Book: Кінець світу. Том 2. Пiсля…



Кінець світу. Том 2. Пiсля…

Василь Базів


КІНЕЦЬ СВІТУ

2. ПІСЛЯ...


Сага про космологічну долю людства

у двох томах

Том 2


Харків

«Фоліо»

2013








Синові Андрію



Наступає Час,

І настав уже.

Ісус Христос

Се ж остання війна!

Се до бою

Чоловіцтво зі звірством стає.

Іван Франко




МАЙЯ



РЕПЕТИЦІЯ КІНЦЯ


Українець, як відомо, поки не помацає — не повірить. Як можна писати трактат про земний кораблик із 7–мільярдним людством на борту в неозорому океані Галактики, який мав би перекинутися саме 21 грудня 2012 року, не побувавши там, де це накаркали?

Був би автор не до кінця сумлінний перед собою, майя, людством і читачами, якби не здійснив банальну річ — не побував власними, справді босими ногами на Землі майя, і саме не інакше, як у 2012 році.

Із заколисаного берега Дніпра, на якому народжуються ці рядки, зриваюся враз — і в дорогу.

Від Києва до Канкуна — 10 000 кілометрів. В один бік. 15 годин на висоті 10 000 метрів над Землею і зі швидкістю 1 000 000 метрів за годину.

Немає ще такої алюмінієвої труби, яку люди назвали літаком, котра би здолала це одним махом. Треба пересісти бодай один раз. Перевести дух. Залити енергетичної рідини у нутрощі цієї труби, щоб вона стала птахом. І уже за другим злетом із українського Києва — у мексиканський Канкун.

По дорозі — авіастоп у Нью–Йорку. Якщо бути точнішим — на острові Манхеттен.

Не плаваючий титанік, на якому Людина продемонструвала пік свого зодчого генія. Скільки конкурентів виростають то тут, то там, — то Шанхай, то Дубай, але Нью–Йорк був, є і ще, напевно, довго буде найграндіознішим земним мегапоселенням на планеті Земля.

Ви коли–небудь пробували порахувати кількість голок на їжаку? Так само — порахувати кількість хмарочосів на Манхеттені. Голова йде обертом не від того, що вони своїми шпицями протикають Небо, а тому, що їх — безмір. Безліч, як на їжаку.

Недруги цього дива земного кажуть — тут усі гроші світу. Згоден, але потрібне уточнення. Як ВВП рахують на душу населення, так і капітал треба рахувати на кубічний метр рукотворного простору на цій цяточці острівного суходолу.

Я чомусь думав, що Уолл–стрит — серце світової економіки — місцина галаслива. Аж ні. Мало не гробова тиша. Звисають над тобою банківські мури, за якими твориться те, від чого залежить усе суще на суші і на воді.

США — то така держава, поза інтересами якої не може бути жоден квадратний метр Землі. Неважливо, чи це Аравійська пустеля із безцінними нафтовими нутрощами, чи урбанізований Донбас із вугільними надрами, чи просто морська безодня Бермудів або катастрофічно зникаючі льоди Арктики.

Нью–Йоркська біржа — найбільший у світі фінансовий вулик. Тут дилерські бджілки збирають нектар зі всіх земних квітників. У нас кажуть — як би то заробити гроші. Яму копати чи бетон заливати, одне слово, сім разів попотіти. Аби копійчину заробити. А вони, американці, сконструйовані інакше. Вони кажуть: «Make money!» Робити гроші. А не заробити. Ви «пашіть», а ми тут, на Уоллстрит, порахуємо.

Зовні біржа — як музей. Тихо. Правда: гроші люблять тишу. Тим паче, коли це мільйони. Мільярди. Мільярди мільярдів.

Коли надто довго затримуєшся біля мовчазного вулика, лінивий полісмен може, позіхаючи, підійти і поцікавитись — чого рота роззявив? Проходьте далі, містер. Не затримуйтесь.

А прямо через доволі вузьку дорогу тієї самої Уоллстрит дивиться прямо у вікна біржі Джордж Вашингтон. Пам’ятник батьку–засновнику.

Він і його «братани» масони, не виключено, що за походженням — спадкоємці моїх рідних тамплієрів, придумали усе це. Придумали США. Ніколи в історії людства, від майя і аж до початку їхнього майже 4–тисячного календаря, не було ще жодної держави, яка була би настільки сильнішою від усіх інших.

Ми там, на хутірці обабіч Дніпра, завше зважуємо — ті чи ці? Америка чи Росія? Проти кого дружити? Некоректна альтернатива. Бо Росія — то чотири проценти США. Не за кількістю випитого, а за кількістю зробленого — за економічною могутністю.

Я сильним і багатим не заздрю, на відміну від 99 відсотків «моєї нації». Я ними захоплююся. Із цим просто ультразахопленим почуттям я і провів два дні пересадки по дорозі до майя.

Були у моєму складанні маршруту два резони — чому саме через Нью–Йорк. Якщо вже сповнюватися почуттям безмежного жалю за світом, який може згинути, то найкраще робити це у найкращому місці на планеті. Як таку красу — і у прах!

Якби мені Всевишній заборонив народитися у селі Семигинові Стрийського району Львівської області, я б пошкодував гірко. І попросив би: на все воля Божа — якщо не Семигинів, то давайте Нью–Йорк.

Зрештою, чому якраз це найперше — у моєму сприйнятті — диво світу — американське місто? Вселенське глобальне поселення. Вавилон. Усі тут гомонять «язици». Просто не можна уявити, як зі знанням тільки своєї мови ти можеш пропасти у Нью–Йорку. То у Москві ти будеш ходити Красною площею зі своєю англійською, як німий, а тут російська тебе заведе хоч на край Емпайр стейт білдинг. Українською теж можеш знайти спільну мову з кожним другим на П’ятій авеню — на головній торговій вулиці планети, де у найпрестижнішому магазині «Сакс компані» можеш купити костюм від Бріоні удесятеро дешевше, ніж у Києві навпроти Бессарабки.

І другий резон — саме тут був недавно майже... кінець світу. Тоді я працював неподалік — у Торонто — генеральним консулом України. Канадці дуже люблять сусіднього старшого брата. Розподіл їхній на держави на суспільному рівні — умовний. Вони — одна північноамериканська цивілізація.

Більшого страху і трауру, ніж у той вересневий день, я не бачив. Якби був прилад, який би вимірював цей стан людської душі у момент кінця світу, то він би зупинився на тій самій позначці, як це було тут 11 вересня 2001–го. Особисто мене якби ви запитали: коли світ був найближче до кінця, то для мене без варіантів — 11 числа дев’ятого місяця першого року третього тисячоліття після Христа.

Я свідомо поселився у Нью–Йорку в готелі, з вікон якого рукою подати до близнят Світового торгового центру. Руку із вікна «Хілтона» можна висунути, але на місці цих найвищих споруд у найграндіознішому на планеті Нью–Йорку — порожнеча.

Внизу, на місці тих знищених будівель, неначе проступає вода. Там, де вони стояли, зробили меморіальні фонтани. Як пам’ятники на могилах.

Тут загинули чиїсь сини і дочки, батьки і матері. Хоча що тут нового — при збройному нападі гинуть люди. Дивно, якби вони не гинули.

Але збройний напад — на кого? На того, у кого зброї масового знищення більше, ніж в усіх інших держав, разом узятих. На державу, громадян якої захищає наймогутніша у всі часи армія світу. На державу, на яку за усі століття її існування ніхто ніколи не нападав. Окрім хіба що божевільних кремлівських олігофренів, тут ніколи не уявляли собі іншого ворога.

І хто напав? Лахмітники. Із дна глобального стакана, де осів мусульманський мільярд. Дно напало на вершок.

Нова ера після 11 вересня означає, окрім усього іншого, те, що страшнішою зброєю, ніж атомна бомба, є бомба–людина.

Людина, яка себе підриває жахливим вибуховим пристроєм, що називається — затьмарена ненавистю свідомість.

Бомба на поясі власного тіла, а навколо люди, які не бояться тебе, бо ти теж людина. На мирній вулиці посеред мирного міста у мирний час. Бомба–людина за штурвалом літака, для якої важко й сказати, яка радість більша — відібрати життя у себе чи у своїх ворогів.

У своєму готельному номері я знайшов кольоровий проспект про Нью–Йорк, виданий ще у ту, минулу, еру. До 11 вересня... Є там фото тих самих близнюків. Але от текстівка. Якщо ви будете сидіти на вершині цього хмарочоса у ресторані, який так і називається — «Вікна світу», то літаки будуть пролітати повз ці вікна нижче від вас, під вами.

Прочитавши, я здригнувся, дивлячись за вікно. Може, це слово недоречне, але воно має й таке значення — ідея могла народитися у божевільній фанатичній голові саме у тому, вже неіснуючому ресторані, при спогляданні на ті самі літаки, які пролітали поруч, як птахи. А якщо поруч, то чому їх не спрямувати у ті самі вікна...

Знищені будівлі–близнюки — не тільки символи могутності золотого мільярда людства, який володіє 80 відсотками земних багатств. Тут працювали і загинули на робочих місцях люди, які мали зарплату не менше мільйона доларів. Мозковий центр світової економіки. Креативний цвіт людства. Мудріші, а може, й наймудріші із людей.

Згоден, що тих 80 відсотків у розпорядженні 15 відсотків — так не має бути, і треба робити висновки. Але ні людство в цілому, ні ці тисячі головастиків не заслужили смерті. Не заслужили, як за майя, бути принесеними у жертву. В ім’я чого? Що дала ця жертва? Облагородила, визволила, як жертва Христа?

Із апокаліптичного стану тепер, у 2012–му, мене виводять могутні крани, які цілодобово повзають угору–вниз перед моїми вікнами. Внизу, на землі, я бачу, як роїться людський мурашник. Як багато людей у стислому до міліметрів просторі роблять спільну роботу! Просто несамовитий вихор руху на велетенському будмайдані. Просто сказати, багатотисячна глобальна толока.

На місці знищених фанатичною ненавистю близнюків — трійня! Просто на очах неначе виповзають із земної шкаралупи нульового циклу і тягнуться зі страшною підйомною силою тепер уже трійня Колосів нью–йоркських.

Трійця найвищих у найвищому і найбагатшому на планеті Манхеттені нових хмарочосів. Ще респектабельніших, ще красивіших, ще вищих, ніж ті, що були...

Серед десятків тисяч будівельників, які метушаться без упину, — будівельні фірми із Дубая, Лондона, Тайпею, Буенос–Айреса, Франкфурта, Дубліна, Шанхая, Сіднея. Увесь світ хоче залишити тут свої зодчі автографи. Спокутувати спільну провину за тих, які не відали, що робили. Чи показати м’язи сукупної потуги, яку не здолати.

Але головне у тому, як у сонячних віконницях гігантських новобудов блискотить наймогутніший із людських феноменів — незламна амбіція гордої нації, яка сотворила цю державу, яка є її будівельним каркасом і ніколи не дасть їй зламатися.



НОЙ ВІДПОЧИВАЄ


Тепер ставимо питання руба — буде чи не буде кінець? Кінець усьому й уся. 21 грудня. Року Божого, поточного?

В одній із кілометрових книгарень Вашингтона я нещодавно накупив цілий чемодан книг на тему «кінця». На цю тему написано мудрими, і не зовсім, людьми стільки, що справді треба читати впродовж епохи довжиною у тисячоліття.

Нащо воно вам, стурбованим іграми в українській виборчій пісочниці? Але одну сенсаційну книжчину процитую. Автор — Patrick Geral. Назва книги проста, як двері, — «Як вижити у 2012 році». І підзаголовок — «Тактика і рятівні місця в умовах грядущого зміщення полюсів».

Для автора солідного фоліанта той самий реверс полюсів, коли Земля черговий раз перевернеться, що уже бувало безліч разів на її 4–мільярднорічному віку, — як два рази по два. Чоловік свято вірить. Нема на те ради, як сказав колись 100–літній Станіслав Людкевич, коли в Галичину прийшли більшовики і почали відбирати у селян землю і творити колгоспи.

Тому на відміну від попередніх цивілізацій, які із тотальної загрози винищення усього живого, як і ми, хихикали, а тому не підготувались і нічого для нас зі свого прогресу не зберегли, крім пірамід, пан Патрік, волаючи поодиноко у грядущій пустелі, закликає готуватись. Він резонно радить вчитися на чужих помилках. А саме на зарозумілій Атлантиді, яка утворилася 35 712 років до нашої ери і проіснувала лише 5904 роки. Друга катастрофа знищила її, як і все живе на Землі, у 21 312 році до нашої ери.

12 тисяч років тому, приміром, уся поверхня США, ЄС, України, і не тільки, — то льодовитий океан. Всеньке живе спочивало у льодовій могилі саме на тій місцині, по якій ми нині ходимо собі нівроку, тішачись життям, а часом і нарікаючи.

Донині за Полярним колом Російської Федерації знаходять у вічній мерзлоті заморожених мамонтів, які жили там, як у Африці нині слони. Уціліли цілковито мамонтенята на ім’я Люба та Маша і стали ретельно схованими «піддослідними кроликами» Російської Академії наук.

У деяких сибірських ресторанах кмітливі торгаші за дикі ціни пропонують крутим олігархам страви із замороженої десятки тисяч літ тому мамонтятини.

26 липня 9792 року так само усім, тоді сущим, крім Ноя, здавалося, що настане для них і 27 липня. Помилилися. Бо цього липневого дня сталося те, що згодом зафіксують 400 релігій світу всіх часів і народів. Це точна дата того, що називається ПОТОП.

Як конкретно історичний факт. Одного, напевно, теплого липневого дня це сталося, про що людство, жменька якого врятувалася, не могло забути.

Урок від Ноя: треба готуватись до найгіршого, щоб вижити. Не усім семи мільярдам, які хихикають і у вус не дують, а бодай крихтам від нашого зарозумілого людства, щоб стати поодинокими зернами у тій самій пустелі, — зернами, з яких зародиться — укотре — людство нове.

Мушу сказати, що хід думок щодо порятунку в умовах «кінця світу» не відзначається особливою вишуканістю. Усе просто, як усе геніальне. Наш спаситель радить дертися нагору. В гори! Там є хоч і мінімальний, але шанс!

Правда, не на всілякі там говерли, монблани і джомолунгми. Цілий розділ наукових доказів завершується резюме, що підходящими для спасіння є гори Південної Африки (саме тут, що вже доведено, зародився нинішній людський рід), а також вершини Індії і Таїланду.

Що взяти із собою? Їжі, передовсім. Як без неї? Я спостерігав, працюючи у Канаді на дипломатичній роботі, коли після 11 вересня 2001–го, після нападу саудів на Нью–Йорк, перелякані канадці услід за американцями ще кілька місяців після трагедії возили із собою напхані консервами багажники. Про всяк випадок. Інстинкт самозбереження.

Але не той харч є головним для порятунку. Щоб зародити нове людство, треба за будь–яку ціну зберегти книги, які містять фундаментальні знання, здобуті людством нинішнім, що загине.

Настільки нам було би тепер легше, якби ті недалекоглядні атланти десь та заховали для нас свою бібліотеку. А те, що вони мали тих знань незмірно більше, ніж ми, те, що вони за науково–технічним прогресом заскочили незрівнянно вище від нас, — факт. Тому ми новим дикунам, що плодитимуться після нас, залишімо бодай, скажімо, інформацію про електрику. Пожаліймо їх — скільки ж то віків і сотні поколінь треба буде відмарширувати оновленою планетою, щоб народити десь там у п’ятому тисячолітті клона Едісона.

Але чому містер Геріл вирішив, що для відновлення життя на Землі треба дертися якомога вище? Адже там теж, як розверзнуться пащі вулканів, жодна високогірна печера не врятує.

Звичайно, не виключено, що й звідтам знесе у безодню. Але шанси вижити там є, а на узбережжях, де в основному зосереджені оазиси сучасної цивілізації людства із його Нью–Йорком і Лос–Анджелесом, із Токіо і Сіднеєм, із Лондоном і Шанхаєм, із Римом і Дубаєм, у цих вершинах земної цивілізації, що примостилася під боком Світового океану, шансів — нуль. Багатомільярдні красені–мегаполіси першими підуть на дно.

А відтак аргумент уже науковий. Посилання на нашого геніального земляка Миколу Вавилова, якого Сталін знищив. Цей геній дослідив ґенезу земних рослин у кількості понад 50 000 видів. Титанічна праця, і що вона показала? Однозначний висновок — зародився нинішній рослинний світ у горах!

Точніше, відродився після Потопу. Ніщо не відродилося на рівні чи нижче рівня моря. Тільки вище над цим рівнем — 1500 метрів. Нагадую, після Потопу 9792 року до нашої ери.

Вижила флора, як і фауна, із нашим людиноподібним приматом, який у результаті Промислу Божого став людиною богоподібною.

Там вижило життя, даруйте за тавтологію. Там, у горах, життя воскресло. Так довів уже не дивний американець, а світове інтелектуальне світило на прізвище Вавилов.

Сам же містер Геріл собі місце для виживання визначив. Гори Drakensberg mountain — Дракенгергські гори — на батьківщині Нельсона Манделли, — гори, що сформувалися понад 2 мільярди років тому і не здригнулися в обіймах численних «кінців світу». Кілька годин від тепловодного Йоганнесбурга, і сніжне плато, майже як оспівані Кіліманджаро, що, зрештою, неподалік.

І знову магія–загадка. Хто і чому містечко, з якого належить підніматися у майже піднебесні сховки від Апокаліпсису, назвав ВІФЛЕЄМ?!

Наводиться колосальна кількість геометричних діаграм із науковими доказами, що тут, на плечах цього Драконового хребта, неподалік екватора, — найнадійніше.

Врешті, пошуки порятунку просто не можуть не привести до роздумів про біблійного Ноя. Його вчинок не може не надихати будь–якого спасителя людства.

Автора бестселера вони привели у чарівну Фландрію, де, як відомо, починають плавати раніше, ніж ходити. Запам’ятайте назву цієї бельгійської фірми — ETAP. То справді етап у самоосмисленні усього й уся.

Фірма віників не в’яже, а виробляє яхти. І не просто плаваючі засоби, а такі, що не тонуть! Не те щоб могутнє кораблебудування, але собі ціну знає, особливо серед тих наших олігархів, які за озолочену яхтину за ціною не постоять.



Містер Геріл головного менеджера спитав прямим текстом:

— Якщо буде хвиля сорок метрів висотою і швидкість вітру понад 200 кілометрів за годину, чи витримає ваша яхта?

І сучасний бельгійський Ной відповів:

— Моя відповідь — «так».

Його кораблики не тільки не тонуть, а й не перевертаються. Як відома іграшка «Ванька–встанька». Не втопитися у відкритому морі, навіть коли воно стає горою не нижче, ніж Дракенгерські вершини, — нині не проблема.

А чи була така проблема для атлантів? Майя у чому чесно зізнавалися? У тому, що феноменальні знання їм дали білобороді боги, що якось припливли на легких човнах до їхнього юкатанського берега. До речі, нащадки майя кілька століть опісля сприйняли конкістадорів, які причалили до бухт Південної Америки, за... богів, що повернулися.

І як тут не виникнути версії, що атланти все–таки готувалися до Потопу, і виготовляти нетонучі човники для них було так само просто, як і для фламандців.

Анотований бестселер американського автора дає настільки науково обґрунтовані інструкції — як вижити, коли настане кінець світу, що навіть не виникає додаткових запитань. Усе гранично ясно і коротко. За цими інструкціями не вижити просто неможливо. Виживання ґарантується. Був би лише кінець...

Залишаю право на скепсис щодо виживання за вами, шановний читачу. Зрештою, виживати чи ні — приватна справа кожного.

Мене однаковою мірою вражає як апокаліптична віра у кінець, так і фанатична віра врятуватися, коли все полетить у прірву.

Можливо, наш нео–Ной не радить рятуватися у Карпатах лише тому, що ніколи не був тут, неподалік від мого підкарпатського села. Але давайте спробуємо помислити на цю тему — як би виглядало оте спасіння тут, у нас, як виживати абсолютній більшості населення, що нижче рівня бідності і нижче навіть стандартів життя африканців на південь від Сахари?

У багатьох голлівудських фільмах американці змальовували напад на Нью–Йорк і накаркали. Не менше наврочено і «кінців світу». Один із блокбастерів називається «Зустріч із безоднею».

У фільмі є така сюжетна лінія. Невблаганно очікується зіткнення із велетенським метеоритом, після чого земна поверхня перетвориться на пустелю.

Що зробити, щоб зберегти рід людський? Треба у сховищах, набудованих на випадок ядерної війни, заховати частину населення, нащадки яких вийдуть на сонце, коли на планеті умови для життя відновляться. Але сакраментальне запитання: кого зберегти, а хто мусить загинути?

Уряд США щодо своєї території і народу приймає таке рішення: залишається в живих цвіт нації — за списком видатні таланти у науці, мистецтві, бізнесі, а решта — тягнуть лотерею. Невблаганно і жорстоко, але справедливо. Залишаться живими лише ті, які витягнуть власноруч квиток із правом на життя. У таку фатальну і трагічну мить головне для влади — діяти однаково справедливо до усіх громадян.

Слава Богу, що це лише фільм. Але як би вчинили сценаристи, якби моделювали ситуацію не на американському, а на сучасному українському ґрунті?

Американський варіант не пройшов би, бо тут, у нас, зовсім інша логіка поведінки влади. У нас би найперше залишили живими усіх членів правлячих партій, а потім ще й кумів, племінників та сватів різнокольорових вождів.

У фільмі про нас правлячий клас, включно зі всіма видами опозицій, повівся б так, як він поводить себе повсякчас у реальному житті одразу після того, як займає місця під куполом. З одного боку — омандачені олігархи з олігархенятами, з іншого — решта 99 відсотків «біомаси». Це виборами вони виборців купують, а тут би здали з бебехами.

Наслідуючи українську владу, американські республіканці у тому фільмі мали б зберегти життя лише громадянам–республіканцям, виставивши на смертельне зіткнення із безоднею лише демократів. Я певен, що голлівудському сценаристу такий цинічний кінець навіть у голову не міг би прийти.

А у нас поділ на «лицарів золотого унітаза» і на мовчазне та покірне багатомільйонне «бидло» навіть не ставив би питання — кого рятувати, а кого пускати у розхід.

У повчальному сюжеті автор сценарію не міг не зобразити владу справедливою, бо вона такою мусить бути у демократичному суспільстві. Так це ж у демократичному...

А відтак — уже не фільм, а доволі інтригуючі реалії. Йдеться про побудову на одній із верфей чергового транспортного засобу під назвою «Корабель Свободи». Що тут скажеш: у порівнянні з ним легендарний «Титанік» — просто паперовий саморобний човник, який запускають малюки у тазику з водою.

Та й Ноїв ковчег, уламки якого знайдено на горі Арарат, — не більше, ніж човник для недільних прогулянок Канівським морем. Власне, концептуально йдеться уже не про плаваючий засіб, а про штучно сконструйований кавалок суші, що дрейфує Світовим океаном. Бо у цьому океані тисячі островів менші, ніж ця амфібія.

То вже не корабель, а місто, за кількістю населення таке ж, як наш красень Ужгород, у якому я проживав із величезним задоволенням кілька років.

Правда, в Ужгороді немає таких хмародерів, як на цьому плаваючому острові. 25–поверховий житловий суцільний масив. Усе тут є, що має бути у сучасному місті, — дороги, магазини, школи, банки, клумби, стадіони, офіси, квартири. Є усе те, що довкруги вас тут, на суші, оточує. Довжина отого дива–міста — близько півкілометра, ширина — десь 300 метрів, висота — понад 100 метрів. Ной би з усіма мешканцями просто ахнув.

Це царство єдиної із «тварей». Мажори зі списку журналу «Форбс» мають тут прописку зі штампом — планета Земля. Тут передбачено постійне проживання. Якісь там морські кордони для «Корабля Свободи» не існують.

Глобалмени таке диво собі сотворили.

Нащо? Є тлумачення прагматичне — це плаваюче місто у відповідності до міжнародного права — ідеальна офшорна зона. Яка країна зніматиме податки із фірми, юридична адреса якої — не закріплена за 200 країнами суша, а так, без юридичної адреси — у відкритому морі і під відкритим небом та на надійній основі.

І все ж, попри підприємницьку мотивацію тих, хто це придумав, дайте мені аргументи для спростування, що ті, хто там мешкає, не купили собі місце для спасіння в умовах «кінця».

А в Японії, яка кілька років тому спізнала, що таке «кінець світу», індустрія «ковчегів» поставлена на конвеєр. Рукотворний острів матиме вигляд мушлі у кілька гектарів і висотою понад кілометр. Населення — від 10 до 50 тисяч осіб. З усім комплексом знову ж таки сучасної інфраструктури. Вулиці, сквери, поля для вирощування овочів та фруктів, а також для гольфа.

Жодних там хвиль, цунамі чи тайфунів така мушля не боїться. Проектується так, що не топиться і не перекидається.



ДИНОЗАВРИ НЕ ВИННІ


Подорожуючи повітряним мостом із США до Мексики, хочу сказати окреме слово про Манхеттен.

Але спочатку про особливі відчуття. Ти летиш до Карибів саме тоді, коли під тобою коїться чергова репетиція того «кінця», коли на усьому півдні непереможних США оголошена «бойова готовність» номер один.

Слава Богу, що ми не бачили цього, але то страшна штука — тайфун. Цього разу його назвали чомусь біблійним іменем Ісаак.

Коли наближаєшся до реєстрації у нью–йоркському аеропорту імені Кеннеді, на табло більшість рейсів південного напряму відмінено. Закриті аеропорти Гавани і Маямі. І головна новина, яка б’є просто наповал, — відмінено з’їзд республіканської партії, який має висунути кандидата у президенти США Міта Ромні. Причина — тайфун може знести цей з’їзд разом із кандидатом, бо взяли й запланували провести його... на Флориді. У Конвент–холі прямо на узбережжі. Давно запланували, а тепер відміняють. Уперше за останні 200 років, до речі.

Запопадливий синоптик у стані якогось професійного екстазу махає указкою по супутникових відеороликах з місця подій. Відтак уже більш виважений містер просто у прямому ефірі демонструє відкритий урок, як задраїти вікна власного дому, що може опинитися на дні, а урок другий його теленавчання подає вам навики, як вижити, коли вашу хатину все ж таки проковтне той клятий тайфун. А ти сидиш в аеропорту в очікуванні літака, який або полетить, або не полетить над тайфуном, і дивишся СЫЫ, де тобі показують, що слід не забути і що може найнеобхідніше влізти у багажник власного авто, коли ти раптом завтра станеш у результаті катастрофи бездомним.

Як вам сценарій польоту над епіцентром того самого тайфуну в Мексиканській затоці? Воно, звичайно, начебто там — унизу, але чого ж тоді більшість рейсів скасовано? Про всяк випадок.

Але... Коли наважився писати про кінець світу і добираєшся туди, звідки його розгледіли, можливо, наймудріші із богоподібних істот, що коли–небудь жили на цій прекрасній планеті, то хіба вже боятися відірватися від неї? Сором було б перед читачами. Тим паче що рейс на юкатанський Канкун стрімголов у бік екватора — не відмінено!

Одразу ділюся цінним досвідом: якщо вам доведеться летіти над місцем природних катаклізмів, то не думайте автоматично, що той катаклізм піднімається на тисячі кілометрів. На землі — своє весілля, а на небі — своє, небесне. Доповідаю вам, що не було навіть жодної зони турбулентності вгорі, коли там, унизу, ця водна турбулентність розгулялася не на жарт.

А тепер повернімося до Манхеттену. Цього разу — із зовсім іншого приводу, хоча привід — ще той!

Учені свідчать: астероїд був завбільшки, як острів Манхеттен. Шість миль у діаметрі. Непрошений гість вагою 100 000 000 мегатонн зі швидкістю 150 000 миль за годину грохнувся туди, куди я, проминувши тайфун Ісаак, зараз лечу. На Юкатан.

Слава Богу, не синхронно із моїм приземленням, а раніше, 65 мільйонів років тому. Десь тоді, коли починається «Календар майя».

Мабуть, ви у захопленні від фільмів «Парк Юрського періоду» чи «Мільйон років до нашої ери».

Динозаври в кіно або ще краще — у музеях — то завжди драйв. З цікавістю і пієтетом ставимося до цих наших попередників, не надто схожих на нас, але все–таки близьких, земних.

Були собі, жили–поживали, лиха–горенька не знали брати–динозаври і раптом щезли. І завше жаль, що не дожили до наших світлих днів демократії, яку ми чомусь так запопадливо полюбили після такого ж слізного любовного роману із комунізмом.

І коли їх не стало? А от саме тоді, коли оте сталося на Юкатані. Астероїд практично знищив життя на Землі. Коли я ще ходив до середньої загальноосвітньої школи, вчені мужі ще не знали, де саме це сталося.

І от у 70–х роках минулого століття містер Глен Пенфілд, мандруючи слідами майя, натрапив у непрохідних джунглях на урвище. 108 миль діаметром і 8 миль завглибшки. І виголосив гіпотезу: це кратер того клятого астероїда!

Назвали його — Chicxulub на мові майя — від назви цієї фатальної місцини. Відтак було обрано групу із 41 члена — найавторитетніших наукових світил. Вони лазили кратером, метикували, вивчали і зробили висновок офіційний: саме тут матінці Землі цей галактичний блукалець завдав страшної травми, від якої було майже спустошене її безцінне породження під назвою — Життя.

Дай Боже, щоб астероїд, як і бомба, двічі не падав в одну і ту саму яму. Маю на увазі не лише загадковий Юкатан, а й усю Землю.



ЮКАТАН — ЗВУЧИТЬ КОСМІЧНО


У нас, християн, та й в інших нинішніх світових релігіях не прийнято чинити так, як у майя. Уявіть собі, що головна вулиця Києва називається проспект Ісуса Христа, а центральна магістраль Аль–Ріяда носить ім’я Пророка Мохаммеда, чи на китайському острові Хайнань уздовж океану тягнеться набережна Будди.

У майянському місті Канкун я поселився у готелі на бульварі Кукулкан — не більше й не менше — імені їхнього бога.

Зрештою, Рів’єра Майя по центру із цим магістральним бульваром із оглядової вежі, яка крутиться навколо осі, як сама наша планета, дуже схожа на свого патрона. Візуальний образ найвищого божества, а у майя Креатор не один, — крилатий змій чи, за китайським світобаченням, дракон. Рів’єра — неначе в’юнке, завширшки не більше півтора–два кілометри тіло, а обабіч — велетенські морські крила, що тягнуться до горизонту.

Якби вам, навіть досвідченому модерному Магеллану, зав’язали очі і висадили на морському узбережжі, ви б не одразу або й зовсім не вгадали би, куди вас закинула мандрівна доля. Я сам ступав на узбережжя усіх сущих океанів і кількох морів, і ті самі межі Світового океану і суходолу — скрізь однакові.

А от морське видовище Карибського моря неповторне. Не схоже на усе бачене–перебачене. Посеред білого дня ви заціпенієте від побаченого на горизонті.

І так стоячи в оціпенінні, будете гадати — що там, на лінії земля–небо, — земні гори чи небесні хмари? Тут небо дуже близько до землі не тільки в геніальних головах мудреців майя, а й у візуальній моїй власній оптиці світопізнання.

Бо кудлаті хмари не просто зависають над оголеними табунами дітваків Адамових, а купаються разом з ними, як заблудла отара, що притомилася від нескінченних мандрів і собі поринула з розгону у ніжну гладінь водяних обіймів. Чому ти одразу наче розчиняєшся у тій солоній купелі? Мабуть, тому, що у її божественному лоні зародилося те, що поширилося скрізь на Землі, — Життя.

То космонавтам звідтам видно, як Земля закруглюється, а ми звідси нашим обмеженим зором цього угледіти не можемо фізично. І тільки на Карибах такий от міраж. Можливо, від того, що неподалік уже екватор, від якого догори і донизу розбігаються ці закруглини?

Канкун, окрім того, що давнє майянське поселення, — типовий світовий курорт. Американців тут — море, які, пролітаючи над своєю Флоридою, віддають усе–таки перевагу Карибам. Наступна дивовижна унікальність морського релаксу — слава Богу, не чути російських матюків. Найперша ознака того, що наших тут немає, — ніхто не п’є пиво зранку. Хоча цілодобово розмаїте питво ллється рікою.

Уявіть собі: текілу можеш наливати собі досхочу прямо з бочки! І хоча цей пахучий напій не має нічого спільного із майя, особисто для мене він пріоритетний, бо нагадує мені рідну семигинівську самогонку з мого села.

До речі, майя у дні якихось свят — може, звідси походить знаменита нині Карибана — полюбляли хильнути зайвого. Жерці могли дозволити собі напиватися до чортиків.

Знаєте, що мене дратує? Коли вдома я заводжу на найвищих емоційних тонах розмову про майя як про наймудріших і найунікальніших людей, що будь–коли жили на Землі, земляки, здебільшого, тактовно позіхають і йдуть дивитися чергове політичне шоу. Блазнюваті лідери корчаться у рекламних виборчих конвульсіях. Землякам (і не тільки) це найцікавіше. Їх висока, глибока, спрямована у вічність Істина не цікавить. Їх цікавить, за усіма правилами зомбування, тільки те, на чому їх дурять, — вже укотре!

І цей контраст між домашнім плазуванням на рівні первинних інстинктів і Вавилоном на бульварі Кукулкан — вражає. Ці тисячі й тисячі мандрівників зі всіх земних усюд приїхали сюди не так скупатися в екзотичному Карибському морі чи посмажитися на пляжі або глушити пійло у безкоштовному барі, а примчалися... до майя.

Ну, добре, я пишу оці нотатки, хоча їх в Україні майже ніхто і ніяких не читає, а чого оце різнолике збіговисько примчалося сюди?

Жага пізнання. Для людини, яка нидіє у забутому Богом українському сільці, це буде відкриттям. Але в інших національних згромадженнях вона жива, ця богоподібна людська риса.

Перше схоже потрясіння я пережив напередодні, коли якось у Вашингтоні за півгодини до відкриття прийшов під двері музею, який займає перше місце у світі за кількістю відвідувачів. Перед зачиненими дверима уже очікувало кілька сот осіб, які блискавично переростали у тисячі.

По–перше, уточнюю, не перед концертом попси чи такої ж попси політичної, що скликає майдани тупоголових, а перед музеєм. Та ще й яким — Музеєм космосу.

Зрештою, назва не передає усього огрому пізнавального, що вміщений під цим велетенським склепінням. Радше би назвати — Музей Всесвіту, і в ньому щось таке найдовершеніше, як от Людина. І не музей (яке прозаїчне слово із часів шкільних екскурсій), а Лабораторія самопізнання.

Оті тисячі землян, що бурхливими потоками стікаються сюди зі всіх континентів, хочуть знати, хто вони. От і все. Мало? А що може бути більшим у одвічному прагненні Розуму знайти світло в кінці тунелю? Невже тільки те, як украсти якомога більше і сховати якомога далі?

Щодо улюбленої теми наших політичних дебатів, то українці аж тоді стануть європейцями, коли будуть ходити не по мітингах і по магазинах, а по музеях. Про те, що коли люди не читають книжок, вони втрачають свободу, так вважав наш мислитель Євген Маланюк, я й говорити не буду. Нема до кого.

Є багато претендентів на звання «Пуп Землі» у нинішній генерації людства. Але, мабуть, поза конкурсом може бути отой прямокутний простір посеред міста — від Капітолію до Меморіалу Лінкольна. Серце США у столиці світу Вашингтоні.

Я назвав два сакральних місця з обох боків цієї магістралі, а обабіч? Що воно за пишні такі й багаті палаци?

То музеї, а в них — вирує повнолюддя. Ми перебуваємо тимчасово на планеті Земля, одній із мільярдів. Люди мають доконечну потребу знати, хто вони і що з ними відбувалося, і передовсім — що потім буде.



Те саме і з гостями держави майя. Ніколи не повірив би, що містерія «кінця світу», як могутній пізнавальний магніт, притягне сюди таке планетарне велелюддя.

Пляжі повняться десь під вечір, а зранку наповнюється по вінця розлогий майдан, ущерть напакований автобусними «крейсерами». Задумано так. Ви добираєтеся сюди, а вже звідси, обравши якийсь автобус відповідного напряму, їдете у те майянське місто, яке вам найбільше до вподоби.

Я привіз звідтам і тепер тримаю у кабінеті карту Імперії майя. Вона густо вкрита позначеннями сакральних місць, яких — сила–силенна!

Отож спробуй вибрати! У Єгипті із його пірамідами простіше. Сідаєш на рейсовий автобус із площі Тахрір — і за сорок хвилин ти уже в Гізі. Та й зрештою скільки тих пірамід у єгиптян? Одна, дві і ще трохи. Можна охопити одним поглядом. Найдокладніші екскурсії розраховані на дві години, не більше.

А тут? Найперше, треба мати на увазі, що Імперія майя абсолютно не збігається із нинішніми кордонами існуючих держав. До речі, ці кордони у часовій ретроспективі і перспективі — річ не вічна. Про це треба пам’ятати й нам, бо не було держави України двадцять з гаком років тому, а тепер є, але чи буде?

Земля майя не те що сповна поглинає карибські держави, але це територія, що нині числиться за Мексикою, Гватемалою, Белізом, Гондурасом, Ель Сальвадором.

Які є докази, що древня імперія сягала таких просторових масштабів? А дуже просто, і ніяких версій та гіпотез. Саме у цих перелічених державах існують споруди, зведені руками майя.

Хтось похизується, що був у Єгипті і бачив піраміди? А як вам таке: пірамід, палаців, спортивних майданів, астрономічних ОБСЕРВАТОРІЙ, храмів та всіляких інших архітектурних об’єктів, що їх залишила цивілізація майя, — шість з половиною тисяч!

Зрештою, не буду категоричним. Бо коли кратер у 150 кілометрів діаметром знайшли лише за мого життя, а попередніх майже 65 мільйонів років не підозрювали про його існування, то де гарантія, що у тих справді непрохідних джунглях усе вже знайдено, розкопано і дорогами та снекбарами оснащено?

Гарантії нема. Бо піраміда у цих заростях, — у яких далеко не всюди ступала людська нога, — може бути як голка у копиці сіна. До речі, відкривачі так здебільшого й описують: пробиваєшся, дивлячись під ноги, аби не наступити на скорпіона, крізь хащі і хащі, раптом мало не б’єшся лобом об стіну до самого неба — піраміда виростає перед тобою, досі невідома і відкрита цієї от миті для людства таки тобою!

Стоячи посеред потужного гулу численних двигунів, я мав зробити для себе щонайперший вибір — куди саме із цих шести тисяч таємничих об’єктів податися?

Із нашою цивілізацією усе зрозуміло. Мабуть, інопланетяни правильно зробили, що приземлилися на полі американського фермера, адже саме тут височіє пік нинішньої генерації людства. А як бути із майя? Логіка може бути, приміром, така — розпочати зі столиці?

Але тут така логіка неправомірна, бо то була все–таки не держава, а цивілізація.

Маленький відступ. Неподалік від музейної вашингтонської авеню, у Гарварді, мало не до столітнього віку дожив один із найсвітліших мудреців сучасності, який найбільше наблизився до інтелектуальних кондицій майя. Самуель Хантінгтон зробив відкриття, що людство — це не моноліт і не сукупність доволі мінливих і короткочасних утворень, як от держави, а співдружність стійкіших, навіть мільярдних згромаджень, — цивілізацій, які ґрунтуються на такому стрижні, як релігія. Більше того, цей пророк передбачив, що сутність майбутніх катаклізмів — це «зіткнення цивілізацій», що й підтвердилося 11 вересня 2001–го у Нью–Йорку.

Як цивілізація майя не мали державної централізації, мовами спілкувалися розмаїтими, а трималися купи обручем набагато міцнішим, аніж державний кордон чи столична державна влада. Обруч цей незламний — світогляд. Ідея як цемент нації. Бачення світу. Тому треба шукати столицю духовну, а не державну, сакральну, а не бюрократичну.

Тут теж не без варіантів, але ніхто мене не переконає, що я не правий, коли скажу, що поїхав туди, де був створений «Календар майя»! Адже правильне рішення?



БЕЗ ХАРКОВА НЕ БУЛО БИ МАЙЯ?


2012 рік, як імовірний кінець світу, для нас, українців, має інше, також епохальне значення. У нашу історичну добу є три оказії, які можна назвати глобальними. Тобто такими, на які збираються не чиновники, а громадяни всіх континентів і переважної більшості наявних нині на Землі держав. Три види вселенських збіговиськ людства — Олімпіада, Мундіаль — чемпіонат світу з футболу і Європи з футболу.

Ці мегапроекти доручають сильні світу цього провести не кому–небудь, а хто потягне. Олімпіади проводять члени великої сімки — G–7 найсильніших держав планети, а тепер, може, вже 20 провідних, які попереду всіх.

І от виняток. Євро доручили — з величезним ризиком для людства — маловідомому аутсайдеру, Україні. Сотні мільйонів по всьому світу прилипли до карти світу, шукаючи країну, яка за рішенням УЄФА прийме Євро–2012.

І провели! Попри усілякі недоробки і спекуляції — впорались! Для мене це, може, єдиний привід для гордості за рідну країну за 20 років.

Перед мандрівкою на Юкатан я здійснив вояж Україною у рамках Євро. Від Львова до Донецька через Харків, у якому я доти не був. Як і не був на Землі майя.

Соромно, але факт. Бо це мудре і культурне місто — моя друга літературна столиця, адже це місцезнаходження видавництва «Фоліо», яке друкує мої книжки про майя.

Коли я ходив вулицями цього українського Гарварда, у якому місцеві жителі гаряче заприязнилися із помаранчевими, але голландцями, що тут провели три матчі, я й гадки не мав, що Харків — то просто якнайточніша і найвмотивованіша прелюдія до поїздки на Землю майя.

Кажуть, що майя — можливо, найбільша загадка людства, яку воно із солодким пієтетом і невимовним захопленням розгадує щонайменше півтора століття. І тепер я стверджую: якби не один геніальний харків’янин, це часом зарозуміле людство нічого такого про геніальну мудрість майя і не розгадало би.

Ого, скільки тої професури зі всього світу бралося до розшифрування наукової спадщини цих пришельців! Але серед цієї когорти модерних мудреців пам’ятник у Мексиці спорудили тільки йому, харків’янину.

А я думав собі: чого це я аж ніби схибнувся на тих майя? А виявляється, майяніст номер один у світі — українець, котрий народився там, де й дід мого сина, — під Харковом!

Більше того, якби не українець, можливо, феномен, загадка і, головне, мудрість майя залишалися б під замком, як багато чого незбагненного на Землі, над тлумаченням чого людство мордується тисячоліттями.

Юрій Кнорозов — лауреат Державної премії СРСР, кавалер найвищої нагороди Мексики — ордена Ацтекського орла і найвищої нагороди Гватемали — ордена Великої золотої медалі.

Майже двометрова його скульптура з’явилася у Мексиці 23 березня 2012 року, тобто за півроку до «кінця світу» у час весняного сонцестояння із його космічним смислом. Образ геніального вченого — із категорії абстрактних, хоча найперше, що нагадує, — Хрест...

Ще до війни харківський студент «захворів» спочатку на Єгипет, а відтак сповна віддався у «полон» майя. Поголос про цього «шамана» з Харкова ще тоді, у тридцятих, сколихнув переважно консервативні професорські кола. Однак уперше, принаймні у радянській науці, аспірант спочатку прийшов на захист кандидатської. А йому вчена рада присвоїла... одразу докторську! Причому, що називається, за лічені хвилини.

Війна і геніїв робить гарматним м’ясом та посилає на смерть. Однак він був серед тої абсолютної меншості радянських солдат, яких вона, смерть, оминула. Дійшов солдат Кнорозов до Берліна, бо мав місію. Скільки нам наговорено–набріхано про взяття Рейхстагу і про лабіринти бункера Гітлера. Нема лише у хроніці найбільшої світової бійні малозначущого за земними мірками факту: як солдат із палаючої бібліотеки вискакує із врятованою книгою в руках.

Донині жоден кінематограф не зняв про цю документалістику жодного кадру — подумаєш, знайшовся книголюб у смертельному вирі. Нам бункер подавай із кадрами, як гауптман підпалює труп страховиська, яке зжерло мільйони люду і ще вчора стояло на тремтячих ногах і називалося фюрером.

А всесвітньо–галактичну значимість пригоди із бібліотекою могли збагнути хіба що мудреці майя, бо рядовий солдат, українець Кнорозов, виніс книгу про майя. Потім він сам скаже, що, можливо, без цієї цеглинки не спорудив би він одне із найгеніальніших відкриттів останнього століття.

Зробив це Кнорозов у 1975 році — майже водночас із Пенфілдом, що знайшов кратер від астероїда. Саме цей рік вважається датою винайдення ключа від знань майя, що кваліфікується як найбільш загадкова інтелектуальна головоломка людства.

Мушу зізнатися, що вперше про Кнорозова я прочитав у книзі, придбаній у Канкуні. Там так і написано: «A dramatic shift began in 1958 when Ukrainian investigator in the Soviet Union, Yuri Knorosov, showed that Mayan writing was precisely of a fundamentally phonetic nature» — Велике просування (у розшифруванні послань майя) розпочалося у 1958 році, коли український дослідник у Радянському Союзі Юрій Кнорозов довів, що писемність майя має фундаментальну фонетичну природу.

Для мене ключове слово — икгапіап. Як неважко здогадатися, росіяни на всі голоси сьогодні репетують: він наш. Однак я вірю майя, які написали — Українець, з великої літери. Їм, я думаю, видніше.

Варто побіжно згадати увесь цей страдницький шлях до розшифрування вчення майя, яке розпочалося мало не з тих часів, коли сюди прийшли конкістадори. 200 років тому Дієго де Ланда подав свою версію майянського алфавіту. Відтак естафету перейняв Сільванус Морлі, якому належить кілька пріоритетів: першим сфотографував піраміди в середині позаминулого століття, першим видав книгу про майя.

За англійцем прийшла черга німцям сказати своє слово. Ернст Форстман першим почав перекладати Дрезденський код, який містить отой «Календар майя».

Томас Кайчус здогадався, що їхні тексти треба читати не тільки зліва направо, а й згори вниз. Едуард Келер збагнув, що смислове значення має колір, яким виведено ієрогліфи. Відтак прийшов визнаний корифей, якого вважають основоположником вчення про цивілізацію майя, — Ерік Томпсон.

Йому й кинув виклик Кнорозов і довів, що ієрогліфи — не букви, а слова, якщо сказати дуже спрощено про його відкриття. Геніальність його полягала у тому, що він, на відміну від американців та європейців, вийшов за лінгвістичні межі і встановив гармонію між абстрактною асоціацією, смислом життя і реальним зображенням.

Той самий Томпсон не хотів поступатися місцем на троні, і, за усіма правилами «холодної війни», оголосив вчення Кнорозова «комуністичною пропагандою».

А Українець не просто зробив наукове відкриття. Я гадаю, він піднявся (першим із землян) до способу мислення майя. Він проник у лабораторію світобачення майянських мудреців. Він думав, як майя! Не так, як люди із їхньою світовою наукою, а як ці, незбагненні для нас пришельці.

Але чому провидіння, чи майя десь звідтам, зробили свій вибір на українцеві? Пихаті англосакси, німці та гарвардські світила просто билися головою об стіну непізнання.

На моє глибоке переконання, наука, як сфера продукування НОВИХ знань, за природою не є і не може бути ремеслом. Шукав, мовляв, учений муж невтомно істину і в результаті цього пошуку знайшов те, що шукав. Усе відбувається зовсім не так. У головах в одну прекрасну і незбагненну мить опускається З В І Д Т А М нове знання.

Звичайно, значення має, чому саме у цю голову. Безумовно, це має бути голова пошуковця і найбільш підготовлена для цієї місії обнародування нового одкровення. Геніальні відкриття у науці і геніальні тексти у літературі просто вливаються у ваш мозок, який слугує ретранслятором нових смислів, які належить оголосити світові у черговий момент. Думаю, що ейнштейни і ньютони, як і творці геніальних художніх чи філософських книг, підтвердили би правомірність сказаного.

Саме так було і з генієм на прізвище Кнорозов.

До речі, на відміну від усіх своїх західних колег, український професор не мав змоги особисто побувати на Землі майя, бо сидів у в’язниці під назвою СРСР, з якої людей у світ випускали лише у порядку винятку. Однак, відчуваючи у собі велетенську креативну силу, наш герой не особливо журився. Коли у часи брежнєвського застою він таки зробив відкриття і сколихнув світ — його найперше питали: «Як то? Ви ж ніколи там не були!»

«Для того, щоб знати майя краще од усіх, не обов’язково лазити по пірамідах», — такий його особистий коментар до власного відкриття тоді облетів світові наукові кола.

Чому він так сказав? Щоб приспати КДБ, яке його не випускало, чи, можливо, з тих міркувань, що він не встановив класову природу свого вчення і не довів зв’язку між майя і марксистами?

Очевидно, що так, бо уже на схилі віку, коли та сама комуністична в’язниця відчинила двері, уже в роки незалежності України харківський професор на запрошення мало не всіх шести карибських держав, які вважають себе спадкоємцями майя, відвідав їхню священну землю.

Попросив дати йому змогу пожити у джунглях разом із майянцями. Зробив це досхочу і не квапився додому, і прощання із Мексикою було для нього болісним, бо відбулася ця зустріч із цим українським обранцем сакральної землі і сакрального людського племені незадовго до того, як він попрощався не тільки із Юкатаном, а й із Землею.


ЧЕЧЕН ІЦА — ПІРАМІДА,

ЩО СПІВАЄ,

АБО ТУТ СХОДИТЬ НА ЗЕМЛЮ БОГ


Стою на тому ж місці, де Юрій Кнорозов переживав миттєвість своєї особистої гармонії із цією галактичною містерією, яка вершилася на Землі і яка відкрила йому свої одкровення. Його привезли сюди з почесним ескортом. Запросили також Паваротті і влаштували біля підніжжя Храму величне мистецьке дійство. А Кнорозов укотре поводився, як не від світу цього. Усі захоплювалися видатним співаком, а він знову за своє: ну що там людський спів, навіть архіталановитий, у порівнянні зі звуками, якими вони донині розмовляють з нами...

Останнім часом взяли і склали новий перелік «Див світу». А чому б і ні? Від того першого списку практично із семи залишилося не знищеним лише одне диво.

І серед нових — те саме місце, де Кнорозов слухав, хоча не дуже уважно, Паваротті. Він думав про інше, і я розумію його, при всій повазі до оперного світового маестро. Бо відбувалося усе це там, де був створений Дрезденський код. Феноменальне вчення про Креатора, Людину, Час, Космос, Землю, відоме під спрощеною назвою «Календар майя».

Йдеться про місто Чечен Іца, яке не тільки за кількістю мешканців було одним із найбільших і налічувало десятки тисяч мешканців, було не тільки одним із найсильніших і найбагатших у цивілізації майя, а й одним із сакральних, а також центральним науковим центром.

Як і належить за статусом щойно проголошеного нового «дива світу», тут не проштовхнешся. Погода карибська така, що досить п’яти хвилин перебування на відкритому сонці, і футболку можна викручувати. Хоча це не так. Піт, як не дивно, не є обтяжливим для вашого самопочуття. Сотні автобусів і тисячі землян рояться тут, неначе по дну океану плавають урізнобіч цією мокрою до неймовірності саваною.

Від платного входу належить пройти півтори сотні метрів дороги, обкладеної щільними рядами торговців артефактами — такими вишуканими і приголомшливо красивими, що язик не повертається назвати їх просто сувенірами.

Усі тут галасливо нав’язливі, як і має бути на торжищі. Звертаю увагу на мовчазну приземлену жіночу постать, занурену поглядом кудись поза світом цим гомінливим. У руках її — власноруч вишитий храм, до якого я прямую. Нині ця серветка із вишиваним зображенням храму у моєму київському кабінеті, а образ древньої майянки — завше перед очима, як сама нетлінність цивілізації, до якої вона належить, і від того так винятково вміє дивитися понад виром невгамовного всепланетарного люду, що спливається сюди бурхливими потоками зі всіх земних усюд.

Усе відбувається так, як і зі всіма попередніми відкривачами пірамід: поміж густорослих джунглів — раптом дорога до Неба!

На відміну від єгипетських пірамід, до яких звиклося уже, як до майже домашніх готелів Шарм аль Шейха, тутешні мають на своїх могутніх раменах сходи, якими, однак, топтатися по Чечен Іці не дозволяється. Реліквія під захистом міжнародного права, щоб не товклися по ній мільярди бажаючих.

А я роблю дещо інше: просто плескаю у долоні. Аплодую цій рукотворній красі. А вона — озивається!

Синхронно зі звуком, що йде від ваших долонь, цей велет усім своїм мегатонно–багатотисячним громаддям відгукується. Шепоче вам вдячність. Бо це відлуння особисто для себе чує кожен із кількох тисяч, які стоять тут і аплодують.

Як може кам’яна велетенська споруда віддавати луною, як мініатюрна дитяча іграшка? Як це? З часу відкриття Чечен Іци і донині — люди не знають, як це може бути. Це ж не музична шкатулка, але — музична піраміда!

І хоча на сходи не пускають, тлумач, який покликаний вдовольняти вашу допитливість, молодий майянець запевняє вас, що якби ви йшли вгору по сходах самою пірамідою, кожен ваш крок відлунював би також. Але не якимось невибагливим звуком оплеску, а пташиним цвіріньканням.

Ти піднімаєшся до вершини Храму, людино, а він співає тобі осанну!

Божественним літургійним співом священної, сакральної птиці Коатль, на яку тут, сказати б, моляться.

І тут я згадав древню ікону у нашій селянській хаті, на якій була зображена Свята Трійця. Мама вчила мене азів християнства. Із Отцем і Сином, Ісусом, для дитячого сприйняття все зрозуміло. А от Дух Святий — він був зображений у вигляді птаха із розпростертими крилами у сяйві ореолу.

Так от, для майя цілком конкретний птах, який літає донині довкруги піраміди Кукулкана у Чечен Іці, як у всіх юкатанських джунглях, — Божественний Дух. А його спів, який відтворює могутнє тіло піраміди, — голос Духа майя.

Голос, яким промовляє з нами це «диво світу», співаюча піраміда Чечен Іци, — це мова Духа. Голос невидимого Бога, який, одначе, спускається на Землю протягом трьох годин, коли тримається цілковита рівновага світла і темряви у взаєминах нашої планети із її сонячним сімейством.

На жаль, я був тут на початку вересня, відзначивши День незалежності України укупі із сином–дипломатом смачним американським стейком із каліфорнійським вином у ресторації Рокфеллер–центру на знаменитій нью–йоркській П’ятій авеню. А якби графік відвідин Чечен Іци склався трохи пізніше?

21 вересня — день осіннього сонцестояння. Рівно о 17–й годині цього особливого дня у взаємовідносинах Землі із Сонцем світило опускає — відповідно до космічного плану майя — свій промінь так, що він заломлюється крізь щілини у склепінні храму, що на вершині піраміди, збігає зверху вниз по ребристій центральній грані піраміди і зливається із скульптурою голови біля підніжжя. Утворюючи візуально тіло Бога, який сходить із Неба на Землю.

Що колись робили майя, коли бачили це реальне зішестя реального Бога? Можна собі тільки уявити, що тоді творилося, коли нині зматеріалізовані діти різних народів і континентів просто волають тисячоголосо від захоплення.

Бог — той самий, в честь якого названо проспект у Канкуні, на якому я живу. Кукулкан — крилатий змій чи птах–змій. Очевидно, у них не було будь–яких негативних відтінків у трактуванні оцього представника земної фауни, бо змій у них — це мудрість.

І знову, попри релігійно–сакральний смисл, до якого у представників теперішніх вірувань може бути своє, розмаїте, ставлення, як так зроблено, як так вони примудрилися Сонце підкорити? Відповіді сучасні архітектори та інженери не знають.

Звичайно ж, чотири ребра піраміди — точно за сторонами горизонту. 91 сходинка від підніжжя до вершини. Помножте на чотири сторони світу — і матимете 365 днів! Бо ця музично–божественна піраміда — ще й Календар.

Врешті, є ще одна одиниця виміру — 9 своєрідних поверхів, укладених один на одного.

Отут належить зупинитися глибше над розгадкою пірамідального храму, у якому кожен начебто формально–архітектурний вимір містить код, який належить сприймати і як послання нам водночас.



ВДОМА — ЦЕ ВСЕСВІТ


Сходження на гору під мелодію Духа — це процес творення світу, у якому ми живемо. Перший рівень — виникнення матерії в результаті великого вибуху — 15–16 мільярдів років тому.

Наступний рівень еволюції—перші примати (40 мільйонів років углиб). На цьому поверсі виростає племінний рівень. Поява першої пралюдини — 2 мільйони років. Відтак вимір, на якому витворився такий феномен, як мова. І сталося це в межах 100 000 років тому. Врешті, національний рівень, з якого розпочинається 5125 років «Календаря майя» і головною прикметою якого є писемність.

Планетарний, наш теперішній рівень земної еволюції настав у XVIII столітті, і його прийнято називати індустріальною епохою.

А тепер–от, після 21 грудня 2012–го, коли закінчується «Календар майя», нам належить перейти на новий, галактичний, рівень розвитку. І над ним є ще два рівні — вселенський і божественний.

Часова одиниця виміру, за літочисленням майя, як відомо, — відрізок у 20 днів. Так от, кожен рівень еволюції у 20 разів коротший від попереднього. От чому сакральна архітектурна форма — піраміда, а не прямокутник, круг чи будь–яка інша геометрична фігура.

А наразі на доволі приземленому мислительному рівні я спостерігав, як іде реконструкція споруди позаду піраміди. Метод будівельного підряду доволі своєрідний: на сходах сиділи будівельники, або, точніше сказати, чорноробочі, і з плеча на плече передавали живою вервечкою нагору будматеріал — цеглу, камінь, бетон. Монотонна така робота у спадкоємців майя, які на їхніх храмах горбатяться не на жарт заради кавалка хліба. Але хіба будь–яка робота, спрямована знизу вгору, може бути легкою? Від Великого вибуху і до наших днів, коли викінчується біля підніжжя сьомого поверху наш черговий еволюційний відрізок.

Обабіч святилища Кукулкана — лише кілька десятків метрів до іншого центру маянського генія. Об’єкт древньої (а за способом соціального життя — печерної) цивілізації, яка не знала колеса і не вміла виплавляти метал.

Обсерваторія. Тут був створений «Календар майя» протяжністю понад 60 мільйонів років, можливо, рівно аж до падіння саме тут астероїда, що знищив динозаврів. Саме тут було вивчено цими печерниками і нанесено на карту не тільки нашу мільярдно–зіркову Галактику, але й ще шість таких...

Коли стоїш біля підніжжя обсерваторії, куди ходили щодня на роботу печерні босоногі генії, усвідомлюєш, як мало може вмістити ця наша така пливка і маломістка свідомість. Практично, якби не наочно наглядна ця обсерваторія, яку я можу запросто взяти і помацати, усе, що в ній творилося і навколо неї писалося і говорилося, справді поза межами нашої свідомості.

Цей галактичний науковий центр діяв не так давно, як це було із єгипетськими пірамідами, котрим — до 10 тисяч років. Тутешня піраміда й обсерваторія були діючими зовсім недавно — у той час, коли Володимир хрестив Русь. У тім–то й річ, що майя — не допотопно–античні релікти, які були чи не були, а майже сучасники із документованої вселюдської історії тисячолітньої давності.

Саме тут я збагнув квінтесенцію феномена майя. Масштаб мислення, що відрізняє їх від нас. Для громадян України, із їхнім хуторянським світобаченням, коли примітивна політтусня затуляє весь світ, цей масштаб неймовірно і плачевно мініатюрний. І навіть на протилежному полюсі від нашого маргінально–провінційного, у «пупі Землі» на Манхеттені, цей масштаб не менше ніж глобальний. Спробували, було, вирвавшись у Космос, піти далі, але не вистачило духу. Після висадки на Місяць постглобалізація завершилася миттєвим згортанням амбітних космічних програм.

А от вони, майя, вдивляючись у Всесвіт із цієї обсерваторії, стояли на порядки вище від нашого цього, найвищого, манхеттенського рівня. Якщо ми видряпалися ледь десь на шостий поверх еволюції, то вони уже тоді перебували, як мінімум, поверхом вище — на рівні галактичному. Коли домівка для нас — то помешкання на рідному національному хуторі (як для українця), чи підконтрольна планета, як для американців, то для них рідна домівка — це Галактика. Масштаб мислення!

Вдома — це не клаптик землі навколо хатини, над якою гудуть хрущі над вишнями, це і не глобус, яким, як власним домашнім обійстям, крутить всесильний вуйко Сем. Діти Галактики — от хто такі майя, які крізь унікально сконструйовані отвори справжнісінької Обсерваторії оглядали, як справді власне домашнє господарство, цей космічний безмір, цей вселенський огром.

А звідси — від того, як вони себе позиціонували, — питання. Звідки вони взялися? Це раз. І друге — хто їм ці Знання дав? Хто їм такий масштаб збільшив у світоглядному перископі?

Чи хто їх навчив, пробираючись крізь непрохідні джунглі, вдивлятися у центр Галактики, з яким Земля і Сонце вирівнюються, як буває лише один раз на 26 тисяч літ, і цього разу це станеться 21 грудня 2012–го. Саме тут схожі на нас створіння це угледіли.



М'ЯЧ ВЛУЧАЄ У ЦЕНТР ГАЛАКТИКИ


Хоча хіба тільки поза межами можливого не тільки співаюча піраміда чи обсерваторія, з якої видно траси у мільярди світлових років.

До мене, врешті, дійшло: тут нічого не буває, як це прийнято у нас, без смислу. Видає український письменник книжку, а які у ній смисли? Для чого він її написав, що у ній він хотів сказати? У 99 із 100 випадків відповіді немає. Не література — полова.

Цивілізація майя, очевидно, була за державно–суспільним устроєм чимось на зразок ЄС, але вкупі їхню співдружність тримали не торгові тарифи, вільні економічні зони чи спільна валюта, а спільний галактичний, недосяжний для нас за масштабом світогляд.

Не встановлено, чи у цьому МС — Майянському Союзі — було щось таке на кшталт нашого Єврочемпіонату із найпопулярнішої спортивної гри? Однак у кожному місті неодмінно був обов’язковий об’єкт інфраструктури — стадіон. Англійці більш схильні вживати вираз — «корт для гри у м’яч».

Скільки у нас цих ігор у м’яч — футбол, волейбол, баскетбол, гандбол, ватербол... У них була гра одна, але чи гра?

У нас дві команди ганяють цю кулю як завгодно — руками, ногами, жбурляють у ціль — малу чи велику. Тисячі на трибунах улюлюкають, і все тут. А який смисл у цій біганині? Хлопці, які за це отримують мільйони прожиткових мінімумів, — може, це хіба що для них має сенс. А для зачарованого ними стадіону або цілого людства? Зрештою, може бути й так, як у нас, — просто естетичне задоволення. Азарт. Емоції. Може, саме це треба називати смислом, але якийсь такий він малозначущий і невловний, якщо чесно.

У майя зовні наче теж гра. По сім гравців у двох командах. Але правила ж які — не можна грати ні руками, ні ногами, ні головами, а усією рештою частин тіла — можна. Я бачив, як це відбувається, — дуже складно. Навіть для уродженця цих країв, що трохи південніше, геніального футболіста № 1 усіх часів і народів — Леонеля Мессі. Спробуй стегном влучити у кільце не більше ніж у баскетболі. Та й потім чисельність команд удвічі менша, ніж у футболі, а поле у півтора раза довше.

Але не у цьому головна відмінність щодо ускладнення. Грають не на рівному горизонтальному полі. А у трьох площинах — середина таки горизонтальна, а дві бічні частини поля — під кутом. Доволі гострим.

І навіть у таких умовах і на такому полі голи вони забивали. Ну і що? А те, що то була гра лише за формою, а за змістом — божественний ритуал. Розмова з Богом. Я би так сказав: поєднання спортивної гри із Літургією.

Навіщо спочатку йти до церкви, а потім на футбол? Тут два в одному — не біганина пустопорожня, а гра зі смислом.

У кожному конкретному ігровому сюжеті сакральний смисл належало відгадати мудрецям–жерцям. У грі вони вбачали волю богів. У тому, що творилося на корті. Їм належало збагнути, що Кукулкан їм хоче сказати. От який смисл... Щоб цей смисл чи замисел божий розгадати.

Іноді це мало для самих гравців печальний смисл. Їх приносили у жертву. Часом після гри київського «Динамо» хочеться зробити це із нашими київсько–бразильськими лінивими бігунцями.

У Чечен Іці корт за величиною — найбільший у всьому царстві майя. Дуже добре зберігся. Можна хоч нині зіграти. Особливо це стосується тих, хто готовий зійти на жертовний олтар.

Однак усе вищевикладене — лише вступ до теми. У 1923 році згадуваний майяніст Морлі зауважив дивовижну річ. Виявляється, співаючою є не тільки піраміда, що поруч, а й цей суворий за своїми ритуалами церковний стадіон.

У нас це називається віп–ложа, на якій, як на троні, сидить знервований олігарх у роздумах «бабло пропало» із синком, малолітнім отроком. А у Чечен Іці з двох боків поля — північний і південний храми. Святилища для жерців–священиків. І вони у ході матчу робили свою роботу — правили месу. Але як? Стиха перемовляючись між собою. Дистанція — майже 150 метрів, а чули один одного, неначе на вухо шептали. Звук від одного храму до іншого доходив і доходить нині — можна спробувати кожному туристу — за 35 мілісекунд. Його поширює саме кам’яне тіло споруди. Як і тіло піраміди.

У 1931 році сюди приїхав симфонічний оркестр з Філадельфії у повному складі і кілька днів управлявся в акустичних варіаціях. Але зі смислом — розгадати, як це так виходить. Без мікрофона, без фонограми — що називається, живий звук, яким промовляє велетенська стіна до стіни!

Нічого не вийшло. Не розгадали всезнайки–американці. Інженери–будівельники кажуть, розводячи руками: якби розібрати ці співаючі велети. І піраміду, і корт. Може, ізсередини щось би та відкрилося.

До речі, пробували останнім часом справді відповідним лазерним приладдям заглядати всередину. І виявили, що під пірамідою — ще одна піраміда. Дитя у лоні матері. Але смислу, правда, не вловили поки що.

От що побачив на стадіоні один із найавторитетніших сучасних майязнавців Джон Мейджор: «Поле для гри у м’яч — ядро пророцтва про 2012 рік. У першу чергу важко зрозуміти, як гра у м’яч символізує галактичне вирівнювання.

Але якщо звернутися до загальноприйнятих символів між астрономією та іконографією цієї гри (бокові, кам’яні стіни корту вщерть закарбовані іконами–кодами), то дещо можна сказати із повною впевненістю. Поле — це емблема Молочного Шляху. М’яч — це відтята голова бога Хун Хун–Ахпу, тобто Сонце в час грудневого сонцестояння, а кільце, у яке треба закинути м’яч, — це «Темний провал» у Молочному Шляху.

Гравці беруть участь у грі — священному ритуалі, описаному у сакральній книзі «Пополь–вух» — міфі про створення світу, де близнюки–герої борються із темними владиками підземного світу на космічному полі подвигу, жертвоприношення, справедливості і воскресіння. Неважко завважити, що сама гра у м’яч є ключовим моментом інформації про галактичне вирівнювання 2012 року, зашифрованої у міфі про створення світу. Коли м’яч попадає у кільце, Сонце зникає у «Темному провалі», і часовий цикл завершується. У цей момент старій епосі помилок і обманів приходить кінець, і на передньому плані появляється оновлена свідомість, перетворена світлом вищої істини.



МАЙЯ — ЦЕ Я!


«Держава — це я», — сказав король Луї і взяв на себе забагато. Мій лозунг — це теж виклик, якщо не сказати — ризик.

Перевтілення — річ вельми інтригуюча у процесі розгадки феномена майя. Прожити один день так, як жили вони. І не подумки, а в активний спосіб.

Коли я так сформулював свою мету, місцеві організатори охоче погодилися влаштувати мені таке задоволення.

Правда, перед тим найретельнішим чином з’ясували стан мого здоров’я. Отримавши вичерпні відповіді на десяток запитань медичного профілю, запропонували мені проект такої реінкарнації, що я справді маю відчути себе в одному із попередніх життів... чистокровним майя.

Ясна річ, що для цього належало відправлятися у село, але не рідного Стрийського району Львівської області, а однойменної із містичним півостровом провінції Юкатан.

Одразу треба зазначити, що сучасне село майя, на відміну від урбанізованого і глобалізованого Канкуна, найближче перебуває до побуту і способу життя, який тут сповідували тисячу літ тому. Я би так сказав — за цю тисячу літ тут майже нічого не змінилося.

Перед тим як вирушити у дорогу, щонайменше дві чисто теоретичні вправи. Побутує така думка, що майя загадково зникли, як і появилися. Цей феномен і наводиться, разом із їхніми нечуваними знаннями, як доказ їхнього галактичного походження. Відбули, мовляв, туди, звідки й прибули, залишивши нам цілу купу загадок.

Це загалом все–таки правда, але неповна. Майя як цивілізація почали незбагненним донині чином справді зникати, до речі, ще до приходу сюди іспанців, які, хоч і приклалися до геноциду, але не це було визначальним.

Ще до них ці блискучі та пишні міста із відмінною інфраструктурою почали покидати їхні мешканці, перебираючись у дикі джунглі. Епідемія, стихія, врешті, соціальні бунти? Науково доведеної версії, гіпотези, аксіоми немає.

Інопланетна цивілізація в один час приступила до процедури самоліквідації.

Однак це лише напівправда. Цивілізація — так, посвячена науково–духовна еліта — так, а от населення — тут є питання. Нині в ареалі колишньої цивілізації живуть громадяни шести карибських країн, які гордо іменують себе майя. І розмовляють мовами тими ж, як це було, коли споруджували їхні предки піраміду–орган у Чечен Іці. Залишилися, як би це сказати, прості люди, нижчі соціальні верстви, які у тих джунглях, куди переселялися із міст, бодай частково, але таки вижили. Нині їх налічується добрий десяток мільйонів душ.

Найперше, що кидається у вічі при спілкуванні із ними, сучасними майя, — вони безмежно гордяться своїми предками. Кожен сільський майя володіє знаннями про своє походження на рівні професора. У сусідній Гватемалі етнічна майянка Рігоберта Менчу — лауреат Нобелівської премії, яка висувалася на президента країни.

Я відчуваю проблематичність, як мені їх кваліфікувати — бідні вони чи багаті у прогресивній Мексиці, яка перетворюється у наші дні на одну із найпотужніших держав світу.

Помешкання їхні настільки мінімалістські, що, на перший погляд, виглядають мало не трущобами. Усе тут так нині, як начитався про тих майя предвічних. Будинок не повинен пережити свого господаря. Але річ не у скупості чи бідності. Бо для них дім — не помешкання, а увесь цей юкатанський рай, коли можна заночувати під пишною пальмою у своїх земних джунглях. Цей духовно–матеріалістичний мінімакс вони зберегли донині.

Освіченість — наступне, що справляє враження. За їхнім зізнанням, між собою вони спілкуються мовою майя, але достеменно володіють не тільки державною — іспанською, а й глобальною — англійською.

Крос джунглями у кілька кілометрів — це перший іспит на атестат зрілості кандидата на звання майя.

Взагалі оте ненашенське слово справді передає самою фонетикою смисл. У джунглях звуки — ДЖ–ДЖ–ДЖ — значать більше, ніж візуальний вимір. Тут головний проводир — слух, а не зір. Бо перед зором — пітьма. Наші рідні карпатські ліси, якби верховинські верховіття не заслоняли сонце, непрохідними можуть бути хіба десь епізодично і винятково. Тут непрохідність — тотальна.

Причому джунглі — це водночас і ліс, і луг, і всіляка інша рослинна порость, яка тільки може бути у земній флорі. Пробиратися джунглями — це справді торувати собі дорогу мечем. Метр за метром. П’ядь за п’яддю.

Маршрут, по якому повели мене тутешні селяни, все–таки цивілізований, бо при уважному спогляданні таки окреслюється щось схоже на стежину. Правда, під ноги треба дивитися в обидва ока. Кам’яниста поверхня нагадує про те, що саме сюди залетів чужий предмет величиною як Манхеттен, і ці лавоподібні брили потребують особливої вправності. Я вже не кажу, що можна наступити тут на будь–яке гадюччя, включно із багатим світом велетенських створінь із родини скорпіонів.

Але назад дороги немає. Тим паче, що симфонія у виконанні птахів, тварин, плаваючих і повзучих братів наших менших створює неймовірну какофонію. Здається, десь поруч перевернувся Ноїв ковчег після Потопу. І з трюмів повиповзали враз усі ці врятовані тварі по парі.

Зігнавши кілька разів по сім потів, виходимо на скупу галявину. Кілька кроків — і розчищена місцина обривається. Стіною звисає провалля. А перед очима — синє простирадло гірського озера. Полотно геніального живописця, який пензлем сонячного проміння витворив цю картину заворожливої краси.

Поки я милувався цим твором, якого не побачиш у жодній картинній галереї світу, на мене начепили, окрім рятувального пояса, повний комплект приладдя, яким оснащують будівельників–висотників, котрі кілька днів тому перед моїми очима зводили заново воскреслі вежі Світового торгового центру в Нью–Йорку.

Вступ до наступного іспиту такий. Майя, незважаючи на їхню креативність, з невідомих причин розвитком повітряних засобів пересування нехтували, тому, коли виникала потреба якомога швидше перебратися на той берег озера, робили так, як оце ми зараз зробимо.

Бувають у житті моменти, коли ти у щось вляпаєшся і картаєш себе просто вбивчим докором: «Воно мені треба?»

Але часу на роздуми мені не дали. Штовхнули добряче у спину — і я вже лечу над озером. На линві! Цікаво, що почуття захоплення майже миттєво вбило почуття страху.

Висота кілька десятків метрів і дистанція у півтора кілометра. Цей політ на крилах майя я не забуду ніколи. Коли з розгону луснувся об землю на тому березі, здалося, що приземлився, як і вони, з іншої планети у цей тривожний і невідомий світ.

Коли я почав відстібати з себе причандалля висотника, мене рішуче зупинили. Це тільки початок. Переді мною було те, що я бачив у фільмі Мела Гібсона «Апокаліпсис», коли герой у момент нападу на його помешкання ворожого племені ховає свою дружину і дитину в колодязі.

Зрештою, у нас у дворі теж була криниця, з якої ми брали воду. Подеколи приходив такий відчайдух, який опускався всередину, і це називалося: вуйко чистить колодязь. Для дитячого освоєння дійсності це був чи не перший у моєму житті реальний герой, якого згодом витягували із ями і щедро частували варениками і самогонкою, демонструючи повагу до його відваги.

Тут на прояв відваги дійшла черга й до мене. І ніхто не збирався налити для сміливості.

Коли ви начитаєтесь місцевого фольклору із його пієтетом до підземних світів, то наступне відкриття у першу хвилину сприйметься саме так — перехід в інший світ. Боронь Боже, не в апокрифічному сенсі, а так — у пізнавально–пригодницькому. У тому сенсі, що коли хочеш відчувати себе майя, то, налітавшись, лізь під землю.

Тут теж на линві. Метр за метром. За щойно освоєною методою, коли ти сам себе відпускаєш. Нижче і нижче. На кілька десятків метрів від рівня чи то моря, чи то джунглів.

І тут, у підземеллі, опиняєшся в обіймах — неймовірно ніжних, солодких і чистих, як щонайвищий прояв земної цноти. В обіймах кришталево чистої води.

Думаю, тутешній пейзаж справді більше схожий на рай, ніж навіть той, первозданний, що згори, у тому, нашому, світі.

І знову страх тане десь на дні підсвідомості. Немає часу боятися. Бо слід просто милуватися.

Здається, що тут, у материнському лоні Землі, вода якась не така. Пречисте злиття із твоїм власним єством цього лона. Чи є тут дно і де воно? Не думай про це. Дивися вгору.

На китайському острові Хайнань вирощують перли, і один з них, виставлений напоказ, коштує три мільйони доларів. Чималий, у руці не втримаєш. А тут, у цьому підземному царстві, над тобою звисають, неначе льоди в Арктиці, діамантові дахи. Тутешній зодчий безапеляційно перевершує увесь наш архітектурний людський геній із його вершинним проявом на Манхеттені чи в Шанхаї. Цих склепінь торкнулася рука божественна, тому сиплеться з них сяйво, яке пронизує кожну твою клітину і спонукає рій молекул, з яких утворена матерія твого єства, до животворного танцю.

Досить лірики. Тепер науковий коментар, який вимагає повернутися до того лиха, яке зветься астероїд. Тлумачу максимально популярно. У той кратер, діаметром як із Києва до Чернігова, протягом тривалого часу, а саме протягом кількох десятків мільйонів літ, падав дощ. Вода, як відомо, — наймогутніша стихія. Вона непереможна, якщо діє у такій супрязі із таким союзником, як Час.

Вода камінь точить. Звідки в Україні знають цю мудрість? А коли вона, вода, робить це мільйонами літ? Підсумовую цю доволі тривалу процедуру: той камінь вона доточила до того, що у цій частині Землі утворився цілий підземний світ.

Із ріками довжиною у сотні кілометрів, мереживо яких вив’язують отакі от велетенські озера.

Звичайно, щось подібне, водно–печерне, можна знайти й на інших континентах, але у таких масштабах, у такій незліченній кількості, як тут, — більше ніде.

Завдяки астероїду, отже, це підземне водне царство має місце тільки тут, на Юкатані. Думаю, що ця особливість середовища проживання також відклала глибокий відбиток на світогляд майя. Для нас — є Земля і Небо. А для них є ще й третій вимір, велетенський і цілком зримий, яким можна мандрувати місяцями, — підземелля. І не міфічно–абстрактне, а цілком конкретне, у якому зараз перебуваю і думаю, як ці безтурботні майя будуть мене звідси повертати у той наш світ, що вгорі.

А дуже просто — хапайся за шнур, і тебе тягнуть догори. Точно так само, як ми витягували того вуйка, що чистив нам колодязь.

Однак то була лише інтродукція до подорожі у нетрях підземелля.

Далі — простіше, але градус екзотики потягнувся знову вгору.

Далі — елементарне плавання за течією річки, про яку не скажеш, що рідкісний птах долетить до її середини, як Гоголь — про Дніпро. Бо птахи тут не літають. Їхня стихія — небо, а не підземелля.

В одному лише національному парку Скарет цих рік — три, довжиною десятки кілометрів. Сенс полягає у тому, що не на човні, а справді вплав, але із рятувальним жилетом, ви несетеся нерукотворним тунелем, світло у який впускають з періодичністю не менше кілометра. На цій зупинці ви можете вийти, якщо з води виганяє втома, а частіше все–таки — моторошний стан від середовища, адаптації до якого немає у переліку ваших інстинктів.

А самоусвідомлення у цьому нескінченному проходженні між Сціллою і Харибдою може підвести. Психіка, будучи зануреною не просто у водний вир, а ще й під сотнями метрів кам’яної товщі між тобою і відкритим, звичним світом, — тут недалеко до галюцинацій, про що свідчать крики раз по раз, що прорізають гладінь цього потойбічного умиротворення.

Але ця плавба між світами була улюбленим заняттям майя, у яких світоглядна оптика мала таку незліченну кількість спектрів, рівнів і площин, що наше традиційне 3Б — то якась сліпота несусвітня.

Розширивши кругозір, випливаєш із досі невідомої підземної стихії у відкрите море — у звичний простір Світового океану, що становить 70 відсотків того, що не під, а на Землі.

День майя котиться до горизонту, омиваючи грань між небом і землею рожевими барвами, які ви побачите тільки на Карибах. Однак перед виходом із ролі майя вам натякають, що наступним, не менш популярним заняттям майя було мандрування... дном морським. Не забувайте, що Юкатан — то лише тонкий перешийок між океанами, тому тубільці — люди морські. Така була у них структура внутрішніх органів, що під водою могли цілком комфортно перебувати щонайменше кілька хвилин, хоча легенди уподібнюють їх мало не до амфібій. І вам пропонують, ледь вибравшись із глибин земних, пірнути у глибини водні — на дно океану.

Ваша палка аргументація, що стосунки з аквалангом якось досі не склалися, а персональний ваш кілометраж підводного плавання дорівнює нулю, — усе це до уваги не береться. Sea treak — морська прогулянка це називається, тільки не на борту надводного лайнера, а пішки по дну.

Не знаю, як там виходили із ситуації мешканці Чечен Іци, але їхні теперішні родичі роблять це наступним чином: на голову вам надівають велетенську колбу, у яку помпують повітря, яким ви там, на дні, дихаєте.

Усе дуже просто, справді без акваланга, але якщо там ви спіткнетеся об майянські артефакти і ця корона злетить вам з голови... Нарікайте на себе. Поруч будуть інструктори–аквалангісти, які миттю потягнуть вас догори, даючи вам дихати із своїх же балонів. Є шанс врятуватися, але від цього екстріму карибський сі трек вам може надовго відбити бажання проводити відпочинок на узбережжі, і вам раптово захочеться збирати гриби у Карпатах.

Форс–мажор на дні буває рідко, але я бачив обличчя тих, які виринали із тими колбами. На тих воскреслих обличчях — жах. Можна було не сумніватися, що більшість із них удруге туди вже ніколи не захоче. Іспит, до речі, — платний і недешевий. На свою голову, та ще й за свої гроші.

Нарешті, уся ця реінкарнація позаду. Здаєте амуніцію якраз в кінці цього унікального на все життя робочого дня. Сума вражень, мало сказати, зашкалює. З усіх цих пригод виходиш справді, як ті майя. Мало не інопланетянином. Спроквола чвалаєш джунглями, на які навалюються густі сутінки.

Але крапку ще не поставлено! Ні, уже жодних пригод — тільки релакс. До снаги велетенським пірамідам розгортаються стіни джунглів і провадять вас дорогою, в кінці якої — палац. Його звели теж майя, але кілька років тому.

Концертний комплекс у вигляді майянського стадіону із тими самими трьома площинами ігрового поля. А от трибуни — то вже по–нашому. Не так, як Ноу Камп у Барселоні, де команда — найсильніша на планеті, а футбольна чаша — найбільша в Європі, 100–тисячна, але тут теж кілька тисяч вміщується. Якщо ви поважаєте себе на рівні жерців майя, то можете зайняти віп–трибуну, де для вас накритий стіл, бо то саме час вечеряти.

А на сцені чи арені — велична концертна вистава зі всіма без винятку жанрами мистецтва — від народного танцю до рок–музики, від фольклору до модерну. Три тисячі артистів беруть у цьому участь протягом трьох годин.

Мушу сказати, що на такому концерті я ще не був ніколи у житті. Нічого подібного немає як у самій Мексиці, бо на цей концерт їдуть спеціально мешканці столичного мегаполісу, а також охочі до концертного монументалізму американці.

Звичайно ж, найбільш вражаючий перший акт — мистецтво майя. Тільки із великої поваги і любові до своїх дивовижних предків можна вивести на сцену їхній сукупний образ у виконанні доброї тисячі артистів.

Відтворення древнього національного мистецтва — це завше топово–екзотичне видовище для гостя, але майя дрес–код — це теж не від світу цього. Розпочали із тої самої гри у м’яч. Постановники відтворили все так, як було. Заплющуй очі — і перенось себе у Чечен Іцу тисячолітньої давності.

Саме так усе це виглядало, і вам дають можливість це побачити, відчути, пережити, осмислити нетлінними засобами мистецького перевтілення. Бо життя — коротке, а мистецтво — вічне. Воно переносить людину у стан Вічності, де немає ні часу, ні простору, і не важливо, яке це мистецтво — вершинний спектакль чи геніальна книга.

А друга потужна моя власна рефлексія — танцювальний одяг майя. Якби мені показали відеозапис цього дійства, я би подумав, що воно відбувається не посеред джунглів Юкатану, а біля підніжжя бескидів Карпат.

Вишивка — от без чого майя уявити не можна. Від того дня, як біля підніжжя співучої піраміди у Чечен Іці я купив вишивку храму Кукулкана, і далі по всіх мандрівних дорогах я не зустрів жодного тубільця, який би не був прикрашений вишивкою. Особливо виразно виглядають офіціантки у тутешніх ресторанах — їхні сукенки прикрашені мереживом не лише навколо шиї, а й до самого долу. Там майже немає незаповненого тла — суцільне мереживо з ниток, суцвіття яких витворює рукотворну гаму краси, від якої очей не відведеш.

У них немає одягу без вишивки — от яка штука, і це відкриття, як ніхто інший, має усвідомити якнайглибше саме українець! Ми чомусь — теж такі самі! І за цією ментальною прикметою майя ближчі нам, українцям, аніж сусіди поляки чи росіяни, приміром, які вишивок особливо не культивують і з нас навіть, ковзаючи по землі у своїх кирзаках, кепкують.

Чому так? Улюблена тема дослідників: майя як галактичні блукальці тільки на Юкатані сконцентровано себе проявили, чи висадилися вони й на інших континентах — у Єгипті, біля Тибету і ще багато де могли жити? А може, не випадково саме українцю з–поміж інших, аж надто інтелектуально крутих націй було дано розгадати їхню навіть не те що мову, а душу, їхній генетичний код чи навіть код галактичний?

Дивлячись, як ці юкатанські «гуцули» витинають своїх «коломийок», я думав про те, що нічого у цьому гармонійному і прекрасному світі не буває випадковим.

А смисловий фінал днини у моєму житті на тему майя я би зобразив так: під’їжджає до мене із пропозицією проїхатися на велосипеді–таксі майя, що зветься Ернесто. Я йому по дорозі щось розповідаю про Ернесто, але Хемінгуея, його тезку, а відтак наш ровер мало не б’ється колесом об стіну. Піраміда!

Вона тут — найвища на Юкатані. Впирається у небо. Місто називається — Коба. Як і тисячу літ тому. Як і Київ був таким же на ймення міленіум років назад.

Піраміда Коба знаменна не тільки рекордною висотою — по ній можна ходити. Підніматися вгору. Аж до неба!

І сотні мурашок людських на моїх очах це роблять. Сходами — вперед і вище! І не дивися вниз, як учив мене тато, коли я ліз на черешню.

Але попробуй тут зійти на вершину: сходини ті, рукотворно–пірамідальні — близько метра висоти. Тут не розженешся. На чотирьох треба вилазити на кожну наступну сходинку, кам’янисто–бриласту.

Я додряпався до середини. Важко фізично, мушу признатися. Тим паче, що треба ж вертатися з неба на землю, а це, як казав унизу Ернесто, набагато важче. Можна за милу душу зірватися із цієї карколомної драбини.

А чого дряпатися? Може, й досить. Посередині зупинюся. Між Землею і Небом. Тут добре думається. Що ж то з нами діється? Із моєю отою близькою і дорогою, але неначе трохи схибленою ріднею, що зветься людством.




ЛЮДСТВО



ЯК БАГАЦЬКО НАС Є!


У селі сталася новина: у сім’ї Кумарів народився син. Назвали його Наргіс. Сталося це 31 жовтня 2011 року. Місце події — село Маллі, що в Індії.

І що тут такого? Подумаєш, новина, навіть не загально–сільського, а не більше ніж внутрісімейного масштабу.

Та ні. Новина — глобального масштабу. Раніше такі події траплялися раз у сотні тисяч років, а тепер ситуація різко змінилася, але все–таки...

Річ у тому, що новонароджений — семимільярдний мешканець планети Земля.

Вітали ювілейну дитину зі всіма почестями. От тільки достеменно невідомо, чи зробив це ще один хлопчина, котрий святкував два тижні перед тим свій день народження. Йому виповнилося 12 років. Теж фігура планетарна, хоча треба добряче глобус крутнути, щоб знайти його рідне помешкання. Я колись був там. На околицях, у горах, лежить сніг, а в самому місті можна загоряти.

Місто це відоме з часів принца Австро–Угорської імперії, у якій жили мої дідусі і бабусі. Звідси розпочалася

Перша світова війна. Це столиця Боснії і Герцеговини — Сараєво.

А сараєвець Аднан Невіч — 6–мільярдний мешканець Землі.

Хлопці ввійдуть в історію, хоча у цьому заслуга усього людства та його ударників на репродуктивній ниві. Але я звертаю увагу на головне, глобально–феноменальне: між ними — лише 12 років. Від шостого до сьомого мільярда людство йшло трохи більше десяти років.

До першого мільярда людство йшло 250 000 років. 250 тисяч і 12 років. Ростемо ж ми, гей!

До другого мільярда доповзли за сотню літ — протягом усього XIX століття. А вже третій здолали протягом віку Ісуса Христа — за 33 роки.

Відтак, якщо вивести середнє арифметичне, кожне поповнення на мільярд здійснюється саме за 33 роки. Але, підкреслюю, в середньому, бо динаміка зростає у геометричній прогресії.

До речі, коли Спаситель відкупляв людство, було того людства якихось дві сотні мільйонів — трохи більше, ніж нинішня вимираюча в імперському похміллі Росія.

Якби довелося жити у той час, коли Нестор–літописець вважав би мене своїм предтечею, а Ярослав Мудрий не мовчав би у бронзовій незворушності навпроти вікон моєї київської квартири, а із притаманною йому мудрістю вів би Україну до Європи крізь Золоті Ворота, тоді нас, землян, було 300 мільйонів. Шість Україн чи одна п’ята Китаю.

Переді мною унікальна турнірна таблиця — у якому році скільки нас було. Мені, ясна річ, нетерпеливиться знайти рядок навпроти року Божого 1955–го, найважливішого для мене за всі 4 мільярди років існування планети Земля, бо це дата мого приземлення тут у черговому житті. 2 781 208 967 землян вітали мою появу на світ. Себто було на віртуальних уродинах майже три мільярди душ мінус майже півтора раза населення Російської Федерації. Не тодішньої, а нинішньої. За півстоліття з гаком моєї тимчасової, але прекрасної мандрівки цією улюбленою голубою планетою, тобто протягом прожитого уже мого життя, на моїх очах стало, як відомо, із не цілих трьох — уже більше семи мільярдів сучасників.

Далі я наведу вам когорту дуже цікавих лідерів із дуже промовистого показника — Саудівська Аравія, США, Росія, Південна Корея, Індія, Велика Британія, Туреччина, Франція, Китай. Це держави, які мають найбільший відсоток у ВВП не на охорону здоров’я, тобто збереження того, почасти хворобливого, людства, а на армію, тобто на те, щоб у випадку чого нищити це двоноге гарматне м’ясо сотнями мільйонів, як це було у минулому, двадцятому столітті, яке станом на аналогічний період, тобто на 12–й рік, спокійно собі дрімало, а потім бабахнуло двома вселенськими бойнями — світовими війнами.

Але то марна справа. Наведу інший громогласний перелік — Токіо, Делі, Мумбай, Сан–Паулу, Дакка, Мехіко, Нью–Йорк, Калькутта, Шанхай, Карачі, Лагос, Кіншаса, Пекін, Маніла, Буенос–Айрес, Лос–Анджелес, Каїр, Ріо–де–Жанейро,

Стамбул. Найбільші мегаполіси планети, які переступили давно 10–мільйонну планку. Якщо пролетіти літаком над цими мурашниками у погожу погоду, це я стверджую із власного досвіду, можна зримо, картинно і феноменально відчути, що таке людство! Рій несосвітенний.

Це в Україні кудись зникають мільйони народонаселення, а на планеті, щоб ви знали, — навпаки.



ЩОСЕКУНДИ НАС СТАЄ

НА ТРОЄ БІЛЬШЕ!


«Демографія — це доля», — сказав французький філософ Огюст Конт.

Тотальна конкуренція — економічна, мілітарна, наукова, культурна, спортивна — у цьому, власне, й полягає основний смисл взаємин між державами у всі часи. Але є змагання, у якому людство виступає єдиною командою у ймовірному галактичному суперництві із поки ще невідомими нам позаземними цивілізаціями. Змагання це — розмноження людства на цій планеті.

Немає підстав стверджувати, цей процес — висхідний і прямолінійний. Періодичне проведення тотальних боєнь, що їх вчені культурно поіменовують світовими війнами, а також невблаганне поширення стихійних планетарних епідемій призводили до колосальних втрат. Приміром, у II–III століттях епідемічні хвороби скоротили населення Китаю і Середземноморського басейну на 25 відсотків.

Скажімо, одна лише бубонна чума прорідила європейські народи протягом XIV століття, скоротивши їхню чисельність із 79 до 60 мільйонів. Пошесть цієї ж чуми, а також нашестя монголів призвели до зменшення населення Китаю із 115 до 75 мільйонів у тому ж столітті. Що вже говорити про десятки мільйонів жертв новітніх світових воєн, тоталітарних експериментів та масових голокостів у наш час, де вже фігурує багатостраждальна українська нація.

Шалений темп зростання розпочався із XVIII століття, коли із 1750–го по 1850 рік населення планети зросло на 80 відсотків, уперше перетнувши мільярдний рубіж. Починаючи із 1885 року ми впевнено вийшли на 80–мільйонне планетарне сімейне поповнення — по одній об’єднаній Німеччині щороку.

Для збільшення людства на один мільярд з 1959 року досить було самовіддано потрудитися на репродуктивній ниві невтомним землянам якихось 20 літ, але вже далі усі попередні рекорди полетіли шкереберть — для мільярдного поповнення було досить уже 8 років, хоча від першого до другого мільярда йшли 75 років, і це був вражаючий рекорд. Поки новонароджений землянин досяг шкільного віку, чисельність подібних йому поповнилася на цифру із шістьма нулями, — так, як це трапилося, принаймні, протягом 1979–1987 років. А абсолютно рекордною поки що є п’ятирічка 1985–1990 років.

Сьогодні людство набрало стабільного темпу, а саме — поповнення особового складу на трьох землян щосекунди (це не народжуваність, а саме природний приріст).

XXI століття тільки розпочалося, а от у XX, здавалося б, такому кривавому, що відбувалося?


Зростання людства у XX столітті (у мільйонах чоловік)

Роки Загальна Приріст Середньорічний
чисельність приріст
1900 1630
1950 2524 894 18
1955 2759 235 47
1960 3027 268 54
1965 3343 320 64
1970 3702 316 63
1975 4081 379 76
1980 4442 366 73
1985 4847 400 80
1990 5282 435 87
1995 5686 405 81
2000 6091 404 80

А тепер дозвольте підвести вас до думки, що оті приголомшливі темпи народжуваності людства — то ще не біда. Навіть не півбіди. Творець, тримаючи у долоні ці мільярди дорослих ембріонів, що плодяться в геометричній прогресії, має підстави турбуватися не кількістю всезростаючих гомінідів, а якістю — взаєминами між ними. Суть не в тому, що людство множиться, а в тому, що за своїм особовим складом воно стає іншим.

Ми з вами, українці, належимо до білої раси. Не зле, що є у нас свої расисти, які вважають нас арійцями. Так от, доповідаю вам, що ця раса, безумовно, найбільш продуктивна і розвинута (не в образу іншим), — вона зникає.

З демографічної точки зору, широко прийнятим є поділ людства на три групи, у яких процеси популяції протікають по–різному. Отже, у першу групу виділяється «золотий мільярд» (точніше — 1,2 мільярда). Другий світ — це нові індустріальні країни, включно з Китаєм та Індією, сюди ж входять і пострадянські держави, зокрема Україна (2,5 мільярда), і третій світ — практично той самий, що й виділявся в окрему групу при біполярній системі, — тобто країни, що розвиваються, а точніше, відсталі і слаборозвинені країни (3,3 мільярда).

Якщо загалом у світі кількість народжень на 1000 чоловік становить 23, то по групах цей показник відповідно становить — 12, 23, 36. Незважаючи на коротку тривалість життя і значно вищу смертність, третій світ відтворюється все–таки із значним випередженням як середняків, так і особливо «золотого мільярда». За оцінками експертів ООН, здебільшого саме за рахунок цього ресурсу прогнозується доведення чисельності людства у 2050 році — до 9,4 мільярда, у 2100–му — до 10,4, у 2150–му — до 10,8 мільярда. Загалом Земля, за підрахунками більшості вчених, може прогодувати 15 мільярдів. До цієї фатальної цифри у розрізі століть не так уже й далеко.

Але кількісна інтрига все–таки віддалена, в той час як якісна уже нині проявляється вельми симптоматично.


Розподіл світового населення по регіонах планети (1950–2050 роки та у відсотках)

Регіони 1950 2000 2050
Розвинуті країни 32,2 20,0 13,0
Країни, що розвиваються 67,8 80,0 87,0
Африка 8,8 13,2 19,8
Азія 55,6 60,7 58,2
Європа 21,7 12,1 6,8
Латинська Америка і Карибський басейн 6,6 8,5 8,6
США і Канада 6,8 5,0 4,1
Океанія 0,5 0,5

Таблиця більш ніж промовиста. Уже сьогодні половина населення Землі — це китаєць або індієць. Прогнозується, що завдяки вищезгаданій політиці Індія у майбутньому випередить Китай і вийде на перше місце. (Як відомо, офіційний Пекін поставив стратегічну мету — знизити темпи приросту до 1 відсотка у 1980 році. Тим не менше, населення Китаю у 2000 році становило 1,3 мільярда. І все ж це, очевидно, більш сповільнені темпи, ніж попередні).

Цивілізаційний лідер людства останніх століть — Європа — кожні 50 років скорочується майже удвічі. У процентному відношенні європейців на планеті стане утричі менше на середину нинішнього століття в порівнянні із серединою минулого, ХХ ст. У рядках, у яких спостерігається динаміка зростання, провідною рушійною силою є ісламський світ.

Варто бодай пунктирно зупинитися не тільки на середньостатистичній, а й на якісно–віковій характеристиці сучасного людства, оскільки тут відбуваються разючі промовисті зміни. Справа у тому, що когорта сеньйорів, тобто людей похилого віку, зростає значно вищими темпами, ніж людство у цілому, — на 2 проценти практично щороку. Пояснюється це тим, що якщо у 1950 році середня тривалість життя на Землі не дотягувала до піввіку і становила 46 років, то у 2050 році ця цифра становитиме 76 років. Це означатиме, що медіальний вік зміниться із 25 на 38 років.

Якщо у розвинутих країнах громадяни понад 60 років становлять тепер п’яту частину, то до середини століття їх буде щонайменше третина. Частка 65 і більше буде із 8 відсотків нині до 16 відсотків у 2015 році.

А вже у цій пенсійній категорії є свої рекордсмени — ті, яким 80 і більше. Їхній щорічний процент зростання — уже не 2, а 3,8 відсотка. Про що свідчать ці тенденції? Про безпрецедентне старіння людства, особливо у його респектабельній частині. Якщо у 1950 році на одного пенсіонера припадало 6,5 працюючих, у 2000–му — 5,5, то у 2050–му ця цифра впаде до 2,2, а у 2100–му — півтора годувальника на одного співвітчизника, який перебуває на заслуженому відпочинку.


Вікова структура людства у 1995–2050 роках (у відсотках)

Вікові групи 1995 2000 2025 2050
0–4 роки 10,7 10,0 7,8 6,6
5–14 років 20,5 19,7 15,6 13,1
15–24 роки 18,1 17,6 15,2 13,2
25–59 років 41,1 42,7 46,3 45,0
60 і старші 9,6 10,0 15,1 22,1
Жінки у віці 15–49 років у жіночому населенні 51,2 51,8 49,2 45,2

Серед цих штрихів до глобального портрета людства виділяються два визначальних мазки — багата, розвинута частина людства невблаганно скорочується і старіє, а бідна та слаборозвинута — так само невблаганно зростає і молодіє. У цьому й полягає головне протиріччя сучасної доби, яке лежить в основі катаклізмів, що вже згущуються хмарами над планетою.

Мова якраз і йде про розв’язання того самого головного протиріччя, яке людство або розв’яже, або воно, протиріччя, доведене до крайнього загострення, покінчить із самим людством, тобто доведе його до самогубства за формулою суїциду, старою, як світ, — у результаті зіткнень бідних з багатими — зіткнень, які призводили до загибелі держав і династій, класів і кланів, мільйонних мас та їхніх верховних повелителів.

Коли справжня трагедія — цунамі, що прокочується смертоносною хвилею з кінця в кінець Індійського океану і забирає 300 тисяч життів, то стан потрясіння переживає, сидячи перед телевізором, кожен з нас.

Але коли щомісяця інша трагедія — голод — забирає життя лише дітей (без врахування дорослих), що дорівнює трьом цунамі — 1,2 тисячі смертей — за годину? Причому це цунамі — не одноразове, а постійно діюче.

А можна його поіменувати ще й соціальним вулканом, який набирає вибухової сили у планетарних масштабах, бо від побаченого не тільки в Україні, а й в усьому світі Тарас Шевченко здригнувся би від того, як високо багаті піднялися над бідними.



ПОРТРЕТ СМЕРТНИХ

«БОГІВ»


Безпрецедентне соціальне розшарування у планетарному вимірі, прірва між бідними і багатими все зростає, поглинає мільйони жертв голод як прояв зубожіння мільярдів. Усе це визначило порядок денний безпрецедентного Форуму тисячоліття з нагоди 50–річчя ООН та початку нового тисячоліття з участю чи не вперше у світовій історії мало не всіх глав двох сотень держав.

Літописці Шумеру дуже скрупульозно складали хроніку правління своїх божественних правителів, які, як відомо, правили на своїх зикуратах тисячі літ у відповідності до того, що повний цикл обертання на орбіті планети у 26 тисяч разів довший, ніж наша пробіжка по колу навколо Сонця. Давайте і ми тепер, на фініші «Календаря майя», познайомимося ближче із сильними світу цього, у руках яких знаходиться доля нашої маленької планети. Саме вони, ці модерні фараони, запровадили людство за поріг третього тисячоліття.

Порядок абсолютно ні про що не свідчить, і розпочнемо, для прикладу, із президента Франції Ж. Шірака, про якого говориться, що він провів свій скромний голідей у різорті за 4300 доларів за ніч. Вище над ним — знімок генсека Куби Ф. Кастро, який серед усіх тодішніх володарів найдовше при владі — 41 рік. Треба сказати, що серед гостей Нью–Йорка задекларований практично один його однодумець — президент Конго Деніс Сасоу Нгусо, який виграв референдум на підтримку марксистської конституції.

Є особлива категорія, яку варто розпочати із прем’єр–міністра Кампучії Самбеша Гун Сена, уряд якого причетний до геноциду 2 мільйонів своїх співвітчизників. Президент Буркіна–Фасо капітан Блайзе Сомпаре звинувачується у фізичному усуненні свого попередника, також капітана — президента Томаса Санкара. На вигляд — доволі інтелігентний пан в окулярах, подібний до нашого колишнього співвітчизника Берії; президент Руанди Май–Ген Паул Каджаме поклав мільйон голів одноплемінників як плату за свій прихід до влади.

Натомість є й такі, котрі самі до владарювання були жертвами. Серед них — президент Хорватії С. Месіч, хоча йому довелося бути також останнім лідером колишньої Югославії. Президент Кіпру Г. Клерідес також має тюремний стаж як в’язень фашистського концтабору. Резонансний друг Росії і ворог Америки венесуелець Хуго Чавес — також колишній політв’язень. Свого часу зазнавав переслідувань від влади і прем’єр–міністр Греції К. Сімітіс, але йому вдалося–таки втекти до Німеччини — натомість провела роки в ув’язненні за його переконання рідна дружина.

Із таких прикрих біографічних реалій колеги–президенти мали б зробити висновки і міцно хапатися за таке смертельно небезпечне знаряддя, як влада, котра часом, як бачимо, буває безжалісною до тих, хто її невміло утримує в руках.

З цього не хотів робити висновки прем’єр–міністр Гренади К. Мітчел, котрий взяв собі за звичку ходити крадькома, без охорони та без її відома, у пляжні ресторани, такі привабливі у його екзотичній країні. Цілком протилежний характер має шановний колега — перша особа Індонезії А. Вагід, котрий не наважився ввійти у президентський палац, а пропустив уперед віщуна і доручив вигнати звідтам злих духів.

Так само не піддається порівнянню із відчайдушним гренадцем прем’єр–міністр Ірландії Б. Аген, котрий не може тинятися по шинках з тої простої причини, що він ніколи у рот не брав спиртного і за цим показником у президентській компанії поки що представляє клуб тверезості в одній особі. Якби раптом головним начальником у Росії став Єгор Кузьмич Лігачов, котрий не так давно організував у СРСР боротьбу із пиятикою та вирубування виноградників, він би цей клуб подвоїв своєю персональною присутністю.

Коли вже зайшла мова про криваві «розбірки» між владоможцями, то король Марокко Мухамед Шостий в інтересах профілактики правопорядку в своєму найближчому оточенні та дотримання лояльності влаштував 20–хвилинне публічне телецілування його монаршої правиці, що мало засвідчити посполитим, ачей є повний порядок у королівському дворі.

Влада земна — не небесна. Коли вона прагне стати такою, то це виглядає дуже вже кумедно.

Але у «столиці світу» владики вели себе вельми по–земному. Заклопотані долею людства на саміті тисячоліття в Нью–Йорку земні «ідоли» все ж знаходили вільний час для дозвілля та відпочинку. Президент Конго поставив собі за мету відвідати багатющий нью–йоркський зоопарк. Представникові Чорного континенту надто вже зімпонувала чарівна горила, від якої він не міг відвести очей і врешті запропонував тутешнім офіціалам повернути її додому, в джунглі.

Одна із численних дружин лідера Саудівської Аравії мала інше зацікавлення — на Уолл–стрит їй сподобалися двоповерхові автобуси, які вона тут же виявила бажання придбати. Міністр охорони здоров’я Руанди спеціально покинув приміщення ООН, щоб подивитися, як працюють високотехнологічні сміттєвози, що викликали у нього соціально–державний інтерес.

Але давайте продовжимо знайомство із тими, хто переводить нас за межу тисячоліття. Другий раунд представлення розпочнемо із випускниці університету в Монреалі В. Віке–Фрейберда, яка стала президентом Латвії і якій здобутих у Канаді знань із психології та лінгвістики цілком достатньо, щоб забезпечити у своїй країні не менше ніж 1000–доларову зарплату. До речі, демократичний «матріархат» спостерігається і поблизу наших сусідів–балтійців — президентом Фінляндії вперше стала жінка Т. Халонен.

Представництво прекрасної половини у найвищому світовому істеблішменті, здається, на цьому вичерпується, і повернемося знову до половини сильної. Міцність характеру та намірів демонструє президент Малаві Б. Малазі, який збирається у своїй державі запровадити смертну кару за зґвалтування як запобіжний засіб проти СНІДу. Його колега із Нігеру Т. Мамаду демонструє свою рішучість у дещо інший, «гуманний», спосіб — взяв та й видав наказ заборонити платити зарплату урядовцям.

Коли вже зайшла мова про гроші, то президент Габону О. Бонго перебуває під слідством за відмивання брудних капіталів через світову мережу Сітібанку. Натомість прем’єр–міністр Словаччини М. Дзирінда здійснює аналогічні акції стосовно свого попередника.

Є у характеристиках такий неприємний термін, як «вороги». Йдеться про відомий список неприятелів преси. Потрапили сюди, до речі, перші особи Анголи та Казахстану. З іншого боку, у представленні президента Грузії А. Шеварднадзе сказано, що він уникнув кількох замахів, котрі організували його політичні противники.

Але досить цих тяжких випадків. Подивимося, приміром, з яких професій виростають президенти. Красень–колумбієць А. Пастрана до президентства мав неабияку популярність як тележурналіст, що, зрештою, і стало вирішальним фактором його перемоги на виборах. Професору фізики із 30–літнім педагогічним стажем Р. Мейдані й не снилося, що йому судилося стати президентом Албанії у сутужний час її історії. Президент Румунії Е. Константинеску — відомий професор геології, який уклав перший кристалографічний атлас своєї країни. Президент Ірану Мухамед Хатамі — автор поетичної книги «Хвилі страху», яку зобов’язано знати усім вищим чиновникам. Полюбляє вдаватися до філософії прем’єр–міністр Ефіопії М. Зенаві, оскільки усі його піддані знають, що, за його власним формулюванням, його влада ґрунтується на двох речах — на страху і на надії. А президент Литви В. Адамкус видавав під час Другої світової війни підпільну газету «Молодь! На сторожі!»

Коли вже зайшла мова про освітній рівень, який у політиці — не така вже й поширена річ, то як тут не згадати випускника Сорбонни у Парижі, президента Камеруну П. Б’яла. Але своєрідним рекордсменом–ерудитом є президент Мозамбіку Ж. Чізано, котрий розмовляє вісьмома мовами.

Правда, не всі мали змогу здолати такі монблани науки та освіти. Як–от, скажімо, президент Мальдівів М. А. Гайюм, що був десятою дитиною серед двадцяти п’яти нащадків його батька. У Європі така демографічна плодючість — річ не така поширена, як у країнах третього світу, але бути наймолодшим серед п’яти дітей, як президент Австрії Т. Клестіль, — теж доволі почесно.

Виріс у дитячому будинку й улюблений президент усіх туркменів С. Ніязов — його сім’я загинула під час землетрусу 1948 року, а батько ще раніше — на війні.

Звичайно, його біографію не порівняєш із дитячими та юнацькими роками представника найстаршої на планеті монархії — принца Монако Альберта. Це ж стосується і Абдуллаха Другого — 43–го короля Йорданії.

І річ не тільки у походженні. Як нам може не позаздрити, із нашими найрозлогішими у світі чорноземами, президент Ботсвани Ф. Могае, адже йому випала доля управляти державою, дві третини території якої — піски. Або уявіть собі, що поруч із лідером Китаю Цзян Цземіном, за плечима якого майже півторамільярдна жива сила, сидить собі з таким же суверенним голосом на форумі ООН президент держави Науру Б. Домійго, населення якої — десять тисяч громадян.

Нагадую, що цей колективний портрет сильних світу цього змальовано саме на порозі третього тисячоліття. Тоді один із нас, посполитих, житель Нью–Йорка Герман Гербанд, який проживає неподалік від того місця, де відбувався саміт, взяв та й утнув таку штуку. Йому днями і ночами не давало спати оте збіговисько шумом і гамом нескінченним. Пана Германа це роззлостило до краю — якось серед білого дня він взяв та й вилив із свого балкона фарбу просто на голови поліцаїв. Йому, вибачте, начхати на світове політиканство, коли спати хочеться. 82–річного пустуна навіть заарештували, а коли роз’їхалися гості — відпустили додому.

Нині цей владний іконостас оновився докорінно, бо це тільки власть імущим у момент посадового вивищення видається, що вона, влада, буде в їхніх руках вічно, а так вона тлінна, та ще й смертельно отруйна в момент прощання з нею, що пізнали на власній шкурі жертви «арабської весни».



ВСТАНЬ, ТАРАСЕ,

ПОДИВИСЯ!


Тодішній, цей небачений досі саміт із його головним рішенням можна розцінювати як акт пробудження, оскільки ці загальні збори людства, що враз прокинулося, прийняли «Декларацію тисячоліття» як всесвітню клятву самим собі «звільнити наших співбратів — чоловіків, жінок і дітей — від принизливих і нелюдських умов граничної бідності». У декларації міститься благородна і смілива програма, що ґрунтується на колективній відданості всезагальним правам людини і соціальної справедливості.

Цей перший документ глобального регулювання охоплює вісім життєво найважливіших сфер, у яких світова спільнота зобов’язалася змінити ситуацію. Отже, вісім глобальних гуманних цілей:

1) ліквідація зубожіння і голоду. Скоротити вдвічі частку населення, що має прибуток менше долара у день, і зменшити удвічі голод;

2) забезпечення загальної початкової освіти. Добитися того, щоб усі діти Землі могли отримувати в повному обсязі початкову шкільну освіту;

3) заохочення рівності між чоловіками і жінками та розширення прав і можливостей жінок. Ліквідувати, бажано до 2005 року, але не пізніше 2015 року, нерівність між статями у сфері початкової та середньої освіти;

4) скорочення дитячої смертності. Скоротити на дві третини смертність серед дітей у віці до 5 років;

5) поліпшення охорони материнства. Знизити на три чверті коефіцієнт материнської смертності;

6) боротьба із ВІЛ–СНІДом, малярією та іншими захворюваннями. Зупинити поширення ВІЛ–СНІДу і покласти початок тенденції до скорочення захворювання;

7) забезпечення екологічної стабільності. Скоротити удвоє частину людей, що не мають постійного доступу до чистої води і каналізації;

8) формування глобального партнерства у цілях розвитку. Реформувати допомогу і торгівлю з особливим врахуванням інтересів бідних країн.

Варто звернути увагу на мету першу — до 2015 року скоротити граничне зубожіння у два рази. Не більше і не менше. Постановка питання про скорочення лиха наполовину означає, перш за все, різке скорочення дитячої смертності, надання освіти всім дітям. У 2005 році було прийнято рішення, як це робилося в СРСР, — підбити підсумки першої п’ятирічки боротьби із глобальною бідністю у «Декларації тисячоліття».

Висновок ООН звучить так: «Показники прогресу викликають розпач. Більшість країн відхилились від курсу реалізації більшості положень «Декларації тисячоліття». У деяких важливих галузях розвиток людини нестабільний, а існуюча значна нерівність поглиблюється. Можна користуватися дипломатичними формулюваннями і чемними термінами для того, щоб охарактеризувати відставання... від цілей, накреслених у «Декларації тисячоліття». Однак не можна допустити, щоб фразеологія маскувала просту істину: обіцянка, дана біднякам світу, не виконується».

Нічого нового під сонцем — багаті кинули бідних. Один чи півтора мільярда — решту п’ять з половиною. Показали їм, тим, що на дні, ті, що згори, комбінацію із трьох пальців, добре відому за українським фольклором як дуля.

Людство в особі нинішніх власть та майно імущих розпочало тисячоліття несолідно і безвідповідально. Ситуація така, що темпи скорочення світової нужди повинні складати 2,7 відсотка на рік, а насправді у перші п’ять років мало місце скорочення лише на 1,7, тобто зусиллями урядів країн самих умираючих, а не респектабельного світового співтовариства.

Завдання ставилося таке: довести допомогу бідним країнам на рівні 0,55 відсотка ВВП багатих країн. Такий собі глобальний соціалізм — перерозподіл бюджету в мініатюрних масштабах — на рівні сотих відсотка. Але якщо мати на увазі, що 22 найкрупніші донори — це 20,2 трильйона доларів ВВП, воістину — є чим ділитися, бо навіть півпроцента — це 110 мільярдів доларів на рік. А лідерам — США і Японії — належало б свою частку довести до 38 і 13 мільярдів відповідно.

Ні лідери, ні середняки цього не зробили. Варто також не забувати, що якби завдання декларації було виконано, то все одно майже мільярд житиме в умовах, які кваліфікуються як крайня бідність. Автори цього чесного і безкомпромісного документа на його обкладинці зобразили колаж із двома стрілками, що виходять з однієї точки — вгору і вниз.

А в підзаголовку акцентується на тому, що людство перебуває на роздоріжжі: «Дизайн обкладинки відображає уявлення про 2005 рік як переломний момент у розвитку людини... Уряди країн світу стоять на роздоріжжі. Якщо вони будуть продовжувати поводитись, “як завжди”, 2005 рік стане роком провалу обіцянок, проголошених у “Декларації тисячоліття”. Або вони будуть діяти так, щоб їхня клятва неімущим людям Землі втілилась у життя, тоді зуміють перетворити 2005 рік на перший рік Десятиліття розвитку, допоможуть країнам повернутися на шлях реалізації до 2015 року цілей ООН у галузях, сформульованих у “Декларації тисячоліття”, розроблять нову, більш справедливу модель глобалізації».

Від 2005 року, на превеликий жаль, нічого не змінилося. Нині, у 2012 році, навпаки, товстосуми ллють крокодилячі сльози — мовляв, криза.

Уже давно шість мільярдів мали би повстати проти одного. Це катастрофічна диспропорція імущих і неімущих. Гладких і убогих. Першосортних і останньосортних.

А тут якось навпаки: жебраки, коли товстосуми виставляють свої казкові статки напоказ, накопичення яких практично ніяк не узгоджується із призначенням людини, просто «лащаться». Для мене незбагненною є якась така тваринна, стадна втіха, яку демонструють із задоволенням бідняки, коли читають чи слухають із «ящика» чергові рапорти про список «Форбс». Ну добре, вони, ці ультрасупермільярдери, впиваються від щастя, що потрапили у цей список, а ти чого підскакуєш, голодранцю?

От що робиться, до речі, із тим злощасним списком. Його вперше очолив, між іншим, мексиканець — медіа–магнат Карлос Слім Гелу — 53,5 мільярда доларів. Білл Гейтс — на другому місці — 53 мільярди. Але зверніть увагу — вони торгують не нафтою чи газом, а знаннями. Їхній бізнес — інтелектуальний, креативний, когнітивний.

Усього їх у списку, у кого мільярд і більше, — 937 чоловік. Із 55 країн. Сукупний капітал зріс за рік на 1,2 трильйона доларів. Більш ніж стрімко зросла на газі економіка Росії.

До речі, у РФ протягом одного року кількість мільярдерів виросла із 32 до 62 олігархів. Правда, світовий рекорд все ж за Китаєм: із 28 до 64. Але китайці вичавили це бабло із півтора мільярда ротів, а росіяни — із півтори сотні мільйонів. У 10 разів менше.

У США кількість мільярдерів різко пішла вниз — із 403 до 359. Наситилися. Список подає інформацію, що в Україні було чотири представники глобальних грабіжників, а стало п’ять. Правильно казав колись Л. Кучма, що наш олігархат — це тюлька в порівнянні із російськими китами. Що вже говорити про американців.

Італійський статист Корадо Джіні, незважаючи на скромність своєї професії, вивів один із найуживаніших параметрів сучасного поляризованого людства, який так і називається — коефіцієнт Джіні. Йдеться про математичне вимірювання головного у людських стосунках — про математичну формулу Справедливості.

0 — це ідеальна рівність, а 1 — це ідеальна нерівність.

Найбільш справедливими на планеті державами є Норвегія і Швеція із коефіцієнтом Джіні — 0,25.

США — це 0,38, а «золотий мільярд» загалом — 0,28.

Середній показник по людству — 0,63.

В Україні коефіцієнт Джіні — 0,85. Країни із ще більшою різницею між бідними та багатими на континенті немає. Держави із таким коефіцієнтом тримати у мирі людей на спільній території теоретично не можуть.

Наш великий Кобзар, хоч і не був ніколи за кордоном, відчув, що наруга багатих над бідними, проти якої він підняв свій могутній голос, стане глобальною хворобою людства, від котрої воно якщо не загине, то втратить моральне право на існування.



ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА?


Де на глобальних просторах цивілізації ХХІ століття перебуває країна, у якій мені випало жити і яка так гірко насміхається над собою, забавляючи навколишній світ своїми крутими електорально–революційними ігрищами?

Дозволь, шановний співвітчизнику, відволікти тебе від політичних спектаклів, на яких усе ті ж лицедії вже вкотре ставлять усе ту ж саму клоунаду, відволікти і змусити, взявши голову в руки, бодай на мить задуматись над тим, що реально відбувається за вікном — у який час і в якій країні ми перебуваємо, якими є глобальні координати нашого буття?

ООН щороку друкує «Доповідь про розвиток людини» — фундаментальне дослідження про сучасне людство, про місце в ньому кожної із 177 країн світу, які піддаються аналітично–статистичному діагностуванню. Своєрідна турнірна таблиця людства, на якій, як у футболі, кожна країна займає місце у відповідності до «набраних очок».

Із чого виходили оонівські арбітри, виставляючи кожному учасникові історично–планетарної гри цілком конкретний порядковий номер, який іменується рейтингом держави на тлі цивілізації початку ХХІ століття?

Виходили з того, що цінність держави чи буквальна її придатність для життя людей (є країни, найбільш придатні для життя, приміром, слонів чи черепах, а цього разу мова йде про придатність для життя гомо сапіенс) полягає у тому, наскільки ця держава створила умови, щоб кожен її громадянин міг «прожити довге і здорове життя, отримати освіту й оволодіти необхідними ресурсами для забезпечення гідного рівня життя».

За одиницю виміру взято так званий Індекс людського розвитку, який вираховується за трьома компонентами — дохід, освіта, здоров’я.

Очевидно, важко знайти оптимальнішу формулу, оскільки людині притаманне прагнення перебувати якомога довше на цій Землі, жити на ній здоровою, як богоподібна істота, оволодівати фахом та знаннями, які водночас є засобами для примноження рукотворного багатства планети і для отримання матеріальних, фінансових та інших благ, що роблять життя безпечним, приємним та гідним Її Величності Людини.

У конкретному вимірі застосовуються такі показники: валовий внутрішній продукт на душу населення, як вимірник соціально–економічної спроможності держави, тривалість життя як найточніший датчик його здоров’я, рівень освіти як показник цивілізованості нації і людини.

У планетарній сім’ї — кричуща нерівність і несправедливість, але загалом у всій своїй сукупності людство все–таки розвивається — той самий інтегральний Індекс людського розвитку (ІЛР) зростає, йде вгору.

Є тільки 18 країн на планеті, індекс яких протягом 1990–2003 років не зростав, а падав. 18 із майже двох сотень держав, 18 аутсайдерів із сумарним населенням у 460 мільйонів (денце келиха із шампанським, на верху якого — «золотий мільярд» щасливого люду), 18 неблагополучних носіїв регресу на фоні всезагального прогресу. Серед них разом із Ботсваною, Зімбабве, Танзанією та іншими реліктами — Україна. Так що у такій компанії нам саме на часі проводити електорально–ритуальні, регіонально–племінні танці у виконанні наших омандачених, одурманених туземним плем’ям жерців.

У телелавинах піар–дурману прориваються часом на поверхню «програмні» прожекти, у порівнянні з якими Микита Сергійович Хрущов із його «комунізмом у 1980 році» відпочиває. Так звідки обіцяють витягувати Україну наші браві швейки від політики в авангард людства?

Нове тисячоліття Україна зустріла на 78–му місці за рейтингом ООН. Напевно, вершити долі людства будемо із сусідами, які розмістилися поруч з нами й услід за якими ми зайняли своє заслужене місце, а саме неподалік, скажімо, від Самоа (Західної) та Сент–Люсії. Пропоную пошукати на карті цих любих друзів, поруч з якими ми крокуємо по життю.

Правда, якщо невмирущий слов’янський інстинкт покличе нас шукати рідних братів по крові, то доведеться дряпатися по глобальній драбині за кільканадцять щаблів, бо Росія заскочила аж на 62–ге місце, а «авторитарна» Білорусь також височіє над нами, світочами демократії, на 67–й сходинці.

Однак це нелюбі нам партнери по СНД, а нам туди не треба. Нам подавай Європу, до якої ми, як твердять наші кандидати від влади, різко наблизилися. Хоча водночас нам якось образливо, що ми такі революційні і помаранчеві, а нас туди не беруть, як східних сусідів, таких же, як і ми, вчорашніх братів — піддослідних кроликів у тріснутій комуністичній колбі.

Чим ми гірші? А тим, що новобранці ЄС не в кінці сотні, а входять у провідні перші 50 країн світу: Латвія — 48 місце, Словаччина — 42, Хорватія — 45, Литва — 39, Естонія — 38, Польща — 36, Угорщина — 35, Чехія — 31, а Словенія взагалі у тридцятці — найвище з усіх 27 посткомуністичних державних новоутворень за підсумками завершення третьої світової «холодної війни».

Якщо анатомізувати рейтинг за складовими, то ВВП на душу населення відображає не тільки економічну могутність держави, а, перш за все, продуктивність нації — скільки ця душа населення випродукувала цінностей. Що вона зробила, а не імітувала роботу чи слухала виборчі небилиці своїх вождів? Що зроблено — тут ні додати, ні відняти — математичний показник.

Українська душа, яка чомусь вважає, що вона дуже працьовита, виробила благ на 5491 долар. Тепер підемо вгору по драбині: Білорусь — 6052 долари, Росія — 9230. Було відомо, що росіяни можуть випити більше нашого, а тут, виявляється, й працюють удвічі вправніше. Нам єдине виправдання — ми відстали, бо на революцію ходили.

А як екс–червоні єесівці? Латвійці виробляють за рік благ на душу населення — 10 270 доларів, хорвати — на 11 080, словаки — 13 494, литовці — 11 702, естонці — 13 539, поляки — 11 379, угорці — 14 584, чехи — 16 357, словенці — 19 150.

Найкраща країна у світі за оонівським індексом — Норвегія, яка очолює турнірну таблицю, — 37 670 доларів на кожного вікінга. Залишається тішитися переказами, що ми є родичами тих скандинавів. Мало сказати — бідні родичі. Ще й нікудишні: трудимось на славу — у 5 разів менше і гірше, ніж вони.

Хоча не скажеш, що ми такі бідні, бо дурні. Оонівський аналіз об’єктивно показує, що рівень грамотності населення в Україні навіть самим норвежцям не поступається. Так у чому ж річ? Справа в тому, що мова йде про населення, а населенням керують ті, за яких ми голосуємо, чи, точніше, продаємося за гречку. Прочитавши це, Іван Якович Франко сказав би поетично і патріотично:

Горе вам,

бо ведуть вас, неначе сліпих,

ошуканці і дурні!

Ви чули коли–небудь у балачках наших політиків про таку штуку, як тривалість життя людського? При всій повазі до виробництва на душу населення, куди важливішим є існування самої цієї душі у її живій земній плоті. Чи може бути більшим сенсом держави і політики — не вкорочувати, а максимально продовжувати вік своїм громадянам?

Але у нас про таку «дрібницю» навіть ніхто не заїкається. Братове, які ніяк не поділять владу і толком не знають, що з нею робити, думають, що їхні теревені про політреформу, про конституційний суд, коаліції і опозиції, рейтинги і бюджети, про приватизацію і демократизацію повинні розжалобити нас до сліз. Виборча риторика — це розмова німого із сліпим, бо порожнє словоблуддя — не тільки не тривожить розум, а й не гріє душу. Це про них було сказано — як далеко вони від народу.

А десь там в аналітичних центрах розставляють по рядках держави не за тим навіть, скільки ядерних бомб вони мають чи скільки газу спалюють, а як довго в них живуть прості смертні, бо, зрештою, саме життя у його часовому вимірі є найбільшою нашою цінністю, бо немає вже нічого, коли ця цінність вичерпується.

В Україні вона вичерпується на 66–му році. Навіть у Сент–Люсії дотягують до 70–ти. Словенці живуть на десять років довше. І сталося це не тому, що вони вступили в ЄС.

В Україні люди живуть мало лише тому, що вони живуть в Україні. Залежність тут автоматична — не буває так, коли влада у державі гарна і сама вона така ж, а люди в ній вимирають.

Причина тут — не тільки соціальна. Ще більше нищить людей морально–психологічна атмосфера, у яку їм судилося потрапити.

Бо коли чергові вибори — це знову стрес і чергова пілюля розчарувань, бо коли знову вожді втягують людей у громадянську міжплемінну війну в цій «Африці у центрі Європи», бо коли політичні пігмеї знову і знову впиваються своєю ненаситністю, бо коли в гонитві за наживою вони готові перегризти один одному горло, бо коли ескалація ненависті отруює суспільство, бо коли життя минає, а світла в кінці тунелю не видно, — то де там до насолод земних, коли саме оте життя стає нестерпним...

Принципово нове явище, що його породила наша респектабельна епоха, — вперше стало фактом те, що з’явилися країни, у яких середня тривалість життя — понад 80 років.

Підкреслюю, в середньому — включно із нещасними випадками, які не обирають жертв за віком і занижують загальну статистику. Реально здебільшого виходить понад 80.

Стало нормою, коли сім’ї складаються із чотирьох поколінь. Коли людина не доживає до правнуків — це виняток. У цих країнах люди не вмирають — просто перестають жити. Поки що їх небагато, цих вісімдесятників, — Японія (82 роки — перше місце), Австралія, Ісландія, Канада, Швейцарія, Італія. Назвемо і тих, хто наступає їм на п’яти і не дотягує лише рік до восьми десятків, — Норвегія, Франція, Австрія, Нова Зеландія, Іспанія, Ізраїль.

У таблиці демографічних тенденцій просто під лупою шукаю держави, населення яких, всупереч глобальним висхідним цифрам, скорочується, як шагренева шкіра.

До 78–го рядка таких немає. Перша з поміж таких — Україна, навпроти якої сумні цифри: 2003 — 47,5, прогноз на 2015–й — 41,8 мільйона.

В той час як оонівські плановики прогнозують у 2003–му і 2015 роках, приміром, у США такі цифри — 292,6 і 325.7 мільйона, у Канаді — 31,6 і 35,1 мільйона, в Австралії — 19.7 та 22,2 мільйона, в Мексиці — 104,3 і 119,1.

Навіть тим, що після нас у рейтингу і неподалік від нас за рівнем розвитку та історичною долею, і їм судилося примножуватись, а не вимирати: Туркменія — 4,7 і 5,5 мільйона, Азербайджан — 8,3 і 9,1, Киргизія — 5,1 і 5,9, Узбекистан — 25,8 і 30,7, Таджикистан — 6,4 і 7,6.

Навіть Нігер, який замикає турнірну таблицю людства і займає 177–ме місце, має історичну перспективу, бо нігерійців тих нині є 13,1 мільйона, а має бути 19,3 мільйона живих душ, хоча живуть вони в середньому лише 44 роки, протягом яких виробляють ВВП на душу — 835 доларів.

Може, помиляються аналітики із ООН, що приписують нам стирання з лиця землі? Ні, вони лише підсумовують те, як ми живемо і куди рухаємося. Вони лише формалізують періодично тенденції, які гнітять нас щоденно і якими веде нас у прірву політичний клас, що у всьому своєму інтелектуальному та моральному банкрутстві постав перед нацією у персональних партійних списках на парламентських виборах.

Скільки дифірамбів було проспівано самим собі про грандіозні досягнення Майдану. Ай–яй–яй, як ми собою пишаємося, що ми такі роздемократичні.

І за що люди відморожували собі нирки на асфальті Хрещатика? І чого вони добилися своєю самопожертвою?

А того, що протягом торжества демократії 2005–2009 років Україна скотилася на 85–те місце у турнірній таблиці людства.

Ця таблиця виводиться ще із середини 90–х, але із 2005 року ООН за Індексом людського розвитку розподіляє людство на чотири окремі ліги–світи (колись було три світи — капіталізм, комунізм і третій світ):

1) країни із дуже високим рівнем розвитку (у вищу лігу включено 47 держав, які традиційно зачисляються до «золотого мільярда», а також такі країни, як Катар, Бахрейн, Барбадос);

2) країни із високим рівнем розвитку (країни від 48–го по 74–те місце, від Уругваю до Тунісу);

3) країни із середнім рівнем розвитку (держави від 75–го до 141–го місця, які практично не розвиваються, а деградують);

4) країни із низьким рівнем розвитку (так звані квазі–держави від 142–го до 187–го місця, або failed states, які не мають перспективи і трактуються як такі, котрі є непридатними для життя людини).

Тому я вас, дорогі співвітчизники, вітаю із сповзанням на крилах демократії у провальний третій світ, який «не розвивається і деградує».



МАСНА ПИКА

ГЛОБАЛЬНОГО ЕГОЇЗМУ


Поки в аналітичних центрах ООН голос волаючих у пустелі закликає до створення нової моделі, у реальному житті, як наслідок політичної безвідповідальності і короткозорості, яку поіменуємо таким визначенням, як глобальний егоїзм, витворюється модель, при найменуванні якої найперше напрошується такий фантом уже не у біблійних, а в реальних обрисах, як Апокаліпсис.

Зміну парадигми планетарного розвитку на межі тисячоліть можна визначити таким чином: замість біполярного ідеологічного балансу по лінії Захід–Схід прийшов біполярний соціальний дисбаланс по лінії Північ–Південь.

Окреслимо полюси цієї новітньої біполярності на час прийняття «Декларації тисячоліття», тобто станом на 2000 рік — на старті нового тисячоліття.


10 найбагатших і 10 найбідніших країн світу

(ВВП на душу населення у доларах США за паритетом споживчої здатності)

США 34 142 Малі 797
Норвегія 29 918 Замбія 780
Ірландія 29 866 Конго 765
Ісландія 29 581 Гвінея–Бісау 755
Швейцарія 28 769 Нігер 746
Канада 27884 Ефіопія 668
Данія 27 627 Малаві 615
Бельгія 27 178 Бурунді 591
Австрія 26 765 Танзанія 523
Японія 26 755 Сьєрра–Леоне 490

Коли до порівняння подаються п’яти– і тризначні цифри, то мова йде про різницю між ними мало не у сотню разів. Наразі співвідношення першої і останньої цифр — рівно у 70 разів. Назву гучного документа «Декларація тисячоліття» з означенням міленіуму належить сприймати у тому сенсі, що аутсайдерам із другої графи належало б наздогнати лідерів із першої протягом навіть не віків, а справді тисячоліття.

Доречнішим буде на полюси включити навіть не держави, а самих громадян–сучасників, які неначе однаковою мірою належать до роду людського і мають спільні родові та видові ознаки у контексті живої природи. Але вже реальний майновий ценз ставить питання не тільки про різне соціальне походження та соціальну приналежність, а й про родову відмінність.

Бо, приміром, у нашій славній Україні є жменька громадян, кільканадцять сімей, які за майновим цензом знаходяться у верхній частині стовпчика, що зліва, а решта, 95 відсотків загалу українського народу, живуть десь посередині між Бурунді і Танзанією. Україна — це така собі малесенька модель людства: із тлустими котами, що репаються і казяться від жиру, і голодними нащадками Тараса Шевченка, але не того Кобзаря, викупленого із рабства, а того, що ще був кріпаком поміщика, котрий нашим олігархам у підметки не годиться.

Нині у світі така відмінність між людьми за майновим цензом, що двох однакових істот важко в однаковій мірі назвати людьми. Ще ніколи — від кроманьйонців до майже нинішніх кіборгів, протягом десятків тисячоліть еволюції не було такої різниці у матеріальних умовах існування між різними представниками роду «гомо сапіенс».

200 таких гомо і не дуже сапіенс, найбагатших у світі, протягом навіть не п’яти років, про які говорять аналітики ООН, а протягом чотирьох подвоїли своє майно і в сукупності подолали трильйонний рубіж.

А щодо мідяків у кишені, то ці дві сотні володіють 41 відсотком світових активів. Додайте сюди ще оборот активів тіньової економіки, світової мафії чи чорного інтернаціоналу, які сягають близько 9 трильйонів доларів — 20 відсотків світової економіки, або показник десь посередині між ВВП першої і другої світової потуги — США і Китаю.

Зрештою, коли зайшла мова не лише про економіку, а про активи, то варто пам’ятати, що світова торгівля грішми — валютою — дорівнює, напевно, найбільшій сумі, яка взагалі вживається у глобальній статистиці, — 400 трильйонів доларів. Це у 80 разів більше, ніж торгівля товарами (років тридцять це співвідношення було теж на користь лихварства, але як 1:2). Враховувати ці фантастичні вимірники у проблемі соціальної нерівності на планеті треба, бо «чорними» справами займаються якраз не бідні, а найбагатші із багатих.

Активи лише трьох мільярдерів із мільярдерів дорівнюють сумі валового національного продукту практично всіх слаборозвинутих країн, у яких проживає 600 мільйонів населення. Співвідношення диспаритету полюсів у новій системі координат нової біполярності — 3: 600 000 000.

Як пише М. Горбачов, іменем якого персоніфікується злам біполярності попереднього ідеологічного зразка, «доходи найбагатшого одного відсотка людей дорівнюють доходам 57 відсотків найбіднішого люду на планеті. Переведіть ці відсотки у душі населення й отримаєте ще один апокаліптичний диспаритет».

І справа також не в одиницях чи сотнях тих, що на вершині піраміди. Взяти хоча б той самий безневинний середній клас. Якщо зважити доходи 25 мільйонів громадян США — не бідних, але й не мільярдерів, то вони дорівнюють доходам 2 мільярдів громадян на протилежному полюсі.

У крупнішому масштабі розстановка сил така, що, за матеріалами Всесвітнього банку, на одну шосту частину людства (країни НАТО і Японія) припадає 80 відсотків світового доходу, тобто в середньому на одного громадянина — 70 доларів на день. В той же час на більше ніж половину людства, а саме на 57 відсотків його населення, яке проживає у 63 країнах–злидарях, припадає 6 відсотків світового доходу — менш ніж 2 долари на день.

Десь на цій межі виживання перебуваємо ми, громадяни України. Залишається хіба що втішатися, що є ще 1,2 мільярда, які живуть з менш ніж один долар на день.

Є не анклави вимирання, окремі райони чи території, а цілі держави, де менше долара припадає на половину (а то й більше) населення: Малі — 72,8 відсотка, Нігерія — 70,2, Центральноафриканська Республіка — 66,6, Замбія — 63,7, Мадагаскар — 63,4, Нігер — 61,4, Буркіна–Фасо — 61,2, Гамбія — 53,7. У другій половині минулого століття, коли економічна глобалізація почала пускати коріння і водночас втрачати, як сказав би Михайло Сергійович, людське обличчя, співвідношення доходів громадян у 20 відсотках найбагатших і 20 відсотках найбідніших країн змінювалося наступним чином: 1960 рік — 30:1, 1990 — 60:1, 1997 — 74:1.

До речі, вищеназвані неіснуючі 110 мільярдів, передбачені декларацією, лише за рік, за підрахунками Джефрі Сакса, витягли б тих, що поза межею одного долара, — підвищили б 'їхній денний дохід із 77 центів до 1,08 долара.

Віддзеркаленням цього співвідношення є та обставина, що 20 відсотків найкраще забезпечених мешканців планети споживають 86 відсотків усіх матеріальних земних благ — послуг та товарів, серед яких на першому місці — продукти харчування. Про тих, яких у дитячому віці майже по мільйону щомісяця скошує у могилу така костомаха, як голод, уже йшлося. Але є інші «страждальці», які, слава Богу, не вмирають, а живуть, однак мучаться на світі білому від такої «епідемії», як переїдання.

Неважко здогадатися, хто тут попереду планети всієї. Досить хоча б відвідати американську глибинку — таке враження, що тут вирощують особливу породу людей, де кожна особа має важити не менше центнера–півтора. У США половина дорослого населення має вагу, вищу поза будь–якими медичними нормами, а п’ятій частині ставиться цілком офіційний діагноз — ожиріння.

У США витрачається 118 мільярдів доларів (більше, ніж помножений удвічі ВВП України) щороку на боротьбу із наслідками переїдання, не враховуючи також бюджетних 33 мільярдів доларів (у 2,5 раза більше, ніж сума ВВП усіх членів ГУАМ, крім України, — Грузії, Молдови, Азербайджану), які витрачаються на державну підтримку дієтичного харчування. Так що із жиру не казяться, а караються, мучаться, але не каються.

І Північна Америка — не виняток. Надмірною вагою страждає 51 відсоток населення Великої Британії, кількість яких подвоїлась за десятиліття. Так само огрядність характерна для половини громадян Німеччини. Причина — як у тому, що у західних країнах реклама харчування займає перше місце, так, головним чином, в тому, що «золотий мільярд» має доступ практично до необмеженого споживання.

До речі, за рекомендаціями вчених, людина повинна споживати не більш ніж 6000 калорій на місяць. Фактично ж на одного члена «золотого мільярда» припадає 16 000 калорій. А це вже не підтримка необхідної енергетики життєдіяльності, а марнотратне засипання благами достатку самого вогнища, яке зветься життям людським. В той же час статистика свідчить, що понад 3,5 мільярда людей недоїдає — впроголодь живе на Землі половина людства!

Маємо уже цього разу дзеркальне відображення, бо якщо у тому світі, що зверху, хворіють від ожиріння, то тут недоїдання є причиною погіршення здоров’я та поширення захворювань, якими з цієї причини охоплено 1,2 мільярда людей. Маємо практично такі ж медіальні показники — в Індії від голоду страждає 53 відсотки населення, в Бангладеш — 56 відсотків, у Ефіопії — 48 відсотків. Середньостатистичний індус з’їдає у п’ять разів менше, ніж мешканець Північної Америки чи Західної Європи. А середній африканець отримує тепер менше калорій, ніж 40 років тому.

Виконання «Декларації тисячоліття» свідчить, що сильні та ситі світу цього не спроможні позбутися головної хвороби — глобального егоїзму. Ця хвороба, як ракова пухлина, спроможна стати смертельною для всього планетарного організму, оскільки без врегулювання відносин між бідними і багатими їхнє спільне життя на планеті все переконливіше виглядає проблематичним.

«Травма, несумісна із життям» — є такий фатальний вираз у медицині. Але демографічний і соціальні шрами на обличчі людства, діагностовані вище, — лише гримаса байдужості. Тріщина, яка може розростися до каскаду прірв, у яких знайдуть своє останнє пристанище непримиренні мільярди.

Ми якось так звикли, що принаймні із часу Вестфальського договору, коли на планеті виникли держави у теперішньому розумінні, війни між ними є нашим найбільшим планетарним лихом.

А як у цьому сенсі розуміти напад на США 11 вересня 2001 року? Добрих півстоліття готувалися у Вашингтоні до нападу Москви, а Москва, відповідно, до агресії імперіалістичного блоку НАТО. А тут уперше за 200 років існування на планеті наймогутнішої за всю людську історію держави на неї напали. Хто? Яка така держава? Відповіді немає.

Бо час, коли головними планетарними гравцями були самі держави, відходить у минуле. Настав (причому, миттєво) час, коли гравцями — ворогуючими між собою арміями — є куди більші, вже мільярдні згромадження.

Що там за пігмеї, оті всілякі держави і нації в порівнянні із цим воістину глобальним єством, із окремих одиниць якого й складається сучасне людство. Ім’я цього головного глобального фігуранта, який підноситься як над окремо взятими державами, так і над різнорідними — ідеологічними, військовими, економічними — згромадженнями цих держав, — цивілізація.

Якщо мілітарний, збройно–силовий варіант зіткнення людства і відбудеться, то це вже буде не чергова мишача метушня, як війна, навіть поіменована світовою. То буде куди серйозніше всепланетарне зіткнення. То ще держави чи їхні союзи можна сяк–так помирити, а після зіткнення цивілізацій шансів вижити не буде.



БИЧІ БОЖІ


Якщо вам щось незрозуміло, звертайтесь до епохи Просвітництва, коли відбувався вибух відкритих людськими умами смислів. Саме тоді термін «цивілізація» у світову науку ввів мудрий француз, маркіз де В. Р. Мірабо, у своєму знаменитому трактаті «Друг законів». Маркіз дає таку дефініцію: «Пом’якшення вдачі, ввічливість, чемність і знання поширюються для того, щоб зберігати правила пристойності і щоб ці правила відігравали роль законів співжиття».

Правила, які грають роль законів, — от що лежить в основі цивілізацій і відрізняє їх одну від іншої. Врахування і повага цих правил означає діалог цивілізацій, ігнорування і неповага невблаганно приводять до зіткнення цивілізацій. Від часів маркіза де Мірабо і до Усами бен Ладена.

Хоча походження цивілізацій, як видно із їхньої класифікації, сягає кількох тисячоліть, наукові терміни «культура» і «цивілізація» ввійшли у вжиток порівняно недавно. Як стверджує французький історик Л. Февр, слово «цивілізація» було вперше вжито у Франції у 1766 році, а в Англії — у 1773–му.

Людська спільнота замішана на цементі найміцнішої марки, якою є культура. Культура — ключова субстанція фрагментації людства в умовах постбіполярного світу — на відміну від ідеології — в умовах біполярного світу.

Всередині минулого століття у США вийшло фундаментальне культурологічне дослідження, яке містило 164 визначення терміна «культура». Як свідчить бодай побіжний аналіз цього зведення дефініцій, термін «культура» практично накладається на термін «цивілізація», оскільки, як влучно підмітив О. Шпенглер, «цивілізація є неминуча доля культури».

Цивілістика, а так уже називає себе спеціалізований пласт науки, подає кілька десятків дефініцій з акцентуванням на тому, що це «культурна спільність людей, що володіють певним соціальним генотипом, яка освоїла великий, досить замкнутий світовий простір і яка у силу цього отримала вагоме місце у світовому розкладі» до «способу здійснення історичного буття».

Правда, сильно сказано — спосіб здійснення перебування на Землі? Дуже різний цей спосіб у нас, європейців, в арабів чи тих же китайців.

А що визначає спосіб життя на планеті Земля? Від чого залежить те, що ми робимо? Від того, як ми думаємо і у що ми віримо. Те, що у руках, залежить від того, що у голові і в серці.

Тому мудро резюмує російський мислитель М. Мойсеєв: цивілізація — «певна спільність людей, об’єднаних не тільки подібністю способу життя і характерними особливостями культури, але і схожістю духовних світів, близькістю світоуявлень, визнанням певної структури фундаментальних цінностей, а в кінцевому підсумку, і збігом у загальних рисах способу мислення».

Отже, у найширшому сенсі питання цивілізацій — це питання цінностей, які цементують фрагментовані мега–соціосистеми людства і які водночас відрізняють, розмежовують та ідентифікують ці системи.

Людство — збірна команда цивілізацій, у якій кожен гравець грає за своїми правилами — банкоматом цінностей. У цьому не тільки унікальність земного соціуму, а й неймовірна складність для гармонійного співіснування нинішнього 7–мільярдного людства. Збірність цивілізацій на єдиному глобальному полі. Планетарна альтернатива полягає у тому, чи ця гра означатиме діалог як спосіб співіснування, співвиживання та взаємозбагачення, чи означатиме зіткнення як спосіб взаємознищення. Діалог чи зіткнення, мир чи війна, життя чи кончина людства. Ще ніколи масштаб ймовірного планетарного конфлікту не виводив на такий апокаліптичний рівень глобальний вибір, як конфлікт цивілізаційний.

Найсвітліші уми впродовж щонайменше останніх п’яти століть неминуче приходили до необхідності залишити свій слід у цивілістиці. У результаті маємо цілий набір цивілізаційних кваліфікацій, які запропонували у ХІХ столітті французький дипломат, уже не маркіз, а граф де Габіно і російський натураліст М. Данилевський, у ХХ — німецький вчитель фізики О. Шпенглер, польський історик Фелікс Конечний, британський філософ Арнольд Тойнбі, американський етнолог Філіп Бегбі, американський дослідник Керол Квіглі, австралійський історик Отмар Андерле, врешті, старійшина і корифей сучасної американської суспільної думки Самуель Хантінгтон.

У цих класифікаціях може бути різна кількість цивілізацій: Габіно — 10, Данилевський — 10 або 13, Шпенглер — 8 або 9, Конечний — 7 або 15, Тойнбі — 13 або 17, Бегбі — 9, Кулборн — 14, Квіглі — 16, Андерле — 7, Хантінгтон — 8, але, так чи інакше, диференціація здійснюється або на основі виведення щонайменше — відмінностей у цінностях, або на їхній ключовій ролі у наборах цивілізаційних домінант.

Зупинимось на кількох іменних цивілізаційних класифікаціях, оскільки найвидатніші історики невблаганно приходили до необхідності впорядкувати свою версію історичного розвою у цілісну модель. М. Данилевському належить блискуче визначення цивілізацій як «бичів Божих», які розчищають на шляху людської еволюції усе те, що стало віджилим і зотлілим.

Таких «культурно–історичних типів» він виводить десять — єгипетську, ассирійсько–вавилонсько–фінікійсько–халдейську (древньосемітську), китайську, індійську, іранську, єврейську, грецьку, римську, аравійську (новосемітську), європейську (романо–германську).

У підході Данилевського, попри тенденційність його підходу, цінним є твердження про рівність цивілізацій, об’єктивну зумовленість їхнього рівного права на самоствердження і поширення притаманних їм цінностей.

Солідарний із такою трактовкою і наступний автор цивілізаційної класифікації О. Шпенглер, який підкреслено спростовував, задовго до проголошеного в кінці ХХ століття «кінця історії», птоломеївську систему історії, яка крутиться навколо єдиного центру, яким є цивілізація європейська. За Шпенглером, існувало вісім цивілізацій — єгипетська, вавилонська, індійська, китайська, грецько–римська, арабська, мексиканська (отут є майя), західна (фаустівська). Ставлячи їх в один ряд, автор наголошує, що неєвропейські цивілізації «нерідко перевищують еллінів величчю духовної концепції і могутністю піднесення». Шпенглер не писав про майя, бо невідомо, чи знав про них, але яка інтуїція!

Із списку дослідників–цивілістів, які конструюють цивілізаційну парадигму не з історичного, а із реального матеріалу, варто вичленити гарвардського професора, патріарха американської політологічної школи Самуеля Хантінгтона.

Коли закрилась завіса біполярної епохи і завершилася третя світова «холодна війна», С. Хантінгтон подав практично останній варіант із названих дослідників минулого і сучасного. І річ не тільки у «першій свіжості» його концепції, коли зупинятися на його варіанті як найбільш адекватному сучасному і майбутньому світові.

За Хантінгтоном, вісім цивілізаційних глобальних гравців виглядають так: західна, латиноамериканська, африканська, ісламська, сінська (китайська), індуська, православна, японська цивілізації.

Після перемоги ідеології лібералізму над ідеологією комунізму, у результаті чого впала світова система комунізму, розвалився Радянський Союз, США стали єдиною наддержавою, кардинально змінився особовий склад людства, оскільки на арену замість військово–політичних систем, заснованих на ідеології, вийшли засновані на культурі і релігії цивілізаційні системи.

Як випливає із різного роду класифікацій, про що згадувалося принагідно, цивілізації у контексті тисячоліть — величина змінна, і все ж їхній вегетативний період — найтриваліший з усіх інших гравців історичного дійства.

Держави, як і нації, міряють тривалість свого життя століттями, лише роки та десятиліття відводить історія блокам держав. Натомість тривалість цивілізацій вимірюється тисячоліттями, і вони по праву можуть вважатися найстійкішими серед усіх інших різновидів людських спільнот.

На відміну від теорії ендизму Френсіса Фукуями про стабільність постбіполярного світу на основі повсюдного примату ліберальної, західної моделі, Хантінгтон висунув теорію протистояння у своїй знаменитій праці «Зіткнення цивілізацій».

Квінтесенція цієї теорії полягає у тому, що на відміну від ХХ століття, яке було увінчане ідеологічними війнами, ХХІ століття відкриває епоху війн культур та релігій: «У світі після “холодної війни” найважливіші відмінності між народами — не ідеологічні, політичні чи економічні, а культурні та ціннісні».

Сучасники нового тисячоліття ідентифікуватимуть себе не так приналежністю до націй, держав чи рас, а із ширшим, об’ємнішим глобальним гравцем — цивілізацією. На відміну від традиційних державно–національних гравців, зібраних під дахом Організації Об’єднаних Націй, цивілізації формувалися протягом століть і є «більш фундаментальними, ніж відмінності між політичними ідеологіями і політичними режимами. Релігія як найсильніший субстрат цивілізації розділяє людей і формує їхню ідентичність значно сильніше, ніж етнічна чи державна приналежність».

Сенс цього твердження полягає у тому, що людина може бути напівфранцузом чи напіварабом і навіть громадянином двох країн, але практично неможливо бути напівмусульманином, напівіудеєм чи напівхристиянином.

Виділивши на основі принципу цивілізаційної ідентичності особовий склад наявних нині на планеті восьми цивілізацій, дослідник стверджує, що їхнє зіткнення становитиме сенс грядущих глобальних конфліктів і потрясінь, оскільки ймовірні світові війни будуть не чим іншим, як війнами цивілізацій, і «найзначніші конфлікти майбутнього розгорнуться вздовж ліній розлому між цивілізаціями». Лініями грядущих війн будуть не так державні кордони чи традиційні лінії розподілу геополітичного впливу, як межі між цивілізаціями. Ці межі можуть співпадати із державними кордонами, але можуть розривати навпіл території існуючих держав.

Теорія Хантінгтона знайшла більш ніж переконливе підтвердження нападом на США 11 вересня 2001 року, яке президент Дж. Буш назвав так само, як книга Хантінгтона, — «зіткненням цивілізацій».



УКРАЇНА — ВЧОРА,

СЬОГОДНІ, А ЗАВТРА?


Найбільш контраверсійним є ключове положення теорії зіткнень — визначення цивілізаційних меж. Хантінгтон провів їх із притаманною хіба що тоталітарним вождям ХХ століття легкістю і доктринерською безвідповідальністю.

Варто вичленити одну із найсуттєвіших із цих меж — східний кордон західної цивілізації. Автор стверджує, що вона визначилася ще з часів розподілу Римської імперії у четвертому столітті і створення Священної Римської імперії у десятому і принаймні протягом останніх 500 років практично не змінювалася. Якщо виводити цю лінію, розпочинаючи із півночі, вона збіглася із кордоном Росії, із Фінляндією та Прибалтикою, а далі розпанахує територію України на уніатський захід та православний схід.

Далі на південь цивілізаційна ватерлінія співпадає практично із державними кордонами, часто відтворюючи кордон між колишніми Австро–Угорською і Оттоманською імперіями. Таким чином, чи не єдиною країною на глобусі, територію якої розчленовує цивілізаційний кордон, є Україна.

Пишу ці рядки на лівому березі, за яким сяє куполами берег правий, і подумки наминаю боки гарвардському мудрагелю, який пішов на той світ із переконанням, що фронт майбутніх війн пролягатиме не вздовж державних кордонів нинішньої Європи, а по Дніпру, якому відводиться фатальна роль природного рубежу глобального масштабу. Ріка, яка не є навіть межею адміністративно–територіальних одиниць — областей України чи її історично–етнічних територій, піднята у найвищий, який тільки може бути на планеті, ранг цивілізаційного кордону.

Головна аргументація для надання Україні статусу розколотої держави № 1 на планеті — історична. Хантінгтон знову повертається мало не до часів Римської імперії, а відтак для твердження про відсутність єдиної політичної української нації і наявності двох цивілізаційних відламків наводить факт, що Західна Україна належала сто років тому не до Російської, а до Австро–Угорської імперії.

Чому ж тоді цивілізації не розтягують по частинах Польщу, Болгарію, Грецію та багато інших європейських і неєвропейських країн лише тому, що їхні території на правах анклавів чи колоній входили до різних імперських державних утворень?

Якщо вже нинішній глобальний устрій шиється за старими історичними лекалами, чому ж тоді гарвардський професор, який так полюбляє опускатися углиб аж до Римської імперії, не зупинився на півдорозі до двотисячолітніх витоків і не зауважив на тисячолітній глибині найбільшу європейську імперію — Київську Русь? Адже саме звідси сягають першоджерела цілісної української, цивілізаційної ідентичності, бо ця першодержава нинішньої України була одним із епіцентрів Європи як цивілізації.

Цивілізаційне ядро столиці сучасної України — це один із найпотужніших сакральних згустків християнської сутності, яка лежить в основі цивілізаційної приналежності. Цей духовний центр загальноєвропейського масштабу був створений на попередньому стику міленіумів — між першим і другим тисячоліттями і по праву асоціюється з одним із наймогутніших правителів тогочасної Європи, київським князем Ярославом Мудрим.

Якщо цивілізаційна ідентифікація має виключно духовне походження, якщо духовно–релігійна сутність є зв’язуючим матеріалом, тими єдино нетлінними нитками, з яких тривалі століття тчуть цивілізаційні полотна, якщо цивілізаційні узи скріплюються братами по крові, то варто навести вельми промовистий патримоніальний реєстр того часу, коли, власне, закладалася цивілізаційна матриця сучасної України: Ярослав Мудрий з повним правом став «сватом» усієї Європи. Донині у Парижі знають, що 19 травня 1051 року у катедрі містечка Реймс відбулося вінчання короля Франції Генріха І з Анною Ярославною. Через дев’ять років після смерті чоловіка вона практично правила Францією, оскільки її син–престолонаслідник Філіп І був неповнолітнім. Сестра Анни, дочка Ярослава Мудрого Марія Доброніга вийшла заміж за польського короля Казимира І, а наймолодша Ярославна стала дружиною угорського короля Владислава. Згодом її син, онук Ярослава, Андрій, став угорським королем. На південь подався син Ярослава Всеволод, який одружився із грецькою княжною Марією, родичкою імператора Костянтина ІХ. Його ж дочка Євпраксія–Пракседа–Аделейда згодом вийшла заміж за короля Генріха ІУ. Треба сказати, що Всеволод на поприщі європейського «свата» перевершив навіть свого знаменитого батька і був посвоячений мало не з усіма дворами Європи: по сестрах — із королями Франції, Угорщини, Норвегії, по братах — з королями Польщі й Саксонії, дочка його, Євпраксія, була німецькою імператрицею, а син Володимир одружився із дочкою англійського короля Гарольда ІІ Гітою... Загалом у той час Київ мав більше 60 шлюбів із християнськими дворами Європи.

Варто хіба що додати, що тисячу років тому, будучи одним із креаторів європейської ідентичності, скріпленої кров’ю монарших сімейних уз, прадержава нинішньої України ніколи не воювала із сьогоднішніми країнами НАТО — Англією, Францією, Німеччиною та іншими, хоча самі вони перманентно знекровлювали одна одну у мілітарних конфліктах.

У площині сучасній Хантінгтон доводить цивілізаційний дуалізм України електоральною статистикою. Він вміщує карту України «Розколота країна», забарвлену двома кольорами за результатами президентських виборів 1994 року, коли західні області проголосували за Л. Кравчука, а східні — за Л. Кучму. Відштовхуючись від одних із численних українських виборів, науковець робить висновок: «Характерно, що українська громадськість уже незначною перевагою підтвердила вибір Хмельницького 1654 року».

Навряд чи варто було квапитися із таким фундаментальним висновком, оскільки уже в 1998 році, а чотири рази у новому столітті — на парламентських виборах 2002–го, 2006–го, 2007–го і на президентських виборах 2004 року та сама «українська громадськість», якій так поквапно чіпляється цивілізаційна ідентифікація, голосувала проти вибору Хмельницького. Характерно, що це знайшло своє підтвердження у 1998 році при голосуванні за того ж Л. Кучму, якого, як відомо, на перший термін обрав Схід, а на другий — Захід, оскільки у другому випадку він був носієм європейського вибору, на відміну від промосковського П. Симоненка. Якщо арифметичним мірилом перемоги на виборах двох претендентів є різниця між ними, то внесок Львівської області у виграш Кучми був 29 відсотків, у той час як внесок Дніпропетровщини — 6,6 %, Донеччини — 7,4, а Харківщини — 0, 06 %. Це значить, що вплив Львівщини на повторне президентство Л. Кучми у 4 рази більший, ніж Дніпропетровської області, у 4,4 раза більший, ніж у Донецькій області, й у 512 разів більший, ніж внесок у Харківській області... Одна Львівщина дала Леоніду Кучмі голосів більше, ніж місто Севастополь, Кіровоградська, Миколаївська, Херсонська, Чернігівська, Полтавська області, разом узяті.

Тому виборчий розкол — не більше, ніж одноразовий електорально–технологічний, маніпулятивний фрагмент, який із такою домінантною константою, як цивілізаційність, нічого спільного не має. Українські політичні сили неспроможні знаходити інтегральну виборчу риторику і свідомо орієнтуються на окремо взяті регіони, так само свідомо зачисляючи інші регіони у «мертві» для себе зони. Усі повзають на поверхні вчорашніх стереотипів або сьогоднішніх тимчасових віянь, а заглибитись до спільної для усього сучасного українського соціуму цивілізаційної матриці вони неспроможні, що підкреслює не відсутність цієї матриці, а відсутність цієї спроможності.

Тому глобально–цивілізаційний вибір для України як держави, для України як географічного центру європейської християнської цивілізації полягає у тому, чи здатною виявиться вона породити хай і не Ярослава, але неодмінно Мудрого.

Однак протягом 20 років Вашингтон з новим і праведним законом — для України фата–морґана. Поки що населення України обирає на виборах не мудрих, пасіонарних і чесних, а тупих, злодійкуватих і підлих.

Чи є в Україні мудрі, пасіонарні і чесні? Є. Але народ їх не обирає.

Що ж, то його право, то його вибір — народу, носія влади. І кожен народ має таку владу, яку заслуговує. Тому народові нема кого робити винуватим. Окрім себе самого.

Якщо народ таки залишиться неспроможним відповісти на виклик, сам проект такої держави може бути забракованим історією.

І тоді Хантінгтон виявиться правим, і тоді цивілізаційний розкол як фронт майбутніх світових воєн може пролягти за моїм вікном.



БОГООБРАНІ ЯДРА


Гегелівський поділ народів на історичні і неісторичні не випадково у силу свого суб’єктивізму донині викликає жваві дискусії. Натомість пропонується вичленити із етнічного розмаїття і соціального загалу ті національні клітини, які спроможні стати носіями найвагомішої, реальної, а не віртуальної, репродуктивної субстанції — субстанції цивілізаційної. Пропоную назвати їх цивілізаційними ядрами.

Термін «ядро» має досить поширене застосування у природничих науках. У фізиці — це центральна частина атома, у якій зосереджена практично вся його маса. В біології — це органела клітини живих організмів. У ботаніці — внутрішня частина плодів, рослин, зокрема насіння. У нейрофізіології ядро — згусток сірої речовини у певній частині центральної нервової системи. Вживаним є ядро і в економіці — як множинність допустимих розподілів ресурсів, які не можуть бути поліпшеними жодною кількістю агентів. У функціональному аналізі існує така ключова субстанція, як ядро інтегрального оператора. У цивілістиці кожна із наведених дефініцій доповнює одна одну, складаючи усю множинність ядра цивілізаційного.

Виходячи з цього, предметнішим, зримішим і переконливішим, ніж двоподіл на історичні і неісторичні народи, буде застосувати їхнє ієрархічне групування — на цивілізацієутворюючі і цивілізацієнеутворюючі нації.

До цих «обраних» народів, що піднімаються до статусу цивілізаційних ядер, я відношу китайців, євреїв, індусів, японців, арабів, англосаксів.

З–поміж них можна виділити найвищу категорію — нації, які є титульними не лише на рівні держав, а на рівні цивілізацій. Принаймні дві з них — китайці та індуси — уже в найближче десятиліття становитимуть половину людства. Хоча японці, яких також номіную на окрему цивілізацію, аж ніяк не володіють для цього мільярдним людським ресурсом.

Не у кількісному, а в якісному вимірі можна натрапити на варті уваги версії лише про дві — станом на початок третього тисячоліття — нації, спроможні стати ядром не тільки цивілізації, як фрагмента людства, а всього людства, тобто стати серцевиною наддержави в однополюсному чи біполярному світі, — це китайці і євреї. Ця цивілізаційна концепція корелюється на двох лідерів планети у першій половині ХХІ століття — США і Китай. І коли монополізм китайців–ханців у їхньому цивілізаційному просторі не викликає сумнівів, національно–етнічний примат всередині західної цивілізації залишається дискусійним. На цю роль можуть претендувати також творці імперій минулого — французи, німці чи британці. Однак, враховуючи ступінь креативності не в національних чи державних, а саме в цивілізаційних межах, екстратериторіальність і всепроникність євреїв виступає не як їхній мінус, а плюс. А за фінансовим чи інформаційно–технологічним виміром ця пріоритетність значно посилюється.

До цих глобальних трендів найближче конструкція Хантінгтона, оскільки із восьми цивілізацій у його інтерпретації п’ять однозначно кваліфікуються за національними ядрами. Водночас три іменуються за релігійною ознакою, а дві — за географічною приналежністю.

Коли стежиш за хронікою подій, коли вслухаєшся, як пливе історія, і ти на її хистких плотах, коли гомонить сучасний Вавилон тривогами і віщуваннями, відчуваєш, як діє саме ця зловісна модель гарвардського патріарха.

Більше того, коли вершаться долі мільярдів на берегах Потомаку, на яких зосереджено головний епіцентр глобальної влади, коли приймаються політичні рішення, що потрясають планету і обертають колесо історії, то відчуваєш, що це колесо змащене інтелектуальною олією Самуеля, що до президентських вашингтонських указів можна прикладати як обґрунтувальний додаток його знаменитий бестселер «Зіткнення цивілізацій».



ЧИ КОРОВА ДЕМОКРАТІЇ СВЯЩЕННА?


Незважаючи на те, що наочніше проявляється схильність людства йти руйнівним шляхом, йти шляхом через зіткнення до знищення, можна погодитись із прихильниками діалогу в тому, що воно, людство, все–таки ще не зробило остаточний вибір і з роздоріжжя не зрушило у тому чи іншому напрямі.

Вельми гуманістично й оптимістично розглядати «сам процес глобалізації як результат творчого діалогу світових цивілізацій» і шукати глобальний консенсус саме у діалозі (а в інший спосіб консенсусу не знаходять).

Феномен діалогу — це, перш за все, однозначне заперечення уніфікації і єдиномислія.

У цивілізаційному сенсі діалог виступає як перехід від дуального самовираження культур до їхньої зростаючої множинності. Це відбувається у формі реалізації дискурсу між суб’єктами, що є сторонами роздвоєного, але двоєдиного мислительного освоєння дійсності.

Дуальна опозиція як форма існування людського мислення освоєна людиною з древніх часів. Феномен дуальних конструкцій ґрунтується на амбівалентності — на взаємопроникненні полюсів дуальної опозиції, на їхній тотожності і протилежності водночас. Центральним у цьому є розуміння діалогу як чину, який не допускає редукції культури одного полюса при нівелюванні іншого.

Сенс дуальної опозиції в тому, що будь–яка цінність перебуває в напруженому полі суб’єкта між двома полюсами, що відкриває можливість для цього суб’єкта у ході діалогу формувати нові смисли.

Однак на цьому рятівному шляху належить скласти неймовірно важкий іспит — на мистецтво діалогу. Складність іспиту полягає у простому, доступному і водночас, на жаль, часто недосяжному для цивілізаційних адептів, оскільки «мистецтво політики у діалозі цивілізацій — це мистецтво прориву у ціннісний вимір іншої культури, де політикові потрібна особлива методологія — методологія інтерпретації».

Нездатність скласти цей іспит навіть топ–менеджерами глобального розвитку призводить до того, що фраза пастиря понадмільярдної пастви — Папи Римського, причому фраза навіть не власного виплоду, а з візантійських часів, викликає шквал цивілізаційного обурення майже мільярда іншої цивілізації.

Чи може король Йорданії чи Саудівської Аравії, які стоять у першому ряду діалогу між цими мільярдами, пояснити своїм цивілізаційним арміям, що карикатура у датській газеті — це дрібниця, на яку не варто звертати увагу? Насправді це той випадок, коли уже не ленінська «іскра» здатна запалити полум’я глобального масштабу із технологією ненависті куди сильнішою, ніж єднальний пролетарський клич комісарів всесвітньої революції початку минулого століття.

Чому начебто всеперемагаючий лібералізм, світове торжество якого так похапцем проголосив Фукуяма (він уже покаявся і забрав свої слова назад, навіть не пробуючи перефразувати Галілео Галілея «А все–таки він, лібералізм, переміг!»), чому оспівана і канонізована однією із цивілізацій демократія так осоружно відкидається іншими, чому цілком гуманістичний світовий похід за демократизацію (услід невдалій комунізації) терпить крах, чому так по–різному інтерпретується на сакральному рівні найсолодший стан душі — стан її осягнення свободи? А тому, що бракує, а то й немає отого «мистецтва інтерпретації», здатності стати на іншу точку зору, з якої не видно осяяних фасадів, а лише сіють мряку холодні тили універсального, а тому сумнівного доктринерства.

Варто прислухатися також цивілізаційно невизначеній Україні до твердження одного із лідерів руху за «азіатські цінності», колишнього прем’єр–міністра Сінгапуру (міста–країни етнічних китайців) Лі Куан Ю, що «передумови, необхідні для здорового функціонування демократії, такі як громадянське суспільство та освічений електорат, відсутні поза межами розвинутого світу».

Чи забезпечені ці умови в Україні? У зв’язку із відсутністю «освіченого електорату» той, що є, обирає собі подібних — за Франком, «ошуканців і дурнів».

Апологетам «експорту демократії» треба знати, що жодна із цивілізаційних альтернатив набору цінностей не є морально вищою. Тільки на такій компромісній платформі можливий діалог цивілізацій з метою уникнення їхнього зіткнення.

Через брак «мистецтва інтерпретації» діалог перетворюється на диктат, добра воля — на насильство, у результаті чого благі наміри мостять дорогу у відомому напрямі, як це вже було зовсім недавно із черговою, червоною спробою спровадити людство у комуністичний рай. Так невміле мистецтво діалогу неминуче призводить до зіткнення, і у цьому найглибша діалектика нашої розтривоженої, розіпнутої на восьми цивілізаційних вітрах доби. Тому всім нам сущим належить прислухатися до категоричного заповіту Арнольда Тойнбі: «Людство, очевидно, повинно вибрати одне із двох: здійснити самогубство або навчитися жити як одна сім’я».



WEST AND REST


Захід і решта — ця формула колективного портрета людства із королем посередині англійською звучить милозвучно. Але до гармонії, яку передають ці звуки, надто далеко.

Пік могутності західної цивілізації у територіальному вимірі припадає на 1920 рік, коли вона володіла половиною земної суші — 25,5 мільйона квадратних миль. На кінець століття ця «шагренева шкіра» Заходу скоротилася удвічі — Європа повернулася у свої давні, континентальні межі, а також зберегла Північну Америку, Австралію і Нову Зеландію.

Це дворазове скорочення християнської цивілізації відбувалося синхронно із більш ніж п’ятиразовою територіальною експансією ісламської цивілізації. Територія мусульманських держав зросла із 1,8 до 11 мільйонів квадратних миль.

Аналогічна картина спостерігається і в демографічному вимірі. Якщо у тому ж піковому 1920 році Захід управляв 48 відсотками земного населення, то вже у 1993 році його населення становило не більш ніж 13 відсотків. Через сто років після злету — у 2020–му — Заходу прогнозується не більш ніж 10 відсотків. Вийде столітній ювілей, ознаменований п’ятиразовим падінням.


Територія цивілізацій

(у відсотках до світової)

Рік 1900 1920 1971 1993
Західна 38,7 48,5 24,4 24,2
Африканська 0,3 0,8 8,8 10,8
Китайська 8,2 7,5 7,5 7,5
Індуська 0,1 0,1 2,5 2,4
Японська 0,3 0,5 0,3 0,3
Ісламська 6,8 3,5 17,5 21,1
Православна 16,6 19,5 19,7 13,7

Населення цивілізацій

(у тисячах чоловік)

Китайська 1 340 900 Латиноамериканська 507 500
Ісламська 927 600 Африканська 329 100
Індуська 915 800 Православна 261 300
Західна 805 400 Японська 124 700

Частка населення цивілізацій до світового

(у відсотках)

Рік 1900 1995 2010 2025
Західна 44,3 13,1 11,5 10,1
Африканська 0,4 9,5 11,7 14,4
Китайська 19,3 24 22,3 21
Індуська 0,3 16,4 17,1 16,9
Ісламська 4,2 15,9 17,9 19,2
Японська 3,5 2,2 1,8 1,5
Латиноамериканська 3,2 9,3 10,3 9,2
Православна 16,3 3,5 2 2,8

Стрижнем будь–якої не лише нації, а культури чи цивілізації, є мова. Саме мова є тим кодом людської спільноти, яким вона цементується і за яким вона посилає імпульси іншим спільнотам. Саме у мові закладено матрицю цивілізаційної ідентичності. Оскільки мова — це спосіб мислення, сприйняття і відображення дійсності, вона фіксує цивілізаційну гетерогенність людства, яке ніколи не розмовляло і ніколи не буде розмовляти однією мовою. А значить, ніколи не буде одноманітним, однополюсним і глобалізованим на найглибшому цивілізаційному рівні.

На багатстві сучасного «Вавилона» жодним чином не відбивається уніфікація, універсалізація, яка характерна для будь–яких інших сфер глобальної епохи. Навпаки, частка людства, яке розмовляє п’ятьма найпоширенішими мовами світу, зменшилася у розрізі середини і кінця минулого століття на 20 відсотків, і тенденція ця продовжується.

Щодо претензій глобалістів на піднесення у ранг світової мови англійської чи створення нової мови міжнародного вжитку, варто нагадати про прецеденти таких спроб у минулому. Адже спокуса звести мовне розмаїття до одиниці просто переслідує конструкторів майбутнього у всі часи.

Створення нової мови для всіх націй і цивілізацій сягає щонайменше у XVII століття. Першими цим зайнялися відомі мислителі Томмазо Кампанелла та Ян Каменський, але їхні потуги виявилися марними. Відтак їхніми послідовниками стали такі найсвітліші уми свого часу, як Френсіс Бекон, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц, Ісаак Ньютон. Російська імператриця Катерина ІІ навіть створила спеціальну комісію із провідних науковців різних профілів, яка працювала під безпосереднім керівництвом імператриці над створенням єдиної загальнолюдської мови.

Відтак продовжувачами названих історично–наукових фігур стали творці першої хвилі «червоної» глобалізації, які у 1867 році на другому конгресі першого Інтернаціоналу прийняли резолюцію про створення спільної мови для братства націй.

Далі був француз Сюдр із його мовою «сольфасоль» (на основі семи нот), мови «ідо», «оджуванто», «новіаль», «інтерлінгва», «воляпюк», есперанто поляка Земенгофа та багато інших невдалих спроб одноосібного, штучного втручання у сферу найтоншої матерії, якою є цивілізація.

Серед понад 300 мов, які сьогодні є в користуванні 7 мільярдів, абсолютним лідером була і залишається китайська. Падає у вжитку як мова перша — англійська та російська.


Носії найпоширеніших мов світу

(у відсотках до світового населення)

Мова 1958 1970 1980 1992
Арабська 2,7 2,9 3,3 3,5
Бенгальська 2,7 2,9 3,2 3,2
Англійська 9,8 9,1 8,7 7,6
Хінді 5,2 15,3 5,3 6,4
Китайська 15,6 16,6 15,8 15,2
Російська 5,5 5,6 6,0 4,9
Іспанська 5,0 5,2 5,5 6,1

Аналогічна ситуація і з релігійним розкладом на планеті. І тут спостерігається той самий парадокс, що й з мовами: із поглибленням глобалізації релігійні відмінності зростають. Водночас не менше, ніж мова, визначальною у розподілі цивілізацій виступає релігійна приналежність.

Тут так само існує абсолютний лідер, становищу якого ніщо не загрожує в середній чи віддаленій перспективі. Частка західного християнства із його серцевиною — майже мільярдним католицизмом — коливається навколо 30–відсоткової позначки.

Найбільша динаміка у графі «невіруючі» відображає не так планетарні, як внутрішньоцивілізаційні процеси, а практично за межі території Китайської Народної Республіки не виходять.

Найдинамічніше зростає світова релігія — іслам, здобутком якого стало те, що на кінець ХХ століття на планеті кожен п’ятий — мусульманин, хоча на початку століття таким був тільки кожен десятий.

Не варто накладати цю динаміку на динаміку народонаселення, з якою релігійні тренди співпадають лише частково. Зростання провідних релігій — християнства та ісламу — мотивується їхньою духовною активністю. Адже приріст обох значною мірою відбувався за рахунок Африки.

Християнство відчутно поповнилось також за рахунок багатомільйонної Південної Кореї. Як пише Хантінгтон, «ні Адам Сміт, ні Томас Джефферсон не можуть відповідати психологічним, емоційним, моральним і соціальним запитам випускників середньої школи у першому поколінні. Ісус Христос теж може не відповідати їм, але у нього шансів значно більше».

Незважаючи на те, що вже у 2025 році прогнозується зміна релігійного лідера, оскільки за рахунок зростання народонаселення мусульманство обжене християнство, обидві ці світові релігії як сьогодні, так і в майбутньому складатимуть половину людства. Незважаючи на існуючий політичний антагонізм, не треба забувати, що вони, разом із нечисленним, але винятково впливовим іудаїзмом, вважають спільним для себе Старий Заповіт Біблії.


Динаміка релігійного складу людства у ХХ столітті

(у відсотках)

Релігії 1900 1970 1980 1985 2000
Західне християнство 26,9 30,6 30,0 29,7 29,9
Православне християнство 7,5 3,1 2,8 2,7 2,4
Мусульманство 12,4 15,3 16,5 17,1 19,2
Невіруючі 0,2 15,0 16,4 16,9 17,1
Індуїзм 12,5 12,8 13,3 13,5 13,7
Буддизм 7,8 6,4 6,3 6,2 5,7
Китайські народні релігії 23,5 5,9 4,5 3,9 2,5
Племінні вірування 6,6 2,4 2,1 1,9 1,6
Атеїсти 0,0 4,6 4,5 4,4 4,2

Коли мова йде про історичну ретроспективу світової економіки, то варто нагадати, що гегемонія Заходу сягає не далі ХІХ століття, а до того одну третину переробної промисловості на планеті виробляв Китай. Так що усе повертається на круги своя, повертається лідер, а не випливає на поверхню аутсайдер.

Досягнувши у 1928 році піку промислового виробництва — майже 85 відсотків від світового, Захід хоч і збавив темпи, але дистанція від решти світу залишається нездоланною у найближчій перспективі.

Однак тенденції свідчать про хоч і повільний, та стійкий процес вирівнювання. Якщо наприкінці століття п’ять найсильніших на планеті економік були європейськими плюс Японія, то вже у 2020 році перша п’ятірка буде сформована із представників п’яти різних цивілізацій. Не позбавлена логіки гіпотеза, що 200–літнє економічне панування Заходу наближається до завершення, і ситуація на середину ХХІ століття нагадуватиме ситуацію, яка мала місце у 1800 році.


ВВП цивілізацій до світового ВВП

(у відсотках)

Рік 1950 1970 1980 1992
Західна 64,1 53,4 48,6 48,9
Африканська 0,2 1,7 2 2,1
Китайська 3,3 4,2 6,4 10
Індуська 3,8 3 2,7 3,5
Ісламська 2,9 4,6 6,3 11
Японська 3,1 7,8 8,5 8
Латиноамериканська 5,6 6,2 7,7 8,3
Православна 16 17,4 16,4 6,2

Друге тисячоліття людство завершує із 25–мільйонною армією. Водночас відбувається також завершення епохи, коли «жива сила» мала визначальне значення. Тепер вирішальне слово — за «технікою» — за технологічним оснащенням і фінансовим забезпеченням.

Фінал протистояння біполярної епохи докорінно перекроїв військову карту світу, хоча загальні тенденції ті ж, що і в інших аспектах. Якщо, приміром, країни НАТО оборонні витрати протягом 80–90 років скоротили на 10 відсотків, то за цей же період країни Східної Азії збільшили їх на 50 відсотків.

Окрім постійного розширення ядерного клубу, з якого вийшла тільки одна держава — Україна, варто звернути увагу на розширення зони агресії й за іншими видами озброєнь. Останнім часом кількість країн третього світу, які виробляють винищувачі, збільшилась від однієї до восьми, танки — від однієї до шести, вертольоти — від однієї до шести, тактичні ракети — з нуля до семи.

«Захід Заходу» — до цього імперативу найчастіше вдаються дослідники, окреслюючи тренди світового розвитку. За Хантінгтоном, західна цивілізація до 2020 року контролюватиме 24 відсотки світової території замість 80 сто років тому, 10 відсотків населення замість 48 %, 30 відсотків світової економіки замість 70 %, 10 відсотків військовослужбовців замість 45 % між світовими війнами.


Військовий потенціал цивілізацій

(у відсотках до світової армії)

Рік 1900 1920 1970 1991
Усього у світі (тис. чол.) 10 086 8645 23 991 25 797
Західна 43,7 48,5 26,8 21,1
Африканська 1,6 3,8 2,1 3,4
Китайська 10 17,4 24,7 25,7
Індуська 0,4 0,4 6,6 4,8
Ісламська 16,7 3,6 10,4 20
Японська 1,8 2,9 0,3 1
Латиноамериканська 9,4 10,2 4 6,3
Православна 16,6 12,8 25,1 14,3


ЧАС ДРАКОНА


Історія епохи Модерну, принаймні останні століття, які збережені як у рукотворній матеріальній пам’яті, так і в живій пам’яті сущого покоління, отримала персоніфіковану мітку тої нації, яка на столітній дистанції була першою — не просто мала найвищі досягнення у територіальній експансії, що була виразником креативної сили дійової особи історії, а слугувала локомотивом вселюдського прогресу.

Загальноприйнято XVIII століття вважати таким, що належить Франції, XIX — Великій Британії, XX — США. Чиїм буде вік XXI, який водночас відкриває рахунок нового, третього, тисячоліття?

Все частіше і невблаганніше століття, що лише відлічує свої перші роки, сценаристи світового розвою віддають Китаю.

Вчорашній аутсайдер, який протягом п’ятьох століть, відбиваючись від ближніх і далеких експансіоністів, у безперервних «опіумних» війнах завоював своє право на існування, слугуючи швидше суб’єктом, а не об’єктом міжнародних відносин. Відтак — азійський мільярдний послідовник марксистсько–ленінського експерименту соціальної інженерії, що заплатив за участь у ньому сотні мільйонів невинних жертв тоталітаризму. Врешті, чи не єдиний на сьогоднішній день релікт почилої у Бозі світової системи соціалізму на чолі з комуністичною імперією СРСР, яка програла третю світову «холодну війну» світовій системі капіталізму на чолі з ліберальною імперією США.

І все ж, незважаючи на таку «об’єктивку» новітньої історії, аж ніяк не увінчану лаврами історичних перемог, світова суспільна думка все дружніше приходить до обопільного висновку: Китай — ось та нація, яка не тільки диктуватиме земну суспільно–політичну моду, а володітиме глобальним впливом. Вона витворює такого державного геополітичного гравця, який стане у традиційний ряд світових імперій — римської, османської, британської і нинішньої північноамериканської. Власне, останню з них — США — Китай покликаний замінити на планетарному престолі.

Парадигма світопорядку і світосистеми зводиться до трьох ланок — вчорашня пара наддержав біполярного світу США—СРСР, сьогоднішня одноосібна наддержава однополярного світу США, відтак знову біполярність, але США—Китай, і врешті оновлена однополярність — Китай.

Ще на початку минулого століття залишилося практично непоміченим передбачення найвидатнішого дослідника надр людської сутності та рушійних сил історичного поступу Карла Юнга, який попереджав Старий і Новий Світ про експансію, що насувається зі Сходу.

Додамо лише: це експансія наймогутнішого виду — експансія волі, що забезпечує вирішальне для перемоги — перехоплення історичної ініціативи. В той час як ми перевертаємо догори дном матеріальний світ на Заході нашими технічними досягненнями, Схід зі своїми вищими психічними навиками виводить нас із рівноваги і схиляє до своїх стіп. «Ми ніяк не збагнемо того, що, завойовуючи Схід ззовні, ми дозволяємо йому все міцніше схоплювати нас зсередини», — пише російський китаїст М. Єрмаков.

У доповіді Національної розвідувальної ради США «Контури світового майбутнього» сказано: «Більшість прогнозів вказує на те, що до 2020 року валовий національний продукт (ВНП) Китаю перевищить ВНП усіх розвинутих країн Заходу».

З. Бжезінський, який загалом скептично ставиться до загроз американському економічному лідерству, у своєму науковому бестселері «Велика шахівниця» змушений визнати: «Протягом двох десятиліть Китай стане світовою державою, рівною Сполученим Штатам і Європі. До цього часу за показниками ВВП він може значно перегнати Японію, а Росію він уже тепер значно випереджає... Ще більше зміцнивши свої позиції завдяки приєднанню Гонконгу і Макао і, можливо, в кінцевому підсумку завдяки політичному підпорядкуванню Тайваню, Великий Китай перетвориться не тільки на панівну країну Далекого Сходу, а й на світову державу першого рангу».

Треба сказати, що хвалені пророцтва Бжезінського, що походить із райцентру Жовква на Львівщині, виявилися не надто кваліфікованими: на друге місце після США Китай вийшов уже у 2011 році!

На Міжнародному семінарі у Ріо–де–Жанейро у 2005 році «Стратегічні та економічні наслідки китайського піднесення» провідними експертами світу було зроблено одностайне резюме, що китайська економічна експансія буде продовжуватися найближчими роками і призведе вже у першій половині ХХІ століття до того, що Китай витіснить США із місця провідної світової держави.

Передбачаючи американське падіння, консультант Всесвітнього банку і Міжнародного валютного фонду професор Я. Куглер вважає, що «історія Англії і США нагадує частково те, що сталося колись із Францією, Венецією, монгольською державою, Римом і Древньою Грецією».

На згаданому науковому форумі глибокий аналіз міжнародних відносин останніх століть дав змогу зробити висновок, що жодна країна у світовій історії:

1) не демонструвала такого стійкого економічного зростання;

2) такими високими темпами;

3) протягом такого тривалого часу.

Йдеться про щорічне зростання ВВП в середньому майже на 10 відсотків починаючи з 1978 року.

Відповідаючи на запитання «Чи скоро настане на Землі “ера Дракона”?», винесене у заголовок своєї публікації, грузинський дослідник О. Кеделашвілі пише: «Народна економіка Пекіна за своєю купівельною спроможністю уже залишила позаду такі країни, як Японія і Німеччина і стала віце–наддержавою світу. Загалом, виходячи із масштабного економічного прогресу Китаю, він щонайпізніше до 2040 року стане державою номер один у світі, і його економіка значно випередить можливості США».

Можна без перебільшення сказати, що розгадка «китайського дива» стала головним об’єктом дослідження для світової інтелектуальної еліти. Мені також китайські друзі дають можливість щороку відвідувати їхню країну в наукових цілях.

У сучасну китаїстику роблять свій внесок політологи, економісти, фінансисти, історики, психологи. Вона перетворюється на ядро міждисциплінарної й універсальної науки глобалістики, яка змушена визнати, що, незважаючи на політичний консерватизм і державно–цивілізаційний ізоляціонізм, Китай є не тільки неповторним витвором глобалізації, а й її таким же унікальним рушієм.

«Зачарована на Захід» Україна з притаманною її політичному класу відсталістю, поверховістю і верхоглядством залишається повернутою спиною до Сходу з його найхарактернішим соціокультурним витвором — сучасним Китаєм.

Чи не єдиними повпредами стосунків двох країн є десятки тисяч українських «коробейників», які невтомно здійснюють між Києвом та Пекіном і Шанхаєм регулярні бізнес–рейси. Цей багатомільйонний середній клас не тільки знайшов у китайській економіці чи не єдиний засіб для існування і виживання, не тільки забезпечує масовий ринок України доступними товарами, а й цивілізаційно зближує свою країну з Піднебесною, прокладає міст між континентальним Роздоріжжям, яким є Україна, та великим Сходом, у який переміщається епіцентр світового розвитку.

Коли Китай завдяки народній економічній дипломатії присутній сьогодні у кожній українській сім’ї, для політиків і науковців він залишається «тера інкогніта», що катастрофічно дисонує із світовою суспільною думкою і політичною практикою.

Китайське питання для нинішнього українського правлячого класу стало ще одним яскравим індикатором його меншовартості й неадекватності. У масовій свідомості, особливо старшого покоління, не тільки живучими, а й єдиними залишаються стереотипи радянської пропаганди промарксистський ревізіонізм, великодержавний шовінізм та горезвісний культ особи невдячного Мао Цзедуна, що зазіхнув на острів Даманський.

Молодша плеяда рафінованих демократів, які піняться клятвами вірності західним цінностям та несамовито будують, як колись комунізм, Європу в Україні, Китаю уникають, бо «там комуністи при владі». А раптом їх, расових лібералів, хтось запідозрить у зв’язках із цими останніми марксистсько–ленінськими могіканами? Носії демократичного чистоплюйства виступають кровними і дуже послідовними спадкоємцями їхніх так само незламних предків, які ще недавно, не читаючи, засуджували Василя Стуса чи Бориса Пастернака.

Тепер ці адепти західних, «єдино правильних» цінностей так само, щонайменше, не помічають Китаю задля збереження демократичної цноти, хоча це насправді, особливо на фоні еліт провідних країн тої ж Європи, — банальний прояв хуторянства і такої ж тотальної на рідних пенатах світоглядної маргінальності.

Тому й немає в України східної, азійської, політики, як і загалом глобального мислення. Є лише туполобі єврозаклинання, які, услід за хоружівськими жерцями, без упину голосять до болю «вільні» в’язні олігархічного медіа–ярма.

Останніми роками автору неодноразово доводилося бувати у Китаї і пережити «синдром Колумба», відкриваючи для себе не просто ще одну країну на політичній мапі, а дотикаючись особисто до дивовижної глобальної галактики, яка сьогодні, може, як ніколи за її п’ятитисячолітнє державне існування, наблизилась до адекватності своєї назви — Піднебесна.

Чи справді стане це монолітне територіально–національне, майже півторамільярдне єдинодержавне плато — від Благовєщенська і майже до екватора, від азійського клона головного світового «буржуя» Нью–Йорка — Шанхая і до втаємниченого, сакрально–езотеричного Тибету — піднебессям у грядущому планетарному домі, який лише закладає перші цеглини на порозі нового міленіуму, що вимальовується незбагненним маревом у найсвітліших головах збентеженого тектонічними зсувами і вулканічними новаціями людства?

Якщо вже така настанова звучить звідусіль, з усіх берегів як Атлантики, так і Пацифіка, що епіцентр нового світу вкорінюється тут, що саме тут підноситься голова семимільярдного Дракона земної людності, то як не піддатися спокусі бодай спробувати схопити його за гриву пізнавальними щупальцями...



У ДІАДЕМІ ВОСЬМИГОЛОВОГО

ЛЮДСТВА


Розпочнемо з того, що нам про Китай достеменно відомо — про культ великого кормчого Мао. Нині він блаженно почиває на одрі мавзолею посеред найбільшого у світі, головного китайського майдану Тяньаньмень, вражаючи безупинний світовий потік живих свідків цього комуністичного єгови сталевою волею рушія історії, що застигла незгладною печаттю могутнього Духа на лику цього тутешнього червоного первожерця.

Однак культ сьогодні окультурений синхронно із віяннями часу — прямо коло мавзолею, за кілька метрів від усоплого вождя, йде жвава торгівля різного роду амулетами із його зображенням, і за ціну ви можете охоче запросто поторгуватися. Комерціалізація навіть у цьому національному саркофазі свідчить, що ви перебуваєте на території члена Всесвітньої торгової організації і країни з рекордним вливанням іноземних інвестицій. Ясна річ, що у цитатнику Мао, який витримав кілька мільярдів (треба звикати до цієї цифри, якою найзручніше лічити будь–що у Китаї), ви не знайдете канону, який би дозволяв отаке святотатство. Так що культ триває, але у яскраво модернізованому ідеологічному варіанті.

До Мао, ще недавно живого і тепер отако «вічно живого», доведеться ще не раз повертатися, однак наразі повернемося до отого асоціативного бренда — культ.

У кожного земного племені він свій, однак у китайців він справді вічно немеркнучий і повсюдний, як сама ця жовта раса по усіх земних закутинах. Культ цей — Дракон. І несть числа його перевтіленням.

Як пише китайський дослідник Юань Ке у своїй монументальній праці «Міфи Древнього Китаю», «у міфах виражається національний характер, китайські міфи виражають особливості китайської нації».

Так що по міфах їхніх судіть їх. Бо якщо знайти образ — зримий і пружний, енергетичний і одухотворений для цієї нації, то Китай — це Дракон...

Міфічний Першопредок Паньгу, що відділив Землю від Неба і втихомирив хаос, мав голову дракона і тулуб змії. Коли він вдихав, піднімався вітер, коли видихав — били громи і світилися блискавки, відкривав очі — наставав день, закривав — наставала ніч.

Коли ж він виконав свою миротворчу роботу і сконав, ліве його око стало сонцем, праве — місяцем, тулуб із руками і ногами — чотирма сторонами світу, кров — ріками, жили — дорогами, плоть — землею, волосся — на голові і вуса — зірками на небосхилі, шкіра і волосся на тілі — травами, квітами і деревами, зуби, кості, мозок — цінними металами, міцним камінням, яскравими діамантами і яшмою, а піт, що виступив на його тілі, перетворився на росу і дощ.

В іншій модифікації Дракон, як і більшість змієподібних міфічних істот, одухотворяє міць водної стихії, але несе у собі світле, творче начало і служить віщуном добрих перемін.

Про китайське божество Дракона я не міг не згадати у Чечен Іці, оскільки тутешній бог Кукулкан надто вже схожий на піднебесний аналог за анатомічно–міфічними прикметами.

У багатотисячній древності китайські зіркові карти ділилися на чотири квадранти, кожен з яких включав у себе сім із двадцяти восьми сузір’їв або місцезнаходжень місяця. Кожен квадрант був позначений також іменем свого ангела–хранителя й ототожнювався з певною стороною світу і кольором.

Небесним духом–хранителем східного квадранта, тобто Сходу як сторони світу, був Дракон. Колір його — яскраво–зелений — походив від кольору весни. Від природи, що пробуджується.

Отакий–от Дракон, що пробуджується... Так стикується китайська древня міфологія із дослідженнями сучасних оракулів, що перетворюються на всеосяжну «китайську грамоту».

Так чи інакше, але пізнання китайського квадранта належить здійснювати на тлі глобального небосхилу, на якому проникливий розум сучасної науки розгледів аж вісім цивілізаційних галактик, від зіткнення яких може здригнутися навіть Юкатан із його астероїдом.




ЛЮДИНА



САТАНІСТИ НА МАЙДАНІ


Посеред білого дня у центрі Києва, що у центрі Європи, на тій самій квадратурі міської території, яку чомусь із незбагненним пієтетом іменують Майданом з великої букви, сатаністи знищили Хрест.

І справа не в тому, що його поставила Українська греко–католицька церква, як інтегральна складова Вселенської церкви у центрі із Престолом Петровим у Ватикані і яка є духовною серцевиною Євросоюзу, річ навіть не в тому, що хрест поставили на знак пам’яті за невинно убієнними у найбільшому голокості в історії людства — в українському голодоморі.

Головне, що знищили ХРЕСТ.

В основу роману «Хрест» я поставив тисячі разів відтворюваний у реальній дійсності сюжет, як в українському селі комуністи зносять із церкви хрест. Це викликає селянське повстання, що виливається у війну між не першими, а може, останніми, християнами з одного галицького села і велетенською богоборською імперією. Війною з боку Москви керує сам Хрущов.

У цій війні між хрестоносцями і хрестоломами перемагають перші, яких — жменька супроти світової мілітарної потуги. І коли мене запитують, у чому конкретно–історична актуальність роману, який поруч із «Собором» Олеся Гончара називають вершинним досягненням українського художнього слова, я кажу: окрім вселенських смислів, тлумаченню яких присвячена і ця книга, приземлений смисл полягає в тому, що у моєму романі показано генезу сучасного політичного класу.

Це клас хрестоломів, старші з яких самі, а молодших — батьки і діди — зривали у повітря християнські храми на землі, похрещеній Володимиром.

Чому найбільша в історії людства техногенна катастрофа сталася саме на цій земній території? Тому, що вона найбільш гріховна, тому, що тут протягом ХХ століття вирував найбільший диявольський вир. Чорнобиль — це кара Божа за боговідступництво, за підняту руку на Хрест, на якому вмирає Ісус.

І кара продовжується. Політичним Чорнобилем, дзвони якого даремно намагаються когось кудись збудити на виборах.

Чому прогресивне людство мусить щораз заново здригатися від аномалій гуманітарної катастрофи, яка іменується розвитком демократії в Україні, чому трилери про обезглавленого журналіста, про шпигуна–охоронця у кабінеті президента, про псевдоотруєного ще одного, «наче» президента, про ув’язнення наступного, без трьох процентів майже президента, — увесь цей якнайвищий екстрім сучасної європейської політики, і ним потрясає світ не хто інший, а держава, у центрі столиці якої сатаністи спиляли Хрест?

Нема вже Леніна зі Сталіним, які замахнулися замінити собою Бога, нема вже недолугої карикатури на двоногих божків Хрущова, який на кладовищі християнських святинь мав збудувати комуністичний рай без Бога у 1980 році. А хрести далі ламають. І не під покровом ночі, як у моєму романі роблять це комсомольці–христопродавці, а посеред білого дня.

Але навіть не в цьому головний смисл — приречено–трагічний, катастрофічно–невблаганний, караюче–незворотний для тих, що тепер живуть тут. На відміну від 60–х років минулого століття, коли посягання на Бога сколихнуло повстання, цього разу ніхто не повстав. Не заволав! Навіть не заплакав від немочі.

Хрестопадіння у центрі Києва навіть не стало топовою подією у теленовинах, у яких одні захлинаючись рапортують про покращення життя вже сьогодні, а інші солодко купаються на дні президентських унітазів, вбачаючи у цьому якнайвищий кайф торжества свободи слова.

Хрестопадіння у центрі Києва посеред 2012 року було тестом. Чи заслуговують вони, щоб повернутися до них обличчям, щоб черговий раз подати їм руку, щоб відпустити їм гріхи, щоб зупинити їх над прірвою?

Цей тест Божого Промислу вони не пройшли. Тому я не дивуюся, що добра на цій, колись благословенній, землі нема. І не буде.

Часом находить на тебе хвиля — піду сам власноруч навертати, бодай дещицю, але свою внести. Щоб зупинити це божевілля. Може, цієї краплі лише єдиної й бракує, щоб переважити на протилежних терезах торжествуюче тотальне зло.

Гнаний такими відчайдушними пориваннями, я поїхав на свій найрідніший галицький «п’ємонт». Бандерівський духовно–національний епіцентр, який делегував в історію України не лише Степана Бандеру, а весь провід Повстанської армії, який першим у 1990 році підняв синьо–жовтий прапор і вперше в СРСР ліквідував міськком КПРС, після якого вже кволо чвалав патріотичною ходою Львів. Стрий — моя батьківщина і моїх героїв — українських тамплієрів.

Я зібрав патріотів і спитав. Якщо я піду, як і у 1990 році, до людей, і скажу: люди, я не дам вам грошей, яких я не маю, я не буду вас принижувати, купуючи вас, як баранів на торговищі.

Я покладу знову, як це було у 1990–му, своє життя на олтар, щоб відстояти вашу честь і вашу гідність. Я піду за вашим вибором у Верховну Раду, щоб ви знову стали людьми, а не були бидлом, на яке перетворили вас ці хрестоломи, я піду, щоб знову повернути вам свободу, яку ми здобули у 1991–му.

Патріоти, які знають народні настрої, сказали мені: марна справа. Вони не будуть слухати, що ти говориш, а будуть дивитися у руки, що ти їм даси. Якщо ти скажеш, що я вас купляти не буду, вони відвернуться від тебе. Тепер за таких, які їх не купують, барани не голосують.

І це у бандерівському лоні, у духовно–національній світлиці.

У ній, у світлиці, стало так темно. Заволокло чорним тлом духовної погорільщини.

Я ще ловлюся за соломинку — а як пастирі? Що вони кажуть з амвона? Мені переповіли слова дуже високого владики. Коли йому дорікнули, що надто вже ласі на мамону, себто грошву, служителі церкви, у відповідь було філософічно сказано:

— Що ви дивуєтеся? За гроші Христа продали.

На Ісусі нині немає живого місця від поцілунків Юди. Зацілували до смерті. Ще до розп’яття.

Посеред ремесел, які дають змогу заробляти кавалок хліба, аби мати змогу писати книжки, на яких в Україні на хліб не заробиш, є такий — політичний консалтинг.

За ним до мене звернулися правовірні жерці демократії, головна жриця яких сидить у в’язниці. Я їм знову запропонував себе у ролі фронтовика на війні із режимом олігархів.

У відповідь місцеблюститель вождя, що у неволі, і за сумісництвом баптистський пастор, який щонеділі тлумачить людям Біблію у молитовному будинку, заявив, що місце у списку кандидатів у народні депутати України коштує за встановленим ним тарифом сім мільйонів доларів.

За місце на війні проти режиму. Якщо право стати солдатом коштує сім мільйонів, то тоді цей режим вічний.

У стані відчаю я написав відкритого листа Юлії Тимошенко, якій не тільки глибоко співчуваю нині, але якій на попередніх парламентських і президентських виборах допомагав перемагати. Наївно вірячи, що вона та іже з нею — з іншого тіста.



ЛИСТ У В'ЯЗНИЦЮ


«Шановна Юліє Володимирівно!


Вперше і, дай Боже, щоб востаннє, мені доводиться писати листа у в’язницю.

Річ у тому, Юліє Володимирівно, що днями до мене звернулися ваші соратники із пропозицією взяти участь у виборчій кампанії, а саме допомогти «опустити» ваших головних ворогів на спільному електоральному полі, тобто Віталія Кличка і Віктора Ющенка.

Знаючи ваші особисті принципи у стосунках із «любими друзями», у цьому не було нічого дивного.

Ясна річ, що задля боротьби з вашими старими і новими ворогами належало вступати у вашу «каманду». Мені було повідомлено, що умови приєднання до об’єднаної опозиції, яка веде смертельну боротьбу із режимом, оголосять мені при особистій зустрічі.

І от прийшов посланець і мовчки намалював мені на папері цифру — СІМ. Відтак зіжмакав папірець, пошматував його на кавалки і спалив.

Правду кажучи, я й не відразу второпав цю полум’яну пантоміму, відтак мені було розшифровано на чистій демократичній мові: за місце у команді, тобто у списку партії Юлії Тимошенко «Батьківщина», я маю заплатити сім мільйонів доларів.

З урахуванням заслуг перед Батьківщиною у лапках і без лапок мені може бути надана знижка, оскільки вищеназваний тариф за місце в окопі фронту проти режиму становить для пересічного патріота саме сім мільйонів американських доларів, і не менше.

Сказати, що я був просто у шоку, значить нічого не сказати. Із вашого партійного «бункера» на вулиці Турівській я вийшов як приголомшений.

Звичайно, уся ця маячня про мільйони, яких я не можу мати, та й не хочу мати за визначенням, може викликати хіба що гомеричний регіт. Мільйони в Україні можна тільки вкрасти, а не заробити, тим паче письменнику і професору університету.

Але навіть якщо б я мав не просто мільйони, а мільярди, якими володієте ви, Юліє Володимирівно, і які так ретельно береже ваш чоловік–втікач у Празі, то як давати їх у якості хабара вам, політв’язню, що мордується у казематах і розказує, що страждає і мучиться у боротьбі із корупційним кримінальним режимом? От що лупить наповал, от що доводить до психологічної контузії.

Завше, коли обухом по голові б’є нечуване потрясіння, ловишся за соломинку. Тому розділяючи із багатьма людьми вдома і за межами України жаль за вами — за жінкою за ґратами, я спочатку наївним чином плекав надію, що ви тут ні при чому, що це пастори, які поки що на волі, торгують вашою неволею, конвертуючи ваш кримінал у свій капітал.

Але мені надійшло тлумачення: усе погоджено із Качанівкою — таке рішення Юлії Володимирівни.

І тут я згадав: з–за ґрат ви нещодавно дали месидж українському народу — за мандати треба платити! Усе збіглося.

Ви, Юліє Володимирівно, може, аж занадто добре розумієтеся на цінах на газ, завдяки чому Україна платить за нього удвічі більше, ніж Німеччина. Але ви зовсім нічого не тямите у принципах демократії, коли кажете, що у західних країнах бізнесмени фінансово підтримують політичні партії. Як професор політології, надам вам коротку лекцію, яка широко викладена у моєму 4–томнику, подарованому вам. Але, очевидно, ви належите до людей, які книжки не читають.

Так–от, там бізнесмен може спонсорувати партії, але усі зразу, щоб не було підозри, що він когось одного купує. Подруге, він вкладає гроші у демократичний процес, а не купує мандат. По–третє, усі ці внески — під мікроскопом суспільства, і звіти про кожен цент, що йде від бізнесу у політику, ретельно друкуються. А не так, як робиться у вас: сума хабара на папірці, який рветься надрібно і з’їдається.

Якби за 300 років партійної демократії виявився бодай один факт, що бізнесмену за його фінансовий внесок дали мандат, це була б бомба! У Європі і США це означало б — смерть демократії! І торжество політичної корупції.

Старожили українського парламентаризму можуть підтвердити, що цю отруту у Верховну Раду ще в середині 90–х принесли саме ви, Юліє Володимирівно, коли із Павлом Івановичем почали поодинці і вроздріб скуповувати депутатів в цілому і кожне їхнє голосування зокрема. Саме ви є праматір’ю усіх «тушок», тушканчиків та всіляких інших сортів мутантів у Верховній Раді.

Це ваш винахід. Якого немає у жодній країні світу, навіть на території колишнього СРСР, де новоутворені держави мучаться у конвульсіях посткомунізму.

І чи коли–небудь ви, дніпропетровські комсомольці–хрестоломи, задумувалися, що ви робите? Адже продаючи депутатські мандати, ви продаєте виборців, як стада німих і тупих баранів. Ви торгуєте людьми, як торгували рабами на східному базарі Стамбула у часи Роксолани.

Я відверто скажу, що не до кінця вірив у цю вашу работоргівлю, про яку ходять легенди по Києву вже більше десятиріччя. Не хотілося вірити, поки сам днями з нею, із цією торгівлею, не зіштовхнувся, коли політичний плантатор запропонував мені відкритим текстом дати йому сім мільйонів доларів за любов українського народу на виборах.


Пристрасть наживи так залила очі пастору, що він наважився здерти навіть із мене, письменника і вченого. Я вже не кажу про те, що нині він на тій стадії політичної кар’єри, коли за ним тюрма плаче і він уже однією ногою за ґратами. Але виучка безкарно красти на виборах стала сильнішим інстинктом, ніж інстинкт самозбереження.

Загалом осмислюючи ваш феномен у політиці, Юліє Володимирівно, я завше думав, як так стається, що поруч з вами так багато нечисті. Гомосексуалісти, педофіли, садисти, що по лісах полюють на людей, як на тварин. Ну просто якісь Содом і Гоморра, і ви там за мера. Чому їх, цих потвор, так тягне до вас, а вам так комфортно серед них? А відповідь проста — ви живете на світі так, що поняття совісті і моралі вам не відомі, а у суспільстві ви культивуєте якнайвищий прояв політики без моралі. І не просто політики, а середовище навколо вас — це завше територія без моралі.

Ви не задумувалися над такою загадкою? От ви у в’язниці, мучениця за демократію, а рейтинг ваш не росте. Та коли перед очима така Жанна д’Арк на кострищі, той рейтинг мав би зашкалювати за 90 відсотків. А тут навіть до тої цифри, яка була за вас на президентських виборах, як до неба. Так собі: близько 20 відсотків. Кожен п’ятий співчуває, а четверо із п’яти навіть не співчувають. Відвертаються. Не вірять.

Звичайно, те, що з вами сталося тепер, можна списувати на земних виконавців вищої волі. І я це роблю, дорікаючи нинішньому режиму за те, що запроторив вас, хвору, немічну жінку, за ґрати. Але, коли ти страждаєш, може, варто задуматися над тим, чому?Як ти взагалі живеш на світі і за що на тебе зіслано такі покарання?

Очевидно, такі сумніви не навідують ані вас, ані вашого корупційного касира. Адже мільйони, за якими він гониться і на цих виборах, йому знову заніс на Турівську черговий мисливець на людей чи черговий педофіл із дитячого табору, і все знову йде по колу. Злочинному колу морального звиродніння.

І найстрашніше те, що зараз ці моральні покручі, понадівавши маски благочестивих, знову йдуть до людей із простягнутою рукою і проголошують себе визволителями від антинародного режиму. Майдан як безпрецедентна містифікація і абсолютний світовий рекорд обману багатомільйонного народу нічого не навчив! Вони, ваші лжепастори–антихристи, знову із тими ж брудними щупальцями йдуть у корупційних сутінках на нічні виборчі лови людських душ.

І знову здіймають над понівеченою ними Україною свій сатанинський танець!


Не так давно, Юліє Володимирівно, я, будучи сповненим співчуття до вас, як до жінки у в’язниці, вперше висловив думку, що режим дограється до того, що вам дадуть Нобелівську премію, як борцеві за демократію. Я був першим, хто це сказав. А потім ідею підхопили різного роду спекулянти від політики, в тому числі і ваші посіпаки.

Як християнин, на відміну від вас, я здатен на покаяння. Каюся, що бовкнув таку дурницю.

Дивлячись, як ви мордуєтесь за гріхи свої і ваших турчинових та лозинських, ім’я яким — легіон, глибоко співчуваю вам. Бо при усій вашій респектабельності ви глибоко нещасна жінка.

Тому я буду скрізь говорити і писати, буду переконувати усіх, від кого це залежить, щоб ви повернулися із тюрми живою і здоровою.

Щоб ви повернулися із в’язниці.

Але із такою ж переконливістю я буду все робити для того, щоб ви не повернулися у ту політику, яку ви сповідували дотепер.


Із щирим співчуттям

та побажанням якнайшвидшого одужання,

фізичного і духовного,


Василь Базів,

Надзвичайний і Повноважний посол України,

професор Міжнародного університету «Україна»,

член Національної Спілки письменників України».



ДНО


Для мене у всій цій історії із сімома мільйонами, які я мав би зібрати з бізнесменів і вручити головному «апостолу», найприкрішим справді є оцей феномен. Ну що таке ув’язнення Юлії Володимирівни за лексичними канонами? Навіть за ритуалами майя це жертвоприношення. Вона ж, зрештою, могла уникнути цієї чаші. Вона свідомо пішла на нари, розраховуючи, що це найкоротший шлях на політичний олімп. Але при неодмінній умові — її жертва пробудить народ, який винесе її туди, нагору.

А він не пробудився. Спить собі, небога, до суду Божого, страшного.

Чому?

Щоб суспільство було здатним виживати і прогресувати, воно має бути, як мінімум, здоровим. Морально.

Про моральну скарбницю кожна нація, яка себе шанує і береже, дбає востократ сильніше, ніж про внутрішній валовий продукт чи золотовалютний запас.

Хоча б з причини прагматичної — дуже легко моральний запас марнується і неймовірно важко відновлюється. Принаймні, покоління, яке його знищило, часу не має відновити — це мусять робити покоління наступні, якщо взагалі виявляться спроможними на це.

Тому як би не вправлялися різного роду політологи–проктологи у брехливих сентенціях про несумісність моралі і політики, реально насправді — навпаки: політика немислима без моралі.

Бо якщо рядовий громадянин здійснює моральні домагання до колеги по роботі жіночої статі, це проблеми не більше аніж його дружини, але якщо він — президент, скажімо, Ізраїлю, то миттєво йде у відставку, хоча ВВП у державі росте.

Білл Клінтон з точки зору управління геополітикою і економікою був просто ідеальний президент США, не було у світі політичного візаві, якому він міг би програти.

Його спалила у прах Моніка Лівінскі. Стажерка. Могутній президент стояв твердо на ногах, як атлант, але морально злегка похитнувся. І враз перед ним постав спеціальний прокурор Кларк. Інквізиція в особі слідчої комісії сенату. Верховний суд. Процедура імпічменту.

До політиків моральні вимоги удесятеро вищі, ніж до їхніх виборців. Тому як тільки починає гнити риба з голови, прийнято негайно відсікати цю голову. В інтересах морального здоров’я нації. І коли аморальну інфекцію розносять ті, хто на самому верху, їх, як ВІЛ–інфікованих, опускають на дно.

Коли згадуєш бодай останні прецеденти із зарубіжного життя усунення не лише із найвищої посади, а й усунення з політики, а то й кримінального покарання з моральних мотивів, а відтак повертаєшся на рідні пенати, то висновок однозначний: там — лише отруйні квіточки в порівнянні із нашого поля ягодами.

Якщо із сексуальними бридотами ще є факти у світовій політиці, то аналогів із звироднінням української демократії ніде у світі не знайдете. Уявіть собі, що сенатор чи конгресмен США приїхав у рідний штат Арканзас чи Техас і, гасаючи на джіперах преріями, влаштував полювання на не зайців чи лисиць, а на людей. Такого не було навіть до Лінкольна, коли мільйони цих людей були рабами.

Мисливець на людей Лозинський, який нагадав людству, яким воно було у печерний вік, купив собі мандат члена парламенту України на вулиці Турівській у баптистського пастора і нинішнього клієнта слідчих СБУ, який із цієї торгівлі зробив успішний бізнес. У того самого «работорговця», який вимагав від мене сім мільйонів за мандат.

Наступний інфарктний стан, у який ввергла Україну прогресивна «опозиція», — педофілія. Знову — психічна інфекція за межами не лише моралі, а елементарної безпеки суспільної. Адже цей новий підвид маніяків із депутатськими мандатами може зробити жертвою будь–кого із мільйонів дітей, які граються у дворі.

А ще один любитель оргій із дошкільнятами, «видатний фінансист», донині повчає всіх, як гроші рахувати. Соратник–міністр прикрив тоді зграю педофілів, але те, що стало відомо, не залишає жодних сумнівів, що це страшна, гірка і бридка правда. Кримінальну справу можна прикрити союзом двох помаранчевих банкротів, але не можна прикрити суспільну свідомість, рубці на якій від завданих моральних травм не затягнуться ніколи.

Як збагнути цю аномалію, що до берега української політики припливає усе те, що, за народною мудрістю, спливає у каламутній воді на поверхню?

За проявами аморально–політичних рецидивів Україна перетворилася на енциклопедію тваринного звиродніння. З тою хіба поправкою, що на таке тварина не здатна, на що здатні гидкі потвори навколо хуторянських князьків.

І думаєш: чому так? А тому, що вони просто люблять жити у багнюці. О, ці клієнти казково дорогих бутиків дбають про свій гардероб і макіяж. А от як політики — ходять у брудній спідній білизні і від цього кайфують.

На жаль, процес відтворення роду людського не без дефектів. Народжуються одиниці з відхиленням від норми. На межі або й за межею людської подоби. Зрештою, для того й існує безпека суспільства з боку держави, щоб оберігати від цих виродків усіх інших, нормальних, яких, слава Богу, абсолютна більшість.

Але чому цих дефектних заносить під купол парламенту?

«Я звільняю вас від такої химери, як совість» — це німці мали такого «визволителя» Гітлера. Українців їхні очільники звільняють від такої «химери», як мораль.

Відомо два міста, які знищив Бог. За що? За гріхи, які культивуються в українській деморалізованій демократії. За содомію.

Якби Содом і Гоморра уціліли, депутати з України виграли б у цих гидотних поселеннях місцеві вибори. А абсолютна більшість могла б претендувати на мера Содома чи Гоморри.

От чому не росте рейтинг, коли його поливають ритуалами фальшивих жертвоприношень. Народ, хоч і не Станіславський, але волає: «Не вірю!»

«На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил». В останній із могил я для себе поховав останню опору — віру в тих, хто б’є себе в груди і клянеться у своїй демократичній «цноті», водночас просовуючи під столом руку за мільйонами політичних хабарів.



НЕСІТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ТИХ,

КОТРИХ ПРИРУЧИЛИ

Джордж Орвелл у знаменитому творі «Ферма тварин» зауважив, що на тій фермі «усі тварини рівні, але деякі рівніші від інших».

Хотів би навести цю знамениту фразу з приводу того, що кардинальна помилка лідерів західного світу, особливо США і ЄС, на мій погляд, полягає у тому, що вони вважають: є певні сегменти української політики, відмінні за своєю природою від усього політичного класу.

Дорікаючи, дуже часто справедливо, за манери поведінки правлячої партії, політики із країн розвинутої демократії якось автоматично вважають, що опозиція зроблена з іншого тіста. Спрацьовує дуже спрощена схема: режим — поганий, опозиція — гарна, режим — недемократичний, опозиція — демократична, режим треба очорнювати, опозицію треба ідеалізувати.

Таке схематичне бачення процесів в Україні не тільки помилкове, але й шкідливе.

Річ у тому, що ракова пухлина українського політикуму — політична корупція — зародилася й активно культивується саме у середовищі, яке монополізувало собі право іменуватися демократичним.

Розпочинається ця корупційна, злоякісна хвороба із метастаз, нечуваних і незбагненних як для західних політиків, так і громадян, — із купівлі–продажу депутатських мандатів. А значить, із купівлі–продажу виборців, — як рабів у часи Середньовіччя.

Люди, які живуть у західному світі у ХХІ столітті, не вповні розуміють, що це таке — парламентська корупція в Україні, тому спробую розтлумачити цивілізованим сучасникам, як діє ця злоякісна пухлина.

В умовах печерного капіталізму, з якого донині не вийшов весь пострадянський світ, заробити великі капітали можна було у буремні 90–ті і дотепер здебільшого незаконним шляхом. Щоб спати спокійно, такий, з дозволу сказати, бізнесмен мусить придбати собі імунітет від закону, який він потоптав.

А де діє такий імунітет обраних понад законом і поза законом? Правильно, в єдиному місці — у парламенті. Його члени в Україні користуються так званою тотальною недоторканністю з боку закону. А як туди потрапити, під купол парламенту, людині, яка не має нічого спільного із політикою і законотворчістю, а навчилася єдиного у житті — красти?

Існуючі правила ринку і демократії диктують: треба купити собі місце у тій єдиній державній залі, де гарантовано захищають тебе від законів та відповідальності, тобто у Верховній Раді. А де купити? У політичної партії. У її виборчому списку.

Коли бізнесмен купує мандат, він не може у бюджет своєї фірми записати рядок прямим текстом: витрати на купівлю недоторканності. Ці мільйони, які він віднесе партійному босу і таким, як він, політично–корупційним касирам, він мусить вивести із публічного обігу, тобто ці кошти мають виключно незаконне, мафіозне походження.

«Чорний нал». Недаремно в Україні національною ідеєю вважають «кеш, налічку, готівку».

А у самій партії її фінанси — за сімома замками. Партійна таємниця. Які фінансові кошти має партія, звідки вона їх взяла, на що вона їх витратила? Про це не знають ні члени партії, ні виборці, ні держава.

Ставши депутатом, такий бізнесмен просто змушений надалі займатися незаконною діяльністю, щоб повернути собі ці кошти, а також, користуючись недоторканністю від законодавства, заробити нові, злочинні прибутки.

Є особлива каста уже не мільйонерів, а мільярдерів, які дозволяють собі не опускатися до становища парламентського «кнопкодава». Їх в Україні називають олігархами, і вони входять до списку журналу «Форбс» найкрутіших світових багатіїв.

Вони купують для своїх пахолків кілька мандатів, причому в різних парламентських партіях, щоб через них мати вплив на політику і головне — мати захист свого капіталу. В народній мудрості є такий вираз: розкладати яйця у різні кошики. Тому в експертному середовищі при оцінці подій і вчинків у парламенті побутує дуже влучний вираз: «Чий холоп?» Себто олігарху належить той чи інший член парламенту?

Видатний «демократ» античного світу Калігула записав, як відомо, у сенатори свого коня. А українські калігули записують у Верховну Раду своїх секретарок, куховарок, коханок, водіїв, охоронців, а особливо «інтелігентні» із олігархів — своїх дружин, дітей, племінників чи кумів. У нас подарувати синкові на день народження мандат депутата — звична річ.

Як наживку для рибки, якою є виборець, конгресменами роблять футболістів, боксерів, артистів, клоунів та іншу різнорідну попсу. Приміром, володар «Золотого м’яча» і тренер збірної України з футболу Олег Блохін був депутатом у кількох фракціях: від соціал–демократів до комуністів. А ще один володар «Золотого м’яча», легендарний голеодор «Мілану» Андрій Шевченко переходить із футболу писати закони під орудою такої собі скоро спорядженої гламурної вихованки партії «Батьківщина».

В Україні у цей ринок купівлі–продажу депутатських мандатів включені усі без винятку політичні партії, але джокером по праву вважається саме та політична партія, яка пропонувала мені недоторканність за сім мільйонів доларів. Партія опозиційна, яку так ідеалізують апаратники європейської Народної партії і якій до західних стандартів демократії — як сомалійським піратам до нью–йоркських біржових трейдерів.

Із цієї загальної тканини так званого парламентаризму по–українськи випливає ще одне явище із специфічним трунком. Загальнопоширена практика, коли депутат іде на вибори від однієї партії, і у зв’язку із приналежністю до неї голосує за нього виборець, а відтак, опинившись у парламенті, переходить в іншу, протилежну, партію.

Їх називають «тушками», цих перебіжчиків через лінію фронту. І що цікаво: перебігають в одному напрямі — від опозиції до влади, і жодного випадку — навпаки. Чому?

Повернімось до вищесказаного. Мандати такі депутати купили, а тому вважають, що мають право розпоряджатися ними, як своєю справді купленою власністю. Товарообмінна трансакція. Я тобі, босе, за мандат заплатив, і до побачення. Я ж тебе не зобов’язую узгоджувати зі мною, як ти маєш розпоряджатися моїми мільйонами, так само ти не маєш права мені вказувати, як я маю розпоряджатися купленим у тебе «товаром».

Ясна річ, що ця партійно–політична корупція, яка базується на злочинному, мафіозному капіталі, не має нічого спільного із парламентаризмом у західному сенсі. Ті політики із демократичного світу, які вважають, що нинішня опозиція цим не займається, видають бажане за дійсне або просто закривають очі на очевидне і роблять ведмежу послугу як політичним партіям, яких вони патронують, так і розвитку демократії.

Парламентська корупція — всеосяжна ракова пухлина, яка нищить будь–які здорові прояви у цьому специфічному політичному класі, котрий витворився в Україні.

Коли зробити експертний аналіз партійних списків у депутати на парламентських виборах, що відбулися у жовтні 2012 року, то знову — те саме. Знову — по черговому злочинному колу політичної корупції.

Як у список опозиції потрапила дружина чільного діяча правлячої партії? Як в опозиційні ряди записали близького друга олігарха, який утримує провладну партію? Як серед майбутніх парламентаріїв опинилися товстосуми, що мають до законотворчості такий же стосунок, як барани до астрономії.

Уявімо собі, що провідний менеджер СЫЫ надав ефір на кілька місяців агітаторам республіканської партії, і за це його нагородили місцем у Конгресі США. А саме так зробила партія «Батьківщина». А для завоювання прихильності іншого телеканалу опозиція у свої депутати записала дружину ще одного телепродюсера. Тут уже торгівля бартером: я тобі — ефір, а ти мені — мандат.

Я належу до тих громадян України, які категорично виступають за те, щоб Юлія Тимошенко повернулася із в’язниці. Висунуті їй звинувачення непереконливі і сумнівні. За таке політиків не судять. За непрофесійну і непродуктивну діяльність на посту прем’єр–міністра мають судити громадяни на виборах, а не суддя, та ще й замовний.

Але чи варто повертатися відтак у політику, щоб продовжувати культивувати цей згубний, кримінальний і контрпродуктивний варіант парламентаризму, що його утверджувала її партія донині і який утверджує і на останніх парламентських виборах?

Я розумію, що ці динозаври української політики, зокрема патронованої Заходом опозиції, шокують кожного, хто живе у цивілізованому світі.

Але це світ дикого капіталізму, у якому нам, українським громадянам, судилося жити нині, — світ із маніпулятивною, продажною квазідемократією. І у цьому світі транзитних мутацій опозиція, на жаль, така ж, як і інші, — вилізла з печер.

Якщо ви, шановні наставники посткомуністичної демократії, взяли над нею шефство, то розпочинайте лікувати від корупційних метастаз саме її. Цим не тільки надасте їй неоціненну медичну допомогу. Може, саме з цього розпочнеться одужання усього вкрай здеградованого і практично нежиттєздатного українського політичного організму?

Якщо ви вважаєте, що вони уже не «дикі», що ви їх приручили, то, за Антуаном де Сент–Екзюпері, несете за них відповідальність.

Нещодавно я побував на маленькому острові на півдні Китаю, що загубився у безмежних просторах Світового океану. Тут, неподалік від екватора, живуть виключно макаки. Їх десятки тисяч. Це їхній світ і їхня планета. У мене як у письменника виникла ідея. Наслідуючи Джорджа Орвелла із його «Фермою тварин», написати роман «Острів макак» про теперішній постсоціалізм, у якому ми живемо нині. Він не менш колоритний у ролі об’єкта письменницького відображення, ніж орвеллівський комунізм, якого ми буцімто досягли ще зовсім недавно.

Чому свобода, дарована Всевишнім, яку так щиро прагнуть зберегти і примножити для нас наші друзі у вільному світі, виявилася такою непосильною ношею?

Нинішній політичний клас — це лицарі «золотого унітаза». У які б інтердемократичні маски вони не рядилися, усіма їхніми соціальними проявами, скорше, фізіологічними інстинктами, править тваринна гонитва за наживою.



МОНОЛОГ НАД

ВИБОРЧОЮ УРНОЮ


Михайло Булгаков був переконаний і повторював, як «Отче наш», що нема на планеті міста красивішого, ніж

Київ, хоча сам він не був киянином–українцем, а московським шовіністом.

І цього разу культовий белетрист оригінальністю не відзначився, а швидше навпаки, висловив банальну переконаність кожного із десятків мільйонів народжених і нині сущих титульних українців і зайд, котрі будь–коли жили у цім місті із гордим титулом — киянин.

«Життя людині дається один раз, і прожити його треба у Києві», — так коротко формулюється внутрішня настанова кожного, хто має у паспорті штамп із київською пропискою.

Над столичною гордістю киян можна іронізувати, але її не можна не визнавати і, зрештою, не поважати.

Витоки цього феномена київського ексклюзиву правомірно сягають найдавнішого цивілізаційного ядра у геополітичному «Гартленді», це визнають навіть завше по–імперському налаштовані англосакси, що і панують нині не тільки на берегах Потомаку, а й на всій глобалізованій планеті. Отже, Київ — то епіцентр вселюдського історичного дійства.

Земляк автора цієї теорії, чи не першого геополітика Міккіндера, Тоні Блер, ще на Мадридському саміті НАТО назвав Київ серцем Європи, а Білл Клінтон, як один із найуспішніших американських президентів, завершував свою політичну кар’єру промовою на Софійській площі Києва.

Тут він віртуально апелював до канонізованого на цій землі «свата Європи» Ярослава Мудрого, мощі якого захоронені за кілька сот метрів.

Роль Києва в історії людства на Землі — епопея, яка кожному мешканцеві дає неспростовну істину: він у богообраному згромадженні людності, у місті, яких на планеті було і є одиниці.

Артикул глобалізації невблаганно, і не тільки за історичні заслуги двотисячного європейського месіанства, виводить нині Київ в один ряд не більше ніж десяти мегаполісів, які стоять понад націями і державами, тримаючи на могутніх постіндустріальних раменах каркас глобальної ери, що тільки зводиться під єдиним куполом тої самої, такої ще мало збагненної, але усюдисущої глобалізації.

Як Нью–Йорк для американців, Москва для росіян чи Париж для французів, так і Київ для українців не може вимірюватися внутрішнім адміністративним статусом. Навіть для некиян є завше дві батьківщини — рідна, мала, і велична, соборна — Київ, яким пишається кожен українець від Торонто і до Сахаліну. Якщо не у логічних побудовах, то в духовних медитаціях відчуваємо, що цей символ із чотирьох літер делегується нами у глобальну цивілізаційну матрицю, що він не належить виключно лише нам, цей вершинний згусток земної цивілізації.

Таким є код мого міста у моєму світобаченні. І хоча цей кодовий набір у душі кожного киянина відмінний і неповторний, як формула власного ДНК, він однаково зворушливо і бентежно відкриває ту спільну для всіх нас скарбницю, якою є наша гордість за наше місто. Бо немає і не може бути киян, які б не любили Київ.

Те, що коїться останнім часом у нашому місті, топче під ноги цю споконвічну гордість. Над Києвом чиниться наруга нижче «варварського плінтуса».

Ще вчора Київ потрясав у задріману на перинах матеріального достатку Європу — виявом несхильної політичної волі, ще вчора небачені у світі прагматичного інстинкту пасіонарії лягали кістьми на морозний асфальт, демонструючи політичний вибір. І світ не міг не схилити голову перед цими, мало не останніми в Європі романтиками, які так красиво і вишукано дали відкритий урок цій Європі — що значить «брати Бастилію» у модерновій версії ХХІ століття.

А вже невдовзі (після цього пасіонарного злету!) над усім принишклим континентом — провал!

Благо, що світ усе ще перебуває у помаранчевому тумані, що він і надалі так зачудовано думає про нас. Він не помітив, що у тому самому Києві, який прогримів, як показово–зразковий виконавець демократії, відбулося те, що спостерігалося з африканськими племенами на Чорному континенті південніше Сахари, коли колонізатори вчили тубільців демократії, тобто голосувати.

В піку європейським колонізаторам місцеві князьки злазили із монарших тронів і скуповували бідолашних виборців... кількома мішками із крупою. Підгодовували їх, як бранців зоопарку, — світова демократія пройшла і через таку «екзотику».

Здавалося, цей варварський «демократичний» виверт давно відійшов у минуле і канув у аннали модерного державоустрою.

Та ні. Відродився у Києві. Місто перетворилося на «Африку у центрі Європи». З тою лише різницею, що аборигени із берегів озера Вікторія все–таки стидалися пайків і хапали їх крадькома від інспекцій з їхніми вічними підозрами у племінному варварстві. А тут, на лівому березі Дніпра, місцеві аборигени демонстрували таку голодну хіть, що справді були готові з’їсти хоч Кука — вони не соромились, а хизувалися, що їх купують крупою!

Київ вийшов на повстанський Майдан, щоб бодай спробувати повстати проти ненаситного олігархічного молоха. А тут ці ж кияни здали місто за кілька мішків перловки.

Може, національна медицина ще не зафіксувала наслідків панування олігархату під прапором «помаранчевого месії» і його впливу на суспільну психіку? Адже коли нужда доводить нормальних людей практично до втрати морального імунітету, коли людська гідність продається за кілограм гречки, то вартість її копійчана.

Тому не будемо судити багатостраждальні малозабезпечені верстви. Адже саме завдяки політичним махінаціям до влади над містом прорвалася «наркотична потвора».

Не буду апелювати до люмпену, а от аристократичне, академічно–елітарне, професорсько–мистецьке вельможне панство — як себе почуває, коли «рідний» мер у наркотичному дурмані... белькоче у телеящику щось на загальмованому суржику? Невже ця мисляча (за визначенням) еліта нації здатна лише на те, щоб послуговуватися «формулою патріотизму», виведеною ще Борисом Грінченком:

Ні, хоч дуже я люблю

Україну–неньку,

А сидітиму собі

Краще потихеньку.

Були часи, коли духовними світочами Києва були такі велети, як Петро Могила чи Тарас Шевченко, Михайло Грушевський чи патріарх Романюк. Нині роль святителя Володимира виконує африканський шаман Аделаджа (за сумісництвом — начальник штабу Льоні Космоса), а тепер ще й злочинець міжнародного масштабу. Цьому пастору в рідних пенатах Чорного континенту робити нічого — там демократія уже вибилася в люди, там гречка і масові гіпнози на стадіонах уже не проходять. Справжніх зомбі, готових розбити порожнього лоба, він знайшов тут, на лівому березі Дніпра.

Тоді, на виборах мера із апофеозом гречки, я гадав, що кияни просто з’їхали з глузду. Але це — хвороба страшна, та виліковна. Головне — вчасно звернутися до лікаря. Вилікуватись і забути, як страшний сон.

Здавалося тоді, що запаморочення в мізках киян — нехай лише проминуща темна хмара, що пропливла над золотоверхими куполами, затьмаривши на мить велич цього вічного міста.

Однак то був лише початок. На останніх виборах скуповування «рабів»–виборців, яке започаткував пришелець у Києві, набуло загальнонаціонального масштабу.

Нині портрет українця на фоні ХХІ століття — це випотрошена зі всіх моральних кондицій людиноподібна істота, що з мішком гречки, купленої за продану душу, чвалає до Європи.

І коли знову громогласно б’є вічний набат — хто винен, — відповідь одна–єдина. Ще ніхто не спростував геніальну формулу американця Джефферсона, який вивів, як Ньютон у фізиці, перший закон демократії: кожен народ має таку владу, яку заслуговує. Не може народ обрати владу, кращу за себе.



UKRAINIK


У хроніках людства початку ХХІ століття трагічних лаврів загиблого «Титаніка» набуває певна геополітична територія, яку загребущі зайди невблаганно і безжально переводять у статус держави–катастрофи.

Країни, як і континенти, відзначаються ступенем придатності для існування того чи іншого біологічного виду. Є ареали, в яких добре крокодилам, а в інших ідеально виживають слони.

Останнім часом Україна стала територією, на якій небезпечно жити людям. Ще донедавна нечасті інформаційні повідомлення про надзвичайні ситуації перетворилися на безперервні автоматні черги катастроф, з яких уже не можуть не розпочинатися випуски новин. Миловидні телеведучі уже виробили стандартну скорботну міну для оголошення чергового некрологу.

Некролог — це епіграф до кожного прожитого або непрожитого дня. Похоронний ритуал як під копірку: щонайменше кільканадцять або десятки невинних жертв; створено державну комісію, порушено кримінальну справу, президент поїхав піаритись на могилах, сім’ям роздадуть відкупну...

Люди гинуть як мухи. У шахтах і на землі, у воді і в повітрі, у власній машині чи у власній квартирі, від смертельного жала повітряних «соколів» у Скнилові чи від доблесної ракети у Броварах. Задихаються у надрах понадкілометрової глибини чи тонуть у морських водах. Або просто упокоюються у власних домівках, що злітають у повітря, як у часи масового бомбардування під час світових війн.

Аби вибрати якийсь із перелічених варіантів, вам необов’язково навіть виходити з дому. Як від радіації, вам просто нема куди сховатися від небезпеки, що чатує скрізь.

На ланцюгову реакцію смертельних небезпек перетворився елементарний людський побут.

Люди звикають до катастроф, як звикають до смертей на війні. Власне, війну проти мирного населення розв’язано за всіма правилами військового мистецтва — населення винищується методично і систематично, коли смерть — уже не трагедія, а так, статистика...

За кількістю катастроф на одиницю заселеної площі Україна синхронно із розвитком «демократії» вийшла на перше місце на планеті, залишивши позаду вразливі та беззахисні перед тайфунами і цунамі заморські острови!

На відміну від тамтешніх стихій, що мають об’єктивну і непідвладну людині природу, рідні українські катастрофи — рукотворні. Вони мають не тільки конкретних творців, а й таку ж конкретну мотивацію.

На відміну від тамтешніх згубних примх природи витоки наших лих — у деградації соціальної тканини, на якій виколисується така тонка і вразлива субстанція, як життя людське.

Автор унікальної книги «Теорія катастроф» В. Арнольд популярно розтлумачує ту саму теорію. Якщо винятково високий ступінь захоплення певним родом занять супроводжується адекватним ступенем професіоналізму, відбувається різкий у позитивному напрямку стрибок, який виводить на новий щабель еволюції. Його творців Арнольд іменує геніями. Якщо така ж діяльна пристрасть не опирається на адекватний професіоналізм, то відбувається катастрофа у прямому сенсі, і її творців він називає маніяками.

Мало сказати про маніакальний дефіцит професіоналізму, на якому тримається різногалузева і різнорівнева соціосистема, у якій вершиться людське життя. Мова йде про деградацію цієї системи на найглибшому, фундаментальному, цивілізаційному рівні. «Сповзання у печеру» відбувається тотально — від державного управління до жеківського сантехнічного сервісу.

Професійний адміністратор, спроможний прийняти точне управлінське рішення, — така ж рідкість, як професійний слюсар, спроможний відремонтувати кран.

Деградація найперше сягає туди, де у цивілізованому середовищі відбувається оснащення громадян професіоналізмом і перетворення їх із обивателів на профі, тобто на сферу освіти. На слюсаря можна було вивчитися в ПТУ Де вони нині, кузні масових професій? Адже не хто інший, а фаховий випускник профтехучилища мав би перекрити той злощасний кран, через який газ високого тиску ввірвався смертоносним тайфуном у мирні помешкання цивільного будинку в Дніпропетровську.

Так звані приватні університети, що орендують спортзали спорожнілих від депопуляції середніх шкіл, за куплені в Міносвіти ліцензії штампують юристів і банкірів, яких би вистачило на весь Євросоюз, із ШОСом разом узятий.

Виняткові умільці тої феноменальної національної традиції, яка у давнину була здатна блоху підкувати, а відтак інженери, технологи, здатні у космос людину відправити, — повимирали, як мамонти. А ті, що вижили, пішли торгувати ганчір’ям на базар. Найживучіші і талановиті подалися у світ широкий, де їх прийняли із розпростертими руками.

Кадри вирішують усе, коли вони є, а коли їх немає, настає не тільки «теорія катастроф», а цвинтарна практика, бо для теорії цієї Україна стала навчальним посібником, зі сторінок якого без упину скапує кров.

У Донецьку директор цвинтаря бідкається в інформаційному сюжеті на всю країну — більше немає місця для могил. Землю прихватизували ті живі, з вини яких убієнним немає місця для дострокового вічного спочинку.

А може, їх і не витягувати звідтам, із надр? Зайві затрати. У світі не прийнято посилати людей за вугіллям глибше, ніж на кілометр. Прийнято тільки на приватній шахті–могилі Героя України Звягільського. В ім’я зиску.

Чому всупереч штормовому попередженню у відкрите море на вірну погибель вийшли моряки? Звеліли власники. В ім’я зиску. «Загибель ескадри» — заради наживи. Нова версія хрестоматійної трагедії.

Держави, які несуть відповідальність за бодай мінімальну безпеку громадян, не віддають у хижацькі руки життєживильні соціоекономічні системи.

Але нині править ретельно виплеканий олігархат, для якого існує єдиний смисл — капіталонагромадження. Обленерго, облгази та всякі інші соціоструктури стали не більше, ніж насосами визиску. На місці інженерно–технологічного менеджменту з’явилися при пультах керування життєзабезпеченням мільйонів бритоголові «братки», здатні лише «помпувати бабло». Цей «менеджмент» виконує лише одну функцію — викачувати комунальні податки за світло і тепло у бездонні приватні кишені.

У приватизованій Україні щорічно виникає 500 надзвичайних ситуацій техногенного (неприродного) характеру. Братськими могилами стали 180 шахт, які понад 20 років існують без будь–якого технічного оновлення. Коефіцієнт смертельного травматизму на 1 мільйон тонн вугілля становить 3,1, в той час як у Росії — 1,1, а у США — 0,03.

На привласнених членами списку журналу «Форбс» об’єктах зосереджено 1,5 мільйона вибухонебезпечних виробництв та 13 мільйонів тонн небезпечних речовин.

Московський торговець яйцями Фаберже Ваксельбер, що виплодився на вулиці Бориславській у Дрогобичі, володіє тим самим облгазом, який зірвав будинок у Дніпропетровську. Інформація не більше, ніж до відома. А як же відповідальність перед людьми, полеглими і живими, відповідальність перед державою? Цього не передбачено.

Передбачено тоді, коли держава є, а коли її немає?

5 тисяч шахтарів, що не повернулися із забою. Світовий рекорд. Хто відповів? Перед законом? Перед Богом і людьми?

У державі–катастрофі винних немає, і жоден злочинець ще не зазнав покарання за цей мартиролог, жодна кримінальна справа, що їх пачками штампують у супроводі похоронних маршів, не доведена до кінця. Карати — не заведено. Прийнято тільки знищувати тисячами. Заради зиску.

Бо невелика біда — горе за втраченими товаришами можна втопити на матчі «Шахтаря» з «Міланом», на якому всілякі там чорні чи завезені із бразильських пляжів найманці випускають болільникам соціальний пар від невимовного болю. Але оті темношкірі «шахтарі» відрізняються від справжніх замурзаних шахтарів тим, що отримують за один матч зарплату в десятки разів вищу, ніж якийсь послідовник Стаханова за все своє, здебільшого коротке життя.

Помаранчевий вождь бив у груди і хвалився своїм революційним «подвигом» — він вигнав на вулицю 48 тисяч державних службовців. Професіоналів. А ким замінив?

«Кухарями» із оранжевими пов’язками, що, за твердженням Леніна, можуть запросто керувати державою?

Тому й немає перед ким відповідати за створені кимось персонально катастрофи. Немає держави, яка пред’явила б таку відповідальність. Вона також знищена — кадрово, у живій її силі.

І коли у стані крайнього відчаю громадянство, вражене катастрофізмом, каже, що нехай вони там казяться зі своїми рейтингами і коаліціями, а ми будемо виживати один по одному, — воно, громадянство, гірко помиляється. Бо не буває так, що ми — самі по собі, а вони — самі по собі.

Вони нищать цивілізаційну матрицю, у якій закодоване наше життя. Єдине і неповторне. Катастрофізм, що чатує на нас на кожному кроці, — це наслідок їхнього сказу. Наслідок того дефіциту елементарних фахових навичок, який, у відповідності з теорією, неминуче породжує катастрофу.

«Теорія катастроф — це система уявлень про зміни живого світу в часі під впливом подій, що призводять до масового вимирання організмів». Француз Жорж Кюв’є, що жив у часи Наполеона і винайшов цю теорію, й уявлення не мав, що його доктрина у сфері палеонтології так намертво ляже на українську реальну соціологію.

Але якщо «масове вимирання організмів» досягне апогею, з кого збиратимуть мито і перекачуватимуть в офшори власники обленерго і облгазів, власники шахт, газет і пароплавів? Ні за які гроші не полізе в шахту румун Луческу, який з презирства до аборигенів уперто не хоче розмовляти однією з ними мовою.

На Titaniky було точнісінько так само, як і на Ukrainiky — численний перший і другий клас бідних і середніх верств та перший елітарний клас. Гучно розрекламований плаваючий гігант зібрав у своїх пишних першокласних каютах діловий цвіт тодішньої Атлантики. Мільйонери найвищого рівня Європи й Америки.

Що було, коли сталася трагедія? Найбагатший на кораблі американський магнат Ісидор Штраус, незважаючи на похилий вік, допомагав людям перебиратися на рятівні шлюпки, на яких йому самому не вистачило місця. Його дружина Іда також повернулася із шлюпки, щоб зустріти смерть разом із чоловіком від зіткнення зі смертоносним айсбергом.

Галузевий попередник Ахметова і Звягільського, тодішній найбагатший на планеті вугільний король Гугенґейм і його камердинер Віктор Джигліо, так само виконавши обов’язок перед жінками, дітьми і стариками, залишились без місця у човнах. В останні хвилини життя вони наділи вечірні костюми і як джентльмени пішли на зустріч зі смертю.

На Titaniky затонуло діамантів та всілякого іншого багатства на суму 4 мільйони фунтів стерлінгів. Нині — це сотні мільйонів. Ніхто їх не рятував. Усі мільйони пропали на дні океану.

Загинули — благородно і героїчно — усі присутні на кораблі мільйонери. Врятувалися на обмеженій кількості шлюпок лише люди із другого і третього класу. Загинув увесь перший клас. Такою була еліта на Titaniky. Справжня, чистокровна еліта. Воістину титанічна могутнім духом і найвищими чеснотами.

На Ukrainiky на капітанському містку стовбичить ненаситна, нікчемна і нездарна шпана у піратсько–кримінальних обладунках. Попереду — айсберг...



КІНЬ КАЛІГУЛИ


Україна, як відомо, невтомно очолює сходження посттоталітарних совків до вершин демократії. Офіційна доктрина як усередині, так особливо поза нами, полягає в тому, що після того, що названо «майданом», із авторитарної зони ми враз перетворилися на ліберальний заповідник, у якому процвітає животворяще древо демократії.

Ще вчора нами лякали дітей у зманіжених європейських салонах, а нині ми — світоч, що прокладає шлях свободи на пострадянській пустелі.

Важка ця шапка Мономаха — роль регіонального лідера, застрільника демократичної моди, але раз так звелів указівний перст, ми готові виконувати високу місію — бути континентальною лабораторією, з якої навколишні неофіти повинні черпати невичерпну науку жити за всеперемагаючими ідеалами демократії.

А вона, як відомо, сягає своїм корінням в античний світ Древньої Еллади і Стародавнього Риму, де вперше зародилися теорія і практика народовладдя. Тому свою місію регіонального лідера нам належить розпочинати не інакше, ніж із цих нетлінних часів, із самих витоків...

Шукаю в тих–таки антично–демократичних літописах факти й події, які мали би знайти відгомін у нашій сучасній українській місіонерській дійсності, які би мали доказати, що ми демократи не у першому поколінні, а походимо від тих, хто, як і ми нині, ще до нашої ери спрямовував людство на путь істини.

Фактів і подій — тьма, але є один, який акурат підходить епіграфом до того торжества демократії, яким є нинішні парламентські вибори в Україні.

Епіграф цей, який підтверджує наше істинно європейське походження, такий: відомий своїми «демократичними» переконаннями римський імператор Калігула призначив у сенат... свого коня.

Споглядаючи списки народних слуг, які виміняли у рідного народу мандати на гречку, думаю, що цей античний факт яскраво підтверджує, «звідки єсть пішла» наша демократія.

Хоча коні, як відомо з часів Михайла Коцюбинського, у справах революційних — не винні. Бо якої шкоди міг завдати сенату гривастий друг самого імператора? Зрештою, злощасні витівки Калігули просто тьмяніють порівняно з фантазіями наших партійних «імператорів», які продовжили започатковану ним практику парламентаризму.

Одного разу я мав нагоду спостерігати з висоти 16–го поверху готелю «Київ», що якраз навпроти Верховної Ради, історичну картину, яка навіки вкарбувалася в пам’ять.

Новообрані депутати вперше приїхали на сесію у Київ. По–перше, прилегла до приміщення парламенту територія нагадувала знамениту чиказьку автомобільну виставку. «Слуги народу» припхалися до місця виконання виборчих програм, за які проголосували їхні вдячні виборці, на найкрутіших у світі іномарках, серед яких зацофаний мерс — це просто тачка, а не депутатський членовоз.

Від розмаїття вершинних досягнень світової автомобільної промисловості яблуку не було де впасти.

У кляті тоталітарні часи, коли зовсім недавно сюди звозили цеківськими «пазиками» депутаток–доярок і депутатів–комбайнерів, ніхто й передбачити не міг, що наше істинно демократичне народовладдя так далеко піде.

Тому й не передбачили короткозорі «комуняки» місця паркінгу для бригад капіталістичної праці, які прийдуть на зміну ударникам праці комуністичної.

Але — це навіть не головна проблема, з якою зіштовхнулися на зорі своєї парламентської діяльності новообрані народні обранці. Більшість із них, у відповідності з виучкою, приїхали у столицю справді зі своїми бригадами, у які входили по кільканадцять озброєних до зубів головорізів.

Депутати так і попхалися до дверей парламенту разом із цими квадратоголовими. Прапорщики при вході мусили викликати підмогу, щоб не впустити до сесійної зали цих бойовиків.

Намахавшись мандатами, депутати мусили змиритися і повірити на слово, що їх там, під куполом, не пристрелять.

І коли мажорні ноти Державного гімну сповістили, що Верховна Рада нового скликання розпочала роботу, довкруж пам’ятника генералу Ватутіну, якого не вберегли у фронтових умовах, юрмилися озброєні ватаги, що нудилися в очікуванні виходу «на волю» своїх омандачених бригадирів.

Правда, не вся таки братва залишилася на вулиці, ткнувшись носом об парламентські двері, — у партійні списки тримачі контрольних пакетів у наших найпопулярніших у народі партіях вписали своїх не тільки секретарок, а й бодігардів. Тепер уже колотнечі при вході не буде, бо заходитимуть «ворошиловські стрілки» із такими ж мандатами, як і їхні калігули.

Наш внесок у розвиток парламентаризму, біля витоків якого сидить на своєму білому сенаторі сам Калігула, на цьому, звичайно ж, не обмежується. У нашій демократичній лабораторії чи не вперше на планеті здійснюється унікальний експеримент — виведення із кримінальних злочинців справжніх носіїв демократичних цінностей та істинних слуг народу.

Для того й здійснював народ наш славний Помаранчеву революцію, щоб дати шанс усім, щоб той, хто був ніким, міг стати усім, а саме таким є у нас народний депутат.

Парламент, а за сумісництвом — виправна колонія! Хіба це не вершина демократизації, яка вершиться у нас семимильними кроками!

Тих дослідників, які вивчають парламентську генетику в Україні, які цікавляться родоводом нашого політичного класу і репрезентованої у партсписках еліти нації, адресую до відомого російського фільму «Жмурки», у якому в дусі капіталістичного реалізму показано, звідки беруться наші славні проводирі, що крокують на Печерські пагорби буквально по трупах.

Грані національного парламентаризму, який досяг у нас на цих виборах апогею, — воістину незліченні. У розвинутих демократіях, як відомо, у парламент обирають тих, хто добре думає, а у нас — хто добре співає. Йдеться про те, що ми збагачуємо світовий демократичний досвід нашою неповторною українською специфікою.

Загалом записати у парламентарії естрадну співачку — це те саме, що записати її у склад футбольної команди, на матчі якої не ходять глядачі. Але у футболі цього ніколи не зроблять, бо там треба не просто заманювати глядачів, а голи забивати.

Але ж парламент є для того, щоб у ньому писали закони! Кого це хвилює? Управління державою — справа не така серйозна, як футбол, тут можна поглузувати над цією державою.

Загалом усі оті партійно–спискові артисти, боксери, футболісти, журналісти та іже з ними виконують роль, вибачте, черв’ячків, на які повинна клюнути така, вибачте, дурна риба, як виборець.

Політики у нас цілком заслужено — люди непопулярні, тому вони й позичають тої популярності у зовсім іншого ремесла. Можна ще й так сказати: ті самі естрадні ін’єкції до списків — це як «віагра» для партій–імпотентів.

Так що в порівнянні з нашою невичерпною парламентською творчістю пустун Калігула відпочиває. Хоча ми беремо початок із його античних демократичних часів, із немеркнучого вчинку цього світоча свободи. Тому цілком справедливо буде, коли першим рішенням нашого парламенту буде спорудження пам’ятника римському імператору.

Ідемо ж у Європу! І нехай кожен народний обранець відчуває себе під сідницею батька–засновника тої демократії, яку так зразково демонструє всіляким там білорусам і узбекам наша Україна!

І хоча фейлетон — найадекватніший жанр для відображення такого потворного виплоду, як українська політика, спробую перемкнути жанровий регістр на поважніший і як камертон взяти мудрість уже не «батька української демократії» Калігули, а, скажімо, геніального Ґете.

Свого часу він напружував свою інтелектуальну прозірливість, замислюючись: яка із форм рабства є найважчою? І знайшов відповідь: це тоді, коли раб думає, що він вільний.

«Визволений» Майданом «маленький українець» думає, що він став вільним. Вільним бути купленим за гречку.



МИ І ВОНИ


Для чого нам вони — для чого людям влада?

Для забезпечення стандартів життєвого середовища загального призначення.

Бо забезпечити сім’ю стабільною зарплатою повинен глава сім’ї, а забезпечити цю зарплату стабільним курсом повинен Глава держави.

Бо забезпечити сім’ю дахом над головою повинен глава сім’ї, а забезпечити недоторканність цього даху, здобутого на умовах іпотеки, повинен Глава держави.

Перелік поділу індивідуальних та всезагальних параметрів суспільного існування громадянина можна продовжувати ще довго, але саме в наданні спільних для всіх умов цього існування й полягає призначення влади.

І коли глава сім’ї приносить до хати ту саму суму паперових еквівалентів, але у зв’язку з обвалом курсу національної валюти у два рази меншу, то винуватий не глава сім’ї, а Глава держави.

Українському псевдодемосу останніми роками дуже наполегливо пояснювали, що суть демократії — у довжині виборчого бюлетеня й у тривалості прямого ефіру тотального виливання помиїв на голови цього квазідемосу.

Насправді суть демократії полягає в тому, яке покарання настане для Глави держави, коли з його вини зарплата глави сім’ї стане удвічі меншою, що сталося під шумок світової кризи в Україні за президента Ющенка, коли національна валюта обвалилася у півтора раза.

Є така приблизна кардіограма здорового демократичного суспільного тіла. Якщо влада змушена погіршити стандарти життя на 1–2 відсотки, вона зобов’язана ретельно пояснити громадянам, чому вона справді мусить це робити.

Якщо влада опускає ці стандарти на 3–4 відсотки, вона змушена йти у відставку.

Якщо влада зменшує вартість людського життя по країні на 5–6 відсотків, люди виходять на вулицю і змітають владу.

В Україні цифри вартості національної валюти показують: влада зменшила вартість людського існування за лічені тижні на 50 відсотків! І люди на вулицю не вийшли.

Це свідчить, що існуючий режим не має нічого спільного із демократією, якої немає, якщо немає демосу, тобто згромадження людей, які здатні зробити владу відповідальною.

Якби у Москві чи Брюсселі, Вашингтоні чи Варшаві вартість проїзду у міському транспорті, а це найпоширеніша стаття видатків, влада збільшила на 400 відсотків, таку владу народ, який себе поважає, виніс би з кабінету на вилах.

У Києві покірний псевдодемос приречено побрів у підземелля, платячи за метро сьогодні у 4 рази більше, ніж учора.

А Льоня Космос, тепер уже на пару із Жекою Червінцем, безкарно мимрять щоп’ятниці нечленороздільну маячню у прямому ефірі солодкавого Савелія.

Був час, коли на цій землі символом свободи був Бандера, тепер символом свободи є Шустер, що свідчить: народу більше немає — є покірне стадо, з яким можна робити що завгодно.

Так і живемо — вони і ми. Що завгодно вони можуть робити з нами: одним махом удвічі випорожнити наші кишені дворазовим падінням курсу гривні.

Вони кажуть, що це тотальне пограбування десятків мільйонів серед білого дня — дія світової фінансової кризи. Брехня, яку можуть слухати тільки у покірній Україні!

Чому з вини світової кризи не падає російський рубль чи польський злотий, а тільки українська гривня? Ніде у світі не зафіксовано такого зростання долара, як в Україні. Якщо вже й проявляє себе криза, то тільки і лише у той спосіб, що долар, в тому числі й у США, слабне. А тут — з точністю до навпаки, — зростає шаленими темпами.


Жодна країна світу не заморозила депозити своїх громадян. Вони вже не повертають нам наші гроші. І доля теперішніх власників заощаджень буде така ж, як і доля вкладників Ощадбанку СРСР, який зжер мільярди і мільйони.

Тоді, при пограбуванні 90–х, держава–метрополія брала бодай відкупну від утікачів–колоній. А нині тупо і грубо орудують на «безхозній» території зникаючої держави клани мародерів.

Криза тут ні при чому. Нею прикривають і на неї списують чергову безпрецедентну фінансову аферу. Не забувайте, що ще до кризи газової чи нафтової найперше обібрала до нитки Україну саме фінансова мафія.

Саме вона встановила в середині 90–х світовий рекорд інфляції — 10 тисяч процентів. Не знала світова економіка нічого подібного ніколи і ніде! Такого не було у жодній із країн, які виходили з СРСР.

Таке було тільки в Україні, бо тільки у нас орудувала ця мафія.

Нині маємо фінансово–мафіозне дежавю. З тою лише різницею, що тоді її символом був глава пограбованого банку «Україна», а нині він — президент пограбованої держави Україна.

Вони вважають, що ми все стерпимо. Ну потанцюємо на Майдані, горланячи «Так!» черговому дурневі. І то лише якщо вони куплять нам намети, а відтак надрочать нас проти менших серед них на гроші жирніших.

Вони із недавніх гучних національних поминок 75–літньої давності, із безпрецедентного Голодомору зробили свій висновок: ми, себто народ, швидше будемо їсти одне одного, а за себе не станемо.

Вони не вірять, що ми вийдемо на вулиці і повикидаємо їх із кабінетів. Вони не вірять, що ми будемо палити їхні мерседеси і громити їхні банки, у яких лежать наші гроші.

Вони не вірять у справедливу розплату.

Бо вони нас не бояться.

А даремно. Коли те саме, що на сході у 30–х роках, робили на заході у 40–х, тобто прийшли у галицьке село — морити його голодом і робити колективізацію, то на ранок загін колективізаторів знаходили під сільрадою.

Із перерізаними горлами. Лежав собі загін у рядочок на кривавому снігу — загін із числа тих самих, хто лише 10 років тому заморив Східну Україну.

Тут, на заході, ніхто не збирався їсти одне одного. Тут порятунок бачили у тому, щоб знищити ворога, який посягнув на землю твого батька, так, як тепер посягає на добро України мафія.


Сумний був 75–літній ювілей Голодомору. Зате після нього настав оптимістичний і надихаючий 100–літній ювілей з дня народження Степана Бандери.

Він, як і Нестор Махно, був лідером селянського повстання. Якщо без комуністичної міфології, то і мотивація була тоді, як і нині, — не так національна, як соціальна.

Душа Бандери вибухала не від того, що на Землі є росіяни чи поляки, а від того, що одні грабують інших. Він не тільки свято вірив, що справедливість є, а віддав за неї життя.

Степан не міг змовчати, коли тоді більшовики, так само як нині олігархи, відбирали у його земляків їхні маєтки і землю батьківську.

Не боятися українців ризиковано. Вони покірні та смирні — до пори до часу. Тут якось так завше бувало, що настає така критична мить у процесі безкарного пограбування аборигенів, коли на горизонті невблаганно враз виростає велетенська та могутня постать Бандери...



ІЗ КОМУНІСТИЧНОЇ ПУЩІ —

У КАПІТАЛІСТИЧНІ ДЖУНГЛІ

З чого і коли це почалося?

Вивели такий потворний гібрид комуно–капіталізму опричники Горбачова, а відтак Єльцина, коли все та ж незнищенна номенклатура, що знеосіблено володіла колективною власністю, яка, за влучним виразом нобелівського лауреата Мілована Джіласа, й не снилася єгипетським фараонам, враз мала ставати когортою персоніфікованих власників незліченних багатств хоч і підточеної та струхлявілої, але другої у світі економічної потуги, не кажучи вже про казкові природні багатства Радянського Союзу.

Нагадаю блискучі одкровення Джіласа з приводу метаморфоз того ключового питання політики й економіки, яким є питання власності: «Те нове, що комуністи принесли у власність, не є колективність, а є всеохопність такої власності. Власність нового класу вони зробили більш всеохопною, ніж у всі попередні епохи, навіть у Єгипті при фараонах... Спочатку і сама нація, точніше частина її, відчула потребу (в ім’я промислової перебудови) повністю віддати економічний потенціал в руки політичної партії... Поступово матеріальні багатства стають формально національними, а насправді, через права володіння, користування і розпорядження — власністю окремої верстви у партії і об’єднаної навколо неї бюрократії».

«Реформу» із таких джіласівських вихідних позицій, цей «великий стрибок» совків Захід охоче хотів сприймати як реформу. Адже Захід той, сп’янілий від перемоги у «холодній війні», був у полоні одкровень Фукуями про найправеднішу на планеті політичну релігію лібералізму.

До того ж рецепти московським економічним хірургам виписували знамениті чиказькі хлопчики на чолі з неперевершеним віртуозом перетворення комунізму в капіталізм Джефрі Саксом.

За їхніми рецептами, на всьому пострадянському просторі псевдореформаторство заганяло мільйони вчорашніх будівників комунізму в новоявлене ліберальне кріпосне право.

Бездумний спосіб демонтажу командно–адміністративної системи Союзу не тільки здійснювався ціною небачених соціальних жертв, а витворив суспільство, за своєю структурою і суттю аналогічне Середньовіччю. Робили із комунізму капіталізм, а вийшов феодалізм зразка ХХІ століття.

А Росію просто не могли не копіювати інші колишні союзні республіки, маючи однотипні економіки, однотипні політичні надбудови, а головне — не просто однотипну за менталітетом, а й єдину за вихованням, мораллю, цілями і генетикою номенклатуру і найбільш голодний і агресивний її легіон — комсомольський.

Реформа, якої так клятвено вимагав від посттоталітарного лузера Сходу ліберальний переможець третьої світової «холодної» — Захід, на практиці — без зайвого пафосу і теоретичних догматів — зводилася до найпопулярнішого в останні два десятиліття слова — приватизація (влучно й дуже точно підправленого могутнім розумом народу — прихватизація).

Повернути на постамент приватну власність, яка, як найвища ліберальна цінність, забезпечила Заходу не тільки перемогу в цій «холодній» світовій, а й власне процвітання. Приватизація — от і вся реформа. Заберіть у держави — і віддайте у власні, приватні руки!

Якщо без пафосу і фанатизму — приватизуйтесь, або, як колись уже писалося на скрижалях історії — «Збагачуйтесь!»

Як приватизовувались і доприватизувалися — писано–переписано.

Як відомо, Росія, а вслід за нею — Україна та інші вчорашні комуністичні піддослідні кролики пішли шляхом ваучерної приватизації. Усе те, що належало тоталітарній державі, а в її особі — однопартійній номенклатурі, ділиться на кількість тепер уже визволеного і вільного громадянства плюралістичного демократичного суспільства, якому в рівних і справедливих долях виділяються ті самі ваучери — частки власності, яка таким чином із адміністративно–державної стає приватно–народною. Вершина соціальної справедливості і торжество демократії!

А як на історичній практиці? Генеральний російський приватизатор Чубайс, озброєний інструкціями чиказьких геніїв, обіцяв кожному володареві чека–ваучера 10 000 «зелених» — тих самих улюблених на пострадянському просторі американських рублів.

Звідки він взяв цю циферку, від якої у вчорашніх напівголодних «будівників комунізму», що ще вчора тижнями стояли у черзі за брежнєвською вареною ковбасою, голова йшла обертом? Він просто поділив академічно вирахувані активи Росії — півтора трильйона доларів — на 150 мільйонів демократичних уже тепер громадян.

10 тисяч — це для традиційно образно мислячого слов’янського населення — дві «Волги» — найдорожчі російські автомобілі, прозвані у народі членовозами, бо на них їздили лише найвищі номенклатурні бонзи. Їх за старих часів могли придбати за власні гроші лише, скажімо, світила радянської літератури, художні оди яких торжеству комунізму видавалися мільйонними тиражами і супроводжувалися відповідними гонорарами, що становили кількарічний фонд заробітної плати рядового гегемона–пролетаря.

А далі, коли приступили до реалізації, коли в силу вступив «ринок» — священна корова лібералізму, — то виявилося, що ринкова вартість ваучера — не дві «Волги», а пару кирзаків, тобто 30 доларів.

У сумі вийшло, що вся матушка–Росія з її незліченними багатствами, будучи виставленою на аукціон, тягнула не більше, ніж на 5 мільярдів доларів. Одна шоста частина планети, якою так гордилися пращури Петра Першого, котрий прорубав вікно на Захід, крізь яке пролізли гірше, ніж окупанти, — цинічні приватизатори. Вони, правда, покумекали і в патріотичному пориві підняли вартість усіх акцій усіх російських підприємств до 30 мільярдів — у 50 разів менше їхньої номінальної вартості.

От і виходило, що, приміром, візитну картку Росії — «Внуковські авіалінії» — купили за 21 мільйон доларів. Ви коли–небудь бачили що–небудь грандіозніше там, у Приполяр’ї, ніж Північне морське пароплавство, а у Причорномор’ї — Новоросійський морський порт? На цих гігантах сторгувалися за таку ж символічну ціну, як і за Внуково. Точно так само, як Чубайс робив у Росії, в Україні робили його місцеві клони.

Отих 30 мільярдів, за які скуповували Росію її ліберальні патріоти єльцинського розливу, — це лише 2 відсотки від тих реальних півтора трильйонів. Російський сучасний філософ Сергій Чернишов назвав викрадення цих 98 відсотків вартості Росії найбільшим злочином в історії світового ліберального псевдокапіталізму.

Такою була схема розкрадання держави. Схема — це ключове слово — стало епіграфом епохи, бо на кожну крадіжку–авантюру приватизатори та їхні заокеанські радники мусили розробити графічні, а відтак, включно із офшорами, географічні схеми, у відповідності з якими й пливли ріками казкові багатства недобудованого комунізму в капіталістичні офшорні закутки.

Це лише окремі штрихи до шокової терапії будівництва капіталізму в колишньому Радянському Союзі.

Україна, у якій в урядових закутках сиділи все ті ж радники із все з тими ж схемами, слухняно взяла під копірку «реформу». У нас так і не спромоглися донині повиводити українські аналоги наведених вище цифр, хоча з врахуванням того, що частка України у ВВП СРСР становила майже п’яту частину при населенні лише утричі меншому від нинішнього російського, — зробити це не так уже й важко. Зрештою, пропорції можна вивести бодай за одним лише списком пострадянських мільярдерів, у якому українські буржуї не надто відстають від російських старших братів.

На чию користь усе це відбувалося? А хто мав доступ до цієї маніпулятивно–спекулятивної годівниці? А хто інший, окрім радянської номенклатури, у першому ряді якої вишикувалися вчорашні будівники комунізму?

Не треба рвати на собі «тільняшку» у пориві класової ненависті — а іншої еліти просто не було. У природі — не було. Альтернатива із поодиноких дисидентів, що провели життя за Брежнєва на ґулаґівських нарах, відбутися не могла.

Конкуренції номенклатурі, що зуби з’їла на апаратних ігрищах та у кабінетній комбінаториці зловживання владою, колишні дисиденти та борці за права людини скласти не могли за визначенням і за нікчемною чисельністю та сміхотворною нефункціональністю навіть при їхньому потраплянні у тенета державного управління. Та й потім вони якось так легко, злізши із нар ҐУЛАҐу, куплялися, хоча їм уже й пам’ятники стоять...

Адже за роки «реформ» другий світ, яким у попередній біполярній епосі вважався світовий комунізм на чолі з однією з двох наддержав — Радянським Союзом, — сповз нижче світу третього. Серед класифікації уже інших мільярдів — отих семи, які начисляють нинішнє людство на чолі з «мільярдом золотим» нагорі, колишній другий світ сповз до найнижчих мільярдів голодранців на рівні із Африкою південніше Сахари — із рівнем життя 1–3 долари на день. Сповз на дно.



НИЖЧА РАСА


А нагорі? Хто там нині на містку «Титаніка»? Хто вони, котрі називають себе елітою? Ті, за котрих ви голосуєте? Котрі висять на «біґмордах», залізши у рами ікон, на які ви маєте молитися, яким ви маєте віддати багатства країни і власну долю?

Наведу мовою оригіналу діагноз блискучого російського мислителя Максима Калашникова: «Россия сегодня нуждается в отвоевании у двуногой мрази. Мы действительно очутились под властью существ низшей расы. Мы узрели существ, внешне похожих на нас, но одержимых примитивными страстями. Для них главным в жизни было служение своему брюху и страсть к приобретательству. Эти люди тридцать лет назад были готовы на все, лишь бы тащить в дом ковры, хрусталь, импортные тряпки. Теперь они потянули к себе нефскважины, металлургические заводы, бюджеты всех видов. И построили свою страну–уродец. Здесь правят напомаженные обезьяны... Главное — нефть и газ продавать, а на доходы покупать то, что, с точки зрения обезьян, является ценностью: роскошные дома и автомашины. Длинноногих самок. Яхты, где у кают позолоченные ручки. Обезьяны вставляют себе брильянты в зубы и покупают футбольные клубы».

Я згоден із автором, що це і є нижча раса людства з її вичерпним портретом: «К низшей расе мы относим существа, коим главное — сладко жрать, трахаться, получать от жизни только удовольствие, иметь гладких самок и побольше денег. Это — обыватель–субпассионарий, махровый потребитель.

Представитель низшей расы не только субпассионарен, но и высокопримитивен. То есть несет в себе обезьяньи черты. Власть для него желанна, но лишь как источник наслаждений, денег, самок. И еще — как инструмент унижения других. Низшерасовик всегда, будучи у власти, ворует и купается в роскоши, доводя страну до ручки.

Ради достижения своих целей существо низшей расы пойдет на все: на предательство своей страны и на ее расчленение, на унижение части своего народа, на раболепие перед врагами страны и нации. Низшая раса рвется к власти ради одного: личного обогащения, ради воровства. Ему нравится подавлять людей и отбирать у них плоды их труда ради того, чтобы превращать все это в личные виллы, роскошные яхты, в счета в заграничных банках.

И наплевать такому «субу» на то, что страна хиреет и чахнет, что дети у русских не рождаются, что загибаются наука, образование и лучшая часть промышленности. Для твари из низшей расы все это — бесполезная трата денег, которые могут пойти на ее, твари, роскошное потребление.

Низшая раса смирится даже с иноземной оккупацией, если таковая не помешает ей обогащаться. Жрать в три горла и трахаться».

Після стрімких вершин юкатанських пірамід, як бачите, мене потягнуло поплавати у рідному болоті. Що вдієш, тут нам жити. Та й потім я знаю, шановний читачу, що високі матерії для багатьох із вас — то мало не наруга, а от похлюпатись у цій калабані — за милу душу. Соціальний інстинкт. Національний менталітет. Мусив цими вище викладеними пасажами віддати цим «цінностям» данину.

Це сукупний і дещо хаотичний портрет життя, у якому ми нині перебуваємо. Це навіть не держава чи суспільство, а саме життя, бо від цього маразму немає спасу. Я, приміром, намагаюся раз по раз дихнути свіжого повітря, тікаючи світ за очі і дотикаючись святинь вселенської цивілізації. Але маразм приходить уві сні. Дискомфорт і перманентний соціокультурний стрес діє за залишковим принципом, за інерцією залазить у той час, коли вже просторово тікаєш від нього.

Україна із її печерними вивихами — погранична зона цього душевного дискомфорту, який тотально накрив планету. В основі усіх криз — просто криза людства, коли гомо сапіенс, який так довго дряпався по еволюційній драбині протягом останніх тисячоліть, раптом обвалився, коли вже можна було вхопитися за край рятівної поверхні. Обвалився і полетів стрімголов знову до печерного дна, струшуючи по дорозі будь–які обладунки дарованої йому одного разу богоподібності.

Криза людини — от те, що лежить в основі усіх криз. Цивілізаційна деградація, коли крізь мундир богообраного царя природи враз почав проростати волосяний покрив гомініда — хижого і ненаситного, жорстокого і тупого.

Людина все менше стає схожою на витворений тисячолітньою працею геніїв свій ідеальний образ. Портрет її величності затьмарюють випари її перепханого брюха. І в дзеркалі відбивається внутрішнє нутро потвори, від якого сахається той, хто хоче себе бачити. Але ж то, Чоловіче, ти, тільки вивернутий навиворіт, із оголеним твоїм єством після того, як ти із себе вийняв душу і кинув її у полум’я мармурового каміна...



ПОДОРОЖ ВІД СОДОМА

ДО ГОМОРРИ


Якби мене спитали, який найглибший шок я пережив у житті, у мене є однозначна відповідь, оскільки цей рубець на свідомості — найгрубший донині. Було це під час дипломатичної роботи, коли одного разу я вийшов пройтися найдовшою у світі вулицею — Янґ–стрит у Торонто. І раптом переді мною десятки тисяч людей, але із жахливими страхітливими гримасами.

Скільки виродків доводиться зустрічати у житті, і добре, що вони ходять не разом. А тут — разом! Десятки тисяч!

Зібраних в одному місці. З метою виставляти напоказ свою тваринну пристрасть один до одного. Сказати б, тваринне звиродніння, але тварини, Божі створіння, так не роблять.

Мені запаморочилось, нутрощі виривалися нагору в корчах, до яких може призвести вершина гидоти із гидот. Кілька ночей після того я не міг заснути, бо виведена із рівноваги травмована психіка кидала мене на дно побаченого пекла. То був стан, близький до божевілля.

От як описав аналогічний гей–парад у Нью–Йорку російський журналіст В. Герасимов у статті «Новини світового дурдому» (мовою оригіналу):

«Перед моими глазами по центру города прошло семьсот тысяч половых извращенцев и прочих дегенератов всех мастей и рангов. Сенаторы, конгрессмены, судьи, епископы, раввины, деятели искусств, видные чиновники и сам мэр Джулиани. Лесбиянки в «активе» и «пассиве», гомики холостые и женатозамужние, эксгибиционисты, садисты, мазохисты, вуайеристы (подглядыватели), триолисты (любители секса втроем), трансвеститы, копрофилы, зоофилы, бисексуалы, транссексуалы... Хиллари Клинтон шествовала в окружении телохранителей явно не педерастского телосложения. А над головами толпа пассивных лесбиянок поднимала плакаты с надписью «Хиллари!». Лесби «активные» несли портреты министра юстиции Жанет Рино и еще нескольких высокопоставленных демократов. Эта самая Жанет была первой «мужчиной» Хиллари, что случилось еще в студенческие годы.

Подождав, когда белые садисты хорошенько отлупят бичами стоящего на четвереньках и хохочущего от кайфа старого негра, я вновь возвратился на Пятую авеню, чтобы побеседовать на библейскую тему с однополыми гомиками–епископами...»

І коли у Верховній Раді нормальні люди приймають законодавчі бар’єри проти перетворення дітей на виродків, виходить наквацяна помадами духовна кріпачка із боксерського списку та із Шевченкових місць і починає захищати паскудство, бо так «модно». Бо це — демократія. Тоді я за нацизм і сталінізм, разом узяті.

А що ж твориться у святая святих відтворення роду людського, у головній клітині людства, суспільства, держави і нації, якою є ще із справді допотопних віків і за Промислом Божим СІМ’Я?

Богом благословенна людська статева гармонія, поки що, так би мовити, тримається на плаву, навіть не втратила пріоритетного статусу в людських відносинах і найвищого способу життя на Землі, бо у суспільстві — на роботі чи в державній функціональній сфері ми буваємо, а сім’я — це те місце, де ми живемо. Що вже говорити про те, що жодні державні, громадські і які завгодно інституції не замінять сім’ю.

Сім’я ще тримає удар, але скільки тих ударів сиплеться на її древню сиву голову. Класична форма шлюбу ще превалює, але вона настільки «збагачується» новаціями, що практично розмивається до самісіньких моральних основ.

Поширеними і практично узаконеними громадською думкою стали так звані відкриті сім’ї, у яких кожен із партнерів має зв’язки «на стороні» за взаємною згодою.

Свінгерські сім’ї культивують манери печерного періоду, а саме обмін партнерами, та ще й на очах законних чоловіків — їхніх дружин трахають чужі чоловіки.

Після них є ще вищий рівень «демократичності» — групові сім’ї, у яких усі діти вважаються спільними. Ленін із його теорією «одного стакана» міг би позаздрити.

Врешті, не лише в рамках релігійних традицій, а саме як новації входять у практику полігамія, коли у «султана» багато жінок, і поліандрія, коли жінка широкої душі живе, як із чоловіками, із кількома мужчинами водночас.

Чи не від цієї сімейно–сексуальної вакханалії бере початок стирання аномальної суті гомосексуальних збочень?

Біологічний брак при відтворенні роду людського — річ, очевидно, неминуча у мінімальних пропорціях щодо всесвітніх масштабів виробництва людей. І до таких покручів треба ставитись у кращому разі із співчуттям, а не з повагою чи захопленням.

У листопаді 2008 року в найбільшому і найбагатшому американському штаті Каліфорнія був проведений референдум, на який було винесено кілька визначень, що таке сім’я. Абсолютна більшість виборців проголосувала за визначення: сім’я — це шлюб між одним мужчиною і однією жінкою.

Правда, дивний референдум? Спитали у народу, чи два рази по два буде чотири? Народ уже щонайменше п’ять тисяч літ знає, як сказано у Біблії, у книзі Левітів, строфа 22: «Не лягай з мужчиною, як із жінкою: це паскудство». Мерзенність і плюгавство! Це найтяжчий із гріхів.

Але все не так просто. Не від життя доброго дійшли наші великі вчителі–демократи до такого взагалі–то маразматичного плебісциту. Ви не повірите: Верховний суд США заборонив упровадження результатів народного волевиявлення, визнавши його таким, що не відповідає розумінню прав людини.

Яких прав і якої людини? Прав перетворюватися на тварину — оце апофеоз демократії!

Коли на той самий наш улюблений Майдан приїхав низькорослий співачок із Британії, який у 2006 році офіційно і пишно одружився зі своїм «коханим», з чим його привітав прем’єр–міністр Тоні Блер, і почав картати українців за те, що не дозволили провести у центрі міста парад геїв, його не освистали. Промовчали. Як і тоді, коли на цьому ж місці спиляли Хрест.

Чи не єдиний раз сповна і цілковито підтримую сусіднього президента Володимира Путіна, коли глумління над Храмом Христа Спасителя у його країні було покарано.

Навіть трохи м’яко. Я б дав пожиттєву ізоляцію від здорового суспільства цих деморалізованих виродків. Ну мусить бути у людини щось святе! Якщо у неї, навіть на найнижчому рівні деградації, немає навіть крихти того святого, того, що від Бога, то вже не людина. І такі, уже нелюди, не можуть жити серед людей. Але знову — вакханалія звиродніння. Самок, які влаштували глум у Храмі, захищають!

Боже, де вже той Твій кінець? Не барися.

Гомо сапіенс вироджується, і це виродження подається за доблесть. Я би назвав це втечею назад у печеру.

Запущена у дію найстрашніша із революцій — антропологічна революція, яка, як і кожна революційна дія, гранично злютована стадним поривом, войовничо агресивна і болісно нікчемна. Якщо перед вами така людина — із фобіями, комплексами, маніями і звихненими повадками, то обходьте стороною такого збоченця, бо перед вами латентний педераст у кращому разі. А ще гірше — маніяк із цього ж стада мутантів.

Є єдиний гріх із тисяч, який Господь не простив. Хоча у цьому сутність християнства — відпускати провини тим, хто кається. А тут не відпустив. Покарав за єдиний із гріхів, який зветься содомією. Коли людина поводиться всупереч своїй фізичній природі. Стер із лиця Землі Содом і Гоморру за це. Зіслав на них кару смерті.

У країнах, які вчать нас жити і молитися на демократію із її смішними бюлетенями та ідеалізованими урнами, а саме у Німеччині, Швеції, Нідерландах, Франції та інших учасниках такого омріяного «по самі помідори» Європейського Союзу, дозволено одностатеві шлюби, а відтак ці єдиночленні батьки можуть усиновляти дітей, яких породила жінка. І яку потвору можуть виховати ці мутанти?

У Голландії демократія піднялася ще вище — прийнято закон про те, що дозволяється секс дорослого гомосексуаліста із 12–літнім хлопчиком. Якщо останній — не проти.

І цей моральний обвал стався на очах практично нинішнього покоління, а було їх, як відомо, за 10 000 років понад 400, і всі попередні, 399 поколінь, тримали цю моральну планку. Не перетворювалися на диких гомінідів–гоміків.

От що пише американський письменник Дж. Б’юкенен: «Ніде падіння моралі не помітно так виразно, як у ставленні до гомосексуалізму. У роки Другої світової війни помічник держсекретаря С. Велс був звільнений із посади за те, що чіплявся до сплячого провідника. Президент Ліндон Джонсон серйозно потерпав, що арешт його помічника У Дженкінса, якого застала поліція у чоловічому туалеті в приміщенні асоціації нацменшин, може обійтися йому втратою мільйонів голосів на виборах. Усім стало зрозуміло, що відбулася корінна переміна, коли Дж. Стаддс, який спокусив 16–літнього підлітка, відкинув звинувачення сенатської комісії та повторно висунув свою кандидатуру в сенат від Массачусетсу — і був обраний у цьому католицькому штаті. Після того він почав приводити свого дружка на відкриті засідання сенату. Воістину світ перевернувся з ніг на голову».



БОГ ПІД АРЕШТОМ


На останніх виборах у попередньому раунді партійного праймеріз кандидував у президенти США політик, якому я дуже симпатизую, Ньют Гінґрідж, багатолітній спікер американського парламенту. Його я зустрів у катедральному католицькому соборі у Вашингтоні під час Різдвяної літургії. Потиснув руку і побажав стати першою особою США (третьою за рангом, у ролі головуючого в конгресі, він уже був).

Але не сталося. Американці відвернулися від нього — надто консервативний. Мало демократичний. Негативно ставиться до різного роду звироднінь і збочень. Мав вибір — або зректися своїх цінностей і йти на вулицю і марширувати разом із педерастами для підвищення рейтингу, або залишитися самим собою, плюнувши на бридку політику. Ньют себе не зрадив.

Я придбав книгу цього мудрого американця під претензійною назвою «Нема такої іншої нації. Як американська винятковість діє». Із болем у серці цей чесний американець пише про те, як шаленій атаці піддаються дві ґрунтовні цінності та інституції, на яких тримається США, — релігія і сім’я. Він переконаний: якщо зруйнувати ці підвалини — Америка впаде.

Гінґрідж перераховує такі плачевні факти, які швидше скидаються на розгул атеїстичного мракобісся часів Хрущова, про що йдеться у моєму романі «Хрест», а не про сучасну Америку, яка піднялася над людством виключно завдяки християнським цінностям, на яких її підвалини заклали батьки–засновники:

— Верховний суд США у 1962 році заборонив молитву в середніх школах;

— Верховний суд США у 1963 році встановив, що читання Біблії у середніх школах є антиконституційним;

— Верховний суд США встановив, що «Десять Заповідей Божих» належить вилучити із програм для класів середніх шкіл;

— Верховний суд США у 1989 році встановив, що сцени Різдва на іконах у судових приміщеннях є неконституційними;

— Верховний суд США у 1992 році заборонив молитву під час випускних церемоній у школах;

— Верховний суд США заборонив проведення зборів християнських організацій у студентських і шкільних приміщеннях.


А тепер факти із провінційного життя, яке провадиться під орудою такої Феміди, яка просто–таки ленінською, червоною мітлою виганяє Бога із американського життя:

— У Нью–Джерсі школяреві було заборонено виконувати пісню «Во хвалу Богу» на учнівському концерті;

— у січні 2004 року у Балч–Спрінґ, зі штату Техас, пенсіонерам було заборонено розпочинати вечерю із молитви;

— у жовтні 2004 року у Сент–Луїзі, штат Міссурі, учня середньої школи було вилучено з уроку, покарано із попередженням про виключення зі школи, якщо він далі буде молитися перед прийняттям ланчу;

— у лютому 2010року п’ять осіб було заарештовано прямо на вулиці за їхнє проповідування Євангелія;

— жінка–фотограф була оштрафована на 7 тисяч доларів, коли вона відмовилася знімати церемонію секс–меншин, оскільки це не відповідає її християнським принципам;

— було заборонено батьківські збори в одній із шкіл Арізони, оскільки вони розпочиналися із молитви.

І нарешті, те, що мене просто потрясає. Я написав роман на основі факту знесення хреста із церкви у 60–х роках — роках мого дитинства, а тут:

— у жовтні 2006року директор школи імені Вільяма і Марії наказав знести хрест із давньоісторичної шкільної каплиці, як небажаний релігійний символ.

У грандіозному Музеї історії США уся ця історія розпочинається з експозиції, що присвячена тій людині серед батьків–засновників цієї могутньої держави, яка є найглибшим інтелектуалом і головним ідеологом унікальної імперії, — присвячена Томасу Джефферсону. За склом найперше впадає у вічі якийсь акт мало не вандалізму — порізана ножицями Біблія.

Виявляється, Джефферсон зробив таку річ — вирізав із Нового Заповіту слова Ісуса Христа. Цитати без коментарів євангелістів. Самі лише цитати із перших уст.

І зробив висновок — нічого геніальнішого, ніж ця Ісусова наука, люди не придумали. Це найвище вчення, як правильно жити Людині на Землі.

В той же час ще одна сакральна постать, перший президент Джордж Вашингтон, як наш Кобзар, залишив американцям свій заповіт.

Говорячи про «священний вогонь свободи», він бачив цей вогонь у Божому Промислі і благав саме так розуміти сенс свободи і жити так, щоб заслужити благословення Боже на благо нації.

Усі спічі у США, починаючи з інавгураційної промови президента, завершуються однаково: God bless America — Боже, благослови Америку.

Але що там говорити про заповіти кількасотлітньої давності. Ми особливо тут, на землі совків, знаємо, що головну роль у визволенні нас від «імперії зла» відіграв чи не найбільший американський післявоєнний президент Рональд Рейган. У тій самій промові від 1983 року, в якій він вжив ці два слова, Рейган говорив: «Джерело нашої сили у боротьбі за свободу людини є не матеріальним, а духовним. Тому це джерело є невичерпним, тому ця боротьба є неминуче тріумфальною і переможною над усім і над усіма, хто наміряється поневолювати свободу ближнього».

Нас визволяв, а у нього вдома що робилося і робиться? Я до чого веду: вся ця фактологія мракобісся, і не десь тут на руїнах богоборської імперії, а у країні, могутність якої тримається на християнських цінностях, свідчить, що ці цінності топчуться під ноги. Бог оголошується поза законом. Бога беруть під арешт.

Мені важко знайти ще переконливіші стимули для власних апокаліптичних роздумів.

Коли біля підніжжя пірамід майя я поринув у тривожні думи — вартий чи не вартий рід людський свого кінця, того ж дня неподалік, у місті Шарлотті, на Національному конвенті з висунення чинного президента Барака Обами на повторний термін, відбулася велика демократична «перемога».

Вперше на з’їзді Демократичної партії було повідомлено, що у його роботі беруть участь 500 гомосексуалістів і лесбіянок. Делегати партійного форуму вітали героїв оплесками і стоячи! Треба було бачити, як камери вихоплювали із тріумфуючих політичних лав гримаси на обличчях цих «улюбленців народу».

І здавалося мені, що це не Північна Кароліна, а Содом у переддень своєї кончини.

Але то тільки педерастичні квіточки. Напередодні провід цієї партії, яка підняла усе прогресивне людство на стеження за виборами в Україні, прийняв ще одне історичне рішення — із усіх партійних документів викинути слово «Бог».

Я стежив за цим американським сказом із Мексики. І тут, по сусідству, де був створений «Календар майя», мені із достеменною переконливістю видалося, що буде дуже дивно, якщо цього кінця світу не буде.

Згинуть і такі, як я, одиниці людства, що перебувають у межах норми і яких абсолютна більшість, але якщо мусить світ цей окаянний так бридко падати ниць, то бути кінцю.

Може, у ньому й спасіння?



ГЛАМУРНІ ЛАБУХИ ПОПСИ


У 2005 році переможцем Венеціанського кінофестивалю став фільм «Горбата гора» про любов двох педерастів. «Високоідейна» картина отримала «Золотий глобус» у чотирьох номінаціях. Письменник Маріо Варґас Льоса отримав у 2010 році Нобелівську премію за роман «Витівки кепського дівчиська» про ненаситну сексуальну самку, про яку у нас прийнято говорити — шаленство вагіни. Гидко читати ці нескінченні пасажі, якими впивається до нестями не тільки звихнений герой, а й автор.

Недавно анафему у Санкт–Петербурзі отримала горезвісна поп–діва Мадонна. Свою кар’єру ця сатаністка розпочала концертом із фривольною назвою «Як недоторкана дівчинка», під час якого вона на велетенському ліжку посеред сцени імітує мастурбацію з допомогою... розп’яття, не тямлячись од тваринних конвульсій. От із кого брали приклад російські сатаністки у московському Храмі Хреста Спасителя, от у кого вчилися українські сатаністки на Майдані!

Її найвідоміший альбом так і називається «Секс», у якому вона мастурбує на підвіконні, на автостраді, з бичем садомазохістки, із мужчинами і жінками. Кінця–краю немає цьому кривлянню безволосої мавпи, хоча у зоопарку такої гидоти не побачиш. По–моєму, мавпи більш встидливі.

І найстрашніше, що ця самка стала справді «Мадонною» — іконою усього того жахіття, що називається попса. Тутешні наші мадонки–матрьонки у своїх творчо–рагульських злетах лише цнотливо імітують цю естрадну мастурбацію, якою заповнені всі українські і російські телеканали, що демократично та тотально контролюються представниками секс–меншин.

До речі, про наші славні незалежні засоби масової інформації. Колись журналістику назвали другою найдревнішою професією. Після першої — проституції. Тепер вона у нас, може, вже й випередила споконвічну лідерку на повороті демократії. Слава і хвала свободі слова, але, як сказав би суворий і геніальний у своїй правоті Маяковський, «поговорим о дряни».

ЗМІ — це загони інформаційних кілерів, які задешево влаштовують медійні бої між ворогуючими за бабло і бюджет олігархами. Якщо журналістика не є незалежною, тоді її взагалі немає як такої. Тоді це просто перша найдревніша професія. «Нічого не варта свобода слова, якщо нею не можна заробити на хліб», — писав Бертран Рассел. Не продаючись і не курвлячись.

Продаються оптом олігархам, а вроздріб — то уже для всіх бажаючих. Спробуйте надрукувати у газеті матеріал, талановито написаний та на актуальну тему. Тільки — за бабло. Плати — і квацяй, що збреде тобі у твою порожню макітру.

Свобода слова, як відомо, у нас процвітає на політичних телешоу, яких усіх, разом узятих, єднає єдина спільна мета — «дабы дурь каждого была видна». За це народ має бути вдячним торжеству демократії зі свободою слова, як священній корові.

Правда, пропуск на ці кориди політичних биків — теж за тарифом. Мікрофон прикріплений до тулуба протягом усього цирку — то за найвищим тарифом. А підхід дівчинки з мікрофоном до дядька на одну хвилину — тариф скромніший за кожен такий мікрофонний «відсмоктон».

Поміж баталіями лайнокидання є ще в новинах панорама прожитого дня — хто кого застрелив або просто послав, де впав паркан, а то й ціла хата на голову, кого затопило, хто замерз, хто втопився чи повісився, а хто просто у стовп врізався і дав дуба.

Щось таке, ну просто нормальне у цьому окаянному житті — не в новину. Нічого такого навіть не доброго, а просто в межах норми, показувати не можна. Тільки чорнуху. Тільки жахи.

День у день продовжується ця тотальна атака зі всіх медійних стволів на нещасного нащадка гомо сапіенс, від чого контужену масову свідомість паралізує, від усього цього їй випадає, обнявши посеред ночі мокру подушку, виродитися у безнадійно нікчемну, знавісніло люту на всіх і вся, одначе слухняну, зломлену і нездатну на будь–який опір, остаточно і безповортно деградовану звірину!

«Інформація є тою останньою тюрмою духу, із якої звичайна людина практично не має шансу вирватися. Це найдосконаліша есенція брехні, яку буде заганяти «шприц», засунутий у мозок людства. Вона, поза всіляким сумнівом, переважає фальш попередніх епох, яка залишала шанс для індивідуальної інтерпретації, переварювання і засвоєння на особистому рівні інформації. Тепер інформація не підлягає індивідуальній взаємодії, виповзає із зворотного зв’язку. Це олжа, яка не допускає зазору між собою і людським «я». Але саме в інформаційному суспільстві відбувається повномасштабне звільнення еліт від механізмів соціальної рокованості... Чи це не торжество того, заради чого зійшов з розуму професор класичної філології?» — запитує у відчаї учасник контркультурного московського підпілля 60–70–х років, радянський дисидент Гейдар Джемаль.

Якщо, затуливши вуха, у відчаї ви втечете із дому від цього клятого телеящика, підете, ну, скажімо, на концерт, то що вас чекає?

Вас чекає така ж смердюча, у позолоченому, оголеному лахмітті, бездарна повія, яка тепер називається модифіковано — попса. Як корозія, вона знищує, заживо поїдає те, що колись називалося мистецтвом.

Перше відкриття, яке я зробив у своєму початкуючому досвіді у літературі, — попса спопеляє і Слово. Беру до рук часом дорого розкручені книги із дивакувато пришелепуватими псевдами авторів. Чистої води — мура. Але попса. Піпл хаває.

Недавно на книжковій виставці можна було із сумом констатувати, як скромно та одиноко сидів на своїй авторській сесії живий класик, сивобородий патріарх, визираючи шанувальників, що повзли, як мокрі мухи, кудись геть.

А поруч юрба рвалася до дійсно мастурбації–імітації однієї хуторянської попси, яка написала про себе книжку — як вона починала у комсомольській самодіяльності, як її помітили в обкомі, взяли на заміський семінар, де вона співала вдень і ввечері, а вночі просто активно і змістовно, як і належиться молодому будівникові комунізму та резерву партії, відпочивала, відпочивала і аж до самого ранку, а потім завдяки нашій омріяній незалежності, за яку віддали життя наші славні бандерівці–герої, аж до парламенту дотрахалась, вибачте, доспівалась.

Є особлива верства поп–літератури — манірні такі хлопчаки у передпенсійному віці і в кольорових шарфиках під непраними сорочками, яких я називаю гламурними лабухами. Вони без упину і небезкоштовно дають платні інтерв’ю журналістикам, закопилюючи претензійно губу, злегка та боязко покрикують навіть на президента, патріотично порпаючись у його унітазах.

І це все, що вони пишуть. Хочете прочитати цього модерного попсовика від літератури? Здебільшого багаторічне безпліддя після колись там чогось нашкрябаного, на розкрутку якого й пішло усе «видатне» життя.

Хоча не писати і не псувати папір — це те найкраще, що вони можуть зробити для літератури.

Мій скромний досвід перебування у «літературному процесі» несподівано надихнув мене навіть на поезію, з якою я розпрощався ще у восьмому класі:

Здригаються мури карбовані,

Вітражніризи затягає мла.

Ломлячи двері ковані,

До Храму вповзає попса.

Тлуста сідниця гламура

Дряпається на амвон,

Капає сльоза богослова

Зі зґвалтованих ікон.

Міль попси гризе Гомера,

Пожирає заживо Каменяра,

На розпал шматує том Флобера,

Глумиться над тінню Кобзаря.

Райські двері падають спроквола,

Під навалою орди нікчем.

Над вівтарем сичить мамона,

Плодячи повій гарем.

З левіафаном на пару,

Дим пускаючи в піар,

Бабло пожинає на шару

Преміально–бездарний мавр.

На духовному фільварку

Сутенер жує хот–дог,

На обгорілім катафалку

Вмирає Слово, що є Бог.




ЗЕМЛЯ



ДОДОМУ —

ПІВМІЛЬЙОНА КМ


В епохальному, тому самому 90–му, коли я створив у Львові першу незалежну газету в СРСР тиражем понад 500 000 примірників, і з цього розпочалася свобода слова ще до незалежності України, у мене загостювали іноземні дипломати. Щоб на власні очі побачити це диво, бо перша антимосковська масова щоденна газета — то вже не тріщина, як перший мітинг, а ціла пробоїна в імперському мурі.

Одним із перших приїхав генеральний консул США у Києві (посольства тоді не було, оскільки ще не було держави зі столицею у Києві) і подарував мені книгу. Тоді ми довго говорили про діла земні, бо допитливому американцеві цікаво було слухати на той час фантасмагорію від українського навіженого журналіста, який стверджував, як таблицю множення: СРСР приречений і доживає віку. Потім було понад 20 літ здебільшого метушні на нашому державному хуторі, який ніяк не хоче ставати повноцінною державою.

Махнувши рукою на цю мишачу метушню, я взявся за створення того, що ви, читачу, тримаєте в руках.

І пропускаючи уже через свої руки, як це робив 100 років тому Франко, безліч мудрих і наймудріших книжок, я раптом згадав про подарунок американського колеги у ту феноменальну мить. Книга два десятиліття лежала на полиці домашніх раритетів. То був фотоальбом під назвою The Home Planet — «Домашня планета».

Альбом із коментарями фотографів, який не має собі рівних з–поміж усіх альбомів з часів винайдення людьми феноменальної здатності відображати на папері дійсність. Дійсність нашу — Землю — фотографували люди звідтам. Фото аргонавтів і космонавтів Землі з космосу.

Щемливе відчуття переживає кожен з нас, коли дивиться вниз крізь ілюмінатор літака, відірвавшись від земної тверді на кілька тисяч метрів. Боже, як далеко від дому, повернутися би, і здаєшся, безсилий, у його Божі руки.

А тут — за півмільйона кілометрів галактичної пустки. Більше того, відчуваючи під ногами уже не земну, а місячну твердь. Що пережили вони, такі ж, як і кожен з нас, земляни, опинившись враз не у своїй земній, а в чужій хаті?

Буває, коли опиняєшся за тисячі кілометрів від дому, на тебе находить невимовна туга. Хочеться душею додому, а до нього так далечезно. Б–рр! Треба вгамувати ці роздуми, бо може дах поїхати.

А коли це півмільйона км? А коли ти стоїш ногами не на Землі? І вона десь так далеко, що земні тисячі кілометрів — це просто мініатюрні кроки по росі спозарання.

Коли ностальгія за домом — це не просто потяг до рідного міста, країни, континенту, а до всієї Землі. Вона, Земля, твоя найрідніша хата, поза якою ти опинився і до якої повернешся, а може, й ні. Ніхто й не здивується, якщо ні...

Мільярди землян нинішнього, усіх попередніх і майбутніх людств, піднявши голову до неба, милуються Місяцем. Скільки поетів присвятили свої таланти оспівуванню цього красеня. Якби видати усю цю творчість за всі віки, зібрання налічувало би тисячі й тисячі й тисячі томів.

А якщо дивитися не із Землі на Місяць, а з Місяця на Землю?

Є одиниці з–поміж нас, сотень мільярдів, які бачили це! На власні очі.

«Земля нагадувала різдвяну ялинку, що сяяла вогнями та гірляндами у чорному космосі. І чим далі і далі ми віддалялися, тим яскравіше світився у темноті сяючий мармур... І він був такий прекрасний, теплий, делікатний, що здавалося, коли ти торкнеш його пальцем, цей виточений дорогоцінний камінь розсиплеться. Маючи шанс бачити це, людина по–справжньому оцінює творіння Боже і любов Бога», — чи зрівняються усі поети із цим одкровенням американського аргонавта Джеймса Ірвіна.

Перше враження американських астронавтів, що зробили перші кроки поза Землею: «Із Місяця Земля виглядає, як маленький, делікатний, біло–голубий мармур».

«Раптом понад край Місяця появляється у своїй по–трясаючій величі сяючий небесно–голубими із білосніжними гранями діамант, який повільно випливає крізь гущу чорної містерії. Це більше, ніж сказати: це Земля. Тебе просто розриває незбагненно горде відчуття — це твоя домівка», — неначе сповідається Едґар Мітчел.

«Ми знаємо, чому ми тут. Ближче, ніж під ногами, Місяць не буває. Але ми дивимося назад. Там наш дім. Там Земля», — промовляє душею Альфред Ворден.

І хоча фото передає лише дещицю животворного, але відображення нашої планети з поверхні Місяця — найграндіозніше диво, яке коли–небудь бачили мої очі. Нічого красивішого на Небі немає!

Це божественний шедевр. Я би полетів на Місяць лише для того, щоб звідтам побачити Землю!

Ну куди до цього шедевра Всевишнього всім цим мільярдам зірок із мільярдів! Я собі уявляю почуття нефілімів із планети Нібіру чи будь–яких інших космічних блукальців, що забрели на Юкатан і назвалися майя. Я навіть не можу всіма фібрами душі і фантазії відобразити всю глибінь їхнього захоплення і потрясіння. А може, і їм притаманна така руйнівна слабість, якою хворіємо ми, — заздрість.

Може, вони інакше сконструйовані, може, їм невідоме істинно українське відчуття, коли душить жаба, але не заздрити нам, землянам, неможливо.

Бо хоч і нема в мене порівняльного досвіду, але Земля — це така краса, гармонія і досконалість, якої немає у всій Галактиці. А може, вона і є той наш Абсолют — прекрасний, видимий лик самого Творця, його самовтілення у своє найграндіозніше, отаке–от мармурово–діамантове (яка бідна людська мова, бо куди їй до цілковитого відображення) диво у Небі, коли дивитися на це Небо не із Землі, а звідтам, з космосу, із Галактики, примісячившись на Місяці.

«Моє бачення нашої планети — це проблиск Божества» — цим одкровенням Едґара Мітчела завершую цю феєрично–космічну інтродукцію до важкої роботи розуму і душі — чи ми знаємо, у якій космічній хаті нам випало щастя жити, чи ми знаємо, хто вона для нас — Земля?



ВОНА — ЖИВА І РОЗУМНА


Ще у 1848 році знаменитий вчений і письменник Фред Хойл пророчив: «Одного разу фотографія Землі, зроблена ззовні, стане можливою, і тоді ми з новою силою відкриємо для себе нашу земну історію».

Космонавти відкрили нову перспективу бачення Землі в Універсумі, але чи ми, сущі у своїй, найпрекраснішій домівці, знаємо, де ми живемо?

Не знаю, чи бачив і захоплювався фотосесією Землі із космосу британський мислитель Джеймс Лавлок, але із його феноменальної теорії розпочну нове її відкриття вже у науково–інтелектуальній, пізнавально–відображувальній оптиці.

Повернімося, куди від них дінешся, коли хочеш знати правду і копати глибоко, — знову до майя. Про них учений і медіум Лі Керролл, який лише озвучував одкровення астрального, ангелічного духа Крайона, писав: «Примітивні народи знали, що Земля жива! У неї є свідомість. Вони знали, що з нею можна говорити, і вона говорить з нами. Вони знали, що якщо ви відчуваєте її, вона буде відчувати вас у відповідь... і що ви ніколи не візьмете більше, ніж віддали. Земля — сутність. Вібруюча і жива».

Я закликаю вивчати теорію Лавлока, який є родоначальником цілого науково–суспільного руху. Люди, які були тут у попередні, різні віки, могли говорити про себе — ми жили в епоху Галілея, в епоху Ньютона, в епоху Ейнштейна. Щоб було зрозуміло про масштаб ученого, про якого йдеться, ми маємо казати — живемо в епоху такого інтелектуального гіганта, як Лавлок.

У 1965 році він уперше висловив гіпотезу, що земне життя і навколишнє середовище — не партнери чи конкуренти, а єдиний живий організм, що Земля — це гігантський живий організм, якому притаманні такі властивості, як обмін речовин і дихальна система.

І головне — Земля як Суперорганізм володіє Розумом.

Вона — sentient and alive! Земля — розумна і жива. У тому ж сенсі, що й кожен з нас, — живішого не буває, поки дихаємо, мислимо, поки рефлексуємо на завданий нам біль і наділену нам радість.

Гляньте на неї з Місяця — жива. Розумна і неймовірно вродлива красуня у сімейному колі Сонячної системи.

Назвемо сукупність усіх біологічних організмів, серед яких і ми, по–науковому — біотою. Еволюція біоти настільки тісно пов’язана з еволюцією її фізичного оточення у масштабі планети, що разом, у сукупності, вони складають єдине і неподільне Тіло, єдину систему, яка володіє здатністю саморегулювання, як цим володіє фізіологічно будь–який живий організм.

Це тіло названо Геєю (Gaia) — таке ім’я мала древньогрецька богиня Землі. Назву, до речі, запропонував лауреат Нобелівської премії з літератури Вільям Ґолдінґ.

Лавлок вважає, що все наявне на Землі — клімат, склад гірських порід та океанічних вод — є результатом не тільки геологічних процесів, як це прийнято чисто по–матеріалістичному вважати, але є наслідком присутності на Землі життя як такого.

Інший великий мислитель сучасності Роджер Нельсон започаткував проект «Глобальна свідомість», яким встановив зв’язок душі з геомагнітним полем Землі. Спеціальні пристрої уже фіксують реакцію вселенської Совісті, що є голосом Бога у кожному з нас, на події, і у зворотному напрямі — вплив на стан людства цих подій. Одне слово, йдеться про поєднання психосфери із геомагнітною сферою живої Геї.

Було виявлено, як у зв’язку з атакою 9 вересня 2001 року на Нью–Йорк спрацювали датчики різкого збудження електромагнітного поля Землі. Практично встановлено експериментально: стреси від людей передаються Землі.

За цим проектом діють 40 станцій моніторингу по всьому світу. Доведено, що така форма медитації, як молитва, виконує захисну функцію від небажаних подій. Доведено, що коли просити Бога, то він відгукується, і це фіксують прилади!

Усім нам до відчуття на клітинному рівні відомо про когерентність — функціонування тіла і свідомості, як єдиного інтегрального механізму. Ви хвилюєтесь, і серцебиття прискорюється. Банальний факт, але він відтворюється на мегарівні, коли разом із нами хвилюється Земля, коли ритми її електромагнітного «серця» так само впадають в аритмію. Так невловима і невидима Душа, яка проявляє себе в емоціях, справляє, як доказано у результаті досліджень, безпосередній вплив на порядок речей.

А далі — беріть вище. Спеціальні станції Coherence Monitoring сьогодні реально вимірюють, як на коливання і резонанс в іоносферах та магнітних полях впливають ритми людських сердець, розумова активність, стреси та іншого роду емоційні прояви. Тобто йдеться про практичне цілком питання — стабілізацію через свідомість потенційних вулканів і землетрусів. Фахівці того ж таки інституту розробили вправи–молитви на п’ять хвилин і переконують — у такий спосіб можна управляти планетою, навіть якщо цю медитацію буде здійснювати далеко не мільярдна паства водночас.

Я давно помітив на рівні емпіричних спостережень: там, де верх беруть злі емоції, де вчинками людей управляє ненависть, де чиниться зло, там провалюється земля під ногами. Там землетруси, вулкани...

І тут ми підходимо до фундаментального пізнання Закону Божого: людство може знищити себе — воно само може викликати Апокаліпсис. Якщо воно втопиться у злі.

Механізм такий: гріхи як прояви зла викличуть відповідну реакцію у сфері електромагнітних полів, які пошлють нам лихо у вигляді природних катастроф.

Ви зрозуміли, звідки це береться? Боже, якою все–таки розумною стала людина, яка почала проникати — знову неможливо без парадоксальності мислення — у матеріальність Душі! Вона є, і її дію видно на датчиках Institute of HeartMath.

Отже, вплив — взаємний — її, Землі, на нас і людей на неї. Не було би життя саме у такому психофізичному прояві, планета була би іншою. Завдяки постійній дії живих організмів, умови для життя протягом останніх трьох з половиною мільярдів літ підтримуються у сприятливому для самого життя стані.

Будь–які види, які негативно впливають на навколишнє середовище, роблять її менш придатною для потомства і будуть, врешті–решт, вигнані так само, як більш слабкі, еволюційно непристосовані.

Тому не лякайтесь наступної дефініції нової синтетичної науки — геофізіології, яка вивчає як фізіологічний предмет живий організм — Землю. Зі всіма його органами — біотою, земною корою, Світовим океаном.

Усі організми, популяції, екосистеми, повітря, ґрунт, скелі є свого роду органами єдиної симбіотичної системи — Геї.

А людство також є не більше ніж одним із органів цього Живого і Розумного тіла, всередині якого відбувається інформаційний обмін між функціонуючими партнерами. Тіла, яке називається Гея, себто Земля.

У чому світоглядний переворот теорії Геї?

А в тому, що вона анулює традиційну методологію класичної науки і філософії нашого земного буття, яка ґрунтувалася на номінації природи, як зовнішнього механізму, що керується людським розумом, який є також самодостатнім зовнішнім спостерігачем, а планета, у відповідності з дуалізмом ще Декарта (коли це було, та загуло), є лише зовнішнім механізмом, який ми маємо вивчати з єдиною метою — щоб ним управляти.

Насправді людина на рівних правах з іншими істотами є невід’ємною частиною гармонійного цілого — велетенської і безмежно складної глобальної симбіотичної системи.

І яка наша функція як органа у цьому тілі, як носія такого компонента, як життя? Відколи оте життя існує на планеті (бо у сусідів, скажімо, на Місяці, на Венері і на Марсі, його начебто немає, принаймні у такій, як тут, формі), відтоді температура поверхні Землі залишається стабільною. Завдяки Життю!

Хоча за всіма чисто геофізичними правилами мала би страшно нагрітися. Бо за той час теплова енергія від Сонця зросла на 25 відсотків. Хто є той стабілізатор, що не дає Геї дійти до «білої гарячки»? Життя земне!

Так само воно, як стабілізатор, тримає у кондиції Світовий океан, у якому відхилення від норми засолення перетворило би його на щось несусвітньо інше в порівнянні з цим теперішнім акваріумом.

Людина — цар природи? Забудьте цю катастрофічно згубну ілюзію. Не цар — а лише орган Геї, і не більше. Його призначення — виконувати свою функцію в рамках єдиної системи, яка регулюється вищим Розумом, а не нікчемним інстинктом, якому підкоряється колективна самосвідомість такої складової біоти, як людство. Що той «цар» нацарював і чим це може скінчитися для нього, поговоримо далі, а наразі заглибимося у теорію, яка перевертає всю людську науку як таку.

Дж. Лавлок відкриває нам очі, і ми маємо зарубати на задертому надміру носі — людство не може бути менеджером Землі. Я звертаюсь найперше до членів списку журналу «Форбс», серед яких є й такі одноклітинні істоти, як наші вітчизняні «лицарі золотого унітаза». Слухайте, здичавілі українські олігархи: люди не є власниками Землі, не є тимчасовими відвідувачами чи пасажирами на галактичному кораблі під назвою Земля. Ви лише мікроби. Правда, шкідливі у кишківнику її величності Геї!

Пануючий у примітивних людських головах антропоцентризм перетворив людську популяцію на хворий орган, який спробував жити за власними, егоїстичними законами і цілями, що суперечать Геї і Космосу. Що буде з людською популяцією, якщо вона не буде керуватися правилами земної гармонії всередині тіла Геї?

Вона загине. От і все. Стане апендиксом. Атавізмом. І відімре. Гея ампутує деградований орган, щоб на його місці через сотні тисячоліть виріс новий.

Так, це кінець, тільки не світу. Не кінець Геї, а кінець нашої двоногої популяції, яка розносить її судинами інфекцію.

Якщо ця інфекція кидає виклик Геї, то він, цей мікроб, неминуче загине, бо він бореться із самим собою, бо він існує тільки завдяки Геї і всупереч він не жилець на цій планеті.

Поки що Гея злегка карає, попереджає — природні ката–клізми за останні чверть віку виросли утричі. Безпрецедентна геометрична прогресія. Але терпець Геї не безконечний.

Уже після мого вересневого візиту на той берег — в Америку і на Юкатан — той самий красень Манхеттен уже через місяць мало не пішов на дно. Такого Апокаліпсису гонорові американці не переживали. Я бачив, як їм було страшно.

Я їм співчував і разом з ними переживав ще й тому, що там на дипломатичній роботі перебуває мій син. Але хотілося сказати: а ви ще раз виведіть слово «Бог» із лексикону, мікроби ви нещасні у нутрощах Геї! Не треба жартувати так із Всевишнім.

Тому якщо далі так піде, то у Геї просто немає виходу. Без варіантів. З метою самозбереження вона знищить нас. Скине зі своїх могутніх плечей, як ненаситних зубатих гризунів.



ВІЙНА ІЗ МАМОЮ


Я би хотів, щоб Лавлок перебільшував, коли він стверджує, що «ми вже у стані війни з Геєю».

Якби людство жило так само в гармонії зі своїм лоном, як 10 000 літ тому, десь там ще до шумерів, то Земля могла би витримати населення у 10 разів більше, ніж сьогодні. Ми просто не даємо, як хворий равлик у тілі атлета, йому відновлюватися.

В секунду — одне людське серцебиття — людина нищить одну тисячу тонн верхнього продуктивного шару Землі — гумусу.

За одну секунду нищить цей мікроб три тисячі квадратних метрів лісу. Земля лисіє, вражена променевою хворобою, яку розносять по її тілу вбивці–атоми людської ницості. Йде до того, що 35–40 відсотків суші, вкритої фауною і флорою, скоро стануть пустелею. Це територія США, Канади і Китаю, разом узятих.

До неолітичної революції, тобто до вторгнення людини у природу, ліси займали на планеті 6,2 мільярда гектарів. Тепер — не більше 4,2. Дві третини. Але навіть тисячі літ тому Геї було потрібно три третини «волосяного» покриву на тілі для нормального геофізіологічного функціонування.

Адже ліс — це, безумовно, краса та врода Геї, без якої вона зовсім інакше виглядала би звідтам, звідки її побачили окремі люди із двох сотень аргонавтів і космонавтів.

Ліс — легені, що поглинають двоокис вуглецю, 200 мільярдів тонн якого виділяє такий дефектний орган у тілі Геї, як людство.

Врешті, ліс — це домівка для багатомільярдної фауни, тисячу видів якої ми винищуємо як клас щороку. Бог сотворив цей тваринний Вавилон, а ми знищуємо під корінь.

Я бачив величезне фото на першій сторінці «Вашингтон пост» Ала Гора із пляшкою пива в руці у ніч, коли суд присудив перемогу в «демократичних» виборах Джорджу Бушу.

Альберт запив гіркоту поразки, а відтак махнув рукою на продажну політику і повернувся до своєї першої професії, до журналістики.

Блискучий політик і мислитель, якого при президенті Б. Клінтоні називали американським «андроїдом», створив фільм «Незручна правда». Епіграфом я би взяв його образний вислів, що у нашої рідної неньки Геї — висока температура, мати — хвора.

Особливо проявляється «біла» гарячка в Арктики, яка нагрівається у 2 рази більше, ніж тіло планети в цілому. Уже через 20 років Льодовитий океан буде замерзати тільки зимою, а літом — замерзати не буде. Як і інші океани.

Прем’єра фільму відбулася у Нью–Йорку і Лос–Анджелесі 22 травня 2006 року, а у 2007 році фільм отримав два «Оскари» і того ж року — Нобелівську премію. На моїй пам’яті це другий політик світового масштабу, який, завершивши справи у політиці, у творчій сфері досяг вершини й удостоївся «Нобеля».

Про що цей фільм, яка така «незручна правда»? Йдеться якраз про той двоокис, про виразки на тілі Геї, від яких вона може вмерти. Про глобальне потепління, яке може призвести до фатальних наслідків.

А правда полягає у наступному. До промислової революції, тобто до середини XVIII століття, і протягом щонайменше 10 000 років перед тим в атмосфері нараховувалося 0,028 відсотків СО2.

Невблаганно і в ногу з технологічним прогресом від часів Тараса Шевченка донині кількість вуглекислого газу виросла від 0,028 до 0,0384. Такої високої концентрації цього газу не було протягом останніх 20 мільйонів років.

Не вникаючи надто у весь цей механізм, скажемо, що газ у повітрі нарощується теплом Сонця, але для доведення названого показника до такого рівня саме цим природно–сонячним способом треба було би тисячі і тисячі літ, щоб це зробило Сонце, а тут — кілька десятків літ, і це вже зробила людина.

Достеменно відомо, що протягом останніх 670 тисяч років кожен раз, коли виростав СО2, виростала і температура повітря. І навпаки.

Якщо не Сонце спричинило теперішній просто вибух, то що?

Точніше — хто? Людина.

Нині досягнуто консенсусу, що зростання температури на 2,5 градуса означає обвальну деформацію клімату. Саме ця цифра визначена як межа, за якою — кінець. Визначено навіть не вченими, а політиками. А це станеться, коли доля газу досягне 0,045. Запам’ятайте ці два нулі з комою і — 45. Якщо більше — кінець.

Ми вже дуже швидко пройшли половину шляху: від 0,028 протягом 20 мільйонів до 0,038 за півтора століття, а друга половина шляху — до 0,045, коли дороги далі не буде.

Якщо темпи будуть збережені, то нинішній показник із цифрою 0,028 ми подвоїмо уже до середини нинішнього століття.

От що відбувається на цьому тріумфальному поході лише за останні роки, які ще у пам’яті.

Чотири затяжних мусони, удвоє вищі норми, викликали катастрофічну повінь в Індії, Пакистані, Бангладеш.

Англія й Уельс пережили пік дощів, яких тут не фіксували із 1665 року, а раніше взагалі не фіксували нічого.

У Судані, у пустелі, дощі змили 23 тисячі глиняних домівок, що справді сприймається у зоні вічної посухи як кінець світу.

Хвилі висотою кілька метрів накрили 68 Мальдівських островів, що вважаються за стабільністю погоди раєм на Землі, тому путівки туди найдорожчі.

В Аргентині зафіксували якусь позаземну температуру — мінус 22 градуси, а у Чилі — мінус 15. Вперше за тисячі літ сніг упав на піраміди майя.

І нарешті, останнє затоплення Манхеттена, як і всього східного берега США, з тієї ж причини — глобальне потепління. Затоплений Нью–Йорк — це фрагмент того, як буде виглядати вся планета.

Увесь цей апокаліпсис має єдиного креатора — людину. Чогось такого від самої Геї — не йде. Тільки від дисфункції одного з її органів — людини.

Блискучий Томас Фрідман із «Нью–Йорк таймс» наводить у своєму останньому бестселері «Спекотний, плаский, багатолюдний» (це наш світ із трьома найбільшими проблемами) такий план кардинального зменшення вуглекислого газу в повітрі на 200 мільярдів кубічних метрів. Тобто план спасіння людства:

— подвійне збільшення паливної ефективності для двох мільярдів автомобілів — з 30 миль на галон до 60 миль на галон;

— обмеження пробігу для двох мільярдів автомобілів — 5000 миль щорічно замість 10 000 миль при 30 галонах;

— підвищення ефективності 1600 електростанцій, що працюють на вугіллі, із 40 до 60 відсотків;

— заміна 1400 вугільних електростанцій пристроями на природний газ;

— монтаж систем захоплення і поглинання вуглецю на 800 електростанціях, що працюють на вугіллі;

— монтаж і поглинання вуглецю на 180 заводах із газифікації вугілля;

— збільшення у 40 разів потужності вітряних електростанцій;

— збільшення потужностей із вироблення сонячної енергії у 700 разів;

— переведення двох мільярдів автомобілів на етанол з використанням шостої частини орних земель для вирощування «паливного зерна».

Щодо енергозбереження, яке у нас прямо кореспондується із двома полярними цінностями — державною незалежністю і політичною корупцією, то тут така арифметика. Середня норма використання енергії на початок століття становила 13 трлн ват. А до 2050 року ця цифра із зростанням традиційних і нових економік — чого варті лише економіки Китаю та Індії — подвоїться. А треба, щоб на середину століття вона залишилася незмінною.

Тут би як на з’їзді КПРС: «наши цели ясны, решения приняты, за работу, товарищи».

Але не тут–то було. Йдемо невблаганно у прірву. Як пише один із однодумців Ала Гора, «люди, здається, не розуміють, що ми аж ніяк не на «Титаніку» перед зустріччю з айсбергом. Зіткнення уже відбулося. Вода ввірвалася у пробоїну. Але дехто не хоче покидати танцмайданчик, а інші ще не все з’їли у ресторані».

Тут навіть трагічніше, ніж зіткнення цивілізацій за Хантінгтоном. Тут глибше, масштабніше, глобальніше — зіткнення живих і ненароджених, сьогоднішнього і майбутнього.

Це наше зіткнення з нашими дітьми і внуками. І їхня трагедія в тому, що вони не можуть захищатися. Вони не можуть протестувати, лобіювати свої інтереси, вони не можуть нас зупинити і спам’ятати, не можуть бити у всі дзвони для пробудження нашої засліпленої свідомості. Вони не можуть діяти, бо вони ще не живуть, а може, й не житимуть?



ПЛАН СПАСІННЯ

ЛЮДСТВА ВІД БАЗІВА


«Технологічний імператив стає небезпечним, коли криві економічного зростання перестають круто підніматися вверх, ринки досягають насичення, навколишнє середовище наближається до меж своєї здатності поглинати техногенні забруднення, а енергетичні і матеріальні ресурси стають рідкісними і дорогими», — таку кардіограму Геї зняв знаменитий творець теорії хаосу, основоположник одного з мозкових центрів людства — Будапештського клубу — Ервін Ласло.

Кожен американець, а тепер це стало можливим навіть і у нас, носить із собою цілу купу кредитних карток. Він користується грішми, яких він не має, і купує речі, які йому не потрібні.

Ви коли–небудь задумувалися у велетенському супермаркеті, які повиростали у Києві, як гриби, а вони в порівнянні із нью–йоркськими чи торонтськими — просто сільські крамнички, нащо це все у такій катастрофічно незліченній кількості?

Я знаю, що є мільярди бідних, яким це недоступно, але цього разу говоримо не про несправедливість між людьми, а про глупоту людства у лоні Геї. Нащо вам стільки усього цього шмаття та всіляких інших цяцьок?

Зробіть інвентаризацію ваших домашніх шаф, і ви переконаєтесь, що живете із речами, з яких дві третини вам не потрібні. Так і людство. Якби взяло і вилучило із вжитку ці дві третини, нестачі би не виявилося. Ніхто б і не помітив цього вилучення. Трішки б спорожніли полиці у супермаркетах.

«Ми досягли точки насичення. Ми дійшли до точки технологічного насичення світу», — пише автор знаменитої книги «Фактор майя» Хосе Арґуельєс. Вловлюєте революційність підходу? «Ми підемо іншим шляхом», — сказав один брат про іншого і перевернув світ.

Нам треба також світ перевернути і збагнути — технології нам більше не потрібні. І далі — наступний, єдино рятівний шлях розвитку — позатехнологічний. Не матеріального прогресу шлях. Ним ми у кращому разі наситилися по горло, а в гіршому — просто зайшли в тупик.

Тлумачачи месиджі майя, Арґуельєс дає таку транскрипцію «кінця світу»: «Позатехнологічний шлях розвитку став для нас тепер життєво важливим. Поки ми спустошували енергетичні запаси нашого космічного корабля, у нас виробився однобокий погляд на реальність, від чого вся наша система уявлень перевернулась з ніг на голову. Звичайній масовій свідомості здається, що користуватися видобувними копалинами чи хімікаліями, які неймовірно забруднюють навколишнє середовище, краще, ніж користуватися сонячною енергією. Ми віримо у це. Поки йшов технологічний шлях гульбану, ми остаточно отруїли себе його наслідками. І впали в амнезію. Ми повірили, що темнота краще, ніж світло».

Відколи неандерталець заточив наконечник і до того, коли його нащадок–мутант напакував у шафу кілька сотень костюмів, — усе це був технологічний шлях розвитку, і тривав він кілька десятків тисячоліть. Це була така банальщина — вдосконалення знарядь праці з метою примноження предметів споживання. Усе це тривало від уміння розпалювати вогонь у печері до здатності будувати ракети на «Південмаші», які долетять до штату Пенсільванія і знищать обивателя прямо на дивані при перегляді новин CNN.

Тепер треба зійти із цього шляху.

Буде дуже нелегко, ну просто немислимо. От переді мною турнірна таблиця людства, всередині якого держави і нації ведуть між собою скажену боротьбу.

У футболі того, хто виграє, визначають за більшою кількістю забитих м’ячів, у легкій атлетиці — за кількістю секунд для перенесення силою мускулів людського тіла на відстань 100 метрів простору. У боксі ще простіше — щоб людиноподібна тварина так завалила по носі іншого самця, щоб той упав і не встав за тих самих 10 секунд під улюлюкання різноплемінного стада у скляній колбі «Медісон сквер гарден».

А у змаганні держав є свої голи–очки–секунди, що фокусуються в інтегральному показнику — легендарному, загадковому, омріяному ВВП. Валовий внутрішній продукт.

Його у США у сотні разів більше, ніж в України. У них просто правильно руки ростуть. Тому продукт у них як сама земна куля, а у нас — як тенісний м’ячик.

Але не про те, не про наше лузерство зараз мова. Уявіть собі, що у футболі визначатимуть переможця не за голами забитими, а по тому, хто менше газон витоптав? Умерти можна зі сміху багатотисячним фанам.

Може, порівняння і невдале і, як завжди, кульгає, але я хочу потрясти ваше, шановне людство, штамповане мислення. Тепер тих, хто кращий і сильніший, треба визначати не за ВВП, а за іншим показником, прямо протилежним тому самому розбухлому, як хворий апендицит у лоні Геї, продукту.

Пропоную свій винахід азимуту по тому новому по–затехнологічному шляху: замість сентенції і квінтесенції «Валовий внутрішній продукт» — єдино рятівна формула «Валова внутрішня гармонія». Замість ВВП — ВВГ.

Розпочати можна із формальності. Однак революційної — через реформування методики Організації Об’єднаних Націй. Нехай ті, що женуться за ВВП, не відчувають себе олімпійцями, а так, ізгоями–прищами на цьому найкрасивішому в Галактиці тілі за фотосесіями аргонавтів з Місяця, яким є наша красуня Земля.

Не треба вже більше Великих Стрибків — потрібен могутній Великий Поворот. Мудра американка Джоанна Р. Мейсі описує його, як «величне явище нашого часу — перехід від суспільства індустріального зростання до суспільства, яке підтримує життя на Землі. Це перехід від самовбивчої політичної економії до економії співіснування в гармонії із Землею і розрахованої на довгострокову перспективу».

Перспектива на сто тисяч літ щонайменше. А наразі наше гасло: після нас хоч потоп.

Хоча вже почали чесати потилиці — чи не в тупик забрели? Колись райкомівські ідеологи, щоб їх не сварили з обкому, понавішували у моєму районі, кажучи нинішньою мовою, «біґморди» Володимира Ілліча Леніна, який із кашкетом у випрямленій руці та із вищиром у колючих очах оцінював роботу місцевого райкому: «Правильным путем идете, товарищи».

Чи правильним — призадумалися навіть чемпіони світу за ВВП китайці, які ще не зняли портрети Леніна із червоних кутків. Той самий валовий продукт женуть на рівні світового рекорду всіх часів і народів, від чого жахається мій земляк Збігнєв Бжезінський: мовляв, китайський двомільярд знесе з п’єдесталу «золотий» мільярд, який, одначе, не хоче виконувати Кіотський протокол, де зроблена перша квола спроба приструнити суїцидну гонитву за ВВП за будь–яку ціну.

По–перше, мудрі китайці якраз над цією ціною й призадумалися. Торік уперше після Мао і Дена вони змінили свою довгострокову стратегію: ВВП уже не є головною метою розвитку. Є щось схоже з моєю формулою ВВГ — внутрішня валова гармонія, до якої — як до Місяця. Бо що з того рядовому китайцеві, який чує із телевізора, що його країна — уже друга у світі, а він як був кріпаком, так і залишився?

Кейнс якось влучно зауважив: «Якщо говорити про довгострокову перспективу, то всі ми коли–небудь помремо». Бажано, щоб якомога пізніше і все–таки — не всі гамузом семимільярдним похороном.

Чи можливо враз і остаточно змінити масштаб мислення людського? Ураз — геть Адама Сміта та Карла Маркса із їхнім ринком і гонитвою за додатковою вартістю, геть всіляких там ліберастів і дермократів, на яких молиться народонаселення сучасної України із такою ж дебільно–тупою пристрастю, як їхні батьки і діди молилися на Троцького і Леніна з їхньою облудною фішкою комунізму. Давайте ж ми до синьо–жовтої барви національного прапора додамо неодмінно зелену (не плутати з ісламом).

У всіх мовах світу слово «Земля» писати тільки з великої літери. Коли малі й дорослі питатимуть, чого б це, пояснюйте їм до хрипоти, що це на знак вибачення, прощення і поваги.

Проведіть відкритий урок із вивчення «Декларації гармонії», прийнятої оновленим, не мертвонародженим, а повноважним світовим співтовариством. Вона має стати молитвою — «Мати наша».

Молитвою до Землі. Нарівні з «Отче наш» — молитвою до Творця.

І так мають зробити всі країни світу. А що все–таки ООН — ті самі Об’єднані Нації — бутафорна бюрократична на сьогодні сцена, на якій відбувається те, що нічого не відбувається, бо те, що вирішує ООН, уже роз’єднані нації, зокрема взяті, мають у носі, — що з нею робити, з ООН?

ООН треба перетворити на реальний планетарний уряд, який підкоряється Геї, а не двоногим пігмеям, що в кріслах земних політично–племінних вожаків уявили себе богами. ООН повинна володіти правом вето на будь–які рішення чи дії національних урядів, які порушують «Кодекс гармонії».

Більше того, війська ООН, у розпорядженні яких має бути і ядерна зброя стримування, повинні поставити на місце — силою, мілітарно — кожну державу, що поводиться, як прищ на тілі Геї.

На жаль, бал на планеті правлять егоїстичні, туполобі політики, а не мудреці від наук та релігій. Треба створити Вищу спостережну раду людства, яка би складалася із найсвітліших умів і найчистіших сердець, і ця остання інстанція повинна стояти над президентами і монархами, над урядами і парламентами та виносити вироки — моральні тим, кому просто–напросто не місце на Землі.

Моральні вироки такої «Ради Совісті і Розуму» людства повинен виконувати цілком реальний «Планетарний спецназ», що має діяти зі всією суворістю революційного часу.

Хоча навіть ці карколомні моделі інституалізації, незважаючи на їх радикальне новаторство, все ж запровадити легше, ніж добитися того самого перелому в головному — у світогляді.



УСІ СВІТОВІ УМИ —

ЛИШЕ УЧНІ УКРАЇНЦЯ

ВЕРНАДСЬКОГО

Мова йде про найважче — про зміну цінностей, з яких виростають не тільки національні і глобальні інститути, а за якими сформована програмно–генно–інформаційна матриця зі сканованого нинішнім часом гомо сапіенс.

Там, у генах, де міліметр такий товстелезний, як периметр Юпітера, робити реформи неймовірно важко. А матриця формувалася щонайменше 2–3 тисячі років і трималася на такому стрижні античної філософії, як Logos — раціоналізм.

Звідтам йде отой, сприйнятий за аксіому, двоподіл на свідомість і матерію, відтак філософська база індустріального віку — матеріалістично–механістична доктрина Декарта. Звідти пішло оте пихате ставлення до природи як до ресурсу, який існує для того, щоб його експлуатувати. Ще у шкільному віці нам перекладали премудрі сентенції французького доктринера на мову примітивного сталінського ординця Мічуріна із його заповіддю «Нам не треба чекати милості від природи: взяти її від неї — наше завдання». Цей не всім зрозумілий заповіт висів у кожному кабінеті біології будь–якої радянської школи.

У світлі культури раціоналістичного Логоса природа розглядалася, як полонений нашої невичерпної ненаситності, від чого техногенне суспільство потрапило у стан нинішнього метаболічного колапсу.

Переминатися з ноги на ногу вже пізно. Мораль читати тим, хто її не має, — черпати воду ситом.

Тільки радикальний поворот у мисленні і чині здатен подати Геї знак гармонії із нею, знак переконливий і рвучкий, щоб зупинити її із мечем у правиці, бо вона вже замахнулася над нами частими репетиціями «кінця світу». А ще — із морським землетрусом, береговим тайфуном і наземною Фукусимою — виверженням найстрашнішого з вулканів — атомного реактора. Цей вулкан ховає у могилу не тільки тих, котрих накриває на проваленій землі, а за тисячі кілометрів довкруж у просторі і на десятки майбутніх поколінь у часі.

Три в одному — такої глобальної тріади покарання ще не було. Перша жовта картка у знавіснілих водах Жовтого моря та у Країні Сонця, що сходить, де воно може зайти навічно в очах нинішнього людства. Сонцю нічого не станеться, а от очі цього мерця закриють повіки во віки віків.

Є такий сумний анекдот. Зустрілися у космосі дві планети. Почала скаржитися одна іншій, мовляв, маю проблему: завелися на тілі чи то висипка, чи то мікроби, себто люди. Товаришка її заспокоїла, поділившись власним досвідом. Сама перехворіла такою недугою. Хвороба не смертельна. Її можна побороти. І заспокоїла, що товаришка позбудеться біди, як це вже сталося з нею.

Революційність гіпотези Геї не тільки перевертає із голови на ноги науку. Так само відкриті закони можуть вчинити із самим нашим життям. Дисонанс із Геєю докотиться до святая святих — зруйнує релігійну матрицю буття, де таїться найсокровенніше — відносини людини із Творцем.

У цьому сенсі Лавлок, переводячи науковий арсенал та інструментарій у пристанище Духа, зізнається, що для нього образ Геї найгармонійніше асоціюється з образом Богородиці.

Лавлока я відкрив для себе на кілометрових стелажах однієї з велетенських книгарень Вашингтона. Якщо вам враз захочеться простої і легкої відповіді на запитання: чому американці такі очманіло заможні, сильні, як ніхто до них на планеті, із мудрою, як самі боги, елітою, слухайте найточнішу розгадку: тому, що вони читають книжки. У нас же безпрограшно стріляє українська народна мудрість: бідні, бо дурні, дурні, бо бідні.

Я попросив показати мені полиці з літературою про кінець світу, і тягнуться вони неначе аж до початку світу цього, такого фатального.

І тут же, як і сотні тубільців, для яких книгарня — ще й бібліотека, бо нетерпеливиться купити і читати не вдома, а пити із цілющих джерел мудрість тут, усівшись на зеленавій траві ковроліну. Я теж поміж них, і на кілька годин.

Впиваюся мудрістю із прикрістю, що чужа. І раптом — рядки відради, як ковток материнського молока. Читаю тут–таки, неподалік від Капітолію, сидячи на підлозі американської книгарні: «Український геохімік Володимир Вернадський вперше артикулював концепт, що тотальність існуючих систем на планеті може бути осмислена, як одна істота. Він придумав і запровадив у науку термін «біосфера» і сформулював його. Йдеться про весь набір життя на і навколо поверхні планети».

А перед тим була субстанція геосфери — серцевинний шар Древа життя земного, а після біосфери — поверхневий шар ноосфери, як третьої серії фундаментальних трансформацій.

Тут уже ця всеосяжна трансформація здійснюється таким ферментом, як людська свідомість. Вона настане не раніше, аніж людство продемонструє свою здатність інтегруватися у єдиному космічному світі на засадах мудрості і совісті.

Ця ідея тотальності й одностайності життя запліднила світовий розум, і цей плід розрісся нині до масштабів титана, якого вже не може носити у собі класична наука.

Підкреслюю, так і написано — вчений український, а не якийсь радянський. Батько–засновник усіх отих американських мудреців, які співають йому оду дружним хором у кожному бестселері. Лавлок також визнає, що він лише учень — учень Вернадського. І від нього взяв ідею, що біосфера має сприйматися, як єдина енергетична сила Землі, яка рухає мільярднотонними масами матерії всередині і на поверхні глобуса, як у жорнах Всевишнього.

Від Вернадського і до Лавлока — не переводяться ці світлі уми, серця і душі, і в цьому надія.

Т. Фрідман наводить таку архіповчальну історію. Прийшов додому втомлений батько, а відпочити йому не дає малолітня дочка. Аби відволікти її, знайшов в одному журналі зображення планети Земля, порізав картину на дрібні кавалки і запропонував дитині скласти знову мозаїку, як було, — щоб була Земля.

Але дитинча впоралося за мить. Як це так? — не міг надивуватися батько. Як ти це зробила? А наївна дитина і розкрила свою таємницю. На зворотному боці цієї журнальної сторінки було зображення на повен зріст людини, от вона саме її й склала швидко, а від того усе так само швидко стало на своє місце й із кавалками роздробленої Землі...

Коли людська мисль проникає у самісінький епіцентр Промислу Божого, тоді дзвенять усі струни Душі, і на всіх її фібрах розливається по планетарній самосвідомості симфонія із мажорними нотами просвітління, із громовими акордами тривог та із сонячними октавами віри. Тоді десь далеко від геофізіології із її адептами у товстих окулярах озивається тиха мелодія. То промовляє праведниця із Дому гармонії — поезія — рядками, скажімо, Максиміліана Волошина.

Візерунок картин та метафор, виведений на скляній імлі часу, враз у світлі Лавлокових променів грає зайчиками на осонні пізнання аж тепер, через сто літ:

Есть злая власть в душе предметов,

Рожденных судоргой машин,

В них грех нарушенных запретов,

В них месть рабов, в них бред стремнин.

Но мы, свободные кентавры,

Мы мудрый и бессмертный род,

В иные дни у брега вод

Ласкались к нам ихтиозавры.

И мир мельчал. Но мы росли.

В нас бег планет.

В нас мысль Земли.

Дай–то, Боже, так мало і так безмежно багато — Розуму, що у Землі...




ДУША



ІНДИГО?

А ЧОМУ ТІЛЬКИ ДІТИ?


Коли я видав минулого року епічно–філософський роман «Хрест», у моїх планах не було написання опісля цієї саги про космологічну долю людства.

Але, незважаючи на те, що попередній твір — художня література, а цього разу — науково–популярний текст, «Хрест» тепер я вважаю предтечею «Кінця світу». Те, що я нині намагаюся збагнути лівою півкулею мозку — логічним мисленням, у белетристичному письмі я збагнув правою півкулею — мовою емоцій. Спочатку відчув, потім зрозумів. Саме так і відбувається сприйняття та освоєння дійсності. Саме так і вершиться сходження до істини.

І якщо тепер у надзавданні освоєння Істини, що є метою цієї книги, питається, врешті, хто усе це зробить, хто стане носієм Нових Знань, хто буде живим утіленням Глобального Розуму, читайте мій роман «Хрест».

Головний герой Андрій Бальтазар — от центровий персонаж дійства, яке розгортається на планеті в умовах прощання із гомо сапіенс і витворення постлюдства. Далі, у другому томі трилогії «Хрест», він буде типовим представником постлюдства — не людиною, а люденом, а у творі, уже написаному і виданому, 17–річний головний герой, який виграв війну в СРСР, — могутня своїми чеснотами і божественними обдаруваннями дитина індиго.

Тому відповідь пряма — благословенне зішестя на планету цих дітей–ангелів здійснено якраз для реалізації усього того, про що пророкує доволі численна когорта комісарів постлюдської цивілізації.

І коли поставити питання так: коли було виявлено дітей індиго як феномен в еволюції роду Адамового, — то це якраз та історична миттєвість, коли мій герой Андрій Бальтазар був школярем. Усе збіглося — це 60–70–ті роки минулого століття.

А термін запровадила у науковий, а відтак широкий вжиток американський психолог та екстрасенс Ненсі Енн Тепп. Індиго — це фіолетово–голуба барва. В езотериці цей колір вважається кольором Розуму.

Сама володіючи екстрасенсорними здібностями, вона угледіла саме таку ауру навколо тіл геніально обдарованих дітей. Її книга «Як упізнавати життя з допомогою кольору» стала нечуваною сенсацією. А вже як одкровення була сприйнята книга її послідовників Лі Керролл і Дженн Таубер «Діти індиго: нові діти прийшли».

Талановиті чада — явище хоч і рідкісне, але відоме давно. Але феномен індиго полягає у нетрадиційній, різко відмінній свідомості. І по–друге, і головне, — геніальна винятковість проявляється мало не з пелюшок.

Ледь навчившись говорити у спілкуванні з батьками й дорослими загалом, ці ангели проявляють себе як істоти, за інтелектуальним рівнем вищі, ніж представники дорослого, старшого покоління. А про ровесників і говорити не доводиться. У їхньому оточенні вони взагалі виглядають, як Мауглі серед мавп.

Ясна річ, що, потрапивши у стадо таких недоносків, як довколишні люди, вони нестерпно нудьгують. І це починає їх страшенно дратувати, бо вони наче не туди потрапили. Водночас ці діти не лише відчувають, а знають про своє місійне призначення і не приховують цього. Так, вони — не вдома, але — треба бути тут.

Собі подібних пізнають по тому ж сяйві навколо тіл. Вінценосні «фіалки» отримують душевну рівновагу та почуття гармонії тільки у своєму оточенні чи у відносинах із тими, котрі такі ж, як і вони.

Уявіть собі картину: у звичайній харківській клініці педіатр приймає чергову маму з дитиною. 4–річна дівчинка у задушевній розмові із дядьком у білому халаті ділиться з ним своїми міркуваннями: «Більше на цю планету Земля я не прийду. Два роки пісяти у памперси, три роки нормально не говорити — це ж себе не поважати. Я не звикла до свого приниження. Адже до того, як я прийшла сюди, я була Богом, і це я поєднала свою маму із татом, щоб вони народили мене. А ще раніше я була принцесою».

І починає демонструвати такі манери, що в істинності Її Величності просто важко й засумніватися!

І лікарі по всьому світу наведуть вам тисячі подібних прикладів, коли кількарічні пацієнти викликали у них стан шоку. До речі, в Україні таких дітей народжується немало. І якщо у прогресивному світі вони одразу — на вагу золота, є державні циркуляри, закриті і відкриті, як їх адаптувати, то у нас...

А як у нас — як і у всьому іншому. Хоча у тому ж таки Харкові створений «Просвітницько–світоглядний центр», який працює із дітьми індиго.

Потрібна загальнонаціональна програма, але для цього треба, щоб при владі були теж індиго, а не їхні виключно полярні антиподи.

Андрій Бальтазар — це художній образ індиго, а науковий, психологічний портрет виглядає приблизно так:

— асоціальність, низька комунікабельність, схильність замикатися в собі;

— гранична самоповага, яскраво виражений індивідуалізм, небажання підкорятися будь–кому, виключне неприйняття будь–яких авторитетів над собою;

— винятковий творчий потенціал, особливо у створенні текстів — літературних та логічних, поєднання мистецьких здібностей із яскраво вираженим інтелектом;

— схильність набувати знань емпіричним шляхом, а не «зубрилівкою» шкільних програм, які майже всі індиго просто висміюють;

— непосидючість, високовольтна енергетичність, вмотивований егоцентризм, коли неувага викликає не тільки роздратування, а й агресію;

— імпульсивність, ранимість, різкі перепади настрою і поведінки, гіпертрофована реакція на фальш, підлість, ідіотизм, що, за їхнім сприйняттям, є головними рисами довколишнього їм живого середовища тубільців;

— підвищене почуття соціальної справедливості, виключна нетерпимість до будь–яких проявів її порушення;

— підвищене почуття відповідальності за всіх і вся. Усе їм навколо болить і нестерпно дратує у зв’язку із тотальною недосконалістю;

— виключне несприйняття утверджених серед людей методів виховання дітей, до яких ставляться, як до недолугих звіряток, тоді як вони знають, розуміють, відчувають незмірно більше, ніж ці двоногі дорослі самиці і самці, перманентно стурбовані напиханням своїх шлунків;

— яскраво розвинута інтуїція, яка зашкалює і дає змогу відгадувати хід подій і встановлювати невидимий порядок речей, а особливо — вловлювати чатуючі загрози та небезпеки.

На побутовому рівні шкалу цю можна доповнити такими особливостями: вони вимагають точних і чесних відповідей на все, про що вони питають, а спитати вони можуть таке, що хоч падай зі стільця; їм краще спілкуватися з дорослими, ніж із дітьми, але ці дорослі мають бути ну хоча б не нижче середнього інтелектуального рівня. Вони не терплять, коли з ними сюсюкають, як із дітьми. Це вони на нас дивляться, як на недоростків.

Тупуватого сусіда краще не підпускайте до вашої дитини, бо тупість викликає у неї різку реакцію, включно з агресією, коли тугодуму можуть врізати лопаткою між вирячені очиці. У розмові вони дивляться прямо в очі і наполегливо вимагають у цьому сенсі взаємності.

Їхнє улюблене заняття — розповіді про світи, несхожі на цей, земний. Полюбляють не тільки розповідати, звідки вони прийшли, а й залюбки малюють ці фантастичні пейзажі, які водночас вражають точністю унікальних деталей.

Варто прислухатися до висновку вчених про те, що всіх їх, цих посланців із кращого світу, єднає те, що всі вони, практично без винятків, є амбідекстрами — людьми, у яких однаково розвинуті обидві півкулі мозку, коли у звичайних людей, навіть у тих, яких прийнято вважати талановитими, превалює одна із півкуль. Хоча, зрештою, давно відома сентенція, що геніальна людина — геніальна у всьому.

Андрій Бальтазар — український тамплієр. Цей школяр із галицького села підняв народне повстання, коли богоборча влада вирішила знести із церкви хрест. І серед усіх його рис індиго найвиразнішою є богоподібність, яка передбачає передовсім надміцність самої віри у Творця.

Як вони бачать — за їхніми словами — свою місійність? Дати людям сутність зв’язку з Богом, щоб повернути на Землю гармонію і відвернути Апокаліпсис.

Коли я вивчав цю суперечливу тему — індиго, коли уважно вчитувався в узагальнюючі психологічні портрети, — не знаю, як хто, але мене ці характеристики зовсім не здивували. І потім, чому індиго — це тільки у дитинстві? Я переконаний, що коли людина — індиго, то це на все життя.

І куди вони потрапили? Яким, зрештою, є світ, у який їх десантовано?



БОГОПОДІБНІ ЛЮДИ І

ЛЮДИНОПОДІБНІ МАВПИ


Два в одному, два людські роди, я переконаний, сяк–так співіснують на планеті донині, — неандертальці і кроманьйонці за походженням. Різниця між ними — гранично очевидна: перші живуть матеріальним, другі — духовним. Перші за мету мають — набити нутрощі наїдками, а другі — це ті, що сяють звідтам, ізсередини. Ці два роди людські я називаю — богоподібні люди і людиноподібні мавпи.

Коли людина — це гібрид тваринного і божественного, схрещеного богами засобами генної інженерії, то неандертальцям перепала абсолютна більшість тваринного, а кроманьйонці щасливо переобтяжені божественним із цих двох начал.

У романі «Хрест» я ставив за мету зобразити війну між цими двома родами людськими. Бо якщо біологи відносять до родини кошачих і ту ж таки кішку, і тигра, і леопарда, то чому ми всіх двоногих вважаємо одним і тим же родом?

Насправді йдеться, як мінімум, про двоподіл безхвостих із не так давно випрямленим хребтом, у яких на відміну від спільної анатомії тіл кардинально відмінними є анатомії їхніх душ.

Одні з них думають про те, з яким підсумком прийдуть у кінці свого життя, а другим на це начхати. Звідси і йде цей поділ на два стада — Боже і сатанинське.

Перше стадо, богоподібне — вірить не в одне, а у множинність життя, і тому не ризикує прийти на стик своїх життів у такому стані, щоб унеможливити собі оволодіння наступним шансом жити заново.

Що значить — вірити у Бога? Це, власне, у перекладі на меркантильну мову тілесної людини — вірити у реальність життя після смерті. Вірити, що смерть — не так кінець, як початок. Тому у світлі цієї віри вони кардинально інакше живуть саме цим життям, яке триває нині. Живуть так, щоб заслужити право на життя наступне. А це право їм дає єдиний розпорядник — їхній Ангел–Хранитель під загальновідомим іменем — Совість. Голос Бога в їхніх душах.

Ці істоти у поняття «людина» практично не включають поняття «тіло». Бо тіло — лише тимчасовий і не визначальний засіб прояву людини на Землі.

Друге стадо — лише людиноподібних істот, які у множинність життя не вірять. Сенс — взяти все, увесь сніп насолод тілесних, тільки у цьому єдиному житті, оскільки інших не буває.

Вони обкладають себе матеріальними статками і фінансовими ресурсами для максимального вичавлення із земної реальності банального гедоністичного кайфу. І від такої їхньої віри — їхня лінія поведінки. Вони живуть без совісті. Не мають у ній потреби. Нащо стримуватись, пригальмовувати тут, коли поза одним–єдиним життям нічого не буде? Кінець — це смерть. Кайфуй, поки не врізав дуба, коли ти — уже не ти, а мертва туша.

Вона, ця туша, коли ще човгала ногами, мала єдине призначення — перетворювати продукти рослинного і тваринного походження на екскременти. Лайнопереробний м’ясокомбінат — от що таке людина. Він, цей унікальний хіміко–біологічний комбінат, сконструйований Творцем лише для забезпечення фізичного існування, але на ньому має вибудовуватись духовний світ Людини, кожна з яких за своїм призначенням може стати Галактикою Духа.

Але звільнені самохіть від задатків і зачатків цього Духа, двоногі самиці і самці здатні лише випорожнювати власний кишківник. Їм більшого, ніж функція виробництва лайна, не треба. Цього їм досить. Це найпоказовіша функція їхньої сутності, перманентний і регулярний кінцевий результат їхнього земного існування.

Відчуття повноти життя і цілковитої реалізації його сенсу залежить від цілковитого наповнення унітаза. Отже, коли персональний унітаз, та ще й, як у олігархів, золотий, працює з повним навантаженням, значить — «жизнь удалась!».

Це найжахливіша і найнедосконаліша особливість земного людського устрою — стада пасуться на Землі не окремо, а разом. Впереміш. Не як два, а як одне стадо. Моноліт.

І що з того? Правильно, тріщить моноліт. Бурлить. Від того — вічні війни. Між богоподібними людьми і людиноподібними тваринами. Не один, а два види зовні тотожних істот населяють Землю. Це абсолютно неточно, що людство — один вид. Як мінімум — два.

Ужитися вони не можуть. Ті, що з Богом, і ті, що проти Бога. Ті, що із совістю, і ті, що без неї. Не воювати вони не можуть.

Хто перемагає? Якби перемагали людиноподібні, вони б і донині не вийшли із печери. Перемагають богоподібні, які вивели із печери і ведуть до життя вічного. Їх менше. Вони завжди і всюди є і в парламентах, і на виборах чи референдумах, плебісцитах, на всіх війнах і революціях, але їх — меншість. Часом їх зовсім мало. Лічені одиниці. Однак вони перемагають.

Бувають моменти упродовж десятиліть і століть, коли вони програють. Бувають періоди апофеозу зла, коли вони здаються назавжди переможеними. Коли навіть уява не може породити силу, здатну здолати людиноподібних.

Але поки є бодай одна душа, запліднена совістю, яка думає про сенс життя і його кінець, — доти кінця роду людського на Землі не буде, доти тріумф людиноподібних над богоподібними приречений на колапс.

Допоки є бодай один чоловік на планеті, котрий думає про сенс свого особистого життя і власний кінець, доти тут, на Землі, існуванню людини кінця не буде.

Як упізнати свого із твого ж стада, богоподібного — у людському потоці, що пливе нестримно вічним потоком Хрещатиком? Найліпше буде вчинити, коли вдатися за порадою до майя, котрі не фетишизували матерію і вважали первинною формою галактичної субстанції — вібрацію. Себто прислухались до вібрацій власної душі. Адже кожен із нас відгукується на ті вібрації ближніх, які поширюються на споріднених чи тотожних частотах.

І коли твоя сутність вловлює чужі частоти, ти відчуваєш відторгнення. Чому такі нетривалі і слабкі прагматично–матеріальні союзи між людьми, стратами, націями і державами? Бо вони не налаштовані на спільність цих частот. Надміцними і практично нездоланними є згромадження, зцементовані спільністю духовних вібрацій.

Звичайно ж, як і будь–яка більшість, людиноподібні двоногі гуманоїди правлять бал. Як і будь–яка більшість — вони зверху. Їм належать матеріальні, ресурсні, фінансові земні блага.

Не належить їм те, за що вони віддали б усі свої золоті унітази, — їм не належить майбутнє.



HOMO LUMINOUS


Люди, що світяться зсередини, — так це перекладається. Хіба ви не зустрічали таких? Коли я ознайомився із цим терміном, сформульованим тут–таки, на Юкатані, сучасними жерцями, які володіють англійською мовою і продовжують декодування послань майя, тільки у модерних смислових силогізмах, я згадав про свою матір. І не тільки тому, що її фізичне життя жевріло у майже нематеріальній, селянській плоті. Для мене вона була сяйвом виключно моральної субстанції. У неї практично не було у житті матеріальних цілей, окрім мінімального рівня підтримки фізичного відтворення життя, але моральна планка була задана на захмарній висоті, і вона утримувала цю висоту впродовж усього, такого нужденного соціального і сонцесяйного духовного життя.

Візіонерка Корінн Маклафін називає таких посланців «будівничими світанку». Наповнення світлом підносить їх над загалом. Ідеї з їхніх умів і сердець іскряться і розводять вогонь у таких кострищах Духа, якими вони наділені по вінця.

Якщо на тодішньому стику епох, на тодішньому старті «Календаря майя», 26 тисяч літ тому, появився кроманьйонець — новий гуманоїд серед більшості інших неандертальців, так і тепер, коли 22 грудня започаткований новий, 26–тисячний цикл галактичного масштабу, серед нинішньої багатомільярдної земної людності — не надто помітно й галасливо — уже ходять предтечі нового людства.

Вони уже тут.

МИ ВЖЕ ТУТ!

У цей час і в цьому місці.

Але чи під силу абсолютній, майже непомітній меншості, цим поодиноким пілігримам перевернути світ?

Лайл Уотсон у книзі «Помилка Ромео», напевно, вперше вивів відчайдушну формулу: якщо бодай один відсоток населення стане носієм грядущого еволюційного стрибка, — цього досить! Досить, щоб спровокувати «сніговий обвал» усього людства у нову сферу буття.

Зрештою, хіба це новина, що для того, щоб перевернути світ, досить зусиль одиниць, наденергетичних і надхаризматичних людей, душі яких завібрують на одній частоті, співзвучній із вселенськими вібраціями нових знань і нових джерел креативної енергії?

Скільки їх — тих, що світяться зсередини? Тих, що відчувають у собі вибухову енергію планетарного пробудження? Відомі візіонери Пол Рей, Барбара Хаббард, Дуейн Елгін виводять цифру — десь 60–70 мільйонів душ. Саме той один процент, який здатен процес моральної трансформації зробити незворотним. І хоча оптимісти схильні визнавати зростання рядів «ілюмінатів» у геометричній прогресії, ці вкраплення Всевишнього у реінкарнацію людства, безумовно, вершаться із наростаючою інтенсивністю.

Як розпізнати цю нову людську породу? Або ще цікавіше і корисніше — чи ви самі себе можете причисляти до нового виду? За якими ознаками розмежовувати «мертвих і живих»?

Американська мислителька Джин Х’юстон, яка потрапила свого часу на перші сторінки світової преси як гуру і трансмедіум наймогутнішої на планеті жінки станом на 2012 рік, себто Хілларі Клінтон, написала блискучу книгу «Час стрибка», яка має вивести людство до нової свідомості. От як вона передала відчуття самого індивіда, у якому зароджується ця нова свідомість нової особистості:

— здавалося б, ви достеменно знаєте себе, але раптом всередині себе відчуваєте якісь тремтливі метаморфози;

— посади і професії, якими ви оволодівали і яким прагнули присвятити життя, раптом втрачають сенс і неначе не існують для вас;

— ви захоплюєтесь цілковито несусвітньою ідеєю, і все, у що ви вірили і що знали, раптом щезає. У світлі цих неймовірних обставин ви «вчорашній» майже зовсім несхожий на того, ким ви стрімко стаєте;

— ви прокидаєтеся зранку, будучи переповнені рішучості «негайно взятися за діло». Що це за «діло», ви до ладу не знаєте, але воно вже не дає вам спокою і жене вперед, як «гончака небес». Вас манить щось невідоме, і ви готові перетнути континенти, океани і навіть реальності, щоб його знайти;

— вас тривожать усі види нерівності, все глибша прірва між бідними і багатими, розкіш одиниць і нужда мільярдів. Більше того, ви не можете позбутися відчуття, що особисто ви повинні пробувати якось це змінити;

— у книгах вам весь час впадають в очі якісь знакові слова. Синхронним збігам чогось невловимого і нерозгаданого, що ви прагнете збагнути, просто немає меж. Всесвіт намагається саме вам щось сказати, і не помічати цього уже неможливо.

Маю зауважити, що ця діагностика мені знайома. Усі вищеперелічені симптоми — попадання просто «у десятку». І ці відчайдушні поривання спонукали справді перетинати океани, як у дитинстві на пасовиську перескакувати калюжі після войовничих злив, коли раптово продірявлене небо виливає на твою голову не краплі, а відра, і це вже не просто дощ, а гроза.

І за подоланими океанами і континентами чи то на острові Хайнань, чи на півострові Юкатан ввижається десь на горизонті манливий помах правиці Нової Реальності, у яку ти прагнеш вскочити на ходу, як у вагон підземки, у якій стрімкий потяг прорізає настояну тисячоліттями твердь старих реалій, що розсипаються і розступаються, несучи твою спраглу душу в кінець вологого тунелю, у якому спалахує і вибухає Світло.

Медіум держсекретаря США, про яку писали, що вона здатна викликати із космосу і занурювати у солярій Білого дому Елеонору Рузвельт, наш стрибок у нове людство розшифровує так влучно і достеменно, що залишається лише переповісти те, що відкрилося оновленій особистості:

1. Еволюційна пульсація, що йде від Землі і до Всесвіту. Час «стрибка» супроводжується вірою у те, що ми, люди, не одинокі перед обличчям велетенських перемін. Нам належить усвідомити, що ми — лише частина всезагальної екології буття, чия рушійна сила виходить із планети, на якій нам судилося народитися, і разом з тим ми — частка зірок, до яких люди завжди спрямовували свої устремління. Пульсація Землі і Всесвіту стимулює наш перехід на новий ступінь самоусвідомлення. Ми пробуджуємося до розуміння того, що можемо стати партнерами у процесі творення, розпорядниками благоденства і свідомими учасниками космічного еволюційного епосу. У всьому світі люди уже відчувають космічний поклик, запрошення до еволюційного імпульсу.

2. Перемоделювання людської природи. Здібності, які належать небагатьом, повинні стати надбанням багатьох чи й усіх, якщо ми плануємо вижити у найближчі сто років. Кожен з нас повинен навчитися користуватися творчими майстернями власного Розуму. Більшість людей, якщо їх навчати і дати їм таку можливість, можуть думати, відчувати, знати по–новому, вони будуть більш оптимально й усвідомлено користуватися своїм організмом. Свідомість, якій належить вирішувати проблему, не може бути тою самою свідомістю, яка оту проблему породила.

3. Регенеза суспільства. Оновлена свідомість не може існувати за старими правилами взаємин. Належить відкривати і впроваджувати нові способи спілкування людей на Землі. Це шлях від егоцентризму й етноцентризму до світоцентризму, вихід за межі звичного мислення і за звичні інституціональні рамки, які існували тисячоліттями. Подібне бачення фокусується на виникненні нових векторів можливостей, які раніше ніколи не були доступні людству як єдиному цілому. Тому буквально всі існуючі інституції і форми суспільного співжиття сьогодні перебувають у стані руйнації і розпаду. Міжнародні відносини повинні вийти із прокрустового ложа соціального дарвінізму і вперше будуватися на принципах прощення та зцілення старих ран. Регенеза суспільних форм вимагає, щоб політична влада більше не займалася соціальним конструюванням, а бачила світ, як екологію, складну адаптивну систему, в якій глобальне усвідомлення застосовується навіть у локальних процесах.

4. Руйнування матриць. Старі бар’єри повинні розтанути разом із фобіями, які їх живили. В інтернетизованому світі те, що розпочиналося як міграція і глобалізація економіки, швидко стає всесвітньою мережею індивідуумів та інституцій, які створюють нову соціальну парадигму, за якою Земля і люди розглядаються у контексті єдиної і колективної долі. І коли матриці старих форм руйнуються, народжуються організації вищого рівня і складності, новий всеохоплюючий глобальний організм. Будучи живими клітинами цього організму, ми здобуваємо новий масштаб власної особистості, розповсюджуючи свій гуманізм і свою відповідальність на всю земну кулю.

5. Прорив глибин. Ніколи ще із часів Платона, Будди і Конфуція, себто понад 2500 літ тому, не спостерігалось такого сплеску духовних пошуків. В умовах цивілізаційного взаємозбагачення мудрістю і практиками духовних світових традицій все більше і більше людей прокидаються й отримують доступ до сакральних джерел нашого буття. З початком нового прочитання міфопоетичні прозріння різних культур оживають і синтезуються. Архетипічні ідеї і символи проникають у свідомість і поступово стають необхідні для масової культури. Такий підйом глибин — не інакше як веління часу. Ми потребуємо духовного ренесансу, за масштабами не меншого, ніж глобальний технологічний прогрес, щоб внутрішнє натхнення спрямовувало процес поглиблення сенсу зовнішніх форм буття.



ЧИ ГРІЄ СВІТЛО,

ЩО ВСЕРЕДИНІ ВАС?


Така нова версія П’ятикнижжя примушує здригатися єство кожного, чиї духовні мембрани здатні вловити коливання животворящої лавини, що насувається на людство, у якому «сім мільярдів зібралися на кулі, що крутиться: вони нервують, не знаходять собі місця і мечуться між тим, що було, і тим, що гряде... Світ зголоднів за новим баченням. Тепер, як ніколи, усі системи перебувають у перехідному стані, а глобальні сили кидають виклик будь–якій владі, земне лоно здригається у передпологових муках, і нові матриці буття пробиваються на поверхню із грубої глини соціальних структур, що розсипаються».

І 2012–й — це кайрос — сприятливий час для перемін, коли в уже насиченому часі утворюється нова тканина реальності.

Глашатаї конаючого світу, що стирчать нахабно на електоральних білбордах, спаплюжили до бридоти животворне і могутнє слово — зміни.

Триває цинічна експлуатація, можливо, найпекучішого, що є у тих, хто живе на планеті, — всепоглинаюче прагнення змін. Ця потреба вилилась практично у якнайвищий ранг інстинкту, який, коли торкнеш, миттєво дає реакцію, чого й домагаються пігмеї від політики.

Але спитай політика, який би мав їх здійснити, чи громадянина, який мав би оті плоди пожинати, — які такі зміни? — відповіді не буде. Буде фальшиве бурмотіння, у яке не вірять ні перші, ні другі. Без потреби змін ми вже жити не можемо, але найчастіше ця туга за новим виглядає, як лупцювання стіни власним лобом.

І чим більше словоблуддя про зміни ллється з усіх екранів, тим невблаганніше топиться у цих брудних потоках бодай ілюзорний образ новизни.

Змінити треба не мало не багато — саме сприйняття і розуміння Життя. Треба перейти на іншу галактичну частоту, щоб отримати не лише доступ до нових джерел духовної космічної енергетики, а й елементарну потребу пролонгувати своє право перебувати на Землі й розпоряджатися нею.

Якщо не буде змінено спосіб життя, що панував протягом тисячоліть земного циклу, кінець якого — 21 грудня 2012–го, така пролонгація виглядає сумнівною.

Кінець матеріального світу. І початок не світу, а світла, яке має спалахнути бодай у тому–таки одному відсотку.

Для виділення нам кредиту Всевишнім або навіть траншу ще на бодай 26000–річний відрізок марафону під назвою — Життя.

Початок світла в кінці тунелю, з якого не знайти виходу, якщо не буде цих провідників, що вказують вихід із безвихідного досі становища.

Максим Горький, окрім своєї демонстративно більшовицької революційності, був тим щасливцем, якому гонорари за книжки про боротьбу за права пролетаріату дали змогу першим у Росії купити собі власну машину. Фальшиво звучить такий «буревісник» у пошуку прообразу Данко, який вирвав власне серце й освітив путь. Видно, не на того поставив письменник–олігарх. Його «данки» у 1917–му перевернули світ, але не тим боком, і, здеградувавши через кілька десятиліть, створили по дорозі до кончини сатанинську імперію, яка першою підняла руку на Бога.

Не знаю, чи знайомий із творчістю Олексія Пєшкова Арджуна Ардах, американський візіонер і засновник Університету єдності, який взяв інтерв’ю у 30 тисяч таких «данко» — яскравих особистостей. Це зайняло 250 касет звукозапису з понад мільйоном промовлених слів, сповнених смислами. Він вважав їх духовно пробудженими і розгледів довкруж їхнього біополя світлове поле, від якого поширюється духовна енергія. І серед них були не тільки справді світлі особистості від науки чи мистецтва, де за родом заняття не випадає бути уніфікованим.

Пробудження торкнулося як зовні засушених шарлатанів із Уолл–стрит, так і консервативних до останньої клітини пастирів Единбурзького катедрального собору, настоятель якого, єпископ Холлоуей, сказав прекрасні слова: «Яке я відчув полегшення, коли збагнув, що двері в’язниці ніколи не були зачинені».

В’язниця — це наша матеріальна шкаралупа, яка не дає нам вилупитися у справжній світ Божий — світ духовний.

А. Ардах на основі цього опитування видав у 2005 році книгу «Транслюцентна революція». Від англійського слова translusent — той, який просвічується. А словник Вебстера подає ще точніше: той, що пропускає світло, але не прозорий. Щоб бути носієм світла, не обов’язково бути прозорим, невидимим, ніяким чи навіть порожнім. Якраз навпаки — тільки найтісніша духовна щільність витворює цю моральну люмінесценцію.

Давайте вникнемо у цю нову духовну оптику. У фізичній царині заведено таке правило, що крізь скло можна дивитися так, наче його, скла, немає. У жертву власній реальності скло пропускає чужу реальність. Світлонепроникний предмет, як–от камінь, просто поглинає світло, якому крізь нього не пробитися на інший бік.

Транслюцентний об’єкт світло пропускає, але дифузно, зберігаючи при цьому свою власну плоть у її незворушній формі і структурі. Звідси й виходить ефект кристала — світиться ізсередини. Такі кристалічні брили, як застиглі шматки сонячної плазми, я бачив у підземному світі враженого астероїдом Юкатану, де формувався транслюцентний світогляд майя.

Не скажу точніше, ніж автор цього нового одкровення про революцію із революцій, коли йдеться про переклад із ірраціональної мови відчуттів на філософську тканину цього феномена: «Транслюцентні люди неначе світяться ізсередини (як кристали). Вони відчувають зв’язок зі своєю глибинною сутністю, спокійною, вільною, безконечною і незмінною, але в той же час вони сповна включені у подієвість власного життя. Їх так само навідують думи, страхи і пристрасті, вони так само стикаються із випробуваннями, невдачами і стресами. Але особиста історія їхнього життя перестала бути непроникною: у ній відображається тепер щось глибше, сяюче, міцне та постійне, що світиться ізсередини».

Транслюцентність дає вам відчуття стану знайдення самого себе, злуки із власною сутністю. Бо, зрештою, не має жодного значення те, що про вас говорять, у порівнянні з тим, ким ви є у галактичній механіці вищого вашого призначення. Мати Тереза завше повчала: сприймайте мовчки, із посмішкою та повз себе те, що інші говорять про вас, і робіть далі те, що велить вам внутрішній голос.

У Джіласа Едварда є блискучі слова: «Уміння любити самого себе — це уміння приймати себе такими, якими ми є, вміти обняти своє “Я”».

«Слідуйте за своїм блаженством, — говорив Джозеф Кемпбелл. — Якщо ви вважаєте, що бути високодуховним — це те саме, що бути хорошим у чужих очах, ваші справи погані. Ви спрямовані у протилежний бік від істини».

Для цього треба користуватися компасом радості, який прокладає нам азимут звідтам, де височіє над нашим поточним життям наша сутність. Бо, зрештою, попри суєту суєт, попри відблиски–метелики минущих пожадань, що згоряють на вогні наших дальніх фар власного шукання, найвеличніше благословення, яке тільки може пережити кожен із нас, коли крізь двері в’язниці пересудів, які ніколи, як сказано, не зачиняються, виливається на волю наш поневолений потенціал.

Бо він є закладеним у вас вогнищем богоподібності. Тому шукайте навколо себе тих, котрі допомагають вам пробуджувати у вас високе, хто допомагає вам прочиняти двері в’язниці без замків.

І тоді ми ввійдемо у блаженне поле, на якому не варто шукати слідів інопланетян і на якому ми самі засіємо знову ще вище і глибше організовану форму буття у незнаних досі вимірах і в нечуваних дотепер частотах, на яких вібрує в унісон із Вищим Смислом ваша душа.

Якщо зробити фотографію нашого часу, сукупність якого становить тривалість нашого життя, то ми просто жахнемося з власного марнотратства. Ми буквально перебуваємо у стані гіпнозу від того, що відбувається навколо зі всією його ницістю і гидливістю. Особливо це стосується світового рекордсмена за рівнем заполітизованості — українського громадянства, серед якого й мені дивним чином випало жити. Зі всіх десятків народів, цивілізацій, згромаджень і доменів я не бачив ще одного такого племені, яке б так катастрофічно звело до мінімуму регістр звучання власної душі та діапазон подієвого наповнення власного життя.

Уже добрих 20 років навколо нас нічого рівним чином не відбувається. Окрім просто божевільного заклинання: куди ми йдемо — у Росію чи Європу? Куди нас і за скільки візьмуть?

У це психіатричне дійство втягнуті мільйони, які вже не помічають, що воду в ступі можна товкти день, два, ну, місяць, а не десятиліття глуму над самими собою.

Карлики народжують ще менших карликів — цю біологічну закономірність відображає зведена уже до печерного стану українська політика, на сцені якої стрибають по власних головах макаки.

Наступний роман, перефразовуючи Джорджа Орвелла із його «Фермою тварин», я назву «Острів макак». Він — про комуністичний тоталітаризм, а я — про посткомуністичний демократизм, начебто не так страшний, але ще гидкіший, ніж сатанинське ленінське чрево, з якого вийшов цей нинішній.

Чому острів? А тому, що Україна відбилася від материка, від Європи і хоче, щоб її знову з ним злучили, але біда в тім, що туди макак не хочуть, — от у чім заковика.

Чому так нещадно–жорстоко я висловлююсь про власну державну неньку, про працьовитий український народ і про нашу та іже з нею титульну націю? А тому, щоб ви, дорогі мої співвітчизники, — пробудилися!

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала.

Я ж гавкаю раз в раз,

Аби вона не спала.

Це Іван Франко. Але я також услід за ним «гавкаю» із тією ж метою. Плюйте на те, що навколо вас. Навчіться того, що приносить найвищий кайф і заряджає найвищим драйвом, — навчіться заглядати всередину себе і зігріватися Світлом, що виливається звідтам солодким потоком.

Його там немає? Є тільки всепожираюча ненаситна плоть? Не кваптеся із висновками, покірно заносячи себе у ряди людиноподібних мавп. Хіба ви все доконче зробили, щоб збагнути себе?

Людина — це незмірно більше, ніж власне тіло, яке вештається на каруселях у безглуздому політичному цирку. Ви мене таки почуєте, якщо ви — Людина, а не макака.



КВАНТОВИЙ СТРИБОК


Прикладаючи слухавку до серцебиття постлюдства, візіонери, ряди яких ростуть по всіх національних родах, окрім хіба що українського, здійснюють переклад цього палкого заклику науковою мовою. Передовсім термін — як назвати цього новонародженого предтечу грядущої епохи?

Шарден пропонує якось так надто прямолінійно — Homo progressius — людина прогресивна. Пробує мудрувати Шрі Ауробіндо і пропонує назвати гностичною людиною — Gnostic human. Пітер Рассел — людина двічі розумна — Homo sapiens sapiens — виражає суть. За Джоном Уайтом, це мав би бути Homo noeticus — людина ноетична. Для Барбари Хаббард це взагалі Homo universalis, оскільки «земля народжує воістину вселенське людство — біологічний вид, здатний розвиватися спільно з природою і творити разом із духом — або деградувати і знищити себе».

Я цитую, між іншим, одного із кандидатів у президенти Сполучених Штатів Америки від демократичної партії у 1984 році. А ви думали, що політики скрізь такі, як у нас, — тупі, ненаситні, мавпоподібні? Барбара Хаббард сьогодні — одна з–поміж найяскравіших глашатаїв планетарного оновлення. Вона заснувала Фонд еволюції свідомості і є його президентом. Її перу належать інтелектуальні бестселери «Явлення: від еґо — до сутності», «Еволюційна подорож» та багато інших.

До речі, її землячка, Джин Х’юстон, — також одна з–поміж найсвітліших умів сучасності. Це її гаряча, як розпечений метал, книга «Час стрибка» — дуже популярна. Її запрошують для консультацій господарі Білого дому, вона є експертом кількох комітетів Організації Об’єднаних Націй, створила рух за розкриття людського потенціалу, заснувала містичну школу філософських, психологічних і духовних досліджень та школу соціальних художників.

Знайомство із цими найсвітлішими іменами сучасної історичної доби можна було б продовжувати ще довго. Те, що інтелектуальна злива не дійшла до нашої української розумової пустелі, не означає, що така ж посуха, як у нас, і на інших земних усюдах.

Загалом уже неможливо не помічати наймогутнішого самопрояву Часу, у який живемо нині, — планету просто стрясає тотальний землетрус духовно–інтелектуальних пошуків.

Із історичних описів це ніби нагадує Осьовий час за кілька століть до Христа, коли на планеті у різних її кінцях з’явилися проривні нові знання від іудейських, грецьких мудреців, від Будди, Заратустри, Конфуція, які стали сакральним фундаментом сучасної земної людської світобудови, встановили правила, як мають люди жити на Землі.

Сталося це водночас і в різних кінцях планети. І без втручання трансцендентного тут обійтися не могло. Визріло, вочевидь, рішення висипати на наші просвітлілі голови із щедрої пригорщі Всевишнього чергову порцію Його мудрості.

Так і нині. Людина — неначе пташеня у шкаралупці. В одну якусь мить крилате, одухотворене життям створіння усвідомило, що це ще не життя тут, у шкаралупці, а так, прелюдія.

І давай дзьобати — прориватися на волю, адже з цього життя саме і стартує. Так і ми, натхнені космічним кругозором майя. Пробудилися і лупимо інтелектуальними дзьобами у шкаралупу земної нашої обмеженості — ламаємо цю мембрану між старим і новим світом. Щоб вирватися у Космос і стати новим видом — не галактично–хуторянським, окремо взятим земним, а вселенсько–галактичним.

Ми хочемо, як майя, піднятися у Небо на своїх відлунених голосом Духа пірамідах і заставити Сонце зійти по нами вимощеній драбині на Землю. Ми вже не можемо жити так, як учора, дивлячись лише собі під ноги, а підносимо, як співається у християнській Літургії, вгору серця до своєї позаземної, позатілесної сутності.

Квантовий стрибок — дуже вже поширене, хоча незбагненне визначення нашого нинішнього стану дерзновенного духовного ренесансу — за Джин Х’юстон, «найрадикальнішого руйнування і відновлення, які коли–небудь бачив світ... Ми присутні при прощанні з тим способом буття, яким жили сотні і навіть тисячі літ».

«Світ зголоднів за новим баченням. Тепер, коли всі системи перебувають у перехідному стані, а глобальні сили кидають виклик будь–якій владі, на самому ґрунті відчувається якась нестійкість, земне лоно здригається у передпологових корчах, а нові матриці можливого пробиваються назовні із грубої глини розтрісканих соціальних структур», — пише розумниця Барбара Хаббард, яка мала необережність йти у віце–президенти.

Тріск від ломки під ногами і виповзання на поверхню тканини нової реальності запаморочує небайдужі і непорочні голови.

Чого раптом фізики Ньютона виявилося замало і потрібно було йти за аналогіями до фізики Нільса Бора та Альберта Ейнштейна? Річ у тім, що класична механіка не може пояснити закону руху елементарних часток — атомів, молекул, протонів, нейтронів та іже з ними, чи, точніше, вони з нами, бо ми з них складаємося. Тут зовсім інші, на цьому, атомно–молекулярному рівні, діють закони. Для цих мікро–, з яких складається всіляке макро–, закони Ньютона не писані, тому треба було написати механіку зовсім іншу, квантову. Механіку для цієї мізерії.

І уже в цьому квантовому полі спостерігається така штука, яку Нільс Бор назвав квантовим стрибком. Перехід із одного стану в інший не як із фізичними тілами — плавно, поступово, а стрибкоподібно. У цьому, власне, й полягає фундаментальна різниця між отими фізиками. Такі стрибки пов’язані з неунітарною еволюцією квантомеханічних систем.

Раз не діють закони фізики, значить, діють закони іншого порядку, у царині якого перебуває богоподібний «вінець природи».

І тут випливає на перший план питання із питань — ключове розуміння: що таке Людина? Не буду підписуватися наразі, але процитую: «Фізичне тіло має бути виведене за рамки поняття “людина”. Носієм людськості можна вважати лише душу», — вважає російський мислитель, успішний медіа–бізнесмен, який створив широковідомий «Росбалт», а відтак кинув усю цю суєту суєт і кинувся шукати істину у сфері вічності, — Дмитро Мокичев.

Може, й надто категорично сказано, але усе вищевикладене діагностування нового виду людського стосується справді не його тіла.

Стосується душі, реальність якої доводив, і небезуспішно, батько сучасної психології Карл Юнґ — як взаємозалежність психічного, душевного і фізичного начал. У книзі «Відповідь Іову» Юнґ описує архетип Христа і Друге Пришестя як злиття маленької проекції земного еґо із космічним, божественним «Я».

Є твердження із претензією на наукове, що у момент фізичної смерті людина стає на 20 грамів легшою. Це вага душі, яка з тіла виходить.

Може, це занадто крутий фізичний вульгаризм, але те, що люди називають душею, є їхньою божественною, космічною сутністю.

Є така сутність, як атом Всесвіту, котрий, опустившись для тимчасової мандрівки на планету Земля, набуває тілесних форм як адаптивних трансформацій у конкретних умовах саме цього середовища буття, саме на цій, одній із мільярдів планет.

Так, у цьому квантовому стрибку вона, душа, — головна рушійна сила. Це вона, душа, повинна «стрибати». Без її невтомної праці нічого не вийде. Пустіть у цей повітряний вояж над прірвою між світами й епохами одне лише тлінне тіло, і воно провалиться у цю прірву.

Не долетить. Долетіти можна тільки на крилах душі. На крилах птаха, який промовляє до вас, коли ви ступаєте на новий еволюційний поверх сходами піраміди у Чечен Іці. Голос Духа — от до кого треба прислухатися у квантовому стрибку, щоб успішно приземлитися на тому березі.

Ми, християни, віримо у те, головне, без чого ми не йшли би услід за Христом, — Бог нам дав частину своєї божественної суті — душу. Не занапастити її — у цьому, власне, й полягає сенс — бути християнином.

Саме Христове вчення як релігійний світогляд найповніше виражає те, що нині твориться, а саме: самоконструювання нової земної парадигми богоподібності. І хоча це було сказано неприятелем Христовим, саме ніцшеанське визначення найточніше виражає архетип нового роду людського, який є Злукою «Розуму Цезаря» із «Душею Христа».

Коли я виводив образ головного героя роману «Хрест», українського тамплієра, Душа якого перемогла сатанинську, ядерну імперію, я керувався саме цією формулою. Відтак, поринувши у царину нових вчень про постлюдство, я зрозумів, що моєю письменницькою рукою водила Воля показати у живій, художній плоті героя нашого часу.

Кецалькоатль чи, по Чечен Іці, — Кукулкан — це злука душі божественного птаха і розуму мудрої змії (у майя категорично немає негативного ставлення до цього виду фауни).

Бо саме і тільки як ця злука бачиться сув’язь нової реальності. «Коли ми інтегруємо у реальність явища архетипічної сфери, або просторово–часовий континіум більш високих вимірів, описаний квантовою фізикою, дійсність набуває іншої валентності. Ми починаємо бачити світ як спіраль мандали, гностичну притчу, в яку занурюється наше буття», — пише Даніель Пінчбек.

У нову реальність справді першою має ступити Душа. Блискучий мислитель, котрий, як і я, вважає Ісуса Христа найсвітлішою постаттю, яка коли–небудь жила на Землі, автор мудрої книги із претензійною назвою «Феномен людини», французький священик і науковець П’єр Тейяр де Шарден цей дискурс виводить графічно: «Геометрична сферичність Землі і психологічна гнучкість Духа гармоніюють між собою», і звідси «людина довідалася, що доля світу — у ній самій».

Шарден, оволодівши масштабом мислення на рівні майя, подає свою картину Промислу Божого. Спочатку був космогенез, який породив космосферу. Відтак геогенез створив Землю. Біогенез — це створення Життя. Ноогенез — це вже ноосфера під назвою Людина. І от фінальна стадія — Христогенез — перемога свідомості, яку приніс сюди Ісус Христос.



ДУША: У ЦИФРАХ І ФАКТАХ


«Мислю — значить існую» — от вам визначення, що таке — Життя. А мисль — продукт не тіла, а свідомості, тому субстанція життя — не в тілесному, а в духовному. 90 відсотків так званої «української еліти», яка ввірвалася нині у парламент, а це гримуча суміш комі, наці, боксі, банді та іже з ними педерастів, лесбі та педофілів, — дадуть вам інший термін Життя.

На відміну від процитованого француза Рене Декарта, тут список інший, а саме: «Жеру — значить існую», «Краду — значить існую», «Брешу — значить існую». Правда, який широкий ідеологічний плюралізм? Демократія у дії. Від цього хочеться справді плюватися. Але маємо те, що маємо, — неандертальців при владі.

Анатомізуючи феномен грядущого, ви помітили, що тіло, у яке так невтомно напихають наші власть і маєтки імущі інгредієнти з метою переробки на екскременти, — тіло не таке вже й важливе. Нова людина буде виходити із тіла, але житиме, бо смерть — це коли із вас виходить душа, а не коли із вас виходить тіло. Воно наче ще тепле і при вас, але без душі уже мертве.

Тіло доти живе, поки у ньому душа, бо життя — у душі.

Де вона, дай помацати, скаже народний обранець, сидячи на золотому унітазі. А справді, як можна вірити у душу, коли її не можна вкрасти?

Нагадати не зашкодить, що всесвітньо відомий мислитель (а не клептоман) Роджер Нельсон започаткував проект «Глобальна свідомість», яким на підтвердження накреслень Карла Юнґа встановив зв’язок матеріальності душі через її зв’язок із геомагнітним полем Землі. Не на пальцях, а на приладах датчики показують, як сукупні емоції людства доходять до ядра Землі і що від того робиться із електромагнітним самопочуттям Геї.

Уже не проповіді з амвона, до яких любителі якомога більшої кількості матеріальних благ ставляться по–різному, а на десятках наукових станцій моніторингу Душі по всьому світу доводять це. Наука каже: молитва таки може відвернути загрозу, вона так виконує функцію захисту, що МНСам усіх країн світу й не снилося. Наука каже: коли просити Бога, то він реагує, і це фіксують прилади!

Чому таке озвіріння відбувається навколо нас у державі, яка духовно деградує і перетворюється на погорільщину, у якій «неначе села погоріли, неначе люди подуріли — німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть»?

А я питаю: скільки із вас молиться щоранку і щовечора? У нас діє інший закон: якщо від ранку і до вечора нічого не вкрав — день пропав. А ви хочете добре жити?

Нагадаю ще одну геніальну формулу від Еммануїла Канта: є дві найграндіозніші речі — зоряне небо над нами і моральний закон, сумління як голос Бога — душа всередині нас.

Дослідник Х’юстон Сміт вважає, що людська свідомість здатна створювати асоціацій більше, ніж атомів у тому самому зоряному небі. Практично встановлено, що Всесвіт — голографія вселенської свідомості, до якої може ввійти кожен із нас як носій вселенського атома.

Люди вже навчилися бачити на відстані, телепатія, ясновидіння, транскомунікація із померлими, міжвидова комунікація, коли люди, особливо діти індиго, розуміють мову тварин — собак, китів, дельфінів, — ці теми, як властивості людської душі, практично не дискутуються.

Те, що мислительське поле мільярдів людей зв’язане в єдине ціле, доведено цілком офіційною наукою, яка називається — психофізіологія і яка відкрила дію закону квантової фізики у своїй сфері — зчепленість від корінного англійського слова — когерентність.

Про цю когерентність ми знаємо і без учених — це коли тіло і свідомість діють як єдине ціле. Інфаркт від стресу — це вже для нас як два рази по два. Наші почуття, моральний стан, наші емоції впливають напряму на наше фізичне здоров’я.

Уже узаконена нова галузь медицини, яка цим почала теоретично і практично займатися, — психонейроімунологія. Ви переживаєте, і серце вискакує із грудей.

Банальний факт, але він відтворюється на мегарівні, коли разом із нами хвилюється Земля, коли ритми її електромагнітного серця так само впадають в аритмію.

Є спеціальна медитація Махаріші, адепти якої довели експериментально: якщо цю вправу робить один відсоток населення певного регіону, злочинність у ньому падає на 16 відсотків.

Як ви гадаєте, у столиці США живуть якісь шамани і навіжені езотерики, чи все–таки прагматики? Саме останні провели дослідження і встановили: у районі Вашингтон БС цей показник у результаті специфічних молитов Махаріші становив 23 відсотки — графік падіння злих дій, вчинених людьми...

Вчені Інституту HeartMath — Математики серця — у план своїх досліджень записали пункт: через молитовно–медитаційний механізм піднести рівень гармонії людських стосунків у глобальних масштабах. Між націями, між державами, між цивілізаціями. Невже і між євреями і палестинцями?

А якщо відслідковуються наслідки ненависті, то як же тоді любов? Найвища християнська цінність, бо Ісус залишив нам заповіт, що Бог — це любов.

Любов — це невичерпна енергія всередині нас, яка може продрімати все життя, залишаючись невідкритою корисною копалиною, а може вибухнути сильніше, ніж усі вулкани світу. Любов до іншої людини: до батьків, до дружини, до дітей, до ближніх, до нації, до людства, до Землі, до Бога.

Уже доведено у процесі встановлення фізики душі, що любов приводить до виконання величної симфонії електромагнітного і біохімічного резонансу в нашому тілі. Аж трусить від того резонансу, особливо у молодому віці, коли ця біохімія ще блищить, як нова копійка, і наливається кров’ю, як сніп космічної насолоди.

Коли із почуття любові до Бога, до Землі, до Людини я пишу ці рядки, то я знаю, що у моєму мозку утворюються нові нейронні доріжки.

Творення Логоса, самої словесної Ідеї, що все є Бог, — не може вершитися, коли енергетичний бак порожній. Цей енергетичний резервуар Любові до Життя у всіх його проявах має бути сповненим по вінця, щоб подолати земне тяжіння і вийти у відкритий космос, у якому відкривається перед вами, як грибна галявина після теплого дощу, вселенське поле, усіяне континіумом смислів.

«Ми живемо довше і володіємо міцнішим здоров’ям, коли підтримуємо зв’язок із тими, кого любимо», — пише Джеймс Оді. Свята правда.

В інституті Нельсона розробили медитацію–молитву на п’ять хвилин, яку назвали The Rainbow Bridge Maditation — Глобальний телепатичний міст любові. Це явище Планетарної веселки добра назвали Маніфестацією ноосфери.

І не треба всім виходити на цей міст. Досить незначної кількості, бо за законом нормативної детермінації, відкритим Рупертом Шелдрейком, під дією морфічного резонансу внаслідок досягнення критичної маси змін у свідомості вони поширюються на весь біологічний вид.



ЩО ХОЧУТЬ 102 ЛАУРЕАТИ

НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ?


Нині консервативне вухо агресивної більшості дуже ріже всепоглинаюче слово, явище, феномен, епоха — глобалізація. Поки її намагаються осмислити тугодуми–реакціонери, Шарден глянув на цю модерну ікону з іншого боку.

Ця популярна дама стала уже старою дівою. Якщо ви хочете йти в ногу з часом, який просто тікає під нашими кволими ногами, переходьте на наступний поверх еволюції — на піраміді у Чечен Іці. Замість глобалізації, яку ми вже практично проїхали, настала епоха планетаризації. Планетаризувати себе.

Тобто: пройти перереєстрацію для вступу у повноправне членство у новому комплекті людства — значить адаптувати свій спосіб мислення для відображення холітичного[1] бачення відносин людства із навколишнім світом, який Землею тільки починається і ніде і жодним чином не закінчується.

Планетаризація — це усвідомлення того, що наша планета є одна із багатьох серед мільярдів таких, як Сонячна система. Це перехід від Сонця, як центру, до центру Галактики. Ця галактична перспектива дає нове бачення застережних сигнальних вогнів перед прірвою нестримного споживацтва і паразитування.

Якщо глобалізація стала де–факто економічною релігією експансіонізму кінця ХХ століття, то планетаризація стане холістичною парадигмою планетарної моралі після 2012 року.

Моє покоління мало вступати у свідоме життя зі знанням напам’ять комуністичної молитви — «Морального кодексу будівника комунізму». Авжеж, слова справедливі — людина людині друг, товариш і брат... Хто проти?

На словах. А на ділі? Людина як диявол во плоті знищила десятки мільйонів невинних, також людей, — от яку реальність мав прикривати у ролі фігового листка цей так званий кодекс.

А все розпочиналося із посягання на Бога. Коли на нього піднімалася рука, то що вже тоді двоногі комахи, яких сатанинські червоні вожді нищили, як непотріб, нікчемних створінь. А може, вони й були нікчемами, нічого не вартими, коли вони складалися лише із тіл, яких у процесі будівництва комунізму важко було прогодувати. Бо тіла ці без душі. Бо що то значить — немає Бога? Найперше — немає душі. Тоді людина — це тварина, яка, як твердить Дарвін, походить від мавпи і згодом має збудувати комунізм у відповідності з моральним кодексом.

Із такою відповідністю нічого не вийшло. Тільки багатомільйонний могильник під цвинтарною плитою марксизму–ленінізму із його претензією на нове вчення.

Тепер квантовий стрибок ґрунтується на ній, на душі.

У 1993 році у Чикаґо був скликаний парламент Світових релігій, який закликав до створення глобальної етики, котра ґрунтується на чотирьох принципах:

— культура ненасильства і поваги до життя;

— справедливий економічний порядок;

— культура толерантності і життя за правдою;

— культура рівноправності і партнерства між жінками і чоловіками.

Це той моральний мінімум, який необхідний для виживання роду людського.

«Союз стурбованих учених» того ж року прийняв «Звернення», у якому йдеться про те, що необхідна нова етика, «котра повинна стати стимулом широкого руху, який переконає лідерів, уряди й окремих людей, що діють їй всупереч, у необхідності відповідних змін».

Звернення вчених, яке підписали 1670 мислителів, у тому числі 102 лауреати Нобелівської премії, стосується передовсім взаємин Людства із Землею. «Нам необхідно усвідомити, що здатність Землі продукувати те, що необхідно для підтримки нашого життя, не безконечна... Ми не повинні надалі бездумно спустошувати Землю. Навколишнє середовище випробовує на собі навантаження, яке досягло критичного рівня» — чи то вердикт, чи то благання тих, котрих можна поіменувати Совістю людства.

Часом песимісту може здатися, що це хоч і непоодинокі, але голоси у пустелі. Хто там особливо цю сотню нобелівських лауреатів буде слухати? Тут — сотня, а там — сім мільярдів, у переважній своїй більшості зарозумілих і далеких від божественного покликання, живих істот.

Мільярдні низи ледь повзають по глобусу, перебиваючись із дня на день у безпросвітній нужді, а верхи, залізши на монблани награбованих статків, вважають, що схопили золотого тельця за карк і цього досить, щоб не втонути у космосі і жити вічно.

Але я згоден навіть не із спостереженням, а із тисячі разів підтвердженим постулатом, сформульованим Марґарет Мід: «Ніколи не сумнівайтесь у силі невеликої кількості людей, які поставили мету змінити світ. Насправді світ завжди змінювали одиниці».

Одиниці під одним прапором, на якому мудрою і мужньою рукою Маґатми Ганді виведено: «Якщо хочеш змінити світ, зміни себе самого».




ЛЮДЕНИ



2045–й


Пройнявшись магією дати — 2012–й, звикайте тепер до нового набору коду, який виводить світовий розум на пік пізнання, — 2045–й.

Маргінальна свідомість совка, зосередившись на другій половині цієї циферії, радісно вигукне: так це ж 100–річчя Великої Перемоги у Великій Вітчизняній війні.

Ясна річ, на той час не залишиться не тільки жодного учасника війни як у рядах Червоної армії, так і Третього рейху, а й президентом Росії не буде В. Путін, який нині, подружившись із екс–канцлером Шредером у водних обіймах Балтії, використовує 9 травня як історичну легітимність відновлення союзу.

Через 100 років після взяття Рейхстагу, над яким прапор вивісили все–таки не росіянин і грузин, а українець, навіть не акцентуватимуть, що це перемога Сталіна над Гітлером.

В історичній ретроспективі буде безсумнівним, що це були не вороги, а сіамські близнюки–людожери, які, поклавши на олтар тоталітарного сатанізму сотню мільйонів жертв, можливо, востаннє на цій планеті продемонстрували звірячу природу людини.

Якщо й згадуватимуть у 2045–му про травень 1945–го, то навіть не як перемогу незрозуміло чию і над ким, навіть не як завершення Другої світової війни, а як останню світову війну на планеті.

Бо на той час війна як спосіб розв’язання конфліктів між людьми, націями, державами і, найчастіше, між вождями, буде таким самим, давно забутим нафталіном, як нині, приміром, такий спосіб розв’язання конфліктів, як дуель.

На той час позашлюбні прапрапраправнуки Гітлера і шлюбні Сталіна будуть лише здвигати плечима: невже ці дикуни справді нищили себе так тотально, бо, справді, й нині, через 100 років, це виглядає як божевілля.

Коли ти думаєш над тим, чому мільйони людей, незнайомих між собою, вбивають одне одного заради інтересів жменьки людей, знайомих між собою, — як на мене, саме у цьому полягає найточніша суть війни.

Коли у 1944–му в Галичину після німців прийшли росіяни, сталіністи забрали мого батька у Червону армію воювати проти нацистів. Після важкого поранення, яке кровоточило на моїх очах усе життя, він пішов із цього світу, так і не дочекавшись онуків. То хто у цьому винен? Втративши батька, я однаковою мірою проклинаю і Сталіна, і Гітлера — двох людожерів, які вкоротили моєму татові життя.

А тоді, у 2045–му, на порядку денному буде питання, за смислом — полярне в порівнянні з тим, яке спільно утверджували Гітлер зі Сталіним у 1945–му. Якщо в минулому сильні світу того змагалися, як якомога більше спровадити людей на той світ, то у майбутньому (до якого вже ближче) нове людство буде думати над тим, як зробити людину безсмертною.

Чому 2045–й? Начебто рукою подати, але це далі навіть, ніж останній цикл «Календаря майя», довжиною, як відомо, 5125 років, або точніше — 1 мільйон 872 тисячі днів. Це буде рік остаточного оформлення нового людства на планеті Земля.

Формації істоти, названої гомо сапіенс, прийде кінець. Після четвертого комплекту людства, за майя, прийде комплект п’ятий. Згодом на Землю ступить, як вінець промислу Божого, — ЛЮДЕН.

Отже, я вбачаю не кінець — початок!



ЯКБИ ЄВРЕЙСЬКА ДИТИНА

НЕ ВРЯТУВАЛАСЯ ВІД ГІТЛЕРА


Коли смертоносний вихор носився над мільйонними масами, тільки Всевишньому було відомо, що у цій пустелі приречених є піщинка, яку вітри занесуть в інший світ. Це було у розпалі тої самої, останньої із воєн, коли найвідчайдушніші з євреїв тікали від Гітлера за океан. Він народився у сім’ї євреїв — утікачів із Європи три роки по війні на тому березі, де сауди нападуть на США.

Раймонд Курзвейл виріс у районі Квінс у Нью–Йорку, тобто там, де креативні вершини дають змогу якнайдалі розгледіти майбутнє.

У 2005 році він видав свою чергову книгу «The Singularity is near». Я вважаю, що переклад назви «Неповторність» надто неточний, якщо мати на увазі таку «неповторність», якої не тільки нині сущі на Землі ніколи не бачили, а й загалом її, цю унікальність, новизну і дивовижність, ніколи не бачила Земля за 4 мільярди років від роду.

І потім перекладати треба вже точно: Is near — себто поруч. Уже тут. Не просто десь там і колись, а вже ота земна невидальщина настала, прийшла, нагрянула.

Смисл полягає в тому, що в результаті взаємопроникнення Людини і створених нею технологічних ресурсів відбудеться остаточна трансформація існуючого світу і його перехід в іншу якість, на рівні якої усе те, що діялося раніше, втратить силу, — ось у чому неповторність.

У фізично–психологічному чи духовно–тілесному способі існування людини не буде вже повторення і відтворення фундаментальних законів. Ньютон із його законами відміняється.

Буде неповторність. Неможливе стане можливим, включно із глобальною метою людства — безсмертям.

Головне, що становить сутність людини (на відміну від усіх інших живих істот на планеті), інтелект, який у тому, знайомому, повторюваному тисячоліттями світі був обмежений біологічними рамками (фізично окресленим мозком), поступово відійде від цієї своєї біологічної основи і стане у мільярди разів потужнішим, ніж нинішній його потенціал.

У новому світі різниця між людиною і машиною буде стиратися. Людина наочно, інституційно й, образно кажучи, конституційно вийде за межі свого тіла. Більше того, вона зможе отримати інше тіло і кілька версій своєї свідомості. І точкою біфуркації буде саме 2045–й, коли відбудеться стрибок у нове людство.

Чи можна вірити Курзвейлу? На відміну від майя, біля обсерваторії яких я відстояв у почесній варті, він живе нині. У книзі «Ера духовних машин», яка вийшла раніше, ніж феноменальна «Неповторність», і яка писалася ще в середині 90–х років, він дав 108 передбачень, 89 із яких збулися вже у 2009–му.

Якщо, за словами цього нью–йоркського «шамана», врахувати ще й 13, що здійснилися по суті, то стали реальністю 102 із 108 пунктів генерального плану еволюції за Курзвейлом.

Людям, які жили в кінці 80–х років, він із аптечною точністю змалював картину сьогодення і місця у цій картині Інтернету — тотальної електронної павутини, яка розпочне переінакшувати людство до невпізнання.

Уявіть себе в останні роки існування СРСР, коли вам розказують, що таке Інтернет — як він діє, до яких змін призведе і наскільки він змінить не тільки умови життя людини, а й саму цю людину, — це виглядало б для вас не тільки наукоподібною фантасмагорією, а просто нісенітницею. Але Курзвейл угадав. Один до одного.

І не вгадав, а бачив, куди веде ця стрімка висхідна крива еволюції.

До речі, він за професією — не провидець, пророк чи оракул. Нинішнім продовжувачам справи шаманів майя чи усіляким новоявленим нострадамусам вірять слабо. Будучи винахідником сканера та інших інформаційних, цілком конкретних нововведень, він, визнаний авторитет у сфері інформаційних технологій зі світовим іменем, зі знанням справи накреслив, як буде розвиватися його вузько взяте тоді, в кінці ХХ століття, ремесло.

Воно ж у той час ще не було панівним у світовій економіці, як тепер. Якийсь там Білл Гейтс, який не володіє запасами нафти чи газу або всілякими іншими матеріальними статками, не міг стати найбагатшим на планеті. Щоб найбагатший згодом товстосум володів лише знаннями, тобто інтелектуальним капіталом, а не нафтогазопромислами, — то була така ж нісенітниця, як і те, що говорив тоді Курзвейл про свою професію, яка не те що переверне світ, а просто знищить його і збудує на його руїнах світ новий — із новою постлюдиною.

Давайте, прихопивши кілька картинок, які вже збулися, здійснимо інтелектуальну подорож із нью–йоркським генієм у 2045 рік.



ПРОРОЦТВО ВІД КУРЗВЕЙЛА


СРСР розпадеться за рахунок розвитку нових технологій зв’язку, як–от щільникових телефонів, які підірвуть здатність тоталітарного режиму контролювати інформацію.

Того ж року людина вперше програє комп’ютеру в шахи, що й сталося із Каспаровим.

Більшість систем озброєння будуть комп’ютеризовані. У 1991 році цей показник становив 10 відсотків, під час війни у Перській затоці США проти Іраку у 2001 році — 90 відсотків.

Будуть створені роботи–автомобілі, впровадження яких поки що відкладено із комерційних міркувань.

Жорсткі диски будуть замінені твердою пам’яттю, а чіпи стануть тримірними.

Народна освіта повністю стане електронною. У США розпочалася програма «Кожному учневі — лептоп за 10 доларів».

У бойових діях головну роль будуть відігравати безпілотні літальні апарати, що й демонструють союзники в Афганістані.

Вторгнення в особисте життя у зв’язку із тотальним відеонаглядом стане важливою соціальною й політичною проблемою.

З’являться вбудовані в одяг та ювелірні прикраси комп’ютери, і людина буде носити на собі дюжину таких пристроїв, з’єднаних бездротовим зв’язком.

Спеціальні пристрої будуть проектувати зображення всередині людського ока, створюючи ефект додаткової реальності. Є уже дослідні зразки.

Телефони будуть в одну мить перекладати розмову із мови на мову. Над цим пілотним проектом нині працює Goggle.

Більшість текстів наговорюватиметься на комп’ютер, який буде здатен розпізнавати людську мову. Програми є, але не поширені, бо поки що — слабкий попит.

Людина взаємодіє з комп’ютером не з допомогою клавіатури, а з допомогою мови і жестів, і при цьому комп’ютер виглядає як персоніфікований помічник, що поступово призведе до стирання різниці між людиною і комп’ютером.

Відеоспостереження ґрунтується на застосуванні камер розміром, як головка булавки.

Комп’ютери призведуть до повного витіснення паперу в діловодстві — як у бізнесі, так і в державному управлінні. Комп’ютеризація дасть змогу більшості людей витрачати час на набуття нових знань.

Більша частина роботи із керування автомобілями здійснюється комп’ютерами. Більшість доріг мають комп’ютерні системи управління дорожнім рухом.

У всіх сферах мистецтва — віртуальні художники і музиканти.

Комп’ютери стають здатними самостійно виготовляти нові знання.

Більшість свого часу людина витрачатиме не на спілкування одне з одним, а на спілкування із машинами.

Війни, хвороби і бідність повністю викорінені завдяки технологіям.

Системи ІТ заявлять, що вони володіють свідомістю, і вимагатимуть визнання цього факту. З’явиться рух за права роботів.

Завершиться зворотний інжиніринг людського мозку, у результаті чого небіологічний інтелект об’єднає у собі здатність розпізнавання образів людини.

Небіологічний інтелект продовжить своє експоненціальне зростання.

Уся їжа виробляється мікромашинами на молекулярному рівні і не відрізняється від натуральної.

Зникне різниця між віртуальною реальністю і звичайною — за рахунок фоглетів, себто мікромашин, здатних миттєво скластися у будь–який тримірний об’єкт.

Люди і машини зіллються докупи на фізичному і ментальному рівні з допомогою кіберімплантів. Різниця між людиною і машиною зникне.

Більшість розумних істот не будуть мати постійних фізичних тіл. Більша частина народонаселення буде становити собою системи ІТ. Нові істоти зможуть населяти або створювати собі робототіла за своїм бажанням, а також контролювати водночас кілька тіл.

Індивідуальні істоти постійно то зливатимуться, то розділятимуться, отже, неможливо точно визначити кількість населення Землі. Постане питання про таку фундаментальну річ, як самоідентичність.

Органічні люди стануть меншістю на планеті. Ті, що будуть відмовлятися від імплантів, від нанокомп’ютеризації власних фізичних тіл, будуть жити на іншому, нижчому, рівні свідомості, і взаємодіяти із більшістю їм буде важко, а то й неможливо. Але буде встановлений правопорядок, який забезпечить захист таких реліктів, як натуральні люди, не дивлячись на їх обмеженість. Інформаційні істоти вважатимуть їх своїми предками.

Людени зможуть миттєво завантажувати у себе нові знання, що не потребуватиме часу на навчання. Вони постійно робитимуть запасні копії самих себе, що таким чином робитиме їх безсмертними. Головний ризик — комп’ютерні віруси.

Щільникові телефони будуть вшиті в одяг. Домогосподарські роботи будуть повністю передані найпростішим роботам.

10 терабайт комп’ютерної пам’яті, що еквівалентно обсягу пам’яті людського мозку, будуть коштувати менше 1000 доларів.

Медицина буде ґрунтуватися на нанотехнологіях. Появляться нанороботи, які будуть плавати у системі кровообігу людини і живити клітини та виводити відходи із судин, які нині призводять до інсультів та інфарктів.

Загрози з боку генетично неминучих патогенів зникнуть, оскільки появляться нанороботи, що немислимо переважатимуть будь–які генетичні задатки, і на їхній основі кожен зможе сконструювати собі штучний могутній імунітет.

Наномашини будуть проникати безпосередньо у мозок і взаємодіяти із нервовими клітинами, читаючи вихідні і вхідні сигнали. Стане можливою безперервна трансляція свідомості однієї людини іншій, як із веб–камери.

Сформується людське тіло 2.0, у якому системи живлення будуть замінені нанотехнологічними механізмами.

У 2045 році буде сформовано людське тіло 3.0, яке вже не буде мати фіксованих форм, а буде скорше керованою матерією із фоглетів.

І от 2045! 100–річчя Великої Перемоги? От яка буде перемога за Курзвейлом.

У 2045–му настане те, що точно перекласти на мову гомо сапіенс, якому прийшов кінець, неможливо, і що автор назвав Singularity.

Ця неповторність нової постлюдини настане тоді, коли системи інформаційних істот переважать людину інтелектуально і візьмуть технологічний розвиток у свої руки. Вони почнуть самі себе відтворювати, самовдосконалювати, самопосилювати у вибухоподібному процесі.

У 2045–му буде досягнута межа щільності електронної техніки на планеті. Тепер вона буде зростати тільки вшир — поза межами Землі. А сама Земля перетвориться на один велетенський комп’ютроніум. На цій базі розпочнеться пробудження Всесвіту, що приведе до винайдення способу надсвітових подорожей Галактикою. Розпочнеться ера, коли закони фізики перестануть діяти. Розпочнеться практичне пересування в інші виміри. Паралельні світи стануть реальністю.

За рахунок нанотехнологій буде досягнута точка біфуркації — неповернення у боротьбі за продовження життя — і вступить у дію закон: кожен прожитий рік буде давати приріст очікуваної тривалості життя більше ніж на рік.

Що це таке? Це закон безсмертя.

Ви знаєте, що саме із цього інтелектуального вулкана–землетрусу–цунамі є найбільш приголомшливим? Коли я прочитав — ахнув більше, ніж від усього попереднього, від чого мій комп’ютер просто плавиться, як і мій скромний мозок.

Курзвейл пише, що до всього цього доживуть деякі із людей, які народилися у 40–х роках двадцятого століття.

Це він собі дає шанс! А я ж майже на декаду молодший від нього.



МУР, НА ЯКОМУ БУДУЄТЬСЯ

ПОСТЛЮДСТВО


Ньютон спеціально вивчив іврит, щоб розгадати зашифровані коди у Біблії, аби вичислити втаємничену дату «кінця світу». Однак він, очевидно, таки не володів тим талантом, яким прославився на віки наш земляк... із Харкова щодо прихованих знань чи то з глибини віків, чи то з глибин Всесвіту.

Зате Ньютон був наділений іншими геніальними потенціями, які завдяки знаменитому міфу про яблуко дали йому можливість проникнути у саму природу матеріального світу і встановити закони, на яких тримається, як на «Отче наш», універсальна і фундаментальна наука фізика.

І от тепер ми маємо Ньютона нашої епохи, відкриття якого так і називається — закон Мура.

Відкриті наукою закони — це не закони, прийняті у Верховній Раді, що їх практично ніхто не виконує. Сила відкриттів у тому, що їх підтверджує, без будь–яких винятків, об’єкт дослідження. У цьому сила законів для створеного Всевишнім світу, що вони діють без жодного збою, на відміну від законів створеного людиною суспільства, які діють, як кому заманеться.

Свій закон, на якому ґрунтується усе те, про що говорив Курзвейл, і на чому вершиться перетворення світу, натомість старого, Гордон Мур сформулював у 1965 році.

Але перед тим невдовзі після Другої світової війни, у час Фултонської промови Вінстона Черчілля, у якій він оголосив початок третьої світової, «холодної війни», неподалік у лабораторії знаменитого телефонного магната Белла поняття не мали, що вони винайшли. А зробили вони те, що замінили вакуумну трубку в радіо на іншу таку штуковину, яку назвали транзистором.

Маючи справу із таким екзотичним на той час виробництвом, як виготовлення процесорів у стінах фірми Intel, однофамілець знаменитого капітана збірної Англії — чемпіона світу на той час — Боббі Мура помітив, між іншим, що кількість транзисторів, котрі вбудовуються у процесор, кожен рік подвоюється.

Відтак з’явилось уточнення: 12 місяців замінили на 18 місяців. Термін цього алгоритму на рівні закону: кількість транзисторів збільшується у два рази кожних півтора року.

Кількість інформації на планеті подвоюється кожних півтора року!

Щоб ви перевели подих і второпали, що термін дії перевірено практично епохою, яка має тепер зовсім інший часовий вимір, ніж за життя Ньютона, свій закон Мур встановив невдовзі після запуску першого супутника, а нині їх на орбіті земній — тьма–тьмуща, загальною вартістю, до речі (станом на 2009 рік), — 160 мільярдів доларів. Мур носився зі своїм законом, на який, як і на нього, мало хто звертав увагу, бо то було невдовзі після Гагаріна, а нині, до вашого відома, здійснено польотів у космос: США — 165, СРСР—Росія — 114, Китай — 3, решта — 3.

Чимало наліталися поза Землею за той час. Але все ж не космонавтика стала домінантою розвитку людської цивілізації, а оте, зовні якось не вражаюче відкриття Мура.

Цьому закону весь час пророкують скасування, а він, як константа Кремнієвої долини, не те що тримається, а перемодельовує усе суще на нашій дивовижній планеті.

То ж було ще за два десятиліття до того, коли я придбав собі мобільний телефон і прикладав до вуха цю іграшку із захопленням, що без дроту, й у залі очікування в аеропорту Бориспіль можна було спитати товариша із такою ж цяцькою в руках: «Ти вже сів?»

А нині? Що збудовано із цих IT–цеглин?

Внаслідок і завдяки законові Мура змінювану до невпізнання Людину оточувала (станом на першу декаду нового тисячоліття) інформація у 600 екзабайт.

Професор Мартін Гіллберт із Університету Південної Каліфорнії калькулював цю цифру наступним чином: якби видати її книгами завтовшки, приміром, як мій роман «Хрест», то цими примірниками–фоліантами можна було б укрити всю територію США 26 шарами. Нині, правда, модні аудіокниги: якщо це занести у компакт–диски, то колона із них могла би півтора раза сягнути Місяця. Підведіть звечора голову до цього красеня і спробуйте уявити цю колону.

Якби авіапромисловість розвивалася так, як розвиваються інформаційні технології за законом Мура, то нині «Боїнг–767», яким я долетів із Києва до Нью–Йорка за той же час, що машиною з Києва до Ужгорода, коштував би 500 доларів і здійснив би обліт планети довкруж по екватору за 20 хвилин, спаливши для того 19 літрів бензину.

Ви вловлюєте суть питання: що таке перетворення світу всіма попередніми технологіями і що таке — в порівнянні — перетворення світу за інформаційними технологіями?

Як каже Курзвейл, змінюйте спосіб і масштаб мислення: це еволюція не лінійна, поступальна, а по експоненті — стрибкоподібна, вибухова. До неймовірності і практично — поки що — поза межами традиційного розуміння мас — шалено швидка.

У пізнанні і вдосконаленні фізичного, навколишнього світу ми їхали дотепер як на кобилі, а тепер, в інформаційній ері, мчимо на ракеті з першою космічною швидкістю, з якою мчав Армстронґ з екіпажем до того ж Місяця.

До речі, я вас вітаю, панове українці: так збіглось чи що: народжена у 1991 році наша держава Україна — ровесниця «павутини», у якій ми живемо уже більше, ніж у реальному житті, — ровесниця Інтернету.

Інтернет у 2011 році, коли ми святкували 20–річний ювілей держави, досяг дещо іншої цифри: 13 мільярдів задіяних у павутину комп’ютерних пристроїв. За два десятиліття. А через одне десятиліття ця цифра буде — трильйон одиниць. 1000 тих самих мільярдів, яких нині так ще мало, — 13. Буде — за законом Мура.

У 2011 році обсяг вселенської пам’яті становив 1,8 зетабайта. Я не фахівець, але, живучи водночас у двох тисячоліттях, мені дуже важко сприймати цю одиницю виміру — одиницю із 70 нулями!

Курзвейл якось зауважив, що ми тепер усі знання людства можемо носити з собою в кишені — на айфоні.

Історики стверджують, що з часів Александрійської бібліотеки кількість знань, зафіксованих різними способами до і після Гутенберґа, зростала в середньому вдвічі за 50 років. Уявляєте, яким здібним учнем у школі Всевишнього було людство: якихось півстоліття — і у два рази мудріший?

І що з ним, із цим учнем, робиться нині? Від 2010 року до 2020–го обсяг знань у розпорядженні людства зросте у 50 разів.

У 1969 році увага всього прогресивного світового співтовариства була прикута до центру Європи, де московські танки зрівнювали із землею празькі дитячі садки. Кому тоді було до такої новини: відбулося вперше щось таке, яке тепер прийнято називати як sms чи лист електронною поштою.

Два «танки» під назвою Фейсбук і Твіттер зірвали Туніс, Єгипет, Лівію. Інтернет–революції із тими ж sms–патронами та e–mail–снарядами зірвуть у повітря будь–який режим. Було б політичне рішення.

Це я так, між іншим, — для ліричного відступу.



У ТЕНЕТАХ

ГЛОБАЛЬНОГО РОЗУМУ


Закон Мура поки що діє, як закони Ньютона у фізиці, але сам він каже, що все–таки його дія, як і дія фізичного світу за Ньютоном, до речі, — не вічна у часі і просторі, оскільки, за твердженням автора, є обмеженість в атомарній природі речовини і вичерпність швидкості світла.

Що ж, доведеться Муру чи його послідовникам гнатися за Ньютоном і винаходити якийсь інший закон.

Бо ми маємо постійно відчувати, як мало знаємо. У цьому полягає якнайвища мудрість.

А наразі — кілька практичних вправ для засвоєння вищевикладеної інформації про Інформацію.

Що діяти з епідемією отих беллівських транзисторів — за мурівським законом? Їх розмноження привело до конкретного питання на порядку денному — вбудовування нейронних сенсорів у голову людини.

З дня на день стане реальністю чіп, який буде управляти комп’ютером лише силою думки. Ти подумав, а він прийняв до виконання твою думку.

На черзі — мобільні телефони, вмонтовані у голову людини.

Причому одразу ж — із народження. Ще у пологовому будинку. Новій людині одразу ж дадуть її номер телефону, який буде її номером впродовж усього життя.

Нинішні смартфони — щось таке недолуге, як згадані мною іграшки 20–річної давності. Смартфон не треба буде носити — він буде всередині — вмонтований у тіло. Те, що просунуті дівчатка для престижу купують їх нині, щоб погратися в ігри, — то дуже круто. Ті, наступні смартфони, звідтам, зсередини нашого тіла, будуть моніторити на постійній основі інформацію про стан кожного нашого органу. Будуть миттєво бити тривогу, коли, приміром, простата розбухне від статевого неробства. Ану, гайда до дівчат!

До слова, про акумулятори. Сідають часом кляті, якось надто невчасно. Жодних акумуляторів скоро не буде — буде використана кінетична енергія, яку заряджати не треба.

Добра штука — контактні лінзи. Їм належить невдовзі бути вмонтованими в око комп’ютериками, які перетворяться на дисплей із зображенням розширеної картини світу. 3D — і прямо під чарівними повіками допитливих красунь.

Це окремий штришок до тої, найграндіознішої із революцій, коли буде зруйновано не те що Берлінську стіну в тому, минулому, світі, а буде звалено найвищу і найміцнішу на Землі стіну між буттям віртуальним і реальним, і простір цього нового, цілісного земного буття заповнять нові постлюди — гібриди людей–комп’ютерів.

Я ще не можу передати достеменне відчуття, але є все–таки підозра, що Інтернет має владу над нашим розумом і перетворює його на клітину чогось глобального і підточує значною мірою людську індивідуальну ідентичність та розхитує наш суверенітет у непорушних межах того найціннішого простору для кожного із нас, у якому ми перебуваємо, який ми будемо захищати до останньої краплі крові від усіх агресорів і який зветься — наше життя.

Фейсбук також непомітно змінює звичний режим традиційного мозку, який потрапив у новий, невідомий у попередні тисячі років режим онлайн.

Народно–електронна енциклопедія Вікіпедія має 20 мільйонів статей, створених сукупним автором, ім’я якому — легіон. Чи Інтернет?

Що таке традиційна галактика Гутенберґа із його вільними і невільними ЗМІ, коли творчо працюють такі нештатні фріленди, як блогери, котрих уже близько 170 мільйонів?

На своє 5–річчя у 2011 році компанія «Твіттер» повідомила про своє ювілейне досягнення: її користувачі створюють 200 мільйонів твітів у день. Що б сказав про це Лев Миколайович Толстой, якого у США визнано письменником № 1 усіх часів і народів — адже це 8163 примірники його «Війни і миру».

Один користувач Фейсбуку має 130 друзів, але ця віртуально–медійна сім’я не може перевищувати 148 супутників на твоїй орбіті, як вважає антрополог Робін Данбар. Це свого роду показник 100–відсоткової щільності людських стосунків. Нитки павутини перетворюються на тканину!

Над палацом бога Індри, що символізує силу, яка живить і захищає життя на Землі, висить велетенська павутина, мережа чи сітка. У кожному із незліченних вузлів цього плетива вмонтовано дорогоцінний камінь, і таким чином, що у кожному із них відображаються усі інші, сяючи у величі своєї цілісності і гармонії.

Хто розгледів нашу епоху з вершин цього храму, витворюючи рукотворний образ Інтернету як образ вселенського Розуму?

Осмислюючи цей феномен, Л. Воґанлі зазначає: «Інтернет не тільки відображає, але і є живою єдністю життя; для того, щоб він міг сповна реалізувати свій потенціал, ми повинні усвідомити його священний вимір і символічну природу».

А що тоді мав на увазі геніальний Вернадський, заочно анонсуючи ноосферу — сферу Розуму? Священик і мислитель Тейяр де Шарден, якого називають святим патроном Інтернету, вважає, що він приведе до створення світового Розуму у найвищій точці, поіменованій точкою Омега.

Йдеться не про нас теперішніх, із класичними параметрами нашого самовираження, а про цілковите перенесення у нову дійсність, у якій наші атоми і молекули почнуть вібрувати на вищих частотах, генетично самокоригуючись. Нова реальність вийде із тримірного світу у площину тотальної голографії, де настане багатомірне розуміння буття.

Бо, зрештою, що таке розум? Це станція доставки інформації звідтам, із психосфери, із континууму смислів, у який дано проникати як геніальним ученим, що роблять відкриття, так і геніальним письменникам, що тчуть нові для людства письма смислів.

Пізнані, цими посвяченими і просвітленими там, на цьому поліконтинуумі. Бо ми не більше, але й не менше — ембріони планетарної нервової системи.

Що найцікавіше, усі ці всмоктування нашого єства у тенета цієї Інформаційної імперії відрізняються від усіх, відомих донині імперій тим, що втрапити у ці тенета дуже вже хочеться, адже перебування в них «поневолює» таким дивовижним чином, що обдаровує людину двома найціннішими для неї призами — відчуттям значимості власного еґо і відчуттям свободи.

Автор книги «Глобальний розум» Пітер Рассел наводить таку арифметику, яку постлюдині належить знати, як табличку множення. У людському нейроні міститься 10 у десятому ступені молекул. У мозку 10 у десятому ступені нейронів. Сьогодні чисельність населення перевищила 10 у дев’ятому ступені і наближається до 10 у десятому ступені. Тому, як пише Нельсон, «Земля породить свій власний людський неокортекс, і ми станемо людьми–нейронами у глобальному мозку з телепатичними синапсами».



ЗА ЗНАЧИМІСТЮ —

ЦЕ ЯК ЗАРОДЖЕННЯ

ЖИТТЯ НА ЗЕМЛІ!


Повертаючись до 2045 року — прошу уваги. Закон Мура, тобто вивільнена назовні лава під назвою Інформація призведе до того, що буде створено штучний мозок.

Формулюю, на мій скромний погляд українського професора, дві фундаментальні підставові константи, на яких тримається ця подія.

Перше. Людський розум є найвищим витвором Креатора, вершинним досягненням Всевишнього.

Оскільки для провидіння належить застосовувати парадоксальне мислення, скажу так: нічого довершенішого не знайшов у всьому Всесвіті людський мозок, ніж він сам.

Вміст його — у кожному з нас (що вдієш) хитається у дуже вже широкій, просто широченній амплітуді, але те, що ми носимо на плечах і під черепом, — ну немає нічого досконалішого у зоряному небі, яке височить над нами.

І друге. Якщо справді усе так станеться, як кажуть глашатаї, перед якими скидаю капелюха, як перед планетарними науковими світилами, то створення штучного розуму дорівнюватиме за значимістю тільки двом попереднім подіям:

а) зародженню життя на Землі;

б) створенню Всевишнім богоподібної людини.

Нагадаю цей шлях, який можна розподілити на два етапи.

Етап перший — долюдський:

а) перші елементарні форми життя — чотири мільярди років тому;

б) клітинні створіння — один мільярд років тому;

в) хребетні створіння із центральною нервовою системою — кілька сотень мільйонів років тому;

г) ссавці — десятки мільйонів років тому;

ґ) перший гуменід — кілька мільйонів років тому;

д) гомо сапіенс — кілька сотень тисяч років тому.

Другий етап можна вже не за фізіологічно–антропологічними, а швидше соціально–духовними засадами розбити на наступні фази:

а) богоподібна людина, яка завдяки втручанню Всевишнього отримала мову, що прискорило еволюцію на кілька десятків мільйонів років, — десятки тисяч років тому;

б) протолюдство, в основі якого — створення завдяки аграрній революції соціалізованих поселень, — кілька тисяч років тому;

в) сучасне людство на основі Індустріальної революції — три століття тому;

г) постлюдство на основі Інформаційної революції — кілька десятиліть тому.

Я думаю, що ми нині перебуваємо там, де був кілька сотень тисяч років тому гомо сапіенс, для якого справді прийшов кінець світу.

Дозволю собі задекларувати авторство вищевикладеної градації еволюції.

Вона має схожість із тим, що пропонує автор книги «Глобальний розум», але він свою теорію, на мій погляд, множить на нуль, не вичленюючи головне зі всього, що коли–небудь відбувалося на Землі за чотири мільярди літ, — божественне втручання зі створення богоподібної істоти, яка би, напевно, ніколи так і не вийшла з надр доволі–таки повільної, земної багатомільярдної (у роках) еволюції. Його картина Землі й Людини — обрізана піраміда, а таких я не зустрічав на батьківщині майя. Істини не містять ті піраміди, на вершині яких немає храму.

Якщо ми в кінці нашого шляху уподібнюємося їм, то якими будуть нащадки, котрі будуть у кінці шляху, започаткованого нами?



ЕКСТРОПІЯНИ УСІХ КРАЇН,

ЄДНАЙТЕСЯ!


Отже, три ключових пункти. Зародження життя — начало всіх начал. Створення Людини — це справа Божого Промислу. А тут виходить так, що Люден — цей уже створює сам себе.

Креатор наважився віддати нам у руки ремесло, яке належало тільки йому, — ремесло бути творцем. Людина вже не тільки об’єкт, а й суб’єкт галактичних відносин.

Як усе просто і наочно: скальпелем, на вістрі якого чіп, — і в мозок!

Момент — уперше такий відповідальний за чотири мільярди років. Тому питання ставиться руба — чи маємо ми право лізти у святая святих і навіть з благих намірів не те що вдосконалювати (зубний імплант — теж удосконалення), а переінакшувати до невпізнання самого себе? Тобто виходити зі сфери своєї компетенції? Богові — Богове, а кесарю — кесареве. Навіть якщо той кесар — цар природи, богоподібний чоловік.

Наскільки богоподібний — це справа Творця, а не наша. Адже йдеться про зміну самої концепції людинотворення. Чи маємо ми право Його функції брати на себе?

Він створив отаку–от людину, подібну до Нього, але не більше ніж подібну, хоча, якщо чесно, більшість таки не подібні зовсім до Нього. А тепер вона, людина, взявши на себе божественні функції, створює себе іншу. Концептуально — іншу.

Авжеж, це питаннячко. І таке, якого ніколи не стояло перед людством, а тепер стоїть.

Загалом не тільки Ленін зі Сталіним оголосили анафему генетиці. Прийнято вважати гітлерівський расизм не чим іншим, як євгенікою. Втручанням у креслення, за якими створена людина. Дотепне визначення Рудольфа Гесса можна поставити епіграфом до всього того невдалого експерименту, який був рушійною силою Другої світової війни: «Націонал–соціалізм — це не що інше, як прикладна біологія».

Однак уся попередня практика, навіть із аномаліями нацистсько–расистського людиноненависництва, нездатна зупинити реалізацію, чи точніше вже самореалізацію, незалежно від нашого хотіння — закону Мура! У мені теж громогласно протестує християнсько–схоластичний консерватор, але, на жаль, — не зупинити, шановні!

Перейти межу дозволеного людині — переступити поріг, за яким що буде — покарання чи, навпаки, винагорода, включно із головним призом — безсмертям?

Ті, що тягнуть за рукав назад і благають не гратися з вогнем, себто із Богом, мають рацію. Ох, небезпечні це ігри із самим Всевишнім!

Але я думаю от над чим. Закон Мура, з якого все пішло–поїхало — і ця лава магми чи плазми під скромною назвою Інформація, і її заполонення світу під геометричною експонентою, — хіба могло усе це статися без санкції звідтам?

Ми, як відомо, дуже мало знаємо. І нам, коли настає час, опускається чергова порція Нових Знань. І раз посипалося воно, як із рога достатку, то значить, так і треба, то значить, час настав, отже, нам дозволено із тим джином щось робити, випущеним не нами, який уже править нами за законом Мура.

Ті, що кажуть: вперед і вище, — організувалися у планетарний рух. Він називається — трансгуманізм. Або ще одна назва — рух екстропіян.

У його рядах — наукові світила планетарного масштабу і сильні світу цього, як правило, закулісно сильні. Бо ті, що у телевізорі щодня белькочуть, — ляльково–циркові макаки, які нічого не вирішують. Тих, що реально управляють світом загалом і державою зокрема, в тому числі й Україною, у телевізорі не має бути за визначенням.

Реальні плани екстропіян, уже реалізовані і ще не реалізовані, — за сімома замками. Однак у публічній сфері трансгуманізм поширюється за принципом: «Кожен, хто хоче і може стати кращим, має на це повне право».

Людина має право створити себе заново. Їй це право дано, раз у її розпорядженні опинилися інструменти, як це зробити. Якби Той, котрий визначає межі цього права, не розширив би його, то й інструментів не дав би. Не дав же Гітлеру? Покарав досить–таки жорстоко цю несанкціоновану спробу німецької нації стати вищою расою.

Найпершим із цих відчайдухів назву нобелівського лауреата Джеймса Уотсона. Він очолює найсильніший на планеті центр генетичних досліджень у Колд–Спрінгс–Харбор, штат Нью–Йорк.

Кажуть, що американці, реально керовані уже люденами, володіють технологіями на століття наперед, які всім іншим і не снилися. Цілком можливо, виходячи із того, що вони просто полюють по всьому світу за мізками, в порівнянні з якими усілякі там нафтогазові ресурси чи золотовалютні запаси резервної системи — полова.

А щодо персоналії Уотсона — у сенсі, чи варто його слухати, чи ні, то нагадаю, що він — не менше, ніж Ньютон чи Ейнштейн наших днів, оскільки саме він відкрив спіральну структуру молекули ДНК.

Якщо взяти перелік наймудріших книг, написаних уже в ХХІ столітті, то це практично книги, в основі яких — філософія трансгуманізму. Розпочну із знайомого імені автора «Кінця історії» Френсіса Фукуями, який написав цього разу «Майбутнє після людини». Далі: Рамес Наам — «Більше, ніж людина», Грегорі Сток — «Реконструкція людини», Джеймс Х’юз — «Громадянин Кіборг».

Палкий теоретик трансгуманізму й автор книги «Світанок сингулярності» Майкл Дирінг пише: «Люди зможуть мати повний контроль над проектуванням, структурою, функціонуванням і зовнішнім виглядом своїх тіл. Ми будемо жити у фантастичному світі, заселеному ангелами, демонами і гоблінами. Індивідуальність буде головною рисою. Досконалість тіла і розуму буде нормою. Нові фізичні можливості будуть звичними. Надлюдський штучний інтелект призведе до таких наслідків у суспільстві й у самих наших можливостях, які видаються недосяжними для нинішнього людського рівня інтелекту, включно із завантаженням людської свідомості».

І звідки все це взялося? Аж дух перехоплює — термін «генетична інженерія» вперше в історії людства був артикульований у Львівському університеті. Моєму рідному альма–матер!

Сталося це у 1941 році, коли Сталін пішов, а Гітлер прийшов — одна окупація змінила іншу. Але хто сказав, що такі містечкові зміни переривають працю над вічністю? У місто, в якому зняли прапори інтернаціонал–соціалістів з п’ятикутною зіркою і повісили прапори націонал–соціалістів зі свастикою, приїхав, наче нічого не трапилося, виступати із лекцією відомий на той час мікробіолог із Данії пан Лост. Щоб проголосити народження генної інженерії.

У 1978 році Луїза Браун народить першу у світі дитину із пробірки — точно так само, як була створена перша людина богами–анунаками. У 1997 році з’явився перший клон — овечка Доллі. У 2005 році у Південній Кореї, де немає жодної заборони на клонування, оголосили, що така штука, як клонування ембріона людини, для них пройдений етап.

Мрії, фантазії, реалії, страхи, гріхи і провидіння — усе перемішалося. Як до цього ставитися? Стримано. Вдумливо.

Три науки — біотехнології, нанотехнології та інформаційні технології — стануть трьома китами нової, вищої, людської раси. Біо–нано–інфо — от тріада, яка породжує світ люденів, виходячи із такої феноменальної і загалом–то доступної для розуміння істини: усі живі істоти — це не більше, ніж системи обробки інформації.

Звичайно, у цій трійці пріоритет я віддав би науці № 1 — біології. У ролі інтелектуального локомотива вона замінила хімію, яка видихнулася. Якби мені довелося нині обирати рід занять, я б зупинився на цій королеві наук.

А в мої шкільні роки навіть подумати було смішно про біологію як улюблений предмет з ілюстраціями про хребет, кишківник і тазостегновий суглоб. Недарма таких хоч і здібних, але дивакуватих могли називати насмішкувато — ботаніками.

Тепер скидайте капелюхи і просіть вибачення у біології та іже з нею.

Про двох з тріади говорилося. Що стосується нано–, то це, фігурально кажучи, збиральний цех атомів. Це мільйонні частки міліметра. Це втручання людини у міжатомні і міжмолекулярні відносини.

Тут теж є своє світило — Ерік Дрекслер з його книгою «Машини творення: грядуща ера нанотехнологій». Вслухайтеся у цей гам у світі мікрочастин, вслухайтесь, як труться боками між собою ці персонажі, яких нашому звичайному кругозору так важко збагнути: «В синапсах клітини мозку передають сигнали своїм сусідам, вивільняючи бульки хімічних молекул. Ці молекули товчуться між собою, поки не зв’яжуться із молекулами–датчиками сусідньої клітини, іноді викликаючи нейронний імпульс. Хімічні синапси — повільні перемикачі, а нейронні імпульси рухаються повільніше, ніж звук. З асеблерами молекулярні інженери будуть будувати цілі комп’ютери — менші розміром, ніж синапси, й у мільйони разів швидші.

З машинним ремонтом клітини можливості продовження життя стають зрозумілими. Наномашини будуть відновлювати клітини, коли їх специфічні структури залишаються неушкодженими, і будуть замінювати клітини, котрі будуть зруйновані. Так чи інакше, вони будуть відновлювати здоров’я. Старіння по суті нічим не відрізняється від будь–якого іншого фізичного зношення. У ньому немає жодного таємничого впливу календарних дат на містичну життєву силу. Хрусткі кістки, зморшкувата шкіра, низька ферментна активність, повільне зцілення ран, погана пам’ять і все інше відбувається у зв’язку із пошкодженням молекулярних машин, хімічних дисбалансів і порушення порядку в структурах. Відновлюючи структуру всіх клітин і тканин тіла до такого ступеня, якими вони були у молодості, машини ремонту відновлюють здоров’я.

Люди, які доживуть неушкодженими до часів машин ремонту клітин, матимуть можливість відновлювати здоров’я юності і підтримувати його стільки, скільки їм того захочеться».

Якби мене спитали ті, що цим займаються, як мені бачиться першочерговий алгоритм у сфері генної інженерії, я би попросив їх виготовити такий пристрій, який вимірює вміст інтелекту і совісті в людині.

Перед тим як висуватися у народні депутати, наш кроманьйонець йде до лікаря за довідкою. Там пристроєм на кшталт того, як міряють артеріальний тиск чи цукор, вимірюють в арифметичному виразі наявність розуму і совісті. Якщо у довідці пише: «Вище норми», можна реєструвати у ЦВК.

Певен, що цей аналіз не здали б 99 відсотків наших політиків. Хоча я розмріявся. Довідки вони купили б.

Але я готовий влитися у ряди трансгуманістів хоча би для того, щоб з олімпу скинути нарешті оцю колективну потвору клептоманів, а на їхнє місце зійде тріумфальною ходою нова порода надлюдей — смислократи.

Когнітивна аристократія — от якою має бути нова еліта людства. Влада мудрих. Меритократія у вузькому політичному сенсі.



Є ТАКА ПАРТІЯ!


Далі я подам вам такі нудні штуки, як документи. З якою метою? Щоб було відчуття, що вся ота моя, на перший погляд, смисломанія перебуває, однак, уже твердими ногами на землі. І відчайдушні мозкові атаки шалено симпатичних мені мудрих люденів увінчалися успіхом. Тепер від грандіозних накреслень — до практичного втілення у життя. Якщо я скажу вам, що людени є скрізь, а в сусідній Росії вони мають намір уже створити свою політичну партію, а відповідно взяти владу, то...

Читайте вдумливо документи. Не думаю, що це нудно.


Маніфест

партії інтелектуального,

технологічного та духовного

прориву «Еволюція 2045»

Світ перебуває на порозі глобальних змін. Екологічна, політична, антропологічна, економічна та інші глобальні кризи людства неухильно поглиблюються. Наша цивілізація — як некерований корабель, що пливе по бурхливому морю без карти і компаса все швидше й швидше. Часу на прийняття правильних рішень — усе менше й менше. Ми стоїмо перед вибором: уже до середини поточного сторіччя звалитися в нові Темні століття, у пучину глобальної смути і деградації — або знайти і реалізувати нову модель розвитку цивілізації.

Потрібна нова парадигма розвитку людства. Потрібні нова ідеологія і етика, нова психологія. Не нагромадження споживацтва, не революції і війни, а еволюція людини шляхом перетворення її біосоціальної природи. Таке перетворення означає зміну свідомості людини, формування нових смислів, цінностей і цілей життєдіяльності, які розсунуть обрії розуму, обмеженого біологічним і земним способом існування, відкриють небувалі перспективи піднесення людяності, пізнання, творчості та сили духу.

Вперше в історії еволюція людини може стати керованою. Вже досягнуті значні успіхи у вивченні біологічної самоорганізації, у протезуванні органів, у розробці штучного інтелекту і робототехніки. Конвергентний розвиток новітніх технологій відкриває можливості створення таких систем, що самоорганізуються, які здатні відтворювати функції життя і психіки на небіологічних субстратах.

Це шлях трансгуманістичних перетворень, заміни біологічної еволюції еволюцією кібернетичною. Якщо біологічна еволюція припускає смерть як необхідний фактор оновлення і розвитку, то для кібернетичної еволюції смерть перестає бути неминучою. Ключовим чинником стає безсмертя особистості, яка отримає необмежені можливості для пізнання, творчості, саморозвитку, освоєння космосу.

Цей процес уже йде! І його не зупинити! Хоча чимала частина нашої інтелектуальної та політичної еліти пасивно або з побоюванням дивиться на досягнення і перспективи науково–технічного прогресу, нерідко з порога засуджуючи ідею трансгуманістичних перетворень.

Але незважаючи на ризики та витрати, саме цей шлях веде до реальної можливості переходу земної цивілізації на більш високий рівень розвитку.

За ініціативою руху «Росія 2045» ми організовуємо партію «Еволюція 2045». Наша партія бачить своє головне завдання в тому, щоб реалізувати нову еволюційну стратегію розвитку людства, домогтися не тільки його виживання у затягнутій петлі глобальних проблем, але і переходу на більш високий рівень управління реальністю, до нових цілей, сенсів і цінностей, щоб створити нову архітектуру світоустрою — гуманну, етичну і високотехнологічну.

Ми пропонуємо і будемо широко пропагувати нову ідеологію керованої еволюції людини на основі технологій кібернетичного безсмертя, постійного і цілеспрямованого руху вперед, вирощування майбутнього високоетичного неолюдства, безперервного самовдосконалення суспільства, людини, її розуму і тіла.

Ми відкриємо світові епоху мегапроектів, епоху великих і славних справ. Ми вирвемо людство з лещат споживацької культури. Ми піднімемо з колін не тільки Росію, але і все людство. Ми допоможемо йому вийти з похмурого, занепадницького тунелю реальності. Ми зробимо людство розумним, сильним, упевненим, оптимістичним, процвітаючим, безсмертним і спрямованим до нових висот.

Ми ставимо за мету не лише наздогнати і перегнати інші країни в науці, економіці, культурі, спорті та політиці, але й перевершити саму обмежену природу людини як виду, щоб вирватися з пут земного тяжіння — до неолюдства.

Прийшов час добрих, мудрих, творчих, сильних і впевнених у собі людей, і ці людими. Прийшов час жити не заради грошей і комфорту, а заради високих ідеалів і цілей. Прийшов час пробудитися і йти вперед.

Наша ідеологія покликана навчити людей мислити подібно до геніїв — футуристично, творчо, стратегічно, масштабно, парадоксально. Вона покликана розширити межі свідомості, зміцнити силу духу і віру в творчі можливості розуму, всіляко підтримувати оптимістичну перспективу в піку нинішнім, широко поширеним скепсису і зневірі. Велика мета породжує велику енергію. Вона — джерело наснаги, творчої відваги.

Нас можуть назвати мрійниками і фантастами. Але наша програма спирається на інтелектуальну і духовну силу, творить волю, новітні досягнення науки, чіткі наукові принципи, є теоретично обґрунтованою, враховує вже досягнуті наукові та технологічні результати, які становлять істотний заділ для її реалізації.

Створення такої партії давно назріло і відповідає нагальним вимогам часу. Дуже багато світових лідерів, у тому числі керівники політичних партій, добре знають, що наша цивілізація швидко рухається в тупик. За розрахунками експертів, уже до середини століття може настати ситуація деструктивного хаосу з усіма наслідками, що з цього випливають. Але ніякої рішучої протидії цьому немає. Є імітація боротьби з кризами, жалюгідні напівзаходи, які по суті нічого не змінюють.

Необхідно констатувати, що після революційних змін 1990–х років Росія виявилася без «дороговказної» ідеології; проста ідея споживацького суспільства не може бути прапором країни, а лише веде до соціальних конфліктів та моральної деградації.

У програмах російських політичних партій немає принципової постановки питань про глобальне майбутнє, про глибоку кризу світової цивілізації і шляхи виходу з неї. А якщо про це і йдеться, то у вкрай абстрактному, обтічному, ні до чого не зобов’язуючому вигляді.

Наша партія гостро ставить ці питання. Вони хвилюють уми багатьох мислячих людей. Нині швидко зростає кількість тих, хто готовий до рішучих дій. Ми розраховуємо на їхню підтримку.

Відносини з владою

Наше головне завдання — за допомогою створення широкого соціального замовлення переконати владу в необхідності реалізації нової стратегії розвитку суспільства. Партія не збирається завойовувати голоси виборців за рахунок популістських кроків, заснованих на критиці діючої влади.

Ми будемо вітати будь–яку іншу партію, яка конструктивно поставиться до нашої ідеології і буде сприяти її поширенню в Росії і в світі. Ми готові співпрацювати в цьому з будь–якою зацікавленою організацією. Ми плануємо висувати свої кандидатури для роботи в різних державних і громадських структурах з метою реалізації наших завдань.

Організаційна структура партії

Структура партії буде охоплювати основні регіони Росії. Поряд із традиційними органами управління в партії «Еволюція 2045» будуть функціонувати Наукова рада та Етична рада, в які будуть запрошені провідні науковці, громадські діячі та представники різних релігійних конфесій, що підтримують нашу ідеологію.

Залучення прихильників

Для залучення справжніх прихильників нашої ідеології ми плануємо сформувати керівні органи і регіональну структуру партії з людей, готових працювати на волонтерській основі.



РЕЦЕПТ БЕЗСМЕРТЯ


Курзвейл вперше був цього року в Москві на Конференції «Глобальне майбутнє 2045» і виступив із винятково цікавою доповіддю.

От ключові месиджі цього батька нового мислення і нового людства.

Він згадав, як у 1965 році вступив до Массачусетського технологічного інституту тому, що він мав елементарний комп ютер, чим виділявся від загалу. Тепер комп ютер, який він носить із собою, у кілька мільярдів сильніший і у мільйон разів дешевший від того першого.

У Москві відбувся анонс: Курзвейл пише книгу про людський розум — про те, як працює неокортекс. Буде описано алгоритм, який використовує 300 мільйонів патернів.

Рік тому він виступав у Базельському університеті, який був заснований 500 років тому, тобто через 20 років після того, як Гутенберґ винайшов друкарський верстат. І знадобилось 400 років, щоб відбулося його повсюдне застосування. Телефонові для цього треба було 5 років, мобільному телефону — 7 років, а соціальним мережам, блогам та іншим новаціям — 3 роки.

Аксіома для всіх: майбутнє буде ґрунтуватися на нових знаннях. Сьогодні доступ до всього, що накопичило людство, можна отримати простим натисканням клавіатури. Ми практично носимо всі знання людства із собою. Дитина зі смартфоном має доступ до більшого обсягу знань, ніж президент США 15 років тому.

Йшлося про комп’ютер, який у 60–х роках був у мільярди разів слабший. Через 25 років він знову буде у мільярд разів потужнішим і у сто тисяч разів меншим — розміром з кров’яну клітину і почне суміщатися з людиною.

Коли імпланти будуть розміром як ця клітина, вони вводитимуться через кров. Не треба ніяких операцій. Професія хірурга відімре за непотрібністю.

Унікальні роздуми про такі речі, як медикаменти. Вони виготовляються методом проб і помилок. Дідівськими методами. На 100 000–першому разі встановили, що саме ця сполука може впливати на нормалізацію тиску чи вбити вірус.

Із відкриттям генома, який є програмним забезпеченням життя, ми починаємо ставитися до біології як до інформаційного процесу. Ми за допомогою інформаційних технологій будемо перепрограмовувати біологію. Ми зможемо створити собі заново генний код.

«Кінець світу» за майя я зустрічаю цією книгою, а Курзвейл видасть восени 2012 року нове дослідження: «Як створити розум: секрет продукування людської мислі розкритий».

Є міркування про те, що продовження життя таїть небезпеку в тому, що коли нас буде багато і ми житимемо довго чи вічно, нам не вистачить ресурсів. Якщо міряти за рівнем технологій ХІХ століття, то це так. Але ми будемо кардинально на іншому рівні. Нові джерела енергії, зокрема сонячне світло, дадуть у тисячі разів більше енергії, ніж нинішні традиційні вуглеводні.

Курзвейл написав три книги про здоров’я і продовження життя. Вдумайтесь: якщо у вас був інфаркт і ваше серце пошкоджене, то його можна відремонтувати за допомогою стволових клітин, які по суті вирощують нове серце. Так само ви можете виростити заново кожен орган вашого тіла. І зробити його молодим і звільненим від хвороб.

Є три мости продовження життя:

— те, що треба робити уже тепер, ґрунтуючись на сучасних знаннях, хоча ми легковажимо навіть на цьому рівні традиційної медицини;

— те, що мається на увазі, як зріла фаза біотехнологічної революції;

— те, що називається нанотехнологіями, які будуть проникати всередину кровотоку і підтримуватимуть нас здоровими зсередини.

А далі — увага: щоб перескочити на другий міст — у зрілу фазу біотехнологій, треба протягнути неушкодженим ще 15 років.

Курзвейл дуже відповідально готується до цих стрибків. Жирів майже не вживає. Оливкове масло — екстракласу, мононенасичене, протизапальне. Постійно вживає фрукти й овочі. Вивести із вжитку газовані напої, мінімум кондитерських виробів. Приймає науково обґрунтовані біодобавки, щоб перепрограмувати власну біохімію.

У свої під сімдесят наш «шаман» виглядає під п’ятдесят.

Молодим — кому 25–30, каже так: вживайте здорову їжу і користуйтесь ременями безпеки.



ПРАВО НА ЖИТТЯ ВІЧНЕ —

У КОНСТИТУЦІЮ!


Жанр наступного документа — старий як світ. Відкрите звернення до глави держави. Хто тільки і коли не звертався. В усіх світах і у всі часи.

За формою — нічого нового, але за змістом?


Відкритий лист Президентові Росії В. В. Путіну


Шановний Володимире Володимировичу!

Сьогодні перед Вами як перед главою держави стоїть безліч важливих завдань. Серед них — перехід від сировинної економіки до інноваційної, забезпечення прориву в науковій і технологічній сферах, повернення нашій країні лідерства у світовій науці.

Для вирішення цих завдань були створені великі наукові центри, наприклад «Курчатовський НБІК–центр» та «Сколково», прообразом якого послужила американська Кремнієва долина (Silicon Valley). Відомо, що в квітні Ви підписали експертний висновок уряду про створення Фонду перспективних досліджень, який стане аналогом американського агентства оборонних розробок DARPA і буде проводити дослідження в галузі ВПК.

Але і Кремнієва долина, і DARPA створювалися для втілення найбільш передових для свого часу ідей. Сьогодні для розкриття потенціалу російської науки також потрібен по–справжньому значущий надпроект, який зможе захоплювати, об’єднувати, надихати, розбурхувати уми людей. Ідея такого проекту повинна бути на межі можливого, але в руслі найбільш передових світових трендів розвитку науки і техніки.

Трохи більше року тому для реалізації по–справжньому проривних ідей ми з російськими вченими створили громадський рух «Росія 2045». Технопроект, який ми почали розробляти, як ми щиро вважаємо, зробить нашу країну світовим ідеологічним і науковим лідером і очолить наймасштабніше дослідження з часів «Манхеттенського проекту» і космічної гонки 1950–1970–х рр. Це проект, який зможе об’єднати вчених різних країн світу і сприятиме поверненню «мізків» до Росії.

Рік тому багато хто сприймав наші ідеї з недовірою. «Занадто сміливо, нереально», — заперечували скептики. Але давайте подивимося, що сталося у світі всього за один рік. У жовтні 2011 року на «Саміті сингулярності» в США я розповів про наш мегапроект «Аватар», який включає в себе цілу серію проривних технологій і однією з головних цілей якого є створення технологій перенесення особистості людини на альтернативний носій і радикального продовження життя аж до безсмертя. Протягом шести місяців після цього цілий ряд наукових колективів по всьому світу представили проекти, які відповідають різним стадіям російського «Аватара».

У лютому 2012 року про свої «аватари» заявила ВАРРА, яка має намір сконструювати кібердвійника для американських солдатів з можливістю дистанційного керування фактично силою думки. Через пару місяців ВАРРА оголосила про нову програму з розробки людиноподібних роботів–рятувальників.

Професор Тачі з Японії представив унікальну роботизовану систему телеприсутності Реїеват V. Професор Ісігуро продовжує удосконалювати систему симуляції лицьової міміки, яка сьогодні дозволяє відтворити на штучному обличчі майже всю гаму людських емоцій. Десятки комерційних організацій розробляють штучні кисті і руки, їх прототипи вже здатні виконувати практично весь спектр дій руки людини. Створенням прототипів штучного мозку займаються відразу кілька науково–дослідних колективів у США і Європі. А Наффілдськарада з біоетики (Велика Британія) заявила про розробку рекомендацій щодо створення технологій, які зачіпають роботу людського мозку.

За рік кількість учасників руху «Росія 2045» збільшилася майже до 9 тис. чоловік. До Руху підключилися фахівці з США, Японії, Європи, нам пишуть листи, пропонують ідеї та наукові проекти. За цей рік про нас неодноразово розповідали іноземні ЗМІ — BBC, Wired, Daily Mail, MSNBC та інші. Рух стає все більш відомим у світовому науковому співтоваристві, і багато вчених заради участі в нашому проекті готові приїхати жити в Росію.

Сьогодні в роботі знаходяться 16 проектів, приблизно стільки ж заявок на проекти в процесі розгляду, в проектних групах задіяні близько 60 фахівців, підтримують проект ще близько 100 вчених. У лютому рух «Росія 2045» спільно з Євро–Азійським Центром мегаісторії і системного прогнозування Інституту сходознавства РАН успішно провели перший міжнародний конгрес «Глобальне майбутнє 2045», присвячений обговоренню сценаріїв розвитку цивілізації та ідей Руху.

Ми працюємо не тільки з ученими, але й обговорюємо філософські та етичні проблеми з духовними лідерами. 29 березня я зустрівся з Далай–ламою в його резиденції в індійському місті Дхарамсала. Його Святість публічно підтримав наші ідеї, зокрема проект «Аватар», вказавши на його важливість для вивчення мозку і свідомості людини.

Наш проект кібернетичного безсмертя дозволить не тільки скоротити технологічне відставання Росії від Заходу, але й виробити нову філософію і метафізику для людей майбутнього, з’єднавши передові наукові досягнення з досвідом і мудрістю духовних традицій.

Володимире Володимировичу, у своєму квітневому виступі перед Держдумою Ви сказали: «У житті кожного настає момент, і, запевняю вас, у моєму житті він настав, коли немає необхідності за щось хапатися, а можна і потрібно думати про долю країни». Я звертаюся до Вас, тому що впевнений: для Вас важливо зробити для країни те, що значимо змінило б її до кращого. Це важливо для патріота, яким Ви, безумовно, є. Пропонуємо Вам на початку Вашого нового президентського терміну дати реальний старт в нашій країні ідеям «Росії 2045».

Сьогодні у Росії є шанс радикально змінити хід історії всього людства. В іншому випадку нас усіх чекає запрограмований природою сценарій — старість, хвороби і смерть.

P. S. В Конституції Російської Федерації (глава 2, стаття 20) закріплено право громадян на життя. Ми вважаємо, що необхідно правовим способом внести поправки в Конституцію і зафіксувати право громадян на безсмертя. Я впевнений, що наш приклад наслідуватимуть й інші розвинені держави, і цей символічний крок наблизить час, коли масові й доступні технології безсмертя будуть розроблені і впроваджені в життя.

З повагою,

Дмитро Іцков,

засновник руху «Росія 2045».


Думаю, що не тільки президент В. Путін, а й кожен з нас має право на скепсис щодо поривань російських люденів. І що робити у таких випадках?

А немає нічого іншого, як на конкретних прикладах показати дію тих смислоформ, які ви викладаєте. І не просто на теоретичних прикладах, як на семінарських заняттях після лекцій, а на прикладах–проектах.

Будь ласка, проект, над яким працюють російські вчені під претензійною назвою:

Аватар сходить з екрана


«Аватар»

(Презентацію на Міжнародному симпозіумі робив один із авторів, психолог Тимур Щукін).

Рівно рік тому ми вирішили, що майбутнє настає і пора щось робити. Ми вирішили, що повинні обговорювати технічні, етичні, психологічні, соціальні, антропологічні та історичні проблеми, пов’язані з цим майбутнім, а крім цього робити щось реальне в технологічному плані. Втіленням першого напряму є цей конгрес, який ми проводимо спільно з [Євро–Азійським] Центром мегаісторії і системного прогнозування Інституту сходознавства РАН, а інші напрямки я зараз розкрию докладніше.

За цей рік до нашого Руху приєдналося більше семи з половиною тисяч чоловік, з яких досить значний відсоток становлять талановиті вчені різного віку й абсолютно різних спеціалізацій, багато з яких виступали тут і присутні тут або спостерігають за роботою конгресу через трансляцію. Перші півроку пішли на те, щоб приблизно спланувати перші кроки; наступні півроку, що минули з тих пір, ми присвятили роботі. До речі, спасибі нашому дуже невеликому, але дуже інтенсивно працюючому колективу за те, що вдалося зробити дуже багато. Зокрема, те, що ви могли сьогодні бачити в холі до обіду, тобто роботизовані руки, обличчя і так далі, нам вдалося зробити за ці півроку — набагато швидше, ніж ми очікували.

Ідеологія чотирьох штучних тіл витримана в єдиному логічному ключі. Дорожні карти існують за першими трьома Технопроектами, тому що четвертий поки що є перспективним. Ми вважаємо, що дослідження і роботи по кожному тілу повинні виконуватися за трьома основними напрямками. Перше — це те, що стосується оператора. Друге — те, що стосується власне тіла або об’єкта управління. І третє — те, що стосується інтерфейсу між ними, тобто засоби управління. До речі, в холі ви можете бачити карти цих Технопроектів, вони роздруковані. Зрозуміло, багато що встигло змінитися з тих пір, як файл був відправлений у друк, з’явилося багато нових проектів — це дерево постійно зростає.

Давайте я спочатку коротко розповім про ці три тіла, почавши з кінця, від менш опрацьованих проектів до більш пророблених. Так званий «Аватар С», тобто третє тіло, є втіленням ідеї створення цифрової людини. В основі цього проекту лежить робота, яка виконується вже рік і якою керує Віталій Львович Дунін–Барковський, — це створення моделі мозку людини. Також у цьому проекті передбачається скласти узагальнену і сумісну з моделлю мозку структуру того, яким чином організовані психічні процеси людини, а також вивчити і зрозуміти, яким чином кодується індивідуальність, індивідуальний досвід, індивідуальні особливості прийняття рішень у людини, і використовувати цю інформацію для того, щоб у майбутньому отримати можливість відтворення чи навіть перенесення індивідуальності конкретної людини на повністю штучний носій.

Наступний проект, який ми називаємо «Аватар В», — це система підтримки життєдіяльності мозку людини. Ми виходимо з тієї гіпотези, що коли вирішити деякі проблеми, пов’язані з геронтологією мозку, то сам по собі він зможе існувати довше і далі, ніж тіло людини, плюс завдання створення системи життєзабезпечення для мозку окремо представляється нам більш простим, ніж відтворення всіх функціональних елементів людського тіла. Тут точно так само, як і в інших проектах, є основні напрями: відповідно, у нас є власне система життєзабезпечення, є роботи, які пов’язані з комунікацією нашого оператора, яким у даному випадку є мозок, з навколишнім середовищем, а також система, що відтворює для мозку ту стимуляційну картину, яка дозволяє йому постійно перебувати в активному стані, а не впадати в кому. Головні роботи з цього напрямку в даний час полягають у моделюванні метаболізму, тому що тільки після цього ми зможемо перейти до експериментів з перфузійноїрідини і т. д.

Найцікавіша і найбільш пророблена частина проекту — це «Аватар»: антропоморфний робот, який виглядає точно як людина і володіє розширеними порівняно з людським тілом можливостями. «Аватар»управляється через нейроінтер–фейс. Щось подібне ви могли бачити у фільмі з аналогічною назвою, а також у фільмі «Сурогати». Як і в інших проектах, тут є ті ж самі три основні напрями робіт. Перше — це створення безпосередньо робота, друге — створення інтерфейсу керування цим роботом, і третє — робота безпосередньо з самим оператором, тому що завдання прямого нейроуправління такою складною системою є вкрай нетривіальним. Олег Георгійович Бахтіяров розповідав про одну частину цієї роботи (він веде ці роботи в рамках нашого проекту), Олександр Якович Каплан теж розповідав про свою частину. Я спробую допомогти вам зібрати на цьому конгресі той пазл, який ми зібрали в Технопроекті, отже я думаю, що багато хто з вас задаються питанням: яким чином практично пов’язані окремі напрямки, окремі теми доповідей? Вони пов’язані в тому числі і тим, що є окремими напрямками нашого Технопроекту.

Робот, фрагменти якого ви бачили в коридорі, в даний час продовжує розроблятися. Вже через чотири місяці ми плануємо отримати робота з руками, які будуть здатні визначати об’єкти і при виконанні команд за допомогою eye–Tracker’а самостійно планувати і здійснювати унікальні рухи з опорою на картину середовища для того, щоб маніпулювати предметами. Команда Олександра Олексійовича Фролова зараз працює над забезпеченням рівноваги цього робота і деяких автоматичних функцій тіла людини, які виконуються мозочком та іншими центрами, що працюють автоматично.

До речі, ми сподіваємося, що за результатами цього конгресу у нас заповниться напрямок питань харчування, тому що до сьогоднішнього дня він був більш–менш вакантний. Тепер, після того як тут виступили шановні академіки, у нас з’явилося розуміння того, як ми будемо забезпечувати електроживлення або харчування в цілому. Сам робот, руки до плеча з’являться найближчим часом. Ці руки будуть додані до корпуса, що буде покритий штучною шкірою, яка в даний час розробляється Михайлом Яблоковим, теж присутнім тут. Надалі ми перейдемо з пневмом’язів на електроактивні полімери, що також розробляються в лабораторії Михайла Яблокова. Особа, яку ви бачили в коридорі, сьогодні здатна тільки відстежувати предмети очима, але в принципі розроблялася з розрахунком на симуляцію міміки, так що робот, якого, як я сподіваюся, ми зможемо показати через чотири місяці, буде здатний демонструвати весь набір емоцій.

Нейроінтерфейс — власне, інтерфейс управління. Ми прекрасно розуміємо, що створення самого корпуса робота — це завдання хоча саме по собі нетривіальне, але воно не має сенсу без створення системи управління. В рамках цього напряму ми вирішуємо два головних завдання: по–перше, створення інтерфейсу досить широкого діапазону реєстрації ознак (в даний час це енцефалограма), які могли б перетворюватися на команди. Другий напрямок — це створення мови, що оптимізував би цей простір управління для того, щоб збільшити пропускну здатність каналу в сенсі кількості команд, які можуть передаватися через нього.

Олег Георгійович Бахтіяров розповідав про те, що навіть для управління окремою рукою необхідно більше 30 диференційованих станів, які оператор повинен розрізняти для себе й утримувати і які, відповідно, повинен розрізняти комп’ютер. Олександр Якович Каплан в даний час займається тим, що шукає такі індекси і параметри енцефалограми, які не пов’язані з іншими функціональними системами або пов’язані з ними досить слабо, для того щоб ми могли витягнути їх з тих функціональних систем, в які вони включені, і включити в систему управління оператора. Паралельно Олег Георгійович займається тим, що складає простір, який він називає «візуальною мовою», або просто «мовою», в якій ці окремі параметри могли б використовуватися разом для того, щоб забезпечити повне управління аналогом людського тіла — спочатку антропоморфним, а потім неантропоморфним, на різних рівнях автоматизації. Тобто від якихось дій, які управляються тільки на верхньому рівні (наприклад, коли предмет і тип дії вибирається очима, а все інше виконується автоматично), аж до таких завдань, як виконати довільне танцювальне па або поворушити окремими пальцями. У нашому випадку суб’єкт управління — це оператор.

Необхідно вирішити ряд питань, і вони вирішуються успішно — чесно кажучи, набагато швидше, ніж ми самі очікували. А саме, це розробка систем підготовки оператора до управління таким новим тілом і забезпечення так званого TelePresence — почуття присутності оператора в керованому ним роботі. Відповідно, у нас ці напрямки опрацьовуються досить успішно. Тобто ми вважаємо, що не виключено, що ми навіть перевиконаємо ці надзвичайно амбітні плани, про які ми заявили, — принаймні, по «Аватару А». Часто ми не в змозі прийняти рішення щодо вибору того чи іншого технологічного підходу. Наприклад, з рукою таким вибором була екзоскелетна або ендоскелетна модель — у таких випадках ми змушені рухатися одночасно по двох, по трьох напрямках, для того щоб вчасно встигнути, але на конкретне технічне питання я, мабуть, зможу відповісти вже згодом. Відповідно, типи інтерфейсів, способи обробки даних, розпізнавання образів і так далі — на жаль, усе це залишиться за рамками доповіді.

В даний час ми на базі нашого порталу www.2045.ru і www.2045.com в англійській версії створюємо віртуальну лабораторію, тобто інтернет–простір, до якого будь–який дослідницький колектив може підключатися і включатися в ті проекти, які ведуться Рухом в даний момент. Мається на увазі як дистанційна обробка даних, так і підключення установок управління, які знаходяться далеко. Наприклад, одна лабораторія, яка знаходиться в іншому часовому поясі, здатна дистанційно керувати, приміром, роботами, які знаходяться в країні на іншому боці земної кулі. За моїми відчуттями, десь до літа ми зможемо повністю запустити функціонал, який зараз описаний.

Дмитро Іцков, ініціатор створення руху «Росія 2045», який буде закривати сьогоднішній день, розповість про те, що ряд фондів уже зареєстровані, досягнуті певні домовленості щодо формату інвестицій. А я скажу про те, що частиною цієї віртуальної лабораторії, про яку я щойно розповів, буде, зокрема, й прозорий механізм, що забезпечує облік інтелектуального, фінансового внеску або внеску у вигляді робочого часу і т. д. будь–якого учасника Руху або будь–якого інвестора будь–якого рівня в майбутніх комерційних можливих продуктах, які будуть розроблені Рухом. Також планується автоматизувати і юридичну частину питання, а саме те, яким чином будуть відслідковуватися та управлятися інтелектуальні права.

Наш Технопроект чекає тих, хто хоче приєднатися до нього, адже майбутнє — тут і тепер.



НАНО–БІО–ІНФО–КОГНІ


Врешті, для повноти всеобучу в лабораторії постлюдства не можу не подати вам для обов’язкового засвоєння документ на рівні із «Маніфестом комуністичної партії» Карла Маркса, коли він здійснював невдалу соціальну інженерію перетворення людства. Хоча, як довів Іван Франко, бібліотекар Маркс виявився банальним плагіатором, оскільки це своє марксистське «святе письмо» він безсовісно здер в утопічного французького соціаліста, і, не будучи вченим зі ступенем, пан Карл навіть не зробив посилання, крадучи чужу писанину.

Це для розрядки перед сприйняттям одкровення, над яким не можна не задуматися.


«Декларація громадського руху «Росія 2045»

В якому напрямку йде еволюція людства?

Виклики часу, ускладнення світу, низка криз, зміна клімату, лавиноподібне зростання нових технологій диктують людству нагальну необхідність прямо зараз замислитися про найближче майбутнє і своєї еволюції.

Нам необхідно задати собі ряд питань.

Що чекає людство в майбутньому?

В який бік рухається наш світ, людство в цілому як цивілізація, єдиний колективний розум і розумний вид?

Яка парадигма, ідеологія, соціальна структура очікують нас у найближчому майбутньому? Що прийде на зміну постіндустріальному суспільству споживання?

Як буде виглядати людське суспільство через 10, 30, 50, 100, 200 років, враховуючи стрімкий характер розвитку сучасних технологій?

Очевидно, що людство потребує нової еволюційної стратегії. Це буде стратегія безперервного розвитку, як у давнину, — а не споживання, як у наш час.

Стратегія еволюційного розвитку — нагальне завдання, що дозволяє зберігати рівновагу на тлі різкого прискорення інформаційних процесів і ускладнення технологій.

В іншому випадку нас чекає безрадісна картина: обмежена, примітивна людина, довкола якої живе своїм незалежним і незрозумілим життям надскладна, самостійно мисляча високосамоорганізована технологічна істота, наділена надінтелектом. Якщо на тлі ускладнення технологічного середовища і зростання її самостійності і самодостатності людина не буде еволюціонувати, то рано чи пізно це середовище її витіснить.

Розвиток соціуму як підвищення самоорганізації, внутрішньої складності і різноманітності

Розвиток людського суспільства як цілісної розумної системи має чітку спрямованість протягом усього ходу нашої історії:

— збільшення внутрішньої складності і різноманітності суспільства і всіх його атрибутів (наука, культура);

— прискорення процесів самоорганізації, посилення порядку та керованості;

— підвищення впливу людської цивілізації на природні процеси, управління природою.

Все це дає підстави вважати, що лавиноподібний розвиток нових технологій призведе до не менш значного підвищення самоорганізації соціуму і до інтеграції в єдиний колективний Надрозум людства, у Надістоту.

Цей Надрозум у короткі терміни вирішить безліч таких проблем, у даний момент для людства нерозв’язних, як–от:

— забезпечення достатку будь–яких предметів споживання;

— ліквідація старіння, хвороб, смерті;

— ліквідація злочинності і будь–яких конфліктів, у тому числі міжнаціональних і міждержавних;

— ліквідація будь–яких стихійних лих та катаклізмів.

Така інтеграція не обмежить індивідуальність і свободу кожної, окремо взятої людини, а навпаки, сприятиме максимальному творчому розвитку та розкриттю її безмежного потенціалу. Все це неминуче призведе до появи нового соціуму — безсмертних надлюдей.

Неолюдство як майбутнє людської цивілізації в третьому тисячолітті

Розрахунки і прогнози провідних учених, футурологів, доповіді аналітиків дають всі підстави прийти до висновку, що в середині XXI століття людство чекає потужна поліфуркація, порівнянна з появою життя на Землі.

В результаті при оптимальному сценарії на зміну транснаціональному постіндустріальному капіталізму і породженому ним суспільству споживання до 20–40–хроків XXI століття повинна прийти нова суспільна формація (назвемо її неолюдство).

Неолюдство, можливо, стане адекватною відповіддю мислячого людства на виклики, кризи, ризики та загрози нового часу.

Неолюдство як ідеологія, соціально–економічна структура і нова форма цивілізації відкриє принципово нову епоху в житті людей — перехід до космічної надцивілізацїї неолюдей.

На думку провідних світових учених, в найближчі три десятиліття нас чекає інтенсивний розвиток (нано–біо–інфо–когні) і GNR (генетик–нано–Роботікс) технологій: створення досконалих інтерфейсів «мозок — комп’ютер», поява антропоморфнихроботів–аватарів, керованих силою думки, поява симбіотичного інтелекту, оцифровка спогадів і перенесення особистості людини на небілкові носії.

Неолюдство дасть людям нові смисли життя, нові цінності й цілі, те, чого ніколи не було і не могло бути раніше, що нині навіть здається нам фантастичним, неймовірним.

Неолюдство змінить тілесну природу людини, зробивши її безсмертною, вільною, із блискучим розумом, незалежною від обмежень простору і часу.

Весь попередній розвиток людства, може бути, виявиться лише підготовкою до такого небаченого еволюційного стрибка.

Головні ознаки неолюдства:

— неолюдство майбутнього, на відміну від усіх попередніх історичних спільнот, буде спрямоване не на підкорення природи або створення, накопичення та споживання матеріальних благ заради отримання чуттєвих задоволень, а на самовдосконалення, розвиток самої людини;

— це буде колективний гігантський розум (ноосфера), в який добровільно об’єднаються мільйони і мільярди передових членів людства, — складне, самоорганізоване, вільне суспільство загального прогресу, еволюції, синергізму. На рівні цінностей, ідеології, менталітету, економіки неолюдство буде орієнтоване тільки на розвиток, рух вперед, до зростання масштабів цілей і глобальності вирішуваних завдань;

— еволюція для особистості в цьому суспільстві стане переходом від людини розумної до надрозумної, безсмертної, мультитілесної неолюдини, космічного творця, що живе вічно, в різних тілах і незалежно від обмежень природи. Технологічний і духовний розвиток у цьому випадку буде йти разом. Технології, швидше за все, будуть спрямовані на вдосконалення носія особистості безсмертної надлюдини майбутнього;

— еволюція в масштабах соціуму в такому суспільстві призведе до інтеграції в єдиний глобальний колективний мережовий метаразум, що живе в будь–якій точці космічного простору.

Тактичні цілі неолюдства (XXI—XXIII століття):

— в першу чергу, в найкоротші терміни повсюдно перемогти старіння і смерть для кожної людини і всього людства. З цією метою оволодіти технологіями перенесення особистості людини на альтернативний носій (штучне тіло) — знайти необмежене безсмертя, тобто так удосконалити можливості штучного тіла, щоб реалізувати його необмежено довге існування (свобода в часі);

реалізувати вільне необмежене переміщення в космосі;

дати можливість кожному набути мультитілесність, тобто розподілену на багатьох носіях свідомість, вільне життя однієї свідомості в декількох безсмертних тілах і управління ними;

— розширити своє середовище проживання до мультиреальності — здатності жити одночасно в декількох реальностях, вільно переміщаючись у них.

Стратегічні цілі неолюдства (XXIIIXXX століття):

управління реальністю силою думки. Реалізація повноти управління зовнішньою реальністю силою думки і волі. Реалізація здатності силою волі і творчої думки самоорганізовуватися, упорядковувати й ускладнювати простір, створюючи складні нерівноважні системи, творити цілі нові світи;

космічна експансія — розселення людства в ближньому і далекому космосі, необмежена свобода пересування у Всесвіті, звільнення від необхідності жити тільки в одному конкретному місці — на планеті Земля («Земля — колиска людства, але не можна ж усе життя жити в колисці». К. Е. Ціолковський);

персональний Всесвіт — створення для кожної неолюдини персонального, керованого розумом Всесвіту;

управління ходом історії силою думки, аж до завершення всіх історичних процесів у точці сингулярності (кінець історії, згортання часу).

Нова етика для неолюдства

Очевидно, що ускладнення суспільства і перехід до неолюдства мають супроводжуватися виробленням нової загальнолюдської етичної парадигми.

Зростання могутності неолюдини неминуче вимагатиме нового рівня відповідальності кожного індивіда, оскільки одна неолюдина зможе володіти силою і можливостями, які нині має сучасна армія великої держави.

Таку відповідальність неможливо створити за одну мить.

І її неможливо зародити в адміністративному, наказовому порядку. Її можна тільки виховати, заохочуючи духовний розвиток самої людини, який би пробуджував у ній вищі аспекти свідомості: внутрішні чистоту, красу, співчуття, любов до всіх живих істот, гармонію, життя не для себе, а для інших, здатність до служіння на благо суспільства, жертовність, самовіддачу.

Також очевидно, що подібні якості не можуть бути дані ззовні, нав’язані кимось або запрограмовані, оскільки кожна людина володіє особистою свободою волі й вибору тих чи інших ціннісних систем, етик, ідеологій, релігій, парадигм і моделей мислення.

Такі якості можна виховати в собі шляхом серйозної духовної та морально–етичної роботи над собою, а це означає, що нове суспільство майбутнього, окрім власне технологій, буде побудоване на високих принципах духовного розвитку, високої моралі й етики.



ВАШ ВНУК ЗУСТРІНЕ

2300–й НОВИЙ РІК


На відміну від документів, директив, програм старого людства, предтечі постлюдства подають документи, що їх я навів сповна, — зовсім іншого ґатунку, оскільки вони такі ж інтелектуально мускулясті, як і описані аватари, і в силу вичерпності як емпіричної інформації, так і новизною умовиводів засвідчують новий спосіб мислення і навряд чи потребують коментарів. А от запитань?

Найістотніше, не можна не помітити, як із високого вольтажу технократичних висот враз спадає градус, коли мова заходить про матерію куди складнішу, ніж конструювання людських тіл, — про мораль. Тут у програмних документах стратегічного руху і, як сказав би відомий класик, партії нового типу — загальні слова. Скоромовкою про головне, без чого усе вище викладене — вилами по воді писане. Про мораль. Про Душу. Про Дух. Адже саме у цьому ідентичність такого унікального створіння, як людина, а не її земна проекція, відома під назвою тіло.

Найперше, моє категоричне застереження: якщо вдосконалювати до невпізнання такий генетичний брак, як різного роду збоченців типу попсових мадонн чи шанувальників золотого унітаза (а вони за бабло можуть купити собі який завгодно інтерфейс), то вся ця затія не варта виїденого яйця. Хоча якщо біотехнології дозволять вилучати той шкідливий ген, який програмує клептоманію, то це вже зовсім інший поворот теми.

Але попри ліричний відступ як пролог до цієї бомбезної теми, от про що думається. Пригадуєте (у першому томі), як анунаки–боги створили людину? Шляхом генної інженерії. Гібрид земного гуменіда і бога. Тобто сама богоподібна цариця Землі, Її Величність Людина, і це вам скаже навіть не надто просунутий сучасний біолог, — створіння штучне. Її поява тут не випливає із еволюції земної фауни і флори, органічною складовою якої вона мала би бути.

А раз людина штучно, у божественній лабораторії створена, то чому цей процес біотехнологічного її вдосконалення не можна й надалі продовжувати? Уже, так би мовити, власними силами і на основі накопичених нею знань та досягнень сучасної науки, оскільки 70 відсотків учених, які працювали будь–коли на Землі, живуть нині.

Поруч з моїм робочим місцем постійно присутній мій незмінний помічник при написанні книг, який суворим поглядом щоранку жене мене у кабінет до роботи. Хоча поки я тут терзаюсь у цих неймовірно важких візійних шуканнях, він спить собі, неборака. Але ж цей мій красень за породою ротвейлер — таки штучно створене, уже, правда, не Богом, а людиною, винятково досконале живе створіння. І скільки їх, виведених людиною порід зі спільним для всіх собак геномом? Поїдьте на виставку собак чи котів, а коней? Які це красені, а штучно виведені! Хоча, на моє глибоке переконання, мій помічник — вінець цього селекційного творіння.

Але повернімося до вдосконалення морально деградованого майже до краю роду людського. Відтак уся ця програма трансформацій на основі, я би сказав метафорично, відкриття генома Інформації, програма, декодована геніальним розумом Курзвейла, у дії. Можна махати скільки завгодно руками в охороні такої цноти, як мораль, як душа, але цього інформаційно–технологічного валу, що несеться із космічною швидкістю за законом Мура і переносить людство у нову реальність, — не зупинити.

І не треба. Зрештою, я вже казав: щораз нові знання, які опускаються сюди звідтам, поступають із санкції Творця, який усе це затіяв тут із цим незбагненним для самого себе родом людським.

О. Радищев у XVIII столітті у претензійному творі «Про людину, її смертність і безсмертя» зауважив, не здогадуючись, що його земляки через два століття виготовлятимуть постлюдину: «Але невже людина є кінцем творіння!»

Що належить вважати найсокровеннішим доказом реальності Бога? Віру в Нього. Без якої не можуть жити кращі з людей. Раз вони у Нього вірять, раз вони мають потребу у цій вірі, раз вони без цієї віри жити не можуть, значить Він є.

Сакраментальне запитання, яке нуртувало у небайдужому розумі під час споглядання рабства по дорозі із Петербурга до Москви, — то, на щастя, аж ніяк не голос волаючого в пустелі. Я більш ніж переконаний, що геніальні провидці — це ті, котрі не так розуміють, як відчувають. Інтелектуальні локатори, які вловлюють невидиму тінь грядущих подій.

Росіяни, зайняті цілком конкретним проектом — виготовленням уже не машини, але ще не людини, назвали своє створіння аватаром.

Назви були різні і в різні, ближчі і дальші, часи. Вони, ті, кого я зараз, хоч і не всіх, перелічу, не так розуміли, як відчували.

Основоположник космонавтики К. Ціолковський і у своїй зреалізованій іпостасі видавався не більше, ніж фантастом. Але Гагарін і Армстронґ таки полетіли. У своїх «Нарисах про Всесвіт», «Невідомі розумні сили» та інших пророцтвах він називав постлюдину «плазмоїдом». Вона утвориться на базі людини класичної, хоча як це відбудеться, геніальний вчений не брався конструювати. Плазмоїди вирвуться із обіймів біосфери і полинуть на нові, космічні рівні буття.

«Екзоти» С. Павлова, а він таки розумівся на такій штуці, як фізіологічна природа людського тіла, вдосконаляться до невпізнанності і піднімуться на вищий щабель. Їм стане нудно і нецікаво із людським загалом, від якого вони будуть на порядок мудрішими, сильнішими, досконалішими, і їхні устремління теж будуть виходити за межі земної шкаралупи. Вони поринуть за космічним покликом у галактичну далечінь.

Врешті, людени А. і Б. Стругацьких. Мені ця назва чи це ім’я постлюдини найбільше імпонує. Коли прийде час охрестити й узаконити назву постлюдства, то рекомендував би скористатися термінологією цих братів із блискуче розвинутою фантазією, яка зашкалила так далеко, що розгледіла грядущі віки.

На вулиці Володимирській у Києві неподалік від мого помешкання на одному з будинків меморіальна дошка сповіщає, що тут колись жив Карел Чапек. А слово «робот» — його винахід. Придумав чех, а втілювати найзавзятіше почали японці. Правда, мій сусід чомусь вважав за потрібне полякати, вивівши сюжети «бунту роботів», які поневолять людей. А. Азимов установив рівновагу, бо його роботи — цілком мирні і позитивні.

Сьогодні все ж найпоширенішим є загадково грізне ім’я — кіборг. Це вже не робот у чапеківському розумінні, а ближче до героїв братів Стругацьких: кіборг — не машина, а людина із запчастинами, людина, вдосконалена шляхом іплементації у її тіло, як функціональний унікальний фізіологічний і біохімічний агрегат, нових деталей ззовні.

І коли кіборг, як техногенне поєднання тіла з комп’ютером, так би мовити, у вегетаційній стадії вагітності, то біогенний кіборг, андроїд, — тут уже пройдено немалу частину дороги.

Хтось зауважив, що такий неодмінний атрибут, імплементований у функціональну схему людини, як годинник, був провісником. А відтак — штучні зуби чи механічні різного роду шурупи, гайки та інше причандалля, яке використовують хірурги–ортопеди, коли поламану людину треба поставити на ноги.

Хіба це не вдосконалення існуючої людини? І, нарешті, такі поширені нині у всезростаючих масштабах, як зубні імпланти. Я сам їх ношу, і вони не мої, рідні, ці живі тільця, прийняті, однак, у лоно мого фізичного єства. Я не народився з ними. Мене ними вдосконалив стоматолог.

Набираю у пошуковій системі Google «Купити нирку». Ого, скільки пропозицій! І ціни понад 100 тисяч доларів. Правда, свинячі набагато дешевші, але з метою зекономити перетворювати себе на гібрид свині з людиною — як це буде виглядати з моральних міркувань? Хоча багатьох іззовні богоподібних у силу тих–таки моральних якостей інакше, ніж свинями, й не називають. Хоча тварина тут ні при чому.

Хоча те, про що говорить Курзвейл, — це не пересадка, а вирощування будь–яких органів, що відкриває дорогу (рука не так легко піднімається, але поривається вивести цю сентенцію, заклинання чи благання до Всевишнього) — до безсмертя.

Коли світлі уми російської науки зі ступенями, дисертаціями, монографіями, професорськими статусами звертаються до президента внести у Конституцію опісля права на життя і здоров’я — право на безсмертя, то це щось–таки та значить! Не фантасмагорія, а таки наука із не белетристично–футуристичною, а науково–практичною постановкою питання.

Доктор філософських наук, автор монографії «Антропоекософія», професор А. Бураковський у своїй праці «Після людини» пише: «Людина майбутнього, частково андроїд чи люден цивілізованого світу, стане довговічнішою й активнішою від нас... 150 років життя уже не будуть здаватися неймовірним. При цьому людина грядущого буде ставати все активнішою і жвавішою з віком. Люди у 50, 60, 80 років будуть змінювати місце проживання, професії, вчитися і переучуватися... Якщо вам нині 35, то ви цілком можете мати дитину, яка доживе до ХХІІ століття, і внука, який доживе до XXIV століття. Ваш син народиться у 2010 році, коли вам буде сорок. Він стане батьком у 50, у 2060 році, а ви цілком також можете дожити до цього віку, маючи 90 років. Ваш внук цілком може прожити 140 років і зустріти Новий, 2300, рік. Ще раз підкреслюю — це ніскільки не фантастика! Це якраз реальність наших днів».



ЗЛУКА «РОЗУМУ ЦЕЗАРЯ»

ІЗ «ДУШЕЮ ХРИСТА»


До викладеного сценарію можна прикріпити бирку «песимістичний», оскільки, за Курзвейлом, він, 1948 року народження, має намір дожити до року сингулярності — 2045–го, коли заново ввімкнеться хронометраж життя у зовсім інших, ніж нині, масштабах. Для порівняння: за роботу на шкідливих виробництвах чи десь в умовах Крайньої Півночі один рік праці зараховувався у трудовий стаж за три. Так і тут, правда, без усіляких таких шкідливих умов, а навпаки: у рази зросте не тривалість трудової повинності, а самого життя, для продовження тривалості якого люди володітимуть неймовірними можливостями, аж до перетворення цієї окресленої тривалості до безконечності (прости, Господи), поіменованої безсмертям.

Чую гнівні окрики — а як же релігія? Християнські канони про життя і смерть, про поцейбічний і потойбічний світ, про реінкарнацію і множинність життя.

Найперше, прагнення до безсмертя живе у людині на рівні інстинкту. На генному рівні. Десь там на рівні мікрочастин нашого єства є гени, що є носіями безсмертя, якими вони запліднили нашу свідомість, нашу душу. То чому ж через таке ж запліднення нашого розуму не можуть взятися і за наше тіло? Зрештою, за християнськими канонами і передовими науковими поглядами, наша сутність, себто наша свідомість і наш розум, — поза нашим тілом.

А відтак учення Курзвейла і його адептів полягає не в абсолютизації вдосконаленого аж до безсмертя людського тіла, а якраз навпаки: через вдосконалення людського тіла — вихід із нього — аж до безсмертя, включно з існуванням у кількох тілах, а це значить, що це вже не тілесне існування, бо субстанцією безсмертя людини є вже не тіло, у якому вона народилася і в якому існувало у первинній формі її земне життя, а інша її субстанційна сутність — розум і душа. Таким чином, коло замикається, і жодних протиріч. Навпаки, усе сходиться із Христовим вченням, а саме — як я його розумію.

Курзвейл говорить не про безсмертя тіла, а про безсмертя душі, яка продовжуватиме жити у небіологічному носії. Безсмертя душі — нічого нового. Усе у відповідності з тим, як прорік Ісус.

Тому, записуючись у ряди глашатаїв постлюдства люденів, я не вважаю зі всією категоричністю, що у зв’язку з цим я перестаю бути християнином.

Зрештою, християнин — це той, хто бере свій хрест і йде за Ним. Своєю обраною дорогою і в обраний собою спосіб думання і чину. І не завжди це має збігатися з релігійними канонами, які є не більше, ніж тлумаченням Христового вчення, не більше, ніж такими, як і я, тлумачами. І серед них, тлумачів Христового вчення, першим учителем і тлумачем для мене особисто є не хто інший, як персонально я сам.

Коли Ґегелю сказали, що його погляди суперечать фактам, він відповів: «Тим гірше для фактів».

Якщо моє розуміння Христа не збігається з релігійними канонами, то тим гірше для канонів.

Я згоден із професором Переслигіним, що людени — це не майбутнє, а вони вже присутні тут. Поодиноко. Групами, як це відбувається у Росії, де вони хочуть створити політичну партію. У США вони взагалі керують державою.

Можу я мати мрію, що ця моя книга стане ядром, навколо якого засвітяться українські людени. Зрештою, якщо ми дали світові Вернадського і Кнорозова, то ми, очевидно, не ликом шиті. Це ми просто у цю найтемнішу перед світанком мить опустили руки і майже втратили віру. Але до показово демонстративного, телевізійного божевілля інтелект української нації не має жодного стосунку.

Ті, що чують у собі молекулярну злуку «Розуму Цезаря» із «Душею Христа», а їх поодинока меншість, уважно прочитають вищенаведені рядки. Однак абсолютна, завжди агресивна більшість завиє: так що ж — не всім шлях у людени?

Не всім. Треба називати речі, чи, точніше, людей своїми іменами. 70 відсотків тих, які народжуються, мають розумові задатки на рівні 15–річних дітей. Хоча про це не прийнято говорити з часів недавньої минувшини, коли «кто был ничем, тот станет всем». Що вийшло із цього блефу, відомо — хто був «нічим», той став підножним кормом чи гарматним м’ясом для тих, хто був «усім». Вони так і не перемішалися, а навпаки — без такого регулятора, як Бог, це призвело до безпрецедентного винищення одних іншими.

Однак навіть наші предки вважали, що не треба обов’язково всіх учити грамоти. Кому не дано, той може, до речі, сито прожити і без цієї грамоти, яка ніяк не лізе в його не надто метикувату голову.

Талановитими люди все–таки, як не крути, а народжуються. Є ж Христова притча про різну кількість талантів, яку дає Бог різним людям. І з цим треба змиритися, зрештою, найталановитіший — не завжди найщасливіший у сенсі матеріального добробуту й особисто–сімейного спокою.

Відтак, як уже казав, я стою на тому, що різні люди походять від різних предків. Щонайменше двох: богоподібних людей, для яких первинною є душа з її святими потребами, і людиноподібних мавп, для яких найвищою цінністю є їхнє черево. Людени будуть виростати із першого людського об’єднання.

Як каже Максим Калашников, із вищої раси. Шанувальникам золотого унітаза, які мають нині заморські вілли і яхти, депутатські мандати і застовбичене місце біля бюджету, нічого не світить. Просто їхня головна «цінність» — уміння вкрасти більше і сховати подалі, у процесі трансформації людства не може бути затребувана. От якби випало людству рухатись у зворотному напрямі — назад у печеру, назад до мавпи, то тут вони були б попереду всіх, тут їхні «таланти» стали б найсильнішим рушієм.

От як описує людена мій однодумець, поки на нього не находить часом невиліковний маразм російського великодержавного шовінізму, Максим Калашников:

«Мы уверены, что люден будет лишен “обезьяньих” черт в поведении нынешних сапиенсов и нашей “элиты”. Для людена будет смешной тяга к крикливой роскоши и сверхпотребление напоказ. Ему в голову не придет купить раскрашенную моторизованную жестянку ценой сотни тысяч баксов — какой–нибудь “Бентли”, — потому что ни у кого такой нет. Люден никогда не купит футбольную команду за полмиллиарда долларов. Ибо у него совсем иные интересы и устремления. Он ведь творец. Что ему пустое тщеславие, что ему страсти иметь самую длинноногую самку и самый большой дворец? Обезьяньи страсти. Он явно не станет клиентом навороченных бутиков. Глядите: вот идет статный мудрец в просторных льняных одеждах. Деньги для него — лишь пыль под ногами, лишь средство для исполнения великих замыслов. А сапиенсы вокруг видятся детьми, за которых несешь ответственность».

Існування на землі двох різних родів — неандертальців і кроманьйонців — було вже таке. Про це нагадують мало не всі мислителі, які переконують, що паралельне існування різних за рівнем рас, а саме — вимираючих і здеградованих сапіенсів та люденів, — штука не нова.

Я все ж підкоригував би, що це двородове існування людства триває донині, бо й надалі кожного, хто йде по вулиці чи промчався поруч у «Бентлі», можна при ближчому знайомстві віднести або до кроманьйонців богоподібних, або до неандертальців мавпоподібних.

Перед тим, як перейти до розділу–епілога, належить поставити смислову крапку. Сформулювати ключовий смисл, що випливає зі всього вищенаписаного, що поєднує у древо Істини пошуки в муках творчості верховіття.

Констатуючи настання постлюдства, ми цілком резонно навели пізнавальний фокус на такий феномен, як Розум, який є найвищим творінням у Галактиці і стає тою ракетою–носієм, що виводить нинішнє людство на нову космічну орбіту.

Як емпіричною базою я послуговувався, здебільшого, англомовними джерелами, не перекладеними ні російською, ні українською мовами.

У нас слово Совість і слово Розум (свідомість) звучать по–різному і не мають нічого спільного.

А в англійській мові Совість — це Conscience, а Розум (свідомість) — це Consciousness. Слова однокореневі. Розум — це похідна від Совісті. Совість — первинна. Совість — це корінь Розуму.

Якщо буде так, то все буде добре. У цьому — смисл.




КІНЕЦЬ?

ПОЧАТОК!



ПРОВИДІННЯ ПРОМОВЛЯЄ

МОВОЮ КОДІВ


Який у вас настрій, шановний читачу, наприкінці нашої інтелектуальної подорожі у просторі і часі за «Календарем майя», — від 14 серпня 3114 року до нашої ери і до 21 грудня 2012 року нашої ери, в період між процесіями, коли Центр Галактики, Сонця і Землі виструнчуються в один ряд, як це було 26 тисяч років тому, а наступного разу так буде через кілька днів?

До речі, мова майя якась така неземна, і тільки геній харків’янина Кнорозова зумів проникнути в її смисли, а смисл ключовий у тому, що слово кін водночас має три значення — День, Час, Сонце. Не коментую — констатую, а ви думайте.

Якось не вражає, з другого боку, наче нічим не особлива комбінація цифр. Звичайний грудневий день. Навіть не річниця Жовтневої революції чи ювілей створення УПА. Будень як будень.

А за їхнім літочисленням, за майя, які вимірюють час, як відомо, інакше, 12.12.2012 — це 13.0.0.0.0. Чортова дюжина і чотири нулі. І нічого після нулів. Нуль життя на Землі та існування цього світу.

То все–таки — будемо колядувати на цьому світі чи на тому? Бо цей грудневий день у масштабі великого циклу підсумовує десятки тисяч літ, а в календарі поточного року — це лише один із останніх днів перед Різдвом Христовим.

То у чому я вас переконав — буде кінець чи не буде? Практично, я виклав усю свою аргументацію — за і проти, але у нас демократія — рішення приймати вам. Вірити у кінець чи не вірити — справа добровільно–факультативна, як і віра в Бога.

На Землі майя, на Юкатані, я хотів промоніторити тамтешніх тубільців — у що вони вірять? І в незліченних діалогах запитував — Is game over? Було по–різному — мовчали, посміхались, кивали головами. Але апокаліптичного песимізму я не помітив.

А що все–таки сказали нам ці майя із глибини віків, чи просто страху нагнали?

По–перше, ну і що — що календар закінчиться? Це кінець епохи, це кінець чергового четвертого комплекту людства, і всі вони, ці комплекти, завершилися тотальним знищенням.

Вічная пам’ять славним предкам, але де написано, що так само буде з нами, як із ними, так само закінчиться і наш, до якого ми входимо, комплект? Закінчиться Апокаліпсисом? Ніде не написано.

Можна було би цю книгу взагалі не писати і на майя уваги не звертати. Але не так усе просто. Знати сьогодні, що буде завтра, — це потреба людини на рівні інстинкту.

Первинного рефлексу. Ця потреба не просто в окремо взятих генах закладена, а в геномі людини.

Тому моя пропозиція відповідає на попит, який висить над гомо сапіенс, відколи він став мислячим. Я взагалі допускаю, що той сапіенс почав думати з того моменту, коли в його враз замисленій голові тьохнуло: а що буде завтра? Це була його перша мисль, сапіенса.

Насправді, люди завше шукають їх — віщунів, оракулів, ілюмінатів, жерців, хіромантів, футуристів, сновидців, політтехнологів, соціологів. Можна ще довго перелічувати. Усі ці обранці так рідко вгадують, а їх люблять, їм ставлять пам’ятники, як пророкам, їм поклоняються і на них моляться, бо без них жити не можуть.

Людина не може не розмовляти зі своєю тінню. Відтак є Промисел Божий — нам таки спускаються віщі відомості, як прохання, як покарання, як застереження, як прощення.

І просто — елементарна допитливість: так хочеться заглянути у щілину цього Промислу. Вершити долю людства нам не дано, але хоча б знати, як це робиться.

Ми зациклились на календарі, а у Чечен Іці жив їхній, можна сказати, директор тої самої обсерваторії і президент академії наук Чалам Балам. Від його імені називається його книга пророцтв. Вона не менш знаменита, ніж календар.

Цей манускрипт, що був знайдений в середині ХІХ століття, і донині розшифровується. Якби я задався метою ознайомити вас із інтерпретаціями науковими (і не зовсім) Чалам Балама, довелося б писати не два, а щонайменше чотири томи.

За його пророцтвами, на фіналі епохи буде time of no time — час відсутності часу. Це остання часова, 20–річна одиниця у двадцятишеститисячолітньому циклі. Оскільки одиницею відліку часу є, як відомо, 20–літній уїнал, від 1992–го по 2012 рік — це найважчий останній крок із того світу в новий. Часовий відрізок повного сповзання у пітьму. Це той самий ефект, коли ніч стає найтемнішою перед світанком.

Особисто для мене той 1992–й був, напевно, найважчим у житті, коли після нападу на мене львівських кагебешних сексотів я був прикутий до ліжка і в нерухомому стані перебував мученицькими місяцями між життям і смертю, і тільки нейрохірургічне втручання лікарів від Бога буквально воскресило мене.

А хіба тенденції, тренди, процеси, процедури і просто події останніх двох десятиліть, особливо другого із них, не свідчать, що ніч стала найтемнішою, що все деградувало до самого дна провалля, що сказ охопив усе суще навколо нас, що суспільство збожеволіло, що те, що за вікном і в телевізорі, — це таки найбільша пітьма? Але чи настане світанок?

Розпочнемо з першого пророцтва Чалам Балама, створеного у Чечен Іці і розшифрованого сучасним найавторитетнішим майяністом Хосе Арґуельєсом. Він прочитав у пророцтві № 1, що світові ненависті, матеріалізму і страху прийде кінець. У цей день буде велетенський спалах спущеної нам енергії, яка трансформує нашу існуючу цивілізацію і піднесе її на новий, вищий, рівень гармонії.

Пророцтво № 3 стверджує, що ми стоїмо у передпокої, у сінях нової ери, яка виведене нас на небачений енергетично–інтелектуальний рівень.

Пророцтво № 5 визначає нашу реальність, як сукупність систем, побудованих на страхові, а нова реальність — це перш за все вищий рівень гармонії. Людина, як істота розумна, перестане бути хижаком у ставленні до Землі, якою вона є сьогодні.

Пророцтво говорить, що людина заново усвідомить свої юридичні права в Універсумі й отримає справжнє розуміння Божого Промислу.

Пророцтво № 7 — це змалювання галактичного стрибка, який звершить Людина. Вона, врешті, прийде до розуміння, що є інтегральною часткою гігантського організму від атома до Галактики. Людина заново визначить свої стосунки із Землею, Сонцем, і головне, з іншою Людиною, яку вона сприйматиме як частину самої себе!

Пророцтво № 15 стверджує, що 21.12.2012 повернуться одне до одного Місяць і Сонце, а це віщує вулканічне пробудження Сонцем спіритуальної (духовної) енергії всередині людини. Місяць спричинить у такому становищі безпрецедентне зростання інтелекту і знань — настане процвітання мудрості у чистих умах і серцях.

Досить? А тепер інформую, що я вибирав тільки позитив. Чому? Тому, що я розумію: настав кінець гомо сапіенс, який виродився у ту нікчему, про яку з величезною огидою мені довелося писати. І настав початок для людей, що світяться ізсередини.

Центральною подією зі всіх, що вершилися коли–небудь на планеті Земля, було життя землянина, Ісуса Назаретянина. У перші дні свого перебування тут я прийняв хрещення з благословення моїх батьків. І шукання неосяжної Істини, проголошеної у християнстві, супроводжує мене усе життя. У чому вищий смисл? І, здається, тільки тепер я чую голос цієї Істини: найвищим сенсом є Початок опісля кінця. Воскресіння після Смерті.

Смертю смерть подолав — абсурдна за логікою смертної людини сутність вчиненого Христом. Адже смерть можна подолати тільки одужанням. Тільки життям можна подолати смерть. А смертю смерть?

Це логіка не людей, а богів. Треба вмерти, щоб воскреснути. Треба перед тим вмерти, щоб потім жити.

Треба, щоб спочатку був Кінець, а потім уже буде Початок. Майя писали не більше, ніж те саме, що за кілька століть до них це подав на наочному прикладі своєї смерті і життя Ісус.

Залишилася лише одна маленька деталь, у якій завше міститься, як у зернині, всеперемагаюча Істина. Воскресіння треба заслужити. Таке уточнення до всіх цих конструкцій спасіння.

З чим ти прийдеш до Кінця? «Думай про кінець» — було виведено праведною кров’ю на знаменах тамплієрів. Думай впродовж усього життя, якщо хочеш, щоб після нього був знову початок.

Коли на розпутті пророцтв від майя ви хочете знати, куди це все піде, куди зверне і куди понесеться — до провалля чи до злету, до руйнування чи до сотворення, до деградації чи до пробудження, — усе залежить від соборної Душі людства. І від твоєї, у тому числі й передовсім.

Більше того, без твоєї душі не обійдеться. Якщо вона продірявлена гріхами і затьмарена матеріалістичним споживацтвом, коли вона, як санітар твого єства, обкладена жирами твоїх надуживань, коли вона не функціонувала і перетворилася на апендикс, який перестав бути потрібним тобі, а тому деградував, якщо ти не захотів відвернути людство від кінця світу, — кінець настав, і в тому — твоя вина. А не майя.

Тому моя душа, окрім усього іншого, зробила і цю роботу — витворила цю книгу про «Кінець», — щоб його не було. Я своє зробив. А ви?



БАТЕРФЛЯЙ ТАНЦЮЄ

БІФУРКАЙ


У Чечен Іці мені подарували друге у моєму житті свідоцтво про народження. 17 травня 1955 року за нашим календарем — це за «Календарем майя»: бактун — 12, катун — 17, тун — 1, уїнал — 10, кін — 10. Спробую запам’ятати день свого приходу на цю Землю за їхнім масштабом космічного самоусвідомлення. Бо терзаючи обидві півкулі мозку, я передовсім робив надзусилля, щоб перейти на їхній, непомірно вищий масштаб мислення. І туди ж, стрімко вгору вів цими крутосхилами і вас, шановний читачу.

Магія майя, попри цілком зримі мислительські обриси, найперше все–таки річ спіритуальна: їх зрозуміти важче, ніж відчути. Розум паморочиться у катакомбах цілинних для нього матерій, а душа віддається сповна цій магії феноменальних галактичних блукальців, які одного разу опустилися сюди і накреслили так — і духотворно, і рукотворно, що нам дух перехоплює від неземного душевного стану цього легендарного Юкатану.

А якби їх не було і цих їхніх півтори тисячі пірамід та інших велетенських артефактів по дну і навколо астероїда, що знищив один із попередніх світів? І тут я мислю від зворотного: якби майя не було — їх належало б придумати!

Йдемо від зворотного: уже без них ми бачимо, що все летить шкереберть, що приходить усьому, настояному тисячоліттями, кінець, і хтось та мав про це попередити!

Пітер Рассел пише: «2012 рік є символом часів, які ми покидаємо. Він репрезентує епіцентр вселюдського землетрусу, який все виразніше та із наростаючою силою проявляється день у день. У 2012–му ми стоїмо на порозі між світами».

На найнижчому, мало не ембріонно–інтелектуальному рівні із притаманною нам дріб’язковістю і хронічним пігмейством ми верземо щось і без упину про зміни у політиці, про нові обличчя злодійчуків, про вибори і владу, а зміни, які вершаться на наших очах, розвалюють звичний старий світ, який зводився сяк–так десятками тисячоліть, і ці зміни — не в мініатюрі національного хутора, а у масштабах усього людства, планети Землі і Галактики, Простору і Часу.

Не йдеться, братове, про зміни у вас під ногами, куди ви втупились, щоб не зашпортатись, щоб щось знайти на халяву чи щоб у щось не вступити. Піднесіть бодай хоч раз голову вгору: отой весь купол — Небо — буде зі скрипом змінюватися довкруж нас і всередині нас.

Можна стверджувати, що ми вже перебуваємо знову в новому «осьовому часі». За К. Ясперсом, ця попередня ватерлінія людського розвитку проходила між VIII і II століттям до нашої ери, коли було закладено основи сучасної світової цивілізації. Незалежно один від одного і водночас у різних кінцях планети відбувається той самий гігантський злам і зсув, що породив універсальне, от уже більше ніж 2 тисячі літ, світосприйняття — азбуку суспільного життя на Землі, всезагальний кодекс взаємин людей між собою і з природою.

В єдиному «осьовому часі» вершилося Божественне прозріння іудейських пророків у Палестині, Заратустри у Персії, перших філософів у Греції, Будди і Маґавіри в Індії, Лао–цзи і Конфуція у Китаї. Незалежно один від одного вони створили універсальний смисл історії, нове прочитання якого належить здійснити нам уже у новій осі.

Феноменальна загадка тодішньої осі — як так могло статися, що одкровення відбулося у різних кінцях неглобального світу, простими смертними, які й не підозрювали про існування один одного? Пояснення може бути практично чи не єдиним — трансцендентне, Божественне втручання, яке чи не вперше дало поселенцям Землі ідеальний образ єдності світу, в якому вони живуть, ідеальний образ спільного походження. Образ єдності, яку забезпечує безсмертний чинник — Дух, який зводить під галактичний омофор усіх, хто жив, живе і буде жити на цій маленькій і прекрасній планеті.

К. Ясперс пише, що «перше дихання» в осьовому часі вирвало людство із доісторії, а «друге дихання» у наступній осі покликане здійснити «справжнє становлення людини».

Різниця між цими «диханнями» у тому, що тоді вісь дала про себе знати у вулканічних вибухах самопізнання на окремих цивілізаційних островах, а тепер її глобальна лава покриває все людство.

Значущість нинішнього моменту може зрівнятися хіба що із приреченістю племені, про яке відомості по всьому світу нещодавно розповсюдилися через комунікаційне павутиння Інтернету. Із людиноподібних істот першої плеяди землян десь 35 тисяч літ тому залишилося із кількох сотень тисяч лише якихось дві тисячі. Достеменно не встановлено, який «атомний гриб» тодішнього зразка призвів до того, що людство опинилося на волоску. Адже цей останній легіон міг спопелитись у братовбивстві або беззахисно впасти жертвою навіть локального стихійного лиха — пожежі, урагану, голоду, потопу, не кажучи вже про капризи нашого часу — цунамі чи тайфуни.

І розмноження та становлення людства не відбулося б. Воно зникло б, не народившись, якби всохла ця суспільна крапля, з якої розлилися океани земної цивілізації. Але ці дві тисячі встояли і дали початок нам, семи мільярдам. От яка глобальна відповідальність лежала на плечах цих наших батьків–засновників — кроманьйонців.

Лише в кінці ХХ століття народилася міждисциплінарна наука, яка блискавично набирає ваги і значимості, — синергетика — наука про переміни. Ключовим поняттям нової науки є точки біфуркації, які окреслюють епохальні відрізки історичного русла. Коли плин стабільний і розмірений, ніщо не може протистояти його інерційній силі і змінити це русло. Але коли течія доходить до чергового біфуркаційного роздоріжжя, стійкість перетворюється на свою протилежність, ще вчора єдино можливі береги враз розмиваються, і відкривається перспектива множинності прокладання русел. Біфуркація — це вир, у який втрапляє раптом одне із сотень поколінь. Вир, у якому течія історичного процесу стає вразливою і слабкою, у якому малі причини можуть породити великі наслідки, у якому кроки міряються сажнями. Смисл біфуркації найвлучніше виражає якраз закон мінімаксу — коли мінімальні дії викликають максимальні наслідки.

Нинішнє покоління, якому випало жити одразу у двох — другому і третьому — тисячоліттях, першим відчуває на собі дію цього закону, бо йому судилося звершити великий перехід із епохи в епоху, тектонічні скрижалі яких здвигаються під нашими ногами.

В руках нашої богообраної плеяди — не просто естафетна палиця чергового бігуна на короткій дистанції, з яких складається нескінченний рух світової спільноти земними орбітами. Власне, це не черговий відрізок довжиною в покоління, а вихід на новий виток планетарного поступу — перехід з одного стану існування у якісно інший, який лише щойно зароджується, а тому манить та п’янить свідомість мислячої еліти і приголомшує та пригнічує рефлексії й інтуїцію мас своєю тотальною новизною і всеосяжністю.

Її феномен настільки епохальний, що дружні потуги мало не всіх загонів всесвітнього розуму — філософії, економіки, соціології, політології, психології, кібернетики та інших й інших — лише на первинній стадії пізнання і відтворення.

Науковці — це мисливці за смислами. Блискучі російські «мисливці» у мислительських хащах, Максим Калашников та Сергій Кугушев у своєму тритомному трактаті «Третій проект» так передають стан, у якому перебуває сучасник: «Погано йому без смислу, нудно». І відтак сам смисл смислу: «Смислом можна вважати вписування чогось у щось більше... Смисл — це усвідомлення людиною чи країною присутності чогось більшого і вищого в порівнянні із власним існуванням. Зміст життя наповнюється відблиском того, що більше самого життя... Смисл цивілізації визначається через її місце, роль і значення у психоісторії людства».

Як пише блискучий іспанський мислитель Х. Ортеґа–і–Ґассет: «Справа у тому, що наш світ якось раптово розрісся, збільшився, а разом з ним розширився і наш світогляд. Останнім часом світогляд цей охоплює всю земну кулю; кожен індивідуум, кожна середня людина бере участь у житті всієї планети... Згідно із законом фізики, що речі знаходяться там, де вони діють, ми можемо назвати всюдисущою кожну точку земної кулі. Ця близькість далечіні, ця присутність відсутнього розширили до фантастичних розмірів світогляд кожної окремої людини».

«Коли помах крила метелика в одному кінці планети викликає тайфун в іншому кінці Землі» — от квінтесенція історичного часу та історичної доби, у яких живемо, а мовою майя, як відомо, Доба, Час та ще Сонце — одне слово.

Президент одного із мозкових центрів планети — Будапештського клубу, автор блискучої книги «Вік біфуркації» Ервін Ласло розтлумачує цю енергетичну за звучанням дефініцію нашого зникаючого буття: «Система перебуває у стійкому стані, еволюціонуючи за цілком визначеними траєкторіями до тої межі, поки якийсь параметр не перевищує порогове значення. У цій точці траєкторія розгалужується на дві, і система потрапляє у сферу фазового простору, де вона поводить себе інакше і набуває нових значень, відмінних від попередніх. Біфуркаційний процес говорить про те, що коли систему вивести за поріг стійкості, то вона вступає у фазу хаосу. Настання хаосу не обов’язково має рокований характер: хаос може виявитися прелюдією до нового розвитку. Процес виникнення біфуркацій робить еволюцію нестійких систем стрибкоподібною і нелінійною».

Ліричний відступ: у точці біфуркації може перебувати тепер і Україна, коли вступить закон мінімаксу, і в одну, невідому нікому мить помах крильця викличе бурю і змете увесь цей «острів макак» із його прогнилими і струхлявілими вуликами абсурду.

Називаючи 2012 рік часом нашого перебування перед ворітьми в інший світ, Ервін Ласло підсумовує: «Проблеми пекучі, ставки гігантські, можливості вибору вражаючі. Ми живемо у вік найбільшої біфуркації за всю історію людства».

Але треба пам’ятати, як заповідь Божу в масштабах планетарних, глобальних, континентальних і наших рідних національних, що «не диктатори, армії і поліція, а оновлені цінності та ідеали людей стануть тими метеликами, які помахом своїх крил визначать, яким шляхом буде розвиватися людність».



Р. S. ВІД ФРАНКА


«Я не виссав собі тут нічогісінько з пальця і не жадаю ні від кого, щоб вірив мені на слово. Я подаю здобутки новішої науки, а властиво лише маленький вибір із багатого скарбу тих здобутків. А ся новіша наука визначається тим, що ні від кого не жадає і ні від кого не терпить віри на слово. У всьому вона йде до вироблення власного переконання при помочі фактів, дослідів, контролю; вона подає лише такі речі, що кожний відповідно приготований чоловік може й сам дійти до них і переконатися, чи доходжено до них вірно. Наука не признає нікому привілеїв, що ті мають доступ до її «святая святих», а інші не мають; до найглибших тайників науки має вільний доступ кожний чоловік, і у кого в серці горить чисте і святе бажання — пізнати правду, і в кого розум настільки вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її».

Коли я після виходу першого тому «Кінець світу. До і після...» прочитав телефоном цей уривок одному моєму другу і читачеві, той миттєво вигукнув:

— То ти так розпочинаєш другий том?

Блискуча, промовиста реакція. Ні, то не я. То Іван Франко. Річ у тім, що уже після написання першого тому мені потрапила до рук заборонена в часи СРСР книжчина Івана Яковича, написана і видана мінімальним тиражем на початку ХХ століття. Називається ця розвідка нашого найбільшого мислителя «Сотворення світу».

У нього — у Франка — сотворення, тобто початок, а у мене — кінець. Він мене не надихав, бо, ще раз зізнаюся, що його «Сотворення» я не читав до того, як приступив до написання свого «Кінця».

Чому і звідки таке суголосся? З Франком не міряюсь зростом, бо нема йому рівних, але отакий спільний замисел, коли він «сотворив» світ, а я неначе його «закінчу»... Чому так?

Алхімія слова? Що за перегук, ба навіть як би один творчий план, і не просто творчий. Бо мій перший том — неначе його другий? Він почав, а я закінчив.

Чую несамовитий ґвалт і свист кулаків над головою — з Франком надумав мірятися! Боронь Боже, братове, але так ся стало.

Як каже перший читач моїх творів, так ся стало тому, що ви з Франком — бойки. Особливе українське плем’я з–під Карпат. Такі собі українські майя, які мають не тільки бунтарську натуру, а ще й яскравішу генетичну здатність до галактичного мислення. Садить бойко картоплю навесні чи копає восени, а сам собі мовчки думає — чи буде кінець світу, а чи ні? Його це турбує більше, ніж те, чи вродить цьогоріч ця картопля, чи ні.

Мені випало легше, ніж Франку, бо він жив у той час, коли українці ще читали книжки.

Але ліпше би не читали. Що сталося, коли він написав і його «Сотворення світу» прочитали?

От що писав доктор Олександр Сушко, близький друг Каменяра, в останні, мученицькі роки його страдницького життя:

«Поява книжечки викликала серед нашого відсталого суспільства велике зрушення. Серед попів закипіло, як у гнізді шершнів, а старші наші «інтелігенти» вважали за відповідне заховати про «страшну» книжечку гробову мовчанку — й за всяку ціну не пустити її в руки гімназіяльної молоді. В кінці ж — попи упали на «спасенну» гадку збутися «ворога» за одним махом: тихесенько, без гомону, вони викупили усе невеличке число надрукованих примірників — й спалили... В обороні болючо покривдженого письменника не відважився ніхто підняти голосу. І се він відчув незвичайно діймаюче... Темна ніч сповила геніальний ум одного з найбільших мислителів останньої доби, й з неї він не пробудився вже аж до останку свойого многостраждального життя».

Франко вважав, що із «Сотворення світу» розпочався його власний, земний, кінець. Надломлений моральним терором дух підкосив тіло, яке вже не змогло втримати у собі серцебиття Генія.

Що ж такого він написав? А нічого він не «виссав із пальця». У манері максимально популярній, але, одначе, науково коректній, що й я роблю у цю мить, він лише виклав вершинні досягнення світової думки.

Тоді вавилонсько–ассирійські джерела лише відкривалися світовому інтелекту і буквально потрясли рід людський. І якщо Франко змальовував власну картину життя земного і походження нашого загадкового світу, опираючись на тогочасну науку початку ХХ століття, то моя джерельна база — станом на початок століття ХХІ. Безумовно, нам пощастило більше. Бо сто років для самопізнання людства — то дуже багато. Бо бескиди пізнання мого сучасника — куди вищі, ніж за часів його доби.

Тоді Львовом брички їздили і трамвая ще не бачили, а тепер в Інтернеті можна розгледіти з міліметровою точністю вавилонські артефакти. Тепер у Львові геніальний Папа, син українки Кароль Войтила зібрав на стрічу із ним майже два мільйони вірян, і то був той Папа, котрий вибачився за інквізицію і за Галілео Галілея, і аж не віриться після цього, що сто років тому хрестом на Франка замахувалася туполоба інквізиція.

Більше того, його пророкування у «страшній» книжчині цей феноменально інтелектуальний 100–літній поступ людства тільки підтвердив.

То чому і за що така плата від одноплемінників найбільшому генієві серед тих, котрі признавалися, що вони українці? Чому відбирали йому життя після того, що лише подав цьому рідному і дорогому народові «здобутки новішої науки, а властиво лише маленький вибір із великого скарбу тих здобутків»?

Що так здійняло на дибки темну (о, як мені знайомі ці знавіснілі пики!) «інтелігенцію» у «страшній» книжці Франка?

Візьміть прочитайте і відчуйте безмір того, що нині витає над Україною, — безмір людської тупості і злоби супроти світлого розуму. Не буду повторювати за Франком, бо у першому томі, як тепер виявилося, я швидше переповів його.

А точніше, я, як і Франко, хотів довести до рідного народу те, що не знав він і знає вже людство. Але йому, народові, цього не треба. За це він карає.

Переповідаючи праці знаменитого на той час англійського вченого, професора Орра, Іван Якович пише: «В першій половині 19 століття віднайшли вчені ключ до відчитання прастарих єгипетських написів (гієрогліфів), а в другій половині того ж століття навчилися вчені (після великих зусиль) відчитувати прапрастарі старовавилонські (халдейські) й ассирійські написи... В світлі тих великих археольогічних відкриттів останніх десятиліть, показалося, що в часах, коли жидівського народу ще не було на світі, в Єгипті, Вавилонії і Ассирії жили народи, які розвинули вже тоді дуже високу й незвичайно інтересну цивілізацію... Більш 100 000 глиняних рукописних табличок відкрили доси учені в руїнах прастарих вавилонсько–ассирійських міст, опріч великого числа усіляких інших предметів домашнього й публічного вжитку тих прадавніх народів».

Далі великий українець захоплюється видатним французом де Сарзеком, який віднайшов першу в світі бібліотеку царя Ассурбаніпала із тим самим першим шумерським епосом, мотиви якого я виклав у першому томі, шановний читачу, у розділах про походження і створення людини.

Ви ще не забули розділи із першого тому про те, як шляхом генної інженерії боги створювали людину? Франкові на той час був невідомий цей, доступний нині людям божественний дар — «генна інженерія», але він про все це знав ще тоді із західних джерел вавилонських зводів.

Ось як влучно осмислював І. Франко найглибші істини: «Дещо у тім уривку неясне. Замість «візьму я кров» деякі читають: «візьму свою кров»; замість «кусень глини» інші читають «кусень кості». Яка була промова богів, що згадується в першому рядку, невідомо. В усякому разі і тут бачимо, що нарада Ельогім перед сотворенням чоловіка, про яку коротко згадує Книга Битія, мала собі далеко докладніший взірець у вавилонській поемі. Що Мурдук сотворив чоловіка з глини, замішаної кров’ю, і то своєю власною кров’ю, се оповіщає й Бероз, говорячи, що він відрізав собі голову, своєю кров’ю замісив глину і з неї сотворив чоловіка».

Іван Франко віддає належне вченим Пенсільванського університету, які вели розкопки у місті Ніппур. Саме тут було знайдено рукотворну письменну пам’ять людства, що потрапила сюди (як стверджує Франко) із першого на планеті міста Ур.

Правда, знайома назва? Це той самий Ур, з якого був родом первопатріарх Авраам. Іван Якович захоплено дивується: невже ці божественні начала начал тримав у руках Авраам?

У рамках строго наукової колії Франко не міг зупинитися на півслові: «Перечитуючи пильно ті Мойсеєві книги, вчені люди швидше переконалися, що признавати їх написання Мойсеєві нема ніякої підстави... Так звані Мойсеєві закони взяті не раз живцем з того ж вавилонського зводу».

Уявляєте, Старий Завіт писав не Мойсей? Круто. Ну, добре, обурилися, як казали тоді, гебреї (до речі, звучить краще навіть, ніж нині поширене у нашій мові — євреї).

Може, хтось з них сприйняв Франків переказ як посягання на богообраність єврейського народу, хоча це — суща дрібниця, бо ця обставина якраз найменше хвилювала генія.

Та й потім уже не вчений, а поет Франко — автор найгеніальнішої у світовій літературі однойменної поеми «Мойсей», що визнають і самі євреї, до речі, написаної тоді ж і тією ж рукою, що й «Сотворення».

Я навіть допускаю, що Франка мучила ця приголомшлива антитеза щодо авторства «Біблії», що могло привести його до уже його власної творчої антитези — до задуму поставити цьому великому землянину літературно–філософський пам’ятник українською мовою. Хоча мова тут, як перша прикмета геніальності, — загальнолюдська.

Зрештою, хіба не знімає усі звинувачення тодішньої інквізиції від інтелігенції і кліру, що самого Франка одразу ж номінували на найвище звання «українського Мойсея»?

Не у кожного народу є свій Мойсей, а якщо є, то не більше ніж один на все земне життя цього племені людського.

Нині уже нема дискусії, що «Біблія» суголосна із шумерським епосом, а первопатріарх Авраам був не ким іншим, як жерцем із знаменитого шумерського міста Ур. А тоді Франко, простудіювавши європейську науку, лише переповідав її.

Захоплюючись першою на Землі бібліотекою, знання з якої зробили переворот не просто у світовій науці, а в самому самоусвідомленні себе на Землі Людиною, Іван Франко сягав могуттям свого розуму крізь століття між ним і між нами: «Які книги і записки примістили в ній (бібліотеці) старовинні мешканці тої країни? Як далеко в глибину існування людського роду сягають вони? А передовсім — чи заховались вони у руїнах уруської святині по нинішній день, аби засвідчити усьому світові безмежну давнину існування людського роду на Землі і його прадавню цивілізацію, — на усі ті питання дадуть нам докладну відповідь американські вчені вже в короткім часі. Приготування до розкопок руїн ніппурської святині вже почалося. Як будемо жити, познайомимося і з ними».

Не судилося авторові «Сотворення». Не дали жити і дожити. Як заведено у нас: не так тії воріженьки, як добрії люди.

Для мене особисто болить от яке питаннячко: оскільки Франко «нічогісінько не виссав із пальця», а лише виклав те, що писали мудрі американці, німці, англійці, французи, а цитати він наводить із мов цих народів, бо цими мовами він володів вільно, як і багатьма іншими, але чому цих європейців не цькували вдома, а лише вбивали українця українці, і лише за те, що переповів із пізнаного і відкритого європейцями?

А тому, що канібалізм, особливо що стосується інтелекту, — наша національна риса. Була і є донині. Я це знаю не із пліток. Був би Франко неукраїнцем, ніхто б його не вбивав заживо. Був би він неукраїнцем, прожив би довгий вік, як і більшість світових геніїв, переважно довгожителів.

А так вбили моральним терором і безславно захоронили у чужій могилі у домашніх капцях, бо на похоронні черевики геній не мав грошей.

Згодом, правда, відкопали, перепоховали. Плакали, співали, шкодували, навіть славили. Але то потім, а перед тим залюбки вбивши. У відповідності до некрофільного національного менталітету.

Щодо богохульства, то я не знаю, чи є ще у світовій літературі такі ж геніальні рядки зізнання у вірі у Всевишнього, як ці рядки, виведені немічною рукою навіть не українського, а вселюдського Генія, виведені, одначе, його рідною українською мовою, якої без його руки, напевне, й не існувало б.

Цими рядками, власне, Бог звертається до віруючого в нього Франка і до кожного з нас:

Підіймись! Напруж всі сили!

Безмір обійми душею!

І в екстазі тій найвищій

Злийся з сутністю моєю.

...Дивовижна містерія у моєму житті — мандрівка до Землі майя — прозвучала на такій от заключній, могутній мажорній ноті. Було так: завершилося дійство у джунглях, на якому три тисячі мексиканських акторів і ще більше глядачів, яких усіх сукупно занесла сюди невтримна жага пізнання, у єдиному пориві перевтілення осмислювали феномен цих несхожих на людей, а все–таки людей.

Ми, діти різних народів зі всіх континентів, вийшли з–під велетенського театрального склепіння, і чаша вселюдської гармонії враз сповнила по вінця осяяну місячним сяйвом галявину.

Джунглі, як рій джмелів, гули пташино–тваринним симфонічним оркестром, у цій симфонії кожен вловлював вібрацію своєї національної душі. В мені вона озвалася безсмертними рядками народної пісні:

Ніч яка місячна, зоряна, ясная,

Видно, хоч голки збирай!

І відтак ми всі тут, пливучи монолітним потоком, як умиротворений люд зі стадіону після переможного матчу, угледіли знак, яким вінчався цей день духовного вознесіння.

Потік зупинився, і заклацали тисячі кінофотокамер. Над шпилями джунглів Всевишній настромив вогненно–яскраве колесо Місяця, який тільки тут, на Карибах, неподалік екватора, буває таким великим, ніби дивишся на нього у телескоп із обсерваторії, що поруч.

Нічне світило наче зупинилося, як денне світило у мить рівнодення над пірамідою Кукулкана, й утворило ореол над іконою, яка так виразно пломеніла на чорному тлі опівночі.

На перехресті дерева хтось мудрий, посвячений і віруючий вирізьбив розп’яття чи, точніше, окреслив різцем витворений природою образ. Стовбур і пагіння у два боки. Митець побачив у цьому Хрест. Кажуть, що мистецтво скульптури — це коли із незграбної товщі каменя чи деревини майстер–смислотворець обрізає усе зайве. А тут і обрізати не треба — досить було, на відміну від тисяч перехожих, — побачити.

Це було живе Древо–Хрест. А на ньому — в ореолі небесного сяйва — Спаситель. Місяць–то був від цього земного деревця за півмільйона кілометрів, а картина постала цілісною живою іконою в обрамленні нашого людського захоплення.

Щоб відзняти це диво чи щоб збагнути цей ЗНАК, належало нагнутись і стати на коліна. І мимоволі на коліна таки вклякнули усі ми сущі тут цієї миті.

І ця мить була для мене моментом Істини: Кінця не буде. Буде Початок!

То був Знак. У Небі.


А десь там удома і напередодні я раптово був змушений встати посеред ночі. Мусив побрести спросоння зі спальні у кабінет навпроти і з Голосу Звідтам записати:

Бунтують пошепки вулкани,

Згоряють похапцем літа,

Летять з небес космічні сани,

Благаючи в безодні дна.


Гривастий вітер рве антени

Із позолочених печер.

Тромбози розривають вени

Міжгалактичних каравел.


Ридає ворон на воротях,

Катрени каркає Кінця.

Кіт шкандибає у чоботях,

Вповзаючи у зуби пса.


На одрі Смерть лежить зухвало,

Псалми співає хор кротів.

Копає яму п’яний атом

Ядром розлючених громів.


Із грішних тіл тікають душі,

Пощади просячи в гріха.

І тліє тінь земної суші,

Потопом гасячи Життя.


Землею мчить галоп КОНЧИНИ —

Смертельні ескадрони зла.

Та визирає з–під ряднини

ПОЧАТКУ сиве немовля.


В апокаліптичному екстазі

Вже опускає меч КІНЕЦЬ.

ПОЧАТОК, струшуючи попіл,

Вже надіває знов вінець!


У галактичних катакомбах

Несеться мегарезонанс.

У ядрах наносиліконних

Гуде грядущий ренесанс.


Настромлена на вісь планета

За руки ловить полюси.

У магнітудах Едісона

Із мінусів стають плюси.


На Арараті, як на хаті,

Сидить в задумі нео–Ной.

У кептарі, як у скафандрі,

Смалить люльку віщий гой.


У вимерлім Капернаумі

Сонце сходить знічев’я,

Армагеддоном блудить стадо

В очікуванні пастиря.


На трилітровім Баальбеку

Крильця сушить альбатрос.

Веслом штовхаючи планету,

Пливе до берега Христос!


Золоче.

Київ.

Україна.

Земля.

2012.

Примітки


1 Від грецьк. холіс — цілий, увесь.


home | my bookshelf | | Кінець світу. Том 2. Пiсля… |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения