Book: Три таємниці Великого озера



Наталя Тисовська

Три таємниці Великого озера


    Мене завжди дивувало, як так сталося, що отой

    сільський хлопець ‹…›, який любив дівчатам говорити

    сальні анекдоти, раптом, коли опиняється

    у безвихідному становищі, кладе собі під бороду

    гранату і розривається.

    Михайло Горинь


НЕОБХІДНІ ПОЯСНЕННЯ ДЛЯ ДОПИТЛИВОГО ЧИТАЧА


    Небайдужі читальники час від часу розпитують мене, наскільки правдивими є мої кримінальні оповідки. Дійсно, кому спаде на думку, що у свої тридцять із гаком років авторка могла зазнати стількох неймовірних пригод! Але мушу вас запевнити, що бурхлива фантазія не належить до моїх безумовних чеснот, тож сюжети й персонажів мені доводиться здебільшого брати з життя.

    Скажімо, доскіплива особа може закинути мені, буцім такого містечка, як Буремна Затока, не існує в природі й існувати не може. На це я відповім одне: якщо причепа не полінується пошукати на західній півкулі нашої планети водоспад Какабека, одразу ж упевниться, що авторка не лишень не вигадала Буремну Затоку, а й не прикрасила її ні на йоту. Понад усякий сумнів, незважаючи на сорока-градусні зимові морози та небувалу літню спеку, це одне з найчарівніших місць на землі.

    Крім того, Буремна Затока і справді може пишатися своїм Університетом - відносно молодим, але вже відомим у заокеанських академічних колах закладом. Якби не дворічне навчання в гуманітарній магістратурі Університету, хтозна, чи не перекладала б авторка й далі нудні технічні тексти на якомусь Богом забутому заводі - замість правдиво описувати дивовижні пригоди. Мало звідати небувалу приключку - треба ще й надбати які-не-які літературні навички, щоб запакувати її в слова…

    Що ж до персонажів моїх нелукавих оповідей, то коли б хтось із недовірою поставився до самої ідеї, що отут, зовсім поруч, літературні герої ходять, балакають, п’ють чай, працюють і влипають у надзвичайні історії, він може звернутись особисто до авторки, і я радо надам усю необхідну інформацію - включно з датами народження, адресами й номерами телефонів. Авторка й досі щораз на Різдво отримує кількоро вітальних листівок із Буремної Затоки.

    Отож, якщо допитливий читач нарешті упевнився: його не намагаються пошити в дурні, а навпаки - збираються розважити цілком імовірною історією, нам саме час повернутися на декілька років назад.


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


КАКАБЕКА ПРИЙМАЄ ПОЖЕРТВИ


    Цьогоріч жовтень не радував теплом. Уночі, коли перший мороз сповзав із гір до Великого озера, що понад ним розрослося містечко Буремна Затока, на вистиглу, ствердлу землю просипблося на палець снігу, але за день ясне сонце розтоплювало його. Сонце в Буремній Затоці світило так, як, може, й ніде на землі: гаряче, сильно,- і взимку засмага прилипала до обличчя незгірш, ніж улітку.

    В жовтні бистрий і небезпечний водоспад Какабека змілів, вода на дні Кам’янистої річки стишила плин, і каміння, навесні сховане під горами піни, зараз чорними потворами виступило з води.

    Неподалік водоспаду люди збудували дерев’яний міст через бурунисту ріку і проклали уздовж високого берега дерев’яний же настил із захисним бильцем, але інші люди витоптали власні вузенькі стежки трішки нижче, ближче до води. Цивілізація марно боролася з природою, а водоспад щоразу, як бачив на слизькій доріжці людську істоту, хижо та вдоволено бурчав і чекав на пожертву.

    На стежці з’явилися двоє. Зіщулені од вітру, у куртках із каптурами, в джинсах, здалеку вони були напрочуд схожі між собою - не вгадати, брати чи сестри. Але зблизька стало видно, що одна з двох - дівчина (карі очі, характерне вилицювате обличчя, з-під каптура вибивається чорне волосся з мідним відливом), а другий - європейської зовнішності парубок.

    Говорили між собою упівголоса, а вітер зривав і відносив мовлені слова на другий берег Кам’янистої річки, та навіть із тих уривків, які лишалися, можна було здогадатися, що дівчина - червоношкіра північноамериканка, уродженка поблизького тубільного селища, котрі ще донедавна називалися індіанськими резерваціями, і що саме вона була призвідцею малоприємної прогулянки в холодний вітряний день.

    Парубок із низько схиленою головою, бо лютий вітер витискав з очей сльози, подивовано зиркав на впокорений холодом водоспад. Невже листівки, які продавалися ледь не в кожній крамничці Буремної Затоки, оті літні яскраві краєвиди з бурхливою річкою і шаленством відтінків зелені, знімалися тут, на похмурому водоспаді Какабека?…

    Дівчина ж, яка відчула в цьому дивному європейцеві споріднену душу, поспішала поділитися з ним найдорожчим: що індіанці насправді називаються анішинабеґ, тобто люди, просто люди, невже білим так важко це вивчити?… І що Велике озеро на мові оджибве називається Ґічіґамі… Учора ці двійко видряпалися таємною стежкою до самісінького Гнізда Буревісника - на гору, де замість вершечка синіє таріль гірського озерця, сьогодні слухають буркотіння сонного водоспаду, а взавтра…

    Крізь каптур, який приглушував звуки, пробився загрозливий шурхіт, наче донизу повзе каміння й от-от потягне за собою людину. Звук був нечітким, але дівчина затнулася на ходу, відчула лівим боком, що їй зробилося надто вільно й просторо на стежці, завузькій для двох. Очі її вихопили темну куртку супутника, яка стрімко котилася донизу, і вуста, випереджаючи момент усвідомлення, видихнули: «Каа!»

    Каміння сипалося в долину - туди, де на голому зимовому березі Кам’янистої річки лежав купою дрантя дивний європеєць, ще мить тому живий і теплий - і рідний. Кров із розкроєного лоба стікала на землю й просочувалася поміж чорну рінь. Мирно плюскотіла вода, обминаючи валуни. Дівчина кліпнула.

    Від калюжки гарячої крові злинула жовтувата хмарка. Гострий писок і гострі вуха, пухнастий хвіст, міцні лапи. Рудий койот звів морду до неба й розтулив пащу, начебто завив - але звуку чути не було. Койот переступив із лапи на лапу, озирнувся на простерте тіло, труснув головою й, накульгуючи, попрямував на той берег. Коли він досяг середини урвища, несподівана хвиля запінилася буруном - і злизнула койота.

    Дівчина присіла, наче хотіла з’їхати додолу навпростець, тоді підхопилась і кинулась уперед - до відомої лишень місцевим стежини, що вела вниз до самої ріки. Передумала та круто розвернулась - і вперлась у чиїсь груди. Рука в шкіряній рукавичці затисла їй рот, друга рука намацала тонку шию, дівчина почула, як твердий палець торкається шкіри, притискає артерію - і все…


РОЗДІЛ ДРУГИЙ


БУРЕМНА ЗАТОКА ВИПРАВДОВУЄ СВОЮ НАЗВУ


    Пекельні сходи! - вилаявся мій гість, Пітер Аніт, скорочено Петрик. Його чорне волосся, довге, як заведено в американських аборигенів, зблиснуло червоним переливом ув останніх промінчиках, що пробились у підвал крізь невеличке довгасте вікно. Прізвище Аніт на мові оджибве (яку самі аборигени звуть «анішинабемоўін», себто «людська мова») означало «гарпун», але в Петрикові не було нічогісінько гострого а чи хижого - ні в рисах обличчя, ні в характері.

    Ніч розгорнулась, як простирадло, і вкрила будинки, мости, дороги; темрява, що зранку відступала, збентежена зимовим сонцем, тепер наповзала з кожної щілини, клубами піднімалася вгору, як дим, - і ось уже на сході зіллялася з чорнотою неба, витісняючи червоний, холодний, кволий захід сонця. На мить чорні Петрикові очі теж зблиснули червоним, але згасло сонце, і згасли іскри в очах, і землю та людей проковтнула темрява.

    Ми запалили все можливе світло - в передпокої, в кухні, в кімнаті.

    Життя в підвалі, доповім я вам, у дійсності виявилося зовсім не таким, яким я його собі колись омріяла, зазираючи у підвальні віконця старовинних київських кам’яниць. За зеленими фіранками, уявляла я тоді, обов’язково має бути дубовий письмовий стіл, праворуч од нього - на всю стіну - книжкова шафа. Корінці книжок веселі, різнобарвні, шибки дверцят зблискують. Мрілось і про грубку, розпашілу взимку і прохолодно-кахляну влітку, - хоча я чудово усвідомлювала, що грубки з київських будинків щезли здебільшого півстоліття тому.

    Але чи то заокеанські підвали зовсім не такі, як українські, чи то роки змінюють людей невпізнанно, та мене аніскільки не радувало те, що нарешті я замешкала у справжнісінькому підвалі. Було тут три кімнати (одна вільна, друга таємниче замкнена на ключ, третя моя), крихітна кухня, щось на кшталт вітальні, де заледве вміщувалися крісло й журнальний столик, лазничка та пральня. У кухні всеньку добу гудів газовий обігрівач. Підземний, завжди півтемний палац.

    Нагору вели круті сходи, і саме під сходами ховалися двері до загадкової кімнати, вічно замкненої на замок. Час від часу я зупинялася під порогом, клала долоню на ручку дверей, легенько натискала - та секретна кімната не хотіла ділитися зі мною своїми таємницями.

    Сходами задріботіли легенькі крочки, й до підвалу вкотилася блакитна пухнаста куля. Затріпотівши довгою шерстю, куля обернулася на здоровезного гривастого котиська зі смарагдовими очима, на дні яких чаїлися підступні плани. Котисько з українським іменем Яро голосно нявкнув і швидко помчав нагору, сподіваючись, що я випущу його надвір. Але ні, ні: вночі надворі небезпечно, бо хата стоїть над річкою Росомахою, ледь не в лісі, й часом поночі на подвір’я навідується ведмідь.

    - Який він у вас! - схвально мовив Петрик.- Чисто тобі рись!

    - Та ну! Як кота з риссю можна порівнювати?

    - Я колись на рись капкани ставив. Повір мені…

    - Капкани? На рись? Як ти міг?!

    - Так. Капкани. І ваш кіт, по-моєму, приручена рись. Особливо ця ось його борода…

    Забити блакитну кішку. Здерти шкурку. Пошити з неї кожуха. Не можу в це повірити. Щоб оці теплі лапки звисали з коміра й теліпалися…

    - Оце тут ти, виходить, мешкаєш, - мовив Петрик.

    - Іди мий руки, - відказала я.

    На хисткому кухонному столику, застеленому бузковою скатертиною, по центру стояла бляшанка червоного кав’яру, таємно від митників вивезена з України. Круглі булочки, які ми купили дорогою, розділялися навпіл, навіть краяти не треба було, і я просто мастила їх маслом.

    Мій гість повернувся з лазнички, ухопив пульт і увімкнув телевізор. Миттєво знайшов канал - на екрані постала дерев’яна халабуда просто в лісі, а на порозі стояв, підтримуючи шкіряні штани, старий сивий індіанець із поораним зморшками лицем. Червоно-шкірий полісмен напосідався на старого - мовляв, його новозбудована вбиральня отруїла воду в підземному джерелі, з якого п’є все тубільне містечко. (От чого мені та вулична халабуда видалася такою рідною!) Старий відгризався, що він господар на своїй землі і всілякі шмаркачі не вказуватимуть йому, де ставити сральню…

    - Що дивишся? - запитала я у Петрика.

    - «На північ від шістдесятої паралелі». Я майже всі серії собі на відео записав.

    - І про що серіал?

    - Про індіанське містечко в тайзі, куди тільки чартерним літаком можна дістатися. Переглянь колись, його щодня о цій порі крутять, - тобі сподобається.

    - Обов’язково.

    - Де твої господарі?

    - Пані Ірина поїхала провідати сина й онуків, а пан Йосип у церкві вареники ліпить… Ти кав’яр коли-небудь їв?

    - Ні.

    - Чарівно. Тоді тобі байдуже, як я його подам,- промовила я радше сама до себе й, затиснувши бляшанку поміж двох нагострених коліщаток, по-хижацькому вирізала дно. Канапки з червоним кав’яром на темно-бузковому столі вигляд мали ефектний і святковий. Завтра - День подяки, коли, як і на Різдво, всі порядні мешканці Буремної Затоки запікають індика. Але чому б не почати святкування вже сьогодні?

    - Можна покуштувати?

    - Нема питань. Тобі вермут із льодом?

    - Мені лід із вермутом,- муркнув Петрик і пальцем поправив горошину кав’яру, яка загрозливо нависла над краєм булки.- Я за кермом.

    Лід заторохтів у склянках, тоді забарвився в жовтавий колір лимонного соку, а потім і зовсім потонув у лискучих, аж ніби масних хвилях сухого - extra dry - вермуту.

    Сонний комп’ютер задзижчав - час від часу він сам себе тестує, і його скреготіння, зосереджене й вельми невдоволене, вночі іноді будить мене зі сну. Буркотіння комп’ютера нагадало мені, що насправді ми з Петриком зібралися не День подяки святкувати, а питання для контрольної роботи ухвалювати. Петрик викладає в Університеті літературу майбутнім бакалаврам-гуманітаріям, я ж, крім того, що студентка магістратури,- ще й тимчасовий його асистент.

    Бути Петриковою асистенткою - непроста справа, бо цей молодий викладач волів би перекинути на мене левову частку своєї роботи. За останні два тижні я перевірила щонайменше дев’яносто студентських творів із літератури.

    - Минулого року тебе не було в Університеті,- мовила я.- Ти брав академвідпустку?

    - Не зовсім. Просто поїхав.

    - Але ж ти навіть не захистив магістерської!

    - Я потім написав листа на кафедру. Викладачі пішли мені назустріч. Цього літа на захист диплому я приїхав-таки.

    - А де ж ти був? - спитала я і ковтнула кислого духмяного вермуту.

    - Подався до Тихого океану.

    - І що там поробляв?

    - А нічого. Перебивався на соціальну допомогу і споглядав, як люди живуть.

    - Просто сидів на вулиці та споглядав?

    - Просто сидів на вулиці та споглядав,- кивнув Петрик.- Серветки маєш?

    На мить я замислилася. Тоді навіщось відчинила дверцята холодильника, де на порожніх поличках тулилася хіба коробка з мандаринами, вийняла мандаринку і простягнула її гостеві. Він узяв, не виявляючи подиву. Нарешті я згадала про серветки - за мить вони стояли перед Петриком.

    - Тож які спостереження,- запитала я,- ти вивіз із далеких країв?

    - Мешкають там гуманоїди…

    - Інопланетяни?

    - Еге ж. З ранку до ночі курять траву, бо не бачать мети в житті…

    - Білі чи аборигени?

    - Ті й ті. Аборигенів більше…

    - Тяжко жити чужинцем на власній землі. Я тебе розумію як ніхто.

    Ситуація з корінним населенням у Буремній Затоці була критичною. Ще не стерлися з пам’яті часи, коли автохтони не мали права перебувати поза межами резервацій. І хоча тепер і резервації перейменували на «тубільні селища», і паспорти їхні мешканці нарешті отримали, і давно вже були замкнені школи-інтернати, де індіанських дітей учили ненавидіти власну культуру, і в Буремній Затоці частка тубільного населення невпинно росла й років за десять мала вже сягнути п’ятдесятьох відсотків, та мало хто замислювався над тим, чому «ідуть із дому й не вертаються» червоношкірі дівчатка і на яких звалищах потім знаходять їхні понівечені тіла, чому п’ють так страшно їхні сорокарічні батьки, що пройшли через католицькі інтернати, чому в Буремній Затоці такий високий відсоток самогубств - і саме серед корінного народу…

    - Щось ти не п’єш,- зронила я.

    - Відпив уже своє.

    - А я, з твого дозволу…

    Побільше льоду в склянку, побільше лимонного соку - і сухого вермуту так, щоб укрив лід. Напій, від якого важко сп’яніти, навіть якщо багато випити: лід швидко тане й уполовину знижує градус. Напій, єдино доступний студентові на заокеанській землі, де за алкоголь правлять захмарні гроші.

    Осінній вітер з Великого озера сердито дме в шибку, підпускає холоду, та у відповідь на борвієві підступи вмикається газовий обігрівач і, ревнувши, видихає в помешкання гаряче сухе повітря - таке сухе, що наелектризоване в хаті все: від гребеня для волосся до покривала на ліжку. Стріляють блакитні іскри. Сухе марево гойдається над столом.

    - Міґ-ўеч,- подякував Петрик за кав’яр і за лід.- Це найкраща вечеря за все моє життя.

    Підлабузнює, подумала я, та все ж до біса приємно.

    - До роботи?

    - До роботи.

    Комп’ютер-ноутбук з письмового столу перенісся на кухонний, і Петрик умостився по ліву руч, зазираючи мені через плече у монітор, на якому снувалися слова, складаючись у речення. З роботою ми впоралися напрочуд швидко.

    - Останнє питання - короткий твір,- постукав мене пальцем Петрик по плечу, коли мої пучки нері- шуче зависли над клавіатурою.- Символізм назви роману Томаса Кінга «Течуть води, зеленіють трави»[1]…

    - А в чому символізм, пардон за мою темноту?

    - Земельні угоди між аборигенами та Британською Короною укладалися на невизначений термін - «доки течуть води, зеленіють трави». Бачиш, ми примудрилися віддати власну землю в довічне користування…

    - Петрику,- похитала я головою,- мало хто зможе у творі по-справжньому розкрити цю ідею. Це, так би мовити, не зовсім літературна проблема…

    - Ти,- Петрик одразу набурмосився,- і так більшість питань сама склала, на мене не зважаючи, а тепер і цього не хочеш додати? Тоді я краще газетку почитаю.

    Потягнувшись, він зняв із холодильника місцеву газету, що з минулого століття зберегла звучну назву «Бортовий журнал», хоча насправді порт на Великому озері тепер приймав щонайбільше два кораблі на рік.



    На першій сторінці сьогоднішнього числа - водоспад Какабека, по-осінньому похмурий і сірий, під світлиною підпис: «ЖЕРТВА ВОДОСПАДУ». Петрик продивився замітку - і зненацька виструнчивсь у кріслі й напружено повернувся до початку тексту.

    Одне око я зразу встромила в статтю - ранішні газети, котрі передплачували господарі, я зазвичай проглядала за сніданком, але сьогодні не встигла.

    «Учора близько четвертої години дня в парковій зоні водоспаду Какабека двоє підлітків натрапили на тіло парубка, що зірвався в урвище, за попередніми даними, зі стежки, якою місцеві мешканці користуються всупереч неодноразовим попередженням адміністрації парку про небезпеку. Поліція розглядає як основну версію нещасного випадку, але не відкидає і можливості самогубства. Також, на жаль, поки що не можна стовідсотково виключити й версію вбивства - вмисного чи невмисного.

    Як повідомила детектив Коен, котра прибула на місце пригоди, попередні висновки можна буде зробити після проведення судово-медичної експертизи. Поліції вдалося встановити особу загиблого, у кишені куртки якого знайшли студентський квиток на ім’я Романа Данильця. Поліція звертається до всіх громадян, що мають відомості про загиблого, з проханням допомогти з його остаточним упізнанням і буде вдячна за будь-яку інформацію, котра може посприяти слідству.

    За словами детектива Коен, опитування місцевих мешканців показало, що загиблого незадовго до смерті супроводжувала молода червоношкіра жінка, чия особа зараз встановлюється. На питання, чи має поліція підстави підозрювати невідому жінку, детектив Коен відповіла, що про це говорити зарано, але поліція докладе усіх зусиль, аби якнайшвидше встановити її особу й місце перебування.

    За останні два роки це вже четверта жертва водоспаду Какабека».

    Петрик обурено швиргонув газету на середину кухні.

    - Ворон тобі в печінку!

    - Що з тобою?

    - А ти не допетрала? Поглянь, як гарно все розписано: червоношкіра жінка, підозрювати зарано, але ми все одно підозрюємо… На кого ще думати, як не на індіанців? Писарчуки білорукі!…

    Ого! Професор[2] Аніт не на жарт роздратувався - індіанцями самі себе червоношкірі називають нечасто!

    Петрик заправив довге чорне пасмо за вухо, і в електричному світлі волосся заграло червоними іскрами. Зронив, не підводячи очей:

    - Ти цього ніколи не збагнеш. «Тому що я біла? - кортіло пафосно запитати мені.- Расистські упередження! Що ти взагалі про українців знаєш? Та що ти, власне, про себе самого знаєш?!»

    - Краще за мене ніхто не збагне,- пробурмотіла я, але Петрик, здається, не почув, бо почав квапливо збиратися.

    Ми вилізли пекельними сходами нагору, де на мого гостя чекала спортивна машина - видовжене тіло, повне котячої грації, як у Ярчика, коли він перелітає з крісла на стіл. Машина червона, як колір шкіри, як колір корінної культури,- знаменита праця Вайна Делорії, славного сина народу накота, називалася «Бог - червоний», і це порівняльне дослідження засадничих принципів християнства та індіанських вірувань виявилося не на користь християнства.

    Під лобовою шибкою із дзеркала звисав на припоні волелюбний чорний ворон. Жартівник-трикстер, земне втілення Бога в міфології корінних американців, так само як і рудий койот.

    Машина випустила хмарку сивого диму і рвонула з місця.

    Проводжаючи очима темну цятку, що танула вдалині, я стояла на порозі, коли поміж ноги мені шаснула блакитна тінь.

    - Яро, Ярчику! Повернись, будь ласка! Повернись, маленький! Повернися, прикрий котисько! - кликала я, і зуби цокотіли від холоду. З-за рогу визирали зелені лукаві очі.

    Трохи поглузувавши з мене, Яро граційно підстрибнув і подався геть. Вдалині на нього чекав рудий пухнастий приятель. Мені на мить привиділося, що то не кіт, а вічний пустун койот крутнув волохатим хвостом і підморгнув мені.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


НАДЗВИЧАЙНА ЗНАХІДКА


    Гамірний перший поверх бібліотеки - звичне місце зустрічі студентів Університету - війнув у ніздрі запахом дорогих парфумів і старих енциклопедій. Дівчатка-бібліотекарки за конторкою привітно усміхалися. Миготіли екрани фільмоскопів, магічно являючи з мікроплівок тексти, які давно розсипалися разом із жовтим папером, що на них колись були записані. Грандіозні томи енциклопедії «Британіка» небезпечно звисали з полиць старожитньої шафи…

    Хтось гукнув мене, та я квапливо шаснула за ріг і заховалась у півтемному коридорі, бо не мала часу на студентські балачки.

    Стрімкий ліфт розсунув стулки - я готова вже була натиснути кнопку п’ятого поверху, коли слідом за мною всередину ступив містер Дан, Лео Дан, колишній мер Буремної Затоки - дивакуватий дідок, якому на старість заманулось отримати другу вищу освіту, і неабияку, а з філософії автохтонів,- от тепер він і вчащав до бібліотеки. В Університеті Лео Дан був ходячою легендою.

    - Доброго дня,- радо привітався він до мене,- як ся маєте?

    Я уклякла на місці. Містер Дан балакав чистісінькою українською мовою - зовсім без акценту! З роззявленим ротом я вирячилася на нього.

    - Не дивуйтеся,- загиготів дідок,- на вечірці на честь українського посла мені вас показала Ірина Бачинська. Ви ж у неї мешкаєте?… Ми з пані Іриною давні друзі, ще з України. Так приємно було в цій холодній чужинській дірі зустріти рідну душу!…

    Я трохи оговталась і тепер розгублено всміхалася до балакучого українця, либонь, на батьківщині - якогось Лева Данилюка або Даниленка, котрий, перетнувши кілька кордонів й осівши на чужині, спростив українське ім’я до короткого Лео Дан.

    Дідок вийшов на другому поверсі, де містилося зібрання книжок з історії та географії рідного краю, мене ж ліфт виніс на саму гору, на поверх п’ятий - моїй магістерській дисертації останнім часом забракло наукових джерел, і вона запрагла архівних даних.

    У людини непосвяченої подив може викликати моє устремління втрапити саме на п’ятий поверх, адже архів - у підвалі, як і має бути у будь-якій порядній бібліотеці. Але п’ятий поверх - то святая святих: тут зібрана колекція унікальних раритетів. Зі своєю пластиковою студентською карткою в руці я маю доступ туди, куди простий український смертний зазвичай навіть не мріє потрапити.

    Що казати! Навіть на третьому й четвертому поверхах університетської бібліотеки, серед томів, що я можу взяти додому й перечитувати місяцями, лежачи на канапі, натрапити на видання 1901 року - не дивина. Так я випадково надибала перше видання чотири-томного словника Грінченка - товсті сині книжки, яких не торкалася людська рука вже десятки років,- і гірко пошкодувала, що не вмію красти.

    На п’ятий же поверх - хтозна-якими шляхами-дорогами - потрапила частина архіву місцевого товариства «Просвіта»: нащадки переселенців уже не володіють українською мовою, книжок читати не можуть, історією мало цікавляться. На всю Буремну Затоку я, певно, однаоднісінька, хто насправді зрадів, спіткнувшись об затиснену в куті коробку за інвентарним номером LU1310… Сталося це півтора тижні тому, і щойно я ковзнула оком по білому папірцю з номером, серце моє тьохнуло: було ж бо саме тринадцятого жовтня - 13.10!

    О, як трепетно відкривала я коробку з поштовими листівками, підписаними руками, що вже давно не ворушаться; картами тої України, котрої уже нема; жовтими м’ятими листами, які розсипаються від доторку; старими світлинами людей, яких ніхто не пам’ятає; вишиваними рушниками на сірому, давньому полотні!

    Тема моєї дисертації стосувалася художньої інтерпретації досвіду переміщених осіб на заокеанській землі. Досвіду отих людей, що припливли сюди по Другій світовій війні й лишилися хто ліс валити, а хто з мерзлої землі цінні метали вишкрябувати. Вириваючись із німецьких та австрійських таборів для переміщених осіб і потрапляючи на кораблі, що прямували у Новий Світ, ці люди щоранку, всі десять днів дороги, виходили до розкішного сніданку з зачаєною тривогою: наснилося? більше не буде? А потім, на твердій землі, не певні, що саме їх чекає попереду, купували буханці білого пухкого хліба - з собою, про всяк випадок, на поїзд, що довго, довго тягнутиметься на північний захід, де занадто холодна зима, де люди будуть замкнені на рік-два в лісі, але зароблений долар дасть їм надію на спокійне і - може вперше - безпечне майбутнє.

    Старі листи важко читати: спрацьовані руки писали їх, пригадуючи алфавіт, якому встигли навчитися в українській школі, коли вже не стало поляків; руки часто дитячі, чотирнадцятирічні, що мили в німецьких шоколадних будиночках підлоги, якщо пощастить, а якщо ні - виточували на фабриках набої для тих, хто завтра нищитиме їхні хати. Від тих листів мене ночами не полишали страшні сни, та я навіть не підозрювала, що виявляться ці сни віщими.

    Листи я читала пачками, так, як були зв’язані, одну пачку на день, і здавалося, що кінця-краю їм не буде, - доки не натрапила в одній із пачок, перев’язаних коричневими ворсяними мотузками, на декілька незвичайних папірців.

    На звороті кожного аркуша тим характерним почерком, яким пишуть мої старші родичі, котрі вчилися ще до війни, виведена була дата - 1943 рік. Із другого боку - ініціали «О. Б.». І вірші.


    Ніч - як одна хвилина.

    Повнить вогкий намет

    Дихання двоєдине,

    Наче двосічний меч.

    

    Зблисне шолом, як ватра,

    Гримне важкий метал.

    Перед двома назавтра

    Стане одна мета.

    

    А розлетиться раптом

    В січі міцний шолом,

    В землю липку, як рана,

    Двох покладуть - разом.


    Останній рядок був геть затертий, і мені довелося вилізти зі своєї схованки в куточку й стати під люмінесцентну лампу в стелі, аби під чорною широкою смугою розмащеного олівця прочитати слова.

    - Поталанило? - пролунав над вухом увічливий голос бібліотекарки. Од несподіванки я здригнулася й автоматично всміхнулася: звичка ця виробляється за кілька перших місяців життя на заокеанській чужій землі.

    - Так, навіть дуже,- потрусила я аркушами.- У вас тут просто острів скарбів на п’ятому поверсі.

    - О так, у нас - одне з найкращих університетських зібрань рідкісних книг! Ви не дивіться, що наша школа[3] невелика - на бібліотеку жоден із ректорів коштів не шкодував. Тут є старовинні книжки, яких навіть у Королівському університеті не знайти!

    Таке завзяття я поділяла як ніхто. Королівський університет вважався навіть кращим за столичний, оцінка

    «А з мінусом» там - серйозніше, ніж «А з плюсом» у будь-якому іншому. Королівський університет - недосяжна мрія місцевих студентів, а мені - просто два слова, бо я значно більше цінувала не шик технічно прогресивного закладу, де в аудиторії на триста студентів викладач глядить на вас з далекої кафедри й одночасно - з десятка екранів, розвішаних по всій залі, а в усьому іншому збережені суворі й бундючні традиції королеви Вікторії; я любила камерність наших маленьких кабінетів, коли студенти й викладач - довкола круглого столу, де свобода думки важить більше, ніж «А з плюсом».

    Чемно всміхаючись, я повернулась у свій куток, де просто на підлозі, на шорсткому сірому килимі, розкладені були пачки чужих листів і де найкраще сиділося по-турецькому, підібгавши джинсові довгі ноги, колінами впираючись у високі книжкові стелажі,- я швидко навчилася місцевої звички сидіти, де сидиться.

    З таємним шурхотом перегорнувся ще один аркуш.


    (Як було тобі, Запоріжжя,

    Коли нищили твою Січ?)

    Голе віття схилив горішник,

    І багнети - голодні пси -


    Зуби вишкірили довкола.

    Шепіт: «Спасе, спаси своїх…»

    Над Базаром зірвався голос:

    «Ще не вмерла!…» - і впав на сніг.


    Чорну пащу роззяпить яма.

    Окрик. Два вогняні тире.

    Хто над нашими головами

    Дерев’яний поставить хрест?


    Пальці пробігли по сірих рядках - писаних м’яким олівцем, щоб ні дощ, ні сніг не змогли так легко змити. Я затамувала подих. Ні, то не хіть науковця свербіла мені: відкриття! Одна-єдина унікальна знахідка, що виправдовує саме існування нудної багатосторінкової дисертації! То було…

    Не так! Десь насподі гріло-таки душу передчуття сенсації. Я непогано орієнтувалась у поезії міжвоєнного періоду двадцятого вікопомного століття - свого часу захоплювалась і Антоничем, і Стефановичем, і Маланюком, і Йогансеном. Могла більш-менш надійно визначити літературну школу. Могла оцінити художній рівень пропонованої поезії. Проте поета з ініціалами «О. Б.» ніколи не зустрічала. А якщо мені вдасться відкрити для співвітчизників іще одне ім’я - так, як одне по одному відкривалися нам імена поетів Розстріляного Відродження… А коли до всього ще й доля незнаного «О. Б.» виявиться непересічною… І тоді я напишу свого власного «Поета з пекла»[4]… На обрії вже маячіли феєрверки і лавровий вінок…

    Дозволю тут собі невеликий відступ. Студенти-магістри, крім написання дисертації, мали вчитися, як усі прості смертні,- час від часу відвідувати заняття й отримувати наприкінці семестру оцінки. Щоправда, предмети нам дозволено було здебільшого обирати на власний смак, та був один обов’язковий курс: «Навички дослідницької роботи». Читали його по черзі чи не всі викладачі нашої кафедри, проте лекцію доктора Боба Торні я не забуду ніколи. З правдивою пристрастю першовідкривача доктор Торні оповів нам дивовижну історію.

    Боб навчався в докторантурі Гартфордського університету і, звісна річ, цілісінькі дні просиджував у книгосховищі. Одного дня серед паперів йому трапився старий потертий аркуш із майже вицвілим чорнилом - перелік страв до святкового столу. Бобові почерк видався до біса знайомим, аж від хвилювання перехопило подих. Затверджена тема докторської дисертації полетіла під три чорти - Боб чотири роки доводив, що записка належить перу Марка Твена,- і довів-таки! І тепер кого не запитай в академічних колах про доктора Торні, вам кожен собака відповість: таж це той, що розкопав досі не відомий рукопис Самюеля Клеменса, більше знаного під іменем Марка Твена. Ось як здобувається академічна слава! А тут - цілий невідомий поет!…

    Проте було й дещо глибше, дещо важливіше, котре так тягнуло мене до старих папірців: кревний зв’язок із людиною, чий слід на чужій землі я розчищаю руками обережно, як археолог - старе капище.


    Т обі дорога лежить, як доля,

    І меч гартований, і світанок.

    Ще буде всього: журби і болю;

    Я не зцілую майбутні рани.

    

    Не хочу зараз плачу й зажури!

    Бо зранку, зранку - ця ніч минеться!

    - Я буду битись лицем об мури,

    Т а тільки груди твої - фортеця.


    На хвильку я відклала аркуші вбік і ще раз пробіглася по вмісту коробки. Дивна річ: жодного листа, жодної картки з тим самим почерком, щоб дізнатися ім’я автора - хто цей таємничий «О. Б.»? На коробці за номером LU1310 стояла адреса товариства «Просвіта» - у старому занедбаному будинку на межі між Фортом і Портом.

    Я добре пам’ятала це місце: «Просвіта» як така померла кілька років тому, зосталася тільки велика зала для щорічних концертів і гостин на Маланки і Василя, а також маленька кімнатка, де припадали порохами залишки книгозбірні. Переважно книжки давно перекочували в Університет, зі старих працівників «Просвіти» майже нікого не лишилося. Чи зможе мені тепер хтось розповісти, з яких часів у «Просвіті» лежали ці вірші? Знахідка принаджувала та дражнила недомовленістю…

    - Я не заваджу?

    Пітер Аніт дістав із кишені дві половинки яєчної шкаралупи та приклав до очей.

    - Ой, Петрику, ти мене налякав! Що це в тебе?

    - Готуюся до завтрашньої лекції. Пам’ятаєш, у романі Маргарет Атвуд[5] люди з очима білими й порожніми, як яєчна шкаралуща? Люди, які нещадно експлуа- тують землю анішинабе, знищуючи останні сліди тубільної культури, щоб виправдати власні імперські зазіхання на «нічийні, пустельні землі»… До речі, ти не хочеш прочитати лекцію замість мене?… Бачу, бачу, я невчасно зі своєю пропозицією.

    Він гмикнув і повернувся йти. І справді: я слухала Петрика хіба одним вухом, адже переді мною - найцікавіша в світі таємниця.


    У звіра на долівці -

    Великі жовті очі.

    У грубі жар яриться,

    Затихнути не хоче.

    

    Вогонь дратує шкіру,

    Руді малює плями.

    У вікна - хорий, хирий -

    Вповзає білий ранок.

    

    І вже ти - за дверима.

    На вистиглій долівці

    Мій звір ридає ридма

    В покинутій домівці.


    Дійсно так - чи мені тільки здається, що вірші стилістично перегукуються з Оленою Телігою? Ритміка, мелодика - напрочуд виразні. Зорові образи - так, постають, але здебільшого ці вірші сприймаються на слух. Якби не тиша бібліотеки, я б зачитала кілька рядків на повний голос - вухом перевірити, як слова ліпляться одне до одного. Дуже люблю, коли слова саме так нижуться разком, уголос промовиш - розсипаються, дзвенять, мов пірване намисто. Ох, у Стефановича такі коралі, такі перли в намисті!



    Але ні, цей автор не міг належати до Празької школи, бо в іншому разі про нього дійшли б до нас бодай мінімальні відомості. Проте нема сумнівів, що поетів Празької школи він читав і знав. Не наслідував - писав ув одному ключі… Мені зробилося гаряче: а якщо десь збереглися листи, щоденники, інші рукописні збірки, а якщо мені поталанить розкопати ще й публікації…


    Мозолі ще не натер ти

    Від меча, а кров болить.

    Біль розритої землі

    Довше часу, більше смерти.

    

    Нам з тобою не питати,

    Шлях правдивий наш чи ні,

    Бо за нами день і ніч

    Бог стоятиме на чатах.


    - Ми зачиняємося,- пролунало ввічливе нагадування бібліотекарки. Руки шарпнулися, ледь не вронивши знахідку. Випустити зараз із долонь дорогоцінні аркуші? Розлучитися з ними на цілу ніч?!

    Навпомацки, як п’яна, я підвелася на рівні ноги та попростувала до ліфта, який шугнув униз, мов стрибнув із кручі, й загудів, застогнав вітер у холодній шахті, дмухнув на мене передчуттям зими.

    На зупинці автобуса я стояла сама-одна, а в голові безладно зринали окремі слова й цілі рядки щойно прочитаних віршів. Ох, не встигла відксерити! Можна було б залізти в інтернет, спробувати пошукати…

    З-за клена, який ронив останні червоні листочки, вихопилася руда тінь. Я сахнулась. Тінь крутнулася на місці, мов перевіряючи, чи я на зупинці сама, й тоді з’явилися пухнастий хвіст, гострий писок і великі настовбурчені вуха. «Песику! - покликала я, простягаючи руку.- Ти чий?» У Буремній Затоці безпритульні пси не шастають вулицями, хіба що дикі коти трапляються.

    «Я не песик,- образилася руда тінь,- хіба не бачиш: я койот!»

    «Вибач, ніколи не стрічала живого койота,- зізналась я,- тільки на малюнках… А чому ти тут?»

    «Тому що маю тобі дещо показати… Заплющ очі! Бачиш - околиця міста, одноповерховий цегляний будинок…»


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


РІК 1941


    Oдноповерховий цегляний будинок на околиці міста готувався до гостини. Хатою кружляли смачні запахи близької гулянки.

    - Хотів би я знати, де наші гості…

    У відповідь на суворий голос - дзвоник у двері: телень-телень. Семен по-військовому повернувся на закаблуках, опустив пляшку домашньої вишнівки на круглий столик посеред жаркої, червневим сонцем напаленої кімнати. Столик загудів глухо.

    - Іду-у-у! - крикнув Семен і опинився у парких півтемних сінях.- Хто замкнув двері?

    Знадвору - сміх і голоси. Семен квапливо відчинив. До сіней ввалилися дві пари штанів.

    - Торт! - доповів веселий чоловічий голос, і в Семеновій руці опинилася кругла коробка, від якої пахло солодким і ванільним.- І до торта!

    З-під приполи піджака визирнула кругла прозора пляшка.

    - Дівчата! - гукнув Семен до кухні.- Вони нарешті тут!

    Із кухонних дверей - дві голови: одна над другою. Менша дівчина з перманентними каштановими кучериками, на сукні плечі широкі, декольте - глибше за всі допустимі межі. Повні руки мокрі, вона тримає їх перед собою, мов хоче якнайшвидше позбутися. Вона вічно заклопотана, завжди подумки - у десятьох різних місцях. Це Орися Байда, молодша сестра. Вчора їй виповнилося дев’ятнадцять.

    Трошки вище - майже хлоп’яча стрижка старшої, двадцятидвохрічної Оксани Байди. Очі в неї сірі, суворі, на світ глядять із недовірою, і тільки ковзнувши по Семеновій тонкій шиї над розшпиленим коміром сорочки - м’якшають.

    - Проходьте, не стійте в дверях!

    Гості виповнили гамором дивну шестикутну кімнату, в центрі якої - круглий столик під святковою скатертиною, келишки високі, кришталеві, порцеляна тарілок - дзвінка і мовби прозора. До пляшки домашньої вишнівки долучилася горілка з червоною наліпкою, а торт всівся на етажерці під синім круглим абажуром торшера, з якого звисали пухнасті жовті китиці.

    - Зразу за стіл? - спитала Орися. В одній руці вже мала плескату тарілку з оселедцем, а в другій - з покраяними помідорами. Гуп, гуп - два тарелі на столі.

    - Чому б ні? - вкрадливий голос гостя. Це Леонід Дунін. Невисокий, верткий, із великим гакуватим носом, а губи має ясно-вишневі, дівчачі. Мешкає у сусідньому дворі, з сестрами Байдами дружить ледь не з пелюшок. Дивиться на Орисю глибоким, багатозначним поглядом, але на денці зіниць гуляють смішки.

    Орися похитала головою, розкладаючи - радше розкидаючи - по столу лляні серветки.

    Леонід зачекав, поки Орися критично обмацала поглядом стіл і відсунула той стілець, що спинкою до кухні, а тоді швидко вмостився поряд: щоб ніхто не встиг зазіхнути на таке вигідне місце - поруч із хазяйкою свята.

    - Гаряче зразу виносити? - крикнула Оксана з кухні.- Чи спершу най тільки закуски будуть?

    - Тільки закуски! - відгукнулася молодша сестра.- Ходи вже скорше сюди - ми наливаємо!

    Сонце спускалося за обрій, ламаючи стріли об шибку, що гляділа на захід, і вигравало на радісних обличчях гостей.

    Дзенькіт келишків, брязкіт виделок, дзвін пляшок. Густа вишнівка роз’ятрила вуста, запалила очі. З картин на стінах щирилися кутасті сині й лілові потвори - Орисина творчість, яку Льончик Дунін одразу ж нарік «снами Фройда». З люстра дзеркальної шафи на потвор блимали двійники.

    - Анекдот сьогодні розповіли,- перекрикуючи галас гостей, вишкірився Леонід.- На вокзалі: «У скільки пану обійдеться потяг до Малої Дівиці?» - «Потяг до малої дівиці? Щонайменше у п’ять років».

    Орися відсунулась од сусіди вліво, пхнула його ліктем у бік:

    - Льончику, ти би раз у житті розповів щось пристойне!

    Дунін загиготів, затуляючись від Орисі великими руками. Брязнули виделки, хлюпнув компот у високих склянках. Чути було, як радіо в кухні читає казку для дітлахів.

    Навпроти Оксани всадовили юнака, який вчився разом із Дуніним в університеті. Тонкі пташині риси обличчя, очі великі, наполохані. Худе жилаве тіло сховалося під бронею поруділих військових штанів, підперезаних грубим шкіряним паском із блискучою бляшкою. А вуста - тверді, стиснені. Це Левко Данилець, студент-історик. Він сьогодні вперше в гостях у двох сестер.

    - Уявіть собі,- ледь затинаючись, розповідає

    Левко й одночасно згрібає виделкою цибулині кільця з оселедця,- учора останній іспит складав. Професор наш із літератури - ну ви його знаєте - питання ставить: «Що ви можете сказати про творчість Евгена Маланюка?» У мене очі ледь не випали на підлогу. Та я,- Левко стишує голос майже до шепоту,- одного- однісінького разу гамбурзьке видання «Гербарію» в руках тримав, у рукавичках - щоб пальців не лишати… Сиджу, від подиву закляк. Він мені: «Не можете нічого сказати? Соромно. Дуже соромно. Український літературний процес не обмежується самим Олександром Корнійчуком». Тоді ставить «відмінно»…

    - Професор молодчага,- енергійно кивнула

    Оксана.- Зух!

    Сонце бавилось Оксаниним хлоп’ячим чубчиком, лишало на обличчі кутасті сині й лілові тіні. Потвори на стінах оживилися, веселіше заблимали хижими очима.

    - Отож-бо, зух! - гримнула молодша сестра.- Сам не боїшся - навіщо студентів наражати на арешт? Я цього не збагну - не всі ж можуть бути героями. Комусь треба просто жити, розумієте, просто жити, читати книжки, ходити в кіно. Герої - це виняток!…

    - Герої - це виняток,- погодився Семен,- але якщо ми про них не пам’ятаємо, копійчане наше життя. Так-так, копійчане.

    - Ну, завелися! - Леонід Дунін зневажливим помахом долоні загасив суперечку. Скинувши з плечей модний світлий піджак, він підвівся з-за столу, потягнувся до гачка, де на стіні, на тлі синього перського килима (довгий ворс, складний орієнтальний візерунок), висіла круглобока гітара. Відсунув стілець, з висоти за- зирнув Орисі у сміливе декольте.

    Гітара загуділа мелодійно і ледь фальшиво. Леонід покрутив чорні кілочки.

    - Що вам заспівати?

    - Нехай Оксана заспіває,- зронила Орися,- ми вчора таку веселеньку пісеньку склали, в народному стилі…

    Дунін передав гітару Оксані. Лице старшої сестри одразу зробилося строгим і замисленим. Вона торкнулася струни. Під тонкою кофтиною заграли худенькі плечі. Семен поклав руку на спинку стільця, схилив голову. Оксана заспівала.


    Ой там, на горі,

    Т о невже плугатарі?

    На вітру намітка б’ється,

    Коса в’ється, пісня ллється.

    Раз-два-три,

    То невже плугатарі?


    У першу їхню зустріч, коли Оксана налетіла на незнайомого парубка в дверях університетської аудиторії та радісно вибачилася, ніби налітати на людей - найкраща для неї забавка,- тоді Семен сказав собі: моє. Оцей чубчик стрижений, довгі ноги в черевичках на ґудзику, тоненька каблучка на пальці, сірий наїжачений погляд - саме те.


    Ой там, на горі,

    Що за дивні косарі?

    Біла хустка і намисто,

    Косять хвацько, косять чисто.

    Що за дивні косарі?


    Оксана випірнула з гітарних тремтливих хвиль і примружила очі.

    - А тепер - фірмова страва!

    Орися шугнула до кухні. Стук, грюк. У вітальню з кухні вповз гострий дух смаженого м’яса. На великому тарелі плив незрівнянний делікатес, що пахне таємними святкуваннями Різдва й Великодня, пахне дитинством і щастям,- качка з яблуками.

    Над столом зірвалися оплески.

    - Семене, от тобі ніж. Сакральна мить!

    Перша ніжка - любій Оксані, друга - її молодшій сестричці, парубкам - оці шматки кістляві, а шия… о, шийку треба лишити собі! Качка розкладена по тарілках, яблука парують і спливають соком. Хвилина блаженства…

    - Під таку качку гріх не випити! - Льончик Дунін вискалив зуби, наповнюючи келишки.

    Червневе сонце закотилося за обрій і згасло, забираючи з собою спеку. Кутасті потвори на стінах набули вигляду таємничого та страшнуватого.

    - Ну, Орисю,- чемно підвівся Левко Данилець, щоб виголосити тост,- сто років, а решта - дрібними!

    Рука його швидко перехилила чарку горілки, пташиний носик зморщився на мить, але зникло в роті яблучко в качиному соку - й уже знову усмішка осяяла обличчя.

    День поступився прозорій ночі, висвітленій зірками. Червнева пора дощів уже минулась, і за тиждень-два літо готове буде дихнути жаром спекотного липня, але сьогодні ще ні, сьогодні ще ніч свіжа й піднесена. Гості перейнялися цим піднесенням, і над святковим столом на хвильку стихли звуки, а в поглядах студентів, що зібралися на веселу гостину, затремтіла незрозуміла тривога.

    За вікном зірвався до неба потужний регіт, свист розлігся всенькою вулицею і покотився далі, далі, до самої ріки, а там, підхоплений хвилями, поплив за течією. Молодечий голос рвав груди: «Свобода!»

    - Випускники гуляють,- всміхнулась Оксана.- Налиймо ще по чарці…

    - А потім - до солодкого,- підхопив Семен.

    За хвилину поміж гостей - і сліду тривожного настрою.

    Орися роздала швидкі команди, стіл спорожнів. Зникла таця з качкою, нема вже соком просякнутих яблук, і кiґсточки не лишилося від чудесної страви, але замість тарілок із синім малюнком на берегах стіл розцвітився череватенькими опецькуватими чашками з розсипом жовтогарячих квітів, з золотою смужкою по вінцях. І тоді торт з етажерки перенісся на святкову скатертину, і ножиці хижо перекусили мотузку.

    - Хотів би я знати,- мовив Семен та нахилився над тортом із великим гайдамацьким ножем у руці,- де вам сьогодні вдалося вполювати цю красу…

    - Таємниць не видаємо,- примружився Леонід Дунін; рука його поволеньки, непомітно підкралась - і лягла Орисі на плече. Зі стомленим «Ох!» і закоченими до стелі очима молодша сестричка Байда струсила нахабну руку.

    Розпашіла Оксана винесла великий круглий чайник, із носика його парувало. Пахло м’ятою і вишневими гілочками. У чашках - золотава рідина по самі золоті вінця. Ще раз налити вишнівки, ще раз випити за хазяйку свята…

    У двері подзвонили - наполегливо, мов поштар, коли приносить нагальну телеграму.

    - Хто це може бути? - Оксана невпевнено озирнулася до Семена. Наречений знизав плечима.

    Він вислизнув у сіни, штовхнув двері й відступив, даючи дорогу. Та гості не схотіли заходити досередини, а натомість лишилися за порогом. За кілька секунд Семен зазирнув у вітальню, зробив знак Оксані й, коли вона вийшла до нього в сіни, щільно зачинив двері.

    - Мене мобілізують,- сказав він, повертаючи до спальні.

    - Просто зараз?

    - Угу.

    - Але… я не розумію… серед ночі… У тебе ні валіза не зібрана, ні…- почала вона метушитися по хаті, для чогось заскочила до кухні та, не побачивши там нічого корисного, побігла назад до спальні.

    На жовтій валізі відкинуте віко. Всередині - гімнастерки, шкарпетки, військові галіфе; не знати навіщо Оксана дістала з комода теплі кальсони і теж поклала у валізу. Безпомічно роззирнулася по спальні. Чекай-чекай, вона ж писала собі перелік, щоб у разі чого не забути! Він має десь тут бути… Чекай-чекай… Еге ж, ось - перераховано в стовпчик: майки - чотири штуки, мило - два шматки, рушник, військовий квиток, кружка алюмінієва, ложка… Не влізе все!… Але чому проти ночі, чому проти ночі?…

    У вхідні двері делікатно постукали.

    - Зараз іду! - гукнув Семен - і до Оксани: - Все, замикай валізу, якось воно буде. На мене чекають.

    - Дві хвилини!

    Сльози напирають, як їх стримувати? Оксанине лице - на плечі нареченого, щоб він не бачив спотвореного плачем рота, щоб не вгледів юшки, яка нестримно ллється з носа.

    - У тебе хусточка є? - розпачливо шморгнула носом. Семен дістав картату хустинку, Оксана притисла її до обличчя, висякалася розхлюпаним носом. Боже, але чому, чому саме сьогодні? Так, вона чула, що в сусідів теж мобілізовували хлопців проти ночі, проте це більше схоже на…

    - Не плач, будь ласка, не треба…- Семен сплів руки в неї на поясі, запам’ятовуючи обриси стану, вдихаючи запах волосся - суміш парфумів, тіла, тривоги.

    - Добре, добре, я більше не буду,- шморгнула ще раз, намагаючись всміхнутися, але сльози знов скривили обличчя.

    Він погладив її по короткому волоссю, тоді обережно взяв голову в долоні й хотів відсунути від себе, аби зазирнути в сірі очі. Оксана квапливо витерла ніс, швидко закліпала, щоб прогнати сльози. Хустинка вже була наскрізь мокра.

    - Дай її мені. Я візьму її з собою,- він вийняв хусточку зі зчеплених пальців,- і збережу.

    І тоді Оксана заплакала так невдержно, що, мабуть, гості через стіну вчули грудні схлипи.

    - Я кохаю тебе,- сказав Семен.

    - Я… я… теж… - голос зірвався, вона ридала ридма, як у дитинстві. Завіса глухих, небезпечних звуків: хіба желіпають так над живим, навіть перед розлукою?…

    - Скажи повністю,- уважно подивився він на неї. Оксана провела долонями вниз по обличчю, стираючи солону воду, яка швидко холонула на пальцях, затримала руки на мить коло рота, затуливши його, замикаючи слова всередині. Тоді, відпускаючи слова назовні, одірвала долоні від лиця, опустила руки вздовж тіла - вимучено, безсило.

    - Я тебе кохаю.

    - Назавжди.

    - Назавжди.

    Затарабанили настирливо. Підхопивши жовту валізу, Семен пішов до дверей, обернувся і, не зважаючи на тих, за порогом, широко перехрестив гінку дівочу постать у прорізі дверей. Грюкнули дверцята машини, загуркотів мотор, потім стихнув. Із червоним обличчям, із червоними наплаканими очима Оксана, згорблена й нежива, підійшла до щойно святкової, затишної, веселої кімнати.

    - А де Семен?

    - Мобілізували,- розгублено сказала вона й важко опустилася на стілець.


* * *


    Плентався неповороткий довгий поїзд. Жаркі вагони, що за день немилосердно нагрілися на сонці, розморили мобілізованих військових, і ті куняли. Голови хилиталися в такт поїзду. Тихо, так тихо.

    Край неба вже починав світлішати: літня ніч коротка, несерйозна.

    На сіро-синьому тлі далеко-далеко з’явилося декілька хрестиків. Вони помалу наблизилися. Разом із ними насунулося глухе дзижчання.

    Хрестики потовщали й посунули на поїзд. Ось вони вже зовсім поряд, ось зависли над колією, і раптом чорне черево одного з них розверзлось, і з нього вивалилося щось довгасте й важке, яке стрімко падало на землю.

    До першого хрестика приєдналася решта, і на мить машиністові поїзда здалося, що то Бог послав на землю камінний дощ.

    Гах, гах! - вчули розморені військові у вагонах і сторопіли. Колеса скреготнули й захлинулись, один вагон, у який влучив жахливий камінь, став дибки, інший наповз на нього, заборсався безпомічно.

    Поїзд стугонів і трясся, щось лускало й ламалося, хряскотіло загрозливо. Вагони один по одному зривалися з рейок, падали набік, крутилися по землі, мов підстрелені зайці, а з неба продовжувало валитися страшне каміння. Грім, гуркіт, виск заліза.

    І раптом - тиша. Хрестики почали віддалятися, тоді шугнули за небокрай.

    …Попід високим насипом, де пролягли рейки, звивається понівечений поїзд. Горять вагони, лиже полум’я їхні боки. Перекидається вогонь із вагона на вагон, не випускає з обіймів. За годину лишиться від поїзда тільки чорний обгорілий кістяк, а ще - жовта валіза, яка дивом вилетіла з вікна крізь потрощену шибку, покотилась униз по насипу і тепер лежить, роззяпивши рота.


РОЗДІЛ П’ЯТИЙ


HALLOWEEN


    Переддень усіх святих добігав кінця. В комп’ютерній залі, крім мене, жодної живої душі - хіба веселі привиди шастали моніторами, повиповзавши у перед- чутті нічної гулянки. Я тарабанила по клавішах останній електронний лист.

    «Ліно, привіт! Як ти там, на Батьківщині? Не повіриш, але в нашій глушині, яку хтось на глум обізвав Буремною Затокою, сталася надзвичайна подія! Пам’ятаєш, я тобі висилала листівки з водоспадом Какабека? Вчора на дні урвища знайшли хлопця, який зірвався з кручі. Звати Роман Данилець. Сьогодні я дізналася, що він наш, приїхав сюди в Університет у магістратуру. Уяви цю жахливу смерть: там висота - метрів п’ятнадцять, а на дні майже висохлого річища - кам’яні брили завбільшки з футбольний м’яч… Весь Університет цілий день гуде, навіть призабули, що Геловін треба святкувати. До речі, вітаю тебе зі святом, з тебе чарка, а ні - то буде велика сварка! А зараз ми їдемо у Форт - там є чудовий затишний готельчик і корчма, тож можеш нам позаздрити».

    Електронна пошта гайнула своєю дорогою - невидимим конвертом з маленьким листом крізь дроти численних комп’ютерних мереж - до свого українського адресата. Ліна Оверченко, колишня моя однокласниця, з тамтого боку земної кулі тримала ниточку, що зв’язувала вандрівницю з рідною домівкою. Я ще раз зиркнула на циганську квітчасту хустку в себе на плечах, помацала крихітні жовтогарячі гарбузики, що заплутались у волоссі, й залишила комп’ютерну залу.

    Дві машини чекали на автобусній зупинці: Петрикова червона звабниця і зелений пікап мого однокурсника Майкла.

    Майкл вимахував рукою з пікапа. Світлі короткозорі очі гляділи крізь маленькі окуляри. Суміш італійської та української крові чомусь анітрохи не позначилася на ньому: не мав він ані широких вилиць нащадків степовиків-кочівників, ані жагучості в погляді й рухах, що отримали на спадок діти воїнів-ромеїв. Був натомість білявий, опецькуватий, з ледь означеною лисиною, з наївним виразом обличчя.

    З-за Майклової голови визирав яскравий шовковий шалик красуні Султани, бангладеської князівни, і полум’яна грива Джеклін, півшотландки-півірландки. І як їм трьом удалося протиснутись у пікап - у кабіну на два сидіння, бо третє крісло позаду - то просто хисткий дитячий стільчик? От на стільчику, либонь, і примостилася мініатюрна Султана…

    Мені не лишалося нічого, як проситись у салон до червоної задаваки.

    - Здоров.

    - А-нін,- привітався Петрик на мові оджибве.- Поїхали?

    - Як скажеш.

    Присмеркова дорога танула попереду, а обабіч неї чорнів густий - дерево до дерева, кущ до куща - низькорослий ліс. Де-не-де на вирубаних галявинах темніли будинки - у вікнах іще не світилося, немов і не чекали господарі на дітлахів, які сьогодні блукатимуть від хати до хати, перебрані відьмаками й привидами, і, вгледівши у вікні гарбузову жахливу мармизу, що світиться пекельним полум’ям ізсередини, грюкатимуть вдавано сердито у двері: «Чарка - чи сварка? Копійка - чи бійка?»

    Мало ще я знала про історію Буремної Затоки, але про факт, що кількадесят років тому вона об’єднала два містечка на березі Великого озера - Порт і Форт, мені було відомо. Саме Форт, у 17-му столітті на честь місцевої річки званий Кам’янистим, був колись чи не першим французьким форпостом у цій дикій віддаленій місцевості. Спершу на зміну французам прийшли англійці й заснували Порт, потім два містечка злилися в одне, своєю назвою - Буремна Затока - завдячуючи птахові Буревіснику з давніх індіанських міфів, а дерев’яний укріплений Форт і далі стояв, зустрічаючи блукальців темними похмурими вежами.

    Сьогодні брама Форту була розчинена навстіж, і по обидва боки від неї на паркані висіли гасові ліхтарі, ледь-ледь гойдаючись од вітру. Дві машини майже нечутно під’їхали ґрунтівкою до воріт, заглушили мотори. Ми обережно повилазили. З чорного черева двору вигулькнула висока постать чатового з гасовим ліхтарем у руці.

    - Вітаю вас, подорожні.

    П’ять збуджених голосів пробурмотіли нерозбірливі вітання у відповідь: ніби й усвідомлюємо, що Форт навмисно підготував жахалки для туристів, а все одно моторошно.

    - Сьогодні в готелі нема пожильців,- провадив чатовий.- І вам я не раджу зупинятися тут на ніч. Прямуйте, куди й прямували.

    - Що сталося? - Майкл ступив крок уперед.

    - Сьогодні, у Переддень усіх святих, дочка коменданта запросила дівчат до себе на ворожіння. До них застукав чужинець, попросився на ночівлю. Його радо пустили - у таку ніч мандрівців гріх лишати за дверима… Дівчата ворожили, чужинець пив гарячий сидр і дрімав у кріслі, ніхто вже й не звертав на нього уваги. Аж раптом дочка коменданта торкнула його за плече, а він похилився безвільно - мертвий! Дівчина вискочила з хати, щоб покликати на поміч - і зникла! Без сліду зникла! Чи й жива ще?… - схлипнув чатовий.- Їдьте собі, подорожні, бо вам не варто бачити, що чинитиме сьогодні комендант із нечистю, яка вилазить на світ Божий раз на рік…

    Джеклін відкинула з чола руду гривку.

    - Комендантові знадобиться допомога.

    - Вам не страшно? - здивувався чатовий і мерзлякувато зацокотів зубами.

    П’ятеро зіщулених від холоду й хвилювання людей рішуче пройшли крізь браму.

    - Вам доведеться йти самим,- попередив вартовий, передаючи Петрикові гасовий ліхтар,- я не можу лишити чати. Комендант із десятком солдатів ходить зараз хатами, розпитуючи про чужинця й шукаючи дочку. Йдіть на світло: бачите, там починаються будівлі? Нехай Святий Дух витає між вами й охороняє!

    Полум’я в гасовому ліхтарі билось у скляні шибки. Позаду нас по землі повзли переплетені, спотворені тіні, а непевний вогник світився попереду - там, де, за словами чатового, мають початися перші будинки. Чагарники розступалися неохоче, стежина губилася під ногами, а вогник блимав і дражнив. Зірвався холодний вітер, сипнув пожовклого листя в обличчя. Я пошкодувала, що замість циганської хустки не накинула на куртку картатий шотландський плед - у цю вітряну осінню негоду він був би доречніший.

    Світло в Петриковому ліхтарі блимнуло - і мене черкнуло по обличчю м’яке крило. На мить я втратила рівновагу, земля хитнулася перед очима, а зірки в чорному небі, такому низькому й величному, крутнулися. Мов перемістилась у часі й просторі, я раптом опинилася на березі Дніпра, де мені колись давно-давно ки- нувся в обличчя кажан…

    - Ні, ні! Що це?! - скрикнула позаду Султана, і я, випірнаючи з трансу, побачила, як вона присідає, затуляючи руками обличчя. З десяток кажанів шугнули вгору й, ляпаючи крилами, швидко зникли в темряві. І тоді я побачила, що ми вже стоїмо просто перед низькою дерев’яною хатою. Рудокоса Джеклін голосно постукала в двері, потягла на себе важке залізне кільце та першою увійшла, підкоряючись поклику світла.

    - Є тут хто? - спитала вона пошепки.

    У великій кімнаті віяло пусткою, тільки на підвіконні догоряла товста оплавлена свічка. В центрі на великому дубовому столі, обабіч якого двома рівними рядами стояли масивні дубові стільці з високими спинками, лежала записка.

    Майкл поправив окуляри. Видно було, що він робить над собою зусилля. Його невпевнені рухи мовби віддзеркалювали мої власні поривання: підійти до столу, взяти аркуш у руки, сподіваючись - він нам допоможе. Але щось у простій обстановці кімнати насторожувало.

    Рипнули сходи в кутку біля дверей. П’ять голів інстинктивно повернулися на звук. На горище вів невеликий квадратний проріз, накритий дерев’яною лядою. Зараз ляда була зачинена, ніхто не спускався сходами. Але звідки ж тоді рипіння сходинок?…

    Я знов метнула погляд на записку. Стіл був абсолютно порожній.


ГУП!


    За спиною бахнули двері. Синхронно ми здригнулися й обернули голови. Нікого. Певно, незамкнені двері рвонуло вітром. У хатині нікого нема, а записка… Аркуш теж просто здуло вітром, мабуть, лежить собі спокійненько під столом…

    Білий привид виринув із-під сходів і насунувся грізно.

    - А-а-а! - заверещала Султана.

    Волосся на голові в мене помалу стало сторч.

    - Тікаймо! - глухо крикнув Майкл і за куртку поволік мене через поріг надвір. Другою рукою він тягнув перелякану Султану.

    Серце гупало. Бракувало часу зібратися на думці. Щось у цьому вечорі перестало мені подобатися: чи половинка місяця, химерно-прозора, яка то виповзала з-за хмар, то ховалась у них, чи порипування гасового ліхтаря в Петриковій руці, чи занадто тверді пальці Майкла, які боляче обхопили мій зап’ясток, чи старезна стайня, яка постала у нас на шляху…

    - Ш-ш-ш!…- просичала Джеклін.- Тут хтось є.

    - М-ми ж,- Султана кліпала чорними східними оченятами,- н-не б-будемо т-туди з-заходити?

    Замість відповіді Петрик витягнув руку з ліхтарем і, присвічуючи собі, відхилив ліву половинку дверей. Зі стайні війнуло не конями, не сіном, а вогким духом давно занедбаної будівлі. Мимохіть я витягнула шию, вистромила ніс із-за Петрикового плеча й собі зазирнула всередину.

    Кінець довгої будівлі губився в темряві, але я туди й не дивилася. Просто перед дверима стовбичила велетенська ковбиця, на якій, либонь, була розрубана на дрова не одна сотня полін. На ковбиці лежала жіноча кучерява голова. Тонка шия жовтіла у сяйві ліхтаря… Мені це привиділося - чи справді з трикутничка на шиї, де кінчалося темне волосся, визирнула й попливла донизу краплина поту?… Кат у червоному каптурі - його я спершу зовсім не примітила - хекнув і замахнувся сокирою. Лезо шугнуло донизу, розбризкуючи плями світла, торкнулося шкіри, з глухим непристойним звуком розрубало хребці й увігналося в дерево. Патьоки крові побігли склом Петрикового ліхтаря. Зараз я зомлію…

    - То ж не вона була? Не дочка коменданта? Голос Джеклін звучав напрочуд буденно.

    - Ні, то закатували відьму, яка наводила порчу на худобу…

    …Дивна річ, але я ще при пам’яті. Ще на ногах, і здатна ними переступати, і можу вчепитися пальцями в одвірок… А де ж це ми? Ще коло стайні? Ні, ні, це щось зовсім інше.

    Дерев’яний двоповерховий дім, вертикальна вивіска: «Гарбуз». Готель, у якому нам не радили зупинятися. Не знаю, як ми опинились усередині. Просто замість пронизливого вітру тіло відчуло тепло вогню. З великого коминка пашіло, а коло нього за низьким столиком сиділа старезна жінка в лахмітті. Стара мовчки вказала нам на крісла, безладно розставлені по всій кімнаті. Майкл вирівняв крісла довкруж столика, хтось усадовив мене на одне з них.

    - Ви теж її шукаєте? - спитала обідрана господиня повним низьким голосом, і мені стало дивно, що за цією потворною зовнішністю ховається такий величний голос.- Спробую вам допомогти.

    Жінка стягнула з голови хустку, оголивши сиве, гладко зачесане волосся, кинула хустку на стіл, розправила брижі. З кишені дістала колоду довгих вузьких карт. «Тару,- шепнула мені Джеклін,- не люблять ворожінь на голому столі». Раніше я не бачила, як ворожать на картах тару.

    Ворожка перетасувала колоду. У цей час сходи зарипіли, по спині в мене стекла цівка холодного поту. Якщо й тут… Але ні: з другого поверху спустилася ще одна пані, вдягнена просто, але пристойно: сіра сукня до землі, хустка на плечах, волосся щільно закручене на потилиці. В руках вона обережно несла тацю з полумиском тістечок і з горнятками, від яких парувало. Побачивши, що столик зайнятий під ворожіння, пані ногою підсунула ближче порожній ослінчик, опустила на нього тацю й уклонилася. Так само безшумно вона зникла на сходах.

    Джеклін перша взяла горнятко та сьорбнула. «Яблучний сидр»,- пояснила вона. І Майкл, і Петрик, і навіть Султана частувалися напоєм і тістечками. Тільки я не могла зважитися: останнє горнятко так і стояло на краєчку таці. Простягнувши руку, я помацала глиняний бік кухлика: гарячий. Пальці самі натрапили на ручку, я піднесла горнятко до вуст. Кисло-солодкий яблучний сидр, гарячий як чай, приємно змочив вуста. На тарелі поменшало печива, і я ризикнула й собі узяти одне. Воно виявилося ніжним, крихким.

    Великий кіт вистрибнув із темного кутка. Я сахнулась і ляпнула з кухлика гарячого сидру собі на коліна. А блакитний волохатий кіт наблизився, тернувся лискучою спиною об ноги, стрибнув на столик і пройшовся вперед-назад. Зблизька він був схожий на Ярка як викапаний, аж мені закортіло протерти очі - він-бо тут як міг опинитися?! Ворожка попестила годованця й витягла з колоди першу карту. Безгучно лягла карта на вкритий хусткою стіл.

    «Диявол».

    - Біда вже сталася,- мовила ворожка.- І щоб запобігти більшому злу, потрібно знайти та знешкодити його корінь… який часом тягнеться на роки й роки в минуле…

    Друга карта випала з колоди.

    «Повісельник».

    - У старовинних колодах,- шепнула Джеклін,- він зветься «зрадником»…

    - Отак за ногу, мов цей повісельник,- зловісно заговорила ворожка,- підвішене зараз майбутнє - між життям і смертю. Зробіть один хибний крок - і перед вами постане…

    Третя карта впала на стіл.

    «Смерть».

    Печиво тріснуло в мене в роті, і на зубах я відчула твердий уламок. Я виштовхнула його язиком, витягла двома пальцями з рота й піднесла до очей. У руках тримала відрізаний людський палець з чорною смужкою під нігтем.

    - А-а-а!

    Чи я пам’ятаю, як ми опинилися на дорозі, як добігли до низької темної хати, як я заскочила всередину й підперла спиною двері? Чи пам’ятаю, як мене термосила Джеклін, допитуючись, що скоїлося? Чи пам’ятаю, як Султана розтирала мені холодні долоні, а Майкл заспокоював: тихо, тихо, нічого не сталося…

    Згадується лишень, як потьмяніло світло в Петриковім ліхтарі, як із чотирьох кутків темної хати на нас насунулися високі постаті з ясно-червоними вустами, як вишкірили вони довгі зуби, як потяглися хижо - цілувати…

    Був би час зупинитися, був би час поміркувати! Та якесь химерне дійство закручувалося довкола мене, і я не могла вирватися з його лабетів - мене тягнуло у стрімкий вир, шарпало, кидало з боку в бік. Не помічаючи коли, ми опинились у старій корчмі. Високий шинквас заляпаний був пивом, на ньому громадилися порожні кухлі. Довгі столи двома рядами стояли уздовж стін, а за ними на лавках бенкетували скелети, лигали пиво, грюкали кухлями об зашмаровану стільницю. Реготали, в такт підстрибуючи на лавці, пританцьовуючи, аж кістки гримотіли.

    З-за шинкваса визирнула смерть: каптур насунула на самі очі, а стару іржаву косу закинула на плече. Звісно, подумалось мені, де скелети, там і смерть. У відповідь на це смерть глузливо всміхнулася - видно було тільки її білі-білющі зуби,- вийшла з-за шинкваса й попростувала до нас.

    - А що це в нас за гості солоденькі? - провуркотіла вона лагідно, аж мене мороз поза шкурою продер.- А кого це вони шукають-виглядають?…

    Ми позадкували з корчми, я крізь рукав відчула, як Джеклін притримала мене за лікоть, спрямовуючи до стежки, бо мене ноги несли невідь-куди, не розбираючи дороги. Тільки кущі зловісно шаруділи довкруж, тільки невідомі звірі підступали дедалі ближче до стежки, тільки рухливе світло Петрикового ліхтаря оживлювало тіні-чудовиська, змушувало їх кидатися на людей…

    Попереду замерехтів вогник - ще один оманливий маяк. Ми наблизилися. Вартова вежа зустріла нас зірваними з завіс дверима. Чатового не було, тільки лишилися після нього два гасові ліхтарі обабіч брами. Майкл обережно зазирнув у вежу, поманив нас пальцем.

    Ох як не бажалося заходити! Але супутники мої вже стовпились у сінцях вежі, звідки гвинтові сходи вели нагору - туди, де на три боки дивиться оглядова баш- та, схожа на голубник. Чатового ми знайшли по ліву руч од дверей: підвішений за ногу, він важким лантухом бовтався на гаку, вбитому в одвірок. Повісельник - чи зрадник? Повісельник - чи зрадник?…

    Але й то не все: навпроти дверей, просто під вузесеньким вертикальним віконцем-бійницею, впиралась у стіну невелика дерев’яна лавка, а на ній стояла довга скриня… Ні, стривай, то не просто скриня, то…

    Труна.

    У труні лежить дівчина. Очі заплющені, руки на грудях схрещені, розплетене волосся в’ється по плечах. Смаглява шкіра, гострі вилиці, чорні брови-шнурочки. Красива дівчина. Бліда, аж синя. Мертва.

    - Комендантська дочка? - спитав пошепки Майкл, і я відчула, як у мене затрусилися коліна. Цього вечора коїлося щось несосвітенне. Ми приїхали відсвяткувати Переддень усіх святих у маленькому готельчику старовинного Форту, який завше радо приймав відвідувачів, а натомість потрапили у примарний світ, де творилося казна-що. І десь глибоко в душі скабкою засіла певність, що все це не просто так, що події ці на мені зовсім скоро окошаться. Мертвий чужинець, зникла дівчина, велике зло, зрадник… і смерть. Тільки…

    - Здається, вона,- так само пошепки відгукнулася

    Джеклін.- Отже, знайшли…

    - Лишень запізно…

    Джеклін обернулася спиною до труни, махнула рукою, хотіла вже виходити з вежі. І тоді мертва дівчина розплющила чорні очі, рвучко сіла в труні й вищирилася. Її пронизливий крик струснув вартову вежу, а тоді захлинувся й обернувся на жахливий, потойбічний регіт. Я відчула, як земля тікає з-під ніг, а очі не могли відірватися від синіх рук покійниці, які тяглися до мене - от-от торкнуться. Змагаючи запаморочення, я стрибнула назад, кулею вилетіла з вежі й, добігши до Петрикової червоної машини, кулаком загрюкала по дверцятах:

    - Хочу додому!…

    …У комп’ютерній залі не було ні душі. Я сиділа наодинці з єдиним увімкненим комп’ютером і стукала по клавіатурі.

    «Ліно! Здається, я з’їхала з глузду. Тільки-но подумаю про сьогоднішню нашу поїздку у Форт, як до горла підступає нудота і мокріють долоні. Не може ж такого бути, щоб вони - всі четверо - змовились, аби мене взяти на кпини?!»

    Відмінність у часі між Буремною Затокою і Києвом - сім годин. Вдома зараз розвиднюється ясний білий ранок. Вдома не святкують Переддень усіх святих. Там тихо, спокійно, затишно, надійно. Хочу додому!…

    Рання пташечка Ліна вже сидить за комп’ютером: відповідь мені прилетіла за три хвилини.

    «Бубочко! Головне, тримай себе в руках! До речі, зі мною на журналістиці хлопець навчався - Ромчик Данилець. Його батьки з репресованих, тільки у вісімдесятих повернулися в Україну. У них дідо був бандерівцем, десь на поселенні одружився та все мріяв переїхати з родиною до Києва… А раптом це той-таки Ромчик?…»


РОЗДІЛ ШОСТИЙ


ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО ВЕЛЕТНЯ


    Вперше в житті на власний день народження не я скликала гостину, а її влаштували мені. Що тут скажеш! Ініціатива приємна і вельми доречна, особливо для людини, яка тиняється в чужій країні по найманих кімнатах.

    Зима ще не вступила у свої права, але сніг випав і влігся надійно, надовго. Щоранку заповзятливі мешканці Буремної Затоки прокидалися на півгодини рані- ше, щоб устигнути - хто широкими шуфлями, а хто й у механізований спосіб - розгребти виїзд із гаражів. Трошки пізніше на деркотливих машинах приїжджали муніципальні працівники й розчищали вузенькі стежки для пішоходів. Найпізніше вставали трактористи, які мали відкидати снігові замети з шосе. Надвечір уздовж доріг виростали височенні горбовини, і коли я нипала поміж них, не бачачи попереду мети своєї подорожі, мені здавалося, що я заблукала у нескінченному сніговому лабіринті.

    Петрикова червона машина чекала на мене під хатою; я продерлася крізь дві снігові кучугури, мною власноруч накидані зранку, набрала трохи снігу в низькі чобітки - купуючи в Києві зимове взуття, хіба могла я передбачити цей сніжний шал заокеанської Буремної

    Затоки? - і зручно вмостилася на передньому сидінні.

    - У Кав’ярню?

    - Чудова місцина! Згода.

    Машина розігнала колесами перший пухкий сніг, що вже встиг нападати, тільки-но смеркло: хуга зазвичай починалася надвечір, і цілу ніч до ранку кружляло й мело,- проїхала темними безлюдними вулицями, що тьмяно освітлювалися тільки вікнами низьких хаток, і зупинилася під двоповерховим старовинним будинком. Зелена вивіска ґотичними літерами сповіщала, що ми не помилились і це - відома на все місто Кав’ярня.

    У Буремній Затоці без коминка не обходиться жоден будинок. Навіть якщо це газове ерзац-полум’я з фальшивими дровами, навіть якщо це електричний вогонь, котрий здатен обманути око тільки здалеку… Та збереглися ще й справжні цегляні коминки, чорні зсередини від сажі, з чорним шаром кіптяви над роззявленою своєю утробою, бо навіть вона, така велика, не вміщає всього вогню, коли по-справжньому розгоряться дубові дрова…

    У Кав’ярні газовий коминок посідав центральне місце - просто навпроти входу. Коло нього - низенький овальний столик і м’який диванчик. Праворуч - цілісінька стіна книжок на будь-який смак, здебільшого вже добряче потертих, а на нижній поличці - на висілках - ігри. Звісна річ, столик біля коминка зайнятий щасливчиками, що приїхали раніше.

    Та в Кав’ярні не одне є вигідне місце для тих, хто прагне затишно усамітнитися. Посеред зали - дерев’яні сходи на другий поверх, який балконом нависає над першим. Балкон розділений на кабінки, у кожній - круглий столик і чотири стільці; ми видираємося рипучими сходами нагору і займаємо місце під вікном із краєвидом на засніжену вулицю й одинокий ліхтар, що ледь-ледь її освітлює.

    За хвилину переді мною - широка низька філіжанка і маленький чайник з окропом. На тарілці кружальцями нарізана цитрина. У пакетику - ройбуш. Він запарюється до червоного кольору. Гарбузовий сирник - брунатно-прозорий, як гречаний мед,- незмінна страва до кожного справжнього свята.

    - Зіграємо? - питає Петрик. У руках має колоду карт. Але не картярський азарт насправді володіє ним: він знімає першу картку і зачитує: - «Англійський письменник, автор поем «Втрачений рай» і «Віднайдений рай».

    - Джон Мільтон,- автоматично відповідаю я. Петрик перевертає картку, і там ми читаємо підтвердження правильної відповіді: Джон Мільтон.

    - «Літературознавець і письменник Девід Лодж уславився своїм романом…»

    - «Світ малий»[6].

    - А оце,- Петрик знімає третю картку,- нелітературне питання: «У якому місті легендарний Сплячий Велетень охороняє затоплену срібну копальню?»

    - У Буремній Затоці!

    - А гайнемо?

    Крихти гарбузового сирника зібрані по тарілках, гарячий коминок лишається позаду, а надворі чекає змерзла машина. Поїхали!

    Легенда оповідає, що колись уся земля в околиці Буремної Затоки належала червоношкірому народу оджибве, себто анішинабе. Славний народ провадив мирне і тихе життя, і дух глибоководдя Нанабіжу[7] схотів нагородити його. Він запросив вождя у свій Буремний палац і розповів секрет срібної копальні, а взамін узяв слово, що анішинабеґ ніколи не видадуть таємниці білим людям, бо прокляті будуть не вони, а Нанабіжу. З тої пори анішинабеґ убирались у вишукані срібні прикраси, а сусідній народ заздрісно прагнув дізнатися секрет срібної копальні. Скільки тортур довелося знести людям оджибве, які потрапляли до рук заздрісників-сусідів! Та навіть загроза смерті не примусила їх видати таємницю. І тоді сусіди заслали до оджибве хитромудрого шпигуна. Довірливі анішинабеґ не крилися перед шпигуном, адже вважали його другом, і показали вхід до срібної копальні. Шпигун набрав срібла, скільки зміг, і подався додому. Дорогою він зголоднів, а що не мав при собі хутра, яке можна було б обміняти на їжу в білих приходьків, то купив хліба за срібло оджибве. Двоє білих торговців побачили велетенський зливок срібла, й очі їм загорілися в передчуванні швидкого збагачення. Вони підпоїли шпигуна й переконали показати їм вхід до срібної копальні. Трійця шукачів скарбів уже підходила до Срібного острова, коли страшний буревій сколихнув води Великого озера, височенна хвиля хлюпнула в Срібний острів, дух глибоководдя Нанабіжу вихопився з-під товщі води - і впав назад в озеро, щоб навіки застигнути кам’яною постаттю Сплячого Велетня, поховавши білих торговців і секрет срібної копальні. А збожеволілого шпигуна наступного дня анішинабеґ знайшли в каное, яке безцільно розтинало хвилі Великого озера…

    Машина вгризалась у снігові замети на дорозі, розкидала сніг, у світлі фар той сліпуче зблискував, видавався незайманим, первісним, як на початку світу, а сосни чорніли непробивними стінами по два боки дороги. Та щойно ми виїхали на берег Великого озера, щойно Сплячий Велетень постав зовсім близько - всюдисущий у Буремній Затоці ліс відступив, а натомість насунувся шир води, де владарює дух глибоководдя Нанабіжу.

    Коли я вперше - був це вересень - прилетіла до Буремної Затоки, то не проминала жодної екскурсії містом і його околицями. Водоспад Какабека, поїздка на Велике озеро - навіть теплої осені холодне, темно-синє, вітряне, гора Буревісника, півострів Сплячого Велетня… Але сьогодні Сплячий Велетень був зовсім не таким, як завжди. У темряві, де тільки сніг відсвічував тьмяним сяйвом: перевернутий гарбузовий окраєць місяця висів зовсім низько,- велична фігура Велетня, що спить зі складеними на грудях руками, здавалася живою - от-от зітхне Нанабіжу на повні груди, стрепенеться: «Виспався!» Ми постояли кілька хвилин на березі, спостерігаючи за темними хвилями Великого озера, що, здається, не замерзає навіть у сорокаградусний мороз…

    Ми застрибнули до машини, і вже за хвилю поверталися до містечка - але іншою дорогою: Петрик об’їжджав Буремну Затоку уздовж Кам’янистої річки. Десь там, праворуч і попереду, тубільне селище, про яке він мені розповідав…

    Дорога петляла Оджибве-парком, який насправді більше скидався на ліс. Так, тут де-не-де уздовж шляху стояли телефонні буди, а дорога була заасфальтована, але те, що в Буремній Затоці називалося парком, в Україні б уважалося густим-густющим, чорним-чорнющим, старим-старезним дрімучим пралісом. Крок із дороги в гущавину - і ти вже ніколи не виблукаєш із хащ.

    - Тут недалечко аметистова копальня, я тобі покажу,- мовив Петрик і заглибивсь у якісь зовсім уже несосвітенні сніги. Машина миттю забуксувала. Пет- рик вилаявся і виліз із салону.

    Я теж скочила в глибокий сніг, ступила кілька кроків. Чумацький Віз, чи то пак сузір’я Великої Ведмедиці, висів у незвичному місці: у Буремній Затоці небо зовсім не таке, як в Україні. А під сузір’ям - ведмежі сліди: я вже навчилася їх розрізняти, бо вночі лісові гості часом забрідають зовсім близько до людських осель. Під кленом слідів густо натоптано, наче ведмідь бабравсь у снігу, знайшовши поживу, а далі вервечка вилась поміж дерев і губилась у темряві.

    Чому я звернула на це увагу? Світло фар вихоплювало з темряви тільки шматок пралісу, і саме в цей круг потрапив стовбур клена, а попід ним, серед ведмежих лап,- відбиток, який око не очікувало уздріти в нічному лісі. Невже людський? Так, невеличка підошва, чітка прим’ятина від каблука, трохи ближче до дерева - глибокий навскісний слід: може, там впиралися носаком, аби видертися на дерево? Тікаючи від ведмедя?!

    Петрик захряснув дверцята машини, щоб не випускати з кабіни тепло. Мотор дирчав загрозливо. Я смикнула супутника за рукав куртки і вказала на дерево.

    Ближче ми підходили сторожко, мов очікували, що з наступним кроком земля під ногами може розверзтись і поглинути нас. Голе віття клена здавалося чорною хмарою, нічого не можна було розрізнити в суцільній темряві, яка починалась одразу за колом світла від фар. Петрик зупинив мене, швидко повернувся до машини, відчинив дверцята й клацнув важільцем біля керма. Спалахнуло дальнє освітлення, сяйливий сніп стрибнув уперед і вгору, й тоді я побачила, що між віттям клена біліють скрючені пальці.

    Петрик тільки встигнув підставити руки. Істота з дерева впала просто на нього, наче вона чекала одного: щоб ми нарешті з’явилися. І ми прийшли.

    - Допоможи мені,- здушено покликав Петрик, тож я невпевнено тицьнулася йому в спину. Він повернувся, і світло роз’яснило вилицювате обличчя й чорне волосся дівчини-аборигенки. Майнула божевільна думка, що це - саме та дівчина, яка зникла, коли на водоспаді Какабека загинув Роман Данилець. Невже ми знайшли її запізно? Точно як у Переддень усіх святих - комендантську дочку… Я незграбно підставила плече, Петрик закинув мені на шию ліву руку дівчини.

    Шлях до машини видався неприродно довгим. Наче снігу нападало вдвічі більше, і ноги зашпортувались у ньому, черпали його черевиками, сніг не пускав нас, чіплявся з усіх сил.

    Петрик штовхнув машину - і вона несподівано легко покотилася назад. Дівчину-аборигенку ми вмостили на заднє крісло. Я скоцюбилася поряд, підтримуючи її, бо вона весь час сповзала з сидіння. Стіна пралісу чорніла у вікні. Петрик обернувся від керма:

    - До найближчого телефону і викликаємо поліцію?

    - Ні, краще просто зразу до лікарні. Я розумію, у вас поліція, може, й швидше ворушиться, ніж в Україні, але поки нас розшукають серед снігових заметів… я не певна, що ця дівчина взагалі ще жива… вона така холодна…

    Петрик мовчки вивернув кермо, і машина, долаючи сніг, помчала до міста. Чумацький Віз, який випадково забрів у цю заокеанську країну, перемістився і тепер рухався проти нас, віддаляючись на південь, щоб спочити у теплих краях…

    За два роки в Буремній Затоці я так і не змогла второпати, як тут працює служба швидкої допомоги. Теоретично будь-хто може подзвонити за всесвітньо відомим номером «911», але мої місцеві друзі чомусь не радили мені того робити. Туманно вони натякали: не дай Боже виклик визнають фальшивим, доведеться платити таку компенсацію, що краще… оно лісу навкруги, як у давні часи в Дикому Степу,- хоч повісься, та й води у Великому озері - хоч втопися… поминаю- чи вже землю, котрої - хоч вдавися…

    Передпокій зустрів тишею. Черга мовчазна, зосереджена. До віконця підходять хворі, декого заносять родичі, і сувора сестричка швидко визначає, кому потрібна нагальна допомога, а хто може зачекати півгодини, і чіпляє на зап’ястя папірець із номером.

    Але наш приїзд зчинив бучу. Медсестри й медбрати заметушилися, з коридору миттєво викотили ліжко на колесах, дівчину-аборигенку вклали набік. Її одразу знудило, і медбрат у зеленій піжамі метнувся до туалету, виніс відро з водою, замив підлогу. Окрема палата вся в електроніці. З-за Петрикового плеча я зазирнула всередину, ще встигла побачити, як дівчину приєднують до апарата, що постійно рахує пульс, потім готують крапельницю, а вже наступної миті ми опинилися віч-на-віч із немолодою блондинкою у темно-синьому поліційному строї.

    На блондинці було забагато косметики - з обличчя ледь тиньк не сипався. В руках вона мала планшет, на ньому - блокнот для записів. Поліціянтка у широкому кашкеті завчено усміхалася, та очі були серйозні. У мене вона навіть паспорта не попросила, але, зрештою, я все одно його при собі не мала: у Буремній Затоці мені ще ні разу не доводилося пред’являти жодного документа, крім студентської картки у бібліотеці.

    - Детектив Коен,- представилася блондинка.- Зможете показати, де саме ви знайшли дівчину?

    - Приблизно,- невпевнено промимрив Петрик.- Але мали залишитися сліди від коліс. Їх не могло так швидко снігом замести.

    - А там, між іншим,- конфіденційно додала я,- ще й ведмежі лаписька зосталися. Їх теж, мабуть, ви зможете розшукати…

    Збудження потроху влягалося, натомість ноги поважчали, у плечі стрельнуло, очі почали злипатися. Захотілося гарячого вина й смаженини, але вдома не було ні рісочки.

    - А нам можна ще раз до неї зазирнути?

    Детектив Коен кивнула і відсторонилася. Муркнула щось на кшталт: подзвонимо, коли виникне потреба,- і ми пройшли вузьким коридором до палати.

    Дівчина лежала з заплющеними очима. Чорне волосся злипле й скуйовджене, на обличчі білі плями відмороженої шкіри. Вуха великі, як вареники, і ясно-червоні. Але екзотична краса дівчини не поблякла навіть після перенесених випробувань - дівчата-аборигенки в Буремній Затоці напрочуд хороші з лиця. Подейкують, коли етнос загрожений, він зачинає продукувати багато вродливих людей, особливо жінок.

    Хвору вже перевдягнули у зелений лікарняний халат, вкрили простирадлом; у палаті без вікон було так гаряче, що я плавилася під пуховою курткою. Одна вена дівчини була проштрикнута голкою крапельниці, на другій руці - наліпка пластиру. Тільки зараз я розгледіла, що аборигенці - не більш як двадцять років, миле личко з високими вилицями і чорними бровами-шнурочками, але поміж брів залягла болісна зморшка.

    - А вона,- спитала я пошепки,- так і не приходила до тями?

    Медсестра, яка чергувала в палаті, похитала головою.

    - А хто вона? Ви ж її роздягали… Були якісь документи?

    Сестричка поглянула на мене здивовано, але відповіла:

    - Нічого не було. Але її фото друкували в «Бортовому журналі»…

    Це число місцевої газети мені, либонь, не потрапило до рук. Виходить, що ця дівчина… ця аборигенка… та сама аборигенка… та сама…

    Дівчина поворушилася на ліжку і, не розплющуючи очей, пробурмотіла:

    - …аазгоґан… акіўетзііўі… аабава…


РОЗДІЛ СЬОМИЙ


НЕЗАКОННЕ ПРОНИКНЕННЯ


    Що вона сказала? - запитала я пошепки, щойно ми з Петриком опинилися надворі.

    - Ти гадаєш, я так добре знаю мову оджибве?

    Я викотила очі. Абориген, який виріс у резервації - перепрошую, в тубільному селищі,- не розуміє мови своїх пращурів?!

    Петрик дещо засоромився.

    - Ну, у мене тільки тітка балакає на анішинабе-моўін… А ще я рік вивчав мову в Університеті…

    - Хоч щось же ти маєш пам’ятати?

    - Якщо я добре розчув, вона пробурмотіла три слова: «міст», «старигань» і «тепло»…

    - Та-а-ак… «Тепло» нам ні до чого,- замислилась я.- Звісна річ, що після лісу в лікарні вона нарешті зігрілася… А от «міст» і «старигань» можуть дещо означати… щось важливе! Які у вас тут є мости?

    Петрик потер пальцями цілком червоний від морозу ніс. Пічка в машині шпарила на повну, холод і нервове збудження потроху виходили з нас, у мене теж свербіло в носі, і кілька разів я поривалася чхнути - але останньої миті вдержувалася. Я дістала карту Буремної Затоки, з якою не розлучалася. На згинах папір уже потерся, місцями навіть довелося підклеїти скотчем, але зручнішої мапи міста й околиць годі було шукати.

    Петрик увімкнув ліхтарик у стелі салону й нахилився над картою.

    - Один міст є на водоспаді Какабека…

    - Так, пам’ятаю, дерев’яний… Може, вона мала на увазі його?

    - Навряд чи. Той хлопець упав далеченько від мосту через Какабеку… Є кілька мостів через Кам’янисту річку: бачиш, отут, біля Великого озера; потім трошки далі,- Петрик вів нігтем по карті,- це старий залізничний, зараз потяги уже не ходять… Є місток через Росомаху - це рукав Кам’янистої ріки…

    - Добрий день у вашій хаті! - образилась я.- Та я щодня перетинаю цей місток, коли йду на автобус! Я ж тут мешкаю! Минулої весни, на Вербну неділю, я навіть посадила на березі Росомахи свячену вербу…

    - Навіщо? - вилупився Петрик.

    - Довго пояснювати… Український звичай… Верба - це оберіг. Ну, як у вас тютюн - чи майже так…

    - Ага. А от є ще один міст - через Смарагдовий потік. Це теж рукав Кам’янистої річки, він петляє через весь Оджибве-парк і впадає в Смарагдове озерце.

    - Це де?

    - На протилежному боці від аметистової копальні,- пояснив Петрик.- Гніздо Буревісника якраз поміж аметистовою копальнею і Смарагдовим озером. По цей бік гори, ближче до копальні - наша резервація.

    - Ну, дівчина ледве чи могла від Смарагдового озера довго плутати лісом по коліно в снігу, потім здолати Гніздо Буревісника й зрештою опинитися аж біля копальні, де ми її знайшли…

    - Хтозна,- знизав плечима Петрик,- всяке буває.

    - Добре, а «старигань»?

    Замість відповіді Петрик увімкнув першу швидкість і рушив із місця.

    - Звідки мені відати,- кинув він, вирулюючи зі стоянки біля лікарні,- який старигань привидівся Ожавашко, поки вона лежала у безпам’ятстві?

    - Ожавашко? То ти її знаєш?!

    Петрик різко натиснув на газ, і машина рвонула по заметеній трасі, тільки сніг із-під коліс порснув.

    - Звісна річ, я її знаю! Ми виросли в одному селищі!

    - Чому ж ти раніше і словом не обмовився?! Петрик навіть не глянув у мій бік. Мені зробилося трохи ніяково, що я так на нього напосілася. Справді, коли ми читали газетну замітку, звідки Петрикові було знати, що саме Ожавашко супроводжувала загиблого Романа Данильця? А потім якось і мова не заходила про той жахливий випадок…

    - Дивне ім’я - Ожавашко,- мовила я примирливо,- щось означає на анішинабемоўін?

    - Ожавашко - зелена. Вона вродилася з зеленими очима. Очі згодом потемніли, та ім’я лишилося… Тебе додому?

    - Мабуть,- зронила я.- До речі, пів на десяту, я щойно з’явилася на світ.

    - Мої вітання.

    Петрик повернув на Вікторію - найдовшу вулицю у Буремній Затоці. Вікторія-Схід відлягала од Вікторії-Захід на кілька кілометрів, і у вересні, коли я регулярно влаштовувала собі піші ознайомчі екскурсії містом, мені знадобилося дибати годину сорок хвилин, щоб із дому добитися до Інтернаціонального скверу, де всі народи, котрі проживають у Буремній Затоці, встановили пам’ятники своїм покинутим батьківщинам.

    Був там і український тризуб, аякже.

    Я обернула голову, вдивляючись у темряву. Ось він - за колючим дротом величезний тризуб, ледве-ледве освітлений тьмяним ліхтарем… З нутра піднялося бентежне відчуття, яке щораз викликав у мене цей поневолений тризуб.

    Ми саме проминали одноповерховий шоколадний будиночок, коли Петрик трохи пригальмував.

    - Отут,- кивнув він,- мешкав загиблий хлопець.

    - Роман Данилець?

    - Роман Да… я не можу вимовити його прізвища.

    - Звідки ти знаєш? Ти був із ним знайомий? Спершу Ожавашко, тепер будинок Романа Данильця… Петрикова обізнаність лякала. Ні, стривай, я не можу думати на людину, з якою їду в одній машині! Але, згодьтеся, історія темна…

    - Я розпитував про Ожавашко і цього хлопця. Знаєш, як нестерпно жити з відчуттям, що нас, корінних жителів, білі зайди підозрюють у всіх гріхах?!

    - Ану, зупини машину.

    Петрик знехотя скорився. Він завернув за ріг і притулив машину у вузькому завулку з поетичною назвою Вільшанка. Двигуна Петрик не вимикав, і пічка жаром пахтіла мені в обличчя.

    - Зараз я тобі щось запропоную,- мовила я, дивлячись просто перед собою у чорне провалля нічного завулка,- але ти не поспішай оголошувати мене божевільною…

    У відповідь Петрик шморгнув носом.

    - Роман Данилець мешкав у цьому будинку не сам? - спитала я.

    - Сам,- відповів Петрик.- Цей будиночок розрахований на двох студентів, але, наскільки я зрозумів, тут місце не надто вигідне, тож другого пожильця поки що не знаходилося…

    - Чудово. Бо в мене виникла одна геніальна ідея.

    - Незаконне проникнення? - здогадався професор Аніт і ще раз шморгнув носом.

    - А звідки ще починати розслідування, як не з перевірки помешкання? - знизала я плечима.- Ти хіба детективів не читав?

    - А ти знаєш, що нам за це світить?

    - Здогадуюся. У вас тут закони про приватну власність суворі.

    Петрик вимкнув двигун і відчинив бардачок. Я підтягла до себе коліна, щоб не заважати. Серед купи запорошеного мотлоху професор Аніт знайшов ліхтарик і складаний ніж, тоді подумав іще, дістав засмальцьовані нитяні рукавички й запхнув усе добро собі в кишеню пальта. У мене рукавички були теплі, шкіряні.

    Ми вилізли з машини, і Петрик обережно причинив дверцята, щоб голосно не брязкати. У завулку Вільшанки не світилося жодного ліхтаря, і червона Петрикова машина видавалась у темряві чорним силуетом великого звіра.

    Ми ступили кілька кроків у бік Вікторії. Серце моє шалено калатало. Вчинити незаконне проникнення в чужій країні, та ще й коли в кишені не лежить навіть паспорта, та ще й у компанії червоношкірого аборигена, а на них, як відомо, білі полюбляють вішати нерозкриті справи…

    Світло блимнуло так нагло, що я остовпіла. Майнула химерна думка, що тут - засідка, і поліція нас знімає на камеру. Я ще здивувалася, навіщо знімати тут, надворі, коли ми не встигли здійснити протиправних дій,- і нарешті побачила, що то спалахнув ліхтар над ґанком. У Буремній Затоці люблять економити на сірниках: вішати над дверима ліхтарі на фотоелементах, а в хаті цілодобово палити світло в усіх кімнатах.

    Я вистрибнула з кола світла.

    - Боже, як я налякалася!

    Петрик зловтішно підсміювався.

    Ми повернули за ріг і зупинилися, зачувши слабке торохтіння автомобільного двигуна. З сусіднього провулка виїхав зелений пікап. У Майкла така машина, зринуло в пам’яті, а нам зараз зовсім не потрібна зайва компанія… Та, зрештою, в Буремній Затоці мужчини полюбляють напіввантажні джипи: і на полювання зручно їздити, і влітку вибратися відпочити - є де намети поскладати, а раптом забагнеться втекти від дружини, можна навіть прихопити улюблений диванчик… Ні, то не може бути Майкл - що йому робити тут поночі!

    Перетнувши вулицю, ми підійшли до шоколадного будиночка.

    Парадні двері були заклеєні жовтою стрічкою з загрозливим написом «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ. НЕ ПЕРЕТИНАТИ», і хоча я точно знала, що жодного злочину тут не трапилося, бо Роман Данилець загинув на водоспаді, я мерзлякувато стенула плечима. Незаконне проникнення в опечатаний будинок, бігме, ще гірше, ніж просто незаконне проникнення.

    Петрик поманив мене, і ми обійшли хату із правого боку, лишаючи чіткі відбитки ніг на свіжому снігу. Гараж, який врізався в праву стіну будинку, крім автоматичних ролетів, мав іще збоку двері, які Петрик із надією посмикав. Звісна річ, вони були замкнені.

    Ми пройшли ще кілька метрів і опинились у дворі. Доріжка, що нею ми простували, впиралась у невеличку підсобну будівлю. Петрик підійшов і покрутив ручку. Теж замкнено.

    - Якщо зламаємо замок у цей сарай,- пошепки мовив Петрик,- це ж не так страшно, як ламати замок на парадному вході в хату?

    Поважний професор Аніт дістав складаний ножик, вивільнив лезо й застромив його у замкову шпарину на круглій ручці. Мене завжди приголомшували замки на хатах Буремної Затоки: у нас такий хирлявий запор поставлять хіба на туалет… Петрик обережно повернув лезо і штовхнув двері. Вони знехотя піддались, і зловмисник прослизнув усередину.

    Він засвітив ліхтарик, жмуток світла затанцював по стінах. Над одвірком, на симпатичному гачку, висів одинокий ключик. Петрик потягнувся до гачка.

    - Як ми й очікували,- промуркотів він.

    - Господарі теж вважали,- прошепотіла я зачудовано,- якщо загублять ключі, краще зламати сарай, ніж хату? Добре, хоч під килимком на порозі ключі не лишають…

    - Чому не лишають? - образився Петрик за своїх співвітчизників.- Батьки все моє дитинство під килимком ховали ключ для мене, аж поки до нас не вломились злодії та не вкрали телевізор і новеньку валізу - більше красти було нічого.

    Петрик причинив по собі двері, повернувся до гаража й відімкнув замок. Пахло всередині неймовірно гидко.

    - Що це за сморід? - не втерпіла я.- Тут не розкладається ще один труп?

    Мій супутник зупинився у кутку біля сходів, що вели до хати, і зазирнув у сміттєвий бак. Коли він зняв покришку, сморід ошелешив мене.

    - Повнісінький,- повідомив Петрик.- Скільки він уже тут стоїть отак? Місяць? Якби не зима, сусіди б уже самі зламали двері, не витримавши сопуха.

    Професор Аніт піднявся по сходах і тим самим ключем відімкнув бічні двері до будинку.

    - Як ти це зробив? Хіба ключ пасує до всіх замків?

    Петрик здивовано озирнувся.

    - Звісно, пасує. А як інакше? Не тягатимеш же десяток ключів у кишені!

    - На всіх дверях - однакові замки? - уточнила я.

    - Так.

    У Буремній Затоці мешкають справді довірливі люди, які не бояться злодіїв! Не уявляю, що б подумали вони про моє психічне здоров’я, якби дізналися, що вдома, в Україні, моя квартира має подвійні двері (зовнішні - залізні), й обладнані вони чотирма різними запорами…

    Шоколадний будиночок мав дві спальні, один санвузол і вітальню, яка водночас правила за кухню і їдальню. Петрик у темряві пройшовся кімнатами, навпомацки поопускав усі жалюзі, тоді зважився запалити світло у коридорчику біля дверей, крізь які ми сюди потрапили.

    Оселя мала занедбаний вигляд, і не тільки тому, що вже місяць сюди не з’являвся господар і все поприпадало порохами. Старі меблі дихали на ладан, замість книжкової шафи - відкриті полиці з неструганих дощок, залізні ліжка пережили, мабуть, не одне покоління мешканців будинку, дерев’яні шафки в кухні родом із п’ятдесятих років, і хіба санвузол обладнаний сучасною душовою кабіною і новеньким унітазом.

    Петрик зазирнув ув одну зі спалень, посвітив ліхтариком. Ця кімната, вочевидь, давно не мала пожильця.

    У другій спальні було веселіше - трохи накидано книжок на письмовому столі, у комоді - чоловіча білизна, у вбудованій шафі на вішаках чекають господаря піджаки, светри і сорочки. Тільки господар уже не прийде…

    Поки мій супутник перевіряв уміст шухлядок письмового столу, я увімкнула настільну лампу - й побачила газету, складену так, що одна замітка впадала в око. Кричущий заголовок через усю сторінку - «СПРАВУ ІВАНА «ГРІЗНОГО» ДЕМ’ЯНЮКА ПОНОВЛЕНО». Я пробігла очима кілька перших рядків, тоді вчиталася.

    «Джон (Іван) Дем’янюк (нар. 3 квітня 1920 р. в Київській обл.) іммігрував до США з Європи у 1951 р. і працював механіком на заводі «Форд» в Огайо. Батько трьох дітей, одружений із жінкою, що з нею познайомився в таборі для переміщених осіб. У 1958 р. отримав громадянство США. У серпні 1977 р. Міністерство юстиції США подало до суду заяву про відмову Дем’янюку в американському громадянстві, оскільки з’явилися свідчення, що він служив конвойним у концентраційному таборі в Треблінці і збрехав, подаючи документи на імміграцію. У червні 1981 р. Ізраїль надіслав вимогу про екстрадицію Дем’янюка, і в лютому 1986 р. його депортували до Ізраїлю, де він постав перед судом.

    Джону Дем’янюку висунули обвинувачення, що у 1942 році він, колишній солдат червоної армії, зголосився співпрацювати з нацистською Німеччиною та служив конвойним у концентраційному таборі в Треблінці, де обслуговував газові камери й отримав прізвисько Іван Грізний. Звинувачення висунули на підставі посвідчення з його тогочасною світлиною та справжніми підписами вищих офіцерських чинів СС. У квітні 1988 р. ізраїльський суд засудив Дем’янюка до страти через повішення.

    Захист подав апеляцію, і в серпні 1993 р. Верховний суд Ізраїлю виправдав Дем’янюка, оскільки вважав, що посвідчення могло бути сфальшованим радянською владою для дискредитації Дем’янюка, тобто існує достатньо підстав для сумнівів у провині підсудного. Дем’янюка випустили з-під варти, і він повернувся до США. У лютому 1998 р. Федеральний окружний суд постановив відновити його громадянство.

    Однак уже в травні 1999 р. Міністерство юстиції знову подало позов проти Дем’янюка. На цей раз його звинуватили в тому, що він служив у таборах смерті Собібур і Майданек у Польщі, а також у таборі Флоссенбург у Німеччині. Дем’янюк постав перед судом у 2001 р., і вже в лютому 2002 р. суд постановив, що Дем’янюк не надав достатньо доказів своєї невинуватості. Провадження у справі Дем’янюка ведеться далі».

    Що це нам дає? Хтозна. Щось ця інформація зовсім не в’яжеться до зниклої червоношкірої дівчини… Відклавши газету, я погортала кілька книжок. «Філософія автохтонів. Підручник»,- так називалася одна з них. В іншої на титулі значилося: «Легенди койота». Ще одна книжка - «Племена аборигенів і кордони їхнього природного розселення».

    - Глянь,- я потягла Петрика за рукав,- глянь, які книжки! На якому факультеті вчився Роман Данилець?

    - Спершу втупив у магістратуру на політологію, потім перевівся на філософію автохтонів…

    Знов мене насторожила Петрикова неймовірна обізнаність, але зараз я не мала часу довго над цим міркувати. Поряд із книжкою «Земельні угоди. 1808-1867» лежав стос чистого паперу для нотаток. Я спрямувала на нього світло настільної лампи, тоді нахилилася ближче. Мені привиділося, що на верхньому аркуші проступили сліди від запису, що робився на попередній сторінці.

    Покрутивши аркуш і так і сяк, я нарешті роздивилася нечіткі літери - «Л. Д.»?… Написано було не латинкою, а кирилицею. Тобто писав Роман Данилець.

    - Що там у тебе? - потягнувся Петрик до аркуша.

    - Та… не можу розібрати… Запис якийсь робили на верхньому папірці, тут трошки проступило.

    Петрик довго розглядав аркуш.

    - Знаки питання - аж три штуки. І якісь літери…

    - Давай сюди,- я відібрала у нього знахідку.- Оця літера - ніби українське «Л». Друга, мабуть, «Д»… Удома при нормальному світлі добре роздивлюся. А ти щось надибав?

    - Нічого цікавого.

    - Тоді забираймося, доки нас не застукали.

    Я загасила світло настільної лампи і рушила до дверей. В останню мить мені в око впала книжка «Легенди койота».

    - Слухай,- я запопадливо зазирнула Петрикові в очі,- можна я цю книжечку на пару днів позичу? У нас же є ключ, я потім обов’язково поверну її на місце! Ну будь ласка.

    Петрик покрутив пальцем біля скроні, і я сприйняла це як знак, що він не схвалює, але й не заперечує. Заховавши книжку під куртку, я виповзла з будинку, і Петрик позачиняв за нами усі двері.

    Свіжий сніжок уже притрусив відбитки наших ніг, і я мала надію, що до ранку нападає ще, тож від незаконного проникнення лишиться тільки один слід: зламаний замок на сараї. Але про це господарі дізнаються не раніш весни - коли ще їм знадобиться городній реманент!

    Червона Петрикова машина тихо чекала у темному провулку. Обминаючи підступний ліхтар на фото-елементах, ми наблизились - і з-під машини просто мені під ноги чкурнула метка тінь.

    «Ой!» - скрикнула я і затулила собі рот обома долонями.

    «Чого репетуєш? - невдоволено відізвалася тінь.- Давно койота не бачила?»

    Переді мною, піднявши передню лапу, стояв знайомий рудий силует і усміхався гострим писком. Нашорошені вуха ловили звуки ночі.

    «Що ти тут робиш?» - пошепки спитала я.

    «Що-що! На тебе чекаю! Маю для тебе ще одну пізнавальну історію - подарунок, так би мовити, до дня народження. Не могла ж ти подумати, що я тебе не привітаю? Дивись: шестикутна вітальня. Портьєри запнуті…»


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


РІК 1942


    Шестикутна вітальня. На вікнах запнуті портьєри.

    - Який паскудний настрій…- Оксана посмикала себе за мочку вуха. Ця звичка з’явилась у неї з недавнього часу - щойно вона згадувала про Семена, від котрого не було жодної звістки з самого дня наглої мобілізації, то починала нервово стенати плечима й терти вухо.

    - А на що ти сподівалася? - зло й рішуче відтяла молодша сестра.- Згадай оті довоєнні паради й демонстрації, оте фальшиве єднання й братерство. Хіба військові френчі не дратували тебе самою своєю присутністю на вулицях твого міста? Хіба ти не бридилася щораз від їхнього панібратства і зверхності? - Орися несамовито жестикулювала.- То чого ж ти вважала, що інші військові… формою хіба відрізняються… що інші впишуться в інтер’єр?

    - Який паскудний настрій… - за інерцією повторила Оксана, й Орися, стріпнувши віями, спробувала зазирнути їй у вічі, зацокотіла:

    - Ну-ну, не переймайся… Це ж не кінець… Дасть

    Бог, гарну новину отримаєш…

    Облудні слова, котрим уже ніхто не вірив. Котрі вимовлялися, тільки аби говорити. Котрі нічого не важили. Сипалися - довгі, короткі, дзвінкі, погідні,- бо така звичка людська: у словесну форму одягати не залежні від волі людини явища, щоб змогти їх осягнути. Насправді ж Орисі хотілося так само опустити плечі й, хилитаючись із боку в бік, зітхати. Кривити обличчя, як від болю.

    Знадвору по-хазяйському постукали, за мить двері прочинились, і крізь щілину зазирнула весела пика Леоніда Дуніна. Здмухнувши чорне пасмо з чола, він без привітання поцікавився:

    - Гостей не чекали?

    Сміливо відчинив двері навстіж, і тоді виявилося, що за спиною в Льончика стоять іще двоє: один у чорному елегантному костюмі, з дещо збентеженим виразом пташиного обличчя - Орися впізнала в ньому Льончикового колишнього однокурсника Левка Данильця.

    Другий же був незнайомий. Високий, стрункий, лице трикутне, відкрите, а погляд блукає, і ніяк не вдається спіймати вираз його карих очей під запаленими, хворими повіками.

    Поманивши за собою товаришів, Дунін першим ступив у сіни, скинув черевики, прилаштував їх під сходами, що вели на горище, та сміливо повернув праворуч, до кухні. Там він, насвистуючи урочистий марш, запалив вогонь і налив повний чайник води.

    А гості так і тупцяли в сінях, незграбно роззуваючись.

    Орися застигла в дверях, не певна, чи до вітальні їх запрошувати, чи краще відпровадити на кухню до Льончика, заки старша сестра не оговтається.

    Тим часом Леонід випірнув із кухні; легко взяв кругленьку Орисю за талію й відсторонив із проходу, а тоді підштовхнув своїх товаришів до вітальні. Слідком за приятелями Льончик прослизнув у кімнату, зауважив посмучену Оксану. Нахилившись над нею, шепнув щось на вухо, від чого та стиснула губи, але невільно почервоніла й заховала усмішку, а потім піднесено промовив:

    - Пані та панове, дозвольте відрекомендуватися: Перелесник,- він по-військовому хитнув підборіддям і клацнув закаблуками.- А ще маю познайомити вас. Сокіл,- він указав на Левка Данильця.

    Левко простягнув Орисі руку, скоромовкою буркнув:

    - Сокіл… е-е-е… то… то…

    Орися подумки продовжила: «…псевдо»,- але вголос нічого не сказала, тільки кивнула приязно, з розумінням. Вдала, що вперше парубка бачить. Оксана теж кивнула, та руки не дала: душею була ще далеко. Левко-Сокіл зніяковів.

    Льончик Дунін вказав на високого чорнявого й мовив:

    - А це Буревісник.

    Чорнявий запобігливо усміхався, цілував жінкам руки.

    - Роман Шолуденко,- представився сміливо. Зачув, що на кухні закипає чайник, і дістав з кишені пляшку: - За знайомство, еге ж?

    - Хлопці,- заметушилася Орися, перенесла з круглого столу вазу на етажерку і відставила до стіни два крайні стільці,- допоможіть мені стіл посунути на середину.

    Сокіл-Данилець занюхав борщ і простодушно спитав:

    - А що це у вас так смачно пахне? Борщ? Справжній борщ? Не може бути!…

    Льончик ущипливо продекламував:


    Сокіл літа високо.

    Шпундри, млинці, кулешу

    Остре соколе око

    Завше уздріє першим.


    Сокіл пригрозив йому кулаком.

    …Відпарувала на столі каструля з борщем, відбрязкали ложки, віддзвеніли келишки з оковитою. Напруження, яке ледь помітною тінню ковзало по обличчях присутніх перед обідом, тепер залягло нетерплячими зморшками на чолах. Орися поглядала на Дуніна спідлоба, хотіла поквапити: «Льончику, говори вже! Не зволікай!…» - але натомість мовчала, бо не вирішила для себе, чи хоче вона почути те, що той має сказати. О, відчувала всією шкірою, що саме хоче сказати невиправний бабій-перелесник, пустун і відчайдух. І була певна: старша сестра притьмом на все погодиться. А от чи готова погодитися вона?…

    І коли тягнути далі було вже просто непристойно, Леонід розправив вилоги елегантного піджака й промовив:

    - Чудовий обід, чудовий… Давно вже я не мав нагоди так добре попоїсти… Еге ж,- він потарабанив пальцями по столу; крізь скатертину звук вийшов глухим і тривожним,- але я не про те… Оксано,- звернувся він до своєї візаві, яка після горілки дещо розімліла, на щоках заграв рум’янець, а важкий погляд повеселів,- ти працюєш, правда ж? Маєш Ausweis?

    - Маю,- відповіла старша сестра.

    - А ти, Орисенько?

    - Я теж маю,- підтвердила молодша і наструнчилася.

    Льончик Дунін покректав.

    - Ми хотіли… Ми… цей…- він нетерпляче повернувся до Левка: - Сокіл краще розповість.

    Той настовбурчився змерзлим пташком.

    - Завжди я! Еге ж!… Тільки зразу домовимося: по-перше, нікому, ніколи! Навіть між собою не обговорювати!… По-друге, якщо ви зараз відмовитеся, ми просто забудемо про цю балачку - і баста. Ми зрозуміємо, правда…

    - Говори,- підохотила його Оксана.

    - Всього не скажу. Просто у вас іще й досі ніхто не квартирується… Отже, спитаю так: чи погодитеся ви раз на тиждень, може, рідше, часом частіше, перейтися на другий кінець міста і передати інформацію?… Не розпитуючи - що, як і навіщо…

    - До нас навідуватимуться незнайомці? - запитала Оксана, ніби відповідь «так» уже прозвучала.- Як ми знатимемо, що їм можна довіряти?

    - Ні-ні,- Левко-Сокіл нетерпляче помахав рукою,- це хіба що у виняткових випадках… Та ні, такого не буде, про вас знатимуть, крім нас, тільки… Ну, може, форс-мажор… хоча ми такого не маємо допустити!

    Орися набундючилась.

    - А чого ж це мене ніхто не питає? Чи моя думка нічого не важить? Старші вирішили між собою, а ти, дівчинко, лишень кивай на згоду?

    - Та ні… Та ми…- забурмотів Сокіл.

    - Та як ти могла!…- задихнулася від обурення

    Оксана.

    Орися сердито відвернулася.

    Льончик Дунін підхопив зі столу пляшку, метнув до серванта, виставив на стіл чисті келишки замість тих, що перекочували на кухню.

    - Не йде розмова, а ми її закропимо!

    Розлив хвацько, кілька крапель впало на скатертину: на білій тканині розбіглися сіруваті мокрі плями. Орисі майнуло в голові: попсує поліровку!… Та Леонід рішуче ляснув долонею по столу:

    - Ну, вип’ємо за злагоду та мир у родині? Потяглися чарками одне до одного, забобонно справляючи ритуал: голосно цокнулися спершу дівчата між собою, тоді вже й хлопці долучилися.

    І тріснула скляна завіса неспокою, неправильної форми шестикутна кімната виповнилася схвильованими смішками. Орися підхопилась і зникла на кухні, а повернулась уже з чайником. Чаю не було, запарила вишневі й смородинові гілочки, і кімнатою поплив лісовий запах. Печива теж не було, зрештою, нічого не було, та то дурниці; головне, що сьогодні Орися зважилася на щось таке, про яке не шкодуватиме. Правда, ніколи не шкодуватиме!…

    Так, Орисю, випростуйся на весь свій невеличкий зріст, відкопуй у закапелках пам’яті, як перед війною налякано дивилася з-за фіранки у вікно, коли сусідів через дорогу виводили з хати; як кинула грудкою вслід машині, що забрала від тебе сусідських хлопчаків-близнят до притулку, як мовчки проклинала чорні безжальні колеса, а хлопчаки не плакали, ні, зачаїлися, тільки зморгували часто, як потайки хрестила їх невмілою рукою ти, комсомолка й найкраща студентка курсу; пригадуй, як Оксана в пику німцям повісила над ліжком Семенову світлину - ту, де її зниклий наречений у військовій формі,- а ти зірвала й кинула світлину в піч - сестра потім три тижні з тобою не розмовляла; воскрешай свої недавні думки: он і відозви всі - українською мовою, і газети виходять українські, й офіцер той німецький, коли постукав у хату, поговорив чемно - та й лишив вас у спокої, і ти доводила, що гірше, ніж було, все одно не може бути, а потім…

    - Ти де заблукала? - Дунін уже обіймав її за плечі, й Орися з награним невдоволенням скинула його руку.

    - …Та ну,- розповідала Оксана щось своє,- цілий день тарабаниш на машинці, аж у вухах - дзвін і виляск, а потім іще прийдеш додому, а тут сестра шастає сновидою по хаті й переказує: пам’ятаєш Шурку з п’ятнадцятого дому, так сьогодні на базарі чула, що її вчора забрали; прийшов папір на старшу, а мати каже: тобі шістнадцять, ти їдь, а ця мені з меншими поможе… І ото щодня, щодня звістку про нову халепу приносить…

    - А ти пам’ятаєш,- прохопився Леонід, й Орися завважила, як зненацька посіріло його обличчя,- Віру Приткіну з нашого курсу? Вона ж мені якось зізналася, що з народження була Цилею, а потім, як родина до Києва перебралася, батьки сказали їй Вірою записатися, коли паспорт одержувала… Так її… її… вже нема. Ще в сорок першому. Розстріляли.

    - Там? - спитала Оксана глухо.

    - Там.

    За вікном швидко потемніло: набігли хмари, бризнув дощик, зашелестів по бляшаному даху. Орися ще раз поставила чайник, бо горілка давно скінчилась, і крім борщу, запропонувати гостям не було чого, а вони сиділи у вигідній шестикутній кімнаті, умлівали від оманливого почуття затишку й не збиралися розходитися по тимчасових, переповнених сусідами, непривітних домівках.

    - А ти на роботу,- поцікавився в Оксани Буревісник і закліпав запаленими повіками,- через Arbeitsamt Kiew влаштувалася?

    - Ага. Приперлася на біржу праці - не знала ж, що й повістку в Райх можуть втулити,- але, Богу дякувати, пощастило. А моїх пара дівчат попалася на гачок.

    - Хоч пишуть? - спитав Сокіл.

    - Та пишуть. Тільки хто його знає, яка там цензура… Досі іноді сиджу на роботі, думаю: невже це правда? Невже війна? Невже таке з нами могло статися? Відчуваю втому. Глупство, правда? Кругом смерть, і я знаю, що треба щось робити, а натомість іду додому спати.

    Льончик Дунін підморгнув, зробив рух, наче розтягує баян, і заспівав:


    Їде Гітлер на коняці,

    Сталін на собаці,

    Гітлер Сталіну гукає:

    Твоя война в сраці.


    Орися з серцем пхнула гульвісу в плече, аж той заточився і мало не злетів із крісла.

    - А пам’ятаєте,- раптом пристрасно заговорив Шолуденко-Буревісник,- як у перші дні війни по базарах ходили плітки, буцім «іде український уряд на чолі з Винниченком»? А мені саме повістка прийшла. Я тобі ніколи не казав? - обернувся він до Леоніда.- Я не з’явився. Уявляю, що було б, якби я тоді попався. Ні, все-таки правду кажуть: дурень думкою багатіє… Нічого ми не домоглися тим, що лишилися. «Нове українське слово» я вже читати не можу…

    Орися підвела на Буревісника очі. Одкровення спантеличило її. Оцей чорнявий, скромний знехтував повісткою заради примарного «уряду Винниченка»? Тю, чи дурний, чи скажений! Але думка поскакала далі: але ж і Леонід, і Данилець одного з ним віку, вчилися разом, либонь, і повістки одночасно отримали, але ж і вони тут… Чому тут? Теж на призовний пункт не з’явилися? Ну, Льончик-Перелесник - знаний халамидник. А Левко Данилець такий чемний, законослухняний… Вона перевела погляд на худорлявого пташка, який сьогодні назвався гордим псевдо Сокіл, і Льончик, мов прочитав її думки, пояснив:

    - А цього, не повірите, якась молодиця з полону забрала. Птичка, цяця-молодичка…- проспівав він, а Левко почервонів.- Ви ж в оточення на другий день потрапили, правда?… Стоять ото вони за дротяним парканом, і підходить якась місцева до офіцера німецького, каже: то мій чоловік. І забрала…

    - А потім? - зацікавилась Оксана.

    - Ой, що було потім! - вишкірився Леонід.

    - А потім,- гримнув Сокіл,- нічого не було! Каже мені: «Йди. Може, мого теж хтось визволить». І плакала. А я не знав, якими словами розраджувати… Чорт,- розхвилювався Левко-Сокіл, аж руки затрусилися,- якого біса ти це згадував? Чорт!

    - А мене,- озвалася Оксана,- начальник пару днів тому в оперу запросив. На «Тараса Бульбу». І знаєте, де ми сиділи? У партері, де самі німці. Всі офіцери в строях - і тут я у сукні в горошок. Ідіотський, певно, вигляд мала…

    - А чого ж погодилася?

    - А за штампик в Arbeitskarte,- нелукаво пояснила сестра.

    Сокіл двічі змигнув. Неозброєним оком видно було, що Оксана нестримно хвилює парубка, але старша сестра того навіть не помічала - думками була десь далеко, зі зниклим безвісти Семеном.

    - А я з вашого дозволу покурю,- зняв мимовільне напруження Буревісник і вийшов у передпокій.

    Орися вибігла навздогін, відімкнула двері. Роман Шолуденко вже вибив із пачки угорських цигарок «Екстра» одну, лапав по кишенях за сірниками. Запалив, уклонився церемонно та причинив двері.

    Орися розвернулась і без слова зникла в хаті. Дивне відчуття стисло їй серце, коли вона захопила у вітальні шмат некрасивої розмови.

    - …А який він,- казала Оксана з дитинною безпосередністю,- каправий!

    Орися спаленіла.

    - Сестро, тобі не соромно? Він же почути може… Дунін загоготів у відповідь.

    - Ви знаєте, що я - нащадок шляхетного польського роду Дуніних-Борковських? А Василь Борковський, чернігівський полковник за гетьмана Івана Самойловича, потім - генеральний обозний за гетьмана Івана Мазепи, був справдешнім… опирем! Ще й досі,- він підпустив містичності в голос,- у міському архіві Чернігова збереглися свідчення, як у маєтку Василя Борковського щезали люди, ночами з панського будинку чулися моторошні крики, а згодом зниклих знаходили де-небудь у лісі цілком знекровленими… Тож я брата-опиря за версту чую! Не каправий він, а очі червоні, бо всю ніч шастає, живої крові шукає…

    - Наговорив,- відмахнулась Орися,- набалакав уже сім мішків гречаної вовни!

    Дунін-Перелесник шкірив зуби:

    - Усі неповні… Зараз би ще по п’ятдесят… за невмирущих українських опирів, які віками стоять на службі національній справі!

    - А краще по сто,- мовив Левко Данилець на псевдо Сокіл, змінюючи тему розмови,- і пирогів із горохом.

    - Може, ліпше з м’ясом?

    - Хто б відмовився!

    Буревісник тихо зайшов до вітальні, але його видав тютюновий запах, і всі на мент примовкли, наче він піймав їх на гарячому, тільки Оксана сиділа з байдужим виразом обличчя.

    - То ми вже, мабуть, підемо? - першим схопився Левко-Сокіл.- Сьогодні мені аж ніяк не хочеться засвітитися.

    Льончик хвацько підморгнув, ляснув себе по коліну:


    За столом сиділа краля,

    Їла з миски деруни.

    У сю молодьож побрали,

    Полишались серуни.


    - Тьху на тебе,- незлостиво висварилась Орися. Ще не встигла вона опустити войовничо наставлений палець, як троє парубків розтанули в сутінковій імлі, і примарним доказом того, що сьогодні у хаті побували-таки гості, лишився тільки незвично легкий аромат закордонних цигарок.


РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ


ЛЕГЕНДИ КОЙОТА


    Поцуплена в помешканні Романа Данильця книжка - грубенький томик, де на палітурці на ясно-синьому тлі бавиться й чеберяє ніжками жовтогарячий койот-веселун.

    У міфології північноамериканських автохтонів койот - посланець могутнього Нанабожо, штукар і жартівник, якому вільно переміщатися між цим і тим світами, кепкувати зі звірів і людей - та через витівки й дотеп висловлювати національну філософію.

    Запаривши чаю, я залізла під ковдру й розгорнула книжку. Автор її був очевидячки з місцевих - мав незвичне ім’я Адизукан. Перший розділ - про те, як трикстер-койот сотворив землю: на початку світу куди не кинь оком перекочувала хвилі неозора вода, у небі ширяв орел, на хвилях гойдалася черепаха, а на спині у неї примостився койот. Орлу та койоту набридло, що наокруж - сама вода, й вони відправили черепаху на дно океанське - дістати трошки землі. Черепаха пірнула глибоко-глибоко, хапнула жменю землі - й випливла назовні. Але поки вона виборсувалася з води, земля майже цілком вимилася з її лапи. Проте хитрий койот добре роздививсь і знайшов трошки землі, що приклеїлася під кігтями,- та створив із цього велику землю…

    Кіт Ярко, мов блакитна хмарина, скрутився у мене на подушці. Коли він лишався ночувати в моїй кімнаті, звечора мостився нібито збоку на великому ліжку, та зазвичай до ранку це вже я тулилася на самому краєчку матраца, а він лежав випростаний рівно посередині постелі, вільготно поклавши велику голову на подушку…

    Другий розділ книжки мав символічну назву: «До добра не доведе». І справді, хай де б з’явився веселун-койот, там чекайте прикрощів, бешкетів і розгардіяшу. А що вже казати про койотові амурні походеньки! Та іноді й койоту непереливки: то його перемудрить кролик, то обведе круг пальця лисиця…

    Чимало з цих оповідок про невтомного сміхотуна я вже знала, а от третій розділ книжки мене зацікавив: тут були зібрані легенди й перекази про Буремну Затоку та її околиці. Були легенди і про Сплячого Велетня та срібну копальню, і про Гніздо Буревісника. Коли Птах Буревісник кружляє над своїм гніздом і б’є крилами, то гримить грім, а коли він розплющує очі, то в землю вдаряють блискавки: так він полює на китів. Коли ж Птах Буревісник воює з гримучою змією, на землі здіймається жахливий буревій…

    Перегорнувши сторінку, я помітила жовтий самоклейний папірець, який хтось зоставив у книжці замість закладки. Тонким, ледь помітним олівчиком на полях сторінки були зроблені помітки: стрілочки, знаки питання й один знак оклику. Невже ці ремарки лишив Роман Данилець? Я прочитала відзначену легенду двічі - й мені страшенно закортіло побалакати з Петриком.

    Спершу я набрала телефонний номер - і аж тоді зиркнула на годинник. Було пів на третю. Перший гудок, другий… Покласти слухавку? Петрик, певно, уже десятий сон бачить. Третій гудок, четвертий… Чого ж я зволікаю, не хочу ж я людину отак нечемно розбудити? П’ятий гудок…

    - Алло! - заспаний голос.

    - Професоре Аніт, це вас турбує ваша асистентка… На тому кінці дроту - глибока тиша.

    - Петрику, у книжці, яку я позичила в хаті Романа Данильця, є одна незвичайна легенда. Тут на сторінці - купа позначок. На цілу книжку - тільки одна легенда відмічена…

    Напружена пауза.

    - Петрику, я тобі точно кажу, це якось пов’язано зі смертю Романа і зникненням Ожавашко!

    - Завтра по дев’ятій я заїду по тебе,- мовив Петрик і поклав трубку.

    Червона машина з’явилася коло мого будинку о чверть на десяту. Я стояла під порогом вже повністю зібрана, а під пахвою мала охайно загорнуту в поліетиленову торбинку дорогоцінну книжку. Щойно Петрик підніс смагляву руку до керма, щоб посигналити мені, як я прочинила вхідні двері й помахала йому.

    - Шапку вдягни! - крикнула мені навздогін пані Ірина, моя господиня.- Сьогодні на вечір обіцяють мінус десять!

    Яро кулею викотився мені поміж ніг і зник за рогом будинку. Я всілась у машину, і Петрик буркнув:

    - Мені ще треба в школу заїхати.

    Школою, як ви пам’ятаєте, у Буремній Затоці кличуть Університет.

    Ми перетнули місток через Росомаху, обігнали автобус, у якого на боці сірими величезними літерами було написано «Хорт» (саме на такому автобусі я вперше примандрувала в містечко на Великому озері) і виїхали на проспект, який з’єднував дві частини міста - колишні Форт і Порт - та вів на північ до Університету. З лівого боку від нас темнів густий праліс. Крізь нього вилась річечка Росомаха, вздовж якої була прокладена доріжка для велосипедистів. Зараз тут хіба можна було пройти на лижвах, а от навесні, десь так у травні, коли природа Буремної Затоки починає розквітати під пекучим сонцем, тут неймовірно гарно.

    - Цьому лісу,- мовила я, підкручуючи пічку в

    Петриковій машині,- мабуть, років двісті…

    - Не більш як п’ятнадцять. Це вже другий засів на моїй пам’яті. Не бачиш хіба, що ліс однорідний, не мішаний?

    Що називається, вік живи - вік учись, а дурнем помреш.

    В Університеті, поки Петрик залагоджував власні справи на кафедрі, я попила чаю в кабінеті студентів-магістрів. Султана перевіряла пошту на єдиному тут комп’ютері, а Джеклін готувалася до семінару. Я не втрималась і розповіла колежанкам про вчорашню пригоду з Ожавашко. Джеклін слухала мене дуже уважно.

    - А знаєш,- мовила вона по паузі,- я знала того хлопця, Романа Да…

    - Данильця,- допомогла я.

    - Так-так. У мене шафка в медичному корпусі, номер 356. Так у нього була шафка номер 357, поряд із моєю. Ми якось зіткнулися біля шафок, він сказав, що з України, і я ще подумала, що тепер знаю аж двох людей з України…

    Петрик зазирнув крізь скляні двері, я зробила останній ковток чаю, і Джеклін кивнула на горнятко:

    - Лиши, я помию.

    Я помахала колежанкам рукою і вискочила в коридор.

    - У Романа Данильця була шафка в медичному корпусі,- одразу повідомила я.- Число 357.

    Професор Аніт глянув на мене підозріливо, але не спитав, звідки така обізнаність.

    - Це точно?

    - Абсолютно.

    Ми спустилися на підвальний поверх, довгим коридором перейшли з гуманітарного корпусу в медичний і опинилися саме там - перед рядом металевих боксів, які орендують собі ліниві студенти, щоб не тягатися щодня з підручниками. Шафка 357 нічим не вирізнялася поміж іншими.

    Петрик поторгав ручку, але замок, звісна річ, був замкнений.

    Тоді Петрик рішуче розвернувся, пройшов крізь двері в коридор і подався до центрального корпусу. Я ледве за ним встигала. У центральному корпусі, на першому поверсі, містилася охорона, і я з подивом зауважила, що Петрик прямує туди.

    Юний білявий охоронець ліниво дивився у телевізор - камера була встановлена над центральним входом, і на екрані раз по раз ляскали двері, хто-небудь заходив і виходив.

    - Доброго дня,- ввічливо привітався професор Аніт, який на вигляд анітрохи не відрізнявся від студента молодшого курсу.

    Охоронець відірвався від телевізора й поглянув на нас. Я про всяк випадок заховалася за спиною свого супутника.

    - Справа в тому,- пояснив Петрик,- що я загубив ключ од шафки.

    - Який номер?

    - 357.

    Охоронець висунув шухляду, де складені були запасні ключі. Дістав потрібний, підписав якийсь папірець, поставив на ньому штампик і мовив:

    - Двадцять доларів.

    Петрик простягнув йому зелену двадцятку. Навзамін він отримав ключ, але не рушив одразу до шафок, а натомість знову спустився на підвальний поверх, знайшов там майстерню виготовлення ключів, пред’явив папірець і ключ - і за десять хвилин мав новесенький дублікат. Повернувши ключ охоронцю (двадцятка, я так розумію, лишилася як плата за дублікат), він попрямував у медичний корпус.

    Я не могла повірити в те, що відбувається. Охоронець не тільки не вимагав у Петрика посвідчення особи - навіть не спитав, як його прізвище!

    - У вас завжди так? - не витримала я.- Ну, ключ від хати під килимком на порозі - то ще півбіди. Але ж так будь-хто може отримати ключ від чужої шафки! Хіба можна бути такими довірливими?

    Професор Аніт тільки гмикнув у відповідь.

    Коли ми вдруге опинились у підвалі медичного корпусу, я ще здалеку помітила, що в присмерковому коридорі хтось є. Петрик притримав мене; ми спостерігали, як людина дістала з боксу якісь підручники, а на місце сховала щойно зняті кросівки. Коли вона заклацнула дверцята, майнула грива рудого волосся - і я впізнала Джеклін. Боса, в самих шкарпетках, Джеклін попрямувала на семінар. Я вже не дивувалася вибрикам місцевих студентів.

    Тільки-но Джеклін щезла за рогом, як Петрик у два скоки опинився перед шафкою номер 357 і відімкнув замок. Звідти війнуло затхлим запахом задавненого поту. Схоже, як і Джеклін, Роман Данилець також зберігав тут взуття. Крім черевиків, у шафці висів піджак, а на поличці лежав товстий підручник та карта Буремної Затоки й околиць. Точно така сама карта, як у мене.

    Петрик перевірив кишені піджака. Не було нічого, крім круглої срібної монетки у двадцять п’ять центів із портретом королеви Єлизавети на аверсі й оленем на реверсі - у Буремній Затоці монетку називають «чверткою»; до ювілеїв випускають «чвертки» з різними малюнками на реверсі, тільки королева лишається незмінною, і я зібрала для колекції вже з дюжину різних «чверток».

    Петрик розгорнув карту.

    Червоне нерівне коло - відмітка фломастером - одразу впадало в око. У центр його потрапив шмат лісу та два написи: Смарагдовий потік і Смарагдове озеро.

    - Так і є! - вигукнула я.

    Розвинувши поліетиленову торбинку, я обережно дістала книжку «Легенди койота», знайшла потрібну сторінку й простягнула Петрику. Легенда мала назву «ЯК З’ЯВИЛИСЯ СОНЦЕ І МІСЯЦЬ». Петрик заглибивсь у читання. Я ж уже знала зміст легенди чи не напам’ять.

    «Обабіч гори, на вершечку якої Буревісник звив своє гніздо, люди збудували два селища. Койот мешкав у Темному селищі. Коли людям у Темному селищі треба було виходити на полювання або на риболовлю, вони відсували великий камінь, який затуляв прохід до аметистової копальні, й тоді все навкруги освітлювалося мерехтливим срібним сяєвом. Від людей койот не раз чував, що з того боку гори розташоване Світле селище, у якому набагато ясніше, ніж навіть всередині аметистової копальні, але койот не міг повірити, що таке буває. Одного разу він вирішив навідатись у Світле селище. Він видерся на гору аж до гнізда Буревісника, а потім спустився з того боку. Опинився він у людському поселенні майже такому самому, як і його власне. Тут було зовсім темно, і койот розчаровано впевнився, що люди надурили його і ніякого Світлого селища не існує.

    І раптом він побачив, як із-під землі випірнув яскравий промінь - і все навкруги заясніло нечуваним світлом. Койоту стало неймовірно цікаво, і він попрямував на світло. Що ближче він підходив, то нестерпнішим ставало сяйво. Коли він наблизився до першого людського житла - вігвама, то побачив, що люди вийшли на полювання. Дочекавшись, заки люди повернуться з полювання, койот підгледів, як вождь затулив великою брилою вхід у печеру, з котрої сяяло світло, а кожній родині роздав по маленькому зеленкуватому камінцю, і вони забрали їх додому, щоб освітлювати свої вігвами. Койот підслухав, що люди називають печеру смарагдовою копальнею. Наступного ранку вождь знову відчинив смарагдову копальню - і люди пішли на риболовлю. Тоді койот, замружившись, прокрався в печеру і навпомацки схопив найбільший камінь, який трапився йому під лапу, й заховав його у мішок. Коли він тікав із печери, то хвостом зачепив брилу, котра затуляла отвір, каміння посипалося - й за мить і сліду не лишилося від входу в печеру.

    Перелякавшись, койот стрімголов помчав додому,

    у Темне селище. Захеканий, він підбіг до вігвама вождя і нічого не міг пояснити, тільки розв’язав мішок - і раптом яскравий камінь випурхнув на небо. Так над землею постало сонце. Коли надвечір сонце змучилось і закотилося на захід відпочивати, мудрий вождь відчинив аметистову копальню і викинув на небо найбільший камінь - і так постав місяць. І тепер сонце і місяць змінюють одне одного, освітлюючи землю. З тої пори люди не раз шукали вхід до смарагдової копальні, але досі не змогли його знайти».

    Петрик закінчив читати і віддав мені книжку.

    - Стривай,- він заправив за вухо чорне з червоним відливом пасмо.- Я чув таку легенду. Але там було трошки не так. Аметистова копальня - діюча, ми з тобою, згадай, зовсім трошки до неї не доїхали, вона неподалік нашої резервації…

    «Темного селища»,- подумки виправила я.

    - Але в тій легенді,- продовжив Петрик,- не смарагдова копальня, а срібна! Котра коло Сплячого Велетня. І вхід до неї закритий, бо копальню заливає вода, і добитися туди неможливо. Білі вже неодноразово намагалися відкачати воду, тільки марно.

    - Але ж срібна копальня не з другого боку Гнізда Буревісника! З тамтого боку якраз Смарагдовий потік і Смарагдове озеро! Звідкись же вони взялися? Гніздо Буревісника - рівно посередині між паперовою фабрикою і Смарагдовим озером, якщо дивитися по карті…

    Петрик довго роздивлявся карту, тоді звів на мене очі:

    - Ти шукаєш зв’язку там, де його немає і бути не може. Я добре знаю місцевість, туди їздять полювати на лося. Дикі нетрі, де ніхто не живе…

    - Але це ж не значить, що там не могли мешкати люди колись давно - або що туди зовсім не можна продертися.

    - Ну, знаючи звірині стежки, продертися можна куди завгодно.

    - Професоре Аніт, ви хотіли допомогти Ожавашко? Зняти з неї підозри? Треба з чогось починати. На- приклад, із Гнізда Буревісника. Хіба туди важко дістатися? А з місциною точно пов’язана таємниця! Не може бути, щоб Роман Данилець просто так відзначив легенду і поставив червоне коло на карті.

    - До Смарагдового озера під’їхати можна тільки в об’їзд, через Оджибве-парк,- суворо попередив Петрик.- Якщо ж через Гніздо Буревісника - то хіба що звіриними стежками. Ти готова пару кілометрів лізти навпростець крізь хащі по коліно в снігу?

    - Завжди готова,- відсалютувала я.


РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ


ГНІЗДО БУРЕВІСНИКА


    Петрик повіз мене звивистою дорогою - повз паперову фабрику, крізь тубільне селище - і вгору, до Гнізда Буревісника. Я ще ніколи не бувала в колишній індіанській резервації, і зараз мене найперше вразив контраст. Ми виїхали за місто, і я мовби перемістилась у просторі й потрапила додому, в Україну: на дорозі ями й латки, машина скаче на них і сердито чмихає, а обабіч дороги стоять темні мовчазні дерев’яні хати. Миттєва мана розвіялась - і я уздріла, що деякі хати не мають вікон. Зовсім.

    - Як це так? - здивувалась я.- Де вікна?

    - А,- Петрик махнув рукою,- то старі будинки. Ми раніше так будували - без вікон. Знаєш, як добре спати в темній-темнющій кімнаті? Ні світло, ні шум за вікном тебе не тривожать, думки впорядковуються, і тобі сняться фантастичні кольорові сни… У моєї тітки такий дім, без вікон. Я дуже любив вилізти на другий поверх і мріяти в цілковитій темряві.

    Лишивши тубільне селище по ліву руч, розбита дорога заглибилась у ліс, і нас зусібіч обступили дикі нетрі. У Буремній Затоці навколишні хащі не звуть лісами, тільки чагарем, і справді: невисокі дерева, переважно сосни, ростуть неймовірно щільно, а поміж ними пре з землі густе підшерстя чагарників, і навіть узимку через безлисте віття не видно вже й на два метри уперед.

    Завиваючи роздроченим звіром, Петрикова червона машина видерлася на гору і різко загальмувала. Сніг здійнявся хмаркою і майже зразу влігся, і щойно розвіялись останні сніжинки, очі засліпило неймовірне видовище: біле озеро, кругле як таріль, спало в улоговині. До весни, до перших громовиць, покинуте гніздо Буревісника чекає свого господаря, а щойно він прилетить, тріпне крилами, жбурне в землю кілька блискавиць - як озеро розмерзне, і з його синьої води питиме чарівний птах…

    Якщо я гадала, що Петрик навмисне зупинився, аби ми могли вдосталь намилуватися на природний феномен, то я глибоко помилялася. Насправді дорога тут закінчувалась, і далі можна було пробиратися тільки пішки. Ми обійшли насосну станцію (Буремна Затока живиться питною водою саме з Гнізда Буревісника), а тоді Петрик кілька разів зробив спробу заглибитись у чагарі - і щоразу вертався.

    - Тут була стежка,- сердито пояснив він після енної спроби.- Влітку я б її швидко знайшов. Чекай, здається, тут.

    Він помацав ногою сніг - і вперше не провалився, натомість підошва вперлась у тверде. Я ступила у його слід і все одно трошки загребла снігу низькими чобітками. О, тут би мені придалися армійські ґумові бахіли, тільки ж де їм узятися?

    Мабуть, стежку Петрик винюхував, як звір: нічого навіть віддалеки схожого на просвіт у чагарниках я не бачила. Але просувалися ми досить жваво, і хоч я добряче подряпала куртку об гілляччя, від швидкої ходи тіло розігрілося, щоки пашіли, і доброго гумору прибувало з кожною хвилиною. Таємниця Смарагдового озера манила, крізь верхівки сосон пробивалося яскраве північноамериканське сонце, і праглося жити.

    - Років сорок тому в цих хащах було людно,- розповідав Петрик дещо захекано, адже навряд чи професор Аніт був аж таким звичним тропити стежки в гірських снігах.- Тут валили ліс, неподалік Смарагдового озера стояв великий табір…

    - Я знаю. Мій господар, пан Йосип, по війні працював пару років на лісоповалі. Він із переміщених осіб, іншої роботи не було, а тут платили дев’яносто п’ять центів на годину.

    - На той час - пристойні гроші,- підтвердив Петрик,- якщо зважити, що мій батько тоді мав тільки «чвертку» на годину.

    Трошки пройтися зимовим лісом - і я впріла, як миша. Не уявляю, як ми вертатимемося тим самим шляхом: зараз ми сунули вниз, а от коли доведеться пертися вгору!…

    - Дивись,- Петрик зупинився,- ось він, колишній табір.

    Сосни розступились, і я угледіла три однакові дерев’яні хижі. (Чи не такі курені ставили козаки на Січі?) На двох із них дахи світили гнилими кроквами, третя ще трималася. За сорок років ліс підступив зовсім близько, одне деревце пробилося посеред хижі, вилізло поміж кроков і розкинуло навсібіч могутню крону - йому не заважали сестри-сосни, що тіснилися навкруги.

    Петрик ступив кілька нерішучих кроків, і я рушила за ним.

    - Це хіба те місце,- спитала я чомусь пошепки,- яке обведене на карті?

    - Ще ні,- так само пошепки відказав мій супутник,- але ми вже неподалік.

    Ми наблизилися до першої хижі. Двері давно зірвалися з завіс, і всередині велика прямокутна кімната була заметена снігом. Жодних ліжок, та навряд чи їх свого часу вивезли запасливі господарі, радше працівники лісоповалу звикли спати долі. Схоже, ми перші люди, які навідались у цю глушину за десятки років…

    - Ми не перші,- мовби всупереч моїм думкам пробурмотів Петрик, який заглядав у другу хижу. Я наздогнала його.

    Старі гнилі двері міцно трималися на завісах - так ніби їх хтось нещодавно укріпив. Я зазирнула всередину - і не побачила снігу. Натомість уздріла чорну залізну скриньку з трубою, що вела у стелю,- у ній я шостим чуттям упізнала саморобну пічку,- а ще гору соснових лап на землі і брудний спальний мішок. На столику стояли казанок і декілька консервних бляшанок. Я взяла бляшанку в руки: дата виробництва була зовсім свіжою.

    - Ми не перші,- з запізненням підтвердила я Петрикове одкровення.

    Тим часом мій супутник розгорнув карту, яку ми привласнили з шафки Романа Данильця, та розклав на столі. Звіряючись із сонцем і годинником, він кілька разів повертав карту, щоб зорієнтувати по сторонах світу, а тоді застиг над нею. Чорні пасма довгого волосся торкалися паперу, а Петрик водив по карті пальцем.

    Нарешті він зупинився в точці, де стикалися початок і кінець червоного кола, нашвидкуруч намальованого фломастером. Кінчики ліній перехрещувались, і Петрик мовив:

    - Ми десь тут. Смарагдовий потік тече зовсім поруч, на північ від нас, а Смарагдове озерце осьдечки, на захід.

    Поки професор Аніт мудрував над картою, я пройшлася хижею, зазирнула по закутках, посвітила ліхтариком. Хто ж міг мешкати тут пізно восени, коли вночі температура опускається вже до мінус десятьох, пічка навряд чи опалить здоровезне приміщення, а зі щілин немилосердно дме? Я нахилилася над лежанкою з соснових лап. Промінь ліхтарика метнувся й ковзнув по світлій стрічці, чужорідній і в той сам час органічній тут, у глухому лісі, де колись водилися буйволи, а кочовий народ оджибве блукав услід за їхніми отарами - за дичиною - і переходив ці неймовірні чагарі зі сходу на захід. Я простягла руку й підняла шкіряну прикрасу.

    - Петрику! - покликала я.

    - Це браслет з оленячої шкіри і кісток,- сказав він, забираючи у мене знахідку.- Такі речі наші жінки зазвичай плетуть для туристів, їх можна непогано продати, але й наші дівчата їх часом одягають…

    Химерне плетення зі шкіряних стрічок, довгастих відполірованих кісток і різнобарвних намистин, а посередині - перламутровий ґудзик, з якого звисають два «вусики». На зап’ястку браслет мав зав’язуватися на такі ж тоненькі шкіряні мотузочки.

    - А це не браслет Ожавашко? - стрельнуло мені в голову прозріння.

    Петрик рвучко розкидав соснові лапи, розрив лежанку, мов пес, який занюхав слід. Я присвічувала ліхтариком, але не встигала за Петриковим скаженим темпом. Він носився по хижі, як учаділий, змів зі столу бляшанки консервів, обнишпорив кожну щілину між дошками стін. Я позбирала бляшанки, що розкотилися по земляній долівці, присіла біля столу, тягнучись до останньої, яка закотилася найдалі.

    І вдруге пощастило мені - мабуть, тому, що я зовсім цього не сподівалася. На ніжці столу, згори вниз, чимось гострим були видряпані два слова латинкою. Я вивернула голову й прикипіла до напису очима.

    Мій супутник, помітивши це, відштовхнув мене.

    - «Ваабішкізі маяґі»,- прочитав він.

    - Що це означає?

    - По-моєму, «білий іноземець».

    - Роман Данилець?

    Петрик гахнув кулаком об край столу.

    - Вона була тут! Її тримали саме тут! Але за що? Їм і досі не дає спокою наша земля! Спершу - оті безкраї родючі рівнини, потім ліси, а тепер, коли витіснили нас на північ, що далі вже просто нікуди, їм потрібні копалини й нафта з наших надр!

    - Професоре Аніт, заспокойтеся, до чого тут земля? Чому ти в усьому вбачаєш протистояння білих і червоних? Ну, написала вона «білий чужинець». Може, вона за ним навпаки побивалася! Адже вони, здається, дружили, їх часто бачили разом…

    - Це все земля, земля…- Петрикові очі хворобливо блищали.

    - Це сутичка двох культур, це природно. Завойовники мусять пригнічувати завойованих, втовкмачувати їм, що ті нижчі за розвитком, в іншому разі як себе виправдати? Ця божевільна місіонерська ідея вищої цивілізації… Як у Кіплінга: «The White Man’s Burden» - тягар білої людини. Хоча якщо згадати рік відкриття Америки - 1492, то чи була на той час відмінність у поступі білої та червоної цивілізацій аж такою разючою?…

    - Це все земля, земля… Їм потрібна наша земля…

    - Ну так, імперія завжди прагне розширення кордонів. Але до чого тут Ожавашко? До чого тут Роман Данилець?

    - О, ти не розумієш! Це все земля, земля!…

    Я знов починала мерзнути. У курінь не проникали сонячні промені, а морозець відчутно давався взнаки. Руки задубіли в рукавичках, і я сховала їх у рукави. Петрик не відривав очей від напису. У мене майнула неймовірна думка, що мій супутник приховує більше, ніж каже. Що його зрив - оті марення стосовно землі - не просто так. Він, либонь, знав Ожавашко досить близько і принаймні здогадується, чому вона могла опинитись у цій занедбаній халупі на краю світу, посеред предвічних лісових нетрів.

    - Петрику, ходімо до машини. Я змерзла і страх як зголодніла. І вже починаю задивлятися на чужі консерви… Слухай, може, відкупоримо бляшаночку? Свіженька, цілком придатна до споживання. Я не їла з самого ранку! Тільки чаю попила, коли Джеклін пригостила.

    Що то переваги цивілізації: бляшанки мали з торця металеве кільце, тож нам не треба було дбати навіть про консервний ніж. Чудова шинка всередині, щоправда, хліба немає, та й виделок також, але раз у житті в екстремальних умовах можна поїсти і зі складаного ножика…

    Першу бляшанку я простягнула Петрикові. Вигляд він при цьому мав цілком приголомшений. Каюся, треба було негайно відвернути його увагу від белькотіння про землю й волю, от і спала на думку безглузда й водночас рятівна ідея з консервами. Я вікупорила другу бляшанку.

    Віддалене ревіння захопило мене зненацька. Петрик на нього спершу взагалі не прореагував. Ревіння, яке згодом перетворилося на ображене мугикання, наближалося.

    - Що це? - спитала я обережно.

    - Ведмідь,- повідомив Петрик цілком байдуже.- Вони ще не повкладалися спати, тож шастають час від часу околицями.

    - Ведмідь? Справжній бурий ведмідь гризлі?! Настирливе ревіння повторилось уже зовсім поруч, і я чекала, що зараз гігантська почвара зазирне у вікно. У той момент я не усвідомлювала, що вікно забите дошками - певно, щоб зберегти тепло.

    Я штовхнула ногою двері, досі затискаючи в руці відкупорену бляшанку.

    Просто переді мною, підпираючи кошлатою спиною стовбур невідомого дерева, стояв ведмідь. Чорний ніс, великий і вологий, стріпував ніздрями. Маленьких очиць ведмедевих я не бачила, але була певна, що в них зблискують хтиві іскорки. Ведмеді гризлі хоч і підсліпуваті, але ж нас він не зможе не помітити. Дичина сама приблукала йому в пащеку, навіть дві нерозважливі дичини!

    З переляку ноги мої підігнулись, і я попливла вниз по одвірку, чіпляючись курткою за трухле дерево. Шкарубкий звук захиркотів у тиші. Дзеркально повторюючи мій рух, ведмідь теж присів на задніх лапах і сердито загарчав - поки що зовсім тихо, але загрозливо.

    Ухопившись рукою за перехняблені двері, я сяктак випросталася. Ведмідь також поволеньки звівся на задні ноги та зробив очевидний рух назустріч мені. Я інстинктивно відступила ліворуч, наче можна було у зимовому лісі розминутися з ведмедем гризлі, котрий ніяк не вляжеться у сплячку! Звір притупнув і теж ступив убік, перетинаючи мені шлях до втечі.

    Крок ліворуч - і ведмідь туди ж. Крок праворуч - і ведмідь за мною. Мовчазний божевільний танок. Здавалося, звір захопився грою і навіть припинив ревти.

    - Що це ти робиш?

    Ой! Я ж цілковито забула про Петрикове існування! Щось пробурмотівши, професор Аніт, який також тримав у руці відкупорену бляшанку, кинув ведмедю. Бляшанка не долетіла до чорного велетня якийсь метр і впала у сніг. Вміст її вивалився, і на снігу намалювалася червоняста пляма, наче розлетілися розпатрані тельбухи. Наслідуючи Петриків рух, я також шпурнула свою бляшанку ведмедеві - запізно помітивши, що він нахиляється до рожевої плями на снігу й принюхується.

    Бляшанка влучила хижакові просто в чорний чутливий ніс.

    Ведмідь ревнув так, що з сосон посипалася глиця. Смикнувши мене за собою, Петрик рвонув нашими старими слідами. У вухах відлунював ображений рик і хрускіт поламаного віття, а ще стугоніння крові. Мої чобітки були повні снігу, я не бачила стежки у призахідних косих променях сонця, бо в потилицю дихав страшний звір.

    Не відаю, як ми подолали кілька кілометрів бездоріжжя - вгору, вгору, до Гнізда Буревісника. Петрик зупинився щойно на вершечку коло насосної станції. Я ледве переводила подих і весь час несамохіть озиралася назад.

    - Чого ти весь час озираєшся? - не витримав нарешті Петрик, витрушуючи з-за коміра сніг.- Ніякого ведмедя не було. Бо якби був, ми б від нього зроду не втекли.

    - А хто ж тоді?… - роззявила я рота.

    - Ґічімаква - Великий Ведмідь. Дух. Я показала Петрику кулак.

    Ми застрибнули в машину, і не встиг водій іще повернути ключ у замку запалювання та врубати пічку, як я розстебнула куртку і стягнула шапку. Тіло пашіло, але я не відчувала ні задубілих рук, ні щік - так наче позбулася тіла та зробилася невагомою й ефемерною.

    Темна хмарка зненацька набігла на сонце, яке нестримно котилося на захід - от-от провалиться у незмірні глибини озера. Вчулося легке ляпання крил, я повернула голову й побачила, як великий птах робить коло над своїм гніздом, знижуючись, стає на крило, кліпає одним оком, ніби підморгуючи мені. Густа тінь його накрила машину, накрила ліс і дорогу, і тоді над Гніздом Буревісника запали осінні мрячні сутінки.


РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ


ФАЛЬШИВА ТРИВОГА


    Султана, як уже згадувалося, була справжньою бангладеською князівною.

    Вдома вона викладала в університеті англійську мову й літературу, і до двадцяти вісьмох років, аж поки не вийшла заміж за свого колегу - молоденького професора економіки, Султана вміла орудувати тільки слугами та служницями.

    Заміжжя перевернуло її життя з ніг на голову. По-перше, магічним чином зникли слуги - всі вони залишились у батьківському палаці, а чоловік не лишень не мав фінансової потуги задовольняти витребеньки дружини, але й цілком у соціалістичному дусі не схвалював експлуатацію найманої праці.

    По-друге, Султана раптом дізналася, що їжа, яку вона споживає щодня щонайменше двічі, а частіше тричі, на столі сама не з’являється - її треба купувати і готувати, і добре ще, коли не доводиться самій вирощувати! Першим подарунком, який зробив Султані чоловік, був кривий, мов ятаган, східний ніж на підставці, і Султана довгі години простоювала перед ножем на колінах, намагаючись навчитися різати м’ясо у повітрі. Султана зростала правовірною мусульманкою, і непокора чоловікові навіть не спадала їй на думку.

    По-третє, чоловікові раптом забаглося підвищити наукову кваліфікацію, і він не вигадав нічого ліпшого, як чкурнути з квітучого Бангладеш у засніжену Буремну Затоку й потягти молоду дружину за собою. Двадцять п’ять розкішних сарі, які Султана привезла з теплого краю, їй просто не було куди вдягнути у Буремній Затоці!

    Ах, сарі, сарі! Червоні, жовті, рожеві, зелені, пишно гаптовані золотом! Без сарі життя жінці цілком не таке! Навіть якщо ти припасла величеньку скриньку золотих прикрас і, як будь-яка порядна князівна, недбало тримаєш її у своїй кімнаті просто на столі - повну шкатулку перснів, сережок, браслеток і ланцюжків - та часом перебираєш і приміряєш золоті цяцьки, бо ж у занадто демократичній Буремній Затоці у тебе ще не було нагоди похизуватися перед товаришками східними своїми розкошами!

    А коли ще й халяльного м’яса ніде не дістанеш, бо немає в Буремній Затоці мусульманської діаспори, і замовляти яловичину доводиться в сусідньому місті - і ти змушена харчуватися курятиною, щодня курятиною, яка стоїть тобі уже поперек горла!

    Єдина відрада для душі - скликати гостину і запросити на неї своїх однокурсників, доки чоловік зайнятий на семінарі з макроекономіки. До гостини Султана довго готувалася, куховарила й прикрашала будинок, і коли ми з Джеклін і Майклом переступили поріг її хати, ніздрі нам принадливо залоскотали терпкі пахощі східних прянощів.

    Султана, вдягнена в малинового кольору шовкове сарі, бігала вгору і вниз по сходах, щоразу пригадуючи чергову дрібницю, яку їй обов’язково треба принести, і цокотала так швидко, що ми через її тверду вимову й незвичний акцент нічого не могли второпатита, зрештою, уже й не намагалися.

    Головною стравою був рис. Султана якось зізналася мені: коли бодай раз на день не покуштує рису, то, вважай, ще сьогодні й не їла. Готування рису перетворювалося на феєричний перформанс, я була якось присутня при ньому, і єдина думка снувалася тоді у мене в голові: як поцупити бодай ложечку.

    - Султано, сядь уже, не гасай!

    - Боже, який запах!

    Султана востаннє злітала нагору, повернулася з розкішними серветками, зняла накривку з пательні, хапнула в жменю рису - рис їдять тільки руками - і вдоволено кивнула. І тоді на столі матеріалізувалися тарілки і наповнилися рисом, мов від помаху чарівної палички, і над гірками жовтої, щедро приправленої прянощами страви запарувало.

    - Султано, а ми принесли вина! - Майкл опустив у центрі столу пляшку червоного сухого. Вже не знаю, де саме в Буремній Затоці вирощували виноград і яким дивом він дозрівав у цих північних широтах, але ми здебільшого пили чудове місцеве вино - недороге й запахуще.

    Султана виставила на стіл три бокали.

    - А собі?

    Мусульманка злякано похитала головою.

    Майкл розлив вино, і ми дружно випили та, прицмокуючи й закочуючи очі, заходилися дражнити господиню: «Ой, яка смакота! Неперевершений букет! Невже ти жодного разу не куштувала?» Султана тільки відмахувалася. Правовірні магометани, як відомо, алкоголю не п’ють.

    Звабники та згубники налягли на рис із гострим м’ясом, ще раз випили. За другим разом Султана не втрималась і виставила на стіл четвертий бокал. Майкл націдив їй одну крапельку, Султана піднесла вино до носа та вдихнула запах.

    - Ну вмочи вуста! - спокушали ми.- Спробуй на язик, а потім вільно навіть виплюнути. Як це можна прожити майже тридцять років - і не скуштувати вина?

    Султана зробила рішучий рух перехилити бокал - і в останню мить завагалася. Ми тихенько підсміювалися. Насправді нам не аж так ішлося про те, щоб спокусити праведну мусульманку, вино - то була радше маленька гра, затіяна, ще коли ми, майбутні магістри, тільки-но перезнайомились і почали влаштовувати спільні вечірки.

    Була в нас іще одна гра, й ми час до часу забавлялися в неї. Справа в тому, що бангладеська князівна, вже не знаю з якого дива, страшенно боялася тварин. Варто було шепнути їй: «Кошеня!» - як Султана з вереском видиралася на стіл, а то ще й вище. Але з цією забавкою було складніше, бо Султана, знаючи про наші підступи, майже завжди була насторожі.

    Після смачної вечері саме прийшов час прогулятися. Султана мешкала неподалік Університету, у студентському містечку, і через вулицю від неї розташувався дитячий майданчик, де мами-студентки могли на пару годин лишити своїх дітей під наглядом і піти на лекції. Увечері ж майданчик порожнів, і тоді навідувалися туди такі дорослі бевзі, як ми,- з’їхати з гірки чи покататися на гойдалці.

    Коли в місті випадав перший сніг, Буремна Затока, і так малолюдна, практично вимирала. На вулицях не зустрінеш пізніх перехожих, зате вікна світяться затишно, вікна переважно без фіранок, і видно, що на кухні зібралися родиною, вечеряють і попивають пиво або й дещо міцніше, і про щось тихенько гомонять. А з комина струмує димок - ще де-не-де в Буремній Затоці збереглися справжні коминки, які паляться дубовими дровами.

    Ми вивалилися надвір, сполохавши тишу своїм галасом. Он попереду дитячий майданчик, він добряче засипаний снігом, але для нас це не перепона.

    - Султано, ти знову без рукавичок? Хочеш, щоб долоні приклеїлися до гойдалки?

    Здається, Султана ніколи не звикне до морозів

    Буремної Затоки.

    - Добре, що вона хоч шапку нарешті купи…

    - Скунс! - гукнув Майкл. Султана вискнула, підстрибнула й зачепилася за гілляку. Маленька яблунька, де наприкінці літа визрівали гіркуваті райські яблучка, не витримала нападу - гілка тріснула, й Султана гепнулась у сніг.

    Ми реготали, як навіжені.

    - А там, між іншим,- мовив Майкл серйозно,- дійсно переходив дорогу скунс. Чалапав собі перевальцем у невідкладних справах. А ви його, бідолаху, так настрахали, що він і забув, яку зброю має при собі!

    Сморід скунса ні з чим не сплутаєш, і навіть надворі сопух не вивітрюється годинами, а якщо скунсові попався собака, кажуть, потім сердешного пса ніяким шампунем не відмити.

    Неподалік од нас світилася вікнами будівля університетської бібліотеки. Працювала бібліотека до десятої, тож зараз уже готувалася до закриття, і на п’ятому поверсі, у відділі рідкісних видань, світло загасили. Один по одному поверхи з четвертого по другий западали у морок, але на першому і далі світилося: бібліотекарі намагалися виставити за двері останніх запізнілих завсідників читальної зали. Потім вимкнулося яскраве світло і на першому поверсі, й тільки де-не-де горіли зелені чергові ліхтарі, які вказували на запасні виходи з приміщення.

    Султана і Джеклін «паровозиком» з’їхали з гірки та зарились у сніг. Услід за ними вже нісся Майкл, і поки вони виборсувалися з замету, він лантухом навалився згори. Майкл був одягнений у пухову куртку, джинси, товсті вовняні шкарпетки і спортивні шкіряні босоніжки. Я давно постановила собі нічому не дивуватись у Буремній Затоці, але час од часу містечко викидало черговий коник, до якого я не була готова.

    - Розступіться! - гукнула я.- Розступіться! Винищувач робить мертву петлю!

    Пластмасова гірка була невимовно слизькою, не встигла я поставити на неї ногу, як уже нестримно поїхала, і спуск мій супроводжувався оглушливою сиреною, наче увімкнулося протиповітряне попередження. Я ляпнулася поряд із однокурсниками, набравши повні рукави холоднючого снігу. І з подивом виявила, що сирена лунає насправді.

    - Це з бібліотеки,- гукнула Джеклін, тицяючи пальцем у напрямку будівлі, яка миготіла аварійними вогнями.

    - А що ж там могло скоїтися? Сьогодні неділя, в цей час у книгосховищі вже немає відвідувачів.

    - Може, на сигналізацію ставили, і хтось не на ту кнопку натиснув?

    Ми викараскалися зі снігу й, ведені цікавістю, попрямували до бібліотеки. Що ближче ми підходили, то людніше ставало: студенти з навколишніх гуртожитків і будиночків висипали надвір, підбігли охоронці з головного корпусу, і як завжди в таких випадках, зчинився жахливий гармидер.

    - Що трапилося? - питали ми у всіх поспіль.

    - Та, кажуть, ніби саме ставили на охорону, а тут сигналізація спрацювала в підвалі, де архіви. Буцім там студент зачаївся і чекав, коли бібліотека зачиниться, щоб потім покопатись у комп’ютері і зняти з себе борги по книжках…

    - Та що ви таке верзете! Нічого там страшного не трапилося, просто одна студентка, інвалід у візочку, засиділась у туалеті та проґавила момент, коли зачиняли, а щойно виїхала, сигналізація й заволала…

    - Таж ні, ота бібліотекарка казала, що то на п’ятому поверсі спрацювало, там хтось хотів старовинну книгу поцупити…

    Ми наблизилися до центрального входу. Охоронці метушилися, бігали туди-сюди, й не було в тому броунівському русі жодного ладу. Двоє переляканих дівчат-бібліотекарок мерзли надворі в самих светриках, одна з них нервово курила, а друга раз у раз поглядала на годинник.

    Поруч із бібліотекарками майнула знайома постать, й у світлі потужних ліхтарів, що їх увімкнули охоронці, червонястим відливом блиснуло довге темне волосся.

    - Професоре Аніт? - здивовано промовила я вголос.- Ви тут що робите?

    Він рвучко обернувся.

    - Іду з кафедри на стоянку.

    - З кафедри на стоянку? - перепитала я. Гуманітарний корпус був наступним за бібліотечним, а стоянка розташувалася позаду нього, і йти з кафедри на стоянку попри бібліотеку - приблизно так само, як доїжджати з Хрещатика на Куренівку через Шепетівку.

    - А що тут сталося? - змінив тему Петрик.

    - Сигналізація спрацювала. Біс його знає.

    - На п’ятому-таки поверсі,- подала голос Джеклін.- Щойно розмову охоронців підслухала.

    Серед раритетів на п’ятому поверсі зберігалася дорогоцінна коробка з віршами невідомого автора. У мене вже був ксерокс із аркушів - і все одно я регулярно навідувалась у бібліотеку, щоб переконатися: знахідка ніде не зникла й не примарилася мені. І зараз, посеред засніженого університетського двору, мене охопило непереборне відчуття, що сигналізація заголосила не просто так. Чи не поважився зловмисник на мої дорогоцінні аркуші?!

    - Боже, я просто зараз маю упевнитися, що вірші на місці! У мене шосте чуття: вони під загрозою! Негайно дозвольте пройти!

    Якби не Джеклін, навряд чи вдалося б умовити охоронця просто зараз пустити мене в бібліотеку: я розмахувала руками, кричала й поводилася неадекватно. Притримавши мене за руку й шикнувши, аби я нарешті стулила пельку, Джеклін делікатно пояснила, що на п’ятому поверсі зберігаються цінні для української діаспори документи, тож нам нагально треба перевірити їхню цілісність. Етностудії в мультинаціональній Буремній Затоці - то святе, тож, помахавши перед носом охоронця нашими студентськими квитками, Джеклін потягнула мене всередину будівлі.

    Ліфт їхав неймовірно довго.

    Невимовно помалу переставляв ноги лінивий охоронець, який нас супроводжував.

    Чималу годину охоронець мацав по стіні, де вмикається світло.

    Повз стелажі я бігла з тривожним передчуттям.

    І коли в проході на підлозі побачила знайому коробку, ноги зробилися ватяними.

    - Там,- тицьнула я пальцем, не в змозі поворухнутися. Джеклін нахилилася над коробкою, але зрозуміло було, що вона не може зорієнтуватися: документи-бо написані чужою мовою.

    Долаючи заціпеніння, я наблизилась і зняла картонну накривку.

    Всередині все лишалося, на щастя, неторканим. Аркуші з віршами лежали саме в тій послідовності, в якій я їх востаннє зоставила кілька днів тому.

    - Слава Богу,- видихнула я.- Боже ж ти мій!

    Охоронець одразу зметикував, що коробка мала б стояти на стелажі, а не на підлозі, викликав по рації підмогу, й удвох представники закону, стиха про щось перемовляючись, допровадили нас до ліфта, а самі зосталися нагорі.

    Коли ми знову опинилися надворі, Петрика вже не було. Я помалу приходила до тями. Тепер мене мучили два питання: кому могла знадобитися коробка, яка пролежала десятки років, припадаючи порохами в бібліотеці, перш ніж я випадково її розкопала,- і яким чином вірші невідомого автора взагалі опинилися за океаном.

    Якби хтось із літераторів-українців Буремної Затоки, колишніх переміщених осіб (не забуваймо про 1943 рік і специфічну тематику віршів!), захотів передати

    «Просвіті» свій архів, це б обов’язково було зазначене в супровідних документах, тобто питання авторства вирішилося б легко та швидко. Але в «Просвіті» мені нічого путнього не відповіли, я збиралася днями туди ще раз навідатися, та через те, що почався передекзаменаційний аврал і Петрик завалив мене студентськими творами вище голови, я ніяк не могла до «Просвіти» доїхати.

    Швидше за все, вірші належать автору, який або повернувся в Україну, або загинув під час Другої світової. Тоді яким чином папери перетнули океан і опинились у Буремній Затоці? Якби вірші висилалися комусь листами, мали б зберегтись і самі листи, і конверти, хіба ні? Якщо були подаровані особисто, то кому?…

    Легке фуркання відірвало мене від міркувань.

    У кущах блиснули жовті зіниці, а потім із тіні виступила знайома постать. «Заплуталася?» - спитав мій друг койот і глузливо клацнув зубами.

    «З теренів, знов окупованих совітами, ці документи не могли би потрапити за океан»,- мовила я задумливо.

    «Ти на вірному шляху,- кивнув койот,- ось тобі підказка: вночі у вітальні луснула шибка…»


РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ


РІК 1943


    Скло, навхрест заклеєне папером, все одно вночі тріснуло.

    Щойно знову почалися нальоти, на цей раз червоної авіації, сестри Байди тільки й чекали, коли це станеться. Зрештою, вікно можна запнути цератою. Або військовим брезентом - якщо десь украсти. Однаково у вітальні уже не палили - ледве вистачало дров нагріти спальню.

    Але сьогодні, коли шибка нарешті луснула і вікно зробилося таким голим, таким беззахисним, Оксана стала боятися до нього підходити. Ні, скло треба було десь добувати, бо вона не зможе жити в цьому розхристаному будинку.

    Щодня йдучи на роботу в бюро інвентаризації, Оксана минала покинутий напіврозібраний будинок - за зиму його майже розтягли на дрова, але на фасаді ди- вом заціліло одне вікно. Мародерську вилазку сестри мали вчинити до роботи. Сьогодні запізнитися на роботу ніяк не можна: якраз поновлюватимуть Arbeitskarte, а без неї надвір ліпше взагалі не потикатися.

    Неподалік будинку Байд була стоянка італійських автобусів «фіат», у них мешкали союзники. Чорняві веселі італійці залицялися до сестер, тільки-но уздріють їх на вулиці, особливо до Орисі, бо Оксана, з її хлопчачою стрижкою й сталево-сірими очима, здавалася занадто неприступною. Кілька місяців у їхній хаті навіть мешкали постояльці - капітан Барберіні та його денщик Маріо. З італійцями жилося веселіше: часом парубки ставили на спільний стіл військові пайки, та й сестри не чекали повсякчас перевірки. Потім капітана Барберіні перевели, на згадку він подарував Орисі листівку з видом на Колізей.

    Морозне повітря забивало подих. Пальтечка сестри мали на риб’ячому хутрі - шуби довелося здати ще минулого року, а от валянки були знамениті: підбиті ватою з колишніх протигазів. До розваленої хати дійшли швидко, дорогою зустріли тільки одного німецького солдата. Оксана старалася навіть не глядіти в його бік, тримала Орисю попід лікоть і лишень відчувала, як від сестриної руки йде хвиля тривоги.

    Кусачками для нігтів сестри повитягали гвіздочки зі штапиків, обмотали шибку ганчір’ям і дворами рушили додому. Ноги ковзали на закрижанілій і присипаній сніжком дорозі, й Оксана нервувалася та пріла, щораз уявляючи, як упаде і розтрощить скло.

    Біля колишньої школи (тепер тут теж містилося якесь німецьке бюро) на бруківці стояв дивак із довгою сивою бородою. Оксана придивилася: він не був аж такий старий, просто сива борода й мішкуватий подертий одяг додавали йому зайвих років двадцять. Закотивши очі та жестикулюючи, дивак розтуляв рот, немов натхненно співає зі сцени, але не чути було ні звуку. Сестри саме минали його, і дивак помітив їх, ґречно уклонився та продовжив виставу. Оксана з несподіванки теж уклонилась і ледь не випустила ношу.

    З-за рогу з’явився «Мерседес», він посигналив дивакові, аби той поступився дорогою. Божевільний артист насупився, на мить урвав свою німу виставу та пригрозив машині кулаком.

    «Мерседес» зупинився, протилежні від шофера дверцята відчинились, і звідти вистрибнув офіцер. Він стягнув із руки лайкову рукавичку, розстебнув кобуру й дістав револьвер. Двічі вистрілив у дивака, неквапливо сховав зброю і знову вдягнув рукавичку. Машина хряснула дверцятами й від’їхала.

    - Ма-ма,- прошепотіла Орися, сповзаючи по стіні. Дивак лежав на бруківці, розкинувши руки. Очі дивились у небо, а вуста були розтулені, наче він доспівував останню ноту.

    Оксана ледве вмовила сестру зрушити з місця. З лихим передчуттям вони майже бігли зимовим містом.

    Але додому дісталися щасливо. Вставляти шибку вже не мали часу, треба було мчати на роботу.

    Якби не Льончик Дунін (Орися не минала нагоди покепкувати з його псевда Перелесник, казала, що воно йому дуже пасує,- і цим начебто применшувала небезпеку, на яку змовники чи не щодня наражалися), не знати, як і жили б сестри: ще восени вони лишилися без роботи, коштів і харчів, а головне - без Arbeitskarten, відсутність яких - пряма дорога на примусові роботи в Німеччину. А Льончик їм загадковим чином улаштував хлібну роботу в бюро інвентаризації. Просто одного дня наказав прийти на восьму годину та звернутися до начальника бюро. З’явилися які-не-які гроші, з’явилися пшоно й горох. Щодня на обід у їдальні видавали тарілку супу й кусень ерзац-хліба.

    Сестри йшли повз базар, там уже штовхалися міняйли. Продавали мило, запальнички, цигарки, сало й картоплю. На сало й картоплю сестри навіть не звертали уваги: давно забутий смак. «Подайте, не минайте, бо не мине й вас лиха година!» - незмінне жебрацьке канючення. А як пахли пироги з горохом! Червоні й жовті солодкі півники на паличці - щодня Оксана не могла відвести від них погляду, так ні разу й не бачила, хто ж ними ласує. На біжутерію сестри не заглядалися ніколи.

    Дідок-залізничник завів патефон, молодиці-перекупки заслухалися довоєнних пісень Петра Лещенка. Оксана й Орися теж на мить уповільнили крок. Вуста, випереджаючи платівку, перебирають на дотик знайомі слова. Ні, треба йти, треба йти. Розвиднює, і на базарі дедалі відчутніша тиснява.

    Криті брезентом вантажівки «опель-бліц» підкотили з трьох вулиць майже безшумно, розвернулися заднім бортом до виходів. Базарна шпана запізніло засвистала, кидаючись урізнобіч. Із кузовів синхронно вистрибнули солдати: каски насунені на очі, в руках гвинтівки. Стискаючи перелякану базарну юрбу в кільце, висмикували з натовпу молодь, перевіряли документи, кивали йти до вантажівок.

    Оксана відчувала, як застигла, мов заморожена, Орисина рука в її долоні.

    Черга дійшла і до сестер.

    Орися, ледь стримуючи тремтіння в пальцях, подала їхні Arbeitskarten. Німець роздивлявся їх занадто пильно, буркнув: мовляв, нема штампу про подовження. Орися шкільною німецькою спробувала пояснити, що штамп мають ставити сьогодні, саме сьогодні тиждень закінчується, Оксана стояла ні жива ні мертва. Німець мовчки тицьнув рукою в напрямку вантажівки, так і не дослухавши Орисиних квапливих пояснень.

    На ватяних ногах Оксана попрямувала до вантажівки, ведучи за собою сестру, мов п’яну.

    Повезли на біржу, висадили з машин на подвір’ї. Раніше, коли Оксана минала біржу й бачила з’юрмлених у дворі людей, вона була певна: якщо колись теж там опиниться - обов’язково втече. Не може такого бути, щоб із цього подвір’я ніяк не дати драла! Але зараз, стискаючи Орисин лікоть та озираючи паркан і охорону на в’їзді, вона ясно усвідомила: звідси не втечеш.

    Надія ж не хотіла складати лапки: не змиюся звідси, зіслизну з дороги! Треба це зробити ще до Житомира, бо там, подейкують, відправний пункт обгороджений колючим дротом, спостережні вишки довкруж. Стережуть солдати з вівчарками. Звідти - тільки у товарняк і на захід… Я не хочу, щоб мене, як бидло, везли у товарняку! Я навіть не зможу Семенові дати про себе знати! Ох, Семене, Семене, безталанний мій наречений, як поїхав ти - так і згинув. Жодного листа, жодного знайомого, який би вістку привіз: живий…

    Праворуч од сестер молодичка розмовляла через паркан із підлітком: давала йому настанову збігати до неї додому, повідомити рідних. Вона ще мала надію, що вдасться відкупитись і не їхати. Сестрам відкуплятися не було чим.

    До біржі під’їхав автомобіль, франтуватий офіцер вистрибнув на землю, голосно грюкнув дверцятами й побіг у будівлю. Шофер лінькувато прочинив вікно і запалив цигарку «Ланцид». Упівоберта його обличчя, його очі під запаленими повіками видалися Оксані знайомими. Вона штовхнула Орисю ліктем.

    Молодша сестра придивилася до шофера.

    - Буревісник, точно він,- підтвердила Орися.

    - Може, покличемо потихеньку? Допоможе нам вибратися…

    - І сам засиплеться?

    Оксана зітхнула. Все вона чудово усвідомлювала: тільки не подавати вигляду, що знайомі. Але он там, за парканом, свобода, там зовсім інше повітря - свіже, морозяне, веселе, а вони чекають машин на Житомир, на відправний пункт, і щойно їх повантажать у кузов, життя урветься…

    Шофер докурив і кинув недопалок. Двері біржі рвучко розчахнулись і ляснули об стіну, мов їх відчиняли з ноги, німецький офіцер швидким кроком наблизився до автівки та стрибнув усередину. Шофер квапливо завів мотор і, озираючись через плече, поїхав із подвір’я заднім ходом. Коли він на хвилю зупинився біля вартового, то обернув голову - і зустрівся поглядом з Оксаною.

    Очі його незворушно ковзнули по сестрах. Машина вивернула й рушила геть.


РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ


ЯЗИК ДО КИЄВА ДОВЕДЕ


    Паперове безладдя всюди: книжки на поличці, стоси грубих томів на письмовому столі, фоліанти на підлозі, списані круглим почерком сувої заткнуті за монітор комп’ютера, великі зошити на спіралі стирчать із наплічника, блокноти ховаються по кутках. Тільки на підвіконні книжок немає, бо й самого підвіконня - катма. У Буремній Затоці в будинках чомусь не заведені підвіконня, а горщики з квітами здебільшого мешкають на шафках-тумбочках-комодах.

    У вузькій кімнаті забракло місця для ліжка, і тому господиня вночі змушена тулитись у спальному мішку просто в стінній шафі. Але й шафа - то не звична шафа, а крихітна комірчина з розсувними дверима, зі скошеною стелею, бо кімната - під самим дахом, де селяться тільки голуби.

    Поки я придивлялася до корінців чужомовних книжок, Джеклін унизу, в кухні, чаклувала над чарівним варивом. Спокушена несподіваними ароматами, я зійшла хисткими сходами донизу. Може бути, що бурхлива лава в каструлі задумувалась як суп, але мені мало в те віриться. Якщо це звичайна страва, чому руда зеле- ноока відьма у пряничній хатині, загубленій серед первісних шпилькових лісів, шепоче-примовляє над нею, нюхає, а пробувати не наважується? Раптом зривається з місця, підлітає до вазона з квіткою, що цвіте червоним, обриває кілька листків і вкидає у каструлю. Корінець імбиру, листя базиліку, покручена перчина, паличка цинамону, порошок карі, ложка червоного вина… Жаб’яча кістка, котячий вус, мишачий хвостик, вороняче перо… Булькає, нуртує, клекоче золотава рідина.

    Галасливі гості переступили поріг - і відразу ж принишкли. Султана, Петрик і Майкл роззувалися беззвучно, до кухні не зазирали, тільки носи мимовільно обертали на заманливий запах.

    У вітальні червоні крісла були застелені оксамитом із золотим шиттям, оранжерейні зарості екзотичних рослин тягнули гілки назустріч, припрошували сідати ближче. Коминок палав. Такого величного коминка ви ніде не побачите: з грубого сірого каменю, зі здоровезною зажерливою пащекою, з чорною кіптявою над отвором, де потріскують дрова, з вічно голодним вогнем.

    Але що це за брязкіт долинув із кухні? Глиняні миски розставлені на столі, дерев’яною ложкою завбільшки з шуфлю Джеклін поділила загадкове вариво на всіх присутніх. Брали обережно, прицінювалися.

    - Старовинний ірландський рецепт,- пояснила

    Джеклін.- А ще я спекла пудинг.

    Пудинг дещо схожий на прісну запіканку. Почувалась я так, мовби потрапила до Англії часів Робіна Гуда, на обід до ченця Тука. За спиною в мене світила пластмасовими жовтими очима навічно застигла рись - я так і не змогла погладити пухнасте опудало, і тому рись образилась і тепер мене лякала… Але час скуштувати чаклунську страву.

    - Перш ніж занурите ложки в миски, уявіть собі місце, про яке ви написали у своєму оповіданні…

    Так, так, вам не вчулося. Обід у Джеклін - не звичайне збіговисько, а вечір ґотичних оповідок. Ми всі мали при собі кілька сторінок, хто друкованих, хто писаних, а я тримала свою історію в голові - паперу не довірила.

    Ложка торкнулася вуст. Обпекла язик - чи то гаряче, чи то гостро. Я ковтнула і не встигла розкуштувати. Друга ложка - і вже можна розрізнити знайомі прянощі. Але чому закрутилось у голові? Вогонь у каміні блимав, тіні грали на обличчях моїх друзів… То окуляри Майкла відблискують - чи забороло лицарського шолома? То оксамитове покривало на кріслі огорнуло Султану - чи серпанок химерного сарі переливається червоними й золотими барвами? Невже Петрик мне дві чорні шаманські кіски, а в них вплетені пір’їни невідомого птаха? Невже руда грива Джеклін піднята вгору, скручена у високу вигадливу зачіску, її підпирає мереживний комір, а у вухах зблискують камінці? Ні, ні, то все мені привиділося, просто такий збіг: палахкотить коминок, Джеклін читає про старий будинок, де ночами привиди зустрічаються у вітальні і п’ють вино…

    - Наталю, а ти не хочеш нам почитати своє оповідання? Бо сидиш із до біса загадковим обличчям, погляд блукає по стелі - чи не найкраще свідчення того, що вчора у твоєму підвалі гостювало натхнення?

    Хіба можна відмовитися? Тільки читати я не планую.

    - Для непосвячених - коротка передісторія. Двадцять четвертого жовтня цього року я з’їхала ліфтом на п’ятий поверх університетської бібліотеки. Кілька коробок із архівом «Просвіти» - то моя майбутня дисертація. Коли я розбирала одну з картонок, до рук мені потрапив стосик аркушів із віршами. Я вирішила дізнатися ім’я автора…

    На розчарованих мармизах я уздріла ознаки нудьги. Друзі чекали від мене, певно, страшних оповідок про вурдалаків у стилі Гоголя, про якого тут дехто чував-таки, хоч і пише його ім’я Gogol замість Hohol, тим самим засвідчуючи, до чиєї культури належить цей видатний земляк мій… Але сьогодні я не була готова до вурдалаків, щезників і опирів, бо таємниця закрутила мене зовсім не така, яку намріяла моя авантюрна натура, але від того ще знадливіша. Я приклала палець до вуст, закликаючи нетерплячих колег зачекати ще хвильку, доки не розповім усієї історії.

    - Ви навряд чи знаєте: в Буремній Затоці досі функціонує відділення «Просвіти», створене тут у тридцяті роки двадцятого століття - чи то другою хвилею переселенців а чи нащадками першої.

    - Перша хвиля? Друга хвиля? - перепитала Джеклін.- Скільки ж вас було?

    - Чимало: найперша хвиля накотила до Першої світової війни, друга - поміж двома світовими війнами. Третя - повоєнна. Четверта - то вже теперішня… Але менше з тим. Спочатку я побігла в «Просвіту». Уявіть собі знелюднілі вулички старого району, де крамнички давно позачинялися, мешканці навально переїжджають ближче до нового центру, і навіть бідні студенти не хочуть винаймати убогих помешкань. От ув одному з таких будинків, де ще збереглися доторки колись дбайливих рук, і животіє сьогодні «Просвіта». Велика бенкетна зала ще живе, столи застелені білими крохмальними обрусами, на стінах портрети Шевченка, Грушевського та Бандери, сцена запнута важкою синьою завісою, всіяною золотими тризубами…

    Султана непомітно позіхнула. Джеклін скубала квітку праворуч од крісла. Майкл, склавши руки на грудях, потай куняв. І тільки Петрик слухав мене уважно.

    - Бібліотека просвітянська вже ледве дихає. Наймолодше покоління українців рідної мови не знає, старші люди не читають, бо очі сліпнуть, частину книжок передали в Університет, частину віддали у благодійний фонд… Знаєте, у торговому центрі Форту на другому поверсі книгарня старі книжки продає по «чвертці»? От туди й віддали. Я там, до речі, півкни-гарні вже скупила… Словом, у «Просвіті» звернулась я до старезного вуйка, що бібліотекою опікується. Він довго рився у давніх конторських книгах, бо насправді архів упорядкований і облікований, довго шукав опис тої коробки, на яку я натрапила в Університеті, і нічого не знайшов. Правда, обіцяв іще пошукати і припросив мене заходити за пару тижнів. А між тим…

    Я витримала напружену паузу - треба трошки підлити саспенсу в ґотичну страву. Таємничим шепотом провадила:

    - Чи не пригадуєте ви, як спрацювала сигналізація на п’ятому поверсі університетської бібліотеки? І моя дорогоцінна коробка з якогось дива опинилася на підлозі, а не на полиці, де їй місце. Мені це видалося невипадковим, і я з подвійним запалом взялася до пошуків…

    І нехай друзі не позіхають так відверто! О, мені є що їм розповісти, навіть коли вони поки не дуже-то й вірять. Я сама спершу не вірила в удачу.

    - Не допомогла «Просвіта»,- вела я далі,- підемо іншим шляхом! Я розіслала листи на Батьківщину - в Інститут літератури, в музей Історії української літератури, в «Літературну Україну», в «Слово Просвіти», у Спілку письменників… А, ви ж не знаєте, то наші місцеві інституції, які займаються літературою. Що я зробила? Просто відксерила ті вірші й вислала з припискою: відгукніться, якщо вам відомий автор…

    - І, по очах бачу,- всміхнувся Петрик,- щось ти накопала-таки.

    Мої друзі оживилися. Азарт близького відкриття врешті має затягнути вродженого дослідника, хіба ні? А відшукати цілого безіменного автора, чиї твори за стилем непогано пасують до відомої школи поезії, написати про автора розвідку на заздрість усім, хто роками копається по архівах, і захистити магістерську дисертацію…

    - У відповідь на мій запит,- розповідала я,- прийшло кілька мейлів і навіть два паперові листи. Але всі зі стандартною відповіддю: не знаємо, не чули, вибачайте…

    Я піднесла палець.

    - Якщо ви читаєте детективи, маєте знати, що збіги - то не випадковість, а літературний прийом. І за будь-яким збігом стоїть важлива сюжетна лінія. Отож, одночасно з тим, як я знайшла коробку з віршами, в місті стався нещасний випадок - і саме з українським громадянином. Нікому це нічого не нагадує?

    Султана з несподіванки сьорбнула вина з келиха, спам’яталася, що мусульманці ні за яких умов не можна алкоголю, і кинулася до кухні полоскати рот.

    - Водоспад Какабека,- повільно промовив Петрик,- студент, що розбився…

    - Еге ж. Так сталося, що в Україні я маю давню товаришку Ліну Оверченко, яка вчилася з хлопцем на ім’я Ромчик Данилець.

    Петрик розтулив вуста, наче хотів вигукнути: вас там п’ятдесят мільйонів, а всі одне одного знають?… таке велике село?…

    - Ти забув? «Світ малий»,- усміхнулась я і вела далі: - Ліна Оверченко поспілкувалася з викладачами і виявила, що незадовго до від’їзду за океан Ромчик Данилець розшукував українську поетку, яка могла друкуватися перед війною, а під час війни була остарбайтером. Тоді Ліна показала вірші, навмання спитала: воно? І тут…

    Жестом штукаря я висмикнула з кишені єдиний аркуш - ксерокс журнальної сторінки, але по тому, як загорілися очі моїх колег, було видно, що кульмінація вдалася на славу. Я обернула сторінку таким чином, щоб майбутні магістри могли побачити віршовані рядки чужою мовою. Чужою для них. Мені напрочуд рідною. Я зачитала напам’ять:


    У межигір’ї спить село.

    Затихла в небі завірюха.

    Наш кінь, занюхавши тепло,

    Нервово стріпнув чуйним вухом.

    

    Господар-місяць йде у двір,

    Щоб одчинить небесну браму.

    Спалахують вершечки гір.

    Мчать сани білими ярами.


    Жоден із присутніх не второпав змісту, вловили тільки ритміку, мелодійну вимову, незвично точну риму, що в англійській мові майже не трапляється. Султана кивала в такт, мабуть, згадуючи улюбленого Рабіндраната Тагора. Не знаю, не певна, чи мови українська й бенгалі хоч трошки схожі, хіба - експресивністю, кулеметним темпом мовлення, чіткістю вимовляння звуків - кожна намистинка на разочку окремо.

    - Ця сторінка,- я потрусила аркушем,- має давню історію. Звісно, не цей ось ксерокс, а оригінал. Походження він довоєнного. На теренах Великої України видавався тоді часопис, що мав назву «Радянська література». Під час війни перейменований був на «Українську літературу», по війні ще раз змінив назву… Але вам те не цікаво. Ми зараз говоримо про час, коли журнал звався ще «Радянською літературою». І в одному з чисел був надрукований єдиний твір…

    - За підписом «О. Б.»,- муркнув Петрик.

    - За підписом «О. Байда». І найцікавіше, що публікації передувала вступна нотатка відомого українського поета-неокласика Максима Рильського, в якій він пророкував О. Байді велике майбутнє, особливо в царині драматичної поеми… От би мені десь знайти хоч одненьку драматичну поему цієї загадкової О. Байди! Ото була б сенсація!

    - Цікаво, скільки їй зараз років? Вона ще жива? Як вірші потрапили за океан? - посипалися питання зусібіч.- Ти зверталася безпосередньо в часопис?…

    - В колишню «Радянську літературу» я написала… У моїй коробці зберігалися папери, передані «Просвіті» кількома переміщеними особами по Другій світовій війні. Тепер лишилося домогтися, щоб дядечко з «Просвіти» знайшов-таки свої конторські книги, а в них - записи, кому саме з української діаспори колись належала коробка за номером LU1310…

    Повітря в хаті Джеклін коливалося від збудження. Петрик, яким сам не пив, нервовим рухом долив білого вина мені та Джеклін. Я вмочила вуста, розтягуючи задоволення від напою з примерзлого винограду та від справленого враження.

    - Зачекай, зачекай,- раптом задумливо промовив Майкл,- якщо Роман Данилець шукав невідому поетку й загинув, то її таємниця, певен, загрожує кожному, хто на неї поважиться!

    Чотири пари очей тривожно втупились у мене.


РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ


ЛІКАРНЯ МАККІЛЕРА


    Якщо заокеанська «Просвіта» успадкувала українське нехлюйство і не може навести лад у власній звітності, то вже в бібліотеці Університету точно має бути порядок! У черговому поході до книгосховища скласти мені компанію радо зголосився Майкл - певно, українського коріння не так легко позбутися, навіть коли вже твої батьки були народжені на чужій землі, і твоє поняття про українську культуру не виходить за межі пирогів, голубців, борщу та гопака.

    - А скажи-но,- питав мене Майкл дорогою до бібліотеки,- після Тараса Шевченка були й інші видатні українські поети?

    - Були, Майкле, ще й як були.

    - І школи поезії були?

    - Аякже.

    - І виходили переклади з української на інші мови світу?

    - Й таке подекуди траплялося.

    - І літературознавство як наука…

    - …розвивалося своїм шляхом, відокремлено від решти світу, зважаючи на політичну ситуацію ХХ-го століття.

    - А чому ж ми нічого про це не знаємо?!

    На таке пряме запитання я Майклові відповіді дати не могла…

    Шановний читач, певно, пам’ятає, що бібліотечний архів розташований був у підвалі, тож у книгосховищі ми з Майклом рішуче викликали ліфт і, тільки-но той привітно розчинив нам двері, ступили всередину й натиснули кнопку «0». Ліфт шухнув донизу, але не встиг добре розігнатися, як із м’яким поштовхом зупинився. Я вдихнула характерний запах старого паперу, який не відчувався так на галасливому першому поверсі.

    Самотужки шукати відомості про коробку під інвентарним номером LU1310 - марна справа. Пару років тому в Університеті почалася тотальна комп’ю- теризація. Бібліотека, як завше буває, пасла задніх, але минулого року інформаційна хвиля сягнула і її. Найперше комп’ютеризували облік книжок - пошук, видачу, чергу. Міжбібліотечний абонемент іще працював за звичною схемою: віконечко, у ньому привітна жіночка, якій подається на папері заповнена заявка.

    Як виявилося, облік книжкових надходжень теж почали переводити на цифру, і чергова бібліотекарка всадовила нас за комп’ютер та підсунула ближче мишку: мовляв, шукайте. Недовго думаючи я внесла інвентарний номер у поле для пошуку.

    «За вашим запитом не знайдено жодного документа». Не може бути! Коробка є, а обліку на неї немає? І це в Університеті?!

    Майкл вибрав усі інвентарні номери, які починалися з літер LU, і відсортував їх у зворотному порядку. Я вирячила очі: звітність обривалася на номері LU1311. LU1313 є, LU1312 є, LU1311 є, а номер LU1310 відсутній! «Ні долі, ні волі у мене нема…»

    Майкл покликав чергову бібліотекарку:

    - А чому комп’ютер не показує менших номерів? Дівчина скривилася.

    - Відомості з книг обліку в комп’ютер вручну заводяться - тож і не встигли ми зробити все. А який ви номер шукаєте?

    Ми поділилися своєю халепою. Бібліотекарка довго сміялась і хитала головою - казус трапився із категорії анекдотичних. Нарешті вона відсміялась і рушила до високих металевих стелажів. Я прокралася за нею - мене завжди вабили старовинні архіви.

    На корінці кожної грубезної конторської книги приклеєний був папірець, на якому каліграфічним почерком виведені дві букви. Жадане LU я знайшла раніше від бібліотекарки, рука сама потяглася до книжки, але дівчина вихопила її з полиці у мене перед носом.

    - Зараз подивимося,- пробурмотіла вона й понесла книжку до маленького робочого столика, з трьох боків приватно відгородженого: комфортні умови роботи в архіві цінуються понад усе.

    Бібліотекарка розгорнула книгу на середині.

    - То який номер ви шукаєте?

    - Тринадцять-десять.

    Дівчина обережно перегортала сторінки, наче аркуші могли розсипатися просто в неї під пучками. Я нетерпляче зазирала їй через плече. Ось уже вгорі сторінки 1219, на наступній - 1255, ще один аркуш перегорнули - 1286… Я хапнула ротом повітря.

    За неписаними законами жанру сторінка, де мав значитися номер 1310, була «з м’ясом» видерта з конторської старезної книги. Три роти роззявилися водночас.

    - А хто має доступ до книг обліку? - нарешті оговталась я.

    Бібліотекарка округлила очі.

    - Всі мають! Тобто, всі, хто вчиться або працює в Університеті. Ці ж документи потрібні людям для роботи, ми не можемо обмежувати до них доступ!

    - Ваша довірливість мене до могили доведе,- пробурмотіла я українською і вже англійською голосно спитала: - І хто завгодно може просто підійти до полиці й узяти потрібний йому том?

    - Взяти, підійти до мене і зареєструватися.

    Я роззирнулася. Зважаючи на планування архіву, взяти з полиці конторську книгу і не зареєструватися було би проблематично: з-за столика бібліотекарки відкривається чудовий вид на стелажі, тож є надія, що зловмисник не залишився непоміченим.

    - А можна глянути, хто востаннє брав цю книгу обліку для роботи?

    Бібліотекарка знизала плечима й повела нас до свого комп’ютера.

    Справа в тому, що кожна книжка в бібліотеці має електронний індикатор, який клеїться під палітурку. Щоб винести потрібну книжку за межі книгосховища, я пред’являю її разом зі своїм студентським квитком дівчаткам на першому поверсі, і вони за одну секунду заносять інформацію в комп’ютер. Хвала небесам, що в архіві діють такі самі правила навіть для паперів, котрі не вільно виносити за межі приміщення!

    Бібліотекарка піднесла книгу обліку зворотним боком до зчитувального пристрою, й одразу спалахнув екран комп’ютера, висвітивши довгий перелік імен. Я хотіла була встромити цікавого носа в монітор, проте дівчина ввічливо посунула мене плечем і відправила список на друк. За хвилю ми з Майклом видирали одне в одного заповітний аркуш.

    - Гляди! - кричала я.- Тут є той прикольний дядечко, Лео Дан… колишній мер, здається?

    - Так, мер… колишній мер…- неуважливо бурмотів Майкл.- Ти дивись! Перед Лео Даном стоїть ім’я Боба Торні!

    Хто б міг подумати, що доктор Торні, незабутній першовідкривач рукопису Марка Твена, цікавиться українською старовиною! Хоча ні, заждіть, на видертому аркуші був запис не тільки про нашу коробку під інвентарним номером LU1310 - на кожній сторінці містилося щонайменше півтора десятки різноманітних записів.

    Проте хробачок сумніву вже заповз у серце і почав підточувати його зсередини. Боб Торні чотири роки збавив на одну-єдину записку Самюеля Клеменса. А якщо він накинув оком на мою знахідку? Я ж бо плескала язиком направо й наліво - тільки б слухачі знайшлися!… Та хіба ж доктор Торні зможе розшифрувати українські записи? Чи він сподівається спершу привласнити мою знахідку, а потім знайти собі гарного україномовного помічника?…

    Стривайте, але до чого тут смерть Романа Данильця? І зникнення Ожавашко?

    - Наразі лишень одна людина,- мовила я, завершуючи невисловлену думку,- може хоч щось прояснити у смерті Романа Данильця. Хіба що досі не вичухалася…

    Майкл здивовано насупив брови.

    - Ожавашко,- пояснила я.- Дівчина-аборигенка, котра лежить у лікарні і з якою Романа востаннє бачили. Якщо вона отямилася - понад тиждень минув, як-не-як! - мала би почати щось розповідати, адже поліція тонко натякнула: вона - одна з головних підозрюваних.

    - Розповідати поліції,- зауважив Майкл,- не значить ділитися інформацію з першими-ліпшими відвідувачами…

    - А я не перша-ліпша! Якби ми з Петриком не знайшли її в лісі, вона б замерзла на бурульку! Право на інформацію - мій беззаперечний привілей.

    - Поїхали! - махнув рукою Майкл.

    Вже вдруге я була в лікарні Буремної Затоки, але тільки на цей раз мені вдалося добре роздивитися величний п’ятиповерховий будинок із червоної цегли. Легенда оповідає, що на початку двадцятого сторіччя лікарню побудував і по смерті заповів місту багач МакКілер із Форту - торговець хутровим звіром. На початку століття двадцять першого мерія робила неодноразові спроби накласти лапу на чудове приміщення, та поломила собі зуби об заповіт - будинок повертається у власність родини почилого в Бозі багатія, щойно лікарню перепрофілюють. Правда це чи побрехеньки - а лікарня працює собі, як і сто років тому.

    Ми проминули стару англіканську церкву - на височенній башті куранти видзвонювали полудень - і завернули на стоянку побіля лікарні. О цій порі машин тут стояло зовсім мало - і то більше впадало у вічі знайоме червоне авто. Я вилізла з Майклового тісного пікапа й додибала на затерплих ногах до червоної машини. Так і є: крізь лобове скло видно, як на дзеркалі тріпоче крильцями чорний ворон - пустун-трикстер з американських легенд.

    - Гляди,- покликала я Майкла,- Петрик теж приїхав провідати Ожавашко.

    - Ну, звісна річ,- не здивувався мій супутник,- в індіанській резервації всі родичі.

    - Ой, напишу на тебе скаргу,- жартівливо пригрозила я Майклу,- що ти вживаєш у мові політично некоректні вислови щодо тубільців!

    - Я з Червоного Озера,- гмикнув Майкл,- усе дитинство провів у бійках з індіанцями «стінка на стінку», а в юності волочився за їхніми дівчатами. У мене бездоганна репутація серед тубільців.

    Ми зайшли у лікарню. У передпокої, мов заклопотані мурахи, метушилися люди. Майкл упевнено провів мене до ліфта. Ми вийшли на третьому поверсі, мій супутник повернув у довгий коридор. Я очікувала, що нас зупинять: у зимових куртках, без білих халатів шастаємо інтенсивною терапією, проте замислена санітарка, що квапливо ступала нам назустріч, навіть не звернула на відвідувачів уваги.

    - А халат нам одягнути не треба? - спитала я

    Майкла пошепки.

    - Який халат?

    - Ну, це ж медичний заклад… Тут усе стерильно, а ми у верхньому одязі…

    - А де ж ти візьмеш халат? - Майклові очі стали завбільшки зі скельця окулярів.

    А я ще вважала, що в українських лікарнях безлад! Майкл підійшов до сестринського посту, де нудьгувала дівчина в зелененькій піжамі, з чорною течкою в руках. Теку сестричка то притискала до грудей, то клала назад на столик. Мій супутник запитав:

    - У якій палаті лежить Ожавашко? Медсестричка без роздумів виголосила:

    - Палата C35.

    Майкл кивнув і розвернувся - палату С35 ми проминули, коли йшли до сестринського посту. Під дверима я на мить нерішуче завмерла, тоді обережно постукала й одразу потому прочинила двері.

    Нам відкрився маленький півтемний тамбур; двері ліворуч вели до санвузла - туалету й душової кабіни. Сама палата, довгаста й світла, впоперек була перегороджена зеленою ширмою, тож нам не видно було другої її половини, котра з вікном. У першій же стояло порожнє ліжко - багатофункціональний механізм, який понад усе нагадав мені складане-розкладане тренувальне крісло для льотчиків-випробувачів.

    - Де ж Петрик? - запитала я упівголоса.

    - Де ж Ожавашко? - в тон мені пробурмотів Майкл. З-за ширми долинув шелест. Я встромила туди носа - й одразу відсахнулася:

    - Пробачте!

    Вспіла помітити огрядну жіночку, яка, півсидячи на точно такому самому ліжку, як і в першій половині палати (так і кортить сказати: в першому відсіку), наминала картопляні чіпси.

    - Ласкаво прошу! - відгукнулася жіночка.

    Майкл тим часом оглянув палату. На столику побіля ліжка стояла порожня тарілка від желе - залишки ядучо-зеленого десерту ще не встигли підсохнути. На підлозі лежала зіжмакана паперова серветка і загублена «чвертка» - двадцятип’ятицентова срібляста монетка.

    Повернувшись до сестринського посту, я запитала знуджену дівчину з течкою:

    - Ожавашко давно при тямі?

    - Та ще від учора.

    - А ви коли її востаннє бачили?

    - Години зо три тому - коли сніданок розносила… А що трапилося?!

    - А ви зазирніть у палату.

    Сестричка кинула непотрібну течку на стіл і помчала в палату. На порозі вона зупинилась як укопана.

    - Де хвора?! - вигукнула вона.

    - Я б у вас це хотів запитати,- відізвався Майкл.

    - Але ж вона до туалету не здатна була дошкандибати! Медсестра кинулась до комірчини - я спершу її навіть не примітила,- де зберігався одяг та інші речі хворих. Норкова шуба, що одиноко висіла тут, могла вмістити принаймні чотири Ожавашко. Мені одразу пригадався шелесткий пакетик чипсів у дебелій руці.

    Сестричка зазирнула за ширму:

    - Вибачте, ви не знаєте, куди поділася ваша сусідка? Тлуста жіночка помотала головою, швидко дожовуючи чіпси. Проковтнувши, вона сказала:

    - Але я чула голоси. Хвилин зо десять тому. Ледь чутні голоси - жіночий і, здається, чоловічий.

    Жіночий і чоловічий? Голоси Ожавашко і Петрика? Отже, він точно був тут і навіть, навіть… причетний до повторного зникнення Ожавашко?!

    Я смикнула Майкла за рукав і помчала до виходу.

    - Вибачте! - крикнула я через плече.- Нам треба негайно…

    Ліфт їхав неймовірно довго, і так само неможливо довго тягнувся нескінченний коридор. Коли ми нарешті опинилися на стоянці, я вже знала, що нікого тут не захоплю. І справді: де щойно стояла Петрикова червона машина, лишилися тільки брудні сліди протекторів.

    - Нічого не збагну,- Майкл зняв окуляри й почав навіжено їх терти,- Пітер Аніт допоміг утекти Ожавашко? Але для чого?

    - Може, він дізнався, що їй знову загрожує небезпека?

    - Яка небезпека може загрожувати в лікарні? Ми ж не в Детройті!

    - А що в Детройті?

    - Їдеш машиною центром Детройта - вважай: коли станеш на світлофорі, тримай дверцята замкненими, бо можеш позбутися і машини, і життя… Тільки до чого тут Детройт? Ми ж говорили про Пітера! Після візиту якого півмертва дівчина щезла з лікарняної палати! Разом з усіма речами!

    - Ти ж не підозрюєш, що він її викрав? Разом із речами? - скривилась я, а підсвідомість послужливо підсунула спогад: саме Петрик цілком випадково опинився біля бібліотеки, коли там спрацювала сигналізація… Саме Петрик був занадто обізнаний у справі Ромчика Данильця…

    Зимний вітер вирвався нізвідки та зло шарпнув мене за куртку.


РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ


Л. Д.


    Мої господарі, літня пара Ірини та Йосипа Бачинських, опинилися за океаном не з власної волі:

    1948-го року вони, переміщені особи в одному з німецьких таборів, стали перед вибором - повернутися назад в Україну чи податися за океан, доки є такий шанс. Йосип Бачинський, як колишній польський громадянин, він-бо до війни мешкав у Стрию, мав привілеї: не підлягав негайному інтернуванню в Радянський Союз. Киянка пані Ірина висіла на волосині, але вдалий шлюб урятував її.

    На заокеанській землі Бачинські так і не прижилися - пан Йосип чужої мови не опанував, довчитися не зміг, навіть неповну свою вищу освіту не підтвердив, а пані Ірина знала мову хіба настільки, щоб перекинутися кількома словами з власними онуками. Зате українські традиції Бачинські берегли ревно. Щойно пан Йосип вийшов на пенсію, як пішов служити паламарем в українську греко-католицьку церкву, їхня молодша дочка співала в церковному хорі, а пані Ірина щодень ходила до церкви, як на роботу - ліпити вареники, що їх продавали, знову ж таки, щоб забезпечити церкві сяку-таку копійчину.

    Церква в Буремній Затоці була центром українського життя. Сюди стікалися всі новини й плітки, тут люди дізнавалися про найближчі українські концерти, тут святкувалися дні народження й співалися величні «Многая літа», при церкві працювала недільна українська школа і збирався ансамбль народного танцю, тут навіть ходили найкращі українські гроші - вареники; можна сказати, це був яскравий приклад будівництва національної держави в окремо взятій церкві.

    Тож саме з церкви одного чудового дня пані Ірина принесла радісну звістку, що в п’ятницю в Буремну Затоку приїжджає український балет, який представлятиме «Синдерелу». З такої нагоди в театрі була заброньована ложа, і весь тиждень велися розмови тільки про майбутнє видовище. Тричі мені переповіли (двічі сама пані Ірина і ще раз її дочка), що український балет, який ставитиме «Синдерелу»,- то найвідоміша трупа на заокеанській землі, котра збирає аншлаги в будь-якому місті й усякім театрі. Працюють вони в національному стилі, несуть, так би мовити, українську культуру в маси.

    Як шановний читач уже здогадався, я була готова до того, що Синдерела вийде на сцену у вишиванці й віночку. Проте балет перевершив усі мої найсміливіші сподівання.

    Я повинна була насторожитися вже тоді, коли ми щойно під’їхали до театру. На найвищій вежі псевдо-ґотичного замку, збудованого з червоної цегли, маяв синьо-жовтий прапор. Тільки-но пані Ірина вистромила ніжку з автомобіля, як до неї підскочив жвавий дідок - послужливо допоміг вийти.

    - Ви теж на балет,- торохтів він без упину,- я й не сумнівався, що ви обов’язково будете. Як можна проґавити таку нагоду! Цього року трупа дала по всій країні тридцять вісім вистав, а навесні запрошена в Україну!

    Говірливого дідка я упізнала одразу - містер Лео Дан, колишній мер Буремної Затоки.

    Пані Ірина та пан Йосип праворуч і ліворуч здоровкалися зі знайомими. Всі розмовляли українською; у мене крутилось у голові від химерного відчуття, що я якимсь дивом подолала кілька тисяч миль і опинилася, скажімо, у Львівській опері у день прем’єри «Боярині»…

    Лео Дан довго й радісно трусив мою долоню і кліпав червонястими повіками та принагідно запросив відвідати свій серпентарій - після десятьох років у політиці він відчув нестримний потяг до змій і, щойно вийшов на пенсію, одразу кинувся збирати колекцію особливо рідкісних порід отруйних плазунів.

    Тут продзвенів третій дзвоник, і ми попрощалися з паном Лео. В ложу ми заходили, коли вже згасало світло. Саме тому я й не зауважила одразу, що на кріслі моєму лежить програмка сьогоднішньої вистави. Тільки плюхнувшись на оксамитове сидіння, я почула шелест і витягнула з-під заду цілком пом’ятий буклет.

    «Синдерела лишається без матері, а батько одружується вдруге. Зла мачуха всіляко знущається з бідної дівчини, а названі сестри дражнять її. Одного дня родина Синдерели отримує запрошення на королівський бал - принц Іван збирає в палаці всіх дівчат королівства, бо хоче обрати собі дружину…»

    Дочитавши лібрето до «принца Івана», я потихеньку склала програмку й ненароком впустила її під сусіднє крісло. Тим часом закінчилась увертюра і на сцені розвиднілось, і ми побачили бідну Синдерелу, яка спала сном праведника, натомлена від знущань злої мачухи і вредних сестер. Зазвучала музика, Синдерела прокинулася.

    Про вишиванку й віночок я вже згадувала - та це, як виявилося, була тільки прелюдія. Музика - от кульмінація! Мотив «Гей, наливайте повнії чари», що раз у раз виринав на музичних хвилях і викликав бурхливу реакцію зали, доконав справу українізації «Синдерели», і коли головна героїня випадково загубила червоний чобіток (для чого одній із балерин довелося «непомітно» стягнути його з ноги Синдерели), зала вибухнула нестримними оплесками.

    Але казка має щасливий кінець, і нарешті Синдерела та принц Іван стали на рушничок, і батько підніс їм хліб-сіль, а зла мачуха та заздрісні сестри впіймали облизня. Зала чотири рази викликала танцюристів кланятись і гукала «Браво! Біс!» Із театру українська громада виходила ще згуртованішою, якщо це взагалі можливо. Синдерела примирила бандерівців і мельниківців, Синдерела примирила навіть першу та другу хвилі еміграції.

    Пані Ірина в норковій шубі до п’ят любенько прощалася зі знайомими. Завтра в церкві вихідний, тож вони не побачаться аж до неділі! Хіба що підемо зранку у фінський ресторанчик на млинці? Де ж іще можна поїсти в Буремній Затоці справжніх українських млинців, як не у фінському ресторанчику!

    - Пані Ірино, чи ви бачили сьогодні пана Ореста? - дзвінким голосом звернулася до моєї господині мініатюрна жіночка, в якої з-під фасонистого капелюшка визирали сиві кучерики.- Він не прийшов на балет!

    Дійсно, нечувана справа - якийсь там пан Орест не прийшов на балет!

    Інша жіночка (повна протилежність першій: хрипкий низький голос, жодної косметики, потерті джинси на дебелих ногах) втрутилась у розмову:

    - А ви не знаєте? У пана Ореста велике горе! Вночі хтось вдерся у «Просвіту» й поцупив старі папери…

    - Ніхто нічого не поцупив! - перебив жінку суворий мужчина в окулярах.- Розгардіяш учинили, це правда. Не схоже, щоб шибеники побавилися,- наче шукали щось, але нічого не зникло…

    - Правду кажучи,- долучилася до розмови руда красуня з нафарбованими вустами,- у «Просвіті» давно вже немає ладу. Пан Орест застарий, щоб самотуж- ки вести справи. Тож я не дивуюся, що злодії нічого не знайшли…

    Я стала як укопана. Морозець щипав щоки і підкусував ніс, але я цього не відчувала. Тільки-но я зібралася ще раз навідатись у «Просвіту», як хтось випередив мене. Яке щастя, що в пана Ореста давно немає порядку! Але що саме шукали в «Просвіті»? Невже відомості про загадкову О. Байду? «У Цареграді на риночку п’є Байда мед-горілочку…» Не пхай, шепотів мені розважливо внутрішній голос, не встромляй свого цікавого носа в цю справу, якщо не хочеш висіти за ребро на гаку…

    Після святкової вечері у моїх господарів, до якої подавався червоний борщ, голубці з бурякової гички та незмінні вареники з картоплею навпіл із сиром, мене нестримно потягло в Україну - до сказу закортіло салату «Олів’є», пельменів і кабачкової ікри. Я кинула все і побігла до комп’ютера - писати слізного листа до Ліни Оверченко.

    Однак коли я відкрила свою поштову скриньку, в неї упав нерозпечатаний конвертик - Ліна вже прокинулась, відпровадила чоловіка на роботу й одразу подумала про мене. Що то є друзі!

    Я нетерпляче клацнула мишкою. Комп’ютер розгорнув довжезний білий сувій, списаний дрібненькими чорними літерами. Спершу мені здалося, що журналістка Ліна Оверченко переплутала адресатів і замість редакції газети випадково надіслала політичну статтю на чотири смуги мені. Та очі вихопили перші рядки листа, адресованого мені-таки, і я завмерла перед екраном.

    «Бубочко,- писала Ліна,- можеш уже готувати пляшку кленового сиропу - я виконала й перевиконала твоє завдання. Вчора я ходила в гості до старшої сестри Ромчика Данильця. Ми з нею, як то водиться, поплакали й перехилили чарку за упокій його душі, а потім сестра показала мені альбом родинних світлин…»

    У власній уяві я миттєво реконструювала картину, змальовану Ліною. Звичайна кухня у звичайній трикімнатній квартирі в панельному будинку на околиці міста. Горілка і два кришталеві келишки, двоє тонко-сльозих жінок, повна недопалків попільничка - все як завжди. Та вирізняється на тлі вбогої кухні грубезний альбом у шкіряній шабатурці.

    Жінка з довгим тьмяним волоссям однією рукою струшує попіл із цигарки, а другою гортає альбом, вказує пальцем на світлини:

    «Троє їх було - наш дідо Левко Данилець, його однокурсник Леонід Дунін і товариш їхній Роман Шолуденко».

    Зі світлини просто на Ліну дивляться троє вояків. Той, що посередині, шкіриться в об’єктив і мружить насмішкуваті очі. У цьому хлопцеві в потертому однострої безпомильно вгадується нащадок давнього шляхетного роду - чи то панського, чи то козацького. Знаний, либонь, жіночий спокусник був цей Леонід Дунін на псевдо Перелесник!

    Ліворуч од нього товариш із автоматом, завданим на плече. Лице трикутне, глибокі темні очі - запалені, невиспані. Погляд тривожний. Це Роман Шолуденко на псевдо Буревісник.

    Третій на світлині - сам Левко Данилець на псевдо Сокіл. Суворо зіперся обома долонями на автомат, який висить йому упоперек грудей. Та щось дитяче, наївне прозирає в тонких рисах обличчя сіроокого юнака - начеб це наполоханий пташок завмер на гілці на мить.

    «Вони протримались до сорок дев’ятого року. Потім хотіли вибиратися за кордон, але «всипалися». Діда взяли, і він довший час нічого не знав про товаришів. Коли повернувся в Україну, почав їх розшукувати. Про Ромка Шолуденка дізнався швидко - як виявилося, загинув у той самий день, коли взяли мого діда. А Леонід Дунін щез, мов під землю запався…»

    Жінка з тьмяним волоссям підводиться і йде до кімнати. Повертається з книжкою в руках. «Спогади» називається книжка, автор - Левко Данилець.

    «Дідо хотів, щоб хоч якась пам’ять лишилася по його побратимах, і вирішив написати спомини. Видав цю книжку він у дев’яносто другому, і зразу потому на нього посипалися жахливі листи. Його звинувачували, буцімто він зрадив товаришів! Наш дідо, який майже двадцять років відсидів у таборі! А потім іще й на поселенні… Пішов поголос, що Роман Шолуденко перед смертю написав на землі ініціали - «Л. Д.» Але ж Дунін теж був «Л. Д.»! А подумали саме на мого діда! Чому? Бо він посмів вижити?»

    Ліна Оверченко слухає з розтуленим ротом, але не забуває в кишені поправляти цифровий диктофон, щоб на ньому добре все закарбувалося. Доведеться-бо звіт писати аж у далеку Буремну Затоку!

    «Як вони взагалі наважилися думати на мого діда? - кривиться жінка - от-от знову заплаче.- Це ж він назвав мого брата Ромчиком на честь Романа Шолуденка! Я можу тобі показати, скільки листів він написав у різні інстанції - домагався посмертної реабілітації Буревісника!»

    Жінка знову вибігає з кухні й повертається зі жмутом пом’ятих паперів.

    «Бачиш,- майже кричить вона,- дідо всі копії собі залишав. І всі відповіді, які отримував. І домігся! Романа Шолуденка реабілітували у вересні дев’яностого року «за відсутністю складу злочину». А Леоніда Дуніна він так і не знайшов…»

    Ліна напружено слухає - тільки б не переповнилася пам’ять у диктофоні!

    «А твій дідо не здогадувався, від кого саме пішли чутки, що зрадник - Л. Д.?»

    «Не знаю точно,- знизує плечима Ромчикова сестра,- але дідо колись обмовився, що його на закритому суді «захищав»,- вона жестом додала лапки,- один адвокат, який усе зробив, щоб дідо отримав максимальний строк. На виході з зали суду дідо плюнув йому в обличчя. А через багато років вони випадково здибались у Києві…»

    «А для чого твій брат поїхав у Буремну Затоку?» - переводить Ліна мову на інше.

    «Коли діда звинуватили у зраді й почали зусібіч цькувати, він дуже захворів. Років зо п’ять прохворів і помер. Ромчик так побивався! Ти ж знаєш, ми без батьків росли, нам дідо був і за тата, і за маму. І Ромчик дав слово - розкопаю справу з цією зрадою і виправдаю діда!»

    Жінка перебирає папери, знаходить два однакові конверти.

    «Ось тут запити, які дідо посилав у довідкове бюро. У тій боївці, що в ній він служив, були дівчата-зв’язкові - Оксана й Орися Байди. Перед війною вони всі разом училися в університеті. У сорок четвертому році сестри Байди зникли безвісти. Спершу дідо думав, що вони потрапили в облаву і їх вивезли в Німеччину на роботу, але зазвичай усі, кого так вивозили, потім якось давали про себе знати. А Байди просто щезли! І ти не повіриш: коли почалося це жахливе цькування, діда звинуватили, буцімто він і сестер Байд видав. А він же все життя був закоханий в Оксану! Навіть бабуся до неї ревнувала, сама мені казала, хоча до кого там було ревнувати - до безтілесної тіні?…»

    «Ой! - вигукує Ліна Оверченко.- Оксана й Орися Байди? Обидві на «О». А хто з них двох писав вірші і друкувався перед війною в «Радянській літературі»? В універі сказали, що Ромчик розшукував якусь О. Байду…»

    «Гадки не маю, котра з них поетка, але Ромчик дещо про них розкопав-таки. Щось там було пов’язане з переміщеними особами, здається, одна з них по війні емігрувала за океан. Я нічого не знаю - Ромчик дзвонив із тої Буремної Затоки раз на тиждень і на п’ять хвилин! - заплакала сестра.- Я навіть не знаю, зу- стрівся він із тою жінкою чи ні!»

    Ліна Оверченко наливає ще по чарці, жінки не цокаючись випивають, Ромчикова сестра сякається в серветку й витирає сльози.

    «А Леоніда Дуніна,- питає Ліна,- Ромчик зміг розшукати?»

    «Ні,- хитає головою жінка з тьмяним волоссям.- Скільки я знаю, ні».

    Я сиджу перед комп’ютером, і думки плутаються мені в голові. Припустімо, що Ромчик Данилець вийшов-таки на слід справжнього зрадника. Хіба за це б його убивали? Понад п’ятдесят років минуло! Яке звинувачення можна висунути тому зрадникові? І де - в Буремній Затоці? Ну, відвернеться від нього українська громада - то він завтра ж переїде в інше місто й матиме усіх десь.

    Уява жваво намалювала старезного діда, який уже й думати забув, що трапилося п’ятдесят років тому. Навіть якщо зрадник - не хворобливий витвір колективного підсвідомого, яке вичитало якісь там ініціали «Л. Д.» бозна-де й бозна-коли, зараз він уже напевне обріс онуками та правнуками й веде порядне життя. Якщо не помер до цих пір. І він убиватиме Ромчика, боячись викриття? Маячня.

    І де в цю схему вписується Ожавашко? І Петрик, разом із яким вона зникла з лікарні та який останнім часом так майстерно мене уникає, що мій намір спитати його про Ожавашко в лоб можна повісити в туалеті на гвіздочку. Хіба що… На гостину до Боба Торні він же не зможе не приїхати? Як мені дочекатися тої «вечері при свічках»?…

    Я повернулася до комп’ютера.

    «Бубочко,- закінчувала Ліна свого листа,- за всі мої труди мені належиться велика пляшка кленового сиропу, а не той шкалик, що ти привезла минулого разу. І чекаю нових доручень - бо мені ще хочеться мати сувенірну ляльку-індіанку».


РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ


ВЕЧЕРЯ ПРИ СВІЧКАХ


    За останні двісті років устрій життя мешканців Буремної Затоки, здається, не змінився ні на йоту. Ліс, який підступав до містечка зусібіч і загрожував от-от поглинути, диктував свій плин часу - розмірений, неквапливий. Та й куди поспішати, коли за вікном хуртовина, дороги замело, а будинки засипало снігом чи не попід самий дах, і панові Йосипу сьогодні зранку довелося вибиратися з хати крізь віконце на горищі й відкопувати вхідні двері? До церкви ми запізнилися на десять хвилин, що для паламаря було просто нечувано.

    І саме в такий день мене запросили на загадкову «Вечерю при свічках» аж на лісове озерце, де Боб Торні і його дружина Софія, у дівоцтві Дідьку (так-так, жодної помилки, саме Дідько,- іноді мені здавалося, що Буремна Затока - двадцять шоста область України), збудувала собі літній будиночок.

    Поєднання непоєднанного - літній будиночок у сорокаградусний мороз - дало несподівані результати. Хата Боба й Софії Торні нагадувала гостроверхий намет, тільки чомусь збудований із неотесаних дерев’яних рубанок. Коли ми, себто Джеклін, Султана, Майкл, Петрик і я, двома машинами під’їхали до лісового озерця, тут уже стояла автівка самих Боба та Софії Торні. Лишаючи глибокі сліди в пухкому снігу, ми підійшли до грубих дерев’яних дверей і гучно постукали.

    Двері розчахнулись, і зсередини війнуло теплом і затишком. Я уявила гарячу грубку, в якій потріскують дрова, і крісло-гойдалку поруч. Та й хіба може бути інакше у справжньому дерев’яному зрубі, що виріс на березі озера десь «на північ від шістдесятої паралелі»?

    Газовий коминок насмішкувато щирився до мене. Вогонь плавав у скляному його нутрі, як червона риба в акваріумі. Софія Торні-Дідько припросила нас до вітальні, де Боб уже попивав біле вино замість аперитиву. На столі стояли два тарелі - один повний малесеньких морквин, другий - сирої цвітної капусти, посередині ж умостилася миска з густим білим соусом. Доктор Торні раз у раз брав із тарілки морквину або суцвіття капусти, вмочав у соус і відправляв до рота.

    Джеклін теж ухопила гронце цвітної капусти, занурила в соус і вкинула собі до рота. Бадьорий хрумкіт наповнив кімнату.

    - Ну, чого замріялася? - підштовхнув мене до тарілки Майкл.- Натщесерце не розважишся.

    - Ви капусту просто сиру їсте? - не могла я повірити власним очам.

    - Звісна річ! - образився Майкл.- А як же ще?

    Я обережно вмочила найменше суцвіття в соус і поклала до рота. Довелося трохи попрацювати щелепами, але на смак страва виявилася смачною - ледь гоструватою, соковитою. Вже сміливіше я приклалася до цвітної капусти. Що може бути краще за сирі овочі, щоб нагуляти апетит перед вечерею при свічках?

    Я пошукала очима свічки - одна горіла посеред обіднього столу, решта ж примостилися на маленькому столику поруч. Яких тільки свічок тут не було! Там і сям стояли пряничні хатки під червоними череп’яними дахами, старовинні годинники з зозулькою, свічки-ляльки і свічки-книжки, була навіть свічка - точна копія паризького Нотр-Даму. Поки я роздивлялася незвичайну колекцію, Софія Торні-Дідько принесла мисочку картопляних чіпсів, які теж треба було вмочати в білий соус. Я приєдналася до трапези - чекати справжньої вечері вже не було жодних сил.

    Тут-таки доктор Торні дістав фотоапарат і націлився на наші працьовиті щелепи.

    - Нарешті нашій кафедрі,- мовив він,- вділили кошти на промоцію, тож ми цього року вирішили надрукувати рекламний постер. Прошу всіх усміхнутися в об’єктив - ось вам і світлина з веселого студентського життя!

    - Хіба нашу кафедру треба популяризувати? - здивувався Майкл.- По-моєму, тут іще від студентів відбиватися треба…

    - Ти не розумієш,- відмахнувся Боб Торні,- реклама - це вимога часу…

    - А рекламний постер,- закінчила за нього Джеклін,- це найкращий спосіб відзвітувати ректору, що кафедра провела роботу зі всебічного інформування абітурієнтів про всі переваги, які надає Університет своїм студентам.

    А мені, щиро кажучи, було надзвичайно приємно, що моя українська пика цілий рік красуватиметься на рекламному постері Університету далекої Буремної Затоки.

    Я помацала рукою у тарелі з цвітною капустою - і не знайшла нічого. В другому тарелі сиротою лежала остання морквина. Чіпси щезли - і крихт не зосталося. Софія Торні-Дідько зауважила, що гості вже все поїли, й радісно вигукнула:

    - А тепер прийшов час свічок!

    Гості вервечкою підтяглися до маленького столика. Я розгублено лишилася сидіти.

    - Оця чарівна свічка,- заговорила Софія, вказуючи на червоний ґотичний замок, який нагадав мені щось надзвичайно знайоме,- відтворює в мініатюрі театр Буремної Затоки. Погляньте, тут можна порахувати всі віконця й упевнитися, що автор свічки не забув про жодну деталь.

    - І скільки ж коштує таке диво? - спитала

    Джеклін.

    Софія радо назвала ціну. Джеклін полізла по гаманець. Після вдало залагодженої оборудки Софія Торні- Дідько повернулася до наступної свічки.

    - Оце дизайнерське диво - маленька копія Тріумфальної арки. Коли вона горить, то згоряє тільки серединка, але форма свічки зберігається до самого кінця. Ця свічка безсумнівно послужить найліпшою окрасою столу!

    Своїм красномовством Софія звабила Султану й підбила її придбати крихітну Тріумфальну арку. Я ж сиділа ні в сих ні в тих. Моя українська ментальність не була готова до такого варіанту «вечері при свічках», і в голові чомусь весь час крутилося, чи не збираються сьогодні до столу подавати гаряче.

    Майкл купив собі годинник із зозулькою, Петрик (напрочуд мовчазний сьогодні) зголосився на Святого Миколая, й нарешті дійшла черга до мене. Софія Торні-Дідько вже ні на кого не дивилася - все її солодкомовство було спрямоване тільки на мене. Я змирилась і дістала гаманець.

    - Яку тобі? - улесливо запитала Софія.

    Я тицьнула пальцем у першу-ліпшу свічку.

    - Чудовий вибір! - похвалила мене Софія.- Подивіться - це справжнє індіанське каное. Цю свічку найкраще пустити на воду - і тоді вечеря при свічках принесе вам багато незабутніх хвилин!

    О, мені не потрібен цей солодкий романтичний антураж - сьогоднішня вечеря при свічках і так принесла мені чимало вікопомних хвилин.

    - Я зварю кави,- промовила дружина доктора Торні, зітхаючи. Вона обвела поглядом столик, на якому залишалося ніяк не менше дюжини нерозпроданих свічок. Гості дружно почали заклопотано обдивлятися новопридбані сувеніри.

    - Як просувається розслідування? - запитав мене Майкл, поки Софія та Джеклін накривали стіл до кави.- Розшукала вже невідому поетку О. Байду?

    - Ще ні,- відповіла я,- але знаю, що було їх дві сестри - Оксана й Орися. І може таке статися, що одна з них - десь тут, у Буремній Затоці!

    - А Роман Да…

    - Данилець.

    - …знайшов-таки її?

    Я знизала плечима. Яка така таємниця могла бути пов’язана з невідомою українською поеткою, що вона коштувала життя Роману Данильцю? Минуло стільки років, збігло стільки води, а давня війна і тепер раз у раз нагадує про себе.

    - Не збагну,- сказав Майкл,- чому ти й досі не поговорила зі своїми господарями. Хто-хто, а вони вже точно знають кожного українського собаку в Буремній Затоці!

    - Безперечно,- кивнула я,- але ж навіть якщо котрась із сестер Байд і переїхала сюди по війні, навряд чи вона досі живе під дівочим прізвищем. А як ти її шукатимеш, не відаючи її нового прізвища? Ви уявляєте, скільки Орись і Оксан свого часу виїхало з України?

    Софія Торні-Дідько запарила каву у високому кавнику, схожому на термос, і припросила гостей пригощатися. Я скромно сиділа в куточку, чекаючи, коли вона здогадається запропонувати ще й чаю. Та, видко, ця чудова думка так її і не навідала.

    - Стривай,- мовила Султана, тужливо позираючи на господиню - мріяла про міцний чорний чай, як і я,- припустімо, що Роман Да…

    - Данилець,- укотре допомогла я. Невже українські імена аж такі складні? Я ж запам’ятала, як вимовляється ім’я Султана!

    - …що він розшукав-таки котрусь із сестер. Отже, ти теж зможеш її знайти!

    - І теж накладе головою?! - втрутилася Джеклін. Усі погляди синхронно звернулися до мене.

    Я відмахнулася: не меліть дурниць! Хто взагалі знає про те, що я цікавлюся сестрами Байдами? (Особливо якщо згадати, що в мене вода за зубами не тримається…)

    Час було збиратися додому. Ґречно подякувавши господарям за чудову вечерю при свічках і притискаючи до грудей дорогоцінні надбання, ми вдяглись і висипали надвір. Було близько восьмої вечора, на Буремну Затоку саме спускалися сутінки. Петрик зголосився завезти мене додому, й ми попрощалися з друзями. Тепер уже професору Аніту не відкрутитися від розмови зі мною.

    Червона машина кілька разів застуджено чмихнула, та зрештою завелась і вирулила на засніжену дорогу. Щільні ряди сосон уздовж траси чорніли нескінченним коридором. Кілька кілометрів ми проїхали у цілковитій тиші, тільки пічка гуділа в машині та дмухала в обличчя гарячим повітрям, що ледь відчутно віддавало бензином. Я не наважувалася почати.

    До хати ми під’їхали у цілковитій темряві, але щойно машина завернула у двір, як над парадним входом спалахнув ліхтар. На порозі мене зустрічав блакитний Яро - світив круглими зеленими очима, зводив у нитку білі вуса й раз по раз стріпував китичкою правого вуха, коли холодна сніжинка приземлялася на нього.

    Я здивувалася, що Яро гуляє,- зазвичай по восьмій господарі не випускали кота надвір, бо темної нічки чигають зусібіч страшні небезпеки: скунси, лисиці, ведмеді… Я власним ключем відімкнула двері.

    - Ярчику, заходь. Давай, давай, годі комизитися! Завтра буде новий день…

    І вклякла на порозі. У хаті мене зустрів повний розгардіяш, і посеред цього жахливого безладу сиділа пані Ірина, притискаючи до грудей великий альбом - мабуть, зі старими світлинами.

    - Що тут коїться? - скрикнула я. Пані Ірина насилу здобулася на слово.

    - Здається, нас пограбували. Йосип поїхав у поліцію…

    - А що зникло?

    Пані Ірина безпомічно роззирнулася по хаті.

    Не роззуваючись, я злетіла сходами донизу - у свій затишний підвал. Ні, стукало у скронях, тільки не мій дорогоцінний комп’ютер! У мене там недочитана книжка Марини Гримич, курсова робота про мову й німоту для доктора Торні, дві третини магістерської дисертації, листи з України… недописаний роман!!!

    Яро біг наввипередки зі мною. У кімнаті він миттю заскочив на ліжко й перевернувся догори черевом - чекав, коли я сповню незмінний ритуал чухання животика. Та заки я спустилась у підвал, ноги вже ледве тримали мене, я не могла думати ні про що, тільки про…

    Комп’ютер! Мій рідний маленький сіренький ноутбук спокійно стояв собі на столі й тільки упівголоса щось дзижчав собі уві сні. Книжки на полицях обабіч ліжка радісно зустріли мене. Навіть сумка моя у великій вбудованій шафі лишилася незайманою - грабіжник не опустився до підвалу.

    Пошкрябавши нарешті Ярчиків пухнастий живіт, я знову видерлася нагору. Пані Ірина сиділа в тій самій позі.

    - Що зникло? - повторила я діловито. Пані Ірина розгублено втупилась у мене.

    - Не збагну,- похитала вона головою.- Не збагну. На телевізорі лежали гроші, які ти віддала мені за кімнату, а їх не взяли! Натомість перерили мою коробку з листами!

    - Щось забрали?

    - Навіть не певна. Мені здається, ніби щезли два листи з України, але, може, я їх сама десь посіяла? То не від родичів листи бути, я могла їх у свою коробку і не складати… А ще… ще кілька фотографій - старих, довоєнних…

    У двері хтось рішуче застукав, і зараз-таки в хату ввалилися двійко поліціянтів у великих шестигранних кашкетах. Позаду них дибав припорошений снігом пан Йосип.

    - Попрошу всіх підійти до дверей,- скомандувала вже знайома мені детектив Коен. Пані Ірина, притискаючи безцінну коробку до живота, встала з крісла. Густо нафарбована білявка зреагувала миттю: - Попрошу всі речі залишити на місцях!

    Інший поліціянт дістав великий нотатник і націлив у мене ручку:

    - Ви хто?

    - Квартирантка. Студентка Університету.

    Я порилась у кишені сумки й показала студентський квиток - пластикову картку, на якій, крім імені та прізвища, ще й красувалася моя усміхнена фізіономія.

    Поліціянт одразу ж утратив до мене будь-який інтерес і повернувся до пані Ірини.

    - Прошу поінформувати про все, що вам відомо. Коли ви зауважили, що в хаті побував грабіжник? На якій підставі ви зробили такий висновок?…

    Скориставшись нагодою, я вислизнула надвір. Конче треба побалакати з Петриком! Але де ж він? Червона машина зникла…

    Тільки-но я прочинила двері, як мені поміж ніг майнула сіра тінь - Ярчик теж не дрімав і свій шанс ще трохи погуляти не проґавив.

    - Яро, Ярчику! - покликала я.- Ти де це зібрався поночі? Ой як вийде хижий звір із лісу, як цапне прикрого Ярчика за пухнастий хвостик!

    У відповідь на мої слова з темряви випірнули руді вуха та блискучий чорний ніс вичаклуваного хижого звіра. Я простягнула руку, мовби хотіла почухати поміж вухами велику лобату голову, але долоня моя провалилась у порожнечу.

    «Скучила за мною? - спитав мій знайомець койот.- Вибачай - був я трохи заклопотаний останнім часом».

    «А мені твоя порада ой як знадобилася б! - відповіла я.- Стільки всього трапилось! Он гляди - і сьогодні неприємна приключка…»

    «А що таке?»

    «Господарів моїх пограбували - і нічого власне матеріального не взяли».

    «Чому ж ти дивуєшся? - нетерпляче крутнув носом койот.- Хіба Майкл не попереджав тебе, що всякому, хто почне ворушити давно минулі справи, загрожує небезпека?»

    «І невже ти хочеш, щоб я все кинула на півдорозі?» Койот хитро примружив очі. Кутики його чорненького рота були закручені догори, наче він собі посміхався. Перш ніж заговорити, койот клацнув зубами себе за ногу - ловив знахабнілу блоху.

    «Я не раджу тобі кидати справу на півдорозі - я просто застерігаю. Твоє рішення, як учинити».

    «А раніше ти мені допомагав!» - вигукнула я.

    «О, то ти хочеш послухати ще одну історію? Бачу, тобі припали мої оповідки до вподоби…»

    «Усна народна творчість північноамериканських аборигенів не має собі рівних у світі».

    Койот пирхнув. Озирнувся до Ярчика й переморгнувся з котом. І зашепотів таємничо:

    «Слухай. Зранку над фабрикою лунав дзвоник. Дівчата, які мешкали у великій холодній кімнаті в одноповерховому бараці, зіскакували з ліжок, щоб не запізнитися на роботу…»


РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ


РІК 1944


    Сонячний промінь сковзнув потемнілою луткою і прослизнув крізь добре намиту шибку в сонний барак. Всередині він уздрів кілька рядів двоярусних ліжок, на яких додивлялись останній передранковий найсолодший сон молоденькі дівчата.

    Промінь націлився на верхнє ліжко - там легенько зітхала уві сні невеличка кругловида дівчина років двадцятьох із хвостиком; відросле волосся кучерявилося на подушці, а тонка рука з беручкими пальцями лежала повйрх побитої часом і міллю ковдри. Та кволому весняному променеві не стало снаги дістися сплюхи на верхньому ліжку, і він поповз на нижній ярус.

    Тут спала худенька дівчина, з обличчя невловимо схожа на свою сусідку з горішнього поверху, але трохи старша. Волосся, рівно обтяте попід вухами, падало їй на чоло, лоскотало, і від цього дівчина морщилася. Промінь зрадів, що міцний сон уже почав утікати від красуні й можна побавитися. Він підповз до обличчя дівчини й торкнувся носа, а тоді вперся гострим кінчиком у заплющену повіку.

    Дівчина несвідомо перевернулась на другий бік, але хитрий промінь полоскотав її за вухом. Вона розплющила очі, лягла на спину й підставила променеві лице. Він затанцював на носі, розцяцьковуючи його першими весняними крапочками ластовиння…

    Оксана випростала руки з-під ковдри й потяглася. Ліжко зарипіло під нею, і вона принишкла, щоб не збудити решту дівчат у бараці. Але судячи з того, що сонце вже випірнуло на небо, до дзвоника залишилося якихось п’ять хвилин. Дівчата, звиклі пробуджуватися щодня в той самий час, ще перед дзвінком починали вовтузитись у ліжках.

    І хоч усі знали, що дзвоник от-от зателенькає, він пролунав, як завжди, несподівано. Треба було хутко зістрибувати з ліжок, застеляти ковдри, вмиватися холодною водою біля крана. Майстриня, огрядна заклопотана німкеня, вже нетерпляче відчинила двері барака. На ходу застібуючи одяг, заспані дівчата вискакували з величезної спальні та прямували на фабрику.

    Фабрика в’язала шкарпетки для солдатів Райху. Щодня - тисячі, десятки тисяч зручних вовняних і бавовняних шкарпеток, щоб солдатські ноги упевнено почувалися на будь-якій землі, куди закине їх доля. Шкарпетки в’язалися здебільшого руками остарбайтерів.

    До сніданку залишалося дві години. Оксана та її молодша сестра Орися поквапилися до в’язальної машини і звично зайняли місця по обидва боки. Соталася вовняна нитка, розмірено клацав складний механізм…

    Застережливий звук проник у просторе приміщення непомітно; гудіння швидко наростало, заглушуючи стукоти в’язальних верстатів. Вибухнула сирена повітряної тривоги.

    - Зупинити машини! - крикнула майстриня.- Всім вишикуватись і спуститись у підвал!

    Дівчата завченими рухами вимикали верстати й шикувалися біля дверей. Коли на фабриці стихло все, крім пронизливого гудіння за вікном, вони вервечкою вийшли надвір, обігнули будівлю фабрики і почали спускатись у темний мурований отвір.

    Перші бомби глухо гупнули десь поряд, земля здригнулася. З несподіванки на Оксану напала гикавка. Хай як вона затамовувала подих, хай як стримувалася, нічого не допомагало. Орися нервово хихикнула поруч. Півтемним підвалом - у стелі тьмяніла єдина аварійна лампочка - прокотився напружений смішок. Дівчата прислухалися до розривів снарядів, тихо перемовлялися, загадуючи, чи не впаде бува бомба на біленький охайний будиночок дирекції фабрики, хихотіли й штовхалися. Дебела німкеня-майстриня, цілком бліда, сиділа на ослінчику біля виходу, тяжко вдихала повітря крізь щілину в дверях і раз у раз стирала піт із чола.

    Близький вибух луснув, здалося, просто у вухах. Оксана на мить оглухла, тільки бачила, як беззвучно розтуляє рот Орися, як розгублено перезираються інші працівниці фабрики, а німкеня ухопилася за серце й важко навалилась на стіну.

    І зразу потому авіаналіт ущух. Німкеня помалу звелася на рівні ноги й відчинила двері. Пронизливо-яскравий ранок сонячно буяв за порогом. Поглухлі остарбайтери вирвалися з підвалу, роззирнулись - і стали як вриті.

    Замість подвір’я фабрики зяяла велика вирва. Рвані краї настовбурчилися, мов відкрита рана. У гурті цікавих товаришок Оксана на нетвердих ногах наблизилась і зазирнула всередину. Очі застелила червона запона; Оксана бачила перед собою куций фрагмент людської плоті, який чомусь звисав із краю вирви окремо від решти тіла. В голові змішалися думки, сплутались у щільний клубок. Оксана гнала нав’язливе видіння, а їй марилося, що у відірваному шматку м’яса проступають знайомі риси. І ще рукав - рукав од тої самої гімнастерки, що її вона власноруч спакувала у жовту валізку напередодні того, як Семена мобілізували… Оксана тягнулася до Семенової руки - і ніяк не могла дотягнутися…

    Опритомніла вона вже в бараці. Лежала на ліжку, навкруги нікого не було. Вона повернула голову до вікна. Цікавий ранішній промінь давно загубився в потоці теплого світла, що вливалося крізь шибку. Оксана поворухнулась і відчула, як звело шлунок від голоду. Ну звісна річ, вона примудрилася зімліти ще перед сніданком, турботливі товаришки з дозволу майстрині відправили її назад у барак, а тут - і крихти їстівної катма!

    Треба заснути, наказала собі Оксана. Для того, щоб нічого не відчувати, треба перевернутися на лівий бік і заснути. Вона так і вчинила. Але в голову лізли неприємні думки, закривавлена вирва раз у раз зринала перед очима, потім уява малювала мисочку гарячої бруквяної юшки - ріденької, несмачної, вічно пересоленої, але ж здатної заповнити порожнечу в шлунку і втамувати голод бодай на деякий час.

    Оксані паморочилось у голові. Думка перескочила на молодшу сестру - колись кругленька як пампушок, Орися за останні кілька місяців вічного безхліб’я вихудала на скіпку. Завше повненькі руки її зробилися тонкими й прозорими, а наполохані очі посуворішали. Як там Орися на фабриці? Навіщо вона відправила мене в барак - нам зараз не можна, ні на хвилю не можна розлучатися! Виживати - разом, і гинути - теж разом!…

    Оксана незчулася, як нарешті задрімала коротким неспокійним сном.

    Дівчата повернулися в обідню перерву на недовгий перепочинок.

    - Сплюхо, вставай! - поторсала Оксану за плече Орися.- Ми тут тобі таки-и-ий гостинець принесли! Бачиш, Ганьці мама з дому прислала!

    Орися посунулась, і до ліжка підійшла синьоока Ганька з довгою селянською косою - в місті вже й забули, що бувають такі довжезні коси. Ганька розповідала, що перед фабрикою працювала у родині німецького бюргера, і господиня завжди допомагала Ганьці мити голову й потім обережно та захоплено чесала її довгу косу.

    Ганька поставила на край ліжка кошик і відгорнула край газети. З кошика пахнэло домашнім хлібом. Оксана розширила ніздрі й мимоволі заплющила очі, вдихаючи.

    - Мама ще й яйця варені прислала,- загиготіла Ганька,- чисто потовчені!

    Вона відщипнула сіруватого хліба та простягнула Оксані. Ах, який то був хліб, який то був хліб!

    - Що там на фабриці? - запитала Оксана, насилу ворочаючи язиком у набитому солодким хлібом роті.

    - Шибки повилітали на першому й другому поверхах,- доповіла Орися,- а на третьому, уяви, всі вціліли! То ми весь ранок замітали фабрику й подвір’я, а хлопців із заводу нагнали до нас, щоб вирву у дворі засипали.

    Орися хитро зблиснула очима. Оксана миттю про все здогадалася.

    - Ну давай, зізнавайся. Хутко, хутко - зараз знову дзвоник на роботу пролунає! Як його кличуть?

    - Кличуть його Осипком, зросту він під два метри, сам зі Стрия, до війни вчився на інженера у Львові…

    Дзвоник протуркотів на найцікавішому місці. Оксана не впізнала фабрики - у великому приміщенні гуляли протяги, німкені ходили зіщулені, як побиті пси, майстриня раз у раз тяжко видихала та стирала піт із чола. Оксана помітила, що останнім часом ставлення німкень до остарбайтерів кардинально змінилося: дріб’язкова вимогливість і ледь прихована зверхність поступалися місцем насилу стримуваній люті навпіл із якимсь жалюгідним острахом, начеб очікували вони день у день, що господарі з ауслендерами незабаром поміняються місцями.

    Орися зграбно увімкнула верстат, виглянула у вікно без шибки. Озирнулася, чи не дивиться майстриня або хтось із німкень, і пальчиком поманила Оксану. Та вдала, мов розправляє заплутану нитку, й обійшла машину кругом. Через сестрине плече кинула погляд у вікно.

    - Ось він, бачиш?

    Високий і неймовірно худий русявий парубок котив візок із шутером. За мить долинув застрашливий шурхіт і злетіла в небо хмарка пилюки - шутер посипавсь у наполовину засипану вирву.

    Парубка гукнули, і він погнав свій візок десь за ріг будівлі.

    - Ти знаєш,- підколола сестру Оксана,- що кохання, зароджене в екстремальних умовах,- нетривке?

    - Це тебе в університеті такому навчили?

    - Це світовий досвід учить. Тож перш ніж дати своє благословення, я мушу тебе офіційно застерегти…

    Оксана упіймала погляд майстрині й замовкла на півслові.

    І тут вчасно застрекотів верстат - обірвалася нитка. Орися кинулася вимикати, а Оксана впала навколішки й почала ловити обірваний край, доки він не заплутався остаточно.

    - Ну й ґудз накрутився! Ні, я не збагну, чому нитка коли рветься, так і норовить обкрутитися довкруж валу? Чорт, ми сьогодні знову норму провалимо!

    Але норма й без того летіла до бісової мами. Вдруге за один день почався наліт на містечко - дівчата, упевнені, що до вечора вже все буде тихо, навіть не зразу спохопилися, коли завила тривожна сирена. Майстриня розчахнула двері цеху; розуміла, що вишикувати вервечкою своїх підопічних зараз не подужає, навіть якщо надірве голос і натовче кілька пик. Працівниці позалишали увімкненими верстати й повалили до дверей, Орися встигла клацнути важелем аварійного вим- кнення електроенергії - і в цілковитій тиші, яка нагло запала у приміщенні, лунко озвався віддалений гуркіт літаків, які швидко наближалися.

    Який божевільний шпигун, думала Оксана, наніс на карту військових об’єктів фабрику, що плела шкарпетки для фронту? Не раз і не два вже важкі черева бомбардувальників нависали над головами остарбайтерів, які б, може, й хотіли вітати авіацію союзників, але за таких умов якось не випадало.

    Оксана пропустила молодшу сестру вперед і вибігла з дверей у коридор. Одна по одній захекані дівчата, пригинаючись, вискакували надвір. Гудіння швидко наростало. Оксана наддала ходу, рукою вже взялася за лутку дверей - і тут спіткнулась об швабру, яку зачепила Орися, коли вибігала надвір. Старша сестра гримнулася головою об стіну, аж срібні зірочки затанцювали перед очима.

    Може, саме тому вона не почула вибуху, тільки раптом стіна перед очима луснула навпіл і поповзла донизу. Маленький чорний уламок уп’явсь у руку, розтинаючи шкіру. Ударною хвилею Оксану кинуло на підлогу цеху. Просто в лице війнуло жаром - спалахували бобіни ниток і дерево верстатів, і зразу за тим спалахнуло Оксанине волосся - й вона несамовито заволала.

    …Отямилася від болю. Пекло все тіло. Спробувала поворухнутися - стало ще гірше. На очах виступили сльози. Оксана кліпнула й розплющила повіки.

    Приглушене світло вливалось у кімнату крізь щілину в дверях. Оксана помацала поглядом навколо себе й побачила величезне приміщення, схоже на їхній барак, тільки ліжка тут стояли не у два яруси, а в один. На ліжках, застелених бездоганно білими простирадлами, лежали забинтовані люди. Оксана збагнула, що вона у шпиталі. Тільки чому тут так тихо?

    Зробила спробу ще раз поворухнутися - знову неймовірно запекло. Але рух її помітили - вона відчула, що долоні торкнулося тепле. Оксана скосила очі - й уп’ялася поглядом у розширені зіниці Орисі. Рот сестри розтулявся, мов у риби, але не долинало жодного звуку.

    Я контужена, подумала Оксана. Чудовий підсумок життя: обгоріла, контужена, у ворожій країні, з Семеном зв’язок утрачений, у голові паморочиться - жити лишилося недовго. Страшенно хочеться поплакати, але перед сестрою не можна.

    - Я… не… чую,- спробувала вимовити Оксана і тільки з реакції сестри збагнула, що це їй вдалося-таки.

    Орися відвернулась і нестримно заплакала. Лишень зараз Оксана запримітила довготелесого парубка, який м’явся позаду сестри. Оксана чомусь подумала, що тепер може спокійно померти, бо сестра матиме на кого спертися. Відбираючи одне, життя завжди дає щось навзамін. А що дало життя навзамін їй?

    Орися знову заговорила. Оксана усміхнулася нетямущості сестри.

    - Напиши,- важко промовила вона, не чуючи самої себе.

    Орися лапнула якусь газету, дістала недогризок олівця.

    «Як ти почуваєшся?»

    - Як корова по теляті.

    Високий парубок на ім’я Осипко засміявся - Оксана бачила, як широко розтягнувся його рот, як здригнулися плечі. Молодша сестричка теж усміхнулась. Оксана зробила зусилля й повернула шию. Біль наче на мить відступив.

    - Слухай… уважно… Мої щоденники… забереш додому… віддаси Семенові… Обіцяй… що розшукаєш… його!…

    Орися миттю перейшла від сміху до сліз.

    - Обіцяй! - наполягала Оксана. Вуста німіли. Не чула власного голосу і боялася, що й сестра не чує чи не може розрізнити слів.

    Раптом Орися відвернулася, й Оксана побачила білу постать, яка схилилася над нею. Постать щось сказала до відвідувачів - з недвозначного жесту хвора миттю второпала, що сестру зараз виженуть із палати.

    - Обіцяй! - крикнула вона щосили.

    «Я все зроблю»,- прочитала вона по Орисиних губах. Постать у білому вже виштовхувала відвідувачів із проходу. Оксана заплющила очі, а коли знову пролупила їх, біла постать чаклувала над якимсь розчином. За мить вона схилилася над хворою й почала розмотувати і здирати бинт. Оксана зарепетувала - відчуття було, начеб разом із бинтом здирали шкіру.

    Біла постать суворо насумрила брови - й раптом роздвоїлася. Одна продовжила розмотувати поплямовані бинти, а друга відділилася, трошки підстрибнула та зависла над землею. Оксана так здивувалася неймовірній метаморфозі, що й не помітила, коли зник біль. Постать же відпливла на кілька кроків, озирнулась і поманила дівчину за собою. Оксана важко звелася на ліктях. Біла постать зауважила її нерішучість і пальчиком показала кудись удалину. Оксана прискалила око, придивилася.

    У самому кінці шпитального барака, у міжрядді білих ліжок, стояв Семен.


РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ


СПАДЩИНА ДУНІНИХ-БОРКОВСЬКИХ


    На п’ятницю була запланована знаменна подія - всі студенти-магістри отримали персональні запрошення на презентацію нової поетичної книжки нашого викладача Боба Торні. Нам би й на думку не спало прийти на таку поважну вечірку з порожніми руками! Саме тому у вівторок, коли над Буремною Затокою купчилися хмари й трусили додолу перший вечірній сніжок - вночі замете-завіє хуртовина! - незмінна четвірка студентів-магістрів на чолі з молодим викладачем Пітером Анітом зібралася на квартирі у Майкла. Поводився Петрик дивно: наче хотів зі мною секретом поділитися, але обстановка не дозволяла.

    Серед нашого голодного студентства Майкл вважався найзаможнішим - щоліта він працював у рятувальній команді на лісових пожежах десь там «на північ від шістдесятої паралелі», поблизу рідного Червоного Озера, й заробляв грубі грошенята. Він винаймав двокімнатне помешкання (двокімнатне за нашими мірками, за мірками Буремної Затоки - квартиру на одну спальню) у підвалі особняка XVIII-го сторіччя - весь центр старого Форту забудований був такими. Коли я вперше потрапила у цей химерний будинок, то була просто заскочена крихітними його кімнатками: який божевільний архітектор вирішив будувати вгору і вглиб, а не вшир на неозорих просторах Буремної Затоки? Найбільше ж мене вразила «кімната для служниці» попід сходами, в яку пролізти можна було хіба що боком. Важко, важко свого часу позбувалися стереотипів британські переселенці!

    - Я принесла з собою суничний чай! - оголосила Джеклін. Ми збадьорились: у сорокаградусний мороз чай був вельми доречним.

    Джеклін швидко зорієнтувалась у помешканні, знайшла кухню й уже тихенько собі чаклувала. Майкл звільнив письмовий стіл від стосів книжок і нотатників та приніс п’ять різномастих горняток. Я ж, як завжди, нахилилася над книжками - чорно-червоний товстезний томище привернув мою увагу рідним кириличним шрифтом. «Московські вбивці Бандери перед судом». Мюнхенське видання шістдесят п’ятого року.

    - Що це? - спитала я.

    - А, це мені дідо дав почитати,- відмахнувся Майкл,- він чомусь гадає, що я знаю українську. Хо- чеш, подарую?

    - Хочу.

    Томище перекочував у мою торбу.

    Запашний чай просвітлив голову і зігрів серце. До чаю Майкл організував несподівану перекуску - як- не-як у його жилах клекотало кілька літрів італійської крові на додачу до української. До столу він подав червоного домашнього вина і лазанью.

    - Налітай,- скомандував Майкл,- бо голодний шлунок мудрих думок не плодить.

    Ми приклалися до лазаньї, запиваючи духмяним домашнім вином.

    І одразу народилося безліч ідей, як привітати Боба

    Торні незабутнім подарунком.

    - Ми презентуємо доктору Торні «Набір поета»! - вигукнула Джеклін.

    - І що він включатиме?

    - По-перше,- Джеклін відгинала пальці,- Шекспірів глобус. По-друге, Гомерів корабель. По-третє, Дантів вогонь. І по-четверте, Еолову арфу. Чотири стихії - земля, вода, вогонь, повітря - прикличуть поетові натхнення!

    - Все-бо ви за душу дбаєте! - відмахнувся Майкл.- А за тіло хто подбає? Як на мене, то краще би йому пристарали амфору з вином від Омара Хаяма, золоту ліру від Орфея і…

    - І від Котляревського,- докинула я,- на тиждень сала з сухарями, барильце з срібними рублями, муки, пшона, ковбас, коржів…

    - Це від кого? - перепитав Майкл.

    - Від одного поета. Українського.

    - Ага,- кивнув він. І провадив: - У крайньому разі, вино можна видудлити, золоту ліру загнати на лом…

    - А ковбаси любенько собі схом’ячити.

    Поки Джеклін педантично записувала ідеї щодо подарунка, на книжковій відкритій поличці я перебирала Майклові скарби: шкільну світлину з випускного класу, на якій до Майклового плеча прихилилася чорнява дівчина, золотий кубок найкращого пловця Червоного Озера такого-то року, сувенірну пляшку екзотичного алкогольного напою з тлустим черв’яком усередині… Око моє прикипіло до гральних карт.

    Традиційні козацькі парсуни я не могла би ні з чим сплутати!

    - Звідки це в тебе? - повернулася я до Майкла.

    - Карти? - здивувався він.- То дідові.

    Я розкрила коробку й віялом розсипала карти на столі. Поруч випав і папірець. «Роботу над проектом гральних карт Георгій Нарбут розпочав ще наприкінці

    1917 року, а завершив навесні-влітку 1918-го (на чирвовому тузі та проекті обгортки до карт фігурує вже напис «Українська держава», тобто вони виконані після проголошення гетьманату)…» Оце так! Я заглибилась у читання - й була винагороджена. «Добір персонажів для королів може дещо здивувати сучасного українця: виновим королем у Нарбута виступає Петро Сагайдачний, чирвовим - Петро Дорошенко, жировим - Іван Мазепа, дзвінковим - наказний гетьман Василь Дунін-Борковський…» Дунін-Борковський! А я зовсім нещодавно чула прізвище Дунін! У контексті… у якому ж контексті?… А, так, так! Про Леоніда Дуніна писала мені Ліна Оверченко. Такий збіг - то просто знак згори.

    - А давайте перекинемося! - запропонував

    Майкл.

    - Два на два,- заохотила я колег.- Білі проти кольорових.

    І я розсадила ошелешених друзів парами: Джеклін і Майкла проти Султани і Петрика,- а сама під шумок засіла за Майклів комп’ютер. Цікавим збігом мені негайно треба було поділитися з Ліною - вона свято вірить у зв’язки між речами й подіями. А якщо так, тоді може виявитися, що ми шукаємо розгадку смерті Ромчика Данильця зовсім не в тому місці…

    В інтернетрях я запустила у пошук ім’я Леоніда Дуніна, але у висліді отримала пшик - на цілісіньке світове павутиння знайшовся аж один Леонід Дунін, і той занадто молодий, як на нашого фігуранта. Може, онук? Та ні, якби так, Левко Данилець сам би його знайшов.

    Принагідно я поцікавилась і Василем Дуніним- Борковським. Його пошуки дали значно поважніші результати. Але я, звісна річ, зі своєю пристрастю до містики й ґотики, одразу запала на моторошний народний переказ: за життя Василь Андрійович Дунін-Борковський був страшним чоловіком, жадібним до грошей, безжальним до селян. Ширилися чутки, що Дунін-Борковський ніхто як справжнісінький опир! Але смерть приходить і до опирів, і нарешті злого чоловіка поховали. Та вже наступного дня очевидці твердили, що бачили, буцім Дунін-Борковський їхав шестериком вороних коней Красним мостом через ріку Стрижень у товаристві чортів. Коли розкрили могилу й відкинули віко домовини, то побачили зовсім не розкладене тіло, а обличчя опиря було червоне, з виряченими очима…

    Тим часом Султана з навішаними погонами обернулась у мій бік і, певно, зауваживши на моєму обличчі фантастичний захват, спитала:

    - Ти просунулась у своєму розслідуванні?

    - Ще не знаю…

    - Ми зараз луснемо з цікавості,- підохотив мене Майкл.

    Щоб ознайомити колег із довжелезною Ліниною епістолою, яку я нещодавно отримала, пішло хвилин п’ятнадцять. Не забула я розповісти і про те, що в хаті Ромчика Данильця ми бачили нотатник, на якому збереглися схожі на кириличні літери «Л. Д.», тобто Ромчик…

    - Шукав Леоніда Дуніна саме в Буремній Зато- ці! - вигукнула Султана.

    - А може,- похитала я головою,- Ромчикові

    «Л. Д.» - то ініціали його діда Левка Данильця?

    - Навіщо?

    Я гарячково міркувала над правдоподібним поясненням неймовірної теорії.

    - Бо він… бо він… бо він комусь доводив, що Левко Данилець і Леонід Дунін мають однакові перші літери, тож звинувачувати когось із цих двох тільки на підставі ініціалів не можна!

    - Кому ж у Буремній Затоці він міг це доводити? - Джеклін подивилася на мене, як на дитину.- Тут ні про одного, ні про другого ніхто й не чував!

    - Якраз у Буремній Затоці,- заперечила я,- прізвище «Дунін» чував багато-хто! То до вас,- я обвела поглядом Джеклін, Петрика і Султану,- це ім’я й не повинне промовляти, але ж того, в кому вирує половина славної козацької крові,- я багатозначно кивнула в бік Майкла,- воно аж ніяк не повинне лишати байдужим!

    Майкл викотив на мене очі поза круглими скельцями окулярів. Я наступала:

    - Може, ти й до недільної української школи не ходив? Може, ти й про Наталену Королеву ніколи не читав?

    - Ходив… читав… а до чого тут?…

    - А до того, що батько Наталени Королеви - граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський, нащадок польської гілки знаменитого роду Дуніних-Борковських.

    - А була ще й українська гілка?

    - Аякже! У сімнадцятому столітті хлопець зі старого польського графського роду, Базиль Дунін-Борковський, утратив батьків, і його взяв на виховання дядько, який служив у козацькому війську. Після Андрусівського перемир’я між Польщею і Росією Базиль Касперович, не бажаючи втрачати спадкові землі, вихрестився у православ’я, пристав до українського війська і згодом дослужився до другої за рангом посади в тодішній українські ієрархії - до генерального обозного, себто скарбника. То вже були часи гетьмана Івана Мазепи.

    - Той, кого ти шукаєш,- спитала простодушна

    Султана,- нащадок саме цього Дуніна?

    - Якби я це знала! Поки що маю тільки нічим не підкріплені здогади.

    - Але ж ти чомусь пов’язала в одне історичну особу й Леоніда Дуніна?

    - Є в мене одна теорія… Ще й досі на Чернігівщині збереглися перекази про полковника Дуніна-Борковського, який надбав незліченні статки, запродавши душу дияволу. І хоч він щедро жертвував на церкви і монастирі, народ на це тільки відмахувався: то він намагається гріхи замолити. Темна й суперечлива була постать Василя Дуніна-Борковського! А тепер погляньте на нашого фігуранта - Леоніда Дуніна. По війні він зник безвісти. У зраді звинуватили Левка Данильця на підставі ініціалів, але у Дуніна ініціали були такими самими. Якщо припустити, що Леонід Дунін і справді був нащадком Василя Дуніна-Борковського, а яблучко від яблуньки недалеко падає…

    - Тоді,- вигукнула Султана,- він переховується десь у Буремній Затоці й порішив Романа Да…

    - Данильця.

    - …щоб той його, зрадника, не викрив! Я тяжко зітхнула.

    - Насправді ця теорія кульгає на обидві ноги. Розумієте, навіть якщо Леонід Дунін когось і зрадив, він не вчинив глобального злочину проти людства, не був, скажімо, наглядачем в Освенцімі, його не засуджували на Нюрнберзькому процесі. Тобто, я гадаю, на його злочин уже давно проминули всі строки давності. Хто б міг його притягнути до відповідальності через понад п’ятдесят років? Хто б виступив свідком на суді? Та й чи живий він іще - цей примарний Леонід Дунін?

    Пітер Аніт глядів у вікно, заклавши руки в кишені. Довге чорне пасмо лежало на щоці, і на ньому танцював косий вечірній промінь. Не повертаючи голови, Петрик промовив:

    - Ожавашко казала…

    Чотири голови жваво обернулися до нього.

    - Я так і знала,- грюкнула я кулаком по столу,- що це ти умикнув Ожавашко з лікарні!

    - Де вона зараз? - занепокоєно вигукнув Майкл.

    - Хто така Ожавашко? - одностайно запитали Джеклін і Султана.

    Ожавашко, якщо можна так висловитися, плуталась під ногами й ніяк не вписувалась у мою історичну схему. Який стосунок може мати червоношкіра аборигенка Буремної Затоки до коштовної спадщини Дуніних-Борковських?…

    Петрик підняв долоні, затуляючись ними, як щитом.

    - «Умикнув» - яке цікаве слово! Каюся, допоміг Ожавашко вибратися з лікарні. Вона дуже дохідливо пояснила мені, що їй у МакКілера загрожує небезпека, а поліція і не планує надавати персональну охорону…

    - Але чому ж ти мені нічого?…- почала була я. Петрик набурмосився.

    - Тому що Ожавашко зникла вже на другий день! Я завіз її в селище до своєї тітки, вона обіцяла сидіти тихо як мишка й нікуди не рипатися. Я повернувся на- завтра - вона зникла вночі. Тітка била себе кулаком у груди й божилася, що звечора Ожавашко нормально лягла спати і навіть заснула - тітка кілька разів ходила перевіряти. А зранку, коли тітка збудилася, Ожавашко вже не було. Вислизнула. Але навіщо? Куди подалася? Чому не дочекалася мене?!

    - А може, її викрали?

    Петрик, пополотнівши, замотав головою.

    - Ні! Навіть думати про таке не хочу!

    Я набралася духу й виклала Петрику всі свої підозри.

    - Професоре Аніт, коли вже у нас пішла така відверта розмова, давайте прояснимо все до кінця, щоб не було жодних недомовок. Усі пам’ятають, як у листопаді в бібліотеці зчинилася фальшива тривога? А трохи згодом з’ясувалося, що з однієї з облікових книг зникла вельми потрібна сторінка, яка стосувалася саме українських архівів. Гадаю, все це - ланки одного ланцюжка. А тебе, Петрику, саме під час фальшивої тривоги з якогось дива занесло в бібліотеку. Що ти там робив? Відповідай!

    Петрик потер чоло й заправив волосся за вуха.

    - Що робив, що робив… Не пам’ятаю я, що я там робив! Просто повз проходив - і все!

    - І все? - підозріло звузила я очі.

    - Нехай мене скунс перестріне!

    Поки ми з друзями патякали, від Ліни Оверченко упав у скриньку віртуальний лист. Я швиденько розпечатала його. Як виявилося, Ліна теж байдиків не била, а збирала інформацію про Дуніна-Борковського. Щоправда, на відміну від мене, підійшла до справи по-науковому й відкопала розвідку Георгія Папакіна про фамільні архіви української козацької старшини. Пан дослідник з’ясував, що свого часу існував архів і Дуніних-Борковських. Хто започаткував його, не з’ясовано. Як писав Георгій Папакін про можливого засновника, «імовірно, ним міг бути Василь Дунін-Борковський (†1702). Місце зберігання, вміст та істо- рична доля [архіву] не відомі. За повідомленням О. Лазаревського, розпорошений ще в ХІХ ст.».

    Звісна річ, найперше Георгія Папакіна цікавили документи з рукописних зібрань Дуніних-Борковських. Але мене безперечно більше цікавили записи про матеріальні цінності - оті незліченні статки, які буцімто надбав за життя чернігівський полковник. Мені значно легше було повірити, що мотивом убивства Ромчика Данильця були гроші, великі гроші…

    Джеклін зазирала мені через плече, але, звісна річ, не могла вчитати кириличного шрифту.

    - Що там?

    Я у двох словах переклала Лінин лист.

    - А твоя товаришка не пише, чи нема яких здогадок, де той архів усе-таки може бути?

    - Вона не пише,- таємниче відповіла я,- але з іменем Василя Дуніна-Борковського пов’язана одна обитель на Чернігівщині - Успенський монастир на Єлецькій горі. Збудований він ув ХІ столітті князем Святославом Ярославичем. Існує легенда, що у товщі гори під монастирем є широкі підземелля, які нібито почав копати ще Антоній Печерський. Підземні ходи досліджувалися науковцями Київського церковно- археологічного товариства і начебто вивчені досконально, та насправді все не так просто. Людські перекази ніколи не виникають на порожньому місці - отже, є ще й інші, глибші підземелля, і саме там могли бути поховані скарби Дуніних-Борковських…


РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ


ЗАМАХ


    Вечоріло. Ще здалеку ми з Петриком побачили попід баром цілу вервечку старих обшарпаних машин - на таких здебільшого роз’їжджали вулицями Буремної Затоки сіроми-студенти. Якби ми здогадалися приїхати хоч на півгодини раніше, ще б мали надію відшукати собі місцинку під стоянку, зараз же всі узбіччя позаймали прудкіші щасливчики.

    Петрик переїхав вуличку з кінця в кінець і завернув за ріг. Тут уже було вільніше - кілька парковочних лічильників полювали на чергову жертву. Петрик зарулив під найближчий і заглушив мотор. Я вилізла з машини, випростала затерплі ноги. Мій супутник тим часом вкидав у грізний апарат два «місяці». «Місяцем» - за жовтий колір - у Буремній Затоці називали круглу монетку в один долар.

    Лічильник один по одному проковтнув обидва «місяці», а Петрик сердито пробурмотів:

    - На власній землі маю платити за стоянку!

    Боб Торні вирішив провести свій поетичний вечір саме в барі, хоча мені здавалося, що в Університеті обстановка більше сприяла такому заходу. Тим паче, що просто в центральній будівлі Університету, котра носила гучну назву Аґура (у Давній Греції - ринкова площа, місце зібрань і сходин), містився не менш колоритний бар. Стовідсоткова відвідуваність гарантована, особливо сьогодні - у п’ятницю.

    Ми з Петриком повернули за ріг - і зразу опинилися під дверима пивнички «Буз», що в перекладі приблизно означало «Три гички».

    - Нам сюди?! - шарпнула я Петрика за рукав. Мій супутник похитав головою.

    - Сюди ти можеш хіба що зайти сама - мені з моєю червоною пикою всередину краще не потикатися.

    Я затнулася на ходу.

    - Себто?

    - Де пиячать білі,- пояснив Петрик рівним голосом,- червоношкірим зась. Добре, якщо охорона просто викине надвір. Гірше, коли зчиниться бійка на ґрунті расової ворожнечі… Нам сюди.

    Ми зупинилися під скляними дверима, на яких висіла табличка «Закрита вечірка». Заклад називався

    «Ліра» - тільки тепер я збагнула, чому Боб Торні зупинив свій вибір саме на цьому барі.

    Ми ввічливо постукали, і з того боку шибки до нас визирнуло суворе обличчя Джеклін. Сьогодні моя товаришка зібрала полум’яні коси в кручений вузол на потилиці і вбрала шовкову сукню. Після незмінних джинсів, спортивних светрів і кросівок я не впізнала цілком нову Джеклін. Петрик же зовсім не розгубився: він простягнув два запрошення, і Джеклін офіційно припросила нас усередину.

    На півкруглому підвищенні у глибині зали грали музики. Соліст, який притискав до вуст губну гармоніку, видався мені напрочуд знайомим - примруживши короткозорі очі, я упізнала Майкла. Саме в цей момент Майкл опустив гармоніку та заспівав у мікрофон блюзову композицію.

    Голова мені пішла обертом, я відчула себе в центрі неймовірної змови - як на вікопомний Переддень усіх святих, коли наша п’ятірка відвідала старий Форт. Якщо й Султана бере участь у зговорі… Але ж ні: Султана у зеленому сарі сиділа за столиком, виблискуючи незліченними золотими прикрасами. Забачивши нас, вона радісно помахала рукою.

    Боб Торні, який засідав неподалік сцени, теж помітив нас і жестом прикликав до себе. Його дружина Софія приязно привіталася. На столику громадилися два стоси новеньких книжок. На книжці значилася ціна - двадцять доларів. Петрик дістав зелену двадцятку й отримав навзамін книжку. Боб із задоволенням підписав томик колишньому студентові, а тепер - колезі-викладачу.

    Проковтнувши подив, я полізла в гаманець і дістала дві бузкові десятки. Доктор Торні розгорнув книжку й нерозбірливою рукою начеркав кілька слів. У непевному світлі бару я змогла прочитати хіба власне ім’я. До Боба вже підходили нові гості, і ми підсіли до Султани.

    - А у вас завжди так,- не могла я стримати емоцій,- що на презентації друзям книжку не дарують, а продають?

    Петрик зачудовано обернувся до мене:

    - А звідки ж брати гроші, щоб винайняти цю залу?

    Нам піднесли тацю з білим вином, Петрик зняв два бокали - й одразу розрахувався за них. Султана, звісна річ, від вина відмовилася, їй принесли водичку. Щоб не осоромитись остаточно, я розважила за краще не коментувати цей «фуршет власним коштом».

    Зала швидко заповнювалася відвідувачами. За сусіднім столиком сидів іще один викладач нашого факультету - Джеклін була таємно в нього закохана. Він заклопотано обклався паперами й щось швидко вимережував у грубому зошиті. У людському галасі та дзвоні музики, оповитий сірими цівками тютюнового диму, він видавався істотою цілком потойбічною. На мить відірвавши голову від писанини, він помітив нас із Султаною та Петриком, неуважливо кивнув і, не чекаючи відповіді, знову схилився над зошитом.

    Зрештою зала заповнилася вщерть. Музика стихла, Боб Торні підвівся з-за столу. Привітавши гостей, він розгорнув книжку та почав читати вірш. На слух я абсолютно не здатна була розрізнити барвистої поетичної мови, проте коли доктор Торні закінчив читати й зала вибухнула оплесками, я плескала разом із усіма так завзято, що в мене розсипалася на друзки каблучка з іскристого каменю - «золотого піску».

    Майкл знову заспівав щось блюзово-меланхолійне, гості попивали вино й обмінювалися плітками, до Боба підходили один по одному приятелі, щоб привітати та придбати книжку, викладач за сусіднім столиком і далі строчив у грубезному зошиті, Джеклін нарешті залишила свої чати під дверима та приєдналася до нас - тривала невимушена вечірка.

    Мені ж кортіло переговорити з Бобом сам на сам. Із Петриком ми стосунки з’ясували, не хотілося лишати недомовок і з доктором Торні. Вичекавши мить, коли Боб зостався один, я вислизнула з-за столу та підійшла до нашого викладача.

    - Чудова презентація,- почала я здалеку, але не витримала власної дипломатичності й бухнула: - Бобе, а навіщо ви брали в бібліотеці книгу обліку архівних надходжень?

    Боб був заскочений несподіваним натиском, але за мить оговтався і, збагнувши, про яку книгу обліку йде мова, невинно пояснив:

    - Я писав статтю про Марка Твена і шукав номер коробки, в якій зберігається мій архів.

    - Ваш архів?

    - Так, мій архів. Кілька років тому я передав Університету чернетки власних поезій і наукових статей, деякі щоденники й листи… Навіщо чекати, заки я помру, якщо вже сьогодні зацікавлені студенти могли б написати магістерську дисертацію про Роберта Пенна Торні? - Боб значуще подивився на мене.

    До столика, де мене вже зачекалися Джеклін, Султана і Петрик, я поверталася на нетвердих ногах. Буремна Затока раз у раз підсовувала мені горішки, які я не могла розгризти своїми українськими зубами. «Захід є захід, і схід є схід…» А хто ж ми, українці,- схід чи захід? Як переміщені особи - у вічному лімінальному стані: поміж двох світів, ні там ні сям…

    Поки я сиділа у глибокій задумі, вечірка добігла кінця. Майкл востаннє подякував гостям, які мужньо вислухали всі його нескінченні одноманітні блюзи, доктор Торні, косуючи оком на неспродані книжки, запросив усіх присутніх у будь-який час заходити на кафедру, де в Бобовому кабінеті завжди зберігається незайманий запас книжок, тож якщо комусь заманеться зробити, приміром, приємний подарунок друзям до нового року…

    За усталеною традицією Джеклін і Султана сіли в Майклів пікап, а я вже хотіла застрибнути в Петрикову червону машину - і розгублено зупинилася, не побачивши машини там, де ми її кілька годин тому залишили. Замість автівки попід паркувальним лічильником височіла гора снігу. Вітер сердито повівав, намітаючи дедалі вищу кучугуру,- надвечір, як завше в Буремній Затоці, налетіла хуртовина.

    - Помагай,- кивнув мені Петрик і взявся руками розгрібати сніг. Уже за кілька секунд на світ Божий визирнув червоний дах, і я квапливо почала відгрібати сніг із-під коліс, звільняючи машині виїзд.

    Засніженою дорогою ми ледве-ледве тягнулися додому і жодного разу не обігнали навіть неповороткий автобус, якому мов на посміх дали назву «Хорт». Зустрічні машини важко борсались у снігу - чистити ці завали почнуть не раніш як завтра зранку. Коли ми доїхали до хати Бачинських, навкруги стояла щільна непроглядна темрява, і фари вихоплювали з неї тільки білі бризки сніжинок на метр від машини.

    Ми завернули у провулок Росомахи. Синє миготливе світло розтинало темряву десь попереду. У мене дивно стиснулося серце. Петрик під’їхав до хати, я вистрибнула з машини.

    Біля входу стояла «швидка», а навколо неї півколом тулилися сусіди. Я підскочила до людей і перелякано крикнула:

    - Що сталося?

    Хтось мовчки вказав мені на невеличку клуню, де мої господарі зберігали городній реманент, а в ящику з підігрівом - картоплю. Замість даху зяяла діра, двері ж вивалилися під тиском снігу.

    - Снігу навалило стільки, що дах не витримав. А місіс Ірина саме була всередині,- пояснив мені сусіда-італієць.- Добре, що я акурат під’їхав додому й побачив, як дах обвалюється! Я побіг перевірити, чи все гаразд, і помітив руку, яка стирчала зі снігу - отут, де вивалилися двері! Зразу викликав «911», нехай навіть мені доведеться заплатити за виклик!

    Як уже згадувалось, у Буремній Затоці викликати «швидку» можна тільки в крайньому разі, причому що саме вважається крайнім разом, здається, не відають навіть місцеві. Мешканці Буремної Затоки по можливості утримуються від того, щоб набирати заповітні цифри «911».

    За хвилю під’їхала поліція. Поламану халабуду відразу обв’язали жовтою стрічкою, наче без цього хтось наважився б наблизитися до хилитливої клуні, яка погрожувала от-от завалитися зовсім. Один із поліцейських витягнув блокнот і підійшов до нашого гурту, щоб розпитати свідків, а незамінна за всякої приключки детектив Коен залізла у «швидку». За хвилину вона вже вистрибнула з машини, а потому санітари в зеленкуватих піжамах і теплих куртках наопаш винесли ноші, на яких лежала пані Ірина, й попрямували в хату.

    Я побігла за ношами та встигла якраз відчинити перед ними двері.

    - Ви родичка? - запитав мене лікар.

    - Я квартирантка.

    - А де родичі?

    - Дітям я зараз подзвоню, а чоловік, певно, в церкві… А що з нею?

    - Нічого смертельного. Ми вкололи місіс Бачинській снодійне, щоб вона спокійно проспала до ранку, але в лікарню її брати не будемо. Підозрюємо в неї легкий струс мозку, завтра вона нехай навідається до МакКілера, але на тілі - на диво - жодних ушкоджень немає. Їй пощастило, що, коли валився дах, вона саме стояла біля відчинених дверей і її просто снігом винесло надвір…

    - А ще сусіда виявив пильність! - докинула я. Моторошно навіть подумати, що могло статися, якби сусіда не помітив завалу - хто б здогадався побігти перевірити клуню в таку хурделицю?

    - Ви можете покликати чоловіка потерпілої? Ми маємо зафіксувати нещасний випадок, потрібні його свідчення. В церкві є телефон? Чи в нього, може, є мобільний?

    - Мобільного немає, і в церкві я телефону не знаю, але ж сама церква зовсім поруч! Я миттю!

    Смикнувши за рукав Петрика, який ні на крок не відставав од мене, я плигнула в машину, й ми здали назад, бо розвернутися в такому снігу не було жодної можливості. На виїзді з провулку Росомахи я вказала Петрику напрямок, і машина, долаючи кучугури, рушила на світлофор.

    Коли я щойно приїхала в Буремну Затоку і не була знайома з Бачинськими, то першим ділом вирішила навідатись у яку-небудь греко-католицьку церкву. Одна з них знайшлася на південній околиці - треба було лишень перетнути залізничний місток через Кам’янисту річку. Друга розташувалася на Вікторії-Захід - гостро-верхе диво сучасного мистецтва, дуже схоже на київський храм Св. Василія Великого на Львівській площі: гори скла й каміння, а на вершечку пірамідальної бані - хрест. Третя церква - на знелюднілій східній околиці, неподалік «Просвіти». Ця була стара-старезна, дерев’яна, мені навіть здалося, що чимось вона нагадувала карпатську дерев’яну архітектуру.

    Бачинські належали до парафії на південній околиці, і зараз ми прямували саме туди.

    Світло у вікнах кухні, яка прилягала до церкви, ми побачили, тільки коли під’їхали до будівлі мало не впритул. Без стуку я заскочила у бічні двері в прибудівлю й опинилась у великій кімнаті, в самому кінці якої стояли два горизонтальні морозильники, а навколо них крутилися жіночки, що складали на заморозку вже зварені вареники. Пан Йосип за столом завзято місив тісто. Просто в нього над головою висіли портрети Івана-Павла Другого та кардинала Любачівського - кардинал освячував церкву, а папа римський приїжджав із візитом років десять тому.

    - Пане Йосипе, мийте руки, вам потрібно повернутися додому.

    - Що трапилося?

    - Нічого страшного, вже все гаразд, але на вас чекають удома.

    Мій господар, високий і жилавий вісімдесятирічний старий, напрочуд меткий і жвавий як на свій вік, помив руки, натягнув куртку та бейсболку й був готовий вирушати. Жіночки в церкві покинули вареники та згоряли від цікавості, але їм доведеться дочекатися неділі - сьогодні нема часу нічого пояснювати.

    Вже за десять хвилин ми повернулися додому. Пан Йосип напружено роззирався, побачивши поліцію та сусідів, які скупчилися біля хати. На щастя, «швидка» вже від’їхала.

    Один із поліціянтів зустрів нас на порозі й провів пана Йосипа всередину. Ми з Петриком залишилися надворі, щоб не заважати, і потихеньку наблизилися до клуні, де крутилося двійко нових поліціянтів. Я дивилася на їхні вправні руки в ґумових рукавичках, на обладнання у шкіряній валізці, що стояла поруч, і в мене закрадалася певність, що то не простий огляд - працюють експерти-криміналісти. Знемагаючи від цікавості, я підійшла ще ближче й захопила уривок розмови.

    - …Посвіти на цю крокву.

    - Свічу.

    - Бачиш?

    - Бачу. Гадаєш, над нею почаклували?

    - Безперечно. Подивись, тут усе нове, навіть дерево не встигло потемніти. Як могла тріснути кроква?

    - Стривай! Але якщо це був замах, як міг зловмисник бути певен, що хазяйка взагалі серед зими полізе в сарай?

    - Бачинські там картоплю тримали…- влізла я.

    Я вже підійшла впритул до жовтої стрічки, але полісмен нетерпляче помахав мені рукою: мовляв, забирайся. Розчаровано я змушена була відступити вбік, відчула під ногою щось м’яке - й тишу розітнув відчайдушний тваринний вереск. Зойкнувши, я заточилась і, щоб не впасти, схопилася рукою за райську яблуньку. Сніг посипався мені за комір куртки, погляд же вихопив із темряви два ображені жовті ока.

    «Ну просто корова на льоду! - вигукнув рудий койот, облизуючи травмовану лапу.- Я тепер тиждень шкутильгатиму!»

    «Вибач! Я тебе не примітила…»

    «Аж такий я непримітний!»

    «Вибач,- ще раз мовила я, відступила на крок - і знову ледь не загриміла у сніг, наступивши комусь на лапу. Поряд із койотом у снігу надимала шерсть блакитна куля - котик Яро не міг не розділити сенсаційної пригоди, що сталась у його хаті, з найліпшим приятелем.- Знов у вас здибанка?»

    Койот пхикнув.

    «Я тут мерзнув на морозі, хотів її дочекатися, щоб розповісти дещо, а вона…» - і він демонстративно повернувся, ніби забирається геть.

    «Я ж вибачилася! - гукнула я йому навздогін.- Що ти хотів мені розказати?»

    Койот змилостивився, присів на задні лапи й задер писок догори.

    «Уяви: табір для переміщених осіб, жахливий побут, сварки і лайки, але трапляються й радісні дні: наприклад, річниця весілля…»


РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ


РІК 1948


    Третю річницю весілля Орися Байда святкувала з Осипком у таборі для переміщених осіб. Документ

    із міської управи, який засвідчував, що вони офіційно побралися тридцятого травня 1945 року, лежав на видноті, і до нього раз у раз тягнувся дворічний хлопчак, з обличчя - викапана Орися.

    Святкували чим було - на кухні щодня готувалися практично одні й ті самі страви з тих харчів, що їх постачала організація УНРА, але сьогодні Осипкові пощастило запопасти кілька пляшок шнапсу, тож настрій був особливо піднесений.

    Часом Орисі не вірилося, що може бути така неймовірна свобода - де ні НКВД, ні СС, ні щоденних дзвоників на роботу о сьомій ранку, ні нашивки «OST» на одязі і заборони сідати в трамвай. Вона могла хоч щодня їздити трамваєм уздовж бульвару, де рядочком росли яблуні. У серпні простягни у вікно руку - і зірвеш наливне яблучко. Але плоди ніхто ніколи не рвав - у Німеччині городянам таке просто б не спало на думку!

    А ще Орисі не вірилося, що вся ця воля, все це щастя - для неї одної. Що Оксани немає поруч і вже ніколи не буде. За двадцять два роки життя Орися жодного разу не лишалася сама, завжди була вдвох із сестрою, тож перший рік по смерті Оксани минув мов у тумані. Якби не Осипко, вона, либонь, наклала б на себе руки, бо життя на фабриці стало цілком нестерпним: щоденні й щонічні нальоти виснажували так, що дівчата спали на ходу; шкарпетки, які безнастанно плели в’язальні верстати, вже ніхто не вивозив, і ними склад був завалений попід стелю; одного разу бомба поцілила в бомбосховище - загинуло кілька дівчат і німкеня-майстриня…

    Та найбільше Орисі муляла клятва, яку вона дала сестрі в лікарні: розшукати сестриного безвісти зниклого нареченого Семена та передати йому Оксанині листи й щоденники. Як, як зможе вона шукати Семена в цьому жахливому гармидері, коли не знаєш, чи ще будеш завтра жива? Господи, скільки ж триватиме це пекло?!.

    Пекло закінчилось у квітні 1945-го. Кілька днів Орися з Осипком просиділи в бомбосховищі, бо нагорі велися вуличні бої; одна з дівчат із фабрики, яка наважилася поткнутись нагору, загинула під перехресним вогнем. Пайку хліба, котру видав остарбайтерам комендант табору, перш ніж завести у бомбосховище, вдалося розтягнути на три дні. На четвертий уже не мали що їсти. Лишалося ще відро питної води, й Орися з жахом думала, що буде, коли й води не стане.

    О четвертій ранку до бомбосховища спустився комендант.

    «Американці взяли місто. Ви можете повертатися до табору».

    Першої миті Орися розгубилася, та вже за хвилю вона щасливо плакала, обнімаючи Осипка за шию: вони вільні! Вільні!

    Й одразу на колишніх остарбайтерів посипалися дарунки, мов із рогу достатку: харчові набори Червоного Хреста, чорний житній хліб, рибні консерви, сякий-такий одяг. Хотілося думати про майбутнє. Саме в один із таких днів Орися й Осипко розписались у міській управі - прокотилися чутки, що всім колишнім громадянам Радянського Союзу доведеться повернутися додому. На вулицях з’явилися червоні офіцери.

    «До тридцять дев’ятого року я був під Польщйю,- твердо сказав Осипко,- і не полечу до совіцького «раю». Моя дружина теж не мусить туди ся вертати. Розпружся».

    Виконання обіцянки Оксані знову відкладалося на невизначений термін. А тут іще Орися відчула, що вагітна,- треба було шукати надійнішого притулку. Зго- дом вона завжди відганяла згадки про кочове життя, яке довелося їм з Осипком витримати, поки вони не осіли нарешті в одному з таборів для переміщених осіб. Тут вона прожила два, мабуть, найщасливіші роки - і не могла розділити цього щастя з Оксаною…

    Орися перехилила чарку шнапсу, щоб повернутися до реальності, і скривилася від його міцного та різкого смаку. Подружня пара, що мешкала з Орисею й Осипком в одній кімнаті, жваво обговорювала свій недалекий від’їзд за океан.

    - Мені батько зробив виклик,- пояснювала Ганька, яка колись разом із сестрами Байдами працювала на фабриці.- Він іще в тридцяті роки виїхав туди на заробітки, до війни повернутися не встиг. Їдемо за півтора тижні - маємо вже квитки на корабель.

    - А довго плисти кораблем? - запитав Осипко.

    - Два тижні.

    - Ох, нічогенька дорога!

    - Може, літаком хочеш? - загоготіли гості.- Американці візьмуть до себе на літак хіба твою симпатичну дружину!

    Орися теж не стримала сміху, але думка про заокеанську далеку країну, куди вже за півтора тижні поїдуть сусіди, скабкою засіла в голові. Скільки можна валандатися по таборах для переміщених осіб? Додому вже не вернутися - отже, треба починати будувати нове життя. З нуля.

    - А коли ви облаштуєтеся на новому місці,- зопалу спитала вона Ганьку,- не згодитеся розвідати, чи не можна й нам до вас перебратися?

    Бовкнувши це, Орися затулила долонею рот,- як посміла вона набиватися зі своїми проханнями до цілком чужих людей, які й самі не відають, куди їдуть і що їх там чекає? Та Ганька по-дружньому всміхнулася до Орисі й просто сказала:

    - Гадаю, якщо там знайдеться для Осипка робота, виїхати буде не проблема. Тільки вам треба якось заплатити за квиток… Нам за квиток заплатив батько, а ви… Може,- швидко додала вона,- вам удасться виїхати так, як колись мій татусьо: за його квиток, як він іще за Польщі їхав, заплатила компанія, котра наймала робітників…

    - Дякую! - сплеснула руками Орися.- Вибач, що ми на тебе навішуємо свої турботи, просто…

    - Припини перепрошувати! - відмахнулась Ганька.- Хіба ми не з тобою і твоєю сестрою їли потовчені крашанки, які мені з дому прислала мама?

    Орисі на очі навернулися сльози.

    Далі розмова крутилася тільки навколо довгої дороги морем: ніхто з присутніх моря ніколи не бачив, деякі за все життя далі свого села не виїжджали, і шлях у зачинених вагонах до Німеччини на роботу - то була їхня єдина подорож. Орися не наважилася розповісти про море, куди їх з Оксаною двічі возила в дитинстві мама. То було цілком інше море і цілком інше життя - те життя незворотно померло…


    Де той вуйко Йосип,

    Що горілку носить?


    - співали до Осипка гості, коли в склянках закінчувався шнапс, і Орися разом з усіма пила міцний напій і швидко хмеліла. Брала на руки сина й шукала в його обличчі риси старшої сестри - так хотіла, щоб він був схожий на Оксану! - таж ні: малий вдався в матір, такий самий маленький, кругленький і меткий, навіть від батька нічого не взяв.

    Дивлячись на малого, Орися згадувала Льончика Дуніна, відчувала його важку руку в себе на плечі, гадала: як було б, якби замість Осипка її чоловіком став Льончик? Але про Льончика Дуніна вона не мала жодної вістки від того самого дня, як виїхала в Німеччину; під час війни боялася писати, по війні надіслала йому на стару адресу в Києві кілька листів, але відповіді так і не дочекалася.

    Щоразу, як згадувала про Льончика, Орися відчувала дивний трем у серці, мовби на мить поверталась у дитинство. Хай там як, але ті передвоєнні роки залишилися найяснішими в її пам’яті,- чи то просто людська пам’ять так влаштована, що вона зберігає тільки найприємніше, найрадісніше? В Орисиних спогадах Льончик Дунін був найтеплішою згадкою - такою рідною, як і пам’ять про Оксану. Навіть усі його витівки й вихватки набули тепер зовсім іншого відтінку - як-от історія з фальшивою печаткою Василя Дуніна- Борковського.

    Орися вже не пригадувала, скільки їм тоді виповнилося років - чотирнадцять чи п’ятнадцять,- але яскравий червневий день пам’ятала чудово. Жодне свято в родині Байд, особливо ж день народження молодшої дочки, не обходилося без Льончика Дуніна. Прийшов він, як завжди, першим із гостей, подзвонив у двері і, коли йому відчинили, напустив на себе такої таємничості, що Орисю аж дрижаки брали з цікавості.

    З-за пазухи, мов неймовірну цінність, Льончик дістав загорнений у папір пакунок. Орися хотіла тут-таки його розвинути, проте Льончик квапливо приклав палець до вуст і потяг іменинницю в кімнату сестер Байд, затулив портьєри на вікнах і аж тоді дозволив розгорнути пакунок.

    Перстень-печатка з сірого металу (на Орисин подив Льончик твердо кивнув: срібна, навіть не сумнівайся) із зображенням шаблі й хреста. Пояснив пошепки: особиста печатка генерального обозного Дуніна-Борковського, зберігалась у родинному архіві Дуніних, вони-бо є майже прямими нащадками… Нізащо не хотів признатися, як це Льончик так розкидається фамільними цінностями; натякнув туманно - мовляв, печатка обов’язково в родині й залишиться. Орися спаленіла, але вдала, що натяку не допетрала.

    «Але ж ти сам розповідав,- пригадала йому Орися,- що на гербі Дуніних-Борковських зображений був лебідь! А тут - шабля та хрест».

    «То на гербі,- відмовив Льончик.- А печатка - це зовсім інше. Герб належав іще католицькій родині польських шляхтичів Дуніних-Борковських, а печатку собі робив козацький полковник, вихрещений у православ’я».

    Орися вірити не хотіла, знала-бо Льончикову підступну натуру, але - повірила.

    І тільки декілька років згодом Льончик зізнався, що вичитав десь опис печатки генерального обозного і сам вирізав її з дерева. А щоб на вигляд була як срібна, опустив у розплавлене олово… Орися довго зберігала дорогоцінний подарунок, але війна переколотила все, і печатка, може, десь і є ще - в Києві, у старій хаті Байд, де, вочевидь, уже оселилися чужі люди…

    - Орисю, про що ти так замислилась? - поторсала Ганька її за плече.- Роздумуєш, як усі свої папери спакувати, щоб за океан перевезти?

    Орися усміхнулась.

    - А що ж мені ще везти, крім паперів? Лахи - ті, що на нас. Дитячий візочок комусь подаруємо - якщо дасть Бог іще дітлахів, уже якось розживемося новим, і не таким одоробалом,- вона глузливо хитнула головою в бік старезного дитячого візка, який займав чи не половину кімнати. Походження він мав досить темне - Орися підозрювала, що Осипко поцупив його в чиїйсь старій клуні, але ніколи не розпитувала.

    - А де ти там працюватимеш? - Осипко звернувся до Ганьчиного чоловіка.- До речі, як місто називається?

    - Містечко - Буремна Затока. Переселенці жартують, що то - справжнісінький Сибір…

    - Одного Сибіру уник, то сам лізеш до чорта в зуби?

    - Еге ж! - вищирився Ганьчин чоловік.- І буду я там, як у Сибіру, ліс валити. До речі, добре платять. Багато більше, ніж де-небудь на фермі…

    - А мова? Ти ж не знаєш мови?

    - З пилкою якось домовлюся!

    - Мова - то не клопіт,- махнула рукою Ганька.- Тато писав, що для переселенців є безплатні мовні школи. А за рік треба складати іспит - не тільки з мови, а й з історії країни. І якщо складеш, то можеш отримати громадянство.

    Згадка про громадянство аж мовби штрикнула Орисю: досі вона просто боялася замислюватися над тим, що вже ніколи - ніколи! - не повернеться в Україну. Не побачить старої хати, де вони з Оксаною саме в той день хотіли поміняти шибку, не пройдеться крутими брукованими вуличками, не поставить свічку на цвинтарі, не розпалить самовар, не побачить шкільних подруг, не зустрінеться з Льончиком Дуніним…

    - А нас із малим на корабель візьмуть? - не вгавав Осипко.

    - Авжеж.

    - А їсти дають? Чи треба з собою пакувати?

    - Годують дуже добре,- упевнено відповіла Ганька.- Щодня дають білого хліба стільки, що й з’їсти не можна, і тоді пасажири кришать його мартинам.

    - Маю сумнів, що мартини аж так далеко від берега літають…- гмикнув Осипко і знову підкинув питання: - А якщо морська хвороба?

    На це вже відповіді не знайшла навіть всезнайка-Ганька, тож тільки знизала плечима і, щоб нарешті перевести розмову, заспівала:


    Де той вуйко Йосип,

    Що горілку носить?


    - А ось і він! - Осипко переставив ближче склянки й плюснув залишки шнапсу.- Ну, за нове життя - щоб у Буремній Затоці і ви, і ми знайшли тиху гавань.


РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ


ПЕРСТЕНЬ БОРКОВСЬКИХ


    Ліна Оверченко недаремно їла свій журналістський хліб - не встигла я й оком зморгнути, себто висунути ідею про спадщину Дуніних-Борковських, котра могла виявитися ласим шматком і закрутити ще й не таку веремію, як Ліна вже їхала в чернігівській маршрутці, з’ясовуючи останні невирішені питання через незамінний стільниковий телефон. Про її походеньки я дізналася згодом із довжелезного електронного листа, дещо сумбурного, тож для шановного читача доведеться мені переказати його своїми словами.

    Найперше Ліна Оверченко домовилася з Чернігівським обласним художнім музеєм, де у фонді за інвентарним номером Ж-38 зберігалася видатна пам’ятка українського портретного малярства - парсуна Василя Андрійовича (який насправді був Касперовичем) Дуніна-Борковського.

    У музеї журналістку вітали з хлібом і сіллю, наукова співробітниця детально розповіла історію ктиторського портрету - такі малювались по смерті благодійників церкви й вішалися понад похованням небіжчика. За свідченнями відомого історика Олександра Матвійовича Лазаревського, спершу портрет і справді висів над похованням Дуніна-Борковського в Успенському соборі Єлецького монастиря, але згодом потрапив у зібрання Василя Васильовича Тарновського, який, до речі, свого часу разом із Ґалаґанами придбав сімнадцять малюнків Тараса Шевченка і цим поклав початок колекціонуванню творів поета… Двічі портрет Дуніна- Борковського був реставрований - у п’ятдесятих і вісімдесятих роках двадцятого сторіччя…

    Ліна залюбки вислухала пізнавальну лекцію, але не портрет генерального обозного Василя Дуніна-Борковського цікавив її зараз. Хоча сама парсуна на липовій двометрової висоти дошці безперечно вражала. І товстезна розгорнена книга на столі, і білий лебідь на родовому гербі, і полковницький пірнач у правиці козацького ватажка, і шабля в лівій руці, і темнозелений жупан зі світлим кунтушем повйрх, і червоні чоботі,- всі ці атрибути мудрості, влади й багатства справляли неабияке враження. А обличчя чернігівського полковника! Не портретний живопис - справжнісінький іконопис. Високе чоло, пронизливий погляд, вольове обличчя непересічної особистості. Герой має бути таким, яким його хочуть бачити люди…

    Наукова співробітниця музею показала Ліні і сторінку з «Чернігівського літопису за новим списком (1587-1725)», свого часу опрацьованого істориком Лазаревським; літопис засвідчив, що 1702-го року «Борковський, обозний єнеральний козацький, марта 4 дня умер; похован в монастиру Єлецькім чернігівськім, в паперті, по правім боці».

    Наступною зупинкою на Ліниному шляху був Єлецький монастир на правому березі Десни. За легендою, монастир був збудований князем чернігівським Святославом Ярославичем просто в лісі на місці, де далекого 1060-го року буцімто знайшли «на дереві єловім» чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. І мурований Успенський собор, і загалом Єлецький монастир напрочуд нагадали Ліні Києво-Печерську лавру.

    Подивилася Ліна й поховання Василя Дуніна-Борковського, а заодно - Якова Лизогуба і Леонтія Полуботка, батька наказного гетьмана Павла Полуботка. Але найбільше враження на журналістку справила монастирська надбрамна дзвіниця зі справжнісінькими фортечними бійницями - Бог милостивий, але в човні нема чого танцювати (іншими словами, і ченці мають бути готові воювати).

    Але ні Чернігівський художній музей, ні Єлецький Успенський монастир не дали відповіді на питання, чи насправді від колись неймовірно заможного роду Дуніних-Борковських лишилися якісь спадки і де зараз варто розпочинати пошуки. Великий печерний комплекс XI-XVII століть у товщі Єлецької гори, хоч і практично не досліджений істориками, а проте був добре обжитий місцевими - у роки Другої світової війни чернігівські партизани тут переховувалися від нацистської окупаційної влади. І після них могли зостатися якісь неоприбутковані скарби?…

    Ліна Оверченко не була б Ліною Оверченко, якби не спробувала пробратися просто-таки в печерний комплекс. У підземну галерею, яка з’єднує Успенський собор і Петропавлівську церкву, вона потрапила на цілком законних підставах, а от далі їй треба було непомітно проникнути у яке-небудь бічне відгалуження.

    Ех, де наші молоді роки та юнацька безрозсудність! Щойно Ліна спробувала тихцем пірнути у темний коридор, з якого тягнуло задавненою вогкістю та гнилизною, як по плечу її хтось обережно постукав пальчиком. Ліна здригнулась і повільно обернулася. Юнак із довгим русявим волоссям і ріденькою борідкою, з пофарбованими чорною помадою вустами, зі всіяними срібними перснями пальцями, вдягнений у захисного кольору засмальцьовану куртку та високі армійські черевики на шнурівці, спитав пошепки:

    «Бачу, ви цікавитеся опирем Дуніним-Борковським?» Ліна зорієнтувалась умить. Вона не мала наміру розчаровувати ґотичного бороданя, що якраз кровожерними нахилами чернігівського полковника цікавиться хіба з потайного інтересу до всього загадкового й містичного, а насправді її більше ваблять речі матеріальні - після багатія мали залишитися які-неякі скарби. Ліна просто відповіла:

    «Так».

    «Ходімо».

    Не вагаючись Ліна Оверченко попрямувала за непоказним дивакуватим юнаком. Чернігова вона зовсім не знала, і куди завіз її новий знайомець кількома маршрутками з пересадками, навіть приблизної гадки не мала. Вийшли вони в якомусь робочому кварталі, довкруж паркани й цегляні будівлі з повибиваними шибками, аж безстрашній журналістці вперше попід дублянку заповз морозець і залоскотав розпашілу шкіру.

    Бородань упевнено провів її поміж старими розхитаними парканами, і двоє мандрівників опинилися перед обшарпаним двоповерховим будинком із величезними вікнами - колись тут, либонь, містилися ремонтні майстерні, але зараз територія мала вигляд цілковито занедбаний. Юнак власним ключем відімкнув велику проіржавлену браму, що вела в майстерню, і Ліниним очам відкрився величезний цех не цех, гараж не гараж, але неозорий зал із цементною долівкою, заквецяною давніми плямами чорного мастила й устеленою товстим шаром бруду та мотлоху.

    Ліна нерішуче зупинилася на порозі. Ґотичний юнак пройшов усередину і нетерпляче озирнувся. Без слів поманив її жестом. Ліна вдихнула на повні груди й переступила поріг.

    Дивакуватий хлопець перетнув залу, в яку насилу пробивалося сонце крізь великі брудні шибки, і тут Ліна запримітила залізну драбину, яка вела на другий поверх. Саме туди й прямував бородань. На ватяних ногах Ліна рушила за ним.

    На другому поверсі така сама неймовірних розмірів зала була розділена на кілька суміжних приміщень. Де-не-де по кутках збереглися уламки старих верстатів - залізні деталі давно розтягли бомжі, лишилося тільки те, що було негодяще навіть на брухт. Але юнак не зупинився в жодному з приміщень, а натомість повів гостю у найдальший кут.

    Кілька облитих фарбою дощок вертикально привалені до стіни. Юнак хекнув і одну по одній переставив дошки попід іншу стіну. І тут Ліна побачила новенькі залізні двері, які мали одразу два замки - врізний і навісний.

    Господар відімкнув двері, запалив у кімнаті слабеньке електричне світло й припросив гостю всередину.

    Першим впав у вічі портрет Василя Дуніна-Борковського - на липовій дошці, виконаний олійними фарбами, яєчною темперою та золотом,- точна копія того, котрий Ліна щойно бачила в Чернігівському музеї. Під портретом прибита була табличка з підписом: «Василь Андрійович (Касперович) Дунін-Борковський (1640-1702), шляхетського роду (герба Лебідь), сотник вибельський (1668), полковник чернігівський (1672-1685), генеральний обозний (1685-1702)».

    Ліна вражено повернулася до юнака.

    «Це?…»

    Бородань багатозначно кивнув:

    «Оригінал».

    «А той?…»

    Господар розвів руками:

    «Копія».

    Ліна похитала головою. Ні, не може такого бути! Хоч скільки наслухалася вона про такі афери, та й у журналістській практиці з чим тільки не траплялося стикатись, але тут внутрішній голос шепнув: не вір! Дивний хлопець у зашмарованій куртці - не та категорія, що провертає афери з фальшуванням музейних старожитностей. Проте Ліна згідливо кивнула й повернулася до оглядин кімнати.

    Та й було на що подивитись! Усю стіну по праву руч займала величезна ручної роботи мапа з генеалогічним древом шляхетного роду Дуніних-Борковських. Базиль Касперович тут посідав почесне місце в центрі, його ім’я жирно виділялося на тлі дрібніших імен численних родичів. У куті стояла скляна скринька з якимись пожовклими паперами. По ліву ж руч на стіні на червоному килимку висіла шабля - точна копія шаблі з портрету Борковського. Ліна обернулася до супутника з німим запитанням в очах.

    Той знову промовисто кивнув:

    «Оригінал».

    І Ліна вже напевно знала, що юнак бреше. Але навіщо?

    «Що ви хотіли мені показати?» - запитала Ліна.

    «Ви цікавилися опирем Борковським. У мене є дещо на продаж…»

    «Це ж коштує неймовірних грошей! - трохи переграючи, вигукнула Ліна.- І ви заводите першу-ліпшу людину з вулиці й показуєте такі багатства? А що як вас пограбують?»

    Ґотичний юнак похнюпився.

    «Ви не можете зі мною так учинити. Я вам довірився. Мені здалося, ви людина порядна й прямолінійна…»

    «Я - так, але інші… Гаразд, розкажіть про свої раритети».

    Бородань оживився.

    «Ви не чули легенди, пов’язаної з цим портретом? Насправді з-над поховання Борковського парсуну не просто так зняли, й вона опинилась у чиїйсь там колекції. Ченці Єлецького монастиря стали помічати, що ночами хтось стогне й плаче в Успенському соборі. На портреті ж почали проступати криваві плями - довкола вуст небіжчика. Від гріха подалі ченці хотіли спалити дошку, але вона не горіла. Зрештою вона потрапила у приватну колекцію…»

    «Чому ж зараз усі дива з портретом припинилися?»

    «Припинилися з тої пори, як опиреві забили в груди осиковий кілок!»

    «Добре, а шабля?»

    «Ця шабля - з особливої гартованої та освяченої сталі, зі срібним руків’ям. Нею може одним махом відтяти бугаєві голову навіть дитина. Вся сила, яку мав за життя опир Борковський, по його смерті перейшла в шаблю…»

    «І скільки ж ви правите за такий дорогоцінний раритет?»

    Юнак не змигнувши оком назвав захмарну суму. Ліна присвиснула.

    «А чогось дешевшого у вас не припасено? Для середніх, так би мовити, верств населення?»

    «Є! Є і для середніх! Ось глядіть - чудовий перстень-печатка самого генерального обозного!»

    Хлопець простягнув руку, і на середньому пальці Ліна уздріла металевий перстень із малюнком шаблі й хреста. Зблизька каблучка зовсім не була схожа на срібну, хоч як запевняв її в цьому ґотичний юнак.

    «Звідки ж у вас печатка? - запитала Ліна.- Як я можу бути певна її автентичності?»

    «О, не сумнівайтеся! По війні цей перстеник знайшли в Києві, в одній занедбаній хаті, куди, як згодом виявилося, до і під час війни вчащав такий собі Леонід Дунін…»

    Ліна затамувала подих.

    «Нащадок?»

    «Ні,- махнув рукою бородань,- ніякий не нащадок, просто далекий родич. Але печатка справжня, я проводив експертизу!»

    Він підвів гостю до мапи на стіні й показав на генеалогічному древі відгалуження, на якому значився Леонід Дунін. Дата смерті була вказана зі знаком питання в дужках.

    «Ви здійснили таку роботу!» - у захваті вигукнула

    Ліна.

    Хлопець скромно знизав плечима.

    «То ви берете перстень?»

    «Скільки?»

    Сума Ліну не вразила, як та, що ґотичний гендляр заправив за явно фальшиву шаблю. Журналістка дістала гаманець і відрахувала потрібні гроші. Тепер у неї хіба лишалося на маршрутку до Києва. Юнак неохоче стягнув із пальця каблучку й хотів надягнути новій власниці, та щоб перстень тримався на Ліниній мініатюрній лапці, треба було б його носити одразу на двох пальцях. Ліна поклала перстень у потайну кишеньку в сумці.

    «А розкажіть-но мені, будь ласка,- попросила вона,- про маєтності Василя Дуніна-Борковського. По смерті такої поважної людини, цілого генерального обозного, мали ж залишитися незліченні статки!»

    Хлопець перерахував отримані від Ліни двадцятки, охайно згорнув їх і заховав у внутрішню кишеню куртки. Вдоволено поплескав себе по грудях і промовив:

    «Пошуками скарбів генерального обозного, який свого часу давав позику самому Мазепі, переймались і жук і жаба. Та в дійсності жодних особливих статків від Борковського не зосталося. Він багато жертвував на церкви й монастирі, тут в околиці половина храмів збудована його коштом - саме він відновив чернігівську фортецю, надав гроші на відбудову Єлецького монастиря, Спаського і Борисоглібського соборів, П’ятницької церкви. Лишилися по його смерті землі, таж ви розумієте, де зараз ці землі… Словом, нема тут особливо чого шукати. От хіба що паперовий архів - листування, записи, документи. Але то завдання справжніх істориків, ви знаєте, про що я…»

    Ліна глянула на співрозмовника зовсім іншими очима - ніби їй відкрилася цілковита протилежність ґотичного юнака. Окрім ріденької борідки, вона з подивом зауважила розумні сірі очі, твердо стяті вуста й ледь насуплені брови.

    «А може таке бути,- поставила Ліна останнє запитання,- що під час війни якісь цінності, котрі належа- ли родині Борковських, опинилися за кордоном? Не міг їх перевезти отой родич, Леонід Дунін?»

    Юнак провів Ліну донизу. Вони вийшли надвір, де з-за хмари визирнуло кволе зимове сонечко. Кривими завулками господар проводив гостю до зупинки маршрутки й аж там уважно подивився їй в обличчя та відповів на запитання:

    «По-перше, Леонід Дунін зовсім далекий родич, цілковито інше відгалуження роду, тож не міг бути реальним спадкоємцем. По-друге, якби Леонід Дунін щось і вивіз під час війни, воно б уже десь випливло-таки. За стільки років! Швидше за все, Дунін дійсно загинув. Хіба не це насправді стається майже з усіма, кого вважають пропалими безвісти?»


РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ


БЕЗІМЕННЕ ПОХОВАННЯ


    Отак обірвались усі ниточки й залишилася єдина - Ожавашко. Безперечно, і загибель Романа Данильця,

    і напад на пані Ірину росли корінням з України, але ж саме Ожавашко, червоношкіра красуня-аборигенка, несподіваним чином опинилась у центрі інтриги! Чому, чому вона одразу нічого не розповіла Петрикові, тільки-но прийшла до тями?

    - Якщо ми знайдемо Ожавашко,- одного дня упевнено мовила я до Петрика,- ми розплутаємо цей клубок. А починати треба з того місця, де ти її зоставив.

    Так я опинилась у Петриковій червоній машині, а сама автівка прямувала сільською роздовбаною дорогою до тубільного селища. Сонце підбилося високо і світило яскраво, у калабанях на дорозі стояло повно води, начебто весна вже не за горами, проте у весняне тепло можна було повірити, хіба що визираючи у віконце з салону добре нагрітої машини: надворі навіть найяскравіше сонце не могло прогріти повітря більше ніж до мінус п’ятнадцяти. Лютий вітер хилитав верхівки сосон і жбурляв поземку нам у шибку.

    Ми під’їхали до селища, але не проминули його, як минулого разу, коли Петрик показував мені Гніздо Буревісника, а на розі повернули ліворуч і вже за кілька хвилин виїхали на сільський майдан. Довгаста одноповерхова будівля мала кілька входів та одночасно правила і за крамничку, і за аптеку, і за невеличке кафе, і за кімнату невідкладної допомоги, і навіть за поліційний відділок.

    Петрик хотів залишити мене в машині, але я вчинила опір і вилізла надвір, щоб гарно обдивитись околицю: коли-то ще матиму нагоду побувати в колишній індіанській резервації, що про сучасний її устрій я знала хіба з серіалу «На північ від шістдесятої паралелі»!

    Петрик відчинив двері кафе та зник усередині, натомість надвір випірнули двійко підпилих аборигенів і зупинились на дерев’яній веранді, нетвердо тримаючись на ногах. Старший із них, із сивиною у чорних довгих кучерях, зібраних ззаду у хвіст, зауважив мене й почав спускатися сходами.

    Я завмерла. Мені ще не випадало нагоди стикатися ніс до носа з підпилими тубільцями - а наших, українських п’яниць я завжди остерігалася. Дядько ж тим часом підійшов до мене, окинув оком з голови до ніг і щось пробурмотів. Я жалібно всміхнулася - не второпала жодного слова з його мови.

    Він, схоже, це миттю збагнув і перейшов на ламану англійську:

    - Гарний маєте вигляд! - він зробив спробу торкнутися мого червоного паризького берета, хвацько насунутого на ліве вухо.

    - Дякую,- відповіла я й відсахнулась від аборигена на крок.

    - Та я нічого такого,- неслухняним язиком виговорив дядько, ухопив мене за руку й підніс її до вуст. Я розсміялася - напруга спала.

    Петрик виринув із кафе, збіг сходами донизу. Дядько упізнав у ньому червоношкірого брата та щось нерозбірливо промуркотів. Я вирізнила тільки одне слово - «меме». Ми попрощалися, як старі друзі, дядько з товаришем попрямували кудись углиб селища, а Петрик заштовхав мене у машину.

    - Що він сказав? - спитала я, тільки-но в салоні увімкнулася пічка й повіяла мені в обличчя теплом.

    - Він подумав, що ти напівкровка. Дав тобі прізвисько - Меме.

    - Чому напівкровка? І що таке «меме»?!

    - Напівкровка - бо ти дійсно могла би нею бути. І статури ти схожої на наших дівчат, і вилиці високі, й очі карі. А що шкіра зовсім біла й волосся рудувате - так на те й напівкровка!

    - А «меме»?

    - А «меме» - то через твій берет. Червоноголовий дятел,- захихотів Петрик,- ось яке прізвисько ти отримала. І більше ти не Тисовська, а Меме.

    Я набурмосилася. Ото ще! Дятлом прозвали! І хто - людина, яка бачила мене заледве п’ять хвилин! А в Буремній Затоці тепер до мене це прізвисько приклеїться - не відлипне!

    - Та ти не ображайся,- Петрик поплескав мене по руці.- Насправді меме - це дуже гарна пташка, і про неї існує багато легенд та оповідок. Меме - то теж одне зі втілень вічного жартівника - трикстера.

    Ми саме завернули у вузьку бічну вуличку й зупинилися перед дерев’яною хатою-зрубом. Якщо в центрі селища хати здебільшого побудовані були на сучасний лад, з вікнами, гаражами й скляними дверми - зовсім як у самій Буремній Затоці, то цей старий будинок не мав вікон, і мені одразу пригадалося Петрикове мудрування про те, як добре міркується у цілковитій темряві.

    Петрик застукав у дерев’яні двері, і нам назустріч вийшла старша жінка, вдягнена у спортивні штани з відвислими колінами й таку саму непоказну спортивну кофту. І статурою, і з обличчя пані була стовідсотковою оджибве - такі пронизливі очі можна побачити хіба що на знаменитих світлинах Едварда Куртиса. Коли я привіталася до неї, жінка мовчки кивнула і запросила нас усередину.

    Вітальня, яка починалась одразу за порогом, вразила мене: уздовж стін тулилися старезні напіврозвалені меблі з темного полірованого дерева і неймовірно обдерта софа, але навпроти софи, на невисокому подіумі, чорнів рідкокристалічний екран велетенських розмірів телевізора - такі у Буремній Затоці коштували щонайменше п’ять тисяч доларів за штуку.

    Жінка стишила звук якогось шоу в телевізорі й запропонувала нам сідати. Я притулила зад на розхлябаному стільці, Петрик умостився на тумбочці.

    - Ніноше, це Меме,- без крихти вагань представив він мене. І обернувся до мене з поясненням: - «Ніноше» значить сестра моєї матері.

    Я нічого не відповіла, бо слова від обурення застрягли у мене в горлянці.

    - Ніноше,- вів далі Петрик,- ми з Меме шукаємо Ожавашко. Розкажи мені детально, як вона зникла. Що вона розповідала напередодні?

    Замість відповіді ніноше, себто Петрикова тітка, розвернулась і зникла в іншій кімнаті. За мить вона з’явилася з папірцем і простягнула його племінникові. Петрик розгорнув записку, я теж встромила цікавий ніс. На квадратику білого паперу накарябані були тільки дві літери - «L. D.» - цього разу латинкою. Я вибалушила очі. І тут «Л. Д.»?!

    А потім у мене в голові начебто щось клацнуло, й перед очима ясно постала усміхнена фізіономія жвавого дідка Лео Дана - колишнього мера міста.

    - Ти думаєш про те, що і я? - повільно спитала я у Петрика.- Л. Д.- Лео Дан…

    - Але ж він старий - із нього пісок сиплеться!

    - Ну, не обов’язково він має бути причетним до страшного злочину - може, він свідок! Або просто знає щось таке, що нам також варто було б дізнатися…

    Петрикова ніноше тим часом принесла з кухні три фаянсові горнятка, розцяцьковані веселими квіточками, і гарячий чайник. Розлила духмяну золотаву рідину - настояний запах різнотрав’я залоскотав ніздрі. Тут були і м’ята, і меліса, і котик, і журавлина (ягоди якої в Буремній Затоці виростають завбільшки з добрячу вишню), і ще багато такого, що мій нечутливий міський ніс уже й не здатен вирізнити. З горнят парувало; опікаючи вуста і язик, я сьорбнула кислуватого чаю - відьомського зілля.

    - Ніноше,- звернувся Петрик до тітки,- що ти ще розкажеш про Ожавашко?

    Жінка відставила горнятко і заговорила. І що далі вона розповідала, то менше я що-небудь розуміла.

    - Ти знаєш, чим займався батько Ожавашко?

    - Ну,- непевно мотнув головою Петрик,- він трохи розповідав…

    - Батько Ожавашко отримав своє прізвисько Адизукан не просто так - він усе життя збирав старовинні легенди й оповідки…

    - Слово «адизукан»,- квапливо втулив Петрик,- означає «народний переказ».

    - На Смарагдовому озері,- вела далі ніноше,- на північ від Гнізда Буревісника, колись було велике поселення. Але з часом молодь перебралась у нашу резервацію, ближче до міста, а хто й зовсім поблукав світами кращої долі шукати, і в поселенні залишилися самі старі люди. Батько Ожавашко кілька років мешкав серед старих людей і збирав перекази. Він же навчався в Університеті, навіть щось там викладав…

    - Викладав у нас? - вигукнула я.

    - Атож. Батько Ожавашко розкопав легенду про смарагдову копальню, так захопився нею, що повірив, буцімто копальня насправді існує. І ніхто, ніхто його не міг переконати у протилежному. Він навіть у своїй книжці про смарагдову копальню писав…

    У мене в голові знову клацнуло - і я згадала грубенький томик «Легенд койота» авторства такого собі Адизукана. Одкровення розпирало мене, але Петрикова ніноше вже вела далі:

    - Коли батько Ожавашко помер, ніхто й не згадував про міфічну смарагдову копальню. А тут кілька місяців тому Ожавашко забігла до мене в гості, та й не сама, а з білим хлопцем. Очі її горіли, й вона, таємниче підсміюючись, сказала, що хоча ніхто й не вірив старому блазню Адизукану, він мав-таки рацію! Про смарагдову копальню збереглися згадки не тільки в легендах, а й у цілком наукових, історичних працях!

    - Тоді я нічого не збагну! - помотала я головою, зовсім заплутана розповіддю Петрикової тітки.- До чого ж тут Україна? До чого Лео Дан і невідома поетка О. Байда? До чого замах на пані Ірину Бачинську?!

    - А це вже не знаю,- розвела руками ніноше,- у природі все якось пов’язане.

    Ми допили чай і подякували господині. Петрик пробурмотів щось мовою оджибве і схилив голову, начебто вклонявся. Я хутенько повторила його рух.

    Коли ми вже сиділи в машині, цікавість взяла-таки гору, і я запитала:

    - Що ти їй сказав і чому поклонився? Вона ж твоя рідна тітка…

    Петрик посміхнувся, як до малої дитини:

    - За нашими традиціями не можна просто так приходити до старої людини і просити щось оповісти - по-перше, треба їй принести якусь символічну плату, а ми припхалися з порожніми руками. Добре ще, що зараз зима і змії сплять - бо інакше ніноше ніколи б не згодилася нічого розповідати! По-друге, старі люди самі вирішують, чи варті ми того, щоб нам розказувати історію,- а ти їй, видко, сподобалась. От я й подякував у традиційній манері й уклонився.

    - Ага,- тільки й відмовила я.

    Червона прудка машина вирулила з вузької вулички на ширшу сільську дорогу, заледве прочищену від снігу, і знайомим шляхом повернулася до центру селища. Там Петрик ще раз зупинився та заскочив у поліційний відділок. Я вже сиділа в машині - однієї пригоди на сьогодні цілком достатньо. Хвилин за десять професор Аніт вернув; до машини його проводжала повногуба чорнява жіночка в синьому поліційному однострої. Вони попрощались, і Петрик плюхнувся на сидіння.

    - Невже поліціянтка - теж аборигенка? - не йняла я віри власним очам.

    - А що такого? Аборигени не можуть служити в поліції?

    - Я не за те! Вона ж біла! І зовсім не схожа…

    - От вона якраз напівкровка. Я ж тобі казав - Меме цілком могла б зійти за одну з нас…- Петрик вчасно ухилився від мого щигля.

    - Навіщо ти до неї заходив? Гадаєш, поліція більше нашого знає про Ожавашко? Щось гризуть мене сумніви.

    - Кооперація з владою ніколи не завадить,- пробурмотів Петрик, виїжджаючи з селища.

    По ліву руч од нас височів пагорб, щільно порослий сосняком. Сніг замів дорогу, але йому не стало снаги цілковито вкрити пагорб, і де-не-де з-під снігу визирала червона суха земля. Я задивилася на витке коріння, яке випиналося з землі й насилу стримувало ґрунт від зсуву, і не зразу зауважила величезний білий камінний хрест, що тулився поміж дерев.

    - Що це? - вигукнула я.- Зупини машину! Петрик стрельнув оком вліво й одразу натиснув на гальма. Авто захарчало, сіпнулось і стало.

    - Це якась історична пам’ятка? - запитала я.- Знак на честь трьохсотріччя хрещення Буремної Затоки?

    Вираз Петрикового обличчя здивував мене - чи то гірка іронія була написана на ньому, чи то безсила лють. Я вилізла з машини і, долаючи кучугури та загрібаючи сніг низькими чобітками, попрямувала до білого хреста. Не вимикаючи мотора, Петрик виліз із салону і рушив за мною.

    Зблизька камінний хрест справляв моторошне враження: вся його поверхня була пощерблена незрозумілими знаками - паличками, кружечками, трикутничками.

    - Що це? - ще раз запитала я.

    - Це складове письмо анішинабемоўін,- пояснив Петрик.

    - І що тут пишеться?

    Петрик дивно відкашлявся і на мить відвернувся. Коли він знову глянув у мій бік, я зауважила, що в нього дрібно сіпається верхня повіка на лівому оці.

    - Років десять тому Буремну Затоку навесні залили люті дощі - зовсім не звичні для нашої місцевості. На цьому пагорбі стався страшний зсув - і відкрилося старе масове поховання…

    Я поперхнулася. Але ж у Буремній Затоці ніколи не було ні великих воєн, ні значних заворушень!

    - Кістки, які вимило водою,- без жодних емоцій у голосі оповідав Петрик,- виявилися дитячими… Отут неподалік колись розташовувалася школа-інтернат для індіанських дітей. На початку двадцятого сторіччя країна вела політику насильницької асиміляції місцевого населення, дітей відбирали у батьків і відсилали в англійські школи-інтернати. З десятьох маленьких учнів до старших класів доживав хіба один. Вони хотіли нас, червоношкірих «дикунів», перетворити на білих і «цивілізованих»…

    Волосся в мене на голові стало сторчма. Ні, не від Петрика я вперше почула про політику насильницької асиміляції! І про дітей, які масово вмирали від епідемій ув інтернатах, я вже знала. Але все те, що я вичитала у книжках, лишалося десь там, далеко, сотню років тому, а от білий пощерблений хрест, котрий можна помацати рукою, був зовсім поруч. І всі ті безіменні кості, які покоїлися під ним, теж були цілком реальними.

    - Їдьмо звідси,- кволо попросила я.

    - Зараз,- відповів Петрик. Він витягнув із кишені невеличку пачку тютюну в синій обгортці, дістав дрібку й залишив біля підніжжя камінного хреста.

    Не озираючись він попрямував до машини.


РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ


ЧЕРЕЗ КАМ’ЯНИСТУ РІЧКУ


    Кам’яниста річка вилася через усю Буремну Затоку й розділяла містечко на дві частини - Форт і Порт, бідноту й багатіїв. Взимку водна демаркаційна лінія підмерзала коло берегів - тільки посередині пробивався з-під криги ледь помітний потічок - і знати собі не знала, яку важливу функцію виконує.

    Петрикова червона машина перетнула місток - і мені раптом пригадалося, як Ожавашко в лікарні марила про якийсь міст… згадувала невідомого стариганя… Ми опинилися на території колишнього Порту - це зразу стало знати з причепурених будиночків, що втікали від нас обабіч дороги. Більшість із них хоч і була оздоблена пластиковою обшивкою, як по цілій Буремній Затоці, а проте охайно розчищені від снігу широкі під’їзди до гаражів, неозорі газони, рівненько підстрижені кущі одразу повідомляли випадковому відвідувачу: хазяям хатки ведеться незле. Деякі ж господарі і взагалі жили на широку ногу: збудували собі помешкання з кам’яними фасадами - річчю нечуваною в сучасному будівництві нашвидкуруч.

    Не змовляючись ми з Петриком метикували про одне - що пов’язує літнього вже чоловіка Лео Дана, українця, колишнього мера Буремної Затоки, з червоношкірою дівчиною родом із занехаяної індіанської резервації? Тому я зовсім не здивувалася, коли Петрикова машина зупинилася на в’їзді до околиці, де мешкав Лео Дан.

    В Україні таку околицю, либонь, назвали б «котеджним містечком» - планова забудова, схожі між собою будиночки, тихо, ясно, абсолютно безпечно. Петрик зупинився на в’їзді й заглушив мотор. Я здивовано обернулася до нього.

    - Ти ж не збираєшся,- глузливо відповів він на німе запитання,- на моїй автівці роз’їжджати цим райським куточком?

    Я вилізла з салону й обдивилася червону красуню, яка так хутко доправила нас до потрібного місця. На тлі охайного пейзажу її трачені ржею крила, м’яті бампери, тріщини на лобовій шибці видавали явну чужинку в такій місцевості. А якщо порівнювати он із тим сріблястим «крайслером», який стоїть під гаражем білого триповерхового палацу…

    - Ти знаєш, де містер Дан мешкає? - спитала я чомусь пошепки.

    - Тут його кожен собака знає - він був мером довгі роки. Чудернацький дідок.

    Ми простували широкою вулицею, мов тунелем: снігозбірна машина відвалила сніг, і тепер обабіч височіли неймовірні кучугури, в яких раз у раз виринали провалини - під’їзди до будинків. У одному такому під’їзді величезними шуфлями ліниво гребли сніг двоє підлітків.

    Ми порівнялись, і я за звичкою хотіла привітно усміхнутися. Проте ні сіло ні впало один із хлопців зліпив здоровезну сніжку та пожбурив у нас. Сніжка влучила Петрикові в плече.

    Я розвернулась і роззявила рот, щоб із притаманним українцям запалом поспитати, що взагалі відбувається. Та коли підліток уздрів моє гнівне лице, він, здалося, страшенно перепудився й утік до хати, кинувши лопату. Слідком за ним помчав і другий - і мені вже ні на кого було виливати свій праведний гнів.

    - Чого це вони? - повернулась я до Петрика.

    - Звичайна справа - расові упередження. Багатий район, червоних тут не жалують. Що та сніжка - в мене одного разу каменем поцілили.

    - А ти?

    - А що я? Гнатися за ними маю?

    Ще жодного разу в Буремній Затоці не стикалась я з проявами такої нетерпимості. Нехай це всього-на- всього дрібне дитяче хуліганство, але ж діти всотують тільки те, що витає в повітрі… Я поїжилася від неприємного відчуття, яке шкрябонуло серце, та спогад про Лео Дана швидко витіснив інші думки.

    Дорога робила петлю, і коли ми з Петриком виринули з-за рогу, перед очима моїми постала сіра триповерхова кам’яниця. Зблизька, щоправда, ефект кам’яниці виявився оманливим: цегляним був лишень фасад, а з боків - пластикова обшивка. Та все одно будинок справляв неабияке враження на тлі своїх сусідів: мав широчезний гараж одразу на дві машини; стріха, прикрашена різнобарвними ліхтариками до Різдва, світилася здалеку й вивищувалася над усі навколо; під’їзна доріжка до гаража була не заасфальтована, а забетонована - Петрик присвиснув і між іншим кинув, що коштує це не менш як десять тисяч… Словом, господар маєтку не бідував.

    На подвір’ї стояв зелений пікап. У мене тьохнуло серце. Хіба не таким самим джипом возив мене у лікарню МакКілера Майкл? Хіба не такий самий джип ми бачили раз біля помешкання покійного Ромчика Данильця? Але що може робити Майклів джип на цьому подвір’ї, за кілька кілометрів від власної оселі?

    - Професоре Аніт, гляньте на машину,- самими вустами мовила я до Петрика.

    - Це не Майклова,- похитав головою мій супутник.- Ти на номери подивись.

    Якби ще я коли звертала увагу на номери чужих машин!

    Про всяк випадок я роззирнулася навсібіч, підкралася до пікапа й приставила обличчя до шибки. Два сидіння спереду, як і в Майкловому, але позаду малень- кого крісельця немає, натомість у підлогу вмонтована величезна фанерна скриня.

    - В таких скринях рушниці возять на полювання,- з виглядом знавця пояснив Петрик. У мене відлягло від серця.

    - А це той будинок? - уточнила я.

    - Той.

    У Буремній Затоці сутеніло, але до справжньої темряви було ще далеко. На тлі ясного снігу наші з Петриком постаті вирізнялися особливо чітко. Мене чомусь охопила незбагненна тривога - а якщо Лео Дан просто зараз вийде з хати й запитає, що ми тут робимо? Власне, а що ми тут робимо? Ми ж наче просто хотіли з ним побалакати, а натомість мнемося на порозі його будинку, наче підозрюємо старого діда в усіх смертних гріхах.

    Я ніби збоку бачила, як моя власна темна постать відокремилася від машини, за якою намагалася заховатись, і рішуче попрямувала до невисокого ґанку. Зараз я натисну он на той сріблястий ґудзичок праворуч од лутки, пролунає дзвоник, Лео Дан або хтось із його родичів вийде відчиняти… Петрикова тінь скрадалася за крок позаду мене.

    - А з ким він мешкає? - пошепки спитала я.- Жінка, діти, онуки?

    - Сам він. Може, хатня робітниця якась є. Жінка його давно померла, єдиний син перебрався до столиці.

    Це трошки поліпшило мій настрій. Осоромитися зі своїми неперевіреними підозрами перед однією людиною - то зовсім не те саме, що перед цілою родиною! Та ще й родиною українською - плітки миттєво переповнять Буремну Затоку. Та ще й родиною колишнього мера містечка - тут недовго і на поліцію нарватися.

    Вхідні двері, прикрашені зелено-червоним різдвяним віночком, мали невеличке віконечко. Товста шибка спотворювала вид, але я, приставивши око до віконця, начебто розрізнила обриси далекої вітальні, слабеньке світло торшера вдалині, диван…

    - Там світло горить,- обернулась я до Петрика.- Вдома точно хтось є.

    - Не факт,- відмахнувся Петрик.- Торшери програмують так, щоб вони загорялися, коли сутеніє. Щодня в інший час в залежності від погоди - це щоб збити можливих злодіїв із пантелику.

    - І ті збиваються?

    - Хіба що зальотні.

    Хто б сумнівався, що злодії в Буремній Затоці анітрохи не дурніші, ніж в Україні!

    Треба просто наважитись і подзвонити. Зрештою, ніхто ж не вкусить мене, якщо я просто подзвоню? Ми спитаємо про Ожавашко - і все. І може, навіть не виставимо себе на посміховисько перед колишнім мером міста… Я вже поклала руку на сріблястий ґудзичок, коли Петрик жестом зупинив мене.

    Я обернулася - Петрик випорпав зі снігу кругле дзеркальце в синьому пластиковому кожушку. Звичайне дівчаче дзеркальце. Але чому Петрик так зосереджено його роздивляється?

    - Ти чого? - прошепотіла я.

    Замість відповіді Петрик подмухав на дзеркальце і протер. Воно заблищало. У світлі ліхтаря, який горів над ґанком Лео Дана, я побачила червоний орнамент на синьому кожушку.

    І нарешті я все збагнула - Петрик певен, що люстерко належало Ожавашко!

    - Ти гадаєш,- промовила я,- його загубила Ожавашко?

    - Сто відсотків. Або кинула навмисне - як знак. Як вона кинула шкіряний браслет у тому бараці в лісі, де її тримали… Подивись на традиційний орнамент - такі дзеркала не купиш у першій-ліпшій крамниці. Напевно, його можна придбати в крамниці сувенірів у місті, і коштуватиме воно не менш як десятку. Та найпевніше, що воно походить із резервації, і красна ціна йому там - «місяць».

    - Якщо на папірці Ожавашко справді записала ініціали Лео Дана, якщо вона сюди приходила, то Лео Дан точно знає, куди вона подалася потім! Я дзвоню.

    - Або нікуди не подалася зовсім…- наче сам до себе пробурмотів Петрик. Моя рука завмерла над ґудзиком дзвоника.

    Петрик відступив від ґанку та втупивсь у вікно по ліву руч. Я перевела погляд. На шибці синіла наліпка з білим написом: «Сигналізація». Будинок на охороні - ще б пак: така поважна кам’яниця! Але чому Петрик так замислено роздивляється цю наліпку? Він же не планує…

    - Ні! Ти ж не збираєшся?…

    Петрик відступив іще на крок і попрямував уздовж будинку. Перш ніж я спохопилася, його чорне пальто зникло за рогом. Я зістрибнула з ґанку і, навіть не пригинаючись попід високими вікнами, помчала за ним. За рогом я мало не наштовхнулася на Петрикову спину - він завмер за півкроку від вузького горизонтального віконця, що вело кудись у глибокі підвали багатого маєтку.

    - Що ти хочеш робити? - поторсала я за рукав поважного викладача Університету, який вочевидь на хвильку призабув про свій високий статус у суспільстві.- Хата на охороні!

    - Зазвичай,- відгукнувся замислено професор Аніт, заправляючи за вуха довгі чорні пасма, що у світлі ліхтарів вилискували червоним,- на підвальні віконця сигналізації не ставлять.

    Я хапнула ротом повітря. Тобто як це? Вибірковий захист? Чи охоронні фірми вважають, що в Буремній Затоці всі злочинці такі грубі - просто не пролізуть у довгасте підвальне віконце?

    Петрик звів очі догори й затримав погляд на іншому вікні. Я теж глянула туди - вузька вертикальна шибка. Але не така вже й вузька, щоб у неї я, скажімо, не могла пропхати свій тулуб навіть у зимовій пуховій курці.

    - В туалетах теж не ставлять сигналізації,- повідомив Петрик.

    - Але ж шибка все одно зачинена!

    - У тому-бо й справа!

    Петрик пересунувся до наступного підвального віконця й легенько буцнув його носаком черевика. Зачинене. Наступне. Теж зачинене.

    - Петрику, не дурій! - намагалась я укоськати авантюриста.- За бортом мінус сорок - хто лишатиме шибки відчиненими?

    Петрик методично рухався по периметру будівлі, торгаючи вікна. На задній двір виходила величезна скляна веранда - десь у глибинах дому слабенько пробивалося світло. Мені причулося, що долинає звук увімкненого телевізора - вдома точно хтось був. Боже, що я тут роблю і де мої речі?!

    Ми ще раз повернули за ріг - тут двері вели до гаража. Петрик поторсав ручку - замок надійно замкнений. Поруч із дверима - ще одне підвальне віконце. Мій вар’юватий супутник присів коло нього навпочіпки й просунув руку в якусь щілину.

    Вмить я опинилася поруч. Петрикова наполегливість була винагороджена - віконце ледь відхилене.

    Але як ми зможемо відчинити його, якщо воно закріплене під таким кутом? В Буремній Затоці вікна в старих будинках їздили праворуч-ліворуч, як двері в купе, але в нових відхилялися назовні. Проте для цього треба було крутити спеціальну ручку, і стулка на кріпленні потроху повзла вперед.

    - Далі що? - спитала я саркастично.

    - А далі дуже просто.

    Петрик глибше просунув руку всередину й щось там полапав. Зігнувшись у три погибелі, він довго навпомацки вовтузився, а тоді вчулося легеньке клацання, і шибка обвисла, притискаючи Петрикове зап’ястя. Злодій стиха охнув, і я миттю підхопила раму і знову відхилила вгору.

    - Що ти вдіяв?

    - Ти ж не гадала,- відповів Петрик питанням на питання,- що рама закріплена намертво?

    Чи варто зізнаватися - саме так я і гадала? Особливо після того, як в одному готелі була виявила, що вікна в кімнатах узагалі не відчиняються - автоматична система кондиціювання дозволяла значно зекономити на віконній фурнітурі.

    Петрик пошукав очима навкруги й помітив попід сходами, що вели на веранду, дерев’яну скриню з піском, щоб посипати обледенілі доріжки. Хекаючи від натуги, він допхав скриню до віконця й підпер стулку. Хвилина розплати неминуче наближалася - зараз професор Аніт сам запропонує мені незаконне проникнення, причому тоді, коли господар напевне вдома!

    Ногами вперед Петрик мовчки проліз у вікно, трошки повисів на руках, вивертаючи голову так, щоб роздивитися темну кімнату десь під собою, і нарешті відпустив долоні. Підошви черевиків майже не гупнули - вікно виявилося невисоким.

    Я крутилася, як вуж на пательні: лізти за ним - чи чатувати знадвору? Мудра половина мене валувала: тільки знадвору, чати - це теж украй важливо й небезпечно! Та авантюрна половина вже пхала ногу в отвір, і за мить я приземлилася поряд із Петриком.

    Першої секунди від суцільної темряви, в яку ми провалились, у мене задзвеніло у вухах і закрутилось у голові. Хотілося широко розплющити очі, але вони й так уже вилазили з орбіт. Проте за хвилю зіниці трошки призвичаїлись, і я помітила, що знадвору пробивається сіреньке світло. Обриси предметів окреслились у мороці.

    Попереду і трохи праворуч темніло якесь дерево. Я протерла очі - це ж будинок, а не ліс! Та щойно ми з Петриком навдибки наблизились, я збагнула, що Лео Дан уже приготував різдвяну ялинку - невисоке штучне деревце з м’якими гілочками. Ялинка зашаруділа від доторку, і я відскочила, мов ужалена. Серце калатало десь у горлі, а в п’яти вдарила колюча хвиля - душа втікала у протилежний серцю бік.

    Зрештою калатання серця втишилось, і тоді згори пробився звук телевізора - увітальні хтось дивився розважальну програму, за кадром раз у раз вибухав по- становочний регіт. Перед нами чорніло провалля неозорого приміщення, десь далеко попереду бухав і дзижчав газовий опалювач, а ліворуч на тлі світлої стіни чорніло кілька прорізів без дверей - ходи у невідомі кімнатки.

    І коли в голові моїй знову заворушилася настирлива думка: якого чорта треба було таким робом проникати в чуже помешкання, коли можна було зайти крізь центральний вхід,- у темряві щось важко завовтузилося.


РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ


ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ЗРАДИ


    Підошви мої приросли до землі. В голові закрутилися кольорові скельця, складаючись у химерну мозаїку. Ініціали «Л. Д.» могли належати або Левку Данильцю, або Леоніду Дуніну. Але ж скорочене ім’я «Лео Дан» не могло належати Левку Данильцю, який помер кілька років тому в Україні. Ну звісно! Лео Дан латинкою пишеться «Leo Dun», бо якби писалося «Dan», англійською читалося б не «Дан», а «Ден»! «Dunin» - скорочено «Dun», а вимовляється «Дан». Ось хто був міфічним зрадником, що через нього постраждав дідо Ромчика Данильця! Та чи був він запроданцем насправді? Пустити поголос на невинну людину - справа нехитра…

    Тим часом Петрик зробив кілька сторожких кроків до крайнього прорізу. У мене від страху зацокотіли зуби, а долоні змокріли й похололи. Кортіло вчепитися Петрикові в рукав чорного пальта й не відпускати. Навшпиньках я рушила за ним - боялася хоч на мить зостатись сама.

    Мій супутник завмер на порозі невеличкої кімнатки. Крізь довгасте вікно майже попід самою стелею пробивалося тьмяне світло ліхтаря. Першої миті мені здалося, що в кімнаті нікого немає - кілька коробок громадилося при стіні, а під вікном лежав світлий килимок. Крізь ґратки в стелі віяло теплом - працювало газове опалення.

    Та вже наступної хвилі я почула коротке уривчасте дихання праворуч од себе й розрізнила в куті обриси пральної машинки та купу якогось дрантя поряд. Дрантя ворухнулося - я перелякано смикнулась. Петрик підскочив до рухомої купи й швидко щось залопотів - я зовсім не могла второпати слів. У відповідь почулися схлипи та жіночий здушений голос.

    Ожавашко!

    Я впала навколішки поруч із Петриком. Ми розшукали Ожавашко! Вона переховується в хаті Лео Дана! Вона написала записку з ініціалами «Л. Д.» - щоб Петрик знав, де її шукати! Але чому вона не схотіла заховатись у Петрикової ніноше, а воліла шукати захисту де-інде? І чому вона сидить у підвалі в цілковитій темряві, в куті на підлозі, а Петрик розпачливо шарпає її за руку?!

    Металево зблиснув браслет на зап’ястку Ожавашко - рука була надійно припнута до мідних труб, які йшли до пральної машинки.

    - У тебе шпилька є? - прошепотів до мене Петрик.

    - Ні,- так само тихо відказала я.- А що ти хочеш робити?

    - Ну, не завжди ж я був університетським викладачем - які-не-які злодійські навички маю. Білі ж упевнені, що всі червоношкірі - зловмисники та пияки, от і доводиться підтримувати реноме… Шукай шпильку!

    Я гарячково міркувала. У мене є малесенька булавка на ключах - але чи подужає її тоненька голочка замок кайданків?

    - Стривай! - кинула я Петрику й залізла в кишеню.- Секунду, одну секунду…

    Крихітною булавкою в підвальному мороці професор Аніт длубався в замку наручників. Швидше, будь ласка, поквапся,- ненастанно крутилось у мене в голові. Мені так страшно, що аж пересохло в роті…

    У підвалі спалахнуло світло - водночас усі лампи - та змусило мене на мить замружити очі. Коли я поволі розплющила повіки, уздріла химерну постать, що насувалася на мене. Сиве розкошлане волосся стирчало навсібіч, червоні запалені очі божевільно вирячились, а руки на рівні грудей стискали мисливську рушницю.

    Мимоволі я охнула, й рушниця в руках старого стрибнула. Бічним зором я бачила, як здригнувся Петрик, як сіпнулась Ожавашко. Мене хитнуло й заканудило, в потилиці раптово запекло, мов хтось поклав там гарячу важку долоню.

    Рушниця танцювала у кволих руках старого, але від цього чомусь робилося ще моторошніше - наче зброя жила окремішнім життям і могла вистрілити без волі людини. Старигань дивився на мене впритул, мовби й не помічав, що ми в кімнаті не самі.

    - Навіщо ви тут? - проскрипів він раптом. Голос його видався мені неживим - так мерці в могилах, либонь, перемовляються у Навський Великдень.- Навіщо ви тут?

    - Містере Дан,- забелькотіла я,- пане Дунін… Старого мов батогом уперіщили.

    - Як ви насмілилися вдертися до мене в дім?! Це зазіхання на приватну власність! Я можу застрелити вас на місці - і мені за те нічого не буде!

    - А за Ромчика Данильця вам щось буде? - повільно спитала я.- Навіщо ви штовхнули Ромчика у водоспад? Злякалися долі Івана Дем’янюка?

    Лео Дан посірів на обличчі.

    - Що ти тямиш, шмаркачко! - проскреготів він.- Чергове поновлення справи Дем’янюка - просто політичний хід. Нікому на Заході не цікава сильна Україна - це тільки зайвий клопіт для великої політики. Кому потрібно через якусь там міфічну Україну - ніхто й не відає, де вона на карті! - псувати стосунки з Росією? От і підтримують - всіма доступними засобами - образ ворога… Вісімдесятирічний Іван Дем’янюк їм завадив! - махнув рукою Лео Дан.- Ет!

    Бридко було чути ці патетичні промови з уст зрадника. Він виправдовує себе - зрозуміло: людина завжди знайде виправдання будь-якому своєму вчинку. Виявив слабкість раз, вдруге, втретє, а там покотилося… Але невже він не відчуває фальшу у власних словах?!

    - Тоді чому ж? - холодно спитала я.- Навіщо ви видерли сторінку з конторської книги в бібліотеці Університету? Що шукали ви в «Просвіті», коли вломилися туди поночі? Як ви зважилися на вбивство?

    - Бо Данильців онук невчасно почав ворушити минуле… Міг вийти на людей, які знали мене особисто… І це саме тоді, коли ми майже підібралися до… майже розгадали…

    Старий замовк на півслові та знову підкинув рушницю, цівка якої була вже почала потроху опускатися. Петрик, котрий вичікував на слушний момент, раптом стрибнув уперед - але запізнився. Лео Дан із несподіваною для такого стариганя силою втелющив його цівкою рушниці по обличчю, аж Петрик відлетів до стіни і непритомний гримнувся поряд з Ожавашко. З розсіченої щоки побігла кров.

    Дівчина тоненько завила, як поранене звіреня. Виходу не було. З цього клятого підвалу виходу не було. Лео Дан не може залишити нас живими - тільки не після того, як ми звинуватили його у смерті Романа Данильця. Мабуть, понад в’язницю колишній мер Буремної Затоки боїться неслави, а вона неминуча, якщо ми колись виберемося на волю.

    І все одно якась нав’язлива думка не давала мені спокою. Невже поважний громадянин міста, навіть якщо і трапився момент зради в його біографії, міг зважитися на вбивство, щоб зберегти свою таємницю? І чому тоді він не вбив одразу й Ожавашко, а припнув наручниками у власному підвалі? Навіть рот їй не зав’язав - якби вона кричала, її могли б почути випадкові перехожі! Щось у цій історії не трималося купи.

    - Ви нас не уб’єте,- сказала я чужим голосом і відчула, як той зрадливо тремтить од хвилювання.- Постріли почують сусіди.

    - Почують,- легко згодився Лео Дан.- Та хто тебе напоумив, мовби я стрілятиму? Ні, маю кращу ідею.

    Старий перекинув рушницю у ліву руку, а правою заліз у кишеню. За мить він дістав важенький чорний балончик - мисливці беруть із собою такі на полювання на випадок непередбаченої зустрічі з ведмедем. У Буремній Затоці такі балончики заборонені законом, але ніхто на те не зважає - навіть дівчата часом носять їх у сумочках.

    Мені вчувся кислуватий запах нервово-паралітичного газу, хоча це, звісна річ, було просто виплодом моєї бурхливої уяви.

    Що ж діяти? Що нам робити?…

    - Будинок оточений! - зненацька загримотіло звідусіль.- Усім виходити з піднесеними руками!

    У мене підломилися ноги, і я важко грьопнулася на долівку, мов славнозвісний Дон Кіхот із кобили у Лукашевому перекладі.

    Що відбувалося далі, зв’язно реконструювати неможливо. Лео Дан двічі вистрілив у вікно - звідти пролунала бадьора відповідь. Кулі захоплено свистіли доокіл. Ожавашко зарепетувала, і знадвору пролунав переляканий наказ: «Не стріляти! Не стріляти! Там є жінка!» Від гуркоту пострілів Петрик отямився, дриґнув ногою й підбив мене під лікоть - аж з очей іскри сипонули. На кілька секунд я осліпла й оглухла.

    За ці кілька секунд ситуація кардинально змінилася не на користь Лео Дана. Важкі кроки гуркотіли сходами в нас над головою, старигань розвернувся на сто вісімдесят градусів і наосліп двічі вистрілив. Поки він міняв набої в рушниці, Петрик підхопився і штовхнув його в спину. Старий поточився, зараз-таки згори на стариганя плигнув полісмен.

    - Лежати! Руки за голову!

    Не розбираючи, хто злочинець, а хто жертва, полісмен буцнув носаками важких чоботів на шнурівці спершу Лео Дана, а тоді й Петрика. Я скрикнула, мов він поцілив під ребра мені, і полісмен гавкнув:

    - Мовчати!

    Ожавашко залопотала щось незрозуміле - Петрик роздратовано заґелґотав у відповідь. Схоже, від потрясіння у нього відкрилося приховане знання рідної мови оджибве.

    Слідком за першим відчайдушним полісменом до підвалу вдерлася ціла команда з пістолетами напоготові, але їм уже зовсім не лишилося роботи: Лео Дан і Петрик корчилися на підлозі, я лежала зі слухняно закинутими за голову руками, а прикута до труби Ожавашко тихенько скиглила у своєму кутку.

    Білява жіночка у поліційній формі, з наштукатуреним до неможливості обличчям, з кривавою квіткою замість вуст, спершу кинулася до Ожавашко й відстебнула наручник. Рука дівчини моментально впала додолу, мов підламана. Наша знайома детектив Коен підхопила Ожавашко за поперек і допомогла звестися на рівні ноги.

    Тут її погляд упав на Петрика - й вона його упізнала. Вона перевела очі на мене.

    - Знову ви?!

    - Пітер прийшов мене врятувати,- кволо муркнула Ожавашко.- А ваш колега вдарив його під ребра. Це безглуздо.

    - А хто ж тоді зловмисник? - вибалушив очі колега, вочевидь, відмовляючись вірити, що злочинцем може виявитися не підозрілий індіанець, а отой древній розпатланий старигань. Потім до полісмена дійшло, що старигань - поважна людина, колишній мер Буремної Затоки, і від обличчя охоронця правопорядку відлила вся кров.

    Він метнув погляд на мене - я лишалася єдиною гідною кандидатурою на роль зловмисника.

    - Е ні,- помотала я головою,- ми так не домовлялися! Я не винна!

    У запалі я навіть не збагнула, що розмовляю українською, і полісмен просто не може мене розуміти. Але ж я забула, що дія відбувається в Буремній Затоці! Полісмен, нащадок якогось українського Петра чи Стецька, чудово все розкумекав - і це цілком збило його з пантелику. Його нижня щелепа красномовно відвисла.

    - Заручницею,- писнула Ожавашко,- тримав мене містер Дан. Він убив мого Рона! Зіштовхнув його в Какабеку!

    Приголомшений полісмен нахилився над стариганем і простягнув кайданки. Заковував руки колишньому меру з такою обережністю, мовби жахався, що зламає тонкі старечі кісточки. Тоді Лео Дан подасть на нього до суду - і все: кінець поліційній кар’єрі!…

    Лео Дана вивели надвір. Ми теж мляво потяглися геть із жахливого підвалу. Біля машини «швидкої», поки Ожавашко міряли тиск, рахували пульс і штрикали невідомі уколи, клопоталася наштукатурена поліціянтка - детектив Коен. Поряд із нею стояла Петрикова знайома поліціянтка з резервації. У Петрика на вилиці просто на очах напливала ґуля, ще трохи - і затулить всеньке око. Я зліпила сніжку й простягнула професорові Аніту. Щастя, що лекції вже скінчились напередодні зимової сесії і канікул,- уявляю, які плітки завтра б літали поміж студентів!

    Лікарі «швидкої» вирішили, що Ожавашко занадто ослаблена, тож її знову завезуть у лікарню МакКілера. Ми зможемо провідати її завтра - і тоді вона все нам розповість. Але не зараз - бо сьогодні на нас іще очікує довга й виснажлива розмова з поліцією.

    Зимне повітря холодило розпашілі щоки, морозець почав пробиратися під куртку. Я дивилася на згорблену спину Лео Дана, якого попід руку садовили до низької машини. Невже ця літня виснажена людина могла зазіхнути на життя молодого хлопця? Невже от щойно наставляла на нас рушницю? Старий ледь волочив ноги, сиве волосся обвисло брудними пасмами, а кожна зморшка його вісімдесятирічного обличчя випромінювала збайдужілість до навколишнього світу.

    Полісмен із нотатником у руках нарешті звернув на нас із Петриком увагу.

    - Прошу вас назватися,- мовив він суворо й почав записувати відповіді на жовтому розлініяному папері.

    Я ледь ворушила язиком від утоми й зазнаного стресу. Весь час перескакувала на рідну мову, бо бракувало англійських слів. Я не могла зібрати думок докупи: кортіло оповісти всю історію від самого початку, тільки ж де починалася ця неймовірна пригода? І чи закінчилася вона? Адже я й досі не знаю імені невідомої української поетки, адже й досі Лео Дан не зізнався, чи був він насправді зрадником і для чого тримав Ожавашко заручницею.

    Полісмен опитував Петрика, і я на мить втратила зв’язок із реальністю. Надворі вже цілком посутеніло. Довкруж нас у ліхтарному світлі сіріли кучугури снігу, чорніли дерева, виблискувало гостроносе каное місяця.

    Я поїжилася від холоду - і раптом погляд мій упав на рудого звіра, який, звівши писок до місяця, самозречено завивав. Я роззирнулася - здавалося, ніхто, крім мене, не чув натхненного виття.

    Я тихенько посвистала. Рудий звір обернув до мене чорний ніс. Хіба могла я не впізнати свого давнього знайомого - пустуна-койота?

    «Привіт»,- мовила я.

    «Привіт,- відказав койот.- Упоралася з загадкою?»

    «Майже. Поліція дуже вчасно нагодилася - було б нам із Петриком без неї непереливки. До речі,- сяйнула мені нагла думка,- а хто повідомив поліцію?»

    Койот тяжко зітхнув і відвернув писок. У хитрому чорному оці зблиснула іскорка.

    «Хіба ж міг я,- усміхнувся койот, від чого чорна стрічечка його рота закрутилася на кінчиках догори,- лишити тебе напризволяще? Ярчик мені б цього не подарував».

    Із темряви виступив блакитний кіт - я тільки охнула. Ми ж мешкаємо на тому кінці Буремної Затоки - як він тут опинився?

    «Ярку! - вигукнула я.- Та як ти!…»

    «Ну-ну, не свари його,- підняв лапу койот.- Краще скажи мені: до якого місця ти встигла докопатись у своєму розслідуванні?»

    «Лео Дан,- почала я,- це Леонід Дунін. Із роду Дуніних-Борковських, який дав Україні видатного козацького полковника. Під час війни Дунін входив у підпільну боївку, але зрадив побратимів…»

    «Це все лежить на поверхні,- хитнув головою койот, і його вушка смішно стрибнули.- Я розповім тобі історію однієї зради - і тоді ти збагнеш, що ніколи не можна робити поквапливих висновків. Уяви собі: раннє спекотне літо. На суничних кущиках саме почали наливатися червоним ягоди…»


РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ


РІК 1949


    Перелесник вдихнув п’янкий літній запах. На суничних кущиках саме починали наливатися червоним ягоди. Пташка тьохкала зовсім поряд, але Перелесник, міський мешканець з діда-прадіда, не розрізняв лісових мешканців, тільки часом, забачивши пістряву пташку з синіми крильцями й довгастим хвостом, застигав зачаровано, не в змозі відвести від такої краси погляду.

    Ця зима була такою тяжкою, як ще жодна зима з тих, що він перебув по криївках. Чи не щотижня долинали страшні звістки про «всипаний» бункер, чергову облаву, зради під тортурами, провокації, масові арешти й вивезення людей. Іноді Перелесникові нестерпно кортіло вилізти з бункера, прокрастися до найближчого села, нагло налетіти на МҐБ, постріляти стількох, скількох зможе,- і нарешті закінчити це нестерпне буття. Щоб не бачити, не чути, не прокручувати щодня й щохвилини в голові те саме. Він іще ніколи не почувався таким безсилим і непотрібним.

    Але навесні блокади зняли, тільки час до часу наскакували з облавами війська МҐБ, арештовували, хто трапить під руку. Навесні провідник Сокіл наказав виходити з села в ліс. У лісі Перелесникові зробилося навіть легше на душі - розсіялася вічна тривога, що через нього постійно висять на волосині чужі, цивільні і, по суті, не причетні до цієї затяжної війни люди. Ночами провідник ходив до села, тримав зв’язок і добував харчі. Вони ж із Буревісником навпереміну вили з нудьги до вовків, які озивалися до них із лісових нетрів.

    Здавалося, Перелесник і забув, що провідник Сокіл був колись хлопчиком-горобчиком Левком Данильцем, безнадійно закоханим в Оксану Байду, старшу Орисину сестру. Сокіл змінився до невпізнанності: з того самого дня, коли сестри Байди зникли безвісти, в погляді його з’явилася холодна відстороненість і незворушна рішучість. Він тепер виконував завдання, на які не зважувався ніхто, і щоразу повертався живим. Так наче постановив собі будь-що вижити. Або так наче він уже вмер - і вдруге не вмирати.

    Перелесник забув, що й Буревісник колись був звичайним собі студентом Ромком Шолуденком із вічно запаленими, червоними від ненастанного читання очима. Буревісник зробився мовчазним і наполоханим, здригався на кожен несподіваний звук і, що найгірше, анічогісінько не читав. Навіть Сокіл не міг його ні вмовити, ні змусити передрукувати якусь відозву - Роман робився кам’яним і, ввижалося, нічого просто не чув довкола себе.

    Перелесник, здавалось, забув і своє власне ім’я Леонід, за яке при народженні побилися не на життя, а на смерть його мама з татом, котрим на той час заледве минуло по вісімнадцять років: мама хотіла синочка Олександра, а батько, нащадок бічної якоїсь гілки знаменитого роду Дуніних-Борковських, неодмінно бажав наректи сина на честь знаменитого прадіда Василем. Зі злості назвали ні нашим, ні вашим - Льончиком. І так він змалечку незлюбив це ім’я, що волів би до кінця життя зоставатися Перелесником.

    До кінця життя… Судячи з того, що коїлося наокруж, зовсім близько не те що кінець життя, а й кінець світу.

    На початку літа, разом зі страшною спекою, прийшов повітовий СБ, вусань-львів’янин. Сказав, що більше не має зв’язку, що треба пробиратися на Станіславівщину. Сокіл довго сидів мовчки, а ввечері прокрався у село. Повернувся під ранок, проспав чотири години як убитий, а по сніданку промовив:

    - Будемо вибиратися за кордон.

    - Ти ж не знаєш Карпат! - вигукнув Перелесник вражено. Роман-Буревісник відмовчувався.

    - Ми й цих лісів не знали,- спокійно відказав Левко-Сокіл.- Якби десять років тому тобі показали твоє теперішнє життя, ти би повірив, що здатен змінитись аж так? Ти би повірив, що межі людському терпінню немає, і скільки б не гнула нас доля…

    - Бог,- глухо кинув Буревісник. Льончик здригнувся на таке блюзнірство, але Сокіл спокійно продовжив:

    - …ми гнутимемося нижче й нижче, і терпітимемо, і пристосовуватимемось, і боротимемося за кожну хвилину життя. Але зрештою навіть верба ламається…

    Перелесникові рвалося з язика: чого це раптом ми маємо зламатися? Адже навіть під тортурами ламаються далеко не всі! Та Сокіл мовби прочитав його думки:

    - Не варто спокушати долю й перевіряти себе на міцність. По той бік кордону люди теж не сидять склавши руки. Так, то зовсім інші методи боротьби, і хтозна, які з них дієвіші…

    Мельниківці отримали наказ вийти з Краю ще напередодні війни. Бандерівці залишалися для збройного опору окупантам. Перелесникові, недоученому студентові-киянинові й колишньому комсомольцеві, не збагнути ніколи внутрішніх суперечностей двох крил ОУН, не варто й замислюватися, бо тоді миттю зринає в пам’яті примовка про трьох українців, поміж яких два гетьмани, і байдуже стає не те до боротьби, а й до життя.

    - Не варто спокушати долю…- буркнув Шолуденко-Буревісник.- А переходити кордон у сьогоднішніх умовах - не означає спокушати? Дуже, дуже цікаво. Уже пробивалися Залізний і Вірмен за кордон - і де вони зараз? Мовчиш? Правильно, на небі вони… або в пеклі, не знаю… І ми там будемо.

    - Чорт,- вилаявся Сокіл,- Ромку, я тебе останнім часом не впізнаю. Що тобі зробилося? Тебе мов хтось зурочив!

    Перелеснику раптом прилила кров до обличчя: а він якраз знає, коли саме Романа зурочили! Тоді, коли зникли сестри Байди! Ромко ходив сам не свій, наче його підмінили. Перелесник був подумав тоді, що Роман так непокоїться через старшу з сестер Байд - ще один таємний залицяльник «звабниці Оксани, крижаної панни», як колись про неї склав експромт один знаний київський поет-неокласик.

    Ет, що вони всі в тій Оксані бачили? Перелесник не міг начудуватися: висока - в рівень із чоловіками, худюща як тичка, ще й під хлопця стрижена. Гляне своїми сірими очищами - заморозить. Точно в яблучко сказав поет - «крижана панна», Снігова Королева… Інша річ - молодша сестричка Орися! Як співав отой львів’янин, повітовий СБ:


    Моя цьоця єсть фраєрка,

    Файдулі-файдулі-фай,

    В неї дупа, як цукерка,

    Файдулі-файдулі-фай…


    Перелесник піймав себе на тому, що усміхається на саму згадку про молодшу сестричку Байду, та одразу ж у тім’я стукнула думка: сестри зникли безвісти в сорок третьому і не знати, чи й живі ще,- і грайливий настрій миттю випарувався.

    - Нам потрібні документи,- говорив тим часом Левко-Сокіл.- Романе, я сподіваюся, тобі можна доручити таке відповідальне завдання? Незважаючи ні на що? Ти ж упораєшся?

    Буревісник похмуро підвів голову, кілька секунд незмигно дивився на провідника, тоді байдуже кивнув. Перелесник аж зіщулився від ваги того погляду, яким обтяжив товаришів Роман Шолуденко. А був же Буре- вісник колись джиґун і мартопляс! Глянеш на оце виснажене трикутне обличчя - і хіба впізнаєш?

    Цілий день пакували якісь речі, але Перелесник і пригадати не міг би, що саме. Повітовий СБ наказував, щу треба заховати і де. Леонід здивувався: повітовий поводився так хазяйновито, мовби сам нікуди не збирався, хоча хто як не він сказав переходити на Станіславівщину? І виявилося, що повітовий ніде й не збирався-таки! У нього на селі в родині вчителів залишилася дружина, яка мала от-от народити. Щойно вона народить, дитину подружжя залишить бездітним учителям, аж тоді шукатиме зв’язку.

    Перелесник поглянув на товариша - й перед очима знагла майнула картина: повітовий лежить із простреленим животом, дружина його сидить у камері з двадцятьма такими самими знесиленими жінками («Не спати! Не лежати!»), а дитина віддана на незаконне всиновлення під чужим іменем… Збентежено відвів очі й потрусив головою, щоб відігнати марево.

    А коли над лісом запала темрява, Буревісник не прощаючись пішов на завдання. Добути три посвідки - захмарна мрія й непідсильна справа, але до неї готувалися давно, й ретельно продуманий план видавався бездоганним. Звісна річ, ще жодного разу в історії людства жоден план не вдавалося зреалізувати без утрат і наломів, але про це зараз краще не думати. Просто є кімната, де в сейфі зберігаються папери - документи заарештованих. Викрасти три папірці. Залишитися живим. Це міг зробити тільки Ромко Шолуденко, який іще в школі на заклад відмикав сейфовий замок у кабінеті директора. І був би поплатився за своє зухвальство, якби батька вчасно не перевели на роботу в Київ.

    До ранку ніхто не спав. Кілька разів Перелеснику заводились очі, він поринав у якусь дивну дрімоту, коли начеб і усвідомлював, щу відбувається навкруги, але не міг розліпити повіки, та раптовий поштовх гарячої крові пробуджував його, серце шалено калатало, долоні впрівали, і неможливо було відігнати нав’язливу думку: трапилося непоправне.

    Сонце зійшло й пробилося крізь густі верхівки сосон. Тьохкали пташки. Ранкова тиша стояла така, що чути було дзюрчання струмка неподалік. Природа не переймалася людськими страхами й тривогами - ніщо не могло порушити тисячолітнього життєвого ритму.

    Буревісник не повернувся. Снідали за звичкою - їсти ніхто не міг. Сокіл мовчав - слова не зронив, а Перелесник не міг стриматися: «Куди ж він подівся? Ні, я певен, нічого не могло статися! Ми б почули постріли, правда? Але що його так затримало? І де він перебуде день?…» - так і сипалося йому з язика.

    До вечора совалися, як сомнамбули. Не знали, що робити: чи ще чекати, чи, доки не пізно, відходити. Перелесникові ввижалося, що зусібіч підкрадаються зловісні тіні. Він уже й забув це давнє відчуття, яке довго переслідувало його на самому початку кочівництва по бункерах та криївках. До всього звикає людина, і до цього також.

    - Чекаємо ще одну ніч,- твердо мовив Данилець-Сокіл. Його тонкий пташиний ніс ледь-ледь сіпався, і зовсім він не схожий був на гордого птаха сокола, а знову перетворився на сполоханого горобчика з настовбурченим пір’ям. Тільки сірі очі зосталися непроникними й рішучими.

    Ще одна безсонна ніч. Перелесник забувався частіше - хоч і звик у вічних переходах добами не спати, а все ж тіло вимагало передиху. А як він спав замолоду, у студентські роки! Як у казках - молодечим сном: хоч із гармати стріляй над вухом. Невже було таке? Невже колись були вони - студентські роки? Невже це все було саме з ним, а не примарилося?…

    На другий день удосвіта придибав Буревісник. Дістав три папірці з-за пазухи, впав і заснув, як убитий. Навіть слова не повів.

    Поки спав Буревісник, ходили навшпиньках. Папери, які дістав Ромко, всі були різні: довідка на ім’я переселенця з Лемківщини; направлення на вчителя зі Сходу; і військовий квиток - зірочка з серпом і молотом, якір і підпис унизу: «Народний комісаріат військово-морського флоту Союзу ССР. 1941». На ньому треба було міняти світлину і підставляти фальшиву печатку. Над тонкою роботою довго й зосереджено чаклував Сокіл, і змазана печатка була майже як справжня.

    - За німців Бог милував,- Перелесник піддавав оптимізму в голос, роздивляючись запалі щоки та чорні кола під очима на власній світлині - на обличчі зостався хіба великий ніс,- і зараз біду одверне. Подивися на мене, який красень - усім дівкам на заздрість! І це з таким документом я на Станіславівщину не перейду?…

    - Мовчи краще! - махнув рукою Сокіл.- «Документ» - це вже на такий крайній раз…

    Ромко-Буревісник прокинувся під обід, квапливо вкинув до рота кілька ложок, почав збиратися:

    - Треба відходити.

    - Чому ти так затримався? - спитав Сокіл.

    - В дорозі розповім. Треба відходити.

    - За білого дня?

    - Так, так, просто зараз. У село наїхали «стрибки», буде облава. Давайте свої старі папери…

    Не питаючи нічого, Перелесник віддав єдиний свій документ - рожеву картонку німецького ще аусвайсу з приклепаною світлиною, на якій він глядівся зовсім хлопчаком. Звісна річ, із таким документом опинитись у таборі переміщених осіб десь у Мюнхені трохи ліпше, ніж із військовим квитком червоноармійця, але якщо вони збираються інсценувати свою смерть…

    У Сокола жодних документів не було, зате був старий лист від сестри з прізвищем і адресою на конверті. Сестра ще в сороковому році вийшла заміж і змінила прізвище, під час війни виїхала в евакуацію й не поверталася - їй він клопоту не завдасть. У Шолуденка зберігся довоєнний комсомольський квиток.

    План був неймовірно простий.

    У криївці вже тиждень смерділи три симпатичні енкаведистські трупи - жертви любові до халявної горілки. Вдягнуті за останньою повстанською модою, от тільки обличчя трохи попсовані: об’їли їх спеціально для такої відповідальної справи відловлені щури. Що тут казати - Перелесник завжди мав слабкість до авантюрних романів. Лишалося тільки вкласти у кишені підставним свої старі документи - і зникнути з цього світу назавжди.

    Зловишся - на очній ставці хтось може і впізнати, але в іншому районі їх навряд чи хтось викаже.

    Ромко-Буревісник зістрибнув у криївку, щоб, затиснувши ніс пальцями, навпомацки розпихати папери по кишенях трупів. Перелесник і дивитися не міг, як він це робить. Нарешті Роман виліз, відбіг на кілька метрів, віддихався й аж тоді почав обтрушуватися від землі. Бункер навмисне лишали відкритим.

    Відходили в напрямку, який указав повітовий СБ. Ще німецьку військову карту перед дорогою вивчили чи не напам’ять, і все одно, коли ліс порідів і вдалині проглянув хутір над річкою, Перелесник аж зашпортнувся від хвилювання.

    - Річку перейдемо, коли споночіє,- мовив Сокіл. Перелесник присів під сосну, а Ромко-Буревісник буркнув:

    - Я на секунду,- і відступив за дерева.

    І саме тоді загавкав собака, і з хутора виступили темні високі постаті.

    - Облава! - крикнув Левко-Сокіл і двічі вистрілив. Перелесник побіг навмання, у скронях стугоніла кров, відбивала молоточками: тільки не зараз, тільки не зараз, коли вони так гарно все вигадали й облаштували, тільки не зараз, тільки не зараз… Він не бачив ні Левка Данильця, ні Романа Шолуденка, тільки чув сухі постріли, сам стріляв кілька разів, а тоді начебто відірвався, перестав стріляти, тільки біг і біг - доки щось не шарпнуло за ліве стегно, мовби він на бігу зачепився.

    Оце так? Оце вже кінець? Чи показати свіжий червоно-армійський військовий квиток зі своєю світлиною - і стояти на цій легенді до останнього?

    І раптом він ясно збагнув, що нічого з того не вийде. Зловитися з таким документом кілометрів за сто звідси - то ще є якась надія. Але не тут. Бо тут хтось навів на них. На занедбаному хуторі, де взимку «всипалася» криївка, «стрибкам» нічого робити. Та й хлопці не планували там затримуватися - їм треба було тільки річку перейти…

    Стегно запекло, аж схопився рукою - й відчув під пучками тепле та липке.

    Спершу впав на коліно, далі всім тілом - у суничну галявину.

    …будь гордий з того, що ти є… ягоди хилитаються перед очима, червоні й білі, з рожевими боками, дражнять… спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба… треба проповзти ще кілька кроків… Отче наш, іже єси на небесі, да святиться Ім’я Твоє, да прийде Царствіє Твоє, да буде… буде… чорт!.. занадто відкрита місцина…

    У повітрі щось невловимо змінилося.

    …не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо… ліщиновий кущ ворушиться, віє прілим листям… цього вимагатиме добро справи… цей запах витісняє усі інші… дятел стукотить над головою, роздовбує стовбур… птах завмирає на хвилю… знову застукотів… Отче наш, іже єси на небесі, да святиться Ім’я Твоє, да прийде Царствіє Твоє, да буде воля Твоя, яко же на небесі, й на землі… комар дзижчить коло обличчя, прилаштовується сісти на око…

    Перелесник мружив око, змагав бажання ляснути себе по щоці.

    …плиска пурхає з трави, знов припада до землі, біжить кудись, виграючи гузкою… шурхіт із ліщинового куща, тріск гілки… брудно-зелений клапоть тканини, металевий блиск… а як треба - своє життя… дістати з кишені гранату, смикнути кільце… пальці застигають у напрузі… Отче наш, іже єси на небесі, да святиться Ім’я Твоє, да прийде Царствіє Твоє, да буде воля Твоя, яко же на небесі, й на землі, хліб наш насущний… покласти руку з гранатою під підборіддя… тріщить іще гілочка, обережно тріщить… даждь нам днесь і остави нам борги наші… і запах прілого листя, солодкий, божевільний запах… комар виспівує…

    Перелесник повільно розвів пальці. Далі він уже нічого не чув.


РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ


БУРЕВІСНИК


    На Миколая Ірина та Йосип Бачинські влаштовували традиційну гостину. З самого ранку дочка Бачинських чаклувала над печенею. Цього разу вона, попри своє незламне упередження до масної свинини, зглянулася на всіх українських родичів і знайомих і пекла у духовці м’ясо, що аж ніяк не пахло пісною яловичиною. Я ходила попри духовку й облизувалася. Пані Ірина розігрівала в мікрохвильовій печі вареники - з церкви вона приносила їх уже звареними, щедро скропленими олією і замороженими по вісім штук у пакеті. Голубці з бурякової гички сьогодні, на щастя, не подавалися. Зате подавалася справжня українська з перцем, і дехто з гостей, не чекаючи обіду, причащався з крихітних чарочок.

    Нарешті пані Ірина запросила зголоднілих і вже трохи захмелілих гостей до святкового столу - і тут пролунав дзвінок у двері. Я метнулася відчинити - на порозі стояла знайома поліціянтка, детектив Коен. Сьогодні вона була нафарбована щедріше ніж зазвичай - либонь, тому, що вряди-годи вдягнула не синій однострій, а цивільне.

    - Вибачте, я невчасно,- замість привітання мовила вона.

    Пані Ірина, справжня українська господиня, миттю запросила несподівану гостю до столу, і не встигла поліціянтка й оком змигнути, як із неї стягнули куртку, всадовили за щедрим столом і поставили зразу два види тари - чарку й келих. Як я вчасно виявила, до горілки подавалося ще й вино.

    Детектив Коен від вина рішуче відмовилася, перехилила української з перцем, кинула до рота вареник і потяглася по свою величезну торбу, в якій вона, певно, тягала кілька нерозкритих справ. Із нетрів неосяжної торби вона дістала чималий бежевий конверт із червоним ґудзичком. Розвинула довгу нитку, накручену на ґудзик, і відгорнула край конверта.

    На стіл посипалися старі чорно-білі світлини.

    - Це ж одна з моїх! - вигукнула пані Ірина, підхоплюючи жовтувату картку.- Ось я, а ось моя сестра! А це фото я не знаю - звідки воно у вас? Тут хлопці, з якими ми товаришували і… і… Оце Роман Шолуденко, вічно в нього були запалені очі від читання. Отой горобчик - Левко Данилець. А це,- голос пані Ірини дивно змінився,- Льончик Дунін, він був у мене закоханий…

    Я дістала з кишені сріблястий перстеник із затертим малюнком шаблі й хреста - тільки вчора він прийшов мені по пошті від Ліни Оверченко - та простягнула його пані Ірині. Теплий метал перейшов із долоні в долоню - рука літньої жінки здригнулась, а очі розширилися.

    - Звідки? Звідки у тебе?…

    Вона м’яла в руці старий фальшивий перстень роду Дуніних-Борковських - останній привіт із того світу, а я намагалась зосередитися.

    - Пані Ірино, ви знали Лео Дана, сиріч Леоніда

    Дуніна, ще з війни?

    - Звісна річ, і Лео Дана, і Льончика Дуніна я знала ще з війни. А Льончика взагалі змалечку… З сорок другого року ми з сестрою були зв’язковими для їхньої боївки, аж поки не потрапили в облаву й не перетворилися на остарбайтерів. Добре, що ніхто нас не викрив тоді - розстріляли б на місці…

    - Стривайте, пані Ірино, чому ви кажете - «і Лео Дана, і Льончика Дуніна»? Хіба це не одна й та сама людина?

    - Лео Дан - це Роман Шолуденко. Він назвався в таборі переміщених осіб іменем товариша, коли той загинув, бо в нього самого власних документів не було. Так багато хто робив,- обвела здивованим поглядом зачарованих гостей пані Ірина,- що в цьому дивного? То ж війна була!

    - А Лео Дан розповідав, як загинув справжній

    Леонід Дунін?

    - Звісно, розповідав! Вони планували вибиратися з Краю, якраз ішли на Станіславівщину, коли випадково потрапили в облаву. І Левко, і Льончик загинули, тільки Роману вдалося втекти…

    - Ні! - вигукнула я.- Левко Данилець не загинув! Його схопило МҐБ, і він мало не двадцять років відбув у сибірському таборі, і ще на поселенні!

    - Боже! - пані Ірина схопилася за серце.- Левко живий? А я ж їх із Льончиком давним-давно поховала…

    Пані Ірина хрипло відкашлялась - хотіла щось мовити, але я її випередила:

    - Левко Данилець помер кілька років тому. Коли він вернув із Сибіру, пішов поголос, буцімто саме він здав боївку і Дунін та Шолуденко загинули через нього… Пані Ірино, хіба ви не читаєте газети, яку самі ж і передплачуєте? Восени на водоспаді Какабека загинув студент з України - Роман Данилець. Онук пана Левка.

    На ошелешене обличчя моєї господині шкода було дивитися.

    - Але ж я…- бурмотіла вона.- Але ж Лео… Детектив Коен кашлянула та втрутилась у розмову.

    - Містер Дан учора написав щиросердне зізнання. Це він зіштовхнув українського хлопця у водоспад - злякався минулих гріхів. Знову ж бо розворушили справу Івана Дем’янюка - ось одна з газет, що ми вилучили в будинку Лео Дана. «Провадження у справі Джона (Івана) Дем’янюка триває,- зачитала вголос поліціянтка.- Якщо провина підозрюваного буде доведена, то Дем’янюку загрожує депортація. Нагадаємо, що проти Джона Дем’янюка неодноразово висувалися звинувачення у тому, що він під час Другої світової війни служив наглядачем в одному з нацистських таборів смерті в обслузі газових камер і навіть мав прізвисько Іван Грізний. Мешканець Сполучених Штатів Дем’янюк, який втратив громадянство на підставі подання Мініс- терства юстиції, навряд чи зрештою буде депортований в Україну чи якусь іншу європейську країну, оскільки його заледве захочуть там прийняти, тож він ризикує залишитись у США особою без громадянства і втратити всі соціальні пільги».

    - Але який зв’язок?…- почала була пані Ірина.

    - У сорок дев’ятому році,- пояснила детектив Коен,- Лео Дан - я так його називатиму - з двома товаришами мав вибратися з України. Перш ніж вирушати в Карпати, ухвалили роздобути якісь посвідки й інсценувати власну смерть. По документи пішов Лео Дан - і його схопило КҐБ…

    - Не було тоді КҐБ - було МҐБ,- несамохіть вклинилась я в оповідь. Блондинка-поліціянтка нерозуміюче зиркнула на мене. Я помахала рукою: - Ой, вибачте, продовжуйте, будь ласка!

    - Отже, його накрили; певно, застосували звичайні методи роботи, і він зрадив товаришів. Підписав якийсь папір про співпрацю з органами… Спершу втікачів хотіли зразу схопити в криївці, але потім вирішили, що краще це буде зробити на віддаленому хуторі, куди Лео Дан їх приведе на певну годину. Але на хуторі, скориставшись нагодою, Лео Дан утік, залишивши товаришів у руках ворога. Під чужими документами він якось перебрався через кордон і загубився серед біженців в одному з таборів для переміщених осіб. Знову ж таки, при заповненні анкети на імміграцію подав неправдиві дані, а тепер побоявся, що, коли все розкриється, громадянство анулюють…

    - Сердешний! - скрушно похитала головою пані Ірина.- Я знаю, яким тортурам піддавали наших большевики! Мені важко на Романа гніватися - хтозна, як повелася б я в такій ситуації…

    Детектив Коен дивно зиркнула на пані Ірину.

    - Містер Дан зізнався,- мовила вона,- що міг урятувати вас, коли вас мали вивозити в Німеччину - і не зробив цього, злякався…

    - Я знаю! - простодушно сказала пані Ірина.- Ми з сестрою бачили його в машині, коли нас зігнали на біржу. Я тільки й молилася, щоб він до нас не обізвався - тоді б нас усіх трьох викрили і зразу ж розстріляли…

    - Пані Ірино! - вигукнула я обурено.- Ви його ще раз виправдайте - мовляв, він і вбивство Романа Данильця вчинив ненавмисно!

    Моя господиня збентежено завмерла.

    - Печеня стигне! - підхопилася з-за столу дочка Бачинських і швиденько відчинила духовку. Гостям слина потекла від насиченого м’ясного духу, і про Лео Дана на якийсь час усі забули.

    Я краяла соковите м’ясо на маленькі шматочки, теж на мить забувши про зрадника Романа Шолуденка, про вчорашню пригоду, про Ожавашко в лікарні - але якась невловима думка підсвідомо свербіла мені. Лео Дан - не Леонід Дунін, а Роман Шолуденко, зрадник і вбивця. Його викрили і покарають, правосуддя нарешті звершиться, але щось у цій історії лишилося поза кадром. Щось дуже важливе.

    Я втупилась у пані Ірину. Потім перевела погляд на світлини, які так і лежали на столі. Ось сама пані Ірина. Ось її старша сестра. Дві сестри. Остарбайтери. Вивезені з України в сорок третьому році. Саме тоді ж, як оповідала онука Левка Данильця, зникли безвісти сестри… сестри Байди?!

    - Пані Ірино,- хрипко запитала я, відкладаючи виделку й ніж,- а як вас називали у юності? Яке у вас було домашнє ім’я?

    - Орися.

    - А я був Осипком,- загиготів мій господар.- Хіба міг тоді подумати, що на старість мене називатимуть паном Бачинським? Мене, сільського хлопа!

    - А чого це,- вступилася пані Ірина за чоловіка,- якби довчився перед війною, називався би паном інженером.

    - Орися…- пробурмотіла я й викрикнула: - А прізвище? Яке дівоче прізвище?

    - Байда. Орися Байда.

    «У Цареграді на риночку п’є Байда мед-горілочку…» Орися Байда. О. Байда… То я її розшукала? Вона жива?!

    Я вискочила з-за столу як пришкварена. Гості, які й так уже півгодини сиділи мовчки з роззявленими ротами та слухали неймовірну кримінальну історію, котра, виявляється, чинилася просто у них під носом, а вони - ні сном ні духом, усі одностайно провели мене ошелешеними поглядами. Застигли з ножами й виделками в руках і чекали мого повернення - відмерли, тільки коли я знову видряпалася зі свого підземелля на світ Божий і переступила поріг великої хазяйської кухні.

    В руках я мала ксерокс бібліотечних аркушів із віршами та сторіночку з журналу «Радянська Україна». Все це я поклала перед пані Іриною-Орисею.

    - Впізнаєте?

    Моя господиня на мить завмерла, а тоді маленькими спрацьованими долонями взяла аркуші й почала їх повільно перебирати. Я дивилася на її обличчя - вона пробігала рядки очима, і вуста її ворушилися, бо вуста впізнавали текст раніше, ніж очі встигали прочитати. Світ навкруги завмер на одну нескінченно довгу мить, і ніхто не смів потривожити її.

    Коли пані Ірина відірвала погляд від аркушів, в очах її стояли сльози. Вона квапливо шморгнула носом і висякалась у серветку.

    - Це ваше? - тихо запитала я.

    - Наше,- відповіла моя господиня.- Ми з Йосипом привезли з Німеччини всі папери, хоча я усвідомлювала, що дедалі складніше буде переправити їх в Україну…

    - Для чого в Україну? Якщо це ваше особисте?

    - Ну, я ж обіцяла сестрі віддати все Семенові, коли закінчиться війна й він повернеться…

    У мене голова йшла обертом. Який Семен? Навіщо передавати? І якщо моя господиня - таємнича О. Байда, то чому її ніхто не міг розшукати? І невже вона більше нічого ніколи не писала? Переселилась у Буремну Затоку - і як відрізало?

    Пані Ірина уважно подивилася на мене крізь скельця великих окулярів, пригладила коротко підстрижене сиве волосся й промовила:

    - Моя старша сестра Оксана,- вона вказала на спільну світлину двох сестричок,- мала нареченого - Семена. Його забрали до війська у переддень війни, і відтоді ми не отримали від нього жодної звістки… Пам’ятаєш, я тобі розповідала, як ми в Німеччині працювали на фабриці, був наліт, і сестра моя сильно попеклася? Вона померла в лікарні. А перед тим взяла з мене слово, що я заберу всі її папери й передам Семенові…

    - То поетка О. Байда - це ваша сестра Оксана?!

    - Так! А ти подумала,- вона усміхнено глянула на мене, й сльози в її очах висохли,- що то я сама?

    Пані Ірина дзвінко, зовсім по-молодечому розреготалася. Гості, які ні чорта не розуміли з нашої плутаної розмови, підтримали її спершу ніяковими смішками, а далі над будинком по провулку Росомахи розлігся веселий заразливий регіт.

    Я гоготала разом з усіма, а в голові тривала напружена робота думки. Сестри Байди опиняються в Німеччині в сорок третьому році. Роман Шолуденко на псевдо Буревісник бачить сестер на біржі. Він же, Роман Шолуденко, теперішній Лео Дан, тікає з України аж у сорок дев’ятому, коли гине Леонід Дунін із роду Дуніних-Борковських, а Левка Данильця заарештовують. То чому за шість років із сорок третього по сорок дев’ятий Буревісник так і не розповів товаришам, що насправді сталося з сестрами Байдами, коли вони зникли безвісти?

    - Пані Ірино,- мовила я,- Левко Данилець кілька років розшукував вас із сестрою. А по його смерті онук Ромчик, названий так, до речі, на честь зрадника Шолуденка, теж приїхав сюди шукати вас - хотів виправдати діда. Коли буде суд,- я важко подивилася на господиню,- сподіваюся, ви не заступатиметеся за Лео Дана.

    Пані Ірина мовчала. Я відвела очі до вікна, крізь яке проглядала пласка верхівка Гнізда Буревісника. Саме тут, біля гнізда великого міфічного птаха, ми знайшли українського Буревісника. І він виявився зрадником. Спершу мимовільним, але одна слабкість тягне за собою іншу, поступово стирається чітка межа між праведним і неправедним, і наступний крок - свідомий злочин.

    Гості повернулися до тарілок. Ми випили за здоров’я всіх присутніх, потім за відомого всьому заокеанському світові «Будьмо!» і ще третю чарку за розкриту таємницю.

    - Пані Ірино,- знову запитала я, дожовуючи ніжний шматок печені. На великому тарелі вже не лишалося ні крихти - гості вірно оцінили переваги свинини над яловичиною.- Пані Ірино, а як ваші папери потрапили до університетської бібліотеки?

    - Це все моя дочка. Років десять тому ми затіяли в хаті ремонт, і вона категорично заявила, що в нас стільки мотлоху - половину треба викидати. Я тиждень розбирала старі речі, вирішила частину передати

    «Просвіті». Я не збиралася віддавати сестрині вірші нікому - й на думці не мала! - але в сум’ятті ремонту, відай, передала не ту коробку…

    Мені подумалося: тепер ми точно знаємо, хто проліз у хату Бачинських і покрав фотографії зі старого альбому! І хто підпиляв крокви на даху клуні, щоб поховати під снігом пані Ірину - єдину, хто знав правду про Романа Шолуденка! Все, все стає на свої місця. А може, Лео Дан украв іще щось, тільки пані Ірина цього ще не виявила?

    Я запитала:

    - А у вас іще лишилися якісь Оксанині папери?

    - Коробка стоїть у кімнаті під сходами. Ходім, я тобі покажу.

    На нетвердих ногах я спускалася вузькими сходами у своє темне підземелля. Пані Ірина дріботіла позаду. Перед вічно замкненими дверима, які вели в таємну кімнату, ми зупинилися, моя господиня посмикала ручку - і легко відчинила.

    Ми ступили в захаращене приміщення, пані Ірина запалила світло.

    Ось валізка, на якій іще бовтається квитанція з аеропорту, хоча Бачинські сто років уже нікуди не літали. Старий пилосос, іще цілком справний, про існування якого всі вже забули, а викинути шкода. Ящик дрібної картоплі - навесні пан Йосип, як сутий українець, засадить клапоть городу…

    Між ногами мені прослизнула блакитна тінь і підскочила до великої картонної коробки, потерлася вусом об ріг. Випереджаючи настанови пані Ірини, я потяглася до коробки. Котик Ярчик став на задні лапи, вчепився кігтями у край і зазирнув усередину. Круглий живіт його смішно випнувся, коли він зосереджено роздивлявся темні глибини вмістилища старих секретів. Я встромила руку в коробку й навпомацки дістала тонкий зошит.

    У голові легенько крутилося від неймовірних таємниць, до яких ми виявилися причетними, від білого вина, а головне - від дивного передчуття, що зараз закінчиться одна з найнеймовірніших пригод у моєму житті - отак часом перегортаєш останню сторінку цікавої книжки і не можеш розлучитися з героями!

    На обкладинці зошита виведене було ім’я автора - Оксана Байда. І назва твору.


РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ


БОНДАРІВНА


Драматична поема


    ДІЙОВІ ОСОБИ:


    Пан Каньовський

    Титаренко

    Дівчата

    Батько


    А також:


    Хлопці

    Жовніри

    Музики


ДІЯ І.


    Літній день - яскравий, аж блискучий. З лівого боку сцени - хатка, посередині - вулиця, яка вдалині закінчується церквою. З правого боку - паркан і хвіртка, коло хвіртки стоять Ти т а р е н к о й Б о н д а р і в н а .


    Титаренко.

    Капелія буде грати

    У ратуші всенький день.

    Зі мною ходи гуляти,

    Голубко!..


    До них підбігають д і в ч а т а , оточують.


    Дівчата.


    А ми пісень

    Заспіваємо, ще й станцюємо,

    Залоскочемо, зацілуємо!

    (Зі сміхом цілуються між собою, час від часу цмокають Ти т а р е н к а й Б о н д а р і в н у ).


    Титаренко.

    А цур вам! Які веселі!

    І скачуть, як навісні!


    Бондарівна.

    (говорить до Ти т а р е н к а , і не знати, чи жартує, чи серйозно)


    Старенькі батьки в оселі

    Не зроблять всього одні:

    Води наносити,

    Борщу наварити,

    Корова, свині…


    Дівчата.


    І горб на спині

    Від каторжної роботи,

    Щоб кусник покласти в рота.


    Бондарівна.

    Цицьте! Шануйтеся! Чи скажені?

    Що ви сьогодні такі дурні?


    Титаренко.

    Зараз я коси схоплю у жменю,

    Знатимуть тут мені!


    (Робить рух, ніби хоче переловити д і в ч а т ; ті, регочучи, розбігаються. Ти т а р е н к о бере Б о н д а р і в н у за руку).


    Ти між тими дівками - пава,

    Тільки очі твої сумні.


    Бондарівна.

    Знаєш, снилось вночі мені,

    Що мене у ставку купала

    Мати. Рочків мені зо п’ять.

    Я розплакалась - і кричать,

    А на березі тім - горбатий

    Дід закликав мене - старий

    І зарослий, неначе вій.

    Ззаду нього - облізла хата

    І подвір’я брудне. І тут

    Мене в човен саджають руки,

    Ніби материні, і стука

    Весла, і голоси гудуть

    Дивні…


    Титаренко.

    (прихиляє її до себе)


    Цур їм, таким снам!

    В воду поглянь, забудь.


    Бондарівна.

    (наче крізь сон)


    Ох, і далека путь!

    Ох, і тісна-тісна

    Чорна труна човна…


    Титаренко.

    (трусить її за плечі)


    Сонце, отямся! Сни

    Часом такі дурні.

    Прийдеш на свято? Нічка

    Літняя невеличка,

    В ратуші стільки люду!

    Весь Богуслав гуля.


    (Нахиляється до Б о н д а р і в н и , вона заплющує очі, вже майже торкається його губами, коли раптом із реготом відскакує).


    Бондарівна.

    Вуса твої колючі!

    (Повертається бігти, кричить уже на бігу).


    Що ти, як стовп, укляк?

    В ратуші буду!..


    Завіса.


ДІЯ ІІ.


    У ратуші грають м у з и к и . Д і в ч а т а і х л о п ц і танцюють. Поміж них кружляють Б о н д а р і в н а і Ти т а р е н к о . Коли вони сходяться у танку, Ти т а р е н к о встигає швидко сказати Б о н д а р і в н і кілька слів.


    Титаренко.

    (перераховує)


    …Три разочки намиста,

    Ще хустину барвисту,

    Далі крайку шовкову…


    Бондарівна.

    (сміється)


    Підприємство збиткове

    Буде!


    Титаренко.

    Я обіцяю -

    Не лишу без гостинця!


    Бондарівна.

    (на хвилю притискається до Ти т а р е н к а , мов перед довгою розлукою)


    Хоч на мить наодинці…

    Ти ще тут - вже скучаю.


    Розчахуються двері. Музика стихає. Заходить п а н К а н ь о в с ь к и й , позаду нього ж о в н і р и .


    Пан Каньовський.

    (до м у з и к )


    А веселої польки?

    Щоб у боці до кольки,

    Чобітки - на лахміття…


    (М у з и к и грають польку. П а н К а н ь о в с ь к и й підхоплює першу-ліпшу д і в ч и н у, виявляється, Б о н д а р і в н у ).


    Хто ж ця красна дівиця?


    П а н К а н ь о в с ь к и й веде Б о н д а р і в н у у швидкому танку. Велика зала починає кружляти. Миготять обличчя д і в ч а т і х л о п ц і в , серед них раз у раз виринає бліде лице Ти т а р е н к а .


    Пан Каньовський.

    (до Б о н д а р і в н и ).


    Де ховалася, квітко,

    Ти від любого пана?

    Чарівна і жадана…


    (Пристрасно шепоче).


    Дам я батькові відкуп,

    А ти підеш зо мною

    Та й до панських покоїв…


    П а н К а н ь о в с ь к и й хоче міцніше пригорнути Б о н д а р і в н у, але вона зненацька дає йому ляпас. П а н К а н ь о в с ь к и й зло шарпає Б о н д а р і в н у за руку, аж вона заточується. Ти т а р е н к о підбігає і штовхає п а н а К а н ь о в с ь к о г о в груди, вихоплює з-за халяви чобота ніж.


    Пан Каньовський.

    (ошелешено)


    Як ти смієш, холопе?


    Перш ніж п а н К а н ь о в с ь к и й встигає договорити, один із ж о в н і р і в рубає Ти т а р е н к а шаблею. Ти т а р е н к о падає спершу навколішки, тоді долілиць. Б о н д а р і в н а всім тілом тягнеться до коханого, зіниці її навіжено розширені.


    Бондарівна.

    Сон у руку… Вода…

    Незворотна біда…


    Пан Каньовський.

    (поправляє кунтуш)


    З тими хлопками клопіт!


    (Обертається до ж о в н і р і в )

    Заберіть його швидко!


    (До м у з и к )

    Ви чого позмовкали?


    (М у з и к и починають награвати, але не в лад).

    Ми ще не догуляли.


    (До Б о н д а р і в н и )

    Так, прекрасная квітко?


    Ж о в н і р и виносять тіло Ти т а р е н к а . Б о н д а р і в н а мов уві сні проводжає його поглядом.


    Бондарівна.

    Ти без мене… без мене…

    Під хрестом безіменним…

    У нетесанім гробі…

    У холодній утробі

    Земляній…


    Пан Каньовський.

    Моя кралю,

    Що, уроку замало?

    Пан сказав - до покою!


    (Хапає її за руку).


    Бондарівна.

    (марить)

    Заливає водою

    Вутлий човник без весел

    На середині плеса.

    У човні на кормі

    Ми самі, ми самі,

    Я і ти…


    Пан Каньовський.

    (з серцем)


    Божевільна!


    Бондарівна.

    (кричить)


    Розлучатись не вільно!


    (Обм’якає в руках п а н а К а н ь о в с ь к о г о ).


    Завіса.


ДІЯ ІІІ.


    Свіжа яма для могили, поруч стоїть відкрита труна. В труні лежить мертва Б о н д а р і в н а . Д і в ч а т а вбирають її квітами. Поруч тулиться б а т ь к о . П а н К а н ь о в с ь к и й схилився над труною.


    Бондарівна.

    (з заплющеними очима)


    І могилу мою змиють дощі,

    І не буде навіть сліду…


    Пан Каньовський.


    Мовчи! Бондарівна

    Поросте татарським зіллям-травою…


    (Робить рух, ніби хоче підвестися).


    Не закопуй мене в землю живою!


    Пан Каньовський сахається, але Бондарівна вже знову лежить мертва. Д і в ч а т а прикрашають труну, стиха наспівуючи.


    Дівчата.

    А калина в цвіт убирається,

    Погуляти збирається.


    Б о н д а р і в н а розплющує очі на згадку про калину, вдихає запах.


    Бондарівна.

    Калина чогось сумна.


    Пан Каньовський.

    (задивившись на Б о н д а р і в н у )


    А гарна ж з лиця вона!..


    Бондарівна.

    (усміхається до себе)


    А цвіту того! А листя!


    Пан Каньовський.

    (не зводячи очей з Б о н д а р і в н и )


    …Мов купана у любистку.


    (Наче опритомнівши)

    Забивайте труну!


    Батько.

    (кидається до труни)


    Не дам!

    Ж о в н і р и відтягають його.


    Пан Каньовський.

    (відвертається)


    То спускайте, як є!

    (Ж о в н і р и тримають б а т ь к а , а х л о п ц і опускають відкриту труну в могилу).

    Я й сам

    Щось очей не відведу.


    (Проводжає труну очима)


    Краще,

    Як була б ти дурна й пропаща…

    І жива!..

    Ох, лихі, лихі

    Наші люті, тяжкі гріхи!..


    П а н К а н ь о в с ь к и й помічає, що і досі стискає вінки в руках, злісно кидає їх до ями. Раптом звідти - глухий голос Бондарівни.


    Бондарівна.

    Нащо ці три вінки з барвінку?

    Вже так хочеш мене за жінку?

    Вже так очі мої ясні,

    Вже так брови мої сумні

    Світ тобі зав’язали?


    Пан Каньовський.

    (мимохіть нахиляється над ямою, його ледве тримають ноги)

    Лихо


    Моє!..


    Бондарівна.

    (не впізнає пана Каньовського, їй мариться хтось інший)


    Тихше, коханий, тихо.

    Глянь на мене, всміхнись мені!


    Пан Каньовський.

    Бондарівна моя в труні!


    Бондарівна.

    Білим шовком, зеленим хмелем

    Постіль шлюбну я нам постелю.

    Краще квітки - в усім саду…

    Чом не йдеш ти до мене?


    Пан Каньовський.


    Йду!

    Падає в яму.


    Завіса.


РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ


ОЗЕРО ОЖАВАШКО


    Певно, шановний читач гадає, що таємниці Буремної Затоки закінчилися там, де й почались,- у підвалі будинку по провулку Росомахи? Зізнатися щиро, я теж спершу так гадала. У мене на руках були твори малознаної української поетки, яка встигла перед війною надрукувати по часописах лишень кілька віршів, що про них схвально відгукнувся сам Максим Тадейович Рильський, але так і не видала власної збірки; у мене були спогади її молодшої сестри, і в перспективі вимальовувалася сенсаційна наукова робота…

    Джеклін подзвонила мені зранку і загадковим шепотом повідомила, що сьогодні ми всі запрошені на прогулянку в Оджибве-парк. Їдемо двома машинами - Майкловою та Петриковою. Я маю бути готова за годину, друзі підхоплять мене по дорозі.

    Зібралася я навіть швидше. Котик Яро крутився поміж ніг, наче сподівався, що я візьму на прогулянку і його.

    - Ні, Ярчику, ми їдемо далеко, аж ув Оджибвепарк (не знаю, якого біса,- за бортом собачий холод), а маленьким котикам не можна відходити так далеко від хати - у лісі бродить страшний ведмідь. Клацне зубами - і нема котика Ярчика…

    Яро хитро мружив очі та глузливо стріпував довгими вусами: мовляв, ми ще побачимо…

    Дві машини під’їхали до мого дому одночасно - червона й зелена. З пікапа визирали голови Майкла, Джеклін і Султани, котра, як завше, тулилася на маленькому стільчику позаду водія. Я за звичкою заскочила в червону машину.

    - Професоре Аніт, зізнайтеся, це ви влаштували виїзд у парк, кхе-кхе, радше ліс, за погодки, коли птахи на льоту замерзають?

    Петрик тільки загадково усміхався. Він вирулив із провулку й переїхав місток через річечку Росомаху. Напрямок на колишню індіанську резервацію за останні місяці став мені просто рідний.

    На виїзді з міста до нас підсіла усміхнена Ожавашко. З лиця вона була схожа на Петрика, мов сестра.

    - Привіт, Меме! - вигукнула вона радісно.- Так приємно тебе бачити! Ти ж мене вже двічі врятувала від смерті, а в мене ще й не було нагоди як слід подякувати!

    Я поперхнулася словами. Замість мене відповів

    Петрик.

    - Сьогодні надолужиш,- дивно гмикнув він, і Ожавашко опустила очі, в яких стрибали бісики.

    Дорога блищала від ясно-білого снігу. З-під коліс наших машин порскала поземка, нас раз у раз підкидало на нерівній дорозі, і в мене було неймовірне відчуття, буцім їду я не машиною в далекій Буремній Затоці, а де-небудь на Поліссі саньми, запряженими веселим коником.

    Петрик завернув у тубільне селище, ми проїхали знайомою вулицею й зупинилися біля дерев’яного будинку, що одночасно правив за все на світі. Петрик натиснув на клаксон, і з дверей поліційного відділку визирнула чорнява аборигенка-поліціянтка, з якою ми вже бачилися. Схоже, в Буремній Затоці в поліції служить до біса жінок. Мабуть, платять добре. І знов-таки, офіційно носиш пістолет - найкращий аргумент у сварці чи то з чоловіком, чи то зі свекрухою…

    У кафе ми принагідно купили кави - мешканці Буремної Затоки страшенно люблять дорогою сто разів зупинятися по всяких забігайлівках і жлуктити каву. Звісна річ, вони не переймаються, де потім шукатимуть тиху місцинку, щоб тієї кави позбутися,- що-що, а проблема громадських вбиралень у містечку карди- нально вирішена була ще, либонь, у позаминулому сторіччі.

    Поліціянтка вітально помахала нам рукою, застрибнула в тут-таки припарковану машину й завела мотор. Петрик рушив, Майкл за ним, і слідком за нами потяглася автівка з синім маячком. Поїздка ставала дедалі загадковішою.

    - То що цікавого взимку в Оджибве-парку? - запитала я Петрика.

    - Чш-ш-ш! - приклав він палець до вуст.- Це страшенна таємниця.

    - Але ти не будеш розчарована,- докинула Ожавашко й усміхнулась, і на щоках її заграли дитячі ямочки.

    Гніздо Буревісника височіло ліворуч, а ми, обігнувши гору і залишаючи позаду занедбаний лісоповал, де Лео Дан деякий час тримав Ожавашко, в’їхали в якісь уже зовсім непролазні хащі. Якби не поодинокі телефонні будки обабіч дороги, можна було б подумати, що ми вже - «на північ від шістдесятої паралелі».

    Ми перетнули місток через Смарагдовий потік, який звивався через увесь Оджибве-парк. Ще один місток, подумала раптом я і швидко зиркнула на Ожавашко… Дорога добігла до дерев’яного зрубу, зробила навколо нього петлю - і закінчилася.

    - Де ми?

    - Це мисливська колиба. Коли відкриється сезон полювання, ох тут буде завізно!

    - А що тут робимо ми?

    - А ми тут лишаємо машини й далі чухаємо пішки.

    - Знову?!

    Ожавашко відчинила дверцята та стрибнула в сніг. Джеклін теж уже стояла біля зеленого Майклового пікапа, її руда грива полум’яніла на білому тлі зимового засніженого лісу. Султана у куценькій курточці випірнула з машини й мерзлякувато поїжилася: знову вона не зважила, що погода в Буремній Затоці дещо відрізняється від клімату Бангладеш.

    Ожавашко обігнула мисливську колибу та зійшла з дороги просто в півметровий сніг. Ми вервечкою попрямували за нею. Я йшла позаду всіх добре втоптаною моїми друзями стежкою і раділа, що хоч цього разу не наб’ється стільки снігу в мої низькі чобітки. Про те, що ми нарешті вибралися за межі цивілізації, свідчила повна відсутність телефонних будок.

    Не уявляю, як Ожавашко орієнтувалась у нетрях густого пралісу, але судячи з Петрикового зосередженого й нахмуреного виду, ми залізли в глушину, де Макар телят не пасе. Чалапали щонайменше годину, усі страшенно впріли й захекалися, крім Султани, яка нарешті зігрілась і не цокотіла зубами.

    І коли очам відкрилася велична панорама замерзлого озера, ми спершу й не вловили урочистості миті.

    - Смарагдове озеро,- тихо мовила Ожавашко, і в голосі її бринів трепет.

    Яскравий сніг відбивав сонце та засліплював очі. В озеро впадав Смарагдовий потік, який ми нещодавно перетнули. Поставивши дашком долоню, я озирнула безмежне озеро. Мабуть, улітку воно дійсно смарагдове - коли цвіте вода, але зараз - біле та блискуче, мов діамантове.

    - Місцеві називають це озеро Ожавашко,- сказав Петрик. Чотири голови миттю повернулися до чорнявої дівчини, яка гляділа вдалину, і тільки поліціянтка- аборигенка всміхалася собі загадковою багатозначною усмішкою: вона-бо точно знала, як називається кожен клаптик благословенної землі анішинабе доокола Буремної Затоки.

    - Ожавашко - смарагдова,- мовила Ожавашко не обертаючись.- Мій батько вірив у існування смарагдової копальні, все життя її шукав. Коли я народилася з зеленими очима, він одразу впевнився: це знак долі. Ось чому я отримала таке ім’я…

    - Але ж смарагдова копальня,- мовила я збентежено,- існує тільки в одній версії відомої легенди. Поблизу Буремної затоки є два родовища - срібне й аметистове, і початково в легенді згадувалися саме ці дві копальні, але в якийсь момент в оповідь закралась помилка - і з’явилася смарагдова копальня…

    - Ні,- похитала головою Ожавашко,- жодної помилки. Рон… Роман Данилець знайшов смарагдову копальню. За татовими записами й картами розшукав.

    - Як?! - одностайно вигукнули ми з Джеклін, Майклом і Султаною. Пітер Аніт і поліціянтка сприйняли звістку напрочуд холоднокровно - схоже, Ожавашко втаємничила їх заздалегідь, сюрприз призначався тільки нам.

    - Рон приїхав у Буремну Затоку не вчитися - він вступив до Університету, бо потрібна була віза. Але ви не подумайте, до науки він ставився відповідально, якщо вже вступив - вчився сумлінно. Коли познайомився зі мною, то захопився філософією автохтонів, навіть на цей факультет перевівся… Вибачте, я збилася з теми. В Буремній Затоці Рон шукав жінку, яка зникла безвісти під час Другої світової. Зрештою, ви всі чудово знаєте цю історію.

    Ми енергійно кивали, бо Ожавашко так помалу говорила, що кортіло її після кожного слова підстьобувати.

    - Але знаєте ви насправді тільки половину історії,- вела далі Ожавашко.- Мій батько не був фанатом-одинаком - він кілька разів отримував від міста ґранти на проведення наукових досліджень. Результати батькової роботи зберігались у міському архіві. Мер міста був у курсі всіх робіт із пошуку міфічної смарагдової копальні та заохочував батька навіть тоді, коли решта вчених махнула на розшуки рукою…

    Мер міста? Лео Дан? Але до чого тут?..

    - Коли батько помер, пошуки припинилися,- вела далі Ожавашко.- Тобто всі так гадали. Та в дійсності Лео Дан, геолог за фахом, продовжував роботу, навіть мав особистий дозвіл на розвідку. А за «Гірничим актом» старатель має пріоритетне право застовпити родовище й отримати ліцензію на його подальшу розробку. Прибутки ніби й примарні, але в разі удачі - колосальні!.. Та згодом Лео Дан збагнув, що йому бракує знань - і вступив до Університету на філософію автохтонів, бо саме тут найповніше вивчали історію Буремної Затоки та її околиць. Вони з Роном познайомилися саме в Університеті. Не повірите - зійшлися на ґрунті смарагдової копальні… Це все я винна! Якби не я, може, Рон зараз був би живий!..- Ожавашко різко замовкла.

    Ніхто не зронив і слова. Я перезирнулася з Майклом, Джеклін і Султаною - вони теж нічого не розуміли. Петрик же уперто моїх очей уникав - отже, знав-таки дещо уже давно, тільки замовчував.

    - Ніяк не доберу,- врешті помотав головою Майкл,- чому Рон Данилець і Лео Дан посварилися? Вони знайшли копальню? І що такого могло трапитися?

    - Лео Дан нарешті дізнався Ронове прізвище - Данилець,- пояснив Петрик.

    І тоді все стало на свої місця: і загадкова фраза, яку Лео Дан зронив у підвалі власного будинку - що Роман почав ворушити минуле дуже невчасно, коли вони майже підібралися до… звісна річ, до смарагдової копальні!

    - Коли містер Дан зіштовхнув Рона у водоспад, він уже знав, що Рон знайшов смарагдову копальню. І що я - перша, кого Рон посвятив у своє відкриття. Але тут одночасно сталося стільки всього! Рон поговорив із пані Іриною Бачинською і впевнився, що вона - одна з сестер, яких він шукає. Лео Дан дізнався Ронове прізвище і ненароком видав себе - хотів пересвідчитися, що Рон - онук Левка Данильця. А Рон, зі свого боку, здогадався, що «Лео Дан» походить від Леоніда Дуні- на… Рон не міг знати, що Леонід Дунін насправді вже понад п’ятдесят років лежить у землі, а його ім’я носить інша людина!

    - Але ж пані Ірина це знала,- промовила я зосереджено.

    - Цього Лео Дан і злякався. Якщо розворушити минуле, правда неминуче вилізла б назовні.

    Отже, Лео Дан позбувся Ромчика Данильця, щоб його випадково не викрили. Потім хотів позбутися іншого свідка - пані Ірини. А Ожавашко він викрав, щоб та… вказала йому на смарагдову копальню?!

    - Стривайте! - крикнула я.- То ви привезли нас сюди, щоб показати смарагдову копальню?

    Ожавашко кивнула. Вона пройшла кількадесят метрів уздовж вкритого снігом узбережжя й зупинилася перед горою каменюччя, яке, мов гірський хребет, виламувало землю та спускалося просто в озеро. Ми поквапилися за Ожавашко, мов міфічна смарагдова копальня щомиті могла сховатися під землю.

    Поміж каменюччям чорнів глибочезний пролам - вузька щілина, що вела, либонь, аж до центру землі.

    - Восени браконьєри глушили в озері рибу,- розповідала Ожавашко,- й од вибуху каміння поповзло. Один із браконьєрів (я його знаю, він із нашої резервації, гад) мало не загинув. Потім ходив тиждень п’яний і вихвалявся, як дух глибоководдя Нанабіжу хотів його покарати, але він спромігся обхитрувати самого Нанабіжу й утекти… Словом, Рон дослідив місце і за татовими записами з’ясував, що смарагдова копальня може бути тільки тут!

    Я зазирнула в чорний пролам. Глибоко в душі я, звісна річ, сподівалася побачити зелені мерехтливі зблиски смарагдів, але в темряві вся порода здавалася просто чорною. Поліціянтка дістала з кишені жовту стрічку й обгородила нею каменюччя. Завтра-позавтра сюди наїдуть вчені, розкопають, породу ретельно дослідять… Стривай, але ж дух глибоководдя Нанабіжу був проти того, щоб секрет копальні дізналися білі люди?

    Я обернулася до Ожавашко. Вона мовби прочитала мої думки.

    - Ця земля належить народу анішинабе,- відповіла на німе запитання.- Копальню Ожавашко фактично знайшов мій батько, бо він повірив у її існування. Рон… для мене Рон був одним із нас, йому можна було довірити секрет Нанабіжу. А родовище розроблятимуть анішинабеґ - це наша земля!

    Ожавашко опустила руку в кишеню й витягнула пачку тютюну в синій обгортці. Точно таку ж носив у кишені й Петрик. Ожавашко дістала дрібку тютюну та поклала біля підніжжя великого каменя - офіру всемогутньому Нанабіжу в пам’ять про батька… і ще про білого хлопця на ім’я Роман Данилець.

    Я відвернулася, щоб дати Ожавашко хоч мить побути наодинці з двома найдорожчими людьми. На узліссі майнула руда тінь. У снігу, що сягав рудого живота, стояв мій приятель койот із піднятою передньою лапою. Упівоберта він дивився на мене і мовчав.

    Я несміливо махнула йому рукою. Койот іще хвилю постояв, дивлячись на мене довгим поглядом, а тоді відвернувся та зник у лісовій гущавині.

    …Поверталися до машин ми значно довше, ніж діставалися Смарагдового озера. Нам усім передався меланхолійний настрій Ожавашко. Я собі в голові упорядковувала першу посмертну збірку Оксани Байди з власною ґрунтовною передмовою - Інститут українських студій при Університеті Буремної Затоки зацікавився моєю науковою роботою і навіть надав стипендію.

    Перш ніж сісти в машину, Джеклін дістала з бардачка газету й розвернула на сторінці оголошень. Цілу смугу заповнили фотографії котів і собак.

    - Гляди, яка гарнюня,- вказала Джеклін на кицьку з круглими, як п’ятаки, очиськами.- Це наш притулок продає бездомних тварин. Сто доларів - це мов благодійний внесок…

    Киця на світлині дуже хотіла переселитись у справжній дім.

    - То давай купимо! - загорілася я.- Скинемось - і просто зараз заїдемо у притулок! І ти назвеш кицьку Меме на мою честь! Щоб згадувати про мене, коли я назавжди поїду в далеку Україну…

    Я вже тягла з кишені зелену двадцятку. І Майкл, і Султана, і Петрик радо доклали по двадцять доларів - і Джеклін не лишалося нічого, як доповнити суму. Ми розсілися по машинах і виїхали на засніжену дорогу.

    В тубільному селищі ми попрощалися з поліціянткою та Ожавашко, і вже за десять хвилин в’їжджали в Буремну Затоку.

    Дорогу я знала дуже добре - саме нею майже щодня діставалася Університету. Але ми не доїхали кількох кварталів - Майкл зупинився під одноповерховою довгою будівлею.

    Усередині витали запахи сухого наповнювача для котячого туалету. Співробітник притулку провів нас у довге вузьке приміщення, де вздовж стін стояли десятки кліток із різномастими котами. Я старалася не дивитись на тваринок, які тулилися рожевими носами до сітки та пхали в дірки лапи.

    Руда кицька круглими очищами втупилася незмигно у мене. На одну коротку мить мені привидівся довгий писок і руді гострі вушка - але марево зразу ж розсіялося.

    Працівник притулку відчинив клітку, я простягла долоні, і киця стрибнула просто мені в руки. Джеклін почухала її за вухом, і кицька радісно завуркотіла. Смарагдові очі захоплено роззирали великий світ поза межами клітки.


Примечания


1


    Thomas King, Green Grass, Running Water. - Тут і далі прим. авт.


2


    Професор - увічливе звернення до викладача університету незалежно від наукового ступеня.


3


    Школою в північно-американській традиції називається будь-який навчальний заклад.


4


    Михайло Слабошпицький. «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)».


5


    Margaret Atwood, Surfacing.


6


    David Lodge, Small World.


7


    Місцевий варіант імені Нанабожо, за віруваннями оджибве - міфологічного героя, звязкового між людьми і божеством Ґічі Маніду



home | my bookshelf | | Три таємниці Великого озера |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу