Book: Ad libitum



Ad libitum


Смолоскип

Лесь Белей Збірка поезій «Дзеркальний куб»

II премія у номінації «Поезія»

Уляна Галич Збірка оповідань «Кроки за спиною» II премія у номінації «Проза»

Анна Малігон Збірка поезій «Покинутим кораблям» II премія у номінації «Поезія»

Євген Плясецький Роман «Троєручиця та інші»

II премія у номінації «Проза»

Тетяна Стрижевська Роман «Ad libitum»

II премія у номінації «Проза»

Тетяна Стрижевська

AD LIBITUM

Роман

Київ

«Смолоскип»

2014

УДК 821.161.2-311.2 ББК 84(4Укр)6-44 С 85

Це роман про Київ і для киян. Це роман про кохання і для закоханих. Це не легке чтиво, а оригінальне плетиво думок, мандрівок, почуттів. Це книжка про минуле й сучасне. Герої зустрічаються у місті, вони живуть у місті, вони живуть містом, вони блукають ним, вони кохають, вони відчувають, вони пізнають. Що ховається за назвою роману Тетяни Стрижевської «Ad libitum»? Читайте — і тільки так дізнаєтесь правду. Він, вона, Київ — нічого зайвого.

Передмова Тамари Старченко

Дизайн, обкладинка, фото Миколи Леоновича

ISBN 978-966-1676-31-1 (Серія)

ISBN      978-966-2164-85-5 (TOB «Смолоскип»)      © Тетяна Стрижевська, 2014

ISBN      978-966-1676-58-8 (МБФ «Смолоскип»)      © «Смолоскип», 2014

Ad libitum... за бажанням, на вибір..

(переднє слово)

vir

-АІ\.ила собі дівчинка, дівчина. І плекала в собі особливе відчуття — «я — не така». Авжеж, не така, як усі: «Я вела якийсь інакший, відчужений, дикий спосіб життя — подалі від усіх, а не як було у нас заведено — на видноті, в колі всіх рідних. Я не любила застіль, галасу, декламації віршів на стільчику — нічого з того, що любили всі». А з іншого боку, хто сказав, що оті «всі» дійсно любили. Хтозна. Просто «всі» уміли дотримуватися прийнятих правил гри (могли й не замислюватися над існуванням тих правил). Наша ж героїня прямо-таки любовно виношує в собі право на власну винятковість. Чому? Зокрема тому, що це певною мірою зручно, адже не треба докладати зусиль, аби щось зображати: я ж не така, як усі, то й чинитиму, як Я захочу. Читаємо: «Я навіть не вміла вдавати, що мені це подобається, чим не раз засмучувала свою маму». Думаю, «не вміла» означає й «не хотіла». А це вже спротив, певний виклик, і як результат — загальна думка: «чамренне якесь дитя». А це вже виборений простір: робитиму все за власним вибором. Так і хочеться вигукнути: ох, і розумниця ж авторка! Без педалювання, без зайвих акцентів підводить до головного: а чи вміємо ми здійснювати отой вибір?

Як не схибити, бо хочеться якнайкраще, а душа ятриться, кривавиться, і ніхто тебе не розуміє. Ім’я у героїні Мирина, а миру немає й близько, ані у власному серці, ані у стосунках з найближчими. От хочеться, наприклад, найпростішого — ковтнути свіжого повітря тоді, коли забажалося, нехай і глупої ночі, та де ж: «Переді мною вони (батько, мати й сестра. — Т. С.) стояли — злі, з розтріпаним волоссям, закислими очима, в пом’ятому нічному одязі — а я їх не бачила. Наче на мене хто вдягнув величезний капелюх бузкового кольору — кольору мого улюбленого ботанічного бузку, фіолетово-світлого, з ірисом та лавандою, з синькою — і з довгою вуаллю. Я їх не бачу. Крики глохнуть, стухають — наче завершальні акорди симфонії. Я бачу. Я бачу себе леді». Зрозуміло, це свого роду захисна реакція. Але хто захистить і іншу правду (а вона у батьків і сестри теж є!). Отож, знову проблема вибору...

Не перерахувати тих ситуацій, де Мирині хочеться утвердити своє, а світ і всі в ньому наче змовилися проти. Героїня марить творчістю, відчуває нестримний потяг до красного письменства — «змалечку я мріяла лише про одне — писати», та чи треба говорити, що «в це моє покликання ніхто не вірив?». Є ще одне — осяйне й дороге — любов до Києва. Але й тут немає жаданої гармонії: «Інколи мені здається, що всі люди в цьому місті просто збожеволіли. Ось зараз, вихідний, благословенний день, а вони біжать, місять калюжі підошвами, обляпують одне одного, сваряться... Місто кипить, як борщ, червоніє, і якщо хтось величною щедрою рукою вчасно не прикрутить конфорку, він не просто скипиться, а вибухне червоними пацьорками по шпалерах... Куди зникло місто каштанів? Де київське богомілля? Де тиха музика у зелених театрах? Де?». Не просто прийняти цей «гнів праведний». Є в ньому і невблаганна реальність, але чимало й (як не банально!) юнацького максималізму, який у своєму осудові долає усі межі дозволеного й можливого. І це знову вибір: людина прямо-таки узурпує право судити (а хто нам надає таке право, за які заслуги?). Он захопилися люди черговою торговельною акцією, вміло змонтованим шоу, а героїня наша — з огидою: «Мені стало моторошно. Захотілося якомога швидше піти від цих ошаленілих людей. Мені їх важко зрозуміти, навіть більше — я відмовляюся їх розуміти!., (як же вони, бідні, це переживуть! — Г. С.). Я повернулася до них спиною і швидким кроком рвонула...»

Та як би там не було, на щастя, певна збалансованість у житті все ж буває. Так і Мирина зустрілася з дивом дивним, чудом неочікуваним: «На мене дивилися красиві очі — в них не мигтіли блискавки чи вогники, а наче горіла великодня свічка — рівно і тихо. Від чоловіка, на вигляд йому було не більше двадцяти п’яти років, відходило якесь благоговійне поле, — і чим ближче він підходив, тим більше я заспокоювалася, мені стало затишно, як під час літургії під покровом церкви». І ще: «Мені вдалося його прикликати»! Усе, пов’язане зі світом Назара, авторці вдалося передати світло й сердечно, щиро і щемно, а що вже чесно!.. «Він — рукою міцно притискав мою голову до себе, ніби хотів, щоб я розчула, як б’ється його серце. Але не розчула». Це — прямо-таки філігранне відтворення того, що найменше піддається вербалізації. Для мене ж найвищою оцінкою авторського безсумнівного дару стала моя, на перший погляд, наче не зовсім адекватна реакція на фінал роману: Я винна! Отак відбулося миттєве накладання, проекція романного на моє пережите й вимучене, те, що, здавалося, давно минулося й відболіло.

І ще одне. Роман пахне: він усотує в себе безліч ароматів. Це й аромат свіжого липового меду із жовтим воском, пахощі м’яти й меліси, гарячого трав’яного чаю, свіжос- печеного домашнього хліба, мокрого-мокрого київського асфальту, запах «рудого облізлого кота, що дожовуватиме риб’ячий хвіст, який він поцупив з одного з критих брезентом ресторанів», і мокрих ворон, що купають своїх вороненят у дощових калюжах, і пряний аромат «наймедовішо- го» магазину міста (немає давно вже «Медку», я його теж пам’ятаю...).

Читайте роман, хоча легкого читання не гарантую, бо є тут і дискретність оповіді, й інтертекстуальність, і широке культурологічне тло. Найголовніше — тут пульсує думка, інколи це дошкульно, боляче, але це, упевнена, біль, що очищує, а значить — допомагає...

Тамара Старченко,

доцент Інституту журналістики

КНУ ім. Т. Г. Шевченка

AD LIBITUM

Ad libitum


Присвячую моєму місту

Особлива подяка Моїй родині, наставникам у літературі та всім дослідникам історії міста Києва

І

к ОЖЕН РАНОК Я ПРОКИДАЛАСЯ З НОВИМИ подряпинами. Ще не встаючи з ліжка, висовувала правицю з-під накрохмаленого до хрускоту простирадла і проводила по щоці. Під пучечками пальців відчувалась шершавість чи рідинна в’язкість. Інколи нові відмітини з’являлися в несподіваних місцях — на носі, збоку під ніздрею, над бровою чи на скроні. Але вони були щоразу. Щоранку. Червоно- підсохлі, з них не сильно дзюрчала кров, маленькі і непомітні, а іноді — більш глибокі, мокрі — вони виглядали, як тугі, криваво-підтоплені лінії сонця, що скрадається на захід.

У мене в кімнаті не було кішки. Та й взагалі не було тварин. Мама мені примовляла: «Ти завжди не як усі».

Із самого народження я була «не такою». Медсестра, записуючи ім’я новонародженої, вочевидь, була після важкої зміни чи ще там чогось — але однозначно важкого, бо написала моє ім’я як Мирина. «А» було замінено на «и» — здається, одна літера, що вона вирішує? Але замість тієї, що пахне морем — морської, пінної, світлої, як боттічеллівська Венера,— я стала Мириною — тією, що творить мир, тихою, мовчазною, чорноокою, схожою на Врубелівську дівчинку на тлі персидського килима.

н

Із тієї маленької підміни все почалося.

«Вам цю дитину підкинули»,— якось сказала моїй матері циганка. Вона їхала в тому ж автобусі, що й ми, сиділа поряд. Мама тримала мене міцно за руку, ніби боялася, що циганка вкраде чи заподіє зле. Я її пам’ятаю. У неї були золоті верхні зуби, а нижні, коли вона відкривала рот,— їх не було видно — лиш розпухла губа розтягувалася у довгий ланцюжок і ніби пеленала їх. Щільно по контуру обличчя прилипла яснобарвна хустка — аж очі сліпило. Циганка всю дорогу позиркувала на мене своїми вирячкуватими очима, і я відчувала, що вона щось думає: її думка в неї відблискувала на верхньому позолоченому ряду рота. Я її боялася. Щось починало всередині тремтіти — там, де я носила маленький срібний хрестик. Але очей не ховала від неї — дивилася і боялася. Мовчки. Лише коли ми вийшли з автобуса, я наважилася запитати, що значить «підкинули», але відповіді я тоді від мами так і не почула. «Цить» — вона мені сказала нахилившись до самого мого вуха, і ще раз «цить» — коли я була вдруге надумала — вже сльозами — виманити правду.

Чи була я зозулиною дитиною? Навряд чи. Всі довідки, чутки, сімейні оповідки сходилися на тому, що я була таки із сім’ї Стародубів, а не підкидьком.

Народилася я 28 серпня, в день Успіня Богородиці,— тоді небо над бабусиним селом під Києвом, Кодаки (що з тюркської — сильні люди), було по окрайцях вишневим, ніби хто сприснув барвою темно-червоної вохри, адамової землі, а в центрі — благородно-блакитне — із цього клаптика о шостій ранку і полився дощ, час від часу навіть із гранулами льоду. Потім пішла злива і такої сили, що вигнала зі своїх схованок горобців, і ті, мов неприкаяні, літали та голосно від страху цвірінькали. Всі в селі дивилися скрізь вікна на небо й хрестилися. Дивина, казали, якась страшна горобина ніч — точно не до добра. Всі яблука позриває. І стріхи хлівів погне.

Проте, на противагу буремному дню моєї появи на світ, росла я на диво всім тихою і скромною, наче мене хто поїв щодня маковою настоянкою. Бабуся казала, чамренне якесь, коли бачила, як я вилазила на горище і сиділа там годинами, дивлячись на небо. Сама я той час невиразно пам’ятаю. Лише дикий виноград, який сповивав ззовні наше вікно у веранді, і білі фіранки на тугій нитці, які навіть в мокречу восени залишалися білосніжними.

А потім був Київ. Тато отримав тут роботу водієм на одному підприємстві. І ми оселилися в гуртожитку на Оболоні, в цьому дивному районі, болоньї, де, за прадавніми переказами, проживав Змій Горинич, допоки не зрубав його голови меч київського богатиря Добрині Микитича.

Ми жили на вулиці Північній, неподалік від затоки Собаче Гирло. Тут завжди, в будь-яку погоду, вив сильний вітер...

Я пам’ятаю довжелезний коридор, у якому так зручно гратися у схованки, а в кінці — кухню — одну, спільну на багато родин. Ранок тут був схожим на рій мух над зіпсованим м’ясом. Сварилися за сковорідку і за те, чий борщ заляпав плиту, за те, щоб зробили тихіше телевізор, і щоб не ставили миски і дитячі візки на проході. Не знаю чому, але лише на вечір все проходило тихо. Сусіди навіть ділилися цукром зі своїх цукерничок і пригощали одне одного грушевими сушками та варенням. Можливо, вони так стомлювалися

із

за день, що просто не мали сил на сварки звечора. Але зранку все починалося знову: «у мене мала дитина — дайте манну кашу зварити», «приберіть-но свого чайника з мого стола», «хто поцупив моє яблуко? Воно ж вчора тут лежало»... Щоб приглушити цей гамір, вмикали на всю гучність радіо. Робив це дядько Андрій, він теж був водієм, високий такий дядько, я завжди розмірковувала, дивлячись на нього, як же він залазить до машини і чи не тисне йому в коліна кермо? І тоді до цього вереску додавалися ще дикторські нотки, новини, пісні Алли Пугачової чи Софії Ротару... Зранку ж рятівним сигналом була сьома година. Всіх здувало — відносило пасатами, мусонами: всі бігли на роботу, до метро, на автобуси та тролейбуси, відводили малечу в ясла, старших збирали до школи.

Мама нашвидку загортала мені в безкоштовну рекламну газету — ціла шпальта «Ріо» — бутерброд із чорного хліба та «Любительської» ковбаси, де більше було сала, ніж м’яса. Сестра — вона вважала це за свій обов’язок, адже вона була старшою,— завжди перевіряла, чи клала я його до свого портфеля, і навіть нерідко приходила до мене на велику перерву між другим та третім уроком, щоб засвідчити, чи я його з’їла. А я не любила цих бутербродів: у мене від них живіт починало скручувати. І я підгодовувала ними вуличних собак — я їх любила, а вони мене. «Знову псяк годувала»,— жалілася після обід Яна мамі, за що я отримувала ляпас. «Псяк» — іншого слова на означення чотирилапого товариша людини в мами не було. «Ти ж бачиш, як ми живемо! А ти не цінуєш! Не розумієш!» І мама заходилася істеричним криком, що врешті через півгодини завершувався не менш істеричними примовляннями: «Яке ж ти маленьке і худе, хворобливе...

Тобі самій їсти треба, а не псяк годувати!» Хворобливе — це означало, що мама на межі зриву. Я ж майже ніколи не хворіла. Можливо, враження фізично слабкої навіював мій невеликий зріст чи моя надмірна худорба — цим я дуже відрізнялася від усього нашого роду. Я була невеличкою на зріст — уламочок, сухою, аж прожилки світилися — мабуть, від того і був вигляд, наче у хворої. У мене від природи було густе смолянисте волосся, кольору мазуту, яким змащують гойдалки, щоб ті не рипіли,— мені часто чужі люди казали, що я схожа на турчанку чи на якусь хурем. Але мама підрізала мені його коротко щоразу, коли воно відростало. Вона казала, що на коротке менше догляду і шампуню треба. А я так любила мити його «Кря-Кря» або «Яблучним», а потім стояти на балконі та розчісувати хоч на декілька сантиметрів відросле волосся, розчісувати пласким блакитним гребінцем, дивлячись на водянисте своє відображення у віконному склі. Та не встигала втішатися — щойно відростало — його обрубували великими залізними ножицями, яким ще моя бабця міряла полотно... Тоді в розпачі бігла я до затоки і там, на березі, довго сиділа і думала, чи є пояснення тому моєму бажанню всередині — постійно кудись іти, знаходити усамітнені куточки, перебирати кістяк запитань, на які ніхто вдома не міг дати мені відповідь. «Як вимірюють час?». «Що таке шум і тиша?». «Чи чують квіти мій голос?»...

Цим я теж була «не такою». Я вела якийсь інакший, відчужений, дикий спосіб життя — подалі від усіх, а не як було у нас заведено — на видноті, в колі всіх рідних. Я не любила застіль, галасу, декламації віршів на стільчику — нічого з того, що любили всі. Я навіть не вміла вдавати, що мені це подобається, чим не раз засмучувала свою маму.

і5

Ні зовнішністю, ні вдачею я не вписувалася в наше сімейне дерево — не було мені на ньому окремої гілки, навіть найменшої... Батьків рід, що точився, як стверджував сам тато, від сотника Івана Стародуба, який мав у сотенському управлінні ззз козаки, підпорядкованих Канівському полку, і від якого він буцімто успадкував рішучість та тверду руку. Мама із цієї легенди завжди відверто кепкувала, питаючи батька, чи часом він не син того Стародуба, який печі та димарі лагодив і який спився, не доживши і до шостого десятка. В мами ж у роду всі споконвіку були землеробами, працювали в колгоспах, а коли ті розвалили як пережиток радянської минувшини — всі пішли працювати торгівцями на ринок, копальниками картоплі, півчими в хор чи санітарками в лікарню, як моя мама,— це вже хто як прилаштувався.

Межею бажань батьків було побачити мене якимсь керівником, яким не важливо — головне, щоб у мене був свій кабінет: по черзі малювалося їм, що я бухгалтер, тоді лікар, учитель чи податковий інспектор. Та я не виправдала їхніх сподівань: змалечку я мріяла лише про одне — писати. Чи треба казати, що в це моє покликання ніхто не вірив?

Тож про те, що я таки Мирина Стародуб, говорили лише моє свідоцтво про народження — зелене таке, з гербом Союзу,— і паспорт, отриманий у шістнадцять уже в незалежній Україні. Жодних інших свідчень не було.

Коли минуло дитинство, з його маленькими радощами: жувальною гумкою «Лав із», яку я любила не за гумку, а за вклейку; альбомом, який витягався лише на свята, із старими чорно-білими фотографіями — родичів, людей, яких я ніколи не бачила, чиїхось знайомих — у кожного

іб

своя історія; чистою касетою «Соні», до якої ще не було магнітофона,— її вдалося обміняти за чотири батькові платівки «Бітлз», які лишилися після зламаної радіоли. Дитинство минуло, разом із радощами і прикрощами, і настав перехідний вік — мене почали всі кликати «підліток». «О, наш підліток йде»,— казав на мене тато. «Йди-но купи батькові пляшку пива. Тобі ж уже можна. Хоча... скажеш — татові»,— отак розпочалося моє підліткове, майже доросле, але вже точно не дитяче життя. Пляшку пива в магазинчику на розі нашої вулиці, неподалік від ринку, де продавали ще снікер- си, баунті, сухарики, чіпси, солодку водичку та мінеральну, а ще — тік-таки та чупа-чупси — мені давали неохоче: я виглядала як школярка з молодшої школи, навіть не із середньої. Продавець ледь не до шиї висовувалася з куцого віконечка, затуленого картонкою, і наче під збільшувальним склом роздивлялася мене. Погоджувалася вона дати пляшку лише коли втручалися чолов’яги, які пили своє пиво, не відходячи від ларка, де для них, щоб було більш культурно, поставили два пластмасові столики під навісом. Вони всі давно знали мого батька і його посильного, тобто мене, а тому заступалися, заповзято запевняючи, що я не брешу. Згодом продавщиця звиклася і давала мені пляшку без жодних заперечень. Мені страшенно не подобалося ходити за такою бридотою, як пиво (десь я почула, що від нього вмирають мозкові клітини), я багато разів відмовляла, батько починав сердитися, червонів, як ґрунт у Південній Америці, тоді підбігала мама й ополіскувала його словами, наче прохолодою: «Та вона сходить. Вона ж любить тата...». Мама за багато років спільного життя з батьком чітко знала, що лише так їй вдасться запобігти скандалу та зайвому лементу — вочевидь, вони вже їй набридли — від них у неї постійно боліла голова. Підштовхуючи мене між лопаток вже за дверима, вона тицяла мені в кулак близько двох гривень — на пиво та буханку арнаутки.



А потім і цей ларьок, і продавщиця з жираф’ячою шиєю, і брезентовий навіс над столиками для покупців зникли з мого життя... Разом з усім іншим оболонським мотлохом: довгим коридором, комірчиною, де я ховалася між коробок, скрутившись у три погибелі, і так години зо три, майже не рухаючись, бо все думала: ось-ось хтось зайде і здогадається, що я тут, і тоді я вже напевно виграю в номінації найкраща схованка. Та мене ніхто не шукав, і я, бувало, по декілька годин так просиджувала, аж мліли щиколотки, а коли виходила — всі вже порозбігалися по своїх кімнатах, кухнях, забувши про мене, і я одна чимчикувала додому, тримаючи резинові сандалики з липучками у руці. Зник із мого життя і ринок із нескінченною кількістю контейнерів: синтепонові куртки, резинові черевики, китайські сорочки та сукні, дерматинові сумки, дешева косметика, парфуми на розлив... Зникла ще школа, яка дивно пахла сумішшю списаних зошитів та дешевої їдальні (переварена січка, прокисла капуста, пряники із твердою скоринкою до несолодкого компоту). Зникло і подвір’я, в якому рипіла одна-єдина гойдалка з поламаною спинкою, і собака, який з’їдав усі мої обідні бутерброди. Ось хіба що за ним я сумувала. А все решта — змінилося на таку ж кухню, тільки вже власну, таку ж кімнату — правда, вже ми тулилися в ній не вчотирьох, а вдвох із Яною — в меншій кімнаті, з балконом, а у великій вітальні тепер окремо жили батьки. Навіть коридор на новій квартирі був схожим на оболонський, тільки світліший та побілений, і ще квіти фарбою витіювато наштамповані (втім, і ті швидко поповнилися підписами фломастерами, подряпаними зубчиками ключів та незрозумілими схрещеннями, виведеними фарбовими балончиками). Школа, хоча й новіша, і номер мала інший, але так само пахла — до нудоти, як у Жан-Поля Сартра.

Ad libitum


Ми ПЕРЕЇХАЛИ НА ХАРКІВСЬКУ, КОЛИ Я пішла в сьомий клас. Тому все моє свідоме життя, можна сказати, пройшло тут — у десятиповерховому будинку на вулиці архітектора Вербицького, між парком Партизанської слави та озером Вирлиця. Квартира 65. До неї підвозить ось уже котрий рік один ліфт — вузький, кнопки хтось випалив, а лампочку обліпив жуйками. Ліфт часто ламається, і тоді треба сидіти та чекати на дива в затхлій кислій темряві — щойно сусід із дев’ятого поверху виїжджав на роботу, щедро напахтившись жменею задушної туалетної води. Я напевно знала, що дива в ліфтах не творяться — будеш чекати на рятівників-механіків декілька годин — тому завжди ходила пішки. Як невелика розминка — ранкова гімнастика, яку на своєму балконі я завжди забувала робити. На своєму балконі... Коли я пішла вже в десятий клас, мені дозволили оселитися на теплі та спекотні місяці на балконі. Яке це щастя! Свій маленький куточок. Балкон, обшитий дерев’яною ваґонкою, прогрівався на сонці і пахнув мертвим деревом та оліфою, що ледь-ледь, але нагадувало мені ліс — київський ліс, Голосіївський чи Троєщинський, який від перепиленості повітря давно став пахнути якось

не дико, а кволо. Я витягла зі свого ліжка-софи матрац — на пружинах, картатий — підстелила на підлогу старе махрове простирадло (радій-не-радій, але вже в жовтні мені доведеться цей же матрац тягти назад у кімнату), зверху вкутувала його легенькою ковдрою, обклала п’ятьма маленькими подушками, які надарували мені мої тітки з обох ліній — батьківської та материнської (вони чомусь вважали, що подушка — найкращий подарунок — особливо у вигляді заячої морди — це коли я була поменше — чи у вигляді серця — це коли вже стала старшою).

Я любила дощ. А коли небо було тихим — часто уявляла, що дощ ллє на мене прямо зі стелі, омиває... Тоді я ховалася, куталася, огорталася у стару ковдру, яку майструвала ще бабуся моєї хрещеної. Якось напередодні Різдва вона мені подарувала цю ковдру — легеньку, мов пір’їнку, зшиту з невеликих куснів тканин — різних за кольором, малюнком, але так гармонійно вони перепліталися, як на вітражах шматочки кольорового скла, так і тут вони утворювали якусь картину: то строкату австралійську саванну, яку заселили розмальовані індійські слони з Бірми та південно-китайські крихітки-олені мунтжаки; то дикий степ із вовками; то непрохідні хащі джунглів чи тайги. Картина завжди змінювалася. Мабуть, саме тому моє внутрішнє око, горизонтально розміщене між брів, шукало в ковдрі одну історію, але виходило: кожного разу інакшу. Яка ж із них справжня — та істинна, одна — я так і не могла зрозуміти. Загадка ковдри мене постійно переслідувала. Найкраще мені про це думалося, коли я не бачила ковдри. Я відтворювала її у своїй уяві і приписувала кожному шматку побачене в місті. В ті часи я часто тікала до Дніпра, гуляла

Ad libitum





В ті дні я часто тікала до Дніпра...

Набережним шосе, де, за легендою, у Хрещатицькому джерелі охрестив князь Володимир Святославович усіх своїх дванадцять синів, піднімалася сходами (тоді ще можна було) від пам’ятника Магдебурзького права догори, йшла до колишнього Купецького парку, сідала там на лавах біля естради, навпроти Арки братерства, і спостерігала за людьми. Кожного персонажа я добирала ретельно, думала, яка його доля, яке його щастя і який його шматок на моїй строкатій ковдрі.

Мабуть, через це, коли я поверталася додому на свій балкон і вкривалася ковдрою, мені завжди снилися якісь дивні насичені сни. Коли я їх спробувала переповісти мамі — якось мені таке спало на думку — поділитися своїми історіями зі снів з кимось іще — то мама, слухаючи, примружила очі так, що на її високому, як із картини Відродження, лобі з’явилися не просто зморшки, а цілі траншеї, а потім, навіть не дослухавши, вона перебила і винесла свій сердитий вердикт: «Менше читай всілякої маячні на ніч, то й не верзтиметься казна-що».

Читати — то була любов із дитинства: я читала все, що втрапляло до рук — вірніше все, що я могла в ці руки сама здобути. Від того нещасного томика казок братів Ґрімм, одного і єдиного томика казок на всю нашу домашню бібліотеку, до шкільних: «Крихітка Цахес», «Матінка Кураж та її діти», «Чума», «Війна та мир», «Хіба ревуть воли, як ясла повні», «Прощавай, зброє», які я випрошувала у шкільній бібліотеці. Довго мій військовий ящик (зелений такий, на залізних защіпках, наче з-під боєприпасів, який я обладнала під сховище для книг), зберігав лиш один засмальцьований томик великих братів-казкарів, але поступово моє багатство зростало. Спершу з’явилися десятки книжок у тонкій палітурці «Классиков и Современников» — Чехова, Гоголя, Купріна, які я майже за безцінь придбала на Петрівці в букіністів, ще томики Белого «Петербург» і Флобера «Мадам Боварі», які я купила в «Сяйві» на розпродажі. Вже в інституті — це була справді моя гордість — я придбала в книгарні «Є» репринтне відтворення видання 1918 року, путівник по Києву Щероцького, на який я довго відкладала гроші зі своєї стипендії,— компактне видання, з жовтавими сторінками, мапою та чорно-білими ілюстраціями з минулого століття про моє місто. Ще були в ящику списані з бібліотек книжки, які хтось із моїх родичів передав моїм батькам на розпал багаття, а я їх ревно відвоювала: це були «Дон Кіхот» Сервантеса, «Фата Моргана» Коцюбинського, «Дім на Набережній» Трифонова та стара радянська енциклопедія. Не можна сказати, що це була справжня бібліотека, але я нею пишалася. Для батьків це все був непотрібний мотлох, яким я просто захаращувала простір. Коли книжки перестали влазити до ящика, я їх складала одна на одну в кутку балкона, виростав стосик, подібний до скульптури на Пейзажній алеї з дитячого майданчика — подушка до подушки, і так із десяток, а нагорі сидить маленьке янголя із чашечкою.

У нашій квартирі були ще книжки, проте вони лежали окремо від моїх, у шафі в коридорі: детективи та любовні романи, обклеєні папером, щоб коли їдеш у транспорті, цікаві не зазирали на обкладинку, що ж там? Зміст цих читань мені нерідко переказувала сестра — із захватом і обов’язковим примовлянням: «Ти не повіриш, але вона...» або «Це неймовірно, але він...», і геть вже кепсько, коли «Ти уявляєш, вони вдвох таке...» — від одних лише оповідок сестри про ці пристрасті мене заливало червоною ру- жею. Я завжди слухала сестру уважно, я думала: ми з нею і так рідко про щось розмовляємо, то було б не дуже чемно з мого боку перебивати її. Хоча зізнаюся: після кожного такого прослуховування стислого сюжету роману мені доводилося проводити для себе очищувальний обряд, який я сама ж і вигадала. Я промивала волосся уявним дощем. Навіть якщо він не йшов знадвору, за вікном, не тарабанив списами по алюмінієвих карнизах, не розливався по асфальту, я його уявляла срібним капелюхом крапель — мені на голову, чорне волосся, плечі... Вологе місячне сяйво тоді заливало, затоплювало, переповняло мій балкон, і неначе наставали петербурзькі ночі, із запахом розлогим, як біля Неви. Інколи, коли справді йшов дощ, мені вдавалося на декілька хвилин відчиняти кватирку і впускати його на балкон. Він буває потрібен мені, конче, негайно, цей клаптик свіжого повітря... Тоді я скручуюся в калачик на матраці і чекаю: сестра в кімнаті на своєму дивані зараз засне, я почую її глибоке дихання, а потім навіть сопіння, і в мене буде декілька хвилин прочинити раму і вдихнути запах ночі, роздертої прохолодою, моченим асфальтом, шумом — я вдихаю глибоко, аж відчуваю, як та цівка торкається мого дна. Та не встигне вона ще й всмоктатися, як Яна спросоння почне верещати: «Ти знову мене застудити вирішила?». І я маю зачиняти, замикати, опускати завіси — більше ні краплі, ні йоти життя. Ні ковтка повітря. Навіть якщо надворі спека, асфальт порепався наче від ерозії та засухи, як ґрунт в Долині Смерті, я все одно маю зачиняти всі отвори та задихатися...

Коли я вже стала студенткою і вивчала в одному державному виші педагогіку — там я ніколи навчатися не хотіла, але все ж таки це був державний виш, доволі непоганої репутації, хай навіть і педагога із себе я в майбутньому ніколи не бачила (проте це була омріяна мрія моєї мами, або ж жадане, мета, воління — це якби Михайло Старицький не придумав найкрасивішого слова — «мрія»), і оскільки одна я в нашій сім’ї несла ношу справжнього навчання (Яна обмежилася дев’ятьма класами та технікумом),— мені іноді шляхом логічних і не дуже доводів вдавалося виборювати право провітрювати кімнату, хай навіть і після опівночі — дихати ніччю та умиватися дощем — таких словосполучень я, звісно, не вживала. Яна здавалася, коли я їй тицяла під ніс акуратно вирізану з якогось жіночого журналу статтю про те, що кисень, свіже повітря конче необхідне для нормальної продуктивної діяльності людського мозку і що це корисно для шкіри — тоді та буде гладенька, немов китайський шовк. Після отриманої насолоди — ненадовго, але все ж таки,— я ховала в теку вирізку: знала, що вона мені ще не раз знадобиться.

Якось мені не вистачило тієї дози — дози, бо я була справді залежною від свіжості,— що видала мені Яна під керівництвом тата, якого так само, як і мою сестру, змучують протяги. Було вже о пів на першу ночі. Як зараз пам’ятаю. Я вчила історію України — отже, це був перший курс — і була страшенно стомлена датами, історичними приводами та наслідками, і ще більше тим, що наді мною перисто-купчастими хмарами літало сперте повітря, яке ніяк не могла розрідити, бо Яна нещодавно перехворіла на нежить (часом мені здавалося, що то в неї хронічне). Десь між третім та четвертим Універсалами Центральної Ради (проголошених у нашому міському Будинку вчителя на Володимирській) мене почала снувати думка. Вона така липуча, противна — кажуть, нав’язлива — так ось, та думка саме такою і була. Мені захотілося вийти на вулицю. Ось так просто взяти і вийти. Без пояснень. Без прощання. Без поважної на те причини (хоча я навіть не уявляла собі, що то могла взагалі бути за причина, щоб вийти без дозволу на вулицю, в нас у родині панував жорсткий патріархат — без схвали батька не дозволено було анічогісінько робити, навіть кватирку відчиняти). Спершу я відганяла думку. Але вона як спокуса — виманювала мене, як звіра виманює зі своєї схованки важка округла повня. Я несподівано здалася. Не витримала тиску важкого повітря, що, як гиря, зависло над моєю головою.

Я натягла светр та джинси, тихенько вийшла в коридор, накинула куртку, взяла в руки кеди і повернула ключ. Взувалася я вже на сходах. Ключ вдалося повернути тихо. Жодного брязкоту. Жодного зайвого звуку. Я почувалася ніби злодій, хоча жодної крадіжки я не зчинила. Я просто хотіла вільно, без тремтіння в руках, взяти те, що мені конче було необхідним. Йди на вулицю, йди, йди, дихай, дихай — якоюсь незрозумілою какофонією голосів крутилося в моїй голові. І ось мить — я відкрила важкі двері під’їзду і навіть притримала їх, щоб вони не гепнули. І хоча я одразу опинилася біля величезного баку для сміття, я все одно відчула, як на мене вилився ківш ароматної ночі. Було доволі прохолодно. Я вирішила прогулятися довкола будинку. Обійшла його за годинниковою стрілкою і весь час робила глибокі вдихи. У результаті легені так роздулися, наповнилися, почали працювати, ніби я щойно пробігла оздоровчий марафон. Від Марафона до Афін. Думки освітлилися, стали прозорими, здавалося, їх можна чітко розгледіти, як контур кожної будівлі, кожного дерева, кожного вигину Дніпра з мосту поцілунків... Додому я повернулася так само тихенько. Моєї нічної відлучки ніхто не помітив.

Не можу сказати, що я таким бавилася часто, але іноді, коли сперте повітря насувало на мене свої запилені бархани, я вибиралася надвір і насичувала себе енергією міста, яке спить. У міста, яке спить, багато енергії. Місто спочиває, воно не розтрачає свої сили на затори на дорогах, на будівництва нових паркувальних майданчиків чи хмарочосів, на роботу фабрик, пекарень, на емоції мешканців (одна злісна сварка киянина у вранішньому метро чого вартує місту!), на непотрібні «Ти як?» та «Як справи?». Місто спокійно дихає, ритмічно, без напруги. І я так легко вживлюю- ся в це дихання — і дихаю разом із Києвом.

Та якось у тій же штовханині в метро хтось поцупив гаманець моєї сестри, її стільник і до того ж — ключі. Малоймовірно, що той хтось дізнався би нашу адресу, щоб ті поцуплені ключі (спеціально чи випадково?) таки стали в нагоді, якби Яна не мала звички в отвір для фотокарток у гаманці втиснути клапоть паперу, на якому вона каліграфічним почерком вивела своє прізвище, ім’я та адресу! Сполохані батьки одразу ж пустили на заміну замків чверть зарплати. Скоро в мене до них були нові ключі, які нещадно шаруділи і створювали такий шум, коли їх провертаєш у отворі, що здавалося, буцім почалася революція. На довгий час, поки революція у замковій щілині не скінчилася — закінчилася не переворотом, а взаємним притер- тям — мені довелося задовольнятися поїданням повітря через проміжок між рамами на своєму балконі.

Одного разу вся ця моя афера розлетілася на друзки, на тисячу крижаних дрібок, кинутих в окріп: батько забув випити своє снодійне — це так він називав валеріану в жовтих пігулках, яку він сам собі прописав для міцності сну та нервів на ранок (зранку тато був особливо роздратованим — допоки не випивав величезну півлітра теплого молока з медом із дерев’яного кухля, привезеного кимось з його численних друзів із Карпат). Так ось, на моє превелике нещастя, та валеріана чи то закінчилася, чи то пляшечку поставила мама кудись в інше місце, але факт: чудодійна лікарська рослина не була випита татом за графіком рівно об одинадцятій вечора. Звичайно, про таку хибу я не знала. Як і завжди, все зробила бездоганно. Навіть кеди не засті- бувала, так — накинула на ногу і все. Але варто мені було повернути ключ і — ще на одне нещастя — ступити крок за поріг, як тато вибіг зі спальні в одних сімейках ледь не до колін, із виряченими очима, як у довгоп’ята, і закричав: «І куди це ти зібралася проти ночі?».

Я прекрасно в цю мить зрозуміла, що йому абсолютно байдужа моя відповідь. Для нього найголовніше, щоб усі, без винятку, сиділи за його риштуванням світу, безмовно підкорялися його правилам, одне з яких говорило: ніяких проявів власного бажання. Існував лише один закон — його батькової волі. І я, ось тут, зараз, одягнена, і зробила крок за поріг — ну хіба ж не очевидний доказ мого злочину, порушення заборони, свавілля? Я хотіла сказати щось про сміття, якого треба неодмінно саме зараз позбутися,— таких відмовок я понавигадувала сотні в перші дні моїх нічних вакацій, але зараз, коли вони нарешті мені могли б знадобитися, всі, як одна, вивітрилися з голови.

Я стояла як вкопаний соляний стовп, як закам’яніла половецька баба, подібна до тої, що підпирає стіну Історичного музею. Ні пари з уст. «Надю, йди-но подивися, що із цією дитиною діється! Кого ми виховали?! Ти підкидьок у цій родині, підкидьок!» — верещав батько. На крик зійшлися всі. Мама і Яна. Мені здалося, навіть сусіди встали від такого переполоху. Всі верещали. Навіть завше більш-менш спокійна Яна вставила в загальний лемент своє «ти заважаєш мені жити!». Але найбільше всіх дратувало те, що я мовчала. Я не виправдовувалася. Не пояснювала, куди я зібралася і чого. «Ти, певно, оглухла! Хороша звичка — нічого не скажеш!».



Переді мною було троє людей, яких позбавили найголовнішого і найсолодшого в їхньому житті — сну, вкоротили його на невідомий проміжок часу — рівно на стільки, скільки я буду стояти однією ногою за порогом у незашнурова- ному кеді. Переді мною вони стояли — злі, з розтріпаним волоссям, закислими очима, в пом’ятому нічному одязі — а я їх не бачила. Наче на мене хто вдягнув величезний капелюх бузкового кольору — кольору мого улюблену ботанічного бузку, фіолетово-світлого, з ірисом та лавандою, із синькою — і з довгою вуаллю, густою сіткою такого ж кольору, з-під якої очам нічого не видно. Я їх не бачу. Крики їхні глохнуть, стухають — наче завершальні акорди в симфонії. Я бачу. Я бачу себе леді. Мене запросили на церемонію «гун- фу-ча» у «Будиночок чайного майстра». Дівчина із чорним волоссям, зав’язаним у вузлик та закріпленим двома розмальованими палицями, у квітчато-блакитному кімоно сідає на коліна і велить мені прохальним жестом зробити те саме. У своїй крихітній, майже дитячій долоньці, вона

зо

простягає мені коробочку. Я нюхаю. Пахне дивовижно — лісом, полем, сонцем, медом, акацією, жасмином, м’ятою... Майстриня бачить моє задоволення і починає заварювати чай на джерельній воді. Переді мною на килимку із трісочок бамбуку — дві чаші. З однієї, тієї, що вузька і висока, я вдихаю аромат чаю. Можливо, вона запропонувала мені якийсь рідкісний сорт чаю з гір Уішань? Аромат заколисує, заспокоює, розслаблює. Я беру меншу чашу, роблю ковточок і починаю смакувати напій — живильна рідина спускається в мене, змішується з моїми соками... Я низько їй вклоняюся і йду... Куди? До моєї улюбленої Кокорівської альтанки, забутої та занедбаної, на терасі Володимирської гірки. Я дивлюся скрізь хащі на могутній Дніпро. Я вдома... Кажу сама собі і посміхаюся куточками губ та невеличкими зморшками, що в мене над очима. «Вона ще сміється з мене!» — і я відчула, як важка батькова рука приклалася до моєї лівої щоки. «Зникни, щоб я тебе не бачив і не чув!» — сказав мені батько на добраніч.

І я зникаю. Беззвучно, як зникає сніг. Як канатоходець, який напам’ять знає свій канат — із заплющеними очима — я пішла на свій балкон. Маленька нічна лампа, яка віддавала синє світло через свої індиґолітні стінки, прогоріла до ранку — під її тьмяне, але все ж таки освітлення я читала Італо Кальвіно. Сторінки танули під пальцями. їх все меншало, а я не хотіла, щоб книжка закінчувалася. Інакше мені доведеться прокинутися та усвідомити все, що трапилося. А так — я в тому світі. І мені там затишно. Ще досі пахне чаєм. І дарма що я лягла читати в кедах — ще й не зашнурованих.

На світанку я заснула, але ненадовго. Довелося підніматися та йти до інституту. За столом у кухні я очікувала

Зі

на скандал. Але замість мовної віхоли «як ти могла» і тому подібне, я побачила маму, яка приготувала мені розчинну каву та розігріла вчорашню вермішель під саморобним томатним соусом, і тата, який чомусь ще не дуже поспішав на роботу, а смакував улюбленим молоком. Жодного слова про вчорашнє. Жодного звинувачення. Вони називали мене донею, запитували, чи зручно мені спати на матраці, чи не болить мені спина, а коли я не знала що відповісти від здивування — чулося гнітюче тихе-тихе сюрчання газових конфорок та рівномірне гудіння холодильника. Як потім я дізналася, батьки злякалися, що я почала божеволіти — їм спало на думку, що я захворіла на лунатизм, адже ніяк інакше пояснити мою поведінку вони не змогли. А щось подібне вони бачили в якомусь серіалі, був там якийсь Тоніо, Тоніо- лунатик. На наступний день мене навіть забрали з мого балкона. Я розпрощалася зі свободою. Все довелося поставити на свої місця. Матрац повернувся на ліжко-софу. Книжки із зеленого ящика — на полиці, захаращені сестриними ста- туетками-тваринами,— справжнісінька тайга, ще до освоєнь людиною. Репродукція Ґустава Клімта перекочувала на бічну частину шафи — прищепити її скетчем до шпалер мені заборонили. А синя нічна лампа лишилася самотньою на балконі — сестра ненавиділа її індигівську тінь.

На ніч тепер замикали двері, залишаючи у дверях в’язку ключів із брелками, отриманими з акції за купівлю трьох пачок чаю,— це як брязкальце шамана мало б послугувати знаком для моїх батьків про черговий акт мого лунатизму. Біля виходу з балкона на ніч розстилали вологу ганчірку — старий, розтягнутий татів светр — це був старовинний метод боротьби із такими приступами...


Сестра довго про щось жалілася мамі на вухо, але про що — мені не казали. Я лише чула «шу-шу», і врешті з маминих уст «Припини!». Не розумію, про що саме вони перемовлялися, але Яна спала, поклавши біля свого дивана віника — мабуть, щоб ним вночі відсахуватися від мене.

33

Проте спала вона з ним недовго. До середини серпня. А тоді замість віника поклала туди свого чоловіка. Віталіка.

Ad libitum

















3-14-10.)ОЬ


Ill

я НА ВИРІШИЛА ВИЙТИ ЗАМІЖ ЯКОСЬ НЄ- сподівано для всіх. Із Віталіком вони познайомилися на вулиці, у якесь гучне свято, здається, на день міста, якраз після концерту на Майдані Незалежності. Віталік був із невеликого містечка за 200 кілометрів від столиці. Приїздив він сюди, як колись у 19 столітті до Києва приїздили артільці — бригада сезонних робочих — на весняно-літні заробітки. Вони зустрічалися окраєць весни — улюбленим місцем їхніх гулянь був парк Партизанської слави — і два місяці літа — тоді, надто у спеку, вони на вихідних змінювали локацію на Труханів острів, поближче до Дніпра, оголосивши війну спеці — охолодженими у воді літровими пляшками «Чернігівського» чи «Оболоні». Коли розгорівся серпень, Яна почала бити на сполох — Віталік мав повертатися додому, а це означало, що вони не будуть бачитися півроку! Вихід був один — побратися. Його батьки не були проти, але одразу на оглядинах ввічливо натякнули, що грошима на житло допомогти не можуть — останнє порося заб’ють якраз до весілля. Віталік лише знизав присоромлено плечима і навіть ледь не розплакався — так йому не хотілося відпускати Яну. Але вже було вирішено.


Гуляти весілля — все ж таки і друзям, і родичам уже сказали. «А жити? У нас же дві кімнати! То й будуть молодята жити в одній. А ми — в іншій. Що ж робити, коли життя таке?» — урочисто проголосив мій батько, коли побачив, із якою ніжністю його улюблениця Яна помчала втішати засмученого коханого.

Весілля було пишним. І гуляли його в нас, удома, на київській квартирі — так захотіла Яна. Гостей було більше півсотні. Цих людей я бачила вперше. І востаннє. Вони доводилися якимись водами — сьомими водами на киселі. Всі привозили клунки, картонні коробки, обтяті подарунковим папером, хтось тицяв конвертами, всі цілували наречену та нареченого, казали, яка ж вони пара! Яна від радощів була схожа на красиву дріжджову паляницю, яка залилася рум’янцем. Маленька, трохи схудла — до весілля Яна мужньо пила три дні одну лише воду — хотіла очистити організм від шлаків та зайвої ваги — у пишній сукні, купленій в салоні в тимчасове користування,— вона нагадувала розпашілу, енергійну принцесу — зі старих радянських кіноказок, коли принцеси не були ще засушеними каланчами. Поряд із нею Віталік виглядав стародавнім українським короваєм, котрий, за старим обрядовим звичаєм, пекли не завширшки, а вздовж, як довгу жердину. Високий, із здоровими дужими руками і долонями, наче лопати, небагатослівний, він весь час тримався Яни, ніби боявся, що вона кудись зникне.

Вони оселилися в колись нашій із сестрою кімнаті, а мене остаточно виселили на балкон. Його утеплили, обшили, поставили обігрівач та білі горизонтальні жалюзі на вікна з того боку, де було вікно в кімнату. Перед тим як вийти

35

з балкону (не лише на заняття, але навіть на кухню чи у ванну), аби не поставити зятя в незручне становище, мені звелено було стукатися у двері. Якщо Яна давала згоду — я могла вийти. Це, мабуть, була єдина незручність. А так — я знову повернулася у свій куточок, і хай він був маленьким, але все в ньому було моїм, спокійним, затишним — ніхто до мене не заходив, лише інколи ввечері Віталік буває покличе до вечері, яку тепер готувала лише Яна. Всі обов’язки на кухні вона переклала на себе. Виліплювала пиріжки з усіляким начинням, варила гречану кашу з морквою та цибулею, терла картоплю на радянській залізній тертці на деруни, варила борщ із щавлю чи червоного буряка.

Батьки дивилися на неї із захватом і щовечора примовляли: «Бачиш, Віталю, яка тобі дружина хазяйновита дісталася!». А Віталік лише усміхався, підносячи до рота ложку з кашею чи паруючою юшкою.

Жили вони тихо та спокійно, як і належить молодятам. Лише пізніше, коли Віталік пішов працювати на будівництво, Яна почала часто влаштовувати сцени ревнощів, коли чоловік повертався пізно. На це Віталік одразу відмовляв, що і їй треба було б піти вже на роботу — тоді б дізналася, як воно — працювати — і не лізли б тоді в голову всілякі дурні думки. Яна від таких слів спалахувала, як бенгальський вогник тисячею іскор: «дармоїд», «невдячний», «нахлібник»... Чим це все завершувалося — я не знаю. Я тоді виймала навушники зі скриньки, що стояла на підвіконні, втискувала їх у бумбокс, давно ще куплений у розстрочку, і ставила диск із записом концерту Моцарта. І хоча я більше любила Вівальді, цього геніального венеціанського рудоволосого священика та композитора, та його «Пори року» навряд чи змогли б заглушити той шквал за склом. Про сварку на ранок довідувалися всі по тому, що Яна не вставала приготувати яєчню на сніданок для милого. Але за день Янчина злість стихала, як пролікований набряк, і після сьомої на Віталіка чекала смачна вечеря і обов’язково — його улюблені пампушки із часником та кропом. Однак затишшя тривало недовго... Мільйон речей міг роздратувати Яну: вологий рушник для ніг, який Віталік не поклав на сушарку; зціджений до останньої краплі на його «три волосини» її улюблений шампунь; гугняве привітання з мамою на кухні зранку. Словом, жили звичайно, як і всі подружні пари, коли вони не самі, а під наглядом інших трьох пар очей.

Із заміжжям Яни я ще більше заглибилася у свій світ: жила відлюдно на своєму балконі як першопечерник, Антоній чи Феодосій, хоча весь час відчувала дискомфорт і тиск, який самітники відчувати не повинні були б. Мою тишу порушували всі ці розмови за стінкою про те, що треба купити на базарі, у якої племінниці скоро день народження, який поверх добудували за адресою Вишняківська 7-6, скільки літрів бензину зжирає батькова «чортопхайка», яку деталь треба замінити, які невиховані живуть на десятому поверсі — коли заходять у під’їзд, ніколи не витирають ноги... Я тікала від цих розмов до себе, заривалася в тітчині подушки і починала читати вголос біблійські псалми або вірші Цвєтаєвої напам’ять, але голос опісля зривався, був, як азбука Морзе, пунктиром, наче після кількагодинної істерики. Мама часто, зачувши моє бубніння, без стуку вривалася до мого балкона і називала мене відлюдьком, а тоді ледь не силоміць волокла мене на кухню, щоб я сіла за спільний обідній стіл. Там було і так тісно, я вмощувалася на стару табуретку в кутку, мені ставили тарілку — не мою улюблену з рожево-блакитною облямівкою, а іншу, бо ту чогось вподобав собі Віталік,— і я поринала в урвисько їхніх розмов. Коли вони вже виговорювалися, наставала і моя черга — мене просили щось проректи. Не розповісти. А саме проректи. Бо те, про що я говорила, всі називали проповідями, а проповіді не просто оповідають, а проріка- ють. Ти розкажи краще, хто вже із твоїх одногрупниць вийшов заміж, перебивали мою тираду про те, як я вела урок у середній школі з української міфології. Я могла розказати про Свіччине весілля, про свято Семен-дня, про обряди ря- дження чортополоху у нас на Подолі, а потім ще про жіноче начало Всесвіту, про дідуха, в якому живе дух поля, про кривий танець, про літавицю, злого чи доброго духа кохання, могла пояснити, навіщо жінки носили колти, і чим допоможе благовіщенська чи свічка-трійця в біді... Мені це здавалося новим одкровенням, але ні батькам, ні сестрі, ні її чоловіку воно не було цікавим. Розказати ж, хто вийшов заміж, а хто ще ні, за їхнім замовленням,— було для мене складністю, все одно що перемножити без калькулятора два шестизначних числа.

І не те щоб у групі це не обговорювалося — просто я не бачила сенсу переповідати це вдома чи ще деінде. Звичайно, в інституті під час перерви в їдальні за чашкою зеленого чаю «Яви» можна було почути будь-що, не лише про весілля: і про обірвану на другому місяці вагітність Насті з паралельного потоку, і про Інну, яка зв’язалася з одруженим чоловіком, а в того вдома хвора на рак грудей дружина і двоє неповнолітніх дітей, і про враження Іванки від першої шлюбної ночі, яка нічим не відрізняється від інших ночей, нешлюбних. Героями, вірніше героїнями, завжди були дівчата. І це не дивно — педагогікою цікавилося сто дівчат і у кращому випадку — п’ять хлопців, троє з яких просто навіть не доживали до останнього курсу, а вилітали десь після першої-другої заваленої сесії. Як у базарний день, десь на Володимирському чи Куренівському ринку, точилися пересуди, зазвичай, всі вони стосувалися новин: нових хлопців, нових стосунків, нових вражень — впівголоса обговорювалося на лекціях, чи писалося на видертих живцем із блокнотів аркушах: «А ти знаєш, із ким я бачила нашу Тетяну вчора на Печерській?», «Ні-ні, не той, той був темноволосим якимсь, і худим», «Та, ні, точно вона. Її білі чоботи та світле пальто!»; у туалетах лунали найсвіжіші секрети — між членами того чи іншого клану — і якщо втраплявся чужорідний елемент — зайшов, бува, на перерві причесатися чи носа припудрити, то його чемно просили вийти: «Нам треба поговорити наодинці!»; інколи взагалі доходило до зізнань у вигляді шумерських письмен — на цих же стінах інститутського будуара чи то на дерев’яних партах чорними фломастерами нерідко писалися короткі й лаконічні думки щодо Олі із третьої групи чи якоїсь Каті Д. Звичайно, були й ті, які до п’ятого курсу жодного разу не вимовили слово «секс» і на іменник говорили вказівний займенник «це», а на перервах обговорювали винятково нові правила про «пальта», «катедри», «етери» з «Атенами» чи то про вплив дискусії, розпочатої Хвильовим у тридцятих роках, на літературу.

Я ж не належала нікуди. Була нічия. Віталася з одно- групницями та дівчатами з потоку, відповідала односкладно

на запитання «Як пройшли вихідні?» і дякувала чемно, коли мене із запізненням вітали із днем народження. Я була у вирі групи, більш-менш дружної — слухала всі побрехеньки та плітки, ходила на групові сеанси кіно в кінотеатр «Батерфляй» по середах, коли були квитки за знижками на всі новинки плідної штампованої американської кіноіндустрії, ходила з дівчатами разом до Парламентської бібліотеки, щоб не було так нудно копирсатися в каталогах. Я була не проти компаній, посиденьок за глінтвейном, самотужки зробленим з дешевого вина, перемішаного щедро з корицею та медом, завареного на плиті в кухні студентського гуртожитку, коли за чашкою пахучого скандинавського «базарного» напою дівчата любили сповідатися одна одній. Але водночас, я була ніби на окраїні групи — ніколи не говорила про себе, не переповідала чужого (мною наче завжди володіла Тацита, римська богиня мовчання та таємниці), і більше за «Батерфляй» любила сама ходити по п’ятницях (за сім гривень!) у кінотеатр «Чапаева» на покази старих зачовганих стрічок — Фелліні, Довженкова «Земля», документальний фільм сімдесятих років про Анну Ахматову — навіть чутно було, як крутиться і тріскоче плівка... Я ходила без супроводу компаньйонок в архів, шукала там історії і знаходила їх, блукала улюбленим Маріїнським парком, збираючи купу людського та історичного брухту.

Он хтось гуляв із великою самоїдською лайкою — і вона гордо бігла перед власником, піднявши стовпом пишного білого хвоста. Дідусь вивіз на прогулянку свого чотирирічного онука у волошковій шапочці з балабоном — він котився по доріжці на триколісному велосипеді, аж поки паскудно і зі смаком не заїхав у центр велетенської калюжі і не хотів звідти виїжджати. Дідусь бігав по колу і все боявся: то за свої старечі черевики, які не витримали б прогулянки по затопленому дощем асфальту, то за онука, який може ще й гепнутися в ту калюжу і замочити комбінезон та крихітні шкіряні черевички. Врешті йому довелося жертвувати своїми черевиками і витягувати за барки бешкетника з калюжі... Малий не плакав — тільки пхикав жалібно, мабуть, від передчуття покарання, а ще немелодійно покрякував дзвіночок на кермі велосипеда. Ось дівчина у красивому світлому в’язаному пальті з капюшоном, закутавшись у бірюзовий крупного плетіння шарф, сіла на лавці біля Зеленого театру і читає книгу — інколи підводить очі, але враз опускає — чи то чекає на знайомого, чи то сподівається на незнайомця.

Цікаво, хтось із них підозрює про те, що прямо в Марийському палаці, який колись звався Царським, був перший київський санаторій, Заклад штучних мінеральних вод — «мінерашка», як жартівливо називали його самі кияни того часу? Лікувальні ванни, прийом цілющих вод, в санаторії зала — для банкетів, балів, вечорів...

Ти ніби дівчина з позаминулого століття, казали про мене в групі. Особливо староста, коли бачила, як я віддаю свої реферати Віці з потоку, «Вона на пари не ходить, а ти за неї все робиш? Філантропія сьогодні не в моді», і звідки тій старості знати, що Віка підпрацьовує на якійсь фабриці, приліплює етикетки на лак для нігтів, бо стипендії не вистачає їм на життя — в неї вдома, в Тернополі, старенька мати, пенсіонерка. «Де ти дістала цю спідницю? Такі носили в минулих століттях»,— казали мені дівчата, і звідки їм було знати, що вона була для мене гордістю, бо я її сама пошила на старій ножній машинці, яка стояла вдома в коморі, із сукні, яку мама носила в молодості, яку пошили з іншої сукні, яку носила колись ще моя бабуся. «Чому ти завжди з паперовою книгою? Простіше ж закачати на є-бук хоч півбібліотеки! Ти точно не із цього часу!».

Можливо, це дійсно робило мене схожою на дівчину із класичної епохи, а ще моя манера говорити, більше мовчати, рухатися неквапливо, за все вибачатися... Але все- таки я була людиною, народженою в часи СРСР, подальше життя якої простягалося в комп’ютерний вік, а отже, не треба приховувати: я ще була злою та нестриманою, хоча злилася і не стримувалася часто більше всередині, аніж на обличчі. Я дихала оксидами азоту, альдегідами та смогами, і щоранку, чекаючи на той же автобус чи маршрутку, по- думки лаяла машину, яка оббризкала мене не лише вищезгаданими токсинами, а й багнюкою. Я носила одяг із ніби натуральних тканин, хоча прекрасно знала, що на відпореній етикетці дрібнесенькими літерками зазначено: є вміст поліестеру чи акрилу. Я не дивилася телевізор, не читала газет і не слухала радіо, але разом із тим новини мене переслідували — і я ставала свідком оповідей вдома чи у транспорті про бійку у Верховній Раді чи вбиту дівчину-підліт- ка в якомусь селищі, весняний авітаміноз чи осінні зсуви на дніпрових кручах... Сьогодення та минуле — постійно воювали в мені. Як і ті історії, які я створювала в уяві і не записувала — слова лишалися тягучою рідиною в ходах мого мозку, в лабіринтах мого світу, ще більш заплутаних, ніж у Дедалівських на Криті. Невиписані, вони відкладали наліт на моєму тілі, і іноді мені здавалося, що його так багато, що я захлинуся. Але варто було правильно змонтувати історію, вкласти в сюжет, хоча б у голові, і дихати ставало легше. Про цю мою пристрасть ніхто не знав. Я наче боялася осквернити її — і мовчала. Як не говорять про дар — чути голоси янголів чи бачити видіння — так і я не говорила про те, що відчуваю в собі нескінченні історії, бачу символи, натяки та сплетіння — вони проростають у мене глибоко, як коріння верблюжої колючки, схрещуються, заново переплітаються, мандрують...

Я могла годинами лежати на своєму улюбленому матраці і перебирати деталі дня, здогадуватися, чому чоловік у хорошому сукняному костюмі, але з дешево-коньячним амбре лежав у позі ембріона прямо на асфальті біля входу в магазин дрібничок для дому «Помаранчева пальма»; розуміти, кому несе одного тюльпана цей хлопчик із вухами, як у ельфа, хто на нього чекає там, за дверима кафе чи, може, дому; я вслухалася у шум вулиць міста та шепіт стін будинків — вони промовляли до мене свої таємниці; я намагалася відчути настрій людей із одних зморщок довкола очей — вони ніколи не збрешуть — я ловила погляди і консервувала в собі — з тим, щоб потім сто разів їх переглянути, вирішити, як задачу підвищеної складності із трьома зірочками в підручнику з геометрії. Інколи доходило до божевілля. Хотілося підійти до людини, за якою я хвилин двадцять спостерігала у вагоні метро, і прямо запитати: «Це дійсно так?». Але певна: тоді на мене подивилися б, як на несповна розуму, чого доброго — ще б і міліціонера покликали...

Багато випадків у мені лишилися невирішеними. Я сушила мізки і не могла зсунути історію ні на крок — вона ніби захрясала, була як скабка глибоко в пальці — ані руш. Ота стара жінка, яка сиділа на лавці на станції метро «Золоті ворота», там, де ескалатор на вихід у місто, у лахмітті, нерозчесана, від неї погано пахло, всі її обходили десятою дорогою, вона сиділа і перебирала губами, говорила до себе, а потім дістала із замурзаного поліетиленового пакетика шматок чорного хліба, схожого на «Український», і з’їла лиш кусень. А потім вона нахилилася та витягла двома руками щось із-під поли свого лахміття — і те щось зарухалося, а до цього, вочевидь, воно в теплі мирно спало. Це було маленьке цуценя, без всіляких там порід, звичайне дворове цуценя, але ж якими очима воно на неї дивилося — очима найщирішої відданості та любові — і жінка, крізь зв’язку незрозумілих слів вперше за цей час усміхнулася гнилими зубами і поспішно почала годувати свого друга — з ніжністю, немов це було її немовля — найрідніше! А песик раз лизне хліб, а другий — лізе до щоки жінки і проводить по ній своїм шершавим язиком... Це було близько шостої вечора. У годину пік всі проносилися зі швидкістю ракетних прискорювачів до потрібних входів та виходів у метро, але цього разу — всі призупинялися, здивовано озиралися та виносили якісь вердикти. Хтось похитав несхвально головою — сам собі. Хтось штиркнув у бік друга, мов, «Диви!», а хтось, менш вихований, горлопанив на всю гучність «бомж!» Я ж мовчки сиділа, ні ворухнулась, на лавці навпроти, намагалася розгледіти повністю картину між набігами спин, коли приїздив потяг і лавина стікала, наче желе, вгору на ескалатор чи вниз, і все ніяк не могла відповісти сама собі «Чому?», «Як так?». А потім прийшла Віра, із запізненням (за яке я їй неймовірно вдячна), і, навіть не зваживши на доволі незвичну для київської підземки картину, потягла мене за рукав нагору, до оперного, там у нас були квитки на виставу «Аїда», в останньому ряду останнього ярусу. Із плином часу, а я неодноразово поверталася думками до того вечора на станції, мені так і не вдалося у скирті своєї фантазії знайти ключ до цієї історії. І не те щоб чогось бракувало — якоїсь деталі — якраз навпаки. Можливо, все було і так занадто промовисто — не потрібно було моїх зайвих слів. Хоча іноді мені здавалося, що слова ще й як потрібні, просто треба визнати: я не можу вправно їх підібрати, щоб відімкнути образ тієї літньої жінки в лахміттях із маленькою собачкою.

Потім, саме після того випадку, мені спало на думку, що цього мене навчили б, якби я навчалася на якомусь літературному факультеті, скажімо, в Києво-Могилянській академії, в цій першій вищій школі в Україні й усій Східній Європі, але коли я озвучила таку ідею рідним, вони засміялися. «Це неможливо — витрачати ще стільки років на другу освіту, ти з першою розквитайся хоча б». Це прозвучало так само жахливо, як і слова батьків, коли я була ще в сьомому класі, ми тоді читали Івана Нечуя-Левицького «Миколу Джерю», а я для себе ще прочитала «Хмари» (як красиво тут описано моє місто!), і від захвату, в пориванні просто шаленого натхнення написала вірш, але так боялася, що мама і тато його розкритикують, що замість того щоб запитати, чи сподобався він їм, запитала, чи вірять вони в те, що я написала його сама, на що батьки відповіли із придихом, чітко, гостро й тому особливо боляче: «Що ти несеш? Це ж вірші класика! І не соромно брехати?». Із того часу я більше нікому не давала читати свої рукописи — навіть шкільні твори. З віршами я теж покінчила — правда, після класу десятого. А з одинадцятого перейшла на прозу та есеїстику — та й ті з-під моєї чорнильної ручки (я вперто ігнорувала кулькові та гелеві) не народжувалися останнім часом... Більше я не озвучувала свою мрію про ще одну освіту, як кораловий поліп, вона залягла на дні мене і ніколи не ворушилася.

Інколи я так довго мовчала, навіть усередині себе, що мені здавалося, буцімто мені наснилося, або трапилося з кимось іншим, що то Бог комусь іншому віддав уміння складати людські життя зі слів, а мені просто поталанило прочитати книжку чи побачити такий фільм — багато ж таких, «Години», «Мій хлопчик Джек», «Світлячки в саду», «Запитай у пилу», «Повне затемнення», «Спокута»... Можливо, я просто перебрала на себе ті ролі і надто сильно зжилася з ними. Хто я — Вірджинія Вулф, Редьярд Кіплінґ, Артюр Рембо? Мирина Стародуб?

Л^.ирка. Просто Мирка. Мене страшенно дратувало, коли Віра мене так називала. Але я їй не хотіла суперечити. Я їй взагалі мало заперечувала. Наше спілкування, як зав’язь, зійшло на тому, що вона вірила мені і говорила, а я не зраджувала її віри і мовчала — слухала.

Ми познайомилися на верхівці гори Захар Беркут. Я тоді їздила від інституту за дешевою путівкою від нашого студпарламенту як відмінник освіти і один день, замість екскурсій по Моршину чи то Скелях Довбуша, чи то по водопадах Яремчі, вирішила з’їздити на гору, незважаючи на те, що не мала лижного чи сноубордного спорядження. Треба побачити на власні очі справжні гори — Протасів Яр у Києві, мабуть, мало годився навіть для порівняння.

Тоді був лютий, холод неймовірний, я закуталася в довгий, ледь не до п’ят пуховик чорного кольору, обмоталася шарфом із теплої ворси, на руки натягнула рукавиці з ангорської вовни і в такому вигляді вирішила підкоряти Захара Беркута. На підйомнику, бовтаючи ногами, я їхала близько сорока хвилин. Гори били снігом у очі, пахло ялинкою та сосною, все було наче вирізане з фольги — лискучий сніг, заїжджений лижниками до льоду, де-не-де проминала

рухлива кольорова цятка — рожева, блакитна, синя, зелена, жовта — і виписувала донизу чіткі хвилясті лінії по спуску. Я настільки захопилася побаченим, що проґавила зупинку на станції підсадки — перед верхом гори — там було кафе- колиба; спеціальні площадки для тих, хто тільки вчився кататися; столики, де розливали гарячий чай із трав і поряд на мангалах смажили справжні карпатські шашлики; на лавках гралися діти; на невеликих схилах із санчатами ганяли підлітки, бігали пухнасті собаки і виманювали у продавців та гостей шматочок чогось смачного собі на поживу; лунали враження від поїздки, клацали на згадку фотоапарати — тут було жваво і шумно, як у мегаполісі. Мені довелося лише зверху подивитися на це дійство — не без смутку, що пропустила,— і поїхати далі на самий окрай гори, який мав навіть власну назву «Високий верх»,— тільки для професіоналів. Звичайно, на мене там дивилися з подивом. Без лиж та палиць, і не те щоб без лижного костюма, а навіть не у зручній куртці і джинсах, а у своєму до п’ят пуховику і шарфу, я радше походила на чорну снігову бабу із торішнього снігу.

Лижників тут майже не було — треба мати високий рівень відшліфованої майстерності, щоб благополучно, без травм та ушкоджень, спуститися звідси. Я зустріла лише двійко таких відчайдухів — і ті швидко зникли, покотилися на лижах униз. Колиба та я — ось єдині темні цятки на цьому білосніжному паркеті зимової гори. Як у чаші, довкола мене були вершкові мережива інших гір, могутні хребти та вигини, де-не-де лисі, а так — білі, аж сліпило очі і доводилося над бровами тримати руку, щоб роздивитися обриси. Але й це не допомагало. Вітер, певно, був не в собі, бо сердито сипав мені холодом в очі, від чого я плакала — і всі пейзажі виходили розмитими, рухалися, блимали. Він облизував своїми крижаними язиками мій одяг і ще дужче єдині не вкутані — щоки, очі та ніс — і робив він це з такою силою та наснагою, що мені здавалося, що ось варто лише мені підняти руки вгору — і я «вознесусь», як у Лаури Есківель. Але я встояла. Вітер розізлився не на жарт і сипонув чогось колючого, мов дроття, я примружила очі і побачила перед собою блакитну хмарину — нечітку, як марево.

На мить мені здалося, що то обірвався шматок неба і впав сюди — тут же недалеко, рукою подати. Але хмара не танула, не поверталася м’ячем назад, а навпаки — впевнено наближалася і навіть заговорила. «Привіт!»,— сказала мені вона. Я мовчала. Витягла з кишені серветку, протерла очі і лише тоді змогла навести різкість та добре розгледіти, що переді мною стоїть дівчина — у такому ж довгому пуховому стьобаному пальті, як і в мене, тільки синього кольору. Її звали Віра. Вона теж до смерті боялася лиж — психологічна травма дитинства, коли вона послизнулася на дитячих ходових лижах і вдарилася ребрами так, що опісля три дні відлежувалася у ліжку — але, як і мені, їй подобалися гори. Тут, на висоті більше тисячі метрів від землі, я, як ніколи, розуміла, чому жителі Непалу та Тибету обожнювали Джомолунгму і вклонялися їй, забороняючи чужинцям ступати на неї, і чому стародавні індуси вважали Гімалаї священним місцем перебування богів Шиви та Індри і називали цю гігантську гірську дугу центром Всесвіту. Коли я стояла, по щиколотку в снігу, облита по- зимовому білим промінням сонця, я просто закохалася — у висоту, в мовчання гір, обнизане лиш завиванням вітру, в ці серпантинові доріжки — там, далеко-далеко, де і по сьогодні, може, не ходила нога, крім хіба що чабанів. Гори. Вони звели мене з Вірою, цією світловолосою дівчиною з розкосими очима кольору спопелілого цикорію, із запальними, задирливими ластовинками на вилицях.

Віра на той час переживала душевну драму: в такі моменти дуже непогано, коли хтось з’являється поряд — несподівано і не очікувано — хтось, кому можна виказати все наболіле, не обмізковуючи, чи, бува, не повернеться потім виказана інформація проти самого ж. І Віра розповіла. Спершу, правда, ми говорили на звичайні теми — звідки, де навчаєшся; як виявилося, ми з одного міста, вона на рік старша від мене і навчається в Українському інституті лінгвістики та менеджменту, що в Лабораторному провулку. Було холодно, тому ми постійно ходили туди-сюди, щоб не закоцюбнути: врешті ми намотали добрий кілометр довкола колиби. Хвилин через сорок ми вже не могли тримати удар морозу і зайшли всередину, замовили традиційного карпатського чаю на зборі трав, що зігріває, вмостилися зручно за дерев’яний стіл біля вікна, завішеного легенькими мереживними фіранками, щоб можна було час від часу спостерігати за розсипом снігу — якраз пішов дрібненький сніг — і тут, у невимушеній атмосфері, Віра розповіла мені про свого друга Ігоря, який живе у Чернівцях. Сюжет історії невибагливий: вони закохалися одне в одного, проте між ними — відстань у 538 кілометрів. Якийсь момент здавалося, що кохання подолає все. Вони писали довгі електронні листи, приїздили в гості, але нечасто — весь час знаходилася якась перешкода. «Наче вгорі хтось був проти нас»,— пояснила Віра. Через певний час, рік і декілька місяців, хтось

із них двох зламався, і припинилися дзвінки одне одному, і розмови до опівночі — у слухавці поселилося безголосся, і вже не перекидали вони одне одному улюблені музичні шматочки в емемес, і листи не надходили до поштової скриньки в обмальованих серцями конвертах... Звичайно, Віра не оповідала шкіцом — навпаки: поринала в найдріб- ніші деталі їхнього кохання на відстані, найпотаємніші подробиці оголювалися в її устах і клунками вилітали на поверхню... їй боляче було навіть думати, що все скінчилося. «Але ж все що не робиться — робиться на краще. Ти винесла істину для себе із цих стосунків. Це і є твоє багатство»,— спробувала я втішити Віру. В Києві вона згадувала про нього ще час від часу, та скоро, за новими подіями та знайомствами, Ігор відійшов у затінок — там він і перетворився на людину-тінь. Було чи ні? Напевно не згадаєш...

Ця Вірина сповідь на вершині гори Захар Беркут зробила мене в очах Віри повіреною особою. Вдома ми час від часу зустрічалися. Можливо, раз на місяць, а то й рідше. За цей час у Віри набиралася свіженька когорта цікавих історій, а в мене — сила вислухати їх. Ми часто гуляли парком Вічної Слави, доходили до 27-метрового обеліска Невідомому Солдату, щоб біля Вічного вогню залишити букет із кленових листків, кульбаб чи ромашок — це мій незмінний ритуал, який я виконувала завжди, не лише 9 травня. Потім ми повертали до оглядового майданчика, підмощували кофтинки на мармуровий парапет і довго сиділи там, дивлячись на Дніпро, крислатий міст та будинки, які розпливалися в густому смозі. Коли набридало сидіти без руху, ми йшли далі Лаврською та Запечерними вулицями до музею Великої вітчизняної війни. Якщо було холодно,

Ad libitum





Ми йшли далі Лаврською та Запечерними вулицями...

ми купували квиток за знижкою до музею і блукали його численними залами: запах металу, листів-трикутничків, пожовклих фотографій, постарілих уніформ — це все мовчало скорботним болем. Лише звуки військових пісень лунали наче невідомо звідки та заповнювали собою кожен стенд та щілину, і ще — дзвінкий, жвавий, невмовканний голос Віри. Так, зазвичай, ми проводили час. Хоча, бувало, Вірі вдавалося затягнути мене в Майданівську Трубу — там був вхід до її улюбленого магазину одягу, вихід на Хрещатик — там їй подобалося усе: особливо виступи різних творчих колективів та перекритий дорожній рух по вихідних.

Ми з Вірою були дещо різними за характерами, бажаннями та світовідчуттями, але після часу, проведеного разом, ніхто з нас не відчував осаду, який зазвичай лишає по собі порожнеча,— навпаки, кожна з нас отримувала щось своє. Я — можливість доторкнутися до чужого життя. Віра — змогу виговоритися. Я була збирачем історій. Віра — їхнім джерелом. На цьому і трималося наше спілкування — і нагадувало воно лікування аури. Якщо в невидимому свіченні навколо людини не вистачає якогось кольору, скажімо, зеленого, то вона інстинктивно тягнеться його відтворити і замістити із природи — трави, квітів, зелені,— та іншої людини, яка має його в собі з надлишком. Віра була справжньою веселкою. Її райдужність запалювала мене, додавала сил та упевненості в собі. Однак Вірі не вистачало врівноваженості та розсудливості — спокійних кольорів. Думаю, саме їх Віра черпала від мене. Здавалося, із часом мав би встановитися баланс. Але трапилося все інакше — від інтенсивної терапії почалося повільне отруєння.

п ригадую, була осінь вже, почався новий — останній в моєму житті — навчальний рік. Осінь прийшла швидко. Запахло вогкою землею, на якій уже просто так, підмостивши газету чи піджак, не посидиш, поникли голівки чорнобривців біля пам’ятника Святому Володимиру, небо швидше ставало темним, наче перед дощем, і від того таким м’яким, як губка, воно вбирало в себе звуки всіх київських дзвіниць...

Тата скоротили тоді на роботі, він частіше став бувати вдома, від того ще більше пив пива і злився. Перебувати вдома було неможливо. Навіть через закриті двері балкона лунали його невдоволені промови: то борщ перекис, то я засмерділа дезодорантом-спреєм усю квартиру, то я не там поставила взуття і він через нього перечепився, поки йшов до кухні. Затишшя, яке було влітку, зникло — і знову всередині з’явилося оте огидне відчуття порушеного спокою. Хотілося бігти, ховатися, зникати. Мама жалілася, що ні на що не вистачає грошей. Її зарплата йшла на сплату комунальних послуг, а татові огризки — на все інше; знову вона кричала, що доведеться затягнути паски тугіше. Половину стипендії, яку отримувала, я віддавала мамі.

На залишок харчувалася в їдальні, їздила до інституту, навчалася, і ще хоч трохи намагалася викроювати на книжки. «Нема чого скуповувати їх — усе одне в одного попереписували. Все сказано вже давно. Шекспіром»,— пояснював мені батько. Зять лише кисло усміхався і увесь час, штовхаючи Янку під бік, говорив їй на вухо якісь дурниці, від чого та заливалася сміхом.

Найгірше трапилося в ту осінню суботу. На залишки від серпневої стипендії, їх я зекономила, коли пила замість чаю у їдальні із пляшечки з-під «Миргородської» мамин компот із сушок — я купила в Лаврській крамниці собі томик «Путей Небесных» — один, найбільш жаданий, із дванадцяти томів. У красивій чорній палітурці, сторінки аж хрумтять під пальцями, деякі від свіжої фарби посклеювалися і доводилося їх акуратно роздирати, а запах — запах нещодавно віддрукованої книги, кращий за будь-які парфуми із «Брокарду». Я її загорнула в палантин, який зняла з голови, щойно піднялася за Західні ворота, і заховала до своєї сумки-поштарки. Читала скрадливо, щоб ніхто не побачив, навіть обгорнула білим папером, написавши зверху синім фломастером «Педагогіка». Думалося, так вдасться уникнути чергового скандалу через моє «марнотратство». Таки вдалося. Але того суботнього ранку, поки я була на кухні, сестра вирішила поснідати в кімнаті зі своїм чоловіком. Щоб не замастити бильце дивана, вона вирішила поставити тарілки на щось тверде, щоб, бува, жир зі смаженої картоплі з яйцем не плюхнув на блакитну оббивку. І цим твердим стала моя «Педагогіка» і ще одна книжка про цілющі трави, нахабно витягнута з мого ящика на балконі. Коли я зайшла до кімнати, щоб пройти на свій балкон і усамітнитися, то просто не могла не помітити цієї «чарівної» картини: на білому тлі моєї «Педагогіки» пішли коричневі кола від розчинної «Галки» — і ще синя розмита пудра фломастера, наче війки інфузорії туфельки, розтеклися від надпису. «Ой, я випадково ліктем заділа чашку і каву перелила. Нічого ж страшного, це все одно бібліотечна»,— сказала Яна, знову ставлячи філіжанку на мою, вже підмочену, книгу. Зі злості — їй не було межі, вона взяла мене за горло, а потім нещадно вчепилася в ямочку сонячного сплетіння, і я нічого не могла із собою вдіяти,— я схопила книжку, притулила до грудей, потім підбігла до іншого бильця, скинула на підлогу тарілку з недоїденою смаженою картоплею, бо там були вже чорні хрусткі чіпси, які не любив зять, і та розбилася вщент — так я звільнила свою книгу «Дари природи» і теж, як поранене дитинча, притулила до себе. Ніхто не очікував від мене такої реакції. Поки вони намагалися оговтатися від несподіваного шоку, я схопила свою сумку, окуляри, легкий піджак і вибігла з квартири, так і притуляючи понівечені книжки до сонячного сплетіння.

На вулиці розгулялося несподівано тепле — останнє бабине літо. Навіть припікало, і асфальт посірішав. У довгій, до п’ят, сукні індійського пошиття темно-зеленого кольору я трохи плуталася від схвильованості і сліз, вільною рукою постійно намагалася ближче до носа натягнути окуляри з рожевими скельцями і формою, як на знімках у Боба Марлі, щоб ніхто не бачив, як мої очі чорнішають. Я захлиналася. Мені так стало шкода себе, а ще більше Шмельова, він і так втратив сина, а потім дружину, за що йому таке ще й із його книгою? Я плакала та притискала книгу і все боялася глянути на неї, щоб з’ясувати, наскільки нищівною виявилася для неї пролита кава. Я плакала, і мені здавалося, що й сльози мої пахнуть кавовими зернами — і тоді вже я не могла дібрати, то я плачу чи книга.

Я приїхала до університетського парку біля Червоного корпусу. В задумі стояв Тарас Шевченко, каштани та клени тягнулися вгору за останнім сонцем, догорали млявими відтінками клумби — можливо, і не було б усієї цієї краси, до якої всі кияни так звикли, якби не ідея київського губернатора Івана Фундуклея створити тут сквер. Тепер все тут виглядає завершено, лаконічно. Зелено-жовтими потоками парк відтіняв барву головного корпусу, пофарбованого коричнево-червоним, як сам орден Святого рівноапостольного князя Володимира...

У парку було багато людей. Мамці гойдали своїх немовлят у візочках, студенти забралися на алею, щоб пофо- тографуватися. Біля фонтана йшла літня пара. Він підтримував дружину під лікоть. За ними на повідку чимчикував їхній пекінес — товстуватий і трохи незграбний. Я вмостилася на вільну лавку скраєчку, дістала із сумки стільник і набрала номер Віри — у нас був один оператор. Я вже заспокоїлася, голос став більш-менш рівним, і Віра напевно не запідозрила нічого лихого. Вона залюбки зголосилася зустрітися, хвилин за двадцять уже підійде — вона була тут неподалік, у «Метрограді», шукала знижки на літні речі.

Я розніжилася на лавці, підняла вгору очі — листя рожево шуміло через окуляри — такий легенький шум. Віра через двадцять хвилин не з’явилася, рівно як і через тридцять, а на сороковій хвилині пролунав дзвоник: «Іди хутко сюди! Мирко, поквапся! Тут таке! Отже, так. До Жовтого корпусу, на розі, не доходячи до пам’ятника, як його...

Грушевському!» — і поклала слухавку. Йти мені туди страшенно не хотілося. Неквапливо я рушила до кінця парку і, ще не встигнувши перейти дорогу, побачила, що там якийсь ґвалт. Купа людей неподалік від гуманітарного кор- пусу університету: мигтять туди-сюди різнобарвні цятки одягу, найбільше серед них фіолетових — трендовий колір. Я підійшла ближче. Це була якась акція. Словом, якийсь балаган від торгової марки шоколаду. Навіть крізь мої рожеві скельця це все виглядало доволі непривабливим. Віра підбігла до мене зненацька. «Ось і ти! Нарешті! Чого так довго? Я тут тебе чекаю вже скільки! Бачиш, тут конкурс. Ану давай забахаємо віршик про корівку — і коробка шоколадок наша! Ну, Мирко, чого ти стоїш як укопана. Корівка ніжна і тендітна... придумай щось до тендітна. Привітна, літня, багатодітна... маячня якась»,— і Віра заходилася щось креслити олівцем на клаптику картатого папірця. Вона була в такому пориві, очі витріщені, вся вона розчервонілася, наче її била гарячка, поки вона заповзято щось думала і перебирала словами. Довкола всі так само казилися, чухали ручками собі потилиці, хтось малював корівку з вим’ям, хтось ліпив із пластиліну щось рогате — стояли крики, хлопчина у фірмовому біло-синьому костюмі підбадьорював конкурсантів і за секундоміром виголошував: «Залишилося три хвилини!» «Зараз. Зараз, я їх усіх зроблю!» — бубніла Віра над своїм шедевром. Над верхньою губою крапочками виступив піт.

Мені стало моторошно. Захотілося якомога швидше піти від цих ошаленілих людей. Мені їх важко зрозуміти, навіть більше — я відмовляюся їх розуміти! Це якийсь чужий химерний світ — не мій. Як у фільмах жахів, коли герой помічав монстра, від ляку починав задкувати, так і я — крок за кроком точилася назад — подалі, далі, геть звідси! Я повернулася до них спиною і швидким кроком рвонула. Потім навіть почала бігти — незграбно, плутаючись у полах сукні і її підкладках, я все намагалася концентруватися на звукові бігу, рахувати в такт свій подих, але він все одно хаотично збивався... Мені здалося, що я біжу цілу годину, хоча насправді ще не добігла навіть до Будинку вчителя. У вухах все гуділо — шум дороги та перехрестя, шум невиплаканих сліз, шум пролитої кави на сторінки книги, шум недоїденої молочної шоколадки... Штучні, уявні шуми та реальні — вони злилися і полилися по судинах мого тіла. Я навіть не помітила, що якийсь час, на великій відстані, за мною, за моєю зеленою сукнею як орієнтиром, бігла Віра з картонною коробкою в руках.

Я вже була далеко — біля рожево-білого будинку на розі Володимирської, він пустує вже багато років, такий красивий, величний, загадковий і такий самотній — як безпомічний, покинутий всіма старець, він стоїть і, мабуть, згадує царські часи, коли люди раділи, сміялися, ласували в його стінах солодощами кондитерської «Маркіза»... Молодість відгула, лишила лише болючий спомин... І зараз аж моторошно стає від цих пустих вікон, які не запалювалися вже десятиліття. Будинок цей такий же порожній і самотній, як я...

Дихати стало важче, я вже не бігла, а ледь перебирала ногами — туфлі постійно човгали по асфальту. Я перейшла дорогу і вже минула «парадний в’їзд у місто» — Золоті Ворота, і понуро пленталася Ярославовим валом. Сонце впало. Біля Караїмської кенаси я зняла окуляри і побачила чистий надвечірок, пронизаний худими, останніми

теплими псевдолітніми огарками. Здіймався вітер. Такий осоружний і противний. Він пролазив крізь непомітні щілини будинків, так вміло та ретельно, наче між колонами велетнів на острові Стаффа. Люди почали ховатися від цього несподіваного холоду всередину кафе, несучи на тацях свої тортики, кавові напої, булочки, тістечка... Тераси під крислатими навісами стали порожніми... Я йшла повільно, сварила себе за нестриманість (можна було б і попрощатися з Вірою) чи навпаки — занадто добру витримку. Я думала: що далі робити? На душі — пустка. Я намагалася наповнити її словами, але слова плуталися та падали.

Небо вкрилося темними брижами і наче гуло. Люди тікали, бігли до метро. Лише далі, значно далі, хтось ішов прямо, не кутав вух від вітру, не пеленав комірцем сорочки шию, не опускав очі. І хоча він був ще далеко, я відчувала, що його погляд спрямований на мене. Я не відвернулася. Мені було цікаво, що буде, коли він опиниться зовсім поряд зі мною — зніяковіє і попливе собі далі валом Ярослава, в бік до Золотих, мабуть. Хотілося розтягнути задоволення, і я до неможливого сповільнила крок: на мене дивилися красиві очі — в них не мигтіли блискавки чи вогники, а наче горіла великодня свічка — рівно і тихо. Від чоловіка, на вигляд йому було не більше двадцяти п’яти років, відходило якесь благоговійне поле,— і чим ближче він підходив, тим більше я заспокоювалася, мені стало затишно, як під час літургії під покровом церкви. Вперше в житті я відчула від іншої людини той затишок — такий же тихий та ніжний затишок, який я все намагалася відтворити на клаптику свого балкона. Ось він уже зовсім близько — очі вицвіло-ка- рі — на відстані розмаху крил метелика Актіаса Агрипини.

бо

Пройде повз? Чи зупиниться? «Зупинись, зупинись»,— я попросила про себе, намагалася вкинути йому в очі це благання. Якби він зупинився, це було б так, як у Булгакова, Майстер зустрів свою Маргариту, але ні — ще краще, бо то була плідна дванадцятирічна вигадка письменника, а тут відбулось би все насправді. Це було б моїм порятунком. Але не відбулося. Він пішов далі — своєю дорогою, так само граційно і спокійно.

Я спустилася сходами по мальовничій вулиці Івана Франка — наді мною звисало гілля, отяжіле за літо запилю- женим, зараз уже майже гнилим листям. Мені завжди бракувало сміливості. Якби я була більш хороброю, відважною, сама спинила б його. Я згадала колишню своєю сусідку Юлю з гуртожитку на Оболоні... Її родина жила на п’ятому поверсі. Вона була єдиною дитиною, батьки її дуже опікали: в неї була якась травма з дитинства, і вона погано ходила. Більшість часу вона перебувала в ліжку. Але вона ніколи не здавалася, ніколи не жалілася, ніколи не плакала! Це в неї батьки вчилися мужності, а не навпаки. Завжди усміхнена та привітна, Юля сідала біля вікна і вишивала картини. Які вона вишивала картини! Вона була справжній майстер. Я чула, що її роботи виставляли в Польщі. Ось що таке мужність. Мужність, якої мені ніколи не мати.

Над кронами дерев, низько-низько, літали зграї воронів: їх не одурити — вони відчули осінь. Думки мене душили: чому я не розумію людей чи вони мене; чому історії застрягли кісткою в горлі і не виходять назовні; чому батьки не вірять мені і не вірять у мене; чому останнім часом немає додаткової роботи — і в кожного «чому» наче по декілька рук, як у Чорної Богині, і вони мене нещадно

Ad libitum


стискують — навіть ставало замало повітря, світла — і я відкривала рота, щоб не задихнутися. І раптом, несподівано крізь сіроту згаслого дня забило по очах золотом — Володимирський собор, розкішний витвір Беретті, вигравав світлом на тінях осіннього повітря. Я підійшла ближче, сіла на лавці, тут багато лавок довкола собору. Ноги від нещодавньої напруги пульсували, м’язи почали слабнути, і це віддавало болем по суглобах. Я заплющила очі. От і все. Темно. Нічого й нікого немає. Лише із склепінь собору сиплються на мене німі хвилі звуків, які лунали колись. У мені стало тихо, холодком обвилося тіло — я б тут і заночувала — ось так у тиші, у прірві пташиних звуків та крякоту ворон над шатрами Володимирського — із заплющеними очима, споглядаючи темінь внутрішнього екрана, все б довкола стало досконалим, наче доторкаєшся до чогось надземного. І враз перед очима прорізок — яскраве світло, біло-ніж- но-зелене, як флюорит. Я чула якусь нетяжку ходу, а потім наче хтось сів поряд. Я відчула ніби третім оком чиюсь присутність, як у камері обскурі. В мені боролися два бажання: перше — негайно, хутко, в цю ж хвилину подивитися, хто це; і друге — зумисне розтягти це відчуття, не покоритися інстинкту, залишитися без руху. Від внутрішньої боротьби я стисла правою рукою пальці лівої, правиця, як ківш, упилася і стисла їх. Засочився ніби невидимим ореолом, хоча і невеликим, запах м’яти. Запах цей нагадав мені дещо — він сидів у мені в підсвідомості. У дитинстві хрещена часто давала мені пучечок сушеної м’яти і веліла розтирати її крихким листям своє волосся, казала, що тоді воно швидше відросте після маминих ножиць.

У цю мить я відчула, як на поверхню моєї правиці лягло щось тепле і ніжне, як прогрітий кримським сонцем персик. Я аж здригнулася, але очей все одно не розплющила. Щось тепле на моїй руці ще більше нагрівалося, ставало гарячим, але приємним, як дотик крила архангела. По мені знову полився спокій, який буває лише у природі,— коли лежиш у житах чи під грушею, у травах, у сонці, і нічого тебе не турбує — легко.

Я так просиділа декілька хвилин, тепло від руки не відходило — і я боялася навіть поворухнутися, а раптом усе зникне. Я швидко зріднилася із цим теплом, легким диханням, як шурхіт, наче все життя воно було поряд зі мною. І лише несподіваний брязкіт — десь здалеку, мабуть, за стінами старого Ботанічного саду, де оранжереї,— вдарив глухо та неприємно. Від несподіванки я розплющила очі. Поряд зі мною, поклавши на мою руку свою, сидів той самий чоловік, якого я бачила менше з півгодини тому. Він сидів спокійно, на обличчі — ні риски побоювання того, що я закричу, мовляв, що він собі дозволяє. Так, наче це природно — сісти поряд зі мною, незнайомою дівчиною, і покласти на мене свою руку. Від здивування в мене зникли слова: мені вдалося його прикликати. Я просто сиділа і дивилася зблизька в його очі і не прибирала долоні. Неслухняне, трохи задовге волосся щиро русявого кольору надвечір здавалося темнішим, у нього були правильні риси обличчя, в них помітно вимальовувалося щось благородне і наче не звідси, не із цього часу — особливо довкола складок біля очей і в м’яких вигинах губ. Ми довго сиділи мовчки. Але це не було мовчання, яке напружує. Це була лікувальна


тиша, якої я ні від кого не отримувала — ні від рідних, ні від Віри, ні від одногрупниць, ні від колишніх залицяльників.

«Я відчув, що тобі погано, знаєш, ти наче порізала мене своїм поглядом»,— зізнався мені значно потім Назар про той день, коли ми вперше зустрілися. Він не дібрав слів, щоб одразу заговорити, тому, не встигнувши дійти і до Будинку актора, він хутко розвернувся і побрів вулицею за мною: я йшла повільно, і Назар швидко наздогнав мене, але побоявся заговорити. Коли я сіла на лавці і заплющила повіки, він не знайшов нічого кращого, як просто тихесенько сісти поряд та покласти на мою долоню свою руку.

Після того як ми з Назаром просиділи мовчки біля Володимирського — ні пари з уст, я встала, він підвівся також, у мені все ще наче вила пісня, українська, якась обрядова, трохи журлива, і слова її різали мене — може, то з мене ще не вивітрився остаточно сум. Назар притулив мене до себе, я йому увіткнулася носом у груди: він виявився значно вищим, ніж мені здалося спершу. «Я знаю небо, ось це небо Києва. Дні спокійного світла, воно наповнює весь горизонт красою, якій ніколи не судилося повторитися»*. Сказав тоді Назар і кинув оком поза шатра собору. Небо згустіло. Вітер голосно шарпав тяжкі азбестові хмари. Біля паркану сидів жебрак і перекладав із обрізаної пластикової пляшки собі в чорну руку монети.

Не змовляючись, ми пішли тоненькою вулицею. Ми йшли зовсім поряд, але не бралися за руки, довго гуляли вулицями і не вертали назад, доки не побачили двох білих котів і жовту квітку. Це Назар запропонував таку гру — він

65

* Ремінісценція, Оґюст Роден «Французькі собори».

5-14-Ю.)оЬ


сказав, що його це завжди відволікало від сумних думок. Десь на вулиці Тарасівській прошмигнув білий дворовий кіт. Другого ми побачили у вікні — він сидів на балконному підвіконні другого поверху і смачно вилизував свою персидську лапу — на тлі темного мокрого провулка він виглядав полярною зіркою чи білим карликом. Із квіткою були проблеми. Вже було геть темно і стало різко занадто холодно, щоб щось могло ще жевріти в землі. Ми бачили десятки викинутих букетів біля смітників — лілії, айстри, троянди — безпритульні пси відкидали їх лапами — не те, що вони хотіли. Ми бачили у вікнах пальми і квітки дзвіночків. Навіть була ще відчинена одна квіткова лавка — з оберемками зрізаних квітів. «Ні, нам потрібна не мертва, а жива»,— сказав Назарій голосом, трохи з надривом. Але квітка не знаходилася. Правда, я не відчувала розчарування. Навпаки — прийнявши правила цієї дивної, але не скажу, що не захопливої, гри, мені відразу захотілося, щоб та квітка не знаходилася ще довго-довго, або взагалі ніколи. Мені не хотілося прощатися з Назаром. Не хотілося тріумфально обмінюватися номерами телефонів, ретельно записуючи їх до списку контактів, на руці чи на паперовій носовій хустинці. Не хотілося стандартного «Бувай», що означало «Прощавай» — назавжди.

Густішав вечір і ще більше зростався піднічним туманом, а я все міцніше подумки вчіплювалася в Назарові довгі пальці, мені навіть хотілося нахилитися до них і понюхати — я впевнена, що від них мало б пахнути медовим воском. Він був схожим на янгола-охоронця. Худорлявий, високий, вродливий — у кожному русі його відчувалася сила та рішучість. Хіба не так малюють захисників,


архангела Михаїла? Я спокійно пройшла повз когорту майже лисих хлопців у спортивних широких штанях, від яких стояло стовпом дешеве пивне амбре, хоча відчувала — вони хочуть підійти і сказати щось бридке. Такі люди не можуть жити інакше. Але Назар огорнув мене з того боку, де стояли ці люди, і мені вже не було страшно, як це бувало завжди у таких ситуаціях. Він перевів мене через дорогу, де був зламаний світлофор, і жодна машина не зажадала їхати поки ми йшли, а щойно стали на тротуар — їх невідомо звідки з’явилося десяток — навіжених, на швидкості більше вісімдесяти. «Мою тітку збила автівка, і я тепер боюся машин»,— не знаю навіщо, але пояснила я Назарові. Він лише взяв мою руку і на секунду міцно потис мої пальці, і я відчула, як у повітрі засочився аромат липового свіжого меду із жовтим воском, і ще — трошки-трошки запахло м’ятою — легкий такий запах, наче з відкритої шухляди, в якій поряд лежали свічки та м’ятні льодяники.

Це був незвичайний вечір. Я весь його увібрала в себе. Хотіла запам’ятати назавжди, кожну деталь, бо дуже боялася, що такого може ніколи не бути більше — ніколи, ніколи... Я вже відвикла від того, що поряд хтось є, — я завжди була одна. Але в цьому запаху воску, що йшов від його пальців, коли ті злегка торкались моїх; у цьому величному наповненому мовчанні, і час від часу невеликих, коротких розповідях — так, між іншим, щоб розмалювати вітражами тишу; в цьому теплому доторку наших тіл, через одяг, коли ми сиділи на лавці; у цьому відчутті затишку й безпеки, що Давала мені Назарова присутність, — було щось не від землі. Так не буває, я б і сама сказала так, якби почула це від когось чи навіть прочитала в класика. Але це трапилося

*5

67

зі мною. Зараз Назарчин силует був чітко окреслений на тлі мокрого рудого світла, що виділялося окремим розмазаним єством від запалених вікон. Зараз він ішов поряд — із зосередженим поглядом, наче говорив щось важливе про себе...

Вже небо вкрилося графітною гладінню, було вже за одинадцяту, а ми все блукали у звивинах старих київських вуличок, шукаючи останній елемент гри — запізнілу квітку осені. Ми її все-таки знайшли — в якомусь темному завулочку від великої вулиці Саксаганського. Ми зупинилися біля литого важкого ліхтаря, від якого сіялося скисло- молочне світло, і побачили на клаптику оголеної землі голівку дивно жовтої квітки, схожої на крихітку крокус,— вона виднілася одна, ніде поряд більше не було квітів. Назар нахилився до неї, я хотіла була загукати, щоб він не зривав, як він просто опустив на пелюстки свою руку і ніби погладив їх. «Нитка»,— сказав він. «Що?» — здивувалася я. «Ця квітка в перекладі з грецької означає “нитка”»,— відповів Назар, ще раз дивлячись на це напівзів’яле диво шафраново-кукурудзяного кольору.

Ця таємнича гра з майже незнайомим чоловіком збентежила мене зсередини — приємно, коли ти ніби відчуваєш, як у тобі знову вирують соки, і хочеться творити, радіти, наповнюватися життям. Мені хотілося пирснути несподіваною радістю, як навесні, після зимових місяців мовчання, терме- нівські фонтани з фараонівськими гримасами розливаються сміхом-водою — засміятися, пострибати на місці, як у дитинстві, заспівати, але щось мене стримувало зробити це.

Ми поверталися до метро бульваром Шевченка, густо обсадженим високими тополями. Я саме встигала на останній потяг. Чим ясніше я бачила зеленаву літеру «М», тим повільніші ставали мої кроки — не хотіла я, щоб вечір закінчувався. Ми попрощалися біля входу, куди Назар мене сам привів без моїх натяків і прохань — майже беззвучно, наче все само собою розумілося, що мені треба саме до метро, а не, скажімо, на зупинку автобусу. Він відчинив мені скляні важкі двері і, притримуючи їх, ще раз стис мою руку, сказав тихо й невимушено: «Давай біля Лева зустрінемося післязавтра, ввечері?», на що я схвально хитнула головою і протиснулася вперед у дверний виїм. Коли я озирнулася, Назара вже не було. У якому напрямку він зник — мені невідомо. Я ще мить стояла в холі станції і чекала, раптом він повернеться, раптом ще щось скаже. Але він не повернувся — просто розчинився у гущавині ночі на «Університеті». Я опустила блакитний жетон у автомат і була вже на території метрополітену. Мені було легко. Не боялася я ні пізнього повернення додому, ні вимовлянь за розбиту тарілку, лише картала себе за те, що не зважилася запитати, коли саме зустрінемося ввечері. Мені наче язик хто відібрав, а раптом він сказав, тільки я не розчула? Так ніяковіти — хіба ж це можливо?! Коли пересіла на свою лінію, це було вже не просто картання — я грубо сварила себе за таку незграбність і сором’язливість. Я прокручувала в голові деякі шматки розмови, і мені хотілося просто провалитися під підлогу вагона від сорому: коли ми знайшли останнього білого кота, Назар мені щось розказав про обряди у Єгипті, про те, що коли раніше помирала домашня кішка, то вся родина і навіть служники голили собі брови та ходили в жалобі,— а я вивчала цілий рік у школі історію стародавнього світу, але так і не дізналася про цей звичай! «Все, приїду Додому, обов’язково почитаю в енциклопедії»,— втішила я саму себе. Мені вперше захотілося дотягнутися до когось — стати кращою.

Потяг повз як ніколи довго. Проте у вагоні було так само жваво, як і вранці. Щоб не розглядати опівнічних пасажирів і надто не перетинатися очима з тим білим дядьком, який сидить навпроти — йому років за шістдесят, у білому джинсовому костюмі, навіть кеди «Адідас» білі, і сумка спортивна, ще радянського пошиття, теж біла, шкіряна. У нього довга сива борода, і я не здивувалася б, якби в нього і очі були сиві, та він сидів в окулярах, чорних, і крізь їхні скельця то почитував журнал «Дружба народів», то позиркував на мене. Треба було негайно опустити голову у щось, щоб не ловити на собі ці прискіпливі погляди. Нічого не залишалося, як нарешті зважитися подивитися на ті збитки, що завдала вранішня Янина кава моєму Шмельову. Чого доброго — збоку сторінки аж хрумтіли жовтаво-коричневим кольором і ароматно пахли кавою — особливо перші п’ятдесят. Читати їх не було можливо, але я вперто намагалася, щоб не бачити дядька, схожого на якогось казкового дідуся із казки, Морозка, тільки більш сучасного, і не думати, куди зник Назар у таку темінь, в якому напрямку і з якого тунелю він випливе переді мною в понеділковий вечір?

Вдома було тихо. Мені вдалося прокрастися непоміченою майже до кімнати, коли мама схопила мене за рукав і спитала сонним голосом, де я була. «Гуляла з подругою»,— відповіла я пошепки. «Твоє щастя, що батько заснув»,— сказала і відпустила мою руку. Навшпиньках крадучись кімнатою, я побачила, що і Яна не спить. Не припиняючи обнімати чоловіка, вона процідила крізь зуби: «Де ти вешталась так довго?», а тоді, не чекаючи пояснень, додала: «А ще тобі якась Віра дзвонила, просила, щоб ти їй негайно передзвонила»,— виказала сонна Яна, коли я вже залягла на балкон.

Я була вся розм’якла, думки плуталися, і мені нічого не залишалося, як просто плюхнутися у зеленій сукні до п’ят на свій улюблений матрац, укутатися ковдрою, притиснути її аж до рівня вух, уявити дощ або послухати, як крізь щілинки виє вітер. Навіть енциклопедія мене не зваблювала настільки, щоб підвестися... Складалося враження, ніби я пройшла якесь триденне випробування без сну, як у розвідці, і ось зараз маю змогу виспатися: у такий момент сон стає не просто життєво необхідним дійством, а ніби частиною тебе. Я прокинулася лише під вечір неділі — чула, як заходив хтось на балкон, рухав мене, кричав на вухо, але в мене не було сил навіть відреагувати на ці закиди. Я просто спала. І снилося мені щось дивне, буцім я стою на якійсь вежі, дивлюся на небо, а воно чисте-чисте, як на Великдень, і лише дві колії його рівно по центру пронизують, дві колії буро-коричневого кольору — і йдуть вони в саму глибинку горизонту. Прокинулася лише тоді, коли всі почали готуватися до ночі, — в неділю перед робочим днем удома завжди всі лягали рано. Мене мучив страшенний голод, але я не хотіла вставати: тут, на балконі, було так спокійно, насичено снами, спогадами про Назара — не хотілося випускати цей дух. На широкому підвіконні, яке вже рясно освітлював місяць, я побачила половинку яблука, ось воно і стало моєю поживою — щоправда, живіт почав опісля гурчати ще більше. Я увімкнула свою нічну лампу, балконом розсипався аромат шавлії — колись я побризкала ароматичним маслом лампочку, і тепер щоразу, коли я вмикала нічник, пахло так пряно та ніжно.

^^ЬОГОДНІ ВЖЕ понеділок, отже, ВВЄЧЄ- рі зустрінуся з Назаром. Ця думка привела мене в захват! «Стану краща, добріша, стану ближче до Бога»,— весь день я наспівувала слова цієї пісеньки, яку колись випадково десь почула. Жодного слова більше не пам’ятаю, навіть мотив не можу пригадати, але цей рядок так запав у пам’ять, і я його так полюбила, що могла несподівано сама для себе його вголос відтворити — зазвичай, коли була окрилена якоюсь думкою. Купити нове видання віршів Тарковського в гарній палітурці; повернути в голові сюжет ненаписаного роману і під таким кутом — нарешті все стає на місце; уявити себе за друкарською машинкою — не комп’ютером, а саме машинкою, за якою працювали письменники минулого століття, а потім — на блюз-концерті, на мені буде чорна сукня з мереживним комірцем на чорному перламутровому ґудзику, і зачіска, як у жінок із фільму «Молчи, грусть... молчи...»; зустрітися із Назаром і без розмов — просто поцілувати його в губи — пристрасно, свіжо — під стукотіння дощу об карнизи альтанки над Самсоном. Чомусь мені здавалося, я так легко зможу зробити. Думати про це було приємно.

Однак на вечір понеділка дощу не було. Жодне з небесних скупчень не впустило ані краплі. Даремно я прихопила із собою з дому парасольку. Ще не було шостої тридцять, коли я вийшла на Контрактовій площі, пройшла повз рундуки — домашній текстиль, все для шиття, багетна майстерня, чай-кава-капучіно у пластикових стаканчиках, ятки з пересмаженими біляшами та шаурмою... Я йшла неквапно. У мене було передчуття, що щойно я підійду до місця побачення, то зустріну там кого завгодно: хлопця-гота у всьому чорному із пофарбованим у чорне волоссям і ціпками, підвісками-скелетами на шиї, чи дівчинку-циганку з букетиками із однієї троянди «Купіть для своєї коханої квіточку», може, рудого облізлого кота, що дожовуватиме риб’ячий хвіст, який він поцупив з одного вкритих брезентом ресторанів. Кого завгодно, але не Назара.

Проте моя інтуїція сьогодні певно була не на найвищому рівні — у Лева, як казали кияни, тобто біля Самсона, що роздирав пащу левові, стояв тільки Назар. І нікого більше. На ньому була коричнева куртка, через ліве плече перетягнута військова польова сумка — кольору опалого листя та глини. Щойно він мене помітив, приємно посміхнувся. А між моїх грудей тягнула міхур волинка, і від того аж шлунок зводило. Я повільно підійшла до нього і тихенько сказала: «Привіт». Назар у відповідь простягнув мені руки, стиснуті в кулаки, і попросив обрати праву чи ліву. Так ми колись із сестрою гралися в дитинстві — ховали в одну руку папірець, а інша була пуста, і твій напарник мав відгадати, в якій саме руці лежить річ. У таких змаганнях ми ніби відшліфовували свої екстрасенсорні здібності. Я завжди виходила переможницею — і цього разу також. У лівій руці

Ad libitum





Ми прогулялися Андріївським узвозом...

Назара лежав невеликий дерев’яний хрестик на чорній цупкій нитці. Я обережно взяла його і почала роздивлятися. Він пахнув свіжим обтесаним яблуневим деревом. «А що у правій?» — запитала я. Назар розпустив пальці, і я побачила, що там теж був хрестик, тільки трошки менший і на сірому мотузку. «Як дивно»,— подумала я, але нічого не сказала.

Назар наче почув моє внутрішнє сум’яття і пояснив: «Фонтан Самсона вважався колись серед киян святим місцем. Підійдімо ближче, я тобі покажу». Я слухняно підсту- пилася. На хвилинку мені здалося, що це все — продуманий план, чи що він хизується, чи хоче мене заінтригувати, але коли він почав говорити — всі ці думки зникли. Щирою, як природне чисте джерело, була його мова, і вона полонила мене. «Ось тут, у резервуарі опинялася вода, що падала з пащі лева, її називали чудодійною, йорданською. Ну, не смійся, насправді це була звичайна водопровідна вода, але на святу вона оберталася завдяки стародавній легенді. Знаєш її? Ні? Буцім Київ та Єрусалим поєднані були підземними руслами. Усі, хто проходив повз фонтан: чи богомольці, чи то кияни, чи то просто гості — вважали за обов’язок напитися звідси йорданської води і повісити на шию Самсону хрестики — мідні, правда, але мідні я ще не навчився робити, тільки з дерева».

Я здивовано на нього дивилася. Скільки живу в Києві, а ніколи не чула про це! Знала, що тут відбувалися дуже популярні колись у Києві торги старими речами: можна було придбати і сюртук, і солдатську шинель, і гарнізонну куртку, і підкови, і підсвічники, і ключі, і книги — кияни дуже любили казки в яскравих палітурках — билини про

Іллю Муромця або вірші про Коника-горбоконика. Це мені завжди нагадувало той Париж, про який я читала у Моема, де він описував букіністичні точки на берегах Сени. Знала також, що тут неподалік, у скверику навпроти, в позаминулому столітті влаштовувалися київські «обжорки» — ставилися лавки, за якими продавалися готові обіди: борщ та каша в глечиках, сайки з вареними яйцями, а ще — ароматизовані напої, квас, на солодке — бублики чи млинці, які пекли при тобі в пічках, напівзакопаних у землю. Але про йорданську воду — ніколи...

Ми підійшли впритул до Самсона, який своїми дужими руками роздирав левову пащу, і повісили йому хрестики. Звідси давно вже ніхто не п’є води — і не тому, що всі знають, що це водопровідна вода, зараз ще із хлором для дезінфекції, а тому, що там щось захрясло чи зламалося — резервуар сохне і взимку, і влітку — і ніхто вже навіть не називає його фонтаном Лева, а тільки пам’ятником Самсону. Але як приємно було відтворити щось забуте — хай на завтра чиясь рука і скине вниз ці хрестики, може, навіть і у смітник, але зараз я була щаслива від того, що змогла доторкнутися до минулого мого міста — його минуле часто здавалося мені кращим за його сучасність. Виконавши ритуал, я по думки загадала: «Хочу бути поряд із ним»,— вже тоді я відчула, що Назар — особливий, не такий, як усі, і мене до нього страшенно вабить. Думаю, кияни 19 століття теж дозволяли собі таку слабкість — згадувати про найзапо- вітніше. Часи хоч і змінилися, а сутність людська — навряд: ми завжди чогось просимо — і нам завжди мало.

Але в той день — всього було більше, ніж вдосталь. Ми прогулялися Андріївським узвозом, зайшли до церкви на колишньому прадавньому Перуновому схилі — без дзвонів, щоб не сполохати Дніпрову воду і не затопити нею Нижнє місто — Андріївська церква була тихою, тут тільки близько п’ятої починається служіння, а до цього вона працює як музей. Я ввійшла у храм, як у відкриту душу. Людей було мало. У правому кутку за кафедрою співав чорнявий, чорноокий псаломщик — у нього був істинно янгольський голос, дзвінкий, він наче наддирав душу отим «Господи, помилуй!». Назар поставив велику свічку у свічник справа від Царських воріт. Він ревно щось перебирав губами. Очі його зробилися темнішими, уважними, він став схожим на святих мучеників із фресок — такий же серйозний, сумний, наповнений якоюсь тільки йому зрозумілою істиною. Та щойно ми вийшли на паперть, як Назар знову прояснів — наче посвітлішав. Ми підійшли до східної стіни храму, там, де відкривалася панорама на вечірній Поділ: він був у тонкому тумані, крізь стомлене листя прозирали жовтаві вогні будинків Подолу, сочилося незрозуміле, але приємне світло.

Ми спустилися сходами, і на нас хлинув оберемком свіжий вітер. Було темно, відсвічувало лише декілька ліхтарів і від церкви. Ще горіло вікно у фасаді Андріївської. «Пам’ятаєш, хто тут жив?» — запитав мене відразу Назар, коли помітив цю мою зацікавленість. Було надзвичайно соромно, бо я навіть уявити не могла, хто б міг жити біля підніжжя церкви. Служителі? Ченці? Настоятель? Я вирішила промовчати — тим самим дати собі можливість для відступу. Я очікувала, що Назар зараз мені розкаже, як було це на початку вечора. Але він мовчав. Я повернулася до нього. Назар тримався трьома пальцями за голову — схоже було на те, що йому впився якийсь біль,— до того ж він сильно змружив очі. «Давай я тобі вдома розповім»,— відказав він. «Удома?» — «Так. Вдома»,— повторив Назар. Отже, мені не примарилося. «Я живу неподалік. Не хочеш зайти?» — це несподіване запитання здивувало мене. Кулак прохолодного гострого повітря захряс у горлі і не опускався. Це було дійсно зненацька. «Давай іншим разом». Назар не засмутився, принаймні мені так здалося. «Тільки наступного разу — обов’язково». І ми продовжили блукати Києвом.

У той вечір ми ще довго гуляли, заглядали в щілинки старих будинків на узвозі, ніби намагалися розкрити їхню таємницю. Місто поглинуло нас. У ньому було так природно розслабитися, піддатися завданому темпу. Мені захотілося бути щирою, не ламати комедій, як перед Вірою чи одногрупницями,— просто бути собою. Довіра до цієї людини, яка йшла поряд зі мною і перебирала пальцями якісь невидимі вервиці, розпустилася і випустила свої пагони, як київський каштан напровесні. Я розповіла про себе — багато і швидко, ніби боялася, що ще мить — і я знову почну боятися говорити. І про дитинство, як я усамітнювалася, любила залазити на верхівку дерева і там мріяти, приміряти на себе стонадцять професій: вчителька, строга, чомусь у круглих окулярах, або ж лікарка, педіатр, або ще краще — ветеринар. Навіть із язика ненароком сковзнуло і те, що я зараз живу на балконі — зручному балконі, який не як в’язниця, а як клаптик свого повітря, нічим не забрудненого. Я навіть розповіла історію, яку ніколи нікому не розповідала і яку старалася забути. Як із третього класу по п’ятий я кожного разу просила на Новий рік під бій курантів на першому каналі не роликів чи ляльки Барбі, а розлучення батьків — по одному інколи з ними можна було ладнати, але коли вони сходилися — це був справжній шквал: батько, грубий і невиважений, дратувався із щонайменшої дрібниці. Доходило іноді навіть до биття посуду та меблів — хвала, що посуд був алюмінієвий тоді, навіть миски, а меблів не так багато, щоб завдавати їм помітних ушкоджень. Це був найскладніший період у їхніх стосунках. Лише із часом мама стала спокійнішою і привчилася стискати все своє невдоволення в кулак і опускати його на дно — зрозуміла, що це єдиний спосіб протидії, потурання батькові, і батько справді тихішав, але мама від того мовчання, зношування в собі, ставала кислою, як трирічної давнини капуста,— я навіть не бачила, щоб вона усміхалася, коли дивилася комедійки. Коли я підросла, мені стало соромно за те, чого я бажала,— рідні батьки все ж таки. Іноді навіть думала, що всі сварки — через мої новорічні прохання. Одного разу, то був десь п’ятий клас, мама розізлилася на батька, який прийшов геть п’яний із якоїсь водійської гулянки, і від люті заверещала на всю кімнату, що вона розлучиться з ним і піде, як вона тоді сказала, у людське життя від усіх нас. Коли вона це говорила, в неї очі почервоніли й набрякли — я так злякалася, що заплакала і побігла першою втішати маму, просити, щоб вони не розлучалися з татом...

Ми піднімалися вгору. Назар слухав уважно, не перебиваючи, ми саме були на Рейтарській вулиці, коли я закінчила свою розповідь. «Ти мене засуджуєш?» — запитала я. Замість відповіді він просто зупинився і погладив по щоці: «Бідолашна дівчинка»... Потім Назар зиркнув на небо (наче воно мало якусь відповідь), і в мене склалося враження, що він теж згадав щось своє — теж наболіле. «Не засуджую я тебе»,— і знову торкнувся пучками пальців мого обличчя:

«Мені шкода». Це було дивне відчуття — коли тебе жаліють. Я не пам’ятаю, щоб комусь було мене шкода. Хіба що того разу батькам і Яні, коли я захворіла на кір у дитинстві, огидна хвороба все ж таки.

Коли я поверталася додому, весь час думала, що це не так важко, як мені все здавалося, довіряти іншим свої життєві історії. Раніше все зношене в собі, в мені ж гноїлося і розкладалося, вмирало, але залишало трухляві кістки, які іноді вилазили через якийсь струс із закутка душі і боляче дряпали свідомість. Знаю, моя мама назвала б мене божевільною — довіряти незнайомцю. Всередині мене було якесь сталеве відчуття, що Назар не зрадить.

Ad libitum


Назар працював художником в одній київській газеті до шостої години, інколи він втікав і нам вдавалося зустрітися на десяток хвилин раніше. Наступного разу, коли ми зустрілися, це, здається, була п’ятниця. Як завше, біля Самсона, він чекав на мене — із зеленою парасолькою, як у Ґойї,— пішов дощ, на який я сподівалася ще при першій зустрічі. До цього я ніколи не бувала в хлоп’ячих помешканнях — все завжди обмежувалося прогулянкою по вулиці чи ходінням разом у кіно — і тому я помітно нервувала, була трохи скута, затиснута, хоча намагалася посміхатися невимушено і поводитися якомога природніше. Всю ніч перед цим я силкувалася правильно розставити акценти: навіщо Назар мене запросив до себе додому? Що я там побачу? Грубі меблі та нашвидкуруч скинуті в шафу речі? Проте найбільше мене хвилювало питання, чим же ми займатимемося? Говоритимемо тет-а-тет, а потім він почне залицятися? Коли я про це подумала, легке тремтіння пробігло по шкірі. Я навіть уявила, як це могло відбутися. Я стояла би обличчям до вікна і розглядала би людей, які сновигають туди-сюди у свої справах, і під платівку із записом спокійної музики, можливо, щось із морським шумом,

чи якісь фортепіанні варіації Чайковського, підсвідомо підкликала його до себе, допоки він не підійшов би тихо, підібрав би пучечок мого волосся і впився би губами в шию... Якась частина мене була вже готова до цього, хай що там буде — мені хочеться впасти в цю заглибину і навіть, якщо треба,— потонути в ній.

Це було своєрідне випробування для мене — переступити через те, що прийнято, і зробити, як хотілося моїм підвалинам заплутаної свідомості. Вперше за багато років я почала збиратися на зустріч завчасно — за дві години. Перетрусила всі свої речі, обрала пристойну спідницю за коліна, у тон до неї кофту з довгими, злегка розкльошеними донизу рукавами, обмоталася шарфом бірюзового кольору, щоб не було видно вирізу, зверху — чорне строге коротке пальто, бо вже було прохолодно, і чорні чоботи на шнурівках. Коли я вже майже зібралася, я ще попросила фіалкових парфумів Яни — три краплі за вухо для випадку — а так, я взагалі не дуже люблю чужорідних ароматів на собі. Домашні поїдали мене очима, але я і словом не обмовилася, куди я так збираюся, лише сказала, що, можливо, заночую в подруги в гуртожитку, тому що ми маємо спільно підготувати один проект. Мама подивилася на мене прискіпливо, але без підозри, хоча один-єдиний факт у цій промові мав би її насторожити — подруга — в інституті їх у мене ніколи не було. Та цей ляп мама оминула увагою, мабуть, тому, що для неї «подруга» — це завжди гарант. У неї ж багато товаришок. Тому вигадане мною виправдання всім видалося правдоподібним — навіть для батька,— і я була щаслива, що змогла втекти з лабетів моїх батьків і душного дому.

Поки їхала, все дивувалася, чому ми зустрічаємося біля Самсона, Лева, Феліціяла (давно так вже ніхто не кличе його, на честь давньоримської богині доброчинності фонтан називали лише у і8 столітті, коли, за задумом архітектора Григоровича-Барського, під ротондою стояла ще фігура янгола із чашею, з якої стікала вода). Чи не зручніше було б на зупинці його маршрутки, щоб не гаяти часу й одразу поїхати до нього? Але йому — видніше. Назар обійняв мене при зустрічі, але якось квапно. Лив дощ, він був не звичайним, прозорим і легким, а виважено осіннім — в’язким і сірим — і нещадно лупив по вигину парасольки. Назар був не в гуморі, нічого не говорив, губи були міцно стиснуті, як у людини, яка щось терпить. Він тримав наді мною парасольку, а сам ішов під дощем. Змокле волосся рисками поприлипало до його щік двома бганками, як на Куїнджівському Валаамі — дві берези до тла самотнього острова...

Мені хотілося дивитися і дивитися на нього, але то заважало півколесо парасолі, то доводилося поглядати на дорогу, щоб не вскочити по щиколотку в калюжу. Ми просувалися в глибінь Подолу. Дощ майже вщух — це добре: навряд чи Нижнє Місто хотіло б пережити ще один потоп чи розлив Дніпра, як колись, що доводилося вулицями пересуватися на човнах, як у Венеції чи Брюґґе. Я сміливіше виглядала з-під парасолі і дивилася довкола: тут мало вибу- Дуваних нових велетнів, хоча й такі є, але більш стилізовані під минуле, а в основному — низькі будинки вигорілого кольору жовтої вохри чи червоного крокусу, із фризами, портиками, подвійними дашками та фронтовими виступами, орнаментами на стінах — лаври, маски, лікторські пучечки, герби, картуші...

Ad libitum

0*х:Ж





Ми просувалися в глибінь Подолу...

Майже за всіх часів, починаючи від княжої доби, тут кипіло торгове і ремісниче життя простих людей. Тут майстрували кошики з лози до Великодня, лагодили взуття, продавали жито, просо, трояндове масло, фрукти із садів... Тут, на околиці, відкривали заводи... Тут жили небагаті люди в будинках, які, на думку їхніх більш заможних сучасників, були непоказними та навіть злиденними — дерев’яними, не з каменю. Навіть ліхтарі через численні пожежі тут запалювали виключно на свята, та й то лише з початку осені... Але зараз це вже інший Поділ — гордість міста, де, як ніде інде, зберігся дух справжньої київської минувшини. Ідеш і навіть не віриш, що тут, у цих неймовірно красивих будинках, у кожного з яких своє обличчя, жили прості люди (як я, моя родина!). Здавалося: тут мешкали аристократичні сім’ї з довгими, древніми, знатними родоводами. Навіть дощ не псував краси цього місця — все наче посміхається, хоча й крадькома. Я зачаровано роздивлялася все довкола, як робила це завжди, коли бувала в цьому районі.

Назар спершу мовчав, а потім розговорився. Його настрій змінювався так раптово, що я навіть не встигала від стежити і схопити момент цієї разючої зміни. Він оповідав про Блеза Паскаля, у розповідь про якого він поринав, як імпресіоніст у фарбу; цитати з його «Думок» та «Чудес» перепліталися в дивне туге сплетіння, «Нам потрібні не думки, а їх пошуки», «Голова, серце, судини, кожна судина, кожний її відрізок, кров, кожна її крапля?», «Дивитися на сутичку Двох пристрастей приємно, але коли одна бере гору, це вже просто звірство», «Царство Боже всередині нас. Все ціле благо в нас, воно є ми самі, і воно не є ми»... Назар говорив без упину — принаймні раніше я не чула такої дзвінкості в його голосі, наче хто стинає кришталь металевою ручкою. Я дивувалася його пам’яті, імпровізації, як він легко може відразу перейти від філософії до винаходів — біноміальний коефіцієнт, паскаліна, гідравлічний прес — а потім ще до віршів Верлена, «Тобі цей вірш, тобі, утіхо винозора / З душею чистою і доброю, тобі, / Ласкава мрійнице, у горі і в журбі / Душа моя кричить, від туги непрозора...»1, щоб врешті закінчити тлумаченням ліній розет на зап’ястку.

Як зараз пам’ятаю ту зустріч. Я хотіла зібрати її в себе, як сонячні клапті, щоб потім вони гріли мені серце, коли стане зле і тьмяно. Мабуть, саме тому відносно недовгий променад від метро до дому Назара видався мені справжньою насиченою подорожжю. Мої чуттєві сенсори були навощені — я відчувала все ніби в десятки разів сильніше. Все шарілося від осені, від її кольору червоніли дахи, я пам’ятаю дим від спаленого листя, його хтось палив посеред колишнього бульвару на Канаві, і згарище, тепле, злегка вогке, зі сміхом рудоволосої відьми, втамовувалося у подих і осідало всередині строкатим відчуттям. Так буває тільки восени. Закутані діти, хлопчик і дівчинка, несли маленьку кицю — по черзі — ніжно передавали із рук у руки, і кошеня навіть не пищало. Продавали намиста та кольє із рожевого кварцу, аметисту, гірського кришталю та місячника — на прикритому клейонкою стенді, мабуть, це був розпродаж. Чоловік, накинувши на тім’я брезентовий плащ, ніс батон та четвертинку українського в авосьці. У нього тремтіли руки. І він закусував нижню припухлу губу — наче злився чи думав про щось важливе. Пара, мені здалося, що вона вийшла за нього заміж через якусь причину — якась внутрішня мовчазна згода на кшталт «я не знайду нічого кращого»,— а він чарівно заглядав їй у вічі і витирав у куточку її ока туш, яка розвезлася. За ними ж, у декількох метрах, йшли теж двоє, їм років по шістнадцять — щасливі, ейфоричні, легкі,— він жбурляв, як хлопчисько, носиком кедів каміння на дорозі, а вона заразливо голосно, просто непристойно голосно сміялася, прикриваючи рота в’язаною рукавичкою. Пройшовши декілька хвилин цим шляхом, ми поспішливо звернули праворуч і наблизилися до крайньої вулиці. Навпроти неї відгороджений тином простір — автостанція «Поділ». За нею — кручі. Збоку лишилася крівля Житнього ринку. Назар потягнув мене в бік до триповерхового будинку з аркою посередині на вулиці Житньоторзькій. «Ми прийшли»,— сказав він, злегка нахилившись до мене, ніби він оголошував таємницю.

«Він тут живе?» — промайнула в голові думка, невпевнена, трухлява, але я її чітко почула — бувають такі думки, якими ти ніяк не можеш керувати — вони наче народжуються із найбільшої глибини. Це був старий невисокий будинок із дерев’яними, а не пластиковими вікнами. Ми пройшли в під’їзд. Пахло моченою дощем штукатуркою та якоюсь крохмальною, сильною вогкістю, але вона не дратувала, лише злегка пощипувала у носі. На підлозі трохи стояло води — мабуть, збігала із плащів та парасольок. Назар жив на третьому, останньому, поверсі, до якого вели круті, похилі сходи. Коли ми зупинилися біля дверей — чорний прямокутник, на якому виднілася квітка конюшини, витворена кнопками з ребристими капелюшками — у мені все стислося. Я почала трохи панікувати, думала — лише секунду — може, варто розвернутися і піти далі гуляти вулицями міста, але все — вже зворотного шляху немає. Назар двічі повернув ключ у замковій щілині і пропустив мене вперед.

Я стала на порозі, заніміла, затиснута, навіть не знала, що робити. Назар чемно зняв із мене пальто. Від перенапруги мені щось стрельнуло в спину — невралгія, таке завжди бувало зі мною, коли хвилювалася,— і я несподівано зойкнула вголос, а потім затамувала подих — ні вдихнути, ні видихнути від болю не могла. Найкраще в такому випадку — просто завмерти, як у дитячій грі про морські фігури. І тоді через мить-дві минеться. Назар поглянув на мене і ніби все зрозумів: мовчки нахилився, розшнурував мої чоботи і роззув мене. Я почувалася незручно, зашаріло — особливо, коли Назар випростався на весь зріст переді мною. «Тобі вже краще?» — «Угу».— «Це добре». Щойно Назар це сказав, як пролунав щебет — радісний, із захватом, переливчастий і наче в декілька голосів. Назар схопив мене за рукав і провів до кімнати. У клітках, їх було дві, підвішених до стелі біля вікна, сиділи чотири папуги — попарно: «Жовтий — то Лір. Поряд із ним — жовто-зелена красуня — то Офелія. Поряд, їхні сусіди, блакитний — Макбет та жовто-блакитна — Олівія»,— прокоментував Назар із сусідньої кімнати, як потім виявилося, кухні, бо кімната в цій квартирі була одна. Я навіть і не помітила, коли він встиг вислизнути.

Я залишилася сама з папугами — вони уважно поглядали на мене через прутики своїх кліток. Натомість у мене був час добре все роздивитися. Те, що я побачила, не було схоже на квартиру — звичайну київську квартиру: ні на хрущовки з непотрібним мотлохом від підлоги до стелі, ні на модерні вилизані евроремонтом пентхаузи, ні на звичайні середньостатистичні квартири, яких мільйони, з телевізором, диваном, килимом, стінкою чи шафою. Це радше нагадувало музей-квартиру, але не було хаотичності та штучності, без перероблянь і сучасних правок. Посередині стояло велике невисоке ліжко із залізними спинками — кованими і крученими — воно було прикрите ворсистою ковдрою, а замість подушок лежали якісь чорно-білі малюнки на альбомних аркушах. Навпроти на стіні висіло багато картин — репродукції Мілле, Тернера, Уїстлера, Сезанна, Матісса, Модільяні і якось відосібно Босха — деякі були поштовими листівками, інші — акуратно вирізані з книг по мистецтву, без рамок, вони були просто пришпилені до візерунчастих шпалер. Поряд із цією ж мистецькою стіною стояв комод із темного дерева, з багатьма ящичками, він був уставлений цікавими речами, але я їх не встигла добре розгледіти. Мою увагу привернув стелаж, забитий книжками. На корінцях я бачила прізвища: Платонов, Шекспір, Достоєвський, Теккерей, Хайям, Фолкнер, Остін, Калідаса, Котляревський, Мердок, були тут і томи Закону Божого, і трактат Макіавеллі, і новели Стефаника, і щоденник Сальвадора Далі, і трактування снів Фройдом, і листи Івана Франка, і путівники по Києву — я вперше бачу таку багату домашню бібліотеку! Вона могла б стати предметом для заздрощів, але я не любила підпускати до себе це відчуття — щось воістину гріховне було в його гнітючо-лоскотливій природі.

У цій кімнаті було стільки всього цікавого: я не знала, до чого кидатися в першу чергу. Наразі мене привабив зелений куток біля вікна, який розташований у заглибну.

Я підійшла — там було дві стіни, між якими і виступало маленьке вікно, навпроти — дерев’яні полиці, на яких розставлені пахучі рослини — вони тяглися вниз каскадом листя, інші стрімко дерлися вгору. У закутку стояло плетене пологе крісло-гойдалка, закидане подушками: якщо тут сісти, буде видно з одного боку прорізок неба із потемнілого від часу вікна, а з іншого боку — клітки з папугами та узголів’я ліжка. Неймовірне місце — шмат дикого лісу у квартирі, як на старих італійських віллах, де на балконах хазяйновиті сеньйори розводили справжні райські сади. Завершальним акордом кімнати була люстра на стелі, формою як тенісний воланчик, тільки полотняна і з ручкою, щоб можна було опускати нижче.

Незважаючи на те, що в кімнаті було багато речей, тут зберігався простір, жоден предмет не тиснув і навіть більше — справляв враження, що саме тут, тільки тут йому місце. Якесь дивне полегшення я відчула в цій кімнаті, наче я позбулася тягаря якоїсь хронічної хвороби. Я саме розглядала, як Офелія чистить пір’я, коли до кімнати увійшов Назар: «Ходімо на кухню, я тобі дещо приготував».

Кухня виявилася в такому ж стилі, як і кімната, тільки вдвічі менша, вона радше нагадувала комірчину. Тут вміщалися лише круглий стіл під білою скатертиною, плита, газова на дві конфорки, раковина, декілька полиць, заставлених залізними коробками — сучасними і не дуже, на одній банці, на її золотій етикетці я прочитала «Киевское варенье». Назар помітив мою зацікавленість старовиною, і пояснив, що та банка дісталася у спадок від прабабусі. Колись там лежали цукати, київське сухе варення, або ж по-простому — балабухи — шматочки фруктів, проварених

у медовій ситі чи в цукровому сиропі, виготовлені найві- домішим кондитером Балабухом. Його магазини, що були на Хрещатику та Подолі, знала вся Європа. Сам іспанський інфант гранд-герцог Монпансьє, до того ж знаменитий гурман та кулінар, вивіз декілька пудів київського варення, щоб розгадати його секрет. Навряд чи в нього вийшло. Адже для цього потрібні настояні сонцем київські фрукти! Назар знав декілька садиб, пов’язаних з історією родини Балабухів, він пообіцяв мені їх при нагоді всі показати.

Я розглядала на кухні все дуже пильно. Від крихітного коридору кухню відділяли білі соснові двері, зверху на них віконце з намальованими по склу вітражами, а знизу всі вони були обписані і обдряпані — і це не недбалість, як може видатися на перший погляд: по фарбі тонким сти- лосом були виписані інгредієнти та пропорції якихось рецептів. «Які дивні двері»,— вирвалося в мене. Назар підійшов і показав долонею в лівий куток дверей: «Я приготував тобі ось цей пиріг, за декілька хвилин він буде готовий», і рука рухалася донизу: «І ось цей чай із меліси». Кухнею дійсно розпливався смачний аромат — самим ним можна було вже насититися.

«І ти встиг все це приготувати за декілька хвилин?» — здивувалася я. Назар розтягнув куточки губ, так, як роблять це немовлята, коли ще тільки вчаться керувати м’язами обличчя, і відповів: «Миринко, ти певно перебільшуєш мої таланти. Я не любив готувати, і бабуся зробила для мене ці двері — з рецептами нашвидкуруч. А чай із меліси — невелика мудрість, у мене ж все поряд, бачиш»,— сказав він і показав на вікно. Замість важких штор на вікні прямо до підвіконня гірляндами звисали пучечки різних засушених трав. «Взагалі-то я для себе готую вкрай рідко. Лише печу хліб і готую чай. їм, в основному, фрукти, тут, ти ж знаєш, базар, у приїжджих бабусь із сіл — все свіже, домашнє, без домішок. Мені більшого і не треба». Я слідкувала за його рухами, як він вибирав чашки, шукав у шухляді чайну ложку, зціджував від осаду чай... Через хвилину Назар налив мені в товсту порцелянову чашку настояного на мелісі чаю і трохи підсолодив медом. «Цукру в мене немає»,— пояснив Назар. Поки я насолоджувалася смаком чаю, Назар вже діставав пиріг із невеликої духової шафи (здавалося, що то просто коробка для таць), він зарум’янився і, мабуть, був уже готовим — на борошняних виробах я не дуже розумілася. «Цей рецепт придумала моя бабуся. Готується легко і швидко, а щоб я не забув, що додавати і за чим, бабуся сама мені надряпала на дверях рецепт. Із цього пирога почалася вся їхня історія»,— пояснив Назар, відрізаючи шматок пирога ножем із білим руків’ям і кладучи його на тарілку.

Мені дуже хотілося запитати, де ж зараз його бабуся, але я змовчала. Лише потім, коли ми доїли пиріг і перейшли до кімнати, Назар розповів, що його бабуся померла.

Це трапилося рік тому, невиліковна хвороба згасила швидко її життя. «Вона мене виховала. Коли вона померла, мені довгий час здавалося, що з нею помер і я. Але бабуся завжди мені казала, що маєш чіплятися за життя, щоб не сталося. Здаватися — це не просто слабкість, казала вона, а гріх перед Богом. Ось, поглянь, яка вона була»,— із портретом у руках звернувся до мене Назар. Із полотна на мене дивилася жінка зі світлими, не карими, як у Назара, очима, і темним-темним волосся, заплетеним у дві перехрещені внизу коси — жінка не красива, а дуже красива, така краса — рідкісний дар. «Це я перемалював із фотографії бабусі в молодості, тут їй двадцять чотири, як і мені зараз. Єдина кольорова моя робота. Бабуся любила колір...».

У кімнаті настала тиша — навіть папуги принишкли. Лише чути було, що знову розбурхався дощ. Мені наче передався біль — я його відчула, коли торкнулася Назарової руки, коли брала портрет, мене він всю пронизав, і це було боляче. Я не знала, що сказати. Втішати його, висловити своє співчуття? Промовчати? Я сіла поряд із ним на ліжко і торкнулася його волосся — воно було ще трохи вогким після дощу. Мені захотілося обійняти його. Те, що я відчула від доторку і розповіді,— воно було сумним, як друга сюїта для віолончелі Баха — наче по тілу торохтять метелики чорними оксамитовими крильми. Я провела рукою по Назаровій щоці, краю уст, шиї — Назар завмер, гордо- злякано подивився, як кінь, якого зненацька зачепиш, але моєї руки не відтягнув, лише за мить схопив її міцно у свої долоні. Нахилив було до губ і, здається, хотів поцілувати тильну частину, натомість акуратно поклав її мені ж на коліно. Торкання тепле і сильне його худих пальців горіло ще довгий час на моїй шкірі, і я декілька разів погладжувала те місце, воно наче після опіку — щеміло.

Було вже темно — сірість просочувалася крізь листя трав і віддавала приємною зеленню. За вікном дощ порідшав, але краплі все ще спадали рівномірно, розмірено — і відточували по карнизу ритм. Назар ліг на ліжко — було помітно, що він замислився над чимось, але роздуми свої він не озвучував. Можливо, спогад про бабусю навіяв на нього смуток. Я сиділа над ним і чекала, коли він заговорить. Але він мовчав, і я ніяковіла — сиділа незрушна над його тілом і намагалася навіть не дихати, ніби це може осквернити цей момент. У кімнаті стало прохолодно, опалення ще не ввімкнули — задля економії його вмикають лише наприкінці жовтня — і лише зараз я відчула, як від цього задерев’яніли мої пальці на ногах, які незграбно звисали до льодяного долу.

«Лягай поряд, якщо змерзла»,— сказав Назар, навіть не дивлячись на мене. І я схилилася на ліжко — так, як і сиділа. Вийшло, що ми з Назаром лягли «валетом» — так батьки кладуть на одне ліжко брата і сестру.

В ту ніч Назар справді був мені братом, а я була йому сестрою. Ми, майже не змінюючи поз, проговорили з ним ще ледь не до ранку. Про що ми говорили? Важко пригадати. Діалог перетікав з одного в інше, але все, що казав Назар, було мені таким зрозумілим — наче я сама це відчула, наче це були мої думки.

Повністю розмови я не пам’ятаю — занадто багато зізнань у перемішку із роздумами — безкінечно, як дві сповіді, в яких одне спільне тіло — біль минулого. Пригадується мені вона зараз лише за асоціаціями. Якщо відчую десь пахощі естрагону чи базиліку в суміші з кінзою, згадаю, як розказувала Назару про те своє дивне відчуття, коли заходжу до старого дому, і мені здається, що мене обступають з усіх боків ті, хто в ньому колись жив. Якщо ж орегано чи гірчинки алое (як потім я довідалася, Назар не любив звичайні хатні квіти — лише ті, з яких можна щось приготувати, чи за допомогою яких можна було підлікувати рану чи нежить), згадаю Назарову історію про Екзюпері, тому що Назар теж ізмалечку мріяв бути льотчиком. Якщо ж відчую десь терпкий запах благородного лавру з нотою петрушки та естрагону, відразу — в пам’яті спливе отой момент, коли

Назар сказав: «Знаєш, Миринко, а в мене нікого не було, крім бабусі, і все дитинство — то тільки те, що вона мені змогла дати. Вона дуже старалася... Бабуся купувала мені фарби і альбоми, і книги... Вона навчила мене і малювати, і готувати прості корисні страви, і робити позначки на дверях із рецептами, і мов навчила... Вона їх знала п’ять, уроки французької та німецької навіть на пенсії давала — дітям нашого колишнього сусіда, він був тоді начальником ринку...».

От і все, більше нічого він не хотів розповідати про своє коріння. Скільки ми з ним спілкувалися, він завжди оминав цю тему, лише коли-не-коли опустить речення про батька — як важкий камінь — лише значно пізніше я по цих камінцях — купа до купи — змогла відновити всю його історію для себе, щоб зрозуміти. Якби Назар розповів мені в ту ніч її, думаю, вона звучала б так, із крихтами образи і перчинками болю. Я дозволю собі фамільярність і розкажу цю історію, наполовину правдиву, та іншу — може, дофан- тазовану мною. Але ж часто так буває, коли насниться сон, і з плином часу ти вже не можеш зрозуміти, чи то й справді було, чи просто примарилося уві сні. Так і з історією Назара: чи то він мені її розказав уривками, і я її склала докупи, чи то я її для себе вигадала. Єдине що знаю напевно, вона асоціювалася в мене з однолітнім анісом — не тим, що як прянощі додають у кондитерські вироби чи для смаку в салати, а з тим, який у медичних цілях використовують як відхаркувальний засіб.

Назарова мати померла, коли йому було п’ять років. Тоді були складні часи: Союз уже тріщав по швах, його хитали зверху, щось там ділили між собою в той час, як знизу люди стояли у величезних чергах, щоб купити м’яса

чи молока. Коли він зовсім розвалився, батько, за освітою інженер, не мав нічого кращого, як зайнятися торгівлею, їздив до Польщі, привозив звідти товар, тут здавав його у комісійки, з того щось мав — тоді так багато людей робило... Так їх родина протягла якийсь час. Але потім батько надовше став затримуватися за кордоном. Поки й на зовсім там не залишився. Він зустрівся із жінкою, вдовою, але ще не старою, у неї від покійного чоловіка залишилося двоє дітей, хлопчик і дівчинка, з батьком Назара вона познайомилася десь — він написав про це у листі, але Назар забув уже. Словом, вони почали жити разом десь у Мазовецькому воєводстві, в Сохачеві, здається. Назарчин батько навіть не працював — та жінка мала чималий спадок, його вистачало. Після того він двічі приїздив до Києва на Різдво — в Назара саме на Різдво день народження — привозив пакетами цукерки — тут таких не було, «баунті» там і «марси» всілякі. Назару хотілося до нього підійти, обійняти його (він думав, що це ж він його любить, бо покинув їх, польських, на Різдво і приїхав до нього, рідного сина), але Назар не зміг, наче його щось не пускало (наче вже тоді на підсвідомості сиділо, що католицьке Різдво вже минуло). Він, певно, відчував Назарове сум’яття, бо замість поздоровлення сказав: «Пробач, я не міг інакше». Так і сказав... Але Назару не стало від того легше, і «пробач» його було якимсь кволим, наче, йому і не дуже шкода, і цукерки не смачні — від них маленькому Назару наче бензином тхнуло, хоча бабуся й не чула цього смороду — і ді- ти-колядники та щедрівники, які в результаті їх отримали, теж не відчули нічого незвичайного — тільки шалене задоволення від солодощів. Останнє, що Назар пам’ятав про

батька, це як через рік, на вечір 7 січня (йому сповнилося тоді вісім років) Назар не схотів вести натягнуту з ним розмову і тому приліг на ліжко, і всі подумали, що він уже спить. Його батько залишився з бабусею на кухні, на цій же кухні по Житньоторзькій, яку від кімнати відділяла зовсім невелика відстань. Бабуся йому щось почала казати про ліки — Назар тією зимою сильно захворів — і про одяг, який батько міг би дістати в Польщі, бо тут не мали змоги — товарів не було, грошей також не вистачало. Назар лежав завмерши, навіть не дихав — чекав, що ж він відповість. Батько помовчав, потім голосно прокашлявся спершу, він завжди так робив, а потім відповів: «У Польщі в мене двоє дітей, і там теж голодно». Бабуся кинулася у плач, а нещасний Назар від болю та злості зціпив зубами подушку — щоб не закричати. Був скандал, але його Назар уже не чув, і він бився головою об поли ліжка в матрацах — такі голі й пусті звуки — але вони не перебивали повністю їхні слова, так наче звіддаля чути було: «шу-шу-шу».

Після того батько більше ніколи не приїздив, здається, навіть не дзвонив. Коли вже Назар підріс, він пішов на пошту і замовив дзвінок до Сохачева — назбирав грошей із булочок, не куплених під час перерви у школі, прийшов на пошту, тицьнув у віконечко зім’ятий стосик тисяч. На нього скептично поглянула жіночка в червоному намисті, але він почав розказувати, що там його батько і треба привітати його із днем народження — словом, жінка зглянулася і дала йому номерок шостої кабінки. Назар подзвонив. Взяла слухавку якась дівчина і по-польськи щось почала лепетати, пискляво так і противно, а Назар мовчить — всі слова, які збирав довго, раптом розсіялися,— і він стояв мовчки в душній кабінці, відкривши рота, істерично ковтаючи повітря, і вже навіть не чув, що вона сказала, тільки слово «о]сіес» розчув, а це по-українськи «батько» — а потім оте знайоме покашлювання — його, тільки його. Мабуть, батько хотів узяти слухавку та розібратися, але Назар не зважився щось сказати, тіло заклякло — єдине, на що він тоді спромігся, то це скинути дзвінок. Від нервування він тоді зомлів у тій будці на пошті, його довелося витягати співробітникам... Чоловік, який із скриньок листи виймав, напоїв його компотом зі своєї пляшки. Коли Назар отямився, розплющив очі, здивовано запитав: «Дядьку, чому ви мені свій компот даєте?» — запинаючись, як заїка, ледь протягнув, а дядько, у нього були такі чорні вуса, як у грузинів, притулив міцніше пляшку до уст і тільки примовив: «Пий, дитино»... Назар тоді навіть решти не забрав, нез’їдені булочки варті були того, щоб почути оте ніжне, без лукавства «Пий, дитино...», так само, мабуть, як і те пискляве «о]сіес».

Потім Назар сто разів провертав у голові цей випадок, думав, що був би він сміливішим, то сказав би батькові «наволоч» чи «тварюко», навіть перед дзеркалом у ванній репетирував, а потім заривався у рушник з головою і сварив себе за злість, і тоді думав, що просто сказав би йому: «Батько, це я, Назар, ти мене пам’ятаєш?», але це було занадто м’яко і свідчило, що він за ним сумує, а цього Назар не хотів, тому назрівав інший варіант — просто назвати його польською підстилкою... Безліч продуманих сценаріїв розмови, але ж насправді тоді Назар не сказав нічого. Після того випадку ніколи не приходив на пошту... Ніколи. Проте згодом він простив його. Врешті, він любив ту жінку і тих

дітей — значить, він не був черствою людиною. Любов була для нього виправданням — принаймні в очах Назара.

Не знаю, наскільки частин це була Назарова історія чи домислена мною, але, думаю, з ниток, які Назар час від часу кидав у розмовах, вийшла б тільки така оповідка про його батька. «Які ж ми схожі»,— думала я. Самотні... У Назара була бабуся — колись; у мене ж не було нікого духовно близького — раніше. Тільки зараз ми не самі — є одне в одного.

У ту ж ніч, коли я вперше залишилася з ним наодинці, мені пам’ятається, вже почало світлішати за вікном, і штабки світла пронизалися скрізь листя, Назар розповів про свою пристрасть до малювання. Ця історія пахла липою і трошки мелісою, як інколи пахло від Назарової кухні. Як виявилося, він ніде тому не вчився, відшліфовував майстерність вдома, тут, на бабусиних книжкових полицях, він знайшов все, що потрібно — плакати радянських часів, ілюстрації до книжок Андерсена, гравюри Дюрера, імпресіоністичні картини в окремому томику, цілу збірку історії мистецтв Гнєдича, а ще — підручники з малюнка: як малювати тіло людини, натюрморти, пейзажі, як робити ескізи... Чого не вистачало — бабуся купувала на книжковому ринку чи в букіністичних лавках. Дім перетворювався Для Назара на справжню майстерню. Навіть коли вимикали світло, коли були перебої на електростанції, бабуся Назара запалювала керосинову лампу — таку, як на кадрах Тихого Дону 1957 року, — і Назар вимальовував тушшю тугі лінії на альбомних аркушах.

*7

Ще з малолітства Назар у кишені штанів носив блокнот і крихітний олівець: раптом він побачить щось цікаве

99


або відчує — то щоб міг замальовувати. Ті аркуші завжди мандрували з ним. Коли чисті закінчувалися, а новий стос він забував покласти до кишені, то годилося будь- що — навіть трамвайний квиток. Мені згадався молодий Шевченко — той навіть у казематі малював на зшитках і писав, хоча йому забороняли. Найкраще малювати, розказав мені Назар, крадькома — на роботі під час наради чи в метро якусь поважну даму із вісьмома перснями (на кожному пальці, крім мізинця) — коли люди не позують, коли їх захоплюють зненацька — справжніх, без масок та машкар.

Коли Назар заговорив про свої роботи, мені найдужче хотілося їх подивитися — це був влучний момент, щоб змінити позу, бо нога затекла так, що я не могла і ворухнути нею. Але Назар замість того щоб піти до комоду, пішов на кухню. Я поглянула на годинник на своєму телефоні — було вже початок на сьому і ще — три неприйнятих виклики із дому. Як я їх не розчула — для мене лишилося загадкою. Потрібно було йти... Я достеменно знала правила батьків із графи «якщо я не була вдома»: відповідати на всі дзвінки, повертатися додому ще на першому вранішньому метро... Чому раніше я не збагнула, що вже ранок? Хоча б зі співу папуг, якщо не із сонячного світла — воно заплуталося між стеблами трав. Так не хотілося йти звідси, може, згорнутися клубком на кріслі, так наче мене немає, і невидимою лишитися тут, у спокої, між подушок на кріс- лі-гойдалці? «Що за маячня, мене розтерзають на шмаття вдома, якщо я негайно не повернуся»,— і я одним ривком підвелася з ліжка. «Назаре,— вперше я звернулася до нього на ім’я,— я вже йду, я маю йти...». Він нахнюпив брови: чому? Я ж навіть не поснідала, він тільки-но почав готувати легкий салат із овочів та листя базиліку і заварну — в залізній джезві з рослинним орнаментом — каву з корицею... «Пробач»,— лише це спромоглася я протягти, зашнуровуючи свої черевики. Коли я з ними впоралася, Назар стояв, обіпершись об одвірок дверей, із курткою в руках і вже взутий. «Я тебе проведу».— «Не потрібно, так буде тільки довше»,— спалахнула я і швидко вийшла за двері. Відчула лише, як очі його ніжно торкають мене за спину і лягають трьома ніжними сонячними опіками по хребту «не йди», «не йди», «залишайся».

Я йшла і думала. Невже так буває — лежати поряд, тільки злегка торкаючись одне одного — і говорити, виливати наболіле, надумане, пережите? Ще б місяць тому я не повірила, що таке можливо, що є зараз ще такі люди, яким важливо щось інше — не тіло. Кожне тіло прагне іншого тіла — так я вважала раніше. Але якби сьогодні вночі Назар торкнувся мене із бажанням, це б щось зруйнувало, якусь оту нитку довіри, яка почала витися, і все б зблякло: він би подумав, що я як усі, і я б загубила його душу... Так трохи треба людині для щастя — просто поговорити, бути почутою і почути іншого.

Поділ впустив мене у свої обійми, і, здалося, навіть старі тополі на Валу нахилили крони, ніби вітали доброго друга. Я швидко прибігла до метро. Все мені видалося світлішим у той ранок, навіть сіра підлога метрополітену і похмурі обличчя киян. Мені пахло фіалками чи конваліями — свіжо та весняно.

Вдома було неспокійно. Мама, зустрівши мене на порозі, зі злобою тицьнула гроші й наказала купити татові в міні-маркеті пива й солоних кальмарів. Я виконала доручення без єдиного заперечення. Думаю, мама так розраховувала втихомирити, задобрити розбурханого тата. Коли я повернулася і пройшла в його кімнату, він лежав на дивані і клацав пультом, навіть не дивлячись на те, які картини змінювалися на телеекрані перед очима. «Де ти була?» — скрізь зуби спитав він, забираючи пакет із пивом. Я щось почала лепетати про вимкнений телефон і про те, що він старий, погано працює... Але на нього це не діяло. Йому потрібен був звіт, якесь резонне виправдання, а не моє нечітке вразливе булькотіння. Я не вміла брехати, а казати правду не хотілося. Тато відкрив штопором кришку і залпом випив, навіть не заїдаючи кільцями кальмарів, чверть пляшки. Я тихесенько полишила вітальню і пройшла на кухню, до газової плити. Ні пари з уст, все в мені клекотіло, як розрите джерело. Я заварила чаю — п’ятдесят на п’ятдесят липового цвіту та листя м’яти — і налила в дві чашки: мамі, щоб та заспокоїлася, і собі — щоб я змогла заснути. Спробувала його випити на кухні, однак батьки

не вщухали — продовжували сварити мене за необачність, нерозсудливість та егоїзм. «Ти скінчиш у тюрмі чи в якійсь помийній ямі»,— верещав тато, аж липкий піт виступив на скронях. Мені так боляче було чути його слова, але що на них відповіси? Як відборонитися? Нічого не лишалося, як просто сховатися на балконі, на цьому маленькому моєму острівці лиш вдаваної свободи. Заснути відразу не вийшло. Спершу бурхали в мені образливі батьківські закиди, але згодом це все відійшло, скралося наче в туман. Вони ж просто намагалися, з усіх сил, контролювати те, що ніяк не підлягає їхньому розумінню. Незвичне — не таке, як все,— завжди лякало і навіювало смуту. Я була не такою, як Яна, мама, тато чи будь-хто з наших родичів. Я була іншою — підкидьком, і часто вони просто вже не знали, як бути зі мною, як стерти цю разючу, дику відмінність...

Я хотіла думати про приємне. Заплющувала очі і згадувала Назара. Гра уяви, нестримна, швидка, непідкорена, вимальовувала інший варіант минулої зустрічі з ним. Я уявляла, як Назар щокою проходить по внутрішній частині моєї руки, там, де шкіра ніжна-ніжна, занурюються пальцями між ґудзиків на кофті і лоскотно ними перебирає, торкаючись ямочки сонячного сплетіння. Мені подобалося фантазувати на цю тему, хоча якась частина мене кричала, Що не треба, не час для цього, але від такого внутрішнього спротиву було ще приємніше про це думати. На балконі пахло вогкістю, об фіранки гриміли звуки чужих моторів і десь далеко, ритмічно рипіла дитяча гойдалка. Я встала. Мені захотілося погуляти містом. Я швидко зібралася і знову пішла на вулицю. «Божевільна, аби блукати десь!» — кричала мені навздогін мама, але мені було байдуже.

Вдома тісно. Мене все дратувало. Мене, наче птаха, взяли в кулак і тиснули так, що аж легені сплющувалися у млинець. Інколи мені хотілося трохи простору. До того ж, починало розгоратися відчуття — коли в тобі народжуються історії, знаходяться слова. Найкраще в такт словам іти, лічити кроки, не бачити здивованих облич перед собою — а жити в собі. На вулиці пахне бензиновими калюжами і змоклою мертвою травою. Слова... вони починають бродити в мені, але поки що це виходить в’яло якось, тьмяно. Я бачу, як на лавці у дворі біля дитячої пісочниці сидить пара — молода дівчина та хлопець, у нього коротке фарбоване волосся (чи висвітлене пергідролем?) і довжелезний чуб, він щось виспівує на вухо дівчині, а в руці тримає пляшку шампанського, вони п’ють із горла по черзі, смачно облизуючи після кожного ковточка губи, вона мовчить, лиш інколи здригається тоненьким смішком, а він переспівує якісь мотиви невідомих мені пісень. Вона залізла йому на руки, правицею обвила його шию, а лівою поправляє штани, бо вони з низькою посадкою і видно округлі форми нижче куприка. Допивши останню краплю, підвелися і пішли. Пляшка лишилася під лавкою. Самотня зелена смужка на тлі чорного асфальту і зів’ялої трави. Я сіла на лавці навпроти. Пляшка викликала в мене смуток. Ну чого б було не викинути її в смітник, щоб вона не дратувала людське око? Щойно я це подумала, підбігла бабця — із віджитим обличчям. Покрутилася біля пляшки і взяла до рук — тільки не цю, а з-під пива, хтось ізвечора, мабуть, лишив, і сховала її, свій золотий зливок, у тунель величезної торби на коліщатках. Вона сіла на лавку і розкинулася, мов пані на шезлонгу під тосканським сонцем. У цей момент вона побачила іще одну пляшку — підхопилася різко, схопила в руки «Совесткое» тільки вже без ігристої шипучки, покрутила хвильку і так, і сяк, а потім як жбурне її на газон із сонною травою, що та тільки поторохтіла... Невдоволена і зла, вона із сумки дістала іншу пляшку, я бачила, що вона наполовину повна, бутель високий, як із-під вина, із пластиковим короком, який бабця із легкістю витягла, після чого голосно, чавкаючи, почала цідити собі вміст до рота. Як гидко. Я встала і пішла. Мені ще довго смерділо немитим людським тілом і забродженою, прокислою душею — і я не знала, що з того мені більш гидке.

Додому вертатися я не хотіла. Хотілося знову поїхати до Назара, але я стримувалася. Я лічила вікна висоток і намагалася скласти з них візерунок, але це безглузде заняття швидко набридло. Повільно я дійшла до озера. Хтось припустив, що його назва, Вирлиця, походить від англійського — wear — одяг, less — без. Буцім настільки воно кликало купатися, що змушувало всіх роздягатися і поринати у води. Зараз озеро виглядало понурим та сірим — купатися в ньому не хотілося, навіть щиколотки мочити. Плавали повільно три чорні качки. Викидав у повітря токсини сміттєспалювальний завод на тому березі. Все, як завжди. Тільки мокрий і холодний пісок — не посидиш. Я піднялася над плесом на дорогу, трохи пройшлася і вскочила в метро. Вийшла на «Палаці Спорту», зробила пересадку на «Льва Толстого» і поїхала на «Контрактову». Я не збираюся бачити його — ні, ні — сама собі говорила я, намагалася переконати себе у правдивості своїх слів. Просто там красиво, просто я там прогуляюся...

Було шумно біля Контрактового будинку — його до цих пір так називають, хоча останній контрактовий, хрещенський, ярмарок відбувся в 1927 році. На пішому переході мене ледь не збила велика лискуча чорна машина — за кермом сиділа жінка, вона курила сигарету і навіть не зважила, що я йшла по «зебрі». Інколи мені здається, що всі люди в цьому місті просто збожеволіли. Ось зараз, вихідний, благословенний день, а вони біжать, місять калюжі підошвами, обляпують одне одного, сваряться, кожен хоче увірвати собі шматок: і неважливо, буде це просто місце у трамваї чи кращий шматок сиру під час акції. В мене дзвенить у вухах від сварок, озвучених уголос: посеред вулиці «Та пішов ти зі своїми проблемами під три чотири! Мені й так не солодко, не до тебе!» — чи по телефону: «Ти мені зраджувала, я тобі дзвонив учора тричі, де ти була, я тебе питаю?»; а щонайгірше — навіть у церкві під час богослужінь: «Це моє місце, я його тут займала, розступіться!». Місто кипить, як борщ, червоніє, і якщо хтось величною щедрою рукою вчасно не прикрутить конфорку, він не просто скипиться, а вибухне червоними пацьорками по шпалерах. Маршрутки летять одна поперед одної, за дві гривні, збиваючи на зупинках людей. Люди захлинаються від смороду — собачого лайна, яке вони залишають валятися посеред бульвару після свого ж улюбленця, сміттєспалювальних заводів, хімічних фабрик, газів машин — і навіть якби хто захотів це припинити, сісти, скажімо, на велосипед замість авта, але чудово знають, що на велосипеді тебе зіб’ють на першому ж перехресті — жодної доріжки для велосипедистів немає! Машини їдуть у затори тротуарами. Люди в метро біжать одне поперед одного, штовхаючи вагітних жінок, дітей, старих — аби до вільного місця. Всі одне одного повчають, як жити, але самі чинять так само.

Мене нудить. Я люблю це місто, але в ньому, здається, немає більше порятунку. Воно стало схоже на квітку, яка живиться комахами і від того нестерпно смердить. Ми самі себе звоювали. І хочеться лише крикнути: «Я не хочу так жити», та щойно це зробиш, заплющиш очі і побіжиш навпомацки, як тебе викинуть за обмежувальну смугу. Це місто не для слабких. Тут на всьому роблять гроші — на кожному клапті, на кожній вільній хвилині. Куди зникло місто каштанів? Де київське богомілля? Де тиха музика у зелених театрах? Де?

Мене це ятрило. Наче зсередини хто кулаками місив тісто — довго — щоб булка вийшла легкою та пишною. Крок за кроком я опинилася біля входу до Флорівського монастиря. Колись неподалік простягалося черниче містечко. Цей один із найдревніших жіночих монастирів у Києві. Кожна черниця вела своє господарство окремо, деякі навіть будували будинки-келії вздовж дороги, обсаджували їх квітами, кущами та деревами. Це був справжній рай для киян — затишно, втаємничено, подалі від бурхливого життя — можна прогулюватися, подумати про життя, набиратися сил.

Починало повільно накрапати, і я вирішила пірнути на його територію. Тільки в таких місцях я знаходила спокій, не в час служінь, коли багато людей, а так, коли зайдеш у тишу, помолишся і підеш. Я стомилася намотувати кола і просто сіла на імпровізовану лавку над цоколем у вигляді прибитої дощечки, неподалік від Вознесенського собору та джерела. Дивно, у клумбі, охайненькій, ще сиділо декілька чорнобривців, хоча вночі були вже заморозки. Дощ набирав обертів, краплини важчали і лунко падали на мощені

доріжки. Я натягнула капюшон. Дощ не розгулювався, але монотонно змочував мій одяг. Я відчувала полегшення.

Було тихо. Лиш коли-не-коли прошмигне черниця в чорному чи якась людина в плащі-накидці до церкви, та звуки, викликані їхніми кроками, дуже швидко зникали в консервованій гущі монастирської тиші. Я підставила обличчя під дощ, і воно стало все мокре, наче заплакане.

Я подумала. Вперше я зустріла людину, з якою мені так добре. Назар надає сенсу моєму життю. Мені хочеться разом із ним видертися на найближчу гору — на Замкову чи Щекавицю, чи на будь-яку іншу з решти п’яти, там залягти у висушеній траві і молитися до неба. Чи прогулятися з ним повз укріплення фортеці — фортеці, яка ніколи не стояла в бою. Вмоститися на лавці під старим кленом у Софії — і милуватися зеленими склепіннями тисячолітнього храму. Пройтися плутаними коридорами художнього музею — з левами Городецького. Пропливти на маленькому човнику повз Венеціанський острів, спостерігаючи, як вправно Назар веслує... Піти на бал в Офіцерський будинок — у сукні в підлогу, із віялом у руці — і вальсувати із Назаром до блиску начищеним паркетом... Мені хочеться блукати разом із ним містом, нашим містом, до повної знемоги і запам’ятати навіки кожен його вигин: найдовші бульвари і найкоротші провулки. А потім упасти за круглий столик Каффи біля Братського монастиря — замовити запашного чаю — один чайник на двох — і говорити з ним, говорити. Можна і мовчати. Але тільки поряд із ним.

«Мирино, чому ти тут сидиш?» — почула я і не повірила своїм вухам — раптом слухові галюцинації! — але це був голос Назара.

Я підвела очі. Це дійсно був він. Справжня неймовірність — зустрітися тут, на території жіночого монастиря — з усіх численних місць столиці — так, наче це не велетенське місто, а селище, де кожен сусід знає, куди пішов інший і, ба, навіть більше: коли той повернеться.

«Нас наче магнітом притягує»,— посміхнулася я. Замість відповіді Назар показав мені в руці дволітрову пляшку із злегка жовтавою водою. «Я тут щонеділі набираю воду із джерела мучеників Флора та Лавра. Це мої запаси на тиждень. Вона додає мені снаги бути духовно зрячим, розумієш?» — запитав Назар. Я на знак згоди кивнула головою. «Я ж тобі розказував про це. Тому ти прийшла? Теж хочеш набрати води?» — «Ні, я випадково тут опинилася». Назар примружив очі, ніби засумнівався у моїх словах. «Ходімо, ти вся мокра»,— попросив Назар. Дорогою до виходу прошмигнув білий персидський пухнастий кіт. Він прудко перебігав із місця на місце — ніби не міг усидіти в одній окресленій точці.

Назар мовчав. Сьогодні, як ніколи, він приніс із собою якесь дивне відчуття суму. Із дзвіниці нам услід злітали дивні звуки, ніби плакав хтось.

Я спершу подумала, що ми підемо додому, до його дому, але Назар звернув не там, і скоро ми опинилися біля метро. Моєму здивуванню не було меж. Назар нічого не пояснював, був якимсь наче далеким — так, наче й не було сьогоднішньої ночі, цього єднання — принаймні, як мені зараз здалося. Ми зайшли у туге сплетіння підземки на Контрактовій площі і попрямували до одного його гирла. Між рядами квітів — троянд, ромашок, лілей — і кіосків із прикрасами та іграшками притулилося двоє. У неї

в руках була скрипка. В нього — флейта. На них потертий джинсовий одяг, кросівки, перед ними на підлозі — розкритий чорний футляр для скрипки. Подумалося б, звичайні зароблянчики, яких сотні зараз, та щойно вони почали грати — це слово віддерлося від них, як погана штукатурка від цінної старовинної фрески. Я притулилася поряд до стіни, від холодного кахлю крізь моє підмокле пальто і від мокрого капюшона реглана повіяло ще більше холодом, але я його не відчула сповна — розжареними цілунками на мене лягала музика цієї пари. Це неймовірна гра, як мені здалося, щось із Моцарта. Складалося враження, що в музиці вони разом народжувалися і вмирали: граючи, вони торкалися одне одного очима, впивалися одне в одного поглядом, і неможливо було їх розняти, як неможливо розняти вночі тіла закоханих молодят. їхня музика дихала і стогнала, ревіла і пінилася, вила і дзюрчала, щебетала і шелестіла... Назар підійшов до мене, обвив мою шию своїм теплим шарфом, плетеним товстою ниткою. Мені так приємно стало, що він про мене дбає. Я уважно дослухалася до флейти і скрипки — ця гра подарувала мені щастя. Раніше класична музика навіювали мені сум: нею я відгороджувалася від проблем, образи, болю — на своєму балконі. Але зараз — це щось інше. Назар стояв ліворуч від мене, трохи позаду, і я кожним ребром відчувала його присутність.

Поряд із нами, ліворуч, танцювала пара — молодий хлопець років сімнадцяти і такого ж віку дівчина — посеред переходу — вони обійнялися і повільно захиталися. Це було так зворушливо! Мені теж так хотілося, але Назарові, здається, ні — він уважно слухав гру, завмерши як під гіпнотичним посиланням. Можливо, це його знайомі? А може, він часто їх слухає — щонеділі, по дорозі від монастиря, і, привівши мене сюди, долучає мене таким чином до свого світу. Що було цікаво: люди, зазвичай, вже майже збайдужілі і до музики, і абсолютно звиклі до канюк у метро, не проходили повз, як завжди, а зупинялися, здивовано набирали повітря в легені — промокле повітря переходу, але таке м’яке із цією музикою — і кидали на дяку гривні до футляра. І тоді я подумала, що не все так погано в цьому житті, люди тягнуться до прекрасного і ще не очерствіли, просто вони стомилися від брехні, яка їх оточує скрізь, але в такі моменти, коли чиясь щирість є очевидністю, а не напускною грою, вони й самі стають справжніми, скидаючи огрубілі роками шкіри, і від такого полегшення хочеться просто заплакати — заридати — чи протяжно-гучно засміятися.

Коли вони закінчили грати, я кинула їм весь дріб’язок — все, що було в мене в кишені, крім жетона на зворотній шлях додому. Ми трохи ще постояли біля пари, а потім пішли нагору. Люди вже поскладали парасольки, і ті вже навіть встигли підсохнути — встановилася благодатна осіння погода. Спершу ми йшли мовчки, під враженням, я зробила висновок, що це не знайомі Назара, адже ми не підійшли з ними поговорити опісля, але потім Назар перервав мої роздуми: «Розкажи мені». Думаючи, що він хоче почути мій захоплений коментар, я почала щось оповідати на кшталт, яка ж була неймовірна гра, пробирає до кісток! Але Назар похитав головою: «Ні-ні, ти розкажи мені історію. їхню історію. Скрипаля та флейтиста». І ось тут я зрозуміла, що він мене чує. Відчуває. Знає. Він ніби мій внутрішній голос, який знає про мене все-все-все! Люди, які живуть зі мною пліч-о-пліч від самого мого народження, не спромоглися б і уявити мене такою, а людина, з якою я знайома декілька тижнів, знає мене, мої пристрасті, потреби. І від цього усвідомлення я розгубилася. Думки почали плутатися... Про нього і неї. Розказати історію — хай і не стовідсотково їхню, але наближену до них. Я могла почати щось белькотіти, але хотілося видати щось путнє, тому я тільки зосереджено мовчала, концентруючись, як буває у такі моменти, більше на самому мовчанні, ніж на роздумі над історією.

«Мені здається, ти боїшся,— почав говорити замість мене Назар, розглядаючи пошкоджене панно на старому будинку. — Мені було років десять,— якось різко і несподівано перейшов він на зовсім іншу тему,— коли помер мій дідусь, це трапилося так несподівано і раптово: він пішов, як завжди, о сьомій з дому на роботу, попрощавшись перед цим зранку з бабусею і мною, взяв обідні бутерброди, які налаштувала бабуся, і пішов до канцелярії, та щойно відкрив двері свого кабінету, де на нього чекали гори паперів і недороблених справ,— як упав. Викликали “швидку”, але було запізно, він більше ніколи не прийшов до тями. Серце, інфаркт міокарда. Уявляєш, як було моїй бабусі, яка звикла, що він — надійне плече і поряд, а тут — в одну мить, без хвороб, людина затухла, згасла, як свічка на протязі. Але не про те мова. Після його смерті вдома лишилася сила- силенна паперів, які дідусь зберігав протягом усього свого життя у теках — звіти двадцятирічної давнини, домовленості, заяви, листи... Бабуся все перебрала, лишила лише одну теку з найнеобхіднішим, а все інше вирішила спалити. Ми пішли на Замкову гору, вона тут недалеко, думаю, ти знаєш, і там запалили багаття і віддали вогню всі дідові папери, поливши їх рясно соляркою. Все згоріло. От здається, це були

папери, для мене, бабусі, тебе, звичайні і часом навіть абсолютно незрозумілі, але для нього — це було щось більше, щось, що забирало час щодня, крім вихідних, з дев’ятої до шостої, щось, що, можливо, здавалося йому важливим. Але знаєш, що трапилося? Це важливе, воно... воно не вціліло перед вогнем, не вціліло перед людьми та Богом. Мирино, не подумай, що я кажу, що дідусь надаремно прожив життя, ні, просто він занадто багато віддав часу тому, що не склало іспиту перед вічністю. Вціліло лише те, що мало вічну цінність. І знаєш, що? Пам’ятаєш хрестики із дерева, що повісили ми з тобою на шию Самсону? Це дідусь навчив мене їх робити. Такі хрестики є у всіх друзів нашої родини — дідусь дарував їх на свята, і завжди нових розмірів і з нових матеріалів. Він подарував спогад, який житиме доти, доки існуємо ми. Мирино, не дивись на мене так, але ж, правда, ти витрачаєш занадто багато часу на те, що тлінне. А те, що дійсно вартісне, ти його відкладаєш — ти закопуєш живцем у землю те, що мало б жити вічно. Мирино, я знаю, що кажу, повір мені»,— сказав Назар і погладив мене по щоці.

Я мовчала. Згорбилась і дрижала. Опустила очі, бо в мене навіть не було хоробрості подивитися на нього. Він казав правду. І правда ця мені не подобалася, бо вона мене ятрила сіллю по крові — прямо зараз і боляче, і пече, а він ще більше підсипав... Від радості, яку я відчула при цій випадковій зустрічі, при слуханні чарівної музики в накуреному переході поряд із ним, залишився якийсь зніяковілий біль, як від голіруч зачепленого нерва.

Як йому не зрозуміти — історію треба виносити під серцем, переспати з нею, зняти з неї одяг, а потім знову вдягнути, вивчити кожну родиму пляму, кожен вивих і кожну щілинку, впитися її ароматом, щоб і через десять століть впізнати її запах, запах її мокрого тіла, сухого тіла, міцного тіла, слабкого тіла... Інколи історії, звичайно, народжуються спонтанно. Наче вони — давно вже виношене в тобі мовчання, яке врешті зголосилося стати звуком. Інколи ж ти довго хворієш історією, і вона не хоче виходити з-поміж твоїх кісток, вилазити із твоїх внутрішніх органів, як поліп чи якась пухлина,— допоки не візьмеш скальпель рішучості і не виріжеш її з себе — всю до останку. Але навіть тоді, коли ти тримаєш між тугих ліній життя на своїй долоні цю історію і відчуваєш, як б’ється її злякане пташине серце, ти нею не володієш повністю. Буває омана: вона — твоя. Та варто сісти за стіл з аркушем і ручкою, щоб довести це, як вона починає нестримно вириватися, і — диви — часто це втримаєш її — вона злетить у небо. Часом таки прикрутиш, занотуєш у рядки, але коли перечитуєш, виявляється, замість рідкісного птаха, сапсана чи рожевої чайки, тримаєш у руці простого горобця — і від того стає так прикро, ефект обдуреного очікування, що навіть заприсягаєшся ніколи в житті більше не ловити історій у капкани своїх оповідань. Саме тому тоді я хотіла виправдати себе, злісно сказати Назару, «це неможливо!», я навіть набрала повітря в рота — та потім замість заготовленого гніву заговорила врівноважено та спокійно, наче це за мене хтось говорив:

«Марічка була здібною дівчиною,— почала я, але в роті все пересохло, і речення вийшло геть млявим. Я прокашлялася і повторила ще раз: — Марічка була здібною дівчиною.— Цього разу вийшло значно краще, впевненіше та гучніше, і я продовжила таким же голосом: — Ще із трьох років вона почала співати, дідусь її, сам фронтовик, артилерист,

пройшов скрізь всю війну, навчив її воєнним пісням тих років: “Эх, дороги”, “Смуглянка”, “Катюша”, “Пора в путь- дорогу”... Вона вміло підхоплювала кожну ноту і тягнула її своїм тоненьким красивим голосом так, що навіть сусіди за стінкою переставали лаятися і починали дослухатися до звуків пісні. Марічка жила в комуналці, разом із татом, мамою та дідусем. В одній кімнаті було розставлено два ди- вани-жабки і маленьке ліжечко, на якому спав колись ще Маріччин двоюрідний братик. Більше, крім шафи, в кімнаті нічого не було, хіба що стара радіола в маленькому коридорчику (насправді тій самій кімнаті, просто відгородженій важкими шторами), на якій дідусь любив програвати старі платівки. Це єдина річ, яку дідусь попросив собі зі своєї старої квартири, яку йому як фронтовику видали ще за радянської влади. Зараз там живе брат Маріччиного батька, дядько Максим, він оселився там, щойно зумів правильно скористатися добротою батька, видуривши підпис, який передавав право власності на квартиру по вулиці Артема йому. Батька ж наступного тижня він чинно оформив у дім для літніх людей. Коли Маріччин тато про це довідався, хотів було спершу вбити свого брата, і як він сам казав, думав, що й рука не затремтить, а потім вимести з батьківської квартири і його приблуду — двадцятирічне дівча, яке дядько Максим, будучи викладачем університету, одружив на собі чи навпаки — достеменно не відомо, але факт такий: він покинув свою дружину та сина і почав жити разом із дівчам, а тут ще й план такий визрів із квартирою і навіть ніде не луснув.

Що зупинило батька Марічки? То хіба що сам його батько. Серце лагідне, наче й не порубцьоване кулями,

пробачило синові такий вчинок і сказало “та хай живе, мені вже нічого не треба”. Але Маріччин тато залишити свого батька там, де він його знайшов,— у кімнатці притулку — не зміг — не дозволили чисто людська совість та синівська любов. Сімейною нарадою, разом із дружиною і донечкою Марічкою, вони вирішили забрати дідуся до себе, хай і в одну кімнату, але принаймні в сім’ю. Дідусь бубнів під носа, нащо це, точніше: “навіщо, я тільки буду заважати”, але так вже було вирішено — та й по всьому. Найбільше раділа діду Марічка. Він і на губній гармошці їй зіграє, і пісню затягне — журливу, і на ніч розкаже оповідку — невигадану, справжню.

Марічка дуже хвилювалася, коли дідусь захворів. Із кожним місяцем дідусь все гірше бачив, лікарі знизували плечима і списували все на вік та стреси, пережиті під час війни, хоча вдома всі знали: не війна загнала діда в темряву... Через півроку він майже зовсім осліп. Водила тоді його Марічка по вулиці за руку і все коментувала ніжним голосочком: тут тротуар, тут ямочка, ген пес — дідусь дуже любив тварин, казав, що собака врятував йому на війні життя... Але одного дня він чомусь вийшов без жодного нагляду — Марічка була у школі, а її батьки на роботі — і через якийсь необережний крок упав зі сходів. Забив собі нирки, його знайшли непритомним сусіди і на руках занесли додому...

Дідусь лежав три дні — нічого не їв, не пив — лежав тихо, мовчки, навіть уві сні не стогнав, тільки все, бувало, на вечір просить Марічку заспівати. Ось так і помер, слухаючи її спів. Тоді Марічка собі пообіцяла, що все її життя буде пов’язане із музикою — у пам’ять про дідуся. Батьки бажанню єдиної доньки скорилися, відвели її до музичної школи, а потім вона вступила до училища. З віком її голос перестав бути таким дзвінким, набрав якихось грубуватих, не- мелодійних ноток — Марічка картала себе, хнюпилася, але не здалася — вирішила все одно бути з музикою. І тоді вона обрала скрипку. Чомусь саме її гра нагадувала їй дитячий, зараз уже навіки втрачений, тонкий голосок, який зачіпає в душі струни. Скрипку Марічка опанувала добре, вони ніби злилися в єдине ціле, і тепер сусіди змовкали, коли дівчина грала, навіть коли вона тільки вчилася цьому мистецтву, і здавалося, не було в неї фальшивих нот, все вона робила відразу начисто. Її часто запрошували на концерти — на всіляких зборах, з’їздах, фестивалях. На одному з них, у Шешорах вона познайомилася із Гнатом, він був родом із Закарпаття і грав на флейті — успадкував уміння від батька — після його трагічної смерті, коли в горах на лісопильні його прибило балкою, Гнат присягнувся не продавати флейти і грати на ній на спомин про тата... Сумне і схоже в дечому минуле їх поріднило: вони одразу сподобалися одне одному, навіть зовні Гнат і Марічка були схожі, як брат і сестра. Кажуть, що то на справжню вірність.

Після фестивалю вони вдвох повернулися до Києва. Марічка саме збиралася вступати до консерваторії, Гнат мріяв знайти роботу за фахом — він в Івано-Франківську вчився на слюсаря — і поки шукав пристанища, жив у кімнаті з п’ятьма іншими такими самими хлопцями у квартирі, де кожен у власниці винаймав койко-місце за п’ятнадцять гривень на добу. Вони зустрічалися щовечора, десь у тихому місці — біля виставкового центру, в парку Кіото чи імені Рильського, щоб Марічка могла досхочу пограти на скрипці. “Проекзаменуй мене, чи добре?” — казала вона хлопцю.

Марічка знала, що Гнат ніколи не збреше і завжди скаже про гру чесно — без лестощів та прикрашань. І вона грала йому у глушині парку — тільки йому, так, щоб тільки він чув її гру. Інколи він брав флейту, і вони грали на два голоси. Бувало, хтось зачує їхню гру, знайде дует у гущавині парку і підійде, послухає та й піде собі, інколи й плачучи — настільки зворушлива була музика скрипки та флейти. Але вступити Марічці до консерваторії не вдалося. “Забракло майстерності, сфальшивили — спробуйте наступного разу”. Це вона чула два роки поспіль від екзаменаційної комісії.

І після першого провалу вона приходила ще, після щоденних занять до знемоги, але і наступного разу ніхто не хотів помічати Маріччиної майстерності, наче вони її слухали з бервухами. “Це тобі не таланту забракло, а грошей”,— сказав їй Гнат, на той час вже її чоловік. Він зумів влаштуватися на роботу в житлово-експлуатаційну контору, але зарплатні вистачало лише на те, щоб орендувати кімнатку на Борщагівці і більш-менш прохарчуватися. “Не плач”,— казав він їй, витираючи сльози — вона плакала лише тоді, коли брала до рук скрипку і смичок, а так — намагалася триматися. Щоб довести самій собі, що вона грає майстерно, Марічка виходила часто на люди. “Тільки так я не збожеволію”,— казала вона Гнатові. Марічка грала в метро. І в переходах. Найбільше любила на Контрактовій площі — тягнуло її до цього місця. І не для грошей, а для того, щоб вловити захоплені погляди людей, щоб знати, що її музика подобається комусь... Гнат ходив би з нею, але він пішов працювати на залізницю, розвантажував вночі вагони, а вдень — працював слюсарем — так він, думав, зможе хоча б через декілька років назбирати грошей на Маріччине навчання.

Але у вихідні Гнат грав із нею. Вона брала скрипку, він — флейту, і разом вони йшли з самого ранку до переходу на Контрактовій — їхнє улюблене місце. Граючи, вони наче казали музикою: “Дідусю, я про тебе пам’ятаю”, “Тату, я тебе не забув”. І люди, найчесніші екзаменатори, чули не- фальшиву силу цього зізнання...»

І тут я зупинилась, не те щоб закінчилася історія, просто наче вимкнули гучномовець посеред передачі — і все. Я не знаю, чи слухав мою розповідь Назар: коли я говорила, наче перебувала у трансі, і нічого не помічала, навіть здається, не блимала очима... Транс закінчився так само несподівано, як і розпочався. Я поглянула на Назара: він дивився на мене пильно, примруживши очі, погляд оцінюючий, як у критика,— і я вже налаштувалася на вирок, але він мовчав. Тільки притуляв міцно до себе пляшку з водою. Ми йшли Межигірською вулицею, повільно і розмірено, я вся стислася, чекала, що він таки врешті-решт щось скаже про мій словесний вибрик, на який він мене й сам спровокував. Назар заговорив лише, коли ми дійшли до «Жовтня», але й промова його була не надто довгою — так, репліка: «А чим би це все закінчилось?». Ми попрямували до старого, напіврозваленого будинку, там саме літали ворони, ворони купали своїх вороненят у дощових калюжах... Чому йому було так цікаво, чим би все завершилося? Він не схожий на людину, яку цікавить кінець — так, пересипається із одного дня в інший, утнувши якісь Дивацтва, щоб не було занадто тривіально — ось як зараз: іде й збирає по дорозі папірці, коли я придивилася уважніше, побачила, що то квитки до кінотеатру — хтось викинув повз смітник, чи навпаки зумисне на дорогу, а Назар поклав собі до кишені. Мене це розлютило, хоча, швидше за все, не клаптик паперу із розкладом сеансу й вказаним залом «Аншлаг» чи «Гегемон», рядом і місцем, а факт того, що його щось не вдовольнило в моїй історії, забракло чогось — і він ось так, нахиливши до асфальту голову, просить мене про кінець. Буде тобі! Пришвидшивши крок по Щекавицькій вулиці і звернувши до Почайнинської, я почала:

«Тієї зими вона не шкодувала себе. Стояла в улюбленому переході, дивилася, як люди бігають туди-сюди: хтось забиває рота нашвидкуруч форнетті із сиром і чимсь не надто схожим на курку, хтось тягне додому в пакеті кільку і квіточку гвоздики, із червоною шапочкою, і хоча вона одна, а не пара, Марічці це нагадало про смерть, у Києві завжди на кладовище несуть гвоздики... Вона чіплялася поглядом у кожне пальто, штучні хутра чи навіть часом справжні, у кожен капелюшок чи беретик, шарф чи муфту — і ніби намагалася поцілити звуком: а раптом влучить? Як Амур, вона мала здобич, щодня: хлопчина, який простоював біля неї, слухаючи скрипку, половину свого нудного уроку з “людини та світ”. Чи жінка, яка бігла стрімголов додому із пакетом, повним “сільпошної” їжі: багет, молоко, сосиски — найнеобхідніше — з думкою про те, що треба приготувати вечерю і не забути випрати костюмчик синові, і взяти направлення до лікаря УЗД для молодшої доньки — і вона потонула б у цих домашніх думках, якби не чудо-му- зика, яка лунала із нетрів переходу — і як повня приводить на своє світло вовка, так і вона, вовчиця-мати, прийшла на музику і зупинилась: “Куди я біжу?” Так само меланхо- лік-підліток, одержимий думкою про самогубство — течія така, вони мріють про смерть у молодості, щоб до труни клали у весільному вбранні і замість музики були вбивча тиша та плач, а тут — зупинився — і може, варто жити, щоб вмерти потім, коли судилося небом, і пройти останній шлях хай не під оркестр, а лише під скрипку — така в його голові промайнула думка.

Марічка знала: задля цих людей варто коцюбнути в переході зі скрипкою в руках, розстебнутою, без рукавичок і шарфа — з восьмої ранку, години пік, коли всі бігли на роботу, до сьомої вечора, коли всі поверталися, і час від часу зігріватися кавою у пластмасовому стаканчику і підкріплюватися пиріжком, що продавала їх бабця Ліка. Вона торгувала цим у переході метро, неподалік від Маріччиного місця, але Марічці вона давала так — задарма — за “Ранкову музику” — її бабця любила особливо. Але тієї зими перехід замовк — ні, його не закрили на ремонт, не відгородили червоною стрічкою із надписом “стоп”, не обвили зеленою сіткою. Все, як завжди, люди місили сніг ногами, поспішали на роботу, зранку — на ділові зустрічі, ввечері — додому чи на побачення; приблудні пси гріли свої зголоднілі тіла в картонних коробках, які залишили продавці ларків; продавали тонни квітів — тільки вони не пахли, були недухмя- ні, і мало хто їх купував, і лишалося тільки сподіватися, що зів’ялі квіти віддадуть тваринам у зоопарк — швидше за все скинуть на звалище — і по всьому. Здавалося, перехід жив своїм старим життям, але щось змінилося. Чогось бракувало. Особливо це помічали ті, хто частенько тут бував. Перехід посірішав і замовк, стих, стулив рота — і чути тільки чавкання підошов та уривки чужих розмов, як не стало музики Марічки. Бабця Ліка, стурбована тим, що не чути її улюбленої “Ранкової музики”, все намагалася дізнатися, де ж це поділася Марічка та її чарівна скрипка? Чи не захворіла, бува? Чи, може, нове місце знайшла — красивіше та жвавіше? Але так і не дізналася ні про що — ніхто нічого не знав, у Києві так завжди, як і в усіх великих містах. Спершу бабця Ліка переймалася, розпитувала людей, але із часом перестала. Марічка ніби у воду впала. Бабця так само продавала пиріжки з м’ясом і тепле вино на травах — тільки не під скрипку вже, а під звуки ефемки — у сусідньому ларку замість косметики верещало радіо, а ще — стали продавати диски з популярною музикою і на прохання покупців перед покупкою прокручували обраний товар у сіді-програвачі. Забули люди Марічку. Пам’ятав лише про неї Гнат. І тільки він нагадував людям про неї.. Щороку в день її смерті він виходив із флейтою в тихому районі Борщагівки — такому тихому, як сама травичка бор- щець,— і починав грати рівно о і8 годині, коли три роки тому Маріччина душа, змучена тяжкою формою запалення легень, злетіла на небо. Грав віддано та щиро, як тільки вміло його — не вчене професійно — серце. І люди вилазили із вікон, бо звуки билися об бетон і здіймалися вгору, і розтікалися повсюди в’язко, як пшеничний кисіль. Пінилося на плиті молоко, забивали команди голи, покривалися пилом полиці, але все це на дві години раз у рік ставало байдужим. “Тихо, ти чуєш? Здається, грає флейта”»...

Цього разу я не хиталася, як шаман. Виказала і відразу відчула значне полегшення, в цю тривожну мить мене наче обійняв із-за спини своїми дужими крилами янгол- охоронець. Назар ішов поряд, дивився час від часу на небо і передбачав, що скоро знову піде дощ. Але ж ні хмаринки!

«Я відчуваю»,— пояснив він, помацавши звичайний камінчик на дорозі неподалік Іллінської церкви, місця першого храму на Русі,— ми дійшли вже туди. «Відчуваю»,— повторив він. Про мою історію він сказав лише по дорозі, коли ми повернули назад і пішли до його будинку: «Ад лібітум»,— сказав він якось несподівано, після мовчання. «Що?» — я перепитала. «Ад лібітум, Мирино. Ти вільна писати і переставляти сюжети, міняти, творити долі, впливати на почуття людей. Мирино, ад лібітум — найвищий дар — свобода, не віддавай це нікому й ніколи. Щоб не трапилося, пообіцяй!» — заговорив він якось дуже емоційно, аж затремтіло адамове яблуко на шиї, а потім він зупинився, поставив на поділ пляшку, взяв мене міцно за руку, стис пальці і повторив ще раз більш тихим голосом, злегка переляканим, вірніше — схвильованим: «Пообіцяй!». Я, здивована несподіваним Назаровим спалахом, відповіла: «Обіцяю...» — «Ось і добре, а тепер ходімо вип’ємо чаю»,— і ми пішли далі до його дому, читаючи по дорозі кроки: хтось викинув поламану парасольку і в неї лишилися лиш залізні жилки та клапті обтріпаної тканини, хазяїн вивів на прогулянку французького бішона і його біла шерсть відразу помастилася брудом, хтось роздер кольорове фото і його друзки, як неприкаяні душі, стиналися під чужими ногами обабіч тротуару, із чиєїсь кватирки виринув несподіваний сміх, схожий на крик кукабари...

Але на Житньоторзькій було тихо. Вікна щільно залатані. Автомобілі сплющили фари. Відкриті парадні двері — з них вилітало чорно-осіннє важке дихання старого будинку — хоча й ніхто не виходив у магазин чи на прогулянку. Тихо. Лише наші гучні кроки здіймалися угору.

Вийшла сусідка, вона теж живе на третьому поверсі, тільки з іншого боку, вона повільно тягнула праву ногу, вона в неї була помітно більшою за ліву, і ця вимушена повільність ходи дала їй змогу добре роздивитися мене, поки Назар відчиняв двері. З Назаром вона не привіталася. Можливо, вони не надто дружні сусіди? Але довго я про те не думала. Я знову опинилася в цій дивовижній квартирі, яка наче з іншого світу та часу. Папуги радісно до мене озвалися, все мені тут видалося таким рідним і приємним — особливо запах трав. Бувають такі квартири, які ти не любиш із першого погляду чи нюху: ніби все нормально, чисто і прибрано, але є якась в’їдлива нотка, і вона дратує щось на рівні глибокому, і ти думаєш — ніколи більше не повернуся сюди. Є інші: які завойовують тебе відразу, і хай там навіть купа дивацтв, не за твоїм смаком і навіть запахом, але вона так щільно лягає на твою свідомість, що стає наче емоційним продовженням тебе. Це була саме така квартира, квартира-хамелеон, хоча й з одним тим самим ароматом трав, але завжди в якомусь новому світлі — скільки разів я не заходила сюди. Поки я оглядалася — цього разу я помітила стару фотографію на стіні (красиве дитя в білосніжному одязі обіймає кошик із конваліями), обведену красивою намальованою по шпалерах рамкою, і поряд репродукцію гравюри Доре «На зустріч Сонцю». У цей час Назар, щоб я не застудилася, зробив мені чай-напар із листя малини, шавлії, плодів анісу та шипшини і для духмяності — трошки м’яти — він мені потім показав рецепт на дверях, і я його добре запам’ятала.

Пити трав’яний чай зі свіжим хлібом було нашою новою традицією, але якщо чесно — то старою забутою:

на Подолі міщани завжди пили чай із білим хлібом. Кожне покоління киян мало свої традиції чаювання: студенти їздили в ірпіньські ліси по квіти буквиці, щоб потім мати смачний напій; біднота пила навари із сухої малини чи вишні; чай куштувала знать спершу як десерт до фруктів, винограду, яблук, дині, кавунів; потім, коли цей напій став більш популярним і менш екзотичним, його подавали із сухарями та лимоном; пізніше — з гарячими вафлями. А мені найсмачнішою до нього була скоринка хліба, власноруч випеченого Назаром. «Це дуже просто, я завжди сам печу хліб, відтоді як померла бабуся. Я тобі розкажу, це єдиний рецепт, якого немає на дверях: береш просіяне борошно, трішки дріжджів, води менше, ніж борошна — для хліба я завжди беру із джерела у Флорівському — додаєш на смак солі (я люблю морську) — і трішки рослинного масла, потім це все головне добре замісити і не перетримати, потім ще один заміс, сформувати форму і в духову шафку, допоки не зарум’яниться — ти по запаху почуєш, не треба й інших ознак... Я роблю декілька буханок. Мені однієї буханки вистачає на тиждень. Решту я несу діду Тимофію, він друг сім’ї. Може, я вас колись познайомлю. Інше — віддаю папугам, а ще голубам, вони люблять мої карнизи»,— розказував мені Назар і рясно демонстрував руками — руки пам’ятають, знають назубок, як готувати хліб, навіть у повітрі вимальовують необхідні рухи, наче й насправді зараз місять тісто...

«Чи не занадто багато обіцянок?» — чомусь злетіло тихенько з губ, коли Назар згадав про друга родини, хоча я й не хотіла цього, та наче це був «секонд войс» — мабуть, давався взнаки сьогоднішній недосип. «А що я тобі ще обіцяв?» — запитав Назар, скручуючи з м’якоті хліба кульку і акуратно кладучи її собі до рота. Мабуть, я занадто голосно озвучила думку, коли Назар так одразу її підхопив. Я не хотіла надокучати Назару своїм невдоволенням — добре, що якраз у спомин прийшлася Андріївська: «Ти обіцяв розказати про Андріївську церкву, про її фасад...». Не встигла я навіть договорити, як Назар зіскочив із місця і побіг із кухні до кімнати. Я чула якісь гучні звуки, наче щось перетягували і виймали. Через хвилину Назар стояв пере- ді мною із книгою. Він розгорнув її посередині навмання, перегорнув декілька сторінок і підсунув мені: «Ось, читай. Абзац Іван Босий. А це бабусина книга, вона обожнювала читати про Київ, особливо про його історію». Під доторком моїх пальців захрумтіли, ще гучніше за цмакання цілушки хліба, сторінки старої книги. Я намагалася читати швидко, ще швидше, ніж насправді я вмію — чомусь захотілося показати Назарові свою дивовижну швидкість читання, тому багато абзаців я лише пронизала поглядом, вловивши лише суть «юродивий, фонд допомоги бідним, роздавав одяг і взуття знедоленим, “хліб наш насущний дай нам сьогодні”, тут про гроші нема й слова, то й не проси їх...».

«Дуже цікаво»,— простягнула назад Назарові книгу і водноментно всередині відчула такий сором за себе. Скільки я книжок перечитала, а все знову пробіл! Про Івана Босого нічого раніше не знала, тим паче про перший київський суспільний фонд допомоги бідним у двоповерховому кам’яному домі, вбудованому у фундамент Андріївської. Це я пізніше дізналася і повну назву закладу, і багато інших подробиць із життя міста, його людей, антиків, будинків — у Парламентській бібліотеці я знайшла безліч примірників

Ad libitum





...у спомин прийииіася Андріївська...

«Киевской старины», «Киевлянина», чимало книг дослідників історії міста: Анісімов, Макаров, Киркевич, Друг, Малаков, Кальницький... Начитавшись, я потім все мріяла похизуватися знанням перед Назаром,— я весь час хотіла бути йому рівнею в його знаннях,— бувало, виношую якусь дату чи цікавинку годинами при зустрічі — ось гуляємо в Маріїнському парку, а я пам’ятаю, що це колишній Царський сад, гордість міста впродовж не одного століття, який виник за наказом Єлизавети Петрівни, захопленою французькою романтикою, в дусі якої він і був зведений якраз у 1748 році, і це крутиться на язиці, але не вистрибає, і тоді, змучившись мовчанням, я наче починаю сумніватися, чи точно це та дата, чи нічого не переплутала: може, це трапилося пізніше, чи того року почали закладати царський палац, а не сад? Лише іноді я таки набиралася сміливості, бувало, вже через тижні, і говорила, відважно так, аж із придихом, наче я його викликала на бій, сумбурно вибухаючи, як дозріле насіння: «Знаєш, на Великій алеї, перекритій полотнами шовкових наметів, влаштовувалися танці та концерти, на протилежному від неї кінці була альтанка, а навпроти — тимчасове приміщення кондитерської, де продавали ласощі до свята... І це були не лише звичайні гуляння, з музикою та естрадними виступами, але й ставилися живі картини і великі театралізовані вистави, куди запрошували акторів! А внизу, поглянь, там, де тепер стадіон “Динамо”, були озерця, довкола ріс бузок... А в долині був найрозкішніший розаріум, Долина Троянд, і взагалі, тоді Київ можна було назвати містом, закоханим у троянди, як зараз у бузок... І можеш не вірити, але тут були навіть оранжереї з екзотичними квітами, пальмами, апельсинами

та лимонниками, померанцевими деревами в кадобах — аж до садів із виноградниками...».

Або ж знайду якусь цікаву місцину, як-от забуте старообрядницьке кладовище за Нижньоюрківською, чи то Соляну вулицю, колишній Саксонський яр, в якому, за легендою, тримали полонених саксонців, і мрію здивувати Назара. Веду його від Глибочицької сюди, показую низенькі хатки-мазанки — напіврозвалені, але ще не знищені — не стільки часом, а скільки байдужими людьми,— і розказую йому про тих саксонців, і про солоні криниці, які тут колись були,— аж захлинаюся. Назар любив такі мої напади. Слухав із задоволенням, але все одно завжди доповнював мою розповідь новими деталями, хоча мені й здавалося, що про ці місця я вже знаю все-все-все. Іноді він просив мене заплющувати очі і уявляти той час, людей у тому одязі, їхні вирази облич, запах вулиць, вивіски магазинів, написаних за старим правописом із ятями... Так ми часто практикували, коли Назар втратив роботу, і вся столиця поринула у дрімотну прірву кризи без прояснень. Але це все трапиться пізніше.

А зараз я сиділа в кімнаті, обкуреній ладаном «Єрусалим», попивала чай-настоянку із трав, гортала енциклопедію живопису прямо на ліжку і коментувала побачене вголос, іноді й не зовсім адекватно, адже фундаментальними знаннями в живописі я не володіла, та й навичок до малювання я мала не більше, ніж намалювати сонечко з очицями, посмішкою і промінчиками чи птаха у вигляді галочки під хмарою. Назар же дивував мене своїм відчуттям світу, трактуванням картин (ніколи не подумала б, що у Джотто янголи сурмлять про воскресіння, піднявши трембіти вгору, а у «Квадрата» Малевича є передоснова — китайське багуа). Ще більше мене вражало те, як у нього все химерно сплітається, і як боляче виходить на його картинах, завжди мальованих тільки олівцем чи тушшю, такі картини, коли ти змушений замовкнути і промочити очищувальною сльозою очі, щоб побачити щонайменшу деталь, а ще більше — зрозуміти її сенс. Але в той вечір я ще не мала можливості оцінити та зрозуміти їх увесь глибинний зміст, адже побачила край оком лише два аркуші, кинутих біля ліжка, дивні два малюнки... Потім зайшов Назар, і я відвела від них погляд.

Я лежала на пуховій подушці і дивилася в стелю, для неілюзорного розслаблення не вистачало хіба що сигарети чи кальяну, хоча я й не палю. Назар приліг поряд. Ми лежали тихо — чути було два наших важких дихання. Я зачаїлася, як ворог, на ліжку Назара, і тіло моє чекало нападу. Мій завше до цього зважений, поважний розум дав зараз, у цій кімнаті, на цьому залізному ліжку, слабинку: зваба настільки полонила думки, що я не змогла чинити опір. Мені хотілося жадібно пройтися руками по його шкірі, щоб під пучечками пальців відчути кожну часточку його тіла, щоб на пучечках лишився його запах, щоб запах його упився, зчепився, зрісся зі мною. Думка про це мені стала особливо приємною...

Але Назар мовчав і не рухався, чути було лише, як тріщать папуги через різочки своїх кліток. Мені хотілося зробити щось відчайдушне. Засунути голову йому під светра. Скуштувати на смак його волосся. Поміряти губами йому пульс. Але для цього я мала відчути бодай якусь ознаку готовності Назара. Її не було. Так само, як і не було в мене сміливості звершити хоча б одне з цих безумств. Максимум, на що я спромоглася, підсунутися — потрохи, повільно — до його плеча і опустити на нього голову. Реакція Назара була неочікуваною. Він на хвилину наче перестав дихати. А я жадібно вдихала аромат коміра його вовняного светра, ніби вже була готова до того, що скоро це припиниться. «Я принесу тобі ще чаю»,— і не встигла я навіть відмовити, як Назар уже зіскочив із ліжка і попрямував до кухні. Я все ж зробила декілька ковтків напою, він мені здався занадто гірким, мабуть, від якоїсь трави. Назар після чаювання повернувся на те ж місце на ліжку. Він близько-близько приліг до мене, але так і не обійняв. До темряви він декілька разів починав щось говорити, я підхоплювала розмову, іноді вона пожвавлювалася, іноді мертвіла і падала у провалля тем, до яких ми ніколи більше не поверталися.

Він говорив. Бабуся вдягала свою сукню, у клітинку, з білим коміром, а він — парадний синій костюм. Вона брала його за руку і вела до Покровського храму, що тулився біля Боричевого Току. Назар був тоді ще зовсім малий зростом, і бабуся обнімала його за коліна, трішки піднімала вгору, щоб онук міг запалити та поставити свою свічку. Потім вони йшли блукати містом. Покататися на фунікулері, цьому чуду техніки початку 20 сторіччя — Михайлівському механічному підйомі, як його тоді називали кияни,— Назару Це видавалося найкращою розвагою, особливо якщо стояти біля лобового скла і розглядати кручі, Дніпро та сад на Володимирській гірці.

Назар не любив ані цирку, ані київського старовинного зоопарку. Тому бабусі доводилося вигадувати інші розваги для онука. Іноді бабуся заводила його в магазинчик на Хрещатику, і там він з’їдав свіжого бублика і випивав склянку молока. Іноді вони йшли в «Українські ласощі» на Хмельницького, бабуся купувала сто-двісті грамів «Ведмедика на Півночі» — і видавала одну на день, щоб зуби не псувалися. Іноді гуляли Червоноармійською, і там бабуся купувала мед у наймедовішому магазині міста — небагато, з майонезну баночку, і їли його поволі, ласуючи кожною чайною ложкою. Зараз жодного з них, ні молочного кафе, ні магазину солодощів, ні «Медку» немає...

Потім Назар згадував. Скляна веранда старої дачі діда Тимофія. Вже всі розійшлися по кімнатах, загасили багаття, біля якого ще мить тому співали пісень на гітарі. «Я спросил у ясеня», «Чарівна скрипка», «Мне нравится, что Вы больны не мной», «Чари ночі»... Приємно було залізти на широке підвіконня у веранді, за фіранку, і ще трохи подивитися на мерехтливі зорі та поважний місяць, послухати тріскіт цвіркунів. А потім — ті двоє гостей, вони підійшли тихо, як кішки, стали за спиною і почали між собою говорити щось філософське про смерть — в одного був голос, як у радянського диктора, чітко поставлений, але надміру штучний. Інший голос мовчав, лише зрідка шмигав носом. Моменто морі, казав перший голос. Угу, тягнув підтверджуючи інший. Назар сидів тихо: здогадувався, що його просто не помітили на підвіконні. Голоси ще довго не стихали, наводили численні факти, сперечалися. Навіщо вони говорили про це? Смерть того не варта.

Назар зупинився на цьому моменті. Він подивився на свої пальці, як вони світяться в зеленому мулі кімнати. Він дихав голосно. Його дихання — духмяне — він, мабуть, хвилювався: аромат його подиху змінювався, важчав, коли він нервував.

Того вечора я зрозуміла, що ми стали ще ближчі. Ми перегортували разом цей світ, і від того ми наче проросли одне в одного, як сіамські близнюки — головами чи тулубами. Я це відчувала не тільки уявою, а навіть фізично — особливо, коли Назар попросив мене розказати історію. Я відчула його як продовження своєї грудної клітини: він чує кожен поворот мого серця. Тепер, після цього вечора у глибинці старого Подолу, вже нічого не можна буде виправити. Операції безсилі, неефективні. Він навіки залишиться в мені відчуттям великої сповненої частини — вона в мене вселилася, зчепилася з моїм тілом. Без неї я не зможу і не схочу більше бути.

Та попри все і того разу Назар мене не поцілував на прощання — навіть у щоку — лише завмер рукою в щілинці повітря, коли мене поглинуло метро. Я їхала у вагоні, і знову борсалися в мені два бажання: мені хотілося назавжди мати духовного наставника, друга, але водночас у мені говорила хіть — не брудна, але це була хіть, і за своєю похітливою природою вона промовляла в мені дедалі голосніше: я хотіла увійти в Назарові обійми, як у човен, лягти і розпластатися на його днищі, зростися руками з його веслами — і пливти.

У той пізній вечір все чинно не закінчилося: що саме так буде, я зрозуміла ще по світлу у кухні, яке я ще побачила з вулиці, темне важке світло через брудно-коричневі занавіски. Мене назвали хвойдою і людиною, яка не несе відповідальності ні перед ким за свої вчинки — навіть перед собою, і додали наостанку, що Віра знову дзвонила і сказала, що вона не хоче цього робити, але зробить задля мого ж добра, адже я геть збожеволіла, що тиняюсь із підозрілим убогим типом (психом чи маніяком!) по якихось темних завулках міста, певно шукаючи собі пригод. Словом, добро якраз і полягало саме в тому, щоб все це викласти начисто моїм батькам, без жодних евфемізмів. Звичайно, я не стала виправдовуватися — не бачила в цьому сенсу: як завжди, я мовчала. Сховалася у своєму закутку. На ніч, щоб чого не трапилося, мене зачинили із зворотного боку балкона на защібку і відкрили її лише зранку, коли треба було збиратися в інститут. Всю ніч я провела в роздумах, навіщо така поміч? І коли Віра встигла мене побачити? І чи взагалі то була я, адже Назар ні на вбогого, хоча він і був одягнений просто, ні на психа, хоча він і був дивний, і вже тим паче на маніяка ніяк не був схожим! Хто дає людям право втручатися в життя інших?

Хотілося звільнитися з полону, вилізти з вікна, як колись Устим Кармелюк із темниці, і назавжди піти із цього дому, але висота не пускала — п’ятий поверх все ж таки. Я слухала через старі навушники Брамса. Читала Гофмана. Занотовувала щось у щоденник. Видирала з енциклопедії жовті аплікації із кленового листя, яке назбирала ще наприкінці літа — осінь розсипалась по ньому якось завчасно. Листя стало крихким і неживим. Я його розтерла у долонях. Я не могла нічим займатися. Просто лежала і дивилася в стелю. У тіні синього нічника, на який я накинула зверху ще хустку, щоб пом’якшити світло (хоча вона із часом почала плавитися, але це давало мені напівтемряву, як на дні океану, майже непрохідну), я, як Наяда, залягла на дні і лікувала свої кровоточиві руки, серце, підошви ніг у цілющій товщі води. Чесне слово: мені іноді здавалося, що я чую крізь дошки балкона дзюрчання води чи шепіт хвиль, наче з мушлі, може, то просто завив вітер чи хлинув дощ — мені було байдуже, очі повилазили на вікна і вже було все одно, чим мене зустрінуть уранці домашні, аби лише дотягти до ранку, до зустрічі з Назаром.

Ad libitum


Проте зустрілися ми не скоро. Минуло більше двох тижнів, перш ніж ми змогли побачитися. Батьки після дзвінка Віри встигли трохи охолонути, але не настільки, щоб спустити з мене свої лабети: я вставала та лягала за їхнім графіком, ішла до інституту, навчалася і поверталася додому на зеленому «Жигулі» із батьком, який саме закінчував половину свого робочого дня, вдома мама годувала мене обідом. Потім я ховалася на балкон, і вже потрапляла під нагляд Яни, яка, як древньогрецький пес Цербер на передворітті пекла, чатувала за кожним моїм рухом через неопущені жалюзі, і мені нічого не залишалося, як чекати слушної миті, щоб вислизнути. Та змога не з’являлася — мене оберігали з усіх боків, за їхнім визначенням, від мого дурного піддатливого і легко навіюваного розуму, і, вочевидь, чергового приступу лунатизму, бо мама навіть подзвонила тітці Ользі — та працювала медсестрою у військовому шпиталі — і попросила знайти хорошого лікаря, психіатра. Та потреба в ньому відпала, коли у нападі гніву під час домашньої вечері я закричала, що батьки мені не дають життя, що я, може, просто хочу блукати під повнею вночі чи вдень під зливою, у сніг — байдуже,

за якої погоди, аби лише не бути вдома, де мене ніхто не розуміє. «Я хочу трішки свободи»,— кричала я, витираючи сльози, як горох, адамові сльози. Свободи, дихати, свободи! Перебирала я губами. Батько не витримав і грюкнув по столу кулаком так, що розбилася моя улюблена тарілка з рожево-блакитною облямівкою — остання, з давно розбитого сервізу. Я перелякано стихла і нахилилася збирати шматки, але батько хотів, щоб я слухала його промову про порядок та мою невдячність, і смиконув мене за лікоть. Шматок дешевої порцеляни, яку я тримала в руці, перерізав мені долоню так, що з’явилася ще одна лінія життя. «Ідіоте, бачиш, що ти заподіяв дитині!» — закричала мама, на що батько встиг тільки рявкнути: «Це твоя дитина — ідіотка і хвойда!» — «Наша, наша, не моя!», а далі — я не чула. Я обмотала руку чистим накрохмаленим вафельним рушником і пішла на балкон збирати сумку із соняшниками Ван Ґоґа, яку я придбала ще на початку літа на узвозі. Я дуже любила соняшники і хотіла їх собі мати будь-де — хоча б на звороті блокнота, записної книжки чи зошита, але скрізь я знаходила тільки півники, олеандри, рябчики або троянди... Тому коли я побачила цю сумку, таку велику і трохи незграбну, сумку з білого полотна з ванґоґівськими соняшниками, я не стрималася і купила її собі. Зараз вона тріскотіла по швах, я напхала туди книг, взяла блокнот і ручку, конспект із сучасної української мови та стилістики, грамоту, яку мені дали ще у восьмому класі з конкурсу, зверху всунула пару кофтин, залишки стипендії із лляного мішечка, і вийшла з нею з дому. Настав момент абсолютної байдужості, хай хоч розіпнуть мене, я не лишуся тут!

Я впевнено пройшлася до дверей, вже всі домашні були задіяні у скандалі, навіть Віталік, тому я абсолютно непоміченою вислизнула за двері. Куди я йду і навіщо — я не давала собі звіту на ці запитання. Просто пішла, бо більше не могла слухати цього, хай хоч на вокзалі в залі очікування доведеться жити, тільки не тут, не в цьому домі. Коли я вже опинилася на вулиці, моє тіло все ще було стиснутим, наче не тямило, що відбувається. Я вдихнула повітря на повну, і мені не дихалося легко. Навпаки: я відчувала крейдяний згусток, сипкий і крихкий, у грудях. Я йшла до метро і ніби ще була на балконі, і ніби ще чула крізь міцно притулені двері продовження історії: мама ось кричить, що краще вона взагалі б не виходила заміж, ніколи не зустрічала батька, не народжувала цих дітей від нього. Яна несе ложку корвалолу і не знає, кому першому її поцілити в рота — татові, який аж червоною піною зійшовся від злості, що треба давати лад у сім’ї замість можливого нині спокійного споглядання телевізора на дивані, чи мамі, яка бачить, що не на жарт розлютила чоловіка, але все одно прагне і собі вдосталь виказати наболіле — теж має право. Врешті-решт ніхто з них не ковтає ложки, і розгнівана Яна жбурляє її в раковину і біжить скаржитися Віталіку, і знову хвиля цунамі — нового притоку шквальних сил сварки.

Я дійшла до метро і зупинилася. Може, варто повернутися? Ні, я не можу, не можу, не можу... Я злякалася самої себе. У цю мить я була як ніколи раніше (а це вже ж не вперше я отак збираю речі, бездумно, без плану) спустошена до денця, вичесана і вилизана до лоску цими ґвалтами наді мною, що в мені від мене вже нічого не лишилося. Пустка, і пустка мовчала — мені вже було все одно. І я злякалася цього стану, цього дикого, невідомого мені раніше відчуття, яке настільки заволоділо мною, що я навіть забула дивитися під ноги і в результаті такої необачності гепнулася навколішки за десять метрів до входу, спіткнувшись об якесь дроття. Пісок уперемішку з вогким брудом квацнув, упився мені в коліна та голови жовтих соняшників. Якийсь чоловік проходив повз, схопив мене за талію, намагався підвести, потім підбігла ще одна жінка, почала верещати голосно, чи мені зле? «Може, вагітна»,— пробурмотіла панянка у фетровому капелюсі.

Тихо, нащо так кричати, пролунало в голові, але я нічого не сказала, все було наче з кимось іншим, наче я спостерігала збоку за іншою дівчиною, просто дуже схожою на мене — я була як у тумані, мені відібрало мову, я дивилася в одну точку і стояла навколішках, бо в тих двох не було сил мене підвести. Лише трохи згодом я отямилася, струсонула головою, щоб розігнати ступор, як роблять це собаки, коли вилазять із води, підвелася і, нічого не сказавши, подріботіла всередину метрополітену, міцно притуляючи до себе заляпані чорним соняшники на моїй сумці...

«Якась дешева сценка з мильної опери»,— подумала я про себе, коли сіла у вагон метро біля краю, щоб бачити, як зчіпляються вагони, і через вікно — інших людей, але тільки через товщу скла, як через броню: так, мені здавалося, вони не заподіють мені злого. Я їхала і не знала, куди: мені хотілося знати, але я не знала. Не відповів і Дніпро, коли ми виїхали на міст, я у нього запитала, але він промовчав.

Ад лібітум, я повторювала в собі цю мантру, ад лібітум, коли приїхала на Вокзальну. Ось би опинитися, коли тут усе тільки-но розпочиналося... Перший залізничний вокзал із жовтої цегли з домішками англійської готики... Він стояв трохи осторонь сучасного, в долині річки Либідь. А ще — стоянки для омнібусів, екіпажів, диліжансів... Ресторації, зали очікувань... Подумати: це було всього трохи більше ста тридцяти років тому...

У штовханині та біганині, які властиві сучасному вокзалу, я виглядала дивно: йшла непоспішно і в моїй сповільненій, тягучій ходьбі наче не було сенсу. Я зайшла в загальний зал, бо в інших необхідно було пред’явити квиток на потяг, щоб тебе впустили. Тут були незручні дерев’яні крісла — між Центральним старим вокзалом і Південним, одне знайдене вільне посередині між тіткою-торговкою із величезними сумками в клітинку і молодою мамою із трирічним хлопчиком, який засинав у неї на руках, хоча вона йому постійно шепотіла на вушко «Не спи, не спи, скоро потяг приїде»,— ось цей клапоть і став моїм домом на решту дня. Навіть шум, запах потягів і чиїхось ніг не дратували мене. Я злилася із цією метушнею, вона поглинула мене, як сон, глибокий, нереальний сон. Цього разу не буде, як раніше, я не повернуся додому від усвідомлення своєї подальшої недієздатності: де залишитися, що їсти, на що жити? Ці питання хвилювали Артюра Рембо, Джека Лондона, Поля Ґоґена? Ніколи не думала, що так трапиться, все здавалося, що в мене безмежне терпіння, але його розірвало — їхнє незрушне небажання прийняти мене такою, яка я є. Скільки разів, лежачи на матраці під зачиненими вікнами балкона, я мріяла, що до мене зайде мама і скаже: «Мирино, я заходила сьогодні у книжковий магазин, там є ціла полиця сучасної прози, пишуть молоді люди, я погортала — гарно, але знаєш, ти... ти не гірша за них! Чому б і тобі не спробувати? Написати, скажімо, роман? Ну добре, повість чи десяток хороших оповідань? Ти зможеш, ти зможеш зробити все, втілити в життя — чого тільки ти забажаєш!». Так же говорила Одрі Гепберн її мама! І Одрі стала відомою акторкою, посмішка якої зачарувала весь світ. Але ж ні, я більше схожа на Цветаеву, мати якої ніколи не підтримувала доньки. Але в мені немає стільки сил, як у Марини,— я не Марина, я всього лише Мирина. Я не просила би забагато, наприклад, щоб мої батьки любили ходити на вернісажі та прем’єри в театр, я добре розумію: вони такі, які є — у своїй стомі від тягот життя, у своїй щирій любові до серіалів, легкого чтива і в кращому випадку — прогулянки разом (тобто тато позаду, бо він нижчий ростом на десять сантиметрів, а мама попереду, ніби вона й не з ним, бо їй соромно) до магазину красивих речей для дому, сервізів та каструль... Я просила б лише трошки розуміння і підтримки — або просто, щоб вони не чавили мене. Але вони сліпі і сильні. Вони не бачать нічого далі свого носа, хочуть мене задушити, загнати в хулахуп їхнього життя, він тісний для мене, для них — широкий. А може, я все життя хотіла всього лишень, щоб мені на день народження подарували квиток на «Дерева помирають стоячи» чи «Дядечків сон», «Тев’є Тевель» чи «Кайдашеву сім’ю», хай і в жовтні, два місяці згодом після свята, аніж рожеву кофтину із рюшами, зовсім не в моєму стилі, чи непотрібну вазу із черговою подушкою. Я про це все думала, як у мареві, на вокзалі, і мені було шкода себе — хто знає, народилась би я в іншій родині, може, я була б дитиною індиґо, як Ніка Турбіна, а може, мене взагалі б не було. А так, я — Мирина Стародуб, напівсплю на вокзалі і мені немає куди йти...

Було вже близько шостої, коли я прокинулася, розплющила очі і з жахом зрозуміла, що мене нудить. Зліва, замість жінки з дитиною, сидів чолов’яга і смачно жував бутерброд із найсмердючішою ковбасою, яку тільки могло вигадати людство. Я намагалася рукою прикрити ніс, але це мало допомогло. Довелося піти. Залишатися тут мені вже не видавалося таким романтичним, як на першій стадії моєї образи на батьків, але й повернутися додому я не можу. Не можу! Може, сісти в перший-ліпший потяг — до Львова чи Одеси — і гайда звідси? Ні, я не хочу без Києва та Назара — вони як кров течуть у моїх судинах, вони замішані в моєму диханні, вони — мій хребет, моя вода, моє повітря.

Менш ніж за тридцять хвилин я стояла на порозі квартири Назара і вагалася, чи натискати мені на кнопку дзвоника. Чи не занадто я йому докучаю? Чи маю я моральне право вриватися ось так — без запрошень? Коли таки зважилася, довго ніхто не підходив до дверей, я переминалася з ноги на ногу від хвилювання і хотіла була вже піти, як двері відчинилися. «Заходь»,— сказав він, якийсь трохи блідий, придивляючись до сумки та заляпаних джинсів. «Зайду, тільки, будь ласка, пообіцяй ні про що не питати»,— попередила я його ще на порозі.

Назар нічого не сказав — мабуть, як завжди, він звідкись і так все знав. Він відвів мене до ванної, у малесенькій кімнатці стояла ванна, більше схожа на дитяче коритце, пожовтіла від часу, і посадив мене на її бильце. Я чекала. Двері зачинилися і відчинилися — знову неймовірні двері — обписані маркером, всі в афоризмах та цитатах із книг — і Назар з’явився з двома бляшанками, однією з перекисом водню, яким він залив мені руку, а в іншій, аптекарській коричневій пляшці, схожій на ті, які я бачила в нашій найстарішій аптеці-музею Бунге на Притисько-Микільській, була рідина для відчищання плям. Назар, ставши навколішки, заходився поливати мої джинси і терти замащені місця білою ганчіркою. Це були приємні сильні рухи, які за декілька секунд відмили мої штани так, ніби й нічого не було, ніякого падіння у багнюку біля метро. Я встигла прочитати лише: «НІКОЛИ - ЯКИЙ КОРОТКИЙ ЧАС. Ремарк».

«Назаре,— вирвалося з мене несподівано,— дозволь мені в тебе переночувати, хоча б сьогодні». Замість відповіді він вийшов із ванної. Він був без капців, і кроки лягали на підлогу безшумно. Не знаю чому, але саме на це я звернула увагу в ту мить. Спочатку я думала, що Назар повернеться до мене. Але він не йшов, а я так і продовжувала недолужно сидіти на бильці. Лише через декілька хвилин, все зваживши і обдумавши, я увійшла до кімнати і побачила, що Назар сидить за столом із шухлядами під свічником і щось малює.

«Назаре, якщо ти не хочеш, щоб я... я все розумію»,— почала я, повільно наближаючись. Олівець уп’явся в папір. «Навряд. Навряд чи ти розумієш».— «Чому ж...». Я замовкла, виникла невелика пауза, але враз додала, сама не тямлю навіщо: «Я знаю. Ти не любиш людей. Ти звик один. І ти не хочеш, щоб я була тут сьогодні, з тобою».

Назар здивувався. Я бачила, як смикнувся лівий куточок його губ. Проте Назар спробував це замаскувати, стерти отой несвідомий жест, імпульс. Він зумисне підвів неквапливо очі, може, розмірковував, чи казати надумане. Назар акцентовано відклав убік олівець: «Я не розумію людей, які не цінують того, що вони мають».

Роздратування підставило гостру виделку до мого горла: «На що ти натякаєш?». Проте Назар наче і не зважив на моє запитання, знову взяв олівець, підвів якийсь штрих на малюнку — що він малював, мені не було видно, тільки і помітила: графітний олівець у руках, який впевнено пройшовся папером. Протяжно закричав Лір: він вчепився лапками за вершечок клітки і кричав, час від часу дзьобаючи дзвіночок.

Назарчине ігнорування мене розлютило. Як він так може? Повчати всіх, а сам? Сховався від усього світу! Йому добре видавати правила та читати моралі — тут, самому, зарившись у жовто-зелено-мутну темряву цієї кімнати на Подолі і ні від кого не залежачи! На що я сподівалася? Як він може мене зрозуміти? Як сліпий зрячого чи навпаки! Потім, значно потім я дуже розкаялася за цю мить нестриманості, але тоді найогидніші речі, на які спроможна зчорніла людська душа від несподіваної злості, увірвалися в мою свідомість і чорнили ні в чому невинну людину — і це було так... по-людськи. Я стояла недалеко від нього і гнівилася подумки. Чому він не підійде, не скаже, що я одна мала рацію, залишаючи дім, не витримавши тієї напруги чи радше сказати — наруги? Назар продовжував малювати, і лише потім, коли знову відклав олівець убік, сказав сухим голосом: «Мирино, ти сьогодні заночуєш тут. За ніч ти добре виспишся, а на ранок підеш до своїх батьків, які, певна річ, і гадки не мають, де ти, і все їм поясниш. Інакше ти можеш глибоко пошкодувати — так само гірко, прямо до відчаю, якби лишилася без руки чи ноги, навіть якби на них були криві і негарні пальці. Засмутилася б?» — гнівно запитав Назар, але це залишилося риторичним запитанням.

«Боже мій,— подумала я, він ще гірший за моїх батьків, із ще гіршими повчаннями... Що він собі думає?» Я міцно стулила щелепи, щоб не сказати це вголос. Мені це вартувало багатьох зусиль. Стомлена і розлютована, що і тут я не отримала втіхи, підтримки, я посунулася до крісла- гойдалки в кутку за зеленню, впала на нього, згорнувшись калачиком. Поступово гнів змінився жалем до себе, і я тихо заплакала. Я відвернулася від Назара, він не міг побачити мої сльози — тим більше, що я їх одразу розтирала пальцями — я не хотіла плакати, але сльози лилися, і я ненавиділа себе за них.

Я не пам’ятаю, як заснула. Потім лиш, крізь важку дрімоту, відчула, що Назар взяв мене на руки. Він поклав мене на ліжко, розпустив мені волосся, вкрив колючою ковдрою — від неї пахло згірклою сушеною травою. Я вдавала, що сплю,— рівномірно дихала і навіть не мружилася. Ще довго я відчувала на собі його погляд — Назар сидів поряд, і інколи, по хвилечці, гладив моє волосся, його кінчики, які розсипалися подушкою. Він щось шепотів, я погано чула слова, але це нагадувало якесь примовляння: «Був великий шторм. Мирино, був шторм. Ялини, які стояли далеко одна від одної,— були повалені, лише деякі вціліли,— ТІ, ЩО СТОЯЛИ поряд і переплелися корінням... Мирино...». Під його шепіт я заснула вдруге.

Вночі снилися важкі, стомлені сни, від яких не спочиваєш ні тілом, ні душею — здавалося, разом зі снами хотіло видертися з тіла і моє життя. Я прокинулася вдосвіта. Папуги, накриті чорними оксамитовими балдахінами, міцно спали і не видавали ані звуку. Назар лежав на іншому кінці ліжка і розміряно дихав. Поряд із ним стояв заварник.

Чомусь мені подумалося, що він пив сьогодні вночі з нього, прямо з носика. Я схилилася над головою Назара — від нього дійсно пахло терпким чайовим листям. Сон витяг із мене вчорашню злість — дитячу, необдуману, емоційну — і вселив натомість сором. Я навшпиньках підійшла до крісла-гойдалки, узяла свою ванґоґівську торбу, оком кинула на малюнки, які так і лежали на столі. Довелося сильно напружити очі, щоб побачити, що там була намальована скрипалька — її риси я чітко побачила крізь тьмяний, зелений сік кімнати.

Я тихенько зібралася і вийшла в коридор. Узяла верхній одяг, взуття і повернула ключ. Він невдоволено клацнув. Що я роблю? Повертаюся додому. Як завжди мовчки, без звуку. Я була розчавлена, присоромлена, як збитошниця- школярка, спіймана на гарячому. Куди й поділася моя вчорашня заповзятість — Рембо, Лондон, Ґоґен? Надломлена отим Назаровим мовчанням, жахливими асоціаціями, його примовляннями наді мною, я знову повернулася у свій дім.

Зранку, як і радив Назар, я все пояснила батькам. Правда, сказала, що була в гуртожитку. Не думаю, що вони зрозуміли мене, але крику принаймні було менше. «Пробачте, я вас люблю»,— сказала я і пішла до себе.

Коли засинала, чула, що на балкон заходила мама — мабуть, із ложкою борщу, вона завжди просила мене покуштувати, чи вдосталь солі, а потім крізь сон врізалася Янчина розмова з Віталіком: «Вона точно божеволіє. Вона ніколи не казала батькам, що любить їх...».

Врешті відбулося примирення, батьки перестали кидати образливі слова, я перестала зникати з дому. Примирення нагадувало плівку мовчання — я знала, вона рано чи пізно прорветься. Але поки було більш-менш тихо, і мені ніхто не докучав — сиділа собі на балконі, зарившись у книги, і по всьому. Настали тихі дні, які треба було цінувати,— це було дуже рідко, як комета над нашою планетою.

За цей час я багато передумала. Після останньої зустрічі з Назаром у мені все ще копошилося паскудне відчуття: наче я вдарила безпомічне кошеня чи покалічила з рогатки синичку. Шкіра моя тоді вперше дала наче тріщину — її було видно, якщо стати впритул, на правій вилиці.

Я почувалася винною. Я звинувачувала себе в усьому. Нестриманості, егоїзмі, пихатості, емоційності. Я картала себе за те, що пішла тоді до Назара,— краще б лишилася на вокзалі. Тоді б він не побачив мене такою. Тоді б я не сказала всіх тих бридких речей. Я була певна того, що він на мене ображається: я навіть не подякувала за притулок, втекла на ранок, коли він ще спав. Попри все мені хотілося з ним помиритися.

У відчаї я пішла до історичного музею. Біля трьохсотлітньої липи Петра Могили була зведена огорожа — і я не змогла доторкнутися до її лікувальної, цілющої кори. Але я заплющила очі і уявила, як її віти торкаються мого обличчя: «Примири нас»,— попросила я. Сюди, до цього могутнього старовинного дерева, завжди приходили посварені закохані, які шукали втіхи чи поради. Чи була я закохана в Назара? Липа не змогла відповісти мені на це запитання. Та й не повинна була. Однак вона дала мені надію, що все владнається. «Шурх, шурх, шурх»,— відповіло мені її мудре гілля.

1В же був листопад. Бридка погода, яка вдиралася у дім разом із брудом на підошвах та потоками дощу з парасольки. Холодний вітер, який репав губи до крові. І мертве потріпане листя, не придатне ні для жодної аплікації. В ці дні я намагалася писати. Купила чорного блокнота з жовтою хризантемою, записувала туди думки. Пишеш — здається, непогано. Перечитуєш — маячня. І це ніщо в порівнянні з тим, що в голові, в задумі! На балконі я вже не була ні письменником, ні вільною — ад лібітум — ні в’язнем, ні рабом. Стала байдужою навіть дана Назарові обіцянка «переставляти долі». Ні, не байдужа — просто я відчувала свою нікчемність для її сповнення. Думки та ідеї спалювались у голові ще до того, як віддатися паперу. Від того мені скрізь пахло згаром.

Я навіть боялася показатися на очі Назару. Він знов, тільки глянувши на мене, все б зрозумів: на що я витрачала час, як безпомічно борсалася у приску думок і задумів. Я боялася, що він зовсім у мені розчарувався. Це так страшно. Він єдиний, хто в мене вірив... Ось тоді мені і спало на думку, що мої батьки — не покарання, а дар: немає сподівань на мене — немає і розчарувань від моїх невдач.

Я довго намагалася звільнити внутрішній голос. Але з кожним днем він ставав тихішим, а одного разу навіть здалося, що він втік: і далеко вже, десь за Пироговим. Я перестала озиватися навіть на репліки Яни та батьків. Мені наче не вистачало підживлення, заряду енергії... Його міг дати тільки Назар, але я зумисне стримувала себе від поїздки до нього: він зазирне в мене і побачить висушену пустку... До того ж, згадає мою нерозважливість, мою втечу з дому...

Пригадую, маленькою дівчинкою я вважала, що на небі Богу відомо про кожен мій крок. Ось поверну палець, а в Його товстій книзі про це записано: «захотіла повернути в цей момент палець і повернула». Інколи я намагалася обдурити себе. Хотіла, наприклад, стрибнути, але чималими зусиллями змушувала своє бажання зникнути і сумирно продовжувала сидіти на стільці. Проте в результаті все одно приходила до того ж «і це записано в Його книзі». Ось так і того темного дня — вже рано почало темнішати — я не стрималася, полишила свої сумніви, страхи і, наче скерована кимсь згори, приїхала на Контрактову. Неквапно вийшла в бік до Житнього. Думаю, у Книзі це теж було записано. Запах цього місця, тонкий, особливий вів мене, кликав. Я прийшла до квартири Назара. Подзвонила. І ще раз. І ще. Але ніхто не відчиняв. Я сіла на сходах між поверхами і дивилася в запилене скло — небо і так сіре, через нього видавалося взагалі грозовим. Я зловила себе на думці, що скучила за Назаром,— як я не намагалася стиснути і сховати до цього це відчуття, тут, у його старому будинку на Подолі, воно вилізло на поверхню без упину та вагань. Небо густішало, і на мить мені здалося, що таке небо колись було — років сто тому, і я його бачила. Мені чомусь завжди здавалося, що я там жила. Мені там було б затишно, я вписалася б у час, і ніхто не казав би на мене «не така, як усі»...

Вітер розігнав двері і гучно ними гепнув. Почулися кроки. Назар? Так, це він. У тій же куртці, з пакетом у руках, з якого зверху виглядали різнокольорові голівки жоржин, він швидко піднявся сходами, але не помітив мене. «Назаре!» — вирвалося нестримно. «Мирино? Я тебе не впізнав одразу. Чому ти тут? Ходімо»,— покликав він мене за собою. Ми зайшли до його квартири. Ні слова про минулу зустріч. Ні наміру мене вичитувати. Ні натяку на образу. Мені хотілося кинутися йому на шию. Яка я щаслива!

Ейфорично перед внутрішнім зором у мене пролетіли міста, незнайомі місця, з вежами, площами, скверами, каналами та мостами — таке зі мною завжди буває в момент високого емоційного збудження. Мені здалося, я бачу наш маленький Париж: театр Соловцова, літературні клуби, парк «Тіволі», кондитерська «Жоржа», кафе «Франсуа», і навіть нашу «Ейфелеву» вежу — 12-метрову вежу — опору для електроосвітлення...

Проте Назар перервав мою астральну проекцію — я не встигла навіть додивитися картинку. «Нам час,— сказав він, поглянувши на старий пузатий будильник, стрілки якого не рухалися давно і були наче вклеєні. — Сходимо вдвох, я саме збирався... Зараз, тільки покладу хліб»,— говорив Назар тихо, але все одно кожне його слово супроводжували цвіріньканням птахи. Я відразу засумнівалася: «Може, не треба?» — «Ходімо... Ходімо! Я ж давно тобі обіцяв»,— а тоді з усмішкою додав: «Ніколи не сумнівайся в собі. Як у Притчі? Нехай твої очі дивляться уперед, а повіки твої перед тобою простують»,— і потягнув мене за лікоть до виходу.

Куди ми йдемо і для кого ці квіти, я не запитала. Ми дійшли до кінця Валу, повз старовинну Хрестовоздвиженську церкву (її стіни чули плач маленького Булгакова, якого принесли у згорточку сюди, щоб похрестити), а потім завернули до малопримітного Вознесенського узвозу. Ми піднімалися мовчки — проте це була лікувальна тиша, неначе наді мною звисла шапка святого Агапіта. Назар ішов швидко, я трохи відставала. Ось від старого триповерхового будинку лишився лише фасад — він вицвів і вкрився пліснявою. Ось зруйнували старовинний особняк і втулили новобуд — але не завершили будівництво, і над залізобетонною коробкою із проіржавілими палями нудотно звисав кран. Ось, ліворуч від нас, лишилася художня академія, над її трьома баштами над фронтоном уява мимохіть домалювала церковні хрести. «За задумом архітектора, тут мали вчитися не художники — а студенти київської духовної семінарії, але доля розпорядилася інакше»,— спробувала я розговорити Назара, але він не відповів: так задумався, що навіть не розчув моїх слів. Я пильніше почала вдивлятися в перехожих. Ось школярка винесла у кошику свого кота — вона притримує долоньку біля його мордочки, щоб він відчував її запах і не нервував. Ось ідуть закохані, обійнявшись. Старенька бабця тягне візок на коліщатках — вони порипують і пищать. У картатій сумці розстібнувся замок — звідти виглядають голівки ріпчастої цибулі...

Зараз, поряд із Назаром я забула про всю ту маячню, якою я себе мучила стільки часу. Край оком поглядала на цього високого, русявого чоловіка, що йшов поряд зі мною; на його віях і бровах стулилися краплі вогкого туману, який стояв у повітрі та чіплявся реп’яхом за тіло. Я намагалася увібрати в себе ці його рисочки і посилити їх у собі, щоб пам’ятати потім ще довго-довго.

Ми йшли старим містом, старі вулички зі старими будинками: Назар повів мене за руку моєю епохою. Іноді, звичайно, доводилося бачити несумісні з тим часом речі: асфальтовані дороги зі світлофорами, дорогі авто з трьомастами силами коней чи, скажімо, скляні коробки банків та елітних підприємств. Але якщо відкинути це, що лишиться? Будинки зі штилями та вензелями, із фризами, датами на фасадах «і8...» — різнобарвні, зі своїми характерами та долями.

Ми вже йшли вулицею Артема і наблизилися до Львівської площі. Мені думалося, що ми йдемо в якесь чарівне місце, що там ми станемо близько одне до одного, споглядаючи один із київських краєвидів, і він обійме мене за стан, а його друга рука гладитиме моє зап’ястя, і так, наче там зосереджене все моє єство, яке він сподобав у мені. Врешті я зважилася запитати, куди ми прямуємо. «На колишню Бульварно-Кудрявську». Я пам’ятала, що ця вулиця колись з’єднувала старовинну місцевість Кудрявець і новий Бібіковський бульвар. Назар не продовжив думки, і його мовчання видалося мені таким у цю мить невчасним! Боже, як мені хотілося, щоб він зараз сказав щось ніжно чи з надривом, як у ліричних піснях про кохання. «Я сумував за тобою». «Мені тебе не вистачає». «Куди б ми не йшли — я щасливий, що ти поряд». «Ці квіти — тобі...» Ні... в наших розмовах ніколи не було таких фраз. І якщо я раділа, що ми ніколи не розпочинали зустріч із тривіальних і непотрібних «як справи?», то за тими односкладовими реченнями, які людство із давніх-давен використовувало на означення своїх почуттів, я сумувала неймовірно — часом хотілося навіть першій прокричати їх. Вони проросли в мені, ці слова, але тільки як квіти під землею — на поверхню їх щось не пускало — щось, як затверділий ґрунт. Мені стало ніяково, і тоді я почала рахувати будинки, зазирати у вікна; я викидала куди подалі бажання взяти його зараз за руку і вголос сказати, що саме так надалі й буде. Ну невже він до мене нічого не відчуває?

Ми підійшли до перехрестя, минули його і продовжили спускатися довгою вулицею, а потім звернули до арки сучасного будинку, і тут я побачила щось неймовірне. Старий будинок, зелений, дерев’яний, чудернацької форми, з білими вікнами і фігурними вирізами над ними, теж із дерева, трішки схожий на будинок садівників Кристерів у районі Вітряних Гір. «Ходімо, годі розглядати»,— смикнув мене за рукав Назар — і враз же облишив його. Я тоді подумала: «Що, хіба ми прийшли сюди не для того, щоб просто на нього помилуватися?».

Ми пройшли всередину будинку — пахло вогко і цвіллю. Між рамами валялося сміття — пакетики з-під соку, недопалки, обгортки від шоколаду, навіть шприц. У кутку самотньо, без відра, стояла полиняла, майже без щетини швабра. Поки я придивлялася, ловила дух старовини, Назар встиг подзвонити в двері, прямо тут, на першому поверсі, не піднімаючись крученими сходами. Відчинили через хвилину-дві. Я не відразу зрозуміла, хто це зробив: лише коли опустила очі, то побачила старого дідуся в інвалідному візку. У нього не було ніг. О Боже, подумала я, і мені стало так сумно, що весь захват від будинку, весь той захват, який можуть мені навіяти тільки історичні будинки, старість яким додає лише більшого колориту, вмить щез, обмінявшись місцями із болем, який може принести лише жалість до людей старих і немічних.

«Добрий день, діду Тимофію!» — привітався Назар. Дідусь посміхнувся своїми знеможеними губами: «О це ти, Назаре, як добре, я на тебе вже чекав, а це, мабуть, та сама Мирина?» — доволі бадьорим голосом запитав чоловік.

«Добридень»,— привіталася я і відчула, що ніяковію.

Дід Тимофій запросив нас досередини. Він вправно крутив колеса візка, і ті навіть не думали опиратися. Ми зайшли у невеликий коридорчик, вірніше, це була частина кімнати, відгороджена важкою візерунчастою шторою. Назар допоміг мені роздягнутися, а сам швиденько пішов кудись із пакетом — мабуть, на кухню, якщо вона тут була. Я почувалася дуже незручно, адже я нічого не знала про дім цієї людини, ні, власне, про самого господаря — хіба що те, що він друг родини, Назар колись згадував його ім’я. Я була зла на Назара: чому він мене не попередив? Я підвела очі і помітила, що дід Тимофій за мною пильно спостерігає. Я посміхнулася, ледь-ледь — я вперше в такій ситуації і дійсно не знала, що робити. Дід Тимофій мені допоміг сам: «А Назар мені про вас розповідав. Я собі такою вас і уявляв».— «Справді?» — «Так, ви дуже красива, вам Назар про це говорив?» — «Знаєте, ні, жодного разу».— «Який же він тоді художник, коли не говорить про красу? Ну, я йому дам»,— жартома сказав дід Тимофій.

Напруга спала. Я відчула, що це добра людина, справді, мені полегшало, коли він почав говорити — дружелюбно так, як уміють тільки розумні старі люди. Я озирнулася довкола. Красива, світла кімната у старих шпалерах із дрібненькими потемнілими квітками, над високими вікнами із широкими підвіконнями — візерунчастий тюль, поруч стоїть стіл, овальний, прикритий вишиваною скатертиною, скрізь на стінах — старі фотографії у рамках, далі — двері ще кудись, над ними карниз і занавіски, біля вікна — великий диван із високою спинкою — софа, такі були в моді багато- багато років тому, зверху на спинці — три в’язані гачком серветки... Моїм спогляданням завадив прихід Назара. Він уже все налаштував: улюблений чай діда Тимофія із липового цвіту та шипшини, картопля відварна та солоні огірки, смачні, які купив ще до мого приходу під Житнім. Дід Тимофій зголосився потрапезувати, якщо не відмовлю і я. В мене не було вибору — неввічливо відмовляти, хоча я чудово знала, що мені поперек горла стане той шматок, бо я його заберу в цієї нещасної людини. Дід Тимофій злегка крутонув коліщатка і промовив: «Ходімо ж».

У невеличкій, просто крихітній кухні, мабуть, для зручності стояв низенький столик. Ми з Назаром сіли на дерев’яні ясеневі стільці. Я зголосилася на чай, і Назар налив мені запашного напою у красиву червону чашку, помальовану крупним білим горохом. Спершу ми чаювали мовчки, але потім знову все виправив дід Тимофій: «А ви так схожі на мою Настасю...». Назар підтвердив, уважно, хоча блискавично швидко, поглядом художника, поглянувши на мене.

«Настя... Моя люба дружина, покійна,— продовжив дід Тимофій: — Упокой, Господи, її душу... Ось ми доп’ємо, я покажу вам її фото. Пийте, Миринко, чай, а то охолоне, пийте. Чи ви любите холодний чай? Марія, Назарова бабуся, теж любила такий... Назар же вам розповідав? Настя та Марія були найкращими подругами зі студентської лави, вивчали іноземні мови... Пийте чай...» — говорив дід Тимофій, не кваплячись, трошки уривками — спогадами.

Після обіду, хоча радше сказати чаювання, бо ніхто чомусь нічого не їв, ми повернулися до вітальні, звідти ми пройшли до завішених шторами дверей. Зі склом, пофарбовані білою густою фарбою, вони навіть не рипнули, і щедро розхристалися. Назар натиснув вмикач, мабуть, він тут уже бував, бо чітко знав, куди класти руку,— і я побачила перед собою невелику чисту кімнатку, всю у квітах, білих айстрах, вона схожа була на ті кімнатки, які я бачила на фотокартках із зображенням будинків письменників, вірніше їхніх спочивалень. Ліжечко невелике на пружинах, заслане світлою вишиваною ковдрою, у стос складені три подушки, пірамідально — від більшої до меншої, і як робили це ще до революції, прикриті легкою накидкою, зверху — пишний, свіжий бутон айстри, наче хто щойно зірвав його із клумби і поклав сюди. Над ним на стіні килимок із зображеною лебідкою — цупкий, молі не по зубах. Поряд — стіл, заставлений стосом книжок із корінцями іноземною мовою, фотографія у широкій темно-коричневій дерев’яній рамі: молода дівчина з рум’яними щоками — саме рум’яними, хоч фото і в сепії — мабуть, Анастасія у молодості. Ще висіла весільна фотографія — двоє, дівчина і хлопець, у красивих українських вбраннях. Потім дід

Тимофій пояснив, що то дідусь та бабуся Анастасії, вони із Західної України, із-під Верховини.

«Тут все лишилося незмінним, неторканим із дня її смерті. Я не перемістив жодної речі. Іноді мені здається, що вона все ще тут, сидить на цьому стільчику за своїм улюбленим робочим столом і перекладає щось із німецької чи англійської поезії — Марґарете Зусман, Енн Бронте, Вайолет Фейн... Вона найбільше любила вірші, написані жінками. Бачите, Мирино, оце її ліжко, воно таке маленьке, вона сама така була... Маленька... я називав її “моє чарівне дитя”...» — потім дід Тимофій змовк, наче відчув чиюсь присутність, і я помітила, як його поморщене роками розлуки обличчя посвітлішало, вмить зійшло жовтаве ряботіння, що розставила старість,— так, що і вона, ця старість, зникла. Дід Тимофій щось перебрав зів’ялими губами, ніби проговорив якесь вітання, я лише здивовано дивилася. Назар мовчав, роздивляючись портрет на стіні.

Мені здалося, ніби щось тепле війнуло мене по руці,— і не знаю, чи то протяг був, чи то дійсно душа тієї жінки не жадала покидати своєї улюбленої оселі і свого чоловіка,— і отак привіталася з незнайомкою. Я ніколи не вірила у привидів, згустки енергії, я завжди думала, спочивають на небі, але тут... Можливо, дід Тимофій занадто тримав її, не прощався, і вона дійсно жила тут, у недоторканій світлиці. Коли дід Тимофій гортав сторінки альбому і все коментував мені фотокартки, він жодного разу не вжив минулого часу — так наче його Анастасія і до цього дня поряд із ним: «Ось це ми у Севастополі, відпочиваємо на морі, триста сходинок до моря від нашого санаторію...», «Це Настуня в хорі співає, у неї такий голос красивий», «Це наш первісток у неї на руках, Настуню щойно з пологового виписали, вона вдома, така щаслива»... Кожну світлину дід Тимофій брав обережно до рук, ніжно, так наче це були руки його коханої, підводив близько до очей, принюхувався — наче вони пахли тим морем чи концертним залом, а потім обережно, погладжуючи, клав на місце — і все злегка хитав головою, коли розказував їхню історію, хоча для нього це не була історія. Це була його нинішня мить. Наче він жив водночас зараз тут, у розжареному сонцем хвойно-морському Севастополі, коли їм було ледь за тридцять п’ять; чи прямо зараз сидів у великому концертному залі в першому ряду, ловлячи тяжіння тільки її голосу з-поміж десятка інших голосів, і впивався ним, зачаровувався, знає — вона співає тільки для нього; і тут же, у цій хвилині, він сам навприсядки зі своїм першим «Києвом» фотографував свою дружину, яка подарувала йому сина... У цій кімнаті жодного разу мені не спало на думку: «Який же нещасний цей чоловік», навпаки, я все думала, яке ж це щастя — мати, до чого повертатися, хай і в минуле. Розгорни я зараз свій альбом, нічого там не побачила б, крім фото ненависної школи та одної світлини з літнього відпочинку в Пущі-Водиці, де мене незлюбили сусідки по кімнаті за мою мовчазну вдачу і, як у помсту,— викидали у вікно мої речі (я все додому просилася, але мама казала, що то все мої вигадки і що я невдячна). Туди повертатися я не схотіла б.

«А ось це ми разом на суботнику у квітні, прибираємо територію Труханового острова, бачиш, у хустці білій — то Назарова бабуся. Я ж казав, що вони — подруги? — продовжував дід Тимофій, все так же гладячи кожну пожовклу світлину із хвилястими рюшами — і від того йшов такий легкий хруст, наче то надломилося дерево чи накотила хвиля на гальку,— здавалося, що не мені він все розказує, а собі, так йому легше: — А це...— сказав дід Тимофій і замовк, не тримаючи, а пестячи в руці фотокартку: — Зовсім молода Анастасія, у бабусиному українському вінчику з китицями: так наче ти — це вона,— якось злякано врешті промовив він, підносячи фото до мого обличчя. — Посидь отак ще, я давно не був так близько»,— і він провів своєю сухою і злегка схо- лолою рукою по моїй долоні. «Приходь до мене ще, доню»,— сказав він мені на прощання, коли ми вже вийшли за поріг його старої квартири. На знак згоди я йому посміхнулася — так щиро, як ніколи раніше я не посміхалася.

Та щойно ми відійшли від будинку, як мені захотілося плакати, щось сталеве і товстобоке підперло в горлі та збільшувалося, і я відчула, як усередині мене з очей сплили сльози — і від них наче пахло залізом, хоча насправді я йшла і очі мої пустували — зсохлися.

«Ти один йому допомагаєш, Назаре?» — якось хрипко вирізалося з мого горла, коли ми запетляли Солдатською Слобідкою. Назар пояснив мені, що до діда Тимофія приходять із соціальної служби. Це чи то Ірина, сорокап’ятирічна жінка, яка має трьох дітей, вона неохоча до роботи, хоча може зварити більш-менш їстівну юшку. Чи то студент Ілля, сильний і дужий, він все любив поговорити про життя, вимітаючи пил із відставленої софи тільки у вітальні — до кімнати Анастасії дід Тимофій нікого не пускав, але дід Тимофій рідко відповідав на його розмови — ображений на нього за те, що той через раз згадував купувати квіти для його дружини (гроші на це він регулярно давав студентові із чіткою вказівкою, які квіти купити). Словом, соціальні працівники більше робили все не за покликом серця — а так, для галочки. Від держави йому дають якийсь там пайок, і щомісяця на дім приносить пенсію поштарка — без надбавок за інвалідність, десь не так оформили документи чи таки правильно, але пенсійному фонду було байдуже до людського горя, і сміливо можна сказати, що дід Тимофій уже котрий рік для них так само числиться як просто пенсіонер із Солом’янського району. А він був не просто пенсіонером. Мало хто згадає, що колись він працював на заводі імені Карла Маркса, у той час, коли Костянтин Микитович, майстер бісквітного цеху, склав бездоганну рецептуру знаменитого «Київського» торта, сам Тимофій Олексійович поривом своєї вітіюватої фантазії додав горішок у цукерку «Вечірнього Києва», яка стала не меншим за «Київський» торт символом української PCP — солодким трикутним дивом у прямокутній коробці із зображеною вечірньою площею Києва, де, за переказами, місто зустрічало козацькі полки після перемоги над польсько-шляхетським військом на чолі з Богданом Хмельницьким; ось тому тут і пам’ятник йому, і ще Софіївський собор, де козаки молились Нерушимій Стіні, нашій берегині Оранті... Цими цукерками ласують і до сьогодні кияни — і далеко за межами столиці. І тепер автор шоколадної візитівки Києва догорає віку навіть без якісного інвалідного візка! Його міг би купити син, але той живе далеко і не надто заможно, у Ростові, приїздить лише двічі на рік, перед Старим новим роком і на Спаса.

Коли померла Анастасія Григорівна, ніхто не знав, чи довго протягне дід Тимофій. Подружжя все казало чи то жартома, чи то з болем, що помруть вони в один день.

Пошматований самотністю, міцний і до того абсолютно здоровий, дід Тимофій занеміг. Він майже перестав ходити! Коли Назар заходив до нього — із цукерками, він їх дуже любив — дід Тимофій часто лежав незрушно і навіть оком не скидав на улюблені ласощі. «Мені без Настуні ніщо не солодке вже»,— все, бувало, примовляв. Хтось казав, що він втратив волю до життя. Інші, що то його смутні думки — відчай і туга — зробили з ним таке: ми нерозривні тілом із душею — починає вмирати одне, інше іде квапливо поряд. Коли з дідом Тимофієм трапилося горе, мало хто захотів нести з ним його ношу. Порідшали візити колишніх друзів, знайомих, колег...

ібі

Не те що раніше, коли Тимофій Олександрович багатьом допомагав працевлаштовуватися в Києві, нерідко забирав до себе додому студентів та молодих працівників — талантів; чи коли на старій дачі під Вишгородом влаштовував справжні свята, з гітарами, багаттями, літературними вечорами, посиденьками на веранді за овальним столом для друзів-колег-просто гарних людей: святкували тут і заснування фабрики, і дні народження начальників цехів — і карамельного, і цукерного, і мармеладного... Працювали і веселилися. Жили... А коли Тимофій Олександрович став дідом Тимофієм, самотнім дідом, коли він лежав у лікарні (йому ампутували хворі ноги), ніхто не прийшов до нього в палату — ні з квітами, ні із цукерками — а він їх так любить! — ніхто не заступився, коли його через нестачу койкових місць ледь не виселили до коридору. Тільки Назарова бабуся приходила щодня: приносила йому варення, листівки від Назара — той теж тоді захворів; і без вагань віддала всі гроші із «на чорний день», щоб діда Тимофія залишили в палаті...

11-14-10.)оЬ


Я потім думала, чи не звідси — корінь недовіри Назара людям, його нестримне бажання відгородитися від усіх, тримати дистанцію? Він закривався у собі, як у бу- динку-криниці (такі собі квадратні замкнені будівлі, як на Терещенківській чи на Городецького), і тільки за власним бажанням відчиняв свої парадні двері. На моїй пам’яті це трапилося двічі: навстіж — діду Тимофію, і лише наполовину — мені. Здається, Назар сторониться мене: ніби й хоче бути поряд, ніжним (як у ніч, під час мого сну, коли він гладив моє волосся), і в той же мент наче невидима сила відштовхує його від мене.

Ad libitum


Знайомство з дідом Тимофієм дуже зблизило нас із Назаром. Ми стали часто разом заходити до нього в гості. Назар купував усе свіженьке — не в пере- продух, а у простих старих жінок із села, які працювали на землі, а потім продавали це на крихітній точці біля Житнього; ще Назар обов’язково випікав хліб, а я купувала в переході на Контрактовій красиві квіти, і ми разом ішли до живописної Київської Швейцарії — так раніше називали цю місцевість із каньйонами, горами, озерами, садами та хуторами в районі Афанасієвого яру, між теперішніми вулицями Богдана Хмельницького та Воровського. На Бульварно- Кудрявській (ми з Назаром уперто продовжували називати її за старою манерою — так красивіше) було завжди затишно, по-домашньому.

Дід Тимофій радів мені дуже, навіть Назар помічав, які позитивні метаморфози з ним відбувалися: в нього покращувався апетит, він згадував нові історії, яких і сам Назар ніколи не чув. Діду Тимофію подобалося, що я не забуваю, на відміну від невігласа Іллі, про квіти для його дружини. Він чинно при мені розкладав їх у вази і на ліжко — цей ритуал він виконував сам, без будь-чиєї помочі.

І що найдивніше — квіти стояли довго, не в’янули, наче їх живила соковита волога зсередини. Якось я принесла букет маленьких чайних троянд, і дід Тимофій ледь не розплакався — це були улюблені квіти Анастасії. Тоді на згадку про такий вечір дід Тимофій подарував мені альбом зі старими листівками, адресованими в Київ: дати від кінця 19 століття до років нашого з Назаром народження. «Це збирали ми вдвох із Анастасією. Думаю, вона щаслива, що альбом потрапив у такі хороші руки». Я, звісно, засоромилася — як я можу забрати частину його спогаду? — але він наполіг, і я не мала змоги відмовити.

Це трапилося саме того дня, коли Назара звільнили з роботи. Тягнулося вже до грудня, всі шпальти газет, від «Дзеркала тижня» до «Газети по-українськи», кричали про економічну кризу, яка була зачата в Америці, а потім відлунням дійшла до нас. Лускали банки, гривня втрачала свої позиції, люди не мали змоги виплачувати кредити і на них полювали, чатували з темних кутків під’їздів колектори. Навіть гроші обміняти в обміннику ставало небезпечно — якщо не підсунуть фальшиві долари, то з-за повороту хтось у чорній масці з жіночих капронових колгот може напасти на тебе з ножем, вимагаючи гаманець... І якщо я спершу цього не відчувала, хіба тільки через те, що не отримувала нових замовлень на переклад, але це й без кризи був нечастий заробіток; у магазини я не ходила, ріст цін спостерігала хіба що на жувальній гумці, яка сягнула надземної вартості за пачку, то пізніше вже неможливо було лишатися осторонь: обличчя киян — сірі й невиразні — не посміхалися, закриття улюблених простих крамничок, розмови

у транспорті про безробіття, збільшені в десятки разів борги — я відчула весь жах цього часу.

Назар про своє радше сказати не звільнення, а скорочення, примусову відпустку без кінцевого терміну, зізнався мені не відразу. Я бачила, що він сумний, опускав очі, все наче шукав на асфальті, за що можна зачепитися, говорив мало і без охоти і все про сни, якісь свої дивні сни, які мучили його останнім часом, із дивним присмаком крові в роті, з яким він прокидався від них уранці. Він навіть не дивився на дорогу, коли її переходив через надземний перехід, і одного разу ледь не втрапив під джип, якби я не смикнула вчасно за рукав його коричневої куртки. Розповів він мені про це лише через тиждень, хоча весь цей час ми зустрічалися, як завжди біля Лева, о шостій-сьомій, ніби після роботи Назара. А в понеділок він мене попросив прийти раніше, щойно звільнюся від інститутських занять. Я здивувалася і нічого не запитала. Лише там, біля нашого місця, він мені розповів, що трапилося. Він був у відчаї — не за себе, «мені нічого не треба»,— казав Назар, а за діда Тимофія: «Як я зможу йому допомагати? Хіба ж можна буде розраховувати на соціальну службу, коли таке діється?», а ще — за своїх чотирьох папуг, яких щодня треба годувати, і за бабусину квартиру, яку вона так любила, але яка так недешево через свою старість обходиться власнику! «Я допоможу, чим тільки зможу, у мене ж поки ще є стипендія, половину віддаю мамі, на решту я живу місяць, але часто в мене лишається від тієї суми, я зможу зекономити, а тоді... я знайду роботу. І ти знайдеш, ось побачиш. Все буде добре... Я не покину тебе»,— хаотично почала я лепетати, сподіваючись втішити його. Мені так хотілося зробити щось корисне для нього: показати йому, що є вихід — у будь-якій ситуації; залишитися з ним поряд, щоб він відчув, що на мене можна розраховувати, що я ще й надійне плече, а не просто дівчина, з якою можна поговорити про сенс життя. Це був один із таких моментів, коли я була ладна хоч навиворіт вивернутися. Мені навіть здалося, що душа моя стала на кінчики — так вона хотіла, щоб її помітили, і кричала: «Я хочу допомогти!». Але Назар холодним поглядом перервав мою палку промову, і слова шматками освинцьованого літію пішли на дно.

Було холодно, похмура погода тільки підкручувала настрій, як пружину будильника. Ми неквапно йшли до його дому, і вперше Поділ мені здався мертво-непривабним. Він був порожнім, лише де-не-де пробігали безпритульні собаки з подертою шкірою та шерстю — здалеку це нагадувало старі поморщені географічні мапи. Я почувалася зрадженою. Я думала, що допоможу Назарові: як чудотворець своїм щирим і непідробним бажанням, я хотіла зцілити всі рани, применшити біль, а мені наче сказали, пирсну- ли в очі, що я не маю дару чудотворіння та заступництва. Знову піднявся вітер, він наче волів зішкребти з моєї шкіри сльози, але шкіра була сухою, і вітер її дряпав. Добре, що ми скоро зайшли до Назарового дому.

Назар мовчки пішов до кімнати, сів за стіл, нервово щось почав малювати на аркушах старого радянського зошита, а я вмостилася в кутку між травами у плетеному кріс- лі-гойдалці і намагалася ритмічно погойдуватися — мене це заспокоювало. Потім Назар кинув олівець і попросив мене піти на кухню. Там ми продовжили мовчати, заїдаючи тишу домашнім хлібом, випеченим у глибці алюмінієвої каструльки. Так тривало, доки я не запитала відверто: «Ти не віриш у свої сили? У мої?». Назар стенувся, наче мої слова розбудили його: «Вірю», а згодом, все обмізкувавши, ще додав: «Віра — найбільша сила».

Отже, Назар не втрачав надії знайти нову роботу — мене це втішило. Однак це марення-сподівання розвіялося досить швидко. Варто було лише передзвонити (із пошти: у Назара вдома не було телефону) за трьома десятками номерів підприємств, виписаних із газет, які коли-небудь шукали працівників, і як будь-яка тліюча надія переставала тліти і просто гасла, як згарище на вітрі. Після невдалих пошуків ми йшли до Лаври — в цьому місці, оточеному укріпленнями, печерськими мурами, оборонними вежами, ми почувалися в безпеці. Ми гуляли довгою дерев’яною галереєю, заходили до печер і молилися угодникам, чудотворцям та лікарям, терплячим та працелюбним, і довго сиділи біля Дальніх печер, на лавці між клумбами із давно поснулими квітами, і чекали на дзвони Великої лаврської дзвіниці, як на порятунок, — кажуть, у їхніх звуках тоне печаль. І все було б, може, не так погано, якби не смута, яка нависла пеленою над кожним домом — від неї йшло нудотне чи то тепло, чи то холод, що навіть горобці починали не співати — а безрадісно сюркотіти...

Лише на початку грудня Назар зміг влаштуватися — розклеювати оголошення про спа-салони і нарощування нігтів було далеко не ідеальною роботою, але все-таки це давало сталі тридцять гривень на день, а інколи, залежно від результатів праці, і більше — Назар не нехтував жодним способом хоч щось підзаробити, тому зголосився, хоча

Ad libitum





..в цьому місці, оточеному печерськими мурами, ми почувалися в безпеці...

думаю, він прекрасно знав, що це — вбивство для його жвавого творчого розуму.

Повертаючись з інституту, я ловила Назара в одному з метрополітенівських переходів, і ми разом їхали до наступного місця призначення обклеювати дошки для оголошень у різних районах міста — від Дарницького до Голосіївського. Інколи роботодавці наполягали, щоб оголошення розклеювали на стовпах чи навіть у рамках вагонів метро, хоча вони самі чудово розуміли, що без дозволу адміністрації метрополітену це карається Кримінальним кодексом. Чесно, спершу мене дратувало, що Назар зі своїм очевидним даром художника та просто-таки енциклопедичними знаннями вбиває так час замість того, щоб оббити в пил всі пороги редакцій і таки знайти більш-менш гідну роботу — в газеті чи журналі, видавництві, хай навіть у місячному бюлетені! І лише коли я сама зайнялася пошуком роботи для нього (потаємно, звичайно), зрозуміла, наскільки це нині й справді глухий кут: інколи не просто скидали дзвінок — часто мені відверто-зле сміялися у слухавку: «Робота? Та в нас самих її немає!».

Тому поки не було вибору: просто вимушені хапатися навіть за таку змогу, як розповсюдження реклами. Розклеюванням ми займалися навіть у мокрий сніг, що пальці, без рукавиць, бо в них нереально щось зробити, самі приліплювалися до стовпів замість розмоклих оголошень. Мені закладало ніс від запаху клею і ще чухалося підборіддя... Але коли я бачила, з яким спокоєм і навіть вдячністю це робить Назар, я притамовувала своє активне обурення і слухняно мастила глюстіком окраєць кольорового папірця.

Мене тішили дві думки: перша — я поряд із Назаром; друга — він приймає мою допомогу.

Ми працювали переважно в центрі міста. Почали з Лук’янівки — розклеювали оголошення — пачку за пачкою: від колишнього народного будинку, в якому влаштовували аматорські вистави, а із приходом кіно в життя людей — тут демонстрували фільми у великому залі на шістсот місць; від заводу імені Артема по всій вулиці Мельникова, де, за переказами, жив ще один гігантський змій, у яру, між двох озер; від вулиці Герцена, де непримітно сховалася за тином і деревами блакитна дача та парк Хрущова; до Дорогожичів із його сумнозвісним Бабиним яром... Розбудований район зі своїм колоритом — важко повірити, що тут колись були околиці нашого міста з поодинокими дачами...

Ми блукали містом — від вулиці до вулиці, здавалося, що вони вже навіки втамували наше тепло та запахи, так часто ми їх оббігали. Назар розповідав мені старі легенди і оповідки, я часто абстрагувалася від цього часу і цих проблем, і була десь далеко — у столітті 17-18, прогулювалася містом в сукні «фуро», обшитою блондами та накладкою з димки, з довгим шлейфом, і лише різкий звук авта мене пробуджував від цього стану, і я вмить згадувала, що я тут, у потертих джинсах і чорному пальті, і що з роботою клопоти не лише в Назара, але й тата — його скоротили вже давно — і Янчиного Віталіка: тільки йому урізали наполовину зарплату при тій самій кількості годин. Від цього мама занурилася у злісну, обтяжену думу, часто зривалася і плакала, нарікаючи на себе, нащо ж вона перед весіллям старшої доньки продала спадщину від своєї бабці, моєї прабабці Лізи — напіврозвалену чи то хатку, чи то сарайчик під Вінницею і дві сотки землі — «Зараз би навесні там хоч картоплі та моркви можна було б посадити, а так — гризіть тепер асфальт»,— до цього надто песимістичного примовляння вона вдавалася після чергового походу до магазину чи на базар, де все стало втридорога, і тоді вона ще більше голосила, боячись, що настав якщо і не голодомор 32-33 років, то точно початок 90-х, коли Союз був розвалений і не було продуктів — пляшку молока треба було виборювати у довжелезній черзі, і те часто виявлялося прокислим.

«Не кажи слова криза»,— зупиняв мене щоразу Назар, коли я, під’ятрена повідомленнями із ЗМІ та домашніми негараздами, нарікала на бездіяльність влади. «Немає ніякої кризи. Якщо хочеш працювати, то працюєш, а не ским- лиш склавши руки. Знаєш, усе дуже просто. Коли життя гне донизу — дивися вгору»,— говорив він мені. І тоді я замовкала — знала, він має рацію, і каже він із власного досвіду — не голослівно: вранці він допомагав вантажити ящики в маленькому хлібному магазинчику на Ярославській вулиці; інколи за символічну плату підміняв свого двірника, коли тому в негоду не хотілося висовувати носа, щоб вичистити перший сніг із тротуарів, увечері майстрував хрестики для однієї крамниці із церковними дрібничками у Китаєво — там він мав одного знайомого священика — і той давав за те миру, яким Назар змащував скроні, коли боліла голова, та ладану, яким Назар перед сном обкурював кімнату (так, він думав, розганяються погані сни)... А вдень, навіть у вихідні, ми разом блукали містом зі стосами «спа- салонів» чи «видаленням волосся назавжди», і механічно виконуючи одні й ті самі рухи «дістань, намасти клеєм, приліпи», я паралельно вишукувала сюжети для нових історій, а Назар — для своїх малюнків.

Цікаво було спостерігати життя на центральних вулицях міста. Тут ніби й не відчувалося пригнічення: продовжували працювати бутіки, дорогі ресторани, люди їздили на гарних машинах. Та варто уважніше придивитися: зник камерний магазин дрібничок; зачинили кіоски, де продавали живі квіти; на лавці спить чоловік у лахмітті, підмостивши під голову шпальту газети.

Життя — контрастне.

Ось жінка тягне за руки двох дівчаток-близнючок, у рожевих комбінезонах і рюкзаками з мордочками — Бац- Банні та Скубіду — герої їхнього часу. Мама — висока жінка в пальті із грубого сукна, в тон черевики та сумка, зосереджено дивиться лише вперед, навіть не озираючись на те, як її дівчата не встигають за нею і весь час спотикаються. Можливо, це так вони без бажання йдуть — куди? — вечірні заняття? допоміжні курси англійської — дітям від шести? гурток — майстер на всі руки: в’язання гачечком чи орігамі з кольорових папірців? чи курс плавання у шкільному басейні, а жодна з них без круга чи надувних нарукавників і сантиметра не пропливе у хлорованій воді басейну — травма дитинства, коли наглиталася води у ванній чи на березі річки, граючи у водолаза? чи це вони з батьківських зборів? А ось і тато. Його одразу не було помітно. Нижчий від своєї дружини на півголови, він дужо намагався компенсувати цей недолік силою м’язів — тягнув у руках декілька пакетів — один «Сільпо», а інший «ДЦ» — і весь час намагався щось розказати, але жодна жінка з його сім’ї не зважила

на ту спробу: лише та, в якої рюкзак із Бац-Банні, обернулася і покрутила вередливо носом.

Ось дві подружки ідуть — тримають одна одну за руку, вища (вона вдягнула височезні підбори, які те й робили, що ковзалися поверхнею підтало-цукрового асфальту і аж підкошувалися урізнобіч) була у фіолетовому тренчі — цього року чомусь всі на ньому схибили — енергійно розмахувала руками і збирала з лоба білого локона на щоку, щоб слухняно лежав,— робила вона це дещо манірно, хоча й ривком, ще підкочуючи очі вгору, як робили це кокетки минулого століття; інша трималася вільною рукою за шлейку своєї сумки розміром із кишенькову книжку спеціально для читання в метро — міцно вчепилася в неї, здавалося, що навіть якщо стане вибір: «Життя чи гаманець», вона поступиться першим — вона йшла мовчки; лише та, блондинка, вставляла часом якісь репліки — занадто голосно, як для вулиці, і ще таким грубим — прокисло-забродженим, як дріжджі, голосом.

Ось ішов хлопець — не більше двадцяти років — у круглих навушниках, майже із заплющеними очима — схоже, йому було байдуже, що на дворі холодно, аж промерзло-си- нім здається повітря; що молоко за останню добу подорожчало на гривню, а маленький, по-домашньому затишний магазинчик книг, який споконвіку знаходив собі притулок на розі цієї вулиці, якою він зараз іде, зник безслідно, не залишивши навіть клаптя паперової вивіски про переїзд — так, ніби ніколи й не було рядів класики, жіночих та історичних романів, фентезі, поличок із психології та езотерики, сучасної прози, дитячої книги. Лишилися лише білі стіни і напис у кутку чорним маркером, зроблений якимсь сучасним письменником: «Люблю цей магазин», але і він, певно, скоро зникне під білилом іншого власника приміщення, якому книги не потрібні — тільки прибуток від справи, а можливо, і не буде нового власника — кредитів зараз не дають, бізнес розпочинати без страхування невигідно — то ж хіба що вицвіте від сонця, яке пробереться крізь прикрите трухлявими газетами скло.

Життя йшло цієї вулицею якоюсь смішною ходою, непостійно, неквапливо, але впевнено — може, так життя сміялося з нас. Жити безпечно і в безпеці? Хіба так буває? Ось і хекай собі на пальці, клей оголошення і спостерігай — твоя єдина розвага. Голуб з однією лапкою докльовує крихти із недбало викинутого кимось пакета чіпсів із паприкою. Змайстрована певно що дитячою рукою шпаківня з картонної коробки на похиленій вишні — з нерівно вирізаним отвором для входу, залітайте і ласуйте! Чорний фетровий капелюшок із великими крисами — жінка несла його у прозорому пакунку, край якого ритмічно стукав їй по стегну. Жовтий сніг — підбілювач у неба закінчився — купками лягав на дно.

Я все це помічала, занотовувала в пам’ять — і щойно об’єкт зникав із кола зору, починала про нього говорити, здогадуватися, хто, що і навіщо. Часто ці сфотографовані образи я перебирала по декілька разів на день, знаходячи все нові та нові деталі. Назар слухав мене уважно, як завжди в такі хвилини, міцно стулюючи губи. Пізніше він почав ще замальовувати цих героїв у свій блокнот — паралельно оповіді чи після неї — і тоді я зрозуміла, що він бачить людей глибше, ніж я. У дівчини-блондинки у фіолетовому пальті, яку ми бачили на вулиці Банковій, неподалік від

дому архітектора Городецького з химерами, на лівій щоці був довгий і тонкий шрам, який вона нервово намагалася приховати. І тоді мені ставало соромно, що я чогось не помітила, не зрозуміла, що якась деталь ковзнула повз мене, як крихта льоду з гарячої руки. Я подовгу мовчала, доки Назар не зізнавався, що це тільки він так її побачив, у художньому світлі, а насправді ж шраму не було. І не знаю, чи це щоб втішити мене він так казав, чи це був якийсь інший, зрозумілий тільки йому хід.

Менше з тим, я була рада, що мої розповіді стали взаємопов’язаними з малюнками Назара, поростали наче однією коростою і ставали одним цілим. А почалося це все з тієї історії про скрипальку. Якось я знайшла розкиданими на ліжку Назара ілюстрації — чорним графітом по жовтому паперу, тугі лінії зретушовані тильною частиною долоні. Але я не встигла як слід їх розгледіти: Назар різко вихопив малюнки з рук, мовляв, недопрацьоване. Тепер же Назар почав відверто, не ховаючись, робити такі ж ескізи до всіх моїх історій, які я вигадувала чи підглядала. Він малював завжди олівцем, інколи ручкою, а тоді в малюнок вводив тонким пензлем чорний колір, інколи — плями тілесної фарби. Його малюнки ставали мені найкращим свідченням того, що він небайдужий до мого споглядання. Якось він показав мені етюди — багато варіацій і примірок — до моєї історії про сина. Я її розказала Назарові, коли ми скінчили роботу вище Хрещатика, де збереглися старі будинки у стилі модерн — там, на декількох відомих вулицях, Лютеранській, Городецького, Станіславського, Заньковецької,— нам треба було обклеїти дошки та стовпи. За певний час ми вже набили руку на цій немудрій справі, тому впоралися швидко із квадратом охоплення. Коли був приклеєний останні папірець, ми спустилися униз схилом, повз будинок із химерами та театр Франка, ще вниз і тоді через арку біля входу у Великий Пасаж — напередодні свят тут усе світилося кольоровими вогнями, у вітринах стояли манекени, вбрані у тренди.

Це місце нагадало мені, як колись тут в одному ресторані я вечеряла з Вірою та Мар’яном. Віра була на той час одержима ідеєю перезнайомити мене з усіма своїми друзями, а надто з Мар’яном. Його виловити було найважче — молодий бізнесмен, він мав у Тернополі два магазини спортивного одягу і лише час від часу навідувався до столиці. Саме у той момент, коли в нього було відрядження, Віра перехопила його. Ми гуляли з Вірою вдвох вулицями міста, був мокрий березень, аж раптом подзвонив Мар’ян і запропонував зустрітися. Ми чекали на нього в найжахливішому місці для зустрічей — Майдан Незалежності — сотні людей, як жаб’ячі пуголовки, пропливали перед нами. Мар’ян прийшов запізнившись, але із квітами — в душі він був галантним кавалером, і взагалі йому подобалося підкорюва- ти дівчат. Але на квітах не завершилося. Він покликав нас до ресторану, якраз у Пасажі, який не був ніколи по кишені ні Вірі, ні мені. Віра не заперечувала — навпаки, зраділа, як я зрозуміла потім, вона була слабкою на розкіш. Мені довелося лише мовчки погодитися, хоча ідея мені не припала до душі: я була вдягнена непарадно — у стару сестрину кофту, вона в неї не влазила, тому віддала мені, але на мене вона була завеликою — і це було помітно (навряд чи хтось зрозумів би, що я люблю цю кофтину за її неймовірно красивий кораловий колір).

Нам знайшовся столик у залі для тих, хто палить,— всі інші були вже зайняті. Було гамірно, прокурене повітря аж скрипіло, за сусіднім столиком обговорювали останній день народження у клубі Арени, попереду — дивилися фото на ноутбуці. Поряд хтось курив тонкі цигарки із запахом вишні. Мар’ян був стомлений і не надто старався нас розважати, як обіцяла Віра. Він ліниво демонстрував новий мобільний телефон, який встиг придбати, і паралельно обирав, яку вечерю хотів би на сьогодні. Я замовила персиковий сік. І в незмінній позі, без зайвих рухів, смоктала його через соломинку до кінця зустрічі. Мар’ян трохи розказував щось про своїх друзів, Віра гиготала з його не дуже вдалих жартів і жувала стейк із листям салату та картоплею, смаженою кульками,— виявляється, вона завжди замовляла цю страву, коли приходила сюди з Мар’яном. Я весь час сиділа як на голках, хоча даремно — мене не надто залучали до розмови, яка тривала рівно стільки, скільки Мар’ян споживав вечерю. Щойно він із цим покінчив, чемно вибачився і сказав, що має йти на іншу зустріч. Пафосно розплатився за вечерю крупною купюрою, подав нам із Вірою пальта і допоміг одягнутися. По тому ми обмінялися люб’язностями, він навіть дав мені свою візитівку. Коли ми вийшли з кафе, на нього уже чекали — троє дівчат, одна була, чомусь мені так яскраво запам’яталося, у красивому червоному френчі та чорній спідниці і яскравою помадою на вустах, у тон до верхнього одягу. Вони перецілували Мар’яна, взяли його під руки і пішли ліворуч, а ми з Вірою — праворуч. «Він сьогодні був не в ударі»,— виправдовувалася Віра. Якщо чесно — мені було однаково. Більше я ніколи не знайомилася з Віриними друзями: Мар’ян був першим і останнім.

Дивно, чому я згадала ту зустріч — вона мені дуже не сподобалася. А все, що мені не подобається, я намагаюся забути якомога швидше.

Зараз ми вже вийшли на Хрещатик. Ідучи з Назаром під гілками сплячих каштанів, ми обговорювали тему поколінь. Кажуть, кожне наступне покоління мудріше за попереднє — своїх батьків та прабатьків. Але чи так? Світова мережа Інтернет, здавалося б, відкрила всі замки, стерла всі межі — бери, впивайся, читай, малюй, вивчай... Та мало хто зараз, не заглядаючи в електронне віконечко, зачитає напам’ять, скажімо, послання до Коринтян від Святого Апостола Павла. А наші пращури могли. І Назар може — без усіляких підказок. Особливо він любив перше послання, 13 главу, він вірив, що любов довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається... Що любов ніколи не перестає.

Ми прямували вгору, звернули до Театральної. Уже недалеко театр Лесі Українки, колись Бергоньє. Який цікавий хід історії! Трохи більше ста років тому в це театральне приміщення приїздив посланець від французьких братів Люмьєрів — винахідників і власників славнозвісного кіноапарата. Тут киянам уперше демонструвалися комерційні кіносеанси. Тут, у театрі, почалося життя ілюзіону, живої, рухливої картинки. Дивина на ті часи — така звичність зараз... Але добре, що з роками кіно не витіснило вистави — принаймні у театрі російської драми.

Не доходячи кілька метрів до його будівлі, ми зупинилися і стали у довжелезну чергу за «Київською перепічкою», і ось там, вже придбавши дві сосиски в тісті, ласо підсмажені на олії, що аж папірці, в які ті були обгорнуті, просочилися цією пахучою вологою, та на десерт — дві пластмасові чашечки зеленого чаю без цукру,— я розповіла Назару цю історію — про хлопчика, якого дуже любила мама. Спочатку я з’їла сосиску в тісті — улюблені смаколики тих, хто працює десь у районі бульвару Шевченка та вулиці Пушкінської — про корисність їжі можна було посперечатися, та смак — перепічка танула в роті, залишаючи по собі приємне відчуття ситості та оте дивне задоволення від поїдання посеред древньої вулиці. Я швидше за Назара покінчила з перепічкою, і тоді, перебуваючи у стані якоїсь легкості, майже як у Мілана Кундери, почала розказувати ту історію — неквапливо, помірковано, чергуючи ковток чаю з оповіддю.

«Ліда працювала лікарем-алергологом, її зміна тривала до п’ятої години, вечорами вона обожнювала сидіти вдома у кріслі біля вікна, загорнувшись в улюблений махровий зелений халат, читати газету або просто спостерігати за перехожими. Інколи вона ходила на побачення, які ретельно підлаштовували чи то подруги, чи то колеги, чи то шлюбне агентство “Кому за тридцять”. Тоді вона, одягнувши найкращу сукню, бризнувши краплю парфумів за вушко, зав’язавши хустинку на шию — не стільки для романтичності, а щоб приховати ластовиння на грудях (для руденьких це нормально, а волосся в неї було вогненно-вохрове від природи, хоча деякі заздрісниці подейкували, що то від хни), і, прихопивши маленьку сумочку, радісно йшла на нову зустріч. Але розхвалений бізнесмен із трошки лисіючим лобом виявлявся дідуганом у перуці. Справжній джентльмен чекав, коли та розплатиться у кав’ярні за себе, ще й залишить чайові офіціанту. Затятий холостяк виявлявся давно одруженим чоловіком із двома дітьми. Словом, вона казала

про такі випадки “не судилося”, а про себе не раз зарікалася, що це востаннє дає так себе задурити обіцянками та підтакуваннями знайомих “він — ідеальна для тебе пара”! Але бажання мати родину, помножене на постійне мусолення очей щастям сімейних подруг, деяких вже по другому колу, змушувало її за наступної ж нагоди вдягати нову блузку, підперезуватися тугим паском, бризкати із флакончика улюбленої “Лакости” і йти на зустріч.

Однак з Андрієм вона познайомилася не через подруг. Все значно простіше — Андрій прийшов до неї на прийом. Як він пізніше зізнався, вона його причарувала рудим волоссям. Чим причарував її він? Андрій доволі непогано заробляв, був непихатою, чемною, врівноваженою і на диво доброзичливою людиною. Єдина хіба що вада — він не хотів дітей, йому було за сорок, і він уже мав дитину від першого шлюбу. Тому коли Ліда сказала про свою вагітність, він зробив одну з тих гримас, яка його завжди привітне обличчя вмить перетворила на невдоволену фізію. Але Ліда не зробила аборт. Кожного дня вона була найщасливішою людиною у світі — в неї буде син! Син. Вона так вирішила — тільки син, її маленький, ніжний, добрий, він ніколи її не зрадить і не скривдить. Дивлячись на осяйне обличчя дружини, Андрій заспокоївся, змирився з думкою про батьківство і став чекати на появу спадкоємця.

Даня, Денис, народився передчасно — дуже вже поспішав познайомитися із цим світом. Хлопчик був таким, яких лікарі називають проблемними. До нього так і чіплялися хвороби: то він погано вагу набирав, то шкіра покрилася пухирцями, то вивихнув мізинчик, а у віці п’яти років йому поставили підозру на цукровий діабет. Ліда, сама лікар, чудово розуміла, що це означає. Заборонила Данку солодке, приписала сувору дієту. Яка це була трагедія! Він же найбільшою радістю у своєму житті вважав цукрові кренделі, вафельні тортики зі згущеним молоком та шоколадні батончики, і тепер був позбавлений цього “о моє щастя”, як він сам казав. Часто, коли Ліда відволікалася у справах, скажімо, за пранням у ванній, він виловлював цей момент, стрімголов біг на кухню, облизував пальці і запихав їх у порцелянову цукерницю, що стояла на столі, а потім з не меншою швидкістю біг до кімнати, ховався у куток і облизував їх, допоки мама не помітить його “непослуху” і — не приведи Боже! — обмиє руку водою. Звичайно, не ці нечасті дитячі витівки стали причиною швидкої втрати зору. Лікарі лише розводили руками. Ліда бігала з однієї клініки до іншої, консультувалася, відстоювала в чергах, пробивалася, випрошувала нових направлень — вона билася з відчаєм, як б’ються тільки леви — життя чи смерть, а коли поверталася додому — ні словом не обмовлялася про це чоловікові. Він не любив слухати про всілякі походи по лікарнях, це гнітило, а йому хотілося спокою. Ліда лишилася сама зі своїм болем — і хворим сином. Вечорами, майже без сил, вона лягала поряд із Данею — вона і через десять років спала з ним в одному ліжку — і розповідала казку, гладячи його очі. “Коли твої руки отам, мені не так пече”,— казав Даня, і Ліда ладна була хоч всю ніч не прибирати своєї материнської руки, аби полегшити йому біль.

Лікарі ж тягнули лямку, не знали, що робити, все чогось чекали, допоки Ліді не вдалося потрапити до одного хірурга, який, поглянувши на стос виписок обстежень та аналізів і самостійно оглянувши пацієнта, врешті оголосив однозначний вирок: “Оперувати”. Операція коштувала чималих грошей, чоловік дав половину, решту Ліда сама випрошувала у родичів та знайомих у борг. У день, коли Дані робили операцію, Лідине волосся назавжди втратило свій яскраво-бурштиновий колір, воно спопеліло, коли Данька, опритомнівши після наркозу, з білими пов’язками на очах, закричав на всю палату: “Мамо, повиймай мені очі, щоб вони мені ніколи не боліли!” Незважаючи на поопераційний больовий синдром, можна було впевнено сказати, що операція пройшла з успіхом. Потім Даня хоч і носив окуляри, все ж він бачив — і не було і дня, щоб Ліда не згадала і не подякувала золотим рукам хірурга, які врятували очі її сина. Коли лікар сказав, що хлопчик бачитиме,— то був, певно, другий найщасливіший день у житті Ліди після народження Дані. І навіть те, що від неї пішов чоловік (пояснивши це тим, що йому набридло бути зайвим, натомість потрібна увага, тому він іде до своєї коханої — у них давно почуття — вона любить і цінує тільки його. Тому він іде і крапка, проте на знак поваги залишає синові квартиру), не затьмарило того відчуття повного, кричущого щастя: її син — бачитиме! Її, її, тільки її Даня, її син.

Коли вони залишилися вдвох, тет-а-тет, Ліда вже ні в чому не заперечувала синові, нічого не забороняла йому, і якби він сказав якось: “Мамо, перенеси мені ближче до вікна той сад, що біля он того будинку”, та, не замислюючись, із корінням повиривала б дерева і пересадила біля свого дому, щоб уже через півгодини вони майоріли на радість Денису. У школі всі знали, що з Денисом краще не зв’язуватися, навіть якщо той сам провокує, бо в нього божевільна мама, “крейзі мамаша” — як вони її потаємно охрестили. Вона забирала його зі школи щодня до сьомого класу, хоча від школи до їхнього будинку було шість хвилин неквапливої ходи; вона ходила з ним на прогулянки після уроків, бо ніхто з дітей не хотів мати собі такого товариша; разом робила з ним уроки, годувала, вкладала спати...

Ліда була Денисові і мамою, і батьком, і другом, і вчителем... І їй здавалося, що так буде завжди. А потім його ніби підмінили. Вже на першому курсі інституту на доволі престижному факультеті Денисові захотілося більше свободи. Він не ночував удома, а коли повертався — то напідпитку і злим, а на питання, де він був всю ніч, відповідав лише “це моя справа”. Добрішав лише до сесії — Ліді здавалося, що він знову такий, як раніше, її маленький, ніжний Даня. Він приходив вчасно додому і навіть цілував маму в щічку за смачну вечерю, а тоді так, наче між іншим, просив грошей на здачу заліку чи іспиту. Ліда не розуміла таких речей, як це — гроші на сесію? Але гроші давала все одно — він же її поцілував. До того ж, то все викладачі — хабарники та нездари, не побачили зерно мудрості в її синові... Принаймні під таким соусом Денис підносив матері свої інститутські справи.

У ті дні він навіть залишався вдома і показово розкривав підручник о першій ночі. Але після завершення сесії зривався якір із петель, і знову: ночівлі поза домом, відключені телефони, агресія. Апогею це все сягнуло на другому курсі: він повернувся якось занадто рано з навчання і не сам, а з дівчиною на ім’я Ірина. Того самого вечора з’ясувалося, що та йти не збирається, а ось матері Денис недвозначно вказав на двері. “Я сподіваюся, ти не будеш заперечувати, що батько, якого, до речі, ти таки з’їла своїми повчаннями, як досі з’їдала мене, залишив цю квартиру мені, а не тобі”,— сказав, і очі його так недобре блиснули, вірніше — дорогі лінзи, які Ліда замовила у фірмі для нього, щоб він не ходив в окулярах з оправою, наче вже дитячою, не для його серйозного обличчя... Бідолашній нічого не залишалося робити, як скласти речі і поїхати в Бориспіль до сестри. Тоді вона виплакала ще більше сліз, аніж тоді, коли Денисові робили операцію в дитинстві і коли їй здавалося, що сліз на це життя після того в неї вже не лишилося. Лишилося. Чимало лишилося...

Спершу думалося Ліді, що Денис прийде до тями, згадає, хто по-справжньому його любить, покличе її до себе, попросить пробачення — і Бог свідок — вона простить! Але коли він почав щоразу кидати слухавку, коли Ліда дзвонила додому просто запитати, як він, тоді вона зрозуміла, що нема на що сподіватися. Зняла однокімнатну в тому ж Борисполі — там дешевше, ніж у Києві, і все плакала, навіть із відчаю до ворожки сходила, хоча ніколи не вірила їм (чи сама надумала, чи хтось натякнув, що синові наврочено), але жінка, вже в літах, що мешкала на околиці льотного міста і половину свідомого життя займалася тим, що допомагала, як уміла, іншим, лише похитала головою, глянувши на світлину Дениса (у дев’ятому класі, на лінійці, в новому картатому костюмі, який він сам собі обрав у ЦУМі), і рішучо сказала, що то не наврочено, а така порода. Від цього Ліді стало ще болючіше — немає виправдань. Отже, таким виховала... Правда, Денис якось приїхав до матері, більш як півроку по тому, відколи випхав її з квартири, сам знайшов мамину нову адресу, Ліда ледь у долоні не сплеснула, здалося їй, що він присмирнів, може, вже порозумнішав, але

він якось скупо розповів про себе і майже відразу перейшов до суті візиту — попросив грошей на якусь там термінову справу. Вона їх йому дала з лікарської премії, яку отримала до Дня медичного працівника, після того він знову, майже безслівно, зник. Навіть не поцілував, як раніше. І тоді Ліда, ображена як ніколи раніше, наче він знову виштовхав її за двері, цей неотриманий поцілунок так її вжалив, вперше за два десятки років пожаліла — себе. Не його. Наступного дня вона пішла до перукарні і попросила майстра пофарбувати в рудий колір її вицвіле волосся...»

Коли я скінчила оповідь, пішов дрібний сніг, який танув, не долітаючи до землі. В руках я тримала неповну склянку захололого чаю. Назар вже доїв свою перепічку — я цього не помітила, так захопилася розповіддю. Назар посміхнувся — він був задоволений тим, що я врешті перестала соромитися озвучувати свої історії і що вперше зробила це за власним бажанням. Проте він жодного разу не висловив своєї думки про них: чи не занадто довгий вступ, чи мовлення достатньо метафоричне, чи жвавий сюжет. Звичайно, я прекрасно розуміла, що я не читала їх з паперу, це не був записаний твір, із чітко продуманим кожним словом протягом кількох ночей, коли налітає натхнення, і ти вже не можеш спинитись, а потім, коли воно минає, сидиш і вичищаєш мову від покручів і рівняєш стиль. Я розповідала із чистого аркуша, десь у мені щось ворухнулося, і я навіть прискорювала темп, щоб встигнути розповісти, не забути якусь деталь — це було писання на ходу. Нерівне, невичитане, невідшліфоване, невпорядковане — як саме життя. Можливо, саме тому Назар мовчав.

Йому завжди хотілося більшого від мене. Він хотів, щоб я не втрачала час. Не думала, що його багато. Якось він розповів про Ларису Шепітько, відому режисерку, талановиту, яка загинула в автокатастрофі, так і не знявши давно замислений фільм «Матьора». Лишилося декілька її перших фільмів — сильних, таких, що полонять розум і дух. «А ти думаєш, що в тебе попереду вічність. Дев’яносто сім років, як у Шаґала, чи сто, як у Демокріта. Мирино, в наш час так не буває»,— сказав якось він мені, коли ми ввечері забрели на територію Михайлівського собору, він єдиний був відчинений о восьмій годині. «Так не буває»,— відлунням повторила я і опустила очі на матові кахлі, якими вимощена територія. Ми підійшли до «фонтану бажань», що біля бокового входу до Золотоверхого. Я дістала з кишені копійку і спробувала приліпити до металевого рівчачка. Подумки спитала, чи буває так? Відпустила руку — монетка дзвінко ляснула у резервуар фонтана. «Отже, ні».

Мені було соромно за куцість духу, за те, що я не могла ось так — вилляти із себе — мені треба було цідити, як цідять мами немовлятам молоко — кожне слово. Історії жили в мені, але на папір викладатися не хотіли — їх треба було абортувати. Іноді взагалі здавалося, що мені наснилася якась примара, що я можу бути письменником. Тоді я рвала напівсписаний аркуш чи геть покреслений, у ляпках, і злилася, зарікалася, що ніколи не буду писати! І не писала. А всередині продовжує сочитися нитка, на неї скрапує мед, ось скоро у стільники пов’язне — слово за словом, речення за реченням. Іноді так набрякає, що здається: якщо негайно не викажу історію — то мозок лусне від перенапруги. «Цього замало, Мирино. “Pas un jour sans une ligne” — “Ні дня без рядка”. Пам’ятаєш, листи Ван Ґоґа до його брата Тео? Там це було. Ні? Не пам’ятаєш. А це: “... якщо я буду щодня наполегливо писати, читати, працювати та навчатися, я, безсумнівно, чогось-таки досягну...”» — переконував він мене. Ну от, сів на коня, думала я про себе, легко йому говорити... В такі хвилини я трохи ніяковіла, трохи ображалася, не знала, куди себе подіти, тому що Назар, як мелодія автотренінгу, повторював одне й те саме, хоча різними словами,— вочевидь, таки щиро сподівався, що я дослухаюся і почну ворушитися.

Однак Назар ніколи не коментував конкретно почуту розповідь. Ось і тоді, коли я просто проговорила історію біля «Київських перепічок» на Театральній, Назар нічого мені не відповів. Його очі наче й казали, що це все добре, але я відчувала, що для нього — цього мало. Для мене ж — це вже було здобутком — звільнити свій внутрішній голос — і проговорити нажиті образи. Це як полегшення, це як спад температури — приємний дощ після спеки, чи як врешті-решт позбутися надокучливого хронічного нежитю.

Того ж дня Назар вперше захотів провести мене до самого будинку. Ми піднялися до оперного, нам услід подивилися крилаті грифони, напівоголені музи Мельпомена та Терпсихора, ми швидко обійшли пам’ятник Миколі Лисенку і спустилися в метро. Там, як завжди, тиснява. З правого боку мене притис чоловік своїм дипломатом, зліва стояла дівчина з довжелезним розпущеним волоссям, яке безсоромно лоскотало мені щоки. Я намагалася пригорнутися до Назара, сховати носа у нього на грудях, доки він розстібав свою куртку, і доки мені це вдавалося, я набирала в легені його запах, і він по мені приємно вистилався — його запах, такий особливий, ні з чиїм не сплутаєш. Немає у світі більше такого. Важко навіть підібрати асоціацію. Вечорами на балконі, коли не могла заснути, я намагалася воскресити у собі його запах, іноді проминала якась нотка, я хотіла її вхопити, але вона зникала, тоді я гнівалася на себе за те, що не могла втримати. На Видубичах, а потім на Лозняках вийшло багато людей. Стало просторіше у вагоні, і Назар зробив крок назад, не боячись, що комусь наступить на черевики. Чому він від мене так сахається?

У нас дивні стосунки — це сказав би кожен, хто знав би про них. Але ніхто не знав. Я мовчала. У групі лише помічали, що я віддалилася від усіх, перестала ходити в кіно разом з усіма чи до бібліотеки. Проте мене це не засмучувало. Вже скоро я їх не бачитиму: не за горами випуск — і я назавжди залишу стіни навчального закладу. Я просто трішки прискорила цей процес — відчуження від організму, від якого так чи інакше, рано чи пізно все одно будеш відторгнений. І якби ще декілька місяців тому мені хтось сказав, що таке трапиться саме зі мною — я б кинула в нього камінь. А тепер нехай кидають його в мене. Мене там ніщо не тримає, ніщо не хвилює. Я тут, поряд із цим дивним чоловіком, у нього очі праведного мученика і душа аскета, печерника, першопрохідника, вдихаєш його аромат — і стає так тихо, як у трояндовій лаврській алеї у будень, коли тільки чиясь постать у чорній рясі промайне, тихо ступаючи, від джерел по алеї чи задумливо присяде на кованій лавиці під литим чавунним ліхтарем.

Сипався липкий брудно-сірий сніг. Це місиво шорстко торкалося обличчя, наче язик чау-чау. Ми йшли давно знайомим мені шляхом від метро до мого дому. Скільки разів

на день я тут ходжу? Двічі? Чотири рази? І так — щодня. А от коли я йшла поряд із Назаром, так, навіть не тримаючись за руку, але відчуваючи тепло його присутності за крок від мене, я помітила, що зачинилася ветеринарна аптека, а натомість з’явився магазинчик жіночого одягу, і у вітринах стояли вже манекени, білі манекени, ще неодягнені, але закутані в бузкові в’язані шарфи, а ще — відтягли від дому подалі сміттєві контейнери, і на пофарбовані вікна сусідів на першому поверсі прилаштували сталеві решітки — мабуть, боялись крадіїв. «Ну от і прийшли, я живу ген там — бачиш, то мій балкон»,— вказала я злегка рукою на свої покої. Я почувалася незручно, як завжди, коли потрапляла в таку ситуацію. Прощання біля дверей під’їзду ніби передбачало якийсь ритуальний жест — чи то потиснути руку, чи то поцілувати людину, чи хоча б обійняти, але із цього розмаїття ніколи не знаєш, що обрати. Стоїш наче вкопана, думаєш про себе, що ж далі, і все чекаєш, що твій друг першим згадає про неписані правила прощання. Але Назар не згадав. Дивився на мене пильно, ніби хотів розгадати мене, як ребус, а я все не складалася, була якась помилка. Ми все ще стояли під навісом, щоб не мокнути під мрякою пізнього вечора. А потім — наче якесь затемнення, буцім чотки Бейлі, замигтіло всередині бажання — імпульс: «Якщо мене вабить до нього, отже, немає в цьому нічого поганого,— треба просто скоритися бажанню». Назар стояв так поряд, зовсім близько, такий рідний, і я, сама того не тямлячи, якось інстинктивно «якщо не зараз, то ніколи», стала навшпиньки, обхопила його шию і потяглася губами до його губ, навіть очі не заплющила. Даремно. Тоді б не побачила, як щось шмигнуло-блиснуло в Назарових зіницях,

і як блискавично він підвернув моїм губам свою не бездоганно виголену щоку. «Не треба»,— сказав він голосом, подібним до напівсухого чи напівсолодкого вина — ні кислим, ні солодким, і стиснув мене за лікті. «А я і не мала ніякого наміру. Бувай»,— розвернулася я, ляснула дверима і зникла в душній темряві під’їзду — знову ЖЕК забув вкрутити лампочки.

Навпомацки піднялася на другий поверх і сіла на сходи. Усередині все рветься, прислухаюсь — раптом іде? Тихо. Хтось пересмажив котлети, і їдкий дим клубком облизує поручні та кнопку виклику ліфту. Додому я повернулася розлючена. Від злості навіть з’їла два бутерброди з ліверною ковбасою, чого не робила вже декілька років. Потім пробралася на балкон, умостилася на матраці, підібгавши під себе стьобану ковдру і почала дихати економно, як лінивець — раз на вісім секунд. Але це не заспокоїло. Тоді я дістала з ящика книгу, відкрила на чорно-білій ілюстрації водоспаду Ігуасу, і поклала розгорнуту на лоб — мені здалося, так стане краще, я почую воду, яка щосекунди зривається у прірву із шаленим ревінням. Але ж ні — тихо, мабуть, був той випадок, один на сто років, коли водоспад пересихає і мовчить два тижні. Як не хотіла відволіктися від думки, що я Назара не приваблюю як жінка, як не намагалася переконати себе, що це — не так уже й важливо, ми ж люди іншого світу — мистецтва, ми ж просто друзі, я все одно проста дівчина, із простого світу, яку страшенно образила така відмова — нечемна, груба, а головне — абсолютно незрозуміла. Лише на ранок мені стало легше, коли я уявила себе в трансепті Олександрівського костьолу, слухаючи орган, а потім — в абсолютному поєднанні із природою, блукаючи цілющим Феофанівським парком та розглядаючи Пантелеймонівський собор — карамельний, червоно-білий, із блакитними віконницями та трюфельними склепіннями. Я декілька разів про себе повторила: «Ми друзі. І я повинна це поважати»,— і тричі прочитала «Отче наш». Сповнена надії, що я зробила правильні висновки, я посунулася на кухню по чай. І хоча почувалася я доволі непогано, мама злякалася, коли побачила під моїми очима тінисті кола. «Це від водоспаду. Вода не падала — утворились сухі ями»,— спробувала я так пожартувати, але мама, звісно, жарту не зрозуміла і збентежилась ще більше. Вона підійшла до мене близько, обійняла голову руками, притуливши до своїх пишних грудей: «Ти мене лякаєш, Мирино»,— і заходилася варити мені чудодійний суп із курячих шлуночків, який вмить прояснив би, за словами мами, мені розум.

Не знаю, чи це був суп, чи таки водоспад, але сили справді повернулися до мене. Кілька годин поспіль без перерви я пропрацювала над дипломом: самовіддано та зосереджено. Лише коли дописувала другий розділ, задрімала над аркушем із висновками. Мені примарилося, як я біжу крученими старими сходами вгору, і здається, вже дійшла до верху, аж раптом сходинка проломилася, і я впала. Після цього я вже не могла працювати. Дощ зі снігом перестав ліпити, лише ледь-ледь накрапало — з карнизів зі свистом спадали важкі краплі. Я вирішила прогулятися, зібратися з думками. Яке місце для цього підійшло б найліпше, як не один із найдавніших районів Києва, розташований у прибережній низовині між річкою і схилами гір: Старокиївської, Замкової, Хоривиці та Щекавиці?

У метро я читала книгу Ромена Ґарі, підкреслювала олівцем місця, які мені сподобалися,— цікаво, що про них подумав би Назар?

На Подолі, вочевидь, теж був сніг, який по собі лишив лише бруд, липке повітря, в яке треба було вдиратися руками, наче у болотяні гаї.

Я вийшла з іншого боку метро — не так, коли виходила завжди, прямуючи до Назара. На вулиці Хоривій було тихо. Багато будинків зі старої епохи, в одному внутрішньому дворі наче застиг інший час: високі тополі; цегляні фасади і дерев’яні віконниці, у центрі стоїть маленький ретро-автомобіль вицвілого коричневого кольору, схожий на жука,— цікаво, він ще їздить? З Волоської вулиці я повернула до Спаської. У глибині сховався двоповерховий білокам’яний, з яскравим зеленим дашком та балконом, будинок Івана Мазепи — тут нині Музей гетьманства. Він був ще відчинений. Я пройшлася залами експозиції — музеї завжди дарували мені відчуття злагодженого спокою: «це минуло — все мине: і моє наболіле...». Може, дійсно не варто надаремно витрачати час? Треба дякувати Богу за те, що він нам дає: ми не заслуговуємо насправді і цієї крихти. Невже я не була щасливою від одного усвідомлення, що поряд зі мною людина, з якою є про що поговорити, з якою можна поділитися думками? Звичайно, що була. Ненаситність згубила багатьох. Невже і я стану до їх числа? Не дуже хотілося цього — і я повільно пішла вулицями в бік Житнього.

Тут теж було тихо, лише невгамовно кричала ворона, але, на щастя, я швидко заскочила в під’їзд на Житньоторзькій, і його товсті стіни, хай і промочені

зливами, захистили мене від її замогильних звуків. Перед дверима я натягла на себе посмішку, підбадьорилася, але, як виявилося, абсолютно даремно: Назара не було вдома. Куди він о такій порі міг подітися, сказати було важко. На роботу він не влаштувався. Може, пішов до діда Тимофія? То має скоро повернутися. Але він не повернувся ні через сорок хвилин, ні через годину, ні через дві. Спершу рятівний, під’їзд тепер став сирим та вологим — аж почало дерти горло. Я підвелася зі сходів і пішла.

Розчарована, я довго знову гуляла Подолом. Пройшлася алеєю між Нижнім і Верхнім валами — все, що лишилося від колишнього Бульвару на Канаві, з тінистими деревами, рівно висадженими вздовж розчищеного та вирівняного гирла річки Глибочиці. Вдень тут можна було зустріти бонн із дітьми, сімейні пари, які здійснювали променад, вечорами грав оркестр... Я намагалася подумки уявити цю картину. Спокійно мені було в тому Києві, наче він — частка мого життя... Але потім згадалося, що тут будували шосе, і подільську канаву сховали в підземну трубу... У сімдесятих, коли проводили будівельні роботи біля Житнього ринку, знайшли цю заіржавілу темницю. А річка щезла — висохла назавжди. Вона не витримала такого знущання. Зараз тільки смужка між двома валами лишилася — і я йшла нею, роздивляючись вцілілі обабіч будинки. Іграшкові голівки в кумедних капелюхах — дахи; розвинені цокольні поверхи; фасади кольору абрикоси, яка впала в грядку: пілястри та чудернацькі портики... Красиво, зачаровує, навіть заспокоює. Якби я жила в ту епоху, зараз би вже не мучилась. Спочивала б десь у тихій, самотній, порослій плющем, могилі. Хоча і зараз тут — як у домовині. Тихо. Всі поховалися від холоду, а здається, повмирали. Роботи немає. Стипендію виплачують із затримками. Одногрупниці розчинилися — кожна у своїх проблемах, у принципі, як і я. Віра образилася на мою нерозсудливість, необачність і навіть дикість — і перестала дзвонити — я навіть трохи почала сумувати за її нескінченними історіями із силою-силенною подробиць. Навіть Назар зник. Намагаюся пригадати його голос, сміх — сміється він нечасто, але так щиро, як благовіст. Голос не можу відтворити у пам’яті точно. Починаю на себе злитися. Де ж ти, мій друже? Я відчуваю в тобі внутрішню потребу.

Ad libitum


Буває ж так, що одна людина ладна заповнити весь твій життєвий простір. Так було зі мною двічі. З Назаром — тепер. І з Артемком у дитинстві. Пригадую, тоді тато захворів на запалення легень, його поклали в лікарню, і мама, щоб мати менше клопоту, відправила нас із Яною до тітки Таміли. Тітка Таміла, жінка років сорока, була на той час, та й на цей, незаміжньою, жила в Донецьку. Єдине, що вона по-справжньому любила у своєму житті — це вишивати, і як не парадоксально — весільні рушники. Були вони в неї різних розмірів, ґатунку, з візерунками від пари сизих голубів до хитромудрих сплетінь троянд та лілей. З голкою вона могла просиджувати цілі вечори, незважаючи ні на що: ні на те, що вже другу годину поспіль опарою сходить її величезний емальований чайник із півниками; ні на те, що в килимі під ногами вже на три пальці ворсинок від обрізаних муліне різних кольорів, а якщо придивитися пильніше, то там можна було знайти і крихти від вчорашнього бутерброда чи навіть давно обрізаний, лопатоподібний ніготь — руки в тітки за формою були грубуваті, чоловічі, геть не ніжні. Але хай тітка Таміла і була неохайною, все ж хорошою людиною, небайдужою до природи

та людей. За свій кошт накупляла на зеленому ярмарку кущів бузку і висадила їх під вікном, разом із чорнобривцями, щоб і восени було «любо глянути з вікна», за тітчиним же висловом. А ще тітка Таміла інколи виручала маму і забирала нас до себе, щоправда, більше, ніж на тиждень її терплячості не вистачало. Ми з Яною, буцім, вимагаємо занадто багато уваги. Просто ми дуже любили тітчині вареники і постійно їх канючили. Вони в неї виходили легкі, солодкі, не так, як у мами, наче позавчорашній хліб. І залежно від сезону, ми просили двічі на день свіжої порції цього істинно українського дива: взимку — з маком чи сиром та родзинками; влітку — з вишнями та яблуками; навесні — з ягодами полуниці або чорниці. Хотілося б ще скуштувати осінніх — з картоплею та білими грибами, але не довелося. Останнього разу, коли ми в неї були в гостях, тітка все частіше по телефону жалілася то на тиск, то на серце, і мама, добре знаючи свою старшу сестру, швидко зрозуміла натяк і перестала розраховувати на її допомогу. Найбільше від того засмучувалася я. Яні було байдуже, вона тільки раділа, що залишиться вдома і що не треба так довго їхати потягом у плацкарті, а потім стирчати днями в однокімнатній тітчиній квартирі, якщо не дивлячись один канал, який ловила стара антена, то читаючи журнали «Крестьянка», бо інших у тітки не було, чи ж гортаючи картинки книжки «Домоводство» ще за 1953 рік. А в мене був Артемко. Мені було за ким сумувати.

Він жив у сусідній квартирі — вірніше, гостював там у своєї рідної бабусі і, як і я, найбільше з усіх квартирних хоромів любив балкон. Там ми і познайомилися. Я саме майструвала міні-планетарій, чомусь мені здавалося, що ця річ буде корисною: приглядаєшся одним циклоп’ячим оком до отвору, а там бачиш усі планети нашої системи — вони звисають на нитках у правильному порядку, зі своїми супутниками. Єдине, чого я ніяк не могла придумати, то яким чином змусити їх правильно обертатися. Артем у цей час читав на балконі казки з «Тисячі і однієї ночі», і оскільки балкони ні в моєї тітки, ні в його бабусі не були заскленими, він швидко привернув мою увагу. Умістившись з руками та ногами на аморфному кріслі, як у тюрбані, у своєму халаті з капюшоном, він час від часу жваво посміювався тонким, як у лютні, надірваним голоском. Незважаючи на його пристрасть до всього Сходу, сам він був певною діаметральною протилежністю до нього: світле-світле волосся, весь він був тоненький, як сірничок, я його потім так навіть і називала «Артемко-сірничок», а він навіть не ображався, і такий же блідий, як деревина кармону, і очі в нього були вицвілого кольору, як засушений полин. Від того, що він любив багато читати, на злегка згорбленому переніссі сиділи круглі окуляри, але і ті не допомагали — своїм носом він майже торкався сторінок: «Халіф на годину», «Казка про Джілліаду та Шімаса», «Повість про Камар аз-Замане та царівну Будур»... Я спершу довго думала, як привабити його увагу, на що витратила цілих три години нашого вже можливого гіпотетичного знайомства, і лиш опісля згадала, що ми вивчали східну літературу у школі й одразу, зрадівши, що знайшла цю, бодай якусь, але ж зачіпку, несподівано для самої себе, що навіть мій голос став звучати по-іншому, запитала: «А Панчататнтру ти читав?». Хлопець зрозумів, що я звертаюся до нього — більше не було до кого, — щиро посміхнувся своїми білими, наче молочними, зубами, захитав головою і майже відразу почав розповідати мені про індійське повчання із чотирьох життєвих цілей, про які він нещодавно прочитав в енциклопедії. Із цього почалася наша дружба.

Спочатку ми розмовляли годинами на балконі, а тоді, коли мене побачила його бабуся, я офіційно була запрошена до Артема в гості. Там у нього була своя, окрема кімната, заставлена дивними книжками — в основному, з орієнталістики. Як зараз пам’ятаю, запах пахощів його кімнати, здається, лотос та виноград, і оте приємне солодкаве передчуття незалежності, затишку, коли ми брали бабусині ша- лики, хустки із синтетичного шовку, тонкі ковдри і робили з них собі на балконі ханську спочивальню, укладену всю зсередини подушками та валиками, а згори затулену від усього світу пахучими балдахінами. Тоді вперше в житті я зреклася артхи, все матеріальне наче перестало бути, і лишився лише Артем, який тримав мене за пальці своєю трохи спітнілою рукою від збудженої оповіді про «Хмару-вістун», і оте дивне відчуття — зречення, забуття, глибинного занурення, спочинку — мокша. Здається, я не знала в дитинстві щасливіших днів. Мені тоді було десять. Артему — дев’ять, він був на рік та два місяці за мене молодший. Але у свої дев’ять він був мудріший за багатьох тридцятилітніх, навіть за своїх батьків: маючи хворі кістки, він знав, що ніколи не побачить ні сад-палац Великого Тимура, ні скарбницю Ель-Касна, ні Тадж-Махал, ні мечі Кадісії, а він так хотів! Та замість ридати над погребінням своєї мрії, він зробив усе, аби максимально наблизити її, Схід — до себе. Він став запоєм читати, просив у батьків не іграшки — а книжки. І через рік таких занять складалося враження, що він уже бачив усе: і руїни древнього Ктесифона, і вабний

Вавилон, і Чандра-Махал у садах, і храм Сонця, Сур’я ман- дір... Від нього сочилася енергія знання, і я вважаю найбільшим своїм щастям тих років, що він захотів нею зі мною поділитися. То був незабутній тиждень. Він більше ніколи не повторився. Артемко приїздив ще раз до бабусі, але мене не застав. Я приїздила ще раз до тітки, але не застала Артемка. Листи ми одне одному чомусь не додумалися писати. Так він і зник із мого життя, хоча назавжди залишився отим жаданим сповненням, відчуттям спокою, гармонії, коли можна лежати під балдахіном старої шалі, а відчувати себе неповторно і легко, наче у власних покоях серед кашмірових килимів, в оксамитових подушках, розшитих сріблом, чи наче прогулюючись внутрішнім подвір’ям свого палацу — із фонтаном, ліліями, гіацинтами, трояндами... Зник мій сірничок, хмарка, вістун.

Здається, я була саме на першому курсі, коли довідалася по телефону від тітки Таміли, що Артем загинув. Його домучила не вроджена хвороба, щось інше — зле і неправильне — принесло йому передчасну смерть. Він лікувався у санаторії десь неподалік від Бахчисараю в Криму. Чомусь о п’ятій ранку сам, без нагляду, взявши милицю (йому дошкуляв суглоб правої ноги), пішов у гори. І більше ніколи не повернувся. Його знайшли за допомогою гелікоптера в ущелині через два дні. Він був мертвий. Чому так трапилося — ніхто встановити так і не зміг. Я довідалася про це, коли поверталася з інституту. Тітка подзвонила на мобільний телефон, чого раніше ніколи не робила... Всю дорогу додому я плакала, ховаючи сльози у волосся, щоб ніхто не помітив. І весь час думала, як перенесе це його мати — він у неї був одинак. Через два роки, знову-таки по стільнику

і від тітки Таміли, я дізналася, що мама Артемка завагітніла вдруге і в неї нещодавно народилася двійня — дівчатка. Звичайно, я зраділа, але відразу біля серця прикусило: це вона, щоб не збожеволіти за Артемом. Що ж, нехай ростуть здорові і щасливі. Може, мама колись їм і розкаже, який у них був старший брат — герой свого часу — і якби він був живий, неодмінно навчив би їх східній витонченості та мудрості. Але розминулися ці троє у часі. Не перестаю дякувати небу, що ми отак не розминулися з ним. Артемко був моїм першим учителем. Це він навчив мене занурюватися у глиб себе і відчувати уявно тисячі світів, навіть якщо ти раніше їх ніколи не бачив і не відчував фізично. Очима, запахом, торканням — це все можна відтворити в собі, буцім ось-ось воно поряд: місто, палац, сквер, вулиця, собор, храм — дихає, ковтає, випльовує, запалює, гасить, сміється, ридає, кричить, бряжчить, німує, тягне, пахне, вабить... Я об’їздила за тиждень з ним увесь Схід... Потім, коли вже повернулася додому, до Києва, так досконало більше не виходило. Це він мене надихав і вів за руку, був моїм провідником. Він був обраний Богом. І пішов, як обраний — тільки Богу відомо як — нам відомо лише, до кого.

Але для мене Артем не помер — він залишився для мене на все життя живим спогадом: Сірничком-Артемком — маленьким, щупленьким, у смішних окулярах, зі світлим неслухняним волоссям та очима кольору сушеного полину... Мій найближчий друг дитинства... Він був моїм першим вчителем.

Назар — другим. Що було б зараз зі мною, якби тоді на одній із найстаріших вулиць Києва я не зустріла його?

Неподалік від того місця, де колись жила родина Сікорських і їхній маленький син Ігор, автор гелікоптера і чотиримоторного літака «Ілля Муромець»,— здається, саме там ми вперше перетнулися поглядами і обмінялися життями... Я захотіла стати такою, як він. Але він... чи він захотів би бути, як я? Він чомусь навчився від мене? Навряд чи... Хотілося запитати, але він не прийшов. Ні того дня, ні наступного. Вірніше, я приходила до Назара — а він зник. Вікна зачинені. За дверима — безмовність. Дід Тимофій не мав і гадки, де Назар,— і сам дивувався, куди він зник. Я провела два дні у в’язких роздумах. Коли думка скам’яніла, як стінка білої кераміки під термічною дією, все тіло ладне було розлетітися на шматки — мене ломило і навіть нудило. Я не мала, де розім’яти м’язи, і тому маленькими кроками міряла свій балкон. Я чула, як далеко сигналить машина «швидкої допомоги» чи, може, міліції,— я їх не надто розрізняла,— а по тілу йшли дінопонери — такі гігантські мурахи, думаю, найбільші зі свого роду, і місили мої нутрощі лапками так, що мене всю вивертало. А що коли я його ніколи більше не побачу? Ніколи не почую? Він і раніше зникав, але щоб так надовго... Треба його негайно шукати. І що я про нього знаю? Назар, який живе на Житньоторзькій? Від цих думок у мене з’явилася кропивниця. Якось все це невчасно — за вікном ліпить мерзенний мокрий сніг, на вулиці з удосвіта — сіро-сіро, як малюнок олівцем Ґойї. А я хочу так трошки — притиснутися до Назара, якщо він дозволить, а якщо відштовхне, то хоча б сісти так близько, щоб чути було, як він дихає,— і я б розказувала йому всю ніч історії, не змовкаючи, знайшлися б тисячі сюжетів і мільйони потрібних слів, тільки б усе було з ним гаразд.

Мабуть, це кохання, промайнуло мені в голові, але я відразу відкинула це необережне зізнання. Воно йому не потрібне. Аби бути з ним поряд — чи треба ще щось? Щоб якось вбити час до ранку, я почала писати історію. Вона в мене не виходила. Герой був якийсь занадто примітивний і не мав імені. Думки спливалися в маячню, і я вже думала, що не доживу до наступного дня. О шостій, ще навіть не світало, я вже побігла до метро. Це, я вирішила, буде остання спроба, а якщо ні — то... Я подзвонила. Тихо. Знову тихо. Закричали птахи. Отже, він вдома! Ключ повернувся, Назар, навіть не питаючи, хто там, відчинив мені двері. Він був блідий, трохи стомлений, але наче ані трохи не здивований, чому я тут стою на порозі його дому спозаранку. Але він живий. Я пообіцяла не сваритися, якщо з ним усе гаразд, — краще просто обійму. Не піднімаючи очей, я простягнула руки і обвила його шию. «Пробач»,— сказав Назар. «Пробач»,— і міцно стиснувши мої руки вище ліктів, відтягнув мене від себе. «Заходь». Це було так у стилі Назара. Він усе знав. Йому не потрібно було нічого пояснювати. Хіба буває такий чоловік, який розуміє жінку не із півслова, а з однієї-єдиної думки? Це якось неправильно, неприродно... Назар саме читав книгу про дельфінів. Принаймні її я знайшла на його ліжку. Він тепер багато чого про них знає і зможе мені розповісти. Я три дні плакала за ним. Мені не було часу за хвилюванням на читання книг. Навіть думати було важко, а якщо й думалося, то одне: з ним щось трапилося. А він увесь цей час спокійно читав про цих тварин із ряду китоподібних.

Назар пішов на кухню. Він вирішив заварити мені кави з корицею. А я злегка ляснула себе по щоках. У мені заговорили ревнощі — у ревнощів були їдкі зелені очі. Але чи маю я на них право? Я ж ніхто: прийшла, напилася кави і знову залишила цей дім... Смішно. Але розставляти крапки над «і» — не варто. Він сам усе сказав біля під’їзду. Тепер терпи. «Терпи, терпи, терпець тебе шліфує», писав Стус. Я привіталася із пташками. Я за ними встигла скучити за цей час. Офелія радісно мені підспівувала — я їй, мабуть, подобалася: вона просовувала до мене крізь прутики свій дзьоб. У кімнаті ще була темрява, із жовтавим відтінком. Надворі і так було несвітло, але через товсті стебла цих трав над вікном не пробивався жоден промінь. Навіщо мені кава? В одній цій кімнаті, наче в кавовій гущі — на самому її дні. Хоча дещо таки було видно. Ось, папери. Назар не лише читав про дельфінів, він ще щось малював. Стоси папірців лежали на столі, під дерев’яною різьбленою чорною шкатулкою, і наче просили мене «подивись!» — що ж, якщо так просять — я наберуся сміливості глянути. Це були ескізи. Одна й та сама голівка, тільки в різних ракурсах. Це була я.

«Ось твоя кава», — сказав Назар, зайшовши до кімнати і побачивши мене з малюнком у руках. На диво він ані не розгубився, ані розізлився, як зазвичай роблять художники, коли без дозволу підглядають на їхнє дітище, а тихенько підійшов до мене, подав філіжанку, а вільною рукою забрав аркуші. «Кава з корицею, відчуваєш?» — запитав він. Я похитала головою, щойно зробила ковток. «Це ти»,— показав він мені інший малюнок. «І це знову ти»,— в його голосі було щось обірване, як дріт: «Це я малював тебе, коли ти до мене вперше зайшла... А це я малював,— говорив він далі: — пам’ятаєш, ми клеїли оголошення вгорі від Інститутської? Ти була тоді така спокійна. І малюнок — він спокійний. Рівний. А це...— на аркуші занадто різкими рисами намальований мій профіль: — я малював учора». «То ти був удома?» — здивовано я подивилася на Назара, все ще не вірячи, що почула такі слова від нього. «Я ж три дні божеволіла, думала, що з тобою щось трапилося...». Але Назар наче й не зважив на мої слова. «А це — коли ти була люта. Але — гарна. Біля під’їзду твого дому... Бачиш, ти скрізь різна. Скажи, Мирино, ти відчуваєш? Відчуваєш, що ти — різна? Малюнки це лише підтверджують. Вони — другорядні. Головне — ти. Відчуваєш?» — не вгамовувався Назар і чомусь підвищив голос. Я відповіла, що так. «Ну ось, а я ніколи не відчуваю цього. У твоїх історіях. Там всі герої — однаково нещасні,— сказав він і вів далі: — Ти ж хотіла почути об’єктивну критику? Чому ж мовчиш?

Ми стояли посеред кімнати. І якщо це був лише екватор його промови — я здаюся. Вислухати ще другу половину — занадто. Це нечесно! «Що ти собі думаєш»,— зривався мій голос. Мені стало зле. Я розізлися на себе, що три дні не знаходила собі місця, думаючи, що з ним... А він... До чого тут мої історії? До чого тут це? Хіба зараз критика вчасна? Ці думки швидко, одна за одною пропливли в голові — настільки швидко, що через них тоді, коли ми стояли у центрі кімнати, звичайно ж, не було вимушеної паузи. Я одноментно від злості вилляла на нього каву. Бувають такі моменти, коли занадто запекло — і людині несила терпіти. Мені захотілося відпустити від себе все: стому, образу, прищемлену гордість — чи щось всередині мене захотіло це зробити. Жбурнула філіжанкою прямо на груди. Вище не дістала — зріст не дозволив. І ще я хотіла була вдарити. За все. Та зупинилася. Назар не видав ані звуку — коричневим опіком лягла йому кава на сонячне

сплетіння. Тільки зараз до мене дійшло, що ж кава зовсім гаряча, майже окріп. Першу секунду не було жодної реакції на мою дію. Ми стояли і дивилися в очі одне одному: так звірі зважують сили противника перед вирішальним двобоєм. А потім все відбулося із феєричною швидкістю. Назар схопив різко мою ліву руку, за зап’ясток, де був плетений браслет, і силоміць притис до себе; мені було боляче, я ледве дихала від несподіванки, коли він вогкими пальцями почав зариватися в моє волосся, а потім зненацька занурився туди губами, а я стояла маленька, сплющена в його руках і не знала, чи вириватися, чи насолоджуватися. «Мені боляче»,— прошепотіла я, відчуваючи, як кавовий мул, який не дістався Назаровій сорочці, неприємно пекучим піском опускався пальцями моєї правої руки, незручно затис- нутої, і скрапував на мої чорні панчохи. Кава була скрізь. Від його грудей теж нестерпно пахло кавовими зернами... «Боляче...». Але Назар наче не чув мене. Не чув кави. Дихав глибоко і гучно, з останньою насолодою, а потім зібрав у жменю кінчики мого волосся і поцілував їх. Я бачила це у маленькому люстрі на стелажі, як у кіно — тільки зі знайомими обличчями. Він заплющив очі і на декілька секунд затримав вуста, наче запам’ятовував смак і запах мого волосся. А потім, навіть не дивлячись на мене, а кудись убік, на папуг, відійшов від мене на крок. Уповільнено повернувся спиною. Почав шарудіти малюнками, нервово складати їх до шухляд столу. Я не знала, що мені робити. Емоції — через вінець — я просто зарилася у долоні і не хотіла нічого бачити: ні цієї затишної квартири із цим пружинним ліжком, недомальованими картинами, репродукціями Модільяні та Босха, обписаними чи заліпленими

афоризмами дверима, із цими травами та папугами, що сидять у клітках, підвішених до стелі, цього ненормального жовтого світла — Боже, навіть освітлення в цій кімнаті було не блакитним, не прозоро-білим, а із хворою жовтизною... Я думала, що я з Назаром стаю сильною. Ні. Це він сильний. А я була і є слабкою. І саме це усвідомлення підштовхнуло мене ствердити — негайно! — зворотне.

«Назаре»,— підійшла я ззаду до нього і торкнулася плеча. Він завмер із стосом аркушів, насторожився. «Назаре»,— зважувалась я таки запитати: «Я хотіла б знати... Просто знати. Мені це дуже потрібно, розумієш? Скажи чесно, де ти був? Чому уникав мене?». Якщо чесно, в ту мить я навіть не сподівалася, що він дасть мені відповідь. «Я скажу. Тільки пообіцяй, що ми до цього ніколи і ніяким чином не будемо повертатися»,— він все ще стояв до мене спиною. «Обіцяю». Назар повернувся до мене обличчям, і мені в ніс знову вдарив аромат терпкої кави: «Я був у бібліотеці. Медичній науковій бібліотеці. Вивчав матеріали». Зіниця ока навіть не ворухнулася. «Які?» — відразу поцікавилася я. «Ти обіцяла».— «Так, але...» — «Це старовинний дореволюційний будинок навпроти входу у парк Шевченка, на розі вулиці. Світло-блакитний такий. Пам’ятаєш? Особняк належав молодшому сину Терещенка...»

Мені відлягло від серця. Так само, якби мені поставили невтішний діагноз, а потім, через певний час, коли я вже змирилась би з вироком, сповістили, що то була лікарська помилка. Я знала, що Назар небайдужий до історії Києва — це захоплення перейшло до нього в спадок від бабусі. І той факт, що він не барився з відповіддю, заспокоїв мене: отже, він мене не обманює. Та якась тягнуча, як резина, цівка продовжувала потроху стискати мою аорту... Чому ж він не взяв мене із собою?

Про цей випадок ми забули і більше не згадували. Так само як і про той, що трапився біля під’їзду мого будинку. Решту дня ми провели досить звично, хоч із ознакою якоїсь дивної, незнайомої раніше напруги. Назар склав свої альбомні аркуші, перевдягнув сорочку, підійшов до мене з вогким рушником і мовчки витер мою долоню, а ще забрав чашку — я так і стояла з нею, міцно тримаючи за вушко. Він робив це так, як доглядають старші за меншими братами чи сестрами. Сердечно та врівноважено. А потім ми пішли гуляти Подолом. Вийшли до вулиці Фрунзе, колишньої Кирилівської,— думаю, так її називали на честь стародавньої Кирилівської церкви, зведеної ще в 12 столітті. Під ногами неприємно чавкав розмоклий сніг, його не розчистили — біля старого заводу його було вже по щиколотку. Цікаво, що тут виготовляли? Пиво, кахлі, цеглу? Мені хотілося, щоб солодощі, щоб тут пекли пеламуші з волоськими горіхами, яблучні штруделі, білу халву, рахат-лукум, мигдальне печиво, а ще ліпили цукрові кульки, шоколадні цукерки, монпансьє, мармеладки та марципанові квіти... А як інакше в такій казковій будівлі, яка виросла в небо своїми коралово-червоними вежами, отороченими зверху білими цеглинками? Яким же розчаруванням було почути від Назара, що це диво — продається, здається в оренду. «Поглянь, ген і телефон вивісили». Дійсно, а я спершу і не звернула увагу на білборд...

Ми простояли під огорожею декілька хвилин. Здається, Київ помре ще раз. Місто помирає щоразу — ще одна клінічна смерть — коли з нього видирають душу — щипцями,

Ad libitum





Колись місто жило своїм життям — іншим, колоритним..

поволі і потрошку. Навіть звичайне каміння біля огорожі заводу помертвіло. Неприємно було дивитися на це, і ми повернули назад.

Я думала. Колись місто жило своїм життям — іншим, колоритним, але, як і зараз, хтось у такий же недільний день, тільки століття тому, плакав над невдачею, можливо, життя під загрозою від хвороби чи збанкрутіло виробництво, а хтось радів вдалій угоді і потирав руки від думки про прийдешній успіх; хтось заривався в обійми коханого, як у затишний рай, а хтось стискав кулаки від одного зайвого дотику чужого тіла; хтось пив дорогий чай з порцелянових чашок у затишній власній їдальні, а хтось, можливо, тут же, на Подолі, був радий ковтку окропу, збирав спите чайне листя і контрабандно формував його у нові, свіжі пакетики... Зараз від того міста лишилися псоріаз- ні виїмки, як-от на вулиці Ярославській. Чи на Волоській, чи Борисоглібській, чи на самому початку Андріївського узвозу, чи на Ярославовому валу, чи на Шовковичній, чи на Саксаганського чи Антоновича... Немає нічого сумнішого за смерть будинку — він сам не попросить на пігулку і не викличе лікаря — так і стоїть мовчки і помирає. А всі довкола — ходять — їм байдуже, абсолютно все одно. Не сьогодні-завтра настане його останній день: знесуть стіни, виметуть цоколь, і вже немає значення, хто тут плакав, хто за чим колись тужив... Мені хотілося комусь сказати про це. Але кому це потрібно? Люди стали глухі до всього, що фінансово невигідно. І ще гірше ставало від цього усвідомлення, що ми безсилі. Ми навіть записалися в організацію з охорони пам’яток, але на нашій пам’яті вона не влаштувала жодної акції спротиву... Назар завжди помітно хнюпився, коли бачив такий жах, він розчаровано хитав головою, але не вимовляв ані слова. Так ми, мовчки, кожен сам із своєю думою, віддавали хвилину пам’яті дому, а тоді йшли далі, губилися в павутинні вулиць міста. Бувало, на день випадало бачити на власні очі декілька таких смертей.

На якомусь із перехресть ми наштовхнулися на чергове кафе однієї кавово-кондитерської мережі, через його скляні вітрини живим манекеном мені здалася жінка, років сорока, яка за прикладом чоловіка, який сидів навпроти неї за столиком, почала опускати чайну ложку з цукром у коньячний келих, а потім потроху злизувати язиком спиртово-буре молозиво, притому вона намагався зробити це звабно та показово, а чоловік, дивлячись на її манірні пухкі губи, задоволено хитав головою і наче пишався — собою. Але картинка швидко зникла, ми пішли далі — і замаячили інші люди, інші сцени. П’ятирічна дівчинка плакала ридма. Мама не купила їй ляльку. У мами не було на ляльку грошей, але дівчинка, вочевидь, не розуміла такого пояснення. І вона так голосно плакала, не витираючи сліз,— так напоказ можна плакати лише в дитинстві. А мама стояла поряд, потім навіть присіла і врівноваженим голосом просила заспокоїтися. Далі — вона, ця плаксива, вередлива дитина, зникла з-перед мого зору. І добре. Досить сліз.

Ми вже майже дійшли до рогу вулиці Хорива. Тут Назар зустрів якусь знайому. Висока дівчина з темно-рудим неслухняним волоссям, у безформеному чорному балахоні, яке навряд можна було назвати чи пальтом, чи плащем, вона підійшла без зайвих церемоній до Назара, здається, навіть не привіталася, а лише вщипнула його за руку і почала щось говорити про виставку, на якій вона представила нещодавно свої роботи. На мене вона не зважила, буцім мене й не було тут. Я йшла поряд, почувалася доволі незручно, як оголена привселюдно, де всі одягнені, і не знала, чи потрібно вставляти в їхню розмову бодай якусь репліку, чи краще мовчати. Особа зникла через хвилину так само раптово, як і з’явилася. Лишився на трішки довше лише аромат її парфумів — інідійської троянди, що квітне лише вночі, та мускусної квітки.

На моє неввічливе запитання, але суто жіноче, хто ж це була, Назар відповів похмуро: «Одна художниця». Запитати, чи була вона колись його дівчиною, я не зважилася. Чесно кажучи, до тієї миті я взагалі думала, що Назар ніколи ні з ким не зустрічався. Я не можу дати пояснення тому, що саме дало мені підстави так думати! Лише зараз дивувалася своїй наївності. Із чого я це взяла? З того, що він ніколи не говорив про жінок, окрім своєї бабусі? Він навіть про матір нічого не згадував — не те щоб про пасій. Вона, ця художниця, так дивилася на нього своїми мигдальними очима кольору кори дуба, і її легка манера говорити, начебто вона знала кожну складку його тіла, начебто мала повне право — так просто підійти і почати говорити. Вони були більше, ніж друзі? Знову неприємне відчуття, таке, яке оцтом у горлі, протікало в мої нутрощі і залишило опіки. Раніше в мене навіть думки не виникало, що в Назара була дівчина, яка б його пестила, обнімала, цілувала. Він був незалежний. Нічий. Але це якесь безглуздя! Кожна людина має право на минуле, хай ховає його у шалі, якщо не хоче показувати шрами. І з боку іншої людини — нечемно ці шалі зривати. Рубці не люблять показувати, тим паче незагоєні. У них неприємний вигляд. Від них запах гною.

Назар повівся у цій ситуації досить типово для чоловіків. Навіть не подумав, що мене щось образило: хоча б те, що мене навіть не відрекомендували. Так ніби я — ніхто.

Він безтурботно йшов тротуаром, тулячись ближче до старих фасадів, журився, киснув, а тоді раптово усміхався — чи то до мене, чи то просто про себе. З неба знову почав ліпити холодний, мокрий сніг. Ми саме дійшли до «будиночка Петра Першого». Тут можна було сховатися — ми піднялися дерев’яними сходами на другий поверх кам’яниці, і, не заходячи до музею історії благодійництва, просто стали на веранді під навісом. Сніг ряснішав, малював у повітрі якісь свої абстракції. «Назаре, а де ти познайомився з тією художницею?» — злетіло з моїх уст — таки не зуміла стриматися. Він повернувся до мене: «То дійсно неважливо. Давай поговоримо про щось інше». І, не дочекавшись моєї відповіді, взяв ініціативу на себе й почав швидко, аж захлинаючись, говорити — ніби боявся, що я от-от знову зіб’ю його з думки черговими допитами. Його захват: «Тоді ж всі будинки на Подолі були дерев’яними. Уявляєш, яке враження справляв цей будинок, збудований із каменю Яном Биковським? Тоді з каменю будували хіба що церкви»... Його нефальшива віра в легенду: «Тут зупинявся Петро Перший... три дні в Лаврі, а потім тут, у найпрестижнішо- му будинку міста...». Його емоційна оповідь про Веделя: «Він сидів тут майже чотири роки! Він був першим українським дисидентом, якого запроторили до психіатричного будинку...». Правда, я не зовсім розуміла, як відомого композитора, автора концертів «Воскресни, Боже» та «Услыши, Господи, глас мой», можна було назвати божевільним, але, вочевидь, сліпих і глухих, які відстоювали власні інтереси, а не мистецтва, вистачало в усі часи — навіть у і8 столітті. Виплеснувши усі свої знання про цей будинок, Назар врешті змовк. Здається, він був задоволений собою. Він усміхався. А я знову відчувала якусь прірву — він так близько, але я, здається, ніколи не дотягнуся до нього. Назар — як баньян. А я — як трава сакіні.

Ми йшли мовчки. Я знову думала про ту дівчину- художницю. Про що думав мій супутник — здогадатися було неможливо. Настав врешті такий момент, саме перед Гостинним двором, біля пам’ятника Сагайдачному, коли мовчання почало діяти на нерви. Заповнювати пробіли тиші мені не хотілося, бути поряд із Назаром було сьогодні якось дивно — пахло вогкістю, наче храм реставрують, але дозволили молитися парафіянам. І я вперше сказала неправду — що маю йти на зустріч з одногрупницями. Ми хочемо віддати подарунок Оленці, яка вийшла заміж і чекає на дитину. В принципі, я не дуже сфальшувала. Ми дійсно планували це зробити, але завтра зранку. Біля пам’ятника українському гетьману ми розсталися.

Так дивно: нещодавно я будь-що хотіла побачити його, а тепер знайшла привід, аби втекти. Я завжди так робила, щойно відчувала якусь незручність. У п’ятому класі, коли в мене були проблеми із вивченням англійської мови, тобто — не з мовою, а з манерою викладання учителя, тоді до якогось новорічного свята Ольга Сергіївна вирішила зробити міні-виставу, звісна ж річ, іноземною мовою. Мені дісталася роль курочки. По-перше, вже ця роль сама по собі була образливою, а саме усвідомлення, що мені треба буде співати на сцені перед батьками та вчителями, разом із завучем та директором, загнало мене в ліжко ще

Ad libitum





Я пішла до Набережно-Хрещатицької...

до першої репетиції. Чи той випадок, коли наприкінці одинадцятого класу мені запропонували роботу в одній районній газеті, а я на шляху до редакції, де мала пройти співбесіда, впала і підвернула ногу. Іноді мені здавалося, що то траплялося не випадково, а зумисне — з подачі мого організму, який не хотів зайвого стресу і відкидав, як ящірка, хвіст. От і зараз він відпав. Звичний спокій змінився на дивні вібрації. Мені треба було подумати.

Я пішла до Набережно-Хрещатицької. А Назар пішов до діда Тимофія. «До нього я теж зайду, тільки пізніше. Куплю красивих квітів... і цукерок...» — виправдовувалася я по дорозі до церкви на Дніпрі. Сніжило. Я затуляла очі, але вогкі поцілунки падали важкою печаткою між двома срібними перснями на руці. «Це добре. Точно змиє залишки кави та кориці». У храмі Чудотворця Миколая на воді, чомусь тут були голі стіни без розписів, я поставила свічку, постояла в кутку і побачила, як моя свічка ні з того ні з сього згасла. Можливо, вітер із Дніпра. Я запалила її ще раз, і вона замерехтіла нерівним тривожним вогнем — мабуть, дійсно протяги. На Набережній було пусто і сіро. Хмари над Дніпровими хвилями розроджувалися кривими потоками мокрих снігів, і з тих візерунків можна було скласти дивний фриз, щось у дусі Пабло Пікассо. Ні. У дусі Вірджинії Вулф. «... Сонце сідало... тріснула тверда кістка дня, і світло протікало скрізь уламки. По хвилях пострілювало багрянцем, золотом, швидкими стрілами...»2.

І я занурилася у хвилі поглядом, і мені стало легше. Засміченим бетонним надбережжям я дійшла до станції «Дніпро». Пляшки з-під пива, недогризки яблучних чіпсів, пакети від сухариків, навіть від морозива — у такий холод! — використані вологі серветки та паперові стаканчики з-під кока-коли встеляли мені шлях до підземки. А там — пірнути в перехід, опустити жетон, пройти на платформу, сісти у вагон і доїхати додому. А там — знову занурення, під строкату ковдру, в тітчині подушки, в синє світло моєї нічної лампи, тепер вона пахне сандалом, як на урочистому служінні. І мені там тепло й затишно, і врешті нагріються мої промочені ноги, і закоцюблі пальці без рукавичок, пальці в перснях, які лизала кава, а потім мокрий сніг...

Ad libitum


Н а ранок я взяла відкладені заздалегідь на подарунок для Оленки гроші. З якогось старого сукна, здається, невідбілений льон, я пошила собі невеликий мішечок. Туди я відкладала гроші — не для себе. Для мами. Для діда Тимофія. Для Оленки. І про всяк випадок — для Назара, хоча я чудово знала, що він ніколи в мене їх не попросить, навіть якби потрапив у ситуацію, істинно гамсунівську. Мішечка із грошима для себе в мене не було, була лише стара скарбничка, але й та пустувала останнім часом: роботи мені не давали вже третій місяць поспіль, а частка від розклеювання оголошень та стипендія пішли у лляну торбочку.

Я підвелася завчасно, щоб не запізнюватися. Мама зварила мені гречки і подала її із цибулею, без м’ясної підливи. Яна хотіла була запхати в мене шматок свого вчорашнього пирога із прісного тіста, але я вже й так була сита. «Мирино, з тобою точно все гаразд? Ти якась дивна. Ти роботу шукаєш?» — на виході запитала мама, за звичкою сховавши руки в кишені свого байкового квітчастого халата. «Шукаю. І не знаходжу, мамо...» — «Що ж таке діється ...».— «Лихе, мамо, і незрозуміле... Ну, добре, я пішла». І мама, за праба- бусиним звичаєм, тричі перехрестила мене на дорогу.

Я не дуже хотіла бачити своїх одногрупниць. Крім хіба що Олени. Але ця зустріч, мені здавалося, могла б мене відволікти від усього іншого. Ми зустрілися біля виходу з метро «Університет» за півгодини до приходу Оленки. Дівчата змінилися мало: такі ж гамірні і бурхливі — їхні вигуки чути було, мабуть, за Траутфеттеровою гіркою старого ботанічного саду. Ми довго думали, що подарувати Оленці, і врешті-решт зупинилися на неоригінальному, однак практичному варіанті — вручити конверт із грошима, а там нехай самі із чоловіком вирішать, що їм потрібно. Поки чекали на неї, встигли добре змерзнути, погода впевнено повертала на зимову. Дівчата говорили багато. Багато йшло пари. Хтось нагадав, що скоро треба буде здавати державні іспити. Іра заговорила про час, що спливає, відведений на написання диплома. Таня не захотіла таких розмов і почала лопотати про свої останні походеньки до нічного клубу, де, за її словами, нічого цікавого не було, тому що то була вечірка для дівчат. «А чому ж нецікаво?» — запитала я, досить здивована таким зізнанням, адже від кла- бера Тані ще ніхто не чув поганого слова про проведену ніч. «Там не було хлопців. Хіба ж цікаво?». Проте розповідь вона не завершила — саме у цей момент з’явилася усміхнена Оленка. І вся увага, перед цим зосереджена на Тетяні, перейшла на неї.

Олена була найактивнішою дівчиною нашої групи — є такий тип невгамовних людей, яким скрізь треба встигнути. Вона очолювала групу активістів, які прибирали навесні то Лук’янівське кладовище, то парк Котляревського, то Труханів острів. Вона була членом студентського парламенту. Те, що продовжили роботу їдальні для другої зміни,— її рук справа. Вона організовувала для студентів раз на місяць прес-конференції з різними цікавими, на її думку, людьми: будь то молодий сценарист чи представник штабної школи з НАТО. Вона їздила від нашого вишу на олімпіади. На парах бувала якщо і не регулярно, але завжди все схоплювала на льоту і могла, послуговуючись знаннями з дотичної галузі, викрутитися із будь-якої ситуації. Та попри всі ці чесноти її не всі любили. Вона занадто зазнайкувата, казали про неї. Можливо, ця риса в ній була, але їй можна було все пробачити за той позитив, який вона несла в собі. Оленка завжди посміхалася — дика, жвава енергія якогось магічного племені Африки сочилася від неї, і це не могло не захоплювати. На будь-яке запитання, навіть найдурніше, у Лени була відповідь. Про неї завжди говорили, що вона далеко піде. Але чи так? Ніхто і не сподівався, що з нашої групи першою заміж вийде саме вона. Оленка майже ні з ким не зустрічалася, але Віктор став чітким попаданням прямісінько в ціль. Не минуло й півроку, як активістка та красуня Лена вийшла заміж за не меншого активіста, перспективного рекламщика Віктора. Але якщо весілля можна було виправдати справжнім поєднанням душ назавжди, то зачаття дитини не могло вкластися на жоден щабель перспективного кар’єрного майбутнього Олени. Подейкували, що це незапланована дитина, що вона хотіла зробити аборт, але Вітя не дозволив, але я не хочу вірити тим байкам: по-перше, якщо Бог дає дитину, отже, пара до неї готова — і Олена точно це знала; по-друге, бачачи зараз обличчя Оленки — таке усміхнене, задоволене, радісне — отже, саме сімейне щастя приносить їй більше задоволення, ніж активні позиції лідера в університеті чи на роботі.

Ми пройшлися до центральних алей ботанічного саду — невеликого, тихого (студенти ще були на парах), трохи блідого в цю пору року. Таня та Іра вели з двох боків Лену під руки, і хоча та відверто сміялася, «я ж не каліка, а всього лише вагітна», проте дівчата провели її аж до самих магнолій. Саме це місце видалося нам доволі романтичним, аби вручити Оленці подарунок. Її реакція була дещо іншою, ніж ми очікували. Вона знітилася, не хотіла брати конверт, ледь не розплакалася — і наче не від розчуленості, а від усвідомлення, що їй дають гроші для її майбутньої дитини. «Знаєте, я не дуже ще відчуваю, що в мене буде дитина...» — читалося в її очах, але, лідер за своєю суттю, Лев за знаком зодіаку, Лена швидко зібралася, стерла цей ляк з очей і благоговійно заусміхалася. Вже через мить з неї можна було писати Мадонну — лагідну, безтурботну, тендітну — гідну пензля самого Рафаеля. Навіть аромат її довгої заплетеної коси був такий приємний — молочно- солодкого коктейлю.

Ми зайшли до студентської їдальні Червоного корпусу, в нас навіть не просили студентських — на охороні працював дядько нашої однокурсниці. Там ми вмостилися за двома столиками, попередньо їх зсунувши, на що працівниці їдальні злісно покрикували на нас, «щоб потім усе привели в порядок», але навіть такі закиди не зіпсували приємного обіду. Я пила чай без цукру — виробила в собі таку корисну звичку — і, поїдаючи булочку з родзинками, спостерігала за Оленою. Зараз я вчилася у неї спокою та врівноваженості, хоча колись так само в неї я вчилася енергійності

та рішучості. Мабуть, тому мені так дивно було чути від неї фрази на кшталт: «Ми із чоловіком вчимося бути разом», «Треба інколи поступатися», «Я люблю готувати йому вечері, він дуже любить макарони по-флотськи»,— це все звучало для мене якоюсь дивною музикою, якої я ніколи не чула не тільки від Олени, а й взагалі від будь-кого. У цей момент, слухаючи меланхолійні, але не без натхнення, Оленині оповідки, в мені визріло поривання — захотілося піти до Назара — поговорити з ним, забути все і просто посидіти на кухні за чашкою відвару шипшини... «Навчитися бути разом...»

Я вже забула біль — він швидко минає, як під дією анальгетику. До того ж, я ніколи не вміла довго носити в собі образи. Невже необачні слова з уст Назара чи не зовсім обдумані дії таки можуть перекреслити все те, що було раніше між нами? Це несправедливо... До того ж, можливо, я більше підсвідомо образилася на нього через ту дівчину, а може, через те, що мені він так ніколи не посміхався, як їй... Остаточно мене переконав піти до Назара отой хлопець, який сидів за два столики від нас. Звичайно, він зробив це не гласно, але якась невидима сила, яка струменіла з нього, полонила й мене. Він мав доволі ексцентричну зовнішність — носив дреди — і ще більшу ексцентричну поведінку для такої зовнішності: він попросив на кухні лише гарячої води, а сам із свого рюкзака дістав одноразовий пакет чаю і розчинив його у склянці. Одну булочку із повидлом він з’їв відразу за столом, не кусаючи, а відриваючи пальцями пухкі шматки і кладучи обережно до рота, другу — акуратно загорнув спершу в серветку, а потім у целофановий пакет і, озираючись, чи бодай ніхто за ним не спостерігає, поклав до рюкзака. Можливо, йому просто не подобався чай з їдальні і він пив якийсь кращий, але в той момент мені здалося, що він просто економить — може, на якусь мрію (у той момент мені захотілося думати, що вона має бути якоюсь надшляхетною), а друга булочка, схована в одному з відділень рюкзака, стане сьогодні після сьомої його вечерею, а отже, ще одним кроком до мрії — з’їсти булочку з їдальні дешевше, ніж піти і з’їсти таку саму, хай і в ресторані швидкого харчування. Я спостерігала за ним крадькома і про себе посміхалася — він мені подобався. В ньому не було маніакальності — він був таким милим у кожному своєму русі, якась елегантна витонченість, невластива сучасним хлопцям... І ось спостерігаючи за цим студентом, істориком або ж юристом, я відчула, що мушу негайно поїхати до Назара! У мить, коли зав’язалася ця думка, навіть Назарчин учорашній вчинок перестав мені здаватися таким страшенно нечемним і нетактовним, як ще добу тому. Момент всепрощення повністю оволодів мною, і я ладна була не тільки поїхати до Назара, але навіть подзвонити Вірі і сказати, що я за нею скучила. І, можливо, це видасться занадто дивним, але я так і зробила, не виходячи навіть з-за столу. Проте Віра не підняла слухавки. Тому відчуття, що я маю любити весь світ і негайно, нікуди не зникло, і не маючи змоги більше його стримувати, я вибачилась за передчасне відлучення, і поїхала до Назара.

Правда, їхати мені не захотілося, хоча я могла зі «Льва Толстого» зробити це без пересадки, і я поволі пішла до Золотих. Біля оперного майоріли два кіоти з репертуаром. Я зупинилася. Може, варто сходити якось із Назаром? На «Дона Карлоса» чи «Макбета»? Це було б

так приємно — сидіти, гарно вбраними, в золотавій напівтемряві, наповненій сильними надривами голосів, тримати Назара за руку... В антракті ми лишилися б на місці, не пішли б до буфету. Ні, краще прогулялися б — до оркестрової ями, най би Назар показав мені те місце, де Багров поцілив у Столипіна... Але каси були зачинені. Не цього разу.

Я спустилася Андріївським узвозом, від уранішньої мжички він став геть слизьким, і треба було йти поволі, наче міряєш землю сантиметром, і тільки біля площі Контрактів змогла пришвидшити ходу. До будинку Назара я, знаючи всі короткі шляхи, дійшла швидко. На вулицях лежав густий абсентовий туман: чи то так збиралося на сніг і дощ — важко було сказати — і весь Поділ, як якесь недоступне підземне місто, поринув у свою таємницю, загущено ароматизовану анісовим маслом. Мені пощастило застати Назара вдома. Стільника він не мав, тож, як завжди, довелося покладатися на щастя. Він стояв майже у дверях, коли я піднялася сходами до його квартири — саме збирався на прогулянку. І він щиро мені зрадів, так радіють діти, коли отримують бажане на свято. Він мене обійняв і поцілував дружньо у щоку, від нього йшов рідний аромат, який я так люблю і який повсякчас шукаю в метро — проте він лише його, більше його немає ніде, а там, на інших, чужих — лише штамповані Джіванші чи Бандерас... Щоб Назар дістав до щоки, мені довелося добре потягнутися, а йому — нахилитися. Назару було приємно мене бачити в такому хорошому настрої — я давно не була, як він сказав, такою піднесеною. І мені не було навіть чим заперечити: дійсно, останнім часом важкі і хворі на здуття думки настільки оволоділи мною, що пришпилювали до землі, як метелика до стенда в Зоологічному музеї. Але тепер усе здавалося іншим, більш легким, і навіть звичний тьмяний колір вулиць ставав якимсь яснішим. Я запропонувала піти до Ботанічного саду, тільки нового. Поки ми дійшли до нього пішки, каси вже зачинилися, бабуся-контролер на вході кудись поділася, і нам вдалося непоміченими проскочити всередину. Щоб нас не зупинили, ми вхопилися за руки і побігли не центральною алеєю, а одразу в гущавину дерев — не знаю, що там був за сектор, карпатський чи кримський. Назар не носив рукавичок, як і я, і дотик цей, по живому, був дійсно приємним. Хоча я мала мереживні, наче з тонкої вуалі, рукавички без пальчиків, як у Ліліан Ґіш чи Віри Холодної. Я придбала їх колись давно на Андріївському узвозі, проте ще жодного разу не вдягала — попри те, що вони мені страшенно подобалися, я не знала, до чого їх носити — так і тягала їх із собою в кишені про всяк випадок.

Вже помітно вечоріло, а ми блукали безлюдними алеями, іноді сходили з них і потрапляли на стежки, протоптані такими ж, як і ми, шукачами самоти. Назар розповідав мені про ті часи, коли він залишився сам, без бабусі, і що находили такі моменти байдужості до всього, що він не їв по декілька днів, ні про що не дбав, хоча в кишені після похорону залишалося кілька гривень. Тоді він брався за малювання, уявляв себе Ван Гогом, який мав сили забувати і про голод, і про холод, але працював над картинами попри все — і тільки це його рятувало. Графіка, якій Назар надавав перевагу, не раз витягувала його із погрібної ями. Коли щось намалював, ставало легше, з’являлися сили шукати роботу. Саме так він і потрапив до редакції. Після кількаденного голодування і роботи над малюнками, він взяв їх

Ad libitum


усі під пахву і пішов до першої-ліпшої газети. І його взяли. Він тоді довго дивувався, чому йому раніше не спало на думку піти працювати художником до газети, а задовольнявся підзаробітками чи то вантажника, чи то офіціанта у якійсь забігайлівці — все ж таки допомагати другові родини, діду Тимофію, він мав за будь-яких обставин: якщо про себе він міг забути, то про нього — не дозволяла совість. Назар розповідав це все без смутку в голосі — як історію, болючу, але яка трапилася з кимось іншим, хоча підсвідомо я відчувала, що це лише манера говорити — приховуючи почуття. Можливо, саме тому його оповідь не псувала настрою, не занурювала знову у глиб роздумів: чому так? І навіщо це потрібно?

Неквапно гуляючи, ми опинилися біля дивного місця — тут стояв хрест із табличкою, підсвітивши стільником, вдалося прочитати, що тут являлася Богоматір. Я заплющила очі, мені хотілося, щоб дивний трепет пройшовся моєю шкірою і щоб знак, як бути далі, явився і мені на цьому святому місці, між Іонинським та Видубицьким монастирями. Проте ніякого тремтіння чи знаку не було. Лише сильніше посипалися з неба мокрі сніжинки. Мені завжди хотілося бути особливою, не такою, як усі. Того, що я була білою вороною у своїй сім’ї, мені видавалося замало. Я захоплювалася Блаватською. Мене не залишали байдужою пророцтва Ванги. І я часто уявляла себе з якимсь даром — щоб я вміла читати думки чи бачити кольори аури, чи відчувати наближення катастроф. Проте нічим подібним я не була наділена від Бога. Я мала непогану інтуїцію, як і більшість жінок, ось і все. Ще я складала в думках тисячі історій, проте навряд чи, як мені здавалося, це можна було б назвати

даром. Таємниці вищого світу для мене були зачиненими, і якби я вирушила до Тибету шукати Шамбалу, царство, схоже на квітку лотоса з вісьмома пелюстками, поділене на вісім частин і обмежене горами льоду, то навряд чи знайшла його і точно ніколи б не отримала просвітлення. Я поділилася цими думками з Назаром, поки ми спускалися до Видубицького монастиря. Він зовсім не захотів підтримати мою точку зору, що творити словами — це не дар, а так — просте вміння. Він був переконаний, що нічого не дається просто так, що коли мене цим наділили, то це комусь потрібно.

«Зрозумій, ти вільна це робити, слова живуть у тобі — їм треба давати волю. Навіщо тоді всі письменники світу? Навіщо треба було б видавати їхні книжки? Людина читає написане кимось, щоб знайти себе, або принаймні щоб за чиєїсь допомоги полегшити цей шлях пізнання. Невже ти не розумієш? Невже не відчуваєш у собі сили допомагати іншим? Життя, яке ти торкнеш своєї історією, торкне інше життя, а те повернеться до іншого — і так доти, доки тремтіння не зупиниться. І хто знає, як далеко і до якого часу буде відчуватися твій дотик. Людські дороги перетинаються. Ніхто ж із нас не острів». Звичайно, я хотіла відчувати таку силу. Іноді так потужно, що мені здавалося, що я й справді це маю в собі. Але згодом, повільно, депресивно, завойовувало інше відчуття — як зараз: у мене нічого не виходить, а те, що й написано,— нікому не потрібне. Я не могла збагнути, яким чином усі мої сумні історії можуть допомогти. Доходило до крику. Приміром, хтось впізнає в одному з героїв себе чи в їхніх діях — якусь підказку. Але що далі? Людина все одно чинитиме на власний розсуд. «Ти не розумієш свого призначення»,— врешті сказав Назар, коли ми пройшли скрізь ворота, що відгороджують монастирську територію від ботанічного саду. Що ж, як мені видавалося, саме так і є: Назар має рацію, я нічого такого не відчуваю. Хотілося б знати, що все, що ти робиш — не є даремним, але хто дасть таку впевненість? Треба бути справді генієм, щоб вірити у своє творіння і не зважати на жодну критику. Я такою не була.

На території чоловічого монастиря було прибрано та охайно. Німували клумби — влітку, я знаю, тут ростуть найрізноманітніші квіти, висаджені послушниками,— проте навіть без квітів зараз клумби виглядають ошатно. Ще з уроків краєзнавства я пам’ятала, що свою назву монастир отримав від місцевості Видобичі, названої так тому, що там «видибали», тобто переправлялися через Дніпро, хоча в літописця Нестора на це своє пояснення, буцім язичники, бачачи занесеного сюди течією Перуна, прикликали його «видибай, боже». Хай там як, але Видубицька обитель, одна з найстаріших у Києві, зі своєю трапезною, церквами, дзвіницею, покоями настоятеля, некрополем, вимощеними алеями, красивими лавками та важкими, під старовину, ліхтарями, своїм садом (саме тут старанними ченцями вперше в Україні були вирощені екзотичні на той час волоські горіхи та шовковиці) — справляє враження острова умиротворення у гамірливому Києві. Можливо, це тому, що монастир розташований у такій мальовничій місцевості на Звіринці над Дніпром, де не чути машин та гамору, а можливо, тому, що це місце має свою потужну енергетику, яка колись давно вберегла його від Батиєвого нашестя.

Ми повільно пройшлися повз церкву Архангела Михаїла, захисника нашого міста, обійшли Георгіївський собор і там, у закутку, сіли на лаву — Назар своєю хустинкою акуратно витер із неї товсті вологі краплі. «Назаре,— запитала я,— а ти хотів би так жити? У келії, служити Богу, працювати на землі? Бути далеким, словом, від усього мирського?» Назар м’яко подивився на мене, на щоках з’явилися ямочки: «У тринадцять років довго думав, щоб я міг зробити для світу, щоб він став кращим. Як зараз пам’ятаю. Я думав про це під платівку із записом Баха, Маленька сюїта, Кантана — у нас вдома був патефон... І чомусь, коли прослухав її разів зо двадцять підряд, зрозумів. Це було як прояснення. Тільки в собі можна зробити світ кращим. Тільки в собі, коли ти живеш у своїй келії, тільки там... Для цього необов’язково приймати постриг». Мені здається, що Назар хотів було ще щось говорити, але моя нетерплячість, яка іноді прокидалася, підвела мене і цього разу, і я випалила, не давши йому завершити розповідь: «Тільки в собі? А чому ж тоді радиш мені змінити світ? Може, я хочу просто стати, як усі. І нічого більше. Ні про що не думати. Просто виконувати якусь роботу, мати п’ять днів робочих, два вихідних, в які я маю зробити всі хатні справи, а в залишок — подивитися якусь просту комедію для спочинку розуму із законним чоловіком. Ніяких місій... Розумієш?» Назар відповів не відразу, він крутив у пальцях якусь смужку, шматок атласної стрічки, і коли йому це набридло, сказав, виголосив, як учитель математики давно відому істину про вірність теореми: «Мирино, в тобі вже є світ — і він прекрасний. Ти не зміниш всього всесвіту, просто можеш комусь допомогти знайти його світ. Ти маєш бути каналом цієї істини — не резервуаром. Поділитися своїми знаннями — не значить біднішати самій. Це означає зрости рівно на стільки сходинок, скільком людям ти допомогла. Кроки до неба... До свободи»,— і Назар показав рукою до неба, яке набухло чорнотою, як слива, і замовк. Трошки згодом він додав, поклавши стрічку до кишені: «А ні про що не думати — ти так не зможеш. Це смерть — і ти сама це знаєш. Просто ти лінива. Ти боїшся. Ти чекаєш. А час минає... Я тобі, здається, про це сто разів говорив». Звісно, говорив, час тане, стікає водою, якщо його морозильну камеру залишити відчиненою, але в мене не вистачає сил грюкнути дверцятами. Не вистачає! Кожного разу я думаю: от-от, напишу гарно, але в мене не виходить. А я боюся, коли я ламаюся. Це неприємно. Добре, що інші так можуть — вийти і заговорити про себе вголос, і їм ніколи не спаде на думку, що вони — недосконалі і що їхні історії не варті уваги. Така впевненість! Хоча за нею часто куценький світ... Я думаю: якщо не добре — краще взагалі мовчати. Так я роблю вже багато років.

Було дуже холодно, мокро-сніжно мжичило, я витягла з-під пальта капюшон реглана і натягнула на голову. Волосся Назара смішно вбирало в себе розталий сніг. Тут так приємно посидіти, в тебе ніби вливається якась чарівна любов, хочеться заплющити очі і забути все, крім неї. Недаремно Шевченко, пишучи свій «Заповіт», мав на увазі саме це місце... «Правда, тут добре, Назаре»,— звернулася я до нього, не розплющуючи очей і намагаючись намацати його рукою. «У тебе крижані пальці»,— відповів Назар, вловивши мою руку. Пальці впилися в пальці — схрестилися. Назар неквапно притулив схрещені руки до уст і поцілував мої нігті. «Від них пахне м’ятою»,— протягнув він, не розіймаючи рук. Не дивно — в кишенях, куди ховала від холоду руки, завжди лежали м’ятні льодяники, я їх переминала пальцями, коли хвилювалася. Мені згадалося наше дивне знайомство, коли він так само грів мою долоню — тільки біля Володимирського собору — і оте дивне відчуття, коли в тиші ти чуєш святкові літургічні дзвони. У мене всередині все стислося, такий це був момент, і я хотіла була сказати Назарові, наскільки він мені дорогий, але щось мене зупинило — поруч із клена чи липи — важко було розібрати — шмигнула ворона, і її крик висмикнув із того зачарованого стану, я побачила себе збоку — наче у тріснутому люстрі: бліде дівчисько, яке першим зізнається у своїх почуттях чоловікові, якому нічого більше не потрібно, крім дружніх розмов із нею. Мені стало ніяково. Назар теж схаменувся, випустив мою руку — пальці смикнулись — і запропонував повертатися.

Сад уже повністю вгорнувся темрявою, як пані норковою шубою, і вже не було видно його швів. Ми поверталися додому через нижній вихід саду, довелося довго йти замурзаними індустріальними вулицями, перш ніж ми дісталися метро. Дорогою нам трапився дивний чоловік: алкоголік, у подертому одязі й з підбитим оком, він був налаштований агресивно — видно було по його згрубілому обличчю — він ішов прямо на мене, але часом випиті зайві грами кидали його вбік. Назар пильно стежив за кожним його кроком. Коли він наблизився до нас, то голосно плюнув і лайнувся. Мені стало неприємно. Який брудний, жорстокий, неправильний світ — інколи мені тут так незатишно, ніде не можу знайти притулок, тоді я собі уявляю, як живу в напівтемряві, в молитві, при свічках у печерах, десь у Китаєво чи Лаврі. Але навіть ця внутрішня терапія часом не здатна здолати страх, який поколює все тіло довгими списами... Пригадую страх ще з дитинства, коли ліхтар за вікном видавався мені за багаття відьом, що збираються на шабаш на Лисій горі. Чи ляк зі сну, коли снився дім, який на очах зайнявся отруйним полум’ям-шипами, а потім будинок зненацька поглинала чорна болотяна земля. Але зараз все було не так. Коли Назар поряд, ішов пліч- о-пліч, підтримував мене під лікоть — я була в безпеці.

Назар провів мене до самих дверей моєї квартири. У під’їзді було тепло — і ми зайшли на сходи, щоб відігрітися. Я стала на сходинку вище і була майже одного зросту з ним — дихала йому в шию. Ми постояли так недовго, заглядаючи у розбите вікно — через нього пригорщами сипався сніг, він падав між рамами, стелився на друзки скла і ще на попільницю, яку хтось туди невідомо навіщо запхав. Назар поводився природно, але потім, голосно видихнувши, сказав слова, які анітрохи не були властиві його строгій, стриманій, трохи норовистій сутності: «Мирино, я хочу, щоб ти знала: ти — найкраща людина, яку я коли-небудь знав...» Я здивувалася: «Чому ти так вважаєш?», але замість прямої відповіді на запитання, почула: «Найгірше було б для мене, якби я чи будь-хто інший завдав би тобі болю, скривдив. Я такого не пережив би. Ти на це не заслуговуєш. Мирино...» — він хотів сказати щось далі, але замовк і обійняв мене — міцно, як завжди, коли дозволяв собі такий жест. Як приємно в його обіймах — затишно, світло, спокійно. «Прощавай. Заходь днями. Сходимо до діда Тимофія. Розкажеш мені якусь історію. Щасливу. Я хочу щасливу історію...» — прошепотів на вухо, на мить задумався, а потім співомовкою додав: «Але таких, мабуть, не буває»,— із цими словами він розвернувся і не зійшов — просто злетів зі сходів. Я зайшла до квартири — і одразу до кухні, відтулила фіранки, сподіваючись побачити, як Назар іде. Але я не побачила навіть його тіні, навіть слідів на білому асфальті. Сніг вільно падав із неба і, здається, був радий польоту донизу. Я ж на нього подивилася зі смутком: сніг — це перший натяк, що наближаються іспити і захист, коли ж я пройду ці випробування, то буду, як цей сніг, вільна падати, куди схочу.

Ad libitum


Л^ІСЯЦЬ ПІСЛЯ ЦІЄЇ зустрічі був настільки багатим на події, що здавалося, буцім минув цілий рік — напружений та важкий. Я дописувала диплом, просиджувала ранки то в Парламентській бібліотеці, то у Вернадського, шукала в паперових каталогах книги, замовляла, чекала, працювала в залах, які провітрюють за розкладом, сиділа, нахилившись за столом під лампами із зеленими абажурами, як у музеї Булгакова. Під час провітрювань часто й сама виходила на подвір’я: набратися сил та натхнення. Особливо добре було на Грушевського, у колишній міській Публічній бібліотеці. Тоді я могла піднятися вгору, до Лялькового театру, постояти біля співочого фонтана з Дюймовочкою, але оскільки він зараз мовчав, я більше прогулювалася околицями, мріяла, щоб замість стадіону Динамо тут знову опинився, як колись, замок квітів — сад Шато-де-Фльор, красиві алеї, танцювальна зала, галерея, балкон, на якому давали вистави, в кутку сховалися майданчик для фребелівських ігор та кафе... Я тужила за цим Києвом, якого ніколи не бачила... Хоча я стільки разів його відтворювала в собі, що, здавалося, напам’ять знаю кожен його куточок — той, ще без стадіону...

У той час ми з Назаром бачилися рідко, він знайшов якийсь підробіток на вечір, і через моє навчання, яке, як на зло, було організовано саме зранку та вдень, ми весь час розминалися. Одного разу ми зустрілися біля Українського дому, піднялися до Володимирської гірки, постояли під старою альтанкою, з висвітленою від часу та сонця сірою маківкою. Ми стояли поряд, не торкаючись одне одного, і роздивлялися Поділ — але він був обтягнутий млявою зимою і весь розпливався...

Назар виглядав стомленим, говорив він неохоче і мало. Мені хотілося підняти йому настрій, розповісти щось добре — смішного ніколи не вміла. Вираз його обличчя залишався непроникним — і не збагнеш, що в нього на думці. Ми помовчали декілька хвилин, Назар дивився ніби в одну цятку і водночас — ніби в нікуди. Тоді я наважилася: «Гаразд, я розповім щасливу історію. По-справжньому щасливу». Назар, вочевидь, заінтригувався, повернувся обличчям до мене, сів на лаву в одній із своїх улюблених поз, схрестивши руки, і став мене слухати.

«Дівчинка Аліса понад усі розваги любила кататися на роликових ковзанах. Вона давно вже про них мріяла, навіть лист до Діда Мороза писала, і врешті отримала цей найбільш жаданий подарунок на свій восьмий рік народження — від своїх батьків, вони презентували їх у великій коробці, обклеєній візерунчастим барвистим папером. Серце дівчинки калатало: аби ролики, аби ролики! Її щастю не було меж: у пакунку дійсно були ролики, і саме такі, як вона хотіла: невеликі, рожеві, на шнурівці... Єдине, про що вона шкодувала, що день її народження у лютому: довелося ще довго чекати, допоки скресла крига і зійшов сніг, проступившись чорним столичним асфальтом. Але Аліса і цей час не гаяла: тренувалася вдома, на килимі було незручно, а от у коридорі, вкритому лінолеумом, тримаючись рукою за свого молодшого брата... Хоча ж, звісно, це і в порівняння не йшло зі справжнім простором вулиці, який відкрився перед нею навстіж, як вікно, вже на початку квітня! Вона не могла і дня прожити без їзди на своїх улюблених роликах і без тих різноманітних трюків, які перетворювали її катання на справжню чарівну гру. Якщо заплющити очі — то здавалося, ніби ти летиш, як птах, особливо коли вітер дмухає в обличчя... Коли Аліса востаннє так зробила, не помітила, як із-за рогу виїхало авто...

Її забрали “швидкою”. Після аварії Аліса була у важкому стані, їй конче потрібне було переливання корові, але аналізи виявили: в неї рідкісна група крові. Ніхто з батьків не мав сумісної групи. Останнє сподівання було на молодшого брата Аліси, Антошу, йому було всього сім років. Медичні аналізи підтвердили, що ця кров, яка так потрібна дівчинці, дійсно була в її молодшого братика. Лікар був поважним чоловіком, років шістдесяти, із куцою сивою борідкою. Він підійшов до хлопчика, нахилився і запитав: “Ти даси свою кров Алісі? Твоя сестра дійсно хвора. Якщо ти не поділишся з нею своєю кров’ю, хоча б трошки, янголи заберуть її на небо”. Антон не хотів, щоб сестра полетіла на небо, там вже давно застрягли його дідусь і пес Хвойка — вони звідти ніяк не повернуться: дідусь лагодив там свій автомобіль, а пес Хвойка йому допомагав,— так розказувала мама. Антоша покірно зайшов у палату за жінкою в білому халаті, вона світилася, як чарівний янгол, ліг на кушетку, стерпів, коли “вкусив комарик”, і тихенько спостерігав, як із трубки скапує у резервуар червона рідина. Поряд сидів тато і гладив його спітнілу ручку — добре, що тато був поряд: Антоші не було так страшно. Через певний час медсестра протерла руку чимось пекучим, ранка на згині руки защеміла, особливо сильно, коли медсестра притисла ватку, сказавши: “Ну ось і все! Мужній хлопчик!” Антон до цього моменту тримався міцно, навіть і звуку не видав, але, почувши цю фразу, не витримав і заплакав. Він підняв чисті сині очі на батька, увібрав голову у плечі і запитав: “Тато, а я вже скоро помру?”»...

Я хотіла була продовжити розповідь, що все обійшлося — для Аліси, ну і, звісно, для Антоші, але в останню мить мені здалося, що це й так очевидно. Я підсіла ближче до Назара — і зазирнула йому в очі. Назар підніс пальці до моєї щоки, прибрав із неї волосся — ніжно, наче боявся, що я розсиплюся під його доторком. «Мені подобається ця твоя щаслива історія»,— сказав Назар. Кожна зморщечка його обличчя розкресла посмішкою. Як же я її любила! Мені захотілося в ту мить розказати ще тисячу історій, аби він посміхався, але, як на зло, жодна не спадала на думку. Ми пройшлися до фунікулера, в бік Михайлівського собору. Дерева стояли присоромлено-голі, і тому лазурові стіни церкви і її жовті склепіння було гарно видно. Напроти йшла пара. Я пізнала цього хлопця — це був Іван, який колись страшенно мені подобався у середній школі, але він тоді не звертав на мене увагу. У старших класах, я пригадую, ми зустрілися якось на шкільному подвір’ї, випадково, я просто сиділа, чекала, коли закінчиться шквал скандалу вдома, спричинений вже не пам’ятаю ким і через що, а він саме вигулював свою вівчарку — великий, гарний собака на прізвисько Енжел. Ми тоді провели вечір разом, позгадували минулі роки. Приємний такий вечір, із нотою флірту, але не більше того. Зараз він, наскільки мені було відомо, закінчує економічний факультет у Шевченка і працює в банку. Я була дійсно рада його бачити, хоча він мене зараз навіть не помітив. Вся його увага була зосереджена на супутниці — вона щось емоційно розповідала і жестикулювала руками, як справжня італійка. «Це мій знайомий. Який тісний світ!» — радісно сказала я Назару і хотіла була продовжити, проте Назар несподівано відрізав цю нитку спогаду: «Облишмо це». Я бачила, як його обличчя напружилося, стало якимсь пригніченим. Ми йшли мовчки — чутно було тільки наші кроки, та й ті ніби вибачалися за шум і притишувалися. Сказано, що в тиші — наша фортеця, але зараз я почувалася в ній, як під обстрілом.

Пахло гнилим листям, мерзлим пилом і калюжами — як зараз пам’ятаю цей дух. Ми спустилися до постаменту Володимира. Із Назарового обличчя наче зійшла стома. Борлак на його голій шиї тремтів: він розказував мені про «Голгофу» — панорама, що оповідала про життя, чудеса, хресний шлях та розп’яття Ісуса. Вона була тут, неподалік від костьолу. «Квитки скуповували за тиждень! Ніби як зараз на концерт якоїсь поп-зірки...» А потім заговорив про Шуберта, нещодавно він перечитав спогади про нього. Він говорив. Його зінгшпілі, опери з розмовним текстом, симфонічна музика не були популярними. А потім був постріл — восьма симфонія. Незакінчена симфонія, як її назвали через неканонічну форму з двох, а не чотирьох частин. Початок нового напрямку в музиці. Світове визнання. Франц ніколи не любив вихвалянь у вищому світі. Проте цінував поради друзів. Передчасна смерть від черевного тифу... Його епітафія зі словами поета «Смерть поховала тут багатий скарб, але ще більш багаті сподівання»...

Він говорив про що завгодно — тільки не про нас.

Той день був зі смаком суму: його підмішали до прогірклої кави — трошки цукру (надії?) — ми купили каву в автоматі, що стояв у павільйоні фунікулера, і пили її маленькими ковточками. Сум і дещиця сподівання — вони були скрізь, літали в отруєному зимою повітрі, зривалися навіть із дзвонів Михайлівського та Софіївського соборів, розбиваючись об асфальт на скрижанілі уламки.

Іншого разу, коли ми зустрілися, відвідали діда Тимофія. Ми частувалися налисниками з яблуками, пили чай та зацікавлено слухали оповідь діда Тимофія про Київ його молодості. Він час від часу сухо покашлював, але варто було згадати про свою дружину, і кашель знімало, як малиновим сиропом. «Любов, яка загоїть твої рани»,— отже, так буває насправді. Від усвідомлення, що це — не моя вигадка, не плід уяви письменників, а що насправді буває таке: дарується людині безмежне щастя — так щиро кохати. Мимоволі згадалося зі шкільної програми: «Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання». Тоді, у школі, правда, нам кохання здавалося іншим: щоб із надривом та болем, безсонними ночами, бурхливим перебігом і неминуче — старістю вдвох і смертю в один день. У старших класах до цього списку додалося щось від Ґабріеля Ґарсіа Маркеса — більше нестриманості, нетерплячості — і від Анаіс Нін та Генрі Міллера — ще більше гарячості, пристрасті, задоволення. І тільки зараз бачу, як ці закопчені кришталики наче опустили в хімічний розчин, і вперше стала очевидною їхня справжня, незапилена, істинна краса. Від дому на колишній Бульварно-Кудрявській я завжди поверталася сповненою надії, що, може, так пощастить і мені: колись-таки Назар розкриє свою душу, як браму храму недільного ранку, і я увійду в неї ніжною ходою, босими п’ятами, відкритим серцем, нескутим тілом...

Ad libitum


П роте в ті дні я не мала навіть можливості помріяти про це.

Вечорами, загорнувшись у свою товсту ковдру від зимового холоду, я читала стоси книжок, робила виписки із запитань до іспиту і хотіла лиш одного: швидше все це скінчилося б. Спочатку я склала державний іспит, потім захистила дипломну роботу — все це вимагало і часу, і нервів.

Святкування випуску дівчата вирішили зробити в одному з дискотечних клубів на Набережній. Моєї думки ніхто не питав — мабуть, я була б одна проти всіх. Я твердо для себе вирішила на святкування не йти. Але коли мама купила мені на випуск красиву чорну оксамитову сукню на ярмарковому розпродажу — невелика, коротенька, за смаком Коко Шанель,— я шалено зраділа. Вона мені дуже личила, і саме в ній мені хотілося похизуватися не перед молодиками в нічному клубі, а перед Назаром. Це був би найкращий випуск — у його затишній компанії, на кухні, де замість гардин висять засушені оберемки трав, і стара люстра, яку можна опустити низько, аж до столу, потягнувши за мотузку. Я приїхала до нього пізно ввечері, перед дверима

розстебнула пальто, провела рукою по сукні — вона була приємною на дотик. Я вже навіть наперед забігла уявою, як Назар подивиться на неї і схвалить, як міцно мене обійме, притисне до грудей, припаде губами до моєї скроні, і відчує, як пульсує кров...

Назар відчинив двері щойно я доторкнулася до дзвоника — я навіть не встигла зробити вдих. Але замість сказати те, що я хотіла найбільше почути в цей момент — що я чарівна, що мені так личить моє вбрання,— він потис мені руку і запропонував пройти до кімнати. Звідти почувся чужий голос із призвуком металу — буцім брязкали кільця циганських браслетів. «Може, я невчасно?» — перепитала я не без смутку, що вечір, який я собі стільки разів уявляла, поки складала іспити, буде точно не таким, як хотілося. «Проходь,— повів мене за руку Назар до кімнати: — знайомся, це мій колега з редакції, Лесь». Я була дуже здивована — раніше ніколи з уст Назара мені не доводилося чути про жодних чи то колег, чи то друзів, із якими він би підтримував стосунки. Навіть більше — я чітко пам’ятала, що він любив самотність, але якби і не так — то завжди з іншими тримався на відстані, до свого святилища він точно нікого не запрошував. А тут сидить чоловік, старший за Назара, йому років двадцять вісім, на ліжку, де люблю сидіти я, наче в себе вдома. В нього були неголені щоки, борода росла не рівно, а якось наче вбік, і волосся було двох кольорів: русяве і жовте. Очі затуманені, брудні. Якийсь він непривітний, нервовий, чимось нагадує Ван Ґоґа з його автопортрета з люлькою та перев’язаним вухом.

Я сіла у крісло-гойдалку і зиркала на незнайомця крізь прутики кліток папуг. Лише потім у розмові зрозуміла, що моє перше враження було хибним. Але це було потім. Спершу він теж насторожено на мене дивився, і це не дивно, адже, як виявилося, Назар ніколи про мене не розповідав. Святковий настрій у мене остаточно зіпсувався, і я вже ладна була піти, та Лесь — не Назар — попросив мене залишитися. Я підсіла ближче — на стілець біля робочого стола-комода Назара і подивилася прямо, без сорому в його очі. Десь я читала, що коли хочеш розібратися, що за один перед тобою, — сміливо зазирни в його душу. Треба віддати Лесеві належне, бо він не знітився, а навпаки — почав говорити, і не без улесливості: «Ви сьогодні чарівна. Та, я думаю, ви завжди така...» — і спробував разом із цими словами підняти кутики губ угору, але спроба виявилася марною, вони впали, як у карнавальної маски баута. Проте якесь непідробне бажання сказати мені дійсно щось приємне відчувалося у його голосі, і я засміялася. Правда, довелося пояснити, що сьогодні я розпрощалася зі студентським життям. Лесь мене привітав і зізнався, що теж у свій час був студентом, він закінчив факультет журналістики — шість років тому.

Поки Назар щось готував на кухні, ми встигли добре розговоритися. Спершу Лесь розповів кумедні історії зі свого студентського життя, виявилося, що шару студенти і тих часів, і наших, викликали однаково, з єдиною хіба що різницею, що вони в колі, взявшись за руки, а ми поодинці, з балкона благаючи шару. Коли Назар повернувся з кухні, щоб запитати, який чай я хочу, він був здивований побачити нас у пориві сміху. «Цікаво, із чого ви так смієтесь?» — запитав він, але Лесь, певно, не захотів видавати таємниці і коротко відповів: «Та ми так, згадали життя молоде. Ти ж знаєш, Мирина сьогодні закінчила університет», — наче про всяк випадок вирішив він пересвідчитися у Назаровій поінформованості. «Звісно, знаю»,— буркнув Назар, але я не була впевнена, що він сказав правду. Якось у розмові я згадала про це, але не надавала великого значення цій події, ніби це так — дріб’язок. Навряд чи він запам’ятав. У кімнаті пролетіла блискавка, і належала вона Назарові, з упевненістю можу сказати, що до цього я її не бачила. Мені полестило, що я спровокувала її появу. Назар розвернувся і знову пішов до кухні. Десь глибоко в собі я відчула підступні голоси, які наче підказували мені, як діяти: наразі просто розслабилася і слухала Леся, уважно, як тільки я вмію. Лесь, вочевидь, відчув мою схильність і не змусив довго чекати. «Я,— почав говорити він,— зараз у розпачі. Не знаю, чому, але мені хочеться поділитися з вами, Мирино. Я вам вірю. У вас чесні очі. Я багато бачив людей, такий вже фах, і тому знаю, що кажу...». Я сіла в позу, яка за мене промовляла: я все готова вислухати.

«Мене залишила дівчина,— відразу перейшов до суті справи Лесь: — дівчина, яку я кохав і з якою збирався провести решту життя... Вона ...»,— затягнув він, а потім враз запитав: «Розказати, як ми познайомилися?». Я нахилилася злегка до Леся: я відчувала, бажання говорити в його горлі клекотіло до в’язкої нестримності. Лесь почав неквапливо, але чітким, незмазаним голосом: «Це відбулося минулої зими. Була вечірка в наших спільних друзів, на Новий рік. Я помітив її одразу — вона вся світилася! Ім’я у неї таке: Світлана. Красиве. Світле. Я вирішив, не гаючи часу, знайомитися. Настрій у всіх святковий, новий рік все ж таки, обставини тільки сприяли знайомству.

Виявилося, вона прийшла сама. Ми всю ніч були разом. Танцювали. Хоча чесно: я ніколи цього не любив робити. Шампанське, брудершафт, спільні тости — весела ніч. Я закохався у неї з першого погляду. Зі мною такого не було зі школи — світлого, чистого. Так, як мені хотілося, мабуть, все життя! Кажуть, як Новий рік зустрінеш — так його і проведеш. Правда! Ми зійшлися. Стали жити разом. Я знімав квартиру на Печерську. Заробітки позаштатного кореспондента в декількох виданнях давали мені таку змогу. Вона ж працювала у фірмі косметологом.

Які щасливі це були місяці! Ми ходили в “Муракамі”, вона була прихильницею японської кухні. Вечорами я отримував через друзів запрошення на різні вечірки, концерти, шведські столи... Ми ходили разом. Усі казали, що ми гарна пара. Хоча мені завжди здавалося, що я її не вартий. Але, чесно, я робив усе можливе, щоб вона була щасливою! Я став працювати ще більше, щоб вона могла купувати собі речі. їй дуже подобався вишуканий одяг. Я купував їй все, чого вона бажала! Ви ж знаєте, жінці це все потрібно»,— звернувся він до мене, і я хитнула головою, хоча, чесно, і гадки не мала, чому саме це треба жінці.

Лесь продовжував у тому ж стилі, кореспондентському, як пишуть репортаж із місця подій: «На день народження, він у неї у липні, двадцять третього липня, я вирішив зробити їй освідчення. Вона — жінка вибаглива, зі смаком. Я знав, що все мусить бути на висоті. У прямому і переносному сенсі. Я орендував дах нової висотки із краєвидом на весь Правий берег. Там накрив стіл. Самотужки його сервірував. Страви замовив у її улюбленому ресторані, а ще пляшку доброго витриманого вина. Поставив квіти, троянди, кремового кольору — її улюблені. Свічки. Замовив живу музику, скрипаль почав грати з тієї секунди, як її нога ступила на дах. Я зав’язав їй очі і допомагав підніматися. Звісно, вона була приємно вражена. Під кінець вечері я став на коліно, ну і все, як годиться: дістав діамантову каблучку і запропонував їй стати моєю дружиною. Світланка... Як вона зраділа! Казала, що кохає, що довго чекала, коли я їй врешті освідчуся. Весілля вирішено було справити на початку жовтня. Вона хотіла все ретельно підготувати. Ну, знаєте: церемонія на виїзд, пошити в дизайнера сукню, замовити хороший бенкет. І ми жили цими радощами. Яка вона була щаслива, коли я повертався додому і приносив їй стоси весільних журналів! На нас усі дивилися заздрісно...» — тут Лесь зробив паузу.

Я навіть не одразу зрозуміла, в чому річ, але коли повернулася, то побачила, що в кімнаті стоїть Назар. Він приніс на таці чай: «Поки ви говорите, я приготую пиріг, а ви чаюйте, не буду вам заважати»,— Назар спробував сказати це з якомога більшою ввічливістю, проте нота ледь вловимого роздратування була в його голосі, як крапля чілі в шафраново-вершковій приправі. Лесь продовжив: «Не думаю, що Назару буде цікаво слухати це вдруге. Я вам розповім... далі. Що ж було далі. Ну, ви самі знаєте, що почало тоді відбуватися. Одне видання, в якому я працював, прогоріло відразу. Друге — там удвічі скоротили штат. У третьому продовжували нараховувати заробітну плату за невигідним курсом валют. Словом, виплачувати за квартиру стало складно. І нам довелося перебратися до іншої, меншої, але теж зручної, на Дружбі народів. Я сподівався, що ситуація покращиться. Пробував пробиватися на нову роботу за старими зв’язками, але майже всі видання опинилися на межі. Одного вечора я зрозумів, що весілля, на яке ми з Світланкою розраховували, не може відбутися з пишнотами. Звісно, я мав заощадження, але їх я хотів пустити на купівлю будинку чи на освіту нашої дитини. Світлана сказала, що я забираю в неї мрію. І я не зміг заперечити... Це ж наше свято. Врешті-решт, одне на все життя. Але трапилося непередбачуване. Гроші, які лежали в мене на рахунку, банк був неспроможний повернути. Світланка була розлючена. Вирішила погрожувати банку судом. Але я знав, все це даремно. Зараз грошей вони дати не могли. Тільки частками і поступово. Світлана звинуватила мене. У некомпетентності. Що я міг передбачити це, але не зробив. Я спортивний журналіст, але не виправдовую себе: дійсно ж міг. Хоча все трапилося раптово. А потім... Потім єдине видання, з яким я ще співпрацював, теж почало кульгати. Я став засиджуватися вдома. Без роботи. Чесно, я робив усе, що міг. Звертався до старих друзів, вони інколи мені підкидали роботу фрілансером. Але я знав: цього мало! І я ладен був працювати будь-ким, навіть вантажником. Аби все було, як раніше. Проте Світлану це гнітило. Вона мені тоді казала: “Я збиралася заміж за журналіста. А не за вантажника!” З кожним днем вона ставала все більш нестриманою. Кричала...

А далі... Не було сварки. Нічого. Вона зранку поснідала. Я чув, що вона довго збирається. Але вона пояснила, що зранку в неї має бути клієнт. Коли я розплющив очі, переді мною лежав аркуш, пришпилений до журналу, в якому я колись працював. Там було написано: “Я йду від тебе”. І все. Жодних пояснень. Найгірше те, що я ніде не можу її знайти.

Що я за журналіст, коли не можу відшукати наречену?! На роботі дають стару адресу. У батьків, під Ржищевом, її немає. У подруг теж. Я хотів би з нею хоча б поговорити. Спитати: “Чому?”... Як ви думаєте, я її відшукаю?» — цим несподіваним запитанням завершив свою сповідь Лесь. Я настільки занурилася у ритм коротких ствердних речень, хоча небеземоційних, що ніяк не сподівалася почути запитання в кінці. «Лесю, ви її знайдете, впевнена в цьому»,— я спробувала розслабити голосові зв’язки, щоб вимовити це якомога ніжніше: «Але...» — продовжила і зупинилася. Лесь підвів на мене очі побитої собаки: «Я знаю. Ви хочете сказати: але навіщо це вам потрібно? Навіщо вам жінка, яка любила вас тільки за ваші регалії, можливості та гроші?». Я промовчала. Дивилася у дно чашки, ніби хотіла пересвідчитися, чи є там рідина. Лесь продовжив: «Найгірше, Мирино, у цій ситуації те, що я її дійсно кохаю. Я прийшов сьогодні сюди за тим, щоб Назар відкрив мені очі. Щоб сказав, що я — бовдур. Я це й так знаю. Але щоб я відчув. Відчув до кісток це! І зрозумів врешті, що така жінка не варта нічого! Я тиняюся дворами. Заходжу до приятелів. До розумних і не дуже. І мені не допомагає. Остання надія на Назара. Він завжди був мудрим, мабуть, тому, що виношував мудрість у собі, не розкидався словами, як ми, журналісти». Я не стрималася і запитала: «І що Назар?» — «Він не встиг нічого сказати».— «Тому що прийшла я?» — «Так. Але це на краще. Я вам розповів, і мені стало легше».— «Я рада».— «Я теж... Дідько забирай, скільки можна скиглити? У вас сьогодні свято! Назаре, в тебе є шампанське?» — закричав щодуху Лесь, але не варто було — Назар стояв поряд.

Він стояв у дверях, обіпершись ліктем на одвірки: «Ти ж знаєш, я не вживаю алкоголь».— «Але ж сьогодні свято! Я миттю. Мирино, пообіцяйте нікуди не йти!» — із цими словами він схопив свою дублянку, яка лежала на ліжку, і побіг до вхідних дверей. Я дивувалася, звідки в цього в’ялого, розкислого чоловіка, як стос паперу під зливою, раптом з’явилося стільки сил? Мабуть, це теж професійна звичка: як би ти не стомився, ти маєш подавати новини — безперервно. Назар же не зрушив із місця і продовжував пильно стежити за кожним моїм рухом. «Мені його шкода,— зізналася я.— Він, здається, сильно кохає її, незважаючи ні нащо. Буває ж така любов... Але як вона могла так із ним вчинити?». Та Назар не перейнявся моїм запалом, і сухо кинув: «Отже, не судилося». Я встала і підійшла до нього впритул. Як може він так байдуже говорити? Хто завгодно — лише не він! «Знаєш, Мирино, зміни в житті — завжди результат переміненого серця. Хіба ти так не вважаєш?». Я була вражена його відповіддю: «Ти злий. Назаре, злий! А може, ти ніколи нікого не кохав! І просто гадки не маєш, як це!» — кинула межи очі йому. Помітно було, що мої слова зачепили його за живе. Але він швидко опанував себе і не дав смикнутися жодній рисочці на обличчі.

Який же він дивний, цей Назар, я його, певне, ніколи не розгадаю до кінця: Назар, який не говорить ніколи про почуття; Назар, який шукає вночі жовті квіти чи на дорозі використані квитки в кіно; Назар, який вірить у Бога і не вірить людям... Де він є справжній? У всьому? Чи щось вигадка? Омана для очей... Я не знала, що відповісти на його закиди. Швидше би повернувся Лесь, випити б шампанського, забути, хоч на трохи, що хочу понад усе зрозуміти таємницю суті Назара, але вона мені — непідвладна... Він — непідвладний мені...

Лесь повернувся за мить — я навіть не очікувала. Він застав Назара в тій же незмінній позі, з ознакою прискіпливої задуми між брів. «Щось трапилося?» — запитав Лесь. Навіть будучи настільки стурбованим власними переживаннями, він не став сліпим до чужих почуттів — ніщо не проскочило непоміченим повз його око. «Все гаразд. Я зараз принесу вам склянки. Фужерів не маю»,— відповів і зник десь у коридорі Назар. За хвилину ми вже сиділи на Назаровому ліжку, з кухлями для квасу, повними шампанського, і заїдали його щойноспеченим пирогом. Це була шарлотка з яблуками та волоськими горіхами — популярний десерт у віденських кав’ярнях — смачна, легка, але жодного похвального слова я не вимовила. Назар присів до свого робочого столу, попивав настоянку безалкогольної сити, меду на окропі, його улюблену, і мовчки стежив за нами. Ми ж із Лесем розійшлися не на жарт. Я сміливо відпивала ковток за ковтком, сипалися тости, які я все життя ненавиділа понад усе, але які мені видалися такими доречними зараз. Коли ми перейшли до другої пляшки, в голові мені вже паморочилося, але я не збиралася зупинятися. У мені прокинулося стільки сил! Якась левова заповзятість бризкала піною з рота. Творити? Історії? Будь ласка! Скільки завгодно! «Лесе, хочеш, я розповім тобі історію?» — гучно запитала, навіть не помітивши, як сміливо я перейшла на «ти», але Лесь похитав головою: «Давай краще танцювати! Який випуск без танців? Назаре, в тебе є музика?». Назар сидів майже незрушно: «Немає»,— тільки це і вичавив із себе. Я не стрималася: «А він обманює, Лесю! А брехати негарно, так?» — сказала я ущипливо і, як мені тоді здавалося, граційно крутила зап’ястком із тоненьким срібним браслетом, який мені подарувала колись хрещена. «Перша заповідь журналіста. Не брехати!» — підіграв мені Лесь. Я бачила, що Назара мої слова нервують, і, мабуть, саме тому я не спинилася, а навпаки, продовжила далі, щоб ще більше його зачепити: «У нього там, на антресолі, є старий патефон! Назаре, тільки не кажи, що він не працює!».

Я не бачила, як відреагував Назар, бо чомусь мені закортіло повернутися у цей момент до нього спиною: я геть вже захмеліла і погано контролювала свої рухи та слова, вони наче відокремились від мене. За мить я почула, як із гори летять якісь пакунки, мабуть, книги. «Я мав на увазі, в мене немає сучасного ані пристрою, ані музики. Якщо вам до вподоби це, то будь ласка»,— проказав Назар, коли повернувся вже з апаратом. Він бухнув його на стіл, відкрив коробку і вставив платівку, яка, як хустинка в ілюзіоніста, невідомо звідки опинилася в його руках. «Петро Лещенко. Насолоджуйтесь»,— сказав він, налаштовуючи апарат, і щойно пролунали перші хриплі ноти, він вийшов геть із кімнати. Заграв веселий «Чубчик», під нього ми продовжували пити, я наче втратила земне тяжіння, а натомість отримала космічну невагомість. Я сміялася, як одержима, а коли почула пісню «Студенточка», закричала, що це пісня для мене і що саме під неї ми маємо станцювати! Лесь граційно обвив мій стан, і ми спробували виконати якісь рухи у відповідному стилі танго, та шипучка вже рясно розплилася по моїх судинах, і це виявилося для мене непосильним завданням. Тоді я просто притулилася до Леся і ми захиталися, як під час звичайного повільного танцю.

Мені було легко в обіймах Леся. Він тримався міцно на ногах, його рухи були витонченими, вочевидь, Лесь був більш загартований щодо спиртних напоїв, ніж я. Лесь нахилився до мене, його колюча, як будяк, борода лоскотала мені вухо. Він щось казав, щось сумбурне, я не дуже розчула. Коли ми повернулися за годинниковою стрілкою до дверей, я побачила, що там стояв Назар. Одну мить. Наші погляди зустрілися, але замість як слід придивитися до нього, я відвернулася і розсміялася. За мить Назара не було. Він ляснув дверима і пішов. «Щось із ним діється, Миринко. Мабуть, він ревнує. І це не дивно. Ви — чудо...» — прошепотів Лесь, тулячись до мого обличчя своєю бородою. Ляскіт дверей, як несподіваний грім, пробудив мене і вмить змусив отямитися. Я вирвалася з міцних обіймів Леся і сіла на стілець. «Більше не треба шампанського»,— зрозумів усе Лесь і сів навпроти, на край ліжка. Платівка далі грала: «Черные глаза», «Ты и эта гитара», «Татьяна»... Ми мовчали. Пальцями я легенько розтирала скроні. Лесь допив шампанське і лише потім сказав: «Здається, тут страждаю не тільки я. Передавайте Назарові велике спасибі. Я піду. Не може той, хто сам заплутався, допомогти розплутати вузол іншому»,— із цими словами він підхопив під пахву дублянку і пішов до виходу, тримаючи рівно спину.

Не знаю, чи вони змовилися, чи Лесь застав Назара на сходах, але щойно гість пішов, як майже одразу з’явився господар. Ні слова не кажучи, не знімаючи куртки, з пакетом у руках він пішов до папуг. «Мені треба було купити їм корм»,— пояснив Назар. Я йому повірила, хоча це було дивне виправдання, коли на дворі глухий вечір. Птахи радісно защебетали. Поки папуги вечеряли, і їхні дзьоби були зайняті, в кімнаті стояла тиша. Назар лише промовляв до птахів: «їжте, малі»... Скільки любові та турботи в його голосі! Не знаю чому, але саме в цей момент мені стало так соромно за свою поведінку. Це не схоже на мене! Можна сказати більш влучно: це була не я — Мирина несе мир, а та, інша, сьогоднішня, несла розруху, не гірше за Арея. Я сміялася невпопад, вульгарно фліртувала, хотіла завдати Назару болю — я була нестерпна... Навіщо пішов Лесь? Залишитися сам на сам із Назаром після цього було якось незручно, некомфортно — неправильно, врешті-решт.

Щоб злагодити свою провину, я почала збирати посуд. «Що ти робиш? Мити посуд збираєшся?» — розлютився Назар. Він наблизився до мене впритул, вихопив із рук кухлі, кинув їх на підлогу — вони жалібно брязнули, а мене пригорнув до себе: «А зі мною потанцювати не хочеш?» — говорить це якось сердито і зазирає в очі. В них було щось від вулканічного спалаху — неконтрольованого катаклізму — і від людської пристрасті — неприборканого жадання. Він усім своїм тілом хотів мого скорення: моє тіло у відповідь обм’якло — стало слухняним — назавжди переможеним ним. Це було так приємно — а я боялася. «Вернулась снова ты», співав Петро Лещенко. Як зараз пам’ятаю, важке повітря у кімнаті, важкі обійми Назара, і я припала обличчям до його грудей, а він — рукою міцно притискав мою голову до себе, ніби хотів, щоб я розчула, як б’ється його серце. Але не розчула. Пісня закінчилася швидко, і Назар, як це неодноразово бувало, зупинився, щось обдумав, а потім різко нахилився за кухлями, зібрав на тацю брудні тарілки. Я стояла посеред кімнати і спостерігала за його рухами. «Я поїду додому...» — протягнула я охриплим від алкоголю голосом. Назар обернувся і сказав: «Божевільна. Лягай спати»,— більше наказово, ніж прохально. Від цього тону в мені остаточно щось надломилося. Скажений напад сміху змінився на іншу стадію, коли хочеться не просто заплакати — заревти. Я чула, як на кухні Назар насвистував танго. Я ж загорнулася у ковдру, натягнула її по самі вуха: «Давай простимся» — мені не подобалася ця пісня, я її не хотіла чути. Добре, що вона була останньою. Патефон змовк. Чи, може, я заснула.

Мені снилися п’яні, важкі сни, коли все розтікається і немає чіткої лінії. Я сиділа оголена на ліжку Назара, але воно не було схоже на його ліжко в дійсності, проте уві сні я чітко відчувала, що так і є — це саме його ліжко. Я переминала в руці якісь намистини. Потім з’ясувалося, що це були вишні, київські стиглі вишні з куренівських садів, і я їх розчавила в долоні, щойно побачила Назара, і сік бризнув мені на груди. Назар стояв на відстані. Я підвелася, зовсім не соромлячись своєї наготи, і впритул наблизилася до нього. Він схилився мене цілувати — мені так цього хотілося — і поцілунок відбувся. Солодкий, запашний, я відчувала його смак, буцім насправді. Гаряча долоня Назара лежала на моєму животі. Але вмить все перемінилося. З Назарового рота полилася кров чи, може, він переїв вишень, і то був їхній сік. І стояли ми наче вже не в кімнаті, а в якомусь тунелі, обкладеному кахлями. На мені з’явився одяг. Я його торкалася руками, і він розпадався на клапті. «Де мій одяг?» — кричала я, але тиша: Назара не було. Нікого не було. Порожнеча. Несподівано перед собою я побачила дві берези. Між ними на ланцюгах висіло сільське корито, ночви, в яких господині перуть, купають дітей...

А воно за край наповнене вишнями, тільки великими, завбільшки зі сливу. Я хочу взяти одну, та раптом ланцюг рветься і вишні падають не на землю, а в якусь неглибоку прірву. Я несамовито кричу від переляку. А вони все падають, падають, падають...

Як з’ясувалося, я закричала не тільки уві сні, але й насправді. Назар підбіг до мене, став навколішки біля узголів’я ліжка, почав заспокоювати, тихо примовляти, що це був просто кошмар, але я наче не вірила, наче все очікувала, що зараз звідкилясь з’явиться те страшне корито з вишнями. Він зібрав моє волосся, розсипане по подушці, і почав його гладити, наче то була якась жива істота. «Це лише поганий сон... Тільки сон... Я зараз розкурю тобі в кімнаті ладан... Тобі стане легше...». Я потроху заспокоїлася і знову заснула.

Вже світало, сіро-молочні півні зимового сонця попролазили крізь скло кімнати та зачепилися в рослинах. У кватирку клубками завалювалося свіже, морозяне вранішнє повітря. Чути було, як проїхав автобус. Мабуть, на автостанцію «Поділ». Потім приїхала якась машина і в гучномовець хриплий голос кричав на всі двори: «Якщо мешканці не сплатять за комунальні послуги — їм відімкнуть світло, відключать газ та опалення». Потім машина з гучномовцем від’їхали від Житньоторзької. «А чому ти не спав?» — запитала я Назара, коли вже мана сну відпустила мене, і я розгледіла, що Назар сидів в одязі і що за його робочим столом ввімкнена настільна лампа, яка відкидала на стіну ніжно-кульбабкове коло. Назар відповів, що йому не спалося — і він малював. «Коли скрізь тиша, малювати легко. Ніщо не заважає»,— пояснив він, а потім запитав, чи не час мені додому, адже батьки, наскільки йому не зраджує пам’ять, завжди нервували через мою довгу, тим паче нічну, відсутність. «Ти не помиляєшся. Але на випуск вони мені дали свободу». Тоді Назар вирішив приготувати мені кави, а поки він клопоче із джезвою на кухні, попросив мене зібратися. Я підвелася, хотіла поглянути, над чим працював Назар вночі, але він, очевидно, сховав кудись роботи ще до пробудження моєї цікавості — отже, вони були незавершеними. Завершені роботи Назар від мене ховав. Папуги відчули ранок і, незважаючи на чорні балдахіни, накинуті на клітки, вже жваво між собою переспівувалися. Я пішла до ванної кімнати. Вмила холодною водою обличчя, від цього наче стало легше. «Прощання — закон світу. Зустрічі — закон неба», кинувся мені афоризм із дверей.

Кава була занадто гіркою для мене, але я випила все до осаду. З нього в чашці склався візерунок, схожий на неповний місяць. «Допила, а тепер ходімо»,— сказав Назар, у руках він тримав пакет із літровою банкою. Я застебнула пальто, взула черевики. «Так ти змерзнеш. Обмотайся хоча б цим»,— і Назар кинув мені в’язаного шарфа абрикосового кольору. На тлі мого чорного пальта його шарф виглядав магнетично, можна було від одного погляду отруїтися яскравістю. Ми вийшли на вулицю. Де-не-де пробігали люди. Тільки в інший бік, до метро. Ми ж занурювалися у глиб Подолу. В цю ранкову годину він здався мені ще красивішим. Нагадував сонну діву, яка в усій своїй пишній юній красі розляглася на галявині. Ми ж безсоромно за нею підглядали, за тим, як одну руку вона поклала під голову, а другу — вільно випростувала вздовж тіла, за тим, як ритмічно і легко вона дихає, як по-дитячому розтулилися її вуста і в куточок стікає слина. Ми, по суті, були злочинцями.

Ось яке в мене було відчуття, коли ми неквапом дійшли до сонної вулиці Фрунзе. Ми колись гуляли нею, але недовго. Сьогодні Назар зізнався, що не любить її, але тут є дещо, чого я не знаю, щось варте моєї уваги. Заінтригувати він мене зумів. Єдине чого не схотів, то це пояснити, яка причина його нелюбові до цієї довгої і багатої на історичні пам’ятки вулиці. Згадати хоча б Кирилівську церкву, з її унікальними розписами пензля Врубеля, Божою Матір’ю, в обличчі якої проглядаються спільні риси зі світлини київської красуні Емілії Прахової (кажуть, Врубель був безнадійно закоханий в неї, дружину мецената і свого роботодавця). Але до 103 номера було далеко — ще півшляху, а Назар вже потягнув мене за рукав у вузеньку вуличку, що відгалужувалася від Фрунзе. На дощечці тільки й встигла прочитати «Провулок Мильний» — мабуть, від миловарень.

Спочатку я не помітила нічого особливого. Земля, закута у ще нічну кригу, паморозь на деревах, невисокі похилі будинки із цегли. А коли ми пройшлися ще трошки, я не повірила своїм очам! Здавалося, я потрапила до невеличкого селища, затишного, в садах і зі своєю церквою, тут немає поспіху і проблем, яким транспортом дістатися на роботу, тут немає машин, навіть людей небагато, тут дороги не скуті асфальтом. Звісно, дорога там була і, здається, навіть автомобіль, але чомусь саме такі асоціації викликало в мене це місце. Ми підійшли ближче, до церкви, яка ще відбудовувалася. Вона ніби сховалася під горою Юрковицею — затишна, красива. Але дорогу до неї нам заступили четверо цуценят, троє чорних, а четверте — брунатне — вони, мабуть, почули наші кроки, вибігли зі схованки і радісно гавкали, стрибаючи на ноги Назара. Мабуть,

Назар не вперше тут, тому що у банці, яку він взяв з дому, був суп для малих. «Хочеш їх погодувати?» — запитав мене Назар. Звичайно, хочу! Це як один із небагатьох яскравих спогадів дитинства... Безтурботні, життєрадісні створіння по черзі облизували мені руки, поки я наливала їжу в тарілки, які стояли зліва біля тину, що відгороджував храм. Я не зводила погляду з цуценят: якось так легко, коли вони поряд — ті, хто від тебе не залежить, але кому приємна твоя допомога, а ще більше — любов. Після трапези цуценята набралися сил і захотіли погратися. Вони лягали на спинки і підсовували мені свої животи. І хоча вони були вже не маленькі, мабуть, з літнього виводку, всі дитячі риси, потяг до забав ще лишалися в них. Ніщо так не вселяє оптимізму, як спілкування із дворовими тваринами. їх не гріють дорогі килими чи власні собачі будиночки, їх не годують дорогим сухим кормом з вітамінним комплексом, не водять на стрижки чи підрізання кігтів у салон, не цілують на ніч у вушко, але незважаючи ні на що, вони не втратили відчуття щастя. І віри в людей. Вони радо зустрічають руку, яка дає їм шматок чогось їстівного чи просто ніжність, почухавши животик чи за вушком. Вони щасливі. Ні над чим не замислюються — просто радіють.

Мою гру з малечею перервав Назар (і це добре, бо я вже почала подумувати, чи не взяти одного з них собі додому, геть забувши про такий дріб’язок як татову алергію на шерсть). «Я хотів тобі ще дещо показати. Читай-но»,— сказав і потягнув мене до вивіски на вході до церкви. Це була Миколо- Йорданська церква. Вона стояла в Царському провулку, але потім її зруйнували більшовики, побудувавши натомість нотну фабрику. А це була пам’ятка 12 століття! Колись один

паломник відправився у святу землю, до Палестини, подейкують, що це був багатий купець, і коли його змучила спрага, він вирішив напитися води з Йордану, та випадково впустив із рук срібного коряка, яким хотів зачерпнути води. Повернувшись до Києва і завітавши до цієї церкви під горою Юрковиця, купець знайшов свій коряк у її криниці. Тоді і заговорили про сполучення Дніпра з Йорданом. Я посміхнулася. Мабуть, оця його здатність знаходити маленьке щастя скрізь — в історії, в красивих місцях, в житті інших людей — мене привабила в Назарові. Я подивилася в його очі, вони були сповнені тепла та спокою, як буває у людей, які щойно причастилися.

Ми сіли у трамвайчик, що їхав із Пущі-Водиці до Контрактової площі. Трамвайчик торохтів по коліях, огинав вулиці, втискувався у провулки: дякувати інженеру Аманду Струве — кияни йому і тільки йому мають завдячувати за цей диво-транспорт! Я весь час дивилася у трохи примерзле вікно і виглядала краєвиди. Мені це чомусь нагадало Львів. Так само я колись їздила у Старе місто Лева, ще на першому курсі зі своєю доброю знайомою. Я тоді заробила перший гонорар перекладом, і як мама не вмовляла відкласти його на купівлю нової кролячої шуби на зиму, я категорично відмовилася і відразу після сварки поїхала до Центральних залізничних кас по квитки.

Компанію мені погодилася скласти Ада, вона провчилася з нами рівно один рік, а потім виїхала до Франції, мріючи вступити до Сорбонни. Вона обожнювала нову хвилю в кіно (особливо Жана-Люка Ґодара), коричневий цукор, італійську каву, готику, кнайпи, мистецькі галереї і джаз, а тому коли почула про моє бажання поїхати до Львова, відразу зголосилася, бо, на її думку, в Львові можна скласти всю цю мозаїку докупи не гірше, ніж у Парижі. Ми зупинилися у хостелі в центрі міста. Неймовірний краєвид відкривався з нашого вікна: на дахи із димарями та невеличку площу, в кутку якої причаїлася кав’ярня з вікнами від стелі до підлоги...

Щойно дощ вщух, ми поїхали трамвайчиком на Лича- ківку, звідти попрямували до Замкової гори — видряпалися на її самісінький вершечок, потім повернулися в центр, до площі Ринок... Після насиченої прогулянки ми дісталися до вулиці Руської, де впали непідйомним вантажем у «Синій пляшці» за філіжанкою кави з вогником та горнятком найсмачнішого у світі гарячого шоколаду. Ада розповідала мені про сценарій, над яким вона зараз працювала. Вже тоді я зрозуміла: якимсь неправильним вітром занесло її до педагогіки — наплутав щось Еол. Я не помилилася. Ада зізналася, що цей рік — перебитися, допоки виклопоче можливість жити там, де вона зможе цілком реалізуватися — «у місті без кольору, яке ти як розмалюєш, так і буде». Але це місце славетне не лише душевними зізнаннями.

Саме там, у «Синій пляшці», ми познайомилися з Любомиром. Він попросив дозволу підсісти до нас, бо всі столики у цій на диво маленькій, але дуже затишній кав’ярні були зайняті. Дощ розійшовся не на жарт удруге, і ми пожаліли бідолаху, хоча спершу нам таке втручання в нашу самотність здалося неприпустимим. Лише потім зрозуміли, що до нас мимохіть потрапив справжній скарб. Любко був корінним львів’янином уже в третьому поколінні. Він знав не лише потаємні місця свого міста — куди нога туриста не ступає, а й купу цікавих легенд. Коли грім почав бахкати з неймовірною силою, його ляскіт наче паралізував усіх, Любко попередив, що в такий час у нього вселяється якийсь старовинний дух, який ні з того ні з сього його голосом починає оповідати львівські жахи. Він, вочевидь, зрозумів, що звичайною оповіддю про заснування міста нас не вразиш, так само, як і банальними оповідками своєї біографії: де вчився і чого в житті досяг,— і тому, повернувши ближче свічку, щоб вона відкидала лиховісну тінь і на без того затемнені стіни кнайпи, він почав розповідати про втоплену церкву... Від його моторошної оповіді, здавалося, змовкли не тільки ми з Адою, а й за сусідніми столиками. У цьому була чарівність і незвичність вечора: наче ми потрапили до дитинства і переглядали серіал «Чи боїшся ти темряви?».

Пізніше до нас приєдналася його подруга Оксана, яка сіла поряд, і хоча, як вона зізналася, всі ці Любкові історії знала напам’ять, він, мовляв, любить полякати ними нових знайомих, все ж на розповідях про студню самогубців та привида чорної труни і вона принишкла... І продовжував Любко в такому самому дусі, доки не вщух дощ. Ввечері ми з Адою ще гуляли містом, а до хостелу поверталися не пішки, а за порадою Оксани та Любка,— трамваєм. «Дарма що завезе вас не в той бік. У цьому і є смак. Львова без трамвая не відчуєш»,— пояснили і сіли разом із нами у трамвай, який щойно під’їхав до зупинки. Він торохтів бруківкою, люди, що сиділи поруч, були наче давні знайомі: втручалися вільно в розмову, підказували, що варто побачити, сварили владу і раділи, що в Києві ще є такі, хто говорить українською. Але найбільше запам’яталося оте дивне відчуття, запах старого трамвая, і краєвид міста, що залишається за тобою як на долоні, коли сидиш на задньому майданчику. І ще м’яке світло ліхтарів кольору мусульманського сафару, коли в’яне листя, і фасади старих, вмитих дощем будинків...

Чомусь події тієї, вже дуже далекої, осені згадалися мені, коли я їхала в 12 трамваї у центр Києво-Подолу і бачила у вікно, замість ліхтарного світла,— світло млявого сонця і старі будинки, заляпані рихлим снігом. Назар пішов на Житньоторзьку і був удома вже через п’ять хвилин, а я вийшла на кінцевій, неподалік від Музичного театру, спустилася в метро, і тільки за годину опинилася вдома. В мене був хороший настрій, і я побоювалася, що мені його зіпсують, але побоювання виявилися марними. На мене вдома чекав накритий стіл: салат «Олів’є», картопля у глиняних глечиках, маринований із солоними огірками оселедець, і «Празький» торт, маленький, вже нарізаний акуратними скибками. «Ми на тебе зачекалися! Треба ж відсвяткувати твій випуск»,— сказала мама. Вдома були всі, навіть Віталік, який останнім часом кудись постійно зникав вечорами. Щойно сіли до столу, мене почали розпитувати про клуб і дискотеку, надто тато, коли випив декілька чарок горілки, але я віднікувалася, що то все не цікаво. Головне — у мене є диплом. А отже, незабаром буде і робота.

-/\ле Я ГЛИБОКО ПОМИЛЯЛАСЯ. ІЗ ВЄЛИЧЄЗ-

ної кількості резюме, надісланих на адреси фірм, які оголошували відкриту вакансію, вибирали того кандидата, який мав великий досвід і невелику претензію, тобто мовчазну згоду на зарплату в копійки. У вчорашнього студента шанси на такому ринку — мінімальні. Десятки відправок — жодного передзвонювання. Навіть те, що часто практикувалося раніше: влаштування через хороших знайомих — не мало жодних результатів. У момент, коли мені відмовили вже в цілому списку всіх гіпотетичних місць роботи, який я ретельно створювала впродовж року,— я вже пошкодувала, що не навчалася за умовою відпрацювання.

Наближалися новорічні свята, і моя остання надія була саме на них: раптом хтось піде у відпустку і мені вдасться знайти бодай яку-небудь роботу? Але телефон продовжував мовчати. Я стала на облік у центрі зайнятості і невдовзі мала б отримати грошову допомогу у зв’язку із безробіттям — вдвічі меншу за колишню стипендію, але це були б гроші. Маму це не втішало. Дивно, але мене — так. Звичайно, щойно з’явиться нагода — я буду працювати, але якщо зараз немає цієї нагоди — я не хотіла впадати у відчай. У цей

час мені, як ніколи, захотілося займатися самоосвітою, читати книжки, вивчати з Назаром старий Київ, писати оповідання. Життя я сама собі пофарбувала. Навіть якби у всіх закінчилися фарби, і в усіх художніх крамничках були б голі полиці, я б сама зробила їх із ягід бузини чи калини, кори дубу чи квітів фіалок.

В усьому я відтепер хотіла бачити тільки яскраве. Навіть Вірі подзвонила. Дивно, але вона не почала розмови з того, що ми не бачилися від початку осені і що якесь дивне було це мовчання, і що моя втеча з парку Шевченка була незрозумілою, так само як і таємне зустрічання з «дивним типом». Ні, вона почала з буденного «як справи? Давно не чула я тебе», а потім, не дослухавши відповіді, запросила на зустріч в одну кубинську забігайлівку зі словами «Там і поговоримо!». Правда, забігайлівкою це місце не назвеш: кафе мало гарний, продуманий стиль, із музики тут крутили сальсу та запальні аргентинські пісні, на стінах — плакати Че, родзинка меню — мате, яке так любив Хуліо Кортасар, для різноманіття — могли ще приготувати кальян чи суші. Кафе розташовувалося в центрі міста, в рукаві вулиці Шота Руставелі.

Віра вже на мене чекала. Вона сиділа в першій залі, де зі стелі звисало засушене листя пальми, пропахле яблучно-смородиновим тютюном. Повітря в цій напівтемній кімнаті видавалося їдким густим еліксиром. Коли його вдихаєш — воно приємно дряпає горло. Віра сиділа за крайнім столиком, підмостивши ноги під себе, на подушку. Вона не любила мучити ноги у взутті, тому легко звільнила їх із зимових чобіт. У той момент, коли я зайшла, вона уважно читала рекламний буклет, що їх завжди залишали на столі.

Ad libitum





Кафе розташовувалося в центрі міста, в рукаві вулиці Шота Руставелі...

Я привіталася, сіла поряд так, щоб видно було шафу з поличками, в яких були рівно розставлені знаряддя для ма- теювання: для заварювання — калабаси, виготовлені з гарбузиків — плодів аргентинської рослини лагенарії, для пиття — металеві та срібні трубки, які, здається, називаються бомбільї. Віра відразу почала щебетати, що вона так рада зустрітися, що вона вже й забула, як я виглядаю. За її словами, я трохи зблідла, але мене це не робить гіршою. Вона так і сказала: «не робить гіршою». За цим компліментом пішла черга розпитувань, хто той чоловік, із яким вона мене бачила біля Гостинного двору. Дивно, я її не помітила... «То хто він? Твій бойфренд?». Я похитала головою: «Просто друг».— «Ну ти і наївна. Дружба між чоловіком та жінкою — то із фантастики. А я заміж збираюся!» — це прозвучало доволі несподівано. Віра підняла правицю і тицьнула мені в обличчя золотою каблучкою з камінцем.

З Олексієм вони познайомилися на початку осені через спільну знайому Тому — вони колись вчилися в одній школі, потім Віра перейшла до ліцею, але з Томою підтримувала зв’язок — зустріч раз на рік, привітання на день народження і таке інше. «Ніколи не знаєш, що принесе в твоє життя людина»,— не знаю, чи мала на увазі вона якесь просвітлення і нове знання, якщо не сказати мудрість, чи все набагато простіше — звичайний зиск, практична користь, але Віра мала рацію: Тома принесла у Вірине життя Олексу, майбутнього чоловіка. Тома, вочевидь, і не сподівалася, що ці двоє так швидко знайдуть спільну мову. Олекса цікавився програмуванням, математикою, новітніми технологіями та комп’ютерами, працював у цьому напрямку і вважав свою роботу — творчістю. Віра ж — вивчала мови, їздила на наукові конференції, писала статті до жіночих журналів, і, як вона мені сама зізнавалася, час від часу пописувала вірші — в неї вже є десяток достойних, і вона мріяла видати їх окремим збірником і об’їздити з презентацію пів-Європи. Віра любила подорожі, чужі оселі, їхні таємниці та ліричний безлад, спонтанність і непередбачуваність. Олексій же любив постійність і виваженість, і свою орендовану квартирку, в якій панував ідеальний, майже військовий порядок. Що їх поєднало? Можливо, спільна зацікавленість буддизмом. Вони вдвох читали всі настанови Сіддхаттхи Готами і навіть записалися до однієї з буддистських громад у Києві, щоб ще більше проникнути в сенс медитації, йоги, нірвани і всього, що сповнює древнім сенсом цю релігію. І треба визнати, це поєднання було неймовірної сили, бо через якийсь там місяць спілкування вони, за Віриними словами, стали нерозлучними.

В обідню перерву вони полишали робочі місця і замість іти до їдальні, зустрічалися на нейтральній території (Віра зараз працювала в одній міжнародній компанії перекладачем прямо в центрі міста, вона навіть показала мені свою перепустку, а Олексій на Поштовій площі програмістом в компанії, яка постачала за кордон свої програмні розробки), щоб пообідати разом десь в «Українських стравах» чи в «Пузатій хаті». Кожну вільну хвилину вони присвячували одне одному: Олексій часто навіть ночував у Віри. Батьки ставляться до нього як до свого сина і з нетерпінням чекають їхнього одруження. «Він зробив мені пропозицію в Угорщині! Для мене це була приємна несподіванка, ми були разом всього нічого! Але я впевнена у своєму виборі, так! Тобі ж цікаво, як це було? Отже, так. Ми взяли неоплачувану відпустку — Олексій переконав мене, що це не вдарить по нашій кишені, якщо ми оберемо економний тур на тиждень, і я погодилася — робота все одно ж нікуди не втече — і ми поїхали в Угорщину... Хоч був листопад, але Будапешт! Це неймовірне місто, особливо коли кінець осені»,— Віра не вмовкала. Далі вона мені детально переповідала сам акт освідчення, їхні романтичні прогулянки вечірньою столицею, потім — всі подробиці приготувань до весілля. Я попивала мінеральну воду і слухала безкінечні Вірині розповіді — їм, здавалося, не було кінця...

Потім вона якось змовкла, прискіпливо поглянула на мене і спитала, де я зараз працюю. Мені нічого було відповісти на її запитання, адже зараз я «байдикувала». Віра зрозуміла все без слів і відразу почала повчати мене, що треба ще ретельніше насідати на мови, піти на курси, бо тільки в міжнародних компаніях, в одній із яких працює і вона, можна не боятися майбутнього. «З досконалим знанням мов ніколи не пропадеш, Мирко»,— із такою старанністю намагалася донести мені вона свою істину. Мені це різонуло по живому: вона поставила під сумів мої знання, не вдачу чи банальне везіння, а знання і професійну компетентність, хоча я, на відміну від неї, закінчила університет із червоним дипломом... Можливо, вона без злого наміру, але фраза почала всередині шкварчати, і я зовсім поникла. А потім Віра почала знову розказувати про Олексія: що вона його змінює під себе, прививає йому любов до того, що любить вона сама, і тепер він і сам не знає, об’їздити всю Європу — то була її ідея, чи його. Знову я сприйняла це як закид, натяк, що я так не вмію. «Із чоловіками тільки так і можна»,— посьорбуючи коктейль Гемінґвея із соломинки, пояснила мені Віра.

Якщо чесно, мені було байдуже, як можна із чоловіками. Головне, щоб двом було добре. І за одне те відчуття, що у стосунках я наче читаю молитву, я ладна була віддати все інше. Проте десь-таки Вірині фрази зачепили мене. Настрій стухнув, зблід. Не вірилося: я налаштовувалася на яскравість? Проте Віра навіть не звернула увагу на цю зміну настрою — з дійсно відкритого, з яким я йшла до кафе, тут він перетворився на перекислий, як давно пересмалений тютюн з ароматизатором. Вона все продовжувала ділитися своїми планами на майбутнє і навіть побоюваннями, що грошей їм не вистачить на самостійне життя, без помочі батьків... Віра стрибала з однієї теми на іншу, як кішка по розпеченій черепиці даху, і за мить вже почала оповідати про якихось своїх знайомих, яким батьки купили під містом будинок, як їхати по Обухівській трасі. Я їх особисто не знала, чула лише колись їхні імена в минулих розмовах із Вірою.

У цей момент я почувалася студентом Ігнатія Карловича Абламовича чи ще гірше — візником, якого він найняв на цілий день. Ігнатій Карлович був тринадцять років ординарним професором фізики в Київському університеті і за цей час встиг здобути славу найбільш балакучого професора 19 століття. За кафедрою він ніколи не промовляв ані слова, що стосувалося б предмета, але говорив від дзвоника до дзвоника про все, про що останнім часом думав і за чим спостерігав. Він чіплявся до студентів і на вулиці, і в коридорах вишу, зупиняв їх посеред дороги і базікав без упину. А коли студенти почали тікати від нього, як від хворого на проказу, бажання вибалакатися зростало, що хоч на стіну дряпайся. Тоді бідолаха наймав на цілий день бричку і дзижчав у вуха візнику, катаючись містом...

Ad libitum





,..чи сидіти біля велодрому в тіні вулиці Чапаева..

Ось так почувалася і я зараз, як звичайний візник, якому нема куди подітися від надокучливого пасажира... Але я сама підписалася на цей акт Віриної сповіді, тому треба терпіти. Мої сподівання, що людина за час розлуки змінилася, що вона не тільки осмислила свої недоліки, а й виправила їх, розбилися на друзки. В такому віці люди не змінюються — тільки ще більше захрясають у старій шкарлупі. В якийсь момент, коли вже пішла четверта година Віриного монологу, мені здалося, що калабаси разом із бомбільями, які стояли в шафі перед моїм носом, я бачитиму вічно.

Я думала: можливо, мені докучають її розмови, тому що там не було жодної ноти негативу — все було добре в цієї дівчини, від особистого життя до професійних успіхів. Чи заздрила я їй? Важко відповісти. Та коли я уявила себе на її місці, мені стало незручно і незатишно, як навколішках на діжці з горохом. Мені нічого не потрібно було з того, що мала вона! Всі мої бажання в цей момент зводилися до двох речей: бути поряд із Назаром і надихатися на нову книгу оповідань. І все. Ні впевненості у статках, ні подорожей світ за очі, будь то чи Камбоджа, чи то острів Девон у Північній Америці, ні золотої каблучки з діамантом на пальці. Мені хоча б триматися вільно за Назарову руку і ще б бажано — впевненості, що він різко її не відсторонить, і потім панічно не перебіжить від мене на інший бік тротуару. Мені б гуляти з ним тінистою Приоркою (моєю улюбленою Мостицькою) чи слухати орган (Бах, тільки Бах) в останньому ряду партеру Миколаївського костелу, руки Городецького, чи сидіти біля велодрому в тіні вулиці Чапаева, спостерігаючи за під- літками-скейтерами; чи годувати голубів крихтами батона в Пушкінському парку; чи прогулюватися вулицями, найменше позначених сучасністю, у пошуках не бачених раніше старих будинків, місцями колишньої Київської Аркадії, Швейцарії, Італії, Латинського кварталу... Я тільки в цьому щаслива. І тільки з Назаром...

«Вам зле?» — перепитала вже вдруге офіціантка, молода дівчина, тонка, як канапе в театральному фойє, виявляється, вона підійшла запитати, чи не бажаємо ми ще чогось, а я її впритул не помічала. «Ні, не бажаємо. Рахунок, будь ласка»,— відповіла за мене Віра. Вірина відповідь їй, мабуть, не сподобалася, і офіціантка зажурено, подібно до Сюзон на останньому полотні Едуарда Мане, попленталася до шинквасу. Власне, на цьому наша зустріч і закінчилася. Ми розрахувалися, Віра отримала повідомлення від Олексія, що той чекає на неї біля Бессарабського ринку, і як ошпарена полетіла до нареченого на зустріч. Ще ніколи в житті я не відчувала себе такою... Ні, не самотньою. Яке ж слово сюди пасуватиме довершено? Ні, самотність від самого народження наче написана мені на роду. Я була сама по собі в родині, у школі, із друзями. Навіть із Назаром. Тільки він теж одинокий. І ми зустрілися в наших само- тностях, як, буває, випадково на вулиці зустрічаються двоє схожих зовні людей. Зараз я відчула себе — геть на окраїні.

У метро я вдивлялася в обличчя людей. Я впізнавала на них сучасний одяг, безкоштовні вечірні газети в їхніх руках чи книги-бестселери, я впізнавала їхню мову, але вони для мене були ніби здалеку, чужі, як на плівці, зі ще не змонтованого фільму. Коли на ескалаторі помічала пару, яка привселюдно, без краплі зніяковілості, цілувалася, я відчувала, як на моїх губах виступає осуга. Окраїна насувалася на мене з новою колосальною швидкістю — так можуть бігати тільки гепарди.

Пригадую, приїхала тоді додому із чітким наміром почати писати оповідання — словом, щось робити, щоб потім ні в кого не було права дорікнути мені, що я гаяла час. Я стомилася відкладати. Мене весь час розкрадали: «зробити треба те», «поїхати туди», «впоратись із тим». Це все відволікало, не давало змоги зосередитися і можливості віддати надумане паперові.

Чомусь у цей вечір, напередодні Нового року, в мені загострився ще більший страх, що я буду як моя шкільна вчителька української мови та літератури Лідія Іванівна. Я з нею займалася після уроків додатково, щоб краще оволодіти мовою перед вступом. Вона мене любила і, мабуть, бачила в мені хист, якщо навіть відмовилася брати за ці заняття гроші чи будь-які інші презенти. На одному з таких занять після шостого уроку вона перевіряла домашнє завдання: читала мій твір на тему про вічне після прочитання «Собору» Гончара і, дочитавши, зізналася, що сама колись, у молодості, писала, тільки вірші, навіть мріяла вступити на журфак, але не вдалося. «А вірші?» — несміливо запитала я. «Побут з’їв мій талант. То діти були малі... То чоловік тяжко хворів. Тоді я сама мусила піднімати на ноги двох дітей. А так — я писала б. Ох, як писала б»,— до цих пір стоїть у вухах її голос, із чіткою та правильною вимовою, яка буває тільки у вчителів-мовників. І тоді, коли почула це від неї, я сказала сама собі, що ніколи не віддам свої здібності на поталу побуту. Я помилялася. Не тільки побут гризе нашу душу. Не тільки проблеми. Іноді просто з’являється всередині така прірва, наче після падіння метеорита, і нічим її не засипати — так і живеш: з ямою між грудей.

Після зустрічі в кафе я вся палала, як палає ритуальний, священний вогонь. У мені накипіли Вірині самолюбство і самовихваляння, її надміру солодкий голос застряг клепкою, і ще ті закохані пари з метро, які можуть дозволити те, чого не можу я — обійняти, приголубити, поцілувати... Я хотіла спопелити це все в собі язиками вогню, іскрами сонця, запалами жару — і тому, швидко прошмигнувши повз Яну з Віталіком, які голосно лузали насіння в кімнаті, і, зачинившись на своєму балконі, я, майже як зороастрієць, який вірив у чисту душу вогню, дістала папір і ручку з підвіконня і почала збуджено виводити сюжет — із вірою, що це мене очистить.

Я писала більше не як оповідання, а як шкіц до сценарію: про жінку, яка займалася торгівельним бізнесом — вона продавала в кіоску горілку, спершу працювала сумлінно, а потім встряла в якісь махінації, через які її притягли до суду, а потім посадили до в’язниці. Її мати, літня жінка, чомусь так мені вимальовувалося в уяві, не мала більше дітей, крім доні. Колись вона працювала на заводі, була потрібним працівником, а потім пішла на пенсію — декілька років поспіль кожного 8 березня їй приходили вітальні листівки, їх у свою скриньку з яблуневого дерева вона наскладала вже п’ять штук, і вони були єдиним відголоском минувшини. А тепер — вона жила звичайнісіньким життям пенсіонерки: раділа успіхам доньки, яка осіла у столиці; дивилася ввечері новини, вдень обговорювала їх із сусідами на лавці; працювала на невеликому клапті городу біля свого старого будинку в Житомирській області; на ніч пила валідол від серця і спала спокійно під звуки державного радіо, яке завжди, за звичкою, будило її о шостій.

Так було, допоки не трапилося нещастя з донькою. Тоді вона не знаходила собі місця, думала, як витягнути з того болота єдину дитину. Вирішила врешті-решт продати свій будинок із лавкою біля паркану і великою березою, і той клаптик городу, на якому пропрацювала ще з молодості. Однак щоб найняти хорошого адвоката, грошей все одно не вистачило. Нічого іншого не залишалося, як піти жебракувати до Києва, до Лаври — з дитинства богомільна, тут, як їй здавалося, легше буде пережити своє горе, якось зарадити йому. Вона стояла із простягнутою рукою і благословляла кожного, хто подавав, і ретельно складала всі ті гроші, монети, іноді купюри, до в’язаного мішечка, який ховала в рукав. Проте так тривати довго не могло — принаймні всім, хто стояв із такою ж простягнутою рукою поряд із нею, так здавалося. Адже вся територія біля київських монастирів була давно поділена між кланами жебраків і калік, для яких це промисел, єдиний спосіб заробляння грошей — ще з давніх-давен, далеко не щойно — про це стара жінка, звісно, не знала. Отже, вона тут чужа. Якось до неї підійшов «головний», високий волоцюга із чорними, майже циганськими вусами, вони довго про щось розмовляли, але, певно, знайшли спільну мову, тому що вона так і залишилася стояти на тому ж місці біля Трапезного храму. Через певний час вона змогла допомогти доньці — дарма що залишилася без даху над головою, в одній сукні, поверх якої — старе твідове пальто з соболем, облізлим від дощу. Такої Ціни виявилося досить, щоб найняти непоганого адвоката, який таки недаремно п’ять років просидів на юридичному

факультеті, адже мав, попри молодий вік, когорту виграних справ. Серед них опинилася і справа її доньки. Доньку випустили. Мати не могла нарадітися, обійняла дитину і повезла за Київ — вирішила тікати від гріха подалі. В одному селі за двісті кілометрів від столиці вони зняли невелику стару хатку, більше схожу на клуню, в дві кімнатки, відгороджені одна від одної рядном. Спершу платили за проживання вирученими грошима із власноруч в’язаних серветок та скатертин, які вони продавали на базарі. Проте доньці скоро набридла така скромна праця. Вона почала шукати нової роботи, і доволі швидко знову влаштувалася торгувати спершу пивом на розлив, а потім і горілкою в ларку районного центру...

Щось таке я накидала на аркуші. Дива річ: виллявши, хай і недовершеної форми, але все-таки історію, яка сиділа в мені вже декілька діб поспіль, я відчула приємне полегшення. Мабуть, мені потрібно було звільнити себе від цього: історію чи вогняну розлюченість — вже неважливо. Тепер я — вільна... Можна і заснути. Точно пам’ятаю, в ту ніч мені снилися некрасиві, короткі сни — сни, які, як я знаю, ніколи не обіцяють натхнення наступого дня, сни, як написана уривками історія: дивні і нервові...

із Назаром ми не бачилися до Різдва. Новий рік я зустріла з батьками, мама накрила стіл, все було, як завжди: голубці підгоріли, Яна злилася, що мама їх робила за старим власним рецептом, а не так, як та радила; я нарізала ковбасу та сир і мала викласти красиво квіткою на тарілці — більше мені нічого не доручили — від нудьги я спостерігала за людьми у вікно. З висоти вони мені здавалися маленькими, як фруктові мошки, але пакунки, які вони, надриваючись, тягли, вражали своєю величиною: так, наче все збережене за останні шість місяців — шість місяців економії та недоїдань задля гучного одного свята — пішло на купівлю цих різноманітних делікатесів. Пакети із супермаркетів ледь не рвалися під шматками бекону, шинки, сирокопчених ковбас, рулетами з м’ясом, сирами, ікрою, батонами, вже нарізаними скибками, крабовими паличками, свинячим серцем, білими грибами, горілкою, коньяком, шампанським — напівсолодким, сухим, рожевим, ігристим... Незважаючи на кризу, така вже була наша національна вдача — цей день має бути відсвяткований на висоті. Можливо, це навіть був своєрідний заклинальний ритуал успіху на наступний рік. Не знаю. Знаю лиш одне.

Всі куплені продукти — переварені, нарізані, помішані, підсолені, помащені маслом, майонезом — будуть викладені господинею на стіл до проводів старого року — і щойно вона це зробить, поставить останній фужер, то впаде на стілець, і їй нічого більше не захочеться: ні свята, ні веселощів — після дводенної зміни на кухні. Звичайно, є і ті, хто віддасть перевагу кафе чи ресторанам — там усе зроблять за тебе — але не всім це буде по кишені. Будуть і ті, хто зустрічатиме Новий рік своєю компанією напідпитку у місиві біля ялинки прямо на Майдані Незалежності, віддавна осушеному Козячому болоті з його злими духами та чортяками. Однак всі давно забули про минуле, молодь без остраху, навіть залюбки тут збиралася на свята: танцювала не джайв і не ча-ча-ча, а щось незбалансовано-дике, кричала всім, знайомим і не дуже, новорічні привітання, стрибала в шапках Діда Мороза та Снігуроньки, слухала концерт зірки, яка зголосилася, звісно, не без винагороди, мерзнути у святкову ніч на сцені, спостерігаючи ошаленілий натовп.

Родина Стародубів вважала Новий рік винятково родинним святом, яке зустрічають у вітальні, за сервірованим столом, біля увімкненого телевізора. Раніше я любила цей день. Ми з Яною ще з листопада самотужки із кольорового паперу робили гірлянди, писали листи із проханнями до Діда Мороза, виловлювали на трьох телеканалах «Морозка» та «Сніговика-поштаря»... А зараз магія зникла. Все було передбачувано. Сімейне свято розписано по годинах, і ніхто не мав права рушити вишколену роками послідовність. З дев’ятої ми починали проводжати Старий рік, тато виголошував усі його надбання та невдачі, а я хнюпилася над келихом шампанського — чомусь мені завжди шкода було відпускати старий рік. Замість ялинки, живої і пишної, у нас стояло опудало зі срібного дощику, тридцятисантиметрове штучне ялинча — до ялинки певно не дотягує — обвішане малесенькими іграшками із кольорового поліетилену, різнокаліберними, наче збирали їх на звалищі. Цей наш недолугий головний новорічний атрибут завжди псував мені настрій. Потім промова президента — нудна і зчитана із рухомого рядка. Щойно він закінчить — бахкають петарди, зриваються невдалі феєрверки. І це ще більше вселяє відчуття якоїсь безнадійності, як сірий, без снігу, асфальт...

Колись, я читала, все було інакше в Києві. Нічне місто огортали, наче в теплу лимонну ковдру: на вікна виставляли свічки, а на тротуари та ворота — каганці з вогниками. Лаврську дзвіницю в дні гулянь підсвічували вогнями, як величезну піраміду, і та величаво височіла над пагорбами Печерська. На найбільші вітрини магазинів Хрещатика виводили прозорі, туманні картини-проекції: на тонкому промасленому полотні, яке підсвічувалось з-позаду лойовими каганцями, малювали прозорими фарбами картини, і вони відкидали красиву тінь. Найбільші туманні картини встановлювали біля Ратуші на Подолі... Скрізь лунала музика — від хорів та оркестрів... На найбільших площах влаштовували балаганні містечка. Тут були гойдалки, ка- мери-обскури, гірки, а ще ряди-гори яток, де продавали гарячий збитень, пряники, горіхи, м’ятні плескачі, сушені яблука, солодкі ріжки. Єдине що забороняли — продавати горілку... Коли я читала про ці всі київські дійства, мені здавалося, що я все бачила на власні очі...

Ad libitum





.купити подарунок для Назара в тому місці, біля якого ми познайомилися..

Зараз свято втратило витонченість. Горлає вульгарна музика для кабаків — навіть не ресторанів. Салюти бахкають бездумно і низько, залишаючи після себе лиш стовп їдкого димку, а не пам’ять на все життя. Сидячи за столом, із скляним фужером і зачиненою кватиркою, щоб не просочувався вуличний жах, я лише чекала, коли це все швидше закінчиться. Тато розбовкав шампанське, і воно збігло піною на мамину улюблену скатертину. Мама почала сваритися, тато гримнув, щоб йому дали спокій. Словом, Новий рік розпочався як завжди. І можна йти спати. Дивитися новорічні вистави, всі скопійовані із творів талановитих письменників минулого, я ніколи не любила.

Я опустила жалюзі, ввімкнула спокійну музику і почитала на сон Пруста, але як не затуляла вікна — весь час відволікали спалахи і гамір на вулиці. Я думала, як там Назар, майже впевнена, що він так само, як і я, ігнорує масовий психоз і, мабуть, малює олівцями або читає якийсь фоліант із бабусиної бібліотеки. Я знала, що в Назара незабаром день народження, і хоча він ніколи не любив говорити про це, все ж хотіла зробити йому якийсь сюрприз. Проте який? Він не любив нічого матеріального, нічого з того, що колекціонували інші хлопці. Запальнички Зіппо, набір фле- шок та мишок, ігри на дисках, колекції бойовиків чи навіть шедеврів культових режисерів — все це було не для нього. Вдома у нього ж узагалі не було ані телевізора, ані комп’ютера, ані телефону. Він існував наче осторонь усіх винаходів цивілізації: старі ілюстрації з каталогів живопису могли дати йому більш ґрунтовну та вичерпну інформацію, ніж найбільш повна і зБ-вимірна програма про стиль

Ель Ґреко чи роботи Васнєцова. І мені здається, в цьому ми також були схожими.

У день його народження я прийшла зі срібною каблучкою з написом «Спаси и сохрани», яку купила у Воло- димирському соборі на ранній святковій службі. Я знала, що раніше була традиція у гостей міста привозити з Києва каблучки Святої Варвари, їх клали перед початком богослужіння на її раку, тоді ще в Михайлівському монастирі, і вважалось, що звідти вони набиралися чудодійної сили: хворі, які носили такі каблучки, зцілювалися, закохані зміцнювали свої стосунки. Каблучки були різними, від золотих до фініфтяних, але всі однаково мали силу захищати від усього лихого. Я зробила приблизно той самий ритуал на цій чоловічій каблучці, правда, щоб це здійснити, мені довелося довго протискуватися до мощів Святої великомучениці Варвари: на Різдво Володимирський храм набитий так, що складно було навіть підняти руку, аби перехреститися. Проте мені здавалося символічним купити подарунок для Назара в тому місці, біля якого ми познайомилися. До того ж, Назар любив усілякі старовинні обряди. Він щиро зрадів подарунку, вдягнув на середній палець каблучку — на безіменний, на який я розраховувала спершу, вона виявилася завеликою. Він покрутив рукою в повітрі — колір срібла пасував до його блідих пальців. «Гостей чекаєш?» — запитала я його. «Ні. Тільки на тебе»,— і він лагідно поглянув мені в очі, а тоді на трипільську спіраль на моїй довгій сірій туніці, яку мама сплела із своєї розпущеної кофти.

Вдома ми не залишилися. Пішли гуляти містом — погода була чудова, випав сніг, світило різдвяне сонце, і мені здавалося, що я бачу, як воно витанцьовує і грає.

Кажуть, на щастя. День той справді був щасливим. Ми пройшлися символічно до церкви Різдва Христового, в народі її ще називають Тарасовою, тому що тут відспівували в останню путь із Петербурга до Канева Тараса Шевченка. Біля Поштової площі було багато людей, в основному, молодь та батьки з дітьми, мабуть, ходили дивитися на скутий льодами Дніпро. Від пам’ятного знака першому київському трамваю, що курсував саме тут, по Володимирському узвозу та вулиці Сагайдачного, ми стрімко піднімалися вгору повз Володимирську гірку; біля Філармонії звернули ліворуч і дійшли до арки Дружби народів, заставлену за смаком любителів розваг атракціонами та ятками із солодкою ватою, попкорном, ларками для стрілянини з рушниці по бляшанках, проте варто було піднятися сходами, як потрапляєш у рай: Хрещатицький і Маріїнський парки, запорошені снігом, дрібно-дрібно, як тертим імбиром, алеї зі старими деревами, під які входиш, як під вінчальну арку. Назар тримав мене, щоб я не впала, було слизько на доріжках, наче зумисне вимощених кахлем і тонким пластом криги для таких прогулянок під руку.

Я була щаслива. Люди, які проходили повз, дивилися на нас як на пару. Поволі ми дійшли до Арсенальної, звідки через парк Слави — і до Лаври. У Різдво тут було особливо гарно. Дух радості витав у морозному аж до хрускоту повітрі і приємно бив своїми тонкими білими пальцями у дзвони. Натовп людей проходжався музеями, які у свято працювали безкоштовно, ті, хто прийшов пізніше, після літургії, заходили ставити свічки і постояти біля ікон, вдивляючись у рівне полум’я святкових лампадок. Успенський і Трапезний храми, церкви всіх Святих, Теплий храм, Різдва Богородиці і багато інших — всі світилися зсередини, наче хто запалив світанкову зорю,— і люди все йшли і йшли, щоб поставити свою свічку, хоч би в руках потримати запаленою, якщо немає місця у підсвічнику. У храмах робилося тепло і медово від їхнього аромату — саме медово, тому що ніде більше свічки не пахнуть медом, тільки в Лаврі. Люди про це знали і стояли у чергах до церковних крамниць, щоб там придбати їх, а ще особливий лаврський шоколад, ікони, хрестики, духовну літературу, молитовники, ладанки, просфори, диски з музикою богослужінь чи, як казали раніше, з лаврськими розспівами, які збереглись від стародавніх часів Ярослава Мудрого і які завжди можна було почути лише тут. Усе це, якщо воно придбане у Різдво, вважалося наділеним особливою силою. Люди раділи — непідробно, щиро,— і кожна споруда цієї святої обителі наче раділа, може, полегшено зітхала, що далеко в минулому ті страшні вісімнадцяті-тридцяті, коли обстрілювали кріпосні башти та стіни церков, коли через Святі ворота в’їжджали на вантажівках, а в Трапезній діяв антирелігійний музей... Усе це лишилося позаду, і зараз знову постало на одвічні скрижалі, які в кожному з нас, передані разом із кров’ю матері, тримають святу правду і віру пращурів. Я вдивлялася в обличчя людей, вони були одухотворені, наче їхні душі хором співали тропар свята чи староукраїнську колядку «Нова радість стала»...

Надвечір ставало дедалі прохолодніше. Назар був у куртці та чорному ворсистому светрі, із прямим коміром, як у підрясника. Комір покрився краплями вологи, які підмерзли та заіскрилися на різдвяному морозі. Назар час від часу хекав на замерзлі долоні, щоки його приємно порожевіли, очі зволожилися і ще більше потемніли.

В ту мить мені нестримно захотілося дбати про цього чоловіка, оберігати його і захищати, неначе він був моїм дитям. У мені прокинулася одна-єдина любов, яка не вимагає віддяки та повернення — материнська. Це було дивне відчуття. Я ніби випадково, крадькома торкнулася його руки (він ішов без рукавичок, лише тильну частину долонь захищали рукави светра): яка ж вона холодна! От би забрати її собі під пальто, обгорнути светром, зацілувати... Ми саме поверталися дерев’яною галереєю-коридором до джерел святих Антонія та Феодосія — тут колись у спеку просили в першопечерників на дощ. «Холодно... Треба негайно або зайти кудись, щоб зігрітися, або випити гарячого чаю. Так і застудитися недовго»,— сказала я. Імениннику, який навіть не згадував про своє свято, а тільки про Різдво, до душі припав останній варіант.

У «Лаврській чайній» ми купили зеленого чаю і київського пряника — медовий хліб, як його називали ще за часів Київської Русі,— сирцевий, глазурований, із повидлом усередині, він був свіжий, мабуть, щойно з пекарні, і аж танув у роті. Ми ділили його навпіл, і тому їсти його було особливо приємно. На крихти, які ми підкидали в повітря, зліталися голуби та горобці: останні, як завжди, були значно спритніші і ловили їх на льоту. Ми з Назаром стояли поряд, дивилися на зимовий сад і сміялися. Мені давно не було так легко і безтурботно, наче цими білими снігами та золотими банями, звуками благовістів, передзвонюванням повиймало мою чи то вроджену, чи то набуту в цьому часі печаль. Назар розповідав мені, коли він ще був зовсім малим, він бачив справжній вертеп: вони їздили із бабусею до однієї знайомої в Західну Україну, в селище Закарпатської області, назву якого він не пам’ятав, а лише те, що воно пригорнулося до річки Тиси, і ще хатки там були розкидані поодиноко в горах...

Поверталися ми тим же шляхом. Ми піднімалися до виходу схилом угору, було слизько, і Назар тримав мене за талію, його пальці міцно впивалися мені в бік — він боявся, що я впаду. Та щойно ми вийшли за ворота на рівну дорогу, його рука опустилася. Пальці щось перебирали у повітрі — ніби їм чогось не вистачало.

Київ був накрохмалений холодом, перехожі куталися в теплі шарфи. У Маріїнці, недалеко від палацу, зібрався натовп: біля оглядового майданчика, примостившись на розкладному ослінчику, грав на акордеоні сивий чоловік. Він, певно добряче похмелився, щоб не задубіти на морозі, або ж заряджався енергією тих, хто був поряд. Старечим, трохи охриплим голосом він співав то веселих, то журних пісень, зміст яких було важко розібрати, тому що дід трохи гаркавив і шепелявив, але він був веселим, життєрадісним і зумів так завести публіку, що всі, хто стояв поряд, не могли утриматися на місці. Кажуть, танець живе від народження в серці та ногах кубинця, мабуть, варто було додати до цього списку й українців. Молоді, діти, і ті, хто в літах, танцювали, пританцьовували, притупували ногами біля діда. «Давай і ми»,— запропонував Назар. Але він навіть не дочекався моєї відповіді, а обійняв, і ми закружляли на вже чистому від снігу та криги асфальті. Схоже, в мене виходило непогано, колись у школі я місяців зо три ходила на безкоштовні післяурочні заняття з українських народних танців, доки наша балетмейстер не пішла в декрет. І хоча танцювали ми недовго, це дозволило нам зігрітися — мороз на вечір розійшовся не на жарт. Це була, мабуть, найхолодніша зима за останні роки. Хоча мені вона була найтеплішою.

У Різдвяний вечір, так само як і напередодні, у Свят вечір, ми з Назаром не мали вечері з дванадцяти страв, з пісним борщем із грибами та чорносливом, фаршированою цибулею та морквою рибою, вінегретом, січениками з гороху, голубцями із пшоном, картопляними зразами, налисниками з капустою, шуликами з медом, пампушками, солодкими зірочками, але мали узвар, який зварила моя мама, пшеничну кутю з родзинками, волоськими горіхами, маковим солодким молоком, яку Назар купив у знайомої жінки з Житнього, і ще свіжий хліб, який Назар сам приготував за стародавнім рецептом найвідомішого київського пекаря Злотника. Не мали ми й розкішної ялинки — один її метр коштував непомірні гроші, але мали трохи пожовклу справжню сосну, яку разом із такими ж її сестрами після Нового року викинули як непотріб неподалік колишнього ялинкового ярмарку. І дарма що не наряджали її на Новий рік, проте за старою традицією ми її вбрали на Різдво, і не іграшками, як зараз, а як колись: парою кримських яблук та помаранчевих мандаринів, підвішених на червону гарусну нитку, м’ятними та барбарисовими льодяниками, горіхами, які ми обгорнули фольгою, і свічками, які купила колись Назарова бабуся спеціально для цього дня — запалювалися вони не надовго, тому збереглися і по сьогодні. В кімнаті відразу запахло хвоєю, спокоєм, ми лежали поряд на ліжку та читали вголос по черзі різдвяні та святочні оповідання. Коли в мене вже сів голос, Назар нахилився, узяв із-під ліжка, він завжди там лежав, поряд із Біблією, томик віршів Стуса (Євангелія і вірші — його щоденне читання), відкрив навмання сторінку і почав:

Вхопився обома руками За хвилю: винеси мене!

Вже безпорадному, важка мені Душа, бо, зігнута, не гнеться..!

Його голос набряк, коли він читав ці випадкові рядки, і видавався розгорнутим, широким до безмежжя: він був спрямованим до стелі, бо Назар лежав на спині, але слова Стуса голосом Назара вдарилися в цю стелю, як м’яч, відскочили, і розстелилися м’яко по всій кімнаті — я ними дихала... Ми все ще лежали на залізному ліжку, відгородившись подушкою: Назар весь час слідкував за своїми рухами, щоб не торкатися мого тіла, не розбурхувати його, бо воно, мов звір, могло накинутися на нього. Але Назар не вмів брехати, не вмів прикидатися. Він був щасливий, що я поряд.

Наступного дня ми пішли до діда Тимофія, він дуже зрадів нам, навіть прочитав колядку. Ми ласували кутею та Назаровими варениками, пряниками, які принесла до Різдва нова доглядальниця — вона, за словами діда Тимофія, була найкращою серед усіх, хоча й молодою — їй було не більше двадцяти шести. Знову згадував дід Тимофій свою Настуню, показував, яку він змайстрував скриньку, щоб скласти туди всі листи, які колись вона до нього писала. На одному з них, дід Тимофій показав мені його, це була маленька листівка з янголом, і красивим почерком

* Василь Стус.

виведено поверх: «Куті смачної, Коляди гучної, Щасливого Різдва і на весь Рік добра!», це Анастасія надіслала йому, коли вони тільки-но почали зустрічатися. «Ми писали одне одному листи щодня. Вона жила на Дарниці, а я тут, у цій квартирі. Що то були за листи! Завжди знаходили якісь дрібниці, приємні дрібниці в кожному дні... Хіба пишуть зараз такі листи?» — поринав у спогади дід Тимофій. Звісно, не пишуть. Шкода, що не пишуть... Усе замінили есемес та електронні послання — вони куці, небагатослівні і нічим не пахнуть...

Повертаючись від діда Тимофія, ми гуляли по вулиці Гоголівській, Назар показував мені будинок із кішками (білі граційні тварини на зеленому фасаді будинку, наче живі!), і дім, де тривалий час жив художник Микола Пимоненко, вчитель творця «Чорного квадрата», Казимира Малевича, тоді ще просто учня Рисувальної школи, сина службовця на цукровому заводі... В уяві я згадала Пимоненкові «Перед грозою», «Українську ніч», «У похід» — і які ці картини завжди були різними, якщо дивитися на них удень чи ввечері, у хорошому настрої чи в поганому, так і будинки цієї вулиці, дивом уцілілі від ураганів війн та часу, справляли завжди різне і неоднозначне враження. Але зараз мені віяло від них втихомиреним щастям: неголосно грає грамофон, ледь дзвенять столові прибори, він і вона мовчки посміхаються одне одному...

Ми вчилися триматися разом, не падати духом і вірити у краще. На Старий Новий рік ми записалися з Назаром у добровільну громаду щедрувальників, вивчили багато щедрівок і ходили містом, розспівуючи їх. По суботах і неділях ми ходили в кіно, у «Жовтні» (першому справжньому

Ad libitum




По суботах і неділях ми ходили в кіно, у «Жовтні» .

кінотеатрі Києва) білетеркою працювала наша нова знайома з тих же щедрівок, Надія Іванівна, вона була вже молодою бабусею, мала двох онуків-близнюків. Ми їй чимось сподобалися, вона ставилася до нас, як до своїх дітей, і часто проводила безоплатно до кінозали, якщо там не було багато людей. Там ми дивилися іспанські чи французькі фільми мовою оригіналу із субтитрами чи фільми з ретроспекти- ви — на ці сеанси ніколи не було аншлагу. В будні, якщо не випадало якогось випадкового підзаробітку, ми гуляли містом, і я розповідала нові історії: про чоловіка, який все життя був холостяком, і вельми щасливим, а у сорок років закохався, і йому здалося, що через те кохання з нього витечуть крадькома, поки він спить і ні про що не підозрює, всі його соки та сили... Я розказувала про самогубство жінки, яку покинув чоловік, залишивши її з двома дітьми: старшим хлопчиком, хворим на ДЦП, і маленькою десятимісячною дівчинкою — він покинув її тихо, вночі, як злодій, без пояснень, такого удару її жіноче серце не витримало, і наступного дня її руки знайшли в напівтемряві мотузку і гак — яка дурість, але якщо подумати: спопеляючий відчай... Я розказувала про семирічну дівчинку, яка спілкувалася щодня з янголами, але їй ніхто не вірив, а вона достеменно могла описати ауру кожного архангела і його атрибути; вона вечорами лягала в ліжко, діставала з маминої шкатулки каміння, мінерали, знала від чого який, і подумки лікувала ними своїх рідних від поганих думок та болю. Я розказувала про стару жінку, яка в сімдесят років вирішила продати все своє майно і поїхати подивитися світ: особливо цікавими їй були грецькі острови: Паксос, Родос і Спеце, а ще Мальдіви... Назар малював з пам’яті до моїх

історій малюнки. Особливо мені подобалася дівчинка, яка бачила янголів...

Часто ми разом влаштовували день кіно, тільки вдома на Житньоторзькій. Назар дістав із шафи старий проектор, і ми дивилися під його тріскіт старі стрічки на білому простирадлі, підчепленому між двома клітками з папугами. Правда, на роликових плівках у Назара були тільки казки, але в цьому теж був свій смак. Натхненні дитинством, ми йшли гуляти до історичного музею або в парк Слави — там були сніжні гірки. Своїх санчат ми не мали, але це не зупиняло нас спуститися просто так донизу на поліетиленовому пакеті або ж попрохати у малечі санчата за умови, що декілька разів ми будемо підвозити їх вгору. Поки лежав сніг, ми ходили на гірку щодня, і скоро серед усіх дітей, які під час канікул теж ходили кататися постійно, ми стали своїми. Невелику гірку, що неподалік від місця колишньої Десятинної церкви, яку зараз із запалом кинулися відновлювати, я полюбила найдужче. Саме там трапилася та дивна подія, і підштовхнули до неї великі, чавунні, наче зі старої зимової картинки, санчата Сашка, семикласника із червоним носом та припухлими від постійного облизування губами із заїдами в куточках, але дуже доброзичливого і гарно вихованого. Мабуть, тому ми саме з ним найбільше каталися, він мені навіть подушку взяв на санчата після того разу, коли я злетіла з них і добряче забила куприк. Він був таким милим, цей Сашко, так і хотілося розцілувати його пухкі рум’яні щоки. Коли він прийшов із тією подушкою для мене, я так і зробила. «Тітко Мирино, та годі вже!» — кривився малий, але я бачила, що йому подобалося. «За тітку я тебе ще раз поцілую. Яка я тобі тітка?» — і я залишала на його правій щоці ще один смачний чмок. Назар стояв поряд, стримано і мовчки, але коли я розігнулася, він якось дивно усміхнувся і тихо промовив: «Мене б хтось так». Може, він не розраховував, що я почую. Але я розчула, добре розчула. Роз’ятрена забавами в снігу, розпалена якимись новими силами, які йшли невідомо звідки, може, з колишнього капища на цьому місці, я наблизилася до Назара впритул, вперше сміливо зазирнула йому в очі і не без іронії повторила: «Мене б хтось так».

Не знаю, яке було чи то затемнення, чи то спалах на зимовому білому сонці, що я на це зважилася. Це був виклик — і Назар його прийняв. Він наблизився до мене впритул і нахилився, я чула його тепле дихання, воно мене лоскотало; Назар роздивлявся мої губи, наче побачив їх уперше, провів по них легенько пальцями, на мить трохи завмер, ніби вагався, але потім таки поцілував. Його руки лагідно блукали моїм тілом, терпкі пекучі губи вривалися в мене своїм злегка медовим ароматом, але поцілунок був настільки несподіваним і коротким, що я не встигла навіть нічого збагнути, як все закінчилося. Я давно вже перестала сподіватися від Назара на щось більше, ніж просто спілкування. І, мабуть, правильно робила. Через декілька секунд він відскочив від мене, захитав головою, наче сам не повірив у те, що він це зробив, і з якоюсь дивною сухістю, яка тріщить у горлі, сказав, що не мав жодного права цього робити. Я хотіла була запитати чому? Чому? Все кричало в мені. Чому? Але він розвернувся і швидко пішов із гірки. Я не змогла в ту мить нічого вигадати, щоб якось затримати його. Він ішов від мене, нервово перекинувши довкола шиї шарф, не відводячи погляду від сніжної дороги.

Я так і продовжувала стояти незрушно. «Мирино, а куди Назар пішов? Ми ж тільки почали кататися...» — засмучено протягнув Сашко. «Не знаю, Сашо, не знаю. Будемо вдвох кататися. Я тобі зараз покажу вищий клас»,— і я з усієї сили рвонула санчатами до гірки. В той день ми каталися неймовірно довго. Я була геть мокра, і щоки в мене стали такого ж кольору, як у Сашка — такими червоними та запаленими вони в мене ніколи не були. Поки я з ним бавилася, навіть не відчувала пекучого болю, образи, але варто було мені самій вийти на Андріївський узвіз і обрати: спускатися вниз до Контрактової чи підніматися вгору до Золотих Воріт, я відчула, наче хто тонкими медичними голками продірявлює мені шкіру. Йти було важко, тіло розм’якло, але я все одно вирішила підніматися вгору.

Додому я приїхала розбита. Коли йшла від метро, думала, що просто не зможу дійти: кожен крок видавався настільки важким, як ходіння по розпеченому вугіллю чи розбитому склу. Мама зустріла мене у дверях кухні, окинула оком-рентгеном всю мене і стандартно запитала: «Де ти була?». Щось вигадувати, викручуватися не було сенсу: моя мокра синтепонова куртка, що із чорної стала брунатно-земельною, розпечені щоки, взуття із білими розводами — видавали мене. «Я каталася на санчатах із гірки»,— спокійно відповіла я. Мама витримала паузу, можливо, боролася із бажанням виказати все надумане відразу, але боротьба закінчилася поразкою, і вона таки випалила: «Ти впадаєш у дитинство. А треба навпаки. Краще б роботу знайшла нормальну. Пішла б до своєї хрещеної, може, вона б тебе кудись прилаштувала. Я вже натякала їй...». Я слухала уважно, не перебиваючи: «Добре, мамо, але зараз я піду

спати. Мені щось зле»,— і почовгала до ванної, чула, що мама кидала ще в спину: «Не треба було бігати у снігу, як гончому псу»,— але ця фраза залишилася для мене такою далекою — десь поза свідомістю. Я зняла із себе мокрий одяг, тіло без нього пульсувало, неначе все воно — оголений нерв. Я поглянула на себе в дзеркало. «Як ти могла на таке купитися?»,— сказало мені відображення і скривилося від болю.

Я зачинилася на своєму балконі, опустила всі жалюзі, там, де вони зламалися і розійшлися, затулила ксероксами. Я опустилася на саме дно моєї захисної коробки. Тут наче не так боліло. Навіщо існує спокуса? Без неї не було б так складно. Єва б не зазіхнула на яблуко, не підмовила б Адама, вони не вкусили б гріха: може, увесь світ мав би тепер інший вимір. Але Бог не хотів обмежувати їхню свободу — а перші люди не зуміли нею правильно скористатися. Відтоді все йде догори ногами, і часом важко зрозуміти суть...

Наступного ранку було Водохреща. Я прокинулася розчавленою, до того ж дряпало в горлі і крутило суглоби, але я зібрала всю свою внутрішню силу, щоб підвестися і поїхати до Гідропарку на освячення води в ополонках. Це був для мене незмінний ритуал вже декілька років. Дорогою я довго думала, навіщо Назар так зі мою вчинив? Краще б він не підходив, не дихав на мене, не забирав мої губи в себе, краще б залишив усе, як було! Тепер хіба буде, як раніше? Безлад вніс у мене цей поцілунок. Якась уже не образа, а злість підкотила до горла, і я не стрималася — звернула з дороги і поїхала до нього. Я мала йому сказати все. Я відчувала, що вся палаю, якийсь вогонь підбурював мене, може, Семаргл, але в момент, коли я піднялася, задихаючись, сходами, наблизилася до Назарових дверей, відчула неймовірну слабкість, наче весь світ покотився від мене. Назар відчинив двері без дзвінка — він дивно відчув мене на відстані. «Я не буду заходити. Я тут все скажу. На порозі. Я вже не боюся сварки...» — відразу попередила я, щоправда захриплим голосом, і щойно промовила це, як відчула, що ноги так і підкошуються. Але я не піддалася: «Ти — егоїст, ось що я тобі скажу... Хто я тобі? Іграшка, якою будь-як можна вертіти?» — таки вичавила із себе я і зупинилася. За планом я мала продовжити тираду словами не меншої значимості, але відчула, що не можу. Я похитнулася. Перед очима замигтіли зірочки. Назар встиг схопити мене за руку, долонею торкнувся лоба. «Та ти ж палаєш уся, Миринко».

Далі я не дуже пам’ятаю, що було. Пригадую, що лежала на ліжку і було тихо — навіть папуги не горланили. Назар роздягнув мене, вкрив теплою ковдрою і дав напитися якоїсь гіркої бридоти з розмальованої пляшки. Потім я заснула. Інколи, наче скрізь сон, я відчувала дотик його долоні до мого лоба, скронь, який потім злизувало нечітке й тягуче марево. Мені навіть щось снилося, але сни були неприємними — так бувало завжди, коли я перед сном забувала помолитись. Я наче поривалася кудись, а потім провалювалася, падала, знову схоплювалася... В мені лунали уламки розмов, врізалися речі, які я бачила перед цим, фантасмагорично перепліталися, зрощувалися, поєднувалися, схрещувалися — відчуття, страх і бажання. Інколи я прокидалася — Назар тоді намагався влити в мене якісь трав’яні ліки, і щойно я випивала, як знову провалювалася у прірву. Щось забирало мене — а тоді відпускало. Через якийсь час я знову розплющила очі — вони щеміли. Назар запалив свічку і щось читав із молитовника поряд зі мною. «Назаре...». Він навколішках стояв біля ліжка. В голові моїй був безлад. Я вивільнила голу руку з-під ковдри і схопилася за Назара. «Любов — найкращі ліки»,— протягла я і знову згубилася в коридорі чи то видінь, чи то реальності, не надовго, як здалося мені, на декілька секунд.

Назар схилився наді мною. Він уважно послухав, як я дихаю, а тоді безжалісно скинув ковдру, мені стало холодно — застуда била мене нещадно. Він чимось почав змащувати моє тіло, якоюсь маззю чи сумішшю, і в безпам’ятті я просила ще, ще, ще торкатися мене, і його руки цілували мій живіт, груди, стегна, плечі, цілували без скутості, вміло, по-чоловічому ніжно-сердито... Я відчувала, ніби якась потужна хвиля забирає мою плоть у глибину, а тоді зненацька виштовхує: я гойдалася на хвилях його доторків, рук, як над розщелиною світу...

Прокинулася я від співу папуг. Душні сни нарешті мене відпустили, але я все ще не могла збагнути, чи це мені примарилося, чи було насправді, що я не вдома, а в Назара. Оглянулася навколо: я в кімнаті Назара, це не сон, це точно, це рябе, гепардове світло його кімнати, і пахне його домом, і дивно трошки оцтом... Я несміливо зазирнула під ковдру: на мені був одяг. У голові наче втратилася ясність. Що відбувається? Я почула кроки Назара, чіткі та ритмічні, розмірені. «Здається, гарячка минула. Я приготував тобі сніданок, ти маєш випити цього бульйону, а потім відвару з ромашки, липи і кори верби»,— підійшов до мене Назар із тацею. Сперечатися я не хотіла і тому слухняно все виконала, Назар терпляче напоїв мене бульйоном, ложка за ложкою, а тоді і гіркуватим густо-жовтим відваром. Це додало мені сил. «Знаєш, ти була не при собі майже добу. Я подзвонив твоїм батькам із твого ж мобільного телефону, сказав, що ти занедужала і залишишся у мене, свого друга. Мені насилу вдалося переконати їх у цьому. Я взяв телефон без дозволу з кишені твого пальта, вибач. Але то єдине, що спало мені на думку». «Не треба було цього робити»,— протягла я. «А як інакше я мав вчинити?» — запитав він, поправив на мені ковдру і враз відвернувся збирати брудні склянки на тацю. — «Це не надто їх втішило. Про тебе вони нічого не знають».

Я бачила, як сповільнилися його рухи, як на мить застигла в руці миска з-під бульйону. «Ти мене соромишся?» — трошки згодом спитав Назар. Я обдумувала відповідь, вона вже десь пульсувала в мені, та раптом це стало другорядним: до мене дійшло, що саме Назар сказав спершу. «Добу?» — я перепитала: «Мене не було вдома добу?» — вдруге я вимовила це так, буцім у моїй відлучці від дому була провина Назара. Він кивнув на знак згоди головою. Не може бути! Це якийсь жах... Точно... найбільший кошмар, який не наснився, а справдився. Я вмить чітко уявила картину мого повернення додому: батьки мені згадають усе-усе, усі мої гріхи за все життя і цю ніч, і в тому ж числі Назара, друга, авжеж, друга... Хоч би тато не напився, бо тоді ніхто не зможе його вгамувати. Треба повертатися. І чим швидше, тим краще. «Я їду додому, Назаре»,— пробурмотіла я хрипко. Назар із тацею повернувся до мене. Я спробувала встати, але ще була слабкою, і спроба не вдалася. Звісно, Назар не хотів і чути про це. Однак я чудово знала, як минула ця ніч для моєї родини. Батько довів ледь не до божевілля мою матір своїми криками та погрозами, примовляннями, кого вони виховали. Він уже, мабуть, випив — тато завжди це робить, коли хоч краплю нервує,— він, певно, разів зо двадцять вималював етюди, що я в якомусь наркотичному при- тоні або ж займаюся проституцією. А мама у цей час, щоб переконати батька в неправоті і заспокоїти його нерви — чого доброго, ще й до биття посуду і меблів дійде,— набирала всі підряд номери моїх одногрупниць, лікарень і примовляла про себе: «Швидше б вона повернулася, а то лихо буде!». Яна бігала між двох вогнів... Я занадто добре знала своїх рідних... Навіщо тільки ця застуда так невчасно оволоділа мною? Я напружила сили і спробувала підвестися ще раз, поки Назар був на кухні. Він повернувся швидко і здивувався, коли побачив, що я таки встала і шукаю очима свій одяг. «Я збираюся додому. Дякую за все, Назаре. Мені справді краще. Мені дійсно треба повертатися...». Назар підійшов до мене, торкнув рукою лоба: «Начебто не дуже гарячий... Побудь ще трошки тут, зі мною. Я викличу таксі і зроблю ще настоянки, посидь поки, мила...». Я присіла на ліжко, а Назар пішов до сусідки.

Він повернувся зовсім незабаром, гепнув дверима — у клітках застукотіли крилами папуги. «Через десять хвилин машина буде тут. Ось твоє пальто, а зараз ще чай принесу». Я попросила його не їхати зі мною в машині: так буде краще, щоб не давати нікому приводів для зайвих розмов та підозр.

Десять хвилин чекання видалися каторгою. Я не знала, про що говорити. Я то застібала, то розстібала ґудзики пальта. Час від часу посьорбувала відвар. Мені хотілося розпитати все про сьогоднішню ніч, однак я не могла наважитися.

Назар стояв біля вікна і видивлявся машину. Його спина здалася мені якоюсь занадто худою і напруженою. Мене аж кинуло в жар. Я підвелася — хотіла підійти до нього, обійняти і сказати «дякую»... Кроки мої були тихими, я ступала обережно: в голові ще трохи паморочилося — до того ж, я не хотіла злякати Назара. Я обійняла його з-за спини, схрестивши руки на грудях, головою припала між його лопаток... Він не тікав, погладив мені руки, а мені — було так затишно на його светрі... «Я... я дякую тобі»,— промовила я і ще дужче притиснулася до його тіла. Він нічого не відповів. Ми стояли незрушно декілька хвилин, а тоді він обернувся: таксі вже було тут. Я підвела на нього очі. «Бережи себе, Миринко»,— і поцілував мене в лоба, як дитину.

Назар допоміг мені спуститися, відкрив дверцята машини і притримав за руку, щоб я не впала, сідаючи до салону. «Я поверну тобі гроші»,— пообіцяла я, мені здавалося, так буде чесно, адже я напевно знала, що це із його тижневих запасів. «Припини»,— сказав він, поправив на мені шарф і зачинив дверцята. Машина легко поїхала.

Місто пропливало в мене перед очима. Я прихилилася до скла, щось боляче било мені в потилицю. Житній, Вали, Дніпро, Пам’ятник Кию, Щеку і Хориву і їхній сестрі Либідь, смуга Набережної, сталева Батьківщина-Мати, міст, інші мости, будинки, мій будинок... Мій під’їзд, мій ліфт, мій поверх, моя квартира... Я відчувала, як знову починаю слабнути.

На жаль, вдома були всі, крім Віталіка. Двері відчинила мама, але відразу підбіг і батько, він накинувся на мене з криками, що я шльондра, яких ще не бачив світ, — це було абсолютно в його дусі. «Ще й на таксі роз’їжджаєш?! Де

це таке бачено? Краще б тебе вбити, аніж терпіти таку наругу, таку ганьбу!» — несамовито кричав він, замахуючись кулаками. Мабуть, він не відходив від вікна вже багато часу, аби тільки спіймати мене «на гарячому». Але мама відразу помітила, що зі мною щось не те. «Припини, вона дійсно хвора»,— пригримнула мама на батька, втиснулася між нами і припала губами до мого лоба. Вона пересвідчилася: він дійсно палає. «Де ти була? Де? Скажи!» — все одно не припиняв батько. «У Назара»,— прошепотіла я. «Тепер ти не таємниця. І зовсім я тебе не соромлюся...» — прошмигнуло в голові...

Мене поклали в батьківській вітальні, бо на моєму балконі було не так тепло. Під час усієї моєї хвороби тато спав на балконі, а мама зі мною. Мені було так погано, що я втратила будь-яку спроможність говорити: складалося враження, що з кожним сказаним словом із мене відривається частинка енергії життя, а я ж хотіла зберегти її для нього. Мене шпигали антибіотиками, розчинними порошками, вітамінами в капсулах, але все те не допомагало. Я прохворіла до весни. Коли мені вже стало краще, мама все одно не випускала мене з дому, бо дільничний лікар настрахав, що можуть бути ускладнення. Я часто мріяла в той час, що Назар зайде до мене, він же знає мою адресу, навідає мене і підбадьорить посмішкою. Та він не заходив — як не дослухалася я до кроків за вхідними дверима. Мабуть, він не хотів спілкуватися з моєю родиною. Може, він знайшов роботу... Багато виправдань. Але я за ним сумувала. Мені його не вистачало.

Лежачи на дивані, я часто уявляла, як гуляю вулицями міста з Назаром. Мені хотілося пройтися Лаврською, щоб цвіли каштани — улюблений символ міста — і хто б подумав, що колись цар Микола Павлович звелів їх повисмикувати з бульвару і викинути, але зі звалища їх підібрали кияни — вже тоді вони їх вподобали. Я уявляла, як ми ідемо алеєю, вдихаємо аромат і говоримо... про що? Можливо, Назар аналізував би типажі «Покровських воріт», вимальовував би кожен характер: Людочка, Костик, Хоботови, Велюров... Можливо, губився у символіці «Тіней забутих предків» Параджанова. Хоча... я часто уявляла, що ми йдемо обійнявшись і нам байдуже до слів — є тільки оте незгасне відчуття наповненості всередині нас. Іноді я уявляла, що ми живемо разом на Житньоторзькій і я готую якусь страву за рецептом, що на дверях, а тоді ми гуляємо разом десь у Марийському парку, а тоді, може, по Липках — від липового гаю, який колись тут ріс,— повз Кловський палац, повз маєтки колишніх генерал-губернаторів, купців, підприємців, повз будинки, де жили чи гостювали Ференц Ліст, Оноре де Бальзак, Гоголь, повз лютеранську кірху святої Катерини в невитіюватих формах псевдоготики... Я старанно відтворювала все: навіть гудки автомобілів і їхні бензинові смоги, розмови людей, які проходять повз нас, крики дітей у візочках і торохтіння іграшок-брязкалець, молодь із футболу — з дудками, молодь із гулянки — з піснями речитативом, молодь із пабу — з відвертими поцілунками привселюдно та непристойними жартами... Коли по думки стомлювалася від шуму, брала Назара за руку і їхала в Китаївську пустинь, між Багриновою горою, Корчуватим та Мишоловкою, там ми блукали тінистими пагорбами, вкритими грабом, лягали на кладки і дивилися в небо, а потім знову гуляли, піднімалися крученими дерев’яними східцями, сиділи на лавці біля дерева з іконою, знову йшли, заходили в печери, говорили про найвідомішого з китаївських старців, рясофорного ченця Досифія, намагалися розгадати його таємниці — цікаво, чи він та Дарія Тяпкіна — одна і та сама особа?

Насолодившись спокоєм, знову поверталися в гущавину вулиць: від Жовтневого палацу культури, колишнього Інституту шляхетних дівчат, вгору, по Лютеранській, повз будинок вдови, що плаче, потім спустилися до Хрещатика, такого порожнього в будні, і йшли аж до Бессарабки — з її чепурними будівлями, критим ринком — і хто б подумав, що більше як півтора століття тому тут стояла застава і кінчалося місто...

Я була прикута до ліжка довго і згодом від смутку, суму та стоми, я стала відвідувати Київ навіть у снах.

Ad libitum


К оли я нарешті зміцніла, і мама нічим не могла мене втримати, я поїхала знайомою дорогою на Житньоторзьку. Надворі все потекло, розійшлося брудно водою, але було ще доволі прохолодно. Я вдягнула свою вовняну спідницю темно-оливкового кольору, вона мала форму дзвінка і пасувала до черевиків. Стомлену блідість я спробувала замастити тональним кремом. Але це справило на шкіру ще гірший ефект, тому я просто змила його. Словом, до цієї зустрічі я готувалась якось по-особливому: так, мабуть, буває, коли довго сумуєш за людиною. Тож можна уявити межу мого розчарування, коли Назар не відчинив мені. Я тричі подзвонила і постояла хвилин зо три, перш ніж він підійшов до дверей. «Назаре, це я»,— якось дивно було говорити цю фразу, наче пароль, тому що раніше ніколи не доводилося. «Мирино? Навіщо ти прийшла? Іди... Іди. Я не відчиню тобі дверей. Я захворів»,— чула я крізь двері його голос, сухий і сиплий — хворий голос. Як я не благала його впустити мене, він не погоджувався, мовляв, я сама щойно перехворіла і мені це буде зайвим.

Я прийшла до нього через три дні, як ми і домовлялися. Але замість зустріти мене радо, Назар буркнув щось

на кшталт «Краще б ти не приходила», і майже одразу додав: «У мене не прибрано». Досить дивне пояснення, до того ж не в стилі Назара: не скажу, що в нього завжди вдома була ідеальна чистота — швидше творчий безлад. Але те, що я побачила, щойно переступила поріг, мене шокувало. Квартира була в хаосі: валялися старі коробки, світильники, скриньки, шурупи, лампочки, сірники, розкидані малюнки по всьому периметру кімнати рівним шаром, і на нього можна стати, як на рогожку. Я навіть не могла уявити, звідки, з якого кутка взялися всі ці предмети. «Та я тут дещо шукав»,— пояснив Назар, бачачи мою розгубленість. Але найбільше я здивувалася, коли побачила, що папуги не мали ані зернятка. «Назаре,— почала я з бажанням прояснити ситуацію: — що ж тут відбувалося?», але в цей момент на нього напав такий кашель, що на секунду мені здалося, ніби він зараз захлинеться. «Назаре, може, лікаря?», але він ураз відрізав: «Не треба ніяких лікарів... Тут уже нічого не вдієш...» — «Я викличу лікаря».— «Ні, я тобі кажу, чи ти не чуєш?». Тоді я спробувала зачепитися за іншу тему: «Ти голодний? Ти щось сьогодні їв?». По його виснаженому обличчю було видно, що навряд чи. Темні кола під очима робили його погляд глибоким, як у християнських мучеників. Мені здалося, його напружує моя присутність. Він спершу метушився по всій кімнаті, ніби боявся зупинитися на місці, а тоді знесилено впав на стілець. «Мирино, принеси мені води. Налий флорівської, ти ж знаєш де».

В кухні на тому ж місці стояла ця пляшка — дивно, тому що увесь інший посуд якщо не перекинутий, то переставлений. Я налила повну склянку і дала йому напитися. Він пив жадібно, наче йшов через пустелю. Я погладила його волосся, чомусь мені так захотілося, так і він робив, коли я була хвора, але Назар відхилився і хрипло закричав: «Не займай мене!» — і зіскочив зі стільця. «Добре, Назаре. Ти посидь тут»,— і я попросила його сісти на край ліжка, не торкаючись його тіла, лише вказала рукою. «Не зачиняй дверей. Я скоро повернуся».

Я стрімголов побігла до ратуші, там неподалік була «Пузата хата». Я не знала, що думати, чому він став таким чужим і вороже налаштованим до мене, але відчувала, що йому погано. Йому потрібна моя допомога. У ресторані швидкого харчування я купила київську котлету, млинців із сиром і ще якогось салату. По дорозі назад у переході в зоокіоску прихопила ще корму для хвилястих папуг.

Я не йшла — бігла: я вже й забула, що так вмію. «Що б не було — я буду терплячою. Він завжди мене цьому вчив»,— подумала я про себе, коли, захекана, зайшла до кімнати. Назар лежав на ліжку, охопивши голову обома руками і щось бормотів: «Тихо, тихо, тихо»,— почула я, коли наблизилася до нього. Назар мене навіть не почув. Я злегка торкнулася його рукою — і він аж здригнувся. «Що?» — запитав він і подивився на мене своїми волого-карими очима, з червоними прожилками. «Ходімо, я принесла поїсти, ходімо...». Він не хотів. Мені насилу вдалося вмовити з’їсти хоча б салат — від решти він відмовився. Потім я насипала корму папугам, і ті жадібно злетілися його клювати. Я спробувала прибрати речі, які валялися під ногами: скласти хоча б малюнки, деякі вражали своєю страшною красою, як із серії картин Мунка чи Ґойї... Але Назар вихопив їх із моїх рук і кинув додолу: «Нехай там і лежать! Там їм місце. Хіба не так?» Я відповіла, що ні, і Назар змовк.

Він сів у своє крісло-гойдалку і сидів там незрушно, у мовчанні хвилин десять. Я присіла на ліжку і поглядала час від часу: з нього можна було писати портрет — жоден м’яз не рухався. У кімнаті стояв неприємний запах, чогось тлінного чи горілого, і я вирішила відкрити кватирку, але Назар заборонив. «А трохи повітря тобі б не завадило...» — «О! Це ідея! Ходімо прогулятися!» — «Але ж ти хворий! Хоча, може, якщо ти вдягнешся тепло? Там прохолодно»,— попередила я, подаючи йому теплого чорного светра, що лежав на бильці ліжка. Ні з того ні з сього він засміявся — недобре, зле. Він почав бігати по кімнаті, хапати по черзі предмети, потім знову кидав їх на підлогу. Я розгубилася. Від лихоманки, яка завжди з’являлася в мене від нервування, збивалися слова, я говорила мляво, невпевнено. «Назаре, навіщо ти так?» — врешті зібрала я докупи слова. Але Назар на мене не зважив, підійшов до папуг і заходився відкривати дверцята кліток. Раніше він не випускав папуг, клітки були просторими. Я перелякалася не на жарт, коли він став їх ще й розхитувати, папуги теж, здається, аж принишкли від несподіванки і замість того, щоб випурхнути, вони забилися у будиночки. Тільки Офелія сиділа на гойдалці і ритмічно похитувалася. Руки в Назара ледь помітно тремтіли. Він постійно витирав їх об свою футболку, наче хотів позбутися бруду, але вони були чистими.

Я не пізнавала того Назара, якого знала вже більше півроку! Потім він схопив светр, вирішив-таки надягнути, але заплутався у ньому, голова застрягла в комірі, він нервово смикав руками. Я повільно наблизилася до нього і смикнула за рукав, щоб він врешті втрапив у нього, натомість Назар запручався ще більше і з усієї сили випадково вдарив мене по губі. Було боляче — пішла кров. Звісно, Назар цього не бачив, і, може, ні про що не дізнався б, я ж навіть не скрикнула. Але кров мене видала — вона виступала із тріснутої губи, як я не намагалася витирати, прикривати її пальцями. Назар облишив светр, так і не вдягнувши його, і коли побачив мої закривавлені губи, наче протверезів — буцім вперше мене за сьогодні побачив. Його очі були сповнені жаху. «Мирино... У тебе тут кров... Це я зробив? Мирино? Це я зробив?» — питав він уже своїм голосом, не тим, надламаним, який я чула сьогодні, а звичайним, Назаровим. «Нічого страшного. Мені не боляче»,— казала я, але кров, як на зло, не зупинялася. «Мирино, моя бідолашна дівчинко»,— вигукнув Назар і обійняв мене, міцно-міцно, кров розмазалася по його білій футболці, прямо на грудях. Він важко дихав, я намагалася дихати в такт. Від нього пахло воском і моєю кров’ю. «Миринко, дівчинко моя, прости мені, прости»,— не вмовкав він, шепотів ці слова, як покаянний канон без упину... Час розчинився, як цукор у воді: я не пам’ятаю, скільки ми так простояли. Його руки шаруділи по моїй спині — і цей шурхіт нагадав мені Дніпрові хвилі. А тоді: «Мирино»,— знову поважчав його голос, став як важкий метал. «Іди звідси! — вигукнув він: — іди звідси, не повертайся ніколи більше в цей дім! Йди! Залиш мене у спокої!» Я стояла, мов закам’яніла. «Забирайся!» — кричав він, вже не тримаючи мене в обіймах. Я не зрушила з місця. «Я сказав, іди геть!» — не вгавав він. Я не могла повірити, що чую це: розплакалася йому в обличчя, бризнули сльози, як сік нагідок. І сльози мої теж були жовті — жовч — наче отруєні його незрозумілою злістю, раптовою зміною. «Йди! Ти вільна»,— сказав і повернувся спиною.

Я вилетіла з квартири, навіть не застебнувши черевики. Збігла сходами, чула лиш, як гепнули Назарові двері. Але не пішла на вулицю. Сіла біля виходу, в кутку, тут спав брудний білий кіт із обсмоктаними трикутниками вух. «Чому він не хоче, щоб я йому допомогла? Йому ж потрібна допомога... І я б змогла, тільки б він дозволив... Невже для нього нічого не означає наша дружба? То я для нього — ніхто? Ніхто? Ні дівчина, ні друг. Знайома із вулиці Ярославів вал, де він мене вперше побачив?» Хтось вийшов із сусідньої квартири, поглянув на мене — я відчула цей погляд — і пішов далі сходами вниз, нічого не сказавши. Час від часу мешканці шаркали туди-сюди, хтось виносив на смітник у внутрішньому подвір’ї зів’ялий букет, хтось заносив пакети з покупками, хтось просто прийшов додому — вони ніяковіли, бачачи мене, але мовчки проходили повз. За півгодини, може, й менше, я трохи заспокоїлася і вирішила ще раз подзвонити у двері Назара — тихо так, і несміливо, як дзвонять тільки діти. Але він мені не відчинив. Я чула, що там, за його дверима, щось падає, і лунав наче його голос, «Забирайся»,— не знаю, чи говорив він це знову, чи слово, як на платівці, крутилося в моїй пам’яті. Душа моя підвелася на пальчики, вийшла з тіла і впала у кропив’яну пустку.

Більше я його не бачила. Приходила ще не раз, але він так і не впустив мене. На Великдень я п’ять годин просиділа під його квартирою, Назар так і не відчинив мені... А колись у цей день будинки киян для всіх залишалися відкритими — заходили в гості родичі, знайомі, просто люди з вулиці, і їх обов’язково чимось пригощали... «Впусти мене...» Він так і не вийшов... Я залишила йому


пакунок із крашанками та паскою, а ще — ліки від бронхіту — на дверній ручці. Я мала обмізкувати, як потрапити до нього, як викликати лікаря. Може, через «швидку» чи навіть міліцію? Але хіба насильне лікування можливе?

На Контрактовій площі без нього було щось не так — чогось не вистачало, здавалося, що зникла його одвічна частина: будинок Контрактів, Києво-Могилянська академія, пам’ятники Сагайдачному, Сковороді, Гостинний двір, Фонтан Самсон, разом із круглою ротондою, зі святим апостолом Андрієм на даху та сонячними годинниками угорі. Але ж ні. Все стояло на місці. Але чому в мене таке відчуття, наче чогось бракує?

зн

Я спустилася в метро — краще поїхати до Володимир- ського помолитися. Сірою хмарою стояв натовп довкола храму — щільним кільцем. Мені не вдалося протиснутися навіть на паперть. Я пішла далі... Люди снували туди-сюди: всі чомусь зазирали мені в обличчя, і мені від того було незатишно. Я тікала від запитань в очах, від осудливих поглядів... Мені треба було втопити розум. Я рахувала сходи до Аскольдової могили і подовгу сиділа біля жовтої ротонди. Ходила на Байкове кладовище — вдивлялася у старі надмогильні плити зі стертими надписами, статуї янголів у зажурі, сірі родинні склепи — тут печаль давно поснула... Я блукала старими дворами Паньківщини (колишньою Жандармською вулицею, тепер Саксаганського) як неприкаяна, бродила Жилянською, Микільсько-Ботанічною — там, де колись для студентів київського університету був Латинський квартал із дешевими кімнатками у тривіконних будиночках... Проте навіть у самотніх дворах спостерігалося пожвавлення. Студенти мали Великодні вакації,

школярі — канікули, робітники — офіційні вихідні, і всі, хоча було ще доволі холодно, брали ковдри, сумки з їжею (фарбованими яйцями, банками з рожевим від буряку хріном, пасками), і вибиралися традиційно: хто на Труханів острів, хто на дачу, хто в гості до бабусі... Я теж хотіла радіти, як вони, але не могла... Мене живцем з’їдала туга...

Ad libitum


Через сім днів після Пасхи, саме на Проводи, коли всі йшли на кладовища із вінками, цими неживими квітами, я в чергове протягом тижня (за усі ті тижні, що він мене мучив) вирішила навідатися до Назара. Я хотіла будь-що витягнути його з квартири. Я довго обмізковувала, як це зробити, які дібрати слова, щоб не образити, але вплинути...

Цього разу я була налаштована рішуче. Я швидко піднялася знайомими сходами на третій поверх, у під’їзді пахло, як ніколи раніше, чимось смаженим, різким. Я подзвонила двічі у двері. І майже одразу почула повороти ключа — без запитання, хто там. У мене всередині все похололо. Нарешті! Коли ж двері розчахнулися, я була шокована. Переді мною стояла жінка, років сорока, із зібраним у пучечок волоссям, що блищало від лаку, у джинсовому комбінезоні. «Вибачте, а ви до кого?» — запитала вона, пе- регороджаючи мені рукою шлях до квартири. «До Назара». Жінка невдоволено на мене зиркнула. «Якого Назара? Мого чоловіка звати Василь. А... Ви, мабуть, до колишнього господаря...» — наче зумисне знущалась вона з мене. Як до «колишнього»? У мене аж язик здерев’янів Що за дурний

жарт? «Ой, то ви не знаєте... а ви його родичка? — сипала питаннями вона. «Ні, він не має родичів»,— пояснила я, ніяк не розуміючи, що тут відбувається. «А, ну тоді це вам, проходьте»,— запросила вона. Я несміливо переступила через поріг і не впізнала Назарової квартири. Вона була заставлена коробками, стіни побілені, де-не-де старі шпалери, в ній нічого не лишилося від колишньої краси. Вона осиротіла. «Ми купили квартиру з усіма речами. Вони були старі, ми їх на світанку вивезли на звалище. Але лишився один папуга. Може, ви заберете його? У нас кішка, і птах нам ні до чого». У момент цього жаху я чомусь вхопилася за кількість папуг: «Як один папуга? їх було четверо! Що ви з ними зробили?» — я перейшла ледь не на крик. Жінка насторожилася і протяжно повторила: «Один... більше не було»,— робила вона великі паузи. Я сіла на якусь коробку. Жінка, вочевидь, помітила мою розгубленість і жвавіше почала пояснювати, ніби хотіла втішити: «Він правда, худий. Не їв. Ми йому кидали крихти. Знаєте, розмоклий батон»... Який батон? Які крихти? Нічого не розумію! Де всі речі? Де птахи — Лір, Офелія, Макбет, Олівія? Де Назар? «А де все?» — перепитала я, хвилинку помечавши. Жінка провела рукою по волоссю: «Нічого більше не лишилося. Я ж вам казала. Хіба ось ці малюнки... Знаєте, теж їх забирайте. Вони якісь...— і вона не договорила до кінця. Лише додала: — Здається, там на них ви...

Я відмовлялася будь-що розуміти. «А де Назар? Чому ви тут?» — а про себе думала, що це якась помилка. Жінка, голосом, яким відповідають слідчому, проторохтіла: «Я нічого не знаю. Ми купили цю квартиру через агентство. Вона наша, скоро її приватизуємо. Я можу показати документи.

Але не буду. Ви навіть не родичка колишнього власника». Я не здавалася: «Де ж Назар?». Жінка, здається, розсердилася: «Я нічого не знаю. Тільки те, що тут хтось жив, але він помер. І ми придбали квартиру. Із власником попереднім не знайомі. Ну, все, зараз прийде бригада ремонтників, я вас попрошу забрати папугу і піти звідси»,— і вона рішучо поклала мені в руки жмут малюнків і підштовхнула у плече до клітки. Власне, це була не та клітка, яка висіла під стелею: важка, металева, з овальним верхом і будиночком. Це була маленька картонна коробка із прорізаними дірками. Я узяла «клітку» і малюнки Назара. Виходила повільно і в кутку коробки я побачила пташку і купу пір’я. Здається, це була Офелія. Від її колишньої краси нічого не лишилося. Лише стирчав на тлі худого тільця неймовірно великий дзьоб. Я пішла не прощаючись і не озираючись. Лише на порозі ковтнула на повні груди і востаннє повітря Назарового помешкання. Але воно вже було не його — чужим, від нього пахло побілкою і розведеною емульсійною фарбою. Мертво пахло. Я зійшла на майданчик, але йти з під’їзду ще не збиралася. Я почувалася так, наче мене обдурили. Наче в мене позабивали цвяхи. Наче мене розіп’яли. Наче живцем зідрали шкіру. Що робити? Куди йти?

Не пам’ятаю навіть, як я опинилася біля дверей тієї жінки — сусідки. Мій розум, певно, сподівався, ледь чутно, тремтливо підказував, що вона з тієї категорії людей, які все про всіх знають у будинку — вона, ця кульгава непривітна жінка, стане моїм порятунком (найкращою жінкою у світі!), коли скаже, що Назар виїхав, що, може, повернувся його тато, чи навпаки — покликав до себе в Польщу. Тисячі варіантів вирували в моїй голові, і жоден із них не стосувався смерті. Це якесь безглуздя! Я коротко подзвонила двічі. Скоро через ланцюжок мені відкрила та сама стара жінка, яка шкутильгала і завжди косо дивилася на Назара. Вона, мені завжди здавалося, чомусь його недолюблювала. «Я перепрошую. Я хотіла запитати...» — спробувала проговорити до неї, та вийшло наче нелюдською мовою. «Я тебе знаю. Ти ходила з тим ненормальним. Я вас бачила»,— випалила вона відразу. Від неї пахло пересмаженою цибулею. Потім цими ж валунами їдкого аромату вона вистрелила мені межи очі: «Знаю я, за чим прийшла до мене. Помер твій Назар. Покінчив життя самогубством. Стрибнув під потяг метро на “Палаці спорту”»,— і щойно вимовила останнє слово, ляснула перед обличчям дверима. У картонній клітці лапками з переляку зашкрябала Офелія. Я стола незрушно декілька хвилин і дихала тим повітрям, у якому ще стояв сморід ріпчастої пересмаженої цибулі — такий разючий, що виїдав мені очі. Потім я вибігла з дому на Житньоторзькій. І більше ніколи до нього не поверталася.

Я йшла містом, самотня, розбита, на вулиці була весна, всі раділи, щось голосно обговорювали між собою, а я відчувала — я не така. Не така, як вони. Ні, ні... Мені наче наврочено втрачати всіх, кого люблю. Все зблідло, затягнуло смугою — важко дихати — не хочеться дихати — мабуть, ось так і виглядає смерть. Малюнки Назара в моїх руках були теж наче мертвими — холодний-холодний папір... На них скрізь була я, тільки в різних іпостасях: дівчина-скрипаль- ка, дівчинка, яка бачила янголів, дівчинка на велосипеді, старенька жінка-жебрачка, молода матір, дівчина зі шрамом — всі вони мали мої риси...

Я попленталась до метро. Злякано притуляла до себе коробку із худим тільцем Офелії. Я привезла її додому, попросила в маминої подруги нормальну клітку — у неї колись був великий папуга ара, але Офелія не прожила в ній і трьох днів. Вона не їла ні пшона, ні пташиного корму, наступного дня відмовилась від води. Вона не зустрічала сві- танки. Не співала. Не чистила крильця. Лише раз обізвалася криком, коли я назвала ім’я Назара. На ранок третього дня я знайшла її бездиханною. Вона померла. Від туги. Найгірша смерть для птаха. Проте у мене вдома за нею ніхто не тужив. «Ти ненормальна. Принесла якогось хворого птаха. Ми чули, що папуги хворіють на рак. От і добре, що він здох, а то чекай від нього ще якогось лиха»,— в один голос повторювали мені всі. А я узяла в долоні її холодне тільце і схоронила таємно в нашому подвір’ї під деревом акації, засипавши густо землею, так ніби й себе разом із нею впустила у вічний морок — тихо-тихо, вночі, щоб ніхто на світі не знав, що це я перенесла найбільшу втрату у своєму житті.

Всю правду про смерть Назара я дізналася від діда Тимофія. Я наважилася до нього прийти на дев’ятий день після смерті Назара — тобто, після того дня, як дізналася про неї. До цього я майже незрушно пролежала на своєму балконі, натягнувши на очі чорну пов’язку. Ніхто не міг мене звідти витягнути: мене поливали із чайника, мене били по щоках, наді мною проливали сльози, мене благали, на мене кричали, мене шантажували, мене підкуповували квітами і шоколадом, на мене клали якісь камінці, щоб ті висмоктали всю негативну енергетику з мого сонячного сплетіння, але ніщо — ніщо не допомагало. Я довго не могла зрозуміти, чому це трапилося саме зі мною. Знаю, це нечесно запитувати, але мені хотілося обрізати в такий момент життя тій Парці, яка наплела мені таке пережити. Я лютилася усередині. Як кратер. Везувій. Я б зробила ще одні Помпеї — законсервувала б живцем довкола все, що потрапило до мене в немилість. Вдома говорили, що я стала схожою на диявольського пса. Відлюдькуватого і злого. Може, я такою і була. Я втратила рідну людину і не могла нікому цього простити. В першу чергу — собі...

Я повільно ішла до будинку на Бульварно-Кудрявській із думкою, яка звучала в мені наче мантра: «Тепер ми вдвох із дідом Тимофієм знаємо, що таке втрачати коханих людей...». Саме тому я вирішила бути стриманою і тактовною, не піддаватися почуттям, не згадувати, як востаннє у його просторій вітальні ми усі разом пили чай і розмовляли про життя... Я принесла жовтих квітів для Настуні. І пісочного пирога з яйцями та плавленим сиром, якого спекла вранці Янка на моє прохання. Вона навіть не відмовила. Вочевидь, зі страху: Яна знову думала, що в мене приступ лунатизму, бо ж, безсумнівно, чула, як вночі я виходила надвір ховати Офелію.

До самого ґанку будинку діда Тимофія я була майже впевнена, що витримаю натиск почуттів. Та щойно дід Тимофій відкрив мені двері, я побачила його у візку — і все нібито було, як завжди, але ж я знала, що це не так — і розридалася. Я довго не могла вимовити ані слова, істеричні схлипування виповзали з горла, як з озера виповзають душі потерчат,— і ті нещадно душили мене. Лише випивши склянку води, я змогла пояснити, в чому річ. Дід Тимофій слухав, як я оповідала про наші з Назаром останні зустрічі,

Ad libitum





,..я була майже впевнена, що витримаю натиск почуттів..,

і весь час хитав головою: вгору-вниз, неначе голова його була на пружині. А тоді сказав: «Мирино, Назар був хорошим хлопцем. Його я любив як сина. Єдине, за що я йому докоряю, то це за те, що він не сказав тобі правди. Ти б мала знати... Я йому раз натякнув на те, але він не хотів тебе лякати. Він дуже тебе любив. Дуже... І ніколи б не пробачив собі, якби ти мучилася через нього... Він оберігав тебе від цього... Мирино, в нього була страшна, чорна хвороба — епілепсія. Він узяв її у спадок від своєї хворої матері. Він, мабуть, не казав тобі цього, але вона померла в гамівній сорочці, тут, у Павлівці... на Фрунзе. Це страшна трагедія була для всієї родини... Назарів батько поїхав до Польщі...» — дід Тимофій на хвильку змовк, але одразу заговорив знову: «Після смерті матері, десь рік після того, в Назара трапився перший напад епілепсії. Його бабуся, боячись, що із Назаром повториться історія його матері, будь-що вирішила витягти його. Вона шукала гарних спеціалістів, консультувалася, лікувала його... і ніколи не здавалася. Хоча лікарі взагалі мало вірили, що він довго проживе. На якийсь час хвороба стихала. Здавалося, що все позаду. А потім вона знову прогресувала і з новою силою, варто було Назару перехворіти чи перенервувати. Він мав би берегти себе... Але він ніколи не хотів, щоб хто-небудь говорив, тицяв на нього, буцім він хворий. Думкою він тримався. Думкою і любов’ю до життя. Останніх півроку нібито все було гаразд, без нападів. Ти йому давала наснагу до життя. Але це страшна і непередбачувана хвороба, Мирино, дуже страшна...». Дід Тимофій затягнув довго «е-е-е», він завжди так робив, коли хвилювався.

Із старого вікна лилося сонячне світло, і видно було, як танцюють порошини у його променях. Вислухавши цю страшну історію, я знову розплакалася, дід Тимофій дістав із шафи хустинку з мереживом, від неї пахло нафталіном. Я витирала нею очі, аж раптом якийсь один порух моєї руки збудив у мені рятівну думку, і я одразу вигукнула: «То він не покінчив життя самогубством? Ні?». Скільки ж благання було у моєму «ні?»!... Вперше в житті дід Тимофій напружив голос: «Боже, хто тобі таке сказав?». Я винувато протягнула: «Сусідка... Сусідка Назара...». Дід Тимофій під’їхав до мене, підлога трохи рипнула під колесами, але по-домашньому, призвичаєно. Він поклав свою трохи шершаву руку на мою долоню, і сказав: «Мирино, напад, мабуть, стався раптово, як завжди. А люди... люди часто лякаються і не знають, що робити. Він ніколи б не зважився на самогубство. У нього був сенс жити і боротися. У нього була ти»...

Про місце поховання Назара я дізналася через київський крематорій. Його підзахоронили до могили бабусі на Північному кладовищі в Броварському районі Київської області. Від «Лісової» я їхала туди маршруткою — не менше години. Потім ще стільки ж шукала могилу. Це був найдовший шлях у моєму житті, найскладніший шлях, коли мусиш прийняти дійсність. Я наче зумисне не хотіла знаходити поховання, наче хотіла продовжити в собі віру, що Назар ще живий. Але з цього шляху вже не було повернення. На простому хресті висіла скромна табличка з виведеними чорною фарбою іменами: Марія Вереск і Назарій Чужбинський.

Я довго не могла оговтатися після тієї страшної, несподіваної смерті. І досі не можу. Ніколи не зможу. Кожен ранок прокидаюся на своєму балконі з новими подряпинами, з порепаними губами. Не підводячись з імпровізованого ліжка, я витягаю правицю з-під накрохмаленого простирадла, як колись — до хрускоту — і проводжу пальцями по щоці. Там — засохлі і свіжі рубці. Інколи нові відмітини з’являються в несподіваних місцях — збоку під носом, над бровою чи на скроні. Але вони бувають щоразу. Щоранку. Червоно-підсохлі, з них не дзюрчить кров, маленькі і ледь помітні, а іноді — більш глибокі, викривлено-багрянисті, з карміновими торочками.

У мене в кімнаті немає кішки. Та й взагалі ніколи не було тварин. Офелія померла, не проживши і трьох днів. «Ти завжди не як усі»,— примовляє наді мною мама.

Проте дехто вважав не карою, а винагородою бути не такою, як усі. Адже тільки вони мають свободу. І силу вірити і знати, що все в житті не просто так — недаремно.

Епілог

«... Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені — Твоє жезло й Твій посох — вони мене втішають...»

Минув не один місяць після смерті Назара, перш ніж я змогла хоч на дещицю приборкати в собі біль.

Я заходила у маленький храм Богоявления на вулиці Григоренка і довго стояла біля ікони Божої Матері «Невипивана Чаша» — молилася мовчки, не просила зменшити страждання, не благала дати мені знак, що мене почуто, не звинувачувала, не кричала — просто про себе перебирала всі молитви, що знала, і сподівалася, що в чаші втоне вся моя чорна печаль, разом із зчорнілими думами та моїм почорнілим до найвищої чорноти світом. Я заходила в цей храм щодня. Мені тут було легше: ніщо не нагадувало про Назара. Я стала уникати тих місць, де ми були разом. Мені весь час здавалося, що я не витримаю і накинуся на когось із криком: його більше немає, а він тут був...

Одного дня, повертаючись із храму, я придбала в кіоску преси журнал «Робота» і набрала телефон фірми, пропозиція якої мене більше, ніж влаштовувала. Того ж дня я пройшла співбесіду. Тієї ж ночі я розпочала на свій перший робочий день.

Я стала працювати оператором таксі. Тільки вночі. Вдень я мала вихідний. Це ідеально мені підходило. Вночі, щоб не заробити штраф за неправильно оформлене замовлення із переплутаними вулицями, доводилося бути дуже зосередженою і не ловити ґав. Я ні про що не думала — просто виконувала завдання. Поволі я вивчала місто. Мої знання від центру поширювалися все більше на інші, спальні райони Києва, я приймала замовлення із Виноградаря, Київської Русанівки, Осокорків, Вигурівщини-Троєщини... Я подумки намагалася уявити, що це за місця, які там вулиці, що за люди там живуть і чи знають вони топоніми своїх рідних київських країв... Вдень, коли я поверталася додому першим потягом метро, я відсипалася за ніч. Я занурювалася в сон, як у спасіння. Я не чула розмов і розпитувань батьків. Я менше відчувала біль і менше дряпала уві сні обличчя — іноді, особливо у вихідні, коли викликів було значно більше, я так стомлювалася, що не могла поворухнути і зап’ястком, всі суглоби крутило, вертіло, ламало на частки. Батьки, можливо, і раділи, що я нарешті стала виходити з дому, але мій новий фах навіював їм нестерпний жах, і радість від мого кроку до одужання зовсім стиралася, що довше я працювала оператором. Батько казав: «Ти навіщо вчилася в інституті? Щоб працювати на телефоні? Для цього освіта не потрібна була...» їх навіть, здавалося, не радували ті гроші, які я приносила щотижня частинами за виконану роботу, хоча мама все одно старанно ховала їх на кухні у літрову банку...

Єдине, що мене живило цими днями,— усвідомлення того, що я можу загубити, притупити, притамувати, якщо не вбити всі відчуття. Щоб сіль, перець ЧІЛІ, гвоздика, цукор моїх спогадів — стали всі однакові, без смаку, як біла крейда...

Я спробувала виписати свій біль, але не виходило. Не допоміг навіть чорний блокнот із соняшниками, який подарувала мені мама — просто так, зі словами: «Я була в магазині, доню, побачила ось це і подумала, що тобі неодмінно має сподобатися...».

Мама дійсно хотіла мені всіляко допомогти. Її знайома працювала завучем у середній загальноосвітній школі, і вони мене, якимсь чином, без мого відома влаштували вчителем іноземної мови для дітей у клас дошкільного виховання — вчителем-практикантом. Чотирнадцятого серпня я мала розпочати заняття — перед цим фактом мене поставила мама за два дні до Маковія. Мама казала: «Все. Ти не можеш відмовити. На тебе чекатимуть діти. Ти не можеш їх підвести. Це ж таке золоте місце, його вмить підметуть, якщо ти проґавиш! Залишай своє таксі. Діти, дошкільнятка, на тебе сподіваються».

Я мучилася ці два дні, моя душа ходила боса розпеченим вугіллям. Я не уявляла себе на уроці. Ці світлі голівки, дівчата і хлопчики, по двійко за партою. Цей запах крейди, яким треба малювати на дошці незрозумілі їм слова. І вони — такі щирі, світлі, будуть прагнути все осягнути, все, що я скажу...

Чи мала я право отруювати їх своїм болем? А він же з мене тече, не зупиняється: капає, ллється, струмиться!

Ad libitum





Поділ, я знала, що він знову мене покличе - я стала його частиною..

Але чотирнадцятого серпня, після нічної зміни в таксі, я так і не лягала спати, на ранок Яна з мамою вдягли на мене спідницю, блузку і виштовхали за двері. Вони сподівалися на мою порядність, тому і не супроводжували мене до самої школи. Вона була за п’ятнадцять хвилин неквапом від мого дому. Я йшла дорогою і сміялася — істерично, напружено, знервовано — я майже не спала три доби... Я знайшла школу за запахом — майже наосліп. Вона пахла, як пахнуть усі школи, хоч зараз ще канікули. Я наблизилася до вхідних дверей. Там стояв охоронець. І ще мама з маленьким хлопчиком, років п’яти-шести: мама стояла навколішках, а він щось казав їй на вушко. Світло-каштанова голівка в легких, ще дитячих, кучериках... «Артемку, все буде добре»,— сказала мама. Коли я почула це, зрозуміла: я не маю, не маю, не маю права вилити на цю голівку і краплі свого болю та смутку!

Я розвернулася і майже побігла до метро. Якась невідома сила змусила мене це зробити — я приїхала на «Університет». У старенької бабусі біля переходу купила букет: мак, чорнобривці, м’ята, меліса, полин, і пішла святити його до Володимирського собору. І там, у тугому кільці довкола храму, коли я чекала на батюшку, щоб він освяченою водою окропив мене і мої квіти, я знову наче відчула, як щось ніжне і тепле тримає мене за руку... Я не була сама.

Від Маковея всі візерунки на моїй ковдрі з кольорових клаптиків розкрилися. Я їх розгадала: в кожному із шматочків була моя і Назарова історія. Я стала їх швидко записувати до чорного блокнота з майже ванґоґівським соняшником. Писалося мені легко і невимушено — до Успіння

Богородиці, саме коли довкола Лаври здійснювали хресний хід, я дописала останню історію.

І я поїхала туди, звідки починалися всі історії. Поділ, я знала, що він знову мене покличе — я стала його частиною — але зникла, і він ніяк не міг мене докликатися. Я ховалася у спальних районах, на околиці, у самому кінці будинку, на балконі... Аж тепер догукався. Знайомі вулички, чітко розграфлені після пожежі 1811 року. Знайомий запах — тепер згасаючого літа, літа на схилі,— що вже змішався з осіннім. Сигнали машин. Поспішають маршрутки, машини та автобуси. З тополь падає листя і краплі нічної роси чи дощу. Земля приємно парує.

Біля Самсона ще не було юрби. Я підійшла сюди неквапливим кроком. Зняла із зап’ястка свій браслет і повісила на руку Самсону. Все ж таки щось змінилося за цей час: резервуар полагодили, тепер він не пустував — із пащі лева сюди лилася вода. Я зачерпнула її в долоні і випила. Тепер, як оповідає легенда, я назавжди лишуся з Києвом. І з Назаром. Якщо покласти на руку, як шматочок різнокольорової смальти, спогад — він починає гріти. Він ще живий? Живий. У мені.

Осінь 2009 рокусічень 2010 року

Літературно-художнє видання Тетяна Стрижевська

Ad libitum

Роман

Відповідальний за випуск Ростислав Семків Випусковий редактор Наталія Ксьондзик Коректор Ніна Тихоновська Дизайн, обкладинка, фото Миколи Леоновича Фото авторки на звороті обкладинки Анни Раєвської

Підписано до друку 12.01.2014 Формат 70x100 1/32 Папір офсетний. Друк офсетний

ТОВ «Смолоскип», МБФ «Смолоскип»

04071, Київ, вул. Межигірська, 21. Тел. і факс (044) 425_23“93 E-mail: [email protected]; www.smoloskyp.org.ua Державний реєстраційний номер 2348 від 21.11.2005, 3202 від 28.05.2008

Віддруковано ПАТ «ВІПОЛ»

03151, Київ, вул. Волинська, бо Свідоцтво про внесення до Державного реєстру Серія ДК № 4404 від 31.08.2012

С 85 Стрижевська, Тетяна.

Ad libitum : Роман / Тетяна Стрижевська. — К. : Смолоскип, 2014. — 328 с. — (Серія «Лауреати “Смолоскипа”», ISBN 978-966-1676-31-1). ISBN 978-966-2164-85-5 (TOB «Смолоскип»)

ISBN 978-966-1676-58-8 (МБФ «Смолоскип»)

Це роман про Київ і для киян. Це роман про кохання і для закоханих. Це не легке чтиво, а оригінальне плетиво думок, мандрівок, почуттів. Це книжка про минуле й сучасне. Герої зустрічаються у місті, вони живуть у місті, вони живуть містом, вони блукають ним, вони кохають, вони відчувають, вони пізнають. Що ховається за назвою роману Тетяни Стрижевської «Ad libitum»? Читайте — і тільки так дізнаєтесь правду. Він, вона, Київ — нічого зайвого.

УДК 821.161.2-311.2 ББК 84(4Укр)6-44


 

Ad libitum


Погляньте на цей старовинний будинок! Ви знаєте історію


про нього? А про інші? Тоді читайте цей роман: від першої


літери і до останньої крапки він присвячений Києву.

ЛП

Аи

ІБВМ 978-966-2164-85-5

9789662164855

164855

Ad libitum

Ad libitum

І

І

І

789662


Notes

[

←1

]

Переклад Миколи Лукаша.

[

←2

]

Вірджинія Вулф, роман «Хвилі».


home | my bookshelf | | Ad libitum |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 1.0 из 5



Оцените эту книгу