Book: Смерть Верґілія



Смерть Верґілія

Герман Брох

Смерть Верґілія

Пам ’яті Стівена Гадсона


…Долею гнаний…

Верґілій. «Енеїда», Книга 1, 2

«…Дай же, батьку, правицю,

Дай, привітаймося щиро, моїх не цурайся обіймів».

Так голосив і обличчя слізьми умивав він рясними.

Тричі його намагавсь він руками за шию обняти,

Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно,

Наче легенький вітрець або сонні примари летючі[1].

Верґілій. «Енеїда», Книга шоста, 697-702

Мій вождь і я зійшли на цю стежину.

Щоб вийти з того Пекла до життя,

І дуже довго без перепочину

Угору йшли, він — перший, другим — я,

Аж поки не уздрів я в шпару скелі

Усю красу небесного буття.

Ми вийшли й зір звели на зорні скелі[2].

Данте. «Божественна Комедія», Пекло, пісня тридцять четверта, 133-139

Вода. Прибуття

Сизувато-сірі й легкі, гнані тихим, ледве відчутним зустрічним вітром, котилися хвилі Адріатики насупроти імператорській ескадрі, що, поволі наближаючись лівим облавком до пологих пагорбів калабрійського узбережжя, пливла в бік гавані Брундизія, і тепер, коли осяяна сонцем і все ж якась ніби нежива самотність моря поступалася місцем мирним радощам людських турбот, коли води, трохи отьмарені сусідством з людським життям-буттям, заповнилися численними суднами — тими, котрі також поспішали до гавані, й тими, котрі з неї вийшли, тепер, коли рибальські човни під бурими вітрилами вже повсюди відчалили від невеличких хвилеломів біля всіх отих незліченних сіл і селищ уздовж білопінного берега й повирушали на вечорову ловлю, — морська поверхня стала майже дзеркально гладенькою; над нею розкрилася перламутрова мушля небес, спускався вечір, і часом тут навіть вчувався запах багать, так ніби його на пасовищах підхоплювали й несли сюди звуки самого життя — то удар молотка, то чийсь покрик.

Із сімох високооблавкових суден, які йшли довгою кільватерною колоною, лише перше й останнє — обоє стрункі пентери з тараном на носі — належали до військового флоту; решта п’ять, громіздкіші й на вигляд куди імпозантніші (весла в десять і дванадцять рядів) були побудовані з розкішшю, гідною імператорського двору Октавіана Авґуста, а на середньому в цій колоні, щонайрозкішнішому (златосяйний, обшитий бронзою ніс, під поручнями — злотосяйні лев’ячі голови з кільцями в пащах, а на вантах — пістряві вимпели), під пурпуровими вітрилами врочисто й велично стояв намет Цезаря. Та на судні, яке йшло відразу за імператорським, перебував творець «Енеїди», і чоло його вже позначала печать смерти.

Змучений морською хворобою, весь у напруженні через постійну загрозу ще одного її нападу, цілий день він не важився навіть поворухнутися й так і лежав, прикутий до свого ложа, влаштованого для нього посередині судна, і відчував себе чи, правильніше сказати, своє тіло й тілесне життя своє, що його вже багато років, по суті, не міг сприймати як власне, — відчував усього себе лише як обережний, несміливий спогад про те розслаблення, що на нього наринуло враз, щойно судно ввійшло у тихіші прибережні води, й ця плинка, просякнута спокоєм і заспокійлива стома була б, мабуть, просто-таки справжнім щастям, якби, попри цілюще морське повітря, знову про себе не нагадав нестерпучий кашель, якби щовечора його не доводила до знемоги лихоманка, якби щовечора не оці страхи. Тож тепер він лежав і не вставав — він, творець «Енеїди», він, Публій Верґілій Марон, лежав із пригаслою пам’яттю, мало не соромлячись власної безпорадности, мало не гніваючись на таку долю, лежав, утупившись у перламутрову округлість небесної чаші. І нащо лишень він поступився наполяганням Авґуста? Нащо він полишив Атени? Тепер прощавайте сподівання на те, що священно-безхмарне Гомерове небо виявить ласку і сприятиме завершенню його «Енеїди», прощавайте сподівання на все те незмірно нове, що його можна було б після цього чекати, сподівання на від мистецтва далеке й від поезії вільне життя філософа й вченого у місті Платона, прощавайте сподівання на те, що пощастить коли-небудь іще раз ступити на іонійську землю, ох, прощавайте і сподівання на чудодійність пізнання і зцілення у пізнанні. Чом же він від усього цього відмовився? Сам? Ні! То було ніби веління невідворотних життєвих сил, тих невідворотних сил долі, що ніколи не зникають цілком, хоч іноді і ховаються в чомусь таємному, невидимому, нечутному, однак невідступні наразі, мов незбагненна загроза тих сил, від яких не втечеш нікуди, яким завжди мусиш коритися, бо це — доля. І він здався на її волю, а вона прирекла його на загибель. Чи не була це незмінна форма життя його? Хіба він жив коли-небудь інакше? Хіба перламутрова чаша небесна, й море весняне, і музика гір, і та пісня, що повнила груди йому гірким болем, звуки божої флейти, — хіба це коли-небудь означало для нього щось інше, аніж умістище сфер, які вже невдовзі мали прийняти його й понести у нескінченність? З народження він був селянин, один із тих, хто любить спокійно трудитись на ниві, кому до душі немудре, але стале життя у сільській громаді, й він, селянин за походженням, міг, навіть мав би зоставатися там, але доля всевладна розпорядилась інакше — від рідного краю вона його й не відірвала, але й не лишила у ньому; вона його вигнала, вигнала із громади, загнала у нестерпучо голу, нестерпучо лиху, нестерпучо дику самотність серед людської марноти марнот; доля прогнала його від простих рідних коренів, погнала в широкий світ, усе розмаїтіший і розмаїтіший, і якщо внаслідок цього що-небудь і виросло чи що-небудь побільшало, то це — тільки відстань від самого життя; бо, далебі, виросла лише вона: ходив він самими окрайками нив своїх, жив на самих окрайках життя свого; він став непосидою, від смерти втікав і смерти шукав, шукав турбот і від турбот утікав; сповнений любови й водночас зацькований, збитий з пуття пристрастями власними й пристрастями світу, гість у власнім житті. І тепер, коли сили його майже вичерпались, наприкінці втечі, наприкінці пошуків, коли він уже завоював визнання і приготувався прощатись, завоював визнання, щоб бути готовим і вже готовий востаннє віддатись самотності, в душі ладен ступити на шлях, зворотний до неї, — тепер владна доля знову взяла над ним гору, знову забути змусила і про його коріння, і про скромність та душу, знов зіштовхнула його зі шляху зворотного й підштовхнула на шлях до розмаїття світу, змусила повернутися до того зла, що тінню лежало на всьому житті його, і здавалось, немовби у долі для нього лишилася тільки одна простота: простота смерти. Над головою рипіли у снастях реї, часом шурхали м’яко вітрила, він чув, як пінилась і вирувала вода за кормою, чув сріберну зливу бризок, що розлітались щоразу, коли весла здіймалися над поверхнею, чув, як натужно, як важко вищали вони в кочетах і, різко плюснувши, знову втинались у воду; він відчував рівномірні, м’які поштовхи судна влад змахам десятків і сотень весел, бачив, як за облавком пропливає білопінна прибережна окрайка, і думав про закутих у ланцюги німотних рабів в утробі судна — в тій задусі, у смороді, серед гуркоту й протягів. Такі самі ритмічні сплески весел у супроводі глухого гуркоту і передзвону сріберного бризок долинали і від обох сусідніх суден, а також від тих, що йшли перед ними й за ними, і ці звуки були як відлуння, що розносилося над усіма морями й звідусюди верталося відгуком, бо на всіх тих морях плавали такі самі судна, навантажені чи то людьми, чи то зброєю, чи то житом-пшеницею, чи то мармуром, шовком, вином, олією, прянощами, чи то рабами, — судноплавство повсюди задля обміну й гендля, цієї лихої, однієї з найлихіших вад світу. Але тут, на цьому судні, везли не товари, а ненажер, себто людей імператорського двору; всю задню частину палуби аж до корми їм відвели для харчування, і від самого рання там стояв гамір застілля, і ще й тепер цю трапезну обступали гурти ласунів, охочих напхати черево, і кожен чекав, коли за триклінієм звільниться місце, щоб захопити його в боротьбі із суперниками, і згоряв від нетерплячки нарешті й самому розлягтися ближче до столу і вперше — чи, може, цього дня вже й не вперше — також допастися до наїдків; не встигали переводити дух легконогі, розцяцьковано вбрані слуги (серед них чималенько й красунчиків, хоч тепер усі до одного забігані й змилені), і їхній орудник, завше усміхнений, з холодком у очах і догідливо підставленою долонею для чайових, ганяв їх туди і сюди, та й сам безнастанно снував нагору і вниз, з палуби і на палубу, бо, крім тих, хто об’їдався і обпивався навлежачки, не менше уваги вимагали, хоч як дивно, й ті, котрі вже, як здавалося, наситились і розважалися по-іншому: одні прогулювалися, згорнувши руки на череві чи заклавши їх за сідницю, другі, навпаки, широко розмахуючи руками, дискутували, треті куняли чи й похропували на своїх ложах, прикривши обличчя тоґою, четверті грали навсидячки в кості; і про них теж треба було постійно дбати, постійно ними опікуватися, частувати легкими закусками на великих срібних тацях, що їх слуги передавали з рук у руки уздовж палуби і пропонували їм, не забуваючи про те, що голод може прокинутися щохвилини, не забуваючи про обжерливість, печаттю якої вочевидь і невикорінно були позначені тут обличчя всіх — угодованих і худих, млявих і промітних, тих, котрі походжали, й тих, котрі сиділи, тих, що дрімали, й тих, що не спали; і ця обжерливість в одних була немовби вирізьблена різцем у камені, в інших — немовби виліплена з тіста, вона могла мати риси гострі чи м’які, злі чи лагідні, вовчі, лисячі, котячі, папужачі, конячі або акулячі, але цей потяг до насолоди незмінно був якось пов’язаний ще з однією пристрастю, огидною вже самою по собі, — невситимою жадобою володіти, жадобою махлювати із грішми, товарами, посадами, честю і почестями, жадобою клопітного неробства, властивого багатству. Повсюди, куди не кинеш оком, хтось запихав собі щось до рота, повсюди бурхала пожадливість, бурхала нестримна корисливість, ладна на все накинути зашморг і все проковтнути, чад її плив над палубою, її, невідступну, неминучу, ніби посилював кожен змах весел. Ця неситість бурхала скрізь, на всьому судні. О, вони були гідні того, щоб їх коли-небудь змалювати в усій красі! Не завадило б навіть присвятити їм оду неситості! Але що б це дало?! Адже поет безсилий, у біді він — не помічник; слухають поета тільки тоді, коли світ він уславлює, а не тоді, коли показує його таким, який він насправді. Славу приносить лише брехня, а не пізнання істини! То чи ж варто сподіватися, що «Енеїду» очікує інша доля, краща? Так, її вихвалятимуть, бо досі вихваляли усе, що він писав, бо і з неї вичитуватимуть лише те, що буде їм до вподоби, та й немає потреби ані побоюватись, ані сподіватися, що його застереження хто-небудь почує; ні, не судилось йому ані обманювати себе самому, ані вірити обману, надто добре він знав цю публіку: тяжку, стеменну працю поета, в якій він ціною мук і страждань пізнає істину, вона вшановує увагою так само мало, як і гірку, гірким потом просякнуту працю галерних рабів, — публіку, для якої те й те означає тільки одне: належну данину тому, хто має право з чого-небудь користатися, мати вигоду й хто сприймав і приймав це саме так — як данину! А тим часом із-поміж тих, хто тут тинявся без діла й напихав собі черево (хоч Аґустові доводилося терпіти у своєму оточенні людців і такого ґатунку) були не лише гультяї та дармоїди, аж ніяк; ні, багато хто вже зробив і дещо корисне, мав певні заслуги, але в цій морській подорожі, в цій атмосфері ледарювання вони просто-таки із самозабутньою насолодою забули про те, хто були насправді, забули про більшість зі своїх чеснот, і незмінною в них зосталася лише сліпа бундючність їхньої темної пожадливости й пожадливого темного нутра. А внизу, в темному череві судна, ритмічно рвучи на себе весла, прекрасна в своєму нелюдському, тваринному, дикому запалі працювала упокорена маса загрібальників. Ті, що там, унизу, його не розуміли; їм було до нього байдуже; ті, що тут, нагорі, стверджували, нібито шанують його, атож, вони навіть самі в це вірили, ошукуючи себе хто задля того, щоб, запевняючи в любові до його творів, похизуватися своїми смаками, а хто через те, що, так само кривлячи душею, намагався засвідчити йому, приятелеві самого Цезаря, свою відданість. Але ж він, Публій Верґілій Марон, не мав із ними нічого спільного, хоч доля й судила йому опинитись у їхньому колі, вони навіть викликали у нього огиду, і, якби смороду від пиятики та чаду з кухні не розвіював прибережний бриз, цей провісник заходу сонця, його знову звалив би вже з ніг напад морської хвороби. Переконавшися, що скринька з рукописом «Енеїди» стоїть ціла-цілісінька поряд, і примружено поглядаючи на світило над самісіньким західним обрієм, він натяг плаща до самого підборіддя; йому стало холодно.

Час від часу йому кортіло, його мало не тягло все ж таки озирнутися, поглянути, що виробляє ота гамірна юрба позаду; однак він цього не робив, та й добре, що не робив, йому навіть чимдалі більше здавалося, що обертатися він просто не має права. Отож він нишком і лежав собі. Перші сутінки вже завісили небо легким серпанком, завісили світ ніжним серпанком, коли вони дісталися до вузенької бухти Брундизія, схожої більше на гирло річки; повітря стало прохолоднішим, хоч і м’якішим, солоний морський дух змішувався з густішим духом суходолу, до каналу в якому тепер один за одним входили, уповільнюючи швидкість, судна. Сірою, мов залізо, темною, мов олово, зробилась тепер Посейдонова стихія, яку тут не брижили хвилі. На честь імператора вгорі на зубчастих укріпленнях обабіч каналу було виставлено почесну варту зі складу фортечного гарнізону; а може, це було перше вітання, адже Октавіан Авґуст повернувся додому саме на день свого народження; через два дні, атож, по суті, вже позавтра у Римі з цього приводу має відбутися свято, Октавіанові, що пливе отам попереду, вже сорок три роки. Хрипкі привітальні вигуки вихоплювалися з горлянок воїнів на берегах, прапороносці на флангах маніпулів улад цим вигукам короткими натренованими рухами скидали угору держална червоних бойових знамен, щоб потім схилити їх перед володарем додолу; одне слово, діялась досить звичайна привітальна церемонія згідно з військовими приписами, чіткими і по-військовому суворими; і все ж було в ній щось навдивовижу приємне, навдивовижу вечорове, можна навіть сказати, майже мрійливе — так швидко, так надзвичайно стрімко танули ці вигуки у величі світла, так швидко й так надзвичайно по-осінньому в’янув багрянець знамен на тлі вже пригаслого й посірілого небесного склепіння. Світло більше, аніж земля, земля більша, аніж людина, й людині ніколи не жити, якщо вона не вдихатиме пахощів рідної землі, якщо не повертатиметься до рідної землі, якщо, повертаючись до рідної землі, по-земному не повертатиметься до світла, якщо на землі по-земному не прийматиме світла, якщо її, людину, лише завдяки землі не прийме світло, — завдяки землі, що стає світлом. І ніколи земля не буває ближчою, ріднішою світлу, а світло — ближчим, прихильнішим до землі, аніж у надвечірніх та передсвітанкових сутінках. Ніч ще дрімала у водних глибинах, але крихітними, нечутними хвильками вже стала повсюди просочуватися на дзеркальну поверхню моря; все змішалось, усе злилося — верх, низ, спливали оксамитово-тихі хвилі далеких нічних глибин, хвилі ще однієї нескінченности, родючо-плодючої наднескінченности, і своїм нечутним подихом починали обережно гасити сіяння дня.

Світло згори вже не падало, воно ніби зависло в самому собі й так, у собі повиснувши, ще хоч і світило, але вже нічого не освітлювало, тож увесь краєвид, над яким воно висіло, немовби випромінював якесь своє, власне дивовижне світло. Сутінки над землею сповнювало стрекотання цикад, міріади їх зливалися в один суцільний, безперервний звук, пронизливий, однак майже нечутний — такий він був монотонний, не наростаючи й не спадаючи; і тягся цей звук без кінця-краю. Схили, над якими здіймались укріплення, аж до кам’янистого берега поросли ріденькою травичкою, і хоч яка хирлява була вона, а проте ця зелень означала мир, і спокій, і нічну тишу, й темний затишок коріння, і темні глибини землі, що розпростерлась під згасаючим світлом. Згодом береги набули вигляду вже трохи доглянутого, рослинність тут стала багатшою, барви — соковитішими, невдовзі вигулькнули і кущі, а на вершинах пагорбів, поміж обкладених камінням чотирикутних селянських обійсть, показалися перші оливи — сірі, мов жмутики легесенького туману в дедалі густіших сутінках. Ох, як же нестерпно схотілось йому дотягтися рукою до цього нехай і далекого берега, торкнутися темені тих кущів, відчути у пальцях те свіже, землею породжене листя, й затримати його в долоні навіки… Від цього бажання здригалися руки, пальці здригались від жаги непогамовної торкнутись зеленого листя, його пружних ніжок, гостро-ніжних країв, живої тужавої плоті, яку він, тужливо заплющивши очі, сливе відчував на дотик; це була туга майже чуттєва, туга наївна і заповзята, як його по-чоловічому грубі й кістляві селянські кулаки, туга чуттєво витончена й чутлива, як вузькі його, майже жіночі зап’ястки. О, ця трава, о, це листя, ця гладенька і шерехата кора на деревах, о, ця життєва снага проростання, ця розмаїта, ця розгалужена і втілена в плоть темінь земних глибин! О, ця долоня, що тягнеться, мацає, відчуває, згортається; о, ці пальці й пучки, шорсткі, ніжні й м’які, о, жива шкіра, ця поверхня над усіма поверхнями темних глибин душі, розкритої у здійнятих руках! Ніколи не полишало його відчуття у власних руках цього дивного, майже вулканічного пульсування, він завжди здогадувавсь, що руки його живуть якимсь дивним, власним життям, здогадувавсь, але, щоб пізнати істину, ніколи не важився ступити за поріг цього здогаду, так ніби там на нього чекала страшна небезпека; й коли він і тепер, як уже звик, покручував персня з печаткою на пальці своєї правиці (перстень був такий вишуканий, такий витончений, трохи навіть скидавсь на жіночий, і аж не вірилось, що сидить він на пальці у нього), то робив це немов задля того, щоб відвернути ту страшну небезпеку, щоб погамувати тугу рук, щоб змусити їх самих себе стримати, щоб змусити їх притлумити свій страх, тугою змучений страх рук селянина, яким вже повік не кидати в землю зерно, повік не торкатися плуга, які, однак, навчені торкатись того, чого неможливо торкнутись, — сповнений передчуття страх позбавлених землі рук, волі творити яких не лишилось нічого, крім власного життя, життя в неосяжному всесвіті, життя, якому загрожують небезпеки і яке саме несе в собі небезпеку, життя, так глибоко занурене у ніщоту й оточене її небезпеками, що й саме передчуття страху, певною мірою піднісшись над собою, обернулося неймовірно могутнім прагненням утримати єдність людського життя, зберегти єдність людської туги і не дати розпастися їй на безліч окремих, болісно-здрібнених і здрібнено-болісних туг дрібненьких життів, бо мало того, що тужать руки, мало того, що тужать очі, мало того, що тужить слух, але досить лише того, що тужать серце і думка, тужать спільно і в злагоді, о, ця стужена цілісність двох нескінченностей — того, що всередині, й того, що зовні, вона споглядає, слухає, мислить, дихає двоєдиним подихом єдности, бо лише їй дано подолати безнадійно похмуру сліпоту обтяженої страхами відокремлености, лише в ній пізнавальне коріння буття дає подвійний проріст, і він це передчував, він передчував це завжди. О, туга того, хто вічно — лиш гість, кому вільно бути лиш гостем, о, туга людини… Саме до цього завжди він прозірливо і дослухався, цим прозірливо дихав, прозірливо мислив, і його слух, його подих і думка вливались у потік уселенського світла, в недосяжні знання про всесвіт, у повік недосяжне наближення до його нескінченности, ба навіть до початку її, тож простягнена в тузі рука не важиться навіть його торкнутись. І все ж таки це, попри все, було вже наближення, невідворотне наближення, і думка його була мов той насторожений подих, що сторожко наслухає подвійну безодню сфер Посейдона й Вулкана, водно поєднаних, бо над обома тими сферами височіло склепіння небес Юпітера. Розлого й привільно ллється потік присмеркового світла — привільно, як подих, як води, що омивають кіль кожного судна; лине потік всередині і зовні, лине потік душі, переливаючи подих із поцейбічного у потойбічне, з потойбічного у поцейбічне; розчахнута брама знання, і немає, ніколи не буде самого знання, але є вже його передчування, є передчування початку, передчування шляху, непевне передчування непевної подорожі. Попереду на носі судна заспівав раб-музикант; хлопця, либонь, товариство покликало, яке там зібралось і гамір якого поглинала вечірня тиша; виходить, їх теж пойняло там передчуття повернення на батьківщину, і ось після недовгої паузи, поки музика наструнчував ліру, після чекання недовгого, як буває в мистецтві, вона залунала — ця безіменна пісня безіменного хлопчика, і вітер доніс її також сюди, до нього, і струменіла вона, м’яка і прозориста, легка і світла, мов барви веселки в нічнім піднебессі, і ніжна, мов кістка слонова; прозористо й м’яко бриніли струни; пісня — творіння людське, звуки ліри — творіння людське, та як же по-людському далеке усе це від людських коренів, від самої людини, від її страждань, далеке, як повітряні сфери, що співають самі себе. Сутеніло, обличчя втрачали виразні обриси, береги розпливалися, втрачало обриси й судно, лишавсь тільки голос, стаючи все дзвінкішим і владнішим, мовби сам поривався стернувати цим судном і визначати ритм його весел; про власника голосу, хлопчика-раба, всі вже забули; та голос його запанував на судні, дороговказом була його пісня — спокійна, у себе залюблена, того ж і дороговказна, того ж і відкрита вічності, бо лише спокій може вказати дорогу, лише мить неповторности, яку вихопиш — ні, врятуєш з потоку речей — відкривається нескінченності, лише те, що пощастить затримати (ох, чи коли-небудь щастило йому самому затримати щось достеменно дороговказне?), — лише те, що пощастить достеменно затримати, хай і на одну-однісіньку мить, в океані мільйоноліть, — лише те набуває тривалости, непідвладної часу, стає піснею-дороговказом, стає проводом; о, одна-єдина мить життя, яка сягає до цілого, сягає до кола пізнання цілого, відкрита нескінченності; високо-високо над прозористою піснею, високо-високо над прозористими сутінками дихали небеса, ясна і терпка осіння розкіш яких тисячоліттями повторювалась, лишаючись незмінною, і тисячоліттями повторюватиметься, так само лишаючись незмінною; о, неповторні все ж таки небеса тут і цієї хвилини, і тиша вже недалекої ночі накидала на їхнє склепіння легенький єдвабний серпанок.



Пісня, щоправда, владарювала не довго; судно невдовзі вже поминуло береги вхідного каналу, й, коли відкрилася внутрішня бухта, вже полискуючи олов’яно-чорною дзеркальною поверхнею, і попереду, півколом обступаючи цю водяну чашу, показалося місто, що мерехтіло в туманних сутінках міріадами своїх вогнів, наче всіяне зорями небо, пісня згасла в загальній біганині на палубі. Несподівано потеплішало. Ескадра спинилася, щоб наперед пропустити судно Цезаря, й ось (те, що тепер діялось під незмінно м’якими небесами осінніми, також було варто того, щоб його затримати, закарбувати як нескінченну неповторність) почалися обережні маневри, потрібні для того, щоб безпечно пройти поміж вітрильниками, шлюпками, баркасами, рибальськими човниками і вантажними суднами, які всюди стояли на кітві; і що далі посувалися судна, то вужчим ставав вільний фарватер, то щільнішим ставало довкола нагромадження суднових тіл, то густішим — плетиво щогл, і линв, і зарифлених вітрил, мертвих у своїй закляклості, живих у своєму спокої, ця навдивовижу похмура маса переплетених і переплутаних кореневищ, що понуро тяглася з оливно-лискучого, темного водного плеса до світлої застиглости вечірнього неба; чорне павутиння із дерева й прядива, що відбивалось примарно внизу у воді, примарно спалахувало вгорі несамовитими відблисками смолоскипів, якими з вітальними криками зусібіч розмахували на палубах люди, примарно осяяне яскравими вогнями у гавані: у низці будинків уздовж майдану світилися всі до одного вікна і навіть віконця в мансардах, освітлені були всі до одної таверни під колонадами; вздовж майдану тяглися дві шпалери вояків у блискучих шоломах, вони стояли пліч-о-пліч, зі смолоскипами, вочевидь наготовані забезпечити вільний прохід від причалу до міста; смолоскипи палали і на будівлях всіх митниць, усіх пакгаузів уздовж молів; це був величезний, яскраво освітлений простір, напхом напханий людськими тілами, величезне, яскраво освітлене вмістище вельми напруженого, хоч і примусового очікування, простір, сповнений шуму сотень тисяч ніг, які човгали, шурхали, тупали, волочилися на бруківці, — величезна збурена арена, сповнена глухого людського гулу, що то наростав, то спадав, сповнена нетерплячого клекоту, який, однак, зненацька змовк і застиг у напрузі, щойно імператорське судно — його рух тепер підтримував усього лиш десяток весел — зробило м’який розворот, підійшло до пірса і майже нечутно пристало у заздалегідь наготованім місці. Тут, посередині каре військових смолоскипоносців, прибуття судна виглядала вся міська знать; саме цієї миті й очікував глухо принишклий тепер багатоголовий звір-натовп, щоб нарешті вибухнути захопленим ревищем; і ось це ревище таки знялося — нестримне, переможне, величне, неперервне й нескінченне, воно проймало до глибини душі, викликало покору і страх, обожнюючи тільки одного — Його.

Оце і був той натовп, задля якого жив Цезар, задля якого творив він імперію, задля якого йому довелося завоювати Ґаллію, перемогти Парфію, подолати Германію; це був натовп, задля якого Авґуст домігся великого миру, натовп, що його задля такого мирного промислу імператора знов потрібно було привчати до порядку й державному послуху, до віри в богів і божественно-людських моральних приписів. І це був натовп, без якого неможливо провадити жодну політику й на який мав спиратися і сам Авґуст, якщо бажав утвердитись, а нічого іншого він, певна річ, і не бажав. Атож, це був і народ, римський народ, чий дух і чию честь він, Публій Верґій Марон, звичайний селянський син з Анд із-під Мантуї намагався не лише змалювати, а просто-таки уславити! Авжеж, уславити, а не лише змалювати — ось у чому була його помилка; ох, а це ж вони, тут вони, італійці з його «Енеїди»! Зло, ціле море зла, страшне море небаченого, невимовного, незбагненного зла вирувало у чаші майдану; п’ятдесят, ні, сто тисяч горлянок вивергали це зло, люди вивергали його одне на одного, не дослухаючись одне до одного, нічого про зло не знаючи, однак ладні заглушити, задушити його у пекельному ревищі, в галасі й криках. Оце-то вітання із днем народження! Невже це усвідомлює тільки він сам? Важка, наче камінь, земля, важка, наче олово, вода, а тут — гемонський кратер зла, кратер, що розверз його сам Вулкан, кратер гаму і тарараму край володінь Посейдона. Невже Авґуст не розуміє, що це — не привітання із днем народження, а щось зовсім інше? Гірке почуття жалю піднялося у нього в грудях, жалю й до Октавіана Авґуста, й до оцього людського натовпу — і до владаря, і до підвладних, а вслід за цим почуттям наринуло почуття ще гіркіше, по суті, нестерпне почуття відповідальности, почуття, якого він, по суті, навіть не годен був до глибини збагнути, лишень усвідомлюючи, що ця відповідальність має не багато спільного з тим тягарем, який на свої плечі звалив Авґуст, що це — відповідальність радше його, Публія Верґілія Нерона, зовсім інша відповідальність, адже оце невиразне, невідоме й загадкове зло, що вирує в сутінках, недосяжне будь-якому державному втручанню, непідвладне жодній, хай навіть такій могутній, земній владі, непідвладне, либонь, навіть богам, і ніякі крики натовпу неспроможні заглушити це зло — хіба лиш отой кволий стогін душі, який зветься співом і, передчуваючи зло, все ж таки вже вістує пробудження добра, бо кожна велика пісня передчуває пізнання, веде до пізнання, несе пізнання. Відповідальність співця, його відповідальність за пізнання, яку він покликаний і зобов’язаний нести, йому завжди виявлялася не до снаги, Ох, чому не дано йому вирватись із полону передчуттів і піднестися до істинного знання, від якого тільки й можна сподіватись добра?! Чому доля судила йому повернутися сюди?! Тут не чекає на нього нічого, крім смерти, — смерти і лише смерти! З широко розплющеними від жаху очима він спробував підвестись, одначе знов упав на ложе, упав під тягарем страху, жалю, туги за домівкою, під тягарем відповідальности, безпорадности і безсилля; ні, не зненависть він відчував до натовпу, навіть і не зневагу, навіть не осоругу, адже ніколи в житті він не прагнув вирізнятися із простолюду, а щоб над ним вивищуватись — то й поготів; ні, це було щось інше, нове, щось таке, чого він, хоч би скільки стикався із простолюдом, усвідомлювати ніколи не бажав; а тим часом повсюди, де він бував — і в Неаполі, і в Римі, і в самих Атенах, — для цього нагод траплялося більше, ніж досить; і ось воно зненацька наринуло тут, у Брундизію, це відчуття бездонности тієї безодні зла, перед якою стоїть простолюд, бездонности в усій її незглибимості, відчуття того, як у великому місті люди опускаються, обертаючись на голоту, як людина стає нелюдом, коли спустошується саме буття, коли воно обертається просто на ненатле існування на поверхні, коли уривається все коріння, втрачається зв’язок із джерелом і не лишається нічого, крім небезпечно відірваного від світу, усамітненого існування похмурої, голої зовнішности, що породжує зло, породжує смерть — о, породжує страшну таємницю загибелі. Невже це й було саме те, чого доля хотіла навчити його, повертаючи до розмаїття земного, вкидаючи знов у казан жахливо збуреної поцейбічности? Невже це — помста за колишню його сліпоту? Ніколи він не стикався зі злом юрби так близько; тепер йому довелось це зло бачити, чути, пройматися ним до корінних основ власного існування, бо й сама сліпота — то частина цього зла. І знову, вже вкотре, майданом прокотилося безрадісне тріумфальне ревище самообману, вище знялися смолоскипи, на судні прогриміли команди, на палубу глухо упала кинута з причалу линва, а зло нуртувало, і нуртували страждання, і смерть нуртувала, і нуртувала таємниця, ладна зло породити, нерозгадана, однак неприхована і всюдисуща. Він тихо лежав серед поквапного тупотіння десятків ніг, міцно стискаючи у п’ястуку ручку шкіряної скриньки із манускриптом, щоб її ніхто в нього не вирвав, — стомлений від гармидеру, стомлений від лихоманки й кашлю, стомлений від подорожі, вже наперед стомлений від того, що його ще очікувало; і ввижалось йому, що година ця прибуття може скоро обернутися на годину його скону, й він цього майже бажав, хоч і — а може, і позаяк? — усвідомлював добре, що час його ще не настав; так, він цього майже бажав, хоч і — а може, і позаяк? — розумів, що такий кінець був би на диво непристойний, на диво галасливий; а втім, він ладен був його прийняти і саме через це майже бажав, бо лиш коли змусиш серце своє зазирнути до геєни огненної, коли змусиш його там почути страшне гуготіння, — лиш тоді серце пізнає, що тліє в пекельних глибинах нікчемної душі.

Та хоч і велика була спокуса змиритися зі згасанням чуттів і позбутися так оцього гармидеру, цього ревища, що нуртувало ніби десь під землею і млявими хвилями, немов вулканічна лава, без угаву, без кінця-краю вивергалося на майдан, однак на таку втечу він не мав права, вже годі казати про те, що вона могла навіть призвести до смерти; бо надто пекуче було його прагнення схопити й закарбувати у пам’яті кожнісіньку, навіть найменшу часточку часу, кожнісіньку, навіть найменшу часточку подій, так ніби пам’ять могла зберегти це на віки-вічні попри всі смерті; він чіплявсь за свідомість, чіплявся натужно як той, хто відчуває наближення чогось найважливішого у своєму земному житті і сповнений страху це найважливіше ось-ось проґавити; і свідомість, стримувана від згасання невгасним страхом, таки підкорилася його волі: ніщо не уникало його ока і вуха — ні турботливі жести й порожні втішання юного, гладенькощокого, аж надто розкішно вбраного помічного лікаря, який із наказу Авґуста тепер не відходив від його ложа, ні застиглі, байдужі обличчя рабів, що принесли на судно паланкін, щоб знести його, недужого й немічного, на берег, знести, мов якийсь крам, дорогий і крихкий; він помічав усе, він мусив усе запам’ятати, уваги його не уник ні зацькований, ніби з-за ґрат, погляд їхніх очей, ні похмуро-буркотливий тон голосів, якими ті четверо чоловіків перемовлялися поміж собою, коли брали свою ношу на плечі, ні нестерпно-різкий, лиховісний дух їхніх спітнілих тіл; та завважив і те він, що плаща його забули на ложі, і якийсь хлопчик — чорночубий, кучерявий, на вигляд ще зовсім дитина — хутко підскочив, схопив того плаща й тепер ніс услід за ними. Плащ не такий, звісно, важливий, як скринька із манускриптом (він звелів двом рабам нести її поряд із паланкіном), проте й плащ тут став невеличкою ознакою пильности, триматись якої він почувався зобов’язаним і зобов’язував себе сам, що, попри всі напади втоми й дрімоти, пішло на користь і самому плащу; і він запитав себе, звідки взявся цей хлопчик, який видавсь йому на диво знайомим і близьким, адже за все плавання малий на очі ніколи йому не траплявся. Це був не вельми вродливий і по-сільському незграбний хлопчина, запевне не раб, запевне і не з наглядачів; тепер, стоячи біля поручнів — ще хлопченя, та й годі, світлі оченята на смаглявім обличчі, — й очікуючи, поки розсмокчеться тиснява перед трапом, він раз по раз крадькома скидав погляд на паланкін і, відчувши, що на нього вже дивляться, вмить покірливо, сором’язливо і якось лукаво відводив оченята убік. Пускає бісики? Заграє? Та чи варто йому, такому недужому, знов приставати до безвідрадної гри цього нерозважливо-чарівного життя, чи варто йому, розпростертому у паланкіні, знову прилучатись до гри тих, хто рівно стоїть на ногах? О, вони, стоячи на ногах, і не здогадуються, як глибоко смерть уже всоталася в їхні очі і їхні обличчя, вони й думати про таке не воліють, їм кортить лише грати і грати у свою звабливу гру, що передує цілункам, у це безглуздо-чарівне занурення погляду в погляд, у це миле поринання одне в одного, вони й не здогадуються, що люди щоразу, кохатись лягаючи, лягають і помирати; але той, хто лежить розпростертий, хто вже ніколи не підведеться, — той про це знає і майже соромиться, що й сам колись твердо стояв на ногах, що й сам колись (ох, коли ж то було — ген-ген у минулому чи лише кілька місяців тому?) — приставав до цієї чарівно-дурманної, чарівно-сліпої гри життя; що було, то було, і тепер ця зневага, якою його винагороджують ті, хто грою своєю тішиться, зневага за те, що відтепер йому геть не до гри й він, безпомічний і безпорадний, не годен підвестись, — тепер ця зневага для нього однаково що похвала. Бо не в солодкому звабленні пізнають очі істину, ні, лише слізьми наливаючись, вони починають бачити, лише у стражданнях вони прозрівають, лише разом із власними слізьми їх наповнюють сльози світу, наповнюють істиною колодязь забуття, з якого живиться все буття! О, лиш у сльозах пробудившись, ці мимовільні гравці обернуть поцейбічне вмирання, в яке поринають і якому слугують віддано, на життя, що прозирає смерть, прозирає усе на світі. Саме тому нехай і цей хлопчик (чиїми ж усе ж таки рисами він позначений — рисами сивої давнини чи зовсім недавнього минулого?), саме тому нехай відведе він краще свій погляд і покине ту гру, бо час для таких розваг уже не на часі; надто дивне, однак, і незвичне було щось у тому, що цей погляд, і сам у путах смерти, міг усміхатися, надто дивне, однак, і незвичне було щось у тому, що звернений він до нього, недужого і розпростертого, чиї очі вже не могли, ох, та вже й не хотіли на нього відповідати; надто дивне, однак, і незвичне було це безглуздя, ці чари, цей біль посеред геєни галасливо-огненної, яка прозирала із метушливої сліпоти людської юрби, зацькованої, без людської подоби. Із судна на причал перекинули троє сходнів; кормові, котрі для пасажирів, вочевидь не могли пропустити увесь нетерплячий натовп, що раптово посунув до них; двома іншими мали зносити крам і поклажу, й сюди в довгій вервечці потяглися раби, багато з них спутані, як собаки, по двоє — нашийник до нашийника, кайдани до кайданів: строкатий, жалюгідний на вигляд набрід, який ще нагадував чимось людей, однак риси людські уже втратив, — зацьковані живі істоти, які ще переставляли ноги, постаті в обірваних сорочках чи й майже голі, тіла, що лисніли потом у різких спалахах смолоскипів; і — о, який жах! яка жорстокість! — поки раби вибігали отак середніми сходнями на судно, щоб потім, згинаючись у три погибелі під тягарем ящиків, мішків та скринь, спуститися на причал тими сходнями, що на носі, поки вони снували отак туди-сюди, суднові наглядачі, стоячи по одному вгорі і внизу біля обох сходнів, дорогою гамселили по їхніх плечах і спинах своїми короткими пугами — не розбираючись, просто так, навмання, смакуючи безглуздою і вже майже не жорстокою жорстокістю необмеженої влади, позбавленої, по суті, всякого сенсу, бо люди ці й так поспішали щодуху, як лишень могли, вже сливе не усвідомлюючи, що з ними коїться, і, коли ляскав ремінь по їхньому тілу, вже не схиляючись навіть, а скорше у відповідь ще й усміхаючись; чорний низенький сирієць, якого удар наздогнав саме тієї миті, коли він ступив на палубу, лише поправив — досить байдуже, на рубець не зважаючи, яким узялась його спина, — ганчірки, підкладені під залізний нашийник, щоб не так натирало ключиці, і просто ошкіривсь — ошкірився, вздрівши піднятий над головами паланкін:

— Ти ба, яке велике цабе! Ану спускайся на землю! Спускайсь та скуштуй, як тут ведеться нашому братові!

У відповідь знову знялася пуга, але коротун, уже на неї чекаючи, спритно ухилився, ланцюг різко натягся, і смалкий удар прийшовсь на плече його напарника в путах, який від посмику ланцюга опинився ближче; це був кремезний рудий парфянин зі скуйовдженою бородою, що мало не вражено повернув голову і втупився в наглядача, показавши на другому боці обличчя, вздовж і впоперек посмуженому рубцями відразливого кольору (парфянин був, очевидно, військовий бранець), криваво-червону дірку замість вибитого стрілою, вирваного чи виколотого ока; у його одноокому підсліпому погляді застиг щирий подив; та не встиг чоловік разом з усією вервечкою, що гриміла ланцюгами, смикнутися вперед, як над головою у нього (наглядач вочевидь просто не міг вже спинитися) знов просвистіла пуга, і з його розсіченого вуха бризнула кров. Усе це тривало не довше одного короткого удару серця, та все ж досить довго для того, щоб серце завмерло: сором було спостерігати цю сцену й не мати змоги зробити бодай кволу спробу утрутитись — не мати змоги, а може, й бажання; сором було вже за бажання затримати цю сцену в пам’яті, сорому завдавала вже сама пам’ять, в яку мало навік укарбуватися навіть таке! Забувши про пам’ять, шкіривсь низенький сирієць, — забувши про пам’ять, так наче на світі не було вже нічого, крім оцієї зґвалтованої, пропащої теперішности — теперішности без майбутнього, а тому й без минулого, без того, що буде потім, а тому й без того, що було вже колись, так наче двоє людей, скутих одним ланцюгом, ніколи не були дітьми, ніколи не гралися десь у полях своєї юности, так наче не було в їхніх рідних краях ані гір, ані лугів, ані квітів, ані навіть струмка, що вечорами дзюрчить-переливається десь у далекій долині… Ох, який же сором поринати отак у власну пам’ять, так за неї чіплятись, так плекати її! О пам’ять, нетлінна ця пам’ять, колихкого пшеничного моря повна, повна нив, повна шурхоту й шелесту лісових прохолод, повна гаїв юнацьких, де ранок милує око, де вечір милує серце; о трепет весни зеленої й осени мерхлої; о раювання пам’яті — оце знання про джерела і про вороття до них! Але пуга гуляє по спині переможеного, і, тріумфуючи, горлає переможник, і кам’яніє простір, де все це діється, і вогнем пече око, пече сліпота вогнем… Задля якого ж буття недосяжного ще зберігати снагу і свідомість? Задля якого майбутнього докладати іще неймовірних зусиль, щоб зберегти все у пам’яті? У яке ще майбутнє перейде вона, пам’ять? І чи є ще воно взагалі, те майбутнє?




Жорсткі дощані сходні ледь погойдувались, коли раби з паланкіном розміреною ходою спускалися ними на пристань; унизу спокійно похлюпувала чорна вода, затиснена поміж важким чорним корпусом судна й важким чорним муром причалу; важка, плинна, гладенька стихія, що дихає сама собою, дихає сміттям, усіляким непотребом, овочевим бадиллям, підгнилими динями, — всім, що бовтається там, унизу, у млявих хвилях важкого, нудотного духу смерти, у хвилях життя загнилого — того убогого, яке тільки й здатне ще існувати серед каміння, жити самою надією, що відродиться з власного тління. Такий вигляд це мало там, унизу; а тут, нагорі, бездоганно обточені, позолочені й оздоблені ручки паланкіна лежали на плечах в’ючаків у людській подобі, в’ючаків, що їли, як люди, розмовляли, як люди, спали, як люди, міркували, як люди; а на цім паланкіні, у бездоганно обточенім різьбленім кріслі, спинку й бильця якого прикрашали золотисті зірки, лежав зовсім не бездоганний хворий — чоловік, у якому вже звило кубло, на час свій чигаючи, тління. Тут в усьому було щось жахливо химерне і незвичайне, тут в усьому чаїлося зло, щось незавершене і застигле, досконаліше від самої людини, хоч саме людина зводить мости і мури, долотом і різцем оздоблює дерево, плете пуги й кує ланцюги. Від цього ніде не сховаєшся, цього не забудеш. Ти хоч як намагайся забути, а дійсність являє таке раз по раз у новій подобі, все повертає назад — нові очі, і новий галас, і нові удари пуг, і нове заціпеніння, і нове зло, й усе це вимагає для себе власного місця й нещадно тіснить і пригнічує решту, воднораз якось химерно і незвичайно із нею переплітаючись. Химерним і незвичайним, як і перев’язь усіх цих речей, став і сам час; окремі його відтинки вже не хочуть один з одним поєднуватись: ще ніколи теперішність не була так різко відмежована від минулости; глибока, непідвладна ніяким місткам безодня зробила теперішність чимось самодостатнім, невблаганно відділивши її від минулости, від цієї морської подорожі й від усього, що до неї було, відітнувши її від усього попереднього життя, хоч сам він, ледь погойдуючись у паланкіні, з певністю не сказав би, чи ця подорож уже завершилась і чи вони справді дісталися берега. Він поглядав понад морем голів, він плив понад морем голів, омитий людським припливом, щоправда, поки що краєм цього припливу, бо всі спроби рабів-носіїв подолати опір його розбурханих хвиль наразі зазнавали невдачі. Тут, де причалили всі супровідні судна, поліційні порядки були не такі суворі, як там, де зустрічали Авґуста, і коли декотрим спритним пасажирам із їхнього судна ще й пощастило протиснутись наперед і приєднатися до врочистої процесії, що утворилася потойбіч загороди і мала доправити Цезаря до самого міста, а потім і до палацу, то носіям, певна річ, туди було зась; імператорський челядник, приставлений до його невеличкого ескорту для супроводу і, сказати б, для охорони, був надто старий, надто гладкий, надто м’якотілий і, либонь, надто м’якосердий, щоб зважитись і прорватися силоміць, він був безвладний, і йому, чоловіку безвладному, тільки й лишалося, що нарікати на поліцію, яка допустила, мовляв, оце зборище злидарів і не забезпечила йому належного прикриття, тож вони разом із натовпом зрештою почали посуватися майданом то вперед, то назад, без мети, час від часу, зусібіч затиснені, навіть спиняючись, а потому їх знову гнало то в один бік, то в інший, то носило колами. Несподіваною і єдиною втіхою було те, що вслід за паланкіном ішов хлопчик, так ніби він звідкілясь довідався — от дивина! — яка важлива та скринька із манускриптом, і тепер пильнував, щоб її носії постійно трималися як можна ближче до паланкіна, а сам, із плащем, перекинутим через плече, не давав відтіснити себе ні на крок, весь час ішов поруч, іноді шанобливо й весело поглядаючи вгору на нього своїми прозористо-ясними очима. З усіх вуличок, з боку довгих вервечок будинків в обличчя пашіло виснажливим варом, він котився широкими хвилями й усе ж залишавсь нерухомим, хоч його раз у раз і розтинав своїм гуком і криками, шумом і гамом, своїм диханням непогамовний звір-натовп; подих води, подих дерев і трави, подих міста — суцільний важкий чад життя, затисненого поміж тесаних кам’яних брил, чад його просякнутої гниллю позірної життєвости; гумус буття, який переходить у тлін і неосяжними масами здіймається із перегрітих кам’яних колодязів, здіймається до холоднокам’яних зір, якими вже почало всіватися, прибираючи м’якої чорноти, ще невисоке небесне склепіння. Із недосяжних глибин проростає життя, пробиваючись крізь каміння, вмираючи вже на цьому шляху, вмираючи, гниючи, холонучи, ще не діставшись нагору, і, ще не діставшись нагору, щезаючи; але з недосяжних висот спадає кам’яна прохолода незмінности, спадає, сяючи темінню і впокорює все своїм доторком, і сама застигає на камінь далеких глибин, камінь повсюди, вгорі й унизу, так ніби це — остаточна реальність поцейбічного світу… І поміж двох цих зустрічних потоків, поміж ніччю і антиніччю, розпеченою до червоного внизу і ясно осяяною вгорі, в цій подвійній нічній стихії він плив у своїм паланкіні, немовби у барці, що пірнає у гребені хвиль стихії рослинно-тваринної, злітає на крилах незмінної прохолоди, лине вперед, до морів таких невідомих і таких загадкових, що було це немовби повернення; бо повивав їх туман — ті хвилі, що котились одна за одною, ті широкі простори, що їх поорало перо його, простори пам’яті, простори морів; йому в них ніщо так і не відкрилось, зосталася тільки загадка, й прослалось минуле загадкою від одного берега до другого, прослалось аж до сьогодення, тож і в ядучім чаду смолоскипів, і в гнітючій духоті міста, і у тваринно-диких, темнодишних випарах тіл людських, посеред майдану і посеред його безвісти він ненастанно і непомильно відчував запах моря і величну його непроминущість. Позаду лишилися судна, дивовижні оті птахи безвісти, з яких долинали іще команди, потім рвучко зарипів дерев’яний коловорот, відтак низьким басом озвались литаври, і їхній звук пролунав, мов останнє відлуння світила, що, день завершивши, пірнуло у море, а там, далі — вітер роздольний моря, його неспокій, увінчаний мільйонами білих маленьких корон, Посейдонова усмішка, всякчас обернутися ладна на розкотистий сміх, коли бог поганяє коней своїх, а за морем, воднораз його обступаючи, — омиті водами землі, всі ті землі, які він сходив, які обійшов по їхнім камінню, по гумусі їхнім, обійшов, прилучаючись до життя рослин, тварин і людей, уплетений в їхнє життя, безпорадний перед огро-мом безвісти, нездатний із нею впоратись, уплетений і вплутаний у цілу низку подій і речей, вплетено-вплутаний у ті землі і їхні міста; як глибоко кануло все це в минуле і яке, однак, все це близьке — речі, землі, міста; як далеко вони позаду і воднораз ось тут, довкола, в ньому самому, якими рідними вони йому стали, ці осяяні сонцем і огорнені тінню, гамірні вдень і тихі вночі, знайомі і загадкові, Атени й Мантуя, Неаполь, Кремона, Медіолан і Брундизій… О, і Анди також!.. І все це сюди перенеслося, все це тут, у шумовинні вогнів на припортовім майдані, все це дихає бездиханним духом, мовкне від незбагненних криків, поєднане в одній-єдиній єдності, в якій далина враз стає близькістю, близькість — далиною, і він, хто серед цього шаленства невагомо пливе над майданом, враз обернувся на сторожку невагомість; цей гемонський чад перед очима й у свідомості спонукав його усвідомити власне життя, усвідомити два ті зустрічні потоки ночі, що несли його все життя, ночі, в якій перетинаються минуле й майбутнє; він усвідомив це тут, де вони перетнулися, в цій вогнями охопленій, вогнями залитій теперішності цього майдану на березі моря, поміж минулістю і майбуттям, поміж морем і суходолом; ось він і сам посеред цього майдану, так ніби волею долі хтось переніс і лишив його тут, посеред буття його власного, тут, де перетнулись світи його, посеред його власного світу. Однак був це лишень припортовий майдан Брундизія.

Та навіть якби цей майдан був посеред цілого світу, то лишатися тут не варто було б і поготів; щодалі більше і більше людей сунуло з довколишніх вуличок і провулків, гирла яких прикрашали врочисто-вогненні заклики й гасла, і рабів-носіїв знов чимраз дужче відтісняли від середини майдану, тож тепер дістатися звідси до вояцьких шпалер і наздогнати процесію Авґуста, що під звуки фанфар тим часом рушила, взагалі не було вже надії. Шум і гам наростав, адже цю музику можна було лише перекричати, перегорлати, пересвистіти, а разом з чимдалі гучнішим шумом і гамом наростала і безцеремонність та грубість, з якими ці люди тиснули і штовхали одне одного у товкотнечі, що ставало для декого мало не самоціллю й розвагою; та, попри свавілля це, складалося враження, немовби та легкість, природність сторожкої невагомости, що тримала в напрузі його самого, передалася й усьому майдану, немовби до одного освітлення, видимого, додалося іще одне, невидиме, й, нічого не змінюючи в його яскравих спалахах, що їх поглинали одразу тіні, все ж таки, схоже, ще дужче його поглибило і воднораз відкрило, однак, і другий, навіч видимий буттєвий зв’язок речей одна з одною — далекий, подібний до сну наяву буттєвий зв’язок, що ховається в будь-якій близькості, навіть у зовсім близькій, безпосередній, відчутній на дотик. І, ніби на доказ цієї далекої, ледве вловимої природности того зв’язку, того другого, на чолі ескорту зненацька з’явився хлопчик; ніхто й не помітив, коли він там опинився; легко, мов граючись, хлопчик розмахував смолоскипом — він його вихопив, певно, з руки першого стрічного — й, орудуючи ним, як мечем, прокладав собі шлях крізь натовп.

— Дорогу Верґілію! — весело викрикував хлопчик просто в обличчя людям. — Дайте дорогу своєму поетові!

І люди — чи то лиш тому, що в паланкіні несли вочевидь одного з наближених до самого Цезаря, чи то гарячковий блиск в очах цього недужого з потемнілим жовтявим обличчям викликав у них неабиякий страх, — люди таки й розступалися, отож завдяки саме цьому малому проводиреві натовп узагалі звернув на них увагу, і вони, хоч і поволі, посувались вперед. Місцями траплялися, звісно, й такі гущі, проти яких безсилою виявлялася і пустотлива незворушність юного підлабузника, і його невгамовний смолоскип; на такі стовписька не діяв навіть моторошний вигляд недужого чоловіка, навпаки, спершу звичайні спроби уникнути цього моторошного видовища, байдуже відвести від нього погляд згодом щоразу оберталися на досить відверте невдоволення, що виливалося в часом несміливе, часом агресивне бубоніння, а то й викликало мало не загрозливий настрій юрби, і його недоброзичливо-влучним слівцем виказав один загалом добродушний жартівник, який вигукнув:

— Ти диви — чародій! Цезарів чародій!

— Звісна річ, чародій, а ти — бовдур нещасний! — крикнув у відповідь хлопчик. — Такого чародія ти за ціле своє дурноголове життя взагалі ще не бачив. Це — найбільший наш чародій, усім чародіям чародій!

Над головами знялося кілька рук з розчепіреними пальцями — проти пристріту від лихого ока, а якась напудрена повія у перехнябленій білій перуці вереснула в бік паланкіна:

— Дай мені чарів кохання!

— Ага, дай їй — поміж ніг, та добряче дай! — фальцетом докинув, перекривляючи її, схожий на гусака засмаглий парубок, вочевидь моряк, і обома руками, помережаними блакитним татуюванням, мацнув її ззаду, на що молодичка солоденько-ніжно скрикнула: — Таких чарів і я тобі дам — з дорогою душею і скільки завгодно!

— Дорогу чародієві, дайте дорогу! — знову скомандував хлопчик, а потім, хутко зорієнтувавшись, рішуче штовхнув ліктем гусака вбік і досить несподівано повернув праворуч, до краю майдану; ті двоє, що несли скриньку із манускриптом, слухняно рушили вслід за ним, не так слухняно — імператорський челядник, а за ним і носії з паланкіном та решта рабів, немовби скуті всі невидимим ланцюгом. Куди ж вів їх цей хлопчик? І звідки він тут узявся, з якої далечини, з яких глибин пам’яті виринув? Яке минуле, яке майбутнє його покликало? Яка така таємнича необхідність? І куди, з якої минулої, до якої майбутньої таємниці несли тепер його самого? А може, це — радше ненастанне ширяння у незмірному сьогоденні? Довкола були самі пики і пики, ці пики жували, ревли, горлали пісень, перекривлялись від подиву, ці широченні пащеки на обличчях-личинах, всі до одної роззявлені, всі розвержені, всі набиті зубами за червоними, й бурими, і блідими губами, всі з висолопленими язиками; він дивився згори на округлі й шерстисті, наче порослі мохом, потилиці рабів-носіїв, бачив збоку їхні щелепи і прищуваті щоки, знав, що в жилах у кожного стугонить кровиця, знав, що тепер кожен ковтає слину, трохи знав про їхні думки, загублені в цих вайлуватих, незграбних, ненатлих жувальних машинах із м’язів, — загублені, але не втрачені, повік незнищенні, думки ніжно і глухо, прозорими й темними краплями, одна по одній сочаться на поверхню й гинуть, ці краплі душі; знав він про нуду, яку не погамує ні пристрасть нестерпна, ні хтивість розпусна, нуду, яка в людей цих у плоті і крові, в усіх — і в гусака, і в його повії; о, ця невигубна нуда людська, невмируща і незнищенна, часом вона обертається злістю й ворожістю, усе ж залишаючись нудою. Далекий від світу цього й усе ж невимовно йому близький, при ясному розумі й усе ж у загальнім чаду темних пристрастей, він бачив цю тупість, ці безликі тіла, що вивергали сім’я й упивалися сім’ям, бачив тіла огрубілі й одутлі, бачив і відчував у них зачаєні напади і згасання скороминущої похоті, чув дикі, войовничо-тупі радощі їхнього поєднання, бачив безглуздо-мудре вікове змарніння і ладен був повірити, ніби все, про що йому оце думалось, він довідався завдяки своєму носу, вдихаючи ним ці дурманні випари, напоєні всім, що видно й що чути, вдихаючи ці розмаїті випари тварин, ім’я яким людина, та їхнього корму, який вони щодня добувають, щодня пережовують і перепускають крізь себе. Тим часом ескорт нарешті проторував собі шлях поміж тіл, і натовп, що, як і чимдалі тьмяніші вогні в міру наближення до краю майдану, нарешті почав рідшати й кінець кінцем розсотався в темряві зовсім; його запах, хоч усе ще трохи й тлів у повітрі, тепер змінився, однак, стійким смородом лискучо-гнилих прилавків рибного базару, яким тут закінчувався припортовий майдан і який цієї вечірньої пори був безлюдний і безмовний. Солодкуватий, такий самий дух гнилизни, насичений невиразними бродильними випарами, долинав і від овочевого базару, тут зливалися запахи рожевого винограду, жовтих, як віск, слив, золотавих яблук, чорного, як вугілля, інжиру; гнило все, й усі запахи змішувались і втрачали свою виразність, а вологе й слизьке каміння на бруківці вилискувало всім, що на ньому розтоптували й розвозили людські ноги. Середина майдану вже лишилась далеко позаду, далеко позаду були й судна біля причалу, далеко позаду й море — все далеко позаду, якщо взагалі не втрачене вже назавжди; ревище натовпу тепер докочувалося сюди лише далеким глухим рокотом, а фанфар уже не чути було й зовсім.

Хлопчик вельми упевнено, так ніби знав цю місцину як свої п’ять пальців, провів свій ескорт крізь ряди торгових яток, і він вийшов до складів та будівель корабельні; неосвітлені, похмурі, ледве помітні в темряві, вони підступали тут до самого базару і, як можна було здогадатись, тяглися від нього кудись далеко-далеко. Запахи знов перемінилися, повіяло враз усіма плодами тутешніх країв: величезними нагромадженнями провізії, наготованої для обміну на внутрішніх теренах імперії, одначе призначеної, по суті, для того, щоб — чи то тут, чи то деінде — після купівлі-продажу пройти крізь тіло людини, крізь її зміїстозвивистий кишковик і зрештою обернутись на шлак; стояли солодкуваті пахощі сухого збіжжя, що здіймалося скиртами біля чорних сховищ, очікуючи, поки його обмолотять і перелопатять до самих сховищ; стояв сухий, курявий дух мішків із житом, мішків із пшеницею, мішків із вівсом, мішків із полбою, стояв кислувато-м’який дух бочок і кадобів з олією, а також терпкий, їдкий дух винних складів, що тяглися вздовж набережної; стояв дух теслярських майстерень і складених штабелями десь у темряві дубових колод, деревина яких не знає смерти, дух їхньої кори й такий самий пряний дух спротиву їхньої серцевини у місці зрізу; стояв запах обтесаних брусів, у яких ще стриміла сокира — її там покинув тесля після денної праці, — а до свіжого запаху гладенько обструганих новеньких дощок для суден, до запаху стружок і тирси домішувався стомлений запах поламаних, білясто-зеленуватих, ослизло-трухлявих, обліплених мушлями старих корабельних дощок, що цілими горами очікували тут, коли їх спалять. Коловорот творення. Незглибимим мирним спокоєм дихала ніч, напоєна запахами денної праці, дихала спокоєм працелюбної землі, спокоєм нив, виноградників, лісів, оливкових гаїв — селянським спокоєм, з якого вийшов і він, селянський син, спокоєм його непогамовної туги за рідним краєм, нуди за всім земним і пов’язаним із землею, за всім тлінно-нетлінним, спокоєм, що його він із давніх-давен оспівував у своїй поезії, ох, таким недосяжним спокоєм його прагнень і палких жадань. І, так наче цій недосяжності судилося віддзеркалитись і тут, так наче все довкола мало стати образом його власного «я», — і тут цей спокій був затиснений поміж камінням, упокорений і використаний зі злим наміром: задля вигоди, задля марнославства, задля продажности, задля цькування, задля зовнішнього лиску, задля уярмлення, задля неспокою. Що всередині, що зовні — те саме, це образ і його відображення, й усе ж таки це ще не цілісність, та, яку становить знання. Повсюди він бачив самого себе, і коли мусив, та й коли міг усе це утримати, коли щастило вловити все розмаїття світу, бути частинкою якого йому судила доля, бути в гущі якого, служінню якому він почував за собою обов’язок, беззастережно йому належачи й беззастережно ним володіючи, то все це лише через те, що світ від самого ще початку — ну звісно, ще відтоді, як почав він до нього придивлятися, до нього прислухатися, його розгадувати, — був його власністю, бо саме запам’ятовування і пригадування ніколи не було нічим іншим, як власним «я», що пригадує саме себе, пригадує свої колишні часи, — либонь, ще ті часи, коли він пив вино, обмацував дерево, куштував олію, — ще відтоді, як ще не було ні вина, ні дерева, ні олії; це було впізнання незнайомого, адже вся та сила-силенна справжніх облич і других облич з усією їхньою пристрастю, їхньою хтивістю, їхньою пожадливістю, всім їхнім корисливим холодом, з усім їхнім тваринно-плотським буттям, але й з усією їхньою глибокою нічною тугою, бо всі вони, незалежно від того, бачив він їх коли-небудь чи ні, жили вони коли-небудь чи ні, — всі вони від самого його початку були з ним одним цілим, були сповненим хаосу первісним гумусом його власного буття, його власною пристрастю, його власною хтивістю, його власною пожадливістю, його другим обличчям, але і його власною тугою; і хоч туга ця в земних його мандрах непомалу змінилася, заглибившись у пізнання, заглибившись так, що її, чимдалі нестерпнішу і нестерпнішу, вже важко було і називати тугою, ба навіть тугою за тугою, і хоч усе це від самого початку судила доля, пославши йому вигнання і усамітнення — перше сповнене лих, друге цілюще й щасливе, і перше, й друге для суті людської майже нестерпне попри те, що вона все ж лишалась така, яка і була, бо не втрачається те, що людині дано від народження, не втрачається первісний гумус буття, ґрунт пізнання і розпізнання, яким живиться пам’ять і в який вона повертається, сховок від щастя і від нещастя, сховок від нестерпучого, ця туга остання, туга болюча така, що, ніби раз і назавжди ввійшовши у плоть, відчувається в кожнім бажанні проникнути до глибин пам’яті, хоч би яким незглибимим пізнанням вона повнилась. Так, це була туга, втілена в плоть і незгасна. Він судомно стискав п’ястуки і відчував, як боляче перстень уп’явся у шкіру й м’якуш, відчував затверділі, мов камінь, кісточки у долонях, відчував свою кров, відчував пам’ять глибинну власного тіла, темні глибини неблизького минулого, що злилися водно із його близьким і ясним, як нинішній день, світінням, і в пам’яті зринув той час, коли він ще хлопчиком був, час у Андах, зринув будинок, конюшні, комори, хліви, дерева, зринули очі ясні на завжди ледь засмаглому, завжди усмішкуватому обличчі темноволосої кучерявої матері, завжди у домашніх клопотах… О, її звали Мая, і не було ще одного такого ім’я, в якому бриніло би стільки літа, не було ще одного ім’я, яке їй так пасувало б; і він пригадав, як вона зігрівала все довкола теплом своїх сонячно-теплих турбот, пригадав її невичерпну веселу невтомність, хоч їй раз у раз і доводилось бути на побігеньках у діда, що сидьма сидів у кімнаті й раз у раз її кликав — то що-небудь прибрати, то що-небудь подати; він пригадав, як вона мусила, також раз у раз, угомоняти старого з його лютими криками, від яких усе всередині холонуло і яких лякалися діти, а старий-бо на те і кричав, щоб його вгомоняли, й не проминав задля цього жодного приводу, а надто коли йому йшлося про ціни на худобу та збіжжя, о, тоді він, той часом щедрий, а часом скупий сивоголовий Маґус Пола — чи то купував щось, а чи продавав — тоді ні на мить він не сумнівався, що гендлярі намагаються пошити його у дурні; ох, як же різко у пам’яті поставав той увесь гармидер, як же м’яко услід за ним напливав той спокій, що його щораз весело, майже за виграшки повертала домівці мати; згадав він також і про батька, що, аж як завів уже власну сім’ю, став селянином справдешнім, бо колишнє його ремесло гончаря здавалося синові не дуже серйозним, хоча вечорами так цікаво було послухати, як батько робив колись пузаті барильця на вино чи шляхетно вигнуті баньки на олію, послухати, як глину формує великий палець руки, як орудують шпателем і як хурчить, обертаючись, гончарний круг, послухати, яке то мистецтво — випалювати… Захопливі розповіді, що їх іноді уривала яка-небудь давня гончарська пісня. О лики часу, що позастигали в часі, о лик матері, у спогадах спершу юний, а потім усе невиразніший, і ось він уже ледь-ледь проглядає в глибинах пам’яті, а в смерті навіть втрачає всі риси людського обличчя і стає майже ликом самої природи одвічної; о лик батька, у спогадах він спершу майже невидимий, але потім прибирає обрисів живої людської подоби, немов намальований, немовби портрет, поки у смерті стає достеменним людським обличчям, але обличчям з твердої, міцної бурої глини, доброзичливо-мужнім в останній усмішці — і незабутнім. О ні, повік не дозріє до реальности те, що не пустило коріння у пам’яті, о ні, не осягне людина того, що не дано їй іще від початку і що заступають обличчя із юности. Бо душа повсякчас стоїть лиш на своєму початку, стоїть, приготувавшись до величного пробудження свого початку, і для неї навіть кінець не менш гідний, аніж початок; не кане — о ні! — в небуття жодна пісня, що колись заторкнула струни душі, і душа, відкрита всякчас вічно новій гармонії, береже у собі кожен звук, що давно в ній колись пролунав. Це — неминуще, це постійно вертається, ось і тут воно знову із ним, і він схопив ротом повітря, щоб свої нездорові легені наповнити цим прохолодним духом глиняних баньок і бочок у штабелях — легким і темним духом, що лився із декотрих відчинених складів. Потому, однак, закашлявся, так ніби зробив щось шкідливе здоров’ю чи заборонене. Тим часом раби з паланкіном трюхикали підтюпцем далі, й черевики на них, підбиті цвяхами, лунко цокали на камінні, глухо шурхали на гальці; палахкотів, осяваючи шлях, смолоскип юного проводиря, який час від часу, всміхаючись, оглядався на паланкін, і ось ця процесія вже прискорила крок, мов на марші, й рушила швидко вперед — надто швидко для челядника літнього, який на вільготній придворній службі посивів і нагуляв черевце, а тепер перевальцем тюпав позаду й досить гучно зітхав; лабіринт гамазеїв та зерносховищ під якими завгодно дахами — де гостроверхими, де пласкуватими, а де і пологими — зирив у всіяне зорями, хоч і не зовсім нічне іще, небо; крани і тягові механізми кидали грізні тіні, коли повз них пропливав смолоскип, там і сям траплялись порожні і повні візки, кілька разів дорогу перебігали щурі, заблукалий нічний метелик сів на спинку паланкіна та там і лишився; ось-ось мала знову м’яко наринути стома й дрімота; шість ніжок у метелика й багато, дуже багато, коли взагалі не безліч, ніг у запрягу рабів-носіїв, яким довірено цей паланкін і його самого разом з метеликом — тендітний, шляхетний вантаж; він хотів був уже повернути голову, щоб, може, все ж таки полічити своїх носіїв, а заразом і їхні ноги, та не встиг це зробити, бо ескорт уже увійшов у вузький прохід поміж двома шопами, а відразу по тому раптово, зненацька знов опинився перед міськими будівлями й став у самому низу досить крутої, геть занедбаної, геть завішеної білизною вулички зі схожими на казарми облупленими будинками; усі враз поставали, бо хлопчик, не довго гадаючи, урвав маршову ходу носіїв, які, мабуть, чвалали б собі так і далі (а було їх, як і доти, таки всього-на-всього четверо), і ця раптова зупинка, а на додачу ще й несподіваний вигляд вулички, подіяли на них так, як неждана приємна зустріч, подіяли так разюче і так приголомшливо, що всі вони — і пан нагорі, й раби та челядник внизу — вибухнули гучним і тривалим сміхом, тим більше що хлопчик, підбадьорений сміхом, зробив їм легенький уклін і гордим жестом знавця запросив усіх рушати узвозом нагору.


Та насправді аж такого великого приводу веселитися вони не мали, і ще менше обіцяла його оця роззявлена паща вулички. Пласкі сходи вгору вже поглинала темрява, населена всілякими тінями; переважно були то зграйки дітей, що, попри пізню годину, гамірно гасали вгору і вниз: двоногі тіні, а як придивитись пильніше, то серед них можна було розгледіти й тіні чотириногі, бо вздовж стін де на довшій, де на коротшій прив’язі тут і там були припнуті кози; чорнотою зяяли в цій пащі вікна без шибок, а часто і без віконниць, чорні були й склепінчасті, схожі на темні печери, крамнички в підвалах, з яких долинав гамір дешевих торгів, дріб’язкових торгів, торгів за товар, потрібний лише на годину, не те що на вечір; а неподалік десь гупало молотками, клепало й шкребло щось убоге, дрібне ремісництво — робота, яку тут справляли тіні, справляли для тіней, справляли з глухим шумом і гуркотом, узагалі вже, очевидячки, не потребуючи світла, бо навіть там, де несміливо блимав пломінчик каганця чи недогарка свічки, люди однаково лишалися в тіні. Тут тяглися злиденні будні злиденного життя, наглухо відгородженого від подій зовнішнього світу, тяглися сливе поза часом, так ніби свято на честь імператора відбувалось десь інде, за багато миль від цієї вулички, так ніби її мешканці сном-духом не відали про те, що діялося в решті міських кварталів, тож процесію із паланкіном, що постала оце перед ними, вони зустріли не вражено, а скоріш невдоволено, ба навіть просто-таки вороже — як щось таке, що порушило їхній спокій. Почалося все, наче в театрі, наче із гномиків, себто з дітей, ба навіть із кіз, позаяк і ті, й ті весь час плутались у носіїв під ногами, не даючи цим пройти; малі двоногі із вереском, а чотириногі із меканням висипали з усіх темних кутків та шпарин і знову ховалися в них; почалося все з того, що дітям замандюрилось вихопити смолоскипа з рук юного проводиря; певна річ, у них нічого не вийшло, хлопчик рішуче їм дав відкоша; а втім, це було не найгірше, і процесія все ж таки посувалася далі, хоч і повільно; зі східця на східець вони посувались цим злиденним узвозом все вище і вище. Ні, найгірше було таки не це; що їх діймало найдужче, то це — клята жінота, саме в ній полягало найгірше — в отій жіноті, що повистромлялася з вікон, порозплющувала об підвіконня цицьки, поспускала униз геть оголені руки, які звивалися, наче гадюки; і хоч її базікання, щойно вона уздрівала процесію, оберталося на шалену образливу лайку, було в цій шаленій лайці, як і завжди в шаленстві, воднораз і щось величне, що переростало у звинувачення, переростало, позаяк це була образа, в істину. І ось тут, де від усіх будинків, де з кожної пащі розверженого підворіття несло відразливим смородом фекалій, тут, у цій гнилизні житла-клоаки, якою він пропливав у високо піднятому паланкіні, тож міг бачити — був змушений бачити — нужденні кімнатки, з болем у серці чути люті й безглузді прокляття, що їх жінки посилали йому в обличчя, з болем у серці чути пхикання хирявих немовлят, які скрізь, чи не в кожній кімнатці, валялися на ганчірках та лахмітті, з болем у серці вдихати чад від соснових скіпок, устромлених у шпарини в стінах, з болем у серці вдихати сморідливий дух занечищених кухоньок із пательнями, смердючими від пригорілого жиру, з болем у серці дивитися на буркотливих, жахливих на вигляд, майже голих дідів і бабів, що повсюди сиділи навпочіпки в чорних своїх барлогах, — тут ось його почав брати відчай, і тут, серед печерних осель цих, де роєм роїлися паразити, тут, перед лицем жалюгідного розкладу і страшного занепаду, тут, перед цією земною темницею, де лиховісно буяло народження і лиховісно стояла на чатах смерть, де тісно спліталися в узах братерських початок життя і його кінець, похмурі передчуття і того, й того, сплітались без імени й назви в примарному сні одвічного зла, тут, серед цієї темряви і розпусти, яким ні ім’я, ні назви немає, тут він мусив уперше сховати своє обличчя, мусив сховати його від зловтішного реготу й лайки жіноти, сам відвернутися мусив, на все це заплющити очі, поки його, зі східця на східець, несли цим узвозом нагору — узвозом убозтва й нужди… А жінота кричала:

— Чого видерся на паланкін, бовдур нещасний?!

— А він думає, що кращий за нас!

— Мішок із грішми на троні!

— Якби не гроші, то побіг би й своїми ногами!

— Це він так на роботу їде!

Так жінота кричала услід йому.

…Ох, безглуздий був той град лайки, яким його осипали, безглуздий, безглуздий, безглуздий; і все ж таки лайка була справедлива, все ж таки в ній — застереження, все ж таки — істина, все ж таки — безум, що переростав у істину, кожне паплюжливе слово зривало з душі його пиху, шматок за шматком, і душа оголялась, ставала голісінька, як немовля, гола ставала, як діди і баби оті на ганчірках та лахмітті, перед мороком гола, перед непам’яттю гола, гола перед провиною, що розчинилася, згинула в голім потоці невиразно-туманнім…

…Східець по східцю посувались вони цим узвозом убозтва й нужди, раз у раз зупиняючись.

…Потік голої тварі, що залив живодишну землю, розлився під живодишним небом, яке день заміняє ніччю, а ніч — днем, голий потік, замкнений незмінними берегами мільйоноліть, ріка, що широкими хвилями котить стада життя, просотуючись із гумусу буття і знову й знову в нього всотуючись, — ця неминуча пов’язаність усього, що живе і дихає…

— Коли здохнеш, то смердітимеш, як і решта трупів!

— Гей ви, трупоносці, пощо прете на собі ці мари, скидайте того трупа на землю!..

…О гори і доли часу, через них у присмерковім потоці, у безкінечнім потоці своєї сукупности вічність уже перенесла міріади створінь, і з-поміж них нема жодного, котре не думало б, не сподівалося б, що вічно ширяє, мов та вічна душа у безчассі, яка вільно пливе в позачасовій свободі, відокремивши від потоку, звільнивши від того сум’яття створінь, ціпкого й несхитного, уже не створіння, а тільки самотню прозористу квітку, що в’ється-сягає до самісіньких зір, відокремлена й звільнена, з трепетним серцем, мов прозористим квітом на виткому плетиві, вже невидимім…

…Цим узвозом убозтва й нужди, східець по східцю, у паланкіні, під паплюжливі викрики…

…Ох, та саме ж про цю химеру безчасся і йдеться, про неї, а також про життя його, що проросло в хаотичному гумусі безіменного мороку, буйно так виросло із чагарів того, що вічно живе і дихає, що виростало, звиваючись безліччю звивин, повсюди чіпляючись за чисте й нечисте, за минуще і неминуще, за речі і власність, за людей, знов і знов за людей, за слова й краєвиди; о, це життя, яким він стільки разів легковажив, до якого він стільки разів повертався і яким жив знову і знову; він марнував його й тринькав, марнував, щоб самого себе перевершити, щоб над самим собою піднестися, переступити всі межі, всі межі земного життя, немовби ніяке падіння самому йому не загрожувало, немовби його не чекало повернення в час, до земної темниці, до того, що вічно живе і дихає, немовби не зяяла перед ним безодня…

— Ти ба, немовлятко!

— Що, в пелюшки напудив?

— А мо’, вже й наклав?!

— Видко, кепсько поводився, що несуть додому!

— Зараз дадуть тобі почубеньків і посадять на горщика!

З усіх вікон зливою лився регіт…

…Вуличка гриміла жіночим глумом, і не було від нього рятунку; посувались вони повільно, дуже повільно, східець по східцю…

…Та чи були то взагалі ще голоси жінок, які брали його на праведний глум, оголюючи в ньому марні ілюзії? Чи не було те, що тут оце репетувало, щось куди гірше, аніж голоси земних жінок, ніж голоси земних мешканців, ніж голоси божевільних земних створінь? О, то був сам час, що глумливо звертався до нього, час, що неспинно плинув з усім своїм різноголоссям, з усією убивчою силою, яка властива йому, лише йому і яка озивалась до нього голосами жінок, картанням і лайкою, стираючи навіть ім’я його, а він, позбувшись ім’я, позбувшись душі, позбувшися власної пісні, позбувшися разом із піснею й власного серця безчасся, впадає назад у невимовний морок, у гумус буття, — він, принижений до такої гіркої ганьби, якої лишень і заслуговують рештки погаслої пам’яті…

…О часу голоси пророчі, ви неминучість віщуєте, ви неминучі тенета долі віщуєте! О, ті голоси знали, що неминучого і йому не минути, знали, що є човен, до якого, всім ілюзіям всупереч, колись і йому доведеться сісти і який, долі скорившись, вирушить з ним назад; о, знали ті голоси й про потік того, що вічно живе і дихає, потік, який, голий, поміж берегами голими торує свій шлях, обрамлений лиш їхньою первісною глиною, потік, яким не плавають судна й береги якого не порослі зеленню, бо й судна, і зелень — очевидна ілюзія і воднораз реальність, реальність самої долі, незрима реальність ілюзії; знали вони й про те, що кожній людині доля судила знову пірнути у цей потік і що не дано людині відрізнити те місце, де доведеться знов увійти в цей потік, від місця, де вона, як гадає сама, колись із нього вийшла, бо вороття має замкнути кільце долі…

— Стривай-но, прутню обвислий, ми тебе ще пірвемо! — лунала лайка.

…А проте тільки вони, ці голоси жіночі, глузували із нього так, наче він — лиш хлопченя неслухняне, яке шукало примарної свободи, а тепер ось надумало тайкома повернутись додому, ба більше, це хлопченя довелося шукати на плутаних, а то й небезпечних шляхах-манівцях і повертати сюди; й уже навіть за те, що воно стало на таку сумнівну стежку, йому слід було дати прочуханки; важкі, і сварливі, і темні від мороку часу були ті голоси материнські, й усе ж вони знали, що безодню ніщоти охоплює кільце доленосних шляхів, вони знали про всіх тих зневірених, всіх тих заблуканих, всіх отих зморених, які неминуче зірвуться і впадуть на дно безодні, якщо їх примусити передчасно зійти зі свого шляху… Ох, та хіба ж бо не кожне мусить колись це зробити? Хіба хоч комусь, хоч колись пощастило пройти-таки шлях свій аж до кінця?.. Тож у лютих жіночих прокльонах, невимовним і вічним страхом материнським перейнятих, учувалось бажання, щоб кожне дитя назавше лишалось таким самим голісіньким, як народилося, — голим в’язнем свого первобутнього сховку, врослим у плинно-неспинні часи земні, у творіння потік зануреним, то м’яко на хвилях його підносячись, то м’яко у ньому щезаючи, мовби доля над ним не владна…

— Голодранець, голодранець, голий, як палець!..

…Мати — вона мати повсюди і завжди… Але що спонукало їхнього малого проводиря вибрати саме цей шлях? Чи стане у хлопця снаги пройти його аж до кінця? Приголомшена материнськими вигуками, процесія стала, ніби не в змозі вже рухатись далі, й застигла у сповненім страху очікуванні, але потім усе ж таки піднеслася духом і знов узялася долати узвіз цей убозтва й нужди, східець по східцю нагору…

…Виходить, голосів материнських, їхньої сили усе ж таки мало для того, аби щось спинити, назавжди утримати? Невже вони знають не все, невже вони знають так мало, що таки змушені дати своєму бранцеві волю? О материнська слабкість, вона сама здатна народжувати, сама здатна породжувати і через те про відродження нічого не знає і знати про нього нічого не хоче, не годна вона і збагнути, що народження, аби сенсу набути, потребує відродження, але що одне й друге, народження і відродження, ніколи не відбувалися б, якби одночасно із ними не відбувалась ніщота, якби ця ніщота не стояла за ними як остаточне зачаття, незмінне і вічне, й що лише з цього зв’язку нерозривного, зв’язку буття й небуття, з їхнього безмовно-шепітного споріднення потужно променіє безчасся, свобода людської душі, незрадлива її пісня вічности — не ілюзія і не погорда, а сама недоступна насмішкам і глумам доля людська, сама велич жорстока людської планиди…

…О, це — божественна доля людини, і це — те, що видиме оку людському в долі богів; це — їхнє, людей і богів, незмінне призначення: знов і знов завертати на шлях відродження; це — їхня спільна і невтоленна надія на долю: ще раз пройти все коло, щоб те, що буде, стало тим, що було, і щоб на цьому шляху кожна віха поєднала в собі все минуле й усе прийдешнє, завмираючи в пісні неповторної сьогоденности, несучи мить цілковитої волі, мить богостановлення, цю ніщоту часу тої миті, в якій, однак, міститься всесвіт як один, лиш один часу непідвладний спогад…

…О, ця збурена бідами вуличка, що не хоче кінчатись чи, може, не має права кінчатись, поки не викричить всю свою лайку, всі прогрішення, всі прокляття; і щодалі повільніше, східець по східцю долаєш цей шлях…

…Осягнути цю голу провину, цей безум голої істини…

…О, Богу судилася доля людська — незмінно спускатися вниз, до земної темниці, до зла, до гріховности, щоб спершу на тверді земній знесилилось лихо, щоб спершу на тверді земній коловорот завершився, все щільніше змикаючись довкола ніщоти незвіданої, довкола незвіданої буттєвої таїни народження, що колись, щойно Бог і людина сповнять своє покликання, обернеться на таїну відродження всього, що створено…

…О незмінна, покладена долею повинність людини — доброхіть прокладати шлях Богові, шлях милосердя, шлях відродження позачасового, у пориваннях якого Бог і людина вільні від матері і єдині…

…Але тут — оце убозтво й нужда, цей узвіз, яким вони підіймаються, східець по східцю, тут — жахливі прокляття, страшний праведний глум, що його вивергає убозтво й нужда, і він, цим убозтвом, нуждою пригнічений, прокляттями цими пригнічений, — так, він, хоч і ховає обличчя, але мусить усе це слухати. Навіщо його сюди привели? Показати, що доля йому не судила замкнути коло? Що він жив, чимраз дужче і дужче, понадміру натягуючи тятиву свого життя, ніщоту збільшуючи в його серцевині замість того, щоб її зменшувати? Що він, повіривши в таку гадану нескінченність, в таку гадану позачасовість, таку гадану окремішність, лише далі і далі відступав від самої мети відродження, все ближче і ближче підступаючи до краю небезпечної прірви? І що ж означає усе це тепер? Застереження? Чи вже погрозу? Чи таки остаточне падіння у прірву? Не божественність, а тільки її позірність увінчала його звитяжний — оманно-звитяжний — шлях до тріумфу і до сп’яніння, шлях на вершину слави і влади, оманливий ще й через те, що він, оманений, називав своєю поезією і своїм пізнанням, хибно гадаючи, нібито силою власної пам’яті здатний спинити, затримати нескінченну теперішність, нескінченну безперервність божественного дитинства; і ось виявляється, що все це — хлоп’яцтво, позірна божественність, розбещений потяг до неї, приречений терпіти глуми і регіт, голий регіт жінок, регіт ошуканих матерів, яких годі ошукати, опіки яких йому не уникнути, бо він надто слабкий, та ще слабкішим виявився у своїй дитячій грі в богів. Ох, нема ради на цей оголений регіт, регочи скільки завгодно у відповідь, від глуму однаково не захистишся, і не лишається нічого іншого, як ховати від нього голизну власну, голизну власної парсуни, і він, сховавши обличчя, лежав у паланкіні й обличчя свого не відкрив навіть тоді, коли вони, попри затримки усі і зупинки, східець за східцем посуваючись вгору, далебі попри всі сумніви, вибрались із цієї пекельної вулички-пащі, з пекельних цих нетрів реготу, і паланкін поплив далі, спокійно похитуючись, — ознака того, що узвіз зостався позаду.


Щоправда, вони рухались ще не багато швидше; процесія знов посувалася лише ступінь за ступенем і, може, навіть іще повільніше, ніж доти, хоч, як було добре видно, вже не через зловмисні чиїсь перешкоди, а через те, що тиснява тут знов погустішала, а далі ставатиме вочевидь іще густішою, — це підтверджував і людський гомін, це підтверджував і людський запах, це підтверджували й чимдалі насиченіші й тепліші людські випари. Та, хоч пронизлива лайка й прокльони з узвозу убозтва й нужди сюди вже і не долинали, в його вухах вони не стихали, йому просто-таки ввижалося, ніби ті голоси вмисне ідуть за ним назирці, цькують і мордують його, свою здобич, мов ті еринії, а воднораз намагаються і долучитись до гамору юрмища, що наростав у міру того, як паланкін наближався до свята з нагоди приїзду Цезаря, тож звуки цькування і мордування вливалися в цей тріумфальний гармидер, у цей владний гармидер, у гармидер сп’яніння, і щойно проникло воно у його свідомість, це нездоланне злиття голосів усередині і зовні — таке нездоланне, що мордування нестерпне вже ледве його не доконало, — як так само нездоланно на нього наринуло й світло, таке нестерпучо гамірне, таке нестерпучо яскраве, що аж різонуло по його ще зімкнених повіках, змусивши їх розімкнутися — спершу геть неохоче, спроквола, але дуже скоро очі його розплющились зовсім, і в них застиг жах: назустріч йому з другого кінця не дуже широкої вулиці, якою валив людський натовп, валив голова до голови, било сліпуче, жахливо сліпуче світло, воно било йому просто в очі, било, неначе із джерела магічного, яке все, що тут рухалось, обертало на такий собі майже примусово-самовільний потік, і здавалось, немовби і паланкін його пливе самовільно у тому потоці, немовби не люди несуть його, а щось інше, і з кожним кроком, у міру того, як вони посувались, усе виразніше відчувалася та загадкова, та лиховісна, та безглуздо-чудовна притягальна сила, відчувалась щодалі жахливіше, щодалі настирливіше, щодалі переконливіше, вона наростала і наростала й щораз ближче підступала до серця, щоб зрештою рвучко розкритися в усій повноті, розкритися саме тієї миті, коли паланкін — тим часом його і тягли, і ззаду підштовхували, й несли, й здіймали над головами, і він плив, наче на хвилях, — раптом опинився аж у кінці вулиці, де перед їхнім зором зненацька у всьому блиску постав імператорський палац, обрамлений вогнями й оточений криками, — вогнями, що не кидають тіні, і криками, що не кидають тіні, постав у сліпучому блиску вогнів і криків, сам без жодної тіні, напівміська-напівфортечна споруда, що здіймалася в сяєві підземних Вулканових вогнів посеред здибленого, як вигнутий щит, майже округлого майдану, і цей майдан був суцільним потоком докупи збитої живої плоті, докупи збитим, вируючим людським гумусом, що набув і набував далі форми, потоком гарячих очей і гарячих поглядів, які всі до одного в палкому оціпенінні, немовби втративши будь-який інший зміст, були звернені до однієї-єдиної, позбавленої тіні жагучої мети; вогненний людський потік, спраглий лизнути ці вогненні береги. Так невідпорно-звабливо височів обнесений смолоскипами замок, ця сповнена сенсу мета поривань невідпорно-звабленого стовписька-стада, що натискало, сопіло, важко тупало, це непогамовне, палке усвідомлення стадом волі, мета його непогамовних прагнень, але саме тому й символ невидимої, загадкової влади, що навіює жах і сіє морок, влади, незбагненної для звіра-одинака, незбагненної для людини-одиначки, — о, влади такої несповідимої, що питання про сенс і причину могутньої притягальної сили, яка схована в тому огнистому замку і звідти навсібіч промениться, могло невиразно вовтузитись, певно, в душі кожного з тих, хто прагнув почути відповідь і боявся її, і хоч спромогтись на справдешню відповідь ніхто і не міг, навіть геть несміливе, зовсім неповне пояснення вселяло надію, несло спасіння свідомости, спасіння несло людській слабкості і самій душі, бо було спасінням буття, — спасінням, що гордо себе проголошує.

— Вино! — лунали одні голоси.

— Вино на дурняк! — підхоплювали другі.

— Преторіанці! — гукали треті.

— Промовлятиме Цезар! — чулося звідусюди.

І раптом хтось, жадібно хапаючи ротом повітря, оголосив:

— Там уже роздають гроші!

Отакою спокусою здіймався перед натовпом замок, отак люди під’юджували самі себе й одне одного, щоб ця велика спокуса ні в кого не викликали сумніву і щоб страх перед очевидним розчаруванням, який чекав на них по той бік пожаданих таємничих мурів, уже ніколи не погасив несамовитої пожадливости, нестримного потягу до дільби. Дешевенькі відповіді на такі чималі сподівання, дешевенькі заклики, дешевенькі під’юджування, а все ж таки кожного разу щось немовби смикало всю людську масу, смикало тіла і душі, що по-волячому тупо, неприборкано, невідпорно поривалися до однієї мети, до спільної, збиті докупи спільним рокотом і спільним тупотом, усе ближче і ближче підступаючи до отої палахкої ніщоти. Густими клубами стояв над головами запах людського стада, над ним повисав чад від смолоскипів; нагрітий дим, дихати нічим, у горлі дере, задуха, важкі бурі випари мляво пластами влягаються, один на одного, застигаючи у нерухомім повітрі; ох, ці важкі, ці непроникні, неподільні пласти пекельного чаду, ця заволока пекельна! Невже іншої ради нема вже? Невже не втекти? Ох, якби ж повернутись назад! Повернутись на судно і там спокійно померти! А де ж отой хлопчик? Він мав, він повинен був показати їм шлях назад! Хто це вирішить? Ох, той, кого ця людська маса схопила, кого підхопила своїм нездоланним валом, уже нічого не вирішить, і голос, що хотів був закликати ухвалити рішення, вже не зміг подолати задуху; голос лишився сліпим! Тим часом хлопчина, ніби почув німий заклик, послав йому знизу усмішку, самими очима послав усмішку, сповнену палких вибачень, сповнену палкої переконаности, сповнену палкої розради, яка знає, що тут давно вже ніхто не має змоги ухвалювати будь-які рішення, ба більше, що колись ухвалене рішення не підлягає сумніву, і це тішило, хай би які жахливі наслідки мало принести. Довкола були самі голови, самі обличчя, одне побіля одного — буденні обличчя з буденним, щоправда, аж надмірним бажанням напитися і нажертись, і ця надмірність, перевершуючи саму себе понад усяку міру, оберталася в якусь просто-таки потойбічну похіть, на тваринну потойбічність, яка вже не мала нічого спільного зі звичайною буденністю і не знала нічого іншого, крім цієї нестерпимо-омріяної, осяйної мети — досягти свого тут і тепер, мети, якої вона палко очікувала, палко жадала, палко домагалася: щоби те, що тепер оце діялось, змінило все їхнє життя, прилучило їх до розподілу — до розподілу влади, свободи і величі, привілеїв, обожнювання і безмежжя того єдиного, хто тронував у палаці. Сопучи й хекаючи, тужачись, стогнучи, вибухаючи і конвульсивно здригаючись, ця маса то рвучко, то хвилями, то валом дев’ятим котила вперед, хоч і зустрічала спротив — щоправда, не впертий, однак, безперечно, досить відчутний, бо він виявляв себе також рвучкими зустрічними хвилями, і в цих натужно-потужних накочуваннях і відкочуваннях повсюди лунали крики тих, хто спотикався або опинявсь під ногами, скалічений чи, може, уже й конаючи, і всі вони зустрічали не співчуття, а байдужність і навіть насмішки, що раз у раз тонули у тріумфальних вигуках «Слава!», задихались у несамовитому ревищі, гасли під іскрами від смолоскипів. Тривало страхітливе дійство на ймення Тепер, воно без кінця-краю плодилося, це стадне Тепер, підтримуване стадним ревищем, поринало в нуртовище й одразу виринало з цього нуртовища, що його підтримували ті, в кого потьмарився розум, у кого глузд завернув за розум, хто вже схибнувся з розуму, хто втратив розум разом з душею, хто віддав їх тому нерозумному спільному пориву, який проковтнув усе проминуле й усе прийдешнє, який поглинув усі бурхання глибин пам’яті, поховавши у своєму шумі й реві найдальше минуле й найдальше майбутнє! О велич розмаїття людського, о глибина туги людської! І він, хто оце пропливав у паланкіні понад ревищем голосів, пропливав, не годен зімкнути очей, пропливав понад тріумфальним палахкотінням збуреного Брундизія, пропливав понад плавом миттєвостей дійства Тепер, — він уявляв собі, як час безмежно стиснувся у кільці незмінности; все це було його, все ввійшло йому в плоть, належало йому, як належало від самого початку й до переходу одночасся у вічність, і те, що палало довкола, — то була Троя, то була повік непогасна світова пожежа, а він, хто оце пропливав понад пожежами, — він був Анхіс, сліпий і видющий воднораз, дитя і старець воднораз, бо мав міцну пам’ять, і ніс його на плечах своїх син, його, саму теперішність світів, на плечах своїх ніс Атлант, ніс цей велет. І отак, ступінь за ступенем, посувались вони до палацу.

Навколо самого палацу стояв поліційний кордон; пліч-о-пліч, тримаючи списи навхрест, озброєна варта зустрічала напливи натовпу, чинячи йому той не впертий, однак досить відчутний опір, внаслідок якого хвилеподібні відпливи раз по раз і давали знати себе вже на краю майдану. А за поліційним кордоном почесну варту несла когорта преторіанців, чиє прибуття з Рима вочевидь провіщало особливу подію; пихаті, страшні на вигляд здоровила в бойових обладунках знічев’я обходили дозором бівуачні багаття й просторі кухонні намети, від яких ішов дух дармового вина й сподівань, — сподівань, либонь, марних, але в них залюбки вірили. Лише сюди могли дійти охочі ловити витрішки, не далі. Саме тут було те місце, де урівноважувались надії й розчарування, урівноважувались у тривозі й напруженні, як і перед будь-яким вибором поміж життям і смертю, як це буває й будь-якої миті в житті, адже будь-яка така мить містить у собі те й те, і коли людську штовханину опахував гарячий дух багать, від чого настовбурчувались високі плюмажі на шоломах і зблискувала позолота на обладунках, коли поліцаї спиняли натиск гамірного натовпу своїм хрипко-бундючним «Назад!», тоді одержимість шугала угору вогненним омахом, аж забивало дух, і обличчя з пошерхлими губами й висолопленими язиками тупо й ненатло застигали, вражені миттєвим феєрверком безсмертя, — бо тоді сам час застигав на лезі ножа. А щонайбільший безлад панував, звісно, перед входом до самого палацу, надто коли після того, як пройшов Цезар, нерозважливо зняли подвійні шпалери охорони, крізь які він підіймався, і вже ніщо не стримувало розбурхану стихію; у цьому безладі людський потік, немовби потрапивши у водоверть, навально ринув до брами, що через два щільні ряди смолоскипів обабіч скидалася на вогненну пащу, потік ринув досередини, збиваючись докупи й відкочуючись назад, оскаженіло ревучи, люто тупаючи ногами, шаленіючи від нетерплячки; ця картина нагадувала скоріше вхід до якогось цирку, аніж браму до імператорських покоїв, — така несамовита штовханина й сварка зчинилася біля контрольних постів, де ті, кому сюди невільно було, пускалися на будь-які хитрощі, аби тільки ошукати охорону й прорватися крізь її кордон, а ті, кому сюди було вільно, але чиїм правам тут не вірили чи кого неподобно довго змушували чекати, — ті зчиняли розлючений крик, а надто по тому, як на слово старого двірського челядника, який знадобивсь аж тепер, їхній ескорт із паланкіном одразу і пропустили; тоді гнів отих, кого, без огляду на особу, затримували тут з огляду на всілякі контрольно-пропускні формальності, стрімко сягнув меж терпіння; таку зневагу ці сприйняли з образою, сприйняли як зневагу до людських стосунків, як образу загалом усього людського, і усвідомили вони це відразу, адже комусь одному, мовляв, зроблено виняток, знайдено можливість зробити виняток, і ніхто й знати не хотів про те, що це був лиш той виняток, який слід робити смертельно хворому, самій смерті. Немає людини, не схильної зневажати ближнього свого, і в такому нурті зневаги, безіменної і невисловленої, зневаги, що раз у раз спалахує і знову гасне, в людині невиразно прокидається здогад про власну нездатність до людяности, прокидається страх за власну гідність, яку їй, людині, подаровано, але мати яку вона неспроможна. У цьому вузенькому, гарячому кратері перед брамою зневага змагалася зі зневагою. Тож і не дивно, що коли він опинився там, у дворі, коли пожадливі сутички лишились позаду, коли позаду лишилось оте нестерпуче, пекельно-яскраве світло, йому раптом примарилось, ніби вся ота лайка й прокльони, якими його осипали у вуличках і на майдані, раптом спала з його плечей, і відчув він сливе таку саму полегкість, як тоді, коли відпустила морська хвороба, відчув такий самий спокій, хоч місце, куди він оце прибув, насправді здавалось не надто спокійним, ба більше, складалося враження, що двір цей від рейваху ось-ось просто лусне. Одначе був це тільки оманливий рейвах; імператорські слуги до всіляких таких подій уже звикли й суворо трималися дисципліни; щоб зустріти прибульця, до його паланкіна одразу ступив один із придворних зі списком гостей у руках; він байдуже схиливсь до челядника, який стиха назвав йому ім’я гостя, байдуже узяв те ім’я до відома й байдуже викреслив його у своєму списку — так незворушно й байдуже, що знаменитий поет, як здалося, на це аж образився — непомалу образився, тож і вирішив сам підтвердити те, що вже сказав челядник, і навіть наголосити на цьому.

— Так, я — Публій Верґілій Марон, саме так мене й звати, — сказав він і дуже розгнівався, коли й після цього дістав у відповідь лише короткий, досить ввічливий, однак не менш байдужний уклін, і навіть хлопчик, на підтримку якого він сподівався, не вронив жодного слова, а тільки покірно приєднався до процесії, що на знак чиновника нарешті рушила до наступного перистилю.

Щоправда, роздратування його тривало не довго, воно відступило перед спокоєм, який тепер огорнув його, бо паланкін уже внесли до внутрішнього саду, де майже у цілковитій тиші дзюрчав водограй, і поставили біля того мегарона, що його Цезар відвів для своїх гостей; сюди, щоб прийняти нового гостя, вже прислали домашніх рабів, а чужих носіїв відпустили. Те саме очікувало й хлопчика; плащ у нього забрали, а позаяк він не зрушив із місця і після цього, а так і стояв, лише всміхаючись, то дворак гримнув на нього:

— А ти чого й досі стовбичиш? Ану геть звідси!

Та хлопчик і далі стояв, і приязна, лукаво-пустотлива усмішка не сходила з його вуст — може, через той грубий покрик, яким йому так віддячили за його послугу проводиря, а може, і через те, що всі зусилля прогнати малого були надто вже марні. А з другого боку, який сенс його тут лишати? І чи варто взагалі цього бажати? Що він, стомлений, недужий чоловік, якому так хочеться нарешті зостатись самому, — що він із цим хлопченям робитиме?! А проте як же на диво страшно лишатись самому! Як на диво страшно втратити тепер цього юного проводиря!

— Мій писар, — мовив він, мовив ледве не проти власної волі, так ніби щось чуже в ньому, щось чуже з нього промовило ці слова, — чуже й воднораз невиразно-знайоме, якась воля, сильніша, ніж його власна, воля безвольна, але й настирлива і нездоланна, як ніч.

Тихе, владне бажання, породжене ніччю. Тихо стояв у дворі цей сад, тихо дихали квіти, тихо плюскали два водограї; таємничі і ніжні, трохи вологі пахощі, по-весняному нічні попри осінь, тихо ткали над клумбами ажурову свою павутину прохолоди; серпанковими стрічками в неї впліталися, то ближче, то далі, звуки музики з передньої будівлі — стрічка за стрічкою, оторочені дзвоном кимвалів, огорнені приглушеним гомоном, яким звідти, з майдану, сюди долинало свято; там — оглушливо-дзвінке буяння вогнів, тут — лише м’який відгомін звуків, що плив у неосяжному обширі ночі; в розіпнутому над двором чотирикутнику неба тепер знову проглядали зорі, оку знову явивсь подих їхнього світла, хоч їх там і сям запинали, пропливаючи, хмари чаду; але й вони вже мовби просякли м’яким дзюркотливим гомоном звуків, уливаючись у завійно-розвійний глухий перешепт, що насичував двір, огортав кожну річ довкола, розчиняв у собі й речі, і запахи, й звуки, здіймавсь до нічної небесної тиші; а під муром, верхів’ям сягаючи до самого даху, суворо, застигло і якось відчужено стриміла самотня пальма, і її чорні галузи-віяла на тьмяно осяяному шорсткому стовбурі також підпирали собою ніч.

О зорі, о ніч! О, це таки ніч, нарешті! Це воно, відлуння ночі, це її темно-вологий, глибокий подих, і зболені груди глибоко вбирають його у себе. Та щось надто вже надовго він тут залежався, пора вже збиратись, пора вже вставати із паланкіна, до того ж його дратувало, що Цезар, приславши йому на судно лікаря, отого набриду, не подбав про таку опіку й тут, і тепер, схоже, ніхто і не знає, в якому він жалюгідному стані; а скриньку із манускриптом, до речі, віднесли вже до будинку, і треба мерщій поспішати услід на нею.

— Підійди, поможи мені, — звівшись у паланкіні, підкликав він хлопчика, а потім, спираючись на його плече, спробував здолати і перші східці; одначе відразу й збагнув, що ні серце його, ні груди, ні ноги на це не здатні й що сили свої він переоцінив; довелося звеліти двом рабам, щоб ті внесли його до будинку.

Вони рушили трьома сходами вгору: попереду — отой байдужний дворак, що тримав згорток зі списком гостей при боці, мов полководницький жезл, позаду — вервечка рабів із речами; і коли всі вже дістались нагору, до приготованого для гостя просторого покою, то не важко було здогадатися, що це — схоже на вежу південно-західне наріжне крило палацу; з відчинених арочних вікон, що помітно підносились над міськими дахами, вливалася прохолода — прохолодне нагадування і про забутий край, і про забуте море, — вливався пропахлий землею і морем подих ночі, нахиляючи пломінці на оздобленому квітами рясному, на багато свічок, канделябрі посеред покою; прохолодна і ніжна, мов серпанкове віяло, збігала-жебоніла вода мармуровими східчиками із водограйчика у стіні; постіль під напнутою москітною сіткою була заслана, а на столику поряд — страви й вино. Не бракувало нічого, біля еркерного вікна стояло крісло, щоб у ньому можна було зручно посидіти й поміркувати, а в кутку кімнати — стільчак; тут-таки лежали його вже розпаковані речі, всі напохваті; скриньку із манускриптом поставили, як він окремо й велів, поруч із його ложем; усі накази тут виконували так чітко й нечутно, як того лишень міг побажати хворий, хоч заслуги Авґуста в цьому, певна річ, уже й не було, це була просто рутинна робота й турбота бездоганно, з широким розмахом налагодженої придворної машини, дружбою тут і не пахло. І він із цим мусив миритися, все мусив сприймати так, як воно є, до цього спонукала недуга, це був неминучий її наслідок, тяжкий, прикрий наслідок, що викликав у душі гіркоту, й гіркота ця стосувалася не так самої недуги, тривалої і виснажливої, як Авґуста — вочевидь через отой його хист неодмінно, бодай чимось та потьмарити будь-які почуття вдячности. Ця гіркота, ця образа на Авґуста — чи не таїлась вона в душі його ще від самого початку? Це правда, всім вони мають завдячувати Авґустові — і миром, і ладом, і особистою безпекою, ніхто, крім нього, цього не зробив би, і якби до влади прийшов був не він, а Антоній, Рим повік не знайшов би шляху до миру. Це правда — і все ж таки! І все ж таки він і досі відчував недовіру до того чоловіка, який розміняв уже п’ятий десяток, хоч літа так і не наклали на нього по-справжньому свого знаку; з вигляду він ось уже двадцять п’ять років той самий і з тою самою скоростиглою облесливістю й хитрістю нині, як і колись, тримає у спритних руках стерно політики. І хіба ж ця гірка його недовіра до того перестарілого молодика, якому він таки завдячує всім, що має, не цілком справедлива? Облесливість — ось головна його риса, облеслива його врода, облеслива його дружелюбність, яку так хотілося приймати за дружбу і яка дружбою, однак, не була, бо завжди слугувала лише корисливим намірам. І всі попадали в його тенета, в тенета його облесливости! Так сталося й цього разу, знов оце лицемірство із дружніми почуттями… Тільки навіщо ж цей лицемір наполіг на тому, щоб у своєму почті привезти його, чоловіка недужого, назад до Італії? Ох, краще б уже він помер був на судні, так, це було б краще, ніж лежати отут, в утробі цієї облесливої придворної машини, де все таке бездоганне, таке аж надто вже бездоганне, — лежати, тоді як отам, на імператорськім святі вічно юний імператор у спалахах світла й під гуркіт музики втішається тріумфальними криками на свою честь. Те далеке, чуже і розхристане ревище, то наростаючи, а то стихаючи, долинало й сюди і оскверняло незайманий подих ночі.


Але у цьому подиху ночі все зливалось водно: і гуркіт свята, і тиша гір, і блискіт моря, минуле й теперішнє, і знову минуле, одне вливалось у друге, одне розпливалось у другому… Чи пощастить йому коли-небудь повернутись до Анд? Це Брундизій, усе дахи і дахи й осяяні ліхтарями вулиці; місто простиралося за еркерним вікном, до якого він звелів перенести себе й перед яким сидів тепер в кріслі; це всього лиш Брундизій, і він услухається в ніч, услухається у далечінь минулого, де, мабуть, так добре було б помирати; ні, не треба було приїздити сюди, а до оцих чужих, непривітно, хоч і розкішно впоряджених покоїв для гостювальників — і поготів. Від схилених набік пломінців на свічках у канделябрі, з одного боку на кожній, крапля по краплі стікав розтоплений віск, швидко утворюючи на свічках дедалі товщі горбкуваті нарости.

— Пане… — Перед ним стояв дворак.

— Мені більш нічого не треба.

Дворак показав на хлопчика:

— То що, дати нічліг твоєму рабові? Це не було передбачено… — Набридливий дворак таки мав рацію, це не було передбачено. — Та якщо ти, о пане, все ж волієш, щоб він був десь тут, біля тебе, то ми, безперечно, негайно зробимо тобі цю послугу…

— Не конче… він піде до міста.

— А крім того, оцей ось… — Дворак показав на одного із гурту рабів. — Він цілу ніч буде в сусідній кімнаті, лишень поклич його.

— Гаразд… Сподіваюсь, він мені не знадобиться.

— Тоді я, з того дозволу, піду?

— Йди.

Ця метушня, ці приготування йому вже й так надокучили; нетерпляче згорнувши на грудях руки, нетерпляче покручуючи на пальці персня з печаткою, він очікував, поки цей холодний прислужник зі своїми людьми нарешті піде; та коли це сталося, то, всупереч сподіванням, виявилося, що раб, на якого показав дворак, не вийшов разом із усіма, а лишився стояти біля дверей, ніби так воно й треба; це був чоловік із товстим, як у людей зі Сходу, носом на суворім лакейськім обличчі.

— Відішли його, — попрохав хлопчик.

Раб спитав:

— Накажеш збудити тебе на сході сонця?

— На сході сонця? Навіщо? — На мить йому навіть здалося, що сонце, хоч стояла вже й ніч, з неба зовсім не зникло, а лише сховалося десь на його західнім краї, — осяйний Геліос, той, що ніч переживає, ніч перемагає, могутніший, аніж мати, з лона якої він вийшов.

Одначе треба давати відповідь рабові, який уперто чекає наказу.

— Не треба мене будити, я, мабуть, не засну…

Враження було таке, ніби раб не почув цих слів; він так застигло й стояв біля дверей. Що б то означало? Що чоловік хотів цим сказати? Що якщо не збудити людину, то для неї новий день не настане? Надворі вже ніч, по-материнському спокійна ніч, подих її м’який і приємний, і приємно уявляти собі, що не буде їй кінця-краю; ні, цей раб тут не потрібен, і не потрібно, щоб він уранці будив його.

— Можеш іти спочивати…

— Нарешті, — мовив хлопчик, коли раб причинив за собою двері.

— Атож, нарешті-таки… А тепер щодо тебе, мій юний проводирю… Що ти тут, власне, ще робиш? Маєш до мене яке-небудь прохання? Я залюбки його виконаю…

Малий проводир стояв перед ним, розставивши ноги; округле, по-селянському грубувате і — що правда, то правда, — на жаль, досить негарне личко було трохи похнюплене і, звісно ж, трохи ображене, спідня губа безпорадно випнута.

— Ти хочеш відіслати й мене…

— Я відіслав їх, не тебе… а тебе я просто питаю…

— Не проганяй мене…

У тихому, хрипкуватому юному голосі лунало щось дуже знайоме, його своєрідні селянські нотки нагадували про рідну домівку. В цьому голосі вчувалась далека, майже забута злагода, вчувалася злагода вже недоступно далекого материнського минулого, і пам’ять про нього світилася і в ясних очах хлопчика.

— Я не збираюся тебе проганяти, але припускаю, що тебе привело сюди, як і багатьох інших, свято Цезаря…

— До свята мені немає ніякого діла.

— Хлопці завше прагнуть на свято, ти цього не соромся; через це моя вдячність тобі за те, що ти провів мене сюди, не стане меншою…

Заклавши руки за спину, хлопчик стояв, ледь повертаючись збоку вбік.

— Я свят не люблю.

— Якби мені твої роки, я пішов би туди неодмінно, і пішов би навіть сьогодні, якби був здоровіший; та якби ти пішов замість мене, то я мав би таке відчуття, ніби сам опинився на святі… задля жарту пробрався туди у чужій подобі… Поглянь, осьдечки квіти, можеш зробити собі віночка, Авґустові це припаде до вподоби.

— Не хочу.

— Шкода… то що ж ти хочеш?

— Лишитися тут, з тобою.

Картина святкової зали, до якої мав би пробратися хлопчик і постати там перед очима Авґуста, розвіялась.

— Хочеш лишитися тут, зі мною…

— Назавжди.

О нескінченна, о вічна ніч, у якій незмінно владарює мати, в пітьмі дитя колисаючи, з пітьми в пітьму колисочку гойдаючи, о незатьмарена незмінність цього Назавжди…

— Кого ти шукаєш?

— Тебе.

Малий помилявся. Те, що ми шукаємо, кануло у небуття, і не треба його шукати, бо те, чого не можна знайти, з нас лише поглумиться.

— Ні, мій юний проводирю, ти вів мене, але шукав не мене.

— Твій шлях — це шлях і мій.

— Звідки ти?

— Ти сів на судно в Епірі.

— І ти зі мною?

Усмішка була ствердною відповіддю на це запитання.

— З Епіра, отже, із Греції… Але мова у тебе така, немовби ти — із Мантуї.

І знов усміхнувся хлопчик:

— Це — твоя мова.

— Це мова моєї матері.

— В устах твоїх мова ця стала піснею.

Пісня, спів… Музика сфер, що оспівують самих себе, долаючи межі всього людського.

— Чи то не ти співав на нашому судні?

— Я слухав.

О материнська пісня ночі, яка лунала крізь ніч, яка вже давно відлунала, тебе так хотілося відшукати щоразу, коли новий день займався.

— Мені було стільки років, як оце тобі, атож, може, навіть трохи менше, коли я почав складати свої перші вірші, та такі плутані… Атож, так воно й було, я мав знайти себе… Мати моя тоді вже померла, в мені лунав лише її голос… То кого ж ти шукаєш?

— Навіщо мені шукати, коли це робив ти?!

— Виходить, я все ж таки опинився на твоїм місці, хоч ти й не схотів піти замість мене на свято? То, може, ти й вірші складаєш, як я колись?

На такому знайомому і близькому обличчі хлопчика промайнула заперечливо-непритомна усмішка; ластовиння на носі у нього також нагадало про щось дуже знайоме й близьке.

— Отже, віршів ти не складаєш… А я вже подумав був, що ти — один із тих, хто завжди намагається прочитати мені свої вірші чи драми…

Цих слів хлопчик, здавалося, не зрозумів або не звернув на них уваги.

— Твій шлях — поезія, але мета твоя — поза межами самої поезії…

Мета була поза межами темряви, поза межами минулого під материнським крилом, і хоч цей хлопчик і веде мову про якусь там мету, та що йому про неї знати? Він надто для цього юний; так, він став проводирем, та вабить його не така мета.

— Хай там як, а ти прийшов до мене, тому що я — поет… Чи ні?

— Ти — Верґілій.

— Я знаю… до того ж там, у порту, ти таки недвозначно кричав про це на весь майдан.

— Хоч це помагало й не дуже. — На обличчі у хлопчика знов промайнула пустотлива усмішка, кумедно поморщивши йому носа; поясок ластовиння на ньому зібрався в рясні зморщечки, й у сяйві од свічок зблиснули білі, рівненькі й міцні-міцні зуби; це була та сама пустотлива усмішка, з якою він там, на майдані, прокладав шлях поетові Верґілію, — та сама пустотлива усмішка з далекого, дуже далекого минулого.

Щось спонукало, щось змушувало його говорити, навіть якщо такий хлопчик, як цей, нічого й не зрозуміє:

— Ім’я — це ніби накидка, яка належить не нам; під нашим ім’ям ми зовсім голі, ще голіші, аніж дитя, яке батько бере на руки, щоб дати йому ім’я. І що більшою мірою повнимо ми власне ім’я своїм буттям, то чужішим ім’я це стає нам, то від нас незалежнішим воно стає, і то покинутішими самі ми стаємо. Немовби позиченим виявляється в нас усе: ім’я, яке носимо, хліб, який їмо, позиченими виявляємось ми і самі; нас, голих, одягли в щось чуже, і лише той, кому пощастить скинути з себе всю позичену сухозлотицю, лише той розгледить мету, лише той покликаний до цієї мети, щоб остаточно поєднатися зі своїм ім’ям.

— Ти — Верґілій.

— Я був ним колись і, може, стану ним знов.

— Ще ні — й усе ж таки вже, — мов на потвердження слів цих, злетіло з уст хлопчика.

Це була втіха, щоправда, лише така, на яку здатна дитина, — втіха, однак, не цілковита.

— Це — дім, де імена всі позичені… Навіщо мене ти привів сюди? Це — дім для гостей.

І знову та сама усмішка злагоди, дитяча усмішка, майже шельмівська, а проте сповнена глибокої обізнаности — дуже глибокої, можна навіть сказати, якоїсь позачасової.

— Я до тебе прийшов.

І, дивна річ, тепер його відповіді виявилось досить, так ніби це і була цілковита втіха; цієї відповіді вистачило навіть для другого запитання, яке, що було, мабуть, іще дивніше, ніби випливало із першого, — ще дивніше, позаяк було неминуче:

— А ти сам чи не з Анд? І куди ти ведеш мене — бува, не до Анд?

Він не знав, чи вимовив це запитання вголос насправді, знав лишень, що не хоче чути ніякої відповіді, ні ствердної, ні заперечної, бо хлопчик ані міг бути з Анд, ані не міг бути звідти, надто страшне було перше, надто безглузде — друге. Ні, не чекав він на жодну відповідь, і добре, що не дочекався; та яке нестерпуче було бажання лишити хлопчика тут, яке нестерпуче було бажання дихати на повні груди, дістати спокій і дати волю уяві; ох, це бажання вже саме по собі було уявою. Пломінці на свічках схилялися від легенького повіву повітря, що напливало, немов прохолодна, ніжна й глибока туга, випливало із ночі і вливалося в ніч; підвісний срібний світильник край ложа тихенько погойдувавсь на довгому ланцюжку, а за вікном понад дахами тремтіли й танули випари міста, переходячи в пурпуровий, пурпурово-фіолетовий серпанок у синіх і чорних, колихких і незбагненних сутінках.

Дихати, спочивати, чекати, мовчати. Випливаючи з ночі, в ніч уливаючись, пливе мовчання, пливе довго-довго, поки він зрештою уриває його.

— Підійди, сядь біля мене, — покликав він хлопчика.

Але й після того, як той присів поруч навпочіпки, знов запало мовчання; поринувши в нього, вони наслухали мовчанку ночі. Звідкись іздалека долинав галас — галасував спраглий до видовища люд, на святі галасувало юрмище, клекотала жива стихія — клекотала пекельно, глухо, спокусливо, розбещено, невідворотно і невідпорно; воднораз дико й сито, сліпо і зрячо вирував, тупотів натовп, що в оманливім, позбавленім тіней світлі від багать і смолоскипів рветься до повної лих безодні ніщоти, рветься майже без будь-яких шансів на порятунок, майже не думаючи про порятунок; та чи не бринить і в цьому усьому — і що пильніш прислухаєшся, то виразніше чуєш — чи не бринить і в цьому усьому пісня мовчання, чи не бринять від давніх-давен і навіки-віків дзвіночки мовчання, переростаючи в мідний передзвін ночі й передзвін людських стад; тихо співає ця стадна ніч, тихо зітхає це юрмище-стадо у своєму великому сні; глибоко-глибоко під гумусом буття, тайкома, мов дитя, шурхочучи тінями, наперекір долі, наперекір випадку й не піддаючись розпусті, мешкає ніч; з неї і проростає жива стихія, напоєна шумовинням соків нічних і просякнута сном, і її споконвіку насичує джерело щирости і любови, а з них у невимовно химерному переплетінні і поєднанні виходять рослини, тварини і люди, заслоняючи одне одного, бо в розкошах сну таїться прокляття повернення, і простирається понад ніщотою благословенна опона буття, сон-ніщота понад ніщотою.

О стихія земного! Світ етеру й світ ночі у невпинному ритмі вдиху і видиху поміж подвійною звабою — величчю тіні й відсутністю тіні, о незмінні припливи й відпливи у плині подій, затиснені поміж двома полюсами позачасовости, тваринного і божественного безчасся; о, в усіх жилах земної стихії, в усьому, що проросло із землі, струмує угору ніч, обертаючись безперестану на усвідомлення і невсипність, водночас усередині і зовні, з аморфного ліплячи насичені темінню й тінями образи, і тоді поміж буттям і ніщотою, в такому витанні витаючи, світ стає темінню й світлом, природу подвійну свою являючи, зі світла і тіні зіткану. Вічно дзвенять у душі, то гучніш, то тихіш, та повік не змовкаючи, тронки ночі, тронки черід і отар, вічно лунає лев’ячим риком день, вражаючи світлом своїм і звичністю, — золотий ураган, що поглинає живу стихію…

О пізнання людське, ще не пізнання, але вже й не мудрість, воно постає із гумусу буття, постає із живої стихії, з мудрости матерів, підносячись до смертельної чистоти надсвітла, наджиття, підносячись до пломінкого пізнання батьків, підносячись до холоду; о пізнання людське, що не має коріння, що вічно у русі, воно не сягає ні глибин, ні високостей, а незмінно затримується на сутінковім порозі поміж ніччю і днем; зітхання і подих у проміжному царстві зоряних сутінок, поміж життям огорнених ніччю стад і поміж смертю омитого світлом усамітнення, поміж мовчанням і словом, яке знов повертається до мовчання. Далебі, ніщо на землі не спроможне позбутися сну, і лише той, хто ні на мить не забуває про ніч, яка в ньому живе, спроможний замкнути кільце, спроможний вернутись із безчасся початку до безчасся кінця, спроможний щораз починати коловорот спочатку, мов те тіло небесне в незмінному плині часів, яке устає із сутінків і зникає у сутінках; о, це народження і відродження у стихії нічній і зі стихії нічної, о, ці пологи, що їх приймає день, світло якого поринуло в темряву, — день, що несе в собі ніч. Далебі, отакі й були ночі — всі ночі його життя, всі ночі його блукань, ночі його безсоння, ночі, сповнені страху впасти у забуття, загроза якого чаїться під сподом ночі, страху перед безтінням, що панує вночі, страху втратити Пана, страху, який знає про небезпеку безчасся подвійного, — отакі і були далебі ночі ті, що їх на своєму порозі спинило подвійне прощання, ночі сну світового, неминуче-незмінного і повсюдного, — чи то на майданах, чи то на вулицях, чи то у шинках, — сну, неминуче-незмінного справіку в сотнях і тисячах міст, сну, нечутне відлуння якого нечутно з усіх часових далечин долинає — і що нечутніше, то настійніше; люд шаленів, але й це також був сон, хай у палатах, у силі-силенній палат, хай світу цього можновладці збирали свята і банкети у вирі вогнів і музики, серед сили-силенної усмішок, серед сили-силенної догідливо схилених тіл, хай можновладці й самі розпливались у догідливих усмішках, і самі схилялись догідливо, — це також був сон; хай палали повсюди сторожові багаття, не лише перед замками, але й там, де точилась війна, на кордонах, на чорних, як ніч, річках і на шелестливих нічних узліссях, де із пітьми з бойовими криками стрімко вискакують дикуни-завойовники, — і це також був сон, як і сон, як і сни сили-силенної отих голих старців, що у смердючих барлогах марнують у сні рештки свого животіння, як і сон немовлят, безсонні сни яких переносять їх із убозтва й нужди, де вони народились, до похмурого животіння в майбутнім житті, як і сон тих рядами закутих рабів-веслярів, що вилягають покотом, мов черва одурманена, на банках в утробах галер, на дерев’яних палубах, на линвових бухтах; сон, сила-силенна снів, стадо, сила-силенна стад, що постали із невиразности свого першоґрунтя, як ото пасма горбів постають після нічного спочинку в долині, розкошуючи у вічній стихії материнства, в постійному поверненні, яке ще не стало безчассям, однак що земної ночі породжує його знов і знов; авжеж, такі були ночі, такими вони і лишилися, така була й ця, такою вона, либонь, навіки й зостанеться — ніч на самісінькій межі безчасся й часу, прощання й повернення, стадної спільности і самоти найсамотнішої, страху й порятунку, і його, хто до цієї межі прикутий, хто ніч у ніч тут на щось очікує, сумуючи в сутінках на краю ночі, в присмерку на краю світу, його, хто достеменно знає, що таке сон, щось піднесло до чогось уже незмінного і, творячи з нього постать, скинуло звідти назад, відкинуло до сфери поезії, до проміжного царства земного пізнання, до проміжного царства матерів, мудрости і поезії, до сну по той бік сну, до того сну, що вже торкнувся відродження і становить мету нашої втечі — поезію.

Втеча, о втеча! О ніч, о година поезії! Адже поезія — то невсипуще око очікування в сутінках, поезія — то безодня в передчутті сутінків, очікування на порозі, спільність і самота воднораз, поєднання і страх перед ним, цнотливість у поєднанні, цнотливість така, як сон заснулого стада й усе ж таки — страх перед розпустою… О, поезія — то очікування, ще не від’їзд, але вже прощання, безперестанне прощання. Він невиразно відчув, що хлопчик, навпочіпки сидячи, прихилився плечем до його коліна, обличчя малого, сховане у його власній тіні, він не бачив, а лише вгадував, він бачив лише темну кучму, в якій грали відблиски від свічок, і думав про ту страхітливу щасливо-нещасну ніч, коли він, гнаний долею, закоханий і зацькований, прийшов до Плотії Гієрії й читав їй вірші, їй, що перед ним сиділа навпочіпки, в холоднім чеканні застигнувши, холодно-замкнена…Та еклога, написана на бажання й замовлення Азінія Полліона, була про чарівницю, — еклога, що ніколи не вдалася б йому так добре, якби він, складаючи її, не думав про Плотію, якби той твір не надихали пристрасть і потаємний потяг до жінки; так добре еклога вдалася йому лише завдяки тому, що від самого початку він знав: доля не судила йому ступити колись за межу й увійти в ніч досконалости і єднання; ох, йому саме тому й довелося читати еклогу, що воля до втечі жила в ньому здавна, і всі сподівання й побоювання сповнились, обернувшись прощанням. І таких самих, тільки ще глибших мук і страждань прощання мав згодом зазнати й Еней, коли, гнаний незбагненно загадковим перебігом поетичної долі, пустився на своїх суднах у ту невідворотну втечу, Дідону покинувши, навіки відмовившись від спільного ложа, від спільних ловів, розлучаючись навіки із нею — з тією, котра була йому солодкою тінню реальности, солодкою тінню жадання, навіки відмовляючись від тієї нічної печери кохання, того сховку від бур і штормів. Так, він і Еней, Еней і він, — обидва вони втікали насправді, то було не лише надто довге прощання, як у поезії, вони утікали з її, поезії, проміжного царства, так ніби воно не було придатне для живої людини, хоч те царство — це й царство кохання… Куди ж вони так утікали? З безодень яких і глибин приходив той страх перед материнськими закликами Юнони? Ох, кохати — це, по суті, поринати у дзеркало ночі, поринати на її правічне дно, де сон обертається на безчасся, не дійшовши власної межі, поринати на правічне дно того, що не набуло форми, чого не можна розгледіти, того, що невсипущо підстерігає миті, щоб вирватися назовні, по собі залишивши руїни. Міняються тільки дні, час тече тільки крізь них, і його рух око бачить тільки ясного дня; око ночі велике і, навпаки, нерухоме, і в його глибині зачаїлось кохання; це око порожнє, палюче й застигле у зорянім сяйві, непідвладне часам, ніч у ніч, незмінно й невтомно воно відновляє в собі земне безчасся — творячи світи й поглинаючи їх у глибоченну свою глибочінь; вже нічого не бачачи, нічого, крім сліпучо-глибинного блиску ніщоти, це око вбирає у себе всі очі — очі закоханих, очі тих, хто прокидається, очі вмирущих, очі, які від кохання згасають, згасають від смерти, очі людські, котрі згасають від того, що вдивляються у безчасся.

Втеча, о втеча! Народження образу дня і спокій образу ночі — і те, й те у руслі спокійного плину безчасся! Помалу топились, опливаючи воском, свічки в канделябрі, довкола яких із монотонним і злісним дзижчанням без угаву, набридливо роїлися комарі, невтомно дзюрчав водограй у стіні, й це дзюрчання здавалось частиною невимовно позачасового, нерухомого, океанського плаву; на фризі нерухомо бавилися амурчики, позастигавши в такім неприродно погіднім, такім неприродно глибокім спокої, що він майже утратив свій образ, сливе перелившись у застигло-бурхливу нічну потойбічну тишу без меж і без краю, в одвічній її незмінності, тишу, яка, тінню розроджуючись і тінню насичуючись, довкруж поставала зігрітою диханням печерою снів із їхніми припливами і відпливами, поставала невиразним мовчанням, повитим безгомінню птахів-громів під незахмареним зореплавом. Бо хоч би там хто чи хоч би там що улягавсь чи влягалося на ніч, впиваючись спокоєм, одне одним впиваючись, розкошуючи в тіні, тінь одне одним даруючи, душу до душі пригортаючи, подружжя єднаючи, ховаючи юнку в обіймах коханого, хлопчика — в обіймах коханця, хоч би там що серед ночі ставалося, все це — лише невіддільне і темне відлуння її ще глибшої темряви, відблиск її блискавиць, що розтинають темряву, це — падіння у грозове бездоння, з якого зірвано покривало сну; і хоч би там як ми волали до матері, благаючи захисту від нічної грози, мати від нас так далеко, вона така недосяжна спогадам, що з дитинства тепер час від часу доходить не захист і втіха, а лише невиразний трепет або принаймні напівзнайомий-напівчужий подих давно зниклої батьківщини, подих спокою перед грозою. Авжеж, так і було воно, і хоч оцей такий свіжий, такий приємний опівнічний бриз ще й заносить у вікно прохолоду, хоч він ще й обіймає своїми припливами і відпливами все земне, обдає своїм подихом оливкові гаї і скошені пшеничні ниви, виноградники й рибальські причали, цим єдино-єднальним колихким нічним подихом земель і морів, що перемішує й несе на своїх лагідних долонях-вітрах їхні плоди, і хоч ці лагідні й легкі долоні, опадаючи, ніжно пестять майдани і вулиці, обличчя остуджують, розвіюють дим, угамовують пристрасті, атож, хоч нечутний цей подих, який по вінця наповнює образ ночі, який навіть вихлюпує за її вінця, викличе трепет надр незбагненних земних, що навряд чи коли й бачили світло дня, що залягають глибоко-глибоко у власній пітьмі, десь аж у серці й ще глибше, десь у душі аж і глибше, десь глибоко-глибоко в нашому «я», що й саме стало ніччю, хоч усе так і є й так і буде, — ніщо не поможе; ніщо не поможе, надто вже пізно, й ніщо вже не допоможе; знову стадам сняться напасті, знову ніяк не вгамується шаленство земне, знов не гасне вогонь, знов блискавиці ніщоти спопеляють кохання, і над печерою ночі нависла гроза безчасся.

Втеча, о втеча! Матері не докличешся. Ми осиротіли ще на самісінькому своєму стадному початку й марно кличемо у снах імена, всі вони — порожнє місце у помер-ках цілковитого злиття… А ти, мій юний нічний супутнику, що пристав до мене проводирем, — невже мені ще пощастило-таки тебе докликатись? Чия доля — твоя чи моя? — послала тебе, щоб я міг із тобою порозмовляти? Чи й ти відчуваєш загрозу собі збоку безчасся? Чи зачаїлось воно на споді й твоєї ночі, і через це ти прийшов до мене? Ох, обіприся ж на мене, юний мій брате-близнюче, обіприся на мене; я відведу свої очі від цієї загрози й переведу їх на тебе, бо маю надію — останню надію — зі своєї самотности ще повернутись до рідного краю, з тобою удвох повернутись під темне склепіння оте, що звелося в мені рідним дахом, мною уже забутим, ох, заверни ж бо зі мною до цієї домівки, яка чужиною чужою й забутою знов озивається в жилах моїх і яку я хотів би зробити й твоєю… Може, тоді і чужа чужина не буде мені вже чужою, може, і сам я чужим собі вже не буду; ох, пригорнися ж до мене, юний мій брате-близнюче, пригорнися до мене, і якщо ти смуткуєш за дитинством утраченим, якщо ти смуткуєш за ненькою втраченою, то у мені їх знайдеш, бо я візьму тебе під свою руку, під свій захисток. Замрімо ж іще раз у плинній печері ночі, замрімо іще лиш однісінький раз, прислухаймось разом до ночі, до її сонного плину, до її неминучого царства проміжного і її солодкої дійсности… Ти ще малий, любий мій брате, й не знаєш, з яких глибоченних глибин нашого «я» виринає нічна надія, така багатогранна й багатолика у своїй незмінності, така ніжно-тиха, зачаєна й сповнена туги у своєму пригніченні, що наслухати нам треба ще довго-довго, щоб почути й саму її, і тривогу її, яка нас зусібіч обступає, мов пасма гірського відлуння, мов мури відлуння, мур за муром, немов краєвид невідомий і все ж мовби поклик нашого власного серця — попри все, попри все такий владний, мовби знову ось зараз засяє сяєво давно проминулих часів, попри все такий впевнений і великонадійний, ніби в ньому — все пророцтво остаточного і незворотного… Ох, маленький мій брате, я зазнав цього всього, бо вже старий, старіший за свої роки, бо відчуваю в собі цю крихкотілість і тлінність, я зазнав цього, бо наближається мій кінець; ох, тільки жадаючи смерти, ми жадаємо жити, а в мені, скільки себе й пам’ятаю, жила-стугоніла жадоба смерти і безперервно, невпинно робила своє, тіло моє розрихлюючи й сили мої підточуючи; я постійно її відчував у собі — як страх перед життям і воднораз як страх перед смертю, відчував у ті ночі — скільки разів! — на порозі яких я стояв, на берег яких виходив, безліч ночей, що прошелестіли повз мене, і ясував їхній шелест про неї, і про розлуку, і про прощання, що приходять у сутінках, і було то вмирання, воно пропливало повз мене, і прибувало, й торкалось мене, й омивало, і обливало, затікаючи ззовні й усе ж у самому мені проростаючи. То було моє власне вмирання. Лише на смертному одрі людина пізнає єдність, пізнає кохання, пізнає перехідне царство, лише в сутінках і в прощанні ми пізнаємо сон, темна єдність якого не знає гріховности, пізнаємо, що нам, хто пустився в дорогу, вже ніколи не повернутись назад, пізнаємо саму суть гріховности, яку в собі криє повернення й тільки повернення; ох, малий мій нічний супутнику, коли-небудь усе це пізнаєш і ти, й ти коли-небудь сидітимеш на порозі — на березі свого перехідного царства, на березі прощання й сутінків, і твоє судно буде готове до втечі, до гордої втечі, яка зветься пробудженням і з якої нема вороття. Мрії, о мрії! Поки складаємо вірші, в дорогу ми не вирушаємо, поки вичікуємо у проміжному царстві свого нічного дня, ми щедро ділимось одне з одним надіями-мріями, єдністю туги, кохання надіями, і тому, маленький мій брате, задля надій цих, задля цієї туги не йди вже від мене; ім’я твого, що відкидає тінь, я знати не хочу, не хочу тебе я кликати — ні задля того, щоб у дорогу рушати, ні задля того, щоб повертатись, тільки зостанься зі мною, ти, кого я не кликав і кого не докличешся, зостанься, щоб і кохання зосталось у пророцтві своєму остаточному і незворотному; зостанься зі мною у сутінках, зостанься зі мною на березі річки, і ми помилуємось нею, боячись їй довіритись, далеко від її витоків, далеко від її гирла, недосяжні згортанню початку, одвічно недовідомому, недосяжні останньому, без тіні і хмарки роз’єднанню Аполлонових променів; о, зостанься зі мною, опікуючись і під опікою, я ж бо також волію навіки зостатися із тобою; і ще раз кохання… Чи ти мене чуєш? Чи ти чуєш мої благання? Чи вони іще в змозі почути тебе, себе наслухаючи, від долі втікаючи, мук позбуваючись?

Ніч нерухомо лежала, застигнувши в усіх своїх обрисах — У всіх близьких і в усіх далеких, скільки сягало око, замкнена в обширі цьому, замкнена в обширах далі і далі, розпростерта від безпосередньо видимого до безпосередньо невидимого, все далі і далі, за гори й моря, розпростерта в своєму одвічному плині аж до склепіння сну, склепіння, вже повік недосяжного; та плин цей, що витікав із серця, розбивався об межі того склепіння і знов повертався до серця, вбираючи в себе все нові і нові напливи туги, гасив навіть тугу за тугою, спиняв, щоб не гойдалася в сутінках, зоряну материнську колиску її першооснови, і, вся у сполохах темних блискавиць низу і світлих блискавиць верху, поділена на світло і морок, на чорноту і ясноту, два кольори мала хмара, подвійне було джерело, німотне й грозою насичене — без простору і без часу… О розкрита печера душі і світу, о незборима зваба землі!.. Так розверзлася ніч, і розлетілися сни буття; нечутно змивало і сутінки, і поезію, змивало все їхнє царство, падали стіни-відлунки сну, і рештки могутньої життєвої сили, осміяної німими голосами спогадів, обтяженої провиною і невиправданими надіями, опинились у хвилях потоку і, підхоплені ним, поринали у швидкоплинну ніщоту. Тепер уже надто пізно, лишалася тільки втеча; судно стояло готове, кітву піднято; було уже надто пізно.

А він все чекав — чекав, що ніч нагадає про себе іще раз, утішить його, прошепоче йому про щось остаточне і незворотне, що своїм джеркотінням ще раз пробудить у ньому тугу. Навряд чи усе це ще можна було назвати надією, це була радше надія на надію, і навряд чи від безчасся утеча — радше втеча від втечі. Часу не було вже, не було ані туги, ані надії — ні для того, щоб жити, ні для того, щоб помирати; не було уже ночі. Не було вже, по суті, й очікування — хіба нетерплячка, яка очікувала на нетерплячку. Він згорнув руки, й великий палець лівої руки торкнувся каменя на персні. Так він і сидів, відчуваючи коліном тепле плече хлопчини, який присунувся ближче, щоби зіпертись, але не зіперся, і йому так нестерпно схотілося розтиснути судомно зціплені пальці і непомітно, ніжно погладити чорну, як ніч, скуйовджену кучму дитячу, на яку він дивився згори, погладити і пропустити крізь пальці оцю нічну прорість, оце нічне людське тепло по-нічному м’якого, шелесткого волосся і віддатися тузі нічній за тугою; однак жодного поруху він не зробив і нарешті, хоч і важко було перервати оце заклякле очікування, проказав:

— Надто пізно.

Хлопчина поволі підвів обличчя — з таким розумінням, з таким нетерплячим запитанням у застиглому погляді, ніби щойно йому щось читали вголос і тепер він чекав на продовження; і тоді він, немовби у відповідь на те мовчазне запитання, неквапно схилив своє обличчя до хлопчикового, і ледве чутно проказав іще раз:

— Надто пізно.

Чи він усе ще очікував? Чи його розчарувало те, що ніч тепер незворушно застигла, що хлопчик тепер незворушно застиг і лише сидів, не зводячи з нього очей — сірих, дитинних, пильних і запитливих? І раптом воно прохопилося — нетерпіння, якого він так жадав:

— Так, пізно вже… йди на свято.

Зненацька він відчув себе старезним дідом; земна його суть нагадала про себе потребою подрімати, поринути в сон, нестерпучим бажанням забутися, не думати про оте «вже ніколи»; нагадала вона про себе і тим, що в нього відвисла щелепа, нестерпно почав душити кашель, і прагнення лишитись самому, без чужих очей, уже годі було стримати.

— Іди собі… йди на свято, — ще хрипкіше, ніж доти, промовив він, здіймаючи руку, але не торкаючись нею хлопчика (той нерішуче подався назад) і все ж таки ніби підштовхуючи його до дверей. — Іди… йди, — знов прохрипіло десь ізсередини крізь уже ледь чутне дихання, а коли потім він усе ж таки лишився сам, йому здалося, ніби в груди вдарила чорна блискавка, кашель вирвавсь на волю, в ньому змішалися кров і ніч, безвиразна якась мішанина, що стрясала і сковувала, розверзалася й лускалась, мішанина, від якої тьмарився розум, — задушна судома на краю прірви; опісля він сприйняв як диво те, що цього разу його до тієї прірви не кинуло, що й цього разу усе минулося, що він знов чує, як дзюркотить водограй у стіні, а свічки потріскують. Він спроквола доп’явся від крісла до ложа, впав на нього й лишивсь нерухомо лежати.

Перегодя, знову згорнувши на грудях руки, знову намацав камінь у персні, намацав крилату фігурку ґенія, вирізьблену в карнеоловій гемі, й завмер, прислухаючись, куди воно верне — до смерти чи до життя. Та згодом помалу йому стало краще; помалу, немов через силу, верталося дихання, спокій, мовчання.

Вогонь. Сходження вниз

Він лежав, прислухаючись. Час від часу, хоч тепер дедалі рідше і рідше, верталися напади кашлю, але кров’ю він уже не харкав; спершу він навіть думав усе ж таки покликати із сусідньої кімнати раба, щоб той привів лікаря; та кликати раба теж коштувало б надто великих зусиль, а присутність лікаря була б нестерпна. Хотілось побути самому, авжеж, нічого не хотілося так жагуче, як лишитись самому, лежати, прислухатися і вбирати, вбирати у себе всю повноту буття; цього хотілося найжагучіше. Він перекинувсь на бік і трохи підібгав ноги; голова на подушці, стегно вперлося у матрац, коліна одне на одному, ніби дві чужі одна одній істоти, а щиколотки, як і п’яти, були десь далеко-далеко. Скільки разів, ох, скільки разів він намагався уявити собі власну позу в ліжку! Атож, просто сором та й годі, що так і не пощастило позбутися цієї дитячої звички! Пригадалась виразно ота надзвичайно дивовижна для нього ніч, коли він, восьмирічний, уперше збагнув, що за дечим можна спостерігати просто навлежачки. То було взимку, в Кремоні; він лежав у своїй комірчині, а двері до тихого внутрішнього дворика — потріскані, причинялись погано — трохи похитувались на завісах, і чути було це аж моторошно; вітер надворі шурхав соломою, якою були устелені на зиму грядки, і звідкілясь — либонь, від брами, де під аркою погойдувався ліхтар — ритмічно, мов маятник, долітали слабенькі відблиски світла, знов і знов долітали, мов останнє відлуння нескінченного потоку, мов останнє відлуння нескінченного плину часу, мов останнє відлуння нескінченно далекого позирку, такого загубленого, такого обірваного у далині, такого напоєного далиною, що в ньому навіть відчувалась її загроза, тож дошукуватися, що є, а чого нема у власному «я», здавалося просто-таки зухвальством… І точнісінько так, як тоді, тільки вже усвідомлено і розважливіше завдяки тому, що це постійно, щоночі повторювалося й обернулось на звичку, — точнісінько так, як тоді, він намагавсь дошукатися, що є у власній плоті, а чого там нема, точнісінько так він і досі відчував у своєму тілі кожнісіньке місце, яким торкався ложа, і точнісінько так, як тоді, ввижалося йому, ніби пливе він на судні, й воно легенько занурюється у гребені хвиль, а поміж них розверзаються глибокі-глибокі безодні. Річ, звісно, була не в цьому, й зостатися на самоті йому хотілось тепер далебі не задля того, щоб знов поринути в оті дитячі спостереження, для яких цілком можна було при собі лишити отого малого нічного супутника; ні, йшлося про інше, куди важливіше, остаточніше і незворотніше, про щось таке, реальність чого, певно, дуже велика — така велика, що здатна перевершити навіть реальність поезії з її проміжним царством; ішлося про те, що було, мабуть, реальніше, аніж сутінки й ніч, і не лише реальніше, а через це і більшою мірою земне; йшлося про те, заради чого варто було вбирати у себе всю повноту буття, і дивувало лиш те, що все дитяче і другорядне не щастило притлумити в собі цілком, що картини дитинства, сотні й тисячі тих картин стояли перед очима, як завжди, за всіх часів, що в ланцюгах спогадів, у які ми закуті, перші ланки, мабуть, найважливіші, так ніби вони, саме вони — щонайреальніша із реальностей. Неймовірним, ба більше, сливе неможливим здавалося те, що та наша щонайреальніша із реальностей, якої лишень можна досягти, — всього-на-всього звичайнісінька картина-спогад! А проте в цих картинах — і благословення, й прокляття людському життю, лише в них воно здатне осягнути саме себе; незнищенні вони, ці картини, вони в нас від самісіньких стадних початків, давніші і владніші від нашого мислення, вони поза часом, в них минуле й майбутнє, злилися в них спогади й мрії, вони владніші, дужчі за нас. Він і сам, розпростертий на цьому ложі, — образ-картина самого себе, а образ-картина судна, яке на невидимих хвилях, пірнаючи в них, правувало до щонайреальнішої із реальностей, — то його власний образ, що випливав із пітьми, запливав у пітьму, потопав у пітьмі, він і сам — те неомірне судно, що воднораз — сама неомірність, він і сам був утечею, яка за мету оцю неомірність мала, він і сам був судном-утікачем, сам був метою, сам неомірний був, неозорий, немислимий; обшир безмежний — то обшир його власного тіла, на всю широчінь розпростертий підземний образ-картина ночі, тож він, утративши єдність людського життя, втративши єдність людської туги, вже давно не вважав себе владним над власним буттям, бо знав про усі ті окремі куточки і закутні, на які, очевидно, розпалось його неподільно розпростерте над нескінченністю «я», знав про всі оті полчища демонів, що владу над ним перебрали від нього самого на себе, поділивши його на численні свої сфери впливу; ох, то була пошматована, розтроюджена сфера змучених болем легень, і сфера лиховісної лихоманки, що з незнаних, недовідомих, розпечених до червоного жару глибин котилася хвилями аж на шкіру, і сфера бездонних нутрощів, а особливо — ще жахливіші сфери статі, і в обох кишма кишіли змії, і обидві — мов змії, переплетені поміж собою; то були сфери окремих органів тіла й кінцівок, ба навіть пальців, з їхнім власним непогамовним життям; й усі демонічні ці сфери — одні йому ближчі, інші — далекі, одні до нього прихильніші, інші — ворожі одна до одної і до нього самого (найближчі йому й найслухняніші були органи чуттів, зір та слух і їхні сфери) — всі ці сфери тілесного й надтілесного, сувора реальність міцного, як камінь, свого кістяка, — всі ці сфери з їхньою чужістю і крихкотілістю, з потаємністю їхньою і ворожістю, з незбагненною їхньою нескінченністю він усвідомлював, чуттєво і надчуттєво, бо всі вони, а з ними і сам він, немов за загальною згодою, пливли у широкому тому потоці, що сягає за межі всього людського й усього океанського, у тому на припливи й відпливи багатому потоці, який котить хвилі, котить вали вперед і назад, чий прибій, вертаючись до рідних країв, ненастанно б’є в берег серця, спонукаючи його невтомно пульсувати; єдність реальности образу й образу реальности, така бездонно глибока, що в глибинах її навіть геть неоднорідне збирається водно, ще не поєднане, але вже об’єднане задля прийдешнього відродження; о, прибій пізнання, що одвічно накочується на берег дедалі навальнішим потоком, несучи зародки втіхи й надії; о весняний потік, що породжує ніч, породжує втіху й надію, породжує простір; і він, знаючи про глибокий цей образ власного «я», знав і про те, що демонічну стихію здолає несхитна реальність, чий образ не відтворити, не описати, хоч він і охоплює вже всю єдність світів. Бо з образів аж випирає реальність, бо реальність завжди символізує лише реальність… Образи й тисячі образів, реальність і тисячі реальностей, і жодна із них, поки вона окрема, не реальна по-справжньому, але кожна окрема символізує щонайреальнішу із непізнаванностей, яка і становить їхню сукупність. І хоч він уже стільки років чимдалі допитливіше, чимдалі доскіпливіше спостерігав за розпадом і занепадом, що їх відчував у власному тілі, хоч задля цієї допитливости, дивної й подиву гідної, терпів залюбки всі болі і біди недуги, авжеж, і хоч постійно (адже у всьому, що чинить людина, вона вбачає — більш або менш виразно — певний символ) носив у собі бажання, усвідомлене рідко, зате нетерпляче завжди, — носив у собі бажання дочекатись хвилини, коли цілісність власного тіла, яка все дужче і дужче здавалась йому нереальною, таки розпадеться, і що скоріше, то краще, щоб сталося щось надзвичайне, щоб розпад обернувся порятунком, новою цілісністю, остаточним сенсом, і хоч усе це ні на мить не полишало, переслідувало його від ранньої юности, принаймні від ночі тієї в Кремоні, а може, ще й від дитинства в Андах, постаючи то спершу грайливою дитячою полохливістю, то потім гнітючим страхом, що аж памороки відбивав, страхом, який тепер уже стерся із пам’яті так само, як і полохливість, але в ньому весь час нагадувало про себе й запитання про значення таких явищ, і це запитання щоночі виявлялося в усіх намаганнях його услухатись, вдуматись, відчути, й достоту так само, як він лежав у своєму ліжку колись — хлопчиком в Андах, підлітком у Кремоні, — лежав, стиснувши коліна, думками полинувши у мрії-сни, думками і тілом полинувши на судно свого буття, розпростершись понад земними широтами-далями, сам обернувшись на гору, обернувшись на ниву, на судно, на океан, наслухаючи ніч і те, що всередині у ній і зовні, ще відтоді, либонь, здогадуючись, що вже саме неслухання це і становить суть пізнання, задля якого він і мав прожити все життя своє, — достоту так само лежав він і тут, і те саме з ним діялося знов, тут і тепер, діялось цього дня; з ним діялось те, що діялося віддавна, проступаючи все виразніше і виразніше, діялось знов і знов, він чинив те, що чинив ціле життя, але тепер уже знаючи відповідь: він наслухав смерть.

Та й чи могло бути інакше?! Людина звелася на повен зріст, звелася лише вона, та, як лягає, випростується, щоб спати, кохати або помирати, — і навіть таким потрійним призначенням цієї пози вона відрізняється від решти земних істот. Душа людська, звівшись, зростати покликана, від коріння свого в буття темному гумусі сягає вона до зорянистої тверді, сонячним сяйвом напоєної, підносячи вгору похмуру свою, посейдонсько-вулканську основу, опускаючи вниз всю прозорість своєї мети аполлонської, і що дужче душа у своєму зростанні наливається світлоносною формою, що чіткішої форми вона прибирає, розгалужуючись і розгортаючись, мовби дерево, то більшою мірою здатна вона у своїй густотінній кроні поєднати темне зі світлим; та коли вже душа випростується, щоб спати, кохати або помирати, коли сама вже стає краєвидом розложистим, тоді їй вже ніколи сплавляти водно протилежності, бо у сні, у кохання, у смерті в неї змикаються очі, й тоді вона вже і не добра, і не погана, а самé лишень наслухання безмежне: розпростерта безмежно душа, безмежним кільцем часу охоплена, у своїм супокої безмежна, позбувшись потреби зростати, зростання не знаючи, як краєвид, що ним стала, разом із ним вона, як незмінна й незмінена сфера сатурнська, крізь усі часи простирається, від золотого віку до бронзового, ба навіть і далі, до нового повернення золотого, і завдяки своєму проникненню у краєвид, завдяки своїй закутості в земну стихію, в земні обшири, в неосяжності котрих розлучаються сфери небесного світла й земної пітьми, вона стає тою гранню, що розділяє ці сфери і воднораз поєднує, гранню поміж теренами верхніми й нижніми, незмінно належачи, мовби той Янус, одночасно обом — і тому, де зорі витають, і тому, де камінь важенний панує, етеру й геєні огненній належачи, у протилежні боки обернена, мовби той Янус, — безмежність, розпростерта без меж, мовби той Янус, сутінково спочила душа, що, наслухаючи й пізнаючи, віддає належне обом — непоєднаним верху і низу; навпаки ж, належного не віддає вона тому, не наслухає й пізнати не намагається того, що навколо чиниться, бо сприймає це не як зростання, не як зів’янення чи засихання, не як блаженство, не як тяготи, а скоріш як одвічне повернення, як одвічне повернення всередині буття свого власного, повернення всеосяжного Золотого віку, де без меж простилаються краєвиди душі і землі, вдих і видих яких не відрізнити один від одного, не відрізнити проростання і дозрівання, врожаї й недороди, загин і відродження, весну і зиму безмежности їхньої, вплетені у вічне повернення, охоплені кільцем вічно незмінного, а тому спокійно випростані, щоб спати, кохати або помирати… О, наслухання душі й краєвиду, бронзове і золоте воднораз, смерть злотовічно себе наслухає, не знаючи смерти.

Він наслухав свою смерть; так воно й мало бути. Усвідомлював це без страху, хіба що з тією неймовірною ясністю, яка зазвичай наростає, коли підступає лихоманка. І тепер ось, лежачи в темряві, наслухаючи темряву, він збагнув усе власне життя, збагнув, якою великою мірою було воно повсякчасним наслуханням того, як проростала смерть, як проростало її усвідомлення, проростав той зародок смерти, який в кожне життя вкладено вже на його початку і визначає його, — проростання подвійне, потрійне, де одне випливає з одного і з ним проростає, і кожне — попереднього образ і саме тому — його втілення… Хіба ж не була то омріяна сила всіх образів, а тих, котрі здатні життя визначати, — і поготів? І чи не стосувалося це й образу тієї печери — всесвітньої ночі вмістища, яке дивовижно, сіючи страх перед безчассям, важкозоряно вічність вістуючи, смертельним склепінням звелось над усім буттям? Бо те, що колись давно, у його дитинстві, було по-дитячому дитячим уявленням про смерть, уявленням про могилу, в яку опускають уже мертве тіло, розгорнулося згодом у величний образ печери-вмістища, і тому зведення склепу в неаполітанській бухті, там, поблизу позиліпського ґроту, було чимось більшим, аніж просто повторення і наочне утілення давніх дитячих уявлень; ні, споруда та стала символічним утіленням всеосяжного смерти склепіння — можливо, усе ще дитинно-наївним через оті по-земному невеликі розміри склепу, але все ж таки був то символ могутнього, всеосяжного простору смерти, де він, хто від давніх-давен мету свою знав, одначе шукав її, шукав свого шляху під смерти склепінням, де він ціле життя спав-мріяв з розплющеними очима. Заради всеосяжної влади, яку обіцяла мета ця, він так довго, далебі, надто довго шукав свого місця й призначення, заради цієї мети, про яку завжди знав, але яку ніколи не усвідомлював, він, нічим невдоволений, хоч би за що в житті брався, кидав усе, нічого до кінця не довівши, не годен лишатись ні лікарем, ані астрономом, ані вченим філософом і навчителем, а вже вгамуватися — то й поготів. Вимогливий, недосяжний образ пізнання, суворий образ пізнання смерти невідступно стояв перед очима, і його не вдовольняло ремесло жодне, бо нема ремесла, яке не слугувало б лише і тільки пізнанню життя — за винятком того одного-єдиного, до якого він зрештою і прибивсь і яке має назву поезія; о, це найдивовижніше із усіх людських захоплень, єдине, що слугує пізнанню смерти. Лише той, хто живе у проміжному царстві прощання — о, тепер воно вже зосталось позаду, й вороття до нього немає, — лише той, хто застиг на березі річки, далеко від верхів’я її, далеко від гирла її, в сутінках, — лише той передчуває смерть, лише той відчуває над собою владу смерти й, слугуючи смерті, скидається на жерця, що, з огляду на свій сан, на свій сан жерця, підноситься над будь-яким ремеслом, виступаючи посередником поміж землею і небом, відданий смерті служінню і цим також приречений на вислання до проміжного царства прощання; так, місія співця йому завше здавалася жрецькою — можливо, тому, що в будь-якому мистецькому творі немовби живе дивовижна палка пристрасть, освячена смертю, і хоч досі зізнатися в цьому собі він важивсь не часто (а іноді, може, і відмовлявся — достоту як ото в перших своїх поемах не важився підступити до смерти, намагаючись тільки силою любовно-залюбленої щирої до буття любови захиститися від невиразної, але вже реальної загрози), все ж довелося помалу припиняти свій спротив, бо не до снаги було здолати творчу могутність смерти, яка ступінь за ступенем воювала собі права громадянства, щоб в «Енеїді», на богів рівняючись, домогтися нарешті цілковитого повновладдя; сповнене брязкоту зброї й потоків крови, застережливе й невідворотне владарювання долі, всепереможне владарювання смерти, а позаяк воно всепереможне, то, отже, перемагає і знищує навіть само себе. Адже будь-яка одночасність занурена в смерть, вона, всепоглинна, береже в собі вічно всю одночасність життя і поезії, смерть сповнена дня і ночі, одне в одне вони проникають і утворюють двобарвну хмару сутінків; о, смерть сповнена всього розмаїття, що вийшло із єдности, щоб знов у ній злитися в єдності; смерть сповнена стадної мудрости першопочатку й пізнання відокремлености кінця, вона зосереджує їх в одній-єдиній миті буття, в тій миті, яка обернулась уже на мить небуття, бо ховається смерть у невпинній мінливості плину буття, і в плині своєму час, який, упадаючи в смерть, у ній розчиняючись і повертаючись до свого першоджерела, переходить незмінно у пам’ять єдину, в пам’ять світів, сотень і тисяч світів, у пам’ять Бога. Лише той, хто бере смерть на себе, спроможний замкнути коло своє на землі, лише в того, хто ока смерти шукає, не потьмариться око власне, коли доведеться поглянути в око Ніщоти; лише тому, хто вслухається в смерть, не треба втікати, тому вільно зостатися, бо тоді його пам’ять поринає у глибінь одночасности, а хто поринає у пам’ять, тому бринять звуки арфи саме тієї миті, коли стихія земна має відкритися навстріч нескінченному і невідомому, відкрита уже воскресінню й відродженню нескінченної пам’яті… Краєвиди дитинства, краєвиди життя і краєвиди смерти, вони — одне ціле у незмінній своїй одночасності, вони провіщають краєвиди богів, краєвиди першопочатку і першокінця, незмінно поєднаних дощедишною семибарвною аркою, над ними напнутою. О терени прабатьків! Багато чого відбувається тільки заради пам’яті і зрештою виявляється все ж таки дослуханням до смерти, й багато чого із того, що призначено смерті, — то всього-на-всього спогад пам’яті, боязко-тужний спогад, над яким ти тремтиш, щоб назавжди його не втратити. Саме так, не інакше було і з тим склепом, вітрами морськими овіяним, листям зеленим весняним затіненим, — склепом побіля позиліпського ґроту, з тією мало не на іграшку схожою оселею смерти, повною спогадів, дитячих спогадів, які він, сам цього не усвідомлюючи, переніс до того погідного саду, тож усе, що на батьківськім обійсті в Андах бачили очі його дитячі, тепер опинилося тут, тільки трохи в іншому, меншому вигляді; так, наприклад, під’їзна дорога до брами, яка стала тепер головною алеєю саду, так само двічі, як і колись, повертала, і ліворуч від неї росли ті самі лаврові кущі, а праворуч виднівся пагорб, де він грався ще хлопчиком, хоч тут цей пагорб увінчував не старий оливковий гай, як там, а всього-на-всього кілька кипарисів, а ось за будівлею (повитою там і тут пташиним щебетом, там і тут — велич і спокій) здіймалися в’язи — і тоді, і тепер пристановище самотности й миру; і, як тоді, коли він ще хлопчиком був, він міг би провести рукою по верхівках кущів живоплоту, так виразно зі споминів випливало минуле і так виразно й на всі часи незмінним поставало в уяві майбутнє, поставало зі смертю в кінці і з помиранням, метою усіх його мрій-наслухань від ранніх дитячих років, метою і джерелом його спогадів, ясних, незабутніх, спраглих пізнання, хоч образ склепу займав лише невеличкий, зовсім невеличкий куточок пам’яті в потоці минулого — такий собі крихітний, просто-таки на дотик відчутний острів, що майже випадково виринув зі своєю крихітною відчутністю, сливе на грані зникнення й далебі гідний забуття перед обширом цього шумливого потоку, що вливався в його ненастанне наслухання; ненастанно приносив потік йому незабутнє, роздольне, як хвилі, роздольне, як пам’ять, ненастанно, м’яко й велично, хвиля по хвилі, котилось на нього колись побачене, зринаючи у звуках арфи, у невимовно непроминущім, вічнім співзвуччі.. О милі серцю темниці юности, за мурами сховані й ладні щомить відчинити брами!.. І ввижалось, немовби струмочки усі й озера минулого вливались до цього потоку спогадів, дзюркочучи поміж духмяних лугів, поміж берегів, обрамлених трепетом очеретів зелених, безмежно чарівні картини-образи, неначе й самі — букети, дитячою ручкою нарвані, букети левконій і лілій, нарцисів, калюжниць і маків, картина дитинства на тлі стількома ногами сходжених і стількома поетами оспіваних краєвидів, картини батьківських теренів, що їх доводилось шукати повсюди, хоч би куди його закидала доля, картина-образ його власного, єдиного, повік непозбутнього життєвого краєвиду, о несказанний образ, про нього важко що-небудь сказати попри всі його такі яскраві й виразні лінії, попри всю його сонячність і прозористість, попри немеркно-ясну багатобарвність, що завше стоїть у нього перед очима, — образ такий несказанний, що, хоч би скільки разів він його описував, образ відлунював лише у тому, що не можна сказати словами, щораз лише там, де мова уже безсила, де вона вибивається за земні свої, смертні межі й, до невимовного прагнучи, виходить зі словесної оболонки, в царстві поезії вже тільки себе оспівуючи, на мить розтинаючи безодню поміж словами, від якої спирає і забиває дух, щоб, німотно завмерши перед її німотним бездонням, передчуваючи смерть у життєвім напруженні, показати цілісність світу і плин одночасности, в якій спочиває вічність. О мета всієї поезії, розплющене око мови, коли вона розчиняється в кожній фразі й у кожному описі, о миттєвості мови, коли в одночасність сама вона поринає, й уже не збагнеш, щó витікає з чого — спогади з мови чи мова зі спогадів! О, саме в такі хвилини і розквітав краєвид дитинства, відокремлюючись від себе самого, переростаючи й самого себе, й будь-який спогад, і будь-який початок і будь-який кінець, обертаючись на простенький, сільський пасторальний лад якогось там золотого віку, обертаючись на краєвид латинських джерел, обертаючись на реальність величного поступу послужливо-владних богів; звісно, то був іще не першопочаток, ще не першолад і не першореальність, але то був уже, мабуть, їхній символ, то був ще запевне не голос, що пролунає із чогось іще невідомого, з чогось невимовного і незбагненного, з чогось незмінно-надбожественного, але то був уже, мабуть, його символ, то було вже, либонь, ледве відчутне, мовби луна, передчування буття його і майже його підтвердження — символ, який сам є реальністю, реальністю, що стає символом перед лицем смерти. То були миті безсмертя, в якого прорізався голос, миті самого життя, що відділились живими від сутінків, і воднораз миті, в які найвиразніше проступає справжнє обличчя смерти, — дуже рідкісні миті милости, дуже рідкісні миті цілковитої свободи, невідомі більшості люду, миті, до яких багато хто прагне і яких дуже мало хто досягає… Та кому із цих небагатьох даровано таку мить затримати, кому доля судила схопити скороминущу скороминущість образу смерти, кому в безнастанних шуканнях і наслуханнях таки пощастить уявити собі образ смерти, той, позаяк образ цей істинний, знайде і свій власний образ, тому відкриється й образ власної смерти, й так він набуде і власного образу, і йому не страшне вже повернення в гумус безликости. Над буттям семибарвна й божественно лагідна перевисає до нього з дитинства веселка, щодня в новій подобі, щодня заново створена, спільне творіння людини і Бога, творіння слова, що зміцніло в пізнанні смерти. Чи не задля цієї надії він мусив терпіти нестерпні страждання свого зацькованого життя, що не знало ні щастя, ні спокою? Він озирався назад, на своє життя, сповнене зречень і покірности долі, яким не було кінця-краю й досі, озиравсь на життя, що не чинило спротиву смерті, зате вперто чинило спротив єдності і коханню, озирався назад на життя-прощання, що проминуло у присмерковому світлі потоків, у присмерковому світлі поезії, і цього дня він, як досі ніколи, усвідомлював, що все це на себе звалив заради тієї ж таки надії; можливо, він заслужив хули і насмішок, за те заслужив, що досі надії його так і не справдились, хоча задля них він доклав у житті так багато зусиль, що завдання його, яке він так прагнув виконати, йому обернулося надто складним, не до снаги, а може, поезія і її засоби для цього були взагалі непридатні; одначе тепер він збагнув і щось інше: тепер усе це не мало значення, ба більше, правомірність чи неправомірність завдання не має нічого спільного з його земним виконанням, і цілком байдуже — забракне чи не забракне у нього снаги, чи прийде у світ хто-небудь інший, дужчий від нього, чи в світі є, чи колись буде ще одна сфера, краща, аніж поезія, щоб завдання те виконати; усе це було неважливо, бо вибір робив не він. Певна річ, день при дні, безліч разів на день він ухвалював рішення й діяв за вільним вибором або гадав, що ухвалює рішення власною волею; одначе не вільний вибір, не власна воля визначали головну лінію його життя, її визначала повинність — повинність, що слугувала щастю й нещастю буття, була то повинність, прописана долею і все ж таки вільна від будь-яких приписів, повинність, яка прописала йому шукати власного образу в образі смерти, щоб на цьому шляху здобути свободу душі, бо свобода — то повинність душі, чиє щастя й нещастя залежить завжди від випадку, і він, скоряючись долі, покірно узявсь за її завдання.

Він трохи підвівся на подушках, щоб не так боліло у грудях, підвівся вельми обережно, щоб у розпростертих краєвидах власного «я», які, здавалось, обіцяли йому відкритися, не настав безлад, а тим більше, щоб вони не переплутались, як це буває, коли випростуєшся; потому помацав рукою поряд, шукаючи скриньку із манускриптом, і майже з ніжністю провів пальцями по шкарубкій шкіряній покришці; гарячою хвилею збудження віддалося у ньому відчуття трудів, настійливе відчуття відкривача, глибоке відчуття мандрівця на шляхах творення, і якби водночас у ньому не ворухнувсь і перед мандрами острах глибокий, огидливий острах людини, котра збилась зі шляху й блукає в нічних чагарях, цей на диво глибокий острах, що супроводжує будь-яку творчість, то гаряча щаслива хвиля у грудях затлумила б навіть готовність до смерти отих застережних болів, може, навіть зняла б ядуху, може, тоді він забув би про лихоманку й озноб, і вже ніщо не заважало б йому притьма сісти за працю, йому, ладному все почати спочатку, пам’ятаючи про те завдання, яке він повинен сповняти до останнього подиху і яке доконечне сповнить лише із останнім подихом. Ні, ніщо не могло б його стримати від роботи, ніщо права такого не мало — стримувати його від роботи, але все його стримувало, та ще й так, що він ось уже кілька місяців не міг завершити «Енеїду», й лишалося тільки одне: втеча і тільки втеча. І винна у цьому була не хвороба, не болі, до яких він давно уже звик і яким давно вже навчився давати раду, а радше якась невідступна, непоясненна тривога, оце боязке відчуття, ніби ти заблукав, ніби ти у безвиході, оце постійне, оце виразне, сливе непомильне передчуття загрози, постійне передчуття страшної біди, суть якої хтозна в чому й ховалася, яка хтозна-звідки й походила, яка хтозна-де і чигала — всередині чи зовні. Обережно, вкрай обережно дихаючи, він лежав нерухомо і вслухався у темряву. Свічки на канделябрі одна по одній догоріли й погасли, і стійко блимав лише невеличкий пломінець у лампаді біля ложа, яка від легенького подмуху повітря з тихеньким дзвоном іноді легенько похитувалась туди-сюди на срібному ланцюжку, відкидаючи на стіну м’які, мов крильця метелика, й плутані, мов павутина, колихкі тіні; і поки надворі помалу стихало те несамовите вуличне ревище й розсіювався пістрявий, глухий гамір, розпадаючись на сміх і регіт, нявкання й квакання, поки шум і гам свята розкладавсь на окремі звуки, обертаючись на тепер уже калейдоскопічну поліфонію дзвінких і глухих голосів, із майдану, як стало чути, рівним кроком рушили, своїм тупанням нагадуючи бумкання генерал-баса, військові загони, — ознака того, що охорона частинами вже поверталася до казарм; потім настала тиша; щоправда, невдовзі ця тиша (від неї якось дивно дзвеніло у вухах, адже й сама вона, власне, була тим дзвенінням) почала оживати, бо раптом здаля, зусібіч (а втім, звідки саме — із піль за містом, із піль аж у Андах?) долинуло стрекотання цикад, міріад і міріад створінь, міріадоголосий хор, нескінченний у тиші, що накрила собою всю нескінченність. Тихо, поволі вже зблякли й червонуваті відблиски залитих вогнями святкових вулиць, стеля в покої зробилася чорною, і на ній лише над лампадою звільна ковзала туди-сюди, наче маятник, світла пляма; а за вікном у чорній безодні застигли зорі. Що це було — неспокій, причину якого він намагався збагнути? І чому його все це так непокоїло, адже оті відчайдушно-несамовиті крики нарешті стихли, й хіба це не свідчило радше про те, що натовп нарешті-таки вгамувався? Ні, адже лихо зосталось, і тепер він його усвідомив, не міг не усвідомити: то було лихо ув’язненої людської душі, для якої будь-яке визволення — щоразу лиш нове ув’язнення.

Він не відводив очей од вікна, де в неосяжному власному просторі кружляла ніч, склепіння якої, всіяне зорями-іскрами, обертав на своїх велетенських плечах Атлант, — неосяжне нічне бездоння, яке нічого із себе не випускає; розпростершись у лихоманці під ковдрою, знемагаючи то від жару, а то раптом від холоду, він прислухався до шурхотів ночі, і йому, з його вкрай загостреним сприйняттям, увижалося, ніби всі оці óбрази, запахи, шурхоти зливаються з образами, запахами, шурхотами минулого, того минулого, яке він прожив і пережив, вони поставали в подвійних спогадах — про те, що було і що буде, спогадах, просякнутих такою непоясненною і невідворотною зловорожістю, спогадах таких незбагненних і невловимих, таких загадкових попри свою оголеність, що він, розпалений ними і воднораз скований, знов провалився у хаос, у гущу всіх розокремлених тих голосів… Безликість, від якої йому пощастило, як він гадав, утекти, знов полонила його, і постала вона не туманною невиразністю стадного першопочатку, а досить безпосередньо, майже відчутно на дотик, хаосом розокремлення й розпаду, що його, хоч ти як прислухайся, хоч ти як намагайся, вже ніколи не стримати, не обернути на єдність; о, цей демонічний хаос усіх голосів розокремлених, усіх пізнань розокремлених, усіх речей розокремлених, байдуже, якому часу вони належать — нинішньому, минулому чи майбутньому; тепер цей хаос напосідав на нього, він був безсилий перед цим хаосом, атож, саме так і чинилось, відколи той клекітний і невиразний вуличний гомін почав зливатися в гущу розокремлених тих голосів. Атож, так і чинилось. О, кожного з нас оточують густі чагарі голосів, кожне з нас все життя блукає у них, блукає й блукає, і все ж таки в цьому глухому, багатоголосому лісі ми прикуті до місця, до одного-єдиного місця, попавши в тенета нічної гущавини, тенета лісового коріння, що проростає потойбіч усіх часів і просторів; о, кожному з нас загрожують непогамовні голоси і їхні щупальці, загрожують голоси-гілки й голоси-сучки, що переплітаються поміж собою і обплітають нас, що виростають одні з одних, угору вистрілюють і знов обвиваються одні навколо одних, демонічні в своїй самовільності, демонічні в своїй відокремленості, голоси миттєвостей, голоси років, голоси віків, що сплітаються в сув’язь світів, сплітаються в сув’язь часів, незбагненні і непроникні в своїй громохкій німоті, вологі від болючого стогону й тверді від осяйного шаленства цілого світу; о, ніхто не уникне такого одвічного рокоту, нікому його не оминути, бо кожнісіньке з нас, знає воно чи не знає, — й самé не що інше, як один із тих голосів, і самé часточка їхнього хору, часточка тої загрози, неподільно-злютованої і непроникної, яка в них чаїться… На що вже тут сподіватися! Нема порятунку нікому, хто заблукає у нетрищах, довкола ні стежки, ні просвіту, а якщо тільки спробуєш, якщо тільки зважишся своїми надіями сягнути за межі, туди, в неосяжну безмежність, де ще можна відчути і єдність, і лад, і всепізнаність усіх голосів, де можна відчути їхній великий, пророчий акорд, що збирає і гасить у собі голоси, акорд світової єдности, світового ладу, світової всепізнаности, який долинає відлунням з найдальших просторів, останній відгомін розв’язання світового завдання, то надія така, зухвала для смертного й відразлива для богів, ущент розбилася б об мур глухоти, сконала б у нетрищах голосів, у нетрищах пізнання, у нетрищах часів, сконала б у вмирущих зітханнях; бо недосяжне джерело голосів, що витікає з початку часів, воно сховане глибоко-глибоко під корінням усім, сховане під усіма голосами, сховане під усією німотою, недоступне для вод, що живлять коріння лісів, у ньому зберігається зоряний план єдности ладу і мови, невидимий оку символ усіх символів, адже безмірне й більш, ніж безмірне, розмаїття напрямків у надбезмірному просторі, безмірне число відокремлень, безмірне число роздоріж і доріг, і навіть безмежні простори мови і спогадів, навіть багатство їхніх напрямів і безкінечність їхньої власної відхлані — лише вельми бліде й невиразне, з бідних земних картин-образів зіткане віддзеркалення того, що не збагне жоден розум, що у своєму подиху зберігає весь сферичний простір і воднораз зберігається в кожній щонайменшій сферичній цяточці, вдихаючи й видихаючи само себе й само себе випромінюючи і поглинаючи, відблиск радощів від пізнання, такого символічного, що його майже неможливо пригадати, про нього майже неможливо повідати, його майже неможливо описати, — радощів, що промінням своїм випереджають будь-який час і будь-яку часточку миті обертають на безчасся: перехрестя усіх доріг, недосяжне на жодній із них, несхитно-вічна, вічно несхитна далека мета! Уже перший, найперший крок у будь-який бік цього переплетіння доріг міг би привести до тієї мети і, хоч би ти як поспішав, знадобилося б ціле життя й навіть більше, ніж ціле життя, потрібне було б життя нескінченне, щоб затримати бодай одну-однісіньку, нікчемну мить спогадів, знадобилося б життя нескінченне, щоб хоч на мить, на одну-однісіньку мить зазирнути у мовне бездоння! Наслухаючи ці мовні глибини, він сподівався дістати змогу дослухатися до смерти, сподівався вловити якесь знання, хай не знання, а натяк на нього, навіть туманний проблиск знання про те пізнання, яке вже по той бік пізнання земного, але й саме сподівання його було вже зухвальством через оте невловиме, що з бездоння лункими узгір’ями пробивалось нагору, — відблиск, що, по суті, не був уже й відблиском, по суті, не був уже й спогадом про відблиск, по суті, вже не був і відлунням спогаду, а був легким, як повів, повівом, таким невидимим, що передати його невидимість не до снаги було б навіть музиці, не кажучи вже про те, щоб виразити в цій невидимості передчуття незбагненної нескінченности; ні, пута цих нетрищ ніщо земне не розірве, жоден засіб земний не розв’яже це вічне завдання — розгадати загадку ладу і провістити її, прокладаючи шлях до пізнання по той бік пізнання; ні, все це — привілей неземної влади і неземних засобів, тієї виражальної сили, що перевершує будь-яку земну виражальну спромогу, привілей тої мови, що знялася б над юрмищем голосів, над усіма земними мовами, — тої мови, що була б чимось більшим, ніж музика, мови, що з трепетом серця, зі швидкістю удару серця дає оку змогу осягати пізнавальну єдність буття; для такого звершення потрібна далебі нова, ще не бувала, неземна мова, й підступитися до мови такої у нікудишніх віршиках було просто зухвальством — безплідними намаганнями і блюзнірським зухвальством! О, йому судилося побачити вічне завдання, завдання спасіння душі, йому судилося взяти в руки лопату, і він не помітив навіть, що змарнував на це ціле життя — життя змарнував, згаяв роки, втратив час і не тому, що був нездарою і невдахою, нездатним викопати бодай один корінець, а тому, що вже на саме рішення встромити у землю лопату пішло б усе нескінченне життя, ба більше, тому що смерть переганяє будь-яку душу, а саму смерть не наздожене ніщо, навіть за допомогою мови підслуханої і заздалегідь підслуханих спогадів; усемогутня смерть, усемогутні нетрища, з яких не вибратись і які жорстоко ув’язнюють заблуканого, безпорадний заблуканий, сам — лиш один безпорадний голос у чагарях розокремлености! На що ж тут іще плекати надію?! Чи не з діянь людських, хоч би де й хоч би як вони відбувалися, випливає доконче страх, властивий живим створінням, несамовитий страх, той, із якого темниць присмеркових вже не вирватись і не втекти, бо він — страх створіння, заблукалого в нетрищах? Глибше, ніж будь-коли, він усвідомив цей страх, краще, ніж будь-коли, він перейнявся повік непогамовним бажанням душі заблукалої взяти гору над часом, уникнувши смерти; краще, ніж будь-коли, він розумів невгасимі надії живих створінь, розумів, чого прагнуть і оті голоси — голоси без ліку! — там, унизу, чого домагаються своїм відчайдушно-нестямним риком, розумів, чому той простолюд так уперто, так невиправно-затято тримається своїх ницих пристрастей, розпалюючи їх своїм криком, вивергаючи їх своїм риком, виражаючи ним сподівання й переконання, що в тих нетрищах є надзвичайний, прекрасний, могутній голос, голос правителя, і їм досить до нього лише приєднатися, щоб у його відблисках, у відблисках слави й тріумфу, дурману, ночі, богоподібности Цезаря, в пориві, до останнього подиху сповненім дикої, волячої сили і рику, знайти все ж таки вихід земний з лабіринту буття свого, і він, усвідомивши це, він бачив, він розумів, він усвідомлював краще, ніж будь-коли, що власні його поривання відрізнялись від грубої, але щирої жадоби насилля цього очманілого стада, можливо, лиш формою і зневагою, тільки не сенсом і змістом, що він лиш приховував звичайнісінький, властивий живому створінню страх, який так само міцно сковував і його, що свій страх він лише маскував облудною тугою за всепізнавальною єдністю ладу, маскував суєтним, а тому двічі облудним вслуханням і наслуханням, що він просто відсунув аж на самісінький край земного надію на провідний, небувалий голос правителя — цю щонайземнішу із земних простолюдну надію, яка жила й у ньому самому, що він просто себе ошукував, гадаючи, ніби цей голос колись пролунає для нього ізвідти, від краю земного, і на неземний обернеться, цей привид його зневаги, полонянки усього земного і здобичі земної марноти; о, він розумів краще, ніж будь-коли, всю марність тваринних спроб вирватися на волю, розумів усю зацькованість і страх цих мас, що заблукали у часі й не уникли часу, розумів їхні потуги втекти, розумів, що йому судилася та сама доля, така сама невідворотна, така сама неминуча, судилося таке саме падіння в застиглу ніщоту, яка смерти не усуває, бо й сама вона — смерть. Ох, життя його було плутане й марне, бо шлях, яким він ішов, уже від початку вів у безвихідь, а сам він завжди був обтяжений усвідомленням того, що йде не в той бік, що на своєму шляху ще від початку заплутавсь, що блукав він навпомацки, кружляв у похмурих тих нетрищах, жив життям, повним зречень облудних і облудних прощань, під гнітом страху перед неминучим розчаруванням, яке, з тієї ж причини, що і надію, відклав аж на самісінький край життя, аж на самісінький край земного. І що ж, чи досяг він тепер цього краю, тепер, коли не зосталось нічого, окрім розчарування? Коли не зосталось нічого, окрім холодного жаху, що сковував і не давав дихати, — жаху смерти, хоч він його, може, й не визнавав, зате визнавав він жах інший, іще, може, й глибший — жах розчарування? Не зосталося нічого, крім заціпеніння, що облягало душу, мов загадкова, зорями послана кара за прогріх, крім цього веління безповоротности, яку визначає щось вище, ніж сама доля, прогріх, якого він не вчиняв і який, іще доти, як міг би вчинити його, уже був зухвальством, одвічно не вчинений прогріх, що одвічно чатував за плечима у нього, одвічно протистояв одвічному завданню пізнання, навічно на нього покладений, щоб він не бачив ані завдання того, ані шляху до його розв’язання, невидима кара в невидимім заціпенінні, прогріх і кара, щоб він не пробудився, щоб заціпенів час, заціпеніла мова, заціпеніла пам’ять, це наслухання сутінків, що заціпеніло в ніщоті, у порожнечі смерти; і ось його тіло самотою лежало тепер у такому заціпенінні, захиріле, старе і зморене, у страшному потьмаренні розпростерте над обширами його власного «я», які ставали чимдалі прозоріші і прозоріші, чимдалі танули й танули, порожніли все дужче, бо покидали їх навіть демони, ті обшири ставали все пустельніші і пустельніші й застигали, мов повибивані, наглухо затулені вікна… Не зосталось нічого, не зосталось нічого такого, про що можна було б згадати, бо все, що колись здавалось йому здобутком життя, непідвладним часу, гідним того, щоб про нього згадати, постаріло ще швидше, ніж він, постаріло до нього, забулося, щезло, кудись кануло, й чи то було воно, чи не було його — хтозна; і постаріли, померхли, відмерли колись такі надзвичайно яскраві, мерехтливо-прозорі картини життєвих його краєвидів, відмерли й опали вірші, якими він обвивав ті картини; все це розвіялось, мов сухе листя, про яке вже не згадуєш, хоч іще й знаєш; воно віджило і розвіялось разом зі своєю порою року; забутий шелест… Стільки, ох стільки було такого, що минуло давно й що минуло недавно, минуло в тисячогранному розмаїтті й мільйоногранній неповторності, але ніколи ніщо не проникало йому в саме серце, ніколи ніщо не могло заполонити його єство цілком, не замкнулося ще кільце його пам’яті, й у нього ніколи ніщо не проникне; все, що йому доводилося переживати, він ураз відкидав як таке, що непережите, і воно лишалося незавершеним, так само, як нічим, незавершеним лишилось і нескінченне його завдання, спіткнувшись уже на першому кроці, і крок цей так і зостався незробленим, хоч і тривав уже ціле життя, так, тривав навіть досі, ба більше, вже від початку він був приречений лишитися незавершеним, застигнути у нездоланно-жаскому паралічі, який не давав ані вперед посуватись, ані вертати назад, позаяк за першим незробленим кроком уже годі ступити другий, бо відстані поміж окремими життєвими митями виросли до неосяжних, нездоланно-порожніх просторів, і звідси вже не може початися жоден рух, ні швидкий, ні повільний, бо взагалі вже немає продовження, вже не продовжити ані завершене, ні незавершене, ані замислене, ні незамислене, ані висловлене, ні невисловлене, ані написане, ні ненаписане… О боги! Адже в такому разі й «Енеїда» залишиться недописаною, залишиться без продовження, без завершення, як і все це життя! Невже так призначили справді зорі? Невже справді така доля поеми — доля незавершеної «Енеїди», його власна доля? Невже це можливо, ох, невже це можливо?! Розчахнулась важенна брама страху, й за нею постало могутнє, всеосяжне склепіння жаху. Щось моторошне охопило його воднораз зсередини і ззовні, щось огидно чуже підняло, підкинуло вгору, рвучко і люто, завдавши нестерпно-болючого болю, шарпонуло з усією страшною, дикою силою, що рве жили, забиває дух і вкидає у розпач, як це буває від першої блискавки на початку грози, щось пронизало все його тіло, здавило у горлі, смертю загрожуючи, смерть несучи, і все ж таки й далі приточуючи миті одна до одної, блискавично наповнюючи порожнини поміж ними тією незбагненністю, яка зветься життям, і йому майже здавалося, немовби разом із цією блискавкою ще раз зблиснула надія, це йому майже здавалося, тоді як його, в залізні лещата затисненого, вмить, не встиг він і оком змигнути, не встиг він і дух перевести, смикнуло угору, немов задля того, щоб тепер, можливо, навіть за одну цю відроджену мить, поки не згасло дихання, усе ж надолужити і незавершене, і змарноване, і втрачене; надія це чи безнадія — не знав він, знетямлений болем, знетямлений страхом, знетямлений заціпенінням, про це він не знав, але знав, що кожнісінька мить відживленого життя була дуже важлива й потрібна, знав, що лише задля цього зблиску життя, хай би тривав він довго чи коротко, його й підхопило, його й шарпонуло з одра заціпеніння, знав, що він мав утекти з цього ложа, цього простору, цього замкненого в стінах заціпеніння, де не було чим дихати, знав, що він мав знов далечінь побачити, відірвати свій погляд від себе, від теренів власного «я», від смерти пустельних теренів, знав, що він іще раз, ще один-однісінький раз, можливо, останній, мав охопити всеобшир життя, о, він мав іще раз, хоч один-однісінький раз побачити зорі, і ось він, стоячи рівно, заклякло, як у лещатах, що стисли все тіло зсередини й ззовні, незграбно, мов маріонетка, невпевнено переставляючи ноги закляклі, подибав від ложа знову до еркерного вікна й прихилився до лутки, виснажений і трохи пригнічений через слабкість свою, однак усе ще випростаний на повен зріст; потому, відвівши назад лікті й глибоко, рівно дихаючи, дав волю зголоднілим легеням, щоб знов розчинилася брама буття і щоб удихнуло воно потоки знову жаданих сфер.


Потреба дихати, звичайна, властива живим створінням потреба дихати — ось що погнали його сюди, але воднораз і не лише фізична потреба, але й палке бажання бачити, сприймати довколишній світ зором, вдихати видимий всесвіт і бути певним його існування. Знетямлений від ядухи, він застиг край вікна, підтримуваний могутньою десницею, що охоплювала все його тіло, й не пам’ятав, скільки часу вже так стояв — може, кілька хвилин, а може, й цілі години; відчуття часу поверталось поволі, шматками, ніби збиралося із уламків, і так само уламками, надовго ховаючись від страху перед ядухою, перед ядушними муками, знов поставав перед зором світ, пам’ять знов поставала пам’яттю, і так само лише уламками до тями доходило те, щó з ним діялось, помалу він усвідомлював, що йдеться не просто про «Енеїду» — йдеться про щось таке, що йому треба ще тільки знайти.

Тихо-тихо лежав тепер світ перед ним — сливе приголомшливо тихо після отого недавнього галасу й гуркоту; схоже, стояла глибока вже ніч; схоже, давно вже звернуло й за північ; зорі спокійно, велично світили на своєму величнім шляху, благовісно, могутньо, навіваючи спокій своєю незмінністю; і все ж таки, попри безхмарність, вражали вони своїм неспокійно-захмуреним виглядом, немов поміж обширом їхнім і обширом світу під ними напнулось якесь непроникно-цупке, похмуре, лиш оку приступне кришталеве склепіння, і ввижалось йому, ніби та демонічна розокремленість теренів власного «я», якої він і його тіло зазнали ще зовсім недавно, коли він лежав, наслухаючи, коли наслухав, іще лежачи, тепер перенеслася на світ за вікном і стала такою різкою, такою незмірною, якої він у самому собі ніколи не помічав. Обшир земний і обшир небесний відділяло і відгороджувало один від одного те склепіння так різко, що омріяний повів безмежности навіть не відчувався, що годі було навіть погамувати жадобу повітря, годі було пригасити страждання у грудях, бо ті випари, що напередодні огорнули все місто, не розвіялись, попри вечірній бриз, не розсмоктались, а лише обернулися на своєрідний тоненький пропасний серпанок, під тягарем загальної розокремлености застигли у своєрідні похмурі драглі, які нерухомо і незворушно висіли в повітрі, здавалися гарячішими від самого повітря і були такі непридатні для дихання, що гнітили майже так само, як задуха в кімнаті. Те, чим можна дихати, було немилосердо відділене від того, чим дихати не можна; немилосердо і непроникно нависала темна кришталева чаша, наглухо і невблаганно перепинивши доступ до сфер, доступ до дихання і до світів, і він стояв перед цією перепоною в лещатах десниці залізної, що підняла його з ложа й тепер на ногах тримала, і коли досі він, на земній розпростершись тверді й до прадавніх просторів сягаючи, сам був межею між верхом і низом, обом теренам одночасно належачи і безпосередньо із ними пов'язаний, то тепер він пронизував їх як окрема душа, що для зростання призначена і у своїй окремості, у своїм усамітненні знає, що їй, коли вона хоче почути глибини і верху, і низу, треба почути саму себе: той, хто спинився в земному часі, у земному, людському зростанні, кому доля судила те й те, — той величі сфер повік не спізнає; лише зором своїм, лише знанням він осягне незмірну роз’єднаність сфер, лиш його погляд допитливий охопить їх і поєднає, лише його пізнання допитливе єдність відновить — єдність світу і його сфер в одночасності їхній, лиш у нестримному коловороті цієї допитливости він утілює теперішність своєї душі, її найпотаємнішу земну неминучість, одвічне покликання пізнавати.

Час цідився вгорі, час цідився внизу, заповітний час ночі, що знову вливався у жили його, знову вливавсь у шляхи небесних світил, десь поза простором приточував мить до миті, час, що знову дарований, що знову прокинувся, що не визнає над собою долі, непідвладний випадку, незмінні і незамінні його закони, нескінченна, вічна теперішність, що його прийняла…

Закон і час,

народжені один із одного,

постійно вони один одного скасовують і знову породжують,

взаємно себе віддзеркалюють і лише так являють себе,

ланцюг зображень і відображень,

він час обвиває, обвиває прообраз, повік

не в змозі їх охопити цілком, і все ж

над часом підноситься знову і знову,

поки в останнім відлунні гармонії їхньої,

поки в останньому символі

смерти символ і символ життя поєднаються,

в образі втілена реальність душі,

прихисток її і непідвладна часу теперішність, і тому —

здійснений в ній закон,

її неминучість.

І вершилося все неминуче, неминучий був навіть пізнання шлях, де все, що є в душі й у світі, розчинялося до непізнанного безміру, до цілковитої чужости, розкраяної і розділеної. Та хіба не приховує ця неминучість, нагальна і невідпорна, й надію на нову буття гармонію, на немарність того, що сподіялось і що діється? Неминуче спливають картини і образи, неминуче підводять вони до реальности, все ближче і ближче! О, як близько уже праобраз, як близько одвічна реальність, на порозі якої стоїть він! Чи розірветься нарешті кришталевий покрівець небесних таїн? Чи відкриє ця ніч перед ним останній свій символ, перед ним, чиє око осліпнути має, коли вона розплющить своє? Він вдивлявся у зорі, чий двотисячолітній коловорот, що визначає долі й сам призначений долею, невдовзі мав завершитись, оберт за обертом волю долі довершуючи й сам несучи волю далі від батька до сина і далі, до поколінь наступних; і його вже вітала небесна реальність, розширяючись від видимого до невидимого, до повного кола знов подарованих знань, — вітала його звідтіля, від окраю на південному заході, знайомо і жахно вітав Скорпіон доленосний зі своїм загрозливо скорченим тілом, омитим потоком м’яким Молочного шляху; Андромеда схиляла голівку на крилате плече Пегаса, променилася непроминущість вітанням невидимим, а з позамежно-праотчої вічности, колишню могутність утративши, вітально киває всіма десятьма розпаленілими головами Дракон; він вдивлявся у цю кам’янисто-холодну високість, де кружляє шляхом своїм образ закону й де, окремо від нього, у мерехтінні похмурому кружляє і подих істини, яка вік до землі не спускається, а завжди тільки вгадується, подих істини з її незбагненною людині неминучістю, і ось він, споглядаючи образ її, вгадуючи образ її багатоликий з-поміж безлічі образів, відчував, як прокидається в ньому пізнання, відчував, що воно непідвладне випадку, відчував у марно очікуваному очікуванні силу свого пізнання, якій чуже нетерпіння, і був готовий до неминучого завершення у незавершеному. І десниця тоді, що тримала його, почала розтискатись і стала для нього захистом. А зі східного боку на міські крівлі прохолодним зеленуватим пилом сіялось місячне сяйво; знов нагадала про себе земна стихія. Бо хто промине першу браму жаху, той опиняється перед новою, ще більшою невідомістю, того охоплюють нові думи і роздуми, вони повертають його до власних реалій, до власних законів, непідвладних законам повернення, непідвладних одвічному плину, непідвладних його нетерплячому наслуханню; знову стоїть він випростаний, знову росте і тягнеться вгору, знаходячи шлях до себе, і тепер його барка — вже посушено весла — тихо пливе собі, ні на що не чекаючи, в подарованім часі, так ніби ось зараз причалить до берега, де чекає на нього остання, непідвладна випадку реальність;

бо той, хто поминув першу браму жаху,

вже на поріг реальности став,

де пізнання його, відкривши себе й, мовби уперше,

звернувшись до самого себе,

вже починає розуміти неминучість усесвіту й усього,

що діється в ньому, як неминучість власної душі;

бо хто цього зазнає,

того обійме цілісність буття,

обійме пречистая теперішність, одна-єдина для всесвіту і для людини,

душі її непроминуща сутність,

це завдяки їй ширяє душа на крилах неминучости,

ширяє над пащею страшної безодні ніщоти,

ширяє над людей сліпотою;

бо обіймає її своїм запитанням теперішність вічна —

теперішність вічна знання незнаючого, божественне передзнання людини;

знання незнаюче, бо все питає й питати мусить,

знаючи: воно самé — вже джерело запитань нових, небом

із передвіків людині дарованих і тільки їй,

дарованих як неминучість, найзаповітніша і людська,

задля неї

людина мусить знову і знову звертатися до пізнання й ненастанно

знову і знову запитання від нього чути;

стережеться людина відповіді, стережеться пізнання відповіді,

бо людина — ніщо без пізнання, бо пізнання — ніщо без людини,

обоє — ніщо одне без одного, стережуться обоє відповіді,

обоє в полоні небесної яви передзнання,

неосяжної яви запитання віщого,

яке ні земна відповідь, ані земного пізнання істина

повік не осягне, і все ж лише тут,

у стихії земній може дістати відповідь, має дістати відповідь,

набути земного втілення

як гри перемінної творення і перетворення світу,

перетворення реальности в істину, істини у реальність —

з веління, якому душа покоряється,

як неминучости;

бо душу, коли в ній запитання тужиться,

обіймає спасенна істини,

яка з волі пізнання, з волі запитання, з волі творіння,

тужачись поміж певністю знань і здатністю до пізнання,

прагне реальності,

тож душа

на поклик одвічних знань, на поклик того запитання віщого,

яке знає, що єдність буття твориться не випадково,

душа, покликана ще й здобувати знання в пізнанні

і нести знання це в життя,

душа, покликана пізнавати закон, випадковості непідвладний,

щомиті готова пуститись в дорогу,

готова в дорогу й пускається в пошуки власної суті,

пошуки сенсу і вищого сенсу свого існування,

у пізнанні закону випадковості непідвладних,

джерело і мета їхні, у сферах поєднані,

роблять людину людиною;

бо обіймає людину

віщий потяг душі до пізнання,

віщий потяг

до шукань і діянь, до волі, і думки, і мрії,

і відкрита людина безмежній невипадковості сущого,

цьому незмірному і неосяжному,

бронзово-ніжному, несказанно правдивому і реальному символу її власного «я»,

до якого вона повернутися хоче

і навік повертається,

і її обіймає теперішність власного символу,

щоб навіки їй стати реальністю;

бо людину тримає в обіймах

затяте її покликання,

затята упертість в’язня,

воля затята до свободи невгасної

і до пізнання невгасний потяг,

потяг такий незламний, що величчю

людина земну перевершує недосконалість,

сама себе переростаючи

в титанічній затятості роду людського;

далебі, людину тримає в обіймах обов’язок пізнавати,

і відмовитись від цього обов’язку ніщо її не примусить,

навіть сама неминуча помилка,

випадковість якої — просто ніщо

супроти невипадковости обов’язку;

бо хоч як міцно чоловіка пов’язують пута земної його недосконалости — тим більш чоловіка, що натужно чіпляється за підвіконня, натужно хапає ротом повітря, чоловіка недужого й смертю позначеного, — хоч доля й судила йому повсякчас розчарування (розчарування в малому й великому, повсякчас марні зусилля, безплідні в минулому, безнадійні в майбутньому) й хоч як розчарування підганяли його все вперед і вперед, від нетерплячки до нетерплячки, від невгамовности до невгамовности, і він мусив то втікати від смерти, то шукати її, то шукаючи творення, то від нього втікаючи, зацькований і зачарований, а тоді знову зацькований, долею гнаний від пізнання до пізнання, прогнаний з рідного краю, далі від скромної творчости, загнаний у багатогранність пізнання і далі — в поезію, і далі — у заглиблення в давню й найзаповітнішу мудрість, спраглий пізнання, істини спраглий і знов до поезії гнаний, немовби поезія задля останнього звершення дійсности поріднитися здатна зі смертю сестринськими узами… Ох, ще одне розчарування, ще один хибний шлях… Ох, хай там хибним яким видається цей шлях — та він і був, і лишається хибним, по суті, від щонайпершого кроку, ба навіть іще до першого кроку, — ох, хай там яким пропащим тепер видається усе це життя — та, власне, пропаще воно й насправді, вже від початку засмоктане недосконалістю, назавжди, навіки приречене бути пропащим, бо ніщо і ніколи не годне продертися крізь чагарі, бо смертний ніколи не вирветься з нетрищ, бо судилось йому, вічному бранцю страху перед помилкою, в путах розпачу і випадковости тупцювати на місці, нікуди не рухаючись. Ох, а проте… А проте ніщо не чинилося без необхідности, без необхідности ніщо не чиниться, позаяк необхідність людської душі, необхідність людського обов’язку стоїть вище всього, що стається, вище хибного шляху навіть, навіть вище помилки;

бо в помилці лише і лише завдяки помилці,

в обійми чиї неминуче потрапляє людина,

ти починаєш шукати

стаєш тим, ким і є —

людиною-шукачем;

бо людина не може не пізнавати марність,

вона має смиренно приймати

всі жахи марності, всіх помилок жахи

і, лиш пізнавши їх, до дна випити їхню чашу

й усвідомити їх —

не задля самотортур, а через те,

що тільки так, жахи пізнаючи й усвідомлюючи,

їх можна здолати,

бо дістатись буття

крізь рогову браму жахів

можна лиш так;

тож людину в обійми беруть обшири сумнівів,

ніби вона вже й не на судні,

хоч і пливе на своїй плинній барці;

тож людину в обійми беруть усе нові і нові обшири

її усвідомлення,

обшири власного «я», що себе усвідомлює,

доля людської душі,

але той,

за ким брама важенна жахів причинилася, —

той дістався порогу реальности,

і незбагненний потік той, у якім він пливе і ширяє,

незбагненність потоку стає за основу знання йому,

бо вона — то плинне зростання душі його,

незавершена незавершеність власного «я»,

яке свою єдність уперто являє,

щойно себе усвідомлює,

в невпиннім зростанні усвідомлює всесвіту плинну єдність,

побачену ним в одночасності, яка, вічно суща,

зводить в один усі обшири, що його обіймають, —

в обшир єдиний першооснови

і, як і він,

береже у собі наше «я», щоб, однак, і воно берегло його

в обіймах душі й усе ж таки обіймаючи душу,

спочиваючи в часі й часи визначаючи,

закону пізнання підвладне й пізнання творячи,

у плиннім зростанні своїм ширяючи,

ширяючи-плинучи у плиннім зростанні й становленні, яке лиш одне

і становить першооснову реальности,

і двоє сяєв, зовнішнє й внутрішнє, злившись водно, такі позамежно могутні,

що ширяння і скутість, свободу й ув’язнення

прозоро-невидима єдність поєднує,

о, непроминуща така і неминуча,

о, така понадміру прозора,

що в непроникно-горішній сфері,

лише оку досяжний, лише часу досяжний,

лише оку і часу відомий,

віддзеркалений в тому й у тому, відсвічений в лику людському, відкритому

й десницею твердою і ніжною до неба поверненому,

долею пещений,

зорями пещений

обітований сяє дарунок немарности —

навіки дарований час, непідвладний випадку,

пізнанню відкрита земна утіха…

І поєдналися втішено сфери у дзюркотливому місячнім сяєві, навік поєдналися сфери землі і неба — втішено, як і подих його, що знову наповнював груди, вертаючись із місячносяйного всесвіту, на втіху йому вістуючи, що ніщо не минулося марно, що сподіяне задля пізнання не сподіяно марно і не могло бути сподіяним марно, бо було неминуче. Надія ще жевріє у незавершенім — у тому, яке годі завершити, а поряд — зовсім квола надія на завершення «Енеїди». Повне надії відлуння земної обітниці лунко відлунює у вірі земній і певності; його наслухає смертний в обіймах земного буття.

Утіха, і віра, і певність, утіха немарности, хоча кришталева габа і не спала з небесних таїн, хоч там і не явився іще жоден образ, не кажучи вже про останній символ; запнутим лишалося око ночі, і власне його не осліпло, і так само лише віддзеркалення і віддзеркалення у віддзеркаленні єднало терени незмірности, так само лише в уявній, зором створеній єдності зливались незмірно роз’єднані тверді небес і землі,

так само стояв він лише на порозі реальности, це був лиш обшир земного запитання, чия теперішність його обіймала, відокремлена від всереальности останньої єдности; і все ж таки це була втіха, і віра, і певність. Пилом холодним сіялось місячне сяйво крізь спекоту нічну, поїло її, але не збавляло, не в змозі себе їй віддати; прохолодно-сліпе відлуння кам’яного мерехкотіння небесного, вписане у спекотливу темінь. О віра людська і певність, ти знаєш: ніщо не сподіялось марно, ніщо і не діється марно, хоч довкола — самі розчарування й нема виходу з нетрощів; о віра і певність, ти знаєш, що навіть тоді, коли зрештою гору нещастя бере, тоді прибуває пізнання і досвіду, прибуває пізнання світу, навіть тоді залишається прохолодно-ясне відлуння невипадковости, якої спроможне добутись діяння людини земне, коли ним неминучість правує, пізнанням накреслена, й коли першим промінням своїм це діяння осяє стихію земну і її стадний сон. О віра, сповнена певности, ти не впала, мов промінь, з небес, а на землі, у душі людській ти народилась із її обов’язку все пізнавати, — то чи не на землі треба цю віру і втілювати, якщо взагалі її можна втілити? Неминуче вершиться завжди у земній простоті; неспинний коловорот запитань повсякчас замикається лише в земній стихії, і хоч пізнавальне завдання нерідко, ба й часто висот неземних сягає, хоч належить йому навіть єднати роз’єднані сфери всесвіту, немає завдання справжнього, яке б не брало початку свого десь на землі, немає завдання справжнього, можливости розв’язати яке не корінилися б десь на землі. Місячним сяйвом залитий, невагомий, як і сам місяць, лежав перед ним тепер світ земний, все людське у собі замкнулося, поринуло в сон невагомий, сховалося в сонних домівках, осіло в собі, усамітнившись від осілих на небі зір; і була тиша світу мов подвійна самотність поміж верхньою й нижньою сферами; бездиханного спокою не порушував ні один голос, не чутно було нічого, лише стиха потріскували сторожові багаття та важко, надокучливо тупав якийсь чатовий, що походжав, то наближаючись, то віддаляючись, довкіл зовнішнього захисного муру; та як прислухатись краще, то видасться, немовби й сюди звідкілясь долинає тихенький відгомін, якийсь супровідний звук, вже й не відлуння, відбите від перешкод, а радше розсіяний погук, поглинений стінами будівель покрай майдану, поглинений плетивом вуличок і оселями-кублами, важенними кам’яницями міста і міст поглинений, стінами гір і морів поглинений, навислим небесним склепінням поглинений, каламутно-прозористим, світлом зірок поглинений, поглинений чимось непізнаним і непізнаваним, занесений повівом, розсіяний і поглинений погук, що напливає тремтливими хвильками, але вмить завмирає, щойно схочеш вловити його. Але за мурами й далі по-земному і водночас навдивовижу про сфери нагадуючи, стиха потріскували багаття, й хоч подеколи те потріскування і завмирало, немов обертаючись на відлуння, далеке й невидиме, хоч те потріскування впліталося в низку сотень і тисяч образів, було воно ніби потвердження немарности людських зусиль, ніби потвердження земного походження титанічної волі, властивої людській душі, — титанічної волі до єдности; це був немов заклик, до пізнання звернений, — спуститись на землю й заглибитись у земне, щоб у ньому знайти свіжі сили задля свого оновлення — ті прометеєві сили, що їх породжує твердь земна, не небесна. Так, йому слід прислухатись до тверді земної, тож він, зморений, хапаючи ротом повітря, вихиливсь із вікна і став прислухатись в чеканні того неминучого, що мало статися.

Під ним чорним колодязем зяяв простір вузький між палацом та обвідним муром — неосвітлене, глибоке і чорне дно шахти; а за муром горіло одне зі сторожових багать, про яке можна було здогадатися лише з відображення, бо цілком затуляв його мур, і коли чатовий, обхід роблячи, перетинав невеличкий, тьмаво осяяний тремтливими спалахами п’ятачок довкруж багаття, то бруківкою в червонуватому світлі пропливала його невиразна тінь — невагома, як подих, темна тінь, що іноді ковзала на мур будівлі навпроти, ковзала так напрочуд різко і прудко, що через цю свою неждану моторність здавалася майже нереальною. Те, що відбувалося там, унизу, за муром сховане, було звичайнісіньке виконання військового обов’язку і воднораз, як і всяке виконання людиною свого обов’язку, було навдивовижу пов’язане з глибинною основою пізнання, із самим завданням пізнавати і його немарністю; а ось тут відбувались події немов на порозі реальности, напередодні чогось остаточного. Ні, не

із зорянистої сфери і не з проміжної, тієї, що під самими зорями, сподіється прорив до правічної реальности, ні, не там сповниться немарність провіщена, а, певно, у сфері людини, і саме збоку людини сподіється спроба прорвати межі; у цьому — божественне призначення людини, й для цього божественну дано їй віру і певність, божественна сама неминучість людини, і хай навіть час величного звершення реальности такою мірою непередбачуваний, що ніколи ніхто не дізнається, коли станеться ця подія, утаєна долею, — чи то в неозорній прийдешності, чи то тепер, саме зараз, а чи навіть вона взагалі уже сталася, так чи так, але з цього утаєння долі незаперечно, нагально і застережливо випливає вимога до пильности, вимога не пропустити жодної миті, щомиті бути готовим до одкровення, одкровення в невипадковості, в законі, в людині. Наказ цей звучав із глибин чогось незвіданого, звучав у втрачено-нечутному, лункому пульсуванні стомлено-лихоманного, пронизаного місячним світлом чорного сяєва, що повивало стихію земну, пропливало застигло понад дахами, у вікно запливало, огортало його край вікна, навертало до цього наказу і спонукало до пильности, так ніби без неї не було б лихоманки. І в цій лихоманці він спрямував свою пильність на те, що може відкритися зору, йому так хотілось побачити десь хоч якусь живу душу. Та нікого не видно було. На південно-західнім обрії погрозно завис променистий Скорпіон, завис над землею, сливе відімрілою, і вже ледве мріла межа між міськими будівлями по той бік муру і майже не видними далі, за ними, хвилями нічних пагорбів; ледве мріли, то здіймаючись вгору, то спадаючи вниз, хвилі піль, хвилі лугів і гаїв, на них — хвилі збіжжя і хвилі зелені й листя, залиті кам’янисто-холодним місячним сяєвом під склепінням останньої чорноти нескінченности; вони ледве мріли вже в кам’янисто-лунких, кам’янисто-холодних, кам’янисто-тремких лихоманкових хвилях плинкого зорянистого простору, напоєні ніччю, напоєні світлом, вони усе линули, линули далі і далі, пропливали потоком, і це тьмаве сіяння губилося десь у невидимому безмежжі. Так це сіяння, маючи подвійне походження, переливалося у нескінченність, переливалось назад, палюче-холодне і тьмяно-ясне, поринало у чорноту, собою затоплювало колодязі дворів, і майданів, і вуличок, простиралося понад невидимо-видимою земною стихією. Навпроти вікна, ледь навскоси, на майдан унизу виходила одна із численних вуличок; її пряму частину, що відкривалася погляду, яскраво освітлював місяць, на неї лише подекуди кидали тінь трохи вищі будівлі, а вервечка дахів підказувала, що далі ця вуличка вела на міську околицю, двічі легенько звиваючись і цим нагадуючи обриси Скорпіона й ніби до нього тягнучись. Яка спокуслива схожість форм, який спокусливий потяг! О, зваба була така спокуслива, що душу огорнула тривога і туга, хотілося рушити одразу туди, легко попростувати тією вуличкою, хутко поминути її звивини, вийти за місто, поспішити назустріч сузір’ю, мандруючи від батьківщини до батьківщини, навпростець через гаї вогнів лихоманкових і лихоманкових тіней, безтурботно і легко, як уві сні, ті гаї перетнути… Ох, як же виплутатись з оцих вуличок-видив, що ведуть всі назад, до першоджерел, вічно ведуть і без вороття?! На шляху такім легкім не потрібен ані проводир, ані інший суворий попутник, що будив би в дорозі, бо не прокидається світ від дрімоти своєї мерехтливо-сяйної; треба лише простувати вперед, все вперед і вперед, хоч ні до кого і не докличешся; всі кордони відкриті, й ніщо вже не спинить блукальця, ніхто його не переганяє, і назустріч не йде ніхто, не поспішає поперед нього божественне, і тваринне йому на шляху не трапляється, ходи його ані те, ані те не обтяжує, але шлях, яким він простує, — шлях утіхи і віри та певности, шлях неминучости, шлях Бога. Чи це далебі так? Чи вже й справді немає тут шляху у бік зворотний? Чи все ж не з’явиться ще хтось такий, хто йде у зворотний бік, хто прагне назад, до стихії тваринної, і впадає в стихію звірину?

Лишалось чекати, набиратись терпіння великого й просто чекати, і тривало це довго, нестерпно довго. Та зрештою… зрештою все ж таки щось та з’явилося. І дивна річ: те, що з’явилося, було хоч і цілковитою протилежністю тому, на що він чекав, але воднораз і немовби продиктоване неминучістю. Спершу це був звуковий образ, який сповістив про себе човганням кроків, що повільно випливало із тиші, а також нерозбірливим бурмотінням, і тривалий час той звуковий образ немовби лишався у тіні, перш ніж з’явилися, і носії того човгання і бурмотіння — три постаті, три білі, геть невиразні плями, які наближались неквапно, мов знехотя, нерішуче, похитуючись і раз у раз спиняючись, зливаючись і знову розходячись, то виринаючи з місячного сяйва, то поринаючи в темряву. Затамувавши подих і весь насторожившись, стривожено затамувавши подих у цьому нічному сяєві, що аж дух забивало, напружено згорнувши на грудях руки, напружено схрестивши на персні пальці, напружено всім тілом подавшись впритул до вікна й далеко із нього вистромивши голову, він стежив, як наближаються ті три примари. На хвилю вони всі примовкли, але потім, немовби усупереч отому невиразному бурмотінню доти, раптом чітко й надзвичайно виразно пролунав голос — різкий, як у ворони, тенор; мало на крик не зриваючись, той голос, наче власник його ухвалив остаточне й незаперечне рішення, заявив:

— Шість сестерціїв.

Знову запала тиша, і складалося враження, ніби це остаточне рішення взагалі вже не допускало жодної відповіді; але згодом вона все ж таки пролунала.

— П’ять, — кинув інший, теж чоловічий голос — спокійний, майже заспаний бас, кинув недоброзичливо, але добродушно, вочевидь не бажаючи провадити будь-які перемовини далі. — П’ять.

— А дзуськи, шість! — незворушно прокаркав перший голос, на що бас, спершу пробурмотівши щось незрозуміле, спокійно, але рішуче, як і перед цим, промовив:

— П’ять, і жодного аса більше.

Вони поставали. Досі важко було збагнути, про що вони там торгувались, але тепер озвався третій голос, і належав він п’яній жінці.

— Віддай йому шість! — надривно-пронизливим, масним вереском наказала вона, і в її нетерплячо-вимогливій настійності вчувалося щось підлабузницьке і послужливе; однак домоглась вона цим не багато, бо відповів їй лише глузливий гортанний сміх. І тоді цей жіночий голос, роздратований сміхом і глузуванням пихатим, зірвався на лютий крик: — Тобі тільки жерти, а платити й не думаєш!.. І м’ясцем любиш поласувати, і рибкою, всім… — А як у відповідь на ці слова її знову почувався лише той самий хрипкий чоловічий сміх, вона взялась за своє: — А я — купуй і борошно, і цибулю, і яйця, й часник, і олію, й часник… і часник… — П’яно хапаючи ротом повітря, під супровід чоловічого сміху, який ще дужче під’юджував її і вже переходив у якесь важке клекотання, вона вперто чіплялась за той такий дорогий часник. — Йому, бач, часнику закортіло… Часнику…

— Правду кажеш, — урвав її своїм карканням тенор і несподівано, без переходу гаркнув: — Та відчепись!

Але жінка, так ніби слова ці поставили все на своє місце, не могла вгамуватись:

— Часнику… я маю купити часнику…

Їх знов поглинула темрява, і з темряви й далі долинали крики про той часник, а потім раптово, немов на чарівне це слово, нічний лихоманковий морок і справді наповнили всі ті кухонні запахи, які лишень може видихнути місто із себе, — важкі, і насичені, й ситні, і сласні, й масні, приємні й огидні, перетравлені і перегнилі, підгорілі на пательні й смердючі, жовані-пережовані… Хворобливо-сонлива трапеза міста. На кілька хвилин запала тиша — навдивовижу глуха, так ніби в’ялі випари поглинули й тих трьох унизу за вікном, і, навіть коли вони знову ступили на світло, сказати вони вже не мали чого; арґумент із часником вичерпавсь, постаті наближалися мовчки, вимальовуючись усе чіткіше й чіткіше, проте, хоч усі троє уперто й мовчали, миролюбнішими вони не ставали, аж ніяк; першим показався страшенно худющий парубок, що, підсмикнувши вгору плече і припадаючи на одну ногу, спиравсь на ціпок і погрозливо замахувавсь ним щоразу, коли мусив спинятися і підганяти тих двох, які раз у раз відставали — на кілька кроків жінка, здоровенна й гладка, а далі за нею (либонь, ще гладкіший, либонь, ще п’яніший, принаймні ще розвалькуватіший) другий чоловік — така собі товстопуза гора; він ніяк не міг скоротити чимдалі більшу відстань між собою та жінкою й нарешті, скинувши вгору свої дитячі ручки, почав скімлити й щось белькотіти, намагаючись її затримати; так ці троє підходили ближче, невпевнено похитуючись на ногах, і їхня невпевненість зросла ще дужче, коли вони, вийшовши з вулички вже на майдан, опинилися у хистких відблисках сторожового багаття; так ця трійця й постала йому перед очі, знов повернувшись до пересварки, бо їхній кульгавий заводіяка хотів був уже перетнути майдан, завернувши ліворуч, у бік гавані, а жінка йому різко кинула вслід: «Лайнюк!», отож він, передумавши, став, обернувся і, розмахуючи своїм ціпком, рушив на неї; жінка нітрохи, однак, не злякалася, вона й далі неспинно сипала лайкою, а ось товстопузий вочевидь перелякався на смерть і, заскімливши, кинувся навтікача, змусивши жінку наздоганяти його і тягти назад. Успіх цей вельми потішив парубка, він опустив ціпка і зайшовся тим самим гортанним, хрипким і уїдливим сміхом, що довів був жінку до сказу вже й доти. Тож і тепер наслідок був той самий: жінка оскаженіла.

— Ану гайда додому! — владно наказала вона хирлявому пересмішнику, а коли той, покивавши туди-сюди випростаним вказівним пальцем, на підтвердження колишнього свого наміру показав у бік гавані, вона, вся тремтячи й задихаючись від шаленства, й собі випростала руку, тільки у протилежний бік. — Забирайся, кажу, додому! У місті робити тобі вже нічого… В дурні мене не пошиєш, знаю я, що тобі треба там, і про повійниць твоїх уже знаю…

— Он як?! — Випростаний палець застиг, чоловік згорнув долоню так, ніби вона — чарка, і вдав, начебто з неї п’є.

Пузатому, що стояв, прихилившися до причілка, видовище це здалося таким переконливим, що тепер він укріпився в своєму намірі остаточно.

— Вина! — блаженно гикнув він і рушив далі.

Жінка заступила йому дорогу.

— A-а, вина?! — бризнула вона слиною. — Вина?.. Він зібрався до своєї повійниці, а я, я вари йому, смаж… Свининку йому подавай, усе йому подавай…

— Поросятинку, — прокаркав тенор.

Жінка зневажливо відштовхнула його назад до причілка, але до того другого звернулася, вже мало не плачучи:

— Ти хочеш мати від мене все, лишень платити не хочеш.

— П’ять я йому заплачу, я ж бо сказав… Ходімо з нами, вип’єш вина.

— Чхати мені на твоє вино… ти йому шість заплатиш.

— Він вип’є теж…

— Не потрібне йому твоє вино.

— Не твоє діло собаче, ти, хвойдо задрипана! Заплачу йому п’ять, і жодного шеляга більше, а вина йому наллю.

— П’ять! — з гідністю підтакнув пузань з-під причілка.

Жінка напустилась на нього:

— Скільки-скільки? Скільки сказав ти?!

Пузань злякано спробував іще відкрутитися, та зрештою примирливо, по-дружньому кинув:

— Лайно.

— Ти скільки сказав йому?! — Відступати жінці все не хотілося, а чоловік, загнаний у глухий кут, але твердо надумавши не міняти свого нового рішення, з вимушеною хоробрістю повторив:

— П’ять.

— Ах ти ж п’яничка, барило з вином! І як лиш у тебе язик повертається! А я маю думати, чим вас усіх нагодувати… грошей катма, а вас годуй…

Пузаневі слова ці — мов об стіну горохом.

— Вина… Наллємо ж іще й вина, — щасливо він проспівав фальцетом, так ніби за хоробрість свою очікував на винагороду.

Жінка схопила його за туніку:

— Він усі гроші відносить повійницям… нехай платить шість, чуєш, шість…

— Шість, — слухняно повторив товстопузий і хотів уже сісти, але жінка рукою спинила його.

Худий, розмахуючи ціпком, задоволено на це загорлав, і його радощам не було кінця-краю:

— Він сказав п’ять, і я йому п’ять і заплачу; п’ять — і квит!

— Так діла не буде, — на це прошипіла жінка й, усе ще тримаючи пузаня за туніку, закричала йому в обличчя: — Скажи, що треба шість, скажи йому!

Однак її голос, хоч він мало й не надривався, не втрачав отого свого улесливо-послужливого відтінку, тільки важко було здогадатися, на кого відтінок цей був розрахований. Принаймні худий тепер, ледь пригасивши свої веселощі, відказав уже трохи примирливіше:

— Та чого ти усе ж таки хочеш? Однаково борошно дістається тобі на дурняк від Цезаря…

Жінка аж сторопіла, й пузань, який силкувався вирватись із її чіпких рук, цим скористався не лише задля того, щоб перевести дух, а й щоб нарешті покласти край таким огидним йому торгам за отой сестерцій.

— Слава Авґустові! — викрикнув він своїм воронячим голосом у бік імператорської резиденції, а кульгавий, скинувши вгору ціпка й також обернувшися до палацу, підтримав радісний вереск свого напарника громовим «Слава!», після чого іще раз пролунало верескливо-захоплене «Слава Авґустові!», а худий іще раз привітав імператора громовим «Слава!»

— Та заткніть свої пельки, заткніть пельки обидва! — з огидою й гнівом урвала їх жінка.

І на якусь хвилю це справді подіяло: обидва (навряд чи з поваги до цього наказу жінки, радше з поваги до самого Авґуста) змовкли, ба навіть заціпеніли, пузань — із роззявленим ротом, худий — із піднесеним над головою ціпком, і, поки ця тінь із ціпком, як з мечем, трепетала на мурі в яскравих відблисках від багать, а жінка, упершись важкими руками в клуби, милувалася таким приємним наслідком власного крику, можна було подумати, що довкола усе нерухомо застигло віднині й на віки-вічні; та наступної миті цю застиглість усе ж таки нагло урвав новий напад, новий громовий вибух гавкучого сміху; її, цю застиглість, різко обтяв гучний регіт, до якого тепер приєдналася і гладка пара; спершу дзвінким своїм, просто-таки щасливим тенором зацвіркотав пузань, а вслід за ним безвольно, розкотисто заклекотала-закудкудакала жінка, й ціпок відбивав тепер такт, і сміх виривався з трьох мокрих горлянок, стрясав троє тіл, сміх, що вибивався з невідомих гарячих глибин, триголова наруга, якою ці троє збиткувалися самі над собою й одне над одним, — просто якесь божество невідоме, ну геть невідоме й тритіле. Та ось їхні веселощі досягли апогею, і худий це укмітив.

— Вина! — крикнув він. — Ти вип’єш, пузанчику, вип’ють усі; вина за здоров’я Цезаря!

— Ках-ках-ках, — кудахкала жінка, і в її реготі вчувалася злість і водночас просто-таки розпутна облесливість. — Еге ж, знаю я твого Цезаря…

— А борошно таки від Цезаря, — доброзичливо нагадав їй пузань, цей бастіон патріотизму, і спробував відірватися від муру. — Борошно таки від Цезаря, сама ж бо ти чула… Слава йому!

Здавалося, жінку ось-ось доведуть до відчаю й вона знову зарепетує про свій часник, адже безглуздій оцій балаканині не видно було кінця-краю, а як підпрягся ще й другий і, давлячись словами, гучно підтвердив: «Атож, завтра і роздаватимуть, завтра він наказав роздавати… на дурничку дістанеш!» — терпець їй урвався.

— Роздаватимуть? А гівенця не хочеш? — Вона так верещала, що чути було аж на другім кінці майдану. — Від твого Цезаря лиш гівна і діждешся… Та й сам він гівно, твій Цезар, гівно собаче, тільки й уміє, що виспівувать, та витанцьовувать, та жінок шворити, та шалатись із курвами, а більше нічого він і не вміє, той Цезар, ваш повелитель. Гівна він роздасть вам!

— Шворити… шворити… шворити… — у захваті заторочив пузань, так ніби це одне випадкове слівце пролило йому світло на всі випадкові пристрасті всього хтивого світу. — Цезар шворить, слава Цазареві!

Тим часом худий прошкутильгав кілька кроків вперед, потерпаючи, мабуть, що ось-ось нагодиться сторожа, й, хоч ніч і далі стрясав його гортанний розкотистий сміх, у ньому все ж відчувалась тривога, коли чоловік, підсмикнувши плече, гукнув через нього:

— Гайда, гайда, вип’єш вина!

Слова ці, щоправда, нічого не помогли, цієї хвилини, либонь, узагалі не помогло б нічого, бо пузань, у самозабутньому захваті від імператора, який витанцьовує й шворить жінок, вочевидь заповзявся брати приклад із самого Величного і, з патріотичним ентузіазмом підігріваючи свій шляхетний любовний запал вигуками на славу Авґуста Отця, Авґуста Цезаря й Авґуста Спасителя, намагався, заклично-похітливо розвівши руки, схопити в обійми жінку, що з лайкою і прокльонами задкувала від нього, — спраглий злягатися велет, який у чаду похоті важко, незграбно ступав, тихенько покректував, задоволено щось щебетав, навіть ґраційно підскакував і аж пританцьовував; нічого довкола не бачачи і не чуючи, він посувався до своєї мети, вочевидь не бажаючи відмовлятись від неї; але цій грі зненацька поклав край несподіваний удар ціпком — то ззаду до пузаня нишком підкрався худий шкандибайло. Це сталось так швидко і тихо, що нічого ніхто й не почув, ціпок опустився немовби на гору пуху, пузань навіть не встиг скрикнути від переляку чи болю, не охнув, не простогнав, він просто гепнув на землю, перекинувся з боку на бік і нерухомо завмер; а вбивця, вже не звертаючи на нього уваги, рушив далі й навіть жодного разу не озирнувся, він просто байдуже пошкутильгав геть, щоправда, не до гавані, не до вина і повійниці, а, навпаки, додому, як йому й наказала жінка, — він її все ж послухався; а сама вона, немов розгубившись — може, вражена і розчулена несподіваною цією розв’язкою, а може, тим, що так несподівано погас спалах випадкової пристрасти, — просто-таки в театрально-жалобній позі схилилась над трупом; та вже по хвилі вона, немов передумавши, підвелася й рішуче поквапилась наздоганяти свого шкандибайла; все відбулося так швидко, так далеко й так глибоко вплелося у це, неначе в лихоманці застигле, нічне сіяння, що навряд чи хто-небудь міг би, либонь, цьому завадити, а чоловік недужий, який мимоволі спостерігав цю сцену з вікна, вже й поготів, чоловік, неспроможний ні крикнути, ні махнути рукою, застиглий, вражений, заворожений тим, що йому судилось не спати, а пильнувати, зазнавати страждань, а на додачу ще й тим, що побачене він ледве чи й устиг усвідомити, бо ще доти, як та пара вбивць унизу зникла, втікаючи, за увінчаним зубцями наріжним виступом захисного муру, пузань, що лежав на землі, заворушився, через силу перекинувсь на черево і поповз навкарачки, як тварина, як величезний незграбний жук, що втратив своїх пару ніжок, — поповз, поспішаючи вслід за своїми супутниками. Ні, не комізм — страх і жах повивали ту міфічну тварину, й страх і жах не полишали її навіть тоді, коли вона зрештою зіп’ялась на задні лапи і справила малу нужду на причілку, а потім, за мур хапаючись і що крок заточуючись, подибала далі. Хто були оті троє? Чи не посланці пекла, вигнані з тих міських нетрищ, у вікна яких він зазирнув, змушений до цього немилосердною долею?! Скільки всього такого йому ще трапиться, скільки всього такого ще доведеться побачити? Невже цього й досі, й досі ще мало? О, цього разу лайка сипалась не на його голову, не йому призначалися глуми і сміх, від яких аж тряслися ті троє, отой розкотистий, схожий на гавкіт, чоловічий заразний регіт, анітрохи не подібний до сміху жінок з узвозу убозтва й нужди, ні, щось зліше ворушилося в тому реготі — страх і жах, і це був жах чогось предметного, вже не зверненого до людини — ні до нього самого, того, хто побачив і почув усе це тут, край вікна, ні взагалі до будь-кого іншого, так ніби мова, що вже не наводить мостів між людьми, так ніби позалюдський сміх, сфера глумів якого охоплює предметний склад світу як такий, позалюдський сміх, що сягає за межі будь-якої людської сфери, вже не висміює людину, а радше її знищує, виставляючи світ у всій його наготі; о, саме так пролунав сміх тих трьох постатей, сміх, що виражав жах, навіював жах, чоловічий сміх, жартівливо-розкотистий сміх жаху! Чому, ох, чому цей сміх йому послано? Яка така необхідність була його посилати? Щоб краще чути тих трьох, він аж вихилився з вікна, — там на південному обрії, там Стрілець нерухомо і німо напинав свого лука, цілячись у Скорпіона, і в бік Стрільця й зникли ті троє, і з німоти ще кілька разів долітали спершу грубо обірвані, потім трохи пошарпані, спершу строкаті, а потім і сірі й урешті останні розтріпані клапті брудної їхньої сварки — то ослизло-масний, пересипаний лайкою вибух жіночого сміху, улесливо-владний у своїх буркотливих бідканнях, то слово чи двоє, кинуті басом гортанним кульгавого, час від часу його гавкітливий регіт, а наостанок — уже лиш далекі глухі прокльони; пройняті майже тугою, майже щемом, вони тонули в решті шумів нічної віддалини, переплітались, зливалися з кожним звуком і з кожним останнім відзвуком, що відділявся від далечіні, зливалися з нічним отим сонно-сріблястим півнячим співом, зливалися із валуванням двох самотніх собак, які десь на померхлій околиці, чи на новобудові, чи, може, біля сільської хати перекликалися, мовби сновиди, тваринний перегук без мостів і місточків, що зливався зі звуками пісні людської, яка з боку гавані долинала уривками, хоч походженням ще і знайома, та принесена з півночі й усе ж таки вже майже без напрямку і так само щемка, попри те, що була то, мабуть, непристойна матроська пісня, і долинала вона зі сміхом і реготом із просяклої винним духом таверни, пісня тужлива й щемка, немовби німа далина, немовби щось потойбічно-застигле у ній і було саме тим місцем, де німа мова сміху й німа мова музики, дві мови поза межами мови, одна нижче, друга вище межі людської скутости, об’єдналися в мову нову, де жах сміху якимсь дивовижним чином вбирала у себе чарівність прекрасного, але жах у ній не розчинявся, а поглиблювавсь до подвійного жаху, до німотної мови позалюдської заціпенілої далечини і самотности, до мови поза межами всякої рідної мови, до недовідомої мови цілковитої неперекладности, мови, що незбагненно як увійшла у цей світ, незбагненно і недовідомо пронизала його власною далечиною, мови, що незаперечно існує у світі, його не міняючи, й саме тому подвійно незрозумілої, невимовно незрозумілої, як незаперечна нереальність у незмінно реальному!

Адже ніщо не змінилося: німотно позастигали у своєму незмінному вигляді, глибоко-глибоко в небесне склепіння занурені міріади зірок, на півночі — Змія, Геркулесовою рукою впокорена, на півдні — грізний Стрілець, під ними в невидимім просторі стояли, в пітьму задивляючись, незмінні ліси, й шелестіло місячне сяйво на їхніх в’юнких шляхах, якими у пошуках водопою іскристого притьма шастала звірина сито-сонна; одвічно незмінні в далеких, але таких рідних просторах невидимих, тихим сяйвом повиті гори блиском своїх вершин вітали місяця, що повивав їх тим сяйвом, незримо-далеко сріблясто шуміло море, і перед ним незмінно стояла ніч, розгорнена у видимому і невидимому, одна з міріад ночей у незмінній своїй незмінності від початку усіх початків, розгорнений світ у мільйонах невидимих просторів, сфера за сферою відділених один від одного, незмінний поріг реальности; ох, ніщо ж не змінилось, тільки все відступило у нову оту далечінь, що покладає край будь-якій близькості, просякає будь-яку близькість і переносить її в незвіданість, власну руку чужою робить, власний погляд спрямовує у невидимість, у всюдисущу далеч, що в свою порожнечу засмоктує світло і навіть відблиски отих багать, що вже догоряють там, унизу, за муром, — далеч, що позбавляє плоті всі звуки життя (ба навіть самотні, розмірені кроки — там, унизу — чатового) і дає їм притулок у нечутності, далеч у близькості, наддалеч у далечі, найдальша і одночасно найближча межа обох їх, нереальне в реальності обох, недосяжно-далеке, в обох у них зачароване… Краса.

Бо

на недосяжно-далекій межі промениться краса,

з далини недосяжної промениться вона людині,

недосяжна пізнанню і запитанню,

лиш оку

легкодоступна;

єдність світу, красою сотворена,

на рівновагу прекрасну спирається наддалини,

що просякає всі пóри простору, їх далиною насичує

і — якийсь демонізм! — суперечності щонайгостріші

не лише обертає на тотожність і рівнозначність,

а й — демонізм іще більший! — у кожнісінькій пóрі

ще й далину простору наповнює далиною часу,

і рівноважний потік часу застигає в кожнісінькій пóрі,

у прадавню застиглість свою повертаючись;

час не зникає, о ні, вічно плине його невмируща присутність,

присутність краси, мовби людина перед лицем краси

вільна, хоч уже й випроставшись, хоч і тягнучись вгору,

знов повернутись назад

і, наслухаючи, знов залягти у дрімоті

поміж глибинами тверді земної й небесної, вся

знов обернувшись на око зірке, яке далину пронизує,

мов ото глибочінь відкриває вже нову причетність,

що, від пізнання й запитання вільна, дістає

давнє-предавнє право зректися пізнання і запитання,

зректись відрізняти добро від зла,

втікаючи від пізнання, цього людського обов’язку,

ховаючись поза невинністю, новою, а тому й фальшивою, щоб

негідне і гідне, нещастя і щастя,

жорстокість і ласка, смерть і життя,

незбагненне й збагненне злилися в одну неподільну сукупність, що не знає

відмінностей,

в узах краси нерозривно злютовану,

зором душевним осяяну і зігріту,

й тому це — мов чари, і краса, зачарована і чарівлива,

демонічно усе поглинає,

всеосяжна її рівновага правічна,

але тому це — й вороття в добожественний хаос,

тому це — спомин людини про те, що сподіялось

ще до її передзнання,

спомин про те добожественне світу становлення,

спомин про той переддень безвиразно-похмурий творіння проміжного,

що не знає ні клятви, ані зростання, ані оновлення, —

і все ж таки спомин і, як спомин, святий,

хоч це — святість без клятви і без зростання й оновлення,

уже демонічна святість, що від краси відходить

аж до межі останньої, але волі не має

за межу ту ступити,

і вертається до передпочатку

краса —

добожественна з видом божественним…

бо перед ним простиралася ніч, така, що все поглинає, така очужіло-далека, така повна сріблястого пилу відлуння, яке долинало від найдальших її окраїн, що й сама вона, і все, що ховалося в ній, утрачало свою виразність, і хтозна вже, що то й було — спів, чи заливчастий сміх, чи звірини ледве чутний голос, чи шелестіння вітру. І чуже це знанню незнання, яким, немовби для захисту своєї ніжности і тендітности, краса повивається, — змушена повиватись, адже єдність світу, створена нею, швидкоплинніша, беззахисніша, вразливіша, ніж єдність пізнання, а крім того, їй, на противагу першій, щомить може завдати шкоди знання, — це незнання разом з красою променилось навстріч йому з усього видимого круговиду, ніжно і воднораз сливе демонічно, як зваба, як гордовита спокуса рівнозначущости, що демонічним шепотом долинала від крайньої межі, проникаючи в самісіньку глибину, — мерехтливим океанським шепотом, який просякнутий місячним сяйвом і який і сам просякає його собою, урівноважений, як припливи й відпливи, що ширяють у всесвіті й чия шепітна сила перемішує видиме і невидиме, розмаїття речей пов’язує в єдність їхньої сутности, розмаїття думок — у єдність світу, але одну і другу позбавляє реальности, обертаючи їх на красу: незнання — це знання краси, непізнаваність — це її пізнання, незнанню невідома перевага думки, непізнаваности невідомий надлишок реальности, і в їхній застиглій рівновазі застигає мінлива рівновага поміж думкою і реальністю, застигає світотворча гра запитання й відповіді, всього, про що можна спитати й на що можна відповісти, і коли краса спинить рівноважний потік внутрішнього й зовнішнього, то в застиглій рівновазі вона обернеться на символ символу. Так склепіння своє понад ним напинала ця ніч, рівноважна у гармонійній красі, темний полиск нічного обширу простилавсь предковічно над усіма часами, в часі, одначе, лишаючись, і в межах стихії земної лишаючись, і від межі до межі простилаючись, і сам будучи в кожнісінькій пóрі крайньою зовнішньою і крайньою внутрішньою межею, так ніч напиналась над ним і розпиналася в ньому, й від неї, від земної її рівноваги до нього разом з красою її прилинув символу символ, несучи із собою всю чужість крайніх зовнішніх і крайніх внутрішніх далей замежних, — символ, усе ж навдивовижу знайомий, у незнанні закритий і все ж навдивовижу відкритий, бо тепер, немовби в чарівно раптовому новому світлі, він постав перед ним символом його власного образу, постав, попри всю далечінь, так виразно, ніби його сотворив він сам, ніби втілення власного «я» у всесвіті, втілення всесвіту в «я», непорушно злютований символ подвійний земного буття; осяваючи ніч, осяваючи світ, краса наповняла всі межі безмежного простору й, занурена разом із ним у час, ширяючи крізь часи, стала в них вічно сущою, стала безмежним обмеженням часу, стала сукупним символом земної минущості, обмеженої часом і простором, являючи тугу обмеження і саме тому — краси в поцейбіччі;

так у тужливій тузі

людині краса відкривається,

в самодостатності своїй відкривається —

самодостатності символу і рівноваги,

чарівливо ширяючи поміж

«я», що красою милується, й світом, що красою наповнений,

«я» і світ — кожне у власному просторі, кожне у власних межах,

кожне самодостатнє у своїй рівновазі, і тому обоє

у рівновазі поміж собою, і тому обох об’єднує спільний простір;

і відкривається в ньому людині

краса і самодостатність земної минущости,

самодостатність простору, який несе час і застигає в часі, чарівно-прекрасного простору, що, розпростершись, ширяє над світом, і його вже не оновлює жодне запитання, вже не поглиблює жодне пізнання,

о, ця неоновно- і непоглибно-стійка цілісність простору, опора її — рівновага

вічно живої у ній краси, і ця самодостатня

цілісність простору являє себе в кожній його частинці,

в кожній клітинці, ніби клітинка ця — його внутрішня крайня межа,

являє себе у кожнім окремім образі, в кожній речі, в кожнім людськім творінні,

являє як символ його просторовости,

як її внутрішня крайня межа, де всяка сутність себе поглинає,

о символ, що поглинає простір, о ця краса, що поглинає простір

завдяки єдності внутрішніх і зовнішніх меж, яку сама і породжує,

завдяки самодостатності нескінченно обмеженого,

о, ця нескінченність обмежена, ця туга людини;

так відкривається їй краса — як дійство двох меж,

а межі, і зовнішня, й внутрішня —

чи то лінія обрію, чи то грань однієї клітинки єдиної, —

пролягають поміж скінченним і нескінченним,

далеко-далеко, а проте ще в земній стихії, а проте

ще в земному часі, навіть самі обмежують час і визначають його тривалість,

його тихомирну тривалість на грані простору,

але часу вони не поглинають,

вони — лише символ, символ земний поглинання часу,

лише символ поглинення смерти, але вже не саме поглинання,

то межі усього людського, яке ще не вийшло за власні межі,

а тому — і межі всього нелюдського;

так відкривається людям все дійство краси —

і його сутність, і сутність самої краси:

нескінченне в скінченному,

примарна земна нескінченність,

а тому — лише гра,

гра в нескінченність, гра земної людини в її земній минущості,

гра у символи на останній земній межі,

краса, гра в собі,

гра, в яку грає людина із власним символом, щоб так

бодай символічно — інакше не вийде — втекти від страху самотности, —

солодкий самообман, яким себе знову і знову тішать,

утеча в красу, гра у втечу;

і ось відкривається людям застиглість прикрашеного світу,

нездатність його розвиватись, обмеженість його досконалости,

яка неминуща лише у повторенні, й тому

цю досконалість примарну знову і знову

потрібно відшукувати,

так відкривається людям гра самого мистецтва, цього слуги краси,

відкривається відчай його і відчайдушні потуги

зі звуків, зі слів, із каміння, із фарб —

з буття тлінного щось нетлінне вчинити,

щоб сподіяний простір

віки пережив

як красою позначений пам’ятник для поколінь прийдешніх;

просторотворче мистецтво у кожному образі,

безсмертність у просторі, а не в людині,

і тому не зростає вона і не розвивається,

творити приречена лиш досконалість, що не зростає, а тільки повторюється, що повік не досягне самої себе, і в своєму зростанні що досконаліша, то відчайдушніша,

о мистецтво, приречене вічно вертатися до джерел у самому собі,

і тому черстве,

черстве до людських страждань, бо для нього вони — лише тлінне буття, лише звук, лише слово, чи камінь, чи колір —

засіб шукати красу і відкривати красу

у невпиннім повторенні;

і відкривається людям краса як жорстокість,

дедалі більша жорстокість невгамовної гри, що

обіцяє у символі втіху від нескінченности,

втіху солодку, яка зневажає пізнання

земної примарної нескінченности й навіть

здатна бездумно призвести до мук і смерти,

бо чиниться гра ця у сферах замежних краси,

лише зору досяжна, лише часу досяжна,

одначе не людяності, не людському обов’язку;

так краса відкривається людям — як закон, недоступний пізнанню,

фальшива краса, що сама себе узаконила,

задля власної вигоди,

самодостатня, непідвладна оновленню, розвитку й розквіту,

правила гри її — втіха,

солодка, розпусна, похітлива втіха, і гра ця, загравшись красою,

красою напоєна, красу напуваючи, не знаючи змін,

вершиться на грані реальности,

щоб збавити час, але не позбутись його,

погратися із випадковістю, але не здолати її,

і нескінченно ця гра повторяється, нескінченно триває, однак

уже від початку на невдачу приречена,

бо лише людське — божественне;

і людині відкривається так сп’яніння красою

як гра, вже від початку програна,

програна всупереч рівновазі непроминущій, в якій вона чиниться,

всупереч необхідності, з якою вона приречена щоразу повторюватись,

програна, бо неминучість повторення — це заразом

і неминучість програшу,

і неминуче завжди йдуть у парі

хміль від повторення і хміль від гри,

той і той у полоні тривалости,

той і той невиразні й похмурі,

той і той не годен зростати, зростає лиш їхня жорстокість,

а справжнє зростання,

зростання знання у людини, яка пізнає, — вершиться воно у часі, воно

тривалістю не обмежене і від повторення вільне,

воно час розгортає в безчасся, і це безчасся

поглинає усяку тривалість, стаючи все реальнішим,

рве і долає всі межі, крайні внутрішні й крайні зовнішні,

позаду лишаючи символ за символом, і хоч краса

не втрачає отак останню свою символіку,

хоч незмінно-недоторканні останні її пропорції,

але так само незмінно оголяється й тлінність земна її гри,

нікчемність земного символу,

і, захмеліла від себе самої, краса, протверезівши,

вже не стримує туги своєї і розпачу,

і лишається протверезіле «я»,

пізнання утративши і в непізнанні себе втрачаючи, —

«я» і його убогість…

і сам він, кого осявало світло оцього «я» — цього символу, цієї краси, цієї гри, цього дійства, — назустріч кому з доконечною неминучістю світло леліло від крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж світу, від крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж ночі, тож дійство усе це він ніс у собі, ховав у собі й воднораз був у гущі його, в обіймах простору неминучости, межового простору його «я», в обіймах межового простору світу, символу його безпро-сторовости, в обіймах простору гри, простору позамежної близькости, простору краси, простору символів, який кожною своєю клітиною викликає запитання, а проте відкидає усі запитання й ціпеніє в обіймах усіх просторів заціпеніння, — і сам він, заціпенілий, задихаючись від заціпеніння, він відчував, він усвідомлював, що жоден із цих просторів не сягає за межі отого прозірчастого шатра, напнутого поміж верхом і низом, що всі ті простори — ще у проміжному царстві, над яким нескінченність іще не владна, що межують вони вже, либонь, із нескінченністю, хоч самі їхні межі ще й належать до царства земного; о, ця ще земна стихія, ці володіння краси, ця земна, ще земна нескінченність! Це вона його й обійняла, вона полонила; його ув’язнив простір земного дихання, але вивільнив з простору сфер, із простору дихання істинного. І він, відчуваючи цю ув’язненість, відчуваючи в ній причину всякого заціпеніння, причину заціпеніння подиху, відчував доокола вибухову потугу, що впиралась ув’язненню, відчував неминучість, невідворотність вибуху, відчував її до глибини свого «я», до глибини душі, до глибини свого дихання і недихання; він знав про цей вибух і відчував його, знаючи і відчуваючи, як назріває вибух у ньому самому й у світі, як вибух у ньому чаїться і воднораз його обступає, він відчував його просто фізично як щось таке, що підстерігає його фізично, щось таке, що душило за горло його й увесь видимо-невидимий світ, не даючи дихати, і все ж це була якась демонічна спокуса, що витала у ньому самому й довкола, що котилась на нього бурхливими хвилями, накривала його з головою і бурхала в ньому, — щось безтілесно-тілесно, спокуса пустошення і спустошення, погрому й розгрому, спокуса відмовитись від себе самого, віддати себе на посміх, віддати себе на поталу, відчуваючи, як душить у горлі, як забиває дух, стрясаючись від холоду й жару і все ж не втрачаючи надії на визволення. Так відчував він готовність зачаєну — готовність до вибуху і до стрибка, наближення предковічно-незвіданого падіння в непам’ять, так він це знав, так відчував, так собі цього бажав у сливе первобутньому бунті супроти заціпеніння, супроти того, що сподіялось, супроти шкаралущі обмеженого простору, супроти незгоди й незлагоди, супроти всього іще сущого, але водночас і супроти туги, цієї глибинної суті усякої гри і краси; о, була це спокуса страшної жаги первобутньої, страшна нетерпляча жага пустити з вогнем все на світі і навіть сам світ, пустити з вогнем власне «я», що стрясалося від жаги іще глибшого, іще прадавнішого знання, о, це було відчуття, це було передчуття, це був здогад, ба більше — пізнання, для нього це стало пізнанням і навіть самопізнанням, бо із простору щонайглибшого передзнання, який прийняв його у свої обійми, на нього востаннє зійшло усвідомлення, і він, мов уражений громом, ту ж мить зрозумів, що розпад і крах краси — то просто голий сміх, а сміх — неминуче-рокований розпад краси світової, зрозумів, що сміх — то одвічний супутник краси й повік нерозлучний із нею, що він усміхом світиться в ній на нереальній межі позамежної далі, та потім грімким перекотом виривається з неї на поворотній межі її тривалости, виривається громохким, громовим нищителем усіх часів, демонічною силою всезагального нищення, — сміх, суперник краси світової, відчайдушна заміна за втрачену віру в пізнання, сміх, цей кінець надаремної втечі в красу, цей кінець надаремної гри у красу; о туга за тугою, о гра зі грою, втіха тлумити втіху, туга подвійна, гра подвійна, втіха подвійна, і сміх — то щоразу утеча зі сховку, щоб позбутися гри, позбутись світів, позбутись пізнання, це розпад і крах світової туги, це нескінченности нетерплячка, що не дає спокою горлянкам людським, це розпад і крах у красі заціпенілого, застиглого простору, це зяюча прірва, в невимовній безмовності котрої губиться навіть ніщота, від німоти здичавіла, здичавіла від сміху, але поки що також божественна;

бо сміх —

то богів і людей привілей,

породжений первісно Богом, що пізнав сам себе, привілей,

породжений із його німотно-здогадного передзнання,

з його передзнання про власну знищенність,

з його передзнання про знищенність усього творіння, в якому

він, сам творець і частина творіння, чинить своє буття і,

світ пізнаючи, підіймається до самопізнання, з якого породжено сміх,

і підіймається вище,

повертаючись до передзнання;

о богів, о людей народження, о смерть тих і тих,

о їхній початок і їхній кінець, повік нерозривні,

о, то знання про богів небожистість породжує сміх — знання, спільне для Бога й людини,

воно постає у бентежно-бентежливій, прозористій

спільності зоні,

що демонічно спинається між потойбічним і поцейбічним,

щоб у ній, у похмурій цій зоні демонів,

могли і любили стрічатися Бог і людина,

й коли в колі богів першим належить сміятися Зевсові,

то сміх у богів викликає людина,

точнісінько так,

як у коловерті неспинній жартівливо-поважного упізнавання

поведінка тварини викликає в людини сміх,

точнісінько так,

як Бог віднаходить себе у людині, а людина себе — у тварині,

і людина підносить тварину до Бога,

а Бог повертається через тварину в людину;

Бог і людина поєднані в тузі, та перед сміхом безсилі вони, бо це — гра,

у якій первобутньо-раптово змішалися всі до одної сфери

й улягли її доленосним правилам,

гра, у якій первобутньо-раптово первобутнє сусідство відкрилося,

гра велика сферичного хаосу,

божественна гра, яка нищить красу і руйнує порядок,

лиховісно поєднує божественність творення й творіння самé,

і радо приписує їх випадковості;

гнів і жорстокість богоматері мудрої,

розвага і звага Бога, що зневажає пізнання і нехтує ним,

заливаючись сміхом,

бо розвага така в швидкоплиннім об’єднанні сфер (до того ж

без найменших зусиль до пізнання, чи запитання,

чи без будь-яких інших потуг),

це — самозречення, безтурботне і легковажне зречення і віддання

самого себе

на поталу випадку, на поталу часу,

на поталу чомусь неждано-гаданому, чомусь негадано-жданому,

на поталу несподівано радісному передзнанню і,

як на те вже пішло,

смерті;

розвага у чомусь незвіданім, розвага велика така, що вслід за розгромом останніх

решток законности заради розваги, за сплюндрування порядків, мостів і меж

заради розваги,

за сплюндруванням застиглостей простору й їхніх красот,

за сплюндруванням краси простору

настає предковічний і довічний уже

поворот

до безмежно непізнаванного, невимовно безмовного, що ні мостів не знає, ні

простору,

де переплутані всі відмінності,

де переплутане Боже передзнання з передзнанням людини,

де розпадається їхнє спільне творіння,

даль предковічну плюндруючи й до себе її наближаючи,

плюндруючи даль предковічну довселенського творива,

плюндруючи образ довселенського творива у безпам’ятстві, що

недоступне передзнанню навіть Бога,

плюндруючи до споконвічної невпізнанности, у якій

реальне і нереальне,

живе і безживне,

путяще і непутяще

необачливо знов поєднаються,

плюндруючи нерозгадане царство Ніде, де

у водних глибинах плавають зорі

і де жодна річ не лежить так далеко від решти,

щоб не бути із рештою разом,

і кумедно усе тут розкидано й зібрано, випадкові поєднання і випадкові

взаємопородження,

кумедні

у плині часу геть однакові випадковості,

й однакові стада богів, і людей, і тварин, і рослин, і зірок,

змішані і перемішані поміж собою;

сплюндроване царство Ніде, царство сміху,

зі сміхом дощенту сплюндровано хаос світів,

немовби повік не було тої клятви творіння, якою

Бог і людина взаємно обітницю склали —

пізнання обітницю і порядку, що творить реальність,

обітницю помочі, цього обов’язку, що накладає обов’язок;

о, це сміх зради,

сміх віроломства, безжурного і безтурботного,

це те, що до вселенського творення ані добра, ані обов’язку не визнавало,

о, це він —

спадок недобрий, в якому таїться сміх, це паросль розколу,

з якою приходять на світ усі до одного творіння,

це невикорінна паросль,

що прозирає уже у безхмарно-усміхненій мудрості,

з якою творіння одвіку чарівливо ґрацію власну являють,

прозирає в одвіку безжальній певності, з якою

красою хизується навіть потворність,

на далину обертаючись, гідну жалю і в жалю застиглу,

і прозирає навіть за далиною зовнішньою й за далиною внутрішньою, обох їх поєднуючи,

прозирає на кумедно-жахливій поверхні безпросторово-безмежного простору, на яку

краса, щойно досягне межі всіх часів, виливається, виливаючи

свою найзаповітнішу, щонаймудрішу мудрість,

це її вроджене, знову і знову нею породжуване, безвиразне, безформне, безмежне творіння,

яке нею породжене, яке з неї ллється, яке з неї порскає, —

сміх,

довселенського творення мова, —

бо ніщо не змінилося, ох, не змінилося; та застигло і німо, занурившись глибоко в небесне склепіння, чигало, бубнявіючи сміхом, клятвопорушення; та в недоторканному зорянім хорі, запліднюючи землю мовчанням, сам запліднений земною мовчанкою, чигав у величному сяєві незмінного існування світу, у видимому, так само як і в невидимому, й у красі, що переливалась у спів, чигав, здригаючись від напруження, нестерпний, мов та сверблячка, чигав, ладен грозою вибухнути, задушливий сміх, краси рідний брат, чигала, на грозу сподіваючись, спокуса всередині і зовні, вона обвивала його і в ньому сиділа, цей вияв і втілення жаху, ця довселенського творення мова, неподоланности мова, яка ніколи не мала чого долати, цей безіменний простір, де вона мала домівку, ці безіменні зорі, що стояли над простором, ця безіменна, ні з чим не пов’язана і безвиразна самотність у мовному просторі перемішаних сфер, у просторі неминучого скону краси усілякої, і, красою милуючись, та вже в обіймах нового простору, від жаху тремтячого простору, він, тремтячи від жаху й сам, нараз усвідомив, що реальність уже недосяжна, що вороття вже нема і не буде оновлення, що зостався лиш сміх, який нищить реальність, ба більше, що оголена сміхом цілісність світу, по суті, реальности справжньої взагалі вже не має, що відпала потреба у відповіді, відпала потреба в обов’язку пізнавати, відпала потреба аж так сподіватися на немарність цього обов’язку й не через те, що він марний, а скоріш через те, що він зайвий у просторі краси, де вона застигає, у просторі, де вона занепадає, у просторі сміху; це сміх лихий, він ще лиховісніший, аніж той стадний сон, бо уві сні ніхто не сміється — ні від болю, ні від лиходійства чимдалі страшнішої смерти, що нею аж-аж-аж як кумедно замилює очі краса; о, нічого нема лиходійству такого близького, нічого нема йому ближчого, аніж божество, що опускається до позірної людськости, чи людини, що підноситься до позірної божественности, — обоє не встоять перед спокусою зла, лиходійства, довселенського звірства, обоє всякчас заграють із нищенням, із демонічним самознищенням, від якого їх відділяє лише відтинок випадку, позаяк у неспинному плині часу щомить може статися будь-що; в обох сміх викликає і невідомість, на волю випадку віддана, і метушлива спритність у тому непевному відтинку часу, обоє вони жертви сміху, що тішиться тою легкістю, з якою обов’язок зраджено й клятву порушено, випадок їм лестить, випадок їх збуджує, сміються вони, коли відпадає потреба в пізнанні й настає край і людському, й божественному, сміються й зі зла, до якого призводить лиходійство краси, сміються й з реальности всього нереального, торжествуючи, коли порушено клятву творення, і на радощах аж шаленіючи після вдалого чину, злодіяння облудного чи недіяння, плоду порушення клятви. І тоді він збагнув: оті троє, що вештались там, унизу, стали свідками клятвопорушення.

І вони свідчили проти нього. Їх вела своя неминучість, того ж вони і прийшли. Того ж і він мав їх очікувати. Вони прийшли свідками й обвинувачами, провину на нього за те складаючи, що він причетний до провини їхньої власної, провину за те, що він — їхній поплічник, такий самий клятвопорушник, як і вони, і такий самий провинний, як і вони, бо, як і вони, сном-духом не знав про ту клятву, що тут її уже порушено і далі порушують, від самого початку забувши й про саму клятву, і про обов’язок, атож, забувши й так навіть поглибивши власну провину, попри ту неминучість, що з нею життя його, як і їхнє, за долі велінням посувалося до цієї віхи, до віхи нового забуття і самотности: знов про творіння забуто, знов забуто про Бога й людину, знов забуто заради довселенської ненароджености, яка і життя, і смерть на безглуздість рокує, бо лише клятва породжує обов’язок, лише клятва породжує глузд, нерозривний з обов’язком глузд усього буття, а все утрачає свій глузд, коли обов’язком нехтують і порушують клятву, цю обітницю, дану на заповітному першопочатку, обітницю, триматись якої належить богам і людям, хоч про неї ніхто і не знає, ніхто, крім невідомого Бога, бо від нього, найзаповітнішого із небожителів, іде уся мова, щоб до нього й вернутись, до нього, хранителя клятви, й молитви, й обов’язку. І він, той, хто невідомого Бога очікував, свій погляд мимоволі на землю звернув, надію плекаючи вздріти того, чиє слово спасенне, обов’язком породжене й обов’язок породжуючи, мало знов оживити мову, мову вірної клятві спільноти; він сподівався, що пощастить повернути так мову із її надповноцінного й неповноцінного стану, в який її ввергла людина, скориставшись іще одним привілеєм своїм, що мову пощастить урятувати з туману краси, зі шмаття сміху, врятувати із цих непроглядних хащ, де її марнували, і знов обернути її на знаряддя клятви. То марні були сподівання, і перед ним, знов поринувши в якийсь довселенський стан, знов поринувши в щось позбавлене глузду, знов поринувши в щось ненароджене, оточений примарними горами з їхньою довселенською мертвістю, горами, що їх не подолати жодній земній смерті, — перед ним простирався світ, повитий красою і пошматований сміхом, світ, що втратив мову й осиротів, бо порушив клятву, і це стало його провиною; замість незнаного Бога, замість клятвоносного хранителя обов’язку прийшли оті троє, що несли порушення клятви й обов’язку.

Обов’язок, земний обов’язок, обов’язок будити й іти на поміч; іншого немає обов’язку, і навіть обов’язок людини перед Богом і Бога перед людиною — це йти на поміч. І він, кого доля неминуче й невідворотно зарахувала до порушників клятви й обов’язку, він, як і вони, не любив сповняти обов’язку, не любив, як і вони, іти на поміч, і його позірна невибагливість була, мабуть, ніщо інше, як протест проти помочі, яка звідусіль текла йому, але яку він приймав без вдячности, і в цьому також уподібнювався простолюду, що хоч і прагне всіляких дарів, однак через власну нездатність допомагати будь-яку справжню поміч йому відкидає. Той, хто від самого початку приречений на клятвопорушення, хто виріс і живе в кам’яних печерах, хто отак від самого початку ходить під страхом клятвопорушення, той змалечку надто вже великорозумний, надто тертий, надто перебірливий, надто кмітливий, щоб так легко приймати те, що не обіцяє приспаній жадобі негайної втіхи, те, що не веде до розпусного парування серед позазаконної вседозволености, чи, коли вже не це, то принаймні до вигоди, мірило якій — сестерції; чи це не те саме: трійця внизу вимагала вина, часнику і борошна, а інші воліли собі циркових видовищ, щоб за кривавими витівками мартоплясів забути про власний страх і, дурячи голову собі і богам такими смертоносними фіґлярськими грищами на хисткій межі поміж красою і сміхом, де ті й ті постають у жахливо-потворній єдності, принести небесним силам оманливу покутну жертву за клятвопорушення; чи це не те саме: хоч утішайся, хоч примиряйся з богами, та головне — не буди і не прокидайся, не йди на поміч, на поміч стеменну, а май вигоду, лише стеменну вигоду, і коли Цезар знову бажав на беззаконників накинути вуздечку законности, то вино, борошно і циркові видовища ставали йому просто платою за їхній послух. А проте — і це було несподівано й дивно — вони його ще й любили, хоч і не любили нікого, хоч і не тримались ніколи спільноти, хіба що отієї облудної, яка зветься юрбою і в якій не можуть дійти жодної спільної думки, тож нікого ніхто й не любить, нікому ніхто й не помагає, нікого ніхто й не розуміє, нікому ніхто й не вірить, нікого ніхто й не чує, — облудна спільнота глухонімих, облудна спільнота одинаків, у якої вкрадено мову. І річ не лише в тому, що для них, із їхнім хитромудрим страхом і премудрою недовірливістю, пізнання стало просто зайвим клопотом, звичайнісіньким словоблудством, від якого немає ні задоволення, ані користи і яке, хоч би якими слівцями лукавими воно жонглювало, щомить можна обвести круг пальця; річ не лише в тому, що кохання, взаєморозуміння, поміч, довіра, мова — що все це, зумовлюючи одне одного, зрештою обертається на порожню ніщоту; річ не лише в тому, що як наслідок надійною опорою ще зостається, схоже, сама гола можливість лічити гроші; та їм і це ще не досить надійно, й хоч би як заповзято вони брались лічити та перелічувати свої сестерції, вгамувати цим страх свій їм уже зась, у них уже й це викликає сумнів, ба більше, трохи не в розпачі вони відчувають, що не лишилося їм уже нічого іншого, крім як і далі дотепно-мудро, дотепно-солодко глузувати над самими собою, і вони аж трясуться зо сміху, бо ніщо вже не подолає глибоко схований внутрішній страх, і навіть у справжність і надійність того, що сам лічиш, можна повірити аж після того, як прошепочеш заклинання належне і поплюєш на монету; вони легко повірили в диво (це їхня, по суті, найлюдяніша і, либонь, найприємніша риса), однак важко вірили істині, й саме тому ці люди, котрі, як самі ж і гадали, вміли усе розрахувати і передбачити, ставали, однак, геть непередбачуваними, у своєму страху замкненими і просто загадковими, а врешті й цілком незбагненними. Якби він прийшов до них лікарем, як про це мріяв замолоду, то вони лиш зневажливо посміялися б з нього і його допомогу, хай би вона була й зовсім безплатна, відкинули б, а натомість скористалися б послугами якої-небудь знахарки; так і жили вони, таке було в них життя, і це стало однією з причин того, що він зрештою поміняв ремесло; та, хоч якими вагомими здавались йому тоді ті причини, тепер виявлялося, що, по суті, саме із них і почалося сповзання його до грубого юрбища, що він аж ніяк не мав права покидати ескулапську науку, що навіть в облудній отій допомозі, яку обіцяє наука та, було б гідности більше, ніж у марних надіях на допомогу, якими відтоді він щедро напихав свої вірші, сподіваючись усупереч здоровому глузду, що саме влада краси, чарівна сила поезії зрештою перекинуть місток через безодню мовної німоти й у відродженій людській спільноті піднесуть його, поета, до речника пізнання, і він, над юрбою піднявшись, розпустить юрбу, — він, Орфей, обраний повести людей за собою. Ох, та навіть Орфей ніколи цього не досяг, навіть він у всій величі безсмертя свого не здійснив таких надмір порожніх і шанолюбних мрій і такого неприпустимого переоцінювання поетичного хисту! Звісно, багато чого у земній цій красі — пісня, озеро в сутінках, звуки ліри, хлопчачий голос, вірші, колона, статуя, парк, а чи просто квітка, — все це наділене божественним даром спонукати людину прислухатись до крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж свого буття, тож і не дивно, що мистецтву орфічному і його силі приписували здатність змінювати течії рік, приборкувати лісових хижаків, заворожувати череди на пасовищах, по-чарівницькому, як у казці, сповнюючи омріяну у мрію усіх мистецтв: світ, що наслухає покірно самого себе, ладен прийняти і пісню, і поміч, що ллється із неї. Та коли й так, то поміч триває не довше, ніж пісня, не довше, ніж пісні триває зачароване наслухання, і пісня у жодному разі не повинна лунати задовго, а то річки, не дочекавшись її завершення, крадькома повернуться у русла свої колишні, а лісові хижаки знов заходяться крадькома душити на пасовищах невинну худобу, а людина, не чекаючи завершення пісні, знов кинеться у звичну свою жорстокість, бо довго тягтися не може не лише насолода, зокрема й від краси, а й милосердя, що її добровільними бранцями стали були людина й тварина; це — лиш одна половина насолоди красою, тоді як друга, не дуже менша, а частіше навіть багато більша, — то надзвичайне загострення тієї жорстокости (саме харциза щонайжорстокіший нерідко й милується квіткою), тож краса — а та, яку творить мистецтво, і поготів — дуже скоро втрачає свій вплив, якщо вона, не дбаючи про збереження мінливої рівноваги обох своїх половин, надумає повернутися до людини лиш однією із них. Хай би там де, хай би там як до мистецтва людина зверталася, воно все одно улягає такому правилу, ба більше, вміння його дотримуватись — одна з найважливіших чеснот художника, а дуже часто, хоч і не завжди, і його героя. Якби доброчесний Еней лишився таким м’якосердим, як можна було б якусь мить сподіватись, коли він, чи то співчуттю поступившись, що якраз ворухнулось у ньому, чи то задля краси і напруги вірша, вжахнувся і завагавсь убивати смертельного ворога, якби він одразу не похопився був і не зважився на жорстокий свій чин, то нізащо не став би взірцем милосердя, яке гідне наслідування, а став би скоріше прикладом одного із тих негеройських зануд, що їх малювати у вірші навіть не варто і братися; і байдуже, хто це буде — Еней чи якийсь інший герой з його подвигами, — в мистецтві завжди і повсюди йдеться про дотримання рівноваги, великої рівноваги на межі найвіддаленішої далини, йдеться про її несказанно хисткий, несказанно скороминущий символ, який у собі ніколи не узагальнює окремих змістів, а завжди лише їхні поєднання, бо тільки так він домогтися може своєї мети, тільки у своїх поєднаннях протилежності буття досягають рівноваги, зводячи водно протилежності всіх людських поривань і захоплень (а то як же іще могла би людина творити і осягати мистецтво!) — зводячи водно доброту і жорстокість у рівновазі мови краси, у символі рівноваги між власним «я» і всесвітом, у п’янких чарах єдности, які тривають доти, доки не завершиться пісня, але не довше. І так само, мабуть, склалося і з Орфеєм та його піснями, адже він був митець, він був поет і своїм співом людей зачаровував, і слухачів, як і співака, однаковою мірою заколисувала дрімотна сутінь, їх, як і його, демонічно полонила краса, — демонічно, попри божественний дар співака; людям він ніс не спасіння, а п’янку насолоду, і стати спасителем йому не судилось ніколи, бо поводир, що ніс людям спасіння, відкинув мову краси, він проник під холодну її поверхню, під поверхню поезії, він добувсь до отих простих слів, які, підступивши до самої смерти й пізнавши її, навчилися завдяки цьому достукуватися до замкненого у собі ближнього, його страх і жорстокість його гамувати, перед ним відчиняти двері до істинної допомоги; він добувсь до простої мови щирої доброти, до мови щирих людських чеснот, до мови пробудження. Чи якраз не цю мову шукав і Орфей, коли, Евридику шукаючи, надумав спуститись до царства тіней? Чи не впадав у розпач і він, пізнаючи безсилля художника в намаганнях сповнити людський обов’язок? Ох, навряд чи вже вирветься із в’язниці мистецтва той, кого туди кинула доля; його замикають навіки там нездоланні межі, на яких вершиться відчужено-прекрасне дійство, і коли йому забракне снаги, то в такому ув’язненні він обернеться на марнославного мрійника, на шанолюба у фальшивім мистецтві, та якщо він художник справжній, то його очікує розчарування, бо він чує поклик по той бік меж, але дано йому лише закарбувати його у вірші, а не відгукнутись на нього, — він, забороною скутий і прикутий до місця, з пером у руці по цей бік меж, хоч і прийняв умову Сивіли, хоч і смиренно, як і Еней, торкнувся, клятву складаючи, величного вівтаря тієї віщунки…


                            «…легкий перехід до Аверна,

Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита,

Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний —

Це уже труд, це справа велика. І деякі тільки,

Що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи їх доблесть,

Божих синів, аж на небо піднесла. Ліси ж поміж ними,

І наоколо Коціт розлив свої чорнії води.

Що ж, як бажання у тебе таке, така в серці жадоба

Два рази озеро Стікс пропливти і два рази Тартар

Чорний уздріть, як приємно на труд цей шалений пуститись, —

Знай, що слід перше зробити: десь криється між деревами

В тінях гілля із листям і пруттям гнучким золотеє —

Святощі це для Юнони підземної, їх укриває

Гай, і пітьмою похмурою їх сповивають долини.

Та не дозволено в схови підземні раніше вступити,

Доки не зірвано з дерева наріст отой злотолистий;

Це як ралець Прозерпіна-красуня собі встановила.

Зірвеш ту віть золоту — і друга уже наростає,

Й гілка ота вже таким же квітчається знову металом.

Отже, ти високо й пильно дивись і, як тільки побачиш,

В руку бери, так годиться. Бо легко сама тобі дасться,

Як лиш покликаний долею ти; а як ні, то не знайдеш

Сили, щоб взяти її, не зітнеш її й сталлю твердою.

Є біля тебе, крім того, ще тіло померлого друга, —

Гей, ти не знаєш, — і цілий флот твій оскверняється трупом;

Ти по пораду тим часом прийшов і нам топчеш пороги.

Спершу його віднеси і належним вшануй похованням…»


— …тож перед тим відкриваються межі на заклик і Бога, і долі — їхня воля єдина, — на кого покладено останній священний обов’язок прийти на поміч, але тому, кому такою подвійною волею Бога і долі суджено стати поетом, кому лише знати і передбачати, лиш писати й казати роковано, тому в житті, тому й у смерті покуту заказано, і навіть надгробок для нього — просто гарна споруда, земне пристановище для власного тіла, ні вхід, ані вихід для нього, ні вхід на стезю нескінченного сходження вниз, ані вихід до вороття нескінченного; доля не хоче подарувати йому провідну злотолисту віть, віть пізнання, тож його спостигає обвинувальний присуд Юпітера. Так і самого його приречено на клятвопорушення і воднораз на знедолення клятвопорушника, і його погляду, що ковзнув мимоволі униз, на землю, було вільно уздріти лиш трьох співвинуватців клятвопорушення, що плелися оце бруківкою, — провісників того обвинувального присуду; його погляду не вільно було зазирнути глибше, під поверхню бруківки, під поверхню світу, під поверхню мови й мистецтва; заказано було йому спускатися вниз, до неземних глибин, а повертатися з них, здійснюючи цей титанічний чин, — уже й поготів, заказано було повертатися, даючи змогу утвердитись тому людському, що в ньому є, заказано було підійматися й оновлювати клятву творення, і він про це завжди знав, а тепер виразніше, аніж будь-коли доти, усвідомлював, що його позбавлено допомоги спасителя, позбавлено раз і назавжди, позаяк без допомоги клятвеної нема допомоги й людської, і лише їхня єдність втілює ту Титанову місію, що творить спільність, творить людність, землею породжену і до небес звернену, бо лише в людності, лише у справжній спільності, що віддзеркалює загалом усю людність, всю цілісність роду людського, вершиться той коловорот, що його нам дає пізнання й що сам дає пізнання, коловорот божественного запитання й відповіді, в якому нема уже того, хто помогти не годен, хто не годен обов’язок сповнити, хто вже не годен дотриматись клятви, — нема його, бо сам він збагнув: той титанічний труд — звершити, упорати, обожнити людське буття, про що саме і йшлося, йому не до снаги; воістину, він про це знав,

знав він також, що це стосується надто мистецтва, що існує й воно лише остільки — ох, невже ж воно все ще існує, невже має ще право на існування? — оскільки у ньому живе клятва й пізнання, оскільки мистецтво — сама доля людська і звершення самого буття, оскільки його, мистецтва, оновлення — у незвершенім, оскільки воно своїм творивом кличе душу до невтомного самозвершення і так спонукає її відкривати один за одним пласти своєї реальности, пласт за пластом проникати все глибше і глибше, пласт за пластом проникати у нетрі буття свого найзаповітнішого, пласт за пластом проникати до повік недосяжних, та незмінно відчутних померків, які наше «я» породжують і до яких воно повертається, о померкові глибини становлення «я» і згасання його, вхід і вихід душі, але воднораз і вхід та вихід усього того, що становить для неї істину, що провістила їй віть провідна злотосяйна у померках тіней, істини віть злотолиста, яку силоміць не добути і не зламати нікому, бо добувають її і сходять із нею в підземні глибини з тої самої ласки — душі і пізнанню однаково притаманної ласки самопізнання, цієї спільної їхньої істини, цього їхнього спільного пізнання реальности; воістину, він про це знав,

знав він також, що саме в цій істині і полягає обов’язок будь-якого мистецтва, обов’язок здобувати істину й виражати її шляхом самопізнання, покладеним на митця, щоб душа, осягнувши велику рівновагу між «я» і всесвітом, віднайшла себе у всесвіті, щоб у тому, що «я» набуло завдяки самопізнанню, душа розгледіла набуток буття у всесвіті, буття уселенського, загалом уселюдського, і хоча цей подвійний набуток не буває ніколи ніяким іншим, а лише символічним, від самого початку прив’язаним до символічности краси, до символічности межі прекрасного, хоч пізнання завжди зостається, зрештою, лише символічним, саме внаслідок такої символічности воно все ж і спроможне розширити нездоланні оті крайні внутрішні й крайні зовнішні межі буття до нових реальностей, у жодному разі не просто до нових форм, ні, — до нових сенсів реальности, бо саме тут і відкривається щонайглибша таїна реальности, таїна відповідности, взаємної відповідности реального «я» й реального світу, — та відповідність, що надає символу правдивої виразности й підносить його до символу істини, та відповідність, яка породжує істину і з якої починається будь-яке творення реальности, проникаючи пласт за пластом, навпомацки, навмання до недосяжних померкових глибин початку й кінця, проникаючи до незбагненно-божественного у світі, у всесвіті, в душі ближнього, проникаючи до тієї останньої богозавітности, яка, ладна прокинутись і відкритися, таїться повсюди, навіть у найпослідущій душі; саме це відкриття божественного через самопізнавальне пізнання власної душі, — саме це і становить місію людського мистецтва, його вселюдську місію, його пізнання місію, а отже, й виправдання його права існувати, що виявляється у мистецтву рокованій похмурій близькості до смерти, бо лише в такій близькості воно і спроможне стати мистецтвом істинним, бо лише так воно — до символу розкрита людська душа; воістину, він про це знав,

та знав він також і про те, що краса символу, хай би який правдиво-виразний він був, у жодному разі не повинна обертатися на самоціль, що завжди, коли це стається і краса вибивається у самоціль, тоді підривається коріння мистецтва, бо його творче діяння неминуче набуває потворного вигляду, бо те, що породжено, раптом замінює те, що його породило, порожня форма замінює реальний сенс, гола краса — доступну пізнання істину, й усе це — у плутанині суцільній, у коловерті суцільній перемін і підмін, замкнуте коло яких не допускає уже оновлення жодного, нічого уже не розширює, нічого не відкриває — ні божественного у зіпсутому, ні зіпсутого у божественності людини, а просто втішається порожніми формами, пустопорожніми словами, і в такій неспроможності вбачати різницю, ба більше, у неспроможності триматися клятви зводить мистецтво до ремісництва, а поезію — до літературщини; воістину, він про це знав, і йому завдавало це нестерпного болю,

і саме тому він знав і про небезпеки, глибоко зачаєні в будь-якому мистецтві, саме тому знав і про незглибиму внутрішню самотність людини, якій судилося бути митцем, знав про самотність оцю її вроджену, що людину затягує в ще глибшу самотність мистецтва й у безмовність краси, і знав він, що більшість митців таке усамітнення доводить до згуби, що робить воно їх сліпими, і в сліпоті своїй вони вже не бачать світу, не бачать божественного в ньому й у своїх ближніх, що ці митці, сп’янілі від своєї самотности, спроможні побачити лише власну богоподібність, так ніби нею позначені тільки вони, і знав він, що схиляння таке перед самим собою, спрагле визнання загального, дедалі більшою мірою стає єдиним сенсом їхньої творчости — зрадою і божества, і мистецтва, саме зрадою, бо так мистецький твір обертається на твір ремісницький, на такий собі недоброчесний плащ мистецького марнославства, на строкате парадне вбрання, ганебність якого навіть самовдоволено виставлену напоказ власну голизну перетворює на маскарадну личину, і хоч недоброчесне самозамилування, красою захоплення і до ефекту прагнення, одноразова скороминущість і неспроможна розширюватися обмеженість ремісництва такого, — хоч усе це знаходить шляхи до людей куди легше, ніж справжнє мистецтво, це — шляхи тільки примарні, із самотности вихід, але не приєднання до людської спільноти, якого шукає справжнє мистецтво у своєму пориванні до людства, ні, це — приєднання до юрбища, до його брутальности, до його неспроможности триматися клятви, до клятвопорушної облудної спільноти, яка жодної реальности не долає й не творить, ба навіть і не бажає нічого такого робити, а просто дрімотно нидіє у забутті реальности, реальність утративши, як її втратило ремісництво, реальність утративши, як її втратила літературщина; ось та глибоко зачаєна небезпека, що чигає на кожного, хто до мистецтва причетний; ох, як же боляче було йому знати про це,

і тому він знав також, що його здавна підстерігала небезпека ремісництва й літературщини, що він усе ще в полоні небезпеки такої, що через це (хоч він ніколи й не важився собі в цьому щиро зізнатися) його поезія називатись мистецтвом, по суті, вже не заслуговує, адже вона, позбавлена оновлення і поглиблення, — це всього-на-всього недоброчесне виробництво краси, далеке від творення реальности, адже його поезія від початку самого і до кінця, від «Етни» й аж до «Енеїди» у своїй сліпоті слугувала і віддавалася лише красі, самовдоволено обмежувалась тим, що прикрашала вже давно задумане і продумане, давно уже пізнане, давно вже сформоване, відмовляючись від справжнього внутрішнього розвитку (хіба що оте чимдалі важче нагромадження пишноти і блиску), — ремісництво, яке не могло самотужки ніколи здолати буття й піднести його до реального символу. О, він на собі, на власнім житті і на власній творчості пізнав ремісництва спокусу, пізнав спокусу підмін, яка ставить те, що породжено, замість того, що його породило, ставить гру замість єднання, замість неспинного, живого творення — що-небудь застигле, ставить красу замість пізнання; він знав про підміни такі й переміни, знав, адже усе це стало і його життєвим шляхом, нещасливим шляхом, що завів його від рідного краю аж до столиці, від живого і творчого ремества до самооманливого красномовства, від людського обов’язку й відповідальности — до показного і лицемірного співчуття, що поглядає на все спогорда й ніколи не подумає навіть допомогти по-справжньому. Туди — в паланкіні, назад — у паланкіні… Зворотний шлях від єднання, яке шанує закон, шлях до відокремлення, що знає і визнає лише випадковість, це шлях, ба ні, не шлях, а падіння у брутальність юрби, та ще й туди, де ця брутальність найгірша — в літературщину! Хоч зрідка він це й усвідомлював, та знову і знову поринав у хмільне сп’яніння, хай би в якій подобі воно являлось йому — чи то краси, чи марнославства, чи вишуканої гри уяви, чи просто награного самозабуття. Ось якими характерними рисами було позначене його життя, немовби оточене слизькими гадючими кільцями, — запаморочливе сп’яніння невпинними поворотами і перемінами, спокусливе сп’яніння своїм ремісництвом, і нехай він тепер, озираючись на це життя, й відчував за нього сором, нехай тепер, коли вже досягнуто межі часів і невдовзі грі мав настати кінець, він, ніби протверезівши, з холодною головою мусить сказати собі, що прожив таке нікчемне й негідне літературне життя, нічим не краще, аніж у якого-небудь Бавія, чи Мевія, чи будь-кого іншого з-поміж отих віршомазів пихатих, яких він так зневажав, атож, хай навіть саме уже це, знову ж таки, й підтверджувало, що у зневазі до будь-кого іншого криється й певна зневага до себе, бо тепер вона підіймалася в ньому, терзаючи душу його таким соромом, таким гострим болем, що лишалася рада тільки одна, прийнятна і бажана, а саме: самому себе приректи на загасання і смерть; нехай так, але те, що тепер опанувало його, було щось інше, ніж сором, щось більше було, ніж сором: хто тверезо озирається на своє життя й усвідомлює, що кожен крок на шляху його хибному був необхідний і неминучий, ба більше, навіть природний і зрозумілий, що доля й боги судили йому шлях вивертів і поворотів, що через це він і тупцює на місці, не годен ступити і кроку, хоч як прагне вперед, тупцює, заблукавши у нетрищах образів, звуків, мови і слів, що він з веління долі заплутався в галуззі всередині і зовні, що на своєму шляху без поводиря він, з веління долі й богів, зоставсь без надії натрапити на злотосяйну віть у нетрищах своєї в’язниці, — хто це усвідомив, хто це усвідомлює, того ще дужче діймає сором, того діймає жах, бо він усвідомлює, що для небожителів усе на світі діється рівночасно, що саме тому воля Юпітера й долі веління злилися водно, у страшній своїй рівночасності являючись усьому земному непорушною єдністю провини й покари. О, доброчесний лиш той, кому доля судила сповняти обов’язок єднання і допомоги, й лиш на того укаже Юпітер, щоб вивела доля із нетрищ його, та якщо доля й Юпітер спільною волею забороняють сповняти обов’язок, то неспроможність і небажання допомагати для них означають те саме, і карають вони за одне і за друге безпомічністю: поет неспроможний і не бажає допомагати, безпомічний він серед людської спільноти; бранець мистецтва, він спільноти цурається, поводиря він не має й, геть усіма покинутий, і сам неспроможний повести, та як надумає спротив чинити, як, попри все, надумає поміч нести і будити у присмерках, щоб нагадати про клятву й до спільноти вернутись, то це його прагнення (о, щоб він з ганьбою і жахом відчув це — саме для цього ту трійцю до нього і послано!) приречене заздалегідь; його допомога позірна була б, позірне було б і його пізнання, і якби люди взагалі й прийняли їх, то та допомога й пізнання завше несли б їм лише біду і зводили б їх з пуття, замість вести шляхом істини і спасіння нести. Так, і ось наслідок: хто нічого в житті не пізнав, той з пізнанням іде до тих, хто пізнання прийняти не хоче; віршомаз у німих будить потяг до мови; той, хто забув про обов’язок, закликає сповняти обов’язок тих, хто обов’язку і не сповідує; шкандибайло вчить рівно ходити кульгавих.

І ось він знов усіма покинутий, на поталу покинутий знов усіма покинутого світу, о, жодна рука вже його не підтримує, нема уже поряд нічого, що захистило б його і піднесло дух; його полишили напризволяще, й він, перехилившись через підвіконня, безживно вчепившись у запилену гарячу безживність цегли й гостро відчуваючи під нігтями розпечений пил цієї первісної глини, вчепившись у заціпенілу первісну тлінність, — він чув у кам’янисто-спекотній, застиглій нічній німотності німе хихотіння, чув у всьому цьому німоту скоєного клятвопорушення, заскніле німування своєї усвідомленої провини, мови позбавленої, пізнання позбавленої, позбавленої пам’яти, німування довселенського хаосу й невблаганно-жорстокого наближення його смерти, беззастережність якої не потребує ані відродження, ані відновлення світобудови, бо свій прихід смерть наперед визначає, і в ньому немає нічого божественного; о, жодне інше створіння не смертне так беззастережно і так небожественно, як людина, бо жодне інше не може стати таким клятвопорушником, як людина, і що нижче вона опускається, то більшою мірою стає вона смертною, а найбільший клятвопорушник і смертник найбільший — той, чия нога від землі відвикла й торкається лише бруківки, людина, яка вже не сіє й не жне, для якої ніщо вже не чиниться з волі зірок, якій не співають уже ані ліс, ані ниви зелені; далебі, ніщо і ніхто не смертний такою мірою, як міський простолюд, який сновигає, кишить і копошиться на вулицях і в безперервному вештанні вже забув, як треба ходити, простолюд, якому закони уже не писані і який не пише їх сам, це стадо, що, втративши мудрість колишню, знов розбрелося і, до пізнання байдуже, обернулося на худобу, навіть на щось іще гірше, аніж на худобу, стадо, на ласку випадку полишене й приречене врешті на випадкове згасання, позбавлене пам’яті, надії позбавлене, безсмертя позбавлене; те саме судилося й самому йому разом із тим розпорошеним стадом — йому, простолюдного стада частинці, і доля тягар цей на плечі його невблаганно і неминуче звалила. Простори страху він уже перейшов, та лише задля того, щоб із жахом побачити, як низько упав він, що опустився вже до простолюдного натовпу, опустився до поверховости, яка постає перепоною на шляху до глибин. Чи це падіння триватиме й далі, чи має тривати воно і далі? Від поверховости до поверховости, й так аж до останньої — аж до ніщоти стеменної? До забуття останнього? Плутонова брама завше розчахнута, неминуче падіння, з якого нема вороття, і в дурманнім чаду падіння людині так увижається, ніби вона падає вгору, ввижається поти, поки там, де безчасся небесного дійства раптово постає рівночасністю і спітканням у стихії земній, — поки вона на межі цій часів зустріне позбавленого божественности бога, який наздогнав її і перегнав, і бог цей, сміхом правічним увитий і перевитий, також падає вниз, і обоє вони, зарівно приречені на протвереження і самозречення, приречені обоє на жах, який у своєму заскніло-упертому соромі хоч і сміється ще, та воднораз уже й передчуває прийдешній, ще жахливіший жах і намагається реготом прогнати його. До жаху ще відвертішого, сорому іще відвертішого, викриття ще відвертішого вела його доля, вела оця подорож, вело це падіння, вело все до нової згуби і самозгуби, тяжчої, аніж усі попередні, до нового усамітнення, що мало перевершити будь-яку колишню самотність, самотність усіх ночей, усю світову самотність, де не лишилося не тільки нічого живого, але і нічого мертвого; і миті цієї раптово оголилась порожня поверховість невпокореного буття, і в недосяжності внутрішніх і зовнішніх сфер ніч, хоч вона ще й незмінно сіяла на всім небосхилі своєї сутемряви, розтанула в оте Ніде, яке із йому притаманною схильністю до випадковости робить зайвим і пізнання, й знання, прирікаючи їх на непотрібність. Зникли і спогади, зникла й надія, зникли, безсилі перед всевладдям невпокореної випадковости, адже в усьому являла себе саме вона, випадковість, неодмінна причина краху у творенні, і це вона, повита дурманом і непам’ятливістю всього довселенського зречення, осяяна холодними спалахами довселенського творення, його ненароджености і досмертности, вона, нага випадковість, ця самотність без імени й назви, тепер знов заявила претензію на своє владарювання… Саме така була мета цієї подорожі, тепер уже явна мета падіння — того, що не має ні ймення, ні назви.

Самотність без імени й назви в полоні випадковости — так, саме її, цю самотність, він бачив переду собою, коли стояв тут побіля вікна, ладний упасти та й уже, власне, падаючи. Невпокорена і нескорима у своїм зреченні відкривалась його лихоманковим поглядам тепер очужіла ніч; незмінно недвижну, а проте і чужу її обдавав суворо-поблажливий подих місяця, крізь неї, незмінно недвижну, тихо і лагідно плинув Молочний Шлях, поринувши в зоряний спів безгомінний, у красу і її зачаровану єдність чарівну поринувши, у вже порушену єдність погарнілого світу, в задалеч його незастигло-застиглу поринувши, і, величезна, як простір, застигла, як простір, прекрасна, як простір, очужіла, як і задалеч, від демонічних чарів, ніч із задалеч-чю разом крізь часи відлітала, — ніч і все ж невмирущість у межах часів, одвічна й усе ж позбавлена вічности, очужіла до всього людського, до людської душі очужіла, бо тихе єднання, що далечінню напоєне й саме далечінь ту напоює, вже не терпіло нічиєї причетности; переддень реальносте обернувся на переддень нереальносте. Порушився лад у сферах буття, мовчав дзвінко-німий їхній сріберний простір, незбагненністю повік відчужений і в ній замкнений, замкнувши у власній чужості повік незбагненність усього людського, а місяць, і Молочний Шлях, і сузір’я — вони вже не мали ні назв, ні імен, були невідомі йому у своїй недоступності, у своїм усамітненні, до якого ані мостом не добудешся, ані докличешся і яке все ж таки грізно тяжіло над ним, до землі його гнуло, прозоре й жагуче, розпечений холод світової просторіні; те, що довкола було, його вже не оточувало, і він, хоч і оточений порожнею нічною, стояв поза нею, окремо від долі, від власної і від чужої, від долі світу невидимо-видимого, окремо стояв від усього божественного, окремо від усього людського, від пізнання окремо, від краси окремо, бо й краса видимо-невидимого світу зникла, розтанула в тому, що не мало ні назви, ні ймення, стала всього-на-всього спогадом…

…Ох, Плотіє, чи ще не забув я ім’я твого? У косах твоїх поселилася ніч, усіяна зорями, передчуваючи тугу, обіцяючи світло, а я, понад млою нічною схилившись, подихом ночі ряхтливо-солодким впиваючись, — я не поринув у неї! О буття, навіки утрачене, яка невимовно знайома чужість, яка невимовно чужа знайомість, яка невимовно далека близькість, з усіх далечин найближча, перша й остання усмішка серця такого поважного; ти, о ти, що була і лишаєшся всім, геть усім, знайома й чужа, близько-далека усмішка, ти, доленосна квітка, не міг я впустити життя твоє в себе через його нестерпно тяжку далечінь, через чужість його нестерпно тяжку, через близькість його і знайомість нестерпно тяжку, через нестерпно тяжку його усмішку ночі і через долю, через долю твою, яку ти несла в собі й вічно нестимеш, недосяжну для тебе, недосяжну для мене, я не смів її взяти на себе, бо нестерпно тяжка недосяжність її моє серце розкраяла б, і я лиш красу твою, але не життя твоє бачив! Ох, ти втікати не квапилась, а я не гукнув, щоб ти повернулась, не судилось мені, о жадана, гукнути тебе, ні, не повернути, ох, повік уже не повернути ходу твою легку, невловимо-нечутну і незбагненну, о втрачене світло за пологом тіні, чи ж повернешся ти? Де, о де ти?! Ти була, й на пальці моєму ти персня лишила зі свого пальця, і час той, повитий пітьмою, пітьму повивав і, спливаючи, нас повивав пітьмою… Ох, Плотіє, я вже забув…

…Минулось і зникло, зостався лише невиразний спомин про те, що реальне було — навіть більш, ніж реальне; лише ім’я зосталось від жінки, яку він кохав, лише тінь невиразна, лише невиразний відблиск; вона канула у випадковість незвідану, й не зосталось нічого, тільки здивований спомин про те, що було й відлунало, про краси тої музику, яка відлунала, про подив колишній і колишнє незбагненно глибоке оте забуття, яке він намагавсь відшукати з дивовижною впертістю пияка на похмілля, о, дивуючись навіть у споминах, що це було, що краса залунала колись, що могла залунати, що вона, людського прибравши образу, знов і знов промениться із нього, немовби легенька, породжена вічністю, навіяна вічністю мла, далека й знайома, близька і чужа усмішка ночі, що спалахує й гасне, тендітна, мов вицвіт крушини, ніжний серпанок вмирання, що повиває усе людське, серпанок людського, що згустився в красі, ставши в ній водночас прозорішим, так ніби разом із ним у душу проникло саме забуття, так ніби й душа у красі забулася і здобула своє земне безсмертя, здобула забуття лише в красі, так ніби в людській красі ще зблиснули рештки останні вже давно очевидної надії на недосяжно-нерозгадані знання про умирання. Нічого цього не зосталось, лише нездоланна смерть чатувала за солодким, як саме умирання, образом, що знову і знову вертався; нездолана, на повен зріст у безмірі смерть поставала, сягаючи зір, сфери собою заповнюючи і собою поєднуючи, і разом із нею, покликане її німотою, пробуджене її німотою, її заповнюючи і саме бувши нею, зненацька зашуміло все те, що опиняється в обіймах смерти, — шелест німотний смерти, шелест німотний усього того, що опиняється в її обіймах, що вона упокорює й губить, що випадковістю породжене і їй підвладне, все розмаїття людських образів в очікуванні смерти, все розмаїття пузанів, шкандибайл, горлопанів, базік, усе розмаїття образів такої товкотнечі, від якої порожня кам’яна чаша майдану аж розбухла і яка всі сферні простори заповнила, хоч і нітрохи не змінила ні порожнечі майдану, ні порожнечі просторів, і товкотнеча ця немов розламала і вивергала час — ціле збіговище мертвяків одночасности, багатоликість людської тлінности, тлінна людина в багатоликому колі своїх перевтілень, із своїм кістяком і черепом — опуклим, пласким або видовженим, порослим волоссям, травою чи льоном, кучматий чи лисий, череп до черепа; людина, наділена черепом, наділена розмаїтими ликами — тваринними, рослинними, кам’яними, дивно обтягненими шкірою, гладенькими, прищуватими й зморшкуватими, м’язистими чи обвислими, зі щелепами, щоб жувати й говорити, з кам’яними зубами в запалому роті, наділена обличчям людина з розмаїтими запахами від шкіри своєї й зі своїх порожнин, зі своєю усмішкою, безглуздою й хитрою, ошкіреною і безпорадною, зі своєю навіть у глибокім сум’ятті божественно-зворушливою усмішкою, що відкриває обличчя їй, перше ніж сміх знов сховає його, щоб її око не бачило, якої страшної руйнації зазнало творіння, обдарована зором людина, вирлоока, застиглоока, кришталевоока, похмуроока, живоока, в очах своїх власну долю вона відкриває, сама ув очах своїх себе приховує, доленосна людина, саме силою ока доля на сором її прирікає, сповнена сорому й усе ж не позбавлена мови людина із голосом, що його безсоромно формують щелепи, губи й вологий язик, голосом, який з неї вихоплюється й подих несе, і слово несе, і єднання несе, голосом грубим, масним і улесливим, гнучким, громовим і задерев’янілим, сухим, здушеним і верескливим, гавкітливим і все ж таки ладним щомить перелитися в пісню; людина, ця чудесна й жахлива цілісність буття анатомічного, цілісність мови, емоцій, пізнання і непізнання, тупої дрімоти, безкінечного перерахунку дзвінкої монети, жадань і загадковості, оця неподільна істота, поділена на всілякі органи, на життєві зони, субстанції й атоми, істота багатоманітна й багатогранна, вся ця її багатоликість, цей хаос людських складових частин, сяк-так докупи зібраних, ці хащі творення, земні у своїй реальності, земні, як її кам’яний кістяк, земні, як смерти кістяк, усі ці нетрища тіл, нетрища рук і ніг, нетрища очей, нетрища голосів, ці хащі напівсотворіння і неготовности, що постали із похітливости випадку й раз у раз, знов і знов проростають одні із одних, з усе новою похітливістю випадку лигаються, паруються, злягаються, сплітаються, галузяться, все ширше розгалужуючись і оновлюючись, щоб воднораз безперестанку відмирати й щоб усе, що зів’яло, засохло й відмерло, — щоб усе це упало на землю, ці людські хащі в їхній рослинно-тваринній приреченості на життя і на смерть, і тепер ось ці хащі з подобою смерти суцільним потоком наринули, разом зі смертю зашурхотіли, зашелестіли і заніміли, це була сама смерть, що наповнює сфери, хаос людський випадків, такий випадковий і смертний такий, що ми вже, по суті, й не знаємо: той, хто живим випадково трапляється нам, — він давно вже помер чи навіть ще й не народився, він трапляється нам, ще не померши чи ще не народившись?.. О Плотія, Плотія, вік незнайдена, вік її не знайти! Ох, не судилось йому знайти її в нетрищах мертвих, для нього вона знову канула глибоко-глибоко у самозречення, і було в нього самого менше спільного з нею, аніж із мертвою, бо вмер він і сам, відійшовши у передсмертя без творення, відійшовши до клятвопорушних, кульгавих, слизьких, відійшовши до самозречення і впавши у звульґаризовану міську літературщину, що зводить на манівці примарних своїх перемін та примарних осяянь і саму смерть, єднаючи смерть із красою, красу зі смертю, щоб у такім ототожненні, нечистому й спраглому тліні, в такім самообмані досягти недосяжного, щоб у власних очах сфальшувати недосяжне знання про смерть, а заразом, певна річ, і перенести насолоду від отаких підмін і на саме кохання, ба навіть щоб цю нечисту, цю награну гру довести в коханні до її кульмінації; бо хто до кохання нездатний, хто на єдність нездатний, яку воно творить, той у безвиході своєї самотности мимоволі шукає рятунку в красі; жорстокість його під’юджує і робить із нього шукача краси, красу він обожнює, але ніколи не любить, а натомість стає радше споглядачем краси у коханні, тим, хто прагне красою розпалити кохання, бо те, що розпалене, він переплутує з тим, що його розпалює, бо і в коханні він передчуває і відчуває хмільну насолоду, насолоду від смерти, від краси насолоду, забуття насолоду, бо в туманних глибинах гри у красу і любови до смерти він розкошує таким забуттям, з готовністю й наміром він забуває, що кохання, хоч і наділене даром творити красу, завжди не красу за мету свою має — споконвіку в кохання одне лиш завдання, що стоїть над усіма людськими завданнями, і незмінно було воно з давніх-давен те саме: брати долю чужу на себе; ось що таке, ніщо інше, кохання; та немає між мертвими єдности, позабували вони одне одного…

…О Плотіє! Незабутньо моя незабутня, красою омита Плотіє! Якби існувало кохання, якби воно вміло розбиратися в хащах людських, то це означало б, що нам дано укупі знайти оту злотолисту віть, що ми вкупі зійдемо до джерела забуття й небуття, до підземного царства, до краю тверезости, що самі ми, позбувшися мрій і тверезі, зійдемо до першооснови, зійдемо не крізь браму чудовну мрій, браму зі слонової кости, яка вже нікого не випускає назад, а крізь ухід роговий тверезости, що дозволить нам вийти й укупі вернутись нагору, і останнє згасання долі нам долю нову подарує, і некохання останнє нам подарує кохання, подарує прийдешню, новонароджену долю! О Плотіє, дитя ще, та все ж таки вже й не дитя! Лиш долю прийдешню, але не пройдешню ми можемо взяти на себе, лиш доля прийдешня — це реальність кохання, доля, яку ми шукаємо в кожній весняній прорості, в кожній билиночці, в кожному пуп’янку, в квіточці кожній, у зрості творіння кожного юного, та найпалкіше шукаємо, певно, в дитині, ладні взяти на себе відповідальність за реформовану і незвершену долю, задля якої душею ми горнемось до всього невинного й беремо прийдешнє в пройдешнє, приймаємо хлопчика в кола турбот чоловіка змужнілого, о Плотіє, саме вона, ця доля прийдешня, й судилася б нам, якби існувало кохання, якби його вміння розбиратися, незалежне від похітливого випадку, могло бути порукою кохання надійного й справжнього, і тоді сама доля коханням була б, була б ним у його становленні і бутті, була б ним як сходження вниз, у щонайглибшу безпам’ятність і нове сходженні вгору, у всепам’ятність, як згасання, перетворення на ніщоту й повернення до незмінного й вічного, коханням була б як билинка, як квіточка, як дитя, була б такою ж незмінною, якими правічно були і билинка, і квіточка, і дитя, й усе ж переродженою на кохання, осяяною злотолистою віттю кохання, безповоротно утраченою…

…О ні, не мають поміж собою єдности мертві, що не осяяні злотолистою віттю, забули вони одне про одного, й образ Плотії, її незабутньо-забуте буття, що для нього було колись проблиском світла за безліччю тіней, розтануло серед тих тіней, в царстві тіней утратило обриси, поринуло в стовпище мертвих, частинка й навіть уже не частинка у гущі відмерлого, у гущі облич, голів і постатей, безвиразних для нього в цій гущі, безіменних для нього в цій гущі, в цій гущі вони порозпливалися і позникали, бо для нього одвіку вони були мертві, бо ніколи він навіть живим не бажав помагати по-справжньому, скоріш навпаки — богами і долею до такого небажання приречений, невинен і все ж таки винен, уже на першу нездійснену спробу допомогти, вже на перший нездійснений крок, уже на перший нездійснений оманливий намір здійснити оманливий крок йому знадобилося ціле життя; пристати до якоїсь живої спільноти тих, хто ладен допомагати, вже не кажучи, звісно, про те, щоб задля цього узяти на себе долю якоїсь живої істоти, він не спромігся; о, життя він прожив у облудній спільноті мертвих, він жив повсякчас лише серед мертвих і такими вважав і живих, в очах його люди були завжди лише мертві, завжди він їх мав лише за цеглинки у зведенні й творенні краси мертво-застиглої, і тому для нього всі вони поспіль пощезли у нездоланній стихії, у непізнанності вічно нествореного. Бо для людини щастя пізнання полягає лише у розв’язанні людських завдань, яке вона має брати на себе, а без цього вона своє щастя втрачає. Нездатний він був на допомогу, що давала б плоди, нездатний на вчинки з любови, незворушно дививсь на людські страждання, лише задля фальші отої застиглої пам’яті, лише задля фальшиво-гарненького опису спостерігав за жахами того, що діялось, і якраз через це ніколи йому й не щастило змалювати людей правдиво; людей, які їдять і п’ють, які кохають і яких можна кохати, а ще куди більшою мірою тих, котрі, лаючись і проклинаючи усе на світі, блукають вулицями, людей із тваринними їхніми пристрастями, з їхньою жахливою безпорадністю, — цих людей він змалювати не вмів, а тим паче не вмів змалювати оте людське диво, ту пристрасть, якою наділені навіть тварини; люди для нього були ніщо, були якимись казковими істотами, красою повитими краси лицедіями, і таким він їх і творив, — царями казковими, героями теж казковими, пастухами казковими; це були видива снів його й мрій, до нереальної богоподібности яких, захопленої грою в красу, захопленої мріями про красу, він, навіть у цьому подібний до простолюду, залюбки прилучився б і сам, може, прилучатися й мав би він прав, якби видива то були справжні, одначе вони були геть не такі, то були звичайнісінькі творіння зі слів, що ледь животіли у його віршах і вже за першим рогом конали, вони поставали з мороку мовних нетрищ і знов канули у випадковість, в осоружність, в заціпеніння, у смерть, у німоту, в нереальність — достоту, як оті троє, що зникли з очей вже назавше. І після них зосталася лиш лиховісна німота глузливого сміху, що гриміла, стрясаючи їх і світи розтинаючи, гриміла, немовби іще одна, лиховісна тиша серед тиші майдану і вулиць там, унизу, гриміла серед нічної тиші, породжена випадковістю й сповнена чужости, гриміла, шматувала і нищила простір, не знищуючи, однак, часу, — сміх скоєного клятвопорушення, німотний грім пошматованого і покинутого напризволяще творіння.

Не лишилось нічого, крім глузуванням засліпленого сорому згаслої пам’яті, що обернулася на фальш, на примару змертвілої пам’яті. Небесні багаття, не розбуджені земними вогнями, у безіменні змовкли; нутро мовчало, прикрите кам’яними плитами великих міст; міста і зовнішні крайні межі злилися водно, від подиху ніщоти остигнувши; застигла і плинна одночасність, у якій чаїться правічне; біда примарним звивинам і заворотам на хибнім шляху, що прикидаються великим коловертнем, в якім проминуле й прийдешнє поєднатися мають у вічну теперішність безчасся, біда заворотам клятвопорушним, біда цьому безчассю примарному, цій суті дурману хмільного, яка, щоб ця насолода тривала, знову і знову те, що породжує, підмінює тим, що породжено, краси жадаючи, й крови, і смерти, а жертву втягують усіма правдами і неправдами в солодкий похітливий дурман, біда фальшивому марнолюбству пам’яті, для якої реальности повік не було і яка впадає у спогади лише заради самих тих спогадів, біда завороту буття такому, бо клятва лишається клятвою, і полум’я не розпалити, і грі колись має настати кінець, і він настає вже, хай би скільки це вартувало краси, і крови, і смерти; марнотою все це обертається на межах часів, де уривається земна нескінченність; воістину, невідворотною буде біда та, допоки офірування не стане знову справжньою офірою, не буде пробудження із дрімоти, а гордовитий навіки залишиться бранцем у в’язниці тих бід, — гордовитий, що вважає, немов має право переступити свою ж таки клятву, бо звабливу одночасність плоті і духу, бо припливи й відпливи світу, бо звабливий вигляд красою обрамлених меж світобудови, бо звабу цю він сприймає як дозвіл на примарний той заворот, що заворотом лише увижається сп’янілій пам’яті і забуттю сп’янілому, однаково позбавленим реальности; біда тому сп’янілому, який лишається впертим, закостеніло-гордовитим клятвопорушником і, ворушиться в ньому ще пам’ять чи ні, забуває бездумно, що він — людина; він утратив палахкотливу буття серцевину й уже не тямить, куди падає — униз чи вгору і куди дивиться — вперед чи назад, його колова орбіта не має вже напрямку, а голова його обернулась назад, застигло і смішно. Ні, мертвих не розбудити, не розбудити мертву, над нею потоком сірим зімкнувся простір забуття, й жінки з тієї вулички убозтва і нужди мовби знали, що повз них до останнього протвереження і до забуття останнього несли того, хто не бачив свого життя. Чи ж справедливий був їхній глум? Чи справді було лиш ганебне падіння в ніщоту й у простори голої поверхні, що простеляються нижче від межі ніщоти в підземному царстві? О, ті жінки мали рацію, і він із соромом і жахом мусив слухати їхні насмішки й прокляття, бо фальш, якою він завинив безвинно, була ще брудніша, ніж випадкова і безсоромна розпуста простолюду, бо завинив він тим, що самохіть впав у фальш і хай із веління долі, та самохіть приєднався до клятвопорушного і втраченого племені, яке, зобов’язань не знаючи, никає кам’янистими плитами ніщоти, — без вогню, як тварина, холодне, як рослина, не прокидаючись, як камінь, заблукане в хащах і саме обернувшись на хащі, на остаточну скам’янілу невиразність; він опинився у небезпеці, що завше загрожує тим, хто погрузає у бруді, і він, разом з ними у бруді, принишк разом з принишклими, а небезпека, породжена небезпекою всім небезпекам і нездоланна, як сама доля, небезпека, що від неї не захистить ані сміх, ані регіт, небезпека, що від неї звук завмирає і світло у кришталевому мороку холоднокам’яної неминучости, небезпека, в ночах розчинена, в ночах застигла, — ця небезпека все наростала і наростала. Вона всьому загрожувала, непевним, ненадійним ставало усе, навіть її загроза, позаяк небезпека змінилася, перейшовши із простору подій до простору застиглости. Незворушно застигла ніч, жаром холодним відливало її чорно-прозоре крило золоте, простерте довкола понад людськими оселями, що кам’яним тягарем налягали на застиглість землі, осяяні сухим місячним світлом, і та застиглість пила, глибоко в себе вбирала зоряне світло, до найглибших своїх вогнедишних глибин оберталася на прозористий камінь, ставала прозористою кам’яною тінню у відкритих кришталевих колодязях землі, кришталевим відлунням нечутного, опускаючись до неосягненного, підіймаючися до чутного, аж воно здавалось останнім бездиханно-натужним подихом скам’яніння, тяжким кам’яним сапанням, благанням про подих буття; хвилями накочувались і відкочувались тіні, самі кам’яніючи й на камінь усе обертаючи, і до дійства оцього долучалися, й далі уперто час відраховуючи, навіть кроки чатового за муром, вони вливалися в камінь, ці лункі, врочисті кроки-тіні ніщоти, що виростали з лункої бруківки і вростали у неї знов, і, коли у чимдалі різкішому світлі нарешті проступив розтятий гострими тінями гребінь залізних вістер на горішній окрайці муру, колодязем розверзся провал поміж будівлею й муром, так само яскраво освітлений і з такою самою різко окресленою тінню, до глибини своєї просяклий сріблясто-зеленим сяєвом сфер, скам’янілий від світла, сухий від світла, лункий від світла у своїй німоті аж до самого низу, до землі, піском і рінню всипаної, аж до виразно-нерухомого, хисткого колодязного дня, де в сухій тіні від ріденьких кущів виднівсь якийсь мотлох (до пуття і не скажеш, який саме), наполовину прикритий посрібленим зеленим віттям, — дошки, всіляке домашнє начиння, й усе це також відкидало тіні, але такі жахливо врочисті, що справляли враження самотнього й навдивовижу ганебного відлуння загальної кам’яної німоти, яке віддзеркалювало у собі небезпеку, загрозу, помсту, бо ніщота віддзеркалювалася в ніщоті, віддзеркаливши прозористе в тліні, те й те під покровом крила нерухомого, те й те скорботою сковане, однак у того й у того, зацькованих і розтерзаних, — нечутний, важкий подих смерти…


«…А зневажені ним Кіконії жони

Під час приношень богам та оргій нічних на честь Вакха

Розшматували співця й по полях розметали останки.

Голову ж (від білосніжної шиї й її відірвали)

Гебр, Оеагрів потік, перекóчував у своїх хвилях.

Голос, однак, і холодні уста Еврідіку сердешну

Кликали, хоч відлітала душа, ще й тоді; «Еврідіко!» —

І береги вздовж ріки: «Еврідіко!» — стократ окликали[3]».


…А від нього луна не котилась; без луни мертвий відголос у горах пустельних Тартару, що сягнули своєї незмінности і доконечности, німий відголос у недвижимій, вичахлій плоті й душі, німий відголос важкого, німотно-судомного подиху в пересохлих ущелинах і кришталевих колодязях скам’яніння, був він безживним черепом, що скотився до кам’яного осипища на тінистому березі забуття, скотився в сухий чагарник непролазний над присмерковим потоком, скотився в ніщоту, перед безмірністю і безнадійністю котрої меркне навіть саме забуття, він був просто застиглим незрячим оком, не мав ані тіла, ні голосу, ані легень і не міг перевести подих, — отак його кинуто у сліпу порожнечу підземного царства. Йому призначалося тіні розвіювати, а він їх творив, на нього покладено клятву велику єднання землі, а він від самого початку був клятвопорушником, о, йому призначалося ще раз каміння з могили зрушити, щоб відродилося те, що властиве людині, щоб творіння живе законом лишалося, щоб у вічному плині часів не переривалася ця одночасність постійна, щоб нинішній день вогню офірного знов і знов пробуджував Бога до одночасности і повертав до клятви його самосотворення; клятва вражає Бога, клятва стримує застигання, клятва роздмухує полум’я, о, саме в цьому і полягало його призначення, а він його так і не сповнив, так і не зважився сповнити; ще доти, як йому, щоб він виконав оту невідому клятву, було дозволено зрушити з місця надмогильні плити, ба навіть лише торкнутися їх, ще доти, як він спромігся піднести руки, вони обважніли, вони оніміли й стали прозорими, вросли у скам’янілість каменя, вросли в нерухомо-невиразний, сухо-прозористий плин каменя, і цей нерухомий плин, сам обернувшись на камінь і на камінь усе обертаючи, з усіх сфер до серцевини накочуючись і до меж отих сфер трепетно знову відкочуючись, живе й неживе у тінь кришталеву вбираючи, — цей плин став суцільним каменем, став офірним каменем всесвіту, вінком не увінчаним, теплом не зігрітим, дивом не враженим, стійким і несхитним, став надгробком світів, що офіри позбавлений і під собою ховає щось незбагненне і сам незбагнений. О, доля поета! Пам’ять кохання всесильна відкрила Орфеєві вхід до глибин Гадеса, але воднораз і перешкодою стала на його останньому сходженні вниз, отож він, заблукавши в підземних її просторах, змушений був завчасу вернутись назад, недоброчесний уже в доброчесності й караючись цим безголов’ям. Ба більше, від самого початку кохання не знаючи, нездатний вперед зазирнути коханням скутою пам'яттю і без пам'яті-поводиря, він не дістався й до перших глибин Вулкана, над залізом володаря, не кажучи вже про облади батьків-законотворців, не кажучи вже про ще глибші облади ніщоти, що породжує світ, породжує спасіння і спогади, тож він так і зоставсь на поверхні, в застиглій її порожнечі. Нездоланність, колись ставши такою, вже не лишає нічого, що треба було б ще долати, і великі життєдайні припливи й відпливи спалахування і згасання, поглинені великим мовчанням позбавленої пізнання й закону безіменности, тепер також змовкли; змовкли припливи й відпливи початку й кінця, припливи й відпливи палкого потрясіння і ніжно-дзюркотливого заспокоєння, змовкло їхнє взаємозачаття, що обертає одне з них на друге, цілісність світу безповоротно втратила своє дихання, свою речовинність, своє дійство й свій плин і, огорнена повсюдним мовчанням, стала оголеним мовчазним зором, всевидющим зором самої видимо-невидимої наготи, оголила свою незрячо-зрячу, остаточну безповоротність. Скам’яніло-застигле око вгорі, скам’яніло-застигле око внизу, о, ось воно вже й настало, давно очікуване, те, що завжди викликало страх, нарешті воно настало, тепер він його бачив, тепер йому довелося зазирнути в невідому непередбачуваність, у непередбачувану невідомість, заради якої він ціле життя рятувався втечею, заради якої робив усе, щоб цьому життю передчасно покласти край, і було то не око ночі, бо ніч розтанула у скам’янінні, й був то не страх і не жах, бо було то щось більше, ніж будь-який страх і будь-який жах, то було око кам’яної порожнечі, розвержене око долі, вже не причетне ні до чого, що діялося, — до плину часів і до згортання часів, до простору й до безпросторовости, до життя і до смерти, до творення і до нетворення, — ні до чого уже не причетне око, в погляді якого нема ні початку, ні кінця, ні одночасности, око, відокремлене від усього сущого й ще сущого, з цим другим пов’язане лише погрозою й загрозливим очікуванням, пов’язане часом, ще відпущеним на очікування, око, віддзеркалене в ще наявності того, що лишається під загрозою, і в його нажаханому загрозою погляді; в останніх рештках часів і сама загроза, і те, чому вона загрожує, пов’язані однією ниткою. І втечі уже не було, а був лише її важкий, бездиханний подих, і шляху для неї попереду вже не було — та й куди ще вона могла привести?! — і її важкий подих нагадував хекання бігуна, який, уже перетнувши фінішну стрічку, довідується, що мети не досяг і ніколи уже не досягне, бо в примарному просторі клятвопорушення, в який його щось загнало, щоб гнати все далі й далі, мету наблизитись не вблагаєш, вона лишається невблаганною, творення мети не має, мети не має Бог, не має мети людина, не йде відлуння від творення, не йде відлуння від Бога й людини у новому зреченні, для якого закон не писаний і яке породжує примарний простір. Те, що він бачив довкола, вже нічого не символізувало, було несимволом, не давалося віддзеркаленню й саме вже нічого не віддзеркалювало, до того ж через занепад символу навіювало журбу — ту журбу примарного простору, яка мариться в усьому, що створено в просторі, й уже навіть у дрімотному предковічному гумусі, журбу, позбавлену символу й усе ж таки із зародком у собі якогось символу, позбавлену простору й усе ж таки (позаяк вона — остання рештка краси, яку несуть на своїх крилах часи) журби простором зумовленої, цієї журби мрій, що живе на дні кожного ока — ока тваринного, ока людського, ока божественного — й навіть проглядає, мов останній подих творення, у всевидющому оці порожнечі, сама плачучи й оплакувана в муках уже майже забутого довселенського сотворіння, немовби примарний простір зачинається в журбі, але воднораз і журба знов і знов зачинається у примарному просторі, немовби в цій єдності незмінно пускають паростки предвічні умови всілякого творення, ота доленосна біда, що справіку загрожує всьому людському й усьому божественному, їхній спільний рокований страх, їхня спільна рокована кара, страх клятвопорушника, від самого початку на зраду приреченого, і покута, від самого початку накладена за несподіяне діяння, за невчинене недіяння, покута, що нею доля в покорі тримає навіть богів, непізнаванним законом накладена кара — утрата пізнання й самотність у темниці невідворотної сліпої дрімоти, непізнання самотність у непізнаванній невідворотності… Щось підступало все ближче й ближче, гнане журбою стражденною, німотно-задиханою і бездиханною, — і все ж підступало незворушно повільно, гублячись у журбі й у біді, гублячись у беззмістовності, що поглинає навіть журбу і біду; гнітючим каменем воно підіймалося з усіх пор душі і плоті, підіймалося як сповнення погрози, наростало, мов гроза, зрячою порожнечею, і чимдалі загрозливішим і загрозливішим ставало те, що не настало ще, і виднокіл усе дужче кам’янів і насувався, наче стіна мовчання, у німоті насувався оглушливій — у власній і в німоті сфер усіх, німоті, що тягарем налягала все більшим, стискала душу і тіло, о, цей незглибимо-глибинний погляд жаху, що наближається до мертвої серцевини, і «я», нею охоплене, в ній замкнене, затиснене у стінах поглядів, утиснене у непевність душі і плоті, задушене такою подвійною журбою, такою безмежною, такою безмірною журбою ще живого буття, журбою, що будь-яку розмаїтість і будь-яке подвоєння підносить до надміру власної безмежности й так їх позбувається, заразом позбуваючись і самого «я», поглиненого й розчавленого безмежністю і журною її порожнечею, чиє передчуття жахіть породжує подвійний страх, подвійний жах і воднораз розчиняє їх у собі, і разом із ними розчиняється «я», розчиняється і застигає в погляді околишньої загрози, «я» під загрозою погляду, саме вже давно лиш застиглий погляд, покірне загрозі, воно стислося до останньої решти своєї суті й, назад відкинуте, зазнало руйнації, обернулося на примарний простір свого примарного сотворіння, свого примарного мислення, обернулося на щонайкоротшу мить уже непізнаванного, не годного вже пізнавати животіння, заціпеніло опинившись у зашморгу порожнечі; о, відкинуте, ба ні, пожбурене назад, до самозневажання, пригнічености й каяття, воно було принижене до усвідомлення невідворотности й безвиході, до усвідомлення невідворотности самозневаги, до зневажання вже порожнього і марного неіснування; «я» себе втратило і позбулося людської суті, від неї не лишилось нічого, нічого, крім голої-голісінької провини голої душі, тож і душа, без свого «я» зоставшись і незламна усе ж таки, позаяк людська, була тепер уже лише голизною, самозневаженою і порожньою, пригніченою і поглиненою бездзеркальною порожнечею грізно-німотного ока; бездзеркальна самозневага, бездзеркальне «я», бездзеркальна душа, бездзеркально віддана на поталу вже пригаслого погляду і сама вже пригасла… Порожнеча, мовчання, примарний простір, довкіл німота, але за чорно-кришталевими мурами німоти незглибимої, в бездальній задалечі безмежжя безмежного, зникаючи, а проте видна і чутна, немовби покинутий, самотній відголосок буття, й уже по той бік буття усілякого, дзвінко, тоненько, чисто, по-жіночому й жахливо у невимовній мализні своїй лунала одна-однісінька цяточка, далека-предалека цяточка сфер, тихесенько лунало хихотіння, і було то порожнє хихотіння порожнечі, хихотіння порожньої ніщоти. О, де шукати рятунок?! Де ж боги?! Чи те, що оце діється, — не є останній вияв їхнього всевладдя, помсти і відплати їхньої за нове зречення — помсти людині, якої зреклись вони і яка зреклася їх?! Чи не дружини богів хихотіли тут, тішачись людською самозневагою? І чим вони тішились — утратою людської гідности, невідворотности вселенського клятвопорушення?! Уже глухий до хай там якої відповіді, він услухався у щось невиразне і незрозуміле, та відповіді не було, бо клятвопорушник не годен ставити запитань так само, як не годна їх ставити тварина, і камінь був мертвий і, мертвий, не відгукувався на непоставлене запитання, і мертвий був кам’яний лабіринт усесвіту, мертвий колодязь, на самісінькому глибокого дні якого зачаїлося, до ніщоти самозневагою принижене, позбавлене запитань і відповідей голе «я». О, назад! Назад у морок, у мрії, в сон, у смерть! О, назад, ще один-однісінький раз назад, утекти, ще раз назад утекти до сущого! О втеча! Як, знову втеча? Та чи можна іще взагалі утекти? Й чи йдеться іще взагалі про втечу? Про це він не знав; можливо, колись і знав, але тепер уже не знав нічого, він був по той бік усілякої здатности що-небудь знати, він був у порожнечі незнання, був у вселенській порожнечі, а отже, навіть по той бік цькування всілякого; ох, той, хто усвідомлює свою самозневагу, вже по той бік усілякої втечі. І ось тепер, по той бік втечі, пригнічений клятвопорушенням (так ніби тому, хто зламав клятву, належало і самому зламатися, так ніби він вже ніколи не мав права звестися на повен зріст), він відчував: його поставлено навколішки; і він, низько зігнувшись під страшним тягарем сліпо-завмерлої, невидимо-прозористої вселенської порожнечі, застигнувши й напружившись, ніби приготувався до втечі, згорбивши плечі, немов під важенною ношею, і сліпими пальцями пересохлих безживних долонь намацуючи стіну, сліпими пальцями торкаючись тіней від сліпих пальців на осяяній і висушеній місяцем її поверхні, — він полапки посунув уздовж неї, а поруч по ній поповзла низько згорблена тінь; його били дрижаки, коли він рушив навпомацки назад у морок, не усвідомлюючи, що робить чи чого не робить, рушив до водограю в стіні, наче тварина, що тягнеться до води, наче тварина, спрагла ковтнути чогось іще земного, іще живого, іще не завмерлого; отак він, понуривши голову, повз, як тварина, крізь цю пересохлу застиглість до предковічної цілі, найтвариннішої із тваринних, — до води, щоб у предковічній нужді, найтвариннішій із тваринних, нахилитися низько, неначе тварина, і припасти до сріблясто-дзюркотливої вологи.


Біда людині, що виявилась негідною дарованої їй високої ласки; біда тому, хто став жертвою самозневаги й не годен її перенести; біда решткам буття, які жевріють ще у живій істоті й не хочуть звільнитися від буття — ох, не можуть звільнитися, бо її згасла пам’ять і далі живе в порожнечі; біда людині, яка, попри самозневагу свою, незмінно й невідворотно приречена жити! І знов довкіл неї розлягається сміх, і це — сміх жаху, вже сміх не жіночий і не чоловічий, то сміх не богів і не богинь, то — пусте хихотіння ніщоти, то рештки буття в ніщоті, які ніколи не полишають смертного, ті рештки хихочуть, заливаються сміхом і так викривають себе як суще в ніщоті, як ніщота у сущому, як поєднання примарного сущого і примарної смерти, як знання, ладне сміятися з такого примарно-мертвого сущого, як страшні й страхітливі рештки знання у самій порожнечі, що зваблюють на божевілля, доводять до божевілля німим своїм сміхом, який наростає і наростає, аж доки сама порожнеча вже стає голим жахом. Бо що глибше самозневага опановує душу людську й посутні її чесноти, то безпосередніше зачіпає вона у людині й тваринне, властиве живим створінням, то безпосередніше підіймається їй назустріч тваринний страх, гнаний жахом страх людини, яка, у самоту істот живих вкинута, вже не знаходить дороги назад, мов та вівця, що від отари відбилася і заблукала; це — той жахливий утробний страх, що одвічно властивий усім, хто у стаді народжений, страх перед порожнечею смерти, позбавленою всього живого; це — в останньому вияві страху, в останньому виплеску страху, вже майже по той бік смерти — німий жах тварини, що самотинно, при тямі і пам’яті, тремтячи, зіщулившись перед невидимою всемогутньою силою, забивається в темні кущі, щоб нічиє око не бачило, як конає вона. Біда тому, хто став жертвою самозневаги, в кого душа неспроможна прийняти на себе крихту самотности, йому призначеної, — біда, бо ця крихта для нього обертається втратою тями, а ласка смирення — порожнім приниженням. Невже все зайшло так далеко? Жертвою самозневаги стала його думка, якщо він узагалі її ще мав, по-тваринному він чинив, якщо взагалі що-небудь іще робив, а в чомусь нечутному сліпо розлягався сміх; несподівано він, навіть не встигнувши про це подумати, опинився в постелі, і там, увесь жалюгідно скорчившись, із клубком біля горла, з сухим холодом у руках і ногах, здавшись безтямно на волю страшної, невидимо-чорної сили, що розпростерла одне крило над самозневагою, а друге над тваринною сутністю, безтямно віддавшись простору вже по той бік боязні, по той бік страху, по той бік жаху, по той бік смерти й усе ж беззахисний перед новою хвилею боязні, страху, жаху і смерти, відчуваючи у невідчутному моторошний страх, впізнаючи його у невпізнанному, він падав і все ж не падав, бо його щось і далі підтримувало, щось і далі утримувало в порожньому просторі моторошного страху, о, його щось утримувало в цьому моторошному страху, і він сповнений був цього страху і сам. Два спогади, останній і перший, торкнулися один одного, обидва — заблукано-замкнена самотність у хащах життя, у хащах голосів, у хащах образів, у хащах спогадів, і ніколи не меркнув початок, хай навіть потьмарений вервечкою довгих років, ніколи не меркнула пам’ять вівці заблукалої, що від отари відбилася, і ніколи не меркнув спогад про той первісний моторошний страх, один-однісінький спогад, що навік закарбувався у пам’яті, а решта були немов різновиди того жахливо єдиного, котрий гніздився на кожній галузці в гущавині спогадів, глузливо хихочучи, глузливо регочучи із недвижної замкнутости того, хто заблукав безнадійно у хащах, — того спогаду, що в собі його сам замикав, сам був хащами, сам — непроглядністю і непроникністю; недвижні блукання спогадів, блукання, що раз у раз починаються і раз у раз завершуються, блукання примарним простором пам’яті, блукання примарним простором завмерлої заблуканости, примарним простором уже не доступного спогадам життя позірного; недвижно вершились вони, ці блукання стрімкі всіма різновидами примарного простору, блукання, різновидами цими неминуче наповнені і переповнені, просторово-примарні в позірній недвижності цих різновидів, просторово-примарні в позірному русі цих різновидів, але незмінні у примарній просторовості моторошного страху, бо він — невідворотна, незмінно наявна, неминуча і вічна в’язниця гіркої позірної смерти, де в моторошному страсі минає позірне людське життя… Прийняв його в себе простір примарний позірної смерти. І хоч він нишком лежав собі, ні на палець не поворухнувшись ні в один бік, ні в другий, хоч у покої довкола ніщо анітрохи і не змінилось, йому привиджалося, немовби його щось понесло вперед, так, щось невидиме зі своїм довселенським знанням, зі своєю довселенською пам’яттю несло, тягло його до чогось невидимого, і сила-силенна спогадів випереджали його, ніби хотіли так поманити його за собою, ніби хотіли і мали так пришвидшити власні блукання; він лежав, моторошним страхом повитий, і його ніс цей страх, ніс уперед, до своєї моторошної мети, що стоїть на самому початку, і покій плив разом із ним, не міняючись і воднораз прибираючи форми, придатної для ось таких блукань, застигнувши в часі й воднораз безперервно міняючись. Застигло вивільнялися з фризу, в ньому, однак, і лишаючись, амурчики, з малювання і тиньку вивільнялось акантове листя й робилося схожим на людські обличчя, а його стебла розросталися і поставали скорченими орлиними лапами, що пливли поряд із ложем, стискаючи й розтискаючи кігті, так ніби хотіли переконатися у своїй силі, з листків-облич виростали бороди й знову ховалися в них, листки-обличчя пливли у недвижному просторі, раз у раз перекидаючись одне через одне, раз у раз немовби закручуючись у недвижности вихорі, їх ставало чимдалі більше і більше, багато більше, ніж узагалі могло зійти з настінного малювання, навіть якби воно постійно відновлювалось, вони випурхували із малювання, випурхували з голих стін, випурхували просто нізвідки, неначе їх вивергали розбурхані холодні вулкани ніщоти, які розверзались повсюди, у видимому і невидимому, в душі й у плоті, це була вулканічна лава, млисті уламки довселенського з’явлення і занепаду, і в міру того, як число їхнє зростало, робились вони усе розмаїтішими і розмаїтішими, форми, що постали і поставали із порожнечі, пропливали, блазнюючи, мимо і, крім того, перетворювалися одна в одну, виходили одна з одної і переходили одна в одну, — позбавлена образу й нездатна набути образу маса, що злітає і пурхає, наче метелики, наче листочки на вітрі, і було їх багато-багато — то схожі на стріли, то на шулік, то на якихось птахів із довгими, неначе пуга, хвостами, то прозорі такі, що лиш невидимо-німо літали довкола, немовби безмовні волання жаху, а декотрі геть, навпаки, безневинні, подібні до безглуздо-прозорої усмішки, вони, мов порошинки у сонячнім промені, легенькою хмаркою мошви безтурботної роїлися, витанцьовували довкруж канделябра посередині покою, линули спрагло до погаслих свічок, але відразу нові хмарки настирливо, спрагло, в танку кружеляючи, їх відганяли і проганяли, несосвітенна веремія аморфности, де поруч із ликом і безликістю, поруч із двохвостими сціллами, химерними ластоногими й ощиреними гідрами, поруч із навалою закривавлених і розпатланих зміїночубих голів у закривавлених пов’язках копошилася різноманітна нечисть, кишіли якісь тіла, вовтузилося щось із ногами, копитами й лапами, якісь хиряві, недорозвинені кентаври-недомірки чи рештки кентаврів, з крилами і без крил; простір, запліднений Орком, вибухав потворами, виринало щось схоже на жаб і ящірок, щось із собачими лапами, повзли плазуни хтозна-які скільконогі, повзли плазуни безногі, і одноногі, і дво-, і три-, і стоногі, вони то пританцьовували у чомусь бездонному, то пропливали в повітрі, заклякло самі повипростувавшись і повипростувавши свої задерев’янілі ніжки, то притискалися тісно один до одного, так ніби прагли, хоч усі й безстатеві, в леті своєму попаруватися, то один одного протинали стрілою, наче були всі безплотним етером, творінням етеру, наче етер породив їх і ніс, вони, далебі, такі і були, бо цей летючий клубок істот, що перелазили, перекочувались, перекидалася одна через одну, не важко було, хоч вони й закривали і накривали одна одну, аж до останніх окраїн напхом напханого ними простору, аж до останніх подробиць охопити зором і глуздом, о, це було етернолускате, етернопір’ясте поріддя етеру, яке поштовхом, рвучко, лавиною виривалося з вулкану вічности, знов і знов випаровуючись, знов і знов звітрюючись, отож простір знов і знов порожнів, робився сферично-порожнім, як сама порожнеча всесвіту, й лише високо-високо, здибивши гриву й б’ючи копитом повітря, тюпав клусом самотній кінь, лише пропливало якесь самотнє чоловіче тіло, чиє пласко-прозоре обличчя, обернувшись до ложа, безглуздо кривилось у глумливій гримасі дзеркального сміху, а потім на нього накочувалася нова лавина тієї нечисті, і його затоплювала нова хвиля моторошного жаху… І жодна з істот тих не дихала, бо в довселенськім народженні дихання немає; покій, де він лежав, обернувся на пристановище фурій, і тут було досить простору для всього жахливого дійства, хоч воно й розгорталось нестримно. Стеля в покої не піднялася, о ні, хоч канделябр розпустився просто гігантським деревом і свічники розпростерлися до неймовірних розмірів, обернувшись на пишну, густу і тінисту крону віковічного в’яза, у вітті якого, листок до листка, сиділи облудні сни, попритискавшись один до одного, мов краплі роси; стінам теж не довелось розступатися, хоч поміж них стало місця для всіх міст у світі, і вони всі палали — ті, що з далекого минулого, й ті, що з далекого майбутнього, і всі вони кишіли людьми й від людей страждали, їхніх назв він уже не пригадував, та міста самі все ж впізнавав — і єгипетські, й ассирійські, й палестинські, й індійські, міста тих богів, які втратили силу і владу, колони храмів яких повалено, мури зруйновано, вежі розбито, бруківка на вулицях яких потріскалась, і для всього огрому світу стачило невеличкого цього покою, хоч ні місто, ні степ, ані небо, ні ліс аж ніяк не поменшали, навпаки, все, велике й мале, поставало в якійсь просто-таки приголомшливій багатозначності і рівнозначності, завдяки рівнозначності дозволяючи, щоб під кроною в’яза, немов у тіні високої грозової хмари, звелося місто, найбільше і найпроклятіше з-поміж усіх, страхітливе своєю неосяжною величчю, щоб посеред вічного, неспинного коловороту руйнації звівся принижений Рим, вулицями і вуличками якого у пошуках здобичі никали вовки, прагнучи знов завладати своїм-таки містом, усю земну кулю обіймав цей покій, і куля земна обіймала покій, обіймали міста одне одного, й жодне із них не було десь отам, десь зовні, й жодне із них не було десь отут, усередині, всі вони пропливали, а тим часом високо-високо понад усім цим, високо понад вулканами і скам’янінням, високо понад кроною в’яза, від усього окремо, під велетенським і сірим небесним склепінням, грізно побрязкуючи недвижними мідними крилами, зі свистом, неначе блискучі залізні створіння, понад краєм жахіть нечутно, розлого і важко кружляли птахи ненависти, в боязкому шаленстві розчепіривши лапи, з несамовитим тріумфом ладні ринути вниз і впитися кігтями у кров’ю политі селянські опілля і кровоточиві серця, щоб, розклювавши і пожираючи нутрощі, влитись у зграю метеликів і вовків біля ложа, щоб разом із ними шукати рятунку в краях беззахисности і безутішности, у краях вогнедишних кратерів і драконових випасів, у краях, ще не знаних і ще не названих, у споконвіку відомих зміїних краях тваринности. Вулкани які довселенського творення тут ще розверзнуться? Яких нових чудовиськ вони іще вивергнуть? Хіба й так ще не розверзлося все до наготи останньої? Хіба й так всі можливі і неможливі жахіття у тваринній стихії довкола не дійшли вже своєї останньої грані? Чи прозорість страху наводить на шлях до нового знання, зі страху посталого, до нового, ще глибшого страху, до нової неосягненности у ще глибших одвічних глибинах? Усе вже розвержене, вже нічого не стримаєш, вже нічого не вільно стримати, зостався лиш лет, лиш цей примарний рух, зосталася тьмава, уперта й холодна сірість, в якій — ні шляхів, ні стежок, в якій не розгледіти ні того, що далі, ні того, що ближче, ні того, що вгорі, ні того, що внизу, але він, відлітаючи разом зі зграєю нечисти, пролітаючи з нею крізь сірість холодну, в якій ні шляхів, ні стежок, він почувався, немов у лещатах, — тримала його і стискала непогамована і невгомонна, безплотно-летюча рослинна десниця, і він упізнав: це — видиво смерти, це — сіра застиглість, і щось несе його крізь простір її примарний. Жах крижаний навівали óбрази, зовсім не символічні, вони кружеляли довкола, хвостаті, але без тваринної люті, роззявивши пащі, але не кусаючи, повипускавши кігті, але не хапаючи, настовбурчивши пір’я, але не налітаючи, бризкаючи отрутою, але не вціляючи, б’ючи хвостами і звиваючи кільцями їх; прозоре накидалося на прозоре і, хоч робило це тільки з німою погрозою, було ще страшніше за будь-яке ревище й будь-які кігті; сам жах став прозорим, оголилася першооснова неприкритого жаху, і на самісінькім дні його, на самісінькій глибині глибочезній його колодязя лежала, згорнувшися кільцем, змія часу, а в її крижаних обіймах сочився струмочок ніщоти. Так, це був застиглий жах видива смерти, і тваринний вид, уже, по суті, й не вид, а лише прозористість чогось рослинного, що зі стебел виростало, стеблами було переплетене, перевите хвостами-стеблами, стеблами-зміями спутане, воно пнулося вгору з незмірного, безнадійно утраченого кореневого низу, пнулося з єдности незмірного сплетення коренів, потворна тваринна сутність якого передавалася і йому; тваринний вид, живлячись серцевини ніщотою, оголився, являючи весь жах відсутности властивостей. Жоден страх перед смертю не міг порівнятися з цим найжахливішим із усіх страхів, бо це був не страх, а жах перед видивом смерти посеред ще не тваринної і вже не тваринної стихії, і навіть страху перед каліцтвом, чи перед болем, чи перед задушенням далеко було до цього задушного жаху, незбагненність якого вже не давала змоги що-небудь утримати, бо в ще не створеному творінні, в його бездиханності, в його задушливості втримати нічого не можна; це була та задушливість незавершеного, нествореного творіння, та звичайна її прозорість, в якій тварина, рослина, людина — все таке прозоре, таке подібне, що ледь не тотожне одне одному, й усе через свій невимовний жах, через свою нерозірвану й нерозривну пов’язаність із ніщотою, неживе, а проте сповнене прагнення до окремішнього буття, через таку надзвичайну подібність і таку надзвичайну взаємну ворожість, — все одне одного душить, все охоплене жахливим страхом тварини, що у власнім позірнім бутті добачає саму безвиразну тваринність. О, цей задушливий страх усесвіту! Чи цей страх існував не вічно? Чи він був коли-небудь по-справжньому вільний від цього страху?! Чи не минало життя його лише у марних зусиллях захиститись від натиску цього жахіття?! Ох, так тривало щоночі, тривало роками й десятиріччями, у давно проминулій юності і ще недавно, ще вчора, щоночі він сам себе ошукував, марнославно гадаючи, немовби прислухається до умирання, та насправді лише захищався так від жахливого видива смерти, захищався від образів видива смерти, які щоночі приходили, а він не волів про них знати, не волів їх бачити, хоч вони його й не полишали…

…О, хто ж бо засне, коли Троя горить! Знов і знов! І «…аж запінилось море, вдаряють-бо підняті весла, ростри тризубі прорізують плесо…»

Невідчепні були ті образи, жах щоночі проносив його крізь німоту кратерів, повних примар, крізь безпам’ятність довселенського сотворіння, крізь вікову далечінь нового зречення від буття, що обернулася на безпосередню близькість, крізь закляклі пустельні обшири всього, що покинуто і забуто, покинуто всім людським і всім нелюдським; нове зречення, нова відмова від творення. Щоночі його щось підводило до непохитної, невблаганно холодної нереальности, до нереально реального, що було ще до всіх богів, що переживе всіх богів і безсилля засвідчує всіх богів, він бачив Мойру, тритілу недоброзичливу Мойру, яка тільки те й знає, що ждати, і яка раз у раз óбрази видива смерти змінює, і хотілось йому заплющити очі перед її вразливо-разючою, безвладною владою, хотілось осліпти у власній ілюзії, оглухти й не чути іскристо-глумливого сміху ніщоти, від якого, однак, нікуди не дітися розчарованому і безпорадному, хотілось не чути довселенсько-вульгарного реготу долі, який демонструє йому нездоланність того, що і назви не має, не має виразних обрисів, не має виразної форми і закликає його до самозневаги; о, так воно завше й було — безперервно всілякі загрози, безперервно їх уникаєш; роки сплинули, мов одна-однісінька ніч, сповнена óбразів, що роїлись, шугали, несли її у закляклім жаху, і тепер того невідворотного і неминучого, того, що про себе щоночі нагадувало, вже не уникнути, це було гарячкове жахіття примарно-мертвої занедбаности, де він лежатиме, як у труні, як у могилі, розпростертий, до недвижних блукань готовий, — він, самотній, без підтримки і без заступництва, без допомоги й без поблажливости, без світла й без вічности, а довкола — кам’яні й непорушні надгробні плити, які вже повік не відкриються для воскресіння. О, ця гробниця! Вона теж була тут, у цьому тісному покої, її також торкалося віття в’яза, довкола також хороводи водили й глузливо сміялися фурії, о, ця гробниця була глузуванням над самою собою, глузуванням і над самообманом, з яким він не бажав розлучатися, глузуванням над його дитинною мрією, що нею він марно тішив себе, гадаючи, нібито тиша й незмінність неаполітанської бухти, нібито безхмарна і сонячна велич моря, нібито рідне до болю сяяння моря, нібито вся ця могуть краєвиду мимоволі пройметься співчуттям до вмирання й оберне його на пісню, ще одвіку не співану й повік недоступну для музики, що, сама наслухаючи й почута навіки, пробудила б життя для смерти, о, глузування, самі глузування, адже будинок стояв тепер у примарному просторі без краєвиду, адже ніщо тепер за ним не відкривалося: ні море, ні берег, ні гори, ні бескиди, ні ниви, ані навіть безформність первісної глини — ніщо, окрім несповідимої порожні, несповідимо грізної в цій ніщоті, — гола тверджа самих глузувань, омита тим самим невтомним пливким потоком, в якому і сам він плив на тих самих невтомних гойдливих хвилях, гойдаючись разом з отими потворами, плив, підхоплений і огорнений бездиханно-задиханим, спрагло-задушливим і застояним етерним сяєвом — цим ані повітрям, ані водою, плив на прозорій димчастій млі від численних багать страху, на цьому примарному подиху всього довселенського творення, який сухо стікає-дзюрчить поміж пальців, і саме у цій етерній стихії, жахливо тваринно-насиченій, жахливо тваринно-плодючій, жахливо тваринно-дзюркотливій, стихії, що поглинає того, хто впав назад, у тваринність, — у цій стихії, на карнизі під дахом щільненьким рядочком сиділи напівптахи — жахливі могильні птахи, примарні риб’ячоокі птахи: совиноголові, гусячодзьобі, свинячопузі створіння у сірому пір’ї і з лапами, схожими на перетинчасті людські долоні, такі собі птахи-квочки, що залетіли сюди із країв без краєвидів, краєвиду, однак, не шукаючи. Так і сиділи вони — там, у порожні жаху, повитріщавши очиці і щільно попритискавшись одна до одної, так і стояла, ними обрамлена, ця гробниця, стояла ще тут, у еркері, але уже й там, за вікном, у недосяжній далечині-меті. Усе напливало одне на одне, над порожнею примарного неба спиналися арки еркерних вікон, те й друге склепінням здіймалося понад гробницею, те й друге повите примарним простором, а все ж те і друге осявала оксамитова чорність небесної бані, зірками усіяної, і в’яз проростав світові склепіння, проміжки і відстані в них неймовірно збільшувались, воднораз і неймовірно зменшуючись; безкраєвидість насичувала краєвид, і саму її насичував краєвид, простір примарний насичував простір реальний, і цей другий насичував перший, символічне у несимволічному, так і тваринне насичує видиво смерти й саме нею насичується. Життя символи згасли, на тверді небесній згасли сповнені смислу й осмислені подоби тварин, заклякли у порожні, що накрила їх, але символи смерти зостались, щоправда, лише у позбавленім символів, невимовнім, немислимім, незбагненнім довселенськім творенні, зостались вони у безвиразних реальних тваринних мордах, у цих жахливих подобах, що виповзали із видива смерти, немовби породжені самою порожнечею, ніщота, яка ніщоту віддзеркалює й сама у ній віддзеркалюється, образ і віддзеркалення, яких поєднує згубний вияв тієї бездонно-глибокої, тієї самоти предвічної, що, зажди знана, завжди страхітлива, повік незбагненна, чаїться у вічних глибинах часів і всього тваринного; коло всього символічного замикається у безвиразності, замикається там, де в несотворенім, у позбавленім зв’язку взаємопроникненні сфер являє свій виворіт віковічна порожня далеч, обертаючись на досяжну для зору порожню тваринну морду, так ніби образ знання самоти предковічної пройшов крізь усе нескінченне образів коло, од віддзеркалення до віддзеркалення, щоб аж у кінці позбутися зрештою всякого образу, розкритися до наготи останньої, й у цім розкритті, у цім німотно-грімкому прориві несотворіння і його самоти, що вибивається назовні з усією підступністю, властивою змарнованій і безсилій злостивості порожньої тваринної морди, очевидною стала біда, яка прозирає за всім, що сотворено і не сотворено, за довселенським творенням і за самоти всіма далечинами, загрозливим передчуттям проступаючи у біді примарної смерти, пророчо показуючи, що шляхи поворотів, застиглости, гри і хмільного чаду — всі ці шляхи неминуче ведуть до тваринности, що всі шляхи краси неминуче завершуються машкарою жаху. А на віку гробниці, яка смерть на красу обернути хотіла, сидів цілий рядок птахів біди. Довкруж на безкраєвидому краєвиді палали міста всього світу, і падали їхні мури, тріскались і розсипалися їхні тесані кам’яні брили, ниви курилися кров’ю і повнились духом тліну, повсюди шаленіла безбожно-богошукацька жадоба жертвопринесення, у хмільному чаду якої виростали цілі гори примарних жертв, у пошуках жертв повсюди шаленіли оскаженілі жертви жертвопринесення, забиваючи ближнього, щоб на нього перекинути власне видиво смерти, трощачи і за вогнем пускаючи оселю сусіда, щоб заманити Бога до власного дому, все шаленіло, тріумфувало в несамовитій жадобі лиходійства, жертви, вбивства, пожежі, каміння потрощене — все на славу Божу, бо цього хочеться і самому йому, щоб власний жах заглушити і власне знання про долю, і він, спраглий сміху і нищення, задля того і розпалив людські чвари, ці хмільні чвари, жертовні ці чвари, до яких він, втративши тяму, долучається й сам і які його тішать; і Бога, й людину жене, підганяє той самий несамовито-спустошливий страх, страх перед скам’янінням у кам’яній самотності примарної смерти, страх перед застиглістю, перед безчинністю підганяє на отих смертельних грищах горластих богів, підганяє людей на смертельних грищах; згаслий вулкан душі, і, спливаючи в плинній примарній стихії, завмирали вогні; палали міста, не лишаючи попелу, колихалися омахи полум’я, мов повисолоплювані затерплі язики, мов занесені пуги, але вихоплювалися омахи не із безодні, ні, під розпанаханою, пошматованою поверхнею не простилалася жодна друга поверхня, що могла б вивергатися полум’ям, і вже й поготів не було безодні, ті омахи полум’я були не що інше, як сама ця застигло-збурена поверхня, й довкола омахів лютувало застигле ревище надламаних голосів, чиї крики були тільки огидною шамотнею кігтистих тіней, довкола омахів лютував німий гуркіт покинутого напризволяще, знов беззахисно-понівеченого творіння; повсюди з руїн виростали уперто все нові споруди, вростаючи у блідо-сіре світло, у світло примарне блідости, позбавленої світла, вони виростали із порожнечі, а проте були уже й доти, були завжди, у прадавні часи безнадійно зведені на славу безперервного вбивства, задля того, що увічнити і зберегти біду, — споруди життя примарного, споруди примарної смерти, із підмурівками, кров’ю политими, камінь, що гнітить життя, і ніякої крови не вистачить, щоб пояснити законом і поступом творення, яке бідою зведене, яке біду обрамляє мурами, яке від біди кам’яніє, і заклинань не вистачить, щоб задля відродження клятви ущент розтрощити змію крижану; могутнішим, аніж творення, лишається довселенське творіння, примарно-мертвою лишається несотвореність, яка перериває коловорот творення, яка ухилилась від творення і йому чинить спротив, та несотвореність, що лише і тільки себе прагне увічнити, що сама собі ставить пам’ятник і саму себе робить гробницею, вона позбувається мови, усвідомлює власну провину і подих втрачає, вона, попри свою кам’яну пам’ятникову велич, лишається неувічненою і недовговічною; вона, позаяк скинула з себе сотворене, стала могилою без відродження. І тоді храм примарного простору, храм примарних небес сам обернувсь на суцільну печеру-гробницю, й огорнули її кільця зміїні утроби небесної, огорнули богами зневажені гумусові потрухи довселенського творення, в якому проблискує доля і, час зневажаючи, про себе звістить; до цієї печери його і принесли, так ніби це і було повернення, сюди й привели його мандри, і нехай небеса його й скинули, нехай і самого його попроростали змії, все ж він лежав у небесній утробі. Як усе повернуло навспак — і всередині, і зовні! Як жахливо стало все з ніг на голову! На цій населеній мерцями землі скрізь палали вулиці-гробниці й міста-гробниці, скрізь застигала кам’яна марність людського безумства, звитяжного людського тріумфу, сп’яніння людським жертвопринесенням, скрізь ціпеніли, здійнявшись, холодні омахи земних вогнів, і це було виродження людини-творіння, скинення з трону творіння Божого, кам’яний передсмертний ошкір самого творіння безсмертного. У породжених страхом чварах розгубились боги, з волі яких усе мало сподіятись. Позаяк творенню потрібне безперервне відродження. Лише в безперервнім відродженні вершиться творення, і лиш поки триває творення — і жодної миті довше, триває й відродження; о, лише те є творінням, лише те має право творінням назватися, що знову і знову сходить до вогнів свого відродження, невтомно пильнуючи, щоб непереможене не підіймалося знов, щоб доматеринське несотворіння не проливалось кам’яною німотою знов, о, творіння — це те, що творить творіння, що, сходячи вниз, саме в жертву себе приносить, беззастережно і безоглядно, не навертаючись до сп’яніння, ба більше, навіть не навертаючись до пізнання чи упізнання, це те, що позбулось остаточно тваринного страху, позбулося й останніх тваринних бажань, о, творінням творення ми станемо аж тоді, коли остаточно від себе відкинемо все тваринне, коли навчимося зрікатися навіть пізнання, тваринного і нетваринного, коли наберемося духу покірно змиритися зі своєю останньою самозневагою, коли зможемо знищити власну гробницю! І щойно він це збагнув, збагнув через силу, немов у глибокому сні, так ніби в сон цей нашіптував голос із другого сну, так ніби знов пощастило здолати страх всіх богів, помсту богів, безпорадність богів, так ніби знов, а може, й уперше, вони щедро явили своє милосердя, так ніби той загадково-безслівний шепіт вихоплювався просто із знову подоланого моторошного жаху богів, вселяючи звагу, звагу погаснути, звагу здрібніти, звагу скоритися долі, звагу змиритись із самозневагою, — щойно збагнув це, як у безсловесному шепоті, що нагадував мову за межами мови, вчувся іще один, якийсь іще глибший і заповітніший сенс, якесь безсловесне слово зі сну іще дальшого, ніж той, другий, якесь ще тихіше і ще настирливіше шепотіння, незрозумілий, проте рішучий заклик до дії, ледве чутний і ледве вловимий, проте вельми суворий наказ, що не терпів перекорів і вимагав, щоб усе, що примарнім життю слугувало і сутність його становило, безповоротно пощезло, так мовби ніколи його й не було, щоб розчинилось воно у тому, чого не було, щоб у ніщоту кануло, щоб геть випало з пам’яті і з пізнання, подолавши усе, що було у світі людей і речей, о, це був наказ знищити все, що він сподіяв, спалити усе, що він будь-коли склав і написав, о, спалити належало всі його праці — все, і навіть саму «Енеїду»; ось що почув він у тому нечутному шепоті; та не встиг він позбутися скутости, з якою вдивлявся в карниз на будівлі навпроти, у примарних птахів, що заклякло сиділи на ньому, як їхнім злинялим оперенням немовби пробігла невидима хвиля, легенька і плинна, неначе етерний вітрець, потім іще одна й ще, і раптом, немовби у збурених бризках безгоміні, та зграя знялася в повітря — ніби і не сама, а її щось понесло, — й розсипалась на невидимий порох, отож на мить стало видно вже знайомий карниз під дахом, щоправда, лише на цю одну-однісіньку мить, бо наступної миті вся будівля вже завалилась, і то зовсім нечутно, так само нечутно, як птахи махали крильми, відлітаючи і розсипаючись у ненаситній ніщоті на порох, обертаючись на невидимий обшир етеру. І щойно він це збагнув, як почала перемінятися і безгомінь, і вона обернулась на тишу: нерухоме перетворилось на спокій, і самі його мандри недвижні у паланкіні завмерли в земній нерухомості, і не ступали за ним уже привиди в подобах тварин і рослин, а наостанку ще й у подобі тієї одної-єдиної звабниці з блідо-прозористим тілом і вогнисто-патлатою гривою; вони всі промайнули повз нього, промайнули туди, де канула в безвість гробниця, вони канули услід за нею, одне по одному, і поглинула їх сутінково-порожня безодня тіней, і нехай ця безодня — ця остання загроза порожнечі огидної — загрозливим оком своїм і все ж його власним щойно огидно дивилась йому назустріч, тепер і вона — після того, як у ній розчинилась і остання із гарпій — також почала розпадатись, і нездоланно-приманлива сила тепер обернулась неосяжно-глибоким спокоєм, обернулась глибінню, обернулася оком земної ночі, оком мрії, великим, тяжким від етерних сліз; оксамитово-сіре й оксамитово-чорне, лежало воно на ньому, невагомо його накриваючи, у снах-мріях звільнившись від снів-мрій, для вороття відкрите; і знову розвержена ніч, а в глибоченній глибині її погляду знову блимав, несміливо мигаючи, невеличкий жовтавий пломінчик лампадки (о зоря близькости!), осяваючи вже безмісячний, по-нічному спокійний покій, знов доброзично готовий до сну; фриз уже ледве виднівся, потемнішали стіни, і серед них тільки нишкло звично-земне домашнє начиння, ніби тривало так вічно; було це повернення — і все ж таки не на батьківщину, все тут було знайоме — й усе ж таки не навівало спогадів, це було воскресіння, спокійне і тихе — й усе ж таки, мабуть, ще тихіше згасання, це було визволення і воднораз ув’язнення, що невимовно злилися в зовсім тихім згасанні, і мовчазна згода обертала його на диво. М’яко дзюрчав водограй у стіні, темрява стала вільготою легкою, і, хоч ніде і ніщо загалом не ворушилося, німота позбувалася німоти, застиглість позбувалася застиглости, знову жвавішав і м’якшав час, звільнившись від примарно-мертвотної бундючности місяця і знову відкритий для руху, отож і сам він, також позбувшись застиглости, знову спромігся повільно, хоч іще й через силу, підвестися; у матрац впершись долонями з розчепіреними пальцями, ледь витягнувши вперед ледь схилену поміж високо піднесеними плечима гарячу від лихоманки голову, яка від напруження трохи тремтіла, він прислухавсь до цієї тиші і воднораз також насторожено прислухався до лагідного потоку життя, який знов повертався, бо спинити його не могла навіть ця лихоманка, і прислухався до голосу зі сну, ледве ожилому, ледве почутому й уже ледве чутному, до того владного шепоту зі сну, який велів йому знищити його манускрипти і який він хотів почути тепер наяву — мусив почути, щоб упевнитись у порятунку. Та неможливо було виконати цей заповітний наказ, хоч би як він хотів до нього прислухатись і його таки виконати — доти було неможливо, доки не знайдено слово для того безсловесного шепоту, і в загадково глибокій шепітливій непевності, що огортала його, невідступно витав наказ повернутись до слова; його обступали усе ще мури мовчання, та загрози в собі вони вже не таїли, о, все ще переляк не минав, та це був переляк без страху, безстрашшя посеред переляку, о, все ще не відділялись одні від одних крайні зовнішні й крайні внутрішні межі, але він відчував, як його наслухання їх розводило й зводило, хоч і не надавало їм колишнього ладу пізнання, не надавало людського ладу, тваринного ладу, ладу речей, ладу світів, у якому колись він рухався і який, згаснувши разом з його згаслою пам’яттю, вже не існував, уже ніколи не існуватиме, і навряд чи тепер йому відкривалася єдність краси, єдність уже примерклої краси світів, ні, не вона відкривалась йому, а радше єдність потоку, що дзвенів у незбагненному чомусь, у ніч уливаючись, виливаючись з ночі, це була єдність непригаданих спогадів про спокій зупинки, коли завершується незавершене, сповнене туги за творенням, властивої останній правічній самотності, завершується в чомусь невимовному і недосяжному, в незбагненно оновленій пам’яті про чистоту величну і цноту; й те, що він чув, наслухаючи, таїлося в цьому тужливім потоці, виринало із найщільнішого мороку і одночасно лунало аж на дні глибини його слуху, аж на дні глибини його серця й душі, лунало без слів у ньому, без слів довкола нього, вимоглива і нищівна, спокійно-велична могуть першооснови, яка, що він глибше у неї вслухався, шепотіла і рокотала з подвійною силою, сповнюючи його і підтримуючи, але дуже скоро було це не шепотіння уже й не рокотання, а радше жахливий гуркіт, щоправда, долинав він крізь стільки нашарувань пережитого, ще не пережитого і вже недоступного переживанню, крізь стільки нашарувань пам’яті і безпам’ятства, крізь стільки нашарувань мороку, що був навіть тихіший від шепоту, о ні, це був не шепіт, це було суголосся тьми-тьмущої голосів, ба більше, це було суголосся всього безліку голосів, що долинали з усіх обширів часу, реальних і примарних, суголосся співуче, міднолунке і гуркотливе у своїй прихищеності і захищеності, жахливе у своїм милосерді, втішне в журбі, недосяжне у тузі, невблаганне, незаперечне, незмінне, попри велику віддаленість, дедалі суворіше і суворіше у своїх наказах, дедалі звабливіше і звабливіше у своїх піснях, і що більш його «я» віддавалось смиренню, то менше чинило спротив, то більш відкривалось воно цьому звуку, то більше втрачало надію осягнути по-справжньому велич отих голосів, то глибше воно усвідомлювало власну негідність; отож він, незламній могуті скоряючись, лагідності її скоряючись, аж до смирення скоряючись і до бажання смирятися, аж до страху за працю скоряючись, яку мали у нього забрати, до жадання почути присуд скоряючись, що накаже зробити це, до страху і до надії скоряючись, до згасання і до самопогашення задля життя скоряючись, в’язань величі власної малости й вільний від неї, мудрець і невіглас у полоні туманно омріяних тих голосів, — отож він спромігся нарешті втямити те, про що давно знав, що давно відчував, що давно вистраждав, і тоді воно з уст його зірвалося дуже скупою фразою, надто скупою і недостатньою, щоб невимовність, велику, як вічність, передати словами, — зірвалось в одному подиху, одним зітханням, одним криком:

— «Енеїду» спалити!


Невже ці слова склалися в його вустах? Схоже, він так цього й не зрозумів; не зрозумів, а проте не здивувався, коли почув відгук, майже відповідь:

— Ти кликав?

Голос був такий ніжний, знайомий, майже рідний, голос нізвідки — чи то незбагненно зблизька, чи то незбагненно здалеку. Цей голос витав у чомусь невиразно-непевному, хоч і не в безкінечному, хоч і не в омріянім обширі всіх голосів, атож, на мить йому навіть причулася Плотія, причувсь її плинний томливий голос, так мовби цієї ночі, коли помисли знову відтанули, знов заспокоїлись і зосередились, він міг, навіть мав на неї чекати, щоправда, лише задля того, щоб наступної миті з іще більшою очевидністю, мабуть, збагнути: то був голос хлопчика, і та очевидність, з якою він, не здивувавшись, сприйняв його повернення, спокійним потоком понесла його поміж земних берегів, майже байдуже понесла, байдужа до радощів і до розчарувань, понесла його серед земної стихії, такої легкої, що він непомалу стривожився, щоб, не так поглянувши чи не так повернувши голову, не перервати цього потоку; він лежав, і очей не розплющував, і не ворушився. І не знав він також, скільки усе це тривало. Але потім йому причулося, немов у вустах його знову склались якісь слова й нібито він сказав:

— Нащо ти вернувся? Я більш не хочу тебе тут слухати.

І він знову не знав, чи промовив це вголос, не знав також, чи хлопчик був таки тут, у покої, й чи варто чекати на відповідь; чекання немовби зависло в повітрі, немовби десь-інде налаштовували ліру перед тим, як залунає пісня, і знову почулося десь зовсім близько, як він і сподівався, й усе ж таки далеко-далеко, неначе десь аж біля моря, танучи в місячному сяйві й ледь переливаючись:

— Не проганяй мене.

— Одначе ти став на шляху моїм, — відказав він, — інший голос я чути волію, ти — лише голос примарний, я маю знайти голос інший.

— Я був твоїм шляхом, я — твій шлях, — пролунало у відповідь. — Я — суголосся, що супроводить тебе, супроводить від самого початку й, усупереч смерти, повік.

Це було мов спокуса, щось сповнене солодкої зваби, сповнене простоти і мрії, поклик самої мрії, щоб він іще раз обернувся назад, відлуння з країни дитинства. І тихий, близько-далекий і рідний хлопчачий голос, звільняючи його від страждань, провадив:

— Відгомін твоєї поеми вічний.

Тоді він сказав:

— Ні, відгомону власного голосу я вже чути не хочу, я жду того голосу, що поза моїм.

— Суголосся сердець ти вже не змусиш змовкнути; їхній відгомін завше з тобою, невідступно, як твоя тінь.

Так, це була таки спокуса, і йому було велено відвернутись від неї.

— Я не хочу вже бути собою; я хочу канути у глибині свого серця, глибоко-глибоко, де тіні немає, на самісінькім дні самоти його, а поема моя нехай піде туди поперед мене.

Відповідь не пролунала; із чогось невидимого наче повіяло сном, подмух довгий, мов сон, і короткий, мов сон, і нарешті почулося:

— Надія шукає надії-супутниці, і навіть самота твого серця — це колишня надія твого початку.

— Може, й так, — погодився він, — але ж це — надія почути голос, який буде мені підтримкою в самоті мого помирання; якщо я його не почую, то назавше позбудусь поради й утіхи.

І знову непевне, тривале мовчання, а тоді відповідь:

— Тобі вже ніколи не бути самотнім, повік, бо те, що лунало в тобі і з тебе, — це щось більше, ніж сам ти, більше, ніж твоя самота, і тобі вже його не знищити; о Верґілію, в пісні твоєї самоти — всі голоси, всі світи, вони вже з тобою і їхнє відлуння також, назавжди прорвали вони твою самоту, назавжди сплелися з усім прийдешнім, бо твій голос, Верґілію, від самого початку був голосом Бога.

Ох, колись саме так воно й мріялось — давно, в ті непевні часи, що не знали минулого, то було вороття до вікової обітниці, яку склав він колись сам собі і яка тепер мовби здійснилася, — така очевидна, що позбавляла страждань і окриляла надією; щоправда, була та надія оманлива, така собі забавка для маленького хлопчика, ще просто дитини, надія, що тане у самообмані. І він запитав зненацька:

— А ти хто такий? Як тебе звати?

— Я — Лісаній, — пролунало у відповідь, тепер вочевидь уже ближче і зрозуміліше звідки — десь, либонь, звідти, де були двері.

— Лісаній? — повторив він, ніби як слід не розчув, ніби очікував, власне, на інше ім’я. — Гм, Лісаній… — І, нерухомо лежачи, бурмочучи собі під ніс це ім’я, він, попри всю очевидність того, що діялось, тепер був усе ж таки вражений не лише дивною невідповідністю імени, але й тим, що ним поцікавився: хіба ж він не мав колись наміру лишити свого юного нічного супутника в отій туманній безіменності, з якої хлопчик до нього й прийшов? Хіба ж він тому і не відіслав малого назад, у безіменність? І він промовив, вражений: — Я ж бо тебе відіслав… Чому ти не пішов?

— Я й пішов, — почулось у відповідь, тепер уже зовсім поруч; цей знайомий хлопчачий голос лунав досить безжурно, трішечки по-сільському, за його скромністю ховалася кумедна селянська хитринка, лукаво вичікуючи ще одного запитання.

Сам того не усвідомлюючи, він з цим змирився:

— Отже, ти пішов… а проте опинився тут.

— Ти ж бо не заборонив мені чекати за дверима… а тепер ось покликав.

Це була правда й усе ж таки правда не зовсім, за нею проглядала брехня, хай невеличка, дитяча, та все ж ніби відгук брехні великої, що нею було просякнуте його власне життя, відлуння тієї лукавої, навіть більш ніж лукавої позірної істини, яка тримається за слово і якій реальна реальність ніколи не вгодить, — позірна істина, до якої вдавався він здавна, ох, власне, ще змалечку, коли почав мріяти, як би йому обвести круг пальця смерть; правда й брехня, поклик і не поклик, близькість і далеч зливались одне із одним, як це робили спрадавна; і тепер уже геть незбагненно було, що начебто хлопчик пантрував за дверима, тоді як на вулиці, попід вікном, немов на віки претендуючи, одночасно творилося справжнє жахіття — тинялося троє недолюдків; ох, це було незбагненно і незбагненним лишалося, загадкове, як одночасність, що вже відбулась, але й далі тривала, як друга реальність, що не знає ані завершення, ані минулого, ані майбутнього, й саме тому проникає у стихію земну віднайдену, майже як примарна реальність під фальшивим ім’ям, позбавлена того набутку у потойбіччі, який притаманний будь-якій втраті; і острах перед таким загадковим перебігом долі і перед сміхом, що, руйнуючи долю, там вибухнув був, острах перед чимсь безіменним і перед нуждою питати ім’я, яке щоразу, знову і знову виявляється випадковим і хибним, ох, острах перед загадкою упізнавання, — ця загадка, коли він розплющив очі, стала захистом одночасности, стала втечею від того, що було і звершилося, стало втечею до однозначної цієї хвилини, втечею до чогось безпосередньо відчутного; на лутці віконній навпроти нього ще лежали смужки місячного світла, що перекочували туди, тіні, мов стіни, зусібіч обступали простір, і, хоч і досі здавалося, що не варто порушувати цю непорушність і повертати голову, годі було й сумніватися: там, на тлі темних дверей (якщо примружити очі й зиркнути скоса в той бік) ледве помітно, м’яко проступала хлопчача постать; все це була пливка, навдивовижу пливка земна реальність, що стала навдивовижу легка, цілком позбавлена одночасности, позбавлена минулого, позбавлена майбутнього, вся тут і тепер, якась безіменна земна стихія без імени. Сюди його вів цей хлопчик; чи не хотів він, повернувшись сюди некликаним, некликаним і чомусь під чужим ім’ям, — чи не хотів він тепер повести його назад? У земному бутті проводу настав кінець, у земному бутті, що не має майбутнього, вже не потрібен провід, і якщо хтось і міг ще вказати шлях йому і його підтримати, то тільки не цей хлопчина, бо допомога користь приносить лише тоді, коли її кличуть, а до того, хто навіть не знає, як допомогу звати, вона і не прийде. І коли постать хлопчини вже почала відступати поволі від темних дверей, він, мов на підтвердження своєї відмови, ще раз сказав:

— На поміч тебе я не кликав… ти помиливсь, я не кликав… — І, стишивши голос, додав: — Лісанію.

Того, до кого звертався він, відмова його не збентежила, і з темної глибіні покою той виступив у коло рахманного світла від лампадки; ніби у відгук на ім’я хлопчика, замріяне юне обличчя просіяло відкрито-невимушеною, довірливою усмішкою.

— На поміч тобі? На поміч тому, хто сам помагає? Це ти поміч даруєш, навіть коли її просиш сам… Дозволь мені лише розбавити тобі вино. — І він одразу заходився поратись біля столу.

Що знає цей хлопчик про поміч? Що він знає про ціле життя, не здатне на поміч? Що він знає про жахливе отверезіння безпомічної людини, яка навіть не годна назвати ім’я тої помочі, тому завжди й страждає без неї? Чи, може, він знає про клятвопорушення, що не бажає ніякої помочі, чи про покуту згасанням? А може, цей хлопчик усе ж таки думав іще раз закликати його до вороття у хмільний дурман, вороття, що його неминуче призначила доля? Було це, по суті, повернення всіх жахіть, і він, хоч його в лихоманці і мучила спрага, заперечив, злякано й різко махнувши рукою:

— Не треба вина, ні, ні, не треба вина!

Відповідь хлопчика знов була дивна і, власне, знов несподівана; відмова його трохи вразила, і він вже відставив був глек, у якому почав розбавляти вино, але відразу й узяв той глек знов і, в руках його зважуючи, і з задоволено-спокійною, навдивовижу заспокійливою міною промовив:

— Для жертвопринесення тут іще більше, ніж досить.

О, для пожертви! Нарешті в нього це прохопилося!

Справді, йшлося таки про пожертву! Про пожертву йшла мова тоді, про пожертву йде мова й тепер! Ідеться про відновлення жертовної єдности, про відновлення символічности, в якій віддзеркалюється єдність, знов ідеться про подолання жертовного чаду, про захмеління кров’ю, про захмеління вином, ідеться про вселенську пожертву власного самозгасання, про творче погашення того, що було і що створено, в чому він, жертвуючи і одночасно сам стаючи жертвою, батько і водночас дитя, людина і водночас її твориво, сам мусить стати молитвою, втішаючись безмежною батьківською турботою й безмежною дитячою малістю, подаючи допомоги руку ще доти, як про допомогу попросять, тінню повитий і сам повиваючи тінь у безмежнім своїм згасанні, щоб на землі у замкненім колі образів, щоб в останньому збуренні глибинного мороку, постаючи в подвійному образі тваринно-рослинного творива, віддзеркаливши кров у вині, вино — у крові, вічнодалеке і незбагненне відділилось від зримого, мов те відлуння, сповнене світла лункого. Ішлося про нове очищення жертви, і якщо він, на кого це діяння чисте покладено, звершити його лише спробує тут, у цьому покої, опоганенім зграєю фурій, атож, якщо він, від жахіть щойно вирвавшись, тут доторкнеться бодай до однієї-однісінької краплі вина, то воно — який жах! — знов обернеться на ще жахливішу кров, і жертва лишиться нечистою, і знищення творива буде всього-на-всього дріб’язково-безглуздим спаленням манускрипту; о ні, чистим має бути жертовник, чистою жертва і жертводавець, чистість — у чистоті, й офірувати вино нерозбавлене, офірувати на березі моря, у хвилях солоних припливу, в промінні світила денного, коли воно сходить, під перлово-тремтливою чашею світанкового неба — ось як це має вершитись, і щоб поему поглинуло трепетне полум’я… Але стривай, чи в цьому намірі не оживає та ж таки гра краси, гра крутійська й облудна, гра словами й подіями, гра, яка доленосно прирекла все життя його на клятвопорушення? Хіба оті видива-образи морського берега, і світанкових сутінків, і жертовного полум’я не ставали саме тією несвідомою грою, в нечистотах якої, що живляться кров’ю і смертю, починає обертатися світ, щойно він віддається красі? Хіба то не воскресала ота вбивчо-застигла примарна жертва, богами послана, їм самим послана, — неминуче примарне життя в оспіваній примарній реальності, неминуче примарно-реальне проміжне царство поезії? Ні й ще раз ні, все треба зробити невідкладно і без жертовних приготувань, без узливання вина, без ритуальних красот; він не повинен гаяти жодної миті, за жодних обставин не повинен чекати світанку, ні, потрібно здійснити це зараз, і він, відчайдушне зусилля зробивши, сів у постелі. Він хотів невідкладно вийти з покою, надвір, будь-куди, туди, де ятрився вогонь, він хотів віднести туди тягар манускрипту, тягар його згортків, можливо, у цьому йому допоможе й хлопчик, і десь там, під цим зоряним небом, слова «Енеїди» хай обернуться в попіл; сонце вже не повинне її побачити. Такий був його обов’язок. Він не відводив погляду від скриньки із манускриптом. Та ба, що це із нею сталося? Зненацька вона попливла десь далеко-далеко і стала маленька-маленька, аж карлувата, загубившися поміж начиння домашнього, що все поробилося теж карлуватим, і хоч, попри все, скринька ще й досі стояла на місці, до неї вже годі було дотягтися, її годі було дістати. До того ж між скринькою й ним тепер стояв хлопчик, який не здрібнів, на відміну від усього довкола здрібнілого; в руках він тримав наповнену чашу. Хлопчик нарешті промовив:

— Випий один лиш ковток, випий, щоб швидше заснути.

Він сказав це так ревно, з такою тривогою, яку відчуває за батька син, що непомітно підріс і усвідомив власну відповідальність, щоправда, сказав і по-дитячому трохи, так по-дитячому, що навіть зворушливо, адже його прагнення до відповідальности було більше, ніж здатність до неї, і породжувало ледве помітну погорду, досить зневажливу, просто кумедну. Хлопчик пропонував йому снодійний трунок, так ніби йшлось не про те, щоб знову позбутися страху перед пробудженням, страху, властивого Богу й людині, так ніби тепер, щоб знов приступити до творення, не найважливіше й не найнеобхідніше було лиш одне: не спати! Чи, може, хлопчик зі своєю погордою, своєю зневагою мав-таки слушність? Може, здрібніння поеми до карлуватости, здрібніння всього довкола, здрібніння, яке не торкнулося постаті хлопчика, — саме і є ознака права його на погорду й зневагу? А може, зневага його — то ознака зневаги якоїсь вищої, потойбічної, зневага, яка має вказати, що пожертва взагалі неприйнятна? Що самого його раз і назавжди оголошено негідним підступити до прабатьківсько-жрецького жертовника? Виходить, йому роковано лишатися в’язнем власної мрії — заказано сходити вниз, повертатись заказано, замкнено браму слонової кості, а рогову — й поготів? І все ж таки! Усе ж таки жила ще надія, о, все ж таки він, навіть він, заблукалий, ще міг запопасти тої чистої ласки! Звісно, скверна, попри всі муки, зосталася без покути, але чистилище примарної смерти відпустило його, і, може, хлопчик, підрісши, тепер стане справжнім поводирем, може, він уже й є той справжній поводир, що пронесе його, недужого й хирного, крізь браму високої ласки! О, мов якусь наповнену світлом посудину, високо тримав хлопчик чашу із трунком, і він простяг до неї руку. Та не встиг він того світла торкнутись, як постать хлопчика втратив свою дорослість; чи то все здрібніле тут повернулося до колишніх своїх розмірів, чи то — так просто збагнути це важко було — тепер і сам хлопчик зробився маленьким, як карлик. Виходить, йому й справді не дано було вирости? Виходить, йому й справді загрожувала небезпека обернутись на карлика? А його ж тут лишили самого, без допомоги, без поводиря, лишили самому нести до кінця весь тягар свого рішення, тож прийняти вино він права не має.

— Щоб заснути? Ні, я спав досить довго… надто довго; пора вже збиратися, давно вже пора вставати…

Знову зробилося по-земному суєтно і тяжко, ні, не бажав хлопчик виростати іще раз, не бажав його підтримати, не бажав йому допомогти — ні в дорогу збиратися, ні приносити жертву, а надалі — і поготів… О розчарування, о страх, о благання допомогти! Та зрештою він просто знову упав на подушки, розчарований і стомлений; ледве дух перевівши, нечутно прошепотів:

— Більше не спати!

Але цієї миті, мовби йому на поміч, утретє пролунала несподівана відповідь:

— Ніхто не лежав без сну стільки, як ти, батьку. Відпочинь же нарешті. Ти заслужив відпочити, батьку; ох, поспи вже.

Тихо зімкнулись повіки, коли він почув оте «батьку», це звертання було мов дарунок, мов нагорода за намагання погаснути, милостива нагорода за ночі безсонні і пильнування, аж тепер визнане, коли готовність до нього обернулася на беззастережну готовність до самозневаги, а невсипуще служіння минулому і прийдешньому — на примарний учин у добровільній покорі, на повновладдя сущого дня. Це була милостива нагорода безперервного відновлення, нагорода, що, безкінечна, мов кара, владарює іще до народження й по той бік усіх діянь. Бо нерозривні пожертва й помилування, не йдуть вони одне за одним, а виходять одне із одного, й гідний лиш той називатися батьком, хто обдарований ласкою зійти до безодні тіней, щоб там він, сам у жертву принесений, прийняв на жерця посвячення задля служіння жертовного, щоб він, приєднавшися до величної і нескінченної плетениці батьків, яка до недоступно-величного першопочатку веде, тут, у прабатька, який серед тіней тронує, непідвладний згасанню, безнастанно наснагу черпав для безкінечного відновлення, благословення черпав на вічне людське буття; благотворний прабатько, міст родоначальник за межею застиглости, той, що дає імена, що закон ухвалив, який ні початку, ані кінця не знає, не знає народження, повіки не знає плину часу. Невже його справді обрано, щоб він постав перед величним ликом? Невже хлопчику, цьому малому хлопчику, таки до снаги відімкнути браму? Сумніви щодо самого себе були навдивовижу тісно пов’язані із сумнівами щодо покликання цього хлопчика, так мовби це було те саме, — сумніви, навдивовижу позбавлені ознак часу, і в його погляді, яким він вивчав юні риси обличчя, стояло запитання, й коли він у відповідь на міну благальну того обличчя взяв простягнену чашу і надпив вина, у його погляді стояло запитання.

— Хто ти? — знову спитав він, від губів віднімаючи чашу, і наполегливість, з якою бубнявіло в ньому й нарешті таки з нього вирвалось це запитання, знов непомалу здивувала його. — Хто ти? Я вже десь тебе бачив… колись давно.

— Називай мене тим ім’ям, яке знаєш, — почулася відповідь.

Вражений, він замислився і пригадав лише те, що хлопчик цей сам назвався Лісанієм, атож, це він іще пригадував, але спогад уже згасав, згасав усе дужче й дужче, і в пам’яті вже не спливало ім’я, жодне ім’я, навіть те, що ним колись його називала мати. І все ж таки йому здавалося, немов оце щойно його покликала мати, немов вона кличе його із чогось уже невловимого, безслідно зниклого, немов кличе його повернутися в те, що не має ім’я, що знайшло пристановище у материнському й по той бік усього материнського. Ох, для матері рідне дитя не має ім’я, і вона повсякчас намагається захистити його від ім’я, не лише від фальшивого, випадково-фатального, але — а може, тим більше — й від справжнього, яке, бувши не випадковим, зберігається у нескінченній плетениці предків, бо ім’я це звеличене тим лише, хто, сам безіменний, зійшов униз, у кореневу сферу всієї сутности, щоб там прийняти посвячення на батьківський сан жерця; ім’я це — уже в самій жертві й саме в собі жертву приховує. Але мати, сама бранка жертви-творця народження й сама ж таки жертва-творець, страхається жертви відродження, боїться її через дитя, нею породжене, боїться нового творення, боїться того неподоланого, того неподоланного, того недосяжного, що проступити може у неприступно бездонній, ясній істині імени, мати боїться відродження в імені як чого-небудь нечистого і прагне сховати дитя в безіменні. Там, де материнський поклик лунає, втрачає буття своє ім’я, стає безіменним, і він, дрожем пройнявшись від безімення довселенського цього пробудження, зітхнувши з полегкістю у безіменному цьому затишку, мовив:

— Я не знаю ніякого імени.

— Ні, батьку мій, ти знаєш усі імена, ти назвав речі їхніми іменами; вони — у твоїй поемі.

Імена, імена… Імена людей, нив імена, імена краєвидів, міст і всього, що створено, імена рідного краю, імена, що втіху дають у нужді, речей імена, разом з речами створені, створені ще до богів, імена, які знову і знову воскресають разом зі святістю слова, які знову і знову знаходить той, хто воістину й сам не спить і інших пробуджує, засновник божественний! Уже ніколи поет не посміє претендувати на таке звання, ба більше, навіть якби останнім, найголовнішим завданням поезії було звеличувати імена речей, атож, навіть якби їй пощастило в моменти свого піднесення проникнути поглядом у вічно пульсуючу сутність мови, у глибинному світлі якої лине незаймане й чисте слово речей, ця імен чистота на дні світу речей, вона здатна, либонь, у вірші подвоїти слова творіння, одначе не здатна знову звести до єдности те, що було подвоєне, ні, не здатна, бо й вороття примарне, й передчуття, і краса, бо все це, що притаманне поезії й робить із неї поезію, чиниться лиш у подвоєнні світу, світ мови і світ речей зостаються роз’єднані, двоїста вітчизна слова, двоїста вітчизна людини, двоїста безодня сутности, але двоїста і чистота буття й через це до фальші подвоєна, яка, ніби відродження без народження, просякає всі передчуття і всю красу, несучи в собі зародок краху світів, фальш одвічну буття, якої страхається мати; фальшива личина поезії, і повіки поезія нічого вже не заснує, повіки поезія не пробудиться від своєї пророчої гри, повіки вже вірш не стане молитвою, рівною жертві молитвою істини, такою властивою справжньому йменню речей, що подвоєння світу, в жертовному слові сховане, для молільника знову ховається, і для молільника, лише для нього річ і слово знов віднаходять єдність… О, чистота молитви, недоступна поезії — і все ж, о, все ж їй доступна, якщо нею самою жертвують, якщо змагають її і знищують. І знову з грудей йому вирвався чи то стогін, чи крик:

— «Енеїду» спалити!

— Батьку!

Страшний переляк, що пролунав у цьому вигуку, він сприйняв — і досить слушно, либонь, — як протест проти наміру цього свого, і невдоволено мовив:

— Не називай мене батьком; тут Авґуст пильнує, це він тут пильнує за Римом, його називай батьком, а не мене… не мене… Поет — він не з тих, хто пильнує.

— Рим — це ти.

— Про таке кожен хлопчик мріє; мабуть, колись мріяв і я… Але я просто вживав імена, римські імена.

Хлопчик помовчав, але потім зробив щось досить-таки несподіване: із трохи незграбною селянською спритністю він ухопився, мов за в’язову гілку, за один із ріжків канделябра, підтягся, відламав одну із погаслих свічок і припалив її від пломінця лампади. Що він намислив? Та, перш ніж знайшлось яке-небудь пояснення, хлопчик накапав у порожню тарілку воску, поставив на нього недогарка й опустився навколішки перед скринькою із манускриптом.

— Хочеш узяти поему? Я зараз подам її…

Чи не малий то Верґілій стоїть там навколішках? Або Флак, менший брат? Вони часто так гралися, навколішках стоячи, — то в парку під в’язом, то біля коробки із іграшками. Але хто він, цей хлопчик? Ось ремінці на скриньці, різко ляснувши, відстібнулися, шкіряна накривка, тихо й м’яко зітхнувши, відкинулась, і зсередини повіяло духом паперу і шкіри, повіяло давнім, невиразно-знайомим, м’яким шурхотінням пера на папері, і в утробі цього умістища показавсь манускрипт — краї згортків, рівненько складених, згорток до згортка, пісня до пісні, рівненькі ряди, знайома, знадлива і заспокійлива картина минулої праці. Хлопчик дбайливо дістав кілька згортків і поклав їх на постіль.

— Почитай, — попрохав він і, щоб краще бачити, підсунув ближче до себе тарілку зі свічкою.

Може, це — все ж таки батьківський дім? Чи не менший це брат? Тоді чом же серед живих нема матері, коли живий Флак? Чому їй, геть згорьованій, услід за малим довелося піти на той світ? Чи не така сама свічка горіла тоді на столі в напівтемній кімнаті, а за вікном простилались, обрамлені Альпами, м’які мантуанські ниви, і сірий, тягучий осінній дощ усе падав і падав у вечорові сутінки? Він має читати… Ох, читати! Невже ж іще можна читати? Та й чи здатний він узагалі ще читати? Хіба він учивсь коли-небудь читати, бодай по складах? Нерішуче, майже із острахом розгорнув він одного зі згортків, нерішуче, майже із острахом розкотив до кінця його і розгладив, несміливо обмацуючи сам папір, а ще несміливіше — сухі рядки, і з боязким трепетом, гідним недоторканної жертви, провів по них пальцями; але те, що відчув він, були майже докори сумління, тому що було це немов упізнавання, невиразне упізнавання власної праці й колишньої втіхи від неї, та, крім того, й виразне упізнавання, в якому вже не можна зізнатись, яке сягає далеко назад, за межі пам’яті і забуття, туди, де вже нічого не вчаться і не виконують, а лиш виношують плани, надії й бажання; читали не очі його, читали самі пучки, читали, не бачачи літер і слів, безсловесну мову, читали безмовну поему поза поемою слів, і те, що читав він, складалося вже не з рядків, а було неосяжно безмежним обширом з неосяжною безліччю напрямків, і в ньому речення й фрази не низались одні за одними, а, неосяжно перетинаючись, накладались одні на одних, і були це уже не речення й фрази, а невимовности храми, це був храм життя, храм сотворіння світу, замислений на порозі знання. Про невимовне читав він, про краєвид невимовний і про невимовне дійство, про світ долі, де не було вже ніякого творення і де творення світ опинився, мов якась випадковість, і, хоч би де поставав тут цей створений світ, що його він колись так хотів і повинен був відтворити, хоч би в чому цей світ виявлявся, повсюди, де перетиналися хвилі і кола речень та фраз, там поставала, спричиняючи свари, і битви, і жертви криваві, нежива, застигла війна, в якій люди-мерці воювали одне проти одного, там не було вже богів і поставав уже божий розбрат, там не було вже імен і поставало безіменне убивство, яке коїли привиди, ці нагі імена, коїли на забаганку долі, що тримає в руках всіх богів, коїли в мові, коїли мовою, на забаганку мови, яка кінця-краю не має, мови, в чиїй невимовності, що над богами панує, — одвічний початок і одвічне завершення долі. Його кинуло в дрож. І хай він читав не очима, але все ж таки відвів погляд від згортка, як той, хто далі читати уже не бажає.

— Знищити мову, знищити всі імена, щоб знову запанувала милість, — прошепотіли вуста його. — Цього хотіла мати… Без мови милість втрачає долю…

— Боги подарували тобі імена, а ти їх богам повернув… Ти поему читай, читай імена, читай…

Ця нова вимога була така наполеглива, що він мало не засміявся; авжеж, йому було смішно: хлопчик не втямив, про що тут ішлося, а може, йому й не дано було втямити.

— Читати? І це теж, щоб заснути, малий виночерпцю?.. Ні, нам ніколи, пора вже збиратися; підійди й поможи мені…

Та хлопчик — він і на цей раз повівся на диво доречно — допомогти йому звестися і не подумав, а позаяк він цього не робив, то вже не лишалося жодного сумніву в тому, що він і права не мав це робити: хай би навіть спинився час, хай би навіть зімкнулося коло і займання злилося водно із згасанням, хай би навіть материнська турбота про дитячу покірність означала турботу про покору в смиренні, хай би навіть усе, що сподіялось, навіки зосталося всього-на-всього замислом, хай би він і ніколи, о, навіть ніколи не навчивсь розмовляти, все одно поводар і товариш за межами першого кола уже не поможе; хлопчиків голос обернувсь на відлуння, яке ще, можливо, й відповідає, та нічого вже не розуміє, бо воно — просто відлуння, довселенське відлуння, що йде із довселенського пробудження; і цей голос був дзеркалом, що світило самозгасанню — завершально-величному, невимовно-жаданому; він був передвісткою нового голосу, який буде словом у безсловесному і поєднає у невимовності ще не сказане з уже не сказаним, у тій невимовності, що сяє в безодні усіх мовних обширів. Цю мову не можна було ані вивчити, ні прочитати, ані почути.

— Прибери згортки, — наказав він.

І хлопчик цього разу послухався — хоч і не дуже охоче, а скоріш розчаровано, по-дитячому вперто і навіть аж ледь-ледь лукаво, бо манускрипти поклав не до скриньки, а просто на стіл. І це теж мало трохи кумедний вигляд. А коли він іще раз, неначе востаннє, придививсь до обличчя малого, до світлих очей, що вже трохи потьмарились, хоч у них ще й проглядало очікування, ці риси знайомі зненацька здалися йому на диво чужими, і він спокійно-поступливо, немов на прощання, додав:

— …Лісанію.

Нетерплячка не відчувалася. На столі тихо, мов павутиння у полум’ї, потріскувала свічка, розливаючи світло — не світло, а лиш відлуння його, довселенське відлуння громохкого світіння, що чекало під зорями, чекало пожертви, чекало пекельного самозгасання; але тут оксамитово-тіняво джеркотів водограй у стіні. І хлопчик, чи то над столом схилившись, чи то стоячи рівно і в такій позі чи то читаючи, чи то з пам’яті, спершу несміливо, потім усе голосніше і голосніше, кулачком відбиваючи такт на столі, заходився декламувати вірші (що це, остання спокуса?) — вірші, сповнені римських імен, і вірші спливали у ніч, у джеркіт нічний водограю:

                                          «З усього Еней дивувався

Й живо по всьому очима водив, бо йому був цікавий

Кожний куточок, усе його тішить, царя він питає,

Й слухає, що цей говорить про пам’ятки предків прадавніх.

Мовить тоді цар Евандр, який римську поставив твердиню:

«Бачиш, тут фавни тубільні і німфи гаї ці займали,

Плем’я мужів, що зродились із пнів і з твердої дубини.

Устрою в них не було, ні звичаїв, волів запрягати

Ще не навчились, запасів робити й здобуте щадити

Не розуміли: із віття жили та із ловів нелегких.

Перший Сатурн тут явивсь із небесних висот олімпійських,

Зброї Юпітера втікши, як той його вигнав із царства.

Він тоді рід той безумний, розлізлий по горах високих,

Разом стягнув і надав їм закони, а край цей схотів він

Лацієм звать, бо безпечно в землі цій сховався. Доба та

В час його царства, як кажуть, була золота. Так він правив

В тихому мирі народами, поки поволі настала

Гірша, поблякла доба, а за нею до воєн шалена

Пристрасть і власности сильна жадоба. Тоді-то авзонське

Плем’я й сіканські народи прийшли сюди, й часто зміняла

Назву Сатурна земля. І настали царі, між якими

Тибріс жорстокий, безмірного росту, що річку від нього

Іменем Тибр ми пізніше, усі італійці, назвали.

Справжню, стару свою назву утратила Альбула-річка.

В час той, як прогнаний із батьківщини, по морю я їхав,

Доля всесильна й судьба неминуча мене посадили

В цих ось краях, та бог Аполлон і накази жахливі

Матері — німфи Карменти — мене завели у ці землі».

Ледве сказав це, йде далі й показує вівтар і браму,

Що Карментальською, кажуть, назвали вже римляни здавна,

З шани до німфи Карменти, що долю віщує і перша

Те провістила нам, що енеади великим народом

Будуть і що Паллантей також містом уславленим стане.

Далі великий показує гай, що притулок із нього

Ромул завзятий зробив, і ще далі Луперкал у тіні

Скелі холодної, що парасійським звичаєм назвали

Йменням Лікейського Пана. І гай Аргілету святого

Теж показав, і місце, де гостя із Аргоса вбито.

Звідти веде під Тарпею і під Капітолій, що нині

Золотом сяє, колись же був дикими вкритий корчами.

Вже і тоді забобонні жахи цих ось місць полохливу

Людність лякали, й тоді уже лісу і скелі боялись.

«Глянь, — каже, — гай цей і пагорб цей, лісом укритий, займає

Бог невідомий якийсь, хоч вірять і в те аркадійці,

Що і самого Юпітера бачили часто, як чорну

Тряс він егіду своєю правицею й хмари громадив.

Бачиш, крім того, ці городи два, ці розвалені мури,

Рештки, що тут залишились, як спомин по давніх героях.

Замок цей — батько наш Янус, а той — Сатурн заснував тут,

Янусів замок — Янікул, Сатурнія — звався Сатурнів.

Так, розмовляючи, скоро й до вбогого житла Евандра

Вже підійшли і ревучі побачили череди всюди,

Бачили їх і на Римському ринку, й на величних Каринах.

Як до домівки прийшли, він промовив: «На ці ось пороги

Сам Алкід переможний вступав, і його тут гостила

Царська оселя оця. Тож гідний будь бога і важся,

Гостю, багатств не цінити і не осуди нашу вбогість».

Так він сказав і під покрив маленького дому Енея

Вводить великого й просить сідать на розстеленім ложі

З листя, яке ведмедиці лівійською шкурою вкрито.

Ніч наступає і землю у чорні окутує крила».


Ніч наступила, ніч наступає… Хлопчиків голос робився усе тихішим, тихішим, а невдовзі і зовсім змовк. Чи живуть ще ці вірші? Чи живуть вони й поза цим голосом? Чи вже й вони зовсім щезли, щоб не порушити його гаданий сон? Либонь, він і справді заснув, не помітивши навіть, що хлопчик тим часом пішов. Очей не розплющуючи, так ніби вже сама спроба переконатися була б недоречна, він — мов той Еней, гість, що здивовано слухав, — чекав, чи той голос не пролунає знов; але голос мовчав. Одначе останні рядки ще бриніли у вухах, бриніли й бриніли, воднораз усе дужче і дужче міняючись — міняючись чи, правильніше сказати, ущільнюючись до чогось такого, що поставало майже відчутним образом, тільки образом поза звичайною образністю, достоту, як ото пройма вікна, осяяна місяцем: образ її хоч і мрів іще під зімкненими повіками, однак формою й світлом уже сливе перелився у звуки; це був відзвук у слуху, відблиск у зорі, те й те невідчутно-чуттєве, і те й те спліталися в єдність, що була вже за межами зору і слуху, досяжна лише для чуття, і в неї вливалися, навдивовижу близькі їй і також навдивовижу поєднані, голос і усмішка хлопчика, немов задля того, щоб там зберегтися навік. Чи не надумав Сатурн забрати назад імена, що їх сам-таки й дав? Краєвиди поезії, краєвиди землі, краєвиди душі втрачали свої імена, і що довше він, очей не розплющуючи, лежав у цьому сатурнівсько-давньому просторі, що глибше проймався і переймався цим невідчутно-чуттєвим видінням, що ревніш намагавсь осягнути його відчуттям і чуттям, авжеж, що палкіше бажав, щоб це видіння знов обернулося на цілковиту реальність, що нетерплячіше ждав, щоб хлопчик вернувся й читав йому вірші і далі, то дужче йому водночас хотілося, щоб усе це пощезло, бо спокуса, що від хлопчика йшла і позбавляла страждань, не лише його не відпускала, не лише бриніла для нього передвісткою і передлунням чогось завершального, але й ставала йому на шляху до завершального голосу, не лише відчиняла для нього браму до чогось неозоро-безкрайого, але й замурувала її. Чи там не ховався і той шепітливо-величний, м’яко-гримотливий, доброзичливо-владний, той близько-далекий і невловимий вселенський голос, що його чув він, хоч і не міг почути? Глибше, аніж земне все, хоч іще і в земному, схована та могила, яка породжує голос, гробниця початку, простір джерельний кінця, що початки народжує, глибоко під усім чутним і видимим сховане місце, де зібрано всі голоси, де всі вони разом, місце, звідки вони виходять і куди знов переходять, місце, де їх не чути й де їх поєднує щонайнечутніше із суголось нечутних; це — їхнє спільне звучання, а отже, і сам той, напевне, єдиний, наймогутніший голос, що охоплює всі голоси, всі, крім свого власного. Що охоплює ціле життя й усе ж залишається поза життям… Чи був це вже голос самого вмирання? Невже таки він? Це був голос чи щось приховане, ще більше, ніж голос? Він вслухався в нечутне, вслухавсь з усіх сил свого тіла й душі, на які лишень здатна була його воля, але над морями мовчання, над краєвидом прихованим первісного звуку, що танув у первіснім початку й у первіснім кінці, під німотно-лункими небесами первісного пізнання витав, забуттям обійнятий і забуття обіймаючи, лише видихнутий подих, ніжна-преніжна роса, що осіла від подиху безбарвно-дзвінких лугів прозоровости, від подиху німотно-дзвінких її піль; образ хлопчачого голосу, тільки він ще й лишився, тільки він ще й скидав покров, хоч і сам вже ховався за ним, земний відголос, уже й не слово, вже й не вірш, вже й не барва і не безбарвність, вже й не прозірність, а лише усмішка, образ колишнього, образ усмішки. Імена? Вірші? Що то було — якась поема, «Енеїда»? Зникаючи, воно ще раз промайнуло у імені (Еней?), так мовби в ньому збереглося передчуття великого і милосердого наказу, назавжди втраченого; та вже нічого не можна було відшукати: все прожите, все створене, буття проминуще з усім, що в ньому було, — все розпливлося, усе спливло, все — як вода змила, його пам’ять, завжди у пошуках, не знаходила ані років, ані днів, ані часу, в ній він не знаходив нічого знайомого, він вслухався у спогади й чув лише хаос склянистих звуків, що, хоч і земні ще, випали вже із земного часу, зосталися без земних спогадів, чув хаос форм, пронизаний гарячково-склянистим брязкотом, хаос, що постав із невчасности й розпростерся в невчасності, і що глибше пам’ять його поринала у пошуки «Енеїди», то швидше вона розчинялася, пісня за піснею, не лишаючи жодного сліду в лункому мереживі сяєва. Що це — повернення до початків поеми? Зникло все, що було варте спогаду; все, що він оспівав у поемі — мандри морські і сонячний берег, війна і брязкіт зброї, долі богів і мінливі шляхи зірок, це й ще багато чого, що описано і не описано, — все відпало, поема відкинула, скинула це, як негодящу одіж, і повернулася до неприкритої наготи свого переднародження, до лункої невидимости, що з неї постає вся поезія; чиста форма знов прийняла «Енеїду», і поема віднайшла себе в ній, ніби власне відлуння, мов та душа, що в мушлі своїй кришталевій власну гідність оспівує. Усе зайве відкинуто, а проте воно лишилося і набуло витривалости у непроминущій формі, і чистота береже її від забуття, й навіть найпослідущо-тлінному надає вона властивости вічного. Поеми і мови уже не було, але спільна душа їхня й далі жила, не покидаючи кришталевого дзеркала самої себе, душа людини відмерла, канувши на самісіньке дно безпам’ятства, та мова душі її лишилася жити, не покидаючи співучої ясности форми своєї; душа і мова, відділені одна від одної, та все ж переплетені одна з одною, віддзеркалюючи одна одну, — хіба це дзеркальне сяєво йшло до них не з тієї безодні бездонної, в якій — і все завершення, й усе вороття? Хіба їх обох, роз’єднаних, кожна сама по собі, — хіба їх не поєднав у собі той голос вітчизни, що знову і знову трощить всі межі й, лунаючи у позамежжі, обіцяє мету, і пораду, й підтримку, і втіху? О, голос колишнього, яке настає і минає, голос колисанковий, ніжний, що лунав колись, теплом своїм укриваючи і світ розкриваючи, зоряний голос колисанкової ночі, тиха наспівна єдність!

— Самотній я, — мовив він. — Ніхто не помер задля мене, ніхто не помре разом зі мною; я чекав допомоги, я її домагавсь, я про неї благав, а вона не прийшла.

— Ще ні, й усе ж таки вже, — ледве чутно, немовби вві сні, відгукнулося з його власних грудей, тож навряд чи це був уже хлопчиків голос, радше це був голос ночі, голос усіх ночей, голос сріблистого простору, що зветься нічною самотністю, голос нічного склепіння, що безліч разів являлося зору, але так і лишилось непізнаним, — склепіння, стіни якого він обмацував безліч разів і яке тепер обернулось на голос. «Ще ні, й усе ж таки вже». Чарівність і владність, спокуса й обов’язок, сяєво ночі і глибина таїни, безпосередність у звуках словах й безпосередність у звуках душі, єдність мови і людськости, й було це немовби прощання з минулим не постарілої юности усього земного, але вже й вітання від батьківщини, якій кінця-краю немає, бо навіть каміння і те набуло прозорости, а надгробки зробились такими прозорими, неначе вони — то кришталь і етер воднораз. Отак він крізь них і пройшов, ба ні, не пройшов, а раптово опинивсь у самому сні, під його склепінням, що було самим променистим суголоссям, він стояв у променистій бездонності, у променистім сіянні без стін і без даху, під склепінням променистої прозорости й, видющий у невидимім, не бачив самого себе; він зробився прозорим. Не ступивши ні кроку і навіть не зробивши ані найменшої спроби зрушити з місця чи взагалі поворухнутись, він посунувся далі, хоч і не пройшов наскрізь; він усе ще стояв на порозі реальности й усе ще не покидав земного, це все ще тривав земний сон, і він, сам сон у сні, усвідомлював: все, що з ним діється, — сон; це був сон на межі сну. Бо, хоч у дедалі яснішім сіянні променистої прозорости вже ніщо не нагадувало про гуркотнечу колишню речей, і хоч і сліду не видно було від речей, від людей, від тварин, ба більше, хоч про все це уже не лишилося й пам’яті, бо її затопили осяйним своїм рокотом хвилі нечутні німоти, він усе ж таки знав, що його й далі тримає чіпкий лабіринт громохких голосів, лишень ці голоси, ці речі й створіння, лишень рослини, тварини і люди — лишень з усіх них поставали геть невловимі сутності, і вони поєднались у світлій прозорості, де ще, мов зорі, імена загорялися й одразу згасали. Він був у сфері, де мали чинність тільки кількості, взаємозв’язки і порядки земної стихії, сказати б, лише знання, що сягало корінням у колишні структури буття та їхні втілення, і це було дійство, й пізнання, і споглядання, й визнання в одному-єдиному осяйному прозрінні, це була нагота незбагненна багатогранности творення, неповної змістом, але повної кількісно, це була цілісність усього того, що вершилося, й усього того, що звершитись могло, міріади поодинокостей без відмітних, одначе, рис, щось змістовне без змісту, втілене в чистій, у голій формі, яка була вже лише кришталевою ясністю, непроникно-прозорим блиском, несущим у сущому, коріння позбавленим. Це була сфера звичайної нескінченности. Шляхи мільйонороків поставали снопами проміння без кінця і без напрямку, воно нескінченне приносило і скінченне відносило у далеку-далеку, у щонайдальшу вічність, створене і нестворене мали ту саму вагу, добро і зло перепліталися одне з одним, обоє однаково настирливі і променисті однаково, і безнадія була у сліпоті видющій і в глухоті чуйного сну, безнадія була у склепінні сну, у проблисках сну, що не давали рішення й не відкривали шляхів до добра; потік без берегів, без кінця-краю. А цей сріберний промінь зі сну, що мовби меч, щойно із піхов, — у кого він цілить, у душу, у Бога? О, хоч який там земний буде сон, він по той бік земної людськости, і сновидець утратив свою людську породженість, людську свою створеність, одвічно не має він ні батька, ні матері, його накриває доматеринське склепіння пречистої долі, склепіння останньої неминучости. Ніхто уві сні не сміється, не сміється ніхто в безнадії, сон неможливо знищити. О, хто ж знайде звагу сміятися, коли стих навіть бунт! Ніхто ж проти сну і не бунтував, була лише спроба вплестися у нього й прийняти його, лише спроба вплестися у дійство сну. І він, вплетений у чагарі променисті, у крону гіллясту того, що вершилось у сні й поза сном, він, сплівшись із кожною миттю сну, з кожним-кожнісіньким кришталевим променем цих міріад прозористих, сам прозористий, сам без вітчизни і без коріння, з давнього-давна зачарований сном сирота, сам воднораз і знання, і звершення, сам уві сні себе звершуючи й сон у собі усвідомлюючи, сам втілення сну, — він заговорив, і голос його йшов із грудей, що не були вже грудьми, він заговорив вустами, що не були вже вустами, і подих його вже не був подихом, і мова його вже не була мовою, і він сказав:

Доле, ти йдеш попереду всіх богів,

Жодного творення ще не було, а ти вже була,

Ти — нагота прапочатку, вірна собі лиш,

Ти — форма холодна всьому.

Ти — творіння й творець водночас.

І діяння, й знання, і тлумачення ти водночас

Твоя нагота просякає людину і Бога,

Ти владаєш усім, що створено.

Ти повеліла — і Бог вийшов

Із власного небуття і став батьком,

І покликав з німоти імена світла,

із лона правічної матері-тьми,

даруючи власне ім’я всьому, що невиразне й непевне,

даруючи образ всьому, що без образу,

І мовою стало одвічне мовчання, і співом — одвічний рокіт,

І сфери слово твоє заспівали.

Та уві сні, о доле, ти все

Повертаєш назад, у наготу й мовчання,

І безжально усе у своїй голизні ховаєш,

І Бог опускається, як кришталево-чиста сніжинка,

І в сяєві тане під порожнім склепінням сну.

Недвижимо сяючи, склепіння сну наслухало німі ці слова, німо їх відбивало й відносило до безлуння останнього світла, і здавалося, що й слова ці — лиш відлуння самого сяєва. А він далі провадив:

Все ти сповнюєш сном, о доле, і сама ти — холодний сон,

Відкриваєшся нам ти вві сні й у ньому минуле

Звеличуєш, де спочиває реальність, з волі твоєї

Сон — чаша творення, і ти в ній правитель, і над вами не владний

час; бо для тебе немає ні До, ні Після,

Бо сама ти — реальність…

Потоком пливе твоє діяння, о форма правічна,

Ти пливеш рукавами, розродитися ладна суттю, поміж хмар громохких

Могутньо-німої єдности, поміж ночі і світла

Творення, що його ти творити покликала; але ти,

У круговерті потоків своїх ширяючи, раз по разу

Міняєш свій образ; ти прагнеш до світла

потоком поринути. А чи зможеш? Але там,

де потік твій у пошуках цілі розгалузиться

й рукави його згоди дійдуть, — там лиш постане твій спокій,

Постане річ і ймення постане земної істини, і вони поєднаються,

Щоб стати твоїм віддзеркаленням;

Позначена долею праформа буття,

Праформа істини.

З форми форма у сні постає, вони переплітаються і розкриваються.

У снах моїх ти — це я і пізнання моє, Ти разом зі мною народжена — ненароджений янгол

По той бік випадковости, осяйний образ становлення, що пізнає суть і порядок,

Образ самого мене і моє знання.

Ти непідвладна богам, о доле, ти й сама богів знищуєш,

О нескінченна реальність, з тобою я й сам нескінченний,

Смертний, що уві сні богів знищує, бо,

У тобі збуваючись, у сіянні твоїм розчиняючись,

Сам я, в обіймах дитинства, — богів умістище.

Невже це — останнє вмістище? Невже це — останній спокій? Чи нема ще й у ньому якогось руху? Чи не рушити вперед і собі? Він спробував ступити крок, спробував звести руки, спробував віддати себе променистому простору, яким був він сам, він спробував зробити це, докладаючи надзвичайних зусиль і напружуючи всю свою волю, і хоч у скляній прозорості, де зникла його власна сутність, і не лишилося місця для руху, але спроба вдалася: його пройняв дрож, далекий, як сон; о, то було скорше передчуття, ба навіть усвідомлення такого передчуття, але водночас — та бути інакше і не могло — дрож той пройняв і склепіння сну, немовби накочуючись і відкочуючись припливною хвилею, немовби пробігаючи нерухомо простертими удалину променистими шляхами і їхніми перехрестями, пробігаючи там, де напрямки були й де їх не було, пробігаючи крізь осяйну вимовність і невимовність шляхів, так ніби це — останнє і перше стрясання, ледве помітне, та все ж уловиме, ніби це — подих невиразної тіні, бездиханної майже, і все ж таки подих пам’яті про земне. А він далі провадив:

О неминучість! Чи я вже до тебе вознісся, чи впав у твої глибини?

Форми безодня,

Верху безодня і низу, сну безодня!

Не годен ніхто у сні розсміятись, але й

Померти не годен; поглянь, які надзвичайно близькі

Сміх і смерть; поглянь, які ці двоє

Далекі від долі, що лише через форму

Смерть не навчила сміятись.

Не дури собі голову, доле!

Але я, той, що смертний, що звиклий до смерти,

Кого змушує смерть сміятись, — я повстаю

І не вірю тобі. Сном засліплений, навчений сном,

Я про смерть твою знаю і знаю про межі, які

Для тебе — закон; це — межі сну, яких не визнаєш ти.

Чи ти про це знаєш сама? Чи хочеш цього сама?

Чи над діянням твоїм — лиш один твій наказ? Чи підвладне

Воно ще суворішій волі? Чи не стоїть за тобою

Ще могутніша доля, ще неминучіша й ще неосяжніша,

А далі за нею — доля за долею, форма за формою — і всі порожні,

Недосяжна ніщота, невтомна плодюча смерть,

Де панує лише випадковість?

Всі закони стають випадковістю, падінням у прірву,

Випадковість спостигне й тебе, о доле, —

Випадковість кінця, що шаленіє в твоїх володіннях;

Зненацька спиняється ріст, і на пізнання дереві

всихає галуззя, і стрімко

розсипається крона, ця знищена мова, де

все вже окремо — і речі, й слова, ні ладу ні складу,

розпалися істина, спільність і єдність,

застигнувши на середині, у нетрях буття

примарно-реального.

Ти породжуєш недосконалість, ти випадковість терпиш,

Ладна напасті зносити, нещирість і кривду,

І сама ти — лише незавершеність, форма твоя, не безкінечна,

уже застигає, ти — доля долі, і від напасти

у чистоті кришталевій разом зі мною помреш ти.

Не він промовляв це — то сон промовляв, і думав не він — то думав сон, і марив не він — то марило долі склепіння, уві сні опромінене, марило щось недосяжне, несходиме склепіння застиглого світла, лиховісно застигле в лиховісній застиглості, і недвижно влилось у кришталеві каскади світла склепіння душі його недосяжної. Світло було бездиханне, лиха шатро бездиханне в собі благо несло, бездиханний був подих.

І бездиханно провадив сон далі:

Форма, навіть праформа, для смертного смертна,

І смертна для Бога, коли помирає у нереальності,

Смертна, попри марноту марнот примарної єдности.

Нещасна! Навіть якщо половина брехливо

Видасть себе за ціле і знову сховається в лоні

Одвічної матері-ночі, навіть якщо зухвало

Нарече себе цілим і самого пророчого батька гідністю,

Тебе не врятує ніщо, о доле, і ти ввергнешся знов у свою ніщоту;

Сп’янівши від власної долі, обернешся ти порожнечею,

І світи — нескінченний, нестримний і марний

їхній коловорот у красі, — від тебе сп’яніють,

Сп’яніють від смерти,

Бо творення вище за форму, творити — це вирізняти,

Це відділяти добро від зла, о, лише така спромога

Безсмертна воістину.

Чи не ти, насправді лиш форма, до істини кликала

Бога й людину, щоб вони, замість тебе вирізняти призначені,

Навік стали втіленням форми світу?

Чи не на це ти мене прирекла, прилучивши до творення?

Недосконала ти, зла ти знаряддя,

Ти напасті несеш, і сама ти — напасть, в якої сама й у покорі;

О, боги вже знеможені, а людям

І поготів сил не дано; і ті, й ті, творіння твої, — випадкові, як і сама ти,

Перед ще вищою долею, й той, кого покликано,

Він, як і ти, — лише форма; позбувшись ім’я,

він недосяжний, не обертається вже і поклику

У проминущому сні вже не чує.

Так, він поклику справді не чув; німота обступала німоту його власну; ніщо вже до нього не озивалось, і він вже не годен був нічого сказати; ніщо вже його не кликало, і він вже не годен був ні до чого докликатись. Але сон, мерехтливий і непроникний, недвижний і неозорий, розстилав голоси круг нього, переливався бідою, перед якою безсилі й боги, всеосяжний і неминучий сон, в якому згасає творення, зло і добро зливаються, і незліченні сплетіння, нескінченні шляхи променисті, і неземне тут світло, а проте всьому є лік, всьому кінець, все тут земне, все відмерти призначене… Невже сон цей відходив? Невже разом зі сном, що відходив у вічність, відходив і той, хто ним снив? Ніщо не спливало у пам’яті, одначе все було пам’яттю, осяяне згубним, як сама згуба, чарівливим світлом без тіні, світлом непевности і невиразности, світлом нездоланно-примежового простору, осяяне аж до глибинних спогадів примежовою мерехтливо-недвижною грою долі, межі якої все ж таки можна здолати, треба здолати, щойно гра відживе своє, стративши рештки свого розмаїття, перебравши і перепробувавши всі свої відокремлення і переплетення, щойно до дна буде випито цей неподільний переміш добра і зла; о, до дна буде випито чашу біди, відживе своє форма долі, відімре у відмерлому спогаді, що не пригадує вже й сам себе. О спогади, о світла згасання і музики сфер, о світів нескінченна вервечка, коловорот послідовности доль у земному згасанні і розгоранні, нові і нові спроби творити, знову і знову повторені і приречені на повторення, поки зло пощастить прогнати зі світла, поки те, що саме себе творить, пощастить відділити від того, що застигло, нестворене, щоб — під знову незмінно напнутим небесним шатром — незмінність настала й засяяла знов, підносячи образ людський аж до самісіньких сферних меж, до незримої гри зорянистих шляхів, до кам’янисто-холодного зоресяйного образу неба. І терезів уселенських шальки — немовби сузір’я всередині й зовні, погаслі від надмірного сяяння у німоті променистій, ще не втратили решток дихання, немовби вони, глухі до поклику, ще не втратили решток могутньої сили світіння свого щонайтемнішого, немовби іще раз могла забриніти ліра небес і душі, немовби суще не зовсім іще на кристал обернулось, а його рівновага не зовсім іще відновилась, — терезів уселенських шальки й далі гойдалися, тож знання ще було, воно мало ще право бути, — знання кристала про себе самого, знання сну про себе самого, знання про прийдешнє й незмінне, про вічносуще, про повік недосяжне, що сріберним гуком явило себе із потаємних куточків уселенської пам’яті, де ховається мова сну кришталева, провість відлуння майбутнього дзвону, тож в німоті вже останній пролунали слова:

Коли ж, о коли?

Коли було творення, вільне від форм,

Коли було творення, вільне від долі? О, а було ж, і

Було без сновидінь, не наяву, не уві сні,

Лише мить, лише спів, канув

Голос, не докликатись поклику, усміху…

І був колись хлопчик;

Було колись творення, й колись воно буде.

Не боїться випадковости диво.

Чи засвітиться знову небесне шатро під склепіннями снів, у нічнім іскрометнім осерді несучи сузір’я хреста на променистім щиту? Чи засяє шатро це давнім блиском реальности у новому чині творення? Воно провістило себе очікуванням, було уже тут очікуванням, але ще не явилося. Бо над німотно-сяйними сну голосами дивовижно розкинула крила німота іще глибша, і ця німота стала чеканням, була чеканням, німотним і дивовижним у самому собі, чеканням, яке, мовби ще одна форма, багатша, облягло променисту, таку саму мерехтливо-недвижну форму неприкритої долі, мовби ще одне свічення світла, ніби чекання — то вже приріст багатства, хоч можна і навіть потрібно було чекати на ще більше збагачення, на ще більше сіяння, а може, й на ще одну, ще більшу нескінченність, щоб їй знов і по-новому засіяло божественне, навіки біду відвертаючи. Те чекання не мало ніякого напрямку, не мало його, як і сама променистість, і все ж воно цілило якраз у того, хто саме чекав, цілило в того, хто снив, було мовби вимогою, щоб він останнім зусиллям, останнім зусилля творення поставив себе поза сном, поставив себе поза долею, поза випадковістю, поза формою, поза самим собою. Звідки йшла ця повна чекання вимога? З яких обширів, що не мають напрямку, вона, й сама цільність без напрямку, спустилася в цільність склепіння сну? Могутня, як сновидіння, вона не була ані покликом, ані чимось таким, що хтозна-звідки прийшло і хтозна-звідки його наздогнало, вона просто зненацька його наповнила, як повнила сон, опустившись у сяєво сяєвом, прозорістю у прозорість, вона не закликала сон повернутись до істини, не закликала все розмаїття напрямків до одного-єдиного напрямку, вона взагалі була ні вороттям, ні втратою творення, ні новим обмеженням, ні, хоч, долаючи сон і самого його закликаючи до подолання, лишалась у сні і веліла йому сну не полишати, закликала зі знань, що їх дає сон, черпати нові знання; вона прозирала в німотно-яскравому спогаді, ніколи не бачена, але уві сні все ж таки впізнана, все ж таки зрозуміла. І він, ще в обіймах сну й сам ще тримаючи сон у своїх обіймах, переплітаючи власну прозорість із прозорістю сну, почав зводитись, щоб зробити таке жадане і неймовірне божественне зусилля, і сон, остаточно розриваючи власні межі, остаточно усі розриваючи образи й усі слова, остаточно розриваючи спогади, — сон разом із ним розростався за власні межі; думка його зробилася більшою, ніж її форма й, ставши такою, на знання обернулась про сферу, більшу, ніж доля, більшу, ніж випадковість, нескінченністю стала ще однією, взявши першу в обійми свої й сама впавши в обійми першої, стала законом, за яким виростає кристал, стала законом музики, втіленим у кристалі, у музиці втіленим, і все ж, втілюючи музику кристала, стала законом, піднесеним вище обох законів; думка була ще одним спогадом, позбавленим пам’яті спогадом про всесвітній час і про все пережите й прожите, що під навалою форм і світів розпалось, набувши ще однієї форми, і це була ще одна мова людська, рокована вічності, хоч сама ще й не вічність, безповоротне в поверненому; і під знову розкритим, знову напнутим небесним шатром знов закружляли зорі за законом свого буття, закружляли у неминущості своєї минущости, незалежні від випадковости, як вічнотривале диво, як прохолодно-безсмертна музика ночі, повита легеньким, ніжно-суворим подихом місяця, що недвижно пливе вдалину, омитий недвижним Молочним Шляхом, лунко сріблиться простір в обіймах наднезбагненности, але й сам обіймаючи наднезбагненність людського життя, повернення, ще одне повернення сну…

…О повернення, о рідний краю! Ось і вернувся до тебе той, кому вже не треба тут бути гостем! Не буде тієї вже усмішки, в теплі якої ми колись ніжились, не буде обіймів усміхнених, не буде вже цілости пробудження й ще не пробуджености, вже осіянної й усе ще темної, і ласки не буде, в яку ми втикались обличчям, щоб те, що ми бачили, не обернулося на випадковість; о, все належало нам, бо нам усе знову було подаровано, нам ніщо не було випадковим, ніщо не було проминущим, бо непроминущим і вічним був час світів, о час світів, у якому нічого німого для німих дитячих очей не було, і все було новим творивом…

…О повернення, о музика всередині і зовні! Ввійшовши у нас, вона нам зосталась знанням про усе, що було, ввійшовши у нас, вона нас піднесла до свого високого буття, і ми, ввійшовши у неї, над собою піднісшись, знаходимо її по той бік випадковости; о музика всередині і зовні! Лише те, що в собі наше «я» приховує, — вище від нас, безсмертне для нас і випадковості не підвладне, воно у гармонії зі словом сфер, але те, чого ми у собі не несемо, — для нас випадковість і такою й залишиться, воно смертне для нас і повік не піднесеться над нами, повік воно нас не обійме…

…О повернення! Усе обіймає дитина, для неї все — музика, все невмируще, в усьому — велич цільности, яка своїм усміхом дитину повік сповиває і сповнює, бо в обіймах її дитина знаходить прихилище, коли око в око… О всесвіт, його не повернеш, бо в порожнім зростанні ніщо не вертається! І хоч би як ми зростали, навіть аж так, що в нас розгалузяться руки, мов ріки, а наше тіло простелиться понад морями і землями аж до країв світу, і місяць засяє у наших чубах і косах, і самі ми на простір обернемось, на нічне зорянисте шатро, на сяйливе склепіння сну, неозоро-безмежне, на суцільне сіяння, — все одно ми зостанемось поза собою, за гранню зостанемось, і нас не сховає ні ранок, ні ніч, бо ми тут прикуті, не жде нас утеча, і нікуди нам утікати, самі ми собі не віддані, бо наші руки нічого не пригорнули до серця…

…О повернення! О повернення до наднезбагненного, яке ми в дарунок дістанемо, коли знову спроможемось у ньому знайти прихилище; о наднезбагненне, яке ми шукаємо навіть вві сні, бо й саму долю, нашу долю, нам збагнути щастить уві сні, мов сновидця; сон минущий і доля минуща, те й те — випадковість, тож ми прикуті навіть вві сні, прикуті минущістю і випадковістю, смертю прикуті й, хоч і прагнемо від сну утекти, а проте боїмося втечі, ба навіть її жахаємось, впадаючи в розпач перед недосяжністю; о, для нас випадкове — смертне, те випадкове, яке ми не обіймаємо і яке не обіймає нас, у ньому ми здатні збагнути лиш смерть; далебі, тільки у випадковості нам відкривається смерть, але ми, самі себе не обіймаючи, не відчуваючи власних обіймів, смерть у собі несемо, і лиш вона супроводжує нас, вона поруч із нами, як випадковість…

…О повернення! О повернення до божественного, повернення до людського! Смертний для нас ближній той, долю котрого ми не взяли на себе, котрий не дочекався від нас допомоги, людина нелюба, котру ми не обіймаємо собою і тому не даємо їй змоги нас обійняти — обійняти своїм буттям, о, ця людина для нас не божественна, і з нею не божественні й ми, і обидва випадки такі випадкові, що нам майже невтямки: давно вже помер чи, може, й не народився ще той, хто живим постає перед нами, хто хисткою ходою проходить повз нас і завертає за ріг, — таке саме творіння долі, як і кожна людина, долі творіння, як ми…

…О повернення! О Плотіє!..

…О повернення! Нема вороття вже до рідного краю; ми смертні разом з усім, що смертне, смертні самі для себе, ми, хто нічиєї долі на себе не взяв і так обернув себе на випадковість; неминуче прикуті наші діяння, і наше буття, й пізнання — все прикуте до голої форми долі, ми смертні серед безсмертя, смертні під музику зір, смертні, бо винні, у нетрищах голосів заблукані, оточені німотно-вируючим світлом нерозпізнаваности, на смерть уві сні приречені, на смерть, у яку переростає жорстокість, на смерть, у якій вже немає нічого безсмертного…

…О повернення! Наслухання й спочинок у нескінченних обширах сфер споконвічних, на споконвічних теренах світу й душі, в золотому і рідному спокої вічної тлінности, спокої, неприступному Янусу, хоч це наслухання подвійне, неслухання небес і землі, наслухання імен, даних Сатурном речам у глибинах небес і глибинах землі, це спокій подвійний, подвійно пов’язаний, неприступний смертельній жорстокості чвар і війни, неприступний розруєві, хоча наслухання — це й забуття воднораз, імен забуття — забуття через те, що вони такі рідні…

…О повернення! Кому судилось вернутися на батьківщину, той вертається в творення, туди він вертається, де за плинною гранню початку й кінця, по той бік усього збагненного і незбагненного усвідомлює останню собі настанову, він утікає від нерозпізнаваности, в якій зло і добро позастигали фатально-голою формою, він ховає обличчя в наднезбагненно знайомому, чий голос, м’який і суворий, провіщаючи долю й передуючи долі, виголошує присуд і знову буття вивільняє із форми і правду від олжі відділяє…

…О повернення! О, це диво безсмертя — у стражданнях позбутись страждань! О, цього дива судилося нам торкнутись, можливо, торкнутися лиш на мить, на один удар серця, яке цьому диву відкриється, судилось, одначе, навік незбагненне збагнути здогадкою, коли наша доля, обійми розкривши й сама також в обіймах, на себе бере долю ще одну, глибшою стаючи і багатшою у самопожертві, знаходячи захисток і сама прихищаючи ще одну долю; коли разом із дивом другого «я», яке ми проносимо крізь пожарища, нам доля дарує друге дитинство, воно зовсім інше й усе вже належить батькові, пізнання, що пізнає і вже пізнане, випадковість, що стала дивом, бо він увібрав у себе все, що пізнано, все що сподіяно, все буття, все, що долю здолало, — ще ні, й усе ж таки вже, о диво, о музика, що так навально знов пробудилась усередині і зовні, образ відкритий сфер, о кохання…

…О повернення! Адже кохання — це розпізнання! О повернення навік-віків! Адже кохання — це готовність до творення…

…І розпізнання було пізнанням, що, породжене сном і все ж саме себе породжуючи, подібне до дійства і все ж нерухоме, отак напливало на нього із чогось невидимо-видимого, — пізнання у чомусь безмовному і безсловесному, остання потуга сну, що сам себе пробуджує і пізнає свої межі, постійне повернення сну до свого материнського лона, в обійми пітьми його, щоб цю пітьму опромінити сяйвом своїм величним. Пізнання було не в ньому; мов кристал, воно виростало з невидимого кристалу світобудови; це був кристал сну. Може, так пізнають саме ґенії, так пізнають саме янголи, ці уважні провісники, народжені в творенні, коли, ненароджено в ньому витаючи, наслухають веління богів? Чи не витає він разом із ними за межами сну, чи не витає він разом із ними вві сні, чи не витає він разом із ними у спогадах? Неймовірне напруження від вибуху сну, від вибуху долі ніяк не минало, навпаки, воно наростало, робилось чимдалі нестерпнішим, чимдалі цілеспрямованішим, чимдалі зосередженішим на пізнанні, і що дужче воно наростало, то повніша ставала видимість сну, то дужче її неозоре сіяння зливалося з усією земною минущістю того знання, що було в пам’яті і ще до пам’яті, що зміст не міняло за будь-яких нових форм, що проникало, мов ще один сон, попід склепіння першого, оповивало його і збагачувало, додаючи образ до образу, розстилаючи краєвид над краєвидом, існуючи тут, як у раннім дитинстві існував колись сон-буття, прозорий від глибини пам’яті, в обрамленні вод і вінків, у мерехтінні зірок — міріади над міріадами — у невидимім небі, з музикою і німотою, що злилися в єдиний кристал, сон-буття, завжди пам’ятний, та повік неприступний спогадам, завжди чутний, та повік незбагненний. І тоді він, здавшись на волю цього потоку образів, тоді він почув, як стугонить серце сну — спершу тихо, а потім усе гучніше й гучніше. Бо у спогадах, які чи то з нього зринали, чи то сам він у них поринав (хіба ж визначиш напрямок, коли все відбувається в такій нерухомості!), у цьому сіянні, що набухало й усе поглинало, у завмиранні цього нерухомого взаємопроникнення було, також нерухоме і образне, те, що він завжди шукав у мові й у вірші і все ж таки знищував знову задля пізнання, знищував мову внівець, знищував вірш унівець, і тоді ледве мріла тільки остання безодня сну, ніби долі остання форма посеред неминучого форм розмаїття, ніби форма всіх форм посеред променистої неминучости, що, переплутана і переплетена, плинна й застигла, але в кожному образі, в кожнісінькій формі неозоро-безкрайо розпростерта над осяйними просторами сну, казково розвержена, щоб із бездонних глибин своїх сон породити… О, то вони, ці бездонні глибини підступали, вливалися в серце, о, то в них уливалося серце, сяйвом своїм променястим їх опромінюючи, і серця проміння перепліталося з промінням глибин, породжуючи незбагненне для мови пізнання; ці глибини були серцем сну, вони проникали, вростали у серце людське, пульсували у ньому, набуваючи кристалічної єдности і остаточности; й увижалося йому, ніби в цьому тремтливому тіпанні світла, в яке він поринав, яке підіймалось до нього, має початись оновлення долі, ніби тут, у цій останній безодні, має знову відбутись переродження форми на віковічний зміст: пробудження! О муки цілющі пробудження, що приходить вві сні, воно теж у полоні ще долі, скуте межами сну, який пізнає ще навіть самого себе, та воно — уже й вихід за межі сну, вже й відокремлення, бо серце, почавши колись пульсувати, незмінно відкритися прагнучи, ладне відкритись реальності, стугонить на останній межі, біля брами її тріпоче…

…Бо кохання — це повна чекання готовність, усе в ній — чекання терпляче, бо кохання — це готовність творити… Ще ні, й усе ж таки вже; перед цими дверима й стоїть кохання, стоїть на порозі реальности, там, де відчинитися має брама, щоб смертний переступив відкриту межу, відкриту задля пробудження, відкриту задля відродження, задля мови відкриту, яка вже воскресла, яка воскресає, одвіку нечута, одвіку жадана, задля мови відродження вже в остаточності, рятівній і вже останній, — щоб смертний переступив ту межу, відкриту для остаточного присуду, який пролунає поза буттям уві сні, і поза світом, і поза простором, і поза часом, о, якраз перед таким оновленим творенням і стоїть кохання, саме ще в глибоких сутінках, ще саме наслухаючи, але вже — й допомога в пробудженні, початок пробудження…

…І влад серцебиттю, за власні межі вихлюпуючись, трепетало сяєво сну, трепетало саме склепіння, трепетало усім безмежжям свого променистого повноголосся, трепетало в усіх своїх відокремленнях, поєднаннях і переплетіннях, у неозорості променистих шляхів і світлосяйних доріг, і трепетали разом із ними й зоряні бані, і цілісність сну, яка вдихає себе й видихає, й у всьому було очікування — у подиху, в сні, у глибині його серця, у кришталевій прозорості сфер. Чи виб’ється з цього подиху нова мова, нове слово, новий голос? Чи стане цей подих джерелом голосів, що покладає початок і покладає кінець часам, чи відкриє він середохрестя, мету всіх шляхів у незглибимій безодні сну? О, чи пролунає зі сну те суголосся, що відлунням до себе вертається, — суголосся вселенської єдности, вселенського ладу, всепізнання вселенського, суголосся, що, в обіймах усіх голосів і собою обіймаючи їх, остаточно розв’яже — розв’язати повинне — вселенське завдання? Це було ще лишень передчуття, навряд, чи щось більше, — передчуття, коли серце, здійнявшись із глибин сну, підноситься аж до найвищих його висот і замкнені так голоси розчиняються в сяйливо-тремтливому подиху дійства, по-земному ще билося серце, та неземне вже було воно у своєму очікуванні, земне ще було воно як сновидне знаряддя всевладної долі, що несе у собі воднораз і нещастя, і зло, й випадковість, і смерть, — та було вже воно й неземне, бо готове було підкоритись наказу, неземне, бо готове було пробудитись. Далебі, ця пробудитись готовність була ближча до неземного, ніж будь-яка інша, ближча навіть, ніж готовність померти, яка до земного прив’язана вже самим умиранням, просякнута себелюбством і славолюбством, дурманом і ненавистю; далебі, ця готовність була ближча до смерти, що насувалася, ближча, ніж його власна готовність до смерти, недремно-невідпорному пануванню якої він колись віддав був життя, гадаючи, нібито завдяки саможертві, завдяки власній смерті доможеться повернення на батьківщину, подолає межу і її голос почує, ба більше, спроможеться його наслідувати і завдяки наслідуванню приверне його до себе. Наслідувати цей голос, почути його поклик до пробудження неможливо було колись, наслідувати, почути його неможливо було й тепер. Бо він, цей голос усіх голосів, — поза будь-яким голосом, могутніший за будь-яку мову, могутніший навіть за мову музики, могутніший за будь-який спів, цей голос — серця биття, один-єдиний його удар, адже лише так, за один удар серця, за одну-однісіньку мить, тільки так він спроможеться осягти всю пізнавану єдність буття, він, неосягненности голос, який виражає неосягненне, сам це неосягненне, мові людській недоступний, символу земному недоступний, праобраз усіх голосів і символів завдяки повік недоступній своїй безпосередності, — він лиш тоді стане гідним такої немислимої позамежности, лиш тоді стане можливим, коли сам усе земне перевершить; але він буде, знову ж таки, неможливим, ба навіть немислимим, якщо не стане до всього земного подібним; тож хай він уже й не має нічого спільного із голосами земними, із земним словом і земною мовою, хай вже навряд чи й назвеш його земним символом, він зможе явити праобраз, на неземну безпосередність якого спрямований, лише тоді, коли віддзеркалить його у земній безпосередності: образи йдуть один за одним, так у земному будь-яка низка символів веде до земної безпосередности, до земного звершення, але низку ту треба вивести (для людини це — труд надзвичайний) за межі земного звершення, треба для кожної земної безпосередности знайти відповідну їй і все ж таки вищу безпосередність потойбіч межі, треба піднести це земне звершення понад його поцейбічністю до нового символу, і, хоч на межі цій символів низка щомиті, ось-ось перерватися може, наштовхнувшись на межу неземного, зазнавши поразки від недосяжности, зоставшись навік перерваною, навік без продовження, але небезпеки такої щастить уникнути, знову і знову щастить уникнути, низка символів знову і знову змикається, щойно лиш недосяжне саме перевтілюється у досяжне і знову і знову сходить униз до земної тлінности, щоб самому ущільнитись до чину земного, до земного звершення, щоби зменшитись, очевидним зробитися, щоб завдяки такій самоочевидності усунути навіть межу, щоб і низка вимовного стала так сходженням вгору і сходженням вниз, і щоб вона зімкнулася, замкнулася в коло істини, в коло одвічне символів, істинне в кожному зі своїх образів, істинне завдяки споконвічній своїй рівновазі, що веде свою гру на відкритій межі, в коло, істинне у предковічному обміні чину божественного і людського, істинне у символічності того і того й у символі їхнього взаємного віддзеркалення, істинне, бо в ньому одвічно себе оновлює творення, і це оновлення стало законом — законом відродження, постійного і незмінного, законом, що помагає долати випадковість, застиглість і смерть; жодна земна готовність до смерти, хоч би як ця готовність нагадувала божественне жертвопринесення, не здатна неземне породити у цьому земному чині, тут важить лише далебі терпляча готовність до пробудження, і сном скутий сновидця, як сама доля, невільний і недоступний для смерти, як сама доля, сновидця, якому найменша готовність до смерти чужа, у сні завше готовий лише до пробудження, лише про таку готовність він знає, лише їй він відкритий і не піддається омані у своєму сновиднім знанні, у своєму неоманнім знанні про пробудження і про його всевладдя, що для нього сон відкривається у своїй незглибимій безодні, голосами наповненій, зі знанням у променисто-чорній бездонності своїх осяйних криниць, та ще більше знання — в серці сновидця, трепетливо відкритому голосу, що вже й не голос, а чин, бо сходить униз, щоб набути ім’я, бо ім’ям цим він, невблаганний, як доля, закликає назад обернутись, назад повернутись, на батьківщину вернутись…

…О повернення на батьківщину! Це — до чину повернення, бо чин — то любов, бо лиш він — служіння і поміч, він, імена даючи і наповнюючи форму порожню долі, дужчий від долі самої…

…Ще ні, й усе ж таки вже! І було то знання про серце незбагненно закоханої далечини, що поринула у самісіньке серце сну, було то знання про те, як двоє рівних сердець — поцейбічности і потойбічности — одне з одним зливаються, як пульсують вони і стугонять одне в одному, божественний символ, що спалахнув у людському символі задля спільної мови, мови клятви на вірність поміж людиною й Богом, мови неспинного творення у нескінченних молитвах, яка у світотворенні то возноситься вгору, то опускається вниз, і було то знання про цю мову спасенного чину, про цю мову офіри любовної, яка перевершує всяку офіру людську так само, як суголосся усіх голосів за овидом земним перевершує різноголосся земне, як заовидна любов до пізнання усезагального перевершує всяку любов, що людей поміж собою пов’язує; серце Боже й людське, воно в Божих обіймах, в обіймах людини й саме обіймає Бога й людину; й усе ж то було і знання про того, кому (адже голос, щоб його на землі почули, повсякчас потребує провісника) призначено нести чин, і він, як і чин, живитися має із джерела подвійного, на землі спородитися має від неземного зачаття, бо лише той, хто вже від джерела свого випадковості непідвладний, здатний і випадковість знов поєднати із дивом законности щонайвищої, яка владна навіть над долею, бо лише тому, хто сам приходить зі сфери, що стоїть понад долею, й усе ж випиває до дна чашу нещасливої долі, — лише тому й даровано ласку знов обернути нещастя на щастя, тому даровано ласку приносити щастя, о, йому й тільки йому, цьому герою в людській подобі, герою, Богом зачатому, доля судила пронести отця крізь пожежі нещасть, о, йому й тільки йому доля судила порятувати отця, тільки йому тепер вільно узяти на плечі того, хто зачав його, й понести до суден, щоб утекти, щоб вернутися на батьківщину, до краю нового, до обітованого, де завше була вітчизна отця. Ще ні, й усе ж таки вже! Цей край лежав перед ним у знанні владного поклику отця, поклику, що людині ім’я дає і надає їй божественности, а в Бога вдихає людськість; край лежав перед ним у сяєві й віддзеркаленні сяєва, край лежав перед ним у знанні про того, хто щастя приносить, і в знанні самого того, хто, сповнений людяности, щастя приносить; отак лежав перед ним цей край, і пожежі нещастя немов обернулись на чистий жертовний вогонь, на шматки розлетілась застиглість, надгробок осердя піднявся, добро відділилось від зла і очистилось, Бог і людина розрослися до знову воскреслого творива, прийдешнє, прийдешнім освячене в ім’я Отця, прийдешнім освячене в ім’я Сина, з прийдешнім заручене в духові… Ще ні, й усе ж таки вже — наче обітниця! Чи було те, що він бачив, уже пізнання? Чи було це пізнання сну? Чи було це вже пробудження? О, то було ще по сей бік межі, й хоч сон і бився в неї, він її не проламав; незбагненним постало побачене, то було не пізнання, було то просто знання, знання уві сні, спогад у сні, спогад далекий про голос минувшини, ніколи не чуваний, повіки незмовкний, далекий-далекий спогад про край позамежний, ніким неходжений і все ж таки вздовж і впоперек сходжений, величезний у своїй далечіні і крихітний у своїй віддаленості, воднораз джерело і гирло, то було невідпорне, як пам’ять, і нескінченне наближення до межі, й усе ж то була ще тільки скутість, ще тільки трепет, осяйне, тремтливе очікування. І саме тому, саме у цьому знанні споглядальному, у цій сліпоті прозорій-прозорій, яка, пізнанням не бувши, мовби форма пізнання була, прозора пов’язка на очах його, авжеж, саме тому він, хоч у просторінь сну і занурений, хоч і повитий її розростанням, опинився раптово на вершині гори неймовірно високої, так ніби діставши веління зазирнути звідсіль за межу, він, споглядач, та все ж не провісник, якого поставила тут і підтримала ніжно-залізна рука, якого прийняло тут прийдешнє, прийняло незмінне минуще, його, що весь пульсував разом із пульсуючим серцем, яке, ним обійняте, все ж таки більше за нього, обіймало його самого, реальністю дихаючи; і він, цим пульсуванням пройнятий, спромігся вивільнити руки свої із кристалу прозорости і простерти їх до високости, до склепінь осяйних, де сіяли зірки і сонця великі почали кружеляти, а понад ними всіма — одна зірка… Так споглядав він просторінь сну, теренів просторінь, що справіку мали стати ареною чину, а тепер стали ареною його споглядання, — так споглядав неприступну, недоторканну й усе ж таки просторінь, з давнього-давна йому дорогу; так споглядав він, прикутий до ложа, скутий сном, не маючи змоги полишити сон, розлучитися з ним, споглядав краєвид цей, йому неприступний, для нього недоторканний, краєвид, до якого він линув на променях власного сну, на сіянні його, й, окидаючи зором і краєвид цей, і сон, він бачив, як вони напливають пластами один на одного, бачив посеред краєвиду всі кристалічні утворення, всі променясті куби, і піраміди, і кола, й цілі снопи променясті сну, бачив, як у плетивах сну, в неозоростях сонно-мрійливих світосяйних шляхів розлого лежав-потопав краєвид, сповнений спогадів, прозорий від спогадів, чарами будячи спогади; так, він лежав-потопав уві сні з усіма днями своїми й ночами, зі змінами світла і темряви, то яскравіючи, то туманіючи в подвійних сутінках ранку і вечора, повен всіляких образів земного буття, повен сум’яття всієї живности, повен сум’яття усіх земних голосів, повен дурману, і мук, і туги, повен творіння, що постало саме і що звершене кимось, повен тиші на берегах, і на тремтливих лугах, і на імлистих гірських вершинах, тісниться самотність на його височинах, тісняться міста на його рівнинах, повен миру й війни, повен погідного світла людського життя-буття, але повен і тріскоту й гуркоту лиховісних пожеж, і нема кінця-краю, нема кінця-краю, ступай куди завгодно, ніде й кроку не ступиш, сон і краєвид поєдналися, і один в одному мерхнуть, і один в одному смеркнуть, обидва в чеканні, обидва в зажурі, пробудитися ладні обидва, спраглі зустріти того, хто ступить у них і принесе голос пробудження. І він також очікував, руки здійнявши, очікував разом зі сном і краєвидом, його погляд блукав по застиглих лугах, де паслась застигло худоба, він прислухався до німоти застиглих вогнів пожеж, і жоден птах не пролітав під застиглим шатром етеру; чимдалі вище палахкотіли пожежі у цій нерухомості й у непорушнім мовчанні наростав галас голосів розмаїтих, чимдалі глибшою туга ставала, завмирали сонця, й чимдалі важче і важче билося серце у мури безмежжя всередині і зовні… Ох, коли ж бо настане кінець? Де він, кінець? Коли ж буде випито чашу біди сповна? Чи дійде межі це мовчання, що глибшає й глибшає? І раптом здалося йому, ніби останню межу цю перейдено. Бо він побачив людські роти, сповнені жаху, роззявлені один до одного, і жодного звуку не чути було із тих сухих отворів, і ніхто вже нікого не розумів. У всіх повідбирало мову від усвідомлення своєї провини, всі усвідомили власну провину за власну безмовність; то була вже остання межа земного мовчання, то було вже останнє людське мовчання, й, бачачи це, він уже мало не закричав німим криком жаху. Та, ще бачачи це, ще, власне, цього й не побачивши, він вже нічого не бачив. Бо зненацька запала темінь, і все видиме щезло, щезло сяєво сну, щез краєвид, пощезли пожежі, пощезли люди, пощезли роти оті роззявлені, і настала ніч, ніч без часів, без світів, без звуків — порожня-порожнісінька чорнота, порожня ніч, позбавлена форми, позбавлена змісту; порожнім і чорним зробилось чекання, і змовкло навіть серцебиття, засмоктане порожнечею. Допито рештки буття. Він стояв на межі, стояв на межі долі, на межі випадковости, він стояв на межі, спорожніло його чекання, спорожніло його наслухання, спорожнів його погляд, спорожніло знання, але в цій порожняві, у цім спорожнінні він знав, що межа перед ним відкриється. І ось почалось — тихо-тихо, немов не хотіло його злякати. Почалося із шепотіння, яке він колись уже чув, почалось усередині, аж у глибині його слуху, аж у глибині душі, у глибині серця, й воднораз це було довкіл нього, проникало у нього, виринало з найдальших куточків мороку, вливалось у ніч, виливалося з ночі, було це те саме безмовне всевладдя звуку, якому він мусив підкоритись тоді, у самоприниженні, в самозневазі, і це наростало, як і тоді, його всього охоплюючи і наповнюючи, але тепер це було вже не співзвуччя багатьох голосів, не співзвуччя всієї юрби голосів, не розмаїте співзвуччя усіх голосів, а радше один-однісінький голос, що робився чимдалі самотнішим і самотнішим, голос такий безрідно-самотній, що він мрів у пітьмі, мов одна-однісінька зірка, одна й та невидима, світла цятка у непроглядному просторі, позаяк поклик, що гучнішим і владнішим він ставав, далебі так само владно вбирала у себе, просто-таки поглинала невловимо-нечутна, незглибимо-туманна безмежність. Те, що чинилось, було недосяжне ні зору, ні слуху, недосяжне усім чуттям, чинилось воно уночі, а проте було неймовірно яскраве й виразне, чинилось воно у несутності, а проте заполонило всі образи сутности, о, чинилося це як рівновага, чинилося у нескінченно невидимих, нечутних і невідчутних її порядках, які, надаючи всьому сенсу, і змісту, і форму, й ім’я, таїли в собі все буття й усі спогади — бронзовий рокіт моря, як і срібні перешепти осени, литавровий бій зірок, як і черід тепле дихання, флейтові звуки місяця, як і росу на сонячнім живоплоті дитинства, то було видивляння в невидимості, наслухання в нечутності; і самого його омивала пітьма, й рівновагу всього розмаїття світів і їхньої єдности омивала пітьма, й у цьому останньому рівноваги законі, який тільки й становить реальність і жодної випадковости не допускає, у цьому символі символів, що не має ніякого образу, в цій красі без краси він почув, ні, не почув, він побачив той голос, що все це вершив, і не був то один із голосів, котрі, самі бувши частиною світу, втручаються у світоустрій речей, щоб, їх порівнюючи і добираючи їм слова, робити з них символи, — той голос не був світовою істиною, не був ні однією зі світових істин, ні істиною всієї сукупности їхньої, ні, він був неземний, нечутний, невидимий, він був позаземний, він був джерелом позаземним істини, позаземним джерелом рівноваги, він був просто тим, що приходить іззовні, несучи із собою всю силу й усю широчінь цього Зовні, бо він ніс сам себе, бо обіймав середину, щоб бути самому в її обіймах, — він, це всеосяжне умістище сфер; так наслухав він той голос, чуючи зором і бачачи слухом його, голос, тінява слів якого — одвічний притулок для спокою і батьківщини, голос безчасся й невпинного творення, судний голос початку й кінця, рівноваги за межами сну, голос захищености і безпеки, і був він залізом, був він кристалом і ніжною флейтою — всім заразом, був він і громом, і всесильним мовчанням, він був усім і одним-однісіньким звуком, владним і лагідним, що розпізнавав і прощав, одним-однісіньким спалахом блискавки, о, яке невимовно солодке засліплення, принишкле перед завершеністю, о, таким і явив себе голос — одночасно і милість, і клятва, і з’явлення, але не мова, не слово, а скоріш його символ, символ якої завгодно мови, символ усіх голосів, їхній праобраз; всупереч долі, закликом отчим священним голос явив себе в звуках віщого чину:

— Для любови розплющ свої очі!


Це був чин, задля нього учинений. Він очі розплющив не сам — добросердя йому їх розплющило. Він дихав не сам — у ньому щось дихало. Це був символ, але в його образі ніч знов повернулась до себе, і в символі голосу німота перелилася у тишу, ніби тиша була тим первісним змістом, яким знову наповнитись мала порожня форма. І через таку наповненість різноспрямованість сну знов потекла до земного просторища, потекла із примарного простору знов у простір реальний, стала потоком ночі, сама стала простором, що крізь нього знову потік нічний час. Не чути було, крім тиші, нічого, він вже нічого не чув, ні в самому собі, ні поза собою; крізь нього лелів просякнутий ніччю потік, ніч огортала тишу. Навіть погас пломінець підвісної лампади, немовби його увібрала оця темна м’якість, аби повновладну тишу не перервав, не порушив невеличкий і впертий вогник. Так само згасало й гучне пульсування сну, все завмираючи і переходячи в сріблисте дзюрчання, що ніде не починалося, ніде не протікало й усе ж долинало від водограю в стіні. Омиване тишею, щось невловиме поміж минулим і майбуттям знов обернулося на величезну, як саме сьогодення, реальність, і тихо гойдались часу терези, тихо дзеленькали срібні ланцюжки їхніх шальок, які, то підіймаючись тихо, то опускаючись тихо, важили істину, приймали і відпускали символ за символом, творили, важачи, символ за символом; тихо зімкнулись зв’язки у спокійному плині буття, знову наповненого. Повного тиші без образів й усе ж таки повного образів. І ніч, яку ця тиша несла, ніч, яка діялась перед очима його розплющеними (знову тихо і ніжно гучать її дзвони, знов розкрилися очі його, знов розкрився він сам, знов розкрилася ніч), ця ніч, загадково сліпа від тиші, розродитись готова тінню, велична і лагідна у своїй простоті віднайденій, — знов ця ніч кудись линула і його із собою несла у плетиві віття свого, у своєму оперенні, в обіймах своїх, у своїм диханні, на своїх грудях. Він лежав. Він лежав, спочивав, він знову мав змогу спочити. Та саме тому, що спочивав, він усвідомлював також, що тиша цього нічного дійства — лише пролог чогось іншого, а отже, їй скоро мав настати кінець. Бо не лише просторовість знову витекла вся із примарного простору, а й тіло його, як приплив, знов повернулося звідти до нього, тілесний лежав він у ліжку, його відчуття ставали чимдалі тілесніші, був тілесний спочинок його, і, спочиваючи, він відчував, що лихоманка уже відступила, відчував, яка легка й цілюща щоночі була — пам’яталось йому — оця прохолодна і тиха хвиля передсвітання. І тілесно-земною була ця година, коли лихоманка уже відступала, і ця ніч оберталася теж на нескінченну годину, що до краю свого поспішала, ставала годиною нескінченно-земного наповнення, нескінченно-земного формоутворення. Земна ніч. Нічого ще не відбувалося, непохитно стояла нічна чорнота, тільки тиша поблідла, втратила свою насиченість, узялась невиразними, ледь-ледь помітними лініями (такі аж тоді почуєш, як добре напружиш слух); здавалось, ця тиша, від своїх крайніх меж починаючи, вже розшаровується, вже розпускається; ніжна рука вже любовно вписала у незавершену тишу несміливий початок ще омитого тьмою творення. Ім’я за ім’ям поставали на поклик безмовний ночі, зливались водно із пам’яттю, невитравні робились, як спогади, і прилучались до творення в спогадах. Чи то не півень удалині проспівав? Чи то завалували собаки?.. Довкола палацу, знов чути було, походжала сторожа, немовби її також повернув той примарний простір, дзвінкіше дзюрчав водограй у стіні, немовби у ньому додалося води, пройму вікна знов заповнили зорі, й серед них променилась голова змієборця. Тиша, пробуджена дихати, ніч, сповнена дихання, з ночі і тиші тяглося-росло вічносуще, живий сон світів. З полегкістю темінь зітхала, все чіткіших прибираючи обрисів, все живішого прибираючи вигляду, все земнішого прибираючи вигляду, все обростаючи тінями. Наближалося щось живе! Спершу безформне, майже розпливчасте, немовби окремі, розпорошені звуки, що розпадаються, але потім усе ж таки знову в один зливаються, чимдалі густішаючи і набуваючи чутних форм. Щось рипіло, кректало, гуркотіло і стогнало, й долинало воно від селянських возів, що тяглись до палацу вервечкою чимдалі щільнішою і везли провізію на ранковий базар; вони посувались поволі, мов сонні; гуркотіли колеса на розбитій бруківці, вісі рипіли, скреготало обіддя, зачіпаючись за каміння, брязкала упряж і ланцюги, часом глухо ревне якийсь віл, часом заспано крикне візник, а часом важка і м’яка ступа тяглових тварин ставала розмірена, мовби дихала маршовим ритмом. Вервечка вся дихала подихом ночі, посувалася крізь її подих, і посувалися разом з вервечкою ниви, й сади, й усіляка пожива, й усе це так само дихало, і відкривався вселенський подих, щоб у себе прийняти живність, відкривався для світового єднання, яке, у любові творячись, творить і власний образ. Бо любов зачинається в подиху і з подихом підноситься до безсмертя. Там унизу проїздили селяни; сонно понуривши заспані голови, сиділи вони на гарбах, повних з горою капусти та інших овочів, і коли підборіддя у котрогось геть упиралось у груди, він схропував, як уві сні схропує, мабуть, худоба. У сні людини є щось таке, що властиве рослині й тварині, а образ померлого селянина нагадує висохлу глину. Шлях селянина, коли вже цей шлях непідвладний долі, коли вже веде він туди, де доля не має ніякої влади, де вже майже втрачає права свої і свою випадковість, — цей шлях пролягає над самісіньким краєм долі, над краєм сну; якщо селянинові після молитви всміхнеться удача й позбавить його випадковости, то й над землею його, і над збіжжям, і над худобою доля утратить владу, і хай зорі він бачить тоді лиш, як на базар вирушає або як поглянути вийде вночі, чи не отелилась корова, хай він одразу знову впадає в ясну, без сновидь, сонливість своїх днів і ночей, він однаково й далі з любов’ю тримається того, над чим доля не має влади, що він просіває крізь пальці, мов золотисте гладеньке зерно, чого він торкається ніжно рукою, як погладжує шерсть худобини, що розминає в долоні, як грудку плодючого ґрунту, — з такою любов’ю тримається, з такою жагою тримається усе це пізнати, о, він так обіймає той ґрунт, ту худобину й плід, що й сам опиняється в їхніх обіймах і відчуває тепло і захист десниці, що спокійно, з любов’ю тримає його, і підтримує, і пізнає, вона пригортає його і відпускає влад із припливами і відпливами років і днів, отож він, заколисаний нею, припливами й відпливами її заколисаний, спокійним теплом її заколисаний, приймає від неї весь спокій свого буття, приймає спокійно, знаючи навіть, що колись і вона охолоне й він, обернувшись на порох, випаде з неї у лоно першопочатку, сонне і непідвладне долі; в сиру землю зі смертю зійде селянин, але подих його, від усього земного звільнившись, скинувши пута, вознесеться до позамежности зовні, до голосів незримости, де панує божественність! Там, унизу, проїздили селяни, над’їздили і проїздили, тяглися вози за возами, і на кожнім сидів чоловік, він спав, він хропів, голова хить та хить, кожен уже майже й не доля, вже майже й не випадковість, кожен — просто істота жива у нічній коловерті; отак вони й їхали, старі й молоді, бородаті, обличчя в щетині й гладенькі, отак вони й їхали, як споконвіку тут їздили їхні батьки, і діди, і прадіди, — втілення глибокого спокою й затишку, спокійного втілення свого ґрунту надійного — великих припливів і відпливів; вони їхали, спокійно й терпляче долаючи долю, їхали сонні, забувши про голос, що витав понад ними, що був невиразною їхньою мрією, навіть їхньою певністю, голос, якого вони, однак, майже не намагались почути, бо в позачасових змінах від покоління до покоління проміжків немає, і байдуже, кому випаде щось вершити — батькові, а чи онуку, а чи далекому правнуку; охоплені чином, сильнішим за них, з любов’ю й смиренням переймаючись ним, смиренно вони проїздили крізь темінь на закраїну ночі; право на сон вони мали. А він, хто серед них колись був, теж колись селянин, він лежав тут, від усіх них відлучений, від землі геть відлучений, від рослин і тварин відлучений, він, підвладний тепер лише долі, він лежав тут — той, хто бачив крізь ніч; о, в душу кожного з нас вже закладено чин, сливе недосяжний, чин, сильніший за нас, сильніший за нашу душу, й лише той, хто досягне самого себе, в такій ось останній готовності вмерти досягає і власного чину, той недремно чатує над сном цього смертного світу. О повернення на батьківщину, о ця недремність! Де це було? Хто чатував над світом, хто чатував над тими, що їхали сонні крізь темінь? Може, то робив голос? А може, робив це він сам, ушанований ласкою чути той голос? Чи не йому чатувати тут велено? Ніколи! Ніколи не був він на таке здатний, він, хто не здатний допомогти, хто не бажає приподоблятися, пустодзвін, що творіння своє мусить знищити, бо людина, чин людський і людська потреба у допомозі означали для нього так мало, що нічого із цього він не осягнув і не полюбив, а щоб оспівати — то вже й поготів, тож не написав про це жодного слова, лише марно звеличував і прославляв красу; о, це вже просто зухвальство — гадати, ніби йому чатувати тут велено, поки прийде чатовий достеменний, передвісник отого голосу! Виходить, усе це — просто той самий сон, ніщо інше? Чи йому справді судилось почути той голос у всій його справжності? Чом же тоді голос змовк? Де він? Де він?! Він питав, і питав, і питав! Він питав про той голос, усе ще питав і все ж таки… вже не питав! Він усе ще шукав його, все ще шукав… і все ж таки вже не шукав. Шукання його вже не було шуканням! Бо те, що йому відкрилося, те, у що він, гадалось йому, вже й не вірив, було всюди, він чув його всюди — в рипінні возів, у повільній, лінивій волячій ступі, у сонних, поморщених обличчях селян, у їхньому подиху, в подиху темряви, в подиху ночі, й усе — те, над чим доля не владна, і те, що під її владою, все людське і земне, — все в нього ввійшло, ввійшло в його чин, ввійшло в його долю, ввійшло в неї глибоко-глибоко, так, що усе це, хай і ненаписане, хай у віршах уже й неоспіване, стало провіщенням чогось неминущого, провіщенням нескінченного заповідання любови на нові нескінченні заповідання, любови, навіки-віків нетлінної у своїй ніжності; ніч наслухає і вже ладна заплакати, бо минає вона. Сон і не-сон поєднались водно, стали початком і кінцем воднораз, джерелом і струмком, корінням і кроною, буйно-розложистим деревом сфер, у галуззі якого колисається людство, наділене долею і все ж таки їй непідвладне. Це було, це було вже, але ще й не було. І він, одне ціле з цією сукупністю, в її долі обіймах і несучи її долю в своїй, він теж колисався, розкошуючи щастям бути з цією сукупністю, він відчував її всім своїм тілом, усіма фібрами своєї істоти, вже вільної від лихоманки, відчував, розкошуючи щастям, оцю прохолоду, що спонукала його щільніше у ковдру закутатись, відчував, розкошуючи щастям, час, що линув крізь знову розчахнуту ніч і ніс прохолоду з собою, відчував, розкошуючи щастям, свій подих, що став уже легшим і зливався із подихом всіх водограїв на світі, що дзюркотять у темряві, відчував бурмотіння світу, відчував його справжність. Усе прохолоднішим і прохолоднішим дзюркотіння робилося, прохолоднішими робилися зорі, їхній простір, прохолоднішим робилося все, що було в тому просторі чути. Вервечка возів унизу помалу порідшала, вже можна було розрізнити гуркіт окремих возів, котрі наближалися, й тих, котрі віддалялися, більшали відстані поміж ними, й нарешті лишилося тільки кількоро тих, які відстали. І що довші ставали паузи поміж цим гуркотом, то виразніше чулося в них невиразне глухе рокотання, яке сріберним дзвоном пливло у непроглядній темряві; то було море, довгоочікуване й повне очікування, о, то рокотали хвилі, ще по-нічному сонні, та вже прокидаючись на поклик близького ранку. А може… О, а може, це йому тільки причулося (він ледь не вжахнувся), може, його зраджував слух, може, він просто був ладний іще раз піддатися самообману, може, це була просто туга, просто душевна туга, туга за морем, туга почути у рокоті й цілющий той голос, щоб можна було з ним повести розмову, щоб не потонув той голос у могутньому рокоті, щоб у всевладді природи не потонуло його провіщення… Але ні, о ні, то море було, то була неомірна, як володіння Тритона, реальність морська, і голосу чин, що так невимовно-нечувано відкривався йому, відчувавсь у сріберно-дзвенючому сяєві місяця, відчувавсь у неспинних валах прибою, відчувавсь у роздоллі вгорі й у розкутті внизу, відчувався у мороці й пелені світла, якою стихія нічна вже починала гасити себе, відчувався у тому, як бліднули зорі, ба ні, навіть більше; сповнившись голосом, прислухалися води, прислухалися зорі й моря, прислухався і морок, і все людське — те, що спало ще, й те, що вже прокидалося; прислухалися всі світи — самі до себе й до всього, що їх наповнювало. Усе, що в природі було, одне з одним єдналось і в єднанні творило любов. Чи існувало ще зло? Чи вирок уже пролунав, і тому все зло уже знищено? Голос, у всесвіт уплетений, вперто мовчав, і здавалось, що відповідь дасть лише день, що все обернулось тепер на чекання й завмерло, на денне світило чекаючи, бо, крім нього, на існування ніщо уже права не має. Ніч збиралась довкола своєї мети, ставала цілеспрямована, її чорнота позбувалася м’якости; за вікном у мерехтливе зоряне світло вкрадався зеленуватий відлив. Повітряна барва недвижно застигла у мороці, недвижно, навпомац вибираючи з тіні предмет за предметом, і кімната, од вікна починаючи, крок за кроком ставала кімнатою, стіна — стіною. Навпроти вікна, за яким миготіли останні зірки, бовванів канделябр, неначе безлисте дерево, в галуззі якого заплутались рештки ночі. А в еркері вже можна було розгледіти, хоч також іще і не дуже невиразно, постать хлопчика, що спав у кріслі! Ноги він підібгав під саме крісло, голову, над якою, мов тінь, нависав темний чуб, підпер рукою, світлих очей не видно було — вони ховалися під повіками-тінями; зате видно було: хлопчик напружено щось наслухав — те, що він малював сам собі уві сні, страждаючи і вибавляючи когось від страждань, безпомічний і комусь помагаючи, в полоні жадань і жадань не знаючи, кохання без похоті, ненароджений янгол у подобі земної людині, сновидець. О ніч проминуща, що несе на останньому подиху цього сновидця, несе далі й далі, нескінченна у своїх розгалуженнях, у своєму оперенні, ніч, що нескінченно несе його в себе на грудях, в обіймах своїх. Іще раз напнулось над ним угорі розкидисте ночі склепіння, виростаючи разом із червонястою млою пекельною і гамом усіх голосів за вікном, здіймаючись аж до всіх кратерів смерти, і під склепінням ширяли всі зойки смертельні й гримаси смертельні, й летіло склепіння в ніщоту, у порох, у порожнечу зітерту, але владний і лагідний голос, що провіщає ім’я, його підхоплював і, мовби відлуння дзвонів, розпливався нарешті в напливі ранкового світла, вливався в це світло і, разом із ним розчиняючи сутінки, сам розчинявся на сутінки. Невже це і досі те саме вікно, за яким усе сталося, за яким все ставалося? Пролунало і відлунало минуще, розгорнулося і згорнулося — і неминущим стало; минущий був день, що перед ним уставав, і він вже давно не дивився в той бік; його очі повила запона, хоч були вони і розплющені, їх затуманили сльози без сліз, та крізь туман той він бачив, ніби уже й не очима, як наставав новий день, бачив уранішні сутінки, пильно вдивляючись, бачив, як там, за вікном, сутінки тихо, верства за верствою, клали безбарвну барву, він це бачив і вже не бачив, його зір обернувсь на чуття, і в цьому чутті, разом із цим чуттям родився для нього день зі своїм новим світлом, стаючи його власним. Займався світанок і дихав навстріч йому трунком своїм щоразу чистішим, дихав до болю виразною, до болю димчасто-ясною прозорістю, крізь яку, не зливаючись з нею, попливли вже терпкуваті пасемця димку від щойно в домівках розпалених вогнищ; навстріч йому дихав світанок різким і бадьорим, сріблясто-солоним повівом моря, що сріблясто-легенько здіймався з далекого й тихого сріблястого рокоту, із першого блиску прохолодного й мокрого берега, чистою рінню і чистим піском укритого, сріблястими хвилями ранку омитого, ранкову офіру прийняти готового, навстріч йому дихав світанок, розкриваючись і розкриваючи, дихав, мов щось природне, з якого знов починається творення, й він, приймаючи цю розкритість і прийнятий нею, відчував, як несе, як відносить його дзюркотливий потік її чину, як вона огортає його своїм подихом-рокотом, і несло вже його, мов на крилах, прохолодних на дотик, несло, мов на чиємусь могутньому подиху, й він, народжений все ж на землі, немов спочиває в тінистому подиху лаврів, від дощу потемнілому, від роси прояснілому й свіжому. Отак і несло його — далі все й далі, і там, де цей шлях добігав кінця, де він непомітно губився в полях, де хліби золотистими хвилями котяться, там, де колосся гойдається, де виноградна лоза обплітає терник і худобина поряд із левом лежить, там янгол постав перед ним — радше й не янгол, а хлопчик, і все ж таки янгол — прохолодним крилом вересневого ранку укритий, темний чуб кучерявий, очі ясні, але голос його був не той, що чином провісним символічно наповнює всесвіт, о ні, скоріш то було вже далеке-далеке відлуння праобразу-символу, що витав над усім цим; і коли янгол озвався, той голос було ледве чути, й усе ж таки в ньому вчувалася вічности бронзова тінь:

— Уставай і берися творити, так було і так має бути; й ім’я твоє буде нехай Верґілій, час твій настав!

Так сказав янгол, і був він страшний у своїм милосерді, у скорботі своїй утішливий, недосяжний у тузі своїй; ось що почув він із уст цього янгола, почув тою мовою, що живе у простій земній мові, й, чуючи це, на ім’я своє названий і з ім’ям цим пов’язаний, він іще раз поглянув на заколисаний обшир, що розкинувся між берегами, на хвилі безкраї хлібів, на хвилі безкраї вод, осяяні першим навкісним промінням прохолодного ранку, на осяйну прохолодну близькість, на осяйну прохолодну далеч, поглянув на це, й так солодко стало йому пізнавати усе й не пізнавати нічого, знати все і не знати нічого, відчувати усе й не відчувати нічого, так солодко стало усе забувати, так солодко в сон без сновидь поринати…

Земля. Очікування

Він прокинувсь і одразу відчув, ніби щось прогаяв; як і тоді, коли засинав, так і тепер це було відчуття радше фізичне, щоправда, досить раптове, і, здогадавшись, що поряд із ложем його хтось є, він водночас відчув, що через цю присутність у нього щось розладналося; вслід за першою хвилею здогаду накотилася друга, і з нею нарешті він трохи прийшов до тями, згадавши, що з настанням світанку мав намір поквапитись на берег моря, щоб знищити там «Енеїду», і що тепер це робити вже пізно. Тож він спробував урятуватися втечею — втечею в сон, до свого янгола, можливо, сподіваючись навіть, що отой чужий погляд, який він і далі відчував на собі, — це погляд зниклого янгола. Та ба, він, певна річ, помилявся, надто виразно вже він відчував тут, просто перед собою, чужу присутність і, власне, аби лиш її прогнати, хоч і не втрачаючи останньої іскри надії побачити янгола, спросоння спитав:

— Ти — Лісаній?

У відповідь почулося щось нерозбірливе, а голос був зовсім чужий.

У ньому щось мовби зітхнуло.

— То ти — не Лісаній… Іди собі.

— Пане… — Голос був нерішучий, майже благальний.

— Потім…

Ні, хай ніч не минає, світла бачити він не хотів.

— Пане, прийшли твої друзі… Чекають…

Та марно. І світло так ріже в очі… А в грудях чигає кашель, ось-ось ладен вирватись, тож розмикати вуста небезпечно.

— Друзі?.. Хто?..

— Плотій Тукка і Луцій Варій, приїхали з Рима тебе привітати… Хотіли з тобою побачитись ще перед тим, як їх покличуть до Цезаря…

Світло різало в очі. Гострі пучки вересневого сонця з південного боку навкоси протинали еркер, теплом його сповнюючи — теплом і світлом вересневого ранку, і покій, хоч сонячні промені в нього й не проникали, все ж не лишився байдужим: від світла він протверезів, а від тепла став просто огидним: мозаїка на темній дзеркальній підлозі була геть занечищена, громіздкий канделябр із зів’ялими квітами і свічками згорілими мав занедбаний вигляд. А там далі, в кутку, виднівся стільчак — нужда і спокуса. Тут болить, там починає боліти… А друзі нехай зачекають.

— Треба спершу прибратись… Поможи мені.

Тамуючи кашель, що знову нестерпно, до болю душив йому груди, перекотив через край свого ложа, спустив на підлогу ноги, сів і нахилився всім тілом вперед — низько-низько, аж згорбився; знов нагадала про себе й надокучлива втома від лихоманки — нагадала спочатку у звислих ногах, поповзла звідти вгору, легенькими хвилями, поштовх за поштовхом розійшлася по тілі, щоб запопасти урешті й голову, і його погляд, знеможений втомою, немовби силкуючись щось дуже важливе добачити (навіть, можливо, самé джерело лихоманки), повільно і зморено, невідчепно-причепливо спинився на голих ногах, на їхніх пальцях, що машинально неначе за щось ухопитись хотіли й ніяк не могли вгамуватись… Ох, невже ж вони знов почнуть жити окремим, своїм власним життям — руки, ноги, чуття й відчуття? І, хоч почути від раба довірчих пояснень аж ніяк не випадало, погляд, в якому стояло запитання, благально потягся до нього, потягся сливе мимоволі, сливе проти власної волі, та вмить розчаровано й згас, бо на обличчі слуги-азіата — віку непевного, ніс картоплиною — на цій непроникній личині не відбилось нічого, що можна було б прочитати як відповідь, — нічого, сама лиш сувора покора й покірна суворість, яка терпляче, але й гордовито чекає наказу, чекає, коли ж гість цей високий віддасть його і нарешті зважиться встати. Та, схоже, саме це гість зробити й не міг, адже повсюди, не лише в його тілі, про себе нагадували суперечності й нелади, вони панували в світах, і, не усунувши їх, годі було поворухнути бодай рукою чи ногою. Хто хоче підвестися, хто хоче поквапитись на морський берег, щоб здійснити там жертвопринесення, той не повинен вершити це за таких суперечностей і внутрішніх чвар; щоб гідно, як і належить, здійснити жертвопринесення, і жертводавець, і його жертва мають бути у бездоганному стані, а він тут не мав навіть змоги переконатися, чи в скриньці усі ще є згортки, тобто чи вся до останку поема таки готова до знищення, чи, може, який-небудь згорток за ніч уже зник… Хто про це скаже? На скриньці усі ремінці, певна річ, затягнені міцно, надійно, тож ніхто її не відкривав, шкода й гадки… Та й хто ж обісмілиться ці ремінці розпустити й торкнутись жертовного дару? Суперечності й нелади в тілі, в руках і ногах, суперечності й нелади в світі… Чи повернеться єдність, чи варто на це сподіватись? Він очікував, і раб також очікував, але нетерплячки не виказував жоден. Та раптом знадвору хтось досить рвучко відчинив двері, і до покою ступили, не церемонячись, Плотій Тукка і Луцій Варій — певно, їм набридло чекати, а може, вони за дверима почули, що він вже прокинувся. Він сховав ноги знову під ковдру.

А Плотій уже від порога заходився, як завжди, гучно виливати свою щиру душу:

— Нам сказали, ніби ти занедужав і зліг; ми цілісіньку ніч, як скажені, мчали сюди, й що ж ми тут бачимо? А те, що ти нишком-тишком зібрався чкурнути з постелі! Ти завше так робиш, ще добре, що ми застали тебе взагалі… Ну, то як тобі, власне, ведеться? Дяка богам, вигляд у тебе нівроку, не згірший, ніж років десять тому, горішок міцний ти… А тепер ось у тебе знов лихоманка і кашель, ну звісно, ми таке знаємо… А якби поспитав був у друзів, то вони тебе в це несосвітенне плавання таки не пустили б! Ми почули про нього від Горація, згодом; йому ти про це не побоявся сказати, бо знав, що він тобі поперек шляху не стане; на умі в нього тільки одне: його віршики! І чого ти, цур тобі, у тих Атенах не бачив? Ну звісно, ти про це жодній душі нічичирк, щастя твоє, що Цезар устиг ще знайти тебе й вернути назад… Авґуст — він мудрий, як завше, а ти… О, тобі й море саме по коліна, як завше… Тож тепер у нас, друзів твоїх, морока: підняти тебе на ноги!

Важке його тіло шумно упало в крісло, і він умостився у ньому, наче весляр у човні чи візник на козлах — зігнувши у ліктях руки і стиснувши кулаки, а його почервоніле, заплиле жиром обличчя, все в родимках і з підборіддям подвійним, і далі променилося щирістю.

Худорлявий і сповнений гідности Луцій Варій, який узагалі не любив сідати, потерпаючи за бездоганні складки на своїй елегантній тозі, лишивсь, навпаки, стояти у своїй звичній позі: одна рука вперта у клуб, друга, під прямим кутом зігнута, повчально піднесена вгору.

— Верґілію, ми дуже за тебе тривожились.

У ньому, попри готовність до смерти, раптом прокинувся звичайний у такім стані острах недужого.

— І що ж вам про мене сказали?

І напад кашлю, що його він чекав і боявся, відразу, немовби випереджуючи відповідь, струсонув його тіло:

— Покашляй, покашляй, — заспокійливо мовив Плотій і потер свої очі, запалені після нічної поїздки. — Вранці людині потрібно прокашлятись.

А ось Луцій заспокоїв його коректніше:

— Востаннє ми чули про тебе уже добрий тиждень тому… Авґуст написав Меценатові, що застав тебе досить недужим і вмовив разом із ним повернутись, а сьогодні сенат засідає з нагоди його дня народження, і Меценат відлучитись не міг, тож ми залюбки зголосилися зустріти Авґуста, а заразом, при нагоді такій, і з тобою побачитись… Ото й усе.

Це звучало коректно і переконливо, та слова Плотія «покашляй, покашляй» заспокоювали все ж таки краще.

— Ух, — знов озвався Плотій, — протряслись цілу ніч. Це ж не сон — щоразу, як стануть міняти коней, то відразу й розбуркають… Підвід сорок, не менше, було лиш у нашій валці, а скільки ж іще понаїхало їх від учора — сотня, либонь, а то й більше…

Чи не приїхав і Плотій на одному з отих селянських возів? У нього добродушне, грубувате обличчя, як у старого селянина, і саме таким його можна — не тільки можна, а й треба! — і уявити: сидить він на возі, голова вперлася підборіддям у груди й похитується, і хропе чоловік, аж гай шумить.

— Так, я чув, як ви їхали…

— І тепер ось ми тут, — мовив Плотій, знову нагадуючи своєю позою весляра.

— Їхало багато людей… дуже багато.

— Не розмовляй, коли нападає кашель, — сказав Луцій, поправляючи складки на своїй тозі, які трохи пом’ялися в нічній поїздці. — Не можна тобі розмовляти… Хіба ти забув: лікарі завжди це тобі забороняли!

Та ні, він не забув, і Луцій казав, певна річ, доброзичливо й щиро, попри його елегантну позу; та саме ця поза завжди його і дратувала, змушуючи заперечувати!

— Дарма; якби Цезар не взяв був мене із собою до Мегари, я б не занедужав узагалі… Це все лише через цю спеку, під час святкувань сонце смалило там просто нещадно…

За цю довгу тираду кашель віддячив йому ще одним нападом, і в роті він миттю відчув присмак крови.

— Помовч, — кинув Плотій.

Та мовчати йому не хотілося, до того ж він раптом збагнув, що Плотій сидів у тому самому кріслі, де доти спав хлопчик, і з уст несподівано злетіло запитання:

— Де Лісаній?

— Ім’я грецьке, — мовив у роздумі Луцій. — А хто це такий? Ти кажеш про нього? — І показав на раба, що тим часом відступив до дверей і тепер, як і доти, чекав із застиглою міною там.

— Ні… не про нього… про хлопчика.

Плотій ураз пожвавішав:

— Виходить, ти привіз собі хлопчика-грека… О, тоді, далебі, справи у тебе не такі уже й кепські… Ти ба — хлопчик-грек!

Та хлопчик… він зник. Але на столі ще і досі стояла чаша — слонової кости, оправлена сріблом, різьблена, — і в ній ще було навіть трохи вина.

— Хлопчик… тут сидів хлопчик…

— Тоді хай вернеться… поклич його, покажи його нам!

Та як же його покличеш, коли він уже зник?! До того ж він зовсім не хоче його показувати.

— Я мав з ним туди, на берег…

— «Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю, втомлених сон підкріпляє…» — почав цитувати Луцій, але відразу й похопився: — Але сьогодні ти цього не робитимеш, любий Верґілію, з такими пристрастями потерпи вже, поки видужаєш…

— Атож, — потвердив Плотій зі свого крісла в еркері.

Про що вони кажуть? Ні, не те це, не те… Він їх уже майже не слухав.

— Де Лісаній?

Плотій обернувся до раба і наказав:

— Приведи хлопчика!

— Пане, тут немає ніякого хлопчика.

Але ж уночі від дверей, саме звідти, до нього звертався хлопчиків голос і щось шепотів йому, а тепер ось там стояв раб, і він, вдячний тому за підтримку — адже раб допоміг йому відвернути загальну увагу від того близького й далекого голосу, — покликав його до себе:

— Підійди, я хочу встати.

— Не треба, лежи, — рішуче промовив Плотій. — Скоро сюди, я гадаю, прийде уже лікар, він огляне тебе в постелі. Оці твої витівки… вони лиш на шкоду твоєму здоров’ю… Не варто вдавати, нібито в тебе якісь там нагальні справи, просто ти хочеш сховати від нас свого хлопчика.

А може, цей раб прийшов замість хлопчика? Може, хлопчик прислав свого друга, цього крем’язня, щоб він переніс жертовний дар на берег?

— Візьми скриньку. — Він почув власний голос, ту ж мить сам злякався того, що почув, і ту ж мить метнув оком на друзів — відреагують чи ні?

І справді: Плотій, хоч який вайлуватий, аж підскочив у кріслі, а Луцій, що стояв ближче, ступив до ложа, щоб, як лікар, помацати у недужого живчик.

— Верґілію, любий, тебе лихоманить, угомонися.

А Плотій звернувся до раба:

— Поглянь, де там лікар!.. Хутчій!..

— Не треба мені вже ніякого лікаря. — Він сказав це також проти власної волі.

— Не тобі це вирішувати!

— Я помираю.

Запала мовчанка. Він знав, що казав правду, та його це, на диво, не дуже розчулило. Він знав, що навряд уже чи й доживе до вечора, але на душі в нього було рахманно, немовби він бачив перед собою ще цілу вічність. Він був задоволений тим, що це сказав.

Гості, мабуть, також розуміли, що тут не до жартів; він це відчував. Минуло чимало часу, перше ніж Плотій озвався:

— Ти марно не ремствуй, Верґілію, до смерти тобі ще так само далеко, як оце й нам із Луцієм… Тоді що вже казати мені? Я ж бо старший за тебе, на всі десять років, та ще й грець може вдарити…

А Луцій мовчав. Він опустивсь на стілець біля ложа й не зронив ані слова. Поправити складки на тозі він, як сідав, геть забувся, і це мало зворушливий вигляд.

— Я помру і вже, мабуть, сьогодні… Але доти я ще спалю «Енеїду»…

— Це блюзнірство!

То був справжній крик, і вихопивсь він у Луція.

І знову запала мовчанка. У покої було по-вересневому тихо і ясно. За вікном промчав вершник — певно, котрийсь із гінців імператора. По бруківці лунко прогримкотіли копита, відтак їхній чотиритактний цокіт потонув у далекому гомоні міста. Десь коротко крикнула жінка — мабуть, гукнула дитину.

Плотій важко й розгонисто заходив по кімнаті, то вперед, то назад, волочачи за собою поділ тоґи, і зненацька вибухнув:

— Як хочеш померти, то це — діло твоє, ми тобі на перепоні не станемо. Але «Енеїда»… вона вже давно діло не лише твоє, тож вибий собі з голови ці дурниці! — І його очі, заплилі жиром, несамовито зблиснули.

Аж дивно, що Плотій реаґував оце так несамовито, адже поміж ними двома давно вже дійшло до мовчазної згоди (хоч до кінця вони один одному ніколи й не вірили), що їхні тривалі розмови про врожаї та худобу — куди важливіші, аніж нескінченні оті балачки про мистецтво й науку, які часто заходили при Меценатові, Луцію і ще багатьох із їхнього кола. Отож те, що Плотій тепер надавав такого великого значення тому, бути чи не бути «Енеїді», не в’язалося з їхньою згодою, не в’язалось з уявленням про таку річ, як чистота сумління, що її втіленням для нього була особистість сільського аристократа Плотія Тукки; тому стерпіти це було уже годі.

— Світ не збідніє і не розбагатіє на кілька віршиків; щодо цього ж бо в нас із тобою, Плотію, незгод не було ніколи.

Луцій поважно похитав головою:

— «Енеїда» — не кілька віршиків, ти так не кажи.

— А що ж вона таке?

Плотій засміявся; сміх його був досить роблений, та все ж таки це був сміх.

— Поети, Верґілію, мають одну давню ваду: скромністю напрошуватись на похвалу, і поки людина уперто тримається вад своїх, вона не боїться нічого, — промовив Плотій.

А Луцій додав:

— Невже ти і справді волієш почути це ще раз? Кому знати найкраще, як не тобі: велич Риму і велич твоєї поезії вже невіддільні!

У грудях знялося й зависло густою хмарою якесь невиразне невдоволення; ці двоє ніяк не хотіли збагнути того, що збагнув простий хлопчик; та його рішення остаточне і непохитне, і треба було їм це довести.

— Ніщо нереальне лишатися жити не має права.

Ці слова він промовив поважним, твердим і повчальним тоном, і Луцій, здається, нарешті збагнув, про що йдеться.

— Тебе як послухаєш, то виходить, що й «Іліада» та «Одіссея» — теж нереальні? О Гомер, о наш божественний! А як щодо Есхіла, як щодо Еврипіда? Це все — нереальність? Скільки імен, скільки творінь я маю тобі ще назвати, які вже становлять навічну реальність?

— Для прикладу, трагедію «Фієст» або епос про Цезаря такого собі Луція Варія, — не стримався, щоб не вкинути, Плотій, і його сміх знову став просто сміхом добродушного товстуна.

Ці слова зачепили у Луція болючу, дуже болючу струну, і він, трохи кисло всміхнувшись, сказав:

— Сімнадцять вистав «Фієста» — це, звісно, ще не доказ його навічної цінности, але…

— Але «Троянок» він таки переживе… Ти теж так гадаєш, Верґілію?.. О, ти смієшся! Я радий, що ти знову можеш сміятися.

Так, він сміявся; щоправда, сміятись на повні груди йому було важко, бо там сміх віддавався нестерпним болем, і йому за цей сміх навіть стало соромно, адже виходило, що він зловтішався збентеженням Луція, забуваючи, що той, по суті, хотів захистити «Енеїду», її право на вічну цінність; саме тому потрібно було повернутись до поважного тону, і він промовив:

— Гомер був провісник богів; він лишається в їхній реальності.

Луцій, не маючи зла на те, що його підняли на сміх, відповів:

— А ти — провісник Риму, ти лишишся в реальності Риму і доти лишатимешся, доки стоятиме Рим… Вічно!

Вічно? Він торкнув персня у себе на пальці й, відчувши його, відчув своє тіло, відчув усе, що минуло.

— Ні, — мовив, — ніщо земне не вічне, навіть Рим.

— Ти сам підніс Рим до висот божественних.

Це й правда була, і неправда. Про що казав Луцій? Чи це не нагадувало застільні розмови у Мецената, що точилися тільки навколо реальности, вже майже її не торкаючись? Його обліг морок, і він проказав:

— Ніщо з-поміж земного не стане божественним… Рим я прикрасив, та мій чин має не більшу цінність, аніж оті статуї у Меценатових парках… Не з ласки митців живе Рим… Статуї хтось поскидає, «Енеїду» хтось спалить…

Плотій, якому кортіло посміятися ще, посеред покою спинився.

— Якщо врахувати, скільки всіляких мистецьких творінь натворили останнім часом наші митці, то прибирати тобі доведеться ще дуже багато років… Скільки всього ще скидати, скільки всього ще палити… Роботи тобі ще на ціле життя, як тому Геркулесові…

Уявивши собі те прибирання, ту велику роботу, Луцій несподівано розвеселився; на обличчя цього шанованого літератора набігли пустотливі зморшки, і він не одразу навіть знайшов, що сказати, — так потішила його картина всезагального книгоспалення.

— Обидва Созії придбали в Горація права на видання «Ювілейного гімну»; втратять цілу купу грошей, якщо ти надумаєш спалити і його манускрипт… Бо не варто робити виняток, звісно, і для Горація…

— Коли я відпливав до Атен, на судно Горацій прислав мені прощального вірша.

— Отож-бо й воно! — Плотій так радісно й гучно підтримав Луція, що можна було подумати, ніби обидва вони намагаються заглушити так поступ смерти. — Отож-бо й воно! Тут він ой як грішить, і саме через це його ямби, його оди, одне слово, всю базгранину його теж треба той…

А власне, навіщо Горацій на судно прислав йому оті чудові напутні рядки? Чи не хотів він погамувати так свої заздрощі через «Енеїду»? Товариш він заздрісний, але все ж — товариш.

Та Луцій сказав:

— Право робити вибір треба надати мені; Горація я б не чіпав; він, далебі, має хист… А ось посередність я би прибрав — оту, що спливла на поверхню й усе плодиться, плодиться… Який занепадок, ох, який занепадок! Уже тобі ані театру, ані ораторського мистецтва, ані мистецтва взагалі… Либонь, ми справді останні, після нас уже не буде нічого… І тому час уже братися за прибирання, й воно має бути страшне! — І він знову зайшовся сміхом.

— Сміх під склепінням смерти, яка, обернувшись на скелю, у мерехтливому морі тоне…

Луцій вражено мовив:

— Який чудовий рядок, Верґілію! Кажи, кажи далі, а ще краще — записуй!

З незвіданих сфер яких сплив цей рядок? Звідки він? І все ж він припав до вподоби навіть йому самому, і похвала Луція теж його втішила, хоча похвалити належало не поетичну красу; ні, про чисту красу йому не йшлося ніколи, йому йшлося про щось зовсім інше, про щось вище, саме воно й заслуговувало на похвалу, жадало її. О, тепер він збагнув це, збагнув аж тепер! Похвали справжньої завжди гідна вона лиш, цілковита реальність, яка схована тільки в поезії, постає за поезією і лишається все ж недосяжною, яка відкриває нам всю свою цінність тоді лиш, коли слово у неї саму проникає, а не відскакує від її мармурово-гладкої поверхні; хто складає хвалу чистій поезії, забуваючи про реальність, у поезії сховану, той переплутує те, що творить самé, з тим, що вже створено, той, свідомо, а чи несвідомо, — заперечуючи реальність, знищуючи реальність, — порушує клятву, стає спільником усіх клятвопорушників. О неприступне громаддя реальности, яке чинить спротив будь-якій спробі проникнути в себе і дозволяє лише доторкнутись до себе! О неприступна реальности скеля! По ній, гладесенькій і непролазній, людині дано посуватись лиш поповзом, за поверхню слизьку чіпляючись, у прірву зірватись всякчас ризикуючи і в прірву зриваючись… Про ту прірву Луцій нічого не знав; для нього реальністю була вже сама поверхня. О кам’яне громаддя реальности, що неприступно здіймається до високости, хоч і в глибини усі занурене! Гладенька поверхня його непроникна, хоч і відкрита усьому сущому; всяк, хто зривається з цього громаддя, летить у безодню розвержену.

Плотій стріпнув обома руками, як весляр, що перепочити надумав, і мовив:

— Гаразд, Горація, отже, чіпати не треба, нехай собі пише… Але ти, ти ж бо робив би те саме, навіть якби попалив геть усе; ти, звісна річ, писав би і далі…

Горацій! О, той був воїном, він бився за Рим, задля реальности Риму він ладен був принести у жертву навіть власне життя, саме звідси, мабуть, і та дивовижна щирість, що в його віршах так часто прохоплюється. Цього не усвідомлював навіть Плотій, навіть він не усвідомлював, що в чині своєму поет не уникне служіння ніколи.

— Ох, Плотію, чин, служіння, їхня реальність… Без цього немає поезії.

— Еней! — докинув Луцій, і на це Плотій просто кивнув головою.

Есхіл пішим воїном бився під Маратоном і Саламісом; Публій Верґілій Марон не бивсь ні за що.

А Плотій, так само щиро й натхненно, розвивав свою думку далі:

— Та й нікуди від цього писання не дінешся, адже тобі ще належить «Енеїду» завершити, перш ніж її палити… Ніхто ж бо не палить того, що не завершене. Там тої роботи у тебе лишилась абищиця, ще кілька місяців, ба навіть тижнів — і вже по всьому… Одне слово, хоч зі смертю тобі аж-аж-аж як приспіло, а поки що все ж таки ти вже протримайся.

По всьому? Завершити? По-справжньому він не завершив нічого. Чого варта його «Енеїда» супроти справдешньої історії Риму, яку написав Салюстій, чи, тим більше, супроти того її монументального колоса, спорудити який тепер замахнувся Луцій? Чого варті «Георгіки» супроти справдешніх знань, що їх римському землеробству подарував найученіший з-поміж учених, високоповажний Теренцій Варрон?! Супроти цих звершень шкода й казати про будь-які інші звершення; і хай би там що написав він уже, хай би чого там не написав він іще, все незавершеним так і залишиться! Ще б пак, Теренцій Варрон і Гай Салюстій таки прислужилися римській державі, попри жорстоку реальність її, а Публій Верґілій Марон не прислужився нікому й нічому!

І Плотій, немов підбиваючи підсумок їхньої бесіди, констатував:

— Ох, Верґілію, «Енеїду» ти зміг написати, на це в тебе хисту ще стало, одначе не думай, що ти вже її й осягнув. Про реальність її ти ще нічого не знаєш, як нічого не знаєш і про реальність такого собі чоловіка Верґілія, ти знаєш про них лише з чуток. — І, згорнувши на череві руки, знов опустився у крісло біля вікна.

Чоловік на ім’я Верґілій! Атож, ось він тут, він лежить, і це — його справжня реальність, більш нічого. Реальність також і те, що Авґуст, Меценат, Азіній Поліон — ті, хто боровся за Рим і служив Риму, хто вже буттям своїм і своїм ділом творив і творить реальність Риму, — що вони годували його, утримували і обдаровували, платили йому за сіреньке оздоблення свого творіння, і гадки не маючи, що платять за звичайнісіньку негідь. Отака була справжня реальність його, Публія Верґілія Марона. І він сказав:

— «Енеїду» я не завершуватиму.

Луцій всміхнувся:

— Може, ти хочеш, щоб замість тебе зробив це хтось інший?

— Ні! — вихопилось у нього; він аж злякався на думку, що свої послуги запропонує сам Луцій.

Тепер на обличчі в Луція розпливлася широка усмішка.

— Я так і думав… Отже, ти сам розумієш, чим заборгував ще і перед нами, і перед мистецтвом…

Заборгував? Авжеж! Він був боржник і боржником лишився; про його борг усі знали — і навіть там, де починавсь узвіз убозтва й нужди… Так, він заборгував перед буттям, заборгував йому себе самого, але тепер що з нього вже візьмеш?! І він побачив перед собою море, недосяжне зору; аж до небес простиралось воно пливкою рінню, переливалось блакиттю й несло на собі сонце; промінням його пронизане аж до глибин бездонних, скидалося море на розвержений гірський собор, що, з готовністю все вбирати у себе й породжувати, реальність усотує гамузом і знов вивергає; денно й нічно стояв там залізний гуркіт, і в цьому перекотистому гуготінні, яке то наростало, то спадало, вчувався йому символ голосу, який то наростав, то спадав, — усієї реальности символ.

— Усе, що я писав, згорить на реальних вогнищах, — проказав він.

— Відколи це ти став проводити грань поміж реальністю й істиною? — озвався Луцій і, вмостившись зручніше (як завжди, коли мав намір подискутувати), почав: — А Епікур ось каже, що…

Та Плотій його перебив:

— Нехай Епікур що завгодно там каже, а ми із тобою вже якось подбаємо, щоб «Енеїду» не спопелила ніяка реальність.

Та Луція було не легко спинити.

— Краса й істина становлять одне ціле з реальністю…

— Саме тому, — миролюбно погодився Плотій.

Різкішим ставало вранішнє світло, блакитнішим небо ставало у проймі вікна, чорнішою на його тлі ставала розложиста крона канделябра. І Плотій, не встаючи із крісла, кількома посмиками пересунувся разом із ним із залитого сонцем еркера до ще затіненої і прохолодної середини покою. Чом ці двоє не хочуть збагнути істинно реального? Невже вони, з ким він за тридцять років так зріднився душею, їхали сюди задля того, щоб стати йому наче нерідними, стати чужими? Враження було таке, ніби це різке світло дедалі різкіше пронизувало всі сфери буття, ніби поверхня буття і реальність буття дедалі виразніше віддалялись одна від одної, і незбагненно було, що ніхто тут не прагнув реальности справжньої. Відповідь мав би дати той-таки Плотій, чоловік по-земному ґрунтовний, по-земному порядний, по-земному поважний, чоловік, який з давніх-давен викликав у нього таку добротворну ніяковість; саме ця ніяковість замінювала йому відчуття захищености, яке народжується ще у дитинстві й не згасає ніколи, відчуття, чиє по-земному терпкувате й приємне внутрішнє тепло неминуче пов’язує кожного із поцейбічністю, вселяючи так незаперечну і невідпорну волю одужати; так, відповідь мав дати Плотій, та ба, Плотій цим уже не переймався: він, хоч трохи й зажурений, зручненько сидів собі в кріслі і, притиснувши один до одного великі пальці на руках, час від часу лиш кидав на нього стурбований погляд; на його добродушному, розповнілому з часом обличчі, як завжди, важко було розгледіти колишні юнацькі риси.

Зате Луція не можна було, навпаки, вже стримати.

— Лукрецій, якого ти, о Верґілію, шануєш не менше, ніж ми, Лукрецій, не менший поет — хоч і не більший, — ніж ти, о Верґілію, — ось йому поталанило осягнути закон реальности, і поема його, у якій цей закон знайшов своє втілення, тим-то й стала самою істиною і красою; реальність повік не занапастить красу, повік її не спопелить; о ні, відбувається все навпаки, й те, що в реальності тлінним стає, з неї спадає, щойно ми пізнаємо її закон і вона нам являє красу свою, і зостається сама лиш краса — ця єдина реальність.

Ох, цю мову він знав — мову нудного літературного і філософського скніння, мову застиглих, ненароджених і передчасно відмерлих слів; і в нього самого колись вони легко злітали з уст, і він, безперечно, й сам тоді вірив у те, що вони виражали, чи принаймні гадав, що вірить, а тепер вони стали йому чужими, майже незрозумілими… Закон? Є лиш один закон — закон серця! Є лиш одна реальність — реальність любови! Може, він має, повинен кричати про це, кричати на повен голос? Може, він має й повинен про це їм сказати, щоб вони зрозуміли?!. Ох, ні, вони цього не зрозуміють, вони навіть не хочуть цього зрозуміти. Тож він тільки промовив:

— Краса не живе без оплесків, а істина їх цурається.

— Оплески цілих століть і тисячоліть — то не теперішні оплески, то не зневажливе плескання дешевеньких і збуджених юрмищ… Творіння митця, стаючи й уже ставши безсмертним, помагає пізнати істину. — Цю палку свою відповідь Луцій завершив так: — Істина єднається із красою в безсмерті, і стосується це й тебе, любий Верґілію.

Земне було те безсмертя, про яке казав щойно Луцій, — земне, а тому й не позачасове, у найкращому разі — довічне, та й це ще навряд! Бо вічні лише неосяжні Сатурнові землі завдяки вічному своєму поверненню в божественному забутті, тоді як тут ішлося про славу. Хіба це для безсмертного — не найжорстокіша мука: неспроможність померти?! Хіба це — не покара? Хто прирівнює істину до краси вічносущої, той відкидає живе безчасся, цілющість і ласку голосу! Доля жахлива чекала б тоді на Гомера, й Есхіла, й Софокла, і Еврипіда — на могутніх отих старців, та й на самого Лукреція, що так рано спочив непробудним сном, — всі вони мусили б жити жахливим життям, довічно вмираючи смертю земною, — вмираючи доти, доки з людської пам’яті зітреться останній рядок їхніх творінь, доки жодні людські вуста вже не декламуватимуть їхніх поезій, доки на жодному кóні вже не йтимуть їхні трагедії; тисячократною смертю судилося б їм помирати, і вічно, знову і знову їх викликали б із підземного царства, викликали б до цього сміховинно-примарного проміжного царства земного безсмертя. Якщо все це і справді так — а ймовірно, що так воно й є, — то чи не варто було б і їм, найбезсмертнішим серед безсмертних, чи не варто було б їм усі свої творива знищити, знищити першими, попереду всіх — задля земель щасливіших, щоб жити на них? О Евридіка, о Плотія! Авжеж, так і було воно. І він промовив:

— Стріла Аполлонова ранить смертельно, але не приносить смерти.

— Атож, — кинув Плотій. — Якби я щомісяця не пускав собі кров, то давно вже пішов би у сиру землю до своїх предків.

Луцій на знак згоди кивнув головою:

— Стріла Аполлона навіки у серці… А в того, хто живе зі стрілою безсмертя у серці, нема іншої ради, як власну гідність урівноважити витримкою, якщо він бажає узяти собі за взірець Епікура великого. — Він і сам являв щонайяскравіший приклад такої витримки, коли, перекинувши ногу на ногу, впершись ліктем у коліно й випроставши перед собою руку з розгорненою долонею, виголошував цю свою думку. — Бо чим же заміниш красу й урівноваженість такої шляхетної, такої чистої форми, коли життя людини не простирається далі, ніж вона бачить, ніж вона чує і осягає рештою своїх чуттів? Бачити й чути красу — то був найвищий хист, що ним Аполлон міг наділити людину, і митець, якого обрав він і який дістав цей божественний дар, — цей митець має нести свій тягар…

— Невже ж і тобі так нелегко нести його, Луцію? — поцікавився Плотій.

— Я кажу не про себе. Я кажу взагалі про митців і насамперед — про нашого друга Верґілія… Адже він, я гадаю, погодиться не лише з тим, що це вочевидь випливає з Епікурових принципів, а й з тим, що ці принципи нас дуже близько підводять до Платонових поглядів на прекрасне і, як на мене, навіть ідуть іще далі, й на підставі Платонових поглядів їх, певна річ, ніяк не спростуєш…

— Я з цим погоджуюсь; мабуть, так воно й є.

Може, Луцій і має рацію; але тепер йому це байдуже.

І все ж таки, все ж таки… Нехай життя людини й не простирається далі, ніж вона бачить і чує, нехай сéрця відлуння вчувається лише там, де серце б’ється, й нехай урівноваженість людині рокована, отже, як найостанніша грань її гідности й значення, грань, що визначає їй долю як форма і тільки форма, одначе усе, що твориться лише заради краси, краси чистої, заслуговує на найстрашніше прокляття й на місце у порожній ніщоті, бо навіть у холодній урівноваженості воно — лише дурман сп’яніння і збочення з правдивого шляху, лише уявлення, яке не воліє пізнання, цієї єдиної обителі богів. Ох, очі, очі, що, крім злотосяйної краси буття, вже нічого не бачать, бо визирають з-за ґрат гнітючої сліпоти! О краси сповнений і красою розкрашений світ! У ньому зведено Рим, тут безліч палаців і парків, картина міста, велична картина, вона підступає все ближче і ближче, вона зникає в самій собі й усе ж поряд лишається і собою заповнює лазурову блакить. Авґустів палац і Меценатів палац, а неподалік — його власний будинок на Есквілині, прикрашені колонадами вулиці, прикрашені статуями майдани і парки, йому бачився цирк і амфітеатри, де несамовито гриміли оргáни, бачилось, як гладіатори задля краси із хрипінням дух випускали, як на людей звірину нацьковували, як юрба, тріумфуючи від насолоди, шаленіє довкола хреста, до якого прицьвяховано непокірного раба, що то реве, то скімлить від болю (дурманне сп’яніння від крови, дурманне сп’яніння від смерти, але й — знов і знов — від краси), і йому бачилось, як хрестів усе більшає, більшає, їх уже — ліс, а круг них смолоскипи, а круг них все вогні та вогні, поліна потріскують, над юрмищем ревище, і над усім цим здіймаються омахи, море вогненних омахів, що накриває все місто Рим, щоб, пішовши на спад, після себе не лишити нічого, крім чорних руїн, потрісканих решток колон, скинутих статуй і землі, бур’янами зарослої. Йому все це бачилось, і він знав, що так воно й буде, бо справдешній закон реальности неминуче помщається й має помститись за себе людині, надто коли його, вищого за будь-який вияв краси, переплутують з виявом цим і саме тим і кривдять, неповагою викликаючи в нього зневагу. Над законом краси, над законом митця, що жадає лише суголосся, височіє закон реальности, височіє — о божественна мудрість Платона! — Ерос у плині буття, серця закон височіє, і біда тому світові, що забув про цю останню реальність. Чому знати про це має лиш він? Чому решта людей ще сліпіші, ніж він? Чому навіть друзі цього не бачать, не розуміють? Чому він надто немічний, чому надто кволий і надто німий, щоб це розтлумачити їм? Чи він просто нездатний на це через власну свою сліпоту? Йому бачилась кров, він відчув її присмак у роті, і стогін хрипкий народився у грудях, прохрипів крізь горлянку, і довелося відкинути голову на подушки.

Безсмертна лиш істина, смерть безсмертна ув істині. Досить заплющити очі, й відчуєш, як сліпота прозріває, як покоряється доля.

Бо хоч закон осягають завжди лиш у формі, накресленій долею, вічно незмінній, хоч і форма, а з нею і доля не полишають холодних, несхитних острогів прадавніх сатурнових царин, все одно прометеївська згага жадає вогню, що палає у спільних глибинах верхнього й нижнього світу; і, розриваючи пута чистої форми, пута одвічного коловороту повернень, змагаючи долю, змагаючи форму, шлях свій торує ця згага до найглибших глибин, де пращур тронує, в десниці якого — закону реальна істина.

І тому: ген-ген на жаскому краю реальности, над усією жаскою пітьмою й над усіма безоднями, у жаскій рівновазі завис, поріднившись зі смертю, сміх, ця непевна межа поміж жагою життя і самознищенням, сміх, поцейбічний, мов земний вулканічний гуркіт, і потойбічний, мов усмішка моря на заході сонця, — сміх, що накриває й руйнує світ… Але ні, не чути було вже ніякого сміху, не видно було вже ніякої усмішки. Стурбований Плотій озвався:

— Лікар давно мав би бути вже тут… Зараз самі ми його пошукаємо, як до Авґуста підемо.

І обидва вони підвелися.

Але він хотів, він мав їх затримати: їхню сліпу сліпоту потрібно було розвіяти. Якась нездоланна сила спонукала його переконати їх, щоб вони не відкидались від нього, якась нездоланна сила спонукало його про це їм сказати, сказати про те, чого вони не розуміли і зрозуміти, на жаль, не хотіли. І, хоч він ледве чи це розумів уже й сам, слова таки знайшлися:

— Реальність — це кохання.

Слова пролунали — і враз перестали вже бути незрозумілими. Адже боги, аби тамувати страждання самотньої пристрасти, послали людині кохання, і той, хто його сподобився, — той бачить реальність; він — не просто вже гість у розлогах своєї свідомости, куди його прийнято. І знову почувсь його голос:

— Реальність — це кохання.

— Атож, — Луцій потвердив, схоже, ні вражений, ані навіть здивований. — Певна річ, саме цього ти нас і вчив, і коли я дивлюся тепер на Тібулла, чи на Проперція, чи на того ж таки юного, але вже доволі вульгарного Назона Овідія, то хочеться навіть сказати: ти нас і недоростків тих учив цього надто-таки наполегливо, вони ж бо гадають, либонь, що, йдучи твоїм шляхом, тебе, недосяжного, ще й, чого доброго, перевершити зможуть; у них взагалі вже немає тепер інших тем, крім кохання, і я, щиро кажучи, цим ситий донесхочу, хоч проти самого кохання загалом я нічого й не маю… А куди це, до речі, подівся отой юний грек, про якого ти згадував?

Отже, все було марно. Усе знову звелося до того самого, до літературщини, звелося лише до поверхні реального буття, так наче йому, хто лежав оце, тут хотіли довести, що й сам він ні на що краще не заслуговує, ба більше, що навколо нього була така собі літературна порожнява, яка не становила навіть крайню поверхню якоїсь поверхні, котра межує із чим-небудь — чи то з глибінню небесною, чи то з глибінню земною, а межує хіба що з порожнім нутром краси. Бо він, хто пройшов цей неправедний шлях повернення, хто впивавсь і запалювавсь тільки красою, хто в своєму безумстві за зовнішнім лиском і лоском намагався забути про власне безсилля, хто в серці людському не вмів сам розгледіти щось вічне й незмінне і змушений був закликати на поміч і зорі, й прадавні часи, й увесь сонм богів, — він не кохав зроду-віку, а те, що коханням вважав, була просто душевна нуда, туга за втраченим краєм, де колись — о, як давно це було, як давно воно втратилось, відійшло в забуття із дитинством, відійшло в потойбічність, — де колись і для нього було кохання; лише краєві цьому присвячував він свої вірші, з його уст не злетіла жодна пісня про Плотію, і навіть тоді, коли з ласки Азинія його власністю став Алексіс і він, зачарований вродою хлопчика, забрав собі в голову, нібито саме його і оспівує, — навіть тоді він спромігся не на пісню кохання, а на подячну еклогу, до Полліона Азинія звернену, еклогу, в якій, власне, і мови не вартій, трохи йшлося і про кохання в жаданім краю. Ні, це помилка — гадати, що він, хто повік не кохав і кому не поталанило скласти жодного справді любовного вірша, справив бодай який-небудь вплив на тих юних співців кохання, а їхнім духовним родоначальником не назвеш його і поготів; не від нього вели вони свій родовід, чесніші вони і щиріші від нього.

— Ох Луцію, любий, у них — свій родоначальник, кращий, ніж я, і звати його Катулл, а мене вони навіть ніколи і не наслідували, та й не мали у цьому потреби.

— Від них тобі не відмахнутися, хоч опіки своєї ти їх і позбавив; в еклозі ти й сам так і пишеш: «Вже… мені… не співати пісень. Вам без мене вже пастися, кізки…» Ні, Верґілію, ти був і лишається їхнім духовним родоначальником — щоправда, таким, могуття якого їм не досягти ніколи.

— Ні, Луцію, я дуже немічний і був такий, мабуть, завжди; щодо цього мене, либонь, можна й справді назвати родоначальником їхнім, бо цю немічність вони в мене все ж таки перейняли… Спільне у нас лиш одне — те, що ми недовговічні…

— Як я знаю, Катулл і Тібулл померли у свої тридцять, а тобі вже всі п’ятдесят, — завважив Плотій.

Ох, нехай би там скільки поет у своєму безсиллі душею кривив, себе переконуючи, нібито край дитинства його, за яким він, можливо, і тужить, — то саме безбережжя одвічних розлогів і нібито звідти він чує глибини землі і неба, та насправді його рідний край — це площина чиста-чистісінька, і він зовсім нічого не чує, а вже смерть — і поготів.

— А скажи мені, Плотію, чи давно смерть забрала Тібулла? Відтоді минуло лишень кілька тижнів… А тепер і недужий Проперцій лежить, як і я, вже на смертному одрі… Богам наша неміч уже вочевидь не до шмиги, і тепер вони заповзялися вигубити нас до ноги…

— Наш любий тишко Проперцій, на своє і на наше щастя, поки що живий і здоровий, а ти — й поготів… І ще й через двадцять років він у свої п’ятдесят, а ти — в сімдесят, ви, попри всі нескінченні свої болячки, позмагаєтесь легко з будь-ким із тих юнаків, хай це буде Овідій чи там хтось інший…

— І так само, як нині без «Еклог» і «Георгік» про них ми нічого й не чули б, — утрутився Луцій, який любив у літературі розставляти усіх на свої місця, — так само, як тим юнаком ти вказав уже шлях до ідилії, шлях до буколіки, до Теокріта, так самісінько й далі ти вестимеш усіх їх новими шляхами…

— Теокріт не взірець мені, скоріше Катулл, хоч і про це сперечатися можна…

Ледве стримавшись від літературних пророцтв і оцінок, Луцій промовив:

— Катулл, як не є, — твій земляк, о Верґілію, а спільна колиска нерідко породжує і спільні помисли, спільні уподобання…

— Катулл, не Катулл, Теокріт чи не Теокріт і нащадки усі разом з ними!.. — пробурмотів Плотій. — Ти — Верґілій, ти — це ти, й через усі двадцять років, якщо я доживу, ти будеш миліший, багато миліший мені, ніж усі вони гамузом; як на мене, ти не маєш із ними нічого спільного.

Різку межу провів оце Плотій, самого його переоцінюючи й недооцінюючи молодь, і йому тішило серце, що Плотій зарахував його до зрілих, до сповнених сили, до тих, хто не приречений на передчасну смерть. І все ж довелось-таки пояснити Плотію, чому ці оцінки хибні:

— Несправедливий ти, Плотію, до молодих; на свій лад вони чесні, можливо, навіть багато чесніші, ніж хоч коли був я.

Знов утрутився Луцій:

— Говорити про чесність у мистецтві — це завше кривити душею. Про митця можна твердити ось що: чесний він лиш тоді, коли невідступно тримається віковічних законів мистецтва, успадкованих від попередників, і воднораз можна з певністю твердити, що саме у цьому він і нечесний, бо за такою традицією ховає свою самобутність. Хіба ми нечесні, коли переймаємо гомерівську форму? Хіба молодь нечесна, коли бере приклад з поета, що зветься Верґілій? Чи, може, вона аж-аж-аж яка чесна, коли напоказ виставляє свій несмак?

— Питання про чесність або нечесність, Луцію, — це, власне, вже не питання мистецтва; це питання стосується самої суті людського життя, і тут мистецтво вже не має великого значення, хоч завжди й виступає виразником людської душі.

— Про що ви розводитесь? — не витримав Плотій. — Усе це — риторика, балаканина, а мені, як ви знаєте, до неї немає ніякого діла.

— Верґілій тут стверджує, нібито молодь чесніша за нього. Хіба ж таке стерпиш?!

— А мені байдуже, — стояв на своєму Плотій, відвертий і щирий у сліпій своїй дружбі. — Для мене Верґілій задосить чесний.

— Дякую, Плотію…

— Просто люблю я тебе, Верґілію… Та якраз через це ти й зроби все ж таки Луцію послугу: погодься, що ти — чесніший, ніж ті юнаки.

— А це вже було б геть нечесно… Як на мене, ця молодь у любовній поезії домоглася такої первісної щирости, до якої мені ще далеко… Луцій не хоче збагнути, що основу реальности завше становить кохання і що за любовною лірикою, яка йому так не до шмиги, стоїть ця велика, первісна реальність… Реальність — це чесність…

На обличчі у Луція відбилась образа; він поводив заперечливо пальцем.

— Для мистецтва, Верґілію, такої простенької чесности мало, на жаль; лиш високе кохання, таке, яким змалював його ти і якого взірцем усякчас слугуватиме пристрасть Енея й Дідони, — таке лиш кохання має право на існування в мистецтві, а не дрібні походеньки любовні, якими ті юні добродії так радо смакують у своїх віршиках.

Почувши це, Плотій єхидно всміхнувся:

— Мені до них байдуже, а читати їх досить приємно.

— Любиш ти, Луцію, перегинати палицю, ми про це знаємо, але знаємо також, що поетичний талан Катулла у тебе, як і в будь-кого з нас, не викликає сумніву… Чи, може, я маю тобі окремо доводити, що навіть Овідій — справжній поет?

— Справжній поет? — У Луція прокинулась ображена гідність. — А що таке справжній поет? Це — не тільки хист, його має багато хто, хист нічого не вартий, а кохання, либонь, варте ще менше, здебільша воно виливається у воркотіння, геть нічого не варте, навіть якщо ті добродії вміють так славно наводити у своїх віршиках глянець… Я, певна річ, не скажу це ніколи на людях, бо всі ми — хто краще, хто гірше — пописуємо, всі ми письмацтво; але тут, у своєму вузенькому колі, ніщо не завадить нам говорити про все без прикрас… Одне слово, несила мені у непристойному самооголенні вгледіти єдину ту чесність, яка і становить справдешнє мистецтво й справдешню поезію…

А що, коли Луцій таки має рацію? Та ні, він рації мати не може, він каже цілком зрозумілі речі, такі зрозумілі, які може казати лише фахівець, та саме тому це й не виходить за фахову сферу, що не сприймає поривань і шукань, а саме вони того й домагаються, щоб цю сферу розширити. Цього домагався й Катулл, він перший пішов новим шляхом, і це треба визнати, справедливости ради.

— Справдешнє мистецтво руйнує всі межі, руйнує їх і проникає у нові, донині незвідані сфери душі, споглядання і вияву, воно проникає до споконвічного, до безпосереднього, до реального…

— Чудово. І ти справді знаходиш усе це в отій нібито страх якій чесній любовній поезії?.. Та у кожнім рядку «Енеїди» можна знайти тої істини, тої реальности більше, ніж будь-де! — стояв на своєму Луцій.

— Сперечатись з тобою я навіть не хочу, Луцію; ти ось нахвалюєш мою поезію, але в певному сенсі воднораз і свою захищаєш… Особисто мені власну поразку визнати легше, аніж тобі — свою, тож можеш віднести на мій лиш рахунок і на рахунок моєї поеми, коли я скажу, що нове мистецтво вже не годне котитися далі колією, яку прокладали ми, що над ним вже тяжіє вимога шукати чогось первіснішого, безпосереднішого — вимога, що вказує шлях до першооснов реальности… Далебі, так воно й є: хто ладен зважити на цю вимогу, той має вертатися до першооснов — до першооснов реальности, і починати він має знову з кохання…

Тепер на бік Луція перекинувсь і Плотій:

— Почитати ті віршики часом я й сам полюбляю, що правда, то правда, але щодо первісного, про яке ти говориш, то в ньому ті хлопці ще дуже слабенькі; бо кохати по-справжньому годен чоловік лише справжній. А що метушиться, що бігає коло та навколо — то просто ніщо.

— Слабенькі? А що потребує для росту більшої сили — соковита трава на луговому масному ґрунті чи хирна стеблинка, яка пробивається крізь каміння? Слабенька вона лиш на вигляд, але також щосили тягнеться вгору, вона — теж трава… Рим — це камінь, міста наші — камінь, але просто диво, що в них, як-не-як, проростає і щось таки первісне — хай і слабеньке, звичайно, на вигляд, проте, як-не-як, таки первісне, як-не-як — реальне, як-не-як — поезія…

Плотій не стримався і засміявсь:

— Як я знаю, досі ще жодній травинці не поталанило самій вибрати місце, де проростати, навіть якби їй скортіло, щоб потім її десь на гарненькім лужку спасла корова; ні, травинка навіки приречена рости на своєму камінні, тоді як тим хлопцям ніщо не стоїть на заваді шукати первісного там, де воно проростає і де його пестить-леліє людина. Далебі, тих хлопців ніхто не принукує жити серед міського каміння, ніщо, крім уподобань їхніх і пристрастей, і любіше їм, звісно, вештатись Римом і з ким попало у Римі кохатись, а тоді свої віршики про поцілуночки римувати. Хай би спершу навчились подоїти корову, чи коня запрягти, чи узяти у руку серпа.

Луція, мешканця великого міста, це зачепило за живе, навіть образило.

— Хто народжений бути митцем, байдуже яким — великим чи посереднім, — той не народжений землеробом; не можна ж усіх однією міркою міряти, Плотію.

— Я лише проти засад безпосередности такого «трав’яного» кохання, про яке тут казав Верґілій; бо в чому, в чому, а в цьому я щось таки тямлю… А слабкість — вона і лишається слабкістю.

— А я проти того, що ви не бажаєте віддати належне отим юнакам.

Луцій, щоб підтримати Плотія, рішуче помахав пальцем.

— Це правда, слабенькі вони, тому тільки й здатні на те, щоб наслідувати… До чого тут несправедливість? Вони й Теокріта наслідують, і вчаться в Катулла, а як пощастить запозичити щось у Верґілія нашого, то й цього не цураються!

Ох, переконати що одного, що другого шкода було й гадати, кожен витав у якомусь своєму замкненім колі думок і слів, не годен його розірвати, не годен із нього вирватись, не годен позбутися звичної мови. Один називав це слабкістю і «трав’яним» коханням, а другий — наслідуванням, і обидва робили це нібито з повним правом, тільки обидва не бачили і не хотіли бачити, що навіть таке безпорадне, безсиле кохання у великому місті, серед мурів його животіючи, на камінні його животіючи, — що навіть убоге таке і хиренне кохання, по-земному осібне й нерідко непристойно-оголене, що навіть його повиває велика і дивовижна закономірність людського буття, і кохання таке отіняє божественність, коли своє «я» поталанить йому розпростерти до другого «я», передчуттям дотягтись до коханої, відчути її в собі, неминущість пізнати у поєднанні з нею. Так, саме це, саме це промовляло у віршах тих молодих — та нова людська реальність, реальність істини, це вона час від часу лунала у їхніх поезіях, і до неї шляху вони не знайшли б, якби справді були його учнями. Бо саме вона, ця реальність кохання, вона, що вбирає у себе смерть і в собі її здужує, обертає на справжнє безсмертя, саме вона, ця реальність, була йому навіки заказана — йому, хваленому-перехваленому поету Верґілію; все, що він співав, було пустопорожнє — все, навіть його «Енеїда»; і слава й поеми, й самого поета застигла в холодному власному колі, й нікого не міг він нічого навчити; навіть до того ж таки Цебеса, навіть до нього, хто так щиро, всією душею мріяв стати у нього учнем, він прихилився лише через те, що бачив і любив у тому юнакові віддзеркалення самого себе, що хотів виліпити з нього за своїм образом і подобою — ох, та так воно, зрештою, наче з волі демонів, і сталося! — холодного, одержимого показною красою літератора. Катулл, і Тібулл, і Проперцій — всі вони здатні були кохати, й кохання дарувало їм передчуттям реальности, яке дужче за будь-яку урівноваженість і виводить за межі земного. Лиш те, що народжується з такого передчуття, здатне примусити дрімотне серце людське бриніти, здатне у цьому бринінні приготувати людину почути вже недалекий провісний голос, — приготувати, мов арфу, що заспіває на вітрі; і його подих, розмовою стомлений, немовби схиляючи Плотія пізнати справдешню реальність, немовби з удячности Плотію за дружбу його нелукаву й сліпу, ще раз зібрався на силі, щоб мовити:

— Чистота серця… вона лиш безсмертна.

Нічого не зрозумівши, Плотій, однак, доброзичливим тоном потвердив:

— Я з цим погоджуюсь, любий Верґілію, тому що безсмертна саме твоя чистота.

— Якби це не так було, — додав Луцій, — то тебе вони б за взірець не брали. Предковічне, безпосереднє, нове — все, що малює твоя уява, — це завжди чиста, урівноважена істина, й саме такою ти явив її всім поколінням — як сьогоденному, так і прийдешнім; хто її прагне, той шукає собі повожатого. Бо, як ти й провіщав, «знову нам шлють нове плем’я людей із високого неба», і пастир цього нового племені — ти.

Реальність кохання, реальність смерти — це, власне, те саме; юнаки ті це знають, а ці двоє навіть не бачать, що смерть уже поряд, тут, у покої… То чи можна ще змусити їх усвідомити цю реальність? Їх треба привести до тями, а зробити це майже несила, й лишалося тільки сказати:

— Авжеж, Луцію, так я колись і писав… Та повір мені, не провіщав я нічого, я просто обмацував бескид… либонь, мене скинуто з нього… не знаю.

— Ти рвеш собі душу і хочеш сховати це за своїми загадками, — проказав Плотій. — Таке до добра не доводить. Темрява — не до добра. — І щільніше запнувся у тоґу, так наче змерз.

— Так просто цього і не висловиш, Плотію. І, може, річ не лише в моїй немочі; може, про останню реальність узагалі не сказати словами… Я ось усе віршував, віршував, квапивсь у пошуках слів… я гадав, це — реальність, а то була тільки краса… Поезія виринає із сутінків… Усе, що ми робимо, все, що ми творимо, виринає із сутінків… а віщий реальности голос… він потребує сліпоти куди глибшої, ніж сліпота прохолодного царства тіней… істина глибша і вища, так, вона ще темніша й усе ж таки ще яскравіша…

На це Луцій сказав:

— Річ не в самій лише істині; істину — голу істину — тобі висловить навіть шаленець… Щоби істина користь приносила, їй не можна давати волі, саме в цьому і полягає її врівноваженість. Часом розводяться про божевілля поета… — Він глянув на Плотія, який на знак згоди кивнув головою. — Але саме поетові й даровано хист не давати своєму шаленству волю, тримати його у шорах.

— Істина… її страхітливе шаленство… В істині сховане лихо.

Голоси тих жінок… Ті голоси були голі — голі, як сама істина, що її провістити вони намагалися; в них чаїлося лихо.

— Ні, й ще раз ні, — стояв на своєму Луцій. — Істина, позбавлена волі, — це не шаленство, не кажучи вже про лихо.

Істина у сліпоті, простенька, банальна істина, що не знає ні зла, ні добра, ні глибин, ні висот, гола істина вічного коловороту у вікодавніх царинах — і все ж таки істина без реальности…

— Ох, Луцію, звісно… Але таку чисту-пречисту реальности істину провістить не поезія… Не дано їй судити найвищим судом… і мені не дано… я лише пробирався навпомацки, лише белькотів… — Лихоманка нагадувала про себе чимдалі владніше, вона вже вмостилась у грудях, і голос йому відмовляв, захлинавсь у хрипінні. — Не ступив навіть першого кроку… белькотів, пробирався навпомацки… і навіть… чистоти не було…

— Називай це як хочеш — «белькотів», «пробирався навпомацки»… — Луцій казав дуже тихо і з незвичайним теплом у голосі. — Але то була завжди врівноваженість, а тому — чисте-пречисте провіщення.

— Але зараз тобі передовсім потрібен лікар, — рішуче промовив Плотій. — Це — найголовніше. Ми вже йдемо, але потім повернемось.

У голові стояв шум — невиразний, глухий, важкий. Знову наринув страх. Ці двоє хотіли піти, так і не збагнувши нічого. Хотіли вернутись?.. Та чи не буде тоді вже запізно? Переконати їх треба вже зараз, зрештою, хай усвідомлять… Ох, саме в цій непробудній дрімоті людської душі і ховаються всі її біди… І, долаючи кашель, схриплим голосом, майже криком нечутним він видушив з себе:

— Ви — мої друзі… я не хочу поганити рук… на початку й у самому кінці хай буде все чисто… а «Енеїда» не варта… немає в ній істини… лише краса… ви — мої друзі… ви її спалите… «Енеїду» ви спалите заради мене… пообіцяйте…

Обличчя у Плотія, в яке він уп’явся поглядом, лишалось важким і німим. І наливалось любов’ю і гнівом. Ці почуття вочевидь проглядали крізь побагровілі, всі в родимках щоки, обрамлені чорною, із синюватим полиском бородою; та в очах прозирала любов, і була вона ніби надія. Одначе вуста зоставались німими.

— Плотію… пообіцяй…

Плотій знов заходив туди-сюди. Розгонистими, важкими кроками він міряв покій, на череві складки тоґи його напнулися, віночок сивого чубу край округлої лисини на потилиці ледь настовбурчився, руки в ліктях, як це зазвичай роблять багато м’язистих людей, він тримав трохи зігнуті, п’ястуки трохи стиснуті: попри його шістдесят років — самé втілення озлоблености життям.

Так цей роздратований чоловік, немовби бажаючи показати всю недоречність надто поквапної відповіді, ще досить довго походжав із кутка в куток, потому нарешті спинився і зволив відповісти.

— Послухай, Верґілію… — мовив він з усією твердістю зрілого мужа, що її прибирав його голос щоразу, коли треба було віддавати наказ. — Послухай, часу в тебе — ще сила-силенна… Я не бачу потреби в такому поспіху…

Твердість, з якою він запевняв, що поспішати не варто, суперек не терпіла; як завжди, у ній відчувалося владне залякування, але водночас і обіцянка захисту, і треба було лише мовчки послухати цього наказу — набратися мужности, щоб скоріше оклигати. Він скорився наказу, скорився охоче — адже йому нічого іншого, зрештою, і не лишалося, — а позаяк це дало заспокоєння, то й мова його стала знов спокійнішою і не такою важкою;

— Це, Плотію, воля моя остання: щоб ти з Луцієм негайно спалив «Енеїду»… Ви не смієте в цьому мені відмовити…

— Ох, Верґілію, любий мій, скільки ще я маю тебе переконувати, що часу на все й у тебе, і в нас ще задосить! Тож можеш спокійно, не кваплячись, ретельно обміркувати свій замір… Не забувай лишень… — І він, хто загалом так любив закликати усіх не метушитися, тепер сам заметушивсь і нетерпляче схопився за клямку на дверях. — Нічого не варт селянин, що марнує зерно на посів і сипле його худобі.

І він, здійнявши отак гармидер, разом із Луцієм — цей був очевидьки так само наляканий і не зважився ні заперечити, ні щось докинути, — вшився з покою; гучно грюкнули двері, і кроки за ними стихли.


Обдарованим і воднораз пограбованим — авжеж, саме таким вони і лишили його, лишили самого; розгніваний і доброзичний приятель заспокоїв його і звільнив від страху, але сам він, крім страху, позбувся і ще чогось більшого — немовби частини самого себе; здавалося, Плотій спровадив його із дорослого світу і знов обернув на дитину, вкинув назад у ту пору незрілости, коли юність виношує плани, коли всі вони, хлопчаки в Медіолані, разом плекали мрії, з полону яких поталанило вирватись далебі тільки Плотію; о, як глибоко він відчував, що його раптом відкинуто у пору незрілости, так далеко назад, що він уже й не здивувався б, якби його приятель щойно узяв був на міцні свої плечі й саму «Енеїду» і вкупі зі страхом його поніс її геть. Чи на місці ще скринька, чи надійно вона ще замкнена? Чи, може, то тільки омана? Та краще не перевіряти. І це заспокійливе рішення продиктувала безпомічність, а втім, звісно, й сором. Сором тим більше, що це своєрідне приниження, применшення його власного «я» відбулось на очах у Лісанія, адже той (і це викликало подив, ба навіть вражало) усе ще сидів у кріслі — достоту так само, як сидів уночі. Невже в тому кріслі стало місця відразу на двох? Адже в ньому сидів щойно й Плотій! Далебі, тоді бажано — і навіть краще! — було б, якби той узагалі не приходив до цього покою. Десь далеко шуміло під сонцем море, а тут, як щось чисте й забуте, відкинувсь у кріслі хлопчик, його, хворого, страждань позбавляючи й сам їх не знаючи; та якщо придивитись пильніше, то було то обличчя простакуватого, але моторного сільського хлопчини; а придивитися ще пильніше — і в тому обличчі вже стільки мрійливости, стільки краси… На колінах у хлопчика й досі лежав манускрипт, із якого вночі той читав йому вголос.

І хлопчик, ніби тільки й чекав на наказ, розгорнув згорток і заходився читати:


«Двоє воріт мають марева сонні: одні роговії —

Тіні, як кажуть, крізь них легенько проходять правдиві;

Другі виблискують білою кістю слоновою, ними

Мани на світ посилають обманні лиш сонні видіння.

Так там повчає Анхіс свого сина, а з ним і Сивіллу

І через браму з слонової кості на світ випускає.

Той повертає до суден і друзів своїх там знаходить.

І понад берегом просто у пристань Каєту прямує.

Мечуть з носів якорі вони, ставши під берег кормами».


Так він писав, так славив Каєту; він пригадав цей уривок.

— Так і було воно… а далі її там, Каєту, ховають… Каєту, оту годувальницю… Еней-бо нарешті вернувся з підземного царства… дорослим вернувся… народженим заново…

Говорити було тепер напрочуд легко, так ніби повітря раптово порідшало.

— Хіба той шлях, що пройшов Еней, — і не твій шлях, Верґілію? Ти також зійшов у морок, щоб у трепетнім сяєві хвиль повернутися морем додому…

— Мене у пітьму занесло, але то не моя була воля; я дійшов до пітьми, до її лона дійшов я, але в неї саму не занурився; та печера була кам’яна, річка в ній не текла, не видно було також озера в безодній глибіні застиглого ока ночі… Я бачив там Плотію, але батька свого не знайшов. Але й Плотія щезла… Ні, не народився я заново, й ніхто мене там не водив; та потім я голос почув, і тепер мені світло-світло…

— …і ти й сам уже став поводирем.

— Гнаний вітрами і долею гнаний, я й собі поводир був ніякий, а щоб людям — то вже й поготів…

— Та хоч би куди тебе гнали вітри й сама доля, ти завжди прокладав нам шляхи.

— Хіба то я шукав шлях уночі серед лементу й крику тих вуличок? Я, а не ти?

— Поводирем був завжди лише ти, і вічно вестимеш нас ти; я був тобі тільки супутником, то тільки здавалось, що я біг попереду; я часто зникав тобі з-перед очей, а тепер повернувся, я знов у тобі, ти покликав мене у позачасовому плині часу, ти, незмінний його поводир…

І він не стримався, щоб не всміхнутись. Вести за собою людей, бути жерцем, полководцем, царем… Колись, у дитинстві, він про це мріяв, а тепер ось ці мрії висловив хлопчик. Чи не вернув його Плотій і справді в дитинство?

А Лісаній провадив:

— Ні полководець, ні цар, ані той-таки вірш не вестимуть уже крізь часи владарювання безсмертного; та владарюватиме вічно і за собою незмінно вестиме чистого помислу воля і чин.

У покої було вже світліше, етернішим стало повітря, благовісніше віяло божественним подихом. І, мовби ставши ріднішими — рідними, як омріяне звершення, — під сонцем засяяли море і берег, недосяжні гаї, і крізь сонячний спів уже голос незмовкний полинув променистої доньки бога Сонця.

— Чи бачиш, Лісанію, ти оте око і пурпурову блакить, що відливає золотом? Це полудень око своє розплющує і в потаємній глибіні погляду являє нам ніч променисту.

— До Аполлона ти вів нас, і він, перевтілений в сонце, був землею з тобою, тепер він з тобою — день.

— Погляд його злотосяйний, срібний лук його грізний, його рішенець — мовби сяєво, і, мовби сяєво, смерть, яку рішенець той несе. У сяєві цім поєднались Аполлона божественні слово й стріла і, поєднані так, повертаються до божественного свого джерела. О, ця ніч, навіть йому неозоро-невидима, першооснова зору, вона спочиває у Божому зорі, й лише перед тим, кого пронизала стріла, кого світло протнуло, — лише перед тим розітнеться запона мороку, і пригаслим, осліплим уже, але іще видющим оком побачить правічний він храм єднання, початок уздріє й кінець, — побачить правічний той храм, колиску свою у темряві ночі і сяєві дня.

— Неподоланне сонце… — почулось, мов тихий поклик, і злетів він із уст того самого раба, що знову постав у покої.

— Неподоланне, одначе покірне своєму батькові, баранячорогому богові дня, громовержцю Юпітеру, що в могутній руці утримує долі богів, доль володар і бранець своєї долі, всевладний Кронід, безсилий, однак, перед Кроносом.

— Та влади прокляття, яку успадковують або завойовують, — раб той провадив, — те прокляття розвіється, коли в плетениці небесних володарів з’явиться той, кого діва породить, — перший, хто не збунтується і не повстане; він поєднається з батьком, і батько із ним поєднається, і будуть обидва єдині із духом — троє навіки в одному.

— Ти сирієць? Чи перс?

— Мене привезли із Азії, як я був ще малий, — стримано й чемно відповів чоловік, і обличчя його, доти відкрите ще сонцю, відразу замкнулося знов у непроникній покорі слуги.

Як це сталось, чому? Так наче все, що тут діялось, розітнулося надвоє й то так раптово, що в покої, здавалося, враз не стало Лісанія, немовби його щось злякало. А дихати знову зробилося важче.

— Хто ти?

— Я, о мій пане, хатній раб у шляхетних покоях Авґуста, хай боги бережуть його.

— Хто навчив тебе віри твоєї?

— Раб шанує богів свого пана.

— А віра твоїх прабатьків?

— Мій батько сконав на хресті смертю раба, а від матері мене відлучили.

Слізьми підступив тупий біль до горла; сльози затьмарили зір, стражданнями стиснули груди; море сліз, із якого знов і знов воскресає людяність. Та обличчя у раба було незворушне; оголене й замкнене зависло воно над безоднею.

Минула хвилина.

— Чим я можу тобі помогти?

— Хай не зволить твоя доброта турбуватися, пане; своїй долі я вдячний і ні в чому не маю потреби.

— Але ж ти прийшов.

— Мені так звеліли.

Може, цей раб — і справді лише знаряддя? Може, йому наказали перед гостем мовчати, щоб той ні про що не довідався? Що він замовчує? Ох, не розгадати поведінку людини, упослідженої, як той безбатченко; душу її огортає холодний плащ, під ним пласт за пластом відкладається жах, і, сповнений жаху, животіє безбатченком раб. А може, оцього послали сюди, щоб він викрав у нього і «Енеїду», і хлопчика? Щоб зробити й Лісанія таким самим, як сам, безбатченком? В еркері крісло стояло порожнє, він мацав рукою, не знаходив того, хто зник, і позбутись не міг відчуття сирітства! І воно вирвалось криком жаху:

— Ти прогнав його!

— О пане, якщо я у чімсь завинив, то покарай мене або помилуй, бо зробив я це не зумисне. Так мені велено: бути у тебе напохваті й ждати твоїх наказів.

Підозру, одначе, це не розвіяло:

— Ти прийшов замість нього? Тебе замість нього прислали? Під його іменем?

— О пане, нічого свого раб не має, імени теж; пута він носить на голому тілі. Як назвеш мене, так я і зватимусь.

— Лісаній?

Так він спитав. Та Лісаній, ніби почув це чарівне ім’я, знову тут і вродився; хлопчик стояв під стіною в еркері, і це він тепер хутко відповів замість раба:

— Ти завше шукав себе, щоб знайти мене, і, самого себе знаходячи, мене ти шукав.

Шукав… О, він шукав той початок початків! О, йому знов подавало утрачене голос, знову криничні глибини відкривались одна по одній, відкривалось просторище споминів, безмежна безодня минулого, увитого зміями всесвіту, громами подій небувалих просякнутого. І з тих жорстоких зміїних обіймів, не знаючи втрат, вічнопам’ятний, вирвався перший з титанів, Кронос, і ногу свою громоносно першим поставив на землю…

…І серед рокоту спогадів почулася відповідь раба:

— Хто собі сам вибирає ім’я, той повстає проти долі…

…Шукав… О, він шукав!.. Титана вже скинуто, і покоління героїв, покоління людей, що слугували богам, нескінченний ланцюг поколінь, до обов’язку привчених, смерті дивитися в очі привчених, — всі вони забували, що в їхніх жилах текла кров титанів, аж поки зненацька вона починала знов бурхати, і запізнілий онук, народжений стати великим і грізним титаном, знов, як і предок його, громохкою ступою на терени творіння сходить, і пам’ять, раптово оживши, до неба волає про лиходійство забуте, тож він, тяжко вражений пам’яттю, замислює страшно помститись за вбивство прабатька, якого в собі відчуває; і, щоб осліпити світлоносного бога, щоб скинути батька богів, самого владику, дереться на гору, й ось уже близько мета, він вириває з очей громовержця іскрометний вогонь, та знов перемога за Зевсом, цей жбурляє титана на землю і приковує до кам’яного підніжжя. І знов тріумфує обов’язок, і вогняна колісниця, підвладна руці бога сонця, котиться далі у високості, несучи під небесним шатром осяйного стрільця із луком і стрілами, що так день по дню до зеніту сягає…

…І раб, залитий уранішнім світлом, далі провадив:

— Мене ти ніколи не кликав, навіть тоді, як гадав, що кличеш; мене тобі просто накинули; твоїм я обов’язком був, бо служив…

…Шукав… О, він шукав!.. Титан рятувався втечею; втікав, але марно, позад нього від того вогню, що він викрав, загорялися сфери, розкидаючи іскри незліченних сузір’їв, і хоч титанові не поталанило викрасти ще й божественний лук, хоч йому й не поталанило вразити з нього батька, самому прабатьком стати й, час зупинивши, звільнити від його примусу і неминучости тих, що мали прийти ще на світ, безсмертним однаково стало ім’я це і той, хто, позбувшись обов’язку, носить ім’я це, — о, хоч щастя йому й не всміхнулося, відтоді пом’якшали всіяні зорями сфери і, як їхні закони, м’якшими стали і сам обов’язок, і примус, і смерть…

…І озвався нарешті хлопчик:

— Я — Лісаній, Верґілію, і коли почалося життя твоє, почалось без страждань під крилом захисним дитинства, твоя мати, всміхаючись, від страждань тебе вберігаючи, на руки взяла тебе, ще безіменного…

…І знов голос раба:

— Я не маю ім’я, о Верґілію, хоч би як ти мене називав; безіменність велика й велична, довго вона над тобою витала, щоб нарешті прикрити твою наготу…

…Шукав… О, він шукав… О повернення на батьківщину! Поєднався кінець із початком, початок — з кінцем, і владарюють боги, ще владарюють вони і справляють обов’язок. Така була воля світлоносного бога: щоб смерть ти пізнав у житті й щоб вона осіяла життя твоє; тому лише, хто до початків дістанеться (о пошуки, ця пам’ять богів!), хто в спогадах, у нескінченних спогадах дійде до коріння вселенських початків, — тому лиш з кінцем засіяє й початок, і на пам’ять спаде йому сиве майбутнє, запорука якого — в глибинах минувшини; лише той, хто уміє затримати те, що збігає, у збіглім подужає смерть. Незмірна безодня минулого і безіменна. Смерті слугують музи, слугують, як справжні весталки, священне пильнуючи полум’я, Аполлона вогонь золотий.

І ось перед ним ці два лики — хлопчика й раба, і відкрилось усе йому, що було втрачено, і чари смертельні життя, і мудрість осягнення істини, й мудрість любови в любові, й істина, сповнена глузду, ослона безглуздю у глузді; все постало з ніщоти — іншим постало і воднораз незмінним, дивом великим, як реальність сама! О повернення на батьківщину!

Хто ж то усе ж таки — раб, а чи хлопчик? Ось раб знов озвався:

— Якщо я зараз ступлю ближче до тебе, о мій одвічний хранителю, то буду тобі вже не примусом, а щирою поміччю.

І знову хлопчик, тільки вже вищим голосом:

— Те, що вело тебе досі невидимо, звільняє тебе від своєї опіки, бо тому, чому служив раб, віднині служитимеш ти. Привели тебе пошуки врешті до того, хто шукав тебе сам!

І вже суворіше — й усе ж таки втішно — пролунало у відповідь:

— Хай земне все покине того, кому доля судила одне лиш — служити; сам він не має нічого — ні ймення, ні волі; у дитинство відкинутий, він і долі своєї не має. Та що більшою мірою він оголятися мусить, то більшою мірою і прозріває; лише той, хто несе свої пута оголений, смиренно сприйме одкровення просте милосердя небесного, і знову навчиться плакати, і не втратить надії на диво, і, силоміць повернувшись в дитинство, перший угледить світло.

Сплелись голоси, кожен — відлуння окремого голосу, і з двоголосого плетива знявся чистіший, хлопчачий:

— Брама одна — і на вхід, і на вихід, дитинство — в кінці й на початку, дитинство в кохання втікає.

Та, мовби відлуння плачу, пролунали слова уже раба, болю вселенського сповнені:

— Шию гнучи у тяжкому ярмі, голосу батька не знаючи, материнської ласки не знаючи, ні звідки прийшли, ні куди йдемо не тямлячи, безталанні, до сироти сирота прикуті, ми — юрба найпослідущих прислужників, зв’язаних у безкінечний ланцюг, і ласку одну лиш нам дарувала доля: бачити брата у браті.

— Голизна притаманна всьому, що живе в людині, хоч би в чому воно виявлялося; голий початок її і кінець, і догола зранену плоть розтирають кайдани обов’язку; та голий і сам титан, геройство його — голизна, й на батька він підіймається без обладунку і зброї, й горять його голі долоні, в яких він, як злодій, приносить на землю вогонь.

Заодно — просто дивно — із хлопчиком, неначе обидва вели поміж себе і про те саме розмову, раб докинув:

— Від зброї колись у могилу зійшов наш пращур, і відтоді людина тільки те й робить, що брязкає зброєю, і несе нею смерть, і таких, як сама, винищує, і таких, як сама, на рабів обертає, сама ставши зброї рабою, світобудову плюндрує, пускає її за вогнем, щоб від неї зосталась холодна, застигла пустеля. Герой лише той, хто вміє без зброї за себе постояти.

— Верґілію, зброю ти, звісно, оспівував, але серцю твоєму був любий не ярий Ахілл, а сумирний Еней.

— Ми раби, ми зброї не маємо, нас принизили й зброї позбавили, але перед нами, беззбройними страдниками, відкриваються і оживають склепи, розм’якає застиглий камінь і трепетно кориться нашій руці.

— Беззбройний кінець, беззбройний новий початок, і до зеніту з каміння нічного возноситься Бог милосердий, і творіння вертається знов у дитинство.

— Бо ти нас побачив, Верґілію, ти пута побачив, і твої очі заплакали — отож ти побачив початок, що його мають принести гіркі наші сльози.

Так сказав другий і, непроникний, знов обернувсь на слугу, що покірно чекає наказу.

— Ти побачив початок, Верґілію, але сам ти — іще не початок; ти голос почув, але сам ти — іще не голос; відчув ти, Верґілію, як стугонить серце всесвіту, але сам ти — іще не серце; ти — поводир споконвічний, який сам до мети не доходить; ти будеш безсмертний — як поводир безсмертний; ще ні, й усе ж таки вже — ось твоя доля на кожному зламі часів.

— О Верґілію, ти пута несеш разом з нами, хоч у тебе вони уже трохи й послабились.

Запала мовчанка, і всі троє вони дослухались до тиші. Дослухались до світла, що розливалось довкола. І те світло було наче шелест, наче шелест колосся достиглого, шелесткий золотий сонцедощ, рясний і ласкавий, невимовно провісний, і неминуче вістив він зіходження непроминущого віщого голосу. Пісня нового дня, що сіянням пливла над пітьмою.

І хлопчик, руку піднісши, промовив:

— Поглянь на ту зірку — вона вказує шлях.

І постало світило нічне у пурпурово-ясному небі й лагідне сяйво своє понесло на схід.

Святобливо раб опустився навколішки, ницьма припав до підлоги і спершу недвижно завмер, а тоді розігнувся і, стоячи так, на колінах, догори звівши руки, вперед і назад погойдуючись, заходився молитись:

— О нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, що тронує у безмірі, про себе ти провість несеш своїм оком, що осліплює нас з високости, стриму нема його блиску, і все ж воно — тінь лиш твойого буття потаємного, відблиск твоєї темряви, відблиску відблиск. І оку моєму, зору моєму, цій тіні нікчемній, тьмавому відблиску од твого відблиску, нікчемному відблиску вільно піднестись до тебе — не задля того, щоб у тобі знайти спокій, а щоб у стражданнях вернутись назад, у передчуття. Уляглись біля ніг твоїх лев і тілець, і злітає до тебе орел. Око твоє — то твій голос, і брова твоя супиться, громом погрожує. Не до снаги ти нікому — ні тому, хто посміє украсти вогонь, ні тому, хто тельця вкоськує, ні тому, хто себе сам величає прабатьком, — о ні, не до снаги ти нікому. А ти посилаєш спасителем того, хто не стане чинити спротиву. І з твого сяєва, у відблисках цього посланця приходить на світ зоряниця, немов немовля, і з волі твоєї пливе в небесах вона, туди повертаючись, де царював колись ти і царюватимеш знов, як день новий прийде. Для смерти мене ти створив, і я — її образ. Та, створивши мене, о незримий в незримім, створив ти і благо повернення, й, коли зоряниця зайде, коли ти, о безіменний у безіменному, ім’я проголосиш, яким сам наречешся, щоб шляхами земними пройти й на шляхах цих померти, й коли зоряниця, зору земному поставши як другий твій лик, що в ньому ти знов вознесешся до себе самого, — коли зоряниця та, знов обернувшись на світло колишнє своє, знов розпуститься сонцем, знову стане єдиним вселенським оком, тоді зволь мені, тіні останній твого безімення, рабові з рабів, о, зволь до імення твого причаститись, до лика твого, до сіяння твого, о нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, кому я належу й кого возвеличую нині й навіки-віків.

І знявся тоді полудневий вітер, палкий і гарячий, як цілунок самого життя, ледве відчутним поривом він прилетів із півдня, наринув тихим навальним потоком — подих вселенського моря, яке виступає щодня з берегів, дух часів, що вічно спливають і ніколи не сплинуть, часів, над якими мандрує небесне світило, дух землі, що достигає під сонцем, дух оливи, лози виноградної і пшеничних ланів, дух простоти і турбот, дух конюшень і вичавків, дух спільноти і злагоди, дух безкрайого нив’я, дух безкраїх поораних піль, дух трудів, любих серцю, — дух полудня; о велич полудня, святая пора, що панує над світом і над світами, немов золота колісниця добігла зеніту і колеса її на священний спочинок спинились. Тихо гойдалась від повіву лампада під стелею, сріблисто дзвенів ланцюжок.

О, закоротке життя людське! Ні на що його не вистачає. О спогади, о повернення на батьківщину!

І він, нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, — він владарює у царині, богам неприступній: той, чия тінь — то світло, про кого ми тільки здогадуємось, але нічого не знаємо, кого неспроможні назвати, найпотаємніший із потаємних. Чи не йому то селяни поклонялися з острахом, гадаючи, що живе він у капітолійському лісі правічному? Йому статуй не створено, та й хто ж бо їх створить, адже він — сам собі символ, але провістив себе в символі голосу. О, розплющ свої очі, щоб уздріти любов!

І високо-високо, понад повівом цим полудневого співу, що линув і линув недвижним і теплим потоком, повним любови ласкавої людини до своєї землі, повним любови жорстокої землі до людини, — високо-високо нічна пропливала зоря-мандрівниця, також як символ — невимовної символ любови, яка прагне зійти на землю, щоб тлінне піднести до сонячних обширів. Так дрімав полудень у диханні верхнього й нижнього світу, і спочивав колісниці вогненної запряг, спочивали колеса, спочивав бог Сонця.


Що відчував він — щастя? Він не знав, та й навряд чи хотів це знати; але, певна річ, то була вже надія — надія глибока й пекуча така, що, мов надто яскраве світло, мов надто потужний звук, стала вже майже нестерпною, і він, далебі, зітхнув майже з полегкістю, коли недвижне це дійство зненацька урвалося. Він, власне, не знав і того, скільки воно тривало. Та коли все ж урвалось, коли полудень знову ожив, і променисте колесо знов закрутилось, і знов запряг шляхом своїм рушив, а зоря мандрівна раптово розтанула в небі, тоді відчинилися двері покою — відчинилися так, немовби нарешті діждались, щоб із них спритно вислизнув той прудконогий хлопчик; та насправді на клямку натиснув якийсь гладкуватий чоловік з бородою, що, люб’язно всміхаючись, постав на порозі, ніби ладний сказати: ось і я, вам урочистий дарунок; не звернувши уваги на хлопчика, що прошмигнув повз нього, бородай підніс руку на знак привітання. Не важко було здогадатися, що це — той самий лікар, на якого й чекали; про це вочевидь промовляли й манери його, і постава, й увесь його вигляд, а на додачу — й коротка, густа, але доглянута світло-руса борода вченого мужа, в яку вже ніби зумисне вплелися сріблясті нитки — срібло літ, що викликає довіру; та якби сумніви все ж таки й зринули, то їх остаточно розвіяв би почет (причандаллям озброєний, він з’явився услід за патроном своїм і виступав, мабуть, ще з більшою гідністю), не кажучи вже про облесливо-світське і професійно-навикле вітання, що злетіло з усміхнених вуст:

— Я думав, наш хворий одужує, а він, бачу, вже видужав!

— Так воно й є. — Ці слова він проказав швидше і переконливіше, ніж навіть сам сподівався від себе.

— Для лікаря немає нічого кращого, як дістати підтвердження свого діагнозу, а вже від поета, такого великого — то й поготів… Одначе якщо ти кажеш, що вже здоровий, лише задля того, щоб скараскатись лікаря… Як там у тебе Меналк промовляє? «Нині тобі не втекти! Я на все даю згоду. Рушаймо!»

Цей спритний двірський ескулап симпатії в нього не викликав, хоча загалом не піддатися загадковим лікарським чарам не до снаги жодному хворому; мати справу з простим сільським костоправом було б, звісно, приємніше, принаймні з тим можна було б побалакати… Одначе тепер хоч-не-хоч доведеться змиритись і з цим.

— Нікуди я не втечу від тебе… А вірші, до речі, забудь.

— Забути вірші? Верґілію, якби не твій вигляд, то я вже подумав би, що в тобі говорить оце лихоманка! Ні вже, ні ти не втечеш від мене, ні я не забуду цих віршів, тим більше що наші з тобою предки, Теокріт і Гіппократ, були родичі, обидва ж бо з Коса, тож я маю право потішитись тим, що ми із тобою — рідня…

— Вітаю тебе, свого родича.

— Я — Харонд Коський. — Він надав цим словам саме такої ваги, на яку й заслуговує знамените ім’я.

— О, ти — Харонд… Виходить, ти там уже не навчаєш… Багато хто, мабуть, про це шкодує.

Це був не докір, скоріше — подив людини, для якої можливість навчати завжди була тільки метою — високою і, на жаль, недосяжною. Та своїми словами він зачепив ненароком вразливе місце в сумлінні двірського лікаря, і той перейшов до захисту:

— Запрошення Авґуста я прийняв аж ніяк не заради вигоди; якби мені йшлося лише про багатство, то я там і далі лікував би своїх пацієнтів, людей багатеньких, яких було в мене таки чималенько; та хто ж про багатство думає, коли тут така нагода — послужити священній персоні самого Цезаря Авґуста! А крім того, я маю надію, що тут, у самісінькім серці державної влади, до якої тепер і я трохи причетний, мені поталанить здійснити і свої певні наміри, для науки корисні і для добра народу — корисні, можливо, навіть більшою мірою, аніж моє вчителювання… В Азії й Африці ми позводимо нові міста, і там без порад клініциста не обійтися… Це — лише приклад, один з багатьох… Але не подумай, що мені було легко — та й тепер ще нелегко, — без болю у серці покинути вчителювання, адже були роки, коли я мав учнів по сотень чотири, а то й більше… — Почасти щиро, почасти і чванькувато про себе розводячись — чисто тобі товариш, що набивається з дружбою, — він усівся тим часом на ложе, щоб, скориставшись невеличким пісочним годинником (ту річ на його знак подав йому один із помічників) полічити в недужого пульс. — Так, полеж спокійно, зараз буде готово…

Лиховісно, нечутно, тоненькою цівкою, з якоюсь пришвидшеною повільністю сочився пісок у склянці.

— Пульс не має значення…

— Зачекай трішечки, не розмовляй поки що…

Весь пісок у годиннику витік.

— Але й не скажу, що він так уже й геть не має значення…

— Та вже ж, Герофіл нас учив, що пульс ще й яке має значення!

— О, той великий александрієць! Він би досяг куди більше, якби був приєднався до нашої коської школи. Ох, та коли то було… А щодо пульсу твого, то я, хоч і не схильний називати його геть поганим, завважу, що він загалом міг би бути і кращим…

— Це ще ні про що не говорить… Була лихоманка, я трохи ослаб, того ж і пульс… Я щодо цього спокійний, цілком; я все ж таки дещо пригадую ще з тих часів, як вивчав медицину, не все ще забув…

— Гірших пацієнтів, аніж побратимці у ремеслі, немає, тут мені, далебі, краще вже мати до діла з поетами і не лише із недужими… А як наші справи із кашлем? А з мокротинням?

— У харкотинні кров… Але так воно, певно, і має бути; соки відновлюють свою рівновагу.

— Шана й хвала Гіппократові… Та чи не хотів би ти, хоч на деякий час, вибрати все ж таки щось одне — або поезію, або медицину?

— Так, про поезію треба забути; свого часу краще було б мені лікарем стати…

— Я залюбки поміняюся з тобою місцями, щойно ти станеш на ноги.

— Зараз я стану на ноги. Я здоровий!

І знову йому причулося, немовби слова ці вустами його сказав хтось інший, хтось справді здоровий.

Обличчя у лікаря відразу утратило той світський вираз, ту промітну байдужість, яка досі справляла таке неприємне враження; його повний, гладенький усміхнений вид, його очі, темні очі із золотавим поблиском у глибині зробилися раптом чіпкими-чіпкими і пильними, аж навіть тривожними, і до такого їхнього погляду майже не пасував мало не радісний тон:

— Далебі, я від щирого серця тішуся тим, що ти маєш себе за чоловіка, цілком здорового, та Авґуст у такому випадку каже: «Устигнеш із козами на торг»… Людина й видужує теж не одразу, вона ніби ступає зі східця на східець, і хай уже лікар вирішує, чи високо ти на цих сходах піднявся…

Допитливий погляд, цей радісний тон… Усе викликало тривогу.

— Ти гадаєш, либонь, що я уже майже одужав… гадаєш, либонь, що я почуваюся майже здоровим… Ти гадаєш, що це — ейфорія?

— Ох, Верґілію, якби це було так, то я побажав би тобі ейфорії тривалої і нічим не затьмареної.

— Мій стан — не ейфорія. Я здоровий. Я хочу на берег, до моря.

— Ну, саме до моря я тебе й не пущу, а ось у гори пошлю і дуже скоро… Якби я був тоді разом із Авґустом в Атенах, то в мене ти вже давно лікувався б у Епідаврі, я б на цьому таки наполіг, будь певен… А тепер доведеться удовольнятися тим, що маємо тут… Але коли й лікар, і пацієнт одностайно одужання прагнуть, то нічого нема неможливого… А як щодо сніданку? Чи хочеш ти їсти?

— Я хочу мати тверезу голову.

— О, це було б іще краще… Де тут у тебе прислуга? Почнімо з гарячого молока… Хай раб побіжить на кухню…

Раб, що досі з застиглим обличчям стояв позад почту, вже хотів був сповняти наказ.

— Ні, його не треба… хай нікуди не йде… хай готує купіль мені.

— Купелі в нас нині не буде… але потім — із дорогою душею, спробуємо і купатися; те, що Клеофант двісті років тому нам казав про цілющі купання, не застаріло й тепер… Природа людська не міняється, і колись знайдена істина нею й лишається, попри всі найновіші ті ліки, якими тепер ощасливлюють нас…

— Щодо цього старий Асклепіад, наскільки я знаю, Клеофанта підтримує теж.

Ця його репліка спричинила обурення, на яке він очікував, а власне, навіть і сподівався; та Харонд відповів досить стримано:

— Атож, той старий лис із Бітинії!.. Він забрав собі в голову, буцім вода, і повітря, і сонце — то довічна його оренда, така собі вотчина… А тим часом у мене, ще молоденького лікаря, за часів, коли про Асклепіада ще мало хто й чув, купелі й повітряні ванни давали чудові наслідки… Асклепіада я, певна річ, шаную, хоч і цілком припускаю, що про ті мої лікарські успіхи він тоді щось та пронюхав; я завше тримаюся думки: ми, лікарі, на землі задля того, щоб рятувати недужих, і всі пересвари про те, хто перший доскочив успіху, — то не що інше, як дріб’язкові, неподобні фахові ревнощі, і їм треба рішуче покласти край… Лікар повинен терпляче набиратися досвіду, а не відразу здіймати галас, претендуючи на свою першість, як це дехто, на жаль, має звичку робити… Сам я ще років із тридцять тому міг би створити учення про користь купання, але ж робити цього я не став… А візьмімо, до прикладу, того ж таки старого Асклепіада! Якої невиправної шкоди завдав він своїми трактатами про користь вина! Можна сміливо сказати, що до лікування купаннями від удається лише задля того, щоб відмитися від тої шкоди, якої завдав своїм лікуванням вином… — І він завершив тираду цю своїм дзвінким, улесливо-гладеньким смішком — так мовби один пласт сміху раз у раз падав на ще один, такий самий дзеркально-гладенький, та ще й трішечки по ньому проковзував.

— То вина ти ніколи й нізащо не прописав би?

— У межах розумного? А чом би й ні? Просто я не збираюся зі своїх пацієнтів робити п’яниць… У цьому — глибока помилка Асклепіада… Та годі про це вже, бо наразі ані вина, ані купелі ти не дістанеш, а дістанеш лишень молока гаряченького…

— Молока? Замість ліків?

— Називай молоко як завгодно — сніданком чи ліками, байдуже. Ти ж бо однаково хочеш, либонь, чогось іншого.

Напоїти його молоком, як маленьку дитину? Лікар теж намагається зробити із нього дитину, принизити. Треба впиратися, іншої ради немає.

— Важка була ніч, задушна така… — Пересохлі від лихоманки пальці самі заворушилися, немовби бажаючи показати, як їм потрібна волога. — Мені треба помитися.

Але спротив однаково не допоміг. Раб, не зважаючи на його заперечення, вибіг з покою. Невже таки зрадник? О, й чаша вже зникла зі столу, а хлопчика, звісно ж, прогнали також. Що тут діється? Пальці, не знаючи стриму, й далі грались у свою самовільну гру, а перстень нестерпно тиснув, ніби став затісним. Чому все це коїться? Чом його не лишили самого із тими двома, із рабом і хлопчиком? Чом його знову і знову навертають до цієї самотности в цім велелюдді? На стільчак не дають навіть сісти.

— Я хочу помитися… Мені треба прибратись.

— Ну звісно, тобі треба прибратись, і не тільки тобі, прибрати потрібно і в цьому покої, бо Авґуст — він звелів мені так тобі й переказати — має намір невдовзі прийти сюди й привітати тебе особисто… А поки що мій помічник обмиє тебе тепленьким розчином оцту…

Упиратися, отже, було надаремне.

— Я радий, що Авґуст… Хай усе приготують.

— Ми вже готуємо, любий Верґілію; та насамперед випий ці ліки. — І Харонд подав йому келиха.

Прозоре питво, що було в тому, келиху, його насторожило.

— Що це?

— Відвар із гранатових зерен.

— Він не зашкодить.

— Нітрохи. Він сприятиме травленню, шлунок знову прийматиме їжу. Схоже, ніч ти провів тут важку, тож випити це, я гадаю, тобі треба доконче.

Питво те було гірке-прегірке.

— Звичаї дому — для гостя закон, і я також їм маю скорятися; хто провинився, той мусить скоритись.

— А хто хворий, той мусить змиритися з тим, що треба коритись; це — перша вимога лікаря.

— Ну звісно, недуга — це в кожному разі провина…

— Природи.

— Недужого… На природу складати провину не гоже.

— Ще добре, що ти не складаєш провину на лікаря.

— Лікар, коли помагає людині, частину провини бере, як-не-як, і на себе; тоді він — кепський цілитель.

— О Верґілію, я це кладу, далебі, і на свій рахунок, тим більше що й сам ти ще думаєш стати лікарем.

— Хіба я про це казав?

— Саме так ти й сказав.

— Я ціле життя прохворів; з мене був кепський цілитель… на мені уже стільки провин…

— Верґілію, любий мій, ти, певно, надто вже глибоко штудіював оті трактати нашого вельмишановного друга Асклепіада.

— Чому?

— Його вчення про те, що праведний спосіб життя — це запорука від усіляких недуг, вельми нагадує твою теорію — і це не помітити важко — про провини, що стають виявом усіх недуг… Я шаную обох вас і поважаю, та все ж ризикну це назвати абсурдом, цілковитим безглуздям, що просто межує з чаклунством… Та воно і не дивно, якщо згадати про оті неприкаяні атоми, що, як стверджує Асклепіад, блукають у тілі людському…

— Харонде, невже ти — такий супротивник чаклунства? Але зцілення без чаклування — чи буває таке взагалі? Я майже певний, що ми просто забули, як слід чаклувати по-справжньому.

— А я, о Верґілію, вірю лише в заклинання любовні отої твоєї чаклунки, які повернули їй Дафніса.

Дивом дивним на пам’ять спливло вже забуте… Дафніс! Еклога чаклунки! Хіба вже тоді не відчував він, що кохання — понад будь-які чари? Що й біди усі, і провини усі — від того, що ми не кохаємо? Хто не кохає, того спостигає недуга, і лише той, хто знов для кохання пробудиться, зможе одужати.

— О Харонде, будь-який лікар, що володіє справжнім чаклунством зцілення, рятує недужих від їхніх провин, і робиш те саме, либонь, і ти, тільки й сам про це часто не знаєш.

— І знати не хочу, бо в недузі провини не бачу… Занедужують навіть тварини і діти, а провин вони, певно ж, не чинять… Щодо цього Асклепіад наш, хай там які мав заслуги, помилявся і то безнадійно.

До рівня дитини принижений, до рівня тварини принижений — недугою гірко принижений і через неї від світу ховаючись, глибоко-глибоко, ще глибше, ніж це робить дитина, ніж це робить тварина…

— О Харонде, саме тварину сором пече за її недугу, і вона забивається десь у куток.

— Не ветеринар я, Верґілію, звісно, та своїх пацієнтів я знаю, і своєю недугою більшість із них неабияк пишалися.

Харонд кинув слова ці вже досить недбало — він саме зібравсь розчесати бороду, що вимагало від нього всієї уваги і зосередження: перед приходом Цезаря він, двірський лікар, мав-таки причепуритися. Зі складок тоґи Харонд дістав гребінця й кишенькове люстерко, перехнябився так, щоб на обличчя краще падало світло, і заходився самозабутньо наводити лоск на свою світло-русу бороду вченого мужа. І, отак заклопотаний, випнувши спідню губу, щоб натяглася на шиї шкіра, і через це бурмочучи, на пояснення думки додав:

— Пацієнти своїми недугами хизуються так, що їх перевершують лиш лікарі, коли починають хизуватися своїм ремісничим мистецтвом.

Що правда, то правда; хоч би як ми недуги своєї соромились, а завжди знайдемо нагоду похизуватися нею — похизуватися, мовби погордлива жертва: ще б пак, ми ж бо здійснили замало не подвиг, адже недуга звільняє від метушні і марнот, зі статтю пов’язаних, адже всіляке жадання й усе, що варте жадання, в очах недужого меркне… Так хизується саморуйнація. Та якраз через це чи всупереч цьому:

— Дай люстерко.

— Потім, спершу ми трохи причепуримо тебе, бо поки що вигляд у тебе якийсь занехаяний.

— Дозволь мені похизуватись, недужому… Дай люстерко.

І коли він нарешті одержав люстерко і звідти на нього поглянуло власне обличчя, знайоме таке і чуже водночас, сувора вимога й, одначе, благання у погляді (о, скільки усього ховалося під оцією зарослою оливково-бурою шкірою, скільки запитань стояло в цих темних очах із чорними колами-тінями, про що лиш мовчали вуста ці, тоненькі тепер і від цілунків відвиклі!), — коли він поглянув на це помарніле обличчя, що дивилось на нього, немовби ввібравши у себе всі до одного обличчя життя проминулого, цілу безодню колишніх облич, до якої вони одне за одним спадали й спадали, щоб навіки усе ж таки там зберегтися, як збереглося, немов віддзеркалившись, обличчя матусі в обличчі дитяти, хоч йому й не дістались ясні її очі, — о, коли він поглянув на цю плетеницю облич, то вздрів і останнє із них: його обриси ще лишень ледь проступали, та воно уже мало ось-ось приєднатися до плетениці — обличчя його сподівань, обличчя, якого він мріяв набути, скориставшись своєю недугою, й було то обличчя вмирущого батька, обличчя гончаря перед смертю, який покладав свою звиклу ліпити десницю на голову хлопчика й нарікав його іменем; дивний спокій і упокорення сходили з цього обличчя, решта облич за ним мерхли, тьмянішали, і як, яким чином до цього дійшло — тим чи тим, і чи слушно для цього було обирати недугу, — тепер, коли все вже зайшло так далеко, було майже байдуже.

— Зціли мене, адже ти — лікар, зціли, щоб я міг померти.

— О Верґілію, всесильних немає — ти ж бо й сам так співав; я можу зцілити тебе лише задля життя, що й зроблю, узявши на поміч Ескулапа.

— Я звелю, щоб для нього тримали напоготові півня.

— Щоб він пробудив тебе для безсмертя? О Верґілію, тобі для безсмертя вже смерть не потрібна; а зараз нам краще подбати про інше — помити тебе, поголити, щоб Цезар, як прийде, не захопив нас зненацька; бо час непомалу вже квапить.

— Не завадило б і вкоротити чуприну…

— А люстерко віддай, Верґілію, бо бажання твоє похизуватися вже виходить за будь-які межі; доглядав за твоєю чуприною, звісно, не придворний цирульник, та робити її ще коротшою, як на мій смак, було б тепер зайве.

— Жертві вкорочують чуб на чолі; таке правило.

— У тебе, бува, не жар? Чи слова твої — просто визнання цілющої сили чаклунства? Якщо це поможе — про мене, нехай, рутина чужа моїм лікарським методам; тішу себе сподіванням, що це — одна із моїх переваг… Одне слово, задля, як кажуть, офіри можна й спокійно обстригти тобі трохи чуба, одначе тоді нам тим більше поквапитись треба.

Тоном таким розмовляють з дитиною, вдаючи, нібито вволяють її забаганку, а насправді — щоб домогтися від неї послуху. Та незалежно від того, безглузда чи ні була ота думка щодо офіри, залишалося тільки одне: скоритися. І він мовчки, безвладно дав робити з собою усе, що вважав за потрібне лікар. Його підхопили досвідчені руки, перенесли на стільчак, і лікар, поки він там робив своє діло, наглядав за ним, мов за малою дитиною.

— Ну ось, — нарешті промовив Харонд, — а тепер ми погріємось трохи на сонечку і спокійненько поп’єм молочка.

Отож він, у ковдру закутаний, сидів уже в кріслі, на сонечку покрай вікна і ковточками пив молоко, що невеличкими теплими хвильками вливалось у темряву тіла. Раб стояв поруч, щомиті готовий прийняти від нього чашу. Та дивився цей раб кудись за вікно — дивився суворим і неприступним, одначе покірним поглядом.

— Чи не бачиш ти там кульгавого?

— Ні, пане, кульгавого я там не бачу.

У покої тим часом запанувала ділова метушня; прибирали побляклі квіти, що кволо звисали із канделябра, розливаючи солодкуватий дух в’янення, ставили нові свічки, мили підлогу, міняли постільну білизну. Лікар, знову озброєний гребінцем і люстерком, підійшов до нього:

— Якого кульгавого?

— Того, що був уночі.

У тому новому запитанні почулась тривога і воднораз намагання що-небудь збагнути:

— A-а, це ти про Вулкана? Про того, якому колись присвятив свою «Етну»?

Майже зворушлива була ця тривога, майже потішне — намагання збагнути.

— Ох, любий Харонде, про поему ту краще забути. Не забивай собі голову моїми віршами, а тим раннім незграбним опусом — і поготів; його, як по правді, я мав би переробити.

— «Етну» ти хочеш переробити, а «Енеїду» спалити?

Їхній розмові слова ці, повні тривоги і нерозуміння, лише додали комізму. А тим часом, можливо, і справді не завадило б ще раз повернутись до сюжету про Етну й уже по-новому, набувши майстерности, набувши сумлінности, набувши прозірливости, підслухати того кульгавого коваля в його вільних від демонів залізних копальнях, сліпого від диму і яскравого світла у кратері; так, сліпого, але завдяки сліпоті цій — о сліпота співця! — він розгледів сіяння вершин; Прометей, у Вулкані втілений, доля в недолі.

— Ні, любий Харонде, просто я хочу сказати, щоб забув ти і про одну поему, й про другу.

І знов було просто зворушливо бачити, як просіяло обличчя у лікаря, коли поміж ними нарешті таки перекинувсь місточок порозуміння.

— О Верґілію, вимагати неможливого — такий привілей, звісно, мають поети, але пам’ять… просто так, за наказом, її не приспиш… Ох, Верґілію! «Все, що колись-то блаженний Еврот од пломінного Феба, з уст його, чув і що лаврам своїм велів перейняти, — все те співає Сілен…»

— «Від долин до зірок лине пісня…» — пролунав на продовження з далечі, відлунь повної, тихий голос, що й сам був відлунням, відбитим від стихлого голосу хлопчика.

Відлунням знімалися звуки до неба, знімавсь гомін дня, гомін людських турбот, гомін тисяч робітень, тисяч домівок, тисяч крамничок, змішаний і перемішаний з рештою гомонів міста, змішаний і перемішаний з безліччю запахів міста; невагомо знімалась до неба уся плутанина ця дня, і тривоги тепер вона викликала не більше, аніж голубів воркотання чи горобців цвірінчання, що вливалося в неї. Понад дахами під черепицею, в чорних смугах або й чорною геть, зависло тоненьке, тремтливе пасемце диму, там і сям під промінням тепер уже збляклого денного світоча зблисне то мідь, то залізо, то олово; і в полуденних цих виблисках зблякло і небо; хоч і безхмарне, та вже без густої своєї блакиті, напиналось воно над полуденним трепетним світом.

Чи не потурбувати лікаря ще раз і спитати про зірку, що зникла у цій непроникній прозорості? Вічносуща, хоч і невидима, мандрувала та зірка на схід, мандрувала по всіх небесах, але воднораз і поза всіма склепіннями, поринаючи в те океанське свічадо, де в бездонних глибинах навік залягає відлуння мільйонноликих небес. О зоря-мандрівниця, що поєднує сфери! Невловиме, крізь мови усі проникає донизу променисте коріння світла; невловиме, крізь мови усі тягнеться вгору променисте галуззя погляду, та, коли промінь пронизує нас, до бездонного дна нас пронизує, мільйоннооко пронизує, — нам пора завертати до своїх щонайглибших глибин, опускатися в океанську безодню відлунь, звідки наш образ відіб’ється, як промінь, назад, до небес, до мільйонноликих небес, до Божого ока. Й коли ми у поті чола справляємо — смиренно справляти мусимо — труд свій, то чи вже не вдивляємось так у глибини, чи вже не прагнемо так придивитись і розгледіти образ горішній?

Чи не сягаємо ми у трудах наших праведних, до землі звернених, в оті бездонні глибини, що залягають ще глибше, аніж підземні світи, і воднораз є глибинами щонайвищих небес? Чи ми зачекати ще маємо, поки з останнім — щонайостаннішим і смертоносним — променем світла у нас, смерть несучи, проникне сам Бог і разом із власним відлунням забере нас з собою назад, до свого неземного буття, спускаючись по царствених сходинах вічности крізь поверхню розвержену? Де поділась зоря-мандрівниця, що вказує шлях?!

Угрузнувши в крісло й примруживши очі, він удивлявся у блякле мигтіння, вдивлявсь тайкома, ніби роблячи щось заборонене. І поки він так удивлявся, до болю напруживши очі й усе ж їх не годен відвести, поки він так удивлявся — з власної волі й воднораз через власну безвольність, — несподівано зринув (звідки узявся він — звідси чи звідти?) невдивовижу спотворений і все ж таки різко окреслений образ, що явився йому в кишеньковім люстерку, образ відчужений, багатоликий і все ж незавершений, відблиск відблиску, тінь, що лягла на глибоченну поверхню дзеркала, на сховане в темряві дно променисте безодні його. О ні, далебі, той образ приніс хтось туди не по сходинах вічности, радше прокрався він сам крізь вузеньку щілинку аж на дні ока, коли мружився та придивлявся, ніби з нечистим сумлінням; ох, далебі, не до сіяння було тоді…

І сказав тоді раб, чашу з рук його взявши й відставивши набік:

— Пожалій свої очі, пане, сонце ж таке яскраве…

— Це вже мій клопіт! — гримнув на нього лікар, а тоді до своїх помічників: — Воду з оцтом уже підігріли?

— Так, учителю, — почулося з темного закутка.

І на вчителів знак його знов перенесли у тінь і поклали на ложе. Та погляд його був прикутий до світлого неба у проймі вікна, і він, заворожений світлом, мимоволі промовив:

— Хто з глибини колодязя придивляється до денного неба, тому воно видається темним, і він бачить на ньому зорі.

Лікар ту ж мить опинився поруч:

— Верґілію, тобі негаразд з очима? Не турбуйся, минеться…

— Ні, з очима мені все гаразд.

Цей лікар двірський, певне, й сам геть сліпий, коли навіть не знає, що людині, яка в сліпоті на сліпоту іще більшу очікує, з очима нічого не станеться.

— Ти казав щось про зорі…

— Про зорі? Ах, так… я б хотів їх побачити ще раз.

— Побачиш і не раз ще побачиш… це тобі обіцяю я, Харонд із острова Кос.

— О, це правда, Харонде? Далебі, чогось більшого хворому годі й бажати.

— Ой, Верґілію, не прибідняйся! Я зі спокійним сумлінням можу пообіцяти тобі ще більше… Так, наприклад, що ти вже за кілька днів, та, я б навіть сказав, за кілька годин цілком добре себе почуватимеш, адже після кризи — а ти вочевидь пережив її нині вночі й вочевидь у дуже гострій формі, — стан хворого здебільша просто бурхливо поліпшується… Для нас, лікарів, нічого кращого, ніж така криза, по суті, й немає, і в мене є досить підстав уважати — щоправда, не вся наша школа поділяє такі мої погляди, того ж я зажив навіть слави ориґінала, хоч я за це й не ображаюся, — тож я маю досить підстав уважати, що за певних обставин цю кризу потрібно викликати зумисне…

— Я вже тепер почуваю себе цілком добре.

— Тим краще! Тим краще, мій любий Верґілію!

Так, він почував себе добре, цілком; щоб кашель не так дозоляв, під спину на ложе наклали йому подушок, він лежав голий, розслаблений, і його навперемін то обмивали тепленьким розчином оцту, то обтирали дбайливо нагрітими рушниками, і що довше тривали ці приємні поперемінні процедури, то глибше він відчував, як тіло його полишає виснажлива втома від лихоманки; голову він відкинув назад, на край подушки, щоб підставити шию і підборіддя бритві цирульника, який клопотався в нього у головах; здавшись отак на волю прислуги, він відчув, як його огортає полегкість; з насолодою він прислухався, як м’яко й упевнено ковзає бритва напнутою шкірою, як сходить із неї колюча щетина, як потім гарячі й холодні компреси — то один, а то враз другий, і так знов і знов, — а далі поплескування по гладеньких щоках… З усім цим у нього вливалося щось навіть більше, аніж полегкість, йому видавалося навіть, що все його тіло блаженно виструнчується… Та коли після цього цирульник хотів був узятися і за чуприну, його довелося спинити:

— Укороти мені спершу волосся на лобі.

— Як накажеш, мій пане.

Торкнулись чола прохолодні ножиці, потім коротко ляснули і пройшлися зі своїм холодком до скронь; час від часу ножиці ляскали і над вухом, бо цирульник щоразу, відтявши пасемце, віртуозно видобував із них ще й холосте тремоло, а позаяк естетичні смаки такого митця у цирульному ділі вимагали і ритму, й симетрії, то постала потреба ще й підрівняти сам проділ та чуб на потилиці, а вже тоді перейти до промивання оліями та кам’яною сіллю, а на завершення кілька разів прополоскати прохолодною водою, задля чого іззаду під голову йому підставили миску зі спеціально прогнутим краєм. А поки вро-

чисто і чинно тривало це дійство, фельдшер уже заходивсь обережно і вправно розминати йому суглоби, розпочавши із пальців ніг.

Ось голова вже й помита, і цирульник спитав:

— А помаду яку, мій пане, — з троянди, із лілії чи з резеди? А може, ти любиш амбру?

— Не треба нічого; причеши, а помади не треба.

— Гарно пахне та жінка, котра не пахне нічим, каже Ціцерон, — промовив лікар. — А втім, він казав ще багато блюзнірських речей, у які й сам не вірив. А резеда пішла б тобі вельми на користь. Резеда заспокоює.

— І все ж таки краще не треба, Харонде.

За вікном горобці цвіркотали, а на підвіконні, настовбурчивши пір’я, киваючи головою й воркуючи, походжав сизий голуб, осяяний небом блакитним, отінений розкритою навстіж блакиттю небесною.

Харонд засміявся:

— А якби я заборонив був помаду, ти б її сам зажадав. Пацієнти такого штабу для нашого брата не дивина, треба лишень уміти із ними поводитись, і навчитися цього, по щирості кажучи, я мав можливостей досить, навіть більше, ніж досить… Як бачиш, я з тих, хто свої хитрощі аж ніяк не приховує — лише задля того, щоб гру, попри все, все ж таки виграти. А втім, цього разу ти, може, і маєш рацію, бо тебе загалом не заспокоїти треба, а скоріш навпаки, підбадьорити, розворушити життєвий твій дух, і я оце метикую собі, чи не дати тобі добрячу дозу якого-небудь чоловічого збудника. Ні, я не жартую, у твоєму випадку я б це радив тобі майже з певністю; не забуваймо, що наша життєва снага і воля, дух наш життєвий, коли й не цілком, то все ж дуже великою мірою — я б навіть сказав, більшою, ніж ми цього бажаємо й ніж нам це здається, — залежать від нижнього центру нашого організму, від цього нерідко досить-таки плотолюбного нижнього центру, тож нам, лікарям, не слід забувати, що він відіграє неабияку роль у стимулюванні у хворого волі одужати… Та, власне, про це ти, гадаю, знаєш не згірше від мене, а я — зокрема й цим — хотів лиш сказати, що трішечки більшої волі до життя і одужання тобі аж ніяк не завадило б…

— Воля моя до життя ніяких чоловічих збудників не потребує, вона в мене, гадаю, і так досить сильна… Я життя дуже люблю…

— На кохання твоє не відповідають взаємністю? Тоді сам ти кохаєш просто не досить глибоко!

— Я ні на що не скаржусь, Харонде.

Ні, до життя його воля не потребує ніяких збудників; хто зібрався кохати, той заплющує очі, тому їх закриває, як і тому, хто зібрався померти, невідома і рідна рука, але той, хто хоче жити, хто устає, щоб жити, — той зводить розплющені очі до неба, до навстіж розкритої блакиті небесної, з якої й народжується бажання і воля жити. О, як хочеться бачити небесну блакить — сьогодні, і завтра, й позавтра, і з року в рік, знов і знов, а не лежати, немов у труні, із погаслим поглядом, заплющивши очі, із застигло-землистим обличчям, тоді як надворі так само ясніє вже невидима оку небесна блакить, і повнить її вже нечутне для слуху голубів воркування. Такий самий був і той день, ясний і блакитний, — такий самий був день, коли батько лежав на марах. О, як же хочеться жити!

Цирульник став перед ним, тримаючи дзеркало, щоб дати йому помилуватися вдалим наслідком своїх старань.

— Чи ти задоволений, пане, своєю зачіскою?

— Гаразд, добре… Я тобі вірю, можна не перевіряти.

— Вигляд у тебе тепер чудовий! — у захваті вигукнув лікар Харонд, легенько поплескавши на знак похвали трьома пальцями правої руки по пухкенькій долоні лівої. — Просто-таки пречудовий. Сподіваюсь, і почуваєшся ти тепер краще. Адже для того, щоб у тілі запульсували всі соки і живчик, немає нічого ліпшого, ніж отакий масаж, якщо робити його спокійно, ґрунтовно, зі знанням справи. Як по правді, то ти й сам уже мав би відчути цілющу цю дію, а втім, я бачу її з твого вигляду!

За вікном усе ширше і ширше розкривалась ясна і беззоряна небесна блакить; о, як хочеться, як добре було б її бачити завжди! Навіть якби довелося за це повічно платити недугою й стомою! О, як же хочеться бачити! І як може цей лікар, оцей балакун, у нього про щось ще й питати! А втім, Харонд має рацію: адже він і направду почувається так, далебі, ніби трохи ожив, хоч у ньому, по суті, ожила тільки втома. І все ж це було своєрідне оживлення. І звільнення від гнітючого страху. Ожили, позбулися страху натомлені руки і ноги, і хоч вони, поки їх розминали, можливо, ще глибше відчули свою незалежність і власну значущість, та колишнього страху таки позбулися, немовби уже й не існували, а лише знали про своє існування, немовби уже існували не в його власному тілі, а лиш як відображення в дзеркалі. Але це віддзеркалення, знов-таки, було нічим іншим, як самим тілом, авжеж, тіло було і віддзеркаленням, і воднораз самим дзеркалом; воно, наче дзеркало, сприймало не лише існування, а й знання, тож про знання це, позбавлене страху, можна було й забути, хоч воно й стосувалося безпосередньо тіла, несхитне, тверде, як нове усвідомлення власного тіла, тверде, хоч би як невимовно далеко, хоч би як невимовно близько він, хто вже нічого не усвідомлював, хотів загубитися і загубився; тихо-тихо стало довкола; стиха світ пульсував, пульсувало усе всередині і зовні, пульсували припливи й відпливи днів і ночей, пульсував і величний, неквапно-нестримний порядок буття, на основі якого зливались водно і вгавали навіть припливи й відпливи, сплавлялись водно дзвони ночі і сонячні бурі дня; тихо-потиху пульсувало усе, що могло дихати, і дихали спокоєм тихим, здіймаючись і опускаючись, груди, що їх заспокійливо, тихо й цілюще розминала й погладжувала незрима чиясь рука. Це відродження плоті, це нове життя без страждань і стражданнями сповнене, без знань і знаннями наповнене, вплетене в це безгоміння, що, власне, й було безгомінням дзеркального відображення, німим і гладеньким, і, наче у дзеркалі, вершилась оця ділова метушня в покої, керована голосом лікаря, уже ледве чутним; до покою нечутно заходили й за поріг вислизали нечутно раби, на диво легко, неначе пушинку, внесли вони повного кошика з білизною свіжою на його ложе, на диво легко підняли його невагоме тіло, й раптово під ним опинилося свіже простирадло, свіжа туніка облягла його груди, свіжі квіти оздобили канделябр, і їхні вологі пахощі, жваво спурхнувши в повітря, змішались із запахом оцту, — дзюркотливі духмянощі, що зливалися з незмовкним вологим дзюрчанням водограю в стіні, журкітливий капіж душі. У ній розливалось незнайоме якесь відчуття супокою і затишку. Так, тіло його, хоч і оточене такою турботою, вже, певна річ, розкладалося — вочевидь і безповоротно, але усвідомлення його віддзеркалення допомагало зберегти власний образ, від плоті звільнений, образ, що незримо витав поміж минулим і майбутнім, мирно зливаючись із тим і з тим, уже й сам ставши дзеркалом, ставши миром і злагодою, неземною реальністю, що живе лише в подиху, вдивляючись у розкриту небесну блакить. І хоч усе це, все, що тут діялось, уся метушливо-безгучна опіка стосувалася тільки якоїсь прозорости, що позбулася плоті, хоч тут мовби зводилась безплотна споруда з підпор, які вигравали повітрям і світлом — каркас, що нічим, навіть геть невагомим, не обростав уже, атож, і хоч метою усіх цих надмірних і ледь не примарних зусиль було, як здавалося, приховати таке щось, чого, власне, вже й не було, бо лишилося тільки щось вельми розпливчасте і невиразне, немов віддзеркалення якоїсь ніщоти, — попри все те складалося враження, ніби вся ця дзеркальна розпливчастість і невиразність, ніби цю ледь уловиму приреченість, попри її самозречення, останньої миті, попри її ж таки прагнення остаточно розпастися, щось якимсь дивом усе ж рятувало й тримало в собі, так ніби форми і образу їй надавало певне знання, що, хоч і саме було тільки дзеркальним, мало ще досить земної сили, щоб узяти під свій надійний захисток щонайпрозорішу невловимість і, сховавши її, ще раз надати їй вигляду колишньої реальности. Бо чин, який із любов’ю вершать, ще й у своєму останньому відблиску спроможний творити реальність, і навіть коли він, як оце тут, виявляється лише грайливо-оманним віддзеркаленням самого себе, грою у зцілення, яке вже нікого не зцілює, яке грайливо-оманно розігрують ще й перед брамою смерти, — чин цей навіть тоді ще лишається незримою суттю світів, яка винахідливо обертає знання на усвідомлення, а те, що саме захищає й ховає, — в те, що захищене й сховане; і, силою творення творячи зміст, чин повертає його до земного буття таким здатним до перетворень, що це світотворення — навдивовижу і вочевидь таке багате як винятковими, так і буденними рисами — стає віддзеркаленням самого себе і воднораз людини, віддзеркаленням одночасно душі і світу. Що він оце відчуває — ще його власне тіло? Чи це — радше лише віддзеркалення тіла чи взагалі віддзеркалення тільки його відчуттів? Де реальність оцього сущого, що тут мирно його оточує і воднораз є ним самим? Дати відповідь він не міг, і її не давав ніхто, але й ця німа відповідь була мирно суща, як і все навкруги, тілесна і безтілесна в одному-єдиному подиху, в одному-єдиному серця ударі, що витав поміж первісним образом і його віддзеркаленням, не доторкаючись ні до одного, ані до другого, радше символ обох, — витав поміж тим, що бачила пам’ять і що бачили очі, витав дзеркалом тому і тому, з тим і з тим мирно злившись, етеру подібна реальність, на дні цього дзеркала, на дні миру і спокою, на дні денного світла, далекому й темному, мерехтіла, поринувши аж у глибінь сьогодення й реальности, зірка.

Чому так не може й лишатись, лишатись назавжди? Навіщо такому погідно-щасливому стану мінятися? І він не мінявся. Ба більше, здавалося навіть, що й ця метушня у покої, яка все тривала й тривала, не принесе жодних змін. Та довкола ставалися нові і нові події, і їм не було кінця-краю. Мирний подих буття і далі насичувавсь запахом квітів і міцним оцтовим духом, але водночас він і дужчав, і все, чим жив світ, оберталось на шепіт, сповнений теплої свіжости; тривало саме вдосконалення, й дивувало лиш те, що досі було все інакше, що досі усе могло бути інакше. І тепер ось ставало усе на своє місце — ставало, мабуть, назавжди. Бурхливо, а проте й м’яко зливались покій і краєвид за вікном, на лугах розпускалися квіти бурхливо, виганялися вище дахів, протинаючи крони дерев, потопали в обіймах віття; ніби мурахи, копошилися люди поміж рослин, спочивали під ними у затінку, прихилялись до стебел і були, як вони, невимовно прозорі, аж світились на радощах. І навіть довкола Харонда, що й досі стояв край вікна, пішли в хороводі німфи, а він заклопотано й чемно усе ще розчісував свою світло-русу бороду на гладкому обличчі, тримаючи дзеркало, в якому тепер відбивалося все: мохом порослі джерельця, що прокидалися з ніжного сну, зелені листочки суничного дерева, що скупою тремтливою тінню торкалось вологого моху, знемагаючи й в’янучи на полудневому сонці; все відбивалося в тамтому дзеркалі — відбивавсь ялівець, і каштан, кетягами колючими всипаний, і виноградна лоза відбивалася, з якої звисали дзеркально-лиснючі достиглі грона… О близькість дзеркальна, о легкість дзеркальна, о, як вони близько тепер, як легко стати, як легко бути й самому одним із тих, що вже там, і пасти із ними худобу, й чавити важкі виноградні грона під альтан кам’яними склепіннями. О, яке все прозоре і як переходить усе одне в одне, хоч буття свого власного і не втрачає; до невпізнання злилися одяг на людях і шкіра, й душа людська жила водночас і на крайній поверхні, й у зовсім невидимій і все ж таки видимій рідній глибіні-домівці сердець, де нескінченність пульсує, з якої душа прозирає. Це була нескінченна зустріч, що ніколи й не мала скінчитись, зустріч жаска і зваблива. Духмянощі лавра, духмянощі квітів пливли понад ріками, стелились від гаю до гаю, несли із собою веселі перегуки й стишений гомін, а міста, що замріяно танули в ясній далині, власні назви стирали й оберталися на ніжнотрепетне марево. Чи мав іще раб молоко напохваті, щоб наповнити чашу і, як належить, офірувати його золотій статуетці Пріапа? Червоногаряче золото, у молоко занурене, — ось що відбилось у дзеркалі, а довкола — лямівка тополь понад річкою, Гераклу присвячених, — відбилось, повите лозою вакхічною, Аполлоновим лавром уквітчане і любим Венері миртом; та ось посхилялись над водами в’язи, листочки свої оросивши, і з одного з дерев тих з’явилася Плотія; місточками, легко ступаючи, вона поспішила до нього, підходячи ближче і ближче; над нею метелики пурхали й нечутно співали пташки; вона перетнула поверхню ручного люстерка, перетнула гладінь цю, що розімкнулась попереду й зімкнулась позаду, перетнула молочно-білою стежкою слонової кости золотистогарячі аркади веселок і спинилась поодаль — перед ним, хто сидів під канделябром, ніби під кроною в’яза.

— Плотія Гієрія! — мовив він чемно, як і належиться, адже доти ніколи її ще не бачив.

Вона похилила чоло, ніби вітаючись, і коси її заіскрилися, наче всіяне зорями небо, а тоді, хоч обох відділяла чимала відстань, вони подали одне одному руки і стисли їх гаряче й щиро — так, що від нього до неї й від неї до нього заструменіли потоки його і її життів. Але це могла бути й мана, і він запитав, щоб упевнитись:

— Що тебе привело сюди — просто випадок?

— Ні, — відповіла вона, — нас доля з’єднала водно ще на самім початку.

Водно поєдналися руки, долоні його вже завмерли в її, долоні її — у його, й уже важко було розрізнити, де з них чиї, але відповідь ця — адже він, ніби й сам розгалузившись кроною в’яза, ще й обхопити спромігся грайливими пальцями квіти й плоди, що всипали все дерево, — відповідь ця його не вдовольнила, і довелося провадити далі:

— Але ж родом ти з іншого дерева і, щоб дістатись до цього, шлях подолала ти довгий.

— Пройшла я крізь дзеркало, — була йому відповідь, і нею він мусив-таки вдовольнитися.

Так, пройшла вона дзеркало, вона вийшла із дзеркала, що подвоює світло, і корені променів з подвійною силою проникали у глиб, аж до джерел неподільної долі, щоб із них знову пробитися вгору, до нового єдинобагатства, до нової багатоєдности, до нового творення. О диво чудовне земної твердіні! Водночас панував там і полуденок, і вечір, перевальцем, неквапно блукали там череди, над дзюркотливим струмком там стояли воли, понахилявши голови, і стікала вода їм із морд і язиків; о, вдвох вони, взявшись за руки, мандруватимуть там, де густі верболози, де луги соковиті, де прохолодні джерела…

— Ти повернулася, Плотіє, щоб іще раз поему послухати?

Нарешті всміхнулася Плотія — всміхнулась повільно-повільно: спершу щось промайнуло в очах, ковзнуло до трепетно-ніжних скронь — ніби щоб не забути й про ніжні прожилки, які там проступали під шкірою, — й так само повільно-повільно, сливе непомітно передалося вустам, що затремтіли, немов від цілунку, а вже потім розкрилося в усмішці, оголивши окрайок зубів, кістяка цей окрайок кольору слонової кости, цей окрайок земного кряжу в людині. Й усмішка так і зосталася, так і завмерла на лику, ніби прибившись до наземного берега, до берега вічности, і була вона мов мерехтіння сріблясто-безкрайого моря під сонцем, а тоді мерехтіння обернулось на слово:

— Я хочу з тобою лишитись — назавжди, навіки.

— Лишайся зі мною, о Плотіє, я ніколи тебе не покину, я завжди берегтиму тебе.

Так він благав її і від щирого серця заприсягався їй, і слова його враз і збувалися, бо наступної миті Плотія, не ступивши і кроку, все ж опинилася ближче до нього, і кінчики віття розлогого в’яза торкнулись її плеча.

— Зостанься й спочинь трохи, Плотіє, спочинь у моєму затінку.

Слова ці і склали, й промовили власні вуста його, а здалось, ніби їх проказав цей розгілчастий в’яз, що, жінки торкнувшись, набув дивовижного дару мови. Тож Плотія, цілком природно, припала обличчям до крони й у відповідь прошепотіла:

— Ти — рідний край мій, домівка моя — твій затінок, що мене сповиває спокоєм.

— Плотіє, ти — рідний край мій, домівка моя, і я, спокій твій у собі відчуваючи, навіки в тобі спочиваю.

Вона сіла на скриньку, і, попри трепетну легкість її, під якою ані на йоту не прогнулася шкіряна накривка, руки її так міцно, так нерозривно сплелися з руками його, що він, ощасливлений, відчув під своїми пучками м’які її риси, коли вона, як доти хлопчик, сховала обличчя в його і своїх долонях. Вона так і сиділа — сиділа під склепінням тінистої крони, і обоє проймалися єдністю цього буття, що виростала із сплетених рук і повнилась чимось глибоким, незмінним, хоч поки що був це лиш подих передчуття й відчуття чогось багатого й вічного. Та хоч яке нерозривне було це сплетіння, в якому зливалися подих і кров, зливалися їхні буття, раб безперешкодно ступив поміж них, перетнув їхню єдність, так ніби й сам він, і їхні руки були просто безплотним етером. Чи не надумав він їх розлучити? Марна праця! Їхні руки і далі були одна в одній, вони вже злилися, зрослися, вони злютувались водно, злютувались навіки, і навіть той перстень на пальці у Плотії став уже спільним пожитком їхніх поєднаних рук, що втратили власні обриси. Отже, раба пора вже приструнчити, він і Плотію он заслонив уже вкотре, і вона йому так і сказала:

— Іди собі, йди і залиш нас самих; нас уже й смерть не розлучить.

Але раб не послухався й так і стояв поміж ними; ба більше, він нахилився до нього й сказав у його нашорошене вухо:

— Немає тобі вороття; й остерігайся тварин!

Яких тварин? Чи не худоби на водопої? А може, отого бика білосніжного нещасної Пасіфаї, що блукав серед корів? Чи пустотливих цапів, які своїх кіз покривали? Полудній спокій, час Пана, опустився нечутно на розквітлі гаї, але був то і вечір, бо сатири водили уже хоровод і копитами тупали, повиставлявши важкі і цупкі свої здиблені фалоси. Над усім цим гармидером по-вечірньому лунко співала небесна далекість, по-вечірньому лунко вітрець повівав, у ґротах по моховитім камінню дзюрчала прохолодна волога, у темних кущах там при входах по-вечірньому самозабутньо голуби туркотіли, і нависали над ними тіні від бескидів, ще темніші й ще важчі; вечір, жаданий і болісний, чарівно-п’янкий і безглуздо-п’янкий у своїй простоті. Може, це вже і є поворот? Може, це вже і є повернення?

І знову озвалася Плотія:

— О мій Верґілію, я приходжу до тебе не з пам’яті, і навіть коли ти мене впізнаєш, все’дно щораз бачиш уперше.

— О, ти — мій дім і моє вороття, дім, до якого нема вороття…

— Дім свій, своє вороття ти знайдеш тоді, о Верґілію, як досягнеш мети, а до неї тобі ще потрібно дійти, — урвав його раб і подав кострубатого, окутого міддю ціпка. — Не гоже тобі тут сидіти на місці і впадати у спогади — теж уже зась. Бери ось ціпка, та міцніше тримай його, і — в дорогу!

Це була владна вимога, і якби він її виконав, то з ціпком у руках дійшов би до тієї долини похмурої, де в глухих заростях із землі вибиваються золоті парості; то був, далебі, мов суворий наказ, і його б довелося беззастережно послухатись, але той ціпок якимсь дивовижним чином нараз опинився у легких руках Плотії, недоступних для раба, й це було також неначе той перший нестямний захват, коли вперше пізнаєш жінку й коли тебе вперше пізнає жінка.

— О Плотіє, доля твоя — це доля моя, бо в ній ти мене пізнаєш!

— Ілюзія! — кинув стурбовано раб, зробивши непевний порух — так наче із наміром відняти ціпка у Плотії. — Усе це ілюзія. Бо доля цієї жінки — минуле, а твоя доля, Верґілію, — майбутнє, і той, хто минулим обтяжений, долі твоєї аж ніяк не полегшить.

Вагомо лунала така засторога, вона дисонувала з цією світлою, квітково-радісною зустріччю, завдаючи його серцю глибокої рани: дві долі — чоловічу майбутню й жіночу минулу — він, попри всі свої прагнення щастя, поєднати ніколи не вмів, і ось ці дві долі знову постали як перешкода між ним і Плотією. Де істина? У раба, у Плотії?

І промовила Плотія:

— Верґілію, я припоручу свою долю тобі, щоб творив ти минуле; нехай у тобі воно стане нашим майбутнім.

— Ілюзія! — знов кинув раб. — Ти — жінка; не за одним отаким калікою з костуром ти блукала по світу!

— Ох! — зітхнула Плотія, пригнічена таким суворим, таким жорстоким докором.

Раб скористався її короткою, ледве помітною втратою опору, заволодів ціпком і розітнув ним крону над головою навпіл; у прогалину вдарило нестерпно-різке, полуденно-яскраве сонячне світло. Щоправда, цим самим раб і сполохав мавпочок, які у тій кроні похітливо втішалися рукоблудством; з пронизливим криком вони розбігалися врозтіч, і до покою завдяки цьому знов повернувся піднесений настрій цього врочистого дня; уздрівши зненацька заскочених мавпочок, усі розсміялись, а лікар у бік перепуджених світлом тваринок повернув кишенькове люстерко, немовби бажаючи ще раз піймати у нього тих сіромах чи бодай познущатися з них, бо поки вони перелітали із гілки на гілку, він цитував: