Book: Вбивство Петлюри. 1926



Вбивство Петлюри. 1926

Дмитро Табачник, Віктор Воронін

Вбивство Петлюри. 1926

Следом за синей дивизией волчьей побежкой прошел на померзших лошадях курень Козыря-Лешко, проплясала какая-то кухня… потом исчезло все, как будто никогда и не было. Остался только стынущий труп еврея в черном у входа на мост, да утоптанные хлопья сена, да конский навоз.

И только труп и свидетельствовал, что Пэтурра не миф, что он действительно был… Дзынь… Трень… гитара, турок… кованый на Бронной фонарь… девичьи косы, метущие снег, огнестрельные раны, звериный вой в ночи, мороз… Значит, было.

Он, Гриць, до работы…

В Гриця порваны чоботы…

А зачем оно было? Никто не скажет. Заплатит ли кто-нибудь за кровь?

Нет. Никто.

Просто растает снег, взойдет зеленая украинская трава, заплетет землю… выйдут пышные всходы… задрожит зной над полями, и крови не останется и следов. Дешева кровь на червонных полях, и никто выкупать ее не будет.

Никто.

М. Булгаков «Белая гвардия»

Temporis filia veritas

Давньоримський поет і оратор Квінт Горацій Флакк у І ст. до н. є. у відомій філософській поемі «Пам'ятник», оцінюючи бурхливу цезаріанську епоху в історії Риму, стверджував: «Temporis filia Veritas», що означає «Істина – це донька часу». І вже тоді сучасники намагалися з ним сперечатися. Видатний політичний діяч, консул Римської республіки, полководець і літератор Теренцій Варрон рішуче висловив свою позицію іншим крилатим виразом: «Veritas odium parit» – «Істина породжує ненависть».

І все ж у словах великого Горація, здається, більше правоти й мудрості. Адже звичайно лише з відстані часу істина стає помітнішою, очевиднішою, аксіоматичнішою як у політиці, так і в науці. Адже в оцінці подій та осіб минулого, у вивченні суперечливих і складних або болісних чи оповитих туманом забуття сторінок нашої історії справжні пошуки істини інколи вможливлені тільки через кілька десятиліть, коли хоча б частково вгамовуються пристрасті, коли йдуть у небуття зацікавлені свідки й учасники пам'ятних подій, коли особисті враження стають лише сторінками архівних текстів. Пошук остаточної історичної істини, яка аж ніяк не повинна «породжувати ненависть», твереза, незаангажована оцінка дій, звитяг, помилок державних діячів минулого, безумовно, необхідні сьогодні нам, нащадкам слави й сорому поколінь увчорашніх, бо цікавість до свого минулого, рівень пізнання його, бажання не просто знати, а й відчувати течію історії своєї Батьківщини – це дуже чутливий, точний і, як правило, безпомилковий барометр, що визначає ступінь культурності, цивілізованості й етнічності будь-якого народу. Адже невипадково визначний американський філософ Джордж Сантаяна вважав, що ті, хто не пам'ятають своєї історії, приречені на її повторення.

Про події минулого, хоч якими б неприємними вони були за сьогоднішнього сприйняття й світогляду, ми маємо знати, щоб розуміти, чому ті або ті процеси в суспільстві йдуть саме так, а не інакше, щоб не помилятися в сьогоденні та прогнозувати майбутнє. У цій книзі йтиметься саме про таку подію, про день, який сколихнув усю Європу, на кілька місяців прикував найпильнішу увагу кореспондентів найбільших континентальних й заокеанських газет у європейських столицях та змусив світ оцінити надзвичайно складну філософську дилему злочину й покарання…

Париж, ніжно-теплий, сонячний травень 1926-го р. І бездонна блакить кришталево-прозорого неба, і омита першими щедрими весняними дощами, смарагдово-мереживна зелень бульварів, що буяли кожною кроною, і гострі шабельки молодої трави випещених газонів, і біло-рожеве кипіння садів робили весняну столицю Франції втричі прекраснішою. Париж ожив після зими. Париж був сповнений посмішок, квітів, надій, кохання й розваг. Париж радів сонцю, весні, чудовій погоді…

Той день – 25 травня – був теплим, але ще не спекотним. На широких бульварах, як завжди, юрмилося та штовхалося чимало людей. Та неподалік знаменитого кладовища Пер-Лашез, на вузьких і затишних вулицях, укритих бруківкою, у пообідній час панувала тиша.

Невисокий блідуватий чоловік, на вигляд – років п'ятдесяти, у скромному сірому костюмі, вийшовши після обіду з ресторану Шартьє, спокійною, прогулянковою ходою йшов тротуаром правою стороною вулиці Расіна. «Емігрант чи безробітний? – мабуть, ліниво подумала бабуся-консьєржка, яка грілася на сонечку біля масивної брами. – Ні, точно емігрант, бо безробітний мав би бути завжди брудним і нахабним, а цей – охайний і сумний…» Дійсно, неквапливість у робочий – близько 2-ї години дня – час, немодний одяг та черевики, трохи квола, нібито розсіяна, хода людини, яка нікуди особливо не поспішає, безпомилково виказували в ньому або скромного провінціала, або емігранта, адже численні службовці в цей час ще знаходилися в своїх конторах, банках і департаментах, справжньому ж парижанинові не пасував трохи мішкуватий піджак, а заможному туристові чи безтурботному столичному рантьє не личив досить скромний костюм. За кілька метрів від рогу вулиці Расіна і знаменитого студентського бульвару Сен-Мішель перехожий зупинився біля столика з книгами книгарні Жильбер, погортав кілька томиків. За деякий час він відірвався від виставлених книжок, повернувся, пильно й сторожко вдивляючись в обличчя незнайомця, який рішуче прямував йому назустріч вулицею з протилежного тротуару, потім неуважно, швидше машинально, глянув на годинник. Стрілки показували 14 годину 10 хвилин. Незнайомець, одягнений в робочу білу сорочку, без шапки, наближався. Ще кілька кроків, ще крок – і перехожі побачили, як він вихопив із кишені револьвер… Один по одному загриміли постріли… На чисто вимитому тротуарі розпливалися бордово-гарячі, ніби густі, плями крові… А вже о 14.15 два поліцейських-ажана вели смертельно блідого вбивцю до комісаріату, міцно скрутивши йому руки. Приблизно так виглядала сцена вуличного вбивства за словами очевидців, яких негайно запитали паризькі журналісти.

Увечері всі паризькі газети рознесли по світу сенсаційну новину: 25 травня 1926 р. на розі вулиці Расіна та бульвару Сен-Мішель у центрі Парижа о 14 годині 12 хвилин застрелено колишнього голову української Директорії та головного отамана всіх військ УНР Симона Васильовича Петлюру. Ранкові випуски більшості паризьких і великих європейських газет подавали про вбивство на вулиці Расіна вже більш докладну інформацію – короткі нотатки з біографії Петлюри, опис його діянь і політичної кар'єри, яка обірвалася на 47-му році життя, повідомлялося також, що затримано терориста. Ним виявився мешканець Парижа, власник невеличкої крамниці годинників і майстер-годинникар, французький громадянин Самюель (Шолом) Шварцбард – нібито колишній уродженець і житель Південної України. Інші газети наполягали, що він родом із Смоленська. Поліцейські офіційно повідомили, що розпочато слідство, хід якого контролюватиме особисто префект Парижа і начальник управління кримінальної поліції.

До речі, ім'я та прізвище терориста різними авторами та в різних джерелах подають по-різному: Шолом Шварцбард (саме таке ім'я йому дали при народженні), Шулим Шварцбард, Самуїл Шварцбард, Шолем-Шмуел Шварцборд тощо, що пов'язано з різним написанням у російських, австро-угорських, французьких документах (на судовому процесі обвинувачений проходив як Самюель Шварцбурд).

Уже на суді терорист так описував убивство: «Коли я побачив, що він виходить із ресторану на вулиці Расіна, то подивився йому в обличчя і крикнув: «Пан Петлюра?» Я дуже боявся помилитися й убити невинну людину. Він мені нічого не відповів, але інстинктивно повернувся до мене. Після цього я вже був упевнений, що це Петлюра, і знову крикнув: «Захищайся, негіднику!» Він нічого не відповів і замахнувся на мене палкою. Тоді я випустив у нього одну по одній п'ять куль». (Швацбард стріляв і шостий раз, але револьвер дав осічку. – Авт.).

Убивця продовжував так: «Публіка, що знаходилася неподалік, страшенно злякалась і кинулася бігти. Я віддав револьвер поліцейському, котрий підійшов, а натовпу, який збігся, пояснив, що прикінчив убивцю. І все ж я сумнівався, Петлюру я вбив чи когось іншого? Із полегшенням зітхнув лише в комісаріаті, коли дізнався від поліцейського, що вбитий є насправді Петлюрою».

Дуже цікава з психологічної точки зору розповідь одного зі свідків пострілів Шварцбарда – викладача англійської мови англійця Реджинальда Сміта: «Я сорок років викладаю, сорок років дивлюся в очі людям. Я добрий фізіономіст. Я ніколи не помилявся. На бульварі Сен-Мішель я підскочив до містера Шварцбурда, і глянув йому в очі, і, глянувши, зрозумів: це не вбивця. Це суддя. Це батіг Божий!»

До речі, містер Сміт був єдиним, хто не кинувся бігти, коли почалася стрілянина, а сміливо схопив убивцю за руку (коли вже Петлюра впав на землю) із криком: «Що ти наробив, негіднику!»

Далі англієць розповів: «Шварцбурд, білий як полотно, по-шекспірівськи повільно та спокійно відповів мені: «Я вбив убивцю…». Коли я дізнався, що він помстився за погроми – а я знаю, який жах – ці погроми, – я відразу змінив тон і висловив йому співчуття. Звичайно, Шварцбурд не винний. Будь-хто на його місці вчинив би так само. Людям, котрі заохочували погроми й ідеологічно надихали свої банди, не може бути ніякої пощади. До таких людей я відношу Петлюру».

Обвинувачений нічого про це не сказав (можливо, не пам'ятав), але як розповів один зі свідків вбивства, перед тим, як почати стріляти, Шварцбард нібито вигукнув на ідише: «Ір от фардинг а тейт!» («Ви заслужили смерть!»).

Із офіційного поліцейського протоколу й акта судово-медичної експертизи громадськості стало відомо, що після першої кулі, яка не була смертельною і влучила в праве плече, зробивши поверхову рану, Петлюра втратив рівновагу й упав на коліно, а потім звалився на тротуар. Шварцбард випустив ще п'ять куль у Петлюру, який лежав і ще намагався підвестися, – третій, четвертий і п'ятий постріли спричинили смертельні ушкодження внутрішніх органів, від яких поранений і загинув. Але загинув не на місці злочину, а приблизно за 35 хвилин після пострілів у невеликій монастирській клініці (туди його швидко відвезли на санітарному автомобілі), що знаходилася в кількох хвилинах їзди від вулиці Расіна. За деякий час будівлю клініки викупили прихильники Петлюри й відкрили там уніатську церкву.

Однак на суді адвокати сім'ї Петлюри й захисника Шварцбарда почали суперечку щодо характеру пострілів та акта експертизи. Урешті-решт адвокати загиблого зуміли довести (на основі порівняння зросту загиблого – 1 м 74 см, зросту вбивці – 1 м 65 см – та характеру кульових поранень), що експерти помилились і Петлюра впав лише після п'ятої кулі. Таким чином, вони, найімовірніше, хотіли переконати суд, що Шварцбард – герой-фронтовик, учасник двох воєн – дотримувався кодексу честі й ніколи не став би стріляти в людину, яка вже впала. Адвокат так висловився про свого підзахисного: «Він солдат і вміє стріляти».

Ще трохи доповнимо картину вбивства свідченнями інших людей. Деякі з них указували, що, падаючи, Петлюра щось вигукнув незрозумілою мовою, інші – що то просто був крик болю, якийсь свідок зазначив, що Петлюра вигукнув французькою «Допоможи мені, Боже!» (найменш імовірний варіант із огляду на рівень володіння загиблим французькою мовою). Поліцейський, який першим з'явився на місці вбивства, розповів, що Шварцбард не зробив ані найменшої спроби втекти, хоча зробити це було неважко, і відразу віддав у руки ажану револьвер. При цьому він сказав: «Знайте, що я вбив великого вбивцю».

Так відбулося вбивство Симона Петлюри, котре (як і процес над Шоломом Шварцбардом) лишається майже не відомою сторінкою історії хіба що для земляків убитого колишнього головного отамана та його вбивці. На Заході ж цьому питанню присвячений великий корпус полемічної літератури, написані фундаментальні наукові дослідження, ґрунтовні праці публіцистів, які аналізують і хід слідства, і судове слухання справи, і показання свідків, і змагання талановитих адвокатів.

Треба обов'язково відзначити, що вся західна література про вбивство Петлюри – і наукова, і популярна – чітко поділяється на дві категорії. До першої належать праці, написані прибічниками Петлюри, які вважають, що мав місце терористичний акт, підготований групою вбивць і ретельно спланований за вказівкою чи ОДПУ, чи Комінтерну. Другу становлять праці тих дослідників, учених, публіцистів, які твердо переконані, що Шварцбард – це вбивця-одинак, месник за знищених під час петлюрівських погромів в Україні рідних і близьких, що стріляв він із відчаю і керувався святим і праведним почуттям помсти.

Серед праць, що репрезентують перший, пропетлюрівський, напрям в історичній літературі, варто виділити студії кількох дослідників – це статті й книга сучасника та знайомого Петлюри, генерал-хорунжого армії УНР Миколи Шаповала «Про смерть Симона Петлюри», видана 1929 p. y Скрентоні, ґрунтовна монографія А. І. Яковліва «Паризька трагедія», видрукована в 1930 p. y Празі, та книга професора Василя Іваніса «Симон Петлюра – Президент України», що була опублікована 1952 p. y Торонто, а також дослідження західних істориків українського походження, які з'явилися вже в 1970-х pp. – Бориса Марченка, Юрія Кульчицького, Зиновія Соколюка, Матвія Стахіва та ін. Чимало цікавих фактів містить і дослідження Михайла Середи, присвячене політичним аспектам бурхливої історії отаманщини в Україні в 1918–1921 роках.

Опоненти цієї точки зору на питання про вбивство Петлюри та подальший судовий розгляд справи (у тому числі – французькі історики) також мають чимало наукових праць на цю тему. І перші такі розвідки з'явилися ще в 1920-х pp. Перелік цей відкриває досить велика за обсягом та унікальна за наведеним фактажем книжка відомого французького адвоката й публіциста Анрі Торреса «Процес про погроми», видана в 1928 p. y Парижі. Унікальність цієї праці насамперед у тому, що її автор був на цьому процесі захисником Шварцбарда і як ніхто інший знав усі документи справи. Серед досліджень антипетлюрівського напрямку слід назвати також роботи відомих істориків, професорів Шимона Дубнова й Алана Дерюша, видані в 1950 – 1960-хрр., а також працю сучасного американського історика Юрія Фінкельштайна.

Але квінтесенцією цих поглядів слід уважати велику, на півтисячі сторінок, монографію історика Саула Фрідмана, видану у Нью-Йорку в 1976 p., сама назва якої – «Погромник. Убивство Симона Петлюри» – свідчить про позицію автора. Ґрунтовністю своєї джерельної бази й великою кількістю цитованих документів ця книжка на деякий час припинила дискусію і змусила ще раз пильно придивитися до паризького процесу 1926–1927 років.

Чимало цікавих документів і свідчень, що безпосередньо стосуються злочину (чи звитяги?) Шварцбарда, зберігаються в архівах і бібліотеці Інституту єврейських студій у Нью-Йорку, у фонді, який має назву «Архів Чериковера», та в паризькій бібліотеці імені Симона Петлюри.

Тож, будучи знайомими з гострополемічною літературою про вбивство колишнього глави Директорії, інші документи, що проливають світло на процес над Шварцбардом, і маючи можливість познайомитися безпосередньо із судовими матеріалами гучного процесу та іншими архівними матеріалами, ми б хотіли об'єктивно розповісти, як драматично й напружено проходили в 1926–1927 pp. слідство у справі про вбивство Симона Петлюри та судовий процес над Шоломом Шварцбардом.



Чи вдалося знайти «руку Москви»?

Із тим, що Шолом Шварцбард був праведним месником, рішуче не погоджуються історики української діаспори й діячі еміграції. Згідно з їхнім твердженням, убивця був звичайнісіньким агентом ОДПУ, терористом-найманцем Москви, якого відрядили на знищення Петлюри, озброївши та підготувавши саме для цього. Таку версію вони висунули й намагалися обґрунтувати ще в 1926 році.

Професор Кульчицький, наприклад, пише: «Українці (маються на увазі діячі петлюрівської еміграції. – Авт.) постійно ставили собі питання, чому забито саме Петлюру, а не Денікіна, Волинця, Булак-Балаховича чи когось іншого з відомих погромників, які тоді постійно мешкали в Парижі? І відповідь для них очевидна. Система їхньої аргументації така: на відміну від них Петлюра очолював український національно-визвольний рух і саме цим був для ворога небезпечним. Більшовики постійно переслідували Петлюру, удавалися також до дипломатичного тиску, змусили його виїхати з Польщі».

Останній аргумент, наведений професором, відповідає дійсності. Вислання Петлюри, роззброєння решти його армії на території Польщі, припинення терористичних нападів петлюрівців через кордон справді активно домагався здійснити дипломатичним шляхом тодішній голова Раднаркому України Християн Раковський. Згідно з мирним договором між Україною й Польщею 1921 p., український повпред у Варшаві вимагав від польського уряду негайно інтернувати та роззброїти частини петлюрівської армії, а також заборонити будь-яке пересування петлюрівців через кордон. Хоча петлюрівців активно використовували у своїх цілях польські спецслужби, усе ж таки, не бажаючи відкритого конфлікту з Москвою, Варшава змушена була обмежити діяльність Петлюри та його прихильників на своїй території.

Петлюра мав «певний престиж» у Польщі, Франції й інших країнах – продовжує Кульчицький і зазначає: «Його підтримували українці в екзилі й повстанці в Україні, які продовжували боротися з більшовиками в підпіллі, усе ще сподіваючись на поворот. Убивши Петлюру, ворог мав намір знищити український визвольний рух (про правдивість цієї інформації розповімо нижче. – Авт.). Убивство Петлюри було тільки першим із цілої низки політичних убивств українських національних провідників і йшло також за лінією постанови Комінтерну про політичні вбивства, яка була підписана 9 січня 1926 року (такої постанови взагалі не існує. – Авт.). Сам характер убивства дуже нагадує методи, застосовані більшовиками в їхній боротьбі з українським підпіллям в 1921–1926 pp. (методи зі знешкодження антирадянського підпілля аж ніяк не нагадували індивідуальний терор. – Авт.). Ще перед убивством Петлюри більшовики вдосконалили способи усунення отаманів, убиваючи їх (у переважній більшості випадків органи безпеки домагалися добровільної здачі або захоплення в полон отаманів, а не їх убивства. – Авт.) або знеславлюючи їхню честь. У разі такого загрозливого противника (про «загрозливість» колишнього головного отамана для радянської влади також нижче. – Авт.), яким був Петлюра, вони вживали обох заходів».

Тобто головним аргументом уважають підвищену небезпеку й загрозу з боку Петлюри для більшовицького уряду. І саме тому, твердять діаспорні історики, головний отаман став жертвою терористичного акту, саме тому його попередньо усунули з території Польщі, подалі від кордонів СРСР. Правда, залишається незрозумілим, чому чекісти не могли ліквідувати колишнього голову Директорії ще в Польщі, що була перенасичена радянською агентурою та іншими людьми, не пов'язаними з ВНК (ДПУ), наприклад, офіцерами-білогвардійцями, які б радо пішли на такий терористичний акт.

Опоненти не погоджуються з точкою зору Кульчицького, оскільки немає жодних серйозних свідчень, які б доводили, що Шварцбард мав організованих спільників у вбивстві. Понад те, абсурдно стверджувати, що Петлюра був більш небезпечним противником більшовиків, ніж, скажімо, білі генерали П. Врангель, О. Кутєпов, П. Шатилов, Ф. Абрамов, А. Драгомиров, А. Туркул, Б. Штейфон та інші, хто обстоював необхідність активної терористичної активності щодо СРСР, але ж вони тоді не стали жертвами замахів. Крім того, сам по собі цей аргумент більш ніж сумнівний хоча б тому, що, якби вбивство Петлюри організували чекісти, вони подбали б про те, щоб убивця не потрапив до рук французької поліції і щоб над ним не відбувся відкритий судовий процес, на якому могло стати відомо про причетність ОДПУ до розправи. Радянський Союз, який надзвичайно ревно дбав про свій міжнародний престиж, ніколи б не наважився у 1920-х pp. піти на такий безглуздий і небезпечний крок.

Так чи так, але ще під час попереднього слідства поліція наполегливо шукала «московський слід». І версію цю всіляко підтримувала та роздмухувала французька антикомуністична преса: їй дуже хотілося отримати сенсаційне викриття радянського посольства в Парижі, яке тоді очолював вищезгаданий Раковський. Останній у 1919–1924 pp., як голова уряду Радянської України, вів запеклу боротьбу з Петлюрою й уважався одним із найвпливовіших і найавторитетніших його супротивників під час громадянської війни в Україні. Особливого розмаху пошуки «московського сліду» досягай, коли під час слідства, а згодом на процесі, обвинувачений зізнався, що він колись був революціонером, співчував марксистам, але не уточнив свого ставлення до більшовиків.

Пізніше ж, коли вбивця зізнався, що замолоду він деякий час був членом австрійської соціал-демократичної групи «Функ» («Іскра»), де він ретельно вивчав Маркса, Енгельса, Лібкнехта та Лассаля, права преса зчинила істерику, волаючи, що Шварцбард – більшовик і більшовицький терорист. У хід пішли навіть неприємні факти з його юнацької біографії, що не мали жодного стосунку до вбивства Петлюри: арешт Шварцбарда за пограбування крамниці в 1908 p. y Відні (яке він здійснив під прізвищем Вальсбергер і за яке відсидів чотири місяці в каторжній в'язниці) та його примусове адміністративне виселення з Будапешта в 1909 р. як «небажаної особи у великому місті» за клопотанням дільничного поліцейського управління.

За даними паризького слідства, особа вбивці колишнього головного отамана виглядає так. У 1886 р. Шолом Шварцбард народився в Росії, у Смоленську. Виріс і прожив багато років в Україні, у південному містечку Балта, куди його батьки переїхали зі Смоленська до родичів у 1888 чи 1889 р. Нібито після жорстокого єврейського погрому 19-літній Шварцбард у 1905 р. нелегально перетнув австро-угорський кордон. За даними французької поліції, у 22 роки він, голодуючи у Відні, обікрав магазин, за що дістав чотири місяці каторжної в'язниці. Сам Шварцбард пізніше перед судом не заперечував факту свого засудження, хоча намагався виправдатися перед присяжними тим, що то був «юнацький анархізм».

Насправді французькі поліцейські зробили багато фактичних помилок. Шварцбард народився не в Смоленську, а в місті Ізмаїл Бесарабської губернії (у Смоленську народився брат убивці). Його батько Іцхак (Ісак) Шварцбард – учасник російсько-турецької війни 1877–1878 pp. – був людиною досить освіченою (найімовірніше – унаслідок самоосвіти) і навчав сина російської мови, літератури, арифметики та інших предметів. До Балти родина переїхала, за одними даними, за власним бажанням у пошуку кращого життя, за іншими – тому, що з прикордонної смуги відселялися єврейські родини.

Систематичної освіти Шварцбард не отримав – якщо не вважати такою кілька років перебування в хедері (єврейській початковій релігійній школі), де фактично нічому, крім талмуда, не навчали. Однак навіть навчання в хедері довелося залишити: родина жила настільки бідно, що Шолом мусив йти працювати з 10 років. Спочатку він працював у невеликій лавці, згодом опанував професію годинникаря, якою пізніше й заробляв на життя в Парижі. Із початком першої російської революції Шварцбард вступає до загону єврейської самооборони Балти, метою якого був захист місцевої єврейської громади від погромів. Одночасно Шварцбард захоплюється соціалістичними ідеями й починає проводити революційну агітацію серед селян. За деякими даними, він також брав участь у розповсюдженні нелегальної революційної літератури та навіть транспортуванні через кордон зброї для організації повстання. Наприкінці 1905 р. Шварцбарда заарештувала поліція, але він тікає з-під варти та переходить кордон із Румунією. Невдовзі він опиняється в австро-угорських Чернівцях і зближується з місцевими анархістами. Із Чернівців молодий анархіст переїжджає до Відня, де бере участь у «експропріації» за завданням місцевої анархістської групи (однак, як уже ми зазначили, він одночасно контактував і з соціал-демократами), за що був заарештований. На допиті він не виказав товаришів-анархістів і, таким чином, був унесений до поліцейської картотеки саме як кримінальний злочинець. Шварцбарда засудили до 4 місяців каторжної в'язниці, які він відбув повністю. Невдовзі під час підготовки наступного анархістського «ексу» поліція затримує його в Будапешті, однак поліцейським не вдалося довести підготовку злочину і він був депортований із двоєдиної монархії без права на в'їзд.

Після депортації Шварцбард мандрує Європою – поки в 1910 р. не опиняється в Парижі, де працює годинникарем і майже відразу одружується. Наскільки можна судити з наявних документів, із місцевими анархістами він у цей період уже не контактував. Із початком світової війни Шварцбард іде добровольцем до Іноземного легіону (хоча як іноземець міг залишитися в тилу), де у складі 363-го піхотного полку протягом трьох років бере участь у бойових діях. Воює він хоробро, отримує вищу відзнаку легіону – Бойовий хрест (Croix de guerre), унаслідок отриманого в 1917 p. y битві на Соммі важкого поранення його комісують із французької армії як інваліда.

Після російської Лютневої революції, у серпні 1917 р. Шварцбард як перекладач французької військової делегації приїздить спочатку до Петрограда, а згодом до Одеси, де й залишається. До жовтня 1917 р. він працює годинникарем у рідній Балті, але вихор революції невдовзі закрутив інваліда світової війни. Шварцбард бере активну участь у формуванні загонів одеської Червоної гвардії, у складі якої у грудні 1917 – січні 1918 р. воює із загонами Центральної Ради та австро-німецькими військами в районі Тирасполя. Після окупації України внаслідок Брестського миру Шварцбард повертається до Балти. Знову бере зброю він навесні 1919 р. (за деякими даними, із початку цього року він допомогав становленню місцевих радянських органів): іде добровольцем до загону, що воював із різними бандами та отаманом Григор'євим. У серпні 1919 р. Шварцбард стає бійцем Інтернаціональної дивізії, що складалася з місцевих добровольців, колишніх військовополонених та китайців і була одним із найбільш боєздатних об'єднань у всій Червоній армії. У цей час Інтернаціональна дивізія воює з петлюрівцями й завдає їм надзвичайно великих втрат. Однак у ході кількох боїв із денікінцями дивізію було майже повністю знищено. Шварцбардові вдається вийти з оточення та дійти до Одеси, де він дочекався приходу бригади Котовського, у якій недовго завідував обозом.

Наприкінці 1920 р. недавній червоноармієць повертається до Парижа та звичного ремесла. На цей час припадає й початок його літературної праці. Шварцбард випускає на ідише під псевдонімом Бал-Халоймес («Мрійник») збірку віршів «Мрії та реальність», у якій відобразилися не тільки ліричні мотиви, але й роздуми про громадянську війну та побачену на ній нелюдську жорстокість. Його наступна книга віршів – «Молодість та кохання» – була підготована для друку у 1926 p., але після вбивства Петлюри видавець не наважився її випустити, і вона так ніколи й не побачила світ.

У Парижі Шварцбард знову зближується з анархістами: серед його знайомих – сам Нестор Іванович Махно, який уже встиг із грізного гуляйпільского батька перетворитися на безправного емігранта. Також він регулярно зустрічається з близькими до Махна анархістами Аршиновим, Ейхенбаймом, Флешиним і відомими діячами міжнародного анархістського руху Моллі Штеймер, Олександром Беркманом та дружиною останнього (звичайно, без офіційного оформлення стосунків, що було принципово неприйнятним для анархістів) Еммою Гольдман.

Із колишнім подружжям Беркман-Гольдман Шварцбарда пов'язували особливо тісні стосунки, і вони мали значний уплив на формування його світогляду. Понад те, не виключено, що їхній буремний життєвий шлях був далеко не останнім чинником, завдяки якому Шварцбард прийняв рішення про замах на Петлюру – і тому доцільно розповісти про цих відомих свого часу прихильників теорії анархізму.

Олександр (Овсій Осипович) Беркман народився в єврейській родині у Вільні в 1870 p., y 18 років емігрував до США, де приєднався до анархістського руху. Після невдалого терористичного замаху на керівника одного з великих заводів Генрі Клей Фрика він відбуває 14 років ув'язнення з 22-х. У цей час Беркман пише книгу «Спогади анархіста у в'язниці», що відразу здобула велику популярність у лівих колах. Наступного разу його з Еммою Гольдман заарештовують в 1917 р. за антивоєнну пропаганду й засуджують до двох років ув'язнення. Після звільнення їх, як громадян колишньої Російської імперії, висилають до Радянської Росії, де вони зустрічаються з Нестором Махно та іншими російськими анархістами. Слід особливо наголосити на тому, що Беркман та Гольдман під упливом Махна невдовзі стали затятими супротивниками більшовиків, які, на їхню думку, «зрадили революцію». Ця обставина підтверджує те, що найближче оточення Шварцбарда хоча й було вкрай лівих поглядів, але при цьому воно було налаштоване відверто антикомуністично. І з мемуарів самого Шварцбарда абсолютно зрозуміло, що він не став під час громадянської війни прихильником більшовизму. Навіть будучи бійцем Червоної армії, Шварцбард розглядав більшовиків лише як тактичних союзників, але їх соціально-державна система йому була абсолютно чужою. Саме тому після закінчення громадянської війни Шварцбард виїхав із Радянської Росії до Європи, як це зробили й Беркман із Гольдман у 1921 році.

Не менш цікавою особистістю була й подруга Олександра Беркмана Емма Гольдман. Вона народилася в єврейській родині в місті Ковно (тоді Російська імперія, зараз Каунас, Литовська республіка) і також у 17 років емігрувала до США. В Америці Емма стає активною анархісткою та починає свою політично-терористичну діяльність. Спочатку Гольдман відсиджує два роки у в'язниці через «заклики до експропріації», а у вересні 1901 р. заарештована за обвинуваченням у причетності до вбивства президента США Вільяма Мак-Кінлі. Річ у тім, що 6 вересня 1901 р. американський президент був смертельно поранений пострілами сина польських емігрантів, анархіста Леона Чольгоша. Убивця за кілька днів до терористичного акту зустрічався з «Червоною Еммою» (саме так Гольдман називали в анархістських колах), і в поліції були явно не безпідставні підозри, що саме вона була головною рушійною силою замаху на главу держави. Однак нічого довести поліцейські не змогли, і анархістка була звільнена з-під варти.

У 1914 р. – нова гучна справа, пов'язана з терористичним замахом. Цього року – на Джона Рокфеллера, якого революціонери звинувачували в жорстокому придушенні робітничого страйку. У квартирі Гольдман четверо терористів збирали вибуховий пристрій для вбивства мультимільйонера, але внаслідок нещасного випадку (для Рокфеллера, звичайно, щасливого) загинули самі. Однак поліція знову не змогла довести, що вона була причетна до підготовки замаху. Можна уявити, як зраділи американські поліцейські, коли в 1919 р. вдалося вислати «Червону Емму» до більшовиків. Але, як уже вище вказувалося, перебування в Радянській Росії аж ніяк не зробило Гольдман комуністкою: навпаки, вона виїхала переконаним супротивником радянської влади й ніколи не приховувала своїх антикомуністичних настроїв. Таким чином, було б абсурдно вважати, що через неї та Беркмана могло діяти ОДПУ.

Не набагато переконливіші й інші намагання хоч якось «прив'язати» Шварцбарда до Луб'янки. На доведення своєї версії про те, що Шварцбард був більшовиком, А. Яковлів у книжці «Паризька трагедія» пише, що до Першої світової війни, «подорожуючи на пароплаві «Мельбурн» до Росії, Шварцбард і кілька його товаришів провадили більшовицьку пропаганду, були заарештовані й передані російській владі по приїзді до Архангельська». Щоправда, річ у тім, що ніякої подорожі Шварцбарда на пароплаві не було взагалі…

Крім цього, як зауважує А. Яковлів, «він (тобто – Шварцбард. – Авт.) умістив свої спомини з перебування в Україні 1917–1919 років, причому одверто й не ховаючись описував, як він служив у Червоній більшовицькій армії та як їздив по Україні з карними більшовицькими загонами». Знову неправда і до того ж така, яку легко перевірити. Жодного слова про якісь каральні загони у спогадах Шварцбарда немає.



А Кульчицький стверджував таке: «Коли його запитали на суді, чи він служив в Червоній армії, Шварцбард відповів, що ні. Насправді, він не тільки служив в Червоній армії, але й сам організовував жидівську військову частину, яка складалася з 90 вояків і підлягала відомому більшовикові Котовському… Українці переконані, що Шварцбард був або більшовиком, або їхнім інструментом і що він не один був замішаний у змові». Не більш правдивий і цей дослідник: Шварцбард ніколи не служив у національній єврейській частині, а в Котовського, як ми вже зазначали, командував невеликим обозом.

Але все це лише міркування істориків, до того ж істориків відверто заангажованих. І довести, що людина є агентом якоїсь спецслужби лише на підставі того, що вона колись знаходилася на військовій службі певної країни, звичайно ж, неможливо. Більше того, адвокатові звинуваченого вдалося розшукати й документи, які свідчили про те, що Шварцбард служив у Червоній армії лише інтендантом у Котовського (про його попередню службу в Червоній гвардії та Інтернаціональній дивізії він не розповідав, хоча це принципово нічого не змінювало). Адвокат Шварцбарда запитав суд, чи кожен, хто служив у більшовицькій армії, обов'язково є більшовиком і чи додумалася би більшовицька розвідка посилати на таке завдання людину, у якої немає абсолютно чистої для виконання операції – без криміналу замолоду та служби в Червоній армії – біографії? Кому ж потрібен провал такого агента після вбивства, яке обов'язково стане європейською сенсацією? Яка розвідка допускатиме таку безглузду необачність? І адвокат Шварцбарда наперед виграв логікою й документами цей міні-раунд суду ще під час попереднього слідства.

Але пристрасті на тому не вщухали. Колишній генерал-хорунжий петлюрівської армії, який тоді постійно проживав у Парижі, Микола Шаповал заявив журналістам, що він твердо переконаний у тому, що обвинувачений був замішаний у таємній більшовицькій змові, яку нібито очолював знайомий генерала – Михайло Володій, але зазначив, що конкретні факти надасть лише офіційно, у судових інстанціях. Генерал справді пізніше тричі давав свідчення слідчому і двічі виступав на судовому засіданні, однак жодної конкретної інформації щодо зв'язку Володіна з ОДПУ не надав, хоча впевнено називав його агентом і навіть резидентом радянської розвідки.

І ось у червні 1926 р. розпочалося офіційне судове слідство (воно використовувало матеріали попереднього поліцейського, але мало можливість значно їх розширити), у якому вже брали участь спеціально запрошені адвокати обох сторін. Підсудного взявся захищати блискучий паризький адвокат Анрі Торрес, не менш відомих і талановитих адвокатів запросила відстоювати інтереси потерпілої сторони й родина Симона Петлюри. Його дружина Ольга Петлюра після кількаденних консультацій із друзями, знайомими, лідерами петлюрівської еміграції назвала своїми адвокатами досвідчених юристів Цезаря Кампенсі та Альберта Більма. Останній – кавалер ордена Почесного легіону, надзвичайно енергійний і честолюбний професіонал заявив, що «знає всю прокуратуру Франції», а тому обов'язково відправить Шварцбарда на шибеницю чи, у кращому разі, на довічну каторгу.

Початок судових засідань викликав настільки велике зацікавлення, що навіть офіційна стенограма процесу констатує на самому початку: «Біля Палацу юстиції, де слухається справа Шварцбарда, величезна черга з бажаючих потрапити до залу суду. Багато встають в чергу ще з п'ятої ранку. В самому приміщенні поставлений трійний поліцейський контроль».

Судове слідство почалося, і Альберт Більма відразу ж запропонував у суді допитати свідка звинувачення – знайомого вбитого, літнього українського вченого-емігранта професора В. Коваля, який заявив, що він упізнає у Шварцбарді одного з трьох осіб (іншими були ще один чоловік і жінка середнього віку), які постійно стежили за Петлюрою навесні 1926 р. Більш докладні свідчення В. Коваль дати не зміг, оскільки почував себе надзвичайно погано й на наступний допит не з'явився. За кілька днів, ще перед тим, як розпочався судовий процес, професор помер. Однак суд на вимогу адвокатів родини Петлюри прийняв його свідчення, що також, мабуть, було помилкою Кампенсі та Більма.

Бо на суді, коли прокурор зажадав від Шварцбарда пояснення з приводу свідчень Коваля, адвокат Торрес одним добре продуманим ходом повністю дезавуював його розповідь. Він запитав голову суду: «Ваша честь, хіба можна взяти до уваги показання, котрі давала літня й надзвичайно хвора людина, давала буквально за кілька днів до кончини, стоячи однією ногою вже в могилі? Хіба не можуть бути такі свідчення упередженими через поганий настрій особи, що їх давала, хіба можуть вони бути виваженими, якщо особа, що їх давала, була прив'язана до загиблого і вже не мала змоги повністю контролювати свої вчинки, свій зір та пам'ять?» І хоча суд не погодився з адвокатом, свідчення Коваля не зіграли в подальшому жодної ролі. У ході слідства з'ясувалося, що Шварцбард справді кілька днів стежив за Петлюрою, але стежив самостійно, без будь-яких помічників. Можна, звичайно, поставити логічне запитання: якщо б справді професор помітив спостереження за своїм другом, то чому він про це не сказав самому Петлюрі?

Іншим свідком звинувачення, який також наполягав на тому, що «без Москви не обійшлося», був уже згаданий генерал Шаповал. Він присягнув і на попередньому слідстві, і на судовому процесі, що йшлося про змову і що головними змовниками були «чекіст» Володій та вбивця Шварцбард.

Генерал-хорунжий свідчив, що Володін, який мешкав до Парижа в Чехії, був членом Спілки російських максималістів (організації з такою назвою не існувало, можливо, ішлося про якусь невеличку ліворадикальну групу зі схожою назвою) і що він приїхав із Німеччини на конгрес соціалістичної партії Франції, що відбувся 8 серпня 1925 р. Оскільки Володін не мав де зупинитися в Парижі, був обмежений у коштах і до того не знав французької мови, Шаповал на прохання одного відомого французького соціаліста (за даними французької преси, це був професор Нейман), якого він не може назвати, щоб не кидати тінь підозри на його добре й чесне ім'я, прийняв останнього до свого помешкання. Володін мав пробути в нього у квартирі лише короткий час, але чомусь затримався в Парижі, і його перебування у Шаповала тривало два-три місяці. Згодом, як продовжував Шаповал, Володін перейшов жити до професора Неймана, але з Парижа все не їхав. Із січня 1926 p., приблизно з Різдва Христового, Володін регулярно відвідував Шаповала, а в лютому заходив до нього майже щодня на склянку чаю, а іноді з'являвся навіть двічі на день.

Шаповал також заявив під присягою, що Володін брав активну участь у терористичних акціях на Далекому Сході ще в 1920–1921 pp. (але генерал так і не зміг пояснити, звідки в нього ця інформація). Потім, за словами генерала, із 1922 р. Володін працював у більшовицькій дипломатичній місії в Празі (архівні документи це не підтверджують), де допоміг організувати ще повстання комуністів в Кладні, що недалеко від Праги. Згодом Володін мусив негайно виїхати з Чехословаччини й опинився в Берліні, де знову нібито працював у більшовицькій місії (і знову ж таки архівні документи цього не підтверджують), а потім нелегально переїхав до Франції й оселився в Парижі. Саме через це він поневірявся по квартирах знайомих і не міг оселитися в готелі або знайти якусь кімнату в пансіоні, де потрібно було подавати паспорт до поліції. «Окрім мене, – продовжував Шаповал, – Володін часто заходив до одного приятеля, який мешкав поблизу цвинтаря Пер-Лашез». А годинниковий магазин Шварцбарда якраз знаходився біля цього кладовища. Оскільки ж Володін завжди «викручувався й уникав розмови на цю тему» і відмовлявся назвати свого приятеля на ім'я, то Шаповал аж до самого вбивства не знав, що цим приятелем Володіна був саме Шварцбард.

За словами генерала, Володін часто розпитував про Петлюру, цікавився його життям, уподобаннями, захопленнями, запевняючи, що він був близько знайомий із одним давнім приятелем колишнього голови Директорії, який би дуже бажав, якщо це можливо, знову зустрітися із Симоном Васильовичем. Коли Шаповал запропонував улаштувати таку зустріч, Володін подякував, але відмовився. Знаючи, що 23 травня 1926 p. y Парижі мав розпочати роботу представницький з'їзд українських емігрантських організацій за участю Петлюри, Володін попросив квитки для себе та для свого приятеля.

Бо Володій, мабуть, хотів (наполягав у суді генерал), щоб Шварцбард зблизька побачив, «як ходить Петлюра».

А 26 травня, у день убивства, Володін зайшов до Шаповала і вони разом вирушили до пекарні купити свіжого хліба. Був пообідній час, і вже там Шаповал довідався, що застрелено якогось відомого «російського генерала», яких тоді в Парижі було надзвичайно багато. На цю звістку, як стверджує генерал, Володін зреагував спонтанно: «Це, певно, убили Петлюру», а потім попросив Шаповала, щоб той не казав своїм гостям, яких вони чекали ввечері, Стасіву та Карбовському, що він випадково назвав Петлюру й угадав. Наступного дня, 27 травня, Стасів і Карбовський знову зайшли провідати Шаповала. Зайшов і Володін. Він заявив, що щойно довідався про смерть Петлюри з російської газети, бо він не знає мови й тому французьку пресу не переглядає. Коли під час розмови було згадано, що Шварцбард мешкав поблизу кладовища Пер-Лашез, Володін нібито сильно зблід і тільки пізніше зізнався Шаповалові, що вбивця був його приятелем, але зовсім не близьким: вони віталися тривалий час, навіть не знаючи прізвищ один одного. Шаповал твердив на слідстві й на суді, що після всього він продовжував грати й зображував приязнь до Володіна, щоб якомога більше «довідатися від нього про змову».

Наприкінці липня 1926 р. Шаповала викликали до суду, на якому він відразу видав увесь каскад своїх свідчень і звинувачень, а ще, крім того, зауважив, що неодноразово помічав і звертав увагу на підозрілих людей, які крутилися навколо Петлюри. «Це були змовники, змовники», – пристрасно твердив генерал, але заявив, що, оскільки він був політичним опонентом, понад те – противником Петлюри, він не передав цю інформацію та свої підозри безпосередньо колишньому головному отаману, а сповістив його про свої сумніви щодо його безпеки через Норича Карбовського тижнів за два-три до вбивства.

Шаповал так само свідчив, що невдовзі після вбивства до нього на квартиру зайшов Елій Добковський і розповів йому багато, присягаючись, що все це правда, про самого Володіна і про Шварцбарда, і запевняючи, що Володін був спільником у цій кривавій змові. Пізніше і професор Нейман нібито довірився Шаповалові, розповівши, що Володін повідомив йому з дружиною про вбивство ввечері того ж дня, коли Шварцбард застрелив Петлюру. Таким чином, підсумовували на суді адвокати Петлюри, четверо різних осіб почули про смерть Симона Петлюри першого ж дня від Володіна: Стасів, Карбовський, Нейман і його дружина. «Але це ще нічого не доводить, – утрутився адвокат звинуваченого. – Від будь-якого салонного базіки чи хлопчика, який продає свіжі газети, того ж дня довідалося про вбивство Петлюри значно більше людей, ніж згадані четверо осіб. До того ж знання відомостей про вбивства, навіть знання абсолютно всіх модних пліток Парижа, ще аж ніяк не свідчить про найменшу причетність людини до скоєного злочину».

Показово, що всі ті, хто намагався стверджувати про наявність зв'язку між Шварцбардом та ОДПУ, ніяк не могли спростувати те, що фактично терористичний акт проти колишнього головного отамана відбувся через випадковість. Як ми вже вказували, слідство не встановило будь-яких ознак того, що за Петлюрою вів спостереження хтось, крім Шварцбарда. Як удалося з'ясувати, Шварцбард не знав навіть адреси Петлюри та місць розташування різних емігрантських організацій, де останній регулярно з'являвся, хоча отримати таку інформацію за наявності величезної кількості емігрантів із України було дуже легко.

Підсудний розповів про те, як йому вдалося знайти екс-главу Директорії: «Із однієї газети я взнав, що Петлюра живе в Парижі. Я розпитував знайомих, де саме живе Петлюра, але вони цього не знали. Якось мені до рук потрапило його фото, надруковане в якійсь газеті: я взяв його й почав носити з собою револьвер. 25 травня 1926 року я зустрів цього садиста». Потім Шварцбард розповідав про свої спроби дізнатися адресу Петлюри: «Я почав пошуки, розпитував усіх знайомих, але всі, навіть росіяни, із відразою ухилялися від розмови після згадування прізвища Петлюри. Утративши надію знайти його, я вирішив припинити пошуки. Але тут на допомогу мені прийшов випадок».

Дійсно, допоміг Шварцбардові тільки випадок. Як з'ясувалося, майбутній месник випадково зустрів на бульварі Сен-Мішель групу українців, які голосно розмовляли один із одним. Зацікавившись розмовою, Шварцбард пішов за ними до готелю на бульварі Семерар, звідти вийшла людина, схожа на Петлюру. Шварцбард тоді розгубився, але за кілька днів побачив знову, як колишній головний отаман виходив із ресторану Шартьє на вулиці Расіна. Шварцбард підійшов до ресторану наступного дня і знову побачив цю людину. Але все ж таки, не будучи остаточно впевненим, що це Петлюра, Шварцбард не стріляв (що зайвий раз переконує в непричетності до замаху радянських спецслужб) і продовжував вагатися. За кілька днів спостереження він дізнався про те, що схожа на Петлюру людина заходить завжди до ресторану рівно о першій і виходить також рівно за годину. Інколи він приходив сам, інколи – із якоюсь жінкою. Шварцбард дедалі більше переконувався, що це все ж таки саме Петлюра, і нарешті прийняв рішення стріляти, але за умови, що біля його майбутньої жертви нікого не буде. Тому, коли в день убивства він побачив, як Петлюра один зайшов до ресторану, у нього було цілком достатньо часу, щоб збігати й кинути до пневматичної (термінової міської) пошти лист до дружини, що він останніми днями постійно носив із собою. Лист містив тільки одне речення: «Не можу більше жити, не помстившись».

Тобто ще раз підкреслимо: якби не випадкова зустріч на бульварі Расін, то, можливо, бажання помсти ніколи б не було реалізоване. Свідчення та факти, які зібрало слідство, повністю підтвердили слова вбивці: він справді не мав ані найменшого уявлення, де шукати головного отамана, і йому справді просто поталанило. Нічого підозрілого не було знайдено й під час обшуку в квартирі Шварцбарда – тільки велика кількість книг із єврейської історії та культури, анархістська література, поезія, Ніцше, Троцький.

Зрозуміло, що якби за терористом стояло ОДПУ з його величезними можливостями, то у Шварцбарда не було б проблем зі встановленням адреси Петлюри, не кажучи вже про фотографію колишнього голови Директорії. Узагалі, незграбні, дилетантські дії Шварцбарда, який покладався винятково на вдачу, аж ніяк не нагадують високопрофесійних операцій чекістів проти політичних супротивників СРСР. При цьому слід особливо відзначити, що після закінчення громадянської війни й до початку полювання на Троцького, його найнебезпечніших прихильників і чекістів-зрадників Луб'янка практично не застосовувала політичних убивств за кордоном. Якщо взяти найвідоміші операції радянської розвідки 1920 – 3019-х pp. – проти керівника «Союзу захисту Батьківщини і свободи» Бориса Савінкова, знаменитого англійського розвідника Сіднея Рейлі, отамана Юрка Тютюнника, генерала Віктора Покровського (готував групи терористів для засилання на радянську територію), керівників білогвардійського РОВСу (Російського загальновійськового союзу), генералів Олександра Кутєпова та Євгена Міллера, то завжди йшлося про різні форми викрадення та затримання, а не вбивства. Це при тому, що СЗБС та РОВС були вкрай небезпечними для СРСР організаціями, які проводили активну терористично-повстанську роботу. Однак чекісти вважали, що незрівнянно важливішою є не ліквідація лідерів цих терористичних організацій, а саме їх викрадення. Логіка була простою: убитий лідер стає іконою, а викрадення вождя, як правило, має наслідком розвал організації.

На відміну від керівників СЗБС та РОВСу, Петлюра жодної реальної небезпеки для радянської влади в 1926 р. не становив. Нікого, крім небагатьох прихильників у Парижі, колишній голова Директорії не контролював. Західним державам політичний банкрут був не потрібен, більше фінансувати його вони не хотіли, і Петлюра вже не міг засилати до СРСР не тільки загони для підняття повстань, але й окремих терористів: для цього в нього не було людей, зброї та коштів.

Показовий факт: коли Петлюра створив організацію з назвою «Союз українських емігрантських організацій Франції», то її членами стали лише кількасот його найближчих прихильників, хоча українська еміграція в цій країні налічувала десятки тисяч людей. Для порівняння: організації української еміграції, що конкурували (наприклад, «Українска громада» генерала Шаповала), були в кілька разів більшими. До того ж колишнього головного отамана не сприймала більшість політичних та військових діячів еміграції: так, він був принципово неприйнятною фігурою для тісно пов'язаного з Німеччиною впливового гетьманського угруповання.

Понад те, живий і політично активний Петлюра був вигідний Радянському Союзу. Його невгамовні амбіції та жадоба влади розколювали націоналістичну еміграцію, що знижувало небезпеку її дій.

Також слід відзначити, що немає жодних архівних свідчень щодо причетності ОДПУ до вбивства Шварцбарда, хоча практично всі документи з діяльності радянської розвідки в 1920–1930 pp. відкриті для дослідників. Давно оприлюднені всі матеріали з «активних» операцій проти Ю. Тютюнника, В. Покровського, Б. Савінкова, С. Рейлі, О. Кутєпова, Є. Міллера, Є. Коновальця, Л. Троцького, і було б абсолютно нелогічним уважати, що чомусь приховують документи тільки щодо колишнього голови Директорії. Немає жодних фактів, які б підтверджували належність до ОДПУ не тільки Шварцбарда, але й Володіна. Це при тому, що в архіві ІНО (іноземного відділу) ОДПУ достатньо матеріалів із діяльності Петлюри в Парижі, із яких абсолютно зрозуміло, що чекістів цікавила винятково інформація щодо його діяльності, і жодних планів із його ліквідації чи викрадення взагалі не розглядали. Чекісти добре знали те, що Петлюра вже майже не мав можливостей проводити реальну підривну роботу проти СРСР і жодних політичних перспектив. Це було легше зрозуміти тому, що ІНО мав поінформовану агентуру в найближчому оточенні колишнього голови Директорії і кожний його крок був відомий. Із документів ІНО випливає, що Петлюра був достатньо периферійним об'єктом уваги паризької як легальної, так і нелегальної резидентур. У всякому разі інтерес до нього навіть не можна порівняти з тією величезною зацікавленістю, що її висловлювали обидві резидентури до бойових білогвардійських організацій і савінківців.

До речі, досі деякі пропетлюрівські дослідники називають Михайла Володіна нелегальним резидентом радянської розвідки в Парижі, хоча, згідно з архівними даними, ним насправді був надзвичайно талановитий розвідник Яків Серебрянський, котрий згодом отримав генеральське звання.

Ще один вагомий аргумент переконує в тому, що Луб'янка не мала жодного стосунку до вбивства Петлюри. У 1938 р. резидент ІНО НКВС в Іспанії Олександр Орлов (Лев Лазарович Фельдбін) не повернувся до Москви після виклику «залізного наркома» Миколи Єжова й невдовзі опинився в США. Для нас цікаве те, що в 1926–1927 pp. Орлов під прикриттям посади співробітника торгового представництва був легальним резидентом ІНО ОДПУ в Парижі. Згодом американські спецслужби отримали від нього великий обсяг інформації про різні аспекти діяльності радянської розвідки в Європі, і йому не було жодного сенсу приховувати інформацію з цієї старої справи, якщо б насправді вбивство Петлюри реалізувала агентура ІНО ОДПУ.

Що ж до версії нібито вбивства, організованого Комінтерном, то її автори не знали елементарної речі: його розвідка не організовувала політичних убивств (це просто не входило до її функцій) і ніколи б індивідуально не займалася Петлюрою, що не становив реальної загрози. Це зайвий раз підтверджується тим, що в архівах Комінтерну немає й найменшого натяку на його причетність до підготовки замаху.

Інші свідки та наступальна стратегія блискучого Торреса

23 березня 1927 р. судова палата Парижа – вищий суд столиці Франції – викликала на засідання Добковського, Володіна і Шаповала як свідків, де їм був улаштований перехресний допит разом із Шварцбардом. Добковський заявив у суді, що напередодні вбивства Володій і Шварцбард разом обідали. Володін під присягою повністю заперечив це свідчення та взагалі своє знайомство з убивцею. Наприкінці перехресного допиту, як свідчать стенограми судового засідання, Володін зізнався, що був «трохи знайомий» із Шварцбардом і заходив останнім часом до нього майже щодня, бо обирав собі годинник, але не знав його прізвища, тому що ніколи прізвищем власника крамниці не має звички цікавитися. Сам Шварцбард на перехресному допиті тримався спокійно, також заперечив своє знайомство з Володіним, заявляючи, що останній був у нього всього два-три, ну, може, чотири рази, востаннє близько десяти днів до вбивства, а розмову господаря маленької крамниці з покупцем не можна вважати знайомством.

Прокурор не прийняв свідчення Володіна про те, що той не знав прізвища Шварцбарда, адже обвинувачений був власником крамниці годинників та майстром-годинникарем і всі знали його ім'я. Він наполягав на тому, що Володін мав знати прізвище майстра-годинникаря. І знову на висоті опинився Торрес, коли після цього запитав у судді, чи знає той майстра-годинникаря, у якого постійно і він, і вся його родина купують, ремонтують, обслуговують свої годинники. Голова суду відповів ствердно: «Звичайно, знаю!» – «А як його прізвище, ваша честь?» – поцікавився Торрес. Суддя розгублено мовчав. І Торрес, який діяв здебільшого на контратаках, негайно накинувся на прокурора, заявляючи, що 99 % парижан, щодня вітаючись, не знають прізвищ своїх двірників, годинникарів, продавців молока та овочів, консьєржок, хоча всі знають їх на ім'я. І цього абсолютно вистачає, щоб ніхто з парижан не звертав уваги на їхні прізвища.

А за кілька днів по тому на процесі було пред'явлено новий вагомий доказ, який, на думку адвоката Ольги Петлюри Цезаря Кампенсі, мав засвідчити, що Шварцбард знову-таки не одинокий месник за свою родину, а терорист, котрий має спільників у змові. Це був лист Шварцбарда до дружини, надісланий пневматичною поштою, на конверті якої поштовий урядовець поставив штемпель «14.35», тобто за двадцять хвилин після вбивства на вулиці Расіна. Адже Шварцбард застрелив Петлюру між 14.10 та 14.15, а о 14.35 уже був у поліцейському відділку. Цей пневматичний лист був надісланий поштовим бюро паризької міської пошти біля палацу «Готель де Віль». Таким чином, доводив Кампенсі, цей лист, безсумнівно, міг надіслати тільки спільник – Володій. Спростувати такий факт було майже неможливо. «Цим спільником і був Володін», – торжествував Кампенсі. Тоді Торрес, намагаючись підірвати довіру до доказу про вигаданого, на його думку, спільника, зробив майже диво. Він прочитав цілу лекцію про поштові помилки, потім дошкульно розкритикував паризьку пневматичну пошту й пред'явив судові… свій власний паспорт із помилково проштемпельованою датою, де стояв 1936-й рік замість 1926-го. І пояснив штамп на конверті пневматичного листа як звичайнісіньку помилку поштового службовця.

Достатньо серйозним аргументом проти Володіна було 20-сторінкове свідчення Елія Добковського, де останній без посилання на джерело інформації стверджував, що той працював у НК і що змова проти Симона Петлюри була повністю спланована в Москві. У своїх свідченнях Добковський згадав і про неіснуючу резолюцію Виконкому Комінтерну про політичний терор від 9 січня 1926 p., хоча насправді Комінтерн відстоював необхідність виключно масових повстань і категорично виступав проти індивідуального терору. Добковський доводив, що першорядною метою цього вбивства було знищення небезпечного ворога, а другою – викликання потужних антиукраїнських настроїв серед світового єврейства й серед населення Франції. Добковський також підтвердив своє попереднє свідчення на слідстві виступом у польській газеті «Епоха», де запевняв, що Володін був чекістом і більшовиком. Але свідчення Добковського були повністю дискредитовані знаменитим російським революціонером-соціалістом, невтомним борцем проти провокаторства в революційному русі Володимиром Львовичем Бурцевим. «Мисливець на провокаторів» викрив багатьох агентів царської охранки, у тому числі сумновідомого суперпровокатора Євно Азефа, який очолював Бойову організацію Партії соціалістів-революціонерів. Один із найстаріших у Європі революціонерів, якому тоді йшов 66-й рік, Бурцев мав у Парижі величезний авторитет, і тому його письмова заява, зачитана Торресом у залі суду, про те, що Добковський був агентом-провокатором, миттєво зруйнувала вщент будь-яку довіру до свідчень цієї людини.

Паризький суд не міг не взяти до уваги й офіційної заяви радянського посла у Франції, який наголосив, що посольство ображають різноманітні вигадки, що час від часу з'являються в газетах, і що Шварцбард ніколи не був більшовиком – понад те, йому було відмовлено посольством у наданні в'їзної візи до СРСР ще в 1924 р. (що відповідало дійсності). І хоча після цієї заяви підозри в колах петлюрівської еміграції не зменшилися, а швидше, навпаки, – зросли, судова влада Франції почала ще ретельніше перевіряти й перепровіряти документи та свідчення, що з'являлися в ході судового процесу…

Чому ж він стріляв?

Таке питання неодноразово ставили собі й судді, і присяжні, і газетярі. Воно хвилювало, збуджувало Париж. І лише на суді, у залі засідань, Шварцбард вичерпно сформулював мотиви злочину: до вбивства його спонукало прагнення помститися за скоєні армією Петлюри жахливі єврейські погроми в Україні в роки громадянської війни, бажання помститися за зґвалтовану доньку брата й за свою родину, яка була жорстоко вбита (усі 15 осіб!) петлюрівськими вояками.

Про те, що спонукало його вперше задуматися про вбивство Петлюри, Шварцбард розповів таке: «Коли я був у Росії, один робітник, не єврей, який щойно вийшов зі шпиталю, розповів мені, що там разом із ним були на лікуванні кілька колишніх петлюрівських офіцерів. Цинічно, із якимось садизмом, вони вихвалялися, що зґвалтували п'ятьох єврейських жінок. До цього я сам бачив так багато звірств, що мені хотілось швидше їх забути, але розповідь робітника примусила мене згадати, що за ці звірства до цього часу ніхто не помстився. Із того дня мене захопила нав'язлива думка про те, що необхідно вбити винуватця всіх цих жахіть – Петлюру».

Далі між головуючим на суді й обвинуваченим відбувся надзвичайно цікавий діалог, із якого остаточно стають зрозумілими мотиви вчинку Шварцбарда:

– Чи не діяли ви за дорученням якоїсь політичної групи?

– Ні! Я діяв цілком самостійно. А коли й виконував чиєсь доручення, то це було доручення мого змученого народу.

– А звідки ви дізналися, що Петлюра був організатором погромів? Може – він був другом євреїв?

– Петлюра – друг євреїв? Та ви що? Він такий же наш друг у лапках, як, скажімо, Тит чи Торквемада. Ви знаєте, що було написано на його прапорах: «Бий жидів, рятуй Україну!»?

– Але ж Петлюра стверджував, що погроми провокують більшовицькі агітатори, які хотіли так дискредитувати незалежну Українську республіку?

– Більшовики цим не займалися. Я добре знаю, що погроми відбувалися тільки там, де побував Петлюра зі своїми бандитами.

Довірі присяжних до слів Шварцбарда значною мірою сприяло те, що багато всесвітньовідомих діячів науки й культури почало надсилати свої звернення та свідчення до суду, і за вимогою захисту ці документи були офіційно включені до матеріалів справи. Так, Максим Горький надіслав із Італії до суду заяву (яка мала тим більше значення, що знаменитий письменник особисто ретельно вивчав документацію щодо петлюрівських погромів) такого змісту: «О действиях Петлюры суду расскажут документы, они достаточно ярко освещают кровавую деятельность бандитских шаек, которыми он командовал. Мне нечего добавить к документам, неоспоримость которых я знаю». Також на французів (традиційно полонофільськи налаштованих) велике враження справило те, що нащадки Адама Міцкевича надіслали звернення до суду на підтримку Шварцбарда.

Намагання адвокатів родини загиблого щось протиставити лавині захисників Шварцбарда та репрезентувати Петлюру як людину, на котру «звели наклеп», закінчились цілковитим провалом. Захисники не знайшли нічого кращого, як привести до суду колишнього генерал-хорунжого петлюрівської армії Олександра Удовиченка. Останній намагався переконати присяжних, що Петлюра «завжди боровся з погромами» і «був другом євреїв». Це було просто смішно з огляду на те, що Петлюра редагував відверто антисемітський тижневик «Тризуб», у якому більшовицький уряд називали винятково «жидівським», а більшовизм повністю ототожнювали з єврейством.

Захистові також було зовсім неважко знайти документи й отримати свідчення про те, що Третя Залізна стрілецька дивізія, якою генерал Удовиченко командував у 1919 p., особливо відзначилася в погромах й убила сотні євреїв, у тому числі під час великої різанини в Шаргороді.

Не більш удалою була й спроба використати той факт, що у складі уряду Директорії УНР якийсь час було міністерство з єврейських справ під керівництвом Пінхаса Красного. Навіть за кордоном було добре відомо, що воно було лише декорацією без найменших владних повноважень. До речі, за два роки після процесу Шварцбарда сам колишній петлюрівський міністр надрукував книжку під назвою «Трагедия украинского єврейства (к процессу Шварцбарда)», у якій Петлюру й Директорію загалом звинувачував в організації єврейських погромів.

У свою чергу, адвокати родини Петлюри намагалися довести, що Шварцбард не мав родичів в Україні й навіть не бував там і не знає української мови. І коли під час процесу обвинувачений зробив заяву про те, що Петлюра безпосередньо причетний до погромів не лише як головнокомандувач армії, яка чинила ці погроми, але і як літератор, котрий редагував антисемітський «Тризуб», адвокати Петлюри поставили під сумнів те, що звинувачений міг самостійно читати це видання, а тому й робити такі висновки. Судові довелося організовати лінгвістичну експертизу. Шварцбарду було запропоновано прочитати щось із «Тризуба» в присутності висококваліфікованого експерта-лінгвіста Маргона, який мав зробити висновки, чи володіє він українською мовою достатньою мірою. Висновок експерта був таким: Шварцбард вільно розмовляє й читає українською мовою з акцентом місцевості Балта, що на Півдні України. Сумніви в цьому питанні відпали, і адвокати змушені були відкликати свій протест.

Тим часом поступово, протягом кілька місяців, змінився й увесь громадський настрій Франції, ставлення суспільства до цього процесу, до Петлюри та до Шварцбарда. Із підступного злочинця, жорстокого терориста, огидного найманця більшовицького режиму обвинувачений поступово перетворився на месника, мученика за свій народ.

Велику роль відіграла французька преса, яка, зацікавившись подіями в Україні під час громадянської війни, відрядила кількох журналістів із завданням розслідувати становище на місці. Допомогла посланцям із різноманітних видань і гетьманська еміграція, яка люто ненавиділа Петлюру та його прибічників, а тому передала французьким журналістам чимало документів і свідчень очевидців або навіть учасників подій, які серйозно компрометували колишнього голову Директорії.

Відомий паризький репортер Бернар Лекаш, який тривалий час розслідував петлюрівські погроми на українській землі, указав – одним із перших серед французьких журналістів – на Петлюру як на їх головного винуватця. Ось як про це сказано в репортажах Лекаша: «1919 рік. Із Житомира й Бердичева до вінницької резиденції Директорії прибула делегація євреїв поштиво просити спинити страшні погроми. Вона прагнула побачити Винниченка, Петлюру та свого єдиновірця, міністра Директорії Ревуцького. Делегацію зустріли отамани Палієнко і Ковенко, які її негайно заарештували та протримали під замком два чи три дні.

Коли її звільнили й вона змогла, нарешті, бути прийнятою та принести свою скаргу, їй звеліли передати від імені головного отамана: «Люди, на яких ви скаржитесь, є гордістю України!»

Бернар Лекаш продовжує: «Друга єврейська делегація прибула на допомогу першій. Щасливіша, вона була-таки прийнята Петлюрою. І Петлюра відповів буквально так: «Не сваріть мене з моєю армією!» Ще одній делегації петлюрівський військовий міністр отаман Петров (генерал-хорунжий Всеволод Петрів. – Авт.) заявив без зайвих слів: «Єврейські погроми – це наш прапор!» (Виділили ми. – Авт.).

Захист починає наступ

Коли Шварцбарда в суді запитали, чому він так довго чекав зі своєю помстою, чому вичікував стільки років і чому не помстився в Україні, у Польщі, в інших країнах, де перебував протягом шести років Петлюра, а здійснив свою акцію саме в Парижі, Торрес, інтуїтивно відчувши перелом в настроях громадськості у ході судового процесу, виручив свого клієнта, як це завжди бувало у складних та обтяжливих ситуаціях, вигуком: «Він повинен був виїхати для цього з Франції до Галичини!» Вигук адвоката виявився стратегічним і знаменував початок його наступу в боротьбі за порятунок життя свого підзахисного. Торрес нагадав усім, що в роки Першої світової війни Шварцбард активно воював на боці Антанти, що він проливав кров за перемогу Антанти, а в тогочасній Франції майже не було дорослого чоловіка, який би не пам'ятав шанців Західного фронту, битву на Марні чи м'ясорубку під Верденом. Це була сильна зброя!

Торрес хотів, по-перше, представити вбивцю Шварцбарда як героя та месника за єврейські погроми, а по-друге – переконати французів у тому, що Шварцбард був справжнім французьким патріотом, тоді як протилежну сторону складали негідники та колабораціоністи, котрі плідно співпрацювали з німцями під час Першої світової війни. Стратегія кмітливого Торреса, як визнавав пізніше і його опонент адвокат Кампенсі, в обох випадках виявилася цілковито успішною.

Інший адвокат родини Петлюри, Більма, справедливо заявив, що, акцентувавши увагу на темі погромів і жалюгідного, пригніченого становища євреїв в Україні, Торрес змобілізував єврейські громади всієї планети проти петлюрівщини. У цілому світі, у десятках країн, були організовані громадські комітети оборони Шолома Шварцбарда, збирали гроші для його родини та адвокатів, підписували петиції на його захист, організовували масові демонстрації та велелюдні мітинги на захист підсудного.

Здавалося, увесь світ стежить за судовим процесом у Парижі. Багато видань виправдовували Шварцбарда, розшукували і друкували спогади й документи про погроми в Україні часів громадянської війни, відверто звинувачували Петлюру. Відомий історик, професор Дубнов, заявив, що в історичних архівах у Берліні, як єврейських, так і німецьких та гетьманських, є понад 12000 документів, що стосуються погромів і звірств під час них, із них 500 документів свідчать про безпосередню причетність Симона Петлюри до погромів. Усі єврейські організації світу координували свої дії із захисту Шварцбарда – для них, для єврейської молоді, для релігійних і сіоністських кіл він був не просто своєю людиною, рідною кровно, але й національним героєм, їхнім «янголом помсти і справедливості».

Єдиною впливовою єврейською організацією, яка спочатку відмовилася підтримувати Шварцбарда, був Всеамериканський єврейський комітет, котрий рішуче засудив дії терориста, обґрунтовано оцінивши їх як криваве варварство, про що свідчить заява Комітету від 19 листопада 1926 р. Але й цей упливовий Комітет дуже скоро під тиском світової єврейської громадськості, її загальної й концентрованої суспільної думки, переглянув свої позиції та видав іншу заяву, де підніс і свій голос на захист Шварцбарда.

Відчуваючи, що хід судового розслідування змінився і з кожним днем дійство в судовій залі дедалі більше переходить до рук Торреса, а розгляд справи зосереджується не навколо вбивства, а навколо особистості й поглядів Петлюри та його дій під час громадянської війни, адвокат Більма спробував вирватися зі скрутного для нього становища. Він заявив судові, що уряд Петлюри працював уроки анархії та громадянської війни, але все ж таки робив усе можливе, щоб зупинити погроми; уряд Петлюри приймав євреїв на високі, іноді навіть міністерські посади, доручав їм керівництво цілими напрямами урядової діяльності й навіть у ті надзвичайно тяжкі часи спромігся створити спеціальну комісію для розслідування погромів і бузувірств, яка складалася майже повністю з представників єврейського населення. Більма й Кампенсі надали понад 200 документів, що свідчили про спроби й намагання уряду Петлюри зупинити погроми в Україні або запобігти їм.

Але на суді з'ясувалося, що жоден із цих двохсот антипогромницьких документів не був підписаний головним отаманом: усі вони видавалися й підписувалися лише його старшинами, його помічниками, зокрема начальником штабу Дієвої армії УНР Андрієм Мельником. Але підпису Петлюри – і Торрес саме на це звернув увагу суду – не було на жодному з найважливіших антипогромницьких документів. Понад те, невгамовний Торрес виявив, що більшість антипогромницьких документів була підписана й видана, коли армії УНР вже майже не існувало, а сам головний отаман і його прибічники перебували вже на території Польщі. Причетність до погромів могла завадити налагоджуванню стосунків із західними державами, тож Петлюра й намагався швидко зняти з себе відповідальність за них. «На рідній же Україні різанина мирного населення відбувалася на його очах та з його дозвілу чи згоди. Бог його відає, але прощати цього не можна, і тому його очікувала кара Божа», – так закінчив свою промову в один із днів процесу Торрес, який дедалі більше повертав усі симпатії присяжних на бік свого клієнта, репрезентуючи Шварцбарда як надзвичайно жертовну, трагічну постать, лицаря справедливості, готового віддати своє життя за зганьблену честь свого народу та своїх рідних.

Свідок, який прийшов із того світу

В один із останніх днів судового процесу над Шварцбардом його адвокат попросив суддів долучити до справи документи та свідчення очевидців і потерпілих про один із найбільших і найжахливіших єврейських погромів, учинених петлюрівською армією в 1919 р. в місті Проскурів (нині – обласний центр України Хмельницький).

Щоб пояснити, що саме відбувалось у лютому 1919 p. y Проскурові, наведемо стислий опис цих страхітливих подій із книжки авторитетного дослідника єврейських погромів часів громадянської війни 3. Островського «Еврейские погромы 1918–1921 гг.», що була написана на основі матеріалів і документів Євсуспільському (Єврейського суспільного комітету допомоги погромленим) і вийшла друком у 1926 р.: «Проскуровский погром представляет собою яркую картину «петлюровщины», ознаменовавшей свое существование рядом кровопролитных антиеврейских выступлений (Виділено нами. – Авт.). До начала 1919 года в Проскурове было тихо, но затем, с вступлением в город Запорожской казачьей бригады имени атамана Петлюры, а также третьего гайдамацкого полка, настроение в городе стало тревожным и напряженным. По всему видно было, что комендант города Киверчук и атаман запорожской казачьей бригады Семесенко что-то затевают, но не было ясно, в какую форму это может вылиться. Погромщики же только ждали удобного момента. По роковому стечению обстоятельств местные революционные элементы, опиравшиеся на большевистски настроенные части местного гарнизона – 15-й Белгородский и 8-й Подольский полки, – задумали поднять восстание против власти «Директории». Это и послужило удобным предлогом к резне, которая втихомолку подготовлялась еще ранее. Восстание вспыхнуло 15 февраля рано утром, но через несколько часов оно было подавлено. Восставшие части под натиском превосходных сил противника отошли по направлению к Фельштину и к местечку Ярмолинцы. Тогда атаман Семесенко собрал весь гайдамацкий полк на вокзале и устроил для него по случаю «победы» торжественный обед с обильной выпивкой. За обедом Семесенко выступал перед охмелевшей аудиторией с пространной речью на тему о тяжелом положении Украины и о том, что самым опасным и непримиримым ее врагом, а также опаснейшим врагом всего казачества являются жиды, которых, поэтому, следует вырезать и уничтожить до единого. Эта погромная речь встретила глубокое сочувствие среди гайдамаков, которые по требованию атамана Семесенко тут же торжественно поклялись вырезать всех жидов, не тронув, однако, их имущества. Эта клятва была произнесена перед полковым знаменем и создала особое приподнятое настроение. После этого весь гайдамацкий полк, построившись в ряды, в полном боевом снаряжении, с оркестром музыки и особым санитарным отрядом торжественно направился с вокзала в город, где и перегруппировался в небольшие отряды по пять или десять человек. По данной команде отряды организованно и стройно принялись за дело. Население ничего не знало и не было совершенно подготовлено к этой катастрофе. И так как, согласно данной клятве, убийства должны были производиться исключительно холодным оружием, то вначале даже соседи не знали о том, что происходит в ближайших домах и квартирах. Гайдамаки спокойно и не торопясь переходили из дома в дом и там, сразу накинувшись на обезумевших от страха и неожиданности жителей, резали, рубили, кололи всех попадавшихся им без разбора пола и возраста, обнаруживая при этом поразительную и совершенно не свойственную им стойкость в отношении грабежа еврейского имущества. Ни в одном доме палачи ничего не тронули, но зато они самым тщательным образом разыскивали спрятавшихся евреев по чердакам, сараям, погребам, бросая туда на всякий случай ручные гранаты и бомбы».

Дослідник додає: «Эта неслыханная по своей обдуманности и жестокости резня продолжалась четыре часа кряду, в течение которых было истреблено свыше 1600 человек. Рассвирепевшие гайдамаки намеревались выполнить свою клятву до конца и уничтожить все еврейское население Проскурова, но тут вмешался проскуровский комиссар Таранович, который совершенно не знал о замысле и уговоре атамана Семесенко с комендантом Киверчуком. Таранович немедленно снесся по телеграфу с командиром корпуса, который приказал Семесенко немедленно приостановить погром. По данному сигналу резня была приостановлена, причем гайдамаки собрались в заранее условленное место, построились в колонны и с музыкой и песнями отправились на вокзал в свои вагоны, как будто они выполнили в высшей степени важное военное задание. Однако разбушевавшаяся стихия не скоро улеглась, и после этого еще продолжались частичные эксцессы и убийства».

Торрес підняв тему проскурівського погрому зовсім не випадково: він готував захисникам Петлюри добре продуману пастку. Зовні все виглядало цілком природно: масовий єврейський погром у Проскурові тривав кілька днів, інформація про нього ще тоді, у роки громадянської війни, потрапила, хоча й досить фрагментарно, до європейських газет. Події та звірства тих кількох чорних проскурівських днів були одними з найкраще висвітлених. Свідки в документах, які передав суду Торрес, описували страхіття й моторошну різанину, учинену в Проскурові петлюрівськими вояками на чолі з полковником Семесенком, котрий командував козачою бригадою, що символічно носила ім'я Петлюри. І тепер Торрес запевняв суд, що Петлюра знав про все це, і цього полковника-погромника не було покарано. «Так хто ж був у такому разі головним погромником в Україні?!» – запитував Торрес.

Майже відразу підводиться й вимагає слова адвокат Кампенсі. Він заявляє, що це твердження шановного колеги не відповідає дійсності, що українська влада, яку очолював Петлюра, організувала трибунал для розслідування погромів у Проскурові. Обурений жахами проскурівського погрому, Петлюра приїхав до міста – і про це в адвокатів загиблого є документи – та особисто розпорядився заарештувати й судити Семесенка. Військовий трибунал засудив його ще в 1919 р. до смертної кари, і вирок було виконано. На цьому Кампенсі завершував спростування противника і… потрапляв у пастку, заздалегідь підготовану Торресом.

Адвокат обвинуваченого передає судові свідчення Андрія Хомського, який твердить, що був ув'язнений в одному вагоні того самого потягу, що й Семесенко. Після проведення короткого політичного спектаклю з судом і вироком до розстрілу полковника таємно випустили з ув'язнення й таємно відправили з Проскурова подалі на фронт. Крім того, Хомський свідчить, що всім погромом проскурівського єврейства, який проводили як військову операцію з поділом міста на квартали, керував із залізничної станції не Семесенко, котрий був лише пішаком, а ад'ютант головного отамана полковник Бень і що сам Симон Васильович був у той самий час на тій же залізничній станції, тобто достеменно знав, які події відбуваються в місті щогодинно. А тому, звичайно, не міг відправити Семесенка на розстріл. На запитання судді, звідки Хомський міг знати, що Петлюра перебував на станції саме в той час, коли відбувався погром, свідок заявив, що він був ув'язнений разом із Семесенком і від нього самого довідався про присутність Петлюри в Проскурові.

Але й пастка з Семесенком виявилася не кінцем тонкої гри Торреса: щоб остаточно закріпити досягнуту моральну перемогу над противниками, він передав судові колективне свідчення-лист жителів Проскурова, підписаний 1325 мешканцями міста, які підтверджували правдивість слів Хомського й той факт, що під час погрому Петлюра перебував на залізничній станції. Також стало відомо, що взагалі міфом є те, що командир Запорізької козачої бригади імені головного отамана Петлюри – полковник Семесенко – діяв за власною ініціативою. Він просто слухняно виконав наказ Петлюри, який надіслав отаманові 13 лютого 1919 р. телеграму з грифом «Таємно і дуже важливо», де було вказано, що «готується більшовицьке повстання частини єврейського населення». Семесенкові головний отаман прямо говорив, що необхідно зробити так, щоб «жодна єврейська рука не піднялася в Подолії» проти Директорії. Що це, як не карт-бланш чи погано замаскована вказівка на проведення погрому?

Приголомшеному Більма лишалося тільки заявити: дивно, що Хомський, який мав бути засудженим на смерть петлюрівцями, був звільнений і дожив, щоб свідчити проти Петлюри. Суд не прийняв зауваження Більма, бо вижив і свідчив проти головного отамана не один Хомський, вижили та свідчили ще майже півтори тисячі інших мешканців Проскурова.

Зараз, за кілька десятків років по закінченні процесу Шварцбарда, ми можемо внести остаточну ясність у питання подальшої долі полковника Семесенка, що промовисто свідчить про справжню роль головного отамана в проведенні проскурівської різанини. Полковник Семесенко справді був розстріляний. Але майже за півтора року після погрому й за зовсім іншим обвинуваченням, ніж убивство та звіряче катування більш ніж півтори тисячі беззахисних мирних жителів. Після проведення короткого спектаклю з судом він спокійно продовжував кар'єру у війську, займав високі командні посади, але навесні 1920 р. був знову заарештований – нібито за крадіжку великої суми грошей із казни. Показово, що під час засідання військово-польового суду полковник як на пом'якшуючу обставину вказував на те, що військові частини під його командуванням убили близько 11 тисяч євреїв. Якщо порахувати, скільки таких семесенків було під командуванням Петлюри, то зрозумілою стає страшна статистика вбитих петлюрівцями євреїв. І ймовірніше смертна кара Семесенкові стала наслідком не крадіжки державних коштів (це було просто смішно за суцільної корупції Директорії), а завбачливого бажання Петлюри позбутися небезпечного свідка. Свідка, який надто багато знав про те, хто саме віддав наказ на проведення погрому в Проскурові: у цей час Директорія вкрай потребувала допомоги Антанти, у столицях якої погромників не жалували.

Причому Петлюра прагнув приховати не тільки свій наказ Семесенкові, але й подальше невтручання у грандіозний за масштабами погром. В архіві авторитетного дослідника погромів часів громадянської війни І. Чериковера (автора праці про єврейські погроми, що вийшла в Берліні в 1923 р.) уміщене надзвичайно цікаве свідчення мешканки Проскурова Анни Немичиницер, згідно з яким Петлюра вже на другий день погрому був у Проскурові: «Сам Петлюра Семён, который все время находился в квартире, в своём штабе… Вдруг 15 февраля 1919 г., в 3 часа дня – ровно, атаман Семесенко вышел из штаба, где находился сам Петлюра». Однак найцікавіше – далі. За свідченням Немичиницер, зі штабу Петлюри неофіційно повідомили, що для припинення погрому необхідно зібрати гроші й коштовності для передання безпосередньо головному отаманові. Це було відразу зроблено: уцілілі заможні єврейські родини зібрали данину для Петлюри, яку Немичиницер віднесла до штабу. Ось як вона описує подальші події: «Был сам Петлюра Семён и его адъютант… золотую монету и вещи золотые с бриллиантами (я) положила на столе перед Семёном Петлюрой, который на меня исподлобья посмотрел и тут же, взглянув на своего адъютанта, строго сказал: "Примить ци гроши"».

Із цього свідчення стає цілком зрозумілим, що погроми були для Петлюри вкрай вигідним джерелом збагачення, технологія якого очевидна. Спочатку якийсь «недисциплінований отаман» організує погром, а потім до відома керівництва єврейської громади неофіційно буде донесено інформацію про те, що Петлюра може припинити масові вбивства за відповідну винагороду.

За тією ж схемою невдовзі після проскурівського проходив у березні 1919 р. й погром у Житомирі, під час якого було вбито більше трьохсот мирних жителів. Петлюра зі штабом, як і в Проскурові, був у місті, але, незважаючи на прохання міського самоуправління, головний отаман нічого не вдіяв, щоб припинити погром. Наскільки можна судити, убивства були зупинені лише після того, як городяни зібрали гроші для голови Директорії.

Свідоцтва очевидців

Доповнимо також розповідь адвоката Шварцбарда описом подій із прекрасно документованої книжки відомого емігрантського письменника та громадського діяча Сергія Гусєва-Оренбурзького «Багровая книга. Погромы 1919–1920 гг. на Украине», що вийшла мізерним накладом у Харбіні в 1922 р. Автор (під час громадянської війни він працював у Київському відділенні Російського товариства Червоного Хреста) на основі документів і зібраних свідчень очевидців змальовує жахливу картину погрому в Проскурові. Деякі з використаних у книзі документальних матеріалів були передані захистом Шварцбарда судові і справили визначальне враження як на рішення присяжних, так і на французьку й світову громадськість.

«Багровая книга» переконливо свідчить, що погромники організовано виконували наказ командування, а не діяли за власною ініціативою (також автор ще раз підтверджує те, що Семесенко ніяк не був покараний Петлюрою за масові вбивства): «Ангел смерти стучал в их двери.

Рассыпавшиеся по еврейским улицам казаки, группами от пяти до пятнадцати человек, с совершенно спокойными лицами входили в дома.

Вынимали шашки.

И начинали резать бывших в доме евреев, не различая ни возраста, ни пола.

Они убивали стариков, женщин, детей…

…Даже грудных младенцев…

Не только резали, но наносили также колотые раны штыками. К огнестрельному оружию они прибегали лишь в том случае, если отдельным лицам удавалось вырваться на улицу, – тогда вдогонку посылалась пуля.

Евреи прятались по чердакам и погребам.

С чердаков их стаскивали вниз.

И убивали.

В погреба бросали ручные гранаты.

По показанию Шенкмана, – казаки убили на улице, около дома, его младшего брата, а затем ворвались в дом…

И раскололи череп его матери.

Прочие члены семьи прятались под кроватями.

Но маленький братишка увидел смерть матери.

Вылез из-под кровати.

…Начал целовать ее труп…

Зарубили ребенка.

Не вытерпел и старик отец.

Вылез из-под кровати.

…Убили двумя выстрелами…

Затем они подошли к кроватям и начали колоть лежавших под ними.

Сам Шенкман случайно уцелел…

Истребление шло полным ходом.

К дому Зальцфупа казаки подошли с пулеметами и санитарным отрядом. По команде:

– Сто-ой!

Выстроились цепью.

Начали тут же точить оружие.

Затем раздалась команда.

– За дело!

И казаки бросились в дом.

В нем вырезали всю семью.

Осталась в живых одна девушка, получившая 28 ран.

…В доме Блехмана убито шесть человек, – у одного расколот череп пополам, а девушка ранена в заднюю часть тела, для чего было приподнято платье.

В доме Крочака первым делом разбили вдребезги все окна.

Часть вошла в квартиру, часть осталась на улице. Вошедшие схватили старика Крочака за бороду, потащили к кухонному окну и выбросили его к тем, которые стояли на улице, где его и убили. Затем они убили старуху мать и двух дочерей, а бывшую у них в гостях барышню за косы вытащили в другую комнату.

…Затем…

…Выбросили на улицу, где она была зверски убита…

После этого вновь вернулись в дом и нанесли несколько тяжелых ран 13-летнему мальчику, который впоследствии совершенно оглох.

Старшему брату его они нанесли 9 ран в живот и бок, говоря:

– Теперь мы уже с ним покончили.

…В доме Зазули убита дочь, которую…

…Долго мучили…

Мать предлагала убийцам деньги.

Но они отвечали: мы только за душой пришли.

…В доме Хеселева зарезали 8 человек и, выйдя оттуда, – начали чистить в снегу свои окровавленные шашки. Из гостиницы «Франция» выбежал старик хозяин и метался, преследуемый. За ним бегали дети старика и молили о пощаде. Смеялись над их смешными жестами…

Убили.

…Из дома Потехи сын окольными путями увел старуху мать к знакомым полякам. Но те наотрез отказались принять их.

Ему удалось приютить ее у знакомых евреев. Сам же он вернулся к семье, но уже застал всех в доме Потехи вырезанными. Старуха хозяйка дома была настолько изрублена, что он мог узнать ее лишь по фигуре. Возле нее лежал изрубленный саблями и исколотый штыками ее сын. Убита была также младшая дочь, а средняя тяжело ранена.

…и еще… и еще…

По лестнице стекала кровь и жутко капала.

Он смотрел и чувствовал, что у него мутится.

…В квартире Глузмана спряталось 16 евреев.

Походным порядком подошли к дому гайдамаки. Глузман стал уговаривать жену и дочерей, чтобы те спрятались, так как боялся за их честь.

Но те не хотели без него прятаться.

Гайдамаки всех выгнали во двор, а затем один из них подошел к воротам и крикнул оставшимся:

– Идите сюда, здесь много жидов. Всех окружили.

Всех прикололи…

Лишь сам Глузман, раненый, остался жив.

Один раненый молодой человек просил пристрелить его.

Гайдамак в него два раза выстрелил. На это другой ему заметил:

– Зачем стреляешь, ведь атаман приказал резать, но не стрелять.

– Что же делать, если тот просит…

…К дому Зельмана гайдамаки подошли стройными рядами с двумя пулеметами. С ними была сестра милосердия и человек с повязкой Красного Креста.

Это был доктор Скорник.

Вместе с сестрой милосердия и двумя санитарами он принимал самое активное участие в резне. Но когда другая сестра милосердия, возмущенная его образом действий, крикнула ему:

– Что Вы делаете… ведь на Вас повязка Красного Креста!

Он сорвал ее с себя и бросил ей повязку.

А сам продолжал резать.

Перед этим он забрал из аптек весь перевязочный материал для нужд будто бы казаков, утверждая, что среди них много раненых, привезенных с фронта, что по проверке совершенно не подтвердилось. По показанию трех гимназистов, мобилизованных в Елизаветграде гайдамаками для службы в санитарном отряде, доктор Скорник, вернувшись после резни в свой вагон, хвастался, что в одном доме им встретилась такая красавица-девушка, что ни один гайдамак не решился ее зарезать.

…Тогда он…

…Собственноручно ее заколол…

В этом доме было убито 21 человек и двое ранено.

…Жуткие тени метались в надвигающемся сумраке.

Некуда было прятаться… некуда бежать.

Всюду слышался зловещий топот отрядов, глухие удары… свист шашек… торжествующий смех… краткие слова команды, предсмертный вопль из подвала… безумный смех с чердака…

Было уже пять часов вечера.

А жуткий гул резни разрастался.

По телеграфу.

Между тем Киверчуком (як ми вже зазначали, він був військовим комендантом Проскурова. – Авт.) были разосланы по всему уезду телеграммы:

«Всех агитаторов и евреев расстреливать на месте или препровождать для расстрела в Проскуров».

Телеграммы взбудоражили уезд.

По деревням, по селам, по глухим местечкам, по полям, по дорогам началось истребление евреев. Негде было спастись, некуда обратиться за помощью… Земля и небо были глухи к евреям.

Много людей было убито по дорогам… в поле… в лесу…

В городе наступила тишина.

Улицы пусты.

Всюду валяются трупы.

…Застыла кровь…

На улице льется яркий свет из пустых квартир. По странной иронии судьбы эти ярко освещенные окна свидетельствовали о том, что в доме все живое вырезано. Дело в том, что в Проскурове почти все дома освещаются электричеством, которое там весьма доступно. Религиозные же евреи, которых в Проскурове большинство, верные своему закону, в ночь с пятницы на субботу огня не гасят. И электрических рожков не закрывают. Электричество, таким образом, горит до утра, а затем в субботу вечером, с подачей тока, само зажигается. Евреи после ужасного дня 15-го февраля огня не зажигали. Тем ярче был огонь в окнах домов, где еврейские семьи были вырезаны.

И на огонек пошли мародеры.

Всю ночь шло хищение.

Казаки, солдаты, уголовные, милиционеры, обыватели нагружались до верха и с мешками и тюками награбленного молчаливыми жуткими тенями сновали по улицам.

…С утра отдельные убийства продолжались.

Ходили слухи, что в два часа назначена новая резня.

Собралось экстренное заседание думы.

Из евреев был только Райгородский, другие должны были с пути вернуться, так как на них производились покушения. Один еврей был застрелен у самой думы.

Прибыли Семесенко и Киверчук.

Семесенко в своей речи объяснил, что произошедшее было вызвано исключительно евреями, которые, будучи сплошь большевиками, задумали вырезать гайдамаков и прочих казаков.

– Я и впредь буду так поступать, ибо считаю это своим священным долгом.

В том же духе высказался и Киверчук.

Слово взял Верхола (гласний міської думи. – Авт.)…

Взяв слово после Семесенко и Киверчука, он обратился к думе с большой речью, в которой указал, что то, что произошло в Проскурове, является позором для Украины.

– Позор… позор… – горячо восклицал он…

– Вы боретесь против большевиков, но разве те старики и дети, которых ваши гайдамаки резали, являются большевиками? Вы утверждаете, что только евреи дают большевиков. Но разве Вы не знаете, что есть большевики и среди других наций, а равно и среди украинцев?

Он убеждал Семесенко:

– Ради чести Украины!..

Немедленно прекратить происходящие ужасы.

Семесенко угрюмо ответил:

– Я борюсь не против стариков и женщин, а исключительно против большевиков.

Глядя в упор на Верхолу, произнес многозначительно:

– Не сомневаюсь, что и среди украинцев, к несчастью, имеются большевики… но я их не пощажу.

Однако согласился отдать распоряжение о прекращении погрома и отозвании посланных в уезд казаков. Тут же, в его присутствии, постановлено было, что охрана города передается авиационному отряду.

Верхола выбран заведующим охраной.

Он немедленно отправил в типографию объявление:

«По приказу атамана, и с согласия его, резня мирного населения прекращена. Дума гарантирует жителям спокойствие. Отдан приказ расстреливать всех пойманных на месте грабежа, а также казаков, которые появятся в городе после шести часов вечера».

Он отнес оттиск объявления в комендатуру.

Но там Семесенко и Киверчук нашли, что он не имел права напечатать такое объявление, написанное к тому же в неуместных выражениях…

Вместо объявления Верхолы, Семесенко издал наказ, в котором объявил Проскуров и уезд на военном положении и запретил всякое движение на улицах после семи вечера.

Но отдельные убийства все продолжались.

С субботы до понедельника трупы оставались в домах и валялись на улицах. Много трупов было изгрызано свиньями. Наконец в понедельник был отдан приказ о похоронах. С утра многочисленные крестьянские подводы с наваленными на них трупами направились к еврейскому кладбищу.

Трупы привозились в течение всего дня.

Они заполнили собой все кладбище.

…более тысячи трупов…

Копали огромную яму.

Она должна была стать братской могилой.

И копали еще четыре поменьше.

На кладбище появились мародеры, которые под разными предлогами подходили к трупам, ощупывали их и грабили. Находили женщин с отрезанными на руках пальцами, на которых очевидно были кольца.

Было приказано, чтобы к ночи не осталось ни одного трупа не погребенного.

…Но лишь к четырем утра удалось похоронить всех…

Со среды наступило относительное спокойствие.

Но не успокоился Семесенко.

Он выпускал разные провокационные приказы, вроде такого, что «в Проскурове находится много большевистских агитаторов, а потому требую от населения до восьми часов вечера выдать их властям, в противном случае будут приняты самые решительные меры». В другом приказе говорит: «Жиды, до меня дошли сведения, что вы вчера хотели устроить собрание для захвата власти и готовитесь через четыре дня устроить такое восстание, как было 15-го февраля…»

И следуют соответствующие угрозы.

Евреи собрали 300.000 и передали ему «для нужд гарнизона» (Виділили ми. Це додатково підтверджує свідчення Немичиницер. – Авт.). Он деньги взял, но сделал вид, что это поднесли ему все жители города за введение порядка и освобождение его от большевиков, и он благодарил «все население Проскурова» за то, что оно надлежащим образом оценило труды его казаков.

Из Каменца была назначена комиссия для расследования погрома.

Но Семесенко препятствовал ей.

…Наконец Верхоле удалось свалить Семесенко.

Он отправился в ставку Коновальца.

Добился приказа о возвращении его на фронт (Виділили ми. – Авт.)…

Семесенко было страшно неприятно то нравственное удовлетворение, которое даст евреям его уход. Но, когда он убедился, что этот уход неизбежен, он воспользовался тем, что страдал осложненной венерической болезнью, созвал консилиум врачей и через своего адъютанта убедил их дать заключение в том смысле, что ему в интересах здоровья необходимо временно совершенно уйти от дела и эвакуироваться в какой-нибудь лазарет подальше от Проскурова…

С большой помпой, в сопровождении санитаров и сестры милосердия, Семесенко наконец покинул Проскуров (Виділили ми. Як бачимо, про жодну відповідальність полковника за скоєне й мови не було. – Авт.)».

Єдиним цілим (але з певними особливостями) із погромом у Проскурові був й погром у містечку Фельштин, що було тоді відзначено Російським товариством Червоного Хреста: «Фельштинский погром надо рассматривать не как самостоятельный погром, а лишь как эпизод проскуровской резни… Вечером… волнение усилилось, когда стали доходить смутные слухи о происходящих в Проскурове событиях. Тревога евреев еще более усилилась на следующий день, в воскресенье, когда эти слухи стали более определенными. Евреи тогда обратились к начальнику милиции с просьбой усилить охрану. Тот обещал пригласить в помощь местной охране крестьян с соседнего села Поричья, а также из Проскурова, на что он от евреев получил соответствующую сумму денег. Действительно, в понедельник утром из Поричья явились вооруженные крестьянские парни, которые окружили местечко. Это-то и была та вспомогательная охрана, которую набрал начальник милиции. Сам он утром в понедельник уехал в Проскуров. Он вернулся в 6 часу вечера, и вслед за ним появились казаки с красными шлыками, т. е. те самые гайдамаки, которые, как определенно было известно в Фельштине, резали евреев в Проскурове.

Евреи поняли, что они обречены на резню, и начали прятаться кто куда мог. Большинство попряталось в погребах и на чердаках. Многие хотели бежать из местечка, но окружавшая местечко охрана, приглашенная начальником милиции из Поричья, никого из евреев не пропустила. Евреи, таким образом, оказались окруженными. Ночь прошла крайне тревожно. Изредка раздавались отдельные выстрелы.

По показанию свидетеля Данды, дом которого выходит на площадь главной улицы местечка, он из окна своей квартиры видел, как на площади собралось несколько сот гайдамаков, а с ними вместе были многие крестьянские подводы, прибывшие из окрестных деревень. Утром, приблизительно около 7-ми часов, он услыхал звук рожка и увидел, как на площади гайдамаки строятся в ряды. Кто-то им сказал речь, после которой они рассыпались по городу. Вскоре до него стали доноситься крики убиваемых людей. К нему самому вошли 4 гайдамака, и один из них замахнулся на него шашкой, но другой его остановил. От него потребовали денег, и он отдал около 6 тыс. руб., уверяя, что больше у него нет, предлагая взять все его вещи, но оставить ему жизнь.

Вещей не взяли и направились к выходу. Тот самый гайдамак, который остановил своего товарища, грозившего ему шашкой, уходя, сказал ему: «Ты лучше спрячься, так как придут другие и тебя, наверно, зарежут». Данда, который был один в квартире, так как свою жену и единственную дочь он предварительно отправил в другое место, при помощи этого гайдамака взобрался на чердак по приставной лестнице, которую тот же гайдамак подал ему на чердак, куда он ее и запрятал. С чердака Данда мог наблюдать все те ужасы, которые происходили в Фельщтине. Он видел, как убивали стариков и детей, которых вытаскивали из домов. Спустя немного времени, он возле своего дома заметил труп женщины и, предположив, что это его жена, соскочил с чердака, чтобы посмотреть на труп. Он убедился, что это не его жена, но обратно в свою квартиру войти не решился, так как на чердак не мог бы уже взобраться ввиду того, что на чердаке осталась лестница… он вбежал на чердак соседнего дома и там спрятался в соломе. Это заметили парни из поричской охраны. Они погнались за ним, взобрались на чердак, но его не нашли, они пытались поджечь солому, но это им не удалось.

Другой свидетель, Свинер, недавно вернувшийся с фронта, рассказывает, что они со своей матерью и сестрами прятались у себя дома и что у них перебывало несколько гайдамацких групп, от которых он откупался деньгами. Когда явилась последняя группа, у него уже денег не оказалось. Он вышел к ней на улицу и стал умолять, чтобы его пощадили. Он прибег к хитрости и, обращаясь к одному гайдамаку, заявил, что он вместе с ним лежал в окопах во время войны. Гайдамак стал в него всматриваться, затем перевел взор на его ноги и сказал: «У тебя хорошие сапоги, отдай их мне». Тот охотно согласился и вместе с гайдамаками вошел в дом, где он снял свои сапоги. Гайдамак, в свою очередь, снял свои и надел его сапоги. Затем он вынул из кармана свежие портянки, передал их Свинеру и помог ему надеть его старые сапоги. Получив еще галоши, он обратился к своим товарищам со словами: «Не будем же мы резать человека, с которым я сидел в окопах». Гайдамаки ушли. К вечеру Свинер со своими домашними, зная, что резня уже кончилась, решили больше в квартире не оставаться, и, пробираясь сквозь трупы по улицам, они все выбрались из местечка и всю ночь провели в поле. Они вернулись лишь на следующий день, когда узнали, что в местечке спокойно. Свинер тогда отправился на квартиру своего брата, бывшего председателем еврейской общины; с трудом шагая через трупы, добрался до его квартиры и там увидел своего брата, его жену, ее родителей, а также еще несколько человек, прятавшихся в этом доме, – всех зарезанными.

Свидетель Креймер рассказывает, что он был в Проскурове во время происходившего там погрома. Спасая свою жизнь, он в воскресенье 16 февраля в 12 часов дня отправился пешком в Фельштин, где он постоянно проживает, но в д. Малиничи он был арестован милиционером и препровожден в милицию. Начальник милиции объявил, что он должен препроводить его обратно в Проскуров, в комендатуру. На указание, что там его расстреляют и на просьбу не отсылать его туда, начальник милиции ответил, что он сам подвергается большому риску, если он этого не сделает. Он показал ему телеграмму, полученную им от проскуровского коменданта Киверчука о том, чтобы всех агитаторов и евреев расстреливать на месте или препровождать для расстрела к нему в Проскуров (Виділили ми. Ще один доказ ретельної підготовки погрому. – Авт.).

В это время милиционеры привели целую семью, которая таким же образом выбиралась из Проскурова, направляясь в Фельштин. Но на вопрос, откуда и куда эта семья следует, глава семьи догадался ответить, что они направляются из Фельштина в Проскуров. Тогда начальник милиции распорядился препроводить эту семью обратно в Фельштин. Этим воспользовался свидетель Креймер и тут же в присутствии начальника просил эту семью сообщить родным в Фельштине о том опасном положении, в котором он очутился, и просил их, чтобы они не остановились решительно ни перед какими средствами, чтобы спасти его. После этого начальник согласился оставить его в деревне до следующего утра. Но через некоторое время, приблизительно часа через два, милиционеры привели еще 16 евреев, спасавшихся из Проскурова.

Тогда начальник милиции заявил, что такую массу людей он не может оставить до утра у себя, и решил всех их, в том числе и Креймера, немедленно отправить в Проскуров. Их уже посадили на подводы, но в это время из Фельштина позвонили по телефону и знакомый начальник милиции настойчиво просил его за Креймера. Тогда вновь было решено оставить всех до утра в деревне. Вечером Креймеру удалось переговорить с одним местным евреем, который от имени его и еще 4 евреев вошел в переговоры с начальником милиции об отпуске их в Фельштин за определенную сумму. Была условлена сумма в 5 тыс. руб., которая была внесена. Благодаря этому, Креймеру и еще 4 евреям с семьями последних удалось на подводах уехать в Фельштин. Другие же евреи, не имевшие денег, чтобы уплатить по тысяче рублей, были препровождены обратно в Проскуров. В Фельштин Креймер прибыл в понедельник днем, а вечером туда прибыли гайдамаки. Он успел заблаговременно отправить своих родных в ближайшее село, а сам он спрятался в погреб, где провел всю ночь, а также и следующий день. Сквозь щели досок, которыми был прикрыт погреб, он наблюдал отдельные эпизоды происходившей резни, а также видел, как милиционеры, в особенности крестьяне, грабили товары из магазинов, а также имущество из домов.

Свидетель Шнейдер удостоверяет, что такие же телеграммы, какая была получена от Киверчука начальником милиции в Малиничах, были разосланы и по другим селам и деревням, и что благодаря этому многие евреи расстреляны на местах (Виділено нами. – Авт.). Ему известно, что бежавшая из Фельштина еврейка Бровер с детьми была также препровождена для расстрела, но откупилась за большие деньги.

По словам того же свидетеля Шнейдера, будучи хорошо знаком с начальником почтово-телеграфной конторы, который вместе с тем заведовал местным информационным бюро, он в понедельник в 12 часов дня отправился к нему осведомиться о положении. При нем начальника вызвали из Проскурова по прямому проводу. Он оставался у аппарата около часа. Когда он вернулся, Шнейдер обратился к нему с вопросом: «Что же вам сообщили из Проскурова?» Тот ответил, что гайдамаки пошли по всему проскуровскому уезду и, вероятно, будут и в Фельштине. На вопрос, что же будет в Фельштине, неужели повторение проскуровских ужасов, тот дал уклончивый ответ и на повторенные же вопросы ничего не ответил. Тогда Шнейдер стал с ним торопливо прощаться, чтобы сообщить о слышанном евреям. Когда он уходил, начальник ему сказал: «Заходите вечером». Но Шнейдер в сердцах ему ответил, что ему в такое время некогда ходить по гостям. Надо заметить, что вечером уже пришли гайдамаки, которые все равно не выпускали евреев из домов. Шнейдер провел ночь с понедельника на вторник и ночь на среду в погребе, где прятался, не зная, что резня к двум часам дня во вторник уже была окончена. Он вышел из погреба лишь утром в среду, но и тогда еще трупы в изобилии валялись на улицах. Он стал помогать раненым и с этой целью отправился в земскую больницу, там также находился начальник милиции, и Шнейдер был невольным свидетелем следующего разговора начальника милиции с губернским начальником из Каменца. Очевидно, на вопрос из Каменца о бывших в Фельштине событиях, начальник милиции докладывал: «В понедельник утром явились казаки, которые назвали себя гайдамаками. Атаман их обратился ко мне с предложением не мешать поступить с евреями так, как им заблагорассудится. И, когда спросил, согласен ли я на это, я ему ответил: «У меня сил против вас нет, и я вам мешать не могу».

Далее он сообщил о происходящей резне в местечке и указал, что число убитых около 500. «Перед тем, как покинуть местечко, – сообщил он, – тот же атаман сказал мне: «Не мешайте крестьянам сделать то, что сочтут нужным. Пусть заберут то, что жиды за долгое время высосали из народа». И крестьяне действительно приехали с подводами и забрали еврейское имущество.

В Фельштине собралось несколько сотен гайдамаков, очевидно, все те гайдамаки, которые были в Проскурове, так как весь 3-й Гайдамацкий полк состоял всего из нескольких сотен. Характерно, что некоторые из прибывших в Фельштин в понедельник вечером гайдамаков приходили в еврейские квартиры и просились на ночлег. Им не только предоставили ночлег, но обильно угостили ужином и сластями. Эти гайдамаки вели себя чинно и даже учтиво. Они уверяли, что прибыли в Фельштин без всяких злых намерений и что на следующий день уйдут обратно. Однако утром после сигнального рожка эти же гайдамаки резали тех самых евреев, которые их приютили (Виділено нами. Дуже красномовний факт, що доводить – усі погроми проводились за «сигнальным рожком» командування. – Авт.).

Возник вопрос, как сопоставить фельштинскую резню с тем обещанием, которое, по словам Верхолы и других, Семосенко дал в воскресенье на заседании думы, – отозвать гайдамаков из Фельштина. Фельштинские евреи уверяют, что Семосенко дал соответствующее телеграфное распоряжение, но что оно было скрыто начальником почтово-телеграфной конторы. Тут явное недоразумение. Между Фельштином и Проскуровым расстояние всего 25 верст, и гайдамаки, пришедшие в Фельштин в понедельник вечером, вышли, несомненно, из Проскурова в тот же день утром. Ясно, что от Семосенко требовалось не отозвать казаков из Фельштина, а просто их туда не посылать, но возможно, что уже не во власти Семосенко было удержать их в Проскурове.

Надо помнить, что гайдамакам была обещана в Проскурове кровавая потеха над евреями в продолжение трех дней. Но опыт первого, субботнего, дня, очевидно, превзошел ожидания самого Семосенко и Киверчука. Решено было поэтому в Проскурове резню приостановить. Но в то же время гайдамаки, отведав еврейской крови, разохотились и проявили волю к дальнейшей резне. Не так-то легко, по-видимому, было их остановить, вместе с тем и телеграммы, разосланные Киверчуком по уезду, о которых упоминается выше, взбудоражили весь уезд. С точки зрения Киверчука, после того, что произошло в уездном городе Проскурове, было бы несправедливо и, пожалуй, обидно для уезда оставить его совершенно без еврейской крови. Как бы то ни было, но гайдамаки получили возможность отправиться в уезд. При этом надо думать, что им была предоставлена свобода действовать по их собственному усмотрению. От них зависело поступить так или иначе. Этим объясняется, что в м. Ярмолинцы, где также побывали большевики, они ограничились значительной суммой денег, которые местные евреи им вручили, выйдя из местечка им навстречу, и гайдамаки резни не произвели. Но когда они пришли в Фельштин, то там они нашли уже готовое погромное настроение. Это погромное настроение создалось той охраной из Поричья, которую пригласил начальник милиции, а равно и самим этим начальником милиции, который, по всем данным, сочувствовал и содействовал погрому. Даже его 80-летний старик отец во время резни, держа толстую доску в руках, добивал раненых евреев, что подтверждается несколькими свидетелями, видевшими это с чердака, на котором они прятались. Это погромное настроение поддерживалось и начальником почтово-телеграфной конторы, который обо всем был осведомлен, но ничего не сделал не только для предотвращения погрома, но даже для смягчения его, что в достаточной мере явствует из показания свидетеля Шнейдера. Под влиянием этого погромного настроения разгул гайдамацкой черни в Фельштине был безудержен.

Фельштинский погром продолжался несколько часов. Убитых оказалось 485 чел., а раненых – 180. Из числа раненых свыше ста чел. умерло от ран. Таким образом, убитых оказалось 600 чел., что составляет почти треть еврейского населения в местечке, насчитывающем всего около 1900 еврейских жителей. Надо заметить, что в Проскурове гайдамаки, приняв в субботу присягу резать, но не грабить, честно выполняли святую присягу. Грабежи со стороны гайдамаков были там редки. Но от субботы до вторника, когда произошла фелынтинская резня, прошло несколько дней, и за это время святость присяги, очевидно, выдохлась из сознания гайдамаков. В Фельштине грабежи шли об руку с резней. Надо еще заметить, что в то время, как в Проскурове случаи изнасилования были единичны, в Фельштине их было слишком много. Большинство из зарезанных женщин предварительно изнасиловались. Но и многие из уцелевших подверглись той же участи. Зарегистрировано 12 случаев, когда несчастные женщины вынуждены были лечиться от последствий. Уходя после данного сигнального рожка, гайдамаки облили керосином и бензином пять лучших в местечке домов и подожгли. Так завершили эти воины свою работу на благо украинского отечества. Так закончилась эта проскурово-фельштинская кровавая вакханалия».

Важливі свідчення про проскурівський погром містить і дослідження сучасного американського російськомовного історика Юрія Фінкельштайна «За дело рук твоих. Загадка Симона Петлюры, или Парадокс антисемитизма». Цей відомий дослідник згадує, що свідками погрому стали іноземці (важливість їхніх свідчень буде зрозумілою з процитованого нижче іншого джерела): «Атаман Семесенко собрал в ресторане Сан-Ремо своих «соратников», устроил им банкет и потребовал клятвы, что они вырежут еврейское население, но не ограбят его, так как грабеж – дело не казацкое.

Поразителен «наказ», изданный в эти дни атаманом. До начала погрома или в ходе его – об этом есть разные мнения. Вот он, этот «шедевр» воинствующего антисемитизма и лицемерия: «Предупреждаю население, чтобы оно прекратило свои анархические выступления, т. к. у меня достаточно сил для борьбы с ними. На это я больше всего указываю жидам. Знайте, что вы народ, всеми нациями не любимый, а вы производите такой беспорядок между крещёными людьми. Неужели вам не хочется жить? Неужели вам не жалко своей нации? Если вас не трогают, то и сидите смирно, а то такая несчастная нация да ещё бунтует бедный народ»…

Показания лиц, переживших погром, расходятся в некоторых деталях, сути не меняющих. Так, неясно, когда Семесенко потребовал от евреев выкуп в 300 тысяч рублей – до или во время погрома; когда был опубликован «наказ»; в котором именно часу погром начался. Однако есть вопрос куда более существенный, где нет единства, и об этом будет сказано позже. А пока еще несколько слов о героях и преступниках этих кровавых дней.

В городе был расположен отряд Датского Красного Креста во главе с атташе доктором Хенриком Пржановским, единственным иностранным подданным – свидетелем Проскуровского погрома. Он и его помощница Хая Гринберг, а также, и в максимальной степени, доктор Ставинский (поляк, председатель городской Думы) попытались организовать помощь раненым, что было крайне затруднено, так как петлюровский палач доктор Скорник реквизировал в аптеках буквально все медикаменты, заявив, что они нужны фронту.

Пытался спрятать евреев в здании суда чиновник Леон Биенко, однако и он немногого добился, в чём нет его вины. Одним словом, среди граждан Проскурова нашлось немало порядочных людей самых различных национальностей».

Річ у тому, що в архіві І. Чериковера є свідчення вищезгаданого Хенрика Пржановського. Данський аташе розповів про те, що, коли він зустрічався з Петлюрою, до останнього ввірвався полковник Семесенко, вигукуючи: «Згідно з наказом Верховного Отамана, я почав погром о 12.00 дня. Чотирі тисячі зареєстрованих євреїв знищено!» За словами данця, Петлюра був цим надзвичайно невдоволений і відразу перевів розмову на «повстання більшовиків».

Необхідно відзначити: як уважали сучасники подій, проскурівський погром став початком нової погромної політики петлюрівців. Уповноважений відділу допомоги погромленим при Російському товаристві Червоного Хреста в Україні А. І. Гіллерсон у доповіді про проскурівській погром написав: «За Проскуровым остается та печальная заслуга, что им устанавливается новая фаза в погромной технике. Предшествующие погромы имели своей главной целью грабежи, то есть расхищение еврейского имущества; за грабежами следовали убийства, но они все же были на втором плане. На грабежи казаки смотрели как на справедливую награду за свою верную службу, а в убийствах мирных и безоружных людей они видели проявление своей доблести и личной удали.

Начиная с Проскурова, основной целью погромов на Украине является сплошное вырезывание еврейского населения. Грабежи также широко практикуются, но отходят на второй план». І дуже показовий висновок, зроблений А. І. Гіллерсоном щодо «некерованості погромників», якою на процесі Шварцбарда адвокати родини загиблого та деякі свідки з числа колишніх військових і політичних діячів Директорії намагалися виправдати Петлюру: «Главную роль в удержании гайдамаков от резни в других местечках Проскуровского уезда играла местная власть. Она уверяла атамана, что у них нет большевиков и что еврейское население относится весьма благожелательно к петлюровской власти. Атаман согласился, и гайдамаки повиновались. Во время погрома в Проскурове Директория была довольно сильна, и в руках власти была дирижерская палочка… ссылка на невозможность удержать разошедшихся гайдамаков не имеет твердой опоры (Виділили ми – Авт.)».

Величезний масив документів про погроми свідчить про те, що полковник Семесенко для вищого командного складу армії Директорії був не винятком, а правилом. Саме таких людей – без найменшої моралі, але з готовністю виконати будь-який злочинний наказ – підбирав головний отаман. Ось, наприклад, портрет іншого улюбленого петлюрівського «полководця», командира 1-го кінно-партизанського полку Січових Стрільців Олексія Козир-Зірки (як типовий отаман Директорії він описаний під трохи зміненим прізвищем Козир-Лешко в булгаківській «Белой гвардии»), намальований у «Багровой книге»: «31-го декабря Козырь-Зырка с большими подкреплениями вновь подступил к Овручу и начал обстреливать город из тяжелых орудий. Покалевцы в продолжение часа ему отвечали, а затем умолкли. Козырь-Зырка продолжал обстрел города.

Наконец его банды ворвались в город.

Это было после полудня.

Немедленно казаки разбрелись по городу и начали грабить и убивать евреев.

Один отряд отправился на базар и там захватил около десяти еврейских девушек. Врывались в дома и там совершали убийства. Так несколько казаков погнались за одним евреем, он укрылся в ближайший дом. Казаки забежали в тот дом, где, по их мнению, еврей укрылся, и застали там за столом отца и трех сыновей.

Всех они вывели во двор.

Всех по очереди расстреляли.

Из дома адвоката Глозмана они вывели на улицу самого старика Глозмана и его сына, молодого интеллигентного человека, члена общины. Затем они решили старика освободить и предложили ему уйти.

Старик отказался покинуть сына.

Тогда казаки нагайками стали бить старика, причем ему разбили его единственный глаз, а молодого тут же расстреляли. При этом верхом на лошади присутствовал сам Козырь-Зырка. Характерно, что во время этой расправы проходил мимо городской голова Мошинский. Молодой Глозман, которого он хорошо знал, обратился к нему с просьбой:

– Заступитесь… скажите им, что я не большевик… вы знаете.

Тот прошел дальше.

Сделал вид, что не слышит.

Казаки рассыпались по городу.

Входили в дома, грабили деньги и имущество.

Избивали стариков.

Насиловали женщин.

Убивали молодых евреев.

Многие из приготовленных к расстрелу откупались деньгами, причем сумма выкупа бывала очень значительна. Так в дом Розенмана поздно вечером явилось несколько казаков. В доме, кроме старухи матери и двух дочерей, находились два сына, из которых один уже в продолжение нескольких недель лежал больной в кровати. Здоровому сыну они, приняв его за русского, велели уходить, но узнав от него, что он хозяйский сын, задержали. Потребовали, чтобы и больной сын оделся и пошел с ними. Но убедившись, что он действительно серьезно болен, и встать не может, оставили возле его кровати одного казака, а здорового вывели во двор.

Там они поставили его у стены.

Один медленно заряжал ружье.

Молодой человек стал их умолять не убивать его, обещая за себя большой выкуп.

– Дашь двенадцать тысяч? – спросил один. Молодой человек стал их уверять:

– Родные внесут эту сумму.

Тогда казаки ввели его обратно в дом, где мать и сестры лежали в глубоком обмороке.

Женщин привели в чувство и те начали искать в доме деньги.

Нашлось только две тысячи.

Казаки согласились принять эти деньги при условии, что остальные десять тысяч рублей им будут уплачены на следующий день к десяти часам утра. Действительно на следующий день в указанный час явились два казака и, получив условленные десять тысяч рублей, объявили, что Розенман отныне может жить спокойно.

– Имя ваше будет записано в штабе и больше никто вас беспокоить не будет.

Казаки сдержали слово.

Розенманов больше не беспокоили, между тем как к другим евреям на смену одним казакам приходили другие, причем последующие забирали все, что не успевали захватить их предшественники.

Казаки ничем не брезговали.

Они снимали с евреев платье, сапоги, белье.

Характерно, что тот казак, который выводил Розенмана для расстрела, производил впечатление интеллигента: у него были выхоленные руки, на которых красовались дорогие кольца, говорил он с ярко выраженным польским акцентом.

…В другом случае подвыпивший офицер – сотник потребовал от еврея, содержателя мелкой гостиницы, чтобы тот немедленно накормил обедом всю его сотню и ему лично выдал пять тысяч рублей. Еврей сказал, что это невозможно сейчас выполнить, так как у него денег нет, и нет таких запасов, чтобы накормить целую сотню.

Сотник приказал разложить его…

Стегать нагайками.

Спрятавшаяся было дочь выбежала и своим телом прикрыла отца.

Удары посыпались на нее.

Затем сотник увел хозяина с собой.

За отцом пошла и его дочь.

Сначала сотник приказал, чтобы она удалилась, но потом ей разрешил следовать за отцом. Он привел их к себе на квартиру, положил на стол револьвер и приказал дочери, чтобы она в продолжение дня приготовила обед для его сотни и пять тысяч рублей для него самого, иначе к вечеру отец ее будет расстрелян. Тогда старика осенила мысль воспользоваться этим предложением для своего спасения. Он стал уверять сотника, что дочь его ничего не сумеет сделать, но если тот его самого отпустит, хотя бы на один час, то они деньги и провизию добудут. После долгих колебаний сотник согласился отпустить старика на полчаса. Старик побежал к своему дому который за это время был казаками дочиста разграблен. Он посоветовал своей семье спрятаться, где кто может.

Сам спрятался на чердаке у знакомых.

Впоследствии со всей семьей бежал.

…В первые дни было убито 17 евреев».

А ось як уже згадуваний дослідник єврейських погромів З. Островський на основі зібраних Євсуспількомом свідчень очевидців описує погромницькі подвиги майбутнього персонажа Булгакова в Овручі: «В конце декабря 1918 года в Овруч вступил петлюровский отряд под начальством атамана Козырь-Зирки, ярого националиста и шовиниста. Этот типичный украинский мелкобуржуазный интеллигент, кичившийся своей образованностью и изъяснявшийся на литературнейшем украинско-галицийском языке, ознаменовал, однако, свое пребывание в Овруче целым рядом диких бесчинств и издевательств над евреями и под конец учинил настоящую резню. Уже через несколько дней после его прибытия в Овруч начался погром, который в первые два дня погубил свыше двадцати жертв. Отдельным лицам из наиболее состоятельного класса удалось откупиться крупными суммами, которые были внесены лично атаману вместе с таким же крупным «пожертвованием» на армию (Виділено нами. Чи можна сумніватися, що відсоток із зібраного йшов від Козира-Зірки нагору? – Авт.). Под влиянием этого подношения Козырь-Зирка на время приостановил резню. Однако эта передышка длилась недолго и 16-го января 1918 года, накануне отступления из Овруча, под натиском наступления Советской армии, Козырь-Зирка со своими молодцами устроил «прощальный» погром, во время которого петлюровцы охотились за людьми, как за зверьми. Всех пойманных уводили на вокзал, и там их расстреливали. В результате короткого хозяйничания этого украинского патриота в Овруче оказалось 80 с лишком убитых и замученных, свыше 1200 разграбленных домов и совершенно обнищалое население в несколько тысяч человек».

Островський, як і всі інші авторитетні дослідники єврейських погромів, уміщує документальну інформацію, що підтверджує те, – Петлюра чудово знав, що роблять його гайдамаки, але сприймав це як належне. Ось як він описує те, що відбулося на станції Городянка: «23-го февраля 1918 года станция «Городянка» была захвачена гайдамацким отрядом во главе с самим Петлюрой. Гайдамаки по своему обыкновению бросились в местечко, якобы искать оружие, причем под угрозой расстрела всего еврейского населения потребовали выдачи определенного количества винтовок, пулеметов и пр. Никакого оружия, конечно, у населения не было, и тогда евреи со всего местечка во главе с раввином собрались в главной синагоге, оделись в молитвенные облачения и начали торжественно клясться, припадая к земле, воздымая руки к небу, призывая в свидетели самого Бога, что никакого оружия у них нет. Это было жуткое средневековое зрелище. Сотни людей, одетые в молитвенные облачения, со свитками «Торы» на руках, стояли на коленях, клялись и молили о пощаде, но потрясающая картина, однако, не тронула свирепых гайдамаков, и только значительная сумма денег, собранная среди обреченных, спасла их от смерти. В это время сам «головной атаман Петлюра» находился на вокзале и, зная об этом варварстве, предавался отдыху в своем салон-вагоне, ничуть не тревожась за судьбу еврейского населения, отданного им на милость гайдамаков (Виділили ми. – Авт.)».

Наведемо ще кілька картин погромів, описаних у дослідженні Островського, які в цілому дають яскраве уявлення про стереотип поведінки петлюрівського війська та його вищого командування:

«Полтавский эпизод

Весьма характерный эпизод из времен разгула петлюровщины произошел в Полтаве. Гайдамаки хватали на улицах евреев, доставляя их в помещение военного училища, где несчастные подвергались мучительным истязаниям, издевательствам и пыткам. Между прочим, арестованные подвергались телесным наказаниям – до 200 шомпольных ударов, причем их заставляли кричать «Хай живе вильна Украина».

Только после выступления в печати покойного В. Г. Короленко эти безобразия и зверства были прекращены.

Кровавая бойня в Тростинце

9-го и 10-го мая 1919 года петлюровские банды, ворвавшись в Тростинец, принялись хватать и арестовывать еврейское мужское население. За это время ими было задержано около 400 человек различного возраста, которых заперли в помещение местного военного комиссариата. Никто не знал, какая участь ожидает несчастных пленников, но чувствовалось, что предстоит нечто ужасное. Действительно, начались какие-то жуткие приготовления. Десятки здоровенных бандитов принялись копать огромную могилу в 35 аршин длины и несколько аршин ширины. Эта работа тянулась мучительно долго, вызывая тревогу у населения, а тем временем 400 человек голодных, измученных, стиснутых в небольшом помещении, запертых в душных комнатах, без воздуха и без вентиляции, страдали и томились в предсмертных муках без проблеска надежды на спасение. Эта жестокая пытка тянулась 30 часов, пока, наконец, не наступила развязка. Орда вооруженных людей по сигналу окружила комиссариат, ворвалась в помещение, и началась кровавая резня. Сотни озверелых погромщиков с остервенением накинулись на пленников с ножами, топорами, ломами и прочими орудиями смерти, беспощадно убивая каждого попавшегося под руку. Не довольствуясь этим, бандиты забросали помещение комиссариата бомбами и гранатами, превратив десятки людей в груду окровавленного мяса. Резня продолжалась довольно долго, так как уничтожить холодным оружием четыреста человек – дело не легкое. Но «работа» все-таки производилась с неослабевающим рвением, пока все были перебиты и истреблены. Душераздирающие крики терзаемых и убиваемых не производили на убийц ни малейшего впечатления, и они еще с большим ожесточением накидывались на свои жертвы, упиваясь их кровью и муками.

Только тогда стало ясно, для чего понадобилась гигантская могила. Убийцы свезли свои жертвы и побросали их в яму, и эта просторная общая могила поглотила 400 мучеников, над которыми теперь возвышается своеобразный мавзолей. Это – своего рода новая «Стена плача», к которой в известные дни население приходит поплакать и вспомнить кошмарные минуты пережитого. Всего погибло в Тростинце до 500 чел.

Новомиргород

17-го мая 1919 года значительная петлюровская банда ворвалась в Новомиргород. Бандиты прежде всего направились на еврейское кладбище, спокойно и не спеша вырыли целый ряд могил для своих будущих жертв и предусмотрительно заготовили несколько возов негашеной извести. Все эти чудовищные приготовления происходили на глазах обезумевшего от ужаса еврейского населения, которое металось из стороны в сторону, не имея возможности уйти из окруженного очага смерти и вынужденного прятаться по чердакам, погребам и разным логовищам. Однако смерть настигла несчастных в их логовищах. Они все были перебиты, перерезаны или тяжело ранены. Непосредственно за палачами следовали подводы, которые подбирали убитых и раненых, свозили их на кладбище и сбрасывали в ямы. Тяжело раненые были заживо похоронены вместе с убитыми, причем известь, которою бандиты тщательно засыпали каждую могилу, совершенно исковеркала и сожгла лица убитых до полной неузнаваемости. По приблизительному подсчету, в таких мучениях и пытках погибло 105 человек.

M. Каменный брод Волынской губернии

В июле 1919 года петлюровский партизанский отряд во главе с капитаном Романюком ворвался в местечко. Бандиты принялись громить и грабить и между прочим арестовали 250 евреев, якобы в качестве заложников на случай «жидовского восстания». Арестованных под усиленным конвоем отправили в ближайший город Рогачев, где находился штаб и где арестованных будто бы должны были допрашивать. Однако по дороге конвоиры внезапно напали на арестованных и зверски их всех перебили».

Слід зазначити, що також багато описів погромів містить художня література, як радянська, так і емігрантська. Звичайно, автори описують те, що бачили на власні очі, і, таким чином, ці описи мають не меншу цінність, ніж історичні документи. А в деяких аспектах – навіть і більшу: вони дають не тільки фактичний матеріал, але й показують глибинні переживання людини, що бачить масові вбивства, бачить, як на її очах зникає звичне уявлення про світ, моральні цінності, цивілізацію в цілому. На нашу думку, один із найбільш вражаючих описів міститься в книжці «Как закалялась сталь» Миколи Островського. Автор нічого не вигадав – він на власні очі бачив страшний петлюрівський погром у рідній Шепетівці, і його рядки зберегли для наступних поколінь усе жахіття того часу: «Слухи о погроме ползли по городку. Заползли они и в еврейские домишки, маленькие, низенькие, с косоглазыми оконцами, примостившиеся каким-то образом над грязным обрывом, идущим к реке. В этих коробках, называющихся домами, в невероятной тесноте жила еврейская беднота…

Разбой начался ранним утром.

Городок плавал в предрассветной серой дымке. Пустые улицы, как измокшие полотняные полосы, беспорядочно опутывавшие несуразно застроенные еврейские кварталы, были безжизненны. Подслеповатые окошки завешены и наглухо закрыты ставнями.

Снаружи казалось, что кварталы спали крепким предутренним сном, но в середине домишек не спали. Семьи, одетые, готовились к начинающемуся несчастью, сбивались в какой-нибудь комнатушке, и только маленькие дети, не понимавшие ничего, спали безмятежно-спокойным сном на руках матерей.

Долго будил в это утро голубовского адъютанта Паляныцю начальник голубовского конвоя Саломыга, черный, с цыганским лицом, с сизым рубцом от удара сабли на щеке…

– Да вставай же, холера! – тряс его за плечо Саломыга. – Поздно уже, пора начинать. Ты бы еще больше выпил…

– Чего начинать? – вылупил он бессмысленные глаза на Саломыгу.

– Как чего? Жидов потрошить. Не знаешь?

Паляныця вспомнил: да, верно, он совсем забыл, вчера здорово выпили на хуторе, куда забрался пан полковник со своей невестой и кучкой собутыльников. Убраться из города Голубу на время погрома было удобно. Потом можно было сказать, что произошло недоразумение в его отсутствие, а Паляныця успеет все обделать на совесть. О, этот Паляныця – большой специалист по части «облегчения».

Он вылил ведро воды на голову, и к нему вернулась способность соображать. Он зашнырял по штабу, отдавая различные приказания.

Конвойная сотня была уже на конях. Предусмотрительный Паляныця, во избежание возможных осложнений, приказал выставить заставу, отделяющую рабочий поселок и станцию от города.

В саду усадьбы Лещинских был поставлен пулемет, смотревший на дорогу.

В случае, если бы рабочие подумали вмешаться, их бы встретили свинцом.

Когда все приготовления были окончены, адъютант и Саломыга вскочили на лошадей.

Уже трогаясь в путь, Паляныця вспомнил:

– Стой, забыл было. Давай две подводы: мы Голубу приданое постараемся. Го-го-го… Первая добыча, как всегда, командиру, а первая баба, ха-ха-ха, мне, адъютанту. Понял, балда стоеросовая? – Последнее относилось к Саломыге.

Тот блеснул на него желтоватым глазом:

– Всем хватит.

Тронулись по шоссе. Впереди – адъютант и Саломыга, сзади – беспорядочной ватагой конвойники.

Дымка рассвета прояснилась. У двухэтажного дома с проржавевшей вывеской «Галантерейная торговля Фукса» Паляныця натянул поводья.

Серая тонконогая кобыла его беспокойно ударила копытом по камню.

– Ну, с Божьей помощью отсюда и начнем, – сказал Паляныця, соскакивая на землю.

– Эй, хлопцы, слазь с коней! – обернулся он к обступившему его конвою.

– Представление начинается, – пояснил он. – Хлопцы, по черепкам никого не стукать, на то будет еще час; баб тоже, если не велика охота, до вечера продержитесь.

Один из конвойников, оскалив крепкие зубы, запротестовал:

– Как же так, пане хорунжий, а ежели по доброму согласию? Кругом заржали. Паляныця посмотрел на говорившего с восхищенным одобрением:

– Ну, конечно, если по доброму согласию, валяйте, этого запретить никто не имеет права.

Подойдя к закрытой двери магазина, Паляныця с силой толкнул ее ногой, но крепкая дубовая дверь даже не дрогнула.

Начинать надо было не отсюда. Адъютант завернул за угол, направился к двери, ведущей в квартиру Фукса, придерживая рукой саблю. За ним двинулся Саломыга.

В доме сразу услыхали стук копыт по мостовой, и, когда топот затих у лавки и сквозь стену донеслись голоса, сердца словно оторвались и тела как бы замерли. В доме было трое…

Все трое в мучительной надежде прислушивались: авось проедут мимо, может, они ошиблись, может, те остановились не у их дома, может, это просто показалось. Но, как бы опровергая эти надежды, глухо ударили в дверь магазина.

Старый, с серебряной головой, с детски испуганными голубыми глазами Пейсах, стоявший у двери, ведущей в магазин, зашептал молитву. Он молился всемогущему Иегове со всей страстностью убежденного фанатика. Он просил его отвратить несчастие от дома сего, и стоявшая рядом с ним старуха не сразу разобрала за шепотом его молитвы шум приближающихся шагов.

Рива забилась в самую дальнюю комнату, за большой дубовый буфет.

Резкий, грубый удар в дверь отозвался судорожной дрожью в теле стариков.

– Открывай! – Удар резче первого и брань озлобленных людей. Но нет сил поднять руки и откинуть крючок.

Снаружи часто забили прикладами. Дверь запрыгала на засовах и, сдаваясь, затрещала.

Дом наполнился вооруженными людьми, рыскавшими по углам. Дверь в магазине была вышиблена ударом приклада. Туда вошли, открыли засовы наружной двери.

Начался грабеж.

Когда подводы были нагружены доверху материей, обувью и прочей добычей, Саломыга отправился на квартиру Голуба и, уже возвращаясь в дом, услыхал дикий крик.

Паляныця, предоставив своим потрошить магазин, вошел в комнату. Обведя троих своими зеленоватыми рысьими глазами, сказал, обращаясь к старикам:

– Убирайтесь!

Ни отец, ни мать не трогались. Паляныця шагнул вперед и медленно потянул из ножен саблю.

– Мама! – раздирающе крикнула дочь. Этот крик и услышал Саломыга.

Паляныця обернулся к подоспевшим товарищам и бросил коротко:

– Вышвырните их! – он указал на стариков, и, когда тех с силой вытолкнули за дверь, Паляныця сказал подошедшему Саломыге: – Ты постой здесь за дверью, а я с девочкой поговорю кое о чем.

Когда старик Пейсах кинулся на крик к двери, тяжелый удар в грудь отбросил его к стене. Старик задохнулся от боли, но тогда в Саломыгу волчицей вцепилась вечно тихая старая Тойба:

– Ой, пустите, что вы делаете?

Она рвалась к двери, и Саломыга не мог оторвать ее судорожно вцепившиеся в жупан старческие пальцы.

Опомнившийся Пейсах бросился к ней на помощь:

– Пустите, пустите!.. О, моя дочь!

Они вдвоем оттолкнули Саломыгу от двери. Он злобно рванул из-за пояса наган и ударил кованой рукояткой по седой голове старика. Пейсах молча упал.

А из комнаты рвался крик Ривы.

Когда выволокли на улицу обезумевшую Тойбу, улица огласилась нечеловеческими криками и мольбами о помощи.

Крики в доме прекратились.

Выйдя из комнаты, Паляныця, не глядя на Саломыгу, взявшегося уже за ручку двери, остановил его:

– Не ходи – задохлась: я ее немного подушкой прикрыл, – и, шагнув через труп Пейсаха, вступил в темную густую жижу.

– Неудачно как-то началось, – выдавил он, выйдя на улицу.

За ними молча следовали остальные, и от их ног на полу комнаты и на ступеньках оставались кровавые отпечатки.

А в городе уже шел разгром. Вспыхивали короткие волчьи схватки среди не поделивших добычу громил, кое-где взметывались выхваченные сабли. И почти всюду шел мордобой.

Из пивной выкатывали на мостовую дубовые десятиведерные бочки.

Потом ползли по домам.

Никто не оказывал сопротивления. Рыскали по комнатушкам, бегло шарили по углам и уходили навьюченные, оставив сзади взрыхленные груды тряпья и пуха распоротых подушек и перин. В первый день было лишь две жертвы: Рива и ее отец, но надвигавшаяся ночь несла с собой неотвратимую гибель.

К вечеру вся разношерстная шакалья стая перепилась досиня. Замутневшие от угара петлюровцы ждали ночи.

Темнота развязала руки. В черной темени легче раздавить человека: даже шакал и тот любит ночь, а ведь и он нападает только на обреченных.

Многим не забыть этих страшных двух ночей и трех дней. Сколько исковерканных, разорванных жизней, сколько юных голов, поседевших в эти кровавые часы, сколько пролито слез, и кто знает, были ли счастливее те, что остались жить с опустевшей душой, с нечеловеческой мукой о несмываемом позоре и издевательствах, с тоской, которую не передать, с тоской о невозвратно погибших близких. Безучастные ко всему, лежали по узким переулкам, судорожно запрокинув руки, юные девичьи тела – истерзанные, замученные, согнутые…

И только у самой речки, в домике кузнеца Наума шакалы, бросившиеся на его молодую жену Сарру, получили жестокий отпор. Атлет-кузнец, налитый силой двадцати четырех лет, со стальными мускулами молотобойца, не отдал своей подруги.

В жуткой короткой схватке в маленьком домике разлетелись, как гнилые арбузы, две петлюровские головы. Страшный в своем гневе обреченного, кузнец яростно защищал две жизни, и долго трещали сухие выстрелы у речки, куда сбегались почуявшие опасность голубовцы. Расстреляв все патроны, Наум последнюю пулю отдал Сарре, а сам бросился навстречу смерти со штыком наперевес. Он упал, подкошенный свинцовым градом на первой же ступеньке, придавив землю своим тяжелым телом».


Навіть коли влада Директорії обходилася в деяких містах без масових погромів, то це не означало, що вона відходила від курсу на вбивста, знущання та пограбування – різниця була лише в інтенсивності вбивств та кількості жертв. Як типовий приклад опишемо життя єврейського населення за Директорії в Полтаві, де не було такого апокаліптичного погрому, як у Проскурові. Згідно з інформацією київських представників Євсуспількому Я. М. Казакова та X. І. Брауде, що зібрали численні свідчення очевидців: «Во время господства Советской власти никаких эксцессов не было и погромное настроение началось в конце марта 1918 г., когда вступили немецкие и украинские части Временной Центральной Рады. Украинские войска избивали на улице евреев нагайками, захватывали проходящих на улице молодых евреев и отправляли в здание Виленского военного училища… под предлогом очищать казармы, где в действительности был устроен застенок, где задержанных избивали шомполами, держали под угрозой расстрела по несколько дней. И только энергичное вмешательство городской демократической думы (запрос, сделанный от имени социалистической фракции гласным Думы социал-демократом Ляховичем – зятем Короленко) и открытое письмо к украинскому офицерству (помещено было в газете «Наша мысль») Владимира Галактионовича Короленко положили конец этим эксцессам. Но единичные нападения и избиения евреев нагайками продолжались до решительного вмешательства немцев во внутренние дела Украины.

И опять спокойствие продолжалось до начала ноября 1918 г., когда Директория подняла восстание и войска Петлюры заняли Полтаву снова во главе с полковником Балбачаном. Немцы потребовали ухода войск Директории из Полтавы, что было исполнено, и войска эти уведены были в Кременчуг. В течение этого времени еврейское население продолжало наслаждаться спокойствием, но, когда после дипломатических переговоров с немцами ввиду падения Гетмана войско Директории под начальством Балбачана снова вступило в город, начались сначала отдельные эксцессы против евреев вроде избиений на улице, нападений на дома, увоза в застенок для избиений и издевательств, особенно усилившиеся и принявшие массовый характер после ухода немцев. Особенной жестокостью отличался так называемый «Курінь смерті» в шапках с черными кунтушами, состоявший исключительно из офицеров (Виділено нами. Фактично – це була особиста гвардія головного отамана. – Авт.). Тщетны были попытки и еврейской общины, и Городской думы перед гражданскими и военными властями о прекращении безобразий. Власти отделывались обещаниями (были во главе гражданской власти украинские социалисты-федералисты и правые украинские социалисты-революционеры), но преследования евреев не прекращались, наоборот, увеличивались, делаясь все более и более жестокими, оканчиваясь подчас убийствами. За это время, в начале 1919 г., были убиты: чета 1) Рендгольд Ицхок 38 лети 2) Ривка 38 лет у себя на квартире; 3) Менкин Шлойма 30 лет, 4) Шор Израиль 35 лет, 5) Будницкий Яков-Иосиф 33 лет, 6) Аблин Израиль 30 лет, 7) неизвестный около 30 лет.

Последние пять были убиты при следующих обстоятельствах: они все ждали отхода поезда на Кременчуг в зале I и II класса на вокзале Южной железной дороги. Около 19 вечера к ним подошел офицер из «Куріня смерті», потребовал документы и объявил их арестованными, затем они были уведены в город и заперты в гостинице «Париж» по Котляровской ул., где они под усиленным караулом просидели весь день 6 января н. с, не имея общения с городом. Когда стемнело, они были увезены под конвоем в гостиницу «Бель Вью» (бывшую в то время застенком) на Куракинской ул., оттуда они в 12 часов ночи были отправлены на извозчиках под охраной на вокзал и по дороге ограблены и убиты. Тела их были выброшены по вокзальной дороге, причем спасся один из компании (их было шесть), выскочивши из саней и зарывшись в снегу, где пробыл до утра. Вообще вокзалы служили главным застенком, где много было убито евреев, коих трупы не удалось разыскать. Еврейское население было терроризировано и с 3 часов уже не показывалось на улице, но петлюровцы врывались в дома и там избивали и грабили, а иногда и убивали. Так был убит Ойсман Ицхок Иосиф (старик 75 лет, лавочник), коему сказали перед уводом и расстрелом на кладбище, что он большевик. Такое положение дел вызвало городскую демократическую Думу на организацию рабочей дружины по охране города, в которую вступило много еврейской учащейся молодежи. Такая рабочая дружина была разрешена петлюровской властью почти за несколько дней до эвакуации. Из этой дружины был убит, однако, Иосия Арон Лейбович Лихтмахер (студент, 28 лет), когда он спешил, вооруженный, еще с одним русским дружинником (также убитым) на вызов о помощи. Это было за день до эвакуации петлюровцев, и в эту ночь было ограблено много еврейских магазинов, а в день до этого были убиты в центре города: Полянский Арье Лейб 30 лет – возле гостиницы «Гранд-Отель» (бывшей застенком) и днем возле гостиницы «Москва» на глазах десятка народа расстрелян Нехтензон Цви из Варшавы 30 лет.

17 января петлюровцы были выгнаны из города крестьянами-повстанцами, но они города не могли удержать, и петлюровцы снова вступили в город, и этот последний день и ночь их пребывания были самыми кошмарными. Была оцеплена часть города, и ночью ходили из дома в дом, грабили и избивали. Разгромлено было 30–40 магазинов в центре города и на базаре, главным образом обувные, и совершенно разгромлено предместье города в привокзальном районе «Островок», где все еврейские лавки и квартиры были уничтожены (54) – с тех пор еврейское население выехало, и деникинцы застали только 8 квартир, которые были ими разграблены.

6 февраля 1919 г. вступили советские войска, и еврейский погром прекратился. Местное население в погроме участия не принимало (Виділено нами. Це ще раз свідчить, що український народ жодним чином не винний у злочинах петлюрівців. – Авт.)».

Однак петлюрівські погроми, незважаючи на те, що Директорія всіляко намагалася приховати інформацію про них від зовнішнього світу, стали відомими за кордоном, і це назавжди створило Петлюрі репутацію покровителя вбивць. Майбутній прем'єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр (народилася в Києві в 1898 р.) так згадувала, яке на неї враження справила інформація про масові вбивства в Україні: «Коли по Україні та Польщі пройшла хвиля єврейських погромів (в Україні відповідальним у цьому був, в основному, відомий командувач Української армії Симон Петлюра, чиї війська вирізали цілі єврейські громади), я допомогла організувати марш протесту в США. Саме в день маршу я зрозуміла, що не можна більш відкладати рішення щодо переїзду в Палестину. Я відчувала, що Палестина буде єдиною справжньою відповіддю петлюрівським бандам убивць».

Ми не випадково навели декілька досить великих уривків із документальних і художніх творів, що свідчать про неймовірні військові злочині петлюрівців. Річ у тому, що вирішальну роль у виправдальному вердикті присяжних відіграла саме ця лавина жаху з документів та свідчень десятків людей, що день у день вривалася до судової зали.

Фактично паризький суд над Шварцбардом став свого роду Нюрнберзьким трибуналом над Петлюрою, петлюрівцями та петлюрівщиною в цілому. Це дуже важливо для нас сьогодні, тому що саме рішення французького суду, який фактично визнав Петлюру військовим злочинцем, не дало можливості Віктору Ющенкові зробити колишнього головного отамана Героєм України слідом за гауптманом Романом Шухевичем та Степаном Бандерою. Тисячі сторінок стенограми судового процесу та десятки тисяч сторінок доданих до справи матеріалів позбавили колишню українську владу можливості домагатися від французької юстиції перегляду справи. Адже, в разі нового процесу документи майже сторічної давнини, що багато десятиліть зберігаються в архіві, знову стали б надбанням світових ЗМІ. І тоді цивілізоване людство дізналося б про те, що деякі політичні сили сучасної України хочуть стати спадкоємцями мерзотників, садистів, убивць та грабіжників мирного населення.

Навіть суто гіпотетичне посмертне виправдання Петлюри та засудження Шварцбарда на новому процесі не компенсували б морально-політичних збитків від розголошення правдивої історії громадянської війни.

Особливо велике значення для рішення присяжних мало саме те, що свідками на суді виступили колишні жертви петлюрівських погромів. Розповіді про жах, що його вони особисто пережили, стали для присяжних вагомим аргументом виправдання вбивці. Про виступ одного з таких свідків у своїх спогадах «Четверть века без Родины» яскраво написав уславлений «сумний П'єро» – уродженець Києва Олександр Вертинський: «Приблизительно в то же время в Париже произошло событие, сильно взволновавшее всю русскую колонию, особенно украинцев. Тремя выстрелами из револьвера был убит на улице небезызвестный в свое время украинский атаман Симон Петлюра. Бежавший от народной расправы, он поселился в Париже, где и доживал свои дни, меняя золотые «карбованцы», награбленные во время своего лихого атаманства.

За неимением «вождей» немногочисленная украинская колония поддерживала его. Изредка в газетах мелькали небольшие заметки о том, что «атаман Петлюра прочтет доклад о несчастном украинском народе, страдающем от ига большевиков» и так процветавшем под его владычеством.

На эти доклады собиралась кучка «щирых самостийников» – человек тридцать, в вышитых крестиком сорочках, с усами а-ля Тарас Бульба. Прослушав «батькин доклад», они усаживались тут же пить горилку, которую им заменял «в изгнании» французский кальвадос.

«Батько» садился с ними вместе и напивался до бесчувствия, закусывая «басурманскую» горилку соленым огурцом и сладкими воспоминаниями.

Выстрелы прозвучали неожиданно. Чувствуя себя в полной безопасности во Франции, «батько» свободно гулял по Парижу.

Убил его маленький тщедушный портной или часовщик не то из Винницы, не то из Бердичева – некий Шварцбард. Встретил на улице, узнал и убил. Судили его с присяжными. Надежд на оправдание, конечно, не было никаких, потому что французский суд оправдывает только за убийство по любви или из ревности. Однако на суде появилось много добровольных свидетелей этого маленького человека, которые развернули перед судьями такую картину зверств атамана в Украине, что французские судьи заколебались. Кто только не прошел перед глазами судей! Тут были люди, у которых Петлюра расстрелял отцов, матерей, изнасиловал дочерей, бросал в огонь младенцев.

Последней свидетельницей была женщина.

– Вы спрашиваете меня, что сделал мне этот человек, – заливаясь слезами, сказала она.

– Вот!.. – она разорвала на себе блузку, и французские судьи увидели – обе ее груди были отрезаны.

Шварцбард был оправдан».

Значний резонанс також мав виступ на суді караїма Сафра, син якого був розстріляний петлюрівцями на околиці Києва 31 серпня 1919 р. Разом із ним петлюрівці стратили євреїв – членів міліцейського загону, що взяв на себе охорону міста на час між відступом червоних та вступом денікінців. Навіть у вкрай жорстокий час громадянської війни ця трагедія вразила киян. Ось як про неї написав відомий київський адвокат і громадський діяч Олексій Гольденвейзер у спогадах «Из Киевских воспоминаний» (надруковані в 1922 р. у шостому номері берлінського «Архива русской революции»): «На одной из окраин они (петлюрівці. – Авт.) захватили небольшой отряд гражданской милиции, наспех организованной в эти дни Городской Думой, и безжалостно расстреляли 34 еврейских юноши, бывших среди милиционеров. Как жестоко и слепо национальное предубеждение: эти юноши, самоотверженно откликнувшиеся на зов Думы и еще в присутствии большевиков, с большим риском для жизни, образовавшие охрану мирных жителей, – эти несчастные юноши были привлечены к ответу за преступления большевиков».

Сафра розповів, як він прибіг до петлюрівського штабу, де йому з усмішкою повідомили, що «всі заарештовані жиди відправлені до небесного штабу», а за кілька днів були знайдені знівечені трупи мучеників-міліціонерів, серед яких був и син Сафра.

Свідок так закінчив свій виступ: «Я вважаю, що вбивство Петлюри було для нього занадто м'яким покаранням! Я хотів би відплатити йому так, щоб він мучився все своє життя».

Але, у принципі, подробиці погромних звірячих убивств, про які йшлося безпосередньо на процесі, не стали абсолютною новиною для європейської публіки. Значною мірою громадська думка була підготована до цього фактами, які були оприлюднені в пресі ще до початку судового процесу. Особливо вразила світ новела Анрі Барбюса «Поки ми святкували мир», перекладена майже всіма європейськими мовами й надрукована в багатьох виданнях, у тому числі й деяких газетах російської еміграції. Маленький шедевр великого французького письменника став справжнім шоком для європейців. Вони навіть після кровопролитної світової війни не могли уявити, що в XX ст. можливі подібні страхіття, які перекреслюють усі норми й принципи християнської цивілізації. Наведемо уривок із цього документа епохи (у чудовому літературному перекладі російською мовою, що був зроблений відразу після написання), без якого не можна зрозуміти ставлення світової громадськості до Шварцбарда й до результату суду над ним: «Самуил Шварцбард, молчаливый, добрый и обходительный юноша, неторопливо направлялся в свой квартал в городишке Проскурове, что в Подолии. Был великолепный зимний вечер, тихий, снежный и какой-то светлый.

Восемь лет отделяют нас от этой далекой мирной картины, которую мне хочется воскресить перед вашим взором. Восемь лет – не слишком уж большой срок в жизни смертных, и ни вы, ни я не намного были моложе, чем сейчас.

Итак, дело происходило 15 февраля 1919 года. Городишко был завален снегом. В сумерках дома казались аккуратно обернутыми белой бумагой. Приходилось ступать точно по веяному ковру, морозному и скрипучему, и на подошвы сразу же налипал плотный, белый, словно фетровый слой снега.

Самуил возвращался издалека. Он участвовал в мировой войне, вступив во французскую армию как доброволец, был ранен в живот, отмечен в приказе, награжден, и, наконец, получил права французского гражданства. Тем не менее, его неудержимо тянуло вернуться сюда, домой, чтобы повидать родные места и близких, чтоб вновь окунуться в поэзию украинских пейзажей, ныне заснеженных и молчаливых.

Между тем день этот был шумный и даже бурный. Толпа гуляющих заполонила улицы, и радость била ключом потому, что погода была великолепная, и потому, что была суббота. Проскуров, насчитывающий двадцать тысяч христиан и пятнадцать тысяч евреев, имеет по этой причине два свободных дня в неделю: субботу, шабес – день отдохновения, и воскресенье. И любой человек, будь то еврей или православный, не работает оба этих дня.

Магазины закрыты. Целые семьи по-праздничному разодетых граждан устремились на берег Буга, который, как и всякая уважающая себя украинская река, в феврале был покрыт льдом, и дети, вынув из сумки коньки, стремительно скользили по крепкому льду.

Все эти люди, тени которых отражались на белом снегу – будь то от солнца или от луны, – знали, что сейчас идет война и что на Украину претендуют и ее оспаривают Директория, возглавляемая атаманом Петлюрой, большевики, белая армия Деникина, поляки. В результате – непрестанные бои, о чем писали газеты, в которых многие добропорядочные горожане прилежно читали сводки о ходе военных действий. Там же черпали они скудные сведения о жизни Западной Европы: ведь Проскуров находится в четырех днях пути от Парижа, этой столицы цивилизованного мира, где победители как раз в то время договаривались об условиях общего мира между народами и утверждали своего рода эру торжества всемирного права.

Всеми делами в Проскурове ведал атаман Петлюра. В этом районе он был неограниченным диктатором. Совсем недавно он учредил в городе гарнизон, состоявший из бригады запорожских казаков и 3-го полка гайдамаков. Части эти были под началом атамана Семесенко. Этот двадцатилетний голубоглазый генерал (письменник помиляється: Семесенко був полковником. – Авт.) с женственным лицом, вызывавший превеликое волнение в дамском обществе и щеголявший по улицам города в голубом, сшитом в талию доломане, в галифе и рыжеватых сапогах, был в отсутствие Петлюры, воевавшего где-то в другом месте, фактически правителем и хозяином города.

Именно в этот день горожане глазели, как во главе с оркестром, в безупречном порядке, прошли церемониальным маршем эти вылощенные войска, и сам Шварцбард вместе со всеми видел, как они промаршировали в два часа дня вдоль широкой Александровской улицы и вернулись в том же порядке в пять часов вечера: казалось, что три часа промелькнули, словно одно мгновение. И зрелище это заставляло биться сердца юношей и девушек и вызывало восторг у детей, которые распевали песни и резко выбрасывали ноги, отчаянно топая, чтобы походить на военных.

Самуил шел по Александровской улице; в Проскурове, куда ни пойдешь, все равно придешь на Александровскую улицу, главную магистраль города, на которой высятся богатые дома. Из окон доносились приятные приглушенные звуки пианино и граммофонов.

Еврейский квартал, куда он направился, отличается крайней бедностью. «Гнусный квартал», как его называют, похож на огромный пирог, вылепленный из низеньких нищенских домишек и разрезанный маленькими улочками, которые даже не имеют собственного названия и упираются в Соборную улицу, переходящую в Александровскую улицу.

В тот вечер многие еврейские дома были освещены – и подумать только! – электричеством. Был день отдохновения – шабес, – и в этот день ни один израильтянин не имел права разжигать огонь или лампу. Так что обычно в «гнусном квартале» еще вечером в пятницу евреи набивали дровами печи до отказа, чтобы назавтра в доме было тепло, кроме того, они еще с пятницы не притрагивались к выключателям: электростанция дает ток только при наступлении темноты, и, таким образом, не зажигая огня, они все равно заполучали свет…

Странно! Дверь почему-то широко распахнута. У входа – опрокинутые стулья, разбитый стол. В комнате на широкой кровати лежит какой-то человек, его голова неестественно торчит на подушке. Какая-то странная, косо усмехающаяся, черная голова с красной бородой… Подошел еще ближе – искромсанная, побитая голова вся почернела от крови. Будто неведомый зверь истекает кровью и блестит мокрой шкурой под электрическим светом. И на простынях сверкают брызги крови… Там и тут – обрубки детских тел, маленького Мойши и его сестры; головы их, отсеченные ударом сабли, закатились под кровать.

И во всех освещенных домах… та же ужасающая картина: при электрическом свете, вспыхнувшем без посторонней помощи, лежат лишь трупы и трупы – пять, десять, пятнадцать, двадцать и еще и еще, исколотые штыками, зарубленные, скорчившиеся в предсмертных судорогах; дети и грудные младенцы, лежавшие у самой печки, размозженными, как яйцо, о кирпичный угол: все печи перемазаны мозгом и внутренностями убитых детей. Улицы усеяны телами погибших – так на поле боя валяются искалеченные трупы. Наклонившись, можно разглядеть, что некоторые тела словно еще отбиваются и молят о пощаде. Вот в углу виднеется тело девушки с разбитой о стену головой; застыв в неподвижности, она своими окровавленными руками приподнимает платье, обнажив исчесанные и порезанные шашкой или тесаком бедра и грудь. Ей, наверно, сказали: «Подними платье, тебя отхлестают» – и солдаты, не щадя сил, отстегали сталью эту юную кровь. Множество трупов лежало один на другом: детей, девушек, юношей заставляли ложиться прямо на тела своих родителей и одним ударом шашкой или тесаком пригвождали их к полу.

Самуил Шварцбард, растерянный и потрясенный, шатаясь, словно пьяный, переходил от дома к дому.

Весь еврейский квартал, залитый резким светом, был мертв. В одном доме он заметил, что за занавесками что-то движется, но когда он показался на пороге, люди эти, перескочив через трупы и разбросанные вещи, убежали: в этом доме, как и в остальных, никто не уцелел, но зато его навестили воры. Повсюду, везде – или почти везде – царила смерть. От этого проклятого квартала, застывшего в пугающем молчании, веяло запахом освежеванных туш. Кровь все еще сочилась из ран убитых, и видно было, как она, медленно и неторопливо, стекается в большую лужу. Вот лежит девочка с очаровательным личиком; должно быть, в свою смертную минуту она инстинктивно натягивала платье, прикрывая искалеченный и пробитый живот; дотронувшись до нее, Самуил почувствовал, что тело еще совсем теплое.

…Нетрудно было понять, чем занимались здесь – с двух до пяти часов – казаки Семесенко и Петлюры, эти вылощенные воины, которые так картинно промаршировали под музыку туда и обратно.

Жилища, залитые светом, были мертвы, но были и дома, погруженные в полнейшую темноту. В них еще теплилась кое-какая жизнь. Там скрывались избежавшие смерти. В знак скорби, а также из страха и чувства стыдливой целомудренности, они погасили огонь и сидели в потемках.

Самуил ощупью пробрался в один из таких домов; там властвовали нищета и горе, там люди протяжно стонали, люди глотали слезы и дрожали, словно деревья под ветром, люди безутешно рыдали. С трудом можно было различить их в темноте, эти неподвижные, застывшие изваяния. Порой он слышал прерывистое бормотание, в котором угадывались бессильные проклятия.

Вот что здесь произошло. Измученного, изрубленного отца семейства заставляли смотреть, как насиловали его жену, дочерей и внучек, насиловали и потом убивали… И все это делалось быстро, по-военному, не теряя ни минуты.

Иногда петлюровцы заставляли матерей самих подставлять своих младенцев под нож; один удар шашкой, нанесенный по шее, и маленькое тельце, истекающее кровью, остается в руках матери, которой через несколько мгновений вспорют живот, – это произойдет тогда, когда она, осознав случившееся, дойдет до грани отчаяния.

В других домах жертв заставляли раздеться догола: целые семьи – тощие старики, толстые женщины, тоненькие девушки, подавленные стыдом и ужасом, – обнажали свою плоть. «А теперь танцуйте!» И они поднимали ноги, скакали, танцевали, и их убивали одного за другим, и последний из оставшихся в живых все танцевал и танцевал под гнусную ругань палачей, лишь для того, чтобы, наконец, свалиться с пробитым пулей виском или с пробитой грудью на трупы своих близких.

Некоторых голых евреев подвешивали за руки к потолку комнаты, где пылали в печке дрова. Солдатня забавлялась: а ну, кто сможет одним ударом отсечь большой кусок человеческой плоти! Потом они обжаривали эти куски мяса и впихали их в рот жертвы!

Прежде чем убить человека, они вынуждали его глотать свою одежду. Одного старика, побрив, заставили съесть собственную бороду, а потом, насладившись этим зрелищем, прикончили его.

Молодой Спектор был убит на глазах отца; после этого отцу приказали лизать кровь своего ребенка.

Они отсекали руки, ноги, губы, выкалывали глаза, вспарывали животы беременных женщин, и если в домах они пользовались лишь холодным оружием, то на улицах стреляли из винтовок, пулеметов по беглецам, которые выпрыгивали из окон.

Для тех, кто уцелел, удержавшись на кровавой волне, – осталась единственная возможность: исходить кровавыми слезами. И они-то очень хорошо знали, что проскуровский погром, который длился 3 часа и во время которого было убито тысяча восемьсот человек, а пострадало от трех с половиной тысяч до четырех, был лишь ничтожной каплей в огромном «предприятии» по уничтожению евреев, развернувшемся в стране, пока Петлюра держал Украину в своих когтях. Проскуров, Елисаветград, Житомир, Печера, Бар, Тульчин и пятьдесят других украинских городов и местечек стали свидетелями массовых убийств и мучений. С 1917 по 1920 год, по самым неполным данным, было убито сто тысяч ни в чем не повинных людей.

Пусть не говорят: командир не несет ответственности за опрометчивые поступки своих подчиненных. Как бы ни внушали нам отвращение эти звери в человеческом облике, кои именуются Семесенко, Палиенко (командир «Куреня смерті» Олександр Палієнко, керував погромами в Бердичеві та Житомирі. – Авт.), Ангел (петлюрівський отаман Євген Ангел влаштовував погроми на Чернігівщині. – Авт.), Петров (військовий міністр Директорії Всеволод Петрів. – Авт.), Козырь-Журко (Козир-Зірка. – Авт.), и многие другие (которые сейчас, быть может, процветают и преспокойно благоденствуют в некоторых столицах, как, например, бандит Махно в Париже), словом, все те, кто руководил самыми страшными погромами в гнусный период военной диктатуры Петлюры – мы убеждены, что именно он, Петлюра, несет всю ответственность за происшедшее. Несомненно, то было заранее подготовленное действо, вскормленное национализмом, садизмом и антисемитизмом (Виділено нами. – Авт.). Никакая мольба не трогала палачей; они говорили: «Грязные жиды!» – и этого было достаточно. Петлюра молча одобрял и поощрял массовые расправы. После всего содеянного он – для публики – оградил себя смягчающими оговорками. Он заявил, что погромы необходимы для поддержания воинского духа в армии. Тем, кто уцелел после подобного коллективного убийства, он сказал: «Мы ошиблись, сохранив вам жизнь». Что же касается пресловутого бескорыстия этого чудовища, не надо забывать, что почти во всех случаях погромы сопровождались грабежами и тяжелыми поборами. В самом деле, еврейское население довели до нищеты; не говоря уж о том, что каждый десятый был убит. Итак, убийца превращался в вора.

…И вот в тот вечер в самом центре еврейского квартала несколько уцелевших, жавшихся друг к другу людей собрались в одном из уцелевших домов, в котором еще чувствовался трепет жизни.

Предо мной сообщение, опубликованное в сегодняшней газете: «Скоро перед судом присяжных департамента Сены предстанет убийца, еврей Самуил Шварцбард. 25 мая 1926 года Шварцбард подошел на улице Расина к бывшему казачьему атаману Петлюре, который жил в Париже и в этот час направлялся в ресторан, и, осведомившись, действительно ли это он, уложил его на месте выстрелом из револьвера».

Наближення фіналу

Шварцбард, незважаючи на всі віртуозні зусилля свого талановитого захисника, спочатку мав дуже слабку надію на повне виправдання колегією присяжних, адже він учинив жорстоке вбивство неозброєної людини. Але версія про «руку Москви» на суді провалилася повністю – на її користь могли свідчити лише нічим не підкріплені твердження зацікавлених осіб. Усі докази «комуністичної змови», у тому числі свідчення професора Коваля, плутані показання Шаповала, штемпель на конверті пневматичного листа, вигадана резолюція Виконкому Комінтерну (яку, зрозуміло, ніхто не міг надати судові) від 9 січня 1926 p., нібито після прийняття котрої було вбито С. Петлюру, – ці свідчення, які Більма та Кампенсі вважали своїми козирями, були або спростовані Торресом, або ставали нічого не вартими перед документами про погроми й листами очевидців із Проскурова, або не відповідали образові підступного та жорстокого агента ОДПУ І Шварцбард зусиллями Торреса дедалі більше ставав в очах присяжних, можливо, нерозумним і жорстоким, але чесним і готовим до відчайдушної самопожертви месником за рідних і близьких, за свій народ.

Щоб якось підірвати цей імідж Шварцбарда і скомпрометувати його, адвокати родини Петлюри намагалися дискредитувати вбивцю. У своїх виступах вони постійно згадували і життєпис обвинуваченого, і його «запобігливу», як сказав Більма, службу в Червоній армії, і його екстремізм, і схильність до злочинів.

Натомість, доводили вони, не можна повністю довести заохочення Петлюрою погромів із огляду на умови громадянської війни, нестабільність влади, тим паче з огляду на тодішню анархічну ситуацію в Україні, неспроможність уряду контролювати ситуацію та стежити за діями всіх своїх військових частин. Понад те, нагадував Кампенсі, суд має судити не Петлюру – видатного державного діяча – і його політичну діяльність, а конкретного вбивцю.

Але талант у будь-якій справі лишається талантом. І Торрес виявився значно талановитішим за своїх маститих колег. Він настільки блискуче змінив ролі позивача і звинуваченого, що розгляд справи про вбивство перетворився на світового рівня політичний процес. Хід судового процесу зосередився не на господареві крамниці годинників та літераторові-початківцеві, а на колишньому голові Директорії – його діях і вчинках. Адвокати родини загиблого змушені були на вимогу захисту Шварцбарда надати необхідні документи, захищатися, виправдовуватися.

Торрес управно давав інтерв'ю, працював із пресою і так сприяв формуванню громадської думки. Під час процесу він покладався на французьку честь, лицарські почуття, апелював до французького патріотизму.

Лавина заяв на підтримку обвинуваченого, що почалася майже відразу після початку процесу, дедалі збільшувалася. Президент Ліги прав людини, професор Віктор Балі, письменники Сінклер Льюїс та Герберт Уелс, геніальний фізик Альберт Ейнштейн, колишній голова російського Тимчасового уряду Олександр Керенський, колишній командувач Збройних сил на Півдні Росії (ВСЮР) генерал-лейтенант Антон Денікін, світила Франції, академіки, її гордість у всіх сферах науки, навіть самі пропонували прийти на суд, щоб стати свідками в захисті незвичайного вбивці. Імена цих усесвітньовідомих людей, безумовно, справили чимале враження на присяжних.

Щоб викликати й завоювати симпатії католицьких присяжних, Торрес посилався на оцінки цієї справи главою римсько-католицької церкви Папою Бенедиктом XV, який також вступився за Шварцбарда. А тимчасом упливові друзі Торреса працювали з газетярами, редакторами, політиками. Адвокат навіть зумів організувати зустріч дружини Шварцбарда з одним із найупливовіших депутатів Національних зборів Франції, головою Французької соціалістичної партії та майбутнім прем'єр-міністром Франції Леоном Блюмом. У відповідь на прохання врятувати чоловіка від смерті, ознайомитися з документами й підтримати Шварцбарда в пресі обережний і неквапливий Блюм із доброю посмішкою, цілком спокійно та щиро запевнив перелякану й тремтячу мадам Шварцбард, що її чоловік, ймовірно, буде виправданий або помилуваний.

– Чому, чому ви так упевнено говорите? – наполягала жінка.

– Бо Франція є країною справедливою, мадам, – незворушно відповів у присутності Торреса майбутній глава французького уряду.

Такі висловлювання громадських лідерів (особливо Блюма) дали підстави низці дослідників стверджувати, що нібито ще задовго до вироку вищі політичні кола Франції визначили його долю та контролювали хід справи. Зокрема, Ю. Кульчицький зазначає, що «з декларації й усього тону Блюма можна логічно припустити можливість укладання політичного договору», який, «мабуть, щось гарантував Шварцбарду». Історик уважає, що йому гарантували життя і, за змогою, не дуже суворе покарання. Правда, написати це могла тільки людина, яка не розуміла того, що у Франції був повністю незалежний від влади суд і ніякого тиску на себе присяжні не потерпіли б. Ніхто, навіть найупливовіший державний діяч чи політик, на це б ніколи не наважився – інакше почався би грандіозний скандал із відповідними для кар'єри наслідками. Серед присяжних паризького суду були дуже популярні й відомі тоді у Франції люди, і якщо вони були налаштовані так, як кавалер ордена Почесного легіону, директор знаменитого театру «Одеон» Фірмен Жеміє, то маніпулювати їхнім рішенням не зміг би ніхто, а Шварцбардові нічого було боятися. Бо Фірмен Жеміє, відомий незалежністю своїх суджень, у листі до Торреса заявив, що, коли б Шварцбарда засудили за вбивство гнобителя євреїв Петлюри, «тож треба логічно припускати, що всі, хто воював на боці Франції проти Німеччини у Великій війні, повинні також бути засуджені як злочинці».

Однак не викликає ані найменшого сумніву, що у світовій громадській думці беззастережно панували настрої щодо необхідності виправдання Шварцбарда. Показовим у цьому є репортаж популярного журналіста російської білої еміграції Сергія Сумського в празькому есерівському журналі «Воля Росії»: «В ту минуту, когда присяжные входили в зал из совещательной комнаты и все напряженно ждали приговора, сидевший рядом со мной видный украинский деятель спросил меня: «Каков, по вашему мнению, будет приговор?» – «Я не сомневаюсь в том, что Шварцбарда оправдают», – ответил я. «Неужели? Не может быть!» – и мой собеседник искренне не мог этого понять».

Торрес в одній зі своїх промов наголошував на тому, що Шварцбард є членом Ліги прав людини і під час арешту мав при собі членський квиток цієї дуже шанованої у Франції організації. Ця обставина переконала Поля Ланжевена, віце-президента Ліги, приїхати на суд і гостро виступити проти петлюрівського уряду, його політики, особисто проти самого вбитого колишнього голови Директорії. Відомий французький учений, професор кількох університетів, заявив, що, вивчивши документи, він дійшов висновку про те, що Петлюра був винним в організації погромів і потуранні погромникам. Крім того, віце-президент Ліги прав людини ще раз підтвердив, що відомого погромника Семесенка було не розстріляно, а таємно випущено. І саме його організація має щодо цього відповідні документи.

Потребуючи для своєї мети – виправдання Шварцбарда – остаточно знеславити петлюрівське оточення, його прибічників і, таким чином, самого колишнього головного отамана в очах французького суспільства, Торрес провів величезну підготовчу роботу. Він розшукав документи про співпрацю Центральної Ради та Директорії з кайзерівською Німеччиною в той час, коли ще не скінчилася світова війна, нападав на Олександра Шульгіна – близької до Петлюри людини – через те, що він служив Надзвичайним і Повноважним Послом у Болгарії за уряду гетьмана Павла Скоропадського – знову-таки активного союзника й сателіта німців, із якими Франція так тяжко, криваво й довго воювала. Крім того, Торрес розшукав і зачитав на суді заяву від 3 травня 1918 p., y якій Петлюра велемовно дякував своїм «могутнім приятелям та союзникам» (Німеччині й Австро-Угорщині) за «визволення України». А в той час, коли Петлюра вів переговори та загравав із німецькими генералами в 1918 р., патріот і солдат Шварцбард служив у французькій армії та проливав свою кров за перемогу союзників.

Оперуючи цими фактами, захисник намагався переконати присяжних, що Петлюра був тісно пов'язаний із Німеччиною (яка навіть частково фінансувала його) та її зовнішньою політикою часів Першої світової війни. Для французів, які добре пам'ятали великонімецьку експансію, уторгнення кайзерівської армії до Франції й Бельгії, це було досить серйозним аргументом проти Петлюри та петлюрівської еміграції в цілому. А поряд із тим, продовжуючи тиск на суд, Торрес пропонував і був готовий покликати до судової зали п'ятнадцять французів, товаришів-однополчан Шварцбарда, які б засвідчили його хоробрість на війні.

Вершиною ораторського мистецтва стала й остання промова адвоката. Виправдовуючи вбивство Петлюри, говорячи про його германофільство, байдужість до злочинів підлеглих і безпринципність, Торрес водночас заявив: «Я кажу, що коли людина стає французьким громадянином, як це зробив Шварцбурд, коли вона стискала в окопах гарячу рушницю, я стверджую, що пробуджується нова душа, душа громадянина, і вона вдаряє, щоб виправити кривду». Знову звертаючись до присяжних, адвокат наголошував: «Панове! Сьогодні ви відповідаєте за престиж нашої нації. Життя тисяч залежить від вироку Франції, від вашого справедливого вироку».

Адвокат обвинуваченого висловився так: «Ми знаємо, що засудити Шварцбурда хоча б на один день в'язниці – це значить виправдати всі погроми, усі пограбування, усю кров, що пролили погромники в Україні. Шварцбурд несе на своєму чолі печать великих страждань. Тут, у місті Великої французької революції, судять не Шварцбурда, а погроми. Якщо ви хочете зашкодити погромам у майбутньому, то Шварцбурд повинен бути виправданий. В ім'я тисяч і тисяч розіп'ятих, в ім'я загиблих, в ім'я тих, що залишилися живими, я благаю вас виправдати цю людину».

Торрес підкреслював, що в багатьох країнах на таких політичних процесах підсудні-месники були виправдані, як, наприклад, вірменин Агасі Тинделян, який убив у Берліні в 1923 р. колишнього великого візиря Османської імперії, старого пашу Таалат-Бея, помстившись за страшну різанину вірмен у 1915 р. Безумовно, і цим сильним моральним аргументом адвокат апелював до французького патріотизму: бо чи ж французи гірші й менш справедливі, ніж німці?! Він заклинав присяжних: «Я сподіваюсь від вас, панове, в ім'я нашої країни винести одноголосний вирок: "Ні!"»

Мить справедливості

Перед нами унікальний документ – аркуш зі списком сформульованих суддями запитань, на які мали відповісти присяжні. Дозволимо собі навести його повністю, усі п'ять запитань:

«1. Чи обвинувачений Самюель Шварцбурд був винним у тому, що добровільно стріляв у Симона Петлюру 25 травня 1926 року?

2. Чи його постріли й рани від них спричинили смерть?

3. Чи мав Шварцбурд на меті вбити Симона Петлюру?

4. Чи свій учинок Шварцбурд підготував заздалегідь?

5. Чи підготував Шварцбурд пастку своїй жертві?»

Колегія присяжних Паризької судової палати налічувала дванадцять чоловік. Надзвичайно довго тягнувся час таємного голосування та підрахунку голосів. І ось, нарешті, після тривалої наради, голосування й підрахунку старшина колегії присяжних оголосив результати: вісім голосів проти чотирьох були подані за виправдання Шварцбарда. Але на окремі запитання відповідь «ні» дала значно більша кількість присяжних. Так, наприклад, на 4-е і 5-е запитання відповіли «ні» відповідно 11 і 12 чоловік, а на всі п'ять запитань присяжні (як оголосив їх старшина, «за велінням душі та совісті») відповіли негативно більшістю голосів, тобто великих суперечок і розбіжностей не виникало.

Коли присяжні відповіли на перше й вирішальне запитання «ні» вісьмома голосами, серед численних присутніх Палацу правосуддя вибухнули вигуки: «Нехай живе Франція!», «Слава французьким присяжним!», «Хай живе справедливість!». Величезний натовп уболівальників, друзів, родичів, журналістів обступив і закружляв навколо Торреса і ІІІварцбарда, ледве не розриваючи їх на сувеніри. Чи не цього ж дня Торрес одержав замовлення на книгу «Процес про погроми», яка вийшла в світ уже наступного року. А Шварцбард, насолоджуючись свободою, давав одночасно кілька інтерв'ю і при цьому виглядав набагато зніяковілішим і переляканішим, ніж у залі суду.

Адвокатам Ольги Петлюри – Кампенсі та Більма (особливо останньому, який хвалився, що ув'язнить Шварцбарда мало не пожиттєво) – довелося пережити чимало неприємних хвилин і докорів у пасивності, у невмінні боротися. А ім'я Торреса ще довго було на вустах усього Парижа й усієї Франції. Він переміг блискуче.

І тим, хто уважно прочитав судові запитання присяжних, стає зрозумілим, наскільки виявився на висоті, наскільки рішуче переміг адвокат. Бо, якщо хоч трохи замислитися над нелогічністю відповідей присяжних, стає очевидним, що почуття і прагнення до справедливості перемогли, у цьому разі, юридичні норми, кодекси, букву закону. Але, як колись говорили суфії, «мить справедливості важливіша ста років молитов».

Адже відповідь «ні» на друге та третє запитання була очевидним абсурдом. Якщо обвинувачений не вбив Петлюру, хто ж тоді його вбив або від чого він тоді помер? Якщо постріли й рани від них не спричинили смерть, то чому Симон Петлюра помер у монастирській клініці, стікаючи кров'ю? І, нарешті, якщо Шварцбард не мав наміру вбити Петлюру, то виникає питання, чому ж він стільки разів стріляв у нього?

Найупливовіша англійська та європейська газета, лондонська «Таймс», 27 жовтня 1927 р. так оцінила результати судового процесу: «З огляду на звичайну м'якість французьких присяжних, коли до них зверталися з апеляцією виправдати підсудного, вирок не був дуже несподіваним». Однак це не відповідає дійсності, і знову наведемо вірне спостереження Олександра Вертинського: «Надежд на оправдание, конечно, не было никаких, потому что французский суд оправдывает только за убийство по любви или из ревности». Так, у роки Третьої республіки у Франції траплялися виправдання обвинувачених на судових процесах із політичним забарвленням. Однак там справді обов'язково була наявна «любовна» складова. Наприклад, присяжні виправдали дружину міністра фінансів Генрієтту Кайо за вбивство редактора газети «Фігаро» Гастона Кальметта. Але мотивом виправдання було палке кохання мадам Кайо до чоловіка, через яке вона не змогла знести вкрай різку критику на його адресу в найпопулярнішій газеті країни. Саме на процесі Шварцбарда вперше підсудний був виправданий у справі, де були винятково політичні мотиви.

Петлюрівська еміграція надзвичайно болісно сприйняла виправдання Шварцбарда й несхвально оцінювала результати судового процесу. Наприклад, А. Яковлів у книжці «Паризька трагедія» писав: «Такий присуд, який би він не був тяжкий для нас, не означає, не повинен означати, як у наших очах, так і в очах цілого світу, що цим самим визнано повністю правильною тезу, яку підтримували оборонці Шварцбарда, себто, що нібито Петлюра був винний у погромах (Виділено нами. Однак саме на цьому базувалось рішення присяжних. – Авт.). Ця теза оборони значною мірою була збита вже під час судового слідства… остаточно вона була розбита у промовах адвокатів і прокурора (як ми бачили, це абсолютно не відповідає дійсності. – Авт.). Навіть Торрес у своїй кінцевій промові говорив, головним чином, про германофільство Петлюри та про заслуги Шварцбарда перед Францією в часи світової війни». Але процес усе ж таки був повністю програний, і, що не кажи, це розуміли всі.

Символічно, що незважаючи на обурення виправданням Шварцбарда ні дружина Петлюри, ні жоден із його прихильників не намагалися оскаржити це рішення визначеним французьким законодавством шляхом – апелюючи до вищої судової інстанції.

Єврейська ж світова громада оголосила вирок паризького суду «вироком цивілізації», а ім'я Шолома Шварцбарда було вкарбоване в золоту книгу Єврейського національного фонду між славетними іменами тих, хто найбільше відзначився у справі національного відродження єврейського народу, його культури та єврейської держави в Палестині.

Після виходу на волю Шварцбард написав листа євреям Балти, і за його проханням на могилі Іцхака Шварцбарда було викарбовано напис: «Твій син Шолом помстився за священну кров святих братів твоїх і кров мучеників усього єврейського народу».

Події процесу відобразилися в мистецтві – відомий єврейський письменник Алтер Кацизне написав п'єсу про нього, що йшла з успіхом у багатьох театрах світу.

Відлуння пострілів Шварцбарда

Слідство у справі Шварцбарда тривало понад 16 місяців і викликало потужний резонанс у світі. І, хоча вбивця відразу ж назвав свої ім'я та прізвище, тривалий час у Парижі наполегливо шукали його спільників, з'ясовували, чи не було широкої змови проти Петлюри.

Хоча Шварцбард знову-таки відразу заявив, що до жодної політичної партії не належить, що діяв сам, без будь-якої допомоги й лише прагнув помститися колишньому голові Директорії за незличенні єврейські погроми в Україні, оскільки Петлюра був, на його думку, головним їх винуватцем, убивці не всі повірили. Та ще в газетах кілька разів промайнуло повідомлення про те, що Шварцбард – давній анархіст, який нібито служив у батька Махна. Цю версію також почали аналізувати, обговорювати, смакувати. А в Парижі в той час жив у еміграції і знаменитий «батько».

Його теж почали часто згадувати в пресі як одного з можливих засновників і лідерів могутньої підпільної терористичної організації анархістського напряму, яка, імовірно, і могла б направити руку вбивці Шварцбарда (тим паче їхнє знайомство не було таємницею). Як згадувала через багато років дружина «батька» до 1927 р. Галина (Агафія) Кузьменко (під час війни вона опинилася в Німеччині, звідки була вивезена до СРСР) на допиті в НКВС: «Убийца Петлюры Шварцбард был анархист и знаком с Махно, болел туберкулезом, часовых дел мастер. Он входил в еврейскую анархистскую группу, собирались по праздникам в кафе. Махно и я это кафе посещали, там же и познакомились с ним».

Більш докладну інформацію подає відомий дослідник махновщини Майкл Мале у своїй розвідці «Нестор Махно в російській громадянській війні» (вийшла в Лондоні в 1982 р.) – за його словами, антагонізм, що переходив у люту ненависть між «батьком» і головою Директорії, в еміграції ще більше зріс. І Нестор Махно був, і за даними британського дослідника, добре знайомий із майбутнім убивцею Симона Петлюри, навіть приятелював із ним. Ось яка промовиста сцена описана у вищезгаданому дослідженні: «Останній (тобто Махно. – Авт.), будучи знайомий з майбутнім убивцею Петлюри, навіть брав участь в обговоренні подробиць замаху. Відбувалося це 10 травня в російському ресторані. За столиком сиділо декілька анархістів, у тому числі Махно і Шварцбард, коли до залу ввійшов Петлюра, який того дня був іменинником. Від несподіванки майбутній убивця сполотнів, а Махно лишився незворушний». Проте не викликає сумніву, що сцена з Петлюрою не відповідає дійсності: інакше б пізніше Шварцбард упізнав його відразу. Проте можливість того, що Шварцбард розповів Махну про свої плани, виключити не можна. За свідченням одного з близьких до Махна анархістів, Шварцбард у травні 1926 р. прийшов до колишнього «батька» і «в присутствии болгарина Киро Радева попросил у Махно благословения на убийство Петлюры».

У свою чергу, французький історик професор Олександр Скирда – автор надрукованої в 1982 p. y Парижі фундаментальної монографії «Нестор Махно: Козак анархії», посилаючись на особисте свідчення того самого болгарського анархіста Кіро Радева, писав, що Шварцбард консультувався кілька разів у «батька» щодо організації та підготовки замаху на Петлюру. Але Махно нібито намагався відмовити того, стверджуючи, що «анархісти ведуть боротьбу проти принципів, а не проти людей» (якщо він справді так казав, то це верх лицемірства). А крім того, «батько» доводив непричетність Петлюри до єврейських погромів.

На думку деяких дослідників, якщо Махно справді відмовляв Шварцбарда від замаху на Петлюру, то на знак великої вдячності за те, що в 1922 р. той нібито врятував його від розправи, яку хотіла вчинити група агресивно налаштованих петлюрівських офіцерів. Вони нібито готувалися розправитися з «батьком» під час його перебування в Польщі в 1922–1923 pp., але Петлюра врятував Махна. Однак ця історія нічим не підтверджується і, ймовірно, є вигаданою.

Проте деякі анархістські мемуаристи вважають Махна абсолютно непричетним до терористичного акту й заперечують його обізнаність у планах Шварцбарда.

Тепер, коли колишній головний отаман усе-таки був застрелений, Махно публічно у пресі висловив своє обурення актом тероризму й вандалізму. Але перелякався Нестор Іванович тоді надзвичайно: утратив сон і спокій, розуміючи, що невдовзі так само, як і Петлюру, його теж можуть звинуватити в заохоченні єврейських погромів на Півдні України, а потім за все скоєне й навіть дозволене комусь суворо спитають. А можуть спитати, як Петлюру…

І Махно розгорнув велику активність. У шаленому темпі він написав кілька розлогих статей до анархістського журналу «Дело трудящихся», де багато розмірковував про форми й методи збройної боротьби, збройного захисту революції, але головне, чому були присвячені статті, – Махно доводив свою повну непричетність до єврейських погромів в Україні. Тож не дивно, що в квітні 1927 р. Нестор Махно звернувся у французьких анархістських виданнях зі зворушливою відозвою «До євреїв усіх країн світу», у якій він закликав єврейську громадськість організувати перевірку брудних і безпідставних наклепів на нього, перевірити, як він висловився, увесь той «брудний матеріал», який хтось збирає та розповсюджує про нього. У відозві Махно доводив, що він не просто анархіст, а чесний анархіст-інтернаціоналіст, що він завжди приборкував анти єврейські настрої, не давав частинам, котрі перебували під його командою, улаштовувати погроми й розбої.

Також Махно написав обуреного листа до редактора єврейської газети «Фрайе арбетер штиме» ПІ. Яновського, який звинуватив «батька» в потуранні погромам: «В 37-м номере «Фрайе арбетер штиме», в статье «Мое мнение о поступке Шалома Шварцбарда» Вы приходите к следующему выводу: пролитие еврейской крови было делом рук не только Петлюры. Люди атамана Махно также виновны в этом. Именно из-за обилия совершенно непроверенной информации, безответственных публикаций на эту тему, в том числе и Вашего письма, товарищ Яновский, я опубликовал обращение «К евреям» (см. № 64 французской анархистской газеты «Либертер» от 25 июня 1926 г.).

В нем я потребовал от евреев, чтобы они доказали открыто и фактически перед всем миром, где и когда мы или революционеры крестьянского движения, во главе которых я стоял, устраивали погромы против евреев Украины.

Или, если мы не совершали этого, то чтобы доказали, где и когда мы вели себя равнодушно по отношению к этому грязному делу, в то время, когда другие творили его.

Вы, товарищ Яновский, в Ваших аргументах по поводу дела Шалома Шварцбарда пользовались ложной и непроверенной информацией. Вы должны показать правду об этом деле».

Так Нестор Іванович хотів реабілітуватися в очах світових єврейських організацій, бо в роки громадянської війни і його хлопці та їхні ватажки теж бували, м'яко кажучи, не завжди ввічливими й обачними з мирним населенням маленьких єврейських (і не тільки єврейських) містечок.

Минуло трохи часу, пролетів місяць, другий. І Махно було зовсім заспокоївся, але хтось із друзів-приятелів, занадто екзальтованих анархістів, трохи пожартував. Увечері на квартиру до Махна зателефонували, і голос із виразним єврейським акцентом повідомив, що є неспростовні документи та свідчення очевидців про його причетність до погромів, про бешкетування його вольниці й про те, що тепер на Нестора Івановича, мабуть, чекає доля Симона Петлюри. Важко не тільки описати, а навіть уявити собі стан переляканого Махна того вечора.

А вже вранці він кинувся по допомогу до своїх друзів – французьких анархістів, ті охоче прийшли колезі на допомогу й організували йому кілька публічних зустрічей із молоддю, представниками різних політичних сил. Так, наприклад, 23 червня 1927 р. Махно виступив у великому паризькому клубі «Фобур» на диспуті «Чи був «генерал» Махно другом євреїв або чи брав участь у вбивствах їх?», де перед сотнями слухачів доводив, що однією з причин розстрілу махновцями отамана Григор'єва була організація масових і надзвичайно жорстоких єврейських погромів на Півдні України. Махно також розповів, що він ніколи не дозволяв своїм воякам улаштовувати єврейські погроми, докладно перераховував, скільки в нього було анархістів-євреїв і як він чудово товаришував і воював разом із ними проти білогвардійців і петлюрівців. За кілька місяців шок у Махна минув, і він припинив займатися заграванням із євреями і пошуками популярності.

Про процес Шварцбарда навіть у вічно сенсаційному, сповненому новин і подій Парижі забули не так швидко. Торрес писав книгу й продовжував робити блискучу адвокатську кар'єру, Шварцбард із дружиною надовго залишився у прекрасному місті, для якого став улюбленцем і справжнім героєм. Він працює в одній із найбільших страхових компаній, однак у його житті дедалі більше місця займає літературна діяльність. Виправданий судом месник випускає збірку оповідань «Образи війни», присвячених спогадам про свою участь у світовій війні у складі Іноземного легіону. Книжка виходить спочатку на ідише, але невдовзі перекладена французькою. Наступна книга Шварцбарда також мала художньо-мемуарний характер – це спогади про участь у громадянській війні «З глибокої пропасті», сповнені жахливих сцен петлюрівських звірств та перетворення людей на потворних хижаків із жадобою крові. Далі він друкує книги «В бігу днів» та «У суперечці з самим собою», до яких уходять вірші, мемуарні оповіді, п'єса. Остання книжка настільки вражає, що можна тільки пошкодувати, що її перекладів українською чи російською мовами немає. Поступово колишній терорист повністю переходить на літературну працю і стає постійним співробітником низки впливових єврейських видань лівого спрямування Великої Британії та США – «Робітничий товариш», «Єврейська газета», «Вільний робітничий голос», «Момент». Особливо слід відзначити його наступну книжку про Першу світову війну, що її частинами друкував «Робітничий товариш», – «З мого воєнного щоденника», яка стала, мабуть, найкращим твором про французький Іноземний легіон. Далеко не все з творів та мемуарних записів Шварцбарда було надруковано, однак вони збереглися в архівних фондах Єврейського наукового інституту в Нью-Йорку та бібліотеки Кейптаунського університету.

На початку 1930-х pp. Щварцбард має намір реалізувати масштабний проект – створити єврейську енциклопедію під назвою «Encyclopedia Judaica», яка б містила повну інформацію про історію та культуру єврейського народу. Для збирання матеріалів та пожертв на заплановане видання письменник виїздить спочатку до США, а потім до Південної Африки. В Африці Шварцбард затримується і стає в Кейптауні співробітником місцевого видання «Африканська єврейська газета». Однак доля не дала можливості реалізуватися його планам: 3 березня 1938 р. він раптово помирає від серцевого нападу, і його поховання проводять у цьому ж південноафриканському місті.

У 1967 p. за підтримки уряду Ізраїлю проходить перепоховання – прах Шварцбарда переносять до відродженої Єврейської держави. Зараз його могила знаходиться в поселенні Кфар Авіхаїль (біля Нетанії), відомому як «поселення колишніх легіонерів». На його честь у низці ізраїльських міст названі вулиці.

Ось так можна було б закінчити розповідь про вбивство Симона Петлюри й судовий процес над Шоломом Шварцбардом. Але все ж таки одне питання, мабуть, не дає права поставити останню крапку та спокійно відкласти ручку. Питання, на яке нелегко відповісти, щоб відразу не бути в чомусь звинуваченим так званими «націонал-патріотами», не заслужити ярлика, але без чіткої відповіді на яке досить незручно прощатися із читачем. Це питання:

Так чи був особисто Петлюра погромником?

«Здається, матеріали, уміщені в нашій книзі, можуть дати лише одну можливу відповідь. Але досі багато істориків не наважується самостійно відповісти на це болісне питання: чи була особиста вина Петлюри у страхітливих єврейських погромах в Україні? Вони обмежуються лише відстороненим зіставленням різних точок зору, різних, часто полярних, версій, знайомлять читача лише з подіями, не роблячи жодних висновків. Обмежуються, щоб відразу не наражатися на звинувачення в упередженості, в «очорненні» імені «національного героя», яким дехто бачить постать Симона Петлюри. Правда, абсолютно незрозуміло, чому «націонал-патріоти» вважають, що вбитого колишнього головного отамана взагалі хвилювала незалежність України. Показовою є характеристика, яку дав екс-голові Директорії Павло Скоропадський у своїх спогадах: «Он не столько государственный деятель, сколько партийный, а это для создания государства не годится».

Відомий історик, колишній керівник делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції та засновник так званої «державницької школи» в українському консервативному русі Степан Томашівський у книжці «Під колесами історії», що вийшла в 1922 p. y Берліні, нищівно оцінив колишнього головного отамана, армія якого виявляла сміливість тільки під час погромів: «Як індивідуальність – він людина вбога. Що дало Петлюрі моральне право зазіхати на найвищу військову владу? Чому українська громадськість задовольнила цю амбіцію та цілих чотири роки вбачала в Петлюрі уособлення генія озброєної України? Відповіді на ці й інші запити – хіба що у сфері психологічних загадок. Бо ж за весь час свого головування не виявив він ані найменших ознак справжнього вояцького духу військових організаційних здібностей, поза навіть бодай якимось стратегічним талантом або хоча б деякими прикметами воєнної тактики. Навпаки, усі об'єктивні свідоцтва про мілітарну діяльність Петлюри доводять одностайно повну ділову нікчемність головного отамана, теоретичну некваліфікованість і практичну бездарність. Під таким проводом не могло бути жодної армії у справжнім розумінні цього слова (курсив наш. Справді, жодна армія світу не спеціалізувалася на погромах, замість бойової діяльності. – Авт.)».

Також наведемо й думку сучасного українського вченого-історика Данили Яневського, який у своїй монографії «Проект "Україна"», або Таємниця Михайла Грушевського» так оцінив лідерів Центральної Ради (де Петлюра починав свій шлях на вершину влади): «…лідери УЦР, насамперед М. Грушевський, як голова Ради, В. Винниченко, як керівник її т. зв. уряду, та С. Петлюра, як керівник «військового відомства», – ніколи не ставили перед собою політичної мети домогтися та зберегти суверенітет України». Справді, Петлюру цікавили тільки абсолютна влада та гроші, а за допомогою чого їх досягти було для нього питанням абсолютно другорядним. А ось як автор підсумовує політичні наслідки діяльності Петлюри та його колег по Центральній Раді: «…всеєвропейського масштабу авантюра… мала катастрофічні гуманітарні, політичні, економічні наслідки, загнала країну та народи, що її населяли, в глухий кут, вийти з якого вони не можуть до сьогодні. І невідомо, чи зможуть взагалі».

До речі, слід відзначити, що погромна діяльність Петлюри почалася не за Директорії, а саме за Центральної Ради. Процитуємо ще один уривок зі спогадів Гольденвейзера про те, що робили петлюрівські гайдамаки після повернення до Києва в німецькій валці:

«Формально в Киеве и во всей Украине с 1 марта 1918 года (когда были изгнаны большевики) была восстановлена верховная власть Украинской Центральной Рады. В Киев возвратился и украинский парламент, со своим президентом М. С. Грушевским, и кабинет министров, который возглавлялся Голубовичем. Но по существу эта возрожденная самостийно-украинская государственность производила в эти месяцы довольно жалкое впечатление. Чувствовалось ее полное бессилие рядом с опекавшей ее германской военщиной.

Единственная область, в которой украинской власти предоставлялась полная свобода действий, это была политика национальная (вернее, националистическая). И сами украинцы (знову ж таки, маються на увазі саме петлюрівці. – Авт.) по возвращении в Киев давали себе волю в этой области. Именно в эту эпоху начались антиеврейские эксцессы – сначала в виде самосудов над отдельными заподозренными в большевизме лицами. Под предлогом обвинения в большевизме украинские сечевики захватывали и расправлялись с евреями, которых им почему-либо хотелось убрать. В самом Киеве имел место целый ряд таких самосудов; в провинции, естественно, дело обстояло еще хуже. Были случаи пыток и издевательств. Все это оставалось безнаказанным… Так расправлялись с евреями. В области же украинской haute politique (большой политики) шла ожесточенная борьба против всего российского».

А щодо періоду Центральної Ради вже зовсім ніяк не спрацьовують улюблені аргументи захисників Петлюри, мовляв, той «нічого не знав» та «армія була некерованою». За Центральної Ради він, як військовий міністр, повністю контролював нечисленних гайдамаків та був у курсі того, що вони робили принаймні в Києві.

І ще один принциповий момент. Не можна всі ті злочини проти людства, що робили гайдамаки за мовчазної згоди Петлюри або навіть за його санкцією, зводити лише до знищення єврейського населення. Звичайно, як найбільш тоді беззахисна частина населення, євреї зазнали величезних утрат, але так само головний отаман безжально вбивав і катував, незалежно від національної належності усіх, хто заважав утвердженню в країні націоналістичного тоталітаризму. Як приклад можна згадати масові розправи, що вчинили петлюрівці після державного перевороту грудня 1918 р. та захоплення Києва. Процитуємо свідчення київської сестри милосердя Марії Нестерович-Берг: «На второй же день после вторжения Петлюры мне сообщили, что анатомический театр на Фундуклеевской улице завален трупами… Господи, что я увидела! На столах в пяти залах были сложены трупы жестоко, зверски, злодейски, изуверски замученных! Ни одного расстрелянного или просто убитого, все – со следами чудовищных пыток. На полах были лужи крови, пройти нельзя, и почти у всех головы отрублены, у многих оставалась только шея с частью подбородка, у некоторых распороты животы. Всю ночь возили эти трупы. Такого ужаса я не видела даже у большевиков. Видела больше, много больше трупов, но таких умученных не было!..

– Некоторые еще были живы, – докладывал сторож, – еще корчились тут.

– Как же их доставили сюда?

– На грузовиках. У них просто. Хуже нет галичан (маються на увазі Січові стрільці Євгена Коновальця. – Авт.). Кровожадные… Бесы, а не люди, – даже перекрестился сторож».

Таку ж інформацію про злочини гайдамаків і Січових стрільців містить і звіт Російського товариства Червоного Хреста: «Встретят на улице русского офицера или человека, по возрасту или обличью похожего на офицера, выведут на свалку, пристрелят и тут же бросят. Иногда запорют шомполами насмерть, иногда на полусмерть. Во время междуцарствия, когда Петлюра ушел из Киева, а большевики ещё не вошли, было найдено в разных частях города около 400 полуразложившихся трупов, преимущественно офицерских. Применял Петлюра и систему заложничества, возил с собой бывших министров (ідеться про колишніх міністрів гетьманського уряду. – Авт.), митрополита Антония, несколько дам из аристократии. Над заложниками издевались, не раз грозили им смертью».

А ось що писала людина, яка належала з головним отаманом до одного політичного табору та була наставником Симона Петлюри на щаблях політичної кар'єри. Людина ця – один із засновників Центральної Ради, перший голова Директорії Володимир Винниченко.

Розкриємо його книгу «Відродження нації», розділ «Доба Директорії», частину III, розділ VII, підрозділ 2 – «Безконтрольність і контрреволюційність отаманської влади». Наведемо досить великий за об'ємом уривок із книги, де якраз і йдеться про єврейські погроми та ставлення Петлюри до цього: «Таким чином, фізична сила, військо, лишалася в руках елементів, які або не розуміли революції, або були явними контрреволюціонерами…

У цьому ж полягає причина й тих страшних єврейських погромів, які, почавшись незабаром по вступі Директорії до Києва, потім такою страшною, кривавою пошестю розлилися по всій Україні. Не маючи глибоких, захоплюючих солдатські маси соціально-револіційних лозунгів, отамани мусили чимось підбадьорювати «козацький дух». І «давали хлопцям погуляти». Як говорилося тоді.

Ні для кого тепер уже не секрет, що переважно сама офіцерня підбурювала до цього солдатів, також не секрет, що ні одного з таких злочинців отаманською владою не було ні розстріляно, ні навіть якось покарано. А коли голова Директорії (тобто сам Винниченко. – Авт.) став вимагати в Головного Отамана пояснення, то Головний Отаман С Петлюра сердито відповів: «А чого ж вони (євреї) не боролися з нами проти гетьманщини?!!» І коли Головний Отаман говорив і думав, що євреї заслужили оті погроми, то що могли говорити, думати і робити отаманці? І що дивного, наприклад, у тому, що один із «національних героїв» отаман Ангел зупиняв поїзд, витягав із нього всіх євреїв, жінок, дітей, старих людей, розкладав їх усіх вряд на пероні й поров різками?

І чи було ж покарано того Ангела, як вимагала вся Директорія від Симона Петлюри? Розуміється, ні (Виділено нами. – Авт.).

А чи було покарано тих… офіцерів, які під приводом боротьби з більшовиками вчиняли потім погроми в Бердичеві, Житомирі, в інших містах?

І не було ні кари, ні управи, ні суду, ні контролю над цими злочинцями й ворогами не тільки нашої революції, але й національного руху. Бо вся система військової влади була збудована й цілком свідомо головним отаманом і неголовними отаманами піддержувана так, щоб над ними не було ніякого контролю.

От ця безконтрольність, самодержавність влади цивільної й військової була основною, початковою нашою бідою».

Нічого більш вагомого, більш точного за слова Винниченка додати навряд чи можна. Бо вичерпність, жорстка, лаконічна вичерпність його слів не потребує коментарів, і навіть якщо зробити оцінну поправку на певною мірою упереджені ставлення Винниченка до Петлюри, то це суттєво не змінить нашої оцінки. Мемуари Володимира Кириловича можуть містити суто особисті оцінки, але у достовірності фактів йому неможливо відмовити.

Звичайно, можна стверджувати, що не тільки петлюрівці під час громадянської війни займалися погромами. Так, були погроми й із боку білогвардійців, червоних, махновців, григор'євців і різних банд без чіткої політичної орієнтації. Однак переважна більшість погромів саме на совісті петлюрівського війська: петлюрівці скоїли близько тисячі погромів, 213 та 106 відповідно – білі та червоні. За даними комісії Міжнародного товариства Червоного Хреста, від рук петлюрівських погромників тільки в період із грудня 1918 до серпня 1919 року загинуло близько 50 тисяч євреїв. Якщо врахувати петлюрівські погроми доби Центральної Ради та після серпня 1919 р., то кількість жертв наблизиться до 100 тисяч, а деякі дослідники називають і значно більшу кількість. Це не можна й приблизно порівняти з кількістю жертв «білих» погромів (від 5 до 6 тисяч) і погромів, учинених червоноармійцями (менше однієї тисячи). Однак річ навіть не в кількості жертв, хоча пропорції промовляють самі за себе.

У денікінців і червоних погроми були проявом деморалізації окремих військових частин, до котрих було непричетне вище командування, як це мало місце з Петлюрою та його найближчим оточенням. Більшовики з погромами боролися вкрай жорстко – не зупиняючись перед розстрілами винних командирів і політичних комісарів, які не вжили всіх заходів із недопущення злочинів проти мирного населення. Однак ту ж саму політику захисту мирного населення всіх національностей намагалося проводити й добровольче командування – її порівняно невисоку ефективність можна пояснити тим, що в Денікіна не було НК і комісарів із необмеженими повноваженнями, а організація влади в тилу була на порядок менш ефективною, ніж у більшовиків. Але головнокомандувач ВСЮР не імітував боротьбу з погромниками у власній армії, як це робив головний отаман, а реально намагався врятувати життя мирних жителів і честь своїх солдатів. У всякому разі, нічого подібного до проскурівського погрому при добровольцях уявити було неможливо.

Якщо діячі Директорії підписували суто формальні антипогромницькі документи, контролюючи мізерну частину території України, коли їм було потрібно заручитися підтримкою європейських держав, то добровольче командування такі накази випускало на вершині перемог (восени 1919 р. ВСЮР займала більшу частину території України). Наведемо наказ № 74 командувача Добровольчої армії генерал-лейтенанта Володимира Май-Маєвського «Про недопустимость притеснений на национальной и иной почве», підписаний у Харкові влітку 1919 р.: «Добровольческая армия, ведущая тяжелую борьбу за воссоздание нашей великой Родины, за установление в ней правового порядка, должна прежде всего вносить в освобождаемые от большевиков местности порядок, спокойствие и законность.

Под мощной защитой армии всем гражданам без различия состояний, национальностей и вероисповедания должно быть обеспечено спокойное существование, должна быть обеспечена личная и имущественная неприкосновенность; даже и единичные случаи притеснения какого-либо класса населения, какой-либо национальности, например евреев, не должны иметь место.

Всем чинам армии надлежит всегда и везде служить примером уважения к закону и праву.

Начальникам всех степеней принять настоящий приказ к строжайшему исполнению и руководству, привлекая к законной ответственности виновных в нарушении его».

І це були не лише слова. Добровольче командування вживало реальних непреривних заходів проти погромників. Так, за вбивства єврейського населення була розформована 2-га Терська пластунська бригада, а виявлених погромників віддали під військово-польовий суд і розстріляли. Таке з боку Петлюри не можна було навіть уявити, оскільки він тільки заохочував погромників в армії УНР гарантованою безкарністю. Звичайно, у Добровольчій армії вистачало офіцерів і навіть генералів, що співчували погромам, але ніхто з неупереджених істориків не може дорікнути вищому добровольчому командуванню – генералам А. Денікіну, І. Романовському, В. Май-Маєвському, О. Кутєпову, М. Дроздовському та іншим, що вони не боролися з цією ганьбою білого руху. Так, майбутній голова РОВС, легендарний генерал О. Кутєпов безжально розстрілював за грабіжництво мирного населення, а про В. Май-Маєвського відомо, що він особисто розігнав у Харкові стусанами натовп погромників.

Закінчимо книгу ще однією цитатою зі Степана Томашівського: «Одна з найважливіших амбіцій Петлюри – стати історичною фігурою. Він, безсумнівно, добився цього. Жоден майбутній історик не зможе мовчки обминути цю фігуру. Питання тільки в тому, буде вона позитивною чи негативною». Але сам професор уважав гідним пам'яті Симона Петлюри лише окремий зачинений кабінет в «українському Пантеоні» з написом на дверях: «Молоді вхід заборонено». І з засновником «державницької школи» важко не погодитися.


home | my bookshelf | | Вбивство Петлюри. 1926 |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу