Book: Із медом полин



Із медом полин

Жанна Куява

Із медом полин

Купить книгу "Із медом полин" Куява Жанна

Дипломант Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА».

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю україн ської літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Передмова

Право на щастя

Щоб знати, який насправжки солодкий мед, пригуби перед тим гіркого полину.

Жанна Куява. Із медом полин

Кожен із нас має своє уявлення про цивілізаційні блага, побутовий уклад, місце та роль індивіда в соціумі, міжособистісні стосунки. Хтось обходиться «хлібом насущним», смиренно пливучи за течією, хтось береться коригувати Божий задум: сам собі виставляє планки й намагається взяти щоразу нову висоту. Але кожна людина точно знає, із якого набору складається поняття її особистого щастя, тож будь-що прагне зібрати докупи фрагменти того хитромудрого пазлу.

У романі «Із медом полин» Жанна Куява вирушає на пошуки цього споконвічного скарбу разом зі своїми героями, точніше героїнями. Бо з-поміж майже двох десятків персонажів, чиї долі об’єднані територіально-хронологічною канвою, жінки складають левову частку.

Як і в дебютному романі «Нічниця», сюжет нового твору Жанни Куяви, яка народилася та виросла на Волині, розгортається на теренах автентичного поліського села з усіма його барвами й колоритом, принадами й вадами. Щоправда, на відміну від першої книжки, де йшлося про надзвичайну силу пристрасті однієї жінки, у цій авторка створює монументальне полотно, зіткане з кількох жіночих доль, до того ж помережане життєвими орнаментами цілих родових поколінь.

Чотири головні героїні дають нам широкий спектр жіночих характерів. Марія, Тетяна, Валентина та Маргарита, колишні однокласниці й теперішні куми, – вони настільки різні, часом кардинально, немов чотири стихії: вогонь, вода, земля й повітря. Численні другорядні герої не лише урухомлюють сюжет, а й органічно доповнюють палітру людських натур. Та з волі письменниці їх об’єднує не так «мала Батьківщина», як смерті, біль, відчай і страждання.

«Село годує в усяку пору, сміється негусто, а от плаче частіше, ніж рясні дощі з неба ллють», – зауважує авторка. І справді, читаючи роман, замислюєшся: скільки ж лиха здатна знести людина, скільки кривди стерпіти? «Ніщо не стається людині просто так. Часто Бог посилає випробування, бо саме тоді ми щиро про нього згадуємо. Так він кличе нас до себе. Допускає нещастя, щоб ми до нього наближалися».

Така християнська філософія та народна мудрість перетворюють роман «Із медом полин» на один із найяскравіших зразків сучасної української літератури. Адже вустами Дарини Яворівської, бабусі Валентини, до читача промовляють Біблія, народна мудрість, життєвий досвід поколінь. Завдяки цьому, хоч і другорядному, але надважливому персонажеві, текст сприймається передусім як націотворчий код, покликаний зберегти в сучасному космополітично-урбанізованому суспільстві прабатьківське начало, наше коріння. Художній світ роману «Із медом полин» доповнюють майстерні описи побутового устрою, родинних і народних свят, притаманних поліському регіону, а також його лексика – гутірка.

Сюжетний мікрокосмос роману заворожує і тримає увагу читача в напрузі аж до останніх сторінок. А там, у фіналі, авторка несподівано моделює майбутнє свої героїнь п’ятнадцять років потому, коли вони отримають шанс змінити свої долі, точніше, їхні діти полегшать їм життя, спокутуючи батьківські гріхи. Та разом з тим намальована будучність не є константою – письменниця ніби дає можливість читачеві написати власне продовження. Тож я залюбки скористаюся цією нагодою і побажаю подругам-нерозлийвода віднайти омріяні спокій і гармонію.

Роксолана Сьома

ГОЛОВНІ ПЕРСОНАЖІ

Валька, внучка Дарини Яворівської.


Марійка Гайдук, донька Тамари, внучка Олени, двоюрідна внучка Христини, правнучка Василини.


Маргарита Чикун (на прізвисько Крадуниха), донька Ганни, внучка Параскеви.


Тетяна Онищук (на прізвисько мала Шолудиха), донька Оксани, внучка Мелашки.

* * *

…Ой-йой, що то за Пасха Свята була! І тоді, йдучи центральним парком, трималися квартетом подруги-нерозлийвода: Валька, Маргарита, Тетяна й Марійка. Утім, не теревені правили, як то робили зазвичай, не наївними смішками вмивалися, а, схиливши голови-пуп’яхи, чорним покриті, плелися за причепом старого ваговоза. Знайомий фотограф, залицяльник ще той, не на дівчат спрямовував об’єктив дешевого фотоапарата, а на молодого красеня, що бездиханно лежав у заквітчаній труні. Над нею надривно голосили старенька мати…

«А з отою? Що з отою?» – сільським жінкам не лягала на розум поведінка сором’язливої й тихої Марійки. Бо чого Тетяна слізьми землю топить, ясно було, адже вона сестра рідна небіжчика. А чого Марійка, якої досі з жодним хлопцем на вулиці не піймали, ридма ридає коло тіла дев’ятнадцятирічного Миколи, те нікому в голові не вкладалося. Бо знали цю історію без початку, але з кінцем хіба тільки подружки-нерозлийвода.

– Чи ти здуріла, Марійко?! Чого галасуєш, наче за рідним?! – Марійчина мати й собі силкувалася збагнути, що коїться з дочкою, яка дотепер жодного разу не насмілювалася осоромити ні себе, ні всього їхнього жіночого сімейства. – Де ж твій сором, дівко? Схаменися й заспокойся хутчіше! – цідила у вухо вказівками, проте швидко піймала себе на думці, що нічого не вдієш: Марійка скиглила, як ошпарене кошеня, скрививши до невпізнання брунатне обличчя, почувалася так, наче вивергнулася з плоті, впокоривши її хіба весняному легковію.

Однак подумки вона обсипала цілунками найпрекрасніше у світі Миколине обличчя…

Розділ перший

Куми

«Пасха. 1995 рік». Перегляд злегка пожовклого кольорового фото, хоч і з сухим підписом, викликав у Вальки щиру усмішку. Рівно п’ятнадцять років минуло відтоді, як народилася одна з найперших спільних з її подружками світлин. Добре, що приїхав тоді до тітки в село… – здається, Андрієм звали того хлопця, – забачив, як шкільним парком прогулюються чотири гарно вбрані юнки, запропонував сфотографувати. Мовляв, користуйтеся з нагоди, поки на плівці залишилося два вільні кадри. От десятикласниці й ухопилися за той шанс, як, бувало, за дражливі мандарини, що ними поласувати вдосталь тоді було годі, – швиденько виструнчилися рядочком, ніби під час ранкової шкільної лінійки, випростали спини та й ну позувати молодому фотографові. Але той запропонував учинити інакше: не виказувати, що хизуються для знімка, а вдати, ніби йдуть собі парковою дорогою і весело щось обговорюють…

За кілька тижнів містянин привіз дівчатам чотири однаковісінькі фото. Довелося викласти за них аж по сто тисяч купонокарбованців! Але насолода, що її вони відчувають уже стільки літ, усе ж коштувала грошей, за які на ту пору можна було купити дві хлібини або ж дизель-поїздом подолати стокілометровий шлях. Уже через рік саме таку відстань Валька з Марійкою оплачували по студентському, їдучи на навчання (правда, віддавали вдвічі більше і щораз іншими грішми, які й дотепер змінюють свою цінову породу так часто, як ото багатії іномарки), а Тетяна з Маргаритою стільки ж проїжджали до кордону з сусідньою Білоруссю: добиралися на заробітки. Але то було згодом. А тієї великодньої днини дівчата тішилися юнню, не задумуючись над майбутнім, скидалися на підгодованих курчат, що ось-ось нестимуть яйця своїм хазяям, а про безжалісно відтяті колись голови навіть не підозрювали…


Валька торкнулася вказівним пальцем свого зображення.

«Смішна така, – кинула зворушливою думкою. – Сарафан у помаранчеві ромби… Модний тоді був, – усміхнулася. – А Ритка…»

Валька прикрила рота правицею і від душі зайшлася раптовим сміхом.

– Яка ж вона завжди була кумедна! – мовила впівголоса, споглядаючи світлину недоладно вбраної подруги. – Бідолашна наша Ритка. Ритка-Маргаритка.

Валька заплющила очі, й у темені враз постала сцена з колишнього, ще шкільного життя, як вона, відмінниця й зразок для наслідування, теревенила з трієчницею, але дотеперішньою подругою про омріяне заміжжя.


– Ясно, що першою вдягне біле плаття найшустріша серед нас. Це ти, Ритко! – тицяла пальцем в однокласницю найдобротніше вбрана Валька. – Ти вже три роки, як до клубу ходиш, не те що я… досі ляльками бавлюся, – опускала очі долу й мимовіль сподівалася, що таки її, Вальку, найвродливішу серед чотирьох подруг, покличе заміж якийсь приїжджий міський красень.

– Опше-то, Валько, вже б заткнулась! – відмагалася Маргаритка. – Бо ти своїм безкостим язиком кого хоч заговориш-одурманиш, аби хотіла! Так що першою вискочиш заміж саме ти, згадаєш моє слово.

Вона стукнула по парті брудним кулачком.

Ця дівчина майже не дбала про свою мову, рідко коли добирала слова, бо в усьому почувалася вільною. Подруги потайки навіть заздрили Ритчиним вільнощам та розкутості, проте завше намагалися її виправити або повчити, бо ж знали, як «правильно». Ритка з усім погоджувалася й далі робила так, як їй бажалося, говорила те, що думалося. Як і цього разу. Вона була щира з Валькою, бо захоплювалася вмінням подруги вести розмову з парубками, які лише слину ковтали, слухаючи таку розумницю. Щоправда, Валька не тільки з ними вміла галайкотати. А й зі старими: як стане, то вдасть, що розкриває найпотаємніші шкільні витівки-таїни – так уже майстерно слова добирала. І сусідську малечу раз по раз манила захопливими казками та присмішками… Любили Вальку в селі. Хіба півдівоньки[1] заздростили такій любій усім чарівливиці. І передусім тому, що зростала вона у вельми поштивій родині: Яворівські здавна були зразком для решти сільських фамілій.

А Маргаритка Чикунова чим могла пишатися? Матір’ю-пиячкою? Ще гіршим запеклим алкоголіком-батьком, що його жодного разу й батьком не назвала?!

«Не можу! Не терплю! Дивитися бридко!» – приголомшувала ненависними фразами, тільки-но бачила, як сільські чоловіки знову волочуть безпам’ятного ненька до хати, аби не замерз у снігових заметах чи не захлинувся пригорщею води в мілкому рові. Тоді пінилася до сказу. Однак скільки-то разів сама його, непритомного, з тих ровів витягала! Рятувала. А щоб жив, не хотіла… Тому найзатишніше почувалась у Вальки вдома. Як немовля мліє коло маминої цицьки, так і Маргарита кайфувала на Вальчиному м’якому дивані. Бувши школяркою, вона не замислювалася, чому її подружці судилося мати і шанованих діда-бабу, й успішних батьків, і дружніх братів із сестрами; звідкіля в неї вдома такі вигоди й чому в їхній оселі навіть кіт Мартин живе по-панському. Вона просто дружила зі своєю однокласницею. І щонеділі бігала до неї в гості, бо в будні, після уроків, Валька гуляти не виходила: студіювала шкільну науку.

А от неділя – то був їхній дівчачий день. Ледве на годиннику вибивало одинадцяту, Маргаритка, вбрана у найліпше, що знаходила між усього домашнього лахміття, мчала до Яворівських. Звідти її ніколи не проганяли. А от неньки інших приятельок раз у раз чемно брехали, що доньок немає вдома. Або просто наказували йти геть, ба навіть витурювали нахабно, волаючи: «Геть із двору, а то, як і сестри, тільки й мудруєш, аби щось поцупити!» Маргарита мовчки йшла собі, а часом і бовкала щось у відповідь. Але не пручалася й не виправдовувалася. Не було ні бажання, ні потреби. Відчувала, що її рідню не люблять у селі.

Батьків мала непутящих, ще й бабу, яка щохвилини лихословила й проклинала не лише своїх онучок, а й усеньких сільських господинь. Ніхто не міг догодити цій невгамовній і завше невдоволеній жінці, що жила хіба докорами й ненавистю до всього сущого. Коли гризлася з п’яною дочкою, Ритчиною матір’ю, то ніхто вельми й не дивувався, а як безневинних сусідок через мализну курей паплюжила до шостого коліна, всі тільки чудувалися, за ошелешені голови хапалися…


Жаліли Ритку подруги. І колись, і тепер.

І ображену долею Марійку жаліли не менше.

І Тетяну. Бо було чого…

Лише Валька жалощів не викликала. Хіба захват.

До того ж не помилилася тоді Ритка із заміжжям – саме Валька туди найпершою і вскочила…


Валька акуратно поклала затерту фотографію до старого альбому, де зберігалися її дитинство та юність, а з собою намірилася взяти валізку з ноутбуком, у якому були світлини вже з іншого, дорослого, життя.

– Ой, яка ж ти красива, Валько! Яка ж ти в мене красива! – Її чоловік Арсен із півгодини тому вбрався в зручний джинсовий костюм, до внутрішньої кишені піджака поклав гаманець, що в ньому аж чути було, як шелестіли новенькі купюри щойно знятих із картки грошиків, перевірив вміст барсетки, переповненої мобільними телефонами, ключами, візитками, – чи не виклав де ненароком водійських прав.

«Таки на місці», – зітхнув полегшено, бо знав: тільки скажи, що випало з голови, куди їх засунув, – щонайменше з півгодини слухатимеш докори вибагливої дружини. Вона своєю «правильною» вимовою може дійняти до найглибших нутрощів, та так, що ще довго пектиме й дошкулятиме. З нею не посперечаєшся – однаково програєш. Годі й зіставляти мізерний, наче мишача діра, словниковий запас вузьколобого механіка з читаними щодень книжками високоосвіченої бібліотекарки. Де там?! Це ж те саме, що порівнювати денне світло з каламутним блиманням гасової лампи! Тож Арсен зазвичай мовчить. Або ж вихваляє та обсипає неоковирними компліментами кохану дружину.

Нині він упорався раніше: дарма що був робочий день, зумів вирватися за годину до обідньої перерви, перевдягнутися, випрасувавши перед тим сорочку, що сяяла на ньому білосніжністю й пашіла духмяною свіжістю. Начистив до блиску туфлі. Сподівався, що вчасними зборами догодить і піднесе настрій ненаглядній дружині. І от він стоїть напоготові у відчинених дверях, що ведуть до спальні. Саме там Валька чепуриться й виряджається в давно заплановану довгождану поїздку на малу батьківщину.

О, як шкода, що він сьогодні не зможе поїхати з нею в село, а лишень підвезе до автовокзалу! Перед великодніми вихідними мусить іще цього п’ятничного вечора піти на роботу, бо ж як без нього, начальника СТО?! А втім, Валька не вельми й нагнівалася за те, що мусить їхати в село рейсовим автобусом. Усі сто п’ятдесят кілометрів! Навіть не згадала про жахливу задушливу пилюку, що нею мусиш дихати цілих п’ят надцять кілометрів, долаючи старезним автотранспортом розбиту дорогу від райцентру до села.

Вона ж їде до бабусі, яку боготворить, і до подруг, з якими дружбу веде змалечку! Тому в такі дні ніщо не могло зіпсувати Вальці настрою, навіть запилюжений до невпізнання дорогий блакитний плащик, що його якраз убирала.

– Нічого собі новина! Ніби ти вперше помітив, що я красива, – жінка ласо вмилася чоловіковим компліментом, хутко закинула в дамську сумочку всеньке дамське причандалля, яке стояло на косметичному столику. – Усе, автобус відходить рівно за годину, а нам ще Максимка треба забрати в батьків. Одяг я йому поклала, продукти – в машині, великодній подарунок бабусі теж не забула, хрещеникам найкраще волочебне[2] – гроші, – усміхнулася, зиркнула на чоловіка, натякаючи, що замість паски, ковбаски й червоних яєць, якими зазвичай поліські хрещені мами обдаровують своїх похресників на другий день Великодня, вона презентує пожадані купюри.

– Ніби все, Арсене, ходімо швидше, – Валька взула красиві, на високих підборах, із лакованої шкіри туфельки, схопила сумочку й поцокотіла до виходу.

Дорогою чмокнула благовірного в щічку, подивилася на себе в дзеркало високої шафи-купе, крутнулася туди-сюди, а відтак тицьнула чоловікові зібрані пакунки.

На сходах, ідучи за кокетливою звабницею, задоволений і щасливий Арсен пристрасно, але геть невміло й навіть відразливо, покалічивши внівець мелодію та переінакшивши слова відомої російської пісні, затяг:

«Ти, ти, ти…

Ти, ти, ти…

Ти, ти, ти – кохання моє-є-є…»

– Арсене, мовчи, прошу тебе, тільки мовчи, – проторохтіла звично Валька.



«Ти, ти, ти…

Ти, ти, ти…»

Арсен знову закургикав[3] собі під ніс улюблену пісеньку, коли помітив у лобовому склі своєї дорогої іномарки темно-синю вивіску з білими, але геть брудними літерами «Автостанція».

Звідси Валька їхатиме до рідного села. Не сама – з маленьким синочком, який гостював у міських бабусі з дідусем – у Валиних батьків. А нині, притихши на задньому сидінні, і собі чекав нетерпляче на подорож до улюбленого зеленокосого та жовтогривого краю.

– Та годі вже, Арсене, за день уже так надокучив отою старою, як світ, піснею, – не проґавила Валька можливості вколоти чоловіка докором. – Ліпше вірші мені декламував би, – враз усміхнулася білозубо, підставила благовірному для поцілунку бездоганно затушовану пудрою щічку.

Чоловік, певна річ, скористався з чудової нагоди: ніжно торкнувся, як гадав, найкрасивішого в світі обличчя.

– Завтра на всеношну, сподіваюся, встигнеш? – суворо запитала.

– Так-так, я старатимуся щосили! – Арсен схопив з багажника всі торби й за одним заходом поніс їх до лавки, що стояла біля п’ятої платформи. Звідти до села мав від’їхати старезний автобус. Чоловік іще раз поцілував дружину, сина й помчав на роботу, щоб упоратися з усім якнайшвидше.


Валька посадила Максима на лавку, а сама спокійно стала чекати на старовічну техніку. Всміхнулася-зраділа, що Арсен іще тиждень тому купив квиток. Інакше не побачила б вона сьогодні бабусі, як і маргариток на забур’яненому квітнику її подруги Маргарити. Бо жінку ту, на жаль, цікавили не квіти – дещо інше. Таке, що вабить не очі…

Люду на вокзалі товклося чимало. Усі поспішали до рідних домівок, родичів або друзів, що жили на селі, бо де ж, як не в цій славній незрівнянній місцині, релігійні свята минають так, як велять прадавні традиції.

Максимко попросив дістати з сумки щось почитати. Валька запропонувала синові придбаний днями часопис із теплою назвою «Ангелятко». Малий миттю поринув у світ повчальних картинок, а жінка стала оглядатися довкола, чи не блукає, бува, в цім велелюдді хто-небудь з її малої батьківщини.

«Ніби нікого», – виснувала, і собі вмостилася коло сина, завбачливо застеливши лавку журналом для сучасних гламурниць. Хоч Валька й була прихильницею іншої періодики, проте, щоб відчувати пульсацію модних тенденцій, часом переглядала й ці дівочі витребеньки. І ледве вона намірилася підтримати компанію синові, обговорити з ним пізнавальні оповідки, як очима прикипіла до небаченої досі картини.

Валька одеревіла й попервах не ворушилася. Вона силкувалася зрозуміти, що перед нею: краса чи потворність? Як на побачене реагувати: лякатися чи милуватися, гудити чи захоплюватися?

Ніби мимовіль наділа чорні окуляри, щоб не здаватися божевільною, витріщаючись на ту саму людину. За темними скельцями вона могла якнайкраще розгледіти диво-жінку, яка сиділа прямісінько перед нею.

Такої, делікатно висловившись, некраси Валька ще не бачила. Обличчя молодої панянки, що привернула до себе Вальчину увагу, спершу видалося просто-таки спотвореним. Над довгим, з опуклою горбиною носом, що своїм кінчиком аж торкався верхньої тонкої бляклої губи, ледь виднілися дрібні очиці. Вони потопали в посинілих од надмірної худини западинах, тож крихітні чорні кружальця, що шмигали врізнобіч у білині очних яблук, як мухи, вражали важким і косим поглядом. Цю незугарність підкреслювала гостра борода, яка ніби подовжувала відстовбурчену нижню щелепу з неправильним прикусом. А ще – довга тонка шия, яка на тлі так-сяк засмаглих подорожніх аж блищала неприродною блідістю.

Валька уявила, що коли б сіла поруч із незнайомкою, то, звісно, почувалася б королівною, адже її розкішна засмага, підтримувана щотижня в недешевому солярії, мала таки незрівнянний вигляд…

Рідкі світло-русі космаки незнайомка зібрала в неакуратну куцу гульку, закріплену на потилиці ядучо-оранжевою резинкою. Раз по раз жінка закладала за великі й випнуті вуха пасма нерівно підстриженої гриви, що спадали з високого чола на очі й, видно, неабияк надокучали.

Валька зауважила й цілковитий несмак у гардеробі незнайомки: чорна в червоне ряботиння бавовняна сорочка спускалася на безбарвну, чи то пак вилинялу, лискучу спідницю. Ця одежина мала, здається, затуляти кістляві ноги, проте, сидячи на лаві, жінка приховати їх не могла.

«Господи, яка ж вона насправді красива!» – випурхнула з Вальчиної голови, як пташка з клітки, несподівана гадка. Валька встигла її піймати, хвильку загаялася, а відтак подумки знову проказала: «Господи, яка ж вона насправді красива!»

Певна річ, якби ця знекрашена[4] до неможливості жінка сиділа напроти й кидала навсібіч невдоволені погляди, Валька, на превеликий жаль, дійшла б однозначного висновку: нещасна, бо вельми негарна. Що вдієш: не дав Бог уроди. І стала б її подумки або жаліти, або й зовсім відвернулася б, адже, помітивши таку незугарність, вона спершу справді злякалася…

Натомість перед нею світилася од безмежного вдоволення, щастя, ба навіть тріумфування й непотайної добродушності жінка, до чиїх грудей тулилося таке ж оповите втіхою янголятко.

«От що значить материнство!» – майнуло у Валиній голові. Вона не могла натішитися манюнім, чисто вбраним, із рум’яними пиріжками-щічками, десь семимісячним хлоп’ятком, що ніжилося на пестливих і таких лагідних маминих руцях.

«Які ж вони обоє красиві!» – Вальчин надпорив не мав спину. Певно, досі вона й не замислювалася над таким делікатним питанням: а чи бувають мами некрасивими? Мабуть, таки ні. Де й поділася неприваблива зовнішність цієї живора-дісної й натхненної матусі. Вона була така щаслива, що її осяйність та окриленість просто-таки зігрівали не лише ситого й доглянутого синочка, а й усіх довкола.

Валька пригадала, як на Максимових хрестинах до неї підійшла її золота бабуся Дарина і пронизливо так мовила: «Відтепер, дитино, ти не сама на цім світі, відтепер ти вже не сама».

Нині жінка ніжно обійняла Максимка:

– Золотко моє, – чмокнула в маківку сина, що, нахилившись над цікавущим журналом, щось там стиха до себе шавкотів, – яка ж я втішена, що ти в мене є, – мовила віршовано.

А за кілька хвилин…


– Кумасю, ти?

– Марійко! Дорога, яка ж я рада тебе бачити! – Валька міцно обняла дивакувату на вигляд шкільну подругу, а тепер уже й куму.

Завжди худорлява, тепер вона скидалася на зморену сорокарічну монашку: на обличчі – нуль макіяжу, і вбрана була в усеньке чорне: чорний шалик,[5] чорна спідниця й довгий, до колін, такого ж скорботного кольору піджак. Валька одразу запримітила, що костюм у Марійки зшитий з добротної тканини, але фасон… Таких вона вже вік не бачила: навіть у селі вийшли з моди середньої довжини жакети. Колись Валька мала такий, щоправда, бузкового кольору: пошила його на замовлення, щойно вони стали популярними. Але ж то було так давно! Одразу після шкільного випускного: батьки подбали про новомодну вдяганку, аби донька мала файний вигляд на вступних іспитах до «культурного» вишу.

«Ох, Марійко-Марійко, коли ж ти нарешті знімеш із себе ту похоронну одежу?» – подумала Валька. Щиро жаліла бездольну куму, яку так давно повила коконом невідступна туга-печаль.

А вголос промовила:

– Ніби й бачилися ми не так давно, але я дуже рада зустрічі! – Валька притулилася до подруги, і їй ударив добре знайомий різкий запах ладану.

У руках Марійка тримала букет розкішних брунатних троянд завбільшки з Максимка.

– Звідки ти така? – спитала Марійку.

– Ой, – махнула стомлено рукою й опустила очі долу змарніла кума.

Попервах видалося: не хоче Марійка говорити. Але насправді вона добирала слова, щоб якнайшвидше поділитися з подругою тим, що нагромадилося в душі за ці майже три місяці, відколи вони зустрічалися востаннє.

Річ у тім, що Марійка мала одну особливість – вона вельми повільно говорила. Через це подружкам часто набридало слухати її довготривалі нудні оповідки. Тож вони або перебивали її, або просили говорити швидше. Однак по-іншому Марійка не вміла. Тому замовкала, й усі хапко змінювали тему розмови. Тим часом Марійка гадала, що дівчат просто не цікавить її розповідь. Бо якби все було навпаки, то подружки неодмінно її дослухали. Тому ніколи не ображалася на подруг, а довго роздумувала над темою, яка іншим разом зацікавила б їх напевне…

Марійка схилилася до Валиного плеча й тихцем замуркотіла:

– Тогово-но, – як завше, почала гутірку.[6] – Зразу після роковин по бабі Христині я поїхала в монастир, майже місяць там пробула, – здивувала подругу несподіваним початком.

Валька знала про смерть Марійчиної бабусі, навіть на похорон їздила, але про те, що згорьована подруга з якогось дива до монастиря подалася, почула вперше.

– Тогово-но, – вела далі Марійка. – Так мені тяжко було, Валько, що не знала, як бути, – говорила, ніби виплітала складні узори вовняного светра. – А теперка мушу вибрати: йти у монастир чи змиритися з тим життям, яке мені судилося.

– Марійко, ти що, як ти собі це уявляєш? – скрикнула діловита Валька й змахнула враз обома руками, блиснувши червонястим манікюром. Вона скидалася на бездарного диригента, що, не відаючи, як навчити оркестр вигравати милозвучної, раз по раз переривав гру, плескаючи голосно в долоні. Оркестр затихав, а диригент кидав у повітря невмілі рухи, затим знову ляскав, коли чув не те, що мав би чути.

Валька плеснула в долоні:

– Зректися всього земного?! А як же… доня? Як же твоя Оленка?

Марійка, на відміну від запальної Вальки, поводилася стримано. З-поміж четвірки подруг вона завше вирізнялася поміркованістю, терплячістю та покірливістю. І хоч траплялися винятки з правил, та спокою тому час до часу заздрила навіть розумашна, як її називали, Валька.

– Тогово-но, а Оленка й так майже постійно в матері моєї живе. Вони там коло господарства разом пораються, на городі копаються, бабусю Олену доглядають, – Марійка згадала одну з сестер покійної баби Христини. – А мені щось так гірко на душі, що не можу спокійно жити.

Вона закрутила чорною головою.

«Авжеж, непросто тобі», – подумала Валька. А вголос додала:

– Марійко, ти ще молода, і все ще владнається! Головне – вірити в це й дуже хотіти, – заговорила повчально.

Любила це начитана Валька. Тому всі й звикли до її настанов, які частіше таки ставали в пригоді, аніж навпаки.

І хоч Валька жила в місті за грошовитим та люблячим чоловіком, це не заважало їй лишатися співчутливою. Вона дозволяла собі вишукано вбиратися, дбала про обличчя, фігуру, тож скидалася на сімнадцятирічну панну, а не тридцятирічну пані. Та й щедрості не згубила. Мавши багато двоюрідних братів та сестер, чимало племінників, вона часто-густо роздаровувала свою добротну вдяганку й модні дрібнички саме подругам-кумочкам, у яких хрестила первістків. Найчастіше – Маргариті, бо й у свої тридцять та була мала, худа і злиднями годована. Рідше – Тетяні й Марійці.

Тетяні Валька могла запропонувати хіба якісь аксесуари: модні сумки, пояси, але не вбори, бо з роками приятелька погладшала кілограмів на двадцять, та й на такі подачки від заможної подруги реагувала різко, ба навіть грубо. Дякувала за дарунки лише тоді, коли мала добрий настрій. Інакше гордо від них відмовлялася…

А з Марійкою, з дитинства звиклою до чорного, Валька ділилася хіба якимись темними шарфами та хустками, бо все інше було Марійці і замалим, і занадто кольоровим.

От і тепер у Вальчиній великій торбі лежала темно-лазурова шаль, яку вона везла Марійці. Однак гадала: казати про сюрприз подрузі поки недоречно.


– Пам’ятаєш, як у школі ми співали: «Кто ищет, тот всегда найдет…»? – Валька хотіла підбадьорити зранену подругу заяложеною, як стара бабусина хустка-салісоха,[7] піснею.

– Ой, Валько, – глибоко зітхала раз у раз Марійка.

Дивно, але навіть це вона робила повільно. Навіть скрушне зітхання в неї було затяжним і глибоким.

– Тогово-но, ти сама хоч віриш у те, що кажеш? – спокійно прошептала. – У моїй родині сподіватися на щастя?! Ой, – махнула рукою. – Я ото монашок наслухалася…

Марійка зирнула на Максимка, що не відводив погляду від замурзаних циганчат, які ходили й випрошували в людей гривні. Поруч на лавці вона поклала букет. Валька небавом порахувала: рівно вісім квіток.

– Мабуть, і в монашки я не гожа, – сумно додала кума в чорному.

– Марійко! – заскрипіла кума-містянка, але враз умовкла.

– Бо тогово-но… Неправильно я думала, що в монахи йдуть ті, хто пережив якусь трагедію чи розчарувався в мирському житті. Мені сказали, що коли ти втікаєш від проблем, то не почуватимешся щасливою в монастирі. Треба мати Божий поклик.

– Та це зрозуміло, – кивнула Валька елегантною легкою укладкою з чорного, як у Марійки костюм, волосся.

– Але я побачила, що в монастирі шукають рятунку навіть бомжі, яким нема чого їсти, – ділилася свіжими враженнями й мішма згадувала все й одразу Марійка.

Валька терпляче слухала.

– Теперішнє безгрошів’я й біднота геть вибили людей з колії, – міркувала. – У Божій обителі вони шукають, чим прогодуватися, уявляєш? Тогово-но, але монашки нікого не проганяють, справді дають поїсти, знаходять для них таку-сяку роботу… Може, й мені чимось зарадили б?

Валька хотіла почути врешті головне від куми: що змусило її податися в монастир? Але поклала собі не квапити куму, старалася вислухати. Та все ж не стрималася, таки перебила її неспішну балачку:

– Подруго золота, але ти уявляєш, від чого ці люди відмовляються?!

– Знаю, – випалила, кивнувши, Марійка. – Знаю, що нам у селі не так уже й пусто живеться, тому й боюся, – примовкла. – Там, бачиш, тогово-но, морально важко…

Марійка крутнулася туди-сюди, щоб пересвідчитися, чи нема де чужих вух, котрі не дочують, а прибрешуть: мовляв, наймолодшій самітниці з отого вдовиного сімейства один біс, що буде з її малою донькою, недужою матір’ю та старою бабою Оленою, котра досі неабияк допомагає сімейству в господарстві. Їй би свою дупу примостити, зажити спокійно, он уже й до монастиря збирається, побожна така, бач… Ні, не помітила Марійка таких вух. Вела далі:

– Головне, тогово-но… мати чисте серце й чисті думки…

– Наче в тебе вони закалякані,[8] – кинула Валька, але це прозвучало так, наче між іншим.

– Якщо я, наприклад, помагатиму людині й думатиму, чи заплатить вона мені, то такі думки нечисті…

– Це залежить від того, чим саме помагатимеш, – відрізала Валька й поквапила куму: – Ну, і що далі?

– Тогово-но… Ти знаєш, монашки не мають нічого свого: всі зароблені гроші й подарунки віддають монастиреві. І в усьому слухаються настоятельки…

– Ну, видно, правила такі там, устави…

– Ото я тепер мучуся: чи хочу такого життя?

– Не хочеш, – відповіла Валька за куму.

Але та, ніби не почувши, провадила далі:

– Та й чи подужаю я таке життя? – задумалася.

– Бог не хоче людського нещастя, – Валине обличчя прибрало мудрого виразу.

– Тож так, – знову зітхнула Марійка. – Тогово-но…

– Марійко, однаково тебе не розумію, – Вальці почутого було досить, тож мала що сказати подрузі у відповідь: – Надворі двадцять перше століття! Скільки всього ми дочекалися! Пригадуєш наше дитинство? Коли з самого раночку летіли до магазину, щоб чергу зайняти й лише під обід отримати бажані дві хлібини?! Але їх нам не вистачало навіть на день, бо з’їдали за першим заходом?! Забула, якими широчезними очиськами дивилися на морозиво, що ним, може, раз на півроку вдавалося посмакувати в райцентрі, коли їздили на конкурси всякі віршики напам’ять читати?

– О, я й тепер найбільше люблю отево-но, що не у вафельних стаканчиках продають, а в такий фужерчик з довгою ніжкою кладуть, пам’ятаєш?

Марійка чи не вперше за всю розмову широко всміхнулася, зраділа від душі.

– Ще й джемом поливають, пам’ятаєш? – запитала, не чекаючи відповіді, бо знала: Валька таки частіше їла те морозиво й, певно, добре затямила його смак.

Але насправді Валька забула. Бо за тридцять літ попоїла ще й не таких смаколиків.[9] Тому небавом повела далі:

– А чим для нас була жувальна гумка… Несусвітністю, яку інші тодішні діти мали за звичайну цукерку! Це як тепер твоя Оленка мріє поїхати в столичний зоопарк. А мій Максимко там уже побував! Усе поруч, варто лише захотіти сягнути до нього…

– З моїм боягузтвом, Валько, тільки в полі гребтися, а не до столиці їхати, – відказала на те слабодуха кума. – Я селючка природжена!

– Таж ніхто не кличе тебе туди жити! – різко відповіла містянка. Але теми не змінювала, вела своє. – Згадай-но, як із новаторських приладів у мого порівняно небідного батька-вчителя був лише калькулятор! Хіба ми тоді сподівалися, що колись матимемо мобільний зв’язок, комп’ютери, Інтернет! Чи думала я, що, заплативши п’ятдесят гривень на місяць, зможу спілкуватися з цілим світом?! Тепер жодного дня не маю без Інтернету! Бо коли він зникає, то так, як у тюремній камері, почуваюся! Там, у тому Інтернеті, – моя робота, мої друзі (багатьох з них ніколи наяву й не бачила), там інформація про все на світі й відповіді на які хочеш запитання! Ми й не уявляли, що вже через п’ятнадцять років усе так зміниться. Але ж змінилося! Тільки трохи потерпіли…



– Тогово-но, Валько, то ти можеш користуватися тим Інтернетом. А я про нього чула хіба, як на заочному вчилася. Але так і не покористувалася. Він мені й не треба. Жила без нього тридцять літ…

– Але ж, Марійко, життя триває, мине трохи часу – і в селах теж з’явиться ця світова павутина. І тоді ми будемо теревенити з тобою не телефоном, а емейлами, – Валька широко оскалилася, бо розуміла: про що, про що, а про e-mail, електронну скриньку та віртуальне спілкування кума Марійка й гадки не має. Вона майстриня в іншому: знає предосить рецептів смачних і модних салатів або спросоння може порадити, як закрутити в банки, щоб довго зберігався й не псувався жаркого літа, запечений сальтисон.

– Валько, ти бібліотекарка, бачишся з розумними людьми, тож тобі й треба багато знати. А я ж сільська людина… Ну вивчилася на бухгалтерку, але нічого, крім диплома, мені те заочне навчання не дало… Тогово-но, ще, знаєш, що мене вразило в монастирі? – тепер уже Марійка вела своє. – Там стільки молоді! Ну… в послушниках… Хлопці, тогово-но, яким по шістнадцять літ! Уявляєш? Один сказав мені: «Лише тут я переконався, що любов існує».

– Марійко, ти потрапила в якусь вельми хорошу обитель, бо я чула, що ой як нелегко живеться там звичайним послушницям і монашкам, – Валька намагалася повернути подругу до реалій, однак…

– Не знаю, як деінде… А там, тогово-но… Розкажу тобі… Якось я побачила батюшку з трьома молодими сестрами, вони йшли освячувати монастирські поля, – Марійка, на диво, заговорила трохи швидше. – Ти не уявляєш, якими вони здавалися щасливими! Так, ніби нічого й нікого коло себе не помічають, а самі в собі. І такі осяйні! Серед тих монашок була молоденька, її, тогово-но, в миру звали Надею. То мені вже потім про неї розказали… Валько, вона працювала в школі, була вчителькою музики в місті, де народилася й виросла. І, уяви собі, закінчила на відмінно школу, вивчилася в столиці на вчительку, повернулася додому, їй місце робоче знайшли, вона рік, тогово-но, проробила… А потім чогось подалася в монастир. У двадцять два роки! Там, ну… в монастирі, казали, що батьки вельми переживали через це, але думали: літо мине – і донька повернеться до нормального, ну, тогово-но, звичного життя. Отож десь наприкінці серпня приїхали вони забирати дитину додому, ще й, тогово-но, не самі, а з батьками її перших учнів, бо вони вже встигли полюбити вчительку. Але ця дівчина сказала, що постановила собі раз і назавжди: в монастирі її дім і в монастирі її життя… Чула б ти, тогово-но, як вона співає! Тепер її чудесний голос прикрашає не шкільні заходи, а Божі служби. І от скажи, Валько, тогово-но, чого вона стала на таку дорогу? – знизала плечима Марійка. – Тайна для всіх, окрім Бога.

– Може… мала нещасливе кохання? – припустила Валька, бо й собі пройнялася долею молодої Наді. Вона згадала, як п’ятнадцять років тому вони з подругами запевняли Марійку, що в неї теж усе складеться якнайкраще, що після смерті коханого Миколи вона поскорбить-потужить і забуде трагічну історію. Натомість…

Якраз у цю мить на платформу прибув автобус, і подруги повели розмову далі вже всередині, примостившись на подертих дерматинових сидіннях.

– А може… безгрошів’я? – не спиняючись, роздумувала Валька над тим, чому красуня-вчителька зреклася мирського життя.

– Тогово-но, казали, вона єдина дитина в батьків, тож мало віриться, що через бідність, – припустила Марійка.

– Проблеми на роботі?

– З таким голосом?

– Що ж могло статися?

– Мабуть, Валько, кожному з нас давним-давно все призначено наперед. Ми борсаємося, як комахи в мурашнику, щось стараємося змінити, але все дарма. Бо нічого від нас не залежить! – показово зирнула в небо.

Валька заперечливо похитала головою, однак Марійка не вгавала:

– Тогово-но, я колись, як бачила людей у рясах, то боялася їх, думала: дивні якісь, не од світу сього, – її щоки вмить покрилися червонястими плямками. – А монахи справді свідки того, що є, Валько, вищі цінності, ніж те, у що вбратися, що поїсти чи як добре вийти заміж…

– Не ряса, а молитва робить монаха монахом, – процитувала Валька котрогось із багатьох прочитаних авторів. – Але звідки тобі знати, що саме там ти заспокоїшся, станеш щасливою?

– Нічого я не знаю… Але, тогово-но, чогось-то в моїй родині всі жінки приречені на самотність, – виголосила гірку правду.

– Усе в твоїх руках, Марійко, – хутко, проте рівно сказала Валька. – Подивися на оцю жінку, – вказала на щасливу й таку некрасиву мадонну з дитям, що досі сиділа на лаві й світилася од щастя.

Марійка спинила на ній погляд. Зморщила лоба, придивилася, злегка скривилася, задумалася.

– Гадаєш, вона завжди була така щаслива? – поставила Валька риторичне запитання. – Уяви, як їй жилося в дитинстві й замолоду…

Марійка на мить зазирнула в кумині очі. А й справді, як така негарна жінка могла зустріти батька своєї дитини? Хто спокусився на таку некрасу?

– От і поглянь, як усе може змінитися, коли не впадати у відчай, а домагатися свого, – виснувала Валька.

Обидві куми притихли. Тоді, коли до автобуса, ніби міхи-кубинці,[10] ввалювали сваркі й дратівливі пасажири, подруги не зводили очей з маленького щасливчика, що зворушливо чеберяв ногами на маминому невигадливому приполі.

– А тобі кумочко, нічого якраз не бракує, щоб бути щасливою, – всміхнулася Валька, маючи на увазі кумину хай не яскраву, проте й не погану зовнішність.

– Долі, Валько, долі мені бракує, – відказала.

– Якось бабуня мені притчу розповіла, – провадила Валька. – Одному чоловікові здавалося, що його життя нестерпно тяжке і що ніхто на землі гірше за нього не живе. От він пішов до Бога, переказав усі свої нещастя-біди й попросив: «Боже, дозволь мені вибрати для себе інший хрест». Бог подивився на прохача з посмішкою, завів у сховище, де були хрести, і сказав: «Вибирай». «О, їх так багато і всі такі різні! – здивувався чоловік. – Великі, маленькі, середні, легкі, важкі…» Довго ходив сховищем, роздивлявся на хрести й урешті вибрав собі найменшого і найлегшого. «Можна, цього собі візьму?» – спитав Бога. «Можна, – відповів Господь. – Тим паче, що це і є твій хрест».

Договоривши, Валька згадала про смерть Марійчиного чоловіка Василя, з яким подруга прожила в парі близько двох років. Може, тоді вона й сподівалася, що все зміниться. Але чи так сильно цього хотіла? Чи старалася зберегти новоспечену родину? Чи просто жила, не докладаючи зусиль?

– Ти, Валько, тогово-но, змалку біди не знаєш, – не соромилася прямоти Марійка.

Валька звела вуста в півусмішці. Подруга вела далі:

– Видно, така ваша родина – щаслива. А візьмімо, наприклад, Ритку… Скільки ми, тогово-но, просили її змінитися, змінити своє життя, а вона все одно проживає долю своєї непутящої матері.

– Марійко, і ти туди ж, – відрізала кума-містянка. Її дратувало, що кумоньки часто звалювали всі біди на злу долю і майже ніколи – на себе.

– Валько! – і собі скрикнула Марійка, але хутко стишилася, бо дедалі більше людей упихалося до автобуса. – Тогово-но, така кров… Вона ж хотіла змінитися, коли зустрічалася з Віктором, але бачиш, що з того вийшло… А Тетяна… Робить, як віл, хазяйка на ціле село, а така сама нещасна! – згадала й четверту подругу.

– І… як і в її матері, довго дітей не було, стільки намучилася, поки з’явився Богданчик, – ніби сама до себе промовила Валька. А відтак задумалася, й поміж подруг зависла мовчанка.

Та за кілька хвилин…

– Марійко, але коли вірити в те, що ти кажеш, тоді хтось мусить переривати ті ланцюги, що тягнуться з покоління в покоління! – і собі підвищила голос Валька.

Проте вмить піднесла до рота вказівного пальця, сама собі наказавши: «Тихше».

– Ну хоч старатися це робити, – прошепотіла.

– Тільки чи вийде щось із того, – спокійно відреагувала на кумин шелест Марійка. – Ото я й, тогово-но, мучуся, чи могтиму вимолити долю хоч для своєї доньки. Бо якщо й на неї чекає ота згірша за смерть самотність… Якщо й вона нестиме хрест удови…

– Ой, Марійко, ну, що ти таке кажеш?!

– Хтось мусить відмолювати родинні гріхи… Думаю, тогово-но, у тої Наді теж душа ремствувала на щось, а врешті взяла й подалася у вищі світи дбати про найрідніших людей.

Марійка спинила погляд на своєму букеті. Пелюстки розкішних троянд якраз почали загравати з сонячними проблисками, що падали згори, наче притуплені стріли, вдарялися в автобусне вікно й залишали по собі золоті відбитки.

– Знову йому квіти везеш? – зненацька запитала куму Валька, перевівши тему розмови.

– Йому. Кожної суботи вибираю найкращі троянди для свого Миколки… А вже бабусям і покійному Василеві ношу жоржини з домашньої клумби… Тогово-но, нічого не можу сказати: добрий чоловік був у мене, з усіма моїми примхами мирився… Але, бачиш, недовго наша сімейка трималася купи. Та я й передчувала, що, тогово-но, нічого з цього не вийде, не думала тільки, що так сумно все скінчиться. То я послухалася матері… То я ради неї виходила заміж…

Автобус рушив, забурчавши так грімко, що вести якісь секретні балачки було годі. Людей набилася хмара, і вже заледве дихалося. Валька дедалі частіше позирала на Максимка, щоб його, бува, не знудило. Син сидів у неї на руках, уважно розглядав завіконні пейзажі, що потроху рихтувалися до п’ятничного сну, а Марійка, посидівши мовчки хвилин із десять, схилилася Вальці на плече й задрімала.

Розділ другий

Марійка

…Буяло серпневою пишнотою літо. Марійка тоді лише десять років мала, а до роботи вже була навчена. І причиною старша на цілих п’ятнадцять літ сестра Зойка. До міри серйозна, заповзята, вчасно заміж вийшла, впору дітей завела… Чи ж не приклад для наслідування?

Отож усі жінки їхнього великого сімейства подалися тоді ген за хату копати картоплю. Чоловіки й собі за селом коло сіна поралися: одну частину скошеного моложаю[11] ворушили, себто перевертали покоси сируватим боком догори, іншу, висохлу зусібіч, згрібали у високу копичку. А двійко Зойчиних малих, п’ятирічний Вітько та чотирирічна Іннуся, лишилися вдома. Дітлахи гралися собі в просторій пісочниці з сусідськими Людкою та Любкою, чию матір обзивали Крадунихою.

Зненацька, як і годиться літньої мінливої пори, на їхній куток насунула темна хмара. Поривчастий вітер став безжально жбурляти навсібіч тонким галуззям, як, бува, дружина в розперезаного чоловіка полумисками; і та чвара[12] прудко загнала роботящих селян під покрівлі. Загриміло-заблискало, посипало, як квасолею з полотняного міха, заливним дощем. Розбурхалася гроза.

Злякалися малі непогоди, миттю порозбігалися по домівках. Вітькові з Іннусею згадалося: мама нещодавно їздила в район, де залюбленим у казки діточкам купила нові книжечки. А в них такі яскраві й пахучі малюнки!

– Роздивімося на ті книжки, що мама купила! – запропонувала братикові спритна Іннуся.

– Тільки глянемо й хутко назад покладемо, – вдав поміркованого старшенький Вітько. Але сам не менше за сестричку хотів погортати барвисті сторінки. Бо справді ще не бачив таких прегарних книжок. Навіть їхня метка бабуня Олена, що багато літ у школі кочегаром пропрацювала, не приносила таких зі шкільної бібліотеки…

Малі навіть знали, що лежить той вабливий подарунок у коморі, в потайній величезній скрині з важким віком. Бо саме в кухро,[13] наче в справжнісіньку скарбницю з дебелими цупкими стінками, дорослі кладуть усе найкоштовніше.

Першим ускочив у глибоку скриню Вітько, затим допоміг забратися туди сестричці. А в просторому кухрі й шпортатися не треба – онде тобі й книжечки кольорові, а ось тут, під доладно складеною бабиною квітастою хусткою, і рублики всемогутні, папірці пожадані, лежать… Малеча присіла навпочіпки, а тоді опустилася на колінця, припала до днища й заходилася нишпорити під дешевим крамом. Та несподівано гупнуло над дітьми тяжке віко, зовні крутнулася залізна защіпка й хутко відшукала своє звичне місце – втрапила, як і належить, у дужку. Наче нещадна Баба-Яга з казки про Івасика-Телесика замкнула горопах усередині темної, що беззоряна ніч, безпросвітної, як підземне провалля, западні.

Довго дрібні кулачки стусували стінки невблаганної пастки. Кликали на поміч, лементували-надривалися криком диким дітлахи перелякані. Та не було кому їх почути. Тріщало громом, метало блискавкою, періщило непроглядним хлющем… Не прийшли додому ні мама Зоя, ні бабусі, ні тітонька – дитина Марійка: від зливи вони сховалися під дахом чужої хати. А татко з дідусем знайшли свій прихисток під вузькими полудрабками дерев’яного воза…

А як минула гроза (громовий дощ затяжним не буває), всі знову взялися до роботи.

Коли ж прибули додому…

«А чи не бачили наших дітей?» – питали сусідів.

«А чи не у вас, бува, Вітько з Іннусею?» – примчали до Чикунових Людки з Любкою, менших сестер Маргаритки, Марійчиної подружки.

Не було там діток Зойчиних.

За дві години, як добряче стемніло…

«Де ж ви, діточки наші рідненькі?! Де ж ви золотка наші дорогенькі?! Вітьку!!! Іннусю!!!» – блудило селом сімейство Гайдукове, кожного господарика просило у хліви та колодязі позаглядати…

Нікого… Нічого…

«Вітьку!!! Іннусю!!!» – тепер уже й зо два десятки односельців заповзялися допомогти розгубленій і переполоханій Зойці, яка скидалася на курку, що її пошарпав шуліка. Обнишпорювали гектари полів та прочісували лісові стежки й хащі, обдаючи світлом ліхтарів підозрілі нетрища.

Ніч минула. А дітей не було. Канули під землю, як вода од учорашньої зливи.

Але згодом…

Баба Олена надумала прихопити зо два рублі та їхати в районну міліцію, щоб звідти хтось прибув та допоміг шукати зниклих кровиночок. Відчинила кухро…

– Ох, Пресвята Богородице! Ох, усі святі! Людки Божі!!! – завила стара, впала коло скрині, за серце вхопилася…

Вітько з Іннусею так і завмерли сидячки, опустивши ниць голівки-квіти й тримаючи одне одного за посинілі й закривавлені рученята… Поруч – книжечки-казочки й розкидані, але вже не потрібні їм рублі. Не знайшлося в непроникному давлючому кухрові й щілиночки, щоб мали чим дихнути сіромахи, не зоставила доленька-яга в чорній западні ані трісочки-соломинки, щоб хоч якось за життя вчепитися…

Зойка-молодюня, забачивши жорстоку картину, вмент укрилася сивиною, завмерла коло кухра-вбивці: стояла, як у землю вкопана, й повікою не кліпнула. Обличчя її мертвецьке в глиняну покривку вгорнулося, а груди зайшлися червоними, як сама кров, плямами. Так і не ворухнулася, допоки батько на руках не виніс надвір, на лавці під яблунею не посадив духу свіжішого вхопити… А чоловік її, Володька, зирнувши всередину скрині, вилетів з хати по-пташиному й заричав од болю по-звіриному, та так, що в усіх кутках села той ревіт було чути.


Марійку до хати не пустили. Сиділа коло хліва, обгорнута прабабусиними руками-щипцями, дихнути боялася.

Що ж таке довкола їхньої хати твориться? Чом не веселяться всі, як завше, після доброї роботи? Нащо той вереск? Нащо ті сльози?!

– Бабусю, а що сталося? – раз по раз промовляла дівчинка до старої. А та лишень охкала-ахкала й щораз дужче здавлювала Марійку, не послаблювала обіймів, коли можна так назвати ті до болю міцні притиски.

А як покажеш дитині картину страхітливу?

Як роз’ясниш смерть безпощадну?

Мовчали рідні. Відіслали Марійку до сусідів і ступити в хату не дали.

Хіба тоді, як повкладали манюні тільця в труни заквітчані, пустили й Марійку на смерть подивитися. З племінниками, що їх за рідних брата й сестричку сприймала, навіки попрощатися…

Схоронили Гайдуки двох дробинок.[14] Не стало щебету, не стало лепету… Умерла хата.

Зойка так і ходила дерев’яна. Ні на похороні, ні опісля, на обіді, ні сльозинки не зронила, ні слівця з себе не видушила. Замовкла. Як і хата, скаменіла. На скостенілу подобизну, в чорне вбрану, скидалася, коли, ледь-ледь ногами перебираючи, прямувала з дому на могилки,[15] з могилок додому… Їсти перестала, хіба силоміць воду пила… А відтак частенько всідалася посередині скупої пісочниці та й ну іграшковою лопаткою насипати пісок у кольорові відерця, затим – висипати. Тими іграшками її діти дорогі гралися…

Рідні, як могли, ходили коло сіромашної. Ніщо не допомагало. Ані ложка юшки, що її примусом ковтала, ані вода живодайна. Згасла Зойка, красовиця[16] тутешня. Обернула її доленька гірка на тонку, ніби трісочка, чорну, мов ніченька, безживну, як примара. Менше ніж за рік спорядили-провели Зойку до діток, що без них вона не примоглася[17] жити…


Відтоді Марійка призвичаїлася до сліз скорботних, запам’ятала стежку до кладовища. Раз по раз із матір’ю та бабусями поспішала туди, до трьох могил, де спочивали найрідніші люди. Згодом уже й не лячно їй було побіч насипів уквітчаних. Так наче коло дому порається, клумбу прополює…


А через десять років…


…Того зимового недільного вечора Марійка збиралася сидіти за книжками: готувалася до вступу в технікум. Але несподівано до хати увійшли не лише Тетяна з Риткою, як то зазвичай бувало, а й Валька! І, хоч як дивно, вечорничниці кликали Марійку на весілля в запорожці.[18]

«Ну, якщо вже і Яворівські відпустили свою півдівку на гульки, то і я на своїй петель не зав’язуватиму», – подумала Марійчина мати і відпустила доньку пройтися, але ненадовго.

Дівчина однаково крутила носом, мовляв, направду не має охоти кудись іти. Але переконливе Вальчине «Та ми лише на годинку – подивимося на плаття молодухи[19] й розійдемося по домівках» вирішило все. Хоч і відчуваючи незрозуміле внутрішнє хвилювання, яке чомусь стримувало й наче примушувало залишитися вдома, Марійка вже вдягала на себе білу шубку зі штучного хутра й напецькувала[20] губенята масним вазеліном.

Невдовзі четвірка подруг-нерозлийвода весело поспішила в той бік села, звідки долинали розкотистий гомін весільників і швидка танцювальна музика місцевої естради.

Уже за кілька хвилин трійко веселих дівуль витанцьовували в самісінькому центрі весільного стовковиська. Лише Марійка, так і не навчившись зугарно давати лиха закаблукам, причаїлася в тіні гурту байдужих запорожців і нишком спостерігала за тим, що відбувалося довкола.

Суцільна темно-сіра маса весільчан. Хтось од сп’яніння в’яло похитувався в ритмі нехитрих акордів, зображаючи незграбні танцювальні па, інші просто тупцяли на витоптаному до багнистої кальваси[21] дворищі. Але більшість цілими купками підпирала стіни соснового хліва, перехиляючи одну за одною чарку з самогоном. Весільники цокалися із запорожцями, яких у селі мало коли оминали увагою та якнайліпшими пригощаннями. Було, навіть деякі «добрі» хазяї, щоб назавтра втішатися жаданою хвальбою, виносили горілку відрами, яку охочі зачерпували глибокими ополониками.

Але на Марійку те не справило враження. Вона прикипіла поглядом до подруг, бо саме вони здалися їй найяскравішими з-поміж цього всього безколірного юрмиська.

Найкрасивіша, звісно, Валька. Вона мала такий завидний вигляд! Височенька, тонка талія, помітно випнуті стегна й манливі груденята – це все вона акуратно заховала за сімома ґудзиками-замками приталеного, з натуральної шерсті, світло-блакитного пальтечка, прикрашеного лазуровим, зі сріблястим полиском, норковим комірцем. Темно-сливові шкіряні чобіточки на невисоких підборах і смоляні лайкові рукавички додавали чорноволосій красуні ще більшої пишності та виразності. Крім цього, мала навдивовижу сяйливі, аж, здавалося, неприродні яскраво-зелені очі. Повіки вона завжди підводила смарагдовими тінями. Не було таких прегарних зіниць в окрузі. І Валька це добре знала… Того вечора вона скидалася на кришталеву чарочку, яку не кожен насмілиться взяти до рук чи бодай торкнутися, щоб припадком[22] од грубого натиску чи банальної незграбності вона не розсипалася на друзки. Валька танцювала не по-сільському граційно та стримано. Здавалося, вона залучає до цього кожну клітину свого тіла: такі вдатні були її рухи.

Показну подругу намагалася копіювати Тетяна. Пізня донька Петра Онищука, що його рід славився в селі довгим віком, часто поміж подруг виявляла характер своєї матері, яку в селі охрестили Шолудихою, від слова «шолудива», тобто капосна. Ось уже багато літ Тетянина мати, Оксана, не мирилася зі своєю старою, як світ, але здоровою, як вода, свекрухою. І хоч у дівоцькій компанії швидко здіймалася буча, та швидко вщухала: Тетяна мала великий дар залагоджувати сварки й непорозуміння. Напрямки не вибачалася, але добирала такі влесливі слова й примовки, обсипала дівчат поцілунками, обгортала обіймами, що вони миттю забували про недавню суперечку.

А ще Тетяна була вельми беручка до роботи. Не тому, що їй і старшому на три роки братові Миколі раз по раз мати нагінки давала. А тому, що натуру таку мала. Перейняла її від достобіса роботящого татка. Саме він утлумачував дітям важливість сільської праці, повторював народне «сади деревину – будеш їсти садовину» або «рання пташка росу п’є, а пізня слізки ллє»… А що в школі вчитися Тетяні було нецікаво, то поклала вона собі стати чи не найкращою хазяйкою в усій окрузі! Бо й справді поратися по господарству вміла ліпше за матір, якій, поки прочухани пороздає, нема коли й до роботи братися…

Тож Тетяна в свої п’ятнадцять могла спокійно виходити заміж, бо, зі слів сільських господинь, з якими дев’ятикласницею на весіллях усіляку смакоту готувала, мала до цього хист. А вона й не відхрещується і не брикається од раннього заміжжя, бо ось уже кілька місяців із вечірніх походеньок її проводжає додому бравий парубок Митько, який допіру з армії повернувся. Чим не майбутній чоловік і хазяїн? До міста теж не рветься, йому б із конем воловодитися: сіно скакунові носити, напувати, по дрова до лісу їздити… Дарма, що любить у компанії перехилити склянку-другу. Тетяна вважала, що то свідчить хіба про міцне здоров’я і про справжню чоловічу вдачу.

Ось Митько й собі в запорожці завітав. Помітивши кавалера, Тетяна вмить забула про Вальчину стриманість та грацію: відкрито підморгнула хлопцеві манливим сірим оком, бадьористо й показово стягнула з голови рудого шалика – й на плечі розстібнутої коричневої куртки зі шкірозамінника посипалися густі шатенові кучері. Їх вона з півгодини завивала розжареною плойкою. Тетяна мала розкішне волосся, чого про вроду не скажеш. Гоструватий ніс, тонкі губи, високий лоб, невиразні малі очі… Однак визнавати своєї гіршості ця дівка не збиралася. Тому завше поводилася напрочуд упевнено, так, що й найзавидніший кавалер пересвідчувався: «А навсправжки ця поліщучка – ще та хорошуха![23]» Але думка парубків мало цікавила Тетяну. Аби сільські жінки й словом прикрим про неї не обмовилися. Добра репутація – ось що було для Тетяни значуще! А решта…

Перекрикуючи весільних музик, розпашіла Тетяна голосно завищала: «Бєлиє рози, бєлиє рози, беззащітни шипи!!!» – і ще бравурніше завиляла чималими сідницями. Нині вона танцювала лише для Митька.

Маргаритка теж підхопила слова добре знаної пісні й стала не те що танцювати, а плигати-гопцювати на одному місці, знявши догори свої короткі стебельця-руки. Вона була найнижча в четвірці. І найкумедніша. Але про це їй майже ніхто не казав. Хіба «доброзичливці»… Ритка геть не мала смаку до вбирання, могла поєднати чорні в сіточку шкарпетки, рожеві босоніжки й сині спортивні штанята. Так вона старалася бути сучасною й модною. Навіть про вставні «золоті» коронки подбала, адже блискучі металеві передні зуби вважала за не менш стильні штучки, що свідчили про дорослість.

До школи Ритка ходила в обдертих і нечищених туфлях, проте вони неодмінно були на високих підборах, що виднілися з-під дешевих, часто затасканих і обляпаних багнюкою штанин. А якщо взувала зимові полуботки, то тільки на товстелезній підошві, що скидалася на шину від тракторного колеса. Вважала: це також модно, до того ж на зріст ставала майже така сама, як подружки.

Цього разу Ритка знову вирізнилася: напнула на себе червоні капронові колготки, коротеньку сіру спідницю з розрізом іззаду, що крізь нього можна було бачити, в яких вона трусиках (на ній були білі з голубим обідочком «недільки»). Зверху накинула «підстрелену» (так висловлювалися сільські жінки про дуже коротке вбрання) кожушину з величезним кошлатим малиновим коміром. У цій «гуманітарній» штучній вдяганці, купленій у білорусів, які привозили силу-силенну всілякого сходженого[24] лахміття в село і щочетверга продавали за копійки на базарі, Ритка мерзла, бо тепла від неї було катма. Однак нічого іншого дівчина вбрати не могла, бо не мала. До того ж вважала, що той громіздкий комір кольору улюбленої ягоди личив до її хлопчачої стрижки, якої не змінювала цілий рік. Малинове з жовтим – хіба не ексклюзивне поєднання? Ритка ж мала космаки, які своїм забарвленням були подібні до щойно вилупленого каченяти. З тим кольором вона нічого не могла вдіяти: саме таким він виходив після самостійного вибілювання дешевим перекисом. Просто Маргаритка завше хотіла бути звабливою блондинкою…


– Марійко, досить стояти!

– Ой! – скрикнула дівчина, здригнувшись від несподіваного втручання в її тривалі розглядини-спостерігання.

То була Тетяна. Вона вела за руку рідного брата Миколу, якого Марійка практично не знала.

Поки малими були, то хлопчаки зазвичай ген за селом м’яча ганяли або чоловічу роботу робили. Дівчата ж по домівках усіляких уборів лялькам нашивали або матерям коло плити на кухні допомагали.

Одразу після дев’ятирічки Микола взявся їздити по московських заробітках, тож мало бував у селі. Ось уже три роки, як його бачать хіба найближчі.

– Ану-но, хоч з братом моїм потанцюй! Хто-хто, а він тебе не обидить, не бійся, – випалила швидко Тетяна й сховалася в рої весільного натовпу.

– Потанцюймо? – звернувся до Марійки юнак і, не чекаючи відповіді, сміливо простяг руку.

Дівчина й не зогледілася, як переступала з ноги на ногу в ритмі повільної ліричної мелодії без слів. Урешті, поборюючи сором’язливість, звела очі й швидким сполоханим поглядом скинула на не по-сільському білюсіньке обличчя свого партнера. Ось вони, його повні соковиті губи, великі голубі очі й блискуче русяве волосся. Так близько. І так далеко водночас. Саме цей хлопчина видався Марійці найкрасивішим з усіх, кого їй доводилося зустрічати за своє коротке й одноманітне життя. Жодного разу вона ще не шкодувала про свою встидливість, проте саме тепер їй зробилося так жалісно, бо не знала, що вчинити, як завести розмову, аби цей принц не зник, а танець не закінчився. Але їхнє знайомство урвалося так само несподівано, як і почалося. Один-однісінький танець, коротка, як мить, зустріч…

Вгледівши нарешті пишногруду молодуху, яка виповзла з весільної буди,[25] наче індичка, що засиділася на яйцях, дівчата поспішили додому. Тетяна – попідруки з добряче підпилим Дмитром. І собі захмелівши од гостинного могоричу, Маргаритка теж, як то завжди було, підчепила якогось лобуряку з сусіднього села. А Валька з Марійкою верталися без хлопців, у парі.

З ким би Валька скомпанувалася?[26] З однокласником Володькою, що вчився так-сяк? Ні, він їй не рівня. А симпатичного Митька, чиї небайдужі та сміливі погляди не раз ловила на собі, вже скорила Тетяна.

А Марійка сама після гульок зосталася, бо той, хто вдерся в її серце, як нахрапистий грабіжник, певно, й не надав тому танцеві ніякої ваги…


Марійка закохалася. Уперше й так кріпко, що інколи боялася, аби не розірвалися од невблаганного тиску її тендітні груденята, не розчепірилися, наче парасоля, й не вискочило зсередини нестямне од дивовижних почуттів, кипуче, розбурхане серце.

Після того незабутнього танцю лише кілька разів бачила вона красеня Миколу: як ішла до школи, а він поспішав на рейсовий автобус. Усе чогось їздив до району. Казав: «Привіт!» – і поспішав далі. У такі моменти Марійка боялася не впасти опукою, бо ноги підкошувалися од хвилювання так, що несила було на них удержатися. Але вона встоювала. Бо навіть оте сухе й незначуще «Привіт!» жагуче надихало на прожиття дальших днів і ночей, додавало віри, що в якусь святу недільку вона знову відпроситься в матері на гулянку і Тетяна вдруге прикличе до неї свого брата…

Навесні Миколу призвали до армії. Пішов служити, так і не дізнавшись про Марійчині незглибні почуття до нього. Проте дівчині не було куди квапитися. Вона далі студіювала математику й чекала з армії солдата. Аж пишалася цим. Бо знала напевне, що вірна буде до суду-віку, а не так, як учинила була Пелихова Катя. Обіцялася чекати Шпачинського Петьку, сиділа за дівчину на вирядинах,[27] не встидалася, цілувалася привселюдно, а скоро парубок за межі села, як вона з жонатим злигалася. Чия мати після такої ганьби дасть синові брати за дружину безсоромницю?! Хоч, перш ніж прийшов Петька, Катька й порвала з одруженим гулякою, але від самої думки, що любилася з ним у тому сіннику, де й майбутньому солдатові на вірність клялася, відбило-відрізало-відбатувало, як ножем, – не зміг пробачити Петька Катьці… Одружився зопалу з нелюбою Ксанкою з сусіднього села, тепер живуть, як кіт із собакою. Він хоч і робить роботу, але п’є безбожно, а вона з ранку до ночі голову йому гризе…

Катька в район вибралася, санітаркою в лікарні працює; чутки ширяться, що коханців одного за одним змінює. А як приїжджає в село до батьків, то, знай, за Петьку розпитує. І коли чує про їхні сімейні чвари, то все збиткується, мовляв, ото-то й набув щастячка, ото-то й зажив файненько! Послухався матері, не взяв мене заміж, тепер жили б собі, впивалися любощами!

Знала Марійка й про те, що, як зачув Петя оте Катерини-не «впивалися б любощами», не стримався, якоїсь суботи прийшов до Пелихів, викликав колишню дівку з хати й прямісінько у дворі накинувся на неї, як роз’ярілий жереб на сплутану кобилицю. Та жага з пристрасними до звірячості поцілунками більше на насильство скидалася. Проте Катька не опиралася, таки дала задовольнити невблаганну хіть ображеному колись парубкові. А затим приказала, щоб забув навіки, не смів більше й торкнутися. Мовляв, маю не таких, як ти, любоцаїв, геть із двору, живи, як намітив собі, а я свій хрест нестиму.

Відтоді ніби й стихли їхні пристрасті. З головою поринув у сім’ю Петро після того, як Ксанка йому сина народила. І хоч досі гризуться часто, але більше дитиною тішаться…

Марійка переконана була, що в таку історію ніколи не вскочить. Сподівалася: тільки-но Микола з армії прийде, освідчиться йому першого ж дня. А він хороший, він найліпший, він зрозуміє і відповість взаємністю. Чого ж її, Марійку, не любити? Добре вихована, росленька, з милим личком, здоров’я міцне має, хазяйновита й недурна… От вивчиться в технікумі на бухгалтерку, почне працювати в сільській раді. Шануватимуть її в окрузі. Народить Миколі діток, скільки забажає… Мо’, й запросить його до себе жити, бо давно їхня оселя за чоловічою рукою скиглить. Не приживалися в Марійчиній родині чоловіки, як маргаритки не сходили на Крадунишиному квітникові. Прабаб-ця Василина з війни чоловіка не дочекалася, мамина неня, бабуся Олена, овдовіла ще двадцятивосьмирічною, сестра її, Христя, яка теж живе з ними в невеликій хатині, не зуміла й первістка діждати, без чоловіка зосталася… А таточка п’ять літ, як утратили. Мамі Тамарі п’ятдесят лишень вийде, але про другого чоловіка думки відганяє, вже на зятеву поміч сподівається.


Мало не всю весну Марійка що другий день бігала до Тетяни на вечорниці. Її мати Шолудиха дивилася скоса на ці нісенітні посиденьки, але гостя не зважала: як то вона почне гніватися на ту, що ось уже за кілька літ може стати їй за свекруню?! Ні, такого Марійка собі не дозволить! Хай там як, любитиме матір свого ненаглядного, шануватиме й коритиметься. Аби бути з Миколою…

Ото прийде, посидить у Тетяниній кімнаті, перегляне Миколині світлини, на яких він то з цеглою в руках, то завзято мурує, то цемент із водою у величезній балії перемішує, а на цій, що найбільше до душі припала, всміхається з другого поверху якогось розкішного палацу (такі царські покої Марійка лише по телевізору бачила)… І так почувалася, ніби увіч зустрілися…

«Ох, красунчику золотий, так би й розцілувала ті зморені долоньки, не проминула б і нігтика, тулилася б, гладила б, слова ніжні приговорювала б», – роїлося в залюбленій до болю дівоцькій голові.

Відтак летіла окрилена Марійка додому й чекала нового післязавтра.

Звісно, Миколина сестра Тетяна вже другого вечора про все здогадалася. Бо чого це раптом Марійка, яка більше з Валькою секретами ділилася-галайкотіла, до неї внадилася?

– Ти тільки не кажи йому нічого, бо я сама хочу, – притьма попросила Марійка подругу, коли та взялася писати братові в армію чергового листа.

– Не буду, – спокійно відповіла Тетяна й описала передусім досвітки-гулі зі своїм душечкою Дмитром.


А за п’ять місяців…

– Ой-йой, що ж то за біда в нашу хату вгналася?!! За що Господь так покарав мене, грішну й нещасну?!! Ой-йой, як пережити гірке, як смертельна отрута, горе, гой?!! Ліпше б мене зі світу звів, а не моє дитятко дорогеньке!!! – голосила на всю вулицю стара Шолудиха, діставши страшну звістку про загибель соколика-сина Миколи.

То був кінець серпня. Селяни якраз верталися з полів зі свіжовикопаною картоплею, тож чимало їхніх темних постатей виднілося в перших вечірніх сутінках поміж розлапистих[28] яблунь і груш. Хтось віз гори картоплі підводою, а сам ішов поруч, хтось – ровером,[29] прив’язавши мішки до рами й заднього сидіння, інші, добряче натомившись, просто сунули босоніж, спираючись на копачки[30] та перемелюючи попід ногами непроглядну куряву…

Село годує в усяку пору, сміється негусто, а от плаче частіше, ніж рясні дощі з неба ллють.

Як от обпечена лютим болем, мов кип’ятком, Шолудиха, що в сорок літ зважилася на синочка, в муках його народила, а він і не віддячив за те: до смерті неньки не догледів.

«Голубе найхоріщий,[31] нащо душу шматуєш, як шуліка здобич безсилу, нащо заживо з тіла серце видираєш, гой?! Як витерпіти втрату, як не одуріти?!» – заводила, руки до неба здіймала, до землі сирої припадала…

Не дочувши одразу, чого саме верещить шолудива Онищучка, односельці спершу подумали, що то вона знову чимсь не догодила пристарілій свекрусі, тож дає відсіч ужe звиклими голосними виправданнями. Та коли розчули в тім вереску слово «синочок», то чимдуж поспішили один за одним не так заспокоїти бідолашну, як розпитати, що ж таке з Миколкою сталося… А відтак і пожаліли сіромашну. Принаймні словами.

– Тримайся, Оксано, кріпися, ще ж маєш для кого жити, – мовила сусідка Надя й наказала негайно знайти хлопцевого портрета, обв’язати чорною стрічкою, поставити на столі в найбільшій кімнаті й запалити коло того образу свічку, мовляв, має горіти і тепер, і коли покійника до хати внесуть…

– Йой, горечко, йой, лишенько! Внучку мій дорогенький, хлопчику мій золотенький, вже й не одчиниш дверей хатніх, не приїдеш здалеку, не обіймеш мене, старенької, не подаруєш хустини чорнястої, – плакала-голосила за своїм правнучком дев’яностолітня прабаба Мелашка. – Я, стара, живу, а тебе, соколика, небо вже прикликало… Ой-йой, – хилитала, як недолуге немовля, збілілою, кольору молозива, головою, втирала забрезклі й опухлі від болісних сліз та муки очі.

А назавтра чужі люди привезли рідне тільце Оксані. Крізь заціпеніння вона таки розчула, що буцімто син утопився. Дістав першу записку про звільнення і з двома товаришами по службі на цілий день поїхав до міста. Там щасливі й нарешті розкуті хлопці познайомилися з дівчатами, накупили всіляких наїдків, міцних напоїв і пішли до річки на посиденьки. Випивали, закушували, купалися… І, видно, саме тоді, коли двоє із залицяльників, швидко спарувавшись із новими приятельками, гайнули поблукати парком, Микола пірнув у воду. Брьохався в річці, аж поки ногу корчі взяли чи, може, й серце схопило. Того вже ніхто не знатиме. Однак не здолів собі допомогти, не дістався берега… Тепер лежить, сонце ясне, в новісінькому костюмі, що його мав би на власне весілля вбрати, у сорочечці білій, розстібнутій на два ґудзики, бо саме так любив ходити і влітку, і взимку: «Дихати має душа, а не давитися», – казав.

– Ох, чи ж то правда, синочку? – приказувала напівсвідома Шолудиха-мати. – Хіба ж ти не вибрався б з вирви? Ти ж такий прудкий і дужий був, синочку! Ох, заподіяв тобі хтось погибель, чує моє серце материнське! – ридма ридала. Не вірила, що смерть із власної волі сина навідала, винних шукала, в уяві злих капосників малювала. Бо так їй, певно, легше було.


Сидіти коло покійника цілу ніч заповзялося небагато жінок. Зосталися ті, що могли й цілу добу не стуляти очей. Коли в кімнату, де стояла труна, занесли довгу лаву, старенькі повсідалися квочками й стали балакати. Інакше візьме гору сон.

– То вже одному Богові знати, що насправжки приключилося нашому солдатикові, – першою почала розмову Зінька Матвійчукова, що жила з Онищуками на одній вулиці.

– Людське життя подібне до дерева: навесні родиться-зацвітає, а восени листя-деньочки скидає, – задумливо мовила Дарина Яворівська, що й собі одна з найперших прийшла піддержати Онищуків.

Її непоспішливу й розважну гутірку баби завше слухали уважно й на знак безсумнівної згоди кивали головами або кидали коротеньке: «Таки-так, Дарино, правду кажеш».

– Весна – то коли людина родиться й цвітуть душі її рідних од щастя та радості. Але й осінь невідворотна… Коли настане саме ця пора – чи замолоду, чи в глибокій старості, то од нас залежить, од нашої праці, – уточнила, – і від Бога, ясна річ. Бачте, мусимо готуватися до неминучого кінця щодень. Але то непросто. Бо ми, старі, не так проживаємо те життя. Що вже й казати про таких молодих, як от Миколка… Хіба ждав він швидкої погибелі? Тож тепер лише одним нам під силу йому допомогти…

По цих словах навіть убита горем Шолудиха облишила голосіння, прислухалася.

– Оксано, знаєш, про що нині плаче душа твого сина? – звернулася до згорьованої матері стара Дарина. – «Я добре знаю, мамо, що ви мене любили, але тепер не в сльозах ваша любов має виявитися. Не плачте за мною, мамо, а візьміть свічку, поставте в церкві й зверніться до батюшки: хай він попросить Бога, хоб[32] зачислив мене до тих, що покаялися й позбулися земних пристрастей. Оце для мене головне. А плакати й не бачити перед собою Христа? Юда теж покаявся у своїх гордощах, зрозумів, що погано вчинив, оддав срібло, але не прийшов до Ісуса й не сказав: «Прости мені!» Тому й ви, мамо, як плачете, моліться». Тяжко це, Оксано, але задля синової душі добре саме так зробити, – провадила Яворівська. – Бо хоч тіло й бездиханне, та душа бачить, що відбувається коло гробу.

Од таких несподіваних Дарининих настанов обличчя деяких жінок перекосилися, інші почали хитати головами з боку в бік так, наче хтось невидимий грався з ними в дитячу забавку «Печу-печу пиріжок, шусть у пічку, шусть у пічку». Усі як одна мовчали. Лише думали: «І як та Дарина такою розумаш-ною бабою вродилася? Загадка якась, та й годі».

– Ой, Дарино, та як же не скорбіти, як же не тужити за отим личком білюсіньким, вустами гарнюсінькими, ручками золотими й ніжками прудкими, – далі вичитувала Оксана.

– Ти, Оксано, бач, на тілі зосереджена. А синочок твій чекає помочі для душі, бо ж про неї тепер ідеться. А тіло сьогодні гарне, а за три дні… сама розумієш… Нині маємо молитися, щоб Миколчина душа дожидала Божого суду не перед пеклом, а таки перед раєм.

– Уже на що заслужив отут на землі, з тим і постанеш перед Богом на небі! – насмілилася долучитися до розумної балачки й поділитися знаним Матвійчукова Зінька. Випалила свою правду, наче констатувала факт.

– Зіно, від нас багацько залежить, і навіть може змінитися, – заперечила односелиці Яворівська. – Бо той приватний суд, що відбувається хутко після смерті людини, коли душа відповідає перед Богом за всі діла, що чинила на землі, не визначальний!

– Та чим же ми, земні та грішні, годні допомогти? – в один голос залепетали бабоньки, сумніваючись у своїх можливостях.

Яворівська не встигла на це відповісти, бо по тих словах до хати влетіла, як переполохана пташка, Гайдукова Марійка, найближча подружка Дарининої онуки Вальки. Не соромлячись ані сільських жінок, ані Миколиних родичів, ані його гарячковитої матері, припала до труни й безслівно заридала. Сколотила тим усіх жалобних гостей: ніхто й слова не зронив, хіба обмінялися, як то проскуркою діляться, прийшовши додому з церкви, ошелешеними поглядами.

– Що ти казала, Дарино? – врешті отямилася Шолудиха й звернулася до Яворівської. – Кажи хутчій, чим же годна допомогти своїй кровиночці ненаглядній? – перепитала і собі захлипала, перекрикуючи Марійку.

– Коли людина помирає, то всі її пристрасті, які вона мала за життя, нікуди не зникають, а йдуть із нею у вічність, – втираючи сльози, мовила Яворівська. – Ото, як хотілося випити, покурити, блуд який учинити… А ви хіба не знали, що й там, із душею, – Яворівська вказала пальцем на стелю, – зостаються ці всі пристрасті?! І вони ой як мучать!

Баби мовчали, очі лишень повитріщали.

– Але годі там себе задовольнити, бо ж тіла немає, – знизала плечима Яворівська.

– Ай-яй, невже ж ти правду кажеш, Дарино?! – не йняли віри почутому односелиці.

– Тому люди й ходять до церкви, – відповіла на те Дари-на й додала: – Молитися.

Вона здогадувалася, що більшість сільських господинь не могли признатися, що їхні походи до місцевого храму були радше здибанками, на яких можна потеревенити про те-се й, удавши недужих, повсідатися попід холодними стінами на лави, як вороння на електричні дроти, й так само зверхньо розгледіти кожну молодицю, до найменшої дірки на капронцях, обсмоктати, як цукерку, кожну її кісточку.

– Вірні християни дбають найперше, щоб очистити тіло й душу від земних пристрастей. Щоб не мучитися на тім світі, – Яворівська закінчувала такою промовою. – Тому до приватного суду, що його душа проходить на сороковий день, треба особливо ревно молитися, від цього залежить тимчасова доля душі – нидітиме вона в передпеклі чи радітиме в передраї.


Світало…

– Йой, си-и-ноооочку, йой, рі-ід-нееееенький, со-ко-ли-ку до-о-ро-геееенький, – тепер уже мелодійно побивалася Шолудиха.

Їй, стривоженій, здавалося, що після похорону баби почнуть гудити її: мовляв, не тужила за рідною дитиною. Бо так було вже колись. В однієї з сільських молодиць помер первісточок. Її мати, пенсіонерка, така, що «знає, як треба і як правильно», наказала на похороні не просто побиватися за кровиночкою, а ще й голосити-примовляти, щоб «добре» було.

«Такий файний похорон був у Калінських, так уже приказувала молода Антоніна, так голосила за дитинкою!!! Не те що позавчора Галя Овсіюкова, яка й сльози за чоловіком не зронила. Безсоромниця!» – кружляли довкола вихваляння-нарікання сільських язикатих хвесьок.

Не знали вони, що для згорьованої Антоніни, яка втратила синочка, ті солодкі слова наче ляпаси були. Вона ж бо над силу вичавлювала з себе заводи: материн наказ виконувала. А самій хотілося заритися в землю чи бодай закутатися в грубу хустку, сховати од світу понуре обличчя й ревти, як німина, слова не мовивши. Точнісінько так, як чинила Галя Овсіюкова, втративши чоловіка. Та чи знали огудниці, що вдову од печалі й безпорадності серце так ухопило, що сільська медичка наштрикала-напоїла її гамівними препаратами, та так, що й не рада була? Корчами непосильними взялося всеньке тіло Овсіюччине, придушило-перекрило всередині ріку сліз невтишних, тому скоцюбилася сердега коло чоловіка навколішках, дивилася й не могла надивитися на обличчя рідне й одно завивала по-вовчому, гадки не мавши, як далі жити без того, з ким понад тридцять літ пліч-о-пліч, душа в душу…

Але то, бачте, сільські закони. А вони неписані.


Марійка знову зчинила плач. Безмовний. Яворівська видержала тривалу паузу й сама добряче виплакавшись, а відтак мовила: – Читатимемо псалтир над померлим і молитви. Це заспокоїть Миколчину душу, полегшить перехід у новий світ.

* * *

Цілісіньку ніч Марійка сиділа біля померлого Миколи, ні на мить не відступивши й не стуливши наплаканих очей. Спершу коло ніг хилилася, а як випадала нагода, то й у головах сльози ронила, ніжно погладжуючи кохане блискуче волосся. Згодом вона безсило плелася за причепом із труною, що віз, як їй здавалося, навіки хоронити її одцвілі мрії, радощі, любов.

Ідуть від Марійки найдорожчі люди, і всі – однією дорогою…


Миколу поховали. Не стало юнака, ніби й не було його ніколи. І ніхто в селі вже не дізнає: загинув чи таки чужою жорстокістю життя позбавлений. Чужі люди приїхали-поїхали. Сказали: втопився. На тім і крапка.

А Марійка все ніяк не вірила, що коханого більше немає серед живих. Полюбила його ще дужче, хоч, здавалося, сильніше вже нема куди.

«Усе добре, – заспокоювала себе. – Це ж і неділі не треба чекати, щоб тебе побачити, Миколко. Шкода тільки, що вже не потанцюємо вдвох, – стуляла очі й у густій темені споминами вкупі з уявою малювала рухому картину: вона, Марійка, така безбарвна, невпевнена в собі, вайлувата й водночас благословенна незабутнім знайомством, котре для неї, як для пташки крила, для миші діра, а для гавкуна господар; і він, Микола, – красивий, із міцним внутрішнім осердям, у всьому доладний, вправо-вліво, з боку в бік, з ноги на ногу, – майстерно кружеляв партнеркою, правував, як Яворівський Степан лошицею Зорею. Ніхто в селі не вмів так приборкувати норовистих коней, справлятися з ними й вигоцувати верхи, як наймолодший Даринин син, що приїздив із міста.

– Гарна ми пара, – шепотіла Марійка після того, як домальовувала яскраву картину, розплющувала очі й ніжно нанизувала, як на голку, вродливі Миколині риси, що зринали з невеличкої затертої фотографії. Її вона попросила в Тетяни. Подруга дала ту, де хлопець сидить на високій недомурованій стіні чийогось палацу, що пишнітиме в майбутньому.

– Не буде в нас сімейного кубельця, зате ми ніколи не розлучатимемося, – чмокала світлину, відтак зводила погляд до-гори й прохала небо, щоб швидше настала ніч.

Того ніхто не знав: ні мати, ні подруги. І що вони думають про це, Марійці було нецікаво. Їй байдуже, бо вона щаслива! Недаремно ж вичитала якось в одному з кольорових журналів, що їх передплачував батько для своєї залюбленої в книжки й усіляку підліткову періодику доньки Вальки, ніби щастя – це поєднання всіх людських приємностей у теперішньому часі. Себто, коли знаходиш і маєш усе, що дарує тобі відчуття глибокої втіхи та безмежної радості, ти щасливий. Марійка, маючи душевні стосунки з матір’ю, найтепліші спомини про найдобрішого в світі батька та золотих сестру з племінниками, живучи в чудовому селі аж із трьома побожними бабусями, ще й приятелюючи зі стількома вірними подругами, віднедавна дістала останню приємність для повного щастя – Миколину увагу.

Тридцять восьма зустріч. Чи міг хто перше бодай натякнути Марійці на те, що ото стільки ночей вона перебуде разом зі своїм Миколою? Що довірить йому своє серце, найпотаємніші думки й віднедавна нечасті печалі?

Майже беззвучно висунула з манюньої петлі дзвенючу защіпку, що чорніла на самісінькій середині голубого підвіконня. Так само нечутно розчинила вікно й поволі вибралася в нічну глибочінь. Найголовніше завдання виконано: мати знову нічого не почула, а про бабусь і казати годі: з їхнім слухом хіба брехунця, увімкненого на повну гучність, до вух прикладати.

Хутко шмигнула повз хату, проминула подвір’я, вийшла на асфальтову дорогу, яка вела прямісінько до кладовища. Два з половиною кілометри закохана дівчина долала за п’ятнадцять хвилин! Бо не йшла, а летіла до свого Миколи: аж відчувала, як повітряні крила поблажливого вітру допомагали їй… Відтак мала попереду цілу ніч.

– Чи не забув за день, що так люблю тебе, Миколко? – ніжно гладила краї свіжої могили.

Цікаво, що, коли Марійка була наодинці, її мова звучала геть по-іншому, ніж на людях. Без запинок, зайвих слів і тривалих роздумувань.

– Я ж бо так скучила за тобою, золотий мій! – тулилася до високого хреста, згубивши сором’язливість. – Чи бережеш подаруночка, якого ще першої нічки тобі принесла? – говорила, наче з живим, і все підгортала сирою землею невеличкого пагона, з якого, вірила, виросте розлога калина, що буятиме так само рясно, як і їхні почуття.

Марійка втішалася цим, хоч і розуміла, що якби хтось інший отак чинив, то назвала б його недоумкуватим. Сама ж вважала, що була при розумі. За ніч, яка щораз обвивала пеленою незрадливості й вільного дихання, вона встигала не лише нагадати коханому Миколі про свою любов, а й порадитися з ним, до якого вишу їй ліпше вступати, як довірити матері свої турботи, попросити, щоб знову на неї чекав.

А ще – помолитися. Вона молилася й дорогою до кладовища, й обіч могили, і як верталася додому. Бо так порадила Дарина Яворівська.


Після Миколиного похорону, на дев’ятий день, Марійка пішла до церкви, а звідти верталася з бабою Дариною. Скільки дівчина себе пам’ятає, ця жінка співала в церковному хорі.

– Бабо Дарино, тогово-но, я спитати хотіла, – насмілилася, заговорила про важливе, хоч і вельми соромилася. – На похороні ви, тогово-но, сказали про передрай і передпекло. А скажіте… а як, тогово-но… як те розуміти?

Марійка досі не забула Дарининої оповідки, що неабияк її вразила.

– Коли помирає праведник, то він потрапляє в передрай, коли грішник – у передпекло. Цебто перший несповна дістає райську насолоду, яку обіцяє Христос, а другий терпить менші муки, ніж у пеклі, – завзято й натхненно стала роз’яснювати дівчині Яворівська. – Це тому так, що душа без тіла. А Христос прийшов спасти і зцілити людину, а не поодинці душу чи тіло. Після смерті душа на небі дожидає Страшного суду. А тоді люди воскреснуть, тобто їхні душі знову з’єднаються з тілами і зможуть повноцінно відчувати або насолоду, або муку. Од приватного до Останнього суду є багато часу, тож, коли молимося за померлих, можемо багато чого змінити, – відповідала Яворівська, хвацько вимахуючи правою рукою – то так вона допомагала собі ступати.

Марійка не відставала.

– Тогово-но… то він… він ще тут, із нами? – дівчина зашарілася, однак знала, що кому-кому, а Вальчиній бабусі довіряти можна. Ніколи з її вуст зайве не злітало. Навіть молодечі секрети вміла тримати під замком.

– Миколка? Тут! Душа його ходить землею, навідує місця, де любив бувати… А вже завтра, після дев’яти днів, проходитиме дванадцять митарств. Кожне з них відповідає гріхам: брехні, блудові, немилосердю, злодійству…

«Ой, мого Миколку омине відповідальність за такі провини! – радо подумалося Марійці. – Бо ж він був… такий!»

А який, дівчина й сама не знала. Бо не вспіла… Проте вірила, що ті гріхи, що їх називала баба Дарина, до її коханого ніяк не стосуються.

– А наші молитви – то як гроші, що ними можна відкупити покійного від душевних мук, – закінчила Яворівська.

«Молитимуся за тебе, Миколцю дорогий, скільки й житиму», – мовила подумки дівчина.

– Ой, тогово-но, а можна ще спитати? – не відпускала додому бесідницю Марійка. – Тогово-но… А як же правильно мені за нього молитися? Щоб, тогово-но… ну… щоб таки… точно подіяло?

– Правильно? – всміхнулася стара Дарина. – Марійко, а хіба можна молитися неправильно? – обдала дівчину щирим півусміхом. – Думаю, користь не в багатослів’ї, а в серці, яке вкладеш у молитву – чи то коротку, чи то довгу. Якщо просити від усієї душі, то нічого неможливого перед Богом немає, – ще раз усміхнулася обізнана Дарина й звернула на стежку, що вела до її хати.

Марійка щаслива полопотіла додому.


– Рідний мій, дві нічки лишилося в нас із тобою, – шепотіла Марійка до могили, розповівши вже Миколі, як прожила день.

Надворі сіріло, проте дівчина не примітила такої важливої обставини. Знаючи, що лише сорок днів після смерті душа коханого витає над землею, все не могла натішитися тими останніми ночами: Микола не проганяє її, а навпаки, щоночі на неї чекає. Йому відомі її почуття, і він їх прийняв – вона відчувала це серцем. А більше їй нічого не треба.

Верталася з кладовища вже як на світ благословилося. Тоді й побачила Марійку Пелихова Надя, мати вже згаданої Катьки, що працювала санітаркою в райлікарні, а колись жорстоко зрадила Шпачинського Петра.

Хутко, того ж таки ранку, Надя розповіла про це Марійчиній матері – Тамарі. Сказала й метнулася геть із двору. А збентежена й водночас розгнівана вдовиця шугнула в кімнату до доньки, яка збиралася до школи, й тричі безслівно вдарила по обличчю.

– Зроду-віку нашу родину ніхто не соромив, а ти посміла! Дівко безстидна, як мені тепер до людей виходити, як мені їм в очі дивитися, що казати?! – кричала роз’яріла Тамара й уперше в житті схопила зопалу щойно випраного домотканого рушника й стала гамселити ним доньку, не зважаючи, куди б’є.

– Мамо, а хіба я вас чи бабусь не шаную?! Хіба вони так само, всім серцем, не любили? – крізь плач Марійка намагалася пояснити матері свої вчинки, а врешті примовкла, бо в їхній родині якраз і любили всім серцем. Кожна з найдорожчих для неї жінок вирізнялася з-поміж односельців непохитним однолюбством. І всі це добре знали.


От прабаба Василина. Минуло їй дев’яносто дев’ять літ, уже й онуків (матері Тамари рідних братів) схоронила, але досі має сили доглядати доньок: Олені вже сімдесят чотири Бог одвів, а Христина ще на два літа старша.

Діти й господарка.[33] Іншого щастя не мала, іншого, як свого Гаврила, чоловіка не знала.

За Христину баба Васька найбільше побивається, мовляв, її найдужче покарала доля: нездорова, шість разів різана, ще й самотня, як генде столітній дуб на царині.

– У мене хоч діти були, а вона, як та хата-пустка, бідкається кожному, хто в оселю навідається. – То я все за неї Господа прошу, бо не знаю, хто з нас швидше помре. Хвалити Бога, в добрий час сказати, а я й не чую, щоб нині мені щось боліло. Хіба… тіло, бо старе. Та я й хвилини не сиджу на місці, за яку-небудь роботу хапаюся, аби в хаті не бути…

Стара Василина ще й господарство порає, і на городі її завжди бачать… От і тепер з поля йде: картоплю полола, щоб зручніше копати. І така вона оповідачка принадна! Марійчині однокласниці, певно, й недільки не пропускають, навідуються до цього жіночого товариства, про все на світі бабу Ваську розпитують.

– Як учора, діточки, молодою була, – вражала дівчат живодайністю. – І не віриться, що давно те було. Хіба клопіт мала великий. Змалку тяжко трудилася, бо не було кому: тато з революції раненим, без ноги, повернулися, то я мусила скрізь сама справлятися: і в полі, і з худобою, і вдома. А замужем, двадцять один рік мені був, інша біда кулею спостигла. Смертельно ошпарився мій первісточок-синочок, – сльози втирала. – Не догледіла мого лебедика сусідка. Я побігла за село, про млина вмовлятися. А вона, вже стара, доки розтелилася, то моє дитятко сіромашне добралося до котла, що булькотів на вогнищі (вода в ньому на запарку висівок кип’ятилася), зирнуло всередину й, не втримавшись, шубовснуло в окріп… О-хох-хох, пташеняточко моє бідолашне, хлопчик мій єдиний, – хлипала скрушно.

Після того Василина народила двох доньок. Доглядати їх довелося самій: чоловік не повернувся з війни, яку Великою вітчизняною величала.

– Я й косила, й орала, й сіяла, і з конем сама справлялася, – пам’ять у баби Василини хороша. – Було, слабувала, але найбільше постраждала після того, як сильно мене побили енкаведисти, – тут стара Васька, як завше, зовсім стишила голос. – За те, що донька Христина була в бандерах, – ледь чутно шепотіла. – То вони її щастя-долі позбавили, тії бандери, – лепетала претихо, щоб нарікань не чула Христина.

Як сталося, так сталося, нічого вже не виправиш.

Але материне серце, знай, непокоїться. Поки й б’ється… – Ото після тих страшних побоїв по голові став у мене різко слабнути зір, – далі Василина знову говорила небоязко. – А якби ж то мені бачити добре! – трясла руками, наче бадиллям. – Але не зважала я на болячки. Роботу робила. А якось мені доктор один сказав: «Ви, бабцю, як будете трудитися до старості, то довго житимете. Бо котра людина сидить, то в неї закупорка утворюється й ціпеніє кров». Може, оце й живу досі, що тяжко роблю. Падаю, помаленьку зводжуся – як ворушуся, то й живу.


Христина не така балакуча, як ненька. Але й собі певна, що наділена довгим віком, бо змалку тяжко трудилася. Півдівкою жито жала так, що за нею й старші односелиці не встигали! Та коли ненька бодай десять літ з чоловіком пожила, то їй Всевишній уділив лише два роки подружнього щастя. Зійшлася з Михайлом сорок другого, а за два роки й розпрощалася. Історію їхнього нещастя досі переказують у поліських господах. Не треба й Христини питатися.


Її Михайло упівець був. Щоб не попастися ворогам, наклав на себе руки. І то прямісінько коло свого дому. А Христина за участь в УПА скніла сім літ на сибірській каторзі. Коли повернулася, опорядила фатальну місцину чоловікової загибелі, що через дорогу від хати (нині вдови літньою кухнею її звуть, бо пораються там лише, коли тепло), висадивши оповитий цвітінням хрест. І тепер він буяє рясними кольористими жоржинами. Щороку Христина прикрашає пристановище коханого, досаджуючи цибулини, які заквітають щораз новими й новими барвами, й пишається його величавістю.

(Ще й тому могила для Марійки – як домашній квітник).

Михайло подався до лісу вже за рік після весілля. Христині тоді йшов сімнадцятий. Шматками кроїв час молодий вояка, щоб навідатися додому, до коханої. А вона й собі намагалася прислужитися чоловікові, допомогти його побратимам: то сорочину випере, то шалика теплішого сплете, то бараболину підсмажить на шкварках… За що й дістала згодом по заслузі.

Поралася коло господарства, як прийшли енкаведисти. Один із них ураз оперіщив безжально по злегка роздутому молодому лиці – Христина п’ятий місяць носила під грудьми двійнят. Обшукали сіромаху, відтак закинули на причіп машини; подумки тоді вже й попрощалася з односельцями, не йняла віри, що повернеться бодай мертвою, не те що живою.

У районному НКВД добре шмагали вагітну, знущатися не припиняли ні вдень, коли вмикали прегучну музику, щоб не почув хто жіночих волань, ні вночі, бо саме тієї пори влаштовували допити… Лише через три місяці десятки жінок розігнали по товарняках, де хотілося вити від холоду: тіло аж примерзало до залізних стін вагонів. Ні віконечка тобі, ні промінчика ясного… Їхали-мучилися так кілька тижнів. Гаразд, що хоч зрідка мучителі давали попоїсти якоїсь рідкої баланди.

Для нар українкам довелося власноруч виготовляти зі свіжої трави матраци та подушки. Але що такі дрібниці супроти каторжної праці в лісі під п’ятдесятиградусний мороз?!

За рік Христині повідомили, що Михайло загинув. Хтозна, мо’, й ліпше було йому на тім світі супроти дружининих земних страждань?…

– Удень, хай які там люті морози, ми – українки, латвійки, естонки – йшли на лісоповал, – поодинокими споминами таки ділилася з земляками горопашна Христя. – Ручними пилками різали-валили дерева, обтинали гілляччя, спалювали його, а поліна складали в купи. Навесні здирали кору, крутили з неї прути й зв’язували ними те поліняччя в плоти, що кидали їх в річку. На іншому березі ці плоти ми самі й діставали… А як літо наставало, йшли на косовицю, – прикро зітхала. – Косу в руки й ну заготовляти сіно. Було, як не виконаєш план, то зменшували й так дуже мізерний пайок: триста грамів хліба, черпак ячмінної каші та наперсток олії. Як несила була йти, то приносили нас, – тривожила юне й безтурботне дівування своїх двоюрідних онучок.

Рік перед звільненням Христина попрацювала ще й конюхом. Годувала, поїла та гній вивозила од вісімдесяти коней. І таки діждала щастя несусвітнього: повернулася до рідної домівки живою.

Однак не до матері поспішила, а до свекрухи.

– Я до смерті доглядала стареньку Михайлову неньку. Не йшла вона до дочок, казала, що зі мною їй ліпше, – це те, про що досі з гордістю споминає неговірка Христина.

Оте свекрушине признання – єдина добра пам’ятка з її молодості. Воно додавало наснаги жити, бо відчувала, що потрібна комусь, що відповідає за стареньку. Нема чого казати про жахіття, й ворогові не зичене, яке всеньке життя червом душу виїдає, адже обидва її синочки народилися неживими.

Як таке пережити матері?

Але щось-таки тримає її на землі…

Ба навіть попри цілий жмут гіркоти та скорботи очі цієї жінки світяться добротою.

З дев’ятнадцяти літ самотня Христя всеньке тепло віддавала спершу свекрусі, а відтак сестриній нащадниці Тамарі, що оце якраз вичитувала-напучувала закохану доньку Марійку.


– Мамо, я… я… люблю його й любитиму завжди, – Марійка горнулася до рідних долонь, що більше не наважувалися хапатися за рушник і лупцювати зобиджену кровинку.

Тамара заспокоїлася й поклала собі поговорити з донькою душевно. Бо не на жарт злякалася. Те, що почула допіру від Марійки, збентежило і вже не давало спокою. Після того, як сказала: «Йой, дитино, схолонь, прошу тебе! Ти ж іще геть юна, ще стрінеш свого єдиного! Змилуйся, не зациклюйся на ньому: нема ж уже Миколи!» – почула доньчине: «Для мене він живий, мамо. І тільки за нього вийду заміж».

У це годі повірити, але Марійчині почуття були такі сильні, що вона надумала… стати за дружину живому для неї Миколі. За кілька днів після сорокового обіду подалася до Онищуків, сказала Шолудисі, що прийшла з намірами залишитися назавше, стати за невістку… Просила, плакала, вмовляла… Та хіба таке можливе?

Розділ третій

Приїзд

Сонце потроху ховалося за стару тополю, яка багато літ буяє на розкидистому вигоні. Вибравшись нарешті з задушного транспорту, Валька з Марійкою та маленьким Максимком поспішили в одному напрямку.

«Ох і красиве вечорове поліське село! Ох і миле серцю!» – роїлося у Вальчиній голові.

Жінка роззирнулася навкруги – тиша. Прониклива така, заспокійлива… У повітрі витала стражденність Великої П’ятниці. Шкода, що сьогодні Валька не відвідала такої важливої Божої служби. А їй баба Дарина розповідала, що та п’ятнична відправа – не що інше, як похорон Христа.

«Розіп’ятого Ісуса, погребаючи, обвили в плащаницю. Тіло треба було схоронити до суботи, бо цей день у євреїв святковий. Торкатися мерця в свято не можна було, це вважали за осквернення, – чуються слова побожної баби Дарини. – Тому на плащаниці, в якій було тіло Христа, навіть зосталася його кров, що її не встигли обмити… Ото це полотно із зображенням Ісуса і почитують у п’ятницю в церкві. Бо ж на ньому самою кров’ю написано історію нашого спасення…»

Валька піймала себе на думці, що тепер баба Дарина небоязко розповідає своїм онукам історію Божого похорону. Не так, як замолоду, коли й казати таке забороняли. Тоді повідувала про Бога, зачинившись у середній кімнаті з одним лишень вікном. Ще й ретельно запинала його фіранками. Сподівалася, ніхто не підслухає і не видасть її сільській владі. Бо хіба ж недобре щось коїть? Белебенить[34] собі бабське, та й годі.

Валька дотепер пам’ятала розповіді про Чистий четвер, про Таємну вечерю Ісуса… А ще як незвично реагувала баба Дарина, коли саме цього дня мати бралася підстригати малу Вальку, примовляючи: «Тому це тре’ зробити, щоб голівка не боліла й волоссячко не лізло».

Тоді стара Дарина, як ніколи, широко вирячувала очі, кумедно так, у гострі кутики, зводила брови, шилила губи, прицмокувала тим пересохлим дзьобиком кілька разів, а відтак затягала якнайдужче кінці будньої хустки-салісохи й протяжно мимрила дивне: «Ох-тя-тя-тя-тя-я-я-я-я»… Валька вмить заходилася реготом, і ледве її мама хотіла щось мовити, як бабуся зникала в іншій кімнаті. А за вечерею, коли донька питала матері, чому вона так повелася, Дарина лишень відповідала: «Не знала я таких законів одвіку, мо’, й треба так? Молоді нині більше знають».

Наче в тумані, зринув у Вальчиній пам’яті й дідусь Петро, що його понад десять літ, як не стало. Побачила перед очима незабутню картину: на низькому, із залізними бильцями й тонким матрацом ліжку він спить, зморений утомою. А на його животі, як у лісі на пеньку, повсідалися онуки. І все раз по раз скубають діда за обрідкуваті посивілі кучерики, що сіпаються на грудях од голосного хропіння, супроводжуваного не вельми приємним запахом. Дід після тяжкої праці любив повечеряти поцілованцем (так називав скибку хліба з хрусткою скоринкою, яку відрізував від непочатого краю хлібини). Добре натирав його пекучим, але таким пашистим часником. До того духу дітвора звикла ще й тому, що часто, перш як братися до вечері, заводила двоголосо улюблену дідову пісню з притиском на словах: «Черствий окраєць хліба з часником для мене найсолодшим був сніданком»…

А передвеликоднього п’ятничного вечора запах із дідового рота нісся ще терпкіший, бо після денного постування, перед самісіньким сном так наїдався, що на ранок у баби Дарини й снідати забував просити. Адже в п’ятницю, – знали про те всі діти Яво-рівської, – поки не винесуть плащаниці, віряни не повинні їсти. Хіба після служби, та й то страви були пісні, ба навіть сирові.

– Цього дня й на городи йти не варто – слід присвятити себе печінню великодніх пасок, – радила – не наказувала баба Дарина.

Валька добре пам’ятала родинні згадки й про те, як поспішала сімейка Яворівських до сусіднього села, що за сім кілометрів, у монастир на відправи та сповіді, бо місцеву церкву спершу закрили, а відтак зробили з неї краєзнавчий музей.

Ініціаторкою того була місцева головиха. Поважна, владна жінка, очоливши тоді сільську громаду, всім єством узялася за ідейну перебудову й за лічені дні повикидала-спопелила весь церковний «непотріб». Відтоді минуло майже сорок літ. За цей час церква відродилася, святу обитель очистили від портретів, погрудь, багряних стягів і прапорів з ликом Леніна, а от у головихи… одно по одному, як оті свічки зі зруйнованого храму, позгасали діти.

Мала їх трійко. Дві донечки вже вчилися у старших класах, як сорокатрирічною зважилася на третє дитя. Бо чоловік до нестями марив спадкоємцем. І таки не прогадала: Бог послав родині жаданого хлопчика. Послав і забрав небавом. Схоронила головиха дворічного сина, так і не дізнавшись, од чого посеред ночі спинилося крихітне серце, бо не дозволила любе тільце нівечити, експертизу робити…

Не стерпів утрати чоловік – подався на заробітки за кордон, принаймні так пояснив свій від’їзд, і тільки його й бачили…

Біда й колись не ходила самотою. Як грім з ясного неба, занедужала старша донька владної самітниці. Рак. Хоч що робила згорьована мати, хоч до кого зверталася, гроші в столичних депутатів вибивала, медиків найкращих вишукувала, та марно.

Не викупиш здоров’я й за золото…

Не стало цвіту на головишиному квітнику життя, поросло воно суцільним полином…

Схоронила доньку. Посивіла, зчорніла, на роботу більше не повернулася – жити не хотіла… І до церкви не пішла.

Десь за два роки й молодшу донечку на той світ проводжала: тоді заледве ноги волокла. Поки виходжувала останню кровиночку, що з муками й фізичним болем майже рік по лікарнях кантувалася, то на чорну землю скидатися стала. Гудила себе, картала й проклинала, що не догледіла, не врятувала плоду від крові й плоті своєї, зосталася сама… Кожному, хто жалів і навідував сіромашну, бідкалася, мовляв, чом смерть до мене не йде, як же померти хочу!!! Та Бог її ще сім літ на цім світі продержав… Чекав, що покається?


Думки про задушевні бабусині оповідки хутко віднесли Вальку до рідної хати, де довгокосі берези й де дотепер вона любить запетлювати міцнюще галуззя у справжню гойдалку, всідатися на неї, як на бабусин припіл, і ну гойдатися, як маля. І заплющувати очі, вдихати глибше живодайну свіжість, напиватися нею, як вранішнім молоком, ще й квітковими пахощами, ніби теплим укривалом, оповитися…

Тут тобі й зелень оздоровча, і власне подвір’я, на якому хочеш – бався, а хочеш – танці витинай чи багаття запалюй і сало з картоплею смаж. Одне слово, вечіркуй до світанку. І ніхто не стукотітиме в двері й не вимагатиме затихнути й припинити розгардіяш…

Село – велика благодать, і тому годі перечити. Щоправда, люди…

Валька тішилася, що їй пощастило зростати там, де залишають у спадок неоціненну науку, якої не навчають в університетах, бо наука ця особлива. Проте мало хто з Вальчиних однолітків її опановував: не вважав за потрібне те робити…

Вона раділа, що могла черпати бодай крихти бабусиної мудрості, яка насправді доволі легко осідала в закутках її пам’яті, лягала на душу, наче листя на безшумну воду. Але чомусь не хотіла тої мудрості цінувати й черпати сільська молодь…

Знала Валька й те, що ці всі знання та принади зникають. Разом із людьми, які невічні. Чи не тому її односельців почали покидати душевний спокій, ота по-філософському розважна гутірка, поміркованість; десь дівалися поміж людей доброзичливість, споболювання і, головне, бажання довідуватися і знати більше… Валька не хотіла, щоб те саме сталося з нею. Тому переїхала до міста. Вважала: там їй вдалося відшукати внутрішній спокій, зростати духовно, ставати глибокодумною людиною – усе, чого прагнула найбільше.


– Слухай, Марійко, а ходімо післязавтра до ставка святкувати Пасху, – запропонувала Валька, побачивши, як у мілкій придорожній копанці хлюпочуться дві галасливі качки.

– Добре, – спокійно чи радше байдуже відповіла Марійка.

Валька відчула, що подруга ще не всім із нею поділилася, щось іще мучить її, мордує, але повертатися до серйозної розмови вона не хотіла.

– Максимку, а ти чуєш, як пташечки одна одній «на добраніч!» витьохкують? – чаруючись рідною місциною, спитала Валька в сина чудернацькою примовкою.

– Та чую… Тільки качки заважають, – трохи насуплено відповіло хлопча.

– Ой, та ми зараз як прийдемо до бабусі, як станемо на порозі, як заспіваємо разом із пташечками! – сміхотливо залепетала абищиці Валька.

Максимко, видно, уявив, як стануть під хатою його доросла мама, бабуся Дарина, він і, витягши шиї, всі разом долучаться до пташиних витьохкувань. Бо враз зареготав так дзвінко, що сполохав цілу зграю вороння, яке примостилося ночувати на версі високої густолистої тополі. Вона вірним солдатом ось уже кілька десятиліть стереже при дорозі криницю з найсмачнішою та найкориснішою, як вважає тутешній люд, водою на селі.

– Швидше біжімо до бабусі, швидше, – прискорила ходу Валька.

Малий і собі заплигав по-заячому, радісно поскакав.

Марійка ще трохи подріботіла в ногу зі щасливим сімейством, а відтак звернула на вузьку стежку, що вела до батьківського дому, побажавши наостанку: «Смачної паски, Валько!»

Розділ четвертий

Маргарита

– Мамо, на руці! Ма!!! Руці!!! – лементувала дворічна Василина, і здавалося, що нині в глухій товщі нічного лісу не знайдеться більше жодної живої душі: ні звіриної, ні пташиної. Але Маргарита добре знала: то не так, адже за свої тридцять літ витоптала прадавні нетрі вздовж і впоперек. Просто сьогодні місяць чомусь узяв і не зійшов угорі. Мо’, нагнівався? На те, що Ритка знову сунеться додому з двома малими дітьми посеред ночі? І знову напідпитку? Але ж цього разу вона не в компанії гульма гуляла, а тяжко трудилася, допомагала рідній сестрі! Чого ж на неї ображатися?! Наробилася, як каторжна: за день десять соток картоплі посадили, і то вчотирьох лишень!

«Що за народ у нашім селі живе: от-от Свята Пасха, а їм ще й городи треба встигнути посадити!» – думалося змореній Маргариті. Вона й далі не зважала на малечий вереск. – Тамо-но-во баба Яворівська ніколи в п’ятницю на город не сунеться. А її ж найбільше шанують у селі! І побожна, і діти… які он! Не було такого, щоб проти Великодня в п’ятницю вона перлася на поле! У четвер, скільки пам’ятаю, знай, паски пече, а далі в господарстві щось там собі порається, дітей з онуками доглядає, а не бульбу садить».

Рита змусила себе облишити думки, бо старша Катерина дедалі сильніше почала сіпати її за правицю:

– Мамо, та візьми ти її на руки, бо зараз ще якого Ярмолича прикличе – й буде нам тут біда, – п’ятирічна Катеринка знала, що каже, бо вельми вже боялася, як і всі її вуличні друзі, страхітливого безмовного дідугана. Малим лячно було навіть стрітися з дивним чоловіком, що тільки-но когось помічав, як ураз витріщався сірими глибоченними очима, оскалювався на всі зуби й починав безперестанку вимахувати руками. Дорослі називали його просто Німий. Подейкували, що у війну цьому бідоласі чи то фашисти, чи то свої відрізали язика. Але чи правда те, Маргарита не знала. Тож і собі, забачивши дивака, трохи лякалася, бо не розуміла, що так хвацько намагається розповісти чи попросити сивочубий стариган.

Тепер жінка замислилася, вона й справді хотіла б знати, що сталося з Ярмоличем, але чомусь ніколи ні в кого про нього не розпитувала. Згадувала лише, коли стрічала десь вулицею або коли діти лякали ним одне одного.

«Не забути б у Вальки розпитати», – подумала й умент забула про Німого.

– О, Васю, як же ти мені, бляха-муха, набридла! – застогнала втомлена Рита. – Скільки можна совати тебе по руках?! Ти ж уже велика дівчина! Чого тобі не йдеться збоку, коло матері?! – жінка крикнула на доньку, але хутко присіла навколішки й стала тулити до себе зарюмсану малу, мовивши: «Цить-цить, візьму-візьму тебе на руці».

Так і вчинила. Кошика з копачкою, що їх досі несла на плечі, віддала Катерині й примоцувала[35] на доччиній спині так, щоб та конструкція добре трималася й, не дай Боже, не випало з плетінки гостре залізне знаряддя, не пошкодило малій ноги. Дівча слухняно вчепилося замурзаними руками за добре знайому ношу й манюніми крочками подріботіло за матір’ю.

Маргарита, дарма що була натомлена й хмільна, прошкувала впевненою ходою.

– Пожди тут! – спинилася біля двору Яворівської. – Сідай ось на лавку, Катерино. Я тільки дещо спитаю в баби Дарини й вернуся, – наказала старшій доньці. Поклала біля неї приспану Василину, яка ще в лісі, вмостившись мамі на руки, міцно заснула.


– Бабо Дарино, одчиніть! – постукала в те вікно, де горіло світло. – То Рита Чикунова прийшла до вас!

Уже за мить почувся брязкіт защіпки од вхідних дверей.

– Ритко, а чого ж так пізно? – привітна господиня розчинила навстіж двері. – І діти з тобою! Ой-йой, вас що, з дому вигнали? – видно було, що Дарина неабияк сполохалася, бо підбігла до малих і вже намірилася вести їх до хати.

Але Рита спинила добродійку:

– Ні-ні, ніхто нас не виганяв, ми од Людки меї йдемо, в неї бульбу садили, – пояснила запинаючись. А відтак тяжко переступила поріг ошатної господи, причинила двері, додала: – Бабо Дарино, опше-то, я того… спитати хотіла… чи сказати?… Ну… не маю з ким про таке поговорити…

– А що таке? – люб’язно спитала стара.

– Чортівня якась, опше-то, та й годі! Завтра хотіла до церкви йти сповідатися і…

Рита скривилася й надалі торохтіла, вже не стримуючи рясних сліз:

– І все! Не можна! Ну не зараза, скажіте?! От тільки зберуся йти до церкви сповідатися, а вони тут як тут! – жінка показала на низ живота, натякаючи на місячне. – Перед Різдвом так було! І торік на Паску! Бабо Дарино, то якась напасть! Певно, така вже я безбожниця, що пустий (так Маргарита завжди називала нечисту силу, бо так ту силу звали в її хаті) до церкви не пускає, – од плачу її обличчя заслонилося кривою, як у недбайливої господині на кухонному буфеті, ширмою.

– Ритко, не вигадуй, – баба Дарина стала втішати розбиту й підпилу плаксуху. – Люди, бач, забобонні, вірять у всякі прикмети… Але то все фантазії. Тож добре було б саме перед Великоднем посповідатися, бо для того ми й по-стимо-очищаємося. Та ти заспокойся, бо те, про що плачеш, – просто збіг! Аби хотіла, то й після свят посповідаєшся. Тому бери дівчаток і йди додому. Завтра субота, треба готуватися до Пасхи, – Яворівська пригорнула до себе заспокоєну п’яненьку жіночку, по-материнському погладила її по голові, завинутій у парчеву косинку. Затим увімкнула надвірний ліхтар, провела сімейку безмісячною вулицею і, коли постаті закотилися за кленову стіну, тричі їх перехрестила.

Сама ж вернулася до хати. Там, у задній кімнаті, вже солодко посопували дорогі, як щоденні ранки, гості: внучка Валька з сином Максимком, що прибули вечірнім рейсом із міста.


Маргарита зайшла в сіни. Не задумувалася над тим, чи, бува, не занадто гримає дверима в кімнату. Світла в ній не було, а це означало, що мати п’яна спала й будь-якого шерхоту чи грюкання вже не почує. Баба, коли й почне спросоння докоряти та вичитувати, то ледь чутно, бо сил і здоров’я на те не мала вже останні п’ять літ.

На кухні курив п’янезний Андрон. Схилившись над не-витертим після скупої вечері столом, в одній руці тримав недопалка, другою притримував голову, що ніяк не слухалася, – моталася, як іграшкове новорічне яблуко на нитці. Через це Андронові вельми трудно було надибати свого рота, щоб устромити в нього скрученого власноруч цибуха.

Рита мовчки напилася води, бо мучив сушняк, і сховалася у кімнаті. Борони Боже, починати бодай якусь гутірку, коли Андрон у такому стані: побудить не лише хатніх, а й сусідів. І таке почнеться! До крові всі товктимуться…

«Тільки б не це, – подумала Рита й увімкнула нічний світильник, що ледь-ледь замиготів коло самісінького двоспального ліжка (єдиний власний недешевий і гідний, на її думку, покуп).

Відкинула ковдру.

– Хутко роздягайтеся і спати! – наказала донькам, які, чуючи розкотисте хропіння баби Ганни, і собі боялися порушити більш-менш благодатну й таку рідкісну в цім домі тишу.

Дівчата слухняно схопилися скидати з себе брудні черевики, такі ж вимазані штанята, колготки, светри, трусенята. У самих майках повискакували, як зайці, на постелю. А затим чи то з несподіваного спокою, чи, може, з того, як, на диво, вправно та швидко вони впоралися з маминим завданням, стали під ковдрою пустувати й заливчасто хихотати.

– Ану, замовкніть! – скомандувала Рита. – Спати – я сказала!

– А хрещена казала, щоб я вмивалася перед сном, – висунула носа з-під ковдри старша Катерина. І знову разом із сестрою вибухнула дзвінким сміхом.

– Заткни рота, Катерино! Хочеш, щоб Андрон приліз і коло тебе влігся?! – налякала малих.

А що таке вже траплялося, й не раз, то дівчата вмент утихомирилися.

Ритка теж нічого не вмивала й не підмивала. Скинула стару жмакану (вельми модну шкільної пори) куртку, запорошені на картоплиську штани, аж почулося, як з їхніх холош посипався пісок. Позбулася грубого й не менш закуреного пилом светра. Кинула те все на підлогу й сама в одній тенісці пірнула під ковдру.

– Маргарито! – почулося з кухні. – Маргарито! – голос лякав нелюдською хрипотою й гарчанням.

«Господи милосердний, втихомир і освяти, – хутко почала молитися Маргарита. – Матінко Божа, дай нічку щасливеньку, тиху, мирненьку, – пригадувала благальні слова, що ними ще в дитинстві поділилася подружка Валька. – Отче наш…» – сутужно згадувала молитву, як уміла, просила Бога про допомогу.

Доньки й собі нишком щось шварґотіли, скидалися на переляканих цуценят у холодній буді. Бо, коли Андрон, баба Ганна чи навіть мама влаштовували буйні ночі, малі зав ше ховалися під ліжками, де, бувало, й пересипали до ранку. Тому знали: хай там як, а коли не висовуватися, то біда омине.

Часом Бог чув Риту й допомагав. Як і цього разу. Ще кілька разів Андрон викрикнув ім’я Маргарити й стих. Певно, заснув прямісінько на стільці, зваливши неслухняну голову на стіл. Доньки ще трохи пововтузилися й позасинали. А Маргарита… О, як вона ненавиділа ці моменти! Саме після Андронових нелюдських окриків їй несила було чути, як хтось іще кличе її отак: «Маргарито!» Вона ненавиділа своє ім’я. Ще зі школи.


«От у Марійки, Вальки й Тетяни – імена як імена, а мене якоюсь квіткою назвали. Чорті-шо!» – думала тоді.

Але що то за рослина, яка вона на вигляд – не відала. Може, якби завважила дрібненькі й ніжні жайворонки (так називають маргаритки, бо прокидаються вони з першими променями сонця, не бояться приморозків), то й ліпше ставилася б до свого імені. А так… Ці квіти лише одного року рясно цвіли од весни й до осені на їхньому квітнику. Затим нанівець звелися, бо, як гадала найстаріша Крадуниха, наврочили заздрісні сусідки.

А ще вогню додала класна керівничка, що якось на виховній годині зачитувала учням значення їхніх імен. Маргаритка так цим пройнялася, що повірила кожному почутому, а відтак самотужки прочитаному слову.

– Дивися, що пише, – немитими руками тримала вона диво-книжку, яку попросила в керівнички почитати ще й на перерві за однією партою з Валькою. – «Дуже самостійна, прямолінійна, висловлюється, як заманеться, не зважає на оточення, збиваючи з пантелику дорослих, зокрема й батьків». Треба цю авторку з моїми батьками познайомити, – показала на дошкульне слово середнім пальцем, хмикнула й вернулася до книжки: «Прямолінійність та категоричність, змалку властиві Маргариті, даватимуться взнаки й у дорослому житті. Хоч за умови належного виховання ці негативні риси Маргарити можна значно пом’якшити…»

Над цими словами дівчина не задумалася, бо що таке батьківське виховання, не знала.

– «Грубість і невміння поводитися на людях спричинятимуться до конфліктів з оточенням. Уже в шкільні роки вирізняється логічним мисленням. Маргарита має ексцентричний характер, але не егоїстка. Стосунки з однокласниками нормальні, вона ніколи не відмовиться їм допомогти, однак близьких подруг усе ж не має». Валько, бляха-муха, але ж то неправда! – розгнівалася вмить. – Ми ж дружимо по-справжньому, то нащо таке писати?! – зазирнула подружці у вічі й далі стала читати невтішне: – «Маргарита нетерпляча, їй треба все й одразу. Може, тому вона, не роздумуючи, виходить заміж за першого вподобаного чоловіка і майже завжди нещаслива в першому коханні». Ото-то порадували… Валько, нащо нам отаке-во-ново про себе знати?!

По цих словах дівчина читала мовчки. Врешті відкинула книжку на край парти й вискочила геть із класу.

Валька розгорнула трохи зім’яту брошурку й собі прочитала прикре: «Розлучившись, Маргарита зазвичай швидко виходить заміж удруге, до того ж не через велике кохання, а щоб комусь довести щось і позбутися відчуття непотрібності… Маргарита любить чоловіче товариство, обожнює залицяльників, своєю поведінкою часто дає чоловікові привід до ревнощів».


– Ритко, та заспокойся ти, – Валька знайшла подругу за рогом школи, де вона, згорнувшись калачиком, лежала на зеленій траві.

– Усе не так! Чого в мене, бляха-муха, все не так?!

– Ще все попереду і ще все може змінитися, хіба ти не знаєш? Добре все ти знаєш! От захочеш, будеш співачкою, а не захочеш – хорошою хазяйкою, мамою… Це ж не конкретно про тебе написано. Гм… А я взагалі пропустила, що там про Валентину читалося… Знаєш, що мені бабуся сказала, коли я спитала в неї про людські імена?

– Що?

– Ім’я – то набір звуків або букв, тому воно не може впливати на людську долю. Наша доля залежить тільки від того, як ми живемо.

– Валько, ніколи, бляха-муха, не кажи на мене Маргарито. Таке воно мені немиле те ім’я! – звеліла подрузі, а зрештою, й однокласникам, що позаочі, звісно, казали на неї не інакше, як Крадуниха.

Так називали всіх жінок цієї «проблемної» і «непристойної» родини. І то – здавна.


«Андрон… А що може означати таке дурнувате ім’я?» – нині в ліжку подумалося Маргариті.

Вона згадала, як колись Валька обережно так спитала її, чому вона до батька на ім’я звертається, а не кличе татком? І то так скептично, промовляючи те дивне ім’я – Андрон – без добрості.

Як тоді кортіло Маргаритці озватися гірким: «Я опше-то не бачила його тверезим. Ніколи! Ото скільки живу, стільки й просинаюся від крику, матюків і прокльонів. Якщо вранці мати не дає похмелитися, то його очі заливаються кров’ю, погляд провалюється десь на той світ, долоні скручуються в кулачища, й тоді він годен убити навіть нас, своїх дочок! Ніколи не зважає, по чому лупцює. Тепер у нього не так багато сил, бо стільки років труїтися самогоном, сама розумієш. Тверезою мати дає йому відкоша, то він до неї менше руки простягає. А на нас трьох добряче може оскому зігнати! Отож ми стараємося втекти з хати. Він же ті бучі найчастіше серед ночі збиває, то ми з сестрами летимо за хату, ховаємося в картоплинні чи в березнякові ген за полем. Уже не раз там ночували… Тварюка! У світ би пішла, хоб не бачити того невдахи. Усе йому не так: дочки – байстрючки, виродки, змії… Таких слів, якими називає нас, матір, бабу, навіть не придумаєш. А він проказує їх щодня…»

Але Маргарита відповіла:

– Опше-то, Валько, коли я чую від тебе, що батько тобі чоботи купив чи підошву в кросівках приклеїв, бо надірвалася, мене капець якийсь хапає: в голові не вкладається, що таке може бути. Певно, такими й мають бути хороші батьки. А мої… Не знаю… Такі, які є. Але Андрона батьком не називаю та й не назву ніколи, бо не вмію. Не навчили мене такого слова…

* * *

Із трьох дочок Ганни Крадунихи (це прізвисько дісталося їй од старезної матері Параски, яка ненавиділа всіх і руки мала такі, що часто до чужого тяглися) тільки Маргарита була вдатна до науки. Подейкують, що мати народила її від колишнього директора школи, бо якраз за його керівництва прибиральницею там працювала. Але про те хіба старші жінки торохтіли, та й то зрідка, бо ж давня інформація. Їм би свіженькі кісточки пообгризати, борошенцем-домислами притрусити і, як свіженький наїдок, винести в село на спродаж-обсмоктування.

Ширилися селом плітки й про те, що молодші на рік і два Людка з Любкою теж не Андронові. Але нащо те було знати Маргаритці? Вона б рада уроки вчити, та не було де. Тулилося чимале сімейство в невеличкій мазанці з однієї кімнатки, що в ній дорослі підпирали стіни, окублившись на залізних ліжках, а менші обліплювали долівку на діркуватих матрацах. Разів зо три Рита брала до рук підручника, мабуть, із географії, але після того, як він згорів у грубці, бо муляв очі Андронові, більше нічого з портфеля витягати й не наважувалася. Що запам’ятала на уроці, то й тримала в голові, наче в сірниковій коробці. Треба згадати про якусь тварину з Червоної книги – поринала в скупі архіви пам’яті й з них по дещиці діставала занотоване.

А ще Рита мала хист до музики. Нову мелодію запам’ятовувала з першого разу і розкладала її на два голоси ліпше від будь-якого місцевого музиканта. Ото вже щастя було, коли шкільний учитель співів саме з їхньої дружньої четвірки створив колектив «Поліські невістки». Відтоді дівчата виспівували двоголосо чи не на всіх важливих сільських святах.

Маргарита мало зважала на сільські пересуди, намагалася, хай там що, добре ставитися до матері, бо вона, хоч і випивала, проте щоп’ятниці топила піч і пекла хліб на цілий тиждень. І оті свіжоспечені буханці були для Маргарити найсмачнішою з усіх страв на світі! Зазвичай саме вона діставала їх з печі, бо мати, налигавшись до тої пори, валялася вже на тапчані у веранді. Дівчина відкушувала ламанець золотистої скоринки й забувала про всі прикрощі на світі. Що там наїдок, як то цілюща панацея! Бо ледве в крихітній кухоньці відчувався запашний незрівнянний дух, що розпливався всією хатою, Маргарита розуміла: не все в її житті гірке й собаку-вате, мати все ще дбає про харчі, а баба, поласувавши запашною скибкою зі смальцем, бодай на трохи забуває чорні прокльони.

От кого-кого, а свою рідну бабу Параскеву Маргарита чисто ненавиділа.

«Тільки б не озлитися на цілий світ, як оця стара, тільки б не осатаніти», – шепотіла після того, як від рідної людини чула вслід: «А хоб тебе чорти вхопили! Хоб ти щастя не мала й добра не знала! Хоб на тебе пранці напали, сучко проклята!!!» У такі хвилини п’ятнадцятилітня Ритка летіла ген за хлів, ховалася поміж крислатих беріз, виймала з кишені пачку «Прими» без фільтра, затягалася пожадливо й злюче буботіла далі: «Тільки б не осатаніти, як баба, тільки б не озлитися на світ, як ця стара…»


Про сестер Любку та Людку люди теж усяку всячину говорили. Бо дівчата і двієчницями в школі були, і крадунками. Тож їх по заслузі так узивали. Скільки-то разів директорка школи саме Маргариті наказувала відучити Люду й Любу від неприпущенного злодійства, а то в міліцію заберуть! Та хоч як старалася, хоч скільки говорила з ними, однак змінити сестер Ритка так і не змогла. Вони й далі цупили в шкільній їдальні ложки, гранчаки, витягали з чужих кишень помади, улюблені смоктунці[36] й вертілися коло чужих грядок із запашними полуницями, щоб потайки зірвати одну-другу ледь почервонілу ягоду.

Єдине, чого й під прицілом не могли взяти малі крадійки, то це грошей. Ні копійки, ні паперові купони не цікавили семикласниць, бо те велике лихо, що спіткало Гайдукових Вітька та Іннусю, племінників Маргаритиної подружки Марійки, запам’ятали, либонь, назавше. Їхніми розбитими кулачками, з яких визирали закривавлені рублі, дотепер сільські жінки лякали своїх і чужих дітей, щоб не квапилися на чуже добро.

* * *

Пригадуючи свої дитячі проблеми, Рита відчула легкість і розслаблення. Давно вона не споминала шкільних років, а виявляється, донині саме вони були найщасливішими в її житті. Бо, заледве переступила поріг дорослості, посипалися на неї такі несподівані перипетії, що й сама не могла розчовпати, як те все зносила й переживала.

Авжеж, життя змалку не балувало її солодощами. Але що воно може бути аж таким гірким, Ритка й уявити не могла.


…Віктор прийшов з армії якраз напередодні випускного вечора, до якого четвірка подруг підготувалася надзвичайно сумлінно.

Вальці баба Дарина, яка була майстринею в кравецтві, на своєму старенькому «зінгерові» витворила просто запаморочливу сукню, подібну до рожевої трояндочки з голівкою донизу, бо її еластичні пелюстки доладно виростали з широкого пояса, що акуратно обхоплював дівочу тонку талію-стебельце. Високого завиванця з чорного, як смола, волосся доньці виплела мама Женя, яка під той час із батьком, кандидатом наук, уже два роки, як проживала в обласному центрі, тож найсвіжіші перукарські тенденції добре знала. Сріблясті босоніжки підкреслювали Вальчину новеньку блискучу біжутерію, що миготіла-вигравала зеленавим сяєвом на грудях, у вухах, на зап’ясті правої руки та підмізинному пальцеві лівої.

Тетяна теж заслужила на добротний випускний наряд: батько, потайки від шолудивої матері, приділив їй цілих сімдесят гривень, щоб купила вона на міському базарі й сукню, і нові босоніжки. І дівчині таки вдалося мати напрочуд оригінальний вигляд серед однокласниць, які вбралися переважно в білі, схожі на весільні бундючні плаття. Тетяна ж прикупила собі довгу до п’ят яскраво-зелену сукню, що в ній скидалася на русалоньку, і жовті босоніжки на тоненьких високих підборах. Таке сміливе поєднання кольорів і впадало у вічі, і свідчило про її норовисту та сміливу вдачу. А саме цього й домагалася Тетяна: їй подобалося, коли про неї думали не як про простачку, а як про дорослу, з перчинкою, жінку-звабницю.

Марійка й собі добре розуміла, що йти на таке свято в улюбленому чорному геть не по-людськи, тож дослухалася материних порад – убрала простенький, без ніяких витребеньок, голубий безрукавий піджачок і такого ж кольору спідничку-розлітайку до колін.

Але найбільше вразила всіх Маргаритка. Багато хто чекав, що своїм звичаєм вона матиме недоладний сороміцький вигляд. Але, видно, дівчину мало знали: вона ж має подругу, а в тої бабуся-рукодільниця! І от Дарина Яворівська викроїла для Ритки такий убір, який її однокашницям хіба снився.

Синю мінливу тканину Ритка купила за позичені в Пелихової Катьки гроші. З неї вийшло хоч коротеньке, але славне платтячко на бретельках. Проте неповторний чарівливий образ створювала накидка, яку пошили з прозорого волошкового шифону. За нього випускниці довелося викласти цілих сімдесят п’ять гривень! Та вона й хвилини не жаліла про це. Бо такою красивою Ритка себе ще не бачила. Широкі розкльошені рукави, такі ж розлітайки-поли, що прикривали хоч дерматинові, але теж новенькі чорні босоніжки… У цій легкій, повітряній і розкішній мантії випускниця почувалася царівною з казки про лебідку, що оберталася на небаченої вроди дівчину…

Ахнули всі у школі, коли вгледіли завше по-дурному вдягнену Крадуниху. Ба навіть позаздрили її на диво модному та не схожому на жоден інший приголомшливому нарядові. Серед захоплених був і Віктор, син суворої, вимогливої і найчастіше невдоволеної вчинками й знаннями своїх учнів математички.

Отоді й зацвіло їхнє кохання. Зайнялося шпарким червоним кольором, що своєю грайливістю та яскравістю, певна річ, дошкуляє всім навколо. Як то, щоб отакенний завидний красень занадився ходити до Крадунихи?! Хіба дівок достойних немає в селі?

Ритка здогадувалася, що такі пересуди пускають «доброзичливі» односельці, а надто Вікторова мати, яка й чути не хотіла ущипливих балачок про сороміцькі походеньки свого синочка. Постановила: «Пограєшся, Вітьку, а як наспіє час женячки,[37] сам зрозумієш, що для життя потрібна дружина путня й тямуща».

Математичка була переконана: одружуватися з дівчиною з найганебнішої й найбезпутнішої родини в селі не стане в сина ні сміливості, ні відваги. Видно, знала кровиночку. Чи то пак чула серцем. Бо за місяців вісім дізналася, що син таки надумав женитися, але, звісно ж, не з Крадунихою. З донькою її колеги. Світлана ще тільки закінчувала школу, а вже носила під грудьми Вікторову дитину…


Ритка цього не знала. Вона всім єством кохала красеня Вітька, тому довіряла, жодних правил у їхніх стосунках не прописувала, претензій не мала – обдаровувала ненаглядного цілковитою свободою. Сподівалася: оцінить те, що став першим чоловіком у її житті, цілував-обіймав, тішився-упивався юним тілом, невмілими, проте жагучими пестощами, коли хотів і де хотів…

До того ж одразу після випускного, коли Віктор уперше провів дівчину додому, Ритка пообіцялася, що, всупереч незавидній репутації, зробить усе, щоб стати гідною парою вчительчиному синові. Казала собі: «Я виберуся з цієї непутньої хати, я не буду така, як батьки-алкоголіки, я ніколи не зледащію так, як вони, про мене не казатимуть так, як про них. Я не встидатимуся говорити те, що думаю, бо мене будуть хвалити. Про мене не казатимуть «безнадійна, аморальна, шалапутна мати», а казатимуть: «От яка мала Чикуниха молодчина, як захтіла, то й вибралася з пропащого кодла! Ніяк не схожа ні на матір-пиячку, ні на безбожницю бабу Параску! От яка хазяйка файна! От яка мати хороша!» Отаке я буду чути! Щоб усі знали! І ти, Вітьку, перший хоб знав, яка я в тебе буду!..»

І вже того ж року, наприкінці літа, поїхала Ритка на заробітки в сусідню Білорусь, де з шостої, а то й з п’ятої ранку і до заходу сонця, не розгинаючи спини, завзято збирала картоплю. Вириті копачем бульби накидала в два кошики й сама худими руками-билинами носила їх до тракторного причепа, що виднівся посеред безкрайого поля. І так сотню разів на день.

Ритка старалася заробити на придане, про яке дбала чи не кожна наречена в їхньому селі, – на меблі для спальної кімнати щасливого молодого подружжя.

Звісно, після перших заробітків їй забракне грошей, щоб купити одразу шафу з чотирма дверцятами, сервант, трюмо, дві тумбочки й комод. Але на широке двоспальне ліжко, знала, платні має стати. А далі – аби бажання, життя ж допіру починається!

За три тижні Ритка повернулася додому з грішми та обгорілим, наче підсмаженим на пательні тілом. А що засмагу мала не морську, то її щічки скидалися не на апетитну шоколадку, а на розрізаний навпіл столовий буряк. Ніс та плечі від надміру сонця лущилися, вкривалися неприємним, подекуди навіть бридким ряботинням: воно вигравало майже всіма відтінками невластивого здоровому тілу яскраво-бурячкового кольору. Де й поділася на Ритиному личку біленька з природи шкіра. Ця ваблива й водночас уїдлива для сільського ока познака її безтурботного життя зосталася вже в минулому.

Приїхала Ритка «четвертим» (бо прибував о 16-й годині) автобусом, а вже увечері Віктор як стій був у неї. Щоб уникнути п’яних і безглуздих балачок матері та Андрона, дівчина вирішила відгородитися й побути з коханим наодинці. Цебто швиденько накрила стіл не в загальній кімнаті, а на веранді. Насмажила картоплі, яєць зі шкварками, нарізала малосольних огірків і налляла півлітра самогонки, що її купила в Матвійчукової Зіньки. Чула та й сама знала, бо не раз пересвідчувалася, що в цієї ґаздині[38] виходить найміцніша в селі бурячанка.

– Ну що, Вітьку, вип’ємо, бляха-муха, за моє повернення?! – налила собі та йому по пів стограмової чарки й далі виголошувала тост: – Я, опше-то, так скучила за тобою, за запахом твого гм… тіла, – злегка засоромилася, відвела погляд, але рум’янцю на засмаглому до брунатності личку помітно не було. – Давай за те, щоб усе було добре! – гордо піднесла склянку до Вікторової, цокнула об неї і, не дожидаючи відповіді, одним духом вихилила горючий вміст.

– Щоб усе було добре! – підтримав її Віктор і собі перекинув сорокап’ятиградусної.

– Слухай, а може, ми сьогодні не підемо до клубу? – вже сміливо підморгнула дівчина й показала на дерев’яний тапчан, що стояв там-таки, на веранді, тільки ховався за зеленкуватими шторами з тонкого ситцю. На цій лежанці минула не одна їхня любовна ніч.

– Можемо й не йти, – видно було, що заманлива пропозиція імпонувала злегка захмелілому кавалерові, що теж неабияк скучив за палкими та розкутими любощами. Такі він мав лише з Риткою.

– Хоча… я ж планувала з дівчатами зустрітися, все-таки майже місяць не бачилися, – Маргарита миттю обернулася зі спокусниці на звичайну бесідницю.

Саме ці її дурнуваті, як їх подумки називав Віктор, зміни в планах найбільше зачіпали юнака й дражнили. То вона натякає на любощі, то вже збирається на танці…

«Ну не зараза?! Хіба можна бути спокійним коло такої незрозумілої дівки?! Ох, Ритко, ох, умієш ти збудити в мені всеньке нутро», – зринуло у Вікторовій голові й віддало дриґом у штанях. Він уже не чекав, поки пляшку візьме Рита, сам налив по другій, мовлячи:

– За тебе, Квітко-Маргаритко! – серце його забагло негайного кохання.

– Ура! – весело скрикнула дівчина, бадьоро піднімаючи худою рукою вже не п’ятдесят, а близько ста грамів.

Про те, як Віктор жив оці три тижні без неї, Рита не запитувала. Не цікавили її й нові сільські плітки та пересуди. Вона теревенила про щось нейтральне, веселе, ба навіть смішне. Про те, як у Білорусі, в колгоспному будинку, жили вони вшістьох у маленькій кімнатці, як по двоє спали на вузькому ліжку, а вечорами займали чергу до невеликої миски, в якій так-сяк милися-підмивалися. Або ж як боялися серед ночі по одному ходити в туалет, що стояв у полі аж за п’ятнадцять метрів од будинку. Тож коли комусь припікало до вітру, мусив прокидатися й брести в ніч іще хтось небайдужий з компанії.

Рита була проста, наче крій фартуха, непримхлива, як бадилля споришу, щедра, мов грозова літня злива. І безкорисливо любляча. Віктора неабияк тягло до цієї легковажної та живорадісної бешкетниці, адже вона ніколи не набридала прискіпливими ревнощами, не гнітила нудними скаргами та наріканнями на тяжке життя, з її вуст не виривалися докори та прокльони. Вона була не схожа на решту сільських дівчат іще й тим, що не жила за певними правилами-уставами, не прагнула, щоб і в неї виходило все, як у людей. Рита жила по-своєму, тому її вважали за інакшу. Насправді ж вона просто залишалася собою. Була справжня.

Поруч із Ритою Віктор почувався вільним птахом, що, налітавшись, однаково повертається до годівниці, де, мав переконання, завше буде що попоїсти. Хоч ці вільні й сміливі стосунки не лише тішили й задовольняли гонористого юнака. Він часто казився через те, що Рита не з тих дівчат, яких беруть заміж. А він же такий завидний парубок! Хата, машина, заочне навчання у виші… Надивившись на бідність, нехлюйство, ненависть і чвари, в яких росла Маргарита, Вікторові щоразу хотілося втекти якнайдалі й більше ніколи до цієї дівчини не повертатися. Але присилувати, змусити себе не міг. І хоч усвідомлював собі, що таки справді досить симпатичний, ставний, що після танців пройтися з ним бажає не одна тутешня чи й приїжджа міська красуня, проте однаково думав про Маргариту й лише її хотів цілувати та голубити.

Але десь за півроку їхніх стрічань, навесні – тоді Ритка якраз ізнову подалася на сезон сапати ранній буряк – Віктор таки проекспериментував, не відмовивши в білому танці одинадцятикласниці Світлані, доньці вчительки Алли Миколаївни, що викладала англійську мову. Тоді й додому дівчину провів, і поцілункові не противився, бо ініціаторкою цього була власне скромниця Свєтка. Як виявилося, то лише на перший погляд вона здавалася такою безневинною дівчинкою, бо вже другого вечора запросила Віктора до літньої кухні, де провели вони по-дорослому пристрасну ніч. Хлопець і не зогледівся, як це сталося. І лише згодом довідався, що Світлана по вуха в нього закохана й хоче будь-що одружити з собою.


– А що, Ритко, знову з курорту прибула? – підскубували юну заробітчанку сусіди.

– Еге ж, із моря! Зеленого! – сезонники саме так називали сапання плантацій буряків у чужих колгоспах – зелене море.

Тієї червневої суботи, коли вже така рідна Квітка-Маргаритка вкотре повернулася з Білорусі й стала пригощати Віктора смаженою картоплею з яєчнею, а відтак обсипати поцілунками й обдаровувати любощами, він дізнався, що Світлана вагітна. На третьому місяці. Йому про це ще вранці сказала мати. А матері – колежанка. Себто за справу взялися дорослі… Хлопець гадав, що признається про це Ритці. Але не зміг. Прийшов і другого дня, і третього-четвертого-п’ятого, але так нічого й не повідав.

Світлана й собі попервах мовчала: приховувала дражливий стан, бо мусила гідно відбути найвідповідальніший у житті кожної старанної учениці період – випускні іспити. А потім, як усе минулося й маскувати випуклого животика було вже ніяк, щаслива дівчина, не соромлячись, ба, навпаки, вільно та пихато повістувала всім, що невдовзі одружиться з красенем Віктором.

Звісно, Риті одній з найперших донесли пікантну інформацію. Однак бучі Крадуниха не збивала, сліз із цього приводу нікому не показувала. Вдавала, ніби те її геть не зачепило, не злякало й не розлютило. Складалося враження, що до такої неприємності та болісної зради вона поставилася з невимушеною легкістю та простотою. Навіть байдужістю.

– Ну, якщо то правда, матиме Вітька, бляха-муха, добру тещу! – відбувалася жартами. – А мені, опше-то, чого страждати? Хіба мало хлопців на світі?…

Та й коли Віктор, сподіваючись, що дівчина досі нічого не знає, раз по раз до неї навідувався, Рита приймала його, на диво, привітно та люб’язно, сповивала затишком, душевністю і ще більшою пристрастю та ласкою…

Пізньої осені, коли Маргарита знову поїхала на сезонні роботи, Віктор розписався. Про невеличке весілля (бо куди з таким животом ще гульбище на півсела скликати?!) розповіла Тетяна. Їі запросили на святкування, а одразу після нього жінка долучилася до компанії поліських заробітчан, які гнули спини на чужій землі. Тетяна другий рік була замужем за Дмитром, але ось уже втретє поспішала в Білорусь на буряки. Її хіба з вигляду діловитий чоловік хоч і був переконливий селянин, але грошей добувати не навчився. А вони, як виявилося, потрібні й у селі.

Про те, що коїлося тоді в Маргаритиній душі, не знав ніхто. Відкриватися Тетяні вона не хотіла, бо через непростий характер подруги і пристрасть усе перебільшувати часто виникали між ними непорозуміння та плутанина. Хтозна, чи й цього разу мала Шолудиха не розпатякала б іншим, на той час ліпшим за Маргариту товаришкам, її відвертих признань?…

Марійці, другій Ритиній подрузі, досі ще серце боліло від скорботи, тому їй було не до балачок про чиєсь кохання або зраду. А Валька вчилася в сусідньому обласному центрі в університеті культури на бібліотекарку, додому приїздила рідко, переймом[39] на вихідні, та й то, коли Тетяна з Маргаритою не сиділи вдома, а заробляли на життя.


– Ей, подруго, ану-но вставай хутчій! Наші вже в полі, а тебе добудитися не можу! – Тетяна термосила Риту після завсідної вечірньої гулянки. – Якщо тобі геть кепсько на другий день, то нащо п’єш стільки?! – взялася виховувати, тільки-но та заворушила пересохлими губами.

– Ой, Тетяночко, ні, я не встану, збреши що-небудь бригадирові, – застогнала Рита, випила мінералки, що стояла на долівці біля ліжка, й гепнулася на інший бік.

– Ритко, матері твоїй… ану, вставай! Буряк за тебе ніхто сапати не буде! – Тетяна неабияк розгнівалася і крапля в краплю стала схожа на свою шолудиву матір. – Третій день гульбаниш, напиваєшся до одрубону! Скільки можна?! Ану, вставай, кажу тобі!!! – репетувала.

Отож Рита мусила звестися з постелі й поволі, досипаючи на ходу, так-сяк натягти на себе робочу вдяганку.

Де й поділася ота прудка, заповзята веселуха-оптимістка. Відтоді, як компанія примочила Вікторове весілля могоричем, що його привезла Тетяна, Рита вже й спати не лягала, не перехиливши мінімум три по п’ятдесят якогось спиртного напою. Так, наче без горілки-вина і їжа їй була несмачна, і сон благодатний не брав. Спершу дівчата по «цеху» підтримували її, і собі за вечерею випивали потрохи для апетиту. Але згодом Рита почала шукати для цього діла компаньйонів уже поміж місцевих любителів випити й закусити.

Отоді вона познайомилася з двадцятивосьмирічним Левком. Жонатим, батьком двох дітей, комбайнером. Абияким на вроду, рудоволосим, з обвислим пузом – цілковита протилежність чорночубому хорошунові[40] Віктору. Хтозна, чого саме з Левком злигалася Ритка в цьому невеличкому білоруському висілку. Відверто, не зважаючи на місцевих приятелів по чарці, демонструвала свою пристрасть і хіть до непривабливого чолов’яги, не приховувала й того, що після роботи саме до нього поспішає на здибанку, відкіль поверталася лише на світанку. Затим ішла сапати буряки, а ввечері була ще одна серія, як згодом з’ясується, сумної мелодрами.

Сталося то через три місяці майже щоденних їхніх побачень. На Святу Пасху з Білорусі додому Рита приїхала не сама – з Левком. Матері, як і Андронові, до того було байдуже, вони хіба раділи, що тепер сама донька наливатиме їм випити за сніданком, обідом та вечерею. Бо ж гість у хаті! Як не пришанувати?! У селі навіть у найсуворішої хазяйки не велося відпускати гостя з дому, не вчастувавши. «Тричі п’ють і в найгіршій хаті! – казали, припрошуючи гостей. – А наша ж таки не найгірша!» – наливали по четвертій…

Але саме через це Маргарита ненавиділа свята. Соромилася комусь признатися, але ні Пасхи, ні Різдва чи Трійці вона ніколи не чекала й не любила. Бо цими днями в її хаті оковита лилася не лише з перевернутих через незграбність склянок, а й дзюрила по огидних п’янезних підборіддях, обляпаних та засалених пазухах таких самих невдах, як і її батьки.

Щоб не бачити того, Ритка з Левком, які у веранді на тапчані тіснилися, ледве порозплющували очі святої недільки, поспішили в гості до добре знайомої обом Тетяни та її чоловіка Дмитра. Скуштували лимонної паски, що на селі тоді тільки в моду заходила й у доброї господині – Тетяни – з першого разу вдалася смачна та пишна. Потроху й випили… А десь за годину до їхньої компанії долучилися… Віктор зі Світланою та своїм майже п’ятимісячним синочком Юрасиком.

Як побачила молода мамуся колишню свого ненаглядного, ледь не луснула од злості! Проте хутко втихомирилася й мовчки сіла до святкового столу.

Тим часом Ритка й знаку не подала про переполох, що бурлив-шматував, наче здичавіла вівчарка, всеньке її нутро. Вона й далі жартувала, виголошувала нісенітні тости, перехиляла одну по одній чарки бурячанки й усе намагалася не дивитися на Юрасика: не хотіла бачити плоду й дотепер коханого, такого милого її серцю, але чужого чоловіка.

– Теє, а можна мені сказати? – десь уже по годині шостій зненацька розтулив рота до цього мовчазний, ні риба, ні м’ясо, Левко. – Теє, – зашарівся попри хміль. – Дозвольте мені підняти… гм… за тезку найпрекрасніших жінок в історії!

– Вау! – не стрималася гордовита Тетяна. – Це про яких таких найпрекрасніших ти кажеш? – захотіла перевірити ерудицію чужинця-ловеласа.

– Я… гм… хочу випити за вашу землячку, за вашу подружку, за… гм… красиву дівчину із таким самим красивим ім’ям…

– Квітковим, мабуть? – Тетяна не вгамовувалася і ще дужче засоромила Левка.

– Теє… Тезками цієї ніжної квітки були найвідоміші в істо – рії королеви!

– Левку, як довго ти готував цей тост? – вибухнула нервовим сміхом не вельми привітна господиня. – Три, чотири, п’ять місяців?

– Ну, Таню, дай я докажу, – попросив гість, не зважаючи на Тетянині кпини. – Славнозвісна королева Марго колись була найрозумнішою й найпрекраснішою жінкою! Її краса примушувала чоловіків дуріти… ну… втрачати розум. Я читав, що засушені серця своїх прихильників королева Марго завжди носила з собою в спеціальних коробках…

– А-ха-ха!!! – тепер, окрім Тетяни, заливалися сміхом і Віктор зі Світланою, і Дмитро, ба навіть Маргарита. – Не завидую я тобі, Левку, – не втихомирювалася хазяйка дому.

– Я теж десь таке чула, – несподівано для всіх втрутилася в балачку Світлана.

Од такого сюрпризу на застілля гепнула каменем заціпеніла німа тиша.

– А ще я знаю, що колись давно маргаритка була найпопулярнішою з усіх квіткою. Секрет її успіху був простий: і для бідних селянок, і для придворних дам, і навіть для лицарів вона була порадницею в сердечних справах. На ній ворожили, обривали пелюстки, так, як тепер ми… гм, – заткнулася на мить, – як тепер молодь робить на рум’янках: «любить – не любить, любить – не любить…» А ще маргаритки – то квіти Богородиці! – вела сміло Світлана. – Так вважали давні християни. Я читала, як однієї холодної зими Діва Марія зробила ці квітки з клаптиків жовтої тканини для маленького Ісуса. – У цю мить Віктор аж запишався своєю недурною дружиною. – А в іншій історії розповідається: коли Марія дістала благу вістку від архангела Гавриїла, то так зраділа, що там, де ступала, виростали білосніжні маргаритки, такі ж чисті й прекрасні, як і її душа… Отаке значення цієї квітки. Але… що спільного між нею і… гм, – ковтнула не слину – прихований ляк. – І кимось серед нас? – ховала від усіх очі, однак вела далі: – Не хочу нікого кривдити, але якщо вже тебе назвали таким іменем, то, може, добре було б подбати й про відповідне ставлення до себе? – останню фразу Світлана промовила на диво упевнено, без ніякого остраху. – А тепер можеш далі виголошувати свій тост, Левку, – мовила, ніби ведуча популярного ток-шоу, яка дає слово черговому гостю.

– Бляха-муха, коли хтось просто живе, як навчився і вміє, то це недобре! Треба так, як треба комусь! – Маргарита не забарилася з відповіддю й собі впевнено заторохтіла. – Повсякчас мусиш щось доводити, все робити напоказ, для когось, а не для себе! – скрикнула. – А от іншим усе, як на блюдечку, мама з татом піднесуть! Навіть чоловіка! – безжально відрізала. – То нащо робити щось, думати про щось, добиватися чогось?! – додала. – Маху дав твій розум, Світлано, навіть у тому, що виходити заміж пузатою, опше-то, не годиться! – не жаліла Крадуниха ту, яка так нахабно відібрала в неї коханого. – Але то, опше-то, фігня проти того, що ти читаєш книжки й знаєш так багато всього про «популярні» в лапках квіти-маргаритки! – видихнула Рита, проте розуміла: двобій із хтивою викрадачкою її коханого ще не закінчено.

– Хоб ти знала, Рито, про мене ніколи в селі пусто не говорили й не говоритимуть, бо я маю таких батьків, яких поважають! – гонористо відказала Світлана. – А коли батьків поважають, то, значиться, й дітей не осудять, – не здавалася Вікторова благовірна.

– А ти мене спитай, я тобі розкажу, чи про тебе справді пусто не патякають, – хмикнула Рита. – Ой, багато ти чого не знаєш, – підчепила виделкою великий клець,[41] як любила казати, тушкованої качатини. – Чуєш тільки те, що хочеш чути! – Рита взялася гризти м’ясну кістку, натякаючи бесідниці, що далі вести з нею розмову їй уже нецікаво.

Гості за столом лише перезирнулися. Втручатися в балачку двох гостроязиких поліщучок бажання не виявляли.

– Хоб ти знала, Рито, діда з бабою теж полюдських треба мати, аби про тебе менше пустого казали, – Вікторова дружина колола Риту найболючішим. – Мої баба з дідом теж нормальні, як ти знаєш, то, може, вони й вимолили для мене добру долю, – кинула погляд на чоловіка. – Бо долю, мабуть, теж треба заслужити! – відрізала.

Але Крадуниха не схотіла далі дражнитися, додала лишень:

– Ага, я знаю, що все – треба! Тільки мені що з усім, що без усього – однаково хріно…

Ритка запнулася. Після того, як дожувала ситну смакоту, скрикнула:

– То що там, Левку, за мене, опше-то, п’ємо?

– За найпопулярнішу квітку у вашому селі! – порадів за влучну дотепність Левко, і всі випили до дна міцної горілки.

За кілька годин уся компанія вже добряче захмеліла. Береглася, тож найменше за всіх пила тільки Світлана, бо годувала сина грудьми. Коли всі подалися на подвір’я перекурити, вона залишилася в хаті дати Юрасикові цицьки.

Ритка й собі курила через кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин: не полишала капосної звички ще зі школи. «Доброзичливці», які знали про це, позаочі ще більше гудили й так непутящу дівку. Тому Рита курила, ховаючись то за клубом, коли це було ввечері на танцях, то в гіллястих березах, що буяли за хатою, бо вдома повсякчас хтось крутився.

А оце хотіла зачинитися в туалеті за коров’ячим хлівом Тетяниної господи.

Поки сама хазяйка дому поралася біля столу, розкутий Левко завзято щось розповідав Дмитрові, а дружина годувала сина, Віктор, ухопившись за ті кілька вільних хвилин, як за рятівний круг, помчав за Риткою. Ледве опинився за хлівом, як різко сіпнув до себе сполохану дівчину й жагуче прикипів до колись найсолодших вуст у світі. Палкий цілунок тривав недовго, бо Віктор іще встиг наказати Ритці кров з носа прийти на зустріч із ним у парк. Цей невеличкий, проте густий зеленавий сквер рік повз рік стояв на сторожі пам’ятника загиблим радянським воїнам-визволителям, повивав його зусібіч пухнастими гостроверхими туями і був чи не єдиною надійною криївкою для місцевих закоханих.

– І тільки не з’явись мені рівно о пів на одинадцяту! – пригрозив.

Рита була певна, що як і не виконає суворого веління, то нічогісінько вдіяти Віктор не зможе. Але відповіла, що, ясна річ, вона неодмінно прийде на вмовлене місце зустрічі.

Увечері геть п’яний Левко вже не годен був плентатися до клубу на естраду, тож Ритка постелила йому на твердому тапчані, вклала спати, а сама, зиркнувши на годинник, поспішила в парк.

Надворі панувала мла, але дівчина ще здалеку помітила завчену напам’ять Вікторову постать. Та постать хоч і намагалася таїтися за розложистою хвоєю, але Ритка її однаково забачила. Аж усміхнулася, бо в думках гайнуло, що якби їй навіть зав’язали очі, то вона навпомацки змогла б віднайти Віктора з-поміж десятка інших чоловіків…

Допіру підійшла, як неподалік проїхав мотоцикл, кинувши дальнє світло на кохане обличчя.

– Ой! Що це з тобою, Вітьку? – переполохалася, побачивши закривавлені скроні.

– Та то так… Не зважай, – тільки мовив і миттю припав неугавними вустами до розпашілих Ритиних щік, шиї, грудей.

А дівчина й сама зрозуміла, що то Світлана не пускала чоловіка на гульки. Та він не послухався. От смілива дружина й зірвалася, наче з ланцюга, відшмагала вродливе обличчя, подерла нерівними пазурами до крові.

– Як же я скучив за тобою, Квітко-Маргаритко! – дедалі чіпкіше затискав дівчину в обіймах, розстібаючи ґудзики на її недоладній кофтині.

Маргарита мовчки скорялася різким, часом болючим грубощам-любощам. Бо й сама не хотіла вдаватися до ніжностей та ласок: знала – не цього жадає її полюбовник. Він, бач, прагне пристрасті звірячої, бо зло своє струшує на коханку, ніби кіптяву, що зчорнила розпачем його середину. Поводився так, ніби Рита добряче перед ним завинила… Але неправда це. Знав те Віктор, зрадник необачний…

Нині Маргарита й собі багнула болю. Якнайдужчого, як-найрізкішого, аби заглушив він муку душевну, що не милує її котрий місяць, тільки смальцем розжареним дедалі частіше нутро обпікає… Міцно впиналася нігтями у скроні коханого, грубо за шию його хапала, коли тужні стогони видавала… А врешті заспокоїлася. Так, наче й з долею примирилася…

Як усе скінчилося, то так само безслівно натягла на себе подерті капронки, придивилася, чи не задом наперед спускає на стегна спідницю, застібнула ліфчик, ґудзики…

– Хто він, цей Левко? – важко дихаючи, спитав Віктор.

– Ніхто, – спокійно відповіла Рита й осіла на непрогріту землю, закурила улюблену «Приму», але тепер уже з фільтром.

– Він ночує у тебе вдома, спить із тобою! – різкіше просичав Віктор.

– Вітьку, відчепися. До чого твої допити? Ну, смішно, хіба ні? – не втрачала самовлади дівчина, пускаючи порції труйного диму.

– Послухай, я зрозумів, що тобі по цимбалах, жонатий я чи ні, але то не значить, що й мені по цимбалах, з ким ти спиш! – дедалі ущипливіше скрипів молодик.

– Ясно. Піду я, Вітьку, передягтися треба, – Рита погасила цибух об сиру землю, підвелася.

Віктор знову міцно обійняв її, обсипав цілунками, і дівчина поспіхом гайнула в неласкаву темінь.

А на другий день Пасхи, коли зазвичай четвірка подруг-однокашниць збирається або у Вальки вдома, або влаштовує полуднання біля сільського придорожнього ставка, до Крадунихи навідалася непрохана гостя – Левкова дружина. Приїхала з самої Білорусі, щоб наробити ґвалту на цілісіньке поліське село й розповісти всім на світі, які шльохи тут живуть, як цькують, наче псів, жонатих чоловіків і бездумно одбирають їх у сімей та рідних дітей.

Відтоді Риті просто хоч не виходь у село.

Та вона виходила…

Хоч і мала тепер статус найрозпуснішої дівулі.

А відтак наспів початок її нової історії кохання. Іще пі-кантнішої…

Розділ п'ятий

Параскева та Олена

– Нащо ж ти, Ганю, переш у суботу, проти Великодня? – стара Олена, Марійчина рідна по матері баба, єдина зі старожилок колись великого вдовиного сімейства, зайшла у двір Ганни Крадунихи, Маргаритиної нені. Та якраз схилилася над мискою з брудним ганчір’ям і товкла його так незграбно, мов свиня, що довбе рилом корито й розхлюпує навсібіч їдло-помиї.

Миска з пранням стояла на низькій лаві, тож Олена й собі нахилилася, говорила до Ганни Крадунихи тихо, аби її більше ніхто не чув.

– Ще й вішаєш ту одежу на шнурки перед вікнами. Воно ж тобі не висохне за сьогодні, а завтра – Великдень, празник величний, то куди годиться те шмаття на подвір’ї? – повчально шептала.

– А де ж я маю дівати брудні онучі з-під лежачої матері?! Під кучу викидати?! Чи на печі повивішувати, щоб засмерділо всю хату на Пасху?! – добре захмеліла Крадуниха мало коли себе контролювала, тож і тепер, бездумно лементуючи, стрічала сусідку, яка завітала до цієї непривітної господи з добрими намірами.

Але гостя не сполохалася бучної реакції п’янички, бо звикла до її вибриків. Якщо Крадуниха на весіллі рідної доньки змогла учверити[42] таку катавасію, що гості не знали, куди приткнутися, то що вже казати про неї, чужаницю?!

Тоді на весіллі Людка, дочка Ганнина, й сама не знала, куди очі сховати через п’янезну матір, все затулялася фатою, горнулася до коханого, лепечучи абищиці, щоб не чув він неньчиної маячні. Їй, бач, не сподобалося, що свати не хочуть пити по повній! Вона такий тост проголосила, щоб молоді в парі дожили до старості, а вони такі-сякі не п’ють! Послабіли якраз на весілля! Куди таке годиться?! Якщо тепер із свахою не хочуть по-доброму жити, то нехай начуваються! Хай і не приїздять більше ні на проводи, ні на празник престольний! А в неї ще дочки є, і обидві – на виданні!

Дарма так Ганна про Маргариту казала. Бо наживеться її найстарша дочка за тими «замужами» – дітей сама годуватиме. Так і товктимуться в кімнатці, що на халабуду споконвіку скидається…

Але Ритка без мужика не буде! Бо вони її нюхом чують, як жереби лошиць молодих… Отаке видавала безсоромна Крадуниха.


А тим часом…

– Сусідонько Ганю, не кричи, змилуйся, побійся святої суботи! – вела далі баба Олена. – Оно люди зараз на всеношну збиратимуться, паску до кошиків кластимуть, святити нестимуть… А ти спекла святих хлібців чи, може, принести тобі, щоб мала що освятити? – спитала люб’язно.

Хоч і мала дев’яносто літ Олена, проте була зграбна і тільки коли-не-коли жалілася на задишку. Звісно, корів уже не доїла, на те в неї донька Тамара була й онука доросла, Марійка, хоч і жила окремо. А за курми й гусьми ще ходила. Та й сьогодні вдома в пригоді стала: допомагала й голубці робити, і м’ясо по тарілках для холодцю розкладала, капусту спорядилася тушкувати в печі…

– Чуйте-но, Олено, то ви думаєте, що я не хазяйка?! – Крадуниха щосили кинула шмаття в миску. Розплескалася навколо вода, не витримала посудина несподіваної наруги, перекинулася шкереберть – і на моложавій траві заіскрилася біла піна од прального порошку. – Думаєте, я не годна вже й хлібини спекти?! – заверещала.

Баба Олена вже й не рада була, що зачепила сусідку, яка скаженіла на очах.

– Та я ще вашій дочці тої паски занесу! Що за люди в отому дурнуватому селі живуть?! Ні з’їсти, ні випити, ні поспати вволю, ні проснутися, коли тобі схочеться! Та я ще вчора все наготувала для всеношної. Показати?! – Ганя схопила бабу Олену попідруки й метнулася відчиняти двері веранди. Узялася за клямку, але в цей час із хати виходила Маргарита з горщиком у руках.

Мати тягла за дверну ручку з одного боку, дочка з другого, і двері таки відчинилися, але все, що дворічна Василина справила в горщик, опинилося на порозі.

– Чого ж ви, теє, в очі лізете, мамо?! Бачте, що наробили?! Тепер, опше-то, прибирайте!!! – Ритка й собі верещала, як недорізане порося. Такий її голос мати терпіти не могла. Але, запримітивши в дверях ще й бабу Олену, Маргарита притихла, кинула порожній горщик біля призьби й зникла в темних сінях.

– От сучка, – Ганя не добирала слів. – Не прибере, то ще наробить, як та свинюка, – озиралася довкола, шукала березового віника.

Крадуниха вже й забула про кошик із пасхальними наїдками, який хотіла показати старій сусідці.

– Ось віник, Ганю, – баба Олена коло призьби запримітила мітлу. – Ти підмети, а я навідаюся до Параски, – старенька й собі подалася в темні сіни, де щойно сховалася Маргарита. Швидко навпомацки надибала клямку, й тяжкі двері заіржали тугим скрипом.

З кімнати, наче ляпасом, ударило смородом.


Стару Крадуниху, бабу Параскеву, ось уже чотири роки, як спаралізувало. Сталося те геть несподівано: якогось ранку вона, як завжди, вийшла надвір, прудко обійшла поле, прокляла одну-другу курку, які ще не встигли й ступити на чужий город, не те що погребтися, або, як казали в селі, покупатися в доспілих і прогрітих скопцях[43] із картоплею. А коли стара запримітила, що їхнім зарослим бур’яном городом пробігся індик отого вдовиного сімейства, що його наразі очолювала баба Олена, то й геть сказилася! Так уже паплюжила невинну родину, так чортихалася й лаялася, що всеньке село про те загомоніло.

– От яка! Ну, геть Бога не боїться! – висловлювалася котрась із поліщучок, стоячи в черзі в сільському магазині.

– Мало їй, що донька алкоголічка й долі не має, внучки непутящі й так само нещасні… Уже й правнучок діждала, то хоч би про них подумала, – розмірковувала інша, що вважала себе побожною християнкою.

А на ранок баба Параска з постелі не встала…


– Добридень, Парасю! – приязно мовила Олена до лежачої жінки. Сіла в ногах і, не дожидаючи відповіді, повела далі: – Парасю, сьогодні на всеношній я хочу до сповіді йти, то перед тим хочу прощення в тебе попросити. Прости мені, мо’, коли зобидила чим, – баба Олена захвилювалася, стала перебирати сухими пальцями, чекаючи бодай на якусь відповідь од старої Крадунихи.

Але ненависна жінка була непорушна.


Отак щороку перед великими святами, збираючись сповідатися в церкві, Олена йшла до сусідки й просила за все пробачити. Вірянку не полишала думка про несподіваний Крадунишин параліч, про птаство – хай йому грець! – яке залітало часом на сусідчине поле й не давало їй жити.

«А мо’, й направду через мого індика Параску недуга підтяла?» – штирхала голкою настирлива думка Олену. І якщо інші ґаздині, до яких так само ходила з вибаченнями побожна Олена, відповідали їй: «Хай Бог прощає», – то Параска-Крадуниха жодного разу не мовила до неї ані слова. Навіть голови в її бік не повертала – все дивилася на німу грубку, заличковану нечепурною глиняною мазаниною.

А вони ж колись і не чужими одна одній були…


Скільки-то разів саме до Олени бігала замолоду Параскева, бо ж батько їй жити не давав: як і дочка Ганна нині, так і він безпробудно пиячив, чи не щодня збивав бучі, в яких і мати, і вона, рідна татусева кров, биті були, наче клепані коси. А Олена приймала горопашну: вечерею пригощала, ліжко стелила, а сама ту ніч на долівці перебувала. Ба й тоді, коли Параска завагітніла, бувши дівкою, вона цілий тиждень в Олени переховувалася, боячись признатися батькові про байстря…

Не зважила Олена й на те, що безсоромна Крадуниха до її хворобливого чоловіка під перину просилася. Почула тоді, як у коморі сало з дерев’яного ящика діставала, вечерю готувала. Її ж Ярема, що після війни три кулі «в животі, коло легень» третій рік носив, і слухати про лікарів не хотів, мовлячи: «То-то я з німецького полону зумів утекти, а нині від мирної смерті ховатимуся?! Не буде сього!» Так і згас у лігві домашньому, доньчиною та жінчиною любов’ю, наче ковдрою, повитий…

Отож, поки здужав ще Ярема, зневажена й огуджена сусідка Параска прихистку попросила. А Олена й не відмовила, дарма що в хаті місця для гостей таки бракувало.

– Ох і статний ти, Яремо, ніколи таких не стрічала, – говорила Параскева до Олениного чоловіка, сидячи на ліжку, спідницю до пояса закидаючи, пишні ноги оголюючи. – А чи вельми докучають тобі тії кулі? – хтиво всміхалася, під ковдрою по зраненому тілу руками водячи. – Чи й дотепер можності не втратив?

– Ох і сучка ти, Параско, – відказував на те вояка. – Ох, недаремно батько хворостить тебе, як сидорову козу! – відкидав від себе ласу до чоловіків спокусницю.

Не прогнала тоді Параскеву Олена. Відтак іще багацько разів у пригоді ставала: маленьку Ганю всякчас хлібом-молоком підгодовувала…


А тепер і не згадують про давнє ні Параска, ні її кров – Ганна.

Добре ми хутко забуваємо, хіба прикре до суду-віку пам’ятаємо…


Отож і нині баба Олена додому ні з чим мусила вертатися.

«І чого ж ти така вперта?» – подумала вдова, яка знову до сусідки з чистим серцем і добром прийшла, а навзаєм лише зневагу дістала.

– Видужуй, Парасю, – уголос попрощалася й зачинила за собою важкі, як лиха доля, двері.

Розділ шостий

Дарина та Мелашка

Ось уже багато літ поспіль у суботу перед Великоднем Валька з бабусею роблять крашанки. Цьогоріч до чудодійства долучився і маленький Максим.

– Пофарбуємо яйця в червоний колір, бо саме червона крашанка символізує свято Пасхи, – таємниці чарівливих виробів бабуся роз’яснювала тепер уже допитливому правнучкові.

Зі старечих вуст вони звучали якось по-особливому значуще й пам’яткіше.

Малий спостерігав, як бабуся клала майбутні крашанки в посудину, де кипіло темно-помаранчеве лушпиння цибулі, – варила яйця на малому вогні.

– А чому саме яйце – символи Пасхи? – поцікавився допитливий онук.

Валька згадала, що й вона колись ставила бабусі таке запитання. Тому ще раз почула від старенької прадавню історію про жінку-мироносицю Марію Магдалину. Вона вірно служила Ісусові й після Його вознесіння, коли імператори були гонителями та богоборцями, насмілилася прийти до Тиберія, попросити в нього дозволу на християнські проповіді.

– А тоді традиція була – заходити до імператора тільки з подарунком, – почала деталізувати знану історію Яворівська. – Тож убога Марія Магдалина з любові до Ісуса піднесла Тиберієві звичайне яйце, мовлячи: «Христос Воскрес!» Бо вірила в це. А він, невіра, відповів: «Так само воскрес, як на це біле яйце сказати, що воно червоне». І тоді сталося диво: яйце справді почервоніло. Тому крашанка – це спомин про ту подію.

– Баб, а чого ви ніколи писанок не робите? – цього разу запитання поставила Валька. Їй досі було цікаво бесідувати з рідною бабусею.

– Бо в нашій родині не робили їх, Валько, – знизала плечима Дарина.

– А виявляється, що на одному яйці можна зобразити цілий Всесвіт! – здивувала стару внучка.

– Та невже? Я того несвідома…

– За допомогою спеціальних знаків-символів на яйці можна зобразити небо, землю, навіть потойбічний світ!

– Але як? – не втямила Дарина.

– Ну, от, приміром, ялина означає пори року, залежно від того, де на яйці намалювати місяць і сонце, – почала роз’яснювати внучка. – Тобто на невеличкій писаночці можна зобразити одночасно зиму й літо. Хвилясті лінії вказують на дощ і символізують весну. А потойбічний світ позначають горщиком із прямими кутами, – Валька зирнула на Максима, який раптом зайшовся голосним реготом.

– Ти чого? – і собі сміючись, спитала сина.

– Нічого, – тільки й відповів малий, бо хіба міг запитати, чого людей у горщиках не хоронять? Ні, це питання йому видалося дурним. Хоч і смішним.

Коли ціла миска пофарбованих у цибулинні крашанок була готова, Максимко попрохав, тулячись до старенької:

– Баб, а розкажіть про солдата, який стріляв у Божу Матір.

І хоча Яворівська мусила робити це вже хтозна-який раз, проте не відмовила повідати історію, яку здавна переказувала своїм дітям, онукам і правнукам.


…Той день у їхньому селі тонув у пострілах і бомбардуваннях. Налякані селяни, як ті миші, тиснулися по переховках, що їх у господах було катма. Тому здебільшого мчали до лісу (добре, що бігти до нього було недалеко), де розповзалися по вузьких щілинах або тулилися в заздалегідь виритих заглибинах піщаного кар’єру.

Мати Дарини Яворівської Анастасія разом із чотирма дітьми замкнулася в хатньому льоху. Прихопила з собою дещо з одягу, два буханці хліба й не забула про родинний оберіг – ікону Почаївської Богоматері. Саме цей образок жінка вважала за найбільшу домашню коштовність.

Цілий день подумки молилася до Матінки Божої, а дітей просила з вуст і слова не ронити, щоб не зачув хто недобрий. Проте надвечір один із «визволителів» таки надибав схованку багатодітної Насті, чий чоловік поліг за «всіхнє щастя й долю» ще півтора року тому.

Очі солдата заблищали роз’ярілою зненавистю, коли він побачив у руках жінки ікону. Вирвав її в побожної сердеги, зареготав знервовано.

– Что, думаешь, это она тебя от смерти уберегла, а не я со своими отважными товарищами?[44] – випалив злісно.

Коли Настя з дітлахами виповзла з льоху, надворі ще було видко, хоча сонце вже й закотилося за вікна ночі. Обіймаючи кровиночок, жінка попрохала:

– Віддай образка, солдате, Христом-Богом молю, віддай ікону, бо нащо вона тобі? То така дорога мені річ, солдате, лиши її, не поглумися, побійся гріха, – додала, стримуючи сльози.

– Греха?[45] – прошипів боєць і знову вибухнув глибоченним нервозним сміхом.

Безбожник і не думав слухатися темної поліщучки. Не зволікаючи, він почепив ікону на високий стовбур прадавньої груші, бадьористо так відскочив від дерева метрів на десять і почав заповзято… стріляти.

Зойкнула приголомшена Настя, вкрила очі тремтливими долонями, аби не бачити нечуваної наруги. Заохкали й діти, заскочені переляком, миттю одвернулися од богохульства, що яро чинилося на їхньому дворі, тихенько захлипали.

– Теперь забирай,[46] – хмикнув боєць, коли скінчилися набої. Не мовивши більше й слова, загубився у вечірній млі.

Анастасія притьмом підскочила до груші, схопила ікону, зирнула на неї впівока. А тоді видихнула полегшено…

Добре, що вояка виявився далеко не ворошиловським стрільцем, бо лише одна куля зачепила образ Богоматері.


– І тепер дірка від пострілу є на іконі, а їй уже більше за двісті літ, – із сумом в очах сказала Дарина. – Десь через день чи, може, два мама побачила цього вояку серед убитих солдатів. Він лежав мертвий і… без рук. Без обох, діточки, рук, – наголосила. – З того часу в нашій родині ще дужче стали берегти цю ікону, образ Почаївської Богоматері став хранителем нашого дому. Мама з цим образком ще заміж ішла, щадила, як зіницю ока. Висів він у неї в головах, як тепер у мене.

– А ваша мама була така ж добра, як і ви, баб? – спитав Максимко.

Дарина вдячно поцілувала малого в тім’я. Червоняста хустина злегка опала на її зморшкувате чоло, а неслухняні пасма сховали од сонця, що просилося у вікно, порожевілі худі щоки.

Хоча минав Дарині сімдесят дев’ятий рік, та сивина лише де-не-де висмикувалася в її волоссі. Природа наділила Яворівську неабиякою моложавістю.

– Вона навіть померти зуміла красиво, – згадала про матір Анастасію. – Увечері ще й погомоніла з нами, а на ранок уже не пробудилася. Мати довге життя прожила, ще й дев’яностий день народження зустріла. Думаю, то за велику мудрість, терпіння і любов до людей Бог нагородив її довголіттям…

– Це ж її слова «Перш ніж щось зробити чи сказати, подумай, як тут учинила б Любов»? – спитала Валька.

– Еге, то вона так казала, – усміхнулася Дарина.

– А ще, певно, то од бабусі Анастасії тягнеться наша династія бібліотекарів?

– Хтозна, – знизала плечима Яворівська. – Мати вельми любила читати. І брати мої, обидва, бібліотекарями були. Одна я не насмілилася по ліпший хліб із села їхати, не мала хитрої хватки… А бач, і твоя мама, Женя, починала сільською бібліотекаркою, а тепер в інституті – як то він зветься, все забуваю – завідує книжками.

– Інститут слов’янознавства, – відказала Валька. – Мама – завідувачка, а я поки звичайна бібліотекарка… А ким же я мала стати, як виросла у ваших, маминих і татових книжках? До речі, чого ви про себе не розказуєте? Ви ж теж у нашій шкільній бібліотеці працювали!

– Ой, та я ж там прибиральницею числилася. Просто… Тільки-но вийде молоденька бібліотекарка, а за рік уже і в декрет оформляється. То я ту молодь підміняла часто, мені й платили, бувало, за обидві роботи.

– А я теж люблю читати! – до балаканини долучився Максимко. – Про півника й колосок вже сам прочитав, а ваші, бабусю, казки мені мама читала. А ще про кота Марципана, про маленького Моцарта, Чарлі Чапліна, – став загинати пальчики. – А ще про пилососика Гошу, правда, мам? – звернувся до Вальки.

– Так, мій хлопчику, ти ще забув про «Чудеса Маленького Міста» чудового автора, що навіть до нашої бібліотеки був завітав, – Гурама Петріашвілі.

– Яка ж я щаслива, діти, що ви отакі зростаєте, що не маю од вас прикрощів і печалі, що найстарший із хлопців, Володька, став лікарем, син Роман – священиком, а Степанко вивчився на вчителя…

– Бабуню, я того… я хотіла з вами про Марійку поговорити, – Валька стишила голос. Вона поглядом натякнула Максимкові, що почалися нецікаві йому дорослі балачки – час бігти до іграшок. А хлопець і не думав більше на кухні залишатися, скочив із табуретки, помчав на подвір’я. – Учора ми з міста разом їхали. Досі вся в чорному.

– Ніяк вона не вийде з печалі…

– Сказала, що хоче піти в монашки, що іншої ради не має. Сподівається, що, може, хоч тоді зміниться щось у їхній родині, бо ж геть усі жінки їхнього сімейства несуть хрест удови.

– Ох, – уболіваючи за Вальчину подругу, збентежено зітхнула Дарина.

Допіру вона згадала й про свою велику таємницю, що її багато літ носила у серці й досі не повідала рідним. І тепер змовчала. Лише додала:

– Хтозна, в чому й де наш порятунок… Чернецтво – непросте життя. Воно присвячене служінню Богові. Людина там бореться з пристрастями, спокусою, намагається виконувати заповіді любові, подобиться до самого Бога. Чи готова Марійка до цього?

– Каже, що сумнівається, – відповіла на те Валька.

– А хрест, про який каже… Ніщо не стається людині просто так. Часто Бог посилає випробування, бо саме тоді ми щиро про нього згадуємо. Так він кличе нас до себе. Допускає нещастя, щоб ми до нього наближалися.

– Але ж Марійка й так побожна! – мовила Валька. – За що її карати таким життям?

– Думаєш, Бог сидить угорі з палицею і тільки жде, кого б то вдарити? – Очі Яворівської помітно розширилися, однак теплого блиску не позбулися. – Він «карає», як кажеш, хіба тим, що дозволяє людині робити, що вона хоче, що вважає за потрібне. Бог лишив нам заповіді, і їх треба додержувати не тому, щоб почуватися невільним, а тому, щоб уберегтися од лиха. Коли ми ті десять заповідей беремо за життєві правила, то ми не Богові робимо приємність, а своє життя повиваємо спокоєм. Бо коли чинимо наперекір (Він каже: «Не кради», – а я краду), то кара не в тому, що мене схопила міліція, а в тому, що Бог допустив це. Людина карає себе своїми ж учинками, – Дарина примовкла, а відтак додала: – Є така притча про чарівний посох…

– О, розповідайте, бабусю, так цікаво! – Валька, як маля, заплескала в долоні.

Вона вельми любила слухати стареньку, яка щойно сіла на ослінчик і полегшено зітхнула, бо крашанки – останнє, що їй треба було приготувати до Великодня. Ще вчора вона вимила в кімнатах підлогу, розвісила по кутках випрані вишиті рушники, попідмітала подвір’я березовим віником і попідмазувала в садку дерева.

У Дарини Яворівської стара господарка, як і дерева в садку. Стара, але така мила серцю, бо по тих хатніх кутках ще мати павутиння змітала, а полисілими стежками дорогий ненько воду рогатим носив…

Нині в кошик, де вже лежала манюня пасочка, дрібка солі, шматок ковбаси, різнички (саме так казала Дарина замість шматки чи кусні) домашнього масла та сиру, лишилося покласти тільки яйця. Але це вона зробить уже тоді, як ітиме до церкви на всеношну службу.

– Жив на світі чоловік, – почала повідувати притчу. – З дитинства не міг ходити, був лежачий. Так минуло тридцять літ; і, певно, так би й прожив він на цім світі, якби не старець, що вертався зі святих місць. Зайшов до хати, попросив води. А каліка заплакав і став жалітися, що досі не ступив жодного кроку. «А як давно ти намагався зробити цей крок?» – спитав старець, вислухавши скарги. «Давно, – відповідав селянин – уже й не пам’ятаю коли». «Як так, то ось тобі посох, він чарівний, устань, зіприся на нього й піди по воду». Немічний спершу не повірив словам старця, але підвівся, схопив обома руками посох і… пішов! Заплакав тепер уже від щастя: «Скажи, чим я можу тобі віддячити? Я зроблю все, що ти скажеш, віддам усе, що маю!» «Посох цей, – відповідав старець, – звичайне лопатилно, я знайшов його в тебе на веранді. У ньому нема нічого чарівного. Ти зміг устати, бо, побачивши твою добру душу й чисте серце, Бог учинив тобі милість. Дякувати мені не треба, ліпше вирушай у дорогу й розкажи людям про велику Господню любов, що так само, як тобі, може допомогти іншим», – баба Дарина примовкла.

Валька не мала що додати. Зрозуміла, чому її бабуся на життя не нарікає. Навіть на те, що доживає самотою, хоч і мучило це її. Мирилася, вважала: то така доконечність. Не тутечки її кровинок щастя застало. Може, то й на ліпше…

А діти про неї не забувають, навідуються. Дарина тішилася, що всіх чотирьох на шлюби ще з чоловіком благословила, й тепер у кожній з тих сімей здорові діточки ростуть.

– Як людина знає, що таке недуга, то цінує хвилини здоров’я, коли знає, що таке печаль, то радіє од самого серця, – закінчила мудрувати Яворівська. – Щоб знати, який насправжки солодкий мед, пригуби перед тим гіркого полину. Ох і вдовольнятимешся тоді солодом![47] А про полин і не згадуватимеш…


А ще Дарина вміла спочувати. Так, як мало кому вдається. Бо непросто людині чуже горе за своє приймати.

Хто іще з сільських хазяйок останні три роки тричі на день поспішав би на край села до Мелашки Онищучки, Тетяниної прабаби, якій недавно сто п’ять літ минуло, щоб попоїсти занести?! Звісно, стара Шолудишина свекруха ні борщу, ні навіть юшки не годна вже собі зварити. Невістка Оксана, яка живе за десять метрів у новішій хаті, відцуралася старої, мовляв, набридло за вами притьма ходити – то замало насолила, то завельми насмачила… «Син помер, не бачить, то їжте тепер, що хочете!» – вицідила була.

Авжеж, буває, відійде серце, та й знову до нечужої хати несе Оксана щось свіженьке. Однак свекруха, знай, дорікне чимось. Бо старі як діти: коло них, як коло немовлят, ходити треба. Та, певно, не сягне цього Шолудиха, що й сама вже сьомий десяток розміняла. Сподівається, що завше буде прудка та хазяйська. І доньку поваги до старших не навчила: живе Тетяна з Дмитром на хуторі в новобудові, їм до старих ходити ніколи – самим клопоту не бракує. Ще як батько живий був, то частіше навідувалася до неньчиної хати, а нині… Ніяк із матір’ю не ріднилася, так, наче саме вона у всіх Тетяниних невдачах винна…

А Дарина на Мелащині охкання й ахкання не зважає. Прийшла, тарілку на стільчик поставила, до бабиної поли підсунула й, поки та їсть, розказала щось із Біблії чи з життєвого досвіду. А тоді – гайда додому. Бо в неї роботи ой-йой скільки! Діти з онуками приїдуть, а як то хочеться їм щось у торбину покласти!

Та й Мелашка непогана людина. Добра. Тільки так уже повелося в їхньому гонористому роду, що не ладнають свекрухи з невістками. Бо з чоловіком Марком Мелашка прожила всім на завидки! Хазяйнували хвацько й жили в мирі, чи не тому їм багато хто заздростив. Нині навіть наймолодший сільський школяр цитує бабу Онищучку, мовлячи: «А такого чоловіка, як у мене, на хуторі ні в кого не було! Він мене так шкодував, так шкодував, такий добрий був, хоч до рани прикладай!»

Знала такі деталі дітвора, бо не раз поспішала до баби Мелашки то узбіч стежки покосити, то води до хати наносити, дров нарубати… Вона ж бо найстарша жителька не лише в селі, а й в усьому районі! До неї навіть кореспонденти з самої області приїжджали! Тоді посходилося люду та давай слухати, як у їхньої популярної Онищучки інтерв’ю беруть.


– Ой, а чого ви приїхали, дітки, я ж така слаба, така слаба, – знесилено й по-хворобливому зустріла шанованих журналістів лежача баба Мелашка.

– Таж ми хочемо написати про таку героїчну жінку, як ви! – кореспондент був не з лякливих і, видно, знав, як підступити до старої, щоб розговорилася. – А ви ще й така файна з себе!!! Та хто ж вам дасть сто п’ять літ, бабо Мелашко?! – догідливо підлещувався писака. – Ми чули, що вельми доброго чоловіка ви мали, то розкажіть-но про вашу любов, – враз угадав потайні ниточки-шляхи, що вели, мов лабіринт, до найтонших бабиних душевних струн.

І вмить стара розплющила широко очі, обперлася спершу на лікті й урешті сіла, спустивши з ліжка кволі ноги. Загомоніла так хвацько, що здивований од швидких перемін кореспондент не встиг і диктофон увімкнути вчасно.

– Такого чоловіка, як у мене, на хуторі ні в кого не було! Він мене так шкодував! Так шкодував! – Сусіди, що примчали на таку значущу подію, зачувши знайомі слова, вмить стали душитися з реготу. – Онуки завидували нам, не раз казали: «Бабо, ти од діда синців не носила!» Ні, він мене й пальцем не зачепив. І я встидалася щось недобре на него сказати. Ми так одне одного шанували, так шанували, що можна було до ран прикладати.

Кореспондент так захопився несподіваними бабусиними перемінами, що й про запитання забув: не йняв віри, що жінка, яка, коли він приїхав, ледь ворушила губами, тепер сидить навпроти нього й горланить так, що й сусіди чують тую гутірку. Ще й жестикулює знесиленими од старості руками.

А баба Мелашка до найменших дрібниць змалювала присутнім найяскравіші спомини свого дитинства: розложистий вигін, де випасала з хутірськими хлопчаками худобу, серед яких і її Марко був.

– Ми змалку крутилися одне коло одного. А як Марко підріс, то допомагав моєму батькові будуватися й землю обробляти, якої в нас шмат великий був. Марко і криницю нам копав: цілий місяць довбав її, завглибшки понад півсотню метрів! І так він звик до мене! Сказав, що нікому не віддасть і нікуди не відпустить!

Баба Мелашка щораз жвавішала й цим дедалі більше спантеличувала не лише чужих газетярів, а й свою невістку! Чи то подумала б Оксана, що її свекруня, од якої останнім часом чула хіба нарікання та тужні зітхання, зможе отак по-молодецьки гуторити, яскраво й захопливо розповідаючи про свою молодість?! Навіть Оксана Шолудиха дізнавалася тепер про те, чого досі не чула од свекрухи.

От як людина може піднестися духом, укріпитися на силі, коли ділиться чимось по-справжньому цікавим і дорогим!

Так от, коли Мелашці минув вісімнадцятий рік, вони з Марком надумали женитися. Але родини їхні не мали за що справити весілля. Довелося парубкові два роки чекати на свою кохану – на гулянку заробляти.

– Ви не повірите, будете сміятися, але за той час п’ятнадцять кавалерів до мене свататися приходило! – вкрай ошелешила стоп’ятирічна баба Мелашка. – Батько свариться, а я плачу. Мати захищає, мовляв, хіба вона винна, таж не посилає за ними… А Марко сказав, що нехай хоч із Москви женихатися приїдуть, а я її нікуди не відпущу й нікому не віддам! І так він два роки чекав! Ото прийде, сяде в куточку й сидить. Було, й самі ми зоставалися, то я його трохи боялася… А він мені: «Слухай, чи ти сама вдома, чи з кимсь, а я тебе не зобиджу. Не повинна мене боятися. Бо я не маю права й руки на твоє плече покласти». І так він до мене не торкнувся. Уже після весілля до себе привів, уже мав право – і ще шкодував! Боявся зачепити…»

Ох, не зміг кореспондент стримати свого захоплення та так зареготав, що з припічка аж глина посипалася.

– Та що ви таке кажете? – не вгамовувався. – Мав право – і ще шкодував??? – Уявив цю ситуацію неодружений парубок, що, певно, не з одною дівулею за яким-небудь кафетерієм голубився до нестями. – Оце так історію, бабусю, ви мені повідали! Та це ж сенсаційний матеріал вийде! Знаєте, який гонорар за нього отримаю від редактора?! – відкрито впивався радощами.

– Зажди-но, це ще не все, юначе, – спинила незрозумілі емоції стара. – Я тобі ще й про свою свекруню кілька слів скажу.

І повідала Мелашка, як її свекруха часто-густо проклинала молоду невістку, онука не хотіла, все наговорювала, щоб нездоровим на світ з’явився. Чи не тому пологи в Мелашки були вельми тяжкі, ледь не померла. Відтоді чоловік беріг дружину й більше не насмілився просити, щоб подарувала йому бодай ще одне дитя.

«Не можу важити твоїм здоров’ям, – казав, цілуючи живота, – повік пильнуватиму, щоб не народжувала й не зносила ти мук, Меланю».

Обличчя баби Мелашки та її чітка говірка зовсім не засвідчували про такий її багатий вік та досвід.

А наостанок… Диво та й годі! Стара Мелашка зволоклася з ліжка і, спираючись обома руками на стіну, пошкандибала до другої, тої, що звала великою, кімнати, мовлячи: «Ходім, покажу я вам на карточці свого Марка».

Купа людей шуснула за нею в простору кімнату, де на стіні справді висів триколірний портрет красивої молодої пари.

– Пішла б до него, лягла б коло него і так би там лежала, і ночувала б коло него, – ще дужче вразила громаду баба Мелашка. Бо хоч і мала сто п’ять літ, про смерть і словом не обмовилася.

А вже ж і сина єдиного схоронила!

Навіть коли дивилася на портрет уже покійного чоловіка, вона біля нього не лягла б мертва, а ночувала б.


Після візиту газетярів усе село ще дужче загомоніло про виняткову любов у їхній місцині. Надто молодь, що стала цитувати бабусині геніальні фрази: «Ви не повірите, будете сміятися, але за той час п’ятнадцять кавалерів до мене свататися приходили!» Або ж: «Онуки завидували нам, не раз казали: «Бабо, ти од діда синців не носила!» Ні, він мене й пальцем не зачепив». Та найбільше оцю: «Пішла б до него, лягла б коло него і так би там лежала, і… ночувала б коло него».

А як вийшла в світ газета з публікацією під назвою «Старіти красиво – таки талант», то ще довго в хатах її перечитували. Окрім цікавої розповіді, вельми файним видалося селянам закінчення статті про це вічне кохання. У ньому йшлося:

«Слухав би не наслухався розповідей таких… Нині силкуюся якнайдовше зберегти почуте в пам’яті, щоб і дітям своїм переповісти про таких щасливців. Бо їх одиниці. І не буде вже більше таких. Підозрюю: цим людям відомо про життя щось надзвичайно глибоке, важливе, таке, що відкривається хіба на схилі років. Тож дай їм, Боже, здоров’я ще на многії і многії літа! А нам – бажання встигнути їх почути».

Чого ж, Дарина теж пам’ятає, і як молодою була, і як осипав її поглядами небайдужий до неї сільський парубок Максим, що й любов одного разу їй освідчив. Але не йому хотіла догоджати сімнадцятирічна вродливиця. Тиждень минув, як став навідуватися на їхній хутір шістнадцятирічний юнак Петро. І з першої днини так до душі припав Дарині, що й описати того не годна була. Кращої за його вроду, добрішого за його серце не зустрічала зроду.

Відтак історію їхнього одруження з великою охотою дотепер люблять переказувати онуки. Бо ж не так просто все було!


– Коли доля, то й на печі знайде, – принагідно згадала баба Дарина. – Колись жила в нас Леська, плохенька така дівочка була, нехитра. І до роботи не вельми прудка. Усе любила на печі сидіти. Часом батько й наказував їй: «Злізь-бо з лежанки, Лесько, вийди надвір, до сонця всміхнися, вишеньку почервонілу з гілки зірви, поласуй свіженькими безплатними дарами…» Натомість донька лишень одмовлялася, ойкала та ахкала. То кашель удавала, то ще якусь недугу, нарікаючи, що тут болить і тут болить…

Однак дещо, чого жадали батьки, таки трапилося в цій сімейці. Одного зимового дня, якраз проти Різдва, подалися Лесині батько з матір’ю в сусіднє село на ринок купити чогось до свята. А донька, як завше, на печі вилежувалася, сни рожеві дивилася, з боку на бік перевертаючись… Не почула, як розчинилися двері й до хати ступив хтось вельми гомінкий.

– Ей, а є хто вдома? – крикнув гучно, стукаючи кирзаками долу, сніг обтрушуючи.

Леська ще вище ковдру насунула: з вухами од чужинця вкрилася.

– Ей, хазяїне! То я, Климентій Кобилишин, трактором причіп дров привіз! Як і вмовлялися! – щипнув дівчину владним тоном.

Мусила Леся з-під ковдри носа висунути, ноги з печі звісити й відповісти трактористу-помагачеві, що нема вдома батька, а десь за годину-другу повернеться.

– І що ви думаєте? – залоскотала півусмішкою баба Дарина. – Не поспішив Клим із Леською прощатися, поклав собі дочекатися її батька з базару!.. А за три місяці в цій господі гуляли веселисько[48] на п’ятсот душ – гучнішого, мо’, й зроду не було в окрузі. Так уже раділи батьки довгожданому зятеві.

Відтоді й мені запам’яталося, що коли доля, то й на печі знайде, – далі заворожувала гутіркою оповідачка. – Бо коли й мені мати втовкмачувала, що Петро іншу до шлюбу веде, бо так батьки його хочуть, то я не вірила. І спокійненько малася. Дарма що мій любий Петрусь, батько ваш і дідусь, направду двічі з Уляною хутірською їздив у район розписуватися. Але обидва рази не пощастило: за першим разом Петро паспорт удома забув, а за другим – секретарки в загсі не застали.

– Як же так, що ви тоді спокійно трималися, баб? – залепетала Валька.

– А щось підказувало мені, хоб не мордувалася. Ще й за день перед тим сон я побачила, ніби коня чорногривого гнуздаю… То вже й переконана була: Петро – моя доля. І вірила, що саме з ним поберуся.

– І що ж далі?

– А нічого! За третім разом Петро вже й не повіз Уляну до шлюбу, сказав батькам, що мене братиме, бо полюбив, тільки-но зустрів, – закінчила, здавалося б, нереальну життєву оповідку.

Зрештою, життя – то і є сценарист найдивовижніших людських історій. Якби це було не так, чи цікаво жилося б на цім світі? І чи цінували б ми солодкі миті, не пізнавши смаку гірких?

Дарина з Петром розпочали своє подружнє життя в тяжкі повоєнні часи. Щойно діждали первістку, доньку Женю, як Петра забрали в солдати на довгі п’ять літ. Залишилася Дарина сама, вагітна другою дитиною…

Подумки з милим Петром і хазяйство порала, і городину обробляла, і ночей не досипала за сільськими клопотами та дрібними дітьми. Часто, втираючи сльози кінчиком хустки, її завсідного головного вбору, вибігала на шлях – усе дивилася, чи не йде, бува, не вертається… Щодня з донькою та сином про татка гомоніла. А він, щоб хоч чимось віддячити дружині, приходив до неї в снах. І все гарний такий! То в чистому озері купається, то поміж рясного квітастого саду прогулюється… Тішили Дарину такі сни, вірила, що все добре з чоловіком. А що він далеко, не боялася, настане час – повернеться.

Так і сталося.

Відтоді жили Дарина з Петром у злагоді, народивши ще двох синів.


Нині, як з’їдуться всі діти й онуки, од радості бабуся кожного обцілує, вмиє слізьми так, наче святим миром помастить…

Любили Дарину онуки. Не раз говорили між собою: «І як бабусі вдається кожному з нас порівну тепла й любові дарувати? Так вона поводиться, що кожен із нас уважає, ніби саме він її улюбленець».

Вальці завше здавалося, що стільки світла й доброти, як у цій похиленій дідовій хатині, ніде немає. І жодна страва не смакує їй так, як рум’яні та пахучі бабусині картопляні лінивці[49] з печі.

* * *

Нинішній суботній вечір добігав кінця, і на село фіалковою пеленою насувалася святкова Великодня ніч.

Розділ сьомий

Тетяна

– Жінко, таку твою перетаку! – верещав Митько до Тетяни, шукаючи в шафанері[50] чисту пару шкарпеток. – Чого в тебе скрізь бардак?! – аж пінився од вереску. – Пасха! На всеношну йти, а я в старих, сука, після бульби, носках мушу бути?!!

– Не верещи, придурку, а то ще почує хто: люди до церкви вже йдуть! – тихо просичала Тетяна, зачиняючи за собою кімнатні двері.

– Ти мене задовбала з отим «почує хто»! Де носки, питаю?! – Митько таки стишив голос.

– Та ось вони, перед очима! Нащо поперевертав усе на світі?! Ну, ти, Дмитре, й скотина невдячна, – Тетяна кинула знайду[51] чоловікові прямісінько межи ніг.

– Хто невдячний? Я невдячний? Та дай на якого другого мужика, то давно б тебе покинув! Теща тестя молодим у гріб загнала, тепер і ти гризеш мене без кінця, як собацюрисько дике: те не так, се не так, а сама?! А сама – така, як треба?! – Дмитро натяг шкарпетки, затим метнувся до просторої зали. Там, у величезній шафі, висів темно-сірий піджак від недешевого костюма, що його Тетяна чоловікові лишень два тижні тому, як прикупила. Обнова – саме до Великодня! Її вона справляла щороку. Передусім про чоловіка дбала, щоб, бува, не сказав хто, що от у Митька жінка пуста. Догоджала, як могла. І про себе, звісно, не забувала.

Цього разу в райцентрі на базарі тільки-но набачила вишневий жіночий костюм із вишитими бісером помпезними шишками-квітами, – і на грудях кофтини, і на полах спідниці, що спадала за коліна, – одразу віддала за обнову цілих двісті десять гривень!

«Справжня порядна жінка!» – мовила Тетяна про себе, коли вже вдома перед дзеркалом приміряла костюм. Сама собі приписувала значущість і неповторність. Так їй жилося легше…

– Дмитре, замовкни, прошу тебе! Хоч у святу Великодню ніч людиною побудь! Зараз одягнемо малого, підемо до церкви, на людей подивимося, себе покажемо. Вмовимося з Віктором і Світланою про завтрашні посиденьки… Ну, нащо тобі гризтися посеред ночі?! Пів на другу. Пора виходити…


Цієї Пасхальної ночі вони вперше йшли до церкви всією сім’єю. Три роки тому Тетяна якраз у піст, проти Великодня, в муках народила довгожданого Богдася, а тоді сиділа вдома коло синочка. Торік теж не насмілилася нести хлопча на люди. Хтозна, які в кого очі. Якби ж то комусь хоч на думку спало, що їй, сердезі-горопасі, довелося стерпіти, щоб привести на світ кровиночку ненаглядну?! Але про це, мабуть, ніхто не догадувався: Тетяна була з тих жінок, що про людське око зробить усе якнайліпше, вдасть, що найщасливіша, що живуть вони з чоловіком, як голубки шанобливі, і що все в них ладно й любесенько. Себе зсередини згризе, а нікому не покаже сліз своїх частих. Бо добре знала, що ой як багацько одразу жалібниць прибіжить, у приязні клястимуться, щось раятимуть, а насправді втішатимуться з її лиха-печалі…

Саме так уважала Тетяна. Може, й до себе всіх рівняла.

Так чи інак, але правдою є те, що Бог послав Тетяні з Дмитром первістка лише через десять літ співжиття! За цей час як тільки не одбріхувалася молодиця перед односельцями, що не бажає народжувати. То казала, що мають вони з Дмитром хату добудувати, то меблі прикупити, то оселю, як належить, облаштувати, «аби не росло дитинча, як шестеро бідаків у неполюдської Лєнки-Бевкотухи!» А за часом, як відомо, не вженешся. Роки минали, й Тетяні дедалі тяжче було вберегти поміж селян репутацію зразкової жінки…

– Хіба ж то добре геть молодою родити?! – гуторила якось Тетяна з сусідкою. Доброю для всіх хотіла бути. – От Валька наша, Яворівська, завидна така повсякчас… Хіба ж той Максимко жданим був, як вона ще вся в науці грузла, університет закінчувала, екзамени з пузом складала?! – виказувала свою, хоч і невтішну, думку про подругу. Зате справедливу!

А відтак саме до неї і по допомогу зверталася…


…З кожним днем Дмитро скаженів, наче псюка, не приховував гніву, гарчав на дружину через усяку дрібницю.

– Я тобі сказав раз і назавжди: не вродиш мені дитини, до смерті заб’ю! – гамселив Тетяну попід боки, коли напивався оковитої.

Тверезим – ні, не знімав на дружину рук, а п’яним виходив з-під жінчиної опіки й аж нетямився.

А Тетяна в такі миті проклинала свою долю, а найбільше те, що… народилася в такої непутящої, шолудивої матері. Та теж свого часу розсипатися[52] не могла, то люди небавом і виснували – неплідна! Може, з цієї причини спалахнула в ній ненависть, якою часто-густо чоловіка та свекруху пекла?…

Але ж Оксані-Шолудисі бодай у сорок літ Бог діточок послав. Натомість донька Тетяна стільки часу чекати не хотіла, бо розуміла, що тоді Митько її покине. А вона ж не Маргари-та Крадунишина!!! Вона ж не дозволить собі чоловіків, як шкарпетки, міняти! Вона порядна, взірцева, на всеньке село господиня і дружина! І до скону така залишиться… Не почують про неї, Тетяну, доньку шанованого, роботящого, як віл, хазяїна захваленого, нині покійного Петра Онищука (земелька йому пухом), безчельного[53] слова! Не дозволить і того, щоб чоловік від неї пішов, кинув її. Бо йдуть хіба від невиправно гулящої та лихої жінки-пилки, з якою під одним дахом почуваєшся ненависним сучком у поліні…


Минав восьмий рік їхнього подружнього життя. Найгіршими Тетяні видавалися дні, коли вона змушена була йти до когось на хрестини. А тут, як на те, одна сусідка розродилася, друга… Ще й багато молодші за неї ті мамочки! І треба йти, вітати, хоч і не бажає того. Бо що скажуть люди?! Не пішла, бо завидує? Ні, не буде так! Ішла Тетяна, веселилася, жартувала багацько, але для бабів поліських, надокучливих і легкодухих язикатих хвесьок, такі збіговиська були якнайкращою нагодою закидати гордовиту Тетяну колючими питаннями, побачити її розгублені очі, послухати отуманені побрехеньки.

Після таких бесід обскубана зусібіч, знесилена до ядучих шпичаків у серці верталася вона додому. Здавалося б, у душевних компаніях люди сповнюються світла, добра, але то, мабуть, у таких, куди не вдирається сухе, почерствіле нутро, що випиває з тебе душу склянка за склянкою, неначе вампірисько кров людську…

Довго після того мусила відлежуватися Тетяна, щоб сили нової набратися.

Якось в автобусі почула вона гутірку двох жінок, мовляв, часто таке трапляється, що саме після восьми літ спільного життя у бездітних пар таки з’являються первістки. Тетяниним радощам не було меж. Стала чекати… І все до свого Митька якнайліпше ставилася і, тільки-но під ковдру пірнала, у вир любовних утіх пускалася, не соромилася чоловікові добре зробити. Він у такі миті розкисав, як батон на котлети в молоці, а вранці прокидався з таким настроєм, ніби й справді вони з Тетяною щасливі.

Але настав день, коли, захлинаючись од безвиході, Тетяна зважилася на відчайдушний крок. Насмілилася, зателефонувала Вальці.

– Слухай, Валько, ти там в області живеш, з Інтернетом діло маєш… Того… Може, глянеш, де то найдешевше, ой-йой, яке ж воно мені страшне те слово… гм… штучне запліднення… де його роблять? Тільки недорого, – ошелешила подругу неймовірно сміливим запитанням.

– Тетянко, яка ж ти молодчина, що заговорила про це! – похвалила сіромаху Валя. – Авжеж, я гляну і вже сьогодні ввечері тобі зателефоную та про все розповім!

– Ні-ні! – зупинила завзяту приятельку Тетяна. – Не треба ввечері, бо ми з Митьком до матері підемо, – збрехала чисто. – Я завтра вранці сама тобі передзвоню, – проказала швидко й кинула слухавку. Боялася, щоб Митько до хати не зайшов, не почув про такий приголомшливий для сільського люду намір.


Валька почула в мобільному короткі гудки, сперлася на спинку робочого крісла, відтак у її погляді, як лід у воді, стали танути літери, що визирали з голубуватого комп’ютерного монітора. Натомість в очах подріботіли яскравими візерунками спомини-картини зі шкільного життя. Валька згадала свою улюблену вчительку української мови та літератури, що вимучилася ненародженими дітьми, і Тетяну за сусідньою партою, з чиїх вуст зринав осуд стражденної Людмили Никонівни.


Вона була така красива! Принаймні для Вальки. Новенька вчителька років дев’ятнадцяти, що після педучилища вступила на заочний відділ філологічного факультету, а тоді за розподілом приїхала працювати в їхню школу, з першого дня полюбилася сільським учням. Вродлива мовничка стала популярна і серед школярок, і серед хлопчаків-старшокласників. Дівчатка захоплювалися її нестандартним сміливим убранням та яскравим, надзвичай довгим, ще й декорованим барвистими міні-картинками манікюром. А хлопчаки втрачали голови од виразних карих очей та граційної, як у моделі з телевізора, ходи…

Валька вважала, що не любити цю вчительку годі. Бо й добра була, й цікаво, неабияк жваво вела уроки. Проте за кілька літ, коли з Никонівною почнуться біди, дізнається Валька від бабусі Дарини про геть інше ставлення до своєї улюблениці. Бабуся ж бібліотекарку в школі часто підміняла, от і вислухувала щоперерви від сільських учительок дедалі більше нарікань та осуду щодо молодої «безсоромної» особи. І вдягалася не так, і сміялася не так, і стегнами вертіла не так, і спілкувалася з учнями не так. Куди оком не кинь, усюди й усе в ній було – не так!

Валька тоді сьомий клас закінчувала, як Людмила Никонівна виходила заміж за сина першої особи при колгоспному господарстві, заможного й завше серйозного комірника. Пам’ятає, ревнувала тоді вчительку!!! Дивно так почувалася, бо ж ніби й раділа за неї, але водночас не розуміла, чому така красуня йде заміж за сільського парубка?! Їй же в столиці за яким багатієм розкошувати! Натомість сільські розумахи так не вважали. Їм, навпаки, ця цинічна й безцеремонна чепуруха здавалася нерівнею синові небідного ключника.

До того ж подейкували, що виходить вона за скромника Толю не з любові, а задля користі. Мовляв, додому нізащо не хотіла вертатися, бо в хаті з її матір’ю-вдовою ще четверо братів-сестер товклося. Та й кохала вона не Толю, а його рідного брата Ростислава! Але цей любоцай якраз був не з тих, що женяться з першою-ліпшою дівкою. Ціни собі скласти не міг, пари гідної добрати, а найбільше нагулятися досхочу. От і парубкував двадцять сьомий рік. А Людмила Никонівна, видно, втямила, що нічого з тої її закоханості не вийде, і, щоб поруч із коханим бути, вийшла заміж за його молодшого брата. А хата в комірника – одна з найбільших в окрузі, кімнат на всіх стане!

Чи правда те, відомо хіба самій мовничці. Але вельми вже тужила Валька, коли, наче стріль стрельнув, шугнула кулею в їхній клас звістка про те, що п’ятимісячний плід, якого так пильно виношувала люба Людмила Никонівна, завмер в утробі. Вийшовши з лікарні, вже мало всміхалася зазвичай весела та жартівлива вчителька. Після гіркої втрати вперше прийшла на урок у старезному жакеті, що виструнчив її тонкий, як стеблина, стан, та не додав приваби. Де й поділися її жваві оповідки, гумор та веселість.

Якось, збившись докупи коло Вальчиної парти, восьмикласниці жаліли сіромашну мовничку. І лише Тетяна видала несподівано:

– То треба було з любові заміж іти, а не користатися безхарактерним Толичком-простачком! Діти від кохання народжуються! А тут звідки їм узятися?!

Учениці лишень обмінялися мовчазними поглядами.

Друга вагітність Людмили Никонівни лише до трьох місяців протрималася. Знову чистили бідолаху. Ще й наживо. Подейкували, ніби Толя за чаркою з сільськими мужиками так побивався, казав, що як сидів під палатою, де дружиноньці дитину з середини виймали, то ридав-заводив, як божевільний, не міг витримати нестерпного жінчиного лементу. Так любив її всю, аж до сліз невимушених. І тоді, як із мужиками говорив, теж рюмсав, наче дитина…

Відтак геть змарніла зажурлива мовничка. Стала вбиратися, як того хотіла свекруха, радили-наказували тепер уже добрі та люб’язні колеги. Не стало й манікюру розкішного, навіть волосся, колись довге до пояса, відрізала Никонівна, зробила в районі хімію… Обернулася диво-красуня на справдешню селючку.

«Чому?» – спитала себе Валька, а затим по відповідь до баби Дарини пішла.

«Бо так їй житиметься легше», – тільки й відповіла старенька.

Але добрий Боженько таки ощасливив змучену од тяжких болів парочку. Десь на шостий рік заміжнього життя в Никонівни народилася довгождана дівчинка. З радощів і на знак подяки Всевишньому (бо, знала Валька, по монастирях ця сімейка попоїздила) назвали крихітку Богданкою, мовлячи: «Цю дівчинку Бог нам дав».

А за рік ізнову дитя носила мовничка. Хлопчика, на диво всій окрузі, нарекли Йосипом, як звали нареченого Діви Марії. Тоді в кожній сільській хаті нова хвиля перемовин знялася: розводилися про Різдвяну історію, коли «Марія-Мати Сина леліє, а Йосип старенький пелени гріє».


І тепер Богданка з Йосипком, діти Людмили Никонівни, щонеділі ходять до церкви. Богданка підспівує в церковному хорі, а Йосипко прислужує батюшці. А що, може, й послав Бог комірникові внуків-провідників? Бо завважили люди, що суворий дідуган і собі до храму став учащати…


А от хвацький Ростик ходив-ходив, добирав-добирав, допоки вже й за нього самого мало хто з дівчат заміж хотів. Досидівся до сорока п’яти літ, а тоді й собі побрався зі старшою від себе розведеницею. Своїх дітей Ростислав і досі не має, але батьком, ліпшим за рідного, намагається бути для двох хлопчаків новоспеченої дружини.

– Що й казати, життя наше – то така недовідома коловерть! – якось поділився розумною думкою з невісткою Людмилою Никонівною.

– Атож, Ростику, ось ти – на човні з веслом рятівничим, а не встигнеш зогледітися, як забурлить неприборкана вода, шелеснешся у вир, заборсаєшся немічно, пощастить вибратися з нурти, то, може, й задумаєшся над минулим, заживеш по-новому. А не змінишся – чекай іще глибшої вирви чи крутішої коловерті, – відповіла вчителька. – Нічого в житті не буває просто так, – додала.


Шолудишина Тетяна й собі синочка Богдасиком, од слів «Богом даний», назве. Але то буде згодом. А тоді, спитавши Вальку про штучне запліднення, не передзвонила до неї. Не насмілилася й Валька телефонувати до подруги. Хтозна, що сталося? Знаючи Тетянин мінливий характер, припустила, що, може, подруга передумала, бо їй не стало відваги, щоб учинити щось не так, як у всіх…

Валька, хоч і знала за Тетянині пересуди про необдуманого й поспіхом народженого її Максимка, однак не ображалася на приятельку. Знайшла цим її словам виправдання, мовляв, то не Тетяна паскудна, а її життя таке.

Поганими людей життя лихе робить.

* * *

…Тетяна з Митьком замкнули на ключ свій пишний будинок, не погасивши світла в середній – найбільшій – кімнаті. Так Пасхальної ночі всі в селі роблять. Стоять у пітьмі хіба хати-пустки й ті господи, в яких геть нікудишня хазяйка, що не боїться Бога, зрівнює сю святу нічку з усіма буденними й безсоромно лягає спати. А світло в оселі цієї пори означає безмірну радість чекання великого торжества – Світлого Христового Воскресіння.

Навіть у ті роки, коли великодньої ночі залишалася вдома з малим сином, Тетяна не спала, бо негоже. Тоді запалювала свічку й ставила її на вікні тої ж таки найбільшої кімнати. І дожидала Митька зі свяченою паскою.


Митько тримав дешевого ліхтаря, а Тетяна пригортала майже трирічного Богдася, що частенько покліпував війками, але нічого забавного в нічних сутінках назорити не міг.

Вони проклигали вузькою кладкою через мілкий рів і вийшли на центральну дорогу, що вела до церкви.

Була ніч, проте зусібіч мерехтіли засвічені вікна. І лише зрідка чувся собачий гавкіт. Благодатна тиша, свіже весняне повітря, злегка просочене лінивим сонячним теплом ще з дня… Це все, як ніколи, гармоніювало з радісним святом, яке ось-ось відчинить двері й привітає мешканців усіх православних господ.

Невдовзі Тетяна почула бубоніння ще якоїсь пари, що й собі з бічної вулички виходила на центральну дорогу.

– Іще хтось, як і ми з тобою, довго вибирався, – прошептала Тетяна до чоловіка.

– Може, вони досі спали, а не дороблювали мільйон робіт, як ото ми з тобою, – поділився й своїми припущеннями невдоволений Митько.

– Ану, цить-но, цить! – наказала жінка й нашорошила вуха.

Тетяна пізнала Шпачинського Петра, що колись поквапом оженився з нелюбою Ксанкою, а оце саме з нею поспішав на всеношну службу.

– Ходімо тихцем, тре’ почути, про що гомонять так заповзято, – Тетяна ще ліпше націлила вуха туди, де хутко прошкувала й голосно галайкотіла знайома парочка.


– Ну, жінко, та чи тобі не однаково – горить у Крадунихи світло чи не горить?! – вичитував дружину вже (чи досі?) захмелілий Петро. – Нащо тобі здалася та Маргарита?! Чи вона тебе чіпає? – завівся не на жарт Шпачинський.

Тетяна й далі уважно підслухувала.

– А ти що, захищаєш її? – Оксана не мовчала. – То-то я… ти… у мене єдиний у житті чоловік… То мене ти за те не хвалиш, а оту сучку, що переспала з усеньким районом… Ну, Петре, ну, ти й…

– Замовкни!

– Та вона ж така, як і Катька твоя… колишня… Видно, тебе й досі тягне до гулящих-непутящих хвойд! Тільки де тепер твоя Катька, га? Кому треба? Досі сидить у дівках, у сорок літ!

– Нема їй ще стільки.

– Мовчи, заразо! Я за тебе вийшла, сина якого тобі вродила, хіба пуста хазяйка?!

– Добра, – став подаватися Петро.

– Ми в сім’ї живемо, по-людськи, хазяйство яке тримаємо! А ота ледарка Маргарита й собі досидиться, що на старості не матиме до кого заговорити!

– Чого? Таж дочок має…

– Та вони, як виростуть, то такого драла дадуть од неї! Як ото од Лєнки-Бевкунихи сини повтікали! Кому така мати, як Крадуниха, тре’?!

– А яка вона мати? Таж повбирані тії діти, з голоду не вмирають…

– Ой, Петре, хіба то так дітей годувати тре’?! Та їм батько тре’, а не щодня чужі-нові мужицькі пики! Вони ж на кожну тицяють: «Тато! Тато!» Чого б за розум не взятися, чоловіка нормального не знайти?

– Де вони тепер, ті нормальні?

– Ой, Петре, таж десь є! Ото Андрон умер од горілки, Ганька й далі п’є безбожно, їй теж небагацько зосталося, баба паралізована лежить… Що ті діти бачать, скажи?

– Не знаю, – тільки й мовив Петя.

– І як то, щоб у таку святу ніч свічки в хаті не запалити?! – іще раз дорікнула односелиці Оксана. – У кожній хаті всю ніч горить вогонь! А вона… гм… може, й спати лягла, ліжко розстеливши… Якщо так, то хай начувається, бо тоді сама нечиста сила насниться! Хіба ж не знає вона, що всі благочестиві християни не гасять світла цілу ніч, бо янголи над селом літають? Ой, темнота! – пирхнула Оксана. – Правду моя баба казала: «Від курки курчата, від свині поросята!»

Парочка дійшла до церковних воріт, тричі перехрестилася й далі скромно так почимчикувала до відчинених навстіж храмових дверей, звідки долинало величаве:

«Христос воскрес із мертвих,

смертю смерть подолав,

і тим, що у гробах, життя дарував!»

…Митько перший пробрався всередину храму. За ним зайшла Тетяна, якось незвично ніяковіючи…

Ураз чи не всі голови з лівої частини храму, що її заповнювали жінки, стали оглядатися й уперто вдивлятися в чорнооке хлоп’ятко, яке міцно притискала до серця молода матуся.

Як відомо, з лівого боку в храмі висять образи Богоматері й усіх святих жінок, тож там купчиться жіноцтво. А з правого – ікони Спасителя й святих мужів, тож там моляться чоловіки. Вони менше на Тетянину кровиночку зважали.

Тим часом жінки почали перешіптуватися, але на середину храму якраз вийшов святково вбраний священик і голосно привітав люд: «Христос Воскрес!»

«Воістину Воскрес!» – так само дзвінко відповідали парафіяни.

– Ач, яке хлоп’яточко! – шепочучи, стала тулитися до малого всевидюща Пелихова Надя. – Христос Воскрес, Тетяно! – докинула і ще проникливіше витріщилася на сонного Богдасика. – На кого ж він схожий? Ай-тю-тю-тю, – вчепилася малому в ручку.

Але Тетяна швидко відповіла: «На маму!» – й рушила ближче до стіни, де висіла ікона святої Анни. До неї молилися жінки, щоб зцілила від неплідності. Тетяна переконана була, що в селі того ніхто не знає, хіба тільки вона сама. От і захотіла ще раз подякувати святій Анні за сина. Зупинилася навпроти образа, обернула й Богдасика личком до ікони – заходилася подумки молитися.

Згодом у гурті Тетяна помітила Вальку з Арсеном і Максимком та Марійку з донькою Оленою. Однак пробиратися до них не стала, подумала, що стрінуться вже на подвір’ї, коли святитимуть паски. Вони завжди ставали в одному місці – праворуч од церковного входу. Утрьох – Тетяна, Валька й Марійка. Маргарита до церкви на всеношну не ходила…

Розділ восьмий

Марійка (продовження)

То було влітку. Уся четвірка колишніх однокласниць якраз з’їхалася до села: Валька – на канікули, Тетяна з Риткою – відпочити після чергових заробітків, а Марійка й так мало куди виривалася, хіба на базар до району та на короткотривалі сесії.

Тоді ж місцевий завклуб попросив чи не найкращих виконавиць народних пісень заспівати в районній виправній колонії. Дістав таке завдання від начальства. Щоб зібрати колектив із старшокласниць, потрібні були час і репетиції, а йому дали на те тільки два дні… З неприхованим здивуванням сприйняли «Поліські невістки» прохання завклуба, спершу не знали, що й відповісти, але відмовляти товаришеві не стали.

Святковий концерт, милозвучні пісні, дівчата в квітчастих довгих плахтах, захоплені міни бритоголових юнаків у незвичній уніформі… На перший погляд – усі вони однакові. Але згодом…

Один із споглядальників пройшов повз Марійку й озирнувся. Вразили його… голубі очі. Ні, він не був таким красенем, як її Микола, але відчула Марійка несподіване внутрішнє збудження.

За три місяці Марійка отримала понад двадцять листів. І всі – від Василя. У них незнайомець освідчувався про кохання з першого погляду, згадував очі, які підкорили тим, що не випромінювали відрази до молодих зловмисників. Писав про сни, про милу русявку в тих мареннях, ділився всім, що коїлося в душі і що віщувало серце.

Але Марійка на жодне послання не відповіла. Бо не розуміла, що саме закрутилося довкола її непримітної особи. Та й хіба може переінакшитися крадій, убивця, грабіжник… чи хто він, той Василь? Хіба там уміють кохати? Ні, вона не вірила. До того ж не відчувала потреби в нових стосунках. Поки що…


«…Знаю, ти думаєш, що у нас тут тільки скрегочуть замки, брязкають металеві двері, небо в клітинку… Або зло, хамство… Повір, це не так… Пройде час, я виберуся звідси, почну жити іншим життям, таким, як у дитинстві, і тоді про все тобі детально розкажу…

…Ти знаєш, у нас же бувають неділі! Цього дня ми зустрічаємося з батюшкою Романом, він старається врятувати наші душі. Бо сюди справді потрапляють хлопці, яких добряче побило життя. Багато з них узагалі не знають, що таке любов, бо виховувалися в нещасливих сім’ях, зростали в під’їздах, каналізації… Є навіть такі, які холоднокровно повбивали старих за пенсію або й рідних за постійні скандали чи пияцтво… Але вони не найгірші, ці хлопці, серед них є такі, які висповідалися, покаялися… А якщо людина, навіть злочинець, кається, то Бог може їй простити. Так каже нам батюшка Роман. Як те сталося з розбійником, якого розіп’яли на Голгофі тоді, як і Спасителя. Головне – молитви, добра поведінка, сповіді…

…Сказати, чого я тут?

Тоді минав рік, як я жив із самою бабусею: мої батьки померли від туберкульозу… Одного ранку я прокинувся й відчув: щось не так, десь чогось не вистачає. Ніби й сонце по-звичному світило, й кішка, як завжди, кігтями шкреблася у двері… А коли я вмив лице, то зрозумів: не чути! Не кличе! Уже другий ранок не чути було за вікнами доброзичливого кличу «Цигане!» І не видно було з вікон за скособоченим парканом похмурого, морщавого, почорнілого обличчя мого сусіда. Бо, хоч би коли я виходив з хати, завжди його бачив. У тіні дерев, навпроти облізлих хатніх дверей, завжди сидів на лавці древній дід Микита. З усенької вулиці збігалися до його двору дітлахи, аби потішитися й погратися з усіх-нім улюбленцем – собакою на прізвисько Циган. Єдиною втіхою й помічником вісімдесятирічного сусіда. Але два дні їх обох не було видно.

«Що сталося?» – подумав я тоді й побіг до старезної хати.

Дід Микита лежав непритомний на твердому примості,[54] ледь дихав, поруч сидів Циган, облизував господареві руки.

«Що з вами, діду?» – я вельми злякався.

«Чуєте мене?» – став трясти старого.

«Цигана… Доглянь…» – видавив востаннє дід і замовк.

Минуло багацько днів, а могилу діда Микити ні на мить не покидав його вірний і надійний слуга Циган. Як він тужив за господарем! Вив, скавучав, мабуть, і плакав… Того ніхто не бачив, а чути чув.

Коли я втретє прийшов на кладовище, то попросив Цигана: «Ходімо до мого дому. Не повернути вже хазяїна. А він просив мене тебе доглянути. Я буду тобі за друга. Обіцяю, не дам нікому тебе скривдити».

Тоді, схиливши голову, пес поплентався за мною. З того часу ми скрізь були разом, щодень він ішов зі мною на ферму, де, крім нього, блудило-гуляло безліч цуценят. Я старався бути хорошим хазяїном, додержував обіцянок, які дав на кладовищі.

Якось, нагулявшись, Циган прибіг на ферму, але двері телятника різко зачинилися й прищемили пса. Сталося це не просто так: «допоміг» мій однокласник Юрко. Йому закортіло глянути на муки тварини. А потім – хтозна, що ним рухало, – узяв до рук вила й безжально встромив їх у морду бідолашному псові…

Тоді я й не стримався. Догнав негідника (він їхав підводою), скочив на неї й так одлупцював мерзотника, що ледь не повідбивав йому нирок!

Мати Юркова, ясна річ, заявила на мене в міліцію, де поквитатися з сиротою було неважко.

Мені тоді й сімнадцяти не минуло, тому я відбуваю вже другий рік у колонії за те, що скалічив людину…

Так, мені боляче за скоєний злочин, але воднораз я задоволений, бо саме тут зустрівся з Богом і тобою…»


В останньому листі Василь зазначив:

«У жовтні я виходжу. Двадцятого. Приїду до тебе. Ти чекатимеш на мене. Я знаю. Я вірю…»

Марійка відганяла думки про в’язня, ще й молодшого на півтора року. І не вірила в його сміливі наміри. До того ж була певна: в її родині не погодяться на такі стосунки.

«Як приїде, так і поїде», – тільки й подумала, заховавши останній лист якнайдалі.

Василь приїхав не сам. Із Денисом. Хлопці разом відбували строк, разом і співачок голосистих уподобали. Але загонистому, свавільному Денисові впала в око не русява, з помітним сумом в очах виконавиця, а коротко підстрижена білявка, від якої віяло заворожливою розкутістю. Розпитав у селян про невисоку сірооку дівчину, що співає у квартеті й стріляє очима, як розгніваний Зевс блискавицями, відтак хутко дізнався, як звати й де живе.

– Здорова була! – сказав Маргариті, одчинивши рипливі двері невеличкої веранди. – Я приїхав до тебе й маю намір зостатися!

Звісно, Ритка була здивована такій нахабності, одначе впевнений у собі сміливець їй сподобався.

Відтоді Денис оселився у Крадунихи: спав із Ритою на двоспальному ліжкові, що його вона встигла купити за зароблені на буряках гроші. Але в одній кімнаті з ними й досі ще тіснилися стара баба Параска та мати з Андроном; молодші Люда з Любкою до того часу вже покинули рідну домівку: перша одружилася й перебралася до чоловікової хати, а друга вступила до районного профтехучилища й мешкала в райцентрівському гуртожитку…


Натомість у Василя все складалося не так добре. Марійка зустріла його холодно.

– Хто це? – спитала Тамара для годиться. – Доню, швидше на стіл рихтуй, треба ж хлопця нагодувати! – не приховувала радості від того, що за останні три роки нарешті й до її доньки навідався кавалер. Ще й такий гарний з себе! І полюдський: по очах видно. Очі ж бо, всім відомо, – дзеркало душі!

– Звати Василь, сирота, батьки, тогово-но, померли. Два роки відсидів у колонії за те, що мало не до смерті, тогово-но, побив людину, – нещадно відрекомендувала гостя на диво сувора Марійка.

Василь зніяковів, ба навіть десь у глибині відчув нотки розчарування в цій незнайомій, але коханій дівчині.

– Але на його місці, мамо, я, тогово-но, зробила б так само, – приголомшила Марійка, й на обличчі гостя майнула ледь помітна усмішка.

По обіді Марійка провела Василя на «четвертий» автобус.

– Дякую за почастунок, – хлопець був щирий. – Давно не смакував я таких апетитних домашніх страв, – засміявся. – Ще поки бабця жила, то теж ситим був, усе просив, щоб приготувала мої улюблені вареники з полуницями. Рік, як померла. Прийшов я додому, а там – ні бабусі, ні Цигана…

Марійка вгледіла запилений передок старого автобуса, показала на нього легким рухом гоструватого підборіддя.

– Можна я до тебе й у неділю приїду? – спитав наостанку Василь.

– Не знаю, – тільки й відповіла Марійка.

Коли автобус від’їхав, дівчина помчала на кладовище, припала до Миколиної могили й, захлинаючись, стала розповідати коханому про нового гостя.


…Після того, як Марійка попросилася до Шолудихи в невістки й вернулася додому ні з чим, село гуло лишень однією новиною. У кожнісіньку оселю пташкою влітала чутка про неймовірний трапунок, оселялася в когось надовго, а з іншої садиби вистрибувала того ж таки дня, обрісши вже пікантними подробицями й уточненнями. За місяць у багатьох хатах панувала думка, ніби Марійка тому так міцно побивалася за Миколою, що зосталася вагітна, дехто вигадав, що одразу після похорону їй у районі зробили аборт, а ще комусь верзлося, що через ту тяжку втрату вона дитину скинула…

Односельці ніяк не вірили, що можна любити отак, ні разу й не поцілувавшись. Торочили: як диму не буває без вогню, так і теперішня любов неможлива без злягання – так вони називали секс.

Марійка спершу бідкалася про почуте, плакала багацько, а відтак замкнулася. Стала щонеділі ходити до церкви й ніяк не могла зняти з себе чорного шалика. Носила його й через болючу смерть коханого, й од невимовної печалі через людські жорстокі пересуди.

Легко молоти язиком перчисту мішанину, та непросто рештки од неї вимести з покривдженого серця.

Хай там як, але Марійка однаково поспішала на кладовище. Переважно ввечері, в суботу. Тоді селяни в хатах тулилися: порядкували, підлогу натирали та з себе, за тиждень нароблених, пархи змивали…

А за два місяці після Миколиного похорону Марійка поїхала вступати до технікуму й таки пройшла на заочний відділ, бо чи не найкраще з усіх склала екзамен з математики. І вже з вересня почала працювати бухгалтеркою в сільраді. Нова робота додала дівчині впевненості в собі, бо сільський голова часто хвалив нову працівницю за пунктуальність, відповідальність, порядок у всьому та вчасні виконання непростих завдань, які раз по раз надходили від районного керівництва.

Селом хутко розійшлася шаноблива репутація колись огудженої від голови до п’ят безсоромниці. А що Марійка ось уже третій рік ні до клубу й носа не потикала, ні з парубками на очі не трапляла, то люди помалу стали забувати її колишні нічні походеньки на кладовище та побачення зі схороненим Миколою.

Нарешті й Марійка доскочила честі. Зажила реальним, теперішнім життям. Шлейф із негативним минулим укупі з людськими наклепами та поголосками час відтяв, наче злоякісну пухлину. А втім, позбутися руйнівних метастаз було вже годі.

Однак саме цей стан видався Марійці найкращим за все, що з нею сталося останнім часом. «Щастя – це жити теперішнім», – пригадувалися вичитані слова з кольорового підліткового журналу.


Та тільки-но дівчина бралася потроху всміхатися, як одного весняного ранку померла прабаба Василина. Дожила до ста двох літ і пішла до Бога. Без мук і тяготи. Почекала, поки всі хатні підуть на поле полоти молоду городину… Ще вони сказали їй наостанку: «Мамо, бабусю, ви лежіть, а як прийдемо, то посмакуємо ваших улюблених дерунів з печі!» А вона… Вдихнула апетитний запах, що повив усю хату, вийшла надвір, схопила весняної свіжості, а потім присіла коло старої яблуні в садку, сперлася на твердий прикорень і заплющила очі назавжди.

Поминальний обід рихтували всією жіночою компанією: завзятим Марійці та її матері Тамарі всіляко пособляли недужі доньки померлої – Христина та Олена. Згодом старша Христя щораз частіше стала жалітися на задишку (в селі ту недугу називали грудною жабою), на поле виходила дедалі рідше, тож на самоті рідні її старалися не покидати… Добре, що, коли хоронили неньку, нікому з удовиць ніяких прикрощів не приключилося.

Півроку минуло від похорону, як до Марійки приїхав Василь. То було в четвер, а в неділю він навідався вдруге. Відбув службу в місцевій церкві, потім зайшов до магазину, купив пачку вівсяного печива, кілограм ірисок і попрямував знайомою дорогою до коханої дівчини.

Марійка якраз закінчувала бухгалтерський звіт, що його треба було здати в понеділок до обіду.

– Привіт, Марійко, то знову я! – сказав, зачинивши за собою двері найбільшої в цій оселі кімнати. – Хороший у вас священик, – почав з найсвіжіших вражень, – таку повчальну проповідь виголосив!

– Яку саме? – спитала Марійка, запрошуючи гостя перекусити свіжоспечених пиріжків з маком і молоком.

– «Тому, хто вірує, все можливе», – відповів Василь словами Ісуса, що їх Він промовив до батька, який привів порятувати хворого сина. Усе перепробував нещасний, щоб допомогти дитині, та марно. Почувши про незвичайного чудотворця, який лікує всяку хворобу в людях, прийшов, щоб вимолити милостиню. – Знаєш про це Боже чудо? – звернувся Василь до Марійки.

– Так, я, тогово-но, читала про це, – відповіла. – Тоді через батькову віру Бог зцілив його хворого сина, – пригадала біблійну історію дівчина. – Але, Васю, людина, тогово-но, все одно часто розчаровується в житті й перестає вірити, – опустила долу сумні очі.

– Як казав мені батюшка Роман, вірити – то не просто визнавати, що Бог є, а доручити йому своє життя. Ти ж ходиш до церкви? – спитав кохану Василь.

– Стараюся робити це щонеділі, але, тогово-но, сьогодні так розхвилювалася, що не встигну з роботою, то зосталася вдома, – відповіла. – Тогово-но, бери ось пиріжки, – усміхнено запропонувала гостеві пухкі ароматні смаколики. – Хоч вони й земна принада, але навіть Христос зголоднілих подорожніх хлібом пригощав.

Марійка з Василем обмінялися приязними усмішками й радо заходилися смакувати свіже печиво.


За тиждень, у неділю, Василь знову був у Марійки. Тоді вони разом поверталися з церкви додому. Йшли вулицею одне коло одного, тож сміливої картини не могли не помітити всевидющі односельці. Марійка розуміла, яка буча неправди й пересад випливе з цього вже за кілька хвилин, тому, пообідавши, мовила до юнака:

– Василю, я, тогово-но, хочу тобі в дечому признатися… Вислухай, а там як знаєш.

Вона дістала з шухляди невеличке фото, простягла Василеві й сказала, що то хлопець, якого вона любить понад усе на світі. Повідала й про свої нічні побачення з ним, осуд, що довгим шлейфом тягся через роки…

– Ліпше, щоб ти дізнався про все від мене, а не від чужих людей, – пояснила свою несподівану відвертість.

А наостанку додала:

– Вибач за те, що, тогово-но, так рішуче заговорила, але якщо й наступної неділі ти надумаєш приїхати до мене, то, тогово-но, ти добрий, і я теж постараюся бути з тобою доброю. Але обіцяти, що полюблю тебе, я не можу. Моє серце віддане йому…

Василь подякував Марійці за відвертість і взявся розпитувати її про Дениса – як йому живеться з Ритою у новому сімействі?…

Розділ дев'ятий

Маргарита

(продовження)

Старі баби називали її шльондрою, молодиці – шлюхою, курвою, лярвою, ровесниці або й геть юні дівчатка – давалкою, а чоловіки, незалежно од віку, – бляддю. І нічого вже не вдієш, і нічим не зарадиш. Школу Маргарита закінчила, й уже за рік звалилася на неї саме така слава. Так і тяжіє ці всі роки, так і панує. І найбільше – в рідній хаті, бо саме мати, Андрон і ненависна баба Параска взивали Риту всіма згаданими вище слівцями. Ще два роки Віктор десь-не-десь[55] навідувався до Рити. Найчастіше, як той хижий лис, будніми ночами, бо тоді було простіше втекти з дому: добряче натрудившись на полі чи коло дров, ніби зморений і безсилий, падав спати. А тільки-но міцний сон повивав дружину, вставав і мчав до Крадунихи. За зеленкуватими шторами на твердому тапчані раювали ненаситні коханці одну-другу годину. Та, коли в Ритки оселився новий незаконний приймак і тюремник Денис із сусіднього району, Віктор відступився.


…Своє двадцятиріччя Ритка хотіла відзначити розмашисто, запросила багато гостей, накрила хоч не пишний, але старанно підготований стіл, купила бурячанки. А що дівчина була «осіння», то впоратися з усім удалося легше, адже в коморі надибала кілька баночок засоленої й закрученої городини, молоду картоплю. І хоч її день народження випав на четвер, дівчина перенесла празникування на неділю, щоб змогли приїхати всі запрошені.

Першою прийшла вітати подругу Валька. Вона ніколи нікуди не запізнювалася, тож і цього разу, як і запрошували, прибула на шосту вечора. Вручила таємничий подарунок, запакований у маленьку лискучу коробочку, мовивши: «Ритко, нехай всюди береже тебе ангел-охоронець».

Другі були Тетяна з Дмитром. Чимось засмучені чи невдоволені, вони не виголошували празникових промов, просто простягли іменинниці пакет із чималим пакунком і сухо привітали: «З днем народження!» Сіли до столу, а тоді цілу годину майже не говорили й не всміхалися.

Марійка прийшла о шостій двадцять. Була досить радісна та жвава. Не завважити її змін було годі.

– Ритко, – мовила, – дарую тобі цю скатертину, щоб твою хату не минали хороші гості й ти мала чим застелити стіл для душевної компанії!

Дівчата звернули увагу, що Марійка не просто звеселіла, а й трохи набралася тіла, підстриглася, змінивши свої рідкі русяві коси на зачіску-каре, підмалювала малиновим губи, підвела вії, ще й увиразнила сірі очі блакитними тінями.

Згодом на подвір’ї з’явилася підвода з чималою кількістю людей. Ритка оголосила, що то Денисові родичі надумали навідатися до… ну, ще не родички, але, певно, майбутньої невістки. Відтак широко розчинила двері й люб’язно запросила всіх до хати. Дві Денисові сестри з чоловіками й п’ятьма дітьми на всіх подарували Риті… вишитого рушника.

До столу сіли й Людка з Любкою, і Ганна з Андроном. Бабі Парасці Рита ще вранці подала в ліжко свіжоприготовані наїдки.

Усі разом підняли першу повну, а в другу-третю наливали вже кому скільки хотілося й моглося. Зрозуміло, що гості роз в’язали свої язики, як ото ремені на багатих і здебільшого дармових обідах, тож гутірка потекла скора й велемовно-бурхлива.

– Ритко, а що коханий подарував, ану-но признавайся?! – сміливо смикнула подругу Тетяна вже після випитої четвертої.

– О, він мені, опше-то, таке подарував, таке подарував, – заінтригувала іменинниця. – Зразу після дванадцятої ночі почав вітати! – голосно зареготала. А трохи тихше додала: – Себе найкращого презентував! – не посоромилася малознайомих присутніх.

– О-о, – знову не змовчала Тетяна. – Побачимо-побачимо за дев’ять місяців, яким був той його подарунок, – ущипнула товаришку й нервово засміялася.

– А у вас уже діти є? – несподівано звернулася до діловитої Тетяни одна з Денисових сестер.

– Ой, та ми поки для себе живемо! – не забарилася зі звичною відповіддю Тетяна.

А коли незнайома гостя спитала, чи довго вони з Дмитром у шлюбі, то свій голос Тетяна помітно стишила й чисто збрехала: мовляв, два роки. Насправді тривав уже четвертий рік їхнього співжиття. Тетяна прикусила язика. Але викривати її брехню жодна з подруг не наважилася.

– Денисе, а може, тепер і ти за нашу квітку тост виголосиш? – спокійно спитала Валька Ритиного благовірного.

– Та який там тост, – буркнув добряче захмелілий Денис. – Не вмію я говорити, – розчарував.

– Ну от за що ти хотів би підняти чарку? – наполягала на своєму Валя.

Тим часом Денис мовчки перехилив повну стопку оковитої і шмигнув на подвір’я курити. За ним подалися й приїжджі чоловіки. Андрон уже давно, склепивши туманні очі, безтямно кивав довбешкою над тарілками, тож, бовкнувши ледь чутно: «Дайте-но й мені закурити!» – гепнувся з невисокої лави долілиць. Ритка підбігла до п’яниці, схопила його попідруки й потягла до кімнати, щоб укласти в ліжко. Ганна й собі насилу ворушила язиком, раз по раз кусаючи шматок хліба, що його хвилин із п’ятнадцять виминала в руці, наче пластилін.

– Мамо, може, опше-то, й ви пішли б лягли, – попросила Рита.

– Йди на хер! – ошелешила жіночу половину стара Крадуниха й прудко схопила пляшку з горілкою, сама налила гіркої в склянку й так само хутко її випила.

– Мамо, йдіть спати, по-доброму прошу! – скипіла Маргарита.

– Іди в сраку! – не втихомирювалася п’яничка. – Мені й тут добре, відчепися, зміюко чортова!

– Мамо, опше-то, дайте нам, молодим, ще й самим посидіти-погомоніти. Це ж мій день народження, – трохи спокійніше попросила збентежена донька-іменинниця.

Тим часом стара Крадуниха вивалила на доньку каламутні сердиті очі, яких злякалися навіть Тетяна з Валькою, схопила зі столу величенький глиняний глечик, що його іменинниця позичила в молодої сусідки на компот, і зацідила посудиною в невисокі причинені двері крихітної кухні. Дрібні черепки важко брязнули на підлогу – і всі миттю затулили руками вуха.

– Тітко Ганно, все добре, сидіть коло нас, усе добре, – заторохтіла Валька, щоб хоч якось улагодити ситуацію.

– А ти хто така, щоб мені в моїй хаті таке говорити, га?! Панськовита білоручка! – розходилася Крадуниха. – Така розумна, кажеш? Розумна, бо дядька доброго маєш, то, думаєш, він для всіх вас вимолить райську долю?! Схуд, бідака, так, що дивитися нема на кого! Фу! – махнула головою, виплюнувши з рота гидкі пережовані окрушки. – А чи ти сама молишся?! Сама хоч щось для себе зробила, щоб заслужити теє щастя?! Та в чому твоє щастя, Яворівська білоручко?! У грошах?! Чого тоді їздиш сюди повсякчас із того грошовитого міста?! Хто тут тебе жде, га, признавайся?! Може, якийсь жонатий чоловік?!

Цієї миті до хати влетів Денис, схопив невблаганну Ганну за плечі, підняв зі стільця й викинув, як погане цуценя, надвір, гримнувши дверима й замкнувши їх на защіпку. Але жінка не вгамовувалася. Спершу місила кулаками двері, дедалі голосніше лаючись та проклинаючи всіх присутніх, а тоді взялася за шибки. Ураз за спинами гостей посипалося дзвінким дощем розтрощене на друзки скло…

Валька сиділа прибита, наче на неї звалилася всенька хатня стеля.

Марійка й собі зціпила руки, раз по раз мовчки перечитуючи «Отче наш».

Першими драпнули з хати майбутні родичі. Вони вихором скочили на воза, й погонич хвацько замахнувся батогом, вигукнувши лишень: «Но, кобило, но, додому!»

За ними пошкандибали добре підпилі Тетяна з Дмитром, мовляв, господарка чекає. Людка з Любкою вислизнули з хати ще тоді, як Ритка тягла в кімнату Андрона. Тож у веранді зосталася скам’яніла Валька й не менш ошелешена Марійка.

– Ритко, огляньмо краще подарунки, – Валька трусонула гривою, ніби прокинулася від сну, й поклала собі, що мусить опанувати себе й негайно забути все, що верзла п’яна односелиця.

Стара Крадуниха під ту пору вже заспокоїлася, помітивши, що гості таки розбігаються, як миші, і вмостилася коло високого клена, зиркаючи на павутиння вечірніх проблисків-променів.

– Анумо, – погодилася Рита.

Подруги сіли на тапчан за зеленкуватими шторами й розпакували спершу Тетянин подарунок. У картоновій коробці лежали кожна в своїй паперовій обгортці двохсотграмові склянки. Розвинули Маріїну білісіньку скатертину, оздоблену по краях червонястими вишиваними полуницями. А відтак дісталися й до Вальчиного найменшого пакунка.

– Срібний хрестик на ланцюжку! – зраділа іменинниця. – Дякую, Валько, я, опше-то, давно вже думала щось таке повісити на шию, але якось усе забувала, – призналася розм’якла од приємної втіхи Рита. – Дуже, Валько, дякую, дуже! – тричі поцілувала подругу в обидві щоки.

– Цей хрестик уже освячений, мені його наш батюшка Роман привіз, – Валька не приховувала суму в голосі. – То нехай він тебе оберігає, – знічев’я підправила зачіску. – До речі, колись про це я історійку повчальну вичитала, – попри тривогу надумала відзначитися красномовством, освіченістю й начитаністю.

Знала напевне: подруги, як завше, слухатимуть її з великим захопленням.

Ритка ніби й забула про катавасію, яка допіру стихла, підгребла під себе ноги, обхопила їх руками і, схиливши голову на гострі худі коліна, дала зрозуміти, що радо слухатиме Вальку. Бо ж вона ось уже чотири роки, як живе в місті, не те що інші. «І хай там що моя мачухера базікає, а Валька для мене найкраща за всіх!» – подумки постановила собі.

Марійка теж усілася на табуретку й зіперлася на тверду сті – ну обдертої веранди, що її востаннє фарбували в блідо-салатовий колір років із дванадцять тому.

– Три дівчини пізно ввечері йшли дорогою, і раптом коло них сталася страшна аварія: зіткнулися два автомобілі, що їхали назустріч один одному, – зачала гутірку Валька. – А дів чата дивом вижили. Хіба якийсь час не могли говорити з переляку, бо ж стали свідками жахливого видовища. Згодом, коли вони прийшли до церкви подякувати Богові за врятоване життя, розбалакалися з незнайомою парафіянкою. Повідали їй свою історію, а жінка запитала в дівчат, чи мали вони при собі хрестики або образки. З’ясувалося, що тільки в одної було розп’яття. Тоді незнайомка мовила: «Ти тому й вижила, бо на тобі був хрестик! А ти, – сказала другій, – хоч і без хрестика була, але того вечора раз по раз хрестилася. Ну, а ти, – зирнула на третю, – хоч і геть безбожна, але на дорогу тебе перехрестила мати».

Дівчата широко всміхнулися, а Ритка, помітивши в кожної з них на тілі хрестик, вигукнула:

– Тепер і я захищена від пустого!

А за мить додала:

– Ой, Валько, і звідки ти, опше-то, це все знаєш?!

Ритка ніколи не шарілася, коли потрапляла в ситуації, де могла виказати свою недорікуватість, некомпетентність чи необізнаність. Тому над недоречністю чи недолугістю своїх запитань і висловлювань ніколи не задумувалася. Сором – то був не її друг-приятель.

– Читаю багато, – усміхнулася Валька.

– Тогово-но, дівчата, я, певно, заміж виходитиму, – спокійно видала Марійка.

– Що??? – одночасно скрикнули Рита з Валькою.

– Сама не знаю, що роблю, але то мати, товгово-но, наполягає. Шкода її, бо вельми побивається, щоб я не була сама. А Василь, тогово-но, хороший хлопець – не лихий… Навіть змирився з моїми почуттями до Миколи.

– Ти йому розказала?! – широко розплющивши очі, спитала Рита.

– Я навіть сказала, що Миколи повік не розлюблю, – приголомшила подруг Марійка.

– Нічого собі, – підперла рожеву щоку іменинниця. – Але все одно класно! – додала небавом.

– От і молодчинка, – і собі оцінила сміливий намір Валька. – Нарешті заживеш іншим життям. Барвистим, а не чорним, – знову насмілилася показати своє красномовство.

– І весілля буде? – поцікавилася Ритка.

– Ні. Тогово-но, розпишемося якоїсь неділі, і все.

* * *

Денис мав хист хіба до карт. До господарства його руки не тяглися. А сам він і не задумувався, не звіряв, що ще його рукам легко дається, до чого вони зугарні. Хіба як Рита попросить, то оберемок дров до хати принесе. Бо вона ними грубку топила й плиту, де готувала попоїсти. Адже за газовими балонами треба було аж до району їздити. А чим їх додому привезеш? Якщо Ритка не подбає, себто не вмовиться за добрий могорич із сусідським Геником, щоб укинув у багажник свого допотопного «москвича» куплений за останні гроші балон, то ніхто про те й не подумає. Навіть коли Геник і зголоситься той балон до хати підкинути, Маргарита ще мусить тягти-котити ту вагу аж до виїзду з райцентру (а то з добрих два кілометри), і то сама-самісінька. Тоді з місяць-півтора горе-сімейка мала на чому бодай підігравати їжу, яка взимку холонула за лічені хвилини. Але найчастіше плиту топили дровами.

За сільськими мірками, коли добре напалити плитку, то вона аж до вечора буде тепла, й можна гріти їжу в чавунах, що на ній стоять. Але не в цій господі, адже Крадунишина пічка скидалася на латану, штопану, зношену бабину спідницю – стільки дірок мала! Тому щоразу, коли ледащі родичі всідалися похапцем до порожнього столу й витріщалися на молоду хазяйку, роззявивши голодні роти, Маргарита мусила розтоплювати плиту й підігрівати приготовану вранці поливку.[56] Чи не тому молода Крадуниха старалася, щоб жар у плиті не згасав цілий день. Бо сажа з її порепаних од безперервного полоскання рук уже й не змивалася.

Отож до плити потрібні були дрова. Про них теж дбала промітна, за яку вона себе мала, Маргарита. Попри нарікання сільських жінок, які чисто ненавиділи гулящу дівку, всіма способами тримаючи коло себе своїх чоловіків, щоб і оком не повели в її бік, вона таки добирала хисту оминати ті перепони й умовлялася про все, що треба. І от якогось пізнього вечора трійко-четвірко чолов’яг з’їжджалися підводами, що на них лежало по кілька товстих поліняк, до призначеного місця в лісі. Там на них чекала сама замовниця. Вона теж приїздила туди конем (позичала його в Людчиного чоловіка Андрія). Чоловіки перекидали поліняччя на Ритин віз, а натомість діставали добру торбу з могоричем, що його без замовниці ніколи не розпивали: просили балакучу молодичку бодай на перші три чарки долучитися до компанії. Вона не відмовляла. А після тривалих посиденьок заводила коня в Андріїв хлів, воза накривала драним покривалом, аби менше хто бачив, що на ньому лежить, сама ж шкандибала додому.

Уранці Рита кликала Андрієвого молодшого брата, завзятого трудягу Аркадія, щоб поміг ті поліна порізати позиченою в того ж таки Геника електропилкою та порубати. А хлопчина, про якого казали чудило, дурбас або той, що не по дівках, не відмовляв Маргариті. Бо поки роботу робив, потайки чарувався вертлявою Маргариткою.

Заради неї він міг усе віддати в жертву! Навіть свою репутацію затятого безженця. Всякчас ледь стримувався, щоб не схопити крутихвістку в оберемок, не шубовснути в копу сіна й не зірвати з соковитого тіла старої одежі… Але, допомагаючи Ритці в господарстві, Аркадій не припускався ніяких вільнощів, бо не мав бійцівської натури. Та й совість йому не дозволяла: вона ж бо Денисова пара.

А інших дівчат Аркадій не бачив. Як і вони його. Через свій непорушний спокій, сором’язливість, а найбільше через те, що зростав у великій нужді, виховуючись у нерозважливої матері, яку в селі звали Лєнкою-Бевкотухою, бо багато базікала й абияк порала господарку, здобув Аркаша паскудну славу. І хоч мати привела на світ шістьох синів, проте жити до ладу й хазяйнувати їх не навчила. Чи не тому раз по раз зазнавали її хлопці кепкувань і насміхів. А коли повиростали, то оженилися швиденько з першими-ліпшими дівками, аби коло матері не сидіти. Тепер у приймах раду собі дають. Тільки Аркаша пари собі не добрав. Бо й не шукав, не приглядався… До того ж матір, хай і таку-сяку, мусив хтось пильнувати. От і призвичаївся до свого буття. Жив собі двадцятий рік у власному світі, що його, як і день Божий, поділив на три частини: вранішнє виконання безперервних бездумних материних велінь-наказів, обіднє вислухування сусідських кпин і вечірнє виконання материних безперервних бездумних велінь-наказів. І лише перед самісіньким сном, на відрадній самоті, впивався короткими хвилинами найулюбленішої справи – фантазування. Аркаша мріяв навдивовижу серйозно й свідомо, тому жив у казці, яку вигадав для себе сам. Її змісту не знав ніхто. Але людина, з якою хотів тим змістом поділитися, була.

Тоді, коли мати відпускала сина до Рити підсобити в чомусь, Аркаша завжди повторював: «Служба скінчилася, празник настав!» І мчав до Чикунихи-молодички. Їй, простій і балакучій веселусі, негулящий працьовитий Аркадій міг зробити все, чого просила!


А Денис попервах злигався з місцевим дармоїдом Федьком. Син місцевої фельдшерки спивався на очах. Маючи всього двадцять із гаком літ, він скидався на сорокарічного пияка з посинілим носом, туманними очиськами й тремтючими руками. Не було в селі такої пиятики, аби Федько по-людськи тримався, не засинав просто за столом, хряпнувшись у тарілку чи то з квашеною капустою, чи з масним холодцем… Він завше напивався до безтями. І найбільше вражало те, що вже четверта-п’ята піднята склянка з горілкою випадала з його рук, які страшенно тряслися. Та він і її добирав хисту випити. Бідолашна мати, яку шанували в селі, бо була добра медичка, отак і жила (чи жила?) з двома алкоголіками, мавши ще й чоловіка питущого. Щодня ці обидва невдахи безпробудно пиячили…

А Денис багато не пив. Він грав із Федьком у карти. Поки той ще тямив щось. А коли починав просити випити, Денис не міг нічим допомогти, бо ні грошей не мав, ні запасів самогонки, тому прощався з друзякою й повертався до улюбленого дивана, де справляв перед телевізором лежні до самісінького вечора.

А Ритка від нього й не вимагала більшого. «Як не хоче нічого робити, то хіба я примушу?» – не перецінювала своїх можливостей. До того ж звикла, що ніхто з її сімейства не був беручкий до роботи, не вставав удосвіта (хіба щоб випити), не підбивав родиноньку до якоїсь спільної справи.

Так і зимували. Баба Параска на кухні в запічку товклася, Ганна з Андроном – там-таки, тільки за столом із чверткою самогону. Маргарита ж часто-густо ходила в гості до молодшої сестри Людки, яка вискочила заміж одразу після школи й хоч так-сяк, але бодай старалася порядкувати в новім господарстві, що його переписала чоловікові Андрієві двоюрідна баба Уляна.

Людка навіть пожила зі старою близько року, і старі односельці-всезнайки склали їй гідну оцінку. Казали: «Знаємо, бачили, що по-доброму до Уляни ставилася мала Крадуниха, з ложки стару годувала, води подавала, до смерті, як годиться, догледіла. Не завжди злодюжки – люди бездушні».

А Любка в районі вешталася. Після ПТУ влаштувалася в тому ж таки гуртожитку, де три роки прожила, каштелянкою. Студентів стерегла, перепустки їм роздавала. І то так, що вже за півроку до сільської школи, в якій колись її мати прибирала, приїхало районне начальство з претензіями: «І кого ж то ви, такі-сякі вчителі, в люди випускаєте? Чого ви їх у своїй школі навчаєте, що вони ні до роботи, ні до знань, а лишень до розпусти й пиятики беручкі?!» Педагоги виправдовувалися, мовляв, ми ж хорошого вчили, але що, як не мали ті дівчата пристойного батьківського виховання…

Любку звільнили, та вона не журилася, бо вже на другий день оселилася в кімнаті молодого вчителя-майстра, якого нещодавно запросили викладати в ПТУ. Любка за три дні хлопця закрутила, прилюбила й гарнесенько собі запанувала в кімнатці, що її приділили вчителеві. Щоправда, вона там хіба нічки перебувала, обіймаючи-пестячи чотириокого педагога, а спозаранку долучалася до своєї давньої компанії, яка цілісінький день байдикувала в кафе із заяложеною назвою «Околиця».


Пролежав Денис зиму. А відтак часом став кудись їздити, казав, що навідується додому, до рідні, яка після отого Марга-ритиного дня народження не вельми кликала в гості незаконну невістку. Поїде – приїде. Перестав геть пити, зате став багато курити. Весною Ритка знову поїхала на зелене море, а як повернулася, то більше Дениса не бачила.

Невдовзі отримала листа, в якому йшлося, що його спіймали на торгівлі маковинням. Саме за ці бізнесові справи сидів він у колонії, де рік тому накинув оком на білявку-поліщучку. Але цього разу повнолітнього засудили на цілих чотири з половиною роки і спровадили на зону.

Разів із п’ять Ритка возила Денисові передачі. Ображений на всенький світ неборак не втомлювався – надсилав Маргариті листи, в яких притьма просив привезти якнайбільше попоїсти, мовляв, тут справжнісіньке пекло: голодом морять, б’ють, тяжко робити примушують… Та коли жінка, вкотре відібравши від себе й усіх домашніх останні наїдки, відволокла їх тюрміянові, то до неї на побачення вийшов трембухатий[57] бритоголовець. З його мармизи аж пашіло обжерливістю! Він тоді ще попросив Маргариту вийти за нього, заклинав: «Порятуй, Ритко, як розпишемося, то мене раніше звідси випустять». Але на це Маргарита вже не повелася. Не змогла пробачити зобидженому добувачеві легких грошей ситої пики.


А потім був Сашко. Молодшого на чотири роки шустрія щосуботи приносило ровером до Крадунишиної хати з сусіднього села. Був юний, дебелий, хоч в армію йти не захотів. Батьки мусили продати дві тонни картоплі, щоб відкупити кровиночку від тяжкої служби… Невдовзі поліщуки почали гомоніти, що, видно, Сашкові старі – багатії, коли сина вберегли від нікому не потрібної армії.

«Крутий пацан! – перешіптувалися дівчатка. – То лише грошовитим тепер від армії вдається відкараскатися. Або ж хитрим… От Крадуниха, сучка ненаситна, вже й до молодшого за себе добралася! І що вони знаходять у ній?!» – чухали голови й усе стріляли кривими поглядами на новоспечену пару, тільки-но та з’являлася біля брудних стін сільського клубу.

Десь на сьому нічку, яку опришкуваті молоді проводили у веранді на тапчані, несподівано з хати вилетіла стара Крадуниха, сердито розсунула діркуваті штори й випалила:

– Рито, чортова дочко, кажи йому або так, або ніяк, або посилай к хрінам!!!

Сполохана Рита, попри звичну сміливість, розгубилася й собі на диво прикусила зазвичай гострого язика. Натомість розперезаний сміливець Сашко випалив:

– А ми завтра заяву в сільраду несемо!

Так і вчинили. Стара Крадуниха навіть пораділа вечірці з такої нагоди, хоч про все Маргарита дбала сама. І то за позичені гроші.

– Ну, нарешті в хаті з’явиться хазяїн! – зітхнула полегшено Ганна, спершись на сажну грубку. То вона на мить підвела голову з твердої подушки, аби знову впасти ницьма: треба ж проспатися після другого випитого кухля бражки, що її донька Рита сама розколочувала на власне весілля.


…Маргаритка скликала сусідських господинь, подруг-нерозлийвода Тетяну, Вальку та Марійку і попросила сусідського Геника вигнати бурячанки. Тож спільними зусиллями накрили в хаті такі-сякі столи. Людей зібралося мало. Хіба ті, що поралися на кухні з салатами, кручениками й холодцем, а ще мати нареченого. Більше з родичів молодого ніхто до Крадунихи не навідався попразникувати. Батько Сашків був на білоруських заробітках, а сестри, яких у вже законного Ритиного чоловіка аж дві було, не забажали вітати братика з такою, на їхню думку, негідною парою.

– Ну й дарма, – не розчаровувалася Рита. – Я його силоміць із собою не дружила.

А ще того дня стався конфуз. Перед самісіньким бенкетом у паперовій коробці, з якої хазяйки витягали копчену рибу, Марійка намацала… яйце! Запецькане[58] риб’ячим, ржавого кольору, товщем, воно скидалося на незугарну крашанку, що її невміло переварили в гнилому смердючому цибулинні.

– Ой-йой, то ж поробив хтось! – зашелестіли, як осіннє листя, збентежені поліщучки.

– Ой, Ритко, ой, на недобре ся знахідка! – взялися «заспокоювати» молодуху.

– Стій! Не бери голими руками!!! – найсміливіша з сусідок, перше крутихвістка, а тепер самотня стара діва Пелихо-ва Катька кинула яйце на газету й віднесла суверток недалечко од Крадунишиної хати на перехрестя стежок, де підпалила. Мовила перед цим:

– Дивіться добре, бо зараз прийде в гості той, хто ці чари заподіяв!

Але ніхто чужий до хати не навідався. Видно, серед своїх затерся той, що згодом за столом так «зичив добра» молодятам.

Ритка ніби й не стала побиватися дурною знахідкою. Однак, забачивши «райце», таки стрепенулася од бурливого дрожу, що блискавкою сколотив її середину.

Досипала солі на рану й новоспечена свекруня. Після того, як Маргарита обтанцювала під старовинну пісню «Горіла сосна, палала» останню дівчину-весільницю, Сашкова мати, перш ніж і собі завальсувати з невісткою, закрутила їй поверх фати чорну, в рідку червону цятку, хустку…


– Слухай, Марго, я чогось ніяк не можу допетрати? – якось уранці після жагучих любощів заговорив до дружини Сашко. – Чого то ми вже п’ятий місяць, як живемо відкрито, а ти ніяк не залетиш? – чекав на відповідь, поклавши голову на плетиво з худих рук, і не відводив очей від стелі.

– А що, треба? – спокійно спитала Маргарита, і собі дивлячись на сволоки, вкриті великими розводами від дощових плям.

– Ото ти й сказала! – Сашко прудко підскочив з місця, так, ніби його добряче вщипнули за оте найуразливіше чоловіче достоїнство. – Я тут півроку скачу на тобі, як коняка, а ти питаєш, чи треба?! – не приховував роздратування, скрегочучи зубами. – Та мене вже замучили мої сестри, не вмовкають, що, мовляв, дивись-дивись, бо твоя Ритка стільки мужиків мала, що вродити для тебе сина в неї ні сил, ні здоров’я не зосталося! – зирнув прямісінько Риті в очі.

До цього Сашко ніколи не заводив мови про дітей. Жили собі, та й годі. Удень робили таку-сяку роботу, навіть порося купили на сало-м’ясо, а вночі все впивалися коханням: спершу ховалися у веранді, а бувало, й надвір утікали – в клуні на жмутку сіна злягалися. А згодом уподобали ранки для цього діла, коли всі хатні то на кухні товклися, то двором-городами вешталися.

– Мабуть, не вроджу я тобі сина, Сашку, – на диво спокійно відказала дружина.

Сашкові наче хто кілка в груди встромив.

– Ах ти суко проклята! – засичав. – Нащо ж тоді женила мене з собою, проститутко чортова! – роз’ярілий чоловік щосили вдарив Ритку в обличчя. Над жінчиною бровою за мить просочилася червона пляма крові.

Ритка схопилася з ліжка й помчала на кухню, щоб охолодити болючу рану. Але запобігти появі синця, що згодом таки розплився на півщоки, вона не змогла. Молодому розперезаному чоловікові двадцятидворічна, побита ще одним рідним кулаком жіночка нічого не сказала. Мабуть, розуміла, що недарма вдарив.

Ритка і справді не годна була мати дітей. Про це їй сказала гінеколог у райлікарні ще чотири роки тому, коли дівчина зустрічалася з Віктором. Тоді вони теж до жодних контрацептивів не вдавалися, вільно собі вдовольнялися, а коли Рита відчула різкі болі внизу живота, надумала перевіритися в лікарні.

– Вітаю, скоро станеш мамою! – приголомшила юнку докторка.

– Ні, треба, щоб цього не сталося! – категорично відрізала Ритка, бо вже знала тоді, що Віктор стане татком, але не її, а Світланиної дитинки.

– То що, записувати на аборт? – не задумуючись, видала фатальне лікарка.

– Так, і якнайхутчіше…

Згодом лікарка дивувалася:

– Нічого не розумію, як ти завагітніла? У тебе ж загин матки! Ну… теперечка потерпи місяців зо три, а там кохайся скільки заманеться! Після першого аборту та ще і з такою серединою дітей не матимеш!


– Що ж робитимемо, Марго? – за три місяці Сашко знову заговорив на цю тему. – Нема дітей, нема сім’ї, хіба не так? – видав, ніби штрикнув голкою.

– Угу, – кинула Рита, відпираючи завожені комірці чоловікових робочих сорочок.

– Поїду я в суд, повезу заяву, – далі вів Сашко. – Рито, бляха-муха, я ж молодий пацан, чого сидітиму в цій дірі, в задимленій «шевченківській» мазанці на курячих лапах, що валиться на очах?! Мені треба жінка, яка б не тільки до того діла завзята була, а й хазяйство по-людськи вела, дітей родила! Що то за мужик без спадкоємця?! Ніякий то не мужик! – викрикнув і подався на кухню. Там налив собі чарчину, до дна вихилив її й уклався спати.

Назавтра поїхав до району, написав заяву на розлучення. За місяць пара розпрощалася. Риту, яка не відмовилася від чоловікового прізвища Гарварук, люди й далі звали Крадунихою. І лише зрідка – Чикунихою.

* * *

Цього вечора Рита ревіла до кольок у грудях, захлинаючись власними слізьми навпереміш із давким тютюновим димом. Закурювала третю сигарету поспіль, але ніяк не могла вгамувати надривних ридань, що болюче фонтанували зсередини. Давно такого з нею не траплялося. До сліз Маргарита вдавалася вкрай рідко: Андрон дав добру науку. Вона змалку завважила: що тільки мати в сварці починала розпускати нюні, то в чоловіка хтозна-звідки з’являлася дужість, і тоді він неодмінно брав гору над жінкою в їхніх бійках. А от коли мати не показувала слабості, не викликала до себе жалю, а навпаки, підкорялася злості, тоді саме вона гамселила кволого невдаху Андрона.

Отаке воно правило сліз: на людях шкодять, а на самоті виручають.

Добре затямила те Рита.

Вона давилася розпачем, бо не знала, як зарадити печалі, що нагло, спорадично накочувалася на її голову, як у приказці сніг. Хлипала, примостившись між улюблених беріз, які височіли за хлівом і городом.

Чому знову до її рук трапила газета, в якій вичитала таку близьку до свого болю історію? Чому тоді, коли вона намагається не думати про свою гірку неміч, хтось ніби навмисне жбурляє в неї розповідями про такі самі проблеми й гризоти? А вона ж іще серця не згубила! Нехай чоловіки її кидають, та її душі вони не годні взяти з собою! І вона болить… та душа… Надто за дітьми. І то здебільшого за ненародженими. Такими, за яких думають дорослі. Жорстокі або безпорадні…

Безоглядно позбувшись несподіваної тритижневої вагітності, Маргарита силкувалася викинути скоєне з голови. Вважала: все мине, все владнається й забудеться. А там і кавалери один по одному занадилися до неї, розвіюючи нудьгу… І заміж вийшла… Гадала: з ким, з ким, а з Сашком має все вийти, бо ж молоді обоє! Та не так усе сталося…

І от сидить вона тепер поміж беріз сама й дає волю сльозам. Вони ж бо приховані. Може, якби з кимось поділилася своїм болем, то полегшало б. Але навіщо він комусь? У кожного й свого задосить.

Глибоко затяглася куривом, черкнула сірником, засвітила тьмяне світло над районкою і ще раз прочитала:

Рубрика «Долі людські»

Не вбивай мене, мамо!

Сорокарічний Владислав дуже зрадів, коли довідався про вагітність дружини-ровесниці. Друзі теж вітали подружжя з важливим кроком, тиснули руку їхній дванадцятирічній донечці Марині: нарешті вона матиме братика чи сестричку. Єдині, хто не поділяв цієї радісної новини, а навпаки, засуджував та підсміхався з нерозважливої пари, були сусіди – Вадим із дружиною Орисею. Потомства в них не було.

«Поставити на ноги двох дітей у наш час! Та це ж скільки треба заробляти!? – переповідали їхні плітки Владиславові та Ніні знайомі. – Тут і двох нестатки діймають. А вони… Хіба то життя: від зарплати до зарплати?! Одну дитину так-сяк одягти-нагоду-вати спроможні, самі доношують речі десятирічної давнини, в гуманітарці вдягаються… Дивні якісь, нерозумні люди…»

Ніна, бувало, й задумувалася над переказаним, бо справді ледь перебивалися вони з чоловіком.

– Але ні, – заспокоювала себе. – Хай там що кажуть, а діти – найвища нагорода матері.

На хрестини з’їхалася рідня, прийшли друзі, сусіди. Усі старалися зазирнути в стареньке ліжко, з якого визирали очі маленької людини. А коли святкування скінчилося й усі порозходилися, то сусідка Орися чомусь не поспішала прощатися. Вона хазяйнувала на кухні: збирала брудний посуд, мила, витирала.

– Незручно мені, я й сама справилася б, – мовила Ніна до помічниці й помітила, що сусідчині очі в сльозах. – Що з тобою, Орисю? – розхвилювалася господиня дому.

А за мить почула несподівану відповідь:

– Щаслива ти, Ніно! У тебе діти…

Вона ж, коли побралася з Вадимом, через місяць теж дізналася, що вагітна. Але чоловік був проти народження дитини. Не роздумуючи, сказав: «Дитину заводити рано». І вже за кілька днів умовився в лікарні про аборт. Орися корилася чоловікові, тож мусила вчинити так, як велів. Бо тоді лише він приносив додому гроші.

Але вранці, збираючись до лікарні, жінка вельми знервувалася.

– Невже так боїшся? – здивувався Вадим. – Та мине час, і забудеш про те, що зробила!

– Не в тому річ, – тихо мовила Орися. – Мені сон наснився. Дівчинка… Вона просила: «Не вбивай мене, мамо!»

– Думаєш про це, от і ввижається, – сухо прокоментував дружинину оповідь Вадим. – Будуть у нас діти, не бійся.

* * *

Ніна, втираючи сльозу, почула, що заплакала її донечка.

– Іду, моє сонечко! – метнулася в сусідню кімнату.

Орися ж тихо зачинила за собою вхідні двері…

На цім історія з районки скінчилася.

«Звичайна розповідь, така звичайна розповідь», – шаруділа думка в Ритиних скронях.

Раніше Крадуниха навіть не прочитала б її, не те що задумалася б над нею чи пройнялася б… А нині ллє сльози… Бо звичайною ця розповідь видасться хіба тим, кого оминули такі сльози…

Ритка досмалила, мабуть, шосту сигарету. Відчула, що нуд потроху відпускає, до того ж малася так, ніби виплакала все, що могла. Ще кілька хвилин роздивлялася на зорі, дочекалася, поки одна таки зірвалася з неба й метнулася в інший бік. Зраділа Маргарита, що встигла загадати бажання.

«Нічого не хочу, нічого-нічого, – шепотіла, йдучи стежкою до хати. – Тільки дитину, дитину, дитину…»

Вона вже доходила до веранди, як за яблунею, біля курника, помітила знайому постать.

– Вітьку, ти? Ну й нащо прийшов? – спитала нічного гостя.

– Ого, сердита ти стала, Квітко-Маргаритко, – Віктор наблизився.

Ритка зупинилася коло вхідних дверей, намірилася їх відчинити.

– Опше-то, життя несолодке випало! – відрізала.

– Та чи я так багато нагірчив у ньому? – Віктор і сам не розумів, кому поставив те питання – Ритці чи, мо’, собі?

– Ні, Вітьку, ти був найсолодшим у моєму житті! Тільки щось мені од цього, опше-то, не холодно й не жарко, – натиснула на клямку.

– Та зачекай, Ритко, я ж тільки спитати хотів, як ти? Що поробляєш після…

– …Після того, як знову стала жити сама? – обернулася до гостя. – Та добре! Я ж, опше-то, мало буваю сама, Вітьку, ти ж знаєш! Дружина хіба новин тобі не доносить? Що цього разу почув? Чи й справді просто так прискакав? – Маргарита наче вже й не поривалася до хати, присіла коло дверей, дістала пачку з сигаретами.

– Усе куриш…

– Угу, – тільки й мовила, затягаючись першим димовим кужелем.

– Тобі ще дітей народжувати, – проказав Віктор, здавалося б, заяложену фразу.

Почувши те, Ритка підвелася, викинула щойно прикурену цигарку й мовчки зачинила за собою двері веранди.

Але здибанка на цьому не скінчилася. Віктор узявся стукотіти у вікно, біля якого, знав, спала Маргарита. І настирливо просив:

– Ритко, ну вийди, будь ласка! Ритко, прошу, ну вийди!

Вийшла. А про що їм було говорити? Віктор здушив молоду Крадуниху в обіймах, обсипав жаркими цілунками, поволік у сінник, де лежав оберемок свіжого зілля. І зав’язла горе-парочка на тім бадиллі у ще одному солодкому гріху…


Минав другий місяць після офіційного розлучення Рити з Сашком. Молода Крадуниха знову стала смакувати солодку свободу. Часом посеред ночі вибігала до Віктора, а ще внадилася до сільського клубу, де за товаришок їй були вже набагато молодші дівчатка.

Щоправда, раз чи два на місяць, коли додому приїжджала Валька, то вона неодмінно забігала й до неї.

– Ну, як ти тут, подружко? – запитувала сільську товаришку Валька. – Усе воюєш зі своїми хатніми?

– Та воюю, – відказувала коротко Рита. – А ти як? Уся в сім’ї?

– Чому? Не тільки! У мене ж робота улюблена й дуже цікава! Я серед книжок живу, Ритко, а це однаково, що зі всім світом дружити! Правду хтось із великих сказав, що з книжкою навіть на безлюдному острові не почуватимешся самотньою. Не уявляю, як жила б я без улюблених письменників, їхні творів…

– Таж якось жила б, – утрутилася Рита. – Як ото я, – зареготала.

– Ой, Ритко, ну ти й сказонула! Тьху на тебе, – не добирала слів містянка. – Знаєш, про що я тепер мрію? – мовила, спираючись на спинку м’якого, з широкими бильцями крісла.

– І про що? – спитала Маргарита чи то з цікавості, чи то з увічливості.

– Я мрію зібрати велику бібліотеку з автографами сучасних письменників, – натхненно відповідала Валя. – Бач, зі столиці вони до нас рідко приїздять, але, сподіваюся, що незабаром я сама в службових справах до Києва їздитиму, уявляєш, Ритко?! – здійняла руки вгору й плеснула в долоні. – Там я бачитимуся з нашими популярними літераторами!

– Класно, – тільки й мовила Рита.

– Без мудрих людей, без їхніх порад, настанов, цікавих думок, Ритко, без цього всього ніколи не станеш мудрою, – вела своє Валька. – Не знаю, як ти тут в оцьому манюньому світику живеш… Наші ж люди навіть не уявляють, як воно там, за вікном, – згадала приказку.

Ритка дослухала подругу, намагалася щиро радіти з її захоплень, зрозуміти їх. Але насправді й не уявляла, як це – ставити питання й дивитися в живі очі тим, кого хіба в газеті чи по телевізору бачиш. Вона не відкидала того, що ось уже двадцять четвертий рік вариться в іншому, ніж Валька, казані. Але нікуди з нього вона не втече. Та й призвичаїлася вже. І нічого ліпшого не хотіла…


Валька їхала собі в обласний центр, а в Маргарити інші клопоти. От усі в селі повикопували картоплю, а в неї на городі ще й кіт не валявся. Андрон і носа не потикає на поле, йому б до бражки добратися й гепнути на ліжко. Мати й собі хіба вранці пару скопців розкопає – до першого сніданку… Баба… Та яка з неї робітниця?! Отож мусить Ритка когось на підмогу кликати. А кого ж, як не Аркашу, завсідного підручного?! А ще Людку-сестру з чоловіком Андрієм. Запряжуть коня та й виорють оті сімнадцять рядків із картоплею. А як не зберуть за день, то буде завтра… Однаково не копачкою гребти, спину гнути.

Так і вчинила цієї осені Маргарита. Скликала помічників, виорали картоплю, зібрали по кілька мішків маленької, середньої та великої – на деруни… Ґрунт коло Крадунишиної хати хоч і був од пирію абияк оброблений, але ж то чорнозем! Він таки не рівня піскам, що здебільшого панували в їхнім селі, а родючий, ядерний! Бодай у цім поталанило Чикунам. Уже не без їдла зимуватимуть.

Потрудилися Маргаритині помічники на славу. Зосталося дозбирати чотири рядочки. То вже їй, Риті, завтра на півдня роботи.

Увечері трудівники сіли випити-закусити за добру роботу. Розстелили в садку під вишнями велике простирадло, поставили на нім миски з порізаним салом, малосольними огірками, вчорашньою товченою картоплею, розігрітою на газовій плиті (Ритка на гарячий осінній сезон якраз заправила балон), смаженими яйцями з цибулею; пошматували чорний із кмином хліб, що ним вельми добре занюхувати випиту порцію міцної горілочки. А ще Людка принесла з дому солоного, як ропа, оселедця. Бо в своєму хазяйстві вони з Андрієм холодильника поки не мали, тому чимало наїдків, зокрема сир, масло та свіже молоко, зберігали в покліті.

Ця господарська прибудова мала такі властивості, як ото льох, і правила Людці й багатьом іншим хазяям на Поліссі за холодильник. А що хатина, в якій мешкала з Андрієм, була престара, то в ній мудрі пращури частину сінець відгородили і ззаду прорубали вхідні двері. Вікон у покліті не було, а на долівці – збита з глини земля, що утримувала сталу температуру. Тож за теплої погоди Людка тут зберігала всілякий набіл,[59] а взимку – картоплю, квашені огірки, капусту, яйця…

Стара ж Крадуниха свого часу й про таку прибудову не подбала. Тому нетривкі продукти Маргарита носила на схов у Людчин покліт.

Повечерявши, Людка з Андрієм поспішили додому, бо ж і собі хазяйство треба порати. А Ритка, захмелівши од радості, що з картоплею так пощастило, й водночас од випитої бурячанки, зосталася погуторити з несміливим Аркадієм.

Незчулася, як Аркаша… поклав руку на її праве плече й неначе пригорнув до себе. Ритка й далі завзято щось розповідала, ніби не завваживши сміливого вчинку давнього друга. Але цього разу той, що не по дівках, виявив завзяття. Він перебив Ритчину повідь, мовивши:

– А чи не наллєш іще по сто за таку файну нашу роботу?!

– Авжеж наллю, Аркашко! – відповіла господиня й схопилася наповнювати чарки самогонкою.

Оте «Аркашко» видалося хлопцеві таким ніжним, так зайняло душу, що він похапцем перехилив налите й не став зволікати – міцно стиснув Ритку за плечі й уп’явся в її губи, які й собі допіру проковтнули гірких сто грамів бурячанки.

Аркадій піймав себе на думці, що нехай би нагло пропали впень усенькі його прожиті абияк роки, тільки б оця мить тривала якнайдовше. Хлопець заціпенів-застиг у палкім поцілунку й отямився лише тоді, коли Ритка відсахнулася й випалила:

– Ти що, Аркашо, геть уже п’яний?!

– Ні. Чому? – серйозно відповів на те Аркадій. – Ще од п’яти чарок горілки я не чманів, – не показуючи очей, несподівано для Рити знову прикипів до її солодких губ.

– Аркашо, та що з тобою?! – І цього разу Рита відштовхнула від себе настирливого залицяльника. – Чудний якийсь! – голосно засміялася.

Аркадій присоромлено понурився, сховав очі. Рита вперше в житті побачила перед собою на диво скромного, нехитрого хлопця, який, скоцюбившись, сидів коло її підібганих під себе ніг і нічого од неї не вимагав, не просив, лише гучно й неспокійно посопував.

– Що? Та що з тобою? – поплескала по-товариськи Аркадія по плечу й дзвінко засміялася. – То ти що, опше-то, й цілуватися вмієш, Аркашко? – залилася сміхом, та так, що, здавалося, її ляскіт чула вся округа.

– Годі сміятися, Маргаритко, цить уже, – Аркадій наказав своїй пасії заспокоїтися.

– Та чого ти, Аркашо?! То я так… Я ж, опше-то, нічого, я просто… Ну, од кого-кого, а од тебе… Ти мене так здивував, Аркашко! – Ритка наново зайшлася реготом, аж до кольок у боці. А відтак притихла, витерла з лиця сльози, що капотіли од щирого сміху, стрепенулася, як качка після купелі, й зирнула парубкові в несміливі зіниці.

Що подумалося їй тоді? Бо, прошепотівши: «Ох, ти диво-чудило!», враз схопила юнака за голову та й собі приклеїлася до його обвітрених губ, як розжарена сонцем смола до сандалі. І така жага охопила Крадуниху, така неприборкана пристрасть закипіла-забурлила нутром, що аж розпалила всеньку її середину. Рита сама себе не впізнавала. Авжеж, вона мала всяких мужиків, але щоб отак, лишень поцілувавшись… Уперше щось непідвладне крутило та вихорило нею, як неугавною зміюкою, кидало в жар, розпирало жагою груди, Рита скидалася на ненаситну, зморену любовною голоднечею самицю, що кілька літ не відчувала жарких парубочих пестощів.

Оце так! Той, що не по дівках, тепер так напористо гицав на давно омріяній Чикунисі, що в обох перехоплювало дух, стегна проймали терпкі судоми, які швидко відпускали, й несамовита насолода прокочувалася кожнісінькою клітиночкою їхніх збуджених спітнілих тіл.

«Добре, добре! – тільки й викрикувала Рита. – Ох і добре!»

А коли Аркадій зробив останній порух, що супроводжувався голосним Ритиним зойком, свідченням того, що й вона разом із ним дісталася найвищої межі задоволення, молоді безсило попадали на траву. Ритку охопила дивна думка: «Ось де воно, справжнє…» А про що йшлося – чи то про насолоду, чи про почуття, чи про Аркадієву простоту та відданість, – вона й сама не знала. Просто так добре їй ще ні з ким не було.

Другого вечора Аркадій знову примчав до Чикунишиної хати. Але побачив, що коло веранди Ритка регоче з якимось незнайомим парубієм. Молодий, високий, наголо стрижений, з говіркою, не схожою на місцеву, з цибаком[60] у руках, він поводився розкуто й пихато. Аркадій заховався за дебелим дубом, постояв хвильку й хутко почесав додому. Більше ввечері до Маргарити не приходив.


Того вечора молода Крадуниха вийшла перекурити з прибулим із райцентру юнаком, що мав вельми заманливе прізвисько Бізнесмен. Нових знайомих з району привезла додому крутійка Любка. Молодша Ритина сестра вже давно порвала з чотириоким викладачем, зійшовшись із вигіднішим претендентом – Толиком Щукою. Його батько торгував на районному ринку свіжою рибою. Тоді, коли ненько всідався у свою куплену з других рук «Таврію» і їхав у районні села скуповувати живі карасики-лящі-окуні, саме Толичок, якого так і називали Щука, мусив його підміняти. А що молодому парубкові стояти під холодним, із важким душком бетонним покриттям центрального ринку було ліньки, він кликав на поміч друга Петьку. А тому було чисто-таки однаковісінько, де провести одну-дві години, якщо йому заплатять півтора-два десятки гривень.

Вельми вже Петька гроші любив. На відміну від фізичної праці. Але вдавав, що, як ніхто, вміє й крутитися, й добувати заробіток. Чи не тому хутко дістав од знайомих гордовите прізвисько Бізнесмен. О, воно так йому лестило! От тільки чи знав Петька, що більшість людей, що так його охрестили, вбачала в тому йменні геть інший зміст? Мабуть, до цього ще не докумекався.

І в Бізнесмена, і в Щуки завше в кишенях водилася жива копійка. А Любці більше нічого й не треба було. Мали за що випити-закусити, в «Околиці» посидіти, от і добре.

А цієї суботи вибралися міські парубки до села. Не стали відмовляти вабливим Любчиним запросинам. І справді файно тут! То й що, що в Крадунишиній хаті й курці ніде голову простромити, а от у садку, поміж вишень розлогих… Любота!

Бізнесмен одразу накинув оком на Любчину сестру, бо з перших хвилин запримітив, що вона жіночка «досвідчена». Ох, як кортіло йому опинитися з Маргаритою в трав’янистій рунистій купелі, що рясніла в садку! Однак мусив бодай годинку-другу потеревенити: не кидатися ж на жаданицю з порога.

Але цього разу Ритка була неприступна. Авжеж, вона справляла смішки та реготи з новим знайомим, галайкотала безперестанку, хвалилася знаннями білоруських анекдотів… Четвірка й до клубу на дискотеку поспішила, де Ритка звабливо витанцьовувала в коротенькій варьонці, а цілеспрямований Бізнесмен усе терся коло неї, викаблучувався запальніше, ніж вона, і так, і сяк натякаючи на свої нехитрі бажання. Але Крадуниха залишалася незворушна. Ох і розпалила цим крутого торгаша! Як ішли додому, Ритка й далі розводила жарти, а коли Петька клав руку на її плече, хвацько викручувалася з обіймів і далі крутила задом, аж біжучи знайомою стежкою.

– Ей, Марго, та чого ти? – бубонів собі під ніс Бізнесмен, коли вже під хатньою стіною стискав Риту в обіймах, намагаючись дотягтися до жаданих губ, що їх уже півночі ніяк не міг упіймати. – Ну, ми ж дорослі люди… Ну…

– Бесаме, бесаме му-у-у-чо, – несподівано Ритка наспівала знайому пісню. – Знаєш, що означають ці слова? – спитала нового залицяльника й широко вискалилася. Переклад українською вона знала: вичитала в одному з журналів, що їх брала у Вальки почитати. – Ні? – відповіла за Бізнесмена, що товк носом її шию та щоки.

– Ей, Марго, та чого ти? – далі добирався до гарячого тіла парубій. Так, ніби й не почув її недоречного запитання.

– А я знаю, що це значить, – далі, відвертаючись, крутила головою Рита. – Сказати?

Петро мовчки притискав Крадуниху до обдертої дерев’яної стіни.

– Ти ці-луууууй, цілуй мене сильніііііііііше, – проспівала протяжливо, а відтак випалила: – Не хочу я тебе, Бізнесмене! Не хо-чу!!! – вирвавшись з обіймів, метнулася до хати.

Сердитий, як набурмосений індик, Петька посидів іще з півгодини на порозі, викурив одну-другу сигарету, поки з сінника не вийшли Любка з Толиком. Усі троє ще трохи погомоніли, перекурили й подалися у веранду, де на гостей чекав тапчан. Нелегка доля випала парубкам – сьогодні вони ночували вдвох на твердому й незручному лігві.

На ранок Любка стала збирати торби, аби «четвертим» їхати назад до райцентру. Тепер вона працювала санітаркою в райлікарні, тому хоч і любила погуляти до ранку, та на роботу старалася не запізнюватися: усе-таки й заробіток стабільний, і серед лікарів у чистенькому халатику крутиться, а не в корівнику гній вичищає…

Хлопці й собі не залежувалися, добряче намулявши боки, швидко прокинулися. Ритка нарихтувала на стіл сніданок, запросила всіх перекусити вівсяними пряниками з яблучним компотом. Досі насуплений Бізнесмен не переставав жбурляти в Риту сердиті погляди, а коли прощався, нахилився й вицідив, дивлячись прямісінько в очі: «Не прощаюся, бо ще побачимось!»

І слова дотримав. Уже за три дні, звичайного буднього вечора, Бізнесмен під’їхав до Крадунишиної хати на крутій іномарці. Ритка, звісно, й гадки не мала, що то за автівка, але сам факт – кавалер на машині – її неабияк потішив. Петька привіз пляшку вина й коробку цукерок.

«Так незвично, по-городському», – подумалося Ритці.

Молоді сиділи в садку на покривалі й поволі цідили з алюмінієвих кварт терпке гіркувате червоне вино. Того вечора такий напористий три дні тому Бізнесмен і не торкнувся Краду-нихи. Коли вони допили несмачне, як видалося Риті, вино, він підвівся, мовивши: «Мушу їхати: завтра вранці – на базар торгувати», сів у машину й зник за рогом сусідської хати.

Однак Рита й думати не схотіла про нового залицяльника. Постановила собі: має побути сама, поміркувати, як жити далі.

Але нічого в неї не вийшло. Бо напористий Бізнесмен навідався й завтра ввечері…


У селі хутко загомоніли про нового бахура, бізнесмена на машині, який тижнями ночує в непутньої Маргарити. Але насправді Рита не стелилася перед Бізнесменом. Ото постоїть надворі ледь не до світанку, націлується, допоки хіть не заштрикає шпичаками в голові, як, бува, правда в очі заколе, а тоді відсахнеться від містянина й мчить до хати. Не виходило в цього парубка зворушити водночас Ритині серце й тіло. Тож вона йшла до хати, а Бізнесмен досипав у машині. На ранок або їхав додому, або проводив день із Ритою: ходив слідом, поки поралася в господарстві, а надвечір віз до Людки, де вони вечеряли-випивали. Затим верталися додому, й усе минало своїм звичаєм – стояння до рання і нарізне досипання…

Цілісіньку добу селяни бачили коло Крадунишиної хати білого легковика (то був старенький «Форд», що його Петька випрошував за гривні в старшого брата), тому були певні: молодик днює й ночує з легковажною Крадунихою.

Попервах Маргарита видавалася Бізнесменові геть байдужою. Ось уже півтора місяці двічі на тиждень він приїздив до норовливиці, старався привезти такого-сякого гостинця, однак на перспективу з нею переспати й не заповідалося.

Та от другого місяця зими…

Коли нічні побачення минали вже в разючому холоді, молоді таки перебралися спершу до веранди, на тапчан, а затим і до хати, на широке двоспальне ліжко. І тільки-но Бізнесмен приборкав неприступну перше Крадуниху (коли хотів, тоді приїжджав, цілував, обіймав, ночував), як почав поводитися зовсім інакше. Він багато пив, зникав на кілька днів, а повертаючись, тримався з Маргаритою, як зі своєю жінкою.

Так спливла зима. Маргарита знову почувалася непевно: начебто й має пару, а ніби вільна… І… звиклася з таким своїм туманним становищем.

Напровесні з давньою компанією Крадуниха подалася в Білорусь сапати буряки. За три тижні повернулася – і Петька-Бізнесмен як тутечки, стрічає кохану широким п’яним усміхом. Але за мить його міна стала геть інша: Рита ошелешила Бізнесмена новиною, мовлячи:

– Я вагітна!

Розділ десятий

Валька

– Дорогі брати й сестри, Христос Воскрес! – величаво привітав громаду настоятель місцевого храму отець Олексій.

Надворі розцвітав ранок, коли він скінчив Велику всеношну службу. Тому близько шостої години всі парафіяни вийшли на церковне подвір’я, щоб урешті освятити кошики з великодніми пасками.

– Воістину Воскрес! – почув у відповідь десятки голосів.

– Закінчився тяжкий час, коли торжествувала пітьма і злість, і Христові учні, які були такі пригнічені в день страшного розп’яття, збентежено і з трепетом чують першу звістку про те, що здавалося неможливим! Про те, що повстав із гробу Господь!

Священик стояв на найвищій приступці, яка вела до притвору церкви, тож його бачили й чули всі віряни, котрі нетерпляче чекали на останній святковий штрих. Знали: кілька хвилин проповіді – й батюшка врешті почне тричі обходити храм, щедро окроплюючи кошики, з яких одна по одній виструнчуватимуться запалені грубенькі свічки. Це вогняне коло, що грайливо майорітиме довкруж церкви, засвідчить: тут, як ніде й ніколи, нероздільні діти і батьки.

Звісно ж, батюшка окропить і власниць цього великоднього лакомства. Він ніколи не шкодував для них свяченої води: рясно поливав вдоволені, доладно підв’язані акуратними вузликами найкрасивіших хусток обличчя, ще й усміхався. І чоловіків не оминав, освячував. Знав-бо: це дійство додає парафіянам великої радості й віри в те, що за водою спливуть усі їхні дошкульні болячки.

– Муки, гоніння, страдницька смерть іще чекали на апостолів. Однак уже ніколи вони не терпітимуть такої великої скорботи, яка володіла їхніми душами у ніч розп’яття. Бо всяку муку, навіть смерть, освітлює і перемагає Христове Воскресіння. І нині… Правда ж? – зирнув у сонливі й водночас сповнені свята очі вірян, – так само яскраво сяє світло пасхальної радості. З празником вас, браття й сестри! Після великого посту смачних і ситних вам страв! Але спершу ми їх освятимо. Бо ж поки паска не посвячена, її їсти не годиться, – повчав громаду. – І не забувайте, що свято Воскресіння триває цілий тиждень, і ми щодня чинитимемо в храмі урочисті відправи при відчинених царських воротах – на знак того, що тепер для всіх нас відчинені ворота Царства Божого…


Коли Тетяна з Митьком підійшли до місця, що його зі школи залюбили подружки-нерозлийвода, Валька з Марійкою у своїх кошиках уже позапалювали свічки.

– Ставайте поруч, тут іще місце для кількох кошиків, – припросила Валька Онищуччине сімейство, яке найчастіше кликали все ж Шолудишиним. – Христос Воскрес, кумочко! – Валька поцілувала подругу в обидві щоки, на Дмитра уваги не звернула. – А на Богдасика твого, похресника мого, тьху-тьху, щоб не зурочив ніхто! – оскалилася білозубо до малого.

– Воістину Воскрес! – відповіла Тетяна. – І вам, кумочко, Христос Воскрес! – поцілувала Вальку тричі. – І тобі, Марійко, Христос Воскрес! – похристосалася і з другою подругою.

– Воістину Воскрес, Тетяно! – відповіла Марійка. – І тобі Христос Воскрес, – і собі тричі поцілувала Тетяну в обидві щоки.

– А що, кумасю, коли з міста прибула? – тихше спитала Тетяна Вальку, приймаючи з кошика вишиту хрестиком серветку й запалюючи свічку.

В її плетінці, крім паски, лежали ковбаса, масло, сир, сіль, хрін, крашанки… Як у всякої доброї господині.

– Я вчора – вечірнім, а Арсен – сьогодні пізно ввечері, якраз на всеношну встиг.

– Певно, роботи багацько має? – зирнула на красеня кума.

«Ото видно, що чоловік і язика не мочить у ту смердючу бурячанку, – майнуло в Тетяниній голові. – Стрункий, підтягнутий, білісіньке обличчя, гоструватий, без синяви, ніс… Щастить же комусь!»

– Так, саме перед Пасхою мав багато роботи, мусив до вихідних якісь важливі документи підготувати, – зашепотіла Валька, бо церковний хор уже наспівував величне:

Христос воскрес із мертвих,

Смертю смерть подолав,

І тим, що у гробах, життя дарував!

– То й добре, що вспів, бо він цілий рік чекає на оті вранішні пасхальні розговини після всеношної, – шавкотіла містянка Валька. – А ти як, Тетяно? – тільки спитала, коли церковна братія рушила в їхній бік. – Ой, ідуть уже, – примовкла Валька, тож Тетяна не стала їй відповідати. Подумала: кума спитала про справи лише для годиться, насправді нецікаві вони їй, якщо так хутко відбігла від речі…

Над селом розлився лунастий церковний дзвін, що свідчив про велике торжество й сповіщав про час найважливішої в році служби Божої. Священик, хор і парафіяни зі свічками під отой передзвін рушили тричі обходити довкола церкви. Валька побачила й бабусю Дарину, що ступала в центрі братії й гідно виводила найскладнішу другу партію тропаря:

Христос воскрес із мертвих,

Смертю смерть подолав,

І тим, що у гробах, життя дарував!

Після того, як паски освятили, ніхто вже коло церкви не гаявся – усі намагалися якомога швидше дістатися до хати. Тутешні жителі були переконані: прийти з церкви додому швидше за сусіда – то вельми добрий знак! От якщо ти після служби перший уступиш до хати, то в тебе й хазяйство цього року вестиметься краще, й городина вродить рясніше, ніж у сусіда… Тому більшість селян, долаючи шлях пішки, неабияк заздростили тим, що приїздили до церкви машиною.

От і тепер, коли Валька сідала в розкішне авто разом із чоловіком, бабусею та сином, дехто з односельців проводжав їх кривими поглядами.

«І скільки тим Яворівським добра того треба?!» – снували заздрісні думки.

Не розуміли завидники, що добро не лише на Пасху через найперше відчинені двері в хату входить. Воно навідується передусім у серця людей. Але туди його треба не забути впустити.

Валька запропонувала й Марійці під’їхати додому. Ось уже шостий рік подруга жила тільки з донечкою, але цьогоріч великодній сніданок захотіла розділити з матір’ю та бабусею, тому зголосилася під’їхати саме до їхньої хати.

– Мамо, а чому Пасха так називається? – спитав Максимко, ледве сів на заднє сидіння поруч із бабусею Дариною й тіткою Марійкою, що на своєму приполі вмостила десятирічну доньку Олену.

– Ого! – здивувався синовому питанню Арсен. – А й справді – чому? – перепитав, бо й сам не знав.

Валька сиділа спереду коло чоловіка, тож хутко обернулася, глянула на бабусю Дарину, мовивши:

– Пригадую, як і я вас про це запитувала, пам’ятаєте, бабусю?

– Ой, де там, дитино… Я такого вже не згадаю, – знітилася Яворівська.

А Валька пам’ятала. То було теж після всеношної, років із двадцять тому. Себто Валька мала більше літ, ніж її Максимко, коли питалася про Пасху. Та не секрет, що діти швидше доспівають, аніж їхні батьки. Розвій, бач!

Тоді бабуся повідала Вальці історію про вихід євреїв з Єгипту, де вони багато літ мучилися в рабстві. Господь мав намір вивести їх з неволі й оселити на іншій землі. Однак єгипетський фараон не забажав відпускати юдеїв: вони ж бо його робоча сила! Через це послав Бог на єгиптян аж десять страшних кар: вода почала обертатися на кров, сипав невблаганний руйнівний град, кружляла зграями сарана, що й донині дошкуляє, шкодить сільським посівам… А після того, як фараон однаково не відпустив євреїв, Мойсей попередив його про останню, найжахливішу, кару – смерть усіх єгипетських первістків. Ця кара мала змусити фараона відпустити ізраїльтян. А щоб не нашкодити юдейським перво-рідням, щоб знати, де вони мешкають, кожна єврейська сім’я мала помазати одвірки вхідних дверей кров’ю жертви, яку первосвященик приносив за свій народ. Тоді ангел Божий, убачивши кров’яний знак, проминав би оселю.

– Почувши про таку кару, фараон відпустив євреїв з Єгипту, – закінчила Валька цікаву оповідь. – А слово «пасха» означає «пройти мимо», «проминути». Відтоді євреї щороку відзначають це свято як символ звільнення від єгипетської неволі.

– Тепер ця назва має ще й новозаповітне значення, – доповнила внучку баба Дарина. – Воно означає «пройти повз смерть». Ісус, воскреснувши, смерть здолав. Отож кожен, хто вірує в Христа, може пройти повз смерть і мати життя вічне.

– А Великдень – чому? – скориставшись із нагоди, поцікавилася допитлива Оленка.

Ця дівчинка завше уважно слухала будь-які оповідки про Бога. То була її найулюбленіша тема! І, маючи вельми добру пам’ять, Оленка ділилася почутим з учителькою українською мови та літератури. Хоч як дивно, але саме Людмила Никонівна була їй за найближчу подругу (після матусі, звісно). З однокласниками Оленці не було про що балакати: вони здавалися їй надто маленькими й нецікавими.

– То християни так назвали Воскресіння, бо вважали цей день за найвеличніший у році – Великий день, або Великдень, – коротко відповіла Валька.

Машина зупинилася коло старої хати Марійчиної матері, де жила й баба Олена. Усі зауважили, що в сусідській, Крадунишиній, хаті на підвіконні горить свічка. Шкода, що Тетяна цього не бачить… Таки збрехала Ксанка, нелюба жінка Петьки Шпачинського…


Марійка подякувала кумам за добру послугу, ще раз перепитала про заплановану зустріч, бо ж знала напевне: завтра, себто другого дня Пасхи, четвірка колишніх однокласниць стрінеться на вмовленому місці біля ставка.

– І про паски не забудь! – гукнула наостанку Валька. Бо вона, хоч і давно виросла з дівчачих забавок, проте звички за три великодніх дні скуштувати дванадцять пасок і загадати бажання, що мало здійснитися, досі не зреклася.

«Та це ж школярки хіба так роблять, – сміялася мати Женя, коли Валька підраховувала чергового з’їденого шматка чужої паски. – Або дівчата, котрі хочуть цього року заміж вийти… А ти вже сімейна!» – ще торік дивувалася ненька.

«Та знаю я, знаю, – у відповідь щебетала Валька. – Але вірю: хто з’їсть по шматку від дванадцяти різних пасок, той цілий рік буде щасливий!» – відповідала, не соромлячись, що скидається на наївне дівча.


Баба Дарина й курник не оминула, вгощаючи свяченою паскою всю господарку. Про цю традицію їй ще батько повідав.

Відтоді й вірить, що свячені шматочки допоможуть вестися хазяйству бодай не гірше, ніж торік.

Валька хутко підігріла в мікрохвильовій пічці всі ласощі, й невеличкою родиною Яворівські сіли за стіл.

Першою кусали свячену паску, далі цокалися крашанками, цебто змагалися, чиє яйце найміцніше і хто збере найбільше биток.[61] Переможцем став Максимко, який був певен: зі своєю найміцнішою крашанкою він піде завтра до ставка й виграє цілу торбу яєць в Оленки та Катерини з Василиною. Так, як дід Петро колись робив. Досі в родині не стихають оповідки про те, як іще малим він приносив додому по цілому мішку биток! А колись цим вагомим роздобутком кілька днів можна було годувати чимале сімейство… Отакими були колись перші дитячі заробітки…

Узялися Яворівські й скоромне споживати. Холодець, голубці, котлети, м’ясо тушковане, домашню ковбасу, салати, налисники.

– Ох і смакота! – вигукнув Максимко.

– Еге ж! – підтримав сина Арсен. – У місті такого немає!

– І найцікавіше те, що бабуся це все приготувала, не куштуючи, бо ж постилася, – виказала таємницю внучка.

Як те в баби Дарини виходило, Валька лишень дивувалася. Старенька на око солила й перчила всі страви. І ніколи не зраджували її набуті за цілий вік навички. Єдине, що могла собі дозволити, то це кинути на язик дрібочку фаршу для голубців, жвакнути двічі-тричі зубами, як кріль, і хутко її виплюнути. Щоб не потрапив усередину жир аж до самого свята.

Хоч Валька й не балувала себе білим хлібом, а до солодкого та пухкого печива була геть байдужа, на Великдень, три дні поспіль, вона їла, закушуючи все паскою. Сама не розуміла, чому власне цього свята їй із солодким хлібцем смакував і холодець, і навіть м’ясні котлети. Так, наче без поєднання того, що зазвичай годі поєднати, не такий святковий здавався б Великдень.

Як і дощу не уявляла в ці дні. Бо пам’ятала Пасху лише сонячною.

А ще не було такого, щоб пасхальними днями чи то вона, чи її рідні хворіли. Може, тому так, що вельми вже старанно готувалися поліщуки до цього свята, вельми чекали на нього.

«Паску треба пекти лишень у доброму настрої, негоже цього дня сваритися», – радила баба Дарина внучці, яка лишень кліпала допитливим очима, спостерігаючи за всіма приготуваннями.

«Діти, не грюкайте дверима! – просила малих онуків. – Нехай тісто в тиші підходить, не можна його лякати…»

«Це тому такі смачні та пишні паски в матері були, що вельми вона доброзичлива, – казала наймолодша Даринина невістка – дружина найменшого Степана. – Може, чудною здамся, але… моя свекруха не просто золота, вона… свята», – шарілася, одначе правдою ділилася.

Дивно, бо колись соромилися брехні, а тепер – правди.


Трапилася у Вальчиному житті ще одна значна подія, пов’язана з Великоднем. Якось, витягаючи з печі рум’яні, гарно оздоблені виплетеними з тіста кісками й хрестами, стрункі, як солом’яні копички в годящого хазяїна, буханці (цим українська паска відрізняється від російської, якої не прикрашають узорами, а просто заливають білою цукровою глазур’ю й посипають кольористим пшоном), мама Євгенія призналася Вальці:

– Знаєш, що я сказала перед тим, як поставити паску в піч? Про долю твою, доню, спитала. Дивися, які хлібці вдалі та пишні! Ото й талан такий файний матимеш, – здивувала доньку.

– Як це? – перепитала Валька.

– Виходь за Арсена – житимете добре, – дала згоду на шлюб, що його не вельми бажала.

Отаку мала віру Валина мати.

А ще Валька любила дивитися, як бабуся перевіряла, чи спеклася паска. Брала тоненьку трісочку, встромляла в хлібець і витягала. Якщо тріска суха – паска готова, якщо з тістом на кінчику – хай допікається.

Валька захоплювалася бабиними вправними руками, і кортіло їй теж навчитися все так робити. Вона не хотіла належати до тих сучасних господинь, які не переймають од своїх бабусь таких важливих і самобутніх навичок! А ще їй до кольок у грудях жаль було тих, хто зроду не чув духмяних пахощів, що линуть із чудодійної печі – з цього символу рідного вогнища, неперервності роду, світлого босоногого дитинства… Хоч як добре жилося Вальці в місті, але вона ніколи не забувала найкращих років, проведених на зеленій мураві, з дивовижними ранками, які день при дні всміхалися до неї полум’ям, що перлилося в печі. І теплими вечорами, що досі потріскують у вухах грубкою, розтопленою скіпками. Той вогонь тепла й затишку створювала заповзятими руками баба Дарина. Чи не тому він був такий лагідний, як і її долоні…


Про те, чому пахучі великодні хлібці звуться паскою, Валька теж у баби Дарини розпитала. З’ясувалося, що так цей особливий хліб, що його пекли саме на Пасху, назвали ще перші християни. Вони вбачали в ньому символ воскресіння й вічного життя. Пекли паску лише з пшеничного борошна. Як із малої зернинки виростає великий колосок, так душі праведників по смерті досягають райської насолоди. Ось чому паска має солодкуватий смак.

Валька рештки свяченого не викидала, бо так навчила її баба Дарина, яка засохлі шматки чи то паски, чи яєць віддавала курям, але ніколи – свиням. «Не годиться святого цим нечепурам поїдати», – казала.

Узагалі хліб вона дуже шанувала. Завше після полуднування згрібала крихти зі столу собі в жменю – й шусть у рот, наче насіння в розпашілу землю. Примовляла: «З’їдаю крошки, щоб дітки родилися хорошкі…» Валька й собі крихт зі столу в смітник не викидала – несла на балкон, розсипала на поруччі, куди згодом зліталися зграї голубів…


– Ну що, а тепер спати? – мовила Валька до сімейства, яке од задоволення й ситості гладило свої животи, скидаючись на котів, що після тривалої нічки поласували вранішнім коров’ячим молоком.

– Атож! – відповів дружині Арсен. – Такого солодкого сну, як після всеношної, ніколи не буває! – потягся.

– Тоді ходімо, перевіримо на смак і сьогоднішнє спання, – мовила Валька й швидко зібрала зі столу брудні тарілки. Страви ж накрила газетою. Розуміла, що ставити їх у холодильник – справа марна. За годину-другу до бабиної хати наїде повнісінько гостей, що гніздитимуться до столу попоїсти її смаколиків…

Валя вклала Максимка, а сама лягла коло Арсена, що з насолодою ковтав свіже вранішнє повітря. Тільки-но примостилася поруч, як чоловік засопів іще солодше. Почула, що до хати зайшла баба Дарина: подоївши корову й одігнавши її до череди, і собі прийшла перепочити.

Тим часом Вальці не спалося: вона досі не могла забути очей Тетяниного сина. Запримітивши смоляні намистинки Богданка, вельми здивувалася, бо і в куми, і в кума вони були однаково блідо-сірими. Згадала дзвінок від подруги, коли та заговорила про штучне запліднення; про те, що нічого з того не вийшло. А тоді подумала, що, може, Тетяна направду потайки від усіх усиновила маля, про що так заповзято галайкотіли сільські всезнайки?… Але ж у селі бачили, як молода Шолудиха всі дев’ять місяців виношувала дитину. До того ж відомо було, що Дмитро про всиновлення й чути не хотів.

«Хтозна, може, з часом і зміниться колір хлопчикових очей?» – подумалося Вальці.

Вона згадала, як народила Максимка й собі дивувалася, звідки в сина блакитні, неначе волошки, очі. Бо в неї – карі, в чоловіка – темно-зелені. Але медсестра швидко роз’яснила недосвідченій матусі, що в усіх немовлят очі спершу блакитні або сіро-блакитні, а забарвлюватися почнуть хіба за кілька тижнів. Так і сталося. Не минуло й двох десятків днів, як Максимкові оченята стали схожі на Арсенові.

«Але ж Тетяниному Богданку не кілька тижнів», – задумалася й притьмом поринула в часи власного новоспеченого материнства. Тоді Валя була геть непідготована, їй бракувало знань про пологи та немовлят. Проте минуло всього кілька тижнів – і всі переконалися: дитині, що комизилася й безнастанно кричала, вона дає раду ліпше за всіх.

– Нічого, – заспокоювала Вальку баба Дарина. – Як малим пустий та вередливий – виросте спокійний та слухняний.

У всьому вміла віднайти хороше стара Яворівська.

Та чи похвалила б вона свою улюбленицю-внуку, якби знала її правду? Бо хоч усі довкола й захоплювалися Валькою, проте й вона мала у своїй душі дещо потаємне. Таке, чого не знав ніхто, що берегла й не виказувала, боячись осуду. А Валька звикла хіба до похвальби.

Розділ одинадцятий (передфінальний)

Марійка

– Уже й зірок не небі не видно, мамусю, – мовила до Марійки донька вже тоді, як машина хрещених Арсена та Вальки сховалася в павутинні вранішніх пасхальних сутінків. – Дивіться-дивіться, онде падає якась! – тицьнула вгору вказівним пальцем.

Але Марійка не радила доньці загадувати бажання. Бо не раз переконувалася: безсила та зірка, що падає над їхньою приреченою хатою.

– Мамо, я вам не казала, а, тогово-но, позавчора ввечері, коли падала зірка, я таки загадала одне бажання, – тихо мовила дівчинка, точнісінько копіюючи материну говірку.

– Твій тато, тогово-но, не вірив, що зорі можуть здійснювати бажання, – відповіла на те Марійка, відчиняючи хвіртку дерев’яного паркана.

– Ви мені вже казали про це, – хутко загомоніла мала. – Я знаю: татко вважав, що зірки – то велетенські небесні тіла, а не душі померлих, які прожили на землі праведне життя. Неправда й те, що скільки на небі зірок, стільки на землі людей; що коли померла людина – впала зірка…

– Еге ж.

– Просто… тогово-но, хоч я знаю, що зірки – то дитячі забавки…

– А ти хіба доросла вже, Оленко? – здивувалася Марійка.

– Не доросла, але вже й не маленька, – знітилася дівчинка. – Мамо, позавчора, тогово-но, коли падала зірка, я задумала побачити тата. Ну, щоб хоч приснився. Я ж його майже не пам’ятаю… Тільки те, як на руках до церкви мене носив… І постійно всміхався, – і собі звела губи в усміх, притулилася до мами. – І, знаєте, сьогодні він, тогово-но, явився мені, – прошепотіла Оленка.

– Коли? Як? – здивувалася Марійка, присіла з малою на дерев’яному порозі.

– Мені здається, що він і тепер нас бачить, – провадила мала, позираючи в чисте небо, що скидалося на ставок з уранішньою, не скаламученою ще водою.

– Може, тогово-но, може, й бачить, – сумно відповіла Марійка.

– Бо сьогодні він дивився на мене з неба! – дівчинка не відривала очей од висі.

– Що ти таке кажеш? – і справді неабияк здивувалася Марійка.

– Ну… Коли ми стояли на вулиці, коли батюшка святив паски, мені, тогово-но, так туманно в очах стало й дуже захотілося спати. Але я не спала, мам, ви ж самі бачили! Отоді я підвела голову й у небі вбачила татка. Він був радісний, гарно зачесаний і всміхався… Ну, ото геть такий, як, тогово-но, на портреті вашому весільному! І він мені сказав навіть: «Ти, Оленко, найкраща за всіх! Ще трохи – й про це всі знатимуть!» Отаке він мені сказав. І розтанув, як хмара… А я йому нічого не відповіла, – зморщила носа.

Марійка сторопіла й не змогла на те нічого сказати. Припустила, що Василь таки наснився змореній од недоспаної ночі доньці. Мовила тільки:

– Чого ми сидимо надворі, ходімо до хати, Оленко, будемо снідати…


…Марійка була злегка й окрилилася. Стала подеколи вбиратися у світлішу вдяганку, частіше всміхалася. Вона ж тепер заміжня, то має, як не собі, то бодай чоловікові радість дарувати…

Одразу після одруження й вінчання мати з бабусею Оленою перебралися жити в стару хату, що в сусідстві з Крадунишиною, а молодим дали волю самим вити сімейне кубельце.

– Марійко, а чого коло нашої хати квітки не цвітуть? Насадімо всяких, щоб од весни й до зими красувалися під вікнами! – запропонував Василь уже за кілька днів після того, як стали вони вдвох господарювати.

– Гаразд, – тільки й мовила сором’язлива дружина, знизуючи худими плечима.

– То, може, підеш до сусідки якої чи подружки, попросиш насіння чи цибулин багаторічних? – правив далі чоловік.

– Піду, – погодилася Марійка і хутко попрошкувала до господи Дарини Яворівської, бо в неї такі вже розмаїті та високі жоржини розкошували – аж до самісіньких віконних кватирок!

Згодом і Марійка очепурила хатні вікна цими кольористими чічками,[62] а ще півоніями, перед якими висіяла рядочки яскравих чорнобривців.

– Марійко, о Марійко, а хочеш, я зладнаю дерев’яні ящички – сідала для курей. Чого вони мають отамо в картоплинні чи в сіні гніздитися?! – знову запропонував заповзятий Василь.

– Гаразд, – повторила Марійка, даруючи чоловікові щиру півусмішку.

І поспішила до хати готувати його улюблені вареники з полуницями.

Добре їм зажилося. Усю господарку Василь узяв на свої широкі плечі, усе в його руках кипіло, все його мо-ці й заповзятості підкорялося… А Марійка, яка змалку слухала порад-наказів бабусь, матері, батька і, не сперечаючись, їх виконувала (жила так, наче пливла в човні, однак не веслувала, бо було те кому за неї робити), і нині почувалася комфортно. Умів чоловік орудувати нею. А коли сам брався до якоїсь роботи, то неодмінно з дружиною радився.

За Василем Марійка спочивала душею, відчуваючи себе захищеною. Так, наче була вона принадною цукеркою з помадною начинкою, вкритою шоколадною глазур’ю, а не обгорткою. Тому й вабила людське око понадміру. А от заповзятий чоловік подбав про кріпкий для неї захист. Марійці не було боязко, що хтось легко вдереться в її душу, прикрощів заподіє…

– Васю, а чому, вінчаючись, ми одне одному персні надівали? Чому не я собі, а ти собі? – якось пізно ввечері, лежачи під теплою периною, Марійка спитала чоловіка.

– То, Марійко, не персні, то наші обручки, – відповів Василь. – Твоя – сонце, моя – місяць. Такий собі знак вічності нашого союзу…

– То, виходить, ти ніч, а я день? – серйозно спитала Марійка.

– Виходить, що так, – відповів Василь. – Без дня не може бути й ночі, – обійняв.

…Оленку хрестили в день її ангела, третього червня. Батюшку запросили додому, то був третій день Петрівки.

– А як закінчиться піст, то на Петра і Павла, дванадцятого липня, якщо це буде не пісна середа чи п’ятниця, покличемо родину, сусідів, друзів на одвідки,[63] – провадив новоспечений таточко.

– То, може, тогово-но, після Петра в неділю?! – долучилася до планів Марійка.

– О, так буде добре! – підтримав дружину Василь, який одружившись іще більше старався жити, як велить Євангеліє.

– Людина без Бога – що тварина! – сказав якось дружині. – У колонії отець Роман роз’яснював нам, навіщо людині хрещення, вінчання, ангел-хранитель… У нас були хлопці, які після хрещення так змінювалися! А батюшка не дивувався, лише казав, що стати християнином означає переродитися в нову людину… А ми змалечку роститимемо нашу донечку християнкою, – хвацько підкинув доньку міцними руками.

Марійка в такі миті раділа й усе поспішала за бравим чоловіком, який сягнистими кроками прошкував з дому до храму.

– Хтозна, може, й наша дівчинка виросте така вірна Богові, як свята Олена? Недаремно ж ми її так назвали, – підморгував дружині, коли споминав матір римського імператора Костянтина – Олену. Василь вірив, що охрещена на честь святої Олени донька матиме небесну покровительку й намагатиметься бути подібною до неї.


А якось…

– Ото готуєшся все життя, а час відповідати настає зненацька, – ні з того ні з сього мовив Василь.

– Василю, може, ти б, тогово-но, на батюшку вчитися пішов? – так само несподівано запропонувала побожному чоловікові Марійка. – У нашому селі, сам бачиш, для чоловіків є тільки дві дороги: одна веде до церкви, друга – до горілки. Найчастіше, як відомо, обирають другу, а першу – хіба одиниці. Тогово-но, син Дарини Яворівської найперший з усіх наших односельців подався до семінарії… Дивне наше село, – зітхнула. – Виросло тут зо п’ять учительок (решта понаїздили), стільки ж медичок, десь дві продавщиці, по одному лісникові, ветлікареві, бухгалтерові, зоотехнікові, яким нема де приткнутися, бо ж колгосп розвалили… Добре, що декотрі ще на трактористів вивчилися, але й вони… хіба то хазяї? П’ють… Усі п’ють – молоді й старі… І нічого вже, тогово-но, не виправиш… А після Романа Яворівського, що вивчився на священика, ще, мабуть, троє… Ану-но, – взялася рахувати. – Ігор Бадрай, син лісників, Андрій Козюта, – Ольги-продавщиці, Сашко Дудчин – його батько бензином підторговує… О, оце троє хлопців ще тим шляхом пішли… І все. Ти можеш бути четвертим, Васю. Може, вимолиш долю дитині, – сіла на порозі, принишкла.

– Марійко, як дитина сама про себе не подбає, то ніхто замість неї того не зробить, – сів коло дружини. – Маємо дбати, щоб Оленка вчилася сприймати не так слова, як цінності, якими живемо з тобою… Переродиться наш рід, не хвилюйся, – усміхнувся Василь, обійняв дружину. – Так дивно, – задумався, – бо ж і до нас у колонію приїздив батюшка на ім’я Роман… Треба буде й собі познайомитися з тим священиком Яворівським. Може, він знайомий із моїм наставником? – почухав носа.


А за три місяці до другого Оленчиного дня народження селяни читали в районці:

«Жахливе й непоправне горе спіткало нашу дорогу подругу, однокласницю й куму Гайдук Марію – великодушну, людяну, завжди привітну, молоду дружину й матусю. Трагічно загинув її чоловік, 22-річний Василь Карпук, благородний, порядний чоловік, який понад життя любив свою сім’ю…

Чому покинув дружину з дворічною донечкою, Василю? Як же вони, слабкі та беззахисні, житимуть без тебе?

…Тільки-но одружилися, обжили чепурну й затишну оселю, засадили поля, господарство не згірш, як у людей, завели… Діждалися донечки Оленки, ненаглядної квіточки молодих тата й мами… Як не глянь, вона геть у татка вдалася… Тішилася Марійка радісним дивом і повторювала часто: «Добре, що татусева дівчинка: мо’, щаслива виросте, бо на батька схожа…»

Чорною хмарою, наче хусткою, покрило наше село горе. Нестямний розпач, зажура й співчуття вразили всіх. Бо як то жаль молодого й заповзятого господаря, що через дошкульне безгрошів’я був змушений податися до Москви на заробітки. Ще й мовив перед від’їздом дружині: «Ото поїду лише раз, підзароблю, а там, як ти й радила, Марійко, на священика вчитися піду…»

Ох-хох! Сказав і слова дотримав, бо таки не поїде більше на заробітки, що радше заробідками звуться… І не стане священиком. Відтепер молитимуться за татка й чоловіка дружина та донечка… Не судилося Василеві живим повернутися додому – життя безжально відібрала чужина: переходив дорогу, а з-за рогу вискочила машина-убивця. Звісно, нема кому поїхати до Москви, поборотися за правоту заробітчанина-поліщука, який переходив дорогу на зелене світло. Добре, хоч небайдужі люди допомогли доправити загиблого нелегала додому, щоб у рідній землі спочивав…

Плакали-ридали односельці. Надто бідкалися ті, чиї батьки, чоловіки, сини й досі на московських заробітках… Ой, а їх там із нашого села більше, ніж десяток!

В останню путь Василя проводжали всім селом. Не було жодного, хто б не втирав сліз, дивлячись на знесилену од горя дружину та крихітку Оленку, яка, не тямлячи, що відбувається, дзвінким голосом промовляла: «Тату, папа!» І махала ручкою вслід машині, що везла труну…

Висловлюємо жаль і глибоко сумуємо з приводу тяжкої втрати. Царство небесне твоєму Василеві, Марієчко. Безжальна смерть одібрала люблячого чоловіка й татуся, але він назавжди залишиться в нашій пам’яті добрим, живорадісним і вічно молодим.

Із щирим співчуттям подруги Валентина, Тетяна, Маргарита».

Розділ дванадцятий (передфінальний)

Тетяна

– Що??? – Тетянині очі ледь не випали назовні, а в розкритому од здивування роті, що нагадував пересохлого через докучливу спеку курячого дзьобика, черствими крихтами позастрявали слова.

– Так, Тетянко, ти не глуха: я вагітна! – не чула себе з радощів Маргарита, плигаючи по кімнаті, як ото цибають у траві коники-стрибунці. І все повторювала, зазираючи у вічі подрузі: – Тетянко, Тетяночко, у мене буде дитинка! – трясла ошелешену товаришку за плечі.

Тетяна ще довго спостерігала за подружчиним тріумфуванням і не могла дійти тямки – чому Маргарита аж так радіє майбутньому байстряті?

– І хто батько? – спитала сухо.

– Батько? – Маргарита й не думала тепер засмучуватися. – Тож ти, опше-то, добре знаєш, Тетяно, хто.

– Петька-Бізнесмен? – перепитала Тетяна, бо всяке трапляється!

– А хто ж іще? Тетяно, та хіба, опше-то, не все одно? Мені однаково, хто батько, головне, що це сталося. Я так цього хотіла!

– Ну… ясно, – мовила Тетяна. – Я рада за тебе, – докинула без надмірного захвату і вийшла геть із кімнати.

Споночіло. Молода Шолудиха сіла на лавчині біля колгоспного будиночка, що в ньому ось уже багато літ поспіль проживала весняні, осінні, а почасти, якщо буряк заростав буйним бур’яном, і літні тижні. Невеличке білоруське село стало для поліських заробітчан другою домівкою. Тут їх уже знали всі місцеві жителі, що відзначалися невеликою охотою до фізичної праці. Віталися, комусь радо всміхалися, когось у гості запрошували, товаришували, а від інших, бувало, й голови відвертали. Бо хто ж приятелюватиме з такими, що відбирають у сімей чоловіків? Чи й навпаки. Не секрет, що частенько й чоловікам з України западали в око білоруски, охочі фай-ненько й подовгу відпочивати. А ніч, як відомо, парує…

Тетяна вийшла побути на самоті, поплакати. Знала: ніхто не візьметься перевіряти, куди вона пішла. Бо ясно було: те, що робить Тетяна, не обговорюють, не вивіряють і, звісно ж, не гудять. Як пішла, то, значить, так треба.

«І чого ж у житті так багато незрозумілого? – подумала. – От як пояснити те, що Ритка вагітна? Непевна, розпусна, ненадійна, абияка хазяйка, неохайна, дурна, простакувата, досі без законного чоловіка…»

– Сувора Тетяна вийшли подихати свіжим повітрям перед сном? – її роздуми перебив знайомий молодик із сусіднього будинку.

Артур також приїздив до Білорусі з України (щоправда, з якогось центрального регіону) обробляти колгоспні поля. Тетяна не раз бачила цього гордовитого й показного молодого вродливця щораз з іншими дівчатами або й місцевими жінками.

«Ловелас паскудний!» – виснувала ще торік, під час осіннього сезону, тільки-но побачила смаглявого красеня з прегарною пакою чорного, як вороняче пір’я, волосся.

– Саме так, – відрізала Тетяна й хутко одвернулася, витерла єдиним помахом невблаганні сльози.

– А чого сама? – підступився ближче.

Тетяна, навіть не дивлячись у його бік, запримітила високу статуру, розхристану брудну сорочку, з якої виднілися звабливі кубики спокусливого тіла.

– І не думаю з тобою про це говорити, – відрізала.

Артур тої миті неабияк її дратував, бо їй, як ніколи, хотілося побути на самоті.

– Так-так, я чув про ваш холодний, як у снігової королеви, характер, – не здавався Артур.

– Зостав мене, прошу, – вже менш знервовано попросила Тетяна. – Я тебе сюди не кликала.

– А я б і не прийшов, якби покликала, – вкрився усмішкою чорноокий залицяльник. – Я з’являюся тільки там, де на мене не ждуть, – наблизився майже впритул до Тетяниної щоки, спершись однією ногою на лавку, де сиділа жінка. Став улесливо заглядати в розлючені очі. – Я з тих, хто завойовує.

– Цікаво, – пирхнула Тетяна. – Якщо я не маю тепер і крихти бажання отут з тобою патякати, то в тебе воно, навпаки, величезне?

– А як інакше поводитися з вами, сніговими королевами?

– І як же ми вийдемо з такої плутанини? – сипонула питанням поліщучка.

– А хіба треба? Настане час – і все розплутається само собою, – далі інтригував Тетяну красень.

– Відомо мені, що твоя пора, любоцаю, часто-густо настає якраз запізно! – важким духом задихала Тетяна на розмовника.

– Головне, щоб вона для мене була вчасна! Хіба ви, шановна Тетяно, не знаєте, що інтригує, захоплює і змушує серце прискорено калатати тільки щось непідхоже, раптове, загадкове? Ну, – оскалився, – хіба тільки в одному випадку приємно, коли бажання двох людей у якусь мить збігаються. І вам, мабуть, відомо, коли саме, – погладив її розкоювджене волосся.

– Іди вже, – гримнула Тетяна, не розуміючи теревенів непроханого гостя.

– Думаєш, пора вже?

– І не сумніваюся, – відрізала, за весь цей час навіть не глянувши на молодика.

– Кажуть, якщо під час розмови людина не дивиться в очі своєму розмовникові, то вона недобра чи… бідна духовно, – шпигнув Тетяну Артур.

– Не тобі мене судити, телепню! – скрикнула поліщучка й умах сховалася в будинку.

А другого вечора, помивши ноги в неглибокій мисці й перевдягнувшись у нічну сорочку, Тетяна вийшла з-за тонкої ширми й помітила, що на її ліжку, закинувши ноги в брудних черевиках на блідо-рожеве простирадло, лежить Артур.

– Це що таке?! Ану, геть звідси! – крикнула, не питаючи, чого прийшов.

– І чого ж ти, Тетянко, диви-но який красень до твого ліжка припав, – спробувала розрядити ситуацію щаслива останнім часом Ритка. Цього сезону вона не курила, не пила, а лишень багато сміялася, раділа життю й оточенню так, як ніколи. І все раз по раз погладжувала добряче випнутого животика, що саме тут, на заробітках, став рости не щодня, а щогодини.

– То забери його до свого ліжка, якщо він тобі такий красень! – зіпнула Тетяна. – Вийди з кімнати, нахабо, я спати буду! – наказала гостеві.

Той мовчки підвівся і вже в дверях обернувся та ледь чутно мовив:

– І що ж тебе так озлило, жінко жовчна?! – пройняв Тетяну бісовим поглядом, від якого стало аж гаряче. – Усе одно будеш моя, от побачиш, – пішов геть.

– Коли не пиріг, то й не пирожися! – кинула вслід мала Шолудиха.

– Так, ніби маєш ти, Тетянко, найкраще в світі заміжжя, – мовила тоді односелиця Людмила, що їй уже за п’ятдесят було. Але вона спокійно ставилася до тих молодших за себе жінок, які на заробітках дозволяли собі пофліртувати з чужими чоловіками. «Хай поживуть у далечі від дому, відчують себе жінками, поки молоді», – пояснювала несхвальні на перший погляд учинки.

– Якби отакий роботяга й красив’яга та й коло мене молодої халявки смалив, – залепетала оце до Тетяни, – то чи я б отак-о брикалася?! Ой, – махнула правицею селянка в літах.

– То ви, а то я, – тільки й відказала на те гордівлива Тетяна.

Того сезону вона більше не розмовляла зі звабником Артуром. Він перестав говорити до неї так само несподівано, як і почав. Тетяна знову потопала у власних думках, а чорночубий красень із чималою циганською сережкою у вусі раз по раз знаходив інших бесідниць. Певно, стриманіших та покірливіших…


…Тетяна згадувала колишні днини вже тоді, як прибрала зі столу. Пасхальний сніданок удався на славу: Дмитро не бурчав, а маленький Богдасик, посмакувавши свячених наїдків, і собі не вередуючи, міцно заснув, щойно відсьорбнув улюбленої лагомини – теплого, тільки з-під корови, молочка.

Вона лежала горілиць і все ніяк не могла стулити очей, що поїдали бліде забарвлення злегка освітленої світанком стелі. Ніби й наробилася, не лягала цілу ніч, але не до сну було. Щось не давало, так, ніби сіпало за руки-ноги, поколювало, як ото людські язики злими перегудами у самісіньке серце.

Авжеж, сьогодні вона мала важкий день, чи то пак ніч, бо винесла свого сина на люди. А завтра-позавтра, либонь, чутки про це ширитимуться від хати до хати. Тетяна вже й бачила подивовані очиська язикатих хвесьок, що не йнятимуть віри, відкіля в хлопчика темні, як лісові чорниці, очі, пухкі губенята, смугляста шкіра…

«І нехай собі! – махнула на те рукою Тетяна. – Пообсмоктують і викинуть, як качан від з’їденого яблука. Так завше було. Головне – витримати перші два-три тижні. А в очі мені ніхто не посміє чогось пустого сказати… Бо таке почують!»


Тетяна згадала, як через три роки після отих найперших пересварок з Артуром вона їхала з буряків додому. У звичній компанії минали кордон, відтак пересідали в український потяг. Поки люди у формі перевіряли їхні напівпорожні торби, Тетяна відчула давучу нудоту, їй стало млосно й хотілося якнайшвидше на щось обпертися. Поруч, як завжди, була Маргарита. Тоді вона вже кидала вдома свою трирічну Катерину: нею найчастіше опікувалася сестра Людка, котра хоч і мала свого первістка, але й Ритину слухняну Катеринку завше зголошувалася поглядіти…

– Що з тобою, Тетяно? – припала до подруги Ритка.

– Нічого, трохи запаморочилося в голові од нещадної спеки, – відповіла сухо. Не любила видаватися слабкою, щоб її шкодували.

Поліській компанії в поїзді, що мчав її додому, довелося понад дві години терпіти тисняву й духоту дешевого вагона. Тетяні знову зробилося зле, й вона вийшла в тамбур подихати свіжістю бодай через вузьку щілину обдертих дверцят.

– На ось, попий, – простягла Маргарита пляшку з негазованою водою. Не сиділося їй у вагоні: за подругу хвилювалася.

– Не хочу, – відказала, пополотнівши, Тетяна.

– Опше-то, чого ж ти приховуєш свій поважний стан, Тетянко?! – не втрималася Ритка. – Це ж неймовірне щастя, а ти мовчиш повсякчас… Мені, опше-то, Артур про все розказав, – тільки й мовила.

Тетяна вистрілила в неї вогнем-блискавицею:

– Рито, боронь Боже, щоб ти промовляла коли-небудь це ім’я!

– Але ж він такий щасливий, що у вас народиться дитинка!

– Замовкни, Рито! – випалила так, що в Крадунихи відняло мову. – Ніколи не згадуй імені цього паскудника! І брехуна! Ця дитина Дмитрова! Затям це, Рито, навіки!


Згадала Тетяна й те, як кілограмами їла полуниці, хоч була байдужа до цих любих усім ягід. Їй більше смакували сливи та черешні. Але вельми вже хапався до полуниць Дмитро. Він і сам ними повсякчас ласував, і дружиноньку вагітну, золотушку[64] дорогеньку, носительку його кровиночки довгожданої, пригощав. Тетяна, щоб не засмучувати чоловіка, й собі стала раз по раз їсти ароматні ягоди. А згодом відчула їхній направду дивовижний смак. Надто коли чоловік годував тими ягодами з ласкавих останнім часом рук.


– Що? Що? Що??? Тетяно, що ти кажеш??? – заверещав, не відчуваючи власного крику, Митько, тільки-но почув жадану новину. Звалився долу на коліна і, знявши вгору руки, голосив далі: – Дитина!!! Моя!!! Дякую, Господи!!! – припав до її поли, і Тетяна запримітила, що чоловік плаче.

Її грізний і часто невдоволений Митько тепер розкис, як безпомічне хлоп’я. Он як може змінити людину мить, коли здійснюється те, чого палко чекаєш не годинами-днями-тижнями, а десятиліттями. Не втрачаючи віри…

– Тетянко, рідна моя, який же я щасливий! – обійняв дружину за ноги й обцілував кожен пальчик на стопах.

– Та годі тобі, Митьку, – знітилася жінка. – Просто ми з тобою дуже цього хотіли…

– Дуже, Тетянко, так сильно, як нічого в світі, хотів я дитинку… від тебе…

Кращих за ці слова Тетяна від чоловіка не чула.

Відтоді ліпших уже й не чекала…

Так, наче допіру Митько проказав те, про що хіба в снах марила…


Тоді в їхньому будинку запанувала любов, ніжність, взаємна поміч і благодатна тиша. Тетяна була певна: люди зустрічаються і знаходять одне одного не просто так. Тому є причина. Для кожного своя. Знала, навіщо їй у житті трапився Артур. Але навіть у думці цього не роз’яснювала. Не насмілювалася. А може, й через гордощі не наважувалася того зробити…

А ще вона дійшла висновку, що все в житті заплутане й незрозуміле. Але не їй розтлумачувати ці життєві ребуси: вона, як і Ритка, як і Валька, як і Марійка, як і всі її односельці, лише виконавиця ролей чиїхось сценаріїв. І не треба їй цим журитися: однаково тямки не дійде, чого їй судилося прожити так, а не інак. Ніхто того не знає… Ні вона, ні її Дмитро… Ні навіть Валька… розумашна така. Як ото про народження ти сам не дбаєш, так і прожиток твій мало од тебе залежить.

Так помишляла Тетяна.

Тож, коли чоловік якнайдужче взявся трудитися ще й над донькою (хоч у нього нічого не виходило, й він гнівався, нервувався, сварився, ба навіть, напиваючись, бився), Тетяна жодного разу й мови не заводила на цю пекучу тему. Терпіла, мовчала або повертала сварки на інше…

Чоловік любив синочка. А більше їй нічого й не треба.

Розділ тринадцятий (передфінальний)

Маргарита

…Восьмий місяць Ритка носила під грудьми мрію всього свого життя – дівчинку. Була певна, що всередині в непоясненно-тісному зв’язку з нею – її майбутня копія, що, як і мама, не любитиме, коли зав’язуватимуть на голові бантики, відмовлятиметься їсти подрібнену в супі напівпросмажену цибулю, ростиме така ж забудькувата, неуважна, розхристана, безпосередня… І любитиме життя таким, яким забезпечить її найдорожча в світі людина… І бавитиметься маленька дешевими іграшками, що їх трохи таки спроможеться купити незаможна неня. І вбиратиметься в штанята, що їх зносив двоюрідний братик… Але не вимагатиме більшого, бо не знатиме, що так можна. Вдовольнятиметься старими санчатами й велосипедом без двох із трьох задніх коліс, на якому каталися ще тітки Люда й Люба… Її колисатимуть у прадавній плетінці й годуватимуть чи не з останньої в цій хатині ложки-нержавійки. І ширитимуться людські перегуди про нікчемне виховання Чикунишиної байстрючки, але дівчинка однаково почуватиметься щаслива в своїй родині. Такій дивній, непутящій, нужденній і галасливій… Іншої вона не знатиме…

– Таки геть утратила сором, бо як то, щоб нагуляти байстрюка й отако світитися од щастя?! – не мирилися язикаті хвеськи з надто осяйним виглядом шалапутної Маргарити.

– Навіть після того, що накоїла її рідна сестра, вона все одно ходить радісна й така привітна до всіх, як ніколи! Безумна, та й годі, – тицяли пальцями, бачачи низеньку Маргаритку з незграбно причесаними непевного кольору космаками й величезним животом, з яким носилася, мов із торбою без ручок, притримуючи обома руками…

А їй і справді було начхати на придуркуватого Бізнесмена. Хіба розумний дійде до того, щоб крутити шури-мури з жінчиною сестрою?! Ну в яку таку пришелепувату голову може шибнути думка – зачинитися в сінникові й справляти пестощі-любощі прямісінько коло хати, де спокійно собі спить вагітна дружина?! Вчинити так, як остання падлюка?!

І то треба, щоб тієї ночі Маргариті приспіло попити кислого березового соку з дерев’яної діжки. Вийшла в сіни, почула знадвору підозріле шарудіння… Відкинула клямку, а за дірявими дверцятами старого сінника – напівголі Любка з Бізнесменом!

– Та щоб я ноги твоєї в цьому дворі не бачила, опше! – вигукнула Маргарита вслід Петьці, що, натягаючи штани, прошкував дрібними кроками до широкої стежки. – Фу, нерозбірливий і безбожний кнур, що суне своє смердюче запецькане рило, куди бачить! Геть! І тільки посмій до хати носа сунути! Поїдеш рибою торгувати вже без свого, опше-то, чоловічого хазяйства! Відріжу – й рука не здригнеться! – добряче налякала зрадника-ловеласа…

А Любку оминула, ба й не глянула на безсоромну сестрицю… Відтоді, хоч і приїздила вона зрідка, Рита не вела з нею мови. Ішла геть, щоб і очі не бачили. Але нічого не виказувала, погані не неї не виливала… Нехай живе… Бо в Маргарити – своє щастя. Тільки б йому не шкодили…


Народжена посеред спекотного літа Катеринка була для Маргарити і сонцем вранішнім, і квітами мальовничими, і наснагою живодайною, і радістю незрівнянною… Бізнесмен зник, як мильна бульбашка, тож і на доччині хрестини не явився. Бо ніхто не кликав, та й бажання, видно, не мав… Безжурна Маргарита зажила донечкою, тішилася нею днями й ночами, ба навіть про чоловічу увагу призабула… Випали мужики з її життя, як гривеньки спорадичні, що не трималися її кишень, аж поки маленька почала бігати.

А як донька попід столом уже без сторонньої помочі тупотіла, то стали заходити до Ритки старі знайомі, кликати на всілякі бенкети, припрошувати у веселі компанії. Брала з собою маленьку і йшла, де стрічали… Не стямилася, як знову поринула з головою в те життя, що його проживала до народження доньки. Веселощі, гості, пиятика й кавалери-зальотники, геть їй не потрібні. Ритка віддавалася пристрасті, себто зголошувалася на інтим настільки легко, наскільки байдужі їй були всі її нічні полюбовники. Аби вдовольнитися й відчути себе бажаною. Тож мудрість Ритиних коханців полягала лишень у тому, щоб удати, ніби цієї миті їхня обраниця жадана, як ніхто у світі.

– Скажу, кумочко, що ліпше я, опше-то, житиму сама, ніж з таким, як моя мати прожила, – ділилася Маргарита думками з Валькою, що в першій парі хрестила Катеринку. – За дитину життя віддам, а про зрадників отих пропащих і думати не хочу. Усі вони однакові!

– Бо водишся з однаковими, – прикидала в словах наслідки своїх спостережень розумашна Валька.

Вона вельми хотіла стати в пригоді непутящій подрузі. Вважала, що Маргарита невимоглива до своїх кавалерів, як і до себе. Та й загалом до свого життя. А щоб від когось щось вимагати, то треба хоч трохи кимось бути.

– Чому до якого хазяйського хлопця не придивишся? – підкреслювала Валька кумині хиби й прогріхи. – Нехай і плохенький, як баба моя каже, але щоб спокійний і добродушний був, тебе з дитинкою шанував… Нащо тобі гультяї, вони ж ненадійні, брехливі?!

– Валько, опше-то, все, що ти кажеш, я вже казала собі сама. Але, як бачиш, долю маю материну!

– Ти б не думала так, кумочко, і не материне, а своє життя проживала б! – відповідала Валька. – Звісно, ми вспадковуємо щось батьківське і не відповідаємо за перейняте від них. Та коли людина розумна, то бореться з тими вадами; як має мінуси, то старається їх не виявляти… Своєю поведінкою ми можемо вичищати генетику й уже своїм дітям передавати кращий спадок, ніж дістався нам… Це як квітник, що його треба прополювати…

– Нічого не виходить, кумасю, хоч як старалася…

– А ти, кумочко, хіба старалася?

Ритка лише цілувала Катеринку в голі сіднички й обсмоктувала, наче вони медові, манюні пальчики на доччиних ніжках.

– Оце моє щастя! – констатувала. – Іншого мені не треба.


…Катеринка любила, коли до мами в гості приходили кавалери. Так, наче маленькій бракувало чоловічого голосу, рук, духу… Дід Андрон ніколи з нею не бавився: він хіба пиячив, сварився та спав. А ті, що до мами в гості приходили, навіть цукерками пригощали й попід руками лоскотали. Було, й на коськах катали. Нечасто, але ж траплялося таке!

От і цього разу, коли до хати зайшов давній мамин знайомий, чи то пак завсідний помічник Аркадій (син абиякої хазяйки Лєнки-Бевкотухи), трирічне дівча скочило гостеві простісінько на коліна й стало скубти за носа, за вуха й за волоски, що йоржилися з них. Аркадій і собі навдивовижу файно бавився з Катею. Рита аж задивлялася на їхнє цілковите порозуміння. От він до вишні її доньку відніс, і там вони вдвох заповзялися дірки-узори в листках витинати… А потім розкрутив її літачком крилатим… І води їй підніс, і, граючись у піску, казками розважив…

– Ти б їй книжку яку купила вже, – звернувся до Рити з наукою-порадою Аркадій.

– Угу, – тільки й мукнула матуся.

Аркаша знав, що Рита не зробить цього, бо забуде, тільки-но він за ворота вийде. Забудькуватість – ото була Ритина подружка – приятелька!

Коли випорожнив од гною цілого поросячого хліва, ще й попідгрібав докупи те лайно знадвору, то добре вимив руки – до вечері з Маргаритою наготувався.

– Налий-но й мені повну, – з кухні ледь не рачки виліз п’янезний, як квач, Андрон.

Рита лише зирнула в його налигані очі й зрозуміла: виконає те бажання беззастережно.

– Але тільки одну! – кинула.

– Боїшся, що тобі буде мало й бахурові твоєму?! – засичав Андрон.

Тепер, як і чимало літ поспіль, він скидався на страхітливого Змія з казочки про Кирила Кожум’яку, що її Аркаша вже встиг розповісти малій Катеринці. Рідке, роками немите волосся дибилося сторчака й нагадувало лісову галявину, якою зважилися б прогулятися хіба брудні Крадунишині поросюки, що, коли б не Бевкотушин син, потонули б у власному гною. Фіолетовий ніс, трохи світліші, проте вкриті відразливою синявою худющі щоки запали в беззубу пащеку, що не висихала од горілки. Тілом спитий, сухорлявий, як кістяк, Андрон скидався на Кощія Безсмертного. Ось тобі й наочний екземпляр, дитинко! Не треба й казок читати.

– Нате, і йдіть собі, – Рита налила в склянку бурчанки, простягла батькові, що його тим словом досі не називала.

Андрон перехилив гранчак, а тоді сильно закашлявся, обквацявши мутним харкотинням і своє підборіддя, й Аркадіїв припіл. Проте спокійний гість-помагач, як завше, змовчав. Андрон постояв хвилину-другу, так-сяк смакуючи випите, і твердою полінякою звалився долу. Аркаша мовчки підняв безтямного п’яничку й поволік у кімнату на диван.

Розпивши з Ритою на двох цілу півторачку горілки, трудяга став прощатися. Але добряче захмеліла хазяйка спинила безвідмовного помічника, спитавши:

– А що, Аркашко, ти, опше-то, більше не хочеш мене? – звела очі, кинула зухвалим поглядом у хлопцеві зіниці.

– Хочу, – спокійно відповів Аркаша.

– Чого ж не просишся до мене під спідницю? – криво вискалилася.

– А що мені з того? – відповів запитанням на запитання.

– А ти, опше-то, спробуй – дізнаєшся, – досвідчена любоцайка підступилася впритул до кавалера, вп’ялася в його закляклі губи своїми, на диво проворними. Однією рукою міцно обхопила за шию, а другою забралася в самісіньку ширіньку. Аркадій від такої ґвалтовної несподіванки вмить змокрів.

Ритка давно не провокувала його на любощі, дарма що саме він завжди поспішав допомагати їй у господарстві. Поводилася з ним сухо, не залицялася до нього ніколи. Працювати кликала одних, а розважалася з другими…

Чому цього разу вона так повелася, Аркадій збагнути не встиг. Він уже не панував над собою, розтанув, як льодяник у роті. Тож мовчки заліз Маргариті під кофтину й далі вже не пам’ятав, що робить…

Опритомнів на тапчані, коли гола Рита натягала на них обох кусюче домоткане рядно.

– Зажди, Рито, я мушу йти! – спинив хмільну Крадуни-ху, яка ліниво обдала його пливкими, як вранішній туман, позирками.

– Куди? – бевкнула й стала мостити голову до спання на Аркадієве м’язисте плече.

– Додому. Дай-но, я встану, – попросився, вгледівши, що розлігся тут, на тапчані, в чому мати народила.

«Не дай Боже, стара Крадуниха зайде, – подумав. – Вона ж ніколи не тямить, що робить. Тільки-но щось не по-неїному,[65] враз починає гамселити або кидає прямісінько в лице тим, що на очі трапить…»

– Аркашо, а що, добре тобі було? – Маргарита й далі їла середину вразливого, проте потайного сердеги.

Аркадій мовчав.

– А мені ні з ким так добре не було, як з тобою, Аркашко, – видала небайдужу парубкові фразу.

Однак той мовчки вдягався.

– Аркашо, правду кажу! Не віриш мені? – чи то справді цікавилася, чи просто кпилася зі свого завсідного помічника розпусна Крадуниха.

– Вірю, – відповів урешті стриманий Аркадій.

– А чого ти, Аркашо, опше-то, ніколи не казав, що любиш мене?

– А що мені з того? – відповів гість і зник у світанковій сутіні…


…Василинка вродилася точнісінькою копією старшої Катеринки. Маргарита світилася од щастя, однак великих хрестин не збирала. Накрила стіл хіба для кумів, які в неї хрестили й старшу дочку. Навіть сусідів не кликала празникувати. Не мала що на столи поставити, до того ж розуміла: якби й понаходило люду, то лишень попиячити. Ділити з нею радощів ніхто не хотів. Ото тільки словами облудними та єхидними розкидалися б. Адже тепер, коли привела на світ друге байстря, слава її погіршала вдвічі.

На хрестини до Василинки й цього разу завітали Марійка з Валькою і Тетяна з Дмитром. Валька з Дмитром удруге становили першу пару хресних батьків. Але, як завше, вони поводилися прохолодно. Ніхто з подруг так і не зумів докумекати, чому між цими двома з давніх-давен височіє крижана стіна, хто й коли її вимурував, через які такі звади… Та й не було коли про це думати. Бо кожен своє оте непоясненне мав…

Як і тоді, коли хрестили Катеринку, Валька старанно поставилася до ролі хрещеної матері. Проказала напам’ять «Символ віри», що його читатиме в церкві. У текстильній крамниці купила добротну білу тканину, що правила під час таїнства за плащика. А ще привезла недешеву дитячу ковдру з натуральної вовни, кілька комплектів бавовняних пелюшок та дерев’яний хрестик на тоненькому шкіряному пасочку. Хрестика того освятив її благочинний дядько. Катеринці свого часу як найпершій хрещениці вона золоте розп’яття придбала. Але батюшка навчав, що, обираючи натільного хрестика, треба зважати не на матеріал, з якого він зроблений, а на те, щоб був освячений.

А ще на хрестини Катеринці Валька привезла ікону святого Юстиніана – покровителя дітей. Образок, де старенький тримає дитинку з розплющеними очима (є й такий, де маля з заплющеними очима, до нього моляться рідні за душі потерчат[66]), досі висить над широким ліжком, де туляться одна коло одної, без знаття, хто їхній тато, дві дівчинки. Чи молиться за них мама? Чи просить у святого Юстиніана здоров’я для своїх кровиночок? Хтозна…

Цього разу Валька вже й старшу похресницю Катерину взялася повчати. Хоч розуміла: не виросла ще дитина до таких розмов, але як не вона, то бодай мама Рита щось із цього почує:

– Цілуй свого хрестика вранці й увечері, молися до Бозі, проси за сестричку, маму, бабусю… Хрестик оберігатиме від злих чаклунів і бабаїв… Якщо починатимеш день таким поцілуночком, то й проведеш його святково до самого вечора! – напучувала дитину, бо рідна мати такого не вчить.

* * *

У вікно наче постукали.

«Ой, мені ж пора, опше-то, на всеношну! Там дівчата вже ждуть!» – згадала Маргарита цієї Великодньої ночі.

Вона хутко підвелася з ліжка, що його не розстеляла, бо лишень прилягла на годинку-другу перед тривалою службою в церкві. Вбралася в довгу до п’ят спідницю, закрутила червонаву хустину, нарихтовану ще за дня (аби не чорну, бо наслухалася б нарікань од язикатих хвесьок: мовляв, такого величавого й радісного дня вбралася якогось біса в жалобу), схопила кошика з такими-сякими пасхальними наїдками, що їх мати ще в п’ятницю зготувала. Поспішила в глибоку ніч.

«Добре, ох і добре, що я таки навідалася до баби Дари-ни, – думала дорогою. – А то знову не пішла б на всеношну через отих, опше-то, «гостей щомісячних», які повсякчас на великі свята приходять.

«Ото, як кластимеш ліфчики й труси на стіл, за яким обідаєш, то завжди на великі свята приходитиме місячне!» – згадала Ритка шкільні погрози-пророцтва. Їх, узяті хтозна-звідки, проголошувала найсерйозніша з-поміж подруг Тетяна.

«А я ж таки не раз порушувала це правило», – згадала Маргарита.

Вона часто, хилитаючись од хмелю, не зважала й не задумувалася над тим, чи на стіл кидала свої дешеві манатки, чи деінде. Проте не вельми довіряла тій прикметі, бо ж і дурному ясно, що одяг зберігати тре’ не на столі. Однак набридлива думка про те, що коли вона завжди «нечиста» на великі свята, то, мабуть, чи не найбільша від усіх грішниця, таки заполонила її немудру голову.

Минула вузьку вуличку й вийшла на широкий шлях, що вів до церкви. Ритка почула, а за мить і побачила купки односельців, які й собі поспішали назустріч Величному святу. І так радісно їй стало на душі! Так затишно й веселково! Що нині й вона із сільською громадою! Що не відлюдкувата, а така, як і всі! Бо так само радітиме празникові, так само відказуватиме батюшці: «Воістину Воскрес!» І стрінеться по-празниковому з подругами: похристосається й освятить з ними таку-сяку материну паску.

І вже дзвони кличуть до храму, а ген, коло самого його входу, світло розливається навсібіч. Ось-ось – і ступить Ритка за відчинені навстіж ворота, що сторожать великий церковний двір.

Купки людей заходили за ковану низьку огорожу, наввипередки хрестилися, тупали ногами, обтрясаючи грязюку з-під обчовганих підошов… І коли черга дійшла до Маргарити, несподівано перед самісінькими ворітьми до неї повернулася стара жінка й, розкинувши широко руки, видала: «Тобі далі!»

– Ой! Ой-йой! – сіпонулася переполоханою пташкою приголомшена Рита. І відчула враз, що й слова вже не годна мовити, що трясе нею, оторопілою, нечистий, як решетом, бо бачить вона перед собою химерне: ось тут, поруч, на ногах, стоїть і дивиться на неї… покійна мати схороненого місяць тому молодого парубка Олега Теслюка, на прізвисько Тесля.

– Іди за мною! – покликала ледь чутним голосом жива-живісінька небіжчиця.

Ритка несміливо, проте слухняно пошкандибала за нею і лише тепер зауважила, що Галина (так звали жінку за життя) вбрана була в довгу білу мантію, а на голові в неї височів здоровезний вінок із польових квітів.

«Господи, що зі мною? – подумала достобіса налякана Рита й стала губити одну по одній бистрі сльози. – Я що, померла?» – зринула в голові жахлива думка. Її тілом шугонув ще дужчий дрож, коли помітила, що поводатарка, ступаючи землею, не залишає по собі слідів.

За мить парочка спинилися на перехресті доріг, де хтозна-звідки взялася висока, схожа на простору альтанку, будівелька. Таких зроду не ставили в їхнім селі. Хіба в сусідському, що славилося цілющими джерелами. Біля тих місць, звідки била струменем живодайна вода, місцеві зводили пофарбовані в жовто-голубе відпочивальні для спраглих перехожих. Ця ж була з чорних, як смола, невисоких, із широкими незаскленими проймами стін.

– Рито, прохатиму, – заговорила з чутним відлунком Теслина мати.

А Крадуниху охоплював дедалі дужчий страх.

– Син мій найдорожчий, Олежко золотушний,[67] тому не оженився з Марійкою, подружкою твоєю, що я стала на заваді. Скажи їй, Марійці, подружці своїй, що він міцно її любив. Але знала я, що недовго йому зосталося… Отож і перебила їм женитися… Скажи, прошу, не забудь», – мовила й розтанула вгорі, як дим од багаття.

Метнувшись до виходу з чорної, неначе сажної, альтанки, недотепна Рита помітила праворуч од виходу прикріплену до стіни скриньку. З неї визирав білий клапоть паперу. Тож не помітити його було годі. Спинила погляд на написі: «Маргариті».

Крадуниха тремтливими руками дістала послання, затаївши віддих, розгорнула аркуш, уголос прочитала: «Два запитання – одна відповідь. Аркадій».

Не задумуючись над прочитаним, Рита щодуху дременула з невідомої місцини й помчала так швидко, що, здавалося, хотіла втекти від самої смерті. Так їй було страшно, так млосно, що над усе забаглося опинитися в рідній хаті, нехай і старій, як її нещасний рід, на широкому ліжку, її єдиному власному прихисткові, і випити якнайбільшу склянку міцнющої горілки. І хай навіть мати репетує чи баба нарікає-проклинає, аби вдома, аби випити, аби забути те, що їй приключилося…

Так і сталося. За мить Рита вже сиділа на ліжку, спустивши долі ноги, й однією рукою трималася за серце, а другою – за шийку недопитої чвертки з бурячанкою. Дослухалася до себе й зрозуміла, що так їй у грудях ще ніколи не боліло, а нижче, в правому боці, так їй іще не пекло й не кололо…

Устала, ступила кілька кроків…

– О, я справді йду! Я справді йду! – раділа пошепки.

На підвіконні досі ще горіла свічка.

«Невже це їй наснилося? Але ж усе відбувалося так чітко, так правдиво! Що це було?» – забило молотком у голові, й од того нестерпного болю Маргарита зомліла.

Не вийшло й цього року в неї потрапити на всеношну.

Розділ чотирнадцятий (передфінальний)

Валька

Валька прокинулася близько одинадцятої. Їй ніколи не спалося першого дня Пасхи, дарма що проводила безсонну ніч на всеношній службі. У вікна зазирало грайливе сонце. То був знак, що свято видасться погожим. Максимко з Арсеном усе ще солодко сопіли, тож вона надумала причепурити велику кімнату. Невдовзі бабусину хату заполонить велика родина, треба її стріти пригоже…

Валька перебігла очима по кімнаті. Залою ніхто її зроду-віку не називав, тому для всіх вона спрадавна була просто велика. З-попід стелі визирали вишиті гладдю диво-картини, що стелилися рівненькими рядочками, наче розвішані на подвір’ї випрані проти Великодня барвисті пошиванки. На них красувалися фіолетові айстри, жаріли чорноокі маки й розкошували серед золота пшеничного поля улюблені Даринині квіти – волошки. Крім цього, з кожного кутка тих картин виглядали застромлені за рами чорно-білі й кольорові світлини, з яких усміхалися всі Даринині діти та внуки. Аби завше вони коло неї були, аби щодня їх бачити…

Невисокі стіни були прикрашені власноруч тканими, у всілякі ромби килимами, що завше вабили око незбагненністю, над кожним килимом – пара святих образків, покритих, наче жіноча голова хусткою під час молитви, чистісінькими й накрохмаленими вишитими рушниками. Долі лежали домоткані рядна й ходники,[68] як любила казати на них баба Дарина, – вони завжди напрочуд грайливо лоскотали Валині босі ноги.

Тим часом меблі тут стояли громіздкі й сучасні. Великий диван з вигíдною округлою спинкою, два глибоких комфортних крісла з бильцями, як у королів (то слова баби Дарини), еластичні подушки, м’які пуфи… Ці всі панськовиті конструкції та елегантні декорації аж ніяк не пасували до сільських, простацьких, створених власноруч хатніх прикрас. Але так захотіли її діти. То вони подбали про нові меблі для любої неньки. Ну й нехай. Аби не зачіпали дорогих її серцю речей. Вони вікуватимуть у хаті, поки житиме й сама. А там… То вже од дітей-онуків залежить: викинуть батьківське-дідівське збіжжя чи зберігатимуть його.

Нині Валька згадала, що в дитинстві їм, малим і неохайним, бабуся мало коли дозволяла гратися у великій кімнаті, де розкішними меблями й не пахло, а стояли ліжка з залізними бильцями та тверді табурети. Однак і тоді вельми вже страхалася старенька, що верткі шибайголови порушать отой затишок багаторічний, нашкодять її ходникам різнобарвним, позламують пишні квітучі стебла доглянутих вазонів. Тому й хотілося малим якнайчастіше в тій хаті тулитися, бо, здавалося, ніде більше немає такого затишку, такої чепурної й незвичайної хатньої оздоби, як у їхньої бабусі…


На м’якому кріслі лежала Максимкова сумка-ведмедик і його улюблена іграшка – лялька-мотанка. Вона була геть не схожа на тих манюніх барвистих лялечок, що їх продають на обласних мистецьких виставках і в колоритних крамницях. Про них кажуть ще: «Добро привертають, а зло відганяють». Валька згадала, як у коридорах їхньої бібліотеки організували були виставку народних іграшок, куди завітала старенька майстриня. Вона цілими днями сиділа на низенькому ослінчику й проводила майстер-класи для охочих навчитися робити ляльок-мотанок. Тоді дітвора не покидала бібліотеки, все гніздилася коло старенької, слухала її тихомирну гутірку і вправно намагалася теребити пальчиками так, як те робила мисткиня.

– Уже двадцять п’ять літ я роблю ляльки-мотанки з ниток та латок, які потім звиваю й зав’язую вузликами, – ділилася секретами вбрана у вишиванку старенька. – На обличчі творю хрестика, щоб у ляльку не вселився злий дух. Тоді вона стає оберегом. Таку вузликову ляльку-мотанку мати дарує доньці, щоб та народила здорову дитинку. А коли на світ з’явиться нове життя, треба повернути ляльку тричі проти годинникової стрілки, проказавши: «Відвернися злом, повернися добром», – і покласти в колиску, де спить дитинка. Ця лялька охоронятиме її сон. Донька має шанувати цей оберіг, а через роки подарувати вже своїм дітям. Так він житиме серед цілих поколінь.

Бабуся повідала ще один секрет. Мовляв, це тому вам, діти, хоч і маєте безліч іграшок, так хочеться, аби мами з татами купили народну й на перше око непоказну лялечку, бо тільки малеча може відрізнити справжнє й живе від недоброго та мертвого. До того ж лише в народну іграшку закладено позитивну енергію. Часто діткам такі забавки виготовляють самі батьки, тому зрозуміло, що йдеться про добро, любов і тепло. Не візьметься творити мотанки недобра, зі злом у серці, людина… А коли дитина бавитиметься цією іграшкою, то забуватиме про агресію, жорстокість, ба навіть непослух…

Максимкова лялька-мотанка була особлива. По-перше, значно більшою за магазинні, тож здавалася достеменним немовлям, що його треба по-дорослому доглядати. А по-друге, без хреста на личку та жодного вузлика. Такі забавки баба Дарина робила своїми проворними руками всім онукам, тільки-но просили. Аби хустки були. А їх вона мала вдостачу.

З них скручувала такий собі кокон на півліктя, неодмінно з ясною поверхнею й без узорів. А далі обмотувала його, неначе сповивачем, кольоровим платком, щоб підкреслити світле личко. Було, малою Валька домальовувала на верчику фломастером очі, носа, рота. Звісно, хустку псувала, однак бабуся за це не сварила… Тому й Максимків «синочок» сміявся тепер до неї ледь помітними рисами обличчя.

«Чому мій хлопчик, маючи змогу відвідати різноманітні цікаві місця в рідному місті, завше з великою охотою спішить до бабусі в село? – не раз питала себе Валька. – І що то за магія така, що в бабусиних руках у сина десь і плач дівається?…»

«Певно, то все досвід, – подумала, – мудрість, що знає, де те підводне каміння, куди й на якій глибині треба йти, щоб його оминути… До того ж бабуся таки ніжніша за мене, – визнала свій запальний характер Валя. – Вона випромінює спокій, все робить без поспіху, по-філософськи, тому діти й горнуться до її тепла», – виснувала.

Валька поклала ляльку до сумки-ведмедика й узяла до рук невеличку фотокартку, що стояла за склом старого, як і вся хатня оздоба, серванта. На тому фото баба Дарина була замотана у жовту квітасту хустину, з-під якої визирало її засмагле й таке осонцене миловидне обличчя. Кругом неї тулилися внуки та правнуки. Валька ніжно поцілувала стареньку на світлині.

– Як же я житиму, бабусю, коли вас не стане?! – мовила подумки й незчулася, як щоками покотилися сльози. – Як же буду без ваших порад, без вашої ніжності, добродушності?… Якби не ви, дорогенька, навіть не знаю, що зі мною було б тепер, – шморгнула носом.

В очах постала днина, коли сиділа пригнічена на підлозі, а голову схилила на бабусин припіл, вкритий синім, злегка завоженим фартухом.


– Що робити? Як його бути? – другу днину поспіль Валька мучилася тими самими питаннями.

А бабуся одразу, не вагаючись, відповіді відшукала:

– Весілля відбудемо, а затим хрестини, – зігрівала бліду онуку поглядом.

– Але ж мама… Як їй сказати?! – тулилася Валька до найдорожчих рук. – Вона ж так вірила мені, пишалася мною, ніколи в мені не сумнівалася, – однаково повивалася страхом та безвихіддю.

Боячись суворої матері, яка й не думала про ранній доччин шлюб, бо над усе прагнула, щоб після університету Валька вступила до аспірантури й стала викладачкою, як батько, а не залишалася простою бібліотекаркою, дівчина ладна була зважитися на гріх. З Арсеном вони знайомі лише третій місяць, до того ж виходити заміж за круглого сироту завидна дівка не збиралася. Та й сама вона знала, що молода, недосвідчена, що мусить закінчити навчання й подбати про кар’єру.

Щоправда, хлопець, якого Валька щиро кохала, таки був. Але то не Арсен – Митько. Так-так, той самий Митько, за якого вийшла її найліпша подружка Тетяна.


Їхня любов тривала вже з десяток літ, але жоден з них не виказав почуттів… І вже не зробить цього, бо нікому з того не полегшає.

Дмитро не пробачить Вальці мовчазної любові до нього.

А Валька не пробачить Дмитрові нелюбові до Тетяни.

Самі ж вони кохалися лише в думках.


… «Дмитро наш – парубок моторний!» Це те, що раз по раз повторювала Митькова бабуся, дивлячись на проворного внука-підлітка, який ні по слово в кишеню не лізе, ні по кулак. Ото чим-чим, а силою та пихою цей хлопець вирізнявся з-поміж ровесників ой як разюче! Митька в селі поважали, бо вмів дати відкоша і словом, і ділом. Тому й пригощали в кожній компанії, тому й напрошувалися до нього в друзі. Але то хлопчаки та чоловіки. Чого не скажеш про дівок, якими Митько крутив-завивав, що козак шаблею. Дівки до Митька не наближалися, хіба здалеку на нього роздивлялися. А загонистий та гордовитий кавалер тішився славою свободолюбця, якого захомутати женячкою нікому не вдасться. Хіба Яворівській вродливиці. Вальку він кохав зі школи. Але нікому про це не обмовився й словом. Навіть їй самій.

Єдине, на що наважився гордий поліщук, – прийти до коханої додому вже тоді, як батьки про женячку йому всенькі вуха затуркотали. Того самого вечора, коли покликав заміж Шолудишину Тетяну, годиною раніше Дмитро стояв на порозі Дарининої хати, щоб поставити Вальці найголовніше питання в житті.

– Вийдеш за мене? – спитав, не ховаючи очей, без краплі сорому чи шаріння. – Ждатиму, скільки скажеш…

Валька, яка тільки перший рік на бібліотекарку відучилася, проковтнула тоді язика, не знала, що сказати. Хіба:

– А як же Тетяна? – підозріло глянула. – Ти ж до неї вже третій рік ходиш! – підвищила голос.

– Одне твоє слово – і все зміниться, – відповів, схиливши голову.

– Нащо ж ти до неї ходиш? Нащо?! – скрикнула дівчина, різко розвернулася, заплакала.

Валька не соромилася своїх сліз. Вона соромилася себе. Бо давно, коли тільки відчула, що її серце вже може трепетатися від найперших почуттів, у його закутках оселився Дмитро. Старший на п’ять літ хорошун, який подобався мало не всім її однокашницям, підкорив і її наївне серце. Але Валька про це нікому не казала. Навіть бабусі, не те що подружкам. Бо знала, що забіякуватий, без перспективи й бажання здобувати вищу освіту селюк ніколи не стане їй до пари. Вона має вийти за іншого. Не за Митька. Хоч і кохала його щиро…

Дмитро не сподівався побачити кришталеву Вальку в сльозах. Завше білолиця й доглянута, вона, здавалося, й не навчена плакати. Бо чого їй печалитися? Має все, що треба щасливій людині, – родину, вроду, гроші, перспективи…

Він торкнувся її плечей. О, як добре, що вона не бачить його тривожного й водночас такого вдоволеного виразу!

«Вона теж мене любить, – длубало долотом у скронях. – Я знав це, я це відчував», – тішив себе надією…

– Іди, Дмитре, – розколола Валька надбиті стінки Дмитрового сум’яття. – Ми ніколи не будемо разом, – відрізала.

І сховалася за дверима Дарининої хати.


…Вальчина мама не вельми раділа майбутньому зятеві Арсену. Круглий сирота, хоч і з міста, але без просторого житла (тулився з бабусею в однокімнатній комуналці), без вищої освіти… Чим міг забезпечити випещену кровиночку? Не такої долі справжня мати зичить доньці.

А тут знебачки,[69] як ото Миколина смерть посеред щасного молодецтва, – вагітність!

– Не дозволю тобі, дитинко, вбивцею стати, – сказала баба Дарина, яка найпершою ту новину від онуки дізналася. – Довіку мучитиме тебе цей вчинок, не знатимеш, де й прихиститися, куди од скоєного сховатися. Бо гріхові немає ліпшого пристановища, як у пеклі.


Дарина знала, що каже, бо носила в душі таємницю давню, якої досі нікому не виявляла. Уже й не скаже. З нею щира правда на той світ одійде.

Вона ж бо сама колись змушена була на такий гріх наважитися.

Чи можна той трапунок власною волею назвати? Чи таки безвихіддю? Досі тому відповіді не знає Дарина. Відомо лишень, що одному Богові повідувала цю печальну історію. Відтоді зареклася: хай там що, але ні сама не піде на таке, ні дітям не дозволить таку муку стерпіти…

Сталося те, ще як дівкою була, а заміж тільки збиралася. Однак не знала тоді Дарина ще Вальчиного дідуся, молодюнього Петруся…

Посеред лютої зими добиралася Дарина з району додому. Продала містянам три клецьки масла, дві плитки сиру, літр сметани й не зогледілася, як додому йти довелося поночі. Усі п’ятнадцять кілометрів. Коли б завидна, тоді лісом наполовину коротше й хутчіш. А так… Не подумала про те Дарина, перераховуючи раз по раз вторговані за домашні припаси грошики… Мусила йти довшим шляхом, одначе без остраху, а з радістю, що вступить у хату, метнеться до ліжка й сховає під матрац пожадані рублі. А там уже лежить куценька частка її, Дарининого, приданого…

Тою дорогою догнала дівчину (овва!) вантажна машина. Зрідка бачила такі дівчина. Хіба де-не-де в районі, бо всі її односельці лише підводами долали відстані – хоч довгі, хоч короткі. Зеленкуваті дверцята високого носатого ваговоза відчинив незнайомець. Запропонував підвезти бодай до найпершого села, мовляв, саме туди прямує.

Ні, Дарина й думки такої не мала. Чого вона сідатиме до незнайомця? Ой, ще й такого… не такого…

– Та сідай, темно вже, хочеш вовка посеред дороги стріти? Гірше буде! – налякав дівку немолодий водій.

І сполох таки охопив Дарину, хоч вона, як нікому, довірялася снігам, деревам, полям, манівцям рідним, поміж яких ось уже сімнадцятий рік зростала, любу земельку топтала…

Сіла в крісло несусвітнє, попереду картина дивовижна: два великі ліхтарі шлях освітлюють, видно поночі, як у хаті при лампочці Іллічевій… Та недовго захоплювалася небаченою дивовижею Дарина. Найближче село ще ховалося за густими сосново-ялиновими коридорами, як керманич зненацька звернув у гущавінь, подався заметеним шляхом у нетрі – до найпершої запини. Вимкнув ліхтарі – на пасажирку вовком скочив. Від тої несподіванки Дарина не лише заніміла, а й зомліла. Однак похапливі руки кремезного чолов’яги орудували так швидко, що, відчувши їх на власних груденятах, Дарина не тільки повернулася до тямку, а й зайшлася несамовито верещати, та так, що аж списом закололо під отою оголеною пазухою, вогнем запекло в горлянці… Роз’ятрений чолов’яга, не роздумуючи, зацідив кулаком у ті розхристані дівочі груди, схопив за верескливе горло, здушив збіса кріпко – де й поділася в Дарини сила бодай криком відбиватися. Лежала немічна. Ґвалтівник придавив горопаху тяжким каменем – вона хіба головою крутила з боку в бік, слізно «Отче наш» читаючи…

Ох і боліло їй те, що досі, як зіницю ока, щадила, ох і кровило! Чи довго тривала та наруга? Здалося Дарині, й ніч минула, і світанок до неї вже першим променем підморгує. Але ні, то вовкулака-керманич заводить свого коня залізного, страшного, хай йому нетривка доля, засвічує ліхтарі дорожні. Знову везе кудись.

«Ой, вези, водієчку, ой вези на край світу й викинь у яму найглибшу, закопай, хоч іще й дихаю», – прохала подумки, а тоді…

– Закопай! І не скрикну! Закопай у найглибшій ямі мене, злий чоловіче! – направду заголосила притомна Дарина. – Тільки не вези в село рідне, до матері-батька золотих, які любили мене, берегли-гонобили. Прошу тебе, вбий! Не вези в село! – ридала.

Натомість мовчазний, однак страхітливий, наче сама смерть, чолов’яга таки довіз її до сусіднього села, звідки Дарині додому було понад три кілометри. Ще вибрався з машини й висадив ту, що її кілька хвилин тому брав силою, як хижа звірюка.

Що й казати, людина – таки найнебезпечніша з тварин!

І тільки-но він скочив у машину, як знесилена Дарина підповзла під передні колеса й скрушно так заволала:

– Я не хочу жити, переїдьте мене!!!

Та кому ти потрібна, чужинко, щоб тебе слухатися? Ба вбивати…

Щезнув з очей вовкулака, як у найстрашнішому сні. Дарина вгору зирнула, де зорі навдивовижу ясні, й прошепотіла чутно:

– Погана з мене християнка… Про смерть прошу при юності й здоров’ї…

А за місяць з гаком зрозуміла, що носить під грудьми первістка. Дитину від нелюда-вовкулаки. Мовчала про пережите, ні з ким і словечком не поділилася, хіба в монастир щонеділі бігала, служби з ранку й до смерку вистоювала…

Якось ухопила два великих відра з помиями-наїдками – свиней годувати поспішила. Важка та ноша була. Вилила в корито баланду, а внизу живота так закололо, так болісно занило, що й не втрималася на ногах – присіла коло вепра здорового. Відтак попросила батька завезти до бабці-повитухи за три села, щоб управила надсадженого живота.

До чужої хати сама зайшла, без татка. А стара лишень зирнула між ноги закривавлені, заявила:

– Дитина як і народиться, то калікою!

Злякалася Дарина, сиділа розгублена й безпорадна, хіба молилася… І того ж дня… позбулася зародка. Стара все хутко зробила…

Так Дарина зважилася на гріх. Сама не знала, як змогла? Невже так ненавиділа ґвалтівника-вовкулаку?

Довго мучило Дарину скоєне, не мала затишку, згубила спокій… А врешті подалася ще раз у монастир, де призналася духівникові про дітовбивство.

Тоді почула від нього:

– Колись до мене жінка прийшла. Сказала, що якийсь знахар узявся відмовляти її народжувати, мовляв, дитина буде несповна розуму, то матимеш клопоту на все життя. Я ж порадив: коли й народиш нездорове дитя, то любитимеш і таке. Вона послухалася. І народила здорового хлопчика… Цей випадок свідчить про силу материнської віри. Щирої непохитної віри Бог не споганить, без його волі, як сказано, і волосина не впаде з людської голови. Віра творить дива всупереч, здавалося б, здоровому глузду… Молися, дівко, багато молися, і Бог простить гріх, у якому слізно каєшся…

Відтоді Дарина з молитви й не виходила. Тільки нагода траплялася, все падала на коліна й просила прощення, каялася… Проте тягар од скоєного однаково розчавлював брилою важезною, нудьга нещадно гризла серце – так мучилася, що надумала покинути батьківський дім і податися в монастир далеко від дому, геть в іншу область…

Та якось побачила вона дивний сон. У ньому батьківським двором бігав хлопчик. Та гарненький такий, веселий, волоссячко в’ється… і з натільним хрестиком у руці. І почула Дари-на голос, що долинав нізвідки: «Ото, Дарино, твій порятунок… Молитиметься за тебе й за інших…»

Видно, то був син її, Роман, що вивчився на батюшку й донині молиться за весь рід Яворівських.


– Учора на тебе мені сон наснився, – стиха мовила Дарина до внучки, чию голову досі погладжувала на своїх колінах. – Буцімто в нашому дворі виріс клен. І прийшли чужі люди його викорчовувати. А я стала перед тим деревцем зеленавим, собою його затулила, мовила: «Ідіть геть! Не дам кленочка викорчувати, бо я ще з нього сік братиму…» Переконана: то на твою дитинку, Валько, сон мені привидівся. Тому не бійся, я з матір’ю побалакаю…

За місяць Валька вийшла за Арсена. Стали вони жити спершу в гуртожиткові, бо Арсен і собі вступив до інституту, на факультет менеджменту. То так про диплом дбав – для тещі. А поза навчанням на станції технічного обслуговування автомобілі ремонтував. Невдовзі став найкращим у цій справі: їхали звідусіль водії саме до нього по раду й пильну та надійну роботу… І, бувши лише на третьому курсі, Арсен уже й про власну справу попіклувався: відкрив одну СТО, затим другу… У виші довчався заочно, тож диплом отримував уже не простим автомобільним механіком, а відповідальним і серйозним керівником, який і далі дбав про добру репутацію своїх сервісних станцій. Скрупульозно добирав персонал: зважав передусім на те, чи наділив Бог майстрів такою важливою рисою, як працьовитість.

Згодом молодята купили простору квартиру в самісінькому серці обласного центру, новісіньку іномарку, зажили небідно, а за сільськими мірками – то й заможно.

Арсен понад життя любить свою розумашну і вродливу дружину вже за те, що вона дозволяє йому це робити. А чи любить Валька його, він не питає. Чого? Сам не знає. Може, боїться правду почути. А може, він ту правду з перших днів знає. Не те важливо. Важливо, що вона з ним, що вона його законна дружина, що з нею він виховує їхнього сина…

Розділ п'ятнадцятий (фінальний)

Куми

Валька вже намірилася виходити з великої кімнати, як до хати вбігла бліда, наче смерть, Маргарита.

– Вибач, кумочко, бо я, опше-то, мабуть, найпершою на Пасху до вашої хати зайшла, – пролепетала, нагадуючи Вальці сільську прикмету, в яку непохитно вірили ревні односельці: якщо на Великдень першим у гості завітає чоловік, то цілий рік у домі вестиметься добробут, а як жінка… Ніхто не знав, проти чого воно. Вважали: проти чогось недоброго, та й годі.

– Ти ж знаєш, кумко, як я ставлюся до цих усіх забобонів, – відповіла Валька. – Але що з тобою? Ти себе в дзеркалі бачила? Звідки такий хворобливий вигляд? Пасха надворі!

– Ой, кумко, не повіриш, якщо правду скажу…

– Як то не повірю?! Повірю! – запевнила кума.

– Ой, не повіриш, але я, опше-то, все одно скажу, – зітхнула схарапуджена Маргарита.

І розповіла Вальці про випадок, що трапився з нею цієї святкової ночі, про живу небіжчицю Галину, яка не пустила її на всеношну, про її прохання…

– Щось на сон скидається твоя розповідь, Ритко, – посміхнулася Валька.

– Ой ні, кумочко, то не сон був – справжнісінька реальність! – скрикнула Рита. – То мене пустий до церкви не пустив!

– Не плети дурниць, – відрізала Валька.

Відтак, задумавшись, запитливо мовила:

– Але чого саме Теслина мати тобі привиділася?

– А ти хіба не знаєш? – Ритка злегка вкрилася рум’янцем. – Таж її Олег до нашої Марійки ходив!

– Що? – здивувалася Валька.

– Так! Опше-то, місяців зо три ходив! Марійка сама мені казала. Спершу все повторювала, що ой, не хочу нікого, бо все одно нічого не вийде, не складеться, бо коханого Миколку схоронила, чоловіка Василя схоронила, то нащо біду й на Олега-Теслю накликати… Коротше кажучи, заговорювалася, опше-то, бо як іще це назвеш?! – хмикнула Ритка. – Але, видно, таки довів Тесля свою любов Марійці… Він такий, опше-то, файний був хлоп![70] – виставила Ритка всі тридцять два, гоготіла.

– Ох, кумко, ти таки невиправна! – плеснула в долоні Валька.

– Та чого ти, – тепер Ритка наче й геть забула про свою нічну пригоду. – Раз чи два, опше-то, приходив якось… Давно те було… Але ж дружину собі для життя шукав. Я, видно, непідходяща була. А Марійка – то таки хазяйка на ура!

– Ну, добре-добре, і що там далі було? – перебила Валька.

– Ну, і не так давно відкрилася вона мені, що, опше-то, попробує ще раз щастя поспитати. Мовляв, Олег хоч і непоказний на вроду, але негулящий, роботящий, душу добру має… І що ти думаєш? Тільки-но вона сміливих од нього кроків почала дожидати, як… Ну, ти, опше-то, сама знаєш…

– Ох-хох, – скривилася Валька. – Але як саме все сталося? Як він помер?

– Якогось вечора пожалівся домашнім, що серце поколює, – вела обізнана зі справою Ритка. – Батько, опше-то, порадив прилягти, одпочити, бо вдень роботу якусь вельми тяжку робили. Дрова возили з лісу, чи що… Ну, ліг Олег. Зранку встав і знову за серце вхопився, сказав, що кольки не минають. Поїхав у район, у лікарню. Там, опше-то, теж лежати порекомендували. Але він вернувся додому, сказав усім, що йому вже ліпше. І ото наколов гору дров, увечері самогонки добряче хильнув та й ліг спати. А вранці сина мама-татко вже не добудилися… Бач, яке горе! І знову те все переживай нашій Марійці, – захитала головою.

– Ох-хох, – зітхнула Валька. – От чому так сумувала Марійка останнім часом, – Валька згадала, якою подругу зустріла на вокзалі.

– Уявляєш, як їй було на похороні?! Вона прийшла, але стояла збоку, навіть не прощалася з Олегом, бо нащо? Щоб люди знову, як колись, почали говорити?… – додала Ритка.

– Бідолашна… Ох-хох, але мусить якось і це пережити… Ритко, а ти неодмінно перекажи їй слова покійної Галини! – наказала Валька кумі. – Мабуть, вони вже сходитися думали, а тут – отака біда…

– Ой, Валько, що ж мені, горопасі, робити?! Чому мене пустий не пускає до церкви? – Ритка згадала, чого прийшла до куми. – Горітиму я, мабуть, у пеклі, як найбільша грішниця! – скривилася.

– Не горітимеш, – тільки й мовила Валька.

– Чого ти так кажеш? – очі Маргаритині розширилися.

– Чи ти хоч знаєш, що воно таке, те пекло?

– Ну, як що? Вогонь… ну… все горить, люди кричать, у казанах киплять…

Валька взялася накривати на стіл, щоб пригостити подругу бабусиними великодніми ласощами.

– Не такий простий цей світ, як ти думаєш, – мовила внучка Яворівської. – Тому нам, людям, непросто його осягнути… Ісус навчав притчами. Коли казав, що пекло подібне до геєни огненної, то мав на увазі єрусалимське смітничище. А колись, як і тепер, сміття спалювали, тому ми й згадуємо про вогонь. Пеклом Ісус назвав смітник. Місце самотності й покинутості, місце, де немає Бога.

– Ого, – Ритка почухала за правим вухом, хоч і не свербіло.

– Але людині, яка жила на землі без Бога, і на тому світі бути з Ним стане за муку. Для такої людини пекло – бути з Богом. Бо коли ти прожив у темряві й раптом виходиш на світло, то починаєш бачити весь свій бруд, – Валька різала на чималі шматки запашну паску. – Якщо ти чинила зло людям, ненавиділа їх, то як почуватимешся при Богові? Правильно – зле. Тому тобі ліпше бути на отому звалищі. Тобто пекло – це не завжди кара, щоб ти знала…

Ритка мовчала, проковтнувши разом зі слиною, яка нестримно набігала через апетитні аромати, всенькі слова.

– Але отой пекельний стан покинутості для людини – жахливий, він нестерпний, – закінчувала Валька. – Сядь-но в поїзд і їдь безперестанку сама-самісінька у вагоні… і ніколи нікуди не доїдь. Уявляєш, який це гнітючий стан?

– Ой, не кажи, – знову ковтнула Рита. – Капець який гнітючий, – повторила.

– Пам’ятаєш, як Ісус зустрівся з гадаринським біснуватим? – спитала Валька куму.

– Еге! – збрехала Маргарита.

– Він на «Бога-Любов» казав: «Не підходь, ти мене мучиш!» Тобто для людей, які уподібнюються до гадаринського, Христос є мука, розумієш?

Ритка мовчала. Дивилася на розумашну куму, намагалася якнайліпше почути все, що вона каже. Але то не дуже виходило.

– Сходи до сповіді, – порадила Валька.

– Та я хотіла! – трясонула долонями, відтак зітхнула. – Але хіба нашому батюшці я розкажу про себе всю правду?! Тож я з сорому чисто згорю!

– То дядькові моєму, батюшці Романові, висповідайся. Він усякого наслухався… У колонії від засуджених, знаєш, яку правду вислуховує! Але і їм старається допомогти.

– Добрий він у вас, кумко! Завше такий… якийсь… осяйний, полюдський, простий! Ну, гаразд, може, сьогодні ввечері прийду ще, то й про сповідь умовлюся з вашим батюшкою, – відповіла Рита й хутко перехилила келих із червоним вином, що вже давно муляв їй очі. Узялася ласувати куминим почастунком, тому, певна річ, про сказане досі забула.

Коли ж кума Рита полишила двір Яворівської хати, невдовзі сюди завітала чимала Даринина родина. Сини, донька, зять, невістки, онуки, правнуки… Заполонив невеличку хатину гомін палко-радісний, душевні перемовини-обіймання, щирі поради-зичення, залунали поклики «мамочко-мамусю», «бабусенько-прабабусю»… І зажила Даринина хата щастям земним, людським, безмежним.

«Головне – не озлитися на світ, – пригадували рідні Даринині примовки. – Бо рід приходить, рід проходить, а земля існує повіки».

* * *

Великодній світанок у Марійчиній хаті мало скидався на святковий.

– Мамо, ви плачете?

– Ні, я не плачу.

– Мамо, а хочете, я замість вас?

– Що замість мене?

– Мам, ви чесно не плачете?

– Ні, донечко.

– Мамо, дозвольте, я замість вас…

– Оленко, спи.

– Мам, я хочу поплакати… замість вас… Можна?

– Дитинко моя, – схлипнула Марійка й разом із донькою вмилася слізьми…


Після святкового сніданку з бабусями Марійка забрала Оленку й прийшла додому, в свою хату-пустку, куди, хоч би там що, вельми її тягло. Постелила, вимкнула світло, пригорнула до себе худе тільце єдиної втіхи й, коли їй здалося, що донечка заснула, дала волю сльозам.

Чого плакала? За чим? За ким?

За Миколою?

Ні, бо він досі жив у її серці, чекав на її провідини, яких вона не зрікалася. Навіть на те, що Марійка заміж за Василя виходила, її любий Микола не гнівався. А чого мав те робити? Хіба вони обіцялися в чомусь одне одному? Між ними ніколи не було умов, лише порозуміння. Яке й має панувати між закоханими.

Щоправда, чи кохав Микола її, Марійку не цікавило. Бо якби й знала, то хіба це щось змінило б? Марійка не закохувалася в інших хлопців не тому, що не вміла чи не хотіла, а тому, що не могла розлюбити його, Миколу.

А мо’, за чоловіком законним, Василем, тужить сердечно?

Та ніби ні. За сім літ і за ним усі сльози виплакала…


Після похорону Марійка була зважилася й спитала матері, чому вона так легко погодилася на їхній шлюб? Чому не дорікала, що Василь – тюремник, як багато хто в селі його взивав?

– А як я могла, коли й твого тата саме там, у колонії, зустріла, – здивувала доньку таким признанням удовиця Тамара. – Щоправда, він не відбував кари, а вчителем був для ув’язнених. Малював із ними… Я тоді в училищі на швачку вчилася, коли нам запропонували пошити якнайбільше носових хусточок і подарувати їх хлопцям з не дуже далеких місць. Привезла подарунки, а забрати їх вийшов твій татко…

Коли ми надумали побратися, він звільнився з роботи, переїхав у наше село й нікому ніколи не розповідав про свою роботу: не хотів недоброї для мене слави…


Марійка захлипала тепер уже за татком, який раптово помер від інсульту.

І далі пригадувала мамині признання…


– Коли ти познайомилася з Василем, то я наче звісточку од свого Вадима дістала, так, наче він повернувся, тільки вже не до мене, старої, а до тебе, молодої. Бо й Василь не соромився свого минулого. Як і твій батько, котрий мусив лишень заради родини все таїти.

– Але що тут такого?! Він же не злочинець?! – не тямила Марійка, в чому проблема.

– Повір, дитино, для наших людей він був би такий самий тюремник, як і всякий злочинець. Бо хіба в нас слухають до кінця? Найцікавіше вловлять і роздмухають таке куриво, яке довіку не вляжеться! А, як відомо, жодні вісті не лежать на місці.

– Нічого собі…

– А в нього ж там, серед тих хлопчаків, і друзі були. Якось розповідав мені неймовірну історію про хлопця Захара. Татко побачив його, коли той сидів за партою і малював. Тоді хвилин із десять стояв позад нього й розмірковував: невже, потрапивши сюди, можна зберегти таке світле сприйняття світу? Захар зображав яскравими кольорами озеро.

– Рідна домівка? – спитав тоді наш татко хлопця.

Коли той обернувся, батько помітив, що губи в нього такі, які в народі називають заячими. Хлопець нічого не відповів, лише опустив голову, але хутко дістав з-під споду чистий аркуш і написав: «Ви мене не зрозумієте, то ліпше писатиму. Як колись це робив Бетховен».

Татко тоді приємно здивувався, бо відчув, що з цим хлопцем і про музику можна буде поговорити.

І так вони розмовляли… Юнак розповідав про озеро, що його малював, про лебедів, які щоліта цілими зграями оселялися в їхній місцевості, і про самотню серед них лебідку, котра припливала до берега опівдні. Захар підгодовував її вареною картоплею, морквою, ячмінною кашею.

«Певно, втратила коханого, бо завжди плавала сама, – написав про лебідку Захар. – Вона завжди була печальна. А від нудоти, думаю, недалеко до скорботи. А від скорботи – до смерті… Невдовзі лебідка зникла. Більше я її не бачив».

Захар розповів татові й про своє дитинство, про те, що вчився в художній і музичній школах, що йому завжди було цікаво слухати розповіді, присвячені відомим світовим композиторам, які народилися обдаровані й, усупереч бідності чи забороні батьків навчатися мистецтва, ставали великими митцями.

«Я теж мріяв стати відомим, – писав юнак, нерівно всміхаючись. – Вважав, що й такі, як я, можуть досягти успіху і стати щасливими. Але помилявся…»

Захар признався, що згодом мати пропила його скрипку. Потім стала виносити з дому слоїки з квашениною, картоплю, сало, що його він із молодшою сестрою по дещиці брали засмажувати супи-борщі… Ще за півроку почав зникати посуд, одяг, постіль… Захар більше не міг навчатися музики й малювання, навіть до школи ходив рідко, бо хтось мусив чатувати хату.

А тоді…

«Я вбив її, – вивів хлопець на папері жахливі слова. – Бо вона… змушувала сестру… торгувати собою… заробляти гроші… на пиятику… Вдарив її, вона впала на зацементований поріг і… Тому я тут…»

Татко не знав, що тоді й відповісти. Хіба те, що хлопець мусить якимось чином очиститися, звільнитися від тягаря, який тис на нього…

«Я стараюся, – відповів хлопець. – Тому й малюю тільки світлі й радісні спогади з життя… Я був колись щасливим. А коли людина втрачає майбутнє, то живе минулим».

«Жити – це вже щастя, – сказав тоді татко. – Лишень треба навчитися – просто жити».

– От ми й старалися бути щасливими в нашому простому й заразом такому складному житті, – закінчила мати Тамара. – Багато всього пережили… Втратили Зойку з діточками… Та навіть коли не стало твого татка, я не зневірилася: живу тобою, родиною…


Нині, згадуючи материні слова, Марійка все ж не могла втихомиритися.

Чого ж так плачеться їй скрушно й давлюче, що аж дихати несила?

Не знала Марійка.

Чи знала, але боялася признатися?

Може, стидалася? Стидалася, що й утретє з парубком сходилася, та Бог і його хутчій до себе забрав?!

«Нема чого добрим, як сама Любов, людям, робити на цім світі», – сказав хтось на Василевому похороні.

Те саме почула й коли хоронили Олега Теслю…

«Може, й так. Може, добрим на небі прихисток, а нам, грішним, тутечки дорогу до неба вимолювати. Під отими іконами, що на стіні, над ліжком. Або найліпше в церкві… У монастир я не гожа. Бог тому свідок… Як нема щастя, то не позичиш».

Так думалося Марійці, доки знову не почула Оленчиного:

– Мамо, ви плачете?

«Авжеж ні, дитинко, – відповіла врешті мовчки й передусім собі. – Чого ж не зрозумію ніяк, що не треба нарікати на життя, бо в мене є ти – здорова й розумна донечка! І вчишся на відмінно, і гарна помічниця, і слухняна, і вмієш дякувати, і споболювати, і небайдужа, й добре знаєш, що воно таке – поважати старість… Але затялася твоя матінка жаліти себе, ніде пристановища собі не знайде: то по монастирях їздить, то кладовищем бігає – не тішиться з того, що має, що дала їй доля…»

Марійка наче переродилася цієї пори. Наче видужала й позбулася найдошкульнішої болячки в світі!

– Моя ж ти квіточко, – пригорнула кровиночку, плачучи тепер уже з радості, – моя ж ти надієчко…

* * *

На другий день Великодня Валька зібрала пакунок із харчами та паскою для посиденьок із подругами. Пішла спершу до Марійки. Дорогою, за чепурними воротами одного з дворів, почула, як плинув ніжною луною чарівливий жіночий спів: «Попід гаєм зелененьким брала вдова льон дрібненький…» Про Марійку… Так, ніби на замовлення пісня звучала…

«Чи десь іще так чудово співають народних, як у нас? – подумалося Вальці.

Вона обожнювала слухати й брати участь у грамотному, як його називала, виконанні дво– або й триголосся, що вдавалося хіба літнім полісянкам, які зналися на народному співі.

– А це вже по-нашому, – аж уголос промовила, коли почула не спів, а радше волання в стилі «хто-куди». То так молодь виводила й досі популярну на селі «Дым сигарет с ментолом».

Ось і Марійчина господарка. Ошатний двір, пофарбовані в яскраво-блакитний колір віконниці й такі самі лавки; попід світло-голубими хатніми стінами виструнчилися високі стебельця жоржин. Іще трохи – й займуться вони цвітом пишним, барвистим, веселковим… Як саме життя.

Увійшла до хати. У першій кімнаті, як і десять літ тому, на найвиднішому місці, високо, попід стелею, – портрет молодого голубоокого юнака, якому досі Марійка дарує квіти, кохаючи його й дотепер.

Збоку, трохи нижче, – виразний малюнок самотнього лебедя (чи, може, лебідки), що знайшов пристановище на мілкій воді посеред густої зелені.

Ні, не розкаже Марійка навіть найліпшим подружкам-кумочкам-нерозлийвода, хто автор цієї роботи і що вона означає, бо не впевнена, чи зрозуміють, чи не пустять селом плітку про Марійчиного батька-тюремника…


До Маргарити йшли вдвох. Позаду Максимко з Оленкою й собі галайкотіли про своє.

Цьогоріч у Крадунихи Пасху стрічали без Андрона. Марійка з Валькою згадали дорогою, як прикро він пішов із цього світу. Випивши, як завше, упав долу. Але цілий гранчак дешевого магазинного вина-бодяги, що його він вихилив за одним духом, хутко вернувся… Та ніхто цього не добачив. Тож, лежачи горілиць, Андрон захлинувся власним блювотинням… Земля йому пухом… Чи ж царство небесне?

Коли звертали з дороги на вузьку стежку, стрівся Валі з Марійкою Німий – отой страхітливий дідуган, що не вмів говорити.

– І вам Христос Воскрес! – вклонилася Валька вже після того, як сивочолий Ярмолич попомахав заповзято руками й видав з себе добру порцію незрозумілих, але, з усього видно, привітальних окриків.

Старець, без сумніву, зрадів увазі двох молодичок, бо, звівши пересохлі й потріскані до крові вуста в кривий широкий осміх, на диво прудко, спираючись на високий кийок, почимчикував далі.

– І чому він нічого не може сказати? – жалісно мовила Марійка.

– Сама не знаю, – невпевнено відповіла Валька. Рідко вона чогось не знала, а тут і сама досі ні в кого не розпитала докладно про біду німого односельця. – Я лишень чула те, що всі: у війну, геть юним хлопцем, він побачив, як у клуні на сіні вояки ґвалтували його матір. І щоб нікому про це й словом не обмовився, йому відрізали язика. А хто то був – німці чи наші… Не знаю я, – закінчила.


Ритка й не запрошувала кумочок у хату, звідки доносився неприємний запах лежачої баби Параски та Ганниного завсідного перегару. Прихопила плящину самогонки, кусень паски, кілька куплених свіжих помідорів, огірків, урізала лікарської ковбаси.

– Ой, Ритко, та в тебе маргаритки цвітуть! – скрикнула Валька, запримітивши на забур’яненій клумбі барвисті голівки. – Чом же вони в таких хащах ростуть? – нахилилася, щоб прополоти квіточки.

– Ще мені з двома дітьми тільки квітами журитися, – відповіла недбала Рита.

А за мить…

– Чому не випололи клумби, мамо? – звернулася до старої Ганни, що виповзала, як та черепаха, з хати. Стара нічого не відповіла доньці, бо не втямила, чого в неї про таке питають. Хіба ж то її турбота? У неї турбота одна: аби не боліла голова…

Маргарита причепурила так-сяк доньок, наостанок скрикнула знічев’я:

– Ой, кумочко, як то кажуть люди: не почесна, зате щесна![71]

І всі хутко попрямували до ставка.

Туди зі свого багатого хутора мала приїхати велосипедом Тетяна. І справді, молода Шолудиха вже чекала на подруг, розстеливши на зеленій долівці широке домоткане рядно, на якому хвацько вистрибував малий Богданчик.

Вони смакували паски, інші лагомини, цокалися наповненими вином-горілкою чарками, раз по раз виголошуючи багатонадійні тости… І без кінця теревенили, і співали милозвучної…

І ніхто, як і колись, не замислювався над майбутнім і не здогадувався, що буде через п’ятнадцять років…


А через п’ятнадцять років…


…Вальчин Максимко житиме в Дарининій хаті, догляне любу бабусю («Я ще з нього сік братиму»), й помре Дарина, як і її мати, красивою смертю: молячись навколішках, схилиться долу й видихне востаннє…

А її правнук Максимко, як і дядько Роман, вивчиться на священика, побереться із…


…молодшою Маргаритиною Василиною, і разом вони ще багато літ проситимуть Бога за всіх померлих і живих родичів Яворівських та Чикунових. За недолугу Маргариту, яка…


…так і не зрозуміє, що батьком обох її дочок є завсідний помічник Аркадій («Два запитання – одна відповідь. Аркадій»). І вже не стрепенеться вона й не зміниться навіть тоді, коли її зятем стане священик.


А Максимко молитиметься й за тещу бідову, і за старшу її доньку Катерину, яка…


…подасться на далекі закордонні заробітки, де й загубиться, зникне без сліду, додому більше не повернеться…


І навчатиме Максим духовного…


…рідну матір, яку й через роки кликатимуть Валькою. Її чоловік Арсен і далі дбатиме про сімейний добробут, а вона собі читатиме Біблію тихцем на своєму незмінному робочому місці в бібліотеці, куди майже не приходитимуть відвідувачі. Поволі зникатиме з її обличчя врода, але біль і мука за те, що колись замолоду вчинила непоправне, – проґавила-згубила справжнє кохання, – так і житимуть із нею. Бо, може, якби мала сміливість, то не так трагічно закінчилося б життя коханого Дмитра…


Адже невідомо їм, що…


…Тетянин син Богданко вісімнадцятирічним одружиться з… дівчиною-циганкою з сусіднього району. Відтак усе село загомонить-загуде, чиїм сином насправді є Богдан (хоч Рита так нікому й не повідала, що Тетяна народила від цигана Артура, бо вміла берегти чужі таємниці). І відшукає Богдан з колоритною дружиною рідного батька і, повідавши про це Тетяні з Дмитром, переїде до нього жити…


І не витримає огуди гордовитий Дмитро, не стерпить утрати любого сина – заподіє собі смерть у власноруч змурованій з найліпшого цементу клуні…


А Тетяна триматиметься… Принаймні на людях. Хоча її темна пака густого, як дим, волосся вкриється білою фатою разючої сивини…


А Марійка…


…так і не відчує жіночого щастя. Щоправда… Хтозна, чи однакове воно в усіх, те щастя жіноче?


А донька її Оленка…


…зважиться на те, про що колись думала її мати: п’ятнадцятирічною покине дім, відтак візьме постриг. (Ти, Оленко, найкраща за всіх! Ще трохи – й про це всі знатимуть!) Знав Василь, що каже…


А може, й інакше складуються їхні долі. Усе залежить від кожної з них…

Однак цієї пасхальної днини жодна з жінок ні на що не нарікала, ні про що не шкодувала, не плакала й не побивалася… «Поліські невістки» раділи великому святу, яке щороку їх збирає докупи, і знову пообіцялися, що за будь-яких життєвих перипетій залишатимуться подругами-нерозлийвода.

І слова свого дотримають.


2010 рік

Примечания

1

Півдівонька – зменш. – пестл. від півдівка – дівчина-підліток. – Тут і далі прим. ред., якщо не зазначено інше.

2

Волочебне – подарунок хрещеникам на Великдень.

3

Закургикати – замугикати.

4

Знекрашений – спотворений.

5

Шалик – шарфик.

6

Гутірка – розмова.

7

Салісоха (салісова хустка) – велика вовняна поліська хустка з квітчастим візерунком.

8

Закаляканий – брудний.

9

Смаколики – ласощі.

10

Кубинець – великий мішок з-під кубинського цукру з грубої та міцної джутової пряжі, який уміщує до шести кошиків картоплі. – Прим. авт.

11

Моложай – молода трава. – Прим. авт.

12

Чвара – тут: буря з грозою.

13

Кухро – обкута скриня з вигнутим віком.

14

Дробинка – крихітка.

15

Могилки – кладовище, цвинтар.

16

Красовиця – красуня.

17

Примогтися – змогти.

18

Запорожці – у поліському весіллі: непрохані гості.

19

Молодуха – тут: наречена, молода.

20

Напецькувати – намазувати; наквацювати.

21

Кальваса – вибоїна з водою, болотом; ковбаня

22

Припадком – випадково.

23

Хорошуха – красуня.

24

Сходжений – тут: зношений.

25

Буда – тут: великий намет (або шатро) для весільників, що має основу з брусів, покритих брезентом або іншим непромокним матеріалом.

26

Скомпануватися – заприязнитися, зблизитися.

27

Вирядини – проводи.

28

Розлапистий – гіллястий, крислатий.

29

Ровер – велосипед.

30

Копачка – сапа з двома-чотирма зубами, що її застосовують для копання картоплі та інших культур.

31

Хоріщий, найхоріщий – вищий та найвищий ступені порівняння прикм. хороший.

32

Хоб – щоб.

33

Господарка – господарство.

34

Белебенити – плескати язиком.

35

Примоцувати – прикріпити, прилаштувати

36

Смоктунець – карамелька.

37

Женячка – женіння.

38

Ґаздиня – господиня.

39

Переймом – іноді, коли-не-коли.

40

Хорошун – красень.

41

Клець – утинок, обрубок, оцупок.

42

Учверити – учинити, утнути.

43

Скопець – тут: ямка з коренеплодами під кущем

44

Що, гадаєш, це вона тебе вберегла від смерті, а не я зі своїми відваж ними товаришами (рос.)

45

Гріха? (рос.)

46

Тепер забирай (рос.)

47

Солод – тут: солоднеча.

48

Веселисько – тут: бучне весілля.

49

Лінивець – тут: пиріжок з вареної картоплі.

50

Шафанер – шифоньєр

51

Знайда – тут: знахідка.

52

Розсипатися – тут: розродитися.

53

Безчельний – непристойний, паплюжний.

54

Приміст – тут: піл, примістка.

55

Десь-не-десь – тут: коли-не-коли

56

Поливка – тут: юшка, суп.

57

Трембухатий – череватий.

58

Запецьканий – замазаний.

59

Набіл – молочні продукти.

60

Цибак – мундштук.

61

Битка – розбите яйце.

62

Чічка – квітка.

63

Одвідки – провідини породіллі.

64

Золотушка – тут: золотенька.

65

По-неїному – по її.

66

Потерча – дитина, що вмерла нехрещена

67

Золотушний – тут: золотенький.

68

Ходник – постілка, доріжка

69

Знебачки – зненацька, несподівано

70

Хлоп – хлопець, чоловік.

71

Щесний – щасний.


Купить книгу "Із медом полин" Куява Жанна

home | my bookshelf | | Із медом полин |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 5
Средний рейтинг 3.6 из 5



Оцените эту книгу