Book: Писар Східних Воріт Притулку



Галина Пагутяк

Писар Східних Воріт Притулку

I

Антон, Писар Східних Воріт Притулку, косив траву в садку, коли дзвоник сповістив про нового прибульця. Він саме думав про те, що ось зараз задзвонять у Ворота, і йому доведеться покинути косу, почепити її на гілці найближчої яблуні й вийти з тіні на пекуче осоння. Сонце викличе біль у очах, і він знову боятиметься зустрічі з прибульцем із іншого світу. Думка про дзвоник була несподіваною й прикрою: він ще гадав, ніби та виникла навмисне, аби затьмарити красу погожого літнього полудня. Бо вже давно ніхто не приходив до Притулку. Не тому, що поменшало зла в тому світі: зла ніколи не буває ні замало, ні забагато. Просто часом занепадає віра, і тоді важко відшукати Притулок. Шалька терезів мусить гойднутися, мусить повіяти вітер, що пахне спокоєм, травою, молоком…

Перед тим Писар думав, що Лі, напевно, бачить його з вікна Бібліотеки, й потім закличе випити жасминового чаю. Вони сидітимуть навпроти, Писар та Бібліотекар, втілення рівноваги й утоми, тільки б дзвоник не озвався знову, бо вони почують його і весь Притулок сколихнеться, замре у чеканні, від Східних до Західних Воріт, тих, через які знову повертаються у світ, що завдає болючих ран тілові й душі. Повертаються лише ті, у кого рани зарубцювалися.

Хоча Антон не сподівався почути зараз дзвоник, до язика якого прив’язана груба мотузка, зате він знав кожен свій крок після того, як почує його. Ось він зупиняється, підіймає косу лезом догори, струшує з нього налиплі травинки, з жалем озирає недокінчений покіс, іде до найближчого дерева, чіпляє на нього косу, дивиться на вікно Бібліотеки, вийшовши із затінку, прикриває долонею очі і думає про прибульців: як ті комашки, вони прагнуть сховатися у зеленій траві Притулку, стати невидимими, вдячно припавши до землі. Бідні, вони заплющують очі й кажуть подумки: мене немає, я прийшов (прийшла), щоб сховатися, полегшено виплакуючи сльози. Що більше їх виплакуєш, то легшають душа і тіло. Вони підіймаються вгору, сонце їх засліплює…

Антон косив траву для кіз. Їх у нього дві: біла й чорно-біла. Вони пасуться коло струмка, завжди мудрі й спокійні, не намагаючись ніколи обійти землі Притулку, а ті направду величезні. Тепер Писар іде до будиночка, що зрісся з муром. Там двоє дверей: перші для одного світу, другі для іншого. Малесеньке віконечко у Воротах, радше очко, затулене металевою заслінкою, яку важко відсувати як у мороз, так і в спеку. Бо спершу треба подивитися, хто за дверима. Може, вітер, може, птах всівся на дзвінок чистити дзьобом пір’я. Кожне відчиняння віконечка і дверей болісне, наче по серці черкає сліпуче лезо. Хоча наперед знаєш, що це місце не для щасливих і сюди приходять не за щастям, а шукають забуття. Ти ― інший, бо з’явився тут ще немовлям мертвої матері й тому нічого не пам’ятаєш.

Треба сьогодні скосити траву, бо починають наливатися ранні яблука і одне за одним падати в траву. Не забудь узяти із собою кілька яблучок. Віддаси їх тому, хто прийде.

Ось що думав Антон перед тим, як мав прозвучати дзвін, а він косив траву, клепав косу, потопав у пахощах і тінях літнього саду, наче готовий, але насправді ніколи не готовий зустрітися з прибульцем, про якого не знаєш, молодий він чи старий, чоловік це, чи жінка, або дитина. Бо все зважене, усе відміряне, крім отієї миті, коли треба глянути незнайомцеві в очі й сказати перші слова. Цей момент найважчий, бо перед тобою людина з іншого світу, і хоча їх тисячі пройшло через твою Книгу, яку ти пишеш уже двадцять років, і у всіх були однакові причини увійти до Східних Воріт Притулку, вони торкаються твого серця наче блискучим гострим лезом. До болю не можна звикнути ― щоразу він немилосердний. Збоку це виглядає як ритуал; ти впускаєш прибульців і супроводжуєш їхні перші кроки у Притулку. Вони не помічають твого простого обличчя з глибоко посадженими сірими очима, запалими щоками. Ти засліплюєш їх своєю значущістю, бо ти ― Той, хто відчиняє двері для порятунку, тримаючи перо у руці. Без пера й товстої розлініяної книги з пожовклими сторінками, в обтріпаній палітурці із запахом вогкості, ти зникаєш і годі тебе віднайти у цьому краї. Втім, для того, щоб увійти, не потрібні ні перо, ні книга. Так гадає Антон, чия поверхнева свідомість обмежена невеликим простором кімнатки біля Східних Воріт, але в глибину вона сягає дуже далеко. Коли волає дзвінок про допомогу, він почуває себе наче у сні, що примусив прокинутися на світанку, так само, як щойно змусив прокинутися дзвінок, відірвавши від пильної роботи.

Коли вмієш добре косити, можна думати не про роботу, а про щось інше. Лі ось уже багато років пробує навчити його запам’ятовувати сни, концентрувати увагу, мандрувати душею. Але з Антона поганий учень. Сни для нього ― наче порожня порепана земля, яка буде довго заростати й гоїтися. І Антон вирішив для себе: ось чим я врятуюся після зустрічі з прибульцем… Докошу траву, видою кіз, а увечері дочитаю книжку. Добре, що я вмію читати. Книжки заповнюють найбезнадійнішу порожнечу; вони так само відчужені від власних авторів, як і моя Книга, бо їх написало саме життя. Це я умів завжди ― покірно схилитися перед долею, не втручатись у плин днів і ночей…

Лі підійшов до вікна і подумав: якби я був Писарем Східних Воріт, то жив би, як і Антон, у постійному напруженні, вважаючи кожну появу прибульця невчасною.

Ось він іде, вже трохи згорблений чоловік, що виглядає років на сорок. Відклавши косу, Писар минає сонячну смугу, що під вечір зникне, а зараз чітко креслить межу поміж тінню саду і тінню муру. Йому не так часто доводиться виглядати з вікна, як мені. Він весь час порається то на городі, то в саду, іноді відчиняючи ворота тим, хто стукав уже в усі двері, але жодних їм не відчинили.

Коли зітреться сонячна смуга, не буде жодної різниці між травою. Так само не існує великої різниці між мною і Антоном. Я міг би сповняти його обов’язки, а він мої, бо живемо так близько одне від одного, що наші тіні переливаються одна в одну. Для тих нещасливців, що прагнуть Притулку, аби перебути важкі часи, наше життя здається позбавленим руху. Але хіба вода в криниці не рухається? Побіжний погляд не здатен осягнути рух. Ми з Антоном пізнаємо обидва світи через слова. Це пізнання також болісне, від нього кривавиться серце. Хто пізнає через безсилля, той пізнає безсилля. Хто пізнає через зраду, той пізнає зраду. Хто пізнає у владі, той пізнає лише владу ― і нічого більше. Так народжується ілюзія, викривлений образ реальності. Люди дивляться крізь брудні шибки, і бачать світ брудним.

Я стою коло відчиненого вікна, а мій приятель відчуває біль від чужих слів, напнутий, як струна. Я ніколи не питаю, про що він говорить з тими людьми. А він не має бажання розповідати. Однак мені все відомо, хоч я й не чую слів, що їх Писар Східних Воріт та прибулець кажуть одне одному. Прибульці недовірливі й боязкі: а раптом не пустять до Притулку? Антон же боїться їхнього страху. Цієї миті він теж дещо розгублений і непевнений, забувши, що все закінчиться добре: прибулець залишиться неодмінно, бо він сам знайшов дорогу до Притулку. Писар Східних Воріт пробує розшпилити собі комір, бо серед товстих стін йому важко дихати. Ґудзик відривається, котиться по підлозі. Наразі вся ця вистава, де він, власне, зайвий, перестає бути виставою.

Який же той прибулець? Якби це були вітер чи птах, Антон уже давно б повернувся, і зайшов би до Лі випити чаю, а вже потім брався до роботи.

Лі з усмішкою, що, власне, ніколи не покидала його обличчя, але цього разу була просто виразніша, подумав, що Антонові пасував би хрест на плечах, великий, важкий, із сирого дерева, до якого можна звикнути, коли несеш його довго. Схожий хрест ніс колись Ісус, син Бога, через те кожен, хто прагне наслідувати Ісуса, вважає необхідним наслідувати Його страждання. Лі аж здригнувся від огиди. Хто пізнає у стражданні ― пізнає лише страждання. Чому б не полюбити дитячу невинність теслі з Назарету, його радість від зцілення хворих, вперту віру у всесильність людського духу, поблажливість до людської слабкості. Адже, опинившись у пастці, засуджений на смерть, Він не насолоджується болем, не тішиться тягарем, який так важко нести під палючим сонцем, а приймає смерть, як приймає її кожна людська істота ― віддає душу Богові, щоб той подарував їй інше тіло, або ж назовсім звільнив її від нього, оселивши поруч себе. Муки, терпіння ― для мене ці слова нічого не означають, хоч колись я зазнав багато болю. Чому Антон, який з немовляти виріс у Притулку, нічого не відаючи про біль, страждає щоразу, як тільки почує дзвін? Лице його сіріє, на плечах опиняється хрест, він чвалає до брами, враз постарівши на сотню років. Він перепускає чужий біль, який йому не належить, через себе і вважає, що по той бік муру ― цілковита протилежність Притулку, якесь пекло, де страждають вкупі незліченні юрмиська людей. Якби ж він знав, що це несусвітня дурниця ― що кожен створює для себе пекло, що світ прекрасний усюди, і треба дивитися на нього крізь чисті шибки.

Зберегти власну душу ― ось що робить людину щасливою, мудрою, вільною, милосердною до тих, хто занапастив себе. І біженці, котрі стукають у Ворота Притулку, тікають не так від наслідків, як від причини зарази, що морить і ослаблює цілі покоління. Щоправда, їм здається, що вони тікають від війни, чуми, суду, переслідувань. Конкретність ще небезпечніша за абстракцію.Її осягають органами чуття, тілесною субстанцією, як кажуть філософи. Я давно відмовився від термінології, бо вона належить до нижчої сфери, водної та земної. Повітря й вогонь ― лише вони роздмухують і запалюють дух. Хто не має у собі вогню й повітря, той старіється і вмирає, бо вогонь і повітря мандрують незвіданими шляхами, що ніде не починаються і ніде не закінчуються.

Я не сміюся з їхнього безсилля: сам був такий, доки не поріднився з вогнем і вітром, не звів довкола золотий храм, не розставив книжки так, щоб їх зручно було діставати. Адже до мене теж приходять, і я навчився вгадувати, чого потребує їхня душа, якої розривки. Рано чи пізно хтось починає цікавитися Притулком. Кожному я розповідаю історію, зазвичай просту, яка має втішити й виправдати його появу на цих теренах. Це, здебільшого, їх задовольняє. Іноді вони самі розповідають мені леґенди про Притулок, які, безперечно, поетичніші й привабливіші за дійсність. Відвідувачів, які прагнули б дізнатись істину, я досі не зустрічав. Та й не дивно. Слабкі шукають не істину, а притулок, мури, за якими можна вберегти те, що залишилося. Вони ― не для боротьби, а для спокою, вони ― не кати, а жертви, оті прибульці.

Я не посмів би нав’язувати комусь власне бачення Притулку, чи ще якісь інші думки. Можливо, тому Антон не є моєю копією, хоч я опікувався ним з дитинства. Він не вміє читати книги, написаної в моїх очах. Ким би він став тоді ― тінню, що торує заздалегідь визначений шлях? Для нього я ― загадкова істота, хоча користуюся його великою довірою. Самому собі я здаюся крамольним, завжди пересиченим і завжди неситим духом, ладним розпростерти крила де завгодно: на вершині гори, на звалищі, серед білих стін Бібліотеки, яка ніколи не збільшується і ніколи не зменшується, і не дає відповіді на жодне важливе питання.

Коли ти тут виріс, як Антон, ти любиш Притулок, він ― твоя Батьківщина.

Але серед нас таких небагато. Ніхто з нас не зітре з себе тавра минулого: загоїть рани та й піде, а чи зостанеться доглядати сади, пасти кіз, латати дахи, чи шити одяг.

У дверях з’являються Антон з прибульцем, чоловіком непевного віку, в чорному запилюженому костюмі. Сонце боляче б’є його по очах, хоча в пустелі, за мурами, ще не так сліпить, особливо, коли тануть намерзлі за ніч кришталики льоду. У глибині душі я недолюблюю цей блаженний вираз полегшення, від якого тхне застарілим потом шляхів. Улесливість і беззахисність ― як це, мабуть, неприємно моєму приятелеві, тому він завжди квапиться подолати стежку від Воріт до будиночка Старого. Мене зовсім не цікавить, що повідає Старий чужоземцю, якщо вдасться розбудити його з дрімоти глибочезної старості. Та, коли він не прокинеться, Антонові доведеться забаритися, і він не докосить сьогодні трави, а завтра може цілий день падати дощ. Обтяжливі обов’язки в Антона! Коли пішов попередній Писар Східних Воріт, ми попросили Антона, несміливого, спокійного хлопця, стати на його місце. Я не хотів з ним розлучатись.

Антон погодився, бо виріс коло Воріт, і не раз допомагав тодішньому Писареві у його нехитрому господарстві.

Двічі на рік Антон білив стіни комірчини коло Воріт, що ставала від цього ще порожнішою, бо там стояли лише стіл, стілець, полиця і лавка. Влітку він кидав часом на підлогу пахучої трави: полину, м’яти, буркуну, а взимку раз на кілька днів розпалював вогонь у малесенькій пічці, щоб повітря підсохло.

…Прибулець не міг спершу вимовити й слова, коли двері йому відчинив худорлявий чоловік, від якого йшов різкий запах скошеної чи зірваної трави. Він одразу уявив собі не саму траву, а те гостре, блискуче лезо, що стинає її, швидкий помах не можна зупинити на льоту; таке лезо зітне й метелика, що присів відпочити, і ніжку пташки. Писар інакше витлумачив страх, що раптово спалахнув у очах прибульця, й підбадьорливо посміхнувся:

― Прошу сідати!

Прибулець мовчки сів скраєчку лави, одразу не усвідомивши різницю відчуттів: спека надворі, а тут ― прохолода гладенького старого дерева. Антон розгорнув Книгу на потрібному місці, вмочив перо в чорнильницю, поступово входячи в роль Писаря Східних Воріт, дарма що був у латаній сорочці та босий.

Антон написав округлим дитячим почерком: «У середині літа прибув чоловік, що назвав себе…»

― Як вас звати?

Прибулець неспокійно засовався на лаві:

― Це має якесь значення?

― Жодного. Але треба якось вас кликати.

― Угу. Хай буде… Джон Сміт!

― Хай буде, ― посміхнувся Антон, записуючи: «Джон Сміт». ― А що ви вмієте робити?

― Для чого це?

― Кожен, хто сюди приходить, знаходить собі якесь заняття. Дехто продовжує робити те, що робив у тому світі. Може, ви вмієте щось таке, чого ми не вміємо.

― Власне через своє заняття я й опинився тут. Певний, що воно тут не знадобиться.

― Вибачте, ― сказав Антон і хутко закрив Книгу. ― Ласкаво просимо до Притулку. Зараз я вас проведу…

― А скільки мені можна тут пробути?

― Скільки завгодно! ― розвів руками Антон. ― Але цими Воротами можна тільки увійти, а виходять через Західні Ворота. Щоправда, кажуть, вони далеко звідси. Я сам там не був.

― Вам що, нецікаво?

Антон здивувався:

― Я теж міг би вийти, але навіщо?

― Ну, щоб мати нагоду знову увійти через Східні Ворота, коли той світ допече до печінок?

― А хто мені відчинить? ― розгубився Антон.

«От дивак!» ― подумав прибулець Джон Сміт, хоча з подивом зауважив, що розмова зняла з нього напруженість й відігнала страх, і що з цим чоловіком, Писарем, легко розмовляти. Він нагадує дитину, що бавиться словами, аби захистити себе від світу дорослих.

Звідки він міг знати, що Антон за двадцять років навчився розпізнавати людей і служив кожному прибульцю, ненав’язливо полегшуючи перехід до іншого світу. Хтось потребував гарантій, хтось усмішки, хтось негайного сну. Адже всі, хто приходив сюди, були бажаними гостями. Без них Притулок давно б поріс бур’янами, перестав би бути житлом. Хоча прибульці вважали інакше: вони нікому не потрібні, вони ― сміття, їхні розум і руки здатні лише руйнувати, а не створювати. Багато хто з них нищив, убивав, бездумно виконуючи чужі накази, доки, опинившись над прірвою, не почув голосу, що просив шукати порятунку. Треба було відкинути упередження щодо Притулку, який нібито є пасткою, стати довірливим, наче дитина, і вхопитися за незнайому руку. Навіть у безвиході мало хто обирав цей шлях.

Прибулець Джон Сміт вийшов надвір разом з Антоном, і сонце висвітило його постать ― ніби на сцені, через що все здалося йому неправдоподібним: яблуні в саду, два будиночки один навпроти другого. З вікна того, що зліва, виглядав літній чоловік, схожий на китайця, який усміхнувся до них обох і помахав рукою Писареві, а Джону Сміту кумедно вклонився. Щойно була пустеля із сірими, ніби живими, пагорбами піску, з яких стирчали кістки людей і тварин, пронизливий холод вночі, спека вдень… А тепер зникла навіть спрага. Прибульцю раптом захотілося побачити тих, хто увійшов сюди до нього: як вони виглядають, поживши трохи в Притулку, чи заспокоїлась їхня душа. Він не помічав співу пташок, барвистого мережива квітів, делікатного запаху дозрілої малини. Антонові ж хотілося, щоб прибулець спершу зрадів новому світові очима, відчув, скільки можливостей приховано у ньому. Тут можна спостерігати політ жуків, перетворення гусені в метелика, навчитися передбачати дощ, читаючи хмари, зазнавати солодкої втоми після неквапливої щоденної праці.



Проте Джон Сміт почувався тут чужим. Напившись джерельної води, освіживши нею запалені очі, він, наче равлик, сховався у своєму тісному минулому.

…В місті, обсипаному білим пилом, де був цементний завод, доля усіх мешканців залежала від цієї споруди. Хоча це, звісно, неправда: долю ми обираємо самі. Доля Джона Сміта не залежала від цементного заводу, але й від самого Джона Сміта не залежала також. Доля просто вийшла з-під контролю, і він змушений був два роки переховуватись у цьому, проклятому Богом містечку, доки його не знайдуть, або доки не скінчаться невеликі заощадження. Кімнатка в бідної вдови робітника цементного заводу, завширшки у шість кроків, завдовжки у вісім… З неї він виходив, коли стемніє, і звик до цього, та ба, не стало грошей, і одного дня до містечка приїхала велика чорна машина, блиск якої не міг затьмарити навіть білий пил. А шкода, бо Джон Сміт міг прожити отак решту життя, наодинці з Мадонною. Це була листівка, подарована стареньким ченцем: Мадонна в червоній одежі, з дитям на руках, оточена віночком з польових квітів. Єдиний його скарб, бо ні для кого він не мав вартості. Під кінець Сміт продав годинника, остаточно попрощавшись із часом. Так було ліпше: він однаково боявся і минулого, і майбутнього.

Того дня, коли з’явилося авто, Джон Сміт з болем подумав, що навіть двадцяти років буде замало, аби стати своїм у цементному містечку. І згадав, що в юності йому розповідав п’яний волоцюга, з яким вони грілися під січневими зорями біля багаття на пустирищі: «Притулок може відшукати лише той, у кого немає іншого виходу. Доки є вихід, тобі не бачити Притулку».

― А де він той Притулок?

― Він може бути за тисячу миль звідси, але туди не їдуть поїзди. Або зовсім поруч. Одного разу ти побачиш знак, і зрозумієш, куди тобі треба йти.

— А який він, Притулок?

― Чудовий! ― відказав волоцюга й одним духом випив рештки пива. ― Про нього навіть думати приємно. Але якщо ти не там, отже, доля тобі ще посміхнеться…

Коли Джон Сміт опинився у цементному містечку, він спершу подумав, що це і є Притулок, бо виходу в нього не було. У кімнаті, де сяяла усмішка Мадонни, він віднайшов, здавалося, спокій, настільки моторошним було все попереднє життя. Равлик у мушлі, присипаній білим пилом, завитки якої повторюють обриси Всесвіту, і в кінцевій точці ― Абсолют, або Початок, де перестає битися серце і ніщо вже не є важливим.

Згадав він про Притулок знову, коли містечком стала кружляти чорна машина, поступово звужуючи коло пошуків. Йому пощастило діждатися темряви, вислизнути чорним ходом на вулицю, перепливти річку, повну покидьків і трупів мертвих тварин, бо за мостом, безперечно, стежили. Чимало днів він ховався у кущах терну та шипшини, а ночами йшов навмання. Він уже не тікав від чорної машини, цього згустку жаху, а роздавав світові частини себе, доки не лишилося нічого, крім його відторгненої суті, яка вже не могла ні до нічого прирости. Осяяний чистим полум’ям божевілля, яке підтримувала у ньому Мадонна, він побачив на краю безмежної пустелі стовпчик з табличкою-вказівником, на якій було кривими літерами написано:

ПРИТУЛОК

Усе це промайнуло в свідомості Джона Сміта за тих кілька хвилин, доки вони, прибулець і Писар, ішли стежкою до будиночка Старого. Той будиночок був залишком зруйнованого часом і непотрібністю давнього монастиря. Цеглу розібрали мешканці Притулку, а будиночок Старого залишився тут, приліпившись до решток муру.

Антон не зумів би пояснити Джонові Сміту, хто такий Старий і навіщо вони до нього йдуть. Сказати, що той найстаріший і наймудріший, означало нічого не сказати. Та й Старий не потребував рекомендації: майже весь час дрімав, наставивши босі ноги до каміна, який безнастанно горів, а підгримувала вогонь у ньому старенька Марфа. Ця маленька, худенька й метка жіночка вирощувала на городі овочі, доїла кіз, годувала кожного прибульця, доки він не починав сам за себе дбати. Але перш ніж віддати прибульця у її маленькі спрацьовані руки, треба було показати його Старому. Таким був один з небагатьох звичаїв Притулку, а решта зводилася до того, що прибульців впускав Писар Східних Воріт, а випускав Писар Західних.

Антон піднявся трьома східцями, постукав у все ще міцні нефарбовані двері й відчинив. Вони увійшли до кімнати з двома віконцями у товстій стіні, де на підвіконні стояли бутлі з ягодами: один ― з вишнями, другий ― з малиною. І хоча в кімнаті горів камін, тут було не надто гаряче. Мури увібрали у себе холоднечу всіх зим Притулку.

Старий бачив сон, наче до кімнати увійшло двоє: Писар Антон і прибулець із очима загнаної мисливцями тварини. Напрочуд реальний сон. Поки ті двоє несміливо товчуться коло порога, він зумисне не повертає голови, але помічає якимось дивом, що прибулець притрушений кам’яною мукою, яка сиплеться з нього на підлогу. Так само бачить він сліди прибульця, його плутаний самітний шлях, здогадується з глибоко вгрузлих слідів, що чоловік той кам’янів протягом усього життя, і камінь дійшов уже до серця. Один порух такої кам’яної руки ― і задвигтять стіни.

Старий неспокійно засовався у кріслі, прокинувся, здивувавшися, що видиво не зникло, тільки з прибульця обтрусилась ота кам’яна мука. Старий ворухнув рукою, даючи знак прибульцю підійти ближче. Йому не сподобався вираз обличчя Антона: ніяковість, нетерпіння та його думки ― повернутись якнайшвидше до коси, зітнути всю траву, доки не почався дощ. Подібна суєтність була для Старого, котрий стільки часу проводив у важкому дерев’яному кріслі, цілковито чужою. Він примусив себе забути про Антона і, коли прибулець став перед ним, тамуючи хвилювання, спитав те, що слід було спитати:

― Як звали твою матір, синку?

Прибулець схлипнув, ноги у нього враз стали м’якими. Він вишпортав з-за пазухи листівку із зображенням Мадонни, простягнув Старому. А тоді припав до його колін, заплакавши дитячими сльозами. Він не знав своєї матері, його ніколи не гойдали у колисці. Тому й Старому здалося, що цей чоловік обікрав сам себе, щоб інші його не обікрали. Найчастіше потрапляють до Притулку ті, хто виріс у сиротинці.

Незрима нитка думки, ця довга осіння павутинка, пов’язала цієї миті Лі та Старого. Лі саме обмахував мітелкою з пір’я книжки на полицях. Кожну з них, навіть втративши зір, він знайшов би безпомильно, і простягнув прохачеві видимої мудрості. Лі подумав цієї миті: коли Старий піде, хто займе його місце? До кого Антон водитиме прибульців? І відповідь його була такою ж простою, як несписаний аркуш паперу: Старого ніхто не змінить. Стежка до його будинку заросте. Скільки таких стежок вже встигло зарости? Травою поростає історія Притулку, а не забуттям. Трава й вітер змінюють світ, коли той нікому не потрібен. Притулок зникне, коли зникне світ людей. Хто пізнає через біль ― пізнає біль.

Притулок був не лише для людей, а й для богів, що чекали на них в убогих святилищах без ідолів і позолоти. Їм належалися дах над головою та молитва, де половина слів була забута, однак все ще пам’яталися слова подяки. Просити ж тут ніхто не просив, бо усі бажання збулися, та, незважаючи на це, життя не згасало. Змінювалися пори року, краєвиди, дороги, люди. Як воду не можна загачувати, бо вона задихнеться, так не можна замикати ні Східних, ні Західних Воріт Притулку.

І тієї ж миті, коли Антон повертався до коси, а Лі думав про плин часу, плинність сущого, як назвав би це філософ, а прибулець пішов слідом за Марфою, щоб умитися, поїсти й відпочити, за тією жінкою, що дарувала ласку, не слугуючи й не належачи нікому, ― у Старого на зап’ястях виступила кров, наче хтось прибив їх цвяхами до крісла. Він не відчував болю, лише невдоволення, що це знову трапилося ― життя по краплі витікає з ран. Таке з ним бувало й раніше, коли він бачив прибульців з особливою печаттю самотності. Намагався приховати це, соромився, що про його недугу знали у Притулку.

Коса, почеплена на гілці, усе ще чекала Антона, а день помаленьку хилився до вечора. Лі сам покликав Антона, коли той проходив повз Бібліотеку. Писар подумав, що це на краще. Уявив собі, що Джон Сміт незабаром вийде на ґанок і побачить старий тінистий сад, липу на пагорбі, під якою колись стояла капличка, стежку вздовж струмка, яка аж просить піти за течією. Тоді глянув на небо, дощові хмари розтанули. Це добре, коли трава сохне повільно, у затінку. То була вже друга трава. Першу він скосив у травні. Город теж потребував його рук, але мусив ще бодай день зачекати.

У Притулку ніколи не бувало засухи. Рослини жили тут так само спокійно, як і люди. Та й не може бути по-іншому, коли тут панує злагода. Із сонцем, порами пору, небесними та земними водами.

― Я приготував чай, ― сяючи, повідомив Лі. ― Хіба можна пити чай самому? З обличчя Антона зісковзнула тінь. Він вийняв з кишені перепічку, яку дала йому Марфа. На столі лежали ранні яблука, козячий сир і щільник.

― По правді кажучи, я вже зголоднів, ― зізнався Антон.

― Спочатку їжа для тіла, а тоді напій дня розмови, ― церемонно вклонився Лі.

Антон ніколи не бачив його сумним чи хворим. Поруч з ним завжди переймався спокійною веселістю, властивою мудрецям, що ніколи не чекають дарунків, але завжди тішаться ними. Але таким постійним у радості, як Лі, йому не бути ніколи.

Приятель Лі, щиглик влетів через вікно і вмостився у Бібліотекаря на голові.

― Ти й без мене маєш з ким пити чай, ― пожартував Антон.

― Так, але я йому вже розповів про свій сон, а тобі ще ні!

― Шкода, що я не вмію розмовляти з птахами….

― Зате ти вмієш слухати людей.

«Навіть, коли вони мовчать», ― подумав Антон.

― Незабаром ти читатимеш їхні думки. Чи, сказати краще, чутимеш.

Антон почухав потилицю:

― Ну… Прибульці загалом поводяться однаково. Неважко здогадатися, що вони думають про мене чи про Притулок. То ― нескладна наука.

― Терпіння ― найважча з наук.

Антон поклав до рота шматок коржа, спостерігаючи, як Лі годує щиглика з долоні крихтами сиру. А потім зітхнув:

― Цей прибулець з тих, хто надто бентежить Старого. Через нього він знову матиме болячки на руках. Як ти кажеш, їх називають?

― Стигмати.

― Ніяк не запам’ятаю.

― Коли дивишся на рану, то бачиш кров, ― загадково мовив Лі.

― Я провів із ним більше часу, і глянь ― руки в мене чисті! Мозолі, вони від мотики і коси. Чому з ним таке буває, а з іншими ― ні?

― Може, рани у тебе всередині, і ти їх так само не помічаєш, як намагається не помічати Старий. Ти пильно робиш свою роботу…

― Не знаю… Однак мені час. Дякую за гостину.

― Стривай, я не розповів тобі свій сон, ― зупинив його Лі. ― Може, прогуляємося трохи? О, ти ще не допив чай, друже!

Антон заглянув у чашку і на дні її побачив великого зеленого жука, що зручно вмостився, як у себе в хаті.

― Та ну тебе!

― Що сталося?

― Подивися сам!

Щиглик кинувся першим. Антон інстинктивно затулив чашку руками.

― Це, напевно, одна з моїх золотих рибок прийшла нагадати, що час обідати, ― пояснив Лі.

Антон ще раз зазирнув у чашку й побачив, що у ній плаває крихітна, завбільшки з ніготь мізинця, рибка.

― Як вона сюди потрапила?

Це була їхня давня гра. Лі любив пожартувати, але ніколи не розкривав таємниці подібних перетворень. Він міг спалити на очах в Антона книгу, а потім, покропивши попіл водою, відновити її неушкодженою. Він міг пофарбувати зграю горобців у барви веселки й послати її в гості до мешканців Притулку. Витівки Лі не лише веселили серця. Коли, наприклад, довго не було дощу, Лі міг пригнати сюди хмари. Колись давно він приніс зі своєї далекої країни у кишенях та за пазухою духів земних, небесних і водних, бо там їм не дуже добре стало вестися.

Щиглик всівся на плече Лі. Той узяв чашку з рибкою, яка могла перетворитися на що завгодно, але, мабуть, то була-таки справжня рибка, бо Лі виплеснув її у ставок і вона приєдналася до товаришок. Ставочок був крихітний. Вода з джерельця стікала в ямку, викладену камінням, а ставочок затіняв кущик шипшини. З нього уже обсипався цвіт. Натомість заявилися зелені довгасті плоди з колючими вінчиками. Лі сів на пласкому камені, де любили вигріватись ящірки, бо той камінь був теплішим за їхні вогкі житла. Антон вмостився поряд на траві, прикипівши очима до рибок, спостерігаючи, як ті вправно ловлять крихти хліба, не перешкоджаючи одна одній. Варто було раз глянути у ставочок, і ти опинявся в його полоні. Навіть коли рибки ховалися перед дощем у намулі, ставочок не видавався порожнім. У ньому мешкали інші істоти, видимі й невидимі для ока, і той, хто переймався їхнім існуванням, ставав однією з них.

А для Лі цілий світ був схожим на цей ставочок. Він вдивлявся у його води, ніколи не почуваючи себе самотнім серед цієї безмежної багатоманітності, де однакову вартість мали політ джмеля, писк жаби, хода старого чоловіка з палицею, зблиск окремого слова з орфографічною помилкою у нудній книзі, напіввідірваний листок на клені восени, шурхіт миші пополудні, хмара, що на очах міняє колір і обриси… Власне, вартість їхня полягала у тому, що вони, ці звуки, кольори, форми, думки ледь торкалися свідомості, викликаючи почуття втіхи, і поверталися назад такими ж самими. Лі не перетворював їх ні на золото, ні на мудрість. Бо не можна стати багатим чи мудрим, забираючи щось у когось. Просто, буває, хтось має вроджене вміння повертати у світ неушкодженими всі речі, які помічає довкола. І чи міг навчити Лі Антона, народженого в поті і крові? Від одних речей той тікав, деякі пробував пізнати, інші ламав, як дитина іграшку. Виходило так, що вони змінювали його, коли він не відпускав їх від себе. Лі було байдуже, чи трава скошена, але Антон не міг би через це спати спокійно. Основу його тривоги становив кістяк буденних клопотів людини, яка залежить від примх природи і нездатна збагнути, що природа не буде кривдити себе саму. І, певно, з Лі був би зовсім інший Писар Східних Воріт Притулку.

Уявіть собі прибульця, спершу оточеного чудовими магічними штуками, якому доведеться далі жити в Притулку, де все вимагає зусиль, де не ростуть на вербі груші, де рибки не приходять до хати нагадувати про обід, де птахам не розповідають власних снів. Він буде засмучений, коли свято минеться, побачивши Лі, який з окулярами на носі порядкує в бібліотеці, чи Антона, що копає картоплю на городі. Доводиться бути мудрим, щоб не мати претензій до Притулку. Або надто зосередженим у собі. Ось чому Притулок існує і буде існувати. А можна знайти й інші причини.

Ти, що читаєш ці рядки, уже став сам прибульцем, відійшовши недалечко від Східних Воріт. Перепочинь і послухай сон Лі.

Один зі снів Лі.

Лі притулив до вуст маленьку срібну флейту і заграв. Його сон почули навіть рибки і перестали метушитися. Антонові мимоволі заплющились очі. Деякий час він нічого не бачив, лише повільний рух сірих тіней. Він розумів, чому Лі оповідав сон разом із флейтою, адже сни завжди важко переповісти словами, особливо, коли слів замало і доводиться обходитися одними й тими ж день при дні. Сни ― це ніби мандрівка туди, куди ти ніколи більше не потрапиш. Що більше думатимеш про це, то менше лишатиметься надії на повернення.

У власному сні Лі танцював, на нього дивилося багато людей. І коли танок мав скінчитися. Лі повинен був приєднатися до людей, стати частиною їхньої спільноти. Через це він не хотів припиняти танцю, хоча хіба погано жити, коли довкола багато хороших людей? Однак ці люди не були добрими, від них віяло холодною байдужістю. Одна мелодія кружляла довкола іншої, не наближаючись. Доки? ― спитав себе Антон, розплющив очі й зустрівся із сонцем, яке вже мандрувало до заходу.

Прибулець, чистий, у свіжій сорочці, лежить, напевно, на ліжку, чекаючи темряви, щоб заснуло його тіло і спочив розум. І він ще не вирішив, що робитиме в Притулку.

І час доїти кіз. Лі обірвав свій танок життя і посміхнувся. Колись же треба спинитися.

II

Мешканці Притулку отримали багатий спадок: руїни. Колись, ще до Притулку, тут було велике місто. Жителі покинули його, випивши всю воду, вирубавши ліси, виснаживши землю. Багато міст мали таку ж долю і досі перебувають, забуті, під товщею піску. Але тільки це місто стало осереддям Притулку і джерелом будівельного матеріалу, з якого час вивітрив усі спогади.

Прибульці не шукали для себе якоїсь певної моделі співжиття. Вони не знали, що саме їх захищає, але вірили, що тільки Притулок гарантує їм повну безпеку. Віра ― річ самодостатня і абсолютна. Якщо іноді й виникали якісь громади, то вони об’єднували утікачів тим, від чого ті втікали. Але поступово Притулок наситився співчуттям настільки, що кожен міг жити, не почуваючись покинутим, не потребуючи опіки. Здавалося, тіні людей, які жили тут упродовж тисячі років, блукали поруч із живими, повертаючись сюди знову після смерті у тому світі.

Із Притулку виходили через Західні Ворота. Антон уявляв собі, що там також живе Писар, який має книгу для записів, комірку для неї у товщі муру, тільки біля Воріт не висить дзвінок. Йому здавалося, що Писар Західних Воріт ― ніби дзеркальне відображення Писаря Східних. Пише лівою рукою замість правої і ґудзики пришиті в нього з другого боку.



Можливо, все було інакше. Бо жоден Притулок не зміг би існувати стільки часу. Він став би скалкою в оці тих, кому небайдужа доля їхніх жертв. У тому світі завжди було вдосталь притулків: церкви з кімнатами для втікачів, монастирі, навіть міста. Можливо, це давнє місто, нині розпорошене, теж колись служило притулком. На усіх таких притулках лежала печать недовговічності. Варто було туди потрапити хворому ― і чума притулок порожнів. Часто порушувалася недоторканність.

Бажання Вічного Притулку, ідея Вічного Притулку витворили це місце, де жили Антон, Марфа, Лі, Старий та багато інших. Самі вони не думали про Вічність, і слава Богу, бо гординя зробила б Притулок лише маревом у пустелі. Прибульці, зневірені майже у всьому, скалічені, нещасливі, вигадали його ― і слова стали цеглою, водою, хлібом.

Історія Притулку складається з приблизних дат і подій, що ніколи не траплялися. Час тут визначали пори року, а не якісь там цифри. Коли входиш у світ, який стирає твоє минуле, час розтягується до нескінченності.

Чи була поразкою поява тут? Швидше за все, ні, бо потрапляли сюди не всі, а лиш обрані великою мукою і великою любов’ю до життя. Упродовж багатьох років (якщо хтось захотів би безсмертя, то мав би його, чому б ні?) ніхто не намагався змінити, перетворити Притулок. Той сам, як зручне ложе, приймав обриси, що відповідали кожному, бо Притулок існував для прибульців, а не вони для нього.

Такого не буває, скажеш ти, той, хто ніколи й не пробував шукати Притулок. Але все ж він є, і буде, і те, що Притулок не позначений на жодній карті, не описаний правдиво у жодній книзі, бо слава його живе лише у потаємних місцинах людського серця, плине з мовчазних уст душі, ― не означає, що його не існує. Для когось він є, а для когось ― нема його.

Дзвоник біля дверей, які відчиняє Писар Східних Воріт, ― це знак, що попереджає притулок про настання змін у ньому самому. Його чують ще Писар Антон і Бібліотекар Лі, лжебібліотекар, як він себе називає, бо не є одержимий книгами. Дзвоник може пролунати і серед зимової ночі, коли важко вчасно прийти на поклик. Антонові сниться сон, що він уже встав, запалив ліхтар, і йде відчиняти Ворота. Дзвінок може прозвучати, коли Писар відпочиває, коли їсть, коли працює, ― і щоразу серце його завмирає, бо, хоч би скільки він намагався полегшити перехід з одного світу в інший, щоразу залишається трохи розчарованим у собі. Через те Антон вважає себе несправжнім Писарем, а Лі ― несправжнім Бібліотекарем. Може, тому, що їм доводиться жити на межі двох, навіть трьох світів. Третій світ ― то Бібліотека. Якби ти пожив у Притулку, то збагнув би, чому тут бібліотека втрачає звичний сенс.

У Притулку вона виглядає так: кілька кімнат з дерев’яними полицями, на яких вмостилися книги, тобто такі товсті чи тонкі футляри, наповнені зшитими або розрізненими листками. Ці аркуші, з паперу або шкіри, вкриті знаками, які мають різні способи тлумачення. Здебільшого це нецікаво мешканцям Притулку. Той, хто уникає спогадів про минуле, намагається відгородитися від того, що може розтривожити ще незагоєні рани. Адже кілька слів, невеличка книжечка здатні викликати у прибульця бурю почуттів. І, хоча вони мають вдосталь часу на пошуки істини, воліють спершу віднайти власне втрачене обличчя. Антон проводить їх повз Бібліотеку, наче це просто житло Лі.

Бібліотека стає потрібною пізніше, як золотий запас. Тому треба провітрювати кімнати, переставляти книги, витирати пил, словом, дбати про них, навіть коли не бажаєш пізнати їхній зміст. Бо книги ― теж прибульці. Їх знищували, зневажали, переслідували ― то ж хіба вони не заслуговують на притулок?

Малим Антон любив роздивлятися малюнки, упізнаючи на деяких Притулок: його дерева, будинки, пташок, звірів, людей. Нічого дивного в цьому не було, адже кожен прибулець вкладав свою частку в його світобудову. Через те ніхто не почувався у Притулку чужим. А ті, хто залишали його, несли про нього вісті: чи то птахи, чи люди, чи меткі ящірки, яких вабила весняна пустеля. Десь ці спогади, думки ставали реальністю: притулок для немовлят, притулок для старих, втікачів, монастир-притулок, храм-притулок. Ті, хто побували у нашому Притулку, розуміли, що всі ці місця є лише спотвореним віддзеркаленням справжнього, й сумовито кивали головами. Чи ж книги так само не можуть свідчити неправду, яка змусить зупинитись у якомусь притулочку, ніби не існує того єдиного, справді неприступного для переслідувачів? Тому слухати книгу треба, як слухаєш оповідь звичайної людини, щоб приємно і корисно провести час. Тоді не зашкодить жодна книжка.

Бібліотекар Лі, встаючи зранку, любив іноді із заплющеними очима підійти до полиці, взяти навмання книжку, розгорнути і прочитати те, на чому спочив його палець. І, прихопивши із собою чиюсь думку, йшов показати їй сад, ставочок, стежку, що вела вглиб Притулку, небо, хмари… Він не ставав ні її полоненим, ні володарем, просто дозволяв їй бути поруч, супроводжувати себе. Це нагадувало метелика, який сідає тобі на руку, а потім відлітає, струснувши з крилець пилок, невидимий для ока й невідчутний на шкірі.

Щоб це не стало ритуалом, Лі зрідка звертався до того, що вчені люди називають медитацією на задану тему, або грою в бісер. Адже він жив у світі, що безперестанку змінювався. Жив уже довго, розвішуючи дзвіночки на деревах, вирощуючи пахучі трави, майструючи повітряних драконів і, звісно, дбаючи про книги, Але, бувало, прокидався таким, ніби щойно ступив на дорогу життя і потребував чиєїсь поради. Приходив до книг, брав навмання якусь і читав той рядок, на якому спинився палець. І якось прочитав: «Цей день ― один з найкращих у твоєму житті, Джоне!»

Аж заплескав у долоні, адже ці слова зручно лягали в русло останніх подій.

Джон Сміт, якого звали колись інакше, вирішив нікому не говорити власного таємного імені, бо навіть не сподівався віднайти втрачену сутність у Притулку. Коли він уранці вмивався коло струмка, краї якого поросли густою травою, й доводилося витягувати руки, аби зачерпнути води, зауважив, що навіть рухи його змінилися, стали неквапливими. Коли це я востаннє вмивався зі струмка? ― подумав він і не міг згадати, бо кожен приємний спогад викликав би неприємний.

Джон Сміт витер лице рушником. І, замість того, щоб повернутися назад, ступив на стежку, яка пролягла вздовж течії струмка. Він був готовий піти нею, але стара Марфа покликала його в цей час до сніданку, і нічого з того не вийшло.

А стежка далі огинала високий пагорб з липою на вершині, під якою було колись святилище невідомого божества, нині лиш кілька каменів, порослих бузиною та бур’яном. Усе це Джон Сміт незабаром побачить, а зараз він п’є молоко, заїдаючи хлібом з медом, а, закінчивши, підводить очі на Марфу, наче дитина, якій треба придумати якесь заняття, або просто прогнати з очей, щоб не плуталася під ногами.

Марфа чистить картоплю коло великої печі, на якій, певно, спить, вигріваючи старечі кістки. Усюди чисто, просторо. Джон Сміт спізнився і сидить сам за великим столом без скатертини. Він гадав, що у Притулку не їдять картоплі, не п’ють молока, не рубають дров, що тут немає руїн, а самі палаци з безліччю просторих покоїв. Ні, він не був розчарований: просто світ його порятунку виглядав надто земним.

― Дякую, ― сказав Джон Сміт. ― Може, вам чимось допомогти? Він злякався ― таким тихим виявився його голос. Марфа його не почула, а він не відважився підвищити голос. Джон Сміт вискочив надвір, як хлопчисько, що нарешті вирвався на волю. Тепер він повністю належав собі.

Джон повернувся до тієї стежки, яку одразу вподобав, до свого першого ранку в Притулку, до нової самотності, але не встиг ступити кілька кроків, як назустріч йому викотився невисокий чоловік з круглою посивілою бородою і широко посміхнувся:

― О, вітаю! Я ― тутешній лікар, Яків. Радий вас бачити!

― Мене?

― Вас, вас. Хотів би вас оглянути, якщо не заперечуєте. Повірте, це дуже потрібно. Знаєте, зміна простору, часу…

― Добре.

― Чудово! Ходімо до мене, це поряд. Спершу огляну вас, а тоді Старого. Я щодня його провідую. Це не забере багато часу. Вам вистачить сьогоднішнього ранку.

Джон Сміт з подивом роздивлявся цього життєрадісного балакуна. Два роки він просидів між чотирьох стін, слухаючи, як на місто падає білий пил, що перетворює на камінь найменшу краплю дощу.

Лікар дещо своєрідно зрозумів його мовчанку:

― От вишукую собі пацієнтів… Декого бачу один-єдиний раз. Але, коли їх назбирується, то вже вимальовується певна картина.

― Із якими хворобами сюди найчастіше приходять?

― З тими, які я не можу вилікувати. ― І, сміючись, додав:

― Їх лікує час.

― А, може, смерть?

― Ох, добродію! ― аж спинився лікар, ― Я чую давно забуте слово. Хіба Писар Східних Воріт не потішив Вас звісткою, що у нас попереду безкінечне життя?

Джон Сміт криво посміхнувся у відповідь.

― Настане час, коли ви самі в цьому переконаєтеся.

― Можливо, ― буркнув Джон Сміт. ― Мені значно важливіше знати, що я тут робитиму.

― Поживете, роздивитеся. До речі, спершу всі такі обережні. Дехто думає про швидке повернення. Дехто вважає, що тут можна набратися сили настільки, що вдасться змінити той світ.

― Ну, і як?

― Проте якогось дня вони починають розуміти, що світ, який викинув їх із себе, просто смішний. Який сенс зводити з ним рахунки, коли тут немає ні страждань, ні обмежень, ні смерті? Таке відчуття виникало й раніше, але було надто нетривке. Річ у тім, що у Притулку немає нічого такого, чого б не було там, але ви бачите вже зараз, у чому різниця?

Джон Сміт мовчки кивнув.

Невдовзі вони увійшли у двері, повз які Сміт уже проходив сьогодні вранці, при самому вході. Кімната лікаря нічим не відрізнялася від тієї, у якій його приймав Писар: така сама стара лавка, стіл, стілець, поличка з паперами та ще пучки трав на чисто побілених стінах.

― Ну, ось, ― сказав лікар, ― це, так би мовити, мій кабінет. Я був колись сімейним лікарем. А тут нема ліків, лише трави. Від простуди, шлунку, безсоння… Довелося заново вчитися у Марфи, Лі, Старого. Тутешній клімат вельми сприятливий для нас, безсмертних…

― Мені потрібно пройти карантин?

Лікар здивовано звів брови:

― У Притулку немає жодних карантинів. Можете хоча б зараз іти туди, куди вам заманеться. Ще вчора ви були просто приголомшені від щастя. Сьогодні вже починаєте думати, чи не є Притулок, бува, пасткою, еге ж? Цей другий день ― найважчий. Я сам це пережив. Але, повірте, це саме те місце, яке вам потрібне. Він пристосується до вашої особи. Це почалося одразу, як тільки ви увійшли через Східні Ворота.

― Хіба Притулок для мене одного?

― І так, і ні. Поясню це образно. Уявіть собі воду, до якої долучається одна краплина. Хіба це не змінить маси води, хай навіть вона ― океан? Ви і є тією краплиною. Взаємодіючи з Притулком, ви змінюєте його, а він вас. Це ― закон Всесвіту. Він діє всюди, але тут ви зустрінете людей, які живуть за законами Всесвіту.

― Мені вони не відомі, ці закони.

― Ви їх згадаєте! А поки що відпочивайте. У цьому будинку достатньо кімнат, щоб ви могли залишитися тут назавжди, але, може, вам захочеться жити десь в іншому місці. Поки що якась праця на свіжому повітрі. Вона вас заспокоїть і зміцнить. Я маю городець, пасіку. Хоч дехто будує, столярує… Праця додає гідності людині.

― Останні два роки я не робив нічого. Просто сидів, замкнувшись у кімнаті.

― Отже, ви думали. Це також праця. Ніколи не вважайте себе гіршим за інших. Якщо ви живете ― ваше життя потрібне. Ніщо не з’являється просто так, бо воно має душу, а душа мусить перебувати в такій оселі, що відповідає її зросту. Отак і наш Притулок ― то збільшується, то зменшується, але завжди надійно захищений. Не мурами, не брамами, і, певно, не смертю чи зброєю. Він захищений законами Всесвіту. Трохи спокою, душевної рівноваги, доброго сну ― і ви зрозумієте, що не просто уникнули переслідувачів, а що їх уже не існує.

Писар Східних Воріт набрав зі струмка відро води і поставив на сонці, щоб трохи нагрілася. Через весняні роботи він занедбав кімнатку коло Воріт, помітивши лише вчора, скільки там пилюки. Та й у його хатині теж вистачало роботи.

Проте коли він увійшов поміж товсті мури, на хвилю Антонова душа повстала. Чомусь прикро згадалося, як далеко був від нього Лі, граючи учора на флейті. Коли втомлюєшся ― світ тьмяніє, кожна річ збільшується, а ти зменшуєшся. Усе більше речей вимагає твоєї уваги, а ти ніяк не можеш зосередитися. Найліпше тоді робити щось одне: низати скибки яблук на нитку, лущити квасолю, косити траву. Тоді руки не заважатимуть голові думати.

Антон не знав іншого життя, як служити комусь чи чомусь. А Лі, той володарював над речами. Досить було йому змахнути рукавом (Лі ходив у халаті з широкими полами й рукавами) ― і з грядки зникав бур’ян, з книжки ― пилюка, а шибки ставали прозорими, як повітря. Іноді він щезав на кілька днів, і так вдало, що ніхто не потребував його протягом цього часу.

Антона першого бачили прибульці і їх не цікавило його щоденне життя, наповнене працею. У їхніх очах він був незвичайною, майже священною істотою, хоча вони й дивилися начебто повз нього, у майбутнє, яке чекало за ворітьми. Однак Антон не вважав себе незвичайним. Кожен, гадав він, може стати на його місце. Але ось уже двадцять років ніхто не прагнув його замінити. Якби Писарем став хтось із прибульців, то, можливо, все виглядало б не так мирно. Бо той, інший, свідомо чи несвідомо поділяв би прибульців на близьких і далеких.

Антонові географія того світу бачилась як пласка карта. Той світ він знав із книжок. Здебільшого то були казки. Лі вишукував їх для нього у бездонних надрах Бібліотеки. Хлопець звик до цих нехитрих сюжетів, що монотонне повторювались, як польові роботи, залишаючи думкам достатньо простору, аби ті могли собі блукати. Ув’язнені думки приносили сюди прибульці, не бажаючи з ними розлучатися, бо не знали, куди їх подіти. Звісно, Антонові вони теж не були потрібні. Чужі думки не могли взяти його душу в полон. Важливішим було милосердя до людей, а не до їхнього минулого, частки якого приносились у складках зморщок, у глибині очей. Ненависть і байдужість руйнують. З ними Притулок ― це фальш, абсурд. У тому світі не бракувало таких «притулочків».

Лі не витлумачував вихованцю слів «байдужість», «милосердя», щоб у його душу не проникла чорна отрута вищості, обраності. Він прагнув одного: допомогти Антонові перевести через поріг Притулку людину, не втративши рівноваги на межі двох світів. Може, Антону спочатку хотілося більшого: втримати коло себе прибульців, опікуватися ними, але кожному приємніше їсти власний хліб, жити під власним дахом, бо там вони їли чужий хліб і пили чуже вино. І він проводив їх трохи стежкою, декого бачивши вперше і востаннє, особливо тих, що одразу шукали найпритульнішого місця в Притулку, подалі від Воріт Мусив це зрозуміти. Лі якось сказав, що краще втратити все, щоб потім віднайти посмішку.

Сьогодні Антон не думав про той струмок прибульців, що пропливав на його очах упродовж двадцяти років: рідко вдається за одну мить охопити стільки часу. Йому дуже кортіло подивитися, чи змінився бодай трохи Джон Сміт за ніч, уперше проведену в Притулку. Треба було знайти лише привід, наприклад, піти за чимось до Марфи. Незле було б узяти вапна, щоб побілити стіни.

Мугикаючи пісеньку, підслухану в щиглика, Антон взявся до роботи. Шибки засяяли, павуки повтікали, стіни задихали. У порусі дитячої радості Антон відсунув важкий засув Воріт. За ними було таке саме небо. По ньому бігли легкі хмари, хоч біля землі не було вітру. Із щілин муру, викладеного з тисячолітнього каміння, проростали тоненькі рослини, попід стіни тулилися кущики шипшини та бузини. Антону ніколи не спадало на думку скористатися з їхніх плодів: вони належали птахам, що вільно перетинали межі світів й сідали перепочити на мурі,

Антон озирнувся, чи хтось за ним не спостерігає, і, відпустивши засув, вийшов з Притулку. Заплющив очі, відлічив двадцять кроків. Він чув колись, що люди блукають у темряві, не помічаючи світла істини. Темрява і тиша огорнули все тіло. Ось таким є той світ, у якому він не міг нічого змінити і з якого не посмів би узяти навіть камінець.

Розплющивши очі, Антон побачив під ногами ледь помітну стежку, яка вела з того світу, але ніколи не приводила до нього. Це була така гра Писаря Східних Воріт, Коли він виходив із Притулку в темряві, то відчував опір, страх, невпевненість. А назад повертався у світлі. Ноги самі вели до Воріт, окутих штабами заліза, втілення надії і сили.

І весь цей час вони були відчинені? «Який жах! ― засміявся б Лі, грізно зсунувши брови. ― Таке трапляється раз на десять тисяч років. Зачиніть негайно Східні Ворота!»

Антон теж засміявся б: за кільканадцять кроків від Воріт мур завалився, і можна було спокійно повернутися через отвір, порослий диким виноградам і кропивою.

У цій грі він не міг уявити себе прибульцем, навіть якби простояв цілий день перед Ворітьми. Він не насмілився б жартома смикнути за дзвоник, бо відчував, що це було б так само небезпечно, як і взяти камінь з того світу. Обережно витер пилюку з позеленілої бронзи, дивуючись, що дзвінок холодний, хоч сонце уже піднялося високо.

Витрусив килимок з вибляклими візерунками, об який прибульці витирали ноги, щедро змочив його водою. І зовсім іншими очима подивився востаннє на сіру рівнину, згадавши, як зимою там падав сніг і повітря нагадувало молоко, змішане з водою. Така сама зима входить і до Притулку.

Антон привів кіз ближче до хати, де трава була густіша й соковитіша, і там його вхопила гілка шипшини із зеленими ягодами, аж кров виступила на зап’ястку. На мить він притулився до теплого боку Сніжки, ніби хотів втишити біль…

«Що зі мною діється? ― питав не знати кого і самого себе новоприбулий Джон Сміт. ― Може, все це ілюзія?»

З наближенням полудня його неспокій зростав. Сонце розпікало небо до білого, усе завмирало. Колись у дитинстві Джон Сміт мав ліс, річку, гори, світ, куди неохоче заглядало сонце і панував вогкий холодний присмерк, приглушуючи всі барви. Після того він бачив лише шляхи, асфальтові, бетонні, вздовж них ― автозаправки, міста. Щоб вижити, треба було їсти, спати, працювати, заводити знайомства, ворогів… Люди там були хитрі, облудні. Вони прагнули витиснути з тебе те, що їм було потрібне, а тоді байдуже відверталися. Ти ― мені, я ― тобі ― цей простий обмін у кожному випадку Джона Сміта закінчувався обміном душами. Лише Ти, Мадонно, нічого не хотіла від мене. Навіть молитви. І душі моєї не хотіла. Просто сяяла, як сонце, мені одному. Деколи мені здавалося, що люди ― не лихі: вони просто не можуть не мінятися, не продаватися, бо їх завели, наче годинники. Якщо раптом механізм зламається чи зупиниться, вони помирають або божеволіють. Коли Джон Сміт почув у собі цокання годинника, то вийняв його, розтрощив і викинув, чим тяжко образив усе суспільство. Таке велике, роздуте від пихи, воно занесло над ним кований черевик. Ми всі добре знаємо, як страшно, коли ти нічого не вартуєш для інших, коли ти піщинка супроти скали. І нічого не вдієш, якщо не маєш гачків, якими можна зачепитися, того інстинкту, що змушує сліпе кошеня хапатися за вовняний светр і повисати на ньому.

Джон Сміт не міг залишити себе усього за Воротами. І зараз сидів на ґанку, втупивши погляд у мішанину трав, над якою кружляли комахи, на тіні, що відкидали дерева й кущі на цю траву. Він народився не тут і не щойно, але мав відчуття, ніби шкіра його стала раптом такою чутливою, що навіть косий промінь між листям він почував на дотик. Хоча Притулок більше потрібен душі, ніж тілу. Ніхто не приходить сюди з непорочною душею, хіба дуже маленькі діти.

…Стіни з кущів, трави, води оточили Сміта замість стін із каменю, де він годинами прислухався до повільного биття серця. Коли він побачив пагорб, верхівку якого яскраво освітлювало сонце, йому захотілося подивитися звідти на країну, де він оселився. Стежка починалася просто під ногами. Але вона не вела на гору. Піднімаючись по слизькій траві, наштовхуючись на приховане каміння, чоловік задихався. Відчував, що його видно здалеку, але потім це відчуття минулося. Мовчи ― і погляди проходитимуть крізь твоє тіло, наче воно зі скла.

На вершині росла липа, й кущі шипшини із зеленими плодами оточували її колом. Одна з гілок вколола його, коли він хотів її відхилити, і на пальці виступили краплі крови. Це трапилося саме тоді, коли шипшина вколола й Писаря Східних Воріт. Обоє відчули той самий біль, і кров їхня була однаково червона.

Зупинений шипшиною, Джон Сміт витер кров із руки і піт із чола, й подивився униз. Згори все виглядало таким, наче могло вміститися на долоні. Пагорб був недалеко від Воріт, за якими одразу починалася сіра невиразна пустеля, продовжуючись і за обрієм. Уночі її не видно. Два світи ховає під свої крила ніч. Але вдень такий разючий контраст! Більше з того боку він не завважив нічого цікавого. Обходячи шипшину, він побачив напіврозвалену капличку, перед якою лежав плаский камінь із заглибиною для дощової води. Сюди, напевно, прилітали пташки. Розсуваючи бузину й кропиву, Сміт увійшов між рештки стін. Даху не було, але липа з її широким листям могла ним бути, і він упізнав це місце ― воно було його.

Із пагорба Джон Сміт міг бачити захід сонця і неосяжні обшири Притулку, де жило багато людей. Він чомусь подумав: не так важливо, що роблять ці люди в Притулку, які стосунки їх пов’язують. Головне, що він належить тепер до них. Не міг не відчути хвилювання, бо ціле життя терпів від людей ― зазнавав болю, втрачав кращих, тікав від гірших. І коли вже його серце мало зупинитися, він віднайшов те, що шукав: лагідні очі Матері всіх людей, а отже ― і його.

…Антон спостерігав, як Джон Сміт дерся пагорбом і думав, чи знайде він те, чого шукає, і чи станеться це сьогодні. Бо сам він не шукав нічого. Істина і спокій далися йому одразу, їх боронили мури Притулку і пустеля за ними. Він мав доброго вихователя, Лі, завдяки якому пізнав багато корисних речей, а материнської ласки йому вділяла стара Марфа, яку провідував тепер дедалі рідше. Вони майже не розмовляли, бо Марфа була працьовита, як бджола. Але досить було заглянути в її добрі очі, спитати про щось, ― і на серці ставало тепло. Змалечку він бавився з нею: надбіжить зненацька, уткнеться носом у фартух і чекає, поки Марфа спитає: «А де мій хлопчик?» Він помовчить, а тоді обізветься: «А я тут!»

Можливо, заради Марфи він залишився коло Воріт, хоч Лі радив йому запізнатися з іншими мешканцями в Долині. Зрідка Антон ходив туди при потребі, бо в Долині був свій швець, кравець, гончар. І хоч зустрічали його там завше привітно, Антон соромився, що не може поговорити з ними про життя.

З Марфою, Старим, Лі було набагато легше. Він виріс у них на очах і вважав своєю родиною. Антон пам’ятав, як сидів на колінах у Старого. Тоді той частіше виходив дивитися на світ. Та якось Старий сказав Марфі: «Доню, послухай мене! Мої очі вже наситилися цим світом, а ноги переміряли його вздовж і впоперек. Щоб бачити це, мені не треба дивитись. Запали вогонь. Мені зимно». Певно, гадав Антон, таке трапляється з дуже старими людьми. І Марфа теж колись втомлено заплющить очі, бажаючи лише тепла. Тоді він оселиться поруч і доглядатиме їх обох. Це краще, ніж тремтіти щоразу перед незнайомцями, чиї очі чужі й сумні. Право вибору дається лише раз у житті ― в юності, коли ти не вмієш з нього як слід скористатись.

«А право втечі існує завжди», ― думає Старий у своєму кріслі. Однак користаються з нього лише тоді, коли втрачено всі інші права. Внутрішнім зором він бачить, як прибулець, знемагаючи від спеки, дряпається по крутому схилі, хоч з другого боку було б зручніше. Як віднаходить зруйновану часом і негодою каплицю, що її збудував чернець, який, проживши у Притулку сто і два роки, повернувся подивитися, чи ще існують у тому світі сім смертних гріхів. З одного боку, можна вважати, ніби тих гріхів уже немає, але є ще люди, що в сліпоті своїй і глухоті не відають, що творять. А з другого ― певно, існує якесь інше пояснення. «Я давно там не був, ― думає Старий, ― Але якоюсь мірою був там завжди».

Той чернець поводився трохи незвично. Приніс із собою зшиток, завинений у шматину, й сказав Писареві Східних Воріт Артемізію: «Благаю Притулку для моєї Книги, де описані найчорніші діяння людини. Це єдине місце, де її не знайдуть вороги Господні». Тицьнув згорток спантеличеному Артемізію і вже хотів повернутися назад у пустелю, коли побачив у отворі дверей ясний тихий сад у весняному вбранні, і серце його не витримало. Чернець захитався і впав…

Так він залишився тут, поволі видужуючи, а що тутешньому людові були незрозумілі його вчені богословські розмови, носив на пагорб камені й будував із них щось. Інші думали ― дім, але то була капличка, місце для молитви й роздумів. Жив чернець у Долині, й з часом зацькований вираз його обличчя перемінився на погідний, з легенькою посмішкою на вустах. Лише раз на рік перечитував він свою Книгу, яка зберігалась у Бібліотеці.

Отак минуло сто і ще два роки, коли чернець, узявши до рук палицю для опори кволим ногам, вдягнувши латану рясу, в якій колись прийшов сюди, покинув Притулок. Він ні на мить не забував про той світ, у якому коїлися страшні речі. Коли його згорблена худа спина зникла за Західними Ворітьми, залишилися Книга і Капличка, яку ніхто не доглядав. А на руках Старого тоді з’явились уперше рани, що стікали кров’ю, але серце боліло, тільки серце. Бо Старий знав, що не повернеться вдруге той, хто благав притулку не для себе, а для книги. Лагідним був той чоловік. Молився мовчки І щоб ніхто не бачив, охоче допомагав кожному, їв лише раз на день і потай тужив, наче залишив десь родину, якій був опорою. Перед відходом прощався, казав кожному, навіть малій дитині:

«Простіть, коли щось не так!» Тому довго сумували за ним, довго ввижалася його худа, згорблена постать, а Лі приходив до Каплички поливати квіти, але ті, звикнувши до однієї руки, не приймали іншу.

Лі теж зауважив прибульця, що підіймався на пагорб, і навіть помахав йому рукою… Той міг це робити вперше і востаннє, але Лі здалося, що між цим похмурим чоловіком і пагорбом виникне тривкий зв’язок. «Коли я востаннє був там?» ― спитав себе Лі, але не міг згадати, хоч це зовсім його не засмутило. Він навідав Старого. Той розплющив очі, які пам’ятали молодість світу, й спитав, чи є ще ченцева Книга в Бібліотеці.

― Вам принести?

― Ні, може, прибулець прийшов по неї.

Ось так Старий звів докупи двох людей, які жили у різні часи, але здавалися йому чимось схожими. Важко було уявити їх поруч: сухенький чернець зі сльозавими очима, тихим, як шепіт, голосом, та міцний, ще молодий чоловік з неспокійним поглядом найманого вбивці. Не конче бути найманим убивцею, щоб мати очі людини, яку з усіх боків оточила смерть.

― Ми дали Книзі притулок, ― нагадав Лі.

― Хіба Притулок вічний?

Лі був надто мудрий, щоб вжахнутися від цих слів, але вони здивували його. «Одна й та сама річ ― вічна і невічна водночас, ― подумав він. ― Це я добре знаю. Якщо зникне Притулок, отже, у ньому немає потреби».

― Усе повторюється, ― пробурмотів Старий, ніби втішаючи їх обох. ― Але для тих, хто живе довго. Проте щоразу тінь не є саме тією тінню, а річ не є тією самою річчю…

«Ось вона», ― полегшено зітхнув Лі. Книга, для якої він сплів колись палітурки з кори, стояла у найтемнішому кутку Бібліотеки і була захищена з обох боків іншими книжками. Щоправда, з книгами іноді трапляється, що їм не подобається сусідство, і вони перебираються на нове місце або починають хворіти. Лі розгорнув Книгу, писану від руки на пергаменті. Колись він читав її, щоб збагнути, чому ця Книга так потребувала Притулку. Чернець не приховував, що все те діялося на його очах, і він мусив описати його.

Моторошною була ця Книга. Здалеку видавалося, що причина злих діянь полягала у безпорадності й неодностайності людей, що вихід знайшовся б. Але Лі не дав себе спокусити цій легковажній думці.

Історія ченця (Уривок)

… На третій день за воротами зібралася сотня прохачів, а нині їх залишилося десятків зо три. Небагато розбрелося по околицях, але більшість лежала непохованими, й ночами, нехай Господь заплющить очі, їх потай поїдали живі. Сморід проникав поверх мурів нашої святої обителі, тому в церкві курився ладан, а на подвір’ї ялівцеве гілля,

Брати ходили, мов у воду опущені, а послушник Вінсент повісився в саду, бо серед прохачів побачив власну матір, яка вмирала з голоду. Брама нікого не впускала і не випускала. Абат замкнувся у себе, й лише через два дні ми дізналися, що він помер.

Випав сніг і вкрив останки тих, хто марно благав у нас притулку, але такою великою була сила закону, що ніхто не посмів відчинити брами. Ключ від брами покійний абат вкинув до колодязя, глибиною в сто ліктів, рештки ж харчів наказав скинути людям за мурами. А нам велів читати без упину поминальні молитви. Як я вже казав, потому наш абат покинув земний світ, і вірю, що наостанку він висповідався перед Господом.

Наш монастир не був заможним. Сім літ неврожаю, війна, мор, що убивав усе людське в душах мирян і не мирян, ― куди б ми пішли?

Ми сиділи у темних келіях без світла. Нас наче й не було. Коли хтось не виходив уранці, не обзивався на слова «Чи ти живий ще, брате?», келар відмикав двері ключем і ми відносили покійного брата до підземної крипти. Невдовзі нас лишилося п’ятеро. Я став абатом на день чи на два, бо ноги мої пухли з голоду, хоч ми ще варили кору з дерев. Але, присягаюся перед Господом, ніхто з нас не глянув хижим оком на останки мертвих. І не покинув обителі, окрім мене.

Багато молитов сотворили мої брати за живих І мертвих, грішних і праведних, бо мусили бути й праведні в юдолі плачу і нещасть, але чи почув їх Господь, чи перелетіли вони мури, ― не відаю. Мав би вжахнутися за свої сумніви ― але не вжахнувся. Господь не карає, не посилає голоду, воєн, чуми. То все ― від Сатани, який чується нині на землі, як у себе вдома. Хто не має у душі світла, той нещасливий і терпить.

Неспроможний боротися з темрявою, спустився я вночі до храму, присвічуючи собі смолистою скіпкою, і, передчуваючи, що це остання моя заутреня, вдарив у дзвін. Проходячи повз келії, кликав: «Вставай, брате Никодиме! Вставай, брате Мельхіоре! Вставай, брате Вінсенте…» Нікого не забув ― вірив, що вони, звільнені від тягару плоті, йдуть за мною на молитву, і їм уже не болять попухлі ноги і обмерзлі руки. Мені теж не болітимуть.

І я гірко заплакав. Не від того, що помру, а тому, що так мало світла у нашому храмі. Одна лиш скіпочка горить… Але спом’янув собі святих отців, що не мали ні вогника і були скуті ланцюгами в темних глибоких ямах, та й почав молитися Господові, ковтаючи сльози.

Надворі лютувала буря, вітер скидав дахівку, валив дерева. Ключ лежав на дні колодязя, з якого я не мав уже сили витягти води. Але тут панував спокій і брати молилися за мене. Хоч і не сяяли монастирські реліквії, бо перед тим, як вкинути ключ у криницю, покійний абат наказав спустити на дно золоту чашу для причастя, срібне розп’яття, саджене сапфірами, і ґранатову вервицю, щоб не втрапили вони до рук нещасних, які увірвуться до монастиря після нашої смерти.

Може, я й задрімав від тілесної слабості і душевного зворушення, коли почув раптом, як від вівтаря струмує тепло, від кам’яної різьби, що зображала Христа на молитві у саду Гетсиманському та учнів його, яких, подібно до мене зморила тяжка скорбота. Зробив цю різьбу один дуже вдатний майстер із Прусії. Але цієї миті сталося велике диво: вона вся запромінилася теплим світлом, і я повторив слова Ісуса: «Отче, якщо можеш, пронеси повз мене чашу сю. Але нехай не моя воля, а Твоя буде».

І був то знак, бо судилося мені пережити ще день, а тоді до обителі прибули ченці з сусіднього монастиря св. Бернарда на чолі з мудрим братом Лукою, що знав про підземний прохід, про який навіть ми не відали. Прийшли вони, поховали мертвих, а мене, єдиного, хто зостався живим, забрали із собою.

Лежав я у шпиталі місяців зо три, вже зацвіли яблуні. Цю Книгу писав потай, коли вже закінчилося слідство. Я мав відповісти за все: за святі реліквії у криниці, за ключ, за бібліотеку, що зітліла від вогню, і за те, що лишився живий…

Покривджений людьми, на шостому десятку літ, ховав я свою Книгу по скиртах, у дуплах дерев, на горищах. Та ось почув я від старого схимника, що відпокутував гріхи розбійницькі, про Притулок, і нині рушаю туди. Нехай Бог змилосердиться над єдиним запізнілим дитям моїм і врятує від погибелі правду, доки мене ще не забрала до себе матінка-земля. Амінь.


Лі закрив книжку. Він виразно згадав лице ченця Себастіана, який так хотів донести правду, що через сто і два роки поніс її у собі, а не із собою. А якщо йому не повірять у тому світі, що ж, хай шукають Книгу в Притулку! А може, на заваді стане час? Світ змінюється, біль зникає, спогади бліднуть, чи так уже й важлива правда про мертвих? Якби ми нічого не забували, світу настав би кінець.

Щиглик влетів через вікно і, привітавшись, сів чистити пір’ячко на товстому томі. Хоч би як там було, подумав Лі, але книги, продовжуючи пам’ять, несуть у собі одночасно свідчення за і проти. Власне, думка його співпала цього разу з поглядами інквізиції, жертвою якої став колись чернець Себастіян. А для Бібліотекаря ― книги рівні між собою, і він повинен час від часу заглядати до них, щоб перевірити, чи не запліснявіли сторінки, і не завелася міль.

Так само Антон впускає до Притулку людей, нікому не віддаючи переваги. Навіть щиглик назвав би цю безсторонність наругою над душею. Він літає, де йому заманеться, щасливо уникаючи небезпеки, бо не довіряє, поки не упевниться у чомусь чи комусь. Необережні ті, що не відають про свободу, а відтак готові її щомиті втратити. Те ж саме стосується смерті. До Притулку приходять лише ті, хто шукає інше буття, віруючи в його існування. Якби сюди приходили всі скривджені, тамтой світ спорожнів би.

Із задуми, до якої Лі вдавався не часто, його вивів збуджений голос Антона, який постав раптово на порозі:

― Ось побачиш, Лі, він оселиться там на горі!

― Або там, чи десь інде. Сідай, вип’ємо чаю.

― Та ні, дякую. Я збираюся побілити кімнату коло Воріт…

― Почекальню?

Антон засміявся:

― Ніхто з прибульців не хотів би чекати! Яка ж це почекальня?

― Але ж ти кажеш їм: «Панове, почекайте, нехай я дізнаюся ваші імена і запишу їх до Книги Прибульців! І покажіть ваші руки, чи вони чисті…»

― Ні, не так. Ти ж знаєш, що не так! Я намагаюся вгадати їхні бажання. Мені не подобається питати, як кого звати, бо майже ніхто з них не пам’ятає свого справжнього імені…

Антонові вистачило доброї посмішки Лі, щоб його збудження вляглося.

― Добре, ― сказав він. ― Я вже піду… Лі, а як ти з’явився у Притулку?

― Спустився з неба на колісниці, запряженій драконами, ― поважно відповів Лі.

Антон міг бачити Джона Сміта щодня, як той підіймався на пагорб. Вони залишилися чужими. Єдину мить, яка могла їх зблизити, було втрачено назавжди.

Джон Сміт згадував свій прихід як щось болісне, принизливе. Зрештою, багато прибульців так само долають поріг Східних Воріт. Антон не міг собі цього уявити. Він потай мріяв, що одного разу хтось із прибульців, чоловік, жінка чи дитина, залишиться жити поруч нього, стане його приятелем, адже обидва світи є віддзеркаленням самих себе, і хтось, схожий на Антона, врешті-решт постукає у Ворота. Що ж, у цьому немає нічого неможливого.

ІІІ

Уже літо добігало до кінця, і стали оранжевими плоди шипшини, а ягоди бузини стікали чорним солодким соком. Третя трава росла задля годиться, а не для того, щоб цвісти. Гусінь полегшено заповзала у щілини; у дощ швидко, у погідні дні ― не кваплячись. Гарбузи лежали горою під хатою. Деякі були такі важкі, що Антон з Лі удвох котили їх з грядки. Іноді Антонові кортіло подовгу дивитись у небо, по якому з шаленою швидкістю мчали хмари. Він уявляв себе серед них, як колись у дитинстві, і не раз йому по тому снився Лі: на спині дракона, золотисто-зеленого дракона з червоними очима. Він забув про Джона Сміта, який, всупереч сподіванням, не оселився на пагорбі, а жив біля старої Марфи, допомагаючи їй. Однак щодня підіймався на пагорб, розчищаючи руїни від бур’яну, приносив із собою каміння замість покришеного часом. Джону нелегко було знайти поблизу каміння, але він ніколи не йшов далеко. Нікуди не поспішав, носив на вершину камені, вибираючи найкращі. Ще сам не знав, що вийде з того, та й ніхто не питав.

Одного дня, майже у сутінках, коли падав невеселий дощ, до Притулку постукав новий прибулець. Він не змок, бо у пустелі дощ падав раз на сто літ, та й то не зовсім звичайний: часом кривавий, часом солоний, чи упереміш із жабами та п’явками. Лі вважав, що такі дощі ― ознака того, що в іншому світі трапилося щось дуже лихе.

Антон згадав про ті дощі, побачивши прибульця. То був молодий хлопець у порваній, закривавленій одежі, очі якого сяяли радістю.

― От ми й прийшли, Настуню, ― сказав він. ― Здрастуйте, добродію!

― Їх двоє, ― розповідав наступного ранку Антон. ― Але її я не бачив. Вона ― невидима. У нас ще не було невидимих прибульців. І вона мовчить.

― Боюся, вона незабаром його покине, ― відповів Лі.

― Я би хотів її побачити. Той хлопець виглядає щасливим…

― Сюди не приходять щасливі. Ти мусив би про це пам’ятати. Є таємниці, які не збагнеш без досвіду.

― Я міг би його мати, ― зауважив Антон, ― якби покинув Притулок. Але це неможливо.

― Он як.

― Не смійся, Лі, мені здається, що, коли я піду, Притулок зміниться. Йому бракуватиме мене. А я й сам не хочу звідси йти. Боюся, що не знайшов би дороги назад…

― Скільки причин обтяжують твої ноги! Але серце легше. Чому б йому не помандрувати задля досвіду, без якого уява слабне?

― Багато речей мені зовсім незрозумілі…

― У давнину казали: щоб оцінити рай, треба спочатку пізнати пекло.

― Рай і пекло ― це з казок, навіщо вони мені?

― Не дратуйся, Антоне! Тлумачення слів не дадуть тобі уявлення про реальність. Слово ― це образ речі, який залежить від освітлення, вітру, часу, стану душі. Люди, що приходять сюди, прагнуть спочинку і самотності, але не тієї, яка вигнала їх з людського натовпу, а іншої, яку вони собі обирають, їхні слова нічого не вартували, їхні прагнення не здійснилися. Вони взяли з собою лише те, що їм належало: бідне змучене тіло й душу. І їм нема що тобі віддати.

Коли ти станеш таким самим убогим, то зрозумієш їх. Гадаєш, у тому світі їм не дивилися привітно у вічі, не зливали воду на руки, не пригощали яблуками? Це не допоможе тобі увійти до їхнього серця. Тільки проживши тут багато років, вони віднаходять те, що їм потрібно найбільше, ― вітчизну. А ти ж не питатимеш у немовляти, хто воно і звідки? Уяви собі, що прибульці ― це ті ж немовлята…

«А як же бути зі мною?» ― хотів спитати Антон, але погляд Лі став відсутнім і втомленим,

У цьому житті без смерті важко уявити, що колись Східні Ворота відчинятиме хтось інший, а колишній Писар, позбавлений незримої опіки, переживатиме злети й падіння. Невдоволення він почував уже зараз, хоч начебто й не мав на те поважної причини, хіба що йшлося до зими, і незабаром ворони, впереміш із жовтим листям, літатимуть над оголеним садом.

Щодо нового прибульця, то ніхто не переконував його, що він прийшов сам, а не з таємничою Настунею. Стара Марфа сама відвела його до Старого. Вона вирішила втримати хлопця коло себе, як улюблену останню дитину. Не годилося його, отакого напівпритомного, пускати блукати навмання Притулком, тривожити серця мешканців. А якби хлопець не захотів лишитися, вона б покинула Старого, пішла служити прибульцеві, як мати слугує синові.

Так похмуру сутінь осени скрашує недоречно яскравий проблиск сонця.

Тепер, коли похолодніло. Джон Сміт відкрив для себе нечувану розкіш живого вогню. Він розпалював невеличке багаття на горі, яке не привертало нічиєї уваги, й годинами підтримував у ньому життя. Часом уявляв себе маленьким хлопчиком, але не тим, яким був колись сам: побитим, змерзлим, зашмарканим, а таким, яким мають бути хлопчики, котрі вірять, що їх чекають захопливі пригоди і щасливе повернення додому. Той хлопчик і зморений життям чоловік ніколи не існували одночасно, і, певно, не хотіли б знатись. Їх відділяв не час, а щось значно щільніше. У тому світі, ще до Притулку і знання про нього, Джон Сміт сам себе знищував. Ніщо так не руйнує людину, як страх чи заздрість. Коли ці фурії зникли, настала порожнеча, яку Джон Сміт заповнював обтесаним тисячу років тому камінням або просто дикими каменями, гірким димом опалого листя і тонкого хмизу, віддаючись цим заняттям неквапливо, бо перед ним простягалася долина вічності. Для неї він справді був маленьким хлопчиком, до якого ставляться терпляче і не чекають від нього рішучих вчинків. А коли він уперше зустрів у будиночку Старого нового прибульця, то побачив у ньому юнака, який ніколи не стане дорослим, бо не носитиме зброї і не вбиватиме нею. Він сам належить до тих, кого вбивають, і на мить серце його діткнулося до того хлопця, що був у тому світі протилежністю Джона Сміта. Не без гіркоти відзначив, що вони тепер рівні: розбійник з битого шляху і безнадійно закоханий поет. Бо вони вже майже перестали ними бути.

― Ти знаєш, Антоне, ― сказав Лі, коли вони якось пили чай у кімнаті при Бібліотеці, ― чи ти знаєш, що історії життя безкінечно повторюються?

― Так.

― А чому? ― і сам же відповів: ― Бо світ старий, а люди не змінюються. Тільки в одні часи вони дуже жорстокі, а в інші ― не дуже. Це залежить від того, чого вони бояться…

― Як це бояться? Чому?

― А тієї сили, що не є ні доброю, ні злою, лише справедливою. Хто порушує гармонію світу, диктує власні закони, той чинить неправедно. Хтось більше, хтось менше, але всі під цим тягарем. Така суть страху. Чому щиглик завжди веселий, щасливий, коли здоровий, а в нас, хоч ми й у Притулку, залишається крапля гіркоти? Квітка ― досконала, жук ― досконалий, а людина ― ні.

― Коли ти сказав, що історії повторюються, то мав на увазі Джона Сміта чи того нового, Ізидора?

― Вибач, я почав здалеку. Ми знаємо обоє, що наша Бібліотека ніби й невелика, однак містить у собі все, що потрібно знати людині й що може її розважити. Щоправда, книжки ― примхливі істоти. Іноді ховаються від тебе, а, буває, самі йдуть до рук.

Може, з мене невдатний Бібліотекар, але це тому, що я не вмію комусь служити, віддавати себе повністю.

― Мені здається, що ти чудовий Бібліотекар. Ти завжди вгадуєш, яку книжку я хочу прочитати.

― Ну, коли так, то я дам тобі ось цю книжку, і ти сам вгадаєш, про кого вона. Кожна історія відрізняється від дійсності, але не настільки, щоб не можна було її впізнати.

І, повернувшись до своєї хатини, Антон запалив добру нову свічку з воску цього літа, розв’язав мотузочки, без яких книжечка розсипалась, і прочитав на першій сторінці:

Повість про невдячних дітей

Овва, здивувався він, тут не про одного, а про кількох. Він упіймав краплину воску, що ледь не впала на сторінку, і взявся до читання. Звісно, Лі знав краще, що пропонувати для читання, але цього разу, мабуть, хотів подратувати приятеля. Антон був розчарований текстом, а ще більше автором, який судив «невдячних дітей» надто вже безжально, по-людському, вдаючи при цьому, ніби вершить незалежний, вищий суд.

«Тільки уявіть собі, ― писав невідомий автор, ― скільки життів було розтоптано, скільки життів було понівечено, і задля чого? Задля хтивості, задля вільнодумства, усупереч рішенню богів! Хто йде проти власної долі, той спалює довкола себе міста, нищить пасовиська. Навіть води стають гіркими, і в них дохне риба! Ми побачили наслідки гріха й розплати за нього ― і якщо серце не здригнеться, то хай його сточать черви!»

Була вже глупа ніч, коли Антон ліг спати, стривожений і наляканий. Він так перейнявся цією історією, що сам не знав, на чиєму він боці. Ніби обпився якогось дурману. Проте знав напевно: цю історію можна було б написати інакше, і вона викликала б лише світлий смуток. Антон, перевертаючись з боку на бік, придумував інші слова, переписував у думці кожну літеру, не для того, щоб уранці записати, а просто, щоб позбутися гіркоти на серці. Коли він, геть виснажений, заснув, то до нього прийшов сон, що вже не раз відвідував його: ніби хтось дзвонить, а він ніяк не дійде до Воріт. Ніяк не може знайти одяг, взуття. Врешті босоніж біжить до Воріт. Та за ними вже нікого нема, лише віддаляється висока біла постать. Щось підказує йому, що це його мати, але він не може ні крикнути, ні побігти…

Лі колись казав, що це почуття провини: «Є провини, до яких розумом не дістатися. Вони надто глибоко заховані». А поки триває ніч і ще не змінено жодного слова у книжці, коротко викладемо сюжет повісті.

Це діялось у невеликому містечку, де нічого не можна приховати, бо всі там є або родичами, або сусідами. Заможний брахман мав сина-одинака, який змалечку подавав великі надії. А неподалік жив убогий пастух, у якого була ціла купа дітей. І так сталося, що син брахмана покохав дочку пастуха, товаришку його дитячих забав. Хоча молодята й знали, який це викличе страшенний спротив, однак продовжували залицятися. Багато сліз пролила мати юнака, чимало слів сказав у гніві брахман, але даремно.

Дівчину силою видали заміж також за бідного пастуха, проте сила пристрасті з’єднала знову закоханих. І ганьба упала на дві родини. Мати юнака померла з горя, але й це не зворушило серця хлопця. Після похорону він виманив з хати чужу дружину і обоє втекли до лісу.

Чоловікова родина вирушила за ними навздогін, але коханці сховались у великому дупластому дереві, і їх не знайшли.

Втім, прокляття робило далі свою чорну справу. Згоріли хата бідного пастуха, батька дівчини, і дім брахмана. Нещасні родичі гірко плакали на попелищі. А тим часом винуватці страшного лиха не квапилися виходити з лісу. Мали вдосталь свіжих плодів і струмок із прозорою водою. Тішились одне одним, не відаючи, що залишили по собі. Проте якось, коли вони спали, обійнявшись під деревом, у те дерево вдарила блискавка і вогонь спалив їх обох.

Що є злочин, і що є кара ― ці поняття були незбагненні для Антона. Усього лиш пасивні слова. Зате прибульці добре знали, що вони означають. Джон Сміт був і карою, і злочином для того світу, який дав йому шанс відродитись у Притулку. Пересиджуючи цілими днями на пагорбі, він не раз замислювався, чому каплиця занедбана й непотрібна. Міг би отримати відповідь, але не питав нікого. Відчував, що відповідь буде надто прозаїчною й неприйнятною для нього.

Якимось чином мовчазний поклик Джона Сміта був почутий Бібліотекарем Лі. Той нечутно з’явився за спиною Джона, але відточений інстинкт одразу ж попередив його про небезпеку. Сміт схопив палаючу головешку. Яким же був його подив, коли головешка одразу ж перетворилася на яблуко.

― Фокус! ― знизав плечима сухенький дідок у халаті, розшитому вицвілими драконами.

Усе ще розгублений і сердитий, Джон Сміт буркнув:

― Мені здається, що тут і люди такі, несправжні!

― Чому б це? ― поцікавився Лі. ― Може, знає мій брат щиглик? Він струснув рукавом і звідти вилетів барвистий пташок, і всівся на плечі, щось щебечучи.

― Мій брат щиглик каже, що лікар вправив йому зламане крильце, отже, він існує.

― Спитайте його, чи писар тут теж справжній?

― Це я сам відповім, хоч і щиглик міг би дати Антону найкращі рекомендації. Справжній писар береже свій папір, тримає чорнильницю повною і дбайливо застругує найкращі пера, які йому скидають перелітні гуси. А також більше слухає, ніж говорить. Ось так. А щодо мене, тут у вас можуть виникнути сумніви… Справжній бібліотекар ― одержимий. Він цікавиться книжками більше, ніж людьми. Однак я не такий. Бібліотека обрала мене, а не я її. Коли ви пізнаєте мене краще, то не будете так уже й дорікати мені легковажністю. Коли вам знадобиться якась книжка, обіцяю її знайти.

― Хто ж тоді ви?

― Зараз я ― чарівник. Коли Антон був маленьким, то казав: «Ти такий сьогодні чарівник!» Я жартую, звісно… Можна щось робити з поважною міною, але цікавіше ― з усмішкою. Ну, що ж, перепрошую, що надійшов отак зненацька…

― Я це переживу, ― відповів Джон Сміт. Він все ще не міг усміхатись, але був до цього на кілька кроків ближче, ніж хвилину тому.

― Власне, я тут з певною метою, ― пояснив Лі. ― Хотів спитати вас, чи не зустрічався вам колись у тому світі старесенький чернець з паличкою і босий?

― Не можу пригадати.

― Той чернець побудував цю капличку…

― І що з ним сталося?

― Те, що й з усіма: повернувся у той світ.

І вклонившись, Лі легко, наче й не торкався землі, став сходити з пагорба. А Джон Сміт надкусив яблуко. Воно було справжнє.

Невдовзі настане зима і можна буде поринути в затишне існування, схоже на сон. Сама природа тоді дрімає, розважливо спочиваючи. Але і взимку прибульці приходять до Східних Воріт. Трохи дивуються, побачивши засніжений сад і полегшено тягнуть руки до вогню, який палає в грубці. І людям треба працювати, хоча й менше, бо сонце сходить пізно, а заходить рано. Треба нагодувати кіз, зварити обід, відкинути сніг зі стежки… Білі стіни зі снігу, туману й хмар відгороджують Антона від інших мешканців Притулку, і часом йому здасться, що всі вже пішли, а він залишився. І ніщо не заважає йому думати про це, про пустелю з ледь помітною стежкою, яка веде до Притулку, про тих, хто, можливо, наближається до Східних Воріт, і про те, чому в Старого кривавляться руки, як тільки хтось із прибульців підійде занадто близько до його серця…

Але досі ще не зима. Зграї птахів, що відлітають у ті краї, де природа ніколи не спить, сидять на мурах, відпочивають, п’ють воду зі струмків, об’їдають підмерзлі ягоди калини й терну, щебечуть. Їхні очі пильні, їхні крила міцні. Може, вони з того села, звідки родом Ізидор, син священика?

Ніхто не заважає йому думати про Настуню. Він сидить коло вогню, підкладаючи поліна, щоб Старий не вставав сам, рубає дрова, лежить у своїй кімнаті на ліжку ― однаково потонулий у власному безумстві, одержимості чи вірі. Хоч би як це називали люди, ніхто не відніме у нього права на дні й ночі з Настунею. Хоч вона бідна, сину, сирота, що скажуть люди… я вже дозволив тобі вчитися на інженера. Чого тобі ще треба, чого ти робиш нам встид?

Там, на горі, є таке дуплаве дерево. Дітьми вони ховалися там від дощу, і вже не дітьми ― від людей, хоч було тісно й згори порошилося сухим деревом. «Настуню, тобі не зимно?» ― «Трохи…» ― «То чого ж ти не вбралася?» ― «Йой, як вчула-м, що ти мене кличеш, то на ноги постоли… Баба верітку сховали, аби-м не йшла». ― «Нічого, тулися до мене, скорше зігрієшся. Слухай, Настуню, я чув, що є десь такий край, де ми би вільно могли жити обоє. Ми підемо його шукати. Але не зараз, бо скоро зима». ― «Хіба нам зле?» ― «Зараз нам добре, але, як ми виростемо, то стане тісно на нашій землі. Ніхто не дозволить нам разом бути, бо я син священика, а ти ― бідна сирота…» ― «Хіба десь буде інакше?» ― «Певно, що буде! Як спалим мости за собою, то вже не будем ні за чим озиратися. Не буде ні вітця, ні матері, ні родини…» ― «Але я так не хочу!» ― «І я не хочу. Може, нам колись простять. У них же серце не з каменю…»

Ізидор широко розплющує очі. Його мучить цей стан, коли не можна розділити сон і дійсність. Він встає і йде вниз, до Старого. Підкидає дров, гріє змерзлі руки.

― Не спиться мені, ― каже Старому. ― А ви колись спите?

Той не озивається, лише ствердно опускає повіки.

― Бабуся каже, що це минеться. Ніби всі потім відчувають полегкість. Ті, що приходять сюди. Не знаю, Настуня то зі мною, то лишається там, але ми ніколи не буваємо разом так довго, як би хотілося. Може, я тому не засинаю, щоб знову її не згубити. А ще як подумаю, що Настуня могла би жити й далі на селі, якби я її не вирвав звідти… Найліпше було б, коли б ми дісталися до Парижа. Тепер ― він ще далі. А ви були в Парижі?

― Був.

Від коливання полум’я тіні ожили. Ізидор задивився у німому відчаї на мигтіння іскор, ніби сподівався побачити там місто своїх марень, місто, яке дає можливість загубитись у ньому. З фонтанами, в яких купаються голуби, маленькими кав’яреньками, ятками букіністів, вуличними пісеньками, тією співучою мовою, що ллється з горла, як пташиний щебет… Де все чуже, а тому ― безтурботне.

― Я теж міг там бути… ― зітхнув Ізидор.

«Свобода? Ні, ― думав Старий. ― Ще один Вавилон. Таких міст багато. Вони з’являються на перехрестях торгових шляхів, або просто з чиєїсь примхи, і тішать око, як перезрілий плід, що гниє зсередини. Але там справді можна загубитися, стерти з обличчя риси, які належать лише тобі, й загубитися… Хвора свобода…»

― Так, я там був, але давно. То був не той Париж.

― О ні! Париж завжди саме той! ― заламав руки хлопець. ― Ми так хотіли туди потрапити, що не могли розчаруватись…

― Ти завжди можеш туди потрапити, дитино моя…

― Із Настунею? Я не посмів би ступити до Парижа без неї. Але де вона? Ви її не бачили? Допоможіть знайти мою Настуню! Циганка мені сказала… Я ще був тоді в шпиталі: не пам’ятаю, що зі мною сталося. Циганка сказала: «Є одне місце. Зветься воно ― Притулок. Там ти знайдеш те, що стратив. Я покажу тобі дорогу. Але мусиш мені дорого заплатити». Я віддав їй золотий хрестик. Розумієте, циганці ― хрестик, родинну коштовність? Дивно, правда? Але, якби вона захотіла мою душу, я віддав би і душу. Хоч мій батько, дід і прадід були священиками. Мені тепер нема місця на рідній землі. Я віддав хрестик циганці. Париж ― краще.

― Ті, хто судив тебе, ― за мурами. Вранці їхні тіні зникнуть. Ніхто не потурбує тебе…

― Я вам вірю, ― сказав Ізидор. ― Я такий неспокійний, бо сьогодні повний місяць. Малим я міг вилізти через вікно уві сні, а якось мене знайшли аж далеко у лісі…

Він відкинувся на спинку крісла і, засинаючи, пробурмотів:

― Пам’ятаю вогонь, дуже великий…

Коли Ізидор міцно заснув, Старий вкрив його коцом, докинув решту дров у вогонь і всівся у своє крісло. Тоді сказав, не звертаючись ні до кого, лиш до себе:

― Цей ― злодій, а той ― убивця. На тому світі їх засудили, а тут ― я їм не суддя. Який я їм суддя? Мають дві руки: одна карає, інша прощає. Місця тут вистачить.

Власне, Старого завжди дивувало, що в кожному його слові чомусь убачали якийсь потаємний, майже священний, зміст, і, мабуть, через те водили до нього прибульців. І хоч би що він казав, усе сприймалось як пророцтво і ставало дією.

«Віра, ― подумав він. ― Звідки вона береться у людей? Вогонь залежить від поживи, яку мусить отримувати постійно, а вірі досить крихти: тоді вона живе вічно. Віра не потребує поживи, а опертя на щось незмінне. І всі сюди приходять з вірою. Усі».

IV

…Великі чорні птахи колом оточили чоловіка, який не міг поворухнутися. Спека висушила йому голос, пекельний вогонь гарячки випік мозок. Він давно був мертвий: очі дивились у небо. Круки сиділи так тихо, що навіть піщинки не осипалися під їхніми лапами. Після тиші, такої абсолютної, що могла бути лише там, де людське житло на віддалі тисячі миль, один із круків сказав:

― Він не має нікого, хто б за ним заплакав.

― Він не має навіть того, хто поховав би його, ― сказав другий крук.

― Він зовсім сам.

― Ні, ― сказала Смерть і круки розступилися перед нею, ― тепер він має мене. Тепер ми удвох. Найгірше тим, хто зовсім сам. Це ― ті, про кого я забуваю.

Четвертий крук сказав:

― Я прожив двісті п’ятдесят сім літ і не бачив жодної істоти, над якою б ти, Велична і Мудра, не змилосердилася.

― І ми також! ― ствердили інші круки.

― На світі є таке місце, ― продовжила Смерть, ― куди приходять люди і де ніхто не вмирає. Навіть, якби я знала, де воно, то не пішла б туди, бо жителі цього місця не належать мені.

І помовчавши, додала:

― Але рано чи пізно вони покидають це місце, щоб відшукати мене. Знаєте, чому?

― Бо ти ― Мудра і Справедлива!

― Ні, бо їм любо заснути у мене на грудях.

І Смерть закрила ніжною рукою очі мерця, і, поцілувавши його в чоло, тихо відійшла.

(З леґенд про Притулок)


…Ізидор прокинувся на світанку, коли з плечей його зсунувся коц, дивуючись, де це він. Старого не було в кімнаті, але вогонь горів, хоч не надто сильно, але наразі не збирався гаснути. Хлопець хотів одразу ж піти, та увагу його привернуло порожнє крісло Старого: широке, масивне, з високою спинкою І обшарпаною подушкою на сидінні, з якої повилазило подекуди клоччя. Він би дуже засоромився, якби хтось застав його у тому кріслі. Несміливо торкнувся бильця, бо, якщо воно виявиться справжнім, то і все довкола таке ж. Та одразу ж пошкодував: його наче вдарило. У вухах зашуміло, і в тому шумі хлопець відчув перестук коліс потяга.

Настуня сиділа навпроти нього, і кожна хвилина віддаляла їх від війни, пострілів, людського горя, втрат, отруйного газу, закривавлених бинтів, розграбованої землі… Але куди ж вони їхали?

Ізидор зітхнув і потер тремтячою рукою чоло. Ноги його стали важкі, мов із заліза. Він знову торкнувся крісла й побачив себе на горі, де у лісі цвіли черешні. Але був там сам. Більше нікого.

― Сам, ― прошепотів хлопець. Цей лагідний біль, що обгорнув йому серце, був ще гіркіший за спомин про війну.

― Боже, змилуйся наді мною…

Його не здивувало те, що сталося. У шпиталі лікар казав, що пам’ять повертатиметься уривками. Дотик, звук, запах допомагатимуть йому.

Але зараз з нього було досить. Ізидор рушив до дверей, і від холодного повітря йому аж перехопило дихання.

Сивувато-жовтий туман вкривав усе довкола і заповідав з’явитися сонцю, рідкісному гостю похмурої старості року. За туманом хтось рубав дрова. Ізидорові це нагадало дитинство, коли в них вдома кололи дрова двоє дужих сільських хлопців, а він, малий, визирав з вікна свого покоїка, бо чомусь цієї пори у нього було закутане горло й доводилося пити гаряче молоко з медом. Сам він не вмів колоти дрова, але тепер мусив навчитися. Темні контури дровітні стали чіткішими. Ізидор обійшов круг неї по вогкій, ледь торкнутій інеєм, траві, і на тлі сонця, що саме сходило, побачив Старого в благенькій сорочці, котрий рубав дрова вміло й обережно, бо сила в руках ― це ще не все. Ізидор не наважився підійти. Від цього чоловіка віяло такою міццю, що кожен помах сокири в його руках видавався священнодійством.

Зігрітий і розчулений побаченим, Ізидор не схотів вертатися до своєї кімнати, до схололих за ніч простирадел, пустельних, як сніги на полі. Він рушив стежкою, що огинала гору, на якій цілими днями пересиджував інший прибулець, що сторонився всіх. Зненацька йому заболіло серце, коли він уявив себе поруч із тим прибульцем на горі: невже правда, що до Притулку приходять ті, у кого не залишилося жодної близької істоти? Це означає, що його знову розлучили з Настунею. Але коли? Хто? Коли він йшов пустелею, вона була з ним. Він чув її голос, чув свій. Вони весь час розмовляли. Не пам’ятає про що: так, згадували собі. І здається, Настуня була поруч, коли вони увійшли до Притулку. Писар навіть записав їх обох. Можна його спитати. Чому б не зараз?

Ізидор спинився на стежці. Його погідний настрій перемінився на розпач. Таке з ним бувало не раз. Здавалося, дві дужі сили змагаються за право володіти його тілом: одна радісна й молода, інша ― смутна й змучена. Як у тому вірші, що так йому подобався:

З журбою радість обнялись. В сльозах і жемчугах мій сміх…

Сонце розганяло туман. Обриси дерев, кущів, гори ставали щораз виразнішими. Світ відновлював втрачені барви: фіолетові, вишневі, золотисті, сповнені королівської урочистості й самодостатності. Неможливо було не схилитися перед цією красою, яку незабаром спалить холод. Весна перероджується в літо, літо ― в осінь, а осінь спалює саму себе, чинить самогубство. Вона не може просто так заснути, зіткнувшись із мертвою зимою. Їй потрібні вітри, дощі, раптовий холод. Одного ранку бачиш ― її вже нема. Білий покрівець на землі й стурбоване вороння на деревах.

«Мої почуття схожі на осінь, ― думає Ізидор. ― Такі ж гарні, такі сумні… Мені ніколи не загрожувала сірість буденного існування: вона сама від мене відсахувалась. Я хотів би бути щасливим, як мої батьки, такі собі Філемон і Бавкіда, занурені у вічний буколічний сон. Але земля не розступилася, щоб дати мені місце. І я потягнув у безвість із собою Настуню, котра теж могла б жити спокійно в селі, що його вважали „щасливим у Бога“, бо там ніколи не проливалася кров у битві, лише часом моровиця косила старого й малого. Я не став героєм, а втікачем, як у пісеньці Міньйони. І що б ми робили у справжньому Парижі, а не у витворі нашої уяви? Не може бути, щоб там не знайшлося місця. Якась кімнатка під дахом, або ще краще ― у старенькому будиночку, що вгруз у землю, з товстелезними стінами, з вікном у садочок, звідки лине запах жасмину. Дзиґар, що тихо цокає, книжки, свічка на столі, тепла пічка, двері, в які ніколи не постукає лиха звістка. Заховатися цілком від ворожого світу, який нам не перемогти, уникнути зарази фальшу, хижацтва, заздрості, заволодіти мудрістю. Не ради вселюдського поступу, а задля власної душі. Кожен мусить виплекати в тиші власну зрілість, щоб не стати дрібним червивим яблуком, падалицею. Слави й достатку сягнути легше і швидше, але Настуня не хоче цього від тебе. Ти дивився на пишних панянок, що проходжувалися бруком, але очі їхні не бачили твого серця, лиш не надто модну одіж сина сільського священика. Якби не було Настуні, може, ти й запалився бажанням завоювати одну з тих пещених м’якеньких ручок, оздоблених делікатними золотими перстениками.

Буває, іноді ловиш себе на думці, що знаєш людину, яка стрілася тобі на вулиці: знаєш, куди вона йде, бачиш шлях її по житті, аж до смерти. А все тому, що стрівся не з людиною, а машиною в живім тілі, яку ще в колисці завели ключиком, і от вона собі ходить серед інших, каже, що це її доля, а майстра, який зробив її, називає Богом. Серед тих ляльок-машин є адвокати і крамарі, панни з посагом, панни без посагу, злодії, жовніри і навіть священики. Замість того, щоб плекати у собі душу, вони полишають її як непотріб, боячись, щоб хтось не розпізнав їхню окремішність і не подивився скоса. Дивно, а що ж би сталося? Хіба то велика втрата не бути прийнятим до товариства упирів та відьом? Що вони заподіють тому, хто обведе себе святим колом любові? Хіба що не дозволять сісти поряд себе за столом. А щезли б ви!..»

― Дивно, ― спинився Ізидор. ― Чому воно мені досі болить? Я ж у Притулку…

І у вухо йому знову зашепотіла циганка: «Є такий край, синку, де можна забути про горе й біду. Ти його знайдеш скоро, хоч він дуже далеко…»

І ось він вийшов з шпиталю в чужій країні, в незнайомому місті. Цвіли й осипались яблуні коло гарненьких чистеньких будиночків, куди б його не пустили далі брами. Не було куди йти, і він згадав про Притулок, відчувши, що, хоч би якою дорогою він пішов, вона однаково його туди приведе. Вибрав тиху вузеньку вуличку, наприкінці якої стояла криниця для всіх спраглих. Він напився з неї води. Далі було важче: стали боліти порушені рани. У лісі він заснув і проспав аж до ночі. Йшов не одну таку ніч, тихий і байдужий до людей, аж доки не побачив дороговказ, на якому було написано «Притулок». Був певний, що і Настуня з ним іде, хоч бачив її лише у денних снах, але чи були то сни? Останнього дня вона дорікнула: «Лишаєш мене саму!» А він сів просто на пісок і заплакав. «Не плач, ― сказала Настуня, ― я буду дивитися за тобою далеко-далеко, доки можна буде видіти».

…Ізидор спинився і побачив внизу Долину, де жили інші мешканці Притулку. Над хатинками, що ховалися серед золотих садів, підіймалися рівнесенькі стовпчики диму. Від усього віяло спокоєм і миром. Де-не-де тишу порушував крик півня чи гавкання собак. Незрима сила тягнула його туди, але інша ― стримувала.

Те місце, де він перебував зараз, було ніби пограниччям. Там, унизу, поволі зникали спогади, не боліли рани, там ніхто не цікавився тим, що привело його до Притулку, і там він змирився б з тим, що

НАСТУНЯ ЗАГИНУЛА, КОЛИ РОЗБОМБИЛИ ПОТЯГ, ЯКИЙ ВІЗ ЇХ ДО ПАРИЖА, А ЙОГО, НЕПРИТОМНОГО, ВРЯТУВАЛИ У ШПИТАЛІ, І САМЕ ТОМУ, ЩО ЗАЛИШИВСЯ БЕЗ НАСТУНІ, ВІН ПОТРАПИВ ДО ПРИТУЛКУ.

І таким великим був його подив через те, що з пам’яті зійшов туман, що замість болю він відчув полегкість. Не треба покидати Притулок, щоб шукати Настуню, бо її немає вже у тому світі. Той світ без неї ― ніщо, аморфний клубок ворожнечі, лукавства, беззахисності і відчаю.

…На пагорбі майже не залишилося хмизу, щоб розпалити вогонь і гріти над ним руки, коли Джон Сміт зрозумів, що пройшов якийсь відтинок свого життя у Притулку й наблизився до нової межі. Хтозна, може, за нею будуть інші межі. Не те щоб пагорб із капличкою втомив його. Просто він упокорився владній і неминучій зміні пір року. Не так, як у дитинстві, коли в холоднечу дужче хотілось їсти і батькові побої ставали болючішими. А коли він нарешті утік, залишивши позаду дитинство, яке не пізнав по-справжньому, то пори року злилися для нього в якусь жовто-сіру каламуть, бо не було над ним неба, ні синього, ні чорного, ні рябого.

Дарма Писар Східних Воріт Притулку дивувався, чому, звівши стіни, Джон Сміт не квапиться до снігу збудувати дах. Але тут нечасто ставили питання. Антон міг собі дивуватись, а Джон Сміт, усе ще не бажаючи перейти в стан зимової облоги, тяжко застудився І зліг у тій самій кімнаті, в якій оселився, прийшовши до Притулку. Ось що марилося йому під час хвороби ― ніби приходить до нього Лікар Яків, з яким він познайомився наступного ранку після прибуття, схиляється над ним, вкриває чоло мокрою ганчіркою, кладе йому на груди сірого м’якого кота, і той кіт, страшенно муркочучи, вмощується й засинає. І в грудях перестають рватися струни… мариться йому велика спрага, яку він намагається згасити цілими ріками; без кінця п’є і не може вгамувати спрагу. Аж раптом прозріває ― чому: просто він ще не знає, чого чекає від Притулку, бо та кімната, у якій він провів останні два роки, дивлячись у стелю, і ця, де він зараз лежить навзнак, перебувають в одній точці простору, на одній площині, а час не слід переоцінювати, його не існує в цьому клубку, сплетеному з безлічі світів, і ніхто не годен висмикнути бодай ниточку з клубка, який шалено котиться з гори…

І мариться йому інший Притулок, про який він майже не здогадується: сонце, котре ніколи не заходить, вільний політ над лісами і ріками, та щось, що робить його невидимим, бо він розчинився у світі; так, він був розчинений і в іншому світі, в якому нищив тих, на кого вкаже палець: як дві сторони дзеркала ― одна прозора й глибока, інша темна і пласка ― і, не зумівши роз’єднати дві сторони, він розбив дзеркало кулаком, й гострі скалки вп’ялися йому в очі, і в усе тіло і мариться йому, як над ним схиляється Старий і каже:

― Сенс життя ― у пізнанні. Хто багато страждав, той мусить пізнавати світ ззовні, стати вічним блукачем, як я.

Джон Сміт аж засміявся. Старий казав якусь нісенітницю. Хіба можна назвати блукачем того, хто цілими днями гріється біля вогню, не встаючи з крісла?

― Це ― як спрага, яку не вгамуєш, ― продовжує Старий, ― твоя спрага.

― Як моя?

― Так, твоя. Доки її не вгамуєш, доти не помреш.

Кіт важко тисне на груди, а з кутка променіє світло, затьмарюючи постать Старого. І він бачить Мадонну, яка співчутливо дивиться на нього. Вона не така вже й молода, не така вже й гарна, але хоче, щоб її дитина була щаслива. Мати і дитина утворюють замкнуте коло, звідки пульсує тепле світло. Так, йому треба вибрати блукання, щоб спостерігати відблиски чужої любови. Але зараз він втомлений і байдужий, та й Мадонна не його пригортає з такою ніжністю.

Насправді це не той Старий і не та Мадонна. Це їхні відображення на осколках розбитого дзеркала.

Поки Джон Сміт хворів, до Притулку прийшла дівчинка-семиліточка. Мабуть, пізня осінь не дуже зручний час для подорожі, але спорожнілий незатишний світ частіше змушує шукати прихистку. Антон був трохи здивований, побачивши за ворітьми дитину. Взагалі, діти рідко знаходили сюди дорогу. Дівчинка була худенька, синьоока і дуже відважна. Вона одразу запитала:

― Це ― Притулок?

― Так, ― трохи розгубився Антон.

― А тут багато дітей?

― Та ні…

― Я рада. Мене звати Христинка.

Антон не знав, що робити далі.

― Я ― писар Антон. Може, посидиш трохи?

Дівчинка зайшла до кімнати й одразу простягнула руки до печі.

― Ти, певно, змерзла?

― Трохи. Ви не переживайте: я вам не буду заважати. Поживу до весни, а тоді піду в ліси і луги. Там будуть гриби, ягоди, горіхи. А ви, кажете, Писар?

― Так.

― То запишіть мене: «Христина, 7 років». Пишіть!

Антон покірно витягнув Книгу. Перо викликало у дівчинки шалений захват:

― О, у вас казкове перо! Таким пишуть казки, правда? Можна подивитися?

Потім вона віддала перо і, наче казка вже закінчилася, зітхнула:

― Ну ж бо, пишіть… Той дідусь, що показав мені дорогу, казав, аби я усе розповіла.

― Це зовсім не обов’язково.

― Чому?

― Бо сюди не приходять випадково. Ти не знайшла б інакше дороги. А ти довго йшла?

― Ні, дідусь сказав, щоб я пішла у першу вулицю ліворуч, і в кінці її знайду Притулок. Я гадаю, що то був святий Миколай.

― Який святий Миколай?

― Ви хіба не знаєте святого Миколая? Він допомагає бідним, але так, щоб ніхто не бачив.

― Я не чув ніколи…

― І він вам не клав під подушку цукерки?

― Ні.

― Це, певно, тому, що ви вже старий… А може, він колись сюди прийде…

Мала позіхнула.

― Знаєш, що? ― сказав Антон. ― Поговоримо завтра. А зараз підемо до бабусі Марфи. Вона нагодує тебе і покладе спати.

― А яка та бабуся?

― Звичайна. Не бійся.

― Добре, я їй сама скажу…

― Що?

― Ну, що я хвора. Діти ніколи зі мною не бавились. Тому я рада, що їх тут нема. Ніхто не буде кидати в мене камінням?

― Це я тобі обіцяю.

Антон узяв Христинку за руку, й вони пішли стежкою повз порожній безлистий сад.

Антон двічі озирнувся на вікно Бібліотеки, ніби питав поради.

Дотик маленької руки, що сховалася в його долоні, викликав майже фізичний біль. Він раптом опинився серед темних великих будинків, під неприродно жовтим небом, а біля прозорих скляних дверей побачив маленьку постать. У сутінках вона здавалася схожою на карлика. Рідкісні перехожі поквапно перебігали вулицю. Рука втомилася, тіло заніміло і ніби приросло до брудної бруківки. Антон був одночасно і тією маленькою істотою, що простягала руку, благаючи, щоб хтось відірвав її від землі, і тим, хто спостерігав за нею. І не знав, як йому діяти. Бо не можна взяти себе самого за руку і кудись повести.

Лі чи Старого не було поруч, аби допомогти йому, чи бодай дати книжку, яка б усе пояснила. То був не сон, бо сни витікають із минулого. Антон виріс у Притулку і все, що він умів, це відчиняти Ворота.

Він випустив руку Христинки, і темне незатишне видіння зникло. Хтозна, що трапилося б з ним далі, якби він не зробив цього!

V

Лікар притулився спиною до грубки, а кіт сидів у нього на колінах, добрий старий коцур, що час від часу хрипко помуркував, розмовляючи зі своїм сном. У хаті було дуже тихо, а це означало, що мусить щось трапитися.

Лікар Яків не вважав себе лікарем, але тільки в Притулку міг у цьому признатися. Річ у тім, що по-справжньому він нікого не міг вилікувати, хоч у тому світі багато років пропрацював саме лікарем, доки не зрозумів, що єдині ліки, яких потребує хвора людина ― це радість. Тілесна хвороба кричить, потай вказуючи на хворобу душі. Неможливо вилікувати душу, яка сама себе калічить або її калічать інші. Тисячі недужих колись приходили до нього: він торкався їх руками, заглядав у очі, врешті вони переслідували його вдень і вночі. Це було нестерпно. Їхній біль звився гніздом у його душі. І все було намарно. Лікар бачив Смерть то в ногах хворого, то біля узголів’я. Вона ходила за ним слідом, досить було кинути погляд через ліве плече, щоб переконатись у її присутності.

Не можна вилікувати того, хто не усвідомив, що має хвору душу. Так лікар перестав бути лікарем й опинився у Притулку, який мав захистити його і заговорити колись із ним зрозумілою мовою.

Шукання трав у товаристві кота, який сам до нього прийшов сторожем чи другом, було своєрідною метафорою пошуків істини. Ні, він не був лікарем. Можна ним бути, не знаючи науки, можна бути мистцем, не створивши жодної картини, можна бути поетом, не усвідомлюючи цього, але Яків не відав блаженства неусвідомленого. І, можливо, тому, шукаючи себе самого, потрапив до рук Диявола.

Трапилося це тоді, коли люди стали неперебірливими і легковажними у справах віри, не шануючи душі так, як шанували її в давні часи побожні й чеснотливі люди. Слова «Бог», «Диявол» сипалися з їхніх уст без потреби і однаково висміювались. Зі сміхом слід бути обережним ― він легко виходить з-під контролю. Лише одиниці зберігали тверду впевненість, що будь-яка фамільярність з Добром і Злом ― страшна помилка, за яку неминуче прийде покара. Інші ж дотримувалися лише традиційних обрядів, або ж не дотримувались їх зовсім.

Зовнішній світ ставав усе складнішим, спокусливішим і жахливішим. А з погляду лікарів ― усе хворобливішим.

Одного разу, повернувшись геть п’яним з вечірки, Лікар вколов собі палець й написав кров’ю на аркушику із записника бажання, схоже на те, яке висловив колись чорнокнижник Фауст, щоправда, істина, якої він потребував, була в дусі його часу. Скінчивши листа, Лікар, посміюючись, поринув у п’яний сон, а коли прокинувся, то навіть не пам’ятав, чи був той лист узагалі, бо не знайшов його в кімнаті.

Він би, власне, й забув усю цю пригоду, якби не зміни, що почалися в його житті після цієї п’яної ночі. У кімнаті було дуже холодно, і він відчинив вікно, щоб впустити тепле повітря. Спершись на підвіконня. Лікар став міркувати, що ж він просив, вручаючи душу, якої, можливо, і не існує, Майстрові Зла. Ощасливити людськість? Себе? Він почав сміятися, бо завжди був переконаний, що лише сам здатний змінити власне життя, і Диявол існує лише в його свідомості, як і протилежність йому. Як можна віддати душу, не вірячи ні в неї, ні в персону в картатому піджачку, з цапиною борідкою і смородом сірки? Чого може бажати спустошений, байдужий чоловік? Надії, сили, яка виштовхне його за межі неповноцінного існування й нерозвинутого розуму?

З того ранку Лікар став помічати поблизу того місця, де він з’являвся, кульгавого чорного пса. Той привітно махав хвостом, але ніколи не наближався. «Він стежить за мною», ― вирішив Лікар і несвідомо почав виявляти перед псом спокійну гідність, як перед посланцем іншої цивілізації.

А тим часом справи йшли дедалі гірше. Не стало пацієнтів, грошей і, звичайно, друзів. Якось він уперше заночував під зоряним небом, на звалищі, біля тріскучого багаття, яке роздмухував вітер, ― і відчуття свободи наповнило його радістю, якої він досі не знав. Зникло минуле, тіло наче розтануло, він тихенько засміявся, бо ця мить варта була усього життя. Він не такою її уявляв, віддаючи душу чортові. Може, надмірність влади, багатства, слави й піднесли б його над іншими людьми, але тепер він отримав щось більше. Невисловлене бажання, яке можна оформити словами лише тоді, коли воно майже здійсниться, стане образом, як зараз багаттям, що рветься полум’ям у нічне небо, не залежачи ні від поривів вітру, ні від дров. Чи згасне воно, чи ні, важливо тільки тому, хто хоче скористатися з цього тепла і світла.

Було ще багато таких ночей під відкритим небом, самотніх і несамотніх. Іноді Лікар допомагав з’явитися на світ дитинці, перев’язував рани після п’яних бійок, збирав усякі помічні рослини замість патентованих ліків, не відчуваючи ні найменшої потреби пройтися вулицею, на якій жив багато років. Без годинника, без календаря, з грудкою розмоклих від дощів документів у кишені плаща, він геть віддалився від світу порядних людей. Здійснилося ще одне його неусвідомлене бажання ― не заробляти й не витрачати грошей, бути просто істотою, чистою, спостережливою, здатною себе захистити, готовою щомиті прийняти смерть. Чорний пес не покидав його. Вони навіть зблизилися, тобто іноді пес грівся коло багаття. Але ніколи не дозволяв себе погладити чи пригостити. Пес не зближувався також із собі подібними, не приєднувався до жодної зграї.

Врешті Лікар навчився не помічати цього пса. Обоє не відчували ні приязні, ні ворожнечі. Пес виконував свій обов’язок, тільки й усього.

І ось настав час розплати. Надто швидко, бо розплата ніколи не приходить вчасно. Як завжди. Лікар сидів коло багаття, а пес дрімав неподалік. Сіявся дрібний холодний дощ, від якого прикривали їх дві стіни розваленої халабуди. Раптом пес підняв голову й очі його спалахнули червоним світлом. Він встав, підійшов до Лікаря і покликав його за собою. Той звівся і відчув смертельний жах. Він знав, що це означає, і непереборний інстинкт змусив його тікати.

Біг цілу ніч, і ще багато днів і ночей, а чорний пес за ним. Мабуть, душа Лікаря була досить сильною, щоб утікати від Диявола, проте не настільки, щоб стати з ним на герць. Він минав церкви, монастирі, фортеці з товстелезними мурами, але ніде не можна було сховатись. Якби Смерть дала йому притулок! Але їй належало лише його тіло.

Вгрузаючи у чорний пісок пустелі, чоловік згадав про Бога і попросив у нього притулку. Він простягав обома висохлими від спраги руками свою душу, яка все ще належала йому. Пес не заважав. Сидів на горбку й очікував. Він зустрівся з ним поглядом і крикнув:

― Хіба можна продати те, чому не знаєш ціни?

І не почувши відповіді ні від Бога, ні від Диявола, кинувся бігти з останніх сил. Він знав, що не зможе підвестися, якщо впаде. Знявся вітер, підняв у повітря міріади піщинок, які вп’ялися йому в очі. Втім, очей йому не було потрібно. Вони не допомогли б йому бігти. Наостанку він ще подумав, що, можливо, то не він біжить, а хтось інший.

Пес дав йому добігти до Притулку. Мабуть, сумнівався в давньому акті купівлі-продажу, а може, мав на меті загнати його саме туди. А могло бути й так, що отой кульгавий пес зовсім не був посланцем Диявола, а звичайним псом, який нікому не довіряв, відколи було скалічено його лапу.

Лікар знав, що за стінами Притулку його вічно чекатиме чорний пес. Він обрав собі за товариша кота, який мав би йому про це нагадувати, але ніколи не нагадував.

Отака історія Лікаря Якова. У Притулок приходили ще з гіршими історіями, проте нікого не чекали так терпляче за мурами, як його. Лишилося сподіватися, що, коли Лікар нарешті зважиться вийти через Західні Ворота, Диявол його не впізнає.

…У Бібліотеці, якою опікувався Лі, були історії всіх минулих і наступних прибульців. Антон сподівався, що колись прийде той, чия історія не втиснута між пожовклих сторінок. Світ ― старий і всі сюжети в ньому переграні сотні й тисячі разів. Однак кожна людина переконана, що її доля неповторна.

Єдине, чого Антон боявся, це ― зустріти колись самого себе. Тому його так вразило, що можна бути ще кимось, опинившись у іншому світі. Щось схоже мали пережити раніше Лі, Старий і Марфа. Вони тепер кружляли по колу пізнання, неспроможні з нього вирватись. І щоразу, коли чули про нового прибульця, сподівалися, що це саме той, хто звільнить їх, простягне руку й висмикне з круговерті життя.

Отже, Притулок зовсім не був тим місцем, на порозі якого залишали надії.

Лі не було в Бібліотеці, коли Антон із дівчинкою проходили повз його вікна: він змайстрував паперового змія і саме запускав із пагорба. Хотілося б сказати, що разом з Джоном Смітом, бо той якоюсь мірою відповідав за пагорб. Але той, запхнувши руки в кишені, просто спостерігав. Дракон був вражаючий: розмальований червоним, зеленим, жовтим. Більше червоного, щоб зігріти сіре непривітне небо глибокої осені. Десь на дні очей Джона Сміта причаївся дитячий захват, безкорислива радість, що змієві, який коштував стільки праці, вдасться обірвати нитку. І зазнати всіляких пригод. Кожна втрата в дитинстві не є фатальною. Речі вириваються з рук, щоб отримати власне життя, стати дорослими.

Лі запускав паперових драконів не тільки задля них самих, а й для себе, для тих, хто живе в Притулку, і для тих, хто за його межами. Він майстрував їх і взимку, і влітку, і восени… Це зовсім не було виявом потаємного бажання покинути Притулок. Навпаки, Лі покидав його, коли хотів. Він не боявся не повернутись, як не боїться перелітний птах.

Не так легко навчити літати паперового дракона. Треба впіймати вітер для нього, і щоб був ще саме той, прихильний до паперових драконів. На такий вітер доводиться чекати довго, днями, а то й тижнями.

Цього Джон Сміт не знав: дивився на дракона, як на іграшку, якою так і не побавився у дитинстві. Він боявся, що зараз Лі спитає, чому він досі не прийшов до Бібліотеки. Довелося б пояснювати, що його це просто зараз не цікавить. Краще б не було отих руїн на пагорбі!

Джон Сміт мав підстави бути обережним, адже руїни на пагорбі були ніби образом тих руїн, до яких спричинилися його руки, коли він ще жив у тому світі. І страх перед власними руками у нього ще не минув.

Шукати самоти, жити у самоті, бути щасливим ― ось єдиний шлях для Джона Сміта. Він дивився, як Лі розправляє крила змієві, й не міг ступити кроку ближче, щоб чимось не зашкодити. Хотілося, щоб змій полетів і пагорб звільнився від нього.

Нарешті дракон розправив крила й піднявся над головою Лі. Той повільно став розмотувати мотузку, У Джона Сміта спалахнули очі: такою неймовірно прекрасною видалася йому ця казкова істота, наче то був сон. Сіре небо, світ, у який неможливо повірити. Вітер, що обережно забирає із собою змія… Одна лише ця мить здатна повністю звільнити свідомість, вирвати її з жорстокого кола обмежень.

Змія побачив Ізидор, що рубав дрова, а Марфа складала їх у дровітні, а потім пішла готувати обід. У око хлопцеві потрапила порошинка, він відклав сокиру і побачив над пагорбом це…

«Дивіться! Дивіться!» ― закричав Ізидор, показуючи пальцем на небо. Навіть якби це був живий, а не паперовий дракон, подив його був би не меншим. Хлопець побіг кликати Марфу, яка побачила на своєму віку чимало паперових драконів і не раз допомагала Лі їх майструвати. Марфа не завжди була така згорблена. Вона теж мала власну історію, записану в Бібліотеці, історію матері, яка бачила смерть власних дітей. І, певне, дитя, яке щойно ступило на землю Притулку, потішить її більше.

А Старий дрімав собі у кріслі. Його кістки гриз осінній біль, й він прислухався до нього, поки Марфа готувала мазь. Не хотілося, щоб Лікар знав про це, бо його ліки могли не допомогти, а Марфина мазь допомагала завжди.

Той біль з’являвся лише для того, щоб нагадати про існування болю поза межами Притулку. Тисячі старих чоловіків та жінок, самотніх, нікому не потрібних, занурюються зараз у глибину болю, спричиненого осінньою вогкістю, чекаючи смерті й водночас лякаючись її. Це повільне згасання було б легшим, якби не жаль за тим, чого не вдасться зробити, і на що вже не стане сили. Це згасання було б приємнішим, якби супроводжувалося згасанням свідомості, поверненням до рослинного життя і непомітним зануренням у землю. Зі старими людьми відходять мудрість, досвід, прозріння. Можливо, так і треба, щоб кожне покоління зникало, нічого не навчивши наступне. Не було б тоді Притулку, бо мудрість не чинить кривди й цінує час як мить, котра завжди вічна. Біль робить людину милосерднішою, і якби ніхто не відчував його в Притулку, хто б насмілився сюди прийти, сподіваючись забути біль власний?

Це правда, що досі ніхто не сказав: «Я не таким уявляв собі Притулок». Його, Притулок, треба створити: як створили Лі, Антон, Марфа, як намагається той сердега. Джон Сміт, прилаштовуючи старі руїни до себе, замість того, щоб забути про них. Утім, він має досить часу, аби це збагнути.

Або Лікар, який втік від Диявола і давно ним забутий. Йому важко знайти у собі Притулок, не знаючи ціни власної душі. Чи той хлопчина, що зараз тішиться паперовим драконом, ― чи буде завжди ним тішитися?

У кожного ― свій Притулок, великий або малий. Не хочеться вигадувати інших слів, проте усі ці притулки ― різні.

Глянеш їм у очі ― обов’язково знайдеш біль. Бо то людські очі. Вони не можуть бути холодні й чисті, як очі Бога, котрий не має минулого і ніколи не повертається назад. Ці люди гадають, що вони шукають істину, а насправді ― способу повернутися назад. (І я колись повернуся назад!) Шкода, що не можна взяти із собою Притулок і поставити наче намет у пустелі, чи на роздоріжжі, чи на площі якогось міста. Щоб більше людей втрапило до нього. Хай би спочили часину…

Здасться, таке вже було колись. Та й чи є щось нове на світі?..

І Старий, позіхнувши, задрімав, бо вітер змінився і несе із собою снігові хмари. Може, вони злякаються дракона і повернуть назад? «Чи всі дрова порубані?» ― подумав він і заснув.

Лікар зняв кота з колін, поклав на ліжко. Той спросоння зачепив його кігтем.

― Тихо, тихо! Спи!

Яків підкинув у грубку кілька полін, щоби було тепліше. Дракон якраз пролітав над подвір’ям, але з невеликого вікна, запнутого фіранкою, він не міг його бачити. Та хіба це мало якесь значення? Дракон летів не тому, що хотів похизуватися. Він був лише знаряддям у руках Лі, який тримав мотузку ― і відпустив.

Джон Сміт скрикнув, бо Лі раптом кудись зник.

Дивлячись услід дракону, Сміт пожалкував за ним. Вітер розшматує дракона, як тільки той повернеться проти нього. І вже не зможе літати. Джон спіймав себе на думці, що думає про паперову забавку як про живу істоту, хоча й Лі вважав так само. Усе, створене руками, уподібнюється до живих створінь і вміє повторювати думки майстра. Лі знав давню науку співжиття людини і речей, тому в Бібліотеці усе, крім книг, було зроблене його руками.

Але повернемося знову до Джона Сміта. Стежачи за драконом, який літав над Притулком, ніби хизуючись своєю пишнотою, Сміт угледів на стежці, що вела від Східних воріт дві постаті ― меншу й більшу. В одній він упізнав Писаря Антона, а друга виглядала чи то на дитину, чи то на карлика. То міг бути і карлик. Бідолахам доводиться чимало терпіти у тому світі. Джон Сміт знав одного з них, Сільвера, винятково потворного горбаня, який ходив від будинку до будинку, продаючи голки, нитки, олівці, надувні кульки, й не раз діставав від хлопчаків каменем у спину. Дивно, але голова у нього була зовсім сива. Якось він зник з містечка назавжди. Казали, що ніби його зіштовхнули з греблі, де Сільвер часом перепочивав. Маленькі ноги втомлювалися, нелегко було носити водночас на спині горб і клунок з товаром. Жив Сільвер у Мейєрової вдови, трохи несповна розуму. Сміялися з її слів про пожильця: «Та хіба я знаю? Певно, відлетів з дикими гусьми!»

Через це Джон Сміт довго не міг купатися в річці. У сплутаних мертвих водоростях, що огортали каміння, йому ввижалися сиві патли Сільвера. І коли він кричав ночами, ніхто не заспокоював його. Батько спав мертвим п’яним сном. Джон Сміт не вірив, що горбань міг полетіти. Той був, як усі у містечку, карликом душею. І те, що він зник, могло означати, що йому набридло таким бути, а могло означати і щось інше.

Тим часом дракон зник з очей, і з раптово потемнілого неба сипнув густий перший сніг. Як ми знаємо, Джон Сміт помилявся. З Антоном була нова мешканка Притулку ― дівчинка Христинка, яку той намагався захистити від поривів вітру. Сніг почав падати саме тоді, коли вони щасливо дісталися до будинку, де було тепло і пахло старістю, світом тих, з ким уже нічого, крім смерти, не може трапитись. Їм лишається сидіти вдома і чекати, коли до них або по них прийдуть.

Старий і Марфа дивились у вікно на несамовитий танок снігу, не помітивши Антона з дівчинкою, доки холод із відчинених дверей не дістався до їхніх плечей. Уся їхня увага була зосереджена на дивовижному небесному явищі. Старий замислився над тим, як виникає сніг у порожньому просторі, чому його так називають, яка сила змушує сніг падати на землю. Діти ставлять ці питання і, не отримавши від дорослих відповіді, більше ніколи не шукають її. Існує багато і питань, але мало відповідей, і все ж, подумав Старий, я хотів би дізнатися, бо ще не один раз сніг виникатиме просто так, з нічого.

Відчувши нарешті в кімнаті інше дихання. Старий обернувся. На його устах ще залишався слід усмішки, і для Антона вона ніби освітила напівсутінкову кімнату. Він приводив сюди прибульців лише тому, щоб побачити Старого, без якого напевно не зміг би жити.

Старий побачив дівчинку, яка все ще тримала Антона за руку ― наче його думки матеріалізувались. А може, так і було, адже Притулок належав до тих явищ, реальність яких не можна довести. Це все одно, що торкнутися хмарини в небі. Різниця лише у тому, що хмарина реальна здалеку, а Притулок ― лише тоді, коли знайдеш Східні Ворота, увійдеш через них і побачиш землю, населену людьми.

Дівчинці здалося, що це сон. Вона бачила колись уві сні Антона, який стояв під ліхтарем і дивився на неї. Обличчя цих людей були їй знайомі, можливо, вони зустрічалися сто чи тисячу років тому, і тепер відчули одне до одного прихильність і довіру. Христинка глибоко зітхнула, коли Марфа простягла до неї руки:

― Ходи, дитинко, погрійся… Ти в себе вдома.

Христинка не мала дому, відколи мама потрапила до лікарні, й повинна була, згідно з людськими звичаями, замерзнути десь у темному закапелку на вулиці. Тому ці слова збентежили її. Сміливість покинула її. Зараз її почнуть розпитувати. А хіба може семилітня дитина описати світ, який від самого народження ненавидів її, обридливо мив руки, навіть коли торкався її поглядом, хоч вона була гарна, трохи брудна, але чиста, як кожна дитина, чиє тіло і душу ще не встигли зганьбити.

― Я помру, як моя мама, ― сказала вона раптом, ― У мене ― СНІД… «Сніг» причулося Старому. «Так, сніг, ― подумав він, ― від якого намокають крила паперового дракона. Даремно Лі трудився. Марна праця ― ці паперові дракони». Проте не слід думати, що Старий був неуважний до слабкого голосу змерзлої дівчинки.

― Ти знаєш, що це за країна? Це ― чарівна країна, де ніхто не хворіє і не вмирає.

― Правда?

― Це всі знають. А тепер послухай, що тобі скаже бабуся Марфа.

― Зараз ми підемо на кухню і я спечу для тебе млинці. А потім ти скупаєшся і вберешся у теплу гарну сукенку. А ввечері ляжеш у м’яке ліжечко і я тобі розкажу казку. Ти будеш маленькою, доки захочеш. Ну, то як, лишаєшся у нас?

― Так, лишаюся, ― згодилася Христинка, зробивши перший у житті вибір.

І старі, і діти обмежені у виборі. Старий знову відвернувся до вікна, поринувши у думки, які викликає сніг. Він уявив, як колись покине Притулок під час снігопаду, залишаючи у снігу сліди, які, хоч недовго, але проіснують, зафіксовані пам’яттю, небом, під товщею інших снігів. Це ― ніби символ його перебування у Притулку, хоч іноді здавалося, що він прожив тут так довго, що міг би залишити сліди навіть у камені. Хтось міг би подумати, що Старий створив Притулок, однак він був лише прибульцем, частинкою великої душі Притулку,

Антон попрощався, бо все, що можна було сказати цій дитині сьогодні, уже сказано ним і Старим. Сніг падав уже повільніше, рідше, ніби скінчилися його запаси в небі. Надворі він зіткнувся зі схвильованим Джоном Смітом, що поспішав йому назустріч, бажаючи повідомити щось важливе. Це було написано в нього на обличчі.

― Лі зник! ― випалив Джон Сміт, витираючи з лиця м’які клапті снігу. ― Він полетів на паперовому змієві! Він розіб’ється…

Хоча Антон і був заскочений зненацька, але він мав досвід життя в Притулку, й негайно кинувся Джону Сміту на допомогу.

― Але ж ні, ― м’яко сказав Писар Східних Воріт. ― Я певен, що він зараз дивиться, як падає перший сніг. Він не може цього пропустити. Із нас усіх тільки Старий і Лі полюбляють дивитися у вікно. На плечі у Лі сидить щиглик…

― Звідки ти знаєш? Я бачив зовсім інше…

― Ну, то ходімо, подивимось!

― Ні, ― похитав головою Сміт, ― я змерз. Подивися сам, тобі це по дорозі.

― Ти не думай, що я тобі не вірю, ― спинив його Антон. ― Ти бачив, як Лі полетів, а я зараз побачу його у вікні Бібліотеки. Нічого дивного немає, коли ми обоє бачимо одну й ту саму людину в різних місцях.

― А хіба можна бути і тут, і там?

― Одночасно? Що ти! Лі просто дуже швидкий.

― У таку погоду небезпечно літати на паперових зміях. А ти колись літав?

― Ні, у мене запаморочилося б у голові. Але спостерігати, як вони літають, приємно. Ти знаєш, що до нас прийшла маленька дівчинка?

― Ні.

― І сталося щось дуже дивне! Я вів її за руку до Старого, і раптом опинився там, де вона жила раніше. Там було темно і страшно. А вона сиділа під дверима, такими, зі скла, й простягала руку. Як ти гадаєш, це був той світ?

― Можеш не сумніватися, ― криво посміхнувся Джон Сміт.

― Але як я туди потрапив?

― Певно, ти ясновидець.

― Кажу ж тобі, там було темно!

― Ти що, ніколи не чув про ясновидців?

― Ні… Але чому це сталося? Може, через те, що я взяв дівчинку за руку, бо дітей треба вести за руку. Досі я не торкався прибульців. Навіщо їх торкатись?

― Звісно, навіщо?


Дивною була ця перша зимова ніч, ніби сніг відчинив перед мешканцями Притулку небо. Найбільше це відчули Джон Сміт з Антоном, але й інші спали неспокійно. «Дівчинка, яка принесла сніг», ― сказав про нову мешканку Лікар, вкладаючи в слова лише йому відомий зміст. Отож, ця дівчинка недовго лишалася під опікою Марфи. Старенька покірно прийняла це. Вона не знала ні дня, ні години свого відходу, сподіваючись, що на це дасться їй якийсь знак, а поки що їй треба глядіти дорослих прибульців. На малих дітей їй уже забракне і часу, і сили. Дітям треба віддаватися повністю, а її серце б’ється щораз повільніше, і казки нагадують щось таке, про що вона б воліла забути.

Щоправда, тепер їй було легше. Багато допомагали Ізидор і Джон Сміт, який через негоду не міг довго просиджувати на пагорбі. До нього в неї були особливі почуття, Джон Сміт нагадував сироту, котрий вічно шукає матір і не може знайти. Маленька Христинка мала мертву матір, Ізидор свою покинув, а цей не мав нікого і тому викликав до себе безмежний жаль. З болем у серці Марфа спостерігала, як той намагається відбудувати зруйновану капличку, повертається звідти змореним і смутним.

А мовчазним він був завжди. Розмова не давалася йому, як і ремесло будівничого. Але це не вина Притулку. Він дає те, чого від нього сподіваються. Джон Сміт потребував безпеки й спокою. Йому й на гадку не спадало просити чогось більшого, хоча б воскресіння з мертвих.

Тому його так і вразило те, що сьогодні зробив Лі. Він побачив диво власними очима, і навіть більше: відчув, яке холодне й вогке повітря угорі, як небезпечно це для польоту на паперовому змієві. А він досі носив каміння, пробував припасувати круглі форми до округлих ― ще один Сізіф, покараний за недотримання субординації… Душа Джона Сміта перебувала в сум’ятті. Він ніби побачив себе очима Лі, перемістився в тіло Бібліотекаря, і це чужорідне вторгнення залишило слід в його свідомості.

Щодо дівчинки, то вона пробула біля Марфи лише два дні. Коли по неї прийшли, вона сиділа якраз на кухні. Був там також Ізидор. Делікатні риси обличчя дівчинки, тихий голос, рухи, яким вона торкалась теплої печі, будили в ньому невиразні спомини, які лагідно обволікали хвору душу. Цієї ночі йому знову снилися погані сни.

Марфа плела щось із козячої вовни. Цю мирну ідилію порушив стукіт у двері. Увійшла жінка в сірому просторому плащі, ні молода, ні стара. Хоча й замерзла, але не підійшла до вогню, лише прикипіла поглядом до тендітної дитячої постаті.

― Я прийшла по малу.

Марфа ніби й не здивувалася, тільки пальці стали повільніше рухатись.

― Доброго дня! ― сказала жінка і лице її просвітліло. Вона присіла перед дівчинкою навпочіпки:

― Підеш зі мною, сонечко? Ти мені дуже потрібна.

Христинка подивилася їй у очі й побачила у них щось, відоме лише їм обом.

― Ви хочете стати моєю мамою?

― Так.

Христинка поблідла. Вона боялася, що і ця нова мама помре й усе повториться спочатку. Вона сама в квартирі, забута всіма, без їжі, без світла. Бавиться зі щурами, ті сплять коло неї. Вона чекає, що хтось прийде по неї, хто-небудь. Не треба кричати, плакати дуже голосно. Якогось дня, коли їй уже не хочеться вставати з ліжка, приходить добра тьотя. Забирає із собою, годує, а потім каже, що мамі потрібні гроші на ліки. Ці гроші треба заробити. «А як?» ― питає дівчинка. «Ти будеш стояти на вулиці й просити. А я буду відносити гроші твоїй мамі». ― «Я хочу побачити маму!» ― «Туди не пускають дітей. Сама бачиш, яка я бідна. Я не можу дати грошей твоїй мамі». Дівчинка киває: так. І робить те, що каже їй тьотя: йде на вулицю просити грошей для мами. Хоч мама її померла.

Життя встигло виховати в Христинки покірну терплячість. Вона звикла, що хтось приходить по неї і забирає, лише про всяк випадок питаючи її згоди. Вона не бачила нічого світлого в житті, але душа її сама випромінювала світло, і воно вибирало для неї шлях, воно, а не інші люди, які прагнули скористатися з цього невинного невідання. Безліч історій про таких дітей зберігається в Бібліотеці Притулку.

Дивним видається, що до будиночка Марфи і Старого приходить якась жінка, забирає із собою дівчинку й ніхто не намагається її відмовити. Але так було завжди: приходила жінка й забирала дітей, хлопчиків і дівчаток, менших і більших. Була та жінка ні молодою, ні старою, але, почувши її голос, глянувши їй у вічі, діти не вагаючись ішли з нею.

Отак і сьогодні: Марфа поцілувала дівчинку і провела її до порога, а сама швидко-швидко почала плести щось із козячої вовни.

Той перший сніг був ілюзією, і той, що почався, тільки-но Христинка вийшла надвір, теж був ілюзією, але слабшою. За півгодини виглянуло сонце. Жінка з дівчинкою спускалися в Долину. Куди вони йшли, ніхто не знав. У Притулку жило досить багато людей і, якби хтось хотів, то знайшов би затишний будиночок, де поміж вазонками на вікні спить котик і де живуть мама з дитиною. З ними ніколи вже не трапиться нічого злого.

«Якщо тут немає зла, що ж тоді називати добром?» ― не раз питав себе Старий. Він не шукав відповіді в книжках. Бібліотекар Лі не мав під своєю опікою книжок, які нібито дають відповідь, а насправді вводять чоловіка в оману. Старий шукав відповідь у собі й, рубаючи дрова, обрізаючи гілля, вгрузаючи в крісло, перед яким палав вогонь, врешті перестав про це думати. Бо це питання не має сенсу. Зло не є протилежністю добра, а ненависть ― протилежністю любови. У Притулку це лише слова, що їх іноді вживають, та й то за звичкою. Вони ― неначе татуювання, яке неможливе вивести, хіба що змінити шкіру.

Західні Ворота не протиставлялися Східним. Якби у Притулку зважали на протилежності, він став би фальшивою ілюзією, часткою світу антиподів. Так само той світ і цей не були протилежністю. Хто так вважав, той ніколи не потрапляв до Притулку. Він живе і водночас не живе, байдужий до смерті й життя, сам-один, не шукає собі подібних, бо не має довіри до того, що робить добро і зло дітьми однієї матері.

Протяг між Східними і Західними Воротами ― свіжий вітер, який змушує співати кожен камінчик, тремтіти кожну стеблинку. Можливо, він ще відносить паперових драконів Лі й підіймає до зірок, звідки їм уже не хочеться падати. Дракони Лі нагадують людей, які ніколи не повертаються до Притулку, бо колись він їх обрав, а нині вони можуть його не обирати. Ті, хто довше живе у Притулку, відчувають на собі цей вітер, толи перед прибульцем відчиняються Східні Ворота. Прибулець думає: чи не привело їх сюди те, що й мене? Або: хто показав їм шлях? Коли прибулець проходить повз них, вони відчувають кожну піщинку на його одежі, дотикаються до нього серцем. Мешканець зазирає в душу прибульця з потаємною надією: ану ж він останній? Більше не буде нікого. Це означатиме, що Притулок розширив свої межі і той світ перестав існувати.

А ті, що покидали Притулок, зовсім не прагнули поквитатися з тим світом, який їх так тяжко скривдив. Вони падали в нього і, перш ніж земля загортала їх у себе, встигали розповісти про Притулок і вказати шлях до нього тому, хто потребував його. Так уже повелося, щоб Притулок не опинився поза межами людського знання і надії.

Нечутно надійшов вечір, який кожен із мешканців проводив так, як звик, рано вкладаючись спати. Іноді було б краще, якби не снилися тяжкі сни. Сни ― то цілком інша країна, по якій немає путівників, не існує карт. Навіть Притулок не може захистити від страшних видінь. Одначе у снах людина частіше рятується, ніж у дійсності. Вона знаходить у собі силу опиратися смерті, зникненню, стиранню душі з полотна долі.

Існує леґенда про Білого Пташка, який рятує людей у снах, попереджає про небезпеку. Дуже давня леґенда, хоча мало хто її пам’ятає. Вона існує тому, що існує Білий Пташок, який водночас є пташком, слабкою істотою і духом, що проникає в найглибші зони сну. Білий Пташок не дає дитині впасти у прірву, будить того, над ким занесений ніж убивці, знаходить сховок для переслідуваного. Він не має багато сили: йому важко протистояти привиддю ночі, тому не варто дуже на нього покладатися. Бо він може загинути, боронячи людину.

Кажуть, існує такий острів, де збираються Білі Пташки, але ніхто з людей не був там і не буде. До Білого Пташка не моляться, його не кличуть, не вважають священною істотою. Взагалі невідомо, звідки він взявся. Може, то він приніс родині Ноя маслинову гілку? Але, мабуть, Білий Пташок існував раніше: прихилився до людей, не потребуючи вдячності, однаково милосердний до злих і до добрих. Якби у дитинстві Джону Сміту хтось сказав: не бійся нічних сновидінь ― коли буде потрібно, прилетить Білий Пташок і врятує тебе, можливо, він не почував би себе таким самотнім.

Те ж можна сказати кожному з нас: уві сні ти не самотній. Тебе врятує Білий Пташок, якщо ти не зможеш врятуватися сам. Він має досить сили, щоб втримати на краю безодні, зупинити занесений ніж убивці. За мить Білий Пташок переносить нас у інші світи. Коли ти розплющуєш очі, його вже немає. Однак це не підстава не вірити в Білого Пташка.

У Притулку ― вірили. З дитинства Антон навчився не боятися поганих снів. Тільки не розумів, звідки вони беруться. Колись спитав Лі, навіщо сняться погані сни, і той відповів: «Задля рівноваги». Показав одну зі своїх Іграшок: паперовий циліндрик з металевою кулькою всередині, який міг рухатися, причому кулька завжди скочувалася донизу. «Так рухається усе», ― пояснив Лі. Тільки згодом Антон зрозумів, що той мав на увазі. Коли тобі добре, сняться погані сни, коли погано ― гарні. Йому пощастило, чого не скажеш про Джона Сміта, який вважав, ніби погані сни з’являються, коли ти поганий. Це не спонукало його стати кращим. Часом за добрі вчинки карають гірше, як за погані. І тому нині дорослий Джон Сміт залишився таким самим безпомічним, як у дитинстві: ніяк не міг збагнути, що світ, до якого він потрапив, теж має у собі металеву кульку, і головне ― навчитися не боятися лихих снів, переслідувачів, мишей або великої води.

З Ізидором відбувалося теж щось подібне: він намагався вигнати із себе біль. Але те, що женеш, казав Лі, нагадує кота, що намагається втекти від власного хвоста. Біль треба терпіти, доки він триває, хай навіть на це піде сто років.

Зрештою, всі прибульці спочатку прагнули негайного здійснення своїх бажань. Але хіба смерть буває негайного? Мабуть, Старий мав би грати роль вершителя їхніх доль, судді, який скеровує потік пристрастей до безпечного берега. Принаймні так виглядала б модель, узята з того світу: втілення архетипу Поводиря чи Опікуна, що захистить і приведе до Остаточної Істини. Тоді Писар Східних Воріт ― чи не гібрид Цербера і Перевізника?

Ні, Притулок не має нічого із цим спільного. Тут усі прибульці й ніщо не вічне.

Ми забули про Лікаря, який боявся Диявола так, аж смішно. По суті, це історія кожного з нас. Ми боїмося щось віддати, жадаючи, що воно нам колись знадобиться.

Писар Східних Воріт Притулку не виправдовує надій прибульців. Не виправдовує їх і Старий. Тому вони легко можуть покинути обжиті місця і податися в мандри. Єдине, що їх втримує, це вони самі.

Коли переступаєш незнайомий поріг, хочеться, аби хтось тебе зустрів. Тут, у Притулку, це не поріг, а тріщина між двома світами, які були колись одним цілим. Далі буде легше. Часом снитимуться погані сни, нічого не вдієш, але ти вже знатимеш про існування Білого Пташка.

Антон хотів бути добрим Писарем Східних Воріт. Він дбав, щоб кімнатка біля Воріт була чиста, а стежка заметена, і сам він справляв гарне враження. Але що більше він старався, то гірше у нього виходило. Бувало, місяці й тижні минали в очікуванні, а ніхто не приходив. Може, він жив заради прибульців? О, ця думка була б для Антона убивчою й абсурдною! Адже у Притулку кожен живе заради себе, спасіння власної душі, як говорить висока мова релігії. Рятуючи себе, ми рятуємо цілий світ. Проблема полягала у тому, що Антон не зміг би надто довго чекати прибульця, якого трохи боявся і якого хотів любити, ще не бачивши. Він би перетворився на якусь іншу істоту (було й таке). У книжках з Бібліотеки, написаних чудною мовою літописів, не згадувалося про долю інших Писарів. Може, вони йшли геть, може, їх просто не було. Все одно чужий не потрапить до Притулку. І цілком ймовірно, що їх не було раніше. А потім хтось із прибульців, шукаючи собі заняття, уявив, як це цікаво жити на межі двох світів і тішитися, що вже не доведеться пройти отой важкий цілях через пустелю.

А там поширилися чутки, що двері Притулку відчиняє людина, яка покаже, де вмитися з дороги, поїсти, заснути приємним сном втомленого подорожнього. Тільки й усього.

…На ранок ніхто не пам’ятав, чи була та дівчинка, чи ні. Білий Пташок побував у сні кожного і стер усякий спогад про неї. Чомусь це було потрібно.

Останній Лікарів сон закінчувався словами: «Тебе нема у майбутньому. Як же та існуєш?» Він аж заплакав, щойно прокинувся, від великого болю серця. І навіть перший сніг не втішив його переміною в природі. Лікар намагався згадати, чому сніг випав і чому він білий.

Він притулився чолом до шибки й дивився, доки той погляд і не став білим від снігу, а тоді вийшов надвір. Сніг ліг йому на плечі, він вдихнув білий колір, і той опустився до серця, яке зразу перестало боліти. Лікар озирнувся і не побачив за собою нікого, хто б записував на снігу все, що він думає і робить. Звичайна річ для того, кого немає у майбутньому.

Потім бачили лише сліди його незграбних недоглянутих черевиків, що можуть не пережити цієї зими, а поруч сліди котячих лапок. Антон першим прочитав ці сліди. Спочатку Лікар ніби йшов на прогулянку. Лікар пройшовся над річкою взад-уперед, а тоді швидко став спускатися в Долину.

Коли стало зрозуміло, що Лікар більше не повернеться, Марфа взялася прибирати його кімнату, де залишились усі речі. Випадково зазирнула у дзеркальце для гоління і здивувалася, не побачивши у ньому обличчя Лікаря. Так, ніби він мав залишити там своє старе обличчя.

На сліди ходили дивитись Ізидор і Джон Сміт. Пригріло сонце і сліди зникли. Старий, Марфа і, звісно, Лі знали, що ніщо не зникає у цьому світі. І те, що Лікар пішов несподівано, разом з першим снігом, не здивувало їх. Коли людина раптом відчуває, що її тут немає, вона з’являється в іншому місці.

Антон налаштовувався на зиму: дорубав дрова, поскладав їх під навіс, лущив вечорами квасолю і горох. А вечори були довгі. Він не знав іншого життя і тому не міг нудьгувати. Та й, як сторожовий пес, мусив бути чуйним: не запливати надто далеко й на хвилях марень чи снів, щоб почути поклик нового прибульця і допомогти йому увійти до Притулку.

Зникнення Лікаря трохи вразило його, хоч їм зрідка доводилося розмовляти, і розмови були такі собі. Спогадами про той світ з ними взагалі ніхто не ділився. Усі хотіли якнайшвидше забути про його існування. А втрата Лікаря не була важкою в професійному розумінні. Кожен лікував себе сам.

Мине багато часу, перш ніж Лікар вийде через Західні Ворота Притулку, якщо ті справді існують. Може, це лише витвір уяви. Лі казав це і про Східні Ворота. Дивна, незрозуміла думка! У реальності Східних Воріт Антон не сумнівався: їх можна було бачити, торкатися.

Зі смутком згадував Писар Антон тепле літо, запах розквітлої липи, гудіння бджіл, ночі, коли він спав просто неба й дивився на зорі. Але коли подумати, зима ― це затишок, приємне відчуття, що все зроблено, що ти захищений від негоди. І можна відпочити разом із землею.

Усе влаштоване мудро. І те, що осінь переходить у зиму, і те, що Лікар пішов, і те, що часом неврожай чи хвороба, і те, що Притулок час від часу занепадає і безлюдніє, бо йому теж треба відпочити. І навіть те, що він, Антон, не завжди буде Писарем Східних Воріт, а його сила переллється в щось інше…

Лагідно світився вогник свічки, потріскувала остання купка дров у печі, й Антон засинав із мирною дитячою усмішкою на устах. Він мав усе, що було йому потрібне: знання, їжу, тепло. А те, чого не мав, було непотрібне. Звідки Антон міг знати, що такого життя прагнули всі філософи того світу, але їхні думки зазвичай розходилися зі способом життя. Та й внутрішньої свободи досягали лише одержимі, дехто з них знаходив дорогу до Притулку, як-от Лі. Антон ніколи не наважився спитати, де книга, в якій записано життя самого Лі. Надто вже був він несміливий, тактовний, як і личить Писареві Східних Воріт, який проводить прибульців у інший світ. І не бере за це плати, як роблять усі перевізники, у тому числі й Харон. Який би то був тягар, якби Писареві платили розповідями про своє життя. А тут не треба було ні відвертості, ні щирості, ні виправдовувань, ні докорів сумління. Вони тут нічого не вартували. Притулок ― це місце, де тобі дають спокій, не випитуючи, хто ти і які твої наміри. Якщо ти знайшов Притулок, значить, ви потрібні одне одному. Той, хто виходив Західними Воротами, безпомильно вгадував тих, хто повинен був увійти через Східні Ворота, хоча між цими людьми існувала суттєва різниця.

Десь серед книжок Лі існує й така, де написано, що могло трапитися з тими, хто не знайшов Притулку. Поки Лі запускає паперових драконів, ми можемо самі пошукати цю книжку. Вона може виявитися першою, сорок дев’ятою чи тисячною. Окремо, чи в зшитку з іншими. Лі посміявся б з нас: потрібна книжка знаходиться легко. Він простягнув би руку і взяв її просто з повітря, як брав яблуко чи паперову кульку. Треба бути таким, як Лі: вміти брати з порожнечі все, що тобі потрібне. Кожен з нас повинен виловити з порожнечі власну долю і спитати її; що було б, якби я не прийшов до Притулку?

Почнемо з того, хто щойно вирушив у мандри: Лікаря Якова. Його переслідував Диявол, якому він на п’яну голову продав власну душу. З юридичного погляду ця угода не дійсна. Але коли йдеться про Диявола, то він не зупиниться ні перед чим. Та й хіба затьмарена свідомість ― не та сама свідомість, тільки затьмарена? Рано чи пізно, знесилений втечею, виснажений людським нерозумінням. Лікар би помер. Він отримав усе, що бажав: свободу від людей і грошей. Йому не уникнути розплати. Дехто віддає душу Дияволу за дрібниці: скарб у тріснутому череп’яному горщику, посаду чи за силу володарювати над людьми. Ця плата не змінює його убогої душі, тому з нею легше розлучитися. Але у випадку нашого Лікаря вартість душі зростає. Власне, у самому акті смерті нічого поганого немає. Душа розлучається з тілом; спершу їй незручно, незатишно, але з часом це минає. Але коли Диявол забирає душу в рабство, чинить над нею всілякі насильства, не пускаючи до світла, ― це жахливо.

От що сталося б з Лікарем, якби він не знайшов шляху до Притулку: смерть і довічна неволя. І мусить минути багато часу, перш ніж оновиться кров, зітреться пам’ять про пережиті нещастя.

Це ― не шлях каяття. Нікому не потрібні наші сльози, а нам не потрібне прощення. Тому й молитви у Притулку зайві, бо ти сам ― ніби молитва, переповнений довірою до себе і до всіх світів.

За давніх часів у Притулку був монастир, і це, мабуть, мало сенс, бо монастир, коли він достатньо захищений зовні й зсередини, є прообразом Притулку. Він захищає людину від інших людей. Однак, відмовитися від себе, померти за життя, замурувавшись у стінах, покластися на милість Невидимого, Грізного і Милосердного ― не кожен на це здатний. Як можна відмовитися від себе, не знаючи, від чого ти відмовляєшся, ― тобто, не пізнавши себе? Не може пуп’янок троянди переродитися в жолудь.

Отак Притулок прилаштовувався до потреб людей, а не вони до нього. Занепадав, відроджувався… Ніхто не знає його меж, тільки ті птахи, які літають дуже високо. Люди в Притулку різні: а між ними і нерішучі, і вперті, квапливі і нетерплячі, яким для того, щоб пізнати себе, треба пізнати увесь Притулок, виміряти поглядом і ногами, аби вгамувати вічний неспокій. Тому кожен прокладає у Притулку власну стежку, створюючи карту, яка теж існує в Бібліотеці, як і історії про те, що могло трапитися, але не трапилось. Отож, карта Притулку складається з таких стежок. Вони свідчать про вдачу мешканців, але не більше. Наприклад, Антонова стежка поки що коротка і проходить рівною, обжитою і доглянутою землею, а от у Лі вона часом провисає у повітрі, незрима для ока. Так птахи бачать стежки у небі, прокладені іншими птахами. Стежка Джона Сміта цурається людей: її вабить гора, чагарники, місця, де зрідка зустрічаєшся з людьми. Такі стежки бувають у тих, хто змушений змалку платити за кожну хвилину свого життя.

Притулок ― величезний, і в ньому багато стежок. Було б помилкою вважати, що війни, голод, стихійні лиха в тому світі сприяють його розквіту. Ба більше, це було б блюзнірством. Ніхто, зрештою, не провадив такої статистики, хіба що давно, коли Притулок був ще надто залежний від того світу. Важливо лише те, що ти приходиш сюди і обираєш собі життя, не надто легке, але доволі довге, щоб виправити всі помилки.

Хіба життя Писаря Східних Воріт легке? Чужі страждання пронизують його болем, і чи може він стати колись байдужим до них, не маючи власних страждань? Він бачить на обличчях прибульців відсвіт смерті, тінь беззахисності. Якби він сам це пережив, то, можливо, серце його наповнилося б зверхністю і він зустрічав би кожного з усмішкою вищої істоти. Тоді прибульці витратили б рештки сил у боротьбі з цією погордою ще на порозі Притулку, втратили б останній скарб, яким володіли: гідність.

VI

Ця зима могла б стати такою ж напівсонною, як і всі зими Антона. Через тиждень випав сніг і земля під ним почала змерзатися. Взагалі зими в Притулку були доволі тихі й не дуже холодні. Від вітру захищав мур, і часом Антон відчиняв Ворота й дивився на пустелю, ледь припорошену снігом, бо вітер не давав йому влежатися. Тому сніг не мав нагоди розтанути й напоїти водою пісок. Смутний то був краєвид, де непомітно змінювалися пори року, потрохи позичаючи атрибутів з одного й другого світів. Нереальний, сказав би той, хто побачив його уперше, але не Антон, котрий знав, який на смак і дотик пісок, що вітер шпурляв йому в обличчя. Цей пісок засипав поріг, і він змітав його, викидав за Ворота, як те, що не належить Притулку. Цей пісок ― то пил людського існування, частки мертвих тіл, речей, міст, що стали прахом, чиїсь висохлі сльози, піт, кров, попіл спалених душ, свідок тріумфу Смерті. Мертве ховає у собі живе. Як у загадці Самсона про лева і бджіл.

Антон завжди мив руки після того, як вимітав пил чи просто дивився на нього. Пил не завжди був однаковий: міняв колір, іноді навіть приємний, коли сходило сонце. Сходило воно у тому світі, а заходило, можливо, у Притулку. Так було б справедливо, хоч сонцю байдуже, кому воно світить. І зразковим Писарям теж мало би бути однаково, кого вони впускають чи випускають. Певно, кожен Писар колись сягав досконалості у власному ремеслі, а сягнувши, йшов її позбуватися.

Тієї ночі, коли випав третій сніг, Антона щось збудило: може, сон, може, те, що сніг падав. Він прокинувся у хатині, що вже схолола. Серце калатало так, аж перехопило горло. Він не встиг навіть злякатися, коли це скінчилось і тіло скувала глибока слабкість, наче він дуже втомився.

У вікно було видно, як падає сніг. Він не міг бачити, чи той сніг вкрив землю, чи щойно почав падати. У голові не було жодних думок, у пам’яті ― спогадів, якими він міг би заспокоїтись і знову поринути в дрімоту. Він болісно сприйняв цю порожнечу. Чомусь вона найбільше відчувається саме вночі, коли тіло сковане, припнуте ланцюгами сну, й потрібні величезні зусилля, щоб поворухнутись.

Усе це видалось Антонові якимось чужим, незнайомим. Він натягнув на голову ковдру, тремтячи від холоду й страху. Ковдра і сніг ніби відгороджували його від решти світу, але чи надовго?

…Але невдовзі він зрозумів, що йде. Це було важко, з ноги текла кров, а ті сліди, що він залишав їх на піску, були криком болю. Попереду в різкому, гарячому сонячному світлі коливалися білі стіни й двері. Він намагався не випускати з поля зору тих дверей, щоб вони не зникли, бо це був сон, а у снах образи змінюються блискавично.

Антон наблизився до дверей і побачив, що вони із золота. Мусив напружити усю силу волі, щоб зрозуміти, як їх відчинити. Спочатку двері були лише гладеньким прямокутником, глибоко зануреним у товсту стіну. Він вирізьбив ромб посеред дверей, завіси, схожі на ті, що бачив у кожних дверях, замок. Але цього було не досить, щоб їх відчинити, і Антон створив ще клямку, зручно вигнуту для руки. Вона піддалася, коли Антон натиснув на неї. Він не дав сну покинути його, відчинив двері й побачив перед собою нічний сад, за яким виступали гостроверхі дахи будинків, а ще далі ― зеленкувате небо, осяяне місяцем. Усе спало, і він відпустив свій сон, щоб перечекати до ранку…

― Знаєш, Лі, я бачив золоті двері. Ти не зустрічав колись таких?

На Антонових грудях сидів щиглик і чепурив пір’ячко. Лі дмухав на горня з гарячим чаєм, щоб швидше вистиг.

― Ти хворий, Антоне. Не говори багато.

― Ні, я не хворий! Чого б це я міг захворіти?

― Винен, мабуть, сніг, ― знизав плечима Лі й продекламував співучим голосом: «Побачив сніг ― і остовпів: як схожий він на день вчорашній».

― Як ти мене знайшов? ― хрипким від гарячки голосом спитав Антон.

― Де ж тобі бути, як не тут? У тебе гарячка, друже. Випий оцей чай. Коли над твоєю оселею не в’ється дим, значить, щось трапилося. Лежи, я тобі подам…

― А кози?

― Марфа їх подоїла. Їй це ліпше вдається. А коли прийде хтось із того світу, я його впущу.

― Золоті двері, ― прошепотів Антон, зникаючи знову.

Він не хотів забути про ті двері.

З того снігу все почалося: хвороба Антона, його неспокій. Ритм життя порушився. Сніг відчинив перед ним золоті двері, але навіщо? Увесь час йому здавалося, що він забув щось важливе, що сталося перед самим снігом. Як тільки пробував згадати, від хвилювання починала нестерпно боліти голова.

Антон відчував, що Лі тривожиться за нього. Це його втішило, адже й мудрий Лі, виявляється, не все знає. Так тривало довго, аж вони обоє втомились. Антон заглибився у себе, але щось перешкоджало йому пірнути глибше, можливо, це Східні Ворота й хатина зв’язували його. Щоб порвати цей зв’язок, треба було пожертвувати безмежною довірою до Притулку, і навіть до Лі, який виростив його.

Одного вечора, коли Лі збирався йти до себе, а Антон вдавав із себе сонного, знаючи, що не зможе заснути, той раптом обернувся на порозі й гостро сказав:

― Того, чого ти хочеш, я не зможу тобі дати. А ти хочеш знати власне майбутнє!

Цими словами він завдав Антонові відчутного болю. Той побачив, який він зараз немічний і вразливий: неголений, з червоними від безсоння очима, жалюгідна істота, яка мерзне навіть у теплій хаті й боїться чомусь снігу. Відколи випав той третій сніг, він не залишав у ньому слідів, не пересипав у руках. Хоча й Лі пішов, слова залишилися тут і прогнати чи замінити їх іншими було б зараз неможливо. Лишалося самому покинути ці слова або перестати їх боятися. Побігти слідом за Лі і вимагати пояснення?

Проте Антон вчинив те, що зробив би кожен на його місці: залишився з тими словами наодинці, зате на порозі золотих дверей.

Чужі долі надто довго дотикалися до нього і врешті стали частиною його самого. Їх буде ще й буде, тих прибульців, пропахлих кров’ю, потом і страхом, і, хоча його вміння вдосконалюватиметься, чи витримає він? А якщо покине Східні Ворота, чи не розчиниться у засніженому краєвиді, як Лікар, стане ніким? Щоб стати ніким, треба збридитися власних тіла й душі, зректися їх. Та не так легко зректися тих, для яких ти є надією і опорою. Жорстокість тут є засобом, що не виправдовує цілі.

Зрештою, це ми так гадаємо, а не Антон. Ми просто читаємо книгу його майбутнього. Багато хто продав би душу дияволові, аби зазирнути в чиєсь чи власне майбутнє. Через те зроблено багато трагічних помилок. Однак найліпше вважати, що книги, у яких описане наше майбутнє, знаходяться на небесах і лише після смерти опиняються в бібліотеках.

Хоч як би там було, але Антонові залишаються золоті двері, через які він може пізнавати інший світ.

Усе в Притулку пов’язане між собою: вколе хтось палець, а в іншого, з ким не бачився уже давно, заболить серце. Прибульці не знають цього. Їм не дають путівників по Притулку, у кімнатах не висять правила поводження і розклад занять, і декому це спершу ускладнює життя, бо лінійне мислення опирається на певну систему. Притулок теж підпорядкований якійсь логіці, але мусиш пізнати її сам. Теорія не передує практиці в цьому випадку.

Коли Антон одужав, прийшла Марфа переказати, що Старий хоче його бачити. Вона перед тим провідувала хворого, якось навіть з Ізидором. Антонові дивно було бачити хлопця у себе в господі, адже для прибульців він був Писарем Східних Воріт, і тому вони сторонилися його, бо бачив він їх у тяжку хвилину беззахисності й розгубленості. Але Ізидор був іншим: радий кожному, хто заговорить до нього. Він потребував підтримки і це було нестерпно ― дивитися на нього. Тим, хто хоче побути наодинці із собою, такі люди завдають зайвих страждань. Антон гадав, що незручність у спілкуванні з Ізидором виникає через те, що він не знайомий з тим світом. І то була правда, хоча й не вся.

Отже, наступного дня Антон пішов до Старого не ним протоптаною стежкою. Старий сидів у своєму кріслі, огорнутий хвилями тепла. До вогню страшно було наблизитись, Антон знову відчув слабкість у всьому тілі.

― Синку, ― сказав Старий, коли зауважив його присутність, ― треба знайти одного чоловіка. Раніше він жив у Долині, а потім пішов кудись, втім, не знаю, чи пішов… Звати його Генріх.

Він заплющив очі, напружуючи пам’ять, а потім продовжив:

― Так, колись його звали Генріх, на прізвисько Кухар. Ти відшукаєш його і попросиш рецепт. Він знає, що маю на увазі…

― Коли мені йти? ― хрипким від хвилювання голосом спитав Антон.

― Завтра. На це може піти або багато часу, або мало. Це може бути близько або далеко. Ти можеш його не знайти. Розумієш, це ― як у казці. Ти ж любиш казки, синку?

― Так.

― Підеш тією стежкою, що веде в Долину. Питай усіх. І ще ось що. Зустрінеш Генріха, даси йому цю монету. Це буде знак, що ти від мене. Але без потреби нікому її не показуй.

Монетою було кругле золоте кружальце зі стертим різьбленням. Антона аж кинуло в жар: він згадав золоті двері.

― Слухай людей, пізнавай їх, але будь обачний. Ти знаєш, до чого це може призвести. Не загубися!

Уся складність полягала в тому, що ті, хто жив біля Східних Воріт, могли піти в Долину, але з Долини майже ніхто не піднімався до них. Спробуй іти проти течії: промокнеш до нитки, втомишся, словом, небагато втіхи з такої мандрівки.

У Долині можна було знайти кравця, шевця, теслю, мельника, ― мешкало там чимало різного люду. За Долиною було Містечко, а за ним ― великий ліс. Але й це не був увесь Притулок. Десь існувало дзеркальне відображення Східних Воріт ― Ворота Західні, про які існували різні леґенди, бо той, хто бачив їх, уже не бажав повернутися назад. То, безперечно, було незвичайне місце.

Як і Бібліотека Лі, котра існувала, щоб застерегти від повторення помилок, але, по суті, сама була колекцією марних спроб відшукати істину. Справжня бібліотека служить для розваги читачів, а ця розважала більше самого Бібліотекаря. Лі зразу бачив, кому яка книжка потрібна. Здавалося, він створював її з повітря, у якому, казав, містяться розпорошені елементи Всесвіту. Треба лише розташувати їх у певному порядку. Можливо, так воно і є. Але, напевно, у. тому світі Лі зазнав би чимало лиха з такою бібліотекою. Якби хтось задумав сам відшукати у ній книжку, то зазнав би розчарування. Колись знайшовся такий сміливець. Усі книжки, які він розгортав, мали порожні сторінки. А Лі стояв поруч і тихенько сміявся. Важко уявити його з Бібліотекою на спині, так саме, як Писаря Східних Воріт з Воротами на плечах, коли б вони надумали кудись піти. Із цього можна зробити один висновок: бібліотеки та ворота не конче потрібні в подорожах. Їх легко можна створити з повітря у будь-яку мить. Як інші речі чи краєвиди.

Зимова подорож ― чому б і ні? Теплої пори Антон не мав часу, бо лише подорож у Долину займала кілька годин. Були це мандрівки не задля розваги: замовити чи полагодити взуття, пошити одежу. Власне, цієї зими він збирався туди піти. Але тепер мав зосередити всю увагу на дорученні Старого. Коли Лі вислухав схвильовану розповідь Антона, то підбадьорив його:

― Зустрічаючи і розпитуючи людей, ти краще пізнаєш Притулок. Досі ти цього не хотів.

― Як то не хотів? Просто мені важко покинути Ворота. Та й кози, сад, город… На кого я все це лишу?

Лі хіба засміявся у відповідь. Його сміх завжди звільняв Антона від якогось тягаря.

― Зрештою, я за кілька днів повернусь.

― Або за кілька місяців.

― Я стільки не витримаю, ― похитав головою Антон. ― Як ти гадаєш, ця монета має якийсь стосунок до золотих дверей?

― Важко сказати. Стільки людей її брали, віддавали, втрачали. Її доля тепер залежатиме від тебе.

― Вона нагадує мені золоті двері. Я ніби сам їх створював. Хоча ні, вона не моя. Я віддам її отому Генріху. А може, він не візьме її?

― Будь обережний, Антоне! Ця гарненька річ ― твоє випробування.

― Не розумію…

― Бідний старенький Лі не повинен втручатися. Але, щоб трохи дошкулити Старому, він скаже: цей шматочок золота небагато вартує ні в тому світі, ні в нашому. Що зовні, те всередині, еге ж? ― Лі змовницьки підморгнув Антонові.

― Так, ― посміхнувся той.

― Подивися на цю істоту! ― Лі легенько дмухнув на щиглика, що сидів на його плечі. ― Я б хотів, щоб ти чогось навчився у мого брата щиглика. Він ― дорослий птах, але досі відчуває смак життя і щасливий. Звісно, між вами суттєва різниця: щиглика не обходять прибульці, а ти не вмієш…

― Літати!

― Для нього літати ― все одно, що для тебе ходити. Я не це мав на увазі. Щиглик нікого не пустить до свого серця. А ти цього не вмієш ― ти впускаєш.

VII

Антонова душа була збурена до краю, коли він минав будиночок Старого. Ще тільки розвиднялося. Антон навіть не знав, як йому йти: швидко чи повільно. Швидко ― зігрієшся, але прийдеш зарано, повільно ― змерзнеш, але прийдеш вчасно. Він рушив стежкою вздовж струмка, але вона незабаром зникла. Не було навіть слідів Джона Сміта. Вогко, холодно. Так буває на початку зими: сніг сковує, але потім звикаєш до нього, бо треба рухатися й дихати свіжим повітрям.

Антон почував себе цілком добре. Зрештою, його хвороба була радше хворобою духу, ніж тіла. Усе накопичувалося роками і мало колись прорватися: прибульці, сумніви, одноманітне життя, сни, які неможливо витлумачити. Він не був готовий до подорожі, бо ніколи не подорожував. Узяв із собою трохи харчів, переміну одягу. Найбільше слід остерігатися негоди, бо у Притулку є місця, де ніхто не живе, і можна впасти до ями чи заблукати, Антон оминув гору і став сходити вниз. Замість сонця з’явився туман, але поки що вгадувалася дорога, присипана снігом. А там по запаху диму, звуках людської присутності ― ударах сокирою, скрипінні колодязних журавлів ― він віднайде село. І поки йшов отак, в тумані, ніщо не перешкоджало йому думати: «Невже це я йду сам, у білому тумані? Може, мені сниться, що я йду виконувати доручення Старого? Хоча я мав вибір. Міг би відмовитися. Але чи бодай раз у житті я комусь відмовив? Може, Старий хотів від мене саме цього? Може, мені не слід вертатися? Рано чи пізно всі залишають Притулок. Але як я це зроблю?…» Антон важко зітхнув: думки завжди веселіші, коли бачиш сонце. Туман якийсь дивний… Іноді бувають такими вітер і дощ. Вони ніби роблять тебе слабшим.

Туман вперто ставав йому на шляху, а він так хотів би бачити увесь Притулок, вибрати серед його доріг ту, яка неодмінно приведе його до Генріха на прізвисько Кухар. Антон любив чіткість. Він не хотів блукати навмання. Безнадійний хаос, пустка доводили його до відчаю. І треба ж було вирушити саме сьогодні! Нічого, втішив він себе, ще надто рано. Усе, що починається важко, потім закінчується добре. З дороги я не зіб’юся і сьогодні ж натраплю на слід Генріха.

Про те, щоб мандрувати задля втіхи, шукаючи несподіванок і пригод, сумлінний Писар Східних Воріт навіть не думав. Його душа нагадувала рівну поверхню води, під якою вирували драматичні пристрасті, але ніколи не виринали. Мабуть, він створений був для Іншого життя, або прибульці, які увійшли до його серця, зробили Антона надто чутливим.

Замість того, щоб спадати, туман ставав усе густішим. Антон уже не мав певності, чи йде правильним шляхом. Він уявив, що коли стемніє, він опиниться в порожнечі, якої не знав досі. І як це жахливо ― позбутися раптом людей і речей, які тебе досі підтримували, і не втратити при цьому голови, тіла, що прагне тепла і їжі, жодних інших відчуттів.

Присипана снігом стежка, в існуванні якої він не сумнівався, перестала здаватися стежкою. Антон почав відчувати під ногами тугі клубки сухої болотної трави, натрапляв на ями, під ногами хрупав лід. Ніщо учора не віщувало негоди, яка сховала від нього і небо, і все довкола. Врешті-решт, Антон, що не звик до довгих переходів, запанікував. Був ще один вихід: повернутися назад, ступаючи у власні сліди, але це все одно, що віддати комусь власний дім, а потім побачити, що для тебе там немає місця, що ти чужий. Жодного звуку не долинало з порожнечі, аж тут сипнув із сухим шелестом сніг, густий і колючий, наче хотів покарати Антона за бажання відступити.

― Отак мені й треба! ― вигукнув Антон, і від звуку його голосу крига, що осіла у нього в душі, тріснула і розлилося гаряче тепло. Він згадав, що в Долині немає порожнечі і вона десь поруч. Якщо він уже спустився, то це і є Долина, і він іде городами. Туман і сніг відгородили його від світу, але він має над ними перевагу, бо вийшов рано і, доки зайде сонце, обов’язково прийде куди-небудь. Антон згадав, як нещодавно уві сні перебував у такій же порожнечі, а потім створив стіну із золотими дверима, зумів відчинити їх.

― Добре, ― сказав він, ― я зробив це. Але тепер непотрібно щось вигадувати. Є реальні речі й люди, яких я шукаю, і кожен крок наближає мене до них. Я не буду заплющувати очей. Одного разу я вже відчинив золоті двері, навіщо знову це робити? Туман не може мені завадити виконати доручення Старого.

― Гей, чоловіче! Ти маєш рацію! ― озвався хтось збоку.

― Хто тут? ― аж підстрибнув Антон.

― Та Ян, Кравець на прізвисько. Стій там, я підійду! Цей туман і до вечора не впаде.

― Ніколи не бачив такого туману, ― признався Антон. ― Це я, Антон, Писар Східних Воріт.

― Ага. Чого ж це ти вибрався в таку лиху годину? Міг би обійти наше село і заблукати.

― Та треба було.

― У справі, еге ж?

― Так, у справі. Потім розповім.

За таких дивних обставин відбулася перша розмова Антона, відколи він покинув Східні Ворота у тумані, наосліп. Щоправда, спілкуватися з тими. хто жив у Долині, було легше, ніж з прибульцями. Вони вже звикли до Притулку, хоч і не любили згадувати те, що привело їх до нього.

Антон добре знав Яна, бо той дещо пошив для нього, Ян ще не вдосконалився у своєму ремеслі. Кравцем став тільки тут і тому, що в дитинстві любив бувати вдома у сусіда. кравця, де завжди було тепло, спокійно, а підлогу вкривали різнокольорові шматочки тканини, що приємно пахли.

Через хвилю Антон уже скидав мокру куртку й тулив замерзлі руки до печі. У хатинці Яна було затишно, тепло, і кругле лице господаря з вінчиком сивих кучерів довкола лисини аж сяяло від утіхи. Він подав Антонові чай і заходився смажити яєчню з трьох яєць.

― Упав мені вранці ніж на підлогу, а це вірна прикмета, що прийде гість…

Може, подумав Антон, той, кого він шукає, теж живе десь поруч, у тумані.

― Власне, ― пробурмотів він, ― я не прийшов задля того, аби ти мені щось пошив…

― То й добре! Будеш мати ще нагоду.

― Мене послав наш Старий. Щоб я знайшов Генріха на прізвисько Кухар. Тільки не знаю, чи живе він тут у Долині, чи ні.

― Генріх, Генріх… Я тут років з десять живу, але такого не пригадую.

Антонові аж похололо всередині. Йому було важко усвідомити, що ця подорож може тривати довше, ніж звичайна оборудка в кравця чи шевця.

― Та ти не журися! Ми все обміркуємо…

― Що ж мені робити?

― Будемо питати. Коли він жив у Долині, то лишив по собі слід. А він жив?

― Так сказав Старий.

― Як він там? Усе ще сидить у кріслі й дрімає?

― Усе ще.

― Звісно, то не наша справа, навіщо йому Генріх на прізвисько Кухар. Мабуть, річ у тому, що послав він саме тебе. Перебирайся до нас, Антоне! Напевно, втомився відчиняти Ворота і дивитися в очі прибульцям?

Антон зітхнув:

― У мене там… Та й виріс я коло Воріт.

― То пусте! Я теж виріс в іншому місці. Перебрався б сюди зі своїми козами…

― А яблуні, сад? ― бовкнув Антон і тут же збагнув, що каже щось дуже смішне.

― Друже мій, ― притулив руку до серця Ян, ― завжди знайдеться клаптик землі, на якому можна посадити сад і збудувати хатину. Людина ― не дерево і не камінь. Вона мусить слухатися власного серця, а не власних звичок. Час від часу я беру в торбину ножиці, голки, нитки і йду мандрувати. Жити ― це потреба рухатися. Коли ми сходимо Притулок з краю в край, тоді й покинемо його.

― Я знаю, ми повертаємось у той світ, з якого вийшли.

― Оце вже ні! ― помахав застережно пальцем Ян. ― Ми не потрапляємо до того самого світу. Нас так довго у ньому не було, що він нам уже не належить. Він не впізнає нас, а ми ― його. Це ― місце, де закінчується наша мандрівка. Ніхто, наскільки мені відомо, не хоче бути безсмертним. Навіть боги вмирають, тільки про це людині з її куцим віком не відомо. Треба знати своє місце…

…Цілих два дні ходили Антон з Яном Долиною, шукаючи слідів Генріха. Швець Арістід, якого Антон теж знав, зауважив, що іноді людина, розпочавши нове життя, обирає собі інше ім’я. Можливо, колишній Генріх живе тут, не бажаючи озиватися на старе ім’я. Антон геть розгубився. Якби не зима, він би легше сприйняв те, що про Генріха нічого не відомо, і пішов би далі з Яном. Але кравець ніколи не подорожував такої пори, та й хіба Антон міг його просити? Невдачі супроводжували його на початку шляху. За два дні Антон перебачив усякого люду, гостинного і не дуже, що осів у Долині, зайнявшись якимось ремеслом, але під личиною теслі, шевця чи мельника завжди ховалося щось більше. Усе це були ті, котрі увійшли колись через Східні Ворота Притулку і пам’ятали, що їх об’єднувало. Не всі прибульці осідали в Долині, не всі зупинялися тут на довше. Можливо, Генріх прожив тут місяць чи півроку. Не кожному підходить сільське життя, не кожному до снаги зводити очі до неба, очікуючи від нього дощу чи сонця, тремтіти над кожною рослиною, збирати яблука раз на два роки, а сливи ― раз на сім, бо ці древа так родять. Усе це Антон розумів і, обійшовши все село, побачив, що людей тут об’єднує не лише те, звідки вони прийшли, а й велике терпіння. Бо ніщо так не виховує терпіння, як праця на землі. Тому Антон нічого не довідався про Генріха, який мав інші вподобання, так само, як про Лікаря. Той навіть не заходив до села ― серце в Антона болісно стислося, адже на долю мандрівника взимку випадають важкі випробування, У Долині жило кілька родин з дітьми, хоч у Притулку діти не народжуються. Антон завжди розгублювався перед дітьми. Такі маленькі, тендітні, вони подолали пустелю і ніколи про це не зможуть забути. Діти Притулку не давали уявлення про те, якими мають бути справжні діти. Так само жінки не давали уявлення, якою має бути жінка. І що найбільше вразило Антона ― це те, що, пройшовши Через Східні Ворота ― місце, яке сяяло усіма барвами веселки для знедолених, ці люди ставали якимись надто буденними, тихими. Вони почувалися в безпеці, однак не жили, а ніби вдавали, що живуть. У них ніби згас вогонь. Ян наче відчув розчарування Антона, коли сказав:

― Маленька станція на великому шляху, ось що таке наша Долина. Хіба може піщинка розповісти про гору? Якби ти взяв у дорогу не лише ім’я, а й інші прикмети того Генріха: які в нього очі, постава, що він любить, а що ні, ― тобі було б легше розпитувати про нього.

― Мені спочатку здавалося, що цього досить, ― зітхнув Антон. ― А що буде, якщо я його не знайду?

― Знайдеш, але чи того самого? ― засміявся Ян.

― Усе видавалося мені дуже простим: я гадав, що у Притулку люди знають одне одного.

― Ми йдемо від простого до складного, а потім знову ― до простоти. Це так само, як поставити речі на свої місця. Мені здається, що ти надто довго гасив у собі потяг до пізнання. Скажи мені, що тебе тримає коло Східних Воріт? Чи не гординя? Чи ти часом не уявив себе Хароном? Це, звісно, не надто приємне місце… Особливо для тих, хто чекає, коли йому відчинять двері. А ну ж, не відчинять, або примусять вивернути кишені й душу? Я, наприклад, думав, що Притулок ― це синонім смерти. Щоправда, потім побачив, що сюди потрапляє далеко не кожен. Ти будеш виглядати, як усі твої попередники, якщо, звісно, не залишиш Воріт раніше.

― Я ще про це не думав. ― відказав Антон. ― Для цього, певно, варто подивитися на Ворота з іншого боку. Мене завжди цікавило, що відчувають люди, коли переступають поріг Притулку. Намагався вгадати, чого вони чекають від мене. яким хочуть бачити. Я й справді трохи стомився. Тут я не відчуваю себе Писарем Східних Воріт. Але прикро, що не почуваю себе кимось іншим. І це важливіше, ніж шукати якогось Генріха на прізвисько Кухар. Уявляєш, Яне, я можу тобі говорити це, а Лі, який мене виростив, ― ні!

― Лі ― це небожитель, ― усміхнувся Ян. ― Він не такий, як ми. Для нього не існують ні Західні, ні Східні Ворота. Я люблю дивитися на його драконів, що часом пролітають над Долиною.

― Не так давно я бачив золоті двері й зумів їх відчинити. А ще раніше мені снилося, ніби я опинився в тому світі. Я ж знаю про нього лише з розповідей. Там було темно і холодно. Чи зможу я колись пережити щось подібне? Ось що мене зараз непокоїть.

― Звісно, ― знизав плечима Ян. ― Якщо йтимеш увесь час на захід, то коли-небудь потрапиш у той світ. Але не квапся! Як на мене. Притулок ― це лише острів посеред того світу. А твій сон пов’язаний з кимось із прибульців?

― Мабуть. Таке відчуття, ніби від моєї пам’яті відламався чималий шматок. І це було так боляче, так безнадійно…

― Еге ж, від цього можна й схибнутися. Я пережив колись щось подібне. Ніби падаєш у безодню. Але найтемніше, як кажуть, перед світанком. Душа збирає всі сили, щоб перемогти або вмерти. Тобі не завадить подивитися, що сталося з людьми, які колись увійшли через твої Ворота. Кожен з них знайшов Притулок і заслуговує за це на повагу. Від тебе нічого не залежить, бо двері може відчинити кожен. Ні, стривай! Відчинити двері ― це дрібниця. Головне ― що за дверима. Коли прибульці бачать твоє обличчя, воно не здається Їм чужим: трохи втомлене, але знайоме, бо воно з їхнього світу. Але водночас у ньому є щось від світу, в якому їм доведеться жити. Розумієш, не грізний ангел чи потвора, а звичайний чоловік. Ти ― такий, як усі ми, Антоне, і повинен це пізнати. Я ніколи не повірю, що Старий послав би тебе посеред зими просто так. Він хоче тобі допомогти.

― Так, я теж так вважаю, ― кивнув Антон. ― Буду шукати Генріха, доки не знайду.

― От і добре. Підемо завтра ще до одного чоловіка. А зараз час спати.

Якби ж то заснути було так легко! Півночі розтривожений Антон вів уявну розмову зі Старим, намагаючись щось йому пояснити. За вікном сипав сніг, стираючи всі дороги. Він здогадувався, що ранок виявиться мудрішим від вечора, і, незважаючи на негоду, вкаже, куди йти. Але чи легко побороти збурені почуття? Той чоловік, про якого казав Ян, добрий провідник Антона Долиною, теж немовлям потрапив до Притулку і виріс без матері. Вони одразу відчули прихильність одне до одного. Семмі з’явився на світ без ніг, але чудово давав собі раду. Весною він планував перебратися до Містечка і зараз майстрував химерний візок, що приводився у рух руками. Ніяковіючи, Семмі признався Антонові, що у Містечку живе жінка без рук, і він хотів би стати опорою для неї. І що вона, здається, згодна. Судячи зі слів Семмі, той частенько бував у Містечку.

― Ми, власне, й хотіли б дізнатися щось у тебе, ― сказав Ян. ― Нам конче потрібен Генріх на прізвисько Кухар. Може, він тепер не кухар, навіть не Генріх… Це, звісно, ускладнює справу.

― То ти живеш біля Воріт? ― перепитав Семмі, звертаючись до Антона. — Я ніколи там не був, ну, хіба вперше, чого не пам’ятаю. Це місце не існує для мене. Я вірю лише у те, чого можу торкнутися руками, побачити, понюхати чи покуштувати. Про Східні Ворота ходять різні чутки…

Ян нетерпляче засовався на лаві.

― Атож, чутки, ― чомусь зітхнув Семмі, ― які я не можу перевірити. Усе тому, що повертатися туди було б дивно, навіть негарно. Але це зараз не важливо… Ну, що ж, є у мене один спогад з дитинства… Коли я був малим, сидів якось коло дороги. Мій опікун Нестор садовив мене на травичці, щоб я дивився на людей, поки він працює на городі. Це та сама дорога, що веде до Містечка. Натомившись, я заснув. Люди завжди зупинялися коло мене погомоніти, розповісти казку чи пригостити чимось. Отож, коли я прокинувся, то побачив коло себе тістечко. Його запах збудив мене. Він був неймовірний. Виявляється, запах може змінити людину, перевернути всі її уявлення про світ. «Це тістечко впало з неба», ― сказав мій опікун, коли побачив і понюхав це диво. Інші ж, наші сусіди, пригадували чоловіка у солом’яному капелюсі, що йшов того дня дорогою і мав на плечах торбину. Смак, запах того тістечка я не забуду ніколи…

― Може, то був Генріх? ― перебив його Антон.

― Стривай, ця історія має продовження. Коли я виріс, опікун повіз мене до Містечка. Він хотів, щоб я побачив світ і обрав для себе якесь заняття. Пам’ятаю, того дня пекло сонце і я попросився у затінок. Опікун посадив мене на ґанку будинку, в якому ніхто не жив. І тільки-но я сів на дерев’яний поріг, почув знову отой чудовий запах. Розумієте, то був запах щастя…

Обличчя Семмі просвітліло, очі блищали.

― У тому запаху поєдналися сонячне тепло, щільники з медом, подушка, на якій сняться приємні сни, щось таке, чого я не зазнав досі. Я б порівняв це з любов’ю матері. Зрозумів, що моя мати дуже любила мене. Я теж її полюбив, дарма що ніколи не бачив. Опікунові я нічого не сказав, навіть не спитав, хто раніше жив у цьому будинку.

― Чому?

Семмі засміявся:

― Я не міг уявити, що колись Писар Східних Воріт шукатиме чоловіка, про якого нічого не знає, окрім імені й прізвиська. Чому ж ти не розпитав Старого краще?

Антон насупився:

― Сьогодні ж піду до Містечка.

― Так швидко! ― вигукнув Ян. ― Ми ще не всіх розпитали…

― Ні, з мене вже досить. Я пробув тут майже три дні. Якби тут жив Генріх, він би обізвався. Мені здається, це не той чоловік, який стане ховатися.

На це йому ніхто нічого не сказав.

― Ми ще зустрінемося, ― запевнив Антон. ― І хоч би що там було, я повернуся до Східних Воріт. Я їх не боюся. Мені там добре. Прикро прокидатися в чужому домі і їсти чужий хліб.

І на це знову ніхто нічого не відповів.

Сорок років Антон прожив біля Східних Воріт і тому залишився прибульцем. У тому світі є люди, які все життя живуть на вокзалі, зустрічаючи і проводжаючи потяги, сплять на дерев’яних лавках у почекальнях. Усе відбувається на очах свідків, які тут тимчасово, при світлі ламп, на протягах. Але навіть на тих станціях, зі стінами жовтого кольору зради і розлуки, є сади, куди можна іноді потрапити. Лягти теплої літньої ночі в густу траву і дивитися на зорі, що виблискують між листям яблунь. Ці сади ― то і є Притулок, життя у якому триває лише мить. А в миті нема місця для смерти. Хто прагне смерті, той покидає сад, сідає у потяг і їде їй назустріч. Але тому, хто кожен день бачить, як від’їжджають інші, бракує волі до мандрів. Це ― надто легко, їм залишається бачити інших, а це майже те саме, що їхати самому.

VIII

У дитинстві Антон так і не побував у Містечку. Хтозна, чи й сподобалося б йому там. Жадоба гарних речей може виникнути, коли ти втрачаєш близьких, вітчизну. У Притулку не вмирають, а отже, власність не має сенсу і стає тягарем. Ледь потрапивши сюди, прибульці охоче відмовляються від матеріальних благ. Це означає, що людині не властивий інстинкт власності, що вона не живе задля того, аби залишити по собі щось інше, крім спогадів. Лише думка має якусь вартість у Притулку, навіть не оформлена у слова. Тим, хто не жив у Притулку, це збагнути важко.

Містечко, як і увесь Притулок, створене з думок, несло на собі ознаки умінь, принесених з того світу, очищених новим буттям. Служило воно захистом від негоди, а не сховком від небажаних гостей. Майстри, що будували тут, дбали, щоб будинки не нагадували в’язниці для тіла й не викликали неприємних спогадів. Деякі з тих будівель мали по кілька сот років. Були тут одноповерхові й двоповерхові, з гострими і пласкими дахами, з помальованими фасадами й різьбленими ґанками, садочками і квітниками. Здається, усе.

Щодо Антона, то він не мав з чим порівняти це місто, та й була то не найліпша пора року. Швидко темніло і він жахливо змерз. А втома порозганяла всі думки по закутках свідомості. Йшов він так, як казав Семмі, головною вулицею, доки не побачив великого двоповерхового будинку з написом над дверима «Готель». Такий будинок легко було б побачити навіть у темряві, до того ж над дверима висів засвічений ліхтар. Готель ― це місце, де зупиняються подорожні, щоб відпочити, поїсти, розгледітися довкола і вирішити, що робити далі: залишатися чи рушати туди, де ти більше потрібний. Але готель ― це ще більше нагадування, що це не твій дім і ти мусиш рано чи пізно звідси вибратися, тому тут рідко затримувалися надовго. Готель ― це бліда, жалюгідна імітація Притулку, принаймні в очах самотньої розгубленої людини, яка прагне зупинитися назавжди, але неспокій не влаштованості жене її все далі.

Нічого цього Антон не знав, бо не жив ніколи в готелях ні в цьому, ні в тому світі, не відав про їхню жорсткість, невигоди, оголеність. Ні Семмі, ні Ян ― не пояснили йому, зрештою, що цей готель мав бути дещо інший, як і все у Притулку.

Антон без вагання відчинив важкі двері й переступив поріг. І тут з ним трапилося те, що буває, коли перетинаєш межі одного зі світів: мусиш бути готовим до змін, бо кожна клітина твого тіла і твоєї душі сполучається з новим оточенням. Поквапся, бо це оточення не прийме тебе.

У великій кімнаті було обмаль світла, і спочатку Антон почув слова, які призначалися комусь Іншому:

― Коли надходить осінь твого життя, готуйся і до зими, хоча вона може і не настати.

― Зима вже настала, Леонтію, ― озвався інший голос.

― А я й не помітив. Моє серце перестало битися ще вчора.

― Е ні, не так! Останню фразу треба вимовити тихіше, а після неї витримати паузу. Мовчання, Леонтію, це те, що не можна передати словами. Це ― не порожнеча, затям собі! Там немає місця для банальних фраз. Для цього й існує театр, щоб відкрити людям священну суть мови. О, до нас ще один актор прийшов!

Антон наблизився до великого каміна, коло якого сиділо двоє чоловіків ― старший і молодший. Антон привітався.

― Роздягайся і грійся, подорожній, ― урочисто мовив старший, коротун у камізельці. ― Що привело тебе в цю негоду?

― Там, власне, не негода. Трохи зимно, бо випав сніг. А привело мене бажання відшукати Генріха на прізвисько Кухар. Я вже третій день шукаю його, але ладен шукати скільки завгодно.

― Зазвичай ми не цікавимося, хто що шукає. Це ― давня формула вітання зі старих п’єс. Я ― господар цього будинку для подорожніх, Леонтій. А це ― мій гість, Амброзіус, мандрівний режисер.

― Мене звати Антон, Писар Східних Воріт.

Запала мовчанка, схожа на ту, суть якої щойно пояснював режисер.

Амброзіус кашлянув:

― І давно ти там?

― Писарем ― уже років з двадцять. А біля Воріт прожив усе життя.

― То нічого! ― махнув рукою Леонтій. ― Ласкаво просимо! Будеш другим моїм постояльцем. Узимку люди не люблять мандрувати.

Антон одразу відчув ― щось негаразд. Це його дуже збентежило.

― Кажу, то все нічого! Сідай, скоро звариться вечеря.

Господар потягнувся до казанка, де щось тихо булькало. Амброзій мерзлякувато повів плечима, ховаючи шию в рудий шарф.

― Я от ходжу повсюди, ставлю вистави, щоб розважити людей. Сьогодні тут, завтра там. Час минає, але для того, хто рухається, минає непомітно. Коли не бачиш дзеркала…

Обличчя його було густо помережене зморшками, наче кожна роль залишила на ньому карб.

― Звісно, не в молодості річ, а в тому, що не кожна роль мені під силу.

― Скільки разів ми зустрічалися, ― втрутився господар, ― а я ніколи не вгадаю, чи це твої слова, чи репліки з якоїсь п’єси!

― Коли вимовляєш їх щиро, яке це має значення, Леонтію?

― Мабуть, жодного, ― згодився той.

Густа юшка з городини була дуже гарячою і смачною. Антонові, який усю дорогу до міста мріяв про те, щоб зігрітися і завершити день сном, сподобалося сидіти за столом, близько від вогню. Він сам приходив тепер до людей, а не вони до нього. І щоразу помічав, як люди розгублювалися, коли дізнавалися, хто він. Не впізнавали його ніколи, хоч проходили через Східні Ворота і він вів їх до Старого і Марфи, що знали, як їм зарадити. Ніби у нього не було обличчя. Щоправда, воно не належало до тих, що запам’ятовуються: нічого не вирізнялося на ньому. Але, певно, річ була в тому, що ніхто не дивився йому в очі. Для прибульців із того світу це було все одно, що заглянути в обличчя смерти, тільки ще страшніше.

Антон міг би назватися кимось іншим і загубитись у Притулку, але ніхто не порадив йому це зробити. Коли ти хтось, тобі важко стати кимось іншим, а коли ти ― Писар Східних Воріт Притулку ― це майже неможливо.

Нічого не довідався Антон того вечора в готелі. Єдине запитання застрягло в його свідомості, коли він ліг спати в холодній просторій кімнаті на другому поверсі, ― «чому?» Так, ніби не було нічого важливішого. Чому його бояться, чому він викликає почуття відрази? Там, у Долині, його оберігав доброзичливий Ян. І він не помітив тоді нічого особливого.

Антон довго не міг заснути від холоду й суму, нагадуючи дитину, яка уперше зіткнулася з тими, хто її не любить. Світ стає небезпечним для неї, втрачає гармонію, барви блякнуть. Дитина боїться робити те, що робила колись не замислюючись.

Не менш стривоженими були Амброзій з Леонтієм. У них теж було своє «чому», і вони не насмілювалися запитати постояльця. Лише він може відповісти, і якщо раптом зникне вранці, вони ніколи не довідаються, що їх чекає.

Ці два запитання можуть зіткнутись, як птахи на льоту, і впасти мертвими. «Містерія зими», яку Амброзій збирався поставити у Містечку, заангажувавши першим господаря готелю, отримала поштовх у зв’язку з приходом Антона і вийшла з-під контролю режисера. Роки перебування у Притулку розгладили рубці пам’яті Амброзіуса, лишивши лише один-єдиний ― втіху від гри, хоч та гра колись знищила йому долю і щастя. Але дала навзаєм чисту радість творця, який, немовби ювелір, шліфує слова, ситуації, образи. Амброзіус умів перетворювати потворне на прекрасне, хоча у тому світі частіше буває навпаки. І ось цієї ночі чиста радість творчості була затьмарена страхом.

Що ж, власне, трапилося? Про це Антон дізнався наступного ранку, коли зійшов униз і ґречний господар запропонував йому поснідати яєчнею, кавою і молоком. Амброзіус при денному світлі аж наче змалів і зморшки стали ще помітнішими на його лиці. Антон збирався сьогодні шукати Генріха. Господар і режисер теж були налаштовані на бойовий лад, хоч мали тяжку ніч перед тим.

― Надовго до нас? ― спитав Леонтій. Ці прості слова далися йому нелегко. Він мусив їх вимовити наче байдуже, нічим не виказуючи тривоги.

― Не знаю, ― посміхнувся Антон. ― Якщо сьогодні щось довідаюся, то одразу піду. Учора я забув спитати… Семмі з Долини, той, що без ніг, казав, що ви маєте книгу, до якої записуєте прибульців.

― Постояльців, ― виправив господар.

― Так, постояльців. Чи міг би я подивитись її?

― А можна дізнатись, для чого?

― Я ще вчора казав, що шукаю одного чоловіка. Шукав у Долині, а тепер у вас. Якщо не знайду, то піду далі. Власне, то не мені він потрібен. То Старий просив мене знайти. Знаєте Старого?

Господар і Амброзіус кивнули. Останній відклав виделку:

― А… потім що? Коли знайдеш того чоловіка?

― Повернусь додому, звісно, ― мовив Антон і аж зітхнув, згадавши затишну хатинку коло Воріт.

― Це неможливо! ― з болем вигукнув Леонтій. ― Або ти не є Писарем Східних Воріт, або тобі затьмарився розум…

―…або приснився сон, ти встав і пішов шукати якогось чоловіка, ― закінчив Амброзіус.

― Я кажу правду.

― У Притулку задля рівноваги існують чорне і біле, брехня і правда. Доведи, що ти кажеш правду.

― Навіщо?

Але очі обох горіли так зловісно, що Антон витяг з кишені золоте кружальце, яке досі нікому не показував.

― Оце дав мені Старий! Коли я знайду того чоловіка, маю віддати цю річ в обмін на іншу.

― У Притулку немає грошей, ― через хвилю заперечив господар.

― Це не гроші, ― відрізав Антом і сховав золото до кишені. ― Це ― знак. Нічого я вам не буду доводити. Я хочу швидше впоратися з цім ділом і повернутися додому.

Він говорив тепер впевнено, бо помітив, що золото справило на обох враження.

― Покажи йому ту книгу, Леонтію. Вибач, друже, але досі тут не спинявся жоден Писар Східних Воріт.

―Чому?

― Бо коли Писар покидає Ворота і приходить до міста, нам усім кінець. Тобто це означає, що ніхто не тільки не зайде до Притулку, але й не вийде з нього.

― Як це? ― не второпав Антон.

― Бо й Писар Західних Воріт покидає свої.

― Чому?

― Ти мусив би це знати.

― Мене попросив Старий. І він знав, що робить.

― Небезпечно вирушати в мандрівку, керуючись чужим розумом. Це може коштувати нам усім. А ти ще й прикидаєшся дурником!

― Перестань, Амброзіусе! ― втрутився господар. ― Тут щось не те. Я згадав цього хлопця. Коли я увійшов до Притулку, він повів мене через сад. Тоді була осінь і яблуко само впало мені під ноги. Він дозволив мені взяти його собі. Пам’ятаєш, Антоне, що ти сказав тоді?

― Не пригадую, але я дозволив би вам набрати яблук скільки завгодно.

― Ти так і сказав. Але мені вистачало й одного яблука. Ось твоя книга, Антоне. Навіть якщо Притулку кінець, я не порушу гостинності. Якщо ти прийшов сюди без страху, то й нам нема чого боятися. Ми допоможемо тобі. Хто цей чоловік?

― Можливо, він записаний у цій книзі. Можливо, він ходить у солом’яному капелюсі і роздає тістечка дітям, що сидять при дорозі. Можливо, це хтось із вас, тільки не хоче признатись у цьому. Або він уже покинув Притулок. Я шукаю людину, якої ніколи не бачив. Звати цього чоловіка ― Генріх на прізвисько Кухар.

― Присягаюсь, це не я, ― признався Леонтій.

― І, звісно, не я. Слухай, Антоне, ти мусиш знайти його якнайшвидше! Це дуже важливо.

― Хто я врешті-решт?! ― вигукнув Антон. ― Кожен може відчинити двері так, щоб не злякати прибульців, хоч вони пережили стільки, що їх важко злякати. Найгірше, що тепер я з кожним днем віддаляюся не тільки від Східних Воріт, а й від себе. Я й справді можу не повернутися…

― Він боїться! ― значуще сказав Амброзіус. ― Зі страхом у серці ти нічого не знайдеш, це правда. Твій страх спершу зруйнує Притулок, а тоді вже тебе. Ти ― не такий, як ми. Кожен прибулець боїться. Буває, минуть роки, перш ніж страх відпустить нас. Але й тоді немає певності, що він не вчепиться знову і не змусить втікати. Я був божевільним, коли потрапив сюди, а божевільні потребують руху. Це ― єдині їхні ліки. Я вже багато років ходжу й розважаю людей. Їм від цього краще розкриваються очі, і вони починають цінувати те, що мають і що матимуть колись. Для людей дуже важливо, коли їх слухають. У тому світі їхнього голосу ніхто не чув, бо він був слабким. У тому світі я не міг би цього робити, бо він ― місце смерті. І Притулок не дав забуття, але ніхто тут не хоче признатися, що йому боляче чи страшно. І знаєш чому, Антоне? Бо він має час, аби цей біль витік з нього по краплі. Стільки часу, скільки потрібно. Море! Але в тебе мало часу, щоб знайти Генріха. Він ― не твій біль. Може, ти вже сьогодні його зустрінеш…

― Добре було б…

Антон розгорнув товсту книгу, схожу на ту, що залишилась у кімнаті коло Воріт. Тільки там він сам заповнював її сторінки чітким почерком, а тут доводилося вдивлятись у сотні карлючок постояльців. Він гортав книгу із самого початку. Амброзій з Леонтієм спостерігали за ним, і їм здавалося, що Антон робить це надто повільно. Поступово очі його звикли до химерних літер, і сталося диво: він побачив почерк самого Генріха!

― Знайшов! Генріх пробув тиждень…

Леонтій зазирнув у книгу:

― Це було тридцять років тому. Я ще не прийшов сюди.

― А мені було тоді десять, ― відповів Антон.

― Ну, що ж, треба питати тих, хто живе тут довго.

― Таких небагато. Я їм не дивуюся. Кожному хочеться пізнати Притулок.

― Не пізнати, а відшукати в ньому істину! ― поправив Леонтія режисер, а Антон чомусь згадав Старого, який завжди був поруч і більше нагадував своєю постійністю дерево, ніж людину.

― Істина ― це сила. Спершу ми шукаємо спокою, забуття, але вони не виправдовують нашого існування. Ти вже вивчив свою роль, Леонтію?

― Та вивчив.

― Нині буде вистава. На неї прийдуть усі, то ми їх і спитаємо про Генріха Кухаря. Я піду перевірю, чи все гаразд. Можеш піти зі мною, Антоне!

Удень Містечко виглядало ще дивнішим, ніж увечері, зрештою, то було перше місто, яке бачив Антон. Сніг прикрасив навіть ті будинки, де ніхто не жив, і тому їхнє запустіння не впадало в очі. Антонові захотілося лишитися самому і йти прямою вулицею аж до кінця, вдихаючи холодне свіже повітря. Думки Амброзіуса були про ту владу, яку отримує Режисер над акторами, змушуючи їх ставати мандрівниками з власної волі. І що ця влада ― ненадовго. Він щороку бував у Містечку і знав тут кожного. Ті, що відмовлялися брати участь у виставі одного разу, наступного року погоджувалися. У тому світі Режисер бачив чимало міст, життя в яких текло бурхливим каламутним потоком, що врешті розбив на друзки хиткий човник Амброзіуса і викинув його на берег. Мабуть, він і досі любив власне ремесло більше, ніж самого себе, й відчував біль, коли ним нехтували. Люди, вважав Амброзіус, бояться свободи і цураються тих, хто може їм дати її. З ними слід поводитись обережно, як з дітьми, поволі розширювати коло чистої радості. Мешканці Притулку очистилися стражданням, але очі їхні не відкрилися, бо вони не пройшли через радість, і важка задума лягла майже на кожне обличчя. Ця невинна забава, театр, була найчистішим мистецтвом, не залежним ні від грошей, ні від амбіцій, ні від смаків. Актори довіряли тому, хто прагнув об’єднати їхні розрізнені душі за допомогою слів і жестів, незвичних для буденного життя. Чимось треба було наповнити спорожнілі дзбани, поки їх не заснувало павутиння. У тому світі було їх кому наповнювати, а тут Амброзіус пробував це робити сам, не завжди успішно, бо радість межувалася з журбою, але ностальгія жила в кожному серці, яке билося у Притулку. Ще не покинувши Його, вони вже тужили за ним.

Тривога, яку відчував зараз Амброзіус, була пов’язана з несподіваним вторгненням Писаря Східних Воріт, хоча він розумів, що Притулок не може існувати без змін і потрясінь. Амброзіус будив сплячих, а з’ява Антона збудила його самого, змусила подивитись іншими очима на Містерію Зими, яка мала сьогодні розігруватися в залі Ратуші, збудованій на зразок тих, що споруджувалися ще в незапам’ятні часи і були мирським храмом земної влади. Але тепер вона стояла порожня, і режисер хотів об’єднати в ній всіх жителів Містечка. Влада мистецтва нікого не принижує, нічого не відбирає, ні до чого не зобов’язує, але завжди дає вибір. Сьогодні ти ― король, завтра ― жебрак. До життя слід ставитись, як до гри, але мистецтво ― це завжди гра. Режисер залишив собі трохи марнославства, хоча не було б його, заявилося б щось інше. Тому він остаточно заспокоївся, перенісши це сприйняття і на Антона. Не прийшов би сюди Писар Східних Воріт, з’явився б інший. Притулок теж потребує змін, але за умови, що зло з того світу не проникне через його мури, бо цьому світові байдуже все, крім нього самого.

Отже, час починатися виставі.

Містерія Зими

Дійові особи:

Подорожній

Зима

Земля

Дерево

Птах

Вогонь

Інші


Подорожній стоїть перед пагорбом. Він втомився і каже:

― За цими пагорбами починається зима. Коли приходить осінь твого життя, готуйся і до зими, хоч вона може і не настати.

Зима з’являється за його спиною:

― Зима вже настала.

Подорожній озирається:

― Що це? Нікого нема, а я чув ніби голос. Це, мабуть, мій внутрішній голос. Коли розум втомлюється, він оживає. Раніше він диктував мені вірші. Як же це?..

Декламує:


― Дивимося на себе в кризі.

Вона потріскалася від ковзанів,

Риби сплять у зелених сповитках,

Жаби сплять, розчепіривши лапки

Дивно бачити себе на тлі

Холодних риб, жаб.

Серце спиняється. Лід не тане.

Він вже ніколи не розтане.

Ім’я Його ― спокій,

А леза ковзанів ―

Богова забава.

Добре, що озеро,

Добре, що не калюжа,

Добре, що не смітник

Господа нашого.


Подорожній виймає з торби хліб і яблуко.

― Що вдієш, не можна писати вірші ціле життя. А я вже не знаю, чи внутрішній голос мені не ворог. Може, в осінь свого життя кожен став собі ворогом? За перевалом, певно, сніг. Треба підкріпитися, щоб перейти його, бо настане зима.

Зима знову каже:

― Зима вже тут. Я вже тут.

Подорожній завмирає:

― Дарма! Не буду озиратись.

Підносить хліб до вуст. І тут звідкись з’являється сірий Птах, із тих, що чатують біля доріг, чекаючи на недоїдки, які викидають люди з машин: недогризки яблук, шкірки з ковбаси, кістки. Бідний птах, якому нема на що полювати. Його особливо шкода, бо тільки лютий холод змушує живитися покидьками, заради того священного, ім’я якому Життя.

Подорожній бачив таких птахів і знав їхню гірку долю. Тому простягає Птахові хліб:

― Їж, брате!

Птах лякається, хоч очі його спалахують жадібним блиском.

― Не хочеш з рук, то бери із землі!

Кладе хліб на землю. Чути стогін. Подорожній вслухається в нього:

― Колись мені казали, що все ― живе. У це легше повірити, ніж у те, що зима вже настала. Їж, брате Яструбе!

Яструб підбирає хліб і їсть.

― Час і тобі заговорити, Брате Яструбе!

Яструб:

― Ні, не час!

Зникає.

― Дивно, ― каже Подорожній. ― У мене ще є яблуко. Хтось претендує на нього?

Тиша.

― Начебто ніхто. Немає Єви. Яструб наївся. Земля засинає.

Він з’їдає яблуко, залишаючи на долоні кілька зерняток:

― На старість люди стають сентиментальними.

Закопує зернятко в землю. Витирає очі.

― Так, я старий дурень, який залишився сам на світі й мандрує у пошуках чогось чистого, білого, сліпучого, як сонце. Земля ще не скута холодом, та я не буду чекати, поки з неї щось проросте, і не стану озиратись. Одного разу я покинув місто: озирнувся і побачив, що воно розсипалося на порох. Місто виявилось ілюзією. Щось існує лише тої миті, коли ми сприймаємо його органами наших чуттів, І з людьми я чинив так само…

Земля:

― І вони так чинили з тобою.

Подорожній:

― Не знаю, хто ти, але вірю тобі. Бачиш, з’ївши оце яблуко, я починаю бачити все ніби без одежі фальшу й соромливості, марнославства і злиднів. Землю без трави, дерево без листя…

Дерево:

― Я ― не дерево, я ― груша. І без квіту, і без листя я не втрачу власної сутності.

Подорожній:

― Вибач за невдалий приклад. Власне, осінь ― це метафора, і зима ― метафора. А ти ― груша, в якої поїли всі грушки. Дякувати Богу, ти комусь потрібна. Ти боїшся холоду, Груше?

Груша:

― Холод ― це також метафора.

Подорожній:

― Я про реальний холод, про той, який сковує тіло. Усі життєві соки змерзаються, перестають текти. Люди вмирають від холоду швидше: їхня кора, тобто шкіра, тонша й чутливіша. Ти маєш душу? Я завжди хотів це знати. Мати душу ― означає відчувати страх і побожність перед зоряним небом.

Зима:

― Ти забув про любов.

― Знову ― внутрішній голос. Не буду опиратися.

Груша:

― Я знаю, що таке холод і біль. Цього досить.

Подорожній:

― А коли до тебе підходять із сокирою, ти відчуваєш страх? Страх завжди передує болю.

Груша:

― А після болю настає примирення.

Подорожній:

― Хтось згадав про любов. Мабуть, від примирення залишається осад. Як цукор на дні склянки з чаєм. Щоб його з’їсти, треба вивернути склянку зсередини. Може, комусь це вдається. Тому і мертві завжди посміхаються, і в них вдоволений вигляд. Вони з’їли свій цукор. Коли я перейду через пагорб, то ще буду якийсь час іти, а потім і в мене з’явиться така усмішка. Не матиме значення, що я залишив за собою. Я ж любив скороминущі речі. Їх уже не існує. Але мені приємно дізнатися, що душа є і в дерев, і в птахів, які змушені збирати покидьки і при цьому вміють літати…

Пагорби розтають перед ним,

― Ти вже прийшов, ― каже Зима і кладе йому на плечі руки.

Подорожній бачить перед собою чисте, біле й сліпуче. Це падає сніг. Довкола і згори.

Подорожній:

― Господи, як мені це витримати!

З’являється Вогонь, але він його не бачить, засліплений снігом.

Вогонь:

― Ходіть усі до мене! І ти ― Подорожній. Сідайте, грійтеся і говоріть…

Жителі Містечка і Амброзіус підходять до багаття, у якому весело потріскують дрова. Дим виходить через зруйнований дах. Починається розмова, спершу невміла, яка є продовженням вистави. Антон зачаровано спостерігає за обличчями місцевих жителів, за розмовою і врешті забуває, чого він сюди прийшов. Його справа видається якоюсь малозначущою, нецікавою. Але раптом його осяює: саме тут, саме сьогодні настане розв’язок, інакше він залишиться назовсім коло цього багаття і безконечної розмови. Антон розгублено подивився на Амброзіуса, рушійну силу самої вистави, її натхненника, але той приклав палець до вуст: мовчи. Бо це все-таки була вистава.

― Коли падав сніг, ― сказав сивий чоловік, який теж міг би бути Генріхом, ― я думаю про те, що він дуже помітний, помітніший за дощ, і що ми всі десь унизу. І тому різниця між землею і небом така велика. Сніг ніби нагадує нам про те, що він не може падати знизу і що ми не годні в цьому нічого змінити.

Смаглява жінка засміялася:

― Ти кажеш так, бо знаєш сніг з дитинства! А для мене те, що зверху, і те, що внизу, ― однаковісіньке. Не бачу причин, щоб заздрити. Коли хочете знати, не бути людиною набагато краще. Людина смертна, а всі інші істоти ― ні. Вони зосереджуються лише на власних відчуттях, а не слухають, що оповідають інші. Що ближче істота підходить до людини, то жалюгідніша вона. Як оцей Яструб взимку. Людина теж залежить від інших людей, тому вбила собі в голову, що залежить так само від сонця, і від снігу, і від дощу. Як же можна бути залежним від того, чиєю частиною і цілим ти є? Що ти на це скажеш, Подорожній?

― Я думаю над тим, що нас розділяє і вже ніколи не злучить. А все інше ― в минулому, за пагорбом, ― відказав Подорожній, він же господар готелю.

І Антон замислився не над його словами, а над тим, як одна людина може ставати іншою, і дозволяє їй висловитися. (Театр ― це спроба дати висловитися різним людям, які живуть в одному тілі, але для цього їх спершу треба зачарувати, змусити прокинутися). Він бачив зараз Леонтія, а не Подорожнього.

А тим часом той продовжив:

― Ми давно вже не є частиною цілого. Самотність звільняє людину і від цього. Ми зібралися тут для того, щоб це усвідомити і жити навіть узимку.

Тоді до вогню підійшла жінка, закутана в темну шаль:

― Ми тут не для того, щоб заново пережити пекло самотності. Правду каже Зульфія: не варто шукати віддзеркалення чи то в небі, чи на землі, бо ми належимо їм однаковою мірою. Важливо те, що в нас всередині: зима чи літо, весна чи осінь. Ми будемо переживати їх знову, доки не пробачимо світові, який загнав нас на окраїну страждань. Це ― коло, чуєш, Подорожній, коло, і, обернувшись вдруге, ти знову побачиш місто, у якому колись побував.

― Як же вийти з цього кола? ― спитав Писар Східних Воріт Притулку, хоч для інших він був лише мандрівником, але важливіше, ким ти є для себе. Він знав, що повернеться до своїх обов’язків, але невже йому знову доведеться когось шукати?

Жінка стріпнула волоссям і засміялася:

― Навпомацки, незнайомцю. Подекуди рачки, і з покорою в серці. Надія колись згубила мене і вона ж врятувала. Хочеш довідатися, як?

― Хочу, ― відповів Антон. ― Але найбільше я хочу покласти край своїм мандрам. Мені треба знайти одного чоловіка, який міг приховати чи забути власне ім’я.

― Про це поговоримо згодом. Моя історія не стала для мене чимось таким, що я вже осягнула, і добре було, якби ти допоміг мені в цьому.

― Добре.

Тепер залишилося тільки їх двоє, а між ними багаття. Жінка перевела подих і стала розповідати:

― Це ― історія з іншого світу, який ми всі покинули з однієї причини, сам знаєш, якої. Колись я взяла чужий злочин на себе, щоб врятувати чоловіка, якого любила, мене засудили. В’язниця містилася в якійсь ямі, а, може, й ні. Але небо було дуже високо, і я бачила лише його клаптик. То була в’язниця для жінок, деякі перебували тут роками. Усе виглядало сірим і брудним: жодного чистого кольору, а колись я малювала картини. Тепер мені доводилося шити грубу просту одежу для в’язнів, воїнів та двірників. Або працювати у пральні. Що ближче було до звільнення, то далі я віддалялася від товаришок по нещастю. Я із захватом уявляла собі, як виходжу через браму в’язниці на залиту сонцем вулицю і починаю нове життя. Уяви, як почуває себе той, хто понад усе життя цінував свободу! Нікому не вдавалося поневолити мій дух, тому перебування у в’язниці було лише жертвою мого тіла. Уроком, який доля послала мені, щоб я зрозуміла, наскільки байдуже ставилась я до того єдиного тіла, яке знищували час, хвороби, нужденне вбоге існування.

Одного разу до матерів прийшли їхні діти, що народились у в’язниці, щоб привітати їх з Днем матері. Ці діти не знали, що таке свобода і що таке її обмеження. Вони були невинні й радісні. Із матерями бачилися лише щонеділі. Троє дівчаток і хлопчик лепетали віршики, а ми сиділи й слухали. І тут наглядачка сказала хлопчику в запраній сорочечці, щоб підбадьорити його, коли той запнувся:

― Твій тато дивиться на тебе! ― і показала рукою на скляне вічко пристрою, що стежив за кожним нашим рухом.

І хлопчик щасливо посміхнувся, дочитавши віршик до кінця.

Це мене так вразило, що вночі я довго не могла заснути. Слова наглядачки набули для мене містичного змісту. Мій батько дивиться на мене. Мій Отець. Він бачить нас усіх у цій смердючій ямі, але більшість забула про нього і вважає себе найпокинутішими істотами в світі. Для хлопчика і його матері батько доповнює сім’ю. Навіть якщо він лише дотепна вигадка. Однак вона продовжує нам життя, захищає. Я взяла на себе чужий злочин і була, як ті діти, хоч серед нас траплялись і такі, які ніколи не похвалялися своєю невинністю. Невинність і докори сумління ми розділили між собою порівну, й наші душі вкрилися сіро-коричневим пилом.

Жінка присунулася ближче до вогню. Антон чекав, що вона зараз вийме руки з-під шалі й простягне їх над багаттям, щоб зігрітись.

― А тоді я ще подумала, чи повернуся на волю такою, якою прийшла сюди, чи не залишиться на мені пил спільної покути. Мені стало страшно за своє постаріле обличчя, посивіле волосся, які незабаром побачить той, хто прийняв мою жертву. Я більше його не любила. Я казала собі: ось вийду звідси теплого сонячного ранку і буду жити сама. Оселюся у лісі, збиратиму трави, лікуватиму людей, може, знову почну малювати. Я знала таку хатинку, мій спадок по бабусі. У тій хатинці не буде дзеркал і очей, які віддзеркалюватимуть мій гіркий минулий досвід. Ти думаєш, до чого я веду?

― Ти щось казала про надію…

― Так, надія буває горда, а буває покірна. Життя не дало мені покори. За тиждень перед звільненням мене скалічила прасувальна машина і я втратила обидві руки. Якби я мала руки, я б перевернула цілий світ. А без них опинилась у Притулку. Кожен із нас щось втратив у тому світі: хто ― розум, хто ― душу, хто ― руки, і прийшов сюди, аби їх віднайти.

― Ти віднайшла свої руки, правда? ― сказав Антон. ― Я бачив Семмі…

― Не знаю, ― відповіла жінка.

І на цьому вистава закінчилася.

КІНЕЦЬ


Антон опинився на темній, зовсім темній вулиці, де лише білів сніг під ногами. Він мав іти далі, не озираючись, шукати невловимого Генріха. Позад нього запалювалося світло в домівках, куди люди поверталися після вистави. Розгублений, самотній Писар Східних Воріт Притулку йшов прямою дорогою, що мала вивести його за місто. Ніхто не зупиняв його, та й чи можна зупинити людину, сховану в темряві?

Справжнє закінчення вистави було інше. Подорожній спинився погомоніти коло вогню і склав свої мандрівничі пожитки до ніг іншого, бо йому здалося, що подорож його скінчилася (насправді він втомився), і той інший мусив підвестися, покинути все й стати Подорожнім. Бо подорож повинна тривати.

Насправді Антон зупинився ще на одну ніч у готелі. Жінка без рук, наречена Семмі, забула про обіцянку, заради якої Антон став учасником дійства. Він не знав, що таке катарсис, та й вистава не зовсім вдалася. Вона збаламутила мешканців Містечка, наславши на них довгу безсонну ніч. Амброзіус не зумів оволодіти ситуацією, коли в неї втрутився Антон, поруйнувавши поетичну конструкцію, що мала привести до очищення, тобто катарсису. Режисер, вважав Амброзіус, мусить контролювати не тільки ситуацію, а й будь-які імпровізації. Що ж, він отримав урок, проте не сприйняв це як належить, а розгніваний, одразу ж подався до своєї кімнати. До ранку він уже змирився з тим, але не застав Писаря Східних Воріт,

Щодо Леонтія, то той був цілком задоволений власним виступом, адже не забув слів і вони залишились у готелі його душі надовго. Він повернувся додому і в очікуванні друзів націдив яблучного сидру й нарізав хліба і сиру. У двері хтось постукав і увійшла та жінка без рук.

― Заходь, Катерино, заходь!

Жінка і вогонь були нерозлучні, й такими залишились у пам’яті Писаря Східних Воріт. Вона стала коло вогню поруч із Антоном і спитала:

― Тобі дуже залежить на тому Генріхові?

Антон кивнув.

― Усі вже знають, що ти його шукаєш. Але серед нас нема такого. Що ти будеш робити?

― Піду далі. Семмі мені розповів про чоловіка, який подарував йому в дитинстві тістечко. І що тут є будинок, який пахне тими тістечками.

― Я покажу тобі його. Збирайся!

― Та ж темно! ― зауважив Леонтій.

― Завтра він уже піде. Я покажу, де цей дім, і вранці ти зможеш зайти всередину.

«Дивна жінка», ― міг би подумати кожен. Але Антон розумів її. Вона відчувала його нетерпіння і прийшла, щоб урятувати від порожньої безсонної ночі. Антон хутко вдягнувся, і вони вийшли, маючи відчуття, ніби крім них нікого не було на світі. Бракло світла, але замість ліхтаря на небо випливла нерівна половинка місяця.

― Це близько, ― сказала жінка. ― Я подумала, що тобі здаватиметься наше містечко негостинним, і ти так і підеш з цією думкою…

― Я радий, ― відповів недоладно Антон, і тепло торкнулося його серця.

― Я часто згадую того хлопчика з в’язниці, якого одне слово «тато» зробило щасливим. Коли хоч раз відчув себе щасливим, то вже не можеш втратити надії.

― Ти, певно, дуже сильна.

― Так, коли не маєш рук і продовжуєш жити, то ти й справді сильна. Але не сильніша за тих, хто мав руки. Я ніколи не забуду про власне каліцтво навіть коли житиму з Семмі. Злучити два скалічених тіла просто, але як поєднати дві душі? Семмі хоче подолати один пагорб, а за ним будуть інші. А це все пусте! Ну от, ми і прийшли…

Катерина обірвала розмову, не бажаючи йти з ним вічно однією дорогою. На старий будинок з дерев’яною верандою падало місячне світло, і неторканий сніг на східцях викликав відчуття холоду й порожнечі.

― Звісно, його тут немає. Але часом стіни теж промовляють. Ти можеш до них доторкнутися хоч зараз.

― Ні, я це зроблю завтра. А ще побачу тебе?

― Не знаю. Можливо, колись. Ти несеш важкий тягар. Мені завжди було шкода Писарів Східних Воріт, а тебе шкода ще більше, бо у тебе попереду довге життя.

Жінка засміялась і додала:

― Я кажу це, щоб ти, бува, не пожалів мене першим. Хіба не так?

Антон промовчав.

― Коли я йшла сюди, то думала, що це місце, де здійснюються всі бажання: сліпі прозрівають, німі починають говорити. Однак тут немає ні бажань, ні їх здіснення. Тому ти й спантеличив нас усіх своїм намаганням знайти Генріха на прізвисько Кухар. Кожен із нас хотів би бути на твоєму місці…

― По правді кажучи, я не відчуваю від того великої втіхи. Золоті двері я шукав би охочіше.

― Хіба не все одно, чого шукаєш? Кажуть, у Притулку є місця, де бажання знову з’являються. Але мені ще не час. Я ― бажання Семмі!..

― Не кажи так! Є книга, де записане і твоє життя. Але я не буду її читати, коли повернуся додому. Твоя розповідь ― правдивіша. Я ніколи не зможу її забути. Мені дуже шкода тієї хатинки у лісі, яка все ще чекає на тебе…

Перед готелем Катерина зупинилася:

― Гарно ми поговорили. Я б радила тобі йти до монастиря, що за лісом. Власне, це не монастир, а така собі дерев’яна фортеця, де живуть затяті самітники. Кожен, хто йде на захід, зустрічає цей монастир. Щасливо тобі!

І жінка зникла в темряві, збентеживши Антона не так історією свого життя, як співчуттям до життя Антона. Вона ніби відчинила у ньому якісь двері й, побачивши, як б’ється його сполохане серце, злякалась і пішла, не зачинивши їх…

IX

«Що можуть сказати стіни?» ― думав Антон, прямуючи на захід дорогою, яка щораз більше губилася в снігу. На обрії перед ним вимальовувалася синьо-чорна стіна лісу.

Вогнище у будинку, де жив колись Генріх, давно погасло, але й досі густа кіптява покривала стелю кухні. Це було найпросторіше місце в домі. Усе припало пилюкою, посноване павутинням і, якби долівку не виклали камінням, до цього додалася б ще зігнила підлога. Коли Антон згріб сміття, трухлявиння і запалив усе це в каміні, йому вчувалися навіть якісь голоси у вогні. Але то була омана. Уперше, відколи він покинув домівку, йому довелося розпалювати вогонь. І ця думка викликала у ньому тугу. Скільки йому ще доведеться віддалятися від близьких серцю людей? Він пробував собі уявити Генріха, але при такому запустінні ніяк не вдавалося створити образ статечного господаря, який любить куховарити і частувати гостей. Натомість перед очима виникав невтомний мандрівник, що повертається додому, коли настає холоднеча і всі інші істоти впадають у стан дрімоти.

Антон надто мало подорожував, щоб збагнути звички подорожнього. Його тривожило інше: дедалі відчуженіше сприймав він Східні Ворота і своє місце біля них. Лише хатинка, садок, кози і рідні йому люди залишалися так само дорогими. Через його життя пройшло надто багато людей з надією і відчаєм у очах, і він нарешті відчув утому. Антон міг би оселитися тут, назвавши себе якось інакше, може, навіть і Генріхом. Бо той Генріх напевно забув уже, як пекти тістечка, і навчився будувати дахи чи шити одяг. У кутку Антон знайшов бляшану формочку для тістечок, у вигляді серця, і йому здалося, що вона пахне чимось солодким. Це вже було щось.

Однак стіни мовчали. Так само камін, у якому догоряло сміття. Антон чекав знаку, та даремно. Хоч він і наблизився на крок до Генріха, але то був дуже маленький крок, Антон у своєму розчаруванні міг викликати лише жаль, а не заздрість, про яку говорила Катерина. Хіба позаздриш тому, хто шукає чужу, незнайому істоту, дороги життя якої давно поросли травою? Безпека, свобода ― це ще не все. Маючи їх, прагнеш пізнати інші, але доки відважишся, мусиш обходитися так.

Антон усе далі відходив від дому і Східних Воріт. Інші мешканці Притулку йшли на захід, щоб ніколи не повертатись, і якби він зустрів когось на шляху, їм довелося б розлучитися. Ця несправжність, гра в піжмурки, пригнічували Антона, котрий досі робив тільки поважні речі. Його не тішили незвідані простори, пригоди, що не дають крові загуснути в жилах, навіть можливість випробувати власні сили. Може, тому, що Писар Східних Воріт міг прочитати варіанти власного життя у книгах Бібліотеки, щоб не повторювати чужих помилок внаслідок не виважених законами Всесвіту рішень? Він, не сходячи з місця, міг бачити в очах прибульців такі глибокі прірви досвіду, від яких аж паморочилося в голові й душа сама відступала назад, щоб її туди не затягнуло.

А все ж, незважаючи на внутрішній опір, оця зимова, не надто приємна і трохи позбавлена здорового глузду подорож дарувала Антонові несподівані відкриття.

Ліс поки що здивував його найбільше. Були часи, коли лісів ставало у Притулку більше, а коли менше, але вони існували завжди, ніби були в опозиції до Притулку. Досі Антон бачив лише дерева, що перебували під опікою людини, або кволі самосійні деревця на схилах гори, по ярах або під муром. А тут над ним нависли величні дерева, що сягали снігових хмар. Моторошною силою віяло від них та погордою до малесенької людської істоти. Тут панувала сутінь, і Антон, хоча і ступав по виразно окресленій дорозі, боявся, що може збитися з неї і опинитися сам на сам із лісом, як нещодавно з туманом. Не знати, чи витримав би таке. Певна річ, влітку ліс так би його не злякав. Але зараз він сприймав його, як щось страшніше від пустелі, бо в пустелі ніщо не вирине перед тобою зненацька. Пустеля ― це самітництво. Там небо зливається із землею, вночі видно безліч зір. Там ― спокій.

А дерева у лісі ніби заважали одне одному і небо їм заважало. Верхівки розхитувались І рвали хмари на клапті. Обабіч дороги Антон бачив повалені бурею та підточені старістю дерева. Його вжахнула сила смерті. Деревам не потрібно виходити через Західні Ворота, щоб зустрітися з нею. Іноді людям доводиться довго її шукати. Смерть сама вибирає: вона ніколи не приходить невчасно. Про це Антон довідався не від Смерті. Та ніколи не проходила повз нього через Східні Ворота. Певно, у дерев була інша смерть. Яка ― важко було збагнути. Антон не мав кого спитати, зрештою, ніхто ніколи не давав задовільної відповіді на його запитання. Він мусив шукати відповідь для себе ― у собі. І, пройшовши лісом, подумав, що, може, дерева у лісі мають одну спільну душу, але багато тіл, і коли якомусь тілу бракне соків, коріння слабне, дерево падає, не відчуваючи болю й не усвідомлюючи загибелі. І, мабуть, це трохи розвіяло сутінки у його серці. Він уже не так мерз і помітив навіть кілька сіреньких пташок, що тихо пролітали між деревами, видовбуючи з-під кори собі поживу.

Ліс став трохи ближчим, дерева ― менші, й Антон насмілився навіть перекусити, сівши на повалений стовбур. Він не боявся, що ліс може виявитися безконечним. У Бібліотеці йому трапилася книжка, у якій оповідалось, що колись світ почне зменшуватись, і не буде іншої ради, як сховатись у лісі. Повністю ця притча звучить так:

Притча про світ варварів

У старезному лісі, просякнутому солодкуватим запахом тління, у дуплі великого дерева жив чоловік. Їв він ягоди, горіхи, гриби, і давно вже його нічого не тривожило, Жив він отак, може, сто років, може, менше, на зиму зариваючись в опале листя так глибоко, що не чув, як по ньому топчуться олені, поки він спав, підібгавши коліна до грудей, як немовля в материнському лоні.

Та якось улітку до нього прийшла людська істота у порваному одязі, збідована до краю і голодна. То був молодий хлопець. Господар прийняв гостя як явище невідворотне: нагодував, зробив йому постіль коло свого дупла, нічого не розпитуючи. А вранці, коли той прокинувся і понуро грівся на сонці, сказав:

― Я знаю, звідки ти прийшов. Світ і досі меншає?

― Він дуже малий. Мені там немає місця. Тобі щось треба від мене, діду?

― Ні. І добре буде, коли й ти нічого від мене не вимагатимеш. Ліс дасть тобі все. Він не любить лише вогню.

― У мене немає вогню.

І так вони стали жити утрьох: ліс, дідо та хлопець. А восени, коли іній упав на землю і став душити в’язкий туман, вони наповнили листям яму. І двоє людей занурилися в нього глибоко-глибоко. Заплющили очі, підібгали коліна до грудей і заснули. Снився їм світ варварів, що міг уже на той час вміститися на долоні. А світові варварів снився ліс, по верхівки заповнений опалим листям.


Ця притча могла б змирити Антона із зимовим лісом, який зовсім не мав наміру йому зашкодити: радше прагнув позбутися і зажити сам, без чужинця. Звідки Антон міг знати ліс і те, що саме такий ліс був прообразом Притулку! Печери, дупла дерев, їхні крони, ями, засипані листям, їжа, яка завжди поруч ― хіба це не робить його прихистком для слабкої істоти? Людська свідомість виникла саме у лісі, а не в степу чи пустелі. Отже, лісові Притулок завдячує минулим і, можливо, майбутнім. Бо він існує і на землі, і під землею, і на небі. Видимим і невидимим. Усе це Антон зможе збагнути, коли пізнає Монастир, його мешканців.

Бо Монастир знаходився посеред лісу. До нього вела та дорога, якою йшов зараз Антон. Він шукав не Монастир, а Генріха на прізвисько Кухар, який, можливо, вже повернувся у той час і світ, який колись виштовхнув його, відібравши все, крім надії. Час того світу зливається з часом Притулку, щоб людина могла завершити усі справи.

Внутрішній світ Антона не приймав інших краєвидів і речей, окрім тих, що оточували його змалку. Але він впускав до себе людей, бо такою була суть Писаря Східних Воріт Притулку. Ще молодий, але уже досвідчений у справі стрічати людей, допомагати їм, заспокоювати, Антон з волі Старого отримує нову роль і сам стає прибульцем, хоч душа його не приймає ні порожніх будинків з розпаленими камінами, ні готелів, ні лісу. Він продовжує впускати у власний світ людей. Досі він допомагав їм, а тепер вони допомагають йому. І ось перед ним Монастир і нові випробування.

Цей Монастир був ніби островом у Притулку, захищений дерев’яною огорожею, такою широкою, що вона поросла зверху травою і пагонами ожини. Тепер сніг зробив огорожу ще вищою. За нею стриміли дахи будинків, теж дерев’яні, через що Монастир здавався частиною лісу. Звісно, Антон довгий час споглядав це диво, доки не відчув, що ноги примерзають до землі. Ворота були просто перед ним, до того ж прочинені. Усе це виглядало дуже старим і відгонило запахом трухлявого дерева, промоклого від талого снігу, сирою землею і перетлілим листям. Тільки гіркуватий запах диму вказував, що тут, серед лісу, живуть люди, подобається це лісові чи ні.

Давно колись від Марфи він чув, що в Монастирі оселяються люди, які, навіть проживши довгі роки в Притулку, не можуть відкрити своє серце. Колись це було місце для тих, хто ототожнював власні страждання зі стражданнями Бога, якого розіп’яли на хресті, але не змогли пережити їх до кінця і тому селилися у Притулку. Згодом струмок цих нещасних припинився, тому що Бог так і не з’явився на землю вдруге. Якби це сталося, мури Притулку б упали і цілий світ став би Притулком, ідея кінця світу існувала б і після того, але вже не як ідея майбутнього відродження, а як катастрофа. Прикро було про це взагалі думати.

Ідея Бога так само пережила зміни: не було такої людини, яка б хоч раз її не зрадила, засумнівавшись в існуванні Всевишнього, який має людську подобу. Тому правильніше буде сказати, що в Монастирі нині оселялися ті, хто зрадив Бога і не міг позбутися докорів сумління. А ніщо інше чомусь не викликає такого відчаю.

Антон увійшов у ворота, наче спустився до вогкого льоху. Насувалася темрява ночі. Він перетнув подвір’я, засмічене соломою та сіном, не помітивши жодної людини. Це не була одна з країн того світу, де на чужинця дивляться як на ворога і можуть убити, перш ніж той виправдає словами свою появу, що дуже несправедливо. І все ж прадавній інстинкт змусив Антона напружитися. Темрява уже остаточно вгніздилася в кутках подвір’я. Він пішов до найбільшого будинку з розчиненими дверима. На порозі раптом з’явився сірий кіт, а слідом за ним ― хто б міг подумати! ― Лікар із кошиком. Він спочатку його не помітив, і коли змерзлий Антон майже крикнув: «Добрий вечір», здригнувся.

Підсвідомо Антон сподівався його зустріти в Долині, чи Містечку, чи просто на шляху. Узимку шляхів меншає і люди тягнуться до спільного вогнища.

Лікар не був уже лікарем, а звався Яковом. Він завжди носив це ім’я, просто його звали Лікарем, як Антона ― Писарем Східних Воріт. Але тепер був тільки Яків: короткий побут у Монастирі зробив із нього цілком іншого чоловіка. На лиці в нього виросла рідка борідка, а вбраний він був у залатану камізельку поверх грубого светра. Побачивши Антона, він закляк, і перше, що йому спало на думку, ― хтось захворів:

― Старий?..

Антон одразу ж випалив:

― Старий мене послав знайти Генріха на прізвисько Кухар!

― А-а… Генріх поїхав до дітей. Казав, що завтра повернеться.

― Генріх на прізвисько Кухар? ― не вірячи власному щастю, перепитав Антон.

― Просто Генріх. Заходь, а я тим часом принесу дров.

Яків розчинився у сутінках, бо був у сірій одежі. Те саме відбулося з його котом. Той кіт ніколи не покидав господаря і приятеля.

Антон сподівався побачити житло самітника: крихітне, з теплою пічкою, і аж остовпів, опинившись у просторій кімнаті, де було повно людей, що готувалися до вечері. Перш ніж він встиг щось сказати, йому допомогли роздягнутися, злили води на руки й посадили за стіл, де стояв кошичок з накраяним хлібом, а для Антона миска, ложка і череп’яне горня. І все це без жодного слова, з усмішками на вустах.

Антонові раптом видалася ця мовчанка приємною: він сам не хотів чути запитань, а тим більше ставити їх, бо щойно довідався про все, чого міг тільки бажати. Тепло змирило його з довгою подорожжю. Невдовзі з’явився Яків із кошиком дров і став складати їх довкола печі, щоб підсохли за ніч, бо надворі не було справжнього морозу, лише вогкість, властива початкові зими. Потім Яків обернувся, пошукав очима Антона й приклав палець до вуст, прохаючи дотримуватися заведених тут звичаїв. Двоє старших чоловіків наповнили миски кашею, що пахла димом і грибами, щедро политою олією, налили в горнята темного солодкого узвару. По вечері інші двоє зібрали посуд, витерли стіл. А тоді всі вийшли, у тому числі ― Яків. До Антона підійшов невеличкий чоловічок із дуже зморшкуватим лицем і покликав його йти за ним. Антон забрав одяг, що сушився коло вогню. Годилося б подякувати, але він боявся вимовити слово. У нього був такий розгублений вигляд, що один з тих, хто лишився мити посуд, пирснув зо сміху. «Сміх ― це добре», ― подумав Антон. «Від людини, яка не вміє посміхатися, завжди чекаєш якогось підступу», ― казав Лі.

Удвох з тим чоловіком вони перетнули подвір’я. Небо освітлював повний місяць, довкола якого переливалося жовтувато-зелене сяйво. Антон озирнувся за місяцем, наче за єдиним ліхтарем, і увійшов у темні стіни довгої будівлі. Чоловік штовхнув перші двері зліва, й Антон опинився в кімнатці, де вже горіла свічка й палала грубка, хоча повітря ще не встигло нагрітися. Потім Антон залишився сам, відповівши на посмішку чоловіка своєю. Власне, про що їм було говорити, коли вони зовсім не знали один одного? Речі, вчинки ― то мова, зрозуміла всім, незалежно від того, де живуть люди.

Через деякий час Антон зустрінеться з Генріхом на прізвисько Кухар, завершивши таким чином власну місію. Спершу ― уві сні. Це було зовсім інакше, ніж він уявляв, У снах тіло відпускає душу, аби вона пізнала те, що їй заважають пізнати у світі речей і вчинків.

…Антон знову опинився у лісі, який за цілий день втомив його. Він був би той же, якби не галявина, що відкривалася з одного боку в безмежність. Порвані клапті хмар пролітали у жовтуватому ранковому небі. Антон був лише спостерігачем, невидимим для людей, які поки що не з’являлися. Він терпляче очікував їх, аж доки з безмежності не виникла вервечка постатей. Він бачив усе ніби згори, з якогось пагорба. Зблизька це виглядало так: попереду йшов старий чоловік у самій лише латаній сірій сорочці, і ніс він на плечах дерево з гілками і корінням, тільки безлисте, бо така зараз була пора для дерев. Слідом за ним, грузнучи в снігу, йшли мешканці монастиря, молоді й старі, високі і низькі, але дуже схожі одне на одного. Їхні вуста були так міцно стулені, що не видихали пари. Серед них Антон упізнав і Якова, але тільки тому, що з тим йшов кіт, звичайний кіт, не нишпорка Диявола, просто віддана тварина.

Мабуть, чоловікові важко було нести ціле дерево, гілки якого дряпали лице до крови. Час від часу він перепочивав, і процесія зупинялась. Однак ніхто не намагався йому допомогти. Може, виглядало це й жорстоко, але той чоловік мав вибір: кинути ношу або тягти її далі. Кожен у Притулку має вибір, навіть Писар Східних Воріт, і Антон ще уважніше став приглядатися до того, хто ніс дерево: може, це він бачить себе збоку, чи таким стане колись, ― нітрохи не дивуючись цій абсурдній думці. Але ні, очі в того чоловіка були блакитні, а не карі. І все ж він видавався йому знайомим. Можливо, проходив колись через Східні Ворота. І тут голос шепнув йому в праве вухо:

― Це ― Генріх на прізвисько Кухар,

Але що з того! Їх розділяла невидима стіна: Генріх не міг бачити Антона, а той не міг бодай на крок наблизитися до нього, хоч бачив навіть колір його очей і різкі вертикальні зморшки в кутиках рота. Він навіть відчував, як Генріху хочеться пити, незважаючи на холод, і тому він змушений їсти сніг і витирати брудним рукавом чоло.

Процесія зупинилася в глибині галявини. Чоловік встромив дерево у сніг, притоптав довкола босими ногами і почав щось говорити до людей, які оточили його колом. Антон не чув слів, він бачив лише жести, якими той вказував на дерево, свої груди, руки, ноги, але ні слова, ні жести нічого не змінили в закам’янілих обличчях братів з Монастиря, бо вони справді були схожі на братів. Зрештою, вони повернулися до нього спинами і розбрелися в різні боки. Лікар Яків зняв із себе шарф у червоні та білі смужки, повісив його Генріхові на плече й поспішив за іншими.

Генріх заплакав і Антон побачив неприкаяну душу прибульця, що тільки-но переступив поріг Східних Воріт, чиє серце шалено калатало: чи не пастка це?

― Чи не пастка це? ― повторив Антон те, що ніколи не насмілювався вимовити уголос. Ні він, ні ті, що приходили. Священні слова сумніву, після яких хочеться подивитися на небо, шукаючи у ньому відповіді, бо в небі є сонце, однаково справедливе до всіх, і те сонце світить від Сходу до Заходу.

Він довго лежав у темряві, хоч ранок озивався до нього кроками, скрипінням дверей, криком півнів, але йому все це виглядало так, ніби сам він перебував під землею, з якої ще треба було вибратися. Антон майже забув свій сон, і згадка про те, що сьогодні завершиться його подорож, наповнила душу дитячою радістю. Тільки те, що у Монастирі він не знав, як себе поводити, трохи засмучувало його. Зрештою, сьогодні він покине це пристановисько мовчазних людей. Повертатися додому буде легше. Звісно ж, він повернеться. Ці зимові місцини, які він відвідав, нічим не приваблювали. Інші нехай мандрують на Захід, а йому місце біля Східних Воріт до вподоби. Усі вагання затьмарило повернення додому. Генріх сам наближався до нього.

Антон не без труднощів вибрався з постелі, що вже не зігрівала, лише сковувала тіло, й зупинився в нерішучості: чи слід йому виходити самому? Було важко дихати, У тому світі хтось інший би сказав, то так пахне свіжовикопана могила, той, хто пізнав чужу смерть і замислився, чи вона не є репетицією його власної. Але Антонові було просто важко дихати. Світ символів може пізнавати людина, що трохи піднялася над землею і навчилася розпізнавати аналогії в природі й людському побуті. Усе, що він робив протягом останніх днів, було пов’язане з Генріхом, тому й світ не розкрився перед ним. Він би більше скористав, якби просто подався у мандри. Тоді, напевно, загубився б у ньому, потрапивши в полон до людей і краєвидів. Але Старий хотів, аби він повернувся.

Час тягнувся нестерпно довго, і грубка стала холодною, бо він не закрив комин. Нарешті про Антона згадали, і все відбувалось, як і вчора, у мовчанні. Може, серед присутніх був і Генріх, але Антон не впізнав би його навіть тепер. Після сніданку він поквапився вийти і став на подвір’ї, поглядаючи на ворота. Тут хтось гукнув його на ім’я.

― Ходи до мене, ― сказав Яків, колишній лікар. ― Нема чого стовбичити на холоді.

У Якова з’явились уже риси, притаманні мешканцям Монастиря, та в ньому усе ж легко було впізнати колишнього Лікаря.

Вони повернулися туди, де ночував Антон. Кімната Якова була трохи далі. На пічці спав кіт, звичайний собі кіт, який не бажає розлучатися з тим, кого обрав собі за господаря.

― Розкажи мені про Генріха, ― попросив Антон майже благально, бо він втомився шукати взимку чоловіка, що не тримається певного місця.

― Я тут недавно, ― знизав плечима Яків. ― Коли потепліє, мабуть, піду далі. Це місце не для таких, як я.

― А для кого ж?

― Для воїнів. Це місце для Джона Сміта, якщо він схаменеться і не стане будувати на горі те, чого навіть не може уявити.

― Хіба Джон Сміт був колись воїном? ― і Антон згадав той сум, який приніс із собою прибулець осяйного літнього ранку, запах скошеної трави, шелест листя.

― Він убивав людей. Щоправда, не всі ті, хто убиває, є воїнами. Але Джон Сміт не знав страху, доки не усвідомив ціни власного життя. Чи тому перед ним відкрився Притулок, не знаю. Зрештою, для Притулку важливіші твої нещастя, а не твої заслуги.

― Ніхто не знає, що таке Притулок. Навіть Старий! ― злякався Антон, бо кожна категорично стверджувана думка змінює майбутні. Він, певно, не зміг би пояснити це Якову. Зрештою, зараз усі його думки кружляли довкола невловимого Генріха.

Антон вишпортав з внутрішньої кишені шматинку, розгорнув і простяг на долоні золоте кружальце, тонке і стерте від тисяч рук, що тримали його.

― Гроші? ― здивувався Яків. ― О, колись я мав їх багато! Через них у мені ніяк не могло прокинутися співчуття. Звідки це в тебе?

― Я маю віддати її Генріху.

― У обмін на щось?

Антон замислився.

― Ні, просто так.

― Тоді я помилився. Це не гроші. Це, певно, знак, що ти від Старого.

― Я теж так думаю. Можна погладити кота?

― Це вже спитай у нього самого, ― засміявся Яків. ― Золото розкриває уста. То що ти хочеш почути? Генріх тут уже довго. Ми майже не вживаємо імен, зрештою, мало розмовляємо. Мені це подобається. Слова ― не найліпший спосіб порозумітися. Генріх ― воїн, хоча, можливо, не знає, з якого боку стріляє рушниця. Усі тутешні мешканці ― це колишні воїни, які стали боятися власної і чужої смерти, будь-чиєї. І за це мають таку кару ― безмежність.

― Кару? ― здивувався Антон слову з того світу.

― Еге ж… Що довше живеш у Притулку, то краще помічаєш, як позначаються на тобі всі зміни. Тобі відомий закон перекинутої монади?

― Ні, не чув.

― Суть його полягає у тому, що сьогоднішня втрата завтра обернеться для тебе блаженством. І навпаки. І знаєш, яка безбожна думка опанувала мною, яке я зробив відкриття, та й інші теж, але вони не такі циніки, щоб у цьому зізнатись, ― Яків перейшов на шепіт, і Антонові аж моторошно стало від блиску його очей. ― Це не Притулок міняється, а ми самі. Те, що учора було золотим словом, нині ― сухий листок. Вічне лише оте золото, що ти тримаєш зараз у жмені. Бо воно не псується, не мислить. Ти думав колись над тим, що саме об’єднує мешканців Притулку? Ну, хай прибульців, бо ми у твоїх очах — завжди прибульці.

― Надія, може, страх… Але, стривай, було щось таке, властиве майже усім!

― Що?

― Вони хотіли обернутись і глянути назад, але не могли…

― О! ― засміявся Яків. ― Коли ти знаєш, хто дав тобі штурхана межи плечі, то не насмілишся подивитись йому в очі. Будь певен, воїн не повертається до ворога спиною. А ці опинилися у Притулку, бо не побачили перед собою ворога. І життя стало для них дороге. А щодо всіх нас, хто живе тут, то що тут скажеш? Нещастя більше не об’єднує, ненависть також, смерти немає, а цілющі трави не дуже лікують… Цікаво, чому? Вони ж начебто не змінились, як і цей кавалок золота. Просто вони не діють на тих, хто вже не живий, але ще не мертвий. Коли я натішився безпекою, відіспався, від’ївся, то побачив, що нема кого лікувати, а я лише граю роль, і всіх це влаштовує: хай дитина бавиться. От я й пішов. Чи хтось плакав за мною?

― Усі знали, що тобі це потрібно.

― А може, був якийсь легкий смуток, думка: ну, ось, і я колись так піду, не прощаючись? Звісно, як нема якоїсь речі, то навіщо її протилежність? Наприклад, немає ненависті ― немає і любови. Але дещо вціліло: тепло ― холод, світло ― темрява…

― Радість ― смуток, ― додав Антон, ― тиша ― слово…

― Я не можу категорично стверджувати, що любові тут не існує. Досить глянути на Марфу, чи на одержимого Ізидора, хоча перша прагне служити, а другий ― володіти, любов ― це не пристрасть, зрештою. Усе, чого я прагнув колись, я здобув, і зрозумів, що вдовольняти бажання ― не є головним завданням людини. Мої бажання допровадили мене до нещастя. Як тільки зійде сніг, я піду шукати…

Яків затнувся.

― Що шукати. Якове?

―…щось безумовне, абсолютне, як оце золото, що прийме мене у себе. Може, любов. У дитинстві в нас на кухні висів вишитий напис: «Бог є Любов». Але ці слова давно вже ковзають поверхнею нашої свідомості. Я думав віднайти щось справжніше у мовчазному монастирі воїнів, проте тут панує присмерк. Узимку ― сірий, влітку, ― зелений. Через що люди й дерева схожі одне на одного. У тому світі я знав мало дерев, не тямив, якої вони породи. Я певен, дерева називають себе якось інакше. Ми не можемо порозумітися. Навіть з тобою, котику…

Кіт стріпнув вухом і розплющив золоте око. Видно було, як йому тепло і сонно на душі.

― Я помітив, ― продовжував Яків, ― що істоти входять до нашої свідомості, коли їм заманеться, і виходять так само. Можна, звісно, зробити так, щоб тебе ніхто не турбував. Але коли ти сам хочеш увійти до чиєїсь свідомості, тебе щось зупиняє, і ти залишаєшся ні з чим…

― Кого ти маєш на увазі? ― не зрозумів Антон.

― Дерева, котів, собак, колишніх воїнів ― відрізав Яків, і очі його лукаво зблиснули. ― Слухай, Антоне, Писарю Східних Воріт Притулку, я маю тут пляшечку вина, і ми її вип’ємо, очікуючи Генріха, який, можливо, й робив це вино. А що, коли воно розповість тобі про нього? Бо від мене ти нічого не довідаєшся. Я не знаю навіть, як виглядає той Генріх: високий чи низький, лисий чи патлатий. Просто вчора хтось обмовився, що Генріху нині їхати до дітей. Це таке невеличке село, де багато дітей. Ми їм возимо гостинці. Отож переживали, коли б не замело дороги. Було це не мені сказано, не зачіпало моїх інтересів, а про твої я не відав.

― Пусте! ― махнув рукою Антон. ― Цього досить. Це ж від тебе першого я дізнався, що Генріх отут і що мої пошуки нарешті скінчилися!

― Так, ― згодився Яків, наливаючи в череп’яні горнятка густе золотисте шипшинове вино, ― ти гадаєш, що твої мандри скінчилися, бо ти знайшов Генріха…

― Майже знайшов.

― Хай буде по-твоєму. І я хочу знайти те світло, яке поглине мене і ніколи від себе не відпустить.

Антон не розумів багато з того, що говорив Яків. Нічого дивного: не помучившись у тому світі, не поживши… Але відчував, що потреба висловитись є однією з найістотніших потреб людини. Те, що у ньому самому помалу кипіло, неоформлене навіть у думки, в Якові виплескувалося потоком слів. Можливо, цей час настане колись і для Антона, коли у своїй хатинці біля Східних Воріт він обміркує усе, що бачив і чув під час подорожі.

Віддаляючись від Східних воріт, щоб ніколи не повертатися назад, як не повертаються в минуле, Антон зрозуміє, що це означає ― шукати себе. Той, кому це вдасться, може себе згубити, а потім може знайти. Він не потребуватиме повчати когось, підбирати слова для того, щоб його зрозуміли. Він може будь-коли вийти через Західні Ворота, бо для нього не існує жодних перепон. Знайти себе ― особливий стан душі й тіла, коли відчуваєш те, що відчувають інші душі й тіла, не вирізняючи ні болю, ні насолоди. Однак хто зараз був ближчим до цього особливого стану ― колишній лікар Яків, котрий, тікаючи від смерти, шукав її в іншому образі, Антон, якому потрібно було повертатися туди, куди ніхто не вертався, чи мовчазні колишні воїни, які шукали себе в цілому, а не окремому, як мурашки в мурашнику? А може, незнайомий Генріх, чиє вино, терпке, пахуче й солодке, вливалось у кров Писаря Східних Воріт? Цього ми не довідаємося. Хоча можна припустити існування істоти, наділеної найгострішим поглядом, що все обіймає і вказує найправильніший шлях. Припустимо, що ця істота є в кожному з нас, але ми, як сказав Яків, не можемо увійти до її свідомості.

Нараз монотонність зимового буття Монастиря колишніх воїнів перервали глухі удари дзвону, аж кіт злякався. Стривожився й Антон, бо досі не чув нічого подібного. Кожен удар дзвону спиняв на якусь мить його серце, і воно зривалося важкою грудкою вниз. Яків залишився спокійним:

― Це ― для Генріха. Коли туман, снігопад, ми дзвонимо для того, хто в дорозі, аби не заблукав. Отже, Генріх таки приїде сьогодні. Радій, Антоне!

Тому вчувся у голосі Якова натомість якийсь жаль. Антон допив вино і затримав горня в руці.

― А те світло, про яке ти говорив, ― спитав він несміливо, ― яке воно? Як сонце?

― Навіщо це тобі? ― ревниво нахмурився Яків. ― Ти питаєш просто так, із ввічливості?

― Та ні! Сьогодні я побачу Генріха, візьму в нього те, що просив Старий, а далі що? Повернуся, а зима тільки почалася. Буду пригадувати все, що бачив, чув за тих кілька днів, бо за ціле життя не наслухався стільки розмов. І колись згадаю про те світло, яке ти шукаєш. Знаєш, я помітив, що все найкраще випромінює світло. Чому це так?

― Ти знаєш, що зі мною було в попередньому житті? Ну, звісно, знаєш… Я продав душу дияволові, підписався кров’ю, але порушив обіцянку і не віддав душі. Просто втік. Це ― не вихід, сам знаєш. І ця наша розмова, Писарю, є спробою знайти вихід. Тому Генріх заважає мені і дратує…

― Чим я можу тобі допомогти? ― тихо сказав Антон, ― Тут потрібен мудрий чоловік.

― Часом двоє не дуже мудрих можуть швидше знайти істину, бо вони заглядатимуть усюди. Мені не потрібно, щоб ти лишався, але коли я побачив тебе учора, то зрозумів, що ти не просто Писар Східних Воріт. Ти ― сам, як стіна, за якою мене не побачить Диявол, і я його теж не побачу. Розумієш? Ти не зазнав спокус, не хитався, як листок, під тиском вітру історії. Навіщось ти мені потрібен, тому й прийшов. Коли вино ллється через край, треба підставити порожню посудину. Ну, добре, йди! Шкода, що у Притулку хворі не зцілюються повністю…

Антон не зрозумів, що так роздратувало Якова, і почув, як той тихо сказав сам до себе:

― Sancta simplicitas…

― Я ще зайду попрощатися.

Йому було прикро, бо і в Монастирі Якова мучило те, що він хотів залишити перед мурами Притулку. Звідки Антон міг знати, що рецидиви болю виникають і після того, як ліки, здавалося, перемогли хворобу?

«Чому мені так важко розлучатися з людьми, яких я ледве знаю? ― думав Антон. ― Може, тому, що ми не встигаємо розкритись одне перед одним? Тут зовсім інакше, ніж біля Воріт. Ніхто не поспішає, крім мене. Я для них ― прибулець, і вони намагаються випросити у мене якнайбільше моїх думок. А самі, приходячи до Притулку, нічого мені не віддають. Мабуть, це тому, що вони приходять не до мене. Я бачив їхні розгублені обличчя».

Надворі панувала та сама сіра сутінь, яку навіть густий лапатий сніг не міг зробити білою. Дзвін уже не калатав. Біля стайні з’явився візок із запряженим низькорослим коником, що раз у раз стріпував вушка від клаптів снігу. Антон підійшов до нього й замилувався великими чорними оксамитовими очима. Від коника аж парувало тепло. Антон легенько погладив його по короткій гриві. Його завжди тягнуло до безсловесних істот, про яких так приємно піклуватись, яким можна пожалітись, щось розповісти. Зі смутком згадав про кіз, які чекають його з більшим нетерпінням, ніж Старий, хоч він їм нічого не принесе.

Зі стайні вийшов невисокий кремезний чоловік і рішуче підійшов до Антона.

― Новенький? ― спитав різко.

Антон подивився йому в очі, як щойно оце дивився в очі коневі, й розгубився. Там була сіра мла, крізь яку проступали обриси дерев правічного лісу. Він вийняв з кишені й простягнув золоте кружальце.

― Он воно що, ― мовив Генріх на прізвисько Кухар. ― Допоможи розпрягти коня!

І недбало запхав монету до кишені. «Коли б не загубив», ― стривожився Антон. Але за хвилю йому стало байдуже, наче з плечей звалився тягар, хоч те кружальце важило трохи більше за зимовий листок із дуба. Далі, ніби уві сні, він допомагав зняти упряж, витирати коня сухими шматинками, вкривати його теплою попоною і вести до стайні. Саме це зробив би Антон, якби повернувся додому: подбав би спершу про кіз, а тоді вже про себе.

Так закінчилася подорож Антона, Писаря Східних Воріт, незвичайна для нього і мешканців Притулку, але нічим не примітна для нас і для тих, хто не потребує Притулку, і тих, хто колись увійде до нього через Східні Ворота, а вийде через вічність Західними Воротами. Може, декому з нас пощастить зустрітися у тому світі зі Старим, Марфою, Генріхом. Їх багато ― тих, хто може вказати шлях до Притулку: вони самі нас знайдуть, якщо настане такий час.

Але наша розповідь триває і могла б тривати вічно. Розтане крига в лісовому озерці, над яким зупинився перепочити Антон. Він міг би йти далі й далі, пізнаючи Притулок, його мешканців ― колишніх воїнів і жебраків, дітей і жінок, однак повернувся назад, не пройшовши і третини шляху. Мало хто вчинив би так.

Перш ніж повернутися назад, він почув історію Генріха з його уст, віддавши перед тим йому золото. Але це не було платою. Кавалок золота не найвищої проби, безперечно, був частиною золотих дверей, через які так прагнув увійти Антон. Але йому ніяк не вдавалося поєднати ці два шматки золота. Для цього потрібна не одна подорож у глибину того дзеркала, на поверхні якого Антон упізнав себе.


Історія Генріха, повідана ним самим,

яка мала б пояснити Антонові усе, що досі відбувалося з ним

Усеньке моє життя минуло в Притулку. Знайшов мене Писар Східних Воріт осінньої ночі, в одній пелюшці, так що не знаю, хто мої мати і батько, якою мовою вони говорили. Усе це можна дізнатись у тому світі, до якого я наближаюся, хоча не скажу, що зараз це важливо для мене. Мій невидимий досвід, радше його брак, поставили мене на особливе місце в Притулку, і дехто навіть заздрив мені, а я ― декому, як часом буває. Знання я здобував, довірившись небагатьом людям, які мене оточували, найбільше від Писаря Східних Воріт, що виховав мене і навчив читати. Він же опалював книгозбірню, пильнував, аби не заводилась міль… Та хто мав читати книжки, коли від Воріт продовжувалася далі дорога втечі, і кожен прагнув віднайти найнадійніший захист. Уявляєш, той день, коли прибулець проходив через Східні Ворота, він згодом починав вважати не днем спасіння, а днем рятунку, що більше нагадує поразку? Чому так, гадаю, можна буде довідатися, коли ми опинимось у тому світі. Мій невидимий досвід ― видимий лише уві сні, що сниться мені ціле життя і щоразу жахає: там я беззахисна піщинка, на яку насувається важка темна тінь.

Писар Східних Воріт мало читав. Він погано бачив і, витираючи пилюку, ставив книжки, аби було затишно палітуркам, а не самим текстам, і через те книги почали жити власним життям, їх ставало все більше. Я це помітив, але не хотів бентежити свого опікуна, бо в його обов’язки не входило зазирати у книжки, а берегти їх, не вирізняючи жодної. Саме так він ставився і до прибульців; хоч деколи, як я вважаю з власного досвіду, слід робити виняток. Людина прагне вирізнятися, не вирізняючись. Ось такий парадокс. Толерантність мого опікуна полягала якраз у тому, щоб не помічати парадоксів. Він був не найгіршим Писарем Східних Воріт, та чи я став кращим за нього?

Коли я підріс, то облаштував нам невеличке господарство: кури, город. Слабкий зір і таке ж здоров’я Писаря перешкоджали йому працювати фізично, а мені подобалося спостерігати за творенням нових істот і речей. Я бігав у Долину, навчаючись сіяти, орати, столярувати, куховарити, шити. Мабуть, це заняття більше приваблювало мене, ніж очікування прибульців, яке часом ставало нестерпним. Між тим світом і нашим існує мур ― не той, який я лагодив, що поріс кущами терну й бузини, а справжній, непроникний і міцний. Я бачив зовнішнім зором лише ілюзію. Зараз мені важко збагнути, як це я став після відходу Писаря Східних Воріт його наступником і як я міг бути ним упродовж багатьох років. Тепер я б, зачувши дзвіночок, мерщій натягнув би на обличчя каптур, подібний до того, який носили колись ченці. А тоді на моєму обличчі кожен прибулець міг відчитати те, що хотів бачити. Воно було ніби tabula rasa, себто «чиста дошка». Отже, ти, Антоне, один з моїх наступників, число яких безмежне. Біля Східних Воріт втратив я власне обличчя, ще не пізнавши його.

Тисячі прибульців залишали мені частку себе, вкриваючи серце шкарубким накипом висохлих сліз, але до цього можна звикнути. Таке повсякчас трапляється у тому світі. Проте я не хотів розглядати Притулок як протилежність того світу і не дозволив, щоб зі мною сталося щось подібне.

Тому я пішов. Але спершу хочу розповісти тобі про кохання, точніше, те глибоке почуття, яке може виникнути у чоловіка до жінки. Ця пригода змусила мене блукати Притулком, самому стати прибульцем, згадати, що все-таки я не тут народився, а батьківщина, Антоне, вона вирішує все. Я мушу пройти цей шлях, щоб повернутися до неї. Кожен з нас іде тим шляхом, щоб увійти в лоно Матері Землі. Історія мого кохання була проста: я побачив ту жінку і пішов за нею. Моє життя раптом перемінилося; що я роблю біля Воріт, коли не можу допомогти комусь одному? Служити потрібно не всім, а комусь, хто навіть не потребує допомоги, відштовхує її, хіба що іноді попросить ковточок води.

Одне слово, я прагнув зменшити прірву між собою та іншою людиною. Доки зі мною жив мій опікун, я мало про це думав. Та насправді це теж була ілюзія: мене вабило те, що виникає між чоловіком і жінкою у певний період їхнього життя. Те, без чого світ зістарився б. Якби не було отих особливих стосунків, не виникли б ні той, ні наш світи. Це я вичитав з книжок, як і те, що кохання передбачає радість і страждання. І в Притулку воно не може виникнути, бо тут ніхто ніким не володіє, а почуття не такі сильні, щоб перевернути людське життя. Кохання, якщо й спалахне, то невдовзі згасне.

Щось схоже було в мене до тієї жінки. Вона причарувала мене своїм обличчям, ходою, а найбільше голосом, тому я й пішов за нею. Став її тінню, якої вона не помічала і зникла в глибинах Притулку. Усе це, можливо, доведеться пережити тобі самому, і тоді ти покинеш Східні Ворота. Тому запам’ятай: то був найкращий час мого життя. Я відчував справжній біль, став майже таким, як усі люди, я майже наблизився до світла, без якого наше існування в обох світах не має сенсу. Прибульці знали про світло, а я ― ні. Вони відчували його наближення з тремтінням, солодким болем.

Ця жінка, яку я супроводжував наче у сні, зробила мене іншим. Місця не змінюють людей, лише найближчі їм люди чи праця їхніх рук.

Ти певно здогадався, що саме завдяки цій жінці я навчився пекти тістечка з меду, молока, масла та різних приправ. Це сталося, коли вона остаточно зникла з мого життя, тобто я відпустив її. Я хотів створити її образ, бо ніщо так не запам’ятовується, як смак і запах. Ніхто не вмів повторити це, хоч я охоче давав рецепти бажаючим. Я пік тістечка, коли мене охоплював відчай, і роздавав дітлахам, старим жінкам, чоловікам, бо тільки вони можуть ставитися поважно до солодощів, створених з ілюзій, спогадів, бажань. Згодом мене прозвали Кухарем, і саме тістечка допомогли мені забути про Писаря Східних Воріт.

Мене спочатку дивувало, що таке скромне, непримітне служіння Писарем викликало в людей упереджене ставлення. Ти, безперечно, встиг уже це відчути, Антоне. Тільки, поживши серед різних людей, я збагнув, що на межі двох світів прибулець не може зважитися на відверту сповідь. Ти сам свідок: ніхто не вимагає від нього перепустки. Наша робота проста: відчинити двері і впустити кожного, хто бажає увійти. Кожного! Для нас нічого не важить минуле цих людей, нам байдуже, що вони вчинили у тому світі. Хай цим займаються книги в Бібліотеці, перекладені з мови слідів, голосів, запахів, бо я переконаний; цих книжок ніхто не пише. Вони самі себе створюють. Бо, якби їх писали люди, то зробили б з ними те, що роблять у тому світі з усіма істотами та речами: знищують, спалюють, віддають на поталу забуттю. А тут ми лише читаємо книги про себе і про інших. Щоправда, спершу треба зуміти знайти потрібну книжку. Вона, ніби дзеркало, зобразить тебе поруч з тими, про кого написала, і тобі вже судити, чи пасуєте ви одне одному…


Ось такою була розповідь Генріха, що прозивався колись Кухар. Він і тепер деколи пік тістечка для Дитячого Притулку, але вже не для того, щоб пригадати жінку, у слід якої давно перестав ступати, а лише аби потішити дітей солодощами.

Антонові ця розповідь видалася такою простою, ніби йшлося про його життя. Поживи, яку він дістав під час зимової подорожі, могло йому вистачити на довге життя, адже історії, вичитані з книжок, не мали ні запаху, ні смаку, викликали лише тривогу.

Настала ніч, темна і холодна, коли Генріх попрощався з ним і подарував згорточок з трьома тістечками:

― Вони не зовсім свіжі, але це їм не шкодить. Віддаси одне Старому, друге ― Марфі, а третє з’їж сам, коли будеш вертатися.

― А що далі, за тим лісом? ― спитав несміливо Антон.

― Повно місць, де я ще не бував. Непізнані землі Притулку. Ти ж не хочеш іти туди зараз?

― Ні, ― здригнувся Антон, ― я хочу додому. Там був колись і твій дім…

― Я відійшов задалеко від нього. Ну, добраніч! Не сподівався такої зустрічі…

Антон заблукав у темному коридорі. Він все одно не знав би, куди йти, якби навіть мав свічку. Пальці намацували різні двері, але неґречно було б тривожити мешканців цього дому. Було так темно, що здавалося, ніби він осліп і вже ніколи не побачить проблиску світла. Пахло вогкою землею, воском. Невидимі потоки то теплого, то холодного повітря звивалися довкола нього. Нарешті він наштовхнувся на кота, хоч то не мусив бути кіт Якова, а чийсь інший. Той засичав, але Антон озвався до нього ласкаво і попросив вивести з цього мороку. Мабуть, котові було неважко зробити цю послугу. Він потерся об ногу Антона і пішов уперед, нявкнувши перед дверима, з-під яких пробивалася вузесенька смужечка світла.

― Дякую, друже, хоч би куди ти мене привів, ― полегшено зітхнув Антон. Двері перед ним і котом широко розчинилися.

― Вибач, Якове, я заблукав. Тут темно…

― «Хто не запалить свічки, той блукатиме в темряві», ― засміявся Яків.

― Я розмовляв з Генріхом.

― І не повечеряв. Підемо, вам залишили поїсти.

― То ти знаєш?

― Тут усі знають, хто ти і за чим прийшов. Коли довго живеш у Притулку, неважко читати чужі думки і вгадувати бажання. Ну, як, ти задоволений?

― Не знаю…

― То про що ж ви розмовляли з обіду до вечора?

― Генріх розповів мені історію свого життя. Певно, це і те, за чим я прийшов. Хіба не знаю, що мені з цим робити.

― На це у тебе вистачить часу.

― Я знаю.

Антон почував себе дуже втомленим. Утрьох вони пішли назад, але уже зі свічкою, й незабаром опинилися під зоряним небом, а тоді опинились у їдальні, де вже не світилось. Антонові не хотілося їсти.

― Підеш завтра? ― спитав Яків, ― Я досі шкодую, що покинув Старого. Якби не відчув наближення Того, то ще б там пожив. Але нестерпно думати, що Він так близько біля Воріт і може увійти до Притулку.

— Хто?

― Диявол. Моя душа все ще йому потрібна. Мушу сховатися, зробитися непомітним, перезимувати посеред лісу, серед людей, що, як і я, все ще відчувають страх і тому схожі один на одного, як брати.

― Ти певний, що Диявол існує?

― Уночі я знову вірю в його існування. Мені здається, тут ніхто не спить уночі. Буває, приходиш сюди глупої ночі і застаєш повно людей. Хтось латає одежу, хтось сукає мотузку, хтось вирізає з дерева ложку… Ти сідаєш, і теж щось робиш. Майже завжди починається розмова. Кажуть, влітку тут інакше. Ні, Антоне, не так легко подолати ніч у собі! Найтемніше перед світанком, а воїни не звикли воювати із собою. Ми підкидаємо дров. Сиплються іскри, йде тепло… Ми дивимося у вогонь, як зачаровані. Це допомагає.

― Я знаю.

― Власне, ми чекаємо світанку.

― Ти міг би його чекати з нами…

― А що, коли я сидітиму коло вогню з кимось, хто прийшов забрати борг? Пам’ятаєш того хлопця, Ізидора? Він нагадав мені його! Здатний розвалити всі мури власною одержимістю, невтішний у тому, що втратив… Оця невтішність найбільше мене тривожила, бо це одне з його імен.

― Ти помиляєшся…

― Можливо, але страх і досі зі мною. Обережність ніколи не завадить. А пам’ятаєш ту дівчинку?

І Антон раптом згадав дівчинку, як він вів до будиночка Старого і як тоді у його свідомість увірвалася похмура реальність того світу. Як він міг забути, з ким пов’язувалося це видіння!

― О так, тоді випав перший сніг!

— Я уявив собі, як невтішність змусить колись хлопця шукати цю дівчинку, і якщо вони зустрінуться, станеться щось страшне. Цей хлопець усе ще не вірить, що приносить нещастя. Ти ж знаєш, що і в Притулку можна почувати себе нещасним? ― і не чекаючи відповіді, Яків продовжив: ― Життя, що тут, що там ― ніби сон, від якого прагнеш прокинутися, а не можеш. Питаєш себе: невже я той чоловік, який боїться Того, чийого обличчя ніколи не бачив? Отож я так злякався Ізидора з його розгубленою посмішкою і тихим голосом, що пішов…

― Ми вважали, що тобі настав час піти. Я сподівався тебе наздогнати по слідах. Але сніг усе падав, я навіть згубив дорогу. Біля села, коли я заблукав у тумані, мене знайшов кравець Ян, ― і все обійшлося. А то б я і досі там блукав. Хтозна, як доведеться повертатися…

― Так, неблизька дорога. Колись я знав, що таке вертатися додому. Про котів кажуть…

Кіт розплющив очі й уважно подивився на Якова.

― Так, котику, кажуть, що ви прихиляєтеся до домівки, а не до людини. Але то вигадка! Прихиляються до того, що люблять найбільше. Любов ― це дім, який треба знайти. Він ― світлий і теплий. Я і кіт знаємо, що наша надія не марна. Поки ми вийдемо через Західні Ворота, у нас знову не залишиться нічого, крім цієї надії. Туди сходяться всі, бо це Ворота Надії, а Східні Ворота ― це Ворота Відчаю…

Мабуть, Антон заснув і йому приснилися ці слова, такі вражаючі й несправедливі. Прокинувся від холоду. Сидів за столом, схиливши голову на руки поряд із порожньою мискою. Ні Якова, ні його кота не було. «Ще ніч», ― подумав Антон і знову заснув на мить.

Х

Одного весняного полудня через Східні Ворота увійшов дуже старий чоловік, ноги якого тремтіли від слабкості. Міг би одразу знайти для себе втіху: побачити, як цвітуть яблуні, але цього не сталося. На додаток до найбільшого лиха, немічної старості, він був ще й сліпий. Зворушений цією безпомічністю, Антон посадив старого під яблунею і став розповідати, як виглядає ця яблуня, які на ній будуть яблука: спочатку маленькі зелені, а потім великі й червоні. Бо просто яблуні не існує: цих дерев багато і між ними є щось спільне. Але людині не дуже потрібне це спільне: воно не викликає почуттів і їхнього найбільшого вияву ― насолоди.

Проте старий, хоча й до серця його увійшло трохи радості, здається, не усвідомлював, куди він потрапив. Антон подумав, що слова його надто вбогі. Він пам’ятав багато слів із книжок, але вони залишилися йому чужими.

― Де я? ― спитав прибулець, коли Антон розчаровано замовкнув.

Ці слова приголомшили Писаря Східних Воріт, бо були незмінні й справжні, як золото.

Через якийсь час він повів прибульця до ошатного будиночка Старого, незадовго перед тим побіленого, серед вишень і слив, що вже одцвіли. І коли двоє старих зустрілися, то одразу зрозуміли одне одного, хоч сам Антон нічого не збагнув з їхньої розмови. Але йому стало легше на серці. Щоби стати добрим Писарем Східних Воріт, треба змінюватись, як течія ріки. Опинятися на місці прибульця, ототожнювати себе з ним. Але як же тоді залишатися самим собою, залишатися коло Воріт, а не розчинитися в глибинах Притулку? Стати досконалим в такий спосіб ― ось що було важливим для Антона.

Золоті двері тепер були лише знаком, символом, а не пророцтвом. Антон волів навпомацки йти до них, тільки б не питати поради в Лі, який завжди був поруч і по черзі нагадував йому кравця Яна, режисера, Леонтія, Семмі, Якова і Генріха на прізвисько Кухар. Кожен з них володів частиною мудрості, а Лі ― всім безумством, нічого не прагнучи, втішаючись маленькими радощами буття: чаєм, повітряними зміями, озерцем з рибками, співом щиглика. Лі був наче вітер чи голос флейти, прозорий, як вода у ставочку, вимощеному плитками з річища потоку.

Натомість Старий був непроникний, як камінь, чиє серце б’ється рідко, зате надійно.

Антон, як завжди, трохи затримався, спершись на одвірок, щоб побачити реакцію Старого на чергового прибульця. Той сидів на ослінчику, бо ноги не слухалися. Важко було повірити, що він подолав пустелю. І тут Старий сказав те, що безмежно здивувало Антона:

― Навчи мене своєї мови, брате. Будемо удвох розмовляти.

І прибулець простягнув до нього руки й швидко заговорив співучою пташиною мовою, з якої Антон не міг зрозуміти жодного слова. Бо у Притулку усі могли порозумітися між собою. Тут було інакше, ніж у тому світі. Кожному здавалося, що він розмовляє рідною мовою і йому такою ж відповідають. А Старий поважно кивав головою у відповідь, потім вимовив слово, яке найчастіше чув від прибульця, від чого лице того прояснилось і він аж помолодшав.

Антон тихенько зачинив за собою двері. Треба було вертатися до Воріт і чекати іншого прибульця. Відколи він повернувся з мандрів, відчував потребу зосередитися на собі, і хоча праця Писаря не надто сприяла цьому, мусив якось узгоджувати ні дві різні речі, бо не був схильним до рішучих вчинків.

А обидва старі, забувши про втому і вечір, що насувався з темною хмарою, розмовляли між собою. Старий пізнавав усе більше слів, які позначали почуття та образи світу прибульця. Перш ніж настала ніч, його життя постало перед ним як на долоні.

То була трагічна історія чоловіка, що лишився останнім зі свого народу, у якого спочатку відібрали землю, воду і хліб, а тоді і його дітей. Щоб зберегти мову свого народу, цей немічний дід віднайшов для неї Притулок, бо його слабке зболіле тіло не могло довго берегти цей скарб.

Коли Старий пізнав цю історію, він прийняв її до свого серця і сказав:

― Тепер ми двоє знаємо цю мову. Спочинь, брате, ти втомився.

Він поклав прибульця спати на своє ліжко, укрив, щоб не змерз, потім ліг поруч, і вони заснули, як два брати, що не бачили один одного сто років. З ночі на день, з дня на ніч переливалося життя у Притулку. Кожен прибулець проходив шлях, що починався від Східних Воріт і закінчувався Західними. Не був він надто тривалим. Завдяки безупинному рухові, де кожна дрібниця, якої б ніхто не помітив у тому світі, була належно оцінена. Затьмарений погляд, погаслі очі у Притулку відновлювали ясність і гостроту. Пелюстка шипшини, ненароком торкнувшись щоки, змушувала здригатись усе тіло; крапля роси містила в собі відображення всього, що переживали цієї миті небо і земля. Наставав час, коли людина починала розуміти, що все сховане в ній самій, що вона стає Притулкам, цією скринькою, де зібрані псі скарби минулого, майбутнього і теперішнього. Вона поверталася у той світ, де ніхто не йняв їй віри, де смерть забирала в неї все, чим вона володіла, часом встигала заледве показати якомусь нещасливцю дорогу до Притулку. Хоч як це дивно, попри різні фантастичні чутки про рай, острів блаженних, землю обітовану, кожна людина підсвідоме бажала знайти місце, де вона була б захищеною, як у лоні матері. Усе досконале закінчується там, де починається. Недосконала істота має шанс стати досконалою ― або змиритися з незавершеністю власного буття. Жодна дописана книга не є досконалою, але незакінчене слово, обірвана фраза відкривають шлях у безмежність.

Тому книги з Бібліотеки створювали себе самі: їх ніколи не можна було прочитати двічі, як і ступити, згідно з вченням Геракліта, двічі в ту саму річку. Книги потребували опіки. Хтось мусив захищати їх від вологи, мишей, черв’ячків. книжників, щоб зберігалася їхня зрима суть, бо книгу не можна знищити, як і душу. Спалена, зітліла, вона оновиться рано чи пізно у тому або цьому світі, якщо виникне у ній потреба. Книги ― це Фенікси, вважав Лі і для втіхи запускав у небо паперових феніксів, що виглядали дуже пишно під вечір, коли сонце зменшує силу. Але не тому Лі опікувався Бібліотекою, так само, як Антон опікувався Східними Воротами, лагодячи тріщини у мурі, змазуючи дьогтем завіси. То була лише зрима суть їхніх справ.

Насправді дотепний, усміхнений Лі належав небу. Таких на його батьківщині називали безсмертними, а в Притулку навіть Старий не пам’ятав, коли Лі з’явився вперше. Той міг зникати на багато років, а потім несподівано, але вчасно, повертатися до своєї Бібліотеки. І вона одразу оживала, змінюючись на очах. Одразу знаходилася потрібна книжка, наче пташка перепурхувала з полиці до рук. Лі запарював чай, розчиняв навстіж вікна і йшов провідувати сусідів з незмінним щигликом на плечі. А тим часом з неба спускалася хмарка і наповнювала ставочок водою, у якій плавали золоті рибки. Чи ж не був це доказ толерантності Притулку? Хто ж іще оминав Східні й Західні Ворота, ніби їх не існувало? Ніхто. Якби таких, як Лі, було багато. Притулок перестав би існувати, і хтось не зміг би пройти єдиний шлях порятунку.

Не тільки зрима, а й незрима суть Бібліотеки потребувала опіки. Комусь потрібно було розмовляти з книгами, щоб вони не почували себе самотніми.

Цього погожого весняного полудня Лі годував рибок крихтами і вже хотів заграти їм на флейті, коли почув дзвоник від Воріт. Він на мить завмер, а тоді сказав рибкам:

― Даруйте, зараз не можу грати!

Руки його наче ослабли, а подих став, як у звичайного смертного, що через хвилювання чув биття власного серця.

Безмежно вільний, як небесний птах, Лі потребував Притулку не менше, ніж той його. То була загадка, що мала безліч відповідей, але тому ― жодної. Більшість людей жила у вигаданому кимось світі, але такі, як Лі, жили у вигаданому ними самими лише для себе. І вони могли зрозуміти одне одного, бо всіх чекало одне закінчення ― їхній світ мав скінчитися разом із ними.

Лі добре усвідомлював небезпеку, яка чигала на Писаря Східних Воріт Притулку. Чекання висушує серце, як вітер ― росу. І те, що він не міг бути кимось іншим, лише самим собою, робили Антона нерішучим.

Ті, хто виходить через Західні Ворота, уже не потребують досконалості. Досконалість ― небажана ніде, вона гірша за смерть. Але ті, що вирушають на Захід, мріють про неї. Можливо, Лі колись виходив через Західні Ворота і бачив обличчя Писаря, що опікується їхньою зримою і незримою суттю. А то звідки він знав би про це?

Лі пішов до Бібліотеки, полишивши рибок доїдати крихти, а щиглика літати в садку. З вікна він побачив старого чоловіка, наче вкритого попелом зі спаленої домівки. А ще він помітив, що старий не бачить. Мабуть, осліп, побачивши колись таке, від чого душа його і зір оповилися найчорнішою темрявою. Лі заплющив на мить очі, щоб відчути цю темряву А потім глянув на Антона, щоб побути ще й Писарем Східних Воріт, відчувши, як наповнюється нехіттю, як усе його єство бунтує проти страждань і безнадії. Але й це тривало лише мить. Лі повернувся до себе.

Писар Східних Воріт ступав нога в ногу зі старим, зосередившись на тому, щоб допровадити його туди, де закінчуються повноваження Писаря. Він не міг, як Лі, злетіти до хмар й простежити увесь шлях прибульця. Лише Лі зумів увібрати в себе істоти, краєвиди, явища, думки і залишити при цьому вдосталь порожнечі, без якої не може існувати світ. Навчити цьому він не міг, бо це вчення приходить раптово, ніби спалах світла. Та й не триває довго: як найчистіше джерело, замулюється. Або ти йдеш, а досконалість залишається тому, хто йде слідом.

Якось пробудження настало для Лі, коли він побачив ранок після дощу, увесь залитий золотавим світлом, краплину роси на листку, яка поволі зникає від сонячного променя. Але таке можна собі уявити. Треба було ще увійти в цей ранок, ступити на прохолодну вологу землю, злитися з буттям, щоб із душею відбулося те, що з тілом: вона змила із себе пил і бруд. Тіло й душа, почуття і розум більше не розірвані, їх не можна розділити. Це ― як гра на флейті: ритм дихання творить музику однаково приємну деревам, квітам, золотим рибкам і навіть людині.

Тим часом сліпий прибулець з Антоном поволі віддалялися. Антон уподібнювався тому, кого провадив, і, здавалося, був слабшим за нього: повільна хода, схилені плечі, готовність піти в небуття щомиті. «Що ж, ― подумав Лі, струшуючи із себе невидимий пил безнадії й приреченості, ― ні горе, ні радість не можуть існувати одне без одного. Але так не повинно бути». Лі обернувся до книжок, які шукали істину, але ніколи її не знаходили. А він служив їм у країні, що починалася від сходу сонця і закінчувалася його заходом. Бо Притулок і вимірюється не простором, а часом. Зовсім небагато мине часу, коли Лі покине Притулок, щоб повернутися туди аж тоді, коли не залишиться нікого, хто б пам’ятав його.

Коли люди живуть разом надто довго, їхні душі втомлюються і вони починають живитися одна одною. Може, саме тому люди помирають?..

…Стара Марфа підіймає дерев’яне віко скрипі, виймає звідти чисту, хоча й стару, чоловічу сорочку. Коло коміра пливуть два струмки вишивки, чорний і червоний, геть вибляклі. Так, думає вона, ця підійде. Його одежа годиться хіба на ганчір’я, а ще ліпше її спалити. Знаходить штани, а на самому споді повстяні капці, м’які й приємні для втомлених, зранених ніг. Вона знає, що таке йти пустелею, вона знає, як це слухати вдень і вночі плач покинутих напризволяще душ, що означає залишати тих, чиє життя відміряне і відрізане, а нитка твого тягнеться безконечно. У щасливих життя коротке, у нещасливих ― довге, старенький. Єдине, що я можу для тебе зробити, це розповісти свою історію, яка, наче дві краплі, подібна до твоєї. Старечі історії завжди закінчуються однаково: безпомічністю, самотністю, мовчанням, зраненим серцем. Я нагрію води, прикладу до ніг цілюще зілля. Ти матимеш дах над головою, кашу для свого беззубого рота, теплу піч взимку і влітку. Поки я поратимусь, ти дріматимеш і зберігатимеш у собі життя. Воно потрібне тобі, щоб приєднатися колись до душ, котрі жалібно плакали, проводжаючи тебе через пустелю. Вони чекають на тебе: їм холодно і порожньо, вони не знають, куди їм подітися. А ти одного разу винесеш Їм світильник.

Марфа не почула кроків, і голос Ізидора змусив її здригнутися:

― Бабусю!

Хлопець кликав її, як малі діти, котрими вона опікувалась першою. Ті діти, по яких завжди приходили не дуже молоді жінки, які у тому світі могли ще стати матерями. Ізидор сидів цілими днями в своїй кімнаті, хоч надворі була весна в розпалі. Казав, що його засліплює сонце і через те болить голова.

― Бабусю, хто то був?

― Старий чоловік, та ще й сліпий, бідака.

― А. а… ― розчаровано протягнув Ізидор,

― Почекай, синку…

― Щось треба допомогти?

― Принеси води.

― Добре, ― кивнув Ізидор і побіг виконувати прохання.

Уява Марфи поставила поруч прибульця, чиє тіло згризли час і нещастя, і молодого хлопця. Серце її переважило на терезах болю у бік хлопця, якого має вилікувати час, але з часу ― недбайливий лікар. Минула осінь, зима, вже весна в повному цвіту, а гарячка Ізидора не спала. Усе озирається він на браму: може, прийде та, кого він загубив, щоб міг торкнутись її рукою і зазирнути в очі. Бо тут лише тінь її блукає в темряві по кімнаті, часом зітхає, часом кличе його. І Марфа мала б сказати йому, Марфа, яка пізнала сотні людських доль, що повторювалися:

― То не Настуня, то сумління твоє плаче і кличе тебе. Не шукай його, не озирайся… Я не хочу бачити ран твоєї душі.

Але вона нічого не сказала. Куди пішов би цей хлопець, що й досі вважає, ніби перебуває в тому світі? Він міг би жити у ямі, вирваній бомбою, чи під мостом, бо Притулок був для нього лише притулком тіла. Бачила Марфа й таких байдужих, і не одного, але ніхто з них не кликав її «бабусю», не тулився до неї серцем, наче курчатко до квочки, коли на землю падає тінь яструба.

I, певно, так мало бути. Хтось інший скаже Ізидорові слова, що стануть гіркими ліками для нього. Зрештою, Марфа не бажала цього. Коли вона дивилася в очі Ізидора, їй здавалося, що його божевілля ― це мудрість. Вона ніби тонула в його очах. Це траплялося з кожним, хто хоч трохи наближався до Ізидора. Він затуляв собою все і змушував кожного переживати його втрату. Може, тому пішов Лікар, чия душа майже йому не належала.

Марфа теж піддавалася чарові хлопця, забуваючи про небезпеку. Розпач, чекання, туга не знаходили у ньому виходу. Як же міг Притулок відчинити йому ворота руками Антона? Які ліки він мав для Ізидора? Терпіння? Час? Спокій? Ці млини, які перемелюють найбільше людське горе. Чи дім, втрачений ним, золоте дитинство? Але в таких, як Ізидор, дім став пусткою, а дитинство ― одвічним тягарем, якого вони не можуть позбутися, Ізидор не помічав, що Лікар покинув Притулок, а Джон Сміт пересиджує цілі дні на горі, й тільки голод його змушує сходити вниз. Про нього зараз і йтиме мова. Дві сили боролись у його душі: сила покаяння і сила прощення. Якби він поклав їх на шальки терезів, жодна з них не переважила б іншої: кривда, яку йому заподіяли, і кривда, яку заподіяв він. Хоча Джон Сміт убивав убивць і сам міг стати коли-небудь жертвою, щоб здійснився Закон Рівноваги, Мадонна дала йому інший шанс.

Мешканцям Притулку таке виокремлення божественної суті здавалося дивним і не зрозумілим. Вони мали в собі її частинку, але ніколи не уявляли її поза чи над собою. Щоправда, у часи, коли всюди панувало ідолопоклонство, навіть у Притулку були храми. Нині від них залишилися самі руїни. Це сталося тому, що цей цикл завершився, віджив себе.

Кожен прибулець на початку шукав безпеки, а не спасіння. Щоб почуватися справді в безпеці, потрібно оновити кожну клітинку свого тіла, щоб тебе ніхто не впізнав у тому світі й не повернув знову в рабство. А таке бувало, коли Притулок лише створював власний образ: повернувшись дочасне у той світ, людина зазнавала ще більших нещасть, втративши вакцину проти них. Через те Притулок занепадав, поростав руїнами, хоч і тоді у ньому можна було знайти грядочку з городиною, комин, з якого підіймався дим, а на ґанку ― чистенького доброзичливого котика. Бо навіщо Притулкові марнославні палаци, які не додають людині гідності, а роблять її рабом? Людині, чиє життя має текти як струмок, зі Сходу на Захід.

Джон Сміт цієї першої весни у притулку переживав нелегкі часи. Він сподівався, що в житті настануть якісь зміни. Не чекав допомоги ззовні. Ще тоді, коли він переховувався у цементному містечку, навчився тримати язик за зубами. Джон Сміт ніколи не мав друзів: у тому світі легко було наразити ся на зраду. А в Притулку він не бачив нікого, хто б, викликавши його на відвертість, допоміг забути минуле. Надмірна обережність супроводжує тут кожного, хто починає жити у Притулку.

Важко звикати до миру, коли ти повернувся з війни.

З гори Джон Сміт бачив ознаки життя: дим із димарів, будиночки, шляхи, часом людей, схожих на мурашок. Серед них могли бути й ті, хто, подібно до нього, прагнув пізнати радість. Але також і ті, хто колись ховався від нього, його колишня не впіймана здобич. Якби вони зустрілися, сталося б щось жахливе: Притулок втратив би сенс. Ніхто не заглядав так глибоко в душу Джона Сміта, щоб підтвердити чи заперечити ці побоювання. У Притулку немає ні учнів, ні наставників, ні володарів, ні підданих. Є лише Писар Східних Воріт і Писар Західних, які відчиняють двері, нічого не питаючи, бо кожному, хто стукає у ті двері, слід відчинити.

Хоча Джон Сміт і не відважувався поки що спуститись у Долину й піти дорогами Притулку, він і гадки не мав жити на горі відлюдником. Гора не належала йому так само, як і будь-що, Єдине, з чим він не міг би розлучитися, це з образом Мадонни. Вона стала для нього матір’ю і сестрою, яких він ніколи не мав, і, певно, сама стомилася блукати незатишними просторами неба і землі. Але, як тільки він починав зводити для неї дім, стіни розсипалися. Отоді Лі розповів йому історію Сізіфа, чоловіка, що мусив без упину котити камінь на гору, бо насмілився покепкувати з богів. Джон Сміт здвигнув плечима:

― Це не про мене.

― Звісно, не про тебе, ― погодився Лі. ― Усе, що трапилося з тобою, ― тільки твоє.

Джон Сміт не образився. Але, коли залишився сам, запитав:

― Чи я колись скривдив тебе, Мадонно? Чого ти хочеш від мене?

Він не вивчав Закону Божого, вулиця не навчила його поважати щось інше, крім сили та грошей. Та й мова лишалася досі дикою та грубою.

І тоді перед очима виник образ з далекого дитинства: глухонімий, з тих, що ходили дорогами, продаючи церковні календарі, образочки та молитовники. Як він штовхав із хлопцями старого і той з усім своїм непотребом падав у калюжу. Цей гидкий спогад охолодив йому серце. Деякий час Джон Сміт не підіймався на гору, а блукав з темним від болю лицем берегом маленької річки. Іноді йому хотілося вхопити Лі за плечі й вигукнути:

― Чому я вибрав це каміння, яке не можу стулити докупи? Ти ж знаєш, ти все знаєш, прочитавши стільки книжок.

Щоб жити в Притулку, треба уявити собі нове життя, а Джон Сміт не міг. Він лише сховався від переслідувачів. Лікар міг зі своїм котом шукати цілюще зілля, Ізидор ― допомагати двом старим. Лі ― сміятися, Джон Сміт будувати щось на пагорбі, але то не була робота. Справжня робота відбувалась у душі. Вона полягала в тому, щоб, залікувавши рани, приспавши біль, знайти єдиний шлях, який допоможе повернутись у той світ, хоч ти йому не потрібний. Зате ти матимеш надію, що все колись зміниться.

Внутрішній світ Сміта й досі був обмежений. Ніщо так не розширює його межі, як мудрість, і ніщо так не звужує, як знання. Єдине тістечко Генріха, яке Антон з’їв по дорозі додому, мало смак свободи, що для нього означало дуже багато. Адже Генріх показав йому всі пастки, які чигатимуть на нього у майбутньому, щоб затягти до кола, що не має ні початку, ні кінця. Проте, казав Лі, не знайдеться і двох однакових речей: зовнішня схожість не виключає внутрішньої протилежності.

Одразу після повернення Антон багато міркував над тим, як йому уникнути пророцтв Генріха. Пробував зосередитися на тому єдиному видінні, котре дало б йому силу: золотих дверях. Натомість відчував лише тягар обов’язку. Він вагався, чи буде розумно скинути його з плечей, чи не порушаться через це підвалини Притулку. Адже він прожив тут достатньо, аби відчувати, що кожен крок, кожен жест, усмішка, не кажучи вже про слово, змушують Притулок здригатися. Тільки той, хто прожив тут роками, міг завважити цей трепет.

Прибульці ж зовсім не знали про це: їхні сліди лишилися в інших землях, трепет яких вони не могли відчувати. Надто багато кипіло тут пристрастей, надто багато небезпек чатувало на кожну істоту. І люди приходили сюди не так, як слід приходити в життя ― нагими і чистими. Їм важко було відділити від себе одяг і думки того світу, бо вони вже й не знали, які ж насправді їхні помисли. Приходили отакими до Воріт, і Писар відчиняв їх перед ними. Це ж на нього ніби падала провина: чому він не відібрав у них цей тягар? Щоправда, ніхто не дорікав Писареві: надто багато довелося зазнати страждань, щоб іще довірити власну ношу плечам чужої людини, обличчя якої нічим не нагадувало осяйного лиця Божества.

Докори сумління міг відчути лише Писар. Але прибульці відходили, потім він бачив їх зрідка, йому здавалося, що вони відпочили: очі стали прозорими, зморшки розгладилися… Згодом вони змінювалися щораз більше, аж до невпізнання, як міг бачити Антон під час зимової подорожі. Для нього, котрий зовсім не знав того світу, постійний неспокій, сумніви здобули ніби невіддільної риси людини. Він мріяв приєднатися колись до прибульців і вийти через Західні Ворота Притулку вже кимось іншим.

Віднедавна Антон відчував рух, час, спотикався іноді об нього, падав. Час набував вигляду каменя, дерева, грудки криги, завдавав болю. Адже коли він порядкує в господі, доглядає кіз, порається в садку та на городі. Яків, колишній Лікар, усе далі відходить від нього, і Генріх на прізвисько Кухар теж не залишиться у Притулку… Попереду в них ― не прополювання моркви та цибулі, не спокій, а щось несподіване, нове, те, що вони заслужили, зумівши нарешті покинути старі одяг і думки. Але й тут сумніви не покидали Антона. Чи варто йти. у безмежність, яка не може дати людині нічого, крім самотності?

…Настав ранок після того, як прийшов сліпий прибулець. Він ще спав, негарно розтуливши зморшкуватого рота. Старі легше звикають до Притулку. Вони знають, що неможливо повернути молодість і силу, і потребують зовсім мало. Сюди приходить їх небагато: за віком людина уподібнюється до тієї землі, з якої постала, ― висохла, вона розсипається на порох.

Старий встав тихенько, щоб не потривожити сну свого брата. Вмився коло криниці і замість того, щоб повернутися до хати, розпочавши звичне щоденне коло, рушив помалу стежкою, що вела до річки. Там він сів на великий камінь, на якому полюбляв відпочивати Лікар, що зимою покинув їх. На кущах ще не зовсім розгорнулося листя, і вони просвічували на сонці. Трава була всіяна квітами кульбаби, у тихій заводі жаби стерегли прозорі грона ікри. На замуленому дні таємничо коливалися стебла затопленої трави, з крихітних нірок хтось випускав бульбашки повітря. Тінь Старого водяні жителі не сплутали з хмарою, якої можна не боятися. Нарешті Старий збагнув, що своєю тінню не дає сонцю як слід прогріти воду і бентежить маленьких істот. Він трохи відсунувся. Сонце приємно гріло йому спину, не хотілось вставати. Він нічим зараз не відрізнявся від того хлопчика, який сидів на березі, спостерігаючи за польотом пташок, комах і життям на дні річки. Сонце розтопило старечу кригу, і той хлопчик вивільнився; кинув у воду сухий патичок, що сполохав усе підводне царство. У світі людей таке спричинила б з’ява велетенського птаха, схожого на тих, що їх випускав у небо Лі, тільки не паперового, а з плоті й крови. Той птах не мав би на мислі ні злого, ні доброго, просто літав би собі, дихаючи свіжим повітрям, але людей охопила б паніка, лише декого ― радість, бо побачити диво ― означає скинути із себе пута буденного існування й вилікуватись від туги чистою радістю причетності до чогось незвичайного. Голод душі можна заспокоїти і прекрасним, і жахливим.

Старий спробував згадати власне ім’я, але не зміг. Нічого, можна придумати інше. Для старих людей їхнє ім’я багато не важить: вони не роблять ні добрих, ні злих вчинків, як і малі діти. Однак не годиться помирати без імені. Воно не дозволить твоїм нащадкам загубити їхні імена.

Старий заплющив очі й уявив дорогу, якою піде зі своїм братом. (Це трапиться влітку чи ранньої осені). Дорогу, встелену м’якою пилюкою, нерівну, звивисту з пагорба на пагорб, з ночівлею у чужих домівках. Вони шукатимуть когось зі свого племені, а якщо не знайдуть, вчитимуть мови кожного, хто побажає, і так непомітно перейдуть у той світ, і там робитимуть те саме, продовжуючи життя мові, яка є їхньою матір’ю і сестрою.

І нарешті прийдуть до тієї землі, що належала їм колись, і розмовлятимуть з нею мовою, яку зберегли. Ніколи не сумнівайся, що це потрібно: повернути душу неживому.

― Я так довго чекав тебе, брате… ― прошепотів Старий і очі його наповнилися слізьми. ― Ти брат не по крові, а по духу. Ми підемо, хай навіть нас поб’ють камінням і ми помремо без імені. Я обріс мохом, як камінь, але серце моє все одно билося. І я нікуди не йшов, хоч усі вже давно пішли шукати нову долю. Але тепер, твоє тіло відпочине. Ми підемо удвох. Я не покину тебе, брате. Будемо один одному поводирями. Я прожив багато років у будиночку коло Воріт і бачив кожного прибульця, чекаючи на того, з ким доведеться продовжувати шлях. Я не знав, хто це буде ― чоловік, жінка чи дитина, молодий чи старий ― але знав, що він, як і я, не зможе йти далі на самоті. Самотністю наповнений світ людей. Щоб її позбутися, вони здатні на самогубство, вбивство чи зраду. Я знав, що той, хто прийде, буде найбагатший, бо не покине тягар ради забуття. Я допоможу розділити його, брате… Доля послала мені це щастя, і вона ж дасть силу дійти до нашої батьківщини. Я тут так давно, що забув власний біль, а тільки він робить людину людиною, породжує в ній любов і співчуття.

Отак говорив Старий, сидячи на березі ріки, а його брат, усе ще самотній, спав і йому снилося зимове дерево посеред безмежної білої пустелі, яке повільно йшло назустріч…

XI

Антон, Писар Східних Воріт Притулку, похапцем снідав молоком і коржем на порозі хатини. На нього чекало багато роботи. Спершу треба було пустити кіз пастися на той схил пагорба, що зараз найкраще прогрівається сонцем. Ранок був холодним. Якесь роздратування змушувало Антона поспішати. По небу швидко бігли хмари із сірими обпаленими краями. Зліва від нього був мур Притулку, темний і слизький від весняної вогкості, а справа ― доріжка, що вела до Бібліотеки. Антонові бракло простору й повітря, і через те сили, аби почати довгий день. Він зітхнув, допивши останні краплі молока. «Що трапилося б, якби у Притулку були всі такі, як я? ― подумав він з гіркотою. ― Хто навчив би нас будувати житло, саджати дерева, читати книжки? Хтось мусив би. Притулок не може існувати без того світу, отже, той світ ― старший і різноманітніший. Тільки не всі можуть у ньому жити. Чи зможу я?» Ніколи не був він ще так близько до Західних Воріт. Ніби стояв на порозі, вдивляючись у той світ, вгадував, що його там чекає. Він знав, що краєвиди в обох світах схожі, але люди того світу не в злагоді з ними і намагаються їх змінити.

Кози не хотіли довго чекати. Антон провів їх на сонячний схил пагорба. Можливо, сонце ще загляне туди. Просто вранішній туман не пускає промені до короткої, але густої трави. Антон мовив козам кілька ласкавих слів і подався до Воріт. Зимова подорож поволі забувалася, почуття тьмяніли. Він дедалі рідше згадував Якова, Яна, ту жінку без рук, і Семмі, який хотів перебратися до неї, щоб об’єднати їхні скалічені тіла. Йому таки пощастило знайти Генріха і запам’ятати його скупу розповідь слово у слово, хоч вона не дала надовго поживи розуму.

То була історія, яку він міг прочитати у Бібліотеці. Тоді вона вразила Антона, бо він чув її з уст живого свідка. Але не зміг упізнати в ній себе, бо його там не було насправді. Кожен, кого він зустрічав під час подорожі, бодай на хвильку розкривав перед ним душу, але ніхто не вимагав від нього того самого. Антон не знав про самотність подорожнього, і взагалі про самотність. Бо був настільки самотнім, наскільки повинен бути самотнім Писар Східних Воріт Притулку, а може, ще більше. І коли він це усвідомить, то не зможе бути Писарем Східних Воріт, бо осліпне від самотності, яка підніметься йому до очей.

Млявість, учорашня втома налягли на плечі, аж він згорбився, і, якби хтось побачив Антона зараз, то знову помітив би схожість з учорашнім прибульцем. Бо Лі, помічаючи зовнішню схожість, мав на увазі внутрішню.

Став накрапати дощ і невдовзі здійнявся вітер. За якусь хвилину стежку вкрили білі пелюстки яблунь, а сам Антон змок до нитки. Небо зловісно нависло над Притулком. Антон добіг до хати і відгородився від негоди дверима.

Дощ був прикро холодний. Якщо буде до вечора падати, то по його роботі. Антон розпалив у грубці, яка ще віддавала тепло з учорашнього вечора, і перебрався у сухе. Від холодного дощу лице аж горіло. Дощ не припинився. Вітер спрямував його струмені просто на шибки. Вода, що стікала, викривила образ світу. Здавалося, падає сніг.

Антон зауважив прилиплу пелюстку на зап’ясті. Коли знімав її, у пам’яті виринув забутий спогад: ніжний доторк маленької руки, яка прагне сховатися в його долоні. Коли ж це було? Ліхтар, у світлі якого танцюють сніжинки, земля, що стала каменем, чорне провалля вулиці?.. Він наморщив чоло, намагаючись позбутися страху, спричиненого темрявою.

Надворі ще більше потемніло. Бризнула вода, коли Антон підійшов до вікна, намагаючись прикрити його щільніше; він інстинктивно прикрив очі. Маленька рука висковзнула з великої долоні, залишивши у ній відчуття м’якого тепла. Він втратив її, не знав, де шукати, і жаль стиснув йому серце. Може, це власне дитинство приходило нагадати про те, що воно беззахисне і перед дорослими, і перед їхнім досвідом?

Дощ минувся, але сонце уже не виглянуло цього дня. Лі спостерігав за хрущем, якого вода змила з вишні, що запізнилася із цвітом. Хрущ повзав по столу з мокрими крилами, чудове створіння, наче викуте з металу, яке невдовзі скине крила і сховається у землі, ніби після цвітіння дерев нічого кращого вже не буде. Зараз хрущ про це не думав. Його дратували незвичні обставини, в яких він опинився. Лі перейнявся не хвилюванням хруща, а його відчуттям змарнованого часу. Цей час тік повільніше, ніж дощ, що падає з неба, важкі струмені води, які полегшують життя хмарам, перетворюючи їх на тінь. Кожна хвилина наземного існування цієї істоти була б місяцем для людини, і ось так марнувалася. Намоклі крила сповільнювали рухи хруща. Лі взяв його між долоні, намагаючись висушити. Жодна комаха не дає стільки втіхи, скільки хрущ з його важким тілом і маленькими легкими лоскітливими лапками. Шкіра на долонях Лі стала чутливою, як у дитинстві.

― Усі мої сльози ― це дощ, ― прошепотів Ізидор, притиснувши чоло до шибки, по якій зі зворотного боку текли струмені води. Час хруща і час хлопця збіглися в цій миті існування, хоч то не Ізидор тримав хруща в долонях. Зараз вони обоє не належали собі, а перебували у полоні, що рятував Їм життя, хоч багато подібних до них істот гинули, захлинаючись кров’ю, сльозами чи водою. Їхні тіла втрачали рух і життя, перетворюючись на непотрібні предмети, не встигнувши відчути подиву перед таємницею існування. Їхній жах перед небуттям підіймається догори невидимим туманом, у якому може заблукати той, хто залишився тієї миті живий.

З вікна Ізидор також бачить викривлене зображення світу. Він боїться грому, якого ще нема, але саме його очікування страшніше. Грім змінює життя: через нього він втрачає все. Світ за вікном загрозливий, шибки надто прозорі й тонкі. І все це тому, що те ж саме відбувається у свідомості Ізидора. Так довго із цим жити ― нестерпно. Лагідний тихий хлопець наодинці з собою перетворюється на здичавілу істоту, яка ладна на все, щоб вирватися з чіпких лабет відчаю.

Хлопець босоніж скрадається до кухні, звідки лине теплий дух їжі. Двері ― напівпрочинені. Стара Марфа сидить на ослінчику, на колінах у неї ніж, поруч баняк із начищеною картоплею. Очі заплющені, вона вся віддалася ритмові дощу і пісні, яку співає, яка має вже тисячу літ, слів якої не зрозуміти, бо вони не призначені для чужого.

Павуки спускаються зі стелі, засновують усе павутинням, під яким зникають вогонь і сама Марфа, ті, без кого не може існувати Притулок. Лише пісня змушує тремтіти павутиння. Її на згадку про себе залишить Марфа.

Ізидор витирає лице, наче павутиння зачепило і його. Ніж на колінах у Марфи перетворюється на бритву в його руці, що її учора нагострив для нього Джон Сміт. Бритва для гоління розсікає зап’ястя лівої руки так швидко і легко (Джон постарався), що Ізидор спочатку бачить кров, а потім уже відчуває біль. І, здається, чує Грім, бо щось тріскає йому в голові й гаряча хвиля заливає все тіло.

― Усе, ― шепоче Ізидор, задихаючись від жаху. Він відчиняє вікно, підставляє скривавлену руку під дощ. Його кров змішується з кров’ю неба, бо всі води ― це життя, а життя ― це кров. Жодної думки не виникає в голові. І Настуня не приходить до нього, щоб із зойком вхопити його руку і сповити у свою хусточку. Вона чекає, коли він сам прийде до неї.

Ізидор заплющує очі. Дитинство витікає з нього по краплині, тіло прозорішає, легшає.

Хрущ на столі нарешті відновлює здатність літати. Спочатку він кружляє над столом, потім над головою Лі. Той дивиться на нього з усмішкою, бо знає, що дощ закінчується.

Коли зупиняється дощ і настає тиша, Ізидор не наважується розплющити очей. Він не відчуває руки, закляклої від холоду, «Може, я мертвий?» ― думає він. У коридорі чути човгання капців старої Марфи. Хлопець розплющує очі й зачудовано дивиться на ліву руку: на ній немає ні сліду від рани.

Ніколи більше вміння Джона Сміта не стане посередньою чи безпосередньою причиною чиєїсь смерті, нікому не завдасть болю. Він нічого про це не знає. Дощ приспав його у сусідній кімнаті, нагадавши про те, що тепер він має кудись сховатися від пронизливого холоду. Він скористався цим, заснувши так міцно, що його не розбудив навіть грім, який прозвучав у голові Ізидора, і потім більше не лякав його. Бо цей хлопець став дорослим, що зовсім не означає стати кращим, а лише те, що він може нести тягар власний чи чужий.

Хрущ полетів до вишні з пізнім цвітом, на якій пройшло його наземне життя під сонцем. Щиглик прокинувся, пропустивши таке цікаве дійство, і відчув голод. Вікно знову показало ясну картину світу, куди на хвилину заглянуло сонце, бо це все. таки була середа, а в середу Творець начепив на кришталевій сфері небес усілякі світила, які виконували різні функції і навіть впливали на людські долі. У це вікно дивився Лі й бачив, як прокидається сад після рясного дощу. Як Антон іде до Східних Воріт із відром дощівки. Лі подумав, що йому вдалося прищепити цьому хлопцеві лише почуття обов’язку, бо воно найбільш потрібне людині, яка потрапляє сюди з болісного хаосу буття. Водночас почуття провини не покидало його. Зимова подорож Антона була лише спробою перевірити цю відповідальність, яка поволі переходить у залежність. Слова, що він приніс звідти, ніби позамерзали й досі не відтанули.

І від цього примарного світла великий смуток охопив частину Притулку, де мешкають ті, хто ніяк не може вслухатися в себе і почути власний голос. Не те, що їм важко забути той світ: радше він не дає про себе забути. Може, хтось чекає на когось, котрий одного дня постукає у Східні Ворота. Може, хтось уже віднайшов затишок і іншого спокою йому поки що не потрібно, бо він вважав себе не гідним того Вищого Спокою, коли решта не мають навіть листочка, щоб прикрити ним очі, цього найменшого з усіх притулків.

Але всі вони підуть звідси, кожен сам, проте насправді разом. І час цей близько.

За обідом Старий і сліпий прибулець, забувши про їжу, безконечно розмовляли. Ізидор спитав Марфу і Джона Сміта:

― Ми безсмертні, правда?

Здавалося, його ніхто не почув. Муха сонно повзала по шибці, як і тисячу років тому.

― Ну, коли ви не хочете відповісти, спитаю Старого, навіщо мені безсмертя.

― Спитай краще Лі, ― порадив Джон Сміт. ― Він ― чарівник.

― Ти теж.

― Я? ― здивувався Джон Сміт.

― Ти нагострив мені бритву. Я врізав нею руку, щоб витекла вся зіпсута кров, яка зробила мене нещасним, а дивись ― нема й сліду! Ти зачаклував бритву, але якого дідька?!

Джон Сміт, не кажучи ні слова, встав і вийшов.

― Синку… ― почала Марфа.

― Нічого, бабусю, я шукатиму смерть деінде!

― На все є час. Смерть сама зустріне тебе, коли ти вийдеш через Західні Ворота. Повернешся туди, звідки прийшов. Цього нам не уникнути.

― А при чім тут Лі, коли кожен це знає?

― Для Лі не існує ні Східних, ні Західних Воріт. Він пильнує Бібліотеку. Той, хто бачить, як книжки пишуть самі себе, може зробити все. Єдине, чого він не може, це відшукати ту книжку, яка знищить Притулок, якщо його взагалі можна знищити. Лі ― тільки людина. Я це чула і не все розумію, хоч і довго тут прожила. І мені теж доведеться колись піти.

Але Ізидор інакше сприйняв цю байдужу покору смерти. Він узяв зі столу ніж, який різав хліб та овочі, і черкнув лезом по тому самому місці на лівій руці. Ніж виявився тупим.

― Деякі рани довго гояться, синку. Навіть тут, ― мовила Марфа, і хлопець раптом відчув, скільки сили у погляді її глибоких чорних очей. Ніж у його руці розсипався на порох, наче був не із заліза, а з трухлявого дерева.

― Перед тим, як умерти, синку, спробуй трохи пожити, ― додала Марфа, чия слабкість, як і слабкість Старого, була оманливою.

― Якщо тут, у Притулку, немає смерти, то немає і життя. А отже, нема й любови. Тому й Настуні сюди не можна. Так чи ні?

― Ні, хлопче. Якщо тобі болить ― отже, є. Камінь теж живе, вмирає, відчуває, але так повільно, що наше око цього не помічає. Придивися до того, що здається тобі незмінним: до каміння, старих дерев, річки… Вони теж мають початок і кінець. Так і в Притулку: ми змінюємося, забуваємо власні імена, шукаємо себе, прагнемо увійти через золоті двері…

Коли Марфа це говорила, її лице ставало схожим то на обличчя Старого, то на Лі, то, помолодшавши, набувало рис обличчя Антона ― Писаря Східних Воріт. Це сам Притулок промовляв до Ізидора: рідкісна мить, коли Притулок іде на допомогу, тим самим допомагаючи і собі, бо, якщо Притулок прийняв тебе, ти навіки стаєш його частиною…

― Те ж діється і в тому світі: людина ― частинка всієї людськості, і кожна крапля її крови, кожна мить радості змінюють світ. Тільки там річки течуть на південь, а тут усі дороги ведуть на захід, до Воріт, що можуть бути залізні, дерев’яні, а чи золоті, а, може, їх просто і не існує, так собі ветхі стовпчики, між якими треба пройти, місточок через струмок. Ти забереш туди те, що найдорожче, що проніс усіма дорогами: власну душу, ту окремішність, яка наповнює форму, що зветься людиною…

Мов зачарований, вдивлявся Ізидор в обличчя Марфи, яке було і не було обличчям старої жінки. Певно, вона говорила, але він не чув її голосу ― той голос звучав у його свідомості. Він бачив лице молодої жінки, потім дівчини, в очах якої світився тисячолітній досвід терпіння… Лише декого він упізнав серед цілої галереї образів, а серед них ― дівчинку, що проминула разом з першим снігом, тиха і безборонна, як його Настуня ― бідолашна слабка квіточка, якій не вистачало бодай трохи світла й тепла. Ті, кого він не впізнавав, забувалися швидко. Але образ дівчинки він упіймав, наче сонячного зайчика, і хотів затримати собі.

І тієї ночі бентежна душа Ізидора, яка слухалася лише власних почуттів, могла б вирушити наосліп, загрожуючи спокоєві Притулку та й самому його існуванню, якби двері не виявились зачиненими. Ті двері, що замикають дорослі перед собою, міркуючи, що у світі не так багато речей, якими можна ризикувати, і що ніч таїть у собі багато прикрих несподіванок.

…Джон Сміт підіймався мокрим слизьким схилом, хоч за такої холоднечі то було не найліпше місце побути на самоті. Хмари майже лежали на верхівках дерев, але то була ілюзія: хмар неможливо торкнутися рукою, бо вони зіткані з іншої матерії. Джон Сміт був чужим у тому світі й залишився таким отут. Жодна людина не могла наблизитися до нього. Мусив із цим жити. Слова Ізидора про бритву, нагострену ним, на якусь мить прорвали заслону недоторканості. Відколи він прийшов до Притулку, намагався дістатися до того, що було закладене у ньому від народження ― справжнього призначення. Із цими думками він міг би жити й у тому цементному містечку, якби не великий чорний автомобіль, що кружляв довкола.

Лише сьогодні йому було подано знак, що без Притулку пошуки були б марними, і серце Джона Сміта замість болю наповнила радість. Оминаючи каміння, що лежало на схилі, він знав, що більше ніколи йому не доведеться зносити його на гору і що будівля не розпадеться. Він перестав бути Сізіфом, і врятували його кілька слів напівбожевільного хлопця.

Джон Сміт став на горі, зарошений по коліна, з лицем, вкритим краплями туману. Цвів глід. Дощ йому не зашкодив. Ніжна зелень на світлих пагонах бузини наповнювала повітря терпкістю. І поруч була єдина істота, з якою він міг поділитися радістю.

― Мамо, ― сказав Джон Сміт, ― я знаю, це зробила ти. Я ― вільний. Я не приноситиму нікому нещастя. Я зрозумів, що у кожній людині є щось гідне співчуття. Мені мало твого прощення, а каятись я ніколи не вмів. Хай усе лишається так, як є. Важливо лише те, що відтепер жодна істота не загине від моїх рук. Я хотів руками вбивці збудувати дім. У тому світі будинки будують ще гірші за мене, але тут не можна так будувати. Єдиний дім, у якому ти могла б оселитися, це моє серце. Зараз я хлопчик, котрий мріє про майбутнє. Ти звільнила його у мені. Може, я навчуся сміятись і дивуватися повітряним зміям Лі, поки ростиму, а тоді піду подивитися світ…

Він вийняв з кишені на грудях образок, що геть вицвів від його поту.

― То не ти, я знаю, але мені так затишніше. Я теж на себе не схожий. І слова мої далекі від того, що я відчуваю. Попереду в нас вічність, щоб виправити це непорозуміння…

Джон Сміт стояв і йому здавалося, що кожен бачить, де він: угорі чи внизу, чи за стінами. Кожен міг відчути його присутність, усе ще несміливу ознаку існування. А пагорб, вершина ― це місце, яке нагадує йому дитинство, коли він утікав у гори від п’яного батька, щоб помріяти про доросле життя, не знаючи, що воно стократ страшніше за безпомічність і невинність дитини.

― Немає любові, каже… ― бурмотіла стара Марфа, залишившись сама. Розмова з Ізидором виснажила її, і вона ще більше скоцюрбилася, тулячись до грубки.

― Що ж, як не любов до життя, змусило нас оселитись у Притулку? І що ж, як не любов до смерті, поведе нас до Західних Воріт?..

…Озвалися пташки на знак того, що дощ скінчився. Старий підвівся і відчинив вікно.

― Навіщо ти це робиш? Холодно! ― зіщулився прибулець.

― Ці стіни вже чули нашу мову. Нехай же її послухають дерева і пташки.

― Коли ми підемо? Сьогодні?

― Скоро.

― Скоро ― це завтра?

― Не зовсім. Відпочинь, тобі треба багато сили.

Прибулець поринув у дрімоту. Старі можуть дрімати і навсидячки, і навстоячки, та, коли вони лежать, сон може перемінитись у смерть, і їм уже не побачити світлого сонця. Вони лежатимуть із заплющеними очима, підібгавши коліна, поклавши долоню під щоку, як немовля у лоні матері, в очікуванні нового життя. Так думав Старий, якому випала інша доля: мусив побороти егоїзм старості і вести свого сліпого брата, щоб люди почули його голос. Він уже не пам’ятав, чим скривдив той світ, що відмовився колись від нього, лише почував жаль, що нічого від цього не змінилось, і радість, бо комусь вкаже шлях до Притулку, порятує бодай одне життя.

Мабуть, той світ став дуже малий, якщо людині нема в ньому місця, хоч діється це лише в її душі. Замість того, щоб піднятись угору й розширювати там обшири свідомості, вона повзає по землі. На мить Старого охопило презирство, але він обернувся і побачив свого брата, бідного, нужденного, сліпого, і зрозумів, що так, як любить його, має полюбити той світ. Бо це той світ прийшов до нього, передчасно постарівши від скорботи. І легка усмішка розквітла на сухих устах Старого.

…Антон приніс дощ до кімнатки коло Воріт, бо сам той туди не зміг би потрапити. Так подумав Лі, коли побачив, як Писар іде з повним відром. Можна не завважити, що хтось хоче помити підлогу, але для Лі кожна подія, кожен порух гілки, політ метелика були вартими подиву. Кожен рух потребує зусилля, а кожне зусилля ― свідомості його. Хіба це не диво? Деколи і для Лі світ тьмянів, та з ким це не буває! Але весняний дощ змив пил з його очей І серця. Тепер він подумав: чи довго Антон пробуде ще біля Східних Воріт, чи усвідомить, що Притулок існуватиме без нього, чи зрозуміє Антон, що таке бути Притулком?.. Можна на мить зазирнути у чиюсь душу, не довше. Ця мить минула. Антон увійшов до свого святилища, зник з очей Лі. А той пішов подивитись, як там золоті рибки, чи вітер не кинув до ставочка сухої гілки. У дощ рибки спускалися на дно, ховаючись під камінці. Так робить кожна істота, коли небо стає небезпечним.

Відро з водою було для Антона лише приводом, хоч він міг би прийти сюди просто так. Але Антон інакше не вмів. Він не знав, що таке нічого не нести у руках, а просто йти, не думаючи, де тебе застане ніч. Тому витер стіл, лави, помив підлогу, від чого у кімнаті стало так само мокро, як надворі. А вже потім зняв з полиці Книгу, яка мала у собі ще багато чистих сторінок. Мабуть, треба дописати її до кінця, а це може трапитися швидко, а може розтягнутися на сто років. Він не впізнавав свого почерку, таке ним опанувало відчуження, наче прийшов сюди вперше І ніколи не бачив прибульців, котрі називали власні, вигадані і справжні імена, просто за звичкою, набутою у тому світі, і що ті імена нічого не означають, отже, і Книга. А той, хто до неї записував, робив це намарне.

Однак це було б надто прикро для Писаря Східних Воріт, тому він продовжував дивитися на заповнені сторінки. Антон запам’ятовував не імена, а людей: отой перший, найважчий для нього погляд, у якому зачаївся страх. Мусив би їх хтось попередити, що Писар Східних Воріт пускає всіх не лише до Притулку, а й до свого серця.

Чисті й списані сторінки означали ще й те, чи меншає, чи більшає прибульців, яким стає той світ. Прибульці ― мертві для нього. Він виштовхує їх із себе, хоч вони могли б довести недаремність його існування, врятувати від загибелі. Що більше прибульців, то меншим стає той світ і зростає напруженість у ньому.

Усе це збагне колись чи цей, чи інший Писар Східних Воріт, а зараз у душу Антона заглядають сині очі, в яких більше надії, ніж болю.

«Христинка», ― прочитав Антон і спочатку згадав сніг, який вона принесла із собою, сніг, якого чекали пізніше. Тому ніхто не міг зрозуміти одразу, що означає присутність дитини, що за втіха дивитись, як вона росте, оточена любов’ю і турботою, відповідати на її запитання, перетворити минуле в страшну казку зі щасливим кінцем. А вони дозволили, щоб її забрали, і тепер Христинка втрачена. Жінка, що прийшла по неї, хотіла забрати і пам’ять про дівчинку, через що Христинка стала ніби сном, який забуваєш, подивившись у вікно, ніби сніг, що падає великими клаптями.

Тепер Антон міг би йти до безконечності, тримаючи тендітну дитячу руку в своїй. І тоді він не усвідомлював, наскільки могутньою є покірливість і терплячість слабкої істоти під жорстоким небом занапащеного світу. Це інші приходили сюди з розпачем, а вона ― з надією. Діти вірять, що світ належить їм, проте лише декому вдається не втратити цієї віри. Однак якась часточка віри залишається, упавши на дно свідомості, й слугує нам замість Притулку, і він відпустив ту єдину істоту, яка, можливо, потребувала саме його, бо навіщо вони зустрілись у тому світі, де світив ліхтар, схожий на місяць? І хоч би що він тепер робив, йому не вдасться наздогнати ту мить, коли сама доля поклала холодні пальчики в долоню. Ніколи ― слово, схоже на смерть. А на що схожий час, який втікає від тебе?..

Річко, повернися назад, Поверни мені мій човник, ― наспівував колись Лі, тримаючи малого Антона на колінах. Мій човник не простий, а золотий…

Антон тоді справді вірив, що річка може повернути назад, як вірив зараз у золоті двері, які може повернути сон.

Він погладив пальцем написане ім’я, не пам’ятаючи, чи то він написав його, чи сама Книга. Бо книги самі себе пишуть, казав Лі, і тільки ці книги справжні, а не ті, що написані людьми. І, мабуть, то була правда, бо від дотику в Антоновій свідомості спалахнуло світло, яке змінилося напівтемрявою… Він побачив виснажену, неймовірно худу жінку, що лежала на ліжку. Під його поглядом вона розплющила очі, тіло здригнулось і випросталося. Щось затремтіло у повітрі й настала тиша.

― То її мати, ― сказав ніби хтось Антонові. ― Вона померла, і біля неї не було нікого.

Антон побачив двері, сірі в передсвітанковій, найчорнішій темряві. З величезним зусиллям, так, як ідеш уві сні, не відчуваючи власного тіла, він рушив до тих дверей, Вони вимальовувалися перед ним, ніби він створював їх. Довго не міг створити клямку, щоб їх відчинити. Нарешті у нього вийшла якась вигнута донизу, холодна, як хвіст ящірки. «Це не ті двері», ― подумав він, однак відчинив їх, збуджений виглядом смерти, яку спостерігав уперше в житті й…опинився у пустелі, де колись жили люди, але покинули це місце, залишивши після себе руїни. Мабуть, вони випили воду з усіх криниць, вичерпали її з ріки, яка незагоєною раною перетинала пустелю. Вигляд цього іржавого хаосу, майже засипаного піском, викликав у нього безмежний жаль за тією мертвою жінкою, бо зрозумів, що таке вмирати, коли біля тебе нема нікого. Бо коли вмирала його мати, біля неї був він, своїм першим криком розігрівши простір довкола себе.

Він зачинив за собою двері, твердо вирішивши ніколи більше не повертатись у це страшне місце. Такого не може існувати: хоч би скільки він ішов цією пустелею, йому ніколи не вибратись із задвірків Всесвіту.

А тому повернувся до кімнати Писаря Східних Воріт Притулку, у якому поки що залишалися всі: Лі, Старий, Марфа, Ізидор, Джон Сміт і сліпий прибулець. І книги, серед яких є і та, що закінчується словами:

ПРИТУЛОК ― ЦЕ Я.

1999―2001 рр., Львів


home | my bookshelf | | Писар Східних Воріт Притулку |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу