, так ніби перебував не в таборі, розбитому на галявині в лісі або на березі річки, а в Лондоні, Ліверпулі або в Дубліні. Він мав схильність до вивчення мов; опанував французьку та португальську й намагався засвоїти правильну вимову слів із африканських говірок у ті рідкісні дні, коли вони ставали табором біля якогось племені. Завжди записував усе, що бачив, у свої шкільні зошити. Хтось відкрив, що він пише вірші. Коли на цю тему пожартували, то сором’язливість ледве дозволила йому промурмотіти спростування. Він признався, що коли був малий, то батько шмагав його батогом, тому він терпіти не міг, коли наглядачі шмагали тубільців, що впускали на землю вантаж або не виконували наказів. Вигляд у нього майже завжди був замріяний.

Коли Роджер, що дуже повільно одужував від малярії, згадував про Стенлі, його опановували суперечливі почуття. Шукач пригод із Велсу бачив в Африці лише привід для авантюрних подвигів і персонального грабунку. Але хто міг би заперечувати, що він був одним із людей, чиї подвиги описані в міфах і легендах, людей, які зневажали смерть і лише завдяки своїй сміливості та амбіціям знаходили в собі сили, щоб прорватися за межі людських можливостей? Бачили, як він носив на руках дітей, чиї личка й тіла пожерла віспа, як давав пити зі своєї фляги тубільним жінкам, що помирали від холери або сонної хвороби, так ніби ніщо не могло його заразити. Ким був насправді цей чемпіон Британської імперії та амбіцій Леопольда Другого? Роджер не мав сумніву, що ця таємниця не розкриється ніколи і його життя завжди залишиться захованим за густою павутиною вигадок. Яким було його справжнє ім’я? Генрі Мортоном Стенлі цього чоловіка назвав комерсант із Нового Орлеана, який у далекі й туманні дні його юності був до нього великодушний і, мабуть, його всиновив. Ходили чутки, ніби його справжнє ім’я Джон Роулендс, але він нікому цього не казав. Нікому він також не розповідав, що народився у Велсі й дитинство його минуло в одному із сирітських притулків, куди приймали дітей без батька й матері, яких працівники охорони здоров’я підбирали на вулиці. Схоже, ще дуже юним він подався до Сполучених Штатів як охоронець на одному з вантажних кораблів і протягом Громадянської війни спочатку воював там як солдат у лавах конфедератів, а потім у війську янкі. Згодом, здається, він став журналістом і писав хроніки про походи першопрохідців на Захід і їхні битви з індіанцями. Коли газета «Нью-Йорк Геральд» послала його до Африки, на пошуки Дейвіда Лівінґстона, він не мав найменшого досвіду як дослідник. Як він зміг вижити, мандруючи дрімучими джунглями, схожий на людину, що шукає голку в сіні, і як йому вдалося знайти того, кого він шукав, в Уджіджі 10 листопада 1871 року, і хто, згідно з його хвалькуватою розповіддю, був приголомшений привітанням: «Маю честь зустріти доктора Лівінґстона, так я думаю?»

Одним із досягнень Стенлі, яким Роджер Кейсмент найбільше захоплювався у своїй юності, навіть більше, ніж його експедицією від витоків річки Конго до її впадіння в Атлантичний океан, було прокладення між 1879 і 1881 роками караванного шляху. Караванний шлях відкривав дорогу для європейської комерції від впадіння великої річки до величезної річкової лагуни, яка з роками стане називатися так само, як і дослідник, Стенлі-Пул. Згодом Роджер відкрив, що це було ще однією з передбачливих операцій короля Бельгії з метою створення інфраструктури, яка після Берлінської конференції 1885 року дозволила йому здійснювати освоєння цієї території. Стенлі був символом і виконавцем його задуму.

— І я, — не раз казав Роджер Кейсмент, ще перебуваючи в Африці, своєму другові Гербертові Ворду, — мірою того як починав усвідомлювати, що б означала Незалежна Держава Конго, — був одним із його працівників від самої першої миті.

Хоч і не зовсім, бо коли Роджер прибув до Африки, Стенлі вже протягом п’ятьох років відкривав караванний шлях, будівництво першої ділянки якого, від Віві до Ісанґвіли, на вісімдесят три кілометри вгору по річці Конго, де панували дрімучі вологі джунглі, змережані глибокими ущелинами, — а там, де гілля могутніх дерев затуляло сонце, росли дерева, поїдені червою, і тяглися смердючі болота, — було завершене 1880 року. Звідти й до Муянґи на відстані ста двадцятьох кілометрів річка Конго була судноплавною для досвідчених лоцманів, спроможних обминати водоверті, а коли починалися зливи й вода підіймалася, знаходити притулок на бродах та в печерах, щоб не налетіти на скелі, будучи підхопленими однією з бурхливих течій, які безперервно утворювалися та розпадалися. Коли Роджер почав працювати для Міжнародної асоціації Конго (МАК), яка починаючи з 1885 року перетворилася на Незалежну Державу Конго, Стенлі вже збудував, між Кіншасою і Додо, станцію, яку назвав Леопольдвіль. Був грудень 1881 року, за три роки до того, як Роджер прибув у джунглі, й чотири до легального утворення Незалежної Держави Конго. На той час це колоніальне володіння, найбільше в Африці, створене монархом, який ніколи не ступив ногою на його територію, було вже комерційною реальністю, до якої європейські комерсанти могли добутися через Атлантичний океан, долаючи перешкоду Нижнього Конго, непрохідного через бурхливі течії, круті зміни рівня води, покручені лабіринти водоспадів Лівінґстона, завдяки дорозі завдовжки майже в п’ятсот кілометрів, яку збудував Стенлі між Бомою та Віві і яка тяглася до Леопольдвіля та Пула. Коли Роджер прибув до Африки, зухвалі торговці, аванпости Леопольда Другого, почали проникати в глиб конголезької території й вивозити звідти перші вантажі слонової кістки, звіриних шкур і кошики з каучуком із регіону, де росло безліч дерев, які виділяли чорний сік, доступний для кожного, хто хотів зібрати його.

У свої перші роки перебування в Африці Роджер Кейсмент кілька разів подолав караванний шлях, угору по річці, від Боми та Віві до Леопольдвіля, а також униз по річці від Леопольдвіля до впадіння Конго в Атлантичний океан, де зелені й густі води розчинялися у воді солоній і де 1482 року каравела португальця Дієґо Као уперше проникла в глиб конголезької території. Роджер дослідив Нижнє Конго краще, аніж будь-який інший європеєць із тих, котрі жили в Бомі або Матаді, на тих двох осях, із яких бельгійська колонізація проникала в глиб континенту.

Усю решту свого життя Роджер жалкував — він сказав про це й тепер, у 1902 році, в самому розпалі нападу пропасниці, — що віддав перші вісім років свого життя в Африці, працюючи, як пішак на шаховій дошці, будівництву Незалежної Держави Конго, присвятивши цьому свій час, своє здоров’я, свої зусилля, свій ідеалізм і вірячй, що в такий спосіб він трудиться задля здійснення філантропічного задуму.

Іноді, шукаючи виправдань, він себе запитував: «Хіба міг я зрозуміти, що відбувається на цих двох із половиною мільйонах квадратних кілометрів, працюючи наглядачем або командиром групи в експедиції Стенлі в 1884 році та в експедиції північноамериканця Генрі Шелтона Сенфорда між 1886 і 1888 роками на станціях і факторіях, щойно побудованих на караванному шляху?» Він був тоді лише дрібною деталлю велетенського апарата, який тільки-но почав утворюватися, і ніхто, крім його лукавого творця та невеличкої групи його помічників, не знав, для якої мети він створюється.

А втім, у двох своїх розмовах із бельгійським королем, які відбулися 1900 року, коли Форін-Офіс призначило його консулом у Бомі, Роджер Кейсмент відчув глибоку недовіру до цього здоровенного чолов’яги, обвішаного орденами й медалями з довгою ретельно розчесаною бородою, грізним носом і очима пророка, який, знаючи, що він перебуває в Брюсселі в дорозі до Конго, запросив його на вечерю. Від розкішного інтер’єра того палацу з його м’якими килимами, кришталевими люстрами, схожими на павуків, дзеркалами в гравійованих рамах, східними статуетками в Роджера голова пішла обертом. Там було дванадцять запрошених, крім королеви Марії Енрікети та її дочки, принцеси Клементини і французького принца Віктора Наполеона. Монарх підтримував розмову до пізньої ночі. Він говорив як натхненний проповідник і коли описував жорстокість арабських комерсантів, які торгували рабами, що їх хапали на території Занзібару, в його суворому голосі лунали містичні ноти. Християнська Європа повинна покласти край цій торгівлі людською плоттю. Він висунув таку пропозицію, і вона стане внеском, який маленька Бельгія подарує цивілізації: вона визволить замучену людність аборигенів Африки від того жаху. Елегантні дами позіхали, принц Наполеон шепотів галантні компліменти на вухо своїй сусідці за столом, і ніхто не слухав музику оркестру, який виконував один із концертів Гайдна.

Наступного ранку Леопольд Другий покликав англійського консула, щоб вони могли поговорити віч-на-віч. Він прийняв його у своєму особистому кабінеті. Там було багато порцелянових дрібничок і статуеток із нефриту й слонової кості. Суверен пахнув одеколоном і мав нафарбовані нігті. Як і вчора, Роджер фактично не міг сказати ні слова. Король Бельгії говорив про своє донкіхотське завдання і про те, як нападають на нього газетярі та невдоволені політики. Звичайно, його підлеглі припускалися помилок і навіть ексцесів. Причина? Було нелегко найняти достойних і гідних людей, які погодилися б на ризик працювати в далекому Конго. Він просив консула повідомляти йому персонально, якщо він виявить непорядки на місці свого нового призначення. Король Бельгії справив на Роджера враження персонажа помпезного й самозакоханого.

Тепер, у 1902 році, через два роки після тієї зустрічі, про короля Бельгії також говорили, що цей монарх наділений розумом холодним і макіавеллівським. Незабаром по заснуванні Незалежної Держави Конго Леопольд Другий ухвалив 1886 року декрет, який оголошував як Domaine de la Couronne (Власністю Корони) двісті п’ятдесят тисяч квадратних кілометрів між річками Касаї й Рукі, що, як повідомили королю його дослідники — головним чином Стенлі, — були багаті на каучукові дерева. Ця територія залишилася поза будь-якими концесіями та приватними підприємствами, призначена для експлуатації на користь суверена. Міжнародна асоціація Конго була замінена як законне територіальне утворення Незалежною Державою Конго, чиїм єдиним президентом у trustee (довіреною особою) був Леопольд Другий.

Пояснивши міжнародній громадській опінії, що єдиний спосіб скасувати работоргівлю — це застосувати «сили правопорядку», король послав у Конго дві тисячі солдатів регулярного війська Бельгії, до якого мала бути додана міліція в десять тисяч тубільців, причому утримання тих сил мало взяти на себе конголезьке населення. Хоч більша частина того війська перебувала під командуванням бельгійських офіцерів, у його ряди, а надто в керівники міліції проникли люди найгіршого зразка: сутенери, колишні каторжники, авантюристи, зголоднілі за фортуною, що повиповзали з клоак і борделів половини Європи. Ця поліційна сила проникла, як проникає паразит у живий організм, у плетиво сіл, розкиданих в регіоні, територія якого дорівнювала території Європи, що простягалася від Іспанії до кордонів Росії, аби бути утримуваною спільнотою африканських аборигенів, яка не розуміла, що відбувається, крім того, що це лихо було чимось гіршим, аніж ловці рабів, сарана, червоні мурахи й заклинання, які навіювали сон смерті. Бо солдати та ополченці поліційної сили були жадібними, брутальними й ненаситними незалежно від того, чи йшлося про їжу, випивку, жінок, тварин, шкури, слонову кістку й загалом про все, що можна було пограбувати, з’їсти, випити, продати або зґвалтувати.

Розпочавши в такий спосіб експлуатацію конголезців, гуманітарний монарх водночас почав роздавати концесії підприємствам, щоб згідно з іншим мандатом, який він одержав, «відкрити через комерцію дорогу до цивілізації для тубільців Африки». Деякі комерсанти померли від болотяної пропасниці, зміїних укусів або з’їдені хижаками через своє незнання джунглів, а інші, яких було не так багато, полягли від отруєних стріл і списів аборигенів, які наважувалися збунтуватися проти цих чужоземців зі зброєю, що гуркотіла, мов грім, або спалахувала, мов блискавка, які їм пояснювали, що згідно з угодами, які підписали їхні вожді, вони повинні покинути свої засіяні поля, свою риболовлю, своє полювання, свої ритуали і свою повсякденну діяльність і перетворитися на провідників, носіїв, мисливців і збирачів каучуку, не одержуючи за це ніякої платні. Велика кількість концесіонерів, друзів і фаворитів бельгійського монарха, нажили за короткий час велике багатство, а надто він сам.

Згідно з режимом концесій, компанії накочувалися на Незалежну Державу Конго концентричними хвилями, проникаючи щоразу далі у величезний регіон, який омивався Середнім та Верхнім Конго й павутиною річок, що впадали в нього. На територіях своїх володінь вони втішалися суверенною владою. Перебуваючи під заступництвом поліції, вони покладалися також на власну міліцію, на чолі якої завжди перебував колишній військовий, колишній тюремник, колишній в’язень або колишній утікач, декотрі з яких ставали знаменитими на всю Африку своїм жорстоким дикунством. За кілька років Конго перетворилося на першого світового виробника каучуку, який цивілізований світ вимагав у все більших кількостях, щоб поставити на колеса свої карети, автомобілі, залізничні вагони, — одне слово, щоб задіяти всі системи транспорту, щоб виробляти більше й більше одягу, прикрас, іригаційних споруд.

Про все це майже нічого не знав Роджер Кейсмент протягом тих вісьмох років — від 1884 до 1892, — коли, обливаючись потом, страждаючи від болотяної пропасниці, підсмажуючись на африканському сонці і здобуваючи шрами, подряпини та синці від рослинних колючок і тваринних пазурів, він тяжко трудився, створюючи комерційну та політичну систему Леопольда Другого. Завдяки чому він зрештою зрозумів, що емблемою колонізації на цих неозорих територіях був канчук.

Хто винайшов той делікатний, зручний і ефективний інструмент, призначений розбуркувати, залякувати й карати лінощі, незграбність і дурість двоногих істот ебенового кольору, які ніколи не навчилися працювати так, як чекали від них колоні затори, чи то йшлося про роботу на полі, чи про здачу маніоки (кванґо), м’яса антилопи або дикого кабана та інших продуктів харчування, які колонізатори вимагали від кожного села й кожної родини, чи то про утримання робітників, що трудилися на користь уряду? Подейкували, що винахідником був капітан поліційної сили, на прізвисько месьє Канчук, бельгієць із першої хвилі, чоловік у всіх відношеннях практичний і наділений багатою уявою, обдарований гострою спостережливістю, бо зрозумів раніше, аніж будь-хто, що з неймовірно твердої шкіри бегемота можна виготовити канчук набагато міцніший і такий, що завдає набагато дошкульнішого болю, аніж ті, що їх раніше виготовляли з кишок морських їжаків та хижаків породи котячих, вузлувату мотузку, спроможну створювати більше опіків, крові, шрамів та болю, аніж будь-який інший інструмент покарання, і водночас легку й функціональну, бо, вставляючи її в маленьку рукоять із дерева, наглядачі, десятники, охоронці, керівники груп могли заткнути її собі за пояс або повісити через плече, майже не відчуваючи, що несуть її на собі — така легенька вона була. Одна її присутність у членів поліційної сили створювала ефект страху: очі у негрів розширювалися, негритянки та негритята, коли її помічали, то білки очей на їхніх кольорових або синіх обличчях перелякано блищали, уявляючи, як після кожної їхньої помилки або хибного кроку канчук розітне повітря зі свистом, який неможливо ні з чим сплутати, і впаде на їхні ноги, сідниці й плечі, витиснувши з них розпачливий зойк.

Одним із перших концесіонерів у Незалежній Державі Конго був північноамериканець Генрі Шелтон Сенфорд. Він був агентом і лобістом Леопольда Другого перед урядом Сполучених Штатів і головним виконавцем його стратегії, завдяки якій великі держави віддали йому Конго. У червні 1886 року було утворено Дослідницьку експедицію Сенфорда (ДЕС) для торгівлі слоновою кісткою, жувальною гумкою, каучуком, пальмовою олією і міддю на всій території Верхнього Конго. Іноземці, які працювали в Міжнародній асоціації Конго, такі як Роджер Кейсмент, були перекинуті в ДЕС, а на їхні посади призначені бельгійці. Роджер перейшов служити в Дослідницьку експедицію Сенфорда за платню в сто п’ятдесят фунтів стерлінгів на рік.

Він почав працювати у вересні 1886 року, як агент, якому було доручено опікуватися складами та транспортом у Матаді — мовою кіконґо це слово означає «камінь». Коли Роджер там прилаштувався, ця станція, побудована на караванному шляху, була лише галявиною, прорубаною мачете в джунглях на берегах великої річки. Саме туди допливла чотири століття тому каравела Дієґо Као, й португальський мореплавець вирубав на скелі своє ім’я, яке досі можна було прочитати. Компанія німецьких архітекторів та інженерів почала будувати там перші будинки з дерева, доставленого з Європи — привозити дерево в Африку! — а також причали і склади, коли раптом одного ранку — Роджерові добре запам’яталися ті події — цю роботу урвав гуркіт, схожий на гуркіт землетрусу, й на галявину вибігло стадо слонів, які майже стерли з лиця землі ще недобудоване селище. Протягом шістьох, вісьмох, п’ятнадцятьох, вісімнадцятьох років Роджер Кейсмент спостерігав, як це маленьке селище, яке він почав будувати власними руками, щоб воно послужило складом товарів для Дослідницької експедиції Сенфорда (ДЕС), розширювало свої кордони, підіймаючись на пологі навколишні пагорби, як дерев’яні кубічні двоповерхові будинки поселенців обростали широкими терасами, дахами конічної форми, садками, вікнами, захищеними металевою сіткою, утворюючи вулиці, майдани та заповнюючись дедалі більшою кількістю людей. Крім невеличкої католицької церкви, в Кінканді існувала тепер, у 1902 році, набагато більша, церква Святої Діви Посередниці, а також баптистська місія, аптека, шпиталь із двома лікарями й кількома черницями, що працювали медичними сестрами, пошта, прегарна залізнична станція, комісаріат, суд, кілька митниць, які мали власні склади, велика пристань і крамниці, в яких продавали одяг, харчові продукти, консерви, капелюхи, черевики й інструменти для обробітку землі. Навколо міста поселенців виросло барвисте передмістя баконґо, хатин з очерету й глини. Тут, у Матаді, часто казав собі Роджер, набагато більшою мірою, ніж у столиці, Бомі, була присутня Європа цивілізації, сучасності та християнської релігії. Матаді вже мало невеличке кладовище на пагорбі Тундува, неподалік від місії. З цієї височини було добре видно обидва береги та звивисту смугу річки. Там ховали європейців. У місто та в порт допускалися лише тубільці, що працювали слугами або носіями й мали спеціальні перепустки. Будь-якого іншого аборигена, що наважувався перетнути ці кордони, навічно виганяли з Матаді, примусивши його заплатити штраф й оперезавши кількома ударами канчука. Ще в 1902 році головний губернатор міг похвалитися, що ані в Бомі, ані в Матаді не зареєстровано жодного грабунку, вбивства або зґвалтування.

З тих двох років, протягом яких він працював у Дослідницькій експедиції Сенфорда, Роджер Кейсмент назавжди запам’ятає два епізоди: перевезення «Флориди» протягом кількох місяців із Банани, крихітного порту біля впадіння річки Конго в Атлантичний океан, і випадок із лейтенантом Франкі, якого Роджер, порушивши один раз досконалу врівноваженість свого духу, з якої так часто жартував його друг Герберт Ворд, мало не вкинув у водоверті річки Конго й від якого лише чудом не одержав кулю в лоб.

«Флорида» була важливим кораблем, який ДЕС перетягла до Боми, щоб використовувати його як торговельне судно на ділянках Середнього й Верхнього Конго, тобто по той бік Кришталевих гір. Водоспади Лівінґстона, тобто низка водоспадів, які відокремлювали міста Бома й Матаді від Леопольдвіля, закінчувалися водовертями, що їх називали Казаном Диявола. Починаючи звідти, в напрямку на схід, річка була судноплавною на тисячі кілометрів. Але в напрямку на захід вона втрачала тисячу футів висоти, спускаючись до моря, що на багатьох ділянках робило її несудноплавною. Щоб доставити «Флориду» по землі до Стенлі-Пула, корабель розібрали на сотні деталей, які, класифіковані й розкладені по ящиках, здійснили подорож на плечах тубільних носіїв на 478 кілометрів по караванному шляху. Роджерові Кейсменту було доручено перенесення найбільшої і найважчої частини корабля: його корпусу. Він усе зробив. Простежив за будівництвом величезного воза, на який був повантажений корпус і сам таки найняв сотню носіїв та мачетеро, що тягли через вершини й ущелини Кришталевих гір величезний вантаж, прорубуючи собі дорогу мачете. Він також наглядав за вирівнюванням схилів та будівництвом захисних насипів, розбивав табори, де можна було підлікувати хворих і покалічених, придушував бійки між представниками різних етнічних груп, організовував чергування й охорону, розподілення їжі та полювання й риболовлю, коли харчів не вистачало. То були три місяці ризику й занепокоєнь, але також ентузіазму й усвідомлення того, що ти твориш прогрес і успішно воюєш проти вороже налаштованої природи. І Роджер повторював собі багато разів у майбутні роки, що він тоді домігся таких успіхів, жодного разу не застосувавши канчук і не дозволяючи зловживати ним тим десятникам, яких називали «занзібарцями», бо вони прийшли сюди із Занзібара, столиці работоргівлі, й мали звичай поводитися з тією жорстокістю, яка притаманна тим, хто торгує рабами.

Коли «Флориду» доставили у велику річкову лагуну Стенлі-Пула, знову зібрали її й спустили на воду, Роджер відбув кілька подорожей на цьому кораблі по Середньому й Верхньому Конго, наглядаючи за вантаженням і перевезенням товарів Дослідницької експедиції Сенфорда до тих місць, які через багато років він знову відвідає протягом своєї подорожі до пекла в 1903 році: Болобо, Луколели, регіону Іребу й, нарешті, станції на екваторі, яку назвали Кокільатвіль.

Пригода з лейтенантом Франкі, який, на відміну від Роджера, не відчував ніякої відрази до канчука й охоче ним користувався, сталася під час повернення з подорожі до лінії екватора, десь за півсотні кілометрів угору по річці від Боми, в маленькому селі, що не мало назви. Лейтенант Франкі, який командував вісімкою солдатів Поліційної сили — усі вони були тубільцями, — здійснював каральну експедицію, намагаючись розв’язати вічну проблему чорноробів. Завжди бракувало людей, які погоджувалися б переносити товари експедиціям, що здійснювали подорожі від Боми-Матаді до Леопольдвіля-Стенлі-Пула та у зворотному напрямку. Позаяк племена чинили опір, не бажаючи надавати своїх людей для цієї виснажливої праці, то вряди-годи Поліційна сила, а іноді й приватні концесіонери організовували вторгнення в непокірні села, в яких вони не тільки хапали і зв’язували у вервечки чоловіків, спроможних працювати, а й спалювали по кілька хат, конфісковували шкури, слонову кістку і тварин, давали доброї хлости вождям, щоб у майбутньому вони ліпше виконували укладені домовленості.

Коли Роджер Кейсмент і його невеличка компанія з п’ятьох носіїв та одного «занзібарця» увійшли до села, три або чотири хати вже були перетворені на попіл, а місцеві жителі повтікали. Винятком був лише хлопчик; майже дитина, чиї руки й ноги були прив’язані до забитих у землю кілків, а по його спині гуляв канчук — так лейтенант Франкі виливав на нього своє невдоволення. Як правило, людей шмагали не офіцери, а солдати. Але лейтенант, безперечно, був розлютований тим, що всі чоловіки повтікали, й хотів помститися. Червоний від гніву, мокрий від поту, він гучно сопів за кожним ударом. Франкі не звернув ніякої уваги на появу Роджера з його групою. Обмежився лише тим, що нахилив голову у відповідь на його привітання і не урвав шмагання. Хлопець, мабуть, знепритомнів уже кілька хвилин тому. Його спина й ноги перетворилися на криваву масу, й Роджерові запам’яталася одна дрібниця: повз голе тіло повзла колона мурашів.

— Ви не маєте права цього робити, лейтенанте Франкі, — сказав він йому французькою мовою. — Годі, кінчайте!

Офіцер дрібного рангу опустив канчук і подивився на силует високого чоловіка, бородатого, неозброєного, який тримав у руках палицю, що нею намацував твердий ґрунт і розгортав листя під час ходи. Біля його ніг метушився невеличкий собака. Від подиву кругле обличчя лейтенанта втратило червоний колір і вкрилося блідістю, потім знову густо почервоніло.

— Хто вам це сказав? — заревів він.

Роджер побачив, як він випустив із рук канчука й засунув руку за пояс, звідки визирала рукоять револьвера. За одну секунду він зрозумів, що розлючений офіцер може вистрелити. Роджер відреагував дуже швидко. Перш ніж той устиг вихопити зброю, він схопив його за шию, а другою рукою вибив у нього револьвер, якого той уже стискав у пальцях. Лейтенант Франкі намагався вирватися з пальців, які здавили йому шию. Очі в нього вибалушилися, наче Е жаби.

Восьмеро солдатів Поліційної сили, які споглядали шмагання, покурюючи, не зворухнулися, але Роджер мав усі підстави думати, що, невдоволені побаченим, вони тримали руки на рушницях і лише чекали наказу начальника, щоб їх задіяти.

— Мене звати Роджер Кейсмент, я працюю на ДЕС, і ви дуже добре знаєте мене, лейтенанте Франкі, бо кілька разів ми грали з вами в покер у Матаді, — сказав Роджер, нахилившись, щоб підібрати револьвер, і повертаючи його лейтенантові спокійним жестом. — Те, як ви шмагали цього хлопця, є злочином, незалежно від його провини. Як офіцер Поліційної сили, ви це знаєте краще за мене, бо, поза всяким сумнівом, вам відомі закони Незалежної Держави Конго. Якщо цей хлопець помре від вашого шмагання, ваша совість звинуватить вас у вбивстві.

— Коли я вирушив до Конго, то про всяк випадок залишив свою совість у своїй країні, — сказав офіцер. Тепер у нього на обличчі був насмішкуватий вираз і, схоже, він запитував себе, хто перед ним такий: клоун чи божевільний. Його істерія розвіялася. — Вам пощастило, що ви діяли так швидко, бо інакше я пустив би вам кулю в лоб. Мене лише підвищили б на службі за те, що я вбив англійця. Хай там як, а я вам раджу не втручатися, як ви втрутилися тепер, у дії моїх колег із Поліційної сили. У них поганий характер, і з ними ви можете вклепатися в набагато серйознішу проблему, аніж зі мною.

Гнів йому минув, і тепер він здавався засмученим. Помурмотів, що хтось, либонь, попередив місцевих жителів про його прибуття. Тепер йому доведеться повернутися в Матаді з порожніми руками. Він не сказав нічого, коли Кейсмент наказав своїм підлеглим розв’язати хлопця, покласти його в гамак і, почепивши гамак між двома жердинами, вирушив у напрямку Боми. Коли через два дні вони прийшли туди, то, попри свої рани та втрачену кров, хлопець не помер. Роджер залишив його на санітарному посту. Він звернувся в суд із позовом на лейтенанта Франкі за зловживання владою. Протягом двох наступних тижнів його двічі викликали, щоб він сформулював своє звинувачення, й під час тривалих і дурних допитів судді він зрозумів, що його позов здадуть в архів, а лейтенанта Франкі не буде навіть попереджено.

Коли нарешті суддя відхилив його позов за браком доказів і в зв’язку з тим, що жертва відмовилася підтвердити його звинувачення, Роджер Кейсмент покинув службу в Дослідницькій експедиції Сенфорда і знову став працювати під командою Генрі Мортона Стенлі — тепер кіконґо регіону нагородили його прізвиськом Була Матаді (Руйнівник Каменів) — на залізниці, яку той почав будувати паралельно до караванного шляху, від Боми й Матаді до Леопольдвіля-Стенлі-Пула. Хлопець, якого відшмагали, залишився працювати з Роджером і став відтоді його служником, помічником і товаришем у мандрах по Африці.

А що він ніколи не міг сказати, як його звуть, то Кейсмент нагородив його ім’ям Чарлі. Він мав тоді шістнадцять років.

Відмова Роджера Кейсмента служити в Дослідницькій експедиції Сенфорда стала наслідком суперечки з одним із керівників компанії. Проте він не нарікав, бо працюючи зі Стенлі на будівництві залізниці, — хоч ця робота й вимагала від нього величезної затрати фізичних сил, — він повернув собі ілюзію, з якою приїхав до Африки. Розчищати джунглі й підривати скелі, готуючи ґрунт для укладання шпал та рейок залізничної колії було тією працею першопрохідця, про яку він мріяв. Ті години, які він проводив в умовах негоди, смажачись під гарячим сонцем або мокнучи під тропічними зливами, керуючи працею чорноробів або мачетеро, віддаючи накази «занзібарцям», стежачи, щоб бригади добре виконували свою роботу, трамбуючи, розрівнюючи, укріїїлюючи ґрунт і розтягуючи на всі боки купи зрізаного та зрубаного гілля, були для нього годинами зосередженості й відчуття, що він виконує роботу, яка однаковою мірою принесе користь європейцям і африканцям, колонізаторам і колонізованим. Герберт Ворд сказав йому одного дня: «Коли я з тобою познайомився, ти здався мені лише авантюристом, шукачем пригод. Але тепер я знаю, що ти містик».

Роджерові набагато менше подобалося виходити з лісу в села, намагаючись найняти там носіїв та мачетеро для роботи на залізниці. Нестача робочих рук стала проблемою номер один мірою того, як зростала Незалежна Держава Конго. Попри «угоди», які вони попідписували, вожді тепер, коли зрозуміли, про що йдеться, не дозволяли жителям своїх сіл іти розчищати дороги, будувати станції і склади або збирати каучук. Роджер домігся, коли працював у Дослідницькій експедиції Сенфорда, щоб для подолання цього опору, попри відсутність законних зобов’язань, компанія давала своїм робітникам невеличку платню, переважно товарами. Інші компанії також почали це робити. Але навіть у такий спосіб наймати для роботи тубільців було дуже важко. Вожді заявляли, що не можуть відпустити людей, які їм потрібні для обробітку полів та полювання й риболовлі, що давали їм засоби до існування. Дуже часто перед появою наймачів чоловіки працездатного віку ховалися в чагарях або в густій траві. Тоді держава стала вдаватися до каральних експедицій, насильницьких наймань і до практики замикати жінок у так званих maisons d’otages (будинках заручників), аби домогтися, щоб їхні чоловіки не ховалися й не втікали.

І в експедиції Стенлі, і в експедиції Генрі Шелтона Сенфорда Роджерові часто доручали перемовини з тубільними громадами про наймання аборигенів. Завдяки тій легкості, з якою йому давалися мови, він умів порозумітися на кіконґо й лінґала, а згодом і на суахілі — хоч завжди з допомогою перекладачів. Коли тубільці чули, як він намагається говорити їхньою ламаною мовою, їхні серця завжди пом’якшувалися. Його лагідні манери, його терпіння, його шанобливе ставлення полегшували спілкування, не кажучи вже про ті подарунки, які він їм привозив: мотузки, ножі та інші речі домашнього використання, а також скляні прикраси, що так їм подобалися. Він мав звичай повертатися в табір із гуртом чоловіків, найнятих для розчистки лісу та перенесення вантажу. Він здобув собі славу «друга негрів», на яку декотрі з його товаришів дивилися співчутливо, тоді як іншим, насамперед офіцерам Поліційної сили, вона вселяла зневагу.

Ці відвідини племен завжди псували настрій Роджерові, а з роками все більше й більше. Спочатку він відвідував їх охоче, бо це давало йому змогу задовольняти свою цікавість і довідуватися більше про звичаї, мову, манеру вдягатися, діяльність, їжу, танці й співи, релігійну практику народів, що застоялися у глибині віків і в яких примітивна, чиста й простодушна невинність змішувалася зі звичаями жорстокими, такими, наприклад, як приносити в жертву дітей-близнят — традиція, що існувала в деяких племенах, — або вбивати певну кількість слуг, — майже завжди вони були рабами, — щоб ховати їх біля своїх вождів, і практика канібалізму, що існувала в деяких племенах, яких через це боялися й ненавиділи в решті спільнот. Після таких перемовин його опановувало дедалі сильніше почуття гіркого розчарування, відчуття того, що він грає у брудну гру з цими людьми з іншого часу, які попри всі свої намагання ніколи не зможуть зрозуміти його правильно, й тому, хоч як намагався він пом’якшити несправедливий характер цих домовленостей, його мучила совість, яка нагадувала йому, що він діє проти своїх переконань, проти моралі й «первісного принципу» — так він називав Бога.

Тому в кінці грудня 1888 року, не пробувши й року на будівництві залізниці Стенлі, він покинув ту роботу й пішов працювати в баптистську місію в Нґомбе Лютете, якою керувало подружжя місіонерів Бентлі. Він ухвалив своє рішення несподівано, після розмови, яка почалася в сутінки й тривала до світанку в одному з будинків кварталу поселенців у Матаді, з персонажем, який перебував там проїздом. Теодор Горт був колишнім офіцером британського військово-морського флоту. Він покинув британський флот, щоб стати баптистським місіонером у Конго. Баптисти перебували там відтоді, як доктор Дейвід Лівінґстон почав досліджувати африканський континент і проповідувати євангелізм. Вони відкрили свої місії в Палабалі, Банза-Мантеке, Нґомбе Лютете й нещодавно освятили ще одну в Стенлі-Пулі. Теодор Горт, гість цих місій, збавляв свій час, подорожуючи від однієї до іншої, допомагаючи пасторам і шукаючи можливість відкрити нові центри. Та розмова справила на Роджера Кейсмента враження, яке він пам’ятатиме протягом решти свого життя і яке в ті дні, коли він одужував від своєї третьої болотяної пропасниці, в середині 1902 року, він зміг пригадати в усіх її подробицях.

Ніхто не зміг би собі уявити, слухаючи, як говорить Теодор Горт, що він був бойовим офіцером і, служачи на флоті, брав участь у важливих воєнних операціях британського військовоморського флоту. Він не говорив ані про своє минуле, ані про своє приватне життя. Це був п’ятдесятирічний чоловік елегантного вигляду, з інтелігентними манерами. У ту спокійну ніч у Матаді, без дощу й без хмар, із небом, усіяним зорями, віддзеркаленими у водах річки, й під уривчастий шум гарячого вітру, який ворушив їм волосся, Кейсмент і Горт, лежачи у двох поруч підвішених гамаках, повечерявши, розпочали розмову, що, як думав спочатку Роджер, триватиме лише доти, доки прийде сон, і буде лише тим обміном повсякденними думками, який швидко забувається. Проте як тільки почалася та розмова, щось примусило битися його серце сильніше, аніж зазвичай. Він відчув себе заколисаним делікатністю й теплотою голосу пастора Горта, йому закортіло поговорити з ним на теми, на які він ніколи не говорив зі своїми товаришами по роботі, — лише кілька разів із Гербертом Вордом, — а тим більше зі своїми начальниками. Свою стурбованість, свої тривоги й сумніви він звик приховувати, ніби йшлося про щось фатальне й заборонене. Чи мало все це якийсь глузд? Чи європейська авантюра в Африці була такою, про яку говорили, яку описували, в яку вірили? Чи принесла вона із собою цивілізацію, поступ, сучасні цінності через комерцію та євангелізацію? Чи можна назвати цивілізаторами тих звірів із Поліційної сили, які грабували все, що могли, під час своїх каральних експедицій? Скільки людей із тих, які приїхали колонізувати Африку — комерсанти, солдати, чиновники, авантюристи, — почували бодай найменшу повагу до тубільців і вважали їх своїми братами або, щонайменше, людськими створіннями? П’ять відсотків? Один на сотню людей? Істина полягала в тому, що за ті роки, які він тут прожив, можна було на пальцях порахувати європейців, що не ставилися б до негрів, як до тварин, позбавлених душі, тварин, яких можна обманювати, визискувати, шмагати, навіть убивати без найменшого каяття.

Теодор Горт мовчки вислухав вибух гірких почуттів молодого Кейсмента. Коли він заговорив, то не здавався здивованим тим, що тільки-но почув. Навпаки, він визнав, що його також уже багато років тому опанували глибокі сумніви. Але, принаймні в теорії, поняття «цивілізації» не позбавлене певного глузду. Хіба не є жорстокими обставини, в яких живуть тубільці? Рівень їхньої гігієни, їхні забобони, відсутність елементарних знань про людське здоров’я — хіба все це не призводить до того, що вони мруть, як мухи? Хіба не трагічне їхнє життя, яке минає на межі простого виживання? Європа може багато чого їм дати, щоб вони вийшли зі свого примітивного стану. Щоб відмовилися від певних варварських звичаїв, наприклад, принесення в жертву хворих дітей, що має місце в багатьох спільнотах, від воєн, у яких вони вбивають одні одних, від рабства й людожерства, що досі практикуються в певних місцевостях. І хіба не добре для них, що вони можуть пізнати правдивого Бога, замінити ідолів, яким вони поклоняються, християнським Богом, Богом співчуття, любові й справедливості? Звичайно, сюди звалося багато поганих людей, іноді найгірших покидьків Європи. Хіба цьому не можна запобігти? Треба домогтися, щоб сюди прийшли добрі люди й добрі речі зі Старого Континенту. Не жадібність торговців із брудною душею, а науки, закони, освіта, природжені права людини, християнська етика. Уже пізно повернутися назад, чи не так? Марно запитувати, добра колонізація чи погана, чи якщо дозволити конголезцям жити життям, яким вони жили досі, без європейців, то вони житимуть краще, аніж тепер. Коли події не можна повернути назад, то не має сенсу запитувати себе, чи було б ліпше, якби вони не відбулися. Буде набагато більше глузду в тому, щоб навернути їх на добрий шлях. Завжди існувала можливість випрямити покручене. Хіба не цього навчав нас Христос?

Коли уже вранці Роджер Кейсмент запитав, чи можливо для такої світської людини, як він, що ніколи не була дуже релігійною, працювати в одній з місій, які баптистська церква відкрила в регіоні Нижнього й Середнього Конго, Теодор Горт лише засміявся.

— Гадаю, Бог нічого не має проти, — вигукнув він. — Подружжя Бентлі, які працюють у місії Нґомбе Лютете, потребують світського помічника, який допоміг би їм навести лад у бухгалтерії. А тепер запитайте мене, чи наша зустріч не була такою вже випадковою? Чи не була вона однією з тих пасток, які влаштовує іноді Бог, прагнучи нагадати нам, що Він завжди поруч і що ми ніколи не повинні втрачати надію?

Праця Роджера від січня до березня 1889 року в місії Нґомбе Лютете, хоч і тривала короткий час, була напруженою й дозволила йому вийти зі стану непевності, в якому він перебував протягом певного часу. Він заробляв лише десять фунтів на місяць, на які мусив жити, та коли він бачив, як містер Вільям Голмен Бентлі та його дружина працюють від ранку до пізньої ночі з таким піднесенням та переконаністю, й поділяючи разом із ними життя місії, яка була не тільки релігійним центром, а й амбулаторією, місцем, де робилися щеплення, школою, крамничкою, де можна було купити всілякі товари, місцем новин, консультацій і порад, колоніальна авантюра здавалася йому менш брутальною, більш розумною і навіть цивілізаційною. Це почуття підкріплювалося також тим фактом, що навколо цього подружжя утворювалася невеличка африканська спільнота навернених до реформістської церкви, що як своїм одягом, так і хоровим співом, який щодня репетирували для недільної служби, а також своїми успіхами в навчанні грамоти та християнської доктрини, здавалося, залишили позаду життя в племені й починали жити новим життям, сучасним і християнським.

Його робота не обмежувалася підрахуванням прибутків і витрат місії. Це забирало в нього небагато часу. Він робив усе, починаючи від підмітання листя та скошування трави на невеличкій галявині навколо місії — то була повсякденна боротьба з рослинністю, що вперто намагалася відвоювати територію, яку в неї забрали, — до полювання на леопарда, який пожирав птицю в коралі. Він також перевозив усяку всячину по дорозі або по річці, в невеликому човні — хворих, інструменти, робітників і наглядав за діяльністю розташованої на території місії крамниці, де тубільці з навколишніх сіл могли продавати й купувати різні товари. Головним чином, там відбувався натуральний обмін, але знаходили застосування також бельгійські франки та фунти стерлінгів. Подружжя Бентлі глузувало з його неспроможності до торгівлі та його марнотратності, бо всі ціни здавалися Роджерові високими, і він хотів їх знизити, хоч у такий спосіб позбавляв місію невеликої різниці в цінах, яка дозволяла їй трохи покращувати свій убогий бюджет.

Попри приязнь, яку він став відчувати до Бентлі, та той мир у душі, який він відчував, працюючи з ними поруч, Роджер знав від самого початку, що його перебування в місії Нґомбе Лютете буде короткочасним. Його праця була достойною й альтруїстичною, але він мав відчуття, що його лише супроводжує віра, яка надихала Теодора Горта й подружжя Бентлі, віра, якої в нього не було, хоч він і намагався наслідувати її ритуали та вияви, слухаючи коментоване читання Біблії, відвідуючи уроки Святого Письма та недільні служби. Він не був ані атеїстом, ані агностиком, був кимось набагато більш невизначеним, чоловіком байдужим, який не заперечував існування Бога — «первісного принципу», — але неспроможний почувати себе затишно в лоні церкви, бути поєднаним братерським почуттям з іншими вірними, частиною нерозлучної громади. Він намагався пояснити свою позицію в тій тривалій розмові в Матаді з Теодором Гортом, але почував себе тупим і спантеличеним. Колишній моряк заспокоїв його: «Я чудово розумію вас, Роджере. Бог має свої методи. Він уселяє в наші серця неспокій і тривогу, але ніколи не підштовхує нас. Аж поки навколо вас усе засяє — і ось Він перед вами. Це неодмінно станеться, ось побачите».

Протягом тих трьох місяців, принаймні, нічого такого не сталося. Тепер, у 1902 році, через тринадцять років по тому, він і далі перебував у релігійній непевності. Пропасниця його відпустила, він лише втратив чимало ваги й хоч іноді марив унаслідок слабкості, проте повернувся до своїх обов’язків консула в Бомі. Він зробив візит губернаторові та іншим представникам влади. Знову почав грати в шахи та в бридж. Сезон дощів був у повному розпалі й мав тривати багато місяців.

У кінці березня 1889 року, коли закінчився його контракт із превелебним Вільямом Голменом Бентлі й після п’ятьох років відсутності, він уперше повернувся до Англії.

V

— Прийти сюди було одним із найтяжчих завдань, які мені довелося виконувати у своєму житті, — сказала Аліса замість привітання, простягуючи йому руку. — Я вже думала, мені це ніколи не вдасться. Але нарешті ось я перед тобою.

Аліса Стопфорд Ґрін зберігала вигляд особи холодної, раціональної, чужої будь-якій сентиментальності, але Роджер знав її надто добре, аби зрозуміти, що вона схвильована до нутра кісток. Він помітив легеньке тремтіння в її голосі, що його вона не змогла приховати, і швидке посіпування її ніздрів, яке з’являлося завжди, коли щось її турбувало. Вона вже наближалася до межі в сімдесят років, але зберегла дівочі форми тіла. Зморшки не стерли свіжості з її веснянкуватого обличчя та інтелігентності. Вона була вдягнена зі своєю стриманою елегантністю: у світлий костюм, легку блузку й черевики на високих підборах.

— Яку радість ти мені принесла, моя люба Алісо, яку радість, — сказав Роджер Кейсмент, узявши її за обидві руки. — Я вже не вірив, що мені пощастить знову з тобою зустрітися.

— Я принесла тобі кілька книжок, солодке печиво та дещо з одягу, але все у мене забрали охоронці на вході, — сказала вона, скрививши гримасу безпорадності. — Співчуваю тобі. Ти почуваєш себе гаразд?

— Так, так, — сказав Роджер, не змігши приховати тривоги в голосі. — Ти так багато робиш для мене останнім часом. Ще немає новин?

— Засідання Кабінету міністрів відбудеться в четвер, — сказала вона. — Мені відомо з надійних джерел, що твою справу поставлено першою в порядку денному. Ми робимо все можливе й навіть неможливе, Роджере. Під проханням близько півсотні підписів, їх поставили всі важливі люди. Вчені, митці, письменники, політики. Джон Дівой запевняє нас, що в будь-яку хвилину може надійти телеграма від Президента Сполучених Штатів Америки до англійського уряду. Усі наші друзі мобілізувалися, щоб знешкодити, я хочу сказати, щоб нейтралізувати ганебну кампанію в пресі. Тобі про неї відомо чи ні?

— Дуже туманно, — сказав Кейсмент із невдоволеним жестом. — Новини із зовнішнього світу сюди не доходять, і тюремники мають наказ не пропускати до мене жодного слова. Один шериф іноді це робить, але тільки для того, щоб допекти мені. Ти віриш у те, що сьогодні для мене існує якась можливість, Алісо?

— Звичайно, вірю, — твердо відповіла вона, але Кейсментові здалося, що це жаліслива брехня. — Усі мої друзі запевняють мене, що кабінет одностайно висловиться на твою користь. Якщо є бодай один міністр, який не хоче смертної кари, ти врятований. І схоже, твій колишній начальник у Форін-Офісі, сер Едвард Ґрей, налаштований проти. Не втрачай надії, Роджере.

Цього разу шериф Пентонвілської в’язниці не був присутній у кімнаті побачень. Лише молодий і стриманий охоронець стояв до них спиною і дивився в коридор крізь ґрати на дверях, удаючи, ніби йому зовсім нецікаво, про що там розмовляють Роджер та жінка-історик. «Якби всі тюремники в Пентонвілській в’язниці виявляли таку стриманість, то життя тут стало б набагато терпимішим», — подумав Роджер. Він згадав що досі не запитав Алісу про події в Дубліні.

— Я знаю, що коли відбулося повстання на Святий тиждень, Скотленд-Ярд обшукав твій дім на Ґросвінор-роуд, — сказав він. — Бідолашна Аліса. Тобі довелося пережити дуже прикрі хвилини.

— Не такі вже й прикрі, Роджере. Вони забрали багато паперів. Особисті листи, рукописи. Сподіваюся, вони мені їх повернуть, не думаю, що вони їм згодяться, — сказала вона, зітхнувши. — Супроти того, що вистраждала Ірландія, мої проблеми — дрібниця.

Знову будуть тяжкі репресії? Роджер намагався не думати про розстріли, про мертвих, які полягли після того трагічного тижня. Але Аліса, певно, прочитала в його очах цікавість, яку йому хотілося задовольнити.

— Розстріли, схоже, припинилися, — сказала вона, скинувши поглядом на спину охоронця. — Близько трьох із половиною тисяч, згідно з нашими підрахунками, вкинули до в’язниць. Більшість утримують тут, а решту розподілили по всіх тюрмах Англії. Ми нарахували поміж в’язнями близько вісімдесяти жінок. Деякі асоціації нам допомагають. Багато англійських адвокатів погодилися брати участь у їхніх процесах безкоштовно.

Запитання тіснилися в голові Роджера. Скількох друзів нарахували вони серед убитих, серед поранених, серед заарештованих. Але він стримав свою цікавість. Навіщо розпитувати про події, які назад не повернеш, і вони лише погіршать його й так гіркий настрій.

— Знаєш, що я тобі скажу, Алісо? Одна з причин, які спонукають мене бажати, щоб мені пом’якшили покарання, полягає в тому, що коли вони цього не зроблять, то я помру, так і не вивчивши ірландську мову. Якщо ж міру покарання мені змінять, то я обіцяю тобі вивчити її до самої глибини, й у цій самій кімнаті для побачень ми з тобою іноді розмовлятимемо ґельською мовою.

Вона кивнула головою й усміхнулася напівусмішкою.

— Ґельська мова надзвичайно складна, — сказала вона, взявши його за лікоть. — Тобі знадобиться багато часу й терпіння, щоб вивчити її. Ти жив надзвичайно бурхливим життям, мій любий. Але не переживай, бо мало хто з ірландців зробив для Ірландії стільки, скільки зробив ти.

— Дякую тобі, люба Алісо. Я так багато завдячую тобі. Твоїй дружбі, твоїй гостинності, твоєму розумові, твоїй культурі. Тим березневим вечіркам на Ґросвінор-роуд, у товаристві надзвичайних людей, у такій приємній атмосфері. То найкращі спогади з мого життя. Тепер я можу сказати тобі про це й подякувати тобі, моя дорога подруго. Ти навчила мене любити минуле й культуру Ірландії. Ти була щедрою вчителькою, яка збагатила моє життя великою мірою.

Він сказав усе те, що відчував завжди, й замовк, від сорому. Відколи він познайомився з нею, він був у захваті від Аліси Стопфорд Ірін — історика й письменниці, чиї книжки й дослідження про історичне минуле, легенди й міфи Ірландії та ґельської мови більше, аніж будь-що інше, допомогли Кейсментові розвинути в собі «гордість кельта», якою він хвалився з такою пристрастю, що іноді накликав на себе глузи власних друзів-націоналістів. Він познайомився з Алісою одинадцять чи дванадцять років тому, коли попросив у неї допомоги для Асоціації реформування Конго, яку Роджер заснував із Едмундом Д. Морелем. Ці талановиті друзі розпочали тоді публічну битву проти Леопольда Другого та його макіавеллівського створіння, так званої Незалежної Держави Конго. Ентузіазм, із яким Аліса Стопфорд Ірін підтримала кампанію, що засуджувала жахіття, які творилися в Конго, став вирішальною причиною того, що багато письменників і політиків, її друзів, приєдналися до неї. Аліса перетворилася на вчительку й інтелектуального гіда Роджера, який тепер завжди, коли бував у Лондоні, щотижня навідував салон письменниці. На тих вечірках були присутні професори, журналісти, поети, художники, музиканти й політики, що загалом, як і вона, були критиками імперіалізму та колоніалізму і прихильниками Гоум-Рул або режиму автономії для Ірландії, а деякі навіть радикальними націоналістами, що вимагали повної незалежності для Ейре. В елегантних і наповнених книжками салонах будинку на Ґросвінор-роуд, де Аліса зберігала бібліотеку свого покійного чоловіка Джона Річарда Ґріна, Роджер познайомився з В. Б. Їтсом, сером Артуром Конан-Дойлом, Бернардом Шоу, Дж. К. Честертоном, Джоном Ґолсуорсі, Роджером Канінґемом і багатьма іншими модними письменниками.

— Я хочу запитати тебе про те, що вчора хотів запитати Джі, але не наважився, — сказав Роджер. — Чи підписався Конрад під проханням про скасування для мене смертної кари? Ані мій адвокат, ані Джі не згадали його ім’я.

Аліса заперечливо похитала головою.

— Я сама написала йому листа, просячи його підпису, — додала вона з гидливим виразом. — Його аргументи були неясними. Мовляв, він завжди уникав утручатися в політику. Можливо, будучи неповноцінним британським громадянином, він не почуває себе досить упевнено. З другого боку, як поляк він ненавидить Німеччину не менше, ніж Росію, бо саме ці держави розділили його країну на багато століть. Одне слово, я не знаю. Усі твої друзі глибоко засмучені його вчинком. Можна бути великим письменником і великим боягузом, коли йдеться про політику. Ти це знаєш краще, аніж будь-хто, Роджере.

Кейсмент кивнув головою. Він розкаявся, що поставив це запитання. Йому було б ліпше не знати. Відсутність цього підпису тепер мучитиме його так само, як повідомлення адвоката Ґейвена Дафі про те, що відмовився підписати прохання про скасування для нього смертної кари Едмунд Д. Морел. Його друг, його брат, Бульдог! Його товариш у боротьбі за права тубільців Конго також не захотів підписувати прохання, пославшись на те, що в часи війни ми повинні зберігати вірність своїй батьківщині.

— Те, що Конрад не підписав прохання, мало що змінить, — сказала Аліса. — Його політичний вплив на уряд Аскіта дорівнює нулю.

— Звичайно, не змінить, — погодився Роджер.

Можливо, його підпис і справді не мав ніякого значення для успіху чи провалу прохання, але для нього, для його внутрішнього уявлення про людську совість він мав велике значення. У ті хвилини, коли на нього, в його камері, навалювалися напади розпачу, йому приємно було б думати про те, що людина з такою славою, якою захоплюються стільки людей — і він теж, — підтримує його в його тяжкому становищі й через свій підпис передає йому послання співчуття й дружби.

— Ти давно його знав, чи не так? — запитала Аліса, наче вгадавши його думки.

— Яз ним познайомився двадцять шість років тому, якщо бути точним. У червні 1890 року, в Конго. Він тоді ще не був письменником. Хоча, якщо не помиляюся, він мені сказав, що почав писати роман. То було, безперечно, «Божевілля Альмаєра», перша книжка, яку він опублікував. Він надіслав її мені з посвятою. У мене десь зберігається той примірник. Раніше він ще нічого не публікував. Він був моряком. Його англійську мову ледве можна було зрозуміти, такий сильний мав він польський акцент.

— Його досі важко зрозуміти, — усміхнулася Аліса. — Він досі розмовляє англійською з тим жахливим акцентом. Наче жує камінці, каже Бернард Шоу. Але це чудова й екзотична говірка, подобається вона нам чи ні.

Пам’ять повернула Роджера в той день у червні 1890 року, коли, задихаючись від вологої літньої спеки, яка щойно починалася, й замучений укусами москітів, що люто бенкетували на шкірі чужоземця, прибув у Матаді цей молодий капітан британського торговельного флоту. Тридцятирічний чоловік із відкритим чолом, чорною борідкою, кремезним тілом і глибоко посадженими очима, він мав ім’я Конрад Корженевський і був поляком, який здобув англійську національність кілька років тому. Найнятий на службу «Анонімним Бельгійським товариством для торгівлі з Верхнім Конго», він став служити капітаном на одному з невеличких пароплавів, які перевозили товари й комерсантів між Леопольдвілем-Кіншасою й далекими водоспадами Стенлі в Кінсанґані. Тоді вперше він був призначений капітаном корабля, і це наповнювало його ілюзіями й проектами. Він прибув у Конго, просякнутий усіма фантазіями й міфами, якими Леопольд Другий прикрасив свою постать великого гуманітарія й монарха, сповненого рішучості цивілізувати Африку й визволити конголезців від рабства, поганства та інших виявів варварського світогляду. Попри його тривалий досвід мандрів морями Азії й Америки, його дар до вивчення мов та їхніх літератур, було в полякові щось невинне й дитяче, що привабило Роджера Кейсмента з першого погляду. Почуття симпатії було взаємним, і від того самого дня, коли вони познайомилися, протягом трьох тижнів, поки Корженевський збирався вирушити в компанії тридцятьох носіїв караванним шляхом до Леопольдвіля-Кіншаси, де він мав прийняти капітанське управління над кораблем «Король Бельгії», вони зустрічалися вранці, вдень і ввечері.

Вони прогулювалися навколо Матаді, до міста Віві, яке вже не існувало, першої і скороминущої столиці колонії, від якої не залишилися навіть руїни, й доходили до самого впадіння річки Мпозо, де, згідно з легендою, урвища та водоверті водоспадів Лівінґстона та Казана Диявола зупинили португальця Дієґо Као чотири століття тому. На рівнині Луфунді Роджер Кейсмент показав молодому полякові місце, де дослідник і мандрівник Генрі Мортон Стенлі побудував свою першу оселю, яку згодом знищила пожежа. Але насамперед вони розмовляли, розмовляли дуже багато й про дуже багато речей, головним чином про те, що відбувалося в цій новоспеченій Незалежній Державі Конго, куди Конрад уперше ступив ногою і де Роджер прожив уже шість років. За небагато днів їхньої дружби польський моряк мав уже дуже виразне уявлення про ту країну, в якій мав намір працювати. І як він сказав Роджерові, коли зібрався попрощатися з ним у суботу 28 червня 1890 року, відпливаючи до Кришталевих гір, «заповнив усі свої клітини». Так він йому сказав зі своїм скрипучим і повнозвучним акцентом: «Ви заповнили мені всі клітини, Кейсмент. Ті, що призначалися для Леопольда Другого, ті, що призначалися для Незалежної Держави Конго. А може, й ті, що призначалися для життя». І повторив із драматичними відтінками в голосі: «Заповнили мені всі клітини».

Вони бачилися ще кілька разів, під час подорожей Роджера до Лондона, й обмінялися кількома листами. Через тринадцять років після їхньої першої зустрічі, у червні 1903 року, Кейсмент, який тоді перебубав в Англії, одержав запрошення від Джозефа Конрада (тоді він уже називався так і був славетним письменником) провести кінець тижня в Пент-Фармі, його заміському будиночку в Гайті, графство Кент. Автор романів жив там із дружиною й сином життям скромним і самотнім. Роджер зберіг палкий спогад про ті два дні, проведені в товаристві письменника. Тепер він мав нитки сивини у волоссі й густу бороду, здобув і розвинув певну інтелектуальну зухвалість у своїй манері висловлювати думки. Але з ним він був надзвичайно щирим. Коли Роджер привітав його з романом, написаним на конголезьку тему, «Серце темряви», який він щойно прочитав і який — так він йому сказав — перевернув йому нутрощі, бо там із надзвичайною силою були описані жахіття, які творилися в Конго, Конрад підняв обидві руки, щоб урвати його захоплену мову.

— Вас можна вважати співавтором цієї книжки, Кейсмент, — сказав він, плеснувши його по плечах. — Я ніколи не написав би її без вашої допомоги. Ви мені тоді відкрили очі. На Африку, на Незалежну Державу Конго. Й на хижака в людській подобі.

Коли вони сиділи вдвох після вечері — тактовна пані Конрад, жінка дуже скромного походження, й малий син пішли спочивати, — письменник після другого келиха портвейну сказав Роджерові: за те, що він робить для конголезьких тубільців, він заслуговує називатися «британським Бартоломе де лас Касас»[2]. Роджер почервонів до вух, почувши таку похвалу. Як стало можливим, що чоловік, який цінував його так високо, який допомагав йому та Едмундові Д. Морелу в їхній кампанії проти Леопольда Другого, відмовився підписати документ, у якому було лише висловлено прохання, щоб йому замінили страту іншим покаранням? Яким чином цей підпис міг скомпрометувати його перед урядом?

Пригадалися йому й інші короткочасні зустрічі з Конрадом під час його візитів до Лондона. Одного разу вони зустрілися у Веллінґтон-Клубі на Ґросвінор-плейс, де Роджер спілкувався з колегами з Форін-Офісу. Письменник тоді наполіг, щоб Роджер залишився з ним випити чарку коньяку, коли він попрощався з друзями та колегами. Вони пригадали, в якому пригніченому стані духу через півроку після свого перебування в Матаді моряк знову повернувся туди. Роджер Кейсмент досі працював там, на складах і на транспорті. Конрад Корженевський не був схожий навіть на тінь молодого ентузіаста, сповненого ілюзій, якого Роджер зустрів півроку тому. Він здавався старшим на багато років, мав натягнуті нерви й проблеми зі шлунком із вини паразитів. Безперервна діарея змусила його втратити багато кілограмів. Наповнений гіркотою й песимізмом, він мріяв лише про те, щоб якомога швидше повернутися до Лондона й віддати себе в руки справжніх лікарів.

— Бачу, що джунглі були до вас немилосердними, Конраде. Не тривожтеся. Малярія не поспішає розлучитися з вами, хоч вас уже й не трусить.

Вони розмовляли після вечері на терасі будиночка, який був житлом і конторою Роджера. Не було ані місяця, ні зірок, ніч Матаді була непроникно чорною, але дощ не йшов, і шарудіння комах їх заколисувало, поки вони курили й пригублювали трунки з келихів, що їх тримали в руках.

— Найгіршим були не джунглі, не паскудний клімат, не лихоманка, через яку я майже не повертався до свідомості протягом близько двох тижнів, — скаржився поляк, — ні навіть жахлива дизентерія, яка примушувала мене випорожнюватися кров’ю протягом п’ятьох днів поспіль. Найгіршим, Кейсмент, було постійно бачити ті жахіття, які щодня відбуваються у клятій країні. Які витворяють чорні демони й білі демони, хоч би куди ти обернув погляд.

Конрад зробив рейс туди й назад на маленькому пароплаві компанії, на який його призначили капітаном, «Король Бельгії», від Леопольдвіля-Кіншаси до водоспадів Стенлі. Усе складалося в нього погано в цьому рейсі до Кісанґані. Він мало не втопився, коли перекинулося каное, в якому недосвідчені веслярі потрапили у водоверть поблизу від Кіншаси. Малярія примусила його впасти на свою маленьку койку, і його трусило так, що він не міг підвестися. Потім він довідався, що колишній капітан «Короля Бельгії» був убитий стрілами під час суперечки з тубільцями в одному із сіл. Службовець «Анонімного Бельгійського товариства для комерції з Верхнім Конго», якого він підібрав у далекому селищі, де він збирав слонову кістку й каучук, помер від невідомої хвороби під час їхньої подорожі. Але не трагедії фізичного характеру довели до нестями польського моряка.

— Моральна розбещеність і продажність, розбещеність душі наповнюють цю країну, — сказав він безвиразним, похмурим голосом, наче перед ним постало апокаліптичне видіння.

— Я намагався підготувати вас, коли ми познайомилися, — нагадав йому Кейсмент. — Певно, я не досить детально вам розповів, з чим ви зустрінетеся там, у Верхньому Конго.

Що його так вразило? Відкриття того, що дикунські звичаї, такі як людожерство, досі існують у деяких спільнотах?

Що в племенах і в комерційних пунктах досі торгували рабами, яких оцінювали по кілька франків за душу? Що люди, які називали себе визволителями, піддавали конголезців ще жорстокішим формам пригноблення й рабства? Можливо, його вразило видовище тубільних спин, змережаних смугами від ударів канчуками? А може, вперше у своєму житті він побачив, як білий шмагає чорного, поки не перетворює його тіло на кросворд із ран? Він не став просити в нього уточнень, але, безперечно, капітан «Короля Бельгії» був свідком якихось справді жахливих подій, якщо відмовився від трьох років укладеного контракту, щоб якомога раніше повернутися до Англії. Крім того, він розповів Роджерові, що в Леопольдвілі-Кіншасі по своєму поверненні від Водоспадів Стенлі він мав палкий диспут із директором «Анонімного Бельгійського товариства для комерції з Верхнім Конго», Камілем Делькомюном, що його він назвав «варваром у камізельці й капелюсі». Тепер він хотів повернутися до цивілізації, яка для нього означала Англію.

— Ти читала «Серце темряви»? — запитав Роджер в Аліси. — Вважаєш справедливим такий погляд на людське створіння?

— Думаю, що ні, — відповіла жінка-історик. — Ми обговорювали той роман одного четверга, коли він вийшов друком. Це притча, згідно з якою Африка перетворює на варварів тих європейців, що до неї приходять. Твій «Звіт про становище в Конго» показав протилежне, й дуже переконливо. Що саме ми, європейці, приносимо туди найгірше варварство. Крім того, ти перебував двадцять років в Африці й не перетворився на дикуна. Ти повернувся звідти навіть цивілізованішим, аніж той, яким ти був, коли подався туди, вірячи в чесноти колоніалізму та імперії.

— Конрад стверджує, що в Конго моральна розбещеність людини виходить на поверхню. І в білих, і в чорних. Мені «Серце темряви» не раз не давало заснути. Мені здається, ця книжка описує не Конго, не реальність, не історію, а пекло. Конго — лише привід для змалювання жорстокого світогляду, яким наділені певні католики абсолютного зла.

— Я мушу урвати вас, — сказав охоронець, обертаючись до них. — Минуло вже п’ятнадцять хвилин, а на візит дають лише десять. Вам треба попрощатися.

Роджер подав руку Алісі, але вона, на його превеликий подив, розкрила йому обійми. Вона палко стиснула його. «Ми й далі робитимемо все, все, щоб урятувати тобі життя, Роджере», — прошепотіла вона йому на вухо. Він подумав: «Якщо Аліса дозволяє собі такий вияв почуттів, то вона, мабуть, переконана, що прохання буде відхилено».

Повертаючись до своєї камери, він відчував смуток. Чи доведеться йому ще коли-небудь побачити Алісу Сопфорд Ґрін? Як багато вона означала для нього! Ніхто так не втілював у собі його палку любов до Ірландії, останню з його пристрастей, найсильнішу, найнезламнішу, пристрасть, яка його пожирає й, певно, забере в нього життя. «Я не стану журитися», — повторив він собі. Багато століть гноблення спричинили стільки болю в Ірландії, стільки несправедливості, що варто принести себе в жертву задля шляхетної справи її визволення. Його спроба, безперечно, зазнала невдачі. Так ретельно опрацьований план прискорення визволення Ейре, об’єднавши свою боротьбу з боротьбою Німеччини, розпочавши національне повстання водночас із наступом сухопутних та військово-морських сил кайзера проти Англії, був задіяний зовсім не так, як він передбачив. Він також не спромігся зупинити повстання, приречене на невдачу. І тепер Шин Макдермот, Патрик Пірс, Еамон Сеант, Том Кларк, Джозеф Планкет і багато інших розстріляні. Сотні товаришів гнитимуть у тюрмах, один Бог знає, протягом скількох років. Принаймні, ми подали приклад, як сказав у Берліні відчайдушний Джозеф Планкет. Приклад самовіддачі, любові, пожертви за справу, схожу на ту, яка спонукала його боротися проти Леопольда Другого в Конго, проти Хуліо С. Арани й проти каучукових плантаторів Путумайо в Амазонії. Приклад справедливості, боротьби скривджених проти насильства можновладців і деспотів. Чи зможе кампанія, що проголосила його виродком і зрадником, стерти все інше? Та, зрештою, яка різниця? Головне вирішуватиметься там, на небі, останнє слово буде за тим Богом, який після тривалої перерви нарешті почав йому співчувати.

Коли він упав на своє ліжко і заплющив очі, то знову згадав про Джозефа Конрада. Чи почував би він себе краще, якби колишній моряк підписав супліку? Можливо, так, а можливо, й ні. Що він хотів сказати в ту ніч у своєму будиночку в Кенті, коли заявив: «Перш ніж я поїхав у Конго, я був не більше, як жалюгідною твариною». Та фраза справила на Роджера велике враження, хоч він і не зрозумів її цілком. Що вона означала? Можливо, те, що він робив, що перестав робити, те, що бачив і чув у Середньому й Верхньому Конго, пробудило в ньому набагато глибші й трансцендентніші тривоги про покликання людини, про прабатьківський гріх, про зло, про Історію? Роджер міг зрозуміти це дуже добре. Його також Конго гуманізувало, якщо бути гуманним означало пізнати ті крайнощі, яких можуть досягти жадібність, скупість, забобони, жорстокість. Моральна розбещеність справді означала саме це: щось таке, чого не існує у світі тварин, виключну властивість людей. Конго відкрило йому, що ці речі утворюють частину життя. Воно відкрило йому очі. «Заповнило всі клітини», як і полякові. Потім він пригадав, що подався до Африки у свої двадцять років, ще непорочним. Хіба було несправедливим те, що преса, як сказав йому шериф Пентонвілської в’язниці, звинувачує лише його, з усього людського роду, що він належить до покидьків, до шлаку?

Щоб подолати розпач, який почав опановувати його, він спробував уявити собі втіху, яку пережив би, миючись у ванні, де було б багато води й мила, і притискаючи до свого тіла інше голе тіло.

VI

Він виїхав із Матаді 5 червня 1903 року залізницею, побудованою Стенлі, на будівництві якої він і сам працював у роки своєї молодості. Протягом двох днів, які забрала в нього повільна подорож до Леопольдвіля, він думав, не маючи змоги позбутися цих думок, про те, яким він тоді був спритним і безстрашним; він був першим білим, який наважився плавати в найбільшій річці караванного шляху між Ман’янґою та Стенлі-Пулом: у Нкіссі. Він плавав також, не думаючи про небезпеку в менших річках Нижнього й Середнього Конго, у Квіло, Лукунґу, Мпозо та Лунзаді, де теж водилися крокодили, й нічого йому не сталося. Але Нкіссі була більшою й бурхливішою, мала близько ста метрів завширшки, й у ній було багато водовертей через близькість великого водоспаду. Тубільці застерегли його, що плавати в цій річці було б великою необачністю, його могло затягти вглиб або розбити об камені. І справді, лише кілька разів змахнувши руками, Роджер відчув, як його ноги затягує до центру двох течій, які зустрічалися між собою, і попри енергійні рухи його рук і ніг він не міг визволитися з того потоку. Коли його сили вже вичерпалися й він кілька разів ковтнув води, він спромігся наблизитися до берега, де його перекинуло хвилею. Там він ухопився за камені, як тільки зміг. Коли видерся вгору по схилу, то був весь у подряпинах. Серце йому мало не вискакувало з грудей.

Подорож, у яку він нарешті вирушив, тривала три місяці й десять днів. Згодом Роджер думав, що той період змінив його манеру буття й він перетворився на іншого чоловіка, проникливішого й більш реально мислячого, який зовсім інакше став думати про Конго, про Африку, про людей, про колоніалізм, про Ірландію і життя. Але той досвід також перетворив його на створіння, схильне почуватися нещасливим. Протягом тих років, які йому залишалося прожити, він часто собі казав у хвилини занепаду духу, що для нього було б ліпше, якби він не вирушав у ту подорож до Середнього й Верхнього Конго, аби переконатися в тому, що відповідали дійсності звинувачення в жорстокому ставленні до тубільців, які проголошували в Лондоні певні церкви та отой журналіст Едмунд Д. Морел, який, здавалося, присвятив своє життя критиці Леопольда Другого та Незалежної Держави Конго.

На першому етапі подорожі, між Матаді й Леопольдвілем, його вразила безлюдність краєвиду, бо такі села, як Тумба, де він перебув ніч, і ті, що всіювали долини Нселе і Ндоло, які раніше вирували людьми, були тепер напівпорожні, з примарними старими, які волочили ноги в пилюці або сиділи навпочіпки, опираючись спинами на стовбури дерев, із заплющеними очима, наче були мертві або спали.

У ті три місяці й десять днів враження навколишнього безлюддя, враження того, що населення кудись зникло й позникали села та поселення, де йому доводилося ночувати, торгувати п’ятнадцять або шістнадцять років тому, виникало в нього знову й знову, як кошмарний сон, у всіх регіонах на берегах річки Конго та її приток або на внутрішніх територіях, куди Роджер заходив, щоб зібрати свідчення місіонерів, чиновників і солдатів Поліційної сили, а також свідчення тубільців, яких він міг опитувати мовами лінґала, кіконґо або суахілі, або їхніми рідними мовами, користуючись послугами перекладачів. Куди подівся народ? Пам’ять не могла його обманути. Саме тут він спостерігав штовханину людей, юрми дітлахів, жінок, татуйованих чоловіків із відшліфованими порізами, намистами із зубів, іноді зі списами й у масках, які раніше оточували його, роздивлялися, доторкалися до нього. Як стало можливим, що вони зникли, стерлися за так мало років? Деякі села були знищені, в інших населення скоротилося наполовину або до третьої чи навіть десятої частини. У деяких місцевостях йому вдавалося добути точні цифри. Луколела, наприклад, у 1884 році, коли Роджер навідався сюди вперше, була численною спільнотою, мала понад п’ять тисяч населення. Тепер тут налічувалося лише 352 чоловіки. І більшість були в жалюгідному стані, через похилий вік або хвороби, тож не дивно — після своєї інспекції Кейсмент дійшов висновку, що тільки 82 з тих, хто вижив, ще зберігали спроможність працювати. Як змогли випаруватися понад чотири тисячі жителів Луколели?

Пояснення, які давали йому чиновники уряду, службовці компаній, що видобували каучук, та офіцери Поліційної сили, були завжди одні й ті самі: негри мруть, як мухи, від сонної хвороби, від віспи, тифу, від застуди, від запалення легенів, від болотяної пропасниці та інших недуг, які винищують ці організми, ослаблені внаслідок поганого харчування й неспроможні чинити опір захворюванням. Справді, епідемії завдавали великої шкоди. Сонна хвороба, що її розносила, як було доведено кілька років тому, муха цеце, атакувала кров і мозок, спричиняла у своїх жертв параліч членів і летаргію, з якої вони ніколи не виходили. Але в ті дні своєї подорожі Роджер Кейсмент розпитував про причини вилюднення Конго не в пошуках відповідей, а для того, аби остаточно переконатися в тому, що брехня, яку він вислуховував, була інструкцією, яку повторювали всі. Він дуже добре розумів, де треба шукати справжню причину: хворобами, які винищували добру частину конголезців Середнього й Верхнього Конго, були жадібність, жорстокість, каучук, нелюдська суть системи, нещадна експлуатація африканців європейськими колонізаторами.

У Леопольдвілі він вирішив, що, аби зберегти свою незалежність і не бути підпорядкованим владі, він не користуватиметься жодним засобом офіційного транспорту. З дозволу Форін-Офісу він найняв корабель Американської місіонерської баптистської спілки «Генрі Рід» разом із його командою. Переговори тривали довго, як і заготівля дерева та провізії для подорожі. Його перебування в Леопольдвілі-Кіншасі тривало від 6 червня до 2 липня, коли вони вирушили вгору по річці. Їхня затримка виявилася корисною. Свобода, яку надавала їм можливість подорожувати власним кораблем, швартуватися й висаджуватися, де їм хотілося, дозволила їм з’ясувати речі, яких вони ніколи б не відкрили, якби були підпорядковані колоніальним інституціям. І ніколи не змогли б вони так вільно розмовляти із самими африканцями, які наважувалися підходити до них лише в тому випадку, коли переконувалися в тому, що їх не супроводжує жоден бельгійський військовий або представник влади.

Леопольдвіль набагато виріс після того, як Роджер побував тут востаннє, шість чи сім років тому. Він був заповнений будинками, складами, місіями, конторами, судами, митницями, інспекторами, суддями, бухгалтерами, офіцерами, солдатами, крамницями та ринками. Повсюди було видно священиків і пасторів. Дещо в цьому нещодавно народженому місті не сподобалося йому від першої хвилини. Зустріли його тут непогано. Губернатор, комісар поліції, судді та інспектори, протестантські пастори й католицькі місіонери, усі ті люди, яких він мав за обов’язок навідати, приймали його щиро й привітно. Усі вони охоче надавали йому інформацію, яку він просив, хоч насправді вони були, як йому пощастило з’ясувати наступними тижнями, ухильними або нахабно брехливими. Він відчував, як щось вороже й гнітюче насичувало повітря й наповнювало ті обриси, яких набувало місто. Натомість Браззавіль, сусідня столиця французького Конго, яка будувалася на протилежному березі річки, куди він переправився двійко разів, справила на нього менш гнітюче й навіть приємне враження. Можливо, через свої відкриті й добре вимощені вулиці та добрий гумор тамтешнього люду. У тому місті він не помітив таємно згубної атмосфери Леопольдвіля. За майже чотири тижні, які він там був, виторговуючи оренду «Генрі Ріда», він роздобув багато відомостей, але завжди його змагало відчуття, що ніхто не хотів проникати в глиб речей, що навіть люди з найкращими намірами щось приховували від нього й самі ховалися, боячись постати перед жахливою і звинувачуваною правдою.

Його друг Герберт Ворд казав йому згодом, що все це було чистим упередженням, що побачене й почуте ним протягом наступних тижнів негативно наклалося на його спогад про Леопольдвіль. А втім, у його пам’яті збереглися не лише погані спогади про його перебування в місті, яке заснував Генрі Мортон Стенлі в 1881 році. Одного дня після тривалої прогулянки, яку він здійснив, скориставшись ранковою прохолодою, Роджер дійшов до самої пристані. Там несподівано його увага зосередилася на двох темношкірих і напівголих хлопцях, які розвантажували кілька човнів, співаючи. Вони здавалися дуже юними. Хлопці були лише в пов'язках на стегнах, які не приховували форму їхніх сідниць. Обидва були стрункими, гнучкими, і їхні ритмічні рухи, якими вони розвантажували тюки, створювали враження здоров’я, гармонії і краси. Він довго на них дивився. Шкодував, що не взяв із собою фотоапарат. Він хотів би їх сфотографувати, аби потім згадувати, що не все було бридким і брудним у щойно народженому місті Леопольдвіль.

Коли 2 липня 1903 року «Генрі Рід» знявся з якоря й перетнув величезну річкову лагуну Стенлі-Пула з її гладенькою поверхнею, Роджер почув себе зворушеним: на французькому березі в прозорому ранковому повітрі виразно виокремлювалися два піщані пагорби, які нагадали йому білі стрімчаки Дувра. Ібіси з широкими крильми летіли над лагуною, елегантні й величні, виблискуючи на сонці. Протягом доброї частини дня краса краєвиду зберігалася незмінною. Вряди-годи його перекладачі, носії й мачетеро збуджено показували в багнюці сліди слонів, бегемотів, буйволів та антилоп. Джон, його бульдог, якому подорож принесла велику радість, перебігав від борту до борту корабля, несамовито гавкаючи. Та коли вони прибули до Чумбірі, де пришвартувалися, щоб повантажити дрова, Джон, у якого несподівано змінився настрій, розлютився й за кілька хвилин покусав свиню, козу та сторожа в садочку, який пастори Баптистського місіонерського товариства насадили біля своєї маленької місії. Роджер мусив залагодити цю неприємну подію подарунками.

Коли другого дня вони продовжили свою подорож, то стали розминатися з пароплавами та човнами, які перевозили кошики з каучуком і спускалися по річці Конго до Леопольдвіля. Це видовище супроводжувало їх протягом усієї решти іґодорожі, як і стовпи телеграфних ліній, що будувалися й виринали на березі з густих хащів, та дахи сіл, із яких, побачивши їхнє наближення, жителі розбігалися, ховаючись у лісі. Надалі, якщо Роджер хотів опитати тубільців якогось села, він спочатку посилав туди перекладача, який пояснював аборигенам, що британський консул їде сам-один, без жодного бельгійського офіцера або чиновника, щоб розпитати про їхні проблеми й про те, чого вони потребують.

На третій день подорожі, в Болобо, де також була місія Баптистського товариства місіонерів, він натрапив на першу несподіванку з тих, які на нього чекали. У групі баптистівмісіонерів, хто найбільше вразив його своєю енергією, інтелігентністю та симпатичністю, була докторка Ділі де Гайлес.

Висока, невтомна, аскетична, балакуча, вона прожила в Конго вже чотирнадцять років, розмовляла кількома тубільними мовами й керувала шпиталем для аборигенів, з великою відданістю й ефективністю. Її заклад був визнаний офіційно. Поки вони оглядали гамаки, ліжка й мати, на яких лежали хворі, Роджер ненароком запитав у неї, чому тут лежить стільки людей із ранами на сідницях, ногах і плечах. Міс Гайлес подивилася на нього поблажливим поглядом.

— Це жертви пошесті, яка називається канчук, пане консул. Жертви звіра, кривавішого й небезпечнішого, аніж лев або кобра. Хіба в Бомі й Матаді канчуків немає?

— Їх застосовують не так щедро, як тут.

Докторка Гайлес, певно, в молодості мала руде волосся, але з роками в ньому ставало все більше сивини, й тепер лише кілька золотих пасом вибивалися з-під хустки, якою вона накривала голову. Сонце припалило її худе обличчя, шию й руки, але зелені очі залишилися молодими й жвавими, з непереможною вірою, що пульсувала в них.

— А якщо ви запитаєте, чому в стількох конголезців забинтовані руки та статеві органи, то я теж можу вам це пояснити, — з викликом у голосі додала Лілі де Гайлес; — Тому що солдати Поліційної сили повідрізали їм пальці на руках і члени або розтовкли їх ударами мачете. Не забудьте написати про це у своєму звіті. Про це в Європі не мають звичаю повідомляти, коли говорять про Конго.

У той день, після того як він протягом кількох годин розмовляв із пораненими та хворими шпиталю в Болобо, Роджер не зміг вечеряти. Він не сів за один стіл із пасторами місії, зокрема й з докторкою Гайлес, які засмажили курку на його честь. Попросив пробачення, сказавши, що почуває себе зле. Він був переконаний, що коли візьме в рота бодай найменший шматочок, то виблює його на своїх гостинних господарів.

— Якщо від побаченого у вас розладнання, то вам не варто зустрічатися з капітаном Масаром, — порадив йому керівник місії. — Щоб його вислухати, треба мати надзвичайно міцний шлунок.

— Саме для цього я прибув у Середнє Конго, панове.

Капітан П’єр Масар із Поліційної сили служив не в Болобо, а в Мбонґо, де стояв гарнізон і був табір тренування для африканців, що мали стати солдатами корпусу, якому було доручено зберігати порядок і безпеку. Він відбував інспекційну подорож і звелів напнути для себе невеличкого намета поблизу від місії. Пастори запросили його поговорити з британським консулом, застерігши Роджера, що капітан відомий своїм запальним характером. Тубільці прозвали його Малу Малу й серед моторошних подвигів, які приписували йому, розповідали про випадок, коли він убив трьох неслухняних африканців однією кулею, поставивши їх одного за одним. Тому було б необачністю дратувати його, бо від нього можна було чекати чого завгодно.

Це був здоровенний чолов’яга низького зросту, з квадратним обличчям і недбало обстриженою бородою, з пожовклими від нікотину зубами й холодною посмішкою на обличчі. Він мав маленькі й дещо витріщені очі й тонкий, майже жіночий голос. Пастори приготували стіл, на який поклали млинці з маніоки та поставили сік манго. Вони не вживали спиртних напоїв, але не заперечували, щоб Кейсмент приніс із «Генрі Ріда» пляшку бренді й ще одну з вином кларете. Капітан церемонно простягнув усім руку, віддавши Роджерові химерний уклін і назвавши його «Ваша ексцеленціє, месьє консул». Підняли келихи, випили й запалили сигарети.

— Якщо дозволите мені, капітане Масар, я хотів би поставити вам одне запитання, — сказав Роджер.

— Як добре ви розмовляєте французькою мовою, пане консул. Де ви її вивчили?

— Я почав вивчати її ще молодим в Англії. Але передусім тут, у Конго, де я перебуваю багато років. Либонь, я розмовляю з бельгійським акцентом, так мені здається.

— Ставте мені запитання, які вам захочеться поставити, — сказав Масар, перехиливши наступний келих. — Ваше бренді чудове, не можу утриматися, щоб цього не сказати.

Четверо баптистських пасторів сиділи там, спокійні й мовчазні, наче закам’янілі. Це були північноамериканці, двоє молодиків і двоє літніх чоловіків. Докторка Гайлес пішла до шпиталю. Почало смеркатися, й уже чулося дзижчання нічних комах. Щоб відігнати москітів, розпалили багаття, яке тихо потріскувало й іноді починало диміти.

— Я скажу вам з усією відвертістю, капітане Масар, — мовив Кейсмент, не підвищуючи голосу, дуже повільно. — Ті розтовчені руки й відтяті пеніси, які я бачив у шпиталі Болобо, здаються мені неприйнятним дикунством.

— Це справді так, — відразу визнав офіцер із гидливим жестом. — І найгірше, пане консул, що це марнотратство. Ті покалічені чоловіки вже не зможуть працювати або працюватимуть погано, й користь від них буде невелика. Щодо відрубаних рук, то це справжній злочин. Приведіть до мене солдатів, які повідрубували ті руки й пеніси, і я накажу шмагати їх доти, доки в них не залишиться крові в жилах.

Він зітхнув, пригнічений тим, до якого рівня дурості докотився світ. Відпив ще один ковток бренді й глибоко затягся сигаретою.

— Чи дозволяють закони й ваші військові правила калічити тубільців? — запитав Роджер Кейсмент.

Капітан Масар захихотів, і його квадратне обличчя від сміху округлилося, й на ньому з’явилися комічні ямочки.

— Вони забороняють такі знущання й забороняють категорично, — відповів він, змахнувши рукою, ніби хотів щось відігнати в повітрі. — Але спробуй-но розтлумачити цим двоногим тваринам, що існують закони й існують правила. Ви їх не знаєте? Якщо ви пожили стільки років у Конго, то повинні знати. Набагато легше чогось навчити гієну або кліща, ніж конголезця.

Він знову засміявся, але несподівано розлютився. Тепер вираз його обличчя став твердим, а банькаті очиці майже зникли під розпухлими повіками.

— Я поясню вам, що відбувається, й ви тоді зрозумієте, — додав він, зітхаючи, наперед стомлений необхідністю пояснювати такі прості речі, як той факт, що Земля кругла. — Усе починається з очевидної необхідності, — сказав він, знову змахнувши рукою в повітрі й уже з більшою люттю відганяючи невидимого крилатого ворога. — Поліційна сила не може марнотратити набої. Ми не можемо дозволити, щоб солдати витрачали кулі, які ми їм роздаємо, стріляючи в мавп, змій та в інших паскудних істот, яких вони люблять запихати собі в живіт у сирому вигляді. В інструкції їх навчають, що набої можна використовувати лише для самозахисту, коли накажуть офіцери. Але цих негрів можна навчити шанувати накази лише канчуками. Тому й був виданий такий наказ. Ви мене розумієте, пане консул?

— Ні, я вас не розумію, капітане, — сказав Роджер. — Про який наказ ідеться?

— Що кожен, хто вистрелить, повинен відрубати руку або пеніс тому, в кого він вистрелив, — пояснив капітан. — Аби домогтися, щоб вони не витрачали кулі на полювання. Досить розумний спосіб уникнути розтринькування набоїв, чи не так?

Він знову зітхнув і зробив ще один ковток бренді. Сплюнув у порожнечу.

— Але так ми нічого не домоглися, — поскаржився капітан, розлютившись знову. — Бо поганці придумали, як знехтувати наказ. Здогадуєтеся, як?

— Не маю найменшого уявлення, — сказав Роджер.

— Дуже просто. Вони відтинають руки й пеніси живим, щоб переконати нас, ніби вони стріляли в людей, тоді як насправді вони стріляли у мавп, у змій та в іншу гидоту, яку вони поглинають. Тепер ви розумієте, чому у шпиталі стільки бідолах без рук і без прутнів?

Він зробив велику паузу й допив бренді, яке ще залишалося в його келиху. Схоже, він засмутився й навіть скривив гримасу, ніби збирався заплакати.

— Ми робимо все, що можемо, пане консул, — сказав капітан Масар зажуреним голосом. — Але це не легко, запевняю вас. Бо крім схильності до насильства та брутальної поведінки, дикуни народилися брехунами. Вони брешуть, обманюють, їм бракує почуттів і бракує принципів. Навіть страх не прочищає їм мозок. Запевняю вас, що покарання в Поліційній силі, передбачені для тих, котрі відтинають руки й прутні в живих чоловіків, щоб одурити начальство й далі гайнувати набої, які видає їм держава, дуже суворі. Відвідайте наші пости, й ви в цьому переконаєтеся, пане консул.

Розмова з капітаном Масаром тривала доти, доки не згасло вогнище, яке потріскувало біля їхніх ніг, протягом двох годин щонайменше. Коли вони попрощалися, то всі чотири пастори-баптисти давно пішли спати. Офіцер і консул випили бренді й кларете. Вони трохи сп’яніли, але Роджер Кейсмент зберіг ясність розуму. Через кілька місяців і навіть років по тому він у всіх подробицях міг пригадати брутальні зізнання, які йому довелося вислухати, і про те, як наливалася кров’ю квадратна пика капітана Масара від поглинутого алкоголю. Протягом наступних тижнів він мав багато інших розмов з офіцерами Поліційної сили: бельгійцями, італійцями, французами й німцями, — й вислуховував від них жахливі речі, але в його пам’яті назавжди збереглася як найкричущіша, як символ конголезької реальності ота балачка в нічний час у Болобо, з капітаном Масаром. Від якоїсь миті офіцер став сентиментальним. Признався Роджерові, що дуже нудьгує за дружиною. Він уже не бачився з нею два роки й одержував від неї мало листів. Можливо, вона завела коханця. Дивуватися тут нема чому. Таке траплялося з багатьма офіцерами та чиновниками, які, щоб служити Бельгії та Його Величності королю, застрягали в цьому пеклі, де підхоплювали погані хвороби, де їх кусали отруйні змії і де їм доводилося жити без найелементарніших зручностей. І заради чого? Заради жалюгідної платні, з якої їм майже нічого не вдавалося відкласти. Чи хтось їм коли-небудь подякує за ті жертви, які вони принесли тут, у Бельгії? Навпаки, в метрополії ставляться з глибоким упередженням до так званих «колонізаторів». Офіцерів та службовців, які повертаються з колоній, піддають дискримінації, їх намагаються уникати, ніби, так довго живучи серед дикунів, вони й самі перетворилися на дикунів.

Коли капітан П’єр Масар став балакати на сексуальні теми, Роджерові захотілося якнайшвидше попрощатися. Проте його співрозмовник був п’яний, і щоб не образити його й не наразитися на сварку, доводилося терпіти його балаканину. Тим часом як, долаючи нудоту, Роджер його слухав, він переконував себе в тому, що перебуває в Болобо не для того, аби когось тут судити, а для того, щоб дослідити реальність і зібрати інформацію. Чим точнішим і повнішим буде його звіт, тим ефективнішим стане його внесок у боротьбу проти інституалізованого зла, на яке перетворилося Конго. Капітан Масар висловив співчуття молодим лейтенантам та сержантам бельгійського війська, які прибули сюди, сповнені ілюзій, щоб навчити цих невірних бути солдатами. А як же їхнє сексуальне життя? Вони мусили покинути в Європі своїх наречених, дружин і коханок. А що тут? Навіть повій, гідних так називатися, немає на цих землях, забутих Богом. Лише брудні вошиві негритянки, й треба бути дуже п’яним, щоб злягтися з ними, ризикуючи заразитися кліщами, здобути собі понос або сифіліс. Йому самому довелося нелегко. Він зазнав невдачі, Господи! Такого з ним ніколи не траплялося в Європі. Щоб він, П’єр Масар, та зазнав невдачі в ліжку! До того ж існує реальна небезпека, що ці негритянки, — а багато з них мають звичай гострити собі зуби, — зненацька відкусять вам що-небудь і перетворять вас на євнуха.

Він схопився за ширіньку й зареготав, скрививши морду в безсоромній гримасі. Скориставшись із веселого настрою Масара, Роджер підвівся на ноги.

— Я мушу йти, капітане. Завтра мені дуже рано вставати, і я хотів би відпочити трохи.

Капітан потиснув йому руку машинальним жестом, але не перестав базікати, не підводячись зі стільця, слабким голосом і зі скляними очима. Коли Роджер пішов, він почув, як у нього за спиною той бурмоче, що обрати кар’єру військового було великою помилкою, яка зіпсує всю решту його життя.

Наступного ранку він відплив на «Генрі Ріді» в напрямку на Луколелу. Він перебував там три дні, розмовляючи вдень і вночі з людьми всіх категорій: службовцями, поселенцями, десятниками, тубільцями. Потім вирушив до Ікоко, де проник у озеро Мантумба. Поблизу від нього лежала величезна територія землі, яку назвали Власністю Корони. Навколо діяли головні приватні компанії, які заготовляли каучук, компанія Лулонґа, компанія АВІЯ і «Антверпенське комерційне товариство в Конго», які володіли великими концесіями в усьому регіоні. Він відвідав десятки сіл, одні на берегах величезного озера, а інші — на внутрішніх територіях. Щоб дістатися до цих останніх, треба було пересідати в невеличкі човни, в яких вони пересувалися на веслах або відштовхувалися жердиною, й не одну годину пробиватися крізь чагарі або густу траву, темну й вологу, крізь яку тубільці прокладали дорогу мачете, де іноді йому доводилося брьохати по пояс у воді на затоплених рівнинах та по смердючих болотах поміж хмарами москітів та між мовчазними силуетами кажанів. Протягом усіх цих тижнів він долав утому, природні труднощі та нещадні витівки погоди, не піддаючись ані слабкості, ані страху, ніби перебуваючи у стані духовної лихоманки, ніби зачаклований, бо щодня, щогодини йому здавалося, що він усе глибше й глибше поринає у страждання та зло. Можливо, перед ним те саме пекло, яке Данте описав у своїй «Божественній комедії»? Він не читав цієї книжки й у ті дні заприсягнувся прочитати її, як тільки один із її примірників потрапить йому до рук.

Тубільці, які на самому початку його подорожі втікали, щойно побачивши, як до них наближається «Генрі Рід», думаючи, що пароплав перевозить солдатів, незабаром стали виходити йому назустріч і посилати своїх людей, які просили навідати їхні села. Між тубільцями поширилася чутка, що британський консул подорожує по регіону, вислуховуючи їхні скарги та прохання, і тоді вони стали приходити до нього зі свідченнями та історіями, кожна гірша за іншу. Вони вірили, що він має владу виправити те, що було спотворене в Конго. Даремно він намагався їм пояснити: він не має ніякої влади. Він повідомить про всі несправедливості та злочини, й Велика Британія та її союзники зажадають від бельгійського уряду, щоб він поклав край зловживанням та беззаконню і покарав мучителів і злочинців. Оце й усе, що він може зробити. Чи розуміли вони його? Він навіть не був переконаний, що вони його слухали. Вони надто прагнули виговоритися, розповісти йому про те, що довелося їм пережити, й майже не звертали на нього уваги. Вони говорили поквапно, затинаючись, переповнені розпачем і гнівом. Тлумачі мусили перепиняти їх, просили говорити повільніше, щоб вони могли добре виконувати свою роботу.

Роджер слухав, роблячи примітки. Потім цілими ночами писав на своїх карточках та у своїх зошитах те, що йому довелося почути, аби нічого не проминути увагою. Він майже не їв, не пив. Він так боявся, що списані ним папери можуть десь загубитися, що вже не знав, де їх ховати, яких заходів остороги вживати для їхнього збереження. Він вирішив носити їх із собою на плечах у носія, який дістав наказ ніколи не відходити від нього.

Він майже не спав, і коли втома долала його, на нього навалювалися кошмари, примушуючи його переходити від страху до непритомності, до сатанинських видінь, переповнених таким розпачем і смутком, у яких усе втрачало сенс і резон буття: його родичі, його друзі, його ідеї, його країна, його почуття, його праця. У такі хвилини він більше, аніж будь-коли, нудьгував за своїм другом Гербертом Вордом і за його заразним ентузіазмом до всіх виявів життя, за його оптимістичною веселістю, якої ніщо й ніхто не могли б загасити.

Потім, коли цю подорож було завершено і він написав свій звіт і покинув Конго, а його двадцять прожитих у Африці років перетворилися на пам’ять, Роджер Кейсмент не раз казав собі, що якби існувало одне слово, яке лежало б у основі всіх тих жахливих подій, що там відбувалися, то цим словом була б «жадібність». Жадібне прагнення заволодіти чорним золотом, яке, на лихо тамтешньої людності, у великих кількостях добувалося в конголезьких джунглях. Це багатство було прокляттям, яке впало на тих нещасних, і якби усе тривало так і далі, то вони зникли б з лиця землі. До цього висновку він прийшов за ті три місяці й десять днів: якщо запаси каучуку не вичерпаються раніше, то вичерпаються і зникнуть конголезці, ставши жертвами системи, яка винищувала їх сотнями й тисячами.

Про ті тижні, коли він увійшов у води озера Мантумба, спогади в нього перемішалися, наче колода перетасованих карт. Якби він не записував у свій зошит детальний перелік дат, місцевостей, свідчень та спрстережень, усе це геть переплуталося б у його пам’яті. Він заплющував очі, й у карколомній круговерті знову й знову виникали перед його внутрішнім зором ті тіла ебенового кольору з червоними шрамами, які, наче гадюки, змережували їм плечі, сідниці та ноги, кукси дітей і старих з обрубаними руками, зі змарнілими обличчями трупного кольору, з яких, здавалося, було висмоктане життя, жир, м’язи й залишилися тільки шкіра й застигла гримаса, яка виражала більше, ніж біль, — приголомшений подив перед тим, що відбувалося з ними. І скрізь повторювалося те саме, у всіх селах і хуторах, куди ноги приносили Роджера Кейсмента з його записниками, олівцями та фотоапаратом.

Усе починалося з простого й зрозумілого. На кожне село накидалися точно визначені зобов’язання: щотижня або кожні два тижні постачати харчові продукти — маніоку, домашню птицю, м’ясо антилоп, диких кабанів, кіз або качок — для годування гарнізону Поліційної сили й тих робітників, які прокладали дороги, ставили телеграфні стовпи й будували пристані та склади. Крім того, кожне село мусило поставити певну кількість каучуку в кошиках, сплетених із ліан самими тубільцями. Покарання за невиконання цих зобов’язань були різними. За постачання меншої кількості, ніж вимагалося, харчових продуктів або каучуку карали канчуками — ніколи не менше двадцятьох ударів, а іноді й п’ятдесят або сто. Багато покараних стікали кров’ю й помирали. Тубільці, які втікали — таких було мало, — приносили в жертву свою родину, бо в цьому випадку їхніх дружин забирали в maisons dotages — дома заручників, — які Поліційна сила мала в кожному зі своїх гарнізонів. Там дружин чоловіків, що втекли, шмагали, піддавали тортурам голоду й спраги, а іноді й такому витонченому знущанню, як примушення їсти власні екскременти або екскременти охоронців.

Навіть розпорядження колоніальної влади — чи то приватними компаніями, чи то чиновниками, які працювали на короля, — не шанувалися. У всіх місцевостях система порушувалася й погіршувалася тими ж таки солдатами та офіцерами, яким було доручено приводити її в дію, бо в кожному селі військові та агенти уряду збільшували квоти з тим, щоб залишати собі частину харчів і кошиків із каучуком, із яких вони мали певний прибуток, продаючи їх.

У всіх селах, у яких побував Роджер, нарікання вождів були однаковими: якщо всі чоловіки збиратимуть каучук, то як вони зможуть виходити на полювання й вирощувати маніоку та добувати інші харчі для годування представників влади, начальників, охоронців і будівельних робітників? Крім того, каучукових дерев ставало все менше, що примушувало збирачів ходити все далі й далі в незнайомі й непривітні місцевості, де на багатьох нападали леопарди, леви й отруйні змії. Було неможливо виконувати всі накинуті на них вимоги, хоч би яких зусиль вони докладали.

1 вересня 1903 року Роджерові Кейсменту виповнилося тридцять дев’ять років. Вони пливли по річці Лопорі. Учора вони залишили позаду село Ici Ісуло, розташоване на пагорбах, які дерлися на гору Бонґанданґа. Той день його народження назавжди закарбувався в його пам’яті, так наче Бог, а може, диявол, хотіли, аби саме цей день показав йому, що людська жорстокість не має меж, що завжди можна винайти нові способи катувати ближнього.

День видався захмарений, насувалася гроза, але дощ так і не пішов, і протягом усього ранку атмосфера була насичена електрикою. Роджер наготувався поснідати, коли натрапив на несподіваний причал, де «Генрі Рідові» допоміг пришвартуватися чернець-траппіст, що належав до місії, яку цей орден тримав у місцевості під назвою Кокільатвіль: отець Юто. Він був високий і худий, як персонаж із картини Ель Греко, з довгою сивою бородою і очима, в яких застиг вираз чи то гніву, чи то жаху, чи переляку, чи всіх трьох почуттів разом.

— Я знаю, що ви робите на цих землях, пане консул, — сказав він, подаючи Роджерові Кейсменту руку, схожу на руку скелета. Він розмовляв французькою мовою, спотикаючись у ній від владної потреби висловити щось украй йому необхідне. — Я прошу вас пройти зі мною до села Валья. Я лише півтори години, як вийшов звідти. Ви повинні побачити це на власні очі.

Він говорив так, ніби його тіпала болотяна пропасниця.

— Гаразд, отче, — погодився Кейсмент. — Але спочатку сідайте, з’їжте чого-небудь, а потім ми вип’ємо з вами кави.

За сніданком падре Юто розповів консулові, що траппісти Кокільатвільської місії попросили, щоб орден дозволив їм порушити строгий режим замкнутості, що його вони дотримувалися в інших місцях, бо вони хотіли допомогти тубільцям, які «дуже потребували їхньої допомоги на цих землях, де Вельзевул, схоже, одержував перемогу над Господом».

У ченця тремтів не тільки голос, а й очі, руки та дух. Він безперервно кліпав очима. На ньому була груба туніка, покрита плямами й волога, а обліплені грязюкою й подряпані ноги були взуті в сандалі, сплетені зі смужок шкіри. Падре Юто прожив близько десятьох років у Конго. Він підіймався на вершину гори Бонґанданґа й зовсім близько бачив леопарда, який замість стрибнути на нього зійшов зі стежки, на якій вони зустрілися, виляючи хвостом. Він навчився розмовляти тубільними мовами і здобув довіру аборигенів, а надто жителів села Валья, цих мучеників.

Вони вирушили в дорогу вузькою стежкою поміж високими й густолистими деревами, яку іноді перетинали вузькі струмочки. У гіллі щебетали невидимі птахи, й іноді зграя папуг зі свистом пролітала над їхніми головами. Роджер звернув увагу на те, що чернець ішов через ліс легко й невимушено, не спотикаючись, так ніби мав великий досвід у цих переходах крізь високу траву й густі чагарі. Падре Юто розповідав йому про те, що відбувалося у Вальї. Як її населення, що дуже зменшилося, не змогло ані віддати останню квоту харчів, каучуку та дерева, ані надати стільки робочих рук, скільки вимагала влада, й тоді до села увійшли тридцять солдатів Поліційної сили під командуванням лейтенанта Танвіля, з гарнізону Кокільатвіля. Побачивши, як вони наближаються, усі жителі села втекли в ліс. Але тлумачі знайшли їх і переконали в тому, що вони можуть повернутися. Мовляв, нічого з ними не станеться, лейтенант Танвіль лише розповість їм про нові розпорядження й укладе нову угоду із селом. Вождь наказав їм повернутися. Щойно вони з’явилися, як солдати накинулися на них. Чоловіків і жінок прив’язали до дерев і відшмагали. Одна вагітна жінка, яка відійшла помочитися, дістала кулю від солдата, який подумав, що вона втікає. Інших десятьох жінок відвели в maison d’otages Кокільатвіля як заручниць. Лейтенант Танвіль надав тиждень часу чоловікам Вальї, щоб вони виконали накладену на них квоту, пригрозивши, що інакше всі десятеро жінок будуть розстріляні, а село спалене.

Коли через кілька днів після цієї події падре Юто прийшов до Вальї, він побачив жахливу картину. Щоб виконати накладені на них квоти, родини села продали своїх дітей, хлопчиків і дівчаток, а двоє з чоловіків своїх дружин мандрівним торговцям, які купували рабів нишком від влади. Чернець вважав, що проданих у рабство дітей і жінок було щонайменше вісім, але, можливо, й більше. Тубільці були охоплені жахом. Вони віддали виторгувані гроші за каучук та харчі, щоб покрити свій борг, але не були певні, що тих грошей вистачить.

— Ви можете повірити, що таке може діятися на цьому світі, пане консул?

— Так, отче, можу. Тепер я вірю в усе погане та жахливе, що мені розповідають. Якщо я чогось і навчився в Конго, то це того, що немає лютішого й кривавішого звіра, аніж людина.

«Я не побачив, щоб хтось плакав у Вальї», — думатиме згодом Роджер Кейсмент. Також він не почув, аби хтось нарікав. Здавалося, село населене автоматами або привидами, які блукали між тридцятьма хатинами, що були зроблені з дерев’яних паличок і мали гостроверхі дахи з листя пальми, то в один бік, то в протилежний, нічого перед собою не бачачи, не знаючи, куди їм іти, забувши, хто вони такі, де перебувають, так ніби якесь прокляття впало на село, перетворивши його жителів на привидів. Але плечі й сідниці в тих привидів були вкриті свіжими рубцями, деякі з них досі кровоточили.

З допомогою отця Юто, який вільно розмовляв мовою племені, Роджер виконав свою роботу. Він опитав кожного селянина й кожну селянку, слухаючи, як вони повторюють те саме, що він уже чув і ще почує багато разів. Тут, у Вальї, він також здивувався, що ніхто з цих бідолашних створінь не поскаржився на головне: за яким правом прийшли сюди чужинці, що захопили їхню землю, визискують їх і знущаються з них? Вони думали тільки про найближче, найбезпосередніше — про квоти. Вони були надмірними, не існувало такої людської сили, яка могла б зібрати стільки каучуку, здати стільки харчів і надати стільки робочих рук. Вони не скаржилися також на те, що їх шмагають і беруть у заручники. Вони просили тільки, щоб їм трохи знизили квоти, щоб вони мали змогу виконувати їх і домогтися, щоби влада була задоволена жителями села Валья.

У ту ніч Роджер заночував у селі. Наступного ранку він забрав свої зошити, заповнені примітками та свідченнями, й попрощався з отцем Юто. Він вирішив змінити свій наперед установлений маршрут. Роджер повернувся на озеро Мантумба, сів на «Генрі Ріда» і вирушив до Кокільатвіля. То було велике селище з покрученими не мощеними вулицями й будинками, розкиданими між пальмовими гаями та невеличкими ділянками обробленої землі. Щойно зійшовши з корабля, він пішов до гарнізону Поліційної сили, досить примітивні будівлі якого були обгороджені частоколом із жовтих стовпів.

Лейтенант Танвіль був у відрядженні, куди покликали його службові обов’язки. Але Роджера прийняв капітан Марсель Жюньє, командир гарнізону й офіцер, відповідальний за всі пости та місця перебування Поліційної сили в регіоні. Це був високий, стрункий і мускулистий чоловік із засмаглою на сонці шкірою й уже сивим, недбало підстриженим волоссям. На шиї в нього висів образок Святої Діви, а нижче ліктя виднілося татуювання якогось звіряти. Він повів його до простого сільського кабінету, де на стінах було закріплено кілька прапорців і висіла фотографія Леопольда Другого в парадному однострої. Він запропонував йому філіжанку кави. Запросив сісти навпроти свого маленького робочого столу, де лежали зошити, лінійки, мапи й олівці, в дуже легенькому малому кріслі, яке загрожувало розвалитися від кожного руху Роджера Кейсмента. У дитинстві капітан жив в Англії, де його батько володів торговельним закладом, і добре розмовляв англійською мовою. Він був кадровим офіцером, який добровільно зголосився поїхати в Конго п’ять років тому, «щоб послужити батьківщині, пане консул». Він промовив ці слова з ядучою іронією.

Його мали підвищити у званні, й він збирався повернутися в метрополію. Він вислухав Роджера, не урвавши його жодного разу, з дуже серйозним виглядом, і, здавалося, був глибоко стурбований тим, що почув. Вираз його обличчя, поважний і непроникний, жодного разу не змінився, незалежно від того, які подробиці викладав йому Роджер. Роджер був точний і намагався не проминути жодної деталі. Він виклав і те, про що йому розповідали, й усе те, що бачив на власні очі: змережані кривавими рубцями спини й сідниці, розповіді тих, кому довелося продати своїх дітей, щоб заплатити квоти, які вони неспроможні були зібрати. Він повідомив, що уряд Його Величності буде поінформований про ці жахіття, але крім того, він вважає за свій обов’язок висловити ім’ям уряду, який він репрезентує, свій власний протест проти діянь Поліційної сили, що несе відповідальність за ті страхітливі знущання, які її солдати влаштували, зокрема у Вальї. Він бачив на власні очі, як те село перетворилося на маленьке пекло. Коли він замовк, обличчя капітана Жюньє залишалося незворушним. Мовчанка тривала довго, але він терпляче чекав. Нарешті, зробивши легкий рух головою, капітан лагідно йому відповів:

— Як вам, певно, відомо, пане консул, ми, тобто Поліційна сила, не диктуємо закони. Ми лише стежимо за тим, щоб вони виконувалися.

Його погляд був ясним і безневинним, без жодної ознаки ані почуття незручності, ані роздратування.

— Я знаю закони й правила, які регулюють життя в Незалежній Державі Конго, капітане. Жоден із них не дозволяє калічити тубільців, шмагати їх доти, доки вони почнуть стікати кров’ю, перетворювати жінок на заручниць, щоб їхні чоловіки не втікали, й визискувати села до такої міри, щоб матерям доводилося продавати своїх дітей, аби мати змогу виконати ті квоти на їжу та каучук, які ви на них накинули.

— Ми накинули? — із явно перебільшеним подивом вигукнув капітан Жюньє. Він енергійно похитав головою, і коли він нею хитав, то звірятко на його руці заворушилося. — Ми не накидаємо нікому нічого й нічого ні від кого не вимагаємо.

Ми одержуємо накази й їх виконуємо, ото й усе. Поліційна сила не встановлює ці квоти, пане Кейсмент. Їх призначають політичні власті та директори концесійних компаній. Ми лише виконавці політики, в яку ми абсолютно не втручаємося. Ніхто ніколи не запитував нашої думки. Якби вони запитали, то, можливо, такого безладу не було б.

Він замовк і, здавалося, на хвилину замислився. Крізь великі вікна з металевими ґратами Роджер побачив прямокутне поле без дерев, де марширував підрозділ африканських солдатів, що були босі, в полотняних штанях і з голими грудьми. Вони змінили напрямок руху, почувши наказ унтер-офіцера, який був у черевиках, одностроєвій сорочці й мав кашкета на голові.

— Я накажу провести розслідування. Якщо лейтенант Танвіль припустився надмірностей або їм потурав, його буде покарано, — сказав капітан. — Буде покарано й солдатів, якщо вони надміру захопилися шмаганням. Це все, що я вам можу пообіцяти. Усе інше перебуває поза моєю досяжністю, воно стосується системи правосуддя. Змінити цю систему — завдання не для військових, а для суддів і політиків. Для Верховного уряду. Думаю, вам це відомо.

У його голосі несподівано пробилися нотки жалю.

— Ніщо не втішило б мене більше, ніж якби ця система змінилася. Мені також гидко дивитися на те, що тут відбувається. Те, що ми змушені робити, суперечить моїм принципам, — він торкнувся образка, що висів у нього на шиї. — Моїй вірі. Я людина глибоко віддана католицтву. Там, у Європі, я завжди намагався не робити нічого, що суперечило б моїй вірі. Тут, у Конго — це неможливо, пане консул. Така сумна правда. Тому я дуже задоволений, що повертаюся до Бельгії. Більш ніколи ноги моєї не буде в Африці, запевняю вас.

Капітан Жюньє підвівся з-за столу, підійшов до одного з вікон. Обернувшись до консула спиною, він досить довго мовчав, спостерігаючи за тими рекрутами, яким ніяк не вдавалося марширувати в ногу, які, знай, спотикалися й ламали стрій.

— Якщо ви сказали правду, то ви могли б дещо зробити, аби покласти край цим злочинам, — промурмотів Роджер Кейсмент. — Не для того ми, європейці, прийшли до Африки.

— Не для того? — капітан Жюньє обернувся, щоб подивитися на нього, й консул помітив, що офіцер трохи зблід. — А для чого ж тоді ми сюди прийшли? Правда, я вже знаю для чого: принести сюди цивілізацію, християнство й вільну комерцію. Ви ще в це вірите, пане Кейсмент?

— Уже ні, — відразу відповів Роджер Кейсмент. — Раніше вірив. Усім серцем вірив. Вірив протягом багатьох років, з усією наївністю хлопця-ідеаліста, яким я був. Вірив, що Європа прийшла до Африки рятувати життя й душі, цивілізувати дикунів. Тепер я знаю, що помилявся.

Капітан Жюньє змінив вираз, і Роджерові здалося, що зненацька нерухома маска, що затуляла обличчя офіцера, стала іншою, значно людянішою. Він навіть подивився на нього з тією жалісливою симпатією, з якою дивляться на ідіотів.

— Я намагаюся спокутувати цей гріх своєї молодості, капітане. Тому й прийшов сюди, в Кокільатвіль. Тому й задокументовую з такою скрупульозністю злочини, що творяться тут в ім’я так званої цивілізації, яку ми сюди принесли.

— Бажаю вам успіху, пане консул, — з насмішкуватим виразом сказав капітан Жюньє. — Але якщо ви дозволите мені говорити відверто, то, боюся, ви його не досягнете. Немає такої людської сили, яка могла б змінити цю систему. Надто пізно для цього.

— Якщо не заперечуєте, то я хотів би відвідати карцер і maison dotages, де ви тримаєте жінок, яких пригнали з Вальї, — сказав Роджер, несподівано різко змінивши тему розмови.

— Ви можете відвідувати все, що захочете, — погодився офіцер. — Почувайтеся тут, як дома. Цими словами я хочу нагадати вам те, що вже сказав. Не ми винайшли Незалежну Державу Конго. Ми лише допомагаємо їй функціонувати. Іншими словами, ми також її жертви.

Карцер був бараком із дерева й цегли без вікон, із єдиними дверима, що охоронялися двома тубільними солдатами з гвинтівками. Там було близько дванадцяти чоловіків, кілька дуже старих, напівголих, вони лежали на підлозі, а двоє були прив’язані до кілець, закріплених у стіні. Не так пригнічені або позбавлені всякого виразу обличчя тих живих мовчазних скелетів його вразили, коли він переходив від одного краю цього хліва до протилежного, як гострий сморід сечі та екскрементів.

— Ми намагалися привчити їх, щоб вони справляли свої природні потреби в ці відра, — вгадав його думки капітан, показуючи на одне з них. — Але вони до цього не звикли. Воліють випорожнятися й мочитися на підлогу. Так їм простіше. Сморід їх не турбує. Мабуть, вони його й не відчувають.

Maison dotages був хлівом меншого розміру, але видовище там було драматичніше, бо він був настільки переповнений жінками, що Роджер міг ледве пропхатися між їхніми напівголими тілами. Приміщення було таким вузьким, що багато жінок не могли ані сісти, ані лягти й мусили стояти на ногах.

— Це випадок винятковий, — сказав капітан Жюньє, показуючи на ув’язнених. — Ще ніколи їх не було стільки. Сьогодні ввечері, щоб вони могли спати, ми перекинемо половину в одну з кімнат у солдатській казармі.

Тут також сморід сечі та екскрементів був нестерпним. Деякі з жінок були дуже юні, майже дівчатка. Усі мали погляд розгублений, лунатичний, радше схожий на погляд створінь потойбічного світу, який Роджер бачив у стількох конголезок протягом своєї подорожі. Одна із заручниць тримала на руках щойно народжене немовля, таке маленьке, що здавалося неживим шматочком плоті.

— Яким критерієм ви користуєтеся, щоб відпускати їх наволю? — запитав консул.

— Це вирішую не я, а магістрат, добродію. У Кокільатвілі їх троє. Критерій один: коли чоловіки віддають квоти, які вони заборгували, вони можуть забрати своїх жінок.

— А якщо вони цього не зроблять?

Капітан стенув плечима.

— Деяким щастить утекти, — сказав він, не дивлячись на Роджера, стишеним голосом. — Інших забирають солдати й роблять їх своїми жінками. Таким щастить більше. Кілька з них божеволіють і накладають на себе руки. Інші помирають від знущань, холери та голоду. Як ви бачили, вони нічого не мають їсти. Можливо — це наша провина. Тих харчів, які я одержую, не вистачає навіть для прогодування моїх солдатів.

А тим більше для в’язнів. Іноді ми збираємо невеличкі пожертви від офіцерів, щоб покращити спільний казан. Ситуація є такою. Я найперший готовий нарікати на те, що ми не можемо запропонувати нічого кращого. Якби ви змогли домогтися якогось покращення, Поліційна сила вам би подякувала.

Роджер Кейсмент пішов навідати трьох бельгійських магістратів у Кокільатвілі, але тільки один погодився його прийняти. Двоє інших під різними приводами відмовилися зустрітися з ним. Метр Дюваль, п’ятдесятирічний чоловік, гладкий і пихатий, який навіть попри тропічну спеку носив камізельку, накладні манжети й сурдут із ланцюжком, навпаки, запросив його до свого скромного кабінету й запропонував філіжанку чаю. Він вислухав його чемно, обливаючись потом. Раз у раз витирав обличчя хусточкою, що була вже мокра. Іноді його обличчя ставало засмученим, і він кивав головою, слухаючи те, що розповідав йому консул. Коли Роджер завершив свою розповідь, він попросив, щоб той виклав її письмово, в усіх подробицях. У такий спосіб він зможе внести до трибуналу, до якого належить, запит із проханням провести формальне розслідування цих прикрих подій. Хоча, уточнив свою думку метр Дюваль, замислено підперши підборіддя пальцем, либонь, буде ліпше, якщо пан консул також подасть свій рапорт до Верховного трибуналу, який організували в Леопольдвілі. Це тепер найвища й найвпливовіша інстанція, яка з великою ефективністю може діяти на всій території колонії. Вона може не тільки виправити ситуацію, а й надати економічні компенсації родинам жертв і самим жертвам. Роджер Кейсмент сказав йому, що так і зробить. Він попрощався, глибоко переконаний, що метр Дюваль не ворухне й пальцем, і Верховний трибунал у Леопольдвілі також. Але хай там як, а письмовий звіт він підготує.

Увечері, коли він уже збирався покинути Кокільатвіль, прийшов тубілець і передав йому, що ченці місії траппістів хочуть із ним побачитися. Там він знову зустрівся з отцем Юто. Ченці — їх'було шестеро — попросили, щоб він потай забрав на свій пароплавчик утікачів, яких вони ховали у своїй місії вже протягом кількох днів. Вони всі були із села Бонжінда, вище по річці Конго, де за невиконання квот зібраного каучуку Поліційна сила здійснювала каральну експедицію, не менш жорстоку, ніж у Вальї.

Місія траппістів у Кокільатвілі була великим будинком із глини, каменю й дерева на два поверхи, який зовні здавався укріпленим дотом. Його вікна були зачинені. Абат, дон Джезуальдо, португальського походження, був уже дуже старий, так само як і два інші ченці, худі й ніби загублені у своїх білих туніках, у чорних рясах, підперезані грубими шкіряними пасами. Лише найстарші тут були ченцями, інші — мирянами. Усі, як і отець Юто, виблискували напівскелетною худорбою, яка здавалася емблемою місцевих траппістів. Усередині приміщення було світле, бо тільки каплиця, їдальня й дортуар ченців були накриті дахом. Вони мали сад і город. Була загородка для птиці, цвинтар і велика піч.

— Який злочин учинили ті люди, що їх ви просите вивезти звідси потай від влади?

— Вони були бідними, пане консул, — засмучено промовив дон Джезуальдо. — Ви це добре знаєте. Адже ви були у Вальї й бачили, що означає бути бідним, приниженим і конголезцем.

Кейсмент згідно кивнув головою. Безперечно, допомогти людям, за яких просили його траппісти, буде гуманним учинком. Але він вагався. Будучи дипломатом, таємно вивозити втікачів від правосуддя, нехай і звинувачених несправедливо, було ризиковано, могло скомпрометувати Велику Британію і повністю спотворити ту інформаційну місію, яку він виконував для Форін-Офісу.

— Ви дозволите мені побачитися й поговорити з ними?

Дон Джезуальдо ствердно кивнув головою. Отець Юто вийшов і майже відразу повернувся з групою. Їх було семеро, усі чоловіки, між ними троє малих. У всіх ліву руку було відтято або розтовчено прикладом. Були й сліди від канчуків на грудях і спині. Вождя групи звали Мансунда, й він мав на голові плюмаж із кількох пер і кілька намист із зубів тварин; його обличчя блищало від шрамів — ті порізи він зробив собі під час давніх ритуалів ініціації у своєму племені. Отець Юто був тлумачем. Село Бонжінда двічі поспіль не змогло виконати свої квоти по каучуку — дерева в ближній місцевості вже були висмоктані і втратили каучуковий сік, — накладені на них емісарами компанії Лулонґа, яка володіла концесією в цій місцевості. Тоді африканські охоронці, залишені в селі Поліційною силою, почали шмагати людей і відрубувати їм руки та ноги. Стався вибух гніву, й село, збунтувавшись, убило одного охоронця, тоді як інші врятувалися втечею. Через кілька днів у село Бонжінда увійшла колона солдатів Поліційної сили, які підпалили всі будинки, повбивали чимало жителів, чоловіків і жінок, багатьох спалили живцем у їхніх хатинах, а решту вкинули до карцеру Кокільатвіля та в maison dotages. Вождь Мансунда вважав, що їм пощастило втекти тільки завдяки ченцям-траппістам. Якби Поліційна сила зловила їх, то вони, як і інші, стали б жертвами жорстокого покарання, бо в усьому Конго повстання тубільців завжди карали знищенням усієї громади.

— Гаразд, отче, — сказав Кейсмент. — Я заберу їх на «Генрі Ріда» й відвезу далеко звідси. Але тільки до найближчого французького берега.

— Бог вам за це заплатить, пане консул, — сказав отець Юто.

— Не знаю, отче, — відповів консул. — І ви, і я в цьому випадку порушуємо закон.

— Закон людей, — поправив його траппіст. — Ми порушуємо його тільки для того, щоб зберегти вірність закону Бога.

Роджер Кейсмент розділив із ченцями їхню скромну вегетаріанську вечерю. Він довго з ними розмовляв. Дон Джезуальдо пожартував, що в його честь траппісти порушили правило мовчанки, яке панувало в ордені. Ченці й миряни здавалися йому придушеними й переможеними цією країною, як і він сам. «Як могло дійти до такого?» — міркував він перед ними вголос. І розповів їм, що дев’ятнадцять років тому приїхав до Африки, сповнений ентузіазму, переконаний у тому, що колоніальна епопея подарує африканцям достойне життя. Як стало можливим, що колонізація перетворилася на цей жахливий грабунок, на цю моторошну жорстокість, коли люди, що називають себе християнами, піддають тортурам, калічать, убивають безпорадні створіння і знущаються з них так нещадно, не роблячи винятку ані для дітей, ані для людей похилого віку? Хіба ми, європейці прийшли сюди не для того, щоб покласти край торгівлі рабами і принести релігію милосердя та справедливості? Чому те, що тут відбувається, є чимось набагато гіршим, аніж торгівля рабами, ви зі мною згодні?

Ченці дали йому виговоритися, не розтуливши ротів. Чи не тому, що, всупереч сказаному абатом, вони не хотіли порушувати закон мовчанки? Ні, вони були не менш розгублені й не менше жаліли Конго, ніж він.

— Шляхи Бога недовідомі для таких грішників, як ми з вами, пане консул, — зітхнув дон Джезуальдо. — Найважливіше — не впадати в розпач. Не втрачати віру. Те, що тут існують такі люди, як ви, нас підбадьорює, повертає нам надію. Ми бажаємо успіху вашій місії. Ми молитимемося Богові, щоб Він дозволив вам щось зробити для цієї нещасливої людності.

Семеро втікачів піднялися на борт «Генрі Ріда» вранці наступного дня на закруті річки, коли пароплав був уже далеко від Кокільатвіля. Протягом трьох днів, які вони залишалися з ним, Роджер був напружений і стривожений. Він дав своїй команді вельми туманне пояснення, чому на борту присутні семеро покалічених тубільців, і йому здалося, що люди йому не повірили й дивилися з підозрою на групу, з якою зовсім не спілкувалися. Навпроти Іребу «Генрі Рід» наблизився до французького берега річки Конго, й у ту ніч, коли команда спала, семеро мовчазних силуетів зійшли з корабля й зникли в прибережних чагарях. Ніхто потім не запитав у консула, що з ними сталося.

У ті дні подорожі Роджер Кейсмент став почувати себе погано. Не лише в моральному та психологічному плані. Також його тіло страждало від безсоння, від укусів комах, від надмірних фізичних зусиль, а найдужче, либонь, від того стану духу, в якому він перебував, коли на зміну деморалізації приходила лють, бажання виконати свою роботу змінювалося передчуттям, що його звіт теж нічого не змінить, бо там, у Лондоні, бюрократи з Форін-Офісу та політики, що перебувають на службі в уряду Його Величності, вирішать, що було б необачним перетворити на свого ворога такого союзника, як Леопольд Другий, що публікація звіту з такими серйозними звинуваченнями матиме згубні наслідки для Великої Британії, бо це все одно, що кинути Бельгію в обійми Німеччини. Хіба інтереси імперії не важливіші, аніж жалібні нарікання кількох напівголих дикунів, які поклоняються великим звірам та зміям і пожирають своїх ближніх?

Докладаючи надлюдських зусиль, щоб подолати напади зневіри, головний біль, нудоту, розпад тіла, — він відчував, що худне, бо йому доводилося проколювати нові дірки в поясі, — він і далі відвідував села, пости, станції, розпитуючи селян, чиновників, службовців, охоронців, збирачів каучуку й накладаючи, як міг, ті розповіді на щоденне видовище змережаних канчуками тіл, відтятих рук і тяжких історій про вбивства, ув’язнення, шантаж і зникнення. Йому почало здаватися, що це повсюдне страждання конголезців насичує повітря, річку та рослинність, які оточували його, особливим запахом, смородом не тільки фізичним, а також і духовним, метафізичним.

«Схоже, я втрачаю глузд, моя люба Джі, — писав він своїй кузині зі станції в Бонґанданґа того дня, коли вирішив зробити напівоберт і повернутися в Леопольдвіль. — Сьогодні я надумав повернутися в Бому. Згідно з моїми попередніми планами я мав подорожувати по Верхньому Конго ще протягом двох тижнів. Але, правду кажучи, я вже зібрав матеріалу більше, аніж треба, аби показати у своєму звіті, що там відбувається. Боюся, коли я почну докопуватися, до яких крайнощів може дійти зло й ницість людських створінь, то в мене не стане снаги навіть написати свій звіт. Я перебуваю на межі божевілля. Нормальна людина не може бути зануреною протягом стількох місяців у це пекло, не втративши здорового глузду, не ставши жертвою психічного розладу. Іноді вночі я прокидаюся й дослухаюся до того, що відбувається у мене всередині. Щось розпадається в моєму мозку. Я живу в стані безперервної тривоги. Якщо я й далі штовхатимуся серед того, що тут відбувається, то й сам почну шмагати людей канчуком, відрубувати руки й убивати конголезців від сніданку до вечері без того, щоб це пробуджувало в мені найменші докори сумління або відбирало в мене апетит. Бо щось подібне відбувається з європейцями в цій приреченій країні».

Щоправда, в цьому довжелезному листі йшлося не стільки про Конго, скільки про Ірландію. «Можливо, моя люба Джі, мої наступні слова здадуться тобі новим симптомом божевілля, але ця подорож у глиб Конго допомогла мені відкрити мою власну країну. Зрозуміти її становище, її долю, її реальність. У цих джунглях я не тільки зустрівся зі справжнім обличчям Леопольда Другого. Я там зустрівся також зі своїм справжнім «я»: невиправним ірландцем. Коли ми знову побачимося, Джі, тебе чекає великий сюрприз. Тобі доведеться докласти чимало зусиль, щоб упізнати свого брата в перших Роджера. Я маю таке враження, що не тільки змінив шкуру, як змінюють її певні змії, а й змінив свою психіку й навіть душу».

То була правда. Протягом усіх тих днів, які забрала в «Генрі Ріда» подорож униз по річці Конго до Леопольдвіля-Кіншаси, де він надійно пришвартувався 15 грудня 1903 року, консул не обмінявся майже жодним словом зі своєю командою. Залишався зачиненим у своїй вузькій каюті або, якщо дозволяла погода, лежав у гамаку на кормі з вірним Джоном, який згортався в клубочок біля його ніг, спокійний і уважний, так ніби важка атмосфера, в яку провалювалася його душа, заражала й собаку.

Лише думки про країну свого дитинства та юності, за якою протягом тієї подорожі його огорнула глибока туга, витісняли йому з голови картини конголезького жаху, що вперто намагалися зруйнувати його морально й порушити його психічну рівновагу. Він пригадував свої перші роки в Дубліні, коли перебував під ласкавою опікою матері, свої роки навчання в коледжі в Баллімені і свої відвідини замку, по якому блукав привид Ґалґорма, свої прогулянки із сестрою Ніною по північній долині в провінції Антрим (долині з такими м'якими обрисами, якщо порівнювати її з африканськими) і ту радість, яку приносили йому екскурсії до вершин, що оточували долину Ґленшеск, його улюблену серед дев’ятьох ґленів графства, тих вершин, над якими пролітали вітри, що іноді приносили із собою орлів із великими розпростертими крильми, чий гребінь стримів угору, кидаючи виклик небу.

Чи ж не була Ірландія також колонією, як і Конго? Хоч він протягом багатьох років і не визнавав цієї істини, яку його батько і стільки ірландців родом з Ольстеру відкидали зі сліпим обуренням. Чому те, що погано для Конго, має бути добрим для Ірландії? Хіба англійці не вторглися в Ейре? Не приєднали її до імперії силоміць, не питаючи згоди в захопленого народу, як не питалися бельгійці згоди в конголезців? З плином часу це насильство згладилося, але Ірландія й далі була колонією, чия суверенна незалежність зникла, розчавлена сильнішим сусідом. Це реальність, яку багато ірландців не хочуть бачити. Що сказав би його батько, якби почув, що він говорить подібні речі? Ухопився б за маленький батіг? А його мати? Чи обурилася б Анна Джефсон, якби довідалася, що в самотині Конго її син навернувся якщо не до націоналістичної діяльності, то принаймні до націоналістичних думок? У ті самотні вечори, оточений брунатними водами річки Конго, на яких плавало листя, гілля та стовбури дерев, Роджер Кейсмент ухвалив рішення: як тільки він повернеться до Європи, то почне збирати добру колекцію книг, присвячених історії та культурі Ейре, що їх він знав так погано.

Він був у Леопольдвілі лише три дні, ні з ким не шукаючи зустрічей. У тому стані, в якому він перебував, він не мав настрою відвідувати представників влади та своїх знайомих і розповідати — брешучи їм, звичайно — про свою подорож до Середнього та Верхнього Конго і про те, що він бачив протягом тих місяців. Він послав телеграму до Форін-Офісу, повідомляючи, що має досить матеріалу, який підтверджує звинувачення, висунуті проти бельгійської влади та місцевих компаній про погане ставлення до тубільців. Він попросив дозволу перебратися до найближчих португальських володінь, щоб написати свій звіт у більш спокійній атмосфері, ніж у Бомі, де консульська служба зможе чинити на нього тиск.

І написав довгу викривальну супліку, адресовану в прокуратуру Верховного трибуналу в Леопольдвілі-Кіншасі, про події в селі Валья, просячи провести розслідувння й покарати винних. Особисто відніс і передав усе, що написав, у прокуратуру. Стриманий і серйозний чиновник пообіцяв, що негайно передасть його супліку прокуророві, метрові Левервілю, як тільки той повернеться з полювання на слонів разом із директором Бюро торговельного реєстру міста, месьє Клотаром.

Роджер Кейсмент сів у потяг, що йшов до Матаді, в якому переночував лише одну ніч. Звідти він добувся до Боми на вантажному пароплаві. У консульському офісі на нього чекала висока купа листів і телеграма від його начальників, де йому дозволяли поїхати до Луанди, щоб відредагувати свій звіт. Він мусив написати його якнайшвидше й з усіма подробицями. В Англії набувала великого розголосу кампанія звинувачень проти Незалежної Держави Конго, в якій брали участь найголовніші газети, що підтверджували або заперечували «звірства». До викривальних повідомлень баптистської церкви нещодавно приєдналися звинувачувальні матеріали британського журналіста французького походження Едмунда Д. Морела, потаємного друга й однодумця Роджера Кейсмента. Його публікації спричинили великий шарварок у палаті громад, як і в громадській опінії. Уже відбувалися дебати на цю тему в парламенті. Форін-Офіс та канцлер лорд Ленсдаун особисто з великим нетерпінням чекали свідчень Роджера Кейсмента.

У Бомі, як і в Леопольдвілі-Кіншасі, Роджер уникав, як тільки міг, зустрічатися з людьми уряду, навіть порушуючи протокол, чого він не робив протягом усіх тих років, коли перебував на консульській службі. Замість відвідати губернатора, він написав йому листа, попросивши пробачення за те, що не передав йому своє вітання персонально, пославшись на проблеми здоров’я. Він не зіграв жодної партії ані в теніс, ані в більярд, ані в карти, нікого не запрошував і сам не приймав запрошень ані на обіди, ані на вечері. Він навіть не виходив рано-вранці плавати в затоках річки, хоч раніше робив це майже щодня, навіть у погану погоду. Він не хотів бачитися з людьми, не хотів жити світським життям. А надто йому не хотілося, щоб його розпитували про подорож, не хотів, щоб його примушували брехати. Він був переконаний, що ніколи не зміг би щиро й відверто розповісти своїм друзям та знайомим у Бомі, що він думає про все ним побачене й почуте в Середньому та Верхньому Конго за останні чотирнадцять тижнів.

Він присвятив майже весь свій час розв’язанню найнагальніших консульських проблем і підготовці до подорожі в Кабінду й Луанду. Він мав надію, що, виїхавши з Конго, хоч то й буде інша колонія, він почує себе менш пригніченим, більш вільним. Кілька разів намагався написати чернетку свого звіту, проте не зміг. І не тільки поганий настрій був йому перешкодою; праву руку йому звело в судомі, як тільки перо стало бігати по паперу. Йому став знову докучати геморой. Він майже нічого не їв, і двоє слуг, Чарлі й Мавуку, бачачи його таким занехаяним, наполягали, щоб він викликав лікаря. Та хоч він і сам був стурбований своїм безсонням, відсутністю апетиту та поганим фізичним станом, викликати лікаря він не став, бо зустріч із доктором Салабертом означала б необхідність говорити, згадувати, розповідати про все те, про що він у даний момент хотів би забути.

28 вересня він відплив на кораблі до Банани, а там наступного дня пересів на інший пароплав, який доставив його та Чарлі до Кабінди. Джон, бульдог, залишився з Мовуку. Проте навіть протягом чотирьох днів, перебутих у цьому населеному пункті, де він мав знайомих, із якими вечеряв і які, наче вони нічого не знали про його подорож до Верхнього Конго, не примушували його говорити про те, про що він не хотів говорити, він не відчував себе спокійнішим і впевненішим. І тільки в Луанді, куди він прибув 3 жовтня, він почав почуватися краще. Тамтешній англійський консул, містер Брісклі, чоловік прямий і послужливий, надав у його розпорядження невеличкий кабінету своєму офісі. Там нарешті він почав працювати і вранці, і в другій половині дня, викладаючи на папері головні лінії свого звіту.

Проте він відчув, що став почувати себе набагато краще, ніж раніше, через три чи чотири дні після того, як приїхав до Луанди, коли десь ополудні сидів за столом старовинної кав'ярні «Париж», куди прийшов чогось попоїсти, після того як працював цілий ранок. Він саме переглядав стару лісабонську газету, коли помітив за вікном на вулиці кількох напівголих тубільців, які розвантажували великого воза з якимсь сільськогосподарським продуктом, можливо, бавовною. Один із них, наймолодший, був дуже гарний. Високий і атлетично збудований, за кожним його зусиллям м'язи випинали в нього на спині, ногах і руках. Його темна шкіра із синюватим відтінком блищала від поту. За кожним рухом, який він робив, переносячи вантаж на плечах від воза до складу, клапоть легкої тканини, яка обгортала його стегна, розкривався й дозволяв побачити пеніс, рожевий, обвислий і більший за нормальний. Роджера охопило палке й нагальне бажання сфотографувати вродливого вантажника. Таке бажання не навідувало його вже кілька місяців. Несподівана думка підняла йому настрій: «Я, схоже, стаю самим собою». У невеличкому щоденнику, який завжди носив із собою, був такий запис: «Дуже гарний і дуже великий. Я йшов за ним, і я його переконав. Ми цілувалися, сховані у велетенській папороті на відкритій місцевості. Він належав мені, я — йому. У мене вихопився зойк». Він глибоко зітхнув, затремтівши, як у лихоманці.

Того ж таки вечора містер Брісклі передав йому телеграму від Форін-Офісу. Канцлер, лорд Ленсдаун, особисто наказував йому повернутися до Англії і відредагувати в самому Лондоні «Звіт про становище в Конго». До Роджера повернувся апетит, і в той вечір він добре повечеряв.

Перш ніж сісти на «Заїр», який відпливав із Луанди до Англії, із зупинкою в Лісабоні, 6 листопада, він написав великого листа Едмундові Д. Морелу. Він таємно листувався з ним уже протягом півроку. Особисто він не був із ним знайомий. Знав про його існування спочатку з листа Герберта Ворда, який захоплювався цим журналістом, а потім чуючи, як у Бомі бельгійські чиновники та випадкові люди коментували його надзвичайно гострі статті, наповнені критикою на адресу Незалежної Держави Конго, що їх Морел, який жив у Ліверпулі, публікував, тавруючи жорстокі зловживання, жертвами яких були тубільці тієї африканської колонії. Дотримуючись усіх заходів обережності через свою кузину Ґертруду, він роздобув кілька брошур, які опублікував Морел. Вражений серйозністю його звинувачень, Роджер наважився написати йому листа, попрохавши Джі, щоб вона його переслала. Він повідомляв йому, що вже багато років прожив у Африці й міг би надати йому інформацію з перших рук для його справедливої кампанії, з якою він цілком солідарний. Він не міг зробити цього відкрито з огляду на своє становище британського дипломата, й тому їм треба дотримуватися певної обачності у своєму листуванні, аби ніхто не міг з’ясувати, хто постачає його інформацією з Боми. У листі, який він надіслав Морелу з Луанди, Роджер підбивав підсумки свого останнього досвіду й повідомляв, що як тільки приїде до Європи, то неодмінно сконтактується з ним. Нічого він так не прагнув, як особисто познайомитися з єдиним європейцем, що, схоже, правильно зрозумів, яку провину взяв на себе Старий Континент, перетворивши Конго на пекло.

Під час подорожі до Лондона до Роджера повернулися енергія, ентузіазм, надія. Він знову повірив у те, що його звіт буде вельми корисним для того, щоб покласти край жорстоким звірствам, свідком яких йому довелося бути. Про це свідчило те нетерпіння, з яким Форін-Офіс чекав на його звіт. Події, про які він доповість, були такими страхітливими, що британський уряд муситиме діяти, зажадати радикальних змін, вплинути на своїх союзників, відкликати безглузду концесію, яку вони надали персонально Леопольдові Другому на цілий континент, яким було Конго/Попри бурі, які налетіли на «Заїр» між СанТоме й Лісабоном і через які половина команди страждала від морської хвороби, Роджер Кейсмент їх витримав і не припиняв редагувати свій звіт. Дисциплінований, як і раніше, він віддавався своїй роботі, можна сказати, з апостольським натхненням, намагався викладати свої спостереження з максимальною точністю і тверезою об’єктивністю, не скочуючись ані до сентиментальності, ані до суб’єктивних міркувань, переносячи на папір лише те, що був спроможний довести. Чим точніше й лаконічніше він писав, тим переконливішими й ефективнішими здавалися його аргументи.

Роджер прибув до Лондона в морозний день 1 грудня. Він ледве встиг окинути поглядом холодне, полите дощем і примарне місто, бо тільки-но покинувши екіпаж біля свого департаменту на Філбіч-Ґарденз у кварталі Ерлз-Корт і зиркнувши очима на листи, які там для нього були відкладені, мусив бігти до Форін-Офісу. Протягом трьох днів відбулося кілька зборів і зустрічей. Роджер був неабияк вражений. Не випадало сумніватися: Конго було найактуальнішою проблемою, після того як відбулися дебати в парламенті. Викриття баптистської церкви та кампанія Едмунда Д. Морела справили враження на громадськість. Усі вимагали, щоб уряд виступив із протестом. Але перш ніж це зробити, уряд чекав, коли надійде його звіт. Роджер Кейсмент відкрив, що хоч він і не прагнув цього й не знав про це, обставини перетворили його на важливого чоловіка. Під час двох своїх виступів — кожен тривав годину — перед чиновниками міністерства, — на одному з них були присутні директор департаменту африканських справ і заступник міністра, — він звернув увагу на те, яке враження справляли його слова на слухачів. Після того як він відповідав на запитання, наводячи нові подробиці, на обличчях, які спочатку виражали недовіру, з’являвся вираз огиди й жаху.

Йому надали кабінет у спокійному кварталі, в районі Кенсингтон, і друкаря, молодого й працьовитого, містера Джо Пардо. Він почав диктувати йому свій звіт у четвер, 4 грудня. Поширилася чутка, що британський консул у Конго прибув до Лондона, й до нього зверталися з проханням дати інтерв’ю агенція Рейтере, газети «Спектейтор», «Тайме» і кілька кореспондентів із газет Сполучених Штатів. Але він, у згоді зі своїми начальниками, усім відповідав, що розмовлятиме з пресою лише після того, як уряд висловиться на цю тему.

Наступними днями він тільки те й робив, що працював над своїм звітом уранці й пополудні, доповнюючи, скорочуючи й переробляючи текст, знову й знову перечитуючи свої записники з нотатками про подорож, які він уже знав напам’ять. У середині дня з’їдав лише сандвіч і щовечора вечеряв дуже рано у своєму клубі «Веллінгтон». Іноді до нього приєднувався Герберт Ворд. Йому було приємно побазікати зі старим другом. Одного дня Герберт затяг Роджера до свого кабінету на Честер-сквер, 53 і розважив його, показавши йому свої останні скульптури, що надихалися Африкою. Іншого дня, щоб він міг забути на кілька годин про свою одержимість складанням звіту, Герберт силоміць вивів його до міста й примусив купити один із модних жакетів із картатої матерії, а також кашкета на французький манір і черевики зі штучним підйомом білого кольору. Потім повів його обідати до улюбленого закладу лондонських інтелектуалів і митців, ресторану «Ейфелева вежа». Це були його єдині розваги в ті дні.

Відразу по своєму прибутті він попросив дозволу у Форін-Офісі зустрітися з Морелем. Як привід висунув необхідність обговорити з журналістом деякі з тих інформацій, які він привіз. 9 грудня він одержав дозвіл. І наступного дня Роджер Кейсмент і Едмунд Д. Морел зустрілися вперше. Замість подати один одному руку вони обнялися. Вони поговорили, повечеряли разом у «Комедії», пішли в департамент Роджера на Філбіч-Ґарденз, де перебули решту ночі, базікаючи, курячи та дискутуючи, аж поки помітили крізь жалюзі, що вже настав новий день. Вони проговорили без перерви дванадцять годин. Обидва потім казали, що та зустріч була найважливішою подією в житті кожного з них.

Важко було уявити двох чоловіків, таких несхожих один на одного. Роджер був дуже високий і дуже тендітний, а Морел — низенький, кремезний і мав схильність набирати тіла. Щоразу, коли він із ним зустрічався, у Кейсмента виникало враження, що одяг на його другові йому тісний. Роджерові виповнилося тридцять дев’ять років, але, незважаючи на те, що його здоров’я було підірване африканським кліматом та болотяними пропасницями, він здавався, можливо, тому, що дбав про свій одяг, молодшим, ніж Морел, який мав лише тридцять два роки віку й хоч молодим був гарний, але тепер уже постарів зі своїм підстриженим і вже сивим волоссям, вусами, схожими на вуса тюленя, й палкими й трохи вибалушеними очима. Їм було досить побачитися, щоб порозумітися й — таке слово не здалося б їм перебільшенням — полюбити один одного.

Про що вони розмовляли протягом тих дванадцятьох годин без перерви? Багато про Африку, само собою зрозуміло, але також про свої родини, своє дитинство, свої мрії, ідеали та прагнення своєї юності і про те, як, самі того не усвідомлюючи, вони виявили, що Конго проникло в їхні серця і змінило їх з голови до ніг. Роджер неабияк здивувався, що чоловік, який ніколи там не був, міг так добре знати ту країну. Її географію, її історію, її народ, її проблеми. Він зачаровано слухав, як уже багато років тому дрібний службовець пароплавної лінії «Елдер Демпстер» (тієї самої, на якій Роджер у дні своєї юності працював у Ліверпулі), яким був Морел і якому було доручено в Антверпенському порту реєструвати кораблі й здійснювати фінансову ревізію їхніх вантажів, запідозривши, що вільна торгівля, яку нібито відкрив Його Величність Леопольд Другий між Європою й Незалежною Державою Конго, була не тільки несправедливою, а й очевидним обманом. Як можна було назвати вільною комерцією таку торгівлю, коли кораблі, що приходили з Конго, вивантажували у великому фламандському порту тонни каучуку та великі кількості слонової кістки, пальмової олії, мінералів та шкур і завантажували, щоб відвезти туди, тільки рушниці, канчуки та ящики з кольоровим склом.

Ось тоді Морел і зацікавився Конго і став розпитувати всіх, хто їхав туди або повертався звідти до Європи, — комерсантів, чиновник, туристів, пасторів, священиків, авантюристів, солдатів, полісменів, і читати все, що потрапляло йому до рук, про ту величезну країну, чиї проблеми він тепер знав, як свої п’ять пальців, так ніби здійснив туди з десяток інспекційних подорожей, схожих на подорож Роджера Кейсмента по територіях Середнього й Верхнього Конго. І тоді, ще не відмовляючись від своєї посади в компанії, він почав писати свої статті й публікувати їх у газетах і журналах Бельгії та Англії, спочатку підписуючи їх псевдонімом, а потім і власним прізвищем, засуджуючи те, про що йому стало відомо, і спростовуючи фактами та свідченнями ідилічний образ Конго, який писаки, що були на службі в Леопольда Другого, пропонували світові. Він займався цією діяльністю вже багато років, публікуючи статті, брошури та книжки, виголошуючи промови в церквах, культурних центрах, політичних організаціях. Ця кампанія захопила його цілком. Тепер йому допомагало багато людей. «Це також Європа, — багато разів думав після зустрічі 10 грудня Роджер Кейсмент. — Не тільки ті поселенці, політики та злочинці, яких ми послали до Африки. Європа — це також кришталево чистий дух: Едмунд Д. Морел».

Відтоді вони стали зустрічатися часто й продовжували свої розмови, які надихали й збуджували обох. Вони стали називати один одного приязними прізвиськами: Роджер був Тигром, а Едмунд — Бульдогом. Під час однієї з їхніх розмов виникла ідея створити фундацію «Асоціація реформ у Конго». Обидва були здивовані тією широкою підтримкою, яку здобула їхня ініціатива, надавши їм чимало прихильників і охочих допомогти. Насправді дуже мало хто з політиків, журналістів, письменників, священнослужителів і відомих людей, до яких вони зверталися, відмовляв надати їм допомогу. У такий спосіб Роджер Кейсмент познайомився з Алісою Стопфорд Гріш Її відрекомендував йому Герберт Ворд. Аліса була однією з перших осіб, які дали гроші, своє ім’я та свій час Асоціації. Джозеф Конрад також це зробивші багато інтелектуалів та митців наслідували його. До них приєднувалися фундації, відомі імена, й дуже скоро стали відбуватися публічні заходи в церквах, культурних та гуманітарних центрах, де наводилися свідчення, організовувалися дебати та друкувалися публікації, щоб відкрити очі громадській опінії на справжню ситуацію в Конго. І хоч Роджер Кейсмент, з огляду на свою дипломатичну службу, не міг брати участь в управлінні Асоціацією, він присвятив їй увесь свій вільний час, після того як нарешті передав свій звіт до Форін-Офісу. Він віддав Асоціації частину своїх заощаджень та свою платню і писав листи, відвідував багатьох людей і домігся, що велика кількість дипломатів і політиків стали підтримувати справу, яку захищали він та Морел.

Через багато років, коли Роджер Кейсмент згадував ті гарячкові тижні кінця 1903 року та початку 1904-го, він казав собі, що найважливішим для нього було не домогтися популярності, яку він мав ще до того, як уряд Його Величності опублікував його «Звіт», а ще більшу славу він здобув потім, коли агенти, що перебували на службі в Леопольда Другого, почали таврувати його в пресі як ворога Бельгії та наклепника на її політику, а те, що завдяки Морелу, Асоціації та Гербертові він познайомився з Алісою Стопфорд Ґрін, бо відтоді він став її близьким другом і, як любив похвалитися, учнем. Від першої хвилини їхнього знайомства між обома виникло почуття порозуміння й симпатії, яке з плином часу дедалі поглиблювалося.

На другий чи третій раз, коли їм випало бути на самоті вдвох, Роджер відкрив серце своїй палкій подрузі, як зробив би чоловік глибокої віри перед своїм сповідником. Їй, жінці, що, як і він, походила з протестантської ірландської родини, він наважився сказати те, про що досі нікому не говорив: там, у Конго, живучи поруч із несправедливістю й насильством, він відкрив, якою великою брехнею був колоніалізм, і саме там він почав відчувати себе ірландцем, тобто громадянином окупованої країни, яку нещадно визискувала імперія, що знекровила Ірландію й позбавила її душі. Він відчував сором за багато речей, які відчував і в які вірив, повторюючи науку своїх батьків. І він був сповнений рішучості спокутувати свою провину. Тепер, коли завдяки Конго він відкрив Ірландію, він хоче бути справжнім ірландцем, хоче пізнати свою країну, зробити своїми власними її традицію, її історію й її культуру.

Ласкава, з дещо материнським почуттям — Аліса була на сімнадцять років старша за нього, — іноді дорікаючи цьому сорокарічному малюкові за надто бурхливі спалахи ентузіазму, Аліса, проте, з великою готовністю стала допомагати йому порадами, книжками, розмовами, коли вони пили чай із галетами або млинцями, намащеними сметаною й мармеладом. У ті перші місяці 1904 року Аліса Стопфорд Ґрін була його подругою, його вчителькою, його провідницею в стародавнє минуле, в якому історія, міф і легенда — реальність, релігія і художня вигадка — змішувалися, щоб утворити традицію народу, який зумів зберегти себе, попри антинаціональний тиск імперії, зберегти свою мову, свою манеру буття, свої звичаї, щось таке, чим кожен ірландець, протестант чи католик, віруючий чи атеїст, ліберал чи консерватор, мусить пишатися й мати за обов’язок боронити його. Ніщо так не допомогло Роджерові заспокоїти свій дух, вилікувати його від тих моральних ран, яких завдала йому подорож до Верхнього Конго, як дружба з Морелем і з Алісою. Одного дня, прощаючись із Роджером, який, попросивши у Форін-Офісі відпустку на три місяці, готувався виїхати в Дублін, Алісаісторик йому сказала:

— Ти собі усвідомлюєш, що ти перетворився на знаменитість, Роджере? Усі говорять про тебе тут, у Лондоні.

Власне кажучи, він майже не помічав своєї популярності, бо ніколи не був марнославним. Але Аліса сказала правду. Публікація його «Звіту» британським урядом відбилася грандіозним відлунням у пресі, в парламенті, в політичних колах і в громадській опінії. Нападки на нього в офіційних публікаціях Бельгії та в статтях англійських газетярів, пропагандистів політики Леопольда Другого лише підсилювали його образ великого борця за справедливість. У нього брали інтерв’ю представники преси, його запрошували виступити на публічних зустрічах і в приватних клубах, на нього дощем посипалися запрошення до ліберальних і антиколоніальних салонів, повсюди друкувалися статті, в яких підіймали на захмарну височину його «Звіт» і його відданість справі справедливості та свободи. Кампанія на захист Конго здобула новий імпульс. Преса, церкви, найпередовіші прошарки англійського суспільства, нажахані відкриттями «Звіту», вимагали, щоб Велика Британія попрохала своїх союзників скасувати постанову західних держав про передачу Конго королю Бельгії.

Розгублений від такої несподіваної слави — люди впізнавали його в театрах і ресторанах і з симпатією показували на нього пальцем на вулицях, — Роджер Кейсмент виїхав до Ірландії. Кілька днів побув у Дубліні, але незабаром подався до Ольстеру, до провінції Північний Антрим, у Маґерінтемпл-гауз, родовий будинок його дитинства та юності. Будинок успадкував його дядько й тезко Роджер, син його двоюрідного діда Джона, який помер 1902 року. Тітка Шарлотта досі була жива,

Вона прийняла його з великою приязню, як і інші його родичі, двоюрідні брати й сестри та племінники й племінниці. Але він відчував, що між ним і його батьківською родиною виросла невидима стіна, адже всі вони залишалися переконаними патріотами Англії. А проте краєвид, що оточував Маґерінтемпл, великий будинок, вимуруваний із сірих каменів, оточений яворами, які чинили впертий опір просякнутим морською сіллю вітрам, хоча більшість із них були задушені плющем, тополі, в’язи та абрикосові й персикові дерева, що височіли над луками, де паслися вівці, а з протилежного боку море, видовище острова Ретлін та містечка Баллікасл з його білими будиночками схвилювали його до нутра кісток. Стайні й сад за будинком, великі будівлі з оленячими рогами на стінах, а також стародавні села Кушендан і Кушендол, де були поховані багато поколінь предків, розбудили спогади його дитинства й наповнили його ностальгією. А його нові уявлення й почуття щодо своєї країни сприяли тому, що це перебування, яке триватиме кілька місяців, перетвориться для нього на ще одну велику авантюру. Авантюру приємну, на відміну від його подорожі у Верхнє Конго, яка збадьорювала його й давала йому відчуття, що, переживаючи її, він змінює шкіру.

Він привіз із собою чимало книг, граматик та нарисів, які рекомендувала йому Аліса, й присвячував багато годин читанню про ірландські легенди й традиції. Намагався вивчити ґельську мову, спочатку самостійно, але зрозумівши, що ніколи не зможе так її опанувати, знайшов учителя, який давав йому уроки двічі на тиждень.

Але насамперед він почав знайомитися з новими людьми графства Антрим, які, хоч і уродженці Ольстеру та протестанти, як і він, не були юніоністами. Навпаки, вони намагалися зберегти особливість стародавньої Ірландії, боролися проти англізації країни. Закликали повернутися до стародавньої ірландської мови, до традиційних пісень і звичаїв, висловлювали протест проти вербування ірландців до англійського війська і мріяли про Ірландію усамітнену, відгороджену від новітнього руйнівного індустріалізму, Ірландію, яка жила б сільським буколічним життям, незалежну від Британської імперії. Саме тоді Роджер приєднався до Ґельської ліги, яка боронила ірландську мову й культуру Ірландії. Її девізом стало «Син Файн» («Ми самі-одні»). Коли Лігу було засновано в Дубліні, в 1893 році, її президент Дуглас Гайд нагадав аудиторії у своїй вступній промові, що на той час було опубліковано ґельською мовою лише шість книжок. Роджер Кейсмент познайомився з наступником Гайда, Еойном Мак-Нейлом, професором стародавньої й середньовічної історії Ірландії в університетському коледжі, з яким він заприязнився. Він почав ходити на лекції, конференції, літературні концерти, марші, конкурси у школах та будівництва пам’ятників національним героям, які відбувалися за ініціативою «Син Файн». І він почав писати політичні статті, захищаючи ірландську культуру, підписуючись псевдонімом Shan van Vocht (Убога бабуся), який запозичив зі стародавньої ірландської балади, що її мав звичай наспівувати. Водночас він зблизився з групою жінок, серед яких були іспанка Ґалґорм Роуз Мод Янґ, Ада Макнейл і Маргарет Доббз, котрі подорожували по селах провінції Антрим, записуючи стародавні легенди ірландського фольклору. Завдяки їм він послухав сеаннаяу або мандрівного оповідача, на одному з народних ярмарків, хоч ледве міг зрозуміти одне або два слова з того, що він розказував.

Якось увечері в одній із суперечок в Маґерінтемпл-гаузі зі своїм дядьком Роджером Кейсмент, розпалившись, заявив: «Я переконаний ірландець, і тому я ненавиджу Британську імперію».

Наступного дня він одержав листа від дюка де Арджил, який повідомляв, що уряд Його Величності вирішив нагородити його орденом Лицаря Святого Михаїла і Святого Ґеорґа за його відмінну службу консулом у Конго. Роджер попросив пробачення, що не може бути присутнім на церемонії, пославшись на те, що захворювання коліна не дасть йому змоги опуститися навколішки перед монархом.

VII

— Ви мене ненавидите й не можете цього приховати, — сказав Роджер Кейсмент.

Шериф на мить розгубився, але потім кивнув головою, скорчивши гримасу, яка на мить спотворила його розпухле обличчя.

— Я не маю причин це приховувати, — промурмотів він. — Але ви помиляєтеся. Я не відчуваю ненависті до вас. Я вас зневажаю. Зрадники на більше не заслуговують.

Вони йшли по цегляному коридору в’язниці до кімнати побачень, де на злочинця чекав католицький капелан падре Кейрі. Крізь заґратовані віконця Кейсмент бачив клапті роздутих і темних хмар. Чи там зовні падає дощ на Каледонську та Римську дороги, по яких багато століть тому, певно, йшли крізь ліси, що кишіли ведмедями, перші легіони римлян? Він уявив собі товари на лотках і прилавках сусіднього ринку посеред великого Іслінґтонського парку, политих дощем і поперекиданих бурею. Відчув, як опановує його заздрість, коли він подумав про людей, які щось купують і продають, захищені від дощу плащами та парасольками.

— Ви мали все, — бурмотів шериф у нього за спиною. — Дипломатичні доручення. Урядові нагороди. Король зробив вас дворянином. А ви продалися німцям. Яка підлість! Яка невдячність!

Він зробив паузу, й Роджерові здалося, що він зітхнув.

— Щоразу, коли я думаю про свого бідолашного сина, який загинув в окопах, я кажу собі, що ви один із його вбивць, пане Кейсмент.

— Я співчуваю вам, що ви втратили сина, — відповів Роджер, не обертаючись. — Знаю, ви мені не повірите, але я не вбив ще жодної людини.

— У вас уже не буде часу, щоб когось убити, — сказав шериф. — Богу дякувати.

Вони підійшли до дверей кімнати для побачень. Шериф залишився зовні, біля охоронця. Лише візити капеланів були приватними, під час будь-яких інших у кімнаті побачень завжди був присутній або шериф, або охоронець, або обидва. Роджер зрадів, коли побачив стрункий силует священика. Отець Кейрі підійшов до нього й потис йому руку.

— Ви зробили запит, і я вже маю відповідь, — повідомив він йому, всміхаючись. — Ваш спогад був точним. Вас і справді хрестили дитиною в парафії Рил, у Велсі. Вас записано до книги реєстрацій. На хрестинах були присутні ваша мати і дві ваші тітки з материнського боку. Ви не маєте потреби знову вступати до католицької церкви. Ви завжди перебували в ній.

Роджер Кейсмент ствердно кивнув головою. Отже, давній спогад, який супроводжував усе його життя, був правдивим. Мати охрестила його потай від батька під час однієї із своїх подорожей до Вел су. Він зрадів, що ця таємна подія встановлює особливі взаємини між ним і Анною Джефсон. І зрадів ще й тому, що в такий спосіб почувався більше у згоді із самим собою, зі своєю матір’ю, з Ірландією. Так ніби це його наближення до католицької релігії було природним наслідком усього того, що він робив і намагався робити в ці останні роки, включно з його помилками та невдачами.

— Я читаю Томаса де Кемпіса, падре Кейрі, — сказав він. — Досі мені було дуже важко зосередитися на читанні. Але в останні дні мені це вдається. Я читаю протягом кількох годин у день. «Наслідування Христа» — чудова книжка.

— Коли я навчався в семінарії, ми багато читали Томаса де Кемпіса, — погодився з ним священик. — «Наслідування Христа» — найбільше.

— Я почуваюся набагато спокійнішим, коли мені щастить заглибитися в ці сторінки, — сказав Роджер. — Так ніби я відокремлююся від цього світу й переходжу в інший, без жодних труднощів проникаю в суто духовну реальність. Падре Кротті мав слушність, коли рекомендував мені цього автора там, у Німеччині. Хоч я навіть уявити собі не можу, за яких обставин я міг би натрапити на його улюбленого Томаса де Кемпіса.

Перед їхньою зустріччю в кімнаті побачень поставили невеличку лавку. Вони сіли. Їхні коліна доторкалися. Отець Кейрі прослужив понад двадцять років капеланом у лондонських в’язницях і провів в останню дорогу багатьох засуджених на смерть. Постійне контактування з в’язнями не зробило його характер жорстким. Він був розсудливим і уважним, і Роджер Кейсмент відчув до нього симпатію з першої їхньої зустрічі. Він ніколи не чув із його уст нічого такого, що могло б завдати йому болю. Навпаки, коли він хотів поставити йому якесь запитання або поговорити з ним, його делікатність була надзвичайною. Поруч із ним Роджер завжди почував себе добре. Падре Кейрі був високий, кощавий, майже схожий на скелет, із дуже білою шкірою й гострою сивою борідкою, яка покривала частину його підборіддя. Він мав завжди вологі очі, так ніби щойно плакав, навіть у ті хвилини, коли сміявся.

— Як там поживає отець Кротті? — запитав він. — Бачу, ви мали добрі знайомства там, у Німеччині.

— Якби не отець Кротті, я, певно, збожеволів би за ті місяці в Лімбурзькому таборі, — погодився Роджер. — Фізично він зовсім на вас не схожий. Нижчий, кремезніший, а обличчя в нього на відміну від вашого, блідого, майже червоне й ставало зовсім червоним після першого випитого кухля пива. Але з іншого погляду, він дуже схожий на вас. У загальному плані, я хочу сказати.

Падре Кротті був ірландським ченцем-домініканцем, якого Рим послав у табір військовополонених, що його німці облаштували в Лімбурзі. Його дружба багато означала для Роджера в ті місяці 1915-1916 років, протягом яких він намагався набрати серед військовополонених добровольців для Ірландської бригади.

— Він не знав, що таке занепад духу, — сказав Роджер. — Я його супроводжував, коли він навідував хворих, коли сповідав або соборував військовополонених у Лімбурзі, читав їм молитви. Він теж був націоналістом. Хоч і менш палким, аніж ви, отче Кейрі.

Отець Кейрі усміхнувся.

— Не думаю, щоб отець Кротті намагався навернути мене на католицьку віру, — докинув Роджер. — Він був надзвичайно обережний у наших розмовах, щоб я навіть не подумав, ніби він хоче переконати мене. Я сам до цього прийшов, ось тут, — він доторкнувся до своїх грудей. — Я ніколи не був вельми релігійним, я вже вам казав. Після того як померла моя мати, релігія стала для мене чимось механічним і вторинним. І тільки після 1903 року, після тієї подорожі тривалістю в три місяці й десять днів у внутрішні регіони Конго, про яку я вам розповідав, я знову став молитися. Коли подумав, що можу втратити розум, побачивши стільки страждань. Саме тоді я зрозумів, що людина не може жити без віри.

Він відчув, що голос у нього може зламатися, і замовк.

— Це від нього ви довідалися про Томаса де Кемпіса?

— Він цінував його дуже високо, — підтвердив Роджер. — Він подарував мені свій примірник «Наслідування Христа». Але тоді я не міг читати його. Не міг зосередитися, бо мав надто багато турбот у ті дні. Я залишив той примірник у Німеччині, у валізі з одягом. Нам не дозволили взяти на субмарину якийсь вантаж. Я дуже радий, що ви мені подарували іншого примірника. Боюся, мені не вистачить часу, щоб дочитати його.

— Англійський уряд поки що нічого не вирішив, — повідомив його священик. — Не втрачайте надії. Поза стінами вашої в’язниці є багато людей, які вас люблять і докладають неймовірних зусиль, щоб до вашої супліки про зміну міри покарання дослухалися.

— Я про це знаю, отче Кейрі. Але хай там як, я хотів би, щоб ви підготували мене. Щоб Лрийняли мене до церкви з дотриманням усіх формальностей. Хочу прилучитися до таїнств. Висповідатися. Причаститися.

— Тому я й прийшов сюди, Роджере. Запевняю вас, ви готові до всього цього.

— Мене дуже мучить один сумнів, — сказав Роджер, знизивши голос, ніби хтось інший міг почути його. — Чи не здається вам, що моє навернення до Христа спричинене страхом? Правду кажучи, отче Кейрі, я справді боюся. Дуже боюся.

— Він мудріший за вас і за мене, — сказав священик. — Не думаю, щоб Христос бачив щось погане в тому, що чоловік боїться. Я певен, він боявся, коли його вели на Голгофу. А він найгуманніший із людей, чи не так? Усі ми схильні відчувати страх, бо такими нас створено. Досить лише трохи почуття, щоб ми іноді почували себе безпорадними й наляканими. Ваш прихід до церкви є чистим, Роджере. Я це знаю.

— Досі я ніколи не боявся смерті. Я бачив її близько багато разів. У Конго, під час своїх експедицій у дикі місцевості, що кишіли хижаками. В Амазонії, на бурхливих річках, де по берегах блукали злочинці. Зовсім недавно, коли ми висадилися із субмарини, біля міста Трейлі, на пляжі Бенна-Стренд, коли наш човен пішов на дно й ми мало не потопилися. Багато разів я знав, що смерть зовсім поруч. І не відчував страху. Але тепер я його відчуваю.

Він урвав мову й заплющив очі. Ось уже кілька днів ці напади жаху, здавалося, заморожували йому кров, зупиняли серце. Усе тіло починало йому тремтіти. Він докладав зусиль, щоб заспокоїтися, але марно. Чув, як цокотять зуби, а тепер до паніки додався й сором. Коли розплющив очі, то побачив, що падре Кейрі сидить зі з’єднаними руками й заплющеними очима. Він мовчки молився, ледь ворушачи губами.

— Усе минулося, — промурмотів він, спантеличений. — Прошу пробачення.

— Вам не слід почувати себе ніяково зі мною. Відчувати страх, плакати — властиво людям.

Тепер він знову заспокоївся. У Пентонвілській в’язниці панувала глибока тиша, так ніби ув’язнені та тюремники у трьох її величезних корпусах померли або поснули.

— Дякую вам за те, що ви мене нічого не запитали про ту гидоту, яку, схоже, розповідають про мене, отче Кейрі.

— Я нічого не читав, Роджере. Коли один чоловік намагався мені розповісти про це, я примусив його замовкнути. Я не знаю й не хочу знати, про що там ідеться.

— Я також не знаю, про що там написано, — усміхнувся Роджер. — Тут немає змоги читати газети. Помічник мого адвоката сказав, що то публікації надзвичайно скандального характеру й вони ставлять під небезпеку мою супліку про зміну покарання. Схоже, там ідеться про щось неймовірно гидке.

Падре Кейрі слухав його з притаманним йому спокійним виразом обличчя. Під час їхньої першої розмови в Пентонвілській в’язниці він розповів Роджерові, що його дід і бабуся по батьківській лінії розмовляли між собою ґельською мовою, але перейшли на англійську, коли стали виховувати своїх дітей. Священик теж не спромігся вивчити стародавню ірландську мову.

— Думаю, ліпше не знати, в чому мене звинувачують. Аліса Стопфорд Ґрін думає, що це провокація, здійснена урядом, аби применшити симпатію до моєї супліки про зміну покарання, яка виникла в багатьох прошарках суспільства.

— Нічого не можна виключати у світі політики, — сказав священик. — Це далеко не найпростіший вид людської діяльності.

Почувся обережний стукіт у двері, вони відчинилися, і з’явилася одутла пика шерифа.

— Залишилося п’ять хвилин, падре Кейрі.

— Начальник в’язниці надав мені півгодини. Він не повідомив вас про це?

Шериф зробив здивовану фізіономію.

— Якщо ви це кажете, я вам вірю, — вибачився він. — Тоді пробачте за втручання. Вам залишається ще двадцять хвилин.

Він зник, і двері знову зачинилися.

— Ви маєте якісь новини з Ірландії? — запитав Роджер дещо несподівано, ніби раптом захотів змінити тему.

— Схоже, розстріли припинилися. Громадська опінія не лише там, а й тут, в Англії, вельми неприхильно сприйняла масові покарання. Тепер уряд оголосив, що всі, кого затримано за участь у повстанні на Святому тижні, будуть віддані під трибунал.

Увага Роджера Кейсмента розвіялася. Він подивився на заґратоване віконце у стіні. Побачив лише крихітний квадратик сірого неба й подумав про великий парадокс: його осудили за доставку зброї для повстання, що мало на меті домогтися насильницького відокремлення Ірландії, а насправді він здійснив цю ризиковану, майже абсурдну подорож від Німеччини до берегів Трейлі, щоб спробувати зупинити повстання, що, як він знав, готувалося й було приречене на неминучу поразку. Чи це й є історія? Та, яку він вивчав у коледжі? Та, яку пишуть історики? Створюючи більш або менш ідилічну картину того, що в брутальній і грубій реальності є хаотичною і довільною мішаниною планів, несподіванок, інтриг, випадкових збігів, численних інтересів, які спровокували зміни, безлад, ривки вперед і відступи назад, завжди раптові й непередбачені для тих, котрі чекали чогось іншого й жили зовсім інакше.

— Вельми ймовірно, що я увійду в історію, як один із винуватців повстання на Святому тижні, — сказав він з іронією. — А ви й я знаємо, що я приїхав сюди, ризикуючи життям, щоб зупинити те повстання.

— Атож, ви й я, і ще хтось, — засміявся отець Кейрі, показавши пальцем угору.

— Тепер нарешті я почуваюся краще, — у свою чергу засміявся Роджер. — І напад паніки минув. У Африці я бачив багато разів, як і чорні, й білі переживали кризу розпачу. Посеред чагарів або високої трави, коли ми збивалися з дороги. Коли проникали на територію, яку африканські носії вважали ворожою. Посеред річки, коли перекидався човен. А іноді й у селах під час церемоній зі співами й танцями, якими керували чаклуни. Тепер я знаю, що таке галюцинації, спричинені страхом. Чи таким є і транс містиків? Цей стан, коли ти почуваєш себе підвищеним, коли в тобі оживають усі тілесні рефлекси, які розбуджує зустріч із Богом?

— Можливо, й так, — сказав падре Кейрі. — Можливо, це той самий шлях, яким проходять містики й усі ті, хто переживає такий транс. Поети, містики, чаклуни.

Вони довгий час мовчали. Іноді куточком ока Роджер дивився на священика й бачив, що той сидить нерухомий, із заплющеними очима. «Він молиться за мене, — подумав. — Він чоловік співчутливий. Мабуть, жахливо прожити все життя, допомагаючи людям, які мають загинути на шибениці». Ніколи не побувавши ані в Конго, ані в Амазонії, отець Кейрі, певно, знав, як і він, про ті карколомні хвилини в житті людей, коли розпач і безнадія досягають своєї найвищої точки.

— Протягом багатьох років я був байдужий до релігії, — сказав Роджер дуже повільно, ніби розмовляючи сам із собою, — але ніколи не переставав вірити в Бога. У загальний принцип життя. Не заперечую, отче Кейрі, що багато разів я себе з жахом запитував: «Як може дозволити Бог, щоб відбувалися такі речі? Що то за Бог, який терпить, щоб стільки тисяч чоловіків, жінок і дітей переживали такі жахіття?» Важко зрозуміти такого Бога, правда ж? Ви, що бачили стільки жаху у в’язницях, не ставите собі іноді таких запитань?

Падре Кейрі розплющив очі й слухав його з притаманною йому уважністю, не погоджуючись і не заперечуючи.

— Ті бідолахи, яких шмагають, калічать, ті діти з відрубаними ручками й ніжками, що помирають від голоду та хвороб, — став перелічувати Роджер. — Ті створіння, доведені до стану вимирання, яких іще й убивають. Тисячі, десятки й сотні тисяч. І все це чинять люди, які одержали християнське виховання. Я бачив, як вони ходять до меси, моляться, причащаються до й після того, як творять Ці злочини. Протягом багатьох днів я думав, що збожеволію, отче Кейрі. Можливо, в ті роки, в Африці, в Путумайо, я справді втратив здоровий глузд. І все те, що відбувалося зі мною потім, було справою рук людини, яка, хоч і не усвідомлювала собі цього, була божевільною.

Капелан знову нічого не відповів. Він слухав його з тим самим приязним виразом на обличчі й із тим терпінням, за яке Роджер завжди був йому глибоко вдячний.

— Дивно, але думаю, саме в Конго, коли я переживав періоди глибокого занепаду духу й запитував себе, як може Бог дозволяти такі злочинства, я почав знову цікавитися релігією. Можливо, єдиними людьми, які зберегли тоді ясність думки й нормальний психічний стан, були кілька баптистських пасторів і кілька католицьких місіонерів. Щоправда, не всі. Чимало з них не хотіли бачити те, що творилося під самим їхнім носом. Але кілька з них робили все, що могли, аби зупинити несправедливість. То були справжні герої.

Він замовк. Згадувати про Конго й Путумайо було йому тяжко: він загрузав у багнюці свого духу, викопував звідти образи, які вкидали його в тривогу.

— Несправедливість, тортури, злочини, — промурмотів отець Кейрі. — Хіба не пережив їх Христос на власному тілі?

Він спроможний зрозуміти ваш стан, Роджере, краще, аніж будь-хто. Ясно, зі мною іноді відбувається те саме, що з вами. Та й з усіма, хто вірує, я в цьому переконаний. Певні речі зрозуміти буває важко, й нічого дивного тут нема. Спроможність нашого розуміння обмежена. Ми слабкі, недосконалі. Але дещо я можу сказати вам. Ви багато разів помилялися, як і всі людські створіння. Але щодо Конго чи Амазонії ви ні в чому не можете собі дорікнути. Ваша праця була великодушною й гідною похвали. Ви відкрили очі багатьом людям, допомогли виправити чимало несправедливостей.

«Усе те добре, що я зробив, руйнує кампанію, спрямовану на те, щоб зашкодити моїй репутації», — подумав він. Це була тема, якої він не хотів торкатися і яка втікала від його свідомості щоразу, коли туди поверталася. Перевага візитів отця Кейрі була в тому, що з капеланом він розмовляв лише про те, про що йому хотілося розмовляти. Тактовність священика була абсолютною, й здавалося, він угадував усе, що могло засмутити Роджера, й уникав таких тем. Іноді вони сиділи довгий час, не обмінюючись жодним словом. Навіть у таких випадках присутність отця Кейрі приносила йому полегкість. Коли вони розлучалися, Роджер протягом кількох годин залишався спокійним і умиротвореним.

— Якщо мою супліку буде відхилено, ви залишитеся зі мною до кінця? — запитав він, не дивлячись на нього.

— Звичайно, — відповів отець Кейрі. — Не думайте про це. Ще нічого не вирішено.

— Я знаю, отче Кейрі. Я не втратив надію. Але для мене важливо знати, що ви будете поруч зі мною. Ваше товариство додає мені мужності. Я не влаштую сцену розпачу. Обіцяю вам.

— Хочете, щоб ми помолилися разом?

— Поговорімо ще трохи, якщо ви не проти. Це буде останнім запитанням, яке я вам поставлю на цю тему. Якщо мене стратять, то чи можу я просити, щоб моє тіло перевезли до Ірландії й поховали там?

Він відчув, що капелан вагається, й подивився на нього. Отець Кейрі був блідіший, ніж звичайно. Він похитав головою з виразом смутку.

— Ні, Роджере. Якщо це станеться, то вас поховають на цвинтарі в’язниці.

— На ворожій землі, — прошепотів Кейсмент намагаючись пожартувати, але це в нього не вийшло. — У країні, яку я став ненавидіти так само сильно, як любив її й захоплювався нею в юності.

— Ненависть нічого не дає, — зітхнув отець Кейрі. — Політика Англії може бути поганою. Але є багато англійців порядних і гідних поваги.

— Я знаю, падре. Але завжди собі повторюю, що я сповнений ненависті до цієї країни. Це сильніше за мене. Можливо, таке зі мною відбувається тому, що малим хлопцем я сліпо вірив в імперію, у те, що Англія цивілізує світ. Ви посміялися б, якби знали мене тоді.

Священик кивнув головою, і в Роджера вихопився короткий сміх.

— Кажуть, люди навернені поводяться найгірше, — додав він. — Мені часто дорікали в цьому мої друзі. Що я надто палкий.

— Невиправний ірландець із народних казок, — сказав отець Кейрі, усміхаючись. — Так говорила мені мати, коли я поводився погано малим. «З тебе вже утворився невиправний ірландець».

— Якщо хочете, тепер ми можемо помолитися, падре.

Отець Кейрі кивнув головою. Він заплющив очі, з’єднав руки й тихим голосом став проказувати «Отче наш», а потім «Аве Марія». Роджер заплющив очі й теж став молитися, але його голосу не було чутно. Протягом кількох хвилин він робив це машинально, не зосереджуючись, тоді як різні образи виникали й зникали в його голові. Потім потроху він дозволив собі втягтися в молитву. Коли шериф постукав у двері кімнати для побачень і ввійшов попередити, що їм залишилося п’ять хвилин, Роджер був цілком зосереджений на молитві.

Щоразу, коли молився, він згадував про свою матір, струнку постать у білій сукні, в солом’яному капелюсі з широкими крисами й синьою стрічкою, яка танцювала на вітрі, — вона йшла під деревами, в полі. Де вони тоді були — у Велсі, в Ірландії, в Антриме, в Джерсі? Він не знав, де, але краєвид там був такий самий гарний, як і усмішка на обличчі Анни Джефсон. Яким гордим почувався тоді малий Роджер, тримаючи у своїй ручці ту м’яку й лагідну руку, що давала йому відчуття безпеки й радості! Така молитва була для нього чудодійним бальзамом, Нона повертала його в дитинство, де завдяки присутності матері усе було прекрасним і щасливим у його житті.

Падре Кейрі запитав у нього, чи не хотів би він послати комусь листа, чи не міг би він принести йому щось під час свого наступного візиту, через два дні.

— Усе, чого я хочу, то це знову побачити вас, падре. Ви собі не уявляєте, яка для мене радість розмовляти з вами й слухати вас.

Вони розлучилися, потиснувши один одному руку. У довгому й вогкому коридорі Роджер сказав шерифові — він сам не помітив, як у нього вихопилися ці слова:

— Я дуже вам співчуваю, що ви втратили сина. У мене дітей не було. Я думаю, що немає в житті більшого горя.

У шерифа щось зашаруділо в горлі, проте він не відповів. У своїй камері Роджер упав на ліжко й узяв у руки «Наслідування Христа». Проте не міг зосередитися на читанні. Літери стрибали в нього перед очима, а в голові спалахували спогади, утворюючи якусь безумну круговерть. Образ Анни Джефсон з’являвся кілька разів.

Як би склалося його життя, якби його мати, замість померти такою молодою, жила б і далі, поки він не досяг би підліткового віку, не став дорослим чоловіком? У такому разі він, либонь, не подався б у свою африканську авантюру. Залишився б в Ірландії або в Ліверпулі, зробив би кар’єру чиновника й жив достойним, нікому не відомим і зручним життям із дружиною та дітьми. Він усміхнувся: ні, такий спосіб життя йому не підходив. Те, яке він прожив, з усіма його напастями, було набагато кращим. Він побачив світ, його обрії неймовірно розширилися, він став розуміти краще життя, людську реальність, характер колоніалізму, трагедію стількох народів, що стали жертвою цього відхилення в історії людства.

Якби примарна Анна Джефсон досі жила, він ніколи не відкрив би сумну й прекрасну історію Ірландії, ту, якої його не навчали в школі Баллімени, ту історію, яку досі приховують від дітей і підлітків Північного Антриму. Їх і тепер навчають, що Ірландія була варварською країною без минулого, гідного пам’яті, що її привели до цивілізації окупанти, що її просвітила й модернізувала імперія, яка примусила ЇЇ зректися своєї традиції, своєї мови і свого суверенітету. Усе це він зрозумів у Африці, де він ніколи не прожив би кращі роки своєї молодості та своєї першої зрілості, не зміг би відчути таку гордість за країну, в якій народився, і такий гнів за те, на що її перетворила Велика Британія, якби його мати досі була жива.

Чи були виправдані жертви, які йому довелося принести протягом двадцяти африканських років, семи років життя в Південній Америці, року з лишком у серці амазонської сельви, півтора року самотності, хвороб і розчарувань у Німеччині? Ніколи для нього не були важливими гроші, але хіба не абсурд, що після того як він стільки працював протягом усього свого життя, він тепер бідний як церковна миша? Коли він востаннє підбивав свій банківський рахунок, на ньому залишалося десять фунтів стерлінгів. Він ніколи не вмів заощаджувати гроші. Усі свої прибутки витрачав на інших — на своїх трьох братів, на гуманітарні асоціації, такі, як Асоціація реформ у Конго, й на націоналістичні ірландські інституції, як, наприклад, школа Святого Енди та Ґельська ліга, яким він протягом тривалого часу віддавав усю свою платню. Щоб мати змогу витрачати гроші на ці справи, він намагався жити дуже скромно, оселяючись, наприклад, у найдешевших пансіонах, які були не на рівні його рангу (про це йому мали звичай нагадувати колеги з Форін-Офісу). Ніхто не згадає про його пожертви, дари, його допомогу тепер, коли він зазнав краху. У пам’яті людей залишиться лише його кінцева поразка.

Але не це було найгірше. На нього знову падало прокляття, з яким йому доводилося боротися все життя. Виродження, розбещеність, порок, людські нечистоти. Ось що хотів накинути йому англійський уряд. Не ті хвороби, якими він заразився в суворому кліматі Африки, не жовтуху й болотяну пропасницю, які підірвали його організм, не артрит, не операції на геморої, не проблеми в задньому проході, від яких він стільки настраждався і яких так соромився, коли йому довелося оперувати свищ у прямій кишці в 1893 році. «Вам треба було прийти раніше, тепер вам доведеться терпіти біль місяців три-чотири після операції. Тепер це дуже складна проблема». «Я живу в Африці, докторе, в Бомі, такому місці, де мій лікар є невиправним алкоголіком, чиї руки тремтять від білої гарячки. Невже я міг дозволити, щоб мене оперував доктор Салаберт, чия медична освіта нижча за науку чаклуна з племені баконґо?» Він страждав від цього майже протягом усього свого життя. Лише кілька місяців тому в німецькому таборі для військовополонених у Лімбурзі він мав кровотечу, на яку наклав шви військовий лікар, похмурий і брутальний. Коли він вирішив узяти на себе відповідальність і розслідувати жорстокості, які чинили добувачі каучуку в Амазонії, він був уже дуже хворою людиною. Він знав, що ці зусилля заберуть у нього місяці й можуть тільки ускладнити проблему, а проте наважився їх докласти, сподіваючись, що зробить послугу правосуддю. Ця його діяльність також не залишиться в пам’яті людей, якщо його стратять.

Чи й справді отець Кейрі відмовився читати скандальні публікації про нього, що з’явилися на сторінках преси? Капелан був чоловіком добрим і співчутливим. Якщо йому судилося померти, то його присутність допоможе йому зберегти гідність до останньої миті.

Занепад духу навалився на нього з голови до ніг. Він перетворив його на створіння таке безпорадне, як ті конголезці, укушені мухою цеце, яким сонна хвороба не дозволяє поворухнути руками, ногами, губами й навіть повіками — щоб розплющити очі. Чи вона перешкоджає їм також думати? Йому, наприклад, ці напади песимізму підсилювали гостроту думки, перетворювали його мозок на тріскуне полум'я. Ті сторінки з його щоденника, які Адміралтейство передало в пресу й які так нажахали рудого помічника метра Ґейвена Дафі, були реальними чи сфальсифікованими? Він подумав про дурість, яка утворювала центральну частину людської природи, зокрема й природи Роджера Кейсмента. Він був надзвичайно скрупульозним і як дипломат мав славу не виявляти жодної ініціативи, не ступити бодай одного кроку, не передбачивши всі можливі наслідки. І ось він потрапляє в дурну пастку, яку він сам же таки налаштовував протягом усього свого життя для себе самого, щоб дати своїм ворогам зброю, яка вкине його в неславу.

Зненацька його опанував переляк — він зловив себе на тому, що гучно регоче.

АМАЗОНІЯ

VIII

Коли в останній день серпня 1910 року Роджер Кейсмент прибув в Іквітос після шістьох із гаком тижнів виснажливої подорожі, яка перенесла його та членів Комісії від Англії до самого серця перуанської Амазонії, то загострилися як давня інфекція, від якої йому свербіли очі, так і артрит та загальна слабкість його здоров’я. Але вірний своєму стоїчному характеру (Герберт Ворд називав його «учнем Сенеки»), він жодного разу від початку й до кінця подорожі не поскаржився на свої недуги й навіть докладав усіх зусиль, щоб підняти дух своїх товаришів і допомогти їм подолати страждання, які їх мучили. Полковник Бертр, жертва дизентерії, мусив повернутися до Англії на середині шляху, від проміжного порту Мадейри. Найкраще тримався Луїс Барнес, знавець африканського сільського господарства, бо він жив у Мозамбіку. Ботанік Волтер Фолк, фахівець із каучуку, страждав від спеки та від нападів невралгії. Сеймур Белл боявся зневоднення й не розлучався з пляшкою води, яку тримав у руці і з якої постіййо відсьорбував. Генрі Філґалд уже побував в Амазонії рік тому як посланець від компанії Хуліо С. Арани і тепер давав поради, як захиститися від москітів та від «поганих спокус» Іквітоса.

А таких спокус вистачало, в цьому сумніватися не випадало. Здавалося неймовірним, щоб у такому маленькому й такому непривабливому місті, схожому на один брудний квартал із примітивними сільськими будівлями з дерева та цегли-сирцю, накритими пальмовим листям, і кількома будівлями з доброго матеріалу під цинковим дахом та освітленими особняками, фасади яких були оздоблені синіми кахлями, завезеними з Португалії, розплодилося стільки барів, таверн, будинків розпусти і гральних закладів, а повії всіх кольорів і рас виставляли свої тіла з такою безсоромністю на високих стежках ще з раннього ранку. Краєвид тут був надзвичайно гарний. Іквітос стояв на березі однієї з приток Амазонки, річки Нанай, оточеної пишною рослинністю, височенними деревами, постійним шумом листя та дзюрчанням річкових вод, які змінювали колір при переміщеннях сонця. Але мало вулиць були заасфальтовані чи принаймні мали втоптані стежки, по них дзюрчали струмки, що переносили екскременти й сміття, тут висів сморід, який уночі ставав іще густішим, спричиняючи нудоту, а музика, що лунала з барів, борделів та гральних закладів, не замовкала протягом усіх двадцяти чотирьох годин доби. Містер Стірс, британський консул, який зустрів їх на пристані, повідомив, що Роджер оселиться в його домі. Компанія приготувала резиденцію для членів Комісії. Цього ж таки вечора префект Іквітоса, сеньйор Рей Лама, мав намір організувати вечірку на їхню честь.

Було трохи за полудень, і Роджер, сказавши, що замість обіду хотів би відпочити, пішов до своєї оселі. Йому приготували просте приміщення, де зі стін звисали тубільні тканини з геометричними малюнками, з невеличкою терасою, звідки було добре видно ділянку річки. Шуму з вулиці було майже нечутно. Він ліг, навіть не скинувши ані піджак, ані черевики, й умить заснув. Його опанувало відчуття спокою, якого він не знав протягом півтора місяця подорожі.

Йому не снилися чотири роки консульської служби, які він щойно завершив у Бразилії — у Сантосі, Пара та Ріо-де-Жанейро, — йому снилися півтора року, які він прожив в Ірландії між 1904 і 1905 роками після тих місяців божевільного збудження, коли британський уряд готував публікацію його «Звіту про становище в Конго», й того скандалу, що перетворив його на героя й на зачумленого, на якого водночас сипалися похвальні відгуки ліберальної преси та гуманітарних оргагіізацій і гостра критика та прокляття з боку писак, які перебували на службі в Леопольда Другого. Щоб утекти від цієї слави, поки Форін-Офіс вирішував його подальшу долю — після публікації «Звіту» було немислимо знову послати в Конго «чоловіка, найненависнішого для Бельгійської імперії», — Роджер Кейсмент подався до Ірландії, в пошуках анонімності. Йому не вдалося зникнути, проте він звільнився від тієї агресивної цікавості, яка в Лондоні не дозволяла йому жити приватним життям. Ті місяці означали для нього нове відкриття своєї країни, занурення в Ірландію, про яку він довідувався з розмов, фантазій і читання і яка була зовсім іншою, аніж та, в якій він жив малою дитиною разом із батьками або підлітком із дядьком і тіткою, що доводилися йому дідом і бабусею, Ірландію, яка не була тінню Британської імперії, яка боролася, щоб повернути свою мову, свої традиції і звичаї. «Любий Роджере, ти перетворився на ірландського патріота», — написала йому в одному зі своїх листів його кузина Джі. «Я надолужую згаяний час», — відповів він їй.

У ті місяці він здійснив тривалу прогулянку по графствах Донеґол і Ґолвей, намагаючись прослухати пульс географії своєї захопленої в полон батьківщини, закоханими очима милуючись її пустельними полями, її дикими узбережжями і розмовляючи з її рибалками, створіннями позачасовими, фаталістичними, незламними, та з її селянами, стриманими й лаконічними. Він познайомився з багатьма ірландцями «з протилежної сторони», католиками, й кількома протестантами, такими, як Дуґлас Гайд, засновник Національного літературного товариства, які сприяли відродженню ірландської культури, хотіли повернути тубільні назви місцевостям і селам, відродити стародавні пісні Ейре, старовинні танці, традиційне прядиво та вишивку твіду й льону. Коли його призначили консулом у Лісабон, він відтягував свій від’їзд до нескінченності, посилаючись на проблеми зі здоров’ям, бо йому хотілося бути присутнім на Беїв пап Сіеапп (фестивалі ґленів) в Антримі, на який зїхалося близько трьох тисяч людей. У ті дні Роджер кілька разів відчував, як йому зволожуються очі, коли чув веселі мелодії, які виконувалися хорами під музику волинок, або слухаючи — і не розуміючи, що вони кажуть — оповідачів, які декламували ґельською мовою романси та легенди, які поринули в середньовічну ніч. На тому фестивалі, де навіть грали в герлінґ, стародавню ірландську гру, схожу на хокей, Роджер познайомився з політиками та письменниками націоналістичного спрямування, такими як Горас Планкет, Балмер Гобсон, Стівен Ґвін, і знову зустрівся з подругами, що, як і Аліса Стопфорд Ґрін, вважали своєю боротьбу за ірландську культуру: Адою Макнейл, Маргарет Доббз, Алісою Міліґен, Аґнес О’Фареллі й Роуз Мод Янґ.

Відтоді він став віддавати частину своїх заощаджень та прибутків асоціаціям та коледжам братів Пірс, які навчали ґельської мови, та націоналістичним часописам, у яких він друкувався під псевдонімом. Коли в 1904 році Артур Ґрифіц заснував «Син Файн», Роджер Кейсмент налагодив із ним контакти, запропонував співпрацювати з ним і передплатив усі його публікації. Ідеї цього журналіста збігалися з ідеями Балмера Гобсона, який став другом Роджера. Треба було створювати, поруч із колоніальними інституціями, інфраструктуру ірландську (коледжі, підприємства, банки, фабрики), яка потроху витісняла б інфраструктуру, яку нав’язала Англія. У такий спосіб ірландці набуватимуть свідомість своєї власної долі. Треба було бойкотувати британську продукцію, відмовлятися від сплачування податків, замінювати англійські види спорту, такі як крикет і футбол, національними видами, те саме можна було сказати про літературу й театр. У такий спосіб Ірландія мирно звільнятиметься від своєї колоніальної залежності.

Роджер не тільки багато читав про минуле Ірландії під керівництвом Аліси, він знову намагався почати вивчення ґельської мови й найняв учительку, але успіхи його були вельми скромними. У 1906 році новий міністр зовнішніх відносин, сер Едвард Ґрей, член Ліберальної партії, запропонував йому консульську посаду в Сантосі, Бразилія. Хоч і без особливої радості Роджер мусив прийняти цю пропозицію, бо його проірландське меценатство покінчило з його невеличким статком, він жив на позичках і мусив заробляти собі на життя.

Мабуть, той скромний ентузіазм, із яким він повернувся на дипломатичну службу, перетворили його чотири роки в Бразилії — 1906-1910 — на змарнований досвід. Він так і не зміг звикнути до цієї країни з її неозорою територією, попри красу її природи й тих добрих друзів, яких він знайшов у Сантосі, Пара й Ріо-де-Жанейро. Найбільше пригнічувало його те, що, на відміну від Конго, де, незважаючи на труднощі, він завжди мав відчуття, що працює для чогось вічного, що виходило за рамки його консульської служби, у Сантосі його головною діяльністю було здійснювати нагляд за п’яними британськими матросами, які вплутувалися в різні халепи і яких він мусив витягувати з в’язниць, сплачувати їхні штрафи й повертати їх до Англії. У Пара він уперше почув, як розповідають про насильство в каучукових регіонах. Але міністерство наказало йому зосередитися на інспекції портової та комерційної діяльності. Його робота обмежувалася реєстрацією руху кораблів і полегшенням становища англійців, які прибували туди з наміром купувати або продавати. Найгірше він почував себе в Ріо-де-Жанейро, в 1909 році. Тамтешній клімат загострив усі його хвороби й доповнив їх алергічними реакціями, які не давали йому заснути. Йому довелося знайти собі житло за вісімдесят кілометрів від столиці, у Петрополісі, розташованому на висотах, де спека й вологість були меншими, а ночі були прохолодними. Але щоденні поїздки до офісу в поїзді перетворилися для нього на справжній кошмар.

Уві сні він постійно згадував, що у вересні 1906 року, перед тим як поїхати до Сантоса, написав велику епічну поему під назвою «Сон кельта», де йшлося про міфічне минуле Ірландії, і політичний памфлет, у співавторстві з Алісою Стопфорд Грін і Балмером Гобсоном, «Ірландці в англійському війську», де висловлювався протест проти того, щоб ірландців набирали в британську армію.

Укуси москітів розбуджували його, вихоплюючи з приємної сієсти й занурюючи в амазонські сутінки. Небо перетворювалося на райдугу. Він став почувати себе краще: в очах йому пекло менше, а болі від артриту були не такими гострими. Митися під душем у будинку містера Стірса було досить складною операцією: трубка з поливалкою стриміла з бака, куди служник наливав воду, приносячи її відрами, тоді як Роджер намилювався й ополіскувався. Коли він спустився на перший поверх, консул чекав його у дверях, щоб повести в дім префекта Рея Лами.

Їм довелося пройти пішки кілька квадр[3] крізь хмари пилюки, які примушували Роджера тримати очі напівзаплющеними. Вони спотикалися в сутінках, бо на вулиці були ями, каміння та всіляке сміття. Шум і крики посилювалися. Щоразу, коли вони проминали двері бару, музика лунала гучніше й чулися тости, звуки бійки та крики п’яних. Містер Стірс, чоловік уже літній, удівець без дітей, прожив в Іквітосі років з п’ять і здавався стомленим і без ілюзій.

— Яке ставлення в місті до цієї Комісії? — запитав Роджер Кейсмент.

— Відверто вороже, — відразу відповів консул. — Ви, певно, вже знаєте, що половина Іквітоса живе коштом сеньйора Арани. Точніше кажучи, з підприємств сеньйора Хуліо С. Арани. Народ підозрює, що Комісія має погані наміри проти того, хто дає їм роботу та їжу.

— А чи можемо ми сподіватися на якусь допомогу від влади?

— Проти вас усі перешкоди світу, сеньйоре Кейсмент. Власті Іквітоса також залежать від сеньйора Арани. Ні префект, ні судді, ні військове начальство не одержують платню від уряду вже багато місяців. Якби не сеньйор Арана, вони померли б від голоду. Майте на увазі, що Ліма лежить далі від Іквітоса, ніж Нью-Йорк і Лондон, через відсутність транспорту. До столиці звідси два місяці подорожі в найкращому випадку.

— Тут усе набагато складніше, аніж я собі уявляв, — про: коментував Роджер.

— Ви й панове з Комісії повинні бути дуже обачними, — додав консул, цього разу помітно стишивши голос. — Не тут, в Іквітосі. А там, у Путумайо. У тій глушині з вами може статися що завгодно. То є варварський світ, без законів і без будь-якого порядку. Думаю, нічим не кращий, аніж той, який ви бачили в Конго.

Префектура Іквітоса була на Пласа-де-Армас, великому голому майдані без дерев і без квітів, де консул показав йому на дивну споруду із заліза, схожу на гру-конструктор, у якій була лише наполовину споруджена Ейфелева вежа («Так, це справді Ейфелева вежа з Парижа»). Успішний каучуковий промисловець купив її в Європі, привіз розібраною в Іквітос, і тепер її тут збирали, щоб побудувати найкращий громадський клуб у місті.

Префектура мала майже півквадри завдовжки. Це була велика брудна будівля, одноповерхова, що не мала ані грації, ані форм; її великі приміщення мали заґратовані вікна, й вона була поділена на два крила, в одному були розташовані офіси, а в другому — резиденція префекта. Сеньйор Рей Лама, високий, сивий чоловік із великими вусами, натертими на кінчиках воском, був у чоботях, штанях для верхової їзди, сорочці, застебнутій на шиї, і химерному піджаку з вишивкою. Він трохи розмовляв англійською мовою й вітав Роджера Кейсмента з надмірною сердечністю, з пишномовною риторикою. Члени Комісії були вже всі там, спливаючи потом у своїх вечірніх костюмах. Префект відрекомендував Роджерові інших запрошених: суддів із Верховного суду, полковника Арнаеса, командира гарнізону, отця Уррутія, настоятеля августинців, сеньйора Пабло Сумаету, головного управителя Перуанської Амазонської компанії, і чотирьох чи п’ятьох комерсантів, шефа митниці, директора фірми «Орієнталь». Серед гостей не було жодної жінки. Було чути, як відкорковують пляшки з шампанським. Гостям запропонували келихи з білим пінистим вином, яке, хоч і тепле, здавалося трунком доброї якості, безперечно, французьким.

Вечерю подали у великому патіо, освітленому масляними лампами. Безліч тубільних слуг, босих і у фартухах, розносили трунки й тарілки з їжею. Ніч була лагідна, й у небі мерехтіли кілька зірок. Роджера здивувало, що він із такою легкістю розумів говірку лоретанців, трохи синкоповану й музикальну іспанську мову, в якій він упізнавав чимало бразильських виразів. Роджер відчув полегкість: він зрозуміє багато з того, що почує під час своєї подорожі, й це допоможе його розслідуванню, навіть якщо він матиме перекладача. Навколо нього за столом, де щойно подали жирний черепаховий суп, який йому було нелегко ковтати, точилися розмови водночас кількома мовами — англійською, іспанською, португальською, в присутності перекладачів, що уривали співрозмовників, створюючи паузи мовчанки. Несподівано префект, який сидів навпроти Роджера й чиї очі вже блищали після випитого вина та пива, плеснув у долоні. Усі замовкли. Префект проголосив тост за тих, котрі сьогодні прибули. Він побажав їм щасливого перебування, успішного здійснення своєї місії і щоб вони вдосталь натішилися амазонською гостинністю.

— Гостинністю жителів провінції Лоретана, а надто міста Іквітос, — докинув він.

Коли він сів, то звернувся до Роджера достатньо гучним голосом, щоб припинилися всі окремі розмови й розпочалася інша за участю всіх двадцятьох присутніх.

— Ви дозволите поставити вам одне запитання, шановний сеньйоре консул? Яку мету переслідує ваша подорож і навіщо створено вашу Комісію? Що ви хочете тут з’ясувати? Не вважайте моє запитання виявом зухвальства. Навпаки. Моїм бажанням і бажанням усіх представників влади є всіляко допомагати вам. Але ми повинні знати, навіщо вас сюди прислала Британська Корона. Це, зрештою, велика честь для Амазонії, й усі ми хочемо бути гідними такої честі.

Роджер Кейсмент зрозумів майже все, що сказав Рей Лама, але терпляче чекав, поки перекладач відтворить його слова англійською мовою.

— Як вам, безперечно, відомо, в Англії, у Європі, лунають протести проти жорстокого ставлення до тубільців, — спокійно пояснив він. — Тортури, вбивства — звинувачення дуже тяжкі. Сподіваюся, вам відомо, що головна каучукодобувна компанія вашого регіону, яка перебуває під управлінням сеньйора Хуліо С. Арани, Перуанська Амазонська компанія, це компанія англійська, зареєстрована на Лондонській біржі. Ані уряд, ані громадська думка Великої Британії не стануть терпіти, щоб одна з англійських компаній так брутально порушувала закони, людські й божественні. Мета нашої подорожі — дослідити і з’ясувати, чи є правда в цих звинуваченнях. Комісію послала сюди сама Компанія сеньйора Хуліо С. Арани. Мене — уряд Його Величності.

Крижана тиша запанувала над патіо, як тільки Роджер Кейсмент розтулив рота. Здавалося, стих і вуличний шум. Було помітно зацікавлену нерухомість, так ніби всі ці сеньйори, які лише хвилину тому рухалися й вимахували руками, зненацька стали жертвами несподіваного паралічу. Роджер відчував, що всі на нього дивляться. Клімат остраху й несхвалення прийшов на зміну атмосфері щирості й дружби.

— Компанія Хуліо С. Арани налаштована співпрацювати з вами на захист свого доброго імені, — майже викрикнув сеньйор Пабло Сумаета. — Нам немає чого приховувати. Корабель, який ми вам надамо для подорожі в Путумайо, це найкращий корабель нашої компанії, ви там матимете всі зручності, щоб на власні очі могли переконатися в наклепництві цих чуток.

— Ми вам дуже вдячні, сеньйоре, — сказав Роджер Кейсмент.

І в цю ж таки мить, під впливом незвичного для себе пориву, він вирішив піддати своїх гостинних господарів одному випробуванню, яке, безперечно, викличе в них реакцію, що багато чого підкаже йому та членам Комісії. Найприроднішим голосом, яким він користувався, коли говорив про теніс або дощ, він запитав:

— До речі, сеньйори. Вам відомо, чи журналіст Бенхамен Салданья Рока, сподіваюся, я правильно назвав його ім’я та прізвище, перебуває в Іквітосі? Я зможу поговорити з ним?

Його запитання пролунало для присутніх, як вибух бомби. Вони обмінялися поглядами подиву й огиди. Тривала мовчанка запала по його словах, так ніби ніхто не хотів доторкатися до такої колючої теми.

— Але як! — нарешті вигукнув префект, театрально підкреслюючи свій жах і обурення. — То навіть у Лондоні вже знають ім’я цього шантажиста?

— Так, сеньйоре, знають, — підтвердив Роджер Кейсмент. — Викриття сеньйора Салданья Рока та інженера Волтера Гарденберга спричинили у Лондоні вибух скандалу про становище на каучукових плантаціях у Путумайо. Але ніхто з вас не відповів на моє запитання: чи сеньйор Салданья Рока перебуває в Іквітосі? Чи я зможу зустрітися з ним?

Знову запала довга мовчанка. Розгубленість і збентеження присутніх були очевидними. Нарешті озвався настоятель августинців:

— Нікому не відомо, де він є, сеньйоре Кейсмент, — сказав падре Уррутія досконалою літературною іспанською мовою, яка чітко відрізнялася від говірки лоретанців. Його Роджерові було найважче зрозуміти. — Він зник із Іквітоса певний час тому. Кажуть, ніби він перебуває в Лімі.

— Якби він не втік, жителі Іквітоса його лінчували б, — сказав якийсь старий чоловік, люто вимахуючи кулаком.

— Іквітос — земля патріотів! — вигукнув Пабло Сумаета. — Ніхто не подарує тому суб’єктові, що він вигадує таку мерзоту, аби підірвати престиж Перу й зруйнувати підприємство, яке принесло прогрес в Амазонію.

— Він це зробив, бо йому не вдався грабунок, який він замислив, — докинув префект. — Вас інформували, що Салданья Рока, перед тим як опублікувати свої підлі вигадки, намагався виманити гроші в Компанії сеньйора Арани?

— Коли ми відмовили йому, він опублікував свої вигадки про становище в Путумайо, — підтвердив Пабло Сумаета. — Його осудили за написання пасквілю, наклепи та примус людей до брехні, і його чекає в’язниця. Тому він і втік.

— Немає кращого способу про все довідатися, як побувати на місці подій, — прокоментував Роджер Кейсмент.

Окремі розмови прийшли на зміну розмові загальній. На вечерю далі подали страву, зготовлену з амазонських риб, одна з яких, що називалася ґамітана, надзвичайно сподобалася Кейсментові своїм делікатним і приємним смаком. Але приправа була надто пекучою.

Коли вечеря закінчилася, то, попрощавшись із префектом, він коротко обмінявся думками зі своїми друзями з Комісії. Сеймур Белл сказав, що Роджер припустився необережності, так несподівано зачепивши тему журналіста Салданы Рока, що так роздратувала відомих людей Іквітоса. Але Луїс Барнес підтримав його, бо в такий спосіб, мовляв, вони змогли з’ясувати, з якою ненавистю ці люди ставляться до бунтівного журналіста.

— Дуже шкода, що ми не зможемо поговорити з Салданы Рока, — сказав Кейсмент. — Мені хотілося б познайомитися з ним.

Вони попрощалися, і Роджер та консул повернулися в дім цього останнього тією самою дорогою, якою сюди прийшли. Гамір, бенкети, співи, танці, тости та бійки стали ще інтенсивнішими, й Роджера здивувала кількість хлопчаків — обшарпаних, напівголих, босих, — які попритулялися до дверей барів та борделів, спостерігаючи з лукавими личками, що там відбувається всередині. Було також багато собак, які нишпорили в купах сміття.

— Не гайте часу, шукаючи його, бо ви його не знайдете, — сказав містер Стірс. — Думаю, що Салданья Рока мертвий.

Роджер Кейсмент не здивувався. Він також підозрював, побачивши, яку зливу гнівних слів спричинило само ім’я журналіста, що його зникнення було остаточним.

— А ви його знали?

Консул мав круглу лисину, і череп у нього так виблискував, ніби був покритий крихітними крапельками води. Він ішов повільно, обмацуючи розмоклу землю своїм ціпком, наче боявся наступити на змію або пацюка.

— Ми розмовляли з ним двічі або тричі, — сказав містер Стірс. — Він був чоловік низенький і трохи сутулий. Тут таких людей називають чоло або чоліто. Тобто метис. Чоло мають звичай бути лагідними й церемонними. Але Салданья Рока таким не був. Він був різким, дуже впевненим у собі. Він дивився на людей тим пильним поглядом, яким дивляться люди глибоко релігійні та фанатики і який, правду кажучи, мене завжди примушує нервувати. Я маю зовсім інший темперамент. Я не відчуваю великого захвату перед мучениками, містере Кейсмент. Ані перед героями. Ці люди, які приносять себе в жертву істині або справедливості, часто завдають більше шкоди, аніж приносять користі тій справі, яку вони прагнуть поліпшити.

Роджер Кейсмент нічого на це не сказав: він спробував уявити собі того низенького чоловіка з фізичними вадами і з серцем та волею, схожими на серце та волю Едмунда Д. Морела. Схоже, він справді був мучеником і героєм. Він уявив, як той своїми власними руками накладає металеві пластини, друкуючи свої тижневики «Плющ» і «Санкція». Він друкував їх у невеличкій кустарній друкарні, яка, безперечно, була розташована в одному із закутків його домівки. Та скромна оселя була, певно, також редакцією та адміністрацією його двох газет.

— Сподіваюся, ви не образитеся на мої слова, — попросив пробачення британський консул, несподівано розкаявшись у тому, що сказав. — Сеньйор Салданья Рока був дуже мужнім чоловіком, якщо він наважився на такі викриття. Його сміливість була самогубною, коли він звернувся до суду, звинувативши Компанію Арани в тортурах, викраденнях людей, шмаганні на каучукових плантаціях Путумайо. Він не був людиною наївною. Він дуже добре знав, що з ним станеться.

— І що з ним сталося?

— Сталося те, що мало статися, — сказав містер Стірс без найменших емоцій у голосі. — Йому спалили друкарню на вулиці Морона. Ви ще можете побачити її обгорілі рештки. Його дім обстріляли. Сліди від куль досі видно на вулиці Просперо. Він мусив забрати свого сина зі школи ченців-августинців, бо однокласники зробили його життя нестерпним. Йому довелося відіслати свою родину в якесь потаємне місце, ніхто не знає, куди він її відіслав, бо його життя опинилося в небезпеці. Йому довелося закрити свої дві газети, бо ніхто не погоджувався надавати йому будь-які матеріали й усі друкарні Іквітоса відмовилися друкувати їх. Двічі в нього стріляли на вулиці, щоб залякати його. Обидва рази він урятувався чудом. Після одного із замахів він став кульгати, бо куля влучила йому в литку, де й застрягла. Останній раз я бачив його на набережній в лютому 1909 року. Його штовхали до річки. Обличчя йому розпухло від ударів, які він одержав від цілої банди людей. Його примусили сісти на корабель, який відходив до Юріманґваса. Після цього про нього не було жодної чутки. Можливо, йому пощастило втекти до Ліми. Дай Боже! Але найімовірніше, йому зв’язали руки й ноги і скинули його закривавлене тіло в річку, щоб піраньї покінчили з ним. Якщо сталося так, то його кістки, а лише кісток ці хижі риби не їдять, уже, певно, допливли до Атлантичного океану. Думаю, він не розповів би вам нічого такого, про що ви не знаєте. У Конго ви спостерігали такі самі або й гірші історії.

Вони прийшли до будинку консула. Цей останній запалив лампочку в невеличкій залі біля входу й запропонував Кейсментові випити по келиху портвейну. Вони сіли під самою терасою й закурили. Місяць сховався за небагатьма хмарами, але в небі ще світилися кілька зірок. До далекого шуму, який долинав від вулиць, домішувалося дзижчання комах і плюскіт хвиль, що накочувалися на гілля дерев та прибережний очерет.

— Яку користь принесла така велика мужність бідолашному Бенхаменові Салданьї Рока? — міркував консул, стенувши плечима. — Ніякої. Він приніс нещастя своїй родині й, імовірно, втратив життя. А ми втратили дві місцеві газети «Плющ» і «Санкцію», які розважали нас щотижня, бо там друкувалися всі чутки та плітки.

— Не думаю, що його жертва була цілком марною, — лагідно заперечив йому Роджер Кейсмент. — Якби не Салданья Рока, то ми сюди не приїхали б. Якщо, звичайно, ви не думаєте, що наша поява тут також нічого не дасть.

— Боже, я цього не хотів би! — вигукнув консул. — Ви маєте рацію. Адже якби не викривальні статті Салданы Рока, то не вибухнув би такий скандал у Сполучених Штатах і в Європі. А потім з’явилися ще й статті Волтера Гарденберга. Я сказав дурницю. Я сподіваюся, ваш приїзд принесе користь і щось тут зміниться. Пробачте мені, містере Кейсмент. Я стільки років прожив в Амазонії, що це почасти перетворило мене на людину, яка скептично дивиться на прогрес. Живучи в Іквітосі, чоловік зрештою перестає вірити геть у все. А надто в те, що одного дня справедливість примусить відступити несправедливість. Можливо, настане час, коли я зможу повернутися до Англії і скупаюся в англійському оптимізмі. Я бачу, що ви, служачи Короні в Бразилії стільки років, не перетворилися на песиміста. Я вам заздрю.

Коли вони сказали один одному «на добраніч» і пішли у свої кімнати, Роджер довго не міг заснути. Чи правильно він учинив, погодившись узяти на себе це доручення? Коли кілька місяців тому сер Едвард Ґрей, міністр зовнішніх відносин, викликав його у свій кабінет і сказав йому: «Скандал про злочини в Путумайо далі терпіти не можна. Громадська опінія вимагає від уряду вжити якихось заходів. Немає кращої кандидатури, ніж ви, хто може туди поїхати. Поїде туди також комісія з незалежних людей, яка здійснить розслідування і яку вирішила послати туди сама ж таки Перуанська Амазонська компанія. Але я хочу, щоб ви, хоч і поїдете з ними, підготували особистий звіт для уряду Великої Британії. Ви маєте великий престиж за те, що ви зробили в Конго. Ви фахівець із жорстокого ставлення до людей. Ви не можете відмовитися від цього доручення», — його першою реакцією було знайти слушний привід і таки відмовитися. Потім, після тривалих роздумів він сказав собі, що саме з огляду на те, що він зробив у Конго, його моральний обов’язок — прийняти це доручення. Чи правильно він зробив? Скептицизм містера Стірса здався йому поганим провістям. Знову й знову слова Едварда Ґрея, який назвав його «фахівцем із жорстокого ставлення до людей», відлунювали йому в голові.

На відміну від консула, він вірив у те, що Бенхамен Салданья Рока зробив велику послугу для Амазонії, для своєї країни, для людства. Звинувачення журналіста, опубліковані в газеті, що виходила двічі на тиждень і мала назву «Санкція. Газета комерційна, політична й літературна», були першою інформацією про становище на каучукових плантаціях у Путумайо, що її він прочитав після своєї розмови із сером Едвардом, який дав йому чотири дні на роздуми, чи він погоджується поїхати з Комісією розслідування. Форін-Офіс негайно передав у його розпорядження свою папку з документами, в яких були прямі свідчення людей, що побували в тому регіоні: статті північноамериканського інженера Волтера Гарденберга в лондонському тижневику «Труте» і статті Бенхамена Салданьї Рока, частина яких була перекладена англійською мовою для Товариства захисту рабів і аборигенів, гуманітарної інституції.

Його першою реакцією була недовіра: той журналіст, відштовхуючись від реальних фактів, перебільшив зловживання в такий спосіб, що його статті дихали нереальністю і навіть, можна сказати, уявою, в якій було щось садистське. Але Роджер відразу пригадав, що саме такою була реакція багатьох англійців, європейців та північноамериканців, коли він та Морел опублікували матеріали про жорстокі діяння в Незалежній Державі Конго: недовіра. Так людина захищалася проти всього того, що свідчило про те, до якої жорстокості могла вона докотитися, підштовхувана жадобою та своїми поганими інстинктами у світі, в якому не існує закону. Якщо такі жахіття відбувалися в Конго, то чому вони не могли відбуватися в Амазонії?

Замучений тривогою, він підвівся з ліжка й сів на терасі. Небо було чорне, й позникали навіть зірки. У напрямку міста було менше світла, але гамір не стихав. Якщо викривальні матеріали Салданьї Рока були правдивими, то дуже ймовірно, що, як вважав консул, журналіст закінчив тим, що його вкинули в річку, закривавленого, зі зв’язаними руками й ногами, щоб розбудити апетит у піраній. Фаталістичний і цинічний погляд містера Стірса дратував його. Так ніби це відбувалося не тому, що на світі існують жорстокі люди, а внаслідок фатальних діянь долі, як ото рухаються в небі світила або накочуються на суходіл припливи. Салданью Рока називали «фанатиком». Фанатиком справедливості? Так, безперечно. Він був відчайдухом. Чоловіком скромним, без грошей і без впливу. Амазонським Морелем. Можливо, його можна назвати чоловіком віри? Він робив те, що робив, бо вірив, що світ, суспільство, життя не зможуть існувати, якщо триватиме ця ганьба. Роджер подумав про свою юність, коли спостереження зла та страждань в Африці наповнили його тим войовничим відчуттям, тим невтримним бажанням зробити усе можливе, аби світ став кращим. Його опанувало почуття братерської приязні до Салданы Рока. Він хотів би потиснути йому руку, стати його другом, сказати йому: «Ви зробили щось дуже гарне й шляхетне у своєму житті, сеньйоре».

Чи довелося йому побувати там, у Путумайо, у величезному регіоні, де діяла Компанія Хуліо Арани? Чи наважився він засунути голову в пащу вовка? У його статтях про це не йшлося, але точні називання імен, місцевостей, дат указували на те, що Салданья Рока бачив на власні очі все, про що він розповідав. Роджер стільки разів перечитував свідчення Салданы Рока та Волтера Гарденберга, що іноді йому здавалося, ніби він побував там власною персоною.

Він заплющив очі й побачив величезний регіон, поділений між станціями, найголовнішими серед яких були «Чоррера»[4] й «Ель Енканто», причому кожна з них мала свого шефа. «Або, якщо висловитися точніше, своє страховище». Лише так можна було назвати людей зразка Віктора Маседо й Міґеля Лоайси. Обидва здійснили десь всередині 1903 року свій найвідоміший подвиг. Близько восьмисот окайнів[5] прийшли на «Чорреру», щоб віддати кошики з кульками каучуку, зібраного в лісі. Після того як заступник головного адміністратора «Чоррери» Фідель Веларде зважив і прийняв товар, він показав своєму шефові Віктору Маседо, який стояв там із Мітелем Лоайсою, шефом станції «Ель Енканто», на двадцятьох п’ятьох окайнів, які не принесли мінімальної норми зібраного хебе — тобто латексу або каучуку, — який були зобов’язані здати. Маседо й Лоайса вирішили дати добру науку дикунам. Звернувшись до своїх наглядачів — негрів із Барбадосу, — які утримували своїми маузерами решту окайнів за лінією, вони наказали «хлопцям» запхати двадцять п’ять окайнів у мішки, намочені в бензині. Потім звеліли підпалити їх. Розпачливо зойкаючи, перетворені на живі смолоскипи, деякі з нещасних змогли погасити полум’я, качаючись по землі, але залишилися з жахливими опіками. Ті, хто ризикнув стрибнути в річку, як живий болід, відразу пішли на дно. Маседо, Лоайса й Веларде пристрілювали поранених зі своїх револьверів. Щоразу, коли перед ним поставала ця сцена, Роджер відчував запаморочення голови.

Салданья Рока вважав, що начальники робили це з метою зразкового покарання, але також і для розваги. Їм подобалися такі розваги. Знущатися з людей, змагатися в жорстокості — то був порок, який вони розвинули в собі, так часто практикуючи шмагання, биття, тортури. Майже щоразу, коли напивалися, вони шукали привід для цієї кривавої гри. Салданья Рока цитував листа від адміністратора Компанії до Міґеля Флореса, начальника станції, докоряючи йому, що той «убиває індіанців задля спортивної розваги», знаючи, що робочих рук бракує, й закликаючи його вдаватися до таких заходів лише у випадку «необхідності». Відповідь Міґеля Флореса була промовистішою, ніж звинувачення: «Протестую, оскільки за останні кілька місяців на моїй станції померло лише близько сорока індіанців».

Салданья Рока перелічував різні види покарання для тубільців за їхні провини: шмагання, застосування колодок або «кобили», відтинання вух, носа, рук і ніг, навіть убивство. Людей вішали, стріляли, спалювали або топили в річці. На станції «Матансас», стверджував він, було більше останків індіанців, аніж на будь-якій іншій станції. Зробити точний підрахунок не було можливості, але кістки свідчили про сотні, а може, й тисячі жертв. Відповідальним за станцію «Матансас» був Армандо Норманд, молодик болівійсько-англійського походження, якому ледве виповнилося двадцять три роки. Він запевняв, що навчався в Лондоні. Його жорстокість стала пекельним міфом у середовищі індіанців-вітото, з яких він знущався немилосердно. На станції «Абіссінія» Компанія оштрафувала начальника Абелярдо Аґверо та його заступника Авґусто Хіменеса за те, що вони стріляли в індіанців, знаючи, що в такий спосіб безвідповідально приносили в жертву робочі руки, необхідні для виробництва.

Хоч ці країни й перебували так далеко одна від одної, проте, знову подумав Роджер Кейсмент, Конго й Амазонія були з’єднані однією пуповиною. Жахіття повторювалися там і тут, мало чим відрізняючись, натхнені прагненням до наживи та прабатьківським гріхом, які супроводжують людину від самого її народження, спонукаючи її до нескінченних виявів зла. Чи, може, існує ще якась причина? Чи, може, диявол виграв свою одвічну битву?

Завтра на нього чекав дуже напружений день. Консул виявив в Іквітосі трьох негрів родом із Барбадосу, які мали британське громадянство. Вони працювали протягом трьох років на каучукових плантаціях Арани й погодилися дати свідчення Комісії за умови, що їх негайно відправлять на батьківщину.

Хоч він спав дуже мало, проте прокинувся вдосвіта. Почував себе непогано. Умився, одягся, надів на голову британське сомбреро, узяв свій фотоапарат і вийшов із будинку консула, не побачившись ані з ним, ані зі слугами. Сонце зійшло над вулицею в безхмарному небі, й починалася спека. Опівдні Іквітос перетвориться на піч. На вулиці були люди й котився по рейках невеличкий, але дуже торохкотючий трамвай, пофарбований у червоний і синій кольори. Вряди-годи мандрівні індіанські торговці з китайськими рисами обличчя та жовтою шкірою, чиї руки й обличчя були розмальовані геометричними фігурами, пропонували йому фрукти, трунки, живих тварин — мавпочок, папуг і маленьких ящірок — або стріли, кувалди та духові рушниці. Багато барів і ресторанів повідкривалися ще вночі, але відвідувачів було мало. П’яні чоловіки вилежувалися під дахами з пальмового листя, а собаки нишпорили в купах сміття. «Це місто схоже на огидну й смердючу яму», — подумав він. Він пройшов чималий шлях немощеними вулицями, перетнувши Пласа-де-Армас, де впізнав префектуру, й звернув на набережну з кам’яним парапетом, чудовий бульвар для прогулянок, із якого можна було милуватися прегарною річкою з її плавучими островами, й було видно, як у далечі виблискує на сонці низка високих дерев, що стояли на протилежному березі. У кінці набережної, там, де вона зникала під густим гіллям і починався схил, зарослий деревами, біля підніжжя якого була пристань, він побачив кількох хлопців, босих і в коротеньких штанцях, які заганяли в землю кілки. На головах у них були паперові капелюшки, щоб захиститися від сонця.

Вони здавалися не просто індіанцями, а індіанцями цивілізованими. Один із них, якому, схоже, не було ще двадцятьох років, мав гармонійний торс, його м’язи округлялися за кожним ударом молота. Після хвилинного вагання Роджер підійшов до нього з фотоапаратом.

— Ви дозволите мені сфотографувати вас? — запитав він португальською мовою. — Я заплачу вам.

Хлопець дивився на нього, нічого не розуміючи.

Він двічі повторив прохання своєю поганою іспанською мовою, поки нарешті хлопець усміхнувся. Потім сказав кілька слів іншим, яких Роджер не зрозумів. Нарешті обернувся до нього й запитав, клацнувши пальцями:

— Скільки?

Роджер понишпорив у кишенях і витяг жменю монет. Очі хлопця стали роздивлятися їх, рахуючи.

Він зробив кілька знімків під сміх і глузування його друзів, попросивши, щоб той скинув капелюха з паперу, підняв руки, напружив м’язи, став у позу дискобола. Щоб поставити його в таку позу, він мусив на мить доторкнутися до руки хлопця. Відчув, що долоні в нього спітніли від нервів і спеки. Він перестав знімати, коли побачив, що оточений обшарпаними хлопчиськами, які дивилися на нього як на якогось рідкісного звіра. Віддав хлопцеві монети й поквапно повернувся до консульства.

Його друзі з Комісії, сидячи за столом, снідали з консулом. Він приєднався до них, пояснивши їм, що завжди починає день із доброї прогулянки. Поки пив каву, водянисту й нудотно-солодку, містер Стірс розповів йому, хто такі ті негри родом із Барбадосу. Він визнав за потрібне попередити членів

Комісії, що всі троє працювали в Путумайо, але зрештою посварилися з Компанією Арани. Вони вважали, що Перуанська Амазонська компанія обдурила й обшахрувала їх, і тому їхні свідчення будуть забарвлені роздратуванням і досадою. Консул запропонував, щоб барбадосці не з’являлися перед усіма членами Комісії водночас, боПвони можуть злякатися й не розкрити рота. Тому вони вирішили говорити з ними по двоє або по троє.

Роджер Кейсмент утворив пару із Сеймуром Беллом, котрий, як і слід було сподіватися, через короткий час після початку інтерв’ю з першим барбадосцем, пославшись на свою проблему зі зневодненням, сказав, що почуває себе зле, й пішов, залишивши його наодинці з колишнім наглядачем Компанії Арани.

Його звали Епонім Томас Кемпбел, і він точно не знав, скільки йому років, хоч і був певен, що не більше як тридцять п’ять. Це був негр із довгим кучерявим волоссям, у якому блищало кілька сивих волосин. На ньому була злиняла блуза, розстебнута на грудях до самого пупа, холоші штанів із грубої тканини, зав’язаних на поясі мотузкою, діставали йому лише до литок. Він був босий, і його величезні ступні з широкими нігтями й багатьма струпами здавалися витесаними з каменю. Його англійська мова була наповнена розмовними виразами, які Роджерові було не так легко зрозуміти. Іноді він домішував до цієї розмовної мови португальські та іспанські слова.

Намагаючись говорити якомога простішою мовою, Роджер запевнив барбадосця, що його свідчення буде конфіденційним і в жодному разі ніхто не знатиме про те, що він тут розповість. Він навіть не збирався нічого записувати, мав намір вислухати його усно. Лише попросив, щоб той правдиво розповів йому про те, що відбувається в Путумайо.

Вони сиділи на невеличкій терасі, що прилягала до спальні Кейсмента, й на столику перед лавою, на якій вони сиділи обидва, стояв глек із соком папаї та дві склянки. Епоніма Томаса Кемпбела найняв на службу близько семи років тому в Бриджтауні, столиці Барбадосу, разом із вісімнадцятьма його земляками сеньйор Лісардо Арана, брат дона Хуліо Сесара, працювати наглядачем на одній зі станцій у Путумайо. Й уже тоді почався обман, бо коли з ним уклали контракт, то ніхто йому не сказав, що добру частину свого часу доведеться присвячувати «набігам».

— Поясніть мені, що таке «набіги», — запитав Кейсмент.

Це означало вирушати на ловитву індіанців по їхніх селах, щоб примусити їх збирати каучук на землях Компанії. Усіх, на кого вони натрапляли: вітото, окаймів, муйнанів, нонуя, андоків, ресіґаро або бора. Бо всі вони без винятку не хотіли збирати каучук. Доводилося примушувати їх силоміць. «Набіги» вимагали тривалих експедицій і часто були марними. Вони приходили в село, а село було порожнє. Його жителі повтікали. А бувало й так, що, на щастя, вони захоплювали їх у селі. Вони стріляли, щоб налякати їх і відбити в них охоту захищатися, проте аборигени захищалися своїми мачете та духовими рушницями. Спалахувала справжня битва. Після чого вони гнали їх, наче худобу, з мотузками на шиї, гнали всіх, хто був спроможний іти, чоловіків і жінок. Найстарших і новонароджених залишали, щоб вони не гальмували перехід. Епонім ніколи не вдавався до тих невиправдано жорстоких заходів, які полюбляв Армандо Норманд, хоч і працював під його керівництвом протягом двох років у «Матансасі», де сеньйор Норманд був управителем.

— Невиправдано жорстоких заходів? — урвав його Роджер. — Наведіть кілька прикладів.

Епонім, збентежений, засовався на лаві. Його великі очі танцювали в білих очницях.

— Сеньйор Норманд мав свої крайнощі, — промурмотів він, відводячи погляд від співрозмовника. — Коли хтось поводився погано. Одне слово, поводився не так, як сподівалися від нього. Він топив його дітей у річці, наприклад. Сам же він їх і топив. Власними руками, я хочу сказати.

Він зробив паузу й пояснив, що ексцентричні витівки сеньйора Норманда примушували його нервувати. Від такої екстравагантної особи можна було сподіватися чого завгодно, наприклад, що якогось дня йому заманеться випустити всю обойму в того, хто стоятиме до нього найближче. Тому він попросив, щоб його перевели працювати на іншу станцію. Коли його перекинули на станцію «Останній притулок», де начальником був сеньйор Альфредо Монт, Епонім став спати спокійніше.

— Вам доводилося вбивати індіанців під час виконання своїх обов’язків?

Роджер побачив, що очі барбадосця подивилися на нього, ковзнули вбік і знову подивилися на нього.

— Я мусив виконувати свою роботу, — зізнався він, стенувши плечима. — Роботу наглядачів і «хлопців», яких називають також «розумниками». У Путумайо проливається багато крові. Люди зрештою звикають до всього. Убивати або помирати — таке там життя.

— Ви скажете мені, скількох людей довелося вам убити, сеньйоре Томас?

— Я ніколи їх не рахував, — швидко відповів Епонім. — Я робив ту роботу, яку мусив робити. Я добре її виконував. Тому я вважаю, що Компанія повелася несправедливо зі мною.

Він скотився до тривалого й плутаного монологу, в якому звинувачував своїх колишніх роботодавців. Його звинуватили в тому, що він скомпрометував себе, продавши півсотні вітото на каучукову плантацію колумбійців, сеньйорів Іріарте, з якими Компанія сеньйора Арани завжди воювала за робочі руки. Це брехня. Епонім клявся та божився, що він не мав нічого спільного зі зникненням тих вітото з «Останнього притулку», котрі, як стало згодом відомо, опинилися на плантаціях колумбійців. Хто їх продав насправді, так це начальник станції Альфредо Монт. Чоловік жадібний і скупий. Щоб приховати свою провину, він звинуватив у ній і Дейтона Крентона та Симбада Дугласа. Брехня й наклеп. Але Компанія йому повірила, й усім трьом наглядачам довелося втікати. Їм довелося подолати тяжкі труднощі, перш ніж пощастило дістатися до Іквітоса. Начальники Компанії там, у Путумайо, віддали наказ «розумникам» убити трьох барбадосців там, де вони їх зустрінуть. Тепер Епонім та його товариші живуть в убогості та перебиваються випадковими заробітками. Компанія відмовилася оплатити їм квитки для повернення на Барбадос. Їх звинуватили в тому, що вони покинули роботу, й суддя Іквітоса, звичайно ж, визнав справедливими претензії фірми Арани.

Роджер пообіцяв йому, що британський уряд посприяє поверненню на батьківщину його та його товаришів, позаяк вони британські громадяни.

Він упав, виснажений, на своє ліжко відразу по тому, як попрощався з Епонімом Томасом Кемпбелом. Він укрився потом, усе тіло йому боліло, і він відчував, як потроху змагає його хвороба, як поширюється вона, переходячи з органу на орган, з голови до ніг. Конго. Амазонія. То невже немає межі для людських страждань? Світ кишить такими анклавами дикунства, який чекає його в Путумайо. Скільки їх? Сотні, тисячі, мільйони? Чи можна завдати поразки цій гідрі? їй відрубують голову в одному місці, а вона з’являється в іншому, ще кривавіша й бридкіша. Зрештою він заснув.

Йому приснилася мати в одному з озер Велсу. Лагідні промені сонця пробивалися крізь листя високих дубів, і, тремтячи від збудження, він побачив, як перед ним з’явився мускулистий хлопець, якого він сьогодні вранці фотографував на пристані в Іквітосі. Що він робив у тому велському озері? Чи то було ірландське озеро, в Ольстері? Стрункий силует Анни Джефсон зник. Його тривога пояснювалася не смутком і жалістю, які породила в ньому поневолена людність у Путумайо, а відчуттям, що хоч він і не бачить її, Анна Джефсон мандрує околицями, дивлячись на нього з-поза вершин високих дерев. Його страх, проте, не пом’якшило дедалі сильніше збудження, з яким він дивився, як наближається до нього хлопець із Іквітоса. Торс у нього був забризканий водою озера, з якого він виринув, наче озерний бог. За кожним кроком його м’язи підстрибували, а на його обличчі була зухвала усмішка, від якої він здригався й тремтів уві сні. Коли прокинувся, то з огидою виявив, що в нього виверглося сім’я. Він помився й перевдягнув штани й труси. Він відчував сором і невпевненість у собі.

Він зустрівся з членами Комісії, приголомшеними тими свідченнями, які вони одержали від барбадосців Дейтона Крентона та Симбада Дугласа. Колишні десятники дали не менш брутальні свідчення, ніж Епонім дав Роджерові Кейсменту. Найбільше їх жахало те, що як Дейтон, так і Симбад були насамперед одержимі тим, щоб довести свою непричетність до продажу тих кількох десятків вітото на колумбійські каучукові плантації.

— Вони анітрохи не переймаються ні шмаганням, ні каліченням, ні вбивствами, — повторював ботанік Волтер Фолк, що, здавалося, не мав уявлення, до якого лиха може довести людину жадібність. — Усі ті жахіття здавалися їм чимось найприроднішим у світі.

— Я не зміг дослухати до кінця все свідчення Симбада, — признався Генрі Філґалд. — Мусив вибігти з кімнати, щоб виблювати.

— Ви всі читали документацію, яку надав нам ФорінОфіс, — нагадав їм Роджер Кейсмент. — Ви думали, що звинувачення Салданы Рока та Гарденберга — чисті фантазії?

— Не фантазії, але перебільшення, — відповів йому Волтер Фолк.

— Після цього аперитиву я запитую себе, що ми побачимо в Путумайо, — сказав Луїс Барнес.

— Вони вжили застережних заходів, — припустив ботанік. — Вони покажуть нам прикрашену картину.

Консул урвав їхню розмову, повідомивши, що сніданок подано. Крім нього, — він з апетитом поїв риби із пальмовим салатом, загорнутої в листя маїсу, — члени комісії ледве доторкнулися до їжі. Вони мовчали, поглинуті спогадами про свої недавні інтерв’ю.

— Ця подорож буде спусканням до пекла, — проголосив Сеймур Белл, який щойно приєднався до групи. Він обернувся до Роджера Кейсмента. — Ви вже крізь це пройшли. Ви зможете вижити.

— Рани так швидко не затягуються, — не погодився з ним Роджер.

— Не переживайте так, панове, — намагався підняти їм дух містер Стірс, який снідав із почуттям гумору. — Після доброї лоретанської сієсти ви відразу почуєте себе краще. Спілкування з начальниками Перуанської Амазонської компанії буде для вас приємнішим, ніж із неграми, ось побачите.

Замість лягти спати під час сієсти Роджер, сівши за маленький круглий столик у своїй спальні, записав до свого нотатника все, що пам’ятав зі своєї розмови з Епонімом Томасом Кемпбелом, і туди ж таки записав резюме свідчень, які члени Комісії взяли в інших двох барбадосців. Потім на окремому аркуші занотував запитання, які мав намір поставити увечері префектові Рею Ламі та управителю Компанії Пабло Сумаеті, котрий, як відкрив йому містер Стірс, був зятем Хуліо С. Арани.

Префект прийняв Комісію у своєму кабінеті й запропонував їм по кухлю пива, фруктові соки та каву у філіжанках. Він звелів принести крісла й роздав їм кілька віял із соломи, щоб вони могли обмахуватися ними, захищаючись від спеки. Префект мав на собі ті самі штани для верхової їзди та чоботи, в яких був присутній на вчорашньому вечорі, але тепер уже на ньому не було піджака з вишивкою, а лише жакет із білого льону й сорочка, застебнута до самої шиї на російський манір. Він мав імпозантний вигляд зі своїми сивими скронями та елегантними манерами. Сказав їм, що має досвід дипломатичної служби. Кілька років він служив у Європі й очолив цю префектуру на особисте прохання президента республіки — він показав його фотографію на стіні, маленького й елегантного чоловічка, вдягненого у фрак і з котелком на голові, зі стрічкою на грудях — Ауґусто Б. Леґію.

— Який через моє посередництво передає вам свої найщиріші вітання, — додав він.

— Як добре, що ви розмовляєте англійською мовою і ми можемо обійтися без перекладача, сеньйоре префект, — відповів йому Кейсмент.

— Я розмовляю по-англійському дуже погано, — з кокетливою скромністю урвав його Рей Лама. — Вам доведеться бути поблажливими.

— Уряд Великої Британії шкодує, що його звернення до уряду президента Леґії здійснити розслідування з приводу звинувачень проти порушення людських норм і законів працівниками Перуанської Амазонської компанії залишилося без відповіді.

— Нині відбувається судове розслідування, сеньйоре Кейсмент, — урвав його префект. — Мій уряд не потребував підказки від уряду Його Величності, щоб розпочати його. Для цього процесу призначений спеціальний суддя, який уже вирушив в Іквітос. Це визначний магістрат, суддя Карлос А. Валькарсель. Вам відомо, що відстань між Лімою та Іквітосом величезна.

— Але в такому разі навіщо посилати сюди суддю з Ліми? — втрутився до розмови Луїс Барнес. — Хіба немає суддів в Іквітосі? Учора під час вечері, на яку ви нас запрошували, ви нам відрекомендували кількох магістратів.

Роджер Кейсмент помітив, що Рей Лама скинув на Барнеса жалісним поглядом — так дивляться на дитину, яка ще не досягла розумного віку, або на людину, що втратила глузд.

— Це в нас розмова конфіденційна, чи не так, сеньйори? — нарешті запитав він.

Усі кивнули головами. Префект ще трохи повагався, перш ніж відповісти.

— Те, що мій уряд посилає суддю з Ліми, аби розслідувати цю справу, свідчить про його щире прагнення розв’язати проблему, — пояснив він. — Набагато легше було б доручити справу місцевому судді. Але в такому випадку...

Він замовк, ніби збентежений.

— Хто вміє слухати, тому не треба зайвих слів, — додав він.

— Ви хочете сказати, що жоден суддя в Іквітосі не наважиться виступити проти Компанії сеньйора Арани? — обережно запитав Роджер Кейсмент.

— Тут ми маємо не культурну Англію з її процвітанням, сеньйори, — сумно промурмотів префект. Він узяв склянку з водою й спорожнив її одним ковтком. — Якщо людині треба кілька місяців, щоб приїхати сюди з Ліми, то платня суддів, представників влади, військових, чиновників затримується ще надовше. А буває й так, що не приходить ніколи. І на що жити цим людям, які чекають, коли прийде їхня платня?

— Зі щедрот Перуанської Амазонської компанії? — припустив ботанік Волтер Фолк.

— Не вкладайте в мої уста слова, які я не говорив, — заперечив Рей Лама, піднявши руку. — Компанія сеньйора Арани виплачує чиновникам гроші у вигляді позики. Ці суми принципово мають бути повернуті з поміркованими відсотками. Це не подарунок. І не підкуп, це почесний договір із державою. Але навіть за таких обставин судді, які виживають завдяки таким позикам, не можуть бути неупередженими, коли йдеться про Компанію сеньйора Арани. Ви мене розумієте, правда ж, розумієте? Уряд послав суддю з Ліми для того, щоб він здійснив тут цілком незалежне розслідування. Хіба це не найпереконливіше свідчення того, що уряд сповнений рішучості з’ясувати істину?

Члени Комісії пили воду або пиво зі своїх склянок, збентежені й деморалізовані. «Скільки з них шукатимуть тепер будь-який привід, щоб повернутися до Європи?» — подумав Кейсмент. Вони нічого такого, безперечно, не передбачали. За винятком, можливо, Луїса Барнеса, який жив у Африці, інші не мали найменшого уявлення, що в решті світу не все відбувається так само, як у Британській імперії.

— Чи є представники влади в тому регіоні, який ми збираємося навідати? — запитав Роджер.

— Крім інспекторів, яких посилають туди після смерті єпископа, немає нікого, — сказав Рей Лама. — То дуже віддалений регіон. Лише кілька років тому там була первісна сельва, населена лише дикими племенами. Яких представників влади міг послати туди уряд? І навіщо? Щоб їх там пожерли канібали? Якщо тепер там відбувається комерційна діяльність, є робота, якісь початки модерного життя, то це повністю заслуга Хуліо С. Арани та його братів. Ви повинні це також узяти до уваги. Вони були першими, хто підкорив ті перуанські землі для Перу. Якби не Компанія, то все Путумайо було б уже захоплене Колумбією, яка претендує на той регіон. Ви не повинні брати до уваги цей аспект, сеньйори. Путумайо — не Англія. Це світ усамітнений, далекий, де живуть погани, які, коли в них народжуються близнюки або діти з певними фізичними каліцтвами, топлять їх у річці. Хуліо Арана був першопроходцем, він доставив туди кораблі, ліки, католицьку релігію, одяг, іспанську мову. Зловживання треба карати, в цьому немає сумніву. Але не забувайте, що йдеться про землю, яка розбуджує жадібність. Вам не здається дивним, що у звинуваченнях сеньйора Гарденберга усі перуанські добувачі каучуку зображені страховищами, а колумбійці — архангелами, що наповнені співчуттям до тубільців? Я читав статті в журналі «Труто. Вам вони не здалися дивними? Як могло статися, що колумбійці, які прагнуть захопити ці землі, зустріли захисника в особі сеньйора Гарденберга, який бачить насильство і зловживання лише серед перуанців і не виявив жодного подібного випадку серед колумбійців. Він працював, перш ніж приїхати до Перу, на залізниці колумбійського департаменту Каука, не забувайте. Можливо, він просто шпигун?

Він засапався, перевтомлений, і перехилив ковток пива. Подивився по черзі на кожного, ніби хотів запитати: «Очко на мою користь, ви згодні?»

— Шмагання, калічення, насильство, вбивства, — промурмотів Генрі Філґалд. — То ви це називаєте принести в Путумайо модерне життя, сеньйоре префект? Не тільки Гарденберг давав свідчення. Їх давав також Салданья Рока, ваш співвітчизник. Троє наглядачів із Барбадосу, яких ми допитали сьогодні вранці, підтвердили ці жахіття. Вони визнають, що й самі їх чинили.

— Тоді їх треба було покарати, — заявив префект. — І їх би покарали, якби в Путумайо були судді, поліція, представники влади. Але зараз там немає нічого, крім варварства. Я не намагаюся захищати нікого. Нікого не виправдовую. Їдьте туди. Побачте все на власні очі. Судіть самі. Мій уряд міг заборонити вам в’їзд на територію Перу, бо ми суверенна держава, й Велика Британія не повинна втручатися в наші внутрішні справи. Проте він цього не зробив. Навпаки, мені було дано інструкції всіляко сприяти вашій діяльності. Президент Леґія — великий шанувальник Англії, сеньйори. Він прагне, щоб Перу одного дня стало великою країною, як та, в якій живете ви. Тому ви й тут, вільні поїхати куди завгодно і розслідувати все, що вам заманеться.

Полив дощ як із відра. Світло потьмяніло, а величезні краплі так торохтіли по цинковому даху, що, здавалося, дах обвалився і струмені зливи тепер поливали їх. Обличчя Рея Лами набуло меланхолійного виразу.

— Я маю дружину й четверо дітей, яких палко люблю, — сказав він із сумною усмішкою. — Ось уже рік, як я з ними не бачився, й одному Богові відомо, чи мені вдасться побачити їх іще. Та коли президент Леґія попросив мене, щоб я подався послужити своїй країні в цей далекий закуток світу, я не вагався жодної хвилини. Я не для того приїхав сюди, щоб захищати злочинців, сеньйори. Навпаки. Я тільки вас прошу, аби ви зрозуміли, що набагато важче працювати, торгувати, розвивати промисловість у самому серці Амазонії, аніж робити те саме в Англії. Якщо одного дня наша сельва досягне того самого рівня життя, який ви маєте тепер у Західній Європі, то це станеться завдяки таким людям, як Хуліо Сесар Арана.

Вони ще довго перебували в кабінеті префекта. Вони ставили йому багато запитань, і він відповідав на всі, іноді досить ухильно, а іноді з брутальною відвертістю. Роджер Кейсмент не міг скласти чіткого уявлення про цього персонажа. Іноді він здавався йому циніком, який грає роль, а іноді добрим чоловіком, що на ньому лежала тяжка відповідальність, від якої він намагався звільнитися в найшляхетніший спосіб. Одне було очевидно: Рей Лама знав, що жахіття існують, і вони не подобалися йому, проте його робота вимагала від нього, щоб він применшував їх, як міг.

Коли вони попрощалися з префектом, дощ перестав. З дахів досі капали краплі води, повсюди блищали калюжі, в яких плюскотіли жаби, а повітря наповнилося мухами та москітами, які боляче жигали їх своїми укусами. З похиленими головами, мовчки вони рушили до Перуанської Амазонської компанії, великого особняка, накритого простою та кольоровою черепицею, у парадних дверях якого їх чекав головний управитель Компанії Пабло Сумаета, в якого вони мали взяти останнє інтерв’ю в той день. Їм залишалося кілька хвилин, і вони завернули на великий майдан, що називався Пласа-де-Армас. З цікавістю подивилися на металеву споруду інженера Густава Ейфеля, що виставляла свої залізні ребра негоді, як скелет допотопного страховища. Навколишні бари й ресторани були вже відкриті, й музика та гамір оглушували Іквітос.

Будинок Перуанської Амазонської компанії на вулиці Перу за кілька метрів від Пласа-де-Армас був найбільшою і найміцнішою будівлею Іквітоса. Стіни цієї двоповерхової споруди, побудованої з цементу та металевих планок, були пофарбовані у світло-зелений колір, а в прилеглому приміщенні контори Пабло Сумаети, де він їх прийняв, був вентилятор із широкими дерев’яними лопатями. Підвішений під самою стелею, він не ворушився, чекаючи, коли увімкнуть електрику. Попри палючу спеку, сеньйор Сумаета, якому, певно, було близько п’ятдесяти років, мав на собі темний костюм із химерною камізелькою, краватку й блискучі черевики. Він церемонно потиснув кожному руку й у всіх запитав іспанською мовою, позначеною співучим амазонським акцентом, яку Роджер Кейсмент навчився розуміти, чи вони добре оселилися, чи Іквітос був гостинним до них, чи потребують вони чогось. Звертаючись до кожного, він також повторив, що він одержав по телеграфу наказ із Лондона, який особисто передав йому сеньйор Хуліо Сесар Арана, щоб він зробив усе можливе для успіху їхньої місії. Згадавши ім’я Арани, управитель Перуанської Амазонської компанії уклонився в бік великого портрета, який висів на одній зі стін.

Поки слуги-індіанці, босі й у білих сорочках, розносили трунки, Кейсмент протягом якоїсь миті роздивлявся серйозне, квадратне, темне обличчя з проникливими очима господаря Перуанської Амазонської компанії. Голова сеньйора Арани була накрита французьким головним убором (беретом), а його костюм, здавалося, був пошитий одним із першокласних паризьких кравців, чи, можливо, кравцем із лондонської вулиці Сейвіл-роуд. Чи правда, що цей усемогутній король каучуку, який володів палацами в Біаріці, Женеві та садами на лондонській вулиці Кенсинґтон-роуд, розпочав свою кар’єру, продаючи солом’яні сомбреро на вулицях Ріохи, села, загубленого в амазонській сельві, де він народився? Його погляд виражав заспокоєне сумління й велике задоволення собою.

Пабло Сумаета через перекладача повідомив їм, що в їхнє розпорядження надається найкращий корабель Компанії «Ліберал». Він призначив їм капітана, що має найбільший досвід плавання по річках Амазонії, який підібрав собі команду з найкращих матросів. Проте навіть за таких обставин плавання до Путумайо буде для них важким і вимагатиме жертв. Вони відпливуть через вісім або десять днів, залежно від погоди. І перш ніж будь-хто з членів Комісії встиг поставити йому запитання, він поквапився підійти до Роджера Кейсмента й передав йому купу паперів, складених у течку.

— Я підготував вам цю документацію, щоб звільнити вас від однієї з ваших турбот, — пояснив він. — Тут зібрано розпорядження Компанії адміністраторам, начальникам, заступникам начальників і наглядачам станцій у тому, що стосується ставлення до персоналу.

Сумаета приховував свою нервозність, намагаючись говорити голосно й жестикулюючи. Показуючи папери з текстами, печатками та підписами, він перелічував те, що в них містилося, промовляючи та вимахуючи руками, немов промовець на майдані:

— Сувора заборона карати фізичними покараннями тубільців, їхніх дружин, дітей та родичів і ображати їх словом або діями. Суворо вичитувати їм, коли припустяться помилки, яку можна довести. У разі тяжкої провини вони можуть бути оштрафовані або звільнені з роботи. Якщо їхня провина має злочинний характер, то їх передають найближчим компетентним органам влади.

Він знову й знову зачитував рекомендації — повторюючи їх без кінця — уникати «зловживань проти тубільців». Він відхилявся від головної теми, пояснюючи, що «бувши людськими створіннями, якими вони є», роботодавці іноді порушують ці розпорядження. У таких випадках Компанія карає винних.

— Важливо те, що ми робимо все можливе й неможливе, аби уникнути зловживань на каучукових плантаціях. Якщо вони іноді й відбуваються, то це виняток, робота порушника дисципліни, який не шанує нашої політики стосовно до тубільців.

Сумаета сів. Він говорив багато й з такою енергією, яка виснажила його. Він витер з обличчя піт уже мокрою хусточкою.

— Ми зустрінемо в Путумайо тих начальників станцій, які були звинувачені Салданьею Рока та інженером Гарденбергом чи вони повтікали?

— Ніхто з наших працівників не втік, — обурився управитель Перуанської Амазонської компанії. — Навіщо їм утікати? Через наклепи шантажистів, які, не змігши виманити в нас гроші, повигадували цю брехню?

— Шмагання та калічення, убивства десятків, а може, й сотень людей, — процитував Роджер Кейсмент. — Це звинувачення, які потрясли весь цивілізований світ.

— Мене вони також потрясли б, якби справді відбувалися, — обурено запротестував Пабло Сумаета. — Мене потрясає те, що такі культурні та інтелігентні люди, як ви, вірять у подібні небилиці без попереднього розслідування.

— Ми проведемо розслідування на плантаціях, — нагадав йому Кейсмент. — І проведемо його з усією серйозністю, можете не сумніватися.

— Невже ви вірите, що Арана, я і керівники Перуанської Амазонської компанії вдаються до самогубства, вбиваючи тубільців? Хіба ви не знаєте, що проблема номер один добування каучуку — нестача збирачів? Кожен працівник для нас неоціненний. Якби ці вбивства справді відбувалися, то в Путумайо вже не залишилося б жодного індіанця. Усі загинули б або розбіглися. Ніхто не захоче жити там, де його шмагають, калічать і вбивають. Це звинувачення є неймовірним безглуздям, сеньйоре Кейсмент. Якщо тубільці повтікають, ми будемо розорені, й каучукова промисловість загине. Про це відомо нашим роботодавцям, які працюють там. І тому вони докладають усіх зусиль, щоб дикуни були ними задоволені.

Він окинув поглядом членів Комісії, одного за одним. Він усе ще був обурений, але тепер здавався й засмученим. Він зробив кілька гримас, наче збирався заплакати.

— Нелегко мати з ними справу, утримувати їх задоволеними, — признався він, понизивши голос. — Вони надто примітивні. Вам відомо, що це означає? Деякі з племен досі вдаються до людожерства. Ми ж не можемо цього дозволити, чи не так? Це не по-християнському, це не гуманно. Ми їм забороняємо їсти до себе подібних, й іноді вони дратуються й поводяться так, як і мають поводитися, — як дикуни. Чи можемо ми дозволити, щоб вони топили дітей, які народжуються з природними каліцтвами? Наприклад, із заячою губою. Ні, не можемо, бо вбивати дітей — це теж чинити не по-християнському, хіба не так? Одне слово, ви все побачите на власні очі. Тоді ви зрозумієте, як несправедливо ставиться Англія до сеньйора Хуліо С. Арани та до Компанії, яка ціною неймовірних жертв перетворює цю країну.

Роджерові Кейсменту здалося, що зараз Пабло Сумаета проллє кілька сліз. Але він помилився. Управитель Компанії нагородив його дружньою усмішкою.

— Я багато говорив і тепер передаю слово вам, — сказав він тоном пробачення. — Запитуйте все, що хочете, і я вам відповім з усією правдивістю. Нам нема чого приховувати.

Близько чверті години члени Комісії ставили запитання головному управителю Перуанської Амазонської компанії. Він відповідав довгими фразами, які іноді збивали з пантелику перекладача, й той просив його повторити якісь слова або фрази. Роджер не брав участі в розпитуваннях і нерідко думав про щось зовсім інше. Було очевидно, що Сумаета ніколи не скаже правду, що він повторюватиме аргументи, якими Компанія Арани відповідала в Лондоні газетним критикам. Можливо, іноді й траплялися ексцеси, до яких удавалися індивіди з невтримним характером, проте політика Перуанської Амазонської компанії не дозволяла ані катувати, ані поневолювати, ані тим більше вбивати тубільців. Це було заборонено законом, і лише божевільні могли тероризувати чорноробів, яких було так мало в Путумайо. Роджер почував себе перенесеним на землі й у часи Конго. Ті самі жахіття, те саме перекручення правди. Різниця була тільки в тому, що Сумаета розмовляв іспанською мовою, а бельгійські чиновники — французькою. Вони заперечували очевидне з тією самою невимушеністю, бо й ті, й ті вірили, що збирати каучук і заробляти гроші — це ідеал християн, який виправдовує найтяжчі злочини, скоєні проти поган, які, звичайно ж, пожирають людей і вбивають власних немовлят.

Коли вони вийшли з будинку Перуанської Амазонської компанії, Роджер провів колег до того будиночка, в якому їх оселили. Замість того, щоб відразу повернутися в дім британського консула, він прогулявся по Іквітосу, не обираючи певного шляху. Йому завжди подобалося прогулюватися, самому або в товаристві якогось друга, на початку й у кінці дня. Він міг прогулюватися годинами, але на незаасфальтованих вулицях Іквітоса часто спотикався на вибоях та в калюжах, наповнених водою, де квакали і хлюпалися жаби. Шум і гамір був неймовірний. Бари, ресторани, борделі, танцювальні зали та гральні заклади були переповнені людьми, які пили, їли, танцювали або сперечалися. І біля кожних дверей штовхалися зграї напівголих хлопчаків, які зазирали досередини. Він побачив, як на обрії зникає останнє багряне світло вечірніх сутінків, і решту прогулянки здійснив у темряві по вулицях, лише іноді освітлюваних лампами з барів. Коли ноги донесли його до квадратного майдану, який мав помпезну назву «Площа Зброї» (Пласаде-Армас), він обійшов його по периметру й несподівано почув, як чоловік, що сидів на лаві, привітав його португальською мовою: «Boa noite[6], сеньйоре Кейсмент». То був отець Рікардо Уррутія, настоятель августинської громади Іквітоса, з яким він познайомився на вечірці, влаштованій для них префектом. Він сів поруч із ним на дерев’яну лаву.

— Коли немає дощу, то приємно вийти подивитися на зорі й трохи подихати свіжим повітрям, — сказав августинець португальською мовою. — Треба тільки затулити долонями вуха, щоб не чути цього пекельного гамору. Вам уже розповіли про цей залізний дім, який напівбожевільний каучуковий промисловець купив у Європі й який тепер хочуть поставити тут, на майдані. Він, здається, експонувався на Великій виставці в Парижі 1889 року. Кажуть, у ньому розташується громадський клуб. Ви можете уявити собі цю піч, металевий дім у кліматі Іквітоса. Поки що він править за печеру для кажанів. Тут сплять їх десятки, повиснувши на одній ніжці.

Роджер Кейсмент сказав отцю, щоб він говорив іспанською мовою, що він його зрозуміє. Проте отець Уррутія, який прожив понад десять років свого життя серед августинців міста Сеара в Бразилії, волів і далі розмовляти португальською мовою. У перуанській Амазонії він не прожив ще й року.

— Я знаю, ви ніколи не бували на каучукових плантаціях сеньйора Арани. Але, безперечно, ви багато знаєте про те, що відбувається там. Я можу запитати вас, якої ви про це думки? Чи відповідають істині звинувачення Салданы Рока й Волтера Гарденберга?

Священик зітхнув.

— На жаль, думаю, відповідають, — промурмотів він. — Ми тут перебуваємо дуже далеко від Путумайо. Не менш як за тисячу двісті кілометрів. Якщо навіть у місті, де маємо представників влади, префекта, суддів, військових, поліцію, відбуваються дуже прикрі події, про які всім відомо, то можна тільки уявити собі, що відбувається там, де присутні лише службовці Компанії.

Він знову зітхнув, тепер уже з гірким смутком.

— Тут найбільша проблема — це купівля й продаж тубільних дівчаток, — сказав він із жалем у голосі. — Попри всі наші зусилля знайти її розв’язання, ми поки що не досягли успіху.

«Знову Конго. Конго скрізь і повсюди».

— Ви, певно, чули про знамениті «набіги», — додав августинець. — Це напади на тубільні села з метою захопити збирачів каучуку. Але нападники хапають не тільки чоловіків. Вони хапають також хлопчиків і дівчаток. Щоб продати їх тут. Іноді перевозять їх до Манауса, де, схоже, їм дають більшу ціну. В Іквітосі родина платить за малу служницю щонайбільше двадцять або тридцять солів. Усі мають одну, дві, а то й п’ять служниць. Насправді рабинь. Вони працюють удень і вночі, сплять із худобою, їх шмагають за найменші провини, й вони ж таки служать для сексуального виховання синів родини.

Він знову зітхнув і ніяк не міг відсапатися.

— А що власті, до них можна звернутися?

— Спочатку можна було, — сказав падре Уррутія. — Рабство в Перу заборонене більш як півстоліття тому. Раніше можна було звернутися до поліції або в суд. Але всі вони також накупили собі служниць. А крім того, що власті робитимуть із тими дівчатками, яких вони визволять. Або заберуть собі, або продадуть, звичайно. І не завжди продадуть їх родинам. Іноді вони потрапляють до борделів, оце й усе їхнє визволення.

— А немає способу повернути їх до свого племені?

— Племена тут уже майже не існують. Їхніх батьків захопили й погнали працювати на каучукові плантації. Нема куди й кому передати їх. Тож який сенс визволяти ці нещасні створіння? За таких обставин, мабуть, ліпше залишити їх у родинах. У деяких родинах до них ставляться добре, прихиляються до них. Вам це здається страхітливим?

— Так, страхітливим, — підтвердив Роджер Кейсмент.

— Мені, нам таке ставлення до тубільних дітей також здається страхітливим, — сказав отець Уррутія. — Ми годинами сушимо собі голову у своїх місіях, як можна розв’язати цю проблему. Ми не знаходимо її розв’язання. Ми звернулися до Рима з проханням надіслати сюди черниць і відкрити тут школу для дівчаток. Нехай би принаймні вони одержували якусь освіту. Але хіба родини, в яких вони живуть, погодяться послати їх до школи? Таких принаймні буде дуже мало. Вони дивляться на них як на звірят.

Отець Уррутія знову почав зітхати. Він говорив із такою гіркотою, що Роджер, пригнічений тяжкою логікою ченця, захотів повернутися в дім консула. Він підвівся на ноги.

— Ви зможете щось зробити, сеньйоре Кейсмент, — сказав падре Уррутія, потискуючи Роджеру на прощання руку. — Те, що сталося, можна вважати чудом. Я маю на увазі звинувачення в пресі, скандал у Європі. Прибуття цієї Комісії. Якщо хтось і зможе допомогти цьому нещасному народові, то тільки ви. Я молитимуся за те, щоб ви повернулися з Путумайо живими й здоровими.

Роджер рушив до будинку консула дуже повільною ходою, не дивлячись на те, що відбувалося в барах і борделях, звідки долинали голоси, спів та бренькання гітар. Він думав про дітей, яких виривали з їхніх племен, розлучали з батьками, запихали у смердючі закапелки на човнах, перевозили до Іквітоса, продавали за двадцять або тридцять солів у родину, де вони протягом усього свого життя вишкрібатимуть грязюку, митимуть підлогу, готуватимуть їжу, чиститимуть нужники, пратимуть брудний одяг, а вряди-годи їх ґвалтуватиме хазяїн або сини хазяїна. Одвічна історія. Історія, якій ніколи не буде кінця.

IX

Коли двері до камери відчинилися й на порозі з’явився важкий силует шерифа, Роджер Кейсмент подумав, що до нього хтось прийшов із візитом — певно, Джі або Аліса, — але тюремник замість наказати йому підвестися й іти за ним до кімнати побачень дивився на нього дивним поглядом, нічого не говорячи. «Мою супліку відкинули», — подумав він. Роджер залишився лежати, переконаний, що коли він підведеться, ноги в нього затремтять, і він упаде на підлогу.

— Ви досі хочете прийняти душ? — запитав холодний і повільний голос шерифа.

«Це моє останнє бажання? — подумав він. — Відразу після миття мене передадуть у руки ката?»

— Це суперечить правилам, — промурмотів шериф із певним хвилюванням у голосі. — Але сьогодні виповнюється перша річниця від того дня, як мій син загинув у Фландрії. Хочу вшанувати його пам’ять актом милосердя.

— Дякую вам, — сказав Роджер, підводячись на ноги.

Яка муха вкусила шерифа? Звідки це люб’язне ставлення до нього?

Йому здалося, що кров у жилах, яка зупинилася, коли він побачив тюремника у дверях своєї камери, знову стала циркулювати в його тілі. Він вийшов у довгий, обпалений прохід і пішов за гладким тюремником до лазні, темного приміщення, де під однією стіною був ряд надбитих унітазів, а під протилежною кілька душів та цементних резервуарів із трубами, по яких стікала вода. Шериф залишився стояти на вході до приміщення, а тим часом Роджер роздягся, повісив свій синій однострій та свою шапочку в’язня на забитий у стіну цвях і став під душ. Струмінь води охолодив йому тіло від голови до ніг й водночас наповнив почуттям радості та вдячності. Він заплющив очі й, перш ніж намилитися милом, яке взяв в одній із гумових мильниць, приліплених до стіни, й потерти собі руки та ноги, дослухався, як холодна вода ковзає йому по тілу. Переживав глибоку втіху й екстаз. Із цим струменем води зник не тільки бруд, який налип йому на тіло за стільки днів, а й турботи, тривоги та докори сумління. Він намилювався й обполіскувався знову й знову, аж поки шериф здалеку показав йому рукою, щоб він поквапився. Роджер витерся тим самим одягом, який накинув на себе. Гребінця в нього не було, й він пригладив волосся пальцями.

— Ви собі уявити не можете, який я вам вдячний за це купання, шерифе, — сказав він, коли вони поверталися до камери. — Ви повернули мені життя, здоров’я.

Тюремник відповів йому нерозбірливим мурмотінням.

Повернувшись до камери й лігши на свою койку, Роджер спробував відновити читання книжки «Наслідування Христа» Томаса де Кемпіса, але не зміг зосередитися й поклав книжку знову на підлогу.

Він згадав про капітана Роберта Монтейта, свого помічника й друга під час останніх півроку, які він прожив у Німеччині. Чудовий чоловік! Відданий, діяльний і героїчний. Він був товаришем його подорожі та небезпек у німецькому підводному човні У-19, який доставив їх, разом із сержантом Деніелом Джуліаном Бейлі, до узбережжя Трейлі в Ірландії, де всі троє мало не потопилися, бо не вміли веслувати. Вони не вміли веслувати! Ось так дрібні неприємності можуть зруйнувати великі задуми. Він пригадав той сірий дощовий ранок, спінене море й густий туман Святого четверга 21 квітня 1916 року, й вони троє в розгойданому човні з трьома веслами, в якому їх покинула німецька субмарина, перш ніж зникнути в тумані. «Нехай щастить!» — крикнув йому на прощання капітан Раймунд Вайсбах. Він знову пережив жахливе відчуття безпорадності, коли намагався підкорити собі цей човен, який підстрибував на хвилях і провалювався в ями, і неспроможність недотепних веслувальників спрямувати його в напрямку берега, про який ніхто з них не знав, де він є. Їхній човен крутився, підіймався, опускався, підстрибував, описував кола з різними радіусами, а що ніхто з трьох не міг приборкати їх, то хвилі, які хлюпали в борт човна, нахиляли його в такий спосіб, що кожної хвилини могли перекинути. І справді, вони його перекинули. Протягом кількох хвилин троє мало не потопилися. Борсалися на хвилях, ковтали солону воду, аж поки нарешті їм пощастило перекинути човен дном донизу й, допомагаючи один одному, знову вибратися на нього. Роджер пригадав хороброго Монтейта з рукою, пораненою під час нещасливого випадку в Німеччині, який стався з ним у порту Геліґоланд, коли він намагався навчитися водити моторного човна. Вони затрималися там, щоб змінити субмарину, бо У-2, на яку вони повантажилися у Вільгельмсґавені, мусила стати на ремонт. Та рана мучила його протягом усього тижня, поки вони долали відстань між Геліґоландом і затокою Трейлі. Роджер, який терпів напади тяжкої морської хвороби, блював і майже не підводився зі своєї вузької койки та не проковтнув жодного шматка їжі, згадував, із яким стоїчним терпінням Монтейт витримував біль від своєї розпухлої рани. Протизапальна мазь, яку наклали йому німецькі моряки з У-19, анітрохи не допомогла. Його рана й далі гноїлася, і капітан Вайсбах, командир У-19, попередив, що коли після того, як вони зійдуть на берег, її не почати негайно лікувати, то виникне гангрена.

Востаннє він бачився з капітаном Робертом Монтейтом на руїнах форту Мак-Кенна, того самого ранку 21 квітня, коли двоє його товаришів вирішили, що Роджер заховається тут, а вони підуть шукати допомоги в «Добровольців» Трейлі. Вони так вирішили тому, що він найбільше ризикував бути впізнаним солдатами, бо саме він був найжаданішою здобиччю для сторожових псів імперії, й тому, що Роджер утратив останні сили. Хворий і ослаблений, він уже двічі падав на землю, геть виснажений, і коли впав удруге, то кілька хвилин лежав непритомний. Друзі покинули його між руїнами форту Мак-Кенна, залишивши йому револьвер і торбинку з одягом, після того як потиснули йому руку. Роджер пригадував, як, побачивши жайворонків, що літали над ним, почувши їхній спів і виявивши, що він оточений дикими фіалками, які росли на пісках затоки Трейлі, він подумав, що нарешті добувся до Ірландії. Очі йому наповнилися слізьми. Капітан Монтейт, відходячи, віддав йому військову честь. Невисокий на зріст, дужий, спритний, невтомний, ірландський патріот до нутра кісток, протягом півроку, які Роджер прожив із ним у Німеччині, він не проронив жодного слова нарікання й не виявив жодної ознаки занепаду сил перед товаришем, попри ті невдачі, які доводилося йому терпіти в таборі військовополонених у Лшбурзі — а іноді й відверту ворожість, — коли в’язні відмовлялися записуватися в Ірландську бригаду, яку Роджер хотів сформувати, щоб воювати спільно з Німеччиною («але не під її командуванням») за незалежність Ірландії.

Він був мокрий із голови до ніг, з розпухлою й закривавленою рукою, погано обмотаною плащем, який він скинув із себе, і з виразом великої втоми на обличчі. Посуваючись уперед енергійними кроками, Монтейт і сержант Деніел Бейлі, який накульгував, розтанули в тумані, прямуючи до Трейлі. Чи дійшов туди Роберт Монтейт, чи не потрапив до рук королівської ірландської поліції? Чи вдалося йому сконтактуватися в Трейлі з людьми з ІРБ (Ірландського республіканського братства) або з «Добровольцями»? Він ніколи не довідався про те, коли і як був захоплений у полон сержант Деніел Бейлі. Його ім’я ніколи не згадувалося під час тривалих допитів, яким піддавали Роджера, спочатку в Адміралтействі керівниками британської розвідки, а потім у Скотленд-Ярді. Несподівана поява Деніела Бейлі на суді, на якому Роджера судили за зраду, як свідка головного прокурора, вжахнула Роджера. У своїй заяві, переповненій брехнею, про Монтейта він не згадав жодного разу. Отже, він досі на волі чи його вбили? Роджер благав Бога, щоб капітан був тепер здоровий і в безпеці, переховуючись у якомусь із куточків Ірландії. Чи, можливо, він узяв участь у повстанні Святого тижня й загинув там, як і безліч безіменних ірландців, що кинулися в цю авантюру, не менш героїчну, аніж необмірковану. Найімовірніше, що він був на Головному поштамті Дубліна, відстрілюючись поруч зі своїм улюбленим Томом Кларком, поки ворожа куля обірвала його зразкове життя.

Також і його приїзд до Ірландії був необміркованою й відчайдушною авантюрою. Повірити в те, що, прибувши з Німеччини до Ірландії, він зможе зупинити сам-один, за допомогою прагматичних і раціональних аргументів повстання на Святому тижні, сплановане в такій таємниці військовою радою ірландських «Добровольців» — Томом Кларком, Шином Мак-Дермотом, Патриком Пірсом, Джозефом Планкетом, — повстання, про яке не був поінформований навіть президент ірландських «Добровольців», професор Еойн МакНейл, хіба не було фантастичною маячнею? «Раціональні аргументи не переконують ані містиків, ані мучеників», — подумав він. Роджер був учасником і свідком тривалих та інтенсивних дискусій, що відбувалися у внутрішніх колах ірландських «Добровольців», на яких ішлося про його тезу, що збройний виступ ірландських націоналістів проти Британської імперії може мати успіх лише в тому разі, якщо він відбудеться водночас із військовим наступом німецької армії, який відверне на себе її головні сили. Про це він і молодий Планкет протягом багатьох годин сперечалися в Берліні, але так і не змогли дійти згоди. Чи саме тому, що члени військової ради ніколи не поділяли цієї його переконаності, «Добровольці», які готували повстання, приховували свої плани від нього до останньої миті? Коли нарешті інформація про дату повстання дійшла до нього в Берлін, Роджер уже знав, що німецьке адміралтейство відмовилося від морської атаки на Англію. Коли німці погодилися надіслати повстанцям зброю, він наполіг на тому, що сам вирушить до Ірландії разом зі зброєю, з потаємним наміром переконати керівників у тому, що без одночасного німецького військового наступу повстання буде непотрібною жертвою. У цьому він не помилився. Згідно з тими відомостями, які йому вдалося зібрати то там, то тут після свого осудження, повстання було героїчним діянням, але завершилося смертю найрішучіших керівників ІРБ та «Добровольців» і ув’язненням сотень революціонерів. Тепер репресії будуть нескінченними. Незалежність Ірландії знову відступила далеко назад. Сумна, дуже сумна історія!

Він мав ще один гіркий присмак у роті. Вони припустилися ще однієї тяжкої помилки: створили собі надто великі ілюзії щодо Німеччини. Він пригадав дискусію з Гербертом Вордом у Парижі, коли бачив його востаннє. Його найкращий друг в Африці, відтоді як вони познайомилися, обидва молоді й сповнені авантюрним духом пригод, тепер ставився з недовірою до всіх видів націоналізму. Він був одним із небагатьох культурних і совісних європейців на африканській землі, й Роджер багато чого навчився від нього. Вони обмінювалися книжками, доповнювали їх своїми коментарями, розмовляли й сперечалися про музику, живопис, поезію та політику. Герберт мріяв про те, що коли-небудь стане художником, і весь вільний час, який залишався йому після роботи, присвячував ліпленню з глини та вирізанню з дерева різних типів африканських облич. Обидва вони були суворими критиками зловживань та злочинів колоніалізму; й коли Роджер перетворився на публічну постать і став мішенню для атак після публікації свого «Звіту про становище в Конго», Герберт і Саріта, його дружина, які на той час оселилися в Парижі й Герберт був уже відомим скульптором і виготовляв тепер переважно бронзові статуетки, які завжди надихалися Африкою, стали одними з найпалкіших його захисників. Вони залишилися ними й тоді, коли публікація «Звіту про становище в Путумайо» з осудом злочинів, які чинили каучукові промисловці в Путумайо проти тубільців, спричинила ще один скандал навколо постаті Кейсмента. Герберт спочатку навіть виявив симпатію до націоналістичного переродження Роджера, хоч у своїх листах часто застерігав його проти небезпек «патріотичного фанатизму» і нагадував йому про висловлювання доктора Джонсона, який сказав, що «патріотизм — це останній притулок наволочі». Остаточно розійшлися їхні погляди у ставленні до Німеччини. Герберт завжди енергійно відкидав схвальний і позитивний погляд, яким Роджер дивився на канцлера Бісмарка, що зумів об’єднати німецькі держави, та на «прусський дух», який здавався йому твердим, авторитарним, брутальним, суперечним уяві та чуттєвості, більше придатним для казарми та військового керівництва, аніж для демократії та мистецтв. Коли в повному розпалі війни він довідався з англійських газет, що Роджер Кейсмент подався до Берліна змовлятися з ворогом, він передав йому листа через його сестру Ніну, який поклав край їхній багаторічній дружбі. У тому ж таки листі він його повідомив, що старша дочка його та Саріти, дівчина дев’ятнадцяти років, загинула на фронті.

Скількох ще друзів він утратив, людей, котрі, як Герберт і Саріта Ворд, високо цінували його й захоплювалися ним, а тепер вважали його зрадником? Навіть Аліса Стопфорд Ґрін, його вчителька й подруга, заперечувала проти його подорожі в Берлін, хоч після того як його заарештували, вона ніколи не згадувала про цю суперечку між ними. Скільки ще людей тепер відчували до нього огиду, начитавшись тих підлих звинувачень, яких не шкодувала для нього англійська преса? Спазм у шлунку примусив його скорчитися на своїй тюремній койці. Він лежав у такій позі протягом тривалого часу, поки не минуло відчуття того, що він має в животі камінь, який розчавлює йому нутрощі.

Протягом тих вісімнадцяти місяців, які він прожив у Німеччині, він часто запитував себе, чи він не припустився помилки. Ні, навпаки, факти підтвердили всі його тези, а надто коли німецький уряд опублікував декларацію — більшу її частину написав він, — в якій висловив свою підтримку ідеї ірландської суверенності й своє бажання допомогти ірландцям відвоювати свою незалежність, якої їх позбавила Британська імперія. Але згодом під час своїх тривалих очікувань на вулиці Унтер-ден-Лін-ден у приймальнях високих представників німецької влади, після невиконаних обіцянок, своїх хвороб, своїх невдач з організацією Ірландської бригади він почав сумніватися.

Він відчув, як лунко калатає його серце, як було щоразу, коли він згадував ті морозні дні з бурями та сніговими хуртовинами, коли нарешті після стількох зусиль він спромігся звернутися до двох тисяч двохсот ірландських військовополонених у таборі Лімбурґ. Він обережно їм пояснив, виголосивши перед ними промову, яку повторював у своїй свідомості протягом місяців, що не йдеться про перехід до ворожого табору, йдеться зовсім про інше. Ірландська бригада не стане складовою частиною німецької армії. Вона буде незалежним військовим формуванням зі своїми власними офіцерами й воюватиме за незалежність Ірландії проти свого колонізатора і гнобителя, «поруч, але не в складі» збройних сил Німеччини. Йому було дуже боляче усвідомлювати, і ця рана не переставала пригнічувати йому дух, що з двох тисяч двохсот полонених лише п’ятдесят із лишком записалися до Бригади. Його пропозицію зустріли з ворожістю, лунали крики й шепіт, у яких він чітко вирізняв слова «зрадник», «запроданець», «тарган», багато військовополонених відверто виявляли йому свою зневагу, а коли втретє він намагався звернутися до них, то почали плюватися й мало не накинулися на нього. (Він лише намагався заговорити до них, бо щойно він промовив кілька перших фраз, як його слова заглушили прокляття й свист.) А яке приниження довелося йому витерпіти, коли його врятували від можливого побиття або й лінчування німецькі солдати з його ескорту, що майже винесли його звідти.

Він став жертвою наївних ілюзій, подумавши, що ірландські військовополонені запишуться в цю бригаду, оснащену, обмундировану — хоч уніформу для неї опрацював сам Роджер Кейсмент, — нагодовану й навчену німецьким військом, проти якого вони щойно билися, яке труїло їх газом у бельгійських окопах, яке вбило, покалічило й поранило стількох їхніх товаришів і яке тепер утримувало їх за колючим дротом. Він мав би ліпше зрозуміти ситуацію, бути гнучкішим, згадати про те, що вистраждали й що втратили ці ірландські військовополонені, й не ображатися на них. Але те брутальне зіткнення з реальністю, якого він не сподівався, було надто жорстоким для Роджера Кейсмента. Воно відбилося в усьому його тілі, водночас поранивши його дух, бо майже відразу в нього почалася лихоманка, яка не раз укладала його в ліжко на тривалий час, майже відбираючи в нього будь-яку надію на одужання.

Протягом тих місяців турботлива відданість та приязнь капітана Роберта Монтейта були для нього тим бальзамом, без якого він, либонь, не зміг би вижити. Здавалося, труднощі й розчарування, що зустрічали їх повсюди, зовсім не справляли на нього враження — принаймні видимого, — й у своїй переконаності, що Ірландська бригада, задумана Роджером Кейсментом, зрештою перетвориться на реальність і збере під свої знамена більшість ірландських військовополонених, капітан Монтейт із ентузіазмом віддавався тренуванню півсотні добровольців, яким німецький уряд подарував невеличкий полігон у Цоссені, поблизу від Берліна. І йому навіть пощастило завербувати ще певну кількість людей. Усі вони були в одностроях Бригади, які придумав Роджер, зокрема й сам капітан Монтейт. Вони жили у військових наметах, здійснювали марші, маневри та навчалися стріляти з гвинтівки й пістолета холостими кулями. Дисципліна була сувора, і, крім військових навчань та спортивних вправ, Монтейт наполіг, щоб Роджер Кейсмент щодня розповідав солдатам Бригади про історію Ірландії, її культуру, її незвичайність та перспективи, які відкриються перед їхньою батьківщиною, коли вона здобуде незалежність.

Що сказав би капітан Монтейт, коли б побачив, як на суді виступають свідками звинувачення жменька тих військовополонених із табору Лімбурґ, які здобули свободу через обмін військовополоненими, — й серед них самого сержанта Деніела Бейлі? Усі вони, відповідаючи на запитання головного прокурора, присягалися, що Роджер Кейсмент, оточений офіцерами німецького війська, намовляв їх переходити в ряди ворога, обіцяючи їм за це перспективу свободи, високої платні та ділянки землі для будівництва ферм у майбутньому. Й усі вони повторювали одну й ту саму брехню: що ірландські військовополонені, які піддавалися його умовлянням і записувалися до Бригади, негайно одержували кращу їжу, тепліші ковдри й кращий режим відпусток. Капітан Роберт Монтейт не обурювався б їхньою поведінкою. Він знову б таки сказав, що ці їхні співвітчизники сліпі або, висловлюючись точніше, осліплені поганим вихованням, невіглаством і безладом, у якому імперія утримувала Ейре, накинувши їй на очі вуаль, щоб приховати від неї її справжнє становище — становище країни окупованої й пригнічуваної протягом трьох століть. Не слід зневірюватися і впадати в розпач, усе це неодмінно зміниться. І можливо, як він стільки разів робив у Лімбурзі та в Берліні, він би розповів Роджерові Кейсменту, щоб підняти йому дух, із яким ентузіазмом і шляхетною самовідданістю записувалися молоді ірландці — селяни, робітники, рибалки, ремісники, студенти — у лави ірландських «Добровольців», після того як цю організацію було створено на великих зборах у Ротунді Дубліна 25 листопада 1913 року у відповідь на мілітаризацію юніоністів Ольстеру, очолюваних сером Едвардом Карсоном, які відверто погрожували нехтувати закон, якщо британський парламент схвалить Гоум-Рул, автономію для Ірландії. Капітан Роберт Монтейт, колишній офіцер британського війська, в лавах якого він воював проти бурів, у Південній Африці, де був поранений у двох битвах, став одним із перших, хто записався до «Добровольців». Йому було доручено військову підготовку рекрутів. Роджер, який брав участь у тому емоційному мітингу в Ротунді й був одним із керівників фонду, створеного для закупівлі зброї — його обрали на цю посаду внаслідок тієї необмеженої довіри, з якою до нього ставилися ірландські «Добровольці», — не пригадував, щоб він був тоді знайомий із Монтейтом. Але той запевняв, що потиснув тоді йому руку і сказав, що пишається з того, що існує ірландець, який викрив перед усім світом злочини, які чинилися проти аборигенів у Конго та в Амазонії.

Він пригадав тривалі прогулянки навколо табору Лімбурґ або вулицями Берліна, у які вони вирушали з Монтейтом іноді холодними блідими світанками, а іноді в сутінки та в першій темряві ночі, знову й знову з одержимістю говорячи про Ірландію. Попри дружбу, яка виникла між ними, він ніколи не домігся, щоб Монтейт ставився до нього з тією нефамільярністю, з якою ставляться до друга. Капітан завжди звертався до нього як до політичного і військового керівника, відступаючи йому правий бік стежки, відчиняючи перед ним двері, підсовуючи йому крісла й перед тим і після того, як потиснути йому руку, клацаючи підборами й по-військовому прикладаючи пальці руки до кашкета.

Капітан Монтейт уперше почув про Ірландську бригаду, яку намагався сформувати Роджер Кейсмент у Німеччині, від Тома Кларка, потаємного лідера ІРБ та ірландських «Добровольців», і відразу зголосився працювати з ним. Монтейт тоді був висланий у Лімерік британською армією як покарання за те, що він, як було викрито, таємно навчав «Добровольців» військової справи. Том Кларк порадився з іншими керівниками, й пропозицію Монтейта було прийнято. Його подорож, як Монтейт потім розповів Роджерові з усіма цікавими подробицями, коли вони зустрілися в Німеччині, мала не менше лихих пригод, ніж авантюрний роман. У супроводі своєї дружини, щоб приховати політичну мету своєї мандрівки, Монтейт відплив із Ліверпуля до Нью-Йорка у вересні 1915 року. Там керівники ірландських націоналістів віддали його до рук норвежця Ейвінда Адлера Кристенсена (згадавши про нього, Роджер відчув, як у нього перевертається шлунок), який у порту Гобокен нишком посадив його на судно, яке незабаром відпливало до Кристианії, столиці Норвегії. Дружина Монтейта залишилася в Нью-Йорку. Кристенсен посадив його на борт «зайцем», часто перекидаючи з каюти до каюти і примушуючи його годинами сидіти в нужниках корабля, куди норвежець приносив йому воду та їжу. Судно було затримане Королівським флотом на середині свого шляху. Цілий загін англійських матросів піднявся на борт і пильно перевірив документи в команди та в пасажирів, шукаючи шпигунів. Протягом п’ятьох днів, поки англійські матроси залишалися на кораблі, Монтейт переходив з однієї схованки в іншу — що були іноді такими незручними, він міг принишкнути в клозеті під ганчір’яним накриттям або пірнути в діжку зі смолою — і не був спійманий. Зрештою він таємно висадився в порту Кристианії. Потім перейшов через шведський і данський кордон, ця подорож була не менш авантюрною, він кілька разів мусив перевдягатися, один раз жінкою, і зрештою добувся до Німеччини. Коли нарешті потрапив до Берліна, то з’ясувалося, що начальник, під чиїм керівництвом він мав служити, Роджер Кейсмент, лежить хворий у Баварії. Він не став гаяти жодної хвилини, негайно сів на поїзд й, увійшовши до баварського готелю, в якому лежав хворий Роджер, відрекомендувався йому такою фразою: «Це найщасливіша хвилина в моєму житті, сер Роджер».

Кейсмент пригадував, що лише одного разу він не зійшовся поглядами з капітаном Монтейтом, це було якось надвечір у військовому таборі Цоссен, після того як Кейсмент промовляв до солдатів Ірландської бригади. Вони випили по філіжанці чаю у винному погребі, коли Роджер із якоїсь причини, про яку він не пам’ятав, згадав про Ейвінда Адлера Кристенсена. Обличчя капітана скривилося в гримасу огиди.

— Я бачу, ви не зберегли доброго спогаду про Кристенсена, — жартівливо промовив Роджер. — Ви сердиті на нього за те, що він перевіз вас із Нью-Йорка до Кристианії «зайцем»?

Монтейт не усміхнувся. Його обличчя залишалося дуже серйозним.

— Ні, сер, — процідив він крізь зуби. — Не за те.

— А за що ж тоді?

Монтейт завагався, схоже, він почував себе ніяково.

— Бо я ніколи не сумнівався в тому, що цей норвежець був шпигуном британської розвідки.

Роджер пригадав, що ця фраза справила тоді на нього ефект удару кулаком під дих.

— Ви маєте якийсь доказ, що він ним був?

— Ніякого, сер. Це чисте передчуття.

Кейсмент висварив його й наказав йому, щоб він більше не висловлював таких припущень, не маючи доказів. Капітан пробелькотів слова пробачення. Тепер Роджер віддав би все на світі, щоб побачити Монтейта бодай на мить і попросити в нього пробачення за те, що він колись його висварив. «Ви мали цілковиту слушність, мій любий друже. Ваша інтуїція була нехибною. Ейвінд виявився чимось гіршим, аніж шпигун. Він справжній демон. А я був безпорадним і наївним придурком, коли повірив у нього».

Ейвінд був ще однією з великих помилок на цьому останньому етапі його життя. Кожен, хто не був би «великою дитиною», як одного разу назвали його Аліса Стопфорд Ґрін і Герберт Ворд, відчув би щось підозріле в тій манері, з якою це втілення Люцифера увійшло в його життя. Тільки не Роджер. Він вірив у випадкову зустріч, у чари випадку.

Це сталося в липні 1914 року, того самого дня, коли Роджер прибув до Нью-Йорка, щоб популяризувати ірландських «Добровольців» між ірландськими спільнотами Сполучених Штатів, знайти в них підтримку та зброю й зустрітися з націоналістичними лідерами північноамериканської філії ІРБ, що існувала під назвою «Клан на Ґаел», ветеранами національної боротьби Джоном Дівоєм і Джозефом Мак-Карриті. Він вийшов прогулятися по Манхеттену, втікаючи з вологої й гарячої кімнати готелю, напеченої нью-йоркським літом, коли йому зустрівся юнак, рудий і стрункий, наче бог вікінгів, чия врода, чари та невимушеність негайно його спокусили. Ейвінд був високий, атлетичний, його хода відзначалася котячою грацією, погляд синіх очей був глибоким, а усмішка — водночас архангельською і лукавою. Він не мав жодного цента й дав це зрозуміти з комічною гримасою, вивернувши свої глибокі й порожні кишені. Роджер запросив його випити пива й чогось поїсти. Й повірив усьому тому, про що розповів йому норвежець: йому двадцять чотири роки, а вже в дванадцять він утік зі свого дому в Норвегії. Подорожуючи «зайцем», добувся до Глазго. Відтоді працював кочегаром на скандинавських та англійських кораблях на всіх морях світу. Тепер, застрягши в Нью-Йорку, він намагався виживати, як міг.

І Роджер усьому повірив! Тепер, скрутившись від болю на своїй вузькій тюремній койці, він мусив витерпіти ще один зі спазмів у шлунку, які перехоплювали йому подих. Вони примушували його переживати хвилини великої нервової напруги. Він ледве стримував бажання заплакати. Щоразу, коли йому випадало пожаліти себе й відчути пекучий сором за себе, очі йому наповнювалися слізьми й він почувався пригніченим до нудоти. Він ніколи не був людиною сентиментальною, схильною виставляти свої емоції напоказ, він завжди вмів приховати сум’яття, які збурювали його почуття, за маскою досконалої незворушності. Але його характер змінився після того, як він прибув до Берліна в супроводі Ейвінда Адлера Кристенсена в останній день жовтня 1914 року. Можливо, ця зміна була спричинена тим, що на той час він уже захворів і його нерви були зруйновані? Особливо під час останніх місяців свого перебування в Німеччині, коли попри той ентузіазм, який намагався вселити йому капітан Роберт Монтейт, він зрозумів, що його проект створення Ірландської бригади зазнав краху, він почав відчувати, що німецький уряд не довіряє йому (можливо, вважаючи його британським шпигуном), а його заява про очолювану британським консулом у Норвегії змову з метою вбити його не здобула того міжнародного розголосу, на який він сподівався. Він зазнав також болючого удару, коли зрозумів, що його товариші з ІРБ та ірландських «Добровольців» в Ірландії до останньої миті приховували від нього свої плани повстання на Святому тижні. («Вони мусили дотримуватися обережності з міркувань безпеки», — заспокоював його Роберт Монтейт.) А проте, вони наполягали, щоб він залишався в Німеччині, й забороняли приєднатися до них. («Вони думають про ваше здоров’я, сеньйоре», — виправдовував їх Монтейт.) Ні, вони думали не про його здоров’я. Вони остерігалися його присутності, бо знали, що він налаштований проти збройного виступу, якщо він не буде узгоджений у часі з німецькою наступальною операцією. Він та Монтейт сіли на німецьку субмарину всупереч наказам націоналістичних керівників.

Але серед усіх його невдач найбільшою була та, що він сліпо й по-дурному довірився Ейвіндові-Люциферу. Цей останній супроводив його до Філадельфії, де він хотів навідати Джозефа Мак-Карриті. Й він був поруч із ним у НьюЙорку на мітингу, організованому Джоном Кінном, на якому Роджер виступив перед аудиторією, що складалася з членів старовинного ордену гіберніанців[7], а також на демонстрації, в якій узяли участь понад тисячу ірландських «Добровольців» у Філадельфії, 2 серпня, до якої Роджер звернувся з промовою під гучні оплески.

Від першої миті він помітив ту недовіру, з якою керівники національного ірландського руху в Сполучених Штатах ставилися до Кристенсена. Але він так енергійно запевняв їх у тому, що вони повинні вірити Ейвіндові, як і йому самому, що керівники ІРБ та «Клан на Ґаел» зрештою погодилися терпіти присутність норвежця на всіх публічних виступах Роджера (але не на приватних політичних зборах) у Сполучених Штатах. І погодилися на те, щоб він поїхав із ним до Берліна як його помічник.

Найдивовижніше те, що навіть дивний епізод, який стався в Кристианії, не навіяв підозру Роджерові. Вони прибули в норвезьку столицю, прямуючи до Німеччини, коли в той самий день на Ейвінда, що пішов прогулятися сам-один — так він розповідав, — напали незнайомі люди, схопили його й силоміць потягли до британського консулату, на Драмменсвайзен, 79. Там його допитав сам консул, містер Менсфелдт де Кардоннел Фіндлей. Консул запропонував йому гроші за те, щоб він розповів, кого він супроводжував до Норвегії й які його наміри. Ейвінд заприсягнувся Роджерові, що він не розповів британському консулові нічого і що його відпустили після того, як він пообіцяв з’ясувати все, що консул хотів знати про того добродія, про якого сам він, Ейвінд, не мав жодних відомостей і супроводив його як провідник по місту — і провідник по країні, — яких той не знав.

І Роджер проковтнув ту фантастичну брехню, і йому навіть на мить не спало на думку, що він став жертвою засідки. Він потрапив у неї як дурна дитина.

Чи вже тоді Ейвінд Адлер Кристенсен працював на британські спецслужби? Капітан корабля Реджиналд Гол, керівник британської морської розвідки, й Бейзил Томпсон, начальник департаменту кримінальних розслідувань Скотленд-Ярду, що допитували його, після того як його привезли затриманим у Лондон — він мав із ними тривалі й, можна сказати, довірчі розмови, — дали йому суперечливі відомості про скандинава. Але Роджер не мав ілюзій стосовно нього. Тепер він анітрохи не сумнівався в тому, що Ейвінд розповів йому цілковиту брехню, коли стверджував, ніби його схопили на вулицях Кристианії і силоміць привели до консула з помпезним ім’ям Менсфелдт де Кардоннел Фіндлей. Допитувачі дали йому прочитати, щоб деморалізувати його, безперечно — він відразу зрозумів, що обидва вони були витонченими психологами, — рапорт, якого британський консул у столиці Норвегії надіслав своєму шефові у Форін-Офіс, про несподівану появу в консулаті за адресою Драмменсвайзен, 79 Ейвінда Адлера Кристенсена, який вимагав персональної зустрічі з консулом. І як він розповів цьому останньому, коли дипломат погодився прийняти його, що він супроводжує ірландського націоналістичного керівника, який добирається до Німеччини з фальшивим паспортом і під вигаданим ім’ям Джеймса Денді. Він попросив за цю інформацію грошей, і консул передав йому двадцять п’ять крон. Ейвінд запропонував йому передавати приватні й секретні відомості про невідомого персонажа постійно, якщо англійський уряд щедро платитиме йому за інформацію.

З другого боку, Реджиналд Гол і Бейзил Томпсон розповіли Роджерові, що всі його дії в Німеччині — зустрічі з високими керівниками, високими воєначальниками та міністрами уряду в міністерстві закордонних справ на Вільгельмштрассе, як і його контакти з ірландськими військовополоненими в Лімбурзі — були з великою точністю простежені британською розвідкою. Тобто Ейвінд, водночас прикидаючись, ніби перебуває у змові з Роджером, готуючи пастку для консула Мансфелдта де Кардоннела Фіндлея, підтримував контакти з англійським урядом, повідомляючи все, що він говорив, робив, писав, і кого він приймав, і кого відвідував під час свого перебування в Німеччині. «Я був цілковитим йолопом і заслуговую на таку долю», — повторив собі Роджер невідомо який раз.

У цю мить двері камери відчинилися. Йому принесли обід. Хіба вже настав полудень? Поринувши у свої спогади, він навіть не помітив, як минув ранок. Якби це повторювалося щодня, як було б добре! Зробив кілька ковтків несмачного бульйону й трохи покуштував варену капусту з кількома шматочками риби. Коли прийшов охоронець, щоб забрати тарілки, Роджер попросив у нього дозволу піти спорожнити відро з екскрементами та сечею. Один раз на добу йому дозволяли виходити до нужника, щоб очистити, вимити та витерти відро. Коли повернувся до камери, то знову впав на своє тюремне ліжко. Усміхнене й гарне личко зіпсутої дитини Ейвінда-Люцифера повернулося в його пам’ять, а з ним повернувся й поганий настрій, і напади гіркого смутку. Він почув, як той прошепотів йому на вухо: «Я тебе люблю», і йому здалося, ніби він стискає його в обіймах. Він застогнав і заплакав.

Він багато подорожував, пережив чимало пригод, був знайомий із людьми всіх видів і різновидів, йому довелося розслідувати жахливі злочини, скоювані проти примітивних народів і тубільних спільнот на двох материках. І як можливо, що він досі відчуває приголомшливий подив перед персоною з такою подвійною вдачею, спроможною на таку безпринципність і підлоту, як скандинавський Люцифер? Він йому брехав, він систематично його обманював, разом із тим показуючи себе сміховинним, послужливим і приязним, супроводжував його як вірний пес, служив йому, цікавився його здоров’ям, купував йому ліки, викликав лікаря, ставив йому термометр. Але також виманював у нього всі гроші, які тільки міг виманити. І знову й знову вигадував, що йому треба поїхати до Норвегії під тим приводом, ніби він хоче побачитися з матір’ю, із сестрою, щоб там побігти до консулату, щоб повідомити всю інформацію про конспіративну, політичну та воєнну діяльність свого начальника й коханця. І там він також одержував гроші за свою зраду. А він тим часом вірив, що тримає всі нитки інтриги у своїх руках. Роджер дав Ейвіндові інструкції, оскільки британці хотіли вбити його — норвежець стверджував, що консул Менсфелдт де Кардоннел Фіндлей сказав про це прямим текстом, — стежити за розвитком подій, доки він не здобуде докази кримінальних намірів британських чиновників проти нього. Ці його слова Ейвінд також переказав консулові — за скільки крон чи фунтів стерлінгів? І тому заява на сторінках преси, що, як думав Роджер, буде скандальною для британського уряду — коли він публічно звинуватив його у тому, що він планує вбивати своїх політичних супротивників, порушуючи суверенність третіх держав, — не мала найменшого резонансу. Жодне посольство не визнало за потрібне підтвердити одержання його відкритого листа, адресованого серові Едвардові Ґрею, копії якого він надіслав урядам усіх держав, що мали свої представництва в Берліні.

Але найгірше — Роджер знову відчув, як утворюється болючий клубок у його шлунку, — сталося згодом у кінці тривалих допитів у Скотленд-Ярді, коли він повірив у те, що Ейвінд-Люцифер не буде залучений до цих діалогів. І ось завершальний удар! Ім’я Роджера Кейсмента з’явилося на сторінках усіх європейських та світових газет — британський дипломат, ушанований і нагороджений Короною, буде осуджений як зрадник батьківщини, — і повідомлення про суд над ним було оголошено повсюди. І тоді у британському консульстві у Філадельфії з’явився Ейвінд Адлер Кристенсен, пропонуючи через посередництво консула поїхати до Англії, щоб посвідчити проти Кейсмента, якщо англійський уряд візьме на себе всі його дорожні витрати та витрати на перебування в Англії й «заплатить прийнятну винагороду за послуги». Роджер не сумнівався ані секунди, що той рапорт британського консула у Філадельфії, який йому показали Реджиналд Гол та Бейзил Томпсон, був справжнім і автентичним. На його щастя, рожеве обличчя скандинавського Люцифера не з’явилося на лаві свідків протягом чотирьох днів процесу в Олд-Бейлі. Бо якби Роджер його побачив, він міг би не стримати свою лють і бажання схопити його за шию.

Чи не було це обличчям, розумом, зміїним спотворенням прабатьківського гріха? В одній зі своїх розмов з Едмундом Д. Морелем, коли обидва запитували себе, як можливо, що люди, які одержали християнське виховання, культурні й цивілізовані, здійснювали ті жахливі злочини й були до них причетні, що їх обидва вони задокументували в Конго, Роджер сказав: «Коли вичерпуються історичні, соціологічні, психологічні, культурні пояснення, залишається ще широка зона темряви, яка перешкоджає нам проникнути в корінь зла людських створінь, Бульдоже. Якщо ти хочеш його зрозуміти, то існує лише один шлях: відійти від раціональних аргументів і звернутися до релігії — до прабатьківського гріха». — «Це пояснення нічого не пояснює, Тигре». Вони довго сперечалися, але так і не дійшли ні до чого. Морел стверджував: «Якщо останньою причиною зла є прабатьківський гріх, тоді проблема не має розв’язання. Якщо ми, люди, створені для зла й занурюємо у зло свою душу, тоді навіщо боротися й навіщо шукати ліки проти того, що бути вилікуване не може?»

Нема причин поринати в песимізм, Бульдог мав рацію. Не всі людські створіння є Ейвіндами Адлерами Кристенсенами. Існують також люди шляхетні, ідеалісти, добрі й великодушні, такі як капітан Роберт Монтейт і той же таки Морел. Роджера знову опанував смуток. Бульдог не підписав жодної із суплік на його користь. Поза всяким сумнівом, він не схвалював, що його друг (а можливо, тепер друг колишній, як і для Герберта Ворда) узяв собі в союзники Німеччину. Хоч він і виступав проти війни і здійснював мирну кампанію, і був за це заарештований, Морел, безперечно, не простив йому його контакти з кайзером. Можливо, він також вважав його зрадником. Як і Конрад.

Роджер зітхнув. Він утратив багатьох друзів, чудових і дорогих, як і ці двоє. Скільки ще повернуться до нього спиною! Але попри все це він не змінив свою манеру мислення. Ні, він не помилився. Він і далі вірив у те, що якщо в цьому конфлікті Німеччина переможе, Ірландія буде набагато ближчою до незалежності. І набагато дальшою в тому випадку, якщо перемога дістанеться Англії. Він зробив те, що зробив не для Німеччини, а для Ірландії. Невже не могли його зрозуміти такі проникливі й такі розумні люди, як Ворд, Конрад і Морел?

Патріотизм затьмарює ясність мислення. Аліса зробила це твердження під час однієї з палких дискусій на одній із вечірок, які відбувалися в її домі на Ґросвінор-роуд, який Роджер завжди згадував із великою ностальгією. Що саме тоді сказала жінка-історик? «Ми не повинні дозволяти, щоб патріотизм затьмарював ясність нашого мислення, наш розум і наш інтелект». Щось у такому дусі. Але потім він згадав іронічний випад, який Джордж Бернард Шоу зробив проти всіх присутніх там ірландських націоналістів: «Це речі непримиренні, Алісо. Не обманюй себе. Патріотизм — релігія, він ворожий будь-якій ясності. Це чистої води обскурантизм, акт віри». Він сказав це з тією насмішкуватою іронією, яка завжди бентежила його слухачів, бо інтуїція всім підказувала, що всяке добродушне висловлювання драматурга було насправді гостроспрямованою критикою. «Акт віри» в устах цього скептика та безвірника означав «забобон і вигадка» або навіть щось набагато гірше. А втім, цей чоловік, який ні в що не вірив і глузував з усього, був великим письменником і підняв престиж ірландського письменства на такий рівень, якого не досягав ніхто з його покоління. Але як можна написати великий художній твір, не будучи патріотом, не відчуваючи глибокої спорідненості із землею предків, не відчуваючи ані любові, ані емоцій до свого стародавнього походження, яке тримає тебе за плечі. Тому, коли треба було робити вибір між двома великими творцями, то Роджер таємно віддавав перевагу Їтсові перед Шоу. Щодо Їтса, то він справді був патріотом, він виплекав свою поезію і свій театр на стародавніх ірландських і кельтських легендах, переробляючи їх, оновлюючи й довівши, що вони можуть живити сучасну літературу. Але через мить він розкаявся, що так подумав. Як він міг бути таким невдячним до Джорджа Бернарда Шоу: між великими інтелектуальними постатями Лондона, попри свій скептицизм та випади проти націоналізму, ніхто не виступив із такою ясністю й мужністю на захист Роджера Кейсмента, як драматург. Він запропонував свою лінію захисту адвокатові Роджера, яку, на жаль, Серджант А. М. Салівен, ця жадібна нікчемність, не прийняв, але й після того, як було проголошено вирок, Джордж Бернард Шоу написав кілька статей і підписав кілька маніфестів, у яких закликав змінити міру покарання. Не обов’язково треба бути патріотом і націоналістом, щоб виявляти великодушність і мужність.

Коли він на мить згадав про Серджанта А. М. Салівена, настрій у нього відразу зіпсувався, бо він також згадав про вирок за тяжку зраду, ухвалений в Олд-Бейлі протягом тих чотирьох зловісних днів у кінці червня 1916 року. Не так легко було знайти адвоката, який би погодився захищати Роджера перед Верховним трибуналом. Усі ті, до кого зверталися метр Джордж Ґейвен Дафі, його родичі та друзі в Дубліні та в Лондоні, відмовлялися під різними приводами. Ніхто не хотів захищати зрадника батьківщини в часи війни. Зрештою на це погодився ірландець Серджант А. М. Салівен, який раніше ніколи не захищав нікого в лондонських судах. Він зажадав велику суму грошей, яку його сестра Ніна та Аліса Стопфорд Ґрін мусили зібрати через пожертвування людей, які співчували справі ірландського визволення. Усупереч бажанню Роджера, який хотів відкрито взяти на себе відповідальність повстанця та борця за незалежність і використати суд як платформу для проголошення права Ірландії на суверенність, адвокат Салівен зажадав, щоб захист відбувався у формальних межах законодавства, уникаючи політичних аспектів і наполягаючи на тому, що статут Едуарда Третього, за яким судили Кейсмента, стосувався лише зрадницьких дій, скоєних на території Корони, а не за кордоном. Діяння, які приписували звинуваченому, мали місце в Німеччині, а тому Кейсмента не можна було вважати зрадником імперії. Роджер ніколи не вірив, що така стратегія захисту матиме успіх. До того ж, у той день, коли він мав подати свою супліку, Серджант А. М. Салівен улаштував жалюгідну сцену. Щойно він почав читати свій текст, як затремтів, став корчитися в конвульсіях, аж поки, смертельно збліднувши, вигукнув: «Панове судді, я не можу більше!» — і знепритомнів у залі слухань. Один із його помічників мусив закінчити читання супліки. Добре, хоч Роджер у своєму останньому виступі зміг повернутися до своєї власної лінії захисту, оголосивши себе повстанцем, підтримавши повстання на Святому тижні, зажадавши надати незалежність своїй батьківщині і заявивши, що він із гордістю їй служив. Він пишався своїми словами і сподівався, що вони виправдають його перед наступними поколіннями.

Котра вже година? Він ніяк не міг звикнути до того, що не знав, у якому часі перебуває. Якими ж грубими були мури Пентонвілської в’язниці, бо хоч як він напружував свій слух, йому ніколи не щастило почути вуличний шум: бамкання дзвонів, гуркіт автомобілів, крики, голоси, свист. Гамір Іслінґтонського ринку, схоже, не долинав до нього, чи так йому тільки здавалося? Певно, здавалося. Ось і тепер його оточувала дивна, могильна тиша, в якій, здавалося, зависав час, зависало життя. Єдині звуки, що іноді проникали в його камеру, долинали з внутрішніх приміщень в’язниці: стишені кроки в сусідньому коридорі, скрипіння металевих дверей, які то відчинялися, то зачинялися, гугнявий голос шерифа, що віддавав накази якомусь тюремникові. Але тепер навіть внутрішня частина Пентонвілської в’язниці не надсилала Роджеру жодного звукового сигналу. Мертва тиша вселяла йому глибоку тривогу, перешкоджала думати. Він спробував повернутися до читання «Наслідування Христа» Томаса де Кемпіса, але не зміг зосередитися й знову поклав книжку на підлогу. Спробував помолитися, але молитва прозвучала в нього так механічно, що він її урвав. Протягом тривалого часу він залишався тихим, напруженим, стривоженим, із порожнім мозком і з поглядом, що прикипів до якоїсь точки на стелі — вона здавалася мокрою, ніби пропускала воду, — аж поки заснув.

Йому наснився тихий сон, що переніс його в амазонську сельву, в ясний, осяяний сонячним світлом, ранок. Вітерець, який віяв над капітанським містком корабля, пом’якшував спеку. Москітів не було, й він почував себе добре, без печії в очах, яка так мордувала його останнім часом, інфекції, що здавалася невразливою для всіх мазей і примочок офтальмологів, без артритного болю у м’язах, без геморою, який іноді обпікав йому нутрощі, ніби розжарений залізний прут, без розпухлих ніг. Його не мучила жодна з тих хвороб, із тих тяжких недуг і немочів, які він набув за двадцять років свого перебування в Африці. Він знову був молодий, і йому знову хотілося утнути тут, на широких водах Амазонки, чиїх берегів він навіть не бачив, одну з тих дурниць, які він так часто втинав у Африці: роздягнутися й стрибнути через борт корабля в зелені води, покриті плямами білого шумовиння. Він відчув доторк теплої і густої води на всьому своєму тілі, приємне чисте відчуття, поки підіймався до поверхні, випірнув і став загрібати руками, пливучи поруч із кораблем із легкістю та елегантністю дельфіна. Кілька пасажирів махали йому руками з капітанського містка та з палуби, кличучи знову піднятися на борт корабля, щоб він не втопився й не став жертвою якумами, ці річкові змії іноді досягають десятьох метрів завдовжки й можуть проковтнути цілу людину.

Він був десь поблизу Манауса? Табатінги? Путумайо? Іквітоса? Підіймався проти течії чи спускався за течією річки? Яка різниця. Головне, він почувався краще, аніж у будь-який недавній період свого життя, й, тим часом як корабель повільно ковзав по зеленавій поверхні води, а гуркіт двигуна заколисував його думки, Роджер укотре переживав той майбутній час, коли він нарешті відмовиться від дипломатичної служби й поверне собі цілковиту волю. Він покине своє лондонське помешкання на Елбері-стрит і поїде до Ірландії. Він ділитиме свій час між Дубліном та Ольстером. Не присвячуватиме все своє життя політиці. Віддаватиме по годині на день, по дню на тиждень, по тижню на місяць науковим студіям. Відновить вивчення ірландської мови й одного дня здивує Алісу, вільно заговоривши до неї по-ґельському. А ті години, дні й тижні, які він присвячуватиме політиці, він зосередить на великій політиці, тій, яка становить для нього головний інтерес, — проблемах здобуття незалежності Ірландією та боротьбі проти колоніалізму — і він більше не стане марнувати час на інтриги, суперництво, на змагання політиканів, жадібних до влади, яку вони намагаються здобути в партії, в осередку, в бригаді, хай навіть для цього доведеться забути про своє головне завдання й навіть шкодити йому. Він багато мандруватиме по Ірландії, робитиме тривалі екскурсії по ґленах Антрима, по Донеґолу, Ольстеру, Ґолвею, по таких далеких і глухих місцях, як графство Коннемара та острів Торі, де рибалки не знають англійської мови й розмовляють лише ґельською, й він подружиться з тими селянами, ремісниками, рибалками, які своєю стійкістю, працьовитістю чинять опір нищівній присутності колонізатора, зберігаючи свою мову, свої звичаї, свої вірування. Він слухатиме їх, навчатиметься від них, писатиме нариси й поеми про мовчазну та героїчну боротьбу, яку протягом багатьох століть ведуть ці скромні люди, завдяки яким Ірландія не зникла й досі залишається нацією.

Металевий брязкіт вихопив його з цього приємного сновидіння. Він розплющив очі. До його камери увійшов тюремник із мискою манного супу й шматком хліба — його щоденною вечерею. Він мало не запитав у нього, котра година, але стримався, бо знав, що відповіді не одержить. Розламав скибку хліба на дрібні шматочки, вкинув їх у суп і став їсти, зачерпуючи рідину ложкою. Він прожив ще один день, і можливо, завтра надійде вирішальний.

X

Напередодні того дня, коли вони мали відпливти на «Лібералі» в напрямку Путумайо, Роджер Кейсмент вирішив відверто поговорити з містером Стірсом. За ті тринадцять днів, які він прожив в Іквітосі, він мав багато розмов з англійським консулом, але досі не наважувався порушити розмову про це. Він знав, що його місія здобула собі багато ворогів, й не лише в Іквітосі, а у всьому амазонському регіоні. Було б абсурдно зіпсувати ще й взаємини з колегою, який міг бути для нього вельми корисним в наступні дні й тижні, якби він увійшов у дуже серйозний конфлікт із виробниками каучуку. Він вирішив ліпше не торкатися в розмові цієї дуже слизької теми.

А проте в ту ніч, після того як він та консул випили, за своїм звичаєм, по келиху портвейну в невеличкій віталеньці містера Стірса, слухаючи, як злива поливає цинковий дах, а краплі дощу лопотять по шибках та по перилах тераси, Роджер забув про обачність.

— Якої ви думки про отця Рікардо Уррутія, містере Стірс?

— Про настоятеля августинців? Я з ним спілкувався дуже мало. Загалом він справив на мене позитивне враження. Ви з ним часто зустрічалися останніми днями, чи не так?

Чи консул усвідомлював, що вони зараз перейдуть на слизький ґрунт? У його вирячених очицях з’явився тривожний блиск. Його лисина виблискувала під світлом гасової лампи, яка бризкала іскрами на столику, що стояв у самому центрі кімнати. Він перестав вимахувати віялом, яке тримав у правій руці.

— Зрештою, отець Уррутія живе тут лише рік, і він не виїздив з Іквітоса, — сказав Кейсмент. — Тому він не багато знає про становище на каучукових плантаціях Путумайо. Натомість він багато говорив зі мною про іншу людську драму, яка відбувається тут, у місті.

Консул відсьорбнув ковток портвейну. Він знову став обмахуватися віялом, і Роджер мав таке враження, ніби його кругле обличчя набуло червонішого кольору, ніж звичайно. Буря надворі завивала й гриміла глухими і тривалими перекатами грому й іноді освітлювала яскравим спалахом темряву лісу.

— Це проблема дівчаток і хлопчиків, яких забирають у племен, — провадив Роджер. — їх привозять сюди і продають родинам за двадцять-тридцять сентаво.

Містер Стірс мовчав, дивлячись на нього. Він тепер обмахувався віялом дуже енергійно.

— Згідно з інформацією падре Уррутія всі слуги в Іквітосі були відібрані в племен і продані, — додав Кейсмент. І дивлячись консулові у вічі, запитав: — Це так?

Містер Стірс зробив тривалий видих і засовався у кріслі-гойдалці, не приховуючи свого роздратування. Його обличчя, здавалося, говорило: «Який же я буду радий, коли завтра ви відпливете до Путумайо. Сподіваюся, після того нам уже не доведеться дивитися один одному у вічі, містере Кейсмент».

— Хіба в Конго такі речі не трапляються? — ухильно запитав він.

— Трапляються, але не в таких масштабах, як тут. Пробачте мені за нескромне запитання. Четверо слуг, яких ви маєте, ви найняли по контракту чи купили за гроші?

— Вони дісталися мені у спадок, — сухо відповів йому британський консул. — Вони утворювали частину цього будинку, коли мій попередник, консул Кейзес, повернувся до Англії. Я не можу стверджувати, що він їх найняв по контракту, бо тут, в Іквітосі, такого звичаю нема. Усі четверо моїх слуг неписьменні й не вміють ані читати, ані підписувати контракт. У моєму домі вони сплять, їдять, я дбаю про них і, крім того, даю їм гроші на чай, що є, запевняю вас, не дуже поширеною практикою в цьому краї. Усі четверо можуть піти від мене, коли їм заманеться. Поговоріть із ними й запитайте, чи їм хочеться пошукати собі роботу десь-інде. Ви побачите їхню реакцію, містере Кейсмент.

Роджер кивнув головою і відпив ковток портвейну.

— Я не хотів образити вас, — сказав він тоном вибачення. — Я лише намагаюся зрозуміти, де перебуваю, зрозуміти цінності та звичаї Іквітоса. Я не маю найменшого бажання, щоб ви сприймали мене як слідчого.

Вираз обличчя консула тепер став відверто ворожим. Він почав обмахуватися віялом дуже повільно, а в його погляді читалася відверта неприязнь і майже ненависть.

— Я сприймаю вас не як слідчого, а як правдолюба, — поправив він його, не змінюючи свою гримасу неприязні. — Або героя, якщо хочете. Я вже вам сказав, що героїв я терпіти не можу. Не осудіть мене за відвертість. І раджу вам не створювати собі ілюзій. Ви не зміните того, що відбувається тут, сеньйоре Кейсмент. І падре Уррутія теж. У певному розумінні те, що відбувається з тими дітьми, — то їхнє щастя. Тобто те, що їх беруть на службу, я хочу сказати. Для них було б у тисячу разів гірше, якби вони виростали в племенах, де їх пожирали б воші й де вони помирали б від пропасниці та різних пошестей, перш ніж їм виповнювалося б десять років, та працюючи, як тварини, на каучукових плантаціях. Тут їм живеться краще. Я знаю, що ви шоковані моїм прагматичним поглядом на життя.

Роджер Кейсмент не сказав нічого. Він уже довідався про все, про що хотів довідатися. І також про те, що відтепер британський консул на Іквітосі, мабуть, буде ще одним ворогом, якого йому доведеться остерігатися.

— Я приїхав сюди для того, щоб служити своїй країні на консульському полі діяльності, — додав містер Стірс, дивлячись на волокнисту мату на підлозі. — Я виконую цю службу сумлінно, запевняю вас. Усіх британських громадян, яких тут небагато, я знаю, я їх захищаю, я намагаюся задовольняти всі їхні потреби. Намагаюся робити все, що можу, для пожвавлення торгівлі між Амазонією та Британською імперією. Я регулярно інформую свій уряд про комерційний рух, про кораблі, які звідси виходять і сюди приходять, про прикордонні інциденти. У мої обов’язки не входить воювати з рабством та з тими зловживаннями, яких припускаються метиси та білі Перу стосовно індіанців Амазонії.

— Я відчуваю, що образив вас, містере Стірс. Не говорімо більше про це.

Роджер підвівся на ноги, сказав «на добраніч» господареві дому й пішов у свою кімнату. Гроза стихла, але дощ усе ще падав. Тераса, яка прилягала до його спальні, була вся мокра. У повітрі чувся сильний запах рослин та вологої землі. Ніч була темна, комахи дзижчали так гучно, ніби літали в помешканні, а не в лісі. Після грози на землю впала інша злива, злива чорних жуків, яких тут називали вінчукас. Завтра їхні трупи встелятимуть терасу, і якщо він на них наступить, то тріщатимуть, як горіхові шкаралупи, й заллють підлогу чорною кров’ю. Він роздягся, вдягнув піжаму й лігу постіль, над якою була натягнута сітка від москітів.

Звичайно ж, він припустився необачного вчинку. Даремно він образив консула, цього бідного й, либонь, доброго чоловіка, який тільки й мріяв, що вийти на пенсію без зайвих проблем і доглядати свій садочок біля котеджу у графстві Саррей, який він досить дешево придбав за свої заощадження. Але він, Роджер, просто не міг цього не висловити, щоб бодай трохи позбутися болю в тілі та тривоги у своїй душі.

Він пригадав свою запеклу суперечку на «Гуаяні», кораблі, на якому він плив від Табаріги, порту на кордоні Перу й Бразилії, до Іквітоса, з каучукопромисловцем Віктором Ізраелем, мальтійським євреєм, який Протягом багатьох років жив в Амазонії і з яким у нього відбувалися довгі й цікаві розмови на палубі корабля. Віктор одягався неохайно, здавався завжди щойно перевдягненим, розмовляв бездоганною англійською мовою й натхненно розповідав про своє авантюрне життя, ніби запозичене з детективного роману, поки вони грали в покер і пили коньяк, який страшенно подобався каучукопромисловцеві. Він мав жахливу звичку стріляти в рожевих чапель, які літали над кораблем, зі стародавнього пістолета, але, на щастя, влучав дуже рідко. Та якось під час однієї з їхніх розмов Віктор заходився вихваляти Хуліо Арану. Він стверджував, що цей чоловік визволяє Амазонію від дикунства й прилучає її до сучасного світу. Він захищав «набіги», завдяки яким нібито ще можна було здобути робочі руки для збирання каучуку. Бо найбільшою проблемою сельви був брак робітників, які збирали дорогоцінну речовину, якою Творець нагородив цей край і облагодіяв перуанців. Ця манна небесна пропадала через лінощі й тупість дикунів, які відмовлялися працювати збирачами каучукового соку й змушували каучукопромисловців нападати на племена й примушувати їх працювати силоміць. Що означало втрату часу та великих грошей для підприємців.

— Ви маєте такий погляд на речі, — обережно урвав його Роджер Кейсмент. — Але існує й інший.

Віктор Ізраель був чоловік довготелесий, тонкий, із сивими пасмами в густій і довгій чуприні, що спадала йому аж на плечі. Він мав кількаденну сиву борідку на своєму кощавому обличчі й темні трикутні, певною мірою мефістофельські очиці, що розгублено втупилися в Роджера Кейсмента. На ньому була кольорова камізелька, а поверх неї кольорові шлейки й щось подібне до химерної шалі на плечах.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я маю на увазі погляд тих людей, яких ви називаєте дикунами, — пояснив йому Роджер Кейсмент таким банальним тоном, ніби говорив про час або про москітів. — Поставте себе на мить на їхнє місце. Вони перебувають у своїх селах, де жили протягом років або століть. Одного дня на них наїжджають білі сеньйори або мулати, озброєні рушницями та револьверами, й наказують, щоб вони покинули свої родини, свої ділянки обробленої землі, свої хатини й подалися збирати каучук за десятки або й сотні кілометрів на користь чужоземців, чий єдиний аргумент — сила, якою вони володіють. Ви пішли б добровільно збирати знаменитий каучуковий сік, сеньйоре Віктор?

— Я не дикун, який живе голим, поклоняється зміям і топить у річці своїх немовлят, якщо вони народжуються із заячою губою, — заперечив каучукопромисловець, засміявшись сардонічним сміхом, який підкреслив його зневагу. — Невже ви ставите на одну дошку людожерів з Амазонії і нас, першопрохідців, промисловців і комерсантів, що працюємо в героїчних умовах і ризикуємо життям, аби перетворити цю дрімучу сельву на цивілізовану землю?

— Схоже, ми з вами по-різному уявляємо собі цивілізацію, мій друже, — сказав Роджер Кейсмент, і далі говорячи тим доброзичливим тоном, який, здавалося, особливо дратував Віктора Ізраеля.

За тим самим покерним столом сиділи ботанік Волтер Фолк і Генрі Філґалд, тоді як інші члени Комісії примостилися у своїх гамаках, щоб відпочити. Була тиха, тепла й ясна ніч, і повний місяць освітлював води Амазонки своїм сріблястим відблиском.

— Мені було б цікаво знати, яке ж ваше уявлення про цивілізацію? — запитав Віктор Ізраель.

Його голос та його очі метали іскри. Його роздратування було таким, що Роджер запитав себе, чи каучукопромисловець зненацька не вихопить свого археологічного пістолета, який він носив у кобурі, й не пальне в нього.

— Якби мені було дозволено узагальнити свій погляд, то я сказав би, що це суспільство, в якому шанують приватну власність й індивідуальну свободу, — пояснив він із великим спокоєм, привівши всі свої почуття у стан готовності, якщо раптом Віктор Ізраель вирішить напасти на нього. — Наприклад, британські закони забороняють колоністам захоплювати в колоніях землі тубільців. І вони також забороняють під карою ув’язнення застосовувати силу проти аборигенів, які відмовляються працювати в шахтах або на плантаціях. А ви не згодні з моїм уявленням про цивілізацію? Ви вважаєте, я помиляюся?

Пласкі груди Віктора підіймалися й опускалися, ворушачи дивною блузою зі схожими на шаровари рукавами, яка застібалася до самої шиї, та кольоровою камізелькою. Обома вказівними пальцями він відтягнув свої шлейки, а його трикутні оченята налилися кров’ю. З його роззявленого рота виглядав цілий ряд зубів, покритих плямами нікотину.

— Якби перуанці дотримувалися такого критерію, — сказав він насмішкуватим і роздратованим тоном, — то їм би довелося змиритися з тим, що Амазонія залишиться в кам’яному віці ще на багато століть. Аби не образити поган, ані зайняти землі, населені тими, хто не знає, що з ними робити, й не хоче працювати. Хто схильний змарнувати багатство, яке могло б підняти рівень життя перуанців і перетворити Перу на сучасну країну. Саме такі рекомендації дає Британська Корона цій країні, сеньйоре Кейсмент?

— Безперечно, Амазонія має великі багатства, — спокійно погодився з ним Кейсмент. — Цілком справедливо, що Перу прагне з них скористатися. Але при цьому не знущаючись із тубільців, не полюючи на них, як на тварин, і не перетворюючи їх на рабів. А навпаки, прилучаючи їх до цивілізації через будівництво шкіл, лікарень, церков.

Віктор Ізраель вибухнув сміхом, смикаючись, наче лялька на пружинах.

— У якому світі ви живете, сеньйоре консул! — вигукнув він, театрально підкинувши вгору свої руки з довгими кістлявими пальцями. — Відразу видно, що ви не бачили у своєму житті жодного людожера. Ви знаєте скількох християн вони тут пожерли? Скількох білих і метисів повбивали своїми списами та отруєними дротиками? Скільком постинали голови? Ми поговоримо з вами тоді, коли ви набудете трохи досвіду, спілкуючись із дикунами.

— Я жив майже двадцять років у Африці і трохи знаю про ці речі, сеньйоре Ізраель, — запевнив його Кейсмент. — До речі, я знав там також багатьох білих, що думали, як і ви.

Аби уникнути, щоб суперечка не загострилася ще більше, Волтер Фолк і Генрі Філґалд відвернули розмову на менш колючі теми. У цю ніч, неспроможний заснути, після десятьох днів, прожитих у Іквітосі, зустрічаючись із найрозмаїтішими людьми, занотовуючи думки, зібрані тут і там від представників влади, суддів, військових, власників ресторанів, рибалок, сутенерів, волоцюг, повій і працівників борделів та барів, Роджер Кейсмент мусив визнати, що переважна більшість білих і метисів Іквітоса, перуанців і чужоземців, думали так само, як Віктор Ізраель. Для них амазонські аборигени не були, власне кажучи, людськими створіннями, вони належали до нижчої і гідної зневаги форми існування, набагато ближчої до тварин, аніж до цивілізованих людей. Тому не було нічого незаконного в тому, щоб визискувати їх, хапати, шмагати, примушувати працювати на каучукових плантаціях або, якщо вони чинитимуть опір, убивати їх, як скажених собак. Таке бачення тубільця було, можна сказати, загальним, а тому ніхто не дивувався, що домашніми слугами в Іквітосі були силоміць захоплені в селах дівчатка та хлопчики, продані тутешнім родинам за гроші, ціна яких приблизно дорівнювала двом фунтам стерлінгів. Груди йому здавив такий біль, що він мусив широко роззявити рота, щоб набрати повні легені повітря. Якщо не покинувши цього міста він довідався про стільки речей, то що доведеться побачити йому в Путумайо?

Члени Комісії відпливли з Іквітоса 14 грудня 1910 року, вже досить пізнього ранку. Роджер найняв за перекладача Фредеріка Бішопа, одного з барбадосців, яких він допитував. Бішоп розмовляв іспанською мовою й запевняв, що спроможний зрозуміти дві тубільні мови, найпоширеніші на каучукових плантаціях, і говорити ними: бора і вітото. «Ліберал», найбільший із флоту п’ятнадцятьох кораблів, що належали Перуанській Амазонській компанії, зберігся добре. Він був обладнаний невеличкими каютами, в яких подорожні могли оселитися по двоє. Він мав гамаки на носі й на кормі, де могли розташуватися ті, хто волів спати в негоду та під дощем. Бішоп боявся повернутися в Путумайо й просив Роджера Кейсмента дати йому письмове підтвердження, що Комісія захищатиме його протягом подорожі і що потім його перевезуть на Барбадос під опіку британського уряду.

Переїзд від Іквітоса до «Чоррери», столиці величезної території між річками Напо й Какета, де здійснювала свої операції Перуанська Амазонська компанія під керівництвом Хуліо Сесара Арани, тривала вісім днів у спеку, під хмарами москітів, на тлі нудьги, монотонного краєвиду та одноманітного гуркоту й шуму. Корабель спустився по Амазонці, ширина якої починаючи від Іквітоса збільшувалася, аж поки її береги стали невидимими, річка перетнула кордон Бразилії в Табатінґа, потім продовжила свій плин до Ваварі, а біля Іґварапарани повернулася на територію Перу. На цій ділянці береги знову наблизилися один до одного, й іноді ліани та віти дуже високих дерев нависали над палубою корабля. Між деревами літали, кружляючи, галасливі зграї папуг, а на окремих острівцях стовбичили, тримаючись на одній нозі, обережні рожеві чаплі, коричневі панцирі черепах здавалися під водою світлішими, а іноді виднілася втикана шпичаками спина каймана, що спав у багнюці на березі, не звертаючи уваги на постріли з рушниць та револьверів, що обсипали його кулями з палуби корабля.

Роджер Кейсмент провів більшу частину подорожі, впорядковуючи свої записи та зошити з Іквітоса і складаючи план роботи на ті дні, які вони перебуватимуть у володіннях Хуліо Арани. Згідно з інструкціями Форін-Офісу, він мав допитувати лише барбадосців, що працювали на станціях, бо вони були британськими громадянами, й не чіпати перуанських службовців та службовців інших національностей, щоб не ображати вразливість перуанського уряду. Але він не мав наміру дотримуватися цих обмежень. Його розслідування залишиться кривим, одноруким і кульгавим, якщо він не здобуде також інформацію від начальників станцій, від їхніх «хлопців» або «розумників» — тобто індіанців, навчених іспанської мови, яким доручали стежити за роботою та застосуванням покарань, — і від самих тубільців. Лише в такий спосіб він зможе здобути повну інформацію про те, як саме Компанія Хуліо Арани порушує закони та етику у своїх взаєминах з аборигенами.

В Іквітосі Пабло Сумаета повідомив членів Комісії, що, згідно з інструкціями Арани, Компанія послала попереду в Путумайо одного зі своїх головних начальників, сеньйора Хуана Тісона, щоб він їх прийняв і допоміг у їхніх пересуваннях та в їхній роботі. Члени Комісії відразу запідозрили, що справжня причина поїздки Тісона в Путумайо — приховати сліди зловживань і показати їм прикрашену картину реальності.

Вони дісталися до «Чоррери» в середині дня 22 вересня 1910 року. Назва місцевості пояснювалася бурхливими потоками та водоспадами, спричиненими крутим звуженням русла річки, шумним і величним видовищем шумовиння, вологими й відполірованими скелями, які уривають одноманітну картину, де котить свої води Іґварапарана, притока, на берегах якої стояло головне управління Перуанської Амазонської компанії. Щоб добутися від пристані до офісних і житлових будівель «Чоррери», треба було подолати крутий схил, обліплений глиною та зарослий будяками. Чоботи подорожніх грузли в багнюці, і, щоб не впасти, їм іноді доводилося спиратися на індіанських возіїв, які спустилися до них зі своїми підводами. Вітаючи тих, хто прийшов їм на допомогу, Роджер із легким тремтінням переконався в тому, що кожен із двох або чотирьох напівголих тубільців, які вантажили їхні мішки та пакунки або з цікавістю спостерігали за ними з берега, ляпаючи долонями по своїх відкритих руках, щоб відігнати чи вбити москітів, мали на плечах, сідницях і стегнах шрами, які могли там з’явитися лише від ударів батогом. Конго, атож, Конго було повсюди.

Хуан Тісон був високим чоловіком, у білому одязі, з аристократичними манерами, дуже чемними, достатньо добре розмовляв англійською мовою, щоб із ним можна було порозумітися. Він, певно, досяг п’ятдесятирічного віку, і його можна було пізнати на відстані кілометрів п’яти — таким чисто поголеним було його обличчя, такими акуратними, елегантно підстриженими були вуса, руки з довгими тонкими пальцями та його костюм, який тепер перебував вочевидь не у своїй стихії, бо висів на плечах чоловіка, призначеного для контори, салонів та міста. Він привітав їх із приїздом англійською та іспанською мовами й відрекомендував чоловікові, який його супроводжував й одне ім’я якого розбудило в Роджері Кейсментові огиду: Віктор Маседо, начальник «Чоррери». Він навіть не визнав за потрібне не потрапляти їм на очі. У статтях Салданьї Рока та Гарденберга, надрукованих у лондонському журналі «Труте», він був описаний як один із найкровожерливіших заступників Арани в Путумайо.

Поки вони дерлися вгору по крутому березі, Роджер оглядав його. Той був чоловіком невизначеного віку, кремезний, радше низький, аніж високий, такий собі чоловік з білою шкірою, але з певними східними рисами обличчя — тубільним приплющеним носом, товстими, завжди відкритими губами, з-поза яких виглядали два чи три золоті зуби, жорстким виразом людини, призвичаєної терпіти негоду. На відміну від тих, хто щойно прибув, він не знав труднощів, підіймаючись по схилу. Його погляд був скошений убік, так ніби дивлячись на людей, він намагався уникнути яскравого сонця або боявся зазирнути їм у вічі. Тісон не мав зброї, але у Віктора Маседо висів на ремені штанів револьвер.

На дуже широкій галявині стояли дерев’яні будівлі на палях — товстих стовбурах дерев — або на колонах із цементу з верандами на другому поверсі, найбільші були накриті цинковою бляхою, а менші — пальмовим листям. Тісон розповідав їм про призначення будівель, водночас показуючи на них пальцем: «Он там — контори. А там — склади каучуку. А он у тому будинку оселитеся ви», — але Роджер майже його не чув. Він спостерігав за групами аборигенів, наполовину або цілком голих, які дивилися на них із байдужістю або взагалі уникали дивитися: хирляві чоловіки, жінки й діти, деякі з розмальованими обличчями та грудьми, з тонкими, наче палички, ногами, блідою, жовтою шкірою, а іноді з надрізаними вухами та губами, що нагадало йому африканських тубільців. Але тут не було негрів. Ті кілька мулатів і темношкірих, яких він побачив, були в штанях і чоботях і, безперечно, належали до вихідців із Барбадосу. Він нарахував їх четверо. «Хлопців» і «розумників» він упізнав відразу, бо хоч вони й були босими індіанцями, вони стригли собі волосся, причісувалися, як «християни», а також одягали штани та сорочки й носили за поясом палиці й канчуки.

Тим часом як іншим членам Комісії мали надати кімнатки на двох, Роджер Кейсмент мав привілей, що його оселять самого-одного. То була зовсім невеличка кімнатка з гамаком замість ліжка й меблею, яка водночас могла правити й за скриню, і за письмовий стіл. Над невеличким столиком він побачив умивальник і дзеркало, там-таки стояв глек із водою. Йому повідомили, що на першому поверсі, біля входу, був септичний колодязь і душ. Щойно Роджер улаштувався й залишив у помешканні свої речі, перед тим як сісти снідати, він сказав Хуанові Тісону, що хотів би сьогодні ж таки ввечері почати опитувати всіх барбадосців, які працювали в «Чоррері».

На той час йому в ніздрі уже вдарив той згірклий і всепроникний маслянистий запах, схожий на запах гнилих рослин та гнилого листя. Він наповнював усі куточки «Чоррери» й супроводжував його вранці, пополудні, ввечері та вночі протягом усіх трьох місяців, поки тривало його перебування в Путумайо; то був запах, до якого він ніколи не міг звикнути, запах, від якого його нудило й поривало блювати, сморід, яким, здавалося, тут дихала земля, повітря, речі та люди і який відтоді перетворився для Роджера Кейсмента на символ лиха та страждань, що їх той сік, вичавлюваний із дерев Амазонії, довів до карколомних крайнощів.

— Дивно, — висловив свій подив Роджер у розмові з Хуаном Тісоном у день свого приїзду. — У Конго мені багато разів доводилося бувати на каучукових плантаціях та складах каучуку. Але я не пригадую, щоб конголезький каучуковий сік поширював такий сильний і неприємний запах.

— Це різновиди однієї речовини, — пояснив йому Тісон. — Цей каучук смердить дужче, але він і значно пругкіший, ніж африканський. У тих паках, які ми надсилаємо до Європи, каучук пересипають тальком, щоб применшити сморід.

Хоч загальна кількість барбадосців становила 196 у всьому регіоні Путумайо, на «Чоррері» їх працювало тільки шість.

Двоє з них відмовилися розмовляти з Роджером, хоч він, через посередництво Бішопа, запевнив їх у тому, що їхнє свідчення залишиться приватним, що в жодному випадку їх не стануть судити за те, що вони йому розкажуть, і що він особисто допоможе їм повернутися на Барбадос, якщо вони більше не захочуть працювати на компанію Арани.

Ті четверо, які погодилися дати свідчення, працювали в Путумайо близько семи років і служили Перуанській Амазонській компанії на різних станціях як наглядачі, тобто перебували на посаді, проміжній між начальниками і «хлопцями» та «розумниками». Перший, із яким розмовляв Роджер, Донел Френсис, високий і дужий негр, який кульгав і мав більмо на оці, так нервував і здавався таким недовірливим, що Роджер відразу зрозумів: багато він із нього не витягне. Він відповідав односкладовими словами й заперечував усі звинувачення. Згідно з його твердженням, на «Чоррері» начальники, службовці й «навіть дикуни» поводилися дуже добре. Тут ніколи не виникало проблем і не було насильства. Він був добре навчений, що йому казати і як поводитися перед Комісією.

Роджер густо пітнів. Він пив воду, склянку за склянкою. Чи й інші розмови з барбадосцями, які працюють на Путумайо, будуть такими ж пустими? Але вони не були марними. Філіп Берті Лоренс, Сифорд Грінвіч і Стенлі Сілі, а надто цей останній, після того як подолали первісне упередження й вислухали обіцянку Роджера, який від імені британського уряду пообіцяв, що вони будуть репатрійовані на Барбадос, заговорили й стали розповідати йому геть усе і звинувачували себе самих так завзято, ніби їх змагала нетерплячка очистити свою совість. Стенді Сілі ілюстрував свої свідчення, наводячи такі приклади з усіма необхідними уточненнями, що попри свій великий досвід спостереження над жорстокістю людей, у Кейсмента в певні моменти йшла обертом голова і груди здавлював такий біль, що ледве дозволяв йому дихати. Коли барбадосець закінчив говорити, була вже ніч. Дзижчання нічних комах здавалося оглушливим, коли тисячі їх кружляли навколо нього. Вони сиділи на дерев’яній лаві, на терасі, що прилягала до спальні Роджера. Удвох під час їхньої розмови вони викурили пачку сигарет. Темрява ставала дедалі густішою, й Роджер уже не розрізняв риси обличчя маленького мулата, який називався Стенді Сілі, він бачив лише обриси його голови та його мускулисті руки. Стенді працював на «Чоррері» небагато часу. Протягом двох років виконував роль правої руки начальників Абелярдо Аґверо й Авґусто Хіменеса на станції «Абіссінія», а раніше, в «Матансасі» працював із Армандо Нормандом. Вони сиділи мовчки. Роджер відчував, як москіти кусають йому шию, обличчя та руки, проте не мав сили відігнати їх.

Зненацька до нього дійшло, що Сілі плаче. Він затулив обличчя долонями і схлипував повільно, судомно вдихаючи повітря, яке наповнювало йому груди. Роджер побачив, як блищать сльози в його очах.

— Ти віриш у Бога? — запитав він його. — Ти чоловік релігійний?

— Я вірував у Нього дитиною, здається мені, — простогнав мулат із перекошеним обличчям. — Моя хрещена мати водила мене до церкви по неділях, у храм Святого Патрика, в тому селі, де я народився. А зараз не знаю.

— Я тебе запитую про це тому, що найбільшу втіху ти можеш знайти в розмові з Богом. Я говорю не про те, щоб ти молився Йому, а про те, щоб поговорив із Ним. Поговорив так само відверто, як ти щойно говорив зі мною. Розкажи Йому про все, що ти почуваєш і чому ти плачеш. У всякому разі, Він зможе допомогти тобі більше, ніж я. Я не знаю, як тобі можна допомогти. Я почуваю себе так само вибитим із рівноваги, як і ти, Стенлі.

Так само як і Філіп Берті Лоренс і Сифорд Грінвіч, Стенлі Сілі виявив готовність повторити своє свідчення перед членами Комісії й навіть у присутності сеньйора Хуана Тісона. Принаймні якщо він постійно перебуватиме поруч із Роджером Кейсментом і повернеться разом із ним до Іквітоса, а звідти — на Барбадос.

Роджер увійшов до свого помешкання, запалив кілька масляних ламп, скинув сорочку, помив собі груди, під пахвами й обличчя водою з умивального таза. Йому хотілося прийняти душ, але для цього йому довелося б спуститися вниз на свіже повітря, і він знав, що його тіло буде пожерте москітами, які ночами зростають у кількості й кусаються з набагато більшою жорстокістю.

Він спустився вечеряти на нижній поверх до їдальні, також освітленої масляними лампами. Хуан Тісон і ті, хто з ним приїхав, пили тепле й розбавлене водою віскі. Одні розмовляли, стоячи на ногах, тоді як троє або четверо служників-аборигенів, напівголих, розносили смажену й печену рибу, варену юкку, солодкі батати, усе це притрушене маїсовим борошном, так само посипають свої страви й бразильці. Інші відганяли мух за допомогою солом’яних віял.

— Як у вас минула розмова з барбадосцями? — запитав Хуан Тісон, подавши йому склянку з віскі.

— Краще, ніж я сподівався, сеньйоре Тісон. Я боявся, вони не наважаться говорити. Але сталося навпаки. Троє з них розмовляли зі мною з цілковитою відвертістю.

— Сподіваюся, вони поділяться зі мною всіма тими скаргами, які до них надійшли, — сказав Тісон напівжартівливим, напівсерйозним тоном. — Компанія прагне виправити те, чого їй бракує, і поліпшити свою діяльність. Такою завжди була політика сеньйора Арани. Ну гаразд, я думаю, ви зголодніли. До столу, сеньйори!

Вони посідали за стіл і стали накладати собі страви з різних тарілок. Члени Комісії пополудні навідалися в різні заклади «Чоррери» й із допомогою Бішопа поговорили зі службовцями управління та працівниками складів. Усі здавалися стомленими й несхильними говорити багато. Невже їхній досвід, який вони набули цього першого дня, був такий самий гнітючий, як і його власний?

Хуан Тісон запропонував їм випити вина, та позаяк він їх остеріг, що внаслідок транспортування — а французьке вино надто часто перевозять із місця на місце — та клімату воно нерідко скисає, то всі вирішили віддати перевагу віскі.

Посеред вечері Роджер зауважив, скинувши поглядом на індіанців, що обслуговували стіл:

— Я звернув увагу на те, що багато індіанців і індіанок на «Чоррері» мають шрами на спинах, сідницях і стегнах. Ось ця дівчина, наприклад. По скільки ударів вони одержують зазвичай, коли їх шмагають?

Запала загальна тиша, протягом якої потріскування масляних ламп і дзижчання комах стало набагато гучнішим. Усі погляди звернулися до Хуана Тісона — вони були дуже серйозними.

— Ці шрами здебільшого вони роблять собі самі, — відповів він, дещо збентежений. — У племенах існують досить варварські ритуали ініціації, вам, либонь, про це відомо, коли вони розрізають собі обличчя, губи, вуха, ніздрі, щоб чіпляти туди кільця, зуби та всілякі дрібні предмети. Я не стану заперечувати, що деяких із них наглядачі шмагають, порушуючи настанови Компанії. Наші правила категорично забороняють застосування фізичних покарань.

— Я запитував вас не про це, сеньйоре Тісон, — тоном вибачення сказав Кейсмент. — А про те, чому при такій кількості шрамів на тубільцях я не бачив жодного індіанця з тавром Компанії на тілі?

— Я не розумію, що ви маєте на увазі, — відповів Тісон, опустивши виделку.

— Барбадосці розповіли мені, що багато аборигенів були затавровані ініціалами Компанії, КА, тобто Компанія Арани. Отже, їх затаврували, як корів, коней або свиней. З тією метою, щоб вони не втекли або їх не викрали колумбійські добувачі каучуку. Ті ж таки колумбійці затаврували багатьох. Іноді вогнем, а іноді — ножем. Але досі я не бачив жодного тубільця, позначеного цим тавром. Що з ними сталося, сеньйоре?

Хуан Тісон зненацька втратив свою витримку і свої елегантні манери. Його обличчя почервоніло, й він затремтів від обурення.

— Я не дозволю, щоб ви розмовляли зі мною таким тоном! — вигукнув він, мішаючи англійську мову з іспанською. — Я перебуваю тут, щоб полегшити вашу роботу, а не бути мішенню для вашої іронії.

Роджер Кейсмент кивнув головою, не змінивши виразу обличчя.

— Пробачте мені, я не хотів вас образити, — спокійним голосом промовив він. — Попри те, що в Конго я був свідком нечуваних жорстокостей, таврування людей за допомогою вогню або ножа там іще не бачили. Я переконаний, що не ви несете відповідальність за таке жахіття.

— Звичайно, я не несу відповідальності за хай там які жахіття! — знову підняв голос Тісон, вимахуючи руками. Очі йому мало не вискакували з орбіт — такий він був розлючений. — Якщо жахіття відбуваються, то це не провина Компанії. Хіба ви не бачите, де ви перебуваєте, сеньйоре Кейсмент? Тут немає ані влади, ані поліції, ані суддів, немає нікого. Ті, хто тут працює — начальниками, десятниками, помічниками, — люди не тільки малоосвічені, а й у багатьох випадках зовсім неписьменні, авантюристи, чоловіки брутальні, загартовані сельвою. Іноді вони вдаються до зловживань, які жахають людину цивілізовану. Я знаю це дуже добре. Ми робимо все, що можемо, повірте мені. Сеньйор Арана згоден із вами. Усі, хто вдається до насильства, мусять бути звільнені. Я не підтримую жодного акту несправедливості, сеньйоре Кейсмент. Я маю респектабельне ім’я, родину, яка багато означає в цій країні, я католик, який шанує свою релігію.

Роджер подумав, що Хуан Тісон, либонь, вірить у те, що каже. Чоловік добрий, який, живучи в Іквітосі, Манаусі, Лімі або Лондоні, не знав і не хотів знати, що тут відбувається. Певно, він проклинає ту годину, коли Хуліо Арані спало на думку послати його в цей закуток на краю світу виконувати це невдячне завдання, яке вимагає від нього терпіти тисячу незручностей і псувати собі нерви.

— Нам треба працювати разом, об’єднати зусилля, — повторив Тісон, трохи заспокоївшись, але досі вимахуючи руками. — Ми виправимо те, що тут роблять погано. Службовці, які вдаються до жорстокості, будуть покарані. Даю вам слово честі! Я тільки проситиму вас, щоб ви бачили в мені друга, людину, яка перебуває на вашому боці.

Незабаром по тому Хуан Тісон сказав, що йому стало дещо погано й він воліє покинути товариство. Він сказав усім на добраніч і пішов.

За столом залишилися тільки члени Комісії.

— Людей затавровують, як тварин? — промурмотів ботанік Волтер Фолк зі скептичним виразом обличчя. — Невже це правда?

— Троє з чотирьох барбадосців, яких я сьогодні допитував, мені це підтвердили, — запевнив його Кейсмент. — Стенлі Сілі робив це власними руками на станції «Абісінія», за наказом свого начальника Абелардо Аґверо. Але навіть таврування людей не здається мені чимось найгіршим. Сьогодні ввечері я почув речі набагато страшніші.

Вони розмовляли далі, вже не доторкаючись до їжі, аж поки не допили обидві пляшки віскі, які стояли на столі. На членів Комісії справили велике враження шрами на плечах аборигенів, а також колодки або «кобила» тортур, яку вони виявили на одному зі складів «Чоррери», де зберігався каучук.

У присутності сеньйора Тісона, який мусив пережити вельми незручні хвилини, Бішоп пояснив їм, як застосовують цей прилад, виготовлений із дерева та мотуззя, яким обплутували аборигена, що сидів навпочіпки. Він не міг поворушити ані руками, ані ногами. Його катували, затискаючи між дерев’яними брусами або підіймаючи в повітря. Бішоп пояснив, що «кобила» завжди стояла на відкритому місці на кожній зі станцій. Вони запитали в одного з «розумників» на складі, коли цей апарат перенесли сюди. «Хлопець» їм розповів, що його прибрали з відкритого місця лише напередодні їхнього приїзду.

Вони вирішили, що завтра Комісія вислухає Філіпа Берті Лоренса, Сифорда Грінвіча і Стенлі Сілі. Сеймур Белл запропонував, щоб Хуан Тісон був присутній. Щодо цього були висловлені різні думки, зокрема Волтер Фолк висловив застереження, що в присутності високого начальника барбадосці можуть відмовитися від того, про що вони вже розповіли.

У цю ніч Роджер Кейсмент не склепив очей. Він записував свої розмови з барбадосцями, аж поки його лампа погасла, бо в ній закінчилася олія. Потім він упав у гамак і лежав, не в змозі заснути, іноді провалюючись у короткий сон і раз у раз прокидаючись із відчуттям гострого болю в кістках і м’язах, не в силі скинути з себе тривогу, що навалилася на нього.

І Перуанська Амазонська компанія — це компанія британська! В її директораті присутні такі особи, широко відомі в усьому світі комерції та Сіті, як сер Джон Лістер-Ке, барон Суза-Дейро, Джон Рассел Ґабінз і Генрі М. Рід. Що скажуть ці компаньйони Хуліо Арани, коли прочитають звіт, переданий уряду, що фірма, якій вони надали легітимності своїми іменами та своїми грішми, практикує рабство, набирає збирачів каучуку та працівників обслуги за допомогою «набігів», які здійснюють озброєні бандити, що хапають тубільних чоловіків, жінок і дітей і перекидають їх на каучукові плантації, де визискують нещадно, катуючи у спеціально виготовлених знаряддях тортур, тавруючи вогнем і ножем і шмагаючи їх до цілковитої втрати крові, якщо вони не приноситимуть щонайменше тридцять кілограмів каучуку кожні три місяці. Роджер відвідав офісні зали Перуанської Амазонської компанії в Солсбері-Гаус, у фінансовому центрі Лондона, розкішне приміщення з пейзажем Гейнсборо на стінах, секретарки в уніформі, з підлогами, які були застелені килимами, з обтягнутими шкірою канапами для відвідувачів і цілим роєм клерків у смугастих штанях, чорних сурдутах, у сорочках із високими, білими, як сніг, комірцями і в краватках, застебнутих на блискучу пряжку, що складали та переносили з кімнати в кімнату рахунки, надсилали й одержували телеграми, продавали й купували партії притрушеного тальком каучуку в усіх промислових містах Європи. А тим часом на іншому кінці світу, в Путумайо, потроху вимирали такі племена людей, як вітото, окайни, муйнани, нонуї, андоки, ресіґаро та бора, й ніхто навіть пальцем не хотів ворухнути, щоб змінити цей стан речей.

— Чому ці аборигени не спробують повстати? — запитав під час вечері ботанік Волтер Фолк. І додав: — Правда, вони не мають вогнепальної зброї. Але їх багато, і хоч деякі неминуче загинуть, але вони змогли б подолати своїх катів завдяки своїй кількості.

Роджер відповів йому, що це не так просто. Люди не повстають із таких причин, конголезці в Африці також не повставали. Такі спалахи бунту бували лише як окремі епізодичні винятки, то були, власне, акти самогубства окремих індивідів або маленьких груп. Бо коли система визиску стає такою неймовірно жорстокою, вона руйнує дух людей ще до того, як руйнує їхні тіла. Насильство, жертвою якого вони стають, знищує волю до опору, знищує інстинкт виживання, перетворює аборигенів на автомати, паралізовані розгубленістю й терором. Багато з них не розуміють, що з ними відбувається, вони сприймають це не як лихо, що спостигло окремих і конкретних людей, а як міфічний катаклізм, як прокляття богів, божественну кару, від якої нема рятунку.

Хоч навіть тут, у Путумайо, Роджер відкрив у документах, які стосувалися Амазонії й які він переглядав, що кілька років тому була спроба повстання на станції «Абіссінія», де працювали люди з племені бора. На цю тему ніхто не хотів говорити. Усі барбадосці уникали її. Тамтешній молодий вождь бора на ім’я Катенере якось уночі, підтриманий групою людей зі свого племені, викрав гвинтівки своїх начальників та «розумників», убив Бартоломео Сумаету (родича Пабло Сумаети), який п’яним зґвалтував його дружину, й зник у лісі. Компанія призначила ціну за його голову. Кілька експедицій було відправлено на його пошук. Протягом приблизно двох років його не могли спіймати. Зрештою загін переслідувачів, який туди привів індіанець-зрадник, оточив хатину, де перебував Катенере з дружиною. Вождь зумів утекти, але його дружину схопили. Начальник Васкес тепер зґвалтував її сам, прилюдно, й посадив у колодки, не даючи ні їсти, ні пити. Він тримав її там кілька днів, час від часу наказуючи шмагати. Нарешті, якось уночі, вождь з’явився. Він, безперечно, спостерігав із лісу, як катували його дружину. Він перетнув галявину, викинув карабін, який тримав у руках, і став навколішки у смиренній позі біля «кобили», де помирала або вже й померла його дружина. Васкес крикнув «розумникам», щоб вони не стріляли в нього. Він сам виколупав очі Катенере дротом. Потім спалив його живцем разом із дружиною перед аборигенами з навколишньої місцевості, яких зігнали дивитися на страту. Чи й справді все відбувалося саме так? Чи, можливо, ця історія мала більш романтичний кінець, але його умисне змінили, щоб наблизити розповідь до тієї жорстокості, яка панує в цьому жаркому кліматі. Але принаймні тут залишився символ і приклад: тубілець збунтувався, покарав свого мучителя й помер, як герой.

Щойно розвиднілося, як Роджер покинув дім, у якому його оселили, і спустився по крутосхилу до річки. Він скупався, голий, після того як знайшов невеличку лагуну, в якій він міг чинити опір течії. Прохолодна вода подіяла на нього, як масаж. Коли він одягся, то почув себе свіжим і втішеним. Повернувшись до «Чоррери», звернув убік, щоб пройти через сектор, де стояли хатини племені вітото. Їхні оселі, розкидані між посівами юкки, маїсу й платановими гаями, були круглі, з дерев’яними перегородками, що закріплювалися ліанами, й були накриті листям пальми яріна, що спускалося до самої землі. Він побачив худих, як скелети, жінок із дітьми на руках — жодна не відповіла на його кивки привітань, — але не побачив жодного чоловіка. Коли він повернувся до своєї оселі, жінка-аборигенка складала в його спальні одяг, який він дав їй випрати в день свого приїзду. Коли він запитав у жінки — молодої, із зеленими та синіми смугами на обличчі, скільки він заборгував їй за її роботу, вона подивилася на нього, нічого не зрозумівши. Тоді він попросив запитати, скільки він має їй заплатити, Фредеріка Бішопа. Той запитав її про це мовою вітото, але жінка, схоже, знову нічого не зрозуміла.

— Ви нічого їй не винні, — сказав Бішоп. — Тут гроші не ходять. Крім того, це жінка начальника «Чоррери», Віктора Маседо.

— Скільки він їх має?

— Тепер п’ятеро, — пояснив йому барбадосець. — Коли я тут працював, то в нього було щонайменше шість. Він міняє їх. Так тут роблять усі.

Він засміявся й відпустив жарт, який Роджер Кейсмент не привітав:

— У цьому кліматі жінки псуються дуже швидко. Треба їх постійно міняти, як одяг.

Наступні два тижні, протягом яких вони перебували на «Чоррері», до того часу, коли члени Комісії перебралися до станції «Оксиденте», Роджер Кейсмент запам’ятав як найнапруженіший час їхньої подорожі, заповнений найінтенсивнішою працею. Його улюбленою розвагою було купатися в річці на бродах або під менш бурхливими водоспадами, вирушати на тривалі прогулянки в ліс, робити багато фотознімків, а пізно вночі іноді грати в бридж із товаришами. Але реально більшу частину дня та вечора він проводив, розслідуючи, записуючи свої спостереження, розпитуючи людей, які тут жили, або обмінюючись враженнями зі своїми товаришами.

Усупереч їхнім побоюванням Філіп Берті Лоренс, Сифорд Грінвіч і Стенлі Сілі не злякалися ані Комісії в її повному складі, ані присутності Хуана Тісона. Вони підтвердили все, що розповідали Роджерові Кейсменту, й навіть доповнили свої свідчення, відкривши нові факти пролиття крові та зловживань. Іноді під час таких допитів Роджер бачив, як хтось із членів Комісії блідне, наче ось-ось знепритомніє.

Хуан Тісон залишався німим, сидячи позаду них і не розтуляючи рота. Він робив якісь нотатки до маленького записника. У перші дні, відразу після допитів, він робив спроби підійти до тих, кого розпитували, й піддати сумніву свідчення, що стосувалися тортур, убивств і калічення. Але починаючи від третього чи четвертого дня з ним відбулася переміна. Він залишався мовчазним, коли сідали за стіл, ледве доторкався до їжі й відповідав односкладовими словами, коли до нього намагалися заговорити. На п'ятий день, коли вони прийшли щось перекусити до вечері, він вибухнув. З очима, налитими кров’ю, звернувся до всіх присутніх:

— Це виходить за межі всього того, що я міг собі уявити. Присягаюся вам душею своєї святої матері, своєю дружиною та своїми дітьми, всім найдорожчим для мене у світі, що все це стало для мене цілковитою несподіванкою. Я відчуваю не менший жах, аніж ви. Я захворів від того, що ми чуємо. Можливо, є й перебільшення у свідченнях цих барбадосців, які хочуть догодити вам. Але навіть у такому разі не випадає сумніватися в тому, що тут були скоєні жахливі злочини, злочини, які не можна терпіти, які мають бути викриті й покарані. Присягаюся вам, що...

Голос йому урвався, й він став шукати стілець, на який міг би сісти. Протягом тривалого часу сидів з опущеною головою, з келихом у руці. Він пробелькотів, що Хуліо Арана не міг навіть підозрювати, що тут відбувається, не мали про це жодного уявлення і його головні співпрацівники в Іквітосі, Манаусі або в Лондоні. Він буде першим, хто вимагатиме, щоб усе це було виправлене. Роджер, вражений першою частиною його промови, подумав, що відтепер Тісон, либонь, стане набагато стриманішим. І що будучи насамперед людиною, він не може не подумати про своє становище, про свою родину і своє майбутнє. Та хай там як, а починаючи від того дня Хуан Тісон, здавалося, перестав бути високим чиновником Перуанської Амазонської компанії й перетворився на ще одного члена Комісії. Він співпрацював із ними зі щирим бажанням і часто знаходив для них нові дані. І весь час нагадував їм, щоб вони дотримувалися заходів обережності. Він сам до всього ставився з великою осторогою, погляд, яким він оглядав околиці, завжди був наповнений недовірою. З огляду на те, що тут відбувалося, життя кожного з них було в небезпеці, а надто життя генерального консула. Він перебував у стані постійної напруги. Боявся, що барбадосці можуть розповісти Вікторові Маседо про те, в чому вони призналися йому. Якби вони це зробили, то не можна було відкидати можливість, що цей суб’єкт, перш ніж його притягнуть до суду або передадуть поліції, влаштує на них засідку, а потім скаже, що вони загинули від рук дикунів.

Ситуація круто змінилася якось уранці, коли Роджер Кейсмент почув, що хтось стукає в його двері. Було ще поночі. Він пішов відчинити й у проймі дверей побачив силует, який не був силуетом Фредеріка Бішопа. То був Донел Френсис, барбадосець, який запевняв, що тут панує нормальний стан речей. Він говорив голосом тихим і переляканим. Він подумав і тепер вирішив розповісти правду. Роджер дозволив йому увійти до свого помешкання. Вони розмовляли, сидячи на підлозі, бо Донел боявся, що коли вони вийдуть на терасу, то їх можуть підслухати.

Він пояснив йому, що брехав від страху перед Віктором Маседо. Той йому пригрозив: якщо він розповість англійцям про те, що тут відбувається, то йому ніколи не вдасться повернутися на Барбадос, а як тільки Комісія звідси від’їде, то він звелить спочатку відтяти йому яйця, а потім прив’язати до дерева, щоб його з’їли лісові мурахи. Роджер його заспокоїв. Він переправить його до Бриджтауна, як і інших барбадосців. Але він не хотів вислуховувати це нове зізнання сам-один. Френсис повинен усе розповісти перед Комісією й перед Тісоном.

Він дав своє свідчення того самого дня в їдальні, де відбувалися їхні робочі сесії. Йому довелося долати великий страх. Очі йому оберталися в орбітах, він кусав свої товсті губи, а іноді не знаходив потрібних слів. Він говорив майже три години. Найдраматичніша хвилина його зізнання настала тоді, коли він розповів, що близько двох місяців тому двох вітото, які послалися на хворобу, щоб виправдатися за недостатню кількість каучуку, який їм пощастило зібрати, Віктор Маседо наказав «хлопцеві» на ім’я Хоакін П’єдра зв’язати їх по руках і ногах, занурити в річку й тримати під водою доти, доки вони захлинуться. Після чого звелів «розумникам» відтягти трупи в ліс, щоб їх там пожерли дикі звірі. Донел запропонував відвести їх до того місця, де досі можна побачити рештки та обгризені кістки тих двох вітото.

28 вересня Кейсмент і члени Комісії покинули «Чорреру» на вітрильнику «Швидкий» Перуанської Амазонської компанії і взяли курс на станцію «Оксиденте». Протягом кількох годин вони підіймалися по річці Іґварапарана, на короткий час зупинялися на збірних пунктах каучуку «Вікторія» та «Найменес», щоб трохи перекусити, лягли спати в тому самому вітрильнику й наступного дня після ще трьох годин плавання причалили до пристані «Оксиденте». Їх зустрів там начальник станції Фідель Веларде зі своїми помічниками Мануелем Торрико, Родріґесом і Акостою. «Усі вони мають обличчя злочинців-утікачів і душогубів», — подумав Роджер Кейсмент. Вони були озброєні пістолетами та карабінами «вінчестер». Безперечно, підкоряючись інструкціям, вони поставилися з вишуканою люб’язністю до тих, котрі щойно прибули. Хуан Тісон знову попросив їх бути обережними. У жодному разі їм не слід розповідати Веларде та його «розумникам» про ті факти, які вони вже розкрили.

«Оксиденте» був меншим табором, ніж «Чоррера», й оточений частоколом паль, загострених угорі, наче списи. Озброєні карабінами «розумники» стояли на варті в проходах.

— Чому ця станція так пильно охороняється? — запитав Роджер у Хуана Тісона. — Вони бояться нападу індіанців?

— Індіанців вони не бояться. Хоч неможливо вгадати, чи якогось дня не з’явиться інший Катенере. Але бояться вони колумбійців, що зазіхають на ці території.

Фідель Веларде мав в «Оксиденте» 530 індіанців, більшість яких перебувала тепер у лісі, збираючи каучук. Вони приносили зібраний продукт через кожні п’ятнадцять днів, після чого знову поверталися в сельву ще на два тижні. Тут залишалися їхні дружини й діти, вони жили в селі, яке розтяглося на березі річки, поза межами частоколу. Веларде додав, що індіанці обіцяють влаштувати сьогодні ввечері свято на честь друзів-гостей.

Він привів їх у будинок, де вони мали оселитися; то була споруда чотирикутної форми, що стояла на палях і мала два поверхи, двері й вікна були затулені від москітів густою решіткою. Сморід каучуку, який поширювався від складів і насичував повітря, був на «Оксиденте» не менш сильний, ніж у «Чоррери». Роджер зрадів, коли побачив, що тут він спатиме на ліжку, а не в гамаку. На ліжку з матрацом, напханим соломою, він принаймні зможе випростати тіло. Гамак посилював біль у його м’язах та його безсоння.

Свято відбулося на початку вечора на галявині поблизу від села вітото. Цілий натовп аборигенів поприносили туди столи, стільці, горщики з наїдками і трунками для чужоземців. Вони чекали їх, утворивши коло, з дуже серйозними обличчями. Небо було чисте, й не відчувалося жодної загрози дощу. Але ні сонячна погода, ні видовище Іґварапарани, що розтинала рівнину, покриту густим лісом, і звивалася навколо неї, не принесло радості Роджерові Кейсменту. Він знав, що свято, на яке їх покликали, буде сумним і гнітючим. Три чи чотири десятки індіанців або індіанок — чоловіки або дуже старі, або зовсім діти, а жінки загалом досить молоді — одні з них голі, а інші в кусмах або сорочках, які Роджер бачив на багатьох аборигенах і аборигенках в Іквітосі, — танцювали, утворивши коло, під звуки ритму манГуарё, барабанів, виготовлених зі стовбурів дерев, викопаних із землі, з яких вітото, що били по них дерев’яними палицями з наконечниками, виготовленими з каучуку, видобували хрипкі й розтягнуті звуки, що, як розповідали, передавали послання й дозволяли їм спілкуватися на великих відстанях. Ряди танцюристів мали бубонці із зернят на литках і руках, які торохтіли під час їхніх аритмічних посмикувань. Водночас вони мугикали монотонні мелодії з призвуком гіркоти, який перебував у гармонії з їхніми серйозними, похмурими, позначеними виразом страху або байдужими обличчями.

Згодом Кейсмент запитав у своїх товаришів, чи багатьох індіанців вони помітили зі шрамами на плечах, сідницях або ногах. Між ними навіть виникла суперечка щодо того, який відсоток тих вітото, що брали участь у танці, мали на собі сліди від шмагання канчуками. Роджер стверджував, що таких індіанців було вісімдесят зі ста, Філґалд і Фолк запевняли, що вони помітили не більш як сімдесят на сотню. Але всі погодилися на тому, що найбільше враження на них справив хлопчик — шкіра та кості — з опіками на всьому тілі й на частині обличчя. Вони попросили Фредеріка Бішопа, щоб він потім довідався, чи ті знаки на тілі в хлопчика були спричинені нещасливим випадком, чи биттям і тортурами.

Вони мали намір з’ясувати на цій станції з усіма подробицями, як працює тут система експлуатації. Почали працювати над цим рано-вранці, відразу по тому, як поснідали. Коли члени Комісії відвідали перший склад каучуку, куди їх привів сам Фідель Веларде, вони випадково зробили відкриття, що ваги, на яких зважували каучук, були підробленими. Сеймур Белл дістав нагоду стати на одні з них, бо, будучи іпохондриком, він боявся, що втрачає вагу. Коли він зважився, його опанував страх. Хіба таке можливо? Він утратив близько десяти кілограмів! А проте на своєму тілі він нічого подібного не помічав, штани в нього не спадали, а сорочка нормально прилягала до тіла. Кейсмент зважився також і заохотив зважитися своїх товаришів і Хуана Тісона. Усі вони мали вагу на кілька кілограмів нижчу від своєї нормальної. Під час обіду Роджер запитав у Тісона, чи він не припускає, що всі ваги Перуанської Амазонської компанії в Путумайо підроблені, як і ті, що їх вони виявили на «Оксиденте», аби переконати індіанців у тому, що вони приносять менше каучуку, ніж від них вимагається. Тісон, який утратив усю спроможність прикидатися, обмежився тим, що стенув плечима:

— Я не знаю, сеньйори. Я знаю тільки те, що тут нема нічого неможливого.

На відміну від «Чоррери», де «кобилу» сховали на складі, на станції «Оксиденте» вона стояла в самому центрі галявини, навколо якої розташувалися людські оселі та склади. Роджер попросив у помічників Фіделя Веларде, щоб його запхали в той апарат тортур. Він хотів спізнати на собі, як людина почувається в цій тісній клітці. Родріґес і Акоста завагалися, та коли Хуан Тісон дав їм дозвіл, то сказали Кейсментові, щоб він зіщулився, обхопивши себе руками, й заштовхали його в «кобилу». Стулити дерев’яні бруси, які утримували руки й ноги, виявилося неможливим, бо кінцівки в нього були досить товсті й не дозволяли щільно з’єднати їх. Але вони змогли застебнути ті елементи конструкції, які здавлювали йому шию і які, хоч і не задушили його відразу, проте майже не давали йому дихати. Він відчув гострий біль у всьому тілі, і йому здалося неможливим, щоб людське створіння протягом годин могло витримувати сидіння в цій позі й такий тиск на спину, шлунок, груди, ноги, шию і руки. Коли він вибрався з того апарата, то щоб знову стати спроможним рухатися, він мусив досить довго спиратися на плече Луїса Барнеса.

— За які провини індіанців садовлять у «кобилу»? — запитав він того вечора в начальника станції «Оксиденте».

Фідель Веларде був метисом із досить круглим обличчям, тюленячими вусами й великими вибалушеними очима. Він мав на собі крислатого капелюха, високі чоботи й пояс із патронташем.

— Коли вони вчиняють тяжкі провини, — пояснив він із ледачою недбалістю, роблячи паузу на кожному слові. — Коли вбивають своїх дітей, калічать своїх жінок у п’яному безумстві або крадуть речі, а потім не хочуть признатися, куди вони заховали крадене. Ми не застосовуємо «кобилу» за кожен дрібний злочин, а тільки лише в рідкісних випадках. Тутешні індіанці загалом поводяться добре.

Він сказав це тоном веселим і трохи насмішкуватим, переводячи застиглий і зневажливий погляд з одного члена Комісії на іншого, так ніби хотів сказати їм: «Я мушу все це казати, але, будь ласка, не вірте мені». Його поведінка дихала таким самовдоволенням і зневажливим ставленням до решти людських створінь, що Роджер Кейсмент намагався уявити собі, як паралізовував індіанців моторошний страх, коли вони бачили перед собою цього вбивчого персонажа з пістолетом за паском, карабіном на плечі й патронташем на поясі. Трохи згодом один із п’яти барбадосців, які працювали на «Оксиденте», посвідчив перед Комісією, що він бачив, як однієї ночі п’яні Фідель Веларде та Альфредо Монт, який був тоді начальником станції «Останній притулок», змагалися, хто швидше й акуратніше відітне вухо індіанцеві-вітото, що сидів у «кобилі». Веларде спромігся залишити тубільця без вуха одним помахом мачете, але Монт, який був смертельно п’яний і руки йому тремтіли, замість відітнути нещасному друге вухо вдарив лезом мачете йому прямо по черепу. По закінченні цієї сесії Сеймур Белл пережив кризу. Він признався товаришам, що далі неспроможний терпіти. Він утратив голос, а очі в нього почервоніли й налилися слізьми. Він уже побачив і почув досить, аби переконатися, що тут панує варварство в його найжорстокіших виявах. Він відчував, що далі неспроможний розслідувати цей світ нелюдського психопатства. Він запропонував, щоб вони закінчили свою подорож і негайно повернулися до Англії.

Роджер відповів, що не заперечує, аби інші повернулися додому. Але він залишиться в Путумайо, оскільки наперед укладений план їхнього розслідування передбачає обстеження ще кількох станцій. Він хоче, щоб його звіт був детальним і добре задокументованим, аби він справив більший ефект. Він нагадав їм, що всі ці злочини були скоєні в надрах компанії британської, в директораті якої присутні найреспектабельніші представники англійського ділового світу й що акціонери Перуанської Амазонської компанії наповнюють собі кишені результатами тієї діяльності, яка відбувається тут. Треба покласти край цьому скандалу й покарати винних. Щоб досягти цієї мети, його звіт має бути вичерпним і безапеляційним. Його аргументи переконали інших, зокрема й деморалізованого Сеймура Белла.

Щоб струсити з себе враження, яке справив на них той заклад між Фіделем Веларде й Альфредо Монтом, вони вирішили присвятити один день відпочинку. Наступного ранку замість шукати нових зустрічей та свідчень вони пішли скупатися в річці. Провели багато годин, полюючи сачками на метеликів, тоді як ботанік Волтер Фолк блукав лісом у пошуках орхідей. Метеликів і орхідей було в цій місцевості не менше, аніж москітів та кажанів, які налітали вночі й під час своїх безмовних польотів кусали собак, курей і коней на станції, іноді заражаючи їх сказом, що примушувало людей вбивати їх і спалювати, щоб уникнути епідемії.

Кейсмент та його товариші були зачаровані розмаїттям, розмірами й красою метеликів, що літали понад берегами. Вони були тут усіляких форм і кольорів, і граційні помахи їхніх крил та плями світла, які вони утворювали, коли сідали на листок або рослину, здавалося, осявали повітря ознаками делікатної краси, маскуючи ту моральну гидь, яку члени Комісії відкривали тут на кожному кроці, так ніби на цій нещасній землі не було дна для лиха, жадібності й болю.

Волтер Фолк був здивований кількістю орхідей, які звисали з великих дерев, їхніми витонченими й надзвичайно гарними кольорами, що прикрашали своїм сяйвом їхні обриси. Він їх не зрізав і не дозволяв зрізати товаришам. Він милувався ними протягом тривалого часу, роздивлявся їх крізь збільшувальне скло, робив записи про їхні особливості й фотографував їх.

На станції «Оксиденте» Кейсмент дістав досить повне уявлення про ту систему, яка приводила в дію Перуанську Амазонську компанію. Можливо, на самому початку її діяльності існувала певна угода, укладена між каучукопромисловцями та племенами. Але то була вже історія, тепер тубільці більше не хотіли йти в сельву й добувати каучук. Тому начальники станцій та їхні «хлопці» стали здійснювати «набіги». Аборигенам не давали заробітну плату, вони ніколи не бачили жодного сентаво. Вони одержували зі складу тільки знаряддя для добування каучуку — ножі для того, щоб робити надрізи на деревах, бляшанки для збирання соку, кошики для листя та для шматків каучуку, — а крім того, об’єкти домашнього користування, такі як зерно, мотузки, лампи та деякі харчові продукти. Ціни визначалися Компанією в такий спосіб, що абориген завжди залишався в боргу й протягом решти свого життя працював для того, щоб поменшити свій борг. Позаяк місцеві начальники не одержували платню, а лише комісійні з каучуку, який вони зібрали на своїй станції, то їхні вимоги добути якнайбільше каучукового соку були невблаганними. Кожен збирач ішов у сельву на два тижні, залишаючи свою дружину та дітей у ролі заручників. Начальники та «розумники» розпоряджалися заручниками, як хотіли, використовуючи їх для своєї домашньої роботи та своїх сексуальних апетитів. Кожен із них мав справжній гарем — багато дівчаток, які ще не досягли статевої зрілості, що ними вони обмінювалися, як їм заманеться, хоч іноді з ревнощів залагоджували стосунки кулями та ножами. Через кожні два тижні збирачі поверталися на станцію і приносили каучук. Його зважували на шахрайських вагах. Якщо на кінець трьох місяців збирач приносив менше тридцяти кілограмів, його карали — запихали в «кобилу», шмагали, відтинали йому вуха та ніздрі, а в крайніх випадках катували й убивали дружину та дітей і самого збирача. Їхні трупи не закопували в землю, а відтягували в ліс, щоб їх там пожерли дикі звірі. Один раз на три місяці вітрильники та пароплави Компанії приїздили по каучук, який тим часом обкурювали, мили й притрушували тальком. Кораблі іноді перевозили свій вантаж із Путумайо до Іквітоса, а в інших випадках прямо в Манаус, щоб звідти транспортувати його до Європи та Сполучених Штатів.

Роджер Кейсмент з’ясував, що багато «розумників» не виконували ніякої продуктивної праці. Вони були тими людьми, які вкидали аборигенів до в’язниць, катували їх і визискували. Вони з ранку до вечора валялися на землі, курили, пили, розважалися, ганяли м’яча, розповідали анекдоти або віддавали накази. На аборигенів вони навалювали всю роботу: будувати оселі, лагодити дахи, зіпсовані зливою, поновлювати стежку, яка спускалася до пристані, мити, чистити, вантажити, готувати їжу, а протягом того короткого часу, який їм залишався, обробляти свої поля, без яких вони не мали б чого їсти.

Роджер розумів, у якому стані духу перебували його товариші. Якщо навіть для нього, який прожив двадцять років у Африці й, здавалося, бачив там усе, те, що тут відбувалося, здавалося страхітливим і неможливим, напружувало йому нерви до крайньої межі, на якісь хвилини вкидало його у стан цілковитої знемоги, то як могли сприймати таку дійсність ті, хто більшу частину свого життя прожив у цивілізованому світі, вірячи в те, що й решта Землі є такою, де існує суспільство, що має закони, церкви, поліцію, звичаї та мораль, які не дозволяють людським створінням поводитися, як дикі звірі й люті хижаки.

Роджер хотів продовжити свою роботу в Путумайо для того, щоб зробити свій звіт якомога повнішим, але причина була не тільки в цьому. Крім усього іншого, він хотів якнайліпше пізнати персонажа, який, за всіма свідченнями, був парадигмою жорстокості в цьому світі: Армандо Норманда, начальника станції «Матансас».

Ще з Іквітоса він чув анекдоти, коментарі й натяки про цього чоловіка, чиє ім’я завжди пов’язували з такою ницістю та підлотою, що його образ геть заполонив його уяву, й він нерідко бачив кошмарні сни, з яких прокидався залитий потом і з прискореним серцебиттям. Він був переконаний, що багато з тих розповідей, які він почув від барбадосців про Норманда, були перебільшеннями, розпаленими палкою уявою, такою притаманною народам південних країн. Але сам той факт, що цей суб’єкт міг створити подібну міфологію, вказував на те, що йшлося про створіння, яке, хоч це й здавалося неможливим, переважало в дикунстві таких страхітливих виродків, як Абелардо Аґверо, Альфредо Монт, Фідель Веларде, Еліас Мартіненґі та інші потворні суб’єкти їхньої породи.

Ніхто точно не знав, до якої національності він належав — його вважали перуанцем, болівійцем або англійцем, — але всі погоджувалися з тим, що йому не було ще й тридцяти років і що він навчався в Англії. Хуан Тісон чув, як розповідали, що він здобув освіту бухгалтера в одному з лондонських інститутів.

На вигляд він був низенький, тендітний і дуже потворний. Згідно з розповіддю барбадосця Джошуа Даєла від його хирлявої особи променилася «зла сила», яка примушувала тремтіти кожного, хто наближався до нього, а його погляд, проникливий і холодний, як крига, здавався поглядом гадюки. Даєл запевняв, що не тільки індіанці, а також «хлопці» і навіть десятники відчували страх у його присутності. Бо в будь-яку мить Армандо Норманд міг наказати вчинити або зробити власними руками якусь страхітливу жорстокість, анітрохи не змінивши виразу зневажливої байдужості, з якою він дивився на все, що його оточувало. Даєл признався перед Роджером та Комісією, що на станції «Матансас» Норманд одного дня наказав йому вбити п’ятьох андуків, покараних за те, що вони не виконали норму зі збирання каучуку. Даєл убив перших двох пострілами, але начальник наказав, щоб двом наступним він відрізав яйця і добив їх ударами палиці. Останнього він мав задушити руками. Протягом усієї екзекуції він сидів на стовбурі дерева, курячи й спостерігаючи, й при цьому млявий вираз його червонощокого обличчя анітрохи не змінився.

Інший барбадосець, Сифорд Грінвіч, який працював кілька місяців під Армандо Нормандом у «Матансасі», розповідав, що улюблена тема розмов «розумників» станції була про звичку їхнього шефа закладати в статевий отвір своїх дівчаток-наложниць мелений перець або стручок червоного перцю, бо він любив слухати, як вони репетують від пекучого болю. Грінвіч запевняв, що тільки в такий спосіб він збуджувався й міг устромити їм прутня. Був такий час, розповів барбадосець, коли Норманд, замість садовити винних у «кобилу», підіймав їх за допомогою ланцюга, прикріпленого до дерева, високо в повітря і з розгону опускав, щоб помилуватися, як, падаючи на землю, вони розбивали собі череп або кістки, або відкушували язика, що потрапляв між зуби. Ще один десятник, який служив під началом Норманда, розповів Комісії, що більше, аніж його самого, індіанці-андуки боялися його собаки, якого він видресирував, щоб той устромляв свої ікла в тіло індіанця, на якого він його нацьковував, і шматував його плоть.

Чи могли бути правдою такі жахіття? Роджер Кейсмент казав собі, напружуючи пам’ять, що серед великої колекції мерзотників, яких він знав у Конго, людей, яких влада й безкарність перетворювали на монстрів, жоден не міг зрівнятися з цим індивідом. Його опанувала дещо порочна цікавість познайомитися з тим суб’єктом, почути, як він розмовляє, як діє, і з’ясувати, звідки він такий узявся. І що він міг сказати про ті злочини, які йому приписували.

З «Оксиденте» Роджер Кейсмент та його друзі перебралися знову ж таки на вітрильнику «Швидкий» на станцію «Останній притулок». Вона була меншою, ніж попередні, й також нагадувала своїм виглядом фортецю, оточена частоколом із загострених угорі паль, який оточував невеличку кількість осель, і охоронцями в отворах між ними. Індіанці тут здавалися відлюдкуватішими й примітивнішими, ніж вітото. Вони ходили напівголі з пов’язками на стегнах, що ледве прикривали їм член. Тут уперше Роджер побачив двох тубільців із тавром Компанії на сідницях: КА. Вони здавалися старшими, аніж більшість інших. Він спробував заговорити з ними, але вони не розуміли ані іспанської мови, ані португальської, ані мови вітото, якою намагався порозумітися з ними Фредерік Бішоп. Згодом, ходячи по «Останньому притулку», вони побачили й інших індіанців, позначених тавром Компанії. Від одного зі службовців станції вони довідалися, що принаймні третя частина аборигенів, що живуть навколо станції, носять на своїх тілах тавро КА. Цю практику припинили лише кілька тижнів тому, коли Перуанська Амазонська компанія погодилася на приїзд Комісії в Путумайо.

Щоб дійти від річки до «Останнього притулку», треба було піднятися по розмоклому після дощів крутосхилу, де ноги грузли по коліна. Коли Роджер спромігся скинути із себе чоботи й витягтися на своєму незручному ліжку, у нього боліли всі кістки. До нього повернувся кон’юнктивіт. Одне око так йому пекло й сльозилося, що, знявши з нього примочку, він його забинтував. Він прожив тут кілька днів у подобі пірата із забинтованим і прикритим вологою ганчіркою оком. А що цих заходів обережності було не досить, щоб подолати запалення та зупинити сльози, то починаючи відтоді й до самого кінця подорожі в усі ті хвилини дня, коли він не працював, — а їх було мало, — він прибігав до свого гамака або ліжка, падав на нього і залишався там, наклавши на обидва ока клаптики тканини, намочені теплою водою. Так йому легше було терпіти біль. Протягом цих періодів відпочинку й ночами — він спав не більше як чотири або п’ять годин — він намагався подумки організувати звіт, який він напише для Форін-Офісу. Головні лінії для нього були очевидні. Спочатку він намалює загальну картину умов праці та життя в Путумайо, з якими зустрілися першопрохідці, коли вони прийшли, щоб тут отаборитися, захопивши землі племен, близько двадцяти років тому. І як відсутність робочих рук спонукала їх чинити «набіги» без страху бути покараними, бо в цих краях не було ані суддів, ані поліції. Вони були тут єдиною владою, що підтримувала себе вогнепальною зброєю, проти якої безпорадними виявилися рогатки, списи та духові рушниці.

Він повинен ясно описати систему добування каучуку, основану на рабській праці і знущанні з аборигенів, що розпалювалася жадібністю начальників, які працювали за відсоток зібраного каучуку й намагалися збільшити його видобуток, удаючись до фізичних покарань, калічення та вбивства аборигенів. Безкарність і абсолютна влада розвинули в цих індивідах схильність до садизму, яку вони могли вільно застосовувати до тубільного населення, що не мало ніяких прав.

Чи принесе його звіт якусь користь? Принаймні ту, що Перуанську Амазонську компанію буде покарано, у цьому сумніву немає. Британський уряд попросить уряд Перу, щоб він віддав під суд людей, відповідальних за злочини. Але чи наважиться на такий крок президент Ауґусто Леґія? Хуан Тісон сказав йому, що, як і в Лондоні, у Лімі вибухне скандал, коли там стане відомо, що тут відбувається. Громадська думка вимагатиме покарати винних. Але Роджер сумнівався. Що зможе зробити перуанський уряд у Путумайо, де він не має жодного представника й де компанія Хуліо Арани похваляється, — і має на те цілковиті підстави, — що вона й тільки вона зі своїми бандами душогубів здійснює суверенітет Перу на цих територіях? Усе обмежиться кількома риторичними виступами. Страждання тубільних громад в Амазонії триватиме до їхнього цілковитого винищення. Ця перспектива пригнічувала його. Але замість паралізувати його зусилля вона спонукала його ще більше розслідувати, опитувати людей і записувати їхні свідчення. Він мав уже цілий стіс зошитів і карточок, списаних його чітким і ретельним почерком.

З «Останнього притулку» вони перебралися в «Межиріччя», здійснивши перехід по річці й по землі, що примусив їх протягом цілого дня пробиратися крізь густий чагарник і високу колючу траву. Цей перехід зачарував Роджера Кейсмента: завдяки такому тісному тілесному контактові з бразильською природою він ніби повернувся у свої молоді роки, у тривалі подорожі своєї юності землями африканського материка. Але хоч протягом тих дванадцятьох годин переходу по сельві, де іноді їм доводилося по пояс провалюватися в багнюку, ковзатися в густих заростях, які приховували крутосхили, долаючи певні ділянки відстані в каное, які поштовхами своїх жердин аборигени спрямовували по вузеньких протоках, над якими нависало густе листя дерев, що затьмарювало сонячне світло, він іноді переживав збудження та веселість своїх давніх часів, тривалий досвід насамперед підказував йому, що відтоді минуло надто багато часу і його тіло тепер зношене й замучене хворобами. Тепер він не тільки мусив терпіти біль у руках, спині та ногах, а й змагатися з неподоланною втомою, докладаючи неймовірних зусиль, щоб товариші не помітили, в якому стані він перебуває. Луїс Барнес і Сеймур Белл були такі виснажені, що від середини подорожі їх довелося переносити в гамаках — кожного несли по четверо аборигенів із тих двадцятьох, що їх супроводжували. Роджер був вражений, спостерігаючи, як ці індіанці з такими тонкими ногами і кістлявими тілами легко пересувалися по цій майже непролазній місцевості, несучи на плечах їхнє устаткування та провізію, без їжі та без пиття упродовж годин. Під час одного з привалів Хуан Тісон у відповідь на прохання Кейсмента наказав роздати аборигенам кілька бляшанок із сардинами.

Протягом їхнього переходу їм зустрічалися зграї папуг і ті грайливі мавпи зі жвавими очима, яких називають «ченчиками», багато різновидів птахів та ігуан із загноєними очима, чиї грубі шкури зливалися з гіллям і стовбурами, на яких вони спочивали. І тут-таки можна було побачити вікторію-регію, величезні круглі листки якої плавали в лагунах, наче плоти.

Вони прийшли в «Межиріччя» пізно ввечері. На станції панувала паніка, бо ягуар зжер аборигенку, яка відійшла від табору, щоб народити дитину, сама-одна, за звичаєм аборигенів, на березі річки. Загін мисливців на чолі з начальником станції вийшов на пошуки ягуара, але повернувся пізно ввеері, не зустрівшись із хижаком. Начальника станції «Межиріччя» звали Антонес О’Донел, він був молодий і молодцюватий. Антонес сказав, що батько в нього ірландець, але Роджер, розпитавши його, з’ясував, що він відійшов надто далеко від своїх ірландських предків і, либонь, лише дід або прадід О’Донела був ірландцем із тієї родини, яка першою ступила на землю Перу. Йому стало прикро, що один із нащадків його народу став одним із заступників Арани в Путумайо, хоч, згідно зі свідченнями, він був не таким кровожерливим, як інші начальники: він шмагав аборигенів і забирав у них дружин і дочок для свого особистого гарему — з ним жили семеро жінок і ціла хмара дітей, — але в його послужному списку не було зазначено, щоб він когось убив своїми руками або наказав убити. Хоча, звичайно ж, на найвиднішому місці в «Межиріччі» стояла «кобила», й усі «хлопці» та барбадосці носили за поясом канчуки (деякі використовували їх як паски для штанів). І також чимало індіанців та індіанок мали шрами на плечах, ногах і сідницях.

Хоч офіційна місія вимагала від Роджера допитувати лише британських громадян, які працювали на компанію Арани, тобто барбадосців, починаючи від станції «Оксиденте», він почав також опитувати «розумників», схильних відповідати на його запитання. У «Межиріччі» ця практика поширилася на всю Комісію. Протягом трьох днів, які вони там провели, їм давали свідчення, крім трьох барбадосців, які служили в Антонеса О'Донел а десятниками, сам начальник і чимало з його «хлопців».

Майже завжди відбувалося те саме. Спочатку всі поводилися стримано, ухильно й безсоромно брехали. Та досить було однієї обмовки, неумисної необачності, що відкривала світ істини, яку досі приховували, й допитувані починали говорити й розповідати набагато більше, ніж їх просили, плутаючись і в такий спосіб підтверджуючи правдивість того, що розповідали. Але попри кілька своїх спроб, Роджер так і не зміг здобути пряме свідчення від жодного індіанця.

16 жовтня 1910 року, коли він і його товариші з Комісії, в супроводі Хуана Тісона, троє барбадосців і близько двадцятьох індіанців-муйнанів під проводом свого вождя, які переносили вантаж, подалися в подорож через ліс по вузькій дорозі від станції «Межиріччя» до станції «Матансас», Роджер Кейсмент сформулював у своєму щоденнику ідею, що виникла в його голові вже тоді, коли він вирушив зі своєю експедицією з Іквітоса: «Я остаточно переконався в тому, що єдиний спосіб, у який аборигени Путумайо можуть вийти з жалюгідного становища, до якого їх довели, — це збройно повстати проти своїх гнобителів. Є абсолютною ілюзією, далекою від реального здійснення, переконаність Хуана Тісона в тому, що ситуація зміниться, коли сюди дістанеться перуанська держава та представники її влади, судді, поліція, які примусять шанувати закони, що забороняють рабство та кабальну залежність від 1854 року. Вони шануватимуть тут закони, як в Іквітосі, де за двадцять або тридцять солів родини купують собі дівчаток і хлопчиків, яких торговці живим товаром викрали з їхніх родин? Чи шануватимуть закони ті представники влади, судді та поліцаї, які одержують платню від Компанії Арани, бо держава не має чим їм заплатити, чи тому, що шахраї та чиновники розкрадають гроші, поки вони дійдуть до місця призначення? У цьому суспільстві держава є невід’ємною частиною машини експлуатації та знищення. Аборигени нічого не можуть сподіватися від подібних інституцій. Якщо вони хочуть бути вільними, то повинні здобути свободу своїми руками і своєю мужністю. Як це зробив вождь індіанців бора Катенере. Але не приносячи себе в жертву із-за сентиментальних причин, як зробив він. Борючись до самого кінця». Тоді як повторюючи собі ці фрази, які він записав у своєму щоденнику, Роджер просувався вперед у доброму ритмі, прорубуючи собі дорогу своїм мачете між ліанами, кущами, стовбурами й гіллям дерев, що перегороджували йому шлях, десь уже надвечір йому спала така думка: «Ми, ірландці, перебуваємо в такому самому становищі, як і вітото, бора, андуки та муйнани Путумайо. Колонізовані, експлуатовані і приречені завжди залишатися такими, якщо й далі віритимемо в закони, інституції та уряди Англії, віритимемо в те, що вони принесуть нам волю. Ніколи вони її нам не дадуть. Навіщо це імперії, яка нас колонізує, якщо вона не відчуватиме тиску, що примусить її піти на поступки? А такий тиск можна здійснювати лише за допомогою зброї». Ця ідея, яка протягом наступних днів, тижнів, місяців і років очищалася й зміцнювалася — що Ірландія, як і індіанці Путумайо, мусить боротися, якщо хоче здобути волю, — так заполонила йому розум протягом тих вісьмох годин, які тривала його подорож, аж він і думати перестав про те, що незабаром особисто познайомиться з начальником станції «Матансас» Армандо Нормандом.

Станція «Матансас» була розташована на березі річки Кагуйнарі, притоки Какет, й щоб добутися до неї, треба було вибратися нагору по крутосхилу, який сильна злива, що випала перед самим їхнім прибуттям, перетворила на потік грязюки. Лише індіанці-муйнани могли підійматися по ньому вгору, не падаючи. Інші ковзалися, скочувалися вниз, спиналися на ноги, покриті багном і синцями. На відкритому місці, теж захищеному частоколом із загострених угорі паль, кілька індіанців стали поливати подорожніх водою, щоб змити з них грязюку.

Начальника не було на місці. Він керував «набігом», намагаючись зловити кількох аборигенів, що втекли, яким, схоже, вдалося перетнути кордон із Колумбією, що був дуже близько. У «Матансасі» було п’ятеро барбадосців, і всі п’ятеро з великою повагою поставилися до «сеньйора консула», про чий приїзд і чию місію вони були досконально обізнані. Їх провели до осель, у яких вони мали жити. Роджера Кейсмента, Луїса Барнеса й Хуана Тісона оселили у великому будинку з дощок, накритому пальмовим листям, із заґратованими вікнами, де, як їм сказали, мешкав Норманд зі своїми жінками, коли вони перебували в «Матансасі». Але зазвичай він жив у «Китаї», невеличкому таборі за кілька кілометрів угору по річці, куди індіанцям не дозволялося наближатися. Начальник мешкав там, оточений своїми озброєними «розумниками», бо боявся стати жертвою замаху з боку колумбійців, які звинувачували його в тому, що він не шанує кордон і перетинає його під час своїх «набігів», щоб набирати собі працівників або ловити втікачів. Барбадосці розповіли, що Армандо Норманд завжди брав із собою жінок зі свого гарему, бо був дуже ревнивий.

У «Матансасі» були бора, андуки й муйнани, але не було вітото. Майже всі аборигени мали шрами від канчуків і понад десяток — тавро Компанії Арани на сідницях. «Кобила» стояла в центрі відкритого місця під деревом, покритим фурункулами та паразитарними рослинами, що їх називають лупунами, якому всі племена тієї місцевості поклонялися з шанобливим страхом.

У кімнаті, яка, безперечно, належала самому Нормандові, Роджер побачив пожовклі світлини дитячого личка господаря, диплом Лондонської школи бухгалтерів за 1903 рік і давніший диплом якоїсь середньої школи. Отже, сумніву не було: він навчався в Англії і здобув диплом бухгалтера.

Армандо Норманд повернувся в «Матансас», коли смеркалося. Крізь заґратоване вікно Роджер побачив, як він проминув його оселю, низенький, дрібний і майже такий самий хирлявий, як абориген, супроводжуваний «розумниками» з бандитськими пиками, що були озброєні «вінчестерами» та револьверами, й вісьмома чи десятьма жінками, закутаними в кушми або довгі амазонські сорочки без рукавів, і ввійшов до сусіднього будинку.

Протягом ночі Роджер прокидався кілька разів, переповнений болісною тривогою, думаючи про Ірландію. Його змагала ностальгія за батьківщиною. Він жив у ній так мало, а проте з плином часу відчував усе більшу й більшу солідарність із її долею та її стражданнями. Відтоді як він здобув можливість побачити з близької відстані хресну дорогу інших колонізованих народів, становище Ірландії стало йому боліти, як ніколи раніше. Він хотів якнайшвидше покінчити з цим усім, завершити свій звіт про ситуацію в Путумайо, передати його до Форін-Офісу й повернутися до Ірландії та працювати там, більше ні на що не відвертаючи увагу, разом зі своїми співвітчизниками-ідеалістами, що присвятили своє життя справі її визволення. Він надолужить згаяний час, стане іншою людиною в Ейре, навчатиметься, діятиме, писатиме й усіма йому доступними засобами намагатиметься переконати ірландців, щр коли вони люблять свободу, то повинні завоювати її в мужній і жертовній боротьбі.

Коли наступного ранку він спустився снідати, Армандо Норманд був уже там, сидячи біля столу, на якому лежали фрукти, шматки юкки, що, певно, замінювали хліб, і стояли філіжанки з кавою. Він і справді був низеньким і худим, з обличчям хлопчика, яке завчасно постаріло, і синім, нерухомим і твердим поглядом, який то з’являвся, то зникав під його миготливими повіками. Він був у чоботях, у синьому комбінезоні, білій сорочці, а поверх усього — у шкіряній куртці, з однієї з кишень якої визирали олівець і записник. За поясом у нього стримів револьвер.

Він розмовляв досконалою англійською мовою з дивним акцентом, і Роджер не зміг з’ясувати, з яких країв він походить. Спочатку він привітався з ним майже непомітним кивком, не промовивши жодного слова. На запитання про своє життя в Лондоні відповідав стримано, майже односкладовими словами, не став багато розводитися й про свою національність — «погодьмося на тому, що я перуанець» — і відповів із певною зарозумілістю, коли Роджер казав йому, що він та члени Комісії були вражені, побачивши, що у володіннях британської компанії до аборигенів ставляться так не по-людськи.

— Якби ви жили тут, то думали б інакше, — сухо коментував він без найменшого страху в голосі. Й після невеличкої паузи додав: — До тварин не можна ставитися, як до людських створінь. Якумама, ягуар, пума не розуміють логіки. Не розуміють її й дикуни. Не варто дивуватися, що чужоземців, які перебувають тут тимчасово, переконати в цьому не можна.

— Я жив двадцять років в Африці й не перетворився там на монстра, — сказав Кейсмент. — На відміну від вас, сеньйоре Норманд. Ваша слава супроводжує нас протягом усієї нашої подорожі. Жахіття, які розповідають про вас у Путумайо, не вкладаються в уяву. Ви це знаєте?

Армандо Норманд анітрохи не був схвильований. Дивлячись на нього, як і раніше, пустим і безвиразним поглядом, він обмежився тільки тим, що стенув плечима і сплюнув на підлогу.

— Ви дозволите мені поцікавитися, скількох чоловіків і жінок ви вбили? — несподівано запитав його Роджер.

— Стільки, скільки було треба, — відповів начальник «Матансаса», не змінивши тону й підводячись на ноги. — Пробачте. У мене справи.

Огида, яку Роджер відчував до цього чоловічка, була такою великою, що він вирішив не допитувати його особисто й доручив це завдання членам Комісії. Цей убивця розповість їм лише купу брехні. Він обмежився лише розпитуванням барбадосців і тих «розумників», які погодилися дати свідчення. Він допитував їх уранці й увечері, а протягом решти дня з більшою ретельністю опрацьовував ті відомості, які одержував із тих розмов. Щоранку він спускався до річки, занурювався у воду, робив кілька знімків і потім не припиняв працювати до самої ночі. На своє вузеньке ліжко він падав геть виснажений. Його сон був уривчастим і гарячковим. Він помічав, як худне з кожним днем.

Він був стомлений і пересичений. Як свого часу сталося з ним у певний момент у Конго, він став боятися, що моторошна низка злочинів, насильства та жахіть усякого виду та різновиду, які відкривалися йому щодня, вплине на його психічну рівновагу. Чи здоров’я його духу зможе вчинити опір цим щоденним жахіттям? Його пригнічувала думка про те, що в цивілізованій Англії мало хто повірить у те, що білі та метиси Путумайо можуть доходити до таких дикунських крайнощів у ставленні до людей. Він знову буде звинувачений у перебільшеннях й упередженнях, у тому, що він умисне підсилює трагізм ситуації, щоб надати своєму звіту більшого драматизму. І не тільки жорстоке ставлення до аборигенів утримувало його в стані глибокої пригніченості. А й той факт, що після того, як він бачив, чув і був свідком того, що тут відбувається, він уже ніколи не зможе з оптимізмом подивитися на життя, яким він жив у молодості.

Коли він довідався, що з «Матансаса» відбуває експедиція носіїв, які віднесуть каучук, зібраний за останні три місяці, на станцію «Межиріччя», а звідти в порт Пуерто-Перуано, щоб повантажити його на корабель і відправити за кордон, він повідомив товаришам, що супроводжуватиме її. Комісія могла залишитися тут, щоб завершити інспекцію та опитування. Його друзі були так само виснажені й пригнічені, як і він. Вони розповіли йому, що нахабні манери Армандо Норманда негайно змінилися, коли йому дали знати, що «сеньйор консул» дістав доручення приїхати й розслідувати жорстоке ставлення до аборигенів у Путумайо від самого сера Едварда Ґрея, канцлера Британської імперії, і що вбивці та кати, оскільки вони працюють у британській компанії, можуть бути віддані під суд в Англії. А надто в тому разі, якщо вони мають англійську національність або вдають, ніби її мають, що, схоже, стосується і його. Або їх можуть передати перуанському й колумбійському уряду, щоб вони судили їх тут. Після того як він це почув, Норманд став поводитися перед Комісією смиренно й послужливо. Він заперечував свої злочини й запевняв їх, що відтепер вони не повернуться до помилок минулого: аборигенів добре годуватимуть, лікуватимуть, коли вони захворіють, платитимуть їм за роботу й ставитимуться до них, як до людських створінь. Він поставив афішу посеред майдану, де написав усі ці обіцянки. Та витівка не мала ніякого глузду, бо аборигени, всі неписьменні, не могли нічого прочитати, як і більшість «розумників». Він виставив ту афішу для того, щоб її могли прочитати члени Комісії й ніхто більше.

Перехід пішки через сельву, від «Матансаса» до «Межиріччя», коли він супроводив вісімдесят аборигенів — бора, андуків і муйнанів, — які переносили на плечах каучук, зібраний людьми Армандо Норманда, стане одним із найстрахітливіших спогадів першої подорожі до Перу Роджера Кейсмента. Норманд не взяв на себе командування експедицією, а доручив його Неґретті, одному зі своїх заступників, метисові з домішкою індіанської крові, із золотими зубами, який не переставав длубатися в них паличкою і чий гучний голос примушував тремтіти, підстрибувати і поспішати з обличчями, спотвореними страхом, військо кістяків, покритих ранами, змережаних шрамами, серед яких були жінки й діти, що їм виповнилося лише по кілька років. Неґретті ніс рушницю на плечі, револьвер у кобурі й канчук за поясом. У той день, коли вони вирушили в дорогу, Роджер попросив Неґретті сфотографувати його й той погодився, сміючись. Але усмішка зникла з його обличчя, коли Роджер попередив його, показавши на канчук:

— Коли побачу, що ви шмагаєте аборигенів, я особисто передам вас поліції в Іквітосі.

Вираз обличчя в Неґретті був геть розгублений. Через якусь хвилину він промурмотів:

— Ви наділені якоюсь владою в Компанії?

— Я маю ту владу, якою мене наділив англійський уряд, щоб я міг розслідувати зловживання, які здійснюються в Путумайо. Вам, безперечно, відомо, що Перуанська Амазонська компанія, на яку ви працюєте, є компанією британською, чи не так?

Розгублений Неґретті зрештою відійшов геть. І Кейсмент більше не бачив, щоб він шмагав носіїв, він тільки покрикував на них, щоб вони поквапилися, або обкладав їх лайкою, коли вони ронили на землю шматки каучуку, які несли на плечах або на голові, бо їх змагала втома або вони спотикалися.

Роджер забрав із собою трьох барбадосців, Бішопа, Сілі і Лейна. Дев’ятеро інших із тих, що супроводжували їх, залишилися з Комісією. Кейсмент рекомендував своїм друзям ніколи не розлучатися з цими свідками, бо Норманд та його поплічники могли підкупити або залякати їх, щоб вони відмовилися від своїх свідчень, або навіть убити.

Найтяжчим випробуванням у цій експедиції були не сині м’ясні мухи, які з лютим дзижчанням кружляли над ними, боляче жигаючи їх удень і вночі, й не зливи, які іноді падали їм на голову, намочуючи їх і вкриваючи ґрунт струмками, що переносили багнюку, мертве листя та гілля дерев, і не ті незручні привали, які вони влаштовували вночі, щоб поспати, як дозволить Бог, спочатку з’ївши бляшанку сардин або супу й випивши з термоса кілька ковтків віскі або чаю. Жахливим випробуванням для Роджера, мукою, що наповнювала його каяттям і докорами сумління, було дивитися на голих аборигенів, зігнутих під вагою каучукових «ковбас», яких Неґретті та його «розумники» підганяли криками, дозволяючи їм перепочивати дуже рідко й протягом дуже короткого часу й не даючи їм навіть шматочка їжі. Коли Роджер запитав у Неґретті, чому порції не роздавали також аборигенам, десятник подивився на нього таким поглядом, ніби не зрозумів, що він каже. Коли Бішоп пояснив йому запитання, Неґретті заявив із цілковитою безсоромністю:

— Їм не подобається те, що їмо ми, християни. Вони мають свою власну їжу.

Але в них не було ніякої їжі, бо не можна було назвати їжею жменю борошна з юкки, яку вони іноді підносили до рота, або стебла та листя рослин, які вони ретельно скручували, перш ніж запхати їх у рот. Для Роджера залишалося цілком незбагненним, як діти віком від десяти до дванадцяти років могли нести протягом годин ці «ковбаси», які ніколи не важили — він завдав собі клопоту зважити їх — менш як двадцять кілограмів, а іноді й тридцять чи більше. У перший день переходу хлопчик-бора зненацька впав ницьма, придавлений своїм вантажем. Він слабко застогнав, коли Роджер спробував оживити його, давши йому випити бульйону з бляшанки. Очі хлопчика виражали тваринний страх. Двічі чи тричі він намагався підвестися, але безуспішно. Бішоп пояснив Роджерові: «Він так боїться, бо якби вас тут не було, Неґретті вбив би його одним пострілом, для прикладу, аби жодному іншому поганину не спадало на думку падати і втрачати свідомість». Хлопець був неспроможний зіп’ястися на ноги, тому його покинули в лісі. Роджер залишив йому дві бляшанки їжі і свою парасольку. Тепер він зрозумів, чому ці хирляві створіння могли переносити такі вантажі. Вони боялися, що їх уб’ють, якщо вони наважаться впасти і знепритомніти. Жах примножував їхні сили.

На другий день стара жінка впала й відразу ж померла, коли спробувала піднятися вгору схилом із тридцятьма кілограмами каучуку на спині. Неґретті, після того як переконався, що вона не подає ознак життя, поквапився розподілити дві «ковбаси» мертвої між іншими аборигенами, скрививши гримасу огиди й закашлявшись.

Коли прийшли в «Межиріччя», то, щойно помившись і трохи відпочивши, Роджер поквапився занотувати у свої зошити перипетії недавньої подорожі й ті міркування, які вона йому вселила. Одна думка знову виникла в його свідомості, думка, яка протягом наступних днів, тижнів і місяців з одержимою наполегливістю повертатиметься до нього й почне формувати його поведінку: «Ми не повинні допустити, щоб колонізація каструвала дух ірландців до такої міри, як вона скалічила дух аборигенів Амазонії. Нам треба домагатися автономії негайно, поки ще не пізно».

Чекаючи прибуття Комісії, Роджер не гаяв часу. Він опитав ще кількох людей, але насамперед переглянув схеми, рахунки і реєстри адміністрації. Він хотів з’ясувати, скільки витрачала Компанія Хуліо С. Арани на харчові продукти, ліки, одяг, зброю та інструменти, які вона постачала аборигенам, а також десятникам та «хлопцям». Відсотки змінювалися від продукту до продукту, але загальним правилом залишалося, що на всі товари, які він постачав, склад подвоював, потроював ціни, а іноді збільшував їх учетверо або й уп’ятеро. Він купив собі дві сорочки, штани, капелюх, польові черевики й міг би придбати собі все це в Лондоні за третину тієї ціни, яку він заплатив тут. Компанія грабувала не тільки аборигенів, а й усіх тих нещасливих бідолах, волоцюг та розбишак, які перебували в Путумайо, щоб виконувати накази начальників. Не було рідкістю, коли й ті, й ті були прив’язані боргами до Перуанської Амазонської компанії до самої своєї смерті або доти, доки ставали непотрібні Компанії й вона викидала їх геть.

Але Роджерові було надзвичайно важко визначити, скільки аборигенів було в Путумайо до 1893 року, коли в регіоні стали утворюватися перші пункти збирання каучуку й почалися «набіги», і скільки їх залишилося на цей, 1910 рік. На цю тему не існувало серйозної статистики, відомості були вельми туманними, цифри дуже відрізнялися одна від одної. Більш надійний підрахунок залишив після себе нещасливий дослідник і етнолог, француз Ежен Робюшон (який у таємничий спосіб зник у регіоні Путумайо в 1905 році, коли картографував усю територію володінь Хуліо Арани), згідно з яким населення в сімох племенах зони — вітото, окайни, муйнани, нонуї, андуки, ресіґаро й бора — мало нараховувати близько ста тисяч людей до того часу, поки каучук не привабив у Путумайо першопрохідців «цивілізації». Хуан Тісон вважав цю цифру перебільшеною. Він, посилаючись на різні аналізи та зіставлення, вважав, що сорок тисяч є набагато точнішою цифрою. Хай там як, а сьогодні залишилося не більш як десять тисяч тих, хто вижив. Таким чином, режим, який запровадили тут добувачі каучуку, вже ліквідував щонайменше три чверті тубільного населення. Багато з них, безперечно, стали жертвами віспи, малярії, бері-бері та інших пошестей. Але величезна більшість загинула від експлуатації, голоду, калічення, тортур у «кобилі» або стала жертвами вбивць. Якщо винищення тубільних племен триватиме в такому темпі, то незабаром від них не залишиться жодної людини.

Через два дні до «Межиріччя» прибули його колеги з Комісії. Роджер здивувався, побачивши з ними Армандо Норманда з його гаремом дівчаток. Фолк і Барнес його попередили, що хоч начальник «Матансаса» і пояснив свій намір прийти сюди бажанням особисто наглядати за вантаженням каучуку в Пуерто-Перуано, він зробив це зі страху перед тим, що може чекати його в майбутньому. Як тільки він почув про ті звинувачення, які висунули проти нього барбадосці, він доклав усіх зусиль, щоб підкупом і погрозами домогтися, аби вони їх зреклися. І йому пощастило умовити кількох, таких, як Лейн, надіслати листа в Комісію (якого відредагував, безперечно, сам таки Армандо), у якому говорилося, що вони спростовують усі свої свідчення, які від них добули «обманом», і хочуть заявити з усією ясністю й письмово, що в Перуанській Амазонській компанії ніколи не кривдили аборигенів і що службовці та носії завжди дружно працювали для звеличення Перу. Фолк і Барнес думали, що Норманд спробує підкупити або залякати Бішопа, Сілі і Лейна й навіть самого Кейсмента.

І справді, наступного дня, рано-вранці, Армандо Норманд постукав у двері Роджера й запропонував йому «поговорити відверто й по-дружньому». Начальник станції «Матансас» утратив усю свою самовпевненість та зарозумілість, із якими він розмовляв із Роджером попереднього разу. Було видно, що він нервує. Під час розмови він потирав собі руки й кусав нижню губу. Вони пішли туди, де стояв склад каучуку, на відкриту місцевість із високою травою й чагарником, яку нічна гроза заповнила калюжами й жабами. Гострий сморід каучукового соку плинув від складу, й у голові Роджера промайнула думка, що цей сморід поширювався не від каучукових «ковбас», складених під великим навісом, а від червонопикого чоловічка, який поруч із ним здавався карликом.

Норманд добре підготував свою промову. Сім років, протягом яких він працював у сельві, були величезним випробуванням для людини, що навчалася в Лондоні. Він не хоче, щоб через непорозуміння та наклепи заздрісників його життя заплуталося в суддівських сітях і він не зміг би здійснити свою мрію — повернутися до Англії. Він присягається йому честю, що немає крові ані на його руках, ані на його совісті. Він був суворим, але справедливим, і готовий запровадити всі заходи, що їх Комісія та «сеньйор консул» запропонують для того, щоб поліпшити діяльність підприємства.

— Я пропоную, щоб припинилися «набіги» й насильницьке захоплення аборигенів, — почав повільно перераховувати Роджер, загинаючи палець за пальцем, — щоб не було ані «кобили», ані канчуків, щоб індіанців не примушували працювати задарма, щоб начальники, десятники та «хлопці» не ґвалтували й не викрадали ані дружин, ані дочок аборигенів, щоб ви відмовилися від фізичних покарань і виплатили відшкодування родинам убитих, спалених живцем і тих, кому ви відрізали вуха й ніздрі, кому відрубали руки й ноги. Щоб не грабували більше носіїв, зважуючи їхній каучук на фальшивих вагах, та не лупили з них неймовірні ціни на складах, щоб перетворювати їх на вічних боржників Компанії. Усе це, звичайно, має бути зроблено тільки для початку. Бо треба задіяти чимало реформ для того, щоб Перуанська Амазонська компанія заслужила називатися компанією британською.

Армандо Норманд побілів і дивився на нього, нічого не розуміючи.

— Ви хочете, щоб Перуанська Амазонська компанія припинила своє існування, сеньйоре Кейсмент? — пробелькотів він нарешті.

— Саме так. І щоб усі вбивці та кати, починаючи з сеньйора Хуліо Арани й закінчуючи вами, були осуджені за свої злочини й закінчили своє життя у в’язниці.

Він прискорив ходу й покинув начальника станції «Матансас» зі спотвореним обличчям — він застиг на місці, не знаючи, що йому ще сказати. Роджер відразу ж пожалкував, що дав волю почуттю зневаги, на яку заслуговував цей персонаж. Він нажив смертельного ворога, який тепер може відчути спокусу ліквідувати його. Він його остеріг, і Норманд, не будучи ані боягузом, ані чоловіком ледачим, діятиме так, як вимагають від нього обставини. Він припустився тяжкої помилки.

Через кілька днів Хуан Тісон повідомив їх, що начальник «Матансаса» зажадав, щоб Компанія ліквідувала його станцію, розплатившись із ним готівкою, й не перуанськими солями, а фунтами стерлінгів. Він має намір повернутися в Іквітос на «Лібералі», разом із Комісією. Його наміри були очевидними: за допомогою своїх друзів і спільників пом’якшити висунуті проти нього звинувачення й забезпечити собі втечу за кордон — У Бразилію, безперечно, — де, як він знав, чекають на нього добрі заощадження. Можливість того, що він потрапить до в’язниці, значно зменшилася. Хуан Тісон інформував їх, що Норманд протягом п’ятьох років одержував двадцять відсотків від каучуку, зібраного в «Матансасі», і «премію» у двісті фунтів стерлінгів щороку, коли видобуток каучуку перевищував видобуток за попередній рік.

Наступні дні й тижні були заповнені для них тяжкою роботою. Опитування барбадосців та «розумників» відкривало все нові й нові жахіття, які вражали уяву. Роджер відчував, що сили покидають його. Оскільки вечорами його знову стала тіпати лихоманка, він боявся, що знову захворіє на болотяну пропасницю, і збільшив дозу хініну, який приймав перед сном. Боячись, що Армандо Норманд або начальник якоїсь іншої станції може знищити зошити із записами свідчень, він на всіх станціях — «Межиріччі», «Атенас», «Сур» і «Чоррері» — забирав ці папери із собою, не дозволяючи нікому доторкатися до них. Уночі він підкладав їх під ліжко або гамак, у який лягав спати, завжди тримаючи заряджений револьвер на відстані простягненої руки.

У «Чоррері», коли вони вже пакували валізи для повернення в Іквітос, Роджер одного дня побачив, як на майдан вийшли двадцятеро індіанців, що прибули сюди із села Найменес. Вони несли каучук. Носії були юнаками або чоловіками, крім одного хлопчика років десяти або дванадцяти, який ніс на голові «ковбасу» каучуку, більшу, аніж він сам. Роджер пройшов із ними до самих вагів, де Віктор Маседо приймав принесений каучук. «Ковбаса» хлопчика заважила двадцять чотири кілограми, а він, Омаріно, важив лише двадцять пять. Як він зміг пройти по сельві всі ці кілометри з такою вагою на голові? Попри шрами на спині, він мав очі жваві й веселі й часто всміхався. Роджер подарував йому бляшанку із супом і бляшанку із сардинами, які купив на складі. Відтоді Омаріно не відходив від нього. Він супроводжував його повсюди й був готовий виконати будь-яке його доручення. Одного дня Віктор Маседо сказав йому, показавши на хлопчика:

— Бачу, ви прихилилися до нього, сеньйоре Кейсмент. Чому б вам його не забрати? Він сирота. Я його вам дарую.

Потім Роджер подумав, що фраза «я його вам дарую», якою Віктор Маседо хотів йому догодити, сказала більше, аніж будь-яке інше свідчення: цей начальник міг подарувати будь-якого індіанця зі своїх володінь, бо носії та збирачі належали йому так само, як і дерева, будинки, рушниці й «ковбаси» каучуку. Він запитав у Хуана Тісона, чи існують якісь перешкоди проти того, щоб він забрав Омаріно із собою до Лондона — Товариство боротьби з рабством забере його під свою опіку й подбає про те, щоб дати йому освіту, — й Тісон не висунув ніякого заперечення.

Проте через кілька днів до Омаріно приєднався Аредомі, підліток із племені андуків. Він прибув до «Чоррери» зі станції «Сур», і наступного дня, коли Роджер купався в річці, він побачив голого хлопця, що хлюпався у воді разом з іншими аборигенами. То був дуже гарний юнак, із гармонійно розвиненим і гнучким тілом, яке рухалося з природною елегантністю. Роджер подумав, що Герберт Ворд зможе виліпити прегарну скульптуру з цього підлітка, який стане символом чоловіка з Амазонії, позбавленого каучукопромисловцями своєї землі, свого тіла і своєї краси. Він роздав бляшанки з консервами андукам, що там купалися. Аредомі вдячно поцілував йому руку. Він відчув досаду й разом із тим хвилювання. Хлопець пішов за ним до його оселі, схвильовано жестикулюючи та розмовляючи, проте Роджер не розумів, що він каже. Він покликав Фредеріка Бішопа, й той йому переклав:

— Він просить, щоб ви взяли його туди, куди поїдете. Обіцяє служити вам добре.

— Скажи йому, я не можу взяти його, бо я вже беру із собою Омаріно.

Але Аредомі не піддався умовлянням. Він нерухомо стовбичив біля хатини, в якій Роджер спав, і ходив за ним повсюди за кілька кроків із німим благанням в очах. Роджер вирішив порадитися з Комісією та з Хуаном Тісоном. Чи вони не будуть проти, якщо, крім Омаріно, він забере із собою й Аредомі? Можливо, два хлопчики додадуть переконливості його звіту: обоє вони мають шрами від канчуків. З другого боку, вони достатньо юні, щоб їм можна було дати освіту і включити їх у ту форму життя, в якій немає місця для рабства.

Напередодні відплиття «Ліберала» на станцію «Чоррера» прийшов Карлос Міранда, начальник станції «Сур». Він привів із собою сотню аборигенів, які принесли каучук, зібраний у тій місцевості за останні три місяці. То був чоловік гладкий, квадратний і дуже білий. Судячи з його манери розмовляти й поводитися, він, здавалося, одержав кращу освіту та виховання, ніж інші начальники. Безперечно, він походив із родини середнього класу. Але його послужний список не був менш кривавим, ніж у його колег. Роджер Кейсмент та інші члени Комісії одержали кілька свідчень про випадок зі старою бора. Кілька місяців тому одна жінка на станції «Сур», у нападі розпачу чи божевілля, почала криками закликати бора, щоб вони піднялися на боротьбу й не дозволяли більше ані принижувати себе, ані ставитися до себе, як до рабів. Її крики паралізували жахом індіанців, що оточували її. Розлючений, Карлос Міранда накинувся на неї з мачете, яке вихопив в одного зі своїх «хлопців», і зітнув їй голову. Вимахуючи головою жінки, яка обляпала його кров’ю, Міранда пояснив індіанцям, що таке станеться з усіма ними, якщо вони не виконуватимуть свою роботу й наслідуватимуть стару. Цей стинач голів був чоловіком простим і веселим, балакучим і невимушеним, який намагався сподобатися Роджерові та його колегам, розповідаючи їм жартівливі історії та анекдоти про екстравагантних і мальовничих персонажів, із якими він познайомився в Путумайо.

Коли в середу 16 листопада 1916 року Роджер Кейсмент піднявся на «Ліберал», припалений біля пристані «Чоррери» і готовий відійти курсом на Іквітос, він відкрив рота й набрав повні груди повітря. Його опанувало неймовірно приємне відчуття полегкості. Йому здавалося, що ця подорож очистить його тіло та його дух від гнітючої тривоги, яку досі йому не доводилося відчувати раніше навіть у найтяжчі хвилини його життя в Конго. Крім Омаріно та Аредомі, він перевозив на «Лібералі» двадцять вісім барбадосців, пятеро жінок, що були їхніми дружинами, та дітей Джона Брауна, Алена Дейвіса, Джеймса Mena, Дж. Даєла та Філіпа Берті Лоренса.

Те, що барбадосці повантажилися на корабель, стало результатом важких переговорів, наповнених інтригами, поступками, уточненнями з Хуаном Тісоном, Віктором Маседо, іншими членами Комісії й самими барбадосцями. Усі вони, перед тим як дати свідчення, вимагали гарантій, бо знали, що наражають себе на репресивні заходи з боку начальників, яких їхні свідчення могли відправити до в’язниці. Кейсмент пообіцяв вивезти їх живими з Путумайо сам-один і власними зусиллями.

Але в дні, які передували прибуттю «Ліберала» до «Чоррери», Компанія почала вживати заходів, щоб утримати в себе десятників із Барбадосу, запевняючи їх, що вони не стануть жертвами репресій і обіцяючи їм підвищення заробітної платні та кращі умови життя, аби тільки вони залишилися на своїх місцях. Віктор Маседо оголосив, що хоч би яким було їхнє рішення, Перуанська Амазонська компанія вирішила скоротити на двадцять п’ять відсотків їхній борг, який вони мали перед складом за купівлю ліків, одягу, інструментів, речей домашнього вжитку та харчових продуктів. Усі погодилися на цю пропозицію. І менш ніж за двадцять чотири години барбадосці оголосили Кейсментові, що вони з ним не поїдуть. Вони залишаться працювати на станціях. Роджер знав, що це означає: тиск та підкупи призведуть до того, що не встигне він від’їхати, як барбадосці відмовляться від своїх свідчень і звинуватять його в тому, що він їх вигадав або здобув погрозами. Він поговорив із Хуаном Тісоном. Той нагадав йому, що хоч його й вразило те, що відбувається в Путумайо, і він сповнений рішучості виправити ситуацію, він, проте, залишається одним із директорів Перуанської Амазонської компанії і не може й не повинен впливати на барбадосців і вмовляти їх, щоб вони поїхали з ним замість залишитися й працювати тут. Один із членів Комісії, Генрі Філґалд, підтримав Тісона, висунувши ті самі аргументи: він також працює в Лондоні із сеньйором Хуліо Араною і хоч вимагає здійснити глибокі реформи в методах роботи в Амазонії, але не може перетворитися на ліквідатора підприємства, на службі в якому він перебуває. Кейсмент мав таке відчуття, ніби світ обвалюється на нього.

Але, як ото буває у французьких романах-фейлетонах, де події зненацька стають із ніг на голову, вся ця панорама радикально змінилася, коли надвечір 12 грудня до «Чоррери» прибув «Ліберал». Він доставив листи й газети з Іквітоса та Ліми. Газета «Ель Комерсіо», що виходила в столиці Перу, у великій статті, надрукованій два місяці тому, повідомляла, що уряд президента Ауґусто Леґії у відповідь на стурбованість Великої Британії та Сполучених Штатів повідоменнями про жорстокості, які чиняться на каучукових плантаціях у Путумайо, відсилає в Амазонію знаменитого суддю перуанської системи правосуддя доктора Карлоса А. Валькарселя, наділивши його спеціальними повноваженнями. Його місія полягає в тому, щоб розслідувати й негайно розпочати судові дії, закинувши, якщо виникне необхідність, спеціальні підрозділи воєнізованої поліції в Путумайо, щоб особи, відповідальні за злочини, не втекли від правосуддя.

Ця інформація подіяла на службовців Компанії Арани, наче несподіваний вибух бомби. Хуан Тісон повідомив Роджера Кейсмента, що Віктор Маседо, дуже стривожений, скликає всіх начальників станцій, навіть найвіддаленіших, зібратися на збори в «Чоррері». Тісон справляв враження чоловіка, якого роздирає неподоланна суперечність. Він радів за честь своєї країни і з природженого почуття справедливості, що нарешті перуанський уряд вирішив діяти. З другого боку, він не міг не розуміти, що цей скандал може призвести до загибелі Перуанської Амазонської компанії, а отже, й до зруйнування його кар’єри. Одного вечора, перехиливши кілька келихів теплого віскі, Тісон признався Роджерові, що весь його статок, крім будинку в Лімі, укладений в акції Компанії.

Чутки та побоювання, спричинені новинами з Ліми, призвели до того, що барбадосці знову змінили своє рішення. Тепер вони знову хотіли їхати з Роджером. Вони боялися, що перуанські начальники спробують скинути із себе відповідальність за катування та вбивства аборигенів, зваливши провину на них, «чужоземних негрів», і хотіли якнайшвидше покинути Перу й повернутися на Барбадос. Вони помирали від невпевненості та страху.

Роджер Кейсмент, не кажучи про це нікому, подумав, що якщо вісімнадцятеро барбадосців прибудуть із ним в Іквітос, то може статися все що завгодно. Наприклад, Компанія зробить їх відповідальними за всі злочини й посадить їх до в’язниці, або підкупить, щоб вони змінили свої свідчення, і звинуватить Кейсмента в тому, що він їх перекрутив. Його рішення полягало в тому, що барбадосці, перш ніж прибути до Іквітоса, вийдуть на берег у якомусь із портів на території Бразилії і чекатимуть там, поки Роджер сяде на корабель «Атауальпа», на якому вирушить з Іквітоса до Європи, із зупинкою на Барбадосі. Він розповів про свій план Фредерікові Бішопу. Той погодився з планом Кейсмента, але сказав йому, що ліпше буде не розповідати про нього барбадосцям до останньої хвилини.

На пристані «Чоррери» панувала дивна атмосфера, коли відпливав «Ліберал». Жоден із начальників не прийшов його провести. Подейкували, що деякі з них вирішили втікати до Бразилії або Колумбії. Хуан Тісон, який ще на місяць залишався в Путумайо, обняв Роджера й побажав йому успіху. Члени Комісії, які також іще на кілька тижнів залишалися в Путумайо, щоб провести деякі розслідування технічного та адміністративного характеру, попрощалися з ним біля самого трапа до корабля. Вони домовилися зустрітися в Лондоні, щоб вони встигли прочитати звіт Роджера, перш ніж він передасть його до Форін-Офісу.

У ту першу ніч подорожі по річці повний червоний місяць освітив небо. Він віддзеркалювався в темних водах снопами зірочок, які здавалися осяйними рибками. Усе було теплим, гарним і погідним, і це враження порушував лише сморід каучуку, який і далі висів у повітрі, так ніби його заклали Роджерові в ніздрі навіки. Він протягом тривалого часу стояв на палубі, спираючись на кормі на перила, милуючись навколишнім видовищем, і несподівано помітив, що обличчя йому залите слізьми. О Господи, який чудесний спокій і мир!

У перші дні плавання втома й тривога перешкоджали йому працювати, він переглядав свої нотатки та зошити й накидаючи чернетки свого звіту. Він спав мало, його змагали кошмари. Нерідко підводився вночі з ліжка, виходив на палубу й милувався місяцем та зорями, якщо небо було погідне. На цьому кораблі подорожував управитель митниць Бразилії. Роджер запитав у нього, чи барбадосці можуть вийти на берегу будь-якому бразильському порту, звідки вони могли б перебратися до Манауса й там чекати його, щоб потім продовжити з ним свою подорож до Барбадосу. Бразильський чиновник запевнив його, що жодних перешкод цьому немає. Проте тривога Роджера не минала. Він боявся, аби не сталося чогось, що врятує Перуанську Амазонську компанію від будь-яких санкцій. Після того як він так зблизька побачив долю амазонських аборигенів, було вкрай необхідно, щоб весь світ довідався про неї і вжив заходів для виправлення становища.

Ще однією причиною його тривоги була Ірландія. Після того як він прийшов до висновку, що тільки рішучі дії, повстання можуть урятувати його батьківщину від «утрати душі» через колонізацію, як сталося з вітото, бора та іншими нещасними народами Путумайо, він горів від нетерпіння присвятити своє тіло і свою душу підготовці такого повстання, яке покінчить зі століттями рабства, в якому перебувала його країна.

У той день, коли «Ліберал» перетнув перуанський кордон — він уже плив по Яварі — і ввійшов на територію Бразилії, відчуття страху та небезпеки, яке непокоїло Роджера, зникло. Але незабаром вони увійдуть в Амазонку й по ній піднімуться на територію Перу, де, він був певен, його знову опанує тривога, ніби неминуче станеться якась непередбачена катастрофа, яка зірве його місію і зробить марними місяці, пер;, буті в Путумайо.

21 листопада 1910 року в бразильському порту Есперанца, на річці Яварі, Роджер висадив чотирнадцятьох барбадосців, дружин чотирьох із них і чотирьох дітей. Напередодні він зібрав їх і пояснив, на який ризик вони можуть себе наразити, якщо супроводжуватимуть його до Іквітоса. Поперше, Компанія, увійшовши в злочинну змову із суддями та поліцією, може зіпхнути на них відповідальність за всі свої злочини, а по-друге, вони можуть стати об’єктами тиску, образ і шантажу з метою примусити їх відмовитися від своїх свідчень, які звинувачують фірму Арани.

Чотирнадцятеро барбадосців погодилися з його планом висадитися в Есперанці і там сісти на перший корабель до Манауса, де, перебуваючи під захистом британського консульства, вони чекатимуть, поки Роджер підбере їх на «Атауальпу», корабель компанії «Бут-лайн», який ходить по маршруту Іквітос-Манаус-Пара. З цього останнього міста інший корабель доставить їх додому. Роджер дав їм чималий запас харчів, який купив для них, із посвідкою, що їхній проїзд буде оплачений британським урядом, та візитною карткою для британського консула в тому місті.

З ним до Іквітоса, крім Омаріно та Аредомі, продовжили подорож Джон Браун зі своєю дружиною й сином, Ларрі Кларк і Філіп Берті Лоренс також із двома малими дітьми.

Ці барбадосці мали забрати свої речі в Іквітосі й реалізувати чеки Компанії, які були дійсними лише в цьому місті.

Чотири дні подорожі, які їм іще залишалися, Роджер використав для впорядкування своїх паперів і підготовки меморандуму для перуанської влади.

25 листопада вони висадилися в Іквітосі. Британський консул містер Стірс знову наполіг, щоб Роджер оселився в його домі; І провів його до ближнього пансіону, де вони знайшли помешкання для барбадосців, Аредомі та Омаріно. Містер Стірс був неспокійний. У всьому Іквітосі панувала велика тривога, викликана звісткою, що скоро прибуває суддя Карлос А. Валькарсель, щоб розслідувати звинувачення Англії та Сполучених Штатів проти Компанії Хуліо Арани. Паніка охопила не лише службовців Перуанської Амазонської компанії, а й усіх жителів Іквітоса загалом, бо всі знали, що життя міста залежить від Компанії. До Роджера Кейсмента всі ставилися вкрай вороже, й консул порадив йому не виходити з дому самому, бо не виключено, що може відбутися замах на його життя.

Коли після вечері й традиційного келиха портвейну Роджер коротко розповів про те, що він бачив і чув у Путумайо, містер Стірс, який вислухав його дуже серйозно й мовчки, визнав за потрібне лише запитати його:

— Отже, там було так само жахливо, як у Конго Леопольда Другого?

— Боюся, навіть гірше, — відповів Роджер. — Хоч мені здається безсоромним визначати ієрархію між злочинами такого масштабу.

Під час його відсутності призначили нового префекта Іквітоса, сеньйора з Ліми на ім’я Естебан Сапата. На відміну від попереднього він не був службовцем Хуліо Арани. Від того часу, коли сюди прибув, він тримався на певній відстані від Пабло Сумаети та інших керівників Компанії. Він знав, що Роджер скоро прибуде, й чекав його з нетерпінням.

Зустріч із префектом відбулася наступного ранку і тривала більш як дві години. Естебан Сапата був чоловік молодий, дуже смаглявий, з вишуканими манерами. Попри спеку — він пітнів безперервно і знову й знову обтирав обличчя великою фіолетовою хусточкою — він не скидав сукняної камізельки. Він вислухав Роджера дуже уважно, іноді хмурячись, кілька разів уриваючи його, щоб попросити щось уточнити, й часто обурено вигукуючи: «Який жах! Чи ж таке можливо!» Кілька разів він пропонував йому склянку холодної води. Роджер розповів йому все, з великими подробицями, називаючи місця, цифри, зосереджуючи головну увагу на подіях і уникаючи коментарів, а в самому кінці завершив свою розповідь такими словами:

— Одне слово, сеньйоре префект, звинувачення журналіста Салданы Рока та сеньйора Гарденберга не були перебільшеннями. Навпаки, усе, що в Лондоні опублікував часопис «Труте», хоч і здається брехнею, проте перебуває ще далеко від повної істини.

Сапата тремтячим голосом, який, здавалося, звучав щиро, сказав, що йому соромно за Перу. Таке могло статися лише тому, що держава не дісталася до цих далеких територій, а тому там не існувало ані законів, ані жодної з інституцій. Але тепер уряд вирішив діяти. Тому його й прислали сюди. Тому сюди скоро прибуде й такий досвідчений і порядний суддя, як доктор Валькарсель. Сам президент Леґія хоче очистити честь Перу, поклавши край цим моторошним зловживанням. Так він і сказав, цими самими словами. Уряд Його Величності переконається в тому, що винні будуть покарані, а аборигени захищені, починаючи від сьогодні. Він запитав у Роджера Кейсмента, чи його звіт своєму уряду буде опублікований для широкого загалу. Коли той відповів, що спочатку його звіт буде використано для внутрішнього вжитку британського уряду й що, немає сумніву, надішлють також копію для перуанського уряду, щоб він сам вирішив, публікувати його чи ні, префект зітхнув із полегкістю.

— Не так уже й погано! — вигукнув він. — Бо якщо все це стане відомим, то завдасть величезної шкоди нашій країні в усьому світі.

Роджер Кейсмент мало не сказав йому, що найбільшої шкоди Перу завдасть не його звіт, а той факт, що на перуанській землі відбуваються події, які спричинили його написання. З другого боку, префект захотів знати, чи барбадосці, які прибули до Іквітоса — Бішоп, Браун і Лоренс, — погодяться підтвердити свої свідчення про становище в Путумайо. Роджер запевнив його, що завтра пошле їх рано-вранці до префектури.

Містер Стірс, який був перекладачем у цій розмові, виявив у ній надто багато власної ініціативи. Роджер помітив, що консул додав багато фраз власного виготовлення — іноді то були справжні коментарі — до того, що сказав він англійською мовою, — і він також звернув увагу на те, що ці зайві фрази завжди мали тенденцію пом’якшити факти, які мали стосунок до експлуатації та страждань аборигенів. Усе це збільшило недовіру Роджера до консула, який, попри те, що перебував тут багато років і дуже добре знав, що відбувається, ніколи не надсилав відповідної інформації у Форін-Офіс. Причина була проста: Хуан Тісон відкрив йому, що містер Стірс займається в Іквітосі комерційною діяльністю, а тому також залежить від Компанії сеньйора Хуліо Арани. Безперечно, цей скандал завдав шкоди його діловій діяльності. Містер консул мав дрібну душу, і його таблиця цінностей диктувалася його матеріальними інтересами.

Наступними днями Роджер намагався зустрітися з отцем Уррутія, але в місії йому сказали, що настоятель августинців перебуває в Пебасі, в гостях у індіанців-ягуа, — Роджер бачив їх на одній із пристаней, біля якої зупинявся «Ліберал», і йому дуже сподобалися туніки з плетених волокон, якими ті індіанці прикривали свої тіла, — бо має відкрити там школу.

Тому час, який залишався йому до того дня, коли він мав сісти на «Атауальпу», що розвантажувалася в порту Іквітоса, Роджер присвятив роботі над своїм звітом. Вечорами він виходив на прогулянки й разів два сходив у кіно «Альгамбра», яке було на Пласа-де-Армас в Іквітосі. Воно існувало вже кілька місяців, і в ньому демонструвалися німі кінофільми в супроводі оркестру з трьох музикантів, які грали дуже фальшиво. Справжнім видовищем для Роджера були не чорно-білі постаті, які сновигали на полотні сцени, а захоплення публіки, що складалася з індіанців, які приходили сюди зі своїх племен, і солдатів місцевого гарнізону, розквартированих у навколишніх горах, котрі дивилися на все це поглядом, у якому зачарування змішувалося з недовірою.

Одного дня він здійснив піший перехід до Пунчани по ґрунтовій стежці, яка, коли він уже повертався, перетворилася на болото після рясного дощу. Але краєвид був дуже гарним. Одного вечора він спробував пішки дійти до Квістакочі — взявши із собою Омаріно та Аредомі, — але їх перехопила злива, що ніяк не хотіла припинятися, і їм довелося заховатися в густому чагарнику. Коли злива нарешті стихла, стежка була вся покрита калюжами й багнюкою, і вони поквапно повернулися до Іквітоса.

«Атауальпа» відійшла курсом на Манаус і Пара 6 грудня 1910 року. Роджер мав каюту в першому класі, а Омаріно, Аредомі та барбадосці розташувалися в спільній. Коли корабель ясного й спекотного ранку віддалявся від Іквітоса й люди та будівлі на березі почали зменшуватися, Роджер знову відчув у своїх грудях те відчуття свободи, яке людина переживає тоді, коли зникає велика небезпека. Причому йдеться не про фізичну небезпеку, а про моральну. Він мав таке відчуття, що якби він залишився трохи надовше в тому жахливому місці, де стільки людей ставали жертвами хвороби, жорстокої й несправедливої, то він і сам, з огляду тільки на те, що він білий і європеєць, заразився б тут і спаскудився. Він сказав собі, що, на щастя, більше ніколи сюди не повернеться. Ця думка наповнила його бадьорістю і почасти розвіяла його гнітючий і сонливий настрій, який перешкоджав йому працювати з тією зосередженістю та енергією, що були властиві йому колись.

Коли 10 грудня «Атауальпа» пізно ввечері причалила в порту Манаус, Роджер уже залишив позаду занепад духу й відновив свою енергію та працездатність. Чотирнадцять барбадосців були уже в цьому місті. Більшість вирішили не повертатися на Барбадос, а укласти контракти й працювати на залізниці Мадейра—Маморе, що пропонувала добрі умови. Решта продовжили подорож разом із ним до Парі, де корабель причалив 14 грудня. Там Роджер знайшов па4 роплав, який відпливав на Барбадос, і посадив на нього барбадосців та Омаріно й Аредомі. Він доручив хлопців догляду Фредеріка Бішопа, щоб у Бриджтауні він віддав їх під опіку превелебного Фредеріка Сміта, попросивши, щоб той узяв їх до коледжу єзуїтів, де, перш ніж продовжити подорож до Лондона, вони б здобули бодай мінімальну освіту, яка підготувала б їх до життя в столиці Британської імперії.

Після чого він знайшов корабель, на якому міг би дістатися до Європи. Він сів на «СС-Амброз» пароплавної лінії «Бут-лайн». Оскільки пароплав відходив лише 17 грудня, він скористався цими днями, щоб відвідати ті місця, які навідував тоді, коли служив британським консулом у Пара: бари, ресторани, Ботанічний сад, величезний ринок у порту, строкатий і барвистий. Він не відчував ніякої ностальгії за містом Пара, бо його перебування тут не було щасливим, але впізнавав ту веселість, якою дихали тут люди, імпозантну зовнішність жінок і ледачих юнаків, що прогулювалися по набережних понад річкою. Він іще раз сказав собі, що бразильці наділені здоровим і щасливим поглядом на світ і в цьому дуже відрізняються від перуанців, котрі, наприклад, як і англійці, схоже, завжди незадоволені своїм тілом. Натомість тут його демонструють зухвало й безсоромно, а надто ті, хто почуває себе молодим і привабливим.

17 грудня він вийшов у море на «СС-Амброз» і під час подорожі вирішив, оскільки цей корабель прибуде до французького порту Шербур в останні дні грудня, зійти там на берег і поїхати поїздом до Парижа, щоб відсвяткувати Новий рік із Гербертом Вордом і Сарітою, його дружиною. Він повернеться до Лондона в перший робочий день наступного року. Йому буде цікаво провести кілька днів із подружжям своїх друзів, людьми освіченими й культурними, в кабінеті Герберта, наповненому африканськими скульптурами та спогадами, розмовляючи про прекрасне й високе, про мистецтво, книжки, театр, музику, про те найкраще, що змогло виготовити суперечливе створіння людське, також спроможне творити зло, як те, що панувало на каучукових плантаціях Хуліо Сесара Арани в Путумайо.

XI

Коли гладкий шериф відчинив двері його камери, увійшов і, нічого не кажучи, присів на куточок вузького ліжка, на якому він лежав, Роджер Кейсмент не здивувався. Відтоді як, порушивши регламент, шериф дозволив йому прийняти душ, він відчував, хоч вони й не обмінялися жодним словом, що вони ніби зблизилися, й тюремник, можливо, сам цього не усвідомлюючи, можливо, всупереч собі самому, перестав ненавидіти його і вважати його відповідальним за смерть свого сина в окопах Фландрії.

Надворі, либонь, смерклося, й у маленькій камері було майже поночі. Роджер зі свого ліжка бачив у сутінках силует шерифа, вузький і циліндричний, майже нерухомий. Він відчував, що той дихає глибоко, ніби засапаний і виснажений.

— У нього була плоскостопість, і його могли б не забрати на фронт, — сказав він монотонним голосом, але весь наповнений емоціями. — У першому мобілізаційному центрі, в Гастінґсі, коли йому перевірили ноги, його забракували. Але він із цим не змирився й пішов перевірятися до іншого центру. Він хотів потрапити на війну. Чи хто коли-небудь бачив подібне божевілля?.

— Він любив свою батьківщину, був патріотом, — тихо відповів йому Роджер Кейсмент. — Ви повинні пишатися своїм сином, шерифе.

— Яка мені користь із того, що він був героєм, якщо тепер він мертвий, — відказав тюремник похмурим голосом. — Він був єдиним, кого я мав у світі. А тепер я почуваюся так, ніби теж перестав існувати. Іноді я думаю, що перетворився на привид.

Роджерові здалося, що в темряві камери шериф застогнав. Але це могло бути й хибне враження. Роджер пригадав п’ятдесят трьох добровольців Ірландської бригади, що залишилися в Німеччині, в маленькому військовому таборі Цоссен, де капітан Роберт Монтейт навчав їх користуватися гвинтівками, кулеметами, тактикою та військовими маневрами, намагався підтримувати в них високу мораль, попри непевні обставини. І ті запитання, які він ставив перед собою тисячі разів, знову почали його мучити. Що ті хлопці подумали, коли він зник, не попрощавшись із ними, так само як і капітан Монтейт і сержант Бейлі? Що вони були зрадниками? Що після того, як втягли їх у цю зухвалу авантюру, самі вони роздумали й накивали п’ятами, а їх покинули в загорожі з колючого дроту, в руках німців і ненавидимих ірландськими полоненими Лімбурґа, які вважали їх перебіжчиками й людьми, що зрадили своїх товаришів, котрі полягли на полях Фландрії?

Він знову сказав собі, що його життя було постійною суперечністю, такою собі кривавою плутаниною, де істина його намірів і поведінки завжди залишалася внаслідок усіляких випадковостей або його власного невміння чи дурості затемненою, спотвореною, переінакшеною і перебріханою. Ті п’ятдесят три патріоти, чисті ідеалісти, в яких стало мужності протиставити себе двом тисячам із лишком своїх співвітчизників, ув’язнених у німецькому таборі для військовополонених Лімбурґ, і записатися до Ірландської бригади, щоб битися в союзі з німецьким військом, «але не в його складі» за незалежність Ірландії, ніколи не знатимуть, яку титанічну боротьбу довелося йому витримати з вищим німецьким командуванням, щоб не дозволити їм відправити їх до Ірландії разом із допомогою у двадцять тисяч рушниць, яку вони надіслали «Добровольцям» для повстання на Святому тижні.

— Я несу відповідальність за цих п’ятдесят трьох бійців Бригади, — сказав Роджер капітанові Рудольфові Надольни, якому було доручено наглядати за ірландськими справами у військовому керівництві Берліна. — Я переконав їх дезертирувати з британського війська. З погляду англійського закону вони зрадники. Їх негайно повісили б, якби Королівський флот перехопив їх на морі. А це сталося б неминуче, якби повстання відбулося без підтримки з боку німецького війська. Я не можу послати на смерть і ганьбу цих своїх співвітчизників. Вони не вирушать до Ірландії з двадцятьма тисячами рушниць.

Це було нелегко. Капітан Надольни та офіцери вищого командування німецької армії спробували переконати його, вдавшись до шантажу.

— Гаразд, у такому разі ми негайно сконтактуємося з керівниками ірландських «Добровольців» у Дубліні та в Сполучених Штатах і повідомимо їх, що через той опір, який містер Роджер Кейсмент чинить повстанню, німецький уряд вирішив не надсилати двадцять тисяч рушниць і п’ять мільйонів набоїв.

Він мусив дискутувати, вести переговори, пояснювати, завжди зберігаючи спокій. Роджер Кейсмент не чинив опір повстанню, він лише був переконаний, що «Добровольці» та «Народне військо» підуть на самогубство, виступивши збройно проти Британської імперії, якщо субмарини, цепеліни та командування кайзера не відвернуть збройні сили британців і не перешкодять їм брутально роздушити повсталих, відсунувши в такий спосіб хтозна на скільки років проголошення ірландської незалежності. Двадцять тисяч рушниць, звичайно ж, будуть неоціненною допомогою. Він сам готовий вирушити разом із цією зброєю до Ірландії і пояснити Томові Кларку, Патрикові Пірсу, Джозефові Планкету та іншим лідерам «Добровольців» причини, з яких, на його думку, повстання треба відкласти.

Зрештою він домігся свого. Корабель «Ауд» зі зброєю відплив, а Роджер, Монтейт і Бейлі також відпливли на підводному човні до Ірландії. Але п’ятдесят три солдати Бригади залишилися в Цоссені, нічого не розуміючи, безперечно запитуючи себе, чому ці брехуни подалися воювати за Ірландію, а їх залишили тут, після того як їх стільки тренували для битви, до якої тепер не допустили без будь-якого пояснення.

— Коли малий народився, його мати втекла й покинула нас удвох, — несподівано почувся голос шерифа, й Роджер стрепенувся на своєму ліжку. — Я більше ніколи нічого не чув про неї. Тож мені довелося бути для дитини не тільки батьком, а й матір’ю. Його справжню матір звали Гортензія, й вона була наполовину божевільна.

У камері тепер була цілковита темрява. Роджер уже не бачив силуету тюремника. Його голос лунав дуже близько й більше нагадував скавучання тварини, ніж людську балачку.

— У перші роки майже всю свою платню я віддавав жінці, яка годувала його грудьми й доглядала, — провадив шериф. — Увесь свій вільний час я проводив із ним. Він завжди був дитиною слухняною й милою. Ніколи не наслідував тих хлопців, які вдаються до диявольських витівок, крадуть, напиваються й доводять батьків до сказу. Він навчався кравецького ремесла, його майстер завжди був про нього високої думки. Він міг би зробити добру кар’єру, якби йому не забандюрилося завербуватися до війська, попри свою плоскостопість.

Роджер Кейсмент не знав, що йому сказати. Він співчував стражданню шерифа, йому хотілося б утішити його, але які слова могли б полегшити тваринний біль цього нещасного чоловіка? Він хотів запитати, як його звуть і як звали його покійного сина, в такий спосіб він відчув би їх ближче до себе, але він не наважився урвати його.

— Я одержав від нього два листи, — провадив шериф. — Один надійшов тоді, коли його муштрували. Він писав, що йому подобається жити в таборі й що коли війна закінчиться, то він, можливо, залишиться служити у війську. Його другий лист був зовсім інакший. Багато абзаців цензор замазав чорним чорнилом. Він не скаржився, не нарікав, але була якась гіркота, майже страх у тому, що він писав. Після того я не одержав більше від нього жодної звістки. Аж поки надійшов лист співчуття від війська, в якому повідомляли про його смерть. Мовляв, він загинув смертю героя, в битві під Лоосом. То, певно, якесь мало кому відоме село.

Удруге Роджер почув тонкий голос, схожий на скигління птаха. І йому здалося, ніби силует тюремника затремтів.

Що тепер станеться з тими п’ятдесятьма трьома співвітчизниками? Чи шануватиме високе німецьке командування досягнуті домовленості й дозволить невеличкій Бригаді зберегти себе об’єднаною й далі перебувати в таборі Цоссен? Він не був у цьому переконаний. Під час своїх дискусій із капітаном Рудольфом Надольни в Берліні Роджер помітив, із якою зневагою німецькі військові ставилися до цього безглуздого контингенту людей чисельністю лише в півсотні. Наскільки іншим було їхнє ставлення на початку, коли німці дали себе переконати ентузіазму Кейсмента й підтримали його ініціативу об’єднати всіх ірландських військовополонених, утримуваних у таборі Лімбурґ, бо, мовляв, коли він звернеться до них із закликом, сотні їх відразу висловлять бажання записатися до Ірландської бригади. Яка невдача і яке розчарування! Найтяжче розчарування в його житті. Невдача, яка виставила його в безглуздому світлі й розбила вщент його патріотичні мрії. У чому він помилився? Капітан Роберт Монтейт вважав, що він помилився, звернувшись зі своєю промовою відразу до всіх двох тисяч двохсот військовополонених, замість розмовляти з невеличкими групами. З двадцятьма або тридцятьма людьми був би можливий діалог, можна було б відповідати на заперечення, прояснити те, що здавалося б незрозумілим його слухачам. Але виступаючи перед великою масою чоловіків, засмучених своєю поразкою та приниженням полону, чого він мав сподіватися? До них дійшло тільки те, що Роджер умовляє їх увійти в союз із вчорашніми та сьогоднішніми ворогами, тому вони й відреагували з такою ворожістю. Безперечно, були й інші причини пояснити їхню неприхильну поведінку. Але жодна теорія не могла стерти гіркоту побачити, як тебе ображають, називають зрадником, тарганом, купленим твої співвітчизники, задля яких ти пожертвував своїм часом, своєю честю і своїм майбутнім. Йому пригадалися жартівливі слова Герберта Ворда, що глузував із його націоналізму, закликав його повернутися до реальності й віробудитися зі свого «сну кельта», в який він дозволив собі поринути.

Напередодні свого від’їзду з Німеччини, 11 квітня 1916 року, Роджер написав листа імперському канцлерові Теобальду фон Бетманові-Гольвеґу, нагадавши йому про умови договору, який він підписав із німецьким урядом щодо Ірландської бригади. Згідно з цим договором солдатів Бригади можна було тільки послати воювати за Ірландію і в жодному разі не дозволялося використати їх для підтримки воєнних дій німецької армії в інших ситуаціях війни. Так само в договорі було зазначено, що в тому випадку, коли війна не закінчиться перемогою Німеччини, солдатів Ірландської бригади треба буде відіслати до Сполучених Штатів або до однієї з нейтральних країн, яка погодиться їх прийняти, але тільки не до Великої Британії, де їх буде негайно страчено. Чи виконають німці умови їхнього договору? Невпевненість у цьому знову й знову поверталася до нього, після того як його було схоплено. А що як тільки він, Монтейт та Бейлі вирушили до Ірландії, капітан Рудольф Надольни розпустив Ірландську бригаду і знову відправив її бійців у табір для військовополонених Лімбурґ? Як вони зможуть витерпіти образи, терплячи дискримінацію від інших ірландських полонених і щодня наражаючись на ризик, що їх лінчують?

— Я хотів, щоб мені повернули його останки, — знову зненацька пробився до нього зболений голос шерифа. — Щоб поховати його по-релігійному в Гастінґсі, де він народився, як і я, мій батько та мій дід. Мені відмовили. Відповіли, що з огляду на обставини війни повернення мертвих тіл є неможливим. Вам зрозуміло, що це означає — «обставини війни»?

Роджер йому не відповів, бо зрозумів, що тюремник звертається не до нього, а говорить сам до себе, через його посередництво.

— Я дуже добре знаю, що це означає, — провадив шериф. — Що не залишилося ніяких останків від мого бідолашного сина. Що граната або міна перетворила його тіло на порох. У тому проклятому місці, яке називається Лоос. Або що його вкинули до братської могили разом з іншими мертвими солдатами. Я ніколи не знатиму, де його могила, щоб принести туди квіти або помолитися на ній вряди-годи.

— Головне не могила, а пам’ять, шерифе, — сказав Роджер. __ Тільки пам’ять має вагу. Для вашого сина, там, де він тепер перебуває, важить лише знати, що ви згадуєте його з великою любов’ю. Більше нічого йому не треба.

Силует шерифа здригнувся від подиву, коли він почув голос Кейсмента. Певно, він забув, що перебуває в камері й поруч із ним.

— Якби я знав, де тепер перебуває його мати, я поїхав би побачитися з нею, повідомити її про смерть сина, й ми оплакали б його вдвох, — сказав шериф. — Я не тримаю ніякого зла на Гортензію за те, що вона покинула мене. Навіть якщо вона досі жива. Вона ніколи не поцікавилася долею сина, якого покинула. Вона не була поганою жінкою, а лиш наполовину божевільною, я знаю, про що кажу.

А тим часом Роджер уже вкотре запитав себе, як безперервно запитував удень і вночі, починаючи від того ранку, коли побачив себе на пляжі Бенна-Стренд, у затоці Трейлі, коли почув щебетання жайворонків і побачив біля пляжу перші дикі фіалки, з якої клятої причини не було жодного ірландського корабля, жодного ірландського лоцмана, що чекали б на вантажний корабель «Ауд», який привіз рушниці, кулемети та набої для «Добровольців», і субмарину, яка доставила туди його, Монтейта та Бейлі. Що сталося? Він своїми власними очима читав термінового листа від Джона Дівоя, адресованого графові Йоганнові Гайнріху фон Берншторфу, в якому той повідомляв німецьку канцелярію, що повстання відбудеться між Страсною п’ятницею і неділею Воскресіння Христового. Тому рушниці мають без затримки прибути 20 квітня до пірса Феніт-Паєр у затоці Трейлі-Бей. Там їх чекатимуть досвідчений лоцман, який добре знає те узбережжя, і човни та баркаси «Добровольців», щоб повантажити зброю. Ці ж інструкції були підтверджені з усією точністю Джозефом Планкетом у розмові з німецьким повіреним у справах у Берні, який передав це послання Канцелярії та Військовому управлінню в Берлін: зброя має бути доставлена в затоку Трейлі-Бей в ніч на 20 квітня, ні раніше, ні пізніше. І саме тоді прибули на місце домовленої зустрічі як «Ауд» із вантажем рушниць, так і субмарина У-19. Що там, у біса, сталося, чому їх там ніхто не чекав і все закінчилося катастрофою, внаслідок якої він опинився у в’язниці й яка, безперечно, сприяла краху повстання? Бо згідно з тією інформацією, яку надали йому Бейзил Томпсон і Реджиналд Гол, що допитували його, «Ауд» був перехоплений Королівським флотом в ірландських водах набагато пізніше від часу, призначеного для вивантаження, — ризикуючи своєю безпекою, німецький корабель і далі чекав, коли з’являться «Добровольці», — що примусило капітана «Ауда» затопити свій корабель і послати на морське дно двадцять тисяч рушниць, десять кулеметів і п’ять мільйонів набоїв, які, можливо, зробили б набагато ефективнішим повстання, що його англійці придушили з жорстокістю, якої слід було сподіватися.

Насправді Роджер Кейсмент міг легко уявити собі, що сталося: нічого ані грандіозного, ані фантастичного, одна з тих дурниць, звичайна собі недбалість, наказ, що суперечив попередньому наказу, різниця в думках між керівниками Верховної ради ІРБ, Томом Кларком, Шином Мак-Дермотом, Патриком Пірсом, Джозефом Планкетом та іншими. Котрісь із них, а може, й усі, змінили думку про найзручніший час для прибуття «Ауда» в Трейлі-Бей і послали виправлення, не подумавши про те, що лист зі зміною часу зустрічі може затриматися в дорозі й надійти тоді, коли вантажний корабель і субмарина вже вийдуть у відкрите море й через жахливі атмосферні умови тих днів практично втратять будь-який зв’язок із Німеччиною. Мабуть, сталося приблизно щось таке. Невеличка плутанина, помилка в розрахунках, дурниця, і першокласне озброєння тепер лежить на дні моря замість потрапити в руки «Добровольців», які гинули на вулицях Дубліна протягом тижня, поки тривало повстання.

Він не помилився, вважаючи, що було помилкою підіймати збройне повстання без одночасного збройного виступу німецької армії, але це не принесло йому радості. Він хотів би помилитися. І хотів би бути там, разом із тими дурнями, тією сотнею «Добровольців», які вранці 24 квітня захопили будівлю Головного поштамту на Секвіль-стрит, або разом із тими, які намагалися взяти штурмом Дублінський замок, або разом із тими, котрі намагалися висадити в повітря форт «Меґезин» у Фенікс-Парку. У тисячу разів ліпше померти, як померли вони, зі зброєю в руках — померти смертю героїчною, шляхетною, романтичною, — аніж ганебною смертю на шибениці, як помирають убивці та ґвалтівники. Хоч яким неможливим та нереальним був задум «Добровольців», Ірландського республіканського братства та «Народного війська», було справжнім щастям — безперечно, всі, хто там був, плакали, і їхні серця несамовито калатали — слухати, як Патрик Пірс зачитував маніфест, що проголошував республіку. Нехай навіть протягом надзвичайно короткого часу в сім днів «сон кельта» став реальністю: Ірландія, звільнена від британської окупації, стала незалежною державою...

— Йому не подобалося, що я працюю на цій роботі, — знову долинув до нього сумний голос шерифа. — Він соромився, що люди з нашого кварталу, з кравецької майстерні знали, що його батько служить у в’язниці. Люди думають, що позаяк ми день і ніч перебуваємо поруч зі злочинцями, то ми заражаємося від них і теж стаємо порушниками закону. Чи де бачено таку несправедливість? Так ніби хтось не повинен виконувати цю роботу на благо суспільства. Я наводив йому приклад містера Джона Елліса, що працює катом. Він також працює перукарем у своєму селі Рочдейл, і ніхто там погано не говорить про нього. Навпаки, всі сусіди ставляться до нього з глибокою повагою. Вони стають у чергу, щоб він підстриг їх у своїй перукарні. Я певен, мій син нікому не дозволив би погано говорити про мене в його присутності. І він не тільки ставився до мене з глибокою повагою. Я знаю, він мене любив.

Знову Роджер почув той придушений стогін і відчув, як захиталося ліжко від тремтіння тюремника. Чи шериф відчував полегкість, ось так виливаючи душу, чи це тільки збільшувало його біль? Його монолог був як ніж, що длубається в рані. Роджер не знав, як йому з ним бути: озиватися до нього? Спробувати його втішити? Слухати його мовчки?

— Він ніколи не забував подарувати мені щось на день моїх іменин, — провадив шериф. — Першу платню, яку він одержав у кравецькій майстерні, він віддав мені всю цілком. Я мусив наполягти, щоб він залишив собі частину грошей. Який хлопець сьогодні ставиться з такою пошаною до свого батька?

Шериф знову поринув у мовчанку та в нерухомість.

Роджер Кейсмент не так багато довідався про повстання: захоплення поштамту, невдалий штурм Дублінського замку та форту «Меґезин» у Фенікс-Парку. І масові розстріли головних керівників повстання, серед них було розстріляно і його друга Шина Мак-Дермота, одного з перших сучасних ірландців, який писав прозу й поезію ґельською мовою. Скількох іще було розстріляно? Чи страчено в підземних казематах Кілменгамської в’язниці? Чи переведено до Річмондських казарм? Аліса розповіла йому, що Джеймса Коннолі, видатного організатора професійних спілок, так тяжко пораненого, що не міг стояти на ногах, посадили перед розстрільною командою на стілець. Варвари! Фрагментарні відомості про повстання, які Роджер довідався від тих, хто його допитував, директора Скотленд-Ярду Бейзила Томпсона та капітана флоту Реджиналда Гола, від служби розвідки Адміралтейства, від свого адвоката Джорджа Ґейвена Дафі, від своєї сестри Ніни та Аліси Стопфорд Ґрін, не дозволяли йому сформувати чітке уявлення про те, що сталося, й він бачив у своїй уяві лише кров, бомби, пожежі та стрілянину. Його допитувачі вимагали від нього відомості, які надсилали до Лондона ще тоді, коли на вулицях Дубліна точилися бої і британське військо придушувало останні вогнища опору. Короткі розповіді, випадково зронені фрази, уривки інформації, які він намагався розташувати у своєму контексті, застосовуючи свою фантазію і свою інтуїцію. Із тих запитань, які ставили йому Томпсон і Гол під час їхніх допитів, він зрозумів: англійський уряд підозрює, що він прибув із Німеччини очолити повстання. Ось так люди пишуть історію! Його, що з’явився сюди, аби спробувати зупинити повстання, британці перетворили на його лідера. Англійський уряд уже давно приписував йому вплив на прихильників незалежності Ірландії, який був далеким від реальності. Либонь, саме це пояснювало ті кампанії обмови й паплюження, які організувала проти нього англійська преса, коли він перебував у Берліні, звинувачуючи його в тому, що він продався кайзеру, ставши зрадником і найманцем, а сьогодні ту гидоту, яку приписують йому лондонські газети. То була кампанія, спрямована на те, щоб знеславити вождя, яким він ніколи не був і не хотів бути! Ось вона, історія, одне з відгалужень людської фантазії, що претендує на роль науки.

— Якось він захворів на лихоманку й лікар у шпиталі сказав, що він помре, — поновив свій монолог шериф. — Але місіс К’юберт, жінка, яка вигодувала його грудьми, і я, ми доглядали його з такою любов’ю й терпінням, що врятували йому життя. Я просидів біля нього не одну ніч, не склепивши очей і весь час натираючи йому тіло камфорним спиртом. Потім добре вкутував його. У мене душа надривалася, коли я бачив його, такого малесенького, тремтячого від холоду. Я сподіваюся, він не страждав. Я маю на увазі, не страждав там, в окопах, біля того місця, Лоос. Сподіваюся, його смерть була миттєвою, він і не помітив, як вона прийшла. Сподіваюся, Господь не був таким жорстоким і не влаштував йому тривалу агонію, дозволивши, щоб він повільно стікав кров’ю або задихався від гірчичного газу. Він завжди ходив на недільну службу й виконував свої обов’язки християнина.

— Як звали вашого сина, шерифе? — запитав Роджер Кейсмент.

Йому здалося, що в густій темряві тюремник знову здригнувся, ніби до нього дійшло вдруге, що він не сам-один у цій камері.

— Його звали Алекс Стейсі, — сказав він нарешті. — Як мого батька. І як мене.

— Я радий це знати, — сказав Роджер Кейсмент. — Коли ти знаєш, як звуть людину, ти можеш краще уявити її собі. Ти її відчуваєш, хоч і не знаєш її. Алекс Стейсі — це ім’я звучить добре. Воно створює в уяві образ людини доброї.

— Вихованої й послужливої, — промурмотів шериф. — Трохи сором’язливої, можливо. А надто у взаєминах із жінками. Я спостерігав його ще з малого віку. З чоловіками він почував себе зручно, не знав труднощів у спілкуванні з ними. Але спілкуватися з жінками соромився. Не наважувався дивитися їм у вічі. А коли вони зверталися до нього, то починав заникуватися й белькотіти. Тому я переконаний, що Алекс помер невинним.

Шериф знову замовк і поринув у свої думки та в цілковиту нерухомість. Бідолашний хлопець! Атож, не було сумніву, що його батько правду сказав, Алекс Стейсі помер, не спізнавши жіночого тепла. Ані тепла матері, ані тепла дружини, ані тепла коханки. Він, Роджер, принаймні спізнав, хоч і на дуже короткий час, щастя спілкування з матір’ю, гарною, ніжною, делікатною. Він зітхнув. Протягом певного останнього часу він зовсім про неї не думав, чого раніше ніколи з ним не траплялося. Якщо існує потойбічний світ, якщо душі померлих спостерігають із вічності, то він був певен, що Анна Джефсон не розлучалася з ним упродовж усього цього часу, стежила за всіма його кроками, страждала й тривожилася через ті невдачі, що спіткали його в Німеччині, поділяючи його розчарування, зневіру й те жахливе відчуття помилки, — якої він припустився через свій наївний ідеалізм, свою схильність до романтичного світогляду, за яку так гостро глузував із нього Герберт Ворд, — коли він зрозумів, що надто ідеалізував кайзера та німців, повіривши в те, що ірландська справа стане для них своєю і вони перетворяться на вірних і палких союзників у його мріях про незалежність своєї країни.

Атож, він був переконаний, що мати супроводжувала його впродовж тих п’ятьох моторошних днів, коли він тяжко мучився від морської хвороби, від блювоти й запаморочень голови усередині субмарини У-19, яка перевозила його, Монтейта та Бейлі з німецького порту Геліґоланд до узбережжя ірландської провінції Керрі. Ніколи ще протягом усього свого життя він не почував себе так погано, фізично й духовно. Його шлунок не витримував ніякої їжі, три ковтки гарячої кави та кількох маленьких шматочків хліба. Капітан У-19, капітан-лейтенант Раймунд Вайсбах, умовив його прийняти ковток горілки, який, замість зняти запаморочення голови, примусив його блювати жовчю. Коли субмарина пливла на поверхні, долаючи по дванадцять миль на годину, її найбільше кидало на хвилях, і морська хвороба завдавала йому найбільшої шкоди. А коли вона поринала вглиб, її кидало менше, але швидкість знижувалася. Ні ковдри, ні теплий одяг не пом’якшували холод, який пронизував йому кістки. Ніщо не рятувало його також від жахливого відчуття клаустрофобії, яка ніби провіщала ту, яку йому доведеться пережити далі в Брикстонській в’язниці, в лондонському Тауері та в Пентонвілській тюрмі.

Безперечно, через морську хворобу й тяжкий стан протягом подорожі на У-19 він забув в одній зі своїх кишень квиток на поїзд від Берліна до німецького порту Вільгельмсґавен. Полісмени, що затримали його біля форту Мак-Кенна, знайшли того квитка, коли перевіряли його папери в комісаріаті Трейлі. Квиток на поїзд згодом буде показаний на його суді прокурором як один із доказів того, що він прибув до Ірландії з Німеччини, країни ворожої. Але ще гіршим для нього було те, що в одній із його кишень працівники Королівської ірландської поліції знайшли папірець із таємним кодом, який видало йому німецьке Адміралтейство для того, щоб у випадку нагальної потреби він міг сконтактуватися з військовим командуванням кайзера. Як могло статися, що він не знищив документ, який його так компрометував, перш ніж покинути У-19 і перебратися в човен, що поніс їх до берега? Це запитання боліло в його свідомості, як загноєна рана. Адже Роджер дуже чітко пам’ятав, що, перед тим як попрощатися з капітаном та командою субмарини У-19, за наполяганням капітана Роберта Монтейта, він і сержант Деніел Бейлі востаннє перевірили свої кишені з метою знищити будь-яку річ або документ, що могли б указувати на те, хто вони такі і звідки з'явилися. Як він міг виявити таку недбалість, що квиток на поїзд і секретний код прослизнули між його пальцями? Він пригадав, із якою втішною усмішкою прокурор продемонстрував той секретний код на процесі. Якої шкоди зазнала Німеччина, коли ця інформація потрапила до рук британської розвідки?

Причини неуважності, позначені такими тяжкими наслідками, пояснювалися, безперечно, його злощасним фізичним і психологічним станом, зруйнованим морською хворобою, занепадом його здоров’я протягом останніх місяців життя в Німеччині й насамперед тією стурбованістю та тривогою, що їх спричинили політичні події, — від краху Ірландської бригади до відомостей про те, що «Добровольці» та ІРБ вирішили організувати повстання на Святому тижні, попри те, що не передбачалася ніяка військова акція з боку німців, — які вплинули на ясність його розуму, на його психічну рівновагу, примусивши його втратити рефлекси, свою спроможність зосереджуватися і спокій своєї душі. Чи не були це перші симптоми божевілля? Таке з ним уже траплялося раніше, в Конго та в амазонській сельві перед видовищем калічення та незліченних жорстоких тортур, які терпіли аборигени від каучукопромисловців. У трьох або в чотирьох випадках він переживав відчуття, що сили його покидають, що його опановує почуття безпорадності перед масштабністю зла, яке буяло навколо нього, утворюючи таке величезне коло жорстокості й ницості, що здавалося химерою боротися з ним і намагатися подолати його. Той, хто переживає таку глибоку деморалізацію, спроможний припускатися таких тяжких помилок, яких припустився він. Ці виправдання на якусь мить полегшували йому душу; але він відразу їх відкидав, і почуття провини та каяття завдавало йому ще гірших мук.

— Я думав накласти на себе руки, — знову примусив його здригнутися голос шерифа. — Алекс був єдиною причиною, яка заохочувала мене жити. У мене більше немає родичів. Немає і друзів. Є лише знайомі. Моє життя було моїм сином. Навіщо мені перебувати на цьому світі без нього?

— Мені знайоме це почуття, шерифе, — промурмотів Роджер Кейсмент. — Але попри все, життя має і свої прекрасні сторони. Ви ще знайдете й інші стимули жити. Ви ще чоловік молодий.

— Мені сорок сім років, проте я здаюся багато старшим, — не погодився з ним тюремник. — Якщо я не вкоротив собі віку, то лише з релігійних причин. Моя віра це забороняє. Але не виключено, що я це зроблю. Якщо не зможу подолати цей смуток, це відчуття порожнечі, коли для мене вже нічого не матиме значення, то я заподію собі смерть. Людина має жити тільки тоді, коли відчуває, що життя того варте. Якщо вона цього не відчуває, то їй жити не слід.

Він говорив без драматизму, зі спокійною серйозністю. Потім знову замовк, і тиша більше не порушувалася нічим. Роджер Кейсмент став дослухатися. Йому вчулося, що звідкись іззовні долинає мелодія пісні. Яку, схоже, виконував хор. Але звуки були такими приглушеними й такими далекими, що він не зміг упізнати ані слова, ані мелодію.

Чому вожді повстання не хотіли, щоб він приїхав до Ірландії, і звернулися з проханням до німецьких властей, щоб він залишився в Берліні, наділений безглуздим титулом «посла» від націоналістичних ірландських організацій? Він читав листи, читав і перечитував фрази, які його стосувалися. Капітан Монтейт бачив причину в тому, що «Добровольці» та ІРБ знали: Роджер налаштований проти повстання, якщо водночас не відбудеться масштабної німецької акції, яка паралізувала б британську армію та Королівський військовоморський флот. Але чому вони не сказали цього йому прямо? Чому повідомили про своє рішення через представників німецької влади? Можливо, вони не довіряли йому? Вважали, що він більше не заслуговує на довіру? Можливо, повірили тим дурним і безглуздим чуткам, які умисне поширював англійський уряд про те, що він нібито є британським шпигуном. Він анітрохи не переймався тими плітками, завжди сподівався на те, що його друзі й товариші зрозуміють: ідеться про отруйні операції британської служби безпеки з метою поширити підозри та спричинити розкол у стані націоналістів. Можливо, деякі з його товаришів дозволили себе обманути цими хитрощами колонізатора. Що ж, тепер вони, думаю, вже переконалися, що Роджер Кейсмент залишився відданим борцем за справу незалежності Ірландії. Але хіба мало з тих людей, що переконалися в його вірності їхній спільній справі, розстріляні в Кілменгемській в’язниці? Яку вагу має для нього розуміння мерців?

Він почув, що тюремник підвівся на ноги й рушив до дверей камери. Його кроки були стишеними і млявими, так ніби він волочив ноги. Дійшовши до дверей, він сказав:

— Я вчинив неправильно. Порушив регламент. Нікому не дозволено розмовляти з вами, а тим більше мені, шерифові. Але я прийшов тому, що більше не міг. Якби я ні з ким не поговорив, то щось вибухнуло б у моїй голові або в моєму серці.

— Я радий, що ви прийшли, шерифе, — прошепотів Кейсмент. — У моєму становищі поговорити з ким завгодно — велика полегкість. Мене засмучує тільки те, що я не можу втішити вас у смерті вашого сина.

Тюремник пробурчав щось подібне до слів прощання. Відчинив двері камери й вийшов. Іззовні почувся скрегіт ключа, яким він їх замкнув. Темрява знову стала непроникною. Роджер перекинувся на бік, заплющив очі й спробував заснути, але він знав, що сон не прийде до нього й цієї ночі і що години, які залишаються йому до світанку, тягтимуться дуже повільно, таке собі нескінченне чекання.

Він пригадав фразу тюремника: «Я певен, що Алекс помер невинним». Бідолашний хлопець. Дожити до дев’ятнадцяти або двадцяти років, не спізнавши тієї втіхи, того лихоманкового зомління, коли завмирає все, що тебе оточує, і приходить миттєва вічність, яка триває лише доти, доки з тебе вивергається сім’я, але така інтенсивна, така глибока, що напружує до краю всі фібри твого тіла й наповнює нестерпно солодким відчуттям усі шпарини твоєї душі. Він також міг би померти невинним, якби замість того, щоб податися до Африки у свої двадцять років, залишився працювати в Ліверпулі, на пароплавній лінії «Елдер Демпстер». Його сором’язливість у стосунках із жінками була такою самою — а може, навіть гіршою, — яку переживав юнак із пласкими ступнями на ім’я Алекс Стейсі. Він пригадав, як жартували з нього його сестри в перших, а надто Ґертруда, його люба Джі, коли хотіли примусити його почервоніти. Досить було сказати йому: «Ти бачив, як дивиться на тебе Дороті?», «А ти звернув увагу на те, як Маліна завжди намагається сісти поруч тебе на пікніках?», «Тобі це подобається, кузене», «А вона теж подобається тобі?» Він губив невимушеність і починав щось белькотіти, затинатися, говорити дурниці, аж поки Джі та її подруги, помираючи зо сміху, заспокоювали його: «То був жарт, заспокойся».

А втім, від самого молодого віку він мав загострене почуття естетичного, полюбляв оцінювати красу тіл і красу облич, споглядаючи із захватом і радістю гармонійний силует, жваві й сміхотливі очі, витончений стан, досконалі м’язи хижих тварин на волі, які свідчили про їхню неусвідомлену силу. Коли до нього дійшло, що краса, яка хвилювала його більше, наповнюючи неспокоєм і тривогою, відчуттям того, що він переступає через заборонену межу, була красою не дівчат, а хлопців? У Африці. Перш ніж він ступив ногою на африканський материк, його пуританське виховання, строго традиційні й консервативні звичаї його родичів по батьківській і материнській лініях утримували в зародковому стані будь-який симптом подібного виду, відповідно до середовища, в якому навіть підозра про сексуальний потяг між особами однієї статі вважалася огидним збоченням, що засуджувалося законом і релігією як злочин і гріх, який не має ані виправдання, ані пом’якшувальних обставин. У Маґерінтемплі, провінція Антрим, у будинку дядька-діда Джона, у Ліверпулі, серед своїх дядьків і кузин, фотографія була тим єдиним, на чому дозволялося йому милуватися — лише очима й розумом — стрункими та гарними чоловічими тілами, обманюючи самого себе тим виправданням, що його потяг має суто естетичну природу.

Африка, цей жорстокий, але прекрасний континент, із його неймовірними стражданнями, була також землею свободи, де люди, хоч нерідко й терпіли великі знущання, але разом із тим могли вільно виражати свої пристрасті, фантазії, бажання, інстинкти та мрії, не знаючи тих вуздечок та забобонів, які у Великій Британії душили втіху. Він пригадав той задушливий день у Бомі, коли сонце висіло в зеніті й коли там не було навіть села, а лише кілька осель. Задихаючись і відчуваючи, що його тіло дихає вогнем, він пішов скупатися у струмку, який там протікав, і перед тим як його води вливалися в річку Конго, вони утворювали невеличкі лагуни між скелями, з водоспадами, що дзюркотіли між височенними манґо, кокосовими пальмами, баобабами та велетенською папороттю. Там уже купалися двоє юнаків із племені баконґо, голі, як і він. Хоч вони й не розмовляли англійською мовою, проте відповіли на його привітання широкими усмішками. Здавалося, вони грають у якусь гру, але незабаром Роджер помітив, що вони ловлять рибу голими руками. Їхнє збудження та сміх пояснювалися тими труднощами, які вони долали, намагаючись схопити метких рибок, які прослизали в них між пальцями. Один із двох хлопців був надзвичайно гарним. Він мав довге гармонійне із синім полиском тіло, глибокі осяйні очі й рухався у воді, мов риба. Коли він рухався, то його м’язи, руки, його спина і стегна виблискували краплями води, що скочувалися з його шкіри, яка здавалася прозорою. На чорному обличчі, розмальованому геометричним татуюванням, крізь яке осяйними іскрами бризкали очі, зблискували дуже білі зуби. Коли нарешті вони спіймали рибину, другий хлопець вистрибнув зі струмка на берег, де, як здалося Роджерові, почав обрізати й чистити свою здобич та готувати вогонь. Той, що залишився у воді, подивився Роджерові у вічі й усміхнувся йому. Роджер, відчувши щось подібне до лихоманки, поплив до нього, теж йому всміхаючись. Коли опинився поруч із ним, то не знав що робити. Йому було соромно, ніяково, й водночас він почував якесь неземне щастя.

— Шкода, що ти мене не розумієш, — почув він власний голос. — Я хотів би сфотографувати тебе. Хотів би поговорити з тобою. Хотів би, щоб ми стали друзями.

І тут він убачив, що хлопець, відштовхуючись руками й ногами, подолав відстань, що розділяла їх. Тепер він був так близько від нього, що їхні тіла майже торкалися. І Роджер відчув, як чужі руки стали обмацувати йому живіт, погладжувати шкіру, а потім доторкнулися до прутня, який щойно набубнявів та виструнчився, і почали пестити його. У темряві своєї камери він зітхнув, наповнений бажанням і болісною тривогою. Заплющивши очі, спробував відродити в пам’яті ту сцену, яка відбулася багато років тому: подив, неймовірне збудження, яке, проте, не затьмарило його страх і побоювання, його тіло, що обняло тіло хлопця, чий тугий прутень також уперся йому в ноги й живіт.

То було вперше, коли він кохався, якщо це можна було назвати коханням, пережити те збудження й випорснути своє сім’я у воді на хлопця, який пестив його прутня і, безперечно, теж вилив своє сім’я йому на тіло, хоч Роджер цього й не помітив. Коли він вийшов із води й одягся, двоє баконґо запросили його покуштувати рибу, яку вони закоптили на маленькому вогні на березі лагуни, що її утворив струмок.

Як йому було потім соромно! Протягом решти дня він ходив наче оглушений, переживаючи каяття, перемішане з іскрами щастя, усвідомлення того, що він переступив через поріг в’язниці й досяг свободи, до якої завжди потай прагнув, ніколи не наважуючись шукати її. Чи відчував він докори сумління, чи обіцяв собі виправитися? Так, так. Він обіцяв. Він обіцяв собі самому, ім’ям своєї честі, ім’ям своєї матері, своєї релігії, що таке ніколи з ним не повториться, добре знаючи, що він бреше, що тепер, коли він покуштував заборонений плід, відчувши, як усе його єство перетворилося на потрясіння та смолоскип, він уже не зможе перешкодити, щоб таке не повторилося. То був єдиний або один із надзвичайно рідкісних випадків, коли насолода не коштувала йому грошей. Чи плата його швидкоплинним коханцям, які втішали його протягом кількох хвилин або кількох годин, звільняла його від тих докорів сумління, які спочатку навідували його після таких пригод? Можливо. У такий спосіб ніби обертається на комерційну оборудку — ти мені даєш свій рот і свій пеніс, а я тобі даю свій язик, свою дірку в гепі й кілька фунтів стерлінгів — кожна з таких швидкоплинних зустрічей, у парках, на темних перехрестях, у публічних лазнях, на станціях, у брудних готелях або прямо посеред вулиці — «як собаки», — подумав він, — з чоловіками, з якими часто він міг порозумітися лише жестами і знаками, бо вони не розмовляли його мовою, тому ці акти були позбавлені будь-якої моральної значущості й перетворювалися на простий обмін, так само нейтральний, як, скажімо, купівля морозива або пачки сигарет. То була втіха, а не любов. Він навчився втішатися, але не навчився ані любити, ані кохати. Кілька разів у Африці, в Бразилії, в Іквітосі, в Лондоні, Белфасті або в Дубліні після особливо палкої зустрічі до пригоди додавалося якесь почуття, й він казав собі: «Я закохався». Але то була помилка: він не закохався жодного разу. Навіть у своїх стосунках з Ейвіндом Адлером Кристенсеном, до якого він прихилився, але не як коханець, а либонь, як старший брат або батько. Лихо, та й годі. Навіть на цьому терені його життя було повним крахом. Безліч випадкових коханців — десятки, а може, й сотні, — і жодних взаємин, які можна б назвати коханням. Чистий секс, поквапний і тваринний.

Тому, підбиваючи підсумки свого сексуального та сентиментального життя, Роджер сказав собі, що воно було запізнілим і непривабливим, складене з випадкових і завжди коротких пригод, таких самих скороминущих і позбавлених будь-яких наслідків, як і ота пригода в рівчаку з водоспадами та лагунами, біля якого досі розташований табір, напівзагублений у регіоні Нижнього Конго, який називається Бома.

Роджера опанував той глибокий смуток, який майже завжди приходив після його швидкоплинних любовних зустрічей, що зазвичай відбувалися просто неба, як і перша, з чоловіками та хлопцями, часто чужоземцями, чиї імена він не знав і яких забував відразу після зустрічі. То були ефемерні миттєвості втіхи, яких не можна було порівняти із взаєминами сталими, які тривали протягом місяців і років, коли до пристрасті додавалося розуміння, співучасть, дружба, діалог, солідарність, взаєминами того зразка, які існували між Гербертом і Сарітою Ворд і на які він завжди дивився із заздрістю. Це була ще одна з порожнеч, ще одна з великих ностальгій його життя.

Він помітив, що там, де мали бути двері його камери, з’явилася смужка світла.

XII

«Я залишу свої кістки в цій клятій подорожі», — подумав Роджер, коли канцлер Едвард Ґрей сказав йому, що, з огляду на суперечливі відомості, які надходять із Перу, єдиний спосіб для британського уряду довідатися, що там відбувається насправді, це якщо Кейсмент повернеться до Іквітоса й побачить на місці, чи перуанський уряд застосував якісь заходи, щоб покласти край злочинним діям у Путумайо, чи затягує справу, бо не хоче або не може змагатися з Хуліо С. Араною.

Зі здоров’ям у Роджера було зовсім кепсько. Після його повернення з Іквітоса, зокрема після тих кількох днів у кінці року, які він перебув у Парижі з подружжям Ворд, у нього загострився кон’юнктивіт і відбулося кілька нападів болотяної пропасниці. Нагадав про себе й геморой, хоча такої кровотечі, як раніше, не було. Як тільки він повернувся до Лондона в перші дні січня 1911 року, то відразу зустрівся з лікарями. Обидва фахівці, з якими він проконсультувався, дійшли висновку, що його стан є наслідком глибокої втоми й нервової напруги, спричинених його перебуванням в Амазонії. Він потребував відпочинку, тривалих і спокійних вакацій.

Але влаштувати собі вакації він не міг. Підготовка звіту, якого негайно вимагав від нього британський уряд, і численні наради в міністерстві, на яких він мусив інформувати учасників про те, що він бачив і чув в Амазонії, а також візити до Товариства боротьби з рабством забирали в нього багато часу. Йому також треба було зустрітися з англійськими та перуанськими директорами Перуанської Амазонської компанії, які під час першої їхньої двогодинної зустрічі, слухаючи розповідь про його враження від Путумайо, закам’яніли від жаху. Витягнуті обличчя з напіврозтуленими ротами дивилися на нього з недовірою й жахом, так ніби підлога стала розколюватися під ними, а дах ось-ось мав обвалитися їм на голови. Вони не знали, що сказати. Вони попрощалися з ним, не змігши сформулювати жодного запитання.

На других зборах директорату Перуанської Амазонської компанії був присутній Хуліо Арана. То було вперше й востаннє, коли Роджер Кейсмент бачив його особисто. Він так багато про нього чув від стількох дуже різних людей, одні з яких звеличували його, як звеличують релігійних святих або визначних політиків (підприємців — ніколи), а інші приписували йому жахливі й злочинні якості — цинізм, садизм, жадібність, скнарість, недобросовісність, монументальні афери та грабунки, що тепер спостерігав за ним протягом тривалого часу, як спостерігає ентомолог за таємничою комахою, ще не занесеною до каталогу.

Арана стверджував, що розуміє англійську мову, проте ніколи нею не розмовляв, із сором’язливості чи з пихи. Він завжди мав біля себе перекладача, який перекладав йому все на вухо, дуже тихим голосом. Він був чоловіком радше низького зросту, аніж високого, смаглявим, із рисами метиса, з натяком на азіатське походження в трохи звужених очах і дуже широкому лобі, волосся в нього було ріденьке й акуратно укладене, з пробором посередині. Він мав вусики й борідку, щойно розчесані, й пахнув одеколоном. Легенда про його надмірну увагу до гігієни та одягу, певно, відповідала дійсності. Одягався він бездоганно, в костюм із тонкої матерії, мабуть, пошитий в одній з найкращих майстерень Лондона. Він жодного разу не розтулив рота, тоді як інші директори цього разу закидали Роджера Кейсмента запитаннями, які, безперечно, підготували для них адвокати Арани. Вони намагалися заплутати його в суперечностях і вказували на двозначності та перебільшення, вдаючи сприйнятливість і сумніви європейця, який дивиться розгубленими очима на примітивний світ.

Відповідаючи їм і додаючи свідчення та уточнення, які лише загострювали ті факти, про які він розповів їм на перших зборах, Роджер Кейсмент не переставав поглядати на Хуліо Арану. Застиглий, як ідол, він не ворушився у своєму кріслі й навіть жодного разу не блимнув очима. Вираз його обличчя був непроникним. У його твердому й холодному погляді відчувалася незламна рішучість. Роджерові пригадалися пусті погляди начальників станцій каучукових плантацій Путумайо, погляди чоловіків, що втратили (якщо будьколи її мали) спроможність бачити різницю між добром і злом, між людським і нелюдським.

Це був чоловічок виряджений, злегка пухлявий, він був володарем імперії, що мала розміри однієї з європейських країн, володарем життя та майна десятків тисяч людей, якого ненавиділи й якому догоджали, який у світі людей убогих і нещасливих, що ним була Амазонія, зумів зібрати статок, який не поступався статкові великих європейських монархів. Він почав своє життя убогим хлопчаком у маленькому загубленому селі, яким була Ріоха, у дрімучій перуанській сельві, ходячи від будинку до будинку й продаючи солом’яні сомбреро, що їх виготовляла його родина. Малопомалу, надолужуючи брак освіти — лише кілька років навчання в початковій школі — надлюдською спроможністю працювати, геніальною інтуїцією в галузі ділової діяльності й абсолютним браком совісті чи докорів сумління, він підіймався все вище по драбині суспільного успіху. З мандрівного продавця сомбреро для неозорої Амазонії він став постачальником убогих збирачів каучуку, які на свій страх і ризик наважувалися проникати в глиб сельви, і забезпечував їх мачете, карабінами, риболовними сітями, ножами, бляшанками для збирання каучукового соку, консервами, юкковим борошном та домашніми інструментами, беручи за це частину зібраного ними каучуку, який він продавав в Іквітосі та Манаусі компаніям експортерів. Аж поки завдяки заробленим грошам він перетворився з постачальника й посередника на виробника й експортера. Спочатку він увійшов до спілки з колумбійськими виробниками каучуку, які, будучи менш розумними чи працьовитими, чи менш аморальними, аніж він, усі в кінцевому підсумку продали йому свої землі, свої склади, своїх робітників-аборигенів, а іноді й самі понаймалися до нього на службу. Нікому не довіряючи, він поставив своїх братів, діверів і зятів начальниками головних пунктів свого підприємства, яке попри свої великі розміри та будучи зареєстрованим у 1908 році на Лондонській біржі, на практиці діяло як велика сімейна фірма. Які розміри становила його маєтність? Легенда, безперечно, перебільшувала реальність. Але в Лондоні Перуанська Амазонська компанія володіла величезною будівлею в самому центрі Сіті й особняком Арани на Кенстинґтон-роуд, які нічим не поступалися палацам князів і банкірів, що їх оточували. Його дім у Женеві та літній палац у Біаріці були вмебльовані модними декораторами й обставлені розкішними речами й картинами. Але про нього розповідали, що він живе скромним життям, не п’є, не грає в азартні ігри, не утримує коханок і все своє дозвілля присвячує дружині. Він закохався в неї ще малим хлопцем — вона також походила з Ріохи, — але Елеонора Сумаета погодилася вийти за нього заміж лише через багато років, коли він уже став багатим і могутнім, а вона працювала вчителькою у школі села, в якому він народився.

По завершенні других зборів директорату Перуанської Амазонської компанії Хуліо Арана запевнив, через перекладача, що його компанія зробить усе необхідне, аби негайно виправити всі вади її діяльності на каучукових плантаціях у Путумайо. Бо політикою його фірми завжди було працювати в межах законності та альтруїстичної моралі Британської імперії. Арана попрощався з консулом легким кивком голови, не подавши йому руки.

Щоб укласти й відредагувати «Звіт про становище в Путумайо», Роджеру Кейсменту знадобилося півтора місяця. Він почав писати його в одному з кабінетів Форін-Офісу, диктуючи свій текст друкарці, але потім став працювати у своєму департаменті на Філбіч-Ґарденз у кварталі Ерлз-Корт, неподалік від прегарної церкви Святого Касберта і Святого Матіаса, куди Роджер іноді ходив послухати музику чудового органіста. До нього також навідувалися, відриваючи йога від роботи, члени гуманітарних організацій, що виступали проти рабства, а також журналісти, бо чутки про те, що його «Звіт про становище в Путумайо» буде не менш нищівним, аніж той, який він свого часу написав про становище в Конго, розійшлися по всьому Лондону й давали поживу для здогадів і чуток, які друкувалися в різних газетах, а також обговорювалися в салонах і клубах, тому Роджер попросив у Форін-Офісу дозволу виїхати в Ірландію. Там, в одній із кімнат готелю «Басвелз» на Моулзворт-стрит, у Дубліні, він закінчив свою працю в березні 1911 року. Негайно по тому на нього посипалися привітання з боку його начальників і колег. Сам сер Едвард Ґрей викликав Роджера до свого кабінету, щоб похвалити його «Звіт», водночас запропонувавши кілька дрібних поправок. Текст було негайно надіслано урядові Сполучених Штатів для того, щоб Лондон і Вашингтон здійснили тиск на перуанський уряд президента Ауґусто Леґії, вимагаючи, щоб в ім’я цивілізованого суспільства він поклав край рабству, тортурам, викраданням людей, Гвалтуванням і винищенню тубільних спільнот і щоб він віддав під суд виявлених злочинців.

Роджер усе ще не мав можливості віддатися відпочинку, який рекомендували йому лікарі і якого він так потребував. Йому довелося кілька разів брати участь у засіданні комітетів уряду, парламенту та Товариства боротьби з рабством, де обговорювалася найпрактичніша форма діяльності державних та приватних організацій, спрямована на полегшення ситуації аборигенів Амазонії. На його пропозицію однією з перших ініціатив стало допомогти облаштувати в Путумайо релігійну місію, чому компанія Арани завжди чинила спротив. Тепер вона пообіцяла полегшити її облаштування.

Наприкінці червня 1911 року Роджер нарешті здобув можливість поїхати на вакації в Ірландію. Там він перебував, коли одержав персонального листа від сера Едварда Ґрея. Канцлер інформував його, що, за його рекомендацією, Його Величність Ґеорг П’ятий вирішив надати йому дворянський титул за послуги, надані Сполученому Королівству в Конго та в Амазонії.

Коли родичі та друзі вітали Роджера з цими почестями і коли він вперше почув, як до нього звернулися «сер Роджер», він мало не зареготав, поринувши у сумніви. Як йому прийняти титул, наданий урядом, що його він у глибині душі вважав ворожим, тим режимом, що колонізував його країну? А з другого боку, хіба він не служив як дипломат цьому королю й цьому уряду? Ніколи, як у ті дні, він не відчував такої прихованої роздвоєності у своєму житті останніх років, з одного боку, сумлінно й ефективно працюючи на благо Британської імперії, а з другого, будучи відданим справі визволення Ірландії й усе більше прив’язуючи себе не до тих поміркованих політиків, які прагнули, під керівництвом Джона Редмонда, здобути автономію (Home Rule) для Ейре, а до тих радикальних сил, таких як ІРБ, таємно очолювана Томом Кларком, метою якої було здобути незалежність через збройне повстання. Не знаючи, як дати раду цим ваганням, він, зрештою, вирішив подякувати серові Едвардові Ґрею в люб’язному листі за надану йому честь. Новина швидко поширилася в пресі і сприяла зміцненню його престижу.

Демарші, до яких удалися британський і американський уряди перед урядом Перу, зажадавши, щоб головні злочинці, вказані у «Звіті» — Фідель Веларде, Альфредо Монт, Авґусто Хіменес, Армандо Норманд, Хосе Іносенте Фонсека, Абелардо Аґверо, Еліас Мартіненґі й Ауреліо Родріґес, — були заарештовані й віддані під суд, спочатку, здавалося, принесли плоди. Повірений у справах Сполученого Королівства в Лімі містер Люсьен Джером телеграфував у Форін-Офіс, що одинадцятьох головних службовців Перуанської Амазонської Компанії звільнено зі служби. Суддя Карлос А. Валькарсель, посланий із Ліми, щойно прибувши до Іквітоса, підготував експедицію, яка має обстежити каучукові плантації в Путумайо. Але він не зміг вирушити з нею, бо захворів і мусив негайно виїхати на операцію до Сполучених Штатів. Він поставив на чолі експедиції чоловіка енергійного й відповідального, Ромуло Паредеса, головного редактора газети «Ель Орієнте», який поїхав до Путумайо з лікарем, двома перекладачами й ескортом у дев’ятеро солдатів. Ця комісія відвідала всі станції збирання каучуку Перуанської Амазонської компанії і щойно повернулася до Іквітоса, куди також повернувся суддя Карлос А. Валькарсель, уже прооперований. Перуанський уряд пообіцяв містерові Джерому, що як тільки одержить від Валькарселя звіт про подорож Паредеса, почне діяти.

А втім, незабаром по тому той-таки Джером повідомив: уряд Леґії з великою прикрістю дав йому знати, що більша частина злочинців, яких наказано заарештувати, втекли до Бразилії. Інші, можливо, поховалися в сельві або потай перейшли на територію Колумбії. Сполучені Штати та Велика Британія спробували натиснути на уряд Бразилії, щоб він видав Перу втікачів, які ховаються там від правосуддя. Але канцлер Бразилії Барон де Ріо Бранко відповів обом урядам, що між Перу та Бразилією не існує договору про екстрадицію й тому ті особи не можуть бути повернені без порушення вельми делікатних міжнародних юридичних проблем.

Ще через кілька днів британський повірений у справах повідомив, що під час приватної зустрічі з міністром закордонних справ Перу той признався йому в неофіційній манері, що президент Леґія потрапив у скрутну ситуацію. Завдяки своїй присутності в Путумайо і силам безпеки, які охороняють її станції, компанія Хуліо Арани є єдиною силою, яка перешкоджає колумбійцям, що укріпили свої прикордонні гарнізони, захопити цей регіон. Сполучені Штати та Велика Британія просять щось абсурдне: припинити діяльність Перуанської Амазонської компанії означало б не більше й не менше, як передати Колумбії величезну територію, яку вона давно прагне загарбати. Ні Леґія, ні будь-який інший правитель Перу не міг учинити такий акт самогубства. Перу просто не мало ресурсів, щоб тримати в далеких і пустельних місцевостях Путумайо військовий гарнізон, достатньо сильний для захисту національного суверенітету. Люсьен Джером додав, що, з огляду на ці причини, не випадало сумніватися: уряд Перу ніколи не вдасться до чогось ефективнішого, аніж до декларацій і вчинків, позбавлених будь-якого практичного змісту.

Саме тому Форін-Офіс вирішив, перш ніж уряд Його Величності опублікує «Звіт про становище в Путумайо» й попросить, щоб міжнародна спільнота запровадила санкції проти Перу, Роджер Кейсмент має повернутися на місце подій і на власні очі побачити, чи там, в Амазонії, здійснено якісь реформи, чи відбувається якийсь юридичний процес і чи справді має місце судове переслідування злочинців, яке започаткував доктор Карлос А. Валькарсель. Наполегливість сера Едварда Ґрея, кінець кінцем, примусила Роджера прийняти його пропозицію, сказавши подумки те, що в наступні місяці він матиме не одну нагоду повторити: «Я залишу свої кістки в цій клятій подорожі».

Він уже готувався від’їхати, коли до Лондона прибули Омаріно й Аредомі. За п’ять місяців, протягом яких вони перебували під його опікою на Барбадосі, отець Сміт навчив їх англійської мови, навчив читати, писати й одягатися по-європейському. Але Роджер побачив, що цивілізація хоч і дала хлопцям їсти, хоч вона їх не карала й не шмагала, а проте засмучувала й пригнічувала. Здавалося, вони не переставали боятися, що люди, які їх оточували, не відриваючи від них пильних поглядів, дивлячись на них згори вниз, доторкаючись до них, проводячи долонями по їхній шкірі, ніби вона здавалася їм брудною, ставлячи їм запитання, яких вони не розуміли і не знали, як на них відповідати, завдадуть їм якоїсь шкоди. Роджер повів їх до зоопарку, до Гайд-парку, де купив їм морозиво, в гості до своєї сестри Ніни, до кузини Ґертруди й на одну із зустрічей з інтелектуалами та митцями, які організовувала Аліса Стопфорд Ґрін. Усі ставилися до них лагідно, але цікавість, із якою їх роздивлялися, а надто коли просили зняти сорочки й показати шрами від шмагання на своїх спинах і сідницях, їх турбувала. Не раз Роджер бачив, що на очах у хлопців блищали сльози. Він надумав послати їх навчатися до Ірландії, де в околицях Дубліна була школа Святого Енди, якою керував Патрик Пірс, його добрий знайомий. Він написав йому листа, в якому попросив його прийняти до школи двох хлопців і розповів, звідки вони походять. Роджер читав у школі Святого Енди лекції про Африку й матеріально підтримував зусилля Патрика Пірса як у Іельській лізі та його публікаціях, так і в школі, де він ставив завдання поширювати знання стародавньої ірландської мови. Пірс, поет, письменник, войовничий католик, педагог і радикальний націоналіст, погодився прийняти до своєї школи обох хлопців, запропонувавши їм істотну знижку у платі за навчання та проживання в інтернаті. Та коли Роджер одержав відповідь від Пірса, він уже вирішив зробити те, про що Аредомі й Омаріно просили його щодня: відвезти їх назад в Амазонію. Обидва почували себе глибоко нещасними в цій Англії, де, як їм здавалося, їх перетворили на щось подібне до людської аномалії, на виставкові експонати, які дивували, розважали, зворушували, а іноді й лякали осіб, що ніколи не ставитимуться до них, як до рівні, а завжди як до екзотичних чужинців.

Багато думав Роджер Кейсмент під час своєї зворотної подорожі до Іквітоса про ту науку, яку він здобув від реальності, про парадоксальні й незбагненні властивості людської душі. Обидва хлопці хотіли втекти з амазонського пекла, де до них ставилися дуже погано й примушували працювати, як тварин, не даючи їм навіть їсти. Він доклав чимало зусиль і витратив чимало грошей зі свого скромного статку, щоб оплатити їхній проїзд до Європи й утримувати їх тут протягом півроку, думаючи, що в такий спосіб він їх рятує, дає їм шанс прилучитися до пристойного життя. А проте й тут, хоч і з інших причин, вони були так само далекі від щастя або, принаймні, від пристойного існування, як і в Путумайо. Хоч їх тут і не били й, більше того, ставилися до них лагідно, вони почували себе чужими, самотніми й розуміли, що ніколи не стануть часткою цього світу.

Десь перед тим, як Роджер вирушив до Амазонії, прислухавшись до його поради, Форін-Офіс призначив нового консула в Іквітосі: Джорджа Мічела. То був чудовий вибір. Роджер знав його ще з Конго. Мічел був чоловік наполегливий і з ентузіазмом брав участь у кампанії викриття злочинів, які чинилися за режиму Леопольда Другого. Він ставився до колоніального панування так само, як і Кейсмент. У разі потреби він не завагається кинути виклик компанії Арани. Вони багато розмовляли й домовилися про тісну співпрацю.

16 серпня 1911 року Роджер, Омаріно й Аредомі відпливли із Саутгемптона на «Магдалені» в напрямку Барбадосу. Вони дісталися до острова через дванадцять днів. Як тільки корабель почав розтинати срібно-голубі води Карибського моря, Роджер відчув у своїй крові, що секс, який спав у ньому протягом останніх місяців, коли його мучили хвороби, турботи, а також важка фізична й розумова праця, почав прокидатися й наповнювати йому голову фантазіями та бажаннями. У своєму щоденнику він описав свій стан духу двома словами: «Палаю знову».

Він вийшов на острові тільки для того, щоб подякувати отцю Сміту за все, що він зробив для хлопців. Він був схвильований, дивлячись, як Омаріно й Аредомі, такі стримані в Лондоні, коли йшлося про те, щоб виразити свої почуття, тут обіймали й ляскали долонями святого отця з великою фамільярністю. Отець Сміт повів їх відвідати монастир урсулинок. На подвір'ї біля критої галереї цього тихого монастиря, де росли ріжкові дерева й фіолетові квіти бугенвілії, куди не долинав вуличний шум і де час, здавалося, зупинився, Роджер відокремився від інших і сів на лаві. Він дивився, як вервечка мурахів переносила листок, — так носії переносять ноші зі Святою Дівою в процесіях Ватикану, — й раптом пригадав: сьогодні день його народження! Сорок сім років! Він не міг сказати, що він старий. Багато чоловіків і жінок його віку перебувають у чудовій формі, фізичній та психологічній, зберегли енергію, мрії, складають плани на майбутнє. Але він почувався старим, і його охопило прикре відчуття того, що він увійшов в останню фазу свого існування. Колись із Гербертом Вордом в Африці вони фантазували, якими будуть їхні останні роки. Скульптор уявляв собі свою старість середземноморською, десь у Провансі або в Тоскані, в сільському будинку. Він матиме велику майстерню й багато котів, собак, качок і курей і щонеділі сам готуватиме поживні страви з гострими приправами, такі як bouillabaisse[8], для великої родини. Натомість Роджер тоді здригнувся й заявив: «Я не доживу до старості, я в цьому переконаний». То було передчуття. Тепер воно знову його навідало: ні, він не доживе до старості.

Отець Сміт погодився надати притулок Омаріно та Аредомі на ті вісім днів, протягом яких вони залишалися в Бриджтауні. Наступного дня після свого прибуття Роджер пішов до публічної лазні, яку навідував раніше під час свого тимчасового перебування на острові. Як і сподівався, він побачив там молодих, атлетично збудованих і струнких чоловіків, бо тут, як і в Бразилії, ніхто не соромився свого тіла. Жінки й чоловіки розвивали його й невимушено показували. Один юний хлопець, підліток років пятнадцяти-сімнадцяти, схвилював його. Він мав той блідий колір шкіри, який часто буває в мулатів, шкіри гладенької й лискучої, зелені очі, великі й зухвалі, і з-під його купальних трусів визирали безволосі й тугі стегна. Коли Роджер побачив їх, у нього пішла обертом голова. Досвід загострив у ньому ту інтуїцію, яка дозволяла йому відразу зрозуміти, через ознаки, невидимі для когось іншого — ледь помітну усмішку, блиск в очах, приязний рух руки або тіла, — чи хлопець зрозумів те, чого він від нього хотів, і чи був схильний поступитися його бажанню або принаймні обговорити його. З болем у душі він відчув, що цей хлопець, такий вродливий, був байдужісінький до тих таємних знаків, які він посилав йому очима. А втім, він усе-таки підійшов до нього. Трохи з ним поговорив. Він був сином барбадоського священика і мріяв стати бухгалтером. Навчався в торговельній академії, а через кілька днів, скориставшись вакаціями, мав намір поїхати з батьком на Ямайку. Роджер запросив його на морозиво, але хлопець відмовився.

Повернувшись до готелю у стані великого збудження, він зробив запис у своєму щоденнику вульгарною й телеграфічною мовою, яку застосовував для своїх найінтимніших епізодів: «Публічна лазня. Син священика. Дуже гарний. Прутень довгий, делікатний, збільшився у моїх руках. Я взяв його в рот. Щастя на дві хвилини». Він помастурбував і ще раз помився, ретельно намилившись, водночас намагаючись подолати смуток і відчуття самотності, які завжди переживав у такі моменти.

Наступного дня, обідаючи на терасі ресторану в порту Бриджтауна, побачив, як його проминув Антонес О’Донел. Він покликав його. То був колишній десятник Арани, начальник станції «Межиріччя», який відразу його впізнав. Протягом кількох секунд він дивився на нього з недовірою й навіть страхом. Але зрештою потиснув йому руку й прийняв запрошення сісти поруч із ним. Випив каву і склянку віскі, поки вони говорили. Признався йому, що приїзд Роджера в Путумайо став для каучукопромисловців ніби прокляттям чаклуна вітото. Щойно він звідти поїхав, як поширилася чутка, що незабаром з’являться поліція й судді з ордерами на арешт і всі начальники станцій, десятники та наглядачі каучукових плантацій матимуть проблеми із правосуддям. А що компанія Арани англійська, то їх відішлють в Англію й судитимуть там. Тому багато з цих людей, як і О’Донел, воліли покинути ту зону й податися до Бразилії, Колумбії або Еквадору. Він прибув аж сюди, бо йому пообіцяли роботу на плантації цукрової тростини, але ніде влаштуватися він не зміг. Тепер він намагається виїхати до Сполучених Штатів, де нібито можна знайти роботу на залізниці. Сидячи на цій терасі, без чобіт, пістолета та канчука за поясом, одягнений у старий комбінезон і пошарпану сорочку, він здавався лише бідолахою, що стурбований своїм майбутнім.

— Ви про це не знаєте, але ви завдячуєте мені життям, сеньйоре Кейсмент, — сказав він уже прощаючись із гіркою усмішкою на губах. — Хоч ви, звісно, мені не повірите.

— Розкажіть усе одно, — заохотив його Роджер.

— Армандо Норманд був переконаний, що коли ви виберетеся звідси живим, то всі ми, начальники каучукодобувних станцій, опинимося у в’язниці. Що ліпше буде втопити вас у річці або віддати на харч пумі чи кайману. Ви розумієте, про що я кажу. З вами могло статися те саме, що сталося з французьким дослідником Еженом Робюшоном, який почав нервувати людей, ставлячи їм надто багато запитань, і тому вони допомогли йому зникнути.

— А чому ж тоді ви мене не вбили? З вашим досвідом вам було б це зробити неважко.

— Я вказав їм на можливі наслідки, — пояснив Антонес О’Донел із певною похвальбою в голосі. — Віктор Маседо мене підтримав. Я нагадав їм, що ви англієць, а компанія дона Хуліо теж англійська, й тому судитимуть нас в Англії за англійськими законами. І що нас повісять.

— Я не англієць, а ірландець, — поправив його Роджер Кейсмент. — Можливо, усе сталося б і не так, як вам здавалося.

А проте я вам дякую. Але раджу покинути цей острів якомога скоріш, і не кажіть мені, куди ви поїдете. Я зобов’язаний повідомити про те, що вас бачив, і англійський уряд негайно видасть ордер на ваш арешт.

Цього вечора він знову пішов до публічної лазні. Йому пощастило більше, аніж учора. Веселий і дужий негр, якого він бачив у спортивній залі, де той підіймав гирі, усміхнувся йому. Взявши його під руку, повів його до кімнати, де продавали трунки. Поки вони пили ананасовий і банановий сік, він сказав, що звуть його Стенлі Вікс, і, наблизившись до нього, потерся ногою об його ногу. Потім із багатозначною усмішкою знову взяв його за лікоть і завів до малої комірчини, двері якої зачинив на засув, як тільки вони увійшли. Вони поцілувалися і стали кусати один одного за вуха й за шию, поки знімали штани. Роджер, задихаючись від хоті, бачив, як чорний-чорнісінький прутень Стенлі та його червоняста й волога голівка набрякають і збільшуються в нього на очах. «Два фунти, і я тобі дам посмоктати його, — сказав той. — А потім устромлю його тобі в дулу». Роджер погодився й став навколішки. Повернувшись до своєї кімнати в готелі, він записав у щоденник: «Публічна лазня. Стенлі Вікс: атлет, молодик 27 років. Величезний, твердий, щонайменше дев’ять дюймів завдовжки. Поцілунки, укуси, потім він устромив його мені в дулу. Не зміг не закричати. Два фунти».

Роджер, Омаріно й Аредомі відпливли з Барбадосу курсом на Парі 5 вересня на «Боніфасі», незручному, маленькому й напхом напханому пасажирами кораблі, який бридко пахнув і де їжа була вкрай погана. Проте Роджер утішався переїздом до Пара завдяки докторові Гербертові Спенсеру Дікі, північноамериканському лікарю. Він працював на компанію Арани на станції «Ель Енканто» і крім підтвердження тих жахіть, про які Кейсмент уже знав, розповів йому чимало анекдотів і жорстоких, і комічних про своє життя в Путумайо. То був чоловік, наділений духом авантюризму, який об’їздив половину світу, чоловік розумний і начитаний. Було приємно зустрічати його на палубі корабля, сидіти поруч із ним, курячи, посмоктуючи з пляшки віскі і слухаючи його цікаві й розумні розповіді. Доктор Дікі схвалював ті заходи, до яких удавалися Велика Британія та Сполучені Штати з метою покласти край жахіттям в Амазонії. Але він був фаталістом і скептиком: нічого там не зміниться ані тепер, ані в майбутньому.

— Зло ми носимо у своїх душах, друже, — казав він напівжартома-напівсерйозно. — Ми неспроможні так легко його позбутися. В європейських країнах та в моїй країні воно більш приховане й виходить на поверхню лише тоді, коли спалахує війна, вибухає революція або заколот. Воно потребує приводу, щоб стати публічним і колективним. Натомість в Амазонії воно може показувати своє відкрите обличчя й чинити неймовірні жахіття, не шукаючи для них виправдання ані в патріотизмі, ані в релігії. Лише жадібність у своєму найчистішому вигляді. Зло, яке нас отруює, можна знайти всюди, де є людські створіння, з корінням, яке глибоко проникло в наші серця.

Але відразу по тому, як він висловлював ці моторошні твердження, він відпускав якийсь жарт або розповідав анекдот, які нібито спростовували те, що він розповів раніше.

Роджерові подобалося розмовляти з доктором Дікі, хоч водночас міркування співрозмовника трохи пригнічували його. «Боніфас» прийшов у Пара 10 вересня опівдні. Протягом усього того часу, коли Роджер служив тут консулом, він задихався й почував себе пригніченим. А втім, за кілька днів перед тим, як прибути до цього порту, він відчував напливи хоті, пригадуючи Праса-до-Паласіо. Він мав звичай ходити туди вночі, щоб прихопити одного з хлопчаків, які розгулювали там під деревами у пошуках клієнтів або авантюр, виблискуючи гепою та яйцями, що виглядали з-під коротких штанців.

Він зупинився в готелі «Отель-до-Комерсіо», відчуваючи, як відроджується в його тілі давня лихоманка, що опановувала його, коли він виходив на свої лови на той майдан. Він пригадував — чи вигадував? — деякі імена з тих зустрічей, які зазвичай закінчувалися в одному з ближніх жалюгідних готельчиків, а іноді в темному закутку на моріжку парку. Він чекав цих коротких і гарячкових зустрічей, відчуваючи, як почуття в його серці переливаються через вінця. Але в першу ніч він нічого приємного там не спізнав, бо ні Марко, ні Олімпіо, ні Бебе (чи справді так їх звали?) не з’явилися, і він мало не дозволив спокусити себе двом волоцюгам у лахмітті, майже дітям. Один із них спробував засунути руку йому до кишені, щоб витягти гаманець, якого там не було, тоді як другий намагався кудись його заманити. Він позбувся їх, давши одному з них копняка, від якого той покотився по землі. Переконавшись у тому, що він налаштований рішуче, обидва взяли ноги в руки. Він повернувся до готелю сам не свій від люті. Трохи заспокоївся, коли записав у своєму щоденнику: «Праса-до-Паласіо. Дуже великий і дуже твердий. Під трусами — кров. Боляче, але приємно».

Наступного ранку він навідав англійського консула та кількох європейців і бразильців, яких знав під час свого попереднього перебування в Пара. Йому вдалося здобути корисні відомості. Визначив місце перебування принаймні двох утікачів із Путумайо. Консул і начальник місцевої поліції запевнили його, що Хосе Іносенте Фонсека й Альфредо Монт, перебувши певний час на плантації на березі річки Яварі, тепер оселилися в Манаусі, де компанія Арани знайшла для них роботу в порту, контролерами на митниці. Роджер негайно телеграфував у Форін-Офіс, щоб вони попросили бразильські власті видати ордер на арешт цих двох злочинців. І через три дні британська канцелярія відповіла йому, що Петрополіс сприйняв це прохання прихильно. Поліції Манауса був надісланий наказ негайно заарештувати Монта й Фонсеку. Але вони не будуть екстрадийовані, і їх судитимуть у Бразилії.

Його друга й третя ночі в Пара були успішнішими, ніж перша. Надвечір другого дня босий хлопчисько, який продавав квіти, практично запропонував себе йому, коли Роджер підійшов до нього й запитав, скільки коштує гілочка з трояндами, яку той тримав у руці. Вони пройшли на невеличке відкрите місце, де Роджер почув, як сопуть у темряві пари. Ці вуличні зустрічі за непевних умов, завжди позначені ризиком, наповнювали його суперечливими почуттями: збудженням і огидою. Продавець квітів смердів під пахвами, але його натужне дихання і тепло його тіла, і сила його обіймів розігріли Роджера й дуже швидко довели до кульмінації. Заходячи до готелю «Комерсіо», він помітив, що його штани вимазані землею й покриті плямами і що службовець за конторкою подивився на нього з підозрою. «На мене напали», — пояснив він.

Наступного вечора на «Праса-до-Паласіо» він мав нову зустріч, цього разу з молодиком, який попросив у нього милостиню. Він запросив його прогулятися разом, і в одному з кіосків вони випили рому. Жоан повів його до халупи, стуленої з бляхи та вистеленої матами, в жалюгідному кварталі. Коли вони роздяглися й стали кохатися в темряві на маті, сплетеній з волокон і постеленій на земляній долівці, чуючи поблизу гавкіт собак, Роджер був переконаний, що в будь-яку мить може відчути лезо ножа на своєму горлі або удар палицею. Він був до цього готовий: у таких випадках він ніколи не носив із собою ані багато грошей, ані годинника, ані срібної вставки для олівця, лише жменьку дрібних банкнотів і монет, щоб грабіжники могли в нього дечим поживитися й у такий спосіб заспокоїти свій апетит. Але нічого з ним не сталося. Жоан провів його назад до самого готелю й попрощався з ним, боляче вкусивши його за губу й зареготавши. Наступного дня Роджер виявив, що Жоан та продавець квітів підсадили йому блощиць. Він мусив іти до аптеки й купувати каломель, що завжди було йому неприємно: аптекар — гірше, якщо це була аптекарша — мав звичай дивитися на нього поглядом, якого він соромився, а іноді по-змовницькому всміхався йому, й замість бентежити ця усмішка викликала в нього в лють.

Найприємнішою, але також найгіршою подією за дванадцять днів, які він провів у Парої, був візит до подружжя Матта. Це були найкращі друзі, яких він мав під час свого перебування в місті: Джуніо, дорожній інженер, і його дружина Ірен, художниця акварелей. Молоді, гарні, веселі, товариські, вони дихали любов’ю до життя. Вони мали чудову доньку Марію з великими сміхотливими очима. Роджер познайомився з ними на якійсь світській зустрічі чи офіційному прийомі, бо Джуніо працював у департаменті громадських робіт місцевого уряду. Вони часто бачилися, здійснювали прогулянки по річці, ходили разом у кіно й у театр. Подружжя Матта зустріли свого давнього друга з розкритими обіймами. Повели його вечеряти до портового ресторану, де подавали дуже пікантну їжу, й мала Марія, яка вже мала п’ять років, танцювала й співала для нього з комічними гримасками.

У той вечір, не в змозі заснути у своєму ліжку в готелі «Комерсіо», Роджер провалився в одну з тих депресій, які супроводжували його майже протягом усього життя, а надто після його вуличних сексуальних пригод. Йому було сумно думати, що він ніколи не матиме домашнього вогнища, яке має подружжя Матта, що його життя ставатиме дедалі самотнішим, мірою того, як він старітиме. Він дорого платив за свої хвилини купленої втіхи. Він помре, не спізнавши цієї палкої інтимності, не маючи дружини, з якою він зміг би обговорювати події дня і планувати майбутнє — подорожі, вакації, мрії, — без дітей, які зберегли б його ім’я та пам’ять про нього, коли він покине цей світ. Його старість, якщо він до неї доживе, буде старістю собаки, який не має господаря.

Собака буде також досить убогим, бо хоч Роджер і одержував досить пристойну платню, після того як став дипломатом, він ніколи нічого не заощаджував, бо витрачав надто багато грошей на внески та допомогу, яку надавав гуманітарним організаціям, що боролися проти рабства, за право на виживання примітивних народів і культур, а тепер і організаціям, які захищали ґельську мову і традиції Ірландії.

Але ще більшою мірою, ніж усе це, йому було гірко думати, що він помре, не спізнавши справжнього кохання, кохання розділеного, такого, як кохання Джуніо й Ірен, того мовчазного й змовницького взаєморозуміння, яке вгадувалося між ними, тієї ніжності, з якою вони брали одне одного за руку або обмінювалися усмішками, дивлячись на гримаски малої Марії. Як завжди під час таких криз, він не міг заснути протягом багатьох годин, і коли нарешті поринув у сон, то відчув, як у темряві його кімнати з’явилася неясна постать матері.

22 вересня Роджер, Омаріно й Аредомі відпливли з Пара курсом на Манаус, на кораблі «Гільда» лінії «Бутлайн», пароплаві старому й негарному. Шість днів, протягом яких вони пливли на ньому до Манауса, стали тяжким випробуванням для Роджера — через вузькість його каюти, бруд, що панував Повсюди, бридку їжу та хмари москітів, які атакували пасажирів від сутінків до світанку.

Як тільки вони пришвартувалися в Манаусі, Роджер повернувся до полювання на втікачів із Путумайо. У супроводі англійського консула він навідав губернатора, сеньйора дос Рейса, який підтвердив йому, що й справді надійшов наказ центрального уряду в Петрополісі щодо арешту Монта й Фонсеки. Але чому поліція досі їх не затримала? Губернатор назвав Роджерові причину, яка здалася йому дурною або простим приводом: вони чекають, поки ті двоє прибудуть до міста. Чи не можуть вони заарештувати їх негайно, поки дві пташки не відлетіли? Гаразд, вони зроблять це сьогодні ж.

Консул і Кейсмент із наказом про арешт, який надійшов із Петрополіса, мусили двічі навідати губернатора й двічі поліцію. Нарешті начальник поліції послав двох своїх агентів заарештувати Монта й Фонсеку в портовій митниці.

Наступного ранку стурбований англійський консул прийшов до Роджера й повідомив йому, що намір заарештувати Монта й Фонсеку набув гротескного характеру. Щойно йому зателефонував начальник поліції, попросив пробачення й пообіцяв виправитися. Два поліціянти, яких він послав заарештувати Монта й Фонсеку, були з ними знайомі й, перед тим як привести їх до комісаріату, пішли випити з ними пива. Вони добряче там набралися, після чого обидва злочинці втекли. Позаяк не можна було виключити, що поліціянти взяли з них гроші, щоб дозволити їм утекти, то обох їх заарештували. Якщо факт підкупу підтвердиться, то їх чекає суворе покарання. «Ви мені пробачте, сер Роджер, — сказав йому консул, — хоч я вам цього й не сказав, але я чекав чогось подібного. Ви теж працювали консулом у Бразилії й добре знаєте тутешні порядки. Такі події — тут звичне явище».

Роджер так засмутився, що це вплинуло на його фізичний стан. Він пролежав у ліжку майже весь той час, поки чекав відправлення корабля на Іквітос, його тіпала лихоманка й мучив біль у м’язах. Одного вечора, коли він змагався з почуттям імпотенції, яке його долало, він так нафантазував у своєму щоденнику: «Три коханці за ніч, з них — двоє матросів. Вони накололи мене шість разів! Я повернувся до готелю, ступаючи розчепіреними ногами, наче щойно народив дитину». Хоч він і перебував у вкрай поганому настрої, але вигадавши таку фантастичну історію, не зміг утриматися від сміху. Він, такий освічений і чистий у своєму словнику, коли спілкувався з людьми, завжди відчував, перебуваючи сам-на-сам зі своїм щоденником, необхідність писати непристойності. З причин, яких він не розумів, лихослів’я приносило йому радість.

«Гільда» продовжила свою подорож 3 жовтня й, після досить важкого плавання під рясними зливами й необхідності пробиватися крізь стихійно утворену загату, прибула в Іквітос 6 жовтня 1911 року. Там, у порту, чекав на нього з капелюхом у руці містер Стірс. Незабаром мали прибути і його наступник Джордж Мічел із дружиною. Консул уже знайшов, де їм оселитися. Цього разу Роджер мав жити не в консулаті, а в готелі «Амазонас», тоді як Омаріно й Аредомі містер Стірс тимчасово забрав до себе. Обидва юнаки вирішили залишитися в місті й працювати домашніми слугами, замість повернутися в Путумайо. Містер Стірс пообіцяв знайти для них родину, якій потрібні слуги і яка ставилася б до них добре.

Як і боявся Роджер, пам’ятаючи про бразильський досвід, тут відомості також були не вельми обнадійливими. Містер Стірс не знав, скількох людей заарештовано серед керівників компанії Арани з довгого списку в 237 імовірних злочинців, яких наказав затримати доктор Карлос А. Валькарсель, після того як одержав звіт Ромуло Паредеса про його експедицію в Путумайо. Він не зміг цього з’ясувати, бо в Іквітосі панувала дивна мовчанка про цю подію, як і про те, де перебуває суддя Валькарсель. Протягом уже кількох тижнів його не могли знайти. Головний управитель Перуанської Амазонської компанії Пабло Сумаета, який входив до того списку, схоже, десь переховувався, але містер Стірс запевнив Роджера, що його переховування було фарсом, бо шуряк Арани та його дружина Петроніла з’являлися в ресторанах та на місцевих святах, і ніхто їх не чіпав.

Згодом Роджер пригадував вісім тижнів, проведених ним в Іквітосі, як повільне опускання на дно, непомітне занурення в море інтриг, неправдивих чуток, брехні очевидні або прихованої, суперечностей, у світ, де ніхто не говорив правди, бо вона приносила ворожнечу й проблеми, або найчастіше тому, що люди жили всередині системи, в якій практично було неможливо відрізнити правдиве від неправдивого, реальність від ілюзій. Він уже знав після своїх років перебування в Конго це розпачливе відчуття людини, яка поринає в сипучий пісок, у болотяний ґрунт, що затягує в себе, коли всі його зусилля лише затягуватимуть його глибше в липучу матерію, яка зрештою поглине його. Йому треба було якнайшвидше втікати звідти!

Наступного дня по своєму прибутті він відвідав префекта Іквітоса. Тепер тут знову був новий. Сеньйор Адольфо Ґамарра — густі