Книга: Останній раз

Андрій Кокотюха

ОСТАННІЙ РАЗ

Кримінальна повість

Зграє псів, ти від зграї моєї біжи.

В рівній сварці — за нами удача.

Ми вовки — і нам вовче життя до душі,

Ви собаки — і смерть вам собача!

Володимир Висоцький

Ялта. Червень.

— Тут вільно, мужчино?

Антон кивнув, і блондинка вмостилася навпроти нього за столиком.

— Нудьгуєте, молодий чоловіче? — на відповідь вона не чекала хоча б тому, що знала її наперед. — Теплий вечір. Навіть задушний. Вип’ємо холодного шампанського?

Офіціант, схожий статурою на штангіста, виріс біля столика одночасно з новою відвідувачкою. Він чув її слова і запитально глипнув на Антона. Той кивнув, і атлет випарувався.

Вечір був задушним навіть для Ялти. В такий час набережна повна люду. Парами, групами чи поодинці курортники неквапом шпацірували туди-сюди без певної мети, просто насолоджуючись власними лінощами. Тут не було місця офіційним костюмам та діловим робочим сукням. Кожен запросто гуляв у шортах, футболці й капцях, а були й такі, хто не комплексував з приводу плавок та сорочки просто на голе тіло. В цьому — секрет та приваблива сила нічної набережної. Вдягнутий просто, по-домашньому, відпочивальник почував себе як удома серед пальм, рухливих різнокольорових закличних вогників кафе, барів, ресторанів та казино, гарних жінок. Поряд — море, що іскриться планктоном, обличчя обдає приємною прохолодою, котру приносить подих вітру, а слух пестить спокійне шурхотіння прибою. І ти серед усього цього раю з рекламних проспектів про красиве життя — вдома... Нехай ілюзія, нехай лише на кілька вечорів, але все довкола — твоє... Місто гостей, на частинку якого потай претендує кожен. І кожен морально готовий витрачати тут гроші, як у себе. Не озираючись. Упевнено.

Упродовж набережної суцільним рядом тягнулися відкриті кафешки. Вільних столиків ставало тим менше, чим упевненіше вступала у свої права кримська ніч. Самотній чоловік за столиком — у більшості випадків рибалка, а в його риболовлі функцію наживки виконує він сам. Ніхто не дивується, якщо місце поряд скоро виявляється зайнятим. На набережній риба завжди чудово клює.

— Сигареткою пригостите? — білявка закинула ногу за ногу, невідомо для чого обсмикнула край спіднички, котра сягала середини красивого засмаглого стегна.

Антон підсунув до неї пачку «Мальборо». Білявка прихопила край сигарети пухкими губами, він, ледь підвівшись, підніс запальничку.

— Давно приїхали?

— Сьогодні вдень, — він теж запалив.

— Надовго?

— Як пощастить... Якщо не буду нудьгувати і якщо погода не зіпсується...

— Ну-у, з погодою пощастило. А стосовно нудьги...

Атлет приніс запітнілу пляшку шампанського, склянки і знову випарувався. Хлопнув корок, золотистого кольору напій запінився у склянках.

— Антон.

— Віта.

Холодне шампанське справді освіжало.

— Віта — це Вікторія?

— Ні. Вікторія — це Вікторія, перемога. А Віта — просто Віта. Життя.

— І як життя, Віто? — Антон усміхнувся.

— По-всякому. Як у всіх...

Антон долив їй та собі, вмостився зручніше у пластмасовому напівкріслі. Співбесідницю він слухав одним вухом, очі бігали довкола, старанно вишукуючи підозрілих. Наче все спокійно. Начебто. Схоже на те. Ними ніхто не цікавиться. Хотілося б вірити.

Теревенячи ні про що, вони допили пляшку. А нічне життя лиш починалося і згасне з першими променями сонця.

— Ти купався сьогодні? — вони непомітно перейшли на «ти».

— Так, пару разів...

— Нічне море — це казка. Любиш купатися при місяці?

— Як русалки?

— Одну русалку я можу тобі показати. Ходімо?

Вони вийшли з-за столика й рушили в бік моря. До них нікому не було діла. Подібних парочок тут вештається достобіса. Місто запланованих випадкових знайомств.

Вогні набережної лишилися позаду. Під ногами зашурхотіла галька. Віта скинула черевички, п’яти швидко звикли до прохолоди пляжної ріні. Вони надибали тапчан, не змовляючись, сіли так, щоб прохолода обдавала їхні обличчя. Антон обійняв супутницю за плечі, знайшов її губи своїми.

— Привіт, — шепнула стиха Віта.

— Привіт, — відповів Антон. — Як ти?

— Нормально. Проблем не було, дзвінка справді виявилось досить. Я на легальному становищі.

— Клієнти траплялися?

— Ого, ти ревнуєш? Ти ж дав таблетки, отож він роздягається, випиває романтичний келих шампусику і вирубається до ранку. А вранці я розхвалюю його чоловічі здібності. Як ти й казав, — Віта цмокнула його в щоку. — Купатися будемо?

— Не зараз, — голос Антона посерйознішав. — Давай про справи.

— О’кей, — Віта діловито відсторонилася, поклала ногу на ногу, спершись руками на лежак. — Живе в «Лівадії», зайняв ціле крило на п’ятому поверсі, праве.

— У нього стільки людей?

— Ні, просто він оплатив усі номери в цьому крилі. З ним прилетіло не менше десятка хлопців, хтось увесь час стовбичить біля чергової на поверсі. Мало не документи перевіряє, справжній КПП, — вона говорила, як рапортувала. — 3 номера виходить рідко, зранку виїздить у справах, повертається години за три-чотири — і до наступного ранку носа з номера не потикає. До машини іде в щільному кільці охорони і дуже швидко. Точно прицілитися неможливо. Зручної позиції практично немає. Їжу носять з ресторану в номер. Дівчаток найняли для обслуги постійних, на весь час. Місця, куди він їздить, теж глухі. Плавати їздить кудись у басейн, знову ж таки закритий. От і підступися.

Антон глибоко вдихнув.

— Цікаво, якщо море таке брудне, як пишуть, то яке тоді хвалене морське повітря?

— Він сюди не повітрям дихати приїхав, а справи робити. Ми теж.

— Ось і я про це. Ідеї є?

— Ідей поки що немає.

— Давай думати. Тут хоч прохолодніше і думається легше.

Обоє закурили. Розмова мала бути довга. Мінімум до ранку.

На балконі п’ятого поверху готелю «Лівадія» стояв чоловік, що про нього йшлося на пляжі. На ньому було шовкове кімоно з величезним червоним драконом на спині. Під шовком вгадувалося могутнє тіло. Сильні волохаті руки міцно стискали балконні бильця. Він стояв і слухав тріскотіння цикад.

То був Реваз Кіпіані, ватажок однієї з найпотужніших кавказьких злочинних груп. Всю його біографію добре знали в столичному управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. Там також знали, де в даний момент він перебуває, з якою метою приїхав до Ялти і з ким веде переговори. І ще знали, кому й скільки він платить в уряді та апараті МВС, щоб жити спокійно. Виселити Кіпіані за межі України давно вже стало неможливим. Він офіційно одружився на такій собі Галині Іванченко і прийняв українське громадянство. Тепер його половина, знана раніше як Галка Стольник, одна з найбільш відомих столичних «центрових», залишила клопітну професію і покірно вела господарство в домі чоловіка. Свого вона досягла — усім забезпечена, чоловік, до речі, не так часто бував удома. Справи, бізнес, різні розбірки. Він знав, що його пасуть постійно, а спостерігачі змирилися з тим, що коли Ревазові справді буде треба, він зникне з поля їхнього зору. З цим вони поки що нічого не могли вдіяти.

— Батоно Реваз...

— Ну? — Кіпіані не обернувся на голос.

— Я перевірив. Чутки підтвердилися.

Ґіві Чехідзе підійшов нечутно і став поряд. Реваза ніколи не цікавило, як помічник здобуває та перевіряє інформацію. За це Чехідзе платять, і добре платять. Реваз звик до того, що Ґіві відповідає за свої слова, і якщо він щось твердить, отже, так воно і є.

— Скільки їх, хто вони, на коли призначено операцію?

— Ображаєте мене, батоно Реваз. Я сам хотів би відповісти хоча б на одне із цих питань. Можу лише здогадатися, хто їх найняв...

— Е-е, без тебе знаю! — відмахнувся Кіпіані.

Не йому одному потрібне власне казино в Ялті. Нині він вів переговори і пропонував величезну суму відкупного, котра на сто тисяч обганяла пропозицію основного конкурента, чеченця Багірова. Кіпіані не стояв за ціною. Він навіть обіцяв поступитися частиною своєї київської території, знаючи напевне, що це дільце однозначно окупить себе, якщо він домовиться з місцевими і обійдеться без зайвого кровопролиття. Багіров кілька разів пропонував домовитися, Кіпіані уперся рогом і вирішив не відступати. Переговори йшли нормально, він поки що був задоволений. Правда, з боку Багірова вже надходили реальні погрози.

— Навіть якщо вони тут, це нічого не міняє. Вас їм не дістати, батоно. Зуби зламають.

Кіпіані пошкрябав короткими пальцями волохаті груди.

— Чому ти весь час говориш «вони», дорогий?

— Не думаю, щоб Багіров не поважав вас настільки, аби найняти когось одного. Я все досить ґрунтовно перевірив. Є якась група... Хто вони, скільки їх — ніхто не знає. Працюють на замовлення, самі собі господарі. Якщо їх наймемо ми — будуть працювати на нас. З тим же успіхом — проти нас, — Чехідзе помовчав, потім додав: — Вважаються одними з кращих.

— Людей Багірова в місті немає?

— Поки що ні. Ви ж знаєте, Шар сам не хоче мати справу з цим шакалом. Як тільки ним запахне, нам дадуть знати.

Кіпіані хотілося випити, але під час ділової операції він не дозволяв собі розслаблятися. Це було золотим правилом для всіх, хто на нього працював.

— Тоді будемо чекати. Все одно випірнуть. Думати й спати задушної ночі зовсім неможливо.

Світанок настав непомітно. Здавалося, сонце з’явилося з самої води. Поступово згасали вогники набережної. З першими променями проступали сліди нічного життя курортного міста: починали метушитися пляжні бомжі, полюючи за порожньою склотарою, недоїденими шашликами, а якщо пощастить — то й за потопельниками, любителями п’яного нічного купання. Їх можна роздягти, речі знадобляться...

Антон позіхнув.

— Пішли купнемося. Заслужили.

— Якщо це не спрацює... Але іншого виходу я сама не бачу.

— Спрацює, — Антон був упевнений у реальності їхнього плану. Він завжди був цього певен. — Боюсь тільки, що він закінчить свої справи й накиває п’ятами.

— Сьогодні — навряд. А завтра нікуди не дінеться, — Віта стягнула сукню через голову, залишившись в самих вузесеньких чорних трусиках. — Гайда купатися й спати!

Вона впевнено увійшла в ранкову прохолодну воду і, сильними гребками розтинаючи хвилі, попливла від берега. Відпливши далеченько, повернулася на спину і загойдалася на хвилях. Антон, примружившись, дивився на неї, на її зграбне тіло. Молодець дівка, усе вона робить упевнено. І все в неї виходить. Вона сама придумала історію такої собі наївнячки, що здуру сплуталася з якимись покидьками, у яких серйозні проблеми, отож і злиняла, щоб самій не вляпатися, і їй треба на пару тижнів загубитися тут, серед цього тирловиська. Історія була підкріплена рекомендаціями київських авторитетних друзів. Рекомендації організував замовник, а тут, на місці, на неї уваги ніхто не звернув. Хіба мало шльондр, яким з різних причин відлежатися треба! Їй навіть дозволили тимчасово підробити на чужій території з умовою не перехоплювати клієнтури в місцевих і, само собою, віддавати процент. Отож із голоду не помре, все по-чесному. Віта використовувала клієнтів як потенційні джерела інформації. Ну та хіба така не розв’яже язика хоч кому? Ач, артистка, — Антон усміхнувся.

Він махнув дівчині рукою і теж почав роздягатися, з насолодою занурився у прохолодні хвилі.

Сцена була настільки по-кіношному ефектною, що будь-хто звернув би увагу, не кажучи вже про Реваза Кіпіані, адже справжній грузин не може не зупинитися, коли бачить гарну жінку.

Він саме спускався з готельного ґанку, оточений незмінними охоронцями, вони навіть були вже на півдорозі до його «БМВ». Просто на них мчав мотоцикл, красень «Харлей». Зупинився. Водій скинув шолом, довге біле волосся розсипалося по плечах. Жінка за кермом була з біса привабливою. Довгі ноги у високих ковбойських чоботях. Джинси облипли стрункі стегна. На плечах легенька коричнева шкірянка, біла футболка, під нею пружні високі груди. Обличчя прикривали чорні окуляри. Ніхто довкола не звернув уваги на те, що вона не заглушила мотор.

— Вах! Картинка! — почув Кіпіані над вухом, то хтось із охоронців не стримав захвату.

А мотоциклістка тим часом повільно, як у кіно, витягла з-під куртки револьвер і спрямувала його в бік Кіпіані. Більше він нічого не побачив, бо гуркотнули постріли, заверещала якась жінка, і наступної секунди він лежав на асфальті, притиснутий двома громилами. Решта знайшла сховок за найближчими автомобілями. Ревіння мотоциклетного мотора швидко віддалялося. Гримнуло кілька пострілів, і у розпеченому повітрі зависнув гармидер переляканого натовпу.

Громили допомогли господареві підвестися. У одного з передпліччя струменіла кров.

— Чого бігаєте?! Чого репетуєте?! — то саме прибіг Чехідзе.

Мотоциклістка зникла. Один із охоронців підібрав кинуту нею зброю. «Кольт-пітон», з вигляду новенький. Побачивши, що з’явилася міліція, громили поквапливо заховали свою зброю. Навіщо дражнити собак? Глипнувши на «кольт», Реваз Кіпіані нарешті усвідомив, що кілька хвилин тому він був на волосину від смерті і чудом залишився живий. Чи надовго?

Антон з’явився на п’ятому поверсі готелю «Лівадія» вранці наступного дня. Стрижений мордило, що сидів у кріслі біля портьє, відклав убік порножурнал.

— Тебе каго нада?

— Карний розшук, — Антон мимохідь махнув посвідченням.

— Е-е, стій! — охоронець одним стрибком наздогнав Антона. — Куди погнав?

— А в чому проблема? — представник влади має бути абсолютно спокійний, Антон це знав. — Ви, власне, хто?

Охоронець завагався. Хазяїну радили поки що з номера не виходити, менти вже були, нічого дивного. Тільки цей сам-один і припхався зранку...

— Документ покажи.

За якість свого посвідчення Антон був спокійний. Здоровило простягнув було руку, але зустрівся з твердим поглядом офіцера міліції і обмежився тим, що роздивився документ із його рук.

— Ваші документи?

— У номері... Я мешкаю...

— Вами займемося пізніше. Мені потрібен громадянин Кіпіані.

Охоронцеві не хотілося заводитися. Нічого цей мент йому не зробить, хіба що силу продемонструє зайвий раз. Певна річ, зараз його, мента, зверху, тож хто захоче отримати ментовою владою по морді? І він махнув рукою у бік кімнати боса.

Антон рішуче постукав у двері номера.

— Хто? — пролунало зсередини.

— Міліція!

Клацнув замок, і двері прочинилися. У номері було двоє. Такого повороту Антон не чекав, він чомусь був певен, що Кіпіані сам-один. Реваза Кіпіані він упізнав, бачив на фотографіях і здалеку, коли стежив. Другого теж упізнав. Ґіві Чехідзе.

— Міліція, — він показав документи.

— То й що? — різко кинув Кіпіані. — Чого швендяти туди-сюди? Тебе узагалі вперше бачу! Бандітов міне найді, бандітов!

— Саме цим і займаємося, громадянине Кіпіані...

— Чим займаєтеся? Зальотні в місті, місцеві вам їх повинні на блюді піднести, понял, да? — Кіпіані махав руками перед носом у Антона. — Чужих самі маєте вичислити. Я тобі це підказувати повинен? Я що — за вас тут вкалувати буду, да?

— Не треба кричати, — Антон зробив заспокійливий жест. — Чому зальотні? Ми саме хотіли...

— Бо я знаю, що це не місцеві! Звідки знаю — не твоє діло! Ви як працюєте? Ти з групи? — в голосі Кіпіані почулися підозріливі нотки. — Чого прийшов?

Антон перевів погляд на Чехідзе.

— Ви слова сказати не даєте, громадянине Кіпіані. Розмова до вас. Бажано без свідків. Справа саме всього, що ви говорили, стосується.

Кіпіані підніс праву руку.

— Це свідок, да? Це — мене кусок. І це, — він ляснув себе по лобі. — Ґіві — частинка мене. Від нього нема секретів.

Час, час, час...

— Я дуже ризикував, прийшовши сюди, — Антон ретельно добирав слова. — І те, що я скажу — лише для однієї пари вух. Якщо ваш друг боїться залишити вас зі мною, я готовий зробити ось так, — він видобув із заплічної кобури під піджаком «Макарова», витяг обойму і простягнув пістолет Чехідзе. — Переконав, що розмова серйозна? Він же все одно від вас про все дізнається, просто я не хочу, щоб хтось заважав переговорам, — на останньому слові він зробив наголос.

Кіпіані кивнув Ґіві, той слухняно вийшов, зачинивши ззовні двері на ключ.

— Він відчинить, коли я гукну, — Кіпіані кивнув на біпер, що валявся на кріслі. — Так нам справді заважати не будуть.

Антон витер спітніле чоло.

— Парко у піджаці, а як без нього з усією цією зброєю? Можна, я пику вмию?

Кіпіані милостиво кивнув, Антон пройшов до ванної, хлюпнув на обличчя прохолодної води. Швидким жестом дістав з-за паска пласку «беретку», спритно приладнав саморобний глушник. Не закриваючи крана, повернувся до кімнати.

Кіпіані навіть здивуватися не встиг. Дві кулі в груди, ще постріл — у голову. Клієнт перестав цікавити Антона. Він підхопив біпер, натиснув кнопку і притулився спиною до стіни біля дверей. Клацнув замок, Чехідзе пройшов уперед, Антон ногою штовхнув двері, замахнувся руків’ям, і Чехідзе сповз на підлогу. Порядок, можна виходити. Антон приторочив зброю на місце, відчинив двері, спокійно мовив: «До побачення!» і впевнено рушив повз охоронця. Біля ліфта нікого не було. Антон спустився донизу, хутко перетнув хол. Швидше, швидше, він і так затримувався. Всівся у перше-ліпше таксі, звелів водієві: «Сімферополь!» і не особливо торгувався.

За годину він був у Сімферополі. Його непоказна «дев’ятка» з херсонськими номерами спокійно чекала на платній стоянці. Віта ще вчора поїхала поїздом, так вони домовилися.

Київ. Червень.

— Усе гаразд?

— Як завжди, — Антон закрив кришку кейса, ховаючи від очей співбесідника акуратні зелені пачки.

Сивуватий брюнет в окулярах із золотою оправою задоволено кивнув. У нього були ім’я та прізвище, але Антон з Вітою охрестили його Котом, хоча він був мало на нього схожий. Кіт уже кілька років постачав їх роботою, знаходив замовлення, виступав посередником, бо у Антона з Вітою було тверде правило: ніяких особистих контактів із замовником. Спочатку вони прозвали посередника Звідником. Такі шукають роботу дорогим повіям, котрі приймають лише вдома. Потім Антонові пригадалося, що на жарґоні повій звідники іменуються «котами». Слово їм сподобалося, коротке й містке. Кіт отримував десять відсотків від їхнього гонорару і був більше аніж задоволений — маленькі суми вони навіть не обговорювали. Клас роботи був вартий того.

— Багіров задоволений. Зроблено чудово. Треба було завалити й Ґіві...

— За нього не заплачено, — сухо відповів Антон.

Вони розмовляли на задньому сидінні Антонового «БМВ». «Дев’ятку», що її викрали спеціально для поїздки в Крим і на яку для повного маскування поставили не столичні номери, Антон кинув неподалік того місця, де її було викрадено, почепивши справжні номери. Власник машини зрадіє і точно нічого не второпає.

Вони завжди розмовляли в машині. Котові призначали зустріч у центрі, вони сідали у машину, і Антон довго кружляв, перевіряючи, чи не пасуть їх. Спочатку Кіт дратувався, потім звик. Туман таємничості вони напускали добрячий довкола себе. Правда, це збуджувало у замовників неабиякий інтерес, і де ґарантії, що їх одного разу не вистежать через Кота? Отож цього разу Антон зупинив машину в одному з тихих зелених дворів на Русанівці.

— Є тут один тип... — трохи помовчавши, почав Кіт.

— Ні.

— Що «ні»?

— Більше нас такі справи не цікавлять.

— Гм... А які цікавлять?

— Ніякі. Все. Це було востаннє.

— Он як, — протягнув збентежено Кіт. — Це ж чого такі заявочки? Що взагалі сталося?

— Прокол. Витік інформації. Кіпіані знав про нас. Не про нас конкретно, але взагалі знав, що Багіров найняв виконавців тут. І чекав на нас.

— Ну-у, несерйозно все це! Він у принципі мусив чекати на щось подібне, його попереджали...

— Неважливо. Щілинка десь з’явилася. Чекати, поки вона збільшиться, у мене бажання нема. Ми зав’язуємо.

Антон радів, що знайшовся такий офіційний привід. Не треба нічого пояснювати.

— Отакої, еге? — Кіт важко перетравлював несподівану новину. — Мене, значить, кидаєте...

— Ну, ти ж не дівчатко, — посміхнувся Антон. — Не переживай. Без роботи не залишишся.

— Ну і куди думаєте далі? В сільське господарство?

— Женеш пургу, мужик. Подамося куди-небудь до Криму. Тепло, фрукти, море.... Купимо пару будинків. В одному жити будемо, другий — курортникам здавати, — Антон підморгнув. — Приватний пансіон, бачив рекламу по телеку? Ну а хтось надто цікавий носа поткне — прищемимо...

— Ніхто й не сумнівається... Крим, значить...

— Чи ще куди. Це я так, для прикладу. Курортників вистачає, нині народ при грошах. За нас не переживай. Не пропадемо.

Кіт зам’явся.

— Виходить, прощаємося? Чи як?

— Отак і виходить, — Антон вийшов з машини, щоб пересісти за кермо. — Підкину тебе до метро, далі — сам, — він завів мотор. — Поїхали, машинко!

Він не приховував святкового настрою.

— Ну як?

— Нормально.

— Схавав наш Котик?

— Ковтнув, трохи не вдавився. Тепер піде зап’є.

Антон пригорнув Віту і пройшов на кухню. Взяв із холодильника запітнілу пляшку «Боржомі», пожадливо ковтнув просто з горлечка, хух, отепер можна й передихнути...

Вони мешкали у звичайній двокімнатній квартирі на третьому поверсі стандартної дев’ятиповерхової панельки на Оболоні. Тут вони відпочивали, телефоном майже не користувалися. Квартиру придбали одразу ж після виконання першого замовлення, згодом придбали другу, однокімнатну, неподалік центру. Там влаштували щось на зразок офісу. Двоє стільців, крісло, стіл, комп’ютер, телефон. Антон був досвідченою людиною. Якщо їх почнуть вистежувати, то вийдуть на цю хату, а не на квартирний телефон. Перестрахуватися не зайве, він добре знав виверти як міліції, так і бандитів. Квартири оформлені на чужі прізвища. А Віта після того, як виписалася з общаги, взагалі ніде не засвітилася із справжніми документами. Так що у своїй квартирі вони почувалися в цілковитій безпеці. Сусіди їх практично не бачили й не чули. Невідомо, що вони думали про господарів, котрі ховалися за масивними подвійними дверима, виготовленими із цільного дуба. Мабуть, вважали їх бізнесменами. Тепер узагалі модно мати подвійні двері.

— Розпарився, тепер холодне хлебчеш, — незадоволено зазначила Віта.

— Дурниці! — Антон зробив іще ковток. — Можу я похворіти хоча б раз? Полежу спокійно, а ти мене полікуєш, — він задоволено пригорнув її.

Віта пирхнула. Справді, смішно, — застуда — два роки тому через її необачність йому прострелили плече. Куля застрягла в тілі, шукати лікаря Антон заборонив, і вона сама робила операцію тут, у квартирі, розпеченою фінкою, знеболююче діяло погано, він кілька разів втрачав свідомість, потім з’ясувалося, що інфекція таки потрапила у рану, і їй знову довелося обробляти її й лити туди спирт. Якимось побитом усе обійшлося.

— Я гадаю, сьогодні у нас маленьке свято? — Антон ковтнув ще води і запхав пляшку до холодильника.

— У нас сьогодні велике свято. Кінець старого життя. Треба це діло відзначити, любий. Їдемо вечеряти?

Віта готувати ненавиділа, бо не вміла.

Антон наморщив чоло.

— Де ми не були? Гайда до «Наполеона»! Як ідея?

— Думаю, там нічого особливого. Понти тільки...

— Нічого, подивимося на їхні понти. Піду ополоснуся, а ти збирайся...

Біля входу до ресторану «Наполеон» їх зустрів парубійко у блакитному гусарському костюмі, що зовсім не личив до його фізіономії торговця-лоточника. Віта відразу визначила, що на ньому форма корнета. Вони демонстративно не звернули уваги на його «добрий вечір» і з гідністю пройшли сходами із чистим, але потертим килимовим покриттям, нагору до залу. Присіли за столик у глибині залу. Віта роззирнулася.

— Декорація. Знімальний павільйон, — оцінила вона оформлення, стилізоване під обідні зали початку дев’ятнадцятого століття.

Біля столика виник офіціант у червоній драгунській формі.

— Добрий вечір. Будете вечеряти?

Антон поправив масивну золоту печатку на пальці, недбало змів порошинку із лацкана стильного зеленого піджака і зневажливо кинув:

— Ні, в стелю плювати. — На здивований погляд драґуна поблажливо додав: — А для чого ми, по-твоєму, прийшли?

— Це справжні канделябри? — Віта, включаючись у гру, тицьнула пальцем у свічник.

— У нас усе справжнє, — драґун із гідністю поклав перед нею меню.

— А скільки вони коштують? Пупсику, — Віта капризно випнула губки, — давай купимо й поставимо на камін. Лось в осадок випаде!

— Не зважай, — Антон підморгнув дратунові. — Ми у вас, розумієш, ще не були. То чим здивуєш? — він пальцем підсунув гарно оформлене меню.

— Ну, директор ресторану — вірменин, кавказька кухня у нас чудова, — драґун тримався досить холодно.

— А ми поїдемо на Кавказ, пупсику?

— Там зараз воюють, дєтка. Поїдемо до Еміратів, — Антон стримав усміх, Віта добре увійшла в роль. — Значить, так — рибне щось... Ікорочка, баличок там, всі діла... Розумієш?

— Рибне асорті, — кивнув драгун, позначивши в блокноті.

— «Київські» котлети є? Гарнір — з овочів... Фруктів там... Ну, ти пойняв...

— Устриць хочу! — манірно втрутилася Віта. — Наполеон — француз, а французи хавають устриці!

Антон запитально глипнув на офіціанта. Драґун зберігав спокій.

— Гм... Взагалі-то можна, тільки коштувати це буде...

— Хай тебе це не обходить, — зверхньо посміхнувся Антон. — Бажання дами — закон. Ну і коньяк «Наполеон». Тільки пляшку я перевірю.

— Зрозуміло, — кивнув офіціант і щез.

Віта пирснула в кулак.

— Чого ти так розійшовся?

— А тебе якого дідька з устрицями занесло? Тепер він підошви порве, а дістане. І здере з нас безбожно.

— Нічого. Зв’яжуться з французьким рестораном, я знаю, там у меню є. І взагалі я заморожених устриць у одному маркеті бачила, там на ціннику написано, що це устриці. Збігають і куплять, час ще не пізній.

— Ну й замашки у тебе! Начувайтесь, буржуї!

Віта сумно посміхнулася.

— Гуляємо ми чи не гуляємо? Буде що згадати. О, рибу вже несуть!

...По дорозі додому їх «БМВ» гальмонув даішник. Антон слухняно зупинив машину, але назустріч постовому не вийшов, відкинувся на спинку сидіння і примостив лікоть у отвір опущеного скла.

— Сержант Сидорчук! — люто відрекомендувався даішник і неохоче нахилився до водія. — Документи... будь ласка.

— Що ми порушили, капітане? — питання Антона звучало безтурботно.

Сержант несподівано поміняв тон.

— Від тебе, мужик, горілкою тхне!

— Коньяком, — поправив Антон. — Ну, випив сто грамів коньяку. Сьогодні у нас родинне свято.

— Давай вилазь! — сержант явно смакував процедуру конфіскації прав.

— Стривай, — рука Антона пірнула в кишеню піджака, сержант загрозливо смикнувся до кобури, але рука вже тримала сотенну зелену банкноту. — Тут по долару за грам. Гадаю, досить?

Сержант машинально узяв сотку, для чогось посвітив на неї ліхтариком.

— Ну, ми поїхали, — Антон дружньо посміхнувся і запустив мотор. Вираз обличчя сержанта свідчив, що він розуміє незаконність своїх дій, але боротися із спокусою не в змозі.

Коли даішник залишився позаду, Віта зауважила:

— Він зараз по рації повідомить, мовляв, так і так, їде іномарка, водій якої сотками жбурляє направо й наліво. У тебе грошей не стане.

— Не такий він дурний: бачила, як очі у нього засвітилися?

Вона знизала плечима і ввімкнула музику. Побоювання справді були марними — до самого дому їхню машину більше не зупиняли.

Вдома вони випили чаю, подивилися трохи телевізор. Як дивно було і приємно — просто лягти в ліжко, з насолодою розслабитися, відчуваючи теплий подих одне одного, кохатися, ні про що не думаючи... Лежачи мовчки в темряві... Нове життя починалося з цього моменту. Як давно їм хотілося, щоб обидвом було добре й спокійно! Вони так прагнули спокою, вони неабияк втомилися за всеньке своє життя.

Це було п’ять років тому. Вона працювала каскадеркою на студії. Жінок цієї професії нечасто зустрінеш, її цінували. Відчайдушно кинутися зі скелі, на ходу впасти з коня, випасти з вікна, з машини на повній швидкості, потрапити під ту ж таки машину, стрибнути з поїзда на ходу — то була її робота. В кіно прийшла з автоспорту. Оскільки не захотіла спати з тренером, то потрапила з його милості під загрозу дискваліфікації, але встигла піти раніше, уникнувши ганьби. Кіно, особливо трюкове, любила безмежно, вірила, що може не згірш за чоловіків. Скрегочучи зубами, опанувала нову професію, спортивна підготовка та й вдача багато в чому допомогли. Якось на зйомках розбився її колега, відпрацьовував трюк на машині, відмовили гальма. Згодом з’ясувалося, що хтось хімічив із машиною, почалося слідство. Антон на той час працював опером, його група займалася цією справою. Струнка білявка із незалежною вдачею запала йому в око, він допитував її як свідка, потім почав шукати зустрічей під різними приводами, а далі — й без приводів. А у справі тим часом випливали кримінальні угрупування, пов’язані з ними колишні спортсмени, замаячили наркотики... Коли запахло смаженим, Антона грубо усунули від справи. Він здогадувався, звідки вітер дме, це було не вперше, він попер рогом проти керівництва, озброєний благеньким компроматом. Хтось вміло підлаштував «передачу хабара», Антона застукали «на гарячому», відсторонили від роботи, почали службове розслідування, завели справу, потім натякнули: або тихенько звільнишся, або посадять, і квит. Антон спочатку затявся, але діватись було нікуди, загнали у глухий кут. Отак і пішов з органів.

У його однокімнатній комірчині поселилася й Віта. Роботу кинула, бо комусь було не до шмиги її кохання із зухвалим ментом, почалися погрози, піти з роботи — то був єдиний вихід, забагато хороших людей довелося б підставляти.

За весь час їхніх стосунків між ними не відбулося жодної розмови про кохання. Антон не був сентиментальним, а Віту надто вимордовувала чоловіча — як би там не казали, але чоловіча! — професія. Вона відчувала себе жінкою лише за ознаками статі, тому попервах любощі для обох були своєрідною розрядкою, зняттям нервової напруги, щось на зразок спиртного або виснажливих фізичних вправ. І навіть справи вони спочатку обговорювали в ліжку, в перервах між сексом. Антон не помітив, у який момент стався перелом. Ні, вони й далі не говорили про почуття, не клялися любити одне одного до могильної ями, але щось сталося... Віта почала частіше міняти джинси на сукні, більше стежити за собою, відпустила волосся — що їй дуже личило, та й узагалі вона була дівка зваблива, Антон, у свою чергу, почав помічати, що донедавна йому було байдуже, як вона виглядає на людях. Та якось несподівано для самого себе привітав її з Восьмим березня букетом троянд. «Це... мені? — обличчя її раптом зашарілося, а очі розширилися, ж у малої дитини. — Мені ніхто...» Він зніяковів, подав незграбно, поколов долоню, зойкнув, квіти випали з правиці і розсипалися по килиму, вони кинулися одночасно збирати, боляче стукнулися лобами, а потому реготали, як малі діти... Потім, тримаючи її в обіймах, таку близьку і зріднілу, Антон прошепотів їй на вухо: «Ти потрібна мені». У відповідь не почув нічого, Віта тільки міцніше притислася до нього... І все ж таки вони, не змовляючись, визначили для себе лінію поведінки: тепер не час для сентиментів. Можливо, потім. Не тепер.

Обидвоє прагнули помсти. Нищити падлюк — тільки так! Антон все-таки сам-один вийшов на вбивцю каскадера, знав — останній покидьок, совість його не мучила. Розіграли нещасний випадок, захочеш — не підкопаєшся. Кому слід було — зрозуміли. А згодом почали брати замовлення, і совість теж не дошкуляла. Бо клієнти (це перевіряли ретельно), були хижаки, ще й які. Принципу дотримувалися свято, отож дорікнути собі не могли. Дно — воно й є дно, болото. Ніколи не виступали ні на чиєму боці, вчорашній їхній замовник наступного дня сам міг опинитися на мушці. Гонорари брали чималі, робота того вартувала. Ненависть до того падлючного світу і гостре бажання винищити якомога більше щурів не вичахала. Згодом вони стали майстрами екстра-класу у цій справі.

Та втома від постійного напруження брала гору. Усіх не відстріляєш, на місце одного приходить інший. Італійці знають добре — мафія безсмертна. Так заради чого ризикувати життям? Грошей накопичено достатньо, час зав’язувати. І без них є кому вбивати.

Рішення прийняли разом і довго не обговорювали. Ялта — то був останній раз.

— Спиш? — стиха запитав Антон.

— Майже...

— Що там із маклером?

— Усе за планом. Передзвоню у понеділок, вона підшукала варіанти.

— Може, у вівторок? Понеділок — погана прикмета. Краще гроші заберемо. Завтра вихідний, банки все одно зачинені.

Частина зберігалася у спеціально обладнаному сховку, решта — в банках, надійність яких перевірена часом. Хай проценти капають. Рахунки в різних комерційних банках вони відкрили для надійності. Є прикмета — не тримай всі яйця в одному кошику.

— Гаразд, — Віта усміхнулася і цмокнула його в щоку. — На добраніч.

У салоні «мерседеса» сиділо четверо. Троє, і водій також, ховали обличчя під чорними масками. В очах четвертого читалися острах і покірність долі. Він сидів спереду, біля водія. Ззаду до його потилиці було притиснуто ствол «кольта».

— Оно його вікна, — пробелькотів полонений. — На четвертому поверсі.

— Світло пробивається, — зауважив на задньому сидінні старший, котрий командував усією групою. — Чого це йому не спиться в неділю о першій ночі?

Запитання явно було риторичним. Старший простягнув полоненому мобільний телефон.

— Совість твоя, в усякому разі, чиста. Нікого не розбуркаєш. Дзвони. Тільки поводься розумно.

Набираючи номер, полонений збився. Йому вдалося набрати номер лише з третього разу.

— Алло. Я слухаю, — відгукнулася трубка.

Дуло сильніше притиснулося до потилиці полоненого.

— Це я... Сторожук...

— Чую. Котра година, ти знаєш? Що сталося?

— Побалакати треба... Терміново... Зараз... Я тут поряд... Мені погрожували...

— Ти сам?

— Думаю, кому треба твою адресу, без мене дізнаються... Сам я...

Крізь прорізи в масці Сторожук помітив, що губи водія розтягнулися у задоволеній посмішці.

— Ти далеко?

— Два квартали від тебе. Хвилини за три буду.

— Добре, — на тім кінці дроту голосно зітхнули. — Чекаю.

Щойно у трубці почулися короткі гудки, ствол прибрали.

— Бач, як усе просто, — старший говорив із полоненим, як із дитиною. — Тепер почекаємо, скільки треба, і вперед. Скоро ти заробиш свої гроші.

Час тягнувся повільно. П’ять хвилин здалися Сторожуку вічністю. Нарешті старший скомандував:

— Гайда. Погнали!

Всі разом з водієм вийшли з машини, перетнули подвір’я і зупинилися біля потрібного під’їзду. Сторожук натиснув кнопки на щитку домофону.

— Ти? — прошипів динамік.

— Я, я... Свої... — Сторожук натиснув на дверну ручку, котра за кілька секунд піддалася. Троє в масках ковзнули за ним. Двері потрібної квартири виходили просто на майданчик, вони були прочинені, хазяїн стояв у темно-коричневому оксамитовому халаті, з-під якого стирчали голі волохаті ноги. В такому вигляді президента комерційного банку «Партнер» побачити міг не кожен.

Сторожук трохи повагався, не поспішав заходити, хоча господар і пропускав його. Нарешті він зробив крок через поріг і несподівано навалився усім тілом на двері, не даючи їм закритися. Троє в масках миттєво випірнули з мороку сходового майданчика і потіснили хазяїна всередину, погрожуючи револьверами. Коли всі увійшли, Сторожук зачинив двері, після короткого вовтузіння освоїв досить складну систему замків, клацнув ними. На господаря квартири він намагався не дивитися.

Хазяїна обшукали, з кишені халата видобули плаский браунінг старого зразка. Старший покрутив зброю в руці.

— І це стріляє?

— Сунь собі в жопу і спробуй, — порадив господар.

— Дуже смішно, — старший пожбурив браунінг на м’який килим собі під ноги, хвацьким ударом зафутболив його під диван, промовив: — Мало часу для гумору. Починайте, хлопці.

Його підлеглі діяли точно за планом. Уже за хвилину вони виштовхали до залу перелякану молоду жінку, котра плуталася в халатику, вдягаючи його на ходу, і хлопчину, який нічого не розумів зі сну. Йому було років вісім. Старший жестом звелів хазяїнові сісти на диван, жінці й хлопчикові вказали місце біля столу. Дитина притислася до матері, злякано глипаючи на чорні маски.

— Довго базарити не будемо, — старший став так, щоб одночасно бачити всіх. — 3 тобою, Рогоза, хотіли домовитись по-мирному. Ти не послухався. Більше того, найняв миршавих мудаків, але вони таки покалічили двох наших хлопчиків. Коротше, ти догрався.

— Далі що? — Сторожук, що причаївся у кутку, не міг зрозуміти холоднокровності Рогози. — У будь-якому разі, сволото, чого б ви там не хотіли, поки тут жінка й дитина — розмови не буде.

— Саме тому вона й буде, — старший неквапом витяг пачку цигарок, припалив, струсив попіл на килим, посміхнувся, забачивши мовчазне очікування на обличчях полонених. — Ви залишитесь жити. Усі троє. У будь-якому випадку, домовимося ми чи ні, — він явно грав на публіку. — Зараз почнемо.

Він кивнув одному із підлеглих. Той взяв за руку переляканого хлопчика, смикнув його від матері і поклав його руку на стіл. Жінка спробувала стати на заваді, але досить було важкого погляду з чорних прорізів маски, і вона уклякла на місці, немов загіпнотизована удавом. Другий напасник тим часом притиснув дуло до голови Рогози.

— Я роблю останню пропозицію, Рогоза, — старший говорив, не дивлячись на господаря квартири, неначе в кімнаті не було нікого, крім переляканої безпорадної жінки, що стояла навпроти. — Якщо ти відмовишся, твоєму шмаркачеві відрубають пальця. Ти віриш, мамусю? На мене дивися, суко! — гаркнув він несподівано і знову перейшов на нормальний тон. — Я повторюю: ти відмовляєшся — це буде коштувати одного дитячого пальчика. Я буду повторювати пропозицію ще тричі. Потім займуться твоєю дружиною. На очах сина. Обох вас ми скуємо наручниками і прикуємо до труби опалення. Якщо й це не промиє тобі мізки, я віддам тобі ключі від наручників, і ми дамо твоїй родині спокій. Назавжди. Живи з усім оцим. Спокійно. Якщо зможеш, — він випустив струмінь диму в жіноче обличчя і повернувся до Рогози: — Ну? То як?

Все сталося за кілька секунд. Бандит, котрий тримав дитину, змахнув лезом ножа. Крик дитини змусив Сторожука, про якого всі забули, закрити вуха долонями і опустити голову. Від удару руків’ям револьвера в обличчя поточився Рогоза. Жінку, котра рвонулася до сина, що стікав кров’ю, старший схопив за волосся і змусив опуститися на коліна.

— Сука! Сука! — стогнав Рогоза, витираючи долонею кров із обличчя.

— Я хіба зараз просив? — у голосі старшого вчувалося дорікання. — Куди поспішаєш? Приперло тобі?

Громило витер лезо об скатерку, стенув плечима.

— Я думав, він не повірить...

— Думав він! — старший відпустив жінку, підштовхнув її ногою. — Займися пацаном, перев’яжи... Ти, здається, медик... А ми поки що з чоловіком продовжимо розмову. Може, воно й на краще. Тепер зрозуміє, що не жартуємо. Та не скигли, без тебе дзвенить у вухах! Ворушися!

Він підхопив стілець, поставив його так, щоб сидіти обличчям до Рогози.

— Бачу, слухати ти готовий. До понеділка час є. Тобі не обов’язково їхати в офіс, у тебе вся документація продубльована на персоналці, факс теж тут. У понеділок рахунки твого банку повинні бути заморожені. За ці дні ти зробиш усе, щоб перевести їх туди, куди я скажу. Твої співробітники повинні отримати повний розрахунок. Цей, — він кивнув на Сторожука, — відповість на всі запитання щодо того, що робити з приміщенням і всяким там банківським барахлом. Свою охорону ти знімеш, уже сьогодні зранку там повинні стояти наші люди. Ми троє залишимося тут до понеділка, спостерігатимемо, як ти впораєшся. Подробиці в процесі роботи. Ну, то як?

Рогоза витер цівку крові, що текла по обличчю, подивився на заплакану дружину, котра намагалася перев’язати руку сина, перевів погляд на укляклого Сторожука, на чорні маски прибульців, під якими явно ховалася жорстока байдужість.

Звичайно, президент комерційного акціонерного банку «Партнер» Анатолій Рогоза прийняв єдино можливе рішення.

Антон проштовхався до входу, постукав у скляні двері. Охоронець у камуфляжі байдуже кинув оком на його чорні штани, черевики на грубій підошві, білу сорочку з коротким рукавом, зелену ошатну краватку, і відчинив.

— Банк не працює.

— Себто як? У мене зустріч із президентом, — для чогось додав Антон.

— Нічого не знаю, — охоронець процідив крізь губу лише тому, що мужик виглядав солідно, виліз із «беемвешки», не те що галаслива потолоч перед входом. — Зачинено.

— Надовго?

— Я тут не начальство, — плямистий вирішив, що видав вичерпну інформацію, і зачинив двері.

Антон стенув плечима і повернувся до машини. Він навіть не намагався дізнатися щось у натовпі, навряд чи хтось знає більше.

Через два дні хіба що лінивий не говорив і не писав про скандал із банком «Партнер», котрий несподівано луснув, а гроші вкладників, в тому числі й валюта, спливли в невідомому напрямку, а разом з ними — і президент Анатолій Рогоза, про якого нічого не знає навіть дружина, але, на переконання громадськості, вона точно бреше. Розпочато слідство.

У «Партнері», одному із найбільш надійних до останнього часу банкові, Антон і Віта зберігали п’ятдесят тисяч доларів. Дрібничка. Але...

— Я так і зрозумів, що це був жарт.

— Обставини змінилися. Але я так собі прикидаю, що тепер це справді буде востаннє. Мені все набридло.

— З такими настроями братися до серйозних справ навіть лікарі не радять.

«БМВ» перетнула Печорський міст і рухалася в бік Голосїївського лісу. Кіт не приховував своїх радощів з приводу повернення Антона до справ. Клієнт, котрий зробив замовлення, дуже солідний, втрачати такого небажано. Знаючи суть справи в загальних рисах, Кіт був певен, що, крім Антона, з роботою такого масштабу не впорається ніхто. Або, скажімо так, мало хто.

Антон проїхав проспектом і повернув у бік виставочного центру. Припаркувавшись, він начепив темні окуляри і взявся за ручку дверцят.

— Ходімо погуляємо. Спекота в цій коробці, думати заважає.

Розпечене повітря застигло, здавалося, його можна помацати.

Антон і Кіт пройшли крізь арку, знайшли лавицю у затінку і вмостилися на ній.

— Як ото негритоси в своїй Африці живуть? — пробурчав Кіт. Він уже добряче заплив салом, отож переносив спеку важче, ніж худорлявий спортивний Антон.

— Вони пристосувалися, як риби до води, як пташки у повітрі. Та й у нас іще далеко не Африка. — Антон закурив. — Давай про справи.

— Замовник платить двісті штук плюс витрати. Половину — наперед, при згоді працювати на його умовах.

— Які ще умови? Ім’я, завдаток, терміни — по-моєму, все.

Кіт не поспішав із відповіддю. Антон інстинктивно відчув щось недобре.

— Є один нюансик. Нюансик, гм... Замовник хоче особисто зустрітися з виконавцем.

— Не піде! — Антон рішуче ляснув долонею по обтягнутому джинсами коліні. — Замовник не знає мене, я його. Такий порядок. Нема про що говорити!

— Зажди! — у голосі Кота почулися нотки відчаю. — Спочатку послухай спокійно, а потім уже й вирішуй. Я сам мало що знаю. Замовник дав лише ім’я. Олександр Селіді. І адресу, — він витримав паузу. — У Нью-Йорку.

— Не зрозумів...

— У місті Нью-Йорк, Сполучені Штати Америки. З людиною, котра погодиться працювати, замовник зустрінеться особисто і буде домовлятися вже без мене. Коротше, своє я отримую. І не дивись на мене так! Повторюю, не знаю ні греця! Звичайно, витрати тебе не стосуються...

— Ще б пак, — Антон говорив відсторонено, думки витали десь далеко, таких пропозицій він іще не отримував. — У них там що, своїх немає?

— Не знаю! До речі, я й про тебе мало що знаю. Антон — та й усе — а де ґарантія, що тебе насправді так звуть?! Де твій барліг — невідомо. Може, й на тачку свою ти чіпляєш фальшиві номери! Напарника твого в очі я не бачив. Здогадуюся, що це баба, але це лише припущення, думки, можу й помилятися. То що про тебе буде знати замовник? Чого ти боїшся?

— Хто замовник? Платити хто буде?

— Відповідаю — Віктор Малахов! Його всі знають! Він не ховається!

Про Малахова на прізвисько Круглий Антон дещо чув ще з часів своєї оперативної роботи. Останнім часом статус бандита змінився, тепер він — шанований бізнесмен, банкір, власник мережі модних супермаркетів. На сьогодні Антон міг повідати про Віктора Малахова дуже багато. Вони з Вітою по ходу справи збирали інформацію про всіх значних авторитетів, заганяли усе в комп’ютер і вже мали невеличку особисту картотеку.

Знав Антон і про те, що зо два роки тому вони отримали замовлення ліквідувати одного з ділових партнерів Малахова і з успіхом впоралися з цим. Може, на них чекає пастка, хоча навряд чи їх могли вистежити, вони діяли зазвичай із пересторогою. Та від випадковостей не застрахований ніхто, якась дрібна необачність тепер могла вилитися у небезпечну ситуацію. І все ж таки пропозиція спокуслива. Якщо пастка — вивернутися можна. А гроші потрібні неабияк, а до того ж — абсолютно нові горизонти...

— Я маю подумати, — промовив він.

— Довго? Він чекати не буде.

— Потерпить. Завтра чи післязавтра я з тобою зв’яжуся і скажу, що вирішив. Куди тебе підкинути?

...Віта неабияк здивувалася. І у неї були ті ж таки побоювання. А потім вони години чотири радилися. І коли усоте перелопатили мінімальну інформацію та варіанти, ранком наступного дня Кіт отримав відповідь.

— Зустріч — там, де скажу. На моїх умовах. Зрозуміло?

Неважко було здогадатися, що Малахов прикотить на зустріч у шикарній машині — темно-синьому, блискучому в сонячному сяйві «шестисотому». Антон не поспішав виходити з своєї машини.

— Щось не так? — занепокоївся Кіт.

— Поки все о’кей.

До «БМВ» швидким кроком підійшла довговолоса брюнетка, обличчя якої ховалося під величезними темними окулярами. Вона прочинила задні дверцята і вмостилася у них за спинами. Кіт здивовано озирнувся на неї, його погляд прикипів до стволу «берети».

— Відверни свою морду. Дивись прямо, — звелів Антон.

Кіт підкорився. Дуло ткнулося йому в потилицю.

— Я так розумію — це твій напарник, — він намагався не втрачати чоловічої певності. — Приємно познайомитися, мадам...

— Заткни пельку, — Антон зиркнув на годинник. — Отже, я іду. У неї сотовий телефон при собі. Буду сигналізувати кожні п’ятнадцять хвилин. Якщо ти нас підставляєш, і я не озвуся за п’ятнадцять хвилин, вона тебе застрелить. Зрозумів?

Кіт кивнув.

— Не нудьгуйте! — Антон вийшов, хряпнувши дверцятами.

Від «мерседеса» його відділяло метрів п’ятсот, котрі він подолав неквапом, зиркаючи на всі боки. Як і було домовлено, Антон відчинив задні дверцята і, вмостившись у салоні, з задоволенням відзначив, що у машині кондиціонер. Чоловік, що сидів поруч із водієм, повернувся і простягнув руку.

— Здоров!

Якби Антон не знав, що Малахову сорок два, то не зміг би точно визначиш його вік. Голова його була поголена, як більярдна куля. Саме за звичку ходити голомозим він і отримав прізвисько Круглий. Ніс йому колись давно зламали, зробивши Малахова чимось невловно схожим на постійних супротивників Роккі-Сталлоне по ринґу. Однак сірі очі, розумні й жваві, не пасували до загальної зовнішньої дебільності, котра так і випромінювалася з кожного поруху авторитета. Потиск руки був коротким і міцним, Антона це чомусь заспокоїло — сильні люди, якщо вони ще й не дурні, не звикли робити дурниць, а важко тільки з ідіотами, вони непрогнозовані і тим небезпечні.

— Гайда до мене в офіс. Там ніхто не заважатиме. Один на одного легше через стіл дивитися. Мені тут сидіти нудно.

— Нехай так, — Антон вагався лише кілька секунд.

Від Солом’янської площі, місця їхньої зустрічі, до Подолу їхали мовчки. Один тільки раз Антон, зиркнувши на годинник, попросив у Малахова дозволу скористатися телефоном і тут же, з машини, подзвонив Віті.

— Усе нормально, — промовив у трубку і дав відбій.

— А якби ненормально? — поцікавився Круглий.

— Тоді б ти сам побачив усі наслідки.

— Круто, круто, — Малахов посміхнувся.

Офіс Малахова займав два поверхи старого будинку неподалік Контрактової площі. Антон знав, що увесь будинок викупив і відремонтував той-таки Малахов через підставних осіб. Вважалося, що його фірма просто орендує приміщення, насправді структури з різноманітними назвами, котрі розташувалися по сусідству, по суті були частинами маленької малахівської імперії, оплотом, неприступною цитаделлю. Перший поверх займало агентство «Моноліт». Воно надавало послуги по охороні офісів і приватних осіб, охороняючи заодно розташовані в будинку фірми. Під цією назвою Малахов замаскував штаб своїх бойовиків. Двоє запакованих у камуфляж здоровил байдуже провели Антона поглядом.

У передпокої перед кабінетом Малахова секретарка теревенила по телефону, манірно посмоктуючи дорогу дамську сигарету «Море». Шеф навіть не глянув у її бік, відімкнув ключем двері кабінету і жестом запросив гостя. Антон присів на стілець з боку столу.

— Вип’єш?—

— На роботі не п’ю. Спекота.

— То ти на роботі?

— Можна сказати й так. Мені подзвонити треба.

— Ти ще довго телефон ґвалтувати будеш?

— Поки розмову не закінчимо і ти мене назад не відвезеш.

Малахов кивнув на трубку радіотелефону. Коли Антон дав відбій, господар кабінету гмикнув.

— Ну, то про справи?

Малахов легенько пустив «Мальборо» по гладенькій поверхні столу гостеві, за нею — запальничку із золотою монограмою.

— Судячи із замашок, мужик ти крутий. Для мене головне — зроблена робота, решта мене не хвилює. Отже — клієнта звати Олександр Селіді, з одеських греків. Живе в Штатах уже років із десять, отримав громадянство. Там у нього своя фірма, операції з нерухомістю. Він мені заважає.

— Чим? — Антон струсив попіл у попільницю.

— Це — тебе не стосується, — брови Малахова незадоволено смикнулися. — Я плачу тобі за роботу. І яка тобі печаль, кого і за що хоче прибрати з дороги замовник?

— Гаразд. Давай далі.

— Усі витрати — візи, паспорти, квитки, проживання там — я беру на себе. Платня — двісті штук баксів. Термін три тижні, відлік іде з першого дня у Штатах, треба впоратися швидше. Як це ти зробиш — мені до задниці. Нещасний випадок — нормально, але хай усі знають, що це організовано. Іншим буде наука. У Штатах вас зустріне моя людина...

— Ні. Чим менше людей...

— Послухай. Ти розумний мужик. Як ви освоїтеся? Нова країна, мовний бар’єр, свої правила й порядки. Вам потрібен ґід. Окрім того, він буде виконувати ваші накази.

Логіка в його словах була. Антон кивнув і вже без дозволу взявся за телефон. Йому муляло те, що їх змушують грати за чужими правилами, причому справді використовують вбивчі за своєю логікою докази. І це іще квіточки.

— Чому б тобі не знайти людей на місці? Не думаю, що обійшлося б дешевше. Простіше — так.

— Я знав, що ти про це запитаєш, — Малахов затовк недопалок у попільниці. — Якось уже намагалися. Спрацювали хлопці на совість, все прорахували, тільки грека, мабуть, його олімпійські боги бережуть. Йому просто пощастило, так лише раз у житті пре. Само собою, він тепер обережний. Якщо виконавці будуть зальотні, це зіб’є зі сліду, нишпорити почнуть по всьому Нью-Йорку, не додумаються, що такий фінт можливий. Коли дійде — слідів не буде. Та й узагалі — я вас наймаю, і квит.

Антон мовчав, переварюючи інформацію.

— Треба обмізкувати.

— Довго?

— До кінця тижня. Я сам тебе знайду.

— А чого мене шукати? — Малахов розкинув руки, немов демонструючи власну відкритість. — Тільки затям, хлопче, — його голос забринів металом, — що я тебе теж у разі чого знайду.

— В разі чого? Якщо відмовлюся?

— Це півбіди. Якщо робота тобі не сподобається аж так, що ти вирішиш на цьому заробити. Все зрозуміло?

Віта натиснула потрібну кнопку на клавіатурі, і принтер загув, за кілька секунд із щілини поповз аркуш паперу із видрукованим текстом.

— Усе, що вдалося. На, поглянь — вона простягла Антонові аркуш.

— Зроби мені копію.

Отже, Селіді. Олександр Костянтинович. П’ятдесят п’ять років. Батьки — прямі нащадки греків, котрі свого часу пустили коріння в багатонаціональній Одесі. За освітою — економіст, починав навіть писати кандидатську, але вилетів з аспірантури за банальну торгівлю джинсами. Таким чином, економіст-теоретик із Олександра не вийшов. Зате практик виявився чудовий. Вони з приятелем постійно намагалися вести, наскільки можливо, чесну торгівлю, і товари, вироблені легендарними колись цеховиками, не поступалися якістю імпортним. А підроблені лейбли — так усі цим займаються, не на крадений же товар нашивали, ніхто не винен, що в СРСР не заохочується приватне підприємництво і що виробник клює на яскраві ярлички з обов’язковим «made in...». Цеховиків саджали, Олександр кілька разів викручувався, в основному завдяки зв’язкам родичів, і нарешті йому набридло. Невдячний бізнес він поміняв на одноманітну, але спокійну роботу підсобника на будівництві. З такою кількістю приводів кращої роботи, чесно кажучи, він знайти не міг. Але й тут якась вроджена жилка взяла своє: скоро Селіді потрапив до бригади шабашників, працелюбний хлопець припав до душі роботягам. Потім Селіді сам почав знаходиш для бригади шабашки, вигідну роботу він чув, як досвідчений мисливський собака відчуває здобич. Практика, як завжди, давала фору будь-якій теорії. Звичайно, неприємності з радянським законодавством виникали й тут, але їхня бригада зводила особняки багатьом впливовим особам. Полковники й генерали армії, шишки з міліції та прокуратури, обкомівські бонзи, підпільні мільйонери, коротше, заступників вистачало. До перебудови Олександр уже був людиною, котра піднялася з підсобників до директора солідної будівельної організації. Відчувши подих нових вітрів, він відкрив одну з перших у місті маклерських контор, торгівля нерухомістю набувала дедалі більшого розмаху. А потім була гучна справа — Селіді особисто потяг до суду такого собі Мазера, фірма якого займалася квартирними аферами. Там виявився весь букет — від багаторазового продажу однієї житлоплощі до примусового виселення небажаних мешканців. За Мазером, як з’ясувалося, стояли певні кримінальні структури, з якими тісно співпрацювали високі посадові особи, державні мужі. І це, і проблеми з горбачовськими порядками змусили Олександра Селіді виїхати спочатку до Західної Німеччини, потім — до Америки. Їхав він не на порожнє місце, одесит ніколи не опиниться самотнім за кордоном. На даний момент Олександр Селіді був помітним підприємцем, президентом фірми «Хронос Лімітед», із офісом на Манхеттені, із солідною репутацією не лише серед колишніх радянських чи есендівських громадян, котрі віддають перевагу його банкові, якщо хочуть десь зберігати гроші, а й серед американських колеґ. Збирався поступово поширювати сферу діяльності на Одесу й Київ, адже ґрунт благодатний.

— І чим він заважає Малахову? — Віта запитувала швидше для того, аби отримати підтвердження уже зробленим висновкам.

Про Малахова Антон міг розповісти багато. За свої тридцять сім той устиг зробити блискавичну кар’єру сучасного злочинця, яка не вирізнялася ориґінальністю і була точною копією із повчальних ґанґстерських романів. Вулична шпана, підручний районного авторитета, кур’єр, співробітник однієї із приватних фірм, котрі плодючістю нагадували гриби після дощу і лопалися, як мильні бульбашки, їхні власники одразу створювали нові, бо гроші треба було відмивати і леґалізовувати. Потім у Малахова з’явилася власна фірма-ширма, потім — гризня за право називатися авторитетом і боротьба за територію. Малахов, розуміючи, що відверта жорстокість не заохочується у солідному колі авторитетів, все ж таки вирішив змити супротивників потоком крові. Підручного основного суперника закопали в землю живцем, процедуру записали на відео, касету послали спільникам конкурента, йому самому — голову його коханки, облиту кислотою, а коли він, не склавши зброю, приїхав на переговори, бойовики Малахова розстріляли його охорону майже впритул, а самого відпустили неушкодженим. Цю боротьбу Круглий виграв, та розумів — не надовго, тож почав здобувати повагу серйозних людей і закріплювати позиції більш реальними справами. Він точно розрахував момент, час такий — гроші можна робити мало не з повітря. Він використовував для цього будь-яку можливість, у ньому перестали бачити босяка, і серйозні авторитети визнали його за свого. Так він став одним із шанованих керівників братви. Антон мав точні відомості, що через підставних осіб Малахов володіє одним із столичних казино, є співвласником кількох нічних клубів. Він уже легалізувався в Німеччині, торгівля європейським продуктом — чудовий дах. Тепер апетити зросли — йому потрібна Америка.

— Я так собі мислю, він хоче використати зв’язки грека, його фірму та його банки для вкладення своїх капіталів. Рахунок в американському банку іноземцеві з його репутацією відкрити не просто.

Віта кивнула і продовжила.

— Думаю, ні греця у Малахова не виходить, ось він і хоче прибрати Селіді. Щоб, як він тобі обмовився, з іншими простіше було. Селіді — не єдина його надія. Хоча версії це все, домисли, ми можемо чогось не знати...

— Може бути, що грек йому навіть заважає. Судячи з того, що ми про нього знаємо, бандитів він не любить і справ з ними немає, більше того — при першій же можливості підставить під удар. Зі своїм авторитетом у ділових колах він запросто може це зробити. Малахов не на ту карту поставив і зрозумів це.

— І не один раз.

— Це ти про що?

— Олександр Селіді — не наш клієнт. Я б із задоволенням узялася за самого Малахова.

— Згоден. Та тільки відмовимося ми, він інших винайме, йому — нема різниці. Вибирати не доводиться, а гроші потрібні, як не крути.

Вони мовчки вивчали одне одного з різних кінців кімнати.

— Спробуємо? — хитро посміхнувся Антон.

— Як ми це зробимо?

— Придумається щось. Ну, беремося?

— Востаннє — затям! — Віта посміхнулася у відповідь.

Оформлення необхідних документів тяглося близько місяця. У Антона не виявилося закордонного паспорта, Віта вирішила закріпити свої знання англійської на якихось дуже прискорених курсах, із замовленням квитків на літак вийшла затримка... Малахов лютився, що гроші не прискорюють справи, ганяв своїх до сьомого поту, одначе бюрократична машина від цього не пришвидшувалася, бо що то — окремі гвинтики? Антон і Віта скористалися липовими прізвищами, штампи про прописку лише були схожі на справжні. Та при бажанні можна було переконатися, що за вказаною адресою проживають саме означені громадяни. Несподівано виникла ще одна проблема: американці не поспішають відкривати візу людям, котрі не мають сім’ї. Нічого не тримає на батьківщині, потенційний емігрант. Антон засміявся, довідавшись про це, але сміх сміхом, а час іде. Малахов не мав абсолютно ніякого впливу на американських дипломатів, але саме у вирішенні цієї проблеми він проявив себе із розмахом: до Дарницького загсу підкотив кортеж із «шестисотих», стрижені крем’язні із квадратними плечима відчинили двері до кабінету мало не ногами, жінка оговтатися не встигла, як перед нею на стіл лягли кілька зелених папірців із портретом президента Франкліна і два паспорти. «Чекати ніколи, любов до гроба, оформити треба. По-бистрому!» Начальниця на гроші втупилася, як удав на кролика, у голові вже калькулятор клацав, і рішення прийняла миттю — раз любов, то перешкоджати не можна, спішаться нині молодята...

Видаючи Антонові паспорти й квитки, Малахов підморгнув:

— Щасливої весільної подорожі, братан!

Антон знизав плечима. Паспорти все одно одноразові, а штампи нічого не регламентують. Зроблять справу — і документи у вогонь. Та Віта несподівано поставилася до цього серйозно. Антон усміхнувся. Ех, жінки! Їм треба обов’язково захомутати мужика. Жінки — власниці по натурі, їх не переробиш. Він сказав про це Віті, вона обняла його за талію і, дивлячись у вічі, мовила тихо: «А я хочу весілля. Це красиво, особливо коли в кіно. Так чоловік і жінка всьому світові оголошують, що кохають одне одного. Пам’ятаєш, як у „Природжених вбивцях“?»

Того вечора вона наділа білу сукню. Антон не знав, що вона така гарна у довгому, звик більше бачити її в джинсах або міні. Він запропонував покататися, але вона сказала, що вони можуть обійтися сьогодні без машини. Тоді він одягнув костюм, вони випили шампанського і довго танцювали під Джо Дассена. Дивно, але того вечора вони майже не розмовляли. Віта чомусь обмовилася, що такого вечора в їхньому житті більше не буде. Дивачка! Антон віджартувався: «Не знаю, як вечора, а ночі — точно. Шлюбна — один раз у житті». Він хвацько, як і належить молодому, легко підхопив її на руки і поніс у спальню. Як у кіно...

Митницю проминули без проблем. Коли злетіли, Антон признався, що ніколи до цього літаком не літав. Вертольотом — так, а літаком уперше. Він з таким захватом і такою жвавою зацікавленістю стежив за бортпровідником, який показував, як користуватися рятувальним жилетом, що Віта не змогла стримати сміх :«Ти що, тонути збираєшся?» Над океаном вони заснули. Київ від Нью-Йорка відділяли дев’ять годин льоту.

Нью-Йорк Сіті. Штат Нью-Йорк. Липень.

Собака обнюхав сумки і байдуже повів поліцейського, що тримав повідок, далі.

— Він правда наркоту винюхує? — Віта із повагою провела пса поглядом.

— У нас теж такі є. Їх спеціально тренують. Потім розповім.

Антон підхопив сумку, і вони рушили до виходу. Як і було обіцяно, їх зустрічали. Навіть якби хлопець не тримав аркуш паперу із виведеними ім’ям та прізвищем, що ними в цей момент користувався Антон, його легко можна було помітити серед усіх зустрічаючих. Колишній «совок» не зіллється із натовпом американців, навіть через десятки років його, мабуть, можна буде безпомильно виділити в натовпі.

— Хелло! — хлопець помахав рукою і згорнув аркуш паперу у трубочку.

Чоловіки потисли один одному руки. Рука хлопця була неприємно волога від поту, але тиснув той добряче. Віті новий знайомий лише кивнув.

— Я — Леонід. Можна Льодик. Як долетіли?

— Нормально, — Антон зображував незворушність, місцевих шестірок одразу треба тримати на відстані. — Нам сказали, що справу маємо лише з тобою. Більше ніхто бачити нас і спілкуватися з нами не повинен.

— Оф коз! Хто інґліш знає? — з обличчя Льодика не сходила дурнувата посмішка.

— Не пропадемо, — відповіла англійською Віта. — Так і будемо тут стояти?

— Карету подано, їхати можна! — Льодик театральним жестом пропустив їх поперед себе, але Антон кивком голови звелів йому йти попереду.

На стоянці чекав червоний «шевроле». Антон закинув сумку в багажник, вони вмостилися на задньому сидінні, Льодик завів мотор, увімкнув радіо, і під акомпанемент репу машина рушила з місця.

Антон і Віта прилипли до вікон. Спочатку нічого, крім траси і написів англійською, не було, але потім вони проминули тунель і побачили якогось латиноса із коробочкою для збирання пожертвувань. Місто виросло майже одразу немов з-під землі. Однотипні і величні своєю могутністю хмарочоси, здавалося, були поряд, простягни лиш руку. Точнісінько як у кіно або на кольорових журнальних фото. Та вони зникли так само, як і з’явилися, машина виїхала на вулицю, упродовж якої обабіч тягнулися в якусь океанічну безконечність три-чотириповерхові цегляні споруди, невловимо нагадуючи Антонові старий Поділ. Будинки були схожі один на один і разом з тим — різні, на відміну від сірої одноманітності панельних блочників спальних районів. Антон не міг поясниш собі, чим різняться тутешні будинки, і дивився, як повз проходять байдужі громадяни Сполучених Штатів, аборигени Нью-Йорка. Абияк причесана білявка на роликових ковзанах, за плечима — зелений рюкзачок. Опасиста негритянка у тісних джинсах, кросівках та футболці навипуск іде перевальцем, мов одеський докер після випитого пива. Акуратно підстрижений блондин у білій сорочці з коротким рукавом, при краватці і в окулярах, котрі дуже пасували цій клеркоподібній істоті, золота оправа блищить на сонці. Мужчина в ковбойських чоботях і ковбойському капелюсі. Товстогубий патлатий негр із навушниками на голові і плеєром на шиї, підстрибує в такт музиці. Життєрадісний кореєць, голова стирчить за яткою з фруктами. Поголена наголо дівиця, губи наквецяні чорною помадою, довгі нігті — навіть із машини видно! — чорним лаком. А Льодик устигав стежити за дорогою, крутити головою і теревенити:

— Поки що дивитися нема чого! Крім цих хмарочосів — кінг-конгів, ні греця нема! Країна без фантазії, укмітили? Зате вночі — це пєсня! Усе у вогнях, із рекламою так викобєнюються, куди к чорту! Чого хочеш навалом, не місто, а шоу. Тут у них усе шоу, цукерка в обгортці! І все можна! Окрім голих баб у вітринах і на столах у закусочних трахатися. Серйозно! Хоч на голові стій, хоч рачки ходи, до тебе нікому діла нема! Смайл свій виставляють, хіба що задницю не вилижуть, якщо ти їхній клієнт. А коли ні, то: «Це ваші проблеми, сер!» Поганенького баксюка ніхто не дасть, мудаки! Е-ех, блін, куди, куди преш! Кожна баба за кермо лізе, а їздити не вміють, тьху! А спробуй не пусти! Драйверші хрінові! Красивих баб, до речі, тут грецьма, на вулицях тут такі не ходять, їх хіба ото для реклами у інкубаторах вирощують. Чого іржеш? Правда, є тут нічні клуби, захочете — можна глянути — мама рідна! Все, приїхали, — він несподівано гальмонув біля стовпчика, що позначав платну парківку. Антон і Віта жваво спостерігали, як новий знайомий годує монетками автомат. Льодик перехопив їхні погляди.

— Стоянка так оплачується, глитає, ненажера, — він розвів руками. — Та ви ще самі побачите. О’кей, пішли до апартаментів.

Номер для них був замовлений, Льодик швидко влагодив формальності. Поки вони піднімалися у безшумному ліфті на десятий поверх тридцятиповерхової готельної споруди, Льодик пояснив, що знаходяться вони в центрі Нью-Йорка, в Манхеттені, що номер тут коштує пристойну суму, але зручність у тому, що практично через квартал — офіс компанії «Хронос Лімітед». І взагалі, номер оплачений за три тижні наперед, а тут так — довше живеш — менше платиш.

Стандартний номер. Спальня, хол, ванна кімната.

— Я думав, тільки у нас санвузли сумісні, — коментував Антон, обстежуючи апартаменти.

— У них це норма. Та є й такі, де на кожного члена родини — індивідуальний унітаз. Буржуї хрінові! — Льодик бухнувся в крісло.

— Кондиціонер — кайф! Спекота така, що усе плавиться всередині, — він заглянув у холодильник, витяг банку пива. — О’кей, хто хоче? Ну, давайте до справи. А то вам спати треба мінімум добу, поки з часом звикнетеся. Дев’ять годин різниці, це тобі не абищо.

— Я душ прийму, — заявила Віта і зачинилася у ванній.

— Балакати можеш зі мною, — Антон умостився у кріслі поруч, між ними був тепер скляний журнальний столик.

— Хай так, раз ви одна команда, — Льодик видобув із папки, котру захопив з машини, конверт, з конверта висипав на стіл кілька фотографій. — Це клієнт. Грек власною персоною. Фас, профіль, в окулярах. Жив раніше в Брукліні, а як зажирів — перебрався сюди, до фірми ближче. Після замаху на квартирі не живе, номер зняв у готелі, тут недалеко. Дружина з ним мешкає, ось портретик, знадобиться. Звуть Клаудіа, Клавка по-нашому. Вона у нього у фірмі юристом прилаштувалася. Сімейний підряд, мать їх...

— Чого ти собачишся? Хай хоч онуків туди влаштовують!

— Та дістали вони мене, і хлопців усіх теж! Малахову грек поперек горлянки, а ми тут потом стікай! Наче інших справ нема... О’кей, погнали далі. Донька, Лідія. У Каліфорнії у неї бутік у Голлівуді, себто маленький магазинчик одягу. Фотка давня, тільки не думаю, щоб вона знадобилася. Грека і його жінку охороняють хлопці з приватної фірми «Гордон енд Браун», контора солідна. Купив три однаковісіньких «кедді», всі із тонованим склом, усі одночасно з гаража виїжджають, якщо грекові у справах треба. У якому він — ні хріна не розбереш. Усі телефонні дзвінки контролюються, невідомі абоненти відразу фіксуються, у нього дозвіл на це є, теж зв’язки допомогли. Так що вийти напряму і не засвітитися важкувато. Про всяк випадок, — Льодик перевернув фото Селіді в окулярах, — тут телефони: квартирний, офісу, оце — номер факса, раптом знадобиться. Підкреслено — мої координати, якщо терміново знадоблюсь, а на місці мене не буде — знайдуть, там стабільно хтось чергує, хлопці попереджені, в межах розумного, звісно, мене будуть шукати, а хто й для чого — їм до фені. Тепер далі, — на столик лягла пачка банкнот. — Це на гамбургери. Ще треба буде — свиснеш. У гонорар це не входить, це добові, так би мовити. Машину візьмете мою, вона чиста, все одно сьогодні-завтра спати будете, за цей час оформимо посвідчення, фотку приліпити — раз плюнути. Що іще? Стволи потрібні?

— Залиш, якщо прихопив.

Поряд із банкнотами лягла «берета».

— Годиться?

Антон перевірив, переконався, що зброя заряджена, в чудовому стані.

— Теж не засвічена?

— Ображаєш, хлопче!

— Поки що досить. У разі чого ти повинен забезпечити...

— Та знаю, знаю, — відмахнувся Льодик. — Треба буде — ракетну установку припремо. Чого зуби шкіриш? Точно тобі кажу!

— Подивимось, — Антон покрутив у руках «берету». — Все?

— Зажди. Нікого не хвилює, як саме ви приберете грека. Головне — смерть його повинна стати фактом, що не підлягає сумніву. Звичайно, шукати будуть у першу чергу серед наших із вами земляків, і фебеерівці перелопатять готелі, думаю, такий варіант вони теж не відкинуть. Тому бажано знати, коли планується акція з вашого боку, щоб подбати про квитки. Найлегше вам злиняти в той же день. Ментів місцевих усе одно ми зі сліду збиваємо, найнявши виконавців за кордоном. Отож не тягніть. Трьох тижнів повинно вистачити.

— Малахов усе це вже розказав. Не треба сто разів повторювати.

— О’кей, — на обличчі Льодика знову з’явилася дурнувата посмішка. — Відпочивайте. Дружині привіт!

Він ляснув Антона долонею по правиці і вийшов. Антон зачинив двері на замок і повернувся в крісло, замислено почав перебирати фотокартки. Віта застала його за цим, подивилася через плече.

— Нічого мужик. Справді є у профілі щось античне.

Вода з її мокрого волосся падала на глянець знімків.

— Є щось, є... — Антон легенько торкнувся Вітиної руки. — О’кей, як каже наш новий друг Льодик. Піду теж сполоснуся, і будемо спати. Може, уві сні щось корисне побачу...

— Ну, як тобі сценарій?

Це питання Віта поставила на п’ятий день їхнього перебування в Нью-Йорку. Антон чомусь, мабуть, інтуїтивно, побоювався прослуховування, тому в номері обговорювали лише те, що повинні знати всі, а спеціальні деталі узгоджували, гуляючи містом, котре було втіленням країни, інформацію про яку — негативну, а потім — позитивну всотував у себе кожен, народжений в СРСР. Само собою, більше доби вони спали, пристосовувалися до різниці в часі. Потім пристосувалися до Нью-Йорка, що виявилося не такою вже складною справою.

Вони зрозуміли, чим засмоктував Великий Нью-Йорк. І хоча Віта чула думку, що Нью-Йорк — найбільш нетипове місто Америки, що справжні, ортодоксальні американці, не люблять його, Антон, хоча й не бачив типової Америки, готовий був оскаржувати це твердження. Нью-Йорк нічим не здивувати, він переконався в цьому. Наше суспільство дійшло до такого тільки щодо п’яниць та алкоголіків. До них ставляться байдуже. Їхні вибрики нікого не дивують. На них не звертають уваги. Тут можна стрибати на одній нозі по вулиці, грати в баскетбол у сабвеї, співати хором у супермаркеті, ходити влітку в шубі, а зимою в шортах, начепити на голову оленячі роги, а на обличчя — поросячу маску, вити на вітрину ресторану, танцювати на даху Міжнародного торговельного центру, куди свого часу на очах мільйонів глядачів дерся Кінґ Конґ, вечеряти біля приміщення ООН і робити ще безліч усіляких дурниць, окрім публічного заняття сексом, — на твої спроби самовиразитися ніхто не зверне уваги. Ти нікому не потрібний і не цікавий. У всякому разі, Антон зробив такий висновок після дводенного блукання геометрично правильними вулицями Нью-Йорка. Вони пройшлися Бродвеєм, на Таймс-Сквер купили десять листівок, заплативши усього долар, давлячись і підсміюючись одне з одного, з’їли по гамбургеру в «Макдональдсі», пообідали в Чайна-Таун, прогулялися по Грінвіч-віллідж, аби переконатися — балачки про тусовки «блакитних» не зовсім відповідають дійсності, в усякому разі, нема такого розмаху, про який говорять усякі там знавці, плюнули у води Гудзону, покаталися в сабвеї, відвідавши заодно Брайтон-Біч і переконавшись, що російською там говорять китайці і негри-полісмени, одне слово, поводили себе як тупуваті туристи-совки. Їм вистачило на все два дні, потім стало нудно від американської байдужої одноманітності. Захотілося рідних очікуваних несподіванок.

Та про мету свого приїзду вони не забували. Проаналізувавши отриману інформацію і прикинувши можливі варіанти прямого контакту з об’єктом, обидвоє зійшлися на мисливському принципі: дичину необхідно виманити.

— Ну, чого мовчиш? — Віта квапила з відповіддю напарника, котрий, здавалося, ніяк не відреаґував на викладений план операції.

— Не певен, що вийде. Чужа країна, зовсім інші правила гри... Сумніваюся...

— Значить, все буде о’кей! Раз є сумніви, значить, переконаний в успіху. Будь-який підручник із психології чи їхній оцей Дейл Карнеґі скаже те ж саме. Не сумніваються ні в чому лише дурні, а коли у них що клеїлося?

— Дурням саме й таланить, сонечко, — Антон покрутив у руках фото доньки Селіді. — А нічого лялька. Мабуть, м’яса не їсть.

— Це ще чому?

— А вони тут усі на вегетаріанстві схибнуті, — Антон кинув фотографію на журнальний столик, рішуче зняв трубку, набрав на кнопочному дискові потрібний номер. — Хелло, хлопчики! Мені Льодика треба, він там далеко? — Віта посміхнулася, схвалюючи його манеру спілкуватися з місцевою братвою, він підморгнув у відповідь: — Мені називатися, чи ти впізнав? Отак. Коротше, мені потрібен телефон доньки грека в Каліфорнії. Ти будеш мене щось іще запитувати? Тобі це сказали робити, чи мої забаганки виконувати? О, молодець, так і далі тримайся. І постарайся ще сьогодні. Бай.

Як усяка східна людина, Олександр Селіді легко переносив спеку. В усякому разі, йому так здавалося, аж поки він не перебрався до Нью-Йорка. Влітку кожна клітинка живого організму в цьому місті відчувала просто пекельне полум’я. Розпечений асфальт, розпечені автомобілі, в салонах яких почуваєш себе курчам у мікрохвильовій пічці, розпечений бетон хмарочосів, і що вище до сонця, то важче дихати. А якщо додати смог від вихлопних газів... Коротше, лайно, не повітря, як стверджують «зелені». Тому Селіді офіс обладнав найпотужнішими кондиціонерами, жалюзі на вікнах весь час були опущені, а самі вікна ніколи не відчинялися, щоб свіже кондиціоноване повітря всередині не змішувалося з важким і гарячим ззовні.

— Доброго ранку, містере Селіді!

— Доброго ранку, Міллі. Зайдіть до мене за п’ять хвилин.

Секретарка діловито кивнула і мерзлякувато пересмикнула плічками, коли бос зник за дверима кабінету. Вона не страждала від нью-йоркського літа і трохи мерзла в охолодженій кондиціонерами приймальній. Хоча це, щоправда, була єдина претензія, яку вона могла висунути босові. Взявши її до себе в секретарки, Селіді допоміг старому, ще з одеських часів, приятелеві Борі Крачковському, влаштувавши на роботу його доньку Людмилу. Це тут, у Америці, вона стала Меліндою Крачковські і нещодавно навіть заручилася із тридцятирічним юристом Юджином Гловером, перспективним молодиком, працівником солідної адвокатської контори, клієнтом якої певний час була фірма «Хронос Лімітед». Сам же Боря утримував маленьку антикварну крамничку в Брукліні, і більшого вони з дружиною від життя не вимагали. Міллі поки що теж ні на що більше не претендувала.

— Кава і пошта, містере Селіді.

— Що там? — Селіді зробив ковток і задоволено промуркотів: кава гаряча, аж рота обпікає, міцна і без цукру, як він любить.

— Рахунки від вашого лікаря... Запрошення на прийом із нагоди відкриття ще одного філіалу «Чейз Манхеттен банку»... Контракт від «Кондор юніон корпорейшн», ви хотіли узгодити текст... Рахунки від підрядчиків з Чікаґо...

— Це відклади, — ковток кави. — Все?

— Два листи особисто вам.

— Добре. Що на сьогодні?

Міллі відкрила блокнот на потрібній сторінці.

— О десятій буде містер Танака. Об одинадцятій — Стентон, з журналу «Форчун», ми говорили про це...

— Пам’ятаю, — ковток кави. — 3 ким у мене ланч?

Відповісти Міллі не встигла — перебив телефонний дзвінок у приймальній. Селіді кивнув, і секретарка вийшла, причинивши за собою двері. За мить загув селектор.

— Ваша донька на лінії, містере Селіді.

Він здивовано звів брови і перемкнув телефон на свій кабінет.

— Привіт, люба!

— Па, з тобою все о’кей? — голос доньки звучав схвильовано.

— А що може бути не в порядку?

— Мені подзвонили півгодини тому. З Нью-Йорка. Невідомий жіночий голос. Сказали, що тобі знову загрожує небезпека, ну, розумієш? І що мені краще бути поряд із тобою, мені й мамі. Найближчим рейсом сьогодні я повинна вилетіти до Нью-Йорка.

Селіді відсунув чашку з кавою так різко, що рідина розхлюпалася на стіл.

— Вона назвалася?

— Ні, звичайно. Сказала, щоб я не зверталася в поліцію, і тобі не радить. Пап, вона говорила із акцентом. Ну, знаєш, як наші звідти говорять... Що робити?

— Коли найближчий рейс на Нью-Йорк?

— Хочу попередити — все одно я полечу після того, що почула. Рейс за півтори години, і...

— От і чудово. Замов квиток і вилітай. Тебе зустрінуть, нічого не бійся і не хвилюйся.

Трубка лягла на важіль, палець натиснув кнопку селектора.

— Міллі, терміново знайдіть містера Ґордона. Він потрібен мені максимум за годину.

— А якщо...

— Міллі, я сказав — за годину максимум! «Форчун» перенесіть сьогодні на пізніший час. Або й узагалі відмініть. Коротше, на ваш розсуд. І розшукайте місіс Селіді. Хай зайде до мене, як тільки звільниться. Передайте, що справа термінова. Все.

Селіді заплющив очі, сперся ліктями об стіл, сховав обличчя в долоні. Невже знову починається? Лідія говорила про акцент. Свій свого впізнає й по акценту. Невже знову, невже ця сволота не заспокоїлася?

Це почалося рік тому. Він відмовився надати рідній, до болю знайомій і до бісової мами остогидлій совковій мафії свої послуги. Вони ходили довкола, підступалися з різних боків, вмовляли, погрожували, знову вмовляли, пропонували долю, обіцяли миттєве подвоєння, якщо не потроєння капіталу, і Селіді вірив, що так і буде, бо сам здогадувався, хоча парламентери й натякали: наркотики, зброя, афери із банківськими рахунками, спекуляції на нерухомості. Все це дає безпомильний прибуток, якщо нахабні бандити командно зіграні і грамотні фінансисти. Селіді знав і те, що їм усім потрібна легалізація тут, у Америці, себто фірма, яка допоможе відмити гроші, рахунки в банках, потім вони захочуть увійти до складу акціонерів, посадити за його столи своїх людей... Потім умовляння припинилися, почалися погрози. Раптом усе несподівано затихло, щоб через два спокійних місяці усе обернулося кошмаром. Його машина вибухнула, силою вибуху було пошкоджено інші автомобілі, що стояли в цей час у підземному гаражі-парку. Від шофера Ніла практично нічого не лишилося. Селіді пощастило: він виходив із поважними гостями, партнерами, вони їхали разом вечеряти, і він зателефонував у машину й попросив водія підігнати машину до центрального входу, хоча зазвичай вона чекала на нього в гаражі. Він пам’ятає, як зомліла дружина, як забилася в істериці секретарка, пам’ятає переляк на обличчях партнерів. Поліція, само собою, зайшла в глухий кут зі своїм розслідуванням, а преса отримала зайвий привід погаласувати про довгі щупальця «російської мафії». Одна газетка особливо постаралася, видавши версію, що «російська мафія» просто зводить рахунки між собою. Селіді подав на газету до суду. Його звинуватили у причетності до мафії, вони відповідатимуть за наклеп! Процес вдалося виграти. З того часу минуло дев’ять місяців. Усе начебто було спокійно. А тепер вони вийшли на доньку. Невже знову?

Загув селектор.

— Прийшов містер Ґордон.

Селіді поглянув на годинник. Оперативно, лише сорок хвилин минуло.

Ґордон зайшов, не чекаючи дозволу. Він не просто працював на Селіді — вони були друзями, незважаючи на сімнадцятирічну різницю у віці. Фірмі «Ґордон енд Браун» було вісім років, вона не мала широкого розголосу, та й не особливо прагнула реклами. Клієнти були постійні, рекомендували своїм знайомим, теж солідним і перспективним, фірма впевнено стояла на ногах. Охорона офісів та приватних осіб, супроводження важливих вантажів, перевірка надійності кандидата в партнери, розслідування випадків економічного шпигунства і навіть розшук зниклих безвісти — спеціалісти з «Ґордон енд Браун» робили свою роботу професійно. Звіт про роботу лише клієнтові, з поліцією стосунки на рівні ввічливого співбесідника, у випадку інцидентів, що ставлять під удар особисті інтереси клієнтів, вони полагоджували з владою всі ці справи, доводячи свій вплив, і коли, ковтаючи язики, здавали позиції. Колись Леслі Ґордон теж був лейтенантом нью-йоркської поліції, боровся з наркотиками, та наркобізнесмени виявилися сильнішими, Ґордону довелося йти у відставку, вибору не було, ситуація ось-ось могла обернутися для нього дисциплінарною комісією, він просто випередив події. Майкл Браун тоді ще тільки створив власну фірму, юристові-теоретику потрібні були професіонали. За три роки вони стали рівноправними партнерами. А ще через рік Ґордон особисто розкрив аферу з торгівлею нерухомістю, куди втягнули «Хронос Лімітед», і особисто Олександр Селіді після цілого ряду тонких, але вивірених махінацій опинився під загрозою суду. Для Леслі Ґордона ця справа стала не просто роботою, за яку платили гроші. Його, дорослого цинічного чоловіка, буквально зачудувала енергія Селіді, його вміння холоднокровно витримувати удари і, що головне, бити у відповідь точно і вчасно. Може, саме таким Ґордон хотів би бачити свого батька, котрого не бачив ніколи, а від матері знав лише, що він — красень-блондин із сліпучою усмішкою, з яким вона разом навчалася в коледжі...

— Я переселюся до вас у офіс, містере Селіді! В таку спеку жити можна хіба що тут, — Ґордон хотів ще щось додати, але вираз обличчя господаря кабінету змусив його змінити тон: — Проблеми?

— Не знаю. Думаю, що так. Хтось відкопав номер телефону моєї доньки в Каліфорнії, хтось сторонній подзвонив і сказав, що у мене тут знову починаються неприємності, — Селіді говорив рубаними фразами, намагаючись повідомляти лише факти, без жодних емоцій та коментарів, які б відволікли професіонала. — Вона думає, що це мої старі знайомі, земляки, так би мовити, співвітчизники. Лідії порадили якомога швидше летіти до Нью-Йорка, до мене. Наголосили, що з метою моєї ж безпеки. Для чого це їм, не знаю. Думаю, стане ясно, коли вона буде тут. Номер рейсу вона повідомить, а у мене прохання — зустріньте її в аеропорту, Леслі. Не думаю, щоб їй саме зараз щось могло загрожувати, просто мені так буде спокійніше. Щодо гонорару...

Ґордон застережливо підняв руку.

— «Ґордон енд Браун» тут ні до чого. Я лише виконую ваше особисте прохання. Як приватна особа. Коли я її привезу, ми обговоримо й інші проблеми.

— Дякую, Леслі, — Селіді хотів іще щось додати, але селектор знову заговорив голосом Міллі:

— Містере Селіді, у приймальній японці. Я не хотіла відволікати вас, але вони чекають уже десять хвилин. І... прийшла місіс Селіді...

Селіді спохмурнів і глипнув на годинник.

— Справи зараз зовсім не до речі, — він намагався якось жартувати, але це виходило кострубато. — Почекайте в приймальній, Леслі. Заодно поясніть ситуацію моїй дружині. Більше, ніж щойно сказав, я все одно не знаю. Лідія обов’язково передзвонить, якщо я буду іще з японцями, поговоріть із нею ви.

— О’кей.

Ґордон залишив кабінет, і одразу ж зайшли двоє японців у строгих чорних костюмах. «Спека на них не діє, чи що?» — подумав Селіді і з гумовою усмішкою підвівся з-за столу, простягаючи руку старшому.

— Радий вас бачити, Танака-сан! Прошу вибачити за те, що змусив вас чекати, деякі внутрішні проблеми...

Підбори дзвінко клацали по бетонній підлозі залу чекання аеропорту. Віта довго вагалася, переводячи погляд із черевичків на високому каблуці на зручні кросівки «найк», та під кросівки потрібні джинси й футболка, а в такому разі не вийде задуманого ефекту, не буде відволікаючого маневру. У черевичках, само собою, не так зручно, мало як обернеться ситуація, раптом бігти доведеться? Врешті вона вирішила в разі потреби черевики скинути, амазонки теж ішли на бій босими, навіть голими. Непогано б узагалі-то з’явитися на операцію голою, тоді навіть найтупіший лободзвон забуде про все, ось вона, слабина чоловіча!

І все одно на смоляну брюнетку із прямим волоссям, що сягало лопаток, у тісному білому платті, що ледь сягало середини звабливих стегон, у черевичках на високих підборах і в темних — сонце! — окулярах хтиво косувала вся чоловіча половина присутніх у залі чекання. Прибиральник-негр ледь не врізався своєю машинкою у товстого джентльмена в техаському капелюсі. Ані той, ані той навіть не помітили цього, боячись втратити преті-ґерл з поля зору. Худорлявий очкарик, батько трьох дітей, перестав робити їм зауваження, і вони з вереском моталися залом, граючи в черепашок-ніндзя. Двійко патрульних поліцейських забули про замовлений ленч, а пуерторіканець за стійкою забув прийняти замовлення. Методистський священик вже не гнав від себе гріховні думки про можливе повернення до мирського життя. Віта відчувала на собі сотні поглядів і крім вдоволеного жіночого самолюбства плекала надію, що коли грек таки прислав людей зустрічати свою доньку, вони нічим не відрізняються від решти мужиків. Хіба що, ха-ха, послав гомиків.

Оголосили рейс із Лос-Анджелеса. Віта наперед дізналася, які літаки прибувають у першій половині дня, і походжала кілька годин, зустрічаючи вже третій літак. Вона була впевнена, що Лідія Селіді вилетить негайно, першим же найближчим зручним для неї рейсом, і що вона впізнає її у натовпі.

Вона впізнала доньку Селіді. Грецьке походження батька зробило її жіночу привабливість нестандартною, навіть по фотографії можна було помітити в рисах обличчя щось від античних скульптур. Речей у неї не було, лише шкіряний рюкзачок на правому плечі. Дуже добре.

Боковим зором Віта вловила рух у бік дівчини зліва від себе і побачила спортивного вигляду чоловіка, котрий швидкими кроками прямував до Лідії. Вона вочевидь впізнала його, помахала рукою і зупинилася. Віта, клацаючи підборами сильніше, ніж того треба при звичайній ході, рушила по діагоналі йому навперейми. Звичайно, чоловік трохи зупинився, аби пропустити кралечку і навіть провести поглядом її апетитну сідницю. Та Віта змінила напрям руху і в кілька кроків скоротила відстань між собою й Лідією.

— Ласкаво просимо додому, міс Селіді! Ваш батько доручив мені зустріти вас. Не дивуйтеся нічому, ходімте, — вона стисла дівчині лікоть.

Знайомий Лідії миттю опинився поряд.

— У чому справа, міс?

Він іще вагався, бути йому грубим із шикарною брюнеткою, вона ж явно не схожа на ґанґстера, мало що їй може бути треба. Віта розрахувала все точно, навіть його вагання, і ковбої роблять помилки, коли мають справу із представницями прекрасної статі. Антон виник за спиною чоловіка, не встиг той навіть стулити рота. Ліва рука Антона лягла йому на плече, права пригасла дуло до спини. Чоловік труснув головою.

— Не обертайтеся, — порадила Віта, міцніше стискуючи лікоть ошелешеної Лідії. — Не треба різких рухів. Постраждає тільки міс Селіді. Стійте на місці. Ходімте, Лідіє, на нас чекає машина, — вона повела дівчину за собою, відчула, як та починає пручатися, прибрала з обличчя ввічливу усмішку. — Це в інтересах вашого батька. Не слід опиратися, вашому приятелеві теж буде погано.

Лідія підкорилася, і вони пішли поруч, як двійко подружок. Антон сильніше притиснув дуло, вільною рукою схопив, мов лещатами, зап’ястя чоловіка. Той люто скреготнув зубами і щось промовив. Антон не знав англійської, тому замість відповіді зайвий раз ткнув супротивника дулом. Дочекавшись, поки Віта з Лідією зникнуть за дверима, він забрав зброю і відпустив американця. Той негайно повернувся до нього і без зайвих слів спробував дістати ребром долоні його горло. Антон вивернувся з-під удару, блискавично провів підсічку, а коли супротивник гепнувся на підлогу, рвонув до виходу, розштовхуючи людей і демонстративно привертаючи до себе увагу поліції і тих, хто може в подальшому виступити свідком. Жінки вже сиділи у машині, Віта за кермом, перелякана Лідія — поруч. Антон стрибнув на заднє сидіння, і Віта натисла на педаль газу.

Цього дня Олександр Селіді відмінив усі ділові зустрічі. Він очікував дзвінка від викрадачів негайно, одначе вони не давали про себе знати. Зазвичай у таких випадках дзвонять і перше, чого вимагають, — не звертатися до поліції, та не надійшло ніякої інформації, і Селіді почав панікувати. Хлопці з «Ґордон енд Браун» горіли бажанням діяти, тим більше що Леслі Ґордон особисто прагнув реабілітуватися. Зла на нього Селіді не мав, він сам не передбачав, що доньку просять приїхати для того, щоб викрасти в аеропорту. Хоча Ґордон правий, логіки тут немає. Раз вони виловили її телефон у Лос-Анджелесі, значить, могли знайти й адресу, тим більше що таємниці з цього ніколи не робилося. І могли викрасти її там тихцем, а не так нахабно і демонстративно, як у нью-йоркському аеропорту в присутності кількох десятків свідків. Може, вони таким чином демонструють силу? Чого їм треба? Чого домагаються?

Через дві години після пригоди Селіді зв’язався з поліцією, трохи пізніше — з ФБР. Та й вони далі опитування свідків і самого Селіді не просунулися. Ґордон зазначив, що викрадачка говорила з акцентом, та ця деталь нічого не дала. Кого здивує неправильна англійська в такому ноєвому ковчезі, як Нью-Йорк? Версія, що це все напряму пов’язане з недавнім замахом на Селіді, поки що нічим не підтвердилася. Зрозуміло, телефон поставили на прослуховування. Певна річ, по всьому місту розшукували червоного кольору «форд» і розіслали прикмети брюнетки-викрадачки. Далі — ніяких зачіпок. Тупик.

Від преси нічого не приховаєш, і вже у вечірніх новинах передавали інформацію про зухвале викрадення доньки відомого бізнесмена Олександра Селіді. Припущення робили найрізноманітніші. Фото Лідії телеканали демонстрували кілька разів, преса просила батька сказати кілька слів, але Селіді відмовлявся категорично, зате Клавдія, проігнорувавши позицію чоловіка, охоче виступила перед телекамерами, і мільйони американців побачили вбиту горем матір, котра зверталася до викрадачів із проханням не завдавати її доньці шкоди і зв’язатися з ними, батьками, вони готові до переговорів, а всіх громадян, усіх батьків та матерів Америки просила повідомиш будь-яку відому їм інформацію про її доньку, пов’язану із викраденням, обіцяла винагороду. Вже за годину після її виступу посипалися дзвінки. Абонента або признавалися в тому, що це зробили вони, чи навперейми запевняли, що бачили Лідію, причому в різних частинах Нью-Йорка. Само собою, всі повідомлення перевірялися. В результаті поліція затримала двох психічно хворих, з тих, хто охоче зізнається у чужих злочинах і відчуває себе небезпечним для суспільства бандитом, а також одного латиноамериканця, котрий зажадав грошей за інформацію наперед. Ті, хто начебто бачив Лідію, плуталися в свідченнях. В основному це були самотні нудьгуючі пенсіонери, що бажали хоч на кілька хвилин опинитися в центрі уваги. Всюди пусто...

Викрадачі не відгукувалися. Вночі Олександр і Клавдія Селіді не склепили очей. На ранок ситуація не змінилася. Вранішні теленовини усе ще подавали викрадення Лідії Селіді як одну з головних подій, не повідомляючи, щоправда, нічого нового. Натяки на «російську мафію» пробивалися, але уваги на цій темі ніхто особливо не акцентував, судовий процес, виграний греком, ще був пам’ятним. Ранкові газети не пасли задніх. Журналісти обривали телефон, Селіді лютував, але вимикати боявся — а раптом будуть якісь новини від викрадачів, адже нелогічно мовчати стільки часу. Газети, нічого не домігшись від Селіді особисто, взяли в облогу офіс «Хронос Лімітед», поліцію й ФБР. Випуски рясніли старими архівними фотографіями родини Селіді, біографічними довідками, журналістськими версіями. Тепер уже ігнорувати випадок замаху і не пов’язувати його з викраденням міг тільки хіба що дурень. І навіть після того, як Нью-Йорк загув, як вулик, викрадачі мовчали.

Ситуація змінилася після полудня. Жіночий голос сказав у трубку, що коли у містера Селіді з’являться відомості про його доньку, він повинен чітко дотримуватися інструкцій. Акцент угадувався явно, і Селіді відчув — нарешті дзвонять ті, хто треба. Він навіть зрадів. Жінка пообіцяла передзвонити і справді передзвонила за десять хвилин. Поліція засікла, що попередній дзвінок був із автомата на Таймс-Сквер, вдруге скористалися автоматом на Лексінґгон-авеню. Загалом жінка дзвонила ще чотири рази, не віддаляючись далеко від центру. Звичайно, в цей район кинули десяток детективів, а патрульним дали вказівку уважно стежити за всіма жінками, котрі користуються телефонами на вулицях, про всяк випадок дали словесний портрет брюнетки. Виявити її не вдалося, а вона встигла передати за п’ять хвилин розмови біля чергового телефону вказівки. Селіді мусить чекати біля автомата на розі Медісон-стріт і Аллан-стріт. Він повинен приїхати сам-один. О тринадцятій п’ятнадцять по номеру цього автомата будуть дзвонити, і він отримає подальші інструкції. Все, до зв’язку, містере Селіді.

Олександр Селіді поїхав сам, хоча знав, що постійно буде на очах у фебеерівців. До машини прилаштували прилад, котрий допоможе визначити його місцезхнаходження в радіусі п’яти кілометрів. Це в стилі викрадачів — мотатися по місту, заплутувати, збивати з пантелику. Селіді був спокійний. Хай мотаються, хай ганяють з місця на місце. Нічого. Зате не буде тої страшної невідомості. І він дізнається, що з донькою. Будь-яка правда краща, ніж цілковита невідомість.

Година п’ятнадцять. Селіді прогулювався біля автомата, навіть грубо прогнав якогось хлопчика, той було обурився, згадавши про свої громадянські права, але немов з-під землі виріс патрульний, і хлопчисько змирився. Година двадцять... Година двадцять п’ять... Година тридцять...

Почекавши ще десять хвилин, Селіді повернувся до машини. Знову щось не так. Щось не те... Щось не...

Двері праворуч від водія прочинилися. Селіді, котрий не очікував ніякої появи з того боку, здригнувся і повернув голову.

— Привіт, пап, — у машину поряд із ним спокійно сідала його донька Лідія.

— Містере Селіді, до вас міс Джонсон. Вона каже, що домовлялася про зустріч.

— Усе гаразд, Міллі. Нехай вона зайде.

Сьогодні на Віті був строгий костюм ділової жінки. Чорною перукою вона більше не користувалася, перефарбувала своє волосся на платинову блондинку. У кейсі, котрий вона тримала в руці, не було нічого. Селіді жестом запросив її сісти, сам підвівся і зачинив двері зсередини. Повернувшись на своє місце, натиснув кнопку селектора.

— Міллі, мене ні з ким не з’єднувати. А ще краще — мене немає.

— О’кей, містере Селіді, — Міллі відповідала голосом вишколеної покоївки.

Якийсь час господар кабінету і гостя вивчали одне одного мовчки, поїдаючи очима. Селіді раптом подумав, що ніколи не доводилося йому стерегтися жінок. Ні, він і цієї кралі не боявся, але чомусь навіть уявити собі не міг, що посилена охорона рятує його не від м’язистої тупорилої братви, а від миловидної жінки. Цілком можливо, охорона теж так думала. Живий приклад — Леслі Ґордон, професіонал, чекав нападу в аеропорту із будь-якого боку, та ця жінка захопила його зненацька і впоралася, мов із очкариком-студентом. Само собою, без його дозволу охорона не пропустила б не те що жінки — дитини, та Селіді виконував прохання доньки. Тому цю жінку пропустили мовчки, вона навіть не подзвонила попередньо, просто прийшла, як і передавала через Лідію, рівно о дев’ятій ранку і байдуже заявила охороні про те, що містер Селіді чекає на неї.

— Ніяка ви не міс Джонсон, — зробив нарешті висновок Селіді.

— Тут я з вами абсолютно згодна. Але вам же треба мене якось називати, правда? І давайте перейдемо відразу до наших справ. До речі, з вашого дозволу я перейду принаймні на російську, англійська втомлює з незвички...

— Як хочете. А стосовно справ — у нас із вами нема ніяких справ! — відрубав Селіді, перейшовши й собі на російську, ще хотів при цьому матюкнутися, згадати пасажі, які видавали прораби ще тоді, коли він був громадянином Союзу. — Донька передавала ваше прохання про зустріч і, як бачите, ми зустрілися. Ще вона докладно передала мені ваші так звані «інструкції», — він розумів, що тепер грає за чужими правилами, і це надзвичайно дратувало. — Не знаю, чому, але я вчинив, як ви порадили. Поліція й ФБР проковтнули казочку про те, що ви на словах передали доньці вимоги й попередження. Саме для того її й викрадали, заодно продемонструвавши силу й владу, аби я боявся. Лідію допитували чотири години. Вона не знає, хто її викрав, скільки їх, де її тримали. На допитах торочила, що перебувала в приміщенні без вікон. Фізично вона не постраждала, тому її помурижили й випустили. Якийсь час мене й мою родину будуть охороняти.

Пресі вся ця історія набридне вже післязавтра, бо обов’язково якийсь черговий маньяк поріже бритвою якусь чергову жертву. Добре, — Селіді ляпнув рукою по столу. — Повторюю, я дотримався ваших порад. А тепер хочу знати, хто ви і якого дідька вам треба. Я маю на це право?

— Для цього я тут, містере Селіді. Дозволите закурити? — він кивнув, і Віта витягла з кишені ділового піджака пачку «Честерфілд». — Нас двоє, — вона клацнула запальничкою, затягнулася. — Ми найняті одним вашим старим знайомим, щоб убити вас.

Вона вимовила так просто і невимушено, що до Селіді не відразу дійшов смисл сказаного.

— Е-е... Прямо тут?.. Зараз? — він не приховував власної розгубленості.

— Заспокойтеся. Будь-кого можна вбити, якщо дуже того захотіти. Місце й час значення не мають. Я назву прізвище замовника, і питання «за що?» зніметься, гадаю, автоматично. Круглий. Малахов.

— Так, — Селіді знову ляснув долонею по столу. — Так, — знову пауза — Так, ви праві. Причини мені зрозумілі. Ви ж знаєте, що вже була одна спроба?

— Так, історія давня. Ми могли відмовитися від роботи, але Малахов винайняв би інших, менш принципових. А нам потрібні гроші.

— Навіть так, принципових...

— Уявіть собі. Ми вбивали за гроші, але ви — не наш клієнт. Можете думати про нас все що завгодно, але взагалі нас більше цікавить Малахов і йому подібні, хай вони гризуть одне одного. Зграя собак, — Віта розчавила недопалок у попільниці, котру люб’язно підсунув господар кабінету. — І ми зрозуміли, що можемо вам допомогти.

— «Ми», «ми»... Другий, як я розумію, чоловік.

— Так, мій партнер... І чоловік теж, — вона не знала, для чого це ляпнула, може, похвалитися захотілося, всяка щаслива у шлюбі жінка охоче рекламує свого чоловіка. — І у нас є план. Як нам здається, єдино правильний.

— А викрадення Лідії тут до чого?

— Не кваптеся, ви зараз зрозумієте. Це — важлива частка нашого плану, — Віта закинула ногу за ногу, вмощуючись зручніше, незвичний костюм ділової жінки все ж таки змушував її почуватися скуто. — Я буду говорити, а ви по ходу можете перебивати, але я б просила дослухати до кінця терпляче, щоб проаналізувати ситуацію в цілому. А ситуація така: у вас нема іншого виходу, крім як дозволити себе вбити.

— Гм, приваблива перспектива...

— Вам не дадуть спокою. Один замах, другий... Рано чи пізно, давайте будемо реалістами, Малахов чи хтось інший, кому ви заважаєте, до вас доберуться. Навіть якщо ви оточите себе мало не президентською охороною. Це ж не життя, містере Селіді. Нормально працювати ви теж не зможете. Тому логічний висновок — піти на спокій. А щоб вам справді цей спокій дали — треба викреслити себе зі списку живих. Ми допоможемо вам інсценувати власну смерть так, що всі в це повірять. Головне — вороги забудуть про вас, а ви почнете нове життя, — Віта замовкла і очікувально подивилася на співбесідника.

— Цікаво, — ввічливо промовив Селіді. — І як ви це собі уявляєте?

— Деталі обумовимо пізніше. Тепер — про викрадення вашої доньки. По-перше, через її посередництво ми вирішили зв’язатися з вами. Говорити чи хоча б попередити вас по телефону ми не ризикнули. Нема ґарантій, що у ваших телефонів нема додаткових вух, мафія багато чого може. Крім того, відпустивши Лідію і не завдавши їй ніякої шкоди, ми планували зайвий раз підтвердити наші дружні наміри. Та основна мета операції «Викрадення" досягнута — про неї вже третю добу трубить преса, поліція шукає злочинців, хоча мотиви й не зрозумілі. Цю акцію цілком справедливо ставлять у ряд замахів на ваше життя. Тому, якщо ви зникнете, залишивши записку, що справжні наміри злочинців від усіх приховали, що справа стосується вас особисто, що донька передала вам усно конкретні умови і пропозиції викрадачів, що вам необхідно зустрітися з ними для ведення переговорів і що ви можете не повернутися живим, вам повірять. Поліція, а за нею й преса, проковтнуть це. Дружина й донька не будуть уникати контактів з мас-медіа, навпаки, нехай продовжуються найнеймовірніші версії й плітки. Так з’явиться ваша димова завіса. Потім виникнуть докази вашої «трагічної загибелі» від рук мафії. А у вас тим часом буде нове ім’я і, бажано — нова зовнішність. Думаю, це ви зможете влаштувати. — Віта перевела подих, закурила. Селіді мовчав, вона заговорила знову: — Далі я не знаю, не розбираюся у вашому бізнесі, у всій системі... Та у вас поки що є час, аби обумовити з дружиною процес передачі всіх справ фірми. Смерть президента нікого не повинна застати зненацька. Звичайно, дружина й донька будуть у курсі всього плану і зіграють розгубленість, але місіс Селіді повинна впевнено підхопити естафетну паличку керівництва всією фірмою...

— Не кажіть мені, що повинна і чого не повинна робити місіс Селіді! — у голосі грека вчувалися дратівливі нотки.

— Пробачте... До речі, я тільки те й роблю, що вибачаюся перед вами... Я лише намагаюся скласти схему, якісь ескізи, пропозиції...

— Я все зрозумів. Зі своїми справами я спробую розібратися сам. І над вашою, гм, пропозицією подумаю.

— Я казала, що час у вас є. Але його не так багато.

— Досить порад! — Селіді підвищив голос. — І взагалі я не зобов’язаний вам вірити! Припустімо, я послав вас до бісової мами. Що тоді?

— Подібний варіант передбачено, — Віта залишалася незворушною, хоча подумки визнала, що на кілька хвилин Селіді вибив її з колії своєю різкістю і незалежністю, так просто залякати цю людину не вийде. — В такому разі ми здійснимо свій план без вашої згоди. До речі, ще один позитивний ефект операції «Викрадення» — ми продемонстрували, що дещо можемо, і ресурси фантазії невичерпні.

— А якщо я викличу поліцію?

— Тоді почнемо виконувати наш план просто зараз.

Діловий костюм дійсно робив руки скутими, але не настільки, щоб Віта почувала себе зовсім незграбною. Селіді не встиг простежити за всіма її руками, він зміг відзначити лише, що у цієї жінки дійсно котяча грація, вона навіть спідницю обсмикнула вивіреним рухом... А потім Віта опинилася в нього за спиною, потилиця відчула холод револьверної сталі.

— Зброя надійна, мозок вишибе, — промуркотіла Віта, її губи ледь торкалися його вуха. — Ми вийдемо ось так разом, нас пропустять, на вулиці чекає машина, вона завезе вас далеко, і це буде простіше за всі придумані плани, поліція й преса ковтнуть. І у вас просто не лишиться ні часу на роздуми, ні виходу, — вона забрала ствол від потилиці. — Переконалися?

Кондиціонери працювали справно, посилено охолоджуючи й без того холодний піт, що струменів по тілу Олександра Селіді.

— Гаразд, — вичавив він із себе. — Заберіть зброю... Продовжимо розмову.

Ні, Олександр Селіді не злякався. Хвилинна слабкість, навіть найстійкіший складе зброю, коли несподівано відчує потилицею револьверне дуло. Вони ще довго, більше години, гомоніли, із так званою міс Джонсон, і коли вона пішла, Селіді довго думав. І зробив несподіваний висновок: «Як я втомився!». Так, Олександрові Селіді виповнилося нещодавно п’ятдесят шість, вік для нормального мужчини невеликий, дехто в цьому віці двадцятирічних дружин заводить і робить дітей... Але Селіді справді відчув утому. І разом з тим — слабкість. У нього не було ані сил, ані бажання воювати. Йому хотілося нарешті спокою, і тут ця міс Джонсон права — спокою тепер йому не буде. Він заслужив елементарний людський спокій. Мав право на цей привілей. Привілей?

Так, доля давала йому шанс. Насира Танака півроку хоче приєднати до своєї імперії «Хронос Лімітед», це ще один крок у боротьбі економік США та Японії. Його аргументи досить вагомі, і при бажанні Селіді може продати — грубо, але правда! — японцям фірму й себе, жовтопикі таким чином домагаються впливу в Америці, навіть за рахунок скупки невеликих фірм і компаній та об’єднання під своїм дахом. У нього, Олександра Селіді, буде в такому разі одна умова: всі працівники його фірми повинні залишатися на своїх робочих місцях, інакше з японцями нема про що говорити. Не треба нервувати, містере Селіді. Просто він не допустить, аби його люди шукали засобів для існування. Хто буде платити за роботу: японці, американці, греки, євреї врешті-решт — його не обходить, головне — «Хронос Лімітед» буде існувати далі.

Японці на це підуть. Танака-сан зацікавлений, проковтне і оближеться. Він уже повільно, але упевнено поглинув кілька таких фірм. І жовті можуть домогтися свого, можуть проникнути в американську економіку. І тебе, Селіді, це хвилювати не повинно. Ти продаси фірму, зробиш пластичну операцію, перечекаєш, поки стихне ґвалт, і тихо-мирно, з новим ім’ям, обличчям, паспортом, із новим життям, в якому не буде малахових, переселишся до Європи, хоча б до спокійної Швейцарії, грошей тобі стане, старість ти собі вже забезпечив. Про тебе забудуть. І прийде очікуваний спокій. Ти заслужив.

Так, Селіді втомився. У нього не було сил для боротьби. Аби років із десять тому... До речі, тоді Селіді саме боровся, в Союзі це робилося з якимось дивним азартом... Та зараз ще не до спогадів, проблеми — ось вони! І врешті-решт до якогось рішення дійти треба, заплющувати очі на це просто безглуздо. Отже, Селіді втомився, і це буде головним аргументом. А може, ти шукаєш приводу? Кому яке діло?

— Я згоден, — вичавив він із себе через два дні, коли міс Джонсон передзвонила, як і було домовлено. — Укладаємо контракт, — це він додав, повіривши байкам про можливість прослуховування, а коли поклав трубку, процитував, не втримавшись, Юрія Гагаріна: «Поїхали!»

Про зникнення чоловіка місіс Клавдія, або, як її називали з її ж таки легкої подачі, в Америці — Клаудіа Селіді повідомила в поліцію, як і було задумано, вранці. Чоловік дійсно залишив прозорого змісту записку, текст якої згодом став невідомо яким способом розтиражований засобами масової інформації і дослівно відтворений на сторінках одразу кількох газет. Окрім того, що Олександр Селіді вирушив на зустріч із викрадачами доньки для якихось незрозумілих переговорів, на які вони його нібито запросили через посередництво Лідії (вільний переказ тексту записки), було відомо, що поїхав він сам, без водія, у темно-коричневому «кадилакові», що прихопив із собою «люгер», дозвіл на володіння яким залишив у сейфі, де зберігалася зброя, і що вдягнутий був у свій звичайний костюм синього кольору, білу шовкову сорочку, навіть пов’язав світло-синю краватку. Зрозуміло, факт зникнення президента фірми «Хронос Лімітед» негайно потрапив до розряду головних новин дня, і замах, той, давній, і свіженьке викрадення із незрозумілим повернення доньки, і нарешті зникнення Селіді, само собою, стали ланками одного ланцюжка. Розслідування тупцяло на місці, Клавдія Селіді старанно зображувала нервові стреси і, хоча й не відмовлялася спілкуватися з пресою, демонстративно пила таблетки. Поліції вона, навпаки, прагнула уникати, при кожному зручному моменті лаючи офіційні органи слідства неробами, які ще й досі не розкрили вбивства Кеннеді, то чого від них сподіватися в цьому випадку?! Лідія трималася поряд із матір’ю і підігравала їй, наскільки дозволяли здібності. Більше у спектаклі ніхто участі не брав.

Кульмінація, а за нею й розв’язка, відбулися наступного дня, як і вимагалося за сценарієм. Невідома жінка, котра говорила, за твердженням місіс Селіді, з акцентом, подзвонила і повідомила, що Олександр Селіді знаходиться в Бронксі, назвала вулицю, додала: «Він вільний, він чекає, заберіть його. Більше ми вас не потурбуємо». Телефон прослуховувався, поліція й фебеерівці кинулися за вказаною адресою. Одночасно туди помчали, перешкоджаючи нормальному рухові транспорту, телерепортери Сі-Ен-Ен, їм теж дзвонила якась жінка через п’ять хвилин після розмови з Клавдією. «Кадилак» Селіді справді стояв біля одного із покинутих і потрощених будинків, з таких будівель-примар у Бронксі складаються цілі квартали. Репортери наспіли одночасно з поліцією, оператор Мік Уілсон з ходу увімкнув камеру, і все відзняте без монтажу пішло у найближчий випуск новин, було повторене у вечірніх новинах з більш розгорнутим коментарем. Потім цей запис намагалися перекупити інші телекомпанії, але Сі-Ен-Ен наклало на весь матеріал вето ексклюзивного власника, оператор отримав солідний чек за професіоналізм, але був суворо попереджений — будь-яке порушення ексклюзиву автоматично означатиме позбавлення роботи. Аби максимально обмежити кількість імовірних підозрюваних у можливому перехопленні плівки, її не тиражували, а поклали до сейфа президента компанії. Для подальшого використання були використані лише найбільш вдалі фрагменти. А Мік Уілсон лише зафіксував, як «кадилак» вибухнув, не встигли копи наблизитися до нього й напівдороги, причому свідчення очевидців розходилися в тому, була в машині людина чи не була. Тут навіть відеозапис не був доказом. Машина розлетілася на друзки, коли до неї залишалося метрів триста, а з такої відстані складно щось роздивитися. Начебто маячили людські контури, та в «кадилаків» високі спинки сидінь у салоні... Вибух був потужним і спрямованим, працювали профі, постраждала й без того безлюдна споруда. Поки приїхали пожежники, від машини й від імовірного пасажира залишилися купа попелу й покручене залізо. Згодом експерти підтвердили, що при такій силі вибуху людські останки легко могли згоріти й змішатися з рештою попелу.

Після того, як Олександр Селіді вибухнув разом із власного машиною на очах спочатку поліції, агентів ФБР та репортерів, а потім — мільйонів американців, смерть його якось сама по собі стала фактом доконаним. Поліція схилялася до версії, що його спочатку вбили, цілком можливо, піддавши попередньо тортурам, потім посадили в машину, нафарширували її вибухівкою, а сам виконавець, можливо, ховався неподалік і натиснув у потрібний момент на кнопку дистанційного пульта, ще й помилувався створеним ефектом. Громадська думка така: все одно навряд чи щось з’ясується в цій заплутаній справі. Мафія. Хіба це перший випадок? Тим більше, хтось згадував «російську мафію»... Мало що вони там не поділили...

Антон із Вітою відлетіли через три дні. Пройшло все начебто нормально. Найбільш сумнівне місце їхнього плану — брак трупа — здається, вдалося обійти, впоралися. Скоро про Селіді забудуть. Він пропонував якісь гроші, вони відмовилися. Хоча б тому, що вивозити великі суми з США зовсім непросто. З ними розрахується Круглий. Малахов. Так буде справедливо. Це буде востаннє.

Київ. Липень.

— Нічогенько спрацювали, — Малахов поставив на стіл дві діжкоподібні чарочки, хлюпнув у них «смирновської». — Сам додумався, чи баба допомогла?

— Куди ми без баб? — у тон йому відповів Антон, не поспішаючи перехиляти свою чарку .

— Тільки я не второпав: на кий було дівку красти?

— А як його інакше з нори витягти? Доньку випустили, вона розтовкмачила, що боятися нічого не треба, він і поїхав сам, без охорони. До мене в машину сів, йому ззаду в потилицю смальнули. Бо — як іще в цих американських жопах фітіля запалиш? Ми ж не вдома, повипендрюватися закортіло. Зате все натурально. Як замовляли. — Антон витримав невеличку паузу. — Щось не так?

— Нє, все нормальок. Я задоволений. Давай за успіх врубаємо, — він узяв чарку, заклично гойднув. — Ти чого?

— На роботі не п’ю.

— Роботі триндець, братило. Не ламайся.

— Роботу скінчено. Бабки де?

Малахов висунув ногою з-під столу синю спортивну сумку, підхопив за ручки, важко опустив на стіл. Блискавка була розстібнута, Малахов узяв сумку за нижній край, різким рухом перевернув, труснув. Акуратно заклеєні пачки по п’ятдесят доларів купою лягли на гладеньку поверхню столу.

— Дрібніше не міг. Знаю, домовлялися, але не вигоріло. Задоволений?

— Задоволений буду, коли перерахую.

— Ти диви, — Малахов похитав головою. — Давай, якщо не довіряєш.

Стоячи з чаркою в руці, він терпляче чекав, поки Антон перераховував гроші і складав у черево сумки. Потім заохочувально підвів чарку і перекинув її вміст до рота. Антон відсьорбнув трохи.

— Не пойняв...

— Я за кермом, — Антон перекинув сумку через плече.

— Дивись, — Малахов стенув плечима. — Де тебе знайти, коли щось?..

— Навіть не пробуй. Не вийде.

Антон був уже в дверях, коли Малахов погукав його.

— Ну? — він розвернувся усім корпусом.

— Не треба цих понтів, мужик, — Малахов уже витер з обличчя театральну усмішку. — Захочу — знайду. Це щоб ти знав.

— Спробуй, — двері за Антоном зачинилися.

— Є варіант. По-моєму, нормальний, — Віта з ногами вмостилася в кріслі й закурила. — Ну й спека! Селіді міг би кондишен подарувати.

Антон пересунув крісло так, щоб сидіти навпроти Віти.

— Доповідай обстановку. Взагалі-то в холодильнику мінералка.

— Міг би й принести, ти ж мужчина.

Антон неквапно, неохоче сходив на кухню і повернувся із пластмасовою пляшкою «Миргородської». Віта ковтнула просто з шийки.

— Уф-ф-ф, полегшало! Коротше, маклерка знайшла те, що треба. Євпаторія. Двоповерховий особняк, до моря рукою подати, з другого поверху його з вікна видно. Опалення центральне, каналізація, навіть камін — усе як треба. Навіть телефон є. Люди для себе будували, чого продають — не знаю. Не наше діло. Квартира у центрі. Будинок цегляний, старий, симпатичний, євроремонт. Вона фотки показувала. Двокімнатна, звичайно, телефон. Здається, те, що ми хотіли. До речі, біля особняка ділянка присадибна...

Антон уже яскраво уявив собі, як місяців через півтора він вийде з цього особняка, буде оксамитовий сезон, вони з Вітою спустяться рано до моря, прибій лизне їхні босі підошви, свіжий бриз приголубить відпочилі за ніч тіла, вони увійдуть у ранкову морську цноту, неквапом, спочатку по кісточки, потім вода сягне колін, ось уже вона на рівні грудей, і нарешті вони попливуть наввипередки, він дозволить себе обігнати, потім кількома різкими сильними гребками зрівняється з нею, ось уже він далеко попереду, пірнає, набираючи в легені чимбільше повітря, рухається під водою їй назустріч, очі відкриті, і він бачить її стрункі смаглі ноги, виринає просто перед нею, як морське чудовисько, вона верещить, регоче, хлюпається водою...

— Аго-ов, ти де?

— Уже серед морського безмежжя, — повернення в реальність задушливої панельки трохи збентежило. — Думаю, нам підходить. Що там із ціною?

— Домовимося. Кримські ціни кусаються, але власники досить довго продають, їх там щось підтискає, так що домовимося... На нашу хатку вона ще покупця не знайшла. Не знаю, наскільки воно все затягнеться.

— Не зрозумів.

— Квартиру поки що не приватизовано. Нам що, цим іще займатися треба було? Тижнів за два все оформимо. Знаєш, як воно — по кабінетах ходити.

— А гроші показати?

— Можна, але думаєш, ми одні показуємо? За хабарами своя черга. І потім швидше все ’дно не буде. Власники особняка у принципі згодні, документи на руках, тільки доця у них за якимось бугром, буде в середині місяця. А ще ймовірніше — наприкінці. Без неї вони не хочуть нічого починати. Морока з ними всіма.

— Гаразд, коли реально все зв’яжеться?

— Маклер каже — орієнтуйтеся на кінець серпня. Реально. Вона, ти ж знаєш, у комісійних зацікавлена, тому підганятиме клієнтів. Це ж покупка солідна, не кожен день таке у них... Так що доведеться попотіти тут ще з місяць.

Антон приречено зітхнув.

— А що робити? Тільки для чого — тут? Може, гайнемо кудись, розвіємося?

— На море?

— На кий тобі море, воно скоро кожен день перед очима буде! Краще в гори. У Карпати, га? Там повітря цілюще, і продукти, кажуть, екологічно чисті. Візьмемо палатку, шмотки, консерви — романтика! Я заросту бородою і буду, як турист у кедах, знаєш, малювали таких колись у дитячих книжках?

— Щось тебе на романтику потягнуло... — Віта ніжно пригорнулася до чоловіка. — Гарна ідея. Підемо в гори.

— Перейдемо гори.

— Звернемо гори... Чекай, тут незручно...

Київ — Нью-Йорк — Лос-Анджелес. Серпень.

— Ти знаєш, що тут ніч зараз? Що люди сплять іще?

Малахов пробурчав так, для порядку. Дзвонили з Нью-Йорка, чути чітко, від сусідів так гарно не почуєш, і голос він упізнав, хоча очі ще не до кінця продер, мозок увімкнувся миттєво. Там знають, яка зараз година в столиці України. І якщо не дочекалися, не витерпіли різницю в часі — значить, справа серйозна.

Правда, кілька разів братва просто випендрювалася. Якось сиділи у «Чорній масці», відзначали малаховський сороковник, так Льодик із кабака на Брайтон-біч обдзвонив усі точки, поки Малахова не вирахував, хлоп’ята звідти привітали іменинника по черзі, а той мобільник свій до мікрофона підніс, а потім іще пісню замовляли — «На Колыме, где тундра и тайга кругом», ці репертуарчик знали. Але зараз на тому кінці дроту, через океан, — мужчина серйозний, не якийсь там Льодик...

— Старієш, Круглий. У тебе дівка молода під боком, а ти хропеш. А були часи — міг кілька діб працювати. Зліз із дівки - на діло, зробив справу — на дівку, розслаблятися. Розслабився, гранчака хилонув — і знову до діла...

Співбесідник хоча й базікав жартома, готував Малахова до серйозної інформації. Біля нього справді вовтузилася, невдоволено мружачись від світильника-бра, фарбована білявка. Скільки їй років, як звати — Малахов не питав і не пам’ятав. Він виграв її напередодні в «сєку» у Стрільця. Краля, до речі, нічого проти не мала, Круглий у принципі крутіший за Стрільця, вона вже встигла порівняти, зачепитися б за нього, тільки ж прожене через тиждень, у нього таких мочалок навалом, а їй куди? До Стрільця знову? Ні, треба, щоб Круглий до неї звик, звикають же люди до речей, предметів... Треба якось непомітно, вона зуміє. Головне — не називати його Круглим, тепер він — солідний авторитет.

— Усі ми старіємо, Хазаре, усі старіємо й помираємо, така воля Божа, — Малахов уже зовсім прокинувся і зручніше примостився на ліжку, підклавши під спину подушку. — Ти мене чого підняв оце — про вік нагадати хотів?

— Я й сам, якщо чесно, не розтумкаю ні греця, — тон Хазарів був миролюбний, але Малахов навіть через слухавку відчував добре приховану стурбованість. — Може, туфта все. Може, даремно шубуршимося, ти ж знаєш, у яку копієчку такі розмови нам тут обходяться. Тільки диму без вогню... Ну, ти зрозумів. Може, пуста базгранина, сенсації вишукує чувак...

— Нічого поки не второпав, — пустопорожня розмова починала дратувати Малахова.

— Я про грека. Люди, котрих ти найняв, надійні?

— Начебто ділові. Я бабу не бачив, а мужик, схоже, справу свою знає. Вони ж усе зробили... А що там за біда?

— Сумніви декого беруть. Настрої різні... Коротше, телефоном довго. Факс у тебе працює?

— Як звір. Чогось я не врубався, Хазаре...

— Я тобі хвилин за десять факсом усе вишлю. Почитай, поміркуй. Не дуже мені все це подобається. О’кей?

— О’кей, — автоматично відповів Малахов у трубку мобільника, яка вже гула.

Що могло статися? Незрозумілі якісь натяки... Грек...

— Кому це не спиться, котику?

— Заткни пельку, — беззлобно кинув через плече Малахов, підвівся, і, як був, голий, поплентався до сусідньої кімнати, котру називав кабінетом і де в кутку масивного антикварного — начебто кінець минулого століття, якщо жидяра не обдурив, але ж дорогий, зар-раза! — письмового столу притулився факс. Білявка подумала було піти за ним, та дивна поведінка Круглого її насторожила, і вона вирішила краще лежати й не рипатися, щоб не злити його.

Дзвінок. Малахов зняв трубку, почув писк у динаміку, натиснув зелену кнопку. Апарат загув, і з щілини поповз, скручуючись у рурку, аркуш паперу із чітко відбитим текстом. Дві сторінки. Газетна стаття.

Хоча за вікном стояла серпнева задуха, Малахов раптом відчув себе незатишно, стовбичачи голяка із рулончиком факсового паперу в руці. Він повернувся до ліжка, влаштувався зручніше, прикрившися простирадлом.

— Що там таке? — білявка присунулася до нього й відсахнулася від лютого вигуку.

— Пішла геть!

Вона відсунулася у куток і принишкла. Їй дуже хотілося, аби вигук цей так і залишився проявом емоцій, вона більше не буде заважати, вона буде вести себе тихо й скромно, вона, між іншим, готувати вміє, в інституті харчової промисловості колись училася, а хто із отих хвойд «київські» котлети вміє приготувати? Ага, слабо? Не чіпати Круглого — оце вона збагнула...

Малахов кілька разів прочитав текст, але це не роз’яснило прочитаного. Хазар переслав через океан статтю із газети «Вечірній Нью-Йорк», російськомовна американська преса, емігранти видають. Судячи з дати, номер учорашній. Заголовок набраний крупно, аби в очі кидалося: «Вбивство мільйонера Олександра Селіді?» Знак питання, гм. Автор — такий собі Аркадій Полянський, ім’я Малахову нічого не говорило, Хазарові, мабуть, теж. Це взагалі міг бути псевдонім. Якщо відкинути патякання автора про те, ким був Селіді у Союзі, чого досяг у Америці і хто міг йому тут погрожувати, то залишається дещо цікаве... Це може бути бурхливою фантазією автора, котрий бажає придумати сенсацію. Або... Або...

Олександра Селіді поквапилися записати до списку небіжчиків, пише Аркадій Полянський. Для такого висновку потрібен як мінімум труп. Одначе трупа Селіді немає. Припустімо, він справді згорів дотла у власному «кадилаку» разом із машиною. І пишний похорон (фотографія прикладена до тексту статті: вдова, вся в чорному, несе урну із прахом, попіл, звичайно, підгребли з місця злочину, треба ж щось ховати) носили досить демонстративний характер і, погодьтеся, шановні читачі, дещо умовний. Адже труп у нас таки умовний, давайте дивитися правді в очі. І немає ніяких слідів, котрі підтвердили б наявність у салоні «кадилака» людини. Не обов’язково Селіді, абстрагуємося на хвилину. Машина вибухнула й згоріла, в ній знаходилася людина. Жменька попелу від неї залишається лише після нормальної процедури кремації, а тут — потужний вибух. Спеціалісти, знайомі авторові особисто, стверджують: від людського тіла в таких випадках щось та залишається, прошу пробачення за деякий натуралізм, панове. Очевидці теж не можуть із точністю підтвердити, що в салоні автомобіля в момент вибуху хтось знаходився. Щоправда, протилежного вони теж не твердять, і всі сходяться на тому, що бачили «кадилак» лише протягом кількох хвилин, поки не пролунав вибух. Отже, факт, що Селіді перебував у машині під час вибуху, при бажанні можна поставити під сумнів. Тоді, запитує Аркадій Полянський, чому в це усі повірили?

Давайте, панове, пригадаємо, з чого все почалося. Не будемо шукати винних, Нью-Йорк і без того втомився від згадок про «російську мафію». Олександрові Селіді погрожували з деякого часу, потім вирішили підкріпити пусті погрози спробою замаху. Аналогічний вибух машини. Збіг? Між іншим, рештки першого водія Селіді, Ніла Козицькі, тоді лишилися внаслідок катастрофи. Зрозуміло, розслідування ні до чого не призводить, хоча Олександр Селіді — досить впливова в певних колах людина й бізнесмен, тому спустити на гальма замах на відому людину важко. Минає час, і донька Селіді зухвало викрадена з-під носа представника солідної охоронної фірми. Слідів, як правило, немає, історія стає широковідомою, за нею стежить громадськість із неабияким хвилюванням, а через добу батькові повертають доньку, не завдавши їй ніякої шкоди й не висунувши жодних умов, що не схоже на жоден випадок викрадення людей із метою шантажу. Місіс Селіді доводить, що умови викрадників вона передає батькові на словах, виконуючи, таким чином, роль «живого листа». Це підтверджує й записка, залишена самим Селіді. Та далі голослівних запевнень, що були висунуті якісь там таємничі «умови», справа не стосувалася. Отже, навколо всієї справи створено певний ореол загадковості, зітканий із багатозначних недомовок. А чи не схоже все це на старанно продуману й підготовлену операцію прикриття? Але прикриття — чого?

Малахов відчув, що невідомий йому Аркадій Полянський починає схиляти його на свій бік. Наче нічого конкретного, балаканина... Як висловлюються менти, версія. Але він правий — чимось смердючим від цієї історії відгонить, чимось підозрілим... Як там у нього далі?

Маленька імперія, створена Олександром Селіді, пише Аркадій Полянський, не розвалилася із загибеллю імператора. Більше того, навіть збоїв у роботі «Хронос Лімітед» не помічено. Може, так здається сторонній особі? Може, це тільки видимість... Але складається враження, що рука Олександра Селіді керує далі, вже з «того світу». Формально крісло президента зайняла його вдова, місіс Клаудіа Селіді. Одначе дехто із працівників «Хронос Лімітед» здивований, як це вона так з ходу розібралася в справах чоловіка. Правда, вона працювала з ним, але ж треба знати й усілякі там тонкощі... Під час розмов із деякими працівниками (знову «деякі працівники», хто, цікаво, капає так активно?) складається враження — Селіді якось підготувався до свого статусу покійника, перед тим як зійти зі сцени. Між іншим, незабаром «Хронос Лімітед» стане частиною фінансової промислової корпорації «Танака інтерпрайзис», з японцями ведуться переговори, і, за свідченнями деяких працівників (знову вони, язиката сволота), почалися порівняно недавно, та перший камінь заклав ще Олександр Селіді, будучи ще при здоров’ї. А ще донедавна він і чути не хотів про справи з японцями, рішення перемінив ось буквально за кілька днів до загибелі. Передбачив? Запланував?

Висновків Аркадій Полянський особливих не робив. Дивно все це, ось вам загальна тональність статті. Малахов ще раз перебіг очима текст, вичитуючи окремі місця, кинув статтю на підлогу, закурив. Справді, з одного боку, бездоказова бодяга. А якщо добре подумати... Він набрав Нью-Йорк. З’єднали з другої спроби, а у рідній державі, яка там в біса держава! — по рідному місту не завжди так швидко дозвонится... За океаном трубку взяв Хазар.

— Ну, що скажеш?

— Хто писав?

— Репортер у них тут новенький. Більше року роботу шукав, тепер сенсації висиджує.

— Вдова прочитала?

— Тут моментик інтересний. Вона до суду подала, як і годиться, за наклеп. Тільки потім сама позов анулювала. Бо присікатися особливо нема до чого. Ну, сумніви у людини, що грек на тому світі. Ну, написано про це в газеті. І потім, дорого коштує позов, експертиза потрібна, прах викопувати, вивчати під мікроскопом, і таке інше... Коротше, довести всім, що небіжчик у могилі... Де ти таке бачив? Що фірму японцям продають? Факт, продають. Журналіст не в свою справу носа пхає? Так у нього робота така, і взагалі кругом хто хоч куди попало носа тиче. Не підкопаєшся. Та і, якщо по правді, сенсації не вийшло, шуму писанина не наробила, тут американки чоловікам члени рубають, а вони про якогось там грека... Думки тільки цікаві. Ми ж хотіли «Хронос» цей гребаний після його смерті під свій інтерес пристосувати, вдову підтримати, те-се, з часом свою людину просунути...

— Знаю я всі розклади, Хазаре, знаю!

— Не мандражуй, Круглий, не треба! Баба з нами, зі мною особисто, базарити не схотіла, квит. Не боїться? Значить, розгубленості вдова не відчува. Хоча й ділова, а таки ж баба. Тільки видно — з колії не вибита. Коротше, не подобається мені все це, — він помовчав. — Виконавців перевірити треба.

— Авжеж, треба. Знайти їх спочатку, Хазарчику, треба. Думаєш, фуфло? З греком? На якого хріна?

— Нічого я не думаю. Перевірити слід.

— Так у себе, на місці, перевір спочатку! — буде ще тут усякий урка подільський смердючий з Америки розпоряджатися! — Щоб точно знати!

— Ти звук у себе там тихіше зроби, братан, — Хазар теж потроху заводився. — Ми тут усе перевіримо, як — придумаємо. І якщо це лажа...

— Тоді я виконавців з-під землі дістану, — Малахов говорив уже спокійніше. — Тримай у курсі, о’кей?

— О’кей. Спи далі.

Який там з греця сон! За вікном сірів світанок. Малахову кортіло щось робити просто зараз, але, розуміючи, що саме в цю хвилину йому робити нема чого, підвівся, підійшов до бару, хлюпнув собі віскі, випив залпом, знову ліг. Спробував помізкувати про все почуте, та думки скоро переплуталися, і він заснув. Спав до восьмої ранку, потім прудко скочив, прийняв душ. Скоро з’являться водило й охоронець, повезуть кудись жерти. Неквапом одягнувся. Ранок справді кращий за вечір, мудріший. He брешуть же бісові приказки. Хай-но поки ще братва у Нью-Йоркові голови ламає, поки що ці проблеми його не гребуть. А виконавців таки пошукати треба... Цікаво, все цікаво... Щось іще? Ага-а-а!

Малахов порився в кишенях штанів, видобув складену вдвоє пачечку сотенних зелених купюр, відокремив від них кілька, жбурнув на край ліжка, біля тихої й непомітної фарбованої білявки. Вона таки нічогенька. Хай поки що побуде...

— На. Дома сиди, зсередини закрийся. Хто з’явиться — не пускай. Вийдеш і защіпнеш двері — тобі ж гірше, головою довбатимеш, — поряд лягла візитка із золотим тисненням: — Там телефон, крайній. Я потім скажу, що робити. Тільки по дрібницях не чіпай, ясно?

Білявка радо закивала головою.

— Увечері заїду. Причепурися, потрібна будеш, — уже в дверях він обернувся. - Тьху! Звати тебе як?

— Зоя, — писнула та.

Двері за ним зачинилися.

— Місіс Селіді?

Лідія здивовано підвела очі на брюнета у світлій футболці і небесного кольору «левісах». Абсолютно незнайома людина. На вигляд років із тридцять. Посміхається якось... грає, одним словом. Він гукнув її, коли вона вийшла з ліфта, що опускав її до підземного паркінґу, і вже прямувала до свого «феррарі».

— А в чому річ?

Брюнет неквапом наблизився до неї, тримаючи чомусь руки долонями догори.

— У мене до вас справа. Вірніше, до вашого батька...

Такого повороту Лідія не чекала, але швидко опанувала себе, за останні дні вона навчилася цьому мистецтву.

— Ви ж знаєте, що він загинув і похований, — обличчя її перетворилося на воскову маску. — Ви знущаєтеся? Ви заберетеся геть, чи я викличу поліцію та охорону?

— Я іду, йду...

— Не підходьте близько! — трохи запізно, як для цієї ситуації, вигукнула Лідія, і рука її ковзнула до сумочки, де лежав прилад, що міг вразити нападника електрошоком.

— О’кей, — тон брюнета був миролюбним. — Заспокойтеся, я піду. Скажу лише, що повинен сказати, і зникну. Ми ж із вами знаємо, де насправді перебуває містер Селіді...

— Я викличу поліцію!

— Дослухайте до кінця. Фокус вашого батька кимось розгаданий. Так і передайте йому. Хай стережеться. Я міг сказати це по телефону, але ви ж знаєте — вони тепер ненадійні. Ваш — особливо...

— Хто ви? — це Лідія мусила запитати в першу чергу, і брюнет відзначив для себе, що тримається вона вже не із такою агресивністю.

— Не важливо. Моя справа — передати, попередити. Бай!

Здивованим поглядом Лідія провела його до червоного «шевроле», почекала, поки машина зникне за поворотом, а потім ще хвилин із п’ять тупцяла на місці, намагаючись перетравити інформацію.

Перед тим, як зникнути, батько провів із нею й матір’ю сімейну нараду, котра більше нагадувала військову. Він пояснив, вони все зрозуміли. Зайвих питань не було, тільки ті, що стосувалися справи. Звичайно, основне навантаження покладалося на матір, від Лідії вимагалося лише мовчати та поводити себе природно, як донька, котра раптово втратила улюбленого батька. Зараз Олександр Селіді у Каліфорнії. Він міг би зняти номер у готелі чи орендувати будинок, але після того, як його обличчя кілька днів поспіль бачила вся Америка, ризикувати було не варто, навіть якщо вдатися до гриму. Тому менш ризикованим їм видалося, якщо Селіді поки що перебуде у будинку Лідії. Це невеличке затишне бунґало в передмісті Лос-Анджелеса Селіді купив доньці, коли вона вирішила почати власну справу. Звичайно, чоловік, що оселився в бунґало доньки загиблого мільйонера, теж повинен викликати підозру, але не в Каліфорнії, де загадкових людей чи тих, хто вдає з себе загадкову персону, кожного дня з’являється кілька десятків. До того ж Лідія офіційно попередила найближчих сусідів, що деякий час буде в Нью-Йорку із мамою, а тим часом її оселю буде займати людина, найнята слідкувати за порядком. Тут досить було простого невибагливого одягу і примітивного ґриму, а взагалі Селіді рідко з’являвся на люди, продукти замовляв із доставкою у найближчому супермаркеті. І потім, кому прийде в голову справді шукати небіжчика? Тим часом справи рухаються. У Голлівуді маса хірургів, спеціалістів із пластичної хірургії, всі «стар», а «старлетки» особливо, палахкотять бажанням підрихтувати свої мордочки. Нерозголошення такими лікарями лікарської таємниці тільки збільшує гонорари, тому балакунів серед них практично нема, так що зовнішність Олександрові Селіді змінити досить нескладно, тим більше що саме у Голлівуді у нього найменше шансів бути впізнаним: тут вистачає «зірок» шоу-бізнесу, до всіх не придивишся. Все продумано... Здавалося... Головна ставка — все ж таки не будуть шукати небіжчика... І ось нате вам! Спочатку стаття в емігрантській пресі, вигадана якимось ідіотом, стаття дурнувата, але своєю дурістю небезпечна. Влаштувати скандал означало звернути на неї серйозну увагу, а цього робити не можна. Але й демонстративно не реагувати теж небезпечно. Кретинічна ситуація. Тепер цей брюнет... Що б там не було, слід порадитися з матір’ю.

До всього Лідія раптом згадала майже аналогічну історію. Гм, майже... Жінка, міс Джонсон, як вона себе назвала, хоча вона така ж міс Джонсон, як... З чим би порівняти? Ну хоча б себе із Памелою Андерсон. З совків ця «міс», з совків, чого не приховати, того не приховати. Тримається чудово, у смислі — грає професійно. Міс Джонсон і той мовчазний чоловік із нею... З них усе почалося, вони діяли схоже, попереджаючи батька, але вони таки врятували йому життя. Хай перекраяли, хай фактично примусили почати нове, але ж — життя! Хто знає, раптом сьогоднішній брюнет у своєму «шевроле» теж батькові допомогти хоче? І про телефон багатозначно натякнув... Міс Джонсон теж від телефонів застерігала... Ну, у будь-якому разі без матері не розібратися! І не телефонна розмова потрібна, це вже точно! Мати зараз у офісі? Повний вперед!

Клавдія Селіді дуже хвилювалася й поспішала. Відмінила всі справи, попросила Міллі замовити квиток на найближчий рейс до Лос-Анджелеса. І Хазарові вдалося-таки купити такого собі чоловічка в компанії, бо хоча корабель на дно не йде, та капітана штормовою хвилею злизало з борта, команда в легкій паніці, хоч один щуряка з корабля побіжить, і щуряка гроші свої чесно відпрацював: про те, що Клавдія до Каліфорнії раптово зірвалася, справи відклавши, після того, як один із хлопчиків Хазара, як і задумано було, до доньки її підкотився, Хазар дізнався досить швидко, двоє хлопців вичепили її в аеропорту, квитки на цей-таки рейс були, щоправда, класом нижче, ну, та нічого. Стеження за собою Клавдія не помітила, не вміла вона гратися в такі ігри, та й голова не тим зараз забита...

З аеропорту вона поїхала у взятій тут же напрокат машині. «Хвости» із прокатом не морочилися, зупинили перше-ліпше таксі, показали водієві кілька сотенних папірців і звеліли не відставати від о-он того «форда».

Їхали довго, заїхали на якусь околицю. Таксист-негр тримався на потрібній відстані, старанно виконував побажання клієнтів, заробляючи додаткові чайові. Нарешті «форд» зупинився біля непримітного бунґало, проминувши перед цим стовпчик із табличкою: «Приватні володіння». Не лізьте, значить, кому не треба. Такими табличками втицяна майже вся приміська зона Лос-Анджелеса. Люди Хазара звеліли водієві гальмонути. Треба придивитися, чого вона отак просто сюди рвонула, похеривши важливі справи.

— Даремно ти приїхала.

Тон чоловіка дав Клавдії зрозуміти, що вона зробила якусь помилку, котру не виправити і наслідки якої не забаряться виявитися. Вона промовчала, чекаючи пояснення. Селіді пройшовся по кімнаті і знову продовжив:

— Нічиєї вини нема. Нас спровокували, Клавдіє. У них нічого не було, окрім ідіотської версії в газеті. І когось із наших вони точно тримають на платні, — він зітхнув. — Цього не уникнути. Лідія не повинна була ніяк реагувати. Ти — тим більше... Та я все одно не шукаю винних... Значить, так мусило статися... Мені взагалі не подобалося все це з самого початку, але виходу не було, і потім — я думав про вас, не сприйміть це за гучні слова... Якби мене справді...

— Не треба про це!

— Гаразд, не треба. Але виходу все одно нема. Знову нема, — він говорив повільно, виважуючи кожну фразу, і Клавдії здалося, що зараз він говорить сам із собою, просто міркує вголос.

— Вибач, я могла подзвонити. Не ризикнула. Вони могли прослуховувати телефон...

— Вони, вони... Міфічні «вони»... За тобою стежили, не помітила?

— Взагалі-то я не подумала... — Клавдія розгубилася остаточно і навіть для чогось визирнула у вікно, піднявши жалюзі, як у фільмах про шпигунів.

— Нічого, люба, ти не повинна була думати про це, все правильно. Ми ж не в козаки-розбійники граємося... Я хотів сказати, в такі ігри грати не вміємо... Тому тебе й підловили, та й мене, старого, заодно...

Він хотів сказати, що коли за дружиною стежили, то адреса ця вже для «них» не секрет. Що з’явитися сюди «вони» можуть будь-коли. Що захочуть його добити вже з бандитського принципу, владу свою всюдисущу показати, зміцнити. Аякже! Селіді у принципі — жертва мафії, громадянам вони вже це довели. Самолюбство у «них» хворе, вразливе, як у совдепівських чинуш, ті теж свою мізерну, але владу самі собі постійно доводили, ще й у люстро, мабуть, косували — он який Я збоку! Та промовчав Олександр Селіді, бо дружина й без того перейнялася почуттям провини, навіщо її засмучувати?

— Усе нормально, люба, — він провів рукою по щоці Клавдії, і вона сумно усміхнулася, згадавши, що саме такий жест він зробив, коли вперше поцілував її. — Викрутимося. Просто тримайся обережніше і не піддавайся на провокації. Думаю, вони ще будуть. Скоро взагалі все скінчиться. Скоро справи Танака перебере, японці нашій шпані поки що не по зубах, вони й заспокояться. Повертайся до Нью-Йорка, план дій лишається той самий.

А план досить простий. Як тільки Танака-сан стане юридичним власником «Хронос Лімітед» — тільки-но велика акула ковтне дрібну рибку, якщо вже висловлюватися образно, — Олександр Селіді зі спокійною душею лягає до приватної клініки, де в результаті чаклунства хірурга назавжди розстанеться зі своїм античним профілем. Тим часом Клавдія придбає затишний будиночок у Флориді, десь у Порт-Шарлотт або Сарасоті. Рай для пенсіонера, морське повітря, пальми, фруктовий сад і пташиний щебет. Леслі Ґордон допоможе із новими, абсолютно справжніми документами, хоча тут Америка попереду всіх, нікому ні до кого нема діла, хто зверне увагу на скромного чоловіка, котрий насолоджується заслуженим відпочинком? Кому він буде козирям своїми документами? Ні, звичайно, вони потрібні, але... Клавдія через деякий час перебереться до нього, у неї та Лідії залишиться частина акцій, така домовленість із Танакою. На Флориді у Клавдії буде юридична практика, невеличка, але буде, юристи з Нью-Йорка цінуються, Флорида кишить багатими людьми, їм потрібні досвідчені юристи. Такий ось план. Якщо ніхто не стане на заваді, що вже під великим сумнівом...

Приблизно через дві години після того, як Клавдія поїхала, у двері подзвонили. Селіді від несподіванки впустив книгу, яку взяв, аби відволіктися. Щось швидко хлопчики спрацювали! Чому ти так думаєш? А кому ще треба так наполегливо ґвалтувати дзвінок! Він же нічого толком придумати не встиг, доведеться без особливих хитрощів, вони ж по його душу, після всього він не здатен захиститися! Селіді витягнув із ящика столу «люґер», подарунок Леслі Ґордона, сховав зброю в кишеню халата і пішов відчиняти. Не будуть же вони з порога пуляти, не заведено так, принаймні спочатку поговорять, похизуються, це саме така публіка. Хай зайдуть, хай...

На порозі стовбичив худорлявий негр. Потерті джинси, пістрява сорочка навипуск, голена голова, хитрі очиці.

— Вибачте, сер. Я потурбував вас...

Якого дідька йому треба?

— Ви дозволите зайти, сер? У мене важлива інформація... Сподіваюсь, ви не будете невдячні, сер... Та не говорити ж про важливі справи на порозі?

Селіді відсторонився, пропускаючи несподіваного візитера, зачинив двері і діловито засунув руки в кишені халата, стиснувши правицею руків’я «люґера».

— Слухаю вас, е-е-е...

— Мене звати Сідней, сер, Сідней Хоуп, — хитрі очиці уникали зустрічі з поглядом хазяїна. — Я таксист, сер, я воджу таксі, фірма «Каліфорнія кеб», кожен робить те, що вміє, сер... Я часто підвожу різних диваків, це не заборонено, якщо вони не заважають суспільству, сер... Я ніколи не цікавлюся справами клієнтів. Але сьогодні я віз двох джентльменів, білих. Вони звеліли мені їхати за синім «фордом», вони заплатили, така робота, сер...

— Можна коротше?

— Вони стежили за дамою, сер. За тією, що приїздила до вас не так давно. Вони звеліли чекати, поки леді не поїде назад, потім я повернувся з ними до аеропорту. Це не моя справа, сер, — негр зам’явся. — Можливо, вони детективи. Їх можна зрозуміти, вибачте, сер, її чоловік або ваша дружина... Думаю, вам цікаво це знати, сер...

Селіді вже не стримував реготу. Здивований Сідней Хоуп залупав своїми хитрими очицями. Що він смішного сказав?

— Гаразд, — приступ реготу минув, Селіді постарався бути серйозним. — Що ви хочете за ваші «важливі» відомості, містере Хоуп? Ви ж для цього...

— Я лише з бажання допомогти, сер! Мені, звичайно, хотілося б знати, наскільки для вас це важливо...

— Ви дуже допомогли мені, містере Хоуп. Одну хвилинку, — Селіді, боячись нового нападу реготу, пройшов до кімнати й повернувся з білим прямокутним конвертом. — Прошу вас, візьміть оце. Ви робите корисну справу, містере Хоуп. Сподіваюсь, ви допоможете не лише мені.

Конверт миттю зник у надрах задньої кишені джинсів таксиста. Розсипаючись у подяках, Хоуп пішов геть, а Селіді одразу знайшов виправдання, чому в останній момент він замість одного долара, як хотів одразу, поклав п’ятдесят. Негр, сам того не розуміючи, підняв йому настрій — і з таким чудовим настроєм можна краще підготуватися до зустрічі із міфічними «ними», думається якось легше... Як там Утьосов співав? «Легко на сердце от песни весёлой»...

Гостей логічно було чекати в той же день. Селіді вже зняв трубку, аби викликати з Нью-Йорка Леслі, але той прихопить з собою людей, що в теперішньому становищі було вкрай небажано. Клавдія, Лідія, Леслі, лікар, що робитиме пластичну операцію, — вже забагато людей знає, що сенсаційна загибель відомого бізнесмена вигадана, і американського обивателя обдурено. Розголосу уникнути стане дедалі важче. Йому самому це нічим не загрожує, навпаки, з нього обов’язково зроблять героя, і в цьому випадку бажаного спокою ніколи не буде. Сьогодні Леслі з хлопцями врятують його, та на цьому навряд чи припиниться ланцюжок замахів, він знає психологію бандитів, вони точно почнуть ганятися за ним і його родиною з принципу. Коли гості не з’явилися, Селіді квапливо почав збиратися, бажання тікати стало несподівано непереборним. Але раптом, побачивши своє обличчя в дзеркалі, люто копнув чемодан. По-перше, цілком можливо, що за будинком стежать далі, і вони дуже зрадіють, коли підстрелять його, переляканого втікача, мов куріпку. По-друге, він знає, що вони мусять з’явитися, і зможе зустріти гостей. Багато їх не прийде, ніхто ж не підозрює, що грека попереджено. Йому стало соромно за свою паніку. Селіді знав, що не всі його зараз зрозуміють, але вирішив зустріти гостей сам. Хай приходять.

Вони з’явилися через два дні. Їх було двоє. Вони заговорили англійською, але совкова шпана колишнього СРСР можуть хоч китайською цвірінькати і виряджатися у справжній «найк», справжні «вранґлери» чи «кельвін кляйни», пику не купиш ні в якому маркеті, вона як семафор, візитна картка співвітчизника. А ця парочка — типова шелупонь, мордила ще ті. Селіді був готовий до зустрічі і відразу перейшов на зрозумілу землякам мову спілкування.

— Завалюйте, парняги, завалюйте. Давно чекаю.

Реакція парочки була майже синхронною, вони не приховували подиву, але ж смішно слухати байки про телефонну кампанію, перевірки різні, хоча його телефон замогильно мовчав, як їм вдалося, не вдома все ж таки... Селіді навіть гостинно відступив, жестом запрошуючи гостей зайти, мордовороти рефлекторно пройшли, та вчасно згадали, що справді не зі світським візитом заявилися, та ще грек у них майже за спинами, а от спину супротивникові показувати небезпечно. Один із них, кирпатий і по-дитячому веснянкуватий, схожий на казкового Іванка-дурника, наставив на Селіді «кольт», другий, нехлюйськи неголений, причинив двері.

— Здоров, містере покійник, — мабуть, кирпатий ще на батьківщині надивився американської продукції класу «Б» і нижче, де подібні фрази мандрують з стрічки в стрічку і перекладаються гугнявим голосом, і зараз демонстрував власну кіношну крутизну. — А нічо в тебе тут, на тому світі. Давай, воруши копитами.

Дулом «кольта» він показав на двері до вітальні, і Селіді позадкував туди. Мордоворота посунули за ним, неголений крутив головою на всі боки. Зупинилися вони посеред кімнати.

— Кави не пропоную, випити теж, — Селіді зберігав спокій. Головне позаду. Вони не стрельнули відразу, отже, попереду розмова. Про що — невідомо, та це його мало цікавить. Про що з ними говорити? Але розмова таки стоїть у їхніх планах. Хай коротка, але розмова. Це — потрібний йому виграний час. — Так і будемо баньками лупати? Може, присядемо?

І першим опустився на канапу одночасно з різким вигуком кирпатого: «Не рипайся!» Та він уже сидів, поважно склавши руки на колінах. Навпроти канапи стояли два крісла, мордоворотам нічого не лишалося, як сісти на них. Неголений одразу вмостився зручніше, відкинувшись на спинку, кирпатий і надалі тримав Селіді під дулом револьвера.

— Забери пушку, не треба гратися. Ще стрельне випадково, — грек говорив спокійно, наче ця парочка гралася з ним, і зараз револьвер порсне водою замість свинцю.

— Чого ти розкомандувався?

— Я у себе вдома, хлопчики.

— Доньки твоєї це хата! — подав голос неголений.

— Ти диви, дізналися... Оперативно працюєте, молодці. Ну і чого вам треба? Тільки коротше, у мене літак за годину.

— Нема в тебе ніякого літака!

— Квиток можу показати.

— Засунь його собі в жопу! Вже ніхто нікуди не летить, знаєш анекдот?

— Гаразд, до цього ми ще дійдемо. Ти, синку, зброю все ж таки опусти, бо якщо ви справді побалакати зайшли, то під дулом ніяких розмов не буде. Краще просто зараз стріляй.

— Куди подінешся, — буркнув кирпатий, але дуло опустилося.

— Тепер я уважно вас слухаю. І спробуйте якнайшвидше, у мене справді обмаль часу.

— Нас просили закінчити одну роботу, — кирпатий картинно скривив кутик рота у посмішці, і Селіді зайвий раз переконався — парубійко задоволений собою, шкода, дзеркала нема, щоб збоку на себе подивитися. — Тільки спочатку декому цікаво, за скільки і як ти домовився з парочкою мудаків, котрим заплатили за те, аби вони красиво тебе грохнули. І взагалі цікаво, як це люди вибухають у машинах, а потім воскресають?

Селіді потер чисто поголене підборіддя великим пальцем правиці, старанно вдаючи роздуми.

— Якщо запропонувати вам зараз якусь суму, ви, напевне, відмовитеся. Або візьмете, а потім я отримаю кулю в голову? Чи не так? Шансів у мене нуль? — дурнувата посмішка кирпатого підтвердила, що він міркує правильно. — Моя смерть нічого не змінить, це швидше справа принципу, так? Я ось що подумав: тут просто вистава намічається. Мій труп десь підкинуть, а хтось потурбується, щоб історія моєї смерті прогриміла широко, що рука мафії мене таки дістала, як би там не старалися різні хитруни. Бійтеся нас! Що ж, непогана реклама, непогана.

— Щось ти таке женеш непонятне, — озвався із глибини крісла неголений.

— Я бізнесмен, як вам відомо, і не просто сам мислю практично, а й думаю, що інші теж не дурні, ставлю себе на місце партнера чи супротивника. В шахи граєте?

— Ти відповідай, про що тебе запитали, — кирпатий погрозливо поворушив озброєною рукою.

— Все, що хотів, я сказав, — Селіді подивився на годинник. — А тепер мені пора, — він вийняв із кишені пістолет.

— Куди це тобі пора?

— Зараз я встану і вийду з дому, — він переконливо наставив пістолет. — Ви, якщо хочете жити, залишитеся сидіти на місці. Не рухаючись. Ви ще не зрозуміли, шпанята? Крісла заміновано. Причому система така, що навіть якщо ворухнеться хтось один, машинка спрацює, і вас розірве на шмаття.

Селіді говорив спокійно, впевнено і люто. Йому з біса набридла ця нахабнюча шпана, котра й без того переламала йому життя, а тепер не дає спокою, через таких він не міг нормально працювати в Союзі, і тут вони псують йому кров, і він, розумний сивий чоловік, мусить бігати й ховатися від цих дегенератів! І йому хотілося, аби ці двоє зрозуміли, яким злим буває Олександр Селіді, нащадок прадавніх аргонавтів.

На їхніх обличчях з’явилася непевність. Вони ще не вірять...

— На понт береш, сучара! — рикнув кирпатий.

— Спробуй — встань! — вигукнув Селіді і сам рвучко підвівся з канапи.

— Сиді-іти! — неголений заволав не Селіді, а своєму напарникові, вловивши його готовність ворухнутися, і кирпатий проти волі залишився на місці, перелякано вдавивши сідницю у м’яке сидіння.

— Спробуй, спробуй, — повторив Селіді. — Я можу блефувати. А раптом справді рвоне? Забули, як рознесло мою машину? Що, повторити? Вибух тоді був справжній, а цього разу будуть справжні шматки тіл. Ваших тіл. Не одні ви «пекельні машинки» по гаражах підкладаєте.

Він м’яко вийняв з руки кирпатого «кольт», поклав на столик. Хусточкою навіщось витер дуло, за яке брався рукою.

— Ти... с-сука.., — і все ж таки далі лайки кирпатий не наважився піти, залишився сидіти на місці.

— Якщо я спокійно полечу, за півтори години прийде людина і, так би мовити, розмінує ваші дупи. За цей час бажано навіть не соватися в кріслах. І ще краще буде, якщо ніхто з вас не захоче до сортиру. Ну, може таки спробуєте підвестися? Чи ви мені довіряєте?

Селіді підхопив з дивана кейс. Валізи вже спаковані в багажник. Виходив він під супровід густого добірного мату. Та поворухнутися ніхто не насмілився.

Тепер його точно не знайдуть. Поява цієї нечистої парочки збила його плани, але хіба вперше? От що востаннє — це точно. Він зробить, як задумав. Правда, ще ота жінка... Так звана міс Джонсон. І приятель її. З ними напевне захочуть поквитатися, фокус же розкрився. Але — яке йому тепер до всього цього діло! Дорослі люди, виберуться. Попередити ніяк, совість у нього чиста. Для нього все скінчилося. Так що про різні дрібниці краще не думати...

У поліцію надійшов анонімний дзвінок. Невідомий чоловічий голос повідомив, що в будинку міс Лідії Селіді, власниці магазину одягу, якісь підозрілі особи, притому що господиня нещодавно перенесла втрату батька, про це всім відомо, і в цей час перебуває в Нью-Йорку. Себе анонім не назвав, мотивуючи тим, що не хоче втручатися в сумнівні чужі справи. Дзвінок вдалося засікти — автомат в залі чекання аеропорту. За вказаною адресою справді перебували двоє невідомих. Вони вели себе досить дивно — вимагали викликати спеціалістів по вибухівці, бо крісла, в яких вони сидять, заміновано, і вони не можуть поворухнутися. Сапери прибули на місце і переконали всіх присутніх, що ніякої «пекельної машинки» нема, після чого поліція, заспокоївши непроханих гостей, що вчинили гармидер, почала виконувати свої професійні обов’язки. Жоден із молодиків не зміг ясно й чітко пояснити, як і чому опинився в домі міс Селіді. Сама господиня ввечері прилетіла з Нью-Йорка і дуже здивувалася, заставши у себе вдома поліцію. Тут же нагодилася преса — гучна справа Селіді була ще пам’ятна. На той час з’ясували особи невідомих. Обидвоє виявилися емігрантами з колишнього Радянського Союзу, це знову привернуло увагу преси до улюбленої теми останніх років: проникнення в Америку так званої «російської мафії». Найбільш радикальні засоби масової інформації вимагали в уряду переглянути систему надання різним непевним особам права на проживання і отримання громадянства США. Непрохані гості міс Селіді, у яких було до того ж виявлено зброю, були заарештовані, і скоро преса втратила до них інтерес, справедливо вирішивши, що тепер порушники американських законів — сфера зацікавленості поліції. І без того щодня сенсації...

Київ. Серпень

— А-а-а-йй! Бо-о-ля... Досить! Малахов, боляче! А-а-а-ййй-яй!

— Знаю, — Малахов скривився, крик бив по вухах, неприємний звук, неначе кошеня мучать. — Відпочинь, Батон.

Мордоворот із перебитим носом витер тильним боком долоні спітніле від старанної роботи чоло і відсунувся вбік.

Малахов сидів, схрестивши руки на грудях, на капоті свого «мерседеса». Навпроти нього із перекошеним від болю обличчям знаходився той, кого Антон із Вітою охрестили Котом, а всі інші знали як Рому Помідора. Своє прізвисько Роман Сергійович отримав ще в часи отроцтва, породило його оригінальне прізвище, яким нагородив сина батько — Томатов. Зараз він був голий по пояс, товстеньке черевце, рожеве, як у молоденького підсвинка, нависало над паском. Руки зв’язані дротом і припнуті до високої гілки. Його підвісили так, що ноги ледь торкалися землі, він міг ледь відчувати її пальцями. Його не били по обличчю, вдарили лише раз, коли заїхали углиб лісу і витягли з машини, влучний удар розкраяв губу, і тепер Рома Помідор машинально злизував кров. Зате решта тіла затерпнула від побоїв, на грудях та животі вже червоніли сліди від опіків, від болю та переляку він встиг обмочитися, але серйозно побоювався, що печінку йому таки відбили, а якщо ні, то до цього йде, хлопці справу знають, а що як від мужчини від нього тепер толку нуль, він переконаний на всі сто. Правда, чи є у нього взагалі шанс...

— Не знаю! Не знаю, Малахов! Убий — не знаю!

— Уб’ю, — байдуже підтвердив Малахов. — І не зарию, падло, просто так тут кину, звірина різна пожере.

— Ну за що-о-о?!! — Помідор по-баб’ячи заголосив і навіть рвонувся відчайдушно, збираючись, мабуть, стати навколішки перед мучителями, та дріт боляче смикнув руки, біль жахнув по тілу. — Ну не я ж винен, не я, не я!

Малахов відокремився від капота, наблизився до полоненого впритул. Обличчя Роми обдало горілчаним перегаром. П’ятірня Малахова стисла волосся Помідора, той зойкнув, та Малахов ніяк не зреагував, ударив голову полоненого кілька разів об стовбур дерева, Рома заплющив очі, стиснувши повіки, і застогнав.

— На мене дивися, суко! — очі миттю розчахнулися, в них читалися покора, біль і переляк. — Ти мені привів цю парочку гівнюків! А вони обвели мене, як останню курву, забрали мої бабки і допомогли грекові зашифруватися! Мені потрібні мої бабки! Це не все — я хочу відірвати яйця тій гниді, пустити по колу його бабу, а потім нагодувати їхніми шматками собак! Сам хочу, оцими ось! — він ткнув у обличчя Помідора розчепіреною п’ятірнею, від чого голова полоненого знову вдарилася об стовбур. — Ти був з ними в контакті кілька років, мудак, і не знаєш, де їх шукати? Думаєш, я таке схаваю? Я півмільйона угрохав на цю справу! Зрозумів — півмільйона! То це ти мені бабки віддавати будеш? Ну?

— Я... я віддам... Продам усе!

— Тобі, суко, ще раз пузо припалити — і ти лимон почнеш віддавати? Ти досі не зрозумів, чого я хочу? — тепер зігнута в лікті правиця Малахова лягла полоненому на горло і натиснула так, що Помідор захрипів, і перед очима в нього від раптового браку повітря замигтіли кольорові зірочки. — Ти не зрозумів, падло? Ви домовитися могли разом, проти мене! Бабки поділити й забути! А ось не вийшло ні хріна, розкололося все! І якщо ти їх мені здаси, а я обидвох візьму, вони тебе за компанію здадуть. Цього боїшся?

Він прибрав руку. Помідор закашлявся. По щоках котилися сльози.

— Ні... Я не знаю нічого... Правда... Конспірація у них...

— Чув я цю пісеньку вже! Подумай! Добренно подумай! Батон, допоможи!

Малахов ступив убік, даючи місце флегматичному Батонові. Очі Помідора стали круглими від жаху, і раптом у пам’яті, як після могутнього підводного вибуху, спливло щось, маленька деталь, уламок щогли, за який схопився потерпілий від корабельної аварії.

— Знаю! — заволав він. Батон таки втопив кулак у його животі, але вдруге бити не поспішав, запитально глянув на хазяїна. Малахов жестом звелів припинити, знову наблизився до полоненого.

— Що ти там знаєш?

— Знаю! Вони... зав’язувати хотіли... Так мені мужик говорив...

— Чули вже. Все?

— Не все! Він якось ляпнув, що до Криму збираються. На спокійне життя. Дві хати вони хочуть там купити! В Євпаторії чи ще десь — він не говорив! — інформація лилася з рота Помідора суцільним потоком. — У одній жити, другу здавати... Пансіонат начебто... Щось таке вішав... Бабла, казав, вистачить...

— Вистачить, казав... — очі Малахова злобно блиснули. — Падло... Гаразд, що я маю з того, що ти навішав оце тепер?

— Треба пошукати по фірмах... Шанс маленький, але є... Ти ж у нерухомості крутишся. Покупка не проста, не дача під Києвом...

У них напевне хата тут, котру теж продати треба, причому десь одночасно з купівлею кримських будинків чи що вони там хочуть... Таких покупок по пальцях перерахувати можна!

Малахов звелів йому заткнути пельку, знову примостився на капот машини, закурив. Логіка в словах цього побитого придурка була. Справді, крупна операція, масштабна навіть, запам’ятатися повинна. Агентств, котрі мають широку мережу регіональних представництв чи просто філіалів, дійсно, не так багато. І не всі під його, Малахова, оком, якщо фірма солідна, у неї своя система охорони, зуби поламати можна, тут самолюбство зараз ні до чого, признаємося собі чесно й відверто, громадянине Круглий. Не всі вам по зубах, погано, та що поробиш. Якщо вирахувати цю угоду, якщо простежити її — ось вона, ниточка в лабіринті! Тільки люди інтереси клієнтів там відстоюють, таємниці бережуть... Нічого, ціна всьому є, а справа така — його престижу стосується, принципів, не можна «кинути» Круглого, покарати зрадників треба...

— Ти вирахуєш фірму, — навіть погляд Малахова завдавав Помідорові тиску й болю, а також давав зрозуміти — заперечень просто не може бути. — Це тобі шанс. Заробляй право жити, гнидо. Спробуєш злиняти... Хоча пробуй, діло твоє. Здогадайся, що тобі за це світить. Все ясно?

Помідор промовчав, сил не було, він просто закивав головою, як механічна лялька.

— Слухаю вас!

Ввічливі безликі «слухаю вас» остобісіли Романові Сергійовичу Томатову, тим більше що розмови завершувалися нічим. Результат нульовий, список потрібних агентств теж меншав, та він, власне, й не був аж таким великим. Але Томатов уперто накручував усе нові й нові номери телефонів. По-перше, йому кортіло жити. По-друге, над ним похмуро висіли двоє горлорізів Малахова. І, нарешті, він сам проникся азартом.

— «Хаус Континенталь»?

— Так. Що вас цікавить?

Схема проста: ніхто сьогодні не каже клієнтові «ні». Як правило, йому хочуть бути максимально корисні, і лише потім, зітхаючи, не відмовляють, не розчаровують — обнадіюють. Зараз допомогти вам, на жаль, не можемо, але у принципі подібні варіанти можливі, подзвоніть так десь днів через два близько одинадцятої, запитайте Галю-Таню-Любу-Віту, думаю, на той час у нас для вас будуть приємні новини, так що дзвоніть, завжди раді нашим клієнтам, до побачення... Але якщо хоч якийсь шанс виконати замовлення є, про це повідомляють. Так, є ще потенційні покупці, але подивимося, у кого більша платіжна спроможність, треба ж домовлятися. Отут і вирине потрібна інформація. Чи варіант: так, подібне вже проходило, ось нещодавно клієнти купили те, те й те, там, там і там... Хай благенький, але шанс. Томатов більше покладався на такий варіант, він був певен, що парочка, котра так круто його під монастир підвела, взагалі зникла з Києва.

— Мене цікавить Крим. Чи є можливість купити будиночок і квартиру десь там? Матеріально я не обмежений, мені потрібна саме така сполука: окремо будинок і окремо квартира. Можливий варіант обміну, свою київську квартиру на Євбазі я продаю, так що обмін із доплатою може бути. Ви слухаєте?

— Так, я все чую, — голос набув явно зацікавлених ноток. — У нас є філія в Криму, ми мусимо перевірити, чи можна щось для вас зробити. Я зараз переключу вас на потрібний вам відділ, там допоможуть.

Заграла мелодія, потім у трубці клацнуло, і він почув точно такий самий жіночий голос:

— Слухаю вас. Мене звуть Аліна.

Томатов акуратно повторив своє прохання, краєм ока помітивши, що горлорізам достобіса набридло слухати одноманітну монотонну балачку. На тому кінці дроту запала тиша, котра тривала не більше як двадцять секунд. Тепер голос звучав обережно.

— Ви можете до нас приїхати? Самі розумієте, краще не по телефону. Знаєте, де ми знаходимося?

Зараз Томатов розмовляв до певної міри із колегою. З посередником. І зрозумів невідому йому Аліну, як посередник посередника: щось може вигоріти. У нього засвербів кінчик носа, кажуть, це ознака близької пиятики, та в його випадку цей симптом означав реалізацію планів, удачу. Скільки фірм він обдзвонив? Шість? «Хаус Континенталь» — сьома у списку, є ще одна контора — і все. Невже пощастить? Так не буває...

Бойовики Малахова залишилися чекати його в машині біля офісу на Печерську, куди вони домчали за двадцять хвилин після розмови. Як і було домовлено, Аліна чекала біля входу. На вигляд їй років тридцять п’ять, це Рома Помідор одразу відзначив. Незважаючи на спеку, довга темна спідниця, в тон їй легенький жакет-безрукавка, зайвої косметики нема, вираз обличчя діловитий. Коротка стрижка. Клієнти у справах приходять, відволікати їх нічого не повинно.

Вони пройшли до неї в кабінет, один із численних невеличких пенальчиків, на які покраяне було приміщення офісу. До справ перейшли відразу, і це сподобалося Томатову. І купюру зелену змахнула зі столу наче між іншим...

— Бачте, у нас є підходящий варіант, — Аліна витягла з принтера роздрукований текст. — Родина продає особняк, — вона підсунула до Помідора дві кольорові фотографії з його зображенням. — Передмістя Євпаторії, буквально десять кілометрів від міста. Туди транспорт ходить. Коштує, звичайно, чимало, але вкладення грошей, самі розумієте, вигідне. Є кілька квартир, міняють Євпаторію на Київ... Тільки у нас тут делікатна ситуація, — вона обережно добирала слова — Особняком у принципі цікавиться одна пара. Досить давно, це мої, гм, клієнти. Їм потрібні саме квартира і особняк. Квартиру я підібрала... Справа в тому, що вони хочуть провести справу одночасно, в один день, — Томатов мовчав, затамувавши подих, як рибалка, котрий відчув, що на гачок уже накльовується, і боїться відлякати рибу. Аліна повела далі. — Так зручніше, я розумію. Власники особняка готові, через тиждень їхня донька повертається з-за кордону, а так вони у принципі на чемоданах. Для чого вони продають гарний будинок, не купуючи нічого навзамін, я поняття не маю...

Тут Аліна кривила душею. Кожен продавець, звичайно, перевірявся агентством. Власник особняка — бізнесмен із «нових», у нього почалися проблеми, та він далекоглядний, і, за чутками, збирався до Росії, де його дістати важче, майно почав продавати, поки не пізно. Аліна сама була зацікавлена у якнайшвидшому завершенні цієї операції: адже поки особняк не проданий господарем, його можуть або запалити бандити, або конфіскувати представники влади, а як чужа власність він втратить інтерес для певних осіб. Тиждень — термін невеликий, почекати можна, покупці тим більше готові. Але з приватизацією квартири питання затягувалося, і якщо запропонувати цьому клієнтові іншу квартиру й особняк, можливо, процес піде швидше. Не хочеться втрачати гарну клієнтуру, але справи понад усе...

— Ви кажете, покупці є?

— Так, вони чекають від мене на дзвінок. Там проблеми з приватизацією, але скоро вони вирішаться, я так собі думаю. Якщо ви зустрінетеся з цими покупцями, — Аліна зраділа ідеї, яка несподівано стрельнула в голову; хай вони самі домовляються, а вона буде працювати з тими, хто більше заплатить, обидвоє зацікавлені, явно почнуться торги, — і перебалакаєте з ними, то, думаю, знайдете спільну мову. Вони таки перші, як би різко це не звучало.

— Звичайно, звичайно! — закивав Томатов. — Як із ними зв’язатися?

— Ми не даємо жодних координат, самі розумієте. Заберіть, я і без того зробила для вас достатньо, — чергова купюра зникла там, звідки визирнула, в кишені Помідора. — І потім ці клієнти самі зв’яжуться зі мною. У наперед обумовлений час.

Гра у «гаряче-холодно». Тепер «гаряче», Помідоре, явно «гаряче», зовсім «гаряче»...

— І як же мені... нам бути?

— Вона дзвонила два дні тому. Клієнтка. Покупець. Буде тут за п’ять днів, саме на той час, сподіваюся, з квартирою в Євпаторії все вирішиться. Вона передзвонить перед тим, як їхати до мене, а я передзвоню вам.

— Краще я вам, — променисто усміхнувся Томатов, та, вчасно згадавши про вибитий нижній зуб, негайно прибрав усмішку. — Може, всі ці розмови даремні, не хочу вас підводити... Може, у мене на той час щось наклюнеться інше, я теж гуляти не буду просто так. Але спробувати можна, — він підвівся. — Велике спасибі.

Тепер Аліна не заперечувала проти ще однієї купюри. Ділова жінка. Не вийде ґлобально, заробить на малому. І патякати точно не буде. Знову ж таки — ділова. З такими приємно мати справу.

Прикарпаття. Серпень

— Як сьогодні почуваєшся?

— Хоч зараз на танці!

Віта поміняла квіти у вазончику, що його сама купила в якогось народного майстра, виліплений з глини у формі квітки, що розпускається. Вазончик вона поставила на тумбочку біля його ліжка чотири дні тому, квіти із сентиментальною впертістю, якої не чекала сама від себе, міняла щодня. Антон усміхнувся з подушки, але усмішка все ще виглядала кволою, та й колір обличчя поки що не дуже відрізнявся від кольору наволочки.

Вона згадала чомусь, як злякалася, коли Антон раптово схопився за бік, опинившись у натовпі туристів, і осів у пилюку. Її рука автоматично майнула під штормовку, шукаючи зброю, але відразу ж Віта із розпачем пригадала, що вже звикла залишати її в номері, та й Антон не носив при собі нічого вогнепального з якимось видимим полегшенням. Люди оточили його, а вона, зойкнувши, кинулася розштовхувати натовп, сподіваючись побачити кров і водночас прикидаючи, звідки могли стріляти і чи стрілятимуть іще. Та крові не було, Антон просто скоцюрбився на землі і стримував стогін. Їхня сусідка пані Славця, лікар із Коломиї, категорично заявила, професійно обмацавши хворого: «Апендицит! „Швидку" викликайте!» А коли в райцентрівській лікарні лікар підтвердив діагноз, Віта нервово засміялася. Присутні нічого не могли второпати, а вона, в свою чергу, нічого не могла пояснити. Хто зрозуміє, що дорослий мужик, одного разу, ще будучи опером, підстрелений під час сутички з братвою зі Сталінки, а потім якимось дивом збережений від ножів, куль та «пекельних машинок», міг загнутися просто так, від банального апендициту. Операцію зробили швидко, успішно, немов граючись — подумаєш, апендикс.

Вона згадала також, поправляючи букет у вазоні, як хотіла тицьнути головлікарю гроші і попросити знайти Антонові окрему палату, та вчасно зупинилася. Не тому, що палат не було, врешті-решт за гроші сьогодні можна практично все, скажімо так —

багато чого. В одній із київських лікарень солідному бізнесмену не просто виділили окрему палату, найняли для нього постійний персонал, поставили у палаті холодильник і відеодвійку, а ще й зафрахтували палати ліворуч і праворуч для охорони. Столиця не дивується, а тут, у маленькому прикарпатському містечку, звичайний турист у окремій палаті приверне увагу. Це небажано. Краще зайвий раз перестрахуватися й не висовуватися. Мало хто може зацікавитися багатим столичним чоловіком? Ні, хай він лежить у палаті на трьох. Ну а потім Віті взагалі стало чомусь соромно за свої панські примхи, нехай вони й виникають лише подумки. Як там: якщо ліве око спокушує тебе, вирви його? В усякому разі, Антонові в компанії не нудно. Після апендициту видужують швидко, полежить днів десять...

До цього випадку вони проводили час чудово. Здавалося іноді, що минулого життя як не було, що жити вони почали тільки тепер, тут, на турбазі, у невеличкому затишному номері із кольоровим телевізором, серед буйної карпатської зелені і запаморочливих передгірських панорам. Вони піднімалися на перевали, по півдня видиралися на лісисті пагорби, збирали гриби, віддавали їх на кухню, і з них спеціально для них готувалися смачнющі страви. Вони кілька разів організовували вихід на природу із шашликами, печеною картоплею, міцним гуцульським самогоном і піснями. Віта попри все лишалася підозріливою і нагадувала Антонові, що не варто так звертати на себе увагу, вони й без того надто вже розгулялися. Тоді Антон придумав логічне обґрунтування власним нестримним веселощам і запропонував влаштувати в ресторані щось на зразок власного весілля, ось і маєте привід для гулянки! Віта тоді ще засміялася — застарі вони для молодят! Ну, не такі вже вони й застарі, ти у мене зовсім дівчисько, — заспокоїв її Антон. Отже, весільна подорож — це тобі неабищо. За столик запросили кількох сусідів, з котрими встигли заприятелювати, але «гірко» кричав увесь зал і танцювали до пізньої ночі. Іноді Віті здавалося, що вони зі спринтерською швидкістю надолужують те життя, котре промайнуло повз них, що кожен день нового життя дорівнює рокові старого, яке складалося із напруженого вичікування і повільного руху секундної стрілки. Життя, наповнене ломброзівськими типажами, просякнуте кров’ю, збройним та машинним маслом, пороховим згаром, звуками пострілів із прикрученим до дула глушником, скреготом гальм, передсмертними зойками. Антон якось говорив, що вони ще будуть нудьгувати за буремними днями, спокій та розміреність стомлює. Віка тоді стрепенулася: нізащо! Вона прагнула спокійного стабільного життя. Багато ці мужики розуміють... А ще вона хотіла — дитини... Антон, почувши це, усміхнувся: «Допоможемо! — Але додав: — Не тепер. У них ще справи. До речі, як воно там?..»

— Я дзвонила Аліні, маклеру, — Віта поправила білий халат, що сповзав із плеча. — 3 квартирою там наче залагодилося, вона чекає післязавтра.

— Ну і о’кей! Тільки тон мені твій не подобається, жінко.

Антон блазнював, називаючи її останнім часом жінкою, а Віті це дуже подобалося. Чому — сказати це собі не могла.

— Лікар сказав, тобі ще треба лежати. Днів три. Чи навіть більше. Без тебе я не поїду. Чи повернуся за тобою, коли владнаю всі справи в Києві.

— Нерозумно, — Антон попестив її руку, що лежала поверх простирадла у нього на животі. — 3 нашою хатою ми ще нічого не вирішили.

— А що там вирішувати? Документи у принципі готові. Другу, робочу, продати ще треба. Там покупець на низькому старті, бо за безцінь віддаємо разом з усім барахлом.

— Бачиш, скільки справ. Офіс перетворимо на бабки в останню чергу, не горить. Головне — Євпаторія. Так що їдь без мене, ти все одно, господине, більше в курсі справи, — він підморгнув. — Приїду поїздом у суботу, візьми ціле СВ. Дошкутильгаю. Знайшла проблему — апендикс! Звідси з якимось таксистом домовлюся, до Франківська довезуть. Просто до поїзда. Речі із собою забери, поїду так. А ти зустрінеш.

Підсвідомо Віта розуміла, що він правий. Але їй не хотілося лишати Антона тут самого. Звичайно, справи чекають важливі, це — подальше життя, і зараз треба перейти цей місточок, перехідний етап пережити. Почалася репетиція того, іншого життя, котре вони для себе вже придумали і обговорили. Але жіноча впертість брала гору над здоровим глуздом.

— Тобі ж ходити не можна буде.

— Мені вже можна ходити. Я здоровий, як бичок, пам’ятаєш, бичка ми у селі бачили. Схожий, скажи?

Віта не стримала посмішки.

— Дурний ти, як той бичок. Бичок-дурбачок.

— То й нехай. Лікарі підстраховуються. Вони завжди так. Не переживай, люба, не пропаду. І потім — чого ти взагалі боїшся? Що може статися?

Вона поклала голову йому на груди. Його рука провела по її волоссю.

— Не знаю. Ці дні... Усе було так гарно... Мені було добре... Може, дурнуватий цей апендикс вибив мене з колії... І взагалі...

— Бачиш, ти сама не можеш толком усе пояснити. Жіноче. Минеться. В тобі прокидається типова жінка-квочка, — Антон несподівано змінив тон, заговорив діловито: — Не забудь наперед замовити гроші. Мало що... Пам’ятаєш минулого разу?

— Вони ж дома, у сховку...

— Не всі. Частина все ж таки лишилася в тому банку, знаєш, на Березняках? Він надійний, хоча процент порівняно невеликий.

Віта відсторонилася. Погляд її став стурбованим.

— Але ж там лише твій підпис дійсний! Забув?

Антон спохмурнів.

— Да-а... Не можна нам іще розслаблятися, жінко! Вилетіло з голови! Чи не вперше за все життя важлива деталь вилетіла з голови! Гаразд, мене все одно раніше суботи в Києві не буде, сама розумієш. Директор тебе знає, замовити суму нескладно. Отримати — так, мій підпис потрібен. Добре, владнай усі потрібні формальності до мого приїзду, щоб лишилося тільки забрати гроші. Раніше понеділка не вийде, чорт... А, все одно не вийшло б! Утрясай із маклером. На тому тижні все прокрутити треба, хоч кров з носа!

— Тихіше говори. Аліна, до речі, сама зацікавлена. Взагалі немає тут незацікавлених сторін. Держава хіба...

Коли Віта пішла, Антонові стало її шкода. Він пролежує боки, а їй стільки клопотів, та ще плюс машину самій гнати до Києва, важко. Звикла вона, та все ж таки він завжди був поряд. І правда — дурнуватий апендикс...

Київ. Серпень

— Ти точно впевнений?

Помідора діставала підозріливість Малахова, та він з усіх сил приховував роздратування.

— Ту бабу я де хоч упізнаю! — насправді складно впізнати жінку, якщо бачив її лише раз у дзеркало заднього огляду і якщо на ній у той момент були темні окуляри і — ну голову під сокиру кладе! — перука. І все ж таки Томатов довірявся інстинктам, котрі в мить небезпеки загострюються й у людей не менше, аніж у тварин.

Вони сиділи в машині, котру водило поставив так, щоб зручно було споглядати вхід до «Хаус Континенталь». Аліна сказала Томатову по телефону, що потрібна клієнтка з’явиться між одинадцятою і дванадцятою ранку сьогодні, у четвер. Вона попросила не говорити з нею у приміщенні фірми і взагалі по можливості не підставляти агентство під удар, інакше «Хаус Континенталь» ніколи не зможе мати його, Томатова, з-поміж своїх клієнтів. Аліна про це потурбується, так що нехай клієнти з’ясовують стосунки між собою самі й без скандалу. Рома Помідор заприсягнувся в цьому і пообіцяв у будь-якому разі не залишити послуги Аліни без уваги. «Розумієте, що я маю на увазі?»

Вони сиділи в машині вже сорок хвилин. За цей час у двері агентств зайшли й вийшли вісім підходящих за віком жінок.

Жодну з них Томатов не впізнав. Не впізнав і дев’яту, котра з’явилася об одинадцятій п’ятдесят дві. Та була брюнетка із довгим волоссям. Ця — шатенка, акуратно підстрижене волосся ледь торкалося потилиці. Та була в темних окулярах. Ця мружилася від сонця. Та була у джинсах, на цій — вбивче міні. Рома Помідор не впізнав жінку. І навіть інстинкт, на який він так покладався, не виручив його. Він упізнав «БМВ». Навіть якби він заповзявся запам’ятовувати номери, то зашпортався б — вони регулярно мінялися. Але саму машину Помідор упізнав би з тисячі подібних.

Він подався вперед, і Малахов зауважив його рух.

— Вона?

— Вона-а! Тачка їхня, ніхто інший на ній приїхати не міг... У тої прикид інший, тільки чую — вона!

— Тачка при чому? Одна вона на весь Київ, чи що? Промахнемося — макітру скручу!

— Будь спок. Бабу можна хоч зараз брати.

— Зараз нічого брати не будемо. — Малахов говорив спокійно. — Я мужика повинен побачити. Ти його впізнаєш, ти з ним справу мав. Я — тим більше. Тільки він вигулькне — обох ми й накриємо. А поки що бабу попасти треба. До нього приведе, це точно.

Жінка пробула в агентстві близько години, вийшла, сіла в машину, заголивши при цьому стегно так, що малаховський водило облизнувся, і рушила в бік Подолу. Машина Малахова, цього разу не масштабний «шестисотий», а непримітний «опель», повисла у неї на «хвості». За півгодини вони виїхали на Оболонський проспект. «БМВ» в’їхала у двір однієї із стандартних панельних споруд. Жінка зникла у череві під’їзду. Встановити номер квартири залишалося справою техніки. І, з усього видно, жінка не помітила «хвоста»...

Напередодні пішов дощ, освіживши стомлене спекою місто. Віта цілий день валялася на канапі і дивилася у перервах між сном телевізор. Дощ заколисував, і Віта чесно призналася собі, що проспала більшу частину дня із величезною насолодою. Нарешті стабільність вимальовується. Антон буде задоволений. Обидвоє продавців домовилися прийти у вівторок, угода, попередила маклер Аліна, складна, займе багато часу, тому продаж власної квартири вони запланували на середу. Власники особняка вже спакували меблі і звільнять приміщення протягом тижня, із перевезенням все домовлено. Власники євпаторійської квартири теж просять тиждень, та головне — особняк. Свою квартиру Віта запропонувала продати разом із меблями — валандатися ще... Антон погодився, покупці погодилися охоче. Є зараз люди із грошима, що б там не казали! Залишається ще збути однокімнатний «офіс» — і прощавай, столице, пишіть листи!

У суботу вона піднялася рано. Поїзд прибував о сьомій з копійками ранку, і вона, квапливо випивши кави, поспішила до машини, позираючи на годинник. Як правило, вони заганяли «БМВ» у гараж, котрий придбали при нагоді неподалік, але цього разу Віті було просто ліньки, все одно з машиною нічого не станеться, охоронна система спрацює в разі чого. А система в них ой люто реве, одного разу п’яниця перелякався. Повертався додому і, як то буває, рівновагу втратив, сперся на «БМВ», щоб не впасти у листопадову грязюку. Сигналізація заревла так, що чолов’яга з переляку шубовснувся-таки у калюжу. Віті було чого квапитися — як не старалася, а все ж таки запізнювалася до поїзда. Тому особливо не роззиралася, і те, що вона помітила «вольво» на «хвості», можна вважати випадковістю. Вона, в усякому разі, спеціально не перевіряла, логічно розміркувавши, що в тому новому житті, яке вони з Антоном почали майже місяць тому, їм нема чого шукати за собою стеження. Вранці машин їздило порівняно небагато, і навіть попри це Віта звернула увагу на «вольво», що причепилася ззаду, лише з третього разу.

Спочатку вона не повірила і порушила правила, розвернувшись у неналежному місці під знаком. За кермом «вольво», як виявилося, сидів такий же потенційний порушник. Потім вона скинула швидкість, дозволивши обігнати себе кільком машинам, що йшли услід за «вольво». Водій «вольво» теж пропустив усіх поперед себе. Розуміючи, що ганебно запізнюється, Віта все ж таки, виїхавши на Хрещатик, не поїхала у бік Бессарабки, щоб через площу Льва Толстого вирулити короткою дорогою до вокзалу, а повернула на Печерськ, роблячи тим самим зовсім нелогічний гак. «Вольво» не відставав, причепився міцно, мов реп’ях до собачого хвоста.

Віта спохмурніла. Зараз слід відповісти на кілька питань. Що це означає? Хто за кермом «вольво»? Де вони причепилися? Як давно вони її пасуть? Як вони вирахували її? Якщо пасуть давно — чому досі не виявили себе? І що робити тепер? Адже вона приведе їх до Антона...

Спокійно. Не треба панікувати. Може, помилка? Перестань, дурна, які в біса помилки! Ти їм потрібна, красуне. Роззява! Коли вперше замаячила «вольвочка» у дзеркальці? Здається... ага, в районі Куренівки. По дорозі просто так причепитися не могли, отже, ведуть від самого будинку, не випадково. Ясно, сама десь прокололася, дурепа. Розслабилася, зраділа! Так, досить. Вона машинально стежила за дорогою, крутила бублика і спрямовувала машину, куди треба. Думки Віти були в цей час далеко. Отже, напросився висновок: квартиру засвічено, і повертатися туди не можна. Раз. Вона просто зобов’язана зустріти Антона і попередити його. Два. Навіть якщо вона його не зустріне і поведе переслідувачів за собою, Антон зниже плечима і попхається з вокзалу додому, де точно залишилася засідка, а їм цього й треба. Вдвох вони щось придумають. А потім відірвуться від «хвоста». Будь-яким способом. Три. Вже потім, у спокійній обстановці, знайдуться відповіді на всі запитання... Тільки — чи буде вона, спокійна ця обстановка?

Коли вона приїхала на вокзал, у голові її чітко визрів план дій, у всякому разі, на найближчі двадцять-тридцять хвилин. Той факт, чи з’ясували її переслідувачі, що вони помічені й розсекречені, ніякої ролі в її плані не грав. Звичайно, вона намагалася перевіряти елегантно, і, здається, їй це вдалося, шарпанини з її боку вони, здається, не відчули. В усякому разі, «вольво» спинився не відразу за «БМВ», а там, де парковку, в принципі, було заборонено більше, ніж на п’ять хвилин, але Віта не мала сумніву, що стражеві порядку закриють і рота, й очі. Вони не мають наміру робити щось більше, вони просто ведуть стеження, вирішила Віта. Поки що. Подивимось.

Виходячи з машини, вона почула оголошення про те, що поїзд Івано-Франківськ — Київ прибуває на десяту колію. Зараз її квапливість цілком виправдає себе в очах переслідувачів. Центральний вхід у вокзал, як на зло, перекритий, якийсь черговий довговічний ремонт, треба обходити. Віта вже майже бігла, зайвий раз похваливши себе, що на ногах м’які зручні «найки». Та краєм ока вона помітила двох молодиків, що вибиралися з «вольво». Типові рекрути, просторі, мішкуваті спортивні костюми, кросівки, один із них поголений під «нуль», другий просто коротко підстрижений. Обличчя Віта навіть не намагалася роздивитися, та й що це дасть? Звичайнісінькі бандитські морди, тупуваті й готові до будь-яких наказів боса. Набачилася, мала таку можливість і насолоду.

Зелена гусінь поїзда вже сповільнила хід остаточно, коли Віта прибігла на потрібну платформу. Наглядачі маячили нагорі, за шибками залу чекання, спуститися за нею, мабуть, не ризикнуть із метою конспірації. Чекаючи, поки з’явиться Антон, Віта навіть підстрибувала від нетерплячки. Револьвер, завбачливо витягнутий з бардачка, вона приторочила ззаду за паском джинсів. Зброя нагадувала про себе, легенько тицяючись трохи нижче спини. Від сторонніх очей він надійно прикривався легенькою вітрівкою, зранку на вулиці після дощу було вогкувато, так що вона цілком доречна зараз.

Антон з’явився у дверях вагона і привітно махнув їй рукою. Типовий турист, машинально відзначила вона. Борода — в лікарні він вирішив не голитися, — захисного кольору штормівка, зашмольгані сині джинси, рюкзак на плечі, бейсболка. Кедів ще не вистачає і гітари, подумалося раптом Віті. Таких романтиків років тридцять тому на картинках малювали...

— Привіт!

— Здоров, — вона цмокнула його в щоку і швидко мовила: — Не сіпайся, нічого не сталося. Нас пасуть.

Антону справді насилу вдалося зберегти радісний від зустрічі з дружиною вираз на обличчі.

— Хто?

— Ходімо до машини, поговоримо по дорозі. Часу мало.

Потік пасажирів посунув до виходу в місто, і вони не змогли йти поруч. Мазнувши поглядом по вікнах залу чекання, Віта переконалася, що парочка в спортивних штанях зникла. Ясно, куди ж підуть «об’єкти», як не до своєї машини? Та й затримуватися для розмови не можна, вони точно стежать і запідозрять негаразди, ефект несподіванки змажеться.

— Як ти? — Віта помітила, що швидко пересуватися Антонові ще важко.

— Нормально. Що відбувається?

— Мене пасуть зранку. Думаю, від самого будинку. Як давно — не знаю.

— Хто?

— Чорт їх розбере! Я винна, десь прокололася. Правда, де я могла...

— Про це потім. Ствол при тобі?

— Порядок. Де твій?

— У рюкзаку, чорт! Не таскати ж його на собі в поїзді!

— Далеко?

— Тут все одно повно народу, як тут витягнеш? Стоп, секунду! Знаю!

Він пошкутильгав у бік платного туалету. Усамітнитися в кабінці — найпростіший спосіб. Уся процедура зайняла не більше п’яти хвилин.

— Що робимо далі? — діловито запитав він, повернувшись. - Ідеї є?

Обидвоє включилися в роботу миттєво, наче й не було іншого життя в горах, немов заслужений відпочинок і новий спосіб життя лише наснився обом одночасно. Вони повернулися у свою стихію. Вони готові до бою.

— Додому не можна. Що б там не було.

— Само собою. Спробуємо відірватися?

— Можна, а смисл? Так і будемо потім на пальцях гадати, хто і як на нас вийшов?

— Ясно, — Антон, скривившись, провів себе рукою по тому місцю, де скальпель хірурга залишив шрам. — Моя мобільність поки що під сумнівом... Гаразд, от і спробуємо мене в ділі. Гайда, викладай на ходу...

До «БМВ» Антон підійшов сам. Відчинив багажник, недбало закинув рюкзак, зосереджено почав щось перекладати, зиркаючи з-під руки на екіпаж «вольво». Двоє, що повністю підходили під Вітин опис, тупцяли біля машини, третій, водій, прочинив дверцята з свого боку і теж висунувся. Що, більше нікого? Схоже. Трійця крутить головами. Воно й не дивно: чоловік з’явився, зате жінка зникла. Антон неквапно захлопнув багажник, почасти для театрального ефекту, почасти через те, що швидкі й різкі рухи завдавали йому дискомфорту, вмостився за кермо, завів мотор. Щось йому не сподобалося, він вийшов, залишивши дверцята прочиненими, відкрив капот, знову скосувавши в бік супротивника. Ага, хлопці занепокоєні його явним наміром їхати, не дочекавшись напарниці. Щось із мотором, добре, затримка доречна, та й виходу нема, події треба форсувати, а то й цей, чого доброго, змиється...

Голомозий та стрижений, розстебнувши блискавки своїх спортивних курток, рушили до Антона.

Все сталося, коли вони подолали половину відстані між «вольво» й «БМВ». Віта з’явилася з іншого боку, увага водія «вольво» була прикута до напарників, він не помітив її, він лише зойкнув, коли дуло «кольта» з силою ткнулося йому в голову.

— Не рипайся, козел, — голосним уривчастим шепотом звеліла Віта. — Руки на бублика! — вона рубонула стволом так, що подряпала череп водили, з подряпини відразу зацебеніла кров.

Стрижений і голомозий були метрах у десяти від Антона. Він стежив за подіями, тому закрив капот і обійшов машину зліва, залишивши прочиненими дверцята з боку водія.

— Ворушися! Посунься праворуч і повзи вниз! — віддавала Віта накази.

Антон уже розташувався так, щоб бути захищеним машиною. Парочці бойовиків залишалося до «БМВ» метрів чотири, один з них навіть вигукнув на ходу:

— Алло, мужик!

— Я? — Антон повернувся до них, його правиця вже стискала руків’я «берети», за кілька секунд ствол буде дивитися на...

Водій «вольво» вдарив рукою по сигналу, одночасно падаючи на сидіння і, вивернувшись, беркицьнув ногою, сподіваючись дістати ударом Віту. Йому таки вдалося зачепиги її коліно. Відчувши цей рух, Віта натисла на курок, але все ж таки спізнилася — куля, призначена для того, щоб пробити череп ворога, влучила в лобове скло, на лежачого водилу посипалися друзки. Тим часом він рвонув зсередини ручку передніх дверцят, штовхнув їх, і у відчайдушному, якомусь неможливому навіть для професійного трюкача ривку кинув своє тіло вперед, у пройму. Удар по коліну змусив Віту на якусь мить втратити рівновагу, і вона люто вліпила у водилу дві кулі, а потім, не чуючи його криків, упала вниз, на асфальт, під колеса машини — на вереск автомобільного сигналу бойовики синхронно повернулися, вихоплюючи в повороті зброю, і побігли, перетинаючи по діагоналі привокзальну площу, розбігаючись, професійно пригинаючись і стріляючи на ходу. Антон, про якого на мить забули, викинув руку з револьвером з-за машини, поклав її на дах «БМВ», перехопив для зручності лівою і відкрив вогонь. Стрижений рвучко зупинився, зробив за інерцією ще кілька кроків і рухнув обличчям униз, розкинувши руки. Голомозий зрозумів, що опинився поміж двох вогнів, і перекотився, виходячи з сектору обстрілу, пославши кулю в бік Антона, потім — у Віту, прикриту від куль дверцятами «вольво».

У повітрі над привокзальною площею лунали зойки, жіночий вереск, протяжні волання, переляканий дитячий плач, густа чоловіча лайка. Здавалося, вся площа почала рухатися. Таксисти присідали за свої машини чи сповзали на дно салонів, деякі машинально намацували монтировки, а в кого були — газові пістолети. Вантажники відштовхували свої важкі возики, об які перечіплювалися перелякані громадяни, що бігли врізнобіч. Люди налітали одне на одного, деякі падали, збиті з ніг. Крізь галасливий переляканий натовп із лайкою продиралися плямисті омонівці з автоматами напереваги, пепеесники намагалися навести хоч якийсь порядок, пробуючи визначити, звідки стріляють, аби по можливості триматися від небезпечного місця якомога далі: за те, щоб лізти під кулі, їм не платять.

Оцінивши обстановку, голомозий скочив на ноги, викинув зброю і кількома стрибками зник з поля зору, пірнувши до підземного переходу, що вів до колій. Антон, помітивши омонівців у небезпечній близькості до Віти, відкрив праві передні дверцята «БМВ» і в лічені секунди опинився за кермом. Машина рвучко зірвалася з місця. Віта вже мчала до неї, не реагуючи на накази зупинитися, котрі, щоправда, тонули в океані криків. Татакнула коротка автоматна черга, спровокувавши нову хвилю переляканих зойків. Стріляли в повітря, наступна черга, за всіма правилами, могла вдарити прицільно, тож Віта бігла, ривками кидаючи своє тіло то ліворуч, то праворуч. Антон спрямував машину до неї, вони нарешті зустрілися, і він крутонув руля вправо, даючи їй можливість забратися на заднє сидіння. Йому довелося збавити швидкість, прогуркотіла друга черга, кулі свиснули майже поряд.

— Пригнися! — проволав Антон, розвертаючи машину на сто вісімдесят градусів, підставившись на мить кулям, але третя черга теж пройшла мимо— він уже натиснув на газ, і машина помчала униз по вулиці через міст, у бік центру. Услід дали чергу швидше для очищення совісті, ніж із надією влучити.

— Перекриють вулиці! — прокричала ззаду Віта.

— Знаю! Встигнемо!

Виїзд із вокзалу справді нагадував пастку, не так багато було варіантів відходу. Але в Антона був виграш в часі, пара хвилин, не більше, та він використав їх цілковито. Головне — уникати великих вулиць, там рух інтенсивніший і менше можливостей для маневру. Антон добре знав місто, та й чудово знав, як у подібних ситуаціях діє міліція. А ще знав, що зараз краще не мотатися містом, а гальмонути десь у провулку чи заїхати на якесь подвір’я і чекати. Потім — спокійно, не кваплячись, їхати далі. Коротше, вибратися можна...

— Ну, що робимо?

У запитанні Віти не чутно ані істерики, ані викликаних обставинами ноток відчаю. Запитала просто й діловито, так вони зазвичай радилися перед тим, як почати чергову операцію.

Антон, попетлявши трохи, заїхав у одне з тихих подвір’їв на Чоколівці. Вони мовчки сиділи хвилин двадцять, і кожен устиг зробити перші підсумки всього, що сталося цього ранку. Антон чекав Вітиного запитання, все ж таки він мужчина і змушений на подібні жіночі запитання відповідати.

— Поки що сидимо тут.

— Це само собою. А у перспективі?

Антон витрусив із пачки дві цигарки, одну простягнув дружині, підніс їй запальничку, затягнувся сам.

— Давай по пунктах, так думати легше. Коли ти їх засікла?

— Сьогодні вранці.

— У місті випадково навряд чи могли зачепитися. Отже, вели від дому.

— Я думала про це. Логічно.

— Отже, висновок перший: повертатися туди не можна. Що б не сталося.

Він промовив це спокійно і впевнено. І обидвоє відразу зрозуміли: машина й рюкзак у багажнику — ось усе майно, що залишилося у них після кількох років ризику, крові, смертей. Віта хотіла щось сказати, та зустрілася очима з важким, просто-таки кам’яним поглядом Антона і відчула, як кров відступає від обличчя.

— Заспокойся, — таким тоном Антон ніколи з Вітою не говорив, вона навіть розгубилася на мить і відчула, що кров повернулася, від різкого припливу обличчя запашіло. — Усе нормально. Подумаємо. Викрутимося. Подумаємо — і викрутимося. Усе гаразд тепер?

— Вибач... Я просто... Все якось... Подумала...

— Ось і молодчина, що подумала. І ще раз подумаєш. І ще багато-багато разів, — він струсив попіл на коробку передач. — Як давно тебе пасуть, ми не знаємо. Теоретично нас могли вирахувати давно, як мінімум після Америки і перед нашими горами. З цими дебільними Штатами ми світилися більше, ніж треба, а шукати нас було кому. Поки логіка є?

— Начебто.

— Поїхали далі. Чому вони не проявили себе раніше? Чого чекали? Я ж так собі думаю, що тебе тут не поспішали чекати лише через те, що не знали, де я. Ми саме обидвоє комусь потрібні. Якби ти не вийшла мене зустрічати через те, що тебе прихопили, я б захвилювався і зрозумів би — лажа якась. Ні, все повинно виглядати природно. Тому висновок номер два: тебе вистежили протягом останніх трьох днів, що ти була у місті, адже була ти сама, без мене. В усіх інших випадках ми були удвох. Отже, пасуть нас віднедавна.

— Я дурепа.

— Не поспішай лаятися. Помітила б ти їх раніше, то просто б відірвалася і приїхала б за мною хоч як. Мости спалено, так що ситуація нічим би не відрізнялася. Ні, десь ми прокололися разом, - він щиглем послав недопалок у вікно. — Наступне питання: хто вони?

— Дістати нас багато хто хоче, — тепер Віта перейшла на діловий тон. — Взяти хоча б Кіпіані. Сам казав: там десь щось просочилося. Чи та ж братва Акули... А візьми Лисого, Вяземського, Прохора, Біса! Турки Махмуда свого часу гроші за наші голови давали, не знаючи, правда, кого шукають. Чеченці взагалі дуже сердиті, сам знаєш!

— Усе робилося акуратно...

— Ніхто не заперечує, просто...

— Зажди секунду, — Антон підняв руку, немов прагнучи зупинити потік непотрібних слів. — Я до того, що навів хтось. Не думаєш?

— Схоже на те, але ж контакти із зовнішнім світом ми самі зводимо до мінімуму. І сам знаєш, як усе робиться: усі, з ким ми по ходу контачимо, думають, що мають справу з різними людьми.

— Тим більше коло звужується. Дружбан Котяра в курсі всіх справ. Він сам, падлюка, шифрується, тільки ж його могли вирахувати. Ось тобі висновок номер три.

— Це ще перевірити треба...

— А хто каже, що не треба? Тільки не в цю секунду. Тепер згадуй, де ти за ці три дні була? Просто так сісти на «хвоста» на шосе випадковій машині — такого навіть у поганому кіно тепер не показують. Так що тебе перехопили десь по ходу твого маршруту.

— Тут просто: у середу відсипалася, з дороги все ж таки, машину сама вела. У четвер заходила до маклера, на базарі ще була, продукти купляла, хотіла печеню з м’ясом і овочами зготувати любому чоловікові... Вчора дома сиділа, куди мені особливо виходити...

— Сама четвертий висновок зробиш?

Віта здивовано подивилася на чоловіка і раптом відчула, що кров знову приплинула до обличчя.

— Незрозуміло... Я... я не думаю... Як? Та ні!

— А які ще варіанти? У м’ясному павільйоні тебе накололи? Ось як вони вийшли на нашого маклера, як прорахували і перекупили інформацію — цього не знаю. Поки що принаймні. І навряд чи дізнаємося тепер... Туди не повернемося. Все, кінець морям! — Антон секунду подумав. — Навіть якщо я помиляюся, все одно туди ні ногою.

— Нічого не купуємо?

Віта сама від себе не чекала такого наївного дитячого питання. Тепер щоки запалахкотіли ще сильніше. З виразу її обличчя Антон зрозумів: у відповіді нема необхідності.

— З міста ми не виберемося, — він закурив нову цигарку. — Навіть якщо омонівці й менти не роздивилися номерів нашої тачки, все одно орієнтування на темно-синій «БМВ» пішло, і виїзди перекрито. В центрі патрулі теж не гуляють, не кожен день такий бойовик на вокзалі. Так що доведеться уникати центральних вулиць. Думаю, до завтра, максимум — до післязавтра пристрасті стихнуть, менти втомляться від безрезультатних пошуків і обламаються. Та ще будуть матюкатися водії таких самих тачок, у нас не єдина темно-синя машина такої марки у столиці. До післязавтра треба перечекати.

— А що потім?

— Ти ж бабки у банку замовила? Мій паспорт при мені, отримати їх легко. До речі, ти до банку перед маклером їздила? — Віта ствердно кивнула, відчувши перше за весь день полегшення.

— У сховку, в сейфі, решта суми.

— Основна сума, ти хочеш сказати.

— Вісімсот штук. Решта — справді в банку. Мало тобі?

— У банку — п’ятдесят тисяч. Вісімсот — удома, забув?

— Пам’ятаю, — другий бичок полетів за першим. — Дарувати я їх нікому не збираюся. Вдома засідка, хоча, думаю, вони, хто б вони не були, не ідіоти і не думають, що ми повернемося. Але людей там повинні посадити. Для очистки совісті. Навіть якщо вони й обшукували хату, чорта з два їм скарб знайти. Так що увечері я піду і заберу наші бабки.

— Піду я, — рішуче заперечила Віта. — Ти після операції...

— А я різких рухів робити не буду. І потім там справді не повинно сидіти багато народу. Кажу ж, пара-трійця хлопців для святого спокою, і то не найкрутіших, справа ж безнадійна, ми ж не повернемося на засвічену хату. Так що це буде прогулянка, — Антон несподівано нахилився вперед і цмокнув дружину в щоку.

— Не підлизуйся!

— Ти ж не залишиш різним гівнюкам сімейні капітали? Господиня!

Віту ця фраза чомусь розсмішила. Напруга почала спадати, а через кілька хвилин спала остаточно.

Близько другої години дня Малахов перестав чекати якихось позитивних результатів. У всякому разі, швидко повернути контроль над ситуацією не вдалося. Лишається чекати... Чого?

Він сидів у своєму кабінеті за столом, решта розташувалася так, щоб бос міг бачити усіх. Малахов мовчав, лише повертав свою низько посаджену голову і поглядом давав зрозуміти, що той, на кого погляд спрямовано, може говорити. Інтонації, з якими говорили підлеглі, нагадували військові рапорти.

— Через стукача повідомили ментам номер їхнього «БМВ». Тачку тепер шукають кругом, так що з міста вони не вислизнуть. Хіба інший транспорт знайдуть.

— На квартирі засідку залишили. Троє. Трутень старший.

— Помідор, сучара, змотався. Сусіди кажуть, вчора ще бачили, як він під будинком сумки у багажник пакував, квапився, мудило!

— Ноготка ніде нема. Вдома не з’являвся, телиця його перелякана, не знає ні греця. Розкололася тільки, що забіг до неї на початку дев’ятої ранку, вигріб бабки, десь близько трьох із половиною штук, ключі від машини забрав. Боїться.

Ноготок був одним із тих трьох, хто прийняв пост біля будинку Віти і єдиним, хто вцілів у перестрілці. Він цілком логічно вирішив, що Круглий повісить на нього усіх собак за провал, і тому миттєво накивав п’ятами. Ноготок хвилював Малахова менш за все, та справа не в ньому, а у принципі — шмаркач ховається від справедливої кари. Нічого, його знайдуть, у нього клепки менше, ніж у тієї нахабної парочки. З ними ж доведеться пововтузитися.

— Вишняк у реанімації, тільки навряд чи вичухається. Одна куля в легенях, друга — в черепушці. До тями не приходив. Лікарі нічого не обіцяють, але кажуть, що коли сильно постараються...

Малахов нарешті подав голос:

— Хай не стараються. Навіщо мужикові мучитися? Займешся цим, Корінь.

Корінь, хлопець зі слідами кислотних опіків на обличчі, діловито кивнув.

— Тепер так, — Малахов переплів пальці обидвох рук і обвів важким поглядом присутніх. — 3 баби-маклера очей не зводити. До себе в барліг вони навряд чи носа пхатимуть, не дурники, розуміють — хата засвічена. Але люди хай там посидять хоча б до понеділка. З міста вони вирвуться, якщо захочуть. Машину поміняють, надягнуть якісь вуса з перуками — дуже просто замаскуватися. Нам їх треба шукати тут, — він стукнув зчепленими руками по столу. — І робити це швидко.

Він очікував реакції, та всі мовчали. Київ — океан, тут на вудку нічого не клюне, тут сіттю ловити треба. А якщо й закидати вудку — наживку відповідну підібрати.

— Чого заглухли? Я за вас думати повинен? — його погляд зупинився на худому довгані з волоссям, зібраним на потилиці в жмут. Довгий розцінив погляд боса як наказ говорити, квапливо видав:

— Раз вони в бігах — бабки шукати будуть.

Малахов пожвавився.

— Стоп-стоп! Бабла в них справді мусить бути до хріна. Повинні вони його десь зберігати, правда? Не в кишенях же все носять!

— Вдома нема. Наші там усе перевернули. Знайшли триста баксів у шкатулці в барі. І все.

— А чому дома? Вони до банку кладуться. Наші козли навчилися вже.

— Вони купувати хату збиралися. Могли запастися цією сумою наперед.

— І що, спати на бабках? Ми б знайшли! Чи хлопчики хріново шукали?

— Нормально шукали!

- Так, — Малахов заплющив очі, кілька разів труснув головою, так струшують калейдоскоп, аби мозаїка склалася в цілу картинку. І зараз він збирав докупи мозаїку своїх думок. — Так, — повторив, розтуливши повіки. — Навряд чи в них бабло за бугром, раз тут купувати збираються. І навіть якщо вони ляжуть на дно, гроші їм все одно потрібні. Всі. Скільки в Києві банків, які видають і приймають валютні внески? Так от, зранку в понеділок біля кожного повинно бути шість пар наших очей.

Малахов хотів іще додати, що коли і цього разу виявиться, що витягли порожній квиток, він усім голови повідкручує, але промовчав. Рекрути його тут ні до чого. Це просто означатиме, що карта йому не лягла, і парочку, котра його кинула у такий нахабний спосіб, знайти не вдалося. А відриватися через це на хлопцях — означатиме настроїти їх проти себе. Для чого? Тут, з усього видно, намічається незабаром досить крута розбірка, бійці знадобляться, вірні бійці. Тому запитав лише, аби крапку поставити:

— Усе ясно?

О дев’ятій вечора в серпні вже сутеніє. Антон критично оглянув себе і переконався: підсвідома пристрасть до темних тонів одягу як ніколи доречна. У будь-якому випадку перевдягтися нема в що, і чорна футболка, темно-сині джинси і чорні з синім кросівки як ніколи пасували до його нинішньої вечірньої місії. Револьвер він прилаштував ззаду за паском, накинув камуфляжну куртку. Віта спостерігала за його приготуваннями із все зростаючим хвилюванням.

— Я боюся. Шви розійтися можуть. Лікар же казав...

— Мені цікаво, що він сказав би зараз.

— Що йти треба мені. Чи ходімо разом?

— Удвох нам буде незручно, сама розумієш. Це не вуличний бій, це приміщення. І потім спину мені хто прикриє? Дядько? Невідомо, як ще усе складеться...

Антон і сам потерпав за свою мобільність. Від цього сьогодні залежало багато що, а проопероване місце таки поболювало. Але якщо не думати, то не болітиме. Аби заспокоїти Віту, він пустив її за кермо.

Вікна їхньої квартири виходили у двір. Не світилося. Звичайно. Антон скинув куртку, посидів кілька секунд, збираючись із думками.

— Погнав я...

— Обережніше.

— Ти мене знаєш.

Він вийшов з машини, повів плечима, розминаючи м’язи, як хижак родини котячих перед полюванням. Плавною тигрячою ходою перетнув двір, зайшов до під’їзду. Ліфтом він ніколи не користувався, відстань до потрібного поверху подолав пішки. План визрів у нього в голові близько години тому. На майданчику нікого не було, світло також не горіло, справа звична, лампочки викручували регулярно. У задній кишені джинсів очікував свого часу завбачливо приготований тоненький кишеньковий ліхтарик. Його промінчик висвітив розподільний щиток. Антон застромив руків’я ліхтарика до рота, міцно стиснув зубами і, підсвічуючи собі, почав, намагаючись якомога менше шуміти, вовтузитися із замком. Трохи зусиль — і промінчик вихопив із темряви переплетення дротів та ряд пробок. Зробивши, що треба, Антон акуратно причинив дверцята, витяг ліхтарика з рота, сплюнув, намагаючись позбутися неприємного присмаку пластмаси, натиснув на кнопочку. Промінчик зник. Антон поклав його назад до кишені, приготував револьвер, прилаштувавши глушника. Якщо доведеться стріляти, то перелякані сусіди наберуть «нуль два», бракує тут іще його колишніх колег. Переклавши зброю в ліву руку, правою видобув ключі від своєї квартири і відчинив спочатку зовнішні, потім — внутрішні двері.

Вже повертаючи ключ у замку внутрішніх дверей, він переконався, що в квартирі таки є чужі. Двері відчинили професійно, акуратно, замки не пошкоджені, ось тільки вони з Вітою постійно, весь цей час, що жили тут, зачиняли всі замки на два оберти. Щоб відчинити другі двері, Антонові досить було повернути ключа один раз. Недороблено, хлопчики. Халатно. Такі речі іноді рятують життя...

Тепер можна вийняти ключі, а револьвер перекласти в правицю. Тримаючи зброю перед собою, Антон штовхнув двері. Він готовий був натиснути на гашетку будь-якої миті, та у передпокої на нього ніхто не чекав. Розумно. Краще почекати, поки господарі, нічого не підозрюючи, пройдуть до квартири, щоб перекрити їм шлях до відступу. Антон, не зводячи очей із причиненого заскленого прямокутника дверей, котрі вели до зали, намацав лівою рукою вимикач і клацнув ним. Світла, звичайно, не було. Лайнувшись навмисне голосно, він клацнув вимикачем ще кілька разів.

— Що воно ше за херня?

Здивований вигук прозвучав досить природно. Антон, човгаючи ногами, удав, що вийшов із квартири, треба ж, чорт забирай, розібратися, чому нема світла. Він навіть роздратовано хряснув дверима. А сам причаївся, притиснувшись до стінки, й приготувався.

Ніч була світла, місяць уже залив своїм мертвим сяйвом кухонну підлогу. Спочатку нічого не відбувалося, та раптом Антон відчув рух, і світлу місячну стежку повільно, міліметр за міліметром, затулила тінь. Вона рухалася з кухні, і за кілька секунд матеріалізувалася. Спочатку з-за виступу стіни з’явилася рука з пістолетом, потім обережно висунулася людська постать. Одночасно рипнули двері зали, і за дверним склом вималювалися обриси ще однієї постаті.

Людина, що виходила з кухні, могла опинитися майже впритул до Антона. Та його цікавив у першу чергу супротивник, що ховався в залі. Зараз, маячачи за склом і готуючись вийти, він являв собою для досвідченого стрільця чудову мішень. Тому Антон, спрямувавши дуло на засклені двері, двічі плавно натис на гашетку.

Дзенькнуло розбите скло, дзенькіт і стогін підстреленого супротивника змусили хлопця, що висунувся із кухні, здригнутися. Голова мимоволі повернулася на звук, і Антон, ледь повівши дулом, вліпив дві наступні кулі в цю голову. Супротивник мішком рухнув на підлогу, Антон зробив крок назад, спершись спиною об вхідні двері, і завмер, переводячи подих.

Двоє готові. Скільки їх іще, цікаво? Він опинився в ситуації, коли головне — вичекати, в кого спочатку здадуть нерви. А точно є ще хтось, бо після сутички на вокзалі навряд чи послали в засідку лише двох. Скільки вас іще, мужики?

Темно й тихо. Тільки запах порохового згару та цокання ходиків у спальні. Антикварна річ. Віта три роки тому придбала в якомусь салоні за божевільні гроші. Антон переконався, що під їхнє клацання приємно засинати, і змирився з тим, що вони займали весь кут. До речі, про спальню. Чи йому здалося, чи, крім ходиків, там ще якісь сторонні звуки? Здалося?

Тіло втомилося перебувати в одному стані без руху, і Антон просунувся трохи вперед. Якщо їх троє, тоді все правильно. Один зайняв позицію на кухні, інший окопався в залі, третій, згідно із логікою й тактикою, повинен засісти в спальні. А якщо їх більше? Добре, товктися на кухні двом непрактично, вони будуть заважати один одному, перекривати сектор обстрілу. Зручніше двом розташуватися в залі, але ж вихід із нього теж один, знову доведеться партнерові заважати... Якби місця більше, а так — стандартна квартира в блочній панельці, на який особливий театр військових дій можна тут розраховувати! Отже, можливо, ще один у спальні... І все ж таки: а якщо їх більше?

Тишу порушив стогін. Стогнали із зали, очевидно, супротивник, що засів там, лише поранений. Антон зручніше стиснув руків’я револьвера. Стогін повторився, більше жодних звуків. Хіба... легкий рух у спальні. Чи здалося? Поранений застогнав голосніше, і Антон прийняв рішення. Витягнувши ліхтарика, він узяв його в ліву руку, рвучко перетнув коридор, скривившись від різкого болю в тому місці, де різали скальпелем два тижні тому, ступив до зали, розчахнувши напіввідкриті вже двері плечем, і кинувся праворуч до стіни, випускаючи на волю промінчик. Він ковзнув по периметру кімнати і не вихопив із темряви нічого, крім знайомих меблів і тіла на підлозі. Відразу ж за спиною Антон швидше відчув, ніж почув, ворушіння, та він був готовий до такого повороту подій. Осівши на підлогу, він спрямував промінчик у пройму дверей. Людський силует, вихоплений із темряви, миттю вийшов з-під світла, але секунди виявилося досить. Повалившись на бік, Антон кілька разів вистрілив у бік силуета, переміщуючи руку з револьвером після кожного пострілу. Супротивник зробив помилку. Він міг стрибком повернутися до спальні і взяти на приціл двері, тоді ситуацію контролював би він. Замість цього хлопець кинувся до виходу, і його дістала четверта куля, коли він уже смикав на себе вхідні двері. П’ята куля змусила його сповзти на підлогу, та він усе ж таки перевернувся на спину і у відчаї почав тиснути на курок. Його зброя теж була обладнана глушником, хлопки порушували нічну тишу, кулі впивалися в стіну й кімнатні двері, відбиваючи друзки, котрі набридливими комахами летіли Антонові на голову. Промінчик знайшов його, коли патрони скінчилися.

— Лежати! — крикнув Антон з кімнати. — Не рипайся, суко! Ствол кидай.

Револьвер, випадаючи з руки, глухо стукнувся об підлогу. Не опускаючи своєї озброєної правиці, Антон повільно підвівся. Зашите місце боліло, перед очима навіть застрибали зірочки. Цікаво, все ціле там, усередині, чи щось таки розірвалося? Навряд чи, особливо різких рухів він, попри все, не робив. Мотнувши головою, аби прогнати пістрявий хоровод зірочок, Антон вийшов з кімнати. Промічник пробіг по супротивнику, вихопив із темряви закривавлену сорочку, непотрібний «парабелум» біля опущеної правиці і вперся в перекошене від болю молоде, аж надто молоде обличчя. Хлопець примружився, та Антон не поспішав прибирати світло. Відкинувши ногою «парабелум», він, кривлячись, присів навпочіпки і, зовсім не відчуваючи жалю, навіть навпаки, прагнучи завдати пораненому ще більшого болю, тицьнув дулом йому в обличчя. Той скрикнув, але очей не розплющив.

— Хто вас послав? — Антон говорив неголосно й уривчасто, не припиняючи давити дулом у вилицю. — Швидко кажи, сучара!

Він не погрожував хлопцеві, що вб’є його чи скалічить. Той і так поранений, а крім того, навіть біль не заважав йому розчовпати, що з цієї секунди життя обірвалося. Якщо його не пристрелить ворог, його обов’язково доб’ють друзі. Коли вранці від засідки тут, на квартирі, не буде ніяких звісток, вони приїдуть, оцінять ситуацію і допоможуть померти тим, хто з волі господаря квартири залишився жити. Возитися з ним, звичайнісіньким рядовим, ніхто не буде, просто бойова одиниця, гарматне м’ясо. Так що буде він відповідати на запитання чи ні — нічого від цього не зміниться. Хіба що муки припиняться раніше...

З рота хлопця вирвався здавлений стогін, потім його тіло обм’якло, і обличчя набуло дивного байдужого виразу. Втратив свідомість. Антон люто лайнувся, намацав пульс, випростався, знову перекривившись від болю, пройшов на кухню. Пив він рідко, але спиртне в хаті було. Взявши з холодильника наполовину порожню пляшку горілки, Антон повернувся до пораненого, підхопив його під руки, притулив до стіни так, щоб тіло знаходилося у напівлежачому стані, поплескав хлопця по щоках, а коли той почав приходити до тями і знову слабо застогнав, притулив горлечко пляшки до його губів і, нахиливши пляшку, влив до рота кілька крапель. Хлопець ковтнув, зробив ще один ковток і лише тоді закашлявся, задихав важко і розліпив очі. Антон знову легенько поляскав його по щоках, а потім навідліг ударив тильною стороною долоні так, що з носа зацебеніли струмочки крові.

— Хто вас послав? Не мовчи, падло! Хто? Ну!

— Круг-гли-й, — слово хлопець вичавив разом із протяжним стогоном: — Круг-глий... Малах-хов...

Запитувати ще про щось було безглуздям. Що серйозне може знати звичайний бойовик? Антон поставив пляшку на місце. Потім пройшов до ванної. Присвічуючи ліхтариком, затиснутим у зубах, зняв велике овальне люстро, з деяким зусиллям вийняв кілька квадратиків кахляної плитки. Тут, у спеціально зробленому під час капітального ремонту заглибленні, лежали акуратно стягнуті гумовими стрічками пачки стодоларових купюр. Антон склав їх у раковину, зверху недбало кинув півдесятка паспортів, усі на різні імена, всі справжнісінькі й абсолютно надійні. Більше в тайнику нічого не було. З кімнати Антон приніс невеличку шкіряну сумку. Рухаючись квартирою, кілька разів переступав через тіло, що лежало у передпокої. Здалося навіть, що поранений стогнав. Можливо, цей, що в кімнаті, теж іще дихає. Напасник із кухні точно вбитий наповал, адже стріляв Антон майже впритул, а в іншого, того, хто мимоволі нагадав йому грудну мішень у тирі, куля може бути або в горлі, або в грудях. У всякому разі, небезпеки немає тепер жодної. Переклавши гроші й документи в сумку, Антон, підкоряючись швидше звичці, ніж бажанню приховати порожній сховок від стороннього ока, повернув плитку на місце і повісив люстро.

Зброю вони зберігали в комірчині. Особливо не ховали тому, що майже не приймали гостей. Та побачивши розстебнуту сумку, Антон зайвий раз переконався — незвані гості робили трус. Цікаво, чому вони навіть не винесли зброю з комірчини? Незареєстровані стволи будь-кому знадобляться. А там зберігався непоганий арсенал: розібрана снайперська гвинтівка Драгунова, два «калаша», один АКМ, «узі», два «Макарови», пара «кольтів», причому один — красень «пітон», поліцейський спеціальний. Ще в наявності штик-ніж, спеціально посаджений на зручне гумове руків’я, п’ять гранат Ф-1, окремо — запали до них, три пластикових вибухівки, детонатори теж окремо, запас обойм та магазинів. Самі вони ніколи не купували зброю напряму, тільки через надійних посередників, котрим було все одно, хто вони — клієнтура в таких людей не така широка, але й не обмежена кількома замовниками. Сумка відтягувала своєю неабиякою вагою руку, але Антон вирішив забрати з собою все. Зброя, гроші, документи. Більше їм із Вітою нічого зараз не потрібно.

У темряві цокав годинник, біля вхідних дверей глухо стогнав поранений бойовик. Антон прилаштував револьвер за пасок джинсів, сховав ліхтарика до кишені, перекинув через плече сумку з грошима, підхопив спакований арсенал. Він не завдав собі клопоту, відтягуючи хлопця від дверей, просто відіпхнув тіло дверима, переступив через лежачого і назавжди покинув своє житло.

Віта ні про що не питала. Допомогла поставити важку сумку в багажник, сіла за кермо. Недбало кинувши сумочку з грішми назад, Антон умостився спереду, відкинувся на сидінні, закурив. І лише тоді, коли машина рушила з місця, він, не повертаючи голови, дивлячись просто поперед себе на вогні нічного проспекту, промовив:

— Круглий. Малахов.

У Кота ніхто не брав трубки. Зрозуміло. Антон замислено покрутив у руці слухавку, що монотонно гула, для чогось уважно глянув на неї, наче гіпнотизуючи, поклав на важіль.

— Думаєш, через нього вийшли?

— Нічого я не думаю, — Антон розтягнувся на підлозі, стояти через біль унизу живота було досить незручно. — Він просто міг відповісти на деякі запитання. Всюди крутиться і мусить багато, як на такого, знати. Чому — мусить? Знає забагато! Ці знання мусять комусь-таки набриднути. Хоча б тому ж Малахову.

— Як би там не було, перебалакати з ним неможливо.

Антон примружив повіки. Збудження, принесене сутичкою, спало остаточно, та ось саме тепер розслаблятися не слід. Так, вони відірвалися від «хвоста». Гаразд, дізналися, кому вони заважають. Прекрасно, супротивник втратив з півдесятка бійців. Що далі?

— Значить, так, — не розплющуючи очей, Антон ляснув себе по обтягнутому джинсою стегну. — Будь-які колишні контакти припинити. Забути. Нас нема ні для кого. Отак от: були й нема. Інопланетяни забрали.

— Було б добре, — Віта й собі вмостилася на підлозі, поклала голову Антонові на груди. — А маклер?

— Ніяких маклерів, я ж сказав. Так легше, аніж даремно сушити голову, на чому прокололися. Бабки у нас є. Машина, гадаю, засвічена, шукати іншої часу нема, завтра — він підніс руку із годинником до очей, — ні, вже сьогодні неділя. Нічого не вийде. Головне — вибратися завтра з столиці, вислизнути в будь-який спосіб. Номери в багажнику є, можна просто поміняти їх.

— А ще простіше — кинути її зовсім. Куди ми хочемо податися?

Питаннячко. Найголовніше на сьогодні. Починати пошуки спокійної тихої місцини треба з нуля. Гроші є, багато. Осісти з ними можна де завгодно і потроху починати обживатися. Але... Якщо повністю рвати всі навіть досить умовні старі контакти, то заодно слід поміняти й усі старі плани. І про всяк випадок, просто про всяк випадок не потикатися до Криму. А куди? Знов те саме питання...

— Може, на південь? Одеса?

— Тебе все до теплих країв тягне...

— Тепло там. Море. Загубитися нескладно, стільки всякого люду...

— А чому не в Закарпаття? Вирощували б виноград, робили вино, і кордон теж поряд, усілякий люд теж товчеться...

— До чого тут кордон! Нудно там, не хочу!

— Зате тут надто весело...

Віта перевернулася на живіт, їхні очі зустрілися.

— Де ми перейшли Малахову дорогу?

— Мене це менш за все цікавить, факт, що він полює на нас, від цього не перестане бути фактом. А взагалі — греці його знають. Може, в Америці щось наперекосяк. Може, бабки повернути хоче, жадібний тому що. Яка різниця, чому він нацькував на нас своїх вовкодавів! Цікавитися, з’ясовувати причини зараз — виявити себе. Так що все, зав’язано. Пацюк, наприклад, якщо із пастки вибереться, вдруге туди просто не полізе. Інтелект у цих тварюк — дай боже! Особливо нахабні вищий пілотаж демонструють: приманку акуратно зжеруть, а пастка як стояла, так і стоїть собі. Тільки таких нахабних справді небагато, більшість просто оминає місця, де чигає щуроловка.

— Чого це ти про пацюків згадав? — Віта легенько дмухнула йому в обличчя, Антон відмахнувся, як від набридлого комара, роблячи це швидше з бажання відреаґувати на її загравання, аніж від того, що йому неприємно.

— У бабці в льоху пацюччя водилося. Розумецькі тварюки, я потім читав десь. Отруїлася одна — інші отрути не жеруть, метиковані. Про щуроловки я вже розповідав. Кажуть, вони тільки й виживуть після ядерної війни. Вони та ще таргани.

— Гарні перспективи...

Антон знову примружив очі.

— Шукають нас Круглий із бригадою — хай лоби порозбивають собі. Обламаються й перестануть. Інші важливі справи відволікатимуть. Нам просто пацючий розум і обережність у пригоді тепер стануть. На новому місці, якщо будемо тихо себе поводити, нікого наша сімейна пара не зацікавить.

— Ну от, знову постає питання нового місця!

— Давай поспимо. Якщо воно не насниться, то у нас цілий день попереду. Кинути машину і поїздом кудись — ідея непогана. А до якої станції брати квиток у двомісному люксі — пропоную вирішити тільки виспавшись. Приймається?

— Годиться, — Віта цмокнула його в щоку і пішла до ванної.

І все ж таки Антонові не спалося. Віта тихо сопіла поруч, заснула відразу, цілий день на нервах. А він лежав, намагаючись не особливо вовтузитися, аби не розбуркати її і не почути: «Чому не спиш?». Він знав, чому. Відчував — самому собі не хотів відповідати. Як не дико у цій ситуації признаватися собі, але він хотів, щоб хтось із кровних ворогів, список яких поповнив сьогодні Малахов, вистежив їх. Бажання зринало глибоко-глибоко у підсвідомості. Бажання бою, бажання відчути знайому сверблячку долонь, адже такою була більша частина прожитого життя. Антон звик до постійного стану бойової готовності, до підвищеного вмісту адреналіну в крові, до зміни масок, до того, що розважальна література подає як гру, а життя перетворює на боротьбу мізків, помножену на твердість руки, гостроту ока і швидкість реакції. Він боявся, що не витримає спокійного розміреного існування без подій. Це потрібно Віті, заспокоював він себе. Все для неї, вона жінка, вона не повинна так жити, вона прагне домашнього халата, ситого чоловіка із животиком, дитини й спокою. Антон посміхнувся своїм думкам: невже такою можна уявити жінку, що лежить поряд із ним на застеленій одягом і чохлами від автомобільних сидінь підлозі. Розрядницю по стрільбі, авто- й мотоспорту, яка ламала ребра, трюкачку і... Ні, слово «вбивцю» він навіть подумки не вимовить. Вони позбавляли життя не людей, а скажених собак. Вони на війні, а на війні вбивць нема, є лише воюючі сторони. Та Антон був певен — саме Віта й звикне до спокою. Хоча... хоча... хоча...

Думки змішалися. Бажаний сон нарешті прийшов.

Траса. Серпень

— Ви таки бажаєте закрита рахунок? — директор філії «Експорт-банку» був підкреслено ввічливим.

— Так, терміново потрібні гроші. Це пов’язано з виїздом... Розумієте, що я маю на увазі? — обличчя Антона набуло багатозначного виразу. — Якісь проблеми?

— Ні-ні, усе нормально.

Поява директора власною персоною Антона не здивувала — він завжди був присутній при видачі досить великих сум, а тут — клієнта втрачаємо, постійного, це вам не абищо. Акуратний — повідомив наперед, що хоче отримати всю суму.

— Я попрошу вас до мене у кабінет. Сума значна все ж таки, валюта. До речі, ми надаємо охорону... У місті неспокійно...

— Дякую. Потреби такої нема.

Вони закрилися зсередини. Поки сувора дама середніх років перераховувала гроші, директор запропонував клієнтові кави. Дивлячись на стосики купюр, Антон сьорбав каву і думав про своє.

У місті неспокійно, сказав директор. Про стрілянину на вокзалі говорилося в усіх новинах, вчора гарячу тему не оминув лише лінивий. Причини, звичайно, встановлюються, як і особи зниклих злочинців. Пікантна подробиця: очевидці свідчать, що в стрілянині брала участь жінка. Особи вбитих встановлено. Співробітники одного із приватних охоронних бюро. Більш конкретні дані в інтересах слідства не оприлюднюються. Міністр внутрішніх справ здрючив начальника ГУВС. Той оперативно скликав прес-конференцію і пообіцяв, що винуватці будуть виявлені у найкоротший термін.

Які висновки? Антон переконував себе, що у Малахова зараз інші проблеми, йому б відмазатися, адже його хлопців вирахували. Ті теж молодці, поперли внагляк, з дозволами на носіння зброї при собі, сек’юріті задрипане. Гаразд, принаймні Круглий поки що мусить займатися прикриттям власної сідниці. Хай дасть пояснення органам, якого дідька його підлеглі почали війну на привокзальному майданчику серед білого дня. А їх із Вітою вже увечері не буде в Києві. Два квитки на поїзд до Одеси лежали у нього в кишені. Машину кинуть тут, Віта добре запропонувала. В Одесі розберуться. Там і справді нескладно загубитися, хоча...

— Усе в порядку?

— О’кей, — Антон допив каву, склав пачки доларів у кейс, захлопнув його, голосно клацнувши замками, потис директорові руку.

— Щасти вам!

— Навзаєм.

Зранку на вулиці стояла задуха. Співчутливо усміхнувшись холоднокровному охоронцеві, запакованому в камуфляж, Антон легко збіг із широкого невисокого ґанку при вході і, помахуючи кейсом, рушив до машини. Віта звично сиділа за кермом, вона вперто не допускала його до водіння.

— Усе гаразд? — інтонації у неї — як щойно у директора банку.

— Авжеж.

Кейс він примостив під переднє сидіння, вмостився сам. Машина рушила.

Лише проїхавши міст метро, вони помітили «хвіст». Одночасно. Антон лайнувся, а Віта тут же подумки повернулася до стоянки перед банком, і цей джип-«черокі» зринув у її пам’яті, він маячив ще там, стояв осторонь, і біля нього, як їй здавалося, нікого не було підозрілого.

Нога Віти автоматично натисла педаль газу, але Антон торкнувся її коліна.

— Спокійно, не рви. Ментів ще не вистачало.

Сумка із зброєю мирно лежала у багажнику. В салоні вони залишили «кольти» й «узі» із запасним магазином. Автомат Антон переклав у останню мить, на німе Вітине запитання лише стенув плечима, тепер хвалив себе за зайву передбачливість.

Джип не ховався. Здавалося, він навіть сам ліз на очі, нахабно дихав у потилицю, як захмеліла петеушна шпана, що вмостилася кагалом за спинами якої-небудь тихої компанії в кінотеатрі на останньому сеансі.

— Чому не на танку? — процідив крізь зуби Антон.

— Що?

— Так, нічого... Не лови ґав. Давай до Московського мосту.

Та Віта вже крутнула кермо лівіше, до мосту Патона. Джип не відставав, зберігаючи розумну в таких випадках дистанцію.

— Чому сюди?

— Сиди спокійно, — Віта відчула себе на роботі, її зосередженість і холоднокровність передалися Антонові.

— Може, перевіриш його? Може, не за нами? — він спитав про всяк випадок, щоб Віта, підтвердивши правильність його припущень, зайвий раз розвіяла непотрібні й зайві сумніви.

— Він біля банку пасся. Нас там чекали. Точно...

Тепер не час було шукати помилок чи сперечатися. За великим рахунком, неважливо навіть, чиї люди сидять у джипі, хоча Антон був більше аніж певен — це Круглий, він прорахував їх якимось фантастичним чином і не випускає, навчений позавчорашнім досвідом. Не випустиш, кажеш? Побачимо!

Віта вже вирулила у бік Московської площі. Її план дійшов до Антона, і він мав надію, що інтенсивний рух тільки допоможе, адже джип більш громіздка машина, і його маневрові здібності під час сильної трафіки справді не поступляться танкові. Переслідувачі не квапилися скорочувати відстань.

Уже при в’їзді на саму площу Антон переконався остаточно — Віта правильно обрала маршрут. Частина автошляху була перерита і перекрита бетонними блоками, машини рухалися на цій ділянці траси черепашачими темпами. Скориставшись зручним моментом, Віта збільшила відстань між ними та джипом ще на дві машини, легко залишивши позаду «жигуль»-«трійку» і «шевроле», а потім, прикусивши азартно губу, порушила правила, рвонувши на зустрічну смугу, уникнувши зіткнення із автобусом, котрий, незграбно розвернувшись, став для джипа зайвою перепоною. Площа здригнулася від виття сирен і скреготіння гальм, а Віта, кидаючи «БМВ» уперед впевненими ривками, обійшла, ледь не чиркаючи правим боком, машини, що йшли попереду і, опинившись біля повороту на Червонозоряний проспект, де рух легший, не задумуючись повернула праворуч, відразу піддала газу і при першій же можливості крутнула на найближчому повороті на прилеглу з правого боку вулицю.

— Стій! — уривчасто наказав Антон, і Віта, слухняно натиснувши на гальма, повернула до нього голову, явно здивована.

— У чому річ?

— Розвертайся! Швидше!

У його очах читався азарт, і Віта, вкотре порушивши правила, розвернулася на сто вісімдесят градусів, змусивши гальмонути «Волгу», що йшла по зустрічній. Її водій вигукнув щось люте у прочинене вікно. Чекати їм довго не довелося — вгору проспектом повз них проскочив знайомий джип, Антон, хижо посміхнувшись, скомандував:

— За ним!

— Не треба!

— Тоді дай кермо!

Віта мовчки додала швидкості, і «БМВ» вивернула на проспект. Тепер переслідувачі помінялися ролями.

— Колобок, колобок, — процідив крізь зуби Антон, поїдаючи поглядом супротивника. — Подивимось, куди ти покотишся.

— Для чого це? — Віта знала відповідь, запитувала швидше себе, але й так було ясно: обом набридло кількаденне становище дичини, пора вже ставати мисливцями, і якщо скористатися нагодою, втекти й сховатися підказував здоровий глузд і те, що Антон назвав «пацючим інстинктом», то приймати бій вимагало зачеплене професійне самолюбство.

Джип поїхав до Севастопольської площі, там розвернувся по колу і поїхав назад.

— Чого це він? — здивування Віти було якимось дитячим.

— Нас попереду шукав, не знайшов і тепер із хріном у роті на базу повертається. Думаю, так.

Із проспекту джип повернув праворуч і, петляючи вулицями, виїхав до Амурської площі, звідти взяв курс на проспект Глушкова. Схоже, він не помічав «хвоста», вони проїхали Південний автовокзал, іподром, і скоро Антонові стало ясно — джип виїжджає з міста, тримаючись Житомирської траси. Справді, вони проминули межу міста і влилися в потік машин, що рухалися прямою зручною колією. Вони від’їхали на пристойну відстань, Антон все ще не міг второпати, куди прямує джип, аж тут раптом ситуація несподівано різко змінилася, і лише тренована реакція допомогла їм відреаґувати швидко і вправно.

Повітря розсікла автоматна черга. Стріляли з вікна джипа, для більшого ефекту використовуючи трасери. Машини, що йшли попереду джипа, рвонули вперед, хтось невідомо для чого почав уривчасто сигналити. Решта, скрегочучи гальмами, сахнулися врізнобіч, негайно утворивши чималу пробку. Джип хвацько розвернувся, перегородив дорогу, тепер трасуючі кулі розітнули повітря точно перед «БМВ». У руці Антона вже був автомат, Віта крутонула праворуч, з’їжджаючи спочатку на узбіччя, а потім — на добре второвану ґрунтову дорогу, що була у півметрі праворуч, перпендикулярно трасі. Пострілів більше не було, джип незграбно розвернувся і погнався за «БМВ» тією ж дорогою. Вона виявилася досить широкою і вела через невеличку лісосмугу, проскочивши яку, Віта виявила, що тут ґрунтівка починає петляти, і попереду — ще одна посадка. Хоча дорога й видавалася второваною, їхня машина підстрибувала, не розрахована для авторалі в таких умовах, зате джип ішов упевнено, саме такі перегони були його стихією. Антон починав уже дещо розуміти, в голові, забитій в цю хвилину зовсім іншими думками, промайнуло: все чудово продумано, джип і його нахабні пасажири зіграли роль приманки, їх, як бичка на мотузку, вивезли за місто і змусили повернути сюди, просто загнали, зафлажкувавши дорогу, як при полюванні на вовків, що навряд чи могло бути інакше, і йому, досвідченому матерому сіромасі, соромно, дуже соромно...

Віта не думала зараз ні про що, бачила сіру стрічку дороги поперед себе і ворога за спиною. Обігнувши нарешті другу лісосмугу, дорога витягнулася прямо до мерехтливої на сонці водної гладіні. Вони побачили широкий міст на бетонних палях, що з’єднував два береги річки. Могутня озія фури, яка повільно в’їжджала на міст і перегороджувала шлях. Фурґон завбачливо десь відчепили, на них насувалася машина-обрубок, власне, кабіна на колесах, та й до чого тут причеп, коли мишу нарешті заманили-таки в мишоловку, а оце зараз і почнеться найцікавіше.

Шлях уперед один — через міст. Він відрізаний. Шлях назад контролює джип. Віта звернула із второваної дороги, машину затрясло на пагорбах, виникла реальна перспектива перекинутися.

Джип проробив той же маневр і погнав навперейми. Антон спробував дістати супротивника чергою, у відповідь огризнулися, цього разу без усяких понтових трасерів. Віта крутнула праворуч, джип, здіймаючи стовпи пилу, вивернув ліворуч, у нього був виграш у відстані, він знову йшов навперейми, причому тепер відстань помітно скорочувалася.

— Не випустить, с-сука! — люто лайнувся Антон. До того ж тепер машини розташувалися одна щодо одної так, що з свого боку Антонові було незручно стріляти.

Він починав усе більше заводитися, Віта ж, навпаки, зберігала розважливість, яка викликала заздрість, якщо врахувати критичність ситуації. «БМВ» знову повернула праворуч, опинившись передом до мосту і фури, що -застигла на ньому. Джип заклав віраж, знов опинившись у позиції, з якої можна з однаковим успіхом йти навперейми, триматися ззаду або ж атакувати збоку. З джипа далі вели вогонь, одна черга, швидше за все, — випадкова, спробуй точно прицілитися, коли машину трясе! — влучила в заднє скло «БМВ», посипалися друзки, Антон машинально пригнувся, а коли підняв голову, побачив — фура, зрушивши з місця, суне на них. Супротивнику набридла задовга гра, дві «дамки» на шаховій дошці можуть ловити третю до безконечності. Віта, гарячково вивернувши кермо, поставила машину перпендикулярно маршрутові фури, і та, повна вбивчої моці, але обділена потрібною маневреністю, проскочила повз них, зате джип знову йшов навперейми «БМВ». Однак тепер він стояв на шляху до мосту, фура розверталася ззаду, і Віта, вибудувавши у себе в голові режисерську задачу, крикнула:

— Дай зброю!

Антон кинув їй на коліна «кольт», Віта, зібравши максимум сил і підтримуючи кермо правою рукою, лівою прилаштувала зброю за пасок джинсів. А потім поворотом керма розвернула «БМВ» в бік мосту так, що джип опинився просто перед їхньою машиною і тепер мчав назустріч, лоб у лоб. Нога Віти, здавалося, приклеїлася до педалі газу, завмерла в одному положенні, сама вона вже подумки проробила трюк сотні тисяч разів, і тонкі, але сильні, звичні до керма руки стиснули його до синяви у кісточках пальців.

— Ти що?! — заволав Антон, всім тілом подавшись до неї і намагаючись схопити кермо, але Віта повела плечем, зовсім не прагнучи відштовхнути його, для цього рух був надто слабким, просто даючи зрозуміти, аби їй не заважали. Позаду гуркотіла фура, тепер машини виструнчилися в одну пряму лінію, «БМВ» перебувала на математично точно вималюваній відстані між фурою і джипом, причому джип ішов на таран упевнено, немовби граючись, не намагався уникнути лобової атаки, люди в ньому розуміли її абсурдність. В міру того, як відстань між атакуючими скорочувалася, руки Вітині почали ледь тремтіти, вона все ж таки не була до кінця впевнена, що вдасться виконати задумане. І впевненості їй додало, як не дивно, виття джипового сигналу, водій, судячи з усього, нервово гаратав по ньому долонею, все ще не збираючись звертати, але вже переконавшись, що придурок за кермом «БМВ» теж не зверне. Він не витримав першим, і механічно, як усякий правша, крутонув праворуч, коли їхні машини розділяли якихось метрів п’ятнадцять. Віта, криком даючи вихід нервам, розвернула машину практично на одному місці, здіймаючи хмару куряви, і Антон, вистромивши з вікна дуло автомата, випустив довгу чергу по джипу, у рекордний термін розстрілявши рештки магазину. Віта знову розвернулася, машину труснуло сильніше, та Антон був певен — з такої відстані влучити чергою в могутній джип, котрий до того ж стоїть боком, практично неможливо.

Курява осіла. Шлях до мосту нічого не перекривало. Джип застиг на місці, з нього з правого боку вже десантувалося двоє з автоматами, Антон, сидячи напівоберта, бачив це. Фура, на шляху якої виникла несподівана перешкода, оминула джип і на повному ходу неслася за «БМВ», але тепер у втікачів з’явився реальний шанс дістатися мосту раніше...

Заторохтіли автомати. «БМВ» смикнулася, машину рвучко повело вправо, і Віта з Антоном, котрий саме під’єднував новий магазин до автомата, тут же зрозуміли — стріляли по колесах і влучили, машині хана. Віта різко вдарила по гальмах, і вони вистрибнули, коли машина ще проходила гальмовий шлях. Не змовляючись, вони кинулися до мосту, а не побігли через нього, щоб не дати супротивнику можливість стріляти по рухомій мішені, а зайняли єдиний можливий сховок — під мостом. Уже коли вони вбігали в воду, за їхніми спинами почувся гуркіт — фура змела з дороги їхню машину могутнім ударом. По бетонній поверхні мосту та по воді заляскотіли кулі. І раптом усе стихло, навіть ревіння мотора.

Вочевидь міст будували в одному з наймілкіших місць річки. Вода доходила ледь вище пояса під самим мостом, дно було кам’янистим, течія створювала довкола міцних бетонних паль маленькі вирви. Притулившись до холодної палі, Антон кілька разів глибоко вдихнув і подивився на Віту. Вона, важко дихаючи й відсапуючись, примостилася біля сусідньої палі. На бігу вона встигла вихопити зброю, про яку стало розважливості потурбуватися, і тепер тримала руку з револьвером, зігнуту в лікті. Очі її дивилися вгору, на сірий бетон.

— Гей, водолази! — почулося згори, і відразу з двох боків автоматні черги здибили фонтанчики води. — Давай виходь!

Віта, випроставши руку, пальнула у бік берега. Їм дали зрозуміти, що вийти вони не зможуть, та й вони нагадали — сунутися у воду безглуздо.

— Та сидіть там, падли, хоч рік! У нас час є! — голос той самий, його супроводило коротке гарчання автоматів.

Мовчання тривало близько п’яти хвилин. Потім Антон неголосно промовив:

— Довго ми й правда не висидимо.

— Скільки їх там, цікаво? — очі Віти знову вивчали днище мосту.

— Грець їх знає... Думаю, двійко у джипі лишилося. Один — сто пудів, водилу я точно поклав. Вистрибувати двоє, і в кабіні фури парочка... Десь так четверо, я гадаю.

— Може, й усі п’ять. Але не менше чотирьох.

Антон відділився від палі, зробив уперед кілька кроків, важко ступаючи по воді, гукнув:

— Чого вам треба?

— Перебазарити! Поки що! Вилазь, життя ґарантуємо!

— А ти спустися сюди і виведи нас за руку, мудак!

— Купайтеся далі, рибки! — знову гаркнули автомати, і Антон сахнувся, насилу втримавши рівновагу. — Жити будете, я кажу!

Антон повернувся до своєї палі. Зовсім недоречно занив шрам на місці операції. У погляді Віти читалося запитання, а погляд Антона ковзнув угору, далі — в бік берега, неподалік якого маячила, перевернувшись від удару, їхня машина, а ледь далі маячили обриси фури.

— Вони всі на мосту. Стоять по обидва боки і чекають, поки ми висунемося, — по його впевнених інтонаціях Віта зрозуміла — він щось придумав і шанс у них є, після стількох років його просто не може не бути, і вони використають цей шанс, або... Ніяких «або»! Спокійно і уважно.

— Далі що?

— Якщо ми будемо виходити, вони, гадаю, всі на один бік збіжаться і навіть голови позвішують, аби подивитися, як ми здаємося. Не перебивай, слухай, — Антон черпонув рукою води, хлюпнув собі на обличчя і повів далі: — Я зараз вийду. Викину автомат на берег і вийду. Коли я дійду до берега, вийдеш ти. Не раніше. Я мушу підійти так, щоб до автомата лишався один стрибок. Вони витріщаться на мене, у тебе буде секунди дві фори. Різко повертайся і стріляй угору. Їхні голови вишикуються точно над тобою. Я встигну дострибнути до автомата, ти ховайся відразу, чекай і не біжи за мною — я прикрию, — він ковтнув важкий глевтяк у горлі. — Спробуй влучити. Хоча б у одного. Не влучиш — відволічеш, і я встигну сховатися за машину. Але ти зможеш. У кіно таке роблять, — додав він для чогось.

— Добре, — просто мовила Віта і підійшла до нього впритул. Вони не дозволяли собі сентиментів під час операцій, не допустили й зараз, щоб не порушити традицій — прикмета погана. Просто на якусь мить їхні губи з’єдналися, Антон відчув щось мокре на Вітиних губах, а потім підняв голову і прокричав:

— Яка гарантія життя?

— Крім мого слова, падло, тобі ніякого документа не буде!

— Хрін із вами! — пауза. — Не стріляйте! — пауза. — Виходимо!

Він кивнув Віті і повільно рушив до берега. Кроки давалися важко. Коли він переступив межу, яка ховала його від людей на мосту, зупинився, очікуючи підступного пострілу згори, та автомати мовчали, і він рушив далі, простягнувши руки вперед, та не випускаючи з правиці автомат.

— Кидай ствол! Кидай, сука!

Він напівобернувся і подивився вгору. Все точно. Четверо. Збіглися до краю мосту. І сонце їм у очі, правильно він розрахував, з потрібного боку вийшов, уже недовго, братва, вже недовго...

— Кидай, мать твою! — кулі заляпотіли майже біля самих ніг, по коліно занурених у воду. Дрібними бризками обдало обличчя. І, попри все, Антон зробив ще кілька кроків у напрямку до берега, лише тоді пожбурив автомат на прибережний пісок. Ще крок. Ще.

— Тепер дівка! Бігом! Бігом!

Ще крок — і раптом постріли за спиною вперіщили, немов канчуком. Він стрибнув, відштовхнувшись ногами від кам’янистого днища, впав на пісок, у перекоті підхопив автомат і закотився за машину. Постріли гриміли далі, він підвівся, дивлячись точно перед собою і поливаючи з автомата людські постаті на мосту, які рухалися в його бік, та не всі, не всі, Вітко! Щось гаряче стьобнуло по передпліччю, він блискавкою перескочив до фури, відзначивши, що братва полягала-таки на мосту, а дехто — Вітко! — так і не піднімався. Зловивши на приціл чергову мішень, Антон натиснув на гашетку, та автомат його захлинувся. Чекати не можна, вони поки що лежать, та зараз оговтаються, тут і Віта не допоможе, невідомо, чи лишилося щось у неї в стволі. Відкинувши непотрібний вже автомат, він ухопився за ручку дверцят фури, закинув своє тіло на підніжку, зойкнувши від болю в передпліччі і внизу живота, рвонув дверцята і опинився в кабіні. Ключі в замку, само собою. Поворот ключа — і мотор заревів, важка машина посунула на міст, і двоє з тих, хто ще залишався живими, підскочивши, випустили по ній короткі черги. Антон пригнувся, друзки сіконули по щоках. Повідкидавши свої автомати, бойовики в паніці кинулися бігти. Фура вискочила на міст і, чавлячи трупи, помчала за втікачами. Один виявився прудкішим і перебіг через міст, а той, що відставав, у паніці притиснувся до перил. Ледь крутнувши вправо, Антон якось абсолютно байдуже розмазав людину по перилах. Останній уже біг полем. Ударивши по гальмах, Антон підібрав з підлоги кабіни чийсь, мабуть, запасний АКМ, і стрибнув на бетонну поверхню мосту. Він не цілився, стріляв навскидку, кулі лягали віялом і таки зачепили втікача.

Він упав, змахнувши руками, обличчям униз. Антон втратив до нього будь-який інтерес.

— Вітко! Нормально!

Він підійшов до краю мосту і звісився через бильця.

— Нормально! Виходь!

І він побачив Віту. Вона лежала у воді, розкинувши руки й ноги, обличчям догори. Так лежить людина, яка зробила важку роботу і лягла відпочити. Ось тільки в обличчі її було щось неприродне.

— Віта!

У небо мертво дивилося лише одне око. Замість другого на півобличчя розповзлася пляма, доводячи, що у смерті таки потворне обличчя.

— Віта!

Антон збіг з мосту і увійшов у воду. Він не послизнувся, стрибаючи на берег, а тут одразу нога втратила опору, і він беркицьнувся, забившись об незграбний камінець. Підводився Антон важко, доповз до Віти мало не навпочіпки, став навколішки перед її тілом, не звертаючи уваги на те, що вода сягала тепер трохи вище грудей.

Вона не встигла забігти під міст. Автоматна черга випередила, спотворивши половину обличчя, тіло теж пошматоване кулями, мабуть, стріляли відразу кілька бойовиків. Рука її стискала «кольт». Вода змила кров із мертвого обличчя, та все одно передсмертного виразу на ньому прочитати не вдалося.

Антон погладив мокре волосся, підвівся, підхопив тіло під руки і, задкуючи, поволік до берега. Віта видавалася як ніколи важкою. Виволікши нарешті мертву на берег, Антон мішком опустився на траву і поклав мертву голову собі на коліна, машинально збираючи волосся з цілої половини обличчя і прикриваючи ним спотворену. Якийсь час він перебував у повній відключці, і потім важко буде згадати, про що ж саме думалося тоді. Мабуть, ні про що. А може, про кулю в голові одного із чотирьох бойовиків на мосту. А може, про те, що Віта знала — у револьвері її саме одна куля й залишалася, і невідомо, як би зреагував на це її коханий. Чи про те, що міг би звеліти їй вийти першою, підставляючи під кулі або, навпаки, даючи шанс. Чи про те, що сам не був певен, зріжуть його чергою, тільки-но вийде з-під мосту, чи почекають, поки вони вийдуть обоє, і так само не був певен, коли залишає їй більше шансів: йдучи першим чи пропускаючи вперед її. Але, швидше за все, він ні про що не думав, навіщо — все вже сталося... Просто мовчки пестив мертве обличчя, дивився, як тече вода, слухав її дзюрчання...

Антон викинув із кабіни джипа труп водія, як мішок із картоплею. На нього жбурнув труп бойовика, що сидів ззаду якраз за водилою, з того самого боку, кулі прошили скло акуратно, все ж таки він точно розрахував. Тіло Віти обережно, немовби вона була ще живою і лише спала, втомившись після важкого дня, поклав на заднє сидіння. Мотор машини не пошкоджено, на обстріляному джипі він заїде далеко в ліс, там поховає Віту і перечекає до ночі. З усього вмісту багажника понівеченого «БМВ» до салону джипа перекочувала лише сумка зі зброєю. Вона знадобиться, бо вночі треба якось повертатися у місто.

Там чекає ще одна справа. Остання.

Там чекає Круглий.

Малахов.

Січень 1997— січень 1998.

Ніжин— Київ