Book: Я, Паштєт і Армія



Я, Паштєт і Армія

Кузьма СКРЯБІН

Я, ПАШТЄТ І АРМІЯ

1

Старий покоцаний тролейбус громихав по ранковому Петрозаводську, і водій відчував себе господарем цього безлюдного сонного міста. Морозні порожні вулиці ковтали його рогату машину та несли її в невідоме, як несе по трубах какашку, яка поняття не має — де, врешті-решт, винирне. Шофер з гидливим виразом обличчя курив першу ранкову сигаретку. Його чудо-машина тарахкотіла на кожній ямці, ніби велика посудна шафа, а він дивився на світ через широкий телевізор вікна та уявляв себе Колумбом, який пронизає океанські простори в надії відкрити тут, посеред спального району, якусь там Індію чи Мальдіви.

Я сидів на холодній сідушці, бо нічия дупа не встигла розігріти її до мене. Тролейбус віз водія кудись в романтичне незвідане, а мене, сука, — у військкомат. Мені завжди везло на паранормальні явища, і цього разу я потрапив у число щасливців, яких загребли в армію прямо з інституту. Водій так задумався над своїм відповідальним ділом — відкрити для людства новий шмат суші серед облуплених «хрущовок» — що забув стати на зупинці, і я прочалапав по холодному мокрому асфальту зайвий кілометр. Потім я буду вдячний йому за цей останній кілометр ВОЛІ. Але тепер я плівся вулицею, тягнув величезну сумку, напхану всяким не потрібним мотлохом, який поклали мені мама з татком, віддаючи сина напрокат державі на два роки, за сім рублів на місяць.

Насправді, вони боялися більше, ніж я. Я не боявся взагалі, бо проводи у стінах нашої общаги йшли другий тиждень, і часто в воєнкомат зранку їхали ті персонажі, на яких там не чекали. В Афганістані йшла війна, і ніхто не знав — куди кого пошлють. Мене ж гризла тільки проблема холоду. Бо я ненавиджу холод. Але знаю чувачка, який його любить. Це — Хасан, картавий татарський долбограй із зачіскою, як стара кроляча шапка, який жив і вчився зі мною на першому курсі універа. Татарин за національністю та придурок по гороскопу, він завжди витворяв нелогічні та глибоко антигуманні вчинки.

Так, повертаючися з блядок, він запізнився в гуртожиток, і змусив двох бомжів, які спали біля батареї на вокзалі, принести звідкись довжелезну металічну драбину та приставити її до підвіконника на четвертому поверсі. Хасан зайшов по ній в кімнату пішки, як Лєнін на броньовичок, підігрітий якоюсь гидотою, що смерділа на квартал навколо, як згоріле зчеплення. Приглушений вокал замерзлого татарського ідіота змусив тоді мене голого відкрити настіж вікно й повіддирати клейкі смужки, які свого часу ми ліпили довго та нудно, щоб на вулицю не втікало тепло. Назавтра бригада пожежників, у кількості восьми кремезних чоловіків, знайшла свою викрадену драбину, але не змогла її підняти. Сам Хасан зачудовано дивився на них із вікна нашої кімнати, струшував попіл у склянку з чаєм, у якій чомусь плавали дві мої шкарпетки, та обговорював можливість падіння драбини їм на голови…

Я вперся у ворота воєнкомату та останній раз глянув на світ за своїми плечима. Боже, який же він красивий! Ти починаєш розуміти багато елементарних речей тільки в армії. І хоча б для того треба туди потрапити — аби навчитись цінувати те, на що ми не звертаємо увагу на гражданці. Наприклад, повагу. З першого дня армії ти дорівнюєш нулю, і саме від нього починаєш піднімати свою ціну в очах оточуючих тебе персонажів.

— Прізивнік, бля-на. Ка мнє бєггом марш! — таким голосом могла кричати людина, що потрапила під бетономішалку.

— Я, шо лі? — знизав я плечима та подивився на крикуна — прапорщика, який виглядав так, ніби був в армії довше, ніж існувала сама армія. Навіть на відстані було видно, як його вуса, пожовтілі від тонн нікотину, настовбурчувалися при кожному слові. Мене знудило від раптової думки, що прапор мусить кожен день облизувати ту страшну жовту волосню. Цікаво, яка флора і фауна може там мешкати?

— Шо лі — у тьоті Олі! Ти, засранєц, ка мнє, бєггам! — знову верескнув він, і мені не залишалося нічого іншого, як підскоком пораненої в сраку антилопи погнати до нього.

— Брасай сумку, нах, і пашол убірать лістья, понял, нах? — то було моє перше бойове завдання. Захист Батьківщини треба було почати з граблями в руках. Я покрутив головою в пошуках місця, куди кинути свої речі, але дістав від прапора підзатильник. І був би заробив ще смачний копняк під сраку, якби не моє спортивно-волейбольне минуле. Крутнувши попою, як моделька на подіумі, я вивернувся з-під блискучої подачі, гідної старіка Бехкема, кинув кудись торбу і погнав за інструментом.

— Вот так, нах! — почув я задоволене за спиною.

За будинком воєнкомата стояла стара стодола, в якій сидів зашмуляний старшина-сверхсрочник, і ліниво спостерігав за тим, як облізлий пес наярює кола, намагаючись зловити зубами свій хвіст.

— Мєня паслалі лістья убірать, — звернувся я до старшини.

— А я прі чьом? Убірай, нах, — видно було, що старшина косить під прапора і повторює його методику спілкування.

— Так, граблі дайтє, — попросив я.

— З граблямі каждий смагьот, а ти так папробуй, — сказав він і заржав жовтозубою либою здохлої нутрії.

— Пішов до сраки, — з привітною посмішкою сказав я в надії, що старшина не врубається.

— Посрать — то сході, канєшна! — не відводячи погляду від собаки, побажав він мені.

Я закарбував перше армійське правило. Накази можна не виконувати, якщо грамотно від них відмазатися. Я зайшов за кут будинку, де від прапорщика ничкувалися ще з десять побритих на синій туман пацанів. Один, типу бувалий, розказував їм на ходу придумані ним самим історії.

— І майор, карочє, бєрьот єво за рага, і хєрачіт кулаком па балдє.

— А тот чьо? — з відкритим від страху та подиву ротом спитався довгий худезний хлопець із прищавим, як у жаби, лицем.

— А тот ржот, карочє, і майора па яйцам ка-а-ак засандаліт! Майор падаєт на калєні, а Сєрьога, єво Сєрьога звалі, фуражку снял і в кусти — фігась.

— Во дайот! — вклинився в розмову ще один, з естонським акцентом та абсолютно білими бровами — напевно, карел.

— Да я атвєчяю! А тут патруль падбєгаєт і етава Сєрьогу за рукі хватать. А он ім — казли, паламайтєсь, а нє то я вас паламаю. І начінаєт раскручівать. А ані на руках павіслі, атпустіть баятца. Он падашол і аб столб іх ка-а-ак далбаньот — ета цирк, я атвєчяю.

— Так а дє он сєйчас, а? — знову відкрив рот жабомордий чахлик.

— В дєзбат упьорлі, лєт на дєсять, — закурюючи сказав бувалий таким тоном, ніби йому прийшла повістка в ГУЛАГ, але він обіцяв, «шо всєх найдьот і убйот нах бля». — Майор до сіх пор пісклява разгаваріваєт. Відна, маракаси ваабще нахрен патєрял.

Я підсів до них, витягнув сигаретку, і всі, як по команді, простягнули руки.

— Закурім, браток? — озвучив загальне бажання бувалий.

— Курі, народ, — я простягнув їм пачку і зрозумів правило друге: якщо хочеш купляти блок на день — махай сигаретами у всіх на виду. Моя пачка швиденько схудла, за останню взявся жабомордий.

— Паслєднюю нє бєрут, — розстроєно сказав він. Я віддав йому свій бичок.

— Тєбя куда, брат? — спитав бувалий.

— Нє знаю, а вас?

— Я в Афган хачу, прасітца буду, — гордо сказав він, і лиця у всіх витягнулися, як у коня, який замість вівса хапанув скловати.

— Распрєдєлять послє абєда абєщалі, — сказав карєл.

— Ти аткуда знаєш? — спитав жабомордий.

— Да, слишал, тут капітан адін гаваріл, дєсантнік вродє.

— Хєр он, а нє дєсантнік, ти личкі відєл? — презирливо обрубав бувалий.

— Нє, нє відєл. А чьо?

— Да он стройбат, йоптіть. Лопата — друг салдата, — бувалий чвиркнув слиною через зуби та влучив собі на штани.

— А мєня в артілєрію запісалі — уєжжаєм чєрєз два часа, — виступив ще один пацанчик, дуже клаповухий.

— Да, у тя уши артілєрійскіє, — вставив бувалий, — прям Суворов, нах!

Народ радісно заржав.

— А я на трі года залєтєл, пацани, — обізвався гарно складений хлопчина десь із-під Кємі, — в морфлот запісалі.

— Нє хєр била на турнікє вісєть, ані туда всєх здарових грєбут, — заявив бувалий, і всі закивали головами.

Мені імпонував той факт, що я не довисівся на турніку до морської піхоти, але десь в душі шкодував, що не буду бачити моря ще мінімум два роки.

Так ми просиділи з годинку, і раптом завив, розколюючи повітря та щось внизу живота, звук сирени. Вона сповіщала про початок торгів. Тобто офіцери, які приїхали за новобранцями, мали вибирати собі поповнення. Вся компанія підвелася на ноги, а бувалий, ще раз чвиркнувши, сказав:

— Ну, чьо, браткі, может услишитє када пра Шестапалава Андрюху. Так ета — я!

Всі відправилися в бік будинку військкомату. На вулиці була противна карельська весна. Взагалі, вона там дуже коротка. Зима переходить відразу в літо, моментально, хвилин за десять. Нам дали майже, екстерном здати сесію, і тепер половина медичного факультету стирчала у військкоматі в очікуванні своєї подальшої долі. Я знайшов очима своїх пацанів з курсу та підгріб до них. Хасан був в колі хлопців і щось їм розказував.

— Пвівєт Андвюш, а я пваспав, пвікінь? — не виговорюючи «Л» і «Р», Хасан усім спочатку видавався напрочуд мирним і чемним хлопцем.

— Буде дивно, якщо вони з твоїм діагнозом тебе до дому не відпустять, — привітав я товариша.

— Насавая певегаводка, штолі? — наївно спитав він.

— Мозкова перегородка, — уточнив я.

Всі стояли, нервово покусуючи губи та перебираючи в кишенях штанів свої замерзлі шарики.

— Міхайлов Стєпан Стєпанич, — рвонув голосом тишу воєнний дядько з суворою рєпою. — Курск, артілєрія! — оголосив він призначення.

— Хуйналайнєн Тойво Айвовіч — Архангєльск, связь.

— Я — Куйналяйнен, — спробував поправити дядьку білобровий карел.

— Адін хрен — Архангєльск, связь, — відрізав дядя воєнний.

— Хамідулін Хасан Абайдиловіч, — через якусь секунду закричав він в юрбу принишклих бритоголових пацанів. — Абалдуєвіч, йопті нах!

Хасана випхали на середину потрісканого від пережитих бід воєнкоматівського плацу. Він шморгнув плоским, як пательня, носом і сказав:

— Я папвасів би нє кавєвкать імя маєво папи!

— Малчать, нах! ШМАС, Вишній Валачьок, — зарубав його амбітні прояви «красний командир».

ШМАС — означав школу молодих авіаційних спеціалістів. Чому вони молоді, було зрозуміло, але чому авіаційні — ніхто за два роки так і не розібрався, бо 99 із 100 випускників літака до дємбєля так і не бачили.

— Шестапалав Андрєй Мамоновіч, — покликав воєнком після того, як Хасана з виглядом рабині Ізаури поставили на протилежний бік плацу, до групи, що формувалася на від’їзд до учєбки.

— Я! — бувалий гордо випер груди та вискочив уперед на три кроки, ледь не роздавивши офіцера.

— Стройбат, Воркута!

— Ви чьо, таваріщ камандір, я же в Афган прасілся!

— Лапату на плєчьо — марш! Разгаворчікі, нах!

Плац заржав дешевим театральним сміхом. Весь імідж бувалого, зароблений тяжким шляхом пропаганди містичних армійських трилерів, розсипався за секунду. Бідний Шестопалов з видом розстріляного декабриста пішов до групки стройбатівців, навіть проігнорувавши свої тельбухи, які залишилися лежати на холодному плацу.

— Кузьменка Андрєй Віктаричь, — розрубав тишу вокал того ж оратора.

Я голосно відізвався та подумав, чи добре зробив, що сів зранку на той тролейбус. Адже купа моїх колег пісяли й какали під себе в лікарнях та успішно відмазувалися від священного обов’язку. Пісяти під себе я вмів, але останній раз робив то ще в садочку. А вчитися наново не хотів, бо, кажуть, можна звикнути. Отже, я доволі легко договорився сам із собою та зробив крок уперед.

— ШМАС, Вишній Валачьок, — гаркнув командир, і я потеліпався в бік тієї ж групки, де був Хасан.

Нас було чоловік зо тридцять, двадцять із них — мої однокурсники. Своя «контора» — то вже легше, ніж чужі. Хасан відразу почувся у своїй тарілці й заступив роль бувалого.

— Вебят, я вам скажу, павєзво нам, — почав він свою нескінченну пісню татарського кочового бандуриста. — І с павашутам папвигаєм, і в іствєбітєлях палєтаєм. Может даже на авіаносєц пападьом! Мой папа васказивав, што вучших із ШМАСА забівают в дєсантуву.

— Хасан, тєбя развє што чучелом пасадят на караблє, шоп амєріканци баялісь! — з-за хасанової спини з’явився Льоша Давидов, який вчився з нами на курсі. Довжелезний ленінградський козак, з побритою головою, він виглядав, як згорілий сірничок, одягнутий у спортивну форму, та фонтанував пласким гумором ленінградського пролетаріату.

— Льоша, я вєдь магу абідєцца, і дать тєбє па мовдє! — ображений Хасан закусив нижню губу та став подібний на бобра. — Пвідувок! Пасмотвім, как із тєбя сєвжанти дувь тваю павибівают.

Ми потрапили до великого обшарпаного залу із двохярусними нарами під стінами.

— Во, бля, нє думал, шо в зонє спать буду, — сказав хтось із толпи, яка ввалилася всередину і нагадувала скоріше полонених німців, ніж бравих вояків радянської армії, яких щонеділі показують у програмі «Служу Савєцкаму Саюзу».

Нари мали метрів з десять в ширину. На них з успіхом можна б було знімати порно-шедеври, але тут були виключно чоловіки, а в той час жанр «хлопці граються з хлопцями» ще не набув нинішнього апофеозу. Тому інакшого застосування, як просто валятися, ніхто не винайшов. Дуже швидко виявилося, що конструктор тих нар видумав їх таким чином, що лежати довше десяти хвилин на них було неможливо — спина спочатку боліла, а потім взагалі втрачала чутливість. На п’ятнадцятій хвилині починали відніматися руки. Ще пару хвилин, і ти вже був готовий видати державну таємницю, але оскільки нічого не знав, то простіше було встати і більше не мучитись. Тут же хтось інший займав вакантну посаду, а потім так само злізав із майже паралізованими спиною, руками й ногами. Основне питання було — яку б іще херню поваляти?

Армія починалася, події розгортались із завидною швидкістю. До кінця дня я зробив аж дві (!) справи — уникнув прибирання листя й повалявся на нарах. Зараз я був на порозі виконання третьої задачі, стоячи в довжелезній черзі в одну-єдину туалетну кабінку, де можна було скинути назбиране за добу зло. Пісуарів там була величезна купа, а от сидяча позиція чомусь тільки одна. Хлопці мучилися, гамуючи сили природи, які рвалися назовні. Хтось присів біля стінки, затискаючи свій задній отвір п’яткою. Хтось притиснувся до дверної ручки…

З кабінки долітали звуки камчатських гейзерів, які бухкали газами із земних надр, альпійських лавин, які змітали все живе на своєму шляху, і короткі бульки пірнаючих цеглинок. Романтична атмосфера підтримувалася ще й відповідними запахами, що заповнили забитий людьми коридор і сусідні з ним приміщення. Кожен із присутніх в черзі нещасних не збирався покинути її навіть для перекуру, бо ризикував потім знову замкнути довжелезний людський ланцюг. Мій власний шланг гідравлічного приводу також тріскався. Ніколи в житті я так гостро не відчував важливість цієї проблеми, як зараз, у воєнкоматівському толчку.

— Рєбята, єслі ви мєня нє прапустітє, я абасрусь сам і вас абасру! — закричав якийсь легінь у хвості нашого параду.

— Слізивать будєш, — відповів здоровенний боксер Ігарьок, навіть не повертаючи голови в бік голосу.

— Значіт, нє пустітє, ну і ладна… — страждалець побіг на вулицю з явною ціллю зробити купу десь в корчах на території.

Черга рухалася повільно, і кожен із нас мав час подумати або пригадати в лице все своє генеалогічне дерево. Я не був винятком, і в моїй пам’яті невидимі руки також перебирали запилені відеокасети з документальними фільмами за скромної участі моїх предків, друзів і знайомих. І тільки я згадав про Хасана, а я завжди про нього згадував, коли хотів в туалет, моментально на екрані просмотрової кімнати, десь там всередині мого черепа, пішла стрічка про наші колгоспні будні — в селі Іхала, на кордоні з фінами. Я тоді здурив бідного татарина, а я дурив його постійно, бо він народився для того, щоб його хтось дурив. Я показав йому переговорний пристрій, який був прикріплений до сосни у вузесенькій лісопосадці, на випадок, якщо хтось із місцевих зауважить порушника кордону — щоб відразу повідомити на заставу. Апарат був представлений мною як телефонний переговорний пункт для віддалених периферійних районів: аби люди не їхали в райцентр на пошту, їм прямо на сосні примайстрували переговорку.

Хасан зробив вигляд, що не дуже повірив, але все було прямо навпаки. Щойно ми повернулися на поле (а в посадку ми бігали, щоб не заміновувати територію, на якій збирали картоплю), Хасан підтюпцем рвонув назад. Я швиденько зібрав групу охочих поржати з чужої біди, благо таких на медфакультеті завжди було досить, і ми відправилися вслід за ним. Татарський зв’язковий зробив все, як я сказав: він натиснув на кнопку мікрофона, дочекався відповіді і заговорив:

— Альо, с вамі гававіт Хамідулін Хасан. Ви што-та нє понялі, я — нє Хам, фамілія у мєня такая — Хамідулін. Я хатєв би заказать пєвєгавови с Лєнінгвадам. Какая вазніца, кто там дома — я с адінакавай вадастью пагававю с любим, кто твубку вазьмьот.



На другому кінці дроту знали, що на полі працюють студенти, й розцінили Хасанове звернення, як невдалий тупий жарт. Вони тягнули час для приїзду на місце оперативної машини, і діалог тривав далі.

— Да, петвапававская набєвєжная твідцать восемь. Пєт-ва-па-ва-вская, как вам єщьо аб’ясніть? Тєвєфон — твіста тві, два-пять, два-тві. Тві, я гававю. Тві. Ну, што ви такіє гвухіє там всє? Папа кєм ваботаєт? А какая вам вазніца, кєм ваботаєт мой папа. Он в тєатвє ваботаєт. Адміністватавам. Ад-мі-ні-ства-та-вам!

За нашими спинами почувся звук машини. Бобік із прикордонниками на борту різвенько в’їхав у посадку, і з його дверей вискочили шість жвавих пацанів з автоматами й вівчаркою. Хасан дістав прикладом по спині, і був закинутий у багажник бобіка. Вівчарка понюхала в нього між ногами та радісно лизнула його у вухо, напевно, зраділа появі подружки. Перед наші очі Хасан з’явився лише через три дні. Жарт був із категорії слабогуманних, але запам’ятався надовго. Я дякував долі, що хлопці з бобіка не побачили нас, бо тоді компанія в Хасана була би значно більшою…

Коли на екрані доходила остання сцена драми в соснах, в мене на обличчі, напевно, розпливлася довольна либа. Аж тут мене штовхнув у спину похмурий двометровий дядя:

— Ти ржать ілі срать сюда прішол? Давай, баєц, двігай задом.

Від тих приємних спогадів я, чесно кажучи, аж перехотів. Тепер треба було або йти до туалету та імітувати акт облегшення від гріхів чревоугіддя, або відмовлятися від того щастя. Я — не актор, і мені б ніхто не повірив. Тому я відмовився та посунув назад до зали з нарами. Моя спина ловила на собі здивовані погляди новобранців:

— Він був так близько. Ідіот.

Я не ідіот. Просто в мене є легка залежність фізіологічних процесів від психологічного стану. Рідко хто хоче в туалет у той момент, коли дивиться в кінотеатрі цікавий фільм. І мені настільки реально висвітлився цей фільм із Хасаном, що підсвідомість дала відбій попередній команді. Але пояснювати предмет своєї залежності різношерстому колу новобранців було справою як мінімум невдячною, і я не став цього робити. Хоч був переконаний, що та сама підсвідомість з такою ж легкістю як відмінила, може цей наказ дати знову. І, звісно, в самий несприятливий момент. Але й цього я не збирався пояснювати бритоголовим колегам.

Я ліг на випадково звільнені кимось нари і почав роздивлятися на стелі дивну картинку. Миттєвий аналіз говорив про те, що хтось харкнув на стіну, слина там зависла і зараз вона розм’якшувала вапно і творила з нього гіпсоподібну липку масу, яка мальовничо звисала вниз, як сталагміт у печері Шоранш на півдні Франції. Поки я розмислював над цим об’єктом, який неочікувано та агресивно з’явився в моєму житті, до казарми влетів жовтовусий прапор, тримаючи за вухо того піжона, що пробував пробитися без черги:

— Строіцца!

Усі присутні, як отара відібраних баранів, створили щось на кшталт строю. За той час, що ми вошкалися, ворог міг би встигнути захопити всю країну та пройти по Красній площі переможним парадом.

— Строіцца, нах! Бистрєє, духі!

Коли всі були на ногах, прапор звернувся до нас:

— Ета мрась, каторую я дєржу в рукє, нах, — він кивнув на піжона, який стояв поруч, скорчений від болю та сорому, — насрала на плацу, нах!

— Я нє дабєжал да кустов, ані нє пустілі, — мявкав у своє виправдання піжон, тикаючи в нашу безформенну масу чорним нігтем.

— Срать нада в параше, нах, ти понял? А на плацу нада хадіть, бля-нах, і чеканіть страєвой шаг, нах, ти понял?

— Да понял, — мекнув піжон.

— Атставіть «да»! Ти понял, нах-бля?!

— Так точно, понял.

— Щас за то, што ваш сопрізивнік іспортіл плац, ви всє ідьотє єво мить, нах. Штоп блєстєл, нах, как йолка, йопті-нах!

Ніхто не уявляв, як має блищати ялинка, але перепитувати не стали, щоб не змусили мити ялинку, аби вона блистіла, як плац. Це було би значно складніше. В одну секунду ми стали акторами театру абсурду. Хтось один наклав купу, а всі мають за це відповідати…

— Р-р-равняйсь, смі-і-ірна! — не чекаючи виконання наказу, прапор виганяв всіх на двір. — Бєго-о-ом, марш!

Усі пострибали, як крілики, яких перший раз у житті випустили з клітки просмердітися на траву, поки господар почистить їхню засрану комуналку. Ніхто не наважився противитися несправедливості — з отупілими фейсами всі висипали на плац, ніби переповнені бажанням помити всю планету від чужих какашок. Сам піжон, серлива гадина, мав сидіти біля входу до казарми та спостерігати за процесом натирання центральної площі воєнкомату.

— Вот вєть, казьов. Вучше би єво запустілі в павашу, чєм щас тута девмо чужоє вилізивать, — почулося десь поруч невдоволене сопіння Хасана.

— Равняйсь, на пєрвий-втарой р-р-ращітайсь! — на цей раз нами вже командував туберкульозного виду шмарок, подібний тому, який змушує вас холодного листопадового ранку шморгати носом, аби не продемонструвати його оточенню.

Ми порахувалися та почали терти: перші — зліва направо, а другі — їм назустріч. Великий тактик був відчутно гордий тим, що розгорнув таку масштабну операцію на території воєнкомату, де останній раз військові дії були в момент, коли п’яні будівельники, які крили дах, били водія бетономішалки, котрий роздавив машиною їхню роздягалку. Плац був розміром з тенісний корт, а нас — десь із півсотні. Кожен мав у руці маленьку шматку, якою повинен був натирати асфальт.

— Тщатєльнєє трьом, тщатєльнєє! — кричав шмарок смішним пісклявим вокалом, зривався на фальцет, завченим рухом чухав свою засалену міжногу, а в перервах задоволено позіхав.

Новобранці стояли рачки й ретельно, з виглядом висококваліфікованих фахівців з натирання, слинили хустинки та розтирали їх об асфальт.

Можна ще довго розписувати цю історію в деталях, але, думаю, ті з читачів, хто зараз має в одній руці бутерброд з ікрою, а в іншій — чашечку амерікано, відмовились би від них до кінця життя.

Закінчилася історія досить мирно. Силою сотні сильних молодих рук какашка була успішно ліквідована з лиця землі, й ніхто особливо не постраждав, бо закінчувався день і близився час нашої відправки — до війська.

Моя свідомість прокинулася вже у вагоні від думки про те, скільки живих істот і в яких позах може транспортувати цей засіб пересування. Люди були переплетені шиями, руками, ногами, мішками, шкарпетками, штанами та іншими речами й частинами тіла. У вагоні був страшенний дубак, останній раз пічка тут працювала, напевно, як ховали Сталіна. Підозрюю, що весь інший час вона служила експонатом у музеї найдебільніших людських винаходів. І шкода, що разом із системою своїх непрацюючих труб вона займала 70 процентів об’єму вагона. Народ грівся, як тільки міг. Шмарки лилися, капали й лізли з носів в усіх неймовірних напрямах і ракурсах. То була елементарна захисна реакція організму, і через дві години всі триста чоловік, якими натрамбували цей катафалк, шморгала, пчихала та кашляла так, що потяг підскакував, як щур на батуті. Чому щур? Тому, що цей поїзд до того всього ще й смердів. Усі салаги почали діставати із мішків те, що вціліло після воєнкомату. Молоді шлунки були в стані перетерти й камінь, але деякі з напоїв, представлені для загальної дегустації, були настільки вишуканими, що половина з дегустаторів відправилася ригати по тамбурах. Капітан Скворцов, який мав за нами наглядати і тримати військову дисципліну, відкрив сезон першим. Ми його побачили вже на пероні станції Вишній Волочок наступного ранку. Він стояв зелений і голосно гикав. Перед тим він навіть намагався залити гикавку пивом, але в нього нічого не вийшло.

— Строітца! — скомандував Скворцов і гикнув настільки потужно, що з рота в нього вилізла велика пивна булька.

— Ра-а-а-щітайсь! — ще раз гикнув він, і всі, хто ще лишився в живих, почали рахуватися.

За нашими спинами поїхав поїзд. Ми дорахувалися до сорок третього. На вокзалі Петрозаводська нас сідало сорок п’ять. Решта їхала до Москви. Цифра не сходилася, й голова Скворцова не хотіла приймати цю інформацію як факт. Ми рахувалися разів десять. Але на сорок третьому люди вперто закінчувалися. Габаритні червоні вогники поїзда як раз зникли за поворотом, коли той із новобранців, на кому закінчувався відлік, відкрив рот і тихо видав:

— Ми їх в поєздє забилі.

— Атставіть забилі? Хто забил? — в паніці розбризкуючи пероном піну від пива, закричав Скворцов. — Убью казлов!

З войовничим настроєм Скворцов побіг у приміщення вокзалу.

— Как астанавіть поєзд?! — долинув зсередини його неспокійний дискант.

— Слєдующая станция — Бологоє, єдьтє туда, там встрєтітє. Поєзд пассажирскій, на таксі дагонітє, — спокійно відповів йому хтось. Відчувалося, що цей «хтось» таких уже бачив.

Скворцов вибіг на двір і з розгону влетів у машину таксі, ніби забувши про власну маленьку армію, яка займала весь перон Вишнього Волочка. Але через секунду він висунув голову з машини та скомандував:

— Занять пазіциї на вакзалє. Старший — ти, — він тикнув пальцем у самого здорового з нас. — Нє піть, нє дуріть, нє хуліганіть. Мєсних нє трогать. Буду чєрєз час.

Таксист рвонув з місця, а ми залишилися — з величезною спокусою закінчити свою службу прямо зараз.

2

Перші дні війська довгі, як полярні зими. Таке враження, що зранку тобі було вісімнадцять, а ввечері — вже за сорок. Нас ретельно готували до прийняття присяги, і ми годинами топали по плацу та чеканили стройовий крок. Після обіду всіх вистроїли в шеренгу і капітан Скворцов спитав:

— Кто єсть із музикантов?

Почути щось таке в перші дні дурдому, коли в умі вже підшуковуєш місце на стелі, щоб прив’язати шнурівочку та повіситись, було, м’яко кажучи, шоком.

— Я! — несподівано для самого себе голосно гавкнув я, аж закашлявся.

— Вийті із строя, — Скворцов недовірливо подивився на мене, бо побритий під нуль й дико затягнутий ременем я більше нагадував сачок для риби.

— Чєм дакажеш? — Скворцов продовжував тест на профпридатність.

— Магу сиграть на піаніно, — несміливо відповів я.

— На раялє каждий дурак сможет. А на трубє дуєш?

— Єслі Родінє надо, то дуну.

— А пєть магьош, с ансамблєм?

— Да пєл, вродє, на гражданкє. Смагу, таваріщ капітан!

Скворцов забрав мене і ми довго йшли лабіринтами чоловічого монастиря, на території якого в п’ятдесятих роках розмістили Школу Молодших Авіаційних Спеціалістів. По дорозі Скворцов мовчав, на його обличчі відображалися всі муки Христові. Він наперед переживав сцени, в яких його вбивають за то, що він затусував якогось прахадімца вокалістом в орденоносний ансамбль. Ми вперлися в каптьорку, з-за дверей якої долинали такі рідні моєму вухові звуки. Хтось пердів на тубі, хтось волав у мікрофон, хтось, ніби напильником, дер по струнах електрогітари. То була МУЗИКА, яку я аж ніяк не очікував почути на третій день армії. Двері відкрились, і Скворцов представив мене:

— Баєц іграєт на трубє і прі надабнасті пайот. Іспитайтє і вєчєрам далажитє.

Він повернувся і щез, не очікуючи на реакцію отупілих від какофонії воїнів, які нещадно мучили музичні інструменти. Один, видно рукавадітєль, в окулярах з величезними, як дно трилітрової банки, лінзами, підійшов і дав мені мікрофон.

— У нас послєзавтра канцерт, а вакаліст дємбєльнулся. Нада пару пєсєн разучіть, понял?

— А какіє іграєтє?

— Пака нікакіх. Вспамінаєм, бля, і чьо-та нє клєітца.

В ті часи суперпопулярною була пісня Статус Кво — Ін зе армі нав, яку я винахідливо і запропонував пацанам.

— Как раз пад прісягу, да, рєбята? А штоп нікто нє дагадался, ми єйо на рускій пєрєвєдьом. Тіпа — Сєйчас ти в армії.

— О-ба-на! — всі широко відкрили роти від такого легкого вирішення глобальної проблеми.

Я пішов перекладати текст, а пацани здирали партії, перемотуючи пісню туди-сюди на магнітофоні. Через двадцять хвилин ми вже валили нічим не гірше за Статус Кво, а під вікнами нашої каптьорки зібралася невелика купка наших перших фанів, які курили та плювали собі під ноги, вживаючись у роль героя нашого хіта.

Мене навіть не будили вранці — я йшов на десяту на репетицію.

— Бєрєгі голос, — сказав мені Скворцов, — штоб нє абасрался на смотрє.

Я їв подвійні порції, масла давали ледь не по кілограму, щоб змазувалися голосові зв’язки. Подумки я вже бачив себе керівником того ансамблю аж до дємбєля, і спокійно засипав під крик днєвального «Рота, Атбой!».

Було перше травня 1987 року. Поприїжджали наші батьки, їх запустили на територію учєбки, і ми могли фрагментарно спостерігати їх у щілини в паркані, який відділяв наш плац від стадіону, де мав проходити святковий концерт. Нас відвели в баню та дозволили так довго митися, ніби завтра намічалися торги людьми. До мене підбіг Скворцов:

— Бистра бєгі в музикалку, трубач забалєл — будєш іграть на парадє.

— Кузьма, бєрі тубу і пашлі строіцца, — рукавадітєль тикнув мені в руки трубу, розміром з Володимирський собор, і я, одівши її собі на голову, як факіри замотуються пітонами, з підкошеними колінами поковиляв за оркестром. То аж ніяк не входило в мої плани, адже я мав тільки співати Статус Кво, а тут бляцка туба намалювалася. У тій всій історії був лише один плюс — у туби всі ноти звучать однаково, приблизно як пукає кінь. Я колись чув то діло в селі, коли дядько їхав на возі і збирав в людей молоко, а кінь нервово бив копитом і в такт випускав в атмосферу скомпресовані дози пропан-бутану з характерним ритмічним звуком. Коротше, якщо дути по темі, тобто старатися пердіти в долю з усіма, то можна було й не зганьбитися.

Ми стали в урочисту шеренгу, наш рукавадітєль роздав усім ноти, махнув рукою і ми пішли. У всіх ноти чомусь нормально трималися на спеціальних зажимах, прироблених до їхніх інструментів, а я свої тримав тією ж рукою, якою й тиснув на клавіші. Ноти постійно падали мені на ніс, і я наступав на ногу комусь зліва або бив тубою по голові когось справа. Я поняття не мав, як у таких умовах можна грати на цьому оргазмотворчому інструменті, і з кожним подихом в мене темніло в очах.

До кінця першого маршу я зрозумів, що без нот буде не гірше, і непомітно кинув їх під ноги оркестру. Почався другий марш, і я з усіх сил старався пердіти в першу долю з бубністом. Мене це починало забавляти. Я вдував життя в цю вихлопну трубу від щирого українського серця, і мої губи від приливу крові вже починали нагадувати коров’ячі. Маленький кларнетист, який йшов справа від мене, кривився, ніби з’їв тарілку лайна, бо жерло моєї труби впиралося йому просто у вухо. Думаю, він переживав перегрузки більші, ніж пілот винищувача, та подумки вже відкладав гроші на операцію барабанної перетинки. Саме він, гад, і розкаже через три години командиру роти, що я і туба — речі несумісні. Але до того викриття було ще трохи часу, і я святково задував у свій мундштук і згадував слова пісні, з якою мав вийти на сцену за годину.

Нарешті, ми пройшли останнє коло й зупинилися біля трибуни з начальством. Я почував себе так, ніби здав відро крові для жертв Хіросіми. Губи тремтіли і тепер уже були величиною з чебурек. Дико хотілося пити і срати. В мене чомусь завжди вихід на сцену супроводжувався викидом негативної енергії. Я стояв у задньому ряді, тож зробивши крок назад, опинився в корчах. Все навколо майоріло прапорами і транспарантами, один з яких — з надписом «Пабєдім імпєріалізм» прикривав мій відхід. Не випускаючи тубу з рук, я зняв штани і наклав усе нажите за останні пару днів на мурашник, який був під деревцем, чим поставив хрест на багаторічній праці його багатолюдної сім’ї. Використавши замість паперу лопух, я загнав собі в тіло пару будяків — в народі їх називають орденами, бо, коли їх кидаєш, вони прилипають до одягу. І зараз вони також прилипли, але з внутрішнього боку моїх штанів, чим дуже прикрасили моє і без того багатогранне існування. Я повернувся в стрій, і рукавадітєль дав мені знак підійти до сцени. Ноги підкошувалися, будяки, ніби живі організми, терлися об мою дупу, змушуючи мене манірно виляти. Ми піднялися на поміст, група була у зборі. Ведучий майор об’явив наш виступ:

— На сценє — ансамбль Красназнамьонново авіационнава палка, пад управлєнієм старшини Єфімова. Пєсня — Сєйчас ти в армії! Музика і слава народниє!

На трибунах зааплодували. Пацани почали грати відомі кожному акорди, я підійшов до мікрофона. Коли прийшов час вступати, я раптом зрозумів, що зовсім не пам’ятаю того тексту, який перекладав у таких муках. Судорожні думки пронизували голову в різних напрямках, але потрібної на підхваті не було. Пацани удруге заграли програш, бо після першого я не вступив. Це виглядало так, ніби літак другий раз заходив на посадку після невдалої першої спроби, бо п’яний пілот не розрахував довжину полоси. Я був тим п’яним пілотом. Після туби в мене крутилася голова, і по венах бігла збагачена азотом кров. На губах зібралася піна, в роті пересохло, хотілося плакати і, як не дивно, знову срати. Хоч і п’яний, але все ж таки пілот, я мусив посадити цей літак, і почав співати. Голосом середнім між Джо Кокером і Магомаєвим я проволав на собачій англійській мові перший куплет пісні, який звучав приблизно так:



Бейбі кейшен ін зе форен ленд,

Анкл сем даз зе бест хі кен юр ін зе армі нау,

Оуоу юр ін зе армі. Нау.

Трибуни, як не дивно, сколихнулися та заревіли в екстазі. На скромній сцені армійського смотру грала справжня рок-група і співала правдивою англійською актуальний супер-хіт. Мене це підбадьорило, і другий куплет я почав і закінчив тими ж словами, що і перший, але, думаю, ніхто на цих трибунах навіть гадки про то не мав. Ми валили, як Роллінг Стоунз, забувши, що на нас кирзові чоботи та голубі погони, а голови — геть лисі. Ми й не підозрювали, що такі ж лисі причухани рокери почнуть носити аж через десять років — у далекому американському селі Сіеттл. Трибуни аплодували стоячи хвилин десять. Не аплодувала тільки трибуна з начальством. Там усією громадою вже робили із Скворцова гумову бабу, ретельно маючи його в усі можливі отвори за те, що з його вини на смотрі прозвучала антикомуністична пропаганда у вигляді «пєсні на вражеском англійском язикє».

Мене пообіцяли відправити на губу після прийняття присяги, а ансамбль урочисто закінчив своє існування. Всіх його учасників розігнали з теплого місця по військових частинах — дути в діри не настільки комфортні, як мундштуки духових інструментів. Всі «рокери» згадували мене незлим словом аж до останнього дня служби, але кожен втіхаря гордився своїм почином — заграти рок на тоталітарній сцені радянської армії.

Присяга мала відбутися того ж дня о третій годині. Я побачився з мамою й татом. Вони в той момент виглядали красиво, як ніколи. Можливо я скучив за ними, і, нарешті, побачив те, чого раніше не помічав. Наприклад, що в мами з’явилися нові зморшки біля очей, а в тата — свіжі сиві пасма щетини на бороді. Я не розказав їм перспектив мого найближчого армійського майбутнього. Вони похвалили мене за прекрасний виступ, не маючи поняття, чим він мені грозив. Я з’їв домашню котлетку, привезену мамою за півтори тисячі кілометрів у каструльці, старанно замотаній у рушничок, яким я витирався ще у школі, і нас відізвали до штабу.

Мене нудило. Губи тряслися, ніби в коня, якого на повному ходу шарпнули за вудила. Перші хлопаки з автоматами в руках вже читали присягу з приготованої сержантами папки. Сержанти терпляче водили пальцем по своєму примірнику, щоб, не дай Боже, хтось із салаг не пропустив якогось магічного слова, та змушували перечитувати, якщо були якісь помилки. Черга повільно підходила до мене, а я повільно відпливав. В очах потемніло, коров’ячі губи заніміли, ноги підкосилися, і я з лязкотом переможеного Дон Кіхота упав на плац, розбиваючи разом з муляжним автоматом усі ілюзії Радянської Армії.

…Мої очі відкрилися. Скворцов бив мене по морді долонями і псикав водою зі свого рота. Вода віддавала перегаром. Той перегар не проходив у Скворцова ніколи, і, видно, саме цей запах, не гірше нашатиря, привів мене до чуття. Мама плакала, тато сумно дивився на своє чадо, яке зганьбило родину, бо не змогло навіть по-людськи присягтися Батьківщині на вірність. Фотографії з присяги завжди були присутні у дємбєльських альбомах всіх мужиків, обведені рамочками, квіточками, якорочками та зірочками, що мали підкреслювати всю серйозність процесу. В мене такої фотографії НЕМА, як, зрештою, і самого дємбєльського альбому. Замість фото я отримав запис в армійській історії хвороби: «Упал в обморок, прінімая прісягу на вєрность Родінє».

Мама з татом поїхали додому в розстроєних почуттях, а я лишився лежати в лазареті й чекати виконання вердикту, який мені присудили за вражу англійську пісню. З діагнозом «вегетососудістая дістанія» в лазаретах лежала половина совєцкої армії. Ніхто й ніколи не міг оскаржити цей діагноз, оскільки цей недуг присутній і в усіх здорових людей, не те що в худющих новобранців, яких здувало вітром під час стройових вправ.

Пройшло пару днів, при чому так швидко, ніби чиясь рука перекинула листочки настільного календаря, або випадковий вітер з вікна недбало перебрав їх своїми сухими старечими пальцями. «Пролікувавши» ремонтними роботами, мене, тепер уже здорового і повного сил, відправили назад. В учєбці все йшло своїм дебільним чередом. Шоста ранку — рота, падйом! сьома ранку — борщ на варених консервах у столовці, восьма-тринадцята — заняття в школі. На кожному занятті ми розбирали одну і ту саму схему — на чому працює двигун Парапєлова. Донині, хоч убийте, не знаю — на чому працює та херня. Або то військова таємниця, або, якась сука вирвала сторінку, де то було написано.

Одного дебільного ранку нас підняв по тривозі п’яний у срачень Скворцов. Він вивів всю роту на плац. У трусах ми, двісті хлопців, виглядали так, ніби нас злапали німці та запропонували два варіанти: або розстріляти, або — в попу. Накрапав приємний весняний дощик. Хто не знає, що таке дощик о третій годині ранку при плюс сім — нехай попросить когось насцяти на нього і включити кондиціонер…

Скворцов був черговим по частині. До речі, після мого сольного виступу він ходив у наряд через день, а часом і пару днів підряд. Випив він немало, тому стояти ми збиралися довго. Капітан ходив перед нами по плацу, щось самовіддано розказував, і раптом сам стягнув з себе сорочку, потім штани і залишився в чоботах і трусняку. Ті, що стояли ближче, казали, що тема розповіді була про рівність воєнних між собою, мовляв, і рядовий, і капітан — з одного гімна лєпьошки. Поскакавши трохи по калюжах, Скворцов, протверезів, здивувався своєму вигляду і загнав усіх назад.

Спати вже не хотілося, свіжак відігнав сон надовго, і я мимоволі став свідком групового сексу по-армєйскі. Двісті ліжок почали якось дивно розгойдуватися. Майже одночасно їхні мешканці повернулися на бочок і запустили руки в середню «кишеню» своїх кальсонів. Намацавши сопілку, поступальними рухами почали приводити її в робочий стан. Ліжка були не з готелів сітки Редіссон, тому я міг чути наростаючий зрадливий скрип. Початок акції був схожий на землетрус, але такий, що трусить виключно ліжками. Амплітуда коливань зловісно зростала. Ліжка скрипіли щоразу сильніше, і ніхто вже не приховував своєї участі в утворенні цунамі. Якби в цей момент у нашій казармі був композитор Шнітке, він обов’язково видав би на-гора ще один невмирущий твір під назвою «Танець лежачих флейтистів». Шнітке там не було, але там був я. Моє лице розтягнулося в широченній либі — симфонія вражала. В момент апогею скрипом ліжок можна було настрашити всю армію Наполеона. Ковдри натхненно піднімалися та опускалися, як Алиє Паруса. Повітря пронизав запах поту, перемішаний з ароматом голландських сирних крамниць. Вся рота у дві руки шпарила на своїх тромбонах, бо на той момент сопілками ці інструменти назвати було б принизливо. Процес був довгим, адже бійцям Радянської Армії в компот наливали БРОМ. Деякі люди стояли перед дилемою — продовжувати та відірвати чи зупинитись і обломатися. Наша рота стала подібною на велику атлантичну регату, а скоріше на її модель у закритому приміщенні. Ліжка, як яхти, нагиналися чи не до самої підлоги, черпаючи воду через борт, якимось чудом залишалися на плаву, а тим більше з екіпажами, які невідомо чому не випадали в океан. Кульмінація надійшла десь за п’ятнадцять хвилин — з різних боків почали долинати звуки, подібні на стогін вмираючих після бою. За хвилинки три-чотири вмерли всі. Військова білизна завжди добре накрохмалена. Так було, є, і буде.

Зранку рота відклеювала предмети свого нехитрого гардеробу від наволочок, простирадл і ковдр, залежно від того, хто куди зробив свій фінальний переможний залп. Солдати, під крики сержантів, на півроку старших по службі та обурівших від своєї влади над лисими «духами», бігли купою тупих корів до туалету мити свої причандала. Я ненавидів цю ранкову принизливу процедуру, коли ти ковиляєш у кальсонах до очка і крутиш задом, щоб уникнути ударів пряшкою від засранців-сержантів, які стоять по обидва боки коридору й не пропускають можливості лишити тобі на дупі синяк у вигляді зірки з серпом і молотом.

Величезний рязанський пацанчик, якого звали Сєрьога, не спішив, а повільненько замикав нашу процесію. Він мав два метри росту і кілограмів сто двадцять ваги. Природа наділила його лицем без емоцій і силою підйомного крана. Я розглядав два варіанти його походження: або мама зрадила його батькові з бізоном, або просто вийшла за бізона заміж.

Сержантік Ригачьов якраз був у стані ейфорії та свиснув Сєрого по задниці своїм ременем. Вже через півсекунди після необачного вчинку Ригалов, як його любовно називали в кулуарах, зрозумів всю безвихідь своєї долі. На його обличчі швидесенько пробігли вісімнадцять з половиною років його недовгого хлопчачого життя. Він, як кіт із голлівудських мультиків, був готовий вирити собі могилку та закопатися, поставивши зверху скромний пам’ятник свого нікчемного буття.

Сєрьога зупинився, почухав дупу розчепіреною долонею, розміром з парасолю, повільно повернувся до Ригалова і простягнув руку, яка скоріше нагадувала стрілу баштового крана.

— А ну-ка, дай рємєшок, — абсолютно беземоційно, як пітон жертві, запропонував він Ригачьову віддати шкіряний, придбаний у дєда-дємбєля за десятку із сержантської зарплати, реномований атрибут.

— Да ти чьо, ваєнний, ахрєнєл, што лі, с сєржантам разгаваріваєш, смірна! — не контролюючи свого козлиного голосу, підписав собі вирок Ригалов. В роті стало тихо, як на Личаківському цвинтарі в понеділок зранку. Увага всіх була прикована до епіцентру подій, які розгорталися та мали перерости у щось дуже важливе — хтось мав заробити собі серйозне реноме, а хтось мав його позбутися. З енергією так завжди — звідкись витікає, а кудись має затікати. Ми любимо більше, коли затікає.

У Ригалова було погане передчуття. Молодець. Воно його не обмануло. Рука Сєрьоги плавно під’їхала до руки Ригалова, яка в даному порівнянні виглядала, як ручка Бейбі-Борна, і чомусь у цей момент хотілося дати йому соску, щоб він не заплакав. Величезна клешня рязанської животіни стиснула Ригалова за плече в області ключиці, наносячи йому масові тілесні ушкодження. Ригалов зіпрів, і почав смердіти, як скунс. Більше від страху, ніж від болі. Ремінь випав з руки і був підхоплений лівою стрілою гіганта, яка нічим не відрізнялася від правої. Сєрьога поплентався до свого ліжка, витягнув з-під одягу свій дермантиновий «духовський» ремінчик і знов, недбало й повільно, приплівся до Ригалова, який, ніби загіпнотизована жертва анаконди, чекав на свою участь. Одною ручилою Сєрьога загнув сержанта, творячи з його тільця дугу. Ніколи в житті той так граціозно не робив «місток». Сєрьога, розмахнувся дермантиновим ременем і десь у половину своєї дурної сили шльопнув Ригалова по сраці зіркою. Крику ми не почули, бо мордою сержантик був потужно притиснутий до підлоги. Підозрюю, що від болі він навіть присмоктався до кахлю губами, ніби резиновим вантусом. Міцно тримаючи свого «наставника» за шию, Сєрьога розмахнувся ще раз і мимоволі зачепив бляхою іншого сержантика, який стояв збоку і робив вигляд, що це йому сниться. Той скрикнув:

— Ти чьо, дурак, я ж нічьо!

Ця прекрасна фраза на мові дипломатів звучала би приблизно так: «Вважаю своїм обов’язком довести до вашого відому, що з нашого боку не було вчинено жодних дій, які ущемляють Вашу Особисту Свободу». Але Сєрий в дипломатії шарив слабо, і тому, не звертаючи уваги на фразу, яка розбилася об його голову, як хрущ об лобове вікно автомобіля, злапав того сержанта за рукав, повернув навколо осі та видав йому нищівного копняка під сраку.

Тиша в казармі швидко перероджувалася в гул. Кожен із нас хотів бути на місці Сєрьоги, або хоча би стати його близьким другом, хоч би на три найближчі місяці учєбки. Сержанти розуміли, що їх опустили, і треба було відновити свою владу — тут же, цієї ж секунди. Бо інакше вони будуть прати Сєрьогині кальсони та намотувати портянки на обидві його ноги, якими за потреби можна було замінити підпори для моста Патона.

Двоє з них, підскочили до Монстра з різних сторін, але були повалені, як трава сосною, яку спиляла пилка лісоруба, двома гігантськими клешнями Рязанського Кінг Конга. Я, як дипломований стоматолог, можу із впевненістю сказати, що в цих людей появилися серйозні проблеми з прикусом. Ригалову пощастило більше — він не ліз битися до Сєрого, а тихенько відлежувався під стіною з новою, щойно придбаною, наколкою на сраці.

Кожен із новобранців дивився на цю історію збоку, як на зйомки фільму зі Стівеном Сігалом, котрий завжди стоїть на місці, а навколо літають, як мухи над кізяком, його обездолені жертви. Сєрий натягнув собі поверх величезних армійських трусів шкіряний ремінь, який щойно відібрав, і почухав себе в області слонячого хобота, який від раптового притоку адреналіну випирав під трусняком і просився назовні. Сигнал від хобота дійшов, нарешті, до голови, і вона прийняла рішення віднести його сциканути. Напевно, сержанти ніколи в житті ще не були такі щасливі від того, що хтось пішов відлити. Забагато уваги, сконцентрованої на їхніх скромних особах останнім часом, повернулося до них розбитими мордами і синяками на сраці у вигляді радянської символіки. Та історія ніколи не вийшла назовні, бо ніхто не був в цьому особливо зацікавлений. Сєрий не зловживав своєю силою, а сержанти, у свою чергу, намагалися не помічати його тендітну стодвадцятикілограмову фігурку.

Наступного дебільного армійського дня я сидів у першому в своєму житті караулі та чекав черги йти на периметр. Караул полягав у наступному: дванадцять чоловік по черзі мали ходити кругами навколо іржавої цистерни з якимось щитом і типу її охороняти. Від кого? Воєнна таємниця. Ми того не знали. Не задумувалися над тим і наші начальники, які нас туди засилали. Перша група заступила півгодини тому, тож у мене залишалося ще півтори для того, щоби помаятися якоюсь фігньою. Я дістав листок паперу і почав писати лист друзям у Польщу. Писав я по-польськи, звичайно, не маючи жодного поняття, що видаю західним розвідкам гіперважливу інформацію про те, де розташована наша грьобана вонюча учєбка. Писав щось про музон, питався, як у них справи, і чи в них армія така сама безголова, як наша. Лист вийшов на дві сторінки із зошита в клітинку, який у караулі служив за туалетний папір. Я склав лист та сховав у кишеню на грудях, де по уставу має бути військовий квиток, маму б його туди.

— Після караулу куплю конверт і зашлю, — подумав я собі та пішов кемарнути.

У моїй групі, яка мала заступати, був один крєндєль десь із Новгорода, якого звали Коля Путін — не плутати з Вовою Путіним, актуальним шефом держави на сході. Коля умудрявся так носити форму, ніби перед цим туди насрала корова. Штани висіли на ньому, ніби то були не його ноги і не його штани, і були вічно вимащені всякою гидотою. Здавалося, що чувак весь вільний час колупався в носі і все, що міг звідти дістати, витирав об штани. Гімнастерка на ньому навіть не висіла, а лежала, рукави на ліктях були протерті майже до дірок. Ремінь стягував талію так, що кишки Колі цілий день були жорстоко відрізані від інших частин тіла — від підйому аж до відбою. Очевидці стверджують, що Коля часто спав одітий, щоб зекономити час на одягання. Коліна в нього випирали такими великими куполами, що, крім самих колін, туди можна було запхати ще зо два лотки яєць. Пілотка найменшого розміру, якби не вуха, накривала б його мініатюрну голову аж до підборіддя. Дві мутні окуляризовані бульки замість очей, маленький ніс — піська, рот — щілина з неповним набором чорнезних кривих зубів. До комплекту додавалися легка шизофренічна посмішка та потужний сморід із рота. Загалом, сказати, що Коля Путін був той іще красень — не сказати нічого. Мене пересмикувало від самої думки про те, що колись йому видадуть автомат, і я буду повзати в темряві поруч із цим гідроцефалом.

Колю взяли в армію помилково, поплутавши якісь папери у військкоматі. Навіть не зважили на його страшну короткозорість. Нікого не зворушила його зорова драма, і Коля загримів у військо з лінзами, в які можна було роздивлятися процес ділення клітини…

Коля Путін стояв у коридорі та чекав команди на вихід. А може, то я думав, що він чекав команди, а насправді він стояв, бо йому так всталося. Автомат Коля тримав, направивши дуло на людей, які пили за столом чай. Вони були спокійні, бо сиділи до нього спинами. Я одягнувся, разводящій — чувак, який розводив нас по точках, — щось пробубонів під ніс, і ми вийшли у слизьку підмосковну ніч, яка миттєво лизнула нас мокрим язиком по всьому тілу, залізши навіть під одяг. Хвилин п’ятнадцять ми топтали болото в напрямку тої ржавої сучари, навколо якої треба було дві години ходити в надії, що хтось на неї нападе.

Двох пацанів залишили на перших воротах, які відкривали до неї в’їзд із заходу. Ці ворота були на замку з часів, коли Сальвадор Далі кадрив Гарсіа Лорку на пляжах Фігуероса. Двох хлопців залишили біля вишки, на яку їм ще треба було залізти. Ми з Колею-гідроцефалом були третьою парою, і нас залишили біля східних воріт. Через ті ворота можна було вийти на поле, де вдень паслися зо три десятки смішних рудих корівок із сусіднього села.

— Коля, ходім вмєстє, понял? — я спробував одразу перебрати владу та гарантувати собі безпеку.

— Вмєстє нєльзя, я хажу влєва, а ти — вправа, — прогугнявила куряча головка, зловісно блиснувши в темряві своїми діоптріями.

Мені відразу пригадалися всі фільми Брайана Клеменса, які йшли по двадцять хвилин, а потім три тижні був понос після кожного різкого звуку.

— Коля, бля, ходім вмєстє, поняла, ти дура хєрова!?

У відповідь він потопав своїми свинячими копитцями у протилежному напрямку, ігноруючи мої судорожні спроби врятувати своє та його сране життя. Темрява ковтнула цю недороблену купу лайна та зімкнулася за нею, ніби шторка в районному театрі після вистави про передових колгоспників. Було чути тільки чавкання його кирзаків по болоті, а потім стихли й вони.

Через поле було видно ділянку залізниці Ленінград-Москва, по якій за пару хвилин мав промчати швидкий поїзд ЕР-200. Я любив дивитися на нього в темряві. Він завжди чомусь наближав мене до дому, маючи якусь магічну силу, якої мені в той момент бракувало. Подумки я сидів у його кабіні та нажимав на ручки, вдивляючись у драбину шпал, яка налітала на мене з шаленою швидкістю та пірнала вниз під електровоз. Він появився із-за лісу чітко о 2.12. До нього було зо два кілометри, і звук запізнювався на пару секунд від зображення. Довга сосиска з освітленими вікнами та загостреними носом і хвостом промчала видиму мені ділянку шляху і зникла за поворотом. Я любив промотувати потім у пам’яті ці двадцять секунд, які я міг його спостерігати, та смакувати нові й нові дрібнички, що випливали в уяві. Часом здавалося, що у вікні тамбуру я роздивився лице якогось кадра, котрий докурював стрільнуту в провідника папіроску та шкірився в темряву тільки йому зрозумілою посмішкою. А часом я був певний, що бачив, як на верхній поличці товклися двоє молодих людей натягуючи на себе неслухняне вогке покривало, яке зісковзувало з них і падало на старого професора, який мучився і не міг заснути від бушуючих нагорі емоцій.

— Стой кто ідіот! — розлетілось у повітрі змішане із залізним шурхотом коліс поїзда, і розбило політ моїх фантазій, як яйце, що вислизує з руки кухарки та залишає наглий слід на її махрових зайцях-тапочках.

— Ідіот кто! Стой! — автором цієї фрази міг бути тільки Колі, я в тому не сумнівався.

Запитання пізнавального характеру, типу — хто тут ідіот? За умови, що це було запитання. Якщо ж погроза, то, значить, хтось дав йому зрозуміти, що він — ідіот, а Коля не сильно із цим погоджувався. Поки я впрівав у пошуках третьої версії закодованої теми, Коля лежав у болотній калюжі та вів переговори з кущами, що зловісно похитувалися в темряві та махали на нього своїми руками-гілками, реально змушуючи підніматися в живіт два відомі круглі шарики.

— Стой, стрєлять буду, блять, сказал тєбє же я, — хаотично складаючи в голові слова, воїн намагався паралельно розібратися з перезарядним механізмом карабіна Симонова, розмазуючи соплі по дулі гвинтівки та подумки картаючи себе дурного, бо коли капітан Скворцов розказував, як розбирати та збирати карабін, а також, як із нього стріляти, Коля під партою роздивлявся порнушні фотки, які йому прислав із Новгорода такий самий як він брат-дебіл. Нарешті, задубілі руки, скоріше від страху, ніж від чогось іншого, перезарядили клятий механізм. Коля пчихнув, перднув і кашлянув одночасно, потягнув за спуск, і скорострільний карабін Симонова харкнув вогнем. У бік кущів полетіла бездушна куля розміром із цвях, яким прибивають рейку до шпал, а Колю фігануло прикладом об паркан із колючого дроту, до якого він був обернений сракою.

У кущах щось гепнуло, ніби з камаза випав п’яний шофер. Я, прошитий током жаху, не міг зробити і кроку. Коля висів на паркані з колючим дротом сракою догори, а окулярами вниз. Окуляри запотіли, і Колі здавалося, що він на небесах. Тьмяне світло від ліхтаря, відбиваючись у матовій поверхні мокрого скла, створювало ефект хмар, у які він щойно влетів. Дупа його зреагувала по-своєму. Їй були далекі високі потяги Коліної голови, вона не чекала зустрічі з архангелом Михаїлом, а просто розслабилась і дала на-гора порцію гаряченького. А оскільки дупа була зверху, то мармуляда всіма можливими шляхами шуганула йому по плечах до шиї.

Почулися крики й тупіт солдатських копит. Завила сирена, люди з ліхтариками в руках поспішали сюди з усіх боків. Я пересилив свій опорно-кістковий механізм і змусив його рухнутися до тіла, яке висіло на дротах. Туди ж підбігли ще з троє солдатиків. Підійшовши до Колі впритул, ми в повному жаху пробували стягнути того ворошиловського стрілка з чіпких гачків загорожі.

— У нєво кров, бля-нах! — закричав один із рятувальників, який підхопив його ближче до коміра.

— Застрєлілся, дурбандос, — з надією в голосі протягнув другий.

— Ну у нєво і кравяка ваняєт, — намагаючись роздивитись свою «закривавлену» руку в світлі ліхтарика резюмував перший.

Коля, опинившись у невідомих руках, які йому неможливо було, та й не дуже хотілося роздивитись, чемно чекав зустрічі з Богом. Саме зараз йому мало відкритися все те, що для людства закрите ореолом недосказаності й недослідженості. Зараз його відправлять — або в пекло, або в рай, або…

— В баню єво, митца! Абасралась, скатіна, — рикнув сержант, котрий був головним нашої групи.

Коля, з ніжним виразом обличчя Йолло Пуккі, який визбирував на затоплених острівцях зайчиків, не хотів вертатися в реальність. Він мріяв, щоб його знову завісили на колючий дріт і зникли так само швидко, як і понабігли. Цівки гарячого какао починали охолоджуватися й не давали вже такого чарівного ефекту.

— Смірна! Шта случілась, байци, йопт? — із темряви, як із басейна після стрибка з семиметрової вишки, винирнула фігура прапорщика Барикіна.

— Путін застрєлілся! Но промазал і усрался! — відповів сержантик.

— Путін, ка мнє! — скомандував Барикін. — Бистра! Шагам! Марш!

Колю Путіна дружними копняками підштовхнули до прапора на відстань, де рецептори бувалого вояки вже були здатні відчути атмосферні зміни.

— Стаять, Путін! Ти чьо, в самом дєлє абдєлался? — Барикін скривився від ароматів, які накривали всю навколишню територію, як пари тяжкого азоту.

— Я єму сказал — кто ідіот — пару раз сказал, — прогугнив, нарешті, Коля. — А он дальше там, ета, ворочался, і я сказал — стрєлять буду, а он там дальше… і я вистрєліл.

— Куда, бля, вистрєліл, прідурок, нах? — Барикін в передчутті завтрашніх статевих актів, які мали відбутися з його немолодим потертим монокуляром, не особливо тішився, що заступив сьогодні черговим по частині.

— В нарушитєля, навєрна, — Путін оскалився у звичній для нього дебільній посмішці.

— Кто бил с нім вмєстє? — плюючи слиною в темряву, рот Барикіна робив на світлі ліхтаря дивні маленькі салютики. Я відчув, що мій молодий монокуляр також очікує неспокійний період, і зробив крок вперед.

— Я, таваріщ прапарщік, рядовой Кузьменко!

— Шта відєл, расказивай, толька бистра, нах!

Я ледь не почав йому розповідати про двох студентів на верхній поличці купейного вагону, але зібрався з думками та видав фразу.

— Ми с Путіним пашлі в разниє сторани. Слишу, он дайот каманди, а патом — вистрєл. Я падбєжал, а он на заборє вісіт і уже ваняєт.

— Куда стріляла, дура стуєростава?! — значення слова «стуєростава» мені так і не вдалося вияснити, але за тоном, яким це було сказано, можна було легко здогадатися, що «стуєростава» — значно крутіше, ніж просто «дура».

— В кусти стрєлял, — випускаючи бульки з рота прогугнив Коля Путін, — там, гдє нарушитєль сідєл.

Барикін зблід. Смертельних випадків у нашій частині 21 924 не було з дня штурму Бастилії, й він дуже не хотів, щоб його чергування перекреслило політику миру, яку вела наша учєбка і весь Радянський Союз. Але в кущах, два метри за його спиною, по всій видимості і логіці подій — лежав труп. І слава Богу та конструктору карабіна, якщо Путін його не вбив, і труп утік. Тоді він уже не труп, а живий, і все пройде круто. Вистрєл в воздух — прєдупрєдітєльний — це можна і треба, нарушитєль всрався і втік. Але якщо все навпаки — всрався Путін, а нарушитєль — труп, який не ходить і лежить мертвий в кущах?!

Барикіна самого потягнуло в туалет. Але наперекір силам природи він витягнув сигарету і сказав:

— Курі, Путін. Всє закурівайтє, — він простягнув пачку з папіросками, які моментально зникли зі звуком спагеті, котрі дитина засмоктує в рот прямо з тарілки.

Ми мовчки курили, і якось ніхто не хотів, щоби та папіроса колись докурилася до кінця. Бо там вимальовувався інший кінець — такий конкретний і грубий, яким нас всіх мали відтарабанити в різних неспортивних позах. Коли бичок обпік Барикіну пальці, він миттєво прийшов до себе і знову перетворився у бравого бувалого вояку.

— За мной, — скомандував він голосом Чінгізхана і рвонув у корчі, які розстріляв Коля п’ятнадцять хвилин тому. Розгрібаючи кущі своїми руками, які за все життя не зробили нічого корисного, крім красти в армії одяг і харчі, Барикін ламанувся, як лось, що втікав від великої охоти короля Стаха, аж можна було роздивитися в темряві 43 розмір, вибитий на підошвах його кирзаків. Ми повалили за ним.

— Фу ти, йопта! Байци, ка мнє! — протягом цієї короткої фрази Барикін встиг двічі дати крутєйшого «пєтуха» — так кричать семикласники, коли переживають нестабільний період полюцій і ломки голосу.

— Карова, нах, убітая прямим пападанієм в область галавнова мозга, — ознайомив він нас з діагнозом, і всі побачили бідну тварину, яка безглуздо закінчила своє існування на території нашого воєнного об’єкта із дзюрою в голові, розміром з рубльову монету.

Далі події розгорталися з чіткою армійською логікою. Колю Путіна відправили у відпустку додому — «за чьоткоє нєсєніє караульной служби, дєйствія по уставу і мєткую пріцельную стрєльбу». Прапор Барикін дістав 100 рублів премії, які того ж вечора промандулив у офіцерській столовці, молячись за Миколу своєму комуністичному богу. Нам усім сказали рівнятися на рядового Путіна, на що ми, звісно, забили, бо тоді всій роті довелося б виглядати, як пацієнтам новгородського інституту психіатрії.

Сам Путін через місяць приїхав з дому та повторив свій уставний вчинок — під час караулу він застрілив ще одну корову того ж діда, а його самого загнав на сосну. Але цього разу він поїхав на гауптвахту, де і повісився, бідака, на своєму ремені — з головою в нього таки було дуже недобре. Мене, слава Господу, в ті страшні часи вже близько не було — почався етап ЛАФИ, але про це — далі!

3

Якби я знав, як пройдуть мої наступні армійські півтора року, то попросився б туди одразу після дитячого садка. Але оскільки Нострадамус в мені вже давно не мешкав, то все валило своїм в’ялим чередом. Обставини склалися так, що командування війського госпіталю попросило командування моєї авіашколи, вибачте за тавтологію, командирувати мене кожні сто днів до них у відрядження. Мої командири з радістю здихалися б мене зовсім, але військовий радянський закон не передбачив місця для молодшого авіаційного спеціаліста серед персоналу шпиталю. І тому, будучи приписаним до своєї учєбки, я раз на сто днів повертався до неї за новим відрядженням, а згодом — мені його привозили прямо туди, враховуючи мій постійно зростаючий професійний статус.

Перший день у госпіталі був абсолютно звичайним першим днем — я знайомився з околицями та персоналом. Моя теперішня хата була витягнута уздовж ріки Волги та відділена від неї примітивним військовим бетонним парканом, яким зазвичай у совку відгороджували вояків від цивільних людей. Територія госпіталю починалася ще на волі — будинком адміністрації — і бігати туди було за щастя, бо ти щоразу мусив проходити через КПП, отже дихав повітрям свободи. А ще на розі стояв магазин «Овощи и Фрукти», в який, крім кабачкової ікри, з чорним двосантиметровим осадом під металевою кришкою, і водки, яку бадяжили, видно, прямо тут же — в підвалі цього магазинчика — років сорок нічого не завозили.

Кабачкова ікра в армії — майже те саме, що на свободі — ікра червона. Воїни по-різному підходили до поїдання цього делікатесу. Одні мазали на хліб, інші — мокали хліб у неї, а треті хлібом не заморочувалися — вони пили її прямо із банки, а потім у незмінному вигляді віддавали її назад природі в госпітальних хащах. Тому по тих корчах ходити було не варто. Ікра була дешева, солдати її любили.

Територією госпіталю тричі на день їздили рікши — два солдатики в тапочках і коричневих солдатських халатах з зеленими лацканами, незалежно від погодних умов таскали візочки з їжею. Кухня була централізована, а розвозити треба було по відділеннях — розкиданих по всій території двоповерхових будиночках. Для цієї теми вибирали, як правило двох — одного дауна та одного штрафника. Той, хто проштрафився, зазвичай плівся ззаду, розглядаючи хмари тьолочок, що прибігали допомогти солдатикам скоротати в кущах тягучу військову годину, а даун — з вилупленими від напруги очима і здутими венами на шиї — тягнув цю херь соло, тобто один. А вже біля відділення штрафничок відпихав дауна плечиком, робив два кроки під вікном начальника, кашляв, щоб на нього звернули увагу — начальник дивився — пробачав штрафнику, а дауну давав те, що англійською красиво називається — pussy.

ПАШТЕТ. Які асоціації виникають після цього слова? Банка, напхана перемолотим лівером з купою котячих, мишачих і, вибачте, собачих кісточок, кишечок, лапочок, кігтиків, місцями навіть шерсточки (в цьому місці ми із жалем прощаємося з менш витривалими читачами та їдемо далі), хребетиків, мізочків, шлуночків, хвостиків — тобто всього, що колись вдалося зішкребти від асфальту. Тепер до цієї банки додаємо погони єфрейтора, зачіску Форреста Гампа, військовий квиток, де написано «Павлов Сергей Владимирович», фірмову посмішку, що з’їхала вбік, ніби зачепилася правою щокою за вішалку, дві дистрофічні ноги, подібні на дві ніжки від стільця сторожинецької меблевої фабрики, і дві руки, як у матроса Папая. І так, дуже акуратно, в пару прийомів, ми перейшли від паштету неживого до Паштєта-москвича, мого армійського другана. Він з’явиться тут трохи пізніше, а поки що я ознайомлю вас із діючими особами нашого кордебалету.

Ага, ще одне — якщо хтось досі чекає від цієї книжки страшних історій про знущання, гвалтування, обрізання, катування старими солдатами молодих — до побачення, шановні. Ні одне з вищезгаданих слів не повториться жодного разу до фінального свистка! Ми — за мир! Власне з таким надписом стара, з часів Хрещення Русі, вицвіла тряпка висіла в неврології над вхідними дверима.

— Яка, бля, неврологія? — чую незадоволений голос слухача із третього ряду.

— А така! Хто служив в авіації, хто — у стройбаті, а я — в неврології!

Калінінський Ордена Красного Артьомовского Полусладкого воєнний госпіталь був моїм нескучним комфортним домом 20 місяців служби. Я не косив, не сцяв під себе на матрац, не здавав кал у коробці з-під взуття, не ковтав цвяхи — я просто звалився в обморок під час прийняття присяги. А таких цінних для країни кадрів ніхто не збирався марнувати. Радянське командування було настільки далекоглядним, що вбачало в моїй перспективі воїна діючої армії одні лише катастрофи, тому мене вирішили відрядити в КОКАП — щоб дитина була поближче до таблеток валідолу і палат інтенсивної терапії, а не до червоної кнопки запуску стратегічних ракет. А також — ближче до окремої раси радянського суспільства, не оспіваної в піснях і в кіно — раси людей, які силою свого інтелекту, знаходячись на службі в армії, в ній не служили. Вони — косили!

4

КОСІЛЬЩІКИ! Це була еліта армійського суспільства — кращі в країні — художники, будівельники, музиканти, космонавти, астронавти, тобто богема, а ще — узбеки, таджики, вірмени, грузини та один естонець, які не хотіли віддавати армії два власних роки, і придумували найфантастичніші способи, щоб цього уникнути. А я їм активно помагав!


— Атдєлєніє к бою! — закричав днєвальний, який, як правило, спав на вході до неврології в тапочках на босу ногу.

Наш бос — Борис Борисович Адамов-Яблоков — кинув у нього фонендоскопом і тоном вихованця інституту толерантного вокалу сказав:

— Ну какой к бою, какой к бою, Нєфрітов?!

— Я — Нєфьодов, — ображено відповів днєвальний, чухаючи область паху, вражену металевою слухавкою.

— Теперь будешь Нефрітов. Зові Зою Алексєєвну, бистро, бальнова везут с пріпадком.

Зоя Алексєєвна — стара діва, яка зі спини викликала найіскрометніші фантазії в чоловічої половини не тільки госпіталю, а й цілого міста. Але, якщо нещастя змушувало вас побачити фасад, то про застосування своїх органів брунькування ви забували моментально і довго ще не пам’ятали місце, де вони у вас висять. У СРСР не вистачало в ті часи брому для заспокоєння бурного потенціалу радянських воїнів, і тому таких осіб брали на роботу дуже охоче. Отже, ззаду Зої Алєксєєвні було років 25–30, але спереду — над цим питанням донині мучиться кафедра інституту палеонтології у Клівленді, штат Огайо.

— Так, так, так — противним електронним голосом затупотіла каблуками по підлозі ординаторської Зося — так ми називали її між собою, люблячи-ненавидячи.

— Прапустітє, солдатікі, мєня впєрьод — пхалася вона між пацанами в синіх халатах і кирзових тапочках, як Суворов з пушками через Альпи. Пацани падали на підлогу, як молоденькі деревця після наїзду ЗІЛа, навантаженого піском, а Зося вже підбиралася до каталки та викладала свої груди на здоровенного дядька, з рота якого лилася піна, як на дискотеці Армагедон в Ужгороді.

— Так, так, так — епілептіческій сіндром, — закусивши значимо губу, видала вона чіткий діагноз.

Рот новоприбулого нагадував посмішку коня зі скульптури Мишкіна «Радостний конь», виставленої в картинній галереї Женевської академії мистецтв імені Чкалова. Зуби верхньої щелепи ніколи в житті не прикривалися верхньою губою. Верхня губа, натомість, позбавлена своєї натуральної функції, просто мотлялася, як не туди пришитий рукав. Між нижніми й верхніми зубами могла би поміститися табуретка, такий був господарський отвір, але в даний момент фіг ти що туди пропхаєш, бо звідти безперервним потоком валила піна. ББ, так кликали ми між собою боса, підбіг і впихнув хворому в рот якусь фігню, замотану в тряпочку, щоб той не ковтнув язика. Хворий крякнув, пирскнув піною Борисовичу на галстук і перекусив тую фігню разом із тряпочкою та пальцем нашого боса. Ну, палець він не відкусив, але гризнув чуток.

— Баріс Барісич, а он вас укусіл, — не без задоволення заскавуліла Зося. — Ета ж тєпєрь 50 уколов в живот, да? — незрозуміло для чого, лежачи грудьми на волосатих джунглях пацієнта, пищала вона, а дупу свою відставила в такий неприродній спосіб, щоб нею могла милуватися максимально широка аудиторія.

— У мєня прививка от бешенства — сказав ББ, пробуючи запхати хворому в рот футляр від своїх окулярів, але потім, трохи здивовано покрутивши його в руках, сунув собі в кишеню.

Дядько тим часом почав дико трястися на каталці. Думаю, спокійними в цій ситуації лишилися б тільки жителі Камчатки і села Коти Яворівського району. Ані одних, ані других у списку присутніх не було, тому перестрашились абсолютно всі. Такого буйного припадку в нас не було ніколи. Зосю трясло разом з її цицьками так, що якби там було молоко, то за дві хвилини з нього вийшла б афігєнна сметана. Губи в Зосі постійно були намазані якоюсь дикою помадою, яку відмити можна було тільки ацетоном, або вогнеметом. Від страшної вібрації на тілі пацієнта, рот і воронячий ніс старшої медсестри втопилися в камишових заростях його грудей, і за секунду відмивати помаду стало вже його проблемою. На його груди ніби настругали бурячком. Хто хоч раз був на західноукраїнському весіллі, має знати як то виглядає. По цій струганині й мотлялася фейсом Зося, роблячи собі відповідний мейкап. Але вона була відданим медиком, вона обожнювала бути в гущі подій, і навіть коли брала комусь кров із вени, то любила й собі порскнути для шарму червоненьким на халат і лице.

— Хватайте єво за рукі, салдатікі, — волала Зося, розтягнувшись на бурячковій струганині й розмахуючи дупою, як прапором, у різні боки.

Двоє пацанів кинулися на припадочного, ніби він був винен їм сто тисяч, і повисли на його лапах, а решта переглянулася та чекала, що буде далі. Такі ситуації були буденними для нашого дому: хтось при смерті, а всім похер — аби поржати. Армія, селяві. Так і цей раз, за спинами рятувальної бригади товклося з десяток людей — в основному солдатики-таджики, яким кожен такий епізод замінював похід у цирк. За ними абсолютно спокійно сиділи троє офіцерів, що вже третій тиждень не могли дограти партію у преферанс, бо в бардаку завжди губився блокнот, де писали рахунок.

— Андрєй, Андрюш, бєгі сюда, нєсі магнезію, — так почтиво звертався до мене на цілий світ один тільки Бос. Я поважав і любив цю людину, яка поміняла правила в радянській армії для того, щоб продовжити моє щасливе і досить затягнуте дитинство.

Я в цей час сидів на кухні поруч і гострив ніж. Ніколи цього не робив і вирішив раз попробувати, а тут — знов облом. Я кинув ножа на плитку, вибіг у коридор і погнав до процедурної за магнезією і шприцом. Набравши 20 кубиків того зла я протиснувся до хворого. Викиди піни супроводжувалися хрипінням і кусанням армійської грубої ковдри, яку Зося примудрилася запхати йому в хавальнік.

— Павєрнітє бальнова, штоп к жопє падабратца, — намагаючись максимально використовувати медичну термінологію та етику, скомандував я. Магнезія була популярним препаратом в армії, бо могла заспокоїти будь-який припадок лише страшним болем від самого уколу. Якщо, припустимо, людина косила, і припадок був ретельно завчений по підручнику неврології, то після уколу, секунди через дві — хворий розколювався. Цей спосіб у науці називається методом Обоссалова-Колєнкіна. Я не був прихильником цих знаменитих нейроаналітиків, бо, заполучивши від Боженьки й ББ легку армійську долю, намагався зробити її легшою для оточення. Але тут усе виглядало настільки реально, що сумнівів у правильності застосування саме цього чудо-препарату, в мене не виникло.

Офіцери, які підбігли на команду ББ, перевернули хворого на півоберта, ніби колінвал старого мотоциклу. Я обійшов всю цю картину збоку, лівою рукою спустив йому трухани, а правою замахнувся для удару шприцом. В цей час я нагадував Сіндбада, який мітить циклопу в його єдине око своєю шаблею. На мене так само зловісно дивилося чорне «око» пацієнта, тільки на відміну від його кінематографічного аналога воно могло ще й перднути відважному Сіндбадові прямо в лице. Але Рома, так звали хворого, вчинив інакше. Він напрягся, вигнувся мостиком і, зробивши пару пружинних рухів, скинув із себе весь тюнінг — Зосю, двох таджиків на руках і офіцерію. І тут закричав днєвальний:

— Баріс Барісич — вас к начмеду!

— Іду, іду, Нєфрітов, — з радістю в очах відповів ББ і кинув на ходу — Довєдьотє до конца — завєдітє історію болєзні, я скоро буду.

Це була типова ситуація для нашого телесеріалу. ББ любив здриснути в самий відповідальний момент. І, в принципі, для таких ситуацій він мене сюди і спровадив. То на охоту, то на рибу, то на тьоли вибереться наш ББ, а підневільний Андрій Вікторович — тут як тут, готовий прикрити грішний тил. В момент, коли за ним закрилися вхідні двері, я занотував деяку рокіровку в ситуації. Зося валялася на підлозі та поправляла чепчик, дивлячись у своє страшне відображення у нікельованій ніжці ліжка. Усі персонажі, які до того були на Ромі, у повному хаосі лежали на підлозі. А я чомусь сидів прямо зверху на ньому і став єдиним свідком чуда — припадочний заговорив. Крізь піну та судороги я почув: «Братан, нє дай Бог уколєш…». Кінець фрази загубився у просторі, бо підоспіли зіваки, й Ромчик знов зажував ковдру та почав хрипіти ще страшніше. А я знову замахнувся шприцом і загнав його в матрац у міліметрі від його найволохатішої у світі Серліони. Він був волохатим весь, але ВОНА! Щоб збудити вашу уяву, я скажу, що ВОНА була подібна на Пушкіна! Реальний Пушкін — тільки не вірші складає, а сере, як казав Ваня Кобик із ПТУ № 65.

Для тих, що підглядали за процесом, мій фокус був невидимим. Головне було закінчити до того, як встане Зося, бо з нею таке б не пройшло. Зося була вже на підході, і я, повернувши в матраці голку, направив струю в область протилежну Пушкіну, скажемо, в область Гоголя, сильним натиском опустошив і витягнув шприц. Зося порівнялася зі мною. Вона нагадувала чувіху, на яку ригнув жираф.

— Как бальной, Андрєй? — мене вона ніколи не балувала ніжностями, бо я ніяк не вступав до клубу любителів старої конини.

— Норма, Зоя Алєксєєвна, ща прідьот в сєбя, вот только опісялся чуток, — тикнув я шприцом на результати свого фокусу з матрацом.

На синіх штанах Роми Мордуховича розходилася величезна пляма, викликана 20 кубиками розлитої на них магнезії, і моє щастя, що Зося була не в настрої перевірити на нюх правдивість показів. Вона, як завжди, тріпнула головою, залишаючи на підлозі трохи лупи й тирси, та пішла приймати душ, а ми з пацанами відкотили каталку з Ромою в ординаторську.

Із дверей шостої палати для високих чинів вийшов старий маразматичний дід — полковник у відставці — Антон Гаврілич. Зрозумівши, що знову пропустив найцікавіше, Гаврілич плюнув на спину узбеку, який проходив повз, і почалапав назад.

В ординаторській сиділа Наталья Ніколаєвна, вона ж Спіца. На перший погляд складалося враження, що всі природні процеси зупинили роботу над її печальним образом ще десь у третьому класі середньої школи, а рости продовжувала тільки срака. Її дитяче личко завжди мало вираз розгубленості та легкої незадоволеності від усього, що її оточувало. Спіца була вільнонайманим працівником нашого госпіталю, як і Зося, і ще з півсотні персонажів, котрі згодом з’являться в нашій історії. Як правило, то були або люди, які сумували без постійного характерного запаху кирзових чобіт і портянок, або спеціалісти, яких виперли нафіг із цивільних закладів за профнепридатність. Спіца належала до якоїсь окремої категорії запрошених ззовні людей. Скоріше за все, в цьому було щось особисте. Вона закамуфльовано шукала ПРИНЦА. Адже через наш нервовий дім нерідко проходили люди не тільки неврівноважені психічно, але й наділені неабиякою красою тіла. Так, і цього разу в першій палаті мешкав сержант Вітя Колокольчіков. Він прижав собі на навчаннях яєчко, коли долав смугу перешкод, і мудрий медбрат відправив його до нас, малюючи у своїй голові складну схему взаємозв’язку яйця з цілою нервовою системою. Вітя приймав одну єдину таблетку — Аміналон. Її давали всім із невизначеним діагнозом. Коротше — така універсальна пілюля і від яйця, і від голови. Ще — його зо дня на день обіцяли відправити мурувати паркан між Волгою та госпіталем, через який народ постійно валив у самоходи.

Вітя вже не вперше відвідував наш госпіталь, встиг за цей час наплести сітку різноманітних інтриг і інтрижок майже з усім жіночим персоналом, і тому за ним плакали фактично всі молоді медсестри, Спіца, і, звичайно, Зося. Правда, Зося, розуміючи всю утопічність амурного зв’язку старої ондатри й молодого коня, задовольнялася в основному томними косяками, якими вона регулярно обсипала Віктора.

Спіца жила ілюзорно, і тому дозволяла собі навіть рукоприкладство. Вона по декілька разів на день викликала Колокольчікова до себе в ординаторську та змушувала його в костюмі Адама теліпати господарством в неї перед носом — нібито в пошуках позитивної динаміки лікування. При цьому вона погладжувала, похлопувала й пощипувала Вітю по всіх його випуклостях, завертаючи очі та хтиво світячи білками. Спіцини ілюзії не знали, що в хіт-параді Віктора Григоровича вона була присутня тільки в номінації «Воскова фігура року», а його звірячі інстинкти були направлені виключно в бік старшої медсестри реанімації — Марти, яка гордо займала першість у номінації «Єздовая лошадь».

За Мартою плакав німецький кінематограф, а вона плакала за ним, постійно шліфуючи свою майстерність з усім персоналом госпіталю. До Колокольчікова в Марти було двояке ставлення — її очі хотіли, а розум ніяк не міг проміняти його на двох вірменів — Армена і Аваза, які вправно займалися з нею фітнесом навіть після того, як Армен зламав ногу, невдало міняючи позицію, бо скакав сходами зі спущеними штанами. Очевидці до сьогодні не можуть розказувати цю історію без затикання…

Вдаючись до таких інтимних подробиць, я хотів передати багатогранність госпітального життя — там усе було інакше, ніж хтось би міг собі уявити.

ББ — мій добрий наставник і друг — обладнав свій кабінет у дусі картин Рубенса, щоб людина, яка потрапляє туди з невідомих причин, відразу ці причини починала усвідомлювати. Борісич не був блядуном, він був високого польоту любоїдом, що розшифровується двозначно — він їв любов і їв любе. Всі молоді медсестри, які наймалися на роботу, проходили специфічний тест. ББ обов’язково затримувався на роботі в день першого чергування жертви, дочекавшись тиші у відділенні, він визирав зі свого лігва, поблискуючи лінзами, виринав з-за дверей у пошуках чергуючої, а знайшовши, наказував принести історію хвороби якогось дятла, котрий уже не лікувався, а просто жив у нас роками. Сестричка, нічого не підозрюючи, заходила до кабінету, і там історія розігрувалась у два варіанти — 5 хвилин або 10 хвилин. Боря був майстер коротких дистанцій, чим надзвичайно пишався. Потім знову відкривалися двері, визирав Борісич у запотілих лінзах, а за ним, сором’язливо опустивши голову та гублячи папірці з історії хвороби дятла, з чепчиком чи трусами в кишені халату, вибігала сестричка.

Втім, Борісич був єдиним чуваком, якого не цікавила особа Марти. У своїй печері він перемучив багатьох персонажів, але жодного разу навіть оком не повів у її бік. Професор Нємогаєв Огли, відомий таджицький сексо- і порнопатолог, захистив по цій темі кандидатську й докторську, та тихенько зійшов з розуму, так і не знайшовши дійсної причини.

…Був тихий літній ранок, я сидів собі в ординаторській і збирав анамнез у туркменського бійця, якого в частині побили узбеки. Велика й могутня наша держава, думав я, як гармонійно вживаються у ній різні народи та касти.

Анамнез я збирав досить однобоко, бо на всі мої запитання туркмен відповідав або по-туркменськи, або матом. Я ніколи не був проповідником україно-туркменської дружби, тому не став морочити нам обом мозолі в голові та відпустив його на волю, а сам вийшов на двір.

Біля входу до відділення стояла чудна альтаночка, подібна на ту, в якій няня Аріна Родіоновна читала казочки малому Саші Пушкіну. Але наша альтанка могла б розказати більш дорослі оповідання. Я собі смачно закурив і побачив у вікні Спіцу, яка з виглядом заспиртованої анаконди проводжала очима Вітю, а скоріше Вітін зад, на роботу — мурувати паркан. За спиною зашуміло, і в альтанку ввалився Рома Мордухович, на нижній губі якого своїм життям жила папіроска. Взагалі, Ромчик дуже нагадував Адріано Челентано, якого надули через вужик. Один в один, тільки у масштабі 1:3. Рома дихав через ніс так надривно, ніби заодно перекачував газ із Тюмені в Румунію, й тому його прихід завжди попереджувався характерним свистом.

— Слишал, кіно прівєзлі, Пальот над гнєздом кукушкі, пайдьом? — спитав він мене. При цьому папіроска на губі Роми навіть не ворухнулася, бо не брала участь в процесі словотворення.

— Давай, — окрилено відповів я та чвиркнув слиною на горобця, який пробував дзьобнути маленького жучка на перилах. Жучок, очевидно, зрозумів, що життя тільки почалося, посміхнувся мені, показав запльованому птаху фак, і заліз у щілинку в пошуках виходу в якийсь інший, демократичніший, вимір.

— Завтра мама прієдєт, прівєзьот чьо-ніть, — Рома безучасно дивився на паркан, за яким бушувало життя міста Калініна: повзали трамваї, тарахкотіли тролейбуси, бігали взад-уперед люди, не звертаючи уваги на нас за парканом. Цей самий парканець, по верхній його частині, періодично змазувався солідолом, змішаним з гірчицею — для легшого виявлення порушників внутрішнього режиму. Офіцерські госпітальні костюми дуже пасували до сценічних образів групи Браво, їх частенько використовували для походів у місто. Нам здавалося, що у стильному піджачку з лацканами ми зіллємося з народом. Місто було іншої думки та часто мстилося нам за це.

— Мама сама прієдєт? — спитав я і спробував знову влучити в горобця.

— Нє, с папой, но он будєт ждать в машинє, — Рома ще більше відкопилив нижню губу, й папіроска вже майже палила мох на його грудях.

Я не став виясняти, чому папа залишиться в машині. Сім’я Мордуховичів і так була для мене загадкою на рівні Тунгуського метеорита. Мама — міністр побутової галузі, тато керував у Москві якоюсь дуже серйозно-стратегічною конторою, а Рому просто взяли та й послали служити в армію. Він був ображений на батьків і кожен тиждень вимагав собі якісь незбагненні подарунки, які вони мали йому привезти. Якби середньостатистичний громадянин Радянського Союзу побачив передачу від Роминої мами, він би застрілився на місці, подумавши, що проморгав прихід комунізму. Ромчик «служив» уже рік, і рівно стільки ж тероризував батьків за їх несвідомий вчинок. Ми чекали передачу з нетерпінням, враховуючи й те, що після неї харчуватись у столовці було злочином для власного організму.

— Андрєй, зайдітє в ардінатарскую, — прорвав повітря противний скрип голосових зв’язок Спіци.

— Іду, Натальнікалана, — відповів я настільки швидко, що з’їв половину її імені.

— Возьмі чістий бланк і пайді в прійомноє за пацієнтом, только што пазванілі аттуда, — простягнула вона мені папочку історії хвороби, і я помітив, що до всіх її красот додалися ще й вуса, яких до того не помічав.

— Бєгу, — крикнув я вже на ходу. Своїм останнім відкриттям я тут же поділився з Ромою Мордуховичем. Він почав ржати — от, саме так, як ржуть коні, а я, нарешті, зрозумів сленгове значення цього слова, і точно знаю, що за його появу у широкій розмовній мові людство завдячує виключно Мордуховичу. Рома зайшовся та ржав хвилини дві, поки хтось із офіцерів не помітив і не припахав його до роботи — щоб дурь голови не бралася. Я в цей момент уже підходив до КПП, де містилося приймальне відділення, і зустрів відомий нам вірменський дует у білесеньких шкарпетках, що й відрізняло їх від решти населення. Вони пхали тачку з їжею, точніше, пхали її два лисі пацанчики, а Армен та Аваз ступали неспішною ходою три метри ззаду та вірменською смакували вчорашній похід до Марти: «Ай шмарат канаш ай шамас Марта, пістис да?!» — деякі слова, дякуючи інтернаціональності Вітчизни, випадали з мовного контексту та були зрозуміліші, ніж інші.

Ми порівнялись і потиснули руки. Граблі у цих двох були такі, ніби до них під’єднали шланги високого тиску від екскаватора, і вся сила гідравліки передалася на пальці.

— Слюшяй, Андрей, чєво у тєбя рука тонкая, а? — Армен завжди ставив мені одне й те саме запитання, я розцінював його, як комплімент, і не відповідав, а він не чекав відповіді.

Вірменів влаштовували до шпиталю чітко раз на рік, щоб робити ремонти. Кращих за них у цій сфері не було нікого. Тому чуваки знали — три місяці їм ніщо не загрожує. Вони жили у своє задоволення. І між тим неспішно робили ремонт, причому так, щоб через рік самим же переробляти.

Я пройшов далі, а з магазину виглянула продавщиця Люда з лицем, як у Наф-Нафа.

— Андрюш, ББ у сєбя?

— Да, Люд, а што?

— Скажи, я єму достала лєчьо, — так, ніби видала таємницю племені майя, вкрадливо сказала Люда та зникла в норі. Я прекрасно знав мотивацію. Люда давно набивалася на аудієнцію до Борісича, а його оперативна пам’ять була зайнята молодою медсестрою, яку він ще не встиг примостити на свою корягу справедливості, тож Люда, а також весь воєнторг в її особі страждали кожен по-своєму.

Я відкрив двері приймального, і вухо вловило нетипові для нього звуки, подібні на гру електронних барабанів, відтворювану ротом.

— Тф, чу, тф, ту, тф, тф-ту, ча, ту-тф…

У стройбатівській формі сидів на кушетці пацанчик, який явно вибивався із загального сонму людей, котрі на цю кушетку потрапляли. Прийомна сестра записувала щось у журнал, і, не піднімаючи очей, кивнула на нього:

— Нєврологія, забірай.

— Паштєт, — муркнув цей штемп собі під ніс, і продовжив ротом відтворювати звуки ритм-машинки. Я не зрозумів, що за паштет, але напрям нашої діяльності передбачав нестиковочки у спілкуванні з пацієнтами — я звик, мене це вже не дивувало.

— Маус, — ще раз муркнув він, і затріщав ротом сольник із пісні Хербі Хенкока, під яку в той час вся країна танцювала брейк. Рідна душа, подумав я, хоч і шизік, у цьому я був переконаний однозначно.

— Павлов Сєргєй, карочє, називай мєня как хош, — нарешті хоч якось по-людськи заговорив Паштєт, бо то був він, герой нашого часу і нашої книжечки.

— Пашлі за мной, я Кузьма, Андрєй, називай как хош, — відповів я у тому ж стилі, й ми попленталися по симпатичних госпітальних алейках.

— Я — чєловєк із хіп-хопа, — знову озвався Паштєт, — я чітаю реп, іногда хажу босіком по Москвє.

Хвора тварина, промайнуло в мене в голові, і разом з тим виникла впевненість у тому, що наступні півтора роки будуть для мене аж ніяк не сумними.

Паштєт виявився потужним художником. Правда, він круто малював тільки мишей, а решта в нього виходила, як у всіх. Але для армії вистачало і миші, тому його приписали до клубу писати плакатним пером комуністичні слогани. Я зайшов до Сєрого під вечір, він як раз був зайнятий по вуха своїм першим шедевром: «Слава Комунисичкой Парти и Совецкому Союза!».

До речі, смішним був не факт написання Паштєтом елементарної фрази з декількома помилками, значно смішніше було те, що плакат провисів у цьому вигляді аж до мого дємбєля, і ніхто не звернув на нього уваги. Я не виділявся з натовпу, і, подивившись впритул на роботу, яка в ширину займала з чотири метри, сказав: «Круто, чувак!».

Досить важко роздуплитися у граматиці перед полотном, площею з Бердичівський район. Ти лазиш по ньому, як мураха на аеродромі, буква від букви стоять на якихось гігантських відстанях. До того ж, потім плакат висів перед входом у шкірвенвідділення, де правив балом Віктор Броніславович, який не відносився до справжніх будівельників комуністичного майбутнього. Йому було плювати на цю граматику. Віктор Броніславович був одночасно і старшим медбратом, і просто батьком усіх нещасних, які потрапляли під його юрисдикцію. Всі наявні симптоми він лікував одним способом: чи на тілі мала місце висипка, чи герпес, чи лишай, ви чули одну відповідь — Абасци!

Якщо ж завдання видавалося вам неможливим з фізіологічних причин, ви чули — Пускай кто-то абасцит!

Все! Інших методів лікування у Броніславовича просто НЕ ІСНУВАЛО. В мене часом складалося враження, що він те «Абасци!» каже підсвідомо, незалежно від ситуації, просто — слово паразит, як багато хто вживає «знаєш» чи «тіпа». Мені подобався цей старший медбрат. Я бачився з ним нечасто, але коли приходив по роботі — приводив якогось нещасного із супутньою болячкою, зачасту в області кучерявості Андромеди, щоби той, переповнений надії на швидке спасіння, почув у відповідь одне вищезгадане слово — то завжди відчував якийсь дивний комфорт від перебування поряд. Маленький, шустрий, Броніславович ідеально підходив під опис педофіла, як їх зазвичай змальовують у дешевих детективних романах. Його лице постійно сіпалося, очі нервово вишукували чергову жертву. Він дивився на людей так, ніби хотів зазирнути їм під білизну, хоча це, напевно, було правдою, адже, дякуючи своїй професії, він змушував мужиків знімати труси частіше, ніж Ющенко говорив фразу «Слава Україні!». Незважаючи на це, він із непідробною цікавістю завжди розглядував те, що звідти випадало чи виглядало.

— Ого! Чєво ето Геннадій твой хмурий сєводня, — любовно роздивляючись вужик одного солдатика, майже впритул, носом до носа, так би мовити, Броніславович наділив його людським іменем. Часом він давав цьому органу чудернацькі назви, в залежності від того, які асоціації в нього при цьому виникали: «Спрячь Крєвєтку, побрєй Антона, зашкурь Єнота, достань Катовскава». Фантазія була рідною сестрою Броніславовича, причому виключно у цьому ракурсі, бо для решти випадків він був геть конкретний і малослівний — Абасци!

Я відійшов від основної лінії оповідання, змальовуючи портрет Броніславовича, щоб він якось достойно появився в наступному епізоді нашої притчі. Паштєт, дописавши свою єресь на полотні, яким можна було накрити дарницький вокзал, потягнув мене допомогти розвішати його над входом у царство старшого медбрата. Ми принесли його під кабінет, і я постукав:

— Да, да — почувся добре мені знайомий голос.

— Віктор Броніславовіч, ми тут плакат прінєслі, — сказав я з-за дверей.

— На хєр мнє халат, заході, — було чути, що Броніславович зайнятий чимось важливим.

Я крутнув ручку, і ми запхалися з рулоном червоної тканини, у який можна було замотати слона. Перед медбратом, як я собі і уявляв, фасадом до метра, а задом до нас, стояв маленький узбек зі спущеними аж до підлоги штанами і трусєлями. Броніславович зачудовано розглядував його хруща, і примовляв:

— Ти Горбатова давно гулял?

— Какома Гарбатама? — узбек пробував пробитися через стіну мовних незручностей.

— Ну, Ішака давно корміл?

Паштєт стояв і спокійно роздивлявся дупу узбека, ніби перед ним стояв новий Бентлі.

— Ішак дома, Узбекастана, — сором’язливо посміхаючись, відповів Каміль, бо так звали то безштанне чудо.

— Я гаварю, Змєйониша када душил?

Було ясно, що запитання, поставлене прямо, явно заощадило би Броніславовичу час, але він продовжував, смакуючи свою красномовність:

— Каміль, Мусліма в кішлак када запускал?

Я розумів, що цей процес може тривати до вечора і спробував перебити.

— Віктор Броніславич, нам нада плакат прістроіть, Євтюхін пріказал, — Євтюхін був нашим начмедом, суворим, але дуже мудрим чуваком, і при ньому жилося, еквівалентно інтелектуальним здібностям кожного персонажа. Тупіші пахали, мудріші кайфували. Мене такий розклад дуже навіть тішив, і я користувався всіма бонусами другої частини цієї аксіоми.

Броніславович на секунду відірвався від вивчення узбецької аномалії й невдоволено зиркнув на нас.

— Раздєвайся, — традиційно зустрів він нове лице у вигляді Паштєта.

— Мяу, — видав Паштєт, бо він завжди мявкав, коли ситуація обходила його рамки розуміння та заставала мозок зненацька.

— Да, да, ти — кот, раздєвайся, — без тіні сумніву Броніславович повторив команду.

— Я держу плакат, — сказав правду Паштєт.

— Атпусті єво, — запропонував Броніславич, ніби плакат був якимось звіром.

Узбек в цей момент пробував було натягнути трусєля, але Бронік Орліний Глаз вдарив його по руках, і майтки впали на попереднє місце.

— Єслі ви просітє, то — вот, — Паштєт, нарешті, припинив роздивлятися кормушку узбека, відчепився від плаката і якось миттєво спустив піжамні штани. Ми з Броніславовичем опинились у дивному стані — я залишився наодинці з Рулоном, який важив, певно, не менше Паштєта, а Броніславович був убитий тим, що побачив. Очі заморгали, ніби хтось дунув йому в лице мукою. Він моментально забув про Каміля. Паштєт, завдяки своїм анатомічним особливостям, був стрімко піднесений до рангу святих. Я стояв ззаду, й тому не став очевидцем цього свята, але те, що Бронік роздивлявся закінчення удава десь біля коліна Сєрьоги, говорило про неабиякі можливості самого факіра.

— Палич мьорзнєт, — так само моментально одягнувшись, мявкнув Павлов, і додав:

— Магу пазнакоміть с папой, — до чого це було сказано, не здогадувався ніхто, навіть автор. Паштєт часто вживав фрази, не особливо пов’язані з контекстом. Броніславович вирішив закінчити трудовий день на позитиві. Він повернувся до узбека:

— Так, Камал, ти… ета, абасци там, гдє зудіт, а ти… здоров, — він якось сумно-весело глянув на Паштєта.

— Я Каміль, — натягуючи штани, спробував усправедливитися узбек, але Броніславович уже забув про нього. Він робив усе водночас — збирав папери, знімав халат, складав у голові плани на вечір: чи то погортати підручник судової медицини, чи то випити пару пляшок пива. Вже у дверях він повернувся й тикнув пальцем кудись на двір:

— Там плакатік павєштє, — і вибіг так, як умів бігати тільки він — якось бочком, як краб.

Ми з Паштєтом переглянулися.

— Он пєдік? — з надією запитав Паштєт.

— Вродє нє, — не зовсім впевнено відповів я.

— Желєзний чєл, — резюмував Паштєт.

— А ти, нормальний? — глянув я на нього впритул, — показивать пєтуха каждому?

— Я за ето єму нарісую миш! — закінчив він наш діалог і реально намалював на столі шариковою ручкою афігєнну мишу, яка роздивляється свій піцюрик у лупу. Малюнок був величиною з відкритку, і я підозрюю, що Броніславович потім той кусок стола відрізав лобзиком і вставив у рамочку над ліжком. Я звик до Броніславовича аж через рік. Тоді вже був мільйон доказів непричетності нашого героя ані до педофілів, ані до пєдіків, просто він любив свою справу й самовіддано тішився подарункам долі, які часом на нього падали, як тішиться шофер, коли дістає нову резину до свого КрАЗа, як радіє сантехнік, коли бачить, як знову ожило, булькаючи, щойно відремонтоване ним очко. Це природно! І це правильно! Людям має приносити задоволення обрана ними професія.

Ми з колегою вийшли на двір, зловили там Каміля, який курив вже третю підряд, приходячи в себе десь дуже здалеку, і наказали йому прибити плакат над входом у відділення. За тиждень ми його знову перевішували, змусивши вже двох рускіх чуваків, бо Каміль прибив його догори ногами — для читача Корану кирилиця однакова, що вверх, що вниз.

Підходив час вечері, й ми потеліпались у бік гаража, де були ще два мої кенти, єдині солдати строкової служби в госпіталі — водії начмеда та начальника госпіталя — Вовчик і Вітя.

Володя Шконда був чуваком романтичним в душі, круто грав дві пісні на гітарі й під моїм керівництвом півтора року здирав соляк групи Bucksfizz з пісні Londontown. Вітя був простішим, щоб не сказати — зовсім простим. Він постійно говорив різнокаліберну фігню та розчісував до крові пробор на голові — рівно посередині, як це роблять справжні, непідробні, рагулі. Гребінець, величиною із граблі, стирчав у нього із задньої кишені ручкою вгору, якщо його там не було, то це був не Вітя.

Я любив ходити до цих чуваків. Більшість часу вони проводили за парканом нашої установи та розказували масу історій, не зв’язаних із життям всередині периметра, які в наш час можна було б прирівняти хіба до перегляду фільму в крутому 3D кінотеатрі. Вони не любили Паштєта. Вовчик — за те, що йому ніколи не світило стати таким дивним і водночас крутим, а Вітя просто не любив, бо він не любив, коли з десяти сказаних слів він розумів одне. Його власна фраза відносно Паштєта характеризує його ставлення до нього значно яскравіше, ніж я би спробував пояснити:

— Я б єво на гражданкє…, — і, смачно сплюнувши, він пробував незв’язними звуками мичання, гудіння, хрипіння підшукати ТЕ слово, — що б він із ним зробив. А оскільки слово те сиділо так глибоко, що Віті не вистачало сил витягнути його назовні, то і ми всі задовольнялися почутим, адже суть бажань можна було зрозуміти.

Паштєт, не доходячи сто метрів до гаража, раптом різко повернув наліво і почалапав у бік клубу, де мешкав — у вигляді знаку запитання, одягненого в коричневий солдатський халат і чорні кирзові шльопки. Я тоді ще не звик до таких перепадів, тому довго дивився йому вслід. Нарешті, я зрозумів, що він трансформувався в якусь інакшу систему координат, де я не існую, і свердли, чи не свердли його ззаду очима, ефекту не буде, і побіг до пацанів.

У гаражі було людно. Крім двох воділ, там був ще Сємьонич, водій нашої Нюшки — старої санітарної розвалюхи, яку ніхто не міг списати, бо термін її експлуатації закінчився по документах ще в 43-му, а на ній досі возили бідак у дурдом.

Ці люди займали одну половину битовки, а на другій розвалився Рома Мордухович. Щоб не ділитися маминою передачею із цілим колгоспом у відділенні, він винайшов спосіб заточити все привезене у гаражі. Там Рома завжди був поза конкуренцією. Вітя постійно щось трендів, і тому не дуже встигав їсти. Вовчик їв весь час, але в нього, по-перше, був маленький рот, а по-друге, він занадто довго ржав з моїх дешевих приколів, якими я набув популярності серед цього квартету. А Сємьонич мав 170 років, і один бутерброд із червоною ікрою вганяв його в такий транс, що він ще годину марив і, повільно пережовуючи, шепотів:

— Сука. Су-у-у-ука…

Рома ж у транс не впадав, і рот у нього був, Богу дякувати, грандіозний. Він молотив усе двома могутніми щелепами, які в процесі еволюції невідомим чином передалися йому від тиранозавра. Навіть тоді, коли Рома ржав, він міг робити це, не відриваючись від основного заняття: по спині розміром з піаніно перекочувалися горби, а із глибин легенів виривалися ритмічні звуки дизельного мотора підлодки:

— Ух, ух, ух! — приблизно так.

На столі ще було процентів із 50 того, що привезла мама Роми. Маму я бачив вдень у нашій альтанці. Тоді вони з сином мило спілкувались, не дивлячись одне на одного, а батько Роми протягом години курив у машині, після чого вона стала нагадувати міні-модель крематорію.

Я підсів до столу та зрозумів, що починати розказувати приколи вже запізно, бо через п’ять хвилин можна буде облизати хіба що власний Джаламбай, тому підключився до процесу. Загальне чавкання переривали неспокійні вигуки Сємьонича.

— Сука, су-у-у-ука, — скавулів він із кутка, і дивився на стелю, і жував бутер з ікрою, ніби хотів з’їсти власну руку.

Тузік, дворняга розміром з лося, марно пробуючи не робити клопоту своєю присутністю, змітав хвостом зі стола посуду та підбирав на підлозі те, що з неї випадало. Одного разу він заодно з котлеткою майже зжер Вітіну шапку, але його зупинила металева кокарда з зіркою — або він був у душі комуністом, або його просто ламало їсти латунь. Рома копнув пса під зад у надії позбутися його з нашої компанії. Такий удар зніс би з рейок електричку, але Тузік вильнув хвостом, показав, що зрозумів натяк, і дружелюбно оскалив зуби до Роми — мовляв, не переживай аж так, десь там у перспективі я тобі обов’язково відповім взаємністю.

— Рома, ти в натурє, я вапшє, — спробував висловити своє захоплення трапезою Вітя.

— Сука, — коматозно закотивши очі, доповнив Сємьонич.

А Вовчик просто жував своїм міні-ротом, і в глибині душі шкодував, що Творець не додав йому пару зайвих сантиметрів на периметр вхідного кола. Так, в атмосфері взаємоповаги, під високоінтелектуальну бесіду і проходила наша вечеря.

Фінал усі любили найбільше. Батьки Роми привозили спиртне, яке стане відомим широким масам співвітчизників тільки у далекому 2000-му році. Коньяки, віскі, ром, що ми пили в армії, я після дємбєля не бачив довгих 11 років, аж поки цивілізація не докотилася до брам Києва, а моя кишеня, нарешті, не набула такого статусу, коли до супермаркету можна заходити за покупками, а не спитати в касирки, яка година.

Ромчик зі своїм традиційним оскалом і висячою до рівня кадика нижньою щелепою витягнув із рюкзака чергову пляшку фантастичної, як на той час, форми та назвою, яку ми так і не ризикнули прочитати вголос — «Courvoisier».

Вітя пішов до своєї чорної Волги, якою він возив по Калініну шефа, дістав із бардачка три гранчаки — два нормальні, один надбитий. Нормальні він розділив між собою і Вовкою (вони були з одного райцентру, і це було справедливо), надкусаний дав Ромі, а нам з Сємьоничем дісталося по пластмасовому — не плутати з пластиком. Тоді такого чуда ще не було, і я з лабораторії свиснув два стаканчики для аналізів, маю надію, ще до їх прямого застосування.

— Пісі какі, — прокоментував мої дії Віктор, і ми почали.

Ромчик розлив по півсклянки. Він єдиний знав, як треба пити напій такого рівня, але, перебуваючи в компанії неандертальців, не став вибиватись із шеренги, а вальнув залпом ароматний французький шмурдячок. Ми не відставали, і тільки Сємьонич недовольно скривив губи та пішов до своєї шафки. Там висів рушник кольору «мокрий асфальт» і смердюча гаражем роба Сємьонича, в якій він валявся під Нюшкою весь той час, коли нікуди не їздив. Сємьонич запустив руку кудись у мішанину кишень, плям, ременів і запахів й витягнув звідти чекушку — 250-грамову пляшечку Пшеничної водки. Неукомплектований він не виїжджав в рейс ніколи:

— Я с буйнимі єхаю, — цей аргумент давав йому можливість сідати за руль буйновоза абсолютно синім.

Сємьонич потряс чекушечку в руці, вміст її апетитно покрився вируючими бульбашками. Він зішкріб нігтем фольгу-кришку-безкозирку, крутанув флящинку ще раз, сказав — Ну, йопта, нахер, — і хильнув весь об’єм за один раз, у кілька ковтків.

Взагалі, жителі Калініна, які працювали в госпіталі, мали особливість висловлюватися коротко та дуже ясно формулювати свою думку, що вчергове і продемонстрував Сємьонич.

Ми допили коніну, й на порядку денному постало моє катання на Нюшці. Кращу машину мені поки що не довіряли, і я оргазмував за кермом старого доброго катафалка, що перевозив своїх пасажирів виключно в один бік — у дурдом Бурашево під Калініном. Я посадив Рому збоку, як консультанта, після 300 грам коньяку він якраз був здатний адекватно й терпляче пояснювати мені послідовність маніпуляцій. Сємьонич, пішов спати. Будучи на чергуванні, він мусив постійно бути у формі. Часом він забував, що живе в селі, та пив у битовці цілий тиждень, аж поки не приїжджала його бабулька, на мотоциклі з дільничним міліціонером, й не забирала додому тіло свого чоловіка. Тіло починало нагадувати людину десь через дві доби. П’яним він був зовсім не буйним і нікому не заважав своїм мирним, комфортним, алкоголізмом.

— Вижимай сцеплєніє, і втикай пєрвую, — Рома займав 80 процентів кабіни, пробував підім’яти під себе ліву ногу, щоб я вільно міг оперувати важелем. Це були мої дебютні виїзди, і тоді біля мене мали сміливість сидіти тільки люди, м’яко кажучи, глибоко нетверезі. Рома майже не боявся їздити зі мною, не зважаючи на те, що пару разів дістав гілкою по морді через відкрите вікно, коли я не розрахував габарити, і правим боком протягнув Нюшкою по кущах акації. Шкіра на Роминому лиці була товста, як у носорога, тому колючки йому не нашкодили.

Ми рушили уздовж госпіталю, по прямій, яка йшла з кілометр, а потім несподівано завертала за котельню, і, попри шкірвенімперію Броніка, повертала направо та розбивалася на три основні артерії наших володінь. Одна йшла до адміністрації, друга петляла між відділеннями, а третя виходила назад на поздовжню вулицю, з якої ми стартували.

Двічі вдаривши Рому лобом об скло, я врубив третю та вирулив на пряму. Ромчик дожовував залишки царської вечері, куски розміром з тапочок випадали в нього з рота прямо під ноги. Я доїхав до котельної, Роман дещо запізнився з командами, я пізно повернув руль, пізно переключив передачу на понижену, і пасажирські двері зрадницько відкрилися. Ромина нога випала з машини, ніби окреме фізичне тіло, в’їхала в бордюр, потім — в таджика з тачкою, на якій він віз на кухню бачки з-під їжі, потім проскакала ще десь 40 метрів паралельно машині, трохи розпухла та застрибнула назад у кабіну. Ромчик поводився так, ніби то була не його нога, а, наприклад, нога його брата, яка їхала автостопом у Крим.

Таким ненатуральним способом ми під’їхали до роздоріжжя трьох шляхів, і я, не маючи чіткого плану куди звернути, не звернув взагалі та поїхав прямо по газону, залишаючи два жирні сліди свого злочину на посаджених молдаванами квітах. Краєм ока я помітив, як із кущів попереду вискочили дві плями, дуже подібні на голі дупи. Скоріше за все, своїм наїздом ми перервали чийсь скромний солдатський відпочинок, і якесь дівчатко ще довго буде асоціювати вільне кохання на свіжому повітрі з ризиком потрапити під колеса машини. Я крутнув вліво, опанував ситуацію, принаймні так я думав у той момент, і, різко натиснув на гальма. Мордухович при цьому вдарився потилицею об дзеркало, бо він як раз розглядував щось позаду. У нього моментально виросла величезна гуля — тепер Рома нагадував чувака, в якого ззаду почала рости друга маленька голова.

Причина мого аварійного гальма стояла в півтора метрах перед бампером Нюшки. То була потвора. З головою Паштєта, а от низом — ну, точно не його. Голова розхитувалася в різні боки, що дві секунди спльовуючи на скло машини якісь соковиті зелені соплі. Цей Паштєт був вищим, ніж завжди, десь на метр, і від голови аж до низу покритий парчею, ніби казковий король. Він стирчав над газончиком перед адміністрацією, прямо по центру. І гудів. Так, просто гудів, як тепловоз перед в’їздом на станцію. Ми із двоголовим Мордуховичом вийшли з машини і стали, як вкопані, за метр до того живого обеліска.

— Сєрий, — попробував я покликати другана.

— Е-е-ей, — додав Рома, який в момент протверезів.

Паштєт, ніби тримаючись у повітрі, висів над нашими головами, і королівська накидка, що звисала аж до землі, придавала йому містичного вигляду.

— Паштєт, ето Кузьміч, прійом! — я підійшов на крок ближче, і мохер на моїх ногах здибився, як колючий дріт.

Рома не підходив, а весь його вигляд означав «Нафіг мені той цирк, я хочу звалити вже і далеко», але цікавість брала верх, і він не рухався з місця.

— Ей, засранци, — крикнув зненацька король з головою Паштєта кудись угору, — я достану і сожру ваши яйца! — і ми з Ромою відчули, як наші шарики почали швидко зменшуватись у розмірі.

— Я сожру ваши яйца, тварі, — крикнув Паштєт писклявим фальцетом і попробував злетіти, махнувши своєю мантією. Тряпка заплуталася. Руки, замотані в дорогу королівську тканину, які, напевно, мали грати роль крил, тріпотіли під нею, як крильця бройлера, що перебігає дорогу перед автобусом. Паштєт подумки вже був високо над деревами, і рився у гніздах в пошуках яєць, які чомусь мав знищити. Але по факту тільки чуб на його голові здибився, а сам він почав якось дивно хитатися з боку на бік, щосекунди збільшуючи амплітуду, й дуже скоро з грохотом повалився нам під ноги. Під парчею відкрилася залізна бочка з-під масла, на якій він стояв весь цей час. Паштєт вдарився об гострий край бочки ногою, і було видно, як із його черепа через усі можливі отвори сиплються бенгальські вогні. При цьому його явно щось тримало, бо твереза людина від такого болю вже відкусила би собі ногу.

— Собакі, нє ліжитє мнє ногі, — закричав Паштєт, а ми з Ромою переглянулися та мимоволі зиркнули по боках у пошуках собак. Нікого, крім нас, не було.

Десь наверху скрипнуло вікно, і з реанімації виглянула Марта, трохи розпатлана та пом’ята. На бекграунді чулися вірменські шиплячі закінчення фраз «…ас, амас, штас…».

— Ребят, чьо за шум-та? — спитала Марта.

— А у вас там чьо? — перекривив її я.

Вікно закрилося, голоси стихли.

Паштєта, видно, почала попускати невідома дурня, і він видав фразу:

— Дайтє мнє чаю, гаспада!

— Сєрий, ти куріл? — спитав Мордухович, сам не вірячи в те, що бачив.

— Уважаємиє, щас я пріму ванную і пазволю вам паіграть с маім чудіком.

Я вже почав було мріяти, щоб він вдарився ще раз, бажано головою, і цим прискорив процес одужання.

Почав підтягуватися народ. Нюшка, яка стояла посеред газону, й бочка зі шторою, яку Паштєт зняв зі сцени в клубі, явно зацікавили людей — вони злізалися з усіх боків, ніби зомбі у кліпі Джексона. Першим підійшов Вітя Колокольчіков. Він був подібний на Аполлона, поки не відкривав рот, але тут він не міг його не відкрити, тож ефект краси його тіла згас в одну секунду:

— Ух ти, йо-кала-мене, — підвів він підсумок. — Слушай, Кузьміч, нада дєжурнава па часті пазвать.

А я думав, яка шестьора знайдеться, щоб закликати чергового? А він, до речі, вже мазав лижі та готувався йти, бо наша старша медсестра, Ніна Нікіфоровна, у свої 76 років ще працювала в неврології, і, о Боже! робила уколи. Правда, не завжди ті, що треба. Йдучи після зміни додому, вона, виявляється, стояла і писала на свій диск усю картину, яка відбувалася на газоні. Потім чітко здала її черговому офіцеру.

Цього вечора чергував Ніколай Устімич, зав ГСМ госпіталю, коротше чудак, який крав усю соляру і бензин лікарні. Самодур за покликанням та ідіот, яких мало, Чмо з великої літери — воно вже мазало гуталіном свої кирзачі та готувалося наводити шорох. За нормальних умов його всі мали в одному шоколадному місці, не при дітях будь сказано, але сьогодні він був єдиним та одноосібним господарем ситуації.

Колокольчіков, видно, задовбався мурувати свій паркан і хотів якось випендритися перед начальством, тому й бігав взад-уперед, тримаючи безпечну дистанцію, щоб ненароком не бути занесеним у ряди порушників.

— Нє ліжітє мнє ногі, — знову прорвав тишу крик Паштєта.

— Он куріл, — почав доганяти Колокольчіков.

— Он ударілся галавой, — спробував я спростувати попередню версію, але Паштєт знов згустив фарби:

— Я хачу в замок! Фрейліни, памойтє мєня пєрєд сном, — він тикнув пальцем на двох здорових десантників, які, слава Богу, не знали, хто такі «фрейліни», та з дебільним виразом чекали розгортання подій. Я відчув близьке фіаско та вирішив зіграти ва-банк:

— Рома, тащі Паштєта в машину, ми уежжаєм!

Ромчик, якого в цьому світі зрадили всі, навіть мама з татом, хапнув Паштєта під паху, ніби труп бездомного кота, якого притиснули дверима, та закинув у Нюшку. Я був його другом, на той час єдиним, підвести мене він не міг, бо я вколов магнезію замість нього в матрац, а це в армії таки щось значить. Він закрив двері, заскочив туди сам, і закрив очі. Тепер він трохи нагадував циклопа, який вирішив прослизнути у форточку. Я скочив збоку за руль, тягнучи за собою відірвану Паштєтом штору, завів Нюшку й перехрестився, щоб вона мене послухалася.

Народ збігався. Колокольчіков тренував свій доклад черговому, дати йому звізди було неможливо й недоречно, отже в силу вступав план «Б» — ми змивалися. В екстремальних ситуаціях людина опановує нові дисципліни значно швидше, ніж завжди, і тому я рвонув з місця з пробуксовкою, руки й ноги самі витворяли необхідні рухи, а я був гордий за них. Марта дивилась у вікно, при цьому якось неприродно похитуючись, а я дивився в лобове скло та бачив Устімича, який стройовим шагом пер прямо на нас. Я вижав зчеплення і газанув. Нюшка перднула, викидуючи у вихлопну літру незгорілого бензину та два свої ржаві циліндри, ми об’їхали Устімича та погнали по тротуару в бік гаражів. Мордухович жував те, що застрягло в нього між зубами після вечері, не кліпав і дивився в бокове вікно. Ніби й не мав нічого спільного ані зі мною, ані з Паштєтом, ані з Нюшкою.

Устімич відскочив у бік і провів нас поглядом жаби, яку переїхала електричка, а я через 15 секунд вже тиснув на гальма біля гаража, хоча з таким самим успіхом міг гальмувати ногами, бо в Нюшки то була проблема. Так сталося й зараз. Я гепнув бампером об стіну гаража, а з іншого боку впав з кушетки, притуленої до стіни, Сємьонич. Рома без команди витягнув Паштєта й потягнув його в бокс, де стояли дві розібрані санітарні машини, а я витягнув ключі та погнав до Сємьонича в печеру, де його храп робив сейсмографам натуральне западло. До речі, коли Сємьонич хропів, у Калініні тріскався асфальт, а наївні метеорологи чекали на Волзі цунамі. Але після падіння він замовк і лежав на підлозі, як дельфін, викинутий на пісок. Я всунув ключі від Нюшки Сємьоничу в куфайку, а сам перебрався до Мордуховича в одне з бездиханних тіл розібраних машин. Рома сидів там, забившись у куток, — так само виглядав би кінь, що сховався в собачій будці. Ромчик важко дихав, його нижня губа відвисла до рекордної відмітки. З неї постійно щось капало. Паштєт потрошки приходив до себе й тер руками ногу, а як би міг, то ще би, певно, й полизав її, як пес.

— Йоханабабай, пачєму так больна? — нив Паштєт.

— Я тєбя йобну рукой в мозгі, ета будєт больна, а пака закрой мильніцу, — переконливо прошепотів Мордухович, а в наступний момент ми почули кроки кирзачів. Це був Устімич і купа шестьорок за ним. Колокольчіков своїм вокалом Хуліо Іглесіаса щось йому дорогою підтявкував. Трохи ненормально було спостерігати великого, красивого мужчину в ролі дятла, який пробує заробити пару дешевих бонусів. Видно, Вітю конкретно дістала будова того паркана.

Ми затихли, а Рома запхав Паштєту в рот свій кулак, аби зменшити ризик несподіваних звуків.

— Сємьонич, Сємьонич, вставай, — голос чергового різав повітря неприємними інтервалами. Він тряс старого, починався вібруючий храп.

— Сємьонич, кто єзділ на Нюшке по клумбє? — допитувався шеф ГСМ. Старий раптом храпанув дуже подібно до пердєжа, принаймні, за звуком.

— Фу, старий пес, — Устімич матюкнувся, а Колокольчіков з шестьорками заржали. Черговий вибіг на вулицю, потопав там копитами і знову повернувся в гараж.

— Сє-мьо-нич, блядіна, — черговий затряс діда знову. Потім почулося шарудіння, він витягнув ключі, підкинуті мною в кишеню старого бідаки.

— Ах ти, старая каністра, бля! — пискнув Устімич. Він розумів, що ніхто судити й карати Сємьонича не буде, хоч би він тою санітаркою пробив Кремльовську стіну, бо другого такого ідіота, щоб виїжджав цією труною в місто, знайти в Калінінській області було неможливо.

Тому, миттєво прийнявши рішення, Устімич вирішив «пробити» мене на робочому місці. Вирахувати це було неважко, і в момент, коли його єдина звивина в голові пробувала видати якесь логічне рішення, ми з Ромою вже херачили через паркан з тильної будівлі гаража на цивільний бік, бо таким чином бігти до неврології було ближче. Через три хвилини ми вже дерлися на паркан біля рідного відділення і, підтягуючись на руках, явно відчули на пальцях клей чи фарбу, якою мастили паркан у цілях виявлення самоходів. Рома впав униз першим — зі звуком парашутиста, в якого не відкрився парашут, а я — за ним, правда у кропиву, тому й не зміг порадіти з біди свого кента. Це не завадило нам скочити на ноги й шуганути в тильні двері неврології, ключі від яких я про всяк випадок завжди мав із собою. Ми протиснулися в них, і я затягнув Ромка за рукав у процедурну. В цей же час в парадні двері вбіг натовп, очолюваний Устімичем, було чути його хрипле, гавкаюче дихання, викликане кілометровою пробіжкою.

— Гдє Кузьмєнка? — питав він кожного, хто був на шляху, і, не чекаючи відповіді, валив далі, як танк. Він рвонув двері процедурної та застав дивну картину: Рома Мордухович сидів у трусах на кріслі, а вся його голова була у проводах, які тягнулися до величезного приладу розміром з піаніно. Я сидів за клавіатурою апарату, а його самописці шерхотіли по паперу, який спадав на підлогу з чудернацькими графіками, що малювали процеси в Роминих мізках. Устімич застиг на секунду, потім почав було кричати якісь нерозбірливі фрази про машини, клумби та пияцтво, але я його перебив.

— Чш-ш-ш, тіше! Імєйтє ж уваженіє к наукє. Ми снімаєм енцефалограмму бальному!

При цьому сам «бальной» тупо дивився на Устімича своїми вибалушеними очима крізь сітку проводів, які оплутували його кучерявий челентанівський череп, як авоська. Слава Богу, що Устімич знався виключно на паливі та не мав елементарного поняття в енцефалограмах. Бо тоді він би відразу помітив, що на голові Мордуховича були просто проводи від бобинного магнітофона Боріс Борісича, а на енцефалографі був включений демо-режим, тому апарат малював абсолютно ідентичні графіки по всіх шести каналах. Більше того — під час цього процесу зовсім необов’язково було сидіти в трусах. Просто наші прикиди були вимазані тою чорною заразою з паркана, і лежали купкою за енцефалографом. На запитання, чому ж лаборант, тобто я, також у трусах, Устімич отримав таку відповідь, після якої наступні 14 місяців намагався не вступати зі мною в наукову полеміку.

— Пачєму я в трусах? Да ви, батюшка, тємнєє ночі. Ето же стєрільная процедура! І то, што ви тут дєфіліруєтє у своїх портянках, может прівєсті етот сєрйознєйший апарат к виходу із строя. Ілі раздєвайтєсь, ілі уходітє, — крикнув я, а сам подумав — ти не офігів, Кузьміч? — але вихід був лише один — на храпа! Старий перевірений спосіб.

Устімич уявив себе роздягнутого в нашій компанії, потім наші групові ню-фотки в газеті «Красная Звезда», почервонів, гримнув дверима та застукав копитами в бік виходу. Шестьорки, які заглядали в процедурну з-за його спини, обломані розходилися по палатах.

Колокольчіков пробував досягти свого та ввійти всередину, але висота польоту його думки не давала йому можливості перейти границю невідомого. Він вирішив відступити. Після нього до кабінету заглянули ще два рила — це були чуваки, яким Колокольчіков обіцяв допомогти вставити шари під шкіру в пісюнах. Таке в армії робили часто — з одного боку пісюн ніби збільшувався візуально та міняв форму на екзотичнішу, а з іншого можна було заробити собі декілька серйозних проблем інфекційного походження. Рила глипали на мене, потім на Рому, обертаючи язиком в роті шари з органічного скла, які сьогодні вночі мали перемандрувати на нове місце призначення. Дебіли смоктали ці шаріки по пару тижнів, щоб вони були «гладенькіє і стерильниє». Так учив їх Колокольчіков. Він розказував, що так само робили його знайомі зеки, і так зробив собі він сам. Ніхто, правда, ніколи не перевірив правдивість цих слів, але два осли мирно чекали своєї участі сьогодні вночі. Я теж, до речі, мав брати в цьому участь, але про те якось пізніше…

Отже, небезпека минула, Устімич канув у Лєту. Я розплутав на Ромі проводи і виключив енцефалограф. Ми пішли в душову відмивати руки від синьої херні з паркана. Душова, роботи архітектора Бориса Адамова, являла собою прототип сучасного спа-салону «Цунамі» в Дніпропетровську. Єдине, чого там не було, так це басейну, де під водою грає музика. ББ частенько вигулював там свого меншого друга, тому подбав про антураж цього апартаменту. Душ Шарко тоненькими струменями бив вас власне в ці точки, які відповідали за навігацію вашої ракети. Вже після перших десяти секунд водного масажу ти стояв у душі не один.

— Какая сучара ета прідумала? — показав мені свої дві сині лопати Ромчик.

— Тук-тук, — почули ми за спиною, за нами стояв Паштєт. Вигляд в нього був такий, ніби з ним щойно займався любов’ю гімалайський мул.

— Паштєт, чєм атмить рукі? — спитав я, показуючи йому свої вимащені клешні.

— Вот, — він витягнув з кишені халата банку та простягнув мені.

— Нє бєрі, — Ромчик відкопилив губу, — нас патом тоже штиріть начньот!

— Ето растворітєль, — Паштєт тикнув банку мені в руку і продовжив, — я с нім сєводня опити дєлал.

— Я і гаварю — нє бєрі, — Рома ще більше відкопилив губу, і вона почала мотлятися, відкриваючи білосніжні зуби, які були в стані перекусити високовольтний кабель.

Я, зморений подіями останніх двох годин, не мав жодного бажання слухати маячню Паштєта про його експерименти з ацетоном, заліз у блискучу систему труб душа Шарко і включив воду. Приємні голочки застрибали, танцюючи брейк по змученому тілі, я був за секунду від піка задоволення, аж двері в нашу спа-територію відкрилися — за ними хиталася фігура Антона Гаврілича.

Відставного полковника піддомкратив суп з фасолькою, який він з’їв за вечерею. Гаврілич прокинувся і шукав туалет. У мене колись було таке, що після 13 пляшок вина, випитих з кумом Шоніком, я замість WC зайшов у шафу з одягом. Але зараз не про мене — Гаврілича інстинкти привели значно ближче до цілі. Оскільки нюху в нього давно не було, він керувався ідеальним для його древнього віку слухом і просто пішов на шум води.

Мордухович і Паштєт на секунду завмерли, оглядаючись на старого полковника у відставці, я ж був обмежений в рухах, враховуючи моє голе омовєніє. Гаврілич, не підозрюючи нашої присутності, швиденько забіг у кімнату, сів за ванною, в якій хворим витягували хребти, і зробив свій скромний вечірній кидок у вигляді двох симетричних праліне. Потім намацав рукою жилет для витяжки, використав його не за призначенням, натягнув штани й потюпав у свою палату.

До цього ганебного випадку я вже був добре знайомий з можливостями Гаврілича. У період його важких припадків мене відрядили до нього в палату — запобігати його спробам зробити собі кривду. Він, звісно, все це робив глибоко підсвідомо, але його фантазія не мала меж. Наприклад, колись він засунув пальці у склянку з водою та пробував потемки влучити в цей же стакан проводом до електричного чайника. В результаті вода зі склянки була на моєму покривалі, а шнуром від чайника у міліметрі від нього розмахувала рука Гаврілича. Отже, рятуючи його, я більше рятував себе.

Цієї ночі чергувала молода, але вже розведена сестричка Аня. Вона вчилася в медінституті та напівлегально підпрацьовувала медсестрою. Чому ББ пішов на такий ризик — повторювати вам не буду. Її професійна гідність була перевірена шефом під картинами Рубенса десь із місяць тому, і кожен із них логічно очікував продовження. Анєчка лягала спати в ординаторській, хоч мала ключ від кабінету начальника, але, видно, зелененький розкладний диванчик ББ не давав дівчині заснути. Диван Борісича був секретом навіть для його жінки, яка працювала в барокамері у нашому ж госпіталі. Зовні він виглядав незручним і скромним. Але варто було появитися мінімальній перспективі провести вечір не одному, як спеціальний важіль змушував його за секунду перетворитися в Одр Царя Соломона, на якому ББ і юзав свій гарем. Диван згодом став прототипом коміксу «Трансформери», за яким потім і відзняли однойменний фільм.

У нашій неврології, наперекір назві, нарешті стало тихо. Ми вийшли з обісраного Гавріличом спа-салону та пішли шукати якогось узбека, щоб він розмінував територію. Мені необхідна була чистота, бо трьом йолопам, які вже появлялися у нашій історії з шариками в роті, саме я мав сьогодні вночі допомагати перемістити ті шари з рота в інше місце. І Колокольчікова не можна було викреслювати з експедиції. Хоч сьогодні він і втратив залишки поваги, але залишився головним «шаровим» експертом, натомість, для мене це мала бути перша операція. Тобто, я виступав у ролі хірурга, а стукач Вітя — в ролі підручника з хірургії.

Рома поніс в душову під пахою заспаного прибиральника, а ми з Паштєтом пішли за йолопами та Колокольчиком. Через пару хвилин ми всі стояли перед кам’яним столом, розставляючи на ньому необхідні для операції інструменти. Доступу до скальпелів я не мав, тому ми збиралися використати для розрізу головної чоловічої шкірки звичайний хлібний ніж, якому плоскогубцями відламали кінець, і він був подібний на велику розплюснуту викрутку. Паштєт автоматично став моїм асистентом. Йолопи раптом засумнівалися в потребі операції. Вітя взявся їх переконувати:

— Ти чьо-о-о, у тя вапшє с тьолкамі тєпєрь жир будєт!

Йолопи по-дурному скалилися та з перестрахом косили оком на мої приготування. Тим часом Колокольчик пішов у палату і приніс фляшку з-під солодкої води Буратіно, наповнену якоюсь їдкою субстанцією. Він хапанув першим і передав естафету далі, мовляв, для внутрішнього наркозу. Ми з Паштєтом і Мордуховичем також обезболились. Вітя сказав, що цей самогон гнав його дідо. Якщо так, то дідо працював на аміачному заводі. Очі виїдало, в рот ніби бухнули міліцейським балончиком — ідеальний стан для операції. Я сподівався, що пацієнти почувалися так само.

Першим ми підвели до стола дебіла Єрьому. Він зняв свої армейські трухани, які переживали вже десяту реінкарнацію, та обережно виклав на стіл свій біндик. Паштєт, натягнув шкірку, наспівуючи на ходу придуманий хіп-хоповий куплет:

Возьми его рукой,

Тогда он будет с тобой.

Ето твой ковбой,

Возьми его рукой.

Колокольчик досвідченим оком експерта оцінив ситуацію і намітив зеленкою місце надрізу. В моїх очах давно пливли плями від прийнятої на груди сивухи, і маленька зелена плямка зливалася із тим калейдоскопом. Я вирішив не відтягувати, пацієнта не попереджати, й рубанув ножем, висікаючи іскри з гранітного столика. Єрьома так і залишився стояти, закривши очі та відвернувши голову в інший бік. Колокольчик взяв малу єрмолку в руки, покрутив і сказав:

— Шари давай!

Єрмолич виплюнув шаріки собі в руку та подав Віті. Той запхав їх кудись у червоне місиво у своїй руці та замотав бинтом. Таким чином ми прооперували ще двох, і допили залишки наркозу. Хлопці-долбойобці були відправлені в палати, а Колокольчіков підвів підсумок операції:

— Адніх зашарашилі. Пайду к Нельке схожу, может тоже зашарашу.

Мене здивувала досконала методика використання слова «зашарашу» — в двох абсолютно різних значеннях. При чому точність дії, передана цим дієсловом, просто поражала. Адже коренем тут був шар, який ми і заганяли цим нещасним, ну та й Бог з ними.

Нелька. Ця медсестра із терапії, мала офігенні ноги, але все те, що вище — не піддавалося описанню без застосування важких медичних діагнозів. Титул Міс Дисгармонія шукав її по світі, і ніяк не міг віднайти маленький будиночок на березі Волги. Колокольчик зазирав до неї виключно тоді, коли перебував у фазі гострого розфокусу. Сьогодні був Нелькин день. Вона ніби відчувала наближення свята, тож перед роботою вилила на себе всі залишки парфумів, які тільки знайшла вдома. (Кажуть, з того часу ворони в цьому районі більше не літають низько над землею). Колокольчик витягнув з тумбочки остатки дідової гидоти, яка мала невдовзі виступити в ролі афродизіяку, та почалапав, високо піднімаючи ноги, ніби на них були лижі, в бік КПП.

Містер Паштєт зайшов у столовку та відкрив холодильник, в якому йому залишали порцію другого, якщо він не встигав пообідати, малюючи свої партійні лозунги. Сьогодні це було картопляне пюре й котлетка з ложечкою салату та кісточкою масла. Він обережно загорнув усе це діло в газету і також вийшов у ніч — в сторону клубу. Там, за сценою він обладнав собі кімнатку, зробивши стіни із половинок тенісного стола. І коли хтось з офіцерів хотів на чергуванні пограти у пінг-понг, Паштєт мусів розбирати свою хату, клянучи китайців за їхній безмозгий винахід.

У «квартирі» Паштєта було два види речей — художні й для душі. На художніх зупинятися не варто, а для душі в нього були чашки Петрі, які він викрадав з лабораторії, разом з посіяними в них бактеріями з чиїхось аналізів, а також велика термошафа, де він любовно виношував все нові й нові штами різноманітних пліснявих грибів. Дію тих грибів він з успіхом і не без задоволення тестував на собі.

Цього вечора Паштєт, він же Доктор Біологічних Наук Сергій Павлов, помістив тарілку із своїм другим у термошафу, набрав на реостаті ідеальну для життєдіяльності цієї зарази температуру, і, наспівуючи на ходу видуманий текст, звернувся калачиком на столі біля керамічної стіни термошафи:

«Порой так хочется курить, что я не знаю, как мне жить

И стоит ли вообще мне жить, если так хочется курить…»

Хіп-хоп опуси Паштєта могли прикрасити хіба поличку «Позор русского хіп-хопа», але в порівнянні з тим, що стоїть там нині, думаю, він би зі своєю брєдятіною був у топі хіт-парадів.

Закінчився день, я ліг у своє ліжко-батут, а кольорові кола продовжували плавати навіть перед закритими очима. Мордухович серед ночі упав з ліжка, і навіть не проснувся. Наркоз Віті Колокольчікова після того всього вписали в анали радянської хірургії.

…Зранку нас розбудив крик беззмінного днєвального Нєфьодова. Він стояв на тумбочці протягом останнього тижня за те, що з’їв п’ять таблеток паркопана, які мали служити Гавріличу за заспокійливе. Людина, яка не страждала важкими розладами нервової системи, від такої дози просто впадала в летаргічний сон, але з мультиками. Нєфьодов пробалдів дві доби, попустило його тиждень тому, тепер він вдало припаркувався біля тумбочки. ББ ніколи не оприлюднював ЧП у відділенні й боровся з ними своїми власними силами. От, і цього разу він сказав:

— Нєфрітов, ти у мєня умрьош на тумбочкє.

Схоже, Нєфьодов був не проти. Тумбочку в неврології можна було б порівняти хіба що з інформаційною стійкою в аеропорту Дубаї — там постійно був двіж, мінялися люди й картини життя. Нєфьодов із простого разгільдяя-наркомана за тиждень перетворився у носія цінної інформації, таку собі наворочену бабцю-комп’ютер, яка сидить під під’їздом і відає всім, що діється навколо. Так і цього ранку, зайшовши у відділення, ББ одразу наказав:

— Нєфрітов, докладивай проісшествія.

— Гаврілич насрал в душе!

— Жалко, што нє в ванной, — парирував Борісич. — Што єщьо?

— Обнаружена кровь на століке в душе, — голосом Лєвітана, якому прищемили яйце, продовжував інформувати Нєфрітов.

— Тоже Гаврілич насрал? — без тіні сумніву спробував уточнити ББ.

— Нєізвєсно, товаріщ майор.

— Нє називай мєня майором, Нєфрітов.

— Я Нєфьодов, товаріщ майор.

— Ти — Нєфрітов, — Борісич махнув рукою, показавши цим жестом, що не бажає більше слухати новини, бо вони не особливо відрізнялися від вчорашніх. За ББ, кульгаючи на одну ногу, зайшла Спіца. Її совині очі були вилуплені так сильно, що здавалося, Спіца зараз пукне.

— Нєфьодов, пазаві мнє Колокольчікова, — з надією на ранковий оргазм попросила вона. Але містер Нєфьодов не проходив курсу етики в Йєльському універі та не особливо переймався тонкощами стосунків Спіци і Колокольчіка. Тому він просто сказав:

— Он у Нелькі в терапіі, со вчєра єщьо нє прішол.

ББ в цей момент пробігав у першу палату для огляду, і зробив вигляд, що не чув про Вітю. Він ставився до Колокольчіка, як до старого піаніно, яке шкода викинути, хоч і грає воно, як баян. Але десь у глибині душі ББ розумів, що Віктор у вільний від роботи час своїм уральським хоботом псує весь його напрацьований за довгі роки контингент. Тому єдине, що міг зробити бос, — це обмежити Колокольчіку вільний час.

Натомість, Спіца почула інформацію аж за дуже добре, покрилася плямами, ніби до неї раптом вчепилася екзема, і, затинаючись, перейшла на дуже високі колоратурні нотки в голосі:

— Так, как, как так ік, как, ік так, што, ік кто? Срочно ка, ік мнє…

Нєфьодов ніколи не вчився логіці у Сорбонні, але його маленький мозок мав особливість давати ногам команду «змиватися», коли хтось збоку кричить і гикає. Тож він, стукаючи задниками тапочок по асфальту, погнав за Вітьою.

Старша медсестра Ніна Нікіфоровна також заковиляла у відділення. Вона завжди запізнювалася на роботу чітко на 45 хвилин, але ББ в душі сподівався, що колись вона таки запізниться назавжди. Вона окинула всіх своїм фірмовим поглядом, не то недовірливим, не то доброзичливим, від якого хотілося не то обійняти її, не то дати їй табуреткою по голові. Нікіфоровна сунулася по коридору боком, ніби старий западлянський скунс, водночас спостерігаючи за ББ, який оглядав в палаті офіцера. Під ноги вона теж не дивилася, тож цілком логічно зайшла в шафу з ліками та вивернула всі таблетки на підлогу.

— Уть-іть, — закректала Нікіфоровна, зловила за вухо Роушана (таджика, який нон-стоп третій місяць підряд співав пісню «ай ем зе діско таньчор») і копняком запросила його до ліквідації аварії. Роушан співав свою пісню, не розкриваючи рота, і це було подібно на гудіння людини, яка жує шкарпетку, і паралельно пробує вести телепрограму. Він продовжив її співати, стоячи на колінах і збираючи колеса, і, повірте, показав себе відмінним селекціонером, бо після обшуку його піжами ми витрясли дві пачки препаратів групи «а». За бажанням цього запасу вистачило б на тиждень виключити весь почесний кремльовський караул або підняти на ноги Вождя мірового Пролетаріата.

Я частенько ініціював ревізію кишень наших братів з Азіії. Не то, щоб мені було шкода, що вони проведуть якийсь час на березі Дуже Тихого океана, я просто відповідав за кожну таблетку, а всі вони були на обліку. Дав, наприклад, Гавріличу в пасть пігулку — записав у журнал. А за пропажу двох пачок такої потужної дурі Андрія Вікторовича могли відправити у менш романтичні місця, ніж я тут описую.

Дуже часто ввечері, слухаючи на Боріному бобінному магнітофоні зразка 1971 року плівки, які мені записувала з польського радіо та надсилала мама, я здригався від стуку в вікно. А відкривши його, прирікав себе на годинну мурчалку з численними наркоманами, що населяли наш госпіталь і просили виділити їм в якості компенсації за важкий трудодень хоч якийсь засіб для стирання пам’яті. Жодного разу я не піддався на провокацію і зовсім не тому, що був твердим, як Брюс Вілліс. Я просто розумів, що лафа відразу ж закінчиться.

Паштєт, у свою чергу, займався улюбленою справою у всіх на виду, абсолютно законним способом — нікому й ніколи радянська влада не забороняла їсти гриби.

Тінь Паштєта вплила у неврологію разом з його тілом, тільки не ясно, що було похідним — тінь від тіла чи тіло від тіні. Він проплив крізь закриті двері, потім пронизав наскрізь, як у кіно «привид» Роушана і таблетки, заплив у палату і ліг просто на Рому Мордуховича. Той якраз своїм відкритим ротом вганяв у ступор Нікіфоровну, яка припленталася робити уколи. Рома, слава Богу, спав, і Паштєт залишився живим. Мало того, він закрив рот Мордуховича, Нікіфоровна віддуплилася та бочком вийшла із палати.

— Уть-йопть, — крякнула вона й старечим фальцетом почала скликати всіх на уколи. Неврологія ненавиділа робити уколи в Нікіфоровни. На то було дві причини: 1). Вона плутала людей і коней. 2). Вона плутала прізвища, а заодно і призначення лікаря. Найбільше проблем викликали в неї прізвища братів «косоглазових».

— Сухманов, Суканов, чьорт нєрускій, Сучкамаров, — пробувала вона видобути із себе правильний варіант, набираючи в гігантський шприц з гігантської ампули якусь бадягу.

Прізвище нещасного насправді було Уксуманов, він весь побілілий стояв у коридорі в очікуванні екзекуції. Одного разу Нікіфоровна впарила йому укол через штани, бо він знімав їх надто повільно, чим здобула собі імідж серйозного фехтувальника. Тепер Уксуманов боявся, що не встигне розвернутися до неї вуликом і сходу дістане рапірою в живіт або груди.

— Уксусанов, нєрускій чьорт, — долітали фальцетні обрізки вокала з ін’єкційної, — захаді, ну што ти будєш дєлать, оглох што лі, — розмахуючи шприцом, як шпагою кричала Ніна.

Уксус зайшов всередину. Свідки спочатку почули, як рветься жива тканина від проникнення п’ятисантиметрової голки, а секундою пізніше — удар у боксерський гонг. Це голова Уксуманова при падінні тіла в обморок шмальнула по металевій кушетці і звук розлетівся берегами Волги-ріки, розганяючи птахів із насиджених місць. Нікіфоровна в медицині була давно, ще з часів скасування кріпосного права, тому не розгубилась і моментально вдалася до ліквідації анафілактичного шоку. Вона переступила через тіло, стала хворому на руку, відкрила шафку з невідкладною допомогою, вийняла бутиль з нашатирем, розбовтала його, ніби збиралася випити, намочила ватку та розлила пару літрів на піжаму Уксусу. Нікіфоровна не приховувала своєї ненависті до братніх народів радянської Азії, тому, рятуючи його, приговорювала не зовсім стандартні напутні слова:

— Здох нє здох, чьорт полосатий, вставай давай, Сукараков, нєрускоє плємя…

Весь цей час вона змазувала аміаковим розчином йому губи та ніс, від чого вони спухали, як після укусу тарантула. Не то, щоб Нікіфоровна не знала, що нашатирем треба просто поводити біля носа — просто вона працювала так завзято, що амплітуда її рук була набагато ширшою, ніж та, яку контролював мозок. Через п’ять хвилин Уксуманова виштовхнули в коридор опухлого та блідого від страху, а також з гульою на голові, яка формою нагадувала задній поворотник в Ікаруса. А ще через п’ять хвилин він уже стояв перед Спіцою, захмелілою від кількості нашатирю на квадратний сантиметр, і на суміші курду та узбецького просив її виписати його назад у частину.

Паштєт доспав на Роминій голові 20 критичних хвилин, ніби побитий у вуличних боях горобець на складі кінського волосу. Його лице повністю занурилось у рослинність на грудях Роми, розміром з Асканію-Нову і з таким самим населенням. Потім Паштєт тихо сповз на підлогу, пискнув своє ранкове «мяу» та, не скидаючи халат, який волочився ззаду, як задрочена фата принцеси, поплівся до туалету вкінці коридору — чи то митися, чи то не митися. Він любив годину роздивлятися нові утворення на своєму обличчі. Наприклад, нереально довгий волосок у носі або біленький, соковитий чирячок на губі. Зуби він чистив виключно пальцем, на який намотував рушник.

Але на даний момент він стояв перед дзеркалом і пробував вирвати з вуха кущ, який виник за останню добу. Його відображення спотворювало реальність, і він постійно промахувався, хапаючи пальцями пустоту. Ззаду за ним, ніби тінь від тепловоза, виросла постать Роми, який любив до години одинадцятої ранку погуляти по відділенню з голим торсом. Голим — це дуже відносно, бо, зістригши все волосся з грудей і спини Мордуховича, можна було б на місяць зайняти роботою івано-франківську фабрику валянок. Рома, навпаки, чистив зуби довго та ретельно. Оскільки вони в нього виділялися найбільше, він нещадно шурував їх щіткою для здирання іржі з металу.

Вже через 20 секунд Паштєт був весь покритий відходами Роминої життєдіяльності та, ніби сантехнік, на якого прорвало трубу міської каналізації, пішов до клубу, творити свої доленосні плакати. А Ромчик, звільнивши місце між зубами, пішов його заповнювати новою партією в столовку.

Шеф столовки, стара алкоголічка Нюра, ставилася до солдатиків по-материнськи та годувала їх відповідно. Вона накладала велетенські порції першим десятьом, після чого інші десять залишалися без їжі взагалі. Менш везучим вона пропонувала першими прийти на обід, і тоді без їжі залишалися ті, хто нажерся зранку. Таким чином була вирішена проблема надваги, а вся неврологія ходила стрункою та підтягнутою.

Нікіфоровна також любила заскочити на сніданок. При цьому вона залишала когось у маніпуляційній без штанів, а сама спокійно закидала в себе його порцію. Так сталося і цього разу. У позі наведеної на ворожі позиції гаубиці в маніпуляшці стояв худий солдатик, якому Нінок сказав, що йде за ватою. Його мортира вже підмерзла, його трохи трусило. А Нікіфоровна ще сиділа напроти Мордуховіча та мріяла, як би пройшло її життя, якби вона мала таку пащу.

У коридорі біля входу почулися приглушені голоси. Нєфьодов виправдовувався, а хтось басом наїжджав на його тупу та нескромну персону. Це повернувся з терапії Колокольчіков, він мав вигляд поношеної швабри. Руки дебільно звисали нижче колін — він міг почухати п’ятку не нахиляючись. Лице покривала дводенна наждачка, з рота смерділо. Вітя притиснув Нєфріта до стінки та випитував його, дихаючи в лице співрозмовника котами з вінегретом. Він не розумів, що в такій атмосфері Нєфріт навряд чи зможе щось сказати, тому злився ще більше.

Із кабінету вилетів ББ, явно чимось стурбований. Судячи з усього, його браконьєрську сітку, повну дзеркального карпа, який ще 25 років тому вже був занесений у Червону книгу, витягнув рибінспектор. Щойно Борі подзвонив із села рагуль, з котрим вони тую сітку закидали і який застучав їх обох разом з сіткою. Рибалка була другою віддушиною ББ. Першою був секс, третьою — полювання. Але друга і третя віддушини були нерозривно пов’язані з першою та майстерно скомбіновані Борісичом в єдине ціле. Іншими словами: він міг приїхати без риби і звірини, але ніколи не повертався без зарубок на своєму любовному карабіні. Факт конфіскації сітки означав, що рибалка на цьому тижні пролітає, а дві русалки вже чекали на романтичну подорож у болота Бологойского району…

Тут нашому босу під ноги потрапив Колокольчік — у дивному вигляді та з запахом із рота, ніби там щойно здохла тонна ставриди. ББ не був прихильником галасливих судових справ, але тут якось усе склалось, і він дав Кутузова:

— А ну-ка, мрась, одна і вторая, строітца в карідорє! І вапщє, всє строітца в карідорє! Распаясалісь, курортнікі, я вам устрою Трускавец-Кісловодск! Щас повипісиваю нафіг всєх, будєтє, как люді, служить в войсках, а нє жрать мясо гасударствєнноє у мєня на галавє, — тут на очі йому попався Сєрьожа Бєспалов, який місяцями робив у Борі вдома і на дачі ремонт. Борісич моргнув йому та махнув рукою, щоб той заліз назад у нору.

Таким ББ був раз на 150 років, і все відділення понуро почало збиратися в шеренгу. Госпітальний стрій відрізнявся від військового тим, що це не був стрій, а хрен знає шо. Я стояв останнім, Нєфріт першим, усі інші — між нами. Якщо подивитись збоку, то наша процесія нагадувала бомжів біля контори соцзахисту, які чекають безплатної зупи.

— Ета што, воєнниє? — крикнув Борісич, хоч іноді сам забував, що служить в армії.

— Етот брєд, ета дрянь, ета… — на секунду в нього закінчилися погані слова, бо він був людиною інтелігентною та доброю, — ета… вонь, — чомусь додав ББ. Під час своєї промови він просувався вздовж нашої шеренги, і в цю секунду став акурат перед трьома козаками, яким ми ввечері покоцали сопілки. Тріо відрізнялося від решти зовнішнім виглядом, а насамперед тим, що ноги в них були півколом, як у ковбоїв, і зігнуті в колінах.

— Ровна стаять, кагда я гаварю, — бос так дав по верхніх нотах, що Гаврілич сприйняв це, як сигнал попісяти. ББ шукав очима якусь річ, аби запустити її в діло, і намацав в кишені халата неврологічний молоток, який відразу був вихоплений зі швидкістю Клінта Іствуда. Борісич довго служив у Монголії, і навчився там двох речей: вирубати людину одним ударом молоточка та за потребою довго не досягати оргазму. Зараз він використав перший талант і макнув одного ковбоя по плейстейшену. Той присів і видав звук колеса, з якого стирчить кусок дроту. Вся шеренга притихла, бо абсолютно всі були в курсі того, які шарики носили в роті ці ненормальні протягом двох тижнів. Тут молоточок направився в бік плейстейшена-2, але боєць встиг незграбно повернутися. Тож, якби зозулька в цей момент вилізла з його годинника, то дістала би прямо у дзьоб, а оскільки до 12:00 було ще хвилин десять, то гострий край молоточка заліз прямісінько у шпаківню та застряв там, як у пеньку. Борісич навіть витратив пару кілоджоулів, щоб виколупати його звідти. А поки він діставав з дупла свою сєкіру, то вигледів розпухлий образ у штанах третього козака. ББ жестом, гідним Глєба Жеглова, різко зняв з того штани разом із трусєлями. За ним стояла Нікіфоровна. Вона дожовувала котлету та з інтересом чекала появи монстра. Монстр вивалився неохоче — весь у бинтах і зельонці, як кабачок, що виріс за одну ніч.

— Ета што такоє?! Нормальниє люді вєни рєжут, а ви што вздумалі? Да я вас под трібунал, — закричав Борісич, та одразу зрозумів, що перегнув, бо і статті за шари в пісюнах ніколи не було. — Я вас! А ну в кабінєт бистро! А, Андрюша, тоже зайді! — і швидко, як умів тільки він і Вуді Аллен, повернувся на місці та погнав до себе. Я знаком показав, щоб шеренга розчинилась у повітрі, мінімум на годинку, разом з кастрованими ковбоями, а сам пішов на розбори.

У кабінеті мене зустрів уже зовсім інший Борісич. Його рожица розпливалася в зубатій єврейській посмішці на всі зуби, а скла окулярів пускали зайчики на портрет Брєжнєва на стіні.

— Шари заганялі, ги-ги, да, прідуркі, мнє Нелька расказивала, у нєйо адін раз два шарікі там і асталісь, ги-ги. Ти абработал хоть? — питливо поглянувши на мене, він дістав із тумбочки якусь імпортну баночку антисептика інтимних місць. — На, дай етім ідіотам, а заживьот — прівєзі іх ка мнє на дачу, пускай викопают ров со свінарніка в рєчку. Ги-ги. Нада будєт Людке рассказать!

Я вже й не питав, якій із Людок, головне, що пронесло. А «пронесло», народ, в армії — слово номер один!


home | my bookshelf | | Я, Паштєт і Армія |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 292
Средний рейтинг 4.9 из 5



Оцените эту книгу