Book: Каштанове пташеня



Каштанове пташеня

Каштанове пташеня

Присвячується Ганні Михайловій, Максу Сергееву, Андрію Редько, Юрію Зайцеву, Ігорю Слісаренку, моїм прекрасним та молодим друзям, що пішли з цього життя, а також тим з нас, хто залишився поки що тут, позбавленими кількох градусів тепла та щастя, а ще — Пуззі та Фриді — вухастим псячим янголам


Молодесеньке листя київського каштана нагадувало Світлані пташеня, яке тільки-но вилупилося з яйця: маленьке пухирчасте тільце, зжужмлені крильця. Істота, що вже здатна кричати та вимагати їжу, але ще боїться подивитися в небо. Істота, в якої вже є крила, але вона не вміє літати, та й взагалі ще потрібно розправити крильця, як складені вітрила.

«Кожний з нас колись боїться подивитися в небо, зазирнути в своє майбутнє та не знайти там себе», — думалося Світлані, втім, на каштанове пташеня вона дивилася з ніжністю і раптом усвідомила, якими витонченими парфумами користується вибаглива панянка весна: ніжні квіткові запахи, від тонких до нав’язливих, свіжість яскравого молодого листя, поки що не знахабнілого сонця... Май підняв голову, щоб збагнути, що зацікавило жінку, але нічого несподіваного для себе не винюхав, тож віддався земним справам: припав носом до бетонних плит.

Світлані із соромом пригадалося, як тиждень тому, коли застигла на території Байкового цвинтаря, вона накинулася на одну жінку, здалося, що та щедро «надухалася» — як сказала б одна зі Світлани- них сусідок — бузковими парфумами, цей насичений запах видався Світлані недоречним на похороні, а жінка здивовано лупала червоними зарюмсаними очима, але не дала відсічі. Світлана ж із запізненням збагнула, що навколо буяє бузок і в цих запаморочливих пахощах винна лишень природа.

Жінка пригадала, як безуспішно намагалася до телефонуватися до сина, зрештою написала смску, на котру надійшла відповідь: «Ма, дякую, нову адресу тата записав. Колись зайду». Світлана заплакала гірко тоді, заплакала гірко й тепер.

Місяць тому вона відповіла на телефонний дзвінок і довго не могла збагнути, хто її турбує. Незнайомка не називалася, а все торочила про якогось Валеру, котрий сильно захворів. «Ви не туди потрапили», — втомлено втовкмачувала Світлана, як раптом згадала. О Боже ж мій, Валера! Валерка! Її колишній чоловік. Він пішов, коли Данилові було десять років, зараз Данило закінчує університет.

«Ти розумієш, що не мене кидаєш, ти кидаєш дитину?» — жбурлялася ненавистю тоді Світлана, а чоловік буденно зауважив: «Данило вже дорослий», — так всупереч законам природи та цивільному кодексу Валерій наблизив до власного сина повноліття і пішов до Алєсі. Це телефонувала вона.


Якби Алєся міцно не схопила Світлану за руки, жінку затягнуло б у провалля очей розлучниці. Темні вологі очі. Світлана пригадала, як поетично змалювала ці очі її власна матір: «Оксамитові, глибокі та прекрасні», — тоді образа на матір пекла серце до ранку, Світлана не могла пробачити такого соковитого опису коханки Валерія. «Я ж твоя донька! Як ти можеш так говорити про цю бабу?! Мамо! Ще помурчи, яка в неї фігурка, які стегна, яке личко». — «А от стегна в неї наче ватні, але вона краще послуговується своїми такими жахливими стегнами, ніж ти своїми стрункими ніжками, бо головне у баби — в голові, а в твоїй голові — вата», — відреагувала мати. Якби мати Світлани була художницею, то тільки реалісткою. А якби письменницею — «ваяла» б промислові романи про важку буденність і п’яні святкування простої людини, про вічну боротьбу й тимчасову скореність, про відчай та морок.

На старому чоловічому светрі вклався посеред коридору тигровий боксер із сумними очима та посивілими варґами, на появу Світлани собака не звернув уваги. Виглядало так, що він не може надихатися, зігрітися цією старою одежиною, від котрої несло тютюном і риб’ячою лускою.

Світлана заплакала, бо згадала того Валерку, в котрого закохалася, коли на нічній рибалці на Десні він пропалив цигаркою, може, й цього самого светра, від несподіванки, бо «резінка» запрацювала і він випустив усе, що було в руках, і витягнув надалі міфізованого п’ятикілограмового ляща. Дві жінки тихо плакали у вітальні, допоки цей дует не зруйнував дитячій вереск.

— Близнята прокинулися, — підхопилася Алєся. — Проходьте на кухню, я зараз.

«У Валерки — близнята, — думала Світлана. — Цікаво, дівчата чи хлопчики?» Виявилося, що дівчатка. Леся та Лєра. Кожну назвали на честь батьків. Данила назвали на честь Данила Галицького, Світлана ніколи не хотіла називати сина іменем чоловіка. Але в цій родині панували інші правила.

У палаті було тихо, Валера лежав сповнений втоми та болю, ледь чутно шурхотіли прилади, постачали кисень і знеболювальне. Валерій розплющив очі, але дивився на стелю, здається, він не усвідомлював, чи є хтось живий у палаті, здається, він не усвідомлював, що поки що живим є сам.

— Докурився, а я ще тоді тобі казала, кидати потрібно! — вирвалося у Світлани.

Не так глибоко від поверхні, всередині худорлявого тіла колишнього чоловіка шипіли в бік Світлани вражені раком легені. Світлана тримала на колінах газету, шурхітливого кота й позирала на Валерія з образою, жалощами, інтересом, сердечністю, вона згадувала їхній шлюб.

Нічого особливого не пригадувалося, пусті побутові дрібнички. Як Валера приносив дефіцитну «Боржомі» для мами, бо знав, що в тещі проблеми зі шлунком, як підкидав до стелі Данила, жартівливо прив’язував Світлану до себе стрічками її фартуха. Світлана несподівано для себе заплакала, настільки очевидною була її вдячність, її тодішнє щастя, їхня близькість. Вона і зараз відчувала тепло його тіла, і ніхто ніколи не прив’язував її до себе нічим: ані стрічками фартуха, ані словами.

Стосунки подружжя були складними, Світлана навіть не пам’ятала, хто першим починав кидатися на іншого, це настільки звично і часто відбувалося, так однаково закінчувалося — хлопанням дверей, слізьми, серйозними роз’яснювально-за- спокійливими розмовами з малим, суперечками з мамою, — що з чого то все починалося, не було суттєвим.

«Та кидай його до біса, що за мурло таке, чого ти постійно через нього ревеш?» — обурювалися Світланчині подруги. Вона відмахувалася і відповідала: «Валерка просто складна людина, а так він хороший, а я дуже запальна».

Коли вона розповідала про це новій сусідці й новій подрузі Наташі, бо новим подругам часто розповідаєш про старі стосунки, особливо коли нових не нажила, та сказала: «З мужиками як з диванами. От обираєш диван, якщо складно розкладається, не потрібно затягувати це до хати, тільки намурижишся з таким, треба обирати по собі», — шкода, що ця цінна порада дійшла до Світлани вже тоді, коли Валерку успішно «складала й розкладала» Алєся.

Світланина мама завжди була на боці Валерія, мабуть, на неї впливало дефіцитне «Боржомі». «Я свою тещеньку люблю, я свою тещеньку підпоюю», — жартівливо розповідав про це друзям Валерка.

«Тобі молитися на нього потрібно, правильний він мужик, це ти — дефективна, ти б оце взяла «Отче наш» і молилася: «Валеро, хай святиться ім’я твоє» і далі за текстом. Куди ти від нього підеш? Кому ти така заяложена з дитиною на руках будеш потрібна, га? Кому? Ти вже зачитана-перемацана, до такої жінки-книги руки потягнуться тільки в тому випадку, коли вона — довідник, а це не твій випадок», — вибудовувала свою систему аналогій Ганна Микитівна, бібліотекарка, заслужена діячка культури з поганим шлунком і не менш поганою вдачею.

Взагалі на будь-які успіхи, котрих не так багато було у Світланиному житті, а частіше у відповідь на хиби й невдачі мати запускала цю тему з «зачитаною-заяложеною книгою». Світлана, наче поет- пісенник, позначала це як «приспів» і не слухала. У сина, Данила, також був свій приспів, правда значно коротший: «Та хай вас. Як ви мене дістали!»

Світлана думала про те, якою саме вона була книгою. Проглядала свій «формуляр», прикріплений до внутрішнього боку «обкладинки», зчитувала прізвища, виведені нерозбірливим почерком, час користування, згадувала чоловічі обличчя та пальці. Мало було тих, хто дочитав її до кінця, ніхто не перечитував двічі, але достатньо було таких,хто не дочитав, але все міг переказати, радянська освіта навчила користуватися, насамперед, роботами критиків. Світлана іноді чула, як Валера переповідає основні розділи Алєсі, тезисне знайомить зі змістом колишньої, а та морщить лоба, бо — нецікаво.

Вона справді почувалася бібліотечною книгою, із загорнутими кутиками нагорі, наслиненими знизу, рідкими примітками на полях, видертими сторінками, можливо, хтось її навіть цитував. Наприклад, вона сама постійно цитувала маму, наче та була збіркою «афоризмів і мудрих висловів народів світу».

Кого цитувала Алєся, Світлана не знала.

Алєся приїхала з Гомеля, прагнула займатися експортом білоруської косметики, натомість імпортувала українського чоловіка, чоловіка Світлани.

Взагалі це збурило Світланчин інтерес до Валерки, котрий щодня її дратував, а зараз збирався звільнити її від самого себе — джерела подразнення, однак це бісило ще більше. Певне, не хотілося залишатися заяложеною жінкою, «замацаною книгою» з неповнолітньою дитиною і несповна розуму вередливою мамою на руках. Та й лють забирала, що Валерку хтось хоче взяти собі, поїти чаєм, притулятися «ватними стегнами», моститися на його твердому животі, чекати з роботи, трохи буркотіти, голосно сміятися.

Світлана бачила Алєсю лише один раз, коли вони зустрілися на літньому відпочинку в Саках. Світлана повезла оздоровлювати Данила, а Валерка — Алєсю.

Валерка далі жив їхніми відпустками, дихав їхнім морським запахом, виловлював їхні сонечка, котрі тисячами падали в морські хвилі. Світлана пам’ятала, як вони складали долоні човниками й намагалися рятувати цих комах, а Данило верещав і бридився, бо з дитинства комах не любив.

Валерка змінив одну жінку на іншу, але не змінив того, що йому направду подобалося. Ось вона, справжня його любов — степове повітря, розпечене, готове розколотися, як стиглий кавун, і море, де можна з четвертої ранку перегукуватися з рідкими чайками та ловити бичків, і червоні розцятковані сонечка, котрих можна рятувати тисячами та вважатися справжнім комашиним героєм...

Алєся не вміла плавати, Світлана зловтішалася з цього, це сприймалося нею як неповноцінність суперниці, але боляче було дивитися, як Валерка своїми сильними руками підтримує це м’яке, пухке, ватне тіло, вмиває і пестить свою жінку-немовлятко; боляче було слухати її русалковий сміх, що розносився узбережжям, як нав’язливий пух від місцевих тополь, сухоногих, струнких і височезних. Боляче було бачити, що він вовтузиться з чужою дорослою жінкою, а не зі своїм сином і що пурнати з катамарана солдатиком та ластівкою Данила вчить веселий «дядь Саш», студент, сусід по курортному будиночку, а не тато.

Валерій ворухнувся, застогнав, Світлана підскочила, не знала, що робити: наблизитися, заспокоїти, кликати лікарів, — але Валерій сам собі дав раду, повернувся до свого законсервованого стану нерухомості та мовчання.

— Скільки йому дають? — запитала Світлану мама, коли та повернулася з лікарні.

Світлані здалося, що вона повернулася з судового засідання, де Валерію зачитали вирок, що також було б страшно, але вирок його здоров’ю не вимірювався роками, скоріше навпаки — митями.

— Два тижні, максимум — місяць.

— Докурився... А якби тобі дістало розуму затримати його в родині, тоді б...

Приспів.

— Якби ти цінувала родину, чоловіка, тоді б...

Приспів. Із двома повторами. З кухні виповз Данило, схопився за голову і виголосив свій приспів.

— Дістали, дістали, — продовжувала шепотіти Світлана, коли син і мати розповзлися хатою.

Валерка помер о п’ятій ранку, всіх розбудив.

— Та чого ти з трусів вистрибуєш, раніше потрібно було вистрибувати, зараз йому то все байдуже, вгамуйся! Що там тобі робити? Без тебе розберуться! Гоношиться вона, бігає, тьху, дурдом! — розпочала повчання матір. Вона прокидалася на о пів на п’яту і вже не була заспаною, Валерій своїм відходом урізноманітнив її сумні пенсійні ранки, додав до меню, в якому були зелений чай, сухарик, вівсяна каша і повтор вечірнього серіалу, гостроти. Цього ранку матір забула кинути волоським горіхом по сусідській машині, яка щоразу заходилася у сигналізаційних схлипуваннях і розважала стареньку.

Данило, котрий вклався спати біля четвертої, стогнав і закладав вуха подушками. Світлана викидала з шафи чорний одяг.

— Не корчі з себе вдову, цей карнавальний костюм уже в іншої, Свєта, вгамуйся, ти виглядаєш жалюгідно і смішно! — уїдливо зауважувала мама.

Але Світлана знайшла чорну сукню, середньої довжини, складного крою, таку саму, як їхнє з Валеркою подружнє життя, і втиснулася в неї, вона не погладшала, хороші гени.

Алєся натомість була пухкою, нічого не могла вдіяти з ватними стегнами, котрі не маскували навіть широкі чорні штани та чорна розтягнута кофтина. Очі в неї були сухими, вона всім дякувала, невиразно, звично і скуто, наче приймала монетки на паперті. Світлані не вдавалося зупинити сльози, вони весь час струїлися обличчям, залишалися струмочками на пудровій поверхні лиця, розмазували макіяж, Світлана мироточила.

На поминках нічого не змогла сказати і сварила себе за це в туалеті, куди пішла умитися: чого мовчала, чого стільки плаче, невже нема чого пригадати, викрикнути навздогін? Слова бурлили глибинними водами десь усередині, але ніяк не могли пробитися або ж пробивалися сльозами і схлипами. Світлана уявила уїдливий вираз материного обличчя, вислухала кілька приспівів, іще раз умилася, вийшла в коридор курити.

— Спасибі, — почула когось тихого поряд.

Алєся.

—Чекаю на дев’ять днів.

Світлана кивнула, мовляв, буду обов’язково, але помітила, що Алєся спілкується з кимось іншим, а в її руках невідомо як опинився кульок із печивом і цукерками «Корівка». Вдовина магія.

Коли Світлана повернулася додому — прорвалися й слова. Вона бубоніла та бубоніла, жалілася, зізнавалася у коханні, розповідала про всі образи, про все те, що замовчувала, саме зараз викладала всі карти на стіл, вихлюпувалося все те, чого він не встиг почути, все те, що він не міг почути протягом їхнього спільного життя, бо Світлана ковтала слова не розжовуючи, кілька разів згадувала врятованих ними сонечок, навіщо — й сама не знала;Світлана погрожувала, Світлана молилася, Світлана розповідала про все сокровенне, про те, що зараз більше за все хочеться, щоб він прив’язав її до себе фартухом, щоб не відпускав, щоб не йшов. Легко просити того, хто пішов до іншого світу, залишитися. Важче просити того, хто здатен повернутися.

Смерть спрощує стосунки, прибирає всі страхи, приміряє, вирівнює, насправді несе любов і спокій, але забирає тих, для кого все це могло бути важливим за життя, не зараз, а за життя. І в цій несправедливості винна не вона, винний не Бог, винні тільки люди.

Алєся сказала, що поїде додому, в Білорусь, там мати, вона допоможе з дівчатками, матері — запасні якоря дорослих доньок. Тих, хто розлучився. Тих, хто овдовів. Тих, у кого просто немає іншого якоря.

—А моя матір не якір, а осиковий кілок, — промовила Світлана вголос.

Алєся здивовано пограла бровами, її личко було дитячим, круглощоким, рум’яним. Світлана відмахнулася, мовляв, не зважай, то все дурне. Алєся усміхнулася.

—Як ти? — запитала Світлана.

Алєся виглядала спокійною, на погляд Світлани, злочинно спокійною, ні, жінці не хотілося б, щоб Алєся телефонувала кілька разів на день та істерила, але це було б зрозумілішим. Однак Алєся була спокійною.

— Вчуся водити машину. Вчуся жити. Тримаюся за кермо. Тримаюся за життя. Знаєш, — Алєся торкнулася рукою Світлани, — він для мене продовжує жити, я відчуваю, що він десь поряд.

Світлана хотіла заперечити, обуритися, але раптом зрозуміла, що і для неї Валерій зараз сприймається живішим, ніж тоді, коли полишив її та Данила. Живішим і ближчим. Вона знітилася, бо розповісти це Алєсі не змогла.

—Я хочу тебе попросити. — Алєся знову переключила Світлану на себе.

—Давай.

— Ти можеш взяти до себе Мая? Він уже не скиглить, але дихає важко, гуляти не хоче, а я його забрати не можу, сама розумієш, а у притулок як здати — то він помре.

—Май, Май! — Світлана хлопнула долонею по стегну. — Май!

Сиві варґи потерлися об її коліна, так вона і пішла додому разом із Маєм та старим рибальським светром Валерки. І ввечері сама зарилася в цей светр носом, притискаючи до себе старого пса, відчуваючи провалля його ребер.

Мама зняла окуляри, зайшлася важкими охами, що, мовляв, доношувати псів за померлими колишніми чоловіками можуть тільки ідіотки. Приспів. Іще раз приспів. Ну, але якщо вже така Світлана в неї навісна, то нехай, хоч чоловіком у хаті запахне, най це і смердючий старий кобель. Кода. Приспів.



— Мам, я тебе люблю, — несподівано для самої себе прошепотіла Світлана.

— Ох, розвезло тебе у вдови, потягнуло на ніжності, а це тому, що чоловіка в тебе нема! І життя свого в тебе нема! У Валерки його зараз нема, а в тебе ніколи й не було, — продовжувала буркотіти мати, крадькома витерла сльозинку, знову начепила окуляри.


Бузок причаровував, додавав ніжних відтінків сутінкам. Молодесеньке листя київського каштана вже подорослішало і нагадувало Світлані привітну лапку чудернацького звірятка, котра наче віталася з нею, з небом, із Всесвітом.

Май підняв морду догори, потягнув носом, кілька разів вертнув куцим хвостом, він точно відчував присутність господаря, мабуть, ним було сповнене це травневе повітря. Світлана й собі вдихнула глибше і пішла далі, крокуючи спогадами у майбутнє, у сумці бренькнув телефон: «Ма, поїхав провідати тата, бережи себе».





home | my bookshelf | | Каштанове пташеня |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 2
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу