Book: Сцени з життя за стіною



Сцени з життя за стіною

Януш Леон Вишневський


«Самотність у мережі»



Київ


« Махаон- Україна» 2012


Вишневський, Януш Леон.


В55 С@мотність у Мережі: роман / пер. з пол. О. Кра¬вець. — К.: Махаон-Україна, 2012. — 352 с.


ІБВК 978-617-526-280-1.


«Самотність у Мережі» — це історія віртуального кохання, що стала реальністю. Герої роману зустрічаються в інтернет- чатах, обмінюються еротичними фантазіями, розповідають історії зі свого життя. Зустрінуться вони в Парижі, подолавши не одне випробування, але головним випробуванням для ко-хання стане сама зустріч...


ББК 83.34ПОЛ


ББК 83.34ПОЛ В 55


Janusz L. Wisniewski S<§>motnoSc w Sieci


Переклала з польської Ольга Кравець


Дизайн і оформлення Іллі Кучми і Вадима Пожидаева


О Janus/, L WiSniewski, 2009 (D О. Я. Кранець, переклад, 2010 ISBN 978-617-526-280-1 (укр.) <Г) Иидашищтпо «Махаон-Україна», ISBN 978-83-7648-191 .'Имол.) 2012


З-поміж усіх вічних речей Кохання триває найкоротше...


@1


ЗА ДЕВ'ЯТЬ МІСЯЦІВ ПЕРЕД ТИМ...


Із платформи четвертої колії одинадцятого перону за-лізничної станції Берлін-Ліхтенберґ кидається під поїзд найбільше самогубців. Так запевняє офіційна, як завжди скрупульозна німецька статистика для всіх вокзалів Бер¬ліна. Це, зрештою, помітно, коли сидиш на лавці біля четвертої колії одинадцятого перону. Рейки там набагато блискучіші, ніж на інших перонах. Часто повторюване ава¬рійне гальмування надовго залишає рейки вишліфуваними. Крім цього, зазвичай темно-сірі та забруднені бетонні шпа¬ли в кількох місцях уздовж усього одинадцятого перону набагато світліші від решти — де-не-де майже білі. В цих місцях вокзальні служби двірця використовували сильні детергенти, щоби змити плями крові: локомотиви та вагони розривали і волочили уздовж рейок тіла самогубців.


Ліхтенберґ — одна з найвіддаленіших станцій Берліна і при цьому найбільш занедбана. Позбавляючи себе життя на станції Берлін-Ліхтенберґ, маєш враження, що залишаєш за собою сірий, брудний, просмерджений сечею, обдертий від штукатурки метушливий світ, заповнений сумними або навіть зневіреними людьми. Такий світ залишити назавжди значно легше.


Вхід кам'яними сходами на одинадцятий перон є остан¬нім у тунелі між касовою залою і тим трансформаторним


приміщенням, що її завершує. Четверта колія — найдальша колія на цілому двірці. Якби вирішити у касовій залі двірця Берлін-Ліхтенберґ накласти на себе руки, кинувшись під поїзд, то дорогою на рампу четвертої колії одинадцятого перону можна, хоч ненадовго, але продовжити собі життя. Тому самогубці майже завжди обирають четверту колію на одинадцятому пероні.


На платформі четвертої колії є дві прикручені величез¬ними шурупами до бетонної основи розмальовані графіті й порізані ножами дерев'яні лавки. На лавці, ближчій до виходу з тунелю, сидів худий смердючий чоловік. Він уже роками жив на вулиці. Тремтів од холоду і страху. Сидів з неприродно скрученими стопами, руки тримав у кишені подертої і заплямленої болоньєвої куртки, посклеюваною в кількох місцях жовтою липкою стрічкою з блакитним на¬писом Just do it. Він курив цигарку. Біля нього на лавці стоя¬ло декілька банок з-під пива і порожня пляшка від горілки. Біля лавки, у фольговому рекламному пакеті мережі Aldi, з якого вже давно стерлася жовта фарба, містилися всі його пожитки. Пропалена в кількох місцях ковдра, кілька шпри¬ців, коробка для тютюну, пачечки тонкого цигаркового па¬перу, альбом фотографій з похорону сина, відкривачка до консервів, пачка сірників, дві упаковки метадону, заплям¬лена кавою та кров'ю книжка Ремарка, старий шкіряний гаманець із пожовклими, подертими, а потім знову скле¬єними фотографіями молодої жінки, а також диплом про закінчення навчання і посвідчення про несудимість. Того вечора до однієї з фотографій молодої жінки він прикріпив скріпкою листа, а також стомаркову банкноту.


Тепер чекав на поїзд із двірця Берлін-ЦОО до Ангер- муенде. Дванадцять хвилин після півночі. Швидкий поїзд з обов'язковою резервацією місць і вагоном Mitropa поряд із вагонами першого класу. Цей поїзд ніколи не зупиняється на станції Ліхтенберґ. Проїжджає дуже швидко четвертою колією і зникає в темряві. Він має понад двадцять ваго¬нів. Улітку навіть більше. Чоловік знав це вже віддавна. Він приходив до цього поїзда вже не раз.


Цей чоловік боявся. Однак сьогоднішній страх був зовсім інший. Універсальний, загальновідомий, названий і докладно досліджений. Він добре знав, чого боявся. Най¬гіршим є страх перед чимось, чого не можна назвати. Від страху без імені не рятують навіть уколи.


Сьогодні він востаннє прийшов на цей двірець. Потім він уже ніколи не буде самотній. Ніколи. Самотність — це най¬гірше. Чекаючи на поїзд, він сидів спокійний, примирений із собою. Майже радісний.


На другій лавці, за кіоском з пресою та напоями, сидів інший чоловік. Його вік годі було б визначити. Близько тридцяти семи, сорока років. Засмаглий, із запахом дорогого одеколону, в чорній вовняній маринарці, світлих фірмових штанах, розстібнутій сорочці оливкового кольору й зеленій краватці. Біля лавки він поставив металеву валізу з наклейками авіаліній. Увімкнув комп'ютер, який витяг¬нув із чорної шкіряної торби, але відразу ж зняв його з колін і відставив поряд на лавку. Екран комп'ютера мерехтів у темряві. Стрілки годинника над пероном минули число дванадцять. Заходило на неділю, ЗО квітня. Чоловік підпер голову руками. Прикрив очі. Плакав.


Чоловік на лавці біля входу підвівся. Взяв фольговий пакет. Переконався, що лист та банкнота в гаманці, взяв чор¬ну банку з пивом і вирушив до кінця платформи, відразу біля семафора. Це місце він собі обрав уже давно. Минув кіоск з напоями і тоді побачив його. Він не сподівався когось на одинадцятому пероні після півночі. Завжди був тут сам. Його охопив неспокій, не схожий на страх. Присутність цього другого чоловіка порушувала увесь його план. Він нікого не хотів зустріти на дорозі до кінця платформи. Кінець платформи... Це справді буде кінець.


І враз відчув, що хоче попрощатися з цим чоловіком. Підійшов до лавки. Відсунув комп'ютер і сів біля нього.


— Колего, вип'єш ковток пива зі мною? Останній ковток. Вип'єш? — запитав, доторкаючись до його ноги і простяга¬ючи банку з пивом у його бік.


ВІН: Минула північ. Похилив голову і відчув, що не стримає сліз. Давно уже не почував себе таким самотнім. Це через цей день народження. Самотність як почуття вже декілька років лиш зрідка сягала його в шаленому вирі бу¬денності.* Самотнім буваєш тільки тоді, коли на це є час. Він не мав часу. Так старанно організував собі життя, щоби не мати часу. Проекти в Мюнхені і в СІЛА, габілітація і лекції в Польщі, наукові конференції, публікації. Ні, в його біографії останнім часом не було перерв на роздуми про самотність, розчулення і такі слабкості як та, що ось зараз, тут. Тут, на цьому сірому спорожнілому вокзалі, приречений на бездіяльність, він не міг нічим іншим зайнятися, щоб забути, і самотність з'явилася як напад астми. Те, що він опинився тут і має цю незаплановану перерву, тільки помилка. Звичайна, банальна, безсенсовна помилка. Як помилка в друці. Перед приземленням на Берлін-Тегель він перевіряв у Інтернеті розклад руху потягів і не звернув уваги, що зі станції Берлін-Ліхтенберґ до Варшави потяги курсують тільки в робочі дні. А власне хвилину тому закін¬чилась субота. Він навіть мав право цього не зауважити. Це було вранці, після кільканадцяти годин перельоту з Сієтла, перельоту, що завершував тиждень праці без перепочинку.


День народження опівночі на двірці Берлін-Ліхтенберґ. Якийсь абсурд. Може, він потрапив сюди з якоюсь місією?! Це місце могло б бути чудовим сценічним оформленням для подій фільму, неодмінно чорно-білого, про марнотність, сірість і трагічність життя. Він був переконаний, що Воя- чек тут, у цій хвилі написав би свій найпонуріший вірш.


День народження. Як він народився? Як це було? Чи дуже їй боліло? Про що вона думала, коли їй боліло? Він ніколи її про це не питав. Власне кажучи, чому ні? Так просто: «Мамо, чи тобі дуже боліло, коли ти мене народжувала?»


Сьогодні він би хотів це знати, та коли вона ще жила, таке ніколи не спадало йому на думку.


Тепер її уже нема. Й інших також. Усі найважливіші люди, яких він любив, померли. Батьки, Наталія... Він не мав нікого. Нікого важливого. Мав лише проекти, конференції, терміни, гроші й часом визнання. Хто взагалі пам'ятає, що в нього сьогодні день народження? Для кого це має значення? Хто це помітить? Чи є хтось, хто про нього сьогодні подумає? І тоді з'явилися сльози, яких він не зміг уже стримати.


Раптом він відчув, що хтось його штурхає.


—       Колєґо... Вип’єш ковток пива зі мною? Останній ковток? Вип’єш? — почувся захриплий голос.


Він підвів голову. Налиті кров’ю, настрашені очі у великих очницях вихудлого, зарослого і вкритого ранами обличчя благально дивились на нього. У простертій тремтячій руці чоловіка, який сидів поряд, була банка пива. Чоловік помітив його сльози, відсунувся і сказав:


—       Слухай, колєґо, я не хочу тобі перешкоджати. Я не хотів, справді. Я теж не люблю, як хтось чіпляється, коли я плачу. Я піду собі геть. Плакати треба в спокої. Лише тоді від цього радісно.


Він не відпустив його, вхопивши за куртку. Взяв банку з його руки і сказав:


—       Ти не перешкоджаєш. Слухай, ти навіть не знаєш, як я хочу з тобою випити. Не йди. Моє ім’я — Якуб.


І раптом він зробив щось, що видавалося йому тієї миті зовсім природним і чому він не міг опертися. Він притяг¬нув того чоловіка і притулив до себе. Поклав його голову на плече, прикрите подертою болоньєвою курткою. Вони сиділи так якусь мить, відчуваючи, що відбувається щось урочисте. У певний момент тишу порушив потяг, про- літаючи з гуркотом повз лавку, на якій вони сиділи притулившись один до одного. Тоді чоловік зіщулився, мов перелякана дитина, притиснувся до нього і сказав щось, що заглушив гуркіт коліс потяга, який мчав повз них. Згодом його пройняв сором. Той другий мусив відчути те саме, бо зненацька відсунувся, мовчки підвівся й рушив до сходів, що вели до тунелю. Біля одного з металевих кошиків на сміття він зупинився, витягнув листок паперу зі свого фольгового мішка, зім’яв його в руці і викинув до смітника. Згодом зник у тунелі.


—       Усього найкращого з нагоди дня народження, Якубе, — мовив голосно, випиваючи останній ковток пива з банки, яку той чоловік поставив біля комп’ютера, що продовжував миготіти.


Це лише мить слабкості. Напад аритмії серця, який минув. Він сів, випроставшись на лавці. Поліз до торби за стільниковим телефоном. Витягнув куплену вранці берлінську газету, знайшов рекламу сервісу таксі. Набрав номер. Спакував комп'ютер і, тягнучи з гуркотом по ковдо- бинах платформи валізку, подався у напрямку тунелю, який вів до касової зали і виходу до міста.


Як це було? Як він це сказав? «Плакати треба в спокої. Лише тоді від цього радісно».


ВОНА: Вже давно жоден мужчина не старався аж надто, щоби вона мала такий настрій, почувала себе привабливою і мала найкращі напої в келиху.


— Ніхто не заперечить, що в Попелюшки було винятко¬во сумне дитинство. Злі єдинокровні сестри, непосильна праця і люта мачуха. Крім того, що їй доводилося затруюватись, витягаючи попіл із зольника, вона не мала навіть каналу МТУ, — сказав, вибухаючи сміхом, молодик, котрий сидів навпроти неї за баром.


Він був на кілька років молодший від неї — не більше двадцяти п'яти. Гарний. Неймовірно елегантний. Вона давно не бачила так гармонійно одягненого чоловіка. Саме так. Гармонійно. Він був вишуканий як його гарні, пошиті на замовлення костюми. Усе в ньому гармоніювало. Запах одеколону пасував до кольору краватки, колір краватки пасував до кольору каміння в золотих запонках на манжетах бездоганно голубої сорочки. Золоті запонки на манжетах — хто ще взагалі тепер носить такі запонки? — своїм розміром і відтінком золота пасували до золотого годинника на кисті правої руки. А годинник пасував порі дня. Тепер, увечері, на цю зустріч з нею в барі він одягнув елегантний прямокутний годинник з делікатним шкіряним паском під колір його костюма. Зранку на зібранні в берлінському офісі їхньої фірми він мав важкий, достойний ролекс. А крім того, зранку він пахнув інакше. Вона це напевно знає, бо зумисне підвелася зі свого місця і нахилилася за пляшкою газованої води якраз над його головою, хоча мала цілу тацю з пляшками перед собою.


Увесь передобідній час вона приглядалася до нього. Звали його Жан, і він був бельгійцем «з абсолютно французької частини Бельгії», як сам наголошував. Вона не знала, чим французька частина Бельгії аж так особливо відрізняється від фламандської, але відзначила, що бути з францу¬зької частини, очевидно, є більшою честю.


Як виявилося згодом, Жан не лише для неї став найбіль¬шою атракцією того цирку в Берліні. їх стягнули з цілої Європи до центрального управліня в Берліні, щоб сказати, що насправді їм нічого сказати. Вже рік вона сиділа разом із їхнім бельгійським аналогом у проекті, який у Польщі не міг вдатися. Пристрої, які вони хотіли продавати, не відпо¬відали польському ринку. Годі продавати ескімосам креми для засмаги. Навіть якщо ті креми найвищої якості.


Вона взагалі не хотіла сюди приїжджати і робила все, щоб перекинути цю поїздку на когось іншого з її відділу. Вони з чоловіком давно планували виїзд у Карконоше з прогулянкою до Праги. Не вдалося. На чітке розпоря¬дження з Берліна приїхати мала саме вона. Та ще потягом, бо для того щоб це перебування в Берліні взагалі мало сенс, вона насамперед мусила провести один день у філії їхньої фірми в Познані.


їдучи сюди з Варшави — останнім часом вона ненави¬діла подорожувати потягами — мала дуже багато часу, щоб опрацювати стратегію, яка б дозволила їй відмовити центральне управління від цього проекту. Проте Жан, той бельгієць із запонками, які, мабуть, пасують навіть до по¬годи, переконав усіх, що «ринок у Польщі ще сам не знає, як потребує ці пристрої» і що він «має геніально простий задум зробити так, щоб польський ринок про це дізнав¬ся». Потім упродовж години на тлі випещених кольорових слайдів розповідав про свій «геніально простий задум».


Мало що вона сама б розповіла про це за п'ятнадцять хвилин і до того ж набагато кращою англійською, то на до¬даток ніщо — за винятком мапи Польщі — на його слай¬дах не відповідало дійсності. Але, крім неї, це ні на кого не справило особливого враження. Було видно, що директор з Берліна вирішила все ще перед презентацією. Вона також вирішила все ще перед презентацією. Проблема полягала в тому, що ці два рішення були абсолютно різні. Але хіба директор могла з нею погодитися? Чи хтось такий неймо¬вірно привабливий, хто говорить англійською з таким ча¬рівним французьким акцентом, міг помилитись? Директор дивилася на бельгійця, який розповідав дурниці на тлі кольорових фантазій, як на красеня, який ось-ось почне роздягатися. Тяжкий випадок менопаузи. Але що ж, оче¬


видно, на думку директора, спокуса вартувала грошей ак-ціонерів. А крім того, завжди можна переконати ескімосів, що вони також засмагають упродовж довгої полярної ночі. Від космічного випромінювання. І креми їм, без сумніву, знадобляться.


Після Жана виступила вона. Директор навіть не доче¬калася кінця її презентації. Вона вийшла — її викликала до телефону секретарка. Так усі дізналися, що її не варто слухати. Всі, як за командою, схилилися над клавіатурами своїх лептопів і зайнялися Інтернетом. Вона могла декла¬мувати вірші або розказувати польською анекдоти — вони й так би цього не зауважили. Лише бельгієць, коли вона вже завершила свою презентацію, встав перед нею і з тим своїм обеззброюючим усміхом сказав:


—       Ви найчарівніший інженер, якого я знаю. Навіть якщо ви не праві, я слухав те, про що ви говорили, затамувавши подих і з якнайбільшою увагою.


Коли вона потягнулась до торби, щоб показати йому свої розрахунки, він додав:


—       Чи могли б ви переконати мене у своїй правоті сьогодні ввечері в барі нашого готелю? Скажімо, близько десятої?


Вона згодилася без вагання. Навіть не намагалася ні¬чого ускладнювати будь-якими вигаданими нашвидкуруч побрехеньками про те, як вона дуже зайнята ввечері. Все офіційне, що можна було робити вечорами, вже відбулося. Її потяг до Варшави відходив зранку, близько полудня. Крім того, вона хотіла хоча б раз побути з бельгійцем так, щоб при тому не було берлінського директора.


Тепер тут, у барі готелю, вона тішилася, що зранку не протестувала надто запально проти того проекту. Бель¬гієць виявився справді чарівним. Виглядало, що він часто буває в цьому готелі. З барменом розмовляв французь¬кою — мережа готелів Mercure, в яких фірма традиційно резервувала їм ночівлю, належить французам, тому пер¬сонал говорить французькою — тож, мабуть, вони зналися між собою.


Тепер, коли проект продовжено на наступний рік, вона матиме нагоду зустрічати його значно частіше. Він подо¬бався їй. Вона думала про це, дивлячись на нього, коли він




м замовляв наступну порцію трунку. Бармен подав їм склян¬ки з рідинами рідкісних пастельних кольорів і екзотични¬ми французькими назвами; бельгієць наблизив своє облич¬чя до неї.


— Я вже давно не розпочинав неділі з кимось настільки чарівним. Минула північ. Маємо тридцяте квітня, — сказав він, опісля вдарив легко своєю склянкою її руку й устами делікатно торкнувся її волосся.


Це було електризуюче. Вже давно вона не відчувала та¬кої цікавості, що відбуватиметься далі. Чи може вона до¬зволяти йому брати своє волосся до уст? Чи має право відчувати таку цікавість? Що насправді вона б хотіла, щоб сталося далі? Вона, дружина пристойного чоловіка? Усі то¬варишки заздрять їй, що має такого. Як далеко вона могла б зайти, щоб відчути щось більше, ніж тільки те давно забуте тремтіння, коли знову хтось цілує її волосся, заплющуючи при тому очі? Її чоловік давно вже не цілує її волосся, він такий... такий страшенно передбачуваний.


Віднедавна вона думала про це дуже часто. І переважно з неспокоєм. Ні, не те, щоб усе зробилося буденним. Не аж так. Але зник цей потяг. Розпорошився десь у буднях. Усе охололо. Зрідка лише розігрівалося, на хвилину. В першу ніч після її або його повернення з якогось довшого виїзду, після сліз і сварки, яку вони вирішували закінчити в ліжку, після алкоголю або після запашних листків, спалених на вечірках, на чужих ліжках у відпустці, на чужих підлогах, біля чужих стін або в чужих машинах.


Це постійно було. Скажімо, бувало. Але без тієї дикості. Тієї містичної тантри на початку. Того ненаситу. Того голоду, який спричиняв те, що на саму лише думку про нього кров, шумуючи, відпливала вниз як шалена, і, як на замовлення, з'являлася вологість. Ні! Цього вже давно не було. Ані після вина, ані після листя, ані навіть на паркінгу при автостраді, куди він з'їхав, коли, повертаючись якоїсь ночі з якоїсь вечірки і незважаючи на те, що їдуть несамо¬вито швидко, вона просунула — так якось найшло на неї під впливом музики в радіо — голову під його руки на кермі й почала розщіпати ремінь його штанів.


Це напевно через доступність. Усе було на віддалі витяг¬нутої руки. Нічого не треба було добиватись. Знали кожен свій волосок, кожен можливий запах, кожен можливий смак шкіри і сухої, і вологої. Відомі були всі закамарки тіл, передчували всі зітхання, передбачували усілякі реак¬ції і повірили вже давно в усі признання. Декотрі час від часу повторювались. Але вже не справляли враження. Вони просто належали до сценарію.


Останнім часом їй здавалося, що секс з нею для її чоло¬віка має настрій — як взагалі їй могло таке спасти на дум¬ку?! — католицької меси. Просто піти, ні над чим не замис¬люватись — і знову маєш спокій на цілий тиждень.


Гможе, так воно у всіх? Чи можуть двоє дико бажати один одного, коли знаються кільканадцять років і коли бачило¬ся, як інший кричить, блює, хропе, пісяє і залишає брудну туалетну мушлю?


А може, це не аж таке важливе? Може, воно потрібне лише на початку? Може, найважливішим не є хотіти лягти з кимось у ліжко, але хотіти встати зранку наступного дня і заварити один одному чаю? /


—       Чи я зробив щось лихе? — це Жан вирвав її із задуми.


—       Я ще не знаю, — відповіла з вимушеним усміхом. — Вибач на хвильку. Я зараз повернуся.


У туалеті вона витягнула з торбинки помаду. Дивлячись у дзеркало, сказала до себе:


—       Завтра перед тобою довга дорога.


Почала малювати губи.


—       І чоловіка також маєш, — додала, погрожуючи пальцем своєму відображенню в дзеркалі.


Вона вийшла з туалету. Проходячи біля реєстратури, по¬чула, як якийсь чоловік, стоячи до неї плечима, вимовляє реєстраторці по літерах своє ім'я:


—       Я-к-у-б...


Її вже не цікавило, що «станеться далі». Вона сумувала за чоловіком. Підійшла до бару, до того, хто чекав на неї. Вона піднялась навшпиньки й поцілувала його в щоку.


—       Ви не зробили нічого поганого. Навпаки.


Вийняла з торбинки свою візитну картку, зворотний порожній бік міцно притиснула до уст, що блищали від свіжонакладеної помади. Примостила картку на барі поряд зі своїм келихом з недопитою пастельною рідиною.


—       На добраніч, — сказала тихо.


ВІН: Таксист, який під’їхав під спустілий двірець Берлін- Ліхтенберґ, був поляком. Майже ЗО відсотків берлінських таксистів — поляки.


—       Завезіть мене до готелю, де є бар, десь неподалік двірця Берлін-ЦОО, і щоб був дорогий.


—       Це неважко в цьому місті. — Таксист голосно засміявся.


Зареєструвався в готелі. Перш ніж відійти, запитав:


—       Чи не були б ви такі добрі збудити мене за півтори години до відправлення першого потягу з двірця ЦОО до Варшави?


Молодий працівник реєстратури відірвав погляд від якихось документів і вдивлявся в нього, не розуміючи.


—       Як це... Півтори години? Якого потягу? Тобто о котрій?


Він спокійно відповів:


—       Бачите, я сам цього достеменно не знаю. Але ви так зворушливо пишете в рекламі вашого готелю, — він пока¬зав кольоровий проспект, що лежав біля його паспорта, — чщо Mercure — це не лише безпечний дах над головою під час подорожі. Mercure — це також подорож. Отож зателефонуй¬те, будь-ласка, на станцію і дізнайтесь, о котрій годині ви¬рушає потяг до Варшави. І збудіть мене точно за дев’яносто хвилин до його відправлення. Я б також був вдячний, якби ви замовили мені таксі. Я хочу виїхати на двірець за годину до відправлення потяга.


—       Так, звичайно, — відповів збентежений працівник реєстратури.


—       Чи дозволите, я ще не піду в номер і залишу багаж у ре-єстратурі. Я б хотів зараз витратити багато грошей у барі вашого готелю. Ви припильнуєте, щоб мій багаж на той час був у безпеці, правда?


Не чекаючи на відповідь, він поклав шкіряну торбу з лептопом на валізку і пішов до дверей, з-за яких долина¬ла музика.


З кулеподібних колонок, прикріплених під стелею запов¬неного гомоном залу, розливалася спокійна музика. Наталі Коль співала про кохання. Він роздивився. Лише один під¬вищений столик біля еліптичного бару був вільний. Коли він туди дістався і побачив наповнений до половини келих, відчув розчарування. Хотів піти, гадаючи, що місце зайняте.


Тоді молодик, який сидів за сусіднім столиком, повернувся і сказав англійською:


—       Це місце, на жаль, уже вільне. Якщо маєте бажання, можете тут сісти. — І, дивлячись на нього з усмішкою, до¬дав: — Це добре місце. Бармен підходить сюди дуже часто.


Він сів і відразу почув запах ніжних парфумів. Lankôme? Biagiotti? Заплющив очі. Мабуть, усе-таки Biagiotti.


Парфуми здавна захоплювали його. Вони як новина, яку хочеш повідомити. Для цього не потрібно жодної мови. Можна бути глухонімим, можна бути з іншої цивілізації, але однак зрозумієш цю новину В парфумах є якийсь ірра¬ціональний, таємничий елемент. Channel N° 5, Lair du Temps чи Poème — вони як вірш, який носиш на собі. Декотрі так непоправно sexy. Вони змушують озирнутись, навіть праг¬нути жінку, яка ними користується. Він пам'ятає, як два роки тому відвідував Прадо. В якийсь момент повз нього пройшла жінка в чорному капелюсі, і його оповив містичний запах. Забувши про Ель Греко, Гойю та інших, він пішов за тією жінкою. Тепер він подумав, що за жінкою, яка тут хви¬лину тому сиділа і залишила свій запах, теж хотів би піти.


Він вихилився й сперся ліктями на барі, щоб привернути увагу бармена, який нібито підходив до цього місця дуже часто. І тоді зауважив візитну картку, що лежала біля келиха. Контур уст був чітко відбитий на білому картоні. Нижня губа виразно ширша, рішучий вигин верхньої. Чудові уста. В Наталії були саме такі. Підніс картку до носа. Немає сум¬ніву — Biagiotti\ Вона мусила належати жінці, яка сиділа тут кілька хвилин тому Він вирішив перевірити це.


Перевертав картку, коли почув:


—       Вибачте, але ця картка призначена для мене.


—       Але ж, звичайно. Я саме хотів вас про це запитати, — збрехав, подаючи чоловікові візитку.


Він запізнився. Не дізнається, кому вона належала. Моло¬дик узяв її, сховав до кишені маринарки, залишив чайові для бармена на тарілочці філіжанки з кавою і мовчки пішов.


—       Пляшку добре охолодженого просеко. І сигару. Найдо-рожчу, яка у вас є, — мовив до бармена, який з'явився перед ним тієї хвилини.


Такі губи були також у його мами. Але в матері все було чудове.


Той день, що минув, і тих декілька годин належали в пев¬ному сенсі його матері. І зовсім не тому, що на свій день народження він думає про те, як вона його народила.


Він прилетів учора вранці з Сієтла до Берліна лише для того, щоб урешті побачити, де народилася його мати. Її біографія останнім часом цікавила його як роман, у де¬кількох важливих розділах якого він брав участь. Прагнув будь-що довідатися про ті найперші.


Вона народилася недалеко від двірця Берлін-Ліхтен- берґ, у лікарні самаритянок. Дідусь вивіз до Берліна свою, на останніх місяцях вагітності, жінку з надією, що в Бер¬ліні їм буде краще. Як це тепер називають? Економічний емігрант. Так. Саме так. За тиждень після приїзду до Берлі¬на бабця народила його маму. В лікарні самаритянок. Лише туди привозили породіль просто з вулиці. Тих, без грошей. Учора він був біля того будинку. Тепер там якийсь турець¬кий експериментальний театр.


Через три місяці вони повернулись до Польщі. Не могли жити в Німеччині. Однак, байдуже, що це були тільки три місяці. У свідоцтві про народження назавжди залишилась ця історична примітка: місце народження — Берлін. Так його мама стала німкенею. Це завдяки тому він має тепер німецький паспорт і може літати до Сієтла без візи. Хоча завжди літає з двома паспортами. Якось забув польський і почувався як без громадянства.


Бо він може бути лише поляком.


Офіціант приніс голубу пляшку просеко, сріблясту тубу з кубинською сигарою й малу гільйотину Відкривав пляш¬ку, коли він запалював сигару. Перший келишок він випив одним духом. Сигара була чудова. Він давно не курив на¬стільки добрих сигар. Колись у Дубліні. Багато років тому.


Він не міг припинити думати про вчорашню прогулянку по материному минулому. Проте її німецькість — це не лише лікарня самаритянок у передвоєнному Берліні й не лише цей запис у її свідоцтві про народження. Усе значно складніше. Так само, як і її біографія.


Він народився котрогось ЗО квітня, і був третьою дити¬ною третього чоловіка своєї мами. На той день припадає Якуба. Всі вважають, ніби саме тому його назвали Якуб. Але це не так. Якубом називався другий чоловік його матері.


Польський художник, який 1942 року став німцем лише тому, що народився на 12 кілометрів занадто західніше, а під Сталінградом треба було мати повні окопи. Тоді оті справ¬ді справжні німці менш справжніми німцями робили всіх. Звичайно, відразу після цього вони робили їх також німець¬кими солдатами. Солдатами ставали тоді всі. Кульгаві, пси¬хічно хворі, сухотники. Усі тоді могли і повинні були бути солдатами. Другий чоловік його матері не знав цього. Він не уявляв собі ані дня, ані ночі без його матері. Тому задовго до лікарської комісії насамперед навмисне пітнів, а потім бігав уночі босий по снігу в парку — він сподівався, що дістане туберкульоз. Дістав. Але й так його взяли в окопи.


Після війни вони не знайшли одне одного. Не допомог¬ло навіть велике кохання. Позбувшись смутку, вона по¬вірила, що художника в неї відібрала війна і що так воно мусить бути. Тоді в її житті з’явився його, Якуба, батько. Змарнілий, красень аж до запаморочення, стовідсотковий поляк після Штуттгофа. Вона з німецькою національністю, він — після трьох років табору. Батько ніколи не дав йому відчути, що ненавидить німців. Хоча ненавидів. Цікаво, чи пробачив би йому те, що він проживав у Німеччині.


Його батьки — це найкраще свідчення того, що ті польсь¬ко-німецькі поділи — сам лише договір істориків, яким вда¬лося переконати цілі народи. Зрештою, вся історія — лише договір. Насамперед щодо спільного обману. Домовилися, що саме цей, а не інший обман вивчатимуть у школі.


Знов йому зробилося сумно. Досить нині сумувати — у нього ж день народження. Він налив собі наступний кели¬шок. Сьогодні він їде додому.


ВОНА: Усі місця у вагонах першого класу були продані. Вона зробила помилку, не викупивши зворотної плацкарти ще у Варшаві. Касирка на двірці Берлін-ЦОО сказала:


— Я маю лише кілька вільних місць у другому класі. Усі в купе для курців. Берете?


Її жахала перспектива кільканадцятигодинної їзди в за¬димленій клітці. Але що вона мала вдіяти?


Вона сіла біля вікна. Обличчям у напрямку руху Була сама в купе. Потяг мав від’їжджати лише за півгодини. Вийняла з валізки книжку і скорозшивач із документами із зустрічі в Берліні. Окуляри. Пляшку мінеральної води. Стільниковий телефон. CD-плеєр, компакти, запасні бата¬рейки. Вона роззулася і розіпнула два ґудзички на спідниці.


Купе повільно заповнювалось. У репродуктори оголоше¬но про відправлення потягу, а одне місце й далі залишалося порожнім. Потяг уже рушав, як раптом розсунулись двері купе. Вона звела голову від книжки, і їхні очі зустрілися. Вона витримала його погляд. Це він схилив голову. Нага¬дував у той момент засоромленого малого хлопця. Валізку примістив на полиці під стелею. Зі шкіряної торби витягнув комп'ютер. Сів на вільне місце біля дверей. їй здавалося, що він дивиться на неї. Вона встромила ноги в черевички. Розмірковувала, чи він бачить розіпнуті ґудзики спідниці.


За хвилину встав. Витягнув з торби банку дієтичної ко¬ка-коли і три кольорові журнали: Spiegel Playboy, Wprost Поклав їх собі на коліна. Вона не знала чому, але те, що він був поляком, втішило її.


Зняв маринарку. Закотив рукави темно-сірої сорочки. Був засмаглий. Його волосся було в такому неладі, ніби він прийшов у купе просто з ліжка. Був неголений. Мав розіп- нену сорочку. Він не був молодий, однак моложавий. Відко¬ли він зайшов, вона сподівалась, що ніхто не запалить тепер цигарки. Входячи, наповнив купе запахом свого одеколону їй хотілось якомога довше чути цей запах.


Крадькома кидала на нього погляд з-під окулярів. Він почав читати. Вона також повернулася до своєї книжки. В якийсь момент відчула неспокій. Підвела голову. Він вдив¬лявся в неї. Мав сумні, змучені, зеленкаві очі. Пальцями правої долоні доторкався до рота і проникливо вдивлявся в неї. їй зробилося дивно тепло. Вона усміхнулася до нього.


Він відклав журнали і простягнув руку до комп’ютера. Пасажири в купе з цікавістю приглядалися до нього. З ки¬шені маринарки він витягнув стільниковий телефон, потім нахилився вперед і увімкнув його до спеціального гнізда в задній частині комп’ютера. Може, не всі в купе розуміли, що він хотів зараз зробити, але вона знала, що він під’єдна¬ється до Інтернету.


Спершу вона думала, ніби те, що він робить, претензійне і на показ, тут, у цьому потязі, відразу після виїзду з Берлі¬на, але коли придивилася, з якою увагою він вдивляється


в екран, подумала, що це... Що він не претензійний і не на показ.


Запхала руку під блузку і делікатно запнула ґудзички на спідниці, поправила волосся і випрямилась на сидінні.


ВІН: Якщо в Німеччині можна на когось розраховувати, то лише на прибиральниць із Хорватії.


Звичайно, ніхто не розбудив його за дев’яносто хвилин до відправлення потягу до Варшави. Навіть не було кому сказати, що це просто скандально в готелі за 300 доларів за ніч. Працівника реєстратури з ночі вже давно не було видно за стійкою, а блондинка, яка перейняла після нього чергування, не виглядала на таку, що знає, де на мапі розта¬шована Варшава.


Його розбудила прибиральниця, яка думала, що кімната порожня, і увійшла поприбирати, а він ще далі спав. Він не знав, о котрій годині відходить потяг до Варшави, але коли побачив, що вже за п’ять одинадцята, відчув, що не має багато часу.


Він не звертав уваги на те, що прибиральниця все ще стоїть там. Вискочив голий з ліжка, крикнув: «О курва мать!» і почав одягатися з шаленим поспіхом. Оскільки прибиральниця була з Хорватії, вона прекрасно зрозуміла «о курва мать», і коли він кидав до косметички все поспіль з полички у ванній, й вона пакувала до його валізки те, що лежало на нічному столику і біля телевізора. Через декілька хвилин він вибіг з номера. У першому пориві підбіг до реєстратури, але того працівни¬ка, на щастя, не було. Коли він зорієнтувався, що блондинка з реєстратури не має поняття, про що йдеться, навіть не роз-рахувався. Вони мають номер його кредитної картки. Окрім того, в потязі він може увійти в Інтернет і заплатити. Карта American Express, яку він мав від фірми, дозволяє це.


Перед готелем стояв ряд таксі. Таксист пристосувався до ситуації: через десять хвилин вони були на двірці. Він не купив квитка. Прибіг на перон і вскочив до вагона, який стояв просто перед виходом з тунелю. Вдалося. Потяг ру¬шив. Він відчинив двері першого, яке йому трапилося, купе.


Вона сиділа під вікном. Із книжкою на колінах. Уста були такі, як відбиті на візитній картці в барі. Волосся ззаду підібране. Високе чоло. Вона була прекрасна.


Він зайняв єдине вільне місце. Звичайно, він не мав ре¬зервації. Байдуже. Він вирішить цю проблему, коли при¬йде кондуктор. З картки, наклеєної на дверях купе, було написано, що це місце й так було зарезервоване допіру від Франкфурта-на-Одері.




Він витягнув газети. Кіоск у готелі продавав і польські часописи. Разом із французькими, американськими, анг¬лійськими та італійськими. Wyborcza., доступна щодня як Paris Soir у готельному кіоску в центрі Берліна, в сто разів важливіша, аніж усі ті декларації про «готовність Польщі вступити до Європи».


У певний момент він не зміг стриматися. Підвів голову від газети і почав приглядатися. Крім помади на губах, вона не мала жодного макіяжу. Вона читала, щоразу торкаючись пальцями до вуха. Її руки вражали. Коли вона перегортала сторінки книжки, здавалося, що лише гладить їх довгими пальцями.


Вона підвела голову й усміхнулася до нього. Цього разу він не зніяковів, відповів усміхом.


Він не хотів більше читати. Підключив телефон до ком¬п’ютера і запустив програму електронної пошти. Повільно пройшов цілу процедуру ідентифікації. Модем у стільни¬ковому телефоні є, мабуть, найповільнішим модемом, який існує. Він часто замислювався, чому. Перевірить це, одразу як повернеться до Мюнхена.


У його поштовій скриньці в комп’ютері інституту в Мюн¬хені був лише один e-mail. В адресі вказана назва відділення якогось банку в Англії.


«Знову якась реклама?» — подумав.


Він хотів її відразу викинути, але його увагу приверну¬ла перша частина адреси: Jennifer®. У його спогадах це ім’я звучало як музика. Він вирішив прочитати.


Кемберлі, Саррей, Англія, 29 квітня


Ти Й. Л., правда???!!!


Так свідчить Твоя інтернет-сторінка. Я провела на ній сьогод¬ні цілий дообідній час у своєму бюрі в банку. Замість того щоб зайти на сторінку лондонської біржі і працювати, за що мені тут незле платять, я читала слово за словом на Твоїй сторінці. По¬тім узяла таксі і поїхала до книгарні в центрі Кемберлі купити польсько-англійський словник. Я взяла найбільший, який у них був. Я хотіла також зрозуміти ті фрагменти, які Ти опублікував на тій сторінці польською. Я не все зрозуміла, але зрозуміла атмос¬феру. Таку атмосферу вмів створювати лише Л. Й. отож це, мабуть, усе-таки Ти.


Після роботи я пішла до мого улюбленого бару Club 54 непо¬далік від двірця і напилася. Я чотири дні голодую, «очищаюся», голодуючи цілий тиждень. Знаєш, отож двічі на рік витримавши три дні абсолютного голодування, впадаєш у стан своєрідного трансу. Твій організм нічого не мусить перетравлювати. Лише тоді помічаєш, як обкрадає тебе процес травлення. Раптом маєш так багато енергії. Живеш як у похміллі. Ти креативний, піднесений, усі відчуття надзвичайно посилені й загострені. Твоє сприйняття як суха губка, готова всмоктати все, що тільки опиниться непода¬лік. Тоді-то пишеш гарні вірші, вигадуєш надзвичайно революцій¬ні наукові теорії, різьбиш і малюєш провокаційно й авангардово, а також особливо щастить на біржі. Це останнє я можу з певністю підтвердити. Крім того, Бах на «голоді» є... ну, який є... Він такий, ніби його грав сам Моцарт.


Проте такого стану досягаєш лише тоді, коли пройдеш «у страж-данні» перші 2 або 3 дні. Ці 2 або 3 дні - це безперервна боротьба з голодом. Від голоду я прокидаюся навіть уночі. Але перейшла через це все і починала відчувати нині похмілля «нетравлення».


І в цьому похміллі натрапила на Твою інтернет-сторінку. Не могло бути кращого моменту.


І все інше стало неважливим.


Узагалі, так направду, я не перервала голодування. У тому барі я ж нічого не їла. Лише пила. Переважно за спогади. Ніколи не пий - навіть якщо це «кривава мері» і вона така добра, як пода¬ють у Club 54, і ти маєш найгарніші спогади - на четвертий день голодування. З'їж щось перед цим.


Потім я повернулася додому і написала цей e-mail. Він як сторінка зі щоденника виголоднілої (3 дні без їжі), п'яної (2 «криваві мері» і 4 guinness'n) жінки після перипетій (12 ро¬ків біографії).


Тому, прошу, постався до нього з повагою.


П(перед) Скриптум: «Острів» у цьому тексті - якщо б Ти за¬був - це мій острів Вайт. Маленька плямка на мапі між Францією та Англією на каналі Ла-Манш, там, де я народилась.


Дорогий Й. Л,


Знаєш, що я писала цей лист мінімум 1000 разів?


Я писала його в думках, писала на піску на пляжі, писала на найкращому папері, який можна було придбати в Об'єднаному Королівстві, писала собі ручкою на нозі. Писала його на супер-обкладинках дисків з музикою Шопена.


Я писала його стільки разів...


Я його ніколи не висилала. За останні 12 років - бо це було саме 12 років тому - я не вислала щонайменше тисячі листів до НЬОГО.


Бо це зовсім лист не до Тебе. Це лист до Л. Йота. Бо я поміняла йому ініціали, з'єднала їх і називала його Елйот.


Ти, правда, Й.Л., але знаєш його. Ти, мабуть, знаєш його так, як ніхто інший. Обіцяй мені, що розкажеш йому, що я написала. Розкажеш?


Бо Елйот мав бути як антракт між першим і другий актом опери. Я тоді п'ю найкраще шампанське, яке тільки є в барі. Якщо я собі цього не можу дозволити, то залишаюся вдома і слухаю диски. Він мав бути як це шампанське. Лише на перерву. Мало вдарити в голову. Мало смакувати і викликати це похмілля на наступний акт. Але музика була ще гарніша.


Елйот був такий. Як найкраще і найдорожче шампанське в барі. Сп'янив мене. Потім мала бути ще друга перерва. А потім концерт мав закінчитися. І шампанське теж. Але так не сталося. Вперше в житті з цілої опери я найкраще запам'ятала перерву між пер¬шим і другим актом. Насправді та перерва ніколи не закінчилась. Я це усвідомила собі сьогодні вранці в тому клубі. Головно завдя¬ки відчуттям, загостреним четвертим днем голодування і четвертій СКЛЯНЦІ диІППЄ55'у.


Я провела з ним 88 днів і 16 годин мого життя. Жоден мужчи¬на не мав так мало часу і не дав мені так багато. Один був зі мною впродовж 6 місяців, а не зумів мені дати того, що я мала з Елйотом уже після 6 годин. Я була з тим типом, бо вважала, що тих його «6 годин» лише настануть. Я чекала. Але вони ніколи не настали. Якогось дня під час безглуздої суперечки він почав кричати:


- Що такого дав тобі той холерний поляк, після якого тобі нічого не залишилося? Навіть жодної фотографії. - А коли тріумфуючи додав: - Чи він хоч знав, що це таке - фотоапарат?! - я виставила за двері його напівпорожню валізку, з якою він вселився до мене.


Отож, що мені дав цей «холерний поляк»? Ну що?


Наприклад, він дав мені оптимізм. Він ніколи не говорив про смуток, а я знала, що він пережив крайній смуток. Він заражав оптимізмом. У нього дощ був лише короткою фазою перед прихо¬дом сонця. Кожний, хто мешкав у Дубліні, знає, що такі думки - це приклад тотального оптимізму. Це при ньому я запримітила, що можна носити речі, які не мусять бути чорними. Це при ньому я по¬вірила, що мій батько любить мою маму, лише не вміє це виявити. У це ніколи не вірила навіть моя мама, а також її психотерапевт.


Він дав мені таке почуття, коли тобі здається, що за хвилину ти здурієш від бажання. І при цьому ти напевно знаєш, що воно здійсниться. Він умів розповідати мені казку про кожну частину мого тіла. Мабуть, не було такої, до якої б він не доторкнувся чи не скуштував. Якби він мав час, поцілував би кожну волосину на моїй голові. Кожну по черзі. З ним мені завжди хотілося оголитися ще більше. В мене було відчуття, що чулася б направду гола лише тоді, коли б мій гінеколог вийняв мені спіраль.


І Він ніколи не шукав ерогенних місць на моєму тілі. Припускав, що жінка є ерогенним місцем як цілість, а в тій цілісності і так най- ерогеннішим є мозок. Елйот чув про нашумілий Є-пункт у піхві жінки, але шукав його в моєму мозку. І майже завжди знаходив.


Я дійшла з ним до кінця кожної дороги. Він завів мене до таких прекрасно грішних місць. Деякі з них є тепер для мене святістю. Інколи, коли ми кохалися, слухаючи опери або Бетховена, мені здавалося, що не можна бути ніжнішим. Ніби він мав два серця замість двох легенів. Може, й справді мав...


Наприклад, він дав мені таку малу червону Гумову грілочку у формі серця. Ненабагато більшу від долоні. Солодку. Лише він міг знайти щось таке в Дубліні. Бо лише він звертав увагу на такі речі.,Він знав, що я маю страшні ПМС-и перед ще гіршими менст¬руаціями, і що тоді я несправедлива, жорстока, егоїстична, вредна відьма, якій усе заважає. Навіть те, що схід є на сході, а захід на заході. Одного дня він поїхав у інший кінець Дубліна і купив її. Тієї ночі, коли так жахливо боліло, він встав, наповнив її теплою водою і поклав мені на живіт. Але спочатку цілував мене там. Сантиметр за сантиметром. Повільно, делікатно і так неймовірно ніжно. По¬тім поклав мені це на живіт і коли я, захоплена, вдивлялася в цю крихітку, він почав цілувати і смоктати пальці моїх ніг. Один за од¬ним. На обох ступнях. Весь час дивився мені в очі і цілував. Навіть якщо ти не маєш ПМС-ів, можеш уявити собі, що це було чудово. На жаль, я пережила з ним лише три ПМС-и і три менструації.


Наприклад, він дав мені цю дитячу допитливість. Він питав про все. Так, як дитина, яка має право питати. Він хотів знати. Він на-вчив мене, що «не знати» - це «жити в небезпеці». Цікавився усім. Усе зважував, у всьому сумнівався і був схильний вірити у все, якщо лише вдалося переконати його фактами. Пригадую, як він одного дня шокував мене, питаючи:


-       Думаєш, що Ейнштейн онанізував?


Наприклад, він навчив мене, що потрібно піддаватися своїм бажанням тоді, коли вони з'являються, і нічого не відкладати на пізніше. Так як тоді, під час гостини у величезному будинку якогось дуже важливого професора генетики, в ході дуже важливої нудної наукової дискусії про «генетичні обумовлення сексуалізму ссавців» він раптом встав, підійшов до мене, нахилився - всі замовкли, дивлячись на нас - і прошепотів:


-       На другому поверсі цього будинку є ванна, якої ти ще не ба¬чила. Дивлячись на тебе, я не можу зосередитись на дискусії про сексуалізм. Ходи зі мною зараз до тієї ванни.


І додав:


-       Думаєш, що це генетично обумовлено?


Я чемно встала, ми пішли нагору. Без слів обпер мене об криш-талеве дзеркало у дверях шафи, спустив штани, розсунув мої ноги і... І «генетично обумовлений сексуалізм ссавців» набрав зовсім іншого, чудового значення. Коли через декілька хвилин ми повер-нулися вниз і сіли на свої місця, на хвилину запала тиша. Жінки уважно на мене дивились. Чоловіки запалили сигари.


Наприклад, він дав мені відчути, що я для нього найважливіша жінка. І все, що я роблю, має для нього значення. Щоранку, навіть коли ми спали разом, він, вітаючись, цілував мені руку. Розплющу-вав очі, витягав мою руку з-під ковдри і цілував. І при цьому казав: «Добридень». Завжди польською. Так, як він це зробив першого дня, коли нас познайомили.


Часом, коли він прокидався вночі «вражений якоюсь думкою» - так це називав - тихенько вислизав з ліжка і йшов працювати до тих свої генів. Повертався на світанку, заскакував під ковдру, щоб поцілувати мене в руку і сказати «добридень». Він наївно думав, що я цього не зауважувала. Я зауважувала наносекунди без нього.


Він міг прибігти до інституту, де в мене були заняття, і сказати мені, що запізниться на 10 хвилин на вечерю. Щоб я не хвилюва-лася. Розумієш, цілих неймовірно довгих 10 хвилин...


Наприклад, дав мені за ті 88 днів і 16 годин понад 50 пурпу¬рових троянд. Бо я найбільше люблю пурпурові троянди. Останню дав мені о тій останній, 16 годині. Перед самим відльотом, на ле- товищі в Дубліні. Знаєш, коли я поверталася з того летовища, мені здавалося, що ця троянда - найважливіша річ, яку до цього часу хто-небудь дав мені в моєму житті.


Він був моїм коханцем і водночас найкращою приятелькою. Таке щось трапляється лише у фільмах, і лише в тих з Каліфорнії. Зі мною насправді трапилося в дощовому Дубліні. Він давав мені це все і нічого не хотів натомість. Абсолютно нічого. Жодних запев¬нень, жодних обіцянок, жодних присяг, що «лише він і ніколи ніхто інший». Просто нічого. Це була та його єдина, бридка риса. Для жінки не може бути більшого страждання, ніж чоловік, який такий добрий, такий вірний, так любить, такий неповторний і не очікує жодних обіцянок. Просто він є і дає їй певність, що буде навічно. Ти лише боїшся, що та вічність - без усіх стандартних обіцянок - буде короткою.


Моя вічність тривала 88 днів і 16 годин.


О 17 годині 89-го дня я почала чекати на нього. Вже там на летовищі. Від воріт терміналу він від'їхав автобусом. Він поволі піднявся сходами, які вели до літака, і на самій горі, вже перед входом, повернувся в напрямку оглядової тераси, на якій я стоя¬ла - він знав, що я там стою - і поклав праву руку зліва на своїх грудях. Стояв так мить і дивився туди, де я була. Потім зник у літаку.


Більше я його не бачила.


Перші три дні голодування це ніщо порівняно з тим, що я пе¬режила в перші три місяці після його від'їзду. Він не написав. Не телефонував. Я знала, що літак прибув до Варшави, бо після його тижневої мовчанки телефонувала до офісу ЮТ'у в Лондоні, щоб переконатися.


Він просто поклав руку собі на серце і зник з мого життя.


Я страждала як дитина, яку віддали на тиждень до дитячого будинку, а потім забули забрати. Сумувала. Неймовірно. Кохаючи його, я не змогла бажати йому чогось поганого і ще більше страж-дала. За деякий час, з помсти, я перестала слухати Шопена. Потім, з помсти, викинула платівки всіх опер, які ми разом слухали. Потім, з помсти, зненавиділа усіх поляків. Крім одного. Його. Бо так я, щиро кажучи, не здатна мстити.


Потім мій батько покинув мою маму. Я мусила перервати на півроку навчання і з Дубліна повернутися на Острів, щоб їй допомагати. Це найбільше допомогло мені самій..На Острові все просто. Острів повертає речам відповідні пропорції. Коли йдеш на кліф, який був там уже 8 тисяч років тому, то багато справ, про які люди турбуються, бо вони для них такі важливі, втрачає своє значення.


Через шість місяців після його від'їзду, перед самим Різдвом, мені на Острів переслали пакет листів, писаних на дублінську ад¬ресу. Серед них я знайшла картку від Елйота. Ту одну-однісіньку упродовж 12-ти років. На бридкому папері якогось готелю в Сан- Дієґо він написав:


Єдине, що я міг зробити, щоб витримати цю розлуку, це повніс¬тю зникнути з твого світу. Ти б не була щасливою тут зі мною. Я б не був щасливим там.


Ми — з поділеного світу.


Я навіть не прошу, щоб Ти мені вибачила. Те, що я зробив, не можна вибачити. Це можна лише забути.


Забудь.


Якуб


Р. 5. Завжди, коли я маю у Варшаві більше часу, я їду у Желязо- ву Волю. Опинившись там, сідаю на лавку в саду біля невеликої садиби і слухаю музику. Часом плачу.


Я не забула. Але той лист мені допоміг. Нехай би я не погоджу-валася з тим, та все ж дізналася, як він вирішив впоратися з усім, що було між нами. Це було найегоїстичніше рішення, яке я знаю, але я принаймні довідалася, що він щось вирішив. Я мала хоча б це його «часом плачу». Жінки живуть спогадами. Чоловіки тим, що забули.


Я повернулася до Дубліна, завершила навчання. Згодом бать¬ко вирішив, що вестиме справи нашої сімейної фірми на Острові. Я витримала рік. Переконалась, що мій батько - це тип з нульо¬вим коефіцієнтом емоційного розуму. Його високе IQ нічого тут не вирішувало. Щоб його не зненавидіти цілковито, я вирішила втекти з Острова.


Я виїхала до Лондона. Зробила докторат з економіки в Queens Mary College, навчилася грати на фортепіано, ходила на балет, знайшла працю на біржі, слухала опери. Вже більше ніколи не було такої перерви, яка була б важливішою за виставу. І не було також такого шампанського.


Потім з'явилися чоловіки без сенсу. З кожним черговим мені все менше хотілося наближуватись до наступного. Дійшло до того, що часом, коли я була з ними в ліжку і навіть тоді, коли вони «там унизу» мене цілували, то я «там нагорі» все одно почувалася са¬мотньою. Бо вони лише механічно доторкалися до мене поверх¬нею епідермісу на своїх губах або язиці. А Елйот... Елйот мене просто «з'їдав». Так жадібно, як з'їдають першу полуницю. Часом занурював її в шампанське.


Я не змогла полюбити жодного з тих мужчин, які мали на губах лише епідерміс.


Після двох років перебування у Лондоні я помітила, що взагалі не маю товаришок і що більшість моїх приятелів - гомосексуалісти. Окрім того, приховуючи свої справжні почуття, вони можуть бути чоловіками на ціле життя. Мені пощастило зустріти найкращих. Чутливі, делікатні, прислухаються до того, що ти хочеш сказати. Вони нічого не повинні вдавати. Якщо вони платять за твою вече¬рю, то не для того, щоб забезпечити собі право зняти твої трусики. А те, що мають кульчики у вухах?


Це ж просто геніально - як каже одна з моїх банківських ко¬лег - принаймні маєш гарантію, що хлопець знає, що таке біль, і розуміється на біжутерії.


Потім відійшла моя мама. Ніхто не знає, як це сталося. Вона випала за борт, пливучи поромом з Острова до Калаїс. її тіла не знайшли. Зате у спальні в її шкатулці знайдено заповіт, написаний рівно за тиждень до тієї подорожі, а також її шлюбну обручку, роз-половинену пилкою для розпилювання металу.


Через деякий час смуток був такий безмежний, що вранці я просто не могла встати. Я мала ендогенну депресію. Тоді мене порятував прозак. Мала зелено-біла таблетка з чимось магічним всередині. Пригадую, як Елйот намагався пояснити мені цю магію дії прозаку. Він пояснював це як фокус із гральними картами. Кар¬тами були якісь нейрореле в синапсі. Я не зрозуміла цього до кінця. Але знаю, що це спрацьовує. Мій психіатр теж це бачив.


Ти знаєш, що найбільше людей у депресії накладають на себе руки саме тоді, коли прозак починає діяти, і вони вже близь¬кі до одужання? У справжній депресії ти є зовсім без тяги, що тобі навіть не хочеться перерізати собі жили. Ти ходиш або ле¬жиш наче в застигаючому бетоні. Коли прозак починає діяти, ти нарешті відчуваєш силу, щоб роздобути бритву і йти до лаз- нички. Тому ті, на самому дні, прозак повинні приймати в лікарні і найкраще - прив'язаними до ліжка шкіряними ременями. Щоб упродовж декількох днів вони не могли самі йти до лазнички. Але можна обманути пильність санітара і піднятись на дах лікарні.


Після прозаку мій психіатр сказав мені, що я повинна «зро¬бити практичну ретроспекцію» і поїхати до Польщі. Такий собі психоаналітичний експеримент, щоб скоротити час лежання на канапі.


Це було в травні. Я прилетіла в неділю. Я мала чіткий план «практичної ретроспекції» на цілих 7 днів: Варшава, Желязова Воля, Краків, Освєнцим. Але це був лише план. У Варшаві я сиділа майже весь час у готелі неподалік від пам'ятника, біля якого стояли вартові. Кожного ранку після снідання я замовляла таксівку і їхала до Желязової Волі. Сідала на лавці біля садиби, слухала Шопена.


Іноді не плакала.


До Желязової Волі я приїздила щодня. Окрім четверга. В четвер, коли я туди їхала, як і щодня, таксівкою, по радіо хтось вимовив його ім'я. Я наказала таксистові повернутись і їхати до Вроцлава.


У деканаті годину шукали когось, хто б говорив англійською. А коли врешті знайшли, то якась приємна пані сказала мені, що Елйот виїхав до Німеччини і, звичайно, уже не повернеться: «хто був би такий дурний, щоб повертатись?»


Як він міг виїхати до Німеччини? Після того, що німці зробили з його батьком у таборі?!


Та приємна пані в деканаті не знала його адреси. Втім, я не хотіла її мати. Того самого вечора я була знов у Варшаві. Ретро¬спекція закінчилась. Психіатр був неправий - мені це зовсім не допомогло.


Може, Ти знаєш, яким правом, яким холерним правом Елйот передбачив, що я б не була щаслива в цій країні? Бо що? Бо будин¬ки сірі, бо в магазинах лише оцет, бо телефони не працюють, бо туалетний папір, якого нема, бо склянки для мінеральної води на заіржавілих ланцюгах? Чому він мене не запитав, чого я насправді потребую в житті? Я ж взагалі не телефоную. Не п'ю мінеральної води, а оцет вживаю до всього, навіть до ^5/7'А7'с/7/р5.


Ні! Він навіть не завдав собі труду мене запитати. Той, хто пи¬тав мене про все, включно з тим, «що це за відчуття, коли тампон з кров'ю набухає в тобі».


Він поклав руку на одному з тих двох сердець і виїхав. А я мог¬ла б копати з ним криницю, якби виявилося, що там, куди він мене забирає, ще немає води.


Потім навіть світ, який нібито нас розділив, переставав уже бути поділеним. Настали такі часи, що ввечері я лягала спати, а вночі в якійсь країні змінювалась політична система.


Лондон мав на мене засильний тиск. Щоб витримати, треба було бути герметичним. Інакше все відлетить з тебе. Це чиста фізика. Я не вміла бути аж такою герметичною. Легше, коли двоє «тримаються за покривало». Я не зуміла бути сама. Навіть коли я комусь дозволяла засинати біля себе, то завжди траплялося так, що то я мусила тримати два покривала. Крім того, мені, безпереч¬но, було важче. Адже ж я з села. Дублін цього не змінив. Острів завжди був селом. Селом на кліфі. Найгарнішим, яке я знала. Але я не хотіла повертатися на Острів. Згодом виявилося, що я навіть не мусила.


Колись після опери і після вечері, яка була ніщо інше як поді¬лом за ікрою «решток» якогось меншого банку між двома більши¬ми, директор одного з більших банків запитав мене - я одержала запрошення, бо була «біржовим аналітиком молодого покоління, який подає надії» (в перекладі на загальнозрозумілу в банку мову означало, що в мене найкращий бюст у відділі цінних паперів), - чи я також мешкаю в Ноттінґ-Хілл. Коли я відповіла жартома, що не можу собі дозволити помешкання в Ноттінґ-Хілл, він усміхнув¬ся, показуючи бездоганно білі зуби, і відповів, що це, без сумніву, незабаром зміниться, але тепер і так немає значення: він «завжди мешкає неподалік», хай би де я проживала. Я це чітко зрозуміла. Мені навіть сподобалася така відповідь. Хоча він був французом, але розмовляв, що є абсолютним винятком, англійською з аме¬риканським акцентом. Мені в ньому сподобалося Також і те, що, на відміну від усіх інших, був мовчазний упродовж цілого вечо¬ра, хоча й мав у тому банківському починанні найважливішу роль. Крім того, вітаючись, поцілував мені руку. З тієї вечері ми вийшли разом.


Він мешкав у Park Lane Hotel. Був імпотентом. Жоден мужчина після Елйота не був таким ніжним, як він того вечора. Його не було, коли я прокинулася вранці в його ліжку. Через тиждень мене за¬питали, чи не хотіла б я керувати «стратегічно важливим відділом нашого банку в Ноттінґ-Хілл». Я не хотіла. Я зателефонувала до нього після ланчу і запитала, чи немає якого «стратегічно важливо¬го відділу» в Саррей. Саррей як Острів, тільки на землі. Того самого вечора він прилетів з Ліона, щоб сказати мені за вечерею, що «є, звичайно, такий відділ, є віднині». Коли після випивки в барі ми пішли до його кімнати в Park Lane, там стояв найкращий CD-плеєр, який тільки можна було купити впродовж кількох годин у Лондоні. Біля нього, в чотирьох рядах, стояло кількасот дисків з серйозною музикою. Кількасот.


Я думаю, що він мене кохає. Він делікатний, чуттєвий, вдив¬ляється в мої очі з таким сумом. Він не пропадає за музикою, але привозить мені все, що музично обдарована асистентка відділу реклами його банку відшукає на світових фонографічних фірмах, які спеціалізуються на продукції дисків із серйозною музикою. Часом я отримую диски перш ніж вони з'являться в магазинах Європи. Він здатний прилетіти з Ліона, зустрітися зі мною на лето- вищі і забрати на концерт до Мілана, Рима або Відня. Після кон¬церту ми не завжди йдемо до якогось готелю. Він повертається до Ліона, а мене садить у літак до Лондона.


Під час концерту він весь час стискає і цілує мої руки. Я не люб¬лю цього. Концерт Караяна це не фільм у затемненому кінотеатрі. Але я дозволяю йому так робити. Він добрий чоловік.


Він не хоче нічого особливого від мене. Я лише повинна казати, як сильно його прагну. Більш нічого. Часом він розповідає мені про своїх доньок і дружину... Витягає гаманець і показує їхні фотографії. Він дбає про мене, добрий. Тричі на тиждень я отримую від нього букети квітів. Трапляється, їх приносять навіть уночі.


Я не сказала йому, що люблю пурпурові троянди. Це для мене дуже особисте.


Я б могла очолити цей банк у Кемберлі. Вже від завтрашньо¬го ранку. Вистачило б одного дзвінка. Але я не хочу. Я волію бути «біржовим аналітиком, який подає надії» і не мати жодної відпо-відальності.


Я щораз краще граю на фортепіано. Багато подорожую. В Кем¬берлі у мене старий будинок із садом, повним пурпурових троянд. Коли немає візиту з Ліона, зустрічаюся у вікенди в Лондоні з мої¬ми приятелями з кульчиками у вухах і ми робимо божевільні речі. Відвідую Острів.


Раз на рік я їжджу на зустрічі нашого курсу до Дубліна. Завжди в другу суботу травня. В Дубліні ночую в Trinity College. Відтоді, як Елйот звідти виїхав, там практично нічого не змінилося. Але в Trinity нічого не змінюється від XIX ст. У суботу вночі я втікаю із зустрічі нашого курсу і йду коридорами під бюро, в якому він тоді працював. Тепер там склад. Але двері такі самі. Мені приємно там трохи постояти. Тоді я теж багато разів стояла. Але один раз наважилася постукати. Це було трохи іншої ночі, ніж та нинішня. Рівно 12 років тому. Тоді його день народження закінчувався, а не починався.


Потім я повертаюся і затримуюся біля тієї аудиторії, де світло вмикалося і вимикалося з таким галасом, коли він впирався пле¬чима об вимикач, а я стояла навколішках перед ним. Туди тепер не можна ввійти. Але все видно через помальовану шибку в две¬рях. Потім я повертаюся на зустріч однокурсників і напиваюсь.


Останнім часом я почуваюсь дуже самотньою. В мене буде ди¬тина. Давно вже пора мати дитину. Мені вже 35 років. Крім того, я хочу мати щось своє. Щось, що я любитиму. Бо насправді - по¬над усе в житті я хочу когось любити.


Кілька днів тому я вислала e-mail до The Sperm Bank of New York, найкращого банку сперми у США. Вони найтактовніші, роб¬лять найкращі генетичні тести і мають найповніші каталоги. Через місяць я лечу на зустріч з їхнім генетиком. У принципі, це лише формальність. Я б хотіла, щоб це була дівчинка. Я надіслала їм свій профіль. Ти не уявляєш собі, скільки донорів має IQ понад 140! А крім того, донор повинен бути з «музично обдаровано¬го оточення», мати докторат і походити з Європи. Мені надіслали список прізвищ. Понад 300 донорів. Я вибрала лише з польськи¬ми прізвищами.


Я намагаюсь пригадати, які були очі в Елйота. Він мені говорив, що сірі. Я завжди бачила зелені. Коли я вибрала зелені очі й дода¬ла докторат з точних наук, залишилося 4 донори. Остаточно вибе¬ру одного з них після розмови з генетиком у Нью-Йорку.


Надходить ранок. Сьогодні неділя. ЗО квітня. Це такий особ¬ливий день. Я маю на цей день два спеціальні келихи. Але це аж на вечір. Увечері я послухаю «Богему» Пуччіні, запалю сигару, яку привезла собі з Дубліна, і вип'ю найкраще шампанське. В перерві між першим і другим актом.


Я вип'ю і з Твого келиха. Всього найкращого в день Твого наро-дження, Елйоте...


Дженніфер


P.S. Коли в мене народиться донечка, вона буде називатися Лаура Джейн.


ВОНА: Вони доїжджали до Франкфурта-над-Одером. Вона взяла пляшку з мінеральною водою. Подивилась на нього. Його комп'ютер лежав увімкнений на колінах, а він сидів із притисненою до серця правою рукою і вдивлявся у вікно. Вона також часом дивиться відсутнім поглядом, коли над чимось глибоко замислиться. Повіки не закрива¬ються, зіниці збільшені й зовсім нерухомі. Втуплені в одну точку. Точнісінько так само було з ним. Це неприродно. Та рука на серці й нерухомі очі. Його обличчя виражало сум. Майже біль.


В якийсь момент хтось відчинив двері. Поважного віку чоловік устромив голову в купе і голосно зачитував номери місць. Врешті звернувся до нього німецькою:


—       Чи ви теж маєте плацкарту на це місце?


Він не реагував. Чоловік запитав удруге, і коли він знову не зреагував, відважився доторкнутися до його плеча.


—       Вибачте, але чи ви також маєте плацкарту на це місце?


Він виглядав як пробуджений зі сну. Відразу ж встав,


поступаючись місцем прибульцеві.


—       Ні. Я не маю жодної плацкарти. В мене навіть немає квитка. Це ваше місце.


Він вимкнув комп’ютер і заховав його до шкіряної торби. Повільно, щоб нікого не штовхнути, зняв свою валізку й поставив на підлогу. Випхав її на коридор вагона. Торбу з документами перевісив через плече. Зняв з гачка мари- нарку і перекинув її через торбу комп’ютера. Повернувся обличчям до внутрішньої частини купе і сумно подивився на неї. Попрощався з усіма в купе польською та німецькою і вийшов. Більше вона його не бачила.


@2


ВІН: Життя переважно сумне. А потім одразу вмираєш...


До Інституту генетики Фундації Макса Планка найлег¬ше доїхати шестисмуговою автострадою, яка простягаєть¬ся відразу ж біля сучасного будинку, в якому міститься його бюро. Це одна з найрухливіших автострад Мюнхена. Вона веде далі просто до центру міста, а там, де розташо¬ваний його інститут, відділяє оточені високим парканом території базару від решти міста. Приблизно за сто метрів від інституту в напрямку до міста над автострадою пробі¬гає віадук. Один із стовпів віадуку стоїть на зеленій смузі, яка розділяє проїжджу частину автостради. За німецькими правилами його моторолер занадто повільний, щоб руха¬тись ним по автостраді. Отож віадуком він пробирається насамперед до базару, а звідти нормальними вулицями їде додому.


Учора він вийшов з інституту близько одинадцятої вечора. Він мав намір відмовитись від їзди моторолером і поїхати метром. У Мюнхені січень дуже холодний, у світлі ліхтарів на тротуарах іскрився лід. Моторолер на льоду не- прогнозований. Він знав про це ще з минулої зими, коли упав на замерзлій калюжі і провів три дні із знерухомле- ним коліном у гіпсі. Але коли він подумав, що мусив би тепер іти п'ятнадцять хвилин до двірця, потім чекати, може, навіть півгодини, на метро, вирішив, що «цей один останій раз» ще поїде моторолером.


Біля середнього стовпа, на лівій частині вулиці, просто навпроти в'їзду на віадук, лежав перевернений, дощенту розбитий і спалений автомобіль. На тротуарі з другого боку автостради бігала довкола молода жінка в хутрі, пхаючи перед собою дитячий візок. Вона щось розпачливо крича¬ла іноземною мовою. Коли вона поверталася до нього, він бачив, що вона під хутром зовсім гола. На обочині стояв, мигаючи аварійними вогнями, сріблястий мерседес із від¬критими навстіж дверцятами. Огрядний лисий чоловік сто¬яв біля мерседеса і кричав у стільниковий телефон, люто копаючи при цьому машину.


Під віадуком було повно диму, з багажника уламків авто¬мобіля усе ще виривалися малі язички полум’я. Спершу він хотів утекти. Але це тривало лише якусь частку секунди. Він зупинився. Поставив моторолер на тротуарі під стіною. Перевірив, чи ніщо не їде, і повільно рушив у напрямку до стовпів. Він іще не знав, що робить. Просто відчував, що повинен туди піти. Він боявся. Дуже боявся. Від диму йому почали сльозитися очі.


Раптом стало світло як удень. З базару на великій швидкос¬ті виїхала поліцейська машина. Окрім голубих світел, які вми¬каються в таких ситуаціях, на даху поліцейського ВМ\¥ сві¬тився потужний прожектор, який спрямовував промені світла на уламки автомобіля. Ще до зупинки ВМ\¥ з нього вискочи¬ло четверо чоловіків із вогнегасниками. За хвилину уламки авто покрила груба верства білої піни. Тоді ж над’їхала черво¬на пожежна машина. Сильний струмінь води з резервуарів на причепі змив піну. Коли вода зійшла з уламків, один з пожеж¬ників ліг на автостраду і просунувся в авто. За хвилину виліз, встав, підійшов до стовпа віадуку і почав блювати.


Він усе це бачив, стоячи за стовпом, за декілька метрів від розбитого авто. Несподівано якийсь чоловік у чорній шкіряній куртці вхопив його під руку, перебіг з ним на дру¬гий бік вулиці і залишив неподалік срібного мерседеса.


Жінка в хутрі далі ходила довкола, говорячи щось сама до себе. Дитина в возику захлиналася від плачу. Двері мер¬седеса були зачинені. Огрядний чоловік зі стільниковим телефоном зник.


Якийсь момент йому здавалося, що це неправда. Мовби він випадково опинився на зйомках якось трилера і за хви¬лину дізнається, що зараз можна зробити перерву і що цю сцену повторять ще раз. Але це не був фільм. Таке могло трапитися тільки в житті.


Молода дівчина з Румунії — все це він дізнався від по- ліціянта у шкіряній куртці, який згодом допитував його в поліцейському ВМ\¥ — проститутка. їй 18 років. Щоб за¬робити на боці, вона часом втікає зі свого постійного місця на вулиці в центрі Мюнхена і приходить сюди, під віадук. Це винятково зручне місце. В чудовій точці. Особливо, коли в Мюнхені відбувається якийсь ярмарок. За таких обставин завжди можна додатково заробити. Дівчина стає на краю тротуару, і коли наближається якесь авто, розпинає хутро, під яким зовсім нічого немає. Французький за 40 марок, ру¬кою за ЗО і нормально з проникненням за 60. Без презерва¬тива ціна взимку потроюється, а влітку подвоюється. Хутро, одне на чотирьох дівчат, вони взяли на прокат у театрі.


Румунка в Німеччині без візи і приїхала сюди вагітна. Навіть вагітна вона стояла на вулиці. Тепер має піврічну доньку. Сьогодні ввечері через цей ярмарок усіх колєжа- нок «виставили», і вона не мала з ким залишити дитину. Вирішила, що візьме її під віадук. Колись улітку вона вже так робила. Мала спала, коли вона закотила візок під кру¬чу і сховала його за кущами, які обростають земляний вал обабіч віадуку.


Під’їжджав автомобіль. Вона швидко збігла на тротуар і розіпнула хутро. Срібний мерседес зупинився. Вона піді¬йшла і через відчинену шибку встромила голову в кабіну, з наміром узгодити ціну. В цей момент сталося щось неймо¬вірно жахливе. Поліцай у шкіряній куртці притишив голос і подивися на нього, ніби запитуючи, чи він насправді хоче це почути.


Ніхто не знає, чому це сталося. Може, через віадук про¬їздила якась дуже велика вантажівка, яка спричинила віб¬рацію усієї конструкції. Може, через неуважність та поспіх дівчина не затиснула до кінця гальма коліс возика. Може, дитина ворухнулася у візку занадто різко. У всякому разі, коли голова дівчини була у срібному мерседесі і вона до¬мовлялася з клієнтом про ціну, візок з дитиною скотився з кручі віадуку, переїхав через тротуар і виїхав на авто¬страду. Саме в цей момент під віадук своєю маздою заїздив той студент. Там є обмеження до 80 кілометрів на годину, але хто його дотримується? Особливо поночі. В останню мить він, напевно, побачив візок, який котився з-за мерсе¬деса. Побачив і загальмував. Намагався об’їхати. Машину занесло на слизькому: волога замерзала. Той пожежник ка¬зав, що тіло студента сплавилося в полум’ї з бляхою кузова, що тільки й залишився після згорання салону мазди. Дів¬чинці у возику нічого не сталось. Від студента залишились обпалені останки. Він був одинаком. Батьки купили йому авто, коли він поступив у навчальний заклад. Неповних 20 років. Вони ще не знають. Мешкають недалеко. В Ерлан- ґені. Коли він закінчить цей протокол, мусить поїхати до них і все їм сказати. Що їхній син помер, і від нього зали¬шився впаяний слід на внутрішній стороні кузова і попіл з того, у що він був убраний.


Додому він повернувся метром. Залишив моторолер під стіною віадуку. Не міг заснути. Даремно намагався читати. Не міг зосередитись. Витягнув вино і ввімкнув музику. Сів у спальні на підлозі біля ліжка і пив з пляшки. Думав про батьків того студента. Він хотів би їм сказати, що це мож¬на пережити. Він хотів би їм це сказати до того, як у них з’явиться той поліціянт. Він думав про нього, про поліціян- та в шкіряній куртці. Раптом він здався йому геройським і шляхетним. І думав про ту румунку. Чи можна жити, зна¬ючи це, і не збожеволіти?


Він прокинувся рано на підлозі біля ліжка. Встаючи, штовхнув порожню пляшку. Скидав одяг по дорозі до лаз- нички. Вмикав якнайголосніше, як тільки міг, радіо, що ви¬сіло біля вікна. Зайшов у душ. Думав про останню ніч. Радіо нагадало, що нині ЗО січня 1996 року, вівторок. Життя йде далі. Так, ніби ніколи нічого. Знову вийшли газети і зно¬ву в тих самих місцях, на тих самих автострадах є затори. Коли відійшла Наталія, він найбільше не міг погодитись із тим, що наступного дня життя йшло далі. Так, ніби ніко¬ли нічого. Тоді світ також не зупинився. Навіть на найко- ротшу мить. Знову Бог нічого не запримітив...


Він соромився цього, вважав слабкістю і недолугістю. Як у якогось немічного старого чоловіка. Він не міг після чогось такого, як-от останньої ночі, не впасти в депресію. З усіма симптомами: сумом, страхом, стисканням у грудній клітці, важкістю, яка моментами переходить в оніміння, по¬чуттям беззмістовності й настроєм служби за померлих. Це було патологічно, і він знав, що це залишки розпачу з його власного минулого. Від цього рятувала лише праця.


Він забрав уранці з фірмової кухні кільканадцять банок кока-коли і замкнувся в бюрі, нікому не показуючись на очі. Він програмував. Хотів до полудня завершити той фраг¬мент програми, який обіцяв вислати до Варшави. Його інститут співпрацював з Варшавським університетом. Це був його задум — втягнути Варшаву до одного з їхніх про¬ектів. Завдяки цьому він висилав легальне програмування, яке купували в США, і до Варшави. Спільно з ними публі¬кувався, а також, що було для нього особливо важливим, — їздив часом туди з лекціями. Відколи зробив габілітацію в Польщі, йому залежало, щоб залишитись на батьківщині принаймні науковцем, незважаючи на те, що кільканадцять років працював і мешкав у Мюнхені.


Це молодий докторант із Варшави підкинув йому ідею, щоб він заінсталював у своєму комп’ютері програму, яка останнім часом зробила фурор в Інтернеті. Її написали два студенти з Ізраїлю і - як майже все найкраще в Інтернеті — безкоштовна, вона відкривала безпосередній, звичайно без запізнень, контакт між особами, під’єднаними до Мережі в той самий час. Той докторант не випадково написав Ме¬режа з великої літери. Інтернет поступово ставав чимось культовим. Особливо для молодого покоління. Називання цього просто комп’ютерною мережею, як якогось незначно¬го мотка кабелів у банку або в установі, відбирало Інтерне- тові містичний чар чогось, що єднає абсолютно поза усіма поділами.


«Добре, нехай буде Мережа», — подумав. Його давно уже мало обходить той цілий культ. Вживає Мережу через велику М відтоді, коли Інтернет був абсолютним втаєм- ниченням, інтелектуальною Камасутрою, а не клацанням мишкою по кольорових, найчастіше голубих написах або малюнках. Але програма, яку рекомендував докторант, насправді виявилась цікавою. Називалася ICQ. Автори використали транскрипцію англійських літер /, С, Q як ідентичну з англійським реченням I seek you, що означає «я шукаю тебе». Люди, які мають у своїх комп’ютерах про¬граму ICQ — і дійсно підключені до Мережі — знаходили один одного саме завдяки ICQ. На своїх комп’ютерах вони створювали список товаришів, яких шукали, a ICQ давала їм знати, чи ці товариші саме тепер, у цей момент, під’єдна¬ні до Інтернету. Це так, ніби ти заходиш до зали, роздивля¬єшся і бачиш, хто саме з товаришів там перебуває. Лиш та різниця, що залою був цілий світ. Жодної ролі не відіграва¬ло те, що хтось є в Сиднеї, інший у Дубліні, а ще хтось май¬же за рогом — у Кракові чи Ґданську. Мабуть, саме це було найбільш культовим в Інтернеті. Все — неначе за рогом.


ICQ реєструє присутність товаришів і дає можливість обмінятися з ними новинами. Без запізнення. Відразу ж. Така собі розмова із застосуванням клавіатури. Надсилан¬ня коротких е-таіГів, які негайно ж доходять. Фактично це симулює розмову.


Але ICQ — це не лише обмін короткими новинами. Це набагато більше. Це, наприклад, чат. Англійське слово, яке прийняли навіть французи, для яких комп’ютер не назива¬ється комп’ютером. Але чат вони прийняли, бо чат можна тільки так назвати, аби це означало те, що означає. Воно означає «розмова», але в Інтернеті це — автентична роз¬мова без меж. У випадку ICQ це полягає в тому, що екран комп’ютера розділяється на дві частини. Співрозмовники отримують половинки екрана і пишуть свої тексти. Кож¬ний бачить, як пише інший. Його нервозність, його по-милки, його сподівання. Може, це не те саме, що тремтін¬ня голосу, але теж емоційне. До того ж із цього не можна вирватися. Не заперечиш грубо «я так не сказав». Усе за¬реєстроване. Можна повернутись на початок екрана і все зацитувати. Зрештою, хід чату можна записати на диску комп’ютера, видрукувати або навіть переслати як e-mail на будь-яку адресу у світі. Тому для багатьох чат є остаточною розмовою. Авторизованою з визначення. Як запис свідчен¬ня або звукозапис інтерв’ю. Кожне признання, кожну брех¬ню, кожну обіцянку можна повторно викликати. Крім того, щоб розпочати чат, можна бути де завгодно. Достатньо ком-п’ютера, Інтернету і програми, яка робить чат можливим. Такою програмою є, наприклад, ICQ. Існують також інші.


Багато інших. Відстань не має значення. Сигнали в Мережі розходяться зі швидкістю світла.


Ідея ICQ була геніальною. Усі геніальні думки почи¬наються з найпростіших основних потреб. Тут основною потребою був необмежений контакт. Коли виявилося, що завдяки Інтернету можна подолати відстань, щось таке як ICQ було лише питанням часу. Бо люди від початку любили контактувати.


Докторант із Варшави також хотів мати з ним постійний контакт, отож запропонував йому цю ідею з ICQ. Коли їм пот¬рібно було обговорити статус проекту, найновіші ідеї, помил¬ки в програмі, а також погоду у Варшаві й ціни пива в Мюн¬хені, вони просто відкривали чат на ICQ і розмовляли.


Такий контакт був необхідний, бо вони разом писали одну програму. Тобто кожен з них писав іншу її частину. На початку вони визначили, як складуть ті дві частини, щоб усе функціонувало. Лише так тепер пишуться великі програми. Кожен робить один кубик, і потім це складаєть¬ся разом. Зовсім не потрібно бачитись, ані навіть знатися, щоб зробити добрі кубики і потім добре їх скласти. Виста¬чило Інтернету. Він пам'ятав, як із зацікавленням читав про спільний інженерний проект, яким керувала фірма Мерседес-Бенц. Проект реалізовано в Японії, на західному узбережжі СІЛА та в Німеччині. Група в Японії починала програмувати. Коли вона закінчувала роботу, до своїх бюр після сніданку приходили німці, а коли вони йшли додому, усе переймали програмісти з Каліфорнії. Кожен надсилав повністю результати власного робочого дня через Інтернет своїм наступникам: японці — німцям, німці — американцям, американці — японцям. Робота над проектом у Мерседес- Бенц тривала цілу добу.


Він тестував свою частину на великому фірмовому ком¬п'ютері. Кількасот метрів кабелю єднало комп'ютер на його столі з великим швидким комп'ютером, що містився в залі з кондиціонером поблизу їхньої інститутської кухні. Якби докторант із Варшави хотів запустити свою «частину» на їхньому мюнхенському комп'ютері, йому був би потрібен лише дуже довгий кабель. Так, насправді, — нічого більше. Проте такий кабель навіть не треба було тягнути. Він уже існував. Інтернет.


Зрештою, докторант у Варшаві не мусив нічого запуска¬ти в Мюнхені. Він тестував свою частину у Варшаві і прос¬то присилав її вже готову, використовуючи одну з чергових можливостей ICQ. Те ж робив і він, протестувавши свою частину. Але лише до чотирнадцятої. Потім прокидало¬ся східне узбережжя США, й Інтернет «сповільнювався». Особливо це було видно, коли порівнювали час доступу до інтернет-сторінок WWW. Одразу після пробудження Аме¬рика вмикала свої модеми, починала читати нічні e-mail й ранкову інтернет-пресу, відкривати свої чати.


Завдяки Інтернету і ICQ йому здавалося, що людина з Варшави є в сусідньому бюрі, і вони не відвідують один одного лише через брак часу або лінощі. Робочий день вони починали разом на /CQ, укладали план контактів і залиша¬лися nonstop у Мережі. Це називалося бути online. Так, про всяк випадок, якби одному з них спало щось важливе на думку і він забажав би відразу поінформувати партнера.


Однак сьогодні зранку він хотів бути в бюрі зовсім сам. Раптом він собі усвідомив, що «зовсім сам» означало також усіх на його списку ICQ. Враз реальні люди з сусідніх кім¬нат стали такими ж небажаними, як і ті віртуальні. Те, що вони були у Варшаві, Сан-Дієґо, Базелі, Дубліні або Гам¬бурзі, не відігравало значної ролі. Вони ж кожної хвилини могли запитати: «Якубе, як ти себе нині почуваєш?»


Зрештою, вони часто так питали. Він не хотів відповіда¬ти сьогодні на таке запитання. Головно тому, що мусив би замислитися над відповіддю. Працюючи, він ні над чим ін¬шим не розмірковував, окрім того, що писав. Не мусив на¬самперед замислюватися над собою.


Проте не було вибору. Він не міг вимкнути ICQ. Проект сягнув важливої фази, і він обіцяв Варшаві, що буде пов¬ністю в її розпорядженні. Отож рано залогувався до ICQ — сподіваючись, що сьогодні ніхто не буде настільки доброзичливий, щоб цікавитися його самопочуттям. І йому майже вдалося. До 16.30 його залишили в спокої. І аж тоді в нижньому правому кутку екрана його монітора почав блимати символ у вигляді малої жовтої карточки. Знак, що хтось переслав йому повідомлення на ICQ і, правдоподібно, чекає на відповідь. Він підніс до рота банку з колою і клік- нув жовту карточку.


Я ще трохи закохана рештою безсенсовного кохання і мені за¬раз так холерно сумно, що я хочу це комусь сказати. Це має бути хтось зовсім чужий, хто не може мене зранити. Нарешті для чогось придасться той цілий Інтернет. Чи я можу Тобі про це розказати?


Якусь мить він почувався як хтось, хто мимохіть прочи¬тав листа, адресованого комусь зовсім іншому. Він мусив упевнитися, чи це насправді звертаються до нього. Якщо так, то хотів також знати, чому саме до нього. Він написав:


Чи Ви впевнені, що хочете обдарувати мене такою довірою? Коли так, то як це сталося, що Ви потрапили саме до мене?


У той момент вона відкрила чат.


ВОНА: Слухай, Ти - Якуб, поляк і мешкаєш кільканадцять років у Мюнхені, правда? Я вибрала Тебе, бо Ти є достатньо анонімний, досить далеко і проживаєш досить довго в Німеччині. Це гаран¬тує, що Ти не зробиш мені жодної несподіванки. Чи Ти б хотів, аби і я зверталася до Тебе через Ви? Буде не так камерно та інтимно. Але якщо хочеш...


ВІН: Вона могла це знати! Реєструючись до /CQ, треба було подати кілька даних. Усе, що вона подала, чітко збі¬гається з тим, що він вписав у реєстраційний формуляр. ICQ дозволяла з певністю обшуковувати банк даних своїх передплатників за найрізноманітнішими критеріями. Так вона знайшла собі його.


Вона була провокаційно безпосередня. Саме так. Він усміхнувся. Уперше цього дня. Відписав:


У принципі, найбільше несподіванок світові приготували німці, але я не маю наміру їх виправдовувати. Звичайно, можеш зверта¬тись до мене на «Ти». Навіть, якщо Тобі лише 13 років.


ВОНА: Скажи мені лише, яку Ти маєш освіту. Це не зухвалість. Це лише цікавість. Я б хотіла мати з Тобою спільну частоту.


ВІН: Це переставало бути провокаційно безпосереднім. Це починало бути нахабним. Йому важко було повірити в щирість цього її «це не зухвалість». Якщо вона мала на меті спровокувати його, то їй це вдалося. Він почав нерво¬во писати:


Освіта? Нормальна. Як у кожного. Магістр математики, магістр філософії, доктор математики і габілітований доктор інформатики.


ВОНА: Боже! Але я влучила! Чи Тобі близько сімдесяти? Якщо так, то чудово. Ти досвідчений. Ти вислухаєш мене і порадиш, правда?


ВІН: Усміхнувся. Як це тепер називається — думав — англійською self-conscious, німецькою selbstbewusst, а польсь¬кою? Егоцентризм? Ні. Це занадто зневажливе. Впевненість у собі й зосередженість на своїх потребах? Цього, мабуть, польською не вдасться так добре визначити одним словом, як німецькою та англійською.


Якщо це сумне, то я не слухатиму. Підозрюю, що так. Мені близько сімдесяти. Але, незважаючи на це, прошу, не розказуй мені сьогодні нічого сумного. Навіть не пробуй. Напиши е-таіі на адресу Jakub@epost.de. Я даю собі раду зі смутком у серед¬ньому за 24 години. Сьогодні я б порадив Тобі лише крайні захо¬ди, хімію або алкоголь. Натомість завтра уважно прочитаю Твій е-таіГ\ пораджу.


Зрештою, Тобі не потрібні поради. Ти просто мусиш це комусь розповісти, розділити це на двох, а Твій психотерапевт не має часу або у відпустці.


ВОНА: Ти думаєш, що слов'янам може стати в пригоді психоте-рапевт? Вони ж бо і так завжди все краще знають. Крім того, маю враження, що всі психотерапевти в Польщі або пишуть книжки, або засновують видавництва, або є на ставках на телебаченні чи радіо. Чи Ти ще далі слов'янин?


ВІН: Мабуть, уже ні. Я не п'ю горілки, я пунктуальний, дотри¬мую слова і не організовую повстань. Але психотерапевта я мав навіть у Польщі. Проте це було так давно, що його тоді назива¬ли психіатром, а заснування видавництв каралося болючіше, ніж коли б Ти гнав самогон.


ВОНА: І Тобі допоміг цей психіатр?


ВІН: Сам психіатр ні. Але те, що я почув у його приймальні, мені дуже допомогло.


ВОНА: У Тебе був хворий розум чи душа?


ВІН: Хвилинку! Так не піде! Дівчина постукала собі в монітор його комп’ютера як чужий у двері й починає екзаменувати його з біографії. Він не встиг відреагувати, тому що від неї надійшло чергове повідомлення.


ВОНА: Я знаю. Я зайшла задалеко. Це через цю віртуальність. Здається, той факт, що ми настільки анонімні, дозволяє запитува¬ти про речі, про які я б ніколи не запитала, якби познайомилася з Тобою у поїзді або кав'ярні. Вибач.


ВІН: Вона була права. Интернет був такий. Він трохи на¬гадував сповідальню, а розмови — вид групової сповіді. Ча¬сом ти був духівником, часом тим, хто сповідався,/Усе через ту відстань і ту впевненість, що завжди можна витягнути штепсель із гнізда. /


Тут нічого не відволікає. Ані запах, ані вигляд, ані те, що груди занадто малі. В Мережі картина створюється сло¬вами. Власними словами. Ніколи не відомо, як довго штеп¬сель сидітиме в гнізді, отож не витрачаєш часу і відразу переходиш до справи, і ставиш справді важливі питання. Запитуючи, до кінця, мабуть, не сподіваєшся на цілковиту щирість. Однак у цьому останньому він не був зовсім упев¬нений. Тому завжди відповідав щиро. 4<Якщо не знаєш, що відповісти, кажи правду») — він не знав, хто з філософів так радив, але порадник мав рацію. Крім того, він не мав дуже великого досвіду.


Окрім як з варшавським докторантом, він не вів жодних віртуальних розмов. Відповів:


Ти думаєш, що хворий розум можна відрізнити від хворої душі? Я питаю з цікавості. В мене було хворе все. Кожна окрема клітина. Але це вже минуло. Може, я не цілком одужав, але, безумовно, підлікований.


ВОНА: Чи Ти знаєш, що ти зворушуєш мене? Я ще до кінця не знаю чому, але Ти зворушуєш мене. Я мушу зараз іти додому. Я тішуся, що можу до Тебе написати. Я напишу. До завтра.


ВІН: Пильнуй себе. В Тебе гарне ім'я.


Без попередження закінчила цей чат. Від’єдналася від Інтернету. Була offline. Вона зникла так само без попере¬дження, як і з’явилася, не прочитавши того останнього по¬відомлення. Дивлячись в екран монітора, подумав, що без неї стало раптом порожньо і тихо. В нижньому правому кутку знову миготіла жовта карточка. Натиснув на неї, з надією, що вона все-таки повернулася. У певному сенсі так було. Хоча не вона особисто. Лише залишила на сервері ICQ прохання до нього:


Прошу, допиши мене до числа Твоїх друзів! Поки що лише до тих у списку ICQ.


Він задумався. Коли вона так раптово покинула той чат, здавалося, його перепинили на півслові. У більшості роз¬мов — у реальному житті — це він вирішував, про що роз¬мовляти і про те, коли або як завершити бесіду. Тут у нього було враження, що під час того інтернетного чіпляння усе контролювала тільки вона. Упродовж кількох хвилин вона видобула з нього те, чого б він не сказав нікому, хто не є його приятелем. Тому він сам із себе дивувався. З іншого боку, тішився перспективою на завтра.


Він повернувся до своєї програми. Докторант із Варша¬ви дав знати, що на нього чекає нова версія, готова до тестів. Він тестував її і коментував до пізнього вечора, але, незва¬жаючи на це, не завершив усього. Відкрив востаннє ICQ і вислав до Варшави повідомлення, що вони отримають його рапорт не пізніше завтрашнього полудня. Коли док¬торант із Варшави прийде рано до бюра і ввімкне свою 7CQ, то відразу ж побачить це повідомлення.


Хвилину він дивився на список імен своїх товаришів на ICQ. Вгорі, як перше, було її ім’я. Він думав про неї і мав дивне відчуття, що сьогодні після обіду в його житті відбу¬деться якась зміна.


Його очі сльозились, коли він вимкнув комп'ютер перед виходом додому. Він одягнув куртку і з'їхав ліфтом донизу Хотів ще піти під віадук на автостраді й затягти до інститу¬ту свій моторолер. Він стояв там, покритий інеєм, під сті¬ною віадуку. Все ще було чути запах паленого. У світлі фар машини, що над'їжджала, він зауважив, що на другому боці до краю тротуару, розпинаючи хутро, підбігає дівчина. Під хутром вона була гола. Машина проїхала, не зменшуючи швидкість.


Він упізнав її. Та румунка! Він відчув огиду і ненависть. Приспішив крок, зі злістю штовхаючи свій моторолер. Він майже біг.


ВОНА: Вона зовсім не мусила йти додому. Зі своїм чо¬ловіком домовилась аж на 17.00. Проте, якби вона залиши¬лась і довше розмовляла з Якубом, їй не вдалося б зробити того, що спонтанно прийшло їй до голови. Раптом вона за¬бажала дізнатися про нього якомога більше.


Вона відкрила на своєму комп'ютері сторінку, яка дає змогу здійснювати пошук в Інтернеті. В поле «питання» за¬писала його ім'я і прізвище. Так точнісінько, як він записав на інформаційній карті ICQ. Пошук показав 28 адрес інтер- нет-сторінок, які щонайменше один раз містили його ім'я та прізвище. Вона почала відкривати одну по одній.


Більшість була просто посиланнями на його публікації або доповіді, з якими він виступав під час наукових кон¬ференцій у найрізноманітніших екзотичних місцях. Вона завжди замислювалась — і зараз також — чому про наукові проблеми найкраще дискутується саме в Гонолулу, у Фран¬цузькій Рів'єрі, в Новому Орлеані, на Мадейрі, в Сінгапу¬рі або в австралійському Кернсі біля Великого Бар'єрного рифу. Мабуть, навіть науковці повинні мати щось цікаве на вечір. А може, йдеться про їхніх жінок, які вже не хочуть засідати в тому нудному Парижі.


Три перші публікації були польською. Вони походили з часів, коли він ще мешкав у Польщі і працював у Вроцлаві, в університеті. Решта — англійською і з'явилися переваж¬но в СПІА. Вона б не вміла пояснити, чого вони стосува¬лися. їй достатньо було знати, що він займався написанням програм, які застосовувались у генетиці. Вона намагалася зрозуміти одну з найкоротших статей, але заспокоїлась, як тільки побачила, що в словнику іншомовних слів, який мала в бюрі, немає більшості вжитих у тексті термінів.


З короткої біографічної довідки чітко випливало, що він справді мав усі ті звання «як кожен» і що ними спокійно можна було б обдарувати чотирьох осіб. Крім того, з'ясу¬вавши роки видання тих трьох публікацій, вона вирахувала, що йому ще нема 40 років.


Сторінка зі списком його публікацій, яка становила щось на зразок електронного наукового життєпису, містила лише один особистий акцент. Після заголовка першої публікації польською мовою він помістив посилання на дані. Висвіт¬люваний малими нечіткими літерами текст містив таку ін¬формацію:


Ця публікація є результатом моїх досліджень у рамках моєї магістерської праці. Жодна інша моя публікація не є для мене настільки важливою як ця. Я повністю присвя¬чую її Наталії.


Вона прочитала її декілька разів. Цей чоловік, якого вона півгодини тому зачепила в Інтернеті, починав її вражати. Саме так. Вражати. Мало хто признається, що він сповне¬ний суму. Майже ніхто, що був психічно хворий. При тому він був геніально мудрий. І зрештою оце все тут. Насампе¬ред якась «секвенція генів», якась «оптимізація нелінійних алгоритмів», якась «рекурсія другого рівня», а насамкінець це романтичне «повністю присвячую її Наталії». Вона знає його ЗО хвилин, а вже впіймала себе на тому, що ревнує до якоїсь жінки.


Тїона витягнула листок з e-mail адресою, яку він їй дав. Jakub@epost.de. Вона почала писати. Через кілька хвилин задзвонив телефон. Її чоловік чекав унизу в машині.


— Слухай, — сказала вона, — йди на п'ятнадцять хвилин до тієї кав'ярні на другому боці вулиці. Я мушу закінчити ще щось дуже важливе.


У неї було дивне враження, що цей e-mail від нього, саме тепер, є дуже важливий.


ВІН: Наступного дня він був в інституті перший. Крістіана, асистентка з секретаріату, зустріла його в кухні біля автомата для кави. Вона завжди приходила першою, зате зникала теж найраніше. Звернулася до нього, сміючись:


—       Я думала, нічні клуби закриваються лише о восьмій ранку


—       Кріссі, — вона любила, коли він так її називав, — як ти це робиш, що о сьомій ранку маєш такий настрій, як турис¬ти на Сейшельських островах о десятій перед сніданком?


Вона перестала сміятись. Подивилася йому просто в очі і сказала:


—       Проведи колись зі мною ніч, і тоді дізнаєшся.


Вона вийняла горнятко кави з автомата і вийшла з кухні. Ніколи не здогадаєшся, коли Крістіан говорила серйозно, а коли жартувала.


Він вибрав в автоматі подвійне еспресо і повернувся до бюра. За цей час поштова програма на його комп'ютері стягнула всі е-таїї з їхнього комп'ютерного сервера. Крім наукових чи інформаційних бюлетенів, що їх надсилали щоденно, крім електронного сміття у вигляді ідіотичних рекламок, як та, що заохочувала до купівлі дешевої ділянки під забудову на Багамах, а також крім нормальної наукової кореспонденції, сьогодні був e-mail від неї.


Його це навіть не надто здивувало. Тобто в нього був такий момент, коли, їдучи на роботу метром, він раптово відклав газету й подумав про те, чи і наскільки він був би розчарований, якби вона вже ніколи більше не відгукнула¬ся до нього і зникла так само безпричинно, як і з'явилася.


Уже давно йому не доводилося переривати читання газет, щоб думати про жінку.


Він також помітив, що ті роздуми справляють йому при¬ємність. І то зовсім іншу, аніж роздуми про векторну ре¬презентацію траверсованих вузлів у мережах Петрі. Зовсім іншу. Вона була виклична, думав він. Саме так. Адже, зуст¬рівши жінку в реальному житті, можна за її виглядом, за тим, як вона рухається, класифікувати як викличну, і так само тут, в Інтернеті, в певному розумінні функціонував той самий механізм. Провокативний вигляд надто відвер¬тий, не відповідний до пори дня макіяж, театральні рухи стегнами або надто глибоке декольте замінюють у Мережі провокативні запитання, перебільшена безпосередність або особистісна цікавість, що зачіпає надто глибоко. Така пове¬дінка дуже часто повинна приховати невпевненість, брак відваги, боязнь, закомплексованість або просто вразли¬вість. Він задумувався в метро, чи в ній запрацював той самий механізм. Мусив усміхнутися, коли пригадав собі це її «Скажи мені, яка в тебе освіта».


Потім зрозумів: йому хотілось, щоб вона була гарна. І в цьому випадку віртуальність нічого б не змінила. Чо¬ловіки у своїй пихатості хочуть також, щоб їх і в Інтернеті зачіпали лише гарні жінки. Це нічого, що в цьому випадку краса не відіграє жодної ролі. Адже вона невидима, несут¬тєва. Чоловіки, навіть зовсім випадково обрані для зачі¬пання, хочуть вірити і здебільшого наївно вірять, що вони настільки виняткові, аби привертати увагу лише вродливих жінок. Він уявляв собі, як багато з тих чоловіків, сидячи за своїми комп'ютерами, втягають животи або прикривають рештками волосся надто високі чола. Така інстинктивна ре¬акція справжніх самців, відома з пляжів, перенесена в Ін- тернет. Чи еволюція затрималася і лише змінює декорації? А може, те, що є тепер, насправді називається е-волюцією?


Він не знав, що в цьому випадку означало «гарна». Знову подумав про Наталію. Чи гарна була лише Наталія? Чи так буде завжди?


Він був би розчарований, якби вона більше не написала. Дуже розчарований. Знав, що це саме так, виходячи зранку з метро. Отож коли тепер побачив цей e-mail, відчув... не знав, як це назвати.., що вона його не обманула. Він почав читати.


Варшава, ЗО січня


Я дізналася про Твоє існування близько 16.30. У Варшаві тепер лише 17.15, а Ти вже, встиг викликати в мені подив, здивування, цікавість, ревнощі, хвилювання, сум і радість. Я останнім часом мало переживаю, отож гостріше відчуваю такі почуття.


Ти мав рацію, коли говорив, що мені не потрібна жодна рада. Мені потрібно було лише вивільнити це з себе і просто комусь ска¬зати. Я тепер навіть знаю, що хочу Тобі це сказати найменше з усіх. Крім того, це стало надто банальним, щоб витрачати на це Твій час.


Я мала досить інформації про Тебе, і хочу, щоб і Ти щось знав про мене. Мені 29 років, мешкаю у Варшаві, 5 років як заміжня, маю чорне волосся і очі, колір яких залежить від мого настрою.


Ти навіть не знаєш, яка я рада, що маю у своєму комп'ютері ICQ.


І що Ти маєш.


Від 16.30 сьогодні я так радію.


До завтра.


Якщо Ти дозволиш.


Він декілька разів прочитав цей e-mail. Щоразу, коли до¬ходив до фрагмента про чоловіка, перескакував поглядом декілька слів. Перечитуючи востаннє, просто не звернув на нього уваги.


Стартуючи своє /CQ, подивився на годинник. «Може, вона вже там є», — подумав.


ВОНА: Прийшла до бюра раніше, ніж завжди. Її чоловік виїжджав ранішнім поїздом до Лодзі, отож вона попросила його підвезти її до бюра дорогою на вокзал. Він здивував¬ся, бо знав, як вона любить зранку поспати. Якби не два будильники, які по черзі дзвонили, вона б ніколи не про¬кидалася.


Обожнювала спати. Особливо останнім часом. Вона мала незвичайні сни. Ввечері з лазнички йшла до кухні, пила горня теплого молока і раділа снам, які мали надійти. Часом вона прокидалася вночі, пам'ятаючи останній сон, пила мо¬локо і знову поверталася в сон. У те саме місце, в той самий сюжет, в якому прокинулася.


Сни були як втеча. Вона мала дуже важкий період у по-дружньому житті. Усе стало якесь таке поверхневе. Чоловік захлиснувся багатством, яке принесли йому всі ті проекти у післяробочий час. Він потрапив в узалежнення від гро¬шей і праці. Доти ніколи не мав грошей і тепер не вмів собі з цим порадити. Раптом усе, що можна було купити, стало доступним. Відділяло його від цього лише кілька проек¬тів у післяробочий час. Машина, що стояла під будинком. Нове помешкання в доброму районі, де ця машина вже не була дисонансом. Умеблювання, яке через півроку ставало застарілим.


Він працював від або до світанку, неділю плутав із чет¬вергом. Купував нове устаткування, брав нові проекти. Ще тільки один рік. Лише купимо тобі авто і ту ділянку під лісом — говорив, коли часом вона питала його, чи могли б вони продовжити на один день відпочинок і поїхати в За¬копане.


«І так звичайно собі побалакати як колись», — говорила.


Вони не «балакали як колись» уже дуже, дуже довго. У них було усе більше речей і все менше контакту. Якось вона поскаржилася матері на його неувагу. Дізналася, що вона — розбещена жінка, яка не має зеленого поняття, який їй трапився добрий і працьовитий чоловік. Її батьки раді¬ли з кожного нового пристрою в їхньомі домі так, ніби це вони його купили. їй здавалося, що батько, якби тільки міг, приходив би до них на ніч, щоб допомагати її чоловікові виконувати ті всі проекти після роботи. Вони пишалися її багатством і з гордістю розказували про це всім, хто хотів, а часто і не хотів слухати.


Вони пишалися таким життям, а вона була закохана в бельгійця. Вони знову зустрілися через неповні два міся¬ці після того берлінського масового збіговиська. У Варшаві. Коли він увійшов до їхнього бюра з букетом квітів, засмаг¬лий, пахучий, як завжди, бездоганно елегантний, і сказав секретарці, що забирає «mademoiselle» — хоча добре знав, що вона заміжня — на «бізнес-ланч до Брістоля», вона відчула себе вирізненою.


У нього був час. Знову якийсь мужчина має час для неї! Слухав, був дотепний, делікатний, послужливий, і всі жін¬ки в ресторані звертали на нього увагу. Згодом присилав e-mail і велике, кольорове, із запахом його парфумів запро¬шення на спільні виїзди до Парижа, Будапешта або Берліна. Вона часом замислювалася, що б сталося насправді, якби вона мала досить сміливості прийняти колись таке запро¬шення.


Він телефонував. Говорив спокійним голосом. Слухав. Шепотів. Часом шепотів французькою. Вона це найбільше любила. В нецікавому і сірому житті бюра він був як по- штівка, надіслана з відпустки, що будила мрії про зміну та екзотику. Вона почала вважати, що стала для нього кимось особливим.


Неповний місяць тому, відразу ж після Нового року, її фірма організувала зустріч з найповажнішими клієнтами в Щирку. Він теж мав там бути! Знала, що він приїхав ще раніше і в Щирку святкував Новий рік. Її тішив цей виїзд.


Трохи боялася можливих сценаріїв, які приходили їй до го¬лови у зв'язку з ним, але, незважаючи на це, саме завдяки цьому вона була щаслива і схвильована.


Організувала все так, щоб бути в Щирку на день раніше. Хотіла зробити йому несподіванку. З двірця до пансіону приїхала на таксі. Змучена після цілого дня у потязі. Пер¬ше, що вона побачила, коли увійшла до освітленого холу, в якому містилася реєстратура, був її «бельгієць». Він сидів у барі біля реєстратури і цілував шию дрібної шатенки, яка завзято тягнулася до його уст. Вони трималися за руки. Він не зауважив її: сидів, повернувшись плечима до виходу.


Окрім ввічливих привітань, вона не сказала йому жод¬ного слова впродовж тих трьох днів перебування в Щирку. Звичайно, вона не мала права на жодну лояльність чи на щось менш істотне в цьому сенсі. Крім його обожнюван¬ня, зацікавлення та її закоханості у них не було нічого спільного. Крім того, про закоханість бельгієць мав право навіть не знати і міг цілувати в шию всіх шатенок у цьому пансіоні.


Однак вона почувалася ображеною і зрадженою. Вона делікатно приглядалася до нього під час тієї зустрічі в Щирку. Він уже не видавався їй таким бездоганним. Тепер він уже був присадкуватий і робив жахливі помилки в англійській мові. Що більше, якогось вечора він прийшов до бару з волоссям, укладеним гелем. їй це здавалося сміш¬ним і скандально претензійним.


Проте їй був потрібен час, щоб вилікуватися від бель¬гійця. Вона намагалася наблизитися до чоловіка і знайти в ньому трохи потрібної їй ніжності. Прагнула звичайної розмови. Про книжку, фільм, про долю. Про щось, що не стосувалося щодення, покупок, грошей і недільних обідів у матері. Але він не мав на те часу в перервах між проекта¬ми після роботи. А коли направду, то тих перерв навіть не було.


І тоді вона почала марити. Випивала молока, лягала в ліжко й марила. Зранку прокидалася немов очищена. Так ніби усе, що її мучило й турбувало, вона проштовхнула крізь фільтр підсвідомості, яка очистила у снах. Колись, згодом, вона порушила цю тему в розмовах з Якубом. Він написав щось таке, з чим вона повністю погоджувалася:


Сон, кожен сон, як психоз. З усім, що належить до нього: божевіллям, абсурдом. Такий короткочасний психоз. Безпеч¬ний, такий, що вводиться за згодою і закінчується з власної волі через пробудження. Що очищає. Так принаймні ствер¬джує Фройд. Він, мабуть, на тому розумівся.


Крім того, відучора все було інакше. Бельгієць раптом став несуттєвим. Як товариш із дитячого садка, ім’я якого пригадуєш ніби крізь туман. Сьогодні вона також марила, але зранку перервала той сон без звичайної недовіри, що це справді кінець й потрібно починати думати. Сьогодні вона хотіла якомога швидше бути в бюрі. Вчора вона відкрила лише кільканадцять з тих 28 інтернет-сторінок з його прі¬звищем та ім’ям. Перед тим як сьогодні зайти на ICQ, хоті¬ла переглянути решту. Тому встала вранці й звеліла, щоб її відвезли до бюра. Щоб мати час, поки всі інші з’являться на роботі.


Вона відкривала сторінку за сторінкою. Втрачала вже надію. Всюди інформатика, генетика, якісь беззмістовні звіти засідань, статті, яких вона й так не розуміла. Це була, мабуть, передостання сторінка у списку 28 адрес. Вона клікнула і з’явився текст: Боже, допоможи мені бути та¬кою людиною, якою вважає мене мій пес. Вона посміхнулася. Подумала, що це винятково мудре прохання. Потім майже весь час усміхалася. Це була його власна, приватна інтер- нет-сторінка! Теж генетика, але цього разу його власні гени.


Він розповідав про себе. Вона знала, що важко вибра¬ти цікаву інформацію про себе і виставити її привселюд¬но на сторінці WWW. Колись вона мала намір підготувати і опублікувати в Мережі власну сторінку, але відмовилась — насамперед тому, що не знала, що і як могла б розповідати про себе, щоб це не був банальний кіч.


Він зробив спритно: зосередився на інших і через інших розповідав про себе. Розповідав, який важливий для нього Моцарт, Шопен, Моррісон, які вірші Рільке він знає напа¬м’ять, а які має намір незабаром вивчити (а так між іншим: хто в такому віці ще вчить вірші? — думала вона весело). Розповів, які книжки він читає і що думає про них, а також про ті, до яких більше ніколи не доторкнеться. Подав хіміч¬ні структури кількох субстанцій і цікаво розповідав, як по¬чувається, коли йому їх бракує, або, коли має їх забагато.


Вона була здивована, читаючи, що з людиною може зроби¬ти допамін і на що потрібно вважати, щоби подолати брак або надлишок тестостерону. Показавши неймовірно гарні світлини з Нового Орлеана, він переконував усіх, що це одне з найважливіших місць на землі. Крім Нового Орлеа¬на, називав Дублін, Бостон, Вроцлав, Прінстон, острів Вайт (вона не мала зеленого поняття, де той острів), Сан-Дієґо, Куала-Лумпур і Краків — як станції на трасі однієї лінії приміської залізниці. Його світ не мав меж. Він розповідав про науку, про Всесвіт, мудрість і мозок. Мозок був його пристрастю.


Глибше замислившись над його сторінкою, вона зробила висновок, що він, мабуть, несміливий. Здається, він не вмів писати про себе відверто. Розповідав про те, що думає, від¬чуває, чим захоплюється, навіть чого прагне, посилаючись на вірші, авторитети й науку.


Вона не дізналася з тієї інтернет-сторінки нічого такого, що могло б її стривожити, нічого про жодну жінку — не бе¬ручи до уваги жінок з віршів Рільке — яка б мала або могла в цей час мати для нього значення. Це була для неї цінна і зворушлива інформація!


Коли б вона мала одним словом охарактеризувати Якуба на підставі його власної інтернет-сторінки, то вжила б тіль¬ки одне слово: вразливість. Друге, що напливало відразу після вразливості, це «смуток». Та сторінка була сповнена смутку. Смутку й печалі. Вона не знала за чим, але всюди це впадало у вічі: він за чимось або за кимось сумував.


Крім того, ця сторінка була однією великою похвалою мудрості. Вона замислилась, читаючи останнє речення: Будь мудріший від інших і не показуй їм цього... І тут у бюрі з'явилася секретарка і побачила її за комп'ютером. їй не вдалося приховати здивування. Дотоді ніколи не трапляло¬ся, — а вони ділили це бюро впродовж п'яти років, — щоб вона була тут раніше секретарки. Не прокоментувала цього жодним словом, однак шукала найменшої причини, щоб пройти до принтера або скорозшивачів біля вікна і могти, проходячи, зиркнути на екран її монітора.


Ця секретарка була найуїдливішим організмом, який вона знала. Відколи вона переконалася в тому, що кожна аноректично худа жінка, — а секретарка була саме таким типом, — починала автоматично асоціюватися їй з безмеж¬ною в'їдливістю. І ця її худоба! Непристойна, провокатив- на, недосяжна і з викликом! Навіть пропадала охота пити мінеральну воду, бо здавалося, що в ній забагато калорій. Часом їй здавалося, що ця жінка настільки худюща, що її можна було б вислати факсом.


Думку про аноректично худих жінок вона почала зміню¬вати повільно, але безповоротно, лише тоді, коли польське телебачення почало демонструвати серіал «Аллі Мак-Біл». Коли вона почала знаходити фрагменти себе самої в невро¬тичних відхиленнях або поведінці надто чутливої головної героїні, такої ж худющої, як їхня секретарка, почала повіль¬но позбуватися своїх упереджень.


Вона закінчила читати його інтернет-сторінку і відчула неспокій.


«Щоб він був, щоб хотів бути, щоб не зник», — стривоже¬но подумала вона.


Увімкнула свою ICQ. Він був online.


Написала: Якубе, я сумувала за Тобою.


ВІН: Працював. Закінчував тест програми для Варшави. Тобто чекав, працюючи. Нарешті! ICQ повідомляє, що вона є online. Клікнув на жовту карточку, що миготіла в нижньо¬му правому кутку екрана.


Ані «доброго дня», ані «як справи». Відразу це: «Якубе, я сумувала за Тобою». Він стиснув зуби. Як завжди, коли траплялося щось, із чим не міг упоратися або коли не знав, як відреагувати. Так робив і його батько.


Давно вже був переконаний, що за ним ніхто не сумує, і то чимало років. Так він вибрав. Немає нічого несправед¬ливішого, ніж смуток без взаємності. Це навіть гірше, ніж кохання без взаємності. Набагато гірше. Після Наталії він не міг ні за ким і ні за чим сумувати. Так, ніби усе в ньому вигоріло. Може, зрідка, лише за своїми батьками. В день народження, річниці смерті або поминальний день.


Йому здавалося, оскільки сам не міг сумувати, що най- порядніше жити так, щоб ніхто за ним не сумував. Але і це не підтверджувалося. З того e-mail від Дженніфер знав, що не завжди вдається так жити. Це був квітень або травень минулого року. Не забуде того почуття вини, яке буквально


спаралізувало його, коли прочитав її листа в потязі з Берлі¬на до Варшави. Досі він не читав настільки зворушливого роману про смуток. Він відписав:


Добрий день. Я радий, що Ти є. Я чекав на Тебе.


Чекати. Чи це те саме, що сумувати?


Вона відкрила чат.


ВОНА: Ні. Для мене, ні. Коли я чекаю, я не прокидаюсь о 5 ран¬ку, відмовляючись від найкращих снів. Я також не приходжу через це раніше 7 до бюра. Коли чекаєш, молоко не втрачає для мене смаку. Коли сумуєш - так.


ВІН: Я запам'ятаю. Особливо про молоко. Питаю, бо мені зда-валося, що за мною ніхто не сумує вже багато років. І коли хтось пише мені щось таке замість «добрий день», то... в першу мить я хотів повернутись і переконатись, чи це не для когось, хто сидить за мною. Але за мною ніхто не сидить.


ВОНА: Це було до Тебе. Лише до Тебе. Мені здається, що Ти звикнеш. Побачиш.


ВІН: Розповіси щось про себе? Я вже знаю, що Ти мариш, що любиш молоко і що сумуєш за мною. Чи міг би я знати більше?


Твої очі великі? У тебе високе чоло? Малі ступні? Чи засинаєш на боці? Чи Твоє волосся пухнасте? Чи шкіра засмагла? Чи розмовля-єш англійською? Любиш ходити під дощем? Чи любиш оперу? Чи зволожуєш губи язиком? Чи віриш у Бога? Чи любиш чорниці? Чи...


ВОНА: Питання з'являлися на екрані одне за одним. Так, ніби він занотував їх у якомусь невпорядкованому списку і просто переписував. Вона була впевнена, що він не мав жодного списку. Деякі з тих питань їй до нього ніхто не ста¬вив. Ніколи. І чоловік також. А вона з ним живе п'ять років.


Відписала:


Скажи мені тільки одне. Чому Ти хочеш це все знати?


ВІН: Бо... також сумував за Тобою.


ВОНА: Я все Тобі розкажу. Ми маємо багато часу, правда?


Розмови з ним уже з першого дня були як переживання, що закарбовувались у пам’яті. Вона не могла цього поясни¬ти, але не вважала, ніби щось, що відбувається між ними, відбувається надто швидко. Вчора в цей час вона ще його не знала. Сьогодні за хвилину розкаже йому, на якому боці вона засинає. Якби він запитав, чи вона засинає гола на тому боці, вона б теж без вагання відповіла, що, так, гола. Чи то цей Інтернет, чи то цей її брак переживань, чи просто він викликає в ній таку щирість? А може, вона врешті хоче розказати комусь про себе і знати, що той хтось має час і хоче її вислухати?


ВІН: Раптом запрагнув усе про неї знати. Це ж не суттє¬во, що він її не бачить. Вона сама йому розповість те, що він міг би побачити. Розповість своїми словами. І це буде саме таке, як би вона хотіла, щоб він побачив. І він у це повірить, і такою забиратиме її — в думках — додому і в свою уяву. Бо в Інтернеті найважливіші слова і уява.


Кожна розмова і зустріч з нею в Інтернеті мали атмосфе¬ру і настрій побачення. Вони були по-своєму урочисті, спо¬дівані, й ніколи не було відомо, як вони закінчаться. А ще оте «Якубе, я сумувала за Тобою», яким вона віталася з ним кожного ранку, незмінно його розчулювало.


Вона так віталася з ним майже щодня, окрім субот та не¬діль. І тому в понеділок це «Якубе, я сумувала за Тобою» було ніби підтвердженням того, що все й надалі триває. Тому від ЗО січня понеділок став для нього улюбленим днем тижня.


Між понеділками і п’ятницями вони розмовляли про все. Про Бога, про гроші, про погоду у Варшаві, про найкращі креми для комбінованої шкіри, про Інтернет, про гени і хро¬мосоми, про колір її волосся, тембр його голосу, про методи запобігання вагітності, які не викликають викиднів, про музи¬ку, про занепад філософії, про математику, про запах її парфу¬мів увечері й зранку. Про все. Практично, кожна тема ставала з нею захоплюючою. Кожна щось про неї повідомляла.


Він шокував її повідомленням, що не має авта, і як тіль¬ки закінчиться зима, він радо повернеться до свого моторо¬лера. Він не забуде її гумористичного коментаря.


У Тебе немає авта?! Там, у Німеччині?! — писала здивована.


- То що Ти робиш у вікенди? Адже німці у вікенди насамперед займаються миттям машин. Я чула, в Німеччині лише хворі психіч¬но, студенти і комуніст не миють по суботах машин.


Потім вона написала, що якби він усе-таки купував щось для миття у суботи, то нехай обов’язково купить позашля- ховик, найкраще фірми Mitsubishi, такий з перемиканням low- range і можливістю переходу мотору в секвенційний режим.


Але Ти це напевно сам усе добре знаєш, — наприкінці дода¬ла вона.


Звичайно ж він не знав! Зрештою, він ніколи не хотів знати. Це повинен був знати продавець у Mitsubishi. Але факт, що їй відомі такі речі, видався йому... sexy. Було дале¬ко за південь, коли вона порадила це перемикання low-range. Після ланчу він не міг не перестати пити цього нового чу¬дового мерло з Чилі, який виявив нещодавно. Він уявив собі, що вони обоє у місцевості дуже, дуже позашляховій, і мають можливість перейти у секвенційний режим...


Звичайно, що не знаю, - відповів він, - але я запам'ятаю: секвенційний.


І додав, одразу про це шкодуючи:


Якого кольору сьогодні Твоя білизна?


Це було, мабуть, занадто відверто. Вони були знайомі тоді лише два місяці. Вона не відповіла. Лише запитала:


А якого кольору повинна бути білизна, яку б Ти найохочіше зняв?


Якби вона запитала, наприклад: «А який колір Ти най¬більше любиш?» — це б не мало такої дії.


Зеленого. Усіх відтінків, — відповів він тоді.


Зелений. Я запам'ятаю. А тепер я вже мушу йти, Якубику. Не працюй занадто багато цього вікенду.


Вона зникла, не чекаючи на відповідь, залишаючи після себе лише повідомлення від системи ICQ:


User went offline.


Як він ненавидів це повідомлення! Особливо у п’ятниці, далеко за південь. У його бюрі робилося раптом так порож¬ньо. Він відчував щось, що, мабуть, було сумішшю гіркоти, претензій до неї, розчарування і самотності. Усе нараз.


Він добре знав, що це просто необхідно перечекати. Опріч того, в нього не було вибору. Вона не належала йому


І тому в п’ятницю він завжди мав у бюрі або в холодильни¬ку в кухні запас вина. Коли вона виходила з ICQ і вирушала у свій реальний світ там, у Варшаві, він одним духом випи¬вав келих і відразу ж наливав другий.


Він почав це робити вже на початку березня. У половині квітня він зауважив, що вікенд — це такі два дні, коли знову не доводиться йти на роботу. З кінця квітня він направду сумував за нею. Бувало, сідав у суботу ввечері на моторо¬лер і їхав через увесь Мюнхен до бюра, перевірити, чи вона йому написала. «Може, забула щось і мусила прийти забра¬ти це зі свого бюра, а комп’ютер стояв там, то вона знічев’я написала», — думав він.


Але так не ставалося. Ні. Вона нічого не забувала. У його поштовій скриньці не було e-mail від неї в суботні вечори. Щоразу він був трохи розчарований, але ніколи їй цього не казав. Бо врешті надходив понеділок. Кава так чудово сма¬кувала. Він вмикав комп’ютер. Мала жовта карточка обіця¬ла завершення очікувань. Він клікав і читав це її «Якубику, я сумувала за Тобою», й обіцянка збувалася. На цілих п’ять днів. До п’ятниці.


Аби тільки він не забув купити більше вина в п’ятницю зранку, коли їхатиме на роботу.


ВОНА: Відтоді, як вона почала перестрівати його на JCQ, її бюро стало місцем секретних побачень. Усе тут враз по¬чало їй подобатися. Комп’ютер, досі сірий, завеликий і за- гучний, квіти на підвіконнях, які вона забувала поливати, її застаріле бюрко, та навіть новий запах парфумів секре¬тарки, худорба якої вже не була докором сумління, коли при ній споживала хоча б йогурт. Раптом вона перестала бути для нею жінкою з фотографії, яка ілюструвала репор¬таж про голодну Еритрею. Вона тепер могла з’їсти при ній мішок «корівок» і навіть не подумати при цьому про якусь там калорію!


Байдужим раптом стало те, що її чоловік знову взяв кіль-канадцять проектів на декілька наступних місяців, і що на¬прикінці вересня вони не поїдуть ані до Закопане, ані деінде. Більш-менш із кінця березня найважливішим для неї було прочитати зранку e-mail від нього, виконати до обідньої пе¬рерви якомога більше з того мінімуму, якого від неї вимагали, й одразу після цього зустрітися з ним на ICQ. Ідеально було розмовляти з ним на ICQ до виходу їм це вдавалося рід¬ко, бо обоє мусили працювати. Але іноді, так. Проте завжди перед її виходом з бюра — він, якщо перебував у Мюнхені й не подорожував, ніколи не виходив раніше від неї — вони зустрічалися в Мережі, щоб попрощатися.


Розмовляли майже про все. Щодня про небуденне. З кожним словом, з кожним реченням він ставав їй дедалі ближчим. Вона не могла собі пригадати, чим вона займала¬ся в тому бюрі, поки знайшла його.


Не розмовляли лише про його жінок і про її чоловіка. Ці дві теми ніяк не вдавалося ввести у їхні розмови. Те, що не з’являвся сюжет про її чоловіка, було між ними як неписана домовленість. Відколи вона зауважила, що він цілковито іг¬норує інформацію, де вона вживає множину, описуючи своє життя, вирішила перейти на однину. Спочатку вона не розу¬міла його позиції. Пізніше, коли вони стали один одному потрібні і приязнь, не названа по імені, перероджувалась по¬вільно в щось сповнене ніжності й інтимності, вона врешті зрозуміла, що так було набагато краще. Для неї також.


Теми його жінок вона торкалася неприховано або конт¬рабандою в питаннях чи провокуючи до коментарів. Він дуже часто просто ігнорував такі запитання. Однак, трап¬лялося, реагував, відповідаючи:


Я колись розповім тобі про це. Докладно. Тепер ще ні. Вибач.


Знала лише, що він самотній і єдина жінка, з якою він дискутує про кохання та «Героїчну симфонію» Бетховена, це вона. Вона заспокоювалась, та не надовго. Невтоленна цікавість про його минуле постійно перебувала в ній.


Він був такий тактовний. Навдивовижу безпомилково відгадував її настрої. Він ніколи не намагався розсмішити її дотепом, коли підозрював, що її сум аж ніяк не протилеж¬ність сміху. Якось ні сіло, ні впало запитав:


У тебе завжди болючі менструації?


Звідки він знав, що так воно було і що їй страшенно болі¬ло? В такі дні він не вів з нею жодних дискусій, чудово розу¬міючи, що жінки можуть бути тоді непередбачувані. Радше він щось розповідав їй, не питаючи про думку. Щось на зра¬зок: «а зараз сядь вигідно у фотель, розслабся, слухай і ні¬чого не кажи». Саме в один з таких днів вона його запитала:


Якубику, тут широко розповідають, пишуть, а віднедавна навіть і співають про гени. Кожен відчуває, що зобов'язаний мати якусь думку з цього приводу. Знаю, що в Америці декодується цілий ге-ном. Це обов'язкова тема не лише розмов, але також і захоплень. Правильним, а навіть cool, є тепер захоплюватись геномом, і то не лише власним. Прошу, розкажи мені, як декодується цей геном. Так, щоб я зрозуміла. При цьому пам'ятай: крім того, що я маю гени і знаю Тебе, мене абсолютно ніщо не в'яже з генетикою.


Сподіваючись на довшу розмову, вона відкрила чат.


ВІН: Чому Ти хочеш довідатися про це саме нині?


ВОНА: Насамперед тому, що Ти вже давно не розповідав мені нічого гарного, а Ти знаєш, як я люблю читати те, що Ти розповідаєш. Окрім того, на вікенд я запросила кілька осіб. Серед них є один тип, якого я не терплю, і якого толерую лише тому, що він, як чоло¬вік, найбільша життєва помилка моєї доброї товаришки. Тип ви¬читає щось з енциклопедії і мудрує впродовж цілого вечора. Я вже давно хотіла його провчити. Я голосно запитаю його за столом, як на практиці декодується геном. Упевнена, що цього він ще не ви¬читав в енциклопедії, і я його тоді при всіх «присаджу» знаннями. Зрештою, твоїми власними. Сподіваюся, після цього вечора він посилатиме до мене тільки свою дружину, а сам уже більше не з'явиться.


ВІН: Чудовий привід. Ти мене захоплюєш своїми задумами. З тим геномом то, мабуть, проста справа.


ВОНА: Хвилинку. Я тепер вмостилася зручно у фотелі. Мені болить менше, коли тримаю долоні на животі. А тепер, Якубику, розказуй!


ВІН: Хвилиночку, добре? Скажи мені тільки щось про Твій живіт. Який він? Плаский, опуклий, засмаглий чи зовсім білий?


ВОНА: Це, мабуть, з того дня і від тих запитань до їхніх бесід назавжди увійшла чуттєвість. Такі запитання були — як їй здавалося — тестом, як далеко він може зайти, розпи¬туючи про її тіло.


«Ти вже давно міг зайти значно далі», — подумала вона, читаючи, трохи розчулена, це запитання.


Потім її тіло було частою темою їхніх розмов. Він за¬питував делікатно, але систематично про все. Найбільше його цікавили її очі, уста, її долоні й руки. Якогось дня він написав:


Учора я був у парфумерній крамничці й бачив, як жінки з упо-добанням сприскували собі внутрішній бік зап'ястя, випробовуючи нові парфуми. Приглядаючись до них, я відчув, що дуже хотів би поцілувати Твоє зап'ястя.


І опісля відразу запитав про це. Він уперше на щось таке зважився. Як досі ретельно замовчував будь-яку тему, яка могла б спровокувати її, розповісти бодай щось про іншо¬го чоловіка в її житті. Чи то з минулого, чи з теперішнього. Однак тоді він запитав:


Чи хтось цілує Твоє зап'ястя?


Тоді їй зробилося сумно. Вона доторкнулася пальцями до екрана монітора. Відчула, що мусить.


Ніхто ніколи не цілував і не цілує мого зап'ястя. З жодного боку. Досі ніхто, крім Тебе, навіть на секунду не цікавився моїм зап'яс¬тям, - відписала, додаючи: - Коли ми зустрінемося, Ти поцілуєш його, правда?


Тоді він не відповів.


ВІН: Я, мабуть, не дочекаюся Твоєї відповіді. Отож Ти розкажеш мені про свій животик іншим разом.


А тепер повернемося до геному. Відтоді, як існують комп'ютери, секвенціонування людського ДНК, яке повністю міститься в ядрі кожної клітини, стало більше завданням інформатиків, аніж гене-тиків. Я почну з них, бо це вони насправді виконують усю роботу. Генетики і біологи лише дійшли до думки, як їм постачати дані для перетворення. А даних є багато, дуже багато. Послухай, як багато.


Як тобі відомо, геном - це не що інше, як повна секвенція близько 3,5 мільярда простих органічних основ, які розтягуються, як щаблі драбини, між двома нитками з фосфору і цукру. Ці тонкі нанометрові нитки скручуються в ту славнозвісну подвійну спіраль, про яку кожен останнім часом ладен щось сказати.


Основи внаслідок зв'язків творять хімічні пари і всі вони ста-новлять щаблі драбини, які з'єднують обидві нитки. Кожна з основ має свою назву: гуанін, цитозин, аденін і тимін. Більш відомі їхні ініціали G, С, А, І Декодування геному це ніщо інше, як встанов¬лення послідовності пар АТ, а також CG у тій драбині. Тільки й того. Знайти послідовність близько 3,5 мільярда пар літер АТ або CG. Чи це багато? Якби кожна літера А,Т, G або С мала лише один мілі¬метр, то після складення цілого коду в людському геномі в одне речення воно було б довше, ніж голубий Дунай. А це ж найдовша ріка Європи. Щоб прочитати таке речення, потрібно понад сто ро¬ків. Це, мабуть, чимало, правда?


Щоб опрацювати ці дані, треба мати безліч комп'ютерів і добрі програми. Одна з головних фірм, які декодують геном, давно вже має у своїй лабораторії в Роксвіллі набагато більшу потужність обра-хування, ніж цілий Пентагон. На щастя, це нікому не заважає. Однак без цього не можна навіть думати про декодування ДНК. Кількість інформації, яку генерує пересічна генетична лабораторія, у 20 ти¬сяч разів більша, ніжте, що Геніальний і винятково творчо плідний Бах помістив у всьому, що він написав упродовж свого життя.


Як постачати дані про секвенцію основ у ДНК, придумали, зви-чайно, біологи з генетиками. 15 добровольців у США, яким га-рантували, що вони залишаться анонімними, дали згоду видобути нитки ДНК з ядер їхніх клітин крові й сперми. Ці нитки вводять¬ся до клітин ядра бактерії £ coli, улюбленої бактерії лабораторних біологів, яка у дивовижному темпі розмножується з людськими ДНК. Колонії £ coli помпують ДНК як малі фабрики. Над тими ко¬лоніями рухаються роботи, вони тестують ДНК, які розмножила £со//, знаходять найкращі екземпляри, а також розтинають нитку на 60 мільйонів коротких фрагментів. Кожен з таких фрагментів має не більше 10 тисяч пар АТ або GC. Ці фрагменти потрапля¬ють до капілярних трубок, які є частиною витончених технологічно пристроїв для секвенціонування генів.


Звичайно, я міг би дати тобі точніші назви і параметри роботів і тих пристроїв, щоб ти справді могла нагнати того мудрагеля ен¬циклопедії раз і назавжди. Тільки скажи мені, чи ти цього хочеш.


Капілярні трубки засмоктують нитки ДНК шматочками. Нитки пересуваються по стінках капілярів догори і видобуваються назовні щабель за щаблем. А Т С G С G А Т... і так далі. Кожен такий ща¬бель або пару основ, яка видобулася за край капіляра, відразу ж засліплює проміння потужного лазерного світла. Бо щабель - це


основа, хімічна сполука, отож він флуорисціює світлом у зазначе-ному спектрі. Спектр одразу ж перетворює на цифрові дані й пе-ресилає для аналізу на комп'ютерні програми флуорисційні пари основ, які потрапили назовні.


Лазерне світло, скероване на капіляри, є в смузі частотності голубого кольору, отож завжди трохи затемнені лабораторії, які секвенціонують ДНК, якщо дивитись на них крізь шиби, вигляда¬ють як таємничі голубі зали з фільмів science fiction. Якось я провів декілька днів в одній з таких лабораторій у Бостоні. Часом увечері підходив до шиб, за якими в небесно-блакитному світлі роботи і секвенціонери старалися розкодувати те, що, мабуть, закодував Творець. Коли забути про всі ці комп'ютери, лазери і капіляри, то можна подумати, що ти є свідком гігантського людського почи-нання. Я тоді завжди думав про мудрість, про Бога і про те, що маю величезне щастя брати участь у цьому починанні.


Знаєш, цей блакитний колір у лабораторії може бути такий са-мий гарний, як морська блакить?


Чи Ти й досі сидиш у своєму кріслі й читаєш цей текст, чи, вто-мившись, заснула? Чи біль трохи вгамувався?


ВОНА: Коли він закінчив писати, вона непорушно сиді¬ла у фотелі і думала про те, що зовсім випадково зустріла незвичайну людину Що. вона б хотіла, щоб він був завжди. Навіки. Вона почувала себе при ньому такою особливою і такою єдиною, як ні з ким на світі.


Уперше, скулена в тому фотелі, вона відчула страх, що він міг би перестати бути частиною її життя. Вона вже собі цього не уявляла. Намагалася зрозуміти, чому відчула це саме тепер, читаючи про голубизну зали, в яких машини секвенціонують геном...


ВІН: Розповідаючи Тобі це все, я зовсім забув про засідання, за¬плановане ще минулого тижня. Останнім часом з Тобою я забуваю про багато речей. Саме телефонують, що чекають тільки на мене. Я мушу відійти від комп'ютера. Зараз же. Негайно. Вибач.


До зустрічі. Бережи себе.


ВОНА: Він пішов, і зробилося так порожньо й перекон¬ливо тихо. Вона написала: Раптом у моєму світі зробилося так тихо без Тебе...


@3


ВІН: Засідання затяглося. Минуло понад дві години, поки він зміг повернутися до комп’ютера у своєму бюрі.


Він подивився на годинник. Було вже надто пізно.


Її вже напевно немає online — подумав він розчарований, побачивши у правому нижньому кутку екрана миготливу жовту карточку її повідомлення.


Він клікнув на неї і перечитав. Відчув задушливість. Не¬спокій, переляк і стискання в грудній клітці. В нього трем¬тіли руки. Він гадав, що це вже минуло, присипане грубим шаром пороху подій його життя, минуло відкуплене з лих¬вою тим усім, що він пережив від тих днів. Але запису болю в одному просторі пам’яті не можна стерти записами щастя в інших.


Він прочитав це одне речення, і все повернулося. З тим самим розпачем, болем, слізьми, неконтрольованим посіпу¬ванням повік, стисканням п’ястуків і безсиллям. Достоту як тоді, відчув солоний смак крові з покалічених зубами губ. Коротке неглибоке дихання. Повернулося абсолютно з усім. Навіть з тим невідступним бажанням запалити ци¬гарку. А він не курив уже вісім років.


Підперши лівою долонею підборіддя, він сидів наче спа-ралізований перед монітором і зі сльозами в очах вдивляв¬ся в це речення. Згодом він усвідомив, що не хотів би, щоб хтось увійшов до його бюра і побачив його в такому стані. Він підвівся з крісла і пішов до лазнички. За мить, освіже¬ний холодною водою, повернувся до комп’ютера і написав їй e-mail


Ти багато разів запитувала мене про жінок. Ти приймала той факт, що я не відповідав або відсував цю відповідь на невизначе- не пізніше. Тепер Ти написала це одне речення і настав час розка¬зати про це. Я це роблю більше для себе, аніж для Тебе. Те, що Ти прочитаєш, може бути приголомшливим і, безумовно, затопленим у смутку. Тому не читай цього тепер, якщо не хочеш смутку. Тому я й пишу e-mail, замість того, щоб оповісти про це на ICQ. Насампе¬ред тому, щоб Ти могла вибрати момент, коли вирішиш прочитати.


Не читай цього, якщо Тобі погано, бо буде ще гірше. Прочитай, коли будеш серйозною і здатною до роздумів. І не плач. Це вже оплакано стільки разів.


Чи Ти знаєш, що я навіть не уявляю, як можуть виглядати Твої очі, коли в них є сльози?


Загалом, у моєму житті досі бралася до уваги лише одна жінка. Вона називалася Наталія. Зустріла мене випадково. І теж у січні. Так само, як Ти.


Того дня черга до віконця з зупою в їдальні політехніки була особливо довга. Я сидів зразу біля віконця, просто перед мисками з ложками і хлібом до зупи. Дівчина в коричневій обтислій спід¬ниці в квіти і чорним волоссям, зв'язаним шовковою хусткою в кок, стояла в черзі зі старшою, елегантною жінкою. Вони не розмовляли, хоча було видно, що вони разом. Вона взяла зупу і саме підходила до миски з ложками, як хтось раптово, нехотячи, штовхнув її. Я від¬чув окріп на долонях та обличчі. Паралізований болем, зірвався зі стільця. Вона поставила тарілку з рештками зупи на мій стіл. Ми стояли один навпроти одного. Я вже мав казати щось гидке, але по¬дивився на неї. Вона дивилася на мене приголомшено. Я, мабуть, плачевно виглядав з рештками зупи у волоссі, на обличчі й на со¬рочці. Вона склала, як до молитви, руки і дивилася з таким ляком в очах. Закусила губи, очі налилися сльозами. Вона дивилась на мене і нічого не говорила. Враз у неї вирвався незрозумілий звук, вона повернулася й кинулася втікати. Мені зробилося прикро.


- Не втікайте. Нічого не трапилось. Зовсім не було гаряче. Справді. Нічого не трапилось.


Старша жінка з черги побігла за нею.


Так я вперше зіткнувся з Наталією.


Відтоді я хотів зустріти її. Вигляд її величезних, налитих слізьми зелених очей і ці складені долоні не давали мені спокою. Я при¬ходив до 'їдальні, сідав на те ж крісло перед віконцем - коли воно було зайняте, чекав, поки звільниться - і виглядав її. Я приходив в усі можливі пори видавання обідів. її не було. її не було понад місяць.


Котроїсь неділі я їхав трамваєм до бібліотеки. Була тиснява. Люди поверталися з костелів. Стоячи обличчям до вікна трамваю, на якомусь повороті я відчув, що хтось напирає на мене і притис¬кає до шиби. Я озирнувся. Вона не мала вибору. Стояла, усім своїм тілом притулившись до мене. Не надто нижча від мене. її очі вдив¬лялися в мої. Я відчув її волосся на своєму обличчі. Здивований, я ледве вимовив:


-       Це ви.


Вона заплющила очі. Мовчала. Ми так і їхали, стоячи впритул. Я хотів, щоб це закінчилось. Якомога швидше. У мене була ерекція, і вона це, без сумніву, відчула.


Я не вийшов біля бібліотеки. Я вийшов на тій зупинці, де й вона. Ховаючись, я йшов за ними. Бо вона знову була з тією елегантною жінкою. Вони повернули у вуличку неподалік від зупинки. Я за-пам'ятав, до якого будинку вони зайшли. Я приходив під цей бу¬динок. Виглядав її. Через декілька тижнів я знав, о котрій вона виходить, о котрій повертається, яка в неї парасоля, яке взуття, як ходить, у якому вікні найчастіше з'являється, у які сідає трам¬ваї. Куди б не йшла, вона завжди була в товаристві тієї елегантної жінки.


Вона була гарна. Злегка задертий носик, вишневі уста, зелені очі. Волосся зібране в пучок або розпущене. Завжди у довгій, аж до землі, спідниці. В темних блузках або светриках. Часто з хустин¬кою на шиї. Малі кульчики. Великі груди. Дуже любив дивитися на її сідниці, коли вона йшла в черевичках на підборах. Бачив її переважно ззаду. Я задумувався, як вона пахне і який має голос.


Через місяць зважився. Це був четвер. Я достеменно знав, що по четвергах вони нікуди не виходять. У квітковому магазині ви¬купив усі, що були, конвалії. Я натиснув на дзвінок і раптом відчув, що хочу втекти. Але не встиг. Відчинила двері та елегантна жінка.


-       Чи я міг би поговорити з... - я забув усе, що хотів сказати - з...


-       З Наталією? - підказала вона, усміхаючись.


-       Мабуть, так. Так, з Наталією.


-       Я її мати. Не можете. Однак прошу, зайдіть. Наталія у своїй кімнаті.


Я зігнорував ту дивну відповідь і увійшов, ховаючи букетик кон-валій за спиною. Наталина мама завела мене до великої кімнати, в якій на стінах висіло безліч картин. За бюрком, навпроти вікна, плечима до дверей, сиділа вона. Наталія.


Коли ми увійшли, вона не відреагувала. її мати підійшла швид-ким кроком до неї і стала перед бюрком, ніби не хотіла її переля-кати. Показала пальцем на мене. Наталія повернулася і подивилась. Ситуація була тривожно дивна. Я не знав, що робити. Наталія си¬діла, вдивляючись у мене. Мовчала. Мати не виходила з кімнати.


-       Це для тебе. Ти любиш конвалії? - запитав я, витягаючи руку з букетом з-за плечей і подаючи їй.


Наталія встала. Наблизилася до мене. Взяла конвалії і притисну-ла їх до уст. У цей момент її мати підійшла до нас і сказала:


-       Наталія дуже любить конвалії, але не може цього вам сказати сама. Вона глухоніма.


Наталія вдивлялася в мене з конваліями біля уст. Вона знала, що цієї миті сказала її мати. Хвилину я аналізував це.


Знаєш, що я подумав? Знаєш, що я подумав у той незвичайний момент?


Я подумав: Ну і що? Ну і що з того, що вона глухоніма?


І відповів:


-       Чи, незважаючи на це, ви б могли вийти на хвилину з кімнати і залишити нас самих? Прошу.


Жінка мовчки вийшла. Ми вперше були самі. Так направду то до мене не дійшло, що вона не може мене почути.


-       Я звуся Якуб. Я не можу перестати про тебе думати, відтоді як ти облила мене зупою. Чи я б міг часом з тобою зустрічатись? Можу?


Це так холерно сумно, що, кажучи щиро, я плачу, коли пишу тобі. Мабуть, через те вино і Б. Б. Кінґа, якого я слухаю. «Three o'clock blues». Так, через це. Здається, у Б. Б. Кінґа немає нічого сумнішого, ніж цей блюз. Але ж я хочу бути тепер сумний. Блюз пишеться зі смутку. Це скаже тобі кожен негр у Новому Орлеані.


Наталія стояла нерухомо, вдивляючись у мене. Не допомагала мені. Вона ніколи не допомагала мені в розмові. У всьому іншо¬му - так. Лише в цьому - ні. Я мав відчувати з першої хвилини і завжди потім, що вона - каліка.


Я підійшов до її бюрка, знайшов листок паперу і почав писати.


-       Навіщо це тобі? - відписала, дивлячись мені пильно в очі. - Чому ти хочеш зустрічатися зі мною? Ти будеш приходити сюди


і ми будемо писати один одному? Ти запросиш мене в кіно, і я не зможу навіть сказати, чи мені подобався фільм? Ти запросиш мене до своїх товаришів, і я не вимовлю ані слова? Навіщо це тобі?


Вона плакала. Тоді до покою зайшла її мати.


-       Знаєте що? Ідіть уже. Наталії треба зараз вийти. Дякуємо за конвалії.


Коли я виходив, Наталія стояла, повернувшись плечима до дверей.


Через два дні в їдальні політехніки Наталія сиділа на моєму місці напроти вікна, в якому видають перше. Вона була сама. Я сів біля неї. Вона підсунула мені картку. Я прочитав:


«Я називаюсь Наталія. Я не можу перестати думати про Тебе відтоді, як облила Тебе зупою. Чи могла б я з Тобою часом зустрі-чатись?»


Я, мабуть, був тоді вже закоханий у неї. Через місяць я направду її кохав. Вона була найдорожчою, найгарнішою, найвразливішою. Єдиною. Вона відгадувала мої думки. Знала, коли мені зимно, коли надто гаряче. Читала книжки, які мені подобались. Усе купу¬вала зеленого кольору. Коли вона дізналася, що я люблю зелений колір, усе було зелене. Сукні, спідниці, її нігті, її макіяж. І папір, яким вона обгортала дарунки для мене. Вона купила грамофон і платівки, щоб я міг слухати з нею музику.


Уявляєш? Вона купувала мені платівки, які ніколи не могла по-слухати, і просила мене, щоб я розповідав їй музику. Мало бути так само, як з кожною жінкою, яка чує.


Вона стояла під університетом або політехнікою, щоб довіда¬тися першою, як я склав іспити. І завжди знала першою. Вона так холерно пишалася мною. Писала мені про це.


Моя мати не познайомилася з нею. Занадто рано померла. Мій батько через місяць не називав її інакше як «наша Наталька».


З нею усе було просто й природно. Якогось дня вона запросила мене на вечерю. Купила російське шампанське. її матері тієї ночі не було вдома. Вона поставила платівку. Вийшла на хвилину до лаз- нички й повернулася в прозорій блузочці. Без бюстгальтера. Вона підійшла до мене і на столі біля келиха з шампанським поклала картку з текстом:


«Якубику, Ти доводиш мене до сміху, доводиш мене до сліз. Я думала сьогодні цілий вечір, що, правду кажучи, останнім ча¬сом найбільше хочу, щоб Ти довів мене до оргазму».


Трусиків також не мала. Була шалена. Дотик діяв на неї зовсім інакше. Давала мені цілувати й смоктати обидві свої долоні. Усе робила устами.


Вона могла міліметр за міліметром торкатися устами або делі-катно пучками пальців моєї шкіри. Могла смоктати один за одним пальці моїх ніг. Тим доводила мене до божевілля. Хоча це абсурд¬но - вона ж не чула - однак просила мене завжди, щоб я шепотів, не говорив, але саме шепотів, що я відчуваю, коли мені особливо добре. Власне, я шепотів весь час.


Заради неї я навчився стенографувати. Це було легко. Я був найкращий у групі. Мені знадобилося це під час занять. От тільки були незадоволені колеги з курсу. Відтоді, як я стенографував, вони не могли користуватися моїми записами.


Потім на спеціальному курсі я вивчав мову німих. Цілий дов¬гий рік. Пригадую, як котрогось вечора прийшов до неї додому і як після вечері ми залишились самі в кімнаті. Я став перед нею. Вказівними пальцями обох рук двічі під ключицю. Потім двічі тими ж пальцями до співрозмовника. Вона плакала. Клякнула пе- реді мною і стояла навколішки. Двічі під ключицю. Двічі до спів¬розмовника. Це таке просте. «Я кохаю Тебе». Двічі під ключицю...


Ми навіть відрізнялися гарно. Вона не погоджувалася з моїм культом знань. Вважала, що можна бути розумним, не прочитав¬ши жодної книжки. Водночас, часто потай від мене, читала ті самі книжки, що і я, щоб мати власну думку і дискутувати зі мною. Вона нібито нічого не бачила захоплюючого в математиці, але провоку-вала мене, щоб я переконував її, наскільки вона неправа. Бо ви¬явила, як я люблю її переконувати і їй імпонувати. У її щоденнику, який потім потрапив до моїх рук, кожна написана мною сторінка, записка, клаптик паперу з математичними прикладами або твер¬дженнями, які я їй пояснював, були з пієтетом вклеєні під датами, коли це відбувалося. На деяких сторінках на тлі інтегралів, рівнянь і креслень були відбиті її уста.


Коли я з нею познайомився, вона жила лише з матір'ю. її батьки розлучилися, коли їй було 9 років. Батько, астроном за освітою, був партійним функціонером у міському комітеті, куди перейшов, коли йому не вдалося, відповідно до вимог, вчасно закінчити док¬торах Вона, реставратор пам'яток, була настільки видатною, що, незважаючи на «провінційність» Вроцлава, власне її міністерство культури зробило своїм експертом і консультантом.


Вони саме почали будувати дім. їхнє багатство й успіхи не викликали тієї звичної, щирої польської заздрості. їм дозволяли мати трохи більше. За ту глухоніму доньку.


Вони були спокійним, гармонійним подружжям. Аж до дня, коли він прийшов п'яний, закрився в кімнаті з Наталиною матір'ю і сказав їй, що насправді хотів би мати цей будинок не з нею, а з Павлом, колегою з роботи, якого він кохає, і це біля нього він хоче засинати й прокидатися зранку. Наталія пам'ятала лише, що її мати вибігла з кімнати, блюючи по дорозі. Того ж вечора Наталин батько виїхав з помешкання.


Уявляєш, як він мусив кохати того Павла, щоб прийти і сказати це власній дружині? У ті часи? В такій країні, як Польща? Він, пар¬тійний діяч? Партійні діячі повинні бути тільки гетеросексуальні. Хоча цього немає в «Капіталі», але це очевидне. Класово очевидне. Партійний секретар не міг бути педерастом. Може бути педофілом, але не педерастом. Педерастами є лише священики та імперіалісти.


Вона могла його знищити. Вишкрябати його, як лезом, з істо¬рії, а ще гірше - усунути номер його телефону із записників усіх важливих людей міста. Вистачило б одного дзвінка до Комітету. Але вона того не зробила. Незважаючи на ненависть, приниження, біль покиненої і, безумовно, на прагнення помсти.


Знаєш що? Я дотепер дивуюсь йому. Незалежно, як сильно пе-реживала через це Наталія, я дивуюсь йому через цю вірність собі.


Наталина мати ніколи їй так направду не сказала, що трапилося, чому вони не живуть з батьком. Вона дізналася правду від нього. Сказав їй це якось на Святвечір. Уже було темно, коли вона вийш¬ла викинути сміття. Побачила його п'яного на лавці біля смітника, він тремтів від холоду. Сидів із пляшкою горілки і вдивлявся у вікна їхнього помешкання.


Мати виховувала її без будь-чиєї допомоги. Вона ніколи не ска¬зала їй нічого поганого про батька. Ніколи також не робила чогось, що ускладнило б Наталії зустріч із батьком. Проте вона ніколи не згодилася, щоб він переступив поріг їхнього дому.


Після поразки у своїм подружжі єдиною і остаточною метою життя для неї стала Наталія. Коли б вона була впевнена, що, вди¬хаючи, забирає кисень у Наталії, вона б навчилася не дихати.


І намовляла б усіх інших, щоб вони теж не дихали. Важко було любити Наталію при такій мамі. Вона сприймала моє існування, як сприймають гіпс на зламаній нозі. Доводиться терпіти, минеться, знову буде, як колись, без гіпсу. Треба тільки перечекати і придба¬ти на якийсь час милиці.


Я не минав. Я відбирав у неї її Натку, Талюню, Наталюню, Ната-лоньку... їй так здавалося. Насправді так не було. Якось вона виї¬хала на два тижні реставрувати пам'ятники Таллінна. Наталія, хоч я був увесь час неподалік, поплакувала з туги за нею.


З першого дня Наталія описувала мені свій світ. Дослівно, оскільки вона писала або стенографувала. Писала всюди. На арку¬шах паперу, які завжди мала при собі, крейдою на підлогах і стінах, помадою на дзеркалах або кахлях ванних кімнат, або палицею на мокрому піску пляжу. її торбинка і кишені були переповнені всім, що можна було використати для писання. Я не знаю речі, яку б вона не могла описати.


Вона бачила набагато більше. Дотик вона вміла описати барва¬ми, їх відтінками або інтенсивністю. Глуха до реального світу, вона уявляла собі, як можна виразити звук краплі, що стікає в кухні з зіпсованого крану, сміху або плачу дитини, зітхання, коли мене цілувала. Своїм описом вона творила зовсім інший світ. Гарніший. Через якийсь час і я почав уявляти собі звуки. Головно на основі її описів і головно для того, щоб «чути» так, як вона. Я вважав - не-забаром це зробилося моєю манією - що коли вже так станеться, то факт, що вона не чує, виявиться малозначущою незручністю.


Я до нудоти просив пояснювати її уявлення про звуки. Через декілька місяців, якогось вечора одного з тих днів, коли хтось із так званих, що чують, знову боляче їй дошкулив, а я, вкотре, не звертаючи уваги на її настрій, попросив описати звуки, вона роздратовано відмовила, нервово стенографуючи фломастером на дзеркалі у ванній:


«Навіщо Тобі ті холерні описи хворої уяви якоїсь глухонімої іс-терички з пенсією каліки, яку можна принизити як завгодно лише через те, що комусь здається, ніби він незрівнянно кращий від мене, бо чує?»


Під час її нервового писання літери на дзеркалі ставали усе невиразнішими, так, як підвищується голос когось, хто викрикує свою злість і фрустрацію. Пригадую, я підійшов до неї і притулив до себе. Потім змив губкою її напис на дзеркалі і тим самим фло¬мастером написав, навіщо мені ці описи і як сильно мені на них залежить. Вона плакала, мов дитина, тулячись до мене.


Знаєш, глухонімі плачуть цілком так, як ті, що чують і говорять. Вони видають такі самі звуки. Плач від страждання чи радості був, мабуть, першим умінням людей. Ще до того, як вони навчилися говорити.


З того дня вона записувала для мене в спеціальному зошиті свої фантазії, а я заучував їх як вірші. Напам'ять. Я ніколи не дізнаюся, чи мені вдалося вивчити хоча б ті найважливіші. їдучи в автобусі, я, за її описами, уявляв звук дверей, що зачиняються, і порівнював на найближчій зупинці з реальністю. Сидячи в їдальні, намагався передбачити й описати мовою Наталії вибух грюкоту ножів, виде¬лок і ложок, які кидали до металевих мисок, ще до того, як спітніла кухарка притягала зі смердючої мийні повні відра з ними.


Чи Ти знаєш, що Наталія, як і всі інші, що сиділи неподалік, та¬кож морщила чоло і мружила очі, коли ті ножі й виделки з гуком спадали до металевої миски?


Заходячи до парку, я порівнював свої уявлення про його звуки з тим, що там насправді чув. Найбільше я відчував це саме в парку. Наталія, хоча ніхто, включно з її батьками, справді точно не знав, коли вона оглухла, напевно колись це чула! І запам'ятала. її описи відтворювали реальність з неймовірною точністю. Звуки, голоси, звукові хвилі, фізика їх виникнення, принципи їх прийому, меха¬нізми їх перетворення стали поряд з математикою і філософією темою моїх справжніх студій та досліджень. Я ходив на заняття з акустики і в політехніку, і в університет. Я почав відчувати, що ми занурені в ефір звуків і тиша - це насправді поняття лише поетів, письменників та глухонімих. Тиші не існує. Де немає вакууму, тобто всюди там, де можна дихати і є рух, немає тиші.


Я прочитав усе про людське вухо, знав функції, будову і мож¬ливі захворювання кожної названої частини вуха. У Вроцлаві я був у дванадцятьох різних ларингологів, які спеціалізувалися в аудіоло¬гії, і в трьох у Варшаві. В кожного реєструвався як особа, яка рап¬том втратила слух. Четверо з них були професорами медичних наук.


І знаєш, що я зауважив? Найшвидше вгадували мою ситуацію ті, хто щойно закінчив навчання. І я теж дізнавався найбільше від них.


Чи Ти звернула увагу, що вуха, як, наприклад, нирки, легені й очі, також парні органи?


Пригадую, як під час візиту до одного з ларингологів у Варшаві, коли вже виявилась моя примітивна симуляція, я запитав про трансплантацію вуха. Мені здавалося, що я б міг віддати Наталії моє одне вухо, бо й одним вухом можна все чути. Він висміяв мене і потрактував як психічно хворого. Знаєш, нещодавно я прочитав у Laryngology Today - досі захоплююсь звуками - статтю того ліка¬ря з Варшави про можливість трансплантації майже всіх важливих фрагментів вуха.


Я вірив, що Наталія буде колись знову чути, так само, як діти ві¬рять, що колись будуть дорослі. Це тільки питання часу і терпіння.


Одного дня цей час просто прийшов. Без фанфар та оповіщень. Непомітно, прозаїчно і випадково. Я організував через вузівський Альматур, головно заради грошей, з'їзд Польського Товариства Хі-рургів. Готелі, зали засідань, екскурсії. Нічого особливого. Типовий організаційний і туристичний стандарт. Кількасот додаткових зло¬тих до стипендії.


Хірурги для мене - це абсолютна медична еліта. Вони актори. Як на мене, хірурги більше, ніж інші лікарі, є власника¬ми поморщених мізків і демонічних рук, що вирішують проблему життя і смерті. Не дивно, що саме хірурги серед усіх і так змучених стресом польських лікарів найчастіше вмирають від цирозу зали¬тої алкоголем печінки, узалежнюються від усіляких опіумних ліків або просто, коли вже не можуть вирватися з депресії, скальпелем підрізають собі жили. Так було тоді, в доісторичні для Тебе часи воєнного стану, і так є тепер. Печінку катують тим же алкоголем, бо їм ніколи не бракувало доларів на Реи/ех або ж Реи/ех приходив до них у торбах пацієнтів, опіумні ліки були і є під рукою, а як ні, то відомо, де є ключ від тієї «заскленої шафи», а жилам байдуже, ріжуть їх скальпелі з ендеерівського Дрездена чи з Франкфурта- на-Майні, куди перебралася після падіння муру та дрезденська фабрика, звільняючи по дорозі три чверті команди. «Багаті» хірур¬ги у вільній Польщі мають точнісінько ту саму статистику.


Увечері першого дня зТзду хірургам влаштували «бал хірургів». Назвати ту пиятику балом було провокативним і радше ексцент-ричним перебільшенням. Я не бачив стільки горілки на жодному з'їзді. Правда, з огляду на свої політичні переконання, я не був на жодному справжньому «з'їзді», але однаково не годен був уявити, щоб партійці мали кращі печінки і щоб можна було деінде випити ще більше.


Окрім того, мені принаймні бал асоціюється із жінками. Хірур¬гам - ні. З-поміж зареєстрованих учасників з'їзду було лише б жінок майже на 800 учасників. До того ж приїхали лише дві, а хірурги не привозять (цього вчать уже на першому курсі меди¬цини навіть стоматологів) на з'їзди своїх дружин, коханок та наре¬чених. З «приписаними» жінками не можна пити до ранку і без докорів сумління. Про це, до речі, я дізнався від тричі розлуче¬ного хірурга, що сидів біля мене за одним зі столиків під час того «балу».


Я представляв організаторів. Тобто насамперед дбав про те, щоб горілка була холодна і на столі. Так зазначалося в умові. Коли розлучений хірург впився ще до подання вечері і перестав бути партнером у будь-якій розмові, я роззирнувся довкола. Я заува¬жив, що за моїм столиком сидів старший чоловік, майже дідок, з біло-срібним хвилястим волоссям і водянистими сірими очима за окулярами в чорній грубій оправі, склеєній в одному місці ко-ричневою клейкою стрічкою. В поношеному затісному безколір¬ному костюмі й зимовому взутті, незважаючи на те, що тоді був винятково спекотний липень, він виглядав як український селя¬нин, який одягнув усе, що мав найкраще, на весілля своєї єдиної доньки. Біля дідуся сиділа одна з тих двох жінок, які фактично приїхали на цей з'їзд. За хвилину виявилось, що вона зовсім не хірург, а приїхала як особистий перекладач і секретар того дідуся. Надто тісний костюм викликав помилкове враження. Дідусь був не українським селянином, а видатним хірургом і нейрохірургом зі Львова. Почесним гостем з'їзду. Перш ніж прийти сюди напити¬ся з польськими хірургами, він отримав ополудні докторат honoris causa найважливішого медичного вузу країни.


Щохвилини до дідуся підходили різні люди. Я зі здивуван¬ням зауважив, що п'яні колеги з Польщі здатні миттю протвере¬зіти і зосереджено, з найбільшою увагою слухати дідуся. Вони слухали, тиснули йому руку і відходили. Мені це нагадувало сцену з «Хресного батька», коли Дон Корлеоне тисне руки своїх мафіозі. Він навіть мав подібний голос, такий хрипкий і слабкий, як Брандо.


Раптом я почув, як перекладач промовила не переводячи духу:


-       Більшість, а може, навіть будь-яка вроджена глухота пов'я-зана з пошкодженням центральної нервової системи, а конкрет¬но - структур, які відповідають за перетворення звукової хвилі на електричну.


І додала безцеремонно, ніби говорила про ремонт мотоцикла:


-       Але ми у Львові справляємося з цим без проблем. Застосову-ємо, тобто професор застосовує, завитковий імплантат. Це такий пристрій для реєстрації звукової хвилі на рівні центральної нер¬вової системи за умови, що апарат, який проводить звуки, тобто зовнішнє і середнє вухо, не пошкоджені. Тоді... - вона раптово перервала, повернулась до мене і вигукнула обурено і з переля¬ком своїм пискливим голосом: - Вибачте, але ви стискаєте мені руку. Що ви собі взагалі дозволяєте?


-       Вибачте. Ви сказали таке, що я втратив контроль над собою. Прошу вас, вибачте. Чи ви б могли повторити, що ви у Львові імплантуєте? - запитав я, намагаючись будь-що зберігати спокій.


Вона відсунулася від мене якомога далі й додала:


-       Вам я більше нічого не скажу. Самі запитайтеся професора.


Була 4 ранку, коли я вибіг з університетської актової зали, де


відбувався цей «бал». Наталина мама відчинила лише тоді, коли я почав кбпати двері. На дзвінок не реагувала. Наталія перелякано дивилась на мене, коли я зайшов до її кімнати і ввімкнув світло, будячи її. Я сів на краю її тапчана.


Ти ніколи того не зрозумієш, як воно є, коли хочеш комусь ска¬зати щось надзвичайно важливе і не можеш!


Я притуляв її до себе, цілував її долоні й розповідав про завит¬ковий імплантат, про те, що вона чутиме, що це найбільше світило, що американці теж туди приїжджають, що імплантати з Японії, що треба лише навчитися говорити, що я її безмежно кохаю, що вона це незабаром почує, що в нас будуть діти, які теж це почують, коли вона їм скаже, що їх любить, і що я зовсім не п'яний.


Наталина мама сиділа напроти мене з іншого боку тапчана і плакала. Наталія, не знаючи, про що йдеться, дивилася переля¬кано то на маму, то на мене. Нарешті Наталина мама встала і поча¬ла жестами пояснювати, що трапилося. Досі вона ніколи не робила цього так швидко і агресивно. Це справді виглядало як крик. Як ти гадаєш, можна кричати жестами?


Я взяв альбом зі столика, що стояв під вікном, розклав декілька сторінок на килимі і почав писати. Наталія ходила по кімнаті. Диви-лася на маму і читала мій текст на підлозі. Вона була чудова з тим розтріпаним волоссям, у нічній сорочці, що просвічувалась, коли Наталія наближалася до столика, де стояла нічна лампа, і яку над¬то високо задерли її набучавілі груди, з великими від здивування і блискучими від сліз очима. Навіть тоді, в таку хвилину я думав про секс із нею.


О 8 ранку я стояв перед кабінетом Наталиного батька. Він май¬же не розмовляв зі мною. Вислухав, про що йдеться, вказав на крісло, подав мені нерозпочату пачку цигарок і запальничку й по¬чав телефонувати. У нього тряслися руки. Йому важко було наби¬рати номери. Я сидів у кріслі напроти нього, розглядаючи кабінет. Всюди були фотографії Наталії.


Він усе залагодив. Скерування з МЗС із рекомендаційним лис¬том від міністра охорони здоров'я, службовий паспорт, талон на валюту, який перевищував у двадцять разів визначений тоді річ¬ний ліміт, а також «скерування прийняти у відділ», яке у Львові підписав якийсь важливий партійний вельможа.


Рівно через одинадцять днів Наталія від'їздила потягом з Вар¬шави Східної до Львова. На вокзалі ми були за дві години до відправлення потяга. Я палив цигарку за цигаркою: Наталія була щаслива. Лише Наталина мама здавалась незмірно сумною і весь час роздивлялася довкола себе.


В якийсь момент мені забракло цигарок. Я побіг до кіоску на сусідньому пероні. На лавці, за кіоском, сидів Наталии батько. Він мене не запримітив.


Коли потяг зник за поворотом, Наталина мама взяла мене за руку і ми мовчки рушили до сходів, що вели з перону до тунелю. В якийсь момент, уже в тунелі, вона зупинилася, піднесла мою до¬лоню до своїх уст і доторкнулася губами до її внутрішнього боку. Вона нічого не говорила, лише дивилася мені в очі. Ми стояли так хвилину в тому тунелі.


Наталина операція мала відбутися через два тижні. Наталии батько щодня телефонував до клініки у Львові. Потім телефону¬вав до мене, а я Наталиній матері. До контакту між Наталиними батьками ніколи не доходило.


Це було дивне відчуття - знати, що Наталія, може, навіть стоїть біля телефону, але й так не можна з нею порозмовляти. Це було відчуття безсилля.


Наталія писала листи. Кожного дня три: матері, батькові й мені.


Вона писала чудові листи. Я це напевно знаю. її мати читала мені кожен свій лист. Двічі: раз телефонічно, відразу ж як його відкривала, і потім ще раз за вечерею. Я заходив до неї щовечора.


Я перечитав їй лише один лист від Наталії. Тобто не перечитав, прочитав його напам'ять. І то лише через три роки. Я досі знаю його напам'ять. І завжди буду його знати. Завжди.


Якубику,


Я сумую за Тобою так; що мені аж шумить у вухах. Ти собі уявля¬єш? Мені, глухій, шумить у вухах від смутку. Я не можу собі з тим зарадити. Ти завжди був. Просто прийшов з вулиці і так уже й за¬лишилося. Відтоді, як я Тебе кохаю, Ти завжди був. і раніше також. Бо так направду - «раніше» до Тебе не було.


Знаєш, я завжди вже трошки за Тобою сумувала, навіть коли Ти був недалеко від мене. Так собі сумувала вже трохи про запас.


Щоб згодом сумувати менше, як Ти вже підеш додому Однак не допомагало.


Чи я Тобі говорила, що коли вже чутиму то перше, чого навчуся, це вимовляти Твоє ім'я? Усіма мовами. Але насамперед російською.


А коли вже повернуся, то сяду Тобі на коліна, покладу свої доло¬ні на Твої плечі й цілуватиму Твоє обличчя. Частинку за частинкою. Обіцяй, що не роздягнеш мене, доки я закінчу.


Ще лише два дні до операції. Я чекаю. Це очікування таке урочисте. Я почуваю себе так, ніби наближаюся до якоїсь наступної посвяти.


Якубику, Ти ж знаєш, що я навіть не намагаюся Тобі описати, яка я Тобі вдячна. Бо цього не можна описати. А Ти ж знаєш, що я досі все вміла описати.


Тут немає костела. А я б так хотіла молитися. Я й так молюся. Забрала від мами той малий дерев'яний хрестик. Кладу його на подушці й молюся до нього, але я б хотіла хоч раз перед опе¬рацією помолитися у справжньому костелі. Бог точно знає, що ро¬бить. Він же ж знайшов мені Тебе.


Як гадаєш, я не оглухну від усього того галасу, який на мене спаде, коли вже почну чути? Не смійся, я справді цим тривожуся.


Мене перевели до іншої кімнати. Не знаю, навіщо. Там було дуже добре. Нас було 16 жінок і були двоповерхові ліжка. Я ніколи не спала нагорі на такому.


Я тепер мешкаю в кімнаті на дві особи. Це, мабуть, мій батько. У кімнатах на дві особи мешкають лише ті, хто має впливових бать¬ків або самі є впливовими батьками.


Я мешкаю в кімнаті з чоловіком! Він називається Вітя і йому 8 ро¬ків. Вітя також не чує з народження. Він приїхав сюди з Ленінграда. Він чудовий. Маленький блондинчик з бистрими очима. Він трохи схожий до Тебе на тій фотографії з Твоїми братом і батьками, коли Тобі було 9 років.


Ми з Вітею оповідаємо різні історії. Тобто жестикулюємо. Знаєш, що Вітя жестикулює російською? У них деякі жести інші. Я вчуся від нього російської мови.


Часто ми бавимося з ним на подвір'ї перед бараками цієї лікарні. Там є така велика яма, яку викопали величезні екскаватори.


Я ще ніколи не бачила чогось подібного. Ті екскаватори вигля¬дають як заіржавілі танки, у яких замість дула ковші для набиран¬ня землі.


Але тут усе так, як на старих фотографіях мого дідуся. Ці екс-каватори потрібні для того, щоб збудувати зовсім новий будинок клініки. Так сказав нам професор. Професор соромиться тих бара¬ків і не може дочекатися нової клініки.


Вітя дуже любить сходити до цієї ями, а я вдаю, ніби не знаю, де він, і шукаю його.


До операції лише 2 дні. Це буде п'ятниця. Я саме перевірила, що Ти народився у п'ятницю. Це буде знову щаслива п'ятниця, правда, Якубику?


Обожнюю Тебе.


Наталія.


P.S. Раптом у моєму світі зробилося так тихо без Тебе...


У п'ятницю зранку перед лекціями я пішов до костелу. Потім допізна мав заняття. Ввечері я мав зустрітися з Наталиною мамою. Я вибіг з інституту, поспішаючи на автобус. Біля в'їзду на паркінг інституту стояла чорна «волга». У відчинених дверях, на сидінні поряд з водієм сидів Наталии батько і палив цигарку. Він поба¬чив мене. Викинув недопалок цигарки на вулицю, встав, поправив краватку і рушив до мене. Він наблизився, став дуже близько біля мене і сказав зовсім чужим, неприродним голосом, ніби промов¬ляв репліку ролі, яку вправляв сотні разів:


-       Наталія сьогодні вдосвіта померла. Той хлопець, якого вона намагалася витягнути з-під екскаватора, має ампутовані обидві ноги. Він не зауважив екскаватора і почути теж не міг. Екскаватор¬ник був п'яний, коли це сталося. Його шукають відучора.


Я не міг більше цього слухати. Кожне слово, яке він вимовляв, було як удар каменем по голові. Я закрив йому долонями уста. Він намагався говорити далі, кусаючи мені долоні. Коли він вивільнив¬ся з моїх обіймів, я повернувся і кинувся втікати. Я лише чув, як він кричить услід. Це було як скавуління.


-       Якубе, зачекай... Якубе, не втікай. Якубе, не роби мені цього. Якубе, прошу, не залишай мене тепер самого! Якубе, її потрібно звідти привезти. Я цього не зроблю. Якубе, курва...


Пам'ятаю, коли в дитинстві хтось мене на подвір'ї дуже обра¬жав, я біг додому. Знову було так, як тоді. Коли мій батько відчи¬нив двері, я притулився до нього так міцно, як тільки міг. Він ні про що не питав. Було так як тоді. Вже не було так боляче.


-       Наталія померла, - прошепотів я згодом в його плече.


-       Синку...


лГієї ночі я зрозумів, чому пив мій тато, коли померла мама. Горілка була тієї ночі як кисень. Знову можна було дихати.


Зранку я стояв під дверима Наталиного помешкання. Відчинила молода жінка в шапочці медсестри.


-       Тієї пані немає вдома. Прошу прийти через кілька днів, - ска-зала вона. І тоді за нею з'явилася Наталина мама. Вона була зовсім сива. Посивіла тієї ночі.


Траснула дверима. Збігаючи сходами, я чув страшний крик.


Мій батько чекав унизу в таксі.


-       Ти мусиш їхати за нею. Ти маєш ще дві години, щоб викупити в банку талон на валюту. Ти не в'їдеш туди без рублів. Телефону¬вав Наталии батько.


-       їдьте вже нарешті до того банку, - наказав виведений з тер-піння таксист.


Це був малий банк у передмісті Вроцлава. Густо задимлений касовий зал. Закручена декілька разів черга до єдиної відкритої каси. Біля стіни, на важкому стояку, наповнена недопалками ме¬талева попільничка.


За склом молодий, повний касир. Весь час він їв канапки, ви¬тягаючи їх зі старої, заплямленої жиром торби, що лежала біля калькулятора. Шматки помідора й сиру випадали йому з рота, сповзали по підборіддю і падали на письмовий стіл, за яким він сидів. Через годину я стояв перед касою.


-       Рублів немає, - пробурмотів касир нечітко, ковтаючи шматок булки. - Рублі по понеділках і середах. Прийдіть у понеділок.


-       Бачите, я не можу приїхати в понеділок. Ви повинні мати рублі. Я мушу їхати за нею. До неділі.


Він повернувся здивований у мій бік і процідив підвищеним голосом, випльовуючи масні крихти булки на скло, яке відділяло його від мене:


-       Я нічого не мушу. Якщо вам так спішно і ви хочете мати ро-сійську валюту на неділю, то поміняйте долари. Вони це охочіше роблять за долари.


Реготав, плюючи рештками булки і придивляючись переможно, чи черга теж сміється. Черга не сміялася, ніби передчуваючи, що зараз станеться.


Я просунувся в шпару між склом і прилавком, намагаючись його схопити. Здивований, він раптово відсунувся. Потім це вже був не я. Я вибрався з-під шиби. Спокійно підійшов до попільнички, схопив її за металеву ніжку і щосили вдарив важкою основою в скло, за яким сидів касир. За собою я чув крик. Касир давився булкою, коли я стискав щосили його шию. Я дуже хотів його вбити.


Не пам'ятаю, що діялося потім. Знаю лише, що їхав у наручни¬ках міліцейським пікапом і стікав кров'ю на металеву підлогу. Мене бив білою палкою рудий коноплястий міліціонер.


Мене випустили через 48 годин. Мене звинуватили у всьому: спробі підпалити будинок громадського призначення, нападі на чиновника державної адміністрації, крадіжці, а також намаганні виманити валюту. Мене вигнали спершу з університету, а через два тижні з політехнічного інституту.


Наталія прилетіла через тиждень. Ніхто не поїхав за нею. її бать¬ко лежав непритомний у лікарні. Наступного дня після того, як повідомив мене про смерть Наталії, він ішов п'яний уздовж трам-вайної колії додому. Біля депо з-за рогу виїздив перший ранковий трамвай. Водій не міг зауважити пішохода. Свідки твердили, що він зовсім не втікав, коли трамвай їхав просто на нього.


Як правило, останки прилітають у спеціальних оцинкованих трунах. Це записано навіть у Конвенції прав людини ООН. Наталія прилетіла в пооббиваному холодильнику, який зазвичай авіалінії використову¬ють для зберігання пластикових контейнерів з порціями їжі, що по¬даються пасажирам на вечерю під час пізніх польотів. Вони вийняли дірчасті металеві полиці і помістили там тіло Наталії. У Львові не було оцинкованої труни для Наталії, а її батько лежав непритомний у лі¬карні й не міг зателефонувати до когось впливового, щоби труна була.


На цвинтар я пішов через декілька годин після похорону. Ніко¬го вже не було. Насипана з жовтого піску могила була прикрита вінками і букетами квітів. Я вдивлявся в білу таблицю з її іменем і прізвищем. Я вже не мав сліз. Я розмірковував, як витримати мовчанку Бога. Я був усередині порожній. Прийшов на той цвин¬тар без квітів. Мені було байдуже. Крім агресії до Бога, я нічого не відчував. Але мені тільки так здавалося. Якоїсь миті я поди¬вився на могилу і вінки. Відразу ж біля хреста лежав найбільший. На чорному тлі стяжок прочитав золотавий напис: «Ти ж знаєш, що Ти не відійшла. Люблячі Тебе Мама і Якуб».


Врешті надходить момент, коли біль такий сильний, що ти вже не можеш дихати. Це такий спритний механізм. Багаторазово опрацьований природою. Задихаєшся, інстинктивно рятуєшся і на мить забуваєш про біль. Боїшся повернення задухи і завдяки тому можеш пережити. Там, біля тієї могили, я не міг дихати. Там це сталося вперше.


Брак повітря - це не єдиний механізм. Інший - це справжній фізичний біль. Але його треба завдати собі самому. Це зовсім не той щоденний біль - супровідник розпачу. Не той, що починається відразу ж після пробудження, з кінця нігтя великого пальця ступні до корінців волосся. Це має бути інший біль. Той контрольований і локалізований. Завданий лезом або недопалком цигарки. При цьому ти замінюєш своє внутрішнє страждання на фізичний біль, який можна локалізувати. Такти переймаєш контроль над ним.


Потім, упродовж наступних місяців, мені здавалося, що я живу за кару. Я ненавидів ранки. Вони нагадували мені, що ніч закін¬чується і треба знову боротися з думками. Зі снами було якось легше. Були тижні, що я не вставав з ліжка. А якщо так, то лише для того, щоб переконатися, чи батько справді виніс усю горілку з дому. Часом було так погано, що батько біг уночі до якогось не¬певного кубла, приносив пляшки, і ми пили. Тоді я ще не знав, як це назвати. Тепер знаю, що я впав у страшну, гігантську депресію.


З розпачу я створив філософію. Усе, що не було трагічним, без-надійним, безвихідним, було абсурдним. Абсурдом, наприклад, було їсти, чистити зуби чи провітрювати кімнату. Мій батько робив усе, аби витягнути мене з тієї ями. Спершу він узяв невикористану упродовж двох років відпустку. Потім відмовився від нічних чер¬гувань, щоб увесь час бути зі мною. Він робив таке, що не спало б мені на думку. Потай розводив горілку водою, щоб я пив стільки ж, але не ставав такий п'яний; ходив до бібліотеки і годинами читав мені книжки, не питав про майбутнє.


Стан задухи почав повторюватись. У мене почалася астма. Пси-хосоматична астма, тонко виплекана в мозку. В мене також був стан нав'язливого страху. Спершу я боявся, що задихнуся. Згодом боявся, що задихаюся дуже рідко і тому настане якийсь кінцевий напад задухи. Потім я боявся усього. Я прокидався вночі й боявся. Я навіть не вмів назвати, чого. Лежиш із величезними очима і піт¬нієш зі страху, тремтиш зі страху і не знаєш чого або кого боїшся. З якогось дня у моїй кімнаті ніколи не було темно. Часом я міг за¬снути лише тоді, коли мій батько сидів біля мого ліжка.


Десь приблизно через півроку, після однієї з чергових ночей, коли я запивав якийсь антидепресант горілкою, забарвленою, щоб заспокоїти батька, апельсиновим напоєм, я прокинувся під респіратором, прив'язаний шкіряними ременями до ліжка. Мене туди завіз мій батько, бачачи, як я в'яну, затруєний усім, що хоча б на хвилину заглушало біль і смуток. На своєму чергуванні він запакував мене непритомного у швидку допомогу і завіз до пси¬хіатричної лікарні.


Уявляєш собі, що він відчував, коли робив це?


Офіційно я прибув на нейтралізацію отруєння. Малий похму¬рий барак із заіржавілими ґратами на вікнах у далеких передміс¬тях Вроцлава. Крім жмені різноколірних таблеток зранку та ввечері, найбільше - я хочу Тобі це сказати, хоча мені соромно - мене ліку-вали трагедії та опис страждання інших людей. Завдяки тому раптом усе, що зі мною сталося, знаходило своє тло, на якому виглядало інакше. Воно вже так щільно не заповнювало усього простору і мого мозку. Раптом знову назовні випливли співчуття, милосердя і сенс існування. У тому багні смутку, абсурду, ненависті й жалю до світу вони були як канат, по якому можна потроху підтягатися догори.


Найвиразніше я відчув це того дня, коли до приймальної біля кабінету, де я чекав на чергові обстеження, медсестра впхала ін-валідний візок, на якому сидів отець Анджей. Так там називали страшенно вихудлого чоловіка, який сидів, відколи я там з'явився, цілими днями на возику біля заґратованого вікна наприкінці кори-дору, відразу ж біля туалетів.


Тут, у приймальній, за метр від мене, він виглядав як загримова- ний актор з фільму про концентраційні табори. Поголений налисо як новобранець, з кількасантиметровим глибоким шрамом на зморщеному черепі. Обличчя землистого кольору вкрите чорним заростом, виступаючі кістки нижньої щелепи, величезні очі в очни- цях, які навіть при тих очах здавалися на два розміри завеликими.


Ліва рука зсунулася йому поза бічну спинку візка й нерухомо звисала своєю вагою. На передпліччі, яке було видно з-під зако-роткого рукава поцерованої і поплямленої піжами, можна було прочитати витатуюваний колись чорним, а тепер вибляклим чор-нилом напис: «Бога немає...». Написане виглядало як незграбні рядочки тексту в зошитах першокласників. Почерк був нерівний і розтягнений. Шкіра довкола напису мала червоне потовщення шрамів після багаторазових ран.


Чоловік сидів на візку навпроти мене і дивився широко розплю-щеними очима. Я ховав погляд, і коли за хвилину знову повертав¬ся, він далі так само дивився. Здавалося, що його повіки ніколи не закриваються.


- Не звертайте на нього уваги, - сказала медсестра, бачачи моє зацікавлення. — Він так дивиться, відколи його до нас привезли. На Святвечір буде два роки. Він навіть спить з відкритими очима.


Мене нервувало те, що вона говорить про нього так, ніби його там немає. Вона це зауважила і, випереджуючи мій коментар, сказала:


-       Він не чує. Йому зробили всі тести. Він не чує.


Медсестра підвелася, трохи пересунула візок. Мужчина вдив¬лявся в стіну тут же, біля моєї голови. Двері до кабінету лікаря від¬чинились, і молодий чоловік у білому халаті сказав:


-       Маґдо, можеш увіпхнути отця.


Медсестра підскочила і увіпхала візок до вузької кімнати, об-ставленої білими шафами. Вона зачинила двері й сіла біля мене на лавці. Запалила цигарку, принесла з підвіконня вазон з рештка¬ми пожовклої папороті й поставила перед собою на підлозі. Вазон був повний недопалків.


-       Чому ви називаєте його отцем? - запитав я.


-       Бо він справді - отець. Формально ще надалі залишається отцем. Але він тепер як овоч. І вже так залишиться. А коли помре, жоден інший священик його не поховає. - Вона глибоко затяг¬нулася цигаркою і додала: - Забагато нагрішив. Якщо навіть Бог йому вибачив, то курія не вибачить ніколи.


Те, що в цій задимленій приймальні лікарні вар'ятів розповідала мені впродовж наступних 20 хвилин медсестра, є найбільш при-голомшливою історією кохання, яку я знаю. Вплетена в цю історію людська трагедія вплинула на мене стократ краще, ніж усі психо-тропні ліки, які я ковтнув від смерті Наталії. Ти також прочитаєш зараз розповідь - не питаю Тебе навіть, чи хочеш - про безмеж¬ний людський фанатизм. її, як десять заповідей, повинен знати кожний католик. Як ти вважаєш, скільки католиків у Польщі знають гріхи, записані в десятьох заповідях? Бо я не знаю, скільки в Поль¬щі, але знаю, здається, скільки в католицькій Іспанії. Приблизно 14 відсотків. Цілих 14 зі ста знають, проти чого грішать. У Польщі, мабуть, більше знає, проти чого грішить. Але це не заслуга отців та катехитів. Це заслуга Кєсьльовського.


Відколи Анджей почав говорити, він виявився іншим. Пішов одразу до третього класу. В музичній школі, де паралельно на¬вчався, грав на гобої. Крім того, коли йому було 8 років, почав грати на органі в поблизькому костелі. Вікарій зауважив, що коли на органі грав малий Анджеєк, люди охочіше приходили і зали¬шалися довше.


Для батьків Анджей був приводом постійної сатисфакції. Зреш¬тою, єдиної. Самі вони не досягнули надто багато. Хтось їздив на відпочинок до Болгарії, хтось купував малолітражки і меблеві стінки, а вони мали лише Анджейка. Він був їхньою гордістю і єди¬ним виправданням власних невдач. Такий демонстраційний акт передачі генів. Нам не вдалося досягнути багато в житті, але ма¬ємо сина-відмінника. З таким тиском вимог, якби був дівчинкою, Анджей щонайменше повинен би мати анорексію.


Два роки він вивчав архітектуру у Вроцлаві. Не отримав гурто¬житку, і мати, активна парафіянка, учасник хору, залагодила йому кімнату в єзуїтів. Правда, так мало бути лише місяць. Поки щось знайдуть. А було два роки. Анджей учився, грав до літургії, мо¬лився з монахами і щоразу більше віддалявся від реального світу.


Відразу ж після Великодня він спакував малу подорожню тор¬бу, сів у поїзд і поїхав до Кракова. Він вступив до чину домініканів і в духовну семінарію. Замкнувся в келії. Нарешті був щасливий. Сповнений гармонії і внутрішнього спокою. Коли батьки зрозуміли, що сталося, впродовж двох тижнів не показувались сусідам на схо-довій клітці. Монаший чин у порівнянні з архітектурою - яка жах¬лива деградація. Мати перестала співати в хорі і бувати на парафії.


А тим часом Анджей найдовше з усіх стояв ночами на колінах перед хрестом. Ніч за ніччю. Він перестав лише тоді, коли з потріс-каних синяків на колінах почала витікати кров і плямити кам'яну підлогу. Це він найчастіше лежав хрестом у каплиці. Це він із са-мотності, яка сприяла розмові з Богом, учинив свою філософію життя.


Чи Ти знаєш, що самотність у людському переконанні - найгір¬ший вид страждання? Це універсальне для світу. У Нью-Йорку, так само як у Новій Гвінеї, люди занепадають духом зі страху перед самотністю та покинутістю. Чи Ти знаєш, що за одним з найдавні¬ших індуських міфів Творець створив світ лише тому, що почувався самотнім? Чи Ти знаєш, що американські підручники з психіатрії кваліфікують пустельництво як форму божевілля?


Окрім самотності, він і науку трактував так, як щось, чим можна сподобатись Богові. Він вивчив шість мов, став видатним теологом і філософом. Провів вісім місяців у місії в Нігерії. Дістав стипендію папської академії і виїхав до Риму. Через три роки, в травні, повер-нувся до Кракова з докторатом. У серпні керував оазисною групою у паломництві до Ченстохови.


Брата Анджея любили усі. Він співав з ними блюзові балади про Бога, показував відеокасети з концертами госпел, грав на гітарі біля ватри і на органі в придорожніх костелах. Ранішні молитви


з ним були як справжня розмова з Богом. Під час них знаходилися відповіді на питання, які завжди хотілося поставити, але годі було сформулювати. Брата Анджея любили також жінки. Декотрі зовсім не за молитви, гітару і гобой.


Одного дня - вони були вже зовсім недалеко від Ченстохови - косарка, що проїжджала біля колони паломників, серйозно пора-нила двох учасників. У малій сільській поліклініці в Почесній нікого не було. Лікар у відпустці, до Мишкова далеко. Отож викликали ветеринара. З ветеринаром прийшла сестра Анастазія. Монахиня, кармелітка з Любліна. Другий поранений був паломником з її групи.


Знервована молода дівчина в літній сірій монашій рясі, у спле-тених з тонких шнурків мокасинах і дротяних окулярах. Вона го-ворила дуже тихо. Майже пошепки.


Ветеринар зробив висновок, що потрібне переливання кро¬ві для одного пораненого, а другого треба вислати до Мишкова. Обоє заявили, що віддадуть свою. Через декілька хвилин ветери¬нар вийшов з лабораторії у підсобці і сказав:


- У Вас ідентичні групи крові. Та ідентичні реагенти ЯЬ.


Він зачаровано дивився, як Анастазія розщіпнула монашу рясу, оголила ліве плече і давала кров, яка повільно текла до пластма-сового контейнера.


До кінця паломництва, досі не знаючи навіть про існування одне одного, опинялися раптом поряд. Під час ранкових молитов отця Анджея черниця в натовпі біля їхнього табору навколішки молилася з ним. Вони раптом укупі готували їжу. Під час вечірніх вогнищ вона була на відстані, але завжди неподалік.


Наступного дня вони мали бути в Ченстохові. Це була їхня остання зупинка.


Увечері Анджей пішов помолитися до малого костелика на краю села, в якому вони розташували табір. Перед вівтарем, на цемент¬ному підвищенні, стояла на колінах і з похиленою головою та пра¬вою долонею на грудях молилася Анастазія.


Він тихо підійшов і клякнув біля неї. Цього зовсім не мало бути! Він зовсім не хотів, щоб їхні тіла зіткнулися. Але він став надто бли¬зько і вони торкнулися. Вона не відсунулась.


Обоє молилися про те саме. Згодом вони призналися в цьо¬му одне одному. З одного боку, прагнули відчувати цю близькість. З другого, просили Бога, щоб визволив їх від цього бажання. Вже тоді, там, у перший момент, у тому сільському костелі вони впер¬ше відчули небезпеку світу. Раптом до костелу увійшов парох, щоб загасити світло. Вони швидко, в паніці, відсунулися один від од¬ного. Вже там, у перші ж хвилини знали, що світ того не сприйме.


Ще в Ченстохові, незадовго до завершення паломництва, він доторкнувся до її долоні. Щоб це відчути. І запам'ятати. Після цьо¬го відразу ж утік і провів ніч у молитвах. Страждав через неймо¬вірне роздвоєння.


Уявляєш собі, зрадити всевидячого Бога? Цього ніяк не затаїш. Не йдеться про те, що не можна затаїти дій. Не можна затаїти дум¬ки! Бажання, хвилювання, мрії.


Потім вони убивали це кохання, як тільки могли. Він утік до Риму. Виблагав тримісячне наукове перебування. Та втеча не мала сенсу. Щодня він прокидався і чекав на лист від неї.


Він же ж не мав чекати! Чекав.


Вона ж не мала писати! Писала.


Він не міг витримати того, що вона зверталась у листах: «Брате Анджею».


З Риму повертався потягом. Він не вийшов у Кракові. Вийшов аж у Любліні. Він хотів їй сказати, що це мало бути не так. Він мав усе підготоване. Вже з Відня він готувався, що їй скаже у потязі. Кожне слово знав.


Він зупинився біля її монастиря. Вона вийшла до нього. Він на¬віть не почав. Не сказав жодного слова. Вони стояли в брамі, не дивлячись один на одного. Стояли, як засуджені, з похиленими головами й дивились у землю. Боялись своїх думок. Гріхом уже було те, що вони взагалі там були. Гріхом було те, що з того кос- телика під Ченстоховою він майже постійно думав про неї. Гріхом було те, що вона йому снилася. Гріхом було те, що вона зовсім не була сестрою Анастазією. Гріхом було те, що уві сні вона мала уста, до яких він доторкався пальцями.


У якийсь момент Анастазія рушила назад до монастиря. Згодом повернулася. Вона взяла його за руку, і вони побігли. Зупинилися в якомусь парку. Вона стала за деревом і наблизила уста до його уст. Розсунула його губи язиком і проштовхнула його крізь його затиснені від здивування й збудження зуби. Монахиня в рясі цілу-вала під деревом монаха в рясі майже в центрі Любліна!


Цей поцілунок був як ініціація. Потім уже був тільки гріх. Вони зустрічалися майже всюди в Польщі. Чим далі від Любліна і Кра¬кова, тим краще. За руки трималися тільки тоді, коли були самі. На людях лише крадькома доторкалися. Давали одне одному знати про своє бажання. Вони не розмовляли про Бога, хоча щоразу відчували його осуд. Лише після першої ночі, рік від поцілунку в парку, першої справжньої ночі з оголеністю, насолодою і безсо¬ромністю він сказав їй, що кохає її більше, аніж боїться кари.


Сестра-ігуменя кармеліток у Любліні дізналася про роман сест¬ри Анастазії з анонімки, яку надіслав офіцер СБ, який віддавна слідкував за братом Анджеєм. Брат Анджей був чудовим об'єктом. Поїздки до Риму, візити екуменічних екскурсій зі Штатів, контак¬ти з оазною молоддю. Те, що він відмовив у співпраці? Таке мо¬лодече і романтичне. Тепер уже не мав відмовити. Тепер уже не повториться те, що трапилося під час тієї провокації з військовим табором. Він тоді їх повністю скомпрометував. Через нього полеті¬ло декілька голів, і то навіть на Раковецькій у Варшаві.


Його вислали в той табір усупереч закону. Був воєнний стан. Закон можна було встановлювати ввечері і змінювати рано. Йому прислали повідомлення про літній військовий табір для слухачів духовної семінарії. Це була очевидна, шита грубими нитками про¬вокація. Одне з чергових переслідувань, щоби його зламати. Мо¬нахів не можна було посилати в жодні військові навчальні табори.


Таких, як він, не бракувало. їх зібрали на полігоні поблизу Дравська. Цілий полк. Таких же наївних або непоінформованих, як він, монахів.


Вони провели в тій військовій частині біля Дравська лише 11 го¬дин. На вечірній перекличці п'яний капрал наказав їм молитися. Як команди муштрового вишколу, хрипким голосом вигукував стро¬фи «Отче наш...» і наказував їм повторювати хором. Він стояв там у шерензі з іншими і мовчав, здавлюючи в собі зневагу до себе, що він ще там. У якийсь момент капрал вигукнув:


- Амінь. Я сказав амінь, салага. Голосніше, курва, амінь.


Тоді він вийшов із шеренги, підійшов до капрала і щосили дав йому ляпаса. Він упав уже після першого удару. Побитого, зі зло- маним ребром, з раною від пряжки військового ременя на голові і кровотечею з носа та вух його занесли на перев'язку до барака біля їхніх наметів. Уночі від кровотечі він зомлів. Мусили завезти його до лікарні. Виявилось, втрутився єпископат. Якийсь впливо¬вий есбек на Раковецькій у Варшаві мусив піти у коротку відпустку, а брат Анджей, трохи всупереч власній волі, перейшов до історії опозиції в Польщі.


Але тоді, як говорилося у Варшаві, панувало дилетантство про-вінційних краківських детективів. Тепер він підпише без жодного удару і жодної краплі крові. Не треба буде вибивати йому зубів.


А єпископат? Єпископат навіть не поворухне пальцем. Єпископат не допустить, аби парафіяни дізналися, що «брат монах з докто¬ратом з Ватикану безкарно трахає монахиню з Любліна».


Ігуменя кармеліток вислала сестру Анастазію на півроку до малого села в Бещадах і листа до ігумена домініканів у Кракові. Ігумен домініканів нічого не зробив, бо не прочитав листа, якого по дорозі перехопила СБ. Роман мав без перешкод продовжува¬тись. Насамперед з ідеологічних міркувань.


І продовжувався. В опустілих хижах пастухів у Бещадах, у готелі в Ряшеві, у Кракові, куди Анастазія приїхала автостопом уночі на дві години. Тривав завдяки пошті, яку перечитували, і завдяки телефонам, які регулярно проспуховували.


Ігуменя кармеліток, стурбована браком реакції з Кракова, по¬їхала туди особисто. Через тиждень брата Анджея перевели до Свіноуйсьця. Мало бути якомога далі від Бещадів і мало бути принизливим. Він не міг відправляти літургії. Два факультети. Папська академія. Найкращі проповіді в Кракові. Досі в Польщі не було такого пароха.


Коли він потрапив до Свіноуйсьця, хтось, очевидно, випадково, підкинув копію анонімки СБ у трапезну монастиря в Любліні. Світ мав про них дізнатися. І дізнався. Сестра Анастазія стала баластом. Ідеологічним баластом. Зрештою, це була найчистіша правда. Не можна шантажувати цілий чин через одну німфоманку в рясі, яка не вміє залагодити це інакше.


Раптом з нею перестали розмовляти. їй не дозволялося зайти ввечері до каплиці, що досі вона завжди робила. Вона прийма¬ла за все зауваження. їй докучали на кожному кроці. Якогось дня на столі трапезної лежав відкритий лист від нього. Сповнений ніж¬ності, кохання й освідчень. Коли вона сіла на своє місце, мала вра¬ження, що всі на неї дивляться з відразою.


Цей терор тривав понад півроку. Вона не відреклася від нього. Навпаки. З кожним завданим приниженням, з кожною прикрістю від світу все більше утверджувалася в переконанні, що його вар¬то кохати.


Його світ випробовував ще важче. Котрогось дня підкинено використаний презерватив до сповідальні, в якій він слухав спо¬відь. У скриньку парафії хтось підкинув відкритий лист із виріз¬ками з газет із фотографіями кільканадцятилітніх дівчаток, яких використовували педофіли. «Обурені» парафіянки писали регу¬лярно до єпископа. Упродовж шести місяців його кільканадцять разів переводили з місця на місце. Незважаючи на це, він її далі так само кохав. Чекав. Не знав на що, але вірив, що це мусить закінчитись. Як час у чистилищі. Цей час теж колись закінчується і потім є спасіння.


Одного дня сестра Анастазія зникла. Того ж дня хтось вивів з гаража монастиря машину. Вона поїхала до Ченстохови. На зворотній дорозі, на рівній сухій дорозі, за два кілометри до поліклініки в Почесній, її машина з'їхала на лівий бік. Просто під величезний данський рефрижератор. Не було слідів галь¬мування. її машина дослівно врізалась під радіатор вантажівки. Вона загинула на місці. Знівечена. З Любліна навіть ніхто не при¬був, щоб її ідентифікувати.


СБ постаралася, щоб результати розтину тіла стали загальнові¬домі в районі й у Любліні. Сестра Анастазія мала алкоголь і валій у крові, а в матці - спіраль.


Через місяць був Святвечір. Після Різдвяної літургії, коли вже всі були по хатах і вітали новонародженого Ісуса, до малого кос¬телу в Бяловежі прийшов брат Анджей. З кам'яної миски біля вхо¬ду до костелу він набрав води у пляшку з апельсинового напою. Наблизився до вівтаря, поклав на ньому пляшку зі свяченою во¬дою, пляшку горілки і малий пластмасовий контейнер з чорною тушшю. Він висипав жменю таблеток. З маринарки витягнув голки для татуювання. Він змішав чорну туш з пластмасового контейне¬ра зі свяченою водою. Сперся на стіл. Став навпроти хреста. Почав татуювати.


Зранку жінки прийшли запалити свічки перед літургією. Почули запах горілки біля вівтаря і знайшли там брата Анджея. На закри-вавленому передпліччі його лівої руки можна було прочитати не-виразний напис: Бога немає...


Медсестра перестала розповідати. Двері кабінету відчинились, і санітар у білому халаті випхав візок із чоловіком. У якусь коротку мить мені здалося, що він, проїжджаючи поряд, усміхнувся мені. Медсестра загасила недопалок у землі вазонка з пожовклою па-пороттю. Підійшла до візка і мовчки вивезла його з приймальної.


Медбрат подивився на мене і, стоячи у дверях лікарського ка¬бінету, чекав, аж поки я зайду. Я не зайшов.


У тій приймальній я зрозумів, що хай навіть я страждаю через любов до Наталії, то ця любов була гарна, зреалізована і її ніхто не засуджував. Любов завжди така. Так навчає Церква. Хіба що вона не відповідає курії. Тоді треба її знищити, затоптати, обплювати, осквернити, затаврувати, сплюгавити і принизити. Така любов найкраще знищується в ім'я любові до Бога. Це вже стільки разів підтверджено історією.


Того ж вечора я попросив батька, щоб він забрав мене санітар¬ною машиною додому. Моя кімната чекала на мене. Мій стіл, мої книжки, мамина фотографія над вимикачем, перев'язані зеленою стрічкою листи від Наталії на полиці над столом. Чиста, запашна постіль. Я відчув щось, що люди звичайно називають радістю. На коротку мить, але я знаю, що вона знову була в мені. Я повернувся. З єдиним рішенням: закрити цю чорну діру в душі. Закрити, ущіль¬нити і так жити, щоб вона більше не відкрилась.


Я був інший. Тихий. Маломовний. Задуманий. Наляканий. Я не пив. Читав. Прокидався вночі й читав. До вечора.


Чи ти знаєш, що книжки можуть бути як пов'язка або гіпс?


Батько звик до моєї мовчанки. Приходив до мене в кімнату і си¬дів зі мною. Нічого не говорив, просто сидів. Радів.


Одного дня задзвонив дзвінок у двері. За дверима нікого не було. На килимку лежав пакунок у сірому папері, перев'язаний рожевою Гумкою. Батько приніс це мені до кімнати. Я розпаку¬вав. Дві мої залікові книжки були обгорнуті білим листком паперу. Рішенням деканів обох вузів мені повернено права студента. Так просто. Без жодного пояснення.


Я підійшов до вікна. Підпираючись палкою, вулицею йшов ба¬тько Наталії. Він не озирнувся. На паркінгу біля пекарні сів у чорну волгу і поїхав.


У жовтні знову було так, як колись. Тільки не було Наталії. Тобто вона була, лиш не могла прийти. Так я собі це прийняв. Я прийняв, що вона просто не може бути зі мною. Але взагалі вона є. Здавало¬ся, що я забував про це і часом її виглядав. Особливо після екзаме¬нів. Я виходив з аудиторії і роздивлявся за нею. Така звичка. Я хотів, щоб вона мене притулила до себе. Вона ж це завжди робила.


До їдальні я не ходив. Був лише раз. Зразу ж у жовтні. Через два тижні після початку навчального року. Дали таку саму зупу. У мене стався напад астми.


Знаєш, астматики завжди мусять кудись вийти, коли мають свій напад? Навіть якщо там, куди вони виходять, є менше повіт¬ря, вони все одно мусять вийти. Такий синдром погоні за киснем. Парадоксальний, бо ж сама втеча і біг відбирають кисень.


Навіть у тюрмах в'язням-асгматикам дозволено під час нападу вийти з камери. Часом навіть до меншої камери і без вікон. Але


й це впливає Бо це лише синдром і лише в мозку, а не в легенях і бронхах.


Я вийшов тільки на хвилину. Повернувся. Я нічого не з'їв, лише пересидів до кінця обіду перед тим віконцем, де видають перше. Я судомно тримався поверхні столу, але не втік. Кухарки, дивлячись на мене, підсміювались. Це була моя перша справжня перемога над страхом. Той психотерапевт у лікарні вар'ятів за Вроцлавом був правий. Лише конфронтація з фобією є методом на фобію. Це діє Подібно до принципу вакцини. Вакцинувати собі підсвідомість.


Формально на навчанні я втратив один повний рік. В обох на-вчальних закладах. Ще недавно мені це було зовсім байдуже. Без-змістовне. Абсурдно неважливе. Проте тепер ні. Навчання стало усім моїм життям. Заглушувало або заспокоювало демонів. Так гарно заповнювало час! Я не міг здобути нічого більш результа-тивного, ніж одночасне навчання на двох спеціальностях.


Мені здавалося, що коли дозволю «їм» - я справді не знав дос-теменно, хто такі ті «вони» - відібрати в себе цей рік, то це так, ніби вдруге дав висміяти і обплювати себе при всіх рештками бул¬ки з помідором тому звироднілому, обслиненому касирові з банку, від якого тхне на кілометр дурістю.


Я не дав. У грудні в обох вузах мені дозволили індивідуальний графік. Наприкінці вересня наступного року я здав останній «хвіст» у політехнічному інституті.


У той день на Наталиній могилі лежали каштани. Наталія дуже любила каштани. Зранку їх напевно там поклала її мати. Я при¬йшов сказати їй про екзамен. Наталія дуже пишалася б мною. Вона завжди мною пишалась.


Вказівні пальці обох рук двічі під ключицю, потім двічі до спів-розмовника. «Я кохаю Тебе».


Це так просто...


Я куб


RS. Дуже бережи себе.


— Чи ви б могли на хвилину встати з-за столу? Лише на хвилину. Я б хотіла там швидко поприбирати, — почув він жіночий голос за собою.


Перестрашений, він раптово озирнувся. Молода приби-ральниця стояла за кріслом, на якому він сидів, коли писав цей e-mail. Сидячи плечима до дверей, він не почув, як вона увійшла. Туркеня в хустці на голові, яка працювала тут на


заміні декілька днів. Вона стояла з трубою порохотяга в до¬лоні і усміхалася. Подивилася на нього і відразу ж відійшла до вхідних дверей.


—       Я вибачаюсь. Я дуже вибачаюсь — повторювала вона швидко схвильованим голосом. — Я думала, що в такий час у бюрі нікого немає. Я завжди стукаю. То я приберу завтра. Це ж не таке нагальне. Працюйте собі спокійно.


І зачиняючи двері, додала:


—       І не треба плакати. Усе буде добре.


Він підійшов до книжкової полиці біля вікна. Відкрив кватирку. До кімнати вдерся галас автостради, що заспо¬коював ритмічністю. Взяв книжку, яку купив місяць тому і яка чекала своєї черги на горі високого стосу інших кни¬жок: «обов’язково прочитати».


Вирішив не повертатись додому. Він не хотів нині пуст¬ки помешкання. Тут він принаймні має Інтернет. Відчув, що сьогодні хоче залишитися біля Інтернету. Відчув, що сумує за нею і хотів би, щоб уже^був ранок наступного дня.


«Читання завжди допомагає перечекати», — подумав він.


Уперше він хотів перечекати ніч. Щоб зустріти її. Яко¬мога швидше.


ВОНА: Чекала на нього. Сьогодні вона була дивно зво¬рушена. Більше, ніж звичайно. Коли він вийшов опівдні на ці збори, про які нагадав в останню мить, зробилося поро¬жньо й тихо. Може, це звучатиме патетично, але правдиво: з якогось часу її світ без нього направду робився спустоше¬ний і тихий.


Лише здається, що той світ /С(?, чату й Інтернету тихий. Звуки — це теж питання уяви. Звуки і голоси можна пере¬живати, не чуючи їх. З ним Інтернет був сповнений звуків. Вона сміялася, часом навіть вибухала сміхом. Шепотіла до нього, коли він чимось її розчулив. Скрикувала — очевид¬но, якщо була сама в бюрі, — коли він чимось її обурив або спровокував. Стукала об стіл клавіатурою чи мишкою, нетерпляче чекаючи на його відповіді й коментарі. Слуха¬ла музику, коли він її просив. Вимовляла слова, які часом, як на нього, мали значення тільки тоді, коли їх промовили вголос або прошепотіли, а не прочитали. З ним рідко пово¬дилася тихо.


Тому, коли він зникав або — що траплялося найчастіше — вона відходила від комп'ютера, у її світі останнім часом западала тиша, як на безлюдному стадіоні. Але не про цю тишу йшлося. І не про ту пустку. Вона ж це знала.


Коли написала йому це останнє, надто ніжне, як зрозу¬міла через хвилину, речення «про тишу в її світі», вона рап¬том усвідомила собі, що так направду, то готова приходити сюди, до цього бюра, також у суботи і неділі. Навіть якби їй за це не платили. А найохочіше вона б приходила сюди також уночі. Він часто працював уночі. Вона часто дума¬ла, що добре було б хоча б раз мати його з протилежного боку на цілу ніч. Робота в цьому бюрі була чимось четвер- торядним. Якомога швидше залагодити те, що на якийсь час забезпечує спокій від шефа, секретарки, колег з марке¬тингу, і зразу ж повернутися до Якуба. Він завжди був під рукою: ICQ, чат, e-mail. Це він її навчив, що в Інтернеті усі «перебувають на відстані простягнутої руки». Треба лише знати, як цю руку простягнути. Вона вже знала і дізнава¬лася все більше. Тільки обкладинка на цьому грубому томі, який вона тиждень читає, має заголовок «Аналіз ринку». Під нею, перекладеною зовсім з іншої книжки, щоб обма¬нути надокучливу секретарку, є щось таке захоплююче, як «Internet Unleashed», що у вільному перекладі значить «ви¬вільнений Інтернет». І подумати, що донедавна вона не вмі¬ла, бо їй не хотілося читати інструкції на кількох сторінках, увімкнути записи на домашньому відеомагнітофоні.


Це ставало небезпечним. І непокоїло. Вона починала на-ближатись до стану, в якому чоловік знову заповнить увесь її світ. Вона не хотіла цього. Це повинна бути приязнь. Не кохання! Сьогодні вона вперше вжила це слово, думаючи про Якуба. Вона не хотіла жодного кохання. !|Кохання но¬сить у собі записане страждання, якого не уникнути, хоч би при розлуках. А вони ж розлучалися щодня. Дружба — ні. Коханця може існувати і бути без взаємності. Дружба — ні¬коли. (Кохання сповнене пихи, егоїзму, захланності й не¬вдячності. Воно не визнає заслуг і не видає дипломів. Крім того, дружба дуже рідко є кінцем кохання. Ніякого кохан¬ня! Найбільше — асимптотичний зв'язок. Повинен їх ненас¬танно зближувати, але нізащо не нагороджувати доторком.


Вона ж його не кохає! Це лише захоплення занедбаної заміжньої жінки. Окрім того, він віртуальний. З ним не можна от так собі згрішити. Сьогодні вона відчула, що, не¬зважаючи на це, хотіла б зійти з тієї асимптоти і доторкну¬тися до нього. Чи це був би вже гріх?


Вона чекала на нього, але він не повернувся з тієї наради. Мусила щось зробити, щоб поправити собі настрій. Зазви¬чай допомагав перукар. Вона зателефонувала до пані Івони. Та ще мала вільний час. Але тільки після восьмої вечора. Вона нікуди не поспішала. Відучора немає її чоловіка. Він виїхав у службових справах. Вона сказала, що охоче прийде навіть пізніше.


Пані Івона була власницею однієї з найбільш незвичних перукарень або — як вона сама воліла її називати — «сту¬дій» у Варшаві. В центрі, поблизу політехнічного інституту. На другому поверсі довоєнної кам'яниці. Сучасна графіка на стінах, шкіряні фотелі, хостеса біля входу, індивідуаль¬ний запис у комп'ютері на «запропоновані» послуги для волосся. Вишукана музика в усій «студії», включно із ту¬алетами, що пахнуть жасминовим дезодорантом. Шматок комфорту на другому поверсі сірого будинку. Пані Івона знала, що візит до перукаря — це пережиття інтимніше, ніж візит до гінеколога. В неї не лише укладають волосся. Час¬то в неї починали укладатися життєві плани.


Коли вона зайшла, «студія» ще вирувала життям. Майже всі крісла були зайняті. Івона перервала укладати волос¬ся клієнтці і підійшла до неї. Віддавна були на «ти». Вона тільки їй дозволяла зачісувати себе.


— Ще хвилину. Поки ти вип'єш каву, я звільнюся.


Вона сіла у вільний фотель неподалік від столика з га¬зетами. Водночас практикантка подала їй на срібній таці філіжанку кави.


Відчула смак улюбленого віскі. Підвела голову й, усміха¬ючись, з вдячністю подивилась на Івону.


«Як вона здогадалась?» — подумала.


Івона була однією з найпривабливіших жінок, яких вона знала. Близько тридцятки, довге світле волосся, завжди бездоганний, делікатний макіяж. Обтислі штани, міні-спід- нички, довгі спідниці з розрізом аж до паху. Майже завжди декольте. Делікатні руки з нігтями, що обіцяють біль, якщо вчепитися ними в плечі. Груди. Досконалі груди.


Івона чудово знала, що думають і відчувають усі ті чо¬ловіки й наречені, які чекають на своїх жінок, хтиво погля¬даючи на неї з-поза газет, якими маскували своє справжнє зацікавлення в той момент.


Зрештою, вона також це знала. Якось улітку прийшла сюди навмання, тобто без попередньої домовленості. Звіс¬но, мусила чекати. В неї було дві години. Вона уважно при¬глядалася зі свого фотеля до тих чоловіків. Вони думали не мізками, коли слідкували за кожним Івониним рухом, яка укладала волосся якійсь старшій жінці.


У той післяобідній час на ній була смужка оливкової тка¬нини на грудях, що оголювала живіт, і чорні, аж занадто обтислі штани. Вона стояла босоніж. Звучав Брайан Адамс. Нахиляючись над головою клієнтки, вона випинала сід- ниці. Посередині плечей, над вузькою смугою чорних шта¬нів можна було побачити червоно-темно-синє татуювання. Напівприкрита і напіввідкрита штанами троянда.


Як вона розуміла тих мужчині Це татуювання її теж за-чаровувало. Якби вона вже відважилась, то зробила б його собі з іншого боку сідниці, і воно було б менше. Це і її збу¬джувало. Якось вона запитала чоловіка, чи він би хотів, щоб вона мала делікатне татуювання на сідниці. Звичайно, лише для нього. Він висміяв її.


—       Такі думки приходять у голову лише п’яним матро¬сам, — закінчив він зневажливо.


їй було так прикро. Вона ж хотіла зробити це для нього.


—       Звідки ти знала, що мені сьогодні потрібно віскі до кави? — запитала, коли Івона врешті взялася до її во¬лосся.


—       По тобі було видно. Я звеліла малій налити подвійну порцію. Налила?


—       Я не впевнена. Сьогодні я ні в чому не впевнена. Але, мабуть, так, бо діє геніально.


Івона схилилась і тихо запитала:


—       Хтось розбурхає тобі сьогодні вночі волосся чи мені робити на довше?


—       Не розбурхає, бо той хтось дуже далеко і навіть не знає, що я цього хочу. Але роби так, ніби має розбурхати.


Спочатку Івона не прокоментувала тієї відповіді. Вкла¬дала їй волосся, вони розмовляли про моду, Варшаву, переповнену машинами, незважаючи на відпустки, і про те, як добре було б десь виїхати, найкраще на Майорку.


В якийсь момент Івона ні сіло, ні впало сказала:


—       Скажи йому, що хочеш. І так уже грішиш, бо взагалі хочеш.


Вона усміхнулася до відображення Івони в дзеркалі.


«Навіщо людям психотерапевти, — подумала розвесе¬лена. — Хай би просто частіше ходили до перукаря. Зреш¬тою, тут завжди натовпи». \


Вона мала рацію. Перукар завжди допомагає. Від Івони вона вийшла близько десятої вечора. Було дуже тепло. Віс¬кі, нова зачіска, зорі на небі. Відчувала блаженство. Важко оповісти блаженство в Інтернеті. Це, — подумала вона, — можна було б йому лише показати.


Дорогою до стоянки таксі минала якийсь із факультетів політехніки. Здаля, з однієї зі споруд у глибині парку, з-по- за заклеєного плакатами паркану лунала голосна музика. Вона пройшла далі. Музика стихла. Стоянка таксі була на малій закутині, якраз навпроти широких, високих сходів, які вели до головного корпусу політехніки.


Вона саме мала перейти на другий бік вулиці, коли рап¬том зупинилася. «Хвилинку, — подумала, — але ж я вже тут колись була! І теж був вечір. Так, це тут! Адже це звідси я ви¬слала свій перший у житті e-mail. З такого смішного моніто¬ра з регуляторами. Біля комп’ютера не було навіть миші.»


—       E-mail\U — майже вигукнула.


Повернулася і бігом подолала високі сходи. З величез¬ним зусиллям відчинила важкі двері. Густий туман тютюно¬вого диму щільно наповнював освітлений лампами денного світла хол. Хмари диму у світлі ламп денного світла були часом голубі, а часом темно-сині. «Так, тут. Це справді тут. Тільки тут було завжди стільки диму», — втішилась вона.


Під стінами на довгих вузьких столах на металевих ногах стояли монітори комп’ютерів, що миготіли білим, зеленим або бурштиновим тлом своїх екранів. Перед кожним сиділо двоє або й більше осіб. Чулися ритмічні удари по клавіату¬рі, шепіт приглушених розмов.


Це було призначення долі. Я опишу йому це блаженство. Тепер. Коли я його відчуваю. Найкраще, як тільки зумію. Вона розглянулась. Усі комп’ютери були зайняті. Нічого.


Зачекає. Має час. Вона вибрала монітор наприкінці холу, відразу ж біля гардеробу. Підійшла і стала за спиною моло¬дого довговолосого чоловіка. Запитала найсолодшим, яким могла, — це переважно діяло, — голосом:


—       Коли б ви дуже, але направду дуже-дуже хотіли пере-вірити, чи є до вас e-mail і не мали доступу до Інтернету, бо ви не студент, то чи попросили б ви мене, щоб я відкрила вам свій доступ?


Хлопець повернув голову, хвилину подивився на неї, роз¬сміявся голосно і сказав:


—       Вас я навіть би міг просити руки. Але насамперед я б попросив доступу. До вас. Я й так вже збирався йти. Почу¬вайтеся, як у себе. Тільки, прошу, не забудьте потім мене вилогувати.


Він встав з крісла, поступаючись їй місцем. Був дуже худий і дуже високий.


—       Чи ви зможете сама сконфігурувати сервери своєї комп'ютерної пошти? Якщо ні, то я охоче вам допоможу. Перше ніж піду...


Вона усміхнулася й відповіла серйозним тоном:


—       Сама я вмію зробити багато речей, але це ні. З тих ча¬сів, коли вміла, пригадую, що це страшно важко й складно на тих комп'ютерах, які не мають Windows. Адже це UNIX, правда?


—       Так. Це старий, добрий UNIX. Нам не дають тут у кори¬дорі нічого кращого. Тут можна лише IRC1 увати і висилати е-таіГи. Але й це добре. Університет не має навіть такого коридора, як цей, — відповів. — Подайте мені назву комп'ю¬тера вихідної і вхідної пошти. Я сконфігурую.


Вона витягнула з торбинки малий чорний записник і продиктувала йому назви обох потрібних комп'ютерів. «Якуб має рацію, — подумала, коли студент, вживаючи таємничі команди, вносив для неї дані. — Назви серверів вхідної і вихідної пошти — це як група крові. Завжди треба це мати десь записане і завжди при собі».


—       Уже готово. Ви тільки подасте свій пароль і приймете свою пошту. З письмом справа трохи складніша.


Вона з вдячністю подивилась йому в очі.


—       Ви навіть не знаєте, що для мене зробили. Дякую. Я собі якось дам раду з цим письмом. Я безумовно пригадаю.


Як тільки студент відійшов, вона швидко вистукала на клавіатурі свій пароль доступу до комп’ютерної пошти. Є! Дивилась, як e-mail з його ім’ям і прізвищем з’являється на екрані.


І з чого вона так сьогодні радіє? Адже e-mail'и від Якуба приходять щоденно. Відтоді, як вони в тій своїй «дружбі», він пише щодня. Без примусу, без прохань і навіть часто без нагороди її відповідями. Це її так зворушує. Він, мабуть, на¬віть не знає, як сильно. Ті щоденні ранкові е-таіі’и. Часом лише два речення, а часом двадцять сторінок. Вона має вже цілий буклет його листів. Він називає їх «сторінками», дає їм номери, датує їх і визначає місцезнаходження. Завжди дає також якесь ключове слово, наприклад, «про роздуми», «про гени», «про сум», «про Твоє волосся» і багато-багато інших. Така солодка перверзія організованого математика. Але це чудова система. Якщо вона, наприклад, хоче про¬читати його е-таііу а останнім часом дуже хоче, з ключо¬вим словом «кохання», то дуже легко його знаходить. Якщо вона хоче знати, що він писав 18 червня, теж нема нічо¬го простішого. Таке ж просте, як прочитати, що він думав, коли писав до неї, перебуваючи в Сан-Дієґо чи Бостоні.


Цей e-mail тут на екрані — це її трохи здивувало — не мав зазначеної дати, ані місця, ані жодного ключового слова. «Це не схоже на Якуба», — подумала вона і почала читати.


Сиділа випростувана на стільці, поклавши руки на стегна. Не могла ворухнутися. Купи гігієнічних хусточок, поплям- лених розмазаним макіяжем, прикривали вміст її торбинки, що висипався на поверхню стола, де стояв монітор. Сама торбинка лежала на підлозі, притиснена ніжкою стільця, на якому вона сиділа. Вона відчувала, як печуть очі, і які солоні сльози, що спливали на губи. Вона чула свій власний голос:


—       Зараз я підведусь. Ось зараз. Підведуся з цього стільця, зберу ці речі до торбинки. Повернуся і вийду.


Встала. Біля виходу її хтось затримав, хапаючи за лікоть.


—       Ви залишили торбинку й безлад біля комп’ютера. Так не робиться. Прошу негайно це прибрати, — почула обуре¬ний голос чергової.


Вона мовчки повернулась до монітора. Вже було краще. Вона підняла з підлоги торбинку. Відкрила її так широко, як вдалося, підставила під край стільниці й одним рухом згребла все зі столика. Закрила замок, затискаючи пожма¬кані гігієнічні хусточки. Коли вона прямувала до виходу, чергова дивилась на неї як на наколену наркоманку.


Вона сіла на сходах перед будинком. Завадила якійсь парі, яка цілувалася кількома східцями нижче. Вони мимо¬хідь подивились на неї; хлопець шепнув:


— Дивись, що робить та божевільнаї?


Вказівні пальці обох рук двічі під ключицю, потім двічі до співрозмовника. Це так просто.


ВІН: Після двох годин читання його охопило почуття вини; йому здавалося, що він марнує час, коли довго не ко¬ристується комп’ютером. Хоча, звичайно, годі назвати без¬глуздим витрачання часу на аналіз публікацій, на які він посилатиметься у власних працях або з якими полемізу¬ватиме. Він не знав, звідки це бралося, але з якогось часу в нього бував такий стан. Невже це перші ознаки узалеж- нення від машини? Вирішив врешті повернутися до допо¬віді, яку підготував на конференцію в Женеві. Він радів, що іде. Вони мали сенсаційні йані й хотіли представити їх світові. Він знав, що рішення шефа, щоб саме він, Якуб, ви¬голосив лекцію в Женеві, було вирізненням.


Проект справді особливий. Сім років на одному з ост¬рівців біля західного узбережжя Ірландії генетично дослі¬джували всіх, абсолютно всіх його мешканців. Оскільки острівець майже зовсім був ізольований від світу, і при¬буття та втечі траплялися тут надзвичайно рідко, можна було говорити про майже непорушену історію генів цілої популяції на закритій території. Острів був цікавий також і з іншої причини: в криптах двох тамтешніх костелів знай¬дено саркофаги з винятково добре збереженими останками. Клімат острова, а також сухість крипт сприяли тому, що труни в саркофагах були майже не знищені, а останки під¬далися автоматичній муміфікації. Найстарше датоване на вісімсот років, наймолодше — на чотириста. Генетичний матеріал, узятий з мумії, можна було порівняти з матері¬алом, який отримали від нинішніх мешканців острова. Він, правда, жартував, що узагальнення будь-чого на підставі досліджень на ірландцях дуже ризиковане, але знав, що цей проект — сенсація в генетиці. І саме його програма аналізу¬вала зібрані дані. У Женеві він мав представити результати першого етапу.


Відкрив запис останньої версії виступу і перш ніж узяти¬ся до писання пішов на кухню поверхом нижче, щоби при¬нести з холодильника розпочату пляшку каліфорнійського шардоне. Витягнув вино і простягнув руку до морозилки за келихом, який поставив там декілька годин тому. З яко¬гось часу він пам’ятав про те, що треба тримати порожній келих у морозилці холодильника. Бо вже давно виявив: рідко що смакує так добре, як холодне шардоне, особли¬во з Монтерей, у скутому льодом келиху. Окрім того, — це також останнім часом стало закономірністю, що вражає, — справді добрі тексти він писав, ковтнувши вина. А текст до Женеви мав бути особливо добрий...


«Не дивно, що Стейнбек писав так добре. Усі знають, що Стейнбек пив і до того ж проживав у Монтерей», — поду¬мав він.


Повернувшись ліфтом на свій поверх, зайшов до бюра. В тій порі інститут був зовсім опустілий. У його бюрі, освітленому лише лампою, що стояла біля монітора, обкле¬єного жовтими карточками, які нагадували, що він пови¬нен зробити, а що й так, безумовно, забуде, чувся тільки заспокійливий шум вентилятора в його комп’ютері. Було затишно й добре; він мав вино, мав комп’ютер і мав задум для доповіді.


Бюро, це він теж примітив останнім часом, ставало чи¬мось більшим, ніж місцем праці. Він зносив сюди все, що інші люди, як правило, тримають удома: книжки, радіо з СО-плеєром, келихи, праску, приправи до страв, набір рушників, плед, подушку, спортивне взуття (про всяк ви¬падок, коли б захотів бігати в парку поблизу — правда, досі не захотів), костюм, дві краватки, картини, а також горщи¬ки з квітами, які стояли всюди, де було ще місце, не захоп¬лене книжками, нотатками і дискетками. Це бюро ставало його домом.


Вона також була присутня в цьому «домі». А де ж їй на¬лежало бути? Це тут вона вперше «постукала» до нього. Тут навіть були її речі! Вона присилала їх. Щоразу він знаходив малі пакетики у своїй поштовій скриньці. Не обов’язково мати зубну щітку у лазничці, щоб відчувати присутність жінки у своєму домі. Можна мати щось зовсім інше.


Можна мати зелені свічки, запашні, різьблені, прості, ви¬сокі й маленькі, але незмінно зелені. Бо він любить зелене.


Можна мати книжки. По цілому бюрі лежали книжки від неї. Які вона прочитала. Із зауваженнями, записаними ручкою на полях або безпосередньо в тексті. Які купува¬лись у двох примірниках. Той, прочитаний, завжди для нього. Той другий для неї. Щоб мати під рукою, коли вони будуть про це говорити.


Можна мати листівки. Висилала йому листівки з кожно¬го міста, де була, але не мала доступу до Інтернету. Якось прислала 18 листівок із Кракова.


«Лише на 18-й я помістила те, що сказала б Тобі за першу годину в ICQ. Мені бракувало цього. Дуже бракувало. Деякі листівки повторюються. Вибач. Кіоскерка мала тільки 12 різних», — писала.


Можна мати її бюстгальтер. Якось він запитав її про ко¬лір білизни, яку вона має того дня на собі. Це був вечір. Він випив забагато вина. Була музика. І так якось сталося. Спо¬чатку вона зігнорувала це запитання. Через годину повер¬нулася до нього. Також забагато вина. І музика. їй також, мабуть, якось так сталося, бо вона написала:


«Я не вмію описати тобі того кольору. Він на межі зелені оливок і бірюзового. Я саме зняла бюстгальтер і вклала його у конверт. Побачиш сам, який це колір».


Через чотири дні в поштовій скриньці він знайшов малий пакетик. Дуже добре пам’ятає, що постійно чув запах пар¬фумів, коли доторкнувся устами до її оливково-бірюзового бюстгальтера. І пам’ятає, як сильно був збуджений.


Так, бюро зробилося його другим домом. Крім того, як¬раз тут вона найчастіше бувала. Хоча не лише тут. Але саме в бюрі він відчував, коли вони були разом у Інтернеті, що запросив її до себе додому. Причому «бувати» означає роз¬мовляти з нею в JCQ, відкривати з нею чат, а також пи¬сати до неї або одержувати від неї е-таіГи. Її присутність у його житті пов’язана з комп’ютером. Він умів пов’язати конкретний комп’ютер з конкретними спогадами. На тому лептопі із неймовірно переповненим диском, підключеним до Інтернету в готельному номері в Цюріху, вона вперше написала: Я сумувала за Тобою і не могла дочекатися поне¬ділка. З того кольорового Macintosha в Internet Café в Берліні він дізнався, що вона останнім часом найбільше боїться слів «ніколи» і «завжди», а після них «ніщо» й «ніхто», натомість на тому величезному суперкомп’ютері Cray у Штутгартсь- кому університеті він приймав e-mail в якому вона впер¬ше написала: Я ще раз дякую Тобі за все, насамперед за те, що Ти є.


Спогади віртуальних зустрічей з нею — це здебільшого спогади емоцій. Але й записи в пам’яті характеристик кла¬віатур, моніторів, за допомогою яких він обмінювався з нею інформацією. Часом він усміхався до себе, усвідомлюючи, що їхні спогади — це таке, для прикладу, гіпотетичне пи¬тання:


—       А пам’ятаєш, як Ти ніжно писала до мене тоді під ве¬чір, коли я був на тому старому комп’ютері з заплямленою клавіатурою, на якій бракувало клавіші «з», в резиденції IBM у Гайдельберзі? Той комп’ютер мав старий монітор з ностальгічним екраном бурштинового кольору і ми домо¬вилися, що «з» будемо замінювати цифрою 8. Тепер уже не роблять таких моніторів.


—       Пам’ятаєш?


Чи такими завжди будуть їхні спогади? Клавіатур, моде¬мів, швидкості модемів, поштових програм чи назв серве¬рів, які дозволяли їм відкрити чат?


А втім, чом би й ні? Хіба лавка під розлогим каштаном романтичніша від комп’ютера без літери «з» на клавіатурі, за скляною стіною в затемненому комп’ютерному центрі?


Залежить, що відбулося на лавці і що — завдяки тому комп’ютерові.


Перевага лавки над комп’ютером для більшості людей очевидна і безсумнівна. Головно з огляду на близькість, за¬пах і дотик. Слова на лавці відходять на другий план. Він не заперечував цього. Однак вважав, що словами можна за¬мінити запах і дотик. Словами також можна доторкатися. Навіть ніжніше, ніж долонями. Запах можна так описати, що він набере смаку і кольорів. Коли вже стає ніжно від слів і пахне від слів, то тоді... тоді треба найчастіше вимикати мо¬дем. На лавці тоді переважно вимикається здоровий глузд.


Він стократ волів би опинитися на тій лавці.


Шардоне чудове. «Доповідь для Женеви може трохи по-чекати», — подумав, наповнюючи другий келих. Він сів ви¬гідно у своєму обертальному кріслі й поклав ноги на столик. Заплющив очі. Годинник на вежі костелу вибивав північ. Він подумав, що саме минув, у певному значенні, перелом¬ний день. Відсьогодні буде інакше. Він не знав ще, так чи інакше, але знав: щось зміниться. Цей e-mail про Наталію...


Досі він нікому не описував стількох деталей свого страж-дання. Не хотів. І не мав потреби. Його батько і так знав без слів, а інші? Інші були несуттєві. їй він хотів розповісти все. Кожну деталь. Кожну сльозу. І зробив це. Чому? Бо вона далеко і не побачить тих сліз? Тому що немає нікого іншо¬го, щоб це розказати, а він дуже хотів? А може, це просто егоїзм? Поділитися з кимось сумом минулого і таким чином знищити сум? А може, вона тепер настільки істотна, на¬стільки важлива, відповідно настільки вразлива, що не бо¬їться аж такої близькості? І це також. Але це, мабуть, не все.


Він встав з крісла і підійшов з вином до вікна. Сперся чолом об зимну поверхню шиби. Стояв там хвилину, вдив¬ляючись у рухомі ореоли машинних світел, розпорошених у мряці, що затягувала автостраду під вікном.


— Я розповідав їй, що хотів би ділити з нею також і своє минуле, — мовив голосно до свого відображення у склі. — Найважливіші жінки мого життя завжди знали моє минуле.


Такі Вона ж останнім часом була найважливішою. Упро¬довж декількох останніх місяців він не міг пережити чогось важливого, не подумавши, що хотів би їй негайно все роз¬повісти. Це підкралося в його життя так тихо і непомітно. І заволоділо ним. Змінювало його. Викликало в ньому зовсім нове почуття. Як, наприклад, те, що ніби мав ме¬теликів у животі, коли вранці вмикав комп’ютер. Або ця потреба переживати є настільки сильна, що виганяє його після півночі з теплого ліжка до пивниці і примушує витя¬гати томики поезії Ясножевської*.


Він знав, що потреба не є тривалим станом. Як він це добре знав І Після смерті Наталії, коли вже повернувся у світ, він не був здатний на переживання. Його серце було


* Павліковська-Ясножевська, Марія (1891-1945) — польська поетка і драматург.


як заморожений шмат м’яса. Якось він навіть побачив його у страшному сні. Зморщене й синє, наче шмат яловичини, витягненої з морозилки. Величезне, таке, що ледве вміс¬титься у темній дірі між кісткою тазу і ключицею. Твер¬де, де-не-де покрите льодом, загорнене у фольговий мішок, роздертий у декількох місцях. Цей замерзлий, наповнений його серцем мішок рухався. Ритмічно скорочувався і роз¬ширювався. Крізь діри у фользі вилазили бульки синьо- червоного м’яса. Він прокинувся з криком, коли мішок гучно тріснув. Сон повертався ще багато разів. Це тривало приблизно два роки.


Жінки для нього в той час відрізнялися від чоловіків лише тим, що мали груди, не мусили голитися і на них можна було більше розраховувати. Лише через декілька ро¬ків він знову почав відчувати щось на зразок сексуального потягу. Але це було, як він тоді казав, «проста(т)цьке». Від простати. Але і від простака. Розбуджені гормони перева¬жили в його сприйнятті жінок. Він хотів тільки розряди¬ти напруження, десь залишити свою сперму і повернутися до книжок. Більш нічого. Він це робив собі переважно сам. Але не завжди.


Колись, ще студентом останнього курсу, супроводжував екскурсію Альматуру до Амстердама. На прохання учас¬ників, місцевий екскурсовод завів їх на знамениті канали у відомій, особливо морякам, дільниці Зейдак. Увечері, зо¬всім сам, з якоїсь причини він вийшов з готелю. Повернув¬ся на ті канали. В маленькій крамничці біля одного з мостів купив маріхуану. Це було й надалі зостається абсолютно легальним в Амстердамі. Сів на лавці й запалив. Провів так декілька годин. Повертаючись уже після півночі уздовж каналу, минав кам’яницю із заскленими фасадами. Яко¬їсь миті він зупинився. Пам’ятає, що навіть довго не ду¬мав. Увійшов. Дівчина була з Угорщини. Молода брюнетка в шовковому халаті, яка курила сигару.


За шампанським вони домовилися про ціну. Вона закри¬ла жалюзі. Роздягнула його. Запалила ароматичні свічки. Увімкнула музику. Він упізнав Lokomotive GT. Подала йому руку і підійшла до мармурового чорного умивальника біля дверей. Скинула халатик. Стояла перед ним зовсім гола.


Підштовхнула його стегнами до краю умивальника, на¬хилилася і почала його мити. Він був настільки збуджений, що еякулював в умивальник, як тільки вона доторкнулася до його прутня. Він не знав, що робити. Йому було стра¬шенно соромно. Він заплющив очі, щоб не дивитися на неї. Хвилину вона нічого не говорила. Потім почала його делі¬катно гладити по волоссі й по щоці, шепочучи щось угорсь¬кою. Принесла шампанського, запалила цигарку і запхала йому її до рота. Посадила на шкіряне крісло. Почала делі¬катно масувати йому плечі й шию. Через годину він ви¬йшов. Дівчина взяла лише половину суми, про яку вони домовились. Подаючи їй руку на прощання, відчув, що зно¬ву має ерекцію.


Та угорська проститутка із Зейдака була першою жінкою, яка доторкалася до нього після смерті Наталії.


Сприйняття жінок лише через егоїстичний секс минуло по-справжньому лише в Ірландії. Десь більш, як через рік після епізоду в Амстердамі. Якоїсь весни в Дубліні він нано¬во відкрив хвилювання, яке немає нічого спільного з проста¬тою. Сталося так завдяки Дженніфер з острова Байт...


Із задуми вирвав його голосний писк комп’ютера, що стояв на його письмовому столі. Прийшов якийсь e-mail. Він відкрив навстіж вікно. Вставив запобіжну блокаду, щоб вікно не зачинилося, і повернувся до письмового стола. E-mail від неї! О другій годині ночі?


ВОНА: Наказала зупинитись таксистові перед нічними делікатесами за дві поперечні вулиці перед тією, де місти¬лося її бюро.


— Чорний Jack Daniels, може бути великий, і п’ять банок Red Bull1 а, — сказала до заспаного продавця.


Оглянув її з голови до ніг; пляшку і банки подав лише тоді, коли вона поклала гроші на скляний прилавок. Не ви¬кликала довіри. Вона виглядала трохи як аристократичний наркаш, який не витримав лікування від узалежнення.


Справжні, неаристократичні наркаші, коли не витриму¬ють лікування від узалежнення, купують березову воду або денатурат, а не віскі. Нормальний наркаш отримує допо¬могу, якої не вистачає на малий Jack Daniels, не кажучи вже про великий.


За декілька хвилин вона вийшла з авта перед своєю адмі-ністративною будівлею. Заплатила таксистові й зайшла до будинку через гараж. Єдиним ліфтом, що працював, виїха¬ла на шостий поверх, де містилися бюра її фірми. Вона ще ніколи не була тут уночі. Відчувала неспокій, ідучи темним коридором, щоби засвітити світло.


Зупинилась перед дверима з ґратів. Справа, на висоті її очей, була невеличка скринька з клавішами як на клавіату¬рі калькулятора.


«Боже, потрібно ж ввести код, щоби відчинити ті две¬рі», — перелякано пригадала вона.


Досі ще ні разу цього не робила. Вранці, коли приходила на роботу, двері вже «зняв» охоронець.


Що за проблема... 1808... А може, все-таки ні? Може, 0818?


Якщо я введу неправильний код, то охоронець умить з’явиться за спиною, а через п’ять хвилин — поліція. Сиг¬налізація розбудить цілий район, а директор не повірить, що я мала зробити щось важливе саме після півночі.


Зупинилася. Інтенсивно розмірковувала, що робити. Це було ризиковано. З іншого боку, так сильно хотіла йому це розказати. Тепер! Лише тепер це мало сенс.


Вона підійшла до клавіатури і, не вагаючись, вистукала: 1-8-0-8. Заплющила очі, зіщулилась, ніби чекала на удар.


Удару не було.


Енергійно відчинила двері й зайшла всередину. Витягну¬ла з кухонної шафи кришталеву склянку на віскі. У зелене горня, яке декілька днів тому прислав їй Якуб, викришила кілька кубиків льоду з алюмінієвої решітки, витягнувши її з морозилки. Біля решітки поставила чотири банки Red ВиІІ'г.у куплені в делікатесах. Одну залишила в торбі. По¬вернулась у бюро. Налила віскі, десь до половини склянки. Решту доповнила Red Виіїем. Увімкнула комп’ютер. Запус¬тила поштову програму. Підійшла до плеєра на компакт- диски, який стояв біля факсу. Ввімкнула музику. Про це вона мріяла вже від сходів біля політехніки. Віскі з льодом у склянці — Red Bull прийшов їй до голови лише в таксі — і останній диск Ґепперт. Сьогодні вона могла слухати лише Ґепперт. Вона хотіла повністю запасти в смуток. Ґепперт для цього пасувала найбільше. Вибрала «Замість». Увімкнула.


Духом випила півсклянки, яку тримала в долоні. Підійшла до письмового столу. Розтягнула скручений кабель, який з’єднував клавіатуру з її комп’ютером. Сіла на підлогу. Клавіатуру поклала на коліна. Вперлася плечима в бічну стінку стола і почала набирати.


Варшава, 28 серпня.


Якубе,


Слухай тепер уважно...


Встала. Її огортав неспокій. Перейшла до кухні. Витяг¬нула з морозилки холодильника дві срібно-голубі банки. Повернулася назад. Встановила на програвачі CD функцію «повторюй до безконечності», увімкнула «Замість» і повер¬нулась на підлогу біля письмового стола.


Отож слухай тепер мене уважно. Ти зробив з мене - Боже, як та Ґепперт на мене впливає - найсумнішу жінку в цій країні.


Ти притоптав мене. І зменшив до розмірів віруса. Саме так. Віруса. Ти розказав мені історію останнього кохання...


Ти міг уникнути тих усіх деталей. Міг, правда???


Набирала. Зверталася до себе і продовжувала набирати. Тягнулася до склянки, що стояла біля неї на підлозі. Закін¬чила. Лід у зеленому горняті повністю розтопився. Ще раз поклала на коліна клавіатуру. По щоках їй лилися сльози. Дописала:


Я не можу перестати про неї думати. Про Наталію. Коли при¬гадаю собі її лист, коли вона пише: «Це буде п'ятниця. Я саме пе¬ревірила, що Ти народився у п'ятницю. Це буде знову щаслива п'ятниця, правда, Якубику?» - то просто ридаю. Не можу себе стримати. Вию. На ціле бюро. І то не від віскі на Red ВиІГ\.


Чому це трапилося з Тобою? Чому вона Тобі померла?


Ангели ж не вмирають...


Простягнула руку і, не встаючи з підлоги, відставила клавіатуру на бюрко. Вилила із зеленого горнятка, що сто¬яло біля пляшки з-під віскі й порожньої банки від Red Виїїа, воду на праву долоню і повільно промила обличчя. Стало добре. Та холодна вода змивала не лише сльози. Вона під¬несла горнятко над головою і решту води вилила на чоло. Відкидаючи назад мокре волосся, пригадала собі це під¬ступне і несподіване запитання своєї перукарки вчораш¬нього вечора: «Хтось розбурхає тобі волосся сьогодні вночі, чи я маю зробити надовше?»


Вона подумала, що це чудовий збіг обставин: саме нині вона пішла до перукаря. Це була незвичайна, романтична й урочиста ніч із ним. У таку ніч кожна жінка хоче вигля¬дати якнайкраще. Нічого, що він ще не знає про цю ніч. У них уже так є. В цей їхній зв’язок, із засади, вписане за¬пізнення. Крім того, тієї ночі він розбурхав їй не тільки волосся. Вона б так хотіла, щоб він був при ній і справді робив щось з її волоссям. Вона відчувала: він би добре знав, чого б вона хотіла найбільше.


— Як це добре, що я напоїла Розум, — шепнула до себе, хіхікаючи.


Підвелася з підлоги. Поклала до мішка пляшку з рештою віскі й усі банки. Не повинні знати, що вона любить пити віскі саме в бюрі і то в суботу відразу ж після півночі. Тре¬ба ретельно затерти сліди. Зелене горнятко поставила біля монітора. Вимкнула комп’ютер. Згасила світло. Підійшла в темряві до книжкової полиці біля вхідних дверей. Дістала чорний сеірегатор. Упізнала в долоні знайому форму.


Кілька днів тому поштар приніс їй два пакетики. Усіх співробітників цікавило, що вона одержала. І від кого. Може, це навіть більше. Вона сховала посилку глибоко в шухляді і, не коментуючи того жодним словом, вийшла. Вона знала, що це від нього. Впізнала почерк. Не хотіла при всіх розпаковувати. Вони б точно зауважили, що їй тря¬суться руки.


Вона не могла дочекатися, коли всі підуть додому. Спер¬шу взагалі не знала, що це може бути. В малій пачеч- ці, наповненій для безпечної пересилки білими кульками з пінополістиролу, стирчало щось, чого вона в першу мить не -зуміла назвати. Вона поклала перед собою і дивилась здивована. За хвилину зрозуміла: він прислав їй вико¬нану з плексигласу кольорову модель подвійної спіралі ДНК. Червона нитка з маленькими отворами зліва єдна¬лася з біло-червоними і жовто-голубими парами плоских паличок з чорною ниткою справа, творячи скручену дра¬бинку, що піднімається вгору і завертає. Справжня подвій¬на спіраль. На білих паличках були написані літери «А», на червоних «Т». Зелені вгорі мали літеру «С», а голубі «G». Дивлячись згори, можна було побачити поєднання пар літер: AT CG CG AT AT AT CG AT CG AT CG AT. До посилки була додана карточка:


Мюнхен, 10 липня


Чи Ти знаєш, що лише одна з ниток у подвійній спіралі важлива і має сенс? Зрештою, вона офіційно називається «змістова нитка». Це вона містить генетичні інформації. Друга нитка, яка слугує лише як взірець для реплікації, на-зивається беззмістовною ниткою. Проте як цілість усе має сенс виключно з тією беззмістовною частиною. Я люблю їх обох.


Я хотів, щоб Ти мала щось від мене. Такий еквівалент та-лісмана. Щоб Ти просто могла доторкнутись до чогось від мене.


Талісман! Це дуже банально і кічу вато, правда? Проте я хочу, щоб Ти мала щось таке. Колись я купив цю модель від одного студента на газоні перед Інститутом Хімії MIT у Бостоні. Звичайно, я бачив безліч інших, гарніших моде¬лей подвійної спіралі. Але ця особливо близька мені. Я ку¬пив її після моєї першої лекції, виголошеної у СІЛА. Саме там, в MIT. Для мене, поляка, це було як отримати Оскара. Лекція в MIT — це для науковий щось як аудієнція в Папи. Я хотів мати щось конкретне з того місця. Я віддав на цю модель останні видані мені долари. Потім мені вже не ви¬стачило на автобус до летовища. Я пішов пішки. Але я мав її. Тепер я хочу, щоб Ти її мала.


Якуб


Можна мати плюшевого ведмедика, зайчика чи песика. Можна також мати подвійну спіраль ДНК з плексигласу. Може, вона не м'яка, не плюшева і до неї не притулишся. Але зате має гени.


Пам’ятала, що після того, як прочитала карточку, піднес¬ла плексиглас до уст.


Зняла модель з полиці і стиснула в долоні. Вона знала ту секвенцію напам’ять. Навіть не мусила дивитись. Подума¬ла, що треба колись його запитати, чому є більше AT, ніж CG. Чи це так всюди, чи лише випадково в цьому фраг¬менті?


Вона вийшла з бюра змучена, але заспокоєна. Відчувала блаженне розслаблення. Зі здивуванням ствердила, що як на таку кількість віскі, то вона на диво твереза. Саме мала вимкнути сигналізацію, коли раптом повернулася і підбіг¬ла до стола. Знову увімкнула комп’ютер.


—       Я ж лише написала цей e-mail, але не вислала його, — подумала вголос.


Доходила друга ночі, коли поштова програма підтверди¬ла, що вона вислала лист.


Подумала — останнім часом та думка поверталась так часто — що Інтернет необхідний так само, як вогонь і вино. Це — просто геніальна річ! Яка пошта працює о другій годині ночі?


Вона викликала таксі і вийшла з бюра. Таксист уже чекав.


—       Чи я можу сісти біля вас? — запитала тихо. — Я не хочу сидіти сьогодні ззаду, в тій пітьмі.


Здивований, уважно подивився на неї. Складаючи в пос¬піху газету, яка лежала на передньому пасажирському си¬дінні, відповів:


—       Звичайно, можете. Мені буде приємно. Прошу сідати.


Рушили. По радіо Дон Мак-Лен співав «Starry, starry night».


—       Чи ви б могли зробити трохи голосніше? — запитала, усміхаючись до водія.


—       Прошу зробити так голосно, як ви хочете. Я теж це дуже люблю.


Покрутила ручку звуку. Почала наспівувати. За хвилину до неї долучився водій. Вони подивилась один на одного і обоє голосно розсміялися.


Вигідно спершись, сидячи із заплющеними очима, вона слухала музику. Вона б могла так їхати у безконечність. Рап¬том у таксі зробилося зручно і безпечно. Вона подумала, що вже давно не була така щаслива, як тепер. Пальці повільно пересувала по плексигласу, який уже встиг розігрітися від тепла її долоні. AT, CG, потім знову CG і потім тричі AT...


Starry,; starry night, paint your palette blue and gray..


ВІН: Витягнув із шухляди стола банку з колою. Сів по-турецьки на своєму кріслі перед монітором, розтягнув скручений спіраллю кабель клавіатури, поклав її на стегнах. Почав читати.


Варшава, 28 серпня.


Я кубе,


Слухай тепер уважно...


Отож тепер слухай мене уважно. Ти зробив з мене - Боже, як та Ґепперт на мене впливає - найсумнішу жінку в цій країні.


Ти притоптав мене. І зменшив до розмірів віруса. Саме так. Віруса. Ти розказав мені історію останнього кохання...


Ти міг уникнути тих усіх деталей. Міг, правда???


Тільки не кажи мені, що я Тебе про це просила. Не кажи! Бо це буде виправдання, яке Тобі не пасує.


Я тільки трішки хотіла знати про тих Твоїх жінок з минулого. Небагато. Лише те, що вони були, мали ось такі очі, таке волосся, такі життєписи і що вони відійшли в минуле. Я хотіла насамперед знати те, що вони безповоротно відійшли в минуле.


їх мало бути багато і вони мали бути різні. І залишити різні сліди, їхнє значення повинно розкластися. Щоб Ти жодній не надавав переваги. У мене був такий план. Кожна жінка на моєму місці мала б подібний план. «Кожна жінка на моєму місці» - Боже, як це страшно звучить, коли це вимовляєш уголос.


Але Тебе не можна так запланувати. На Тебе можна розрахову¬вати. Ти надійний - я люблю це слово - надійний до болю. Але Тебе просто не можливо запланувати. Зрештою, до сьогодні я тіль¬ки так припускала. Віднині я це точно знаю. Ти маєш надто заплута¬ну біографію. Окрім того, змінюєш біографію інших людей.


Насправді це не так. Це інші люди хочуть змінити свої біографії для Тебе. Так, як Наталія.


Досі я не знала такої людини, якої б торкнулася така трагедія. І досі не знала людини, яка б пізнала таке кохання. Чи в житті все повинно прирівнюватись до нуля? Чи і тут спрацювала та холерна концепція стану рівноваги, про яку Ти колись мені писав на трьох довгих сторінках?


Коли я про це все читала, чим Ти її обдаровував і що для неї робив, я думала, яким нудним, приземленим і навіть банальним може бути для Тебе те, чим Ти обдаровував чи обдаруєш тих інших жінок. Бо вони повинні бути. Кожна минає Тебе, а могла б зупини¬тись, роблячи помилку, навіть не відаючи яку.


Вони, ті жінки, нічого не повинні знати про Наталію. Не говори їм цього. Бо їм буде важко помірятися з кимось, хто для тебе є ангелом. Ангели ж не мають хандри, гіршого дня, зморшок і менструації.


Я зупинилася біля Тебе. Може, більше пасуватиме, коли я ска¬жу, що це я затримала Тебе біля себе. Але це «едаГ», як Ти кажеш. Однак мені Ти розповів. Але те, чим Ти обдаровуєш мене щодня, взагалі не є приємним і банальним. Крім того, Ти, мабуть, перед¬бачив, що я це витримаю. Я ж віртуальна. Як ангел. Ангели також віртуальні. Завжди були такими. Навіть тисячу років перед Інтер- нетом. Але в моєму випадку це брехня. Я ТІЛЬКИ віртуальна. Я не маю нічого спільного з ангелом. Я - грішна, розбещена жінка. Те, що Ти такий особливий і вартий тих усіх гріхів, абсолютно мене не виправдовує.


На здоров'я! Цей Daniels смакує на ЬиІГ\ зовсім інакше. Спробуй. Відчуєш той смак гріха.


Отож саме нині я усвідомила собі, що маю плани щодо Тебе. То він мені сказав, що маю. І що не повинна мати. Це теж він. Бо це - неморальне. Він назвав це «підступним». Справді вжив таке слово! Сказав мені, що я порушую щонайменше дві заповіді. Но¬мер б і номер 9, або 69. Цього мені не сказав. Це я сама собі так надумала.


Ми вдвох упилися і трохи собі побазікали. Тобто я випила на-багато більше. Він мені говорив, що ще ніколи не мішав Jacka Danielsa з Red ВиІІ'оьл і що це може бути небезпечним для серця. Я сказала йому, що він не мусить боятися, бо навіть не проїжджав поблизу серця, отож його це аж ніяк не стосується. А для серця небезпечний Ти.


Ти, мабуть, його ще не знаєш, правда? Дозволь, я Тебе позна-йомлю. Пан д-р М. Розумок. Мій власний. «М» - то від Мудрий.


Він не звертається до мене інакше як «Серце». Зовсім ігнорує моє ім'я. Я вже звикла. Для нього я «Серце». Воно, мабуть, не об¬разливо, правда?


* Egal — однаково (фр.)


З ним важко дискутувати. Він просто мало чує. Пити також почав лише тоді, коли я його рознервувала. Я занотувала собі в пам'яті те, що він мені говорив. Насамперед для Тебе. Ти любиш такі дискусії.


Розумок: Серце! Ти п'єш?!


Серце: Я? Ні, та де там. Це лише віскі.


Розумок: Серце, я люблю такі розповіді. Дуже люблю. Хочеш про це поговорити?


Серце: Навіщо він мені це все так докладно описав? Міг же знати, що мені буде неприємно?


Розумок: А ти що, Серце? Не читаєш газет? Звідки ти береш, нібито чоловіки знають, що є причиною смутку в жінок? Він просто хотів з кимось цим поділитися. Ти клеїшся до нього декілька міся¬ців, то він собі й подумав, що то йому байка....


Серце: Ти, Розуме, не думай, що як сягаєш вище, то все краще бачиш і все Тобі можна! А крім того, я не «клеюся» до нього, як Ти це називаєш. Просто ми проводимо разом більше часу. Любимо поговорити один з одним.


Розумок: Як же ж! «Любимо поговорити». Ти мене, Серце, не сміши. Я маю зі сміхом проблеми. Ми не підходимо один одному, бо він відбирає мені повагу.


Розмовляти? Авжеж! Ти ж могла б при ньому мовчати. Це навіть останнім часом твоя мрія. Провести з ним цілий день і мовчати. З тебе досить слів від нього.


Серце: Так. Але тут нема нічого поганого. Просто я б хотіла поба-чити, як це, коли ми не розмовляємо одне з одним. Чи теж може бути так добре. Це для загального розвитку. Ти любиш знання, правда?


Розумок: Тобі не повинно бути з ним добре. Тобі має бути добре з твоїм чоловіком. З ним останнім часом ти теж постійно мовчиш. Тобі повинно вистачити.


Серце: Звісно. Я могла цього сподіватися. Втягнеш у це мого чо-ловіка. Він для мене багато значить, і ти про це знаєш. Тепер навіть краще, ніж я. Більше часу проводить з тобою, ніж зі мною.


Розумок: Так я й припускав. Твій чоловік весь час тут зі мною. Навіть уночі. Не те, що він хотів би. Просто ти висилаєш його сюди. Тобі там у себе має бути порожньо?


Серце: Часом. Найчастіше, коли повертаюся з роботи.


Розумок: Звісно. Вмикаєш комп'ютер, і тобі порожньо. Що такого є в тому типі з Німеччини? Як Розум визнаю, що він мудрий. Навіть дуже. Але є багато розумних чоловіків. Що такого він у собі має?


Серце: Ти, Розуме, цього не збагнеш. Може, коли б напився, тобі було б легше. Скільки кубиків льоду? Ще не зараз? То зважся, Розуме. Бо може забракнути.


Те, що відбувається між нами, містичне. Ти зупинився в розвит¬ку на раціоналізмі. Раціоналізм знає про містицизм лише те, що той абсолютно нераціональний.


Розуме, перевір у своїх паперах, чи я не помиляюсь. Чи ratio означає «частину цілості»? Я майже певна, що це значить саме це.


Я перескочила ту попередню фразу. Раціоналізм - частко¬вий (Розуме, перевірив?), холодний і незатишний. Як покинуте іглу. Тому, хто постійно проживає в іглу, важко зрозуміти, як це буває на м'якому килимі біля каміна в листопаді, коли за вікном ллє. Біля Якуба часто так, як біля коминка в листопаді. В певний момент тобі є так добре, що забуваєш, що забуваєшся. Мені ще гірше. Я забуваюся зовсім не через забуття. Окрім того, мені так тепло від того вогню, що я б найохочіше порадила тілу, хай би воно роздягнулося. Від цього можна узалежнитись. Я багато разів замислювалася, чому так є. І знаєш, що, Розуме? Мені випало, що я для нього весь час найважливіша. Біля нього я абсолютно єдина. Такого почуття віддавна мені ніхто не дарував.


Розумок: Нема нічого прикрішого, аніж камін у порожній кім¬наті наступного дня. Доводиться лише виносити попіл. Часто вже нема нікого, хто б зробив це замість тебе. Серце, ти подумаєш про це? В іглу завжди однаково. Нудно? Холодно? Може, але немає попелу. Для попелу потрібне полум'я.


Серце: Я не подумала. Я ж не думаю. Я відчуваю. Це ти лише думаєш, бідако.


Розумок: Серце, ти не зазнавайся. Думаєш, якщо ти мене зра- ціоналізуєш, то вийде так, наче ти - сама шляхетність і найвища стадія розвитку, а я - Біскупін? Серце, ти помиляєшся. Ми обоє, саме так, потрапили в хімічну реакцію. Так, Серце! Ми - лише хі¬мія. Тільки твоя реакція інша. Я - це нейрони, дендрити, довгастий і середній мозочок, мигдалеподібна залоза? Ти - це переважно нейрореле: фенілоетиламін, допомін і катехоламін. Байдуже, як це називається. Нас колись можна буде зареєструвати в якомусь банку даних хімічних реакцій. Побачиш.


Твоя реакція закінчиться значно швидше, ніж моя. Моя трива¬тиме до кінця. У тебе занадто сильне тепло реакції. Тобі забагато потрібно і ти забагато береш. Таке недовго витримає навіть домен¬на піч. Згориш. Крім того, ти докладаєш лише до однієї печі. Ти,


Серце, вважай, бо та друга гасне. Але поки що тліє. Ще не запізно. Ти ще можеш роздмухати там полум'я.


Серце: Розуме, ти навіть говориш розумно. Але ти не тямиш. Є такі речі, яких ти ніколи не осягнеш.


Розумок: Добре, добре. Я знаю, Серце. Я знаю, про що йдеться. Йдеться про кохання. Але пам'ятай: з-поміж усіх вічних речей ко¬хання триває найкоротше. Отож не налаштовуйся на вічність. Сер¬це, ти - не часопростір.


Серце: Ти говориш так, бо ненавидиш кохання. Я знаю, що це так. Навіть тебе розумію. Бо коли воно приходить, тебе вилучають. Обоє тебе вилучають. Виносять тебе до пивниці, як нарти, коли мине зима. Доводиться перечекати до наступного сезону. Ти їм зараз не потрібний. Заважаєш їм. Зрозумій це. Ти ж Розум, отож тобі легко щось зрозуміти.


Навіщо ти їм? Вони не мають на тебе часу. Думають тільки про себе. Захоплюються усім у собі. Навіть своїми вадами. Розум для них - це страх перед відмовою, це дражливе запитання, мовляв, чому саме він або вона. Вони не хочуть таких питань. І тому тебе вимикають. Погодься з тим.


Розумок: Не можу. Тільки ти, Серце, відчуваєш те, що я не можу. Я часом добираюся до них з тієї пивниці. Але вони мене не чують. Вони тоді глухі до всього.


Окрім того, звідки ти це все знаєш, Серце? Можеш мені те¬пер налити. Ти мене розчулила тією пивницею. Я мушу випити. Три кубики льоду. Чисте віскі. Без Red Bull'а. І налий відразу до половини.


Серце: Це я розумію. Добре віскі, правда? Я, якщо можу, п'ю лише Jack's Daniels's. Розуме, хочеш ще одну скляночку? Це були три кубики, правда?


Розуме, зробиш щось для мене? Це дуже важливе. Я тобі цього ніколи не забуду. Зробиш? Чи ти б міг мені вимкнути на якийсь час Совість? Вона докучає мені. Жахливо докучає.


Розумок: Слухай, Серце. Не роби мені цього. Прошу тебе. Нічого не залагоджуй зі мною за горілкою. Насамперед безкорис¬ливість, Серце. Те, що ми разом п'ємо і що ти трохи раціоналізу¬єшся, а я трохи розчулююсь, не уповноважує тебе залагоджувати зі мною справи. Серце, май Честь.


Окрім того, Совість не вдасться вимкнути. Я теж цього не зумію. Декілька разів пробував, бо й мені часом докучала. Але не вда¬ється. Її лише можна на якийсь час заглушити. Найкраще жити з нею в злагоді. З нею навіть не можна поговорити. Крім того, її важко зустріти. Вона постійно сидить десь у Підсвідомості. Най- охочіше вона вилазить серед ночі. Тоді я вже сплю і відновлююся, а ти, Серце, маєш гарний синусоїдний ритм.


Серце: Я нічого з тобою не залагоджую за горілкою. Моє про¬хання, Розуме, ти мав виконати з доброї волі. Маєш рацію, Розуме. З Совістю не вдається вести перемовини.


Розумок: Слухай, Серце. Як уже ми тут собі віч-на-віч розмовля¬ємо, то скажи мені, Серце, про що тобі насправді йдеться.


Навіщо борюкаєшся? Я ж усе бачу. Звідки ти знаєш того Якуба, приспішуєш, сповільнюєш, б'єшся як шалене, обливаєш мене до- поміном, зупиняєшся, спотикаєшся і калатаєш. Будиш мене поночі або взагалі не даєш спати. Наприклад, як сьогодні. Навіщо ти це робиш, Серце? Задля переживань та спогадів?


Боїшся, що колись будеш трагічно битися над тортом з нагоди дня народження, наповненим свічками, і подумаєш, що твій час минув, а ти нічого не пережило? Жодної порядної аритмії, жодної романтичної довготривалої тахікардії або хоча б миготіння перед¬сердя. Цього боїшся, Серце? А може, необхідність обмежувати себе биттям лише для одного чоловіка будить у тобі ляк перед змарнованим шансом?


Окрім того, вимкни ту Ґепперт. Скілька разів можна слухати ті самі смутки. «Коли прокинусь, то зітхну: все це було, мабуть, за¬мість». Навіть я вже це знаю напам'ять. І більше не плач, Серце, бо коли я бачу це, то втрачаю Розум.


Серце: Бачиш, Розуме, той Якуб так далеко, у нього так мало шансів, щоб конкурувати з кимось, хто б міг мене приспішити звідси, перебуваючи на відстані витягненої руки, однак лише біля нього я б'юся насправді. Спочатку журилася тим, мов яко¬юсь набутою вадою. Тим більше, що Совість постійно лякала, що це жахливо, небезпечно і веде до інфаркту, і швидше чи пізніше це виявить якась ЕКГ Напочатку я навіть з ним погоджувалась. Думала, що це мине, що ти, Розуме, разом із Здоровим Глуздом допоможеш мені з тим якось упоратись, що це лише така хвилева нечіткість у реакції на холод, пустку й оточення. Але тепер я хочу, щоб та «нечіткість» тривала. Дуже хочу.


Але ти, Розуме, цього ніколи не зрозумієш. Налити тобі ще одну? Мусиш випити без льоду. Розтанув. Зовсім. Так як я.


Розумок: Налий, Серце. Налий.


Якубику! Це ще не вся дискусія. Решта була вже після п'ятої склянки, і я волію замовчати її. Насамперед з огляду на власну репутацію.


А Ґеппертдалі співає. Як бачиш, я зовсім не піддалась Розумкові. Бо як щось для мене є важливим, я не піддаюсь. Навіть Розумові.


Я не можу перестати думати про неї. Про Наталію. Ніколи ще жодна жінка не зворушила мене так, як зворушила Наталія. Коли пригадаю собі її лист, де вона за день до смерті пише: «Це буде п'ятниця. Я саме перевірила, що ти народився у п'ятницю. Це буде знову щаслива п'ятниця, правда, Якубику?» - то просто ридаю. Не можу стриматися. Вию. На ціле бюро. І то не від віскі з Red ВиІІ'оьл.


Чому це трапилося з Тобою? Чому вона Тобі померла?


Ангели ж не вмирають...


Він схилив голову. Коротку мить сидів нерухомо. Від¬чув, що наростало. Знав це в собі. Разом з нею повернулося це відчуття. Роками не траплялося йому. Він шукав цього. Виглядав. Викликав у собі. Усім, чим вдавалося. Музикою, вином, літературою, таблетками, релігією, психотерапією і речовинами. Надто добре пам’ятав, яке важливе це було для нього. Відійшло з Наталією. Повернулося на кілька місяців у Дубліні, з Дженніфер, а потім знову зникло. І раптом тепер, ось уже кілька місяців, з’явилося знову. Спочатку ненадовго. Такі спалахи. І відразу гасло. А в цю мить тривало. Як тоді. Буде так, як тоді! І всі фази по черзі. Тепло, що розповсюджується повільно, зсередини, з-за або з самого серця. Потім трохи смутку, що стискає за горло. Зразу ж після цього радість. Така дика, що аж хочеться пла¬кати. Потім неприродне натхнення. Потім делікатне трива¬ле хвилювання. А над усім домінує бажання доторкнутися. Доторкнутись до неї. Лише на мить і найкраще устами. Так! Це справді те.


Це — ніжність.


Він набрав номер телефону в її бюро. Запізнився. Її вже там не було. Підійшов до вікна. Усміхнувся. Як це вона сказала? «Серце, ти так не зазнавайся». А може, ні, може, це було «Ти, Розуме, так не зазнавайся». Біля її серця і її розуму воно й так прецінь було «egal».


@4


ВОНА: Те, що сталося після цієї ночі, було як другий том книжки, яку після першого тому і відразу хотілося пе¬речитати знову Часом протирала очі від здивування. Його е-таіГи сповнювалися чутливості і справжньої турботи про неї. Він делікатний, поблажливий, терплячий, цікавий, спонтанний, спокійний і часом аж невротично вразливий.


Крім цього, був sexy. Вона вже здавна вважала, що не¬має нічого, абсолютно нічого більш sexy в чоловікові, ніж його вміння слухати. Він міг її слухати — тобто міг чита¬ти цілі екрани її текстів, коли вони відкривали чат — із захопленням малого хлопця. Читаючи, він часом перери¬вав її на півреченні, ставлячи питання, що видобували з її пам'яті деталі, які, здавалося, вона давно забула або яких ніколи до того не знала. Окрім того — він цим трохи присо¬ромлював — краще від неї пам'ятав усе, про що вона йому розповідала. Часом їй видавалося, начебто він має це десь занотоване у грубому записнику, який таємно від неї роз¬гортає й цитує її власні слова.


Без найменшого сумніву, найбільш sexy в ньому була його голова. Завжди особливе зацікавлення у неї викли¬кали голови чоловіків. Пам'ятає, як ще під час навчання, в якусь ніч на Андрія, уклали собі з подружками в гур¬тожитку список чоловіків, з якими б радо лягли в ліжко.


Такий собі жарт після кількох порцій пива. У її списку на чотирьох перших позиціях були Достоєвський, Фройд, Ейнштейн і Бах. Жоден з них, якщо дуже постаратися, на¬віть після чотирьох пляшок вина, не нагадував Редфорда (у її списку він опинявся лише на восьмому місці), але, незважаючи на це, викликав у ній своїм генієм справжні сексуальні фантазії. А що, якби вона мала скласти цей спи¬сок сьогодні? Саме сьогодні! Хто потрапив би сьогодні до цього списку? Достоєвського вона б тимчасово поміняла на Воячека, Фройд і Ейнштейн залишилися б незаперечно, Баха замінила б на Сантану. А Якуб? Якуб просто постійно sexy й існує у зовсім іншому списку. А яке було запитання? З ким я б найохочіше лягла у ліжко? Це тепер не має зна¬чення. Тепер вона лягає в ліжко з чоловіком, який ніколи не був у попередньому списку. І в цьому його також не¬має. Так воно якось склалося. Зрештою, вона його ще тоді не знала, коли складала цей перший список. Це було так давно. Тоді траплялося їй, звичайно, у найглибшій таємни¬ці думати, що насправді найохочіше вона б лягла до ліжка з Дженіс Джоплін . Така біографія. Так. Це було страшенно давно.


Вона намагалась зібрати те, що знає про нього в одне сло¬во, яким би можна було його найвлучніше охарактеризувати. З певним здивуванням ствердила, що найвідповіднішим було б слово «жіночість». Так. Якуб був дуже жіночий. Вона колись йому це написала, наперед радіючи з його реакції.


Припускала, що він запротестує і буде її переконувати, запевняючи, що вона не має рації. їй дуже подобалося, як він протестував. Власне, коли протестував і переконував, вона найбільше дізнавалась про нього і про те, що він думає. Він будь-якою ціною намагався довести їй,свою правоту, але завжди це робив так, щоб не зранити її.


Часом із упертості навмисно опрацьовувала «розбіжнос¬ті в поглядах», які її цікавили, протиставляла його їм, із за¬хопленням читала його міркування на цю тему, щоб потім, дізнавшись про все, чого хотіла, сказати йому, що і так по¬годжується з ним від початку до кінця.


Ти найбільш жіночний чоловік, якого я знаю — прово- кативно написала якогось дня, коли відкрили чат. Відразу, ніби він цю відповідь уже давно підготував, відписав:


Я завжди намагався зрозуміти, чи Ти помічаєш жіночий бік моєї особистості. Я її не притуплюю, як це робить більшість чоловіків. Я її в собі шукаю. Я маю щастя робити це саме з Тобою. Ти навіть не знаєш, як допомагаєш мені жити відповідно до жіночого боку моєї психіки. Я вже давно хотів Тобі за це подякувати.


І за мить додав, щоби вона не сумнівалася, що жіночий бік психіки аж ніяк не стосується усієї його psyche:


Мені це допомагає незрівнянно краще зрозуміти, що відчуваєш, як відчуваєш, а також коли і де. Такі знання для справжнього чоло¬віка є як путівник до душі жінки. І тим більше, до тіла. À propos\ Знаєш, сьогодні Ти ще не розповідала мені нічого про своє тіло. А ми розмовляємо вже понад три хвилини.


Чи може бути щось солодше, ніж жіночний справжній чоловік, який сам нагадує тобі, що ще сьогодні не сказав, яка приваблива ти для нього?


Єдине, що її непокоїло, як він ще ніколи не назвав того, що триває між ними вже кілька місяців. Не сумнівалася анітрохи, наскільки важливою вона є для нього. Відчувала це на кожному кроці. Щодня вранці на неї чекав e-mail від нього. У понеділок їх було завжди три. З п'ятниці, суботи та неділі. Від «ночі з Наталією» не трапилося, щоб трапля¬лося якось інакше. Ніколи. Незважаючи на його безперерв¬ні подорожі, e-mail на «початок я-ного дня з Тобою» — як він це називав — був точний, як схід сонця або німецький потяг. Він рахував кожен день. «N» щодня було на одини¬цю більше. Вона вже віддавна не була для когось такою важливою. Якогось дня, опівдні, перед самою менструаці¬єю вона їла ланч за письмовим столиком, Ван Моррісон звучав у навушниках плеєра і, думаючи про це, вона запла¬кала. Сльози почали литися просто так. Неконтрольована екзальтація під час ПМС-у.


Це було чудово: починати день з його листів. У понеділ¬ки вони були завжди ніжніші від тих решти. У вікенди він сумував за нею. Вона відчувала це. З кожним вікендом ви¬разніше. Зраджувало цей сум те, як він її називав, що і як описував, що хотів знати. Окрім того, про чуттєвість він пи¬сав або говорив найчастіше в понеділки. Не раз так незвич¬но, що їй аж запирало подих у грудях, коли вона це читала. Як тоді в понеділок, після вікенду в Берліні, коли він брав участь в якомусь вишколі:


Ти навіть не знаєш, який я радий, що Тебе знаю. І що можу Тобі про це сказати.


Ти навіть не знаєш...


Або тоді, з Університету Amur у Бельгії, коли він навмис¬но поїхав на кілька годин до Брюсселю, щоби з двірцевої інтернет-кав’ярні вислати до неї e-mail. Він закінчувався фрагментом, який того понеділка вона читала кільканад¬цять разів:


Бо я люблю до Тебе писати. З різних причин. Між іншим, тому, що хочу, аби Ти знала: я про Тебе думаю. Це досить егоїстич¬на причина, але я не маю наміру від неї відмовлятися. А думаю я багато і часто. Властиво, думки про Тебе супроводжують мене в кожній ситуації. І Ти не знаєш, як мені з тим добре. А при на¬годі я видумую різні речі, з якими мені теж переважно добре. Бо дуже високо ціную факт, що Ти з'явилась у моєму житті. Зрештою, останнім часом важко вживати такі слова як «ціную». Здається, що слова надто дрібні. Тому я дякую Тобі. Дякую вельми поважно та з неминучим легким зворушенням за те, що Ти є.


І що я можу бути.


А також тоді, коли зворушив її, пишучи в неділю вночі зі свого бюра в Мюнхені:


Учора я поїхав ровером до лісу. Знаєш, про що я завжди мріяв, коли мені здавалося, ніби я закоханий? Я мріяв про те, щоб, цілу¬ючи її, відчути смак чорниць, які перед тим зібрав для НЕЇ в лісі. Чи Ти теж любиш ліс?


А чорниці?


Так, понеділки з ним це щось, як День Валентина що¬тижня.


І хоча в понеділки у його е-таіГах також було повно за¬питань, ніколи — вона останнім часом це докладно переві¬рила — не допитувався, що вона робила упродовж вікенду. Вона знала чому Для нього її чоловік був як ідентифікацій¬ний номер у паспорті. Хтось його призначив і просто часом треба його десь вказувати. А поза тим, він дійсний тільки у зв'язку з рішенням якогось чиновника. Такого самого, як той, що, наприклад, реєструє шлюб. Ні, він ніколи їй цього не сказав прямо. Але вона вміла це вичитати в його текс¬тах — так, власне, було. Вона знала.


Тему «чоловік» вони оточили змовою абсолютної мов¬чанки. А насправді навіть не змовою. При змові треба хоча б раз порозмовляти. Вона ніколи не розмовляла з ним про свого чоловіка. Вона його просто сповістила. Одним- єдиним реченням: «Мені 29 років, я живу у Варшаві, 5 років разом з мужчиною, який є моїм чоловіком, маю довге чорне волосся і очі, колір яких залежить від мого настрою».


Це було того самого дня, як вона знайшла його й заче¬пила на ICQ. Хотіла, щоб від початку все було зрозуміло. Як досі, він здатний був занудити, повертаючись до кольо¬ру її очей, які «могли б бути через свій стосунок до емо¬цій геніальним дослідним матеріалом для генетиків, коли не для всіх, то принаймні для одного». В найдрібніших деталях випитувати про «відтінок, хвилястість, структуру пухнастості, запах чи смак» її волосся, розповідати їй до¬кладно про Варшаву, яку він пам'ятає «з часів, коли усе ще найбільшою атракцією цього міста була мандрівка ліфтом на 32-й поверх Палацу Культури». Однак він ніколи не згадав жодним словом про «5 років разом із чоловіком». Не присвятив цій темі жодної мілісекунди їхнього часу в Інтернеті.


Спочатку вона не звертала на це уваги. В описі свого життя часто і без вагання вживала множину. Потім, коли інтимність їхньої дружби зросла, вона починала відчува¬ти певний внутрішній дискомфорт, говорячи йому про своє життя у множині. Останнім часом вона виразно від¬чувала, що може завдати йому своєрідної прикрості, говорячи про те, що робила зі своїм чоловіком, навіть якщо це було копання грядок на дачі. Вона не хотіла завдати йому прикрості! Будь-якої прикрості. Йому мало бути добре з нею.


Найкраще тільки з нею!


Тому останнім часом вона звертала особливу увагу, щоб писати в однині. Звичайно, вона робила багато речей у мно¬жині, але описувала йому їх завжди в однині. Насправді це не було складно. Приблизно через два тижні вона майже все вміла описати в однині. Через кілька наступних тиж¬нів почала забувати, що справді робила зі своїм чоловіком, а що сама. Про речі, які не могла описати в однині, взагалі не говорила.


Це було зрозуміло. З певного моменту він не міг погоди¬тись із фактом, що вона належала іншому чоловікові. Але ж належала. Ця прохолода, яка останнім часом панувала між нею та її чоловіком, зовсім не змінила факту, що вони ре¬гулярно займалися сексом. Не романтичним і не особливо пристрасним. Просто регулярним. Міг бути кращим. Наба¬гато кращим. Якби вона тільки цього хотіла. Не хотіла. їй вистачало, що вона бажана для свого чоловіка. Він прагнув і як нагороду регулярно отримував у користування її тіло. Робила це охоче, бо чоловік був добрим коханцем. Не тіль¬ки знав, що вона любить, а й ще намагався їй це давати. Останнім часом йому це не вдавалося так добре, як колись. Але ж це не була його вина. Це вона не відкривалася на¬стільки, щоб могло бути так, як колись. Не могло, оскільки вона останнім часом насправді прагнула тільки Якуба.


Попри це, їй залежало на тому, щоб бути бажаною для свого чоловіка. Це заспокоювало. Давало відчуття, що ні¬чого не змінилося. Що вона насправді має його для себе. Що він нічого не помітив. Що може далі займатися сво¬єю пристрастю. Така підступна конструкція. Вона мала своїх 100 відсотків «насправді», а тепер ішлося про решту. Це, безумовно, тимчасове. Коли закінчиться, повернеться до своїх 100 відсотків і буде, як колись. Без болю і шра¬мів. Так вона вирішила одного пізнього вечора в неділю, у ванні, наповненій піною пахучої лаванди, після пляшки Бордо. Адже вона не робить нічого злого. Це тільки мозок. Вона навіть не доторкнулася до нього. І не доторкнеться.


Цей священик не має рації! Нещодавно вона прочитала в Інтернеті нотатку кардинала, головного редактора яко¬їсь впливової ватиканської газети. Він у відповіді на запи¬тання розгубленої читачки, молодої жінки з Трієста, писав у вступній статті, поспішно опублікованій у інтернет-ви- данні CNN і передрукованій одразу всіма іншими відомими інтернет-сервісами, такими як Yahoo, AOL, MSN, а в Польщі Віртуальною Польщею:


Віртуальна реальність є так само повна спокус, як і реальна. Гріх чужолозтва можна вчинити в Інтернеті, не виходячи з дому.


Цей священик не має рації. Що, зрештою, священик може так направду знати про спокусу? Віртуальна реаль¬ність не є так само «повна спокус» як реальна. Ця віртуаль¬на має їх набагато більше. Це найкраще знають в її бюрі по понеділках уранці.


Але сьогодні була п'ятниця. Особлива п'ятниця. Вони майже цілий день розмовляли. В Німеччині, власне, було якесь свято, і він прийшов на роботу тільки заради неї. Він був з нею на ICQ практично цілих вісім годин. Уважний, терплячий, сповнений гумору. Такий понеділковий у п'ят¬ницю. Писав е-таіГи} відкривали чат. Він розповідав їй ці свої незвичайні історії про геном і про те, що буде, як тіль¬ки його повністю розкодують, про четвертий вимір Усесві¬ту, зовсім не уявний, хоча виражається уявним числом, про те, що уявляв, яку форму має її рука, про те, що читав упро¬довж вікенду Мілоша німецькою і йому здавалося, ніби він читає інструкцію користувача до посудомийної машини, про те, що хотів би колись будь-що прочитати для неї вго¬лос і про те, що останнім часом має одну мрію, яка його «переслідує»: хотів би її побачити.


Наприкінці дня, коли сказала йому, що виходить з бюра, — відчувала, що ніяк не може погодитися з фактом, що перериває розмову з ним і «кудись» мусить вийти — він попросив її про щось нечуване. Досі він ніколи не просив її про це. У певному сенсі вона була розчарована, що він досі цього не зробив. Але тепер написав:


Якщо Ти маєш свою фотографію і могла б її перетворити у якийсь електронний формат і потім вислати мені, то... То я би міг


Тебе побачити, правда? Тепер. І ввечері теж. І будь-коли, коли б я тільки цього забажав. Надішлеш?


Вона залишилася в бюрі. Знайшла на диску фото з якоїсь вечірки на чоловіковій фірмі. Виглядала на цьому фото ви¬нятково гарно. У свій вигляд на такі події завжди інвесту¬вала багато часу. Особливо тому, щоб дівчата з маркетингу й адміністрації не мали про що говорити, коли наступно¬го дня за кавою до тонкощів обмовлятимуть «бабів» колег із праці.


Так, на цій фотографії вона виглядала okay. Засмагла піс¬ля перебування на Балатоні, змарніла після отруєння мо¬розивом у Сопоті, з зачіскою від Івони, фантазійною, як рідко коли. Усі їй казали, що вона виглядає фантастично. Очевидно, крім секретарки. І це було найкращим доказом, що на цій фотографії вона справді виглядає дуже добре.


Приготувала e-mail для нього. Перекодувала фотографію на формат «jpg», щоб файл не був завеликий — таких речей навчилася від нього — і приєднала його до е-таіГа. Перед виходом з офісу все це вислала.


У понеділок вранці він дізнається знову дуже багато про «чарівний колір її очей», «хвилястість» волосся, «неповтор¬ну форму» уст. Наскільки його знала, він, очевидно, дізна¬ється також, уперше в їхній біографії, дуже багато про форму її грудей. На цій фотографії мала особливо глибоке декольте. Хотіла про все це довідатися від нього. Найкраще в понеділок. Тому вибрала цю фотографію.


З’їжджаючи ліфтом, вона думала, як сильно раділа б, якби понеділок наступив уже сьогодні ввечері.


@5


ЯЦЕК, Комп’ютерний Центр, Інститут Макса Планка, Гамбург:


Він саме виходив, коли задзвонив телефон.


Була субота, саме перед північчю, в порожньому ком-п'ютерному центрі; телефонувати могла тільки його дру¬жина. Він не хотів відповідати. Був страшенно втомлений від того, що дивився у три монітори, йому сльозилися очі; відчував цей знаний внутрішній неспокій, який приходив завжди, коли він випивав понад десять кав і випалював дві пачки цигарок. Був у такому настрої, що зовсім не мав ба¬жання вислуховувати її претензій двічі, тепер по телефо¬ну і потім удома, як тільки зайде до помешкання. Вкотре дізнається, що «його ніколи нема вдома», що «Аня вже давно забула, як він виглядає», що «нехай би собі одружив¬ся з тими холерними комп'ютерами», а також, що «вони і так цього ніколи не оцінять». Він, звичайно, їй не скаже, що мусив сюди прийти, бо це важливий проект, бо обіцяв шефові, бо вони там у Каліфорнії чекають і що їх обходить, що тут, у Гамбурзі, у них на дві доби пропав Інтернет, через що він був відрізаний від світу, як ескімоси на дрейфуючій крижині, і не міг зробити цього вчора.


Раптом він відчув страшенну лють.


«А власне, чому б нарешті їй це не сказати?» — подумав.


Він тут надривається, а вона... Різко повернувся до теле¬фону з бажанням все це їй викричати. Підняв слухавку. Це був Якуб.


—       Яцеку, зніми, будь-ласка, мені цей e-mail із сервера в Познані. Це для мене важливо, — мовив своїм тихим, як завжди трохи сумним і захриплим голосом.


Якщо він дзвонить опівночі в суботу, через п'ять років і відразу після «добрий вечір» говорить таке речення, то це справді для нього дуже важливе.


Ні про що не запитавши, він узяв адресу сервера, адресата цього е-таіГдіу і з'ясував, доки має час, щоб його «зламати»?


—       До понеділка, до шостої ранку, — почув. — Чи можеш мені вислати повідомлення на пейджер, вдалося тобі чи ні?


—       Якубе, ти навіть не сумнівайся, чи вдасться. Дай мені номер твого пейджера.


—       Як там Аня? — запитав.


Як тільки почув, що добре і що часто питається про нього, поклав слухавку.


Він завжди з'являвся тільки на мить, руйнував усе і зникав.


Переважно на роки.


Усе повернулося до нього як денний сон; такі йому часто сняться останнім часом після червоного вина.


Але це не сон.


Якуб був незвичайною частиною його минулого.


Вони знали один одного з часу навчання в технікумі. Захоплювався ним від початку його розумом і витрива¬лістю. Ним усі захоплювалися, але, звичайно, ніхто йому, цього не казав. Мозок не був у їхній школі м'язом, який міг викликати захоплення, принаймні відверто, а він інших м'язів не мав і до того ж був найменшим у школі. Завжди якийсь замислений, трохи сумний. І постійно отримував листи від мами. Щоденно.


Уже хоча б тому йому любили робити найгірші свинства. Часом, поцупивши листа, відкривали й читали вголос.


Що може бути в листах від мами, яка сумує?


Він стояв тоді безпорадний, безсилий, сповнений без¬межного страждання, мовчки стискав кулаки, й ненависть була в його погляді.


Нічого не міг їм вдіяти. Крім мозку, не мав жодних м’язів, і всі це знали.


Але після третього класу, після канікул, він повернувся зовсім інший. Він дуже виріс. Несподівано став такий са¬мий високий, як усі інші.


Він дуже добре пам’ятає цю подію.


Хтось під час недільного обіду в їдальні інтернату го¬лосно сперечався, чи мама Якуба взяла на пошті кредит на всі ті марки. Усі почали сміятися. Якуб спокійно встав — з блиском в очах і дивною посмішкою — підійшов до того, хто це сказав, перепросив усіх за столом і щосили вгатив його головою в тарілку з росолом. Пам’ятає як сьогодні, як та решта росолу, що залишилася в тарілці, повільно ставала червоною від крові...


Усі замовкли і дивились, а він витягнув цю голову з таріл¬ки і принизив бідолаху ще більше, витираючи йому сервет¬кою закривавлене обличчя, після чого мовчки вийшов.


Це було чудово...


Він не пригадує, щоб ще хтось пізніше коментував ці листи.


Після того випадку Якуб раптом почав існувати. Коли щось говорив, його слухали так, як усіх інших, коли курили цигарки, його також частували (чого ніколи досі не трап¬лялося), коли йшли на танці до дівчат у медичний ліцей, брали його з собою.


Він ходив з ними, хоча ніколи не танцював. Сидів завжди в тому самому темному кутку, ніколи нічого не говорив і тільки замислено дивився.


Але одного разу під час танцюльок трапилося щось дивне.


Одна з одержимих полоністок з медичного ліцею, нама¬гаючись урізноманітнити карнавальну забаву (а якщо на¬справді, то розділити ті пари, які почали надто вже тісно тулитися під час танцю), організувала поетичний фестиваль. На підвищенні, що нагадувало сцену, декламували вірші. Це нагадувало атмосферу конкурсу, метою якого було ви¬брати особу, яка продекламує з пам’яті найдовший текст.


Підступна ідея, бо для них, хлопців з технікуму, поезія була чужою, як холодильники для ескімосів. Ніхто з них навіть не вийшов на сцену. Вже через кілька хвилин стало зрозуміло, що змагаються лише хлопці з середньої школи і тільки тому, щоб заімпонувати дівчаткам з медичного лі¬цею. Конкурс уже завершувався, тривали схвальні оплески для декламатора, який тріумфально сходив зі сцени після виголошення довжелезного, на чотирнадцять хвилин фраг¬мента «Балладини» Словацького, коли раптом з’явився Якуб. Він попросив мікрофон і, коли всі замовкли, вперто виправдовувався, що не буде звертатися до шкільної про¬грами і що зосередиться виключно на... еротиці. Не чека¬ючи, поки стихне здивований шепіт, тихим голосом почав декламувати.


Асник, Павліковська-Ясножевська, Яструн, Пшерва- Тетмаєр, Ошєцка, Галчинські, Іллаковічувна, Лесьмян, Бачинські, Норвід, Стафф, Чехович...


Без перерви, протягом добрих півгодини, не дивлячись на глядачів, зосереджений на одному пункті підлоги, нази¬вав прізвища поетів, назви видань і декламував вірші!


Часом делікатно жестикулював руками, часом замислю¬вався на кілька секунд, ніби даючи слухачам час на розду¬ми, зміну настрою чи просто відшукуючи в пам’яті зміст вірша.


У певному моменті, посередині вірша Павліковської- Ясножевської, він зійшов зі сцени і сів у своєму кутку. Кіль-канадцять секунд тривала тиша, дівчата з ліцею споглядали його повними захоплення поглядами, а хлопців з технікуму розпирала гордість. їхній малий Якубик...


А поза тим, Якуб був нормальний.


Пив з ними горілку, матюкався як вони і був одним з них. Окрім того, що мав той свій мозок, щоденні листи від мами і знав стільки віршів напам’ять, він був «свій хлопець».


Усі знали, що він буде студіювати.


Учителі трохи боялися його з моменту, коли він перед усім класом, та ще під час перевірки, прочитав лекцію на тему розширення Всесвіту вчителеві фізики, а коли той, висміяний, признався, що не знає, хто такий Хаббл, назвав його «провінційним невігласом» і «зацикленим на фахові делегатом-куратором навчального округу». Як запевняють, старші інспектори з цього воєводства досі розповідають цю історію.


Його позбавили учнівських прав на цілий тиждень, а коли на виклик дирекції приїхав батько, то, навіть не пи¬таючи, про що йдеться, зробив у кабінеті директора такий скандал, що мусили викликати міліцію.


Батько Якуба не мав інших авторитетів, лише цей один- однісінький.


Свого Якубика.


Він так ним пишався, що мало не літав над землею.


Ніхто досі не знає, як це сталося, але наступного дня ди¬ректор офіційно попросив вибачення у Якуба на лінійці, а вчитель фізики через два тижні перейшов у іншу школу.


їхні шляхи розійшлися після школи, він залишився в Ґданську, Якуб закінчив математику, а одночасно і філо¬софію у Вроцлаві.


Часом до нього доходила скупа інформація про нього: те, що виграв загальнопольську олімпіаду з англійської мови, те, що одночасно навчається на двох факультетах, те, що пише докторат у США.


Колись хтось сказав йому, що його виключили з навчан¬ня. Але він у це не повірив.


Потім захворіла їхня донька Аня, і світ перевернувся.


Ані минуло тільки вісім років, була його найбільшою і єдиною любов’ю, хворіла на лейкемію і за кілька місяців мала померти.


Щоб це пережити, він почав пити.


Плакав і пив, чим більше пив, тим більше плакав. Але ніколи не плакав у присутності Ані.


Перестав вірити в Бога.


Не могло бути Бога. Бо якщо був, то означає, що був або злий, або безсилий, або водночас і злий і безсилий. Однак не міг тепер навіть у це повірити, тому не припускав мож¬ливості його існування.


Її возили по всіх клініках у Польщі. Аня мала аплазію, відмирання кісткового мозку. Єдиним порятунком було його пересадження, але в Польщі тоді ніхто цього не робив. Колись, випадково, коли на диво був тверезий, він дізнався, що це роблять у США. Знав, що операція кош¬тує страшні гроші, але, незважаючи на це, почав шукати. Дізнався, що Якуб на докторантських студіях у Новому Орлеані, і через його вроцлавський навчальний заклад дістав номер телефону Якуба. Два тижні вагався, чи зате¬лефонувати.


Одного разу, п’яний та відважний, замовив телефонну розмову Його з’єднали лише наступного дня, коли він уже був тверезий і взагалі не пам’ятав, що минулої ночі був від¬важний.


Однак пригадав, що хотів розповісти Якубові про Аню.


Якуб уважно слухав. Раптом попросив його про всі дані Ані, інформацію про кістковий мозок, про перебіг хіміоте¬рапії, про стан лімфовузлів. Здавалося, начебто він усе знає про лейкемію і пересадку кісткового мозку.


Його це здивувало. Але лише на мить. Пригадав собі, що Якуб завжди майже все знав.


Він розпитував без жодних емоцій. Навіть не сказав, що йому прикро з приводу Ані. Попросив номер його телефо¬на, сказав, що зателефонує через два тижні, і, не попрощав¬шись, поклав слухавку.


Він навіть не чекав цього дзвінка.


У масі фальшивих обіцянок, об які вони спотикалися, і дешевих надій, які їм давали, ще одна подібна не мала жодного значення. Просто Якуб був тоді єдиним адресатом у США, якого він знав, і йому здавалося, що через сам факт звернення до нього він заспокоїв своє сумління.


Був недільний ранок, коли задзвонив телефон.


Якуб.


Він ніколи не забуде цієї розмови.


—       Ти вже пив? — запитав.


—       Ще ні... бо сьогодні мушу їхати в лікарню до Ані, — від-повів.


—       Це добре. Слухай тепер уважно. Сядеш зараз до авта і поїдеш до Варшави на летовище. О 20.30 прилітає лі¬так ЮТу з Нью-Йорка, в ньому є чоловік, який має для тебе письмову гарантію прийому Ані до Tulane University Clinic в Новому Орлеані на операцію з пересадки кістко¬вого мозку, гарантію посольства США у Варшаві видати для Ані візу, а також номер зарезервування квитка для Ані до Нью-Йорка в п’ятницю. Я забезпечив для неї два місця в бізнес-класі. У понеділок зранку маєш це все взяти в ньо-го і квиток в офісі ЮТу у Варшаві. У вівторок продаси авто, даси хабаря в паспортному відділі і зробиш так, щоб вона мала паспорт на середу. У четвер отримаєш візу в по¬сольстві, а в п’ятницю посадиш Аню на літак. Я зустріну її в Нью-Йорку і заберу до себе, до Нового Орлеана. Є донор кісткового мозку. Я залагодив фінансування цієї операції, тож, прошу, не підведи. Зателефоную у вівторок ввечері, — сказав і відклав слухавку.


А він стояв як укопаний і тримав слухавку ще дуже дов¬го і перевіряв, чи все запам’ятав, а сльози стікали йому по щоках, хоча він ще зовсім не був п’яний...


Усе було так, як казав Якуб. Тільки паспорт дружина ви¬плакала без хабаря.


Але й так мусили продати авто. На інший хабар: щоб полагодити доставку Ані вертольотом з лікарні на летови- ще у Варшаві. У п’ятницю зранку вони стояли на оглядо¬вому майданчику Окентя, трималися за руки і дивились, як стартує цей літак.


Якуб зателефонував з Нью-Йорка з повідомленням, що Аня щасливо долетіла і що вона дуже мужня. Потім уже телефонував щодня.


Дружина зовсім збожеволіла. Вона взяла відпустку, щоб увесь час бути біля телефона. Заборонила всім до них телефонувати, «бо вони блокують лінію». А коли телефон задовго мовчав, періодично піднімала слухавку, щоб пере¬конатися, що не зіпсований. Вона практично не виходила з дому і не спала, бо боялася, що не почує дзвінка.


Він постійно пив.


Через п’ять тижнів вони поїхали за Анею до Варшави. Вже знали, що вона буде жити.


Коли ввечері того дня, змучені подорожжю, вони повер¬нулися додому і Аня спала у своїй кімнаті, пішли до неї, упали на коліна біля її ліжечка і плакали обнявшись, не відриваючи погляду від неї.


Він чудово знав, що обоє відчувають у цей момент до¬слівно те саме: найчистіша, величезна безмежна вдячність. Вдячність іншій людині.


Раптом він подумав, що Бог усе-таки існує. Тільки його не було якийсь час.


Він не уявляв собі, яким величезним тягарем може бути невисловлена вдячність. Вони чекали цього вечора на його дзвінок, хотіли йому щось сказати. Будь-що, що містить у собі подяку.


Але він не задзвонив.


Не задзвонив ані того вечора, ані впродовж наступних двох років. Такий він був.


І тоді, того вечора, він спробував зателефонувати до ньо¬го. Замовив розмову і сказав, що заплатить будь-які гроші за моментальний зв’язок. Сказали, що це США, що він по¬винен зрозуміти і що вони з’єднають його, але найшвидше через вісімнадцять годин.


Того вечора вони вирішили виїхати з цієї країни.


І коли тепер його питають, чому він виїхав з Польщі, то він каже, що виїхав, бо не міг висловити вдячності, а вони сміються і не вірять йому.


А це правда, свята правда.


Із задуми його вивів телефон. Цього разу це була дру¬жина.


—       Чи ти знаєш, до дідька, що у моїй дільниці Гамбурга вже неділя? — почала вона.


Він не дозволив їй закінчити.


—       Дзвонив Якуб, йому потрібна моя допомога, — сказав він.


—       Якуб?..


Минуло кілька секунд, поки вона запитала:


—       Приїхати тобі на допомогу?


Усміхнувся, здивований раптом цим запитанням.


—       Ні. Ти не можеш мені допомогти. Прошу, не зачиняй двері на ключ, щоб я, коли повертатимусь, не розбудив Аню.


—       Звичайно! Зрештою, я й так не засну, поки ти не повер-нешся. Яцеку, прошу тебе, допоможи йому.


Звичайно, що допоможе! Зламає цей сервер так, що він не запуститься!


Навіть якби він мав поїхати зараз до Познаня і розвали¬ти сокирою або вишкребти цей e-mail з дисків лезом.


Знав, що йому не потрібно буде нікуди їхати. Він раптом відчув цей виклик. Так, як тоді, коли відразу після приїз¬ду до Німеччини, ще під час навчання у Франкфурті-на- Майні, знешкодили з такими, як він, хакерами комп’ютери IBM в Ґайдельберзі чи пробували потрапити у центральне управління Commerzbanky. Він вдоволено підсміювався, коли наступного дня читав у пресі про «чергову невдалу спробу потрапити до центрального комп’ютера...» і тут подавали назву якоїсь поважної інституції. Уявляв, як уве¬чері йому доведеться пояснювати нареченій, що «невдала спроба» означає: комп’ютер поки що працює, а «вдала спро¬ба» означала б, що він згорів.


Це було cool і діяло як наркотик. З тих часів залишилося дуже мало: кілька приятельських стосунків, підкріплених листівками на свята, кілька пожовклих вирізок з газет, спогади.


Але також записник з паролями, які відкривали йому практично доступ до всіх комп’ютерів у Німеччині.


Він зробив ще одну каву й увімкнув свій комп’ютер.


Насамперед з’ясував, що за сервер у Познані.


Відразу помітив, що він забезпечений перед зовнішніми атаками за допомогою firewall тип витонченої охоронної програми, яка відіграє роль своєрідного електронного охо¬ронця, і... зрадів. Він би не відчував такого успіху, якби все було просто.


Потім знайшов у записнику паролі, які дали йому колись приятелі, що відкривали доступ до сгауа в університетах Мюнхена, Берліна і Штутгарта. Немає швидших, ніж сгау комп’ютерів. У цій багатій країні було лише чотири такі комп’ютери разом з тим, на якому він працював тут, у Гам- бурзі.


Він залогувався одночасно на трьох з них.


Запустив на всіх одночасно свою перлинку, програму, яку сам написав, і яка робила одну чудову річ: писала ано¬німні листи. Просто підміняла адресу його сесії в Берліні, Мюнхені й тут, у Гамбурзі на таку, що не існувала. Навіть якщо їхня мудра firewall у Познані зауважить, звідки була атака, то й так вони дістануть адресу з вулицею у місті і в країні, що не існують.


Минуло яких півгодини, а він уже був готовий.


Запалив цигарку, пішов по пиво до холодильни¬ка в кухні, подивився на годинник і, власне, хотів уже «запустити» одночасно три програми: тут у Гамбурзі, в Бер¬ліні й Мюнхені. Знав, що такої атаки не витримав би навіть сервер Пентагону. План був простий. Він заатакує звідси, з Гамбурга, доконає його з сгауа в Мюнхені, а поправить з Берліна.


«Бо є найближче до Познаня», — засміявся в душі.


У цю мить він зрозумів, що нищить цілий комп’ютер лише тому, щоб знищити один-єдиний e-mail. Раптом він відчув нездоланне бажання довідатися, що в ньому може бути. Це, напевно, мусить бути щось несамовите.


Разом зі своїм сумлінням він вирішив, що для добра справи і для добра науки має право ознайомитися перед знищенням з тим e-maiVом.


Він зупинив атаку, запустив програму, якою зламав па¬роль до поштової програми, і mail був його.


Він ковтнув пиво й почав читати.


Читав і відчував, що ввесь тремтить.


Він не сподівався, що колись прочитає такий прекрас¬ний текст про кохання, смуток, втрату, заздрість, невірність і кару за це...


Яким незвичним, неповторним явищем мусить бути вона, якщо Якуб написав такий текст.


Він заздрив йому.


Знову пригадував собі школу. Випадок із часів, коли Якуб усе ще був «малий».


Вони мали написати твір на тему «Прощання з Марією» Боровського. Залишилося п’ятнадцять хвилин до кінця уроку, коли раптом полоністка пригадала, що ще не пере¬вірила тих творів. Вона викликала Якуба. Усі з полегшен¬ням зітхнули, а він почав читати. Написав так чудово, так зворушливо про смерть, про страждання, про кінець, про гідність людини, що полоністка плакала. Вона не могла стриматися і вийшла з класу перед тим, як закінчив, але він, не звертаючи на це увагу, читав далі. Всі слухали як заціпе¬нілі й такої тиші, як та, в цьому класі ніколи до того не було.


І ніколи потім.


Раптом задзвонив дзвінок на перерву, але ніхто не під¬нявся. Якуб закінчив читати і тихо сів, тоді як інші вихо¬дили з класу на перерву, що добігала кінця, і ніхто не хотів подивитися йому в очі, бо кожен встидався тієї слабкості, яку щойно показав.


Бо він і надалі був тим найменшим у школі Якубиком.


Тільки він, Яцек, підсів на хвилю до нього, поплескав його по плечі і сказав:


— Не журися, Якубе. Це не тільки вона. Я також плакав.


Настав час.


Він запустив програму спочатку в себе, потім у Мюнхені і під кінець у Берліні.


Зачекав кілька хвилин і спробував з’єднатися з сервером у Познані. Усміхнувся задоволений.


Сервера в Познані вже не було.


Тобто він був, але тільки купа кремнієвого сміття.


Набрав номер пейджера Якуба на сторінці www, яка до¬зволяла висилати повідомлення на пейджер просто з Інтер- нету, і написав:


Познаня вже нема. Вона точно цього ніколи не прочитає. Яцек.


Він вислав це і подумав, що однак Якуб не зовсім «свій хлопець».


Вимкнув комп’ютер, допив пиво і повільно пішов до ліфта.


ВІН: Уже декілька годин сидів у своєму офісі в Мюнхені. Тишу переривав тільки звук ударів по клавішах клавіатури його комп’ютера. Починалася неділя.


Він чекав.


Пробував зосередитися на статті, яку власне знайшов у Інтернеті. Здавалося, що це зніме з нього неспокій.


Проте неспокій не минав. Він перероджувався у страх.


Боявся, що безповоротно втратить її, коли вона прочи¬тає цей e-mail, який до неї вислав. Написав його в самому центрі вибуху заздрості, сумніву і смутку


Дотепер він чудово вдавав відсутність заздрості або мас¬кував її присутність. Довго цього навчався, а факт, що вони не бачилися, допомагав йому. Вона не відчувала чогось та¬кого, як вираз обличчя, погляд, настрій, інтонації, нерво¬вість чи нетерпіння. Емоції, передані тільки текстом, а так було в їхньому випадку, можна було легше контролювати.


Задумувався часом, чи саме ця можливість користу¬ватись виключно текстом не є тим, що захоплює в таких інтернетних зв’язках. Дехто вигадує надзвичайно перекон¬ливу брехню, але знає, що ніколи її не виголосить, бо й так через тремтіння голосу чи почервоніле обличчя вона зали¬шиться неправдоподібною. Найліпше про це знають автори анонімних листів.


Вона могла отримати тільки те, що він написав, і щонайбіль¬ше могла це посилити своєю уявою. Навіть, коли відчувала більше, ніж він хотів, не могла відчути у його словах заздрості.


Те, що не могла, це був його успіх і коштувало йому дуже дорого. Бо факт, що вона належала не тільки йому, остан¬нім часом доводив його до божевілля. А ще донедавна він думав, ніби його не болить думка, що ввечері вона незмінно лягає в ліжко з іншим чоловіком. Йому здавалося, що цей тип, який бере її як свою, коли тільки цього забажає, просто фрагмент біографії, який трапився з нею, коли його, Якуба, ще не було в її житті. Цей чоловік їй просто трапився перед великим метеоритом, яким, звичайно, був він, Якуб.


Вірив, що цей чоловік незабаром зникне. Як динозавр.


Динозаври теж не відразу вимерли, а тільки за якийсь час після падіння такого собі метеорита або комети. Голов¬но через темряву, яка спустилась на Землю. Внаслідок удару Землю сповила хмара непроникного для сонячного проміння пилу. Пил затримав вегетацію рослин, що спри¬чинило вимирання рослиноїдних динозаврів. Після них вимерли всі ті динозаври, які пожирали інших динозаврів.


Саме так запевняв він себе після другої пляшки к’янті, що цей її чоловік-динозавр відімре, навіть якби він спожи¬вав чистий харч і їв лише овочі. А окрім того, що його прос¬то не буде, він ще спричиниться тим до загального прогресу


Динозаври теж були зайвим баластом цивілізації. їхня ге¬нетична програма — це майже незаперечно, що генні мутації у динозаврів уже більше не траплялися — завершилася, отож виникла загроза, що на цій планеті ніколи не буде людей.


І Інтернету теж не буде.


Але, на щастя, так не сталося. Метеорит упав, і динозав¬ри вимерли, звільняючи місце пацюкам. Ці суперрозумні створіння, що живуть по норах і призвичаєні до темряви, яка так успішно винищила динозаврів, вийшли назовні і почали швидко еволюціонувати.


Чи він теж був таким пацюком? Ні. Він напевно не був!


Зрештою, теорія з метеоритом є тільки однією з бага¬тьох. Іноді він з нею не погоджувався. Усе залежало від того, скільки він випив вина.


Окрім того, він хотів мати привілей значно важнішої ви-нятковості.


Винятковості на її думки.


Він хотів, щоб вона думала тільки про нього, коли пере¬живає радість, щось вирішує, коли зворушена або замрія¬на. Щоб тільки про нього думала, коли слухає музику, яка її зачаровує, сміється до сліз з жарту або розчулено плаче в кінотеатрі. Хотів, щоб думала про нього, коли вибирає білизну, помаду, парфуми або тон фарби до волосся. Щоб тільки про нього думала на вулиці, коли збентежено від¬вертає голову, побачивши пару, що цілується. Хотів, щоб уранці, коли прокидається, і ввечері, коли засинає, вона думала тільки про нього.


Хоча не наважився її про це запитати, але був певний, що вона мастурбує.


Не була надто примітивною, щоб цього не робити.


Лише жінки, які мастурбують, добре знають, що їх збу¬джує і вміють цього попросити. Окрім того, акт мастурбації є тільки додатком до справжнього акту, який відбувається в мозку. Низ живота — тільки сцена, на якій це відбуваєть¬ся. Він був переконаний, що вона мастурбує з думкою про нього. Так, це власне та винятковість: бути в такий момент в її мозку і в її пальцях.


Чи взагалі можна бути ближче до жінки, ніж тоді, коли вона розряджає напруження своїх фантазій, знаючи, що ні¬чого, абсолютно нічого і ні перед ким не мусить вдавати?


Навіть, якщо це не він цілує той низ живота, то все одно це його сцена.


Проте він дедалі більше відчував, що йому цього замало. Останнім часом у розмовах з нею по ICQ, а також у її е-таіГгх він помітив, що вона знайшла свій modus vivendi й навчилася жити, на його думку, затишно й вигідно, між двома чоловіками: своїм чоловіком і ним. Кожен з них постачав її іншим пізнанням, але в результаті, ставши зух¬валою через той факт, що він поборов заздрість або її не виказує, вона переставала приховувати, що така ситуація їй не перешкоджає, не непокоїть, не нервує чи не розчаровує.


Він міг її запитати, чи насправді так воно є. Однак не ро¬бив того, боячись, що вона це підтвердить не вагаючись. Він потрапив у власну пастку: чоловіча гордість у поєднанні з вразливістю починала бути як рана на ступні, яка через ходіння не гоїться. А він мусив ходити.


Однак, коли в п'ятницю вона надіслала йому фотографію з останнього прийняття, яке організувала чоловікова фірма, і він побачив її в його обіймах, уся модель винятковості розсипалась як картковий будиночок. Раптом він зрозумів, що цей чоловік з фотографії буває в ній пальцями, язиком і пенісом, що саме при типові з фотографії вона шепоче, стає волога і може навіть кричить з насолоди. Цією думкою він ударив себе в саму середину рани і від болю після удару написав і вислав листа.


Коли біль минув, він скипів від сорому. Те, що він зро¬бив, конфліктувало з усією його філософією, яку він так наполегливо їй викладав і з якою вона так наполегливо і так безрезультатно дискутувала. Хто ж як не він постійно переконував її, що його, наприклад, смішить сучасна асоці¬ація кохання з банальним і по суті досить комічним актом, коли хтось комусь щось кудись вкладає, що коли над цим глибше замислитися, то годі не зауважити, що банальність цього акту просто паралізує. Зрештою, хто ж як не він по¬стійно переконував її, що знаходить значно більше кохання в тому раптовому перетіканні енергії між зіницями.


І після цього всього вона мала би прочитати цей слізний e-mail про ще одного самця, який має від заздрості психо¬соматичні болі серця і простати?!


Раптом він відчув вібрування. Це був пейджер у його ки¬шені. Витягнув його і прочитав повідомлення з Гамбурга.


Вдалося!


Вона не прочитає цього тексту.


Принаймні не прочитає його сьогодні.


Інформація, що Яцек знає про неї, надто не хвилювала його. По-перше, він був впевний у його абсолютній дискрет¬ності, по-друге, добре знав, що Яцек дістанеться до цього тексту в Познані. І прочитає його перед знищенням.


Яцек завжди мав специфічне і фальшиве почуття чес¬ності та лояльності. Зрештою, міг і не признаватися, що знає зміст цього листа. Для Яцека прочитати чужий лист було okay у але не сказати про це було підступно й зрадливо.


Тому він сказав.


Яцек...


їхні життя назавжди і нерозривно зв’язала незвичайна драма. Останнім часом він часто думав про ті події. Те хви¬лювання, яке вона останнім часом у ньому викликала, були як déjà vu того, що він пережив багато років тому в Новому Орлеані. Пам’ятає цей нічний дзвінок так, ніби усе було вчора, але ж минуло кільканадцять років.


Закінчувався восьмий місяць його наукового стажуван¬ня в Tulane University в Новому Орлеані. Декілька тижнів він перебував у стані безперервного розумового й емоцій¬ного сп’яніння. Проект, над яким він працював і який був матеріалом його докторату, увійшов у вирішальну стадію. Двадцять осіб з кількох університетів Сполучених Штатів писали окремі модулі однієї унікальної програми для сек- венціонування ДНК, що, як результат, мало дати можли¬вість побудувати своєрідну генетичну карту бактерії, яка викликає тиф. Проект був сміливий і зосередив довкола себе екзотичних людей. Вони творили команду маньяків, яких підштовхувала цікавість, амбіція і бажання пережити наукову пригоду, яка трапляється дуже рідко. Якби проект вдався, він би відкрив шлях для роботи над опрацюванням карти геному людини. Цього своєрідного візерунка люди¬ни, записаного на відомій усім скрученій у подвійну спі¬раль драбині ДНК.


Він був одним з тих, хто намагався створити цей візерунок.


Малознаний докторант із Польщі, з виробленим соціа¬лістичною реальністю і старанно й глибоко прихованим від світу комплексом науковця нижчої ліги, раптом опинив¬ся в команді, яка брала його на фінальний матч світової суперліги. Тренером був Нобелівський лауреат із Гарварда, грошей мали, як ескімоси снігу, і всі хотіли зіграти матч свого життя.


Він щойно приїхав з країни, яку люди в команді знали переважно з доброї горілки і важкого для вимови прізвища надзвичайно балакучого електрика.


Дали йому, не кажучи про це жодного слова, три місяці, щоб показав, що він уміє. Приглядалися до нього.


* Déjà vu — уже бачене (фр.).


Через три місяці одного дня задзвонив у його бюрі теле¬фон, і Жанет, секретарка, тим своїм сексуальним голосом, мелодію якого він досі пам’ятає, запросила до розмови з керівником проекту, професором з Гарварда. Коли вони почали говорити, він несвідомо підвівся з крісла. Профе¬сор підступно запитав його, чи «він би знайшов час» і чи «тематика збігається із його зацікавленням», бо якщо так, то «вони зацікавлені». Пам’ятає тільки, що він радісно- знервований притуляв слухавку телефона до уст, коли роз¬мова закінчилась. Він уже знав, що «за п’ятнадцять хвилин Інтеренетом вишлють йому пароль до програм для секвен- ціонування ДНК» і що «післязавтра він має бути в Нью- Йорку на засіданні усієї нашої групи».


Сьогодні він знає, що та кількахвилинна розмова зміни¬ла його життя.


Тоді ж, також уперше, він зареєстрував у себе одну дивну закономірність. Радість і задоволення собою певної, що перевищує максимальний рівень, інтенсивності — а так було після тієї розмови — викликали в нього величезне сексуальне збудження. Закінчивши розмову з професором, він був не тільки екстремально щасливий та екстремально гордий собою, але й мав також екстремальну ерекцію. Це не мало нічого спільного з тим, що впродовж кількох місяців він не торкався жодної жінки. Хоча пам’ятає, що після тих кількох місяців абсолютного целібату він повертав на вули¬ці голову за всім, що ходило і мало груди, але в цьому випад¬ку виключив таку причину. Він це знає напевно, бо пізніше таке з ним траплялося навіть тоді, коли радість та гордість за себе понад дозу вартості траплялися через кілька годин після сексу, що давав задоволення і виснажував.


Він прочитав усе про механізми ерекції в чоловіків, знав про ініціацію цього явища з причини збільшеної концент¬рації окису азоту в крові, читав про інгібітори ферменту PDE5, про наповнені і випорожнені печеристі тіла, про цик¬лічні cGMP і тому подібні шалено поважні, розумні й нау¬кові обґрунтування. Він міг чудово зрозуміти, що в нього є денна ерекція, коли він довго йде надто крутими сходами за Жанет до їхньої інститутської їдальні в Bruff Commons на ланч і поглядає на її ніколи не вбрані в жодні труси¬ки сідниці в надто обтислих шкіряних штанах. Однак це не допомогло йому зрозуміти, чому так трапляється з ним і тоді, коли — хоча окрім глибоко захованих під паперами в шухляді кількох примірників Playboy у не було абсолютно нічого ерогенного в його порожньому, душному бюрі — він читає статті дуже важливих людей, які посилаються на його публікації. Очевидно, бажання визнання і бажання жін¬ки викликають у ньому ідентичну реакцію. Коли він над цим замислився, то дивувався менше. Історія трагедій, що їх причиною були чоловіки, які здобували бажаних жінок, така ж довга і жорстока, як список нещасть, що їх виклика-ли ті, хто будь-якою ціною здобував славу.


Він також зауважив, що ерекція після споглядання сід- ниць Жанет і ерекція від марнославства була майже такою самою з огляду на інтенсивність і силу внутрішнього на¬пруження, які вони викликали. Єдина відмінність полягала в тому, що Жанет могла цю свою ще збільшити, розповіда¬ючи що-небудь під час ланчу. Бо Жанет мала голос, здатний підвищити концентрацію окису азоту в крові так, що у жи¬лах витворювалися бульки. Вона майже ніколи не говорила ані мудрих, ані цікавих речей. Зрештою, це не було важли¬ве. Жанет повинна була просто вводити в коливання свої голосові струни і підсилювати їх рухом язика і губів, а най¬краще, щоб при цьому її губи були скусані внаслідок по¬дій минулої ночі або інтенсивно червоні від губної помади; Жанет дбала про те, щоб хоч одна з цих умов була завжди виконана. Коливання не мусили вкладатися в розумні сло¬ва або фрази. І хоча Жанет належала до тієї групи жінок, які автомобільний двигун із вприском плутали з двигуном із виприском, він однаково дуже любив її слухати.


Особливо, коли вона говорила про виприск цим своїм вологим голосом.


Він пам’ятає, що тоді, після тієї розмови з професором, його ерекція досягла такої інтенсивності, що він відчу¬вав справжній фізичний біль. Пам’ятає також, що зачинив зсередини своє бюро на ключ, просто без жодної причини зателефонував до Жанет, щоб тільки почути її голос, і почав онанізувати. Жанет розповідала йому якусь ідіотичну істо¬рію по телефону, він лівою рукою закрив мікрофон слухавки, щоб вона не могла чути, що з ним діється, а правою робив собі це. Коли закінчив, Жанет продовжувала говорити, а він із жахом усвідомив собі, що еякулював, фантазуючи про карту генома певної бактерії, яка спричиняє тиф.


Часом він розмірковував, чи і це збочення було зумовле¬не якоюсь секвенцією генів у подвійній спіралі.


Якщо так, то його секвенція все ж непогано вклалася. Він знав значно гірші збочення з тієї ж тематики.


Колись, захоплений романом Пруста, він вирішив дізна¬тися щось більше про нього самого. Те, що прочитав, було досить шокуюче. Цей дрібний, немічний, завжди хворий, з кашлем, екзальтований, надміру вразливий син аристо¬крата і такий, що завжди вимагав жіночої опіки, незважаю¬чи на незвичайне враження, яке він справляв на жінок, сам визнав, що досить часто онанізував. Головно підглядаючи за молодими хлопцями, які роздягалися перед сном. Часом, коли і це не приносило йому задоволення, наказував слузі вносити до спальні прикриту шовковою чорною хустиною клітку з двома пацюками. Один був величезний і голодний, другий малий і лінивий від переїдання. Пруст, онанізуючи, знімав хустинку, яка прикривала клітку, і коли великий го¬лодний пацюк пожирав малого... він еякулював. Першим відчуттям була огида. Потім, після глибших роздумів, вирі¬шив прочитати все, що написав Пруст. Огида зникла.


Ще іншу секвенцію мусив носити в собі вродливий улюбленець жінок Джон Фітцджеральд Кеннеді, прези¬дент США, який, умираючи так ефектно в Далласі, став безсмертним. З опублікованих спогадів про нього виникає портрет сексоголіка з витонченими сексуальними уподо¬баннями. Кеннеді особливо уподобав собі любовні акти у ванній, головно з огляду на безперервні болі у хребті. Жінки, які кохалися з ним, переважно стояли нахилені поза ванною і, цілуючи його, пестили його тіло. Коли на¬ближався фінальний момент — для Кеннеді, звичайно — до ванної заходив охоронець і, хапаючи жінку за шию, топив її у ванні. Коли жінка рештками сил, у конвульсіях, стара¬лася звільнитися, Кеннеді нібито з насолодою еякулював.


Секвенція генів, що відповідає за це збочення, видалася йому набагато гіршою, ніж у Пруста.


Проте його тоді не цікавили ані Пруст, ані Кеннеді, тоді він думав тільки про те, що відбулося і що буде далі. Раптово став частиною «нашої» групи і від того дня секвенціонування генів певної бактерії зробилося найваж¬ливішою справою його життя.


Маючи таку карту, можна би «перекласти» її на білок, який керує життєвими процесами; знаючи біохімію цього білка, можна довідатися, наприклад, який ген відповідаль¬ний за продукування людським організмом допаміну — брак якого спричинює хворобу Паркінсона, а надмір зареєстро¬ваний — переважно упродовж дуже короткого часу — у ви¬падку стану, який популярно описується в ненауковій літе¬ратурі як стан закоханості. Мало того, що вони б вилікували цими знаннями тисячі невиліковно хворих і принижених цією хворобою людей, то на додаток могли б генетично за¬кохувати.


Часом, найчастіше десь далеко за північ, вони замовляли таксі, залишали на годину той свій «тиф», сиділи на патіо з баром у готелі Dauphine New Orleans у Французькій Діль¬ниці, де, попиваючи пиво і слухаючи блюз, розвивали такі фантастичні сценарії, вірячи, що це саме вони починають складати гігантські пазли з генів. А ще у своєму нахабстві були переконані, що складуть їх у цілість. Чим більше мали пива в крові й чим більше блюзу витало в повітрі, тим глиб¬ше вони в це вірили.


З його теперішньої перспективи, в часи, коли про гене¬тику базікають майже біля кожної будки з пивом, відколи вона подарувала світові ефектний акт клонування якоїсь вівці, після стількох років, що минули відтоді, він розглядає цей проект і ці дослідження з крихтою насмішки і зверх¬ності, але також із задумою і дивуючись з ентузіазму, який тоді носив у собі. Те, що робили кільканадцять років тому в Новому Орлеані, було важливе, але це була, порівняно з тим, що відбувається тепер, така інфантильна генетика.


Але такий, здається, є перебіг речей у науці.


Адже тепер він знає, що це аж ніяк не єдина мозаїка.


Хтось розсипав на столі понад сто тисяч пазлів.


Так, як тоді, так і тепер він часом замислювався, чи це Бог. Ця крихта знань віддалила тоді його від Бога. Однак помітив, що тепер, знаючи і розуміючи набагато більше, він набагато покірніший і більше схильний повірити, що це однак Бог був тим Великим Програмістом.


Йому тільки трохи не вдалася версія Пруста і Кеннеді.


Тепер він теж добре знав, що ці пазли не могли скласти воєдино декілька запальних інформатиків, генетиків і мо¬лекулярних біологів, які мріяли про славу. Навіть якби вони, щоб не витрачати часу, вирішили затамувати дихання, поринаючи з головою в роботу. Але тоді в Новому Орлеані він ще цього не знав.


Ніхто ще цього не знав.


Тоді працював як в амоку, дослівно до... падіння.


Одного разу він заснув за комп’ютером і впав зі стіль¬ця на розкидані довкола книжки. Оскільки жалюзі у вікнах його бюро були постійно опущені, він не фіксував пори дня. У нього завжди панувала ясність від ламп денного світла, що гуділи, підчеплені до стелі в кімнаті номер 4018 на чет¬вертому поверсі будинку Percival Stern, де містилась їхня лабораторія. Якось у неділю, коли в його холодильнику залишились тільки забруднені стрічки поглинача запахів і більше нічого, він домовився з Джимом на великі закупи у супермаркеті наприкінці вулиці.


Домовився на шістнадцяту і... проспав.


А ліг у ліжко в суботу перед дванадцятою.


Він навіть не замислювався, чи може бути інакше. Підсві¬домо відчував, що ні. Цей проект був його життям. Мусив йому усе підпорядкувати.


«Ти не прийдеш у лабораторію тільки тоді, коли насправ¬ді будеш дуже хворий. Насправді хворим ти будеш тільки тоді, коли плюватимеш кров’ю понад кільканадцять годин».


Так це коротко й образно визначив індус-програміст, який приєднався до них у той самий час, що й він.


Розмірковував: чи тільки він так працює? Часом розпи¬тував про це колег із групи. Пам’ятає, як один з них, Януш, ще один поляк у цій команді, стипендіат Фундації Костюш- ка, інформатик з Торунського університету, який працював в Queens College у Нью-Йорку, сказав йому:


«Старий, я лише сьогодні зауважив, що моя маленька Йоася вже в третьому класі. Завтра вона отримує свідоц¬тво і розпочинає канікули».


Упродовж кількох тижнів він вставав о пів на п’яту, ви¬палював цигарку, збирав порозкиданий по цілій кімнаті одяг, заварював каву й опритомнював під крижаним душем у лазничці на партері. Йому часто траплялося вже під душем усвідомити, що він зайшов туди з цигаркою. Одягаючись, ковтав каву, закидав до наплечника сторінки з нотатками, зробленими останньої ночі, і вибігав, щоб сісти до Джимової машини, яка вже кілька хвилин чекала на нього.


Відколи Джим почав працювати на будові недалеко від його університету, він підвозив його до Тиіапе. Щодня че¬кав на нього, завжди в чудовому гуморі, завжди усміхнений і свіжий як весняна галявина. Тим своїм станом і настро¬єм він викликав у ньому роздратування і нехіть. Як можна бути таким радісним о п’ятій ранку, після такої короткої ночі й сидячи в такій машині?


Джим був власником бюїка з шістдесятих років, без кон-диціонера, що в Новому Орлеані вважалося доказом або виняткової бідності, або причетності до якоїсь винятко¬во мазохістської релігійної секти. Окрім того, задні двері з боку пасажира або прив’язували грубим шнуром до під¬голівника крісла водія, або їх під час їзди доводилося три¬мати пасажирові.


Він сідав до машини Джима з заплющеними очима, брав з попільнички цигарку, яка запалена чекала на нього, і вони рушали. Розмову починали лише через кілька перших миль, коли Якуб прокидався. Джим знав цю церемонію і пово¬дився як вірний і лояльний приватний водій британської королівської родини.


Незабаром він усе частіше не ночував удома, залишався в бюрі і працював з короткими перервами упродовж цілої ночі.


Саме так було тієї ночі, коли зателефонував Яцек.


Добігала четверта ночі з суботи на неділю.


Джим саме був у нього в бюрі. Мовчки нахилявся над електронною аптечною вагою, яку поставив біля його ком¬п’ютера. Зосереджено відважував порцію кокаїну, пакуючи її у завчасно приготовані мішечки. На бюрку біля комп’ю¬тера лежали ряди таких целофанових мішечків з білим по¬рошком. Кожен мішечок містив чотири «поділки».


Коли він закінчив, на столі лежав кокаїн на 50 тисяч доларів.


Він обійшов його довкола, мовчки зсипаючи пакунки до пооббиваної і погнутої валізочки. Закінчив, закодував замок валізки, наклав один із браслетів поліцейських на¬ручників на свою ліву руку і замкнув спеціальним ключем


на кисті. Другий браслет був прикріплений до валізи. Він підійшов до Якуба і мовчки поклав ключ від кайданків на клавіатуру його комп’ютера. Виходячи, подивився йому в очі і сказав:


—       Це направду останній раз. Не зневажай мене. Вибач.


Якуб був розлючений і сповнений гіркоти. Лихий на


себе, що погодився на це. Не йшлося зовсім про те, що він ризикував абсолютно всім, що досягнув у своєму житті, що вдруге свідомо став — бо ж погодився без примусу — по-мічником типа, який постачає наркошів; найбільше боліло його те, що Джим так його розчарував. Що так підступно використовує їхню дружбу.


Він почувався зрадженим.


Але ж він уже обіцяв йому, що попередній раз, три місяці тому, був «направду перший і останній», що «тепер тільки сплатить борги і зійде з цієї дороги» і що «може це зробити тільки тут, бо нікому не спаде на думку, що в Тиіапе на генетиці ділять порошок», як він називав це своє розкладання на порції.


Сьогодні, коли Джим годину тому постукав у двері бюро, йому не спало на думку, що він знову має «товар». Став із цією валізкою, прикутою до лівого зап’ястя і ледве при¬ховуючи тремтіння голосу, сказав:


—       Якщо я цієї ночі не поділю в тебе, то вже ніколи не зможу підвезти тебе зранку до школи. Дозволь... благаю.


Він дозволив.


Весь час стояв повернувшись до нього плечима, кипів зі злості й мовчав. Він не хотів на це дивитися.


Така наївна дитяча віра, що коли заплющуєш очі, то зов¬сім не темно.


Повернувся до стола лише тоді, коли Джим зачинив за собою двері.


На клавіатурі його комп’ютера лежав ключ від наручни¬ків, якими Джим для певності приковував себе до валізки з наркотою, і два малі целофанові мішечки з білим порошком.


Для нього.


Останній раз, коли Джим пакував у нього товар, він також спробував кокаїн.


У той момент, коли половина його письмового стола була покрита мішечками, Джим відійшов від ваг, зняв зі стіни стару фотографію в дерев’яній рамці, здмухнув зі скла порох


і почав її підігрівати полум'ям запальнички. Він висипав вміст одного мішечка на висушену скляну поверхню і поді¬лив білий порошок на три рівні смужки довжиною близько 8 см. Потім запалив цигарку, вийняв з гаманця оправлену в шматочок дерева половинку леза і почав по черзі товкти смужки порошку. Це тривало близько п'яти хвилин. Потім видобув з кишені зім'яту зелену банкноту, скрутив у трубоч¬ку і запхав її кінець у ніс. Нахилився над однією зі смужок і духом втягнув її всю. Дрібні рештки, які залишилися на склі, зібрав наслиненим пальцем і розмазав на яснах. Потім повернувся до Якуба, простягнув руку зі скрученою однодо- ларовою купюрою і, посміхаючись до нього, сказав:


— Спробуй. Тобі буде добре. Я залишу.


Хоча він спостерігав за тією церемонією Джима з непри¬хованим здивуванням, не завагався ні на мить. Підійшов до столу, запхав кінець трубки в ніздрю і одним вдихом втяг¬нув цілу поділку. Відразу відчув легкий холодок і виразне заціпеніння в носі. Повернувся до свого крісла біля моніто¬ра, зручно сів і чекав. Цікавість мішалася з неспокоєм.


Через декілька хвилин він виразно відчув, що втома, ви¬кликана шістнадцятьма годинами інтенсивної праці, минає. З'явилося відчуття свіжості, сили, енергії. Він міг розпоча¬ти наступні шістнадцять годин. А ще недавно, перед при¬ходом Джима, падав від утоми і приводив себе до тями міцною кавою та цигарками. Раптом став бадьорий як від ранкового холодного душу після довгої, спокійної ночі.


Це було щось.


Дрібкою порошку, який містив 25 поєднаних між собою атомів, він обманув своє тіло й мозок. Раптом відчув себе сильним, дотепним і винятково метким. Йому здавалося, що якби він тепер почав програмувати, то написав би най¬кращу програму у своєму житті.


І зовсім не відчував, що перестав бути собою. Якнайви- разніше відчував, що це і є властиво він, той самий Якуб, тільки що він набув незвичайного значення. Він уже не мав страху і боязні, жодних сумнівів і душевних розладів.


Зате завжди мав рацію.


Коротку мить він насолоджувався тим відчуттям. Почи¬нав розуміти, що людям може хотітися дарувати собі такі стани частіше.


Зокрема люди слабкі, або ті, що мусять відчути силу чи принаймні вдавати сильних. Вистачить кількох грамів хімічної сполуки, здорової слизової оболонки — і стаєш дуже важливою, мудрою, сильною, дотепною, чарівною, красномовною особою, яка свідома своєї сили, і якою завж¬ди хотілося бути. Зазвичай це триває не більше кільканад¬цяти хвилин, коштує кільканадцять доларів, це нелегально, узалежнює, нищить серце і мозок. А також після цього за¬знаєш гігантського похмілля, якого б не було навіть після гектолітра живої браги.


Кокаїн не викликає жодних галюцинацій, кольорових снів і враження польоту над зрошеною літньою росою галя¬виною, де повно метеликів і голих німф.


Це не та хімічна сполука.


Ця — занадто дорога, щоб її витрачати на такі баналь¬ні стани, які, щиро кажучи, може залагодити добра музика, пляшка вина або закоханість.


З кокаїном переживаєш сни про могутність. Після кока¬їну маєш кращі гени. І ти стаєш дитиною набагато кращо¬го Бога. Цього не дасть людині жодне вино, жодна музика і жодна жінка. Окрім того, як говорив Джим, ніщо так не перетворить нормальний, спокійний секс у «водневий ви¬бух». І це найнебезпечніше. Нормальний секс порівняно з післякокаїновим — то як «кохатися з манекеном з універ¬магу в Москві або Східному Берліні». Після чогось такого можуть залишитися надто добрі спогади і надто сіра тепе¬рішність. За теорією Джима, тільки після ЛСД могло бути краще. «Бо тоді, — казав він, — займаєшся сексом усіма клітинами, а самих нервів маєш мільярди».


Небезпеку він зрозумів того вечора, коли Джим визнав, що «секс без субстанції наповнює його панічним страхом». Переставав бути для нього реалізацією прагнень, ставав тестом «чи він ще взагалі може».


«Бачиш, без субстанції це — як запихати слимака в щіли¬ну телефонного автомата, який кільканадцять годин стояв на морозі», — казав він.


Пригадує, що коли він ще перебував у такому стані, Джим, який з незмінною увагою слідкував за ним, тим сво¬їм тоном абсолютного знавця заявив: «А я казав, що тобі буде добре».


Було добре.


Вони почали розмовляти.


Хоча зналися вже і товаришували з півроку, вони ніколи досі не розмовляли так відверто і щиро, як тоді, після ко¬каїну. Він завжди хотів його про це запитати, але досі ніко¬ли не наважувався. Тепер страху не існувало, тому запитав про Кімберлі; про неї Джим ніколи не казав «моя дівчина», «моя кобіта», «моя наречена», але з якою був, спав і ходив за покупками.


Кімберлі, яку тільки так називав Джим, бо всі інші звер¬талися до неї просто Кім, була студенткою Tulane University. Вона навчалася на останньому курсі права; він читав в уні¬верситетській газеті, що вона була найкращою студенткою в історії того факультету, а на факультеті було близько 6 тисяч студентів. Усі, хто її знав, були свідомі того, що це не результат допомоги батька, знаного хірурга і водночас ректора Медичної Академії при Tulane.


Батько Кім дуже її любив, але по-своєму, в поспіху, в тих небагатьох вільних хвилинах між чергуваннями в клініці, лекціями, конгресами, відрядженнями і проектами, в яких він брав участь. Любив її так, що лише задля неї залишав¬ся у формальному шлюбі з жінкою, яка зрадила його ще під час пошлюбної подорожі й була більше прив’язаною до його кредитних карток та його товаришів — пластичних хірургів.


Відколи його брат, теж відомий хірург, покінчив життя самогубством і стало відомо, що він торгував органами для пересадки, в нього залишилася лише Кім. Його геніальна Кім, якою і для якої докладно вже запланував її майбутнє. А тепер, не маючи для неї часу, він заспокоював своє сум¬ління, купуючи їй дорогі автомобілі.


Кім була надзвичайно інтелігентна, здібна, працьовита і всім завдячувала собі. Батькові — окрім автомобілів — що¬найбільше завдячувала своїми генами, і то тільки частиною їх. Тому ті, хто її знав, недовірливо сприймали новину, що Кім є «дівчиною Джима». Того Джима, який відбув чотири семестри навчання у Гарварді, але також і чотири роки в’язниці в Baton Rouge, де власне відсидів дві третини свого вироку за торгівлю наркотиками і був достроково звільне¬ний за добру поведінку, але з багатьма умовами.


Особа зі знівеченим минулим і теперішнім, яке нівечи¬лося кожного робочого дня в котлованах великих будов за 6 доларів за годину. Минуле було таке нищівне, що згадки про чотири семестри архітектури в Гарварді не справляли враження на потенційних працедавців Джима. Внаслідок того вдалося переконати небагатьох і то тільки тих, хто міг запропонувати копання фундаментів під великі будівлі в Новому Орлеані й околицях.


Звичайно, його це нервувало, мучило й доводило до де¬пресії. Часом йому було так погано й безнадійно, що кожен ранок — ранки є найгіршими для людей у стані депре¬сії — здавався йому продовженням мук з попереднього дня. Депресії досягали такого рівня, що він змушений був вихо¬дити з них за допомогою кокаїну, хоча й знав, що ризикує.


Власне, з таким чоловіком спала дівчина з одного з най¬кращих домів Нового Орлеана, єдина донька ректора Ме¬дичної Академії ТиІапеу непересічно розумна й пересічна зовні; майбутній адвокат, вона хотіла спеціалізуватися, що додавало специфічного смаку цьому роману, в праві, яке стосувалося торгівлі наркотиками. Багатьом, хто її знав, не містилося в голові, що геніальна Кім могла захоплювати¬ся таким скінченим уже у відбірковому турнірі наркошею, яким, на думку більшості, був Джим.


Але ті, хто цього не міг зрозуміти, просто не володіли всіма даними.


Наприклад, вони не знали, що Кім замість тих усіх за- сраних, ідіотичних автомобілів, що коштують цілий маєток, хотіла б від батька тільки один поцілунок на добраніч.


Хоча би раз на тиждень і хоча б уві сні.


Бо хоч він цього не знав, вона ніколи не засинала, поки він не повертався додому. Лежачи в ліжку, притулившись до коханого малого плюшевого ведмедика-коали, якого він їй купив, коли одного разу взяв із собою до Сіднею, вона чека¬ла, доки він запаркує машину, перегляне пошту, покладену на столику у вітальні, прийме душ у ванній для гостей на пер¬шому поверсі, щоб не розбудити дружину, і тихо піде до спаль¬ні. Коли проходив біля дверей її кімнати, вона хвилювалася, сподіваючись, що він зайде до неї. Він уже давно цього не робив. Щовечора чекала, але він не приходив, і цей ведмедик- коала з вухом, мокрим від її сліз, ставав їй дедалі чужішим.


Однієї ночі — вона тоді вже знала Джима — коли знову чекала, а батько знову не прийшов, встала з ліжка, спус¬тилася до кухні й електричним ножем для хліба відрізала голову ведмедикові з Сіднею.


Вона при цьому навіть не плакала. Тільки блювала.


Вранці, коли батько встав і зійшов до кухні, щоб при¬готувати собі ранкову каву, дві частини ведмедика-коали лежали біля леза електричного ножа для хліба.


Джим не дав би їй навіть плюшевого ведмедика, бо не робив нікому дарунків, але також ніколи б не дозволив їй заснути, не поцілувавши на добраніч. Окрім того, він міг прийти до неї серед ночі або над ранком і принести білі троянди, бо раптово відчув, «що давно не дарував їй квітів». Вони завжди були білі, і вона завжди отримувала їх уночі. Тоді він залишався в неї до світанку і робив з нею всі ці чудові речі, які міг тільки він.


Відколи вона покохала Джима, вона вже не прокида¬ється вночі від цього страшного сну, коли ведмедик-коала з Сіднею має голову її батька.


Зв’язок Джима і Кімберлі приховував ще одну таємницю. Тоді, під час цієї незвичної розмови «при двох позначках», Якуб дізнався всю правду.


Джим і Кім часом запрошували його на обід до добрих ресторанів, тішачись виглядом «молодого комуністичного науковця», який захоплювався декадентською вечерею з омара і вчився розрізняти французькі вина. Якось він при¬мітив, що після кожної такої емоційної вечері Кім на пев¬ний час залишала їх самих за столиком і потім поверталася дуже змінена. З розмазаним макіяжем, часом заплакана, не¬змінно замріяна і дуже мовчазна. Тулилася до Джима так еротично, що навіть йому робилося тепло. Часом на її по¬вернення доводилося чекати навіть півгодини. Джим тоді купував його улюблене пиво Corona або вони курили добрі сигари, а часом виходили на паркінг за будинком і курили маріхуану. Хоча це не було нормальним, Джим ніколи не говорив, чому Кім виходить.


Тепер він сказав.


Кім була хвора на булімію.


Тоді, в першій половині вісімдесятих років, для при¬бульця з Польщі слово «булімія» асоціювалося з назвою екзотичної квітки, і Джим мусив йому довго пояснювати, що це насправді означає. Після кожної доброї вечері Кім мусила вийти і просто позбутися тієї вечері. Вона йшла до туалету, перевіряла його стан, і коли переконувалась, що він чистий і затишний, робила це там. Тому що Кім мог¬ла блювати тільки в естетичних, ексклюзивних туалетах. Окрім того, вона це робила з найбільшою приємністю після розкішних і вишуканих вечер з вином і свічками. Якщо ту-алет не підтверджував її сподівань, вона брала таксі або ма¬шину з паркінгу і їхала до себе, до вишуканої вілли в Garden District на Charles Avenue і робила це в себе, у власному туале¬ті, після чого поверталася до Джима.


Джим розповідав йому, що для Кім це дуже еротичне пе- режиття. Блюючи, вона діставала сексуальне задоволення. Кім плачем реагувала на сексульні реалізації — від щас¬тя — тому-то вона поверталася до столика із розмазаним макіяжем і замріяна. Те, що після цього відбувалося за столиком, як вона це робила, було нічим іншим, як при¬тулянням жінки до коханця відразу після любовного акту. Джим знав про це і відповідав їй чуттєвістю, якої ніколи не виявляв їй у інших ситуаціях. У такому моменті він був для неї найніжнішим хлопцем на «відразу після». Давав їй те, про що мріє більшість жінок, але небагато хто з них зазнає. Окрім того, майже завжди давав їй це за добрим вином, при свічках і з легкою музикою. Не мало значення, що переважно вона сплачувала рахунки, хоча це Джим за¬прошував її. Джим підкорював її тією театрально екзальто¬ваною та перебільшеною чуттєвістю, про що чудово знав, він був інтелігентним маніпулянтом від моменту, коли за¬уважив, що жінки найбільше прив’язуються до чоловіків, які вміють їх слухати, виявляти до них ніжність і доводити їх до сміху.


Це підкорення було досить витонченим фрагментом до¬говору, який вони сконструювали собі під час цього зв’яз¬ку, але насправді Джим узалежнював Кім від себе чимось зовсім іншим. Умів роздобути добрий кокаїн і досконало знав, як він діє і що зробити, аби діяв ще краще. Малі моле¬кули хімічної структури кокаїну найшвидше потрапляють у кров через слизову оболонку, тому більшість людей вжи¬ває його через ніс.


Але найбільше слизової оболонки в жінок, звичайно, є в піхві.


Там існують квадратні кілометри слизової оболонки, че¬рез яку може проникати все з молекулярною масою, подіб¬ною до кокаїну Джим чудово про це знав. Часом у ліжку з Кім він свідомо стримував вхід у неї до моменту, коли вона, сичучи з нетерпіння, гризла його вухо і сама просила його про це. Тоді Джим, коли мав досить кокаїну в кишені штанів або в шухляді нічного столика, відкривав малий мішечок з порошком і перед самим входом у неї старанно розмазував кокаїн на своєму члені. Він знав, що кокаїн зне- чулює. Тому під час очікування в ній фіксував набагато менше сигналів від свого статевого органа і міг чекати, не боячись, що, незважаючи на величезне збудження, втратить контроль і мине пункт, після якого для чоловіка вже нема повернення.


Рухаючись у ній, він мусив почекати близько двох хви¬лин, що, як показує статистика, для більшості чоловіків є проблемою. Тим часом Кім переживала свої неймовірні перші дві хвилини, які для більшості жінок є одночасно останніми, після чого діставала справжній kick і, за словами Джима, який любив поетично і несмачно перебільшувати, «раптом переносилась на іншу планету, у зовсім інший ви¬мір абсолютно безвимірної насолоди».


І хоча насправді Кім влаштовувала собі це переважно завдяки своїй слизовій оболонці, хімічним властивостям, а також малому розміру молекули кокаїну, однаково була свято переконана, що завдячує це виключно коханню Джима.


Після Джимової розповіді він почав замислюватись, чи і він колись матиме стільки відваги.


І стільки кокаїну.


Але це було три місяці тому.


Тепер він ненавидів Джима. За зрадливість.


Сів за своїм письмовим столом і з люттю вирвав з ком¬п’ютера клавіатуру, на якій Джим залишив ці два мішечки з білим порошком для нього, а також ключ від наручників, і скинув це все на гору пачок і папок під вікном.


Хвилин через п’ятнадцять злість минула, і він хотів повернутися до роботи, але не міг. Підвівся, підійшов до вікна і почав витягати клавіатуру з купи. Враз кутиком ока зауважив мішечок з порошком у самому куті, біля побито¬го кам’яного горщика із засушеною пальмою, яку постійно забував підливати. Підняв його, потім зняв зі стіни стару фотографію, ту саму, яку використовував Джим, сів на під¬логу, висушив скло полум’ям запальнички, поклав фото¬графію на підлогу і висипав вміст мішечка на ще теплу поверхню. Встав і з шухляди письмового столу витягнув машинку для гоління, яку тримав там, відколи траплялося йому проводити тут цілі ночі. Відкрутив шурупи, які за¬кріплювали лезо, і витягнув його назовні. Він повернувся до вікна і вістрям почав невміло товкти його в купку білого порошку на шибці. Не минуло навіть хвилини, як відчув, що йому терпне рука.


«Як Джим міг товкти цей порошок упродовж п’ятнадця¬ти хвилин?» — подумав він.


Був упевнений, що цього Джим навчився не у Гарварді, а радше у в’язниці в Baton Rouge.


Раптом лезо перевернулось йому в пальцях, він відчув біль і велика крапля крові впала на білий порошок, розси¬паний на склі.


Червона краплина повільно і велично всякала у сніжно- білий кокаїн на шибці. Він кілька секунд зачаровано ди¬вився на це.


Раптом зрозумів, що робить помилку. Це ж не кров має бути в кокаїні, а кокаїн у крові!


Швидким рухом відділив ту частину порошку, яка ще не зіткнулася з кров’ю, сформував дві паралельні смужки, витягнув з гаманця купюру, скрутив у трубку, запхав у ніс її кінець і швидко вдихнув одну смужку порошку. Хвильку стояв нахильцем над фотографією і втішено засміявся, по¬бачивши відображення свого обличчя з банкнотою, що стирчала з носа. Після короткого вагання втягнув також другу смужку білого порошку. Потім зручно вперся пле¬чима на купу коробок і ліниво спостерігав, як минає втома і виснаження працею, нервовість і розчарування останньої години. Поверталася свіжість.


Мозок знову дозволив обдурити себе. І тіло також.


Джиме, якби ти був тут, ти б знову мав рацію.


Йому було добре.


Тепер він уже був найзвичайнішим на світі наркошею.


Цього разу ніхто не запросив його до столу. Сам собі ви¬сипав, сам собі потовк і сам собі це перепустив через сли¬зову оболонку Цього вже не можна пояснювати тим, що «хотілося раз спробувати, щоб знати, як воно є». Він уже знав, як воно є. Тому, власне, й зробив.


Він починав розуміти шимпанзе з показового експери¬менту, про який читав нещодавно в науковій пресі.


Прив’язаний до крісла, під’єднаний кабелями до елект-рокардіографа, електроенцефалографа і вимірювача арте- ріальнього тиску шимпанзе міг, вдаряючи лапою по жовтій кнопці, якою закінчувався дозатор, впорскувати собі роз¬чини різних наркотиків: ЛСД, героїну, морфіну, амфета- міну, cracky і багатьох інших, включно з кокаїном. Через певну кількість ударів шимпанзе досягав своєрідного стану насичення і переставав ударяти, впадаючи у щось на зразок наркотичного сну, летаргії, наркозу або ейфорії.


Крім одного-єдиного винятку.


Біля дозатора з кокаїном лупив у жовту кнопку так дов¬го, що пульс у нього сягав аж понад чотириста ударів на хвилину, і він здихав від тахікардії.


З лапою на жовтій кнопці.


Звідки він це знав?


Як це звідки?!


Наприклад, з Мазовша, Підкарпаття, Помор’я і Куяв.


Тільки що це не були шимпанзе, ніхто не під’єднував їх до електрокардіографа, а хімічна сполука не була кокаїном і офіційно називалася водним розчином етанолу, а неофі¬ційно — горілкою. Оскільки ця хімічна сполука не була аж настільки шкідливою, вони втрачали свідомість без тахі¬кардії, але «лапу на жовтій кнопці» теж тримали до самого кінця.


Він думав про цього шимпанзе без особливого страху чи неспокою. Не мав на те найменшої причини. Оцінював, що узалежнення від такого чистого наркотика як кокаїн не на¬ступає після кількох прийомів. Він також знав, що кокаїн убиває мозок набагато витонченіше, ніж пневматичний мо¬лоток, але, незважаючи на це, не мав жодного страху. Поки що його мозкові було з кокаїном винятково по дорозі. Тепер так якось просто складається, що замість кофеїну часом приходиш до тямки за допомогою кокаїну. Незабаром він повернеться до Польщі, і йому залишиться водний розчин етилового спирту. Окрім цього, як відомо, шимпанзе відпа¬ли з пелетону в цих перегонах еволюції і може тому натис¬кають цю кнопку, бо їм бракує кількох важливих генів.


Він знову відчував свіжість і мав ясний розум; утома ми¬нула. Любив працювати у такому стані свіжості, ентузіазму і з такими шаленими ідеями, що витали в його голові. Він хутко підвівся з підлоги, забрав клавіатуру, повернувся до столу і під’єднав її до комп’ютера.


Раптом задзвонив телефон.


Яцек. Він одразу впізнав його голос.


Навіть не намагався пригадати собі, коли вони розмов¬ляли востаннє.


Це абсолютно не мало значення.


Соромлячись своєї безпорадності, безсилий і в стані від¬чаю, Яцек розповідав йому про Аню.


Він зателефонував до нього з Польщі о четвертій ночі, через кілька років після їхньої останньої розмови і розпо¬вів, що його восьмирічна донька Аня має лейкемію і вми¬рає. Так просто йому розповів.


Він навіть не просив допомоги. Бо Яцек, відколи його знав, завжди мав клопіт з проханнями.


Він розповів так, ніби просто хотів позбутися цього.


Він до сьогодні не знає чому, але, слухаючи його і розпи¬туючи про деталі, переконувався, що йому вдасться допо¬могти. Це, мабуть, через той кокаїн. Адже він був важливий і завжди мав рацію.


А з часів Наталії знав про лейкемію все.


Як міг не знати? Його Наталія, якби їй пощастило трохи більше, померла б від лейкемії.


Якби не померла швидше.


Він поклав слухавку. Його вразило те, що почув. Вимкнув комп’ютер і вирішив повернутися додому пішки. Йдучи по-рожньою в цю пору С/іаг/е5 думав про долю. Він майже був певний, що доля — це вигадка й перебільшення. Бог має на голові надто багато важливих справ, щоб укла¬дати долі всього людського мурашника. Окрім того, нема такого талану, який убиває восьмирічну дитину. Коли він заходив додому, в кімнаті Джима світилося. Зрадів. Розмо¬ва була йому зараз потрібна як ніщо інше на світі.


Він делікатно постукав, зайшов, не чекаючи на запро¬шення і без жодного вступу запитав:


—       Джиме, як ти вважаєш, скільки тут, у Тиіапе, може коштувати операція з пересадки кісткового мозку? їй вісім років, вона живе в Польщі і може прожити ще три місяці. Це донька мого приятеля.


Джим зреагував так, як завжди реагував на важливі та істотні запитання: занурився на хвилю у свої думки. Цього разу це тривало значно довше, ніж звичайно. Раптом він скочив з ліжка, підійшов упритул до нього і сказав:


—       Слухай, я мало знаю про кістковий мозок. Підозрюю, що кістковий мозок є в кістках. Окрім цього, більше нічо¬го не знаю на цю тему. Якщо від цього можна вмерти, це означає, що це дороге. В Америці все, від чого вмирають, а можна не вмерти — дороге. Подивись, на яких машинах їздить і де живе батько Кім, і як щороку ростуть і підно¬сяться груди матері Кім. Немає жодного значення, чи це коштує 100, чи 300 тисяч. Забагато, щоб мати. Ти навіть не бачив таких грошей. Я бачив, але вони ніколи не були мої¬ми. Однак ми не дозволимо, щоб та мала вмерла лише тому, що народилася не в тій що треба країні. У понеділок ти ста¬неш з плакатом перед ректоратом у Тиіапе. Я сяду з таким самим плакатом посередині Bourbon Street. Ще сьогодні тут, у Новому Орлеані, зателефонуємо на радіо. При збиранні грошей завжди найдорожча реклама. Вони обов'язково до¬поможуть. Перед і після спотів про тампони втулять нові, про невинну дівчинку з комуністичної Польщі, яка вмирає від лейкемії. Ця фірма, що продукує тампони, з вдячності, без сумніву, докладеться. Завтра, хоча насправді це вже сьо¬годні, неділя. Ти підеш до церкви, про все розкажеш свяще¬никові. Йди туди, куди приходить багато туристів. Вони, коли розчуляться, дають більше на тацю. Місцеві в тій церкві здебільшого чорні. Вони не мають грошей, а крім цього лейкемія для них асоціюється з расизмом. У понеді¬лок Кім піде до Student Union і вийде звідти лише тоді, коли їй пообіцяють, що вони організують збір пожертв в універ¬ситетському містечку. І напиши всім, хто є в твоїй команді. Зателефонуй до того генія з Гарварду. Лейкемія — це також гени. Він має на це гроші. Мусить тільки це добре полаго¬дити в бухгалтерії. Ти служиш їм розумом. Мозок добре функціонує, коли душа спокійна. За спокій душі треба пла¬тити. Він це знає. Він — звідти. Тут право на спокій душі вписане у поправці до конституції. Окрім цього, зателефо¬нуй до посольства Польщі. Нехай сконтактуються з Тиіапе. Лікарі завжди люблять, коли їх просять про щось впливові, але здорові особи, особливо з посольств. І ти навіть не ду¬май, що ми не зберемо тих грошей.


Слухаючи Джима, він поступово переймався його впев¬неністю, ентузіазмом і вірою в себе. Це «зберемо» було як визнання приязні. Він подумав, що все-таки доля існує. Інакше не зустрів би у своєму житті Джима.


Коли він повернувся до своєї кімнати, мав уже готовий план. Ліг в одязі на протерту шкіряну канапу перед телеві¬зором і чекав на світанок. Був збуджений. Не міг дочекати¬ся ранку, щоб почати діяти. Раптом почув шурхотіння під дверима кімнати. Хтось увіпхав білий конверт у шпарку біля підлоги. Встав, підняв йсіго і відкрив. Між купюрами лежав малий аркуш, вирваний із зошита.


Для Ані — Джим.


Зі всього, що діялося впродовж наступних двох несамо¬витих тижнів, він зафіксував на все життя лише декілька подій. Пам'ятає, що зовсім перестав бувати в кімнаті, яку винаймав, і напостійно переселився до свого бюра, писав сотні листів, відвідав майже всі великі фірми в Новому Орлеані, організовував збір по церквах, автобусах, рестора¬нах, магазинах і нічних клубах. Він зіткнувся як зі зворуш¬ливою солідарністю, так і з мерзенною байдужістю.


Він переконався, що Аня може приїхати, коли одного вечора, більш-менш через тиждень після початку акції, до нього зателефонував батько Кім і сказав:


— Усі мої лікарі й медсестри проведуть цю операцію без гонорару. Окрім того, я сконтактувався з моїм приятелем в Еміграційній службі у Вашингтоні й полагодив для тієї малої гарантію видачі візи. Завтра почнемо пошук донора кісткового мозку. Базою даних донорів у Міннеаполісі — а ви знаєте, що тільки там можна щось знайти — займається мій докторант. Я вже подав йому точну характеристику Аніного тканинного антигену. Ми повинні знайти донора впродовж трьох днів. — Він замовк, а за мить додав: — Моя донька захоплюється вами. Ви навіть не уявляєте, як я вам заздрю.


Через три тижні він стояв на летовищі і спостерігав, як працівниця LOT’у штовхає інвалідний візок, у якому сиділа зовсім лиса, перестрашена дівчинка в запраному бавовня¬ному спортивному костюмі. Вона мала величезні зелені очі, була страшенно худа й тулила до себе маленького паяцика в червоному плащику і капелюшку


Це була Аня.


Він підійшов до неї і відрекомендувався.


— Я — Аня. А це Каспер, — показала вона на паяца. — Мама сказала, що ви можете щось зробити, щоб я не вмерла.


Він став, як укопаний. Не знав, що відповісти. Зібрав усі сили, намагаючись не показати, що ковтає сльози.


Вона ніколи не розлучалася з Каспером. Спала з ним, розмовляла. Ніжно тулила до себе, коли плакала зі смутку. Той шматяний паяцик став раптом для неї символом усього, що єднало її з минулим, батьками й тим, що розуміла і що асоціювалося з безпекою та домом у Польщі. Медсестри з Тиіапе розповідали йому, що навіть під наркозом, уже перед самою операцією, вона щосили притуляла Каспера до себе, і його ледве витягнули із її стиснених, синіх від уколів голки неймовірно худих рученят.


З тих часів він пам'ятає також приклад огидного лице¬мірства. Одного дня, вже після дзвінка батька Кім, у бюрі відвідав його кремезний, з бігаючими очима чоловік, схо¬жий на лисицю. Він відрекомендувався як працівник посольства Польщі в Нью-Йорку і попросив показати пас¬порт. На щастя, йому спало на думку запитати — навіщо. Це викликало напад неймовірної люті. Він тоді дізнався, що «руйнує образ Польщі в очах американських імперіаліс¬тів», що «жебрає як останній обдертий і обпльований циган під церквою», що «як науковець і громадянин компрометує Польщу». Він слухав це здивовано й з відразою. Дотепер не розуміє, чому тоді не викинув його з бюра.


Він зустрів цього чоловіка ще раз. Тиіапе University, коли акція допомоги Ані щасливо закінчилася, організував прес- конференцію. Там також було місцеве телебачення. Пам'я¬тає, що і він приймав від усіх привітання. Тоді, коли камери були скеровані саме на нього, підійшов цей чоловік з по¬сольства і простягнув руку на привітання.


Він подивився йому в очі й мовив:


—       Знаєте що? Мені снилося, що ви повісились. Я проки-нувся значно спокійніший.


Руки він йому не подав.


Пам'ятає ще момент прощання з Анею, коли відпрова¬джував її на літак Пе/£й з Нового Орлеана до Чикаго, де мала пересадку на рейс ІОГ'у до Варшави. Він не мусив з нею летіти. Век а в рамках своєї участі в акції запевнила їй повну опіку. Коли вона зникла на цьому своєму візку за дверима літака, він раптом відчув пустку, смуток і самот¬ність.


Чи не так щоразу почувалася його матір, коли він, підлі¬ток, залишав її і виїжджав у другий кінець Польщі?


Проштовхуючись на летовищі через натовп, він раптом замислився: чи ті всі його бактерії, що спричиняють тиф, усі стани піднесення у зреалізованому подиві й уся ця метушня в його житті не є випадково тільки формою втечі від пустки й самотності? Аня заповнила на декілька тижнів цю пустку радістю, зворушенням і чимось справді важливим.


Із задуми вирвало його власне прізвище, яке він почув з мегафона летовища. Його просили негайно підійти до ін-формаційного пункту Пе/ґй.


—       Тут дещо для вас залишили, — з усмішкою поінформу-вала його одягнена в темно-синю уніформу практикантка і подала йому пластикову торбинку.


Він на місці розпакував торбинку. Витягнув малого пая- цика в червоному капелюшку, поклав на поличку і нерухо¬мо втупився в нього.


«Це було так давно», — подумав він.


Вимкнув комп'ютер, допив колу з банки і спакував вид- руки й журнали для читання в неділю. Прямуючи до ви¬ходу повз сосновий стелаж, на мить зупинився і поправив червоний капелюшок малого шматяного паяцика, який си¬дів на найвищій полиці між книжками.


ВОНА: Знову прокинулась перед будильником. Вона вже навіть не дивувалася. Колись їй таке ніколи не трапля¬лося, тепер стало щоденним.


Понеділок! Усміхнулася до себе.


Так сильно сумувала упродовж цього вікенду...


Незабаром вона знову буде в офісі, увімкне комп’ютер, прочитає від нього e-mail, і їй стане так добре!


Вона тихенько вислизнула з ліжка і пішла до ванної.


Стояла під душем і питала себе, чи хоче, щоб він був за¬раз тут і бачив її голою.


Знала, що він глянув би на неї тільки раз своїми замис¬леними очима і все б запам’ятав. Не сказавши ані слова, через декілька днів написав би їй, що в неї є триміліметро- вий перчик з правого боку під грудьми і що він солодкий, що її ліва стегнова кістка виступає більше, ніж права, і він хотів би колись ударитись об неї чолом, і що соски її грудей коричневіші, ніж він собі уявляв, і коли б уже їй ставало тепло й добре від тих несамовитих коментарів, то він би опустив її на землю, пишучи, що вона в жодному разі не повинна митися цим милом, бо воно має занадто високе pH.


Тому вона ще не була повністю впевнена, чи хотіла б, щоб він її бачив. Вирішила, що вона не буде тепер «аналізувати цього жадання» і що зробить це пізніше в бюрі, коли вже прочитає від нього e-maily порозмовляє з ним по ICQ, вип’є пиво і їй робитиметься — або вже буде — «блаженно».


Вона любила думати про такі сумніви саме в такому стані.


Звичайно, вона не скаже йому про це.


Вона переконана, що якби сказала, то він був би ще ніж¬ніший, ніж є, чим спровокував би її до писання «любовних листів», а наприкінці написав би їй, що не можна «стриму¬ватись із такими аналізами», навіть якщо вона почувається блаженно в цьому бюрі, то напевно не гола, а це драматично змінює стан речей.


Із задуми вирвав її чоловік, який саме зайшов до лаз- нички. Він нагадав, що коли вона довше займатиме душ, то вони обов’язково запізняться на роботу.


Він мав цілковиту рацію. Як завжди, навіть коли не мав.


Вона швидко витерлася й побігла гола до шафи в спальні.


Відтоді, коли вже на самому початку він запитав її із обеззброюючою зухвалістю, якого кольору на ній білизна, вона почала про це думати щоранку, коли одягалася.


Звичайно, вона не сказала йому, бо це для неї було занад¬то інтимним. Однак коли виявилося, що його улюблений колір — зелений, вона якось так «випадково» купила три комплекти у різних відтінках зеленого.


Постановила, що сьогодні вдягне той темно-зелений, найбільш веху, з защіпкою бюстгальтера спереду і з труси¬ками з мережива, які мали непристойно високий виріз.


Вона відчувала, що це був би його улюблений.


І зовсім не тому, що її чоловік так дивно дивився на неї, коли вона, роблячи макіяж, часом сиділа в спальні тільки в цій білизні.


Любила момент, коли переступала поріг бюра. Вже рідко не була першою. Була тиша і була самотність. Відколи вона знайшла його собі, любила цю самотність у бюрі. Заварю¬вала каву, і коли вже запах розходився навколо, вмикала комп’ютер, а коли модем набирав номер модему їхнього варшавського провайдера Інтернету, сідала з горнятком кави перед монітором, повна очікувань, як закохана дів- чина-підліток. Вона запускала поштову програму і чекала, аж поки всі е-таіі’и стягнуться на її комп’ютер з їхнього фірмового сервера в Познані. Потім по черзі відкривала е-таіГи від нього і читала.


І робилося так чудово і романтично.


І так було постійно кілька місяців, але вона знала, що так зовсім не мусить бути. Знала, що все минає, все нетривке і треба це переживати «тут і тепер», навіть коли це щось настільки віртуальне, як їхнє знайомство.


Сервер у Познані не відповідав.


Вона пробувала щонайменше вісім разів. Не могла до¬чекатися, коли прийде секретарка, і вона негайно змусила її під якимось приводом перевірити пошту. З її комп’ютера теж не можна було з’єднатися з Познанем.


Вона була лиха й розчарована. їй зіпсували цілий ранок, а для неї понеділковий ранок упродовж кількох місяців був тим, чим для багатьох є вечори у п’ятницю чи суботу.


Зателефонувала до Познаня.


їй сказали, що хтось заатакував їхній сервер і що вони працюють над тим, але це дуже серйозно і сьогодні його напевно не зремонтують, бо навіть не знають достеменно, що пошкоджено.


«Козли! Він би знав уже через кілька хвилин, що зіпсува¬лося», — подумала знервовано.


Зателефонувала до нього.


— Якубику, добрий день. Я сумувала за тобою, — проше¬потіла. — Не працює наш сервер у Познані, тому я не змог¬ла прочитати твої листи, а знаєш, як це для мене важливо. Тому в мене виникла думка, що ти міг би їх тепер прочита¬ти по телефону. Ти ще ніколи цього не робив. Знаєш, мені буде добре, як ти це зробиш. Зробиш, правда?


Він не відповідав кілька секунд, а потім сказав щось, що її занепокоїло:


—       Не прочитаю, бо не можу.


—       Якубику, але ж ти написав їх до мене і вислав, правда?


—       Звичайно, написав і вислав, але... потім... потім пере-думав.


Хвилю аналізувала сказане і зрозуміла.


—       Якубе! Перепрошую, а чи ти, коли передумав, як це де-лікатно і спритно називаєш, завалив сервер у Познані, щоб і він «змінив» думку і не надіслав мені їх? — знервовано запитала.


—       Ні, не завалив... Але тільки тому, що не вмів. Завалив його мій товариш, Яцек із Гамбурга. Прошу, вибач мені. Колись я тобі поясню.


їй було прикро, він її зранив, зранив уперше, відколи з’явився в її житті.


—       Що було в тих листах? — запитала вона підвищеним голосом.


І відразу знала, що це було найдурніше запитання, яке могла вимовити.


—       Не відповідай, — сказала швидко. — Це було ідіотичне питання. Я зателефоную до тебе пізніше. Зараз мушу заспо¬коїтись.


Поклала слухавку.


Ніщо вже не було так, як колись, «до нього».


Як вона взагалі жила «до нього»?


Тип висилає до неї e-mail і потім розвалює весь комп’ю¬тер, щоб вона не могла його прочитати. Хто робить такі речі, хто завдає собі стільки клопоту, кому взагалі прихо¬дять у голову такі ідеї?


ВІН: Прокидався рано і думав про неї. Не пам’ятає чітко, коли це почалося, але вже кілька тижнів так постійно було. Трохи його непокоїв настрій, у який впадав через такі


думки. Вичікування і такий дивний смуток. Раптово стис¬кає в грудях або виникає неконтрольоване розчулення, коли по радіо хтось співає про кохання, а він, власне, вже випив трохи вина. Це було нове. Колись по радіо він чув тільки новини.


Вона непомітно вкралася у його життя. З першої хвилі, відколи з'явилась, була незвичайна. Він ніколи не забуде того післяобіднього часу, коли, працюючи над своєю про¬грамою, раптом кутиком ока зауважив на моніторі свого комп'ютера, що хтось прислав йому повідомлення, скорис¬тавшись ICQ. Він відкрив його і прочитав:


Я ще трохи закохана крихтами беззмістовного кохання, і мені зараз так холерно сумно, що хочу це комусь сказати. Це має бути хтось зовсім чужий, хто не може мене зранити. Нарешті для чогось придасться той цілий Інтернет. Натрапила на Тебе. Чи я можу Тобі про це розповісти?


Вона вразила його цією відвертістю. Він дозволив. Вреш¬ті вона йому не відповіла, і так це почалося.


Сьогодні він також прокинувся з думкою про неї й усміх-, нувся сам до себе.


Був понеділок! Вона буде з ним упродовж цілих п'яти днів.


Починався сонячний вересневий день у Мюнхені. Він вирішив, що за такої погоди поїде до бюра на моторолері.


Колись, «до неї», він ніколи б не зауважив цієї події, заглиблений у свої думки про алгоритми, генетику й остан¬нім часом докучливу помилку в програмі. Однак сьогодні він зауважив і був тим дивно збуджений.


Ще в передмісті, на одному із перехресть він зупинив¬ся біля сріблястого мерседеса з відкритим дахом. Вигля¬дало це трохи дивним о цій порі дня і при такому холоді. Водієм була жінка. їй могло бути тридцять років. Одягнена в темно-синю плісовану, дуже коротку спідницю й обтисле кремово-біле боді, в лівій руці тримала банку коли лайт, з якої попивала через довгу зелену соломку. Мала великі овальні сонячні окуляри з позолоченою оправою. На сидін¬ні пасажира лежала тенісна ракетка, частково прикрита каталогами моди. На вузькому шкіряному сидінні за нею


лежали безладно порозкидані пластмасові пачки від ком¬пакт-дисків. Він зупинився якраз біля неї. На моторолері він завжди був перший у черзі біля світлофора на перех¬ресті. Чекаючи на зелене світло, вона раптом нахилилася назад, щоб підняти диск із заднього сидіння. При цьому спідниця піднялася вгору і не можна було не зауважити, що її боді на застібках між ногами має колір спідниці! У цьому нахиленому стані вона перебирала ці диски CD на задньому сидінні так, ніби знала їхні назви на дотик, а він вдивлявся у ті застібки і з усіх сил намагався зосередитися на думці, що такі застібки — це дуже практичне вирішення. Раптом вона повернула голову в його бік, їхні окуляри зустрілися. Усміхнулася до нього, відкриваючи губи. Здивований, він, соромлячись, різко відвернув голову, почуваючись малим хлопцем, якого застали як він підглядає крізь щілину зам¬ка, як купається старша сестра. На обличчях інших водіїв довкола її кабріолета було видно пожвавлення.


Світло змінилося на зелене, але поки вона рушила, він встиг це вперше зауважити. Однак ще не був певний. Поча¬лися перегони за найкраще місце біля неї на наступному світлофорі. Він був задоволений, що вирішив вибрати сьогодні скутер. Навіть якщо він приїде останній, однаково матиме місце відразу «біля сцени». Ні, він не помилився! На кожному наступному світлофорі соски її грудей під об¬тислим кремовим боді щоразу більше набирали. Зачарова¬ний, він вдивлявся в ці груди з-за своїх темних окулярів і намагався вгадати, чи це холод цього ранку, чи це її голод, чи це може вони, водії?


Відкриваючи двері свого бюра, він почув телефонний дзвінок. Це була вона. Напевно щось сталося. Досі вона те¬лефонувала йому лише один раз. Однак коли вона проше¬потіла це «сумувала за тобою», неспокій минув і до нього повернувся еротичний настрій. Власне міркував, як у неї довідатися — чи вона також має таке боді, із застібками між ногами, не обов'язково кремове, коли вона раптом запитала про суботній e-mail.


Він не сподівався цього. Йому це не прийшло до голо¬ви, що Яцек, якого він попросив знищити один-єдиний e-mail, «завалить» цілий комп'ютер. Оскільки знає Яцека, той «зробив це для певності».


І хоча він ніколи не бачив її зіниць, уявляв собі, що вони мусять бути величезні й особливо гарні, коли вимовляє цю виняткову фразу:


«Знаєш, мені буде добре, коли ти це зробиш. Зробиш, правда?»


Не зробить. Не прочитає їй цього тексту.


Саме через ці зіниці. Бо хотів би хоч раз її побачити.


ВОНА: Вона ще не знала, як назвати те, що з ним від¬бувалося. Це не була «закоханість». Вона знала, що за¬коханість не має аж таких сильних проявів. Хоча раптом зрозуміла, що в його випадку могла помилятися.


Колись він намагався пояснити їй усе, що відбуваєть¬ся в мозку осіб, уражених «раптовим чуттєвим усклад¬ненням», загальнознаним як кохання, за допомогою своєї хімічної теорії кохання. Згідно з його версією, це не мало нічого спільного з безумством, пристрастю і захоплен¬ням. Це звучало більше як звіт лаборанта. Він усе зводив до гормонів, допоміну і відповідного набору генів. Нама¬гався переконати її, що можна бути щасливим завдяки якимсь чародійним «інгібіторам зворотного спуску серо-тоніну». І хоча це звучало як фрагмент назви якоїсь стра¬шенно нудної докторської праці, вона знала: хай би що там було, вона докладно дізнається, що це означає. Хоч би для того, щоб переконатися: він не має рації. Коли він це все писав для неї, вона почувалася щасливою і твердо знала, що жодні інгібітори не мають з тим абсолютно нічого спільного.


Вона слухала ці тексти — а коли насправді, то читала їх — погоджувалася з науковою можливістю їхньої правдивості, але ніколи в них до кінця не вірила.


Не могла. Це було б рівнозначне з вірою, що музика Шопена — тільки докладно запрограмована секвенція уда¬рів по клавішах.


У це вона б ніколи не могла повірити.


Окрім того, кілька тижнів вона була впевнена, що Якуб найромантичніший чоловік, якого вона зустріла у своєму житті.


Якщо Бог насправді створив людей, то біля нього він провів трохи більше часу.


Раптом вона відчула, що обожнює його більше, ніж будь- коли.


Зателефонувала ще раз.


— Якубику, чи ти не міг знищити цього е-таІЇа, не нища¬чи усього сервера? Тепер я не матиму тебе цілий понеділок, а я так раділа і чекала. Чи цей твій товариш може їм тепер у Познані допомогти відремонтувати?


Вона поклала слухавку і зненацька впевнилася, що зро¬бить.


Узяла дискетку з JCQ, замовила таксі, сказала секретар¬ці, що погано почувається і мусить іти до лікаря, а також, коли б вона не повернулася перед сімнадцятою, то щоб та вимкнула її комп'ютер.


Водія таксі попросила завезти її до цього нового готелю, про який стільки всі говорили. У реєстратурі запитала, де є описане у всіх варшавських газетах Internet Café. Виявило¬ся, що кав'ярня — це декілька комп'ютерів у кутику нічного клубу на першому рівні підземної частини готелю.


Коли вона туди зайшла, наближалася десята ранку.


Це був ексклюзивний нічний клуб з баром, малим май¬данчиком для танців і столиками, оточеними високими важкими кріслами, оббитими зеленим плюшем. Світло було притемнене, клуб зовсім порожній; тільки за баром стояв молодий бармен із червоними від перепою очима і протирав склянки. Був більш-менш її ровесником. Тип коханця-латиноса з прилизаним назад чорним блискучим волоссям. Він був одягнений у чорну, дуже тісну майку з написом англійською «ти можеш мене мати» і виглядав так, ніби над ним закрився солярій щонайменше на чотири години. З його реакції було помітно, що він нікого не спо¬дівався в понеділок о такій порі й що йому явно перешко¬дили «зализувати рани» після вчорашньої ночі. Коли вона підійшла до бару, він зміряв її з голови до ніг, тільки на уламок секунди затримавши погляд на устах.


Вона запитала про Інтернет.


Він мовчки провів її до комп'ютерів, що стояли на ма¬лих важких дерев'яних столах з такими самими величез¬ними зеленими кріслами. Біля деяких стояли ще повні попільнички, деякі мали клавіатури, поплямлені черво¬ним вином, і раптом на одному з моніторів вона зауважила виразний слід багряно-червоних уст, що її трохи розве¬селило.


Геніально! Чи їй часом теж не хотілось чогось такого зро¬бити?


Наприклад, тоді, коли Якуб раптом під час однієї з роз¬повідей на тему Інтернету так зненацька, зовсім без кон¬тексту, написав: «Я Тебе так сильно зараз прагну...». Стало так тоді ніжно. Але тільки на хвилю. Відразу після цього вона відчула, хоча тоді довго не хотіла признатися навіть самій собі, що насправді хотіла б, щоб саме тоді він доторк¬нувся устами до її грудей.


Бармен помітив, що вона раптово задумалась, голосно кашлянув і ввімкнув комп'ютер, який стояв навпроти бару. Коли він почав пояснювати їй, як користуватися мишкою, вона тільки зміряла його поглядом і сказала, що він може не перейматися, що досконало порадить собі без його курсу для початківців.


Дивлячись на неї підозріло, він повернувся ображений до барної стійки.


—       На тих комп'ютерах є ICQ? — запитала.


З його погляду зрозуміла, що він не має жодного поняття, про що вона говорить. Почав крутити, відповідаючи, що власне чекають на нову версію, а вона подумала: чому чоло¬вікам так важко признатися, що є щось, чого вони не зна¬ють, коли про це знає жінка.


Вирішила не питати його, чи може сама заінсталювати /CQ.


Вклала дискетку, яку принесла з собою, і почала інста¬лювати.


Він весь час дивився на неї з підозрою за стійкою бару.


І тоді їй прийшла до голови несамовита думка.


Так, це і є та незвична обстановка!


Цей клуб, історія з тим сервером у Познані, її настрій і сьогоднішній стан уяви.


Вона підійшла до бару і сказала:


—       Чи ви б не могли принести до столика з комп’ютером літрову пляшку газованої мінеральної води, чотири шма¬точки цитрини, дві соломки до пиття, капучіно з подвійною порцією амарето в ньому, а також пляшку червоного сухого вина і два келихи?


Бачила його здивування, але він тільки кивнув головою і запитав:


—       Перепрошую, до котрої пані оплачує комп’ютер?


—       До пів на п’яту І прошу замовити мені таксі на шіст-надцяту сорок п’ять.


Вона повернулася до комп’ютера і безпосередньо на його пейджер вислала e-mail:


Якубику, прийди на ICQ якомога швидше. Я розповім Тобі про себе все, що захочеш.


Незвичність того, що це взагалі є технічно можливим, її вже навіть не дивувала. Але вдячність за цю людську муд¬рість не минала в ній. Власне, завдяки цій мудрості вона мала його.


За хвилю комп’ютер дав її знати, що він уже є.


Дорога, звідки Ти взялася??? Не говори мені, що Познань уже «встав»?


Задоволена усміхнулась.


Не встав. Це я встала. Надто сильно сумувала за Тобою і надто сильно раділа тим понеділком, щоб дозволити відібрати це в мене якомусь заваленому серверу в Познані. Я в Internet Café нічного клубу в новому варшавському готелі і буду тут з тобою до 16:30. Сиджу поряд з барною стійкою, за якою стоїть приголомшений зі здивування бармен, п'ю мінеральну воду з цитриною і замовила пляшку червоного вина, яку зараз відкрию. Окрім бармена, про якого можна зовсім не згадувати, ми самі, тільки Ти і я.


І не чекаючи на його реакцію, написала цю неймовірну фразу:


Якубику, я Тобі за хвилю підкину всі дані про мене, а Ти мене, прошу, спокуси.


СПОКУСИШ МЕНЕ СЬОГОДНІ В ЦЬОМУ КЛУБІ???????????


Зроби це, прошу. Ми ще ніколи не були разом у нічному клубі, самі й з алкоголем у моїй крові. І не скоро можемо бути вдруге. Відкрий пляшку червоного вина, яке Ти напевно маєш, закрий


двері бюра на ключ і пригадай собі, що зараз - ранок понеділка. Бо ранок понеділка - це наш найкращий час. Ми завжди на нього дуже довго чекаємо і тужимо.


Вона перестала писати і гукнула до бармена:


— Чи ви б урешті могли увімкнути якусь музику? Най¬краще Б. Б. Кінґа... Будь-ласка, — додала.


«Він уже напевно нічому не дивується, цей бармен», — подумала.


За мить довкола неї у цілому цьому похмурому і раптом такому затишному клубі зазвучав блюз.


Якубику, отже, щоб Тобі було легше і щоб Ти мав такий самий шанс, як усі, то я подаю Тобі всі найважливіші дані про себе. Я сьо-годні маю на собі темно-зелений бюстгальтер з мережива, що роз- щіпається спереду, чорну обтислу блузку з трьома ґудзиками, яка знімається через голову, я особливо гарна, бо менструація в мене закінчилася два дні тому, маю темно-червону помаду на губах і коли доторкаюся пальцями до губів, то відразу тремчу. Окрім того, в повітрі витає блюз Твого улюбленого Б.Б. Кінґа, і я маю такі неймовірні думки, що навіть моя власна підсвідомість червоніє. Але ж у Тебе є все, чого Ти потребуєш. Клавіатура, Інтернет і ці свої прагнення. Мої прагнення також маєш. ПОЧИНАЙ нарешті!


У клубі звучав її улюблений Dangerous mood, який вико¬нував з Кінґом Джо Кукер, а вона розстібнула усі ґудзики блузки, по вінця налила вина, зручно сіла на плюшевому кріслі, поклала руки на клавіатуру і поглянула на монітор. Він уже писав їй ці всі ніжні речі, на які вона так чекала, а вона думала, як це сталося, що вона саме сьогодні одягну¬ла ту білизну. Підносячи келих з вином, кинула миттєвий погляд за монітор. Бармен стояв нерухомо, вдивляючись у неї з відкритими устами і їй здавалося, наче він не дихає, намагаючись не перешкодити тому, що саме тут почало від¬буватися.


@6


ВІН: Йому вдалося зарезервувати номер саме в цьому готелі. Це був його готель у Новому Орлеані.


Учора, коли він вийшов з таксі, яке привезло його сюди з летовища, і після стількох років знову став зі своєю ва¬лізкою перед добре знайомими йому сніжно-білими роз¬сувними дверима з блискучими мусянжевими клямками, його серце забилося швидше. У певному сенсі цей готель символізував усе, що так сильно змінило його життя і його самого.


Це тут кільканадцять років тому, працюючи над доктора- том в університеті Тиіапе, він відривався, найчастіше посе¬ред ночі, від своїх комп’ютерів, книжок, наукових журналів і тих виснажливих думок, задумів, планів, які ненастанно витали в його голові. Разом з іншими, такими як і він, украй одержимими молодими науковцями з його групи, замовляв уночі таксі і їхав до цього готелю, щоб за білими мармуро¬вими столиками, що стояли на патіо, випити пива або вина і, слухаючи захоплюючий негритянський блюз, схвильова¬но дискутувати про все, що стосується секвенціонування генів або фантазувати з приводу того, що зроблять, коли перекладуть ці гени на відповідні їм білки, а ті — на людські емоції, поведінку або думки. Вишукано називали це відпо¬відно до місця й ситуації «DNA breaks», що одні перекладали як «нічні алкогольні перерви в Dauphine, а інші «перериван¬ням ДНК».


Були тоді невгамовною, галасливою групою молодих людей, переконаних у своїй непомильності, незвичності та винятковості того, що роблять, і абсолютно впевнені, що це саме вони накреслюють нові горизонти в науці. Проте най¬краще він пам’ятає з тих днів у Новому Орлеані ентузіазм, що межував із хижістю. Якби він міг повернути час і знову опинитися тут, то, знаючи все, що знає тепер, якнайстаран- ніше вивчав би напам’ять, як вірш, власне цей ентузіазм. Вони були тоді як молоді леви. Переконані, що світ належа¬тиме їм, були тоді так близько до зірок на цьому фрагменті нічного неба, завислого над терасою готелю Dauphine New Orleans. Отже, знову стоячи учора перед тим готелем, хоча було далеко до вечора і ясно світило сонце, він раптом від¬чув, що знову наблизився ближче до тих зірок. Це нічого, що вони тепер не світили вже так яскраво, як колись.


Зірки ж вигоряють.


Перед тим як зайти на рецепцію через добре знану йому браму, він на мить затримався. Подумав, що якби мав роз¬повісти їй, що відчував, заходячи сюди — адже знав, що вона обов’язково запитає його про це — відповість їй, що відчував то смуток, то гордість. Гордість, бо приїхав до міс¬та, де колись починав як зовсім не відомий молодий сти¬пендіат з Польщі із прізвищем, яке мало хто міг вимовити. Його, як безсумнівний авторитет, запросили на найважли¬віший світовий конгрес із його галузі, щоб він виголосив доповідь, яку хочуть послухати усі інші авторитети в тій же галузі. А смуток, бо раптом зрозумів, що при цьому всьому, чого він досяг, при цьому визнанні й захопленні він уже ні¬коли не буде такий збуджений, не буде так пишатися собою і не буде настільки зреалізований, як тоді, багато років тому, коли досліджував секвенцію генів бактерії, що викликала тиф, і вірив, ніби заглядає в карти самому Творцеві.


Той Dauphine New Orleans — простий і затишний у само¬му центрі старого Нового Орлеана — мав атмосферу, якої ніколи не мав і не матиме пихатий Hilton, куди його хотіли запхати організатори конгресу. Вчора, коли після приїзду він брав ключ до свого номера в усміхненої і винятково ми¬лої адміністраторки, подумав, як можуть виглядати номери в цьому готелі. Адже ж він тут ніколи не ночував. Найбіль¬ше — це проводив ночі, і тільки на терасі. Отож він занімів, відчинивши свої двері з номером 409 на четвертому поверсі. Апартаменти були більшими, ніж усе його помешкання у Мюнхені; тут була спальня, вітальня й офісна частина з телефоном, комп’ютером і факсом. У вітальні на поли¬ці біля телевізора стояла срібна посудина, з якої стирчала загорнута білим рушником пляшка шампанського, а збо¬ку стояли два фужери. Заходячи до спальні, він одразу за¬уважив, що під вікном на чорному мармуровому столику стоїть кругла скляна ваза з ліліями. Він добре пам’ятав ці лілії. Задзвонив на рецепцію, щоб запитати, чи це не якась помилка, бо ж він ще в Мюнхені в Інтернеті зарезервував звичайний одномісний номер. Адміністраторка, яка вида¬вала йому ключі, тільки усміхнулася і сказала:


— Я відразу вас упізнала, як тільки ви зайшли. Це ви багато років тому збирали на операцію тієї малої з Поль¬щі чи Голландії. Вже точно не пам’ятаю, звідки. Але ви її врятували, правда? Моя донечка тоді мала теж вісім років, саме стільки, як вона. Коли я тоді читала про це в газеті, то в мене мурашки по шкірі бігали на думку про те, як, мабуть, вас обожнює матір цієї малої. Я собі так подумала, що вам сподобаються ці апартаменти. Це наш найкращий номер. Там завжди жив сам Джон Лі Хукер, коли приїжджав сюди грати в Preservation Hall Ви його знаєте?


Відкладаючи трубку, він задумався, як це може бути, що хтось досі пам’ятає, що відчував тоді, коли читав газети багато років тому. Може, коли він колись матиме доньку, зрозуміє, що це, однак, можливо.


Але це було вчора. Сьогодні він не мав жодних сумнівів, що ця працівниця реєстратури не була винятком.


Пам’ять — це функція емоцій.


Емоції, і то геть незвичайно, почалися вже з самого ранку. Він зійшов на сніданок на терасу біля басейну, яку кож¬ного ранку перетворювали на малий зал ресторану. Під музику Моцарта, яка лунала з динаміків, він пив несмачну американську каву, чекав на свої тости й одночасно пере¬віряв електронну пошту на сервері в Мюнхені. Винахід¬ливий власник готелю, йдучи за духом часу, забезпечив кожний столик у залі подвійним телефонним гніздом.


Використовуючи свої ноутбуки, одночасно дві особи мог¬ли з’єднатися з Інтернетом. Чудовий, простий у своїй суті задум. Чи може бути щось приємніше, ніж ранковий e-mail разом з ранковою газетою? Цією паперовою, що лежить біля філіжанки з кавою, і цією улюбленою електронною десь в Японії, Австралії, Німеччині чи Польщі.


Він відкрив e-mail від неї і раптом скрикнув з радості. Всі, хто снідав за сусідніми столиками, здивовано подивились на нього, але за мить повернулися до своїх газет або елект¬ронної пошти.


Щоб переконатися, він ще раз перечитав цей фрагмент.


Коли ти будеш там проходити, то сповільни трохи крок. Я там стоятиму і чекатиму на Тебе.


Це була приголомшлива звістка. Чудова. Невірогідна. Вона збуджувала. Вона приїжджає до Парижа! Буде чека¬ти на нього на летовищії Він мусить негайно сконтактува- тися з TWA і перенести свій виліт з Парижа до Мюнхена. Тости були готові. Він намастив їх малиновим джемом і відкрив інтернет-браузер. Він відкрив інтернет-сторінку авіакомпанії TWA. Вписав свій пароль і номер резервації рейсу з Нью-Йорка до Мюнхена через Париж. Без проблем переніс на один день свій рейс Париж — Мюнхен. Приле-тить до Парижа близько восьмої ранку в четвер, 18 липня, і вилетить до Мюнхена ввечері у п’ятницю. Вони матимуть цілий день. І цілу ніч. Вона ж поверталася автобусом до Варшави в п’ятницю ввечері, отож не було сенсу продов¬жувати перебування в Парижі. Він мав щільно заповнений графік у Мюнхені в цей перший вікенд після повернення з Нового Орлеана.


Написав до неї e-mail і ще до кінця сніданку вислав. Пи¬сав, що неймовірно щасливий, просто не може повірити, що вже чекає і що йому буде важко витримати зі своєю нетерп¬лячістю тут і в Нью-Йорку. Окрім того, ніжно прощався з нею перед поїздкою до Парижа. Вона виїжджала вперше відколи вони познайомились. Дотепер не мав можливості прощатися з нею.


Він прощався з нею так, ніби насправді вони мали від¬далитися один від одного. Думав знову про те, наскільки вони занурилися в цей віртуальний світ і наскільки вже могли в ньому жити так само, як у тому реальному. Люди часом прагнуть розлучатися, щоб могти сумувати, чекати й радіти поверненню. їхній зв’язок, який вони не визна¬чили і навіть ще не назвали, не був іншим. Вони ж хотіли того самого. Не помічали або вдавали, мовби не помічають, що постійно живуть у такій розлуці й що це не має нічо¬го спільного з фізичною, вимірюваною відстанню віддаллю. Те, чи між ними 1000 або ж 10 тисяч кілометрів, не віді¬грало в їхньому випадку жодної ролі. Вони не віддалялися в тому, нормальному, сенсі. Щонайбільше — вони міняли географічні координати комп’ютера, який має їх поєдна¬ти, або змінювали програму, яка вишле їхні e-mail’и, але не віддалялися в тому розумінні, як віддаляються люди, які розлучаються. їхнє віддалення було дворівневе, так, як, зрештою, все у світі інформатики. Були один від одного або на відстані простягнутої руки, або були в Інтернеті. На відстані простягнутої руки були тільки раз у житті: тоді в поїзді з Берліна до Познаня, коли ще навіть не назвали своїх імен, не сказали один до одного жодного слова і лише часом зустрічалися зіниці їхніх зацікавлених очей. А в Ін¬тернеті? В Інтернеті все так само близько, як далеко, що в результаті виходить на одне.


А вони так, як усі, теж потребували розлук, але на відмі¬ну від усіх зовсім не раділи поверненню. Розлучалися, щоб нарешті зустрітися. У четвер уранці, 18 липня. На летовищі Парижа. Як писала, він знав уже цей e-mail напам’ять:


Біля цього малого квіткового магазину, що поряд з газетним кіоском.


Дні в Новому Орлеані раптом зробилися страшенно довгі. В день, коли вона їхала автобусом до Парижа, він тут, у Новому Орлеані, виголошував доповідь на конгресі. Його доповідь була першою в ранковій сесії. Він прийшов на півгодини швидше, щоб заінсталювати ноутбук і з’єднати його з проектором слайдів з комп’ютера на великий екран на центральній стіні. Поки він усе це зробив, велика ауди¬торія була майже повна. Присуваючи до себе банку з аме¬риканською колою-лайт, яку приніс із собою, він раптом звернув увагу, що на покритому зеленим сукном столі біля трибуни доповідача вмонтовано телефонне гніздо, позна¬чене фосфоресцентним текстом на пластмасовій етикетці як «доступ» до Інтернету. До початку його виступу зали¬шалося не більше п’яти хвилин, а він відчував, що зовсім не думає про свій виступ. Але ж вона має бути сьогодні в Парижі! Беручи до уваги різницю в часі між Парижем і Новим Орлеаном, вона, без сумніву, написала до нього. Він хотів у цьому переконатися. Саме тепер! Тільки знати, чи вона написала. Потім прочитав би, що. Не звертаючи уваги на людей, які уважно приглядалися до нього, він швидко під’єднав карту модему свого ноутбука до гнізда на столі й уже починав відкривати свою поштову програму, коли раптом до нього підійшов головуючий на сесії профе¬сор з Берклі.


Однак він не встиг...


Професор попросив точну транскрипцію його прізвища. Декілька разів повторив у його присутності. Насправді це звучало як спотворений голос автовідповідача, але він міг зрозуміти, що йдеться про нього. Коли через кілька хви¬лин цей самий професор представляв його переповненій залі як першого доповідача, все одно переплутав його ім’я з прізвищем, викликаючи бурю сміху Це було як комплі¬мент. Вони відрізняли його ім’я від прізвища! Це рідкість на тій ділянці марнославства, яким було замкнене наукове середовище.


Він продовжив свій виступ на п’ятнадцять хвилин. Цей привілей належав тільки вибраним. У нормальних ситуаці¬ях головуючий після закінчення відведеного часу безпар¬донно переривав доповідача на середині речення і запро¬шував наступного. Колись його дивували ті манери, але коли сам організовував у Мюнхені конгрес і зголосилося понад дві тисячі доповідачів, він зрозумів, що це — єдиний метод.


Насправді він вчасно закінчив презентацію. Інакше не могло бути. Багаторазово тренувався з таймером у готелі. Рівно сорок хвилин, разом з тими кількома анекдотами, які завжди вплітав у свої виступи. Він пам’ятав, що з усіх доповідей, які вже слухав, найкраще запам’яталися ті, які вирізнялися добрими анекдотами. Був переконаний, що інші реагують подібно. Решту часу, дослівно п'ять хвилин, які йому залишилися, призначив на запитання з зали. Сьо¬годні вже достеменно не пам'ятає, як до цього дійшло, але беззмістовно втягнувся в гострий обмін думками з якимось нахабою з університету в Тибінзі. Зала спостерігала за цією полемікою із зростаючим напруженням. У певний момент, щоб довести свою правоту, йому був потрібний аркуш зі статистичними даними. Він був упевнений, що має його на диску свого комп'ютера і що цим аргументом закінчить без¬змістовну суперечку.


Аркуша не було!


Мабуть, він забув скопіювати його з комп'ютера в мюнхенському бюрі на ноутбук, який забирав до Ново¬го Орлеана. Німець одразу помітив це і було видно, що він тріумфує.


І тоді йому прийшла до голови ця несамовита ідея. Але ж його комп'ютер у Мюнхені постійно увімкнений. Якщо уві¬мкнений, то також online в Інтернеті. Якщо є в Інтернеті, то його програма ICQ у Мюнхені діє. А на цьому лептопі пе¬ред ним теж є ICQ і теж може діяти, бо також під'єднаний до Інтернету. Він під’єднався завдяки тому, що вже майже узалежнений від коли-лайт, завдяки цьому гнізду на столі й тугою за нею.


Зал відреагував схвильованим гомоном, коли він ска¬зав, що через «неуважність» залишив цей листок у своєму бюрі в Німеччині, але за хвилю отримає його зі свого диску в комп'ютері на столі в Мюнхені. На очах у всіх присут¬ніх — вони могли спостерігати за його діями на величезно¬му екрані за його плечима — стартувала 7CQ, і він запустив опцію, яка після вписання контрольного пароля відкри¬вала доступ до вибраних фрагментів диска на комп'ютері в його бюрі. Аркуш мусив там бути, оскільки за тиждень до конгресу в Новому Орлеані він так само відкрив доступ до нього колезі з Варшавського університету. Через декіль-ка хвилин аркуш «скачався» на його ноутбук, і він зміг висвітлити його тут, на екрані в аудиторії конгрес-центру в Новому Орлеані.


У якийсь момент йому здалося, що для більшості у цій залі цей нещасний аркуш, генетика і вся ця наукова супе¬речка зробилися тепер зовсім неістотними. Важливим було те, що вони стали свідками чогось абсолютно незвич¬ного, чогось, що можна назвати раптовим «скороченням» світу. Географічна відстань раптом втратила будь-яке зна¬чення.


The small planet, мала планета...


Для багатьох у цій залі зовсім неочікувано ця рекламна фраза набрала іншого, реального значення.


Для нього світ скоротився вже давно, тому це не спра¬вило на нього особливого враження. Єдине, що його в цьому всьому збуджувало, і чого з абсолютною певністю ніхто у цій величезній, залюдненій залі взагалі не запри¬мітив, був маленький жовтий прямокутничок, що мигав унизу вікна програми 7CQ, яка мусила запуститися, щоб стягнути цей нещасний аркуш із даними. Цей значок, що мигав, міг означати лише одне: вона вже в Парижі і, виси¬лаючи повідомлення, намагалася з ним сконтактуватись! Без «скорочення» світу він би ніколи цього не знав. Він усміхнувся, і помилялися всі ті, хто, спостерігаючи за ним, думав, що він усміхається до себе в почутті «наукового тріумфу». Усміхався він до «нахаби з Тибінги». Був йому вдячний.


Відразу ж після виступу він проігнорував усі запрошен¬ня на ланч, утік з конгрес-центру в Hilton і таксівкою поїхав на Loyola Street. їдучи St. Charles Avenue, роздумував, як опи¬сати цей стан «повернення до минулого». Чи інші відчува¬ють те саме? Від жалю, що це вже так давно, що вже ніколи не повториться, але також незвична цікавість. Як повер¬нення до книжки, яку колись читав, затамувавши подих із палаючим обличчям.


Під номером 18 стояла лише одна стіна, підперта решт¬ками дерев'яних жердин, які колись утримували всю конс¬трукцію цього будинку. Решта лежала на чорному звалищі. Руїни були відгороджені колючим дротом, схованим у ви¬соченних, з білим цвітом, кропивах, які проростали на тому, що колись могло називатися садом. Він обійшов квадрат, зазначений дротом, прибитим до трухлявих паль, так і не знайшовши входу. І тільки на кінці південного боку помі¬тив напівприкриту заростями таблицю з інформацією, що «нерухомість» продається. Дата на таблиці вказувала січень. Тепер був липень.


Багато років тому власником цього будинку була стю¬ардеса РапАт’у. Вона переїхала сюди з Бостона після того, як її чоловік порізав собі вени, довідавшись, що справжнім батьком його одинадцятилітнього сина був чоловік його сестри. За страховий поліс чоловіка стю¬ардеса купила цей будинок і впродовж однієї ночі пере¬їхала сюди з сином, не залишивши нікому адреси. Коли вже не могла літати, оскільки її звільнили з Pan Am'у за крадіжки алкоголю з безмитної зони для пасажирів, вона почала винаймати кімнати. Винаймала їх лише чолові¬кам. І лише білим.


Він знайшов її адресу в Student Union відразу після приїз¬ду з Польщі на стажування в Tulane University. Оскільки це була єдина адреса, куди можна було доїхати на таксі менше ніж за 6 доларів, а саме стільки в нього залишилося, він розпочав пошуки від неї. Двері йому відчинила анорек- тично худа жінка з пописаним борознами зморшок лицем і з довгим, рідким, біло-сивим волоссям, яке сягало до пле¬чей. На шиї вона мала брудно-жовту, заплямлену кров'ю ортопедичну пов'язку. Вдягнена була у поношений фіо¬летовий халат, перев'язаний плетеним шнурком, який, як правило, використовується до підв'язування важких вікон¬них штор. Халат мав величезні нашиті брезентові кишені. З однієї з них стирчала пляшка джонні волкера.


Вона називалася Робін. Розмовляла тихим, спокійним голосом. Винайняла йому кімнату, бо був білий, обіцяв, що навчатиме фізики її сина, і буде час від часу копати її сад та вивозити контейнери зі сміттям у понеділки перед сьомою ранку, і ще тому, що на запитання, чи курить, не збрехав і відповів ствердно. Вона і всі чоловіки в її домі постійно курили. Пізніше він помітив, що коли вона не мала цигар¬ки в устах, то голосно розмовляла сама з собою, переважно ображаючи саму себе.


Його кімната була відразу біля кімнати Джима.


Сьогодні він прийшов розшукати його.


Втратив контакт із ним десь приблизно через три роки після повернення до Польщі. Просто вислані до нього листи почали повертатися.


Власне нахилився, щоб зішкрябати зелений мох, який прикривав номер телефону агенції нерухомості на таблиці, що лежала в кущах, як почув за собою писклявий жіночий голос:


—       У цьому будинку навіть пацюки не хотіли жити. Не купуйте його. До того ж цей номер телефону і так не е акту¬альний. Агенція переїхала в Даллас. Уже два роки тому.


Він повернувся і побачив елегантно вбрану стареньку, яка прикривалась жовтою парасолею від сонця. Довкола неї нервово бігав мініатюрний білий пудель з причіпленою до гривки червоною стрічкою і в широкому шкіряному на¬шийнику з позолотою. Пудель весь час гарчав, але боявся наблизитися.


—       Звідки вам це відомо? — запитав він.


—       Я живу недалеко звідси, в Garden District, і приходжу сюди щоденно на прогулянки з моєю Меґґі, — вона пока¬зала на білого пуделя. — Окрім цього, Робін, остання влас¬ниця цієї руїни, була моєю приятелькою. Це я знайшла тут для неї цей будинок.


—       Може, ви знали Джима Мак-Мануса? Високого, дуже худого чоловіка з величезним шрамом на щоці. Він винай- мав кімнату в Робін багато років тому.


—       А він зовсім і не називався Мак-Манус. Принаймні не завжди. На його могилі написане прізвище його матері, Алварез-Варґас, — відповіла, дивлячись йому просто в очі.


Він запитав, не намагаючись приховати тремтіння голосу:


—       На його могилі? Ви в цьому переконані? Це означає чи... він... Коли він помер?


—       Так, я переконана. Я була з Робін на його похороні. У нього гарна могила. Відразу біля входу до City of Dead на цвинтарі St. Louis. З правого боку, за каплицею. Мало хто має таку. І свіжі квіти. Щоденно. Але на похороні не було нікого. Тільки Робін, грабар і я. Ви не чули?! Але ж ви були його найкращим приятелем, — сказала вона.


—       Ні, не чув. Ви мене знаєте?


—       Звичайно. Це ви навчали фізики П.Дж., сина Робін. Це мій похресник.


—       Чому... Тобто, як помер Джим?


—       Його знайшли на смітнику у Французькому Кварталі. Мав тридцять три колоті рани. Стільки, скільки йому було років. І не мав лівої руки. Хтось йому її відрізав. Відразу над зап'ястям. Але годинника не вкрали.


Вона говорила монотонним, спокійним голосом, незмін¬но усміхаючись до нього і щохвилини перериваючи, щоб заспокоїти пуделя, який продовжував гарчати, ховаючись за її ногами.


—       Але тепер я вже мушу йти. Меґґі боїться вас. До поба-чення.


Притягнула повідець із псом до себе і хотіла йти. Раптом повернулася до нього й додала:


—       П.Дж. дуже, дуже вас любив. Він тепер живе в Бостоні зі своїм вуйком... тобто зі своїм татом. Переїхав туди п'ять років тому, коли Робін замкнули в лікарні. Приїжджає ча¬сом сюди, щоб її відвідати. Я скажу йому, що ви тут були. Він напевно зрадіє.


Він стояв занімілий і дивився, як вона повільно віддаля¬ється. Її тягнув білий пудель, погавкуючи з радості.


«Скільки смутку і болю можна виповісти упродовж неповних двох хвилин?» — думав він.


Раптом відчув страшенну втому. Поклав на траву нотат¬ки, які використовував під час виступу, і сів на них, спира¬ючись на похилений стовп, до якого був прибитий дріт, що оточував територію.


Джим не живе.


Умер так само незвичайно, як і народився. Тільки жив ще незвичайніше.


Старенька з пуделем не мала причин говорити йому не¬правду. Окрім цього, Джим фактично мав два прізвища. І це друге насправді звучало Алварез-Варґас. Він це знає, бо Джим сам йому колись сказав. Того пам'ятного вечора. Тоді, на пароплаві по Міссісіпі...


Вони продовжували збирати гроші на операцію для Ані. В неділю вранці він традиційно збирав пожертви на Jackson Square під катедрою, а Джим на набережній Міссісіпі, звідки гурми туристів вирушали на прогулянки пароплавами по річці або далі, на болота біля Затоки, щоб дивитися на кро¬кодилів. Пам'ятає, як сам був здивований, коли Кім сказала йому, що ніде у світі немає в одному місці стільки кроко¬дилів, як на болотах, де Міссісіпі впадає до Мексиканської Затоки. Тієї неділі Кім запросила їх на коротку післяобід¬ню прогулянку пароплавом на болота. Після повернення, пізно ввечері, вони мали йти разом до нового ресторану, який вона відкрила у Французькому Кварталі. Вечір мав бути приємний.


Коли вони заходили на корабель, Джим був уже трохи напідпитку. Він одразу відчув це з ніжності, з якою Джим вітався з Кім, а також із його крикливого голосу і бігаючих очей. Як тільки вони опинилися на пароплаві, він потягнув їх на ніс корабля, за рятункові шлюпки, відділені ланцю¬гами від решти судна. Коли вони сіли на розігрітих мета¬левих плитах палуби, безпечно сховані за брудно-зеленим брезентом, що накривав шлюпки, Джим витягнув з кишені своєї сорочки три самокрутки з маріхуаною. Навіть не пи¬таючи їх, чи хочуть, запхав їх усі до уст і запалив.


— Сьогодні на березі я назбирав багато грошей для малої. Хотілось це якось відзначити, отже, «скосив трохи трави» для нас, — почав він і, подаючи йому цигарку, продовжу¬вав: — Якубе, пам’ятай, що ти мусиш це вдихати, а не кури¬ти як Мальборо під душем. Якомога довше тримай цей дим у легенях і в шлунку. Це повинно проникати до кісток.


Маріхуана дивно впливала на нього. Вже через кілька хвилин він впадав у стан радісного й приємного оніміння. Від усього був відсторонений — повністю розслаблений, як після вдалої сесії автотренінгу, практично з усього здатний сміятися. З птаха, що пролітає, дзвоника в двері або чай¬ника, що свистить на кухні. Колись, курячи у своєму бюрі, у цілковитій самотності — маріхуана як алкоголь, людина воліє отруюватися нею у товаристві — він пережив стан, коли здавалося, що не треба дихати. Незвичайне відчуття, яке годі описати. Своєрідна ейфорійна легкість. Так, ніби хтось раптом зняв з нього набитий доверху свинцем на¬плечник, який він ніс із Кракова до Ґданська, а був уже під Торунем. Після цього випадку він почав підозрювати, що це може бути небезпечна рослина. Окрім цього, вперше в житті він зрозумів, якою проблемою може бути звичайне дихання. Зрозумів це вдруге, коли помирала його мати.


Він і Джим сиділи спершись об шлюпку, Кім поклала голову на коліна Джима. Розщіпнула блузку і виставила де¬кольте на сонце. На ній був жовтий мережаний бюстгальтер, достоту такого самого кольору, як величезні соняхи на дов¬гій, з розрізом зліва, коричневій спідниці. Вона пересунула її вздовж своїх бедер так, щоб розріз був спереду, підтяг¬нула високо вгору. Джим із заплющеними очима повільно посмоктував свого джойнта, приклеєного до нижньої губи. Правою рукою гладив розпущене волосся Кім і її уста, а ліву запхав між відкриті й широко розтулені ноги Кім, делікатно пересуваючи пальці згори донизу вздовж сатинових труси¬ків кольору спідниці. Часом, коли його малий палець тор¬кався її уст, Кім розкривала губи і делікатно його смоктала.


Вслухаючись у коливання, викликані ковшами величез¬ного колеса, що рухало пароплав, він мовчки споглядав лі¬систий берег Міссісіпі, який поволі пересувався і думав про секс із Кім. У цю мить Джим наблизив до нього обличчя й подав новий джойнт, який цього разу мандрував з уст до уст. Він подивився йому в очі й раптом сказав:


—       Знаєш, Джиме, якби моя мати жила, у неї б сьогодні був день народження. Коли день народження твоєї матері?


—       Точно не знаю, — відповів заскочений, різко відверта¬ючи голову.


—       Як то не знаєш? Не знаєш, коли народилася твоя мати?


—       Вона сама цього точно не знає, — відповів роздратова¬ним і нетерплячим тоном.


Кім широко розплющила очі. Забрала ліву руку Джима зі свого живота, присунула її до уст, ніжно поцілувала й прошепотіла:


—       Розкажи йому про свою матір.


Джим вихопив руку. Витягнув цигарку, запалив і глибо¬ко затягнувся. Раптово встав і, не сказавши жодного слова, пішов геть.


—       Я не хотів його образити, — сказав він до Кім.


—       Ти не образив його. Просто запитав його про щось, що він хоче забути. Вдає, що забув. Переді мною також вдає. І я перед ним вдаю, що також забула. Але ти новий і не знаєш правил цієї гри. Не журись, він зараз повернеться. Він зараз втягує в себе кокаїн у туалеті на носі пароплава.


Вони сиділи кілька хвилин мовчки, дивлячись на кала¬мутну зелену воду Міссісіпі. У якийсь момент почули голос Джима. Він стояв над ними, спершись на поруччя. У правій руці тримав,напівпорожню пляшку червоного вина.


—       Я хотів купити віскі, але бармен на цьому каяку має ліцензію тільки на пиво й вино, — почав. — Якубику, я повернувся, щоб розповісти тобі коротку інтимну історію Сполучених Штатів. Уважно слухай, бо цього у тій брехли¬вій країні немає в жодних книжках.


У червні тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року влас¬ник найбільшої друкарні в ексклюзивній дільниці Джордж- тавн у Вашингтоні запитав свого єдиного, у той час сорока¬п'ятирічного сина, чому він ще не має дітей. Власник мав справжню імперію і турбувався за своїх нащадків, особливо тому, що власного сина трактував як найбільшу невдачу свого життя. Зрештою, слушно. Син не закінчував жод¬ної школи, в якій починав навчання. А починав навчання в чотирнадцятьох різних школах, не враховуючи короткого перебування в інтернаті в Швейцарії, з якого його викину¬ли вже через три тижні.


Упродовж багатьох років він нічого не робив, що можна було б назвати корисним, і єдиним його захопленням була гра в гольф і жінки. В такому порядку. Зрештою, він припус¬кав, що гольф і секс мають дуже багато спільного. Не треба бути в цьому особливо здібним, щоб діставати приємність.


У віці тридцяти дев'яти років він, цілковито погоджую¬чись із батьковою волею, одружився з донькою високого урядовця з держдепартаменту. Він працював неподалік у Білому Домі. Цей чиновник, занепокоєний тим, що його одиначка надто довго сидить у паннах, гарантував «честю» і відповідною умовою, для певності, що у випадку, коли шлюб буде вдалим, усе, що можна друкувати в Білому Домі, вийде у світ у друкарні його майбутнього зятя.


Думаю, ти знаєш, Якубику, скільки паперів треба друкувати в Білому Домі і які гроші це могло означати, правда? Тим більше, що в ті часи президентом був такий собі Франклін Делано Рузвельт. Справжній американсь¬кий президент: пов'язаний з політиками, які проводили відпустки з родинами на Сицилії, при кожному важливому рішенні консультувався з астрологами, найважливіший чо¬ловік у житті принаймні трьох жінок — він одночасно утри¬мував дві коханки і одну бездоганної поведінки дружину. Постійно був у похміллі від тих восьми-дев'яти мартіні, які він випивав упродовж дня. Незважаючи на те, що курив цигарку за цигаркою, Рузвельт уславився своїм дуже еро¬тичним голосом, з допомогою якого завоював симпатію навіть мексиканських служниць у південних штатах, які ані слова не розуміли англійською. Окрім того, це був пре¬зидент, який хотів усе тримати під контролем, що призвело до небаченої доти бюрократії.


Ти, звичайно, знаєш, Якубику, що для власника друкарні немає нічого кращого, ніж бюрократія, яка добре працює.


Донька передбачливого і скорумпованого чиновника держдепартаменту була винятково покірна батькові, мудра, сповнена тепла, вразлива та інтелігентна жінка. Вона вміла декламувати напам'ять вірші Едґара По, читала трактати французьких та німецьких філософів і грала на фортепіано. Але не була вродлива.


Окрім того, від народження кульгала.


Син власника друкарні ніколи не прагнув її і спав з нею лише один-єдиний раз.


Це трапилося через три роки після шлюбу. Він тоді був цілковито одурманений алкоголем після прийняття з наго¬ди дня народження свого тестя. Для неї це був справді перший раз, і вона запам'ятала тільки страшний біль в об¬ласті роздертого анального отвору, удар головою об метале¬ву ніжку ліжка, під яким їй не вдалося сховатись, а також бридкий сморід його сечі, що потрапила також до шкіряно¬го протезу її ноги і місяцями нагадував їй про неймовірний біль і приниження, яке вона пережила того вечора.


Попри те, що вона залишилася дівчиною, принаймні біологічно, саме тоді він заразив її сифілісом.


Відтоді вони вже не їздили разом на прийняття і відто¬ді ж стало відомо, що вони не матимуть дітей. А ти мусиш знати, що Флорі і Чейн вперше допомогли пеніциліном усім хворим на венеричні хвороби тільки тисяча дев'ятсот сорок третього року. Ти ж це знаєш, Якубе, правда? — запи¬тав, дивлячись йому в очі, і, не чекаючи на відповідь, роз¬повідав далі:


— Прагнення мати внука з боку дідуся було таким самим великим, як великим був страх сина позбутися спадщини і потрапити в неласку. Отож він пообіцяв батькові, що зро¬бить усе, аби забезпечити собі нащадка. Він відмінив усі заплановані на відпустку турніри з гольфа і елегантним пароплавом разом зі своєю кульгавою жінкою поплив з Філадельфії на Гренаду. Гренаду він вибрав не тому, що вона якось відрізнялася від інших карибських островів, на яких грав у гольф, а тому, що управитель округу довкола Гренвіля — другого найбільшого міста на цьому острові — був сином англійського постачальника паперу для їхньої друкарні. Гренада, окрім неповторно гарних пляжів, деше-вого рому і виняткової бідності, також була відома з не¬звично ліберального адоптаційного права. У селах довкола Гренвіля можна було усиновити дитину без зайвої фор¬мальності. Достатньо було розмовляти англійською, бути білим і заплатити від трьохсот до восьмисот доларів, залеж¬но від того, наскільки бідними були місцеві мешканці, які пропонували дітей для адоптації, або наскільки білою була дитина. Чим біліша, тим, звичайно, дорожча.


Проте дівчатка, незалежно від кольору шкіри, завжди були однаково дешеві й коштували триста доларів.


Єдиною проблемою було здобути офіційний дозвіл на вивіз дитини з острова. Саме цю проблему вирішив син постачальника паперу, отримавши принагідно замовлення на папір для батька щонайменше на п’ять років.


—       Кім, кохана, чи ти можеш піти до бару на носі? Ти ж знаєш цю історію. Бачиш, що вино закінчилося, — звернув¬ся він до Кім, показуючи їй порожню пляшку. — Коли по¬вернешся, я вже наближуся до епілогу.


Кім піднялася, сумно подивилася на нього, поправила скуйовджене волосся і мовчки пішла. Джим розповідав далі:


—       До адоптування були запропоновані близнята, Хуан і Хуаніта Алварез-Варґас. Сьома і восьма дитина служниці управителя округу Гренвіль. Адоптація була доброю наго¬дою, бо, хоча ніхто цього офіційно не стверджував, усі зна¬ли, що батьком близнюків зовсім не є батько решти шести дітей. Він не міг бути їхнім батьком, бо вже два роки си¬дів у в’язниці в St. Georges, столиці цього острова. Батьком був якийсь дуже білий шотландець, який на запрошення родини управителя проводив коротку відпустку в Грен- вілі. Шотландець з імперськими манерами — Гренада до тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого року була британсь¬кою колонією — вважав, що може не тільки випивати ром з пивниць господаря, але й вільно використовувати його персонал. І звідти ця незвичайна нагода. Діти були особли¬во білі і мали правильні імперські гени.


Незважаючи на винятково низьку ціну й благання мате¬рі близнюків, а також прохання кульгавої дружини, адоп¬тували, звичайно, тільки хлопчика. У свідоцтві про адоп¬тацію біля його справжнього прізвища та імені опинилося їхнє прізвище, а також ім’я, змінене на Вільям. Саме так називався його дідусь. Зрештою, вони це робили для нього. Єдиним, чого бракувало у свідоцтві, була дата народження. Неуважний чиновник муніципалітету в Гренвіль забув заповнити цей пункт.


Вони звернули на це увагу тільки на зворотному шляху на пароплаві, який їх віз до Філадельфії. Щоб уникнути клопотів в еміграційній службі, батько Вільяма, нікому не сказавши, сам вписав дату народження. Обрав день і місяць народження свого батька.


Чи може бути щось зворушливішим для дідуся, ніж онук, який мав таке саме ім’я, як він, і народився у той самий день?


Чиновник забув вказати дату народження, але не забув долучити як додаток рахунок за адоптовану дитину на суму чотириста вісімдесят доларів.


Для податкового розрахунку.


Майже рівно через вісімнадцять років Вільям шукав між старими родинними документами своє свідоцтво про на¬родження, щоб додати його до документів для вступу на педагогічний факультет Columbia University у Нью-Йорку. Свідоцтва про народження він не знайшов, але знайшов пожовкле свідоцтво про адоптацію з доданим до нього ра¬хунком із печаткою «заплачено» фінансового управління Дистрикту Колумбія.


Вільям був замкненим у собі, мовчазним хлопцем, який мріяв про те, щоб стати вчителем. Окрім того, від шістнадця¬ти років життя він займався американським футболом і — по¬тай від батька — боксом. Його найбільшою мрією було стати таким сильним, щоб могти протиставитися батькові, коли у вибухах хамської агресії той зневажав матір. Він так сильно ненавидів його, як сильно і безмежно обожнював свою матір.


Того вечора, в день, коли він знайшов документи, мати про все йому розповіла.


Він став перед нею навколішки і плакав, слухаючи, але усміхнувся врешті і сказав: «Ти навіть собі не уявляєш, яке це полегшення знати, що цей шмат останнього гівна, цей тип, що купив мене за чотириста вісімдесят доларів, не є моїм справжнім батьком. Хто б ним не був, він не може бути гіршим від нього».


Як ти гадаєш, Якубику, звідки я так усе детально знаю?


До того ж Кім могла б уже повернутися нарешті з тим вином, бо я тверезію і мені стає холерно сумно. А насправді сумно буде лише зараз.


Ну, я це докладно знаю від моєї матері, Хуаніти Алварез- Варґас, яку не адоптували, бо вона — дівчинка.


Через шість місяців Вільям зустрів сестру з корабля, який приплив із Гренади до Нью-Йорка. Хоча він ніколи її до того не бачив, не мав сумніву, що це вона, коли побачив перелякану дрібну дівчину з темно-синіми, достеменно та¬кими ж як у нього очима, яка боязко сходила по трапу. Вона була його молодшою сестрою-близнючкою. Молодшою на десять хвилин. Це вони напевно знали обоє. Але офіційно дати їхнього народження відрізнялися місяцями. Тому жодне з них не було до кінця впевнене, коли народилося.


Він купив їй квиток за всі заощадження, які мав, упросив дідуся, колишнього працівника держдепартаменту, і той влаштував її прибиральницею у своїй колишній фірмі. Там для прибирання охоче брали всіх, хто був дешевий, не знав англійської, а отже, не міг нічого важливого підслухати і, окрім цього, був «чистий». У часи Трумена, холодної війни і полювань на червоних відьом, яке організував Мак-Карті, це було особливо важливе. Заощаджувало дороге і довго¬тривале «просвічування». Рекомендовану заслуженим «колегою» Хуаніту, звичайно, не перевіряли у такий спосіб, незважаючи на відсутність дозволу на працю і візи в пас-порті. У лютому п’ятдесят третього вона почала прибирати секретаріат заступника прес-секретаря шефа держдепарта¬менту, однієї з найпильнованіших інституцій у США.


Він перервав, бо в цей момент з’явилася Кім. Вона при¬несла бавовняну торбу, з якої витягнула пляшку віскі і мовчки подала Джимові. Не коментуючи спочатку цього, він швидко відкрутив металеву покришку і почав жадібно пити просто з пляшки.


— Розкажеш мені потім, маленька, як ти це зробила, що той бармен аж так ризикнув і продав тобі це? — запитав, віднімаючи пляшку від уст.


—       Він не продав, а просто дав. Я не розкажу. Я б мусила дуже погано говорити про свою матір. Досить, що ти погано говориш про свою.


—       Я ще нічого поганого не сказав! До того ж мені саме так здавалося, що цей бармен подібний до масажиста твоєї матусі, — він зневажливо засміявся.


Відклав пляшку і повернувся до розповіді.


—       Заступник прес-секретаря був озлобленим працьови¬тим чиновником, який дійшов до своєї посади лише тому, що ніколи не протестував, завжди мав час, щоб залишитись після роботи і був готовий на будь-яку підлість, аби тільки йому не закидали браку лояльності. Такої самої лояльності вимагав і від своїх працівників. Тому першою справою, яку він перевірив, була лояльність Хуаніти Алварез-Варґас, но¬вої молодої прибиральниці. Якщо ти походиш із Гренади, то не маєш вагомого для американця минулого, тому єдине, що він відкрив, це те, що Хуаніта ще не має вісімнадцяти років і працює нелегально.


Злочинниця витирала шматами обпісяну туалетну дош¬ку його чудового приватного туалету і навмисно, не маючи на це дозволу, стояла щоденно на колінах, терпляче вишк¬рябуючи з килима усі масні плями з гірчиці, яка щоденно скапує йому на підлогу з його улюблених гот-доґів.


Як акт величезної ласки він вирішив дати їй останній шанс «відкуплення».


Це спало йому на думку якогось вечора в середу.


Регулярно упродовж трьох років щосереди він вечеряв зі своїм шефом та його жінкою. Оскільки популярний екс¬клюзивний вашингтонський ресторан Old Ebbitt Grill міс¬тився недалеко від його фірми, він не їхав одразу додому на таксі, а повертався на роботу, щоб напитися мартіні з олив¬кою. Почав робити це після третьої вечері, коли помітив, що, думаючи про уста молодої — третьої — жінки свого шефа, пітніє і збуджується.


Саме в такому збудженому стані одного разу він повер¬нувся до опустілого бюра, приготував собі фужер улюблено¬го мартіні екстра-драй з оливкою, поставив його на столику з поштою біля вікна з боку вулиці, поставив платівку з улюб¬леним фортепіанним концертом №3 до-мажор Гайдна, від¬чинив величезну віконницю, спустив штани і заплямлені жовтою сечею труси і став у пориві ексгібіціоніста, вірячи, що світ з подивом і захопленням дивиться на його молеку¬лярно малий член з напіверекцією. Коли, всупереч його волі, ця напіверекція зникала, він відновлював її, думаючи про те, як без міри щиро і глибоко він ненавидить свого шефа, який мав усе, чого він не мав: більше службове приміщення, потиск руки самого президента і вже третю жінку Кожна наступна була молодшою від попередньої.


Він, бідака, мав одну-єдину жінку, яка була на шість років старша від нього, і відколи він перестав з нею спати, попра¬вилась так, що не появився б з нею — зі сорому — навіть у пекарні на розі.


У своїй ненависті до шефа мстив йому, уявляючи, що ця нова шефова молода дружина в пориві, який викликає ви¬гляд його чоловічості та музика Гайдна, клячить перед ним і бере до уст те, що він з такою гордістю показував світові через вікно з боку вулиці.


Його жінка ніколи б не взяла цього до уст. Якось він дав їй зрозуміти, що прагне цього. Відреагувала з такою оги¬дою, ніби він запропонував їй проковтнути таргана.


Одного разу, в середу, коли він, як завжди збуджений, повернувся на роботу, то застав там ще свою нову, «нело¬яльну» прибиральницю, яка на колінах терпеливо зішкря- бувала з килима плями від його гірчиці.


Джим перестав розповідати. Нервово відвернувся. Знай¬шов пляшку з віскі і жадібно випив. Запалив цигарку і трохи відсунувся. Тепер його обличчя не було видно, його заслоняла тінь консолі шлюпки. Коли він продовжив роз¬повідь, його голос змінився.


— І тоді йому спало на думку, що він може щось зробити для порятунку гідності Хуаніти Алварез-Варґас.


Приготував собі мартіні. Ввімкнув Гайдна. Відкрив вікно з боку вулиці. Повернувся до друкарської машинки, витяг¬нув з неї листок паперу і написав на ньому друкованими літерами: «Віза Гренада». Він підійшов до прибираль¬ниці, яка стояла на колінах, поклав перед нею цей папір і мовчки відійшов до вікна.


Через хвилину вимикачем над столиком для листів вимк¬нув світло в усьому приміщенні. Опустив штани і чекав, відчуваючи, що сьогодні має значно кращу напіверекцію.


Повернувся плечима до вікна. Сьогодні світ, який мав за¬німіти від захоплення, повністю містився в його бюрі.


Вона чудово зрозуміла, про що йдеться. Знала, що це ко¬лись набуде розголосу. Вона не мала сумніву, що їй не мож¬на вертатися до Гренади. Вона вже один раз програла, бо була жінкою. Тепер може щось виграти, бо є жінкою. Зреш¬тою, яке це має значення. Колись і так мусила б це зробити якомусь туристові.


Не підводячись з колін, глибоко занурила руку у відро з рідиною для чищення килимів. їй подобався цей запах. Вона витерла цією рідиною уста і ніс і, не встаючи з колін, підійшла до нього. Взяла це до уст. Заплющила очі. Зосере¬дившись на музиці, вона не думала про те, що робить.


Думала про те, що тиждень тому Вільям запросив її на суші в японський ресторан. Це було гидке. Те суші. Тепер у неї було подібне враження: ніби вона злизувала рештки суші з брудного, забитого волоссям зливу ванни у чиємусь засмердженому сечею туалеті.


Менше ніж за хвилину було по всьому. Вона зірвалася з колін і побігла в його туалет. Спочатку плювала, потім блювала; думаючи при цьому, що це не аж така висока ціна за майбутнє. На кораблі з Гренади вона теж постійно блю¬вала. І туалет там не був такий гарний, як тут.


Через шість тижнів, також у середу, Трумен оголосив, що не буде висувати свою кандидатуру на наступну каденцію.


Це був один з найщасливіших днів у житті заступника прес-секретаря держдепартаменту. Наступні вибори міг ви¬грати лише Ейзенхауер. Після того всього, що сказав його шеф журналістам на республіканця Ейзенхауера, було оче¬видним, що у держдепартаменті зміниться прес-секретар. Тієї середи, повертаючись на таксі з вечері, він тріумфував. Новим прес-секретарем міг бути тільки він, Фітцджеральд Дуглас Мак-Манус Юніор.


Коли він сяючи зайшов до приміщення, Хуаніта, як що¬дня, шкрябала плями на килимі після його гірчиці. Він не включив того дня Гайдна. Не приготував також мартіні екстра-драй з оливкою. І не підійшов до вікна, щоб укотре зачарувати світ виглядом свого прутня. Був занадто збу¬джений, щоб пам’ятати про це все. Тієї виняткової середи він підійшов просто до неї. Підняв її з колін і затягнув до свого письмового стола. Відсунувши друкарську машинку, повернув її плечима до себе і, дихаючи, заслинений, задер їй спідницю і стягнув білизну.


Завдяки Ейзенхауеру вперше за вісім років у нього була повна ерекція.


Рівно через двісті сімдесят вісім днів, чотирнадцятого вересня тисяча дев’ятсот п’ятдесят третього року в ексклю¬зивній клініці при університеті Джорджтавн народився я, Джеймс Фітцджеральд Мак-Манус, з дому Алварез-Варґас.


У цій самій клініці з гідністю втратила свою першу ди¬тину Жаклін Був’є, знана усім як Кеннеді, щоб пізніше в цьому самому місці народити Кеннеді Юніора. Цього ще гарнішого, ніж татко.


Він замовк на хвилю і взяв пляшку.


— Це був дуже нещасливий день для народження поза¬шлюбної дитини, — розповідав далі. — Того дня Америку потрясла друга доповідь Кінсі.


Не знаю, Якубику, чи у вас у Польщі енциклопедії опи¬сують цю американську інквізицію над одним скромним і допитливим дослідником комах на прізвище Альфред Чарльз Кінсі. Добре, що трахання це не праця над водневою бомбою, бо Мак-Карті вже би його зварив, так як зробив це з Оппенгаймером.


Кінсі, замість того щоб досліджувати трахання певно¬го ґатунку ос з родини Cynipidae, що найбільше любив, на замовлення ректора Indiana University почав досліджувати сексуальне життя американців. Він написав про це дві грубезні доповіді. Я народився в день опублікування тієї другої — про сексуальне життя жінок.


Усі вашингтонські газети з самого ранку в грубезних за-головках верещали про моральне падіння й зіпсованість громадянок, цитуючи одночасно фарисейське обурення по¬літиків, педагогів і священиків, які в унісон засуджували Кінсі. Пуританська Америка, яка тільки-но зализала рани після шоку першої доповіді, мусила знову довідатися, що понад половину релігійних американських жінок після тридцяти регулярно і з задоволенням мастурбують, кож¬на третя американка з приємністю уявляє собі позашлюбні сексуальні контакти, а кожна четверта принаймні один раз мріє про одночасний секс з більше ніж одним чоловіком, а також те, що за п’ять років до доповіді число народжених з позашлюбних контактів дітей зросло у двадцять разів.


Справжні американці були шоковані й проклинали сво¬боду слова, яка дозволила Кінсі опублікувати такі наклепи. Ці найсправжніші, переважно дуже католицькі американці не могли залишатись бездіяльними. Оскільки важко спій¬мати на гарячому вчинку американку, яка мастурбує, а ще важче таку, що мріє про секс із сантехніком і листоношею одночасно, декілька з них вирішило того самого дня вдер¬тися до пологового будинку в Джорджтавн. Виражаючи своє обурення і солідарність з усіма порядними жінками в цій країні, на дверях палат, де лежали матері позашлюб¬них дітей, вони написали слово «курва» кров’ю, яку при¬несли у відрі з бійні. Але не цей, по суті, гротескний жест був найгірший. У своєму пориві ненависті до Кінсі і прав¬ди, яку він посмів показати, вони вдерлися до палати, де лежали новонароджені, і, позривавши з зап’ясть ручок усіх народжених того дня дітей пов’язки з іменами, поперекла¬дали з ліжка до ліжка зачатих у гріху немовлят.


Уявляєш собі, Якубику, що діялося у цій клініці вранці наступного дня?


Однак мені дуже пощастило. Моя матір, не погоджую¬чись із фактом, що мене забрали від неї після народження, пробралася ввечері до палати новонароджених і забрала мене до себе. Через неповні півгодини до клініки вдерлися обурені Кінсі католики з відрами крові.


Чек на лікарню виставив батько, але за умови, що дитина носитиме його прізвище. Тому я все ще називаюся Мак- Манус. Це був останній чек і остання річ, яку він зробив для мене. Рівно через шість днів після виходу з лікарні моя мама виїхала в Нью-Йорк до свого брата.


Я ніколи не знав батька і ніколи не хотів його знати.


Він вийшов з затінку біля поруччя. Від потирання рукою його очі почервоніли. Сів біля Кім, взяв її руку, наблизив до своїх уст і почав делікатно цілувати. Він навіть не намагався витирати сльози, які збиралися у заглибленні цього величез¬ного шраму на його щоці. Раптом сказав тихим голосом:


— Тому, Якубику, я точно не знаю, коли день народження моєї матері.


Хоча він сидів тоді мовчки, а радше занімів, якийсь внутрішній голос щосили кричав у ньому: «Як це воно так, курва, чому декому так не щастить, що їх принижують ще перед народженням?»


Це було так давно, а він пам'ятає кожну деталь, кожне слово, а найбільше цю злість Джима в кінці.


Розплющив очі, підвівся і зібрав зім'яті аркуші, на яких сидів. Поклав їх до шкіряної папки з витисненим логоти¬пом конгресу, яку дістав від організаторів. Шкода, що так, як тоді на Міссісіпі, він не мав зараз джойнта або хоча б пляшки віскі. Відразу б розігнав цей холерний смуток.


Роздивився і пішов у напрямку St. Charles Avenue. Через кілька хвилин сидів у таксі, яке везло його на єдиний свого роду цвинтар на світі: в City ofDead, тобто до Міста Мерт¬вих у Новому Орлеані.


ВОНА: Автобус до Парижа вирушав з паркінгу біля Цент-рального двірця. Аліція і Ася вже були, коли вона виходила з машини, якою її привіз чоловік. Він раптом зупинився при в'їзді на паркінг і наче таксист просто висадив її. Щиро ка¬жучи, їй було байдуже. Після того, що він зробив останньої ночі, вона абсолютно не хотіла ніжності під час прощання. Але він міг би допомогти їй витягнути з багажника цю важку валізу. Вона навіть не повернула голови, коли він від'їжджав з писком шин. Зрештою, він завжди так від’їжджав. Він би так від'їхав навіть оленячим запрягом. Просто ця модель така була. Та це тепер не мало жодного значення.


Вона їхала до Якуба! До Парижа!


Утім, те, куди вона їде, було найменш істотним. Вона б поїхала навіть в Улан-Батор. Ася побачила її і відразу ру¬шила до неї, щоб допомогти перетягнути валізку до водія, який вантажив багаж у люки автобуса. Аліція вже встигла «відрізатися від світу»: вона розмовляла з молодим чолові¬ком з навушниками на голові.


— Останній раз, коли ми їхали до Франції, він також при¬віз тебе під Центральну. Пам'ятаєш? — сказала Ася, коли вони разом тягнули валізку ямами розм'яклого від спеки асфальту.


І різко додала: — Але тоді він ще був готовий носити тебе на руках. Тепер навіть не хоче носити твою валізку. Ася має рацію. Хлопці — як деякі радіоактивні елементи: мають дуже короткий час напіврозпаду. Потім тільки слабо випро¬мінюють. І переважно тільки в інших лабораторіях. Хоча не обов’язково. Досить, що лаборантка чужа й молодша.


Вона відпустила валізку й зітхаючи випросталась.


—       Скажеш мені, що сталося, що ти така зла на нього? — раптом запитала вона, дивлячись просто в очі.


—       Не хочу про це говорити. А сьогодні особливо, — від-повіла.


Ася нахилилася й прошепотіла:


—       Я запланувала кожну хвилину. Знаєш, що в цей час, коли ми там, у d'Orsay відкрито виставку майже всіх робіт Ренуара? Ти не могла вибрати кращий час. Я майже так само збуджена, як тоді, коли ми їхали в Нім. Ти була засліп¬лена тим Парижем.


Справді, вона не могла вибрати кращого часу. Хоча це не Ренуар, на якого вона, до слова, могла дивитись до без¬конечності, а зовсім інший чоловік вирішив, коли вона буде в Парижі. Ася про це досі не знала.


А ще десять днів тому вона навіть не думала, що це вза¬галі можливе. Одного дня він написав до неї e-mail:


Мюнхен, 28 червня


Я лечу на конгрес до Нового Орлеана. До мого Нового Орлеана. Повертаюся через Нью-Йорк і авіалінії TWA хочуть вислати мене звідти до Мюнхена або через Лондон, або через Париж.


Через що Ти би дала себе вислати?


Я куб


Він захопив її зненацька тими раптовими інформація- ми про свої подорожі. Із ним світ видавався їй меншим. Бостон, Сан-Франциско, Лондон, Женева, Берлін, знову Сан-Франциско. А тепер Новий Орлеан. Вона знала, що для нього означає це місто.


Через кілька днів, повертаючись Краківським перед¬містям додому, на вітрині однієї з туристичних фірм вона зауважила плакат, який рекламував кількаденну поїздку до Парижа. Нормально вона б проігнорувала це, але власне цього дня Париж їй відразу асоціювався з Якубом. Переко¬навшись, що дата перебування в Парижі збігається з днем, коли він міг туди прилетіти, зайшла, вже трохи збуджена, до порожнього приміщення, приємно охолодженого конди¬ціонером у цей спекотний день. Коли вона зайшла, моло¬дий хлопець, найвірогідніше практикант, різко піднявся з-за столу і сів лише тоді, коли подав їй склянку холодної мінеральної води. Коли з духу протиріччя і без особливої надії попросила шматочок цитрини — вона майже завжди пила мінеральну воду з цитриною — він усміхнувся і, по¬давши їй кольоровий буклет їхньої фірми, пішов у під- собку. Згодом повернувся з порцеляновою тарілочкою, на якій лежали куснички почищеної цитрини, проколені міні- атюрками французького і польського прапорів, натягнутих на пластмасові вістря. Він усміхнувся до неї. Мав великі коричневі очі, винятково довгі, делікатні долоні й пахнув дорогою туалетною водою. Вона зі здивуванням зауважила, що відколи знає Якуба, чоловіки, з якими перетинається, знову мають колір очей, пахнуть так, що можна відрізни¬ти запах, і, що останнім часом її найбільше зворушувало, мають цікаві або абсолютно не варті уваги сідниці. Беручи шматочок цитрини, показала на французький прапорець на вістрі й тихо запитала:


—       А звідки ви дізналися, що я хочу поїхати до Парижа?


Після перевірки в комп’ютері запевнив її, що вони мають


ще кілька вільних місць в автобусі, але тільки два в готелі в Парижі. Вона запитала, чи може зателефонувати. Вибра¬ла номер мобільного телефону Аліції.


—       Аля, нічого не плануй на неділю чотирнадцятого липня, їдеш зі мною до Парижа. Ти сама казала, що з дитинства мріяла побачити Париж.


Коротку мить панувала тиша. Чула далеко, що Аліція з кимось розмовляє.


—       Геніально, що ти говориш мені про це сьогодні. Але ж неділя за три дні. Звичайно, що поїду, але за однієї умови: Ася поїде з нами. Вона тут, коло мене.


Усміхнулася. Тільки Аля і Ася могли так відреагувати. Щиро кажучи, вона часом уявляла собі світ без чолові¬ків, але світу без цих двох товаришок аж ніяк не могла собі уявити. Вони «завжди» були в її житті. І хоча, а може, тому, що аж так відрізнялися одна від одної і від неї самої, відчувала, що її життя без них було б як світ, позбавлений одного виміру Пласке.


Аліція...


Половинка серця, що заблукала і постійно шукає другу частину Приваблива шатенка з очима, колір яких остан¬нім часом змінювався з кольором куплених контакт-лінз. Вона мала чудові груди, які виставляла або ховала залеж¬но від того, що показувала електронна вага у ванній. Коли вона бувала страшенно нещасливою через свою самот¬ність, її спіднички робилися коротші, макіяж виразніший, а сама вона худла в неймовірному темпі — завжди їй через це заздрила — але, незважаючи на це, її груди спокусли¬во стирчали з-під чимраз обтисліших блузок і светерків. Коли вона когось мала, з усмішкою на устах поправляла¬ся і прикривала своє, щоразу більше, але щасливе, бо його торкався чоловік, тіло широкими темними светрами, які сама плела.


Вона мріяла про велике кохання, як дитина мріє про да¬рунки під ялинкою. Шукала його всюди і захланно. Вже на першому побаченні думала, в якій сукні піде до шлюбу, а на другому, коли він переважно думав, поїдуть вони після цієї вечері до неї чи до нього, вона намагалася вгадати, чи він буде добрим батьком їхньої дитини. Майже всі її чолові¬ки переїжджали до неї вже на другий тиждень знайомства, але лише один витримав довше, ніж два місяці. У своїй ко¬льоровій уяві «цього єдиного» вона постійно забувала за¬лишити трохи місця сірості. Чоловіки, окрім цієї великої позитивної риси, що вирішили бути з нею, мали ще звичай¬ні людські слабкості, вночі хропіли, надто швидко еякулю-вали, стоячи пісяли, обливаючи сечею її стерильно чистий туалет, залишали після гоління або чищення зубів брудну мушлю і переважно зовсім не мали бажання на вишука¬ний секс тільки тому, що вона провела другу половину дня в кухні, готуючи вечерю при свічках.


Якби вона була чоловіком, негайно б одружилася з Алі- цією. Двічі. Цей другий раз навіть у церкві. Бо Аліція, на її думку, була абсолютно головною нагородою в лотереї для гетеросексуальних кавалерів, розлучених або таких, які хо¬тіли розлучитись. Вона була готова до сімейного життя як німецькі альпіністи до подолання гори Еверест. Вони навіть мають складений і завірений нотаріусом заповіт. Аліція ще не мала заповіту, в якому, звичайно, все заповіла б «своєму коханому чоловікові», але половина її шафки у лазничці стояла цілий час порожня, чекаючи на його пензлі для го¬ління, ножі до бритви, парфуми і презервативи.


Окрім того, що була випускницею найкращих кулі¬нарних курсів у Варшаві, ще на додаток колись спон¬танно упродовж цілого тижня навчалася у знайомого бармена змішувати найкращі напої. Усе для «нього». Але, щиро кажучи, Аліція не до кінця вірила, що дорога до сер¬ця чоловіка лежить через шлунок. Вона вважала, що можна піти найкоротшим шляхом. І тому витратила купу грошей, щоб купити останнє, «обов’язково оригінальне», двотомне видання Камасутри. Вона читала англійський Cosmopolitan, бо польського тоді ще не було, завдяки чому, наприклад, знала, як це є «по-грецьки», а також чому він «стогнати¬ме» з насолоди, коли перш ніж узяти «його» до уст, спер¬шу «посмокчи кістки льоду разом з м’ятними цукерками». А ще останнім часом майже з солдатською дисципліною тренувала м’язи піхви.


Але навіть це особливо не допомагало. Вона все знала, бо Аліція їй розповідала про це в найдрібніших деталях, роз¬чарована переважно своїми чоловіками вже після першого тижня. Вкотре вже стверджувала, що чоловіки взагалі дивні створіння. Бояться стоматолога, випадання волосся і того, що їхній стільниковий телефон буде поза досяжністю. Вва¬жала, цілком слушно, що в тому цілому страху їм «блоку¬ється» простата. Часом, десь так через три тижні спільного побуту, вона боялася, що раптом цей її «єдиний і вимрія¬ний», коли вона притулиться до нього гарячими грудьми з-під саме знятої нічної сорочки, скаже: «Кохана, дай мені сьогодні спокій. Не бачиш, що в мене менструація?» Бо Аліція хотіла мати полум’я щоночі. Вона забувала, що полум’я щоночі мають лише пожежники.


Саме в такі моменти Аліція ловила себе на думці, від якої стигла кров у жилах, що як насправді цей тип, який лежить поряд з нею в ліжку, руйнує їй те, що вона найбіль¬ше любить: гармонійну, доглянуту й стабільну самотність. Цю самотність із завжди чистим туалетом, завжди пра¬вильно поскладаними у посудомийній машині тарілками, грілкою, яку, не соромлячись, кладе на живіт у перший день менструації, і її улюбленими суботами перед телевізором або з книжкою і тихою музикою Кенні Дж. замість цих ма- кабрично нудних, без межі задимлених цигарками вечорів з бриджем або ідіотичних, гидко вульгарних зустрічей за горілкою з його колегами з армії, училища або роботи.


Але так вона думала тільки коротку мить і з почуттям ве¬личезної вини. Адже самотність — це найгірший вид страж¬дання! Чи Бог не створив світу саме тому, що почувався самотнім? Нехай уже хропе, залишає брудні шкарпетки по¬середині кімнати і курить у спальні. Аби тільки був.


Усі ці «її чоловіки» не вміли — або не хотіли — з нею роз-мовляти. Жили з нею, вечеряли з нею і снідали, мали з нею суперсекс — бо вона, не вагаючись, робила все, що вони хотіли і про що вона прочитала в сучасних журналах для дівчат, які шукали багаторазовий оргазм із Містером Саме Тим — але це не означало, що вони якраз із нею хочуть постарітись. А вона про це переважно хотіла розмовляти і сподівалася з їхнього боку чітких заяв. Тих, кого вона досі зустрічала, не надто цікавили розмови про шлюб, купівлю «на спілку» більшого помешкання і колір шпалер у дитячій кімнаті, якби «це була дівчинка». Тому вони йшли від неї зазвичай наприкінці другого місяця.


Однак так робили тільки ті, які взагалі могли з нею меш¬кати. Також було багато таких, які не могли. Найгіршими були ті, які частіше, ніж решта, говорили їй усілякі роман¬тичні речі, про які вона мріяла. Вони мали жінок, часто дітей, яких «не можна скривдити», а також життєописи, переповнені внутрішніми кризами. їх узагалі не можна було намовити на шпалери до дитячої кімнати, але при цьому Аліція натрапляла на труднощі із баченням різниці між чоловіками, які тільки мають намір покинути свою жінку, і тими, які вже це зробили. Коли вона врешті цю різницю побачила, було вже запізно, щоб вивернутись і не прийняти наступного удару.


Кожне розставання з наступним «чоловіком життя» було для Аліції як зіткнення з вантажівкою. Коли вона вже по¬збиралася настільки, щоб могти думати про майбутнє, зно¬ву починала приглядатися. Знову худла, і її груди знову виступали вперед. Вона і в тому їй заздрила. Коли вона сама худла, то її груди зменшувалися найбільше. Часом здавалося їй, що в неї зменшуються лише груди.


Тепер груди Аліції, ледве прикриті обтислими, саме на цю липневу спеку, з глибоким декольте блузками, знову інформували світ, що вона шукає. Мабуть, тому вона так швидко вирішила їхати до Парижа. Це був дуже щасливий збіг обставин. Якби Аліція на цей момент була з кимось, вона б ніколи не виїхала з Варшави. На щастя, також і для себе, вона була сама. Тому вирішила поїхати. І витягнула ще Асю.


Ася...


Випускниця математики, яка захоплювалася матаналі¬зом на рівні з поезією Воячека. Брюнетка з довгим волос¬сям і надзвичайно зграбними ногами, які останнім часом показувала з неабиякою відвагою з-під дедалі коротших спідниць.


Дисциплінована жінка чоловіка з безліччю комплексів і ментальністю єфрейтора в каральній операції. Хлопа, який частіше і ніжніше доторкався до кузова і коліс трирічного «малюха», ніж до тіла власної жінки. Виходячи заміж, вона була переконана, що кохає цього чоловіка. Зрештою, була тоді такою молодою. Коли він з’явився в їхньому містечку і в її житті, вона ще не мала вісімнадцяти років. Спокійний, чисто вбраний, не матюкався і не пив. Найбільше в ньому привабило те, що він не пив. Коли була підлітком, вона не соромилась страшенно худих і кривих ніг або бідних суконь, які їхня матір безперестанку перешивала і перефар-бовувала, і з яких сміялися однокласниці. Вона встилала¬ся тільки п’яного батька, який часто лежав на лавці перед входом у їхній будинок. Так було завжди. Батько завжди пив, мама завжди плакала, вона завжди соромилася. Її май¬бутній чоловік визволив її з цього сорому. Він не пив і за¬брав її до Варшави. Як вона могла його не любити?


Тиха, трохи перелякана, замкнена в собі шукачка хвилю¬вань і поривів. Її непокоїв кожний день без «пережиття». Коли нарешті їй вдалося «вирвати хвилю для себе» у загна¬ному житті, переповненому працею і занадто рано наро¬дженою коханою донечкою Домінікою, вона відвідувала галереї, музеї і філармонії, а також слухала лекції з космо¬логії, генетики і психології. Вона поверталася з тих «хвиль для себе» збуджена пережитим, але також перелякана і з почуттям вини перед чоловіком, який тільки в момент надзвичайної милості й тільки раз на місяць погоджував¬ся самостійно «максимум дві години» зайнятися донечкою і який не міг зрозуміти, про що «так насправді» йдеться його «шаленій» жінці.


Вона розчарувала його. Абсолютно його розчарувала. Вона мала тільки любити його, виховати йому донечку і на¬вчитися робити джеми на зиму. Тим часом вона закінчила математику і купувала джеми в продуктовому на розі. Але не це було найгірше. Вона більше не кохала свого чоловіка. Як могла, невдячна?! Він узяв її до Варшави «з цієї діри, де навіть не було трамваїв», мало не навчив «їсти ножем і ви- дельцем», а вона тепер «грає вразливу пані магістр».


Зовсім недавно, під час прийому з нагоди її дня наро¬дження, вони зачинилися в туалеті, й Ася розповіла їй те, чого ніколи перед тим не говорила в присутності Аліції.


Вона не знала точно, коли перестала кохати свого чо¬ловіка. Може, тоді, коли, незважаючи на її прохання, він виїхав на лижі у Щирк і залишив її на тиждень саму на сьомому місяці вагітності, і в неї була кровотеча. Вона соро¬милась задзвонити до своїх батьків. Сама поїхала у нічній сорочці до лікарні їхньою машиною. Пам’ятає до сьогодні — вона тряслася, розповідаючи про це — як тепла цівка крові спливала по її ногах і проникала в оббивку «малюха», яку тільки-но виправ її чоловік. А вона не знала, чого боїться більше: того, що втратить свою дитину, чи того, що він ска¬же, коли побачить ці кров’яні плями на сидінні.


А може, тоді, коли прийшла з роботи ледь жива, після недоспаної ночі, і в коридорі, відразу біля виходу з ліфта, знайшла на холодному бетоні їхнього чорного лабрадора, який лежав у калабані сечі і здригався у конвульсіях.


Хтось із сусідів, невдоволений тим, що вони тримали в квартирі пса, дав йому отруєну їжу. Вона вирішила його врятувати, піклувалася про нього, лікувала. Любила цього пса. Зрештою, повернувшись кілька років тому з Німу, по¬любила абсолютно всіх псів. Давала йому ліки, куплені за власні гроші, які заощаджувала потай від чоловіка. А останні дні не спала, щоб змивати його блювотиння, змінювати вогкий від сечі плед і давати антибіотики, які


виписав ветеринар. Чоловік вважав, що це був лише її пес і коли одного дня повернувся раніше від неї з роботи, прос¬то викинув його на сходову клітку, бо «більше не міг витри¬мати цього холерного смороду». Тоді вперше вона дістала приступ істерії. Слухала свої прокльони, які викрикувала неприродно пискливим голосом, дивуючись, що взагалі знає такі слова. Також тоді, після цієї події, її чоловік по¬мітив, що існує межа, за якою його, як правило, спокійна і залежна дружина стає непередбачуваною і готовою на все.


Пес здох за два дні. Вночі раптово перестав харчати. Вона знала, що це кінець. Плакала, сидячи на підлозі, спершись об холодильник у кухні. Вирішила нічого не казати чолові¬кові. Вранці зателефонувала до батька. Вони поїхали на ба¬тьківську дачу в Аніні й закопали його в кінці алеї. Відразу біля клумби, на якій навесні виростають маргаритки. Часом, коли тепер з донечкою приїжджає на дачу до бабці й дідуся, вона йде туди таємно від усіх і сідає на траву. Думає про нього, дивлячись на те місце, де його закопали. Якось її до¬нечка тихенько підійшла до клумби і застала її, коли вона плакала. Вона не сказала їй тоді про пса, їй би було сумно.


А може, тоді, коли одного дня він швидше повернувся з роботи і застав її в спальні, як вона плакала над книжкою, коли тим часом їхня донечка розсипала в кухні борошно і вилила на неї вміст нічного горщика. Взагалі нічого ж такого не сталося. Вона просто забула про все на світі, за¬глиблена в читання. Дивилася на нього, налякана, крізь сльози, коли він з піною на устах обзивав її, і задумувалася, де подівся той чоловік, який колись міг її зворушувати так, як ця книжка.


Після того випадку він вирішив її покарати — перестав з нею спати. Не тому, що йому цього не було потрібно. Йому було потрібно. Часом, вкладаючи речі до пральної машини, вона знаходила рушники з затверділими плямами його засохлої сперми або білі плями на його білизні.


Він з нею не спав за кару.


Тому, що вона була мудрішою, вразливішою, читала книж¬ки і могла над ними плакати.


А насправді це вже не було покарання. Вона це теж сказала тоді, як вони закрилися в туалеті. Секс із чоловіком пере¬став бути захоплюючим, коли вона зрозуміла, що насправді


не потрібна йому. До того, що він кохається з нею мовчки, призвичаїлася за рік. Хотіла його чути. Хотіла, щоб він ше¬потів її ім’я, говорив їй ніжно на вухо або хоча б був тільки вульгарний. Цього вона теж часом хотіла. Але він ніколи нічого не говорив. Якось вона почала ніжно щось йому ше¬потіти. Він вийшов з неї, відсунув її на другий бік ліжка і сказав, що має «бути тихо, бо він не може зосередитись».


Ця його мовчанка, коли він совався над нею з прикуше¬ними губами як помічник столяра на екзамені на майстра, схилений над дошкою, яку мав точно розрізати! Це трива¬ло завжди так коротко, що вона навіть не починала бути вологою. Кінчав задоволений собою, зсувався з неї і йшов у туалет, звідки вже потім до неї не повертався. Брав з хо¬лодильника пиво, вмикав телевізор і допізна дивився най¬частіше цей ідіотичний бокс на Еигозрогі, коли вона лежала, повернувшись обличчям до обдертої чавунної батареї і роз¬мірковувала, чи він би так само почувався, якби вкладав свій пеніс до отвору їхнього нового порохотяга? Але так думала лише віднедавна. Ще кілька місяців тому вона тихо плакала, щоб він не почув, приглушуючи ридання подуш¬кою, вологою від його поту.


Коли Ася їй розповідала про це, вона відразу зв’язала це з тим, що сталося кілька місяців тому під час однієї із зуст¬річей у пабі, на якій був, на диво, і чоловік Асі. Він рідко з нею приходив, бо на тлі інтелігентної дружини завжди виглядав як посередність, яка не має що сказати. Зрештою, навіть не мусив «виглядати» — був абсолютною посеред¬ністю і справді ніколи нічого не говорив.


Того вечора Ася, після кількох келихів, з блискучими очима і скуйовдженим у неладі довгим чорним волоссям, почала розповідати анекдоти. Не криючись, їй приділяв особливу увагу молодий актор, якого привів черговий на¬речений Аліції. Усі уважно слухали її. Ася завжди розпові¬дала найкращі анекдоти. Врешті вона запитала:


—       Чи хтось знає, скільки в середньому триває секс між подружжям у Варшаві?


Звичайно, ніхто не знав цього так точно, як Ася.


—       Близько двадцяти трьох хвилин. Туди входить роздя¬гання, вступна гра, сам акт, а також новини Рапогаггіи опів¬ночі.


Коли вже всі закінчили сміятися, вона додала:


— У деяких квартирах замість Рапогат’и є підсумки дня на каналі Eurosport. Це триває буквально двадцять хвилин, на п'ять хвилин довше, ніж Panoram'a.


Запанувала тиша. Усі за столиком у цьому клубі, крім молодого актора, знали, що Асин чоловік дивиться майже виключно канал Eurosport. Зиркали крадькома на нього. Світив ненавистю в очах і стискав губи. Згодом встав і мовчки пішов, ні з ким не прощаючись. Ася не рушилася з місця. Вона залишилася з ними до кінця вечора. Молодий актор не гаяв часу. Відразу ж присунув своє крісло до неї і всі подальші жарти Ася розповідала тільки йому.


Цієї самої ночі, повернувшись із пабу, не в стані заснути, поборола острах і під якимсь приводом зателефонувала до Асі, щоб переконатися, що все гаразд. Вона боялася за неї. Знала, що її чоловік може бути непрогнозованим. Асі ще не було.


Через два місяці Ася прислала їй e-mail і призналася, що ще цієї ж ночі, коли цей актор відпроваджував її до таксі через порожній парк «короткою дорогою», раптом приту¬лилася до нього і почала його цілувати. Хотіла тільки його цілувати, більше нічого. Тільки це.


Пам'ятає, що відчувала певне збудження і заздрість, коли читала далі цей e-mail:


Він узяв мене за руку. Ми зникли з головної алеї цього й так порожнього парку за величезним деревом біля ставу. Він зняв маринарку, поклав її на мокру від роси траву. Легко підняв мене і поставив на маринарку. Зняв з мене спідницю і колготи. Коли я вже стояла від половини вниз гола, клякнув переді мною і почав цілувати мої ступні. Він цілував мої ступні так, як ніхто ніколи до цього не цілував моїх уст. Уявляєш собі?!?!?!?!?


У певний момент навпомацки знайшов моє взуття. Делікатно підняв мене і озув. Я стала знову на 8 сантиметрів вищою. Нам це дуже потім знадобилося...


Але це було пізніше. Перед тим він був у мені двома пальцями. Обома і в двох місцях одночасно. Ну, знаєш...


Було чудово. Весь час говорив до мене. Навіть не пам'ятаю, що. Зрештою, це не важливо.


Говорив.


Я ніколи більше з ним не зустрілася.


Але до цього парку приходжу. Найчастіше, коли мені сумно або коли прочитаю якусь важливу книжку.


Я повернулась додому над ранком, мій чоловік ударив мене тільки один раз. Коли мала заплакала, розбуджена його криком, я витягнула валізку і почала пакуватись.


Не знаю, чому спочатку спакувала речі малої, а потім мої книжки. Коли виходила з квартири, він стояв навколішки перед дверима і ридав. Я залишилася. Взагалі він добра людина, змі¬нився, вже не дивиться Eurosport.


Ася


Вона пам’ятає, що закінчила читати цей e-mail і знала, що це «не дивиться Eurosport» — акт капітуляції. Увесь смуток і розпач цього акту могла виразити таким одним коротким реченням тільки Ася. У будь-якому випадку ця капітуля¬ція — однаково Асина перемога. Вона вже не є рядовий у каральній кампанії свого чоловіка.


Рядові ж не їздять у відпустку до Парижа!


Із задуми її вирвав молодий практикант, запитуючи з усмішкою:


—       То я маю зарезервувати ті два місця?


—       Ні, — відповіла рішуче. — Я поїду, якщо ви будете мати три місця.


Нічого не кажучи, він повернувся до величезного стела¬жа з папками. Взяв одну і, дивлячись їй в очі, сказав:


—       Вони, тобто цей готель, мають сторінку www. Я можу перевірити, чи щось змінилося. Ви маєте час, щоб зачека¬ти? — запитав, наповнюючи її склянку мінеральною водою і кладучи, не питаючи, наступний кусочок цитрини.


—       Звичайно, що маю. Чи я можу сісти біля вас? Я б хоті¬ла бачити, як ви це робите.


Відколи вона знала Якуба, все, пов’язане з Інтернетом, автоматично здавалося їй чимось абсолютно вартим уваги, цікавим і дуже таємничим.


Не чекаючи на його згоду, вона присунула свій стілець так, щоб бачити монітор комп’ютера. Торкалася плечима поруччя його крісла і намагалася вгадати, що б він подумав про неї, якби вона раптом запитала, яким одеколоном він користується.


Він вистукав адресу інтернет-сторінки готелю: \vww.relais- bosquet.com.


—       Знаєте, цей готель на Марсовому Полі. І ви б могли оселитися майже біля Ейфелевої вежі!


—       Тепер знаю. Але мені абсолютно байдуже. Я дуже хочу бути в Парижі сімнадцятого липня. Я можу спати навіть на травнику під Ейфелевою вежею. Якщо все вдасться, то я взагалі не спатиму. Найважливішим є те, щоб мої товариш¬ки мали ліжка в цьому готелі. Якщо отримають ще і ванну, вам ціни не буде.


Вона дивилася на монітор його комп’ютера, коли він ходив ти^-сторінками готелю, що показували інтер’єр кім¬нат, послуги, які пропонував готель, а також мапи з його розміщенням. Дійсно, важко було собі уявити готель, який би міг бути ближче до Ейфелевої вежі. На екрані з’явився графік вільних кімнат.


—       Чи вам залежить на одномісному номері, чи теоретич¬но ви можете спати з товаришками? — запитав, дивлячись на її праву руку з обручкою на пальці.


Раптом, коли він так відверто запитав її, вона зрозуміла, що їй залежить, щоб мати одномісний номер. Незалежно від того, яким неморальним може це комусь здаватися, їй дуже на тому залежить! Звичайно, вона б хотіла бути з ним сама, як тільки він поборе цю свою несміливість і відва¬житься прийти з нею у її готель. Вона ще напевно не знала, що могло б означати бути з ним «один на один» у готелі в Парижі, дуже близько від Ейфелевої вежі, але відчувала, що це мусило б бути дуже приємно. Тому, як тільки прак¬тикант порушив цю тему, відразу ж подумала, що в неї саме почалася менструація і у зв’язку з цим вона абсолютно точ¬но не матиме менструації між 16 і 20 липня.


«Не буде менструації і кімната буде одномісна», — поду¬мала вона.


Простягнула руку за склянкою з водою, забрала волосся з-над чола і, не підводячи очей, сказала:


—       Оскільки нам відомо, що я не мушу спати на травнику під вежею, мені залежить на тому, щоб я не порушувала сон моїм найкращим товаришкам, якби я вирішила, наприклад, справді не спати, щоб не тратити часу в цьому чудовому місті, або...


Вона не закінчила, бо він зупинив її, кажучи:


—       Я зарезервував вам кімнату з боку саду. Бік від тераси є відразу над рестораном у подвір’ї. Французи дуже галас¬ливі, коли вип’ють забагато вина. Ви того б зовсім не хоті¬ли, правда? Ви зможете «не порушувати сну» нікому, хто власне не бажатиме цього.


Він подивився на неї з усмішкою.


—       Чи ви можете залишити завдаток і від імені товари¬шок? Виїзд за кілька днів, і я б хотів бути впевненим, що ви не зміните намірів. Тим більше, що готель уже встиг підтвердити резервацію кімнат для дам. Подивіться самі. — Він повернув екран монітора до неї і пальцем показав на текст е-таіі’у, який фактично підтверджував їхню ре¬зервацію.


Вона трохи здивувалася, що підтвердження прийшло так швидко і польською мовою, але проігнорувала це і сказала:


—       Я не передумаю, навіть якби Ейфелеву вежу перенесли в інше місце. Найважливіше, щоб не рухали готель. Особ¬ливо з огляду на цей сад. Я також поручаюся за товаришок. Чи вистачить вам підтвердження моєю кредитною картою Visa?


Виходячи з цього закладу, вона відчувала, що гаряча хви¬ля, яка охопила все її тіло, зовсім не є наслідком винятко¬вої спеки того літа. їй було так гаряче, бо вона розуміла, що цим рішенням вона радикально змінила, поки що тіль¬ки щодо себе, статус знайомства з Якубом. Віртуальність, безпечна відстань, безтурботне кокетування, ці несподівані, але по суті визнання, які ні до чого не зобов’язують, а також інтимність, вплетені в тексти, настукані на клавіатурі їхніх комп’ютерів, можуть незабаром стати спогадами небаналь¬ного флірту з початку природного зв’язку.


Небезпечного зв’язку.


І хоча це зазвучало патетично й грізно, як назва якогось телевізійного репортажу, вона знала, що це відповідна на¬зва. Цей зв’язок небезпечно дрейфував в одному напрямі. Незважаючи на це, за мить, чекаючи на таксі, вона сяючи шепнула:


—       Нехай там...


Вирішила обов’язково запитати в Аліції та Асі, чи їхні попередні рішення типу «нехай там...» завжди були належ¬ними рішеннями. Її були. Як дотепер, усі без винятку.


Вона сиділа в таксі і думки роїлися у її голові. Що вона повинна прочитати про Париж перед виїздом? Мабуть, нічого не прочитає. Але Ася, як завжди, буде знати все. Що вона повинна взяти з собою? Чи встигне піти до кос¬метолога і перукаря? Чи має купити нову білизну? A propos білизни... Коли вона востаннє воскувала ноги? Як буде пах¬нути на його шкірі той запах, який вона так часто нюхала у парфумерії? A propos його шкіри. На скільки можна схуд¬нути за ці кілька днів до його прильоту, якби їсти лише спаржу? Нещодавно вона читала, — спаржа не тільки не має жодних калорій, та ще й до того геніально зневоднює. З другого боку, краще не перебільшувати з цією спаржею. Бо й так при всіх дієтах найбільше худнуть її груди. Вона була переконана, що не хотіла б мати менші груди в Пари¬жі, ніж має зараз. Навпаки. Хотіла б, аби її груди в Парижі були такі великі, як ніколи.


Хвилю думала також, як про цю подорож скаже чоло¬вікові. А тим часом їхала в таксі назад до свого бюра, щоб насамперед сказати про це йому, Якубові.


«У Варшаві наближається сімнадцята, — подумала вона. — У Новому Орлеані — близько сьомої ранку. Він заходить у Інтернет після сніданку. Якщо цей таксист продереться з Краківсього Передмістя під мою фірму за півгодини, то я повинна встигнути! Якуб прочитає e-mail з інформацією про мій приїзд перед тим, як залишить готель, щоб поїхати до конгрес-центру. Він матиме цілий день, щоб подумати про це».


Усміхнулася. «Але це знову я, — подумала. — Я його собі знайшла, я втягнула його у своє життя, я тепер до нього іду».


Однак вона ані трохи не почувалася незручно. Якуб у цьому всьому, що писав до неї або витворював для неї, хоча міг дуже часто перейти — треба визнати, з небаченою грацією — межу інтимності, завжди доводив, іноді навіть з перебільшенням, як сильно її шанує. Тому факт, що це вона їде до нього, а не він до неї, він аж ніяк не міг би не¬правильно інтерпретувати. Окрім того, вони не зустрілися досі лише тому, що це він не хотів ускладнювати їй життя.


«Утім, — думала вона, — цей план з Парижем, випадко¬ве його перебування там, випадковість цієї її спонтанної «на бігу» організації, все це зводилось до того, що зустріч — якщо відбудеться — буде просто результатом небаченого збігу подій, рухові яких вони тільки піддаються».


Вона взяла дзеркальце і, поправляючи макіяж, роздуму¬вала над тим. Коли їй спав на думку цей «збіг обставин», вона мусила, просто мусила голосно засміятися до свого відображення.


«Відколи це я вмію вигадувати такі дурниці, вживаючи таку дуже наукову мову?» — подумала вона.


Таксист саме зупинив машину перед входом до будин¬ку її фірми і, очевидно, неправильно зрозумівши цей сміх, вирішив спробувати щастя. Повернувшись до неї, запитав:


—       Маленька, ти хочеш, щоб я завіз тебе на край світу? Я б вимкнув лічильник. Хочеш?


Він дивився на неї, улесливо усміхаючись і відгортаючи з чола рештки масного волосся. Коли він зажмурював очі в усмішці, вона помітила в нього дві великі витатуювані крапки посередині повік. Вирішила не коментувати запи¬тання, поки не вийде з таксі. Мовчки відрахувала суму, вка¬зану таксометром. Подала гроші й, уже стоячи безпечно на вулиці, сказала:


—       Ні. Не хочу. Для мене край світу є трохи далі, ніж ваш будиночок на дачі в напрямку Плоцька, Пултуска або Скєрнєвіц.


Гримнула дверима і швидко відійшла, щоб не чути його коментарів.


У таких ситуаціях, як ця, вона дивувалась: невже може бути, щоб Якуб і, наприклад, такий таксист належили до того самого виду.


Хто мутант: Якуб чи таксист? Вирішила колись запитати про це Якуба. Зрештою, він відомий генетик, мав би знати.


Убігла на роботу. Чула порохотяг прибиральниці в кімна¬ті в кінці коридору. Кинула торбинку на крісло під вікном, зняла мешти, натиснула фіолетову кнопку, яка вмикала її комп’ютер, вийняла слухавку телефона із зарядного при¬строю і, йдучи до кухні, вистукала номер Аліції.


—       Алю, можеш пакуватися. їдемо в неділю вранці. Зуст-рінемося завтра там де завжди, я розповім вам усі деталі.


Боже, як я тішуся. Алю, знаєш, він там буде! Один цілий день. І одну цілу ніч. Я мушу закінчувати. Задзвони до Асі.


Вийняла з холодильника мінеральну воду, розірвала сріб¬ний мішечок із цитриновим соком і влила все до склянки. Повернулася до свого письмового столу. За допомогою модему з’єдналася з Інтернетом. Відкрила програму для перегляду сторінок www. Знайшла адресу сторінки лето- вища Шарля де Голля в Парижі. Після коротких пошуків висвітлила на екрані особливо детальний кольоровий шкіц фрагмента терміналу, на який прилітали літаки авіакомпа¬нії TWA. Він же мав прилетіти TWA з Нью-Йорка. Хвилю зосереджено аналізувала побачене. Якоїсь миті широко усміхнулася.


Коли принтер на столику під вікном продовжував випльовувати сторінки видруку зі схемою летовища, вона запустила поштову програму. Збуджена почала писати:


Варшава, 11 липня


Якубику, хоча це майже не можливе у нашому випадку, вперше я якось незрозуміло і магічно відчуваю, що Ти дуже далеко. Я май¬же все прочитала про Новий Орлеан і навіть була на сторінці www того Твого Dauphine New Orleans. Ніщо не допомогло. Сумую за Тобою більше та інакше. Так ніби те, що Ти в Новому Орлеані, відрізнялося від того, коли Ти в Мюнхені. Але вже невдовзі повер¬нешся. Ще тільки тиждень.


У четвер вранці, 18 липня, Ти приземлишся на летовищі в Па¬рижі. Вийдеш через браму біля цієї великої реклами Air France і повернеш ліворуч, проходячи біля пунктів обслуги TWA, а потім біля маленького квіткового магазину, що притулився до газетного кіоску. Коли будеш там проходити, трохи сповільни крок.


Я буду там стояти і чекати на Тебе.


Я буду в зеленій сукні і, поза сумнівом, матиму зелені очі. Вони завжди такого кольору, коли я щаслива.


Уписала його адресу і вислала. Замовила по телефону таксі. Вимкнула комп’ютер. Прибиральниця все ще була в бюрі, коли вона виходила. Така дивно зворушена. Трохи сумна.


«Чому він так холерно запізнився. Запізно з’явився у моєму житті, — думала вона. — Запізно на одне освідчення».


Чоловік сприйняв інформацію про виїзд до Парижа із спокоєм, якого вона зовсім не сподівалася. їй навіть здава¬лося, ніби він утішився, що впродовж тижня залишиться сам. Це було як укол голкою. Мав би, хоча б хвилю, протес¬тувати. А потім дозволити переконати себе, що «їй це нале¬житься», що «останні три роки вони нікуди не виїжджали», і що це ж «незвичайна нагода, ця пропозиція туристичної фірми», і що взагалі вони завжди з Асею та Аліцією хотіли мати такий «бабський» виїзд. Нічого такого не було. Він не протестував. Мовчки вислухав її, втупившись в екран комп’ютера, де змінювалися схеми проекту, над яким він останнім часом працював, сказав коротко «окей» і повер¬нувся до своєї роботи.


Вона знала, що цей холод, такий помітний між ними від¬недавна, існував ще «до Якуба». Задовго до. І тоді навіть був дошкульнішим, ніж тепер. Може, тому це тепло, яке приніс із собою Якуб, впливало на неї так, що вона була го¬това на такі шаленства, як ця ризикована втеча до Парижа. Але все ж байдужість чоловіка, хоча й вигідна в цій ситуації, вразила її.


«Може, це так є, — думала, — що жінка, маючи такий шанс, хоче бути найважливішою в житті якнайбільшої кількості чоловіків. Але до часу. Жінка може кохати одно¬часно двох мужчин доти, доки один з них не зорієнтується». Це вона знала абсолютно точно.


Зате вона не була впевненою, чи все ще кохає свого чоловіка.


Про те, що відчуває до Якуба, намагалася не думати. Це все може змінитися, коли він насправді існуватиме. Коли можна буде його побачити, доторкнутися, почути його голос. У дискусії зі своїм сумлінням це «змінитися» мало означати, що вона, стикаючись із правдивим Якубом, якось опам’ятається. Вона зустріне його, впевниться, що він нор¬мальний, може, навіть чарівний, але це аж ніяк не буде як той «шал» на картині Подковінського, яку пригадала, коли Ася витягнула її в галерею у неділю зранку.


Вона воліла тепер не думати, що було б, якби це «зміни¬тися» мало означати щось абсолютно протилежне.


«Втаємничу в усе Асю», — подумала вона. їм не бракува¬тиме часу обговорити це дорогою до Парижа.


Однак тепер, уже в цьому автобусі, дивлячись на Асю, яка сиділа навпроти, заглиблена у читання найновішої книжки Ґретковської, роздумувала, чи ця ідея з утаємни¬ченням має сенс. Що може сказати їй закохана в поезію математичка, яка змирилася з долею жінки біологічного батька своєї доньки? Або доведе, що це рівняння не має абсолютно жодних розв’язків і треба його проігнорувати як неістотне, або скаже, що Якуб — це єдиний можливий роз¬в’язок. До обох відповідей вона — наразі — не готова.


Якусь мить дивилася на Асю. Вона всією собою читала цю книжку! Зітхала, усміхалася, крутила головою, заплю¬щувала очі і хвильку думала, щоб знову повернутися до читання. Вона завжди і все так переживала. Такий синд¬ром прогресуючої надчуттєвості. Вперше вона зауважила це тоді, коли вони провели разом місяць у Нім.


Це було кілька років тому. Обидві ще були студентками. Закінчувався серпень. Вони святкували її день народження. Ася підійшла до неї на кухні, коли якось залишилися самі, і сказала:


— Коло Нім на півдні Франції є величезні виноградники. Мій однокурсник уже кілька років збирає там виноград. Чудове місце і добре платять. Поїдеш зі мною? Тільки му¬сиш сьогодні вирішити. Він чекає на відповідь.


За тиждень вони їхали поїздом до Берліна. З Берліна до Нім вирішили проїхатися автостопом. Звичайно, вона не сказала про це батькам, вони б ніколи її не пустили. Але коли Ася це їй запропонувала, вона не вагалася ані секунди, їх було двоє. Що могло з ними статися?! Вона ніколи не шкодувала, що так вирішила. Це була особлива при¬года. Все складалося чудово. Аж до Ліона. Там їм перестало щастити.


З Берліна на автостраду в напрямку півдня їх вивіз за¬лізничник, якого зачепила Ася, питаючи про дорогу. Гово¬рив тільки німецькою, французької не знав навіть близько і розумів тільки уривки англійської. Але, незважаючи на це, усміхався до Асі, терпляче пояснюючи їй енний раз, як переїхати через цілий Берлін з двірця ЦОО на автостраду Berliner Ring. Говорив чимдалі повільніше, вірячи, що коли говорить повільніше, їм легше зрозуміти. Він не вмів при¬ховати, що Ас я йому подобається. Витягнув врешті з ки¬шені walkie-talkie і швидко щось сказав німецькою. Вхопив Асю за руку і рвучко повів тунелем у бік міста. Вона бігла за ними. Через годину він висадив їх на автозаправці біля автостради до Франкфурта-на-Майні. Зачекав, поки вони знайдуть варту довіри оказію до Франкфурта, і, проща¬ючись, потайки втиснув Асі картку з адресою і номером телефону.


До Франкфурта вони їхали з американським військовим, який служив у спеціальному підрозділі американських військ недалеко від Франкфурта. Він на рідкість досконало розмовляв французькою. На його превелику радість, Ася говорила з ним французькою, а вона англійською. Вона не бачила чоловіка, який би мав таку чудову усмішку.


Він знав Нім. Завжди зупинявся там по дорозі на Кот д’Азур, де щороку проводив відпустку зі своїми дітьми. Її дуже глибоко зачепило, коли він сказав, що має чоти¬рьох дітей і сам їх виховує, бо його дружина, теж військо¬вик, загинула під час замаху на американське посольство в Тель-Авіві. Тоді в машині стало так тихо.


Тишу перервала Ася, прохаючи військового, щоб він зу¬пинився на наступному паркінгу. Вона вийшла і пішла до телефонної будки. Коли повернулася до машини, сказала польською:


— Слухай, цей залізничник з Берліна встиг навчитися польської! Коли стало так сумно, я відчула, що мушу до нього зателефонувати і ще раз подякувати. Вивозячи на ав¬тостраду, він зробив для нас геніальну послугу. Уяви собі, він майже онімів, як почув мене. А наприкінці так смішно сказав, як дитина: «Дякую вам».


У Франкфурті солдат висадив їх біля студентського бюра, яке координувало дешеві виїзди приватними маши¬нами до великих міст у Європі. Наприклад, за невеликі гроші можна було стати пасажиром у машині, яка їхала до Ліона. Американець перевантажив їхні наплечники до чорного BMW, яке стояло перед офісом, сказав щось водієві німецькою і запропонував їм пересісти в BMW. Вони навіть не встигли з ним попрощатись, коли водій BMW раптово рушив. Вона дивилася на цього американського солдата і думала про його дружину, яка загинула в Тель-Авіві.


До Ліона вони приїхали на світанні, але потрапили в гігант¬ський корок, який розсмоктався тільки після обіду. Спека до¬ходила до 35 градусів. Водій безперервно лаявся. Вони йому підтакували. Потім, нудячись, навчили його клясти польсь¬кою. Коли виходили на рогатках Ліона, гордилися собою. Водій, молодий німецький блондинчик в елегантному костю¬мі від найкращих кравців, зосереджено лаявся у своєму дека- дентськи облаштованому ВМ\\1 з кондиціонером як справж¬ній батяр з-під будки з пивом на Волі. І ще, в перервах, коли взагалі ніхто не рухався на автостраді, занотовував у транс¬крипції все, чого його навчили. Такий старанний! А може, німці вже такі є, що з кожного приводу роблять нотатки.


Поночіло. Вранці наступного дня вони мусили зголоси¬тися на ферму поблизу Нім, щоб почати працю. За Ліоном пізно ввечері їх забрала далі іспанська вантажівка. Водій мав зупинитися в Нім!


Коли Ася побачила вказівники на Авіньйон, запитала водія, чи це той «Авіньйон з мостом». Коли він підтвер¬див, вона почала просити його, навіть не узгоджуючи цього з нею, щоб він з’їхав з автостради до цього міста і висадив її.


— Я б не вибачила собі, якби, проїжджаючи так близь¬ко, не побачила цього мосту. Ти також не вибачила б собі, правда? — сказала вона. — Оглянемо тільки цей міст, з’їмо щось і поїдемо далі поїздом. Погодься, — безапеляційно ви¬магала вона.


Звичайно, вона хотіла побачити цей міст. Окрім того, вона вже давно не була така голодна, як тоді. Від Франк¬фурта вони нічого не їли.


Міст був нормальний. Зовсім не відповідав своїй славі. Драматичним у ньому було тільки те, що він несподівано закінчувався і не сягав другого берега ріки. Це могло збу¬джувати фантазію. Але тільки у тих, хто не знав справжньої історії його знищення. Ася знала її детально, і на фантазії вже не залишалося місця.


Вони пройшли на самий кінець, так далеко, як тільки це було можливо, і приєдналися до туристів, які вже були там. Вмостилися на своїх наплечниках, розщібнули блузки, щоб засмагнути.


Коли за якийсь час вони повернулися на вокзал, вияви¬лося, що до Нім, який лежав за 100 км звідти, немає вже жодного транспорту. Вони повернулися під міст і розклали намет, який Ася «для певності» тягала з собою. Хоча це було нелегально, вони провели ніч під мостом в Авіньйо¬ні — сховалися з наметом за вантажівкою, яка стояла на паркінгу.


До ферми дісталися на півдня пізніше. Робота на збиранні винограду була вже розподілена. Молодий алжирець, що виконував роль керівника відділу кадрів, тільки розводив руками і вдавав розпач. Вона пам’ятає, що мало не плакала, проклинала Авіньйон, Асю, Демарчик, яка співала про цей ідіотичний міст, і цього алжирця, який нічого не міг зробити. Якоїсь миті до дегустаційної вин, де працював алжирець, зайшов справжній велетень. Був одягнений у заплямлену кров’ю білу майку і шкіряний фартух, що висів у нього на шиї на обшарпаних ременях і був перехоплений на стегнах широким паском. Незважаючи на спеку, був узутий у кало¬ші, теж червоні від крові. Це виглядало жахливо. Однак, не звертаючи ані найменшої уваги на його вигляд, алжирець привітався з ним як з добрим знайомим. Коли велетень піді¬йшов до холодильника і повернувся до них плечима, щоб витягнути ящик з мінеральною водою, вони побачили, що майка на плечах має вибляклий чорний напис: Варшавсь¬кий університет. Вказуючи на них, алжирець почав йому щось розповідати. Згодом велетень підійшов ближче і, по¬червонівши, як малий хлопець, сказав польською:


— Недалеко є ще одна ферма. Вони там вирощують цвіт¬ну капусту і саме шукають людей до праці. Платять не так багато, як на збиранні винограду, але там можна працювати довше, ніж два тижні. Якщо хочете, він зателефонує і запи¬тає, чи вас приймуть.


Вони хотіли. Навіть дуже.


З наступного дня вставали о п’ятій ранку і їхали з роди¬ною власника ферми на поле. Праця полягала в тому, щоб закривати капусту від сонця. На ліву руку від кисті до плеча натягаєш кілька сотень різноколірних тоненьких ґумок і підходиш до розрослої цвітної капусти, — вони не уявляли собі, що вона може бути аж така велика, — згор¬таєш її листя разом і накриваєш ним квітку, а наприкін¬ці стискаєш Гумкою. Це рятує рослину від сонця, завдяки чому вона не темніє і її можна вигідно продати.


О п’ятій ранку цвітна капуста мокра від страшенно зим¬ної роси. Поле, на яке вони потрапили, мало 6 км довжини. Отже, йдеш 6 км, нахиляєшся над кожною капустиною по дорозі, обнімаєш її як дитину і чіпляєш ґумку. Після обгор¬тання кількох головок стаєш до нитки мокрою і тремтиш від холоду. Зрештою, в обід ти теж стаєш мокрий — цього разу від поту. Від спеки нема де сховатися, бо на полях цвітної капусти немає дерев. Коли доходиш до кінця поля, треба розвернутись. Назад теж 6 км. Розумієш це особливо добре, коли обнімаєш першу капустину першого кілометра.


Після першого дня вона ненавиділа усю цвітну капусту у світі і того, хто її привіз до Європи. Після другого уся ліва рука, яку стискали упродовж десяти годин тісні ґумки, стала темно-синьою від синяків. На третій день вони діста¬ли плату за перші три дні й ненависть до цвітної капусти помітно спала, а рука вже не була такою темно-синьою.


Того дня вони вирішили відвідати велетня у майці Вар¬шавського університету. Знали тільки, що він називався Анджей, але, незважаючи на це, були певні, що знайдуть його. Припускали, що рідко у французьких винарнях пра¬цюють такі велетні, як їхній Анджей, і при цьому ще рідше походять з Польщі.


За зароблені гроші купили кілька банок пива і найкорот- шою дорогою, через поля з цвітною капустою, пішли до знаної їм ферми з дегустації вин. Настрій був чудовий. На половині дороги відкрили пиво і, попиваючи, жартували й сміялися. Поле з цвітною капустою закінчилося, і з бічної дороги раптом виїхав хтось на велосипеді. Вони запитали про Анджея. Виглядало, що кожен тут його знав. Дізнали¬ся, що він працює біля господарських будинків, кількасот метрів за винарнею. Коли вони туди наближалися, почули голосний рев корів.


Згодом вони, стримуючи подих через жахливий сморід, проходили вздовж довгого, поштукатуреного на біло корів¬ника. Минувши його, з банками пива в руках, усміхнені й ве¬селі, вони вийшли на щось подібне до господарського подвір’я.


Те, що побачили, вони не забудуть до кінця життя.


Від воріт корівника в бік поля вело щось на зразок вузь¬кого коридора, визначеного конструкцією з рудих від іржі металевих прутів. У багатьох місцях прути відірвалися в місці зварювання і вигнулися в середину коридору Від¬разу біля воріт на складеному з колод підвищенні стояв мо¬лодик з пляшкою пива в одній руці й довгим електродом, подібним до тих, що використовують для зварювання, в дру¬гій. Впихаючи електрод між прутами огорожі, він встромляв його в шиї корів, яких хтось виганяв зі стайні. Перелякані і вражені струмом корови зривалися до панічної втечі, боля¬че ранячись об виступаючі прути. Наприкінці коридор різко повертав, значно звужуючись. Щоб протиснутися через це звуження, корови мусили йти повільніше. Вони минали це звуження і виходили на круглий бетонний майданчик. Посередині майданчика стояв Анджей, вбраний у знаний уже їм шкіряний фартух. На руках у нього були довгі до ліктів чорні рукавиці. У правій руці він тримав великий мо¬лот, такий, який використовується для забивання в землю паль або для розбивання каменю. Коли корова потрапляла з цього звуження на бетонний майданчик, Анджей одним потужним ударом молота між очі розбивав їй череп. Тоді корова з хрипінням переверталася на бетон. З вух, а часом, коли Анджей не влучав точно, з розбитих порожніх очних ям випливала кров, змішана з сукровицею і желатином. На майданчик виїжджав візок на акумуляторі, подібний до тих, що використовують для перевезення піддонів, висував вели¬чезні сталеві вила, покриті рештками склеєної кров'ю шерс¬ті, піднімав корову, яка ще сіпалась у конвульсіях, і віз до не-далекого будинку. На майданчик виходила наступна корова.


Пам'ятає, як різко відвернула голову, приголомшена мер-зенністю цієї жорстокості, і кинулася втікати. Асі вже не було поряд; біжучи, вона краєм ока зауважила, що та стоїть на колінах у високій траві і блює. У цей момент їй було абсолютно байдуже. Вона хотіла лише якомога швидше опинитися якнайдалі від того місця. Зупинилася аж на полі з цвітною капустою. Сіла в борозні між двома рядами цвіт¬ної капусти і з відразою думала про неймовірну людську жорстокість.


Із задуми вирвав її крик Асі, яка злякалась, коли поба¬чила, повертаючись, що вона сидить у капусті.


Підійшла і сіла поруч. Обидві якийсь час мовчали. Врешті вона підвелася і, стріпуючи порох зі штанів, з не¬навистю сказала:


— Якщо про реінкарнацію це правда, то бажаю тому кур- виному синові з молотком, щоб у наступному житті він був коровою. І щоб з’явився на світ в околицях Німу.


Через тиждень вони звикли до цвітної капусти. Майже цілі дні проводили на полі. Потім разом поверталися до малого господарського будинку; фермер облаштував його як житло для працівників. І знову були разом. Готували вечерю й розмовляли. Були мов подружжя, яке працює в одному бюрі. Не існувало теми, якої б вони не обговорю¬вали. Обидві відчували, що їхня приязнь поглиблюється з кожним днем. Незважаючи на те, що в багатьох аспектах відрізнялися між собою, шанували свою інакшість і вислу¬ховували з цікавістю думку одна одної.


Час швидко минав. Вони ходили уздовж поля і вісім, а часом навіть і більше годин тулили до себе ті цвітні ка¬пустини. При цьому розповідали незвичайні історії, співа¬ли і рахували зароблені гроші.


Це трапилося буквально за тиждень до планованого по¬вернення до Польщі.


Була особливо спекотна субота, і того дня на полі працюва¬ла ціла родина фермера. Коли всі дорослі працювали, чотири¬річний Франсуа, веселий білявчик з личком дівчинки і його восьмирічний брат Теодор — улюбленець батька — відпочива¬ли в тіні дерева при дорозі. Дітей пильнувала Бровні, голден- ретривер із золотистою шерстю. Вона ні на крок не відходила від хлопців. Ася зачаровано дивилася на неї. Ася, яка любила усіх тварин, від павуків до коней, вважала, що пес — це єди¬ний товариш, якого можна собі купити, а Бровні була псом, якого купила б за «усі гроші, які має і ще колись матиме».


Завершувався робочий день. Вони поскладали ящики з цвітною капустою на причеп старого вантажного шевро¬ле і приготувалися рушати додому. Малий Теодор благав батьків, щоб дозволили йому їхати попереду на дитячому велосипеді.


Земля була суха, потріскана і вкрита світло-коричневою пилюкою. Коли рушили, хмара пилюки піднялася з-під коліс і не було нічого видно далі ніж за метр. Несподівано з’явилася Бровні. Вона дуже дивно поводилася. Неймовір¬но голосно гавкала, намагалася кусати передні колеса шев¬роле. Раптом кинулась під праве переднє колесо авта.


Шевроле переїхало її і зупинилось.


Пилюка спала. Якісь два метри перед машиною у глибо¬кій борозні лежав Теодор і розпачливо плакав, притисне¬ний своїм велосипедом. Через дві секунди його б переїхало шевроле.


Ася сиділа спереду між ящиками з цвітною капустою і добре все бачила. Зіскочила з причепу, заповзла під шев¬роле і витягнула Бровні з-під машини.


Бровні була мертва.


Теодор встав і поїхав далі на велосипеді, так, ніби нічого не сталося. Ася клячіла перед Бровні і гладила її морду. Тремтіла від думки, що б сталося, якби не собака. В тиші, яка настала, усі про це думали. Батько Теодора також. Це він керував шевроле; якби не пес, переїхав би власного сина. Вона подивилася на нього. Він був блідий мов стіна, нама¬гався тремтячими руками витягти з пачки цигарку. Його дружина, яка сиділа біля нього на місці пасажира, весь час торкалася руками до свого лиця і щось шепотіла сама до себе.


Врешті батько Теодора вийшов з машини. Підійшов до Бровні, підняв її з землі, торкнувся устами її шиї, міцно притулив до себе і, несучи на руках, пішов, через поле до¬дому. Ніхто його не зупиняв.


Навіть тепер, через стільки років, в автобусі до Парижа, пригадуючи собі цю подію, міркувала, чи Ася тоді теж від¬чувала цей сором.


Сором бути людиною.


Вона мала це відчуття. Героїзм тварини і жорстокість людини зустрілися на полі в Нім майже віч-на-віч. З того місця, де Бровні кинулася під колеса шевроле, було чітко видно будівлі з коровами.


Якось вона розмовляла на цю тему по ICQ з Якубом. Спочатку він, звичайно, як завжди, все приписав генетиці. Генетична карта пса відрізняється від карти людини на дуже невеликому, статистики сказали б, незначному, рівні. Просто певній групі двоногих ссавців, відомих як люди, вдалося в циклі розвитку упіймати трохи більше мутації. У Дарвіна також, на його знаменитому дереві, гілка, на якій сидять собаки, не набагато нижча від тієї, на якій з таким хизуванням розташували свій табір люди. Вони з тієї своєї найвищої гілки зі зневагою споглядають на все там, унизу Вони так холерно пишаються собою. Адже це вони, а не якийсь там інший головний вид, еволюціонували так пока¬зово далеко, що лише єдині можуть говорити.


Тоді в Нім — і зрештою тепер — вона була абсолютно впевнена в одному: якби світ вибрав інший сценарій роз¬витку, наприклад, даючи усім таку ж кількість мутацій, і якби собаки також могли говорити, то й так ніколи не опустилися б до того, щоб заговорити з людьми.


У цій бесіді про людей і собак вона, звичайно, розповіла Якубові історію про Бровні. Він прикро розчарував її, бо не поділяв ані її захоплення, ані зворушення, яке цей спо¬гад викликає в ній дотепер. Він вважав, що Бровні зроби¬ла те, що зробила, не з любові, не з прив'язання до малого Теодора, а лише з «почуття обов'язку», який до того ж не мав нічого спільного з почуттям обов'язку відповідальних, здатних передбачити майбутнє людей. «Почуття обов'язку Бровні» було видресируване, так як часом є видресируване «почуття обов'язку» перестрашених підвладних, які паніч¬но бояться свого шефа й готові зробити все, щоб їх тільки не звільнили. Бровні в результаті дресирування боялася «кари» за те, що залишила Теодора без догляду, а як пес, позбавлена когнітивного передбачення, не могла знати, що станеться, коли її переїде вантажівка. Тому, коли все інше не вдалося, просто кинулася під неї.


Вона пам'ятає, що читала це його позбавлене емоції ло¬гічне пояснення і відчувала, як подію з Бровні на її очах виривають з легенди. Подумала, що навіть коли б він мав рацію, то міг би обійтися без цього висновку. Знайшовся собі науковець! Чи він може знати про Бровні більше ніж те, що мала такі самі гени, як інші собаки? Того, як Бровні дивилася на Теодора, ніколи не відобразить жодна програ¬ма, що секвенціонує гени.


Через кілька тижнів він зовсім випадково повернувся до подій у Нім. Якуб умів так повести їхні розмови на /С<3, що в них часто з'являлася тема Бога. Вона не вірила в Бога; її контакт із Церквою закінчився відразу після хрестин, які її батьки інсценізували лише тому, щоб сусіди залишили їх у спокої.


На початку їхнього знайомства те, що Якуб при своє¬му вельми науковому й абсолютно раціональному підході до світу так часто покликався на Бога, трохи дратувало її. Коли йшлося про людину, що, як ото Якуб, піддавала сум¬ніву мало не всі аксіоми й загальновизнані істини, тяжіння до чогось, вибудуваного на незламній вірі й у суті своїй на ірраціональному ідеалізмі, було дисонансом. Потім, уважно вчитуючись у те, що він писав про релігію, теологію і свою віру, почала цей дисонанс мінімалізовувати. Він повністю зник, коли одного дня в посланні від нього прочитала:


Незважаючи на те, що мені більш-менш відомо, що відбувало¬ся у перші кілька десятків секунд після Великого Вибуху і що я знаю, як із плазми кварків і глюонів почав створюватися цей неживий Всесвіт, я й далі не можу встояти перед враженням, що увесь цей проект міг зародитися лише в нескінченному розумі якогось Конструктора. Я ніколи не чув про жодну наукову конференцію, на якій би представляли доповіді про існування або неіснуван- ня Бога. Таких конференцій не організовував навіть Сталін, а він не відмовлявся від виправлення генетики - Ти, звичайно, чула про Лисенка, придворного генетика Сталіна, - щоб марксисти, боронь Боже, не ставали спадкоємцями аристократичних пред¬ків. Немає абсолютно жодних причин, окрім психологічних, які б могли унеможливити мою віру в Бога тільки тому, що існують чорні дірки і треба дотримуватись страшенно мудрої теорії струн. Ідея Творця стає ще привабливішою, коли від кварків переходиш до життя. Факт, що на цьому уламку матерії, яким є Земля, виникло життя, є доказом того, що трапляються неправдоподібні випадки. Ще більш неправдоподібним, за теорією ймовірності, є існування людини, яка, навіть не говорячи вже про розум, має тіло - систе¬му настільки складну, що існування Великого Програміста виникає само по собі. Дехто вважає, що Бог надав руху програмі й на цьому його роль скінчилася. Програма виконується сама, без його участі і його втручання. Так вважають деїсти. Я часом думаю, що вони мають рацію, коли дивлюся на все довколишнє зло.


À propos тіла. Розповіси мені сьогодні щось про Твоє тіло? Можеш обминути селезінку та підшлункову залозу. Зосередься на грудях, а потім перейди до уст. Не говори мені нічого про нижню частину живота. Я ще до того не готовий...


Таким був Якуб! Міг від кварків, глюонів та ідеї Творця без найменшого вагання перейти до тривіальної еротики. І це було так природно, що вона навіть не вміла перекон¬ливо обурюватись.


Пам'ятає, що тоді це не була «провокація войовничої ате¬їстки». Вона запитала заради чистої цікавості. Одного дня їй пригадалася сцена жорстокого вбивання корів у Нім. Це завжди пробуджувало в ній агресію. Вона детально розповіла йому про побачене. Спогади знову розлютили її. При цьому увійшла в стан цинічного сарказму і раптом написала йому:


ВОНА: Як це так, що християнська Церква, бо не тільки като-лицька, схвалює забивання тварин? Чи їхнє страждання не має ніякого значення для Бога?


Адже ж усіх тварин створив Він сам. Окрім того, тварини не повинні страждати через первородний гріх, бо його не вчиняли. Це не їхня прапраматір зірвала плід з дерева знань, щоб сягнути знання і зазнати крихту насолоди. Не було ніякого коня і жодної кобили, яких би треба було виганяти з раю. Тварин не стосується - Ти знаєш це краще, ніж я - жодна колективна відповідальність - це найбільше відштовхує мене від релігії, та абсурдна колективна відповідальність - за поведінку грішної жінки, яка намовила зір¬вати яблуко слабкого чоловіка, який одразу ж поскаржився Богові. Тварини не мусять благати спокути.


До речі. Якубику, чи міг би Ти бодай раз похвалити мою теоло¬гічну ерудицію? Я впевнена, що хоча не свячу пасок на Великдень, знаю більше про воскресіння Христа від більшості псалмоспівців у костелі в моєму мікрорайоні. Похвалиш?


А може, це страждання тварин все ж має значення? Може, лише Бог настільки зайнятий вигадуванням нових форм страж¬дання грішних людей, що просто вже не має часу на те, щоб зара¬дити терпінню безгрішних тварин і відкладає це на пізніше?


Тільки не пиши мені, що така логіка світу. Про те, що це неправ¬да, знає навіть моя глибоко і справді віруюча сусідка після восьми¬річки і тому записалася до Ліги охорони тварин.


Запитую, бо нещодавно бачила телевізійний репортаж із якоїсь бойні на півдні Польщі. Камера крупним планом і дуже детально показала підвішаних униз за ноги корів з перерізаними гор¬лами. Вони стікали кров'ю у відра. На задньому плані важко було не зауважити хрест, який висів на стіні над воротами, що вели до холодильного відділення. Мене трохи здивував той хрест. Але я пояснила собі, що це мусила бути релігійна бойня.


Наскільки я знаю Церкву, то вони напевно і для цих тварин ма¬ють якесь вдале пояснення. Якубику, якщо Ти його знаєш, то, про¬шу, поясни мені.


ВІН: Ні, не мають. Пояснення є особливо невдале і мало кого переконує. Якщо Ти вже встигла заспокоїтись після того нападу пихи й тріумфу, що «я власне так думала», і обіцяєш мені, що пос¬тараєшся прочитати це без почуття вищості, я напишу Тобі все, що знаю на цю тему.


ВОНА: Я не відчувала тріумфу. Тварини для мене набагато важ-ливіші, ніж хвилева перевага бездушного атеїзму над милосерд¬ним християнством. Тому я не маю жодних проблем з обіцянкою виконати те, про що просиш. То як християни пояснюють дозвіл Бога на страждання тварин?


ВІН: Незрозуміло і по-різному, залежно від сили віри. Декотрі вважають, що пережиття, а отже, біль і страждання, відбуваються в душі. Оскільки за їхньою теорією тварини не мають душі, вони не можуть страждати. Це особливо невірогідна теорія, тому на¬віть Церква хоче її забути. Натомість деякі генетики схиляються до такого підходу. Вівісекції пацюків, звичайно, з науковою метою, у межах цієї теорії абсолютно обґрунтовані.


Інше пояснення є набагато логічнішим. Страждання є страждан¬ням через факт його тривання. Навіть, якщо Бровні страждала, то, за цією теорією, не усвідомлювала нічого. Лише завдяки свідомості можна передбачити, що, страждаючи в певний момент, імовір¬но страждатимеш згодом. Неусвідомлене тривання страждання спричиняє, що тварини мучаться набагато менше. Це обдумав анг-лійський філософ на прізвище Льюїс. Він ніколи нікому не казав, як здобув цю інформацію, тим більше, що з його біографії відомо, що він навіть не їздив на конях, не мав пса.


Льюїс також до кінця не знав, чому тварини взагалі мусять страждати, хоча вони ніколи не грішили. Тому все звалив на ди¬явола, який свідомо підбурив тварин до взаємопожирання. Одне слово, все через диявола. Бог цього не хотів.


Інший англієць на прізвище Ґич фактично зробив з Бога Вели¬кого Конструктора без сумління. Бо вважав, що Бог, плануючи цей неосяжний живий світ, який мав підлягати еволюції, абсолютно не турбувався мінімалізуванням людського страждання, ані тим, коли йдеться про тварин. Гича ніхто не сприймав серйозно, бо як тут поєднати образ нескінченно доброго батька, що поділяє страж¬дання з усім, що створив, із запропонованим Гичем образом Бога як абсолютного керівника проекту під назвою «Еволюція». То вже краще залишитись із дияволом Льюїса.


ВОНА: Так вважають два англійці, про яких я вперше чую. А що Ти про це думаєш?


ВІН: Мене це хвилює. Я не можу цього пояснити. Католика тур¬бує будь-яке страждання, яке не є ритуалом якогось відкуплення, не є карою за якісь провини. А Бровні... Бровні - це доказ, що слушно хвилююся. Мені аж дух перехопило від хвилювання, коли прочитав те, що Ти написала про Бровні.


Раптом вона відчула, що хтось делікатно доторкається до її плеча. Ася:


—       Прокинься. Ти говориш крізь сон. Той тип за нами аж вихилився, щоб зрозуміти, що ти говориш, — порадила вона сміючись.


Вона мусила поспати. Останнім часом з нею це часто траплялося. Вона могла, не помічаючи різниці, переходити з думок у сни.


—       Де ми? — запитала, протираючи очі.


—       Минаємо Берлін, — відповіла Ася, подаючи їй пласт-масове горнятко з гарячою кавою з термоса. — Аліція вже, без сумніву, планує своє майбутнє з тим молодиком з на¬вушниками. Сидять від Варшави разом. Встигла вже схи¬лити голову на його плече. Гарний хлопець. Щодо хлопців. Хто це — Якуб? Ти щонайменше двічі вимовляла це ім’я крізь сон.


ВІН: Кладовище City of Dead St Luis, бо така його офіцій¬на назва — хоча усі його просто іменують Dead City — один з найпонуріших зразків американського кічу. Хоча в інфор¬маційних виданнях про Новий Орлеан згадується як одна з важливих атракцій цього міста, він уважав, що кладовище, яке «вирує життям», як написав про нього якийсь навіже- ний графоман в одному з путівників, могло виникнути тільки в Америці.


Кладовище нагадує мініатюрне місто. Могили, а насправ¬ді гробівці, височать над землею й уперто асоціюються з мініатюрними будинками. Декотрі мають фасади з двери¬ма, інші малі городці з плотами й воротами, деякі величні фонтани, а ще інші мають навіть малі поштові скриньки, причеплені на вході до будинку-могили або на воротах. Перед більшістю гробівців стоять високі мачти, на яких повівають американські прапори. Хоча не тільки амери¬канські. Біля багатьох він бачив поряд із американським або канадським італійський, десь ірландський, а також польський.


Із здивуванням помітив, що майже біля жодного гробівця не було ані свічок, ані лампадок. Зате були галогенні прожек¬тори, скеровані на фасади гробівців. Залежно від пори дня вони засвічувалися або гасли за допомогою фотоелементів.


Те, що він бачив, проходячи повз гробівці, зовсім не було аж таке оригінальне. Єгиптяни натрапили на цю ідею ще кілька тисяч років тому і будували піраміди, і лише зовсім недавно американці зробили з цього пірамідальний Діснейленд. Ідучи поволі алеєю цього цвинтаря, він роз¬мірковував, чи побачить за хвилину характерний будинок Мак-Дональдса або автомати з кока-колою.


Минаючи каплицю, сповільнив крок. У тіні помаранче¬вого дерева, кільканадцять метрів за каплицею, між дво¬ма величезними гробівцями лежала мала чорна мармурова плита із прикріпленим до неї мармуровим вазоном.


У вазоні стояло кільканадцять білих троянд.


На плиті відбивався в сонячних променях позолочений напис:


Juan («Jim») Alvarez-Vargas


Окрім прізвища Джима, на мармуровій плиті не було жодної іншої інформації.


Нічого, абсолютно нічого. Скромність цієї могили по¬серед показного блиску безумовно привертала увагу. Хоча плита була дуже мала, довкола неї простягався непропор¬ційно великий, свіжо підстрижений травник.


Він підійшов до могили Джима, клякнув і спочатку до¬торкнувся рукою до пелюсток троянд у вазоні. Після цього відразу переніс руку на розігріту сонцем чорну плиту Від¬коли померли його батьки, він дуже часто бував на цвин¬тарях. Не вмів цього пояснити, але йому здавалося, що, доторкаючись до могили, він нав'язує з ними контакт. Коли він розмовляв, а робив це часто, з мертвими батьком або матір'ю, завжди стояв на колінах і доторкався до плити на їхніх могилах. Тут було так само.


Джим. Нарешті він знайшов його.


Джим був одним з небагатьох його приятелів. Він змінив його, змінив його світ, навчив дружби, намагався навчити, що найважливіше — нічого не вдавати. Він ніколи його до кінця не навчив цьому. Насамперед тому, що він інакше від Джима розумів життя. За теорією Джима, життя складалося лише з тих днів, які містили в собі зворушення. Інші не бралися до уваги і були як час, витрачений у приймальній стоматолога, де немає навіть газет, бодай позавчорашніх.


Він шукав цього зворушення всюди і за будь-яку ціну: в жінках, яких спочатку умів шанувати й обожнювати, а потім без докорів сумління кидати. Коли зворушення ми¬нало, в книжках, які вмів купувати за останні гроші навіть тоді, коли знав, що на цигарки йому вже потім не виста¬чить; в алкоголі, яким проганяв свої страхи, і в наркотиках, які мали «видобути його підсвідомість на поверхню».


Підсвідомість була його хобі. Здається, він знав про неї більше, ніж сам Фройд. Зрештою, подібно до Фройда, роз¬маїто експериментував з нею. Він мав фазу, коли медитував, допомагаючи собі опіумом. Мав фазу, коли навмисно за¬вдавав собі болю, калічачи себе або покриваючи тіло тату¬ажем. Парадоксально — під час фізичного болю в електро¬енцефалограмі мозку з'являються такі самі хвилі, як під час оргазму До болю як наркотика доходив тоді, коли не мав грошей ні на що, що б можна було вдихати, ковтати або впорскувати. Однак він переважно «видобував» свою підсвідомість на поверхню за допомогою різноманітних хімічних субстанцій. Магічними, психотропними грибами «визволяв свій розум», коли йшов на виставки в галереях і хотів побачити більше, ніж інші. ЛСД, коли начитався статей про психоаналіз і конче хотів самого себе «проана¬лізувати» без участі психотерапевта. Амфетаміном, коли «проникав у свій внутрішній космос, настроювався і від¬ключався». Кокаїном, коли не міг собі зарадити з невдача¬ми, і мусив виходити з депресії, щоб відчути, що «й надалі варто змушувати себе дихати». Цієї субстанції потребував найчастіше.


Незважаючи на те, що завжди це заперечував, він ціл¬ковито узалежнився від тих своїх «субстанцій». Головно психічно. Якось вони розмовляли про космологію. Джим був захоплений усім, пов’язаним з питанням, яке його му¬чило — що було на початку. Він міг годинами дискутувати про чорні дірки, теорії струн, стискання або розширення Всесвіту, розтягування часу і книжки Хокінга, який був для нього культовим письменником. Саме так. Письменником. Як Фолкнер, Камю і Міллер, а не науковцем і фізиком, як Ейнштейн чи Планк. До того ж — за теорією Джима — своє каліцтво і свою деформацію при «просто неосяжній муд-рості та інтелігенції» був «найбільшою перемогою Гарварду над Голлівудом».


—       Слухай, — говорив він, — дехто не вміє добре написати інструкції з догляду за порохотягом без використання «пе-ретворювача вторинної напруги», а цей тип, не вживаючи жодного математичного рівняння, вміє описати, як виник Всесвіт. Часом задумуюсь, чи Хокінг не був «на хімії», пи¬шучи ті уривки про молоді всесвіти. Якщо був, то я б дуже хотів знати, на яких структурах.


Він міг сам вигадати власні теорії і змінювати їх після кількох наступних пляшок пива. Якось, коли в одній з роз¬мов вони дійшли до цього «особливого пункту» в часо- просторі, який, власне, не тільки за Хокінгом, дозволяє виключити необхідність початку Всесвіту — просто поча¬ток аж ніяк не обов’язковий, головне, щоб була середина, бо, зрештою, годі щось припускати — він намагався йому надсилу й образно пояснити суть цього пункту, не вдаючись до жодних математичних викрутасів. Якось Джим сказав:


—       Не пояснюй мені цього, я добре розумію, що ти маєш на думці. Часом я вмію влучити в такий «особливий пункт». Ти наче у шпагаті між майбутнім і минулим. Одна нога — в минулому, а друга — в майбутньому. Одночасно ти в декількох просторах або в одному просторі, який має понад вісім чи вісімнадцять вимірів. Не відчуваєш, що між минулим і майбутнім існує якась теперішність. Тепе¬рішність зайва. Однаково можеш добре стати на ліву ногу в минулому або на праву в майбутньому. Просто роззи-раєшся у Всесвіті. Твоя лінійка на столі не в сантиметрах, а в світлових роках. Увесь цілий Всесвіт, але щойно на кінці цього «вильоту» — та й то не завжди — наповнений музи¬кою Моррісона, яку грає симфонічний оркестр, і тобі зда¬ється, що ти бачиш кожну зморшку на мозку Хокінга. Такі «особливі пункти» маю здебільшого після чогось із трав або після грибів. Зовсім не важка хімія.


Опісля додав, сміючись так щиро, як тільки умів:


—       От лише я не знав, що Бог теж був на грибах, коли майстрував Всесвіт.


Наркотиками Джим збуджував свою свідомість і під¬свідомість, і робив це для того, щоб постійно «відчувати». Коли ж йому це не вдавалося, він впадав у фазу. Зникав, віддалявся від близьких йому людей і не в змозі подолати самотність, впадав у чорну дірку депресії. Він міг цілими днями, не розплющуючи очей, лежати в ліжку, нічого не говорити і реагувати тільки на біль.


До того ж волів бути цілковито відсутнім, аніж бути тіль¬ки частково, вдаючи решту, якої бракувало. Тому він був такий незвичайний для людей, які його знали. Опиняючись поблизу них, був для них самим собою. Або взагалі його не було. Але тільки для вибраних. Інших не помічав. Вони були для нього байдужою сірою масою, яка вживала тільки кисень і воду. Вибраним був тільки «добрий». А «добрим» був той, хто вмів часом ^ж так ризикувати, щоб зупинитись у перегонах пацюків і роззирнутися довкола.


Наступного дня після того, як він оселився у Робін, одра¬зу після приїзду до Нового Орлеана, хтось увечері посту¬кав у двері його кімнати. Джим. Він запитав знервованим голосом:


—       Слухай, я — Джим, живу в сусідній кімнаті і зараз мені дуже потрібно рівно долар шістдесят п’ять, щоб купити пиво в Seven-Eleven. Чи ти міг би мені позичити на два дні?


Стипендію йому мали перерахувати лише через два дні. У його кишені було два долари за банки від коли і пива, які він назбирав у смітнику на кухні Робін і продав. Збирався вранці купити за них хліб на сніданок і заплатити за про¬їзд автобусом до університету. Пригадує, що не вагався ані хвилини. Вийняв гаманець, висипав усе, що мав, і дав йому. Через п’ятнадцять хвилин Джим знову постукав і запитав, чи вони б могли разом випити це пиво.


Так розпочалося їхнє знайомство. Однак уже незабаром неможливо було залишатися просто знайомим Джима. Бо годі бути просто знайомим того, про кого знаєш, що він, не вагаючись, віддав би власну нирку, якби виникла така потреба.


їхня дружба не мала одного початку. Вона ніколи не за-кінчувалась, розпочинаючись безліч разів. І завжди інакше. Однак, від моменту, коли вони рятували життя Ані, Джим просто став фрагментом його біографії. Як дата народжен¬ня, перша школа та імена батьків.


—       Вибачте, чи ви б не могли сказати мені, що в цьому Альварез-Варґасі було такого, що всі йдуть до його моги¬ли? — раптом почув він за собою.


Різко звівся, трохи засоромлений, що хтось застав його, як він стояв навколішки. Повернувся і побачив огрядного старшого чоловіка, який сидів за кермом електромобіля, що нагадував акумуляторні візки, які використовують на гольф-полях. Він мав на голові шкіряний ковбойський капелюх, прикріплений до паска на штанах стільниковий телефон і пейджер на нагрудній кишені коричневої сорочки. Був засмаглий і носив окуляри від сонця. Спереду на візку виднівся кольоровий напис із назвою цвинтаря. Він помі¬тив, що крім номера телефону і факсу напис містив також адресу сторінки www цвинтаря.


«Тепер навіть цвинтарі online», — подумав, трохи здиво¬ваний.


Чоловік, мабуть, був працівником цвинтаря.


—       Звичайно, я б міг вам розповісти, але ви б мусили взяти кілька днів відпустки, щоб вислухати історію пов¬ністю, — відповів він нетерпляче. — Чому вас це цікавить?


—       З різних причин. Вибачте, я вам не відрекомендувався. Я адміністратор цього цвинтаря, — сказав він, називаючи своє ім’я і прізвище. — 3 цією могилою, хоча найменшою на всьому цвинтарі, від початку маємо лише проблеми. Спо¬чатку тричі відкладали похорон, бо ФБР не хотіло видати тіло. Далі, на похороні майже нікого не було, хоча я, як звично, зарезервував декілька лімузинів. Довелося витра¬тити чималі гроші, бо ніхто не хотів мені за них заплатити. Прийшли тільки якісь дві бабусі. Одна виглядала так, ніби встала з однієї із моїх могил, тільки на ній було менше ма¬кіяжу, ніж, як правило, накладає на трупи мій працівник. Вона весь час курила. Навіть тоді, коли клякнула, щоб по-молитися. Друга вперлася, щоб їй дозволили йти за труною з її псом. То був малий пудель і він мав чорну стрічку на гривці. Пане, люди справді якісь ненормальні.


Він важко зітхнув і продовжував розповідати:


—       Похорон організувала якась адвокатська контора. Я ні¬коли до кінця так і не дізнався, хто за це заплатив. Вони ви¬купили такий шмат ділянки, як переважно беруть на досить порядний об'єкт з фонтаном і багатьма extras. Я вже радів, що зароблю пару копійок, а вони звеліли покласти тут цю мармурову плиту розміру візитівки і засіяти довкола траву. Ви собі уявляєте? Пане, це марнотратство спільного добра. Якби так кожен робив і купував майже ар землі й сіяв траву замість інвестувати в об'єкти, то цей цвинтар можна було б закрити, бо тут було б так сумно, як на похороні, і сюди не заглянула б жодна жива душа. Пане, цей цвинтар після джазу — це найкраще, що є в цьому місті.


Він зняв сонячні окуляри і вимкнув стільниковий теле¬фон.


—       Я не прочитав усього, що було написане дрібними літе-рами у цьому контракті. Пане, це була моя помилка. Яке це має значення, чи мармур з Італії, чи з Мексики? Я замо¬вив з Мексики, бо ближче. Через два тижні прислали яко¬гось експерта, і мені довелося змінити плиту. Вазон також. Страшні видатки. Але це був тільки початок. Він був похо¬ваний тут як Мак-Манус. Через три місяці мені наказали змінити прізвище на Алварез-Варґас. Пане, чи ви коли- небудь чули, щоб небіжчикові після похорону змінювали прізвище??? Я не хотів змінювати, але виявилося, що вони це записали в контракті. Залишилися сліди після літер з по¬переднього прізвища. Шліфування нічого не дало. Я знову мусив замовляти мармур з Італії. Добре, що хоча вазон міг залишити. Ця ваза, пане, така ж дорога, як ця плита.


Він на мить замовк.


—       Чи я можу закурити? — запитав, виймаючи металеву коробку з сигарами. Він повернувся до електромобіля й спе-ціальною гільйотинкою відрізав мундштук грубої сигари. — Я питаю вас, бо дехто не хоче, щоб курили біля їхніх могил. Навіть сигара їм заважає. Так, наче це може зашкодити небіжчикам. До того ж, пане, я не курю сигар дешевших ніж десять доларів за штуку. Пане, це ще не кінець. Потім про цю могилу була ціла стаття у The Times-Picayune. Родина того клієнта, що лежить по сусідству, — тут зліва, — не помі¬тила, а, може, просто зігнорувала й залила під лампу бетонну підставку на тридцять сантиметрів у глибину травника біля могили Алвареза. Тридцять сантиметрів! Пане, що тут дія¬лося. Ця адвокатська контора подала до суду через три дні після того, як їхній горила, який приходить сюди з фотоапа¬ратом що три тижні, їх про це повідомив. Вони звинувати¬ли тих сусідів у всьому, у чому лише можна було. Вимагали також компенсації за «страждання родини їхнього клієнта». Клієнт — це ніби Алварез, цей, що лежить тут. Пане, але він не має жодної родини! Колись мені розповідали про якусь сестру, але її ніхто тут не бачив. Як тільки вони виграли цей процес, одразу ж наступного дня вранці тут з’явився малень¬кий екскаватор. їхній власний. Вони не довіряли їм. Самі викинули цей бетон і посіяли нову траву. Ті, що програли процес, мусили за все заплатити. Добре їм так, щиро кажучи. Я вже багато чого бачив у цьому містечку, але вони з цієї могили зробили дитячий майданчик.


Він уважно слухав його. У певний момент запитав:


—       Хто замовив у вас постачати ці троянди у вазу?


—       Канцелярія. Я маю з ними контракт. Щодня має бути одинадцять білих троянд. Ви собі уявляєте, скільки грошей хтось вгатив у ці квіти? Вже багато років на цьому об’єкті є свіжі троянди. Спочатку я сам щодня приїжджав сюди. Дешевше, ніж замовити у квітковому магазині. Але потім дружина почала створювати мені проблеми, коли в суботи, в неділі й навіть у День Подяки я мусив їхати, купувати і ставити ці прокляті троянди. Вона спершу вважала, що за тим стоїть якась жінка. Відколи я розповів їй про ці тро¬янди і могилу, вона завжди сюди приходить. Раніше, коли вона часом перед святами приїжджала автом забрати мене з цвинтаря, то заходила тільки до каплиці, а тепер щоразу


приходить, щоб побачити цю могилу. Пане, мене це все дуже дивує, — стишив голос і оглянувся довкола, ніби хотів пе-реконатися, що їх ніхто не чує, — бо це був, пане, наркоша. Звичайний наркоша. Я знаю це від свого племінника. Він працює у від ділі вбивств у ФБР. Коли його знайшли під час Mardi Gras — ви знаєте, це в нас той шалений тиждень перед тлустим вівторком, коли цілий світ з’їжджається до Нового Орлеана — на смітнику, то мало, що він був продірявлений кинджалом, мов швейцарський сир, і не мав правої руки, то ще хтось тим кинджалом, здається, випадково, прорізав йому в шлунку презервативи, наповнені кокаїном. Здаєть¬ся, він проковтнув їх перед смертю. Мав цього в шлунку майже кілограм. Умер під гігантським кайфом. Племінник розповідав мені, що під час слідства вони мусили допи¬тати якусь жінку. Здається, вона якийсь важливий проку¬рор у Луїзіані. Він стверджує, що це вона замовляє все це в тій конторі. Я тут бачив раз, лише один раз якусь жінку Я уважно слідкував за нею, бо вона дуже дивно поводилась. Стояла на доріжці й не підійшла до могили. Дивилася на плиту Алвареза. Стояла понад годину і дивилась на його могилу. Але це було лише один-єдиний раз. Десь так через рік, як я поміняв йому прізвище. А ви, вибачте, якщо мож¬на запитати, ким є для нього?


Він тоді схилився, клякнув, торкнувся пальцями своїх уст і опустив руку на плиту гробу Джима. Встав і, дивля¬чись в очі тому гробареві, сказав:


— Я? Ніким особливим. Кайфували разом. І тільки.


Він відвернувся і рушив до вхідних воріт цвинтаря.


ВОНА: Рівно опівдні автобус зупинився перед скля¬ними розсувними дверима готелю Relais Bosquet, повністю блокуючи вузьку з одностороннім рухом вулицю Champ de Mars. Ігноруючи шалене трубіння водіїв, які стояли в заторі, що утворився за автобусом і з кожною хвилиною збільшу¬вався, водій автобуса вимкнув двигун, відкрив багажники, запропонував усім якомога швидше перенести багаж до холу, а сам швидко зник у готелі.


Витягаючи свою важку валізку, вона встигла зіпріти. Цього дня в Парижі було 36 градусів за Цельсієм і повітря висіло нерухомо.


—       Практикант із туристичної фірми говорив правду, цей готель справді в епіцентрі Парижа, — подумала, заходячи в хол з кондиціонером. Знала це, бо водій, шукаючи готель, кільканадцять хвилин кружляв околицею. Марсове Поле з Ейфелевою вежею були помітні неозброєним оком, до станції метра біля École Militaire було не більше п’яти хвилин ходу.


Тим часом вона навіть не намагалася наблизитися до ре¬цепції. Нехай спочатку вся ця юрба розійдеться по номерах.


Навпроти вхідних дверей знайшла шкіряну софу. Зручно вмостилася і сперла ноги на валізу, яку поставила перед софою. Збоку присіла Аліція. Ася стояла з іншими у черзі до рецепції.


—       Слухай. Він дивовижний. Приїхав сюди на навчання. Не має ані жінки, ані нареченої. По дорозі читав мені вірші французькою. До того ж він такий турботливий. Подивись, навіть у черзі стоїть замість мене. Я зовсім не впевнена, що ночуватиму в цьому готелі. Він запросив мене на вечерю. Обіцяв прочитати мені ще більше віршів. Тому не розрахо¬вуйте на мене сьогодні ввечері.


Цю останню фразу Аліція вимовила з якоюсь гордістю. Від цього моменту було очевидним, що Аліція знову попра¬виться. І зовсім не через цю вечерю.


За кілька хвилин, коли біля рецепції вже нікого не було, вона взяла свою торбинку з документами, встала зі зручної софи і підійшла до молодого адміністратора.


—       Я маю зарезервований одномісний номер над садом, — почала англійською.


Адміністратор підвів голову від реєстраційної книги.


—       Так, знаю. Це я для вас резервував на чиєсь замовлення з Варшави, — відповів він без жодного акценту польською, усміхаючись до неї.


Здивована, вона пильно придивилася до нього. Він мав великі коричневі очі й темне волосся, затягнене ззаду Гум¬кою у хвостик. Його руки були особливо гарні, довгі, худі і доглянуті. Вона завжди звертала увагу на руки чоловіків, відколи взагалі почала на них звертати увагу. У чоловіків насамперед привертали її увагу руки, потім їхнє взуття, а тільки потім усе інше. Помітила ці руки, коли він запису¬вав дані з її паспорта.


Коли він закінчив, повернувся до шафки з ключами за своїми плечима і з перегородки з номером її кімнати взяв ключ і оливково-зелений конверт. Подаючи їй, сказав:


—       Для вас уже є e-mail.


Вона почервоніла, намагаючись приховати радість і хви¬лювання.


—       Якби ви хотіли щось надіслати через Інтернет, то про¬шу залишити текст на рецепції. Моя колега або я з радіс¬тю вишлемо це для вас. Це — безкоштовна послуга. Нашу електронну адресу ви знайдете в інформаційних матеріалах у номері.


І ніби читаючи її думки, встав з крісла за стійкою рецеп¬ції, підійшов до карти Парижа, яка висіла на стіні біля таб¬лиці оголошень, одягнув окуляри і сказав, повернувшись до карти:


—       Якби це вас цікавило, то в околиці є дві інтернет- кав’ярні. Одна, за сто метрів від готелю, відкрита цілодо¬бово, біля аптеки, відразу при виїзді на нашу вулицю. Але вона дуже дорога. Врахуйте, що доведеться витрати¬ти приблизно сім доларів за годину вдень і п’ять — уночі. Друга є в підземеллі станції метра École Militaire удвічі де¬шевша, але працює лише вдень і там лише декілька комп’ю¬терів, і лише макінтоші фірми Apple.


Вона слухала його і думала, звідки він знав, що власне про це хотіла запитати. Швидко сховала до торбинки олив¬ковий конверт, подякувала і пішла до ліфта. Як тільки две¬рі зачинилися і вона була впевнена, що адміністратор не зможе її бачити, відразу витягнула конверт і нервово його розірвала. Звичайно, e-mail від нього!


Новий Орлеан, 14 липня


Я сьогодні не міг собі точно пригадати час, коли Тебе не було. Ти магічно впливаєш на мене, і тому впливай найкраще, як умієш. Відколи раптом - через Париж - це сталося можливим, я стра¬шенно прагну побачитися з Тобою. Поки що я не можу собі з тим зарадити. З тим чеканням. І з тим напруженням. А найбільше з тими нападами ніжності. Чи можна мати такі напади ніжності? Я, мабуть, позбавляю цього всієї краси, називаючи це так. Я пови¬нен бути поетичнішим. Але тоді я не буду справжнім. Це справді


як напади - може, астми або миготіння передсердь. Коли це над-ходить, я переважно слухаю музику, п'ю або читаю Твої е-таіі'м. Дійшло до того, що все роблю одночасно: слухаю Ван Моррісона, якого Ти так любиш, п'ю мексиканське пиво «Десперадо» з цитри-ною і додатковою порцією текіли і читаю один «мега» e-mail від Тебе. Я з'єднав собі електронно всі листи за останні 6 місяців і чи-таю їх разом як один величезний лист.


Чи знаєш, що впродовж тих 180 днів Ти писала мені понад 200 разів?!


Згідно зі статистикою це більше, ніж один e-mail на день. Ти вжи-ла в них дослівно 116 разів слово «цілую» - хоча насправді навіть не знаю, як виглядають Твої уста. Я так радію, що не мушу Тебе просити про наступну розповідь про них. Я незабаром побачу їх.


Ти 32 рази вжила «торкатися», а також 81 раз «прагну», але тільки 8 разів «боюся». Я перевірив це, використовуючи програ¬му Word, тому помилки не може бути. Я порахував саме ці слова, тому що останнім часом думаю переважно про них. У мене ви¬йшло, що Ти понад 10 разів частіше прагнеш, ніж боїшся. Хоча це тільки статистика, мене обійняв спокій. Статистика не обманює. Обманюють тільки ті, що нею займаються.


ЧИ ТИ МОЖЕ ЗНАЄШ, ЩО З НАМИ БУДЕ ДАЛІ????


Мабуть, це через той Париж у мене такі думки, і я ставлю аж на-стільки драматичне запитання. У мене нездоланна потреба сфор-мулювати цей зв'язок. Назвати його, надати йому певні рамки і межі. Раптом захотілося знати, від якого пункту мій смуток має сенс, а радість має свій привід. Хочу також знати, доки мені мож¬на сягнути у своїх надіях. В уяві я й так уже був скрізь, навіть у тих найособливіших місцях.


Однак тепер наяву я не відведу жодної точки. Я лягаю спати. Радію, що вже за кілька снів Ти знову будеш ближче.


Ти вже ближча навіть наяву. До зустрічі в Парижі! Так нестерпно прагну летіти до Тебе.


Бережи себе. Особливо тепер.


Якуб


«Боже, що він пише, адже, власне, та статистика обма¬нює! — подумала. — Я так неймовірно боюся. Особливо того, що так неймовірно його прагну».


У той момент двері ліфта відчинилися. Вона все ще стоя¬ла там з оливковим конвертом у руках і притискала його


до грудей. Адміністратор вдивлявся у двері ліфта, її вигляд розсмішив його, комічно виглядала вся ситуація, тим часом відвідувач готелю, що власне заходив, питав її, на який по¬верх вона хоче їхати. Не зовсім тямила, на який. Забула. Подивилася на ключі, щоб переконатися. Відчувала таке дивне тепло в нижній частині живота.


Вона вийшла з ліфта навпроти номера 1214. Вклала магнітну карту ключа в щілину замка і відчинила двері. Заштовхала ногою валізку через поріг. Поза вузьким про¬менем світла, яке падало через недбало заслонені штори на величезне ліжко, що стояло посередині кімнати, решта була затемнена. Вона підійшла до вікна і відслонила важкі велю¬рові заслони. Тепло не покидало її. Навіть посилювалося. Вона відчинила вікно.


Як і обіцяли їй ще у Варшаві, кімната була справді над садом. Відділений від кам’яного подвір’я готелю густим, двометрової висоти живоплотом, він був мов пляма зелені, яку необачно поставив якийсь неуважний художник на піщаному тлі свого полотна. Вона дивилася на цей сад, зволожуючи язиком губи. У лівій частині, відділеній від правої старанно заметеною алейкою, лежали грядки з по¬луницею, під стіною були порічки і кругла клумба з тро¬яндами. Більшість із них була пурпурового кольору. Вона обожнювала пурпурові троянди. Між клумбою і алеєю простягалися грядки з квасолею, картоплею і корчиками помідорів, що хилилися до землі під вагою плодів. Грядки квасолі у центрі Парижа! Права частина заросла травою. Цей город нагадував їй бабусину дачу над Бугом. Тільки що ця опинилася в самому центрі Парижа, за кількасот метрів від Ейфелевої вежі.


Підняла ступні одна за другою і скинула мешти. Від¬чула полегшення. Розстібнула замок спідниці, відщіпнула ґудзик і плавно опустила на підлогу. Відійшла на крок від вікна і впала на ліжко, накрите важким квітчастим покри¬валом. У кімнаті пахло фіалками, і було приємно прохо¬лодно завдяки кондиціонеру, який шумів тихо і делікатно. Вона лежала із заплющеними очима на ліжку, яке у вікон¬ному світлі виглядало як мала сцена на середині кімнати. Притуляла руками до грудей оливковий конверт з листом від нього. Відклала його на хвилю. Сіла і зняла через голову


кавовий пуловер, у якому приїхала. Повільно розщепну¬ла бюстгальтер і двома руками зсунула його собі на живіт. Потім переклала його в ліву руку, а праву запхала в тру¬сики і, трохи піднісши сідниці, стягнула їх нижче стегон. Підняла ноги і зняла трусики, після чого поклала їх разом з бюстгальтером на оливковий папір. Поклала під сідниці малу подушку, яка лежала біля її голови. Широко розсу¬нула ноги. Три пальці лівої руки запхала до уст і зволожи¬ла слиною, опісля перенесла до межі лобкового волосся. Згодом дихання її зробилося дуже швидким і голосним.


@7


Закінчувався останній день його перебування у Новому Орлеані. Завтра він мав летіти до Нью-Йорка.


«Там ще лише одна ніч і півтора дня. Окрім того, у Нью- Йорку час біжить значно швидше», — думав він, чекаючи в чудовому настрої на ранкову каву за столиком біля басей¬ну на терасі готелю.


Після Нью-Йорка був Париж, а в Парижі — вона. Те, що він відчував, думаючи тепер про неї, це була ніжна мелан-холія туги, поєднана із напруженням і нетерплячістю дитини, яка чекає на кінець Святвечора, щоб врешті роз¬пакувати дарунки під ялинкою. Треба ще якось витримати вечерю, а потім уже...


Сьогодні він зробив без докорів сумління, а точніше зі справжнім задоволенням, дві речі, які аж ніяк не личать відповідальному «працівникові науки».


По-перше, близько полудня, ще до ланчу, він непомітно вислизнув із затемненої зали, в якому відбувалася його сесія, щоб побігти до сусіднього конгрес-центру. Обов'яз-ково хотів послухати лекцію молодого біохіміка з науко¬вого інституту в La Jolla біля Сан-Дієґо. Він випадково натрапив на виклад змісту його доповіді, вивчаючи під час сніданку матеріали конференції. Відразу ж зацікавив його. Те, що стверджував цей молодий дослідник з дуже


кінематографічним прізвищем Янда, було сенсацією. Отож він та його інститут торують найкращу дорогу для створен¬ня вакцини, що запобігає узалежненню людей від кокаїну!


«Янда не міг вибрати собі кращого місця, щоб поінфор¬мувати світ про своє відкриття», — подумав він.


До того ж те, що сказав цей молодий науковець, було на¬стільки геніально красиве у своїй простоті, що йому мураш¬ки поза спиною бігали, коли слухав його в тій переповненій до краю залі. Люди усвідомлювали, що насправді — це най¬важливіша лекція конгресу


Він не міг дочекатися, щоб розповісти їй це або описати. Вона, як ніхто досі, поділяла його ентузіазм і захоплення мудрістю. Окрім того, вона не соромилася свого незнан¬ня, що при її цікавості й упертому прагненні все зрозуміти, спричиняло, що і він — змушений до пояснень — на багато речей дивився з іншої перспективи.


Кокаїн надто мала молекула, щоб детектори імунної систе¬ми людини могли її зареєструвати і перехопити як непроше¬ного гостя. Незареєстрована, вона без перешкод проникає до клітин нервової системи. Не поінформована про атаку імунна система не висилає жодних антитіл, які могли б з нею боротися. Але якби «підвісити» кокаїн до достатньо сильних протеїнів — і це було тим геніальним відкриттям Янди та його групи — імунна система розпізнала б цей гібрид як ворога і знищила б його антитілами ще до того, як кокаїн добрався б до мозку. Янда стверджував, що поки що йому це вдалося здійснити лише у пацюків — змусити їхню імунну систему виробляти антитіла, які нищили приклеєний до великих протеїнів кокаїн ще до того, як він потрапив би до мозку. Такі антитіла вироб¬лялися як реакція організму на, наприклад, присутність вак¬цини. Янда впорскував пацюкам опрацьовану в його інституті вакцину — звичайно, не сказавши, що було діючою субстан¬цією такої вакцини, — щоби потім дати їм кокаїн. В експери¬менті кокаїн не доходив до рецепторів на нейронах у мозку пацюків, унаслідок чого вони не загризали один одного. Це був найкращий доказ, що вакцина діє, тому що пацюки на ко¬каїні перетворюються на хижаків. Зрештою, не лише пацюки. Собак до бою також часто розпалюють кокаїном.


Янда стверджує, що опрацювання такої вакцини для людей — лише питання часу.


Він не міг не думати тоді про Джима. А також про себе і свою пригоду з кокаїном. Кільканадцять років тому, в іншому районі цього міста, коли кокаїн уже був у його організмі, він обмірковував іноді механізм його дії. Те, що придумав той молодий хімік, особливо рецептори на нер¬вових клітинах — нейронах — у мозку, теж спадало йому на думку. Ті рецептори на нейронах — як дірка від ключа до мозку. Коли ключ не підходить, ніщо не потрапить усере¬дину. Хіба тільки те «щось» таке мале, як молекула кокаїну, яка без проблем пролізе в кожну дірку. Вже тоді, в Тиіапе, він докладно ознайомився з тим механізмом. Але йому ніколи б не прийшло до голови, щоб збільшити розмір ключа настільки, щоб він не підходив до тієї дірки. Мети¬куватий Янда подумав про це.


Окрім того, коли в тій залі зазнало невдачі формулю¬вання «рецептори на нейронах», він пригадав собі незви¬чайно сумну історію молодої докторантки Кандас Перт із Georgetown University у Вашингтоні. Джим також знав цю історію. Відтоді, як він її розказав йому, Джим завжди пив одну чарку за «Кандас Перт, яка достеменно знала, що від¬бувається за слизовою оболонкою».


Саме Кандас Перт, досліджуючи в сімдесятих роках механізм дії морфію, який мав великі заслуги в боротьбі з болем, відкрила, що на поверхні нейронів є місця, які формою і розміром відповідають молекулам морфію як ключ до замка. Через ці місця морфій проникає до клітин. І саме так знімає біль.


Звідкіля б нейрон міг мати ключ до якогось морфію? Чому організм підготував собі дірку від ключа, існування якого все-таки не міг передбачити? А може, існують ріди¬ни, що виникають усередині організму і за структурою та діями подібні до морфію? Є, звичайно, що є. Так, як морфій, зменшують біль, впливають на настрій, викликають почут¬тя задоволення, а часом навіть ейфорію. Вони називають¬ся ендорфіни, «внутрішні морфіни». Підходячи до цього образно, можна сказати, що оргазм — ніщо інше, як за-топлення мозку ендорфінами. Зрештою, так само як страх засудженого буквально перед самою екзекуцією на елект¬ричному стільці. Незважаючи на причини, в обох випадках хімічний склад рідини в мозку ідентичний.


Мало кому відомо, що це з відкриттям Кандас Перт роз-почалася захоплююча, що й досі триває, історія молекул емоції. Саме завдяки її відкриттю вчені почали думати про те, що люди — це суміш нуклеотидів, пам’яті, бажань і протеїнів. Якби не рецептори на нейронах, без сумніву, не було б поезії.


До думки про такі рецептори на нейронах Кандас Перт, зваблива брюнетка з університету у Вашингтоні, дійшла ще 1972 року. Подальша історія її відкриття — це найкращий доказ, яким марним, заздрісним, жорстоким і сповненим інтриг може бути світ науки. Він це знав з власного досвіду, отож історія з Кандас для нього не була шоком.


Коли Перт була ось-ось перед своїм першим відкриттям, шеф проекту, титулований професор, якого вона постійно інформувала про успіхи у праці, порекомендував їй без¬заперечно згорнути дослідження, стверджуючи, що вони «даремні й ведуть у безвихідь». Однак незабаром того самого професора з двома не менш титулованими колегами висунули на престижну американську нагороду Ласкера — яка прямою дорогою веде до Нобеля — саме за дослідження над рецепторами нейронів. Її дослідження! Комітет нагоро¬ди Ласкера цілковито оминув її внесок, навіть не називаю¬чи прізвища.


Як пригадує сама Перт, вона могла пропустити це повз вуха і мовчки жити з тим приниженням «і так знаючи своє», або протестувати. Вона не пропустила це повз вуха. Вона надто добре пам’ятала випадок з іншою жінкою, яку пограбували, позбавили її знань, визнання і заслуг. І надто добре пам’ятала, чим це закінчилося.


Йому також були відомі деталі трагічного випадку з Розалінд Франклін. Як же міг не знати. Це ж його гене¬тично-біохімічна ділянка.


Розалінд Франклін, випускниця знаного Кембріджа, застосовуючи на початку п’ятдесятих років дуже нову для того часу техніку рентгенівської кристалографії, відкрила, що ДНК — це подвійна спіраль, яка нагадує драби¬ну, сторони якої — це фосфорани. Директор її інституту, Джон Рендел, представив результати досліджень, а також неопубліковані ще роздуми свого молодого колеги на мало¬му товариському семінарі, у якому брали участь три особи, зокрема Джеймс Вотсон і Френсіс Крік. Незабаром після цього, в березні 1953 року Вотсон і Крік опублікували відо¬му статтю, у якій докладно описували структуру подвійної спіралі ДНК.


Той березень був початком сучасної генетики. Світ зані¬мів від захоплення. Але не весь. Тоді, коли Вотсон і Крік давали інтерв'ю, гордо простуючи до історії і резервуючи собі місця в енциклопедіях, Розалінд Франклін мовчки страждала. Вона ніколи не опротестовувала і ніколи ніко¬му публічно не розповідала про те, що відчуває.


Завжди здорова, без жодних генетичних нахилів 1958 року Франклін захворіла на рак і через декілька тиж¬нів померла.


їй було тридцять сім років.


Вотсон і Крік 1962 року отримали у Стокгольмі Нобе¬лівську нагороду.


Молекули емоцій? Пептидні рецептори смутку відкрили дорогу до мутації ракових клітин? На думку Перт, а тепер і на думку більшості імунологів, смуток і біль можуть так само вбити як віруси.


Кандас Перт не пропустила повз вуха пограбування її доробку Вона запротестувала. Титулований професор не отримав Нобелівської нагороди, і про нього забули. Нато¬мість вона стала авторитетом.


Він думав про це, слухаючи лекцію Янди: цікаво, чи Янда знає, що без Кандас Перт він би тут не стояв перед ущерть переповненою залою?


Окрім втечі на лекцію про вакцину проти кокаїну, він, у цей останній конгресовий день у Новому Орлеані, зро¬бив значно гіршу річ: відмовився, мотивуючи хворобою, від офіційного прийому, що завершував конгрес. Він не мав ба¬жання вкотре слухати всі ті роками відшліфовані однакові промови про те, хто добре прислужився і хто це оцінить або якою «плідною була ця зустріч» і «які нові виклики стоять перед нами». Світовий конгрес генетиків у Новому Орлеані не відрізнявся щодо цього від ґмінного з'їзду сільськогос¬подарських гуртків у якомусь загумінному містечку.


Він також не хотів проводити вечір, складаючи товарист¬во шановним і безмежно знудженим дружинам професо¬рів, яким, так само, як і їхнім дружинам, уже давно нічого сказати — вони лише їздять з конгресу на конгрес і стри¬жуть у такий спосіб купони від своєї вже давно пожовклої пишноти й слави.


Він хотів по-своєму попрощатися з Новим Орлеаном. Вечерю з'їв у невеличкому ресторані з назвою Evelyn's Place на розі Charters Street і Iberville. Для постійних гостей цього міста це справжній раритет місцевої локальної кухні. Від¬омий лише втаємниченим. До того ж там постійно є Happy Hour. Замовляєш одну текілу, дістаєш три і за дві додаткові не платиш. Це чудово впливає на атмосферу цього радше неприємного інтер'єру. Після першої чарки перестаєш це помічати. Після другої робиться просто чудово. Часами в Evelyn's Place траплялося щось, чого не траплялося ніде інде в Новому Орлеані. Евелін кликала — переважно пе¬ред Mardi Gras — свою молодшу сестру, яка єдина, як каже Евелін, «вирвалася з ґетто, бо має мізки і не любить кухні». Студентка музичної консерваторії в Детройті, клас скрип-ки, надзвичайно здібна, із нагородами на різних конкурсах в обох Америках. Коли вона приїжджала до наповненого димом клубу своєї сестри, вона забувала про концертні зали і Детройт. Заплітала африканські кіски і грала джаз та блюз. На скрипці! Слухаючи, ви уявляли, ніби це співав блюз Марвін Гайє.


Зрештою, і Евелін, якій належить цей заклад, також неабияке явище. Міцна негритянка з усміхом ангела, яка «по роботі» грала на ударних інструментах у джазовому діксіленд-ансамблі. «У годинах роботи» вона мусила вари¬ти для своїх гостей. «Мусила» — погане слово. Евелін вва¬жала — він знає це, бо ж прислухався до розмов Джима та Евелін, коли вони приходили сюди разом багато років тому — що кращим від мистецтва готування є лише «доб¬рий джаз і довгий секс». Окрім того, Евелін щоразу по-вторювала, що світ набрав сенсу відтоді, як з'явився джаз, і пережив три революції: коперниканську, ейнштейнівську, а також винахід гамбо — пікантної креольської рослинної зупи з екзотичних овочів із назвою окра, що подається до червоної квасолі з кейджунськими приправами. Ніде в Но¬вому Орлеані не готують таких гамбо і такої червоної ква¬солі, як в Evelyn's Place. Під вечір, коли ресторан пульсує життям і вібрує сміхом, можна часом намовити Евелін зіграти соло на барабані. Вона тоді одягає білі рукавички до ліктів, поправляє макіяж, сідає на обертовому кріслі біля входу до кухні і грає. Так довго, аж поки хтось почне її благати, щоб перестала. Часто, коли Евелін грала, Джим виходив на подвір'я за рестораном. Він не пропадав за джа¬зом. Пам'ятає, як він колись його розвеселив, кажучи, що «джаз це помста негрів білим за рабство». Та, незважаючи на це, він регулярно приходив у це місце.


Відтоді тут нічого надто не змінилося, окрім того, що Еве¬лін тепер на якихось п'ятнадцять кілограмів погладшала.


ВОНА: Її розбудив шум поблизу дверей. Через відчинене вікно долітали голоси дітей, що бавилися в саду. День був сонячний.


Вона тремтіла від холоду. Помітила, що спала гола, ні¬чим не прикрита, у той час, коли цілу ніч працював конди¬ціонер. Ковдра лежала на підлозі біля вікна. Вона встала і підійшла до дверей. У щілині під ними стирчав конверт оливкового кольору. Вона нахилилася і підняла. Усміхну¬лася, притулила конверт до себе і швидко повернулася до ліжка. Коли вона витягала аркуш з видрукуваним від нього e-maiVом, задзвонив телефон. Ася.


—       Наскільки я тебе знаю, ти ще лежиш у ліжку. Ти, звичайно, не забула, що сьогодні день Ренуара, правда? — запитала дивно зміненим голосом.


Звичайно, що забула. Але не зрадила себе і мовчки слу¬хала Асю.


—       Тепер встань, іди до станції метро «École Militaire» і їдь до станції «Solférino»; пересісти треба на станції «Concorde». Коли вийдеш і виїдеш нагору, побачиш перед собою вели¬кий зал старого вокзалу. Там є Музей dOrsay. Запам'ятала? Зупинка метра «Solférino». Я тут стою за квитками від п'ятої ранку. За цей час познайомилася з хлопцем із Венесуели, дівчиною з Бірми і чотирма чехами, які стоять зараз зі мною. Чехи прийшли з ящиком пива. Почали відкривати пляшки десь близько сьомої ранку. Спочатку я не могла на це дивитися. Брр... Пиво перед сніданком. Але так при¬близно від восьмої, без сніданку, я п'ю разом з ними. Ти, мабуть, це зрозуміла з мого голосу? О Боже, як чудово. Ренуар у цілій залі вокзалу в Парижі, а я після п'яти кухлів пива о дев’ятій ранку. Я б хотіла сфотографувати цей стан. Але не бери апарата. Бо й так заборонено фотографу¬вати. Тільки обов’язково приїдь, я б хотіла це бачити та¬кож твоїми очима. Ми матимемо що згадати до кінця свого життя. Я намагалася упіймати Аліцію. Кілька разів телефо¬нувала до її кімнати. Аж врешті цей працівник реєстратури, поляк, зрадив її, сказавши, що Аліції немає. Від учорашньої вечері. Пам’ятай, зупинка метра «Solférino». Ти мусиш за¬раз же приїхати. Я повертаюся до чехів. — Перед тим як відкласти слухавку, сказала ще: — І прошу тебе. Не затри¬муйся, хоч би там що, в Internet Café біля Militaire. Пригадай: ти побігла туди на п’ять хвилин, а залишилася на дві го¬дини. Напишеш до нього, хай би ким він був, пізніше, коли ми повернемося з тієї виставки. Обіцяєш? Прошу!


Укотре вона подумала, що Ася незвичайна. В принципі вона не хотіла б, щоб Якуб познайомився з Асею. Чимось вони небезпечно підходили один одному.


Вона побігла до ванної. Швидко прийняла душ. Одягну¬ла короткі, обтислі білі штани і червону майку, яка відкри¬вала живіт. Не вдягнула бюстгальтера. Обіцяли спеку не меншу, ніж попереднього дня. До торбинки просто поклала все, що було в косметичці.


«Зроблю макіяж, їдучи метро», — подумала вона.


Адміністратор не міг відірвати погляду від її грудей, коли вона із мокрим ще волоссям збігала сходами до ресторану на сніданок. Він залишив рецепцію і прийшов за нею у зал ресторану. В цьому малому готелі працівник рецепції був ще й офіціантом. Принаймні під час сніданків.


Він стояв з олівцем і паперовим блокнотом у руці і прий¬мав від неї замовлення. Вона замовила каву і круасан з ме¬дом. Коли він пішов, вона залишила все і побігла нагору в кімнату. З нічного столика зібрала свій переносний CD- плеєр, знайшла у валізці останню платівку Ван Моррісона і повернулася до столика в ресторані. Кава вже чекала на неї. Біля філіжанки з кавою лежало найсвіжіше видання International Herald Tribune.


Працівника реєстратури не було. Вона поспішно відкла¬ла газету, щоб навіть не бачити заголовків.


«Я не псуватиму собі настрою інформаціями про світ», — подумала вона.


Одягнула навушники. Вибрала «Have I told lately that I love Yom, свій улюблений опус Моррісона.


«Не лише Ася може бути внутрішньо підготована до Ренуара», — подумала.


Вона також. Музику вже має. Тепер подбає про хімію.


З'явився працівник рецепції з круасаном, що парував теплом. Вона вимкнула музику і зняла навушники. Заува¬жила, що він і далі кидає погляди на її груди.


—       Чи ви б могли принести ще одну каву? А коли так, то чи могли б влити в ту каву чарку ірландського віскі?


Він усміхнувся і запитав:


—       Двадцять п'ять, п'ятдесят чи сто мілілітрів? При ста ви будете мати каву в віскі, а не навпаки.


—       А як ви думаєте, після якої кількості мені буде ще краще?


—       Після двадцяти п'яти мілілітрів віскі в каві і сто шам-панського у келиху з полуницею. Шампанське за мій ра¬хунок. Ренуар також пив шампанське. І часто до сніданку. Зверніть сьогодні увагу в d'Orsay, скільки пляшок стоїть на столах на його відомій картині «Сніданок веслярів».


—       Ну так. Ви все про мене знаєте. Ви читаєте і пишете мої е-таїї’к, знаєте, що мені потрібен Інтернет, а тепер ще знаєте, що за хвилину я йду на зустріч з Ренуаром. Звідки, якщо дозволите запитати?


—       Я маю е-таіі’и від вас і до вас, Інтернет кілька місяців мені потрібен як кисень, отож я узагальнив це також на вас, бо ви пасуєте до моделі, а Ренуар? Я знаю від вашої прия¬тельки. Перед тим як з'єднати її розмову з вашим номером, вона розповіла мені майже все про ту виставку в d’Orsay, а потім лякала мене, що коли ви не піднімете трубку, то, може, ви там захворіли в номері, і я повинен негайно туди піти. Вона така мила, коли обманює. Можете їй це перека¬зати.


Сказавши це, він пішов до бару. Приніс згодом горнят¬ко кави, келих з полуницею, що плавала у шампанському, і кришталеву мисочку полуниць, посиланих кокосовою стружкою. Поставив це перед нею і сказав:


—       Перед вами чудовий день. Я бачив цю виставку два дні тому. Ренуар єдиний імпресіоніст, який малював лише для задоволення, отож вам буде особливо приємно в d'Orsay. Якби я сьогодні не мусив працювати, я б запитав, чи міг би вас супроводжувати. Але сьогодні я б зовсім не дивився на картини.


Перш ніж піти, він підійшов до крісла, на якому вона си¬діла і, поправляючи маргаритки у малій порцеляновій вазі, що стояла біля келиха з шампанським на її столику, сказав:


— До того ж ви виглядаєте пречудово з тим мокрим во¬лоссям і без макіяжу.


«Як добре, що він це каже», — подумала вона з вдячністю.


Вона ж хотіла «виглядати пречудово» і хотіла, щоб світ це знав. Особливо тепер, тут, у Парижі, впродовж найближ¬чих днів. Це коштуватиме шалені гроші, але ще у Варшаві, звісно, через Інтернет, вона замовила собі в Парижі візит до перукаря. Лише декілька вулиць від їхнього готелю. У день перед його прильотом.


Вона з’їла круасан. Кава приємно смакувала гірким прис¬маком віскі. Після того як випила шампанське, пальцями витягнула полуницю і повільно поклала до рота. Відчувала, що завдяки цій другій каві й шампанському її сприйнят¬тя світу починає наближатися до сприйняття Асиного. «Це чудово», — подумала вона. Отож вони матимуть спільні спогади з цієї виставки на решту століття, що закінчується.


О Боже, як нестерпно їй хотілося тепер доторкнутися до його уст. «Лише доторкнутися, — подумала. Знову почина¬ється. Навіщо я пила цей алкоголь?!»


Швидко встала з-за столика, одягнула навушники і пе¬ресунула повзунок звуку плеєра. їй тепер була потрібна голосна музика і лише Ван Моррісона. Проходячи через ресторан до виходу, вона піднесла руку і, не повертаючи голови, помахала на прощання пальцями. Вона припускала, що працівник реєстратури спостерігає за нею. У вхідних дверях несподівано озирнулася. Вона мала рацію! Він ди¬вився на неї.


ВІН: Після вечері він розпочав мандрівку по клубах, па- бах і ресторанах Французького кварталу Нового Орлеана. Так як тоді. Але ні, не було так, як колись. Тепер він мусив вишукувати цю радість і безтурботність. Тоді він ненастан¬но її відчував.


Минаючи, як тоді, неонову рекламу біля входу до одного з нічних клубів, він спинився і відкрив пляшку пива, яке грілося від розпашілого тіла у задній кишені штанів.


Життя — це пристрасть. Усе інше — це лише дріб'язок, — миготіло з крикливої неонової реклами.


Він подумав, що це місто можна було б охарактеризува¬ти саме тим текстом з неонової реклами. Фактично, люди сюди приїжджають, щоб хоч упродовж декількох днів за¬йнятися своєю пристрастю. Навіть, якщо вони собі цього до кінця не усвідомлюють.


«Усе інше — це дріб'язок», — подумав він, усміхаючись до себе.


До готелю повернувся радісний і збуджений. Приблиз¬но о першій вийшов з прохолоди блюзового клубу Razoo на розі вулиць Bourbone і Vanessa і потрапив просто в парку, в задушливу ніч у Новому Орлеані. Попри нічну пору, було ЗО градусів тепла при вологості повітря, що сягала 93 від¬сотки. На вулиці вирувало життя. Барвистий натовп турис¬тів, які перегукувалися всіма можливими мовами, сунув по Bourbone Street як процесія, зупиняючись при входах до клу¬бів і ресторанів, через двері яких линула музика.


Світ змінився, але, на щастя, не на Bourbone Street. «Така ж шалена», — подумав він. Мабуть, тому тут завжди стільки людей.


Він пройшов дві поперечні вулиці, повернув в Conti Street і опинився на Dauphin Street. Незабаром зупинився перед готелем, двоярусним будинком у колоніальному стилі, по¬рослому виноградом і прикрашеному кількома великими американськими прапорами, які освітлював прожектор, встановлений на терасі будинку на протилежному боці ву¬лиці. Зірки на прапорах миготіли голубими жарівочками. Він усміхнувся до себе, вкотре думаючи, що американці часом такі смішні й зворушливо кічуваті у своєму патріо¬тизмі.


Пройшов повз реєстратуру в холі з кондиціонером, взяв ключ у заспаного портьє і вже хотів йти до номера, коли раптом почув музику, яка лунала з патіо у південній час¬тині готелю. Якусь хвилину він вагався, чи не піти туди. Рано-вранці летів до Нью-Йорка. Уявляв собі муку, коли задзвонить будильник. Незважаючи на це, подумав, що він піде на цю вже найостаннішу нині чарку і вислухає цей блюз. Лише на хвилину Він завернув назад з півповерха і пішов на патіо.


Це був типовий дворик багатших колоніальних будин¬ків у Французькому кварталі з малим кам’яним фонтаном посередині еліпсоподібного басейну, густо встеленого біли¬ми ліліями, які могли вирости такі величезні лише в цьому кліматі. Під стіною будинку стояв невеликий бар, освітле¬ний лампами, що імітували свічки, а довкола нього декілька столиків з круглими стільницями з білого мармуру і неве¬ликі металеві кріселка із фантазійно вигнутими спинками. Розлога пальма своєю кроною закривала лампу, яка мала освітлювати малий паркет для танців, що містився за фон¬таном. З боку бару стояло біле фортепіано. Молодий негр у чорному смокінгу і білій сорочці, прикрашеній чорним метеликом, акомпаніював старшій повній негритянці у дов¬железній блискучій сукні. Незважаючи на темінь, вона не скинула величезних сонячних окулярів. Вона співала блюз.


Біля фортепіано стояла перкусія, біля якої ніхто не сидів, але поряд на фотелі з бездоганної білої шкіри сидів моло¬дий білий чоловік, який тримав гітару на колінах і попивав якийсь трунок.


Над патіо закінчувався блюзовий стандарт «Bring it home to те». На хвилину запала тиша. Якуб підійшов до бару, замовив віскі з газованою водою і льодом і сів за столи¬ком, який стояв найближче до фортепіано. Раптом гітарист встав, дав знак вокалістці, яка витягнула мікрофон зі шта¬тива. Він почав грати. Якуб відразу впізнав, що це таке.


Раптом усвідомив собі, що досі він чув це лише у вико¬нанні вокалістів, а тепер, у виконанні цієї негритянки, це було щось незвичайне. Зовсім інше, захоплююче.


Він повільно цідив віскі, слухав і мимоволі почав руха¬тися в такт музиці. Раптом на цей малий паркет вийшла біла дівчина у довгій коричневій спідниці й чорній блузці, яка не закривала живота. Вона мала чорні мешти на висо¬ких підборах, чорне по плечі волосся. У лівій руці тримала велику, до половини наповнену кришталеву склянку.


Він звернув на неї увагу раніше, коли вона замовляла напій біля бару. Привабила його погляд алебастровою білиз¬ною зовсім незасмаглої шкіри на животі, а також величез¬ними губами, які виділялися на обличчі червоною плямою. Вона сиділа замислена, мовчазна біля сусіднього столика у товаристві молодика зі стільниковим телефоном у руці, який, незважаючи на спеку, був одягнений у сірий костюм. Вони займали столик разом з іншою парою. Та друга дів¬чина мала біляве волосся, що спадало на плечі, із пасмами, заплетеними кольоровими волічками. Вона була вдягне¬на в шорти, які оголювали неймовірно довгі засмаглі ноги. Чорна майка на вузьких шлейках, натягнена її великими грудьми, закінчувалася високо над пупцем. Її партнер був високий, худий шатен, одягнений у спортивну білу майку, яка оголювала імпозантні м’язи і червоно-голубе татуюван¬ня на правому плечі. Вони трималися за руки, шепотіли щось один одному на вухо і щоразу вибухали сміхом. Ски¬далися на європейців; було видно, що ця четвірка — одна компанія.


Дівчина на паркеті почала повільно рухатись. Її очі були заплющені, вона весь час тримала склянку.


Rock те baby, rock те all night long...


Блюз ставав дедалі ритмічніший. Раптом вона підійшла до Якуба, подивилася йому в очі, усміхнулася і, не питаючи дозволу, поставила свою склянку біля його склянки, легко торкаючись при цьому кисті його лівої руки. Вона повер¬нулась на паркет.


Rock те baby у and I want you to rock me slow, I want you to rock me baby till I want no more...


Її стегна піднімалися, опускалися, кружляли і робили хвилясті рухи. Часом вона зміцнювала їхні рухи, опускаю¬чи на них руки і виштовхуючи їх уперед. При цьому вона ледь розтуляла уста і делікатно вистромляла язика.


Rock те baby, like you roll the wagon wheel 1 want you to rock me, baby, you don't know how it makes me feel...


Вона знову наблизилась до його столика, стала навпроти. Не сходячи з місця, ритмічно рухала лише стегнами. Свою праву руку поклала на своїй лівій груді, як це роблять аме¬риканські моряки, коли слухають гімн, а пальці лівої підня¬ла до губів. Він чітко бачив, як безіменний палець повільно входив і виходив з рота.


Раптом він відчув, що зніяковів і механічно втік погля¬дом убік. Помітив, що блондинка всілася на коліна натату- йованого партнера; обоє рухалися в такт музиці. Вона розс¬тавила довгі ноги, опустила їх уздовж нього і терла його сідницями, сидячи танцювала з ним блюз. Він обнімав її на висоті, де закінчувалася коротка майка, доторкаючись краєм рук до її голих грудей, які відверто визирали з-під майки. Лише чоловік у сірому костюмі, зайнятий розмовою, ні на кого іншого не звертав уваги.


Want you to rock me baby till I want no more...


Він зачаровано дивився на цю дівчину-танцівницю. Він не припускав, що можна так гарно затанцювати блюз. Роз- зирнувся довкола. Усі — жінки й чоловіки — дивилися на неї. З однаковим зацікавленням і захопленням.


Жінки, як правило, ненавидять тих, хто дешевою і прос¬тацькою сексуальністю привертають увагу чоловіків. Вва¬жають, що ця дешевизна і простацтво ведуть до інфляції цього спільного для всіх жінок аргументу в стосунках з чоловіками. З іншого боку, вони надзвичайно одностай¬ні в захопленні, коли ця сексуальність досягає справжньої майстерності. Тій дівчині, що танцювала з такою фантазією, годі було відмовити у такій майстерності. Навіть коли їй заздрили через ту увагу й ті фантазії, які вона викликала, нею можна було лише захоплюватись.


Він припускав, що чоловіки на патіо не думали про те, захоплюватись нею чи ні. Припускав, що вони взагалі не думали. Що найбільше — фантазували. І то головно на одну тему.


Раптом і він почав думати про секс.


З одним-однісіньким винятком — коли він її віртуаль¬но «спокушував» у нічному барі того готелю у Варша¬ві — розмови з нею ніколи не стосувалися безпосередньо сексу. Вона була заміжня — тому він не міг торкатися цієї теми без почуття провини і внутрішнього неспокою. Він не хотів потрапити у пастку банального подружнього три¬кутника. В Інтернеті, де він не відчував таких спокус бли¬зькості, як запах парфумів, тепло долоні чи вібрація голосу, це було набагато легше зреалізувати. Легше було втрима¬ти знайомство на рівні сповненої симпатією дружби з еле¬ментами двозначного флірту. Вона не повинна була нічого декларувати, зберігаючи, принаймні формально, статус вір¬туальної приятельки, «яка не робить нічого поганого». Він не мав формально підстави бути розчарованим браком ви¬нятковості, коли, розповідаючи про події зі свого життя, вона вживала множину. Вони перебували у домовленості, сконструйованій так, щоб могти демонструвати готовність до заяв, але не робили жодних. Задля спокою сумління.


Проте фізичність їхнього зв’язку проявлялася майже в кожній розмові по ICQ і майже в кожному е-таіі’і. У дво¬значних описах подій або ситуацій вони протягали контра¬бандою свої дуже однозначні бажання й мрії. Він був певен, що під час їхніх зустрічей в Інтернеті було більше ніжних дотиків, ніж під час зустрічей багатьох так званих нормаль¬них пар у травневі вечори на лавці в парку. Вони розмовля¬ли про секс, ніколи не називаючи його на ймення.


Тепер у Парижі це все мало перейти — врешті — до історії. З одного боку, думка про зустріч, до якої мало дійти, елект¬ризувала як початок еротичного сну, з другого — породжу¬вала в ньому відчуття збудження і неспокою. У Парижі, за воротами летовища, фантазія могла розминутися з реаль¬ністю. Те, що було між ними, виросло на ґрунті захоплення словом і вираженою текстом думкою. Тому воно, мабуть, було таке потужне, інтенсивне і на весь час: через брак шан¬су справжнього здійснення.


Він відчував її атракційність, не бачачи її. Неодноразо¬во збуджувався до ерекції, читаючи її тексти. Еротика — завжди витвір уяви, проте для більшості людей уяви, що надихається якоюсь тілесністю. У його випадку її чуттєвість була трохи як еротичні вірші в томику поезії. До того ж цей томик хтось продовжував писати.


Він завжди любив еротичну поезію. Знав також її на¬пам’ять. До кільканадцятьох польських, які вмів декламу¬вати ще з часів середньої школи, додав ще кілька Рільке. Німецькою. Але це лише останнім часом він почав «від¬чувати» німецьку мову, навіть сни бачити німецькою. Досі йому здавалося, що німецька набагато більше надається для військових казарм, ніж для поезії. Це, мабуть, такий польський історичний баласт.


Він думав про це, пив наступні скляночки віскі і дивився на цю дівчину-танцівницю на патіо в Dauphine Hotel у Ново¬му Орлеані. Йому трохи плуталася еротика з сексом. Це, мабуть, через той алкоголь, цю дівчину і музику.


— Так, це насамперед через цю музику! — подумав він.


Кільканадцять років музика, не обов’язково блюз, асо¬ціювалася йому з сексом. Його навчила цього багато років тому одна жінка.


Це було ще навіть до Нового Орлеана. Він отримав мі¬ністерську стипендію в рамках спільного проекту його вроцлавського навчального закладу з університетом у Дуб¬ліні, в Ірландії.


Коли він приїхав, у Дубліні була сіра, дощова і холодна весна. Він працював у комп’ютерній лабораторії відділу генетики у східній частині кампусу, який містився май¬же в самому центрі Дубліна. Мешкав у кімнаті для гостей на території кампусу, який нагадував йому страхітливий лабіринт з’єднаних між собою будинків із червоної цегли. Йому казали, що з його кімнати, не виходячи назовні, мож¬на пройти коридорами до комп’ютерної лабораторії. Якось увечері він спробував це зробити, але коли опинився у за¬ставленій металевими столами з голими трупами прозек¬торській медичного факультету, що смерділа вологою і нафталіном, вирішив покинути такі мандри.


Упродовж першого місяця він працював без відпочинку. Він впав у ейфорійний транс. Завдяки грошам ООН на три місяці він залишив це слово «музей» у Польщі, де про дос¬туп до ксерокса треба було писати подання до декана, і по¬трапив у світ, де ксерокси стояли в холі університетської їдальні. Чи можна було не впасти в ейфорію?


Переважно він переміщався встановленою трасою, яка вела від його місця праці в комп’ютерний центр, через їдальню, у якій поспіхом з’їдав ланч, до його кімнати, де близько другої ночі він лягав спати, зморений і схвильова¬ний днем, що минув, щоб уже встати перед сьомою ранку. Лише через місяць він помітив, що дедалі частіше йому трапляються моменти, коли він відчуває докучливу самот¬ність. Йому потрібно було вийти з цього замкненого і то¬тально притлумленого працею циклу життя в Дубліні.


Якогось продовженого вікенду він вибрався поїздом на південно-західний берег острова, до невеликого міста Ліме- рік, яке лежало над затокою, що глибоко врізалася в сушу і нагадувала широкий норвезький фійорд. Він провів цілий день, мандруючи узбережжям. Зупинявся лише в малих ір¬ландських пабах, випивав guinness і прислухався до місце¬вих розмов, намагаючись щось зрозуміти. Як правило, не розумів нічого, і навіть чергові склянки guinness не могли цього змінити. Ірландці не лише інакше говорять. Ірланд¬ці просто інші. Гостинні, вперті, ховають свою вразливість під маскою усміху. У своєму способі сприйняття світу дуже польські.


Подорож він запланував так, щоб спостерігати захід сонця, сидячи на найдалі висунутому місці біля підніжжя відомих Скал Могер. З нерівними краями, вкритій латками зеленої трави скельної стіни, що сягає понад двісті метрів і вертикально опадає вниз. Сонце заходило в такт з хвиля¬ми океану, що розбивалися на скалах. Він пригадує, що рап¬том на тій скалі йому зробилося дуже сумно. Він дивився на пари, що в обіймах задивилися на скали, на батьків, що тримали за руки своїх дітей, на групи друзів, що попивали пиво і голосно обмінювалися враженнями, і раптом відчув, що наспрвді дуже самотній і нікому не потрібний.


Пізно ввечері повертався поїздом до Дубліна. Окрім нього, в купе сиділа елегантно одягнена літня жінка. Вона займала сидіння під вікном. У чорній довжелезній сукні, шнурованих чорних черевиках і окулярах, опущених низько на ніс, у ка¬пелюсі, що прикривав зібраний срібними гострими шпиль¬ками пучок сивого волосся, вона виглядала як пасажирка поїзда з XIX ст. Була поважна, неприступна і по-своєму гарна. Усміхнулася, коли він запитав, чи може зайняти місце в її купе. Через кільканадцять хвилин витягнув з наплечни- ка Playboy, який купив у кіоску на двірці в Лімерік. Через якийсь час відчув, що змучений читанням і відклав журнал. Намірявся спати. У цей момент старенька запитала, чи мог¬ла б переглянути «цей журнал». Його здивувало запитання. Незважаючи на те, що він цінував Playboy — він мав непога¬ну колекцію усіма мовами, якими він виходив — як цікавий, стильний журнал, та старенька якось не пасувала до нього. Подав їй без коментарів. Старенька повільно гортала сторін-ки, час до часу зупиняючись і читаючи фрагменти.


Запала тиша. Він дивився крізь вікно. Відчував, як минає втома того сповненого враженнями дня. Подумав, що після приїзду в Дублін з приємністю сяде за комп’ютер. Через півгодини вони доїжджали до Порт Лаоїз, невеликої міс¬цевості десь більш-менш на половині дороги між Лімерік і Дубліном. Старенька встала і почала готуватися до виходу Коли потяг зупинявся, сказала спокійно, віддаючи йому примірник Playboy.


— Знаєте, навіть fuck не означає вже сьогодні того, що ко¬лись. Шкода в принципі.


Вона усміхнулася до нього, зачиняючи двері купе.


Він засміявся до себе, здивований і потішений цим ко¬ментарем.


«Вона мала абсолютну рацію з тим fuck», — трохи пізніше подумав він.


Щойно в Дубліні якийсь ідіот театральний критик за¬хоплювався інсценізацією «Фауста» Ґете, в якій Фауст має сексуальні стосунки, колеться героїном і має оральний і анальний секс із Ґретхен, а наприкінці танцює з її трупом.


Яким чудом fuck може сьогодні означати те, що колись, коли на фільм, де головна, на додаток, шістнадцятилітня героїня укладає собі зачіску спермою, яку виеякулював її ненабагато старший приятель, у Лондоні пускають тих, кому по дванадцять.


Так, старенька мала абсолютну рацію, давнє учтиве fuck не значить уже того, що колись...


Окрім того, коли вона виходила, до нього повернуло¬ся відчуття своєрідного жалю... Він уже ніколи не зустрі¬не цієї старенької. Вона з’явилася у його житті на декілька хвилин і вже ніколи не повернеться. А він би хотів зустріти її хоча б ще раз. Люди рухаються по призначених долею чи провидінням — однаково як це назвати — трасами. На одну мить вони перехрещуються з нашими і йдуть далі. Більш ніж рідко, і лише поодинокі залишаються на довше і хочуть іти нашими трасами. Однак трапляються й такі, які присут¬ні достатньо довго, щоби хотілося їх затримати. Але вони йдуть далі. Як ця старенька, що хвилину тому вийшла, або як нещодавно ця гарненька дівчина, до якої він захоплено приглядався, стоячи в черзі в банку. Йому завжди сумно, коли щось таке трапляється. Було цікаво, чи інші також відчувають такий сум.


У Порт Лаоїз у його купе зайшов кремезний усміхнений чоловік приблизно його віку. Відразу помітив, що він гово¬рить з акцентом і після кількох хвилин розмови пригля¬нувся до нього уважніше. Щось його зачепило і він раптом ризикнув, запитавши:


—       Чи ви говорите польською?


Той лише усміхнувся і відразу ж відповів:


—       Очевидно... звичайно... це ж ви! Я колись бачив вас в університетській їдальні.


Виявилося, що ім’я його Збишек, уже рік тут на док¬торантурі і приїхав з Варшави. Вони відразу ж перейшли на ти. Виявилося, що він спеціаліст у галузі інформати¬ки і пише software для проектування транзисторів великої потужності. Вони занурились у розмову про комп’ютери, електроніку і свої плани, аж раптом треба було виходити в Дубліні.


Так почалася їхнє приятелювання, яке зненацька і так безглуздо закінчилася за два місяці.


Після цієї зустрічі в потязі він почав часто у нього бувати. Практично вони зустрічалися щодня. Вони сподобались один одному і з приємністю проводили разом час. Якось уве¬чері вибралися до пабу неподалік його лабораторії. У якийсь момент Збишек встав від бару і поцілунком привітав усміх¬нену дівчину. Вони перекинулись англійською кількома репліками і, звертаючись до нього, Збишек сказав:


—       Дозволь познайомити тебе з моєю приятелькою Джен- ніфер. Дженніфер англійка і вивчає тут економіку. — Він усміхнувся і додав: — Мене, мабуть, любить лише тому, що Шопен теж був поляк.


Ніколи досі він не зустрічав жінки, яка б мала такі довгі вії. Без сумніву, вони були справжні. Ніякий макіяж не видовжив би їх так сильно. Часом йому здавалося, що чути, коли вона заплющує очі. На початку, поки він звик до їхнього вигляду, важко було, не сконцентрувавшись, дивитися їй в очі. При тих віях, темному, майже чорному волоссі по плечі, виразно блакитні очі зовсім не пасували до обличчя. До того ж здавалося, що вони завжди злегка сльозяться. Комусь, хто її не знав, могло здаватися, що вона плаче. Вона виглядала чудово, коли щиро сміялася і ці сльози постійно блищали в очах.


Вона була одягнена в чорні обтислі штани і такий са¬мий кашеміровий светрик з глибоким трикутним декольте.


Довкола її шиї були величезні, звичайно, теж чорні, покри¬ті шкірою навушники від плеєра, прикріпленого до паска штанів, обтягнених на широких стегнах. Була худа, що при її низькому зрості справляло враження, ніби вона дуже де¬лікатна, майже слабка. Тому ці широкі стегна і непропорцій¬но великі, важкі груди, що розтягали светрик, приковували увагу. Дженніфер знала про те, що її груди напевно «непоко¬ять» чоловіків. Вона майже завжди носила обтислі речі.


Подала йому руку, підсовуючи під уста. Дивлячись просто в очі, сказала пошепки:


—       Поцілуй. Я обожнюю, як ви, поляки, вітаючись, цілу¬єте жінкам руки.


Її рука пахла жасмином і трошки ваніллю. Це було елект-ризуюче: цей шепіт, цей запах. І ці стегна. А ще він обожню¬вав великі й тяжкі груди дрібних жінок.


Він назвав себе. Вона запитала його, який є ініціал його другого імені, і коли дізналася, що «Л», сказала щось, чого він тоді зовсім не зрозумів:


-       ЙЛ , як Йоні і Лінґам. У тебе ініціали тантри. Це обіцяє блаженство.


І коли він намагався зрозуміти, що вона могла мати на думці з цією тантрою, вона запитала його, чи можна переставити і з'єднати ініціали і називати його Елйот. Він усміхнувся здивований, але погодився, подумавши, що це оригінально.


Так він познайомився з Дженніфер з острова Вайт.


Відтоді він зустрічав її дуже часто. Майже завжди вбра¬на у чорне і майже завжди з великими навушниками від плеєра на шиї. Бо Дженніфер понад усе, може, за винятком сексу, любила музику і слухала її кожну вільну хвилину. Як пізніше виявилося, вона слухала музику також і в хвилини, які зовсім не можна визначити як «вільні».


Попри це, Дженніфер слухала лише серйозну музику. Вона знала все про Баха, могла переповісти місяць за міся¬цем життя Моцарта, наспівуючи при цьому фрагменти його менуетів, концертів або опер, пам'ятала лібрето майже всіх опер, назв яких він навіть не знав. Вона була єдиною зна¬йомою йому іноземкою, яка могла вимовити і написати прі¬звище Шопена так, як це роблять поляки, через «&г». Вона питала його про Шопена і коли зорієнтувалася, що він не може їй сказати більше, ніж вона сама знала, то була розчарована. Через деякий час він не міг не зауважити, що Дженніфер усе частіше з’являється скрізь, де бував він.


В її особі було щось елекризуюче. Була винятково — сама запевняла, що «відштовхуюче» — освічена. Це віддаляло від неї багатьох мужчин, яких вона спершу притягала своїм виглядом і провокативною сексуальністю, і які після де¬кількох хвилин розмови усвідомлювали, що не надто мають бажання на «аж такі» інтелектуальні зусилля, щоб затягну¬ти її до ліжка. Більшість і так не мала б жодних шансів, а ті, котрі їх мали, відмовляючись, робили велику помилку, бо Дженніфер була найкращою нагородою за ці старання.


Була загадковою. Вражала його. З першої хвилини. Вона вміла слухати, була безпосередня, мала фотографічну пам’ять. Бувала сентиментальна, несмілива і соромлива, а за мить розпусна аж до вульгарності. Упродовж декіль¬кох секунд вона могла перейти від аналітичної розмови про принципи функціонування лондонської біржі — його, як гостя з «переслідуваної і комуністичної Польщі» це завжди цікавило — до розмови, що велася пошепки, про те, чому вона плаче, слухаючи «Аїду» Верді. Вона також могла по- справжньому заплакати за столиком у ресторані, розпо¬вівши йому це. Пам’ятає, як офіціанти дивилися на нього з ненавистю, підозрюючи, що він якось жахливо її скривдив.


Вона була неприступна. Подобалася йому, але не на¬стільки, щоб він хотів занедбати свою генетику і «заінвес¬тувати» час, щоб здобувати її і перевіряти, наскільки вона неприступна. Він примирився з тим, що Дженніфер викли¬катиме в ньому вібрацію і заховану глибоко спокусу, щоб однак спробувати, а він просто цьому не піддасться. «Задля науки і Польщі», - сміявся в душі.


Того дня у нього були іменини. Хоча не всі календарі в той день називають ім’я Якуб, він святкував свої іменини саме ЗО квітня. Так як хотіла його матір. Оскільки це була середина тижня, він запросив усіх на гостину до себе в най¬ближчу суботу. Наближалася північ, а він усе ще працював у своєму бюрі. Раптом почув тихенький стукіт.


Дженніфер.


Зовсім інша. Без навушників на шиї і одягнена не в чор¬ний колір!


На ній були завужені донизу світло-фіолетові щільно прилеглі штани і заправлена в них світло-рожева блуз¬ка типу сорочки. Вона не одягнула бюстгальтера, що при її грудях було чітко видно через тканину блузки. Волос¬ся було зібране в пучок, фантазійно зав’язаний шовковою хусточкою кольору штанів. Сльозаві блискучі очі вона лег¬ко підвела фіолетовим кольором і підкреслила губи пома¬дою того самого кольору. Контури губів обмалювала іншим, темнішим відтінком фіолетового, що робило її вуста особ¬ливо великими. Він дивився на неї як зачарований, не здат¬ний приховати здивування.


—       Як гадаєш, чи Шопен також святкував свої іменини? Я ніде не могла про це дізнатися. Я хотіла встигнути з по¬бажаннями до півночі. Встигла. Щойно за вісім дванадцята.


Вона наблизилася до нього, стала на пальці, доторкну¬лась своїми губами до його уст. Притулилася до нього. Він вирішив, що запитає її, яка це фірма так геніально змішує жасмин з ваніллю у її парфумах. Вона пахнула точнісінько так само, як першого дня, коли він познайомився з нею.


Бачачи, що він стоїть і не знає, що робити з руками, вона відсунулася і, дивлячись йому в очі, подала малого жовто¬го плюшевого тигра, який на животі мав вишитий чорною ниткою напис Get physical Вона сказала:


—       Це дарунок для тебе на іменини. А тепер припини вже врешті працювати. Я запрошую зайти до мене випити. Обіцяю, що не влаштую тобі екзамен з Шопена.


Він усміхнувся, здивований, весь час думаючи, чи Get physical справді означає, що він повинен почати доторка¬тися до неї. Хотів, щоб означало саме це. Вона виглядала сьогодні особливо. Жіночно, загадково, зовсім інакше, ніж звичайно. Цей запах, це волосся, ці стегна. І це тигреня. Він вирішив, що відтепер почне вивчати англійські ідіоми.


Він хотів одразу ж іти з нею, але пригадав, що мусить за¬крити програму, яку увімкнув, коли вона постукала у двері, і вимкнути комп’ютер. Він поцілував внутрішній бік її пра¬вої руки і повернувся до свого письмового столу. Коли він вводив команди з клавіатури, раптом відчув, що вона стала за ним, доторкнулася до його голови своїми грудьми, схили¬лася над ним і почала делікатно дихати за його вухами. Він затримав руки на клавіатурі. Не знав, що робити. Тобто він знав, але не міг вирішити, як почати. Ситуація була дивна. Він сидів нерухомо, ніби паралізований, тримаючи руки на клавіатурі, а вона стояла за ним і цілувала його волосся. У якийсь момент вона на мить відсунулась. Він не ворух¬нувся. Почув шелест тканини і згодом рожева сорочка при¬крила його руки, що завмерли на клавіатурі комп'ютера. Він повільно повернув обертовий стілець, на якому сидів. Вона відсунулася, роблячи для нього місце. Її груди опинилися якраз на рівні його очей. Вона зайшла між його розставлені коліна і повільно підсунула груди до його уст. Вони були ще більші, ніж він собі уявляв. Він почав їх делікатно смоктати.


Раптом він встав і притулив її до себе. Тремтів. Він завж¬ди тремтів у такі хвилини. Так як інші люди тремтять з хо¬лоду. Часом навіть клацав зубами. Він трохи соромився цього, але не вмів себе опанувати. Він встромив свій язик у її широко відкриті уста. Якусь хвилину цілував її. Неспо¬дівано вона відсунулась від нього, усміхнулася, підняла свою блузку, не запинаючи ґудзиків, накинула на себе, взя¬ла його за руку і вивела на коридор.


— Ходімо до мене, — прошепотіла.


Вона майже бігла, тягнучи його освітленими лише зеле¬ними лампами для позначення аварійних виходів коридо¬рами його інституту. Вона напевно відчувала, що він весь час тремтить. Ураз сповільнила ходу, взяла його за обидві руки і затягнула до темної аудиторії. Цілуючи його, вона штовхала його так довго, аж поки не приперла до стіни біля вхідних дверей. Встала навколішки перед ним. Він тримав обидві руки на її голові, поки вона це робила. Припертий до стіни, він піддавався її рухам, притискаючи і відпускаю¬чи плечами вимикач, що був за ним. Колони ламп денного світла, підвішені до стелі величезної зали, то засвічувались з шумом, то гасли. В моменти, коли засвічувалось світло, він бачив її, як вона стоїть перед ним на колінах. Це видо-вище ще більше посилювало його збудження. Але він уже не тремтів. Йому було чудово.


Проте це не могло довго тривати. Він взагалі не був під-готований до цього. Окрім того, його хвилювали — він не міг не думати про це — дві речі. Те, що за мить, так перед¬часно, бо він би хотів, щоб це тривало значно довше, еяку¬люватиме, а також те, що він не знає, чи може пересту¬пити таку далеку межу інтимності й еякулювати в її устах. Вони ж цього не погодили!


Дженніфер знала, що це наближається. Вона схопила його обома руками за стегна і не дозволила йому відсту¬пити. Він скрикнув. Підніс її руку до своїх уст і почав делікатно кусати і цілувати. Вона не підводилася з колін. Якийсь час вони мовчки залишалися у такій позі. Врешті вона підвелася, обняла його, поклала голову на його плече і прошепотіла:


—       Елйоте, твої іменини закінчилися. Але це нічого. Я однаково хочу, щоб ти прийшов до мене. Тепер навіть більше, ніж учора, декілька хвилин тому. Я хочу, щоб ми тепер зробили щось для мене. Зробимо, авжеж?


Вона відсунулася, застібнула один ґудзик своєї блуз¬ки, взяла його за руку і, тягнучи за собою, вибігла з зали. Він біг за нею із закритими очима по темному лабіринті коридорів і думав, що перше, що він зробить, — це запа¬лить цигарку. Втягне глибоко дим, заплющить очі й поду¬має, як було чудово. Без цигарки «відразу після» секс ніби «незакінчений». Окрім того, ця цигарка буде особлива, бо це також буде цигарка на «відразу після». Через деякий час вони стояли перед дверима її кімнати у східній частині кам¬пусу. Вони не засвітили світла. Він уже не хотів цигарки. Хотів якомога швидше бути в ній.


Заснули виснажені, коли починало світати.


У лабораторії він з'явився того дня лише перед полуднем. Коли секретарка побачила його, то скрикнула з радості.


—       Ми шукаємо вас кілька годин, — сказала вона. — Хотіли навіть повідомити поліцію. Відтоді, як прилетіли з Польщі, ви приходили сюди завжди перед сьомою ранку. Я зараз же зателефоную до професора, що ви знайшлися. Ми так за вас хвилювалися. Як це добре, що з вами нічого не трапи¬лося, — додала явно з полегшенням.


Йому стало трохи незручно, що наробив аж такого пе¬реполоху. Проте він не міг передбачити сценарію минулої ночі. А ще, усміхаючись до себе, подумав — це ж сталося. І то аж шість незабутніх разів, не рахуючи події в аудиторії.


Після випадку в аудиторії він не перейшов одразу до порядку денного. Над ранок, коли вони, лежачи в її ліж¬ку впритул одне до одного, курили цигарки, пили зелений чай з грейпфрутовим соком і льодом — Дженніфер вважа¬ла, що зелений чай «очищає не лише тіло, але й душу» — і слухали ноктюрни Шопена, він відверто запитав її про випадок в аудиторії. Він ніколи не забуде її відповіді. Вона вивільнилася з його обіймів, сіла перед ним по-турецьки на постіль — просто перед його очима були її розставлені ноги — змінила шепіт на нормальний голос і сказала:


—       Тебе хвилює, що сталося з твоєю спермою? Елйоте, подивись на це так. Сперма складається з лейкоцитів, фрук¬този, електролітів, лимонної кислоти, вуглеводів і амінокис¬лот. Вона має лише від 5 до 40 калорій і не викликає карі¬єсу. Має завжди постійну температуру твого тіла. Крім того, завжди свіжа, бо стара відмирає. У принципі, без смаку... Якби ти пив ананасовий сік і не курив стільки, вона була б солодкою. До того ж вона містить від п’ятдесяти до трьох¬сот мільйонів живчиків, тому вважається еліксиром життя. Хоча б у культурах Сходу. Це пішло від індусів. Я це знаю не лише з книжок. Моїм останнім учителем музики, ще на Острові, до того, як я приїхала сюди, до Дубліна, був індус. Вони з сексу зробили мистецтво. Це мистецтво — тантра. Для тантри фізичне кохання — це сакрамент. У тантрі нема копуляції. У тантрі Лінгам, або сяючий скіпетр, або англійсь¬кою пеніс, наповнює Йоні, або святий простір жінки, або анг¬лійською вагіну. Твої ініціали — «ЙЛ» — це початкові літери тантри. Вже через це від початку ти обіцяв блаженство.


Вона усміхнулася, схилилася над ним і почала цілувати його очі. Згодом розказувала далі:


—       Чи ти знаєш, що символом індійського бога Шіви є чудовий м’язистий пеніс, що пульсує, і на більшості кар¬тин Шіва медитує з красивою гострокутною ерекцією? До того ж він так цінував свою сперму як джерело безсмертя, що, за віруванням індусів, міг упродовж сотні років дово¬дити до безмежного екстазу свою жінку Парваті, при цьому ніколи, жодного разу не еякулюючи. Це власне тому менш божественні індійські йоги відразу ж після статевого акту висмоктують свою сперму з піхви партнерки. Вважають, що так вони рятують свою вітальність.


І тихо посміюючись, додала:


—       Шкода, що ти не індуський йог. У мене таке відчуття, що це висмоктування відразу після, якщо добре виконане, сповнене вражень і покращує також вітальність індуських жінок. Я читала, що справжні вчителі мистецтва кохання давньої китайської династії Танг також поклонялись спер¬мі як божественній субстанції. Дехто з них нібито міг під кінець життя, після багаторічних терплячих вправ, мати так звану обернену еякуляцію, тобто виділяти сперму все¬редину власного тіла.


Сказавши це, вона доторкнулася пальцями до його губів і додала:


—       Отож ти бачиш, Елйоте, який культовий твір я ковтну¬ла в тій аудиторії. Але не всі такої думки, що треба покло¬нятися спермі. Зовсім інакше трактують сперму справжні митці. Тулуз-Лотрек — ти ж його, звичайно, знаєш — про нього розповідають дітям навіть у католицьких школах, коли не був надто п'яний, щоб обминути delirium tremens, продавав свою сперму проституткам, серед яких ховався під кінець свого короткого життя. Він радив їм нею заплід¬нюватися, щоб народився такий геній, яким був він сам. Оскільки проститутки за природою вразливі на людську біду, а також оскільки він захоплював їх своїм мистецьким талантом — своєю особою він же нікого не міг захопити — був здеформований хворобою, огидний з виду сифілітик — вони купували в нього ту сперму. Щоб довго не мучився і мав на горілку. Своєю чергою ексцентричний Сальвадор Далі не приховував, що у моменти натхнення, особливо коли йому здавалося, начебто він знову закоханий, часто онанізував, спрямовуючи свій струмінь до начиння з фар¬бами, якими малював. Він вважав, що так кольори набира¬ють м'якості й особливої насиченості. До того ж картина тоді пахне зовсім інакше. Так казав Далі. Але обдарований геніальним талантом Далі був ще й геніальним брехуном. Він брехав так, як брешуть про світ його картини.


Здавалося, що цю несподівану лекцію завершено. Вона знову лягла, повернувшись до нього плечима, присунулася так близько, як тільки могла, і беручи його праву руку, по¬клала її на своїх грудях. Хвилину вони лежали мовчки. Вона не могла не помітити, що в нього знову ерекція. Вона тихо замуркотіла від утіш і сказала:


—       До того ж ви, чоловіки, обожнюєте, коли вам це роб¬лять, правда?


І, не чекаючи на його відповідь, хихочучи, додала:


—       Я впевнена, що якби ви були достатньо натреновані, то самі щодня брали б його до рота. Правда?


Він голосно розсміявся після цього останнього заува¬ження, повернув її лицем до себе і перед тим, як поцілува¬ти, прошепотів:


—       Віднині я менше куритиму і буду їсти лише ананаси.


Від тієї незабутньої ночі він майже щодня повертав зі


своєї лабораторії до кімнати Дженніфер. Частина студент¬ських кімнат, так як і його так звана для гостей, були мали¬ми кавалерками з власною кухнею і ванною.


«Малими» їх вважала Дженніфер. Його кімната для гос¬тей була набагато більша, ніж ціле помешкання його бать¬ків у Польщі.


Звичайно, кімнати як та, що в ній мешкала Дженніфер, були набагато дорожчі, ніж ті звичайні. Проте для неї це не мало жодного значення. Хоча вони ніколи не говори¬ли на цю тему, у Дженніфер було все, тільки не фінансо¬ві проблеми. Якось мимоволі він заговорив зі Збишеком про фінанси Дженніфер. Йому було відомо лише те, що її батько — власник мережі поромів, які з'єднують острів Байт, що лежить неподалік Корнуельса у протоці Ла-Манш, з Портсмут і Саутгемптон. Якось він відважився і загово¬рив про її батьків. Вона відповіла з сумом у голосі:


—       Мій батько — американець, він походить з тієї частини Коннектикут, де чоловіки, навіть працюючи в саду, одяга¬ють краватку, а мама — англійка з такої родини, у якій перед шлюбною ніччю матері радять донькам, щоб вони заплющили очі й думали про Англію. Те, що вони мені дали (якщо це справді вони) життя, межує з чудом. Я ніко¬ли не бачила, щоб мій батько поцілував матір або ж до неї доторкнувся. Батько мусив бути багатим, а мама мусила бути дамою. Мабуть, я тому з'явилась на світ, що треба мати спадкоємців. Це не романтична причина, але вона має свої переваги. Якщо я не можу мати їхньої любові, то при¬наймні нехай хоч буде приємно.


Вона рішуче закінчила:


—       Прошу, не питай більше про них.


Вона ніколи не розмовляла з ним про гроші. Вона просто їх мала. Сам музичний центр hi-fi був дорожчий від її малого сріблястого кабріолета Зигикі, який паркувала перед будинком гуртожитку і яким часом забирала його на авто¬мобільні прогулянки. Нічого дивного: кількаметрові кабелі до колонок підсилювачів її музичного центру були злитком золота. З перевагою золота.


Кімнату Дженніфер можна було знайти навпомацки. Він часто питав себе, як це витримували її сусіди. З кімнати постійно звучала голосна музика. Навіть якщо це був Бах, Моцарт, Чайковський чи Брамс, він би цього довше не ви¬тримав. Вони не протестували. Може, для того потрібно бути англійцем. Як виявилось, у кімнатах поряд мешкали лише англійці.


Часом він був у її кімнаті так рано, що вони разом їли вечерю і розмовляли. Його англійська чимдалі покращу¬валася. Зрештою, мабуть, як і знання класичної музики. Через декілька тижнів він настільки добре в цьому орієн¬тувався, що відрізняв музику Баха від музики Бетховена, і навіть опери Россіні від опер Прокоф’єва.


До того ж світ класичної музики і музикантів, який відкривала перед ним Дженніфер, був як сповнений на¬пруження роман про всі гріхи цього світу. Раніше йому здавалося, що справді в музиці могли грішити лише Мік Джаґґер або постійно одурманений усім, що можна було всмоктати, ковтнути чи вколоти, перкусист Кейт Річардс. Яка помилка! Це почалося зовсім не від госк'п'гоЇЇа. Історія гріха в музиці виявилася старша від опер Монтеверді, а той писав музику майже 300 років тому. Основними гріхами були п'янство і чужолозтво. Завжди. А якщо не завжди, то принаймні відтоді, як опера з палаців перейшла до театрів і почали на неї продавати квитки, і треба було чимось заці¬кавити натовп. Більшість тогочасних великих композито¬рів була узалежнена не тільки від музики, але й від горілки, своєї безмежної пихи і не своїх жінок.


Наприклад, Бетховен помер від цирозу печінки. Він пив, бо був надто вразливий, безнадійно вбогий і до того ж глу¬хий. Того ж самого 1818 року, коли восьмилітній Шопен за¬грав свій перший публічний концерт — Бетховен повністю оглух, і, незважаючи на це, писав музику. Коли він дізнався, що має цироз печінки, перестав пити коньяки і перейшов на рейнвейн, вважаючи, що він має незвичайні лікувальні властивості. Проте в Бетховена це було генетичне. Алкого¬лізм, за що відповідає найменший із хромосомів хромосом 21, усе ж таки уперто передається у спадок. Він був вось¬мою дитиною у матері — троє з них були глухі, двоє сліпі, а одне психічно хворе. Коли вона восьмий раз завагітніла, мала вже сифіліс і була алкоголічкою. Вона пила з відчаю, так, зрештою, як і Людвіґ. Дженніфер розповідала йому усе це з таким хвилюванням, ніби говорила про алкоголізм власного батька. Як це добре, що тоді ще не було фемі¬ністок, які борються за права жінок робити аборт! Вони б точно порадили матері Бетховена зробити аборт і людство не мало б Сьомої симфонії!!!


—       Чи ти уявляєш собі світ без Сьомої симфонії? — схви-льовано питала його.


Він чітко уявляв собі це. Світ без першої, а також без другої по шосту, не кажучи вже про восьму, також уявляв собі без труднощів. Але він не хотів її провокувати. Тим ча¬сом вона продовжувала:


—       Ця симфонія така ж монументально важлива для людства, як піраміди, китайськй мур, мозок Ейнштейна, перший транзистор чи відкриття цього твого ДНК. Вона настільки геніальна, що як цифровий запис разом із фото¬графією людини і малюнком сонячної системи полетіла в космос однією з американських автоматичних станцій, яка за кілька років має покинути нашу планетарну систему і потенційно її повинні прийняти чужі цивілізації. А насам¬перед вона просто гарна. Чи ти знаєш, що для тієї однієї симфонії в Парижі й Відні побудовано великі концертні зали?!


Дженніфер знала ще інші пікантні історії із зіпсутого світу відомих композиторів минулого століття. Наприклад, ті про Брамса, який, поряд із Бетховеном, найчастіше з'яв¬лявся у списках шлягерів тамтешніх часів.


Брамс, так само як і Бетховен, забагато пив. Проте він ніколи не пив коньяку, а тільки вино. Зате постійно чужо- ложив. Між іншим, із дружиною свого доброго друга і му¬зичного покровителя. Його чужолозтво знайшло місце в історії переважно через факт, що він спав із Кларою Вік, дружиною іншого великого композитора XIX ст. — Роберта Шумана. Світ ніколи йому цього не вибачив. Не через те, що він спав. Це навіть чарівно пасувало митцеві. Справа в обставинах, за яких до цього дійшло. Коли 1854 року після невдалої спроби самогубства Шумана забрали до психіатричної лікарні, Брамс напостійно переїхав у Дюс¬сельдорф, де родина Шуманів мала будинок. Переїхав, щоб «потішати» вродливу Клару, дружину чоловіка, який намагався накласти на себе руки. З утішителя він став її коханцем і навіть жив з нею упродовж двох років. Це тоді він написав свій справжній шлягер, Концерт для фортепі¬ано з оркестром № 1 d-moll. Упродовж довгого року він був у списках шлягерів концертних залів Європи. Коли Шуман помер 1856 року в божевільні, Брамс покинув Клару і ви¬їхав з Дюссельдорфа. Відразу ж після цього почав пити. Часом він пив також з Ваґнером, іншим відомим компо¬зитором, якого ненавидів, а той постійно заздрив не його славі, а популярності в жінок.


А загалом, замкнене коло композиторів на кшталт Брам¬са і Ліста — це світ заздрощів, ревнощів, суєти та інтриг. Вони поклонялися лише одному серед собі подібних і всі ним безумовно захоплювались. Його грали Моцарт і Бетхо¬вен. На ньому навчався музики Шопен.


Цей композитор завжди був en vogue — як до того, так і тепер. Це Бах. Повний evergreen. Якби тоді було МГУ, то вони б пускали кліпи з музикою Баха так, як тепер пуска¬ють Pink Floyd або Genesis.


— Елйоте, ти в принципі повинен його любити най¬більше з усіх, — піднесено говорила Дженніфер. — Його музика — це математична точність. Як твої програми. Та незважаючи на це, ним захоплювались і холодні раціона¬лісти і сентиментальні романтики. До того ж нікого так, як Баха, не люблять прихильники джазової музики. У Баха є drive і свінг. Навіть у «Страстях за Йоаном» і Месі h-moll є свінг. До того ж Бах — як Бог. Баха не можна любити або ні. В Баха віриш або ні. Без сумніву, Бах був запланований у момент творення Всесвіту. Баха можна заграти на будь- якому інструменті, і це завжди звучатиме як Бах. Навіть на електричній гітарі або губній гармоніці.


Усього цього він дізнавався під час вечері у Дженніфер. Вона відкривала пляшку вина, яку він приніс, декламува¬ла лібрето опер або розповідала захоплюючі історії зі світу музики, на тарілці грамофона клала платівку, сідала йому на коліна у вигідному фотелі, і вони мовчки слухали. Він часом курив цигарку, а часом, коли Дженніфер його про це просила, сигару, яку купувала для нього у спеціальній крамниці Дубліна. Часом вони курили разом. Дженніфер любила сигари. Ще більше полюбила, коли помітила, як на нього впливає вигляд сигари в її устах, особливо після кількох келихів вина.


їм було добре. Якби сьогодні він мав якось назвати цей час із Дженніфер у Дубліні, то сказав би, що обоє були як щаслива пара відразу ж після шлюбу. Проте вони ніколи не називалися парою і ніколи також не розмовляли про своє майбутнє. Просто проводили разом час. Він її не кохав. Тільки дуже її любив і дуже прагнув. Може, тому їм було так добре разом.


Подружжя не повинно укладатися в тому хворобливому стані, яким є так звана закоханість. Це має бути юридично заборонено. Якщо не протягом року, то хоча б від березня до травня, коли цей стан, спричинений порушенням виді¬лення гормонів, стає загальним і симптоми особливо гост¬ро виражені. Спочатку треба лікуватися від узалежнення, добре нейтралізувати дію отрути і лише потім повернутися до думки про шлюб. У стані, в якому перебувають зако¬хані люди, допамін переливається їм через канали розум¬ного мислення і затоплює мозок. Особливо ліву півкулю. Це перевірено насамперед на пацюках, потім на шимпанзе, а останнім часом і на людях. Якби закоханість тривала надто довго, люди б умирали від виснаження, аритмії або тахікардії серця, голоду або на синдром відмови від сну. Ті, які б не вмерли, закінчили б у психічній лікарні.


Із Дженніфер він повністю контролював свій допамін, до того ж у них було безліч незабутніх пережиттів. їхній зв’язок, який ніколи згодом із жодною іншою жінкою йому не вдалося скопіювати, був доказом перемоги чистої, спіритуально перенесеної думки над тією, що виражається в хімії якихось гормонів або неврореле.


Оскільки музика була аж такою пристрастю Дженні¬фер, з почуття дружби він примушував себе, принаймні напочатку, брати участь у спільному слуханні й викликати в собі хоча б трохи ентузіазму. Так було впродЬвж перших двох тижнів. Потім він сам почав помічати, що після цілого дня аналізування програм для транскрипції генів, занять нуклеосомами і гістонами, добрі записи музики Бізе, Равеля або Ваґнера заспокоюють його і приємно втишу¬ють. Зовсім не так було з Дженніфер. Вона кожний кон¬церт переживала як свій власний шлюб. Була схвильована і завжди дуже збуджена. Це були чудові для них умови. Вони тоді йшли до ліжка або кохалися на фотелі або під¬лозі. При її збудженості і його спокої нічого не траплялося завчасно. Завдяки музиці вони майже одночасно доходили до вершини.


Більше того, він запримітив, що найкраще їм було піс¬ля опер Пуччіні. Тому «Турандот», «Тоска», «Мадам Бат- терфляй» для нього не лише назви опер, але також записи в інтимній історії його життя. Дві опери Пуччіні особливо закарбувались у пам'яті.


«Тоска» була для Дженніфер виставою, яку можна назва¬ти політичним жахом або, як вона її сама називала, «оперна розповідь з камери тортур». Вона вважала, що якби її писа¬ли сьогодні, то поза всяким сумнівом у Голлівуді, і вона б обов’язково називалася як фільм із Шварценеґґером — «Вмирай повільно». У Дженніфер було декілька платівок із записами «Тоски», кожна з них з іншою виконавицею головної ролі. Хоча він знав лише прізвище Марії Кал- лас, вона пояснювала йому, що справді божественно співає якась Рената Тебалді. Він не бачив жодної різниці, нато¬мість Дженніфер була захоплена Тебалді.


— Вона так співала, ніби була тут, у цій кімнаті, і диви¬лась нам в очі. Ти не відчуваєш цього? — питала вона.


Не відчував. Зрештою, він не хотів відчувати в цій кім¬наті присутності нікого іншого, крім Дженніфер. Коли б ця Тебалді зараз увійшла сюди, він би негайно її випровадив.


Завжди, як вони доходили до моменту, коли Тоска ба¬чить, що її коханця Каварадоссі справді розстріляв караль¬ний взвод, Дженніфер починала тремтіти. Наступної миті, коли Тоска з відчаю кидається у провалля, Дженніфер ту¬лилася до нього як дитина, налякана бурею. Через кілька хвилин у ліжку вона була особливо ніжною, делікатною і мовчазною. Та мовчанка не була щоденною. Зазвичай, що він дуже любив, Дженніфер була винятково голосна.


Натомість «Богема» Пуччіні вводила Дженніфер майже в екстатичний стан. Цю платівку вона слухала особливо часто. Тоді вона урочисто вбиралася до вечері, витягала шампанське, відмовляючись від його вина, біля тарілочки з десертом клала найкращу кубинську сигару і потім, уже після вечері, приходила до нього на фотель без білизни. Після «Богеми» вони ніколи не встигали добратися до ліжка. Потім, уже після всього, вона дуже любила говорити про цю оперу. Якось вона йому сказала, що мріє про те, щоб дописати другу частину «Богеми». Таку «Богему» II. Це могла видумати тільки Дженніфер. Окрім того, вона вва¬жала, що коли чоловік зустрічає жінку, всяке може трапи¬тися. І «Богема» — це найкращий доказ того, що це правда.


У ті дні, коли він допізна працював, і вони не проводи¬ли разом вечора, Дженніфер залишала відкритими двері до кімнати. Він ішов просто в душ до ванної і голий лягав у її ліжко. Вона обожнювала, коли він будив її, ховаючись під ковдрою і повільно цілуючи її тіло. А потім головою та устами опинявся між її ногами.


Час із Дженніфер був як теленовела, яку охоче дивишся щодня ввечері і в якій немає смутку й нудьги, в ній доміну¬ють секс і добра музика. А ще він дбав про неї як про свою кобіту. Купував квіти, масував напухлі ступні, коли вона поверталася з аеробіки, терпів її безпідставні вибухи люті, коли в неї були свої важкі дні перед менструацією, ущіль¬нював крани, що текли, цілував на прощання руки, коли виходив зранку на роботу, їздив з нею в Дублін і година¬ми, без жодного протесту, ходив за нею по магазинах, пив з нею зелений чай і розмовляв про музику, готувався з нею до екзаменів, телефонував до неї і питав, чи вона з’їла ланч. А ще, хоча йому і не вдалося обмежити куріння, він регу¬лярно їв ананаси і пив ананасовий сік.


І хоча вони не обіцяли і не вимагали взаємної вірності, вони не уявляли собі, що могло б бути інакше. Пам’ятає, що лише раз Дженніфер звернулася до цього. І то не прямо. Якогось вікенду вона полетіла через Лондон додому на ост¬рів Байт.


Він сумував за нею. Відчував справжній, сповнений ме¬ланхолії смуток, пов’язаний з її відсутністю і відстанню. Через два дні він знайшов листівку у своїй скриньці. Окрім нотного стану з кільканадцятьма нотами, які вона завжди, і завжди інші, додавала до всіх своїх листів чи листівок, на ній було написано:


Елйоте, хочу; щоб Ти знав (хоча направду я не знаю, для чого Тобі можуть знадобитися ці знання), що Ти єдиний чоловік, який до мене доторкається.


Також у моїх думках.


Може, я не стільки хочу, щоб Ти це знав, скільки хочу Тобі це сказати.


Дженніфер


Тоді він уперше зрозумів: те, що є між ними, для Джен¬ніфер аж ніяк не теленовела. Після приїзду вона більше ніколи не поверталася до цього освідчення й ніколи не про¬коментувала тієї листівки.


При Дженніфер він знайомився з операми найрізнома¬нітніших композиторів, щоразу відрізняв більше симфоній, курив чимраз кращі сигари, краще говорив англійською і переживав дедалі вишуканіші сексуальні фантазії.


Наближався кінець його перебування в Дубліні. Він був настільки запрацьований, що йому дуже рідко вдава¬лося повечеряти з Дженніфер. Часом було так пізно, що він взагалі не йшов до її кімнати. Він повертався до себе і втомлений засинав у костюмі. Проте тієї ночі він пішов до неї. Цим разом він не мусив, хоча дуже любив це, будити її поцілунками. Вона не спала, коли він зашмигнув під її ковдру. Вона була гола, чекала на нього.


Обоє відчували, що це закінчується. Кохалися тепер інакше. Без тої дикості, повільно, трохи обдумано. Так, ніби хотіли все докладно і свідомо пережити, запам’ятати яко¬мога більше і на якнайдовше. Тих спогадів повинно було вистачити надовго. Може, навіть на ціле життя. Дженніфер також інакше переживала свої оргазми. Траплялося, що хвилину після цього вона плакала. Коли він питав її — чому, вона не відповідала, лише міцно тулилася до нього.


Наступного дня він прокинувся з відчуттям ваги, яка притискає його тіло. В першу мить подумав, що це сон. Розплющив повільно очі. Дженніфер, зовсім гола, сиділа над ним, розставивши ноги, руками потирала і щипала соски своїх грудей. Голова її була відхилена назад і вона ритмічно піднімалася. Тяжко дихала і голосно зітхала. Він був у ній!


Коли вона на хвилину звела голову, він побачив, що вона має на вухах свої величезні чорні навушники. Вона слуха¬ла музику. Впродовж хвилини він не видавав, що бачить її. Примкнув очі і спостерігав за нею. Піднімаючись, вона пришвидшувала або сповільнювала, дихала повільніше або швидше, часом стогнала. Це була незвичайна картина. Її важкі груди піднімалися й опадали. Губи були злегка роз¬тулені й вона вряди-годи зволожувала їх язиком. Врешті вона, очевидно, відчула, що його ерекція стала інтенсивні- шою. Вона відкрила очі й подивилася на нього. Приклала палець до уст, наказуючи мовчати. Нахилилася — при тому піднімаючись угору і опускаючись — щоб підняти зі своєї подушки другу пару навушників. Вона забрала його руки зі своїх грудей і обняла ними навушники. Він підвів голову і вдягнув їх.


Філософ Коллен саме співав популярну арію Уесскіа гітагга. Рудольфові здається, що Мімі засинає, отож він відходить, щоб заслонити вікно. Дженніфер не лише під¬німається й опускається. Тепер також інтенсивно горизон¬тально переміщає свої сідниці, описуючи стегнами невеликі кола. Бере Якубові пальці до уст і кусає. Коли Рудольф по¬вертається до Шонарда, Коллена і Мюзетти, з їхнього ви¬гляду бачить, що Мімі померла. Дженніфер голосно плаче. Стискає стегна. Рудольф підходить до Мімі. Раптом Джен¬ніфер повертається плечами до Якуба, весь час піднімаю¬чись і опускаючись. Якуб спирається об стегна Дженніфер, ритмічно притискаючи її до себе. Рудольф упав навколішки перед ліжком Мімі. Дженніфер з криком скидає навушники.


«Богема» Пуччіні закінчилася. Дженніфер раптово на¬хилилася вперед і вп’ялася нігтями обох рук у його ноги. Коли він піднявся, побачив на своїх ногах по три майже десятисантиметрові глибокі лінії, що починали наповню¬ватися кров’ю.


Шрами, які залишилися після «Богеми» «під ранок», були настільки глибокі, що він завіз їх потім до Польщі. До того ж вони завдавали йому клопоту ще в Дубліні, коли він роздягався на щотижневому тренінгу сквошу зі Збише- ком. Відтоді, коли він почав бувати у Дженніфер, Збишек уникав його. Під кінець його перебування в Дубліні вони зустрічалися лише на сквоші.


Що тут ідеться про Дженніфер, виявилося за день до від’їзду, під час прощальної гостини, яку він організував. Запросив кількох знайомих з інституту, Збишека і, звичай¬но, Дженніфер, яка привела приятельку й однокурсницю, француженку Мадлен.


Настрій того вечора було важко зрозуміти. Смуток роз¬луки змішувався з радістю, що він нарешті повертається до Польщі. До того ж він був особливо зосереджений на тому, що зробить з науковими матеріалами, які зібрав тут. Одне знав напевно: він дуже сумуватиме за Дженніфер.


Дженніфер купила на той вечір білу сукню у великі темно-зелені квіти. Вона здивувала всіх. Це було вперше, коли хтось бачив Дженніфер у сукні, а вона навчалася в Дубліні вже чотири роки. Вона виглядала незвично. Він дуже любив, коли вона мала зібране в пучок волосся, яке відкривало шию. Вона увійшла трохи із запізненням, ку¬рячи величезну сигару, і всі, очевидно, зауважили, що під напівпрозорою сукнею вона не має бюстгальтера, але має чорні, високо вирізані трусики. Вона вже була трохи п’яна. Під пахвою принесла кілька грамофонних платівок. Коли хтось жартома заговорив з нею про ті трусики, що не пасу¬вали до суконки, вона відповідала:


— Сьогодні перший день жалоби за Якубом. Завтра я одягну чорний бюстгальтер і зніму трусики.


Гостина набирала темпу Француженка явно зацікави¬лася Збишеком, який демонстративно цілував її у танці, особливо коли на це дивилася Дженніфер. Коли вони не танцювали, то сиділи за столиком, заставленим пляшками, в яких відбивалися вогники свічок. Йому вдалося переко¬нати Дженніфер, щоб вона відмовилась від «катування» всіх тими операми, які принесла з собою. Вони сиділи за столом і розмовляли. Дженніфер час від часу доторкалася до нього, мовчки прислухалася до розмови і вибирала теп¬лий віск, який стікав до свічників, що стояли на столі.


Раптом почувся голосний регіт. Дженніфер біля свого келиха з мартіні поставила виліплений з воску, який весь час збирала зі всіх свічників на столі, нормальних розмірів пеніс в ерекції.


Коли сміх стих, вона взяла восковий пеніс до правої руки і, вкладаючи його у заглиблення між грудьми, сказала замріяним голосом:


—       Так зовсім несвідомо виліпилося у моїх руках це чудо. Якщо не свідомість, то за це, мабуть, відповідає підсвідо¬мість. Тепер я вже знаю, чим займається моя підсвідомість.


При цьому вона притулилася до нього. Збишек раптово і демонстративно вийшов з-за столу Було видно, що він роз-лючений. До того ж француженка повністю його зігнорува¬ла і залишилася за столом. Дженніфер удавала, що нічого не помічає. Вона мовчала. В якийсь момент взяла його за руку під столом і сказала:


—       Ходи. Повернемось до нашого першого дня в цей наш останній день.


Вона вивела його з кімнати і побігла до його інституту. Коли вони були перед дверима тієї аудиторії, яку він так добре пам’ятав з дня своїх іменин, вона зупинилася і як тоді затягнула його в аудиторію. Коли так само, як тоді, вона стояла перед ним на колінах і так само, як тоді, вми¬кали і вимикали з шумом колони ламп денного світла, він подумав, що це все-таки не déjà vu. Це була тепер його Дженніфер. Коли пізніше вони стояли обоє, притулившись один до одного, плачучи в тій темній аудиторії, вона про¬шепотіла:


—       Якубе, я так сильно тебе кохаю, що навіть не можу собі уявити завтрашнього дня.


Із задуми його вирвало термосіння за плече. Блюз закін¬чився. Перед ним сиділа дівчина-танцюристка.


—       Ви п’єте з мого келиха і то з того місця, на якому я від-била свою помаду.


Це не була Дженніфер.


—       Вибачте. Я задумався. Мені дуже прикро. Я зараз від-куплю вам цей трунок. Усе через неуважність. Я такий роз-гублений. Вибачте мені.


—       Нічого не трапилося. Можете не вибачатися. Це було незвичайно — спостерігати за вами. Ви сиділи із заплюще¬ними очима і смоктали цей келих.


Вона витягнула келих з його руки і пішла до бару, біля якого оркестр складав інструменти.


—       Ви чудово танцювали. Може, ви з острова Вайт? — крикнув за нею.


—       Ні! — відповіла вона, зникаючи у дверях, що вели до готелю. Він підвівся і попрямував за нею.


ВОНА:


Париж, 16 липня 1996


Я дуже люблю Тебе. А ще більше тішуся, що можу Тебе любити. Хоча це тільки майже вся правда (поки що я не хочу зайти занадто далеко). Не трактуй мене сьогодні надто серйозно.


У мені, без сумніву, відбувається якась біохімічна реакція. Я прийняла до кровообігу чудову рідину із назвою бренді «Ані», вірменський коньяк, здається, єдиний трунок, який споживав Чер- чілль. Я вже знаю, чому він вибрав саме цей. Тільки я не розумію, чому він завше мав таку депресію. Це, мабуть, вина того постій¬ного туману в Лондоні.


Тепер я загалом вдячна світові за те, що він є і що є я. Я люблю цей стан. Тим більше, що за 52 години і 36 хвилин Ти повинен приземлитися в Парижі. До того ж сьогодні я трохи розгнуздана.


І зовсім не через Ренуара. Загалом через Асю. Це вона намовила мене, щоб з d'Orsay поїхати просто до Музею Еротики недалеко від площі РідаІІе. Спочатку мене настроїв імпресіоніст, потім я розпа-лилась усіма видами мистецтва. Такого музею немає ніде. Відгадай, що я більше пам'ятаю: Ренуара чи еротику?


Чи це погано, що еротику? Ася каже, що ні, бо часом треба по-чуватися sexy. Я запитала її, що вона робить, щоб почуватися sexy, коли вона не в Парижі. Знаєш, що мені сказала особливо вразли¬ва інтелектуально Йоанна Магдалена? Вона відповіла мені досте¬менно так:


«Я одягаю обтислу сукню і не одягаю трусиків».


Хто б подумав, що це так просто.


Знаєш, що я помітила в Асі, відвідуючи з нею цей музей? Вона була захоплена жіночністю у всіх можливих формах. По-моєму, Асю останнім часом приваблюють жінки. З того, що вона часом роз-повідає, випливає, що жоден чоловік по-справжньому не доростає до її уявлень. Знаю від неї самої, що вона може насолоджуватись сексом, але я також знаю, що для цього їй не потрібен чоловік.


Коли ми вийшли з того музею, я хотіла, дуже хотіла залиши¬тись на самоті. Найкраще у моєму готельному номері. Може, я ко¬лись Тобі розкажу, чому саме там. У мене був надто високий рівень окситоцину, щоб витримати когось, крім Тебе, поблизу. Як при¬хильника теорії гормонів я інформую Тебе про це лише так, при¬нагідно. І лише «для документів», як Ти це називаєш. Може, Тобі воно знадобиться для досліджень.


Я попросила Асю, щоб вона залишила мене саму. Вона зовсім не протестувала. Я пішла в Café de Flore. Насамперед для того, щоб написати Тобі e-mail. Я ще ніколи нічого не писала до Тебе на папері. Подумала, що могла б спробувати в Café de Flore. Тут писали Камю, Сартр і Превер. Я спробувала. Особливе відчуття. Нормальний лист, який би міг мати запах і пляму від розлито¬го вина або відбиток губів на другому боці. Інтернет не замінить цього. Важко смоктати e-mail, а в мене була охота смоктати ту сер¬ветку, на якій я писала до Тебе там, у Café de Flore. А ще небез¬печно писати Тобі e-mail'и, коли лежиш голою у ванні. Останнім часом це моя найбільша мрія. Писати Тобі e-mail у ванні. Мати вино в крові, бути прикритою піною із запахом бергамоту, кипа¬рису і мандарина і, слухаючи, чути вібрацію голосу Моррісона. Це можна робити лише під напругою. Але аж ніяк не струму. Тому не можна взяти Інтернет до ванни, але, незважаючи на це, я його і так обожнюю.


Половина тексту з'явилася там, у Café de Flore. Друга зовсім недалеко. В іншій, ще культовішій кав'ярні Парижа, в Lex Deux Magots. Не знаю, що ці всі інтелектуали бачили в тій кав'ярні. Кава жахлива. Гарячий шоколад смакує так як зупа журек у барі в Плоцьку. Це добре як журек, але жахливо як шоколад. Лише чу¬довий інтер'єр і діє вино. Але вино діє на мене весь час уже кілька днів. Там я дописала кілька лінійок того тексту, який тепер пере¬писую у маленькій кімнаті за реєстратурою цього готелю в Парижі. Вже майже північ. Працівник реєстратури розважає Асю та Алі- цію, а мені дозволив загостити на диску свого комп'ютера. Отож я трохи розпусниця і думаю, що цей працівник реєстратури заува¬жить, що Ася справді не має сьогодні трусиків під тією обтислою суконкою. Мені показала, що не має. При цьому я почуваюся без¬печно, бо знаю, що ніхто, крім Тебе, цього не прочитає. Я вишлю це і знищу. Насамперед тому, що хочу бути розпусною і розбеще¬ною лише для Тебе.


Я сумую за Тобою. Почуваюся, як би це назвати, «легкозаймис-тою». Сьогодні у цьому музеї еротики я помітила дуже характерну закономірність. Там була маса картин і скульптур відьом. Це було дивне і характерне у цьому музеї. Обов'язково піди туди, коли матимеш мінімум 90 вільних хвилин наступного разу в Парижі. Отож я зауважила там масу голих відьом. Власне вони були «лег-козаймисті». Наприклад, коли їх живцем палили на багатті. І хоча це було давно, мені здавалося, що відьми - це, щиро кажучи, - лише немилосердно покарані невинні жінки. Покарані чоловіками, які не могли вибачити зради своїм жінкам, отож, реагуючи, засу¬джували на спалення чужих жінок, з якими часто самі зраджували своїх дружин, називаючи їх відьмами. Отож, що я зауважила на тих картинах і скульптурах? Ці відьми на вогні усміхались.


Підступні, засуджені жінки - їх спочатку часто каменували, а потім спалю