Book: Хрест: постбіблійний детектив



Хрест: постбіблійний детектив

Василь Базів

Хрест: постбіблійний детектив

Мамі й татові

Може, друже, може, брате,

Може, враже, злі часи.

Але як то умирати,

Не сказавши, хто ЄСИ.

Петро Скунць

Якщо Бога немає, то усе дозволено.

Федір Достоєвський

Ксьондзова плебанія згоріла, як копиця сіна. За мить. Лиш блиснуло на ціле село опівночі.

Отець із попадею ще не спали. Займалися, як би то не гріховно сказати, у спальні продовженням роду людського. А тут – як припекло по самі помідори.

Їмосць були на добрих 20 літ молодші від всечесного отця. Тому примноження того самого роду йшло повним ходом. За сім літ перебування на парафії свяченича пара народила п’ятьох янголят. Лише рік від року – старше від молодшого. Свята справа була поставлена на конвеєр.

І хоча в Кедрівці авторитетні господарі ремствували, що не для того піп із попадею перебувають на утриманні громади, але гріх уголос нарікати – діти не винні, що їх так багацько обсідає на шиї парафії. Треба гнути спину у три погибелі в колгоспнім ярмі, аби свої дітлахи не повимирали, а тут ще такий плодовитий піп трапився.

Отець Григорій воз’явився народові десь уже після смерті Сталіна. На Покрову його привезли в райкомівському «бобику» і завели до церкви.

Кедрівка, як і кожне галицьке місто й село, тоді розполовинилася. Ту православну українську церкву, що звалася греко-католицькою і була в унії з Ватиканом, ЦК КПРС за наказом Сталіна розігнав. А перед служителями культу постав вибір – служити тому богу, що в Мавзолеї, і переписуватися на роботу до департаменту КГБ під назвою Московський патріархат або залишатися надалі в лоні материнської церкви і в єдності з Петровим престолом у Римі.

Але ця унія із християнським лоном могла бути реалізована тільки на нарах ГУЛАГу. Десятки тисяч українських священиків атеїсти запакували в товарняки, якими возять худобу на «заготскот», і повезли туди, де раки зимують, тобто відтарабанили у вічну мерзлоту Соловків і Норильська. Був серед них і кедрівський парох, отець Ілинець, який виконувати вказівку ЦК КПРС відмовився. Але престол не був порожнім довго. На місце отця й приїхав той, котрого майже через десятиліття підпалили.

А тоді, на початку, старим бабцям, які не розумілися на світових релігійних розкладах і дякували Богу, що церква не замкнена й не зірвана у повітря, новий отець сподобався: гарно співав. Мав громогласний бас, від якого здригалися стіни.

Тоді він був ще одинаком – без сімейного виплоду. Після першої літургії, на яку прийшла жменька з тієї плеяди, що вже зо дня на день чекала виклику в останню путь, а значить, не могла собі дозволити пропустити, може, останню службу Божу, – після відправи у плебанії отець влаштував освячення.

Сільських активістів із церковного уряду на гулянку кликати не ризикнув. Напросив гостей зі свого, як він казав, рідного села, братів у Христі – отців із навколишніх сіл, а також начальство з району.

Він розказував, що походить із протилежного кінця області. Із хутірця, у якому була невеличка каплиця. Через дефіцит кадрів його перевели сюди – на найбільшу в області сільську парафію, оскільки Кедрівка була не тільки чималим селом, а й винятково релігійним, у якому до церкви ходили і на тацю кидали всі без винятку.

У селі довго пам’ятали, як на тих входинах цілу ніч гуляла братія, а над ранок заревла, що село аж здригнулося, «Широка страна моя родная!» Першим затягнув найпочесніший гість, а відтак усі підхопили. Отець Григорій донині ображаються на цього соліста, бо в бандерівському селі його соло мало негативні наслідки для отцевого іміджу.

Ця плебанія, яку отець успадкував, мала років ще більше за саму церкву. До неї селяни ставилися не з меншим пієтетом, ніж до храму. І за цих літ так зо триста ніхто тут не чув чужого, окрім українського, слова. А тепер – московські, комуністичні пісні, та ще й у п’яному чаді. А «соліст» той завжди дуже сміявся, коли отець Григорій нагадував йому про цю прикрість.

– Да брось ты, Гриша. Будешь с ними панькаться, с этими бандеровскими богомольцами. Вот заеду как-нибудь на какой-то большой праздник и устрою им конкурс революционной песни прямо в церкви. Ото будет переполох.

Отець мусив ковтати ці гіркі пігулки від свого званого гостя, давнього і багатолітнього бойового товариша, бо дружба – дружбою, а служба – службою. Бо дружбан цей був не ким-небудь, а грозою району – начальник управління КГБ, підполковник Феофанов.

Вони разом прибули сюди, у Західну Україну, після війни. Разом встановлювали розпеченим залізом радянську владу, разом під штиками робили колективізацію, разом йшли на смертельний бій із «бандітами-націоналістами». Потім майора Григорія Полупанова забрали на перепідготовку.

І коли він знову з’явився із Луб’янки в районі вже у рясі, Феофанов так реготав, що аж за живіт хапався.

– Ну ты даешь, Полупанов! Какой же из тебя поп? Тебя бы под крышу начальником борделя лучше устроили, а не кадилом махать. Я же тебя знаю – ты же под юбки девкам заглядывать будешь, когда они перед тобой ползать станут на коленях. Ты бы норовил, чтобы они тебе не руки целовали, а чего-нибудь почувствительнее.

– Ты, Афанасий, не умничай. Время мочить их физически прошло, – демонстрував новоявлений всечесний отець обізнаність із місцевістю. – Теперь они из лесу вышли и в церковь пошли, понимаешь? Теперь надо в души им позаглядывать. Там все зарождается. Всякие намерения вольные и невольные против власти, безопасность которой мы с тобой бдим. А ты бы по привычке всех к стенке. Нет, дорогой товарищ, надо их крестом и по голове. Пусть выкладывают.

– Нас, кстати, в район выброшен целый десант, – для майора Полупанова перепідготовка не пройшла надармо. – Тебе на подмогу. Теперь ты будешь знать не только, кто что делает или говорит, а кто чем дышит. То, что теперь мы не с ружьями, а с кадылом, как ты говоришь, я считаю, очень даже правильное решение партии. Я же вижу – эффект ошеломляющий. Отличную эту штуку придумали главные попы – исповедь. Ведь они же не врут. Говорят, что называется, все, как на духу. Как перед Богом. И эта информация из первоисточника – вам на стол, товарищ подполковник.


Отець ледь устигли вирвати діток із другої кімнати. Забігли вже селяни і прийняли їх по руках. Плебанія палахкотіла, як сірник. Вона була дерев’яною, і висохлі за століття ялиці миттєво перетворювалися на смолоскипи.

Вогонь пожирав тепле кубельце з чотирьох сторін. Усі кути були щедро политі бензиною, що розтікалася по гостинці, аж годі було підступити до згарища. Наостанок збіглася чи не в повному складі уся громада з відрами, але на той час уже не було що гасити.

Молода попадя заламувала руки й голосила не своїм, а якимсь натужно-звірячим голосом:

– За що, люди добрі? Ми вірою і правдою служимо Богу й людям. За що така кара?

Тим часом у нічному настромленому натовпі з рук до рук пішли летючки. Від вогню було видно, як удень. Люди читали й сахалися дужче, ніж від полум’я. Те, що потрапило їм до рук, обпікало до самих кісток, спопеляло більше, ніж цей невблаганний і всепожираючий вогонь.

Там було лише чотири пекучих, як саме пекло, рядки:

«Григорій покараний за те, що виказує в КГБ таємницю сповіді.

Не кажіть йому правди на сповіді.

Видасть на шибеницю.

Григорій – Юда!»

Хрести ламали ночами. Ті, що в полях були вкопані під час «весни народів» понад 100 літ тому з нагоди скасування панщини у 1848 році. Або ті, які стояли ще довше на роздоріжжях, на яких ламала собі голову орда об тустань автохтонних твердинь. Першим совітам у 39-му до хрестів пазурі не дійшли. Зате совіти другі відтягнулися по повній програмі. Коли вже повивозили до сибірів усіх куркулів, коли повиловлювали по лісах усіх повстанців, на облік взяли кожен хрест.

Паша був головним обліковцем-хрестоламом. Він упав в око райкомові ще в сьомому класі. Був такий язичницький ритуал. У район звозили 14-річних підлітків приймати в комсомол. Сатанинське збіговисько називалося бюро райкому. Головний Люцифер – перший секретар, син яструбка, мав єдине запитання до кандидатів у перший сорт більшовицького соціуму: «Чи ти віриш у Бога?».

Не так дитина, як її гени знали, що в Бога вірили понад тисячу літ від Володимира всі його предки. Ця віра була матрицею тієї самої незламної формули ДНК аборигенів, дарма що між ними – товща тисячоліття. Ніхто ніколи не ламав через коліно цю формулу. Жодні прибульці, які вічно товклися на цьому цивілізаційному полігоні. ДНК ламали вперше. Ніхто не тріснув з першого разу. Тільки Паша. Він єдиний із Кедрівки сказав: «Не вірю!».

Поголос полетів тоді по селу кулею. Вечорами люди йшли повз Семенів паркан і плювали в город. Старий рубав дрова з якоюсь звірячою люттю й кидав навздогін черговому плювку:

– Будеш харкати кров’ю, як я скажу там, де треба. Проти вітру не плюнеш. Нині мого, а завтра твого підпишуть. Нема у світі проти них сили, а ти тут рипаєшся, шмаркачу!

Сексоти воліли не показуватися. А от Семен Харкавий не ховався. Навпаки – гонорувався. Він завше мав добрячу жменю мідяків, аби почастувати пивом кожного, хто приходив до магазину. І коли вже назбирувався повний склеп охочих до халяви, він розперізувався у своїй пропаганді:

– Я не комуніст і не москаль. Але то лише сліпий не видит, шо вони світ завоюють. Сам Бог не може встояти перед ними. От церкви закривають, і ніц їм за то нема. Може, той Бог має силу на небі, але тут вони сильніші від нього.

– Спам’ятайся, Семку, – лише сусідка, Марія Бальтазарова, наважувалася зупиняти його. – Кара Божа впаде на тебе, і на твоїх дітей, і внуків.

– На твоїх уже впала, хоч ти і тримаєш на кожній стіні по три образи. Де твій іспитовий дяк? – бив у саме сестринське тім’я розпашілий сексот, затягуючись смердючим димом пересохлого «Паміру». – Свої закатрупили. Христом-Богом просився, а вони, патрійоти, перерізали твому свято-юрському апостолові гаргачку, як когутові.


Не так те, що стріляв їй у самісіньке серце той антихрист, як те, що говорив правду, яку вона всім єством жіночим ніколи не прийме за правду. Бандерівці вбили її найстаршого брата – отака трагедія. Правда для всіх, але не для неї. Вона не вірила, хоча посеред ночі його з хати забрали непрохані гості із тризубом на кокардах, хоча свідком його передсмертних мордувань у сусідньому селі був тамтешній війт, у хаті якого чинили розправу.

– Було їх троє, нанашко. Двоє злих, як вовки, а третій, надрайоновий провідник, ще й мораль твому читав перед смертю, – тупо дивлячись під ноги, переказував, як свідок божився, що на власні очі видів і своїми вухами чув. І як рятівна соломинка було її вічно благальне до всіх тих, хто донині топчеться по її незагоєній кривавій рані:

– А ти знаєш тих повстанців? Хто вони і з якого села?

Ніхто не знав. Знали інше, що підтверджувала совєтська влада: бандерівці покарали Крап’яка за те, що відмовився відчиняти їм склади зі спиртом – ключі від «стратегічного об’єкта» доручила йому після війни громада, коли пішли німці і ще не прийшли москалі. А тоді, по свіжих слідах, хіба можна було пізнати всіх повстанців, які виринали ночами із криївок і, неначе привиди невидимі, літали поміж живими? А як будеш багато патякати, то загримиш на той світ, як кедрівський дяк.


Бальтазар був суворої вдачі. Говорив мало, але як обухом по голові. Зате руки мав золоті. Вони за нього говорили. Та ще й як промовляли! На Гуті, якій уже відчеканився перший столітній вік, ще не було такого художника. Власне, завдяки йому впродовж кількох останніх років місцевий склозавод був тим першим підприємством, яке почало працювати на експорт. На виставці у Монреалі власноручні шедеври Бальтазара побили всі рекорди. Тепер надходили замовлення навіть не на партії виробів, а на поодинокі, справді художні твори.

На склозаводі художніх виробів працював його величність гегемон – пролетаріат, і саме його іменем таврувався цей унікальний феномен місцевих склодувів. Але, незважаючи на анонімність авторства, усі знали, що це справа божественних рук Бальтазара. У кінчиках його пальців таїлася незбагненна сила, яка спонукала скляну магму набирати найдовершенішої форми, що не тільки милувала очі, а відводила подалі від злого в житті душу людську.

Він був майстер-самородок, якого десь у далеких італіях чи франціях нарекли би генієм да Вінчі чи Караваджо, а тут він був робітником склодувного цеху. Товариш Бальтазар, який регулярно отримував свою зарплату і премію в десять карбованців із зображенням товариша Леніна. Країна Рад гребла лопатою валюту за його витвори, а він за цю надбавку міг хіба що купити дитині валянки на зиму. Була, правда, ще одна винагорода. Майстер входив до того привілейованого кола робітників, яким виплачували перед Новим роком тринадцяту зарплату. Так було останніх два роки.

Бальтазар і цього разу чекав цього мізеру до сімейного бюджету, але фабрична касирка Зоська повідомила, не підводячи очей:

– Вас нема у відомості. Питайте начальника цеху.

Гроші вартують не більше, ніж вони вартують, але Бальтазара, одначе, бентежила інша симптоматика – може, він де запоров якесь ексклюзивне замовлення туди – за «бугор»?

– Та ні, про що ви говорите? – заспокоював начальник цеху. – Такі руки, як у вас, збоїв не дають.

– То в чому справа?

– Я вам цього не говорив, але підіть спитайте парторга.

– А до чого тут парторг до роботи? Я ж не член їхньої партії. Я роблю мовчки свою роботу.

– Ну, як би вам сказати, виходить, не зовсім мовчки. Але йдіть до нього. Я вам нічого не говорив.

Бальтазар пішов. Парторг був м’якосердним і товстуватим, уже пенсійного віку росіянином. На заводі його поважали, бо то була велика рідкість, що на такій посаді і не пакостить задарма людям.

– Ты же у нас Андрей Рублев. При капитализме ты бы миллионером стал, а здесь ты за 13-ю зарплату партию беспокоишь. Не получил теперь – в следующем году получишь.

– Ви мені, пане Панов, зуби не заговорюйте. Я знаю, що у вашій партії нічого так просто не буває. Нині зарплату не дали, а завтра на Сибір відправите.

– Ну какой же я тебе пан? Я тебе друг, товарищ и брат. А посему скажу тебе, чего не имею права говорить. Язык твой – враг твой. Вот ведь какая штука.

Бальтазар почав згадувати всі балачки на заводських перекурах. Він знав, що то значить бовкнути зайве без потреби. На профспілкові збори, коли туди зганяли, він ходив. Але завжди мовчав. Ні, отут він точно не проколовся.

– Уперше чую, що я «болтун», пане Панов. То ви мені відкриття зробили. Не знав раніше такого про себе. І що такого я набовкав на вас чи на вашу партію?

– Да если б ты на меня – вали. Сколько влезет. Но ты не на меня, а действительно на партию попер.

Треба було захищатися. Дуже часто такі відверті розмови закінчувалися трагічно, і «чемодан, товарняк, Норильск» були не найгіршим варіантом.

– То вже поважніша справа, ніж та всрана зарплата. То вже смаленим пахне. Якщо я проти партії, то я проти держави. А за таке треба карати, і я знаю, як це робиться. Як я ставлюся до вашої партії – то нехай буде в мені. Але я ніколи вголос на заводі не говорив зле про партію. Я буду на вас скаржитися, пане парторг. Ви добрий чоловік, але ліпше від мене знаєте, чим закінчується те, що ви мені закидаєте.

– Да успокойся. Неужели ты думаешь, что я зла тебе желаю? Ты же знаешь, как я отношусь к вам, местным. Я вас понимаю, уважаю. И за это вы меня уважаете. Так?

– Так.

– А теперь пойдем пройдемся.

Уже надворі Панов перейшов на шепіт, хоча тут несамовито гриміли заводські механізми.

– Сейчас ты сам поймешь, что я не вру. А ну-ка вспомни, кому ты рассказывал заповит «Як умру, то поховайте мене в кукурудзі, не забудьте поставити хімію на пузі». Но это еще куда ни шло. А кто потом говорил, что этот пузатый антихрист Хрущев будет гореть в аду, потому что он пошел против Бога и закрывает церкви? Кто это говорил? Я или ты?

Ярема наче вже не слухав далі. Показалося те, у що він ніколи не хотів вірити. Бо повірити в це – означало перевернути усю свою свідомість. Бо воно просто не влазило в цю свідомість. Було поза її межами. Було з іншого світу, у якому він не жив, а тому в його реалії не вірив.

– Ну что молчишь? Говорил или не говорил?

– Так. На сповіді. У священика. Говорив те, що в мене на душі. Те, що не дає спокою. Що мені найбільше болить. Говорив правду. Бо то сповідь.

– Ну вот тебе и споведь. Нашел кому говорить. Попу. Да попы – сволочи. Поэтому я в партию и товарища Ленина верую, а не в Бога.

– Бог тут ні до чого, пане Панов. Бога не гнівіть.

– Все они, попы, – стукачи. Чтоб ты знал. А ты говоришь – правду сказал, на душе накипело… Он что, твое излияние Богу передаст? А хера там. Он его мигом в донос – и не Богу, а начальнику КГБ. Понял, богомолец ты мой? Я тебе больше скажу. Батюшке ты столько наизливался, что стоял вопрос о том, чтобы уволить тебя и вздернуть. В лучшем случае, трудился бы ты где-нибудь на Тобольском стеклозаводе. Загремел бы за антисоветчину на всю оставшуюся жизнь. Но мы на заводе отстояли. Вернее, в министерстве в Москве вмешались. Там же знают, кто отрасль на экспорт вывел. Сам министр отстоял, говорит: «Ну что вам одним бандеровцем больше, одним меньше? А честь родины на международном рынке угробите». Так что ты, Ярема, спокойно работай. По тебе решение принято. Не трогать пока. Но ты больше к попу не ходи. На хера он тебе? Ты видишь, что еще раз исповедуешься по полной программе, загремишь, как фанера над Парижем. Оно тебе надо? И нам не надо. Пойдем дрогнем по гранчаку. Я ставлю. От имени партии.



Вони зайшли якраз до буфету біля прохідної. Приголомшений Бальтазар ще довго перешіптувався з парторгом у кутку, наливаючи раз по раз пролетарську порцію.

Додому він повернувся добряче напідпитку. Тут він не міг не висповідатися. Йому здавалося, що його 17-річний син – школяр Андрій – приголомшений ще більше, ніж вони з Марією.

– Правиця Ісуса тоді переможе, коли в лівиці буде меч. Так робили тамплієри. Треба не говорити, а діяти. Інакше з ними не можна. Юду треба карати, а не чекати, доки він повіситься, – не по роках суворі очі юнака світилися рішучістю.

Хлопець вийняв з-під подушки Євангеліє, за яким він навчився читати раніше, ніж це робили його однолітки у школі за «Букварем».

– Знаєш, тату, який головний рядок є у Святому Письмі, у словах Ісуса Христа? Чомусь рідко його згадують під час читання Євангелія в церквах священики. А тут сказано головне, і не Матеєм, а Ісусом: «Я прийшов дати вам меч. Меч, а не мир…»

Коли за два дні згоріла плебанія, Бальтазар дуже боявся за сина. Але не став докоряти йому. Справді, що багато говорити? Треба робити. І все ж він потерпав за дитину, але ще дужче пишався сином.


Як прийшла черга на хрести, Семків Паша робив уже в райкомі. Ще не був аж так високо, аби їздити щодня додому на «бобику», але часом любив звозити актив під Камінь Довбуша на комсомольські оргії.

Коли верталася ватага корчагінців, горланячи «Смело, товарищи, в ногу», через село, інструктор з атеїстичного виховання Харкавий завертав після півночі до батька, і ще до самого ранку банячив культпросвєтактив, від чого ставало на диби все село.

Паша виявився ще форменішим Юдою, ніж його батько, який черпав якусь сатанинську силу – пив ще від Сталіна через Хрущова і аж до Брежнєва – щодня.

Коли перед заходом сонця Паша з парторгом з’являлися на тракторній, водії, як безпорадні малюки, ховалися в підсобки. Але райкомівець шукав не їх – куди вони подінуться. Він оглядав машини. Із найширшими колесами та з найбільшими кузовами. Його вибору ніхто не смів не підкоритися. Спочатку він вказував на авто, а потім уже зі схованки витягували нещасного шофера, який, бувало, плакав, як мала дитина.

– Чому ти? – перепитував Паша. – Не ти, а твоя машина. Автозавод імені Лихачова. А ти ще руку маєш цілувати.

А відтак уже в кабіні перекрикував болісне завивання мотора:

– Те, що ти був на акції, усе буде занотовано. Чин чинарьом. Влада про тебе не забуде. Бал заробляєш не лише для себе, а й для своїх дітей. Але то має вмерти у тобі. Во віки віків. Амінь.

Пашу в райкомі крадькома називали Кожедубом. Був такий червоний льотчик, чотири рази Герой Союзу, що збив найбільше німецьких літаків і про якого мали знати всі жовтенята і піонери. У Червоній армії було прийнято на фюзеляжі малювати черговий хрест на честь чергового збитого ворожого льотчика.

– Тобі, Пашо, давно пора дати хоч п’ять разів Героя, – насміхався начальник районного КГБ товариш Феофанов. – Ти Кожедуба давно переплюнув. Скільки хрестів у тебе на счєту? О-го-го. Я то знаю. Рекордсмен. Той летун отдихає.

Пашу пекли такі слова. Зачіпали за живе, що називається. А оте живе в ньому було ого яким жвавим. Товариш підполковник хвалив, але якось з іздьовкою. З образою підковирною. А тут не до кпинів тупих солдафонських. Тут тобі не рознарядку підписати. П’ять хрестів на місяць. І закарлючка – КГБ.

Ти йди збери в кожнім селі актив. Витягни з-під колінвала того напудженого воділу. Сформуй бригаду будівників комунізму. Проведи роботу. Дай інструктаж. А потім усе має канути в Лету. Щоб комар носа не підточив. Лише він, Паша, вміє робити таку віртуозну, філігранну роботу з виховання покоління, що підростає. То вам не речуху толканути на пленумі чи в «зарницю» погратися дорослим дядям.

Паша на дорученій ділянці мусив бути не тільки якнайтоншим знавцем юних душ. Ну добре, загін загнав у загінку. А автогеном треба володіти не слабше, ніж на нервах грати. Ще як бетонні об’єкти траплялися. Кувалдою намахаєшся, доки звалиш ідола історії. А якщо метал? Тут уже без спецзасобів не обійдешся. «Атеїст широкого профілю», – любив він сам про себе то подумки, а то й уголос фраєрнутися.

Він ніколи не думав, що хрестів так багато. Кінця-краю не видно. Здавалося, більше, ніж на цвинтарях. Ну, там за упокій. На могилі небіжчика, що перебрався на очі святого Петра. Але нащо тобі той опіум народу в городі, бойку зателепаний? Хату від чорта пильнувати чи на врожай городини ворожити? Та як град влупить, то ніякий тобі апостол не позбирає розсипану квасолю.

І що лишень не видряпували на тих розп’яттях! Отой, що на зарінках за Дубрівкою, поставили на місці, де зупинили татар. Донині, а то вже понад тисяча літ, дубрівців називають татарами. Відколи пішло – ніхто не пам’ятає.

Може, справді від часів Данила Галицького. А може, ще глибше. А дубрівчани ті таки направду вузькоокі і приземкуваті, завше готові перетворити в себе вдома чи по сусідству дискотеку на криваве побоїсько. То в Жилянцях – Європа: Кость Гнідавець, що у свої неповні тридцять уже двічі встиг побувати за ґратами, запровадив звичай для дівчат: на танці – без трусиків. Кость сам стоїть на дверях і перевіряє методом пальпації.

Коли в райком комсомолу про це грюкнули поборники моралі, Паша був єдиним, хто виявив найвищий ступінь соціалістичної демократії – виступив проти, щоб утручатися в процес формування нових народних звичаїв. Він закликав ліпше приструнити отих дубрівських ординців, що ходять на танці не інакше, як із ножами за поясом. Злість на цих нащадків Батия інструктор Харкавий переносив на свою чергову кам’яну жертву. Дубрівський хрест він пиляв якраз тоді, коли в клубі гриміла музика і «татари» носилися у вихорі чи то гопака, чи то аркана.

Здавалося, що на тому ж місці, де зупинили навалу пращури силою хреста, який простояв тут віки, це скреготання споконвічного каменю під руками яничара накликало нову орду. Ні, радше оті червоні комунари й були тією ордою, що змітала з благодатного тіла землі ці духовні щеплення проти зарази.

За хрест у статарщеному поселенні Паша отримав свою першу грамоту вже не райкому, а обкому комсомолу. В обласному центрі гармидер підняв якийсь археолог, що називав хрест на околиці Дубрівки найдавнішим пам’ятником християнства у Передкарпатті.

Компетентні органи швидко стулили цьому мудрагелеві пельку, а Паша був йому невимовно вдячний. По-перше, науково засвідчив вагу і значення його історичної праці. А зрештою, якби не він, якби не його ґвалт, не бачити йому грамоти.

Сам по собі – папірець із зображенням усіх орденів ленінського комсомолу, але який символ! Його помітили десь там у глухомані, оцінили, взяли на замітку із позначкою «перспективний». Хрести ламати – не дрова рубати. І партія дала оцінку тому, на кого вона може спертися.


Бальтазар останнім часом, відколи згоріла ксьондзова плебанія і замість майора до села прислали попом якогось іншого кагебешного кадета, до церкви ходити припинив. А невдовзі, у Страсну п’ятницю, коли жалібно задзвонили дзвони і закалатали біля церкви дерев’яні віщуни, Ярема встав ще до схід сонця. І коли вже добре розвиднілося, люди побачили диво.

Спочатку зупинялися всі перехожі, а відтак збіглося до обійстя Бальтазарів усе село. Посеред паркана від дороги кедрівський скульптор явив світові свій шедевр. Було це творіння в дереві, яскраво-білому, свіжому і непорочному.

Такого образа селяни не бачили ні наяву, ні в молитовниках. То було зображення Марії зі знятим із хреста Ісусом на руках. Здавалося, з очей Божої Матері, вмитих невимовним горем, скрапували криваві сльози. А її Син, Богочоловік, завмер в обіймах Богородиці, знайшовши в її долонях останній прихисток у цьому скаженому, озвірілому світі.

Про те, що Бальтазар має божественний дар до малювання і цей дар тримає славу галицького художнього скла, знали всі його земляки. Але у своєму саду – не Гетсиманському, а українському – одухотворений цим благословенням селянин сотворив живий образ найвищого вияву Христового страждання за гріхи людства.

Рукотворна ікона в дереві промовляла до всіх сущих, проймаючи до найглибших сокровень душі. Мимоволі перед хатою скликаний цим випроміненням Христової жертви люд прикляк на коліна і почав молитися. Відтак печаль людська найсумнішої на планеті п’ятниці вибухнула симфонією всесвітнього розпачу.

Страждальна мати під Хрестом стояла.

Стала ридати, в сльозах промовляти:

– Ой, сину, сину, за яку провину

Переносиш нині тяженьку годину на хресті?

Може, усю тисячу християнських літ Кедрівка возносила до небес цю пісенну скорботу, але, напевно, ще ніколи в ній не було стільки болю, розділеного з Ісусом. Кожна селянська мати, що також умивалася сльозами перед образом, неначе зливалася всім своїм єством із Божою Матір’ю. Бо та тяженька година комуністичного диявольства чорною хмарою зависала над християнською Україною, і здавалося, Страсна п’ятниця, що прийшла сюди у 1944-му, терзає безнастанно з тієї чорної миті карпатських спадкоємців Дніпрової купелі.

Кедрівський живописець назвав свій образ, як голосила душа його односельців, «Страждальна мати». Напевно, він не знав достеменно з історії світового іконопису, бо ніколи не був у соборі Святого Петра в Римі, що там знаходиться точно такий самий образ уславленої у віках скульптури «Пієта». Створив її у 24-річному віці знаменитий Мікеланджело, після чого навіки ввійшов в історію світового мистецтва як геніальний художник.

Кедрівський самородок, слава якого сягала не далі його села, не знав, що ця рання робота одного з найвидатніших майстрів образотворчого мистецтва визнана найгеніальнішим твором в історії світової скульптури усіх часів і народів.

Очевидно, йому, Бальтазарові, було байдуже до золотих лаврів Мікеланджело. Але він плакав від щастя, споглядаючи, як його благословенне одкровення в дереві воскрешає пригнічені душі рідного йому люду і розкриває навстіж їхні зболені серця, немов вранішнє проміння крокуючого ввись сонця розкриває до світла і тепла вмиті росою квіти на вбогому селянському обійсті.

Влада не стала чекати Великодня. Наступного дня Бальтазара викликали до сільради, і районний начальник у райтках і з «Паміром» у зубах люто процідив крізь ці зуби:

– Слышь, ты! Убери это немедленно. Иначе загремишь, сам знаешь куда.

– Куди?

– В Сибирь! Богомаз ты доморощенный.

– У Сибір так у Сибір. Це ж ваша безбожна Росія. Там таких, як я, треба. Буду там ікони ставити. Може, навернетеся.

– Он еще пасть раскрывает. Убери, тебе сказано!

– Не приберу. Тільки через мій труп.

– Что ты сказал? Бандеровская сволочь! Мы снесем эту болванку деревянную вместе с твоим домом и всем твоим отродьем.

– Попробуй.


Марія неохоче відпускала Андрійка на колгоспний тік. Машинерія там пощади не знає, а то ж діти. Підгортати зерно під сушильню, що гребе електролопатами збіжжя докупи, – проста робота. Але не для юних нащадків Шевченкових кріпаків.

Відтоді, як та клята автолопата підгорнула в Маріївцях за руку дитину і втягнула під прес, похрупавши кісточки, немовби галузки, брати молодших школярів до роботи при машинах заборонили. Батькам безрукого інваліда виписали в колгоспі три мішки комбікорму за завдані збитки, вчителеві винесли догану, та на тім і обійшлося. Бо як без дармової дитячої праці? Заборону вже наступного літа скасували. Бо в Міносвіти СРСР діяла інструкція, яка поширювалася на весь Союз. І ніяка відрубана рука в якійсь там Галіцманії не могла збити з програми процес трудового виховання. Кожен дітвак мав за літо відробити 30 трудоднів. Інакше його не переводили у старший клас. Оцінки з математики чи то хімії значення не мали.

Тримання дітей у тенетах дармової трудової повинності називалося триманням у таборі. Точно так, як називалися гітлерівські концентраційні табори в Бухенвальді й Дахау чи сталінські в Норильську й Тобольську. Табір – він і в школі табір, і несть їм числа. Такі собі сотні тисяч маленьких гулагів для молодшого та середнього шкільного віку. Найперше в дитинстві юний мешканець Країни Рад мав сформуватися, як раб системи – слухняний і безвідмовний, а вже потім той раб міг стати мудрим, середнім чи геть дурним. Усі сорти людського матеріалу підходили режимові. З одних згодом виходили академіки, з інших – середня керівна ланка, а вже внизу піраміди – багатомільйонний гегемон, якому все втовкмачили з точністю до навпаки – його рабське становище означало не що інше, як те, що він є носієм влади. Держава ж пролетарська, а партія – робітнича і ще трохи селянська з мінімальним прошарком інтелігенції. Тому кожен, хто народився в цій комуністичній колбі, мав пройти курс молодого кріпака. «Як гарт увалася сталь» – так називався роман комсомольського ватажка, який втратив здоров’я на комунарській вузькоколійці і, будучи нерухомим і прикутим до ліжка, написав цей катехізис червоного кріпака.

Якби не рабське виховання, якби він зростав не в державі Леніна, а на батьківщині Маркса, у Німеччині, чи на батьківщині Енгельса, в Англії, він би мав виявити елементарний інстинкт самозбереження і вимагав би компенсації він режиму, що позбавив його здоров’я. Так було б у будь-якому, бодай мінімально гуманізованому, соціальному середовищі. Лише не в більшовицькому, де формування моралі раба передбачало подяку за позбавлення себе цього здоров’я. І гордість, що ти віддав усього себе режимові.

Хто знає, чи пускалася Марія в такі аналітичні роздуми, однак сина до трудового «лагеря» на літо не пускала. Формально чіплялася за трагедію з безруким корчагінцем із сусіднього села. Має ж вона право дбати про власну дитину і не пускати її під ніж. Хоча б сам Хрущов із Мікояном прибули до Кедрівки і спонукали її до цього злочину. І коли вона гнала з подвір’я директора школи з такими прокльонами на голову самих членів політбюро, педагог знав, що вона говорить правду.

У селі всім було відомо – Марія нікого, окрім Бога, не боїться. Вона була єдиною в районі, а може, й більше, хто не пішов до колгоспу. Єдина. Жила на пенсію чоловіка-інваліда, котрого в 44-му загнали до Червоної армії, з якої назад привезли за чотири місяці. На носилках занесли до хати вмирати. А він не вмер. Щоранку перемотував собі сам рану, з якої стирчав осколок. І якась незбагненна сила тримала в локалізації цю кровоточину. Дивовижним чином інфекція не поширювалася, а тканина довкруж металу навіть затягалася. Бо за рік він, правда, при палиці, почав ходити подвір’ям – курей годувати, а відтак і дрова рубати. Руки ж цілі та й міцні нівроку.

Якби вона пішла до колгоспу, жити було б легше. Він пару разів нагадував їй про це. Не дорікав, а так – констатував. І не тільки копійчина навіть за вошиві трудодні не завадила б – було б право на присадибну ділянку не лише коло хати, а й у полі. Земля – це харч, без якого людина не проживе. Але вона мовчки сприймала ці докори. Від усіх, хто час від часу пробував напоумити її. Минали роки один за одним. Надія на те, що другі москалі пробудуть тут не довше, ніж перші, розтанула, як роса на сонці. Бо вже в кільканадцятеро довше сиділи вони тут, у цій крайній західній від Москви колонії. Її неможливо було напоумити, бо це означало змиритися. А вона заприсяглася перед собою – із владою, що не визнає Бога, немає й не може бути в неї миру. Доки вони не впокоряться Всевишньому, вона не впокориться їм.

Перший її бунт просто приголомшив село. Десь лише по війні приїхали енкаведисти робити облаву на бандерівців. Над вечір розбрелися, як водиться, по хатах і звеліли ґаздиням готували їм вечерю.

До Крап’яків прийшов сам командир Афанасьєв. Марія наварила повний казан бараболі, а прибульці мали завше при собі флягу зі сталінськими ста грамами. Коли, розпашілі від теплої хати і гарячої сивухи, пустилися в балачку про «преимущества социалистического строя», Афанасьєв за всю свою кількарічну службу взявся повторювати одне й те ж. Запитав, як усюди це робив раніше, хазяйку, що саме витягала квашені огірки з глибокої бутлі:

– Вот ты, я вижу, интересная женщина. Не простая, – перевів він враз розмову про сорти картоплі і види ґрунтів на політику. – Мы же с вами братья и сестры, русские и украинцы. С Гитлером мы воевали четыре года и победили, а с вами воюем уже восьмой год, а победы пока не видно. Почему вы так упрямо нас ненавидите?

У районі вже знали звичку цього капітана, який спочатку вихвалявся форсуванням Вісли й Одера, а потім брався за промивання мізків упертим бандерівцям. І коли під п’яну руку саратовського вовкодава потрапляли якісь нерозсудливі балакуни, які піддавалися щирості його сп’янілих теревенів і радили москалям забиратися додому й дати їм спокій, товариш капітан полюбляв здіймати стрілянину. Домочадці ховалися під стіл від сліпих куль рвучкого визволителя. Поки що обходилося без жертв, але кілька рикошетів таки поранили безневинних ґаздинь, які не встигали плигнути під припічок у ході енкаведешних уроків політичного всеобучу.



Настала черга складати іспит на лояльність і Крап’якам, до яких занесло непрошеного гостя.

– Ви, пане Афанасьєв, чоловік воєнний, але культурний. Якщо ви хочете знати, що зробити, аби всі повстанці повернулися з лісу, то я вам скажу, що на те треба. То є дуже легка справа.

– Неужели все вернутся и нам не надо сейчас шастать по лесам? Ведь я знаю, что половина моих ребят к утру не вернется из этого леса. Да и к вам в клуб опять привезем целый грузовик трупов ваших бандитов для опознания. А ты говоришь, что эту войну можно остановить? Если скажешь как, как это сделать, я тебя завтра представлю к званию Героя Советского Союза.

– Справа є легка, бо влада ваша є добра. Я би сама була за таку владу, – Марія почала здалеку свій маневр.

– Иди скажи это твоим бандеровцам! – зареготався Афанасьєв. – Да за такие слова они бы тебя повесили на твоем же этом столбе посреди хаты.

– Я вам кажу, що коли влада народна, то є добре, – стояла на своєму Крап’ячка. – Я от кравчиня. І коли роблю примірку, потім поправляю там, де вшила зле. Так і ваша влада. Її треба трохи поправити. Як би вам сказати – у двох місцях змінити той шов, за яким вона зшита.

– Только два шва кривых заметила портниха. Молодец! – наче в безневинну, але смертельно небезпечну дискусію втягнувся енкаведист. – Выкладывай побыстрей. Сейчас же телетайпую на Лубянку.

– Зробіть дві справи в нашім селі й по всій Україні, – із трепетом у голосі, але з металом у словах промовила вона. – Віддайте людям землю і відкрийте церкви.

Її нагородили за Польщі безкоштовним навчанням у гімназії. Але батько не пустив: за науку не треба платити – то ще півдобра, але утримувати дівку там, у місті, – то не малий кошт. А де його взяти, коли в хаті ще таких сім голодних ротів?

Вона зі своїми чотирма класами вміла читати й писати, але не мала де й коли прочитати Іммануїла Канта про два найграндіозніших дива людської сутності – зоряне небо над нами і совість, Божий голос, усередині нас. Той голос ніколи не змовкав у ній і провадив її по землі, яку вона обертала своїми босими ногами, а небо звисало запитально над головою, примушуючи схилятися у вічній задумі цього вічного мандрівника на ймення земний чоловік, який бродить у пошуку вселенської сутності міріадами галактик. Випростуючись у своїй незбагненній величі між небом і землею, людина прагне возз’єднувати собою ці двоєдині полюси, між якими пролягає її величальне покликання. І витягнути, яко струну всесвітньої гармонії, на весь вселенський зріст її може єдина сила, що мно житься безупинно, – віра. Віра в те, що ти лише богоподібний атом всесвітнього космосу. Усвідом себе цим атомом віри – і ти осягнеш велич цього космосу.

Для неї ця іпостась – вірити, що є Бог, який усюди є й усім управляє, – стала рівнозначною іпостасі життя, якого немає там, де немає віри. Як дихати дано людині, так само їй дано вірити. Тому її нестерпно гнітили мутанти духу, яким бракувало повітря віри, а надто ті, які позбавляли себе озону.

Про підмосковську велику Україну вона знала змалку. Там ті, що розмовляють так само, як і ми, розвалюють церкви. Якась страшна, пекельна бувальщина, не ближча, ніж із чужої галактики. Здавалося, що відстань до них не може бути меншою, за мільйони сонячних літ, і ця духовна віддаленість рівнозначна географічній, просторовій. Вони, ті, із диких жахітливих книжок, ніколи не прийдуть сюди. Бо вони дуже далеко, бо ніщо не може бути так далеко одне від одного, як віра і невіра. А от вони прийшли. Однорогі чорти на броньованих гусеницях повиповзали із геєни вогненної просто на гостинець сільської округи. Будьонівці. За городами нашого села. Вони справді говорили по-нашому, але полізли до церкви, не знімаючи рогатих картузів, голосно ґелґочучи, як динозаври: «А Бога-то нєт!»

Коли вони таки повісили замок на церковні двері, вона опинилася у стані божевілля. Сумнівне за своєю всюдисущою гріховністю життя втратило сенс ураз і вщент. Ночами їй снилося, як небо падає на землю і вся ця мудра, Богом виплекана хата сиплеться й валиться. Усе в одну мить полетіло шкереберть. Кінець світу. Так, настав час. Тоді їй уперше здалося, що земля захиталася, як би пояснили вчені мужі, задрижала, сповзаючи зі своєї осі. Вона марила від шоку перевернутого світу, але вчені до неї й після неї саме так пояснюють імовірність кінця – сходження планети Земля з осі. Науково обґрунтоване завершення життя на Землі.

Оракули кажуть, що це має статися у 2012-му, коли вже напевно її тут не буде, але тоді, у 1939-му, вона пережила оте сповзання з орбіти, коли зі стану всесвітньої рівноваги планету вивів замок, повішений більшовиком на вході до храму, під омофором якого її хрестили.


Тепер вона сказала просто в очі цьому титулованому антихристові, у якого від її слів гарячий бульбан застряг у горлі. Він оскаженіло заревів чи то від опіків у горлі, чи то від опіків у тій його порожнині, у якій у богоподібної істоти має міститися душа.

– Отдать вам все? – скочив він з місця, на льоту хапаючись за кобуру. – Вернуть вам Бога? Отдать вам землю?

Хвороблива гримаса скривила йому вилицю. Афанасьєв пішов у напрямі цього прозорого, майже бездуховного жіночого тільця, яке пломенилося сліпучим сяйвом й освітило понурі під нічним каганцем ці ясла Христового духа.

– А ху-ху не хо-хо! – загарчав він на всю хату нелюдським голосом, показуючи відомий національний жест, універсальний на всі випадки російського норову.

Він враз опустився на лавку, неначе спустив дух, якого в атеїстів, на їхнє глибоке переконання, немає. А далі вже якось благально й винувато:

– А что останется, если все отдать? – розвів він безпорадно руками. – А ничего не останется. Тогда это будет уже не наша власть. Тогда это уже будет власть ваша. И вашего Бога.

Хитаючись чи то від літри, яку він видудлив самотужки, чи то від пережитого потрясіння, до якого його довела ця галицька селянка, він почвалав до порога. У дверях розвернувся і помахав їй грізно пальцем.


Бальтазари з Харкавими жили межа в межу. І треба ж було поселити отак поруч, як би сказали вчені мужі, антиподів. Але таке життя – праведні люди мусять жити в одному стаді з приборканими бісами. Якби їх розселити по різних планетах! Але ні, вони пліч-о-пліч приречені бути разом, і в цьому – найбільша вада того незбагненного феномена, що зветься життям людським на Землі. Богоподібні і звіроподібні, ще й в одній кошарі – від цього нонсенсу всі трагедії.

Паші ніколи не подобалося це сусідство. Марія Бальтазарова неначе провокувала його. Знала, що він робить у райкомі. А віталася, як з усіма все життя: «Слава Ісусу Христу». У селі не привітатися так – це НП, яка миттєво облітала всі хати й була гнана вселюдським осудом. Тому як інакше – сусідський хлопчина. Виріс же на очах.

Одного разу Паша не втримався:

– Знаєте що, пані Маріє. Ви мені так більше не кажіть. Я маю таку роботу, з якої мене виженуть на другий день, якщо я вам відповім «навіки слава». То є раз. А по-друге, щоб ви знали мою думку. Слава – то вже не навіки. Слава скінчилася. Ви темна сільська баба. Але ви що, не видите, що в ці біблійні побрехеньки вже ніхто не вірить? Так що слава скінчилася. Бувайте здорові і ніколи мені того не кажіть.

Як не дивно, Марія відреагувала спокійно. Бо вже добре знала, з яким дияволом має справу:

– То я тобі буду казати «слава Леніну чи Сталіну». Хто у вас головний?

– Ви так не жартуйте. Добре, що ніхто не чує. Ви ліпше, як мене видите на дорозі, йдіть собі у другий бік. Бо ми з вами справді розійшлися. Виросли поряд, а пішли в різні боки.

І тепер цей прибацаний Бальтазар поставив у городі той образ. Паша ламає хрести по всьому районі. А тут виросло опудало просто перед батьківськими очима. Його аж затіпало, коли він якось заскочив до батька і побачив, як біліє під дубом скульптура. Його так розпинало від злості, що він вирішив не відкладати на завтра. «Візьму шофера райкомівського. Потягнемо на буксир, у багажник, і туди – на хрестовий цвинтар».

Як стемніло, заїхали машиною на подвір’я Харкавих. Паші здалося, що якось уповільнився час чи ті Бальтазари спати не лягають. Ледь видно, але в хаті не гаснув каганець далеко за північ. Маріїна вечірня молитва тривала довго. Розпочиналася на схилі одного дня і переходила в день грядущий. Так виробився в селянки ритуал – проводжати прожитий день і зустрічати той, що настає, у подяці Богові. За ці дари найдорогоцінніші – за дні життя. Якщо той, що вчора, минув, а той, що сьогодні, настав, значить, життя триває. І як за це не подякувати Творцеві!

Коли згасло врешті горішнє вікно й у селі замовк уже останній собака на нічній їхній тваринній перекличці,

Паша виліз зі сховку. Із райкомівським водієм Ванею вони взяли добрячий трос від лісовоза.

– Давай, іди обв’яжи. Але добре, аби не зірвалося. Треба з першого разу звалити.

Ваня пішов у город навпочіпки. І заверещав, як кричить свиня, коли ніж потрапляє їй не просто в серце. Паша підбіг і побачив, як Ваня лежить горілиць. Його трусило. Невже хворий на малярію? І тут Паша побачив ледь помітний дріт навколо скульптури і все зрозумів. Бальтазар пустив по своєму образу електрику. Скульптура була під струмом, який і гепнув нещасного райкомівця.

Паша – не з лякливих. Не такі кари Божі він бачив. Ухопив Ваню за ноги і щосили смикнув. Відірвав від дроту, що спопелив йому руку.

Посадив у машину і пошпарив до лікарні. Він знав, що робити, коли б’є струмом. Усе-таки технікум електрифікації сільського господарства закінчив.

Лікарі Ваню врятували. Казали – добре, що швидко привіз. Він полежав два тижні і вийшов на роботу. Наче нічого не трапилося. Тільки коли завважував у дворі райкому інструктора Харкавого, ховався за машину. А досягнення тієї самої електрифікації Пашу не зупинило. Електрифікація мінус хрести – ось, товаришу Ленін, нова формула комунізму.

Паша не раз замислювався скептично про цю незбагненну мудрість вождя. Комунізм – це електрифікація плюс радянська влада. А чому не газифікація? Чи не менш важлива меліорація та іригація? І де серед доданків роль партії, якщо це така вичерпна сума – аж сам комунізм? Паша полюбляв отак критично поміркувати про життєдайну глибину марксизму-ленінізму. Але тільки поміркувати. І від нічого робити.

Власне, так і було, коли він наступної ночі знову пішов на полювання до сусідського городу. Тепер його, випускника технікуму стаціонарно та інституту заочно, не обдуриш. Спочатку він акуратно перерізав дріт і почав ховати його кінці у траві – хай би зранку, коли почне той Рубльов шукати свою скульптуру, наступив. Ото його й смальне. Щоб знав, як на людей струм запускати.

І щойно Паша нагнувся, як відчув, що на його спину звалився непомірний тягар. Неначе прибило до землі. Він пробував підвестися, але куди там. Бракувало сил, щоб протистояти. А захисник не гавкав – лише гарчав, що мороз таки побіг по шкірі. У пітьмі блиснули очі. У собак вони так блищать уночі, що лише від цього можна у штани наробити.

То був Бальтазарів ротвейлер, який так і називався – Чорний. Наймудріший, найблагородніший і найсильніший із собак. Він стояв над завмерлим від страху чортом із райкому і дивився йому просто в очі. Наукою доведено, що такого проникливого і грізного в момент боротьби погляду не має жодна тварина. Погляду цієї породи досить, щоб паралізувати волю будь-якої живої істоти. Одного лише погляду.

Але Чорний не став убивати вже паралізованого від страху Пашу, хоча паща цієї тварини силою 12 атмосфер могла одним захватом перегризти горло такій нікчемі, як ця ница двонога, людиноподібна звірина. Цього бойового й вірного друга людини можна безпечно випускати проти тигра, а тут отаке гидке бидло валялося під ногами і смерділо холодним потом впереміш із гарячою сечею. Ротвейлер лише ляснув його зі всього розмаху по морді лапою. З очей посипалися іскри. За мить до, здавалося, неминучої кончини Чорний чомусь прийняв рішення про пощаду. Може, спрацювало те, що, живучи в селі, серед людей та з людьми, цей мудрий і благородний звір ще ніколи нікого не вкусив. За вдачею та вихованням він був добрим. Може, аж занадто, щоб із такою м’якою вдачею жити серед таких злих тварин, як люди.

Коли Паша вийшов з нокаута й отямився, Чорного над ним уже не було. Сліди від його ляпаса засохли чорною кров’ю. Мокрі штани Паша навіть не став прати. Від них нестерпно смерділо. Просто викинув у канаву. А от довгий і глибокий шрам на правій щоці лишився.


Андрійко на колгоспний тік просто втік. Аби мама не знала. Парторг пообіцяв їхньому фізруку, що за місяць роботи біля молотарки колгосп подарує школярам футбольний м’яч. Справжній, шкіряний. Втриматися від такої спокуси капітан кедрівської «Скали» не міг.

Уже перед заходом сонця дітваків, як снопів, вантажили в кузов газона. На польових вибоїнах їх трясло поміж чотирма дошками, як ті м’ячики, але мрія була сильнішою за цю просто смертельну наругу.

Це в номенклатурних салонах «папочки» з переляку повмирали б, якби побачили, як їхнє чадо товчеться в засмоленому дерев’яному кориті лісовоза. А тут планка батьківської безпеки практично з перших літ життя опускалася до плінтуса. Справжній мужчина – це дитина, яка випадково вижила. І виживання це знову мусило повторюватися щодня у сповненому небезпек і позбавленому турбот дитинстві колгоспних кріпаків.

Для Андрійка ця їзда з току додому була першим у житті випробуванням, коли, чіпляючись пальчиками аж до крові за шершаві дошки кузова, він неначе тримався за береги самого життя, з яких його могла викинути ця з юних літ густо всіяна вибоїнами дорога. Власне, бездоріжжя, бо яка в полі, та ще й передгірському, дорога? І таким бездоріжжям попереду було життя кожного з цих кількарічних колгоспних бранців, бо вибратися з цього табору громадянської смерті, табору без прав і свобод, відсутність яких підтверджувала відсутність права на паспорт громадянина, міг лише живучий, як вуж. І найперше він мав вижити на отих кількох кілометрах їзди в колгоспній вантажівці, якою возили худобу.

Він примостився в кутку біля кабіни, спираючись на дві дошки. Але раптом його інстинктивну думку – як би втриматися тут до кінця і не полетіти на черговій ямі у протилежний кінець кузова – перебила балачка з самої кабіни, у якій поруч із водієм сидів товариш із району.

– Ти пройшов добру школу, – розмахував він руками під носом похнюпленого водія. – Тому тебе зарахували до команди для проведення операції особливого значення. Зустрічаємося завтра на тому ж місці. До інших сіл їхати не треба. Попрацюємо на славу в рідному колгоспі.

– Але в нас уже хрестів нема, – зі знанням справи вигукував Діма, відбиваючись від вимпела «победителя соцсоревнования», що висів над головою і в унісон із хитанням машини майорів йому перед очима, затуляючи раз по раз дорогу.

– Отут ти, товаришу, помиляєшся! – крикнув районний начальник. – Ми з тобою переламали всі хрести, що на Землі. А той, що на небі? – підніс Паша палець і ткнув ним у засмальцьований верхняк кабіни.

– Де на небі? – затряс руками Діма, випустивши з переляку кермо.

– А на церкві, матолку, – пхнув його в бік наставник. – А чим той хрест ліпший, ніж ті, що були на землі?

Не дочекавшись відповіді від шокованого шофера, він добивав його з притаманною йому норовливістю:

– Лише тому, що він високо, що до нього дістатися важко? А ми дістанемося. Нет таких рубежей, которые бы не покорили большевики!


Андрієві враз його маленький світ у цьому буревійному кориті здався неймовірно мініатюрним. Ще мить тому його охопив уперше в житті жах, яким може бути жах за життя в 17-річному віці. Він зі всією прозорливістю дорослої розсудливості заглядав за борт і усвідомлював, що будь-якої секунди може вилетіти звідси, як м’ячик. Стрімголов униз на ходу цієї фронтової колимаги. І міцність пальців, якими він, як зубами, тримався за життя, може не витримати. Вибити його звідси могло мимоволі почуте, у яке він не міг не вірити, бо все відбувалося за його невидимої присутності – його не бачили співрозмовники в кабіні, але він звисав над ними одразу поруч і позаду відчиненого вікна дверей.

Він ще не знав, що ця його присутність, започаткована на пшеничному лані посеред спекотного літа, протягнеться на довгі літа. Але імпульс, який стрепенув його, стократ сильніший за будь-яку, навіть найглибшу, вибоїну, він неначе проніс перед очима ці літа, як сплутані кадри довжелезної стрічки, якій належиться здійнятися так високо, до підніжжя мало не самої вічності.

Дитина, вихована в Маріїній хаті, не могла реагувати інакше. Жінка ростила Андрійка в Бозі. Безнастанно. Наполегливо. Методично. Молитовники, заховані за кількома днищами маминої скрині, були його найпершими букварями. Вона ходила по лезу в тому вихованні. Плекаючи його таким же затвірником, як і вона сама, мати тим самим виряджала його в цей несамовитий світ цілком беззахисним. Вона раділа від того, як він у сім літ, ледь навчившись читати, плаче над Хресною дорогою у Страсну п’ятницю. Вона почувалася щасливою від того, як на її очах віра проникає в його пречисте дитяче єство. Разом із тим вона розуміла, що його виняткова обдарованість, про яку знали далеко за межами Кедрівки, залишиться змарнованою в цьому безбожному світі, з якого йому, як усім довкруж нього, не вирватися. Як можуть розкритися таланти дитини, щедро обдарованої Богом, у світі без Бога? Сприяння цього світу можна досягти лише відступництвом від Бога.

Марія, як і кожна мати, не могла не хотіти добра своїй дитині. Але вона знала, що на Андрійка не чекають почесті, бо він не обміняє на них віру. Віра проникала в його єство всеціло. Щоднини зранку й увечері, коли він уклякав до молитви, вона бачила, що двобій за нього із бездуховним суспільством вона виграла. Ціною його грядущого програшу.

Якщо вундеркінд, який на кілька років самотужки випереджав шкільні програми, не вступить до комсомолу, а відтак до інституту, із колгоспу йому не вибратися. А до комсомолу його не приймуть, бо він уже тричі в райкомі казав, що вірить у Бога. Все. Крапка. Далі нічого не буде. Закопаний заживо талант.

– Підеш трактористом до колгоспу. Обійдешся без університетів. З голоду не вмреш. Аби Господь здоров’я дав, – заспокоювала вона його. – Мене тато не пустив до гімназії, а тебе не випустять звідси ці зайди. Така наша доля, синку, на цій землі. Але тут ми лише гості…


Йому здалося, що в машину за такі слова мав би поцілити грім. Блискавка, як кара Божа, мала би спопелити цих чортів. Але небо мовчало. Лише зморщилося насупленим хмаровинням, збираючись на дощ. Клекотіла лише одухотворена свідомість дитини. Андрійко ще не знав, що планета ця з її людським мурашником не така вже й ідеальна, щоб над нею чигали громи та блискавки, припалюючи до нігтя землі кожного грішника.

Він продовжував слухати, як вони складали конкретний план акції. Настраханий Діма заспокоївся, що його роль обмежується, як завше, транспортуванням. А на церкву полізе він і тільки він, Паша. Полізе в герої. Цю пальму першості він не віддасть нікому й ніколи.

Коли дехристиянізація району досягала апогею і підходила до цілковитого охоплення останнього, протиординського хреста, Паша не на жарт стривожився. Скидалося на те, що його кар’єра завершилася, не розпочавшись. Вичерпалося поле дій. Хрести скінчилися. Більше нема що ламати. З обкому йому дали грамоту. А туди, до обкому, його чомусь не забрали.

І отут у нього сяйнула думка. Борючись за перемогу матеріалістичного світогляду, він був доволі обізнаним. Підполковник Феофанов тишком-нишком дав йому почитати матеріали про форми й методи атеїстичної роботи в Східній Україні у 20—30-х роках.

– Отам были орлёнки – не то, что нынешнее племя, – повчав він «мєстного» вискочку, що не недоречно дер носа. – Сломал пару десятков каких-то крестов – и давай ему повышение. А тогда люди церкви в воздух взрывали, чтобы продемонстрировать свои твердые коммунистические убеждения и показать свою верность марксизму-ленинизму! А если взрывчатки не хватало на эти каменные болванки, взбирались наверх и сбрасывали оттуда кресты. Потому как церковь – тоже дом. Взрывать необязательно. Может быть и дом культуры, но какая культура, если на этом доме опять же этот опиум?

Паші двічі казати не треба. Ідею він схопив на льоту. Чекав лише слушного моменту. А відтак не чекав, а готувався. Що було сил.

Ніхто не розумів, чому це товаришеві інструктору райкому спало на думку записатися в альпіністи. Адресу тих скелелазів він випитав у голови обласного спорткомітету, що прибув до них у район із перевіркою спортивно-масової роботи.

– На хрена тобі це здалося? – здивувався головний спортовець. – Тут на землі екстриму по саме горло. Май на увазі, що про те газети не пишуть, але вони частенько злітають звідти. Без крил – і прямісінько в рай. Он торік тут у нас, у Карпатах, четверо зірвалися. Правда, то не наші. Наші слабаки. Так високо не літають. То були якісь чемпіони із самої Москви. На Памір, на пік Комунізму, вибиралися, а тут під Корчином із бескида шльопнулися. Що називається, ледве кістки позбирали.

Він на ті скелі, з яких упали товариші з центру, не поліз. Там було заборонено займатися альпінізмом. Серед загиблих один виявився сином товариша з ЦК. Стільки галасу не знала Тухля з часів Захара Беркута. Постворювали комісії на всіх рівнях, але кого тут карати? В гори полізли самі, а гори ті ніхто спеціально не обтісував, щоб із них попадали москалі.

Паша пригледів собі неподалік опуклі кам’яниці. Місцина видалася на славу. Подалі від людських очей. Така пузата гора, схожа справді на церковну баню.

З інструктором з альпінізму вони зустрічалися на вокзалі. Потім добиралися електричкою. Відтак тьопали пішки пару кілометрів. Той спец пробував суперечити, що така гора не є типовою для тренувань.

– До лампочки мені ваш альпінізм, – нервував Паша. – Тут інакший типаж на часі. Це ви лазите по горах без толку і сенсу. А навіть у тому, щоб залізти десь там нагору, має бути сенс. Бо інакше нащо лізти? – загадково пояснював Харкавий своє таке несподіване хобі, яке, виявляється, не так щоб уже зовсім лише хобі.

Після півтора десятка сходжень він сам кваліфікував себе професійно готовим і придатним для виконання поставленого перед собою надзавдання. Тепер це завдання, напевно, усього його життя треба було узаконити рішенням бюро.

Паша таки дочекався слушної нагоди. Комсомол мала слухати на своєму бюро партія. Саме на цьому найвищому районному форумі перед старшими товаришами Паша вирішив вийти з ініціативою. Неначе підіграв йому сам перший секретар райкому партії товариш Тропченко. Це був твердий іскрівець, ветеран війни, що ніколи не скидав піджак із орденськими колодками. Цього разу він пішов в атаку на молодняк, всипавши йому по самі вуха.

– Виявляється, район наш не тільки по тваринництву вибився в передовики. Район наш славний – на першому місці в області за колічеством діючих культових споруд, – розлючено констатувала перша особа. – Що тут якийсь Єрусалим завівся, що ми не можемо дати собі раду з цим опіумом?

Розгон намічався по повній програмі. Товариш Тропченко любив згадувати молодість, коли його батько спорядив учитися до духовної семінарії, а він, як і товариш Сталін, з молодих років розібрався, що людина походить від мавпи і ніякого Бога не було й немає, тому він замість тієї бурси влився в передові ряди молодих будівників комунізму.

– Є дані, що до церкви ходять навіть школярі, серед яких є комсомольці. Куди дивиться райком? – допікав старший товариш молодшим однодумцям. – Вот вам і бойовий помічник і резерв партії. Та за таке на фронті у штрафбат засилали, а ви тут сидите, наївши пики! – гримнув кулаком по столу керманич.

На мить запала тиша, від якої тріщало у вухах. Аж тут із задніх рядів долинув несміливий голос:

– Дозвольте вийти з ініціативою, товаришу Тропченку? – Підвівся чорнявий молодик із витрішкуватими очима.

Зал, як за командою, озирнувся назад. Як тут не звернути увагу на таку відвагу? У таку мить, коли стан справ у районі розбудив у першому секретареві звіра, отак-от запросто звертатися до нього?

Тропченко спрямував свій налитий кров’ю погляд на цього висуванця.

– Хто такой? – невідомо кого запитуючи, гаркнув він крізь зуби.

– Так это же наш молодой товарищ по атеизму, Тимофей Тимофеевич, – шепотів на весь зал товариш Феофанов, що сидів поруч із першим секретарем. – Он у нас спец по крестам. То бишь по их ликвидации. Сознательный элемент, подающий надежды. Я вам неоднократно докладывал.

– А, так це ти, хрестоносець ти наш, – раптом зм’як Тропченко. – Знаємо, знаємо про твої подвиги. Молоток. Ну давай, спасай положеніє в районі. Валяй ініціативу. Іди-ка сюда, на середину.

– Діло таке, товаришу перший секретар, – сам не повірив своїй сміливості Паша. Якась неймовірна, нагла й нахабна сила вливалася в нього цієї миті. Він відчував, що береться за діло, яке підносить його навіть над цим сатрапом, що перед ним труситься від страху не тільки апарат райкому, а й весь район.

Харкавий фізично відчував, як тверднуть його руки й дерев’яніє запаморочена незбагненним вливанням ентузіазму голова. Мозок розпирало від цього вливання, аж скрипіли скроні. Він глянув оскаженілим поглядом на Тропченка, посилаючи йому сигнал – що там твій штурм Берліна, герой ти з тертої бульби? Ти би спробував узятися за те, що я зараз скажу. А ти, такий крутий атеїст на всю голову, навіть не додумався до такого.

– По-перше, треба розібратися, товаришу Тропченку, із тим першим місцем, – почав він з тієї відваги ревізувати аналіз керівника району. – Ліквідація придорожніх та внутрісільських хрестів входить у звітність, тому ми ніколи не пасли задніх. Тепер у нас завершена зачистка району від хрестів.

Тут слід було зробити паузу, бо справді пройдено важкий і славний шлях. Тут сиділо чимало любителів почесати язиками, але чи міг би хтось похвалитися, що зробив таку складну і специфічну роботу власноруч?

– То була нелегка робота. Чомусь тут, де починаються гори, їх ставили найбільше. Майте на увазі, це робилося протягом майже тисячі років, ще, напевно, від тієї глупої затії князя Володимира. Лише супроти монголо-татар вважало за необхідне відмітитися хрестом майже кожне село. А ота пошесть – ставити хрести на честь скасування панщини у 1848 році? Так само: від села до села – від хреста до хреста. І все це багатовікове закабалення наших темних за світоглядом предків ми ліквідували за лічені місяці! Сьогодні я офіційно доповідаю: нині ви не знайдете в жодному селі жодного хреста! Покажіть мені хоч один – і я його зубами згризу! – загарчав Харкавий, аж у першого секретаря впали окуляри з носа.

– Нет, в самом деле. Так и есть, Тимофей Тимофеевич, – неначе долучаючись до чужої слави, рявкнув начальник КГБ. – Все он правильно докладывает.

– Але, як вчить нас партія, ніколи не зупиняйся на досягнутому, – продовжив тим часом Паша. – Моя ініціатива, товариші, заключається у тому, щоб ми поставили перед собою мету зняти ці кляті хрести не просто на вулиці, – далі він зупинився, щоб сказати якомога вагоміше, точніше, акурат адекватно до масштабу проблеми. – Я вношу пропозицію про знесення хрестів із культових споруд.

– Звідки-звідки? – напевне, уперше подала голос багаторічний член бюро від трудящих, делегат останнього з’їзду партії, на якому вона чула доповідь товариша Микити Сергійовича Хрущова, доярка з Маріїнців Настуня Леськів.

– Ти, Насте, пройшла комсомольський гарт у наших рядах, але не знаєш, що таке культова споруда. Це споруда, у якій попи одурманюють твоїх односельців, товариш Леськів, – поставив на місце члена ЦК ВЛКСМ Паша, який відчував, що він править тут бал, що йому невідомою силою, яка вселилася в нього сповна, дозволено все, навіть більше, ніж оцьому носію орденських колодок, бо що таке орденоносець порівняно з хрестоламом?

– Моя ініціатива – позносити хрести з церков, – сказав, як відрубав.

Усі поїдали очима Тропченка. Він якось раптово змалів в інтер’єрі цього войовничого матеріаліста. Що зробиш: нові часи – нові герої. Воювати з Гітлером – чи то вже такий героїзм? А от з Богом?..

Навряд чи так він думав тоді, коли вперше відчув, як його, лідера району за посадою й авторитетом, обходять на повороті.

– І як ти збираєшся це робити? – повернувся він до цього імпровізованого доповідача. – Чи ти лише ініціативу дайош, а дертися по церквах мають такі, як я, фронтовики?

– Та ні, товаришу Тропченко, – дедалі більшої ваги набирав Паша. – Вибачте, ви своє відвоювали, – відрубав якось неосмислено, упіймавши передчасний кураж, аж сам злякався.

– Ти на что намєкаєш? – підскочив той, хто головував не лише тут, а й у районі, аж ордени на ньому задзеленчали.

– Та ні, ви мене неправильно поняли, – страх таки брав своє, і Паша хотів виглядати таким, що принишк перед першою особою. – Я в тому смислі, що тепер у перших рядах маємо бути ми, бойовий резерв партії.

– А ты, парень, наглец, – Тропченко вирішив вилити всю свою злість на цю шпану. Він завше собі думав: «Нащо в районі два райкоми – партійний і комсомольський? Ну був би відділ у партапараті по роботі з молоддю. А тут цілий райком».

– Я знаю, як ви работаєте, – обстоював позицію партії старший товариш. – Знаєте, шо таке комсомол і яка разниця між вами й нами? А то, шо ви работаєте, як молоді, а єбетесь, як взрослі.

Сказав, бо наболіло. Але одразу відчув, що невчасно. Ця ж шпана може витлумачити так, буцімто він захищає хрести. Комсомол – з ініціативою, а він його по голові. Невчасно випалив правду-матку. І ще при цьому-от, що сидить під боком, який уже нині настрочить за своєю лінією. За цією лінією можна строчити і стукати навіть на першого секретаря. Ставив їх на місце Хрущов, цих годуванців Берії, але не до кінця, та й як без них – розуміти треба.

– Ну ладно. Це я так, в шутку. Нащот того, як ви совокупляєтесь. Іногда і поработать можете. Давай от секса до атеїстичного воспитанія вернемся, – жартома пом’якшив відповідальний момент досвідчений апаратник. І тут уже Паша сповна розрядив обстановку.

– Я знаю, товаришу перший секретар, що ініціатива наказуєма, – перейшов він до головного в порядку денному. – Я особистим прикладом, як вчить нас партія, готовий узятися за реалізацію мною внесеної пропозиції.

– Підожди, так то ж не язиком таляпати. В тебе діти є?

– Є дочка. Два рочки.

– Ну от. А як зірвешся з даху? Хто ж її годувать буде? Та й, зрештою, нас зверху по голові не погладять, що тут, на бюро, розрішили тобі лізти туда. Нам же і отвечать обратно, єслі что. Тут діло тонке і ответствене.

– Давай розберемся, – розпочав уже свою доповідь із несподіваного питання перший секретар. – Ініціативу твою я оцінюю як очень даже воврем’я. Допустим, хочемо ми зробить у культовій споруді культурну споруду. Щоб не затемнять народ, а просвєщать. А як це буде виглядати, коли у споруді – культура наша, соціалістична, а на споруді – отой відживший культ, то єсть хрест? І правильно ти рішив: нам нікак нельзя дальше йти, щоб його не убрать оттуда. Він, так сказать, став нам на путі. І не просто так, а на путі к комунізму, де хрестам не мєсто. А його ж там, нагорі, далеко видно. Трудящиєся смотрят і не понімають. Берлін взяли, а хреста убрать не можуть. А щоб убрать, одного желанія мало. Треба туди залізти, трясця його матері.

– І злізти, – упівголоса додав уже перший секретар комсомолу, якого аж розпирало від Пашиної ініціативи. Він давно потерпав, що цей вискочка прокладе собі тими хрестами дорогу до його кабінету. Ну добре, він у себе, у комсомолі, якось затушовував його подвиги, а нині він перед старшими товаришами виліз. Вийшов з-під контролю. «Ну я тобі устрою!»

– Як ви сказали, товаришу Тропченко, ініціативу треба підтримати, – включився комсомольський вожак району Костя Золопуха. – Але реалізацію ініціативи треба доручити самому товаришеві Харкавому.

Костя аж зрадів від такої своєї пропозиції. Усе він зробив правильно. Підтримав партію і взяв відповідальність на себе, тобто на комсомол. Нехай їй, партії, голова не болить, що ми вміємо тільки трахатися по кущах на всеобучі чи на семінарах активу. Ми вміємо й працювати на об’єктах комунізму, і от Паша, наш друг і товариш, це покаже. А як зламає собі карк, його начальник, товариш Костя, свічку за нього поставить. Подумки, звичайно. Бо ж не ходити заради цього виродка до церкви першому секретареві ленінського комсомолу. Тому тут у Кості позиція виявилася безпрограшною.

Але Тропченко раптом узявся виявляти батьківську турботу:

– А ти не спіши. Чого ж ти сам до такого не додумався? Піддержує він ініціативу. Ще один герой об’явився. Так як ето називається? Ільфіністов, чи як їх там, визивать надо. Професіоналов, щоб дряпатись вгору. Єсть же такі, спеціально обучені.

– Не треба нікого визивать, товаришу Тропченко, – аж затремтів від відповідальності моменту Паша. – Я доповідаю членам бюро, що перед тим, як виступити з ініціативою, я самотужки пройшов самопідготовку. Під керівництвом, Тімофєй Тімофєєвіч, якраз інструктора з альпінізму. Це було моє хобі, а тепер, я відчуваю, перед вами, дорогі товариші по партії й комсомолу, що це моє покликання. Тому до виконання завдання я готовий і морально, і політично, і професіонально.

– Так ти шо, перед тим, як обнародовать план дій, сам обучався? – здивувався начальник КГБ, що щось таки в районі відбувалося без його відома й позаочі його багатотисячної армії сексотів.

– Протягом останніх трьох місяців я щосуботи їздив у гори і там пройшов повний вишкіл. Інструктор, якому я платив із сімейного бюджету, може дать мені сертифікат.

Тропченко знову стукнув об стіл, але м’якше. Неначе просто поклав твердо руку на червоне покривало. Усі знали: це означає, що дебати закінчено.

– Я думаю, ніхто не буде возражать, щоб піддержать ініціативу товариша… – І тут він сам здивувався, що навіть не знає прізвища цього героя. – Ізвіні, як тебе звать?

– Паша Харкавий, заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу.

– Паша. Як Павка Корчагін. Хороше совпадєніє. Молодєц, – похвалив комсомольця перший секретар, неначе він сам собі обирав ім’я. Саме на цій думці впіймав себе старий фронтовик.

– Кстаті, а ти хрещений-то сам? Раз ім’я єсть, то хрестили небось у церкві.

– Я не думаю, що я особисто несу за це відповідальність, товаришу перший секретар. Як розуміють усі члени бюро, протестувати проти дій своїх батьків у віці 20 днів я не міг. Але я засуджую моїх батьків, які носили мене до церкви. І тут перед вами, моїми товаришами по партії та комсомолу, зрікаюся цього хрещення.

Якось не по собі стало всім присутнім. Хоча той офіційний самопроголошений антихрист не сказав нічого такого, що не випливало б із його поведінки чи, тим паче, із цієї епохальної, без перебільшення, ініціативи. Але неначе перевернулося щось у єстві практично кожного, і від того немов запахло горілим від лампад, як це буває хіба що на похоронах.

Паша відчув цю горілу атмосферу й не вгавав:

– Я пропоную це зробити всім присутнім.

Тропченко, з якого поти текли градом від таких ініціатив, напевно вперше за роки керівної роботи не знав, що робити.

– Я просто пропоную тим, хто вірить у Бога і своє хрещення, встати і вийти із залу, – виручив його Паша.

– Ну, таких у нас нєт, потому что… бить нє может. А как іначе? Ще не хватало, чтоби член райкому вірив в Бога, – зрадів такій гарній розрядці перший секретар.

Ще бракувало, щоб на пропозицію цього дурня хтось справді встав і вийшов. Тоді йому, першому секретареві, незважаючи на бойові заслуги, просто кришка й капут.

– А тепер перейдьом к дєлу. Хто за те, щоб підтримать товариша Павла Харкавого і поручить йому реалізовать, так сказать, його великий почин?

Присутні проголосували.

– Спасібо. Одноголосно, – сказав для протоколу товариш Тропченко. – Про деталі распространяться не будемо. Усі понімають, что тут надо помалківать. Дальше я поручаю поработать вмісті товаришу Харкавому із товаришем Феофановим.


Після бюро Паша поїхав додому, і вони вдвох із татом напилися, як цуцики. Харкавий-старший завше хотів, аби його син просунувся аж до Москви, а от не виходило.

– Ця банда червона навічно. Ти видиш, як вони роблять? Брехнею світ перейшли, і ніхто їх назад не верне. То я собі здармував вік, а ти тисни на дві педалі! – вдарився у філософію Семко, розливаючи вже третю «Московську».

– Я знав, старичок, що ти мене зрозумієш, – плескав батька по плечах Паша. – Бо якщо розібратися, то я лише диявольське насіння. А справжній диявол – то є ти, скурвий сину старий. Мені ще до тебе, як, справді, до того неба.

Паша знав, що говорив. Він народився в час, коли до села прийшли німці. Першого разу вони затрималися ненадовго – перерізали у селі всі кури і пішли на Москву. А в Семка ще й корову пристрелили на пасовиську й усю останню ніч перед відходом гарнізону із села смажили під лугом м’ясо з його годувальниці.

Через таке варварство фашистів він затявся на них. У хаті малі діти, а у стайні порожньо. У кожного своя війна, і для Семка настала війна з голодом. Але що сидіти на печі? Пішов проситися до німчаків у поліцаї, але, поки чухався, місця всі хлібні зайняла братва. Семко нарікав на німчаків, що взяли до постерунку із сусідських сіл, хоча своїх козаків вистачало на кілька постерунків. Був конкурс – добрих п’ять хлопів на одне місце поліцая.

Якось уночі забрів на їхню хату озброєний до зубів повстанець. Ще молоко на губах не обсохло, а він за Україну воює. Весь у крові та з німецьким автоматом. Утік з облави за бандерівцями, які вже тоді добряче заливали смальцю за шкуру гітлерівцям.

Вояк був поранений у лікоть. Стефка ледве вгамувала кров. Поки вона вовтузилася з партизаном у іншій кімнаті, Семко зрозумів, що то його шанс. Він крадькома виповз із хати, а за годину будинок уже оточили есесівці. Хлопчина відстрілювався, а останню кулю залишив собі. Німчаки обмацали його, шукаючи, може, яких паперів, а потім звеліли Семкові закопати тіло.

– Але ж, прошу пана офіцера, то я поінформував, що той дітвак є в моїй хаті.

– І що ти хочеш від нього? – перепитав тлустий поліцай, що нагодився на перекладача.

– Я прошу зарахувати мене на службу до поліції. Я на ділі щойно доказав свою вірність Третьому рейху.

Есесівець щось прошпаркотів по-своєму, а той бовдур в уніформі показав Семкові дулю:

– Він каже, що нині ти зрадив своїх, а завтра зрадиш їх. Каже, аби я тебе шльопнув тут на місці, але мені шкода твоїх дітей.

Семко затамував лють на окупантів, і він конче хотів зробити їм щось зле. Правда, не так та помста, як заробок привів його до міста. Там він потинявся кілька тижнів і приплентав додому не один.

Паші було тоді лише кілька місяців. Мати дуже важко розлучилася з ним. Лежала вже ціле літо при смерті. Тато привів додому такого ж, як і він, його Павлусь, дітвака. Приніс, як телятка, у мішку й висипав посеред хати. Чорняве. Кучеряве. Із гострим носом і ще з гострішими очицями. Немовлята неначе потоваришували. Махали ручками одне до одного. Але коли хтось заходив до хати, Семко ховав це циганча до пивниці й затикав писок ганчіркою, аби не подавав голосу.

За тих кілька днів, коли вони тіснилися на печі, міцно обійнявшись уві сні, як близнята, зовні дітлахи виглядали як малі кошенята, що граються в кошику. Стефка час від часу приходила до пам’яті. Говорити ще не могла, але раділа, що в неї аж двоє приплоду. Материнське серце – воно безмежне. Готове пригорнути і пригріти будь-яке дитинча. Хіба ж то будеш дошукуватися, твоя це кров чи чужа, коли перед тобою отаке красиве й безневинне юне створіння, для якого в ці перші місяці перебування на землі не буває й хвилини без щастя?

Коли вона зміцніла й уже могла годувати немовлят материнським молоком, пригортала до грудей і Петрика (як вона встигла назвати другу, знайдену – ну то й що? – дитину), як рідного. Стефці здалося, що від такої оказії наче посвітліло в хаті. І додалося не просто живих душ, а радості людської, бо з перших хвилин вона вже не могла робити різницю між ними обома – своїм і знайденцем.

То мама назвала його циганчуком.

– Сама ти циганка, дурна Стефко. Ти що, не видиш, що то жиденя? Пам’ятаєш того Абрама, що продавав м’ясо на базарі? Я їду по торговиці, а він мене кличе за лаштунки. Так і так… «Нас, жидів, усіх мають нині вночі забрати й розстріляти за містом. Візьми й сховай мого отрока, скажеш, що то твій. Він, – каже, – у мене наймолодший – найлегше сховати. А я дам тобі все, що треба. Будеш мати чим і своїх, і моїх дітей та внуків годувати». І дав. Дивися.

Семко висипав на стіл усе, що було у відрі. То було золото. Персні, зуби, цілі злитки. Кілька кіля. Золота ціла купа.

А потім сталося те, що сталося. Коли в селі нишпорили німці, шукаючи по хатах схованих євреїв, їхню хату поминули. Але Семко кілька днів по тому не міг дати собі раду з тим страхом, що прийдуть ще раз.

Однієї темної ночі, коли Стефка знову занедужала, Семко витяг зі сховку дитинча, що спало. Воно розплакалося якось несамовито. Захищалося, бідолашне, аж не схоже на кількамісячне створіння. Схопилася Стефка й собі завила не своїм голосом, дивлячись на те, що коїться.

– Чого ревеш, як курва? – вирячився на неї Семко. – Сусідів побудиш.

– Що ти робиш, Семку? Гріх страшний береш на душу! То ж чиясь дитина. То людина жива-живісінька.

– Яка то людина? То жиденя. Ти хочеш, аби й твого так само забрали з ліжка?

Паша більше не бачив Петрика. Коли підріс і вже бігав подвір’ям, міг натрапити за стодолою на купку землі, що вже заросла бур’янами.


– А чого ти так кажеш, сину, на тата – диявол? – хоч сп’яну, але ще був при пам’яті Семко.

– То ж ти, а не я жиденя зарізав, як порося, – реготався Паша, обіймаючи зніяковілого батька. – Та не журися, я би так само зробив. Ти ж не мав виходу. Ти ж мене спасав, так що синівський тобі уклін. Хоча, знаєш, німці в село після того так і не вернулися. Понині не вернулися. Ти міг того не робити. Але так ся стало. На одного жида менше. Теж не зле.

– А ти, такий мудрий, видів, що той жид з Тустані мені дав? Я за що хату першим у селі поставив? І перший телевізор, і перший «Москвіч». Що пенсія? Отого, що блистіло на столі тої ночі, вистачить ще й твоїм дітям. Як там моя внучка?

– Росте, нівроку. Приїдемо до тебе на свято – на Перший май.

– Тому ти не зупиняйся на півдорозі. Якби я тоді розпустив нюні, то кусав би донині лікті. Ми з тобою таких кровей, що нам по ночах не сняться ті, котрих ми прибираємо з дороги. Заліз тобі в горло той хрест, змети його з лиця землі до біса.

– З лиця церкви. Якби-то із землі. Простіше пареної ріпи. Я тут подумав: чого я маю стидатися чи ховатися? Влаштую посеред дня сходження на «пік комунізму». Урок комунізму, тріумф комунізму. Нехай повсикається ота чернь голопуза. Кого мені боятися, отих кріпаків колгоспних? Та пішли вони к їбені фєні.

– Правильно, як їбать, то королеву! – То вже вони обидва реготалися гомеричним сміхом, і регіт цей линув крізь прочинені вікна. Довкруж спало село. І цієї миті у снах до сільчан приходили жахи, від яких вони схоплювалися з ліжка, умиваючись холодним потом. А наступного дня розказували одне одному про поганий сон. І надивуватися не могли, чому так усім враз і водночас снилися чорти…


Товкся цілу ніч на припічку і Маріїн одинак. Як і її, його сон не брав. Вона спостерігала, як крутиться навколо осі його стривожене тільце, і тільки тепер помітила, що за півтора десятка літ воно виросло з цих ясел. Ноги, завше босі, рапаті та вкриті футбольними синцями, звисали мало не до підлоги.

«А що далі буде? Йому ще рости й рости, – думала вона, коли місяць закотився аж над подушками. – Що він собі взяв до голови, що так неспокійно спить? Знову лізуть йому в голову оті чудернацькі формули чи строфи, про що вже знають у всьому районі».

Їй ніяк не йшло з голови, як сама в такому ж юному віці рвалася з дому до монастиря. Кого приводять ноги в це затвірництво? Хто позбавляє себе того життя земного, яке прийнято вважати тотожним насолоді? Того, кому світське життя видається нестерпним. Марія як особисту трагедію сприймала облуду, підлість, підступність. А цим частоколом усіяне життя кожної людини щодня. Вона не вміла пристосуватися на цьому мінному полі, тому прагнула до чистилища ще тут, на землі. І таким первозданним полем їй видавалося життя сповідників віри.

Однак уже цього разу на заваді стала мати. Старшого сина вона віддала до духовної семінарії на Святоюрській горі, а з наймолодшою, наймилішою серед усіх її дорогих дітей розпрощатися не могла. Бо то було би затвірництво не лише від лихого світу, до якого вона була непридатна, а й від неї, матері.

– Жити в Бозі можна й не в келії. Так навіть легше – відгородитися від усього злого. А тримайся заповідей Божих тут, посеред гріхів пробирайся до світла.

Мати таки переконала Марію. А коли вже сама привела на світ свою дитину, її давня мрія знову обізвалася. І найважливіше – вона бачила в Андрійкові покликання. Коли впокоїлася в Бозі мама, йому минав п’ятий. Сталося перше предиво – він уже тоді перечитав усі молитовники. І коли нарядили небіжку посеред хати, раптом виходить із задньої кімнати русяве хлопча. Вдягнувся в довгу мамину сорочку. Із молитовником у руках. І приступив до тіла та почав правити… Святу літургію. Слово в слово – за молитовником. Хата мало не розпуклася від ридань жіноцтва – чи то за бабцею, яку любило все село, чи то над онуком, що просто приголомшив усіх таким своїм вчинком.

Отоді вона й угледіла в ньому покликання до Бога. Впродовж років їхнім улюбленим заняттям було при вечірній лампі сидіти по півночі й розгадувати чи то Святе Письмо, чи то загадкову велич цього дивовижного світу.

– Людина, мамо, інакша, ніж уся живність на світі. Вона не могла з неї взятися. Вона мусила взятися десь звідтіля, – вдивлявся він у мереживо зірок, що мерехтіли за вікном у синій далечині нічного неба. – Я нині, мамо, був там, десь дуже далеко відлетіла моя душа, а на ранок повернулася, – міг він видати щось отаке, прокинувшись раптом непомірно щасливим.

Вона й не розказувала нікому про такі недитячі та й не зовсім узвичаєні вияви його вдачі. Бо боялася, що люди засміють, бо й сама часом побоювалася такого незвичного для його віку вияву віри.

Одного разу вона розповіла йому про свої дитячі мрії, про те, як її мати не пустила в черниці.

– Добре зробила, – перервав він її на півслові. – Якби ти пішла в монастир, мене би не було. А то був би великий гріх.

Вона щиро сміялася з цього жарту, у якому була така мила її серцю правда. Марія довго думала над цими словами. А може, у тому і є найвище служіння Богові – виплекати на Його славу ревного християнина. Відтоді їй неначе стало легше на душі, і багаторічні сумніви – так чи не так вона розпорядилася життям, дарованим їй Богом, – нарешті розвіялися.


Того ранку вона наважилася сказати йому те, що давно визріло в ній.

– Сідай, хлопче, – посадила його на лаву, коли він уже спорожнив третю миску свіжого запашного борщу.

– Ти вже скінчиш скоро школу, а що далі? – раптом отак просто з моста розпочала вона епохальну розмову. – Що ти, Андрію, собі думаєш? Може, підеш вуйковими слідами?

– То котрого вуйка? – утрутився в розмову батько. – Як ви таке важливе бюро зібрали без першого секретаря? – розрядив він напругу, що запала від таких несподіваних маминих слів. – Не годиться без голови сім’ї такі рішення приймати.

– Ти що, не видиш, шо він вроджений до священства?

Тато мав таку ж вдачу, як і мама, але на фронті, з якого він повернувся калікою, залишив добрячу дозу романтизму, що ним наділили його батьки.

– І де ти це священство бачила? – брав у свої руки розмову тато. – Ти що, не видиш, хто нині стоїть при престолі? Чорти!

– Спам’ятайся, що ти говориш! – затулила мама вуха руками, а відтак пішла зачиняти вікно, аби сусіди не чули.

– Ти що, не знаєш, що всі оті попи – кагебісти? Ти куди його посилаєш? – зміряв він важким поглядом усіх. – Не треба квапитися. Може, його в той клятий комсомол таки приймуть. Може, того чорта, котрий все питає про Бога, не буде там, на тім бюро. Може, щось іншого спитають і пропустять. Не може він вічно там сидіти. А як приймуть, можна йти вчитися далі. До університетів. Гріх його в колгоспнім ярмі тримати. Обдарував його Господь по самі вінця. За твою молитву. А ти ці дари в землю хочеш закопати?


Тієї ночі, після втечі на тік і почутого в кузові, він не спав. Батьківські приземлені доленосні матерії здалися йому дріб’язком. Андрій несподівано перевів розмову на інший регістр. Спершу розповів про те, що почув у кузові вантажівки.

– Коли я злізав з машини, мені здалося, що в той момент на мене звалився хрест. Дитинство – уже не виправдання. Треба його нести.

Запала тиша. Вона народжувала вибір, устократ вагоміший, ніж обирання шляху без п’яти хвилин випускником школи.

– Були б то інші часи, бандерівці того чорта повісили би на його ж городі, – Андрій чеканив слова, як коваль у розпеченій кузні. – Але забити диявола – найпростіше. Так їх не побореш. На місці однієї відтятої голови виростуть дві… Якщо це випало на нас, ми мусимо щось робити.


Паша неохоче ходив у цей похмурий, пофарбований червоним дім. Ще за Австрії тут була тюрма, у якій тримали Івана Франка, коли етапували з Коломиї до Нагуєвичів. За поляків тут розробляли плани пацифікації. Звідси ночами виїжджали загони Армії Крайової і палили українські села. Німці не могли не розмістити тут гестапо. Сотні українських повстанців скінчили життя в цих мурах. Але всі ці чужинські режими, що топталися по галицькій землі, не могли зрівнятися, докупи взяті, із КГБ, яке звичайно поселялося після війни туди, де німці тримали гестапо. Діяло таке писане чи неписане правило спадкоємності. Але Пашу бентежило не це. Він не любив сюди ходити, особливо по понеділках, бо тут можна було зустріти «найдостойніших із достойних», як він сам жартував. Сексоти сповзалися сюди звітувати. Чорний вхід був із боку залізничної колії, тому стукачів могли побачити хіба що пасажири з поїздів, що мчали на Європу чи звідти.

Галичина була наймолодшою територією у складі СРСР. Практично тільки після Другої світової війни вона опинилася під Москвою, тоді як Східна Україна налічувала сотні літ «російського братерства». З огляду на таку специфіку методи роботи радянських спецслужб були особливими. Насамперед, це виражалося в тому, що тут щільність сексотської мережі була в кілька разів більшою, ніж у середньому в Союзі. Не сміло бути жодного цеху на підприємстві чи бригади в колгоспі, де би КГБ не мало своїх вух і очей. Звичайно, вербували за принципом кількох каналів інформації з однієї одиниці території. Галузево-територіальний принцип означав, що суцільним покривалом сексотів накривало міста й села. За нормативом не менше трьох сексотів на десять душ населення. Система була така, що практично жодне слово, що виходило із суспільної риторики і масової свідомості, не могло не дійти до відома районного КГБ.

– Наш девиз – «Ни одной семьи без сексотов!», – любив жартувати підполковник Феофанов.

І він був недалекий від цієї страшної істини. Крім автоматичного заповнення пустографки, були позиції, коли сексотами призначали за посадою. Завклубу, сільський кіномеханік, завбібліотеки, містечкові придворні поети, самодіяльні художники й інші аматори. Усі ці «діячі мистецтв» були майже поголовно безпросвітними пияками. Тому вербувати їх було найлегше – за п’яними оргіями.

За посадою до багатотисячної армії входили попи, які право на парафію отримували не так за заявою про прийняття на роботу, як за заявою про добровільну співпрацю із КГБ. Їхня інформація була безцінною, бо вони переказували до КГБ те, що їм люди говорили на сповіді. Ревний християнин думає, що говорить із Божим посланцем, а насправді він розкриває свою душу таємному інформаторові безбожного, диявольського режиму. Канон про таємницю сповіді КГБ експлуатувало по повній програмі. Творцеві міфу про те, що священикові треба виливати чи вивертати всю душу без будь-якого залишку, на Луб’янці мали би поставити пам’ятник.

Поруч із Дзержинським, котрого скинуть російські демократи в 1990-му на чолі з віце-мером Станкевичем, якого невдовзі кадебня покарає вигаданим арештом і для науки всім іншим, хто смів писнути проти цього страшного «ордена меча й кинджала», запроторить у варшавську тюрму – до тієї самої камери, у якій 100 років тому сидів їхній «хрещений» батько – сам «залізний» Фелікс.

Паша не хотів бачити ці перелякані пики, які незліченними потоками зливали сюди свої доноси. Він зневажав їх тому, що, на відміну від його, їхні доноси були таємними. А він – явний! Він – за комунізм і проти Бога! І то не має бути таємницею ні для кого! І це те, чим він пишається.

Після історичного бюро він ще вище підвів голову. Але на виклик Феофанова мусив з’явитися негайно. Не лише тому, що їм обом перший секретар доручив розробити план операції, а тому, що так не буває: начальник КГБ викликав, а ти ще думаєш. Не маєш права. Мусиш шпарити на килим кулею. Це знали всі. Навіть найвищі в районі начальники. Навіть сам перший секретар, до якого – єдиного – застосовували м’яку форму виклику:

– Может, зайдете к нам, Тимофей Тимофеевич? Есть о чем посудачить. Часикам так к четырем.

Майже так само лагідно, як і першого секретаря, запросив до себе Феофанов і Харкавого. Підполковник розумів, що з цим демоном ліпше не зв’язуватися. Він далеко піде. Чорт у людській подобі. Такі навіть у НКВД-КГБ були на вагу золота.

Спочатку Паша виклав свій план, схвалений батьком. Феофанову особливе задоволення приносило те, що цей вискочка навіть не знає, що його ріднесенький предок справно та регулярно серед численних доносів пише й на свого сина. Харкавий-старший був серед сексотів просто ас. Його завербували ще в 39-му перші червоні. Під час німецької окупації зумів себе не заплямувати. В поліції не служив, у бандерівці не записався. Тому його залюбки активізували після війни. Із Феофановим його єднає давня не просто служба, а дружба. Чекіста направили в район після трьох уже вбитих начальників НКВД. Останній з них був його товаришем по спецшколі. Тоді, будучи ще лейтенантом, заприсягся помститися «бандітам». Отоді Феофанов і зустрівся з Харкавим, якого йому відрекомендували як особливо цінного агента.

Уся оперативна інформація свідчила, що Кедрівка стала епіцентром бандерівського підпілля. Але так уміло й глибоко законспірованим, що натрапити на слід було просто неможливо. Незважаючи на те, що в селі орудував такий видатний сексот, як Харкавий. Проте він, на жаль, у селі був один. Нікого більше завербувати не вдавалося. Та й Семко давав убогі дані. Про те, що він – юда, у селі знали, тому остерігалися. У тій клятій Кедрівці кожна хата – фортеця, яку сексотським підкопом не візьмеш. Хто тримає тут усю лісову армію, здогадувалися. А впіймати на гарячому не могли.

І от Феофанов за елементарними канонами, яких його вчили у спецшколі в Підмосков’ї, вирішив реалізувати класичну операцію. Головна роль була відведена Харкавому.


– Как отец, жив-здоров? – розпочав начальник КГБ розмову із заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу.

– Та здоровий, як бик. Учора вихилили десять пузирів на двох.

– Ну бойцы, ну молодца! – похвалив підполковник. Майже всі його головні операції трималися на цьому прийомі – споїти, а потім роби, що хочеш.

Галичани так пити не вміли, як визволителі. За Польщі літрою горілки можна було опровадити ціле весілля. І коли у 39-му прийшли москалі, крамниці завалили дешевою горілкою по самі стелі. Хлопці так упивалися, що цілими днями валялися попід парканами, бо не могли з підкошеними ногами добрести додому. Зранку дівчата йдуть до церкви, а вони, лежачи, їх за ноги лапають.

– Якраз батько і схвалив мій план операції, – і далі виклав публічне сходження видатного сина Кедрівки на «пік комунізму», звідки він скине власноруч, як учить нас товариш Карл Маркс, опіум народу.

– Ну, ты погоди, не спеши. Подумать надо, – стримано сприйняв поривання цього навіженого корчагінця Феофанов.

Останні два вечори після того бюро вони годинами сиділи з Тропченком і обговорювали ситуацію, що склалася. Питань нема – на шляху будівництва комунізму не можна зупинятися, треба йти далі.

Ну добре, залізе цей чорт на церкву. А якщо село збунтується? Якою буде реакція цих одурманених парафіян? Чого від них можна чекати? Адже не треба забувати, що було ще зовсім недавно. Останнього «бандіта» тут витягли з криївки ще якихось п’ять років тому. Лише останнім часом вляглося. Заспокоїлося. Наче випалили гарячим залізом. Наче втопили у крові цей страшний бандерівський бунт. А якщо не залили до кінця? А якщо ще шкварчить десь так на дні душі? А як вхоплять селяни вила? А як повитягають обрізи? Ні, начальник КГБ гарантій не дає, що обрізів у стріхах уже нема. Не може бути такої гарантії.

Тому не треба цієї показухи. І партія від нас цього не вимагає. Бо як зірветься святеє атеїстичне діло, ох полетять голови. Операція – не з простих. Поголос і до Москви дійде, навіть якщо товариш Феофанов не поінформує. І чиї голови полетять? Правильно, першого секретаря і начальника КГБ. А як той називається, що сам собі голову стинає? Йолоп він і є йолоп – от такий спільний висновок.

– Воно, конєшно, до комунізма двигаться надо, но не такой же ценой, – Тропченко і Феофанов самі дивувалися, що в них така залізно одностайна думка в оцінці ситуації у районі.

– Мы с тобой с войны вернулись, подполковник, бандеровщину пережили, а тут на какой-то церкви можем сорваться, – «розодкровенничався» перший секретар. – Неправильно это, не по-коммунистически. Мы же эти кресты по улицам и полям втихаря ломали. И удачно. Обошлось. Так и дальше надо двигаться. Втихаря и только втихаря. Тише едешь – дальше будешь! Мы же не собираемся с тобой в этой бандерлоге службу заканчивать, – підвів риску перший секретар.

Феофанов не став переповідати цьому шмаркачеві розмову, але від свого авторитетного імені виклав прийняте рішення:

– Так что давай не днем, а ночью, как ты и раньше делал с этими крестами.

Не встиг Паша запротестувати, бо він уже смакував привселюдним кайфом тріумфатора, як начальник шепнув йому головне:

– Имей в виду. В этом нас и наверху поддержали. Сказали: молодцы, ребята, но не зарывайтесь.

Паша неохоче змовчав, потираючи потилицю, а відтак дав ту єдину відповідь, яка може бути на щойно отриману інформацію:

– Наверху? Там видніше.


Кедрівці пишалися своєю церквою. Старі храми, вік яких сягав сотні літ, були дерев’яними. А їхній собор стояв, як скеля, неначе витесаний із каменю.

У сімнадцятому столітті в Кедрівці жив знаменитий на всю Європу рід Синєвірських. Багатий і знатний, яких було немало в цьому континентальному європейському епіцентрі. Синєвірські звели тут велетенський палац, що тоді не поступався Версалю. Кажуть, на одному з балів бував тут юний Богдан Хмельницький, батько якого служив господарем неподалік, в Олеському замку – родинному гнізді польських королів. Саме тут відбувся наймасштабніший європейський саміт антиоттоманської коаліції, на який з’їхалися монархи зі всієї Європи.

Під впливом цієї події граф Синєвірський, провівши кілька місяців у Єрусалимі та в Римі, повернувся з ідеєю.

Він поставив собі амбітну мету – звести в селі собор, який би був точною копією собору Святого Петра в Римі, головної святині християнської Європи. Бо якщо замок не поступався французькому Версалю, то має не поступатися і храм духовний. То був час, коли українці були амбітними і хотіли бути в Європі якщо не першими, то й не останніми.

Майстрів Синєвірський запросив також звідти, з Апеннін. Гарячі італійці цілими днями зводили храм, а вечорами зваблювали місцевих дівчат. Граф поставився до цього гуманно – кожного італійця, що згрішив до шлюбу, змусив оженитися. Кажуть, було таких лише двоє, а інші, освідчившись дівчині в коханні, йшли за одкровенням до графа. З того часу дражнять кедрівців латинниками. Хто зна, чи є то правдою – міфи про ловеласів у гурті мандрівних зодчих із Падуї, але храм вони возвели на славу і на віки. І справді, точна копія шедевра геніального Мікеланджело!

Синєвірський із родиною вибрався з палацу, у якому прожили його предки 300 літ, за день до того, як у село прийшли більшовики. Кілька тижнів вони безпросвітно банячили в замку, а відтак завезли до села цілу дивізію, зібрали селян із навколишніх сіл і влаштували мітинг. Розказували про марксизм-ленінізм, який прийшов і на галицьку землю. Плели небилиці про світову революцію. Але найбільше дісталося експлуататорам усіх трударів, серед яких і кляті пани Синєвірські. На честь перемоги над експлуататорським ладом народна влада в особі зібраного мітингу, на якому репетували п’яні червоноармійці і мовчали приголомшені селяни, було прийняте рішення про знесення панського замку та церкви.

Логіка ленінців була дуже простою і доступною кожному трудареві. Її виголосив комісар у чорній шкірянці:

– Замка не надо, чтоб не мозолить глаза позорным прошлым. И потом, стройматериал нужен для строительства коммунизма, в особенности траншей на западных рубежах. Со вторым вопросом – еще проще. Поскольку Бога нет, то и церкви не надо. Наш бог – Ленин, а он – в Мавзолее, а не в церкви. Тем более что это копия каких-то католиков из Ватикана. Здесь не буржуазный Рим, а советская власть! Ура, товарищи!

Поки будьонівці ревли «Інтернаціонал», селяни, проваджені невидимою, але потужною правицею, виривалися з натовпу й без жодної команди, але за волею могутнього поводиря, що жив у серці кожного з них, ішли до церкви.

І враз горлання визволителів притлумила величальна мелодія. Склепіння храму виповнив спів злитих воєдино сотень сердець. Народжений просто на тому диявольському мітингу, спів псалмів розпочався і не мав кінця. Розгублені комісари, які знесли не один храм від Волині до Владивостока, не знали, що робити. І поїхали в район «посоветоваться наверху». А до храму сходилося дедалі більше людей. Вершилася дивина – відходили одні, а на їхнє місце ставали інші і вливалися в цей хор християнської непокори.

Спів не припинявся ні вдень, ні вночі. День у день. Без упину. Енкаведисти прийняли рішення «поймать и посадить зачинщиков массовых беспорядков». Але їх не було. Бо бунтарем, який співав, був кожен, кого привела сюди його невпокорена душа. Кожен сам по собі. Перед Богом – і на весь зріст свого незламного духу. Так тривало рівно сім днів. Потім хтось скаже: «За той час Бог сотворив світ. А ми свій світ уберегли від сатани». Більшовики змирилися. Було прийняте рішення знести замок, а з церквою визначитися пізніше.


Харкавого передав «по описи» Феофанову Афанасьєв. У «личном деле» здача повстанця прирівнювалася до бойового ордена. Тим паче, що Семко завше – хоч і за сто років – міг посвідчити свій «подвиг» розритою могилою за стодолою. Горбик над кісточками жиденяти акуратно розрівняв, а от насип над останками бандерівця тримав як «вещдок» лояльності червоному режиму.

Феофанов сушив собі голову, що робити з кедрівською бандерівською фортецею, поки не вчитався у справу сексота Харкавого, що був єдиним серед тисяч «добровільних помічників» спецслужби, який фігурував під власним прізвищем.

– Был бы исполнитель, а дело найдется, – любив він перефразовувати Йосипа Віссаріоновича, не боячись звинувачень у ревізіонізмі.

Коли він вимовляв цю фразу, його бійці вже знали, що підполковник замишляє нову велику пакость. Коли він викладав свій нехитрий план, то все-таки побоювався, що Харкавий захитається. Цей вроджений кілер у роки війни та партизанщини міг мочити земляків, як кошенят, а тут уже наче лише відлуння тих часів. Війська НКВД, як казав керманич України Микита Сергійович, «охраняют мирный труд трудящихся».

Але загартований «боєць» й оком не зморгнув.

– Здєлаєм, товариш підполковник.

У галицьких селах храмові празники святкували гучно. Навіть тоді, коли вже храми були замкнені чи знесені.

Це був той чи не єдиний ритуал, коли більшовики всіляко «поощряли» народний «обычай».

На свято до села масово з’їжджалися близькі й далекі родичі, гості з навколишніх сіл. Того дня кількість жителів села, як мінімум, подвоювалася. Горілка – сталінський антиопіум цим нестійким християнам – лилася рікою. Так поволі, але впевнено москалі насаджували новий духовний імператив – храм відзначали не молитвою в тому самому храмі, який був іменинником, а жрачкою та впиванням до чортиків.

Така крута зміна світогляду, що ґрунтувалася на слабкості людської натури, давалася доволі легко. Більше ніж часто апофеоз «християнської храмовості» завершувався масовими оргіями, які на танцях у клубних вогнищах культури переходили у поножовщину. Наявність жертв нікого не дивувала, її вважали природним процентом втрат після актів масового причащання 40-градусною «кров’ю» того знавіснілого кавказького антибога, що сидів – під портретами німецького єврея, англійського буржуа й калмицького вбивці останнього царського коліна – у кривавих палатах Івана Грозного.

На такому благодатному тлі мало відбутися «спецмероприятие», задумане підполковником Феофановим. Десь уже після півночі, коли клуб тріщав від розпашілих торжествуючих «храмовників», що обливалися потами, несучи свої п’яні тілеса в безневинній коломийці, несподівано вимкнулося світло.

То ж не дивина. Іноді це робилося навмисно. У темряві можна було не тільки вимацати дівку, а й зґвалтувати її просто посеред клубу. І цей порив фізіологічного парування в умовах спонтанної темряви виникав миттєво. Завклубу давав хлопцям шанс і не квапився вмикати рубильник. Поки тривав цей селянський груповичок, який ні чим не відрізнявся за своєю природою від злетів мистецтва в галузі найдавнішої професії у найвишуканішому борделі Гамбурга чи Амстердама, тубільці ревли, як худоба. Перший інстинкт гуляв на повну котушку, бо очманілий від кількаразового передозування сталінським трунком розум спав непробудним вічним сном. А з ним у братській могилі спочивала й совість, яка бодай у примітивних формах елементарного встиду мала б утримувати на плаву людської подоби цих двоногих самців і самок.

І коли нарешті ввімкнули світло, молодь, підтягуючи підштанці, розбіглася по кутках, як обпечена. Зал проревів тваринним жахом. Посеред клубу в калюжі крові корчився у передсмертних конвульсіях Місько Корчинець – районний командир яструбків із сусіднього Жупанина. Кожному здавалося, що своїм виряченим поглядом він чи то звинувачує у своїй смерті, чи то просить пощади або порятунку. Парубок однією рукою шкрябав у страшному болю рапату, багряну від його крові підлогу, а другою пробував загорнути назад у розпеленаханий живіт кишки, що повиповзали, як із мішка.

Він вмирав на очах у сотень однолітків нескоро. Дівки завивали, як на похороні, і від того несамовитого плачу здавалося, що смерть, така якась потойбічна й невидима, стоїть тут, посеред танцмайданчика, вимахуючи косою понад їхніми грішними головами. Місько сконав зі звірячою гримасою, викрививши вилицю навиворіт і звівши очі до неба.

То були молоді свідки живої смерті. Як помирає людина, та ще й убита, до того ж зарізана, наче свиня перед Новим роком, ніхто з них досі такого не бачив. І міг би життя довге прожити, не побачивши. Поки надривно голосило жіноцтво, з вулиці враз долинув крик. Автоматні черги пошматували це плачевне покривало. Крізь вікна й двері ввірвалися озброєні до зубів чекісти. Потім не раз свідки цієї трагедії, до самої старості проживши, неначе будуть запитувати себе, як за п’ять хвилин вони могли з’явитися в селі, коли від Кедрівки до райцентру – година їзди.

– К стенке, бандеровская сволочь! – репетував підполковник Феофанов, що персонально командував операцією.

Із клубу всіх виводили під конвоєм і повантажили у «воронки», що оперезали щільним кільцем клуб, з якого валила густа пара перегару, поту, сліз і крові.

Інформація про те, що в селі Кедрівка на Львівщині вцілілі бандерівці зарізали комсомольця, дійшла аж до ЦК. Заарештованих тримали у двох тюрмах – у райцентрах по сусідству. В одній стільки не вміщалося. Феофанову і його бійцям роботи було по вуха. Наказали вибивати свідчення всіма доступними методами. Потім Феофанов доповідав по інстанції: «Мы устроили им массовую порку. Выбивали и националистическую, и религиозную дурь из голов».

Десь на третій день, коли крики від тортур не давали спати місту, у двір тюрми затягли трактор «Беларусь», який гарчав і день і ніч, затамовуючи стогін мучеників. То був конвеєр садизму. З області підіслали ще півтора десятка найлютіших слідчих. Як дикуни, вони кидалися на жертв і вибивали «показания». Насправді вони вибивали з них життя. І коли вже залишалася того життя якась дещиця, коли ті, що слабші, особливо жінки й дівчата та підлітки, зависали на волосині між життям і смертю, вони вгамовували свою лють. Вгамовували страхом за власну шкіру, бо була чітка інструкція – бити щосили, але не вбивати. Щоб не було забитих. Бо це НП, а за НП треба відповідати. Головою й посадою перед партією та народом. Найслабших випускали першими. Їх викидали за ворота зі спотвореними на синьо-зелене місиво обличчями. На вулиці їх чекали родичі, які не впізнавали своїх рідних і розрізняли їх часом лише за голосом.

Слідство довело, що в Кедрівці діяло націоналістичне підпілля, яке було успішно ліквідоване в ході ефективної операції районного відділу НКВД. Відбувся, як завше в таких випадках, закритий суд. Посадили трьох хлопців, які зізналися, що зарізали яструбка. Із ГУЛАГу вони так і не повернулися. Хоча просочувалася інформація про те, що їх забили на смерть на допитах і на суді їм виносили покарання вже мертвим.

Серед засуджених був і середульший брат Марії Крап’ячки Дмитро. Його не стало за п’ять років по тому, як бандерівці витягли з хати найстаршого брата Василя. Невимовне горе звисало над стріхою Крап’яків, накриваючи її кривавими крилами демонів, стада яких час від часу виривалися з нутрощів озвірілих людиноподібних істот і літали чорними хмарами над приреченими на муки селами.

У ході слідства, яке йшло чітко за попередньо складеним планом, Феофанов не втримався, щоб не викликати головного героя.

– Оклад твой, как внештатного информатора, мы тебе удваиваем. Задание ты выполнил почти на «отлично».

– А чому «почти»?

– Ты что, не мог прикончить его на месте? Надо было резануть не в живот, а прямо в сердце. А то мучился сколько. Хороший истребитель был. Комсомолец. Жизнь отдал за искоренение бандеровской сволочи. Надо будет памятник поставить. На его примере воспитывать подрастающее поколение. Наш девиз – «Никто не забыт, ничто не забыто». А ты, Сема, все-таки сплоховал. Я же его еще живым застал, когда мы нагрянули в клуб. Жалко парня, что так мучился перед смертью, – підполковник розливав чергову пляшку, бо Харкавий, який був якось незвично мовчазним, спорожнював чарки одну за одною.

– Я того Міська з дитинства знав. То навіть якийсь далекий родич по мамі. З татом його не раз на зрубі робили за Польщі. То я його намовив послати свого хлопця у яструбки – так скорше владі в око впадеш.

Старий Харкавий почав, як завше, сповідуватися у кабінеті начальника КГБ:

– Тому ми з Міськом того вечора в гардеробі, там, у клубі, за сценою, махнули пузир самогонки. Він пив гранчаками, не закусуючи, справді, неначе останній раз у житті. То правда, товаришу підполковник, що людина відчуває перед смертю, що скоро їй гаплик. Він поліз до мене у п’яні обійми та каже ні сіло ні впало: «Ви простіть мені, нанашку, коли щось не так було. Може, образив вас коли, даруйте». Сповідався перед смертю, ніби я йому якийсь піп череватий. Так чогось розпустив нюні, аж його мені шкода стало, – раптом як прорвало мовчазного Харкавого. – Але задача єсть задача.

– Ты мне брось! Шкода ему стало… – гримнув на «исполнителя» Феофанов. – От намеченной цели отступать никогда нельзя. Вот есть у нас четко намеченная линия партии – и по ней строго шагай. Шаг влево или вправо – расстрел на месте, – накреслив чекіст у повітрі ребром бувалої руки невидиму, але всюдисущу лінію партії. – А чувствует ли человек свою смерть, это ты не по адресу, – розсміявся підполковник, радіючи власній дотепності. – Нету у меня такого опыта. Никогда не чувствовал, поэтому и живучий такой.

– Це точно, і я так чуюся, що маю жити вічно. Маю в собі таку силу, що не здригається. Я навіть після тих танців пішов додому і спокійнісінько заснув. Аж жінка била по голові, аби не харчав.


Комсомольська організація кедрівської середньої школи називалася ім’ям одного з перших комсомольців у районі, Михайла Корчинця, який загинув від рук українських буржуазних націоналістів. У червоному кутку висів портрет, з якого безтурботним поглядом із вічності дивився простий сільський хлопець. Він одним із перших повірив у торжество ідей марксизму-ленінізму і, не вагаючись, вступив до лав будівників комунізму.

Щороку, коли до комсомолу приймали поповнення, у школі проводили врочисту лінійку, на яку запрошували молодшу сестру Михайла Миколайовича. Як членкиня сім’ї, що потерпала від клятих «ворогів народу» – націоналістів, вона вступила у Львові до університету на факультет іноземних мов. І першою в Кедрівці за тисячу літ її існування вільно розмовляла англійською мовою.

Гостюючи в селі, вона зупинялася у батьків Паші Харкавого, разом з яким училася в університеті. Єдиний її однокурсник із сусіднього села пішов після вузу по комсомольській лінії – робив райкомівську кар’єру в райцентрі, а вона таки залишилася у Львові на кафедрі, вийшовши заміж за пристаркуватого доцента з квартирою.

Вона регулярно приїздила на вшанування пам’яті старшого брата, кілька останніх років – уже з дітьми. Двоє хлопців повиростали десь на асфальті, але їхні відвідини села таки далися взнаки: серед місцевої дітлашні вони були завше своїми, хоча трохи міськими.

Скільки б Катерина Миколаївна не їздила, зустріч із пам’яттю про брата кожного разу зворушувала її до сліз. Їй надавали слово, а вона сказати нічого не могла, ридаючи щораз, неначе вперше. Їй завше сільські жінки змальовували страшну картину його смерті, наче ножем вовтузячись у її серці. Вона перед тим, як іти на цвинтар, де на його могилі височіла п’ятикутна зірка, крадькома йшла до клубу. Її зазвичай супроводжував представник райкому й однокурсник в одній особі. Тут, на кладовищі, за такої опіки вона й помолитися не могла. За пляшку завклубу відчиняв їй зал. Вона ставила квіти посередині на тому самому місці й давала волю сльозам. Тут, без свідків, вона вже могла перехреститися без наслідків.

З нагоди 20-річчя від дня кривавої розправи над героєм-комсомольцем у Кедрівці таки вирішили звести пам’ятник тому, хто віддав життя за наше світле сьогодення. У день його народження зібрали не тільки сільський актив, а й звезли школярів з інших сіл, навіть із самого райцентру.

Міські діти розмовляли переважно російською мовою. Як виявилося, вони навчалися в єдиній російськомовній із десяти тустанських шкіл. У місті був чималий партійно-радянський актив, який після встановлення радянської влади оселився в райцентрі. Плюс сім’ї військових із великого гарнізону, у який трансформувався полк особливого призначення НКВД. Тому наявність такої школи, з огляду на різко змінений після війни етнічний склад населення, була цілком природною. Інша річ – де її розташували. На всій території мальовничого підгір’я знали цю архітектурно вишукану споруду в центрі міста. То була знаменита ще з австро-угорських часів тустанська гімназія. Видатні постаті українського розвою набиралися тут розуму. Але головне – тут учився сам Степан Бандера. У місті побутувало тверде й одностайне переконання: таким, яким він став, його сформувала гімназія.

Саме тут господарі нового червоного режиму й розташували російськомовну школу для своїх чад. Тому, коли на бюро райкому ухвалювали план заходів зі спорудження пам’ятника Михайлові Корчинцю в селі, у якому він загинув, було прийняте рішення залучити до цього й комсомольську організацію імені Павлика Морозова з тієї самої російської СШ № 6. І хоча до Тустані якихось два десятки кілометрів, такий наплив чужомовного юного населення на Кедрівку подіяв якось приголомшливо. На спільній комсомольській лінійці вони розповідали про героя, ім’ям якого названа їхня організація, – про Павлика Морозова, пам’ять про подвиг якого житиме вічно.

– Отакий герой – віддав на смерть рідного батька, – вирвалося з вуст Андрія, який смирно стояв у шерензі, що нею на почесній варті вишиковувалися міські та сільські старшокласники.

Для того щоб школярі познайомилися, шеренги були вишикувані так, щоб один – із Кедрівки, другий – із Тустані, один говорить українською, другий – російською. Для того щоб діти порозумілися й потоваришували, знайшли спільні ідейні міркування, не має бути мовного бар’єра.

– Ты всегда такой умный? – коли вже проспівали «Взвейтесь кострами, синие ночи», раптом озвалася до нього тустанська гостя, що стояла поруч і за сценарієм трималася з ним за руки.

Не можна сказати, щоб Андрій раніше не звернув на неї уваги. «Такої в нашому селі немає» – то була перша думка, коли вона раптом опинилася на «построении» поруч і хапнула його руку. Йому здалося, що досі такі дівчата йому тільки снилися. Але з цими словами нездоланна зваба в її синіх і глибоких, як небо, очах наче відійшла на другий план.

– Завжди і всюди. Такий вродився, – намагався виглядати гонорово Андрій.

– Ты не прикидывайся. Думаешь, никто не слышал, что ты сейчас сказал?

– Думаю, що ніхто. Крім тебе, – вів далі він розмову з цією москалькою, і від тієї балаканини не ставало весело.

– А этого мало? – Не можна було би стверджувати, що в цьому не було погрози.

Представники режиму завжди до того і ще довше після того ставилися до аборигенів зверхньо й войовничо. «Эти местные» – погірдно називали вони тутешніх спадкоємців своїх славних предків, які ніколи не були й не могли бути такими, як вони. За незначними винятками, стосунки западенців і східняків завжди були ворожими. І якщо «местные» цю ворожість глибоко приховували, навіть загравали з приїжджими, то визволителі свої презирство і злість, навпаки, випинали.

У владних казенних домах керівні посади не дозволяли обіймати місцевим ще зо 50 літ радянської влади. Іншомовні владоможці навіть на базарі допікали сільським жіночкам, які носили їм до міста свіжі яйця, картоплю та квасолю практично за безцінь, а вони збивали ціни до символічних. Не пропускали нагоди кожен одноосібний торг звести до оцього гіркого докору – «Ух уж эти местные». Їм чомусь здавалося, що так вони ображають, топчуть гідність людську, бо в їхньому розумінні й за їхніми канонами виховання «местные» – це другий сорт, раби, яким про це треба нагадувати скрізь і всюди, від зачинених застінків КГБ до відвертих базарних свар.

– Думаю, що мало, – продовжував він гру, яка могла закінчитися трагічно. Могутність режиму якраз і полягала в тому, що він знищував за виявлену навіть в одній єдиній фразі нелояльність до нього. – Мало, бо чула тільки ти одна, а ти мене не здаси.

– Так ты от своих слов про Павлика Морозова не отказываешься? – Вона відвела його вже вбік від гурту, аби справді не виявилося третього зайвого в їхній такій відчайдушній грі з вогнем. – Ведь если я сейчас подойду к вашему директору или, еще лучше, к представителю райкома и скажу, что ты думаешь о герое, чье имя носит наша комсомольская организация, знаешь, что после этого с тобой будет?

– Знаю, що може бути. Мене виженуть зі школи. Переді мною закриються всі життєві шляхи. І я назавжди залишуся колгоспним рабом. Але цього не буде, бо нікуди ти не підеш і нікому нічого не скажеш.

– Ну ты даешь! – розрядила напругу вона своїм золотавим сміхом. – И почему это я не пойду? Ты что, думаешь, что я в тебя влюбилась?

– Влюбилась – цього тут мало. Є інша причина, поважніша.

– Ты, наверное, сам никогда не влюблялся, раз считаешь, что любовь так мало значит в жизни. И что это такое – поважнее любви?

– Про любов поговоримо іншим разом. А тут усе простіше: справа в тому, що про Павлика Морозова ти думаєш так само, як і я. Більше того, так думають майже всі, хто тут зібрався і співає про нього героїчні пісні. Можна приховати одне перед одним, але перед Богом нічого приховати нікому ще ніколи не вдавалося. Він усе бачить.

– Ого, круто загнул! – не приховувала вона ще більшого задоволення від такого повороту в розмові. – И где Он, твой Бог? Где Он спрятался?

– У дуже доступному для тебе місці. У твоєму серці. Але його від тебе заховали. Хоча ти із ним у серці, як і кожна людина, народилася.

– Где ты, такой умник, нарисовался в этой глухомани?

Її почали кликати в автобус, яким приїхали міські школярі, що саме збиралися їхати додому.

– В городе бываешь? – спитала вона і миттєво отримала схвальне кивання головою. – Отлично. Ты знаешь, где меня искать. Уроки у нас заканчиваются в три.

– Я Андрій Бальтазар. А тебе як звати?

– Спросишь Свету. Я комсорг школы. Меня все знают. Свету Феофанову.


Альпіністське причандалля привіз зі Львова інструктор. Випитував нащо, але Паша забив йому баки, мовляв, хоче здивувати своїх райкомівців і показати їм клас на скелях Довбуша, куди вони часто виїжджають на комсомольські пікніки.

Діма ламався довго, виторговуючи найзаповітнішу мрію, яка може лише бути в колгоспного водія, – нову машину. Нещодавно прямо до Москви їздили двоє улюбленців голови-орденоносця і пригнали своїм ходом два новеньких «газони». Вони любили пофраєритися, зупиняючись більше, ніж треба, коло крамниці дорогою з поля на тік. Поки пили пиво, збігалася вся сільська дітлашня подивитися на диво соціалістичної техніки.

– Дістанеш такого самого «ліхачовця». У районі я вже договорився. Провернемо діло – і ти за золотим кермом будеш борознити оті-от неозорі лани «Зорі комунізму». Проїдемся з тобою із току додому на автомобілі, який ще нині лише сходить із конвеєра. І трясти нас не буде, як на отій полуторці. Он пацанва в кузові підстрибує, як жаби по пісках. Ти пригальмуй, бо ще вилетить, а мені відповідати. Так і так – сталася трагедія при представникові райкому. Мені того треба? Тим більше, що нас із тобою, Дімка, ждуть великі діла. Піднімемо ми нашу «Зорю комунізму» завтра дуже й дуже високо.

– Прямо завтра?

– Рішення прийнято. Там. У верхах. Як казав Володимир Ілліч Лєнін, післязавтра, товариші, буде пізно.

Паша пишався, що назву колгоспу вигадав він. На зло націоналюгам, які тримали Кедрівку за свою ідейну цитадель. І от над цією неприступною фортецею зійшла та сама зоря. Йому, власне, крім водія та помічника в одній особі, більше нікого не треба. Із Дімою Чемерисом у них уже був неабиякий спільний стаж хрестоламання. Паша залучив його до громадсько-політичної активності, як однокласника.

Він був одним із дебілуватих рагулів, що за копійку готові гнати блоху зі Львова до Києва. За роки роботи з людьми, а то є найважча ділянка комуністичного будівництва, заввідділу райкому давно затямив: немає такої капості, на яку б не зважився жадібний рагуль. І хоча він знав Діму як облупленого, довго добирав до нього ключі, доки вмовив на хрестоламні «подвиги». А потім просто платив йому за кожен нічний виїзд.

Діма сприймав це своєю півзвивиною так, ніби то є те саме, що вночі поїхати до лісу і вкрасти дуба, заробивши на колгоспній машині чималу копійчину. Паша для цього свого помічника гроші брав у Феофанова. За відомістю суворої звітності. Раніше, коли віджилі форми наочної антиагітації прибирали з доріг, Діма працював уже автоматично, та тепер щодо того, щоб лізти на церкву, почав ламатися. Отоді Паша, крім обіцянки-цяцянки з новою машиною, показав йому ту саму відомість:

– Хочеш, аби ксьондз у церкві зачитав? – помахав йому перед носом.

Чемерисові хоч і були по цимбалах ті хрести, але спинним мозком він відчував, що може статися, якщо село довідається, куди він шастає з цим навіженим Харкавим. Той не криється, що він атеїст, і Бога кляне, на чім світ стоїть, а Діма для годиться й у загальній масі все-таки відбуває відбувальщину щонеділі в церкві. Коли переп’є в суботу, мама рано віником зганяє з ліжка.

Просто після служби Божої, як відомо, наступає не менш, а може, більш «свята» справа, до якої беруться чесні парафіяни вже без будь-якого внутрішнього чи зовнішнього примусу. Із храмових воріт виходячи, вервечкою прямують до буфету, де править свій бал «попадя», ширша, ніж довша, продавчиня Славка. Вона любить підмахувати дяка:

– Що, Федю, що витрясете з тих скупердяїв? Фігу з маком. А я щонеділі більше збираю на тацю, ніж ви на Великдень.

Вона говорила святу правду. Як тряслися руки щойно в рабів Божих, коли вони мучилися сумнівами – кинути в церкві на тацю піврубля чи цілий рубель. А тут, при горілчаному престолі, такса виростала в кільканадцять разів. Починали діяти вже зовсім інші тарифи. Духові – духовне по краплині, а тілу – тілесне – літрами! Якась була особлива насолода врізати пляшчину після церкви. І звичай цей увійшов у кров і плоть останнім часом. Більшовики якось непомітно, як та повзуча гадюка, навчили.

Діяло неписане правило райспоживспілки, що буфети та крамниці мають обов’язково стояти навстіж тієї миті, коли одухотворені й очищені від старих земних гріхів і готові до скоєння гріхів нових парафіяни прямують із храму додому. Навстіж мали бути розставлені тенета, у які з насолодою втрапляли кволі духом і ненаситні тілом прості смертні. До церкви йшло ціле село, і, як мінімум, половина села, крім більшості жінок і дітлахів, осідала тут, на дні буфету. Час від часу на таких недільних масових пиятиках свою невичерпну щедрість демонстрував Діма. Він кричав через голови до Славки:

– Наливай усім по сто. Я плачу.

Хлопство вже звикло, що так розкошелювався Чемерис, утнувши чималий калим. А він і не приховував:

– Заробив копійчину – чому не поділитися по-християнськи із ближнім?

Паша платив йому, треба сказати, щедро. За один вивезений у крутило хрест – одну цілу місячну зарплату. А скільки-то холостяку треба? Чому не почастувати братів у Христі? Як і абсолютна та переважна більшість людей, Діма був позбавлений такої химери, як самоаналіз. Але від партнерства з Харкавим він виніс тверде переконання. Хрести пиляє чи рубає той біс, а він, Діма, лише здійснює транспортне забезпечення й отримує свій транспортний тариф. Тому в небесній бухгалтерії, щодо якої йому допікає мама регулярним читанням моралей, гріх записують на рахунок Паші. А він, Діма, – простий шофер, робить свою просту роботу. То який то є гріх? Треба людині заробити на хліб. А він робить це чесно – своєю працею. Ночами інші, оті пияки, приміром, сплять і жінок тлумлять, а він мусить гарувати по селах.

– Давай завдаток, – вмастив він Паші просто під дих, коли по дорозі з току той добивав його вже вищий пілотаж хрестоламання. – І тариф утричі більшим має бути, ніж той, що був.

Діма відчував, що то був той момент, коли він може витиснути по максимуму. Хто знає, скільки той дідько вимантив у москалів. Одне діло вкрасти з лісу купку дров. А друге – ялицю двадцятиметрову приволокти. Так і тут: одне – тинятися по чужих селах, а друге – у себе вдома, та ще з церкви здирати хрест, до якої його мама жене кожної Божої неділі.

– Обнаглів ти, Дімуля, – без злості сприйняв Паша цей знак згоди. – Проїдь далі, до магазину. Поставиш із авансу.

І всунув йому до кишені тугий жмут казначейських знаків із зображенням вождя всіх трударів, дорогого Ілліча.

Школярі, як горобці, зіскакували з бортів. Один з них став навпроти кабіни і вп’явся очима в Харкавого.

– Чого вирячився, Бальтазаре? – поплескав його по плечу. – А ти молодець. Мама до колгоспу зерно всенародне сушити не пускає, а ти проявив, я бачу, сознательность. Продемонструєш ще пару раз таку політичну грамотність, може, і в комсомол приймемо. Але сам знаєш, разом із Богом ми не приймаємо. Він нам може комсомол розвалити, – реготався Харкавий, якому настрій підняв Діма, виявивши готовність «іти в розвідку».

Відтак відвів Паша Андрія вбік для індивідуальної роботи, до якої він вдавався при кожній нагоді:

– Я вже не раз казав твоєму татові і тобі кажу. Ти от у навчанні – ума палата. Талант, а може, й цілий геній. А от з тим Богом носишся. Релігія – то ж для темних. І для старих. А ти від мене молодший на цілих десять. А дивишся назад, а не вперед.

Андрій наче не чув цієї белькотні. Йому гримало в голову, як на сполох, почуте по дорозі. Диявольська змова, свідком якої він став.

Час вони призначили невідкладно. Назавтра. На храмове свято в Кедрівці – на Чесного Хреста.


З-за шкільного паркана дзвенів дитячий гамір, як це завше буває на перервах між уроками в мільйонах шкіл усього світу. Різниця лише в тому, що посеред бандерівської столиці, для якої Львів – то вже москалі, у кузні, яка викувала Степана Бандеру і практично всіх його соратників найтривалішого антисталінського руху опору в Європі, дзвенів дитячий гамір російськомовний. Абсурд, якого не знало місто з 1278 року, закарбованого на його гербі. Це те саме, щоб швидше зрозуміли росіяни, якби на московській Красній площі ґелґотіла по-своєму юна німчура з гітлер’югенду. Діти не винні. Дитинство поза підозрою й над законом.

Про непорочність цих однолітків-москаликів думав Андрій, виглядаючи прудку, як лань, знайому незнайомку, що впіймала його на кримінальній крамолі, за яку режим, що заніс її сюди з-за Уралу, відправляв на пожиттєву каторгу «неблагонадежных местных». Але навіть не загроза, яка висіла над ним цих кілька останніх днів, розпанахувала тупим ножем його скуйовджену душу. Він сам у момент осмислення того, що сталося, дивувався, що не наслідки критики Павлика Морозова бентежать його. Його бентежила вона. Прудко скочивши на підніжку автобуса, Світлана полишала йому неспокій. І, здається, то була та жадана, єдина з тривог, що солодким трунком розливається по тілу, торкаючись кожної клітини.

За автобусом здійнялася курява, але він все ж угледів, як дівчина довго ще махала йому рукою. Не махала, а манила, вабила, кликала… Куди? У прірву? Якщо це той самий перший інстинкт, то чому отака-от оказія? Чому за межами табу, яке було неписаною заповіддю національного пророка – «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»? Та не з москальками.

У Галичині цей заповіт діяв автоматично. Боже, що сказала б мати, якби знала, що його так стривожило це дівчисько, яка калякає, як ті безбожники? Але канони виховання розпливалися й не трималися купи, вістря холодного розсудку тупилося об щось незбагненно-невідоме і невідворотно манливе, що вперше прийшло до нього.

Не поїхати на чати під гімназію він уже не міг, хоча опирався кілька днів цьому запамороченню. Навіть образливо стало перед самим собою за таку слабодухість і національну нестійкість.

– А ты, оказывается, жестокий человек, – шепотіла вона через паркан, крізь густий металевий частокіл якого простягнула руки назустріч йому. – Ты так долго не приходил. Знаешь, глупость какая-то, но я высматривала тебя каждый день. Я боялась за тебя. Понимаешь, ты не подумай чего-нибудь… Я просто хотела успокоить тебя, что я никому ни слова. Я не сдам тебя. Вот что я хотела тебе сказать. Вот и все.

– Я знав, що ти мене не зрадиш. Сьогодні й ніколи, – ще міцніше він стискав її кулачки у своїх селянських, не по літах мозолистих руках. Залізна завіса, що роз’єднувала їх, здавалося, тріщить від такого палкого рукостискання юних сердець.

– Подожди меня на лавочке. Я мигом за портфелем, – шкільний фартух, як парус, поніс її рвійну струнку поставу.

Свіжий вітерець, що гасав разом зі школярами подвір’ям, підносив на льоту одіж юнки, наче демонструючи красу тієї найдовершенішої на землі грації, якою є вродлива дівчина у свої 17 літ.

– У меня идея: пойдем в кино? – раптово перейшла вона до справи.

– А який там фільм?

– Какая разница?

Справді, яка різниця, що там і коли вставив у графік районний кінопрокат? Потім крізь роки він повертатиметься до цього дня, посміхаючись мовчки, боячись стривожити недоторканість споминів, та так і не згадає, що там було на екрані. Бо тієї миті всемогутній режисер людських доль розпочав дійство, у якому йому була відведена головна й невідома досі роль.

Усе відбувалося, як мільйони разів у всі часи й на всіх континентах. Темрява кінозалу покривала гріховність поривань юних створінь, які міцним сплетенням рук посилали радари свого єства до найближчого на планеті маяка, і від того в унісон прискорено гриміли споріднені пульси, відбиваючи у всіх оголених точках тілець мажорні такти величальної симфонії у виконанні двох непорочних сердець.


Ніч випала, хоч стрельни в око. Така темрява, що на вулиці можна було би лоб у лоб стукнутися об перехожого, буває рідко, але обволікає все суще на землі.

Паша оцінив таку прихильність природи до його роботи. Він узагалі любив темряву. Ніч любив більше, ніж день. Таким уродився. «Князь тьми» – гордо титулував сам себе. Він, як ніхто, розумів товариша Сталіна, який працював, що там говорити, – світ перевертав ночами. Грався планеткою, як м’ячиком, а вдень відсипався. До обіду. І так разом із вождем увесь народ. А може, й усе людство. Шкода, що не народився трохи раніше. Тоді, мабуть, жити було краще, веселіше. Тоді бал правила улюблена Пашина ніч.

Вона, пітьма, ліпше надається до великої роботи. По-перше, ніхто не заважає. Можна розмахнутися що є сили. І нині от «земєлі сплять, як бабаки». Сопуть у дві дірки – ото вся їхня праця. А такі, як Паша, мають прокладати тим часом путь для цих мільйонів сонних амеб у світле майбутнє.

Майбутнє-то світле, але краще наближати його затемна. Коли сходить сонце, метушиться мурашник, добуваючи кавалок хліба для свого порожнього й нікому не потрібного, крім нього самого, цього мурахи, існування. А велетні оживають, коли сонця немає. Світило – свідок небажаний. Недарма всі надприродні сили в народній мудрості чи там у якогось Гоголя виповзають на поверхню далеко за північ. Паша силкувався надати своїми глибокими думами особливої важливості моменту.

Надвечір вони зімітували перевезення на батькове подвір’я машини шутеру. Розіграли з цієї нагоди частування шофера, що загнав будматеріал, а відтак полуторка вже й залишилася у дворі Харкавих, бо як п’яний водій мав їхати до автопарку? Дарма що в кузові був ще повний бак соляри для комбайнів.

Діма прибув рівно о другій і постукав у крайнє вікно, як і передбачав Пашин план. Вийшли надвір і почали вантажитися. Зі стодоли – в кузов. Нехитре альпіністське спорядження плюс автоген. Видряпатися на оцинковану баню, ліквідувати, тобто спиляти небажаний об’єкт, а потім разом із тим хрестом зійти з вершини.

– Я, Паша, позавчора стояв після служби Божої під церквою і прикидав. То є куди лізти. Може, навіть у Львові нема таких соборів. Таких десь, як собор Юра. Відгрохали предки наші.

– Та то не наші, Діма, предки. То італьянці забрели сюда. Наліпили тих церков, а ти, Паша, нині єбся, – не приховував доброго гумору заслужений хрестолам УРСР, який сьогодні отримає ще й кваліфікацію храмолаза.

– Та й сам хрест. Махіна, май в виду, – не вгавав Чемерис. – То знизу не дуже. А так, то там добрих два метри висоти, а може, й більше.

– А ти шнури такі бачив? На, злапайся, – повчав старший «по званію». – На таких тросах можуть висіти зразу десять альпіністів і підніматися по них на саму вершину Паміру.

Врешті, нехитрий інструктаж вони закінчили, і суцільну темінь враз прорізав струмінь світла від фар полуторки. Так само гурчання мотора порвало на шматки заколисану тишу. Машина вивалила крізь заздалегідь відчинені ворота й поповзла селом, надсадно, неначе її силують до осоружної роботи, стогнучи.

– Село спить собі, як той Шевченко в домовині, непробудним вічним сном, – Паша ставав дедалі веселішим. Він уже кайфував від того, як його окрилює той азарт, що водить його життєвими, бажано темними, дорогами.

Як матеріаліст, він, звичайно, не вірив у нечисту силу, але то таки була якась сила, що вселялася в нього. Вночі він точно ставав сильнішим. Кремезнішим. Відважнішим. Паша відчував, як невидимий електрик підключає клеми злої енергії до невичерпного вічного генератора. Сповнює його чорне єство пекельним полум’ям, що аж шкварчать жили. І від такої ін’єкції зла невимовно солодкий кайф запаморочує свідомість, уражену всепожираючими бацилами ненаситного матеріалізму й войовничого атеїзму.

У момент такої сатанинської екстази двонога земна нікчема, що здійняла руку супроти Бога, сама почувається всемогутньою. І патока запаморочення від такої всесильності приносить неповторний для злого демона кайф – він не боїться Бога! Чи чуєте, люди, я не боюся Його! Він переступив межу, він замахнувся на Нього – на Того, кого бояться і на кого моляться мільярди, і ніхто не схопив його за руку. Значить, усе отут, на цій грішній землі, усе можна! Якщо Бога немає, усе можна! От де правда! От де сенс життя і ключ до скарбниці, у якій таїться неперевершена сила. І вона вже не таїться – вона у твоїх руках.

Ну що значить – можна все? Що – все? А що завгодно! Ну хоча б таку дрібницю витворити, як пролити ріки крові, як умертвити десятки мільйонів таких самих життів, яке клекоче в тобі. Умертвити і спокійно лягати спати та міцно засинати, як це щоночі робив товариш Сталін. Можна набудувати концтаборів і топити в газових камерах людськими кістками, як звичайними дровами. Хто маленький і слабенький і не здатний до політики, може у своєму особистому житті хоча б паруватися хлоп із хлопом. Тварини так не роблять – одностатевий секс, а людина, то така паскуда, що може.

Можна – усе, коли немає Бога! Як то легко, просто і солодко! Бреши, кради, убивай, жери, ґвалтуй хоча б п’ятирічну сусідську дитину посеред поля – чому ні. Коли – можна! Ну що ще забреде в голову, з якої вибита така якась дурня, як страх перед Богом?

Як то добре, коли все можна! Можна залізти на церкву і скинути з неї хрест. А потім піти з кінця в кінець села і запалити його до бісової матері. Спалити, приміром, село з усіма отими богомольцями, що сплять, як сліпі кошенята у своїх конурах!

Паша почувався сам богом, сила якого незліченна. Ну, зрештою, яка вона нечиста, та сила, коли він робить чисту справу – як і весь радянський народ, будує комунізм. Світле майбутнє всього людства! І на передньому краї, де найважче, де найнебезпечніше, працює він, переконаний марксист-ленінець, простий сільський хлопець Паша Харкавий.

Він уже смакував, що буде завтра. Посхоплюються зі своїх ліжок землячки і поплентають зі своїми косами в поле. Вони настільки забембані тим колгоспом, що й голови звести ніколи. Може, й не помітять, що церква-то їхня вже очищена від скверни. Точно можуть не помітити. То у 39-му вони співали тут до упаду, не пускаючи екскаватор. Але після «воспітатєльной работи», після «мокрого дєла» яструбка, що їм улаштував підполковник Феофанов, вони стали вже іншими. Не такими гоноровими. Надломленими, а може, й зовсім зломленими. Куди їм тепер до того хреста? Точно не помітять.

Але йому по цимбалах ця чернь. В обкомі помітять. От у чому цимус. От де «цена вопроса». Із цієї-от церковної бані Паша стартує. Злітає у свій кар’єрний космос. Сьогодні для нього тут Байконур. І ще невідомо, чий злет у справі будівництва комунізму має більше значення – Гагаріна, що пиячить роками безпросвітно після приземлення й нахваляється, що Бога там, на небі, немає, чи його, Харкавого. А він приземлятися не збирається. «Вперед и выше!» – співається в комсомольській пісні, що кличе на подвиг корчагінське плем’я.

Останню стометрівку треба було брати круто вгору. Храми в селах будували на найвищих вершинах. Із гріхами на плечах йшли на літургію парафіяни, засапуючись. Зате після неї злітали знову на грішну землю, легкі, неначе птахи.

Полуторка задихнулася вже біля самого підніжжя. Діма перевів на першу передачу, але відстань метр за метром давалася дедалі тяжче.

– Давай, Діма, не шуті, – збентежився Харкавий. – Ця полуторка Берлін брала, а ти тут хімічиш. Що, вгору їхати не вмієш?

– Треба було новий газон пригнати до того, а не потім.

– Будеш багато болтати, потім ні хера не получиш, – нервувався хрестолам, якого з ритму збивало оте недоламане доробало, яке, крім двох чортів, перло вгору у кузові ще й цистерну із солярою, що її полінувався вивантажити перед операцією Діма.

Та третя учасниця сходження, що на чотирьох колесах, хоч і Берлін брала, але виявляла, схоже, найменше бажання брати церковну висоту. Одначе, пручаючись, все ж повзла.

Так, бувало, до церкви несуть домовину з нестарим і міцним ще двометровим ґаздою, що надірвався завчасно. І тягар цей, посильний для чотирьох носіїв унизу, на півдорозі стає нездоланним. Тоді під труну підскакують ще четверо, і вже на подвоєній кількості плечей виносять односельця туди, ближче до неба.

Машина чи то вичавила із себе останні сили, чи то втомилася пручатися тим чортам, що вели її, як корову на заріз, але на гору вилізла.

– Ну ти мене розстроїв, воділа, – полегшено зітхнув Харкавий. – Я думав, що піздєц. Навіть настрашився, що може бути облом уже по дорозі. Слава Богу, пронесло.

– Ти тепер проси Бога, аби ти наверх виліз, – уболівав уже за справу й Діма. Коли вибралася сюди його колимага, до нього дійшло, що зворотної дороги в них нема.

Тепер лише аби швидше. І вниз. Заковтнути пузир – і в люлю. Від гріха подалі.

– Бог в поміч, кажеш, тупий ти селюку. На Бога надійся, але сам не плошай! Вот де народна мудрість. А не глупота про твоїх богів. Морочили людям голову тут століттями. Усьо. Баста. Зараз покладемо кінець.

Паша напрочуд вправно почав вибиратися все вище й вище. Він знав, що будівельники ще з давніх часів залишали на блясі непомітні знизу гачки, за які можна було триматися там, нагорі. Робили так на випадок, коли треба ремонтувати покрівлю чи міняти її на іншу.

Передбачливість предків і «альпіністська вправність» робили своє. Паша підсвічував собі шлях, і крок за кроком через чверть години був уже «у целі».

– Рейхстаг узято! Діма, інформіруй Ставку Верховного Командуючого!

Може, тому, що було темно, Паша висоти не бачив, а тому не боявся. Є ж такі моменти в житті, коли людина відчуває, що вона – герой. Що вона може те, чого не можуть інші. Який там страх? Гордість за себе! І за свою соціалістичну батьківщину. І за рідну Комуністичну партію. Як хотілося би крикнути про це на весь голос!

Ах, даремно вирішили робити це вночі. Тихцем. Херня все це. Послухав старих пердунів, перестрахувальників. Ну нічого, завтра на бюро обкому він усім усе розкаже. Що то за герой, що боїться свої подвиги показати?

Паша закурив собі там, наверху. Куди поспішати? Півсправи зроблено. Навіть більше. Найважче було піднятися на вершину. А спиляти – то вже рука набита там, на землі. На фюзеляжі цей ворожий хрест він відзначить великими буквами.

Жбурнувши недопалок, Паша взявся за автоген. Діма був правий. Хрестюга сягав двох метрів. То був не просто хрест: Христос сидів під ним. Зламався під ношею Богочоловік. А Паша не ламається. Скине Його, слабака, з вершини. І сам він, Паша Харкавий, – на Його, Ісуса Христа, місце. На місце Бога!

Стояк, на якому трималася бронзова скульптура, мав діаметр, що пальцями не охопиш. Не стояк, а цілий стовп залізний. Але нічого. До ранку далеко.

Він увімкнув металорізальний апарат і вп’явся різаком у споконвічний метал. Іскри посипалися густим градом, висвічуючи хрестолама на церкві. Темінь лише злегка коливнулась, як водна гладінь від маленького камінця, і знову залягла. Паша ще раз сипонув по ній своїми ленінськими іскрами. І враз здер із голови захисну маску. Те, що він побачив унизу, здригнуло все його дебеле тіло.

Героя почало мимоволі трясти, як грушу. Він хотів щось крикнути, але йому перекрило дихалку. Горло стискала міцна рука, яку він не міг відірвати, спускаючи дух. Неначе громом його вдарило по голові, і вже іскри сипалися йому з очей. Він утрачав людську подобу. В одну мить його перетворив у ніщо страх. Усепоглинаючий і всепожираючий. Страх, що спопеляв заживо.

Внизу довкруж церкви загорілися тисячі свічок. Водночас. Вони спалили ніч. Стало видко, як удень. Посеред ночі й далеко до схід сонця розвиднілося. Свічки видавалися згори небесними світилами, і увірував Паша, що це небо впало на землю.

– Боже, прости мені. Я більше не буду… – заскавулів хресталам. – Я буду вірити в Тебе, бо Ти є і я Тебе бачу.

Отямившись, він плакав. Бо то справді було диво, яке може бути тільки дивом божественним. Це Бог, що зійшов на його очах із неба, зупинив його. Він просить Його, бо Той усіх прощає.

Свічок дедалі прибувало. Їх ставало густіше. Їхній сонм сягав у безконечність. І було тихо, як на дні галактики. Здавалося, чути, як палахкотить вогонь у тисячах свічад, зливаючись воєдино у хвалу Божу, якій немає ні початку, ні кінця. Це був такий тихий, зовсім мовчазний, але могутній і нездоланний опір. І невідомо, що було страшніше для цього чорта, який сидів, тремтячи, на церкві. Хор лампад чи їхнє могутнє мовчання.

Паша тримався за той самий стояк, який слугував для нього ніби якорем у світі, що перевернувся на його очах. Чи то свічки догоряли, чи то розліталися по своїх галактиках небесні зірки, що на мить завітали на гостину, але якось непомітно все згасло.

Так тривало недовго, аж ось покривало тиші прорізала автоматна черга. На гору до церкви піднімався цілий кортеж особівок. Приїхали знімати Павку Корчагіна. Із першої машини вискочив підполковник. Начальник КГБ також був як не від світу цього. Ніби тут, на землі, в його очах було більше жаху, ніж у Паші там, на небі.

– Злазь, герой. Йоб твою мать, – чекіст був готовий порвати на шматки цього атеїстичного ініціатора.

Паша поволі спускався, але він знав, що сказати цьому комуняці.

– Сталося чудо. Небо засвітилося й зупинило мене. Я каюся. І ти покайся, бузувіре, – приступив він до підполковника у припливі нової відваги, що її сприйняли за білу гарячку.

– Та пошел ты на хуй, трус ты ебаный! – затопив йому в пику зі всього розмаху начальник КГБ. – Небо на него упало, козел недорезанный. Селюки со свечками вышли, а он усрался.

– Які селюки? – витираючи заюшеного носа, мимрив райкомівець. – Хто їх покликав?

– Много вопросов, – засовував Феофанов у кобуру пістолет, яким невідомо на кого махав, бо навколо нього були тільки його бійці й отой непотріб валявся під ногами.

– Есть много вопросов. Ничего, со всеми разберемся. А с тобой – в первую очередь, сука ты паршивая, – копнув його щосили, зганяючи злість, від якої його тіпало.

– Как они узнали, что ты, падло, полезешь туда?

Раптом під полуторкою заскавчав пес.

– Заберіть його, – зарепетував Паша. – Вони розірвуть нас. То не просто собаки. То чорти повзають довкола християнської святині.

Бійці звідусіль почали штрикати автоматами, але гавкіт не вгавав.

– Может, прошить автоматной очередью? Действительно, выскочит и покусает, – запропонував один із солдат.

– Ты что, тоже в штаны наложил? Собаки испугались. А ну-ка выкуривайте смелее. Хочу я на него посмотреть. Не боись – потом пристрелим, – скомандував Феофанов, який чи не єдиний не втрачав контролю над собою та ситуацією.

Бійці назбирали бадилля й засовували під машину. Коли порожнина між днищем полуторки і землею була вщерть напакована горючим матеріалом, підполковник крикнув:

– А теперь поджигай!

Почало диміти, суміш сухої трави й мазуту з дна машини роз’їдала очі. Солдати протирали їх, але від того ще дужче пекло. Загін дружно розплакався, бо попіл пороз’їдав зіниці, що аж випирали з голови.

І раптом звідти, з чаду, з-під машини вискочив велетенський пес. На двох лапах. Скавулів і гарчав, забившись у кущі.

– Так це ж не пес! – лише раз радісно за всю цю жахливу ніч вигукнув Паша. – Так це ж Діма!

– Кто таков? – перепитав підполковник, цілячи з маузера по кущах. Йому вже теж почало дошкуляти це пекло, що впало на землю.

– Это и есть черт, как о нем в книжках пишут. На двух ногах, гарчит и лается. В темноте роги не приметны, небось. Сейчас мы этого черта и уложим, – чекіст не подавав виду, що перше побачення з живим чортом обсипало його холодним потом.

– Не стріляйте! Це ж Діма, водій полуторки! – неначе теж по-звірячому завив Харкавий. – Не стріляйте. Не беріть гріха на душу! – У нього раптом сяйнула думка, що ця чекістська братва після Діми і його може-таки тут порішити. Під гарячу руку. Пристрелять, як собаку, а потім навигадують усіляких нісенітниць. При спробі втечі. З церкви впав і вбився. Вони можуть що завгодно понабріхувати.

– Я тебе дам грех, урод ты паршивый! Слез из церкви и попом объявился. А ну-ка, если этот взбесившийся – твой подельник, вытягивай его сам.

Під дулом підполковник погнав Пашу в бік кущів, з яких чи то гарчало, чи то вже сичало.

Відступати було нікуди. Паша почав благати ту тварюку чи гадину якусь:

– Дімулю, Дмитрику, вилізай, хлопчику. Тобі нічого не буде. Ти гарний хлопчик. Ми тобі нічого поганого не зробимо. Не бійся, Дімчику. Це я, Паша, твій друг. Ми з тобою разом нині…

І тут гарчання й сичання поновилося.

– Да не дрочи ты его, блядь ты такая. Мы с тобой сегодня… Успокоил, называется. Вылезай, падло, а то пристрелю.

І опудало вискочило зі схованки та поповзло під ноги Феофанова. Від нього смерділо обпаленим, на вимазаній попелом морді лише очиці, що блимали жахом, нагадували про людську подобу. Воно обіймало ноги чекіста і скавуліло справді по-тваринному.

– Да подымите его! Чего вырячились? – продовжував командувати парадом начальник КГБ, якому стало легше, бо то насправді ніякий не чорт, а простий колгоспний шофер. – Свяжите его!

Але воно знову почало гавкати й гарчати. На нього навалилося четверо бійців, і вони таки скрутили, а відтак почали обмотувати тим самим альпіністським шнуром, що так несподівано став у пригоді.

– Кусается, падло! – ледь давав собі раду найкремезніший із солдат. – Ты чего гавкаешь, говнюк? Хватит собаку из себя корчить! Да угомонись ты, бздун чертов!

Але Діма вже не говорив людською мовою. Він лише показував на долину, де годину тому палахкотів хор свічок, і надсадно завивав. Він перестав бути людиною, і від цього не по собі, якось моторошно і тремтливо стало всім.

– Да не мучай ты его! – гримнув на особливо догідливого бійця Феофанов, який намагався шнурком придушити істоту.

– Он же, ребята, мозгами поехал. С перепугу. Тронулся, бедняга, насмотревшись. Брось в кузов. По дороге завернем в районную дурку, там и сбросим.

І раптом вибух велетенської сили розкинув усе бойове братство вусібіч. Пряме бомбове попадання. Ворожа авіація спрацювала на «відмінно», – пригадалося бійцям військ КГБ, прикомандированим після війни в Західну Україну. Більшість присутніх воювала. Пороху нанюхалися. І от знову війна? Усе, як там, на фронті. На війні, як на війні. Виживеш – або ні.

Горіли заживо солдати, репетуючи в передсмертних муках. Вони кидалися один до одного за порятунком, а потім інстинктивно відскакували від такого ж ще живого смолоскипа, що палав. Рвалися патрони в магазинах автоматів, відриваючи від тіл руки. Розповзалися по землі, як гадюки, потоки бензину, що горів. Під церквою вирувало пекло. На землі, а не на небі. Справжнє й матеріальне, у яке не вірять матеріалісти. Із пекельним вогнем, що безпощадно поїдав тіла грішників. Із невблаганною кончиною, коли на твоїх очах обвуглюються твої кінцівки, і остання думка, яку продукує твій розплавлений розум, – «нащо я народився на цей світ». Нема більшої кари, ніж життя. І останнє благання до небес чи кудись – «нехай би воно, життя це окаянне, швидше скінчилося». І найвище блаженство – зникнути з лиця землі. Перейти у прах. Розвіятися попелом.

Костомаха розмахувала косою, не шкодуючи нікого. Тіла, чи то ще живі, чи вже бездиханні, котилися, як снопи з гори на долину. І то був єдиний шанс уціліти, бо вранішня роса в густому травостої була тією єдиною силою, здатною боротися з геєною вогненною.

Феофанова ударна хвиля в числі перших відкинула і звалила з ніг, а потім покотила ним стрімко з пагорба, а відтак приплюснула до одного з дубів, що їх висадили внизу довкруж церкви, коли будували її 300 літ тому. Підполковникові хотілося комусь дякувати, що він живий. Руки цілі, ноги цілі. Що ще? Збираючись на силі, звівся на ноги і глянув туди, вгору. Сонце таки ще не зійшло, але було видно, як удень. Дивлячись, як довкруж велетенського вогню, посеред якого чаділа обвуглена кабіна, чигають в агонії солдати, він усе зрозумів. І вже страх не перед небом зі всіма його богами, а перед партією тут, на землі, ще дужче притиснув його до кореневища мовчазного дуба.

Вони викурювали чорта з-під машини і підпалили її. А відтак вибухнула, як атомна бомба, цистерна із солярою. Фронтова полуторка, що Берлін брала, виконала на цій грішній землі свою останню місію…


Гостя з Москви припровадив у район сам секретар обкому з ідеології, товариш Яцків. Паша знав, що саме на його стіл лягає статистика про роботу з очищення області від культових знаків. Відповідно його доля – у руках Миколи Петровича.

Його боялися в області навіть більше, ніж першого секретаря. Кадрова політика Кремля в Західній Україні була такою, що вже минуло понад двадцять років після війни, але то була єдина територія в СРСР, у якій до влади місцевих не допускали. Уже запросто на Кавказі правили у ролі перших осіб грузини чи вірмени, у не менш «неблагонадежной» Балтії почали ставити на перші пости естонців чи латишів. А на бандерівщині Москва чи то не ризикувала, чи то в такий спосіб карала. Від найзахудалішого райкому до обкому першими особами були лише росіяни чи східняки, що прирівнювалися до них. Потім час показав, що така кадрова тактика була помилковою. Саме в Галичині з’явився наприкінці тисячоліття перший шов на хворому тілі імперії.

А тоді, уже далеко після війни і після Сталіна, такий кадровий геноцид мав дуже серйозні наслідки. З одного боку, накопичував потенціал ненависті до Москви. Талановиті люди, які, незважаючи на політичні режими, мали природну потребу в самореалізації, ті самі, за визначенням Арістотеля, «політичні тварини» народжувалися з тавром бандерівця, а значить, автоматично осідали на дно суспільства. Але від того закладена в їхньому єстві політична енергія нікуди не зникала й ні на що не перетворювалася. Вона бродила, чекаючи слушного часу для виверження. В імперії їм двері нагору були зачинені. Більшість таких, як сказав би Іван Якович Франко, «замкнутих у льох» кипіли ненавистю до Москви, що приписала їм первородний гріх. Вони не обов’язково мусили бути бандерівцями, але оцей первородний гріх будив у них опришків.

Але були все ж одиниці, які намагалися зламати табу. Безпрецедентним яничарським вислужуванням проламати заборону на політичну чи професійну перспективу. Щоденно й безнастанно ломилися в наглухо зачинені двері. Відтак лізли крізь вікно. Робили підкоп. Лишень би дати волю своїй енергії.

Зрештою, у пориваннях цих народжених до політики істот, відсоток яких на одиницю населення не зменшувався з часів того самого Арістотеля, не було вже такої страшної крамоли. Вони на генному рівні прагнули самореалізації, бо є ж такі індивіди, створені виключно для політесу. Інша річ – уже не прагнення соціальної затребуваності, а методи, якими ламали замки на дверях цього льоху. Найефективнішим серед цих методів видавалося рекордне, найвище у своїй огидності вислужництво. Ламання хрестів – то був найкоротший шлях до отримання омріяного пропуску у верхи. Лом проти церкви – то був той лом, яким можна було бодай спробувати зламати московський замок на галицькому льоху.

Паша належав до тих одиниць, але не він був першим. Першим був Микола Петрович. Син убитого оунівцями першого радянського голови сільради, перший комсомолець у селі, перший комуніст у районі. Але вся ця першість була нічим порівняно з головним і вирішальним його чемпіонством. Він першим привселюдно звалив хрест на роздоріжжі в рідному селі. Не криючись, сміливо й ідейно переконливо. На очах у ридаючої матері, якої зрікся публічно, оскільки вона не хотіла зрікатися релігійного опіуму. Тому для Паші Микола Петрович був не тільки прямим начальником, а й кумиром, «хрещеним батьком», ідейним світочем. І головне – тим єдиним «местным», для якого більшовики зробили виняток зі своєї кадрової політики – призначили не просто на керівну роботу, а на засадах демократичного централізму Комуністичної партії поставили секретарем обкому партії.

Хід блискучий: усі знають, який шлях пройшов товариш Яцків, щоб заслужити довіру партії? Беріть приклад, наслідуйте великого, заслуженого земляка, що й робив невтомно Паша. Тому, коли Микола Петрович уперше особисто прибув у район, Харкавий кров із носа мав особисто познайомитися з ним. А тут іще подейкують, що приїхав він не сам, а як супроводжувач високого гостя з самої Москви. Здається, то був перший візит із центру до цього скромного району товариша звідти, навіть страшно сказати, із Москви.

І тут – на ловця і звір біжить. Тоді, коли Паша на першому комсомольському поверсі сушив собі голову, як потрапити на вельможні очі, секретарка першого секретаря ввірвалася, не стукаючи в двері, як ошпарена:

– Харкавий! Терміново на другий поверх! До першого секретаря райкому партії!

Тільки керманича районної комсомолії могли викликати до керманича району. А тут заввідділом? І через голову? Слідом за секретаркою до Паші в кабінет скочив Золопуха, перший секретар комсомолу.

– Що, Паша, ти щось накоїв? – висловлював свою тривогу. – Тебе кличуть без мене – то є раз. Май на увазі, у тебе ще кишка тонка, щоб на моє місце замахуватися. Будеш пиздіти, я буду знати. Ти знаєш, що я для Тімофєя Тімофєєвіча – як рідний син. І там є товариш Яцків – то є друге. Паша, ти мій друг, товариш і брат. Не підведи. Тримайся молодцом. Ми тут, внизу, з тобою.

Пашу пустили без черги. Секретарка першого, товариш Ноздрьова, перед якою тремтіли не менше, ніж перед ним, лише показала рукою на двері, не підводячи голови.

Розміри кабінетів перших осіб від району до ЦК були затверджені закритою постановою найвищого політбюро. Кабінети мали бути великими і, головне, довгими. Щоб людина, яка потрапляла на килим, усвідомлювала свою нікчемність поряд із господарем, що був одним із тисяч клонів верховного господаря.

Поки вона, ця маленька людина, торувала шлях від дверей до керівного стола, кожен її крок мав применшувати в геометричній прогресії її мініатюрність. Бувало таке, що не доходили. Цих два як для району десятки метрів. Утрачали свідомість від хвилювання. Бо то була зустріч із хай не найвищим, але жерцем системи. Повелителем доль. Зайдеш сюди з одним життям, а вийдеш з іншим. От що таке кабінет першого секретаря.

Паша був апаратником із великим стажем, тому цього синдрому вже позбувся. Але тут був не тільки місцевий партійний бог, Тімофєй Тімофєєвіч. Товариш Яцків одразу зміряв його своїм крижаним поглядом. Він був точно таким, як на портретах у червоних кутках на фермі чи в тракторній, де вішали членів бюро обкому. Волосся росло одразу над носом, і чола в нього майже не було. Чорний і міцний, як дріт, волосяний покрив був укладений акуратно і прилизаний блискучим лаком. Очі поїдали все, що ворушилося довкруж. То був особливий антропологічний тип, не характерний для аборигенів. Його рідне село, у якому починалися гори, здавна називали поселенням монголів. Тільки в глибокому п’яному чаді партійно-радянські апаратники, перемиваючи кістки найвищому обласному керівництву, могли насмілитися говорити про товариша Яцківа вголос так, як його мовчки називали у всій області – цеденбал.

Тимофій Тимофійович якось змалів і заметушився, коли ввійшов Паша:

– Это, товарищи, опытный работник нашего райкома комсомола, товарищ Харкавый.

– Да, я слышал о нем. Активно работает, – заворушилися товсті губи Миколи Петровича.

От би сюди Золопуху. Хай би чув! Сам товариш Яцків чув і знає про товариша Харкавого.

– Но, Вениамин Абрамович, главное, что он с этой самой Кедровки. Мы тут подумали, посоветовались и хотели предложить, чтобы в село вместе с вами выехал и товарищ Харкавый. Он знает местность, людей, наблюдает за развитием процессов. Он знает, что там люди говорят. Может быть нам полезен. Как вы считаете, товарищ Цукерман?

– Я не против.

Московський гість сухо кинув фразу згоди. «Схожий на товариша Свердлова», – подумав Паша. Він знав на вигляд усіх тих перших більшовиків, які потім виявилися агентами німецької чи японської розвідки. Каменєв, Радек, Зінов’єв, сука Троцький. Усі вони про людське око були як брати, ці агенти світового імперіалізму. Паша, як і належить ідейному ленінцю, ненавидів цих запроданців, за винятком товариша Свердлова, який не заплямував себе перед партією, тому чомусь саме з цим вождем порівняв, як там сказав товариш Тропченко, Веніаміна Абрамовича.

– Я думаю, Микола Петрович, что его надо посвятить, – звернувся районний секретар до обласного.

– Можно и надо. А как иначе работать? Только вопрос под грифом «Совершенно секретно». Ты понял, как тебя, Харкавый?

– Так точно, товаришу Яцків.

Яцків уперто останнім часом переходив на російську, хоча для екзотики міг говорити й українською. Однак ніхто з товаришів так і не наважився дати йому таку пораду, дарма що навіть перший секретар обкому товариш Григор’єв вважав, що він своїм хохляцьким діалектом лише відштовхує трудівників.

– Вопрос такой, Павло Семенович…

– Вопрос очень важный и деликатный, – перервав Яцків Тропченка. – Товарищ Цукерман Вениамин Абрамович – наш известный ученый, академик Академии наук СССР, Герой Социалистического Труда, кандидат в члены ЦК КПСС. И для нас очень почетно, что Вениамин Абрамович – наш земляк. Его родные погибли в нашем гетто, где невинных граждан еврейской национальности уничтожали вместе с немецкими фашистами и наши буржуазные украинские националисты.

– Но уже тогда, кроме этих врагов нашего народа и прислужников немецких захватчиков, были честные люди. Один такой житель вашего села, его сегодня нет, к сожалению, в живых, и спрятал ребенком товарища Цукермана, когда ему было всего-то десять лет. – Яцків вихопив цигарку. То була та рідкісна мить, коли він хвилювався. Смачно затягнувшись димом, секретар обкому вів далі: – Нашелся такой честный человек и в вашем бандеровском кубле. Именно жителю вашей Кедровки отдал на сохранение от фашистов своего младшего ребенка отец товарища Цукермана. Ему-то сколько было, Вениамин Абрамович, младшему братику вашему? Всего-то несколько недель от роду, если не ошибаюсь?

– Именно так, товарищ секретарь, – заговорив московський гість. Слова давалися йому дуже важко. Він якось підсвідомо зняв окуляри й почав витирати їх, спітнілих від поту, що враз виступив на чолі академіка. – Я хорошо помню его. Мне уже было десять. Отец специально отдал нас в разные руки. Может, выживет хотя бы один. Меня нашли в вашей церкве здесь недалеко. Точнее, в плебании отца Ильницкого. Он уберег меня от немцев, боялся и русским отдавать. Но когда его брали на Сибирь, наткнулись на меня. Солдатом НКВД оказался еврейский товарищ, который и отправил меня в детдом в Москву. Через двадцать лет я пытался искать отца Гавриила, но опоздал на встречу со своим спасителем. Он умер в Мордовии от туберкулеза. В 43 года.

Яцків кашлянув. Йому не подобався цей останній фрагмент мемуарів московського гостя. До чого тут Сибір і греко-католицький піп? Якщо вже загримів у ГУЛАГ, то було за що. Мабуть, не лише єврейчика ховав у своїх церковних криївках.

– Я даже, кажется, помню этого человека. Может, и узнал бы при встрече.

Від цих слів академіка Пашу ніби вдарило струмом, та так, що він мало не закричав просто тут, у кабінеті першого, перед цим іконостасом.

Сумнівів не було. Це, виявляється, був брат того самого жиденяти, якого закопав тато за стодолою, аби не загриміти в гестапо. А відтак на той світ. Паша був переконаний, що в його батька іншого виходу не було. Або він його, пацана, або вони, німці, його, тата. Але йди поясни нині тут цим гладким панам-товаришам, що таке війна.

От так поворот від воріт. І що далі? Микола Петрович розповідав Цукерманові, що таке уніатська церква, про яку він даремно так добре відгукується. Скільки вона лиха принесла, підтримуючи ОУН-УПА. Паша почувався так, неначе під ним горить земля. То ще пощастило, що його поставили поводирем того жида.

– Я вот что подумал, – Тимофій Тимофійович був-таки дядько винахідливий. – Вы говорите, что узнали бы. Предлагаю собрать всех жителей села в клубе. Будто бы на лекцию, которую приехал им прочитать акаде мик из Москвы. Расскажите им что-то о своем космосе, о Гагарине. Но это потом. А перед этим там, в клубе, на сельском собрании предлагаю, чтобы Микола Петрович и я доложили о положении дел в области и районе. А вы тем временем, товарищ Цукерман, будете иметь время рассмотреть. Может, и узнаете. Мы приведем всех до единого из этого военного поколения. Вычислим, кто был в селе при немцах, и посадим в первый ряд.

– Хороший план, – уперше посміхнувся академік. – Я бы раньше приехал, но ведь названия села не знал. Но вот на прошлой неделе ездил на международный симпозиум в США. Там случайно встретил земляка из Джорджтаунского университета. Разговорились. Оказывается, он тоже из наших краев. И его тоже спас Гавриил Ильницкий. А потом, еще при немцах, рискуя жизнью, отвез во Львов, на Святоюрскую гору, где митрополит Шептицкий спрятал его среди множества еврейских детей. Он-то и назвал мне село на Львовщине, куда передал отец младшего брата. Кедровка. Слава Богу, что только одно село так называется в Украине. Вернувшись из Америки, я сразу к вам. Спасибо, товарищи, за понимание.

– Я предлагаю сегодня отдохнуть, Вениамин Абрамович, – товариш Тропченко знав, як приймати гостей. – А завтра – на Кедровку.

«Мудре партійне рішення», – подумки відреагував Харкавий і мало не розцілував Тимофія Тимофійовича. Так, він над прірвою, але є ще ціла ніч перед виконанням вироку. Цей жид приїхав, щоб поховати його. Могильник. Що буде, коли впізнає він того, кого шукає? Що чекає на сина душогуба? То не бандерівця москалям віддати. Брата дійсного академіка СРСР, Героя Соцтруда закатрупив! А який ґвалт здіймуть оті пейсаті там, за океаном? Таке життя якесь настало, що коли ти проти жида, то тут зразу гуртом усі проти тебе. І капіталісти, і комуністи.

Думаючи отак своїми блискавичними оперативними звивинами, Паша тряс якось несамовито Цукерманові руку, наче висмикнути її хотів із плеча. Вони ще стояли й балакали про те про се, а Харкавий думав, як не впасти завтра у прірву. Йому залишився день, ні, навіть одна ніч. І що, отак здатися на поталу цьому приблуді? Ну що тобі ще треба? Академік, герой, член ЦК. Ну дай людям пожити. Що було, то загуло. Паша задушив би його отак-от своїми руками, як і батько тоді… Ні, він не здасться без бою. Недарма хлопці кажуть у райкомі, що Харкавий – то як три євреї вкупі.

Бувало, й по-іншому називали – жид український. Паші дедалі більше подобався такий перебіг думок. Він раптом вирвав із пам’яті епізод, коли на обласній конференції до нього підійшов один гостроносик із відділу науки. Розбалакались, а потім він каже:

– Ты же, я вижу, наших, богоизбранных кровей. Давай держаться вместе.

– Може, так, а може, й ні, – віджартувався Паша. А потім ще поумнічав: – Як вчив товариш Арістотель, не кидай камінь у подорожнього – може, то твій батько.

Із Мишком Кацнельсоном вони зустрічаються регулярно. Тепер він уже професор університету. Більше й не повертається до того національного питання, але відверто дружить із Пашею, як зі своїм.

І в Паші – еврика! – народився план. «Той, хто нас, Харкавих, приїхав убивати, той нас ощасливить!» Його диявольський розум працював у прискореному режимі. Він наче відчував, як тікають і спливають хвилини, можливо, останні в його такому обнадійливому житті. А може, й ні.

Він просто злетів з другого поверху і прожогом кинувся до кабінету.

– Ну що там? – Золопуха чатував на нього просто тут. Раніше й не переступив би поріг «нижестоячий», а тепер он сидить, як мишка, і чекає.

– Та то лектор із Москви приїхав. Обичне діло, – відмахнувся Харкавий.

– А чого Яцків при ньому?

– Цяця висока. Академік. По атеїзму. Я їм усе доповів про обстановку. Вашу керівну роль відмітив. Так що все в нас на «п’ять». Може, ще й вас покличуть, товаришу перший секретар, – вам, якщо дозволите сказати, ліпше би чекати у своєму кабінеті.

– Ти правий, дружище. Я побіг. Побіг.

Щойно за ним зачинилися двері, Паша почав набирати районного головного лікаря. То був перший пункт його плану спасіння.


Вони вийшли з кіно зовсім іншими. Дві години мовчання подіяли на них дивовижно.

– Тепер моя черга, – прощаючись на автобусній, увічливо запропонував Андрій. – У нас кінозалів немає, зате є ще кращі зали під відкритим небом. Я запрошую тебе на природу. На річку.

– Решил удивить? Вот же она, за этими домами.

– Ні, то не та річка. Тут вона закута в асфальт. А там вона, як дитина, загорнута в лугову перину. Це треба побачити, як тече річка невеличка крізь українські джунглі.

– Джунгли – это уже интересно. И когда наш славный Маугли приглашает в свой дикий мир природы?

– Закон природи гласить: нащо робити щось післязавтра, коли це можна зробити завтра?

– Принимается, – розсміялася Світлана. Як їй подобався його дотепний, жартівливий характер! З ним було просто, легко і приємно.

Вона зробила так, як він навчив її. Приїхала попутним автобусом. Вийшла на зупинці і пішла стежкою просто до річки. Дорога виявилася недовгою. Кілометра з півтора. Але коли йшла безлюдною місциною, стежиною, що тоне у траві по пояс, здалося дівчині, що вона займається авантюрою. Врешті, підійшла до берега. Ріка тут несла свої плеса розлогим руслом. Справді, зовсім не так, як там, у місті, де вона смирно прямувала бетонним коритом.

У рвійних хвилях виринула русява голова. «Мауглі» швидко прибився до берега на плетеному човні.

– Карету подано, мадам. – Він притискав чудернацький «батискаф» до верби, що скидала гілля у воду, неначе мила голову в чистих плесах.

Вона зіскочила з крутого берега й опинилася в його руках. Страх, навіяний швидкоплинною течією, понісся разом із водяними валами. Дивно, але було безпечно, наче й не рвав вир цей тендітний кошик на двох.

Андрій працював саморобним веслом, і вони швидко дісталися протилежного берега.

– Ні, то лише острів. Тому я вже не Мауглі, а Робінзон Крузо. А ти будеш моя П’ятниця. Але давай назвемо тебе не П’ятницею, а Середою? Середина. В середині річки наш острів. Наш світ!

Світлані просто дух перехопило від побаченого. Усього півгодини їзди від міста – і така первозданність природи.

– Давай руку, бо в моїй державі можуть не прийняти без дозволу короля.

– Так это твоя держава?

– Так, це мій світ. Юрисдикція вашої імперії сюди не поширюється. Бачиш, нога людська сюди не ступала роками. Пролетарський чобіт гегемона точно не був тут ніколи. Бачиш, тут немає жодної влади. Є тільки влада Всевишнього. Ні, це не моя держава. Це мій рай земний. І я дарую його тобі, моя повелителько!

Він став на коліна і підніс їй квітучу корону. І вона, розгублена, зашарілася: в цьому лицедійстві більше гри чи правди?

Далі вони пішли, взявшись за руки, крізь хащі. Хто б міг подумати, що луг може бути таким непрохідним? Просто стіною довкруж стояли сплетені пагіння лози, яка видавалася єдиним суцільним луговинням. І в цих стінах вони пробиралися крізь щілини, які знав тільки він. Мандрівна пара занурювалася дедалі глибше, аж доки лабіринт не вивів на сонячну галявину. А посеред неї – курінь. Також сплетений із лози, бо все тут, у цьому луговому царстві, було зв’язане міцно й легко.

– Палац давно чекав на свою царівну, – Андрій прибрав колесо, яким зачинявся вхід, і вони ввійшли, нахилившись, під склепіння.

Пахло настояними недоторканими травами. На коромислі звисали червонощокі яблука та груші.

– А тепер молодих просимо до столу! – зірвав він найтугіший плід і підніс до її губ.

Вона смакувала цим забороненим плодом і незчулася, як він міцно обійняв її і пригорнув до себе. А відтак то вже був не яблучний сік, а його уста. Трави пахли м’ятою і чебрецем, і від них чи від чогось незбагненного п’янило. Голова йшла обертом, і ноги підкошувалися, як втяті. Вони втопилися в розсипаних долі квітах, злившись воєдино. Він відчув її тугі перса у своїх руках, і вони здавалися йому тими яблуками, що мовчки споглядали згори за цим блаженством.

Його руки поповзли нижче й нижче. Він здригнувся, коли рука натрапила на джерело життя земного. Вологе входження в людську первозданність. Її одіж загубилася десь на дні трав’яного покриву. Оголеність їхніх юних тіл так гармонійно вписалася в це недоторкане ложе. Йому хотілося вичленувати кожну клітину з цього дивовижного створіння Бога, який дарував йому її тіло. Воно пахло гріхом, найжаданішим і найсолодшим, перед яким не встояти навіть йому, побожному синові християнському.

Творення життя приносило найвище блаженство. Так триває вже тисячі літ, коли продовжується в цей єдиний спосіб рід людський. Яка висока мудрість – творити зачаття у стані найвищої насолоди, насолоди не від світу цього, бо нема їй рівної, цій ноті кохання в октавах земних принад.

Він увійшов у її тіло, і вже не знати було, де був він, а де вона. Злиття тривало, може, мить, а може, вічність, коли на вершині екстази вони разом розірвали тишу звуками неземного блаженства. Це були крик, плач і спів водночас. Їм обом здавалося, що найсолодша мить іще попереду, тому їхні єства здригалися дедалі відданіше, рвучись крізь взаємні обійми до найвищої миті.

Він врешті відчув, як його первень наливається плоттю. Ще сильніше цей приплив теплої енергії, що проникав до материзни її єства, відчула вона. Носії життя десь там, у їхніх тілесних надрах, обійнялися на молекулярному рівні, як і вони, гулівери, на своєму безлюдному острові кохання. І вже не було сили земної, що здатна з цього воєдино сплетеного створіння знову зробити дві половинки, які дотепер одноосібно бродили маленькою планеткою, поки не зустрілись у цьому своєму пуповинні, сплетеному з райських лоз на літньому осонні.


Із вогненного побоїща під церквою живими залишилися троє. У момент вибуху цистерни Паша не стояв, а повзав перед підполковником, тому ударна хвиля вогню й осколків пролетіла понад ним. Уцілів солдат, що лишився в машині, якою приїхав загін чекістів. Він припаркувався з протилежного боку храму, тому церква відмежувала другий автомобіль від пожежі.

Живим можна було вважати й начальника КГБ Феофанова. Крім опіків першого ступеня, він отримав черепно-мозкову травму від зіткнення з деревом. Травма була ледь сумісна із життям. Він лежав у реанімації, так і не приходячи до тями.

Доки приїхали пожежні та «швидка», вогонь ущух. Здається, його загасило сонце, що викочувалося з-за горизонту. Народжувався новий день після ночі, яка відвернулася від тих, хто звик орудувати під її чорним покривалом.

Коли селяни, видоївши корів, мирно й тихо виганяли худібку на пашу, за селом почувся гул, який змусив тих, хто 20 років тому пережив три окупації, здригнутися. На Кедрівку насувалася військова армада. Навіть під час війни, коли селом пролягала лінія фронту й однієї погожої неділі перемир’я розпанахало її навпіл, коли внизу, в річці, купалися німці, а нагорі, у лісі, збирали гриби росіяни, навіть тоді на село не насувався такий вал живої сили й техніки.

Кедрівку оточили двома кільцями. Із відстані пташиного польоту це могло виглядати так, ніби багатоголову людську істоту взялися повісити, обвівши навколо велетенської шиї живим шнуром та обв’язавши ноги. Зовні «оцепление» виставили довкруж по сільській межі великим кільцем, а всередині оточили щільно внутрішнім малим кільцем пагорб, на якому височіла в піднебессі церква. Кілька тисяч озброєних до зубів солдат брали в полон цих двох бранців – село і храм. Уранці на місце бойових дій прибув райвідділ міліції в повному складі, залишки управління КГБ, а також піднятий тривогою військовий гарнізон, що був розквартирований у райцентрі. Саме так було зазначено у «зведеннях»: «бойові дії, розгорнуті в одному із сіл Львівської області останніми рештками УПА проти радянської влади». Черговий КГБ, що залишився в управлінні, передав розпливчасту телефонограму – триває перестрілка, горить техніка, є жертви серед солдат.

«Донесення» розбудило посеред ночі першого секретаря ЦК Компартії України. По лінії КГБ інформація пішла до Москви, але Хрущова не стали будити й доповіли о сьомій ранку. Микита Сергійович ще за Сталіна, будучи керманичем України, набив собі оскомину на тій бандерівщині. Він особисто керував придушенням руху опору, яке тривало ще близько десяти років після того, як Сталін виграв війну в Гітлера. А от виграти війну в Бандери – для цього йому треба було не чотири, а десять років. І Хрущов, який після України тепер мав у руках уже весь Союз, ставши наступником Сталіна, як ніхто, знав ціну тим галицьким повстанцям. Його реакція була миттєвою. Не надто вникаючи, скомандував, скипаючи від злості:

– Стереть с лица земли! Послать армию! Патронов не жалеть! В плен не брать! Расстреливать на месте!

Голова КГБ УРСР терміново вилетів із групою спеціального призначення з Києва до Львова. Але навіть із його рапорту з перших уст важко було допетрати, що сталося. Комсомольці знімали з церкви хрест. Ну й що? Їхні брати зі Східної України у 20—30-х роках тисячі таких церков зірвали і спалили. Якого біса начальник КГБ району підняв свій загін і поїхав до тієї церкви? «Это же не вооруженная борьба, а мероприятия по воспитанию трудящихся» – саме так кваліфікували «гарячу точку» на західних кордонах СРСР.

Але спробуй скасуй наказ Микити Сергійовича «поднять армію». От і підняли. Корів на пасовисько солдати, що взяли село у блокаду, не пропускали. Тварини товпилися вздовж рядів бронетехніки і дружно мукали. Господарі, яких армія застала отак на півдорозі до лук, залишили корів напризволяще, прожогом кинулися разом із дітьми-пастухами по домівках, щільно позачинявши вікна.

Як тільки в Кремлі керівний перст показував на мапі «гарячу точку», за лічені години в цій точці могутня Червона армія перетворювала мирне життя радянських людей на пекло. Перехід від війни до миру і навпаки – з усіх мілітаристів світу тільки червоноармієць був здатний здійснити це за одну ніч. Голова республіканського КГБ, генерал-полковник Кушнірук не знав, що робити: розстрілювати, як наказано, селян, тобто націоналістів, збирати з поля бою трупи чи проводити слідство. «Венгрия-56» була доброю школою для нього, тому він завжди пам’ятав слова того, хто керував придушенням угорського повстання, посла СРСР у цій країні Андропова:

– Первым делом, чем что-то предпринимать, собери информацию. Стрелять и дурак сможет.

Тоді, у Будапешті, стріляти довелося, і то добряче, разом із розстрілом самого першого секретаря ЦК Компартії Угорщини Імре Надя, який попер тоді проти Москви. Діло нехитре – розстрілювали пачками, тисячами тих мадярів, але Юрій Володимирович наказував застосовувати зброю тільки перед рапортуванням про реальну обстановку. Інформація передувала кулям, бо кулі посилалися за наказом, а накази віддавалися на основі інформації.

Про що він поінформує центр, якщо зараз сюди зателефонує товариш Семичастний? Та ні хера він сам не знає. Що операцію розпочали і корів затримали, які прориваються з диким виттям із «окруженія» на пасовисько? Але кого питати? Отого переляканого парторга, який каже, що «в ізвєсность» райком не поставив? Чи цього спухлого голову колгоспу, який, здається, втратив дар мови й уже не заговорить по-людськи, доки не похмелиться?

А от приперлися й обласні та районні начальники на своїх членовозах. Він, голова КГБ УРСР, генерал-полковник Кушнірук, із Києва прибув якнайскоріше авіаспецрейсом, поки ці вурдалаки сни свої додивлялися. Через командування ПрикВО армію пригнав на місце подій, а вони очі спросоння протирають.

– Здравия желаю, товарищ генерал, – підскочив до нього горилоподібний тип. – Секретарь обкома Яцков.

– Первый секретарь районного комитета партии Тропченко, – пролепетав старший дідок, що, як на посміховисько, поначіпляв брязкальця на кітель.

І оці-от «уроди» командують тут, у зоні особливого призначення. Генерал навіть не подав їм руки, цим партійним динозаврам, з огидою відвертаючись, лише кинувши в бік «горили»:

– Ви ж Яцків, а не Яцков. Брешете людям, тому вони й озлоблюються на радянську владу. Тому армію треба піднімати проти мирного населення в мирний час.

Головний кагебіст із Києва говорив українською мовою. Микола Петрович мало не впав. А наші львівські чекісти, якби почули хоч одне слово не на «общєпрінятом», голову зірвали б.

Кушнірук чекав, що виявлять пошуки там, на горі. Він спочатку віддав наказ зібрати всіх живих і мертвих, а головне – встановити, де знаходиться підполковник Феофанов.

У комітеті були про нього найкращої думки. Був добрим розвідником під час війни. У цій «гарячій точці» служив із середини 50-х. Славився блискучою агентурою. Його сексотську мережу вважали кращою серед районних відділів. Останнім часом його безпосередній, обласний, начальник постійно капав на Феофанова – «заигрывает с местными, с годами потерял бдительность». Може, й правда. Генерал чекав, доки знайдуть його там, на горі… І відчував лихе: якби був живий, давно був би тут, поруч.

– Разрешите доложить, товарищ генерал? – увійшов командир групи спецпризначення, який прилетів із київським начальником одним літаком.

– Докладывайте. Что с Феофановым?

– Живой. Но не совсем. Ранен в голову. Без сознания. Все 23 бойца сгорели. Большинство опознать будет невозможно.

Хто ж тоді доповість, коли загін на тому світі, а командир на дорозі туди ж?

– Ну и что, товарищ секретарь обкома, делать будем? Начнем с расстрела коров? Других бандеровцев пока не обнаружено, – Яцків затрусився ще більше з переляку, що відніс завчасно найвищого київського начальника до україномовних.

– Ну, главный участник происшествия тоже живой, он готов доложить, товарищ генерал.

Тропченко випхав на середину Пашу.

Коли ударна хвиля від вибуху бензобака, а слідом за ним і цистерни із солярою розкидала навсібіч солдат, запалюючи їх, як смолоскипи, Паша саме валявся в ногах у Феофанова та каявся перед Богом. І лежачий, плазуючий стан урятував його. Відомо, що під час атаки артилерії чи бомбардування спочатку треба падати, а не стояти, а він уже лежав. Просився в начальника КГБ, і виходить так, що випросив життя. Поки коїлося це пекло, він скотився з церковної гори вниз і примчав до батькової хати.

Семко все знав і, звичайно, не спав.

– Пити не будемо, – відсунув Паша миттю налитий гранчак, – бо головне – впереді. Розборки. То всьо война-хуйня, папаша. Але шо то з тими свічками? Ти, блядь, мені пиздів з пельонок, що Бог – байки попівські. А що вночі було? Що, то не Бог? Що земля, як небо, світилася зірками? Чудо сталося на моїх очах, старичок. Я покаявся і живий. Вот ще одне головне чудо.

Семко вирячив очі, що мало не повилазили з його плаского черепа:

– Ти що плетеш, дурню? Зараз начальства навалить сюди. Ти щоб не повторяв таких глупостей, якщо жити хочеш! Небо йому привиділося. Воно-то, конєшно, страшно. Вночі, на горі, але не до такої стєпєні, шоби у Бога повірувати.

– А ти, папашо, таки чорт окаянний. Господь простив йому сина, а він далі пре на Нього. Стули пельку, дияволе старий, – Паша був готовий таки затопити старому між очі. Зрештою, він робив це не раз, коли вони напивалися і старий варнякав йому щось усупереч.

– Я тебе правильно воспитав, а партія, відать, іспортіла. Тобі шо, Феофанов не говорив, що я йому дзвонив?

– Спитаєш його на Страшному суді. – Пашу зачепили за живе, бо він ніколи не прощав, коли його так грубо лаяли, як це робив підполковник уночі. – Той Люцифер кагебешний вариться вже в казані пекельному разом зі своїм залізним Феліксом.

– Ти що верзеш? – Семко глянув, чи вікна зачинені. – Коли ти з Дімою виїхав із двору, десь так через півгодини летить до мене Федьо Бураків. Ти знаєш, він у мене перший помочнік у селі. По збору інформації. Добровольний секретний сотруднік ще з бандеровських часів. Влітає і показує вот це.

Семко поклав на стіл картку з арифметичного зошита, списану посередині кількома рядками красивим почерком:

– На, читай. Я прочитав Феофанову по телефону. Він усе знав. Тому я не поняв, начальники? Я своє зробив так, як завше, чьотко. Я проінформірував вовремя. Можна сказати, зразу, як узнав.

Паша встав, боячись папірця не менше, ніж того вогню, з лабет якого вирвався щойно. Що там написано? Ну що там може бути такого? Послання з неба, Святе Письмо? Він неначе хотів звернутися до ікон на стінах, але в татовій хаті за його командою їх давно не було. Стільки страху наївся – вистачить на ціле життя, а читати страшно. Руки тремтіли, коли він брав до рук аркуш, неначе бомбу, що аж тепер розірве його на шматки.

«Дорогі кедрівці! Нині вночі атеїсти хочуть знести із храму, у якому вас хрестили, хрест.

Хрест на нашому храмі стоїть 300 літ і береже кожного з нас. Він боронить нас і боронив наших предків – ми мусимо стати в його оборону. Вам лише треба взяти о другій годині вночі свічку, вийти з нею з хати і запалити. Цього буде досить, щоб зупинити диявола. Ви знаєте, що свічка сильніша від чорта. Цього буде досить! Не бійтеся! Господь із вами, але Йому потрібна ваша поміч. Не бійтеся. Запаліть свічку супроти злої сили! Цього буде досить, аби чорти позлазили з церкви. Слава Ісусу Христу!»

Харкавий-молодший спочатку переглянув, а відтак став учитуватися вже уважно в кожне слово, поволі й не поспішаючи.

Цього буде досить, щоб чорт зліз із церкви… От сволота! Звідки ти знав про це, падлюко, коли писав цю херню? І таким засраним папірцем підняв ціле село. І його, Пашу, та що там настрашив – мало не збив із путі істинної. Мало не збив. Не збив з путі до комунізму.

Паша жбурнув картку на підлогу, жмакаючи, і йому здавалося, що він отак своїми руками душить того найлютішого ворога, що вигадав цю авантюру. Він кинувся обнімати старого Семка, обціловуючи його і трусячи.

– От хто мій бог, хто мій спаситель, – відірвавшись від тата, присів.

«Йо-майо, а якби я не прийшов додому і пішов на очі начальству і почав каятися? Як перед Феофановим, коли зліз із церкви? Якби сказав товаришам зі Львова, а може, і з самого Києва чи з Москви, що Бог є і я в Нього тепер повірив? Гаплик тобі, перспективний Харкавий. Во віки віків. Амінь».

Гаплик повний. То перед Богом можна покаятися. Коли захочеш, коли припече чи дур у голову залізе, як-от кілька годин із ним. А перед Комуністичною партією хер покаєшся. Партія – не Бог, вона гріхів не відпускає.

Вона за гріхи карає. Та вона й без гріхів може так вмастити, що мало не здасться. І він здуру мало не втратив нині цю свою партію, свою богиню й богородицю.

– Що би я робив без тебе? Наливай! За повернення блудного сина треба-таки випити. Один гранчак перед походом на килим не пошкодить. Тим більше, після такого стресу. Наливай, батечку ти мій всевидющий!

Вони смачно закусили за такий щасливий кінець чи, радше, початок.

– Я тобі от зараз хочу заприсягтися, – Паша не переставав обнімати Семка. – Як перед Богом. Більше ніколи я не буду ламатися. Ну похитнувся, посковзнувся, на тій блясі на церкві слизько. Уже ніщо мене не зламає. Із тим клятим Богом і з усіма його християнами я буду воювати все життя. Клянуся партбілетом, – витяг він червоні «коришки», які невідомо для чого взяв із собою, йдучи на акцію. – Ну, я пішов. Гостей зустрічати, – зірвався Паша з-за столу. – То мої високі гості. То празник на моїй вулиці. То вони до мене з’їхалися на своїх танках. Хмарами сповзлися.

Уже від дверей повернувся:

– О, вєщдок мало не забув.

Семко підніс йому папірець, розпрямляючи його на ходу.

– А ти часом не покумекав, хто то міг нашкрябати? Ой, відповідати буде! Під растрельну статтю попадає, богомолець. То ж проти совєцькой власті! Он армія приїхала захищать завоювання великого Жовтня. І захистить. Ох захистить! Я не заздрю вам, земелі галицькі.

– Та що я, каліграфію у школі преподаю? – засміявся старий. – Звідки мені знать? Слєдствіє встановить.


Районний лікар Сеньків давно радив Паші привезти маму на обстеження: у неї таки була пухлина «по-жіночому», і з тим не варто жартувати. Бо коли злоякісна…

Мамі про це прямо не скажеш, а вона все віднікувалася. Людей із сіл везуть «швидкою» хіба тоді, коли вони вже не ходять. Пішки повертається мало хто. Назад везуть переважно до моргу. Колгоспники не хворіють. Партія так міцно дбає про їхнє здоров’я, що вони роблять лише дві речі – працюють і вмирають. А хворіти і не працювати – то не для колгоспного селянства. Ленінським кооперативним планом, виходить, це не передбачено. Тому забрати маму просто з поля і в палату було б цілою церемонією, яка підлягала суспільному осуду, а в радянському селі було таке вже зріле громадянське суспільство, що на громадську думку особливо зважали.

Але цього разу Стефці синівської любові не уникнути. Поки Сеньків шукав вільне ліжкомісце, Паша щодуху мчав додому.

– Збирайтеся, мамо. Час не жде, – почав сам шукати чорноробочий комплект, єдиний практично на все життя, а другий, у якому не йшли в поле, одягали в неділю. Таким був гардероб ленінського раба, якому партія знайшла три покликання – пахать, пахать і ще раз пахать.

– Ми з тобою потім поговоримо. Я скоро вернуся, – кинув син на ходу батькові, впихаючи маму в райкомівський «бобик», якого для перевезення хворої неньки дозволив узяти перший секретар.

Усе йшло за планом. Дорогою з лікарні їхав на роботу, переживаючи, чи Тимофій Тимофійович ще на місці.

На щастя, керівник району був у кабінеті, і ще ліпше – один.

– Я по поводу гостя із Москви, – довів мотивацію входження Верванівні, яка схвально кивнула.

– Дозвольте, товаришу перший секретар? Діло невідкладне.

– Давай, докладуй.

– Ви дуже правильно запропонували зібрати все село. Для опізнання, так сказать.

Партійний наставник зосереджено слухав.

– Я би дозволив собі внести одне маленьке доповнення до вашого правильного рішення, – можна?

– Конєшно, можна. Єслі нужно, – хитромудро сформулював Тропченко.

– Я думаю, що нужно. Ви дивіться. Член ЦК, академік, видающаяся лічность приїхала із Москви на самі західні рубежі Союзу. У захудале село. Воно ж не так просто для людини, за яку ми тут усі несемо головою отвєтствєнность.

Після останніх слів Тимофій Тимофійович чомусь схопився на ноги:

– Воно, конєшно, да.

– Так от, потрібна адаптація, а не так просто – з моста. Із ЦК – і на колгоспну сходку. Треба підготовить чоловіка. Щоб для нього не було різкого психологічного перепаду.

– Ну і шо?

– Поскільки ви мені також доручили його супроводжувать, спасібо за довір’я, вношу пропозицію, щоб уже сьогодні, перед завтрашніми зборами, повезти його в село. Ми зупинимося в мене. Мама наварить вареників. Походимо, поговоримо. Обвикнеться Веніамін Абрамович, а завтра вже піде на люди.

– Я-то за. Але що Микола Петрович? – уже довірливо прошепотів Тропченко.

– Я думаю, що простіше запропонувать самому гостю. Нехай він вирішує. І куди ми дінемося всі тут, в області, коли москвіч скаже своє слово?

– Давай так: він із товаришем Яцковим пішов у музей краєзнавчий – може, там є фотографії про німецьку окупацію. Уже мають з хвилини на хвилину вернутися. Ти сиди на місці. Я тебе гукну.

Паша сидів, як на голках. Якщо академік відмовиться, де він сидітиме завтра? Був запасний варіант – сховати старого в підвалі. Мовляв, напився. Соромно на збори вести. А якщо скажуть: «Веди хоч п’яного»? Феофанов уже точно дав список тих, хто був за німців у селі. І батечко точно першим у тому списку. Підполковник так сильно любив свого головного сексота, що точно особисто стежитиме за ним. Тим паче, що він уже не раз туманно натякав, чому, мовляв, дєдушка, не пішов із нашими в 44-му Берлін брати.

І тут задзеленчав прямий телефон. Він схопив слухавку й завмер.

– Давай сюди, – бадьоро скомандував другий поверх.

Інтонація оптимістична. Наче вигоряє, мусить вигоріти, хлопці. Підете ви всі за моїм планом, бо ви маєте такий свій розум у голові, який Паша має у дупі.

– Вениамин Абрамович вот назвал наше предложение очень правильным. Ему действительно хочется как побыстрее. А вареники по такому случаю грех не изведать. Забирай мою машину. Мы с Миколой Петровичем вас будем ждать в доме для гостей, сколько понадобится.

Добре, що першим пунктом вдалося сьогодні з мамою зробити справу. Вона не так через совість, як через дурість точно зірвалася б. Якби почула, що приїхав брат тієї дитинки, за якою вона тоді ще довго плакала, то й зараз би розревілася. А там, дивись, і набалакала би в істериці. Тому він її дуже правильно і вчасно почав рятувати від невиліковного онкологічного захворювання.

А тепер уся надія на татуся. На його артистизм. Та що там сумніватися? Він усе життя був артист, дурив усіх наліво й направо. Він мав з’явитися трохи пізніше. У хаті вже поралася тітка Роза, шеф-кухар із райкомівської їдальні, яка оперативно виконала партійне доручення. Вареники вже пашіли на столі.

– Просимо до столу, дорогі гості! – припрошувала вона, щойно чоловіки переступили поріг.

– Ты там на своем хохляцком брось! Товарищ Цукерман – наш дорогой гость из самой Москвы! – гримнув на неї Паша.

– Нет-нет. Ради Бога. Я украинский понимаю. Я же вырос-то здесь.

– Ой, як цікаво. Так ви наш, тутешній? А тепер у союзній столиці? – вона знала, що їй було дозволено інколи від імені народу встрявати в розмову начальства.

– Ты давай, Роза, говори, но не заговаривайся. Лучше соли поди подай. Там, за дверьми.

Ще бракувало, щоб ця пліткарка почула, чому приїхав сюди цей очкастий. І буває ж, коли на деталях відбуваються великі провали. На таких деталях, як ця сраката куховарка.

– Ты, Роза, давай мотай удочки. Вареники доставила – и масти бич отсюда. У нас тут по поручению бюро секретный разговор. Тет-а-тет.

– Як скажете, Павло Семенович, – особливо налякало її останнє слово, яке вона сприйняла за прізвище цього, із ЦК.

– Тихенько, бери машину і дуй до міста. Ти сьогодні вільна. Сьогодні у порядку денному останнім пунктом сексу не буде.

Наче пронесло. Паша бачив, як Роза заносила свої круглі, як макітри, литки у «бобик».

– Как скажете, Вениамин Абрамович, но у нас не принято вареники всухую. Вы не против чарчину по поводу приезда?

– А почему против? Иначе нельзя, – справді хотілося якось цю тривожну мить розслабити краплями сильнодіючого трунку.

– Чтобы между первой и второй пуля не пролетела.

Паша блискуче володів мистецтвом споювання всіляких високих гостей, що входило в неодмінний арсенал перспективного партійно-радянського лідера. Не лише вміння пити самому і споювати не просто інших, а «вишестоящих» начальників – без цього таланту кар’єра в Радянському Союзі була б неможливою.

Угору першими йшли у прямому розумінні ті, які могли випити більше, ніж інші. Тому талант цей шліфувався щоденно й безнастанно саме в комсомолі. Робочі дні й ночі взагалі виглядали як суцільне п’янство. Розпочиналося о пів на сьому ранку, коли ще до початку робочого дня належало привітати з днем народження іменинника – начальника районного масштабу. Члени бюро збиралися у нього в кабінеті, де вже ломився стіл від наїдків і напоїв. Виголошували три тости – за іменинника, за партію та за мудрого першого секретаря району. Якщо ти після трьохсот грамів горілки «с утра пораньше» не спроможний працювати, тобі нічого робити в райкомі. Пити, особливо на халяву, дурень потрафить. А от пити перманентно і керувати на дорученій відповідальній ділянці – то вже талант, на якому й трималися партія та держава.

Незчулися, як перехилили вже давно по третій. Академік – це зразу видно – школу партійно-радянської роботи не проходив. Дорога, майстерне частування й особливо винятковий мотив приїзду зробили з академіком своє. Він розплакався, як мала дитина, згадуючи той страшний час, коли скажений Адольф пролив стільки невинної крові. Це земля, де він народився, але це земля, де загинули в гетто його батьки. А братик… Рідна кровинка. Чи є більше щастя у світі, ніж знайти його? Того чоловіка, який урятував йому життя, завтра він неодмінно впізнає. Стоїть перед очима, як нині. Бере з батькових рук немовля і якесь там відро. Він, Веня, хапає за руку, не відпускає, а той пан гладить його по голові й каже:

– Ти ще його побачиш. Але треба сховати від німчури. Бо як побачиш, якщо не сховаємо? Тато твій правильно чинять. Дитину рятують.

Добра така була людина. Не чужа батькові. Чужому чи злому не віддав би рідну дитину.

Паша зрозумів, що «клієнт созрєл». Він відгорнув фіранку. Батько, який сховався у стодолі, мав іти до хати. Була програма-мінімум: як не впізнає, то й на тому спасибі, – пронесло. Але була й програма-максимум. Ох, як уповав на неї Паша! Дивлячись на п’яного жида, він думав, що вже тримає цю програму-максимум за бороду й не випустить нізащо, бо хватка в нього залізна.

– Здесь, Вениамин Абрамович, отец мой из лесу вернулся. Дрова заготовлял. Вот уже идет в дом. Вы не будете возражать, чтобы он к нам присоединился?

– Да как вы можете? Он же хозяин! Очень интересно познакомиться с крестьянином, который воспитал такую руководящую и перспективную личность.

Паша академікові явно імпонував своєю простотою і добротою. Йому не подобалися оті провінційні чинуші з їхнім вишуканим і фальшивим блюдолизанням. А цей якийсь зрозумілий, свій. Нова формація, до якої вчений зараховував і себе. Хоча цьому сільському вихідцю було десь років на десять менше.

Старий увійшов. Зняв шапку і вклонився. Привітався: «Дай, Боже, здоров’я» і сів на лавку біля вікна. Був сам не свій. Чогось боявся. Чого більше: того, що скоїв 30 літ тому, коли зарізав чужу дитину, чи того, що скоїть зараз – зречеться своєї дитини? Сумління, яким він був обділений зроду, висохло десь на дні понівеченої душі. Але страх… Той ніколи не згасав у ньому. Водив його, як сліпця, найбридкішою багнюкою. А він тупо йшов за ним, завше будучи готовим скоїти що завгодно за велінням його величності страху. Замолоду він, страх, ще змагався із совістю, але тепер уже нічого іншого не було в цьому нікчемному й гидотному єстві.

– Он у меня трудяга. Я горжусь своим отцом, товарищ Цукерман. Он вот немного смутился. Такого гостя принимать в этой крестьянской хижине! Из Москвы-столицы! Я ему сказал, что вы так, по работе, как член ЦК, наведались в район.

Академік незчувся, як почав тверезіти. Його феноменальна пам’ять почала працювати в посиленому режимі. Саме завдяки цій пам’яті він увійшов у п’ятірку найвидатніших математиків сучасності. Інтелектуальний потенціал, що містився під цієї випуклою черепною кісткою, перевершував цілі інститути. Але зараз не формули квантової механіки чи ядерної фізики роїлися під цією кісткою. Там виповзав із небуття й піднімався перед очима заново образ. Незабутній образ того, кого він шукав. Шукав і знайшов. Стопудове попадання. Постарів, але десятиліття мало змінили його. Селяни від роботи швидко старіють. Але, ставши старими в сорок років, уже не змінюються й повзають по світу, як засушені мумії. І ця мумія сиділа перед ним. Така ж холодна і бліда, як і тоді.

– Как звать отца? – не знайшов нічого іншого, як розірвати процес пошуку академік, пошуку, що, здається, уже дав результат. Із першої спроби.

– Семен Прокофьевич, товарищ Цукерман.

– Семен Прокофьевич, вы извините за любопытство, но где вы были во время войны с немцами?

Все! Упізнав! Паша мало не викрикнув від радості. У самісіньке яблучко влучив. «Тепер ти нікуди від мене не дінешся, товаришу член ЦК».

– Та тутка, у селі, був. Коло хати, – м’яв Семко шапку, похнюпивши голову. Від його гарячих зіниць сунуло таким жаром, що здавалося, загориться зараз підлога.

– А сын не говорил вам, зачем я приехал? – уже встав Цукерман.

– Та не говорив. Чо, мав говорити?

– А я приехал к вам, Семен Прокофьевич. Или не к вам?

– Та чо, до мене? Хто я такий для вас, пане?

– Кто вы такой? Интересный вопрос. Видится мне, что я знаю, кто вы такой.

Паша не втручався в розмову. Не бачив потреби. Здавалося, ніби свій сценарій він продиктував не тільки старому, а й цьому мудрагелю. Коли він виклав свій план Семкові, той мало не вмер від страху. Але Паша якраз той страх і розвернув. «Не зробиш так, як я кажу, замориш мене тепер, як того жидка.

Тільки той був у пелюшках. Йому нічого було втрачати в такому віці. А мене як погубиш, коли я у свої 30 літ стільки вже напахався на перспективу? І все на смарку? Усе в прах? Та якого хрена я товкся за тими хрестами? Щоб отой жид спалив усе моє напрацювання? А ти, душогубе, ще й відповіси по всій суворості закону. Помічник фашизму! Помагав їм нищити євреїв. Радянський Союз тут не має розбіжностей ні з Америкою, ні з Ізраїлем, хоча арабам допомагає. Тебе – на розстріл, убивцю невинної дитини, а мене куди, сина фашистського пособника? Тут уже святий Боже не поможе і всі його зламані хрести».

Отакими нехитрими силогізмами і роздмухав Паша страх у п’ятах свого рідного творця. Із ним він і трусився в кутку хати, коли цей гостроносик улаштував йому такий допит, що й гестапо не снилося.

– Видится мне, что я знаю, кто вы такой. А теперь, пожалуйста, ответьте-ка мне на несколько вопросов. Мой отец в вашем городке Тустань продавал мясо на базаре. Не приходилось ли вам знать его? Ведь вы же ровесники.

– То були ваші тато? – перепитав Семко, вперше підвівши голову. – Як не знав? Знав м’ясника Абрама. Його всі знали. Ми різали чи то телят, чи поросят і здавали йому, а він торгував.

– И вы, наверное, все здесь знали, что немцы убили его? Там, куда они согнали всех евреев?

– Та чо, не знали? І з нашого села всіх жидів забрали. Німак не щадив нікого.

Паша закурив собі та дивився у вікно, відвернувшись від цього смертельно небезпечного лицедійства. Він глянув на себе в запорошене дзеркало й посміхнувся, підморгнувши сам собі. Його розрахунок не може не спрацювати.

– Семен Прокофьевич, мне во время войны уже было около десяти. Я, сами понимаете, в таком возрасте тоже уже был способен кое-что запомнить.

– О, та десять років – то вже пам’ятається. До ста рості. Я як нині пам’ятаю. Бо тоді вмерли мій тато.

– Ну вот видите. И мои родители погибли, когда мне было не так уж мало лет. Я помню, как прощался с ними перед их смертью. Правильно – до самой смерти помнить буду. Но я еще кое-что помню, Семен Прокофьевич. Очень хорошо помню.

Семко був, якщо по-книжному сказати, такий собі сільський серійний кілер, що йшов по життю від убивства до вбивства. Але кілер професіональний, глибоко законспірований. Завше кожне нове мокре діло проходило бездоганно. І тут уперше він стояв на межі викриття або, як каже Паша, на краю провалу. Але нехай той носатий жид не думає, що то так легко – їх заломити. Тут, у хаті, їх двоє, а він один. Раз плюнути Семкові, щоб він опинився там, за стодолою, поруч зі своїм братиком. Твоя не візьме, жиде.

– Та шо ви мене мучите? Кажіть уже.

– Так это вы были тогда?

– Я.

– И где мой брат?

– Перед вами.

– Не понял.

– Паша – то є ваш брат. Він не мій син. Він ваш брат.

Академік Цукерман у пошуку втраченого під час німецької окупації брата із притаманною йому аналітичною інваріантністю моделював найрізноманітніші сценарії, за якими судилося жити його багатостраждальній родині. Але отаке? Він замовк. Академік почувався так, неначе цей селюк просто розмазав його на стіні зі всім його потужним інтелектом.

– Як, я не твій син? – блискуче удавав розчуленого й розтрощеного уже враз не рідним батьком Паша.

– Ну, я тебе виходив, вигодував. Але то тебе я забрав тоді від м’ясника. Він є твій кревний.

– Подождите, а что, в селе не заметили? Не поинтересовались, откуда у вас вдруг ребенок взялся?

– Так сі стало, що Стефка, жінка моя, була в тяжі. А як то було у войну, німак шукав тут партизан. Зі стріхи злізав і копнув її в черево. І скинула. А тут я привів з міста вашого Мошка маленького. Так сі називав?

– Да-да, Мошко.

– Люди не дуже зазирали, що ся діє за парканом. Каждий думав, як самому не згинути в тій війні. Бо коли я сказав, що дитинисько то наше, ніхто й не засумнівався.

Паша знав про хід думок Веніаміна. Сів навпроти нього і вдав приголомшеного. Але постав перед ним у всій красі своєї справді специфічної фізіономії. Чорний. З великим носом. А пейси можна відростити й закрутити в перукарні за гроші.

Цукерман дійсно пожирав його очима. Але виважував усе в тому потрясінні, у яке привела його доля.

– А где жена ваша, Семен Прокофьевич? Хотел бы с ней познакомиться. Не так вы, как она растила вот… его, – це був останній тест на вірогідність.

– А, Стефка? Та її Паша…

– Покинула нас мати минулого року, царство їй небесне, – перервав Паша дурного діда.

Інструкції щодо матері не було, і Семко запросто видав би, буцімто Паша терміново відтарабанив її, і не раніше, ніж три години тому, до лікарні, у якій вона не була зроду. Отоді й поїхав би мудрий академік її відвідати. Вона там у розпачі й розкрила б карти, але найстрашніше – він побачив би, що його брат – як дві краплі води його мати. Зовні. Буває така кровна схожість, що діти – як клони своїх батьків. Паші не раз казали, що він буде щасливим. Бо таки справді вдався майже на всі сто в маму і зовсім не в тата.

– От її фотографія, – підніс Паша ближче до очей фото миловидої сільської жінки в рамці. – Тут їй 50 років. Я сфотографував якраз на ювілей.

Цукерман бачив власними очима, що зовні ця жінка справді нічого не мала спільного зі своїм сином. На відміну від нього, чорнявого і ближчого до семітського походження, вона була русява слов’янка. Найменше, що вона могла зробити, – народити таку, зовсім не схожу на себе дитину.

Що цікаво, академік своєю далекоглядністю робив дуже точний висновок. І ще важливіше – Паша його не обдурював. То була правда – ця жінка не могла його народити, бо це була фотографія відомої в області ланкової із сусіднього села. Її портрет висів у музеї трудової слави на четвертому поверсі райкому. Дорогою додому Паша заскочив туди і здер його зі стіни, готуючи своєму без п’яти хвилин братові останній – генетичний – аргумент. Він, академік, удариться – і правильно зробить – в антропологію. А її не обдуриш. Наука! Точнішої не буває. А тут Паша, як не крути, на своїх слов’янських предків ну ніяк не схожий. За бажання обзивай його жидом – і не помилишся.

Точно так само перетравлював отриману інформацію академік. Він відчув, як на задній план відступає його сильне інтелектуальне, оте академічне «я» і в ньому гору бере сентиментальний, слабкий, згорьований від життєвих потрясінь чоловік. Йому здалося, що він знову повернувся в десятилітній вік і що є єдина соломинка, за яку він може вхопитися, вибираючись із океану невимовних втрат, якими є втрати найрідніших людей у житті.

Трагедію єврейської нації, спричинену скаженим фюрером, протягом тривалих післявоєнних десятиліть гірко переживав кожен, хто належав до цієї нації. Із болем жили євреї, які дивом вижили, і ці страждання їхні не могли не викликати співчуття до них, співчуття та повагу.

Цукерман ще раз обвів поглядом усіх присутніх учасників дійства – двох живих і третю на портреті. Поволі встаючи, пішов у напрямі Паші. Коли людина сприймає бажане за дійсне, вона надто охоче спотворює цю дійсність. Веніамін обійняв Павла й розридався. Він плакав, як тоді, коли отой чолов’яга в кутку забирав від нього братика.

Він трусив Пашею, як своєю новою долею, що так раптово впала на нього чи то щастям, чи, може, новим лихом. Але він не став опиратися їй. Він змирився. Бо так от знайти брата – від цього було йому легко та приємно. І ця жага знайти була сильнішою, ніж пересторога не помилитися. Він повис на Пашиних плечах, повернувшись спиною до Семка. А Паша визирав з-поза нього. Дивився поза його очі на батька, що роззявив рота, мало не тріснувши від такого видива. А Паша спокійно посміхався. Чи насміхався. І підморгував старому.

«Я звільняю вас від такої химери, як совість» – вивільняючись від плаксивих обіймів новоявленого брата, Паша згадав цю крилату мудрість того, хто був прямо причетний до його проблем, що їх він ось щойно успішно вирішив. Так повчав Гітлер, який своїм маніакальним преслідуванням євреїв мало не поламав Паші кар’єру. Але Адольфа він не винуватив. Десь в антисталінській літературі, яка навалилася на збаламучені голови за Хрущова, він прочитав, що Гітлер Черчілля ненавидів, Рузвельта боявся, а Сталіну симпатизував. Уважаючи себе в глибині душі сталіністом, Паша так само не міг не симпатизувати фюреру.

Найбільше йому подобалося презирство обох вождів до того, перед ким плазують чи в кого шукають захисту сотні мільйонів простих смертних, – до Бога. Без цього не можна ставити собі високих цілей у житті. Якщо ти увіруєш у цю ахінею, а ще страшніше – справді боятимешся Бога, то де ти опинишся? Там, де був. Отут, у колгоспі, будеш бикам хвости крутити. Тому Паша свято оберігав їхній головний ідейний ритуал у райкомі. «Ти віриш у Бога?» – ключове запитання під час вступу до комсомолу. Прохідний бал у життя. Якщо так, то ти не віриш у торжество марксизму-ленінізму, тому ти не можеш бути в перших рядах будівників комунізму. Сиди в колгоспі і копирсайся у гною все своє нікчемне життя.


Острів став їхньою схованкою від світу зовнішнього, у якому насамперед жив її батько. Вона зрозуміла, що прізвище Феофанов, яке викликало страх уже півтора десятка літ, йому ні про що не говорить. А як він відреагує, цей молодий колонізований абориген, на те, що вона – дочка головного колонізатора? Рано чи пізно це стане відомо. І Світлана страшенно боялася, що може статися, бо цей острівець посеред гірської річки, що вирвалася в передгір’ї на волю з тісних скелястих лабетів бескидів, тепер більше важив для неї, ніж уся земна суша. Тут жило її кохання.

Вони зустрічалися майже щодня. В обідній час, як це заведено на селі, він ішов купатися до річки, з бурхливих вод якої виринала вона, його русалка. Вони віддавалися одне одному до крихти, без залишку. Перед ними постав новий сенс життя, у якому кожен із них уже не міг існувати окремо. Попередній розполовинений стан, коли вони розлучалися сьогодні, щоб знову зустрічатися завтра, був уже нестерпним. І знову приходило блаженство, коли дві половинки ставали єдиним цілим. Жадоба одне одного виносила їх на найвищу духовну захмарність, а фізична одність двох сердець опускала на солодке дно найпринаднішого з гріхів. У такій захопливій амплітуді вигойдувалася колиска їхнього кохання в цьому сповненому духмяності сухих трав і духу молодих тіл курені.

Він оволодівав нею знову і знову, і ця чоловіча міць досипала у пригорщу неземних солодощів ще й неповторний трунок фізичного сп’яніння. А її оголена впокореність висипала з дівочого подолу плоди невичерпних пестощів, на які здатна тільки та половина людського дуалізму, названа прекрасною.

Вони витворили в цьому безіменному кавалку буття, який невідомо кому належав – воді чи суші, свій світ, такий високий і далекий від того, що вирував довкруж брудними потоками, у яких хапалися за соломину життя збаламучені хибними ідеалами й дуплавими ідолами, безневинні у своїй нікчемній дріб’язковості люди. Він, тутешній український націоналіст і християнин, і вона, російська окупантка й атеїстка, були понад цими червоними позначками, були безпосередньо дітьми Божими, покликання яких – умножувати в цьому прекрасному планетарному раю його предвічний промисел.

Роком раніше у світі тому, який тепер вони полишили й від якого відмежувалися глибокими та стрімкими ровами річища, Андрій пізнав ту вершинну сутність життя, якою є для мужчини перша зустріч із жінкою. У туристичному таборі він впав в око загоновожатій. Там, у гірській улоговині, масова купеля теж була неодмінним атрибутом фізичного гарту. Вона була лише на кілька років старшою від зібраних тут дев’ятикласників, але на пляжі, де вже сама оголеність тіл зближує і провокує, вона виглядала королевою. Її рубенсівські форми були укладені рукою творця майстерно. Від неї віяло пахіттю тілесного нестримного магнетизму.

Вона запримітила, як цей русявий капітан футболістів, за якими ганялися табунами однокласниці, поглядає на неї, а відтак зовсім не по-дитячому не зводить очей. Тамара Петрівна – по батькові належало кликати вожату, майже як учительку – запросила якось його у свій намет. На відміну від учнів, вона жила тут сама. Туго зав’язала вхід до туристичного помешкання, відтак увімкнула ліхтарик, що ледь прорізував темінь, і запросила мовчки, помахом руки разом почитати книжку.

То був ілюстрований альбом «Камасутри». Андрій чув про цю чи то індуїстську біблію, чи то еротику. У канони його християнського виховання така гріховна релігія явно не вписувалася, але вона існувала, така релігія, для якої найвищим божеством є любов. Статевий потяг як блаженство, злиття людських тіл як ідеал. Отоді йому вперше спало на думку, що релігійні обряди – це лише спрощений переклад з тієї мови, якою належить розмовляти з Богом. І в різної земної людності ця мова своя. Бо чому мусульмани для нас такі ж погани, як і ми для них? І найдивовижнішими поганами були індуси, що збудували цей храм торжества християнського гріха.

Він уперше бачив ці, з дозволу сказати, ікони. В умовах Радянського Союзу секс, навіть викарбуваний у храмі сотні літ тому, був суворо заборонений. Ясна річ, що вожата з комуністичним вихованням демонструвала учневі, з яким, відповідно до статуту учнівського табору, проводила виховну роботу, антирадянську літературу. Так би витлумачив побачену картину той районний начальник, який би відхилив тієї миті дверцята намету. Але про які там заборони чи загрози міг думати бодай наполовину живий чоловік? А вони були не те що сповна живі у свої літа роїння гормонів – у них життя вирувало. Спробуй відірвати погляд від цього катехізису дуже правильної науки.

– Що, зачитався? – вона обійняла його за шию, і від неї вдарило смертоносним струмом, як від ядерного реактора.

Він не був Рубенс, але очима змальовував портрет із цієї соковитої натури в картину своєї скуйовдженої свідомості. Кров лупила у скроні, і здавалося, що зараз вона порве свої річища десь там, у надрах єства, і виллється на поверхню, втопивши жадобу, яку вже нічим не можна було зупинити.

– Чого розхвилювався так? Я тобі допоможу.

Він віддався їй, а не вона йому. Згодом він так і не згадає, що й коли сталося. А тоді, ступивши кудись не туди, він відчув незвідану досі огиду. Кинувся прожогом із намету і побіг у ліс. Йому здавалося, що з осудом на нього дивиться все довкілля. Гріховність була нестерпною, але й нетривалою. Учнівський табір ідейного виховання та фізичного гарту покоління, що підростає, дав йому чи не найголовніший урок.

Наступного дня її не було. І так ще зо три дні. А він упіймав себе на думці, що совість відмучила його й відпустила. Йому знову захотілося продовжити вивчати невідому релігію. І коли Тамара, як завше усміхнена й говірка, з’явилася на вечірній лінійці, він прожогом із плацу кинувся до її намету.

– Ти що, образилася? Де ти пропадала?

– Їздила звіт здавати у райвно. Про успіхи в комуністичному вихованні. А ображатись чого? Я все розумію. У тебе – вперше. І навіть зовсім непогано. А зараз удруге вже буде ліпше. Дивися, чітко по науці. Давай так, як вчать нас великі й мудрі пращури.

– Вони не наші, вони індуси, – щось пробував белькотіти, але вже до безтями гладив її гладкі і зграбні стегна. Він прикрився ними, як теплими перинами, які будили в ньому тремтливу силу.

– Все рівно діти Адамові, як і ми. Тільки трохи мудріші.

Вона мала рацію: удруге то вже було рвійно, але з тією джерельною насолодою, що била ключем із гейзера, схованого між сідалищами м’яких перин. Далі вони пішли строго по науці. Кожна інтимна поза відповідно до науки індуїстського апостола на ймення Ватьсьяяна. Десь 800 літ тому він описав 64 пози статевого єднання чоловічого і жіночого тіл, яке охрестив божественним актом.

Здається, Бродель запримітив, що давні люди не бачили зв’язку між статевим злученням і дітонародженням. Що ж наштовхнуло їх на думку, що саме цієї миті вони виконують справді божественну робот у – продовжують рід людський? Що ж дало змогу вважати, що вони саме в цю миттєвість осявають людство, даруючи йому земне безсмертя?

Якраз у ході Тамариного всеобучу Андрій знайшов відповідь на це питання № 1 не лише світової філософії, а самого життя земного. Насолода! Вершина земних насолод, коли богоподібна істота сіє зерна, з яких виростає найдовершеніше творіння Боже – Людина! То чому був не правий Ватьсьяяна? А що, якби еволюція пішла його шляхом? З дітотворення був би знятий покров інтимності, і продовження людського роду стало би публічним ділом? Без такого міцного панцира, як стид?

Важкі роздуми оповивали вдень, а ночами він знову поринав у солодощі найпринаднішого мистецтва з мистецтв. За одну табірну зміну старшокласник під мудрим керівництвом піонервожатої опанував усі 64 пози. По дві-три щоночі. Це був шал у тому пункті життєвого шляху, коли не бракує сили, а бракує ночі. А вони, ночі, посеред літа, справді, як одна мить.

Уже десь за кілька сторінок до завершення альбому його перестріли хлопці з того ж містечка, у якому жила вона.

– Она живет в нашем военгородке. За ночь батальон пропустить может. Гроза офицеров гарнизона. Смотри, триппер не поймай.

Так гидко і бридко йому не було ще ніколи. Казали вони правду чи збрехали? А всередині не припиняло крутити. Він не міг залишатися тут. Зібрав шмаття і першим же автобусом достроково дременув додому. «Огида минула, а наука залишилася» – саме так, по-філософськи, він ставився до того, що згладилося, але не забулося.

Виглядаючи Світлану, коли за їхнім неписаним правилом сонце досягало зеніту, Андрій роздумував над цим спомином річної давнини. То було чергове відкриття. Фізична близькість є лише зовнішньою оболонкою того бездонного океану, яким є кохання. Він порівнював тодішній і теперішній досвід і намагався збагнути відмінність між двома такими начебто однаковими і такими різними типами людського самовираження. І, здається, він зумів знайти формулу кохання. Адже кожна нова зустріч зі Світланою ніколи не будила в ньому сумнівів і, тим паче, нестерпних докорів сумління, як це було тоді з Тамарою.

Цього разу совість його мовчала, а значить, вона схвалювала його вибір. А Андрій тепер узяв на себе колосальну відповідальність перед нею. «Вибір, на який дає добро сумління» – от що таке кохання. На відміну від того, коли воно, сумління, яке є голосом Бога всередині нас, карає безжально найтяжчими з мук, що ними для богоподібної істоти є докори сумління.


Селяни прийшли забирати назад до хліва своїх годувальниць. Корови опинилися в першій шерензі супроти Червоної армії, тому перебували в особливо небезпечній зоні. Життя аборигенів таке, що вони мало знали, ба ні, радше нічого не знали про індусів із їхньою релігією про священну корову, але для українських селян, особливо в безземельному передгір’ї, корівчина давно була визнана священною твариною. Всевишній дарував життя, а вона, ця дивовижна дарителька калорій, давала енергію для утримання і продовження цього життя. Без неї, як і без землі, всеплодющої матері, ти просто на межі загибелі.

То був особливий пієтет, який може бути до годувальниці, розділений між двома субстанціями – землею і твариною. Гречкосій сам міг не доїсти, але щоб обмежувати бодай у чомусь корову? Громадське неписане правосуддя вважало це найбрутальнішим злочином, а вже світська релігія також синхронно ставила такий гріх на перше місце.

Тому ті, що землю в селян забрали, цієї раптово збожеволілої днини виставили багнети в голови священних корів. Селянин у такому разі не міг відповідати за свої дії. Він міг зірватися. Його міг і не зупинити страх перед кулею, що дивилася із наїжаченого ствола просто межи роги мирним, але стривоженим людським божевіллям тваринам.

– Товарищ генерал, разрешите доложить? – ускочив до сільради якийсь полковник у галіфе. – В оцеплении растет напряжение. Бандеровцы создали свое оцепление напротив нашего и рвутся на рожон.

Теперішнього начальника КГБ УРСР оминула доля громадянської війни з Українською Повстанською армією. Сталін переміг її в багатолітній боротьбі на десятий рік після взяття Берліна, а тут уже всі 30 минули. Генерал належав до молодої чекістської плеяди, але про бандерівщину наслухався на лекціях у спецшколі в Підмосков’ї. Наслухався просто від численних героїв Радянського Союзу, які втопили у крові перший після Другої світової війни рух опору комунізму в Європі.

Після українського резистансу, завершеного у 1955-му, естафету підхопило угорське повстання у 1956-му. Отут під керівництвом Андропова він уже знав, що значить душити народний опір.

Тому таке донесення полковника його не надто здивувало.

– Сколько времени прошло, а они не изменились, – повагом резюмував київський високий гість, якого поїдала очима вся місцева чиновна братва. – Они что, не понимают, что они прут против самой мощной армии в мире, перед которой трепещет в ужасе агрессивный империалистический блок НАТО? Они что, не понимают, что мы им в один момент сделаем братскую могилу, что мы сотрем с лица земли ихнее бешеное село вместе с ихней церковью?! – лютував енкаведист, аж запінився. Врешті, трохи відійшов і отямився: – Они вооружены?

– Никак нет, товарищ генерал, – доповідав реальну обстановку польовий командир.

– Как – нет?! – змахнув той із чола піт, що полився градом. – Они что, камикадзе какие-то хохляцкие? Чего они хотят? Какого черта они повылазили со своих схронов? Ну, у меня нет другого выхода. Я не хочу крови, но я не могу не отдать приказ открыть огонь против тех, кто нападает на Советскую армию!

Наказ відкрити вогонь. Супроти селян. За те, що вночі молилися біля свого храму, боронячи його від антихристів. І чи змінилася доля християн з часів Нерона? Тоді знавіснілий римський диявол цькував беззахисних християн тиграми, а тепер оті-от червоні нерони вивели супроти мирних людей Христа озброєних тигрів, щоправда, на таку лють супроти собі подібних навіть дикий звір не здатен.

Запала тиша, від якої не можна не здригнутися. Мовчав і він, усвідомлюючи, що бере на себе. Відкрити вогонь – це знову розпочати війну на власній території за 30 років після Другої світової війни. Проти власного народу. Хоча який він власний? Чужий нам, як і ми – йому. Зрештою, чому він має це вирішувати? Так-так, тоді, у 56-му, був Юрій Володимирович, який брав на себе відповідальність, і саме за його наказом розстріляли Імре Надя. Тому не треба перевищувати повноважень. Шеф КГБ України – то дуже багато, особливо в такому віці, але замало, щоб знову почати війну проти бандерівців.

– Вызовите связиста! А вы все пошли прочь отсюда! Я буду говорить с Москвой. – Начальство миттю поперлося у двері. Останній не влазив у них – голова колгоспу. Чи то з переляку, чи то з похмілля, але він раптом повернувся до генерала.

– Товариш начальник КГБ УРСР, – почав офіційно, ледь ворушачи пересохлим язиком. – Вот ви питали, що вони хотять. Моє діло малєнькоє, а може, їм отдать, шо вони хотять?

– Ах ты, агент оуновский! – перервав генерал. – Отдать, что хотят? Что хотят? Отдать им Украину. Самостийну и незалежну! А может, вывести из состава СССР это село? И создать здесь Монте-Карло или Сан-Марино? Или Люксембург какой-нибудь националистический? – хизувався інтелектом чекіст андроповської плеяди.

– Та ні, ну шо ви. Який ето Люксамбург? Так віддайте їм корів, і вони підуть додому.

– С ума сойти с вами! Каких коров? Это тебе не колхоз, а народное восстание, председатель ты колхоза вшивый. Каких коров, пьяница?

Справа в тому, що, коли приводили частини у стан бойової готовності, коли піднімали війська з казарм за тривогою, коли передислоковували у зону бойових дій і виставляли два кільця блокади, генерал був ще в повітрі. Долітав на «мєсто проишествія» з Києва, а тому всіх деталей наземної операції не знав. З огляду на його високий чин в ієрархії режиму польові командири, які розгортали наземну операцію, тих самих деталей йому не доповідали. Не сказали і про таку «мєлочь», як корови.

Він думав за отриманою виучкою, що селян вивела націоналістична ідея. Власне, це було недалеко від саме такої істини, але ідея ця була втілена в безневинній тварині – матері-годувальниці для селян.

– Ну як – яких, товаріщ генерал? Своїх же, не колгоспних.

– Я тебя под трибунал! У тебя белая горячка от пьянства беспросветного.

– А чого ви сердитесь? – Пшонко бачив, що генерал «не в курсі собитій». – Ви спитали, каких корів, я вам відповів.

– Иди сюда. Садись. Рассказывай по порядку, – почало й до Кушнірука доходити, що все тут не зовсім так, як виглядає, або зовсім не так.

– По порядку так по порядку. Вдосвіта, як сонце сходить, у село приїхала армія. А що в селі у таку пору робиться споконвіку? Чи на село йдуть татари чи турки, німці чи москалі, тобто наші рідні червоноармійці? Селяни женуть своїх корів на пасовисько. Тут війна не війна, а худібку годувати треба. Корівчина – вона ідеології не тямить. Вона встала, молоко дала. А у відповідь дай їй теж пожувати.

– Ты что, дебил несчастный? Ты что несешь? Я тебя пожую сейчас по башке! – вихопив генерал маузер. Вони так завше роблять, коли їм усупереч сказати.

– Та не гарячіться. Так-от, корівок люди женуть на пасовисько, а на пасовиську – армія. Зайняла, значить, територію. Воно-то створіння розумне, але шо таке оцеплєніє, не понімає. Звідкіля йому знати, що армію проти села послав сам товариш Хрущов, як ви говорили? Корівчина рветься до травички. А воєнні подумали, що то вони, корови, значить, на них наступають. І отак образовалась взривоопасна обстановка. Солдатня, як оце ви, – за ружжо, а селяни й пішли своїх корів визволять. Как будто би із плєна. Хоча ну шо вони, ну просто попастись хочуть. Яке там національне сознаніє в корови? Вони хоч і не колгоспні, але тварина, хоч селянська, хоч і колективного хозяйства, у політиці не тямить. А ми, значить, власть, проти неї, тваринки, армію. Нельзя так робить, товариш генерал. Ви самі, небось, у селі народились, раз такий розумний і так високо вибились.

Голова колгоспу валив правду-матінку, як на колгоспних зборах. І була в його доповіді така залізна правота, що начальник республіканського КГБ навіть не переривав його. Він таки справді походив із села, з-під Ку рська, але він д умав уже про своє. Що, вся його офіцерня не могла доладно доповісти, що там у полі за селом діється? А він мало не розпочав війну. Проти кого? Проти «бєссознатєльних елємєнтов» на чотирьох ногах? Добре, що хоч оцей один, дарма що з похмілля, виявився тямущим і все розтлумачив.

Генерал підійшов до Пшонка і подав йому руку.

– Какая же ты умница! Какая умница! Хоть и перебрал вчера.

– Було діло. Шо гріха таїть. Жнива на луках понад річкою закінчили. Як не відмітить?

– Ты откуда родом?

– З Полтавщини. Прислали колективізацію помагать братам-западенцям робить. Тут і остався. Народ, товарищ генерал, цей понімать надо. Тут уже так под ружжо не пойдьот. Тут умом брать надо.

– Я же говорю, что ты умница. Мы оба с тобой сельские парни, а земля дураков не рожает. Молодец! Зови всех этих начальников. Но разговор – между нами, понял?

– Мовчу. Як риба.

При всіх йому соромно було зізнаватися, що, по-перше, не знав, що на лінії вогню були корови, а не націоналісти, і по-друге, що селяни прийшли не окупантів бити, а корів додому забирати.

– Я посоветовался с центром. Москва очень ценит и уважает местных граждан, как и всех граждан Страны Советов. Поэтому насчет стрелять – отставить, – говорив такий враз добродушний від природи голова КГБ УРСР і словами своїми тішився. Як він уміло і переконливо подав цим наїжаченим аборигенам милосердя, виявлене метрополією. Хай знають нашу доброту. – Но вместе с тем просили мирным путем урегулировать конфликт. И потом виновных наказать. Кто там у нас участник событий, товарищ первый секретарь? – повернувся до Тропченка.

– Не просто участник, а главное действующее лицо. Инициатор акции, – спрямовував у правильному руслі хід думок керівник району у відповідь на команду начальника КГБ республіки «віновних наказать». – И потом, он единственный уцелевший.

– Единственный – это всегда интересно, – правильно вловив натяк райкому головний чекіст, оглядаючи молодого комсомольця, що блимав очима, не вмитими від сажі. Той скидався на недопалок, який раптом вирвався з пекла і повернувся назад на грішну землю.

– Докладывай, герой уцелевший.

Паша теж вловив підтекст. Але після пережитого вночі, особливо після навернення до Бога і знову на 180 градусів відвернення від релігійного опіуму, йому вже не був страшний цей грізний кагебіст, який збирався щойно розв’язати світову війну супроти сільської череди ВРХ. З того часу, як Паша віднайшов рідного брата в рядах членів ЦК КПРС, він уже під іншим кутом зору дивився на різних там «вищестоящих» начальників, навіть із самого Києва. Уже не під таким гострим кутом. Не так щоб уже надто різко знизу вгору.

– В соответствии с политикой партии на данном этапе коммунистического строительства и указаниями лично товарища Хрущева…

– Ты меня за советскую власть не агитируй, товарищ комсомолец местного масштаба, – перервав Харкавого Кушнірук, якому він одразу не сподобався.

– Если вы считаете, что события здесь разворачиваются малозначительные, то почему вы здесь вместе с нами, товарищ начальник Комитета госбезопасности Украины? Прошу дать мне возможность доложить в полном объеме. Тем более, что, действительно, больше некому.

Дуже доречне уточнення. Хай цей вискочка зі спецшколи не думає, що йому вдасться застосувати прийом альтернативного джерела інформації, на підставі чого буде зроблений об’єктивний висновок. Паша є єдиним живим джерелом, і об’єктивність буде забезпечувати він, і тільки він один у полі воїн.

– Повторяю: согласно указаниям товарища Никиты Сергеевича Хрущева, в области и районе осуществляется линия партии по материалистическому воспитанию трудящихся, что выливается на деле в освоение культовых сооружений. Наш район по праву считается правофланговым в этом очень важном вопросе. На сегодняшний день ликвидированы лично мной 63 креста на улицах и перекрестках населенных пунктов и вне них. Дальше начался заключительный этап ликвидации крестов, непосредственно находящихся на культовых сооружениях, то есть на церквях. По моей инициативе, одобренной бюро обкома и райкома партии, и при согласовании с управлением КГБ этой ночью осуществлялась ликвидация креста над церковью села Кедровка, в котором мы находимся. Хочу заметить, что это мое родное село и в этой церкви меня крестили. Поэтому я считал для себя особой честью процесс ликвидации крестов над церквями региона начать с родной церкви. – І Паша відразу ж себе сам виправив, бо щось погано прозвучало. Різонуло слух – «родная церковь». – То есть начать с родного села.

І в цей момент до кімнати ввійшов чоловік у цивільному. Він був уже немолодого віку. Акуратно зачесане сиве волосся та якась недоречна і єдина в цьому маскараді скривлених фізіономій посмішка.

Коли він увійшов, раптом схопився з місця голова КГБ УРСР. Звівся на ноги і скомандував:

– Всем встать! Разрешите доложить…

– Не треба, Віталію Михайловичу. Не треба. Продовжуйте працювати. Я, товариші, приїхав із Москви. На прохання вищого політичного керівництва нашої держави, подивитися, що тут робиться. Я з неформальними повноваженнями, тому прошу не звертати на мене уваги. Я так… посиджу, послухаю. Не буду вам заважати. А ви працюйте, будь ласка.

Тут був присутній єдиний чоловік, хто знав цього сивочолого дідка. Кушнірук слухав його лекції в «Акваріумі» – так називалася знаменита на весь світ спецшкола КГБ, яка готувала не менш легендарних шпигунів. І найвидатнішим професором тієї школи був цей дідок із зовнішністю шкільного вчителя історії. Не так знаменитий, як грізний і страшний – сам Самоплатов.

Ще з 30-х років, коли цей злий геній потрапив у поле зору Сталіна, йому доручали найскладніші та найкривавіші спецоперації по всьому світу. Особливо важливі серед них – ліквідація зарубіжних та емігрантських політичних діячів. В особовому списку зачищених його руками або бойовиками під його керівництвом і ним підготовлених в «Акваріумі» – керівники держав третього світу, конгресмени і сенатори, голови партій у західних країнах.

Арсенал цього віртуоза найгучніших мокрих справ був невичерпним. Від автомобільних катастроф до делікатного отруєння, а відтак до цілком природного інфаркту. Це був світовий рекордсмен у своєму диявольському ремеслі душогубів. № 1 у бойовому реєстрі КГБ. Про нього вдома знали лише дві особи – глава СРСР і глава КГБ. Про нього знали поінформовані президенти США й окремі керівники Західної Європи, які могли викликати в цьому питанні довіру господаря Овального кабінету в Білому домі.

Але особливий сентимент поточного історичного моменту полягав у тому, що цей караючий меч самого Люцифера приїхав у близький йому бандерівський край. Будучи сам етнічним українцем, цей душогуб міжнародного масштабу свій злет до вершин політичного кілерства розпочинав – а як же інакше? – зі своїх братів по крові.

Пунктирно на берегах історії виглядає це так. Після розпаду імперій у ході Першої світової війни утворилася в Європі маса нових держав, наприклад, Польща, Чехія та інші. Трошки побула державою Україна, але спільними зусиллями Європи й Росії вона була знищена. Та залишилися люди, які продовжували боротьбу за її відновлення. Правда, не вдома, під сталінським котком, а в еміграції. Очолював рух опору кадровий полковник Австро-Угорської армії, талановитий воєначальник, український патріот Євген Коновалець.

Це була масштабна фігура, рівна за загрозою для червоного режиму в Росії Денікіну, Колчаку чи Врангелю. Однак, на відміну від російських генералів, австро-угорський воєначальник мав на меті не звільнити Росію від більшовизму, а звільнити Україну від Росії, хай би якого кольору вона була – червоного чи білого. У цьому була його подвійна загроза для Кремля, у якому вже твердо сидів Сталін. А про те, на що він здатен, Москва пам’ятала ще з часів громадянської війни в Україні одразу після Жовтневого перевороту, коли очолювані ним галичани просто змусили жителів Центральної та Східної України взяти до рук зброю і захищати незалежність України як держави, яка все-таки відбулася, хоч і ненадовго.


Самоплатов був дуже радий, оглядаючи мапу області, що дорога зі Львова до Кедрівки пролягає майже через село, у якому народився Коновалець. Село як село. Московський гість наказав водієві пригальмувати біля церкви, неподалік від якої, як це переважно було скрізь, виднілася школа і ще довоєнна крамниця. «Мабуть, саме тут він навчився ласувати цукерками. Будучи пацаном, як оті-от дітлахи, що, мов горобці на дроті, пообсідали призьбу кооперативу».

Він дав знак охоронцям не виходити з автомобіля, а сам вийшов і пішов назустріч дітворі. Була обідня пора – дорослі в полі. А от так селом вештаються хіба що ці сільські замазури. Самоплатов знав, куди потрапив, і привітався з продавчинею:

– Слава Ісусу Христу!

– Навіки слава!

– А конфетки у вас свіжі, прошу пані?

– Аякже. Позавчора привезли з району.

– Зважте мені з кілограм.

Поки молодиця насипала в паперовий згорток, він уважно роздивлявся крізь вікно прилеглі оселі. Село було не з бідних. Добротність сільського побуту впадала в око. Ця територія була вже неблизько від безземельного передгір’я. Це був той невеличкий, але ласий шматок галицького чорнозему. А відповідно – місцевого куркульства, а значить, і патріотизму, бо любов до України завше витікала з любові до землі.

– Прошу взяти, – дівчина відволікла його від роздумів.

– А ви тутешня чи, може, невістка сільська?

– Та ні, я родом звідси, – розсміялася господиня порожньої крамниці. – І батьки мої тут народилися. Що, сподобалося вам наше село? А ви самі звідки будете? Чую, що говорите також по-місцевому.

– Та я з сусіднього, Стрийського району, – Самоплатов підійшов ближче до співбесідниці і перехилився через прилавок. – Якби я вас спитав одну річ? Нас ніхто не чує. А чи є та хата, у якій вродився Коновалець?

Вона відсахнулася й вибігла до комірчини. Незнайомець очікував такої реакції, але його вже було не спинити.

Пішов за нею. Вона сиділа в кінці довгого й вологого приміщення, сховавшись між мішками з борошном. Уся бліда, трусилася від страху, коли він наблизився до неї.

– Не треба мене боятися. Я полковника добре знав. Він був моїм другом. Там, у Європі. Якщо вам так страшно, то вважайте, що я вам привидівся. Не хвилюйтеся – нічого вам не буде.

Самоплатов облишив ледь живу кооператорку і вийшов із крамниці. Помахом руки поманив дітвору, що оглядала машину.

– Хлопці, а ви цукерки любите?

– А хто їх не любить? – вийшов із гурту найстарший і найсміливіший.

– Правильно, не знайдеш такого школяра, який би не любив солодощі. Правда, часом і дорослі не відмовляються покуштувати солоденького.

– Особливо на весіллі. Коли печуть для гостей крухе.

– А що то таке – крухе, синку?

– А ви що, на весіллі ніколи не були, пане? То таке солодке печиво.

– А як тебе звати, хлопче?

– Геньо. Ну Євген називаюся.

І треба було такому статися! Землячок, та ще й тезко.

– Я би хотів, Геню, спитатися тебе. А ти знаєш, хто з вашого села ще так називався, як ти?

Дітвак ураз застановився, міряючи поглядом чи то хитрого, чи небезпечного пана.

– Та ти не бійся. От я, хлопці, хотів вас почастувати. Купив цукерки. Беріть, хто скільки хоче. Беріть. Не встидайтеся.

Спочатку боязко, а потім геть сміливо дітвора враз розібрала згорток. Відразу ж почали, як навперейми, ласувати.

– Так хто відповість на моє запитання?

– А що тут відповідати? – зовсім посміливішав той, що назвався Євгеном. – Так само, як я, називався Коновалець.

Самоплатов сам не міг збагнути, як йому сприймати таку реакцію. Можна було з’ясувати, чий це такий поінформований герой, і впаяти його предкам, як належить. Але азарт гарячої розмови з дітворою дедалі більше охоплював його.

– І хто він такий, той Коновалець?

– А ви не знаєте? Усі свідомі українці мають знати. Це був борець за волю України.

– Ага. І де він, той борець?

– Його вбили москалі.

– А тобі його шкода?

– Ми будемо продовжувати його боротьбу, коли виростемо. І відімстимо за нашого великого земляка.

Самоплатов аж спітнів. Він такого не чекав. Йому захотілося влаштувати тест не так для цих землячків, як для самого себе. Він був упевнений, що уродженець цього села, який став символом антимосковської боротьби українців у ХХ столітті, знищений ним власноручно за особистим наказом самого Сталіна, канув у Лету. Але минуло вже півстоліття, а він далі живе в тій інстанції, у якій його не дістали ні Сталін, ні Берія, – у пам’яті народній. Отого шмаркача ще у сперматозоїдах не було, коли вже не було Коновальця, а воно неначе промовляє його голосом – «відімстимо»…

Самоплатову аж руки засвербіли. «От загнати б сюди пару-двійку бронетехніки і зрівняти із землею, разом зі всім цим насінням націоналістичним. А як інакше викоренити те, що не підлягає ліквідації?» Йому раптом спала на думку фраза Лесі Українки, яку він добре знав у школі, хоча коли це було. Коли він був простим українським хлопчиною зі Слобожанщини, а не яничаром-ліквідатором у руках Сталіна. «Я маю в серці те, що не вмирає» – і хіба скажеш після того, що це порожня, як і кожна інша, метафора? От вона, не «проза жизні», а поезія в мізках цих шмаркатих рабів, що міряють його підозрілими поглядами з-під насуплених лобів.

І треба ж було такому трапитися, щоб через десятиліття отут, на рідній землі Коновальця, він, його вбивця, мав відчути, що даремною була його робота тоді в Амстердамі.


Потрапити московському агентові одразу до найближчого оточення українського вождя Коновальця, як виявилося, було завданням більш ніж простим. Справа в тому, що серед націоналістичних лідерів уже був агент НКВД Либідь, якого в 1920 році більшовики арештували ще в Україні і в обмін на життя завербували й відправили «допомагати» Коновальцеві боротися за Україну в еміграції. Самоплатов прибув до Західної Європи як надійний і перевірений націоналіст, оскільки був відрекомендований вищому керівництву Організації українських націоналістів як племінник самого Либедя, заступника Коновальця.

Перша зустріч із Коновальцем справила на Самоплатова дуже сильне враження. На відміну від півтораметрових кремлівських гномиків Сталіна та Єжова, які відрядили його вбити лідера українських патріотів, він був ставним австро-угорським офіцером, блискучим інтелектуалом і військово-політичним стратегом. Будучи справжнім аристократом європейського зразка, він усвідомлював свою історичну місію. Коновалець був свято переконаний, що європейська політика неминуче прийде до необхідності розв’язання національного питання на користь української нації. Поневолена нація в центрі Європи завжди буде створювати напругу на континенті, і від цього ніколи не виграє Європа, якщо вона хоче жити у спокої й мирі.

Незважаючи на блискучий військовий вишкіл, Коновалець був людиною за природою цивільною, а за характером демократичною. Самоплатова вражало його однаково скептичне ставлення і до Гітлера, і до Сталіна. Коли «племінник» уже ввійшов у довіру до нього і Коновалець звик до цього чорнявого молодого «східняка», він висловив йому думку, яку Самоплатов запам’ятав на все життя:

– Нам, синок, якось би Україну вирвати з пазурів цих двох дияволів, які собі браття, хоч і будуть скоро воювати між собою.

Відбулася ця розмова у самому Версалі, куди лідер європейського підпілля запросив посланця з батьківщини на обід. Вони зустрілися при вході, біля пам’ятника Людовіку XIV:

– Знаєш, яку геніальну мудрість сказав цей король? «Держава – це я!» То є правда. Якщо в нації немає вождя, вона ніколи не здобуде державу. Вожді чи королі – то дуже важливо. Бачиш, що робиться в Німеччині та Росії? Там є сильні вожді. Хоча й чорти. Але мільйони йдуть за ними у саме пекло.

Стратегія Коновальця була очевидною: оскільки Україна перебуває під окупацією Росії, на етапі її визволення союзником українських патріотів має бути Німеччина. Іншого просто не дано. У цьому контексті сталося неймовірне – агента НКВД Самоплатова вождь українських націоналістів Коновалець відрядив на навчання у спецшколі абвера. Так що майбутня гордість ЧК-НКВД-КГБ-ФСБ пройшов повний тримісячний курс молодого бійця в нацистській розвідці.

Євген Коновалець був доволі відомою фігурою у Європі. Він мав особисті дружні стосунки з першими особами Чехословаччини, Фінляндії, Литви, Швеції. Першу зустріч із ним зініціював і рейхсканцлер Німеччини Адольф Гітлер невдовзі після того, як прийшов до влади. Свідком їхньої розмови був тільки генерал Александер – попередник адмірала Канаріса на посту шефа німецької військової розвідки. І коли нацисти проводили свій легендарний з’їзд у Нюрнберзі, особисто Гітлер запросив Коновальця як почесного гостя. Самоплатов мало не впав із лавки в затишній кав’ярні Берлінської опери, куди на прем’єру запросив його Коновалець і повідомив про це запрошення. Але остаточним шоком для нього став наказ полковника їхати Самоплатову з ним. Це був якийсь карколомний сюжетний поворот у житті молодого енкаведиста.

Він постійно контактував із резидентами Луб’янки, які в європейських країнах служили під дахом перших секретарів радянських посольств. Однак Самоплатов не мав фізичної можливості узгодити з центром питання про участь у нацистському з’їзді, а відмовляти вождю Коновальцю тим паче він не мав жодного права. Самоплатов протягом останніх років, коли був у Москві, отримував запрошення на військовий парад, чи то на річницю Жовтневої революції, чи на Перше травня на Красній площі. То було безпрецедентне видовище – явлення народові живого бога. Воно, божество в довгій шинелі, гладило вуса й хитрувато посміхалося з-під картуза. Воно навіть дриґало кінцівками, а відтак могло покаліченими руцями махати збожеволілому від щастя гарматному м’ясу. Ця тисячоголова маса завтра піде в піч, у якій виплавляється сталінська сталь комунізму, а нині вона почувається ще тут, на землі, як на небі, бо перед її очима – бог.

Вождем стати легко – просто треба зуміти замінити собою бога. Так, щоб повірили. І коли повірять, роби з ними, що заманеться. Ти вже в їхній, беззахисній і тій, що вічно шукає абсолюту, свідомості абсолютний владика. Ти їх будеш мочити день у день мільйонами, а вони, ті, що вижили, у день твого скону корчитимуться в муках на твоєму похороні, бо вони не зможуть ніяк ще довгими роками змиритися, що бог помер. І ноги задер. А що то не був бог, вони не повірять. Бо то є найважча розлука – із богом, у якого не лише віриш, а якого одного дня на Красній площі побачив вічно живого.

Однак те, що побачив Самоплатов у Нюрнберзі, не йшло в жодне порівняння з тим, що він бачив у Москві. Паради військової сили вміли влаштовувати єгипетські фараони, римські цезарі, французькі королі й ті ж німецькі кайзери, але такої величі сили земної влади, яку продемонстрував Геббельс на з’їзді НСДП, світова історія не знала ні доти, ні по тому. Фільм «Тріумф волі», знятий геніальним німецьким режисером про звичайний партійний з’їзд, буде визнаний найвищим досягненням документального кінематографа, а також неперевершеним, як майже через сто літ буде сказано, досягненням політтехнологій.

Ну як може встояти така наївна і щира штука, як людська психіка, перед такою феноменальною операцією над нею! Вона, психіка нації, опиняється сповна у полоні психозу. Потім будуть дивуватися, як нація Гете і Шиллера, Гайне і Гегеля – одна з наймудріших націй на планеті – втратить розум і піде за божевільним. Кому дивно, як це сталося, подивіться фільм «Тріумф волі»!

А вождь українських визволителів Коновалець і його «побратим», агент НКВД Самоплатов, бачили цей тріумф наживо. Стоячи на трибуні для почесних гостей. Самоплатов, на відміну від Коновальця, мав рідкісну нагоду порівняти двох вождів. І хоча Коновалець називав їх братами, куди там рівнятися кремлівському кульгавому горцю до арійського сокола! Адольф блискуче виглядав у військовій формі в інтер’єрі кількох сотень генералітету фатерлянду. У Самоплатова згодом завше викликатимуть скептичну посмішку численні радянські та західні фільми, які змагатимуться в тому, як би зобразити Гітлера якомога паскуднішим і гидкішим. Малювали такого собі бридкого недоумка.

У Нюрнберзі агент Луб’янки побачив справді видатну, потужну особистість. Фюрер мав усі підстави будувати людське суспільство, кероване надлюдьми. Бо сам був надлюдиною за всіма канонами Шопенгауера. А мова – його слово, його мудрість – що вона виробляла з людьми! Коли він говорив, уже не було поодиноких чиїхось синів і дочок, а був єдино перемелений кількома фразами моноліт. Єдиний могутній, мільйоноголосий звір, готовий виконати будь-який наказ божества, що кидало громи і блискавки на континенти. Ну що, здавалося б, слова? То були громи з ясного неба!

На землі витворено велетенську гаму тієї музики людської душі, яка називається любов’ю. І наймажорнішою нотою у тій вселенській гамі є любов народу до вождя. Якби існував прилад для вимірювання цієї любові, то навряд чи за всіх часів і народів був би ще один вождь на землі, якого б так любили піддані, як німці любили Гітлера.

Потім Геббельс, геніальний режисер освідчення в цій любові на нюрнберзькому з’їзді, уже незадовго до Нюрнберзького трибуналу, прощаючись із нацією і світом, буде вигукувати:

– Але ж ви любили його! Як ви любили його! То ви хотіли, щоб він робив те, що він зробив. Ви вимагали! Ви аплодували! Ви не давали відступати ні на крок назад. Тільки вперед – до повного тріумфу народовбивства!

Промовляючи це й умертвляючи своє неповнолітнє потомство, головний жрець Третього рейху говорив абсолютну правду. Вожді й мухи не здатні задушити, якби мільйони не делегували їх на винищення так само мільйонів. Вожді – лише кілери. Лише виконавці, а замовник він, його величність народ. Найжорстокіше із земних живих згромаджень – двоноге, ненаситне у кровожерливості стадо.

У ході з’їзду було передбачено проведення ритуалу потискання руки вождеві. Очі – дзеркало людської волі. Треба було бачити зіниці фюрера, на дні яких клекотів вулкан, що грався планеткою, як дитячою кулькою. Вулкан, до якого не могли дорівнятися всі інші природні вулкани на всіх архіпелагах, із землетрусами, разом узяті. Людська воля – от найпотужніший реактор, порівняно з яким просто тьмяніють усі розщеплені атоми. Яка страшна сила – людська воля, коли вона розщеплюється з Богом і зчіплюється із сатаною!

Стоячи в черзі до шейкгенда з Гітлером позаду широкої спини Коновальця, агент НКВД Самоплатов ураз мало не зомлів. Поруч із собою він почув до болю знайомий, найрідніший із рідних голосів. Цей голос розмовляв чи то з Гімлером, чи то з Ріббентропом. Жартував, як із бувалим «коришем». То був голос начальника іноземного відділу НКВД, генерала Климова. Самоплатов не міг утриматися, щоб не озирнутися. Їхні погляди зустрілися, як спопеляючі стріли. За мить генерал отямився: подав знак: мовчи, сука! Мовчи на смерть!

А як інакше, приходив до тями й Самоплатов. Попереду – Коновалець. А от за десять метрів ще далі він – чудовисько в людській подобі… Отямившись від сходження мало не на небо і повернувшись у Берлін, він пробував вийти на зв’язок, але «перший секретар» не з’являвся в домовленому місці. То були дні в очікуванні вироку, цілком можливо, смертного. Не туди його занесло, і знав він тепер більше, ніж може знати рядовий шпигун.

Нарешті, у сквері, вже третього дня перед ним знову воскрес Климов.

– Не надо нам прятаться, мы же среди друзей, – розпочав один із ключових чинів НКВД розмову просто посеред парку навпроти рейхстагу. – Раз ты уже оказался там, то есть два варианта – убрать тебя или посвятить в то, что ты не должен знать. Впрочем, вопрос о твоей ликвидации можно поручить тебе же. Надо быть мужчиной.

– Я готов исполнить любой приказ, но Коновалец, везя меня в Нюрнберг, не сказал мне, куда едем. Если бы я сбежал после встречи с вами, это был бы провал.

Обмін думками потребував осмислення. Климов заїкнувся про те, що варто Самоплатову розповісти найбільшу державну таємницю, але все-таки не зробив цього. Більше до розмови – як він опинився там, став своїм у спілкуванні з найвищими чинами нацистського режиму і був прийнятий самим Гітлером – вони не поверталися. Самоплатов розумів, що не те що оприлюднення, а навіть саме згадування про це отак, подумки, є для нього смертельно небезпечним. Він мимоволі став свідком того, як на з’їзд німецьких націонал-соціалістів був запрошений представник російських інтернаціонал-соціалістів. Таємна місія Климова означала: Гітлер і Сталін постійно контактують. І на той час – вороги вони в майбутньому чи союзники – питання залишалося відкритим. Цей постій ний контакт обумовив підписання пакту Ріббентропа – Молотова, а відтак кількаразові спроби з боку Сталіна примиритися вже в ході війни.

А тоді Самоплатову було наказано непослух із несанкціонованим гостюванням на бенкеті в Гітлера змити кров’ю. Ліквідацію Коновальця більше не відкладати. Указівки вже з українського центру довелося чекати недовго. Оунівський зв’язківець повідомив, що його сам Коновалець хоче бачити 28 травня у тій же кав’ярні в Роттердамі, навпроти поштамту неподалік вокзалу.

Самоплатов розповів Климову про зустріч зі Сталіним перед від’їздом на «роботу» до штабу ОУН. Після вбивства Троцького одразу на друге місце ворогів СРСР кремлівський горець поставив Коновальця. Український генерал настільки в’ївся йому в печінки, що Сталін продемонстрував не тільки досконале знання його біографії, характеру, а навіть уподобань. Сталін знав, що Коновалець любить солодощі, зокрема шоколадні цукерки. Тому саме йому належить ідея вмонтувати бомбу в коробку з цукерками.

Коробку із солодощами в Нідерланди терміново привіз начальник спецлабораторії НКВД, із яким вони й зустрілися вперше. Міна, вмонтована в картон, мала годинниковий механізм. Самоплатов просив Лавриновича встановити не менше півгодини. Бо знав: Коновалець чомусь мав його за сина і любив із ним поговорити навіть більше, ніж цього вимагали справи.

Самоплатов поставив коробку перед вождем зі словами:

– Вам солодкий подарунок з України.

Коновалець поклав руку на подарунок і пильно дивився у вікно, за яким мирно гуляли безтурботні голландці.

– Добре жити у країні, свобода якої нікому не заважає. Коли так буде в Україні? Ти молодий, ти доживеш, а мені тяжко дочекатися свободи тут, на землі.

На прощання він не лише, як завжди, потиснув руку Самоплатову, а й по-батьківськи обійняв і неначе не хотів випускати його з цих обіймів. Розпрощавшись навіки, ліквідатор прожогом кинувся з кав’ярні. Глухий вибух застав його за рогом поштамту. За кілька хвилин він сидів уже у вагоні паризького поїзда.

Неподалік Єлисейських Полів знайшов дешевенький готель і вперше в житті напився до нестями, видудливши літр французького коньяку. Напій був добрий, але кілер мало не вмер, так його вивертало. Звичне діло для душогуба. А його чомусь мордувало. Мабуть, усе-таки коньяк був якийсь неякісний. Хоча на Париж це не схоже.

Наступного тижня він уже стояв перед очима у Сталіна. Миршавий вождь аж сяяв від щастя. І коли кремлівська аудієнція закінчилась, уже у дверях він раптом гукнув:

– Павэл, а Павэл! Как тебе Гитлер?

Звичайно ж, Сталін знав про його гостювання в Нюрнберзі. Але мовчав. Розпитував наче лише про Коновальця. Але от не втримався, аби не порушити головного.

– Чей вождь лучше: наш или их? А, Павэл?

Самоплатов не мав права думати і випалив миттєво:

– Страшный он, этот их фюрер, товарищ Сталин. И глупый какой-то.

Сталін посміхнувся, крокуючи поволі в бік шпигуна.

– Это ты зря, Павэл. Вождей глупых не бывает. Иначе как бы их любили народы? Глупых-то? А любят вождей люди очень сильно. И правильно делают. Ну, ладно. Иди отдыхай. Ты хорошо поработал.


Це було перше «мокре діло» Самоплатова. І скільки ще потім він отак банально й пекельно рвав на шматки політичних лідерів по всій планеті, які стояли на заваді сталінській експансії.

І є в тому персональному мартиролозі політичного кремлівського кілера ще один брат по крові. Антипод. Його ім’я переступить межу тисячоліть і ще довго буде наганяти жах на все нових і нових адептів московської імперії. Ім’я крокуватиме крізь віки, а життя Степана Бандери зупинить рука найманого вбивці, так само яничара з галицького села Сташинського. Селекціонером цього чергового каїна був усе той же Самоплатов. Операцію з ліквідації лідера українського руху опору вже після Другої світової війни розробляв і керував нею особисто все отой же незамінний у мокрих справах кремлівський терорист. За особистим розпорядженням самого Хрущова тоді, у 1959-му. А тепер, через десятиліття, дзвінок Микити Сергійовича й цього разу підняв заслуженого, але все ще глибоко засекреченого агента з пенсійного ліжка:

– Сколько лет прошло с тех пор, как мы Бандеру убрали? – розпочав розмову глава СРСР. – Я-то хорошо помню. А вот бандеровщина до сих пор жива, дорогой мой. Не буду тебе рассказывать. Поезжай немедленно во Львов. Я хочу от тебя услышать, что, как и к чему. Волнует меня эта бандеровщина. Сам знаешь. Не могу я быть равнодушен к ней.

Отак і опинився раптом пенсіонер союзного значення в карпатському селі. Коли він уже в’їхав до Кедрівки, принишклим селом сновигали заклопотані люди. Що в них у душах коїться? У тих душах, видно, вічно житиме цей Бандера, такий собі скромний чоловічок, що під чужим прізвищем жив із сім’єю на Циппелінштрасе в Мюнхені. Пішов одного разу без охорони і зовсім не як жива легенда та ідол мільйонів на звичайний німецький базар купити свіжих помідорів.

Ох уже ці гастрономічні слабкості творців історії! Повертався на обід додому. А в під’їзді його чекав землячок Сташинський. Вистрілив в обличчя зі штуковини, виготовленої у спецлабораторії Підмосков’я. Стрельнув кількома краплями отрути просто в очі. І жертва померла за кілька секунд. Розтин – інфаркт. Нащо в серце посилати кулю, коли можна вбити краплею? Отрути від диктатури пролетаріату? Чиста робота. Вищий пілотаж. Почерк терориста № 1 на планеті Самоплатова.

Якби ці селяни знали, що за дідок виглядає з особівки. Зупиняється. Виходить з машини. Про життя питає. Про Бандеру не наважується, але так кортить поспілкуватися з цими бандерівцями.

Не знали, хто особисто до них завітав, і учасники екстреної наради в сільраді. Й добре, що не знали. Якби вони знали, що дідусь, який присів собі в куточку, – убивця Коновальця, їм би й отрути не треба було для того, щоб улаштувати йому природну кончину і розрив серця. Від страху. Іноді цей страх, коли не знати його зсередини, може виглядати таким безневинним пенсіонером, що змушений відкласти свою риболовлю і їхати ні світ ні зоря за наказом генсека в «гарячу точку».

– У нас є доповідач? І мені буде цікаво послухати. Прошу-прошу. Не звертайте уваги. Я от посиджу, послухаю, – дідок присунув собі вільний стілець і сів.

– Докладываю вам, товарищ генерал, что с этой целью я специально и добровольно прошел курс альпинизма, и сегодня ночью там, наверху, находился именно я, – згадуючи про прибулого з Москви, Паша вже не шкодував мазків для змалювання власного героїзму на тлі цієї трагедії.

– И чего же ты оттуда сбежал? – при загадковому гостеві начальник КГБ союзної республіки намагався виглядати ще нещаднішим.

– Я никогда не бегу с поля боя, товарищ генерал. И товарищи из области и района могут это подтвердить. Операция была спланирована до мелочей. Но, как оказалось, так же, до мелочей, была проведена работа по срыву операции.

– Что, все-таки бандеровское подполье осталось в селе до сих пор? Что, не искоренили бандеровскую заразу, деятели вы крупные?! – обвів усіх разом залізним поглядом Кушнірук.

– Нет, товарищ генерал. Никакого подполья в районе нет и быть не может.

– Так кто же сорвал? Агентура НАТО?

– НАТО пока не добралось до села. Вам делать выводы и принимать решения, товарищ генерал, но я полагаю, что есть основания считать, что операция была сорвана действиями или бездействием начальника местного управления КГБ, которого, к сожалению, нет уже среди нас.

То була бомба. Не менша, ніж, можливо, та, яка зірвала машину під церквою і знищила цілий загін солдат.

– Я понимаю всю ответственность такого заявления. Но у меня есть доказательство, – Паша поклав на стіл перед генералом ту саму «бомбу» – листівку, яка підняла вночі село.

Кушнірук уважно читав. Кілька разів. І думав невідомо про що більше: хто це написав чи як так село справді могло піднятися. Значить, усе-таки живе ще непокора, ще мало тлумили цих бандерюг, що готові вони на перший поклик навіть цієї школярської листівки йти на прю з режимом посеред ночі.

– А при чем здесь районное управление? – автоматично захищав честь мундира контори її київський шеф. Ще не вистачало, щоб вошивий комсомолець дозволяв собі перти привселюдно на КГБ.

– Во-первых, эта записка еще до начала операции была предоставлена начальнику КГБ секретными сотрудниками, которые давно и честно сотрудничают с советской спецслужбой. Они выполнили свой долг, но вполне штатный и кадровый начальник не принял меры на основании поступившего сигнала.

– Товарищи! – враз вигукнув Пшонко, якому з часом зовсім вийшов хміль із голови. І зрештою, він уже вважав себе найближчим до головного тут начальника. По духу і по-панібратськи. – Раз уже нам разрешено принимать участие в совещании, то, может, нам тоже можно знать, что там написано в этой цидулке, которую товарищ Харкавый принес?

– А никаких секретов у нас нет от вас, товарищи. Это антисоветская листовка, призывающая граждан выступать против советской власти. Это результат вашей руководящей деятельности, товарищи секретари райкома и обкома.

– А можно вслух? – не вгавав колгоспний голова, поки партійні секретарі прислухалися, як їм тече по литках.

– Чего, давай, райкомовец, читай.

Паша прочитав «із чувством та розстановкою». Неначе сам писав прокламацію. Йому дуже хотілося, щоб це дійство з ним у головній ролі виглядало якомога історичнішим.

– Так чого ж ви кажете «протів совєцькой власті»? Там призивають людей молитися. Не проти власті виступать! – Пшонко не вгавав.

– А это что, не одно и то же? – увірвався терпець генералові, якого, здається, уже дістав цей панібрат селянського походження. – Вот как вы понимаете свой долг! Вот к чему привело это ваше понимание, что сгорел заживо целый отряд отборных войск Комитета госбезопасности!

– И все же я приведу дальнейшие аргументы для того, чтобы сделать окончательное заключение, – Паша не випускав ініціативу з рук. – С выводами спешить не надо. Во-вторых, совсем без надобности было бросать на село спецотряд КГБ. Зачем? Все шло по плану. С подполковником Феофановым я все согласовал. Зачем он устроил засаду и вдруг выскочил из нее?

– Вы что, все здесь заодно? – захищав честь «фірми» генерал із Києва. – Как зачем? Село проявило неповиновение. Оно сорвало эту самую вашу атеистическую операцию. Они же вышли из домов? Они же могли тебя, комсомольского работника, распять на этом кресте. Он же тебя спасал в том числе, а ты теперь, когда он отдал жизнь и за тебя в том числе, делаешь его виновным.

– Я никого не делаю виновным. Не имею такого права. Я излагаю известные мне и только мне, как вы все здесь понимаете, факты. И потом, я не сказал главного. Ведь всего бы ничего, если бы не взорвался автомобиль с горючим.

– А де Діма, Пашо? Ти ж його тягаєш за собою по тих хрестах, – озвався голова колгоспу. – Машина-то наша, товаріщ генерал. Колхозна. І соляра наша, що взорвалась. А де Діма, наш колхозний водітєль? Він же привіз тебе туди?

– Товарищ генерал, среди останков жертв водителя машины не выявлено, – на запитальний генеральський погляд відповів командир спецназу.

– Він згорів на моїх очах. Повністю. Дотла. Пряме попадання колінвала від машини, – як по протоколу читав єдиний живий свідок.

– Все ты знаешь и видел. Чего же ты сам не сгорел, ёб твою мать? – уже не ручався за себе Кушнірук.

– Так хто зірвав машину, молодий чоловіче? – раптом озвався з кутка дідок. – Ви, здається, на цьому зупинилися?

– Вот это и является главным, товарищ… – Паша повернувся до нього, правда, не знаючи, як звертатись, – товарищ из Москвы. И вы совершенно верно обратили на это внимание. Так вот, поджечь машину приказал подполковник Феофанов. И, тем не менее, я не считаю, что он сделал это осознанно.

– И как же? – вів далі Самоплатов, для котрого в будь-якому кілерстві, його улюбленому ремеслі, що в нього неминучі жертви, головне – технологія виконання наказу.

– Я в том смысле, уважаемый товарищ из Москвы, что он считал, и, как оказалось, неправомерно, что под машиной могут быть эти самые крестьяне. Вот он и приказал их выкуривать оттуда огнем. Хотел как лучше, но закончилось трагически. Вот так. Все очень просто и печально. Доклад закончен.

Паша сам не усвідомлював спочатку, куди його понесло. Найперше в пошуку винних відвернути удар від себе. Але удар не може висіти в повітрі. Кувалда партії мусить опуститися на чиюсь голову. А хто ж там був із «отвєтработніков»? Він і Феофанов. А хто залишився живий? Тільки він. Тому легенда вимальовувалася експромтом сама по собі. В особі Феофанова він кинув камінь у город самого Комітету, але у нього не було іншого виходу, бо могутній Комітет розчавив би його, як черв’яка, своїм кривавим кирзаком. Вибачайте, товарищі згори, але кращий захист – то напад.

Він був такий натхненний після того, як батько сьогодні зранку випрямив йому надломленого хребта, коли він уже каявся перед Богом!.. І це було куди важливіше для нього, ніж усілякі там відносини між простими смертними. Він спочатку наче скорився самому Богові. А потім знову попер на Нього. І буде перти все життя. Бо тільки так усе земне виглядає дрібним і миршавим. Бо тільки його дуель із Богом робить його рівним Йому, а значить, підносить над цими черв’яками.

– Ты что, хочешь сказать, что эти темные богомольцы не виноваты, что поднялись ночью против власти? – тримав позицію перед Самоплатовим Кушнірук.

– Они не против власти поднялись. Они поднялись от страха перед Богом, ибо Бога они боятся больше всякой власти. Поэтому это не их вина, а беда. И от этой беды мы и должны их спасать.

– Все понятно. Картина ясна, – підвівся Самоплатов. – Я предлагаю, Виталий Михайлович, люди пусть пока покурят, а мы перед принятием решения обсудим с вами некоторые детали. Все свободны, товарищи. Подождите в коридоре. А вы, молодой человек, останьтесь.

Коли вже з кімнати вийшли всі, за винятком трьох, і серед них Паша, який палав від щастя, ветеран узяв його під руку:

– Ви не хвилюйтесь. Ви все правильно робили. Ви взагалі, як я розумію, правильно живете. Хоча життя ваше ще попереду. І це життя може бути дуже змістовним і цікавим. У вас немає міркувань, хто це міг би зробити? – і показав на записку. – Це мав би бути непростий чоловік. Таких у селі небагато. А може, й не в селі. Ну, я маю на увазі, що то мусила би бути людина відчайдушна, десь нашого з вами характеру. Ви людей знаєте в рідному селі. А в кожному селі є свій Степан Бандера. А може, й не один, але й не кожен.

– Ми націоналістичну версію відпрацювали, Павле Михайловичу, – втрутився Кушнірук. – Люди вийшли за коровами, а не проти радянської влади.

З ініціативи товариша з Москви всі говорили українською мовою. А той уважав, що перебуває на окупованій території, і українська мова для нього у такій ситуації була не рідною, а мовою місцевого населення, як, наприклад, іспанська в Іспанії чи англійська в Канаді.

– До речі, віддайте наказ військам відбути в розташування частин. Нам усього села не треба. Нам треба знайти одного, але дуже небезпечного і сильного ворога. Якщо хочете, ворога Радянського Союзу, який причаївся в цьому селі, який поставив нас на межу громадянської війни, який підняв посеред ночі Микиту Сергійовича, товариші.

Вони всі троє дивилися на папірець, що його вітер ворушив посеред столу. У ньому таїлася сила, що змушувала їх, лютих псів імперії, тремтіти. А папірець мирно танцював на кумачі сільради. Папір усе витримає. Навіть те, від чого здригаються імперії.

– У мене є лише одне міркування. Старі люди так не пишуть. Тут школярська каліграфія. Ворога треба шукати у школі, – цього разу Паша справді сказав те, що думав.

– Дуже правильне спостереження, товаришу Харкавий. Дуже правильно. Воно звужує нам пошук. Воно скорочує нам шлях до викриття злочину. І які будуть пропозиції?

– Провести диктант у школі. Що іще? – Кушнірук продовжував керувати операцією. – Допитати підозрюваних. Може, пробовкаються.

– Диктант – це добре. І то негайно. Нам не гоже йти між діти. Ми з керівниками розберемося. Мені треба телефонувати вище. І вам також, Віталію Михайловичу. А ви, Павле Семеновичу, попрацюйте у школі. Але хотів вас спитати ще одну річ. Хто той інформатор, що вчасно повідомив управління КГБ про листівки? Він заслуговує на довіру?

– То мій батько.


Того дня раптово зібралося на дощ. Так буває в Карпатах. Небо вмить невідомо за яку провину насуплює брови на землю – і вже луплять громи і блискавки на всю міць небесної артилерії.

Вони квапилися у свій курінь кохання, у якому кожен Божий день мав відтворювати це пломеніння вічного вогню. Цього разу Андрій був якимось надто зосередженим. Вони цілими годинами виливали одне одному душу. Вона вже не боялася йому, єдиному в цьому чужому оточенні, розкрити таємницю свого життя. Вона б, може, і не наважилася скочити у круговерть їхніх стосунків, бо «бар’єр між нами і вами, місцевими, – то така височенна дамба, збудована не нами».

Прикладом для неї слугувала мати, яка у перші післявоєнні роки закохалася в бандерівського розвідника, що працював у канцелярії виконкому. Дружина начальника КГБ познайомилася з ним просто на базарі. Тут вирує потік інформації і крутяться агенти всіх мастей. Вони кілька разів перестрілися поглядами. Потім уже ходили, щоб зустрітися одне з одним. А відтак, пройшовши етап просто привітань, заговорили. Він виявився самодіяльним художником, але доволі обізнаним. Закінчив за Польщі образотворчий курс гімназії. Розумівся на мистецтві. А вона – дочка директора Ермітажу, і цим уже все сказано, щоб уявити простір спільних інтересів, що раптом відкрився перед ними.

І сталося те, що сталося. Дружина начальника КГБ переспала з місцевим художником. Просто в майстерні. Так їй здавалося, що скочила у гречку з молодим і симпатичним. При нелюбому чоловікові. Банальна історія для них обох, людей творчих. Чоловіка вона не те що не любила, хоча він урятував їй життя. Коли до них на пітерську квартиру з вікнами на собор прийшли брати її батька, командував він, молодий чекіст. Донос був серйозний, як і належало на директора Ермітажу. Мали взяти не його одного, а всю сім’ю. І брали всіх. А вона, 16-річна, сховалася на балконі. Він знайшов її там.

– Есть еще кто-нибудь? – крикнув старший конвоїр, виводячи батька з мамою і старшу сестру.

– Нет никого больше. Все чисто.

Він залишив її, а потім прийшов до неї наступного дня. З того часу він любить її до нестями. А вона покірно бреде з ним по життю, зі своїм конвоїром, який урятував її від ГУЛАГу, звідки не повернулися її рідні, врятував, але поневолив своєю любов’ю.

Тому так звана зрада була помстою. І вона мстилася зі всією жагою своєї спраглої до чистих почуттів душею. І коли їхнє кохання досягло апогею, він перевів його в зовсім іншу площину:

– Я знаю, хто ти і твій чоловік. І ти повинна знати, хто я. Я голова служби безпеки ОУН-УПА – українського антирадянського підпілля, з яким на смерть бореться твій чоловік і всі ви, прибульці. І в ім’я кохання або просто заради своєї безпеки ти маєш нам допомагати.

Він лякав її, а вона раділа, що може допомагати йому. Просто, як на сповіді, у ліжку для закоханих переповідала розвідникові все, що могла знати дружина шефа КГБ. І робила це кілька років, доки його не вистежили в лісі і не привезли звідти для упізнання.

Його тіло забрала згорьована мати і поховала поруч із чоловіком, якого взяли місяць тому. Вона крадькома ходила на могилу, оплакуючи втрату. І ходить донині. Коли Світлані виповнилося вже 17, а матір дедалі сильніше розбивав параліч і ходити для неї ставало дедалі нестерпніше, вона якось одягнулася в чорну сукню і повела дочку на цвинтар. Підвела до безіменної могили з почорнілим дубовим хрестом і сказала:

– Здесь лежит твой отец. Я каждую минуту могу не справиться с болезнью. А ты должна знать правду.

І розповіла їй усе як на духу. Світлана ходила з цим, мов приголомшена. І коли з’явився в її житті Андрій, вона також не могла не висповідатися перед ним.

Коли їхнє кохання досягло піку відвертості, Андрій відігнав останній сумнів. Він мусить сказати їй про те, що намірився вчинити. Навпроти нього – велетенська імперія, репрезентована її батьком, і цей чин проти імперії, а він посвячує у свої плани єдину людину на планеті – її, цього центуріона дочку.

– В ніч проти Чесного Хреста, коли в нас у селі храмовий празник, планується знесення хреста з нашої церкви. Я не можу, не маю права дозволити це зробити. Я боронитиму хрест, під яким мене хрестили. Я не можу вчинити інакше. Коли сталося так, що я знаю про це, я повинен діяти. Те, що я знаю, – знак. Заклик до дії.

Батькам він не сказав про це. І не тому, що вони відмовляли би його від смертельно небезпечного кроку. Вони б змирилися і схвалили. Але він зглянувся на них. Батьки просто могли б не витримати. Фізично вони набагато слабші, ніж духовно. А нащо він сказав їй? Вона для нього частина його єства. Точніше, вони становлять тепер єдине ціле.

Готуючись до невідворотного, він знав, що це лише перший крок на шляху довжиною в життя. І якщо вона назавжди поруч, то перший і всі наступні кроки вони мають зробити разом. Крокувати в ногу. Якщо вони спіткнуться, якщо вона загальмує ходу вже на старті, їм разом у дорогу вирушати не можна. Така максима обґрунтовувала його рішення втаємничити її. Він чекав відповіді. Він знав її глибоко, але все-таки недовго. Вона мала право на будь-яку реакцію. Світлана з огляду на свій життєво-сімейний досвід мала всі можливості оцінити ситуацію адекватно. Вона розуміла, що його намір у 17 років – це самогубство. У випадку поразки, а шансів на виграш дуже мало, він ламає своє життя навпіл. Через коліно. Через власне коліно. І вона могла зупинити його, бо він і його життя – то найбільша цінність, яка є в неї і якою вона найбільше дорожить. І ніхто більше – тільки вона могла його зупинити. Принаймні спробувати, бо її вплив на нього найсильніший. Але чи справді так? Найсильніший вплив на нього має Той, звідти, з небес. Жити поруч із людиною, яка слухається тільки Бога, дуже важко. Але це солодка ноша. Рятівна й цілюща. Як рятівний хрест на плечах. На крутій дорозі, яка веде до спасіння.

Коли він це зробить, він заверне круто вгору. Не гладенькою дорогою, а на Голгофу. Із хрестом на раменах.

– Я тисячу разів повторював цей заповіт Ісуса: «Бери свій хрест і йди за мною». Красиво сказано. Християнам подобається. Вони повторюють ці слова в церкві й удома. Але це не просто слова. Це клич. До чину. І ти маєш готуватися до того, що настане час, і ти маєш зробити це – взяти свій хрест. І йти за Ним. І такий час настав, – він вдивлявся у далечінь, де на тому березі ріки сонце сідало, опускаючись просто в плесо, неначе вмиваючись у чистих водах перед відходом на нічліг, себто на протилежний бік планети.

– Чим я можу допомогти тобі? – Ці її слова пролунали для нього, як розряд блискавки, що розвіяла надвечірні сутінки.

Боже, як він цієї миті пишався нею! Вона готова підставити плече. І цей її намір устократ цінніший, ніж його. Адже він із молоком матері вбирав безнастанно цілющий трунок віри. Ковток за ковтком. Це була невтомна батьківська праця у квітнику його душі, де найменший бур’ян сумніву виполювали ще в зародку. А вона громадила свої дні й роки в безбожному пустирі фальшивих марнот і войовничого диявольства. Вона не мала доступу до чистих джерел, і враз кристалічною чистотою промовила її поневолена юна душа.

– Справа легка і проста. Цього разу я впораюся сам. Але я схиляюся перед твоєю жертовністю. Перед Ним! Ти віриш у Нього?

– Не гони меня так быстро. – Вона вже майже перейшла на українську, але, ясна річ, їй легше було висловлювали найсокровенніше тією мовою, яку вона змалечку чула від батьків. – Я должна сама прийти к Нему. Но вернемся к делу. Если оно легкое и простое, то почему ты не хочешь дать мне шанс? Не будь эгоистом.

Тепер уже йому належало приймати рішення. Її участь у його плані справді могла виявитися не просто доречною, а навіть конструктивною, технологічною.

– Добре. Я беру тебе з собою. Тільки дозволь подбати про твою безпеку.


Було визнано доцільним зібрати разом усіх учнів 8– 10 класів. Зо три сотні. Сакраментальне число. Чи то спартанців, чи то крутян. І хоча витівка скидалася на пошук голки у скирті сіна, але іншого варіанта просто не було. Скиртою став шкільний спортзал. Техпрацівники, яких підганяв сам директор Юрій Юрійович, зносили туди парти. Учні гомоніли в коридорах, тішачись із такої смішної метушні дорослих.

З точки зору здорового глузду, а він, що людина молодша, то виразніший і живіший, усе це було маразмом. Але поведінка повнолітніх, коли на них дивляться діти з висоти своєї стерильної первозданності, дуже часто видається такою. Згодом, коли подорослішають, вони так само чинитимуть за неписаними правилами табу, умовностей і догм, а зараз просто виставляють себе на посміховисько, ці дорослі члени того, що вони називають суспільством.

Зранку гралися на втіху, особливо малюків із молодших класів, у війну. Дітлашня раділа, що можна було сачконути і не гнати корову пасти, бо на пасовисько їх не пустила армія. У кожному класі висів портрет, як навчали їх педагоги, «шановного Микити Сергійовича – керівника нашої батьківщини, першої у світі країни трудящих». Якби ж знаття, що армію проти їхніх корів наказав вивести саме цей фантомас. Коли саме так один урвиш назвав уголос керівника партії, уряду й держави, з району з’їхалося все начальство і цілий день чихвостило тата й маму третьокласника, якого ні з партії, ні з комсомолу виключити було неможливо, бо цей язикатий дотепник ще не перебував у жодних авангардних рядах з огляду на свої демографічні дані. Діло 10-літнього дисидента зам’яли, але пляма на репутації школи залишилася.

Те, що дітям на втіху – зганяють усіх до спортзалу не в баскетбол грати, а твір писати, – для педколективу тривога. Але Павло Семенович – «наш випускник і гордість школи» – про все не каже. Значить, не можна. Випитувати не личить. Не сам же вигадав таку дурню. Дурня надходить тільки з одного місця. Звідти. Згори. А обговоренню те, що згори, не підлягає. Підлягає негайному виконанню. Усі парти – у спортзал.

– Дається вам дві години. Твір на тему «Чи є Бог?». Три сторінки. Більше не треба. Здавати по одному. Мені в руки. За двері не виходити, доки всі не напишуть. Усе зрозуміло? Є запитання? – Сам заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу товариш Харкавий проводив цей екзамен на зрілість.

– А раніше можна, ніж за дві години?

– Здавати можна, але виходити – ні. Що стосується теми, поділіться своїми роздумами про те, яку шкоду завдає справі будівництва комунізму релігія. Адже ви щодня вдома бачите, як свою сліпоту й неуцтво виявляють ваші батьки, коли моляться чи ходять до церкви. Напишіть про те, що вони силують вас іти до церкви, а ви цього не хочете, бо все те, що говорить піп, – нісенітниця. Ви повинні засудити їхній релігійний фанатизм. Ви мої земляки, і тому я не думаю, що хтось із вас вважає, що Бог є. Його немає. Тому напишіть, як ви це розумієте.

Паша вже навіть не радився з генералами, коли у слідчий процес вніс це уточнення. Твір не на вільну, а на конкретну тему. Атеїстичну. Той, що писав прокламацію і збурював посеред ночі село, навряд чи напише, що він не вірить у Бога. А це вже підозрюваний. Якщо й не сам злочинець.

Паша просто натішитися не міг, що він так блискуче надається до омріяної професії слідчого. І не міліції, яка шукає, хто вкрав мішок брукви, а бери найвище – слідчий КГБ, який виявляє ворога народу. І той ворог сидить тут, у спортзалі. І зараз сушить свою безталанну голову, як вибратися з кута, у який його загнав старший товариш Павло Семенович із райкому комсомолу.

Тільки-но розпочався цей чудернацький за формою і садистський за змістом іспит, як до спортзалу увійшов якийсь сивий товариш.

– Діти, встаньте! – миттєво скомандував Паша. – До нас приїхав інспектор райвно.

– Сідайте-сідайте, – проказав дуже мило дідусь. – Працюйте, дітки. А ми не будемо вам заважати. Ми підемо з Павлом Семеновичем і поговоримо про життя.

Вони пішли до каптьорки фізрука, яка тут же, біля спортзалу, і в якій він тримає м’ячі та всіляке інше спортивне причандалля.

– Ви як, зі спортом дружите, Павле Семеновичу?

– Та так, не дуже, все ніколи. Вибачте, а як мені до вас звертатися?

– О, справді, не відрекомендувався. Павло Михайлович. Тезки, значить, – виправив недогляд Самоплатов. – Але зі спортом треба дружити. Знайте: у здоровому тілі – здоровий дух.

– Та в мене такі ще роки, що ні на тіло, ні на дух не ображаюся.

– Це ви даремно. Тренувати треба і те, й інше. Бо якщо дух накаже тілу стати до бою, то треба бути готовим. А я бачу, що ваш дух такий непростий. Активний. Наступальний. Ви сміливий чоловік, бо ж полізли туди. Взагалі полюбляєте гострі відчуття?

– Хлібом не годуйте, – розсміявся Паша.

– Вы, дорогой мой друг, даже не догадываетесь, сколько в жизни есть проявлений этих самых острых ощущений. Аж этот самый дух захватывает. Главное – понять, что, как поется в песне, покой нам только снится. Что покой – это не для тебя, – Самоплатов відчував себе в ролі вчителя.

– Я более чем уверен, что он, этот покой, не для меня. Но как здесь, в этой глуши, найти место без этого сонливого покоя, в котором все кругом прозябают? Разве что на церковь взбираться, – наче жартома спрямовував Паша розмову, що її він одразу прочитав для себе як шанс. Один із тисячі.

Може, для того й варто було влаштувати це хрестоламання, щоб приїхав товариш із самої Москви й отут, у каптьорці, інтригував його. Зараз він має сказати, що в житті є завжди місце для подвигу. «Але я його випереджу, – подумав Паша, – і просто в лоб: більше місця там, у Москві, а тут, у захудалому районі, такому, як я, буревіснику ніде розвернутися».

– Оно, конечно, Павел Михайлович, в жизни всегда есть место подвигу, но чем выше, тем этого места больше. Здесь, в районном масштабе, негде развернуться.

– Ну, не скромничайте. Вы-то и здесь сумели развернуться. Сломать сотню крестов – это, знаете ли, настоящий советский Геракл. А не страшновато ли, молодой товарищ?

– Что вы имеете в виду?

– Ну, этот, с карающим мечом сверху, бородатый дедушка с икон, не грохнет по голове?

І обидва сміялися голосно й щиро, радіючи не так власній дотепності, як синхронності взаєморозуміння. Так тішаться люди власним спілкуванням, коли бачать одне в одному неначе власну тінь. Неначе відображення самого себе. Вони так довго й запально сміялися, що в бік каптьорки раптом спрямували свої погляди сотні пар дитячих очей, яким наказано доводити, що Бога немає.

– О, мы тут так расслабились в интересном разговоре, что мешаем деткам собраться с мыслями. Мы еще с вами потолкуем, дорогой тезка. Есть о чем. Непременно, – поплескав по плечу молодшого друга Самоплатов, що аж сяяв від грядущого, можливо, щастя.

– Пойдем к юному поколению. Коммунизм – это молодость человечества, и его строить молодым. Вам и им, этим начинающим жизнь. Ведь именно это поколение будет жить при коммунизме.

– Совершенно верно, Павел Михайлович. Я знаю об этом, – відрапортував Харкавий. – Товарищ Хрущев назначил конкретный срок – 1980 год. Согласно программе партии и указанию лично Никиты Сергеевича, именно в этом году начнется в нашей стране коммунизм! – А потім уже особливо довірливо додав пошепки: – А в коммунизм никак нельзя, Павел Михайлович, с крестами. По пути надо их все убрать с дороги. Времени мало, а крестов еще много.

Поки однодумці гомоніли, як голуб’ята, дітки вже встигли здати роботи. На столі лежала ціла гора творів. Обом наставникам дуже кортіло зазирнути туди. Вони поділили купу навпіл і вп’ялися очима.

Але обидва і водночас побагровіли. Майже всі листки були чистими.

– А ну-ка пойдем! – зірвався з місця Самоплатов.

– Куда?

– Как куда? В каптерку. Всем сидеть на месте! – на подив дітей заговорив російською мовою «інспектор райвно».

– Ты знаешь, что это значит? Ты понимаешь, что это бунт? И это дети! Пересажать их! Или перестрелять бандеровское отребье! – Заслуженому серійному кілерові КГБ більше не хотілося грати роль доброго дідуся Панаса. – Получается так, что все они, все триста, писали и распространяли эти листовки. Поэтому и не хотят показывать свой почерк. Кстати, пока ты здесь партами командовал, нам принесли еще одну листовку. Совершенно другой почерк. Это не один какой-то умалишенный пацан. Это организованное восстание. Я бы поджег сейчас эту школу вместе с этим националистическим семенем. Как они подожгли и сожгли наших солдат. Вы меня склоняете к действию. А я по-другому не могу. Если враг не сдается, его надо уничтожить. Я, Паша ты мой, так живу всю жизнь. И поверь, врагам этим, ликвидированным этими вот руками, несть числа. И это не мои враги личные, а самые выдающиеся враги мирового коммунизма. Выдающиеся, чтобы ты знал. А здесь дети. И что делать? Это ты задумал этот чертов экзамен. Как заставить их показать свой почерк? Наши лучшие эксперты-графологи прибыли из Москвы. Ждут материала в сельсовете. И что мы покажем? Чистые листы, еб твою мать? – кагебешний кілер так вишкірив зуби, що навіть у відмороженого хрестолама затремтіло підборіддя з переляку.


Кортеж машин із секретарями обкому та райкому прибув під хату Харкавих, коли кандидат у члени ЦК КПРС, академік Академії наук СРСР уже був мертвецьки п’яний. Рапатий язик не слухався академіка. Він лежав на столі і ридав. Плакав, як дитина, але говорити не міг.

В Академії наук гарт щодо самовільного враження печінки сильнодіючою самогонкою значно слабший, ніж у райкомі комсомолу. Що й далося взнаки. Паша був як «стьоклишко», а москвич от зламався, діткнувшись спраглими устами до рідних пенатів.

– Що ж ти наробив, скотіна! – кинувся на Харкавого Тропченко. – Ти у мєня отвєтіш! Я тєбя із партії ісключу за врєдітєльство!

– По-перше, якщо ви думаєте, що я в нього вливав, то ви помиляєтесь. Якщо член ЦК КПРС хоче випити, то чи можу я, маленький заввідділу агітації і пропаганди маленького райкому комсомолу, дозволити собі не дати йому випити, Тімофєй Тімофєєвіч? А взагалі це є ваша наука. Приймать гостей на всю широту нашої відкритої душі.

– Шо ж ти умнічаєш, засранєц? Ти шо надєлав? Я тебе в порошок зітру. Старші тобі довірили товариша з Москви, а ти шо з ним зробив? Ти, Тімофєй, тоже будеш відповідать. Це ти пішов на поводу в етого екстреміста, – рвав і метав найвищий т у т начальник Яцків. – Завтра же собери бюро й ісключи його з члєнов КПСС. Поняв? – зарепетував він, аж стіни задрижали.

І раптом з-під столу долинуло:

– Молчать, чинуши окаянные! Не трогать моего брата! – Це академік зібрався на останній силі й на мить повернув собі дар мови.

– Шо він сказав? – примружився «бдітєльний» Тропченко. – Це який-такий брат?

Академік знову впав на стіл і солодко захропів. Паша приклав палець до рота і дав знак секретарям іти до іншої кімнати й не заважати членові ЦК спати. Ті не могли не послухатися.

– Так шо за брат, Паша?

– Не знаєте що? Усі люди – браття. Воно завжди при чарчині відбувається таке братання. Хіба ви не знаєте? Ну, сподобався я йому, то що тут поганого? Кому від того погано, що в нього залишаться гарні враження від нашої області й від нашого району? Він, до речі, за столом дуже хвалив вас, Микола Петрович, і вас, Тімофєй Тімофєєвіч.

Коли Тропченко приїхав працювати в район, до нього почали звертатися як належить, а він як накинеться на заврайвно:

– Ти шо моє ім’я іскажаєш?

– Та так має бути згідно з правописом, Тимофію Тимофійовичу.

– Повинно буть согласно, як мене мать назвала і всю жизнь звала. Не люблю я етот хохляцький говор. Зовіть мене Тімофєй Тімофєєвіч.

Так і зовуть.

– А, в етом смислє… А я подумав…Чого це він… Ну ладно. Випив чоловік малость. А чого це ти начальство не вгощаєш? Чи ти тільки москвичів признаєш?

– За нами не заржавіє! – зрадів Паша розрядці обстановки та налив секретарям гранчаки, що їх вони дружно й без пауз перехилили, ще й не раз.

Було вже по півночі. Вирішили, що хай уже член ЦК спить собі в селі. Чого його тарабанить у райцентр?

– А утро вєчера мудренєє, – обіймав на прощання Пашу керівник району, задоволений, що все добре, що добре закінчується.

А вранці Паша вже без розминки повів братську розмову:

– Давай, Веня, решим, как нам дальше жить.

– Да, жизнь новая началась. Но я очень рад, брат, – Цукерман продовжував обіймати Цукермана. В миру, виходить, Харкавого.

– Ты, брат, старший, тебе и решать. Но я всю ночь думал. Обнародуем мы нашу новость, да? И что дальше? Бомба. Ты человек всемирно известный, а я вот маленький райкомовец.

– Ну и что? Ты не маленький, ты большой человек, потому что ты – мой брат.

– Это верно. Но ты видишь, какая жизнь. Ты особенно талантлив. Гений. С тобой они вынуждены считаться. А я? Что я? Евреев у нас в райкоме и обкоме нет. Ты знаешь, какая теперь национальная политика. Преследуют они наш народ. Я горжусь своим происхождением, потому что я принадлежу к богоизбранной иудейской нации, но мы, люди, прагматичны. Поэтому в условиях гонения мне лучше будет осуществлять эту избранность, не открывая карт. Ты ведь по научной линии пошел. Проблем у тебя нет. Талант система ценить умеет. А я – по партийно-комсомольской. Талант здесь ни при чем.

Талант здесь не нужен. И здесь строго-настрого – евреев не брать. А я ведь не собираюсь в диссиденты. Мне в Израиль не надо. Мне здесь хорошо. Мне капитализм отвратителен. Он мой враг. Я буду строить коммунизм, как завещал еще один наш гениальный брат, товарищ Карл Маркс.

– Да, ты прав, – Веніамін Абрамович уважно слухав тривалу й логічну тираду брата. Усе, що той говорив, була, хоч і гірка, але правда. – Поэтому и принято двигать наверх славянских зятьев.

– Вот я и говорю. Сейчас наш брат, чтобы выше подняться над гоями и больше пользы принести собратьям, пытается скрыть свое еврейское происхождение, а я вот начну его показывать. На 30-м году жизни.

– Смотрю я на тебя, какой ты все-таки умный парень. Далеко смотрящий и еще дальше видящий. Ну и как же ты можешь не быть моим братом? Как можешь ты быть не евреем? – чомусь був і надалі веселим та радісним академік, хоча розмова велася не з легких. – Но, в самом деле, нет действительно никаких резонов открывать карты. Ни мне, ни тебе, ни нашему народу в целом от этого не будет пользы. Оставайся ты, как есть, хохлом, брат. Ломай свои кресты, а я буду двигать тебя наверх. А ты потом оттуда будешь помогать нашим братьям и сестрам. Идет?

– По рукам, брат. Ты вспомнил про кресты, и я вот о чем подумал. Иногда так себе размышляю на досуге: почему у меня такая ненависть, как ни у кого другого, к этим самым крестам? К этому самому Богу? Его нет, а я Его ненавижу. Как-то так или не так получается. И вот теперь все понятно. В моих жилах течет кровь иудея. И мои предки распяли этого самозванца. Мои единокровные предки. Вот почему кровь заставляет меня распинать Его снова и снова.

Він стискав кулаки від своєї рішучості не зупинятися на досягнутому, а Веня просто милувався ним, бо то таки неабияка удача в житті, коли в тебе раптом з’являється на сороковому році життя справжній брат. І по крові, і по духу!


Це був бунт. Мовчазний і нещадний, як вічність чистоти аркуша паперу. Самоплатов відчував, як у ньому пробуджується звір, який, проливши море невинної крові, уже спочивав собі спокійно на союзній пенсії заслуженого ветерана НКВД-КГБ. На його руках – ціла хрестоматія спецслужбівського кілерства. І зараз він був готовий зірвати в повітря цей спортзал із новоявленими бандерівськими спартанцями. Але за що? За цей безневинний чистий аркуш зі шкільного зошита в клітинку? Він би їх зараз усіх засадив у клітку свого дітища – ГУЛАГу, але за що?

Найважчою для ката є невидимість злочину, бо вона дратує його поза межі ненависті, на яку тільки здатна найжорстокіша із живих істот – істота на двох ногах. Він – ас світової енциклопедії спецоперацій із фізичних ліквідацій ворога. А ворог – дітлашня, яка просто знущається з нього. Пускаючи йому, чудовиську, паперові зайчики. І що робити? Зрештою, про що доповідати? Можливо, вперше права рука Берії, покликана відтинати непокірні голови, не знала, як це робити.

– Так единогласно делается по команде. Единогласно без команды – не делается. И что это значит? А то, что среди них есть зачинщик. Главарь бандеровский. Я убью его, но ты покажи мне, кто он, где он, – чи то до самого себе, чи до Паші грозив кулаками так само Паша – московський головоріз.

– А може, їх, цих хрестоносців, так, як продемонстрував наш великий предтеча Ірод? Що собі голову морочити, де той Ісус? Замочити всіх щенят, що народилися. Може, й нам так? Але як, Павле Михайловичу?

– Ирод хорошим парнем был. Предтеча Иосифа Виссарионовича. И Лаврентия Павловича, и вот теперь Никиты Сергеевича. Но ты понимаешь, он, Ирод, приказ отдал – и пошла гулять братва. А нам пока приказа не было.

– Коли кілер, ремесло якого – громадити понівечені людські життя, пробує вмикати те, чого в нього немає, – інтелект, це називається ще чорніший за чорний гумор інтелект.

– Давай думать. Спешить не будем, – наче до когось, а не до самого себе звертався Самоплатов. – Вот незадача. В Амстердаме Коновальца вычислили в два счета, Бандеру выследили в Мюнхене без проблем, а вот тут пацана не найдем? А потом, если найдем, за что арестовывать будем? Что он сделал? Сделал то, что ничего не сделал? Ничего не написал? Вот те антисоветчина какая интересная.

– Вот, смотрите, Павел Михайлович! – раптом вигукнув Паша, неначе вдруге на світ народився. Із дна паперової копиці він витягнув кілька аркушів, густо списаних акуратним почерком.

– Є зачіпка. Не тотальний бунт. Можна вхопитися за цю ниточку, яка приведе до мети.

Вони почали читати вдвох, передаючи один одному папірець за папірцем. І так цей манускрипт найближчими днями будуть читати, обливаючись потом, члени Політбюро ЦК КПРС і члени президії Академії наук Радянського Союзу.

«Я знаю, кого ви шукаєте. Ви хочете знати, хто підняв село вночі на молитву? На молитву християни йдуть за покликом віри, а не за командою. Тому вам треба покарати не одне село на Вкраїні, а весь мільярд християн, які молилися цієї ночі разом з нами.

Якось ваш вождь спитав, коли йому розповідали про силу Папи Римського, Намісника Христового престолу: скільки в нього дивізій? У вас немає стількох дивізій, щоб зупинити богоподібну людину, яка вірить, щоб зупинити людину, яка молиться.

Ви прийшли з мечем супроти хреста, який був зведений на нашому храмі 300 літ тому вісниками епохи Відродження, яка охопила нас і яка до вас там, на сході й півночі, на жаль, не дійшла. Але хрест сильніший від вас. Він змете вашу імперію, як змів із храму антихриста, що підняв на нього руку.

Я бачив, що відбувалося на горі біля церкви, на яку ви пішли війною. Я бачив усе чітко на власні очі. У небі з’явилася вогненна куля, яка опустилася над храмом і почала розростатися до велетенських розмірів. Відтак вона закружляла над солдатами, що прийшли нищити храм. Від неї сипалися мережива огнистих міріад. А потім струмінь ядерної сили спрямувався на землю і влучив в автомобіль. Це не була земна пожежа із поширенням звичайного земного вогню. Це було миттєве перетворення всього, що підлягало знищенню, на прах. Це не був вогонь. То було те, що існує поза межами того, що дозволено пізнати і знати людям.

Всю ніч після побаченого неземного явища, після кари Божої небесного походження я вивчав те, що сталося. Проаналізувавши публікації з відкритих джерел у збірнику «Еврика» та багатьох інших, я знайшов аналоги вияву подібних неземних явищ. Такі неприродні феномени спостерігали в Англії, та Палестині, та в інших місцях планети. Механізм вияву аналогічний тому, що був у нашій Кедрівці, але без ураження живих істот і руйнівної дії цілеспрямованого характеру.

Мій аналіз показує, що дія, схожа на дію вогню, може бути процесом утворення нового виду енергії, яку я пропоную назвати геоплазмою. Геоплазма може мати значно потужніше джерело енергії, ніж розщеплений атом. Вона може бути як наступним після вуглеводню видом енергії, так і новим видом зброї. Останнього не станеться. Бо вже попередній вид енергії – атом – може знищити людство. Але Бог не віддасть цього знаряддя своєї кари в руки людям. Мою зацікавленість наукою найбільше стимулює прагнення якомога глибше зрозуміти Святе Письмо, яке є вищим знанням і супроти якого ви, пігмеї, силкуєтесь вести боротьбу.

Перша зафіксована Святим Письмом зустріч людини з Богом була зустріччю Мойсея на горі Синай, місцезнаходження якої ще належить установити. За накресленням Усевишнього сконструювали пристрій, який, по-перше, виконував функцію засобу спілкування з Богом і, по-друге, був потужним знаряддям покарання, сильнішим, ніж весь нинішній ядерний потенціал США та СРСР, разом узятих. Під покровительством Бога Мойсей застосовував цей реактор, поміщений у святилище, назване Ковчегом Заповіту.

Згодом для зберігання цього джерела енергії, дарованого самим Богом, цар Соломон звів у Єрусалимі храм. Відтак вавилонці зруйнували його. Цар Ірод збудував новий храм, який знищили римляни. Залишилася тільки одна стіна від місця, у якому зберігався Ковчег Заповіту. Ця Стіна Плачу є найсвятішим місцем для вірних Старому Завіту Біблії, для світового єврейства, яке нині є фінансово найсильнішою спільнотою.

Я вірю, що втрачений Ковчег Заповіту – найвидатніша на планеті матеріальна й божественна річ за всю 30-тисячну історію нинішнього людства – існує. Існує і діє. Мій аналіз побаченого цієї ночі й вивченого з анналів світової науки та насамперед Боже провидіння дають підстави припускати, що енергетичний вплив Ковчега Заповіту виявляється в утворенні геоплазми. Прочитавши уважно Біблію, зокрема частину, у якій ідеться про те, як діяв Ковчег тоді, тисячі років тому, я зрозумів: це було так само, як цієї ночі, коли нашу церкву захистили. Той самий фізичний механізм.

Це пересторога. Це попередження. Якщо ви знову здіймете руку на хрест, на цю землю і цей безталанний народ чекатиме небачене покарання. Над нею єдиною на планеті зійде гірка зірка Полин.

На планеті ніколи не було держави, яка би зробила богоборство своєю офіційною політикою й історичною метою. Релігійні війни – це лише війни між догмами різних віросповідань, а ви оголосили війну самому Богу і помістили забальзамований сурогат вашого бога в комуністичний саркофаг. Ваша імперія впаде, як колос на глиняних ногах, але за гріхи хрестоламів ця благодатна земля буде приречена на великі страждання. Люди будуть змушені, рятуючись від злої дії вашого мавзолею-саркофага, будувати свій саркофаг над зруйнованим і смертельно небезпечним для всієї європейської цивілізації. Гріх богоборства є найтяжчим з усіх гріхів. Зупиніться! Не накликайте гнів небес! Не наражайте невинну людність на кару за ваші гріхи.

Ми, воїни цього храму святого, будемо боротися з вами. Ми – хрестоносці супроти хрестоламів. Ми переможемо вас! Ви приречені на знищення. Ваша держава і ваша комуністична атеїстична релігія. Богоборство не може бути непокараним.

Тамплієри»


– Ты знаешь, кто это такие? – Самоплатов показав на останнє слово, бо з усього вищенаписаного від нічого не второпав. – Бандеровцы или оуновцы какие-то?

– Та ні, товаришу генерале, – Паша побагровів, як буряк. І знову – і від злості, і від страху. – Це щось схоже може бути на сектантів, яких зараз багато розвелося. Але я веду питання атеїзму й обстановку в районі знаю. Водяться там усіляки єговісти, адвентисти чи баптисти, але про таких не чув. Тамплієри?

– Тамплиеры, встать! – раптом загарчав Самоплатов.

Ніхто зі школярів не підвівся. Діти сиділи мовчки і дивилися катові просто в очі. Їхні погляди свердлили його до кісток. Але що то могло бути за протистояння між серійним кілером КГБ і дітваками з українського віддаленого села?

А душогуб скаженів.

– Кто писал, я спрашиваю? – махав у повітрі цими скрижалями, і здавалося, що з тих заряджених несусвітньою силою аркушів сипалися іскри, які паралізували його.

Паша пішов до дверей і почав розігрувати свою виставу. Зімітував, що зачиняє їх на ключ, хоча ключа в нього не було. Хто знав, що написання твору отак повернеться? Позачиняв також вікна, які були розчинені навстіж у гарячу пору.

– Ми вас звідси не випустимо, – почав говорити до земляків, і Павлові Михайловичу це подобалося. Він примовк. – Ви що, проти радянської влади пішли, шпана пузата? Та вона вас розчавить, як кошенят. Перед нею весь світ тремтить від страху, а ви тут пирхаєтеся зі своєю всраною Кедрівкою. Та зітруть з лиця землі все село, і навіть не писнете.

Діти почали переглядатися. Скидалося на те, що не всі з них були готові до ролі перших християн за Нерона. Ставало зрозуміло, що вони так само не знали про це останнє слово, як і комуністичні поводирі за столом педагогічної президії. То чому вони мають підводитися, коли він, той несамовитий дід, звертається конкретно до тамплієрів.

– От ти чого, Міську, не встаєш, коли до тебе звертаються? – підійшов Паша впритул до сусідського хлопця, що сидів у першому ж ряду.

– А чого я маю вставати? Товариш інспектор сказав, кому ставати. А я не тамплієр.

– А може, ти знаєш, хто в нас у селі тамплієр, у кого вони збираються, хто в них старший?

– Я не знаю.

Спробуй не повір хлопчині, коли вони, керівники з району та із самої Москви, також не знають.

– Значит, так, щенки. Будете здесь сидеть, пока мы вас всех вместе не зароем. Сейчас идем вызывать отряд истребителей. Сейчас расстреляем всех до единого. Никто отсюда живым не выйдет!


Не один день забирало сходження по небесних стінах, коли піщані водоймища пустелі враз переходили в бескиди кам’яних гір. Власне, то й була пустеля, тільки здиблена до неба і скам’яніла. Європейцеві, звиклому до вишневих садків і мальовничих річок, цей білосніжний пейзаж із двох матерій – пустель і гір – видавався вже світом іншим, неземним. Власне, від цих картин із білого каменю, у вибоїнах якого живуть схожі на людей істоти, і розпочиналося нетуземне сприйняття Святої Землі.

Мозок свердлила думка: «Це батьківщина Бога нашого, Ісуса Христа», а очі кивали на знак згоди важкими втомленими повіками. Бо те, що бачить паломник, який мандрує континентами, шукаючи Святу Землю, не розчаровує. Земля ця – неземна!

Сходження триває довго й виснажує до запаморочення. Здається, що тут, в епіцентрі цієї неймовірної спеки на долоні планети, до Сонця, напевно, щонайменше вдвічі ближче. І на півдорозі раптом посеред пустелі на вершині виростає Єрусалим! Де він: ще на цьому світі чи вже на тому? Посередині. Поміж світами. Як і Богочоловік, який тут, у нашій плоті, і там, в абсолютній вічності Його слова, яке і є Бог. І, лише ступаючи по кам’яній палестинській тверді, розумієш, що тут Він не просто міг не воз’явитися. Саме тут і отак – поміж Небом і Землею. На півдорозі до Сонця, яке розтоплює, час, що не пливе, як у пониззі, а понуро скрапує з вічного древа Всесвіту.

Через 900 літ, що промчать Христовими колісницями довкруж невтомної планетки, авто з 500 кінськими силами сопітиме своїми натрудженими вузлами від долання цієї висоти, а що говорити про лицаря, який прибув сюди в авангарді захисників Гробу Господнього у ХІІ столітті на одній кінській силі? Торуючи шлях крізь вузькі гранітні тунелі в пустельних тайфунах, він думає, що дереться із землі грішної до неба – туди, де домівка Господня. І кількаденне виповзання між Сціллою і Харибдою – між вертикальною виснажливістю кам’яниць і горизонтальною порожнечею пустель – не розчаровує його. На вершині враз перед ним постає інший світ – Єрусалим! Вісь галактики! Центр небозводу! У той інший світ, що на небесі, який кам’яними шпилями, неначе цвяхами, злучається із землею, він, мандрівний лицар, вступає крізь північні ворота Святого Стефана. А далі – святая святих, храм Гробу Господнього, на захист якого його привів сюди сам Бог. І любов до Господа, якою пломеніє його серце, розтоплює обледеніння неймовірної, нелюдської втоми, і вже єство його переплавляється в нетлінну духовну плоть.

Спробуйте перелічити скарби, на захист яких піднімалася одухотворена людина – від батьківської хати, у якій вона спустилася на Землю, до державної домівки, у яку поселена Всевишнім його національна родина. Іскристою та кристалічно чистою завше є велич людини, що життя присвячує служінню ідеалу. Але коли Божий дар життя офірується ради захисту найціннішого земного скарбу – храму Господнього? Домівки земної Сина Божого! Немає й не може бути на землі офіри вищої і святішої. Патріоти Бога – ось титул, на здобуття якого Святий Дух мобілізував діаманти із сонму християнського згромадження.

14 січня 1128 року, у День Святого Іларія, одного з перших і наймудріших проповідників слова Божого, до містечка Труа з’їхалися посланці найвидатніших родів Європи: графи і барони, герцоги і принци! Генріх, граф Шампанський, онук Елеонори Аквітанської і небіж французького та англійського королів, Тибо, граф із Блуа, Ральф, графи Клермонський, Барський, Брієнський, Фонтенійський і Дреський, Стефан Сенсерський та Алан де Сен-Валері, макграф Людвіг Тюринзький. Граф Готфрід Булонський відмовився від королівської корони та всіх придворних титулів і прийняв найвищий для нього титул – рядового захисника храму Господнього. Чого їм бракувало, першим із перших володарів найсолодших земних благ? У царині цих благ – нічого недоступного. А от у царині духа – тут владарювання є безконечним. І на його вершини прагнула вознестися їхня крилата душа.

Був тоді у Франції чи не найбагатший рід Фонтень. Хрещений батько чи глава, як би це сказати по-модерному, родинно-олігархічного клану враз довідався, що його молодший брат Бернар, замість того, щоб примножувати і так неймовірне родинне майно, раптом подався в ченці. У віці двадцяти трьох літ, коли життя, таке прекрасне у невичерпності своїх принад, тільки попереду. Більше того, тодішній і тамтешній графсько-баронський олігархат він закликає іти його слідами! І, нарешті, як виверження неймовірного вулкана – за ним ідуть! Найперше – весь цей рід, перенасичений статками по вінця. Слідом за Бернаром ченцями стають п’ятеро його братів, дядько по мамі і три десятки друзів графсько-княжого походження. Бернар Клевроський став одним із найвидатніших в історії людства святим і ввійшов у золоту скарбницю зі званням ідейного основоположника Ордену тамплієрів. Ідеолог захисту Бога як антипод усіляких там потім марксів і ленінів – ідеологів боротьби проти Бога.

Це за тисячу літ, у розквіті остаточного матеріалістичного занепаду, це витесане з граніту слово стане мало не блюзнірством – еліта. Хто вона, еліта? Спитайте на Дніпрових пагорбах, ступаючи на поріг ХХІ століття. Ненаситні амеби, що вивищуються над людом на золотих олігархічних унітазах. Так буде в момент виродження і кончини, а тоді еліта була іншою, справжньою елітою, що прагнула досконалості там, де людську сутність шліфують до первозданного блиску духовні жорна.

Саме Бернар Клевроський очолював собор у містечку Труа, який фактично був угрупованням, до складу якого входили його родичі, друзі, знайомі та однодумці. З амвона собору тамплієрів він проповідував: «Найперше ми звертаємося до всіх, кому обтяжливо бути й жити на цій землі заради власних потреб, звертаємося до тих, хто прагне з істинною хоробрістю послужити лицарству Вищого Царя, хто щиросердно прагне втілити себе навіки у преблагородні обладунки покори. І ми закликаємо вас – вас, котрі досі належали до цивільного лицарства, що до нього Ісус Христос не має жодного стосунку, але яке ви вибрали лише заради мирського благополуччя, – піти слідом за тими, кого Бог виділив із розмаїття смертних, призначивши у своєму милосерді для захисту Святої Церкви…»

У Єрусалимі орден захисників храму Господнього – лицарі духу й атлети віри – мали свій «спортзал». У підземеллі зруйнованого єврейського святилища збереглася велетенська стайня, яка вміщувала понад дві тисячі коней і вершників. Табір-монастир озброєних до зубів воїнів-ченців. Безпрецедентний в історії «Спецназ Усевишнього»! Тут же разом із бойовими побратимами й кіньми таборилися тамплієри. Така ж розлога трапезна, над якою звисали похилі стелі, підперті могутніми колонами. Стіни були завішані військовими трофеями, якими тамплієри прикрашали також свої молитовні доми, що слугували водночас і казармами, – мечі, шоломи із золотими та срібними візерунками, розмальовані щити, золочені кольчуги.

Зброєносці для трапези розставляли вздовж стін столи і перед обідом накривали їх скатертинами з висушеної шкіри. Між трапезною та церквою простягалися спальні воїнів – довгі ряди чернечих келій із виходами до спільного коридору. У самій келії – ліжко із солом’яним матрацом, дерев’яний стілець, скриня для особистих речей. Надвечір усі, як один, йшли до своєї гарнізонної церкви, де відправляли богослужіння. Виходячи з церкви, вони відвідували хворих чи поранених побратимів у розташованому тут лазареті. А далі, поруч із молитовними та благотворними склепіннями – уже лише військовий арсенал. Зброя, обладунки та похідне і бойове спорядження – усе це ретельно оберігали й обслуговували у спеціальних складах. До них прилягали військова кузня та швейна фабрика з цехами. Військова база, яка контролювала майже всю цивілізовану планету, дислокувалася в центрі столиці світу всіх часів і народів (яка нікчемна потуга – робити Єрусалим колись там згодом, в абсурдні часи глуму й облуди, столицею якоїсь державки!).

Тамплієри почувалися в хаті Христа, де ще не стліли сліди від його божественних стіп, як у себе вдома. У рідній, Божій хатині, на сторожі якої вони стали і яку загородили від грішного та злого світу панцирами своїх сердець. Військова база чулася в передпокої раю на небесах. Бо мало лише наміру – потрібен чин тут, на землі, аби відстояти завоювання неба. Вони керувалися найголовнішим заповітом Сина Божого, викладеного в десятому розділі Євангелія від Матея: «Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов принести, а меч». Їхній Верховний Головнокомандувач – Ісус – був зовсім поруч. Чи то він на Землі, чи вони на Небі, але, вочевидь, саме так і не інакше, бо це – Єрусалим! А де він – тут чи там? І тут, і там.

Нічого подібного ні доти, до ХІІ століття після Христа, і до нашої ери, а також до наших днів практика людського життя на планеті Земля не знала. Воїн-чернець. Молитва і меч. Два в одному полюси, які ніколи не могли поєднуватися. Бо чернецтво – то не воїнство, а, навпаки, смирення. То покора, а тут солдат, в одній руці якого – молитовник, а в іншій – меч. А як бути із заповіддю Божою «Не вбий»? Бо для чого меч? Для того, щоб стинати голови зовні наче богоподібним істотам, названим людьми, бродіння яких манівцями історії тримається на ще одному фундаментальному постулаті: усі вони – рівні перед Богом.

Тільки Всевишній відпускає їм гріхи. Єдиною ціною – покаяння. Той же чернець, яко служитель храму, може стати для грішника, яким є кожен із нас, сповідником і здійснити ритуал відпускання гріха. Але щоб чернечою рукою – та голова з плечей? Є питання. І над ним думали, розшифровуючи коди Божого Промислу, ті, кому це дано вищим провидінням. Воно навідало світлу голову все того ж лицаря розуму й віри Бернара.

Так, чернець не має права проливати кров, хоча хто таке право має? Homicidia – народовбивство – це тяжкий гріх. Але його аж ніяк не можна плутати із malicidia – вбиванням зла. Якщо зло – у людині, то вбиваєш не людину, а зло. А звідси – клич, який мобілізовує на священну боротьбу найдостойніших із християн: «Нове лицарство виникло в Землі Втілення… Лицар, який захищає свою душу обладунками віри, подібно до того, як огортає своє тіло в кольчугу, – справді лицар без страху і докору. Подвійно озброєний, він не боїться ні демонів, ні людей. Уперед же, лицарі, і вражайте ворогів Христа з безстрашною душею й упевненістю в тому, що ніщо не може позбавити вас милості Божої!»

Закон подвійної сутності позбавлення життя – донині неоціненне відкриття Бернара в царині духу, яка перевершує все розмаїття відкриттів у галузі фізики від Паскаля до Корольова. Пропливатимуть безупинно століттями поміж крутими берегами вселюдської історії невичерпні ріки людської крові, але прозріння клевроського ченця ділитиме цей смертоносний плин на дві артерії, що несуть свої плеса у протилежні кінці – якнайдалі і якнайближче до сенсу самого життя, що тліє в теплій плоті кровоносних судин найдовершенішого витвору промислу Божого – людського тіла.

Ті, хто вважатиме своїм правом позбавляти життя подібного до себе, на тлі оновлюваних історичних декорацій щоразу перевдягатимуться в нові шати, братимуть до рук щоразу нові засоби масового знищення – від порохової бочки до ядерної бомби, але вони завше поділятимуться на дві армії за наукою першого тамплієра Бернара, бо не може бути інших армій, окрім тих, які відкрив він, – армії народовбивства й армії вбивства зла. От як змалював воїна першої армії сам Бернар: «Ви вбираєте своїх коней у шовки та закутуєте свої кольчуги якимось лахміттям. Ви розмальовуєте свої списи, щити й сідла, інкрустуєте свої вудила та стремена золотом, сріблом і коштовним камінням. Це лахміття – обладунки лицаря чи жіноче вбрання? Чи ви думаєте, що зброя ваших ворогів зупиниться перед золотом і зглянеться на коштовне каміння? У битві наявні три умови: лицар має бути вправним у самозахисті, швидким у сідлі, блискавичним в атаці. А ви, навпаки, причісуєтесь, як жінки, що заважає вам бачити, ви закутуєте свої ноги довгими й широкими сорочищами та ховаєте свої ніжні ручки в рукави, що звисають. І, вирядившись так, ви воюєте за порожні речі, такі, як безглуздий гнів, жадоба слави чи пожадливість до земних благ».

І коли вперше в тодішньому сценічному інтер’єрі на авансцену історичного дійства вийшов воїн нового типу – лицар Усевишнього, все та ж вправна рука так зобразила його яскравий образ: «Вони остерігаються будь-яких надуживань у їжі й одязі, бажаючи лише необхідного. Вони живуть усі разом, без жінок і дітей. І, щоб усього було вдосталь у їхній янгольській довершеності, усі вони живуть під одним дахом, не маючи нічого, що було би їхнім власним, об’єднані в пошануванні Бога своїм статутом. Серед них немає ні ледачих, ні гульвіс. Коли вони не на службі, що буває дуже рідко, або не зайняті споживанням свого хліба, дякуючи небесам, вони займаються ремонтом свого одягу, взуття чи зброї. Жоден з них не є головним, вони шанують кращого, а не знатного. У поводженні один з одним виявляють взаємну повагу, дотримуючись заповідей Христа, допомагають у всьому один одному».

І чи варто переконувати, що така духовна рать не могла не бути непереможною? Тоді також існували потужні імперії, були могутні політичні владики, міцно збиті й добре керовані монаршими дворами королівства. І в усіх – мілітарна сила. Зі зброєю в руках – майже все посполите громадянство. Армія в незмінному розумінні цього ремесла лицарського. Але тоді не було на планеті армії, могутнішої за легендарний Орден воїнів-ченців – тамплієрів. Навіть якби проти них об’єдналися всі армії всіх європейських королів, вони були б зметені цією фантастичною силою по-справжньому першої на планеті наддержави! Але наддержави не золотого тільця, як нині, а наддержави духа, що черпала свою могуть із небес.

Андрій Бальтазар знав про це не з книжок. Щойно він натрапив у книжкових глибинах на цю милозвучну перлину, на саме це дзвінке і пречисте слово – тамплієр, він миттєво згадав, що сам був там, був захисником храму Господнього. У попередньому житті. Як і в цьому.


Вони знову пішли до гардеробу. А тишу сколихнуло дружне дитяче шепотіння. Школярів почав таки охоплювати страх. Ці діти народилися вже після війни, але вони з розмов батьків знали, що це таке. Що таке встановлення радянської влади. У родині майже кожного з них бракувало когось. Це були діти, які про розстріли КГБ знали не з книжок.

Тим часом Самоплатов телефонував до Москви, до центрального апарату КГБ. На Луб’янку. Начальникові Головного управління боротьби з релігійними екстремістськими формуваннями.

– Вот здесь написано: «Тамплиеры». Вот так и написано, – диктував він телефоном. – Ты мне дай справку. Кто такие? Где действуют? Какие подрывные центры руководят ими оттуда, с Запада? Как ты не знаешь? А кто тогда знает? В СССР их нет. Ликвидированы? Ну и хорошо. А где они есть тогда? Видишь, в эту чертову Галичину пробрались. ЦРУ их забросило, как пить дать. Меня, слышишь, чутье не подводит. Без Запада не обошлось. Мы стоим на пороге разоблачения мощного подрывного подполья против Советского Союза. Они ведь детей втянули. Всех. Поголовно, представляешь? Сегодня сожгли весь отряд КГБ эти тамплиеры, а ты говоришь не знаешь. Давай-давай. Поднимай картотеку, поднимай досье. Жду немедленно. Я сейчас должен звонить Никите Сергеевичу. Смотри, чтобы он мне раньше не позвонил.

І тут закритий зв’язок перервався. У слухавці пролунав глухий голос із комутатора:

– Товарищ Самоплатов? С вами будет говорить товарищ Хрущев.

– Ну что ты там накопал, Паша? Не всех коновальцев с бандерами ты ликвидировал, получается, – глава СРСР, як завжди, робив висновки, ще не вислухавши доповіді.

– Докладываю, дорогой Никита Сергеевич. Местный комсомольский руководитель решил ликвидировать крест на церкви в родном селе. Но против него поднялось местное подполье. В результате столкновения с органами КГБ есть жертвы, о которых вы знаете. В ходе розыскных мероприятий нами выявлена подпольная организация тамплиеров.

– Кто выявлен? Я не расслышал.

– Там-пли-е-ры, Никита Сергеевич, тамплиеры. Нами выявлена разветвленная сеть ихней молодежной организации. Так сказать, националистический комсомол.

– Так это так теперь ОУН называется?

– Никак нет. Это не ОУН, товарищ Хрущев. Это совсем другое.

– И что это «совсем другое»?

– Не могу знать. Это неизвестный нам пока подрывной центр, руководимый из ЦРУ. В центральном аппарате сейчас мне дадут информацию об этом тамплиере.

– Так ты находишься на месте и ничего не знаешь, а они из Москвы будут тебе давать информацию, которой тоже не имеют? Так получается?

Самоплатову відібрало мову.

– И еще бандеровцев выгораживаешь. Может, ты поехал выполнять инструкции Лаврентия давать им автономию? С тобой все понятно, Самоплатов. Все подтверждается. Это последняя капля. Ты чего это по селам шлялся и про Коновальца расспрашивал у пацанов? Каяться поехал?

Що мав казати старий кілер – він онімів. З ним говорив глава наймогутнішої на планеті соціалістичної держави. Йому наче не звикати, але щоб говорити так і з такими натяками…

Вперше вождь СРСР Сталін викликав його до себе 30 років тому. І дав доручення вбити Троцького. Чітко та ясно. І він зробив це. Організував за вищим розрядом політичних убивств. Сокирою по голові – і нема вождя російського народу і світового пролетаріату, сина крамаря Бронштейна з Херсонської області. А тут – кого вбивати? Тепер він безпорадний. Постарів ліквідатор. І ще ця сволота з Луб’янки – ні хера не знає.

– Этот парень рядом с тобой?

– Пока нет. Пока не выявлено. Но мы допрашиваем всех заговорщиков с целью выявления.

– Да какие, на хер, заговорщики? Парень, который лез на церковь.

– Да. Он рядом. Даю трубку.

– Тебя, – подав слухавку старий молодому будівникові комунізму.

Якщо хтось подумав, що Паша злякався, то він глибоко помиляється і просто зовсім не знає Пашу. Отака-от штука – життя. Він, працівник одного з райкомів комсомолу на бандерівщині, говоритиме із самим Микитою Сергійовичем Хрущовим! Із тим керівником нашої держави, який минулого тижня лупив черевиком об стіл Генеральної Асамблеї ООН, який показав американським імперіа лістам «кузькіну мать» і завіз наші ракети на Кубу – вважай, підклав їх під ліжко тому красунчикові Кеннеді, якого шльопнуть не хто інший, як учні нашого неперевершеного Самоплатова. Але чого він вартий, ще секунду тому ідол, що зійшов із московських престолів, коли цієї миті у слухавку дихає володар, в унісон з яким дихають мільярди трударів в усьому світі, володар найбільшої на планеті держави, яка кинула виклик не всіляким земним силам, а Володареві неба і землі – Господу Богу? Значить, на тому кінці дроту – сам бог, живий червоний бог, якому цей Усесвіт – порожнє місце, на яке він чхати хотів.

– Ты настоящий строитель коммунизма. Запомни, что я тебе скажу. Нет большей смелости для человека, чем смелость воевать с Богом. Его хоть и нет, но он самый сильный. Чтобы ты знал, это я тебе говорю. – Із Пашею говорило його земне божество. Воно живе, у його руках долі навіть не мільйонів, а мільярдів. Воно має надзвичайну силу і владу, у його руках така маленька ядерна кнопка, яка може знищити всіх тваринок, що повзають по землі, до єдиної. Ото є бог. Реальний. Як у нього не вірити? Як йому не служити?! Як він не бог, коли над ним немає нікого? Він – на самій горі, а всі ми – під ним.

– Поэтому запомни, что я тебе говорю. Все остальное – ерунда, а то, что ты делаешь, – это главное. Поэтому я верю, что ты сделаешь это. Ты все-таки, как бы там они ни визжали, эти слепцы, сбрось этот крест. Это моя к тебе личная просьба. Мое личное тебе поручение. Сделай – и мы встретимся с тобой в Москве. У нас, брат, с тобой дел невпроворот. Поработаем.

І трубка загула. Божество на тому кінці дроту пішло далі крутити планетку навколо осі, а Паша мав займатися своїм, до болю своїм, рідним ремеслом.


– Мій план справді простий. Я покладаюся в ньому не на себе, а на Нього і віру в Нього моїх земляків. А моя роль у цьому маленька, бо головна буде твоя.

Він хотів сказати «твоя не менша», але якось машинально виправив на протилежну тезу. Йому хотілося, щоб, ступаючи на небезпечний шлях, вона усвідомлювала всю велич свого вибору.

– Я звернуся до односельців із елементарним – прийти вночі та помолитися під церквою.

Сам здивувався, як це просто. Він звернеться до людей. А люди звернуться до Бога. Зрештою, чому це небезпечно? Якраз жодних наслідків не може бути в земному, суспільному чи навіть політичному вимірах.

Коли селянин візьме свічку, вийде під свою хату і постоїть з нею кілька хвилин, ну що тут такого? Та ніхто й не помітить. Десь там запалена свічка на подвір’ї одного з мільярдів землян, навіть якщо їх виявиться водночас сотня чи дві. Порух кількох піщинок у галактиці Всесвіту. І просто ніщо в океані світової спільноти. Зрештою, люди вдень ідуть до церкви й публічно там моляться. А тут уночі та під хатою.

– Вони звернуться до Бога з молитвою – це зрозуміло. А як ти звернешся до них?

– А це зроблю не я, а ти.

Вона сторопіла. Як він собі уявляє: дочка начальника КГБ ходить селом і скликає людей молитися? Вона сама просто молилася на нього, захоплюючись його вражаючим інтелектом і якоюсь приголомшливою фантазією, але…

– Пропоную так. – Він помітив, як змінився вираз її обличчя при таких думках. – Я підготував текст звернення до селян. Але цей клич до молитви зробиш ти. Своєю рукою. Пропустивши через своє серце. Ти його розмножиш. Півтисячі примірників. Зошити я вже купив. За два дні впораєшся. А потім я з хлопцями порозвішую ці листівки по вікнах. Увечері проти Чесного Хреста. Напередодні тієї ночі. І кажу тобі: головне, що вони робитимуть потім. Ми хоч обминемо хати сексотів, але листівка просочиться. Забагато людей задіяно. Зберегти таємницю не вдасться. Будуть такі, що злякаються, і це природно для того, хто захоче на цьому заробити, і це ще природніше для людини. Але буде твій потужний захист. Тому вони захочуть виявити все за почерком. І це робитиме твій батько і, напевно, вище його начальство. І як їм спаде на думку, що листівку писала дочка начальника КГБ? Вони не здогадаються. Саме те, що ти писала своєю рукою, у всьому цьому, що поставить державу сторч, буде вирішальним.

– Не писала, а переписувала.

– Так що я не перебільшую, коли кажу, що твоя роль – головна. Тому вже тепер, коли ти все знаєш, ще раз подумай.

Вона кинулася його обіймати. Була якась незрівнянно піднесена та щаслива.

– Та вони ніколи не здогадаються! От здорово ти придумав! Давай ті зошити. Це ж роботи до самої п’ятниці.


– Что он сказал? Порешить их на месте? – стрепенувся чекіст, коли Паша чинно й церемоніально поклав слухавку на місце.

Трохи раніше Паша мало не плазував перед ним. Самоплатов видавався йому чудовиськом-велетнем, і важко вірилося, що він, ця жива легенда КГБ, власною персоною приїхав у їхню глухомань. А тепер, коли від слухавки ще валив енергетичний заряд першого з перших, Паша помітив у статусній оптиці, що на самого Самоплатова він дивиться відтепер згори вниз.

– Просил не распространяться, – загадково відвернувся товариш Харкавий від товариша Самоплатова. – И дал конкретные поручения. Они вас не касаются, товарищ Самоплатов.

– Ах ты, свинья неблагодарная. Да я думал, что вот нашел урода на свое место. Ты меня в молодости напомнил мне самому. Отмороженный и без тормозов. На вес золота. Нашел замену, думал. А он нос воротит. С Хрущевым он говорил! Да я с этим Никиткой перед Сталиным гопак плясал, когда тебя еще в яйцах отца не было!

– Насчет «Никитки» я бы вам не советовал. Это вам не Амстердам 36-го года.

Самоплатов із невластивою пенсіонерові спритністю скочив Паші на плечі і схопив за шию. Заввідділу райкому комсомолу – це не Троцький чи Коновалець, але список жертв серійного кілера КГБ міг поповнитися незначною, але останньою жертвою. Та Харкавого від долі Коновальця врятував дзвінок із Москви.

Самоплатов випустив зі смертельних обіймів Харкавого і схопив слухавку.

– Зря вы меня ругали, Павел Михалыч, – пролунав уже знайомий голос начальника главка з Луб’янки. – Были такие тамплиеры, да ликвидированы. Можно сказать, каленым железом.

– Кто ликвидировал? Берия или еще Ежов?

– Да нет, товарищ генерал-лейтенант, их ликвидировал французский король.

– Шо ты пиздишь! Ты вообще не разбираешься. Или подъебуешь меня. Ты что, думаешь, что я не знаю, что во Франции нет короля? Что там Робеспьер, мой любимый, кстати, герой, ликвидировал его? Думаешь, что я не знаю, как «Интернационал» петь или «Марсельезу»?

– Да нет, Павел Михайлович, король-то был. Филипп Красивый назывался. Мы, кстати, у него учились. Продолжатели дела, так сказать. Спустя 600 лет. Тамплиеры эти – монахи, особенно верующие, что шли в Иерусалим защищать паломников на Святую Землю и освобождать от мусульман храм Господний. От этого название. Храмовники. Защитники храма.

– Погоди, а зачем этот, как его, Филипп французский убрал их? Он что, Маркса начитался?

– Да какой Маркс, товарищ генерал-лейтенант, в ХІІІ веке?

– Ого! Но почему все же ликвидировал?

– А хер их знает, этих королей. Среди них тоже, видать, порядочные люди были, раз, как и мы, защитников храмов истребляют. Доклад закончен. Счастливо оставаться, Павел Михайлович.

Тут щасливо зостанешся. І треба йому на старість у таку халепу втрапити! Перед очима Самоплатова пропливло неначе все його життя від убивства Троцького до останніх операцій із ліквідації лідерів проамериканських режимів Азії, Африки та Латинської Америки.

– Наебала нас с тобой, райкомовец, эта пацанва. Никаких тамплиеров в помине нет. Их Филипп ликвидировал как класс.

Паша очі вирячив і почав перебирати в пам’яті керівників Комуністичної партії та Комітету держбезпеки. Але жодного державного діяча на ім’я Пилип не пригадував. «Пилип – до сраки прилип», – вилаяв чи то незнайомого або призабу того лідера, чи то самого себе за те, що мав такі прогалини в знанні історії ВКП(б)-КПРС.

– Вы оговорились, товарищ Самоплатов. Може, Лаврентій, а не Пилип?

– Он меня учить будет, молокосос! – Як міг подобатися йому сьогодні зранку цей вискочка! – Лаврентий – это Берия, а Филипп – это король. Французский. Или тебе один хер?

Паша глянув на спантеличеного кілера і подумав, що в нього від нашої бувальщини галюніки. Теж мені легендарний кілер, а психіка-то слабенькою виявилася!

Але дід, уже пінячись від злості, мчав із каптьорки до учнів.

– Что, издеваться надумали, шпана невоспитанная? – кричав на ходу. – Вас же Филипп ликвидировал, то есть не вас, а тамплиеров этих. И правильно сделал. За это его в ряды Коммунистической партии принять можно. А вы, получается, воскресшие из мертвых. Иисус на третий день, а вы – через 600 лет.

– Тамплієри не вмруть, доки є такі, як ви, – пролунав голос із середини 300-голового стану.

Він пролунав, неначе сурма вдосвіта посеред степу широкого. Той, що сказав це, стояв на повен зріст своєї тріумфальної правоти. Самоплатов уже не сумнівався, що то був той самий, який підняв село, який командував єдиноликим бунтівним спортзалом, який писав цей мудрий твір. Можна доповідати в центр. Якщо ворог виявлений, значить, він обеззброєний. Якщо він обеззброєний, він ліквідований. «Нет человека – нет проблемы» – яка геніальна мудрість вождя! «Есть чистосердечное признание – значит, уже нет человека», – полюбляв розвивати настанови продовжувача справи короля Пилипа кагебешний кілер.

Саме він був тим кривавим знаряддям партії та уряду, яке забезпечувало втілення в життя цієї реалії – «нет человека». Був, та загув. Він візьме цього бандерівського нащадка, щоб конвоювати до Москви, і по дорозі задушить. Своїми руками, тими самими, які робили це найчастіше з усіх двоногих «машин для вбивств», що коли-небудь були в розпорядженні спецслужб.

Цей тамплієр буде наймолодшим серед тих, на кого впав караючий меч пролетаріату в особі цього професіонального Каїна. Йому таки важко ставало останнім часом без діла, до якого звик. Діла, яке мусило регулярно скроплювати чужою кров’ю його вампірячу плоть. Хто сказав, що вбивці можуть іти на пенсію? Їм на пенсії дуже важко без крові. І от маніяк уже облизувався, бачачи перед собою жертву. Його в жодному разі не можна залишати живим. При намаганні втекти – випробуваний метод ліквідації. Протокол конвою – і справу до архіву. А «ісполнітєлю» – ще одна медалька вже в пенсійному віці. Ліквідатор тамплієра. Було б двоє таких, якби жив той Пилип. Якщо товариш Хру щов каже, що хрестолами – нині головні герої, то такі-от захисники храмів – головні й найнебезпечніші вороги Країни Рад. «Поки ми їх не ліквідуємо, комунізму нам не бачити, а 1980 рік – не за горами». Чом би йому, заслуженому чекісту Самоплатову, не дожити? Менше 20 років. Чому ні?

І мрійливе роздумування ветерана зупинив гуркіт у дверях. До спортзалу ввалилося зо два десятки озброєних солдат. Вів їх начальник КГБ Української РСР генерал-полковник Кушнірук. Самоплатов був дещо спантеличений такою поспішністю, але почав уже прикидати, під яку стінку ставити для розстрілу тамплієра. Під ту саму, над якою висів баскетбольний кошик.

– Гражданин Самоплатов! Постановлением начальника Главного следственного управления Комитета государственной безопасности СССР и на основании санкции Генерального прокурора Советского Союза вы арестованы. Извольте сдать оружие. Взять его!

Вишколені конвоїри, спецзагін яких входив до складу військ, кинутих на Кедрівку, вмить скрутили діда.

– Да я тебя в бараний рог! Ты что делаешь, окаянный? Ты на кого руку поднимаешь?

– Знаю, на кого. На приспешника врага народа Берии. И делаю это с огромным личным удовольствием. – Поки вояки виводили арештованого генерала, Кушнірук повернувся до Паші: – О том, что с вами говорил товарищ Хрущев и поставил задачу, мы поставлены в известность. Окажем содействие. А пацанов распустите по домам.

– Так тут главарь только что сознался, – поквапився доповісти Паша.

– У нас тоже есть соответствующая информация, полученная средствами агентурной сети, – шепнув генерал, щоб не чув зал. – Но не надо здесь шум поднимать. Мы потом его возьмем из дому. Предоставим удовольствие родителям.

– А если смоется?

– Никуда он не денется. Мы же оцепление не сняли. Брать Самоплатова, мой друг, – лишь для этого стоило армию выводить. А что касается вредителей… Враг, как ты говоришь, – не мог же он быть один. Никак не мог. Пока вы здесь маялись в спортзале, я отдал команду сверить почерки. Графолог работал со школьными тетрадями. Нет такого почерка в этой школе. Более того, прокламацию писал, установили эксперты, русскоязычный. А таких тоже в селе, как ты знаешь, нет.


Світлана дописувала останні аркуші, коли з хащів долинув передзвін голосів. Андрій ускочив у курінь і заходився розгрібати долівку. Посередині лежало велике коло, яке він підняв на всю висоту їхнього плетеного помешкання.

– Ти переходиш на нелегальне становище, – показав він їй кивком на вхід до криївки. – Це партизанський котедж. Криївка. Датований 42-м роком. Тут був надрайоновий штаб УПА. А тепер це буде наш центр управління розвалом вашої імперії.

Вона за його допомогою акуратно та покірно спускалася сходами вниз.

– Не треба, щоб тебе бачили хлопці. Ймовірний Юда може знати багато, але знати все йому не треба. Такий закон конспірації.

Тим часом на галявині Андрій зібрав 12 своїх соратників. Це число є сакральним не лише в Біблії. У Китаї воно означає завершення циклу, з якого складається все, у тому числі й життя людське. Сьогодні для цих добровольців це був перший етап циклу, який міг завершитися в ГУЛАГу. Андрій знав їх усіх дуже добре. Фактично це була футбольна команда, яка стала чемпіоном України та призером клубу «Шкіряний м’яч». У фіналі на стадіоні «Динамо» в Києві вони виграли у своїх однолітків зі школи підготовки легендарної однойменної команди.

Капітан команди Бальтазар був не тільки безумовним лідером, блискучим, талановитим, футболістом від Бога, а й абсолютним авторитетом не лише для гравців, а й для всього свого покоління. Адже звістка про перемогу сільської команди над столичними динамівцями облетіла всю область, що вже говорити про навколишні села. І про «кедрівського Пеле» справді ходили легенди. А реальністю таки було те, що тренери київського «Динамо» просто вимагали залишити хлопця у столиці. Андрій також був не проти, але домовилися, що треба почекати ще кілька місяців, доки він закінчить школу.

Тепер золота команда в повному складі зібралася на острові. Андрій не попередив хлопців про мету. У спорті й у школі вони виконували його команди автоматично, але тут…

– У здоровому тілі – здоровий дух. Давайте подивимося, у якому стані наш із вами дух. Я кажу прямим текстом: цього разу це не гра, а якщо гра, то з вогнем. Кожен може відмовитися. Ніякого осуду не буде. Бо мова йде ні мало ні багато – про життя. Яке може пуститися під укіс.

Він розповів їм про суть справи. Село розбивають на 12 частин. Відтак із першими сутінками хлопці мають наклеїти листівки на вікна. У вікно слід постукати, щоб привернути увагу господарів. Поки господарі будуть виходити, треба зникнути з місця подій. І так само – до наступної хати, і від хати до хати. Впоратися треба за дві години.

– Більшовики винищили тисячі церков у Східній Україні. У Києві ви бачили їхній ЦК над Дніпром. Там стояв Михайлівський собор, який захистив Україну від монголо-татар. Стояв від часів тамплієрів. Із ХІІІ століття. Доки не прийшла нова орда. Тепер вони робитимуть те саме в нас. Ми повинні зупинити їх.

– Андрію, хто такі тамплієри? Ти вже не раз згадував про них. Не всі, а може, й ніхто не знає, що означає це слово, – повагом перепитав Франків Влодзьо.

– Гаразд. Сідайте і слухайте. Коли Христове вчення ширилося світом, на Святу Землю, на якій жив Богочоловік, линули багатотисячні потоки паломників. Але ці мирні одухотворені люди були беззахисними. Як завжди бувають беззахисними люди в цьому жорстокому світі, що, на жаль, не став добрішим і донині. Тому така кількість, як нас зараз, а може, й менша, заповзялася захищати тих пілігримів, які долали тисячі кілометрів, йдучи пішки через усю Європу на Близький Схід до Єрусалима. Відтак вони стали на захист Гробу Господнього – того храму, який був зведений на Голгофі, що на ній розіп’яли Ісуса. «Темпл» – з англійської «храм». От звідки назва «тамплієри».

З цих одиниць виросла велетенська армія, що налічувала сотні тисяч захисників Христа і християн. У їхньому арсеналі була найпотужніша зброя – молитва та ще меч. Чернець-солдат – от хто такий тамплієр. В одній руці – молитовник, а в другій – меч, який торує шлях до християнської правди. Вони дислокувалися, як належить ченцям, у монастирях, але це були потужні військові бази, де провадився на найвищому рівні військовий вишкіл. То була єдина у світовій історії армія, яка воювала виключно за духовні цінності. Тамплієри не воювали ні за держави, ні за нації, ні за царів чи королів, ні за ідеологію. Вони воювали за утвердження Бога на землі. І для мене це найвищий ідеал. Бо християнин повинен чином показувати свою віру, а не просто добрими намірами. Ти маєш бути здатен з мечем у руках в ім’я Христа знищити Його ворога.

Можете собі уявити, які люди ставали до лав тамплієрів. По-перше, вони зрікалися всіх принад світу цього, йдучи у ченці. А відтак ставали воїнами. Ми не маємо в жодній релігії світу такого поєднання. І для мене саме такий образ солдата Христа – найвищий ідеал. Але на цій грішній землі що вищий ідеал ти сповідуєш, то більше в тебе ворогів. Орден тамплієрів як духовна та цілком реальна армія став, крім усього іншого, найпотужнішою на континенті мілітарною силою. Вона була понад державами, понад націями. І затремтіли владоможці. Земні боги, до яких себе зараховували монархи та різні помазаники, духовні князі в єпископських ризах. І всі вони разом пішли війною на тамплієрів. Очолив цю війну французький король Філіп. Згодом за цей його злочин, як це найчастіше буває, поплатяться його нащадки. Саме в тому замку, у якому він мордував тамплієрів, чекав страти ув’язнений Робесп’єром останній французький король.

Це було XIV століття. Садизм, тортури проти тамплієрів не знають собі рівних відтоді. Лише зараз знайшлися послідовники мучителів Христового війська – комуністи. Останнього Великого магістра Ордену тамплієрів спалили на вогнищі в центрі Парижа.

– І невже влада зуміла знищити такий могутній рух, таку велетенську армію?

– Наука історія каже, що так. Я кажу «ні»!

– І де вони зараз?

Хлопці навперебій засипали його запитаннями. Їхні очі горіли і допитливістю, і духовним запалом від такої розмови, яка вразила їхню свідомість.

– Я знаю точно одне місце їхнього перебування. І таких місць мільйони.

– І де те точне місце?

– На острові біля села Кедрівка, панове тамплієри!

Він не збирався доводити розмову до такої кульмінаційної точки. Просто переповів те, чим горів уже кілька місяців, відколи в їхньому сімейному сховку натрапив на книгу італійського автора. Він буквально проковтнув її. Ще ніколи прочитане не справляло на нього такого враження. Їхній рід був не надто заможним. У предків якось не виходило примножувати статки, напевно, вони цього й не прагнули. Але за останні щонайменше 200 літ вони зібрали дивовижну бібліотеку. Це були дивні люди. Господар міг іти до міста продавати добротного бика, а на зароблені кошти принести до хати цілий мішок книжок.

У їхньому роду ніхто не пам’ятає, щоб хтось був неграмотний. Училися писати й читати ще до того, як ішли до школи. У селі про це знали і вважали родину Бальтазарів дивакуватою. Хоча тих, які просили позичити якусь мудру книжку, було немало. Але перед тим, як дати таку позику, було заведено екзаменувати позичальників. Така собі розмова задля виявлення ерудиції. Про походження світу, існування Бога, сутність вчення Христового. Зібрана література була здебільшого філософською, але яка філософія не приведе до Бога?

Тому в селі Бальтазарів здавна називали софоклами, і лише мало хто знав, від кого таке прізвисько походить.

– Тамплієром не можна стати. Ним треба бути. Ним треба народитися. Вірити в Бога – це також вірити у безсмертя душі, яка лише переселяється з тіла в тіло. З одного життя в наступне. І я переконаний, що в попередньому житті я був там. Я був тамплієром.

Це відкриття самого себе було вершинним моментом його молодого життя. Захоплення книгою про орден захисників Гробу Господнього було й залишається найбільшим потрясінням у його житті. І прісна, осоружна дійсність войовничого атеїзму і тріумфального сатанізму просто тьмяніла порівняно з ремінісценціями, навіяними його спраглій свідомості книжною бувальщиною. Іноді вві сні, а то й у полоні животворних власних фантазій він перевтілювався в себе того, попереднього, що вже був на цій найменшій з планет, що між ними витає міріадами галактик субстанція Божа – людська душа.


З одного боку, це були солдати, по-сучасному сказати – загони спеціального призначення. Елітні війська, які не належали жодній державі і були, безумовно, сильнішими, ніж національна армія будь-якої держави. На війні як на війні, але з тією безпрецедентною прикметою, що на ній лицарів перетворювали на богословів, а богословів – на лицарів.

І вважали, що перша річ є важливішою і складнішою, ніж друга. У час перемир’я між боями тамплієри знову ставали смиренними ченцями в розташуванні своїх військових баз. О четвертій годині ранку розпочинався для них день відправленням утрені. Після відправи, перевіривши коней на обладунки, знову на якийсь час лягали відпочити. Перед сніданком знову належало відчитати кілька братських молитов, а трапезували неодмінно мовчки, читаючи Біблію. Уголос для всіх. Обід також розпочинала служба о пів на третю, а о шостій належало відправити вечерню. Перед відходом до сну відбувалась остання спільна молитва – повечір’я. Розпорядок дня не передбачав балачки на примітивні, мирські теми. Військові накази віддавалися після кожного богослужіння. Зрештою, навіть у польових умовах тамплієри намагалися по змозі дотримуватися саме такого розпорядку.

Якщо об’єктивні обставини не дають можливості воїнові-храмовнику брати участь у богослужіннях, він повинен повторити молитву «Отче наш» 30 разів замість утрені, дев’ять – замість вечерні, сім – в інший час доби. Коли брат відходить у світ інший, усі інші повинні за упокій його душі сто разів прочитати «Отче наш».

Повний звід правил внутрішнього розпорядку налічував понад 600 статей, які постійно вточнювалися й удосконалювалися. Усе було розписано до найменших деталей: як поводитися в бою і за столом, скільки і якої їжі споживати, як ламати хліб чи відрізати сир. Ясна річ, ніякої особистої власності не могло бути. Якщо в кого-небудь із братів після смерті знаходили гроші, то його посмертно карали позбавленням права бути похованим на Святій Землі.

Головнокомандувач – усемогутній Магістр. Він мав бути найвидатнішим воєначальником і таким же видатним богословом. Перший з них, Гуго де Пайен, здав пост у 1136 році, а останній, Жак де Моле, відійшов у вічність мученицькою смертю у 1314-му. Однак перша особа ніколи не могла стати в духовній армії деспотом, як це часто бувало з імператорами від Юлія Цезаря, Наполеона Бонапарта до Гітлера чи Сталіна. Магістр виконував рішення генеральних зборів – капітула, у якому мав, як і решта його членів, лише один голос. Керманич, що називався Сенешалем і був другою особою, займався питаннями постачання та побуту. Маршал – начальник штабу – відповідав за військову підготовку й дисципліну. Найвищою владою був наділений Генеральний капітул – збори всіх лицарів із рівними правами незалежно від посади. А поточне життя провадила Рада Магістра.

Необхідно звернути увагу на просто геніальне розуміння демократії тамплієрами. Їхній самоврядний устрій був вищою мірою демократичним за сотні літ до Локка і Монтеск’є з їхнім ученням про гілки влади та обрання влади більшістю народу. Донині адепти лібералізму чухають потилиці: чому демократія така недосконала, що більшістю голосів приймаються шкідливі й навіть антигуманні рішення, а більшістю голосів на виборах – як це за формою і процедурою справедливо та демократично – до влади потрапляють дурні, покидьки і злодії?

Тамплієри розгледіли у священної корови під назвою «демократія» доволі випуклі роги. Вони чітко затямили, що більшість не завжди може бути права. А може, й ніколи правота не є на її боці. Тому вони розрізнили прийняття рішень арифметичною більшістю – parsmagna і прийняття рішення мудрою частиною лицарського демосу – parssaniora. І ота остання ніколи не може бути більшістю. Мудрі завжди в меншості тому, що їх народжується на світ Божий значно менше, ніж дурних. Тому для дотримання чистоти процедури – parsmagna, а задля справи й результату – parssaniora.

До речі, незважаючи на те, що це було об’єднання людей, готових віддати життя за Христа, так, як і Син Божий віддав його за нас, у їхньому середовищі більше цінували лицаря мудрого, аніж відважного. Практикували неминуче покарання воїнів, які без команди кидалися в атаку. Жоден тамплієр не мав права покинути поле бою, поки над ним майоріє стяг ордену.

Серед дев’яти злочинів, за які виганяли з лав ордену, тільки два стосувалися поведінки у військовій сфері – дезертирство та боягузтво. Решта ж стосувалася моральних кондицій воїна. Крадіжка, вбивство, єресь, розголошення рішення капітула, змова двох і більше братів проти ордену – цьому прощення не могло бути. І, нарешті, найгидкішою формою духовного занепадання була содомія. Доволі цікавим є розуміння тамплієрами гомосексуалізму, який за ступенем духовного виродження вони прирівнювали до сексу із тваринами. Серед гріхів, несумісних із перебуванням у лавах лицарів храму, – симонія. У Новому Завіті згадується такий персонаж, як Симон Волхв, який намагався придбати благодать за гроші, а також торгував званнями і посадами. Чому б цей злочин не включити до сучасного законодавства про державну службу та боротьбу з корупцією?

Вигнання із дому, тобто позбавлення лицарського статусу, – це, звичайно, кара, гірша за смерть. А за менші провини були інші покарання. Публічно здійснювалося приведення до виконання вироку про бичування. Для цього скликали весь капітул. У присутності братів грішник каявся. А відтак виявляв терпіння. Поки вистачало сил. Звичайно, цих сил бракувало, щоб звестися на ноги. Але грішне тіло мало відчути, що значить піти проти душі та її колективного вияву.

Кожен тамплієр має право на трьох коней та одного зброєносця. Він завжди повинен бути готовим до бою – носити на собі кольчугу й кольчужні шкарпетки, виготовлені з переплетених на шкіряних ремінцях металевих кілець, а на голові – великий лицарський шолом. Кольчугу лицарі надягали поверх плетеної куртки. А накривали ці обладунки так званою гербовою коттою – білосніжною накидкою, на якій спереду і ззаду виднівся звідусіль на всіх історичних просторах знаменитий священний червоний хрест. Увесь одяг – верхній і спідній – лише з білої матерії та червоними хрестами. Білий колір – символ безгріховності й невинності. Червоний колір – символ мучеництва. Меч носили на поясі, при воїні також мали бути спис із металевим наконечником і турецька палиця з нанизаними на ручку й наповненими свинцем кулями із шипами, спрямованими врізнобіч. У кожного брата були також три ножі: бойовий кинджал, ніж для нарізання хліба та маленький ніж. У похідному гардеробі – дві сорочки, двоє штанів і пара черевиків. Постіллю слугували сінник, простирадло й ковдра. А кухонне начиння – це казан, миска, дві фляги, ківш із рогу та ложка.

У кожному місці, де зупинявся загін тамплієрів, вони мали годувати не менше чотирьох бідняків. Зі столу Магістра годувалося щонайменше п’ять голодних подорожніх. Коли помирав тамплієр, ще сорок днів жебракам видавали його порцію харчів, а після того, як орден провів в останню путь Магістра, протягом тижня сотня бідняків отримувала безкоштовний обід і вечерю.


Коли стемніло, три «воронки» приїхали під їхню хату. Андрій уже все розповів батькам. Тато, не відриваючись від чтива, сидів біля вікна, крізь яке ще пробивалося сонце. Він любив так читати увечері після роботи, використовуючи цю галактичну світильну лампу.

– Якщо вже так, треба витримати. – Він узяв сина за руку і міцно стиснув. – Тепер ламатися не можна. Бо то не штука – впасти. Заприсягся – неси.

Мама мовчки плакала. Вона практично не сумнівалася, що то він. Що то його робота. І коли село засяяло свічками вночі, і коли його обступило військо вдень. Її серце розривалося навпіл. Як у ньому мали ужитися гордість за те, що це зробив її син, і біль через те, що розплата впаде також на нього? І що мало переважити: схвалення його смертельного вчинку во ім’я Бога чи застереження не йти супроти таких нездоланних сатанинських сил, які взяли в облогу цей маленький острівець людності, неначе завойовуючи неприступну ворожу фортецю? Зрештою, вона знала, що цим скінчиться. І вона все зробила для цього, засіваючи його свідомість духовними зернами. А тепер от – урожай. І радіти треба, а радість ця – крізь сльози.

Батько не став чекати, доки почнуть ламати двері. Пішов сам відчиняти. Групу захоплення очолював сам генерал Кушнірук. Перед ним за дубовим тесаним столом сиділо троє бунтарів. Троє ворогів імперії. Начальник КГБ УРСР сам походив із села, і перше, що спало йому на думку: «Чому ми їх так боїмося?» Одна шоста Землі. Мільярдний Китай – союзник. Мало не весь третій світ Африки, Азії та Латинської Америки. Найбільший ракетно-ядерний арсенал. Підкорений космос.

А вони не підкорені. Планета здригається перед червоною плямою на карті – СРСР. А вони не бояться.

Але найдивовижніше, що ми їх боїмося. Супроти них – армією. Не від сили, а через безсилля. Той самий Хрущов, що кидає в холодний піт усю Генеральну Асамблею, грюкаючи мештом по столу, боїться цих селян. Телефонує сюди, у цю «гарячу точку». Вона «гаряча», бо в ній згорів загін енкаведистів. Він боїться їх і Бога в їхніх душах, якого не може здолати. Бо він, Бог, живе в них, у душах цих селян, і немає на планеті сили, яка б зрівнялася з їхньою силою. Матеріальна могутність, ракетно-ядерна, імперсько-мілітарна, розсипається у прах, коли на неї лише краєчком крила війне сила Духа.

Батько вже заготував усі – на випадок арешту й вивезення до Сибіру – пакунки, які в умовах радянського «визволення» завше тримали напоготові галицькі селяни. Знайшов фуфайки та кожухи. Валянки приніс з горища. Мама відібрала теплі хустки.

І сотні тисяч разів проходили через це майже всі галицькі родини. Якщо Кремль переселяв цілі нації, то галичан Москва вирвала з корінням із рідної землі не менше як половину. У 60—80-х роках міста, а особливо Львів, його історичний 700-літній центр, стали російськомовними. Як так, що між цим ареалом єдиного європейського міста в Союзі і Тулою чи Вологдою не стало різниці? Дуже проста демографія: у помешканнях розстріляних і виселених до Сибіру жили «визволителі».

Тоді до Сибіру вже не вивозили. Але цього разу зробили виняток. Наказало ж з політбюро: «Все подполье – на Сибирь». Одна сімейна «ячейка» підпільників-бандерів-ців. Смішно сказати. Але має бути більше цих «ячейок». Де вони, хто вони? Будемо «колоти» цих бранців підпільної армії. Цей виплодок мусить розколотися. Куди дінеться під гільйотиною КГБ.

– Кортеж подано, панове, – намагався виглядати якомога естетичніше голова Комітету держбезпеки УРСР.

Він належав до нової плеяди чекістів, які, на відміну від душогубів у попередньому поколінні, свій талановитий і вроджений садизм намагалися огортати у вишукані манери. Така надійшла вказівка згори від Андропова – першого інтелектуала серед вихованців Єжова – Берії.

Він почав оглядати хатину, нишпорячи по всіх закутках. Із двох кімнат, у яких тулилася тут родина споконвіку, поліз до комори. Там купою лежав усілякий непотріб.

А під ним – скриня з книжками. Їхній найцінніший скарб. Андрій машинально пішов слідом за генералом. Дорогу йому загородив багнетом набундючений солдат. Відтак батько зупинив, відтягуючи рукою назад. Очима дав знати – не треба хвилюватися. Книги сховані в надійному місці. Ці першодруки пережили вже три окупації – переживуть і червону орду.

«Воронки» загули дружно й хором. У двох із них тіснилося по десятку енкаведистів, які тримали напоготові автомати. Ці хлопчаки, зодягнуті в окупаційні бушлати, не могли не здивуватися, коли побачили, як слідом за генералом із хати вийшло троє бранців. А де ж «особо опасноє» бандерівське підпілля?

«Лічний состав» ураз стрепенувся, коли начальник КГБ УРСР несподівано опинився на землі, вичавлюючи із себе тваринний крик нелюдського страху. Ситуація, у яку потрапив до зубів озброєний генерал, не давала йому жодних шансів на порятунок. За сантиметр від його шиї чатувала смерть. Одне лише клацання могутнього замка – і порожня маківка енкаведиста та його відгодована, тлуста туша розійшлися б урізнобіч. За командою начальника спецназу солдати миттю оточили місце захоплення генерала. Стріляти вони не наважувалися, бо могли тим самим лише пришвидшити його кончину.

– Накажи бійцям відійти. Без команди він тебе не задушить. Хоча він прийняв єдино правильне рішення. Такі, як ти, яничари не мають права ходити по землі, – Ярема стояв між стіною солдатні і нападником. Скидалося на те, що життя Кушнірука було-таки в його руках, а не в цієї армади.

Якийсь час він дивився в очі смерті, що пінилася над ним, а відтак замружився й затремтів, аж його підкидало.

Це була лише доля секунди, коли у потужному стрибку звір збив його з ніг і притулив свій холодний ніс та залізні зуби до його шиї.

Неймовірним зусиллям волі, цілковито паралізованої страхом, який рідко якій людині доводиться переживати і порівняно з яким полчища угорських повстанців – просто невинні витівки, що трапилися в загарбницькій службі цього бравого чекіста, він спромігся тільки кивнути бійцям спецпідрозділу внутрішніх військ, аби ті відійшли назад і відступили.

Коли солдатня, задкуючи, відповзла до вантажівок, Ярема підійшов ближче до шефа спецслужби Радянської України, який конав у передсмертній не фізичній, а радше моральній агонії.

– Зараз я дам команду тебе відпустити. Але ти махни цим душогубам, щоб, боронь Боже, не здуріли і не стріляли в його бік. Тоді я вже не зможу зупинити його.

Кушнірук, отямлюючись і все ще мало вірячи у власне спасіння, як той здоланий борець, щосили лупив, як по татамі, кулаком по землі.

Є такий незрівнянний погляд живої істоти, яка робить що-небудь усупереч власній волі, власному бажанню і власному переконанню – під силою дії стороннього авторитету. Таким авторитетом для Чорного був Ярема. Кажуть, собака – особливо щаслива жива істота, бо вона бачить свого бога – людину – у живій плоті. Зі смертоносним гарчанням і нещадним оскалом ротвейлер страшенно неохоче залишав жертву, якій він виніс смертну кару. Ця порода є фізично найсильнішою серед усіх тварин, яких приручила людина протягом багатьох тисяч літ спільного з ними життя на землі.

З огидою полишивши падаль, що все ще скиглила і трусилася, як у пропасниці, собака кинувся Яремі на груди та почав цілувати його й жалібно скавчати.

Згодом він так само бурхливо прощався з Марією та Андрієм. Його великі мудрі очі вмивалися сльозами, з якими тварина не могла дати собі раду.

– Чекати. Чекати, Чорний. Пильнуй хату. Ми повернемося. Ти лише дочекайся нас, – сам собі не вірячи, розридався Ярема.

Але пес завив несамовитою тугою, обхопивши по-людському в обіймах господаря. Він просто не відпускав його. Він усе знав!

Він не відпускав його на смерть. Він знав те, чого не знав ще ніхто серед присутніх. Його справедлива душа, а наявність у єдиної із тварин – собаки – душі офіційно визнав Папа Римський, цій пречистій надлюдській душі була невідома така людська властивість, як підлість. Ця душа страждала, бо вона не могла змиритися з тим, що можна чинити наругу над такою святою людиною, якою був її господар.

Ротвейлер почвалав до стодоли, виконуючи останню волю – чекати. Але лише він один знав тієї миті, що не дочекається. Собака завив так несамовито, що здавалося, ніби його має почути небо і земля. Здавалося, від виття цього зараз перевернуться із солдатами військові машини. Від собачої безпорадності супроти людської жорстокості теж схлипували в машинах м’якосерді хлопці, душі яких перев’язали окупаційними ременями. Схлипували так само від безсилля…

Нема так зле, аби на добре не вийшло. Скільки разів Паша переконувався у правоті цієї народної мудрості, бо на те вона й мудрість, щоб бути правою. Мишача метушня з арештами, допитами, листівками тепер видавалася йому нікчемною. Про його розмову з товаришем Хрущовим знали в обкомі та райкомі партії. Тому тепер усі враз перетворилися на його помічників. Таких собі посіпак головного «героя нашого часу», який виконував генеральне завдання самого верховного московського вождя.

– Павле Семеновичу, як ви скажете, так ми й будемо робить, – так прямо й сказав на закритому бюро перший секретар райкому партії Тропченко, який різко й недвозначно перейшов у зверненні до Харкавого на «ви».

– Головне, товаришу Тропченко, не мішать. Не мішать виконувать лінію партії і лічно товариша Микити Сергійовича Хрущова.

– Так як мішать? Як ви можете? – втрутився ще вчорашня гроза всіх комсомольців і комуністів товариш Яцків. – Може, підсобить чим можна з нашого боку?

– Ну, ладно. Є одне питання до вас, товариші комуністи. Питання транспорту залишається відкритим з огляду на те, що шофер Діма, якого я раніше залучав, згорів на бойовому посту. Прошу вшанувати пам’ять хвилиною мовчання.

Члени райкому схопилися, як ошпарені. Неначе і їм запахло смаленим під керівними сідницями. Ще ніколи район і область не працювали над виконанням прямого завдання Першого секретаря ЦК КПРС. Тому всі сиділи, як на розпеченій пательні.

– Та які питання, Павле Семеновичу. Беріть на вибір. Он пригнали вчора в колгосп імені Чапаєва два новеньких «ліхачовця». Забирайте обидва, – командував керівник району.

– Я вот що подумав, Павле Семеновичу, – замислився глибоко Микола Петрович, – вам там трудно буде наверху одному. Я теж полізу туди з вами.

– Нагору? Зі мною нагору захотіли раптом, Миколо Петровичу? – єхидствував Паша. – Не вийде, товаришу Яцків. У вказівці товариша Хрущова про вас нічого не сказано. Так що залишайтеся внизу. А ми там, нагорі, якось без вас досі обходились і обійдемося й надалі.

Старші товариші по партії були готові просто на бюро розірвати на шматки – отак дружно, усім товариством – цю комсомольську гадину. Заварив кашу, паскуда, і ще лаха дре. Може, це чекісти набрехали про той дзвінок із Москви, але хто наважиться перевіряти? Паша теж собі подумав, як він раніше не допер сказати цим бовдурам, що йому телефонував Хрущов. І жодна воша зі всіх, що тут повивалювали на райкомівський кумач свої керівні пузяки, не писнула б. Мовчали б, як миші, як оце тепер.

– Так що сам упораюся, – підсумував Харкавий, а далі сказав те, що просто приголомшило всіх членів бюро: – І сам доповім. Така була вказівка. «Доложить лічно. Прі лічной встрєче в Москвє». Відкладати не будемо, – тепер говорив уже тільки він. Хто вони такі? Підвищують надої, нарощують урожайність угідь. Плебеї. А він – на передньому краю. Він кинув виклик головному ворогові комунізму – Богові. – Акцію реалізую завтра. О десятій підженіть машину з альпіністським спорядженням та автогеном під церкву.

Коли вже виходили із залу засідань, Паша зупинив усіх:

– Мало не забув. Спало на думку. Виконання вказівки товариша Хрущова – це свято для нас. Свято для всього району. Тому треба зробити його всенародним. Зі всіх колгоспів треба підвезти людей. Наш актив. Щоб кожен відчув себе причетним до великих звершень партії.

– А ми з інших районів підженемо поголів’я народу, – підхопив секретар обкому. – Особенно молодняк. Це має буть свято обласного масштаба.

– Я що, проти? Я за, Миколо Петровичу. Можна художню самодіяльність підключить. Чим не привід для масових гулянь і танців?

– А почєму би торговлю не залучить? – била ключем партійна ініціатива з уст товариша Тропченка. – Голова райпотребсоюза є на місці?

– Слухаюсь, Тімофєй Тімофєєвіч, – підскочив круглий, як бочка, член бюро.

– Ти, Спірідонич, піджени там пару-тройку бочок пива. Водочки соответствєнно на душу насєлєнія. Хай народ погуля. Строітєль комунізма – він должен весело прощаться со своїм прошлим. Гулять так гулять.

І тут підвівся представник КГБ УРСР, якого Кушнірук послав «попрісутствовать на етом зборіщє мєсних князьков»:

– А оцепление мы не снимали. А как вы гулять-то будете в условиях военного положения?

Оце халепа. Хоровод містечкових бояр раптом притих. Товариш із кобурою – цим усе сказано. Ми, члени бюро, так собі, поговорить можемо до опупєнія, а він, товариш маузер, усе рішає. І хто міг би дозволити собі захистити честь району та області? Правильно, особистий друг товариша Хрущова. Саме такий статус присвоїв собі в цьому воістину історичному дійстві Павло Семенович Харкавий:

– Якщо вам закортіло й далі лякати наших корів – будь ласка. Пропустіть крізь блокаду учасників празника і торчіть собі на здоров’я, якщо нема чого робити.


Коли полковник контррозвідки доповів про хід бюро генералові Кушніруку, той аж скипів від злості.

– Что, они в самом деле гулять надумали? Ты не шутишь? – ходив він по кімнаті слідчого ізолятора. – Здесь у меня молчит это бандеровское отродье. Он же не сам был. Не мог один человек расклеить за один вечер листовки по всем хатам. И не он писал листовки. Не его почерк. Веди его сюда. Выбивать показания – это мы умеем.

Коли Андрія завели до кімнати начальника, Кушніруком зателіпало ще дужче, ніж рапорт про бюро цих дурнів. Свої, чекістські дурні, а інші тут не водяться, зробили з цього пацана живого мученика.

Він ходив по кімнаті й залишав за собою криваві сліди. Із нього скрапувала кров.

– Что же вы наделали? Я же сказал напугать. Но не вот так. До смерти.

– Клянусь жизнью, товарищ генерал, это не я! – заскавчав відомий садист зі слідчого главка Єдлов, якого називали позаочі не інакше, як Єжов. – Это он сам!

Кушнірук не впізнавав цього ката. Коли мордував людей, він, цей різник, отримував особливий кайф. Аж приспівував від задоволення під час катувань.

Народжуються такі покидьки, яким особливу насолоду приносить перетворення живого людського тіла на мертве, і на таких вроджених і ретельно відібраних некрофілах тримався СРСР. Цих вампірів скрупульозно селекціонувала система. В інших суспільствах ці двоногі звірі поповнювали криміналітет чи психлікарні. Головний обов’язок держави як такої, як організації із забезпечення спільного проживання людей на окремій території – виловлювати їх, цих відморожених недоносків, лише зовні схожих на людей. Виловлювати цей особливо небезпечний демографічний брак – ізолювати від суспільства нормальних людей або й винищити, цей обов’язковий відсоток покидьків.

У цьому й полягає вищий сенс громадської чи державної безпеки. А тут усе навпаки! Ці виродки, відібрані за здатністю вбивати собі подібного, і складали державну безпеку цієї антидержави. Вони мали забезпечити безпеку партії від народу. І в цьому був найвищий промисел антибожий. Промисел Люцифера, який узяв гору над однією шостою частиною суші і звідси здійснював експансію на території, які утримувалися промислом Божим.

– Как это «он сам»? Ты что, поехал мозгами, которых у тебя нет? – Кушнірук буквально відтиснув Єдлова в куток кімнати.

– Ну, я его взял в разработку. Так, слегка. По-нашенски. Только-только начал. Просто кулаками и прикладом. Еще далеко до спецсредств.

«Спєцсрєдства» в комуністичному вихованні трудящих – це витягування нігтів із пальців, відбивання до змертвіння пальців на ногах і руках, розтягування за руки й ноги, відрізання геніталій або грудей у жінок, м’який і лагідний варіант live – закопування живими, а також варіант вишуканий, креативний – кидання людей живими в яму з кип’яченим вапном. Окріп вапняний. Гаряча ванна для тих, хто вірить у Бога та не хоче вірити в Леніна.

Усе це пекло, яке влаштувала Москва в Галичині, бачила Андрієва мама, коли в 41-му році до райцентру прийшли німці і відкрили на всенародний огляд місцеву тюрму. Наслідки роботи таких-от єжових постали перед тисячами дивом живих родичів, які прийшли за останками арештованих. Тіла мучеників, які загинули в пекельних муках, тіла цих святих знайшли в тій самій ямі з вапном посеред тюремного двору. Поки Червона армія відступала з визволеної території, вапно охололо, а відтак скам’яніло. Із біло-кривавих брил стирчали руки, ноги, голови. Брили довбали ломами і витягували тіла чоловіків, жінок, дітей, немовлят, кількамісячних янголят.

За рисами облич убитих впізнати було несила. Тіла зварилися і спотворилися в гарячому вапні. Деяких упізнавали за залишками одягу. Найслабше поводилися матері, коли натрапляли на останки своїх дітей. Вони, матері, падали в яму. На дні комуністичного казана, що мав зварити нову людину, перемішалися живі з мертвими. Мертві постали як пам’ятники у скам’янілому вапні й загуслій крові, а живі корчилися довкруж цих брил у невимовних муках, що їх не здатна витримати така людська сила, яку називають терпінням. І найкривавіші на планеті жіночі жалі виривалися з ями. Вони неслися по всіх усюдах, ударяючись об стіни плачу на небесах і розколюючи блискавками своїх розірваних сердець оторопілу галактику.

От що мав на увазі чекіст, коли говорив про «спєцсрєдства», до яких ще не дійшло.

– И тут смотрю, ему с рук и ног в районе запястья проступает кровь. Но бил я его, как полагается по инструкции на начальном этапе работы с задержанными, по печени. И вот на голове тоже появились пятна. И здесь, на боку. Почему только на одном боку?

Кати були розгублені. Вони могли залюбки в одну мить зробити з того, що ще хвилину тому звалося людиною, криваве місиво. «Відбивна» – так іменували цей прийом червонозоряні канібали. Але отака точкова робота – то не їхня робота цього разу. То хтось інший. Як то – інший? Хто, крім них, славних радянських силовиків, уміє це робити?

– Ты что сделал из себя, урод? – садонув Андрія зі всього розмаху Єдлов, але хлопець стояв на ногах, не похитнувшись.

– Погоди, а ты нашел при нем предметы какие-то? Режущие, колющие?

– Никак нет, товарищ генерал.

– Ну да. Зачем ему себя уродовать? Но кто это сделал? Мы же его из хаты забрали живого и целехонького. Как огурчика. Давай иди. Я с ним поговорю.

Генерал закурив. Йому здалося, що вже нічого страшнішого у його житті не буде, ніж Будапешт-56. Ну розстрілювали. Ну душили танками демонстрантів. Ну душили танками дитсадки. Класова боротьба. Із ворогами соціалізму. Хто не з нами, той проти нас. Усе чітко та ясно. А тут?

– Може, ти поясниш, що з тобою відбувається? – приступив він до хлопця впритул. – Мучеником вирішив стати? Але Бог не прийме цього цирку від тебе, коли ти сам себе отак напоказ покалічив. Як учить тебе церква? Треба бути чесним. А це нечесно. Ставати мучеником власноручно. Ми й не так можемо. О-го-го! Але це не ми, друже. Давай пояснюй для протоколу.

– Я можу пояснити. Тільки поверніть мені мою куртку.

– Навіщо?

– Побачите.

Коли вартовий приніс клунок з одягом у далеку сибірську дорогу, Андрій знайшов куртку, розірвав її навпіл і витягнув з-під підшивки сховану книгу.

– Читайте, – простягнув її генералові.

То було дешеве видання якогось чернечого чину. Маленька брошура під назвою «Стигматики».

Кушнірук хотів спочатку викинути цю макулатуру у вікно, але, прочитавши перші абзаци, уже не відривався, гортаючи сторінку за сторінкою.


«Посланням до нас Бога є дивовижна роль стигматиків, які мають завдання зміцнювати віру там, де вона занепала, а для самих стигматів ця місія є великою ласкою терпіння.

Слово «стигматик» походить від грецького слова «стигма», що означає «укол», «рана», «знак». Стигматиком називають людину, яка на своєму тілі має такі рани, які мав Христос. Ці рани відрізняються від інших тим, що не гнояться, не ятряться і їх не можна загоїти жодними ліками. Вони особливі ще й тим, що раптово з’являються і раптово зникають.

Стигми супроводжують й інші незвичайні вияви. Стигматики мають дар ясновидіння та пророкування подій майбутнього, читання людських думок. Вони часто розуміють чужі мови, які вони ніколи не вивчали, та говорять ними. Виявляється цей дар у миттєвостях так званої екстази. Коли вона охоплює стигматика, вкритого ранами, він неначе засинає. Він змінюється на обличчі, очі або заплющені, або дивляться у далечінь, не помічаючи нічого того, що відбувається реально навколо тіла людини.

Стигматик неначе перебуває під гіпнозом, але цей стан ніхто йому не навіює, він приходить самовільно і несподівано охоплює людину. В екстазі стигматик уві сні говорить не своїм голосом. Він може промовляти від імені відомих історичних осіб, що давно відійшли до іншого світу. Він може говорити іноземною мовою, яку ніколи не вивчав і якої не знав. Він може описати місце за тисячі кілометрів, у якому ніколи не був. Причому не тільки в сучасному вимірі, а й за сотні літ у минулому, а також у майбутньому.

У момент екстази до стигматика можуть звертатися свідки його провидіння із запитаннями, а також із проханнями. Вони можуть просити поради, як чинити в тих чи інших випадках, як позбутися хвороби чи інших проблем. Можуть просити передбачити розвиток подій їхнього життя. В окремих випадках і для окремих, дуже віруючих людей стигматик висловлює дуже цінні поради й застереження. Коли біду не можна відвернути, він каже, що не може передбачити, що станеться. Просто шкодує людину, на яку чекає попереду трагедія.

Першим стигматиком, на якому з’явилися рани Христа, був святий Франциск Бернардоне з італійського міста Асижу, засновник чернечого ордену францисканців. Сталося це ще в першій половині ХІІІ століття. Божественними властивостями була наділена й покровителька Італії, свята Катерина Сієнська, що її канонізували в XIV столітті. Загалом до ХХ століття 62 стигматизовані особи з багатьох країн Європи були визнані святими.

Вияви стигми відомі і в Україні, особливо Західній. Там першим стигматиком стала Євстахія Бохняк, яка народилася в місті Кристинопіль, а померла та похована у Львові на Янівському цвинтарі. Анастасія Волошин народилася в селі Красне. Перші стигми в неї з’явилися ще у 1935 році. Коли до Галичини прийшла Червона армія, жінку вивезли в Читинську область. Параскевія Наконечна походила із села Сулятичі. Мала рани у вигляді тернового вінця.

Найвідомішим стигматиком є Степан Навроцький, який трагічно загинув від рук польських націоналістів і похований біля сільської церкви села Кедрівка обабіч автотраси Київ – Чоп. Донині живе багато людей, які були особисто знайомі зі Степаном і на власні очі бачили його екстази. Вони записали його численні пророцтва під час екстаз».


– Що за Кедрівка? Та сама? – відірвався від читання генерал КГБ.

– Та сама. І могила та сама. Під церквою. Можна піти помолитися над Степановими мощами.

Але Кушнірук уже не чув, що говорить Андрій. Він кривився від «заніматєльного» чтива, але не міг полишити його.


«У Степана якийсь час були такі рани: на обох долонях, на стопах обох ніг, багато ран широким пасом навколо голови та на лівій половині грудей, під серцем. Найбільше йому боліла ота остання рана – під серцем.

Степан діставав рани раптово і сповна, тобто вони одразу були глибокими і рясно кровили, як це видно на всіх фотографіях. Залишалися вони на тілі протягом кількох годин і після екстази. Відтак вони починали дивним чином просто на очах гоїтися, закриватися і зникати. Залишався після них, як звичайно по загоєній рані, синявий знак, який за два дні також зникав, не залишивши й сліду. Якби не фотографії та закривавлені простирадла, годі було повірити, що все це було. Численних свідків таке явище просто приголомшувало.

Перебуваючи в екстазі, Степан промовляв до присутніх голосом малої дитини, яка називала себе Гаврилком. Істина з дитячих вуст звучала навдивовижу по-дорослому. Цей голос сповіщав присутніх про природу стигматиків – люди можуть захитатися у вірі, тому Бог посилає обранців, які своїм терпінням мають зміцнити віру.

В екстазі Степан Навроцький передбачив розгром Гітлера, назвав точну дату падіння режиму Муссоліні, а також місяць і день смерті Сталіна. Сексоти доносили те, що він говорив окупантам дитячим голосом. Він сидів у катівнях і гестапо, і НКВД. Але загарбники не тримали його довго й випускали. Дуже точно він описав обставини й точну дату своєї трагічної смерті. У роки німецької окупації він пророкував повернення більшовицького режиму, який проллє море невинної народної крові. Але часто Степан повторював, що після цих мук і страждань Україна обов’язково стане вільною, незалежною державою. У 1944 році він назвав рік проголошення незалежності України – 1991-й.

Стигмати – то живі хрести, що воскресають поміж нас і крізь муки Христові навертають нас до віри, бо лише у вірі є спасіння».


– І ти хочеш, щоб я повірив у цю нісенітницю, у ці попівські байки? – генерал мав єдину відповідь на виклик в’язня. Іншого йому просто не дано. – Знаєш, як писав наш пролетарський класик: «В коммунизм из книжек верят средне».

Андрій стояв у кутку кімнати, повернувшись спиною до Кушнірука. Тепер генерал підійшов ближче. Забої на тілі хлопця майже зникли. Про них нагадували лише синці. І хрест, у який виструнчилися вени на лівому коліні.

Було не до кпинів. Дива творилися на очах. Не вір книжкам, але вір очам своїм! В «Акваріумі» є цілий каскад дисциплін про езотерику, окультизм та всіляку іншу магію, яка споконвіку супроводжувала політику. Кушнірук зараховував себе до інтелектуального крила чекістської організації, тому не лише вголос, а й за глибоким переконанням уважав, що на всі ці психічні відхилення можна зважати, але не варто сприймати їх серйозно.

Та перед ним стояв живий свідок Усевишнього, чи як там вони називають свого Бога. Тут написано, що ці стигмати можуть передбачати. За це вхопився дещо спантеличений після читання генерал:

– Скажи мені, що чекає на тебе і твою сім’ю?

– Це зрозуміло без дару передбачення. Для цього досить просто знати, у якій державі ти живеш.

– А що ти можеш передбачити для мене? Що на мене чекає? Адже мої відносини з цією державою дещо відрізняються від твоїх.

– Ви й подібні до вас втратите цю державу. Вона приречена. Але до цього пролягає ще терниста, хоч і недовга, дорога. Та є більша втрата для вас – цієї хвилини вмирає ваша дружина.

Це вже було понад награну інтелігентність вихованця Андропова. Він у кращих традиціях Єжова, як шакал, накинувся на ворога. Із розмаху вдарив його руків’ям пістолета у скроню. Хлопець заточився, але не впав. Андрієві перед очима постав могутній лицар із мечем і хрестом. Тільки так – із мечем також. Правда Христова повинна мати кулаки – у цьому геніальна мудрість тамплієрів.

У відповідь він затопив генералові у м’ясистий ніс. Кров бризнула на стіл із ще не написаними протоколами. Кушнірук був ледь при пам’яті після такого нокдауну, але встати не міг. Бальтазар знайшов між паперів книжку і засунув її під сорочку.

Пролунав телефонний дзвінок. Але не було кому взяти слухавку. Начальник КГБ УРСР певний час був недієздатним.

Та зв’язок не вмовкав. Андрій урешті взяв слухавку і простягнув її генералові. Слухаючи, той зблід. Кров хлинула повз обличчя і вдарила, мов обухом, у скроні.

– Когда это случилось?

Його помічник, що залишився в Києві, повідомив, що його дружина померла під час пологів. П’ять хвилин тому.


Вони з мамою пішли найперше до моргу. Дівчині підкошувалися ноги, але їй не вистачило духу розказати вдома про все, що відбувається, і про свою участь у цих смертоносних подіях. Але вона знала, що ця її участь убила його. Якби не вона, не її робота, цього б не сталося. Хоча що там вона, не треба перебільшувати… Вони б зробили це й без неї. Був він їй рідним чи не рідним – нехай мати дає собі раду зі своїми чоловіками. А він її виростив. Він її любив. Може, вона була тією єдиною в тому світі, у якому він жив, кого він любив. І ця любов ще тримала його на плаву людяності. Не давала втопитися у вирі жорстокості, що була сенсом його життя.

Коли їх упустили до холодного залу потойбічного світу, нестерпний біль провини довів її до того, що вона захотіла б опинитися на місці тих, під білими покривалами. У стані розпачу й істерики вона справді підточила в собі життя. Впала посеред трупарні бездиханно. Утратила свідомість, а може, не лише її.

Черговий санітар, для якого така реакція живих на мертвих не була новиною, бризнув їй в обличчя склянку води, а відтак приклав до обличчя жмут вати з нашатирем. Від дії тестового реагента вона смикнулася всім тілом і отямилася. Світлана розплющила очі.

– Товариша Феофанова тут немає, – тим часом підійшов начальник моргу. – Тут лише останки солдат. Зараз приїдуть для упізнання родичі. Летять аж із Росії.

– А де він? – Світлана звелася на ноги і допивала цілющий трунок, яким у пограничному стані людського буття може стати звичайнісінька вода.

– А вам не сказали? – знову гортав свій реєстр начальник останнього вокзалу на цьому світі для всіх нас. – Його тут нема. Він у лікарні. У реанімації. Живий ще. Був принаймні живим, коли його привезли звідти.

Вони вискочили на вулицю, хапаючи повітря, як плавці, що довго залишалися під водою, а тепер-от на поверхні надихатися не можуть. Яке це неймовірне благо для людини – дихати! Жити й надалі! Після візиту до трупарні. І жити з новиною, що той, кого вони шукали по той бік, усе ще тут. Він живий! Був…

Лікарня – за два квартали. Якраз неподалік управління КГБ – місця батькової роботи. Коли вони зрівнялися з цим похмурим приміщенням, Світлана подумала, що за півтора десятиліття того, що зветься його роботою, він будь-якої миті міг опинитися там, звідки вони йдуть. «І це була робота, для якої морг у кінцевому підсумку був би заслуженою і справедливою нагородою», – упіймала себе на такій думці. Що, надто жорстокі її думки? Але хіба мало невинних людей просто звідси потрапляли туди, до моргу? Сполучені посудини. КГБ і морг. Споріднені установи. Тут життя забирали, а там фіксували факт смерті. Був ворог народу – і немає його. «Нєт чєловєка – нєт проблєми» – під цією зіркою жив її батько, це вчення втілював у життя. Але він от вижив. Над ним змилостивився Господь. Його немає серед згорілих чекістів. Він ще не все зробив на цій землі, щоб постати перед судом.

Упродовж останніх місяців, відколи Світлана потрапила до Андрієвого світу, вона вже міряла цей світ виключно його координатами. Вселенськими. Ще зовсім недавно вона й подумати не могла так про батька, який застряг десь між смертю і життям. А тепер, у світлі нового світобачення, уже зовсім по-іншому виглядає цей більшовицький ешафот із приземкуватими вікнами, у якому служив на посаді ката її співродич. Її думки стрепенула сирена «воронка», що завертав на подвір’я управління КГБ. Вона зіскочила на узбіччя, пропускаючи машину.

За кермом сидів Гоша – батьків водій. Він часто підвозив її до школи. Махнув рукою, вітаючись і круто повертаючи кермо. На сонці блиснуло заднє, заґратоване вікно «воронка». Звідти, з-за ґрат, вона зустрілася очима з Андрієм.


У райкомі сиділи допізна. Розписували рознарядку. З кожного села – по машині активного поголів’я. На місцях парторги втілювали в живі душі надіслані згори контрольні цифри. Було одностайно прийняте рішення, щоб надто довго не розтлумачувати, що має бути. Виїзний семінар. На тему атеїстичного виховання. З практичними заняттями.

Як би це не виглядало дивно, але про те, що діється в Кедрівці, добре знали вже в Києві та Москві, але не знали в сусідніх селах. Блокада свою справу робила. Зовні це було військове силове «оцеплєніє», а по суті – інформаційна блокада. Жоден носій інформації не міг прорватися крізь військовий стрій. «Гаряча точка» була локалізована.

Були вжиті заходи з локалізації поширення ідеологічної інфекції, що раптом з’явилася в цьому селі. Бо, якщо нею заразити всю цю ніби зачищену бандерівщину, вибухне епідемія, проти якої одне лише мовчазне стояння озброєних солдат не допоможе. Озброєні діти радянських матерів тоді будуть змушені робити справу, яку належить робити тим, хто став «под ружйо в защітє Родіни».

Виходячи з такої тонкої тактики, ексцесів не передбачалося. А ефект буде колосальний. За 30 років радянської влади політичний ґрунт у цих околицях Австро-Угорщини таки зм’як. Бур’яни габсбурзької християнської демократії поступалися в головах людей історичному та діалектичному матеріалізмові. Тому стан свідомості вже характеризувався не як ворожий, а як такий, що хитається. Між ганебним капіталістичним минулим і «світлим» комуністичним майбутнім. І коли хитається, то треба обухом по башці, щоб свічки ідеологічного прозріння засвітилися. Таким ідеологічним ударом і мало стати публічне знищення хреста на найбільшій і найдавнішій у районі церкві.

Головний герой, безумовно, буде один. І його на цю роль, як Гагаріна, висунув сам Микита Сергійович Хрущов. Але тисячі співучасників – вони також мали стати співгероями. Одні, у яких глибші комуністичні переконання, мали відчути: усе, з минулим покінчено. А ті, що слабші, якщо перелякаються, можуть залити собі пельку, роззявлену від несподіваного видива, «Московською». Спиртяра з окопів піднімала захисників вітчизни, а тут політично нестійких, що, з колін не підніме?

– Команда пішла. Машини стоять заправлені бензином і напоготові. Де ви, кстаті, Павле Семеновичу, збираєтесь закопати того ідола? Там же, де всєгда? – уточнив у Харкавого Тропченко.

– А ви знаєте краще місце для смітника історії? – роздратовано відреагував Паша. – Сила хрестового цвинтаря, Тімофєй Тімофєєвіч, у тому, що його ніхто ніколи не знайде. А навіть якщо знайде через тисячу років торжества комунізму, то ніколи звідти не викопає.

Це місце в Кедрівці називали «варення». В епіцентрі вода вирувала, утягуючи все, що потрапляло до її лабет, на дно. І дна цього ніхто ніколи не бачив. То була кількаметрова товща води, а далі – не менша товща рідкого мулу. Ця магма вже нікого не відпускала назад.

Траплялося, коли сюди забрідали телята, що відбивалися від стада, – тільки булькало за ними. Переповідають, саме сюди жбурнув свою жінку біснуватий Ілько, який застукав її на гарячому з парторгом у червоному кутку на фермі. Жбурнув, а сам повісився на вербі над урвищем, що нависало над кратером безодні. Правда це чи ні, як перевіриш? Урвище своїх таємниць не розкриває ніколи.

І от у цій пекельній дірі в землі знайшов цвинтар для своїх жертв Паша. Його буйна фантазія обрала саме це місце для поховання зламаних ним хрестів. У селі знали про це, бо не раз чули, як уночі колгоспна машина натужно сунулася до краю урвища, а відтак скинутий вантаж здіймав водяний стовп, під яким більшовики ховали своїх найлютіших ворогів. Те, що це були хрести, так само скоро стало відомо. Спливали розп’яття, викувані з легкого трубчастого металу чи витесані зі скам’янілого за століття дуба, який, одначе, не припиняв бути деревом і не тонув. Розп’яття боялася поглинати навіть ця нещадна прірва. Тоді Паша мусив іти вночі ще раз закінчувати роботу. Як до живого мерця, прив’язував до шиї розіп’ятого Христа камінь, щоб пішов на дно.

Столітню працю тих, хто увірував у Христа, поховав у намулі круговерті цей могильник людської пам’яті. Людської віри – і людського здичавіння. Все там, на дні цього здичавіння.

– Так що міняти маршрутів не будемо, – підсумував Паша останнє питання порядку денного бюро райкому, яке остаточно затверджувало сценарій завтрашнього, небаченого за розмахом і глибокого за ідеологічним навантаженням, «усенародного свята трударів». – Я тут, товариші, маю один серйозний сюрприз і хочу, щоб ви мене підтримали, – ніяк не вгамовувався Харкавий.

Він не виходив весь цей час із кайфу, що його отримав у результаті боротьби з «опіумом народу», як влучно і геніально назвав релігію товариш Карл Маркс. Він турбувався, чи його правильно зрозуміють, тому почав здалека:

– Вот ви, Тімофєй Тімофєєвіч, рейхстаг брали?

– Брав, а как же. Лічним примєром, так сказать.

– І прапор кумачевий водрузили над фашистським лігвом?

– Ну не совсєм я, – зам’явся фронтовик Тропченко. – Водрузили Єгоров і Кантарія, як ізвєсно. Але я внизу був.

– А тепер я хочу спитати вас, заслуженого фронтовика, що визволив людство від німецько-фашистських загарбників, як нашого партійного керманича й талановитого керівника району, під проводом якого ми крокуємо до вершин комунізму, чи маємо ми, підростаюче покоління, право на подвиг, який вчинили ви і ваше героїчне покоління?

Тропченко не розумів, куди він знову хилить. «Але що тут відповідать? Подвох чи єсть, чи нєт – не скажеш».

– Ну, конєчно, завсєгда воно єсть місце для подвига. Молодьож у нас хороша. Почему нєт?

– Дякуємо, товаришу перший секретар, за високу оцінку і глибоку довіру. І, виходячи з цього, ми також маємо право, як і ви, підняти прапор перемоги над нашим «рейхс тагом», тобто над лігвом нашого найбільшого ідеологічного ворога.

У Тропченка було сутужно з асоціативним мисленням, як і з мисленням узагалі. «Де він у районі, сука, найшов рейхстаг?» – Паша помітив, як зморщився перший секретар у глибокій задумі, і поквапився йому на допомогу:

– Нашим рейхстагом, уже на нашому етапі комуністичного будівництва, є та сама церква. Тому я не тільки скину цей клятий хрест, а підніму над лігвом, і над рідним селом, і над рідним районом, і над рідною областю прапор перемоги! Наш кумачевий стяг! Державний прапор Країни Рад. Знамено Союзу Радянських Соціалістичних Республік!

Він промовив це і схопився на ноги. За ним устали всі решта. Ну як вони могли наздогнати цього бігуна до комунізму? Чи заперечити, коли молодечий корчагінський ентузіазм спрямований на виконання генеральної лінії партії?


Кушніруку поїхати на похорон дружини заборонили. Не можна залишати місце подій, де вже не горіло, але ще чаділо й іскрилося. Із Луб’янки йому зателефонував сам голова Комітету і м’яко «не посовєтовав». Не варто ризикувати. Катерині не допоможеш. Що вдієш, коли така доля? Та й, зрештою, нема однієї дружини – буде друга чи третя, а Комітет держбезпеки – він один, і нема йому заміни ні на що.

Якщо поміркувати, то арешт Самоплатова вразив його більше, ніж смерть дружини. Службова кончина для людей у погонах – це страшніше, ніж утрата близьких. Бо то лише близькі для тебе, а тут – ти сам. Твоя служба, без якої ти ніхто і ніщо. Йому хотілося мужніти у власних очах, бо всім чекістам хочеться бодай трішки побути «залізним Феліксом» – без страху й сумніву лицарем меча та кинджала. Він стискав зуби у пориві власної мужності перед самим собою, але з очей не зникав цей тамплієр із жилавим хрестом на тілі. Звичайно, медицина і товариш Чазов пояснили б, як психічні відхилення призводять до фізичних збочень. Мусить ця чортова наука пояснити це. Бо в іншому разі за тим стигматиком схибнуться тисячі і побредуть слідом. Що не кажи, а вражає!

Кушнірук розумів, що його доля – у руках цього, як його, назвати навіть важко… Радше навіть не в руках, а в нього на язиці. Він мусить виказати всіх. Мусить! Інакше закопає його, молодого та перспективного голову КГБ УРСР. А якщо не викаже? Він же наділений надприродною силою, цей фанат.

І виникла ідея єдино рятівна, як і в тисячах і тисячах інших подібних ситуацій, у яких опинялися бійці невидимого фронту. Зрештою, у нього немає вибору. «Або я його, або він мене». Третього не дано. У цій гарячій точці їм не розійтися. Хтось має залишитися в ній. І згоріти. А на вершині службового злету він, улюбленець Юрія Володимировича Андропова, горіти не збирається.

Генерал машинально натиснув кнопку:

– И что ты посоветуешь, полковник? Ты лучше разбираешься, как решать такие проблемы, – благально питав у Єдлова, що миттю скочив до кабінету. – Выбьем у него то, что нам надо?

– Опыт подсказывает, что не выбьем.

– И что делать?

– А разве у нас есть выбор, товарищ генерал-полковник? – кілерське чуття вловило, куди хилить начальник і що хоче від нього почути. – У нас нет выбора. Если невозможно выбить показания, надо их убить. Вместе с тем местом, куда они прячутся. Если нельзя выбить, надо убить. То бишь убрать. Ликвидировать. И дело с концом.

– Отправить его к его любимому Богу? Хорошую услугу ему окажем. Он же любит своего Небесного Отца. Пусть порадуется досрочной встрече. Он Его так сильно любил, что заслужил это свидание.

– Классно вы все обставили, товарищ председатель Комитета госбезопасности республики. Поп бы так не изъяснил, – весело жартував начальник слідчого главка. Він побоювався цього вискочки. Носія нових методів, на відміну від нього, носія старих методів. А куди ти, голубчику, зі своїми інтелектуальними замашками нової порослі без цих перевірених методів?

– Понимаешь, Григорич, нам с тобой по-другому не получится. Но ты готов? Это же по твоей линии.

– Дело техники. Не впервой, товарищ генерал-полковник.

– Но так, чтобы красиво. И убедительно. Действительно сам в мученики рванул. Сам там с какой-то скамейки по веревке на небо взбирался, а сорвался. За недосмотр можно наказать. Но вот это бесценное, что у нас есть с тобой, не сорвут. Не сорвут за то, что он сорвался. Со стула, – Кушнірук стукав по погонах, неначе перевіряючи на міцність ці його безцінні зірки, яких немало, але може бути й більше.

«А чому би не найбільшу, маршальську? До неї не так уже й далеко. Ближче до омріяної зірки, ніж цьому фанатові до Бога. До речі, Він, Бог, до нас теж наче не байдужий. Це Він доручив саме їм відправляти туди, на небо, найвідданіших Його фанатів. Отака-от дивна штука, діалектика», – на такій інтелектуальній ноті увірвав свої тривожні роздуми висуванець нового покоління дзержинців. І від цього розумового самовираження йому стало якось легше. Вперше за цей клятий день, який от нарешті переходить у ніч.


– Живий»? Залежить від того, що під цим розуміти? – перепитав головний лікар, якого вони застали на порозі робочого кабінету і який збирався додому після важкого дня.

– Вы что, издеваетесь? Человек может быть или живым, или мертвым. Но мертвые в другом месте. Мы там были, и его там нет. Вам не кажется, что ваши остроты неуместны, товарищ главный врач? – дружина начальника КГБ просто накинулася на начальника районної лікарні.

Разом із Феофановим вони були членами бюро райкому партії. І завше цей докторець тремтів від одного лише погляду начальника КГБ. А тут посміливішав так різко.

– А я не жартую, товариш Феофанова. Є справді два стани для людини – життя і смерть. Але між цими станами є відстань. Перехідний етап, так би мовити. З одного стану до іншого. От на цьому етапі й опинився ваш чоловік. І не знаю, чи радіти вам з цього, чи ні. Мабуть, усе-таки радіти. Бо він усе-таки тут. А не там. У нас, як ви слушно зауважили, а не в морзі. Є така штука – клінічна смерть. Душа вийшла, а тіло ще не вмерло. Тобто свідомість утрачена, а життя ще не скінчилося. Стан коми.

– И что дальше?

– А далі – або вперед, або назад.

– Так есть надежда?

– Вона вмирає останньою, тому можу вас порадувати, Олено Олександрівно, вона ще не вмерла, а значить, і не вмер ще Афанасій Микитович.

– И долго эта кома может длиться?

– Може роками. А може за секунду скінчитися. І тоді або до моргу, або назад на службу.

– До нього можна?

– Чому ні.

Нехитрий апарат підтримував дихання в тілі, з якого вийшла ленінська свідомість ідейного будівника комунізму. Феофанов постав перед членами сім’ї доволі-таки в обнадійливому фізичному стані. Обгоріли лише довгі брови і почорніли нігті на руках. Він виглядав ще страшнішим, ніж коли був живим. Тіло без душі зупинилося на роздоріжжі. Чекало своєї подальшої долі. Душа окаянна линула кудись у далечінь. І цю істоту без свідомості важко було назвати людиною.

Вона була не здатна говорити. Думати. Приймати рішення. Наказувати тілу діяти. Бити чи щадити. Карати чи милувати. Вірити чи топтатися по чужій вірі. Ненавидіти й любити. Усе це робить свідомість. А без неї тіло, хоч і не вмерло, але вже неживе. Бо життя не в ньому, а у свідомості, як формі зовнішнього вияву душі, її робочому стані. А він у неї не вірив. У д ушу не вірив. За душив свою власну. А відтак убивав її в інших. А якщо не корилася душа, вбивав тіло, яке є її земним храмом. Осквернив, понівечив храм власної душі. І обрав собі ремеслом нищити храми чужих душ. І чого він тепер вартий без неї, без душі, яка хоч і була замкнена ним у льох, але жила в ньому, поки жив він?

Залишилася тільки кома в тому тексті, яким він заповнив сторінку свого життя. Заповнив кривавими рядками.

Рядками, з яких скрапує кров. Чужа. Не своя. А своя ще пульсує цим кавалком тілесної маси, гнана невблаганним серцем, якому ще не наказано зупинитися. Воно стукотить по інерції, очікуючи остаточного рішення, що рано чи пізно, як каже лікар, мусить надійти. Рішення звідкись звідти – бути ще тут чи вже вирушати туди…


Самоплатов, замкнений у клітку тюрми в цьому глухому бандерівському містечку, був на межі божевілля. Саме це його найбільше ображало. Його чекістську гідність. Нема питань. Внутрішні розбірки – і кілька ночей не вдома, а в рідній тюрмі на Луб’янці. Але так принизити – посадити його, ліквідатора Коновальця та Бандери, у їхньому рідному місті? До камери, у якій тримали, а потім убивали тисячі й тисячі цих бандерівських виродків?

«Ну, Микито, блазень ти пузатий, ти ще пошкодуєш. Ти на кого руку підняв? На чекістську ікону? Контора тобі цього не подарує. Що ви вартуєте, ідеолухи, без лицарів маузера й кинджала? Чого ви варті без майстрів «мокрих діл», які змащують кров’ю, як водицею, вашу дорогу до вашого довбаного комунізму?

Патякати язиками й дурень може, а ти візьми і задуши власними руками, як черв’яка, ворога народу. Ви лише пальцями показуєте, а перетворити ходячу істоту в намертво лежачу – хто з вас на це здатен? Цей, усіяний віспою, півтораметровий коротун Коба-Сталін зі зламаною руцею, чи цей вуйко лисий Хрущов, що проковтнув дитячий м’ячик? Подумаєш, герой задрипаний. Ляснув черевиком по столу Генасамблеї перед тими оонівськими неграми, а ти візьми бодай одного чорнодупого задуши, як тільки виманиш його з класової пальми. Чи ця ідеологічна потвора Суслов? Гнида нікчемна, яка вже від ХХ з’їзду без клізми до туалету сходити не може. Чи, може, алкаш дебілуватий Брежнєв, що перетрахав сотні делегаток комсомольських з’їздів»?

Як і належить справжньому кілерові, Самоплатов своїх замовників ненавидів, а ще більше зневажав. Бо чого вони варті без нього? Замовник – нуль круглий, коли немає виконавця. Нуль – він і є нуль, коли спереду нього немає одиниці. Багнета бойового! Патика революційного!

«І вони наважилися замкнути в клітку звіра, який служив їм вірою і правдою? Ні, ну це у голові не вкладається. Видно, гаплик їм прийшов. Агонія комуняцька. Нехай Лаврентія замочили. Він, як і ви, білоручка кремлівський. Але щоб його, самого Самоплатова, довбню пролетаріату, і в «расход»?

Не буде цьому прощення. Тут он цей шмаркач патякав про якийсь середньовічний орден. Шпана – всі ці хрестоносці, франкофони і масони порівняно з орденом «залізного Фелікса». Ти не на Самоплатова замахнувся. Ти плюнув в ікону ордену, який такого не прощає. І дні твої пораховані, дорогой наш Нікіта Сєргєєвіч.

Оті-от кайданки я зніму зі своїх рук і надіну на твої. Тимчасовими є вожді й навіть держави. Але нічим і ніким не може бути переможене чекістське братство. Воно не тільки весь світ тримає в руках. І будь певен: воно зуміє постояти за свого ідола. Це не покидьок Лаврентій. Політичний клоун і садист. А Самоплатов – не якийсь задрипаний брудний політик. Він професіонал і вершитель найскладніших спецоперацій, головний ліквідатор ХХ століття. А професіоналів не саджають. Їх берегти треба. Чого варті ваші рішення партії та уряду, конгресу чи сенату, коли б не було нас, професіональних і безумовних виконавців спеціальних служб? Тому замаху на профі тобі не пробачать.

Тюрма була посеред міста. Відразу через дорогу до гімназії, тієї самої, у якій навчався Бандера, котрого ліквідував зі шляху до комунізму Самоплатов. Тут він був пацаном і гасав цим подвір’ям. Якби він знав, що його вбивця виглядатиме сюди з-за ґрат! «Ну якби схопило ЦРУ чи Моссад, то було би не так образливо. А то свої бляді й у такому місці!»

Заслужений пенсіонер бачив крізь вікно камери, як вулицями із транспарантами марширують войовничі атеїсти. Горланять революційні пісні, аж стіни здригаються. Це пісні його молодості. «По долинам и по взгорьям шла дивизия вперед!» Скільки цих «взгорьев» він здолав, а тут, у задрипаних Карпатах, застряг, та ще й загримів у тюрягу…

Самоплатов розумів, що Микита замкнув його навздогін Берії. За компанію. Не взяв зразу, а зробив паузу. І цей провал під бандерівською церквою теж спише на нього. Але все це «мєлочі жизні». Головне, щоб Микита не знав про їхні з Лаврентієм плани. Цього він йому не пробачить. Слідів нема, але є співучасники.

Справа в тому, що головний кілер КГБ СРСР мочив і ліквідовував не тільки зовнішніх ворогів по всьому світу. Він не менш успішно справлявся і з ворогами внутрішніми. І він не винен, що їх так багато було серед вищого політичного керівництва СРСР та серед їхніх родичів. Там, нагорі, було видніше, чому ворогом став син члена політбюро Хрущова. Треба було більше уваги сім’ї приділяти, вихованням молодого покоління займатися. А потім товариш Лаврентій уже мусив доручати йому, Самоплатову, виправляти ці помилки виховання в родинах членів політбюро. А як виправиш, коли воно вже доросле, коли молоко вже висохло на губах? К стєнке – і в розхід! Але вони тільки не розгледіли одного – що цей галасливий вискочка обскаче всіх і опиниться на троні після Сталіна. Як же ж ти прогледів його, мудак ти, Берія?! Це ти сказав замочити Хрущова-молодшого.

Самоплатов просто благав долю, щоб тільки не за це його наказав посадити до клітки Микита Сергійович. Кару за тамплієрів він вважав би за нагороду.


Скільки люду тут, у Кедрівці, зібралося у 1672 році, коли граф Синєвірський перетворив відкриття церкви навпроти свого палацу на європейський саміт! Унікальний саміт, бо на нього були запрошені не тільки поважні гості – представники монарших дворів, а й знамениті зодчі, художники, філософи.

Чому центр Європи на один день перебрався до Кедрівки? По-перше, глава прадавнього українського роду, що жив тут і був меценатом новобудови, належав до найвельможніших родин, які правили тоді Старим Світом. Він був, так би мовити, вхожий до провідних правлячих дворів європейського монаршого істеблішменту. По-друге, кедрівську церкву будували італійці, яких Синєвірський припровадив із Рима та Падуї. Франческо Романус був сподвижником геніального Берніні. Він ще не завершив велетенський собор у своїй рідній Падуї, коли дав згоду українському графові розпочати будівництво храму в його селі. І, врешті, головне – ажіотаж здійняло те, що церква в українському селі стала майже точною, але зменшеною копією собору Святого Петра в Римі, який є епіцентром християнства, головною святинею в Європі. Цей відчайдушний задум ґрунтувався на творчій співдружності Берніні з Романусом, який був його найближчим учнем і отримав таке сміливе замовлення від українського аристократа.

Зрештою, у мистецьких салонах імпозантних столиць колишньої Священної Римської імперії лунало відоме прізвище вельможі з Кедрівки – власника однієї з найбагатших мистецьких колекцій у світі. Український граф був рушієм грандіозного походу цінностей епохи Відродження на схід. Саме з його іменем пов’язували цивілізаційну експансію Ренесансу, яка, на жаль, не пішла далі західноукраїнських земель. І це лягло незагоєним шрамом на тіло європейського суходолу, на якому утворив себе так званий Третій Рим із центром у Москві – із претензіями протиставлення Європі та її просвітницьким цінностям.

Якби Ренесанс сягнув географічної межі, тобто Уралу, цивілізаційний ландшафт протягом наступних трьох століть мав би зовсім інший вигляд. А відповідно, на ньому історія малювала б зовсім інші картини буття. Коли чесний і мудрий російський академік Дмитро Лихачов називав Львів єдиним у Радянському Союзі європейським містом, він знав, що говорив.

А тепер, за 300 літ, автомобіль заводу імені Лихачова пер угору, аби відтак скинути вершинний знак Ренесансу. На кедрівській церкві був не просто хрест, як це заведено у спорудженні християнських храмів по всій планеті. Над церквою височіла постать самого Христа. Але то не було розп’яття. Ісус сидів під хрестом. Сидячий Богочоловік – приземлений і втомлений своєю земною місією. Відчайдушний замах на канон. Духовний і мистецький. Але єдиний у світі не розіп’ятий, а сидячий Христос виглядав як звичайна людина, якою він, зрештою, був у своєму фізичному перебуванні на землі. Присів, утомлений працею, яку випало йому звершити. І кедрівська пишна церковна баня під ним уподібнювалася цій землі. Син Божий, на мить здоланий фізичною втомою, духовно височіє над планетою, височіє в глибокій задумі про гріховне людство.

Довкруж скульптури Ісуса під хрестом і над світом церкву в’язав докупи словесний пояс латинською та українською мовами:

«Trentovos omnes gui tramper vitam. Аttendete el est dolor sicut dolor! Зупинись кожен, хто проходить життям. Зупинись і збагни, чи є журба більша, ніж журба моя».

Люди, що з покоління в покоління продовжували рід людський тут, довкруж храму, у миттєвості скорботи і відчаю підносили уми і серця до Богочоловіка, що присів на мить під Хрестом. І його запитальне натхнення піднімало їх, притомлених, з колін.

Тут не знали таких земних бід, якими накрила цей благословенний край червона орда.

Паша мав план церкви, на основі якого розписав сценарій свого сходження на «пік комунізму».

План, який йому передали із обласного музею атеїзму, гласив: «Споруда розв’язана у характері високої ротонди діаметром 12 метрів, перекритої куполом. Її двоярусний каркас розчленований пілястрами і з фронтального боку збагачений широким колонним портиком, завершеним антаблементом із фронтоном.

Кедрівська колонада не має аналогів. Вона є зменшеним відтворенням собору Святого Петра автор ства найвидатнішого архітектора епохи Відродження Ф. Берніні».

Далі у досьє, яке представив музей за дорученням секретаря обкому партії Яцківа, подавалася довідка про головний собор християн у Римі: «Сто сімдесят шість літ кілька християнських поколінь зводили цей грандіозний храм над гробом Апостола Петра. Він був похований поруч із вбивцею Нероном, котрий розіп’яв його на хресті, на прохання Апостола, догори ногами. У XVI столітті перший проект цього архітектурного дива розробив геніальний Браманте, відтак його довершував Рафаель, потім тут вклав свій божественний дар Мікеланджело. Найбільша у Вічному місті площа перед собором увінчана колонадою, яка стала апофеозом творчості геніального Берніні. Великі бронзові ворота храму відкриваються один раз у 25 років на Різдво Христове.

Напис перед ворітьми сповіщає: внутрішня довжина собору – 186 метрів 36 сантиметрів. Зовнішня довжина, включаючи портик, – 211 метрів 50 сантиметрів. Висота купола – 119 метрів, висота центрального світильника – 17 метрів. Статуї у нішах – п’ятиметрові. Над апостольським гробом – 29-метровий бронзовий балдахін, витвір усе того ж неперевершеного Берніні».

Але Пашу найбільше надихало інше. У їхньому селі – копія цього святилища усіх християн, собору Святого Петра! Головна церква Ватикану!

Її настоятелем є сам Папа Римський. І це ще не все. Мало іменем якого апостола чи там святого можна назвати церкву. А тут не просто імені Петра. Це гробниця головного Апостола Петра. Головного при Ісусі. Перший Папа. Скеля, на якій Ісус звелів збудувати церкву.

І от цю скелю ми будемо лупати. «До основанья. А затем мы наш, мы новый мир построим. Кто был ничем, тот станет всем!»

От ким стане Паша Харкавий, коли зробить це. Він здолає Ватикан! На перший раз – копію. А далі – чого на світі не буває…

Цікаво, чи Микита Сергійович знає, що то не просто церква. Добре, якби не знав. При зустрічі Паша приголомшить його новиною. Хрест ліквідували над Ватиканом. Галицьким. І їх таких є тільки два собори Петра – у Римі і у Кедрівці.

Від думок таких Пашу аж розпирало.

А тим часом першими на свято приїхали крамарі із пивними бочками. Їх розмістили із чотирьох сторін горизонту по периметру церковної площі.

Сама площа сповнювалася торжествуючим людом. Активісти скакали із кузовів автомашин, що доставляли це поголів’я. Тут же по команді шикувалися у відведених місцях згідно із сценарієм і так само по команді горланили пісні Лебедєва-Кумача і Соловйова-Сєдого.

Комсомольці на повне горло демонстрували свій поп-арт:

Смело, товарищи, в ногу!

Духом окрепнем в борьбе,

В царство свободы дорогу

Грудью проложим себе!

– Ви зараз приймете по пузирю оковитої на грудь, а мені одному долати цю дорогу, у «царство свободи», – посміхався Харкавий, дивлячись, як диявольський вихор оволодіває масами.

Як це добре придумано – комунізм. Комуна. Стадо. Людина сама по собі – індивід. Від самотності та зі страху шукає Бога. А коли комуна, коли втрапляє у стадо, вона забуває, чим відрізняється від зграї тварин. У стаді чи у комуні – вона такий же хижак, як вовк у своїй зграї. Ідеологічно наступальна, соціально захищена. Там наверху нехай думають, а тут горлань голосніше і смокчи фронтових сто грам поглибше.

Червону чернь обробляли згідно із ідеологічною рецептурою. Спочатку напоїти. Біля бочок з пивом вишикувалися черги із атеїстами. Шкварчали шашлики, які тут же поглинали, облизуючи жир із розпашілих губ та змочуючи сорокаградусним фактором ідейного гарту.

Виглядало так, що ці печерні язичники пожирають самі себе, приносячи у жертву тіла собі подібних. Жадібно ковтаючи кавалки тваринного м’яса, вони самі дичавіли. Оживали десь найглибше заховані, доісторичні та доцивілізаційні інстинкти, коли ця двонога тварина ще не була людиною.

А їй і не хотілося нею бути. Нащо ходити під Богом, який всюди є і все бачить. Ліпше ходити під партією, від якої можна сховатися і яку можна обдурити фальшем революційних маршів, щоб натомість сипонути у кишківник цю пропагандистську халяву.

А що там, наверху? На церкві чи на небі? Нам – по барабану. Нам добре тут, внизу, а ті, що наверху, нехай розправляються з Богом. А ми тут вип’ємо за перемогу.

Коли почалися п’яні танці під «Інтернаціонал», Паша уже долав першу колонаду. Піднявся над натовпом, і його враз побачили, завислим на фронтоні, товариші по партії і комсомолу.

– Товариші активісти! – почав вступне слово перший секретар райкому комсомолу на сходах церкви. – Сьогодні після засвоєння теоретичного матеріалу ми з вами беремо участь у його практичному освоєнні. Сьогодні товариш Харкавий демонструє вам практичне заняття. А саме ліквідацію хреста як символу опіуму народу.

– Це великий почин районного масштабу, – вихопив у молодшого ідейного побратима матюгальник товариш Яцків. – Але ви знаєте, що великий почин товариша Леніна, який ніс колоду на суботнику, мав ще більше продовження. Пройшло вже півстоліття, товариші, а ми й надалі, слідом за нашим вождем, на комуністичних суботниках носимо колоди. Так і тут. Це лише великий почин. На жаль, у кожному вашому селі є церква. А то й дві чи три. Ви повинні повернутися додому і повторити подвиг, який звершується на ваших очах. Ви повинні знести у своїх первинних комсомольських організаціях хрести як пережитки минулого, з якими нам не по дорозі до комунізму, товариші!

І тут його заглушив гул маси, яка виражала безсловесним ревінням те, що побачила.

Паша у процесі сходження зачепив шнурок за шию святого Петра, чия скульптура була на першому ярусі церкви.

Але шнурок сповз із гладкого мармуру, і Харкавий завис, теліпаючись у повітрі.

Для п’яної юрби все дійство перейшло уже в інший вимір. Чисто спортивний ажіотаж. Паша боровся з Богом, і вони були його вболівальниками. Як на футболі.

Знизу почали підказувати, як ліпше лізти і за що хапатися. Були навіть бажаючі кинутися на допомогу. Але Паша різким жестом відфутболив їхній ентузіазм. Герой має бути один. У героїв не буває помічників, тим більше публічних, на людях.

Він таки видряпався на поверхню колонади і під улюлюкання юрби переможно замахав кінцівками. Юрба ревіла.

Вона це робить завжди однаково і самовіддано. Так само, як вона майже дві тисячі літ тому ревіла на порозі палацу Понтія Пілата: «Розіпни його! Розіпни!»

Вона, чернь, завжди однакова. Темна і сліпа. Жорстока і тупа. Її величально іменують народом чи нацією. Рушієм до комунізму чи могильником капіталізму, а їй завше хочеться одного і дуже простого – розіпни! Незнищенність юрби, в яку зігнані люди, у результаті чого вони перестають бути людьми, в одному – вона не може жити без розп’ять.

Вона, юрба, раз по раз виринає із пилюки історичних гостинців, щоб вимагати, як носій влади, чергового розп’яття. І їй найвищу насолоду приносить те, що розіпнутий на хресті був учорашнім її богом. Тільки у цьому є найвищий кайф юрби – розіпнути Бога.

Або якщо не богом, то кумиром, світочем. О, як вона, юрба, втомлюється від цих світочів. Яким нестерпним для неї є їхній духовний клич, коли ось поруч, усе так про сто і гармонійно у відповідності із призначенням юрби, – шашлик на халяву.

Юрба втомлюється від живих світочів. Вона любить їх мертвими. Вона бере прапори і хоругви і йде на їхні могили плакати. Їй так легко і просто. Розіпнути й оплакувати.

А поки вони живі, всілякі мудрагелі, романтики, філософи, вони її, юрбу, дратують до безтями. Будять у ній звіра, ці зануди, які не розуміють, що нема більшого блаженства, ніж шашлик надурняк, та ще й пролетарських сто грам, і нехай з десять раз по сто!

Як добре придумав цей Романус, що обліпив церковну баню скульптурними барельєфами хресної дороги. Ступай собі по головах святих – і ти уже на «піку комунізму». Паша оглядав, який із відтворених у камені біблійних сюжетів найбільше підходив для останнього штурму.

Найбільш насичена була сцена Страшного суду зі східного боку церковної півкулі. Тут було найбільше виступів, бо скульптурний фрагмент відзначався багатолюддям та творчим розмаїттям. Було на що опертися атеїсту-альпіністу у процесі практичного заняття на комсомольському виїзному семінарі з атеїстичного виховання молоді.

А молодь, вона у нас адекватна. Комунізм – це молодість людства, і його будувати молодим!

Вона вже там, унизу, перетворилася на єдине монолітне страховисько. Багатоголове і збожеволіле, що здригалося у тваринній екстазі, ритм якої відбивав набат комуністичних пісень. Чому так недосконало вивчена філософами нездоланна пристрасть людини втрачати людську подобу, чому їй так солодко, коли вона перестає бути схожою на людину, і чим більше, тим солодше?


Таке розп’яття її душі й у такому віці… Або вона не втримає і сповзе до краю суїциду. Або вибухне небаченим духовним сяйвом. Переступаючи через саму себе.

Світлана розривалася між батьком і коханим. Колізія цього дивовижно незбагненного театру під назвою життя вивела її у таку трагічну колію.

Вона розривалася між близькими людьми, але, дивлячись, як у стані коми лише воля Божа утримує ще десь на волосині життя батька, Світлана усвідомлювала, що нічим і ніяк не може допомогти йому.

А от Андрій… І тільки тепер, у цьому смертельному порівнянні, до неї дійшло, що його волосина, за яку зачепилося його життя, була ще тоншою. Адже у Бога ще можна відпроситися каяттям, а у КГБ каяття – не аргумент.

Вона виросла у цьому середовищі і якщо не знала, то відчувала, які у ньому правлять закони. Неписані й жорстокі. І це підказувало їй, що права на життя він практично не має.

Шанс міг дати, бодай мінімальний, він собі сам, якщо здасть їх усіх. І якщо він здасть її? Лише такою ціною він бодай би спробував відкупити собі життя.

Але він цього не зробить. Він приречений. У камері КГБ приреченість реальніша, ніж у стані коми в реанімації.

Такий був переклад стану її душі на мову тверезого і холодного розуму. Більше того, лік міг йти на хвилини, які йому залишилося жити.

Вона йшла спорожнілим містом, яке гуляло на виїзному семінарі, і ноги мимоволі привели в управління. Батько часто любив у вихідні брати її сюди. Нащо йому було це, вести у це пекло дитину? Може, розраховував, що у її присутності він не так звірітиме, як цього вимагала служба, «сувора і трудна».

Тут також було безлюдно. Тихо і порожньо. Ті нещасні, які брали участь тієї ночі в акції, перебралися обгорілими трупами у морг. А ті, яким пощастило, цього разу випробовували долю, ходячи у цивільному серед молоді і ви вчаючи, відповідно до інструкцій, настрої трудящих під час масових заходів.

Очі у Гоші, як завжди, засвітилися, коли він побачив її на порозі. Його єдиного залишили на господарстві. При одному затриманому у камері цього було досить. Старших Бальтазарів тримали окремо у гарнізонній тюрмі.

Усі інші чекісти пішли на фронт. Високий генералітет зі столиці перебрався в обкомівську дачу, а заарештованого Самоплатова тримали в ізоляторі міліції.

Гоша був літ так на п’ять старший від Світлани. Він, як це часто буває із персональними водіями, став членом їхньої сім’ї. І коли у шефа дочка така красуня, водіям треба молоко давати за шкідливість. Світлана бачила незгладний вогонь в його очах при кожній зустрічі. І чим далі із беручкої школярки виростала доросла, приваблива жіноча краса, тим цей вогонь дужчав і дужчав.

Вона про це знала і тепер не мала нічого іншого, на що можна було розраховувати.

– Я даже не знаю, живой ли он. Такую кашу заварил. Они его так разрисовали. Едлов потрудился в поте лица, – Гоша відреагував на її антидержавні пропозиції спокійно. – Но если сделать то, что предлагаешь ты?.. Тогда в этом мире не все еще потеряно.

Батько привів його додому ще у ті бандерівські часи, коли горіла земля під ногами енкаведистів. Він не став багато розповідати. Лише сказав, що сім’я хлопчини загинула у ході перестрілки із «бандітами». А його він зробить сином полка. Справді, відправив до інтернату. Відтак в учебку, а потім узяв під своє крило. На перевиховання.

Вони з мамою не надто випитували. Батько не любив переповідати вдома всілякі перипетії зіткнень з бандерівцями. Але Гоша був хлопець тихий та смирний, веселої вдачі, тому легко влився в їхню сім’ю. На своїх специфічних правах.

– Гоша, дорогой. Они знают, что в селе у него есть сообщники. Целое подполье. Вот оно и напало на управление КГБ, чтобы освободить своего главаря. А постового бандиты связали. Сюжет прост, но они поверят. Они вообще дураки, что оставили тебя здесь одного.

– Давай, Светик, вяжи. Два раза не пропадать. Вот бери ключи. Сюда не выходите. Туда, через двор. Ну туда – куда трупы выносят. Но вы смотрите, не для того я его выпускаю, чтобы его поймали. А ты тоже, не лезь не в свое дело. Иди к маме. Сиди дома и помалкивай.


Паша був на вершині успіху. Він знав, що відстань робить своє. Але здивувався, що Ісус у безпосередній близькості виявився таким великим. Більше, ніж у людський зріст.

Знизу не видно було, але глибока зажура, що випромінювалася у далечінь, не могла не проймати. Харкавий вперше бачив такий не канонізований образ людини. Христос не був схожий на ікону, яких мільярди по усіх віках і континентах.

Він був живий під хрестом. Здавалося, його здавлював не так хрест на спині, як думи про нас, грішних. Недосконалість світу, який потребував божественної жертви, щоб вижити. Але чи не марною була праця, якщо через дві тисячі літ після розп’яття на Голгофі і через триста літ після його вознесення над цим селом перед ним знову постав розпинатель?

Паша був стурбований. Скульптурна композиція важила не менше кількох сотень кілограмів.

І що, кликати підмогу знизу? В охочих відбою не буде. Але це найпростіше. А потім ця п’янота навряд чи вилізе сюди. А якщо видряпається, то може полетіти стрімголов. Хто знову ж таки буде відповідати? Ще за тих погорілих не знесли голови, а тут знову… Жертви за торжество ідеалів.

Але мать їх туди, ці жертви. Недопустимо ламати сценарій, бо не той буде ефект, коли ділити лаври.

На лаврах мають почивати герої наодинці. Інакше – це ідеологічний груповичок. Не той ефект.

Паша прочитав напис довкруж Христа. Він, як усі в селі, знав його змалку. Глянув в очі Ісусу:

– Тепер твоя журба закінчиться. Можеш подякувати за це мені. Потім замовиш за мене слово перед батечком своїм на вашому Страшному суді. А наразі наш суд волею народу вирішив, що ти маєш йти на смітник.

«Який то був би кадр, якби відзняти цей діалог», – подумав Паша уже про себе.

Хоча то був не діалог. Христос кам’яний мовчав під хрестом.

Дрелька вп’ялася у металевий стовп, на якому трималася скульптура і яким була вмонтована у споруду церкви.

Автоген сипав іскрами у вправних руках. Розрізання тривало не довго. Тут була своя техніка, як при звалюванні дерев. Треба було пропиляти не до кінця, щоб об’єкт не звалився самовільно на людей, що, знай своє, веселилися донесхочу.

Міцна петля із линви все тугіше затягувалася довкруж кам’яної шиї. Коли металеве осердя відійшло від основи скульптури, вона все ж продовжувала перебувати у такому стані, як і тоді, коли її величальним «Осанна» вітали там, унизу, такі ж, як і ці, діти Адамові.

П’ятиденна відстань між Вербною неділею і Страсною п’ятницею простягнулася тут на триста літ. Ті, що були тоді, не несуть відповідальності за тих, що є тепер.

Але як допустили до того ті, які були між ними? Як там, унизу, на землі, могло статися таке за ці століття? Чому знову провалля геєни вогненної, яка спалює живцем тіла цих бездуховних створінь, яким накреслено бути богоподібними? Чому вони не хочуть цього? Чому вони знову там, де й були в Єрусалимі у день свого відкуплення?

Так думав один з них, який раптом виринув із західного боку храму. Натовп ахнув. А кедрівчани впізнали на церкві ще одного свого земляка. То був Бальтазар Андрій.

У піднебессі на очах у тисяч він впав у стан екстази. На його тілі з’явилися стигми – рани Ісусові. Кров, що проступала на поверхню тіла, неначе світилася на сонці, до якого було рукою подати. Кров скапувала, вдаряючись об церковну баню, як об опуклість земної кулі, яка враз змаліла під ногами цього іскристого велетня, що світився ізсередини.

Кедрівські бабусі, що принишкли у схованці під парканами, раз по раз вибухали жалібним стогоном, який уже не міг утримати в їхніх розверзнутих устах жоден із земних страхів, – «Христос воскрес! Воістину воскрес!»

Кедрівчани молилися попідтинню, дякуючи Богові за те, що дожили до Зішестя, за те, що божественна кров умила їхні багатостраждальні голови і скропила святу українську землю.

З’явленець стояв на другому ярусі, поки не пройшла екстаза. Відтак стигмат почав опускатися крізь отвір, який утворився на місці вивергнутої скульптури. Почав опускатися всередину церкви. На линві, яку з трепетом віддав йому Харкавий.

Його впізнали тільки земляки. Для всіх інших він був чудотворним пришестям, яке як з’явилося, так і зникло.

Юрму охопив параліч. Вона заціпеніла.

Але партія не випускала ситуацію з-під контролю.

– Товарищи, если кто не знает, это бандит из Кедровки, который сбежал из-под стражи. И вот вылез туда, чтобы помешать нашему мероприятию! – кричав у гучномовець перший секретр райкому партії Тропченко. – Никакого чуда нет. Сейчас мы возьмем преступника. И накажем по всей строгости социалистического законодательства.

Інформація, подана не із неба, а із Кедрівки, подіяла. Був привід негайно випити після такого потрясіння. Добре, що партійний керівник району вчасно все поставив на своє місце. А то кількатисячний актив району міг би повірити у Бога.

Тим часом військові уже ламали двері храму. Кагебісти ввірвалися всередину і почали шукати.

Перевернули все вверх дном і не знайшли. Його і слід пропав. Було не до жартів.


Церковний паламар був такий древній, що здавалося, він запалював тут свічки ще з першого дня храму. З вигляду мав більше років за саму 300-літню церкву, бо ніхто в селі вже так довго не жив.

Виглядало так, що кадило – його споконвічне знаряддя праці – забальзамувало його самого. Без діда Якима, якого в селі кликали дідом навіть інші діди, неможливо було собі уявити церковне начиння. Його сива споконвіку голова пересувалася в кадильному димі вздовж райських воріт. І здавалося, що це зійшов з іконостаса один із поселених на ньому живописцем апостол чи євангеліст.

Дід сам човгав по селу і, що найдивовижніше, самотужки піднімався на храмову гору. Якось посеред літньої погожої днини, коли село перебиралося з хат у поле, Андрій помітив, як дід Яким бере висоту, знай відсапуючись та подеколи зупиняючись.

– Слава Ісусу Христу, – хлопець незчувся, як зіскочив на гору й уже опинився біля старця на відпочинку.

– Видиш, щораз тяжчим стає мій хрест на Голгофу. – Старець неначе чекав його. – Мій хрест – мої літа, а їх порахувати тяжко – не те що нести.

Він знову важко піднявся на ноги й зробив останній марш-кидок.

– Тебе Бог послав, я знаю, – поманив хлопця всередину. – Не смію взяти з собою на той світ правду. Ти маєш знати, хто ти є.

Дідо мало не силоміць завів хлопчину за захристію. Туди простим парафіянам, окрім учасників літургійного дійства, ходити не дозволялося. Але поводир був наполегливим. Зрештою, він тут був більшим господарем, ніж священик, бо вони, священики, приходять і йдуть, а паламар залишається якщо не назавжди, то надовго.

Старий Яким згорнув якийсь допотопний килим і прибрав із підлоги, а відтак устромив лома між дошками.

– Бери, тягни, сил тобі нівроку насипала мати, – дав Андрієві товстий плетений шнур. – Відкривай.

Вони спільними енергійними зусиллями взялися піднімати чи не половину підлоги цієї вузької кімнатки, що слугувала комірчиною в церковному господарстві. Суворо зарипіли завіси, неохоче здвигаючи невблаганну часову послідовність, яка пручалася вторгненню у минуле. Здавалося, вони зсувають у зворотному напрямі те саме колесо історії, і чим далі, тим більше метафора перетворювалась на реалію. Під підлогою розкрила чорну пащу бездонна яма. По шкірі побігли мурашки. Андрій силкувавсь опанувати себе, але збуджена свідомість калатала серцем, як великоднім дзвоном. «Таємний отвір у потойбіччя? Мені ще зарано туди, на відміну від старого паламаря».

– Ти що, настрашився? – розсміявся дід. – У тебе що, нема в стодолі пивниці, де мама огірки квашені на зиму тримає?

Андрій оговтався після такого смачного порівняння.

– А тепер залізай туди. Там є драбина із цегли у самій стіні. Я тобі посвічу.

Дід стояв над ямою з велетенським свічником. Його сиві пасма вилискували мороком. Він скидався на апостола Петра на воротах раю. Світоч осяяв яму. Вона була овальної форми, заввишки з людину. Майстерно викладена з паленої почорнілої цегли. Акуратна, неначе щойно заметена. Не можна було сказати, що людська нога давно тут не ступала. Радше навпаки.

Прохолода, свіжа і чиста, солодко огорнула спітнілого юнака, але була вона не могильною, а живодайною, приємною для тіла, наче лляна мамина вишита сорочка на Великдень. Андрій придивився. Підлога була викладена з мармуру. Дід нахилився зі свічником зовсім низько, і перед очима постала мозаїчна картина. Посередині – святий престол, подібний до того, що там, нагорі, в церкві. Зрештою, як у мільйонах церков по всій планеті. Над престолом – два херувими. Андрій якось підсвідомо п’яддю правої руки, точний розмір якої він знав і завжди так міряв без всіляких приладів, зміряв зображення: 1,33×0,80×0,80 см.

В епіцентрі картини посеред престолу – зображення церкви, за архітектурною формою – точна копія їхнього, кедрівського храму. Довкруж храму, викладеного позолотою, пробивалися букви латиною: «Cristi De Te…» Далі літери стерті настільки, що прочитати до кінця неможливо. Навпроти цього знаку – такий же круг, тільки всередині – меч, а на ньому – хрест. І знову месидж: «Sigillvm Millitvm Te…» – і знову не завершено, втрачено кілька букв. І все це були не просто букви – зображення. А над ними, над цими розписами та прогалинами, в яких знайшли своє відображення триста прожитих кедрівською церквою літ, над ними вже нетлінний напис, що зберігся, здається, цілком. Як учора виведений рукою володаря вищої мудрості:

TEMPORA DE FINALE…

De finale.

Tempora.

Про кінець свій.

Думай.

Ну що ти тут витворяєш, на землі? Не думаєш? Не хочеш думати. А як прийдеш до кінця? Усі приходили, і ти прийдеш. Ще не було такого, щоб не приходив бодай один хтось. І з чим ти прийдеш?

– Тепер ти поверни це кружальце всередині, – озвався зверху Яким. – Наберися сили. Я вже не здужаю. А ти зможеш.

Андрій кілька разів пробував, але даремно. Мозаїка трималася купи, укріплена століттями. Дід опустив йому зверху той же лом:

– Підніми плитку, на якій – хрест. Вона окремо там вкладена.

– Може, не варто, діду, руйнувати? Ну що я буду тут ломом…

– Ти не вчи мене. Я знаю, що говорю.

Справді, фрагмент із хрестом піддався дуже легко. Під мармуром рука натрапила на згорток. Заняття не для нервових. Камінна твердь не здатна так добре передавати з глибини віків дух, що залишав свою печать на найтвердішому із матеріалів цього світу, яким є мармур. Він промовистий, цей тисячолітній карб на корі земній, але Творець тільки подібній собі живій істоті дарував незнищенне сховище духу – слово. Предвічна плоть духу. Руйнуються під товщею тисячоліть рукотворні вавилони, розсипаються в прах тіла – тимчасові пристановища душ у їхніх земних мандрах, але володіє нетлінною силою, що піднімається над Часом і Простором, остання субстанція пізнаного Абсолюту – Слово. Споконвіку було Слово. І Слово є Бог… Бо немає ні початку, ні кінця…

Андрій самотужки освоїв латину за підручником з медицини, який позичив у старого професора медфаку, що приїздив на літо до родини в село.

«Нас послав Всевишній звести храм на землі благодатній. Ми залишили тут свого духа печаті. Той, хто прочитає їх, той наш брат. По крові і духу. Заповіт Всевишнього знайдеш тут. Захисти і сохрани його від злої сили. Якщо впаде цей саркофаг, кара накриє боговідступників. І рукотворний саркофаг не поглине повзучу смерть зірки Полину.

Рятуй їх своєю благодаттю, Брате у Христі і Мечі».

І далі підписи – Моле, Романус, Вінчі, Бартоліні, Бальтазар

– Прочитав? А тепер постав туди назад. Так велено, – наказав свічкар згори. – Вибирайся. Досить. Вертайся додому. Ще мама почне шукати.

Звідтам, піднімаючись сходами, він повернувся в цей світ іншим. Справжнім. Самим собою. Його нетутешнє, неслов’янське прізвище насторожило його з перших днів, відколи почав усвідомлювати себе на цій землі. Єдине у всій окрузі. У всіх є в Кедрівці й деінде в селах однофамільці. А тут єдиний звідкись узявся. Бальтазар. Окрім українців, кого тільки не заносила історія сюди! Поляків і росіян, євреїв і німців, словаків і чехів, вірмен і греків… Але з жодного іншого роду-племені встановити походження прізвища було неможливо.

А тут така розв’язка. Бальтазар будував цей храм. Найнятий зодчий з-під Падуї. І він – його українізований нащадок. З ім’ям, збереженим і пронесеним крізь століття. І переданим тобі. З посланням, яке під церковним вулканом покриває новим знанням про себе твоє «я», заново прочитане в історичній транскрипції заново пізнаного земного покликання.

Він переклав дідові прочитане в згортку. Коли вони вже вибралися з підземелля й присіли на лавці під дубом на церковнім подвір’ї.

– А я й не знав. Але вгадав, – паламар погладжував сиву голову. – Що там, вгадав – Бог надоумив!

Старець вдивлявся в небо. Звідтам несамовито пекло сонце. Його висохлі на довгім земнім шляху кості поглинали тепло, і від того старий Яким чувся сильнішим і навіть молодшим. Отак на осонні, як у давнину кожна земна людина, що на низькому схилі віку тішиться кожним прожитим днем. Але кедрівський патріарх, що кадилом відганяв злих духів із села за усі чотири окупації, яких воно зазнало на його віку, тішився з іншої причини. Так буває, коли не знаєш, кого шукаєш, але знаходиш!

– Я паламар. Навіть не дяк. На письмі не дуже розуміюся. Але там багато тобі сказано. Тобі, Бальтазаре. Тепер я вже не сумніваюся.

Дід уперше постав у його пам’яті, коли мама на Вербну неділю привела його у церкву. Мати любить це свято найдужче з усіх свят і сину прищепила цю світлу благодать. Здавалося б, не головне, не з ключових християнських торжеств, але він, як і мати, сприймав його як найсвітліше свято. Передовсім як день тріумфу Христа на землі, коли земляни в апофеозі любові до Сина Божого устеляли його сліди пальмовим гіллям. Віттям любові, яка була пальмою першості, перемогою саме любові над усіма почуттями, які здатне випромінювати людське серце. Найвище покликання людини – в любові, а не в ненависті, у добрі, а не злі. І тої неділі вона була такою. Озвіріння прийде в п’ятницю – п’ятого дня після апофеозу любові. У Страсну п’ятницю. Найчорніший день розп’яття.

Ми чомусь лише говоримо про те, що Він віддав життя своє земне за нас. Але мало говоримо про те, що ми в Нього життя забрали. Він віддав – і це Його жертва. Але ми забрали – і це наше прокляття.

Це наше розп’яття. Ми розіп’яли не так Його, як себе.

Чому ми були богоподібними лише у Вербну неділю, а у п’ятницю стали звірами? Хоча не треба ображати братів наших менших і весь тисячородий тваринний світ – він Бога не розпинав. Це зробила найжорстокіша з тварин – людина.

Тої неділі церковний паламар вносив на плечах після святочної літургії величезну в’язанку первоцвіту. Перші паростки природи, що народжувалася щовесни знову і знову, як і мільйони років тому. Відтак шикувалася черга до освяченого трунку. Бруньки на галуззі, неначе немовлята любові, промовляли до кожного своєю бархатною ласкою.

То була черга любові до Хреста. Старий Яким вручав кожному цю пальму перемоги добра у серці кожного. Тому з дитинства він входив у свідомість юних християн, як апостольський дарувальник добра. І ці паростки висівалися у чисті і благословенні душі, як зерна любові до життя, до ближнього, того, хто попереду та позаду тебе в черзі до Бога.

– Те, що там написано, – прочитав. Але є ще одне послання. З уст в уста. Часом той, хто був посвячений, служив тут священиком, дяком чи, як я, паламарем. Були й благовірні миряни з села. Кожен мав сам, на свій розсуд, вибирати собі наступника, – дід із трепетом складав найвищу свою сповідь.

– Я був за рахунком шістнадцятий, а ти будеш сімнадцятий. То, що нині тобі відкрилось, має лишитися у тобі. Дай тобі, Боже, мої роки – відкриєшся лише спадкоємцю.

І сказано: мало тримати таїну, – провадив далі старець передане крізь століття Слово. – Треба розкрити шифр. Нас понад сотня – один за одним – за 300 років того зробити не змогли. І сказано: настануть найтемніші роки, як за Філіпа, коли диявольська рука здійметься над храмом. І той, хто проникне у шифр і стане до захисту храму Господнього, буде знати, як шукати порятунку.

Я виджу, синку, що найтемніші літа настали. Не було такого на моїм віку – ні за австріяків, ні за поляків, ні за німців, щоби держава йшла проти Бога. Татари – у ясир забирали, але храми не руйнували. Ніхто й ніколи. Лише тепер прийшла чорна година. І тобі буде найтяжче. Нехай благословить тебе Господь.

Паламар Яким віддав Богу душу перед Різдвом. Попросив дітей і внуків, яких прикликав до смертного одра, похоронити його в означеному місці. Це місце називали з давніх-давен чомусь пресепторією.

Ніхто в селі не знав, чому цей клапоть землі на східному краю сільського цвинтаря так називається. Незнайоме слово з глибини віків, але ніхто не ризикнув піти проти останньої волі, тим паче, що лише одиниці перед смертю просилися туди. Чому – ніхто не знав. Таємницю, що ховалася в останній земній просьбі, вони забирали з собою.


– Товарищи, если кто из вас заметит этого мерзавца, что был наверху и исчез, немедленно хватайте его! Это сбежавший от правосудия враг советской власти и нашего социалистического отечества. Не теряйте бдительность!

Осмотритесь вокруг! Он не мог далеко уйти! – На церковних сходах махав маузером кагебіст у широких райтках і з червоними очима.

Комсомольці почали справді оглядатися. То були активісти з різних сіл і районів, тому мало знайомі між собою. Їх поєднала склянка на спільному ідейному бенкеті, але заклик шукати ворога збудив виплеканий інстинкт вп’ястись у горло ближньому. Ворог твій – товариш твій! До реалізації цієї формули сталінської ДНК була завжди готова та частина соціуму, на якій трималася система. Тотальна мережа сексотів умить перетворювала стукача на жертву й жертву на стукача. Вибирай! Якщо першим не стукнеш ти, стукнуть на тебе, – такою була ленінська трактовка гамлетового запитання.

Невідомо, хто перший вигукнув: «Він тут! Я впізнав його!», але запальничка запального кагебіста робила своє – по усьому юрбищу то тут, то там комсомольці почали накидатися один на одного й волокти до імпровізованої сцени, на якій височіли місцеві керівники партії та правоохоронних органів.

Кількасекундна з’ява Андрія навряд чи давала можливість на такій висоті навіть найталановитішому сексоту запам’ятати його в обличчя. Та й ще реальність маячила крізь призму п’яного комуністичного світо гляду. Тому ловили хіба що русявих хлопців, які могли скидатись на нього. Підозрілі пручалися щосили. Їх пробували визволяти з лабетів «бдительних» активістів земляки, але тих, що прагнули жертв, завжди було більше. Це тотальне правило спрацьовувало бездоганно. Паша знову випередив усіх: роль прокурора якось автоматично перейшла до нього. Він вдивлявся зверху вниз і раз по раз лише викрикував:

«Та ж то не той, йоб вашу мать!» Підозрілого відпускали, а далі волокли наступного. Так перепустили десятків зо два. А у потугах принести все нову й нову жертву відбою не було. Якби Паша взяв і сказав би на когось: «Це він!», п’яна юрба розірвала б його на шматки. Не треба було навіть бавитися у церемоніал розп’яття. Просто розірвали б, як шакали.

Пахло смаженим. І Паша першим зрозумів це. Політична ситуація могла вийти з-під контролю. А що, як вони самі вирішать, що хтось із них – це він! І не один такий!

Скільки в Радянському Союзі було винних? Одиниці, а невинних – мільйони, десятки мільйонів. Невинних жертв, закатованих і замордованих своїми ж братами двоногими. І цей механізм, коли в людини відбирають життя чи позбавляють волі безпідставно, механізм, на якому тримався режим Радянського Союзу, міг подіяти тут і тепер. У будь-яку мить. Адже це і є радянський народ – та сама заново виведена кремлівськими селекціонерами нова історична спільнота, у якій кожен готовий пожирати всіх навколо себе. Один – за всіх, всі – за одного! Самопожираючий соціалістичний колективізм як вища форма людської спільноти.

І ця вища форма почала діяти. Юрбище атеїстів розбивалося на фрагменти. Ті, що схопили підозрюваного, не спішили віддавати його назад у розпорядження керівників районних делегацій. Почали шикуватися ці передові ряди будівників комунізму в шеренги – стінка на стінку, зграя – на зграю. Район – на район!

Інстинкт самознищення почав, як навчав товариш Карл Маркс, охоплювати маси. Помножене на п’яне помрачіння хижацтво вирвалося з ницих істот. Як це буває на будь-якій масовій бійці, не має значення, хто кому першим затопив у морду. Але цього чекали всі! Але уже кожен, хай із десятка чи сотні, хотів якомога швидше бути другим.

Міжрайонний семінар з атеїзму перейшов у вищу стадію прояву комуністичного світогляду. Виховані на ненависті комунари пускали це почуття в молодечі кулаки, що опускалися важким пролетарським молотом на голови товаришів по партії і комсомолу з сусідньої делегації. Дуже швидко окремі випадки фізичних зіткнень заволокла суцільна пелена, як сказав би Тарас Григорович, генерального мордобою. Але не по вертикалі, як у його геніальній поемі, а по горизонтальній площині – довкруж церкви. Заюшені кров’ю комсомольці пустилися в сатанинський танець ленінського язичництва. У хід пішли плакати з вождями. Лики комуністичних апостолів тріскали на головах правовірних ленінців. Бралося в руки все, що траплялось.

За попередньої Пашиної ініціативи внизу прямо під церквою було зведено силами районної комсомольської організації пам’ятник вождю Комуністичної партії Радянського Союзу і світового пролетаріату товаришу Володимиру Іллічу Леніну. І в цю лиху годину позакласової боротьби порятунок на ньому пробували знайти ті, хто мав потуги в кулачках меншенько, ніж ідейної моці в умах і серцях. З огляду на такий дисбаланс вони опинилися горілиць і ставали черв’яками для дебелих активістів. Оті, яким перепадало і які хотіли будь-що врятуватися, кинулися за поміччю до вождя – почали дряпатися на його бронзову стовбуряку. На руках в Ілліча, ясна річ, не вистачало місця всім комсомолятам із розчавленими носами. Тому вони поприлипали то на холошах, то на плечах вождя.

А вождям меншеньким і живим, що стовбичили на призьбі церковній, було непереливки. Було страшно дивитися, як діє молодь під мудрим керівництвом комуністичної партії.

– Делай же ты что-нибудь! Что стоишь, как истукан, – першим зірвався керівник району, на території якого приключилося таке, адже ж йому й нести відповідальність за кричуще відхилення від затвердженого на бюро сценарію. – Они же поубивают друг друга. Это же нарушение общественного порядка на территории района, – копнув з усією злістю перший секретар начальника районної міліції.

Той ще такої бійки в районі не бачив, але почав стріляти. У повітря. Войовничим атеїстам його пальба по горобцях була по цимбалах. Вони колошматились в улюбленому занятті корчагінського племені – у пошуку ворога народу. Діяли за принципом: якщо не знайдемо, то хоча б розігріємося.

– Мы сами не возьмем общественно-политическую ситуацию под контроль, товарищ полковник, – Тропченко дивився благальними очима на командира київського спецназу, як на спасителя. – Вы же еще оцепление не сняли?

– Ты что, дед, вообще чокнулся! – гаркнув на керівника району й ветерана війни кагебіст. – Стрелять прикажешь по твоим атеистам? И пока я приведу войска, здесь никого в живых не останется.

– Товариші учасники семінару! – втрутився в ситуацію Микола Петрович, секретар обласного комітету партії, викрикуючи в мегафон і йдучи на ходу у маси.

Але в суцільному гаркоті його керівний голос партійного вожака був такий тихий, наче він у бочку пірнув. Його спроба вгамувати ближчих завершилася сумно: кремезний комсомолець, якого він сіпнув за плече, розвернувся й затопив зі всього розмаху секретарю обкому в мордяку!

І раптом почувся справжній гавкіт. Не партійний, а натуральний. Собачий. Чи то псів було більше, ніж атеїстів, чи злість їхня переважала людську, але їхня звукова канонада враз запанувала над умами й серцями червоних виїзних семінаристів. Коли ж услід за тисячоголосим гавканням з-за парканів прилеглих вулиць показалися пси з висолопленими язиками, із комсомольців почала спадати братовбивча екстаза.

Розлюченому собацюрі, як-от однодумцю по партії й комсомолу, в морду не даси. Кулацюру відкусить, тварюка невихована. От що раптом подумалося в десятках ідейно загартованих головах войовничих атеїстів.

Собак справді була ціла хмара, і вони мчали невблаганно, як торпеди.

Що робить комсомолець перед очима смертельної небезпеки? Правильно: лізе на дерево. Але трагедія була в тому, що у Кедрівці на весь обласний атеїстичний актив дерев не вистачало. Тим часом собаки брали семінар в «оцеплєніє». На відміну від кагебешного тюхтія, їхній командир спецназу керував бездоганно. Кільце стискалося. Собаки, збиті в зграю, уже нічим не відрізняються від своїх пращурів-вовків. Виконання персонального завдання товариша Хрущова враз опинилося під загрозою зриву. Учасники семінару в лічені секунди звільнили майдан. Посередині залишився тільки товариш Ленін. І вони накинулися на нього.

Собаки – на вождя. Звірі оточили Ілліча звідусіль і своєю тваринною мовою виговорювали йому все, що він заслужив. Видко, нагрішив він немало, коли повстанці фауни на таких децибелах виголошували йому вирок. Собаки вили наввипередки один перед одним. Єдиний випадок свободи слова у Радянському Союзі многоголосо звучав на повні груди і на усі зуби – по-звірячому демократично.

Керівництво притиснулося до церковної стіни й боязко зиркало в бік вождя. Леніну ленінці допомогти не могли, бо за першої спроби опинялися перед загрозою порваних керівних райтків, – і то в кращому випадку. А то й пошматованих керівних сідниць… Перший секретар райкому вдруге не ризикнув апелювати до силового блоку. Собаче повстання можна було б розстріляти, визволивши вождя, але хто віддасть таку команду? Курям на сміх. Поїхали з самого Києва ловити повстанську армію, а ліквідували собачу зграю!

А собаки не просто дерли зі всієї сили горло, а кружляли довкруж бронзового боввана, цілячи, щоб куснути вождя. На щастя, увічнений у металі ідол був їм не по зубах.

Ідол, що мав замінити Бога на землі, перебував у стані торжества. Довкруж нього на одній шостій Землі злітали у повітря тисячі споконвічних християнських храмів, а пам’ятники йому множилися так само тисячократно по містах і селах понівеченої дияволом земної суші. Ніколи й ніде за сорок тисяч літ, відколи люди тиняються по цій землі, нікому вони не ставили стільки пам’ятників, як цьому калмицькому єврею. Сотні тисяч отаких самих залізних стовбуряк по всьому світу. То був сказ людський, на який кинули гавкіт собаки: в обстановці монолітної єдності партії та народу й торжества ідей марксизму-ленінізму лаяти на Володимира Ілліча могли тільки вони.

Всьому народу на радість, нагавкавшись досхочу, вони за якоюсь невидимою вказівкою підібгали хвости й так само стрімголов, як і з’явились, помчали геть. І тільки тоді до вождя підступили першими доблесні воїни озброєного загону партії – непримиримі до ворогів пролетаріату дзержинці. Напад собак вивів їх з ідейної рівноваги. Прямого зв’язку не було, але, може, вони гавкали на нього за те, що він гавкав на Бога, якого вони скидали сьогодні горілиць?

Тут були лише переконані іскрівці, але якесь таке верзіння лізло в голови.

Полковник спецназу тим часом звернув увагу на те, що якось неприродно вилискував Ілліч на літньому сонці. Від нього тхнуло різко і так само невідомою гамою гидот. Після уважнішого розгляду металевого тіла було зроблено висновок, що пам’ятник замазано бактеріологічним матеріалом невідомого спецслужбам походження. Мазки з тіла Леніна тут же було відправлено на експертизу.

А тим часом комсомольці злазили з дерев. Свято тривало.


Самоплатов сидів за ґратами в бандерівській столиці. І посадив його Микита, перший секретар ЦК КПРС, а не командувач Української повстанської армії Шухевич…

То була його остання зустріч зі Сталіним. Вождь усіх апаратних ігор усіх часів і народів ніколи не порушував правила гри. Чекістський кілер-терорист № 1 може знищувати тільки чергового ворога № 1 Радянського Союзу. Вищий пілотаж – це, отже, топ-ліга. І таким першим номером серед ворогів СРСР у другій половині сорокових років був командир армії українських повстанців, яку Сталін не міг здолати уже на восьмий рік після того, як подолав Гітлера.

Прийом у Сталіна значив – Шухевич як загроза стоїть на одному рівні з Троцьким і Коновальцем – у першому ряду ворогів Радянського Союзу, які підлягають ліквідації особливими засобами спецслужб. Майстер провокацій найвищого світового рівня повинен був показати свій клас у Галичині.

У приймальні Сталіна його чекав Хрущов. На відміну від вождя, що залізно ступав по кремлівському кабінету, Микита аж трусився зі злості й нетерплячки. Весь потенціал ненависті московської верхівки до західноукраїнського руху опору фокусувався у його імпульсивному нутрі. Він викладав терористу обриси загальнополітичної ситуації, з якої політичний кілер вичленив головне: повстанська армія як істинно селянський рух спирається на тих самих селян, на народну підтримку. Позбавити її цієї підтримки – значить вибити з-під вершника коня, на якому він мчить.

Уже в кабінеті Хрущов принишк, бо знав: те, що Західна Україна лише де-юре є територією СРСР, а де-факто підкоряється не Кремлю, а лісовим та емігрантським націоналістичним провідникам, – це, на думку Сталіна, його, Хрущова, провина.

– Вы, товарищ Самоплатов, могли бы уже и передохнуть, а вот товарищ Хрущов подбрасывает вам работу, не дает покоя.

Вождь затягнувся люлькою, а потім з-під чола глянув на Микиту, що свердлив очима дірку в підлозі.

– Народные массы, конечно, теоретически – движущие силы истории. А вот куда двигать эту историю, в каком направлении – решают вожди, которые и показывают это направление. Вот и получается, что половина Украины двигает ее вместе с нами в одну сторону, в то время как другая – в обратную.

– Почему? – запитав Сталін після паузи. – Потому, что там объявились другие вожди. А у одного народа не может быть двух вождей. Вождь должен быть везде один. А если он не везде вождь, то какой же он вождь? Вот Никита Сергеевич вождем всей Украины не стал.

– Какой из меня вождь, Иосиф Виссарионович. Помилуйте. У советского народа и у всего мирового пролетариата один вождь – товарищ Сталин, – ковтаючи слова, з переляку белькотів Хрущов.

– А вы поработали на Украине так, что там объявились новые вожди. Вот такая работа. И с этим теперь товарищ Самоплатов должен что-то делать.

Сталін упритул підійшов до Самоплатова. Це був останній погляд вождя прямо в очі терористу. Для кілера держави, яка продемонструвала тій самій історії найвищий рівень владного тероризму, такі зустрічі віч-на-віч із замовником не стираються із пам’яті.

– Но не будем его учить, товарища Самоплатова. Что делать и как – он знает не хуже нас.


Уже у Львові на явочній квартирі йому до рук потрапила книжчина місцевого письменника під промовистою назвою «Плюю на Папу». Самоплатова важко було чимось здивувати у царині людиноненависництва, але бризкання слиною з кожного рядка його вразило. Можна було собі уявити, як ненавиділи цього писаку аборигени за його таке безпардонне плювання. Отут і народилася ідея в криваво креативній голові. Далі було здійснено спецзаходи закритого характеру, які завершувалися загальновідомим як історичний факт фіналом – знайшовся малограмотний, але вправний, як і сам Самоплатов, націоналіст, який банально зарубав письменника за тим самим робочим столом, за яким він так сміливо плював на Ватикан. Прийом, може, й тупуватий – обухом по голові, – але то тільки ідеї виглядають такими невловимими. А їхні носії – цілком смертні істоти, нічим не відмінні від поросят, яким пора на забій.

Сокира вирішила всі проблеми навіть із головним героєм більшовицької революції у 1917 році, Бронштейном-Троцьким, коли його за наказом Джугашвілі-Сталіна зарубав іспанський однодумець-комуніст. Так само тут й усе та ж сокира була покликана на авансцену історичного дійства в післявоєнному Львові. То елегантні французи мучилися, винаходячи гільйотину, а тут усе так просто, як на «заготскоті». Череп – навпіл, і вже ніколи з-під нього не виплодиться загрозлива «мислішка». А далі – все за планом. У відповідь на вбивство відомого майстра пера, полум’яного провісника безсмертних комуністичних ідеалів влада цілком резонно застосувала масові репресії проти місцевого населення, з якого вийшов той самий сокирник.

І знову, як і у 1939-му, коли за пактом Молотова – Ріббентропа Західна Україна ввійшла до складу СРСР, а її мешканці – до складу людності Воркути, Соловків та Крайньої Півночі, так і тепер, після вбивства Галана десятки товарних ешелонів із живим непокірним товаром попливли із західних рубежів СРСР у неозору тайгу велетенського Сибіру.

Така двоходівка досягла головної мети операції – знищення народної підтримки. Еліта народу не могла вже допомагати своїм повстанцям, адже її перемістили на територію вічної мерзлоти. А відтак уже звична робота вузької спеціалізації – ліквідація. Микита так і сказав: «твое дело – обезглавить».

Шухевича в один час заскочили навіть на курортах Криму в товаристві партійно-радянського істеблішменту на відпочинку. Талановитий візаві кремлівських кілерів вів себе вкрай зухвало й надзвичайно цинічно. Хоч і підняв його Сталін до статусу вождя, але тримав він себе у повстанському побуті, як той фольклорний невловимий месник. Тоді, в Ялті, поки спохватилися, командувач УПА щез. І так не раз. Галицький опришко перегравав кагебешних топтунів в одні ворота. І так – з року в рік. Аж поки за його головою Сталін не послав того, кого колись посилав по голову Троцького та всіх інших правофлангових ворогів.

Самоплатов днями не виходив із явочної квартири навпроти вікон готелю «Джордж». До нього приводили череду сексотів, яким він годинами «вивертав матку». Багатьом – у буквальному розумінні. Наприклад, студенткам, яких верховний терорист ґвалтував якнайбрутальніше. Інтуїція його й тут не підвела. Завербована студентка медінституту після запального сексу розповіла про свої відвідини із колежанкою будинку на околицях Львова. Опис господаря заінтригував кагебіста. Просто вбивча інтуїція, яка відзначає справжніх мисливців на людей. Як усе просто: він показав дівці фото прямо у ліжку – і вона кивнула головою. Самоплатов аж захлинався від задоволення: можливо, що легендарний герой народних дум і він, чекістський кілер, – молочні брати. Хоча були вони по крові таки братами-українцями.

Вистежити за наводкою студентки схованку генерала-хорунжого УПА було ще простіше, ніж зарубати Галана. Оточений мало не цілою дивізією, той довго тримав свій останній бій. Загинув по-геройськи – живим не здався.

Самоплатов згадував його гострий погляд, коли очі застреленого генерала вже не бачили світ, але ще випромінювали ненависть. І якщо порівнювати його з вождем тим, кремлівським, то єднала їх справді якась неземна несамовитість, що просто сипалася з очей. І от тепер Самоплатов, опинившись у тому ж місці і в інший час, згадав цю миттєвість. Йому здалося, що саме цей вирок, що вершиться тепер, він прочитав в останньому погляді Шухевича.

Але така доля кілерів: їх прибирають услід за жертвами. Здавалося, все-таки минулося, бо в перший гурт сподвижників Берії – арештованих і розстріляних Хрущовим – він не потрапив. Навпаки, працював консультантом – у якій послідовності ставити під стінку співслуживців. І тепер, коли його, вже всесоюзного пенсіонера, знову послали гасити вогонь, його вічна незамінність знайшла своє чергове підтвердження. І зачистити рецидиви клятих бандерівців послав саме він, Микита Сергійович.

Невже вони винюхали все-таки те, що двічі замишляли вони з Лаврентієм? Ох, і замишляли. Мало того – реалізували. Діяли. Ну, якоїсь йоти не вистачило, щоб здійснити ще на початку війни з Гітлером, а потім одразу після смерті Сталіна дві – наймогутніші з усіх видатних діянь Самоплатова – операції, які б поставили цей недолугий світ на диби.


Про напад собак на Леніна голова Комітету держбезпеки в ЦК КПУ вирішив не доповідати. Там ніхто не став би з ним панькатися. Голова з пліч – і все тут. Кому потрібен такий суїцид.

У ньому ще не стихла злість на «центр» за те, що політбюро не пустило на похорон дружини. Залишили собак ганяти – кепкуватимуть.

Кушнірук з нетерпінням чекав результатів експертизи. В обозі, що прибув на місце в «гарячу точку», було прислано з Москви й славетного начальника «Лабораторії Х» Лавриновича. Цей легендарний алхімік Луб’янки розробляв отрути, які протягом десятиліть убивали десятки політичних діячів по всій планеті. Цій лабораторії не було рівних у світі, та й самому цьому миршавому Савіку, як його ніжно називали у КГБ. На особливо відповідальні операції він виїздив особисто. Цілий анатомічний набір природних смертей – від банального інфаркту до витонченого паралічу всієї нервової системи – імітували неперевершені отрути від Лавриновича. Дорогу сюди він також знав достеменно.

У післявоєнну пору особисто виїжджав у Західну Україну на ліквідацію єпископа Української греко-католицької церкви владики Ромжі. Єпископа розвідка Кремля потрактувала за головного емісара Ватикану, про що він і сам не здогадувався. Він не був сам, але був серед тих, хто не перейшов у духовенство Московського патріархату. Окрім такого неприйнятого рішення про перехід лінії конфесійного фронту, за ним нічого іншого не стояло. Але місцева резидентура так майстерно змальовувала свої подвиги, що в очах московського керівництва він постав як лідер духовного підпілля, вартий якнайвищої «нагороди» – ліквідації. На операцію відбув сам Лавринович зі своїм саквояжем. Владика помер у районній лікарні, куди його привезли насильно, імітуючи виклик «швидкої допомоги». Інфаркт настав через годину після того, як медсестра-сексотка вколола йому ампулу з «Лабораторії Х». Поруч у білому халаті стояв «професор з медінституту», який особисто фіксував перебіг агонії. Крім професійного інтересу, це давало йому ще й особисте естетичне задоволення. Він належав до тої категорії профі, які полюбляють милуватися результатами власної роботи.

І тепер цей ультраотруйник КГБ занадто довго мовчав. Лише через кілька годин він приніс експертний висновок. Якби не легендарна біографія і особиста дружба із вождями, Кушнірук задушив би це лабораторне світило власними руками й без отрут. Голова КГБ чекав висновків про нову, невідому досі бактеріологічну чи хімічну зброю ЦРУ, яка змушує собак гавкати на вождів, а тут – банальний ведмежий смалець. Лавринович тягнув, бо така формула топленого тваринного жиру не вписувалася, так би мовити, у місцевий ландшафт. І тільки спеціалісти, які мали досвід роботи у сибірських регіонах із розмаїттям звірин, точно вказали на вид тварини.

Попахувало національним питанням, оскільки ведмідь, як відомо, – символ героїчного російського народу. Але на фактологічному рівні аналіз давав чітку відповідь на загадкову поведінку собак. Все дуже просто: для карпатських свійських тварин ведмідь – ворог, грізний і небезпечний звір, який іноді навідується прямо в село. А оскільки пам’ятник був змазаний ведмежим смальцем, вони сприйняли Леніна за ведмедя. Собаки, як відомо, розрізняють ворогів не за ідеологією, а за запахом.

Але хто перетворив Леніна у ведмедя в очах, точніше, у носах собак? Собаки – невинні. Що воно, тварина, розуміється на політиці? Тим паче національній. Воно лише сліпе знаряддя у руках лютого ворога радянської влади – українського буржуазного націоналіста. Знайти його – от де заковика для органів КГБ на даному етапі. І тут Кушнірук – вишколений профі найвищого андроповського ґатунку – згадав: ведмежа шкура висіла у коморі тих самих Бальтазарів…

То було кілька років тому під час повені, коли ріка викотилася аж до лісу. Однієї ночі стихія затопила узлісся за кілька годин по пояс. Вся живність розбіглася по полях. І от під обід до села прибився вигнаний з лісу водою ведмідь. Першим йому попався Данило Грициків із крайньої хати. Розлючений і переляканий звір просто задушив його своїм тілом і пішов далі центральною вулицею. Вереск здійнявся неймовірний. Нагодився міліціонер, коли ведмідь уже ломився в хату. П’яний поліціянт відкрив вогонь, але ніяк не міг поцілити – лише поранив кілька разів. Вражена тварина почала ломитися до клубу, що стояв на пагорбку, – вчителі заховали тут від повені учнів молодших класів. І треба ж було такому статися: тварюка посунула туди, звідки нісся найгучніший дитячий гамір!

І тоді Ярема Бальтазар вихопив у дільничного рушницю й одним пострілом зупинив найстрашніше, що могло статися на очах у переляканих до смерті матерів. Отоді Яремі й залишили на пам’ять цю шкуру. І кадівб смальцю, який натопили з ведмедя. Ліки неперевершені. Потім по склянку ведмежого жиру до нього ходило все село. А тепер отим ведмежим смальцем змазали Леніна, що й викликало собаче повстання супроти вождя. І невідомо, кого галицькі собаки сприйняли за окупанта – бронзового Ілліча чи застреленого Мішку. Тому генерал КГБ уже не мав сумніву, що то справа рук того ж таки «виродка» Бальтазара і його поплічників. Але де його взяти? З-під варти втік, дружину на той світ відправив, на церкві з’явився і крізь землю провалився. Чи на небо вознісся? Ще трохи, і головний чекіст республіки або увірує в Бога, або зійде з розуму.


Зібрати докупи дружні комсомольські ряди навіть після собачого нападу було вже неможливо. Було чимало таких атеїстів, які, побиті по печінках соратниками, не могли піднятися. Треба було викликати «швидку». І не одну. Бо якщо на районному семінарі хтось дуба дасть, – НП, і то вже навіть не районного масштабу. Можна списати на націоналістів чи на ксьондзів, але зверху клопіт упаде на райком – хоронити героїв, що загинули у нерівному бою з ворогом.

У супроводі таких глибоких дум Паша спускав на землю скульптуру. Кульмінації з підняттям червоного прапора над християнським «рейхстагом» не вийшло. Але головне зроблено: церкву знехрещено та збезчещено. Як і велів товариш Хрущов – завдання виконано. Тому головний атеїст вирішив уже без галасу, тишком-нишком, просто спустити «на тормозах» хрест додолу. Свято не вдалося через ту п’яноту, але то лише початок. Врахуємо помилки на майбутнє. Менше бочок пива і ящиків горілки на душу атеїста – оце перша виправлена помилка.

Але Харкавий недооцінював своїх ідейних побратимів, коли так мінорно здійснював головний акт опускання Хреста. Натовп був усе ще збуджений пошуком ворога, і цей інстинкт не був зреалізований. Вампіри облизувалися спраглими губами, а тут саме жертва – опускається на їхні голови. Умить згадали, чого приїхали сюди. Згадали про хрест! Та Ісус Христос під ним! От він – ворог! І передовий загін радянського народу враз вибухнув оваціями. Коли металева линва зі скульптурою зависла над землею вже лише за кілька метрів, до хреста потягнулися сотні рук. Хрест не нагорі, в небі, а внизу, під ногами – і це була перемога! Молода плеяда будівників комунізму чулася на сходах свого рейхстагу.

І Харкавий мало не тріснув з гордощів за своє покоління. За себе самого, бо недаремною була його праця й безсонні ночі, коли він вичищав рідну землю від християнського опіуму. От яким буйним цвітом зійшла ця прополена ним нива – зійшла буйним цвітом войовничого атеїзму, – атеїст, як відомо, не може не бути войовничим. Він мусить власноруч ламати, крушити, зносити в повітря. Ну, а тут – хоча б власними руками доторкнутися до цього хрестопадіння.

Велетенську скульптуру Ісуса під хрестом несли до лісовоза сотні тремтячих – чи то з перепою, чи з відчуття важливості історичного моменту – молодечих рук. Вічна мелодія злитих воєдино сердець народного, сліпого й кровожерного моноліту «Розпни його!» звучала в оновленій модерній інтерпретації – «Ленін! Партія! Комсомол!»

Натовп ревів у язичницькому ритмі цю пресвяту трійцю матеріалістичної релігії людиноненависництва й боговідступництва.

Пройшло понад триста літ, як мудрий зодчий храму озвучив задум сумовитого Христа – чи є більша журба за журбу мою! Ще ніколи за ці віки справедливість цих слів не мала такого підтвердження, як цього дня, під час масового відвернення від Бога й повернення до печери.

А може, той смуток від того, що даремним було розп’яття в Єрусалимі? Бо воно повторилося через дві тисячі літ у першій на планеті державі, яка головним своїм історичним завданням проголосила розп’яття Христа? Офіційна ідеологія. Розп’яття!

Тисячі висаджених у повітря храмів, розпочинаючи з храму Хреста Спасителя в Москві й Михайлівського собору в Києві. І несть їм числа по всій землі, хрещеній Володимиром. По всій одній шостій земної суші під прапором бісів Достоєвського. Із кличем бісівських орд іти далі на решту – п’ять шостих Землі. І одна така орда правила бал в одному селі спаплюженої України…

Паша вловив мить, поглядаючи зверху на плоди трудів своїх праведних. Мінорні ноти від недавнього побоїща притихли, й фібри душогуба заграли мажорними нотами. Коли Хрест укладали на причіп «лихачовця», він підняв над церквою червоне знамено! Прапор перемоги! Над рейхстагом! П’яне стадо внизу вмить відповіло на червоне тисячоголосим «Ура!» Паша не перебивав. Він давав дикунам наревітися вдосталь. На повну статтю конституції про свободу совісті. Вивільнені від цієї химери, від совісті, вони ревли довго! Здавалося, від горлання червоних дебілів розваляться стіни споконвічного храму. Коли юрба почала замовкати, притомившись в екстазі народного волевиявлення, Паша плавно включився в цю мелодику зі своїм матюгальником у руках і, як і належить комісару, безмозкі звуки дикунів почав перекладати на зв’язну мову марксизму-ленінізму:

– Ура, товариші! Ура! Ми вітаємо нашу перемогу над минулим! Звідси, з цієї взятої висоти, із цього нашого «піку комунізму», я бачу горизонти майбутнього! А майбутнє наше – без Бога й з товаришем Леніним! Справжній комуніст – лише той, хто переміг Бога! Найперше – в собі! Потім – навколо себе! Якщо ти не в змозі здолати його, ти не спроможен будувати комунізм. Сьогодні ми з вами продемонстрували, що Комуністична партія Радянського Союзу й товариш Хрущов Микита Сергійович можуть покластися на нас. Але ця культова споруда, яку ми взяли штурмом сьогодні, – це тільки початок. Це моє рідне село. Тут моя засліплена мама хрестила мене. Але сьогодні я скинув цей хрест із себе і з церкви. І так повинен зробити кожен з вас. За дві тисячі літ церков наплодилося тисячі. Наші брати у Росії і в Східній великій Україні в двадцяті й тридцяті роки вже зробили своє. Більшість церков знищено. Тепер прийшла наша черга – ми повинні позакривати, а де треба – і знести церкви й у нас. У Західній Україні. Це завдання дав нам товариш Хрущов! Слава першому секретарю Комуністичної партії Радянського Союзу Микиті Сергійовичу Хрущову!

Харкавий мало не зірвав голос, але багатотисячний атеїстичний монстр уже вивергав цю славу досхочу.


Андрій чув, як кирзаки чекістів тупотіли над головою. Храм іще не знав такої наруги лихослів’я, як у цю мить. Вони шукали і не знаходили, і від цього біси, що сиділи в них, скаженіли до безтями. Але криївка апеннінських зодчих урятувала його. Він був недосяжний ще й тому, що сидів у підземеллі сам, а отже, не було кому його видати.

Кратер сатанинського вулкана клекотів нагорі, а тут лежала тиша, якою огорнулася від людської скверни вічність. Сюди не міг ступити чобіт гонителя, в це останнє пристанище Святого Духа. І в цьому була надія: те, що коїться, – ще не кінець. Не кінець світу. «Раз є сили, які визволили мене і зробили недосяжним для них, – це ще не кінець».

Коли орава хрестоламів в екстазі п’яних оргій покидала село, вже сутеніло. Кедрівка враз спорожніла. За ордою закурилося, а люди притаїлися по хатах. Андрій мав ключ від церкви, який залишив йому паламар. Через лічені хвилини він уже був на березі річки, а відтак на острові, а потім у курені, де його чекала Світлана.

– Як ти вибрався звідти? – Вона очам своїм, сплаканим до дна зіниць, не вірила, обіймаючи його і вмиваючи рясними сльозами.

Коли Гоша випустив його і вони вибралися з міста, вона благала його не йти до села. Тисячі комсомольців, армія, сексоти. Боже, це пекло, з якого йому немає порятунку! Але що ближче була до села, – йшли навпростець через пасовища, – то гучніше клекотіло там. Церкву кедрівську було видно з самого міста, але десь на півдорозі вони побачили там наверху Харкавого зі шнурами й автогеном.

І тут його зірвало з місця. Він поцілував її на прощання, як востаннє, і побіг туди. Вона хотіла було за ним, але даремно. Він не біг, а летів. На свою погибель? Чи може серце юної дівчини витримати такий удар? Так, він – не зі світу цього. Його життя для нього нічого не важить, але вона не уявляє своє життя без нього. Вона ридала наодинці зі своїм горем посеред лук, на яких мирно паслися корівки. Від дівочого стогону вони з подивом оглядалися на неї, дивлячись сповненими співчуття очицями. Коли ці невідомі й незбагненні прибульці, позбавлені інстинкту самозбереження й позбавлені захисного панцира страху, пов’язують свої шляхи-дороги з простими смертними, життя з ними поруч стає незбагненним і нестерпним. Місія мученика до снаги лише йому самому. А ближнім стерпіти такий тягар неможливо. Тому пасіонарії приречені на самотність. Бо двом під хрестом мало місця. Хрестоносець – завжди один у полі воїн. Він приречений на єдину нагороду – біль катування, але коли цей біль розливається по капілярах сполучених у любові сердець, непосвячене серце, налите коханням до мученика, може не витримати. І воно має право на порятунок – розірвати ці капіляри і зійти з дороги несамовитих. Але як? Як наказати серцю врятувати себе від виверження гарячої крові? То лише вони, дрібка посвячених, стоїчно й неухильно приймають удари, і нарікати на долю й невдячність людей їм не дано. Людство у своєму поголовному багатомільярдному загалі запрограмоване на максимальне наближення кінця світу, воно змодельоване на мінімізацію відстані до цього кінця. І лише ці прибульці, що йдуть по життю під хрестами, гальмують цю тотальну ходу до прірви. Лише вони, одиниці прибулих сюди не від світу цього, віддаляють страшний скін життя.

Вона незчулася, коли ноги привели в їхній курінь. На цьому клаптику суші, відгородженому від гріховного материка чистими плесами українського Йордану, жила їхня планета. Чи радше його, Андріїв, ковчег. А тепер народонаселення цієї планети змаліло лише до однієї соломинки, якою була ця освячена цілющою хворобою пасіонарності дівчина. Вона прийшла сюди, як на могилу, – оплакувати його. Світ без нього, навіть цей плавучий материк їхнього кохання, – лише кладовище невимовної втрати. Будь-хто із тих, хто знає, як то жити в Радянському Союзі, якби був на її місці, сказав би собі: шансів вирватися звідтам живим у нього немає. І от він справді живий – у її обіймах.

– Те, що неможливе в людей, можливе у Бога, – проказав він загальновідому біблійну формулу. Вона може видатися банальною на книжковій сторінці, але коли вона промовляє зі сторінок твого життя?

– Це диво Боже! – вирвалося з її уст одкровення.

– Ти щаслива в Бога, що маєш дар вірити у його дива, коли відбувається те, що збагнути не дано, а дано лише вірити. Але знаєш, що найтяжче вразило мене за ці страсні дні?

Вона, як ніхто інший, знала, що зазнав цей сільський старшокласник, що підняв сторч усю імперію, і отримав від неї перші смертельні удари, і опинився під розстрільною статтею, не досягши навіть повноліття. Адже він живе на світі лише до тої миті, поки він недосяжний для них. І який тут захист на цьому острівці супроти імперії зла, перед якою труситься в немочі вся планета!

– Найтяжчий удар, що вони не повірили. Ті садисти не повірили ранам на тілі стигмата. Генерал не повірив, коли почув про смерть дружини, як йому говорилося. Вони не повірили, коли побачили прояв ран Христових над церквою. Що ще треба, щоб вони навернулися, Боже?!

Він промовляв до розп’яття на хрестику, що мовчазно облягав його шию й безвільно звисав на ланцюжку.

– Чи шкодує Син Божий, що пішов на це? Адже його жертва – даремна. Нічого не змінилося за дві тисячі літ під Хрестом, на якому вмирає Ісус!

Андрій, попри свою ритуальну релігійність, сприймав Ісуса не лише як Бога, а окремо – як людину, що жила на планеті разом із нами, ходила по цій грішній землі. Як і кожен з нас. Він був людиною – реальною, історичною особою, присутність якої посеред нас доведено науково. Зрештою, жив Він не так давно в масштабах знаної нами історії людства, бо за віки до Нього скарбниця буття зберегла імена, які ми трактуємо не за легендами, а за шкільними підручниками документальної історії. Його іменем освячена наша, ще надто молода, двотисячолітня ера. Для ери – це юність.

Філософія самоусвідомлення юного Бальтазара полягала у тому, що безупинний земний шлях у космосі освячують світочі, які могуттям Розуму й Волі підносяться над мільярдним загалом і ведуть його на нові орбіти цивілізації. Однак над усім цим сонмом земних геніїв найвище підноситься Ісус – тесля з близькосхідного містечка Назарет, який був, є і буде найвидатнішою особою всіх народів, часів, епох. Недосяжним шедевром у тридцятитисячолітній історії Слова – відколи воно стало доступним людині – є Його «Нагірна проповідь», моральним абсолютом стала Його молитва «Отче наш», у якій кілька абзаців містять більше мудрості, ніж усі мільйони трактатів, на які тільки спромагався сукупно взятий людський планетарний Розум.

Ісус – найвидатніший революціонер, бо ніхто до й після нього так сильно не переінакшував життя людини на землі. Ісус – найсвітліший учений, якого тільки знає людство, бо проти нього всілякі там софокли, ейнштейни, ньютони, піфагори з їхніми формулами, схемами й теоремами – просто смішні сліпі кошенята на горизонті людського пізнання. До речі, всі вони не сліпо, а свято вірили у Нього. Ісус зробив найбільше відкриття – Він відкрив людині Людину, відкрив Ду х як вселенську незнищенну с убстанцію життя. Без Нього, якби кожен з нас і перетворився зі сперматозоїда на людину, опинився би зовсім в іншому світі. Ісус проповідував у масштабах одного адміністративного району, приміром, такого, у якому жив Андрій Бальтазар, жив на такому малому клаптику землі, який можна було обходити пішки чи на ослі за кілька днів, а запанував над цілими материками й континентами. Він мав «партію» із дванадцяти людей, а здобув владу над мільярдами. Він не зробив жодного вчинку з позиції сили, а перед ним упали ниць наймогутніші на час Його присутності тут римські імператори. Започатковане Ним тріумфальне завоювання не лише народів, а все нових і нових поколінь вершиться безнастанно протягом тисячоліть.

Ще змалку Андрійко після емоційних материних настанов задавав собі це запитання. Адже відповісти на нього для кожної людини – значить не лише збагнути феномен Христа, а й отримати ключ до власного самоусвідомлення. Ну що ти таке – людина? Із нутрощами, як і кожна тварина, з фізіологічним способом існування – як і будь-що живе, що повзає, ходить, літає, плаває. Нутрощами – майже те саме, що й звір, але звідки тоді береться мова, розум, сумління…

Сутність Христа і кожної богоподібної людини, що йде за Ним, – дух. Перед силою духа німіють диктатори, королі й цісарі, царі й генералісимуси. Чому й нині немає могутнішого володаря на планеті, ніж Ісус? Бо, за словами Реннана, «Він створив учення найвищої істинної свободи – свободи Духа». У книгозбірні Бальтазарів була книга Реннана «Життя Ісуса», яка стала настільною для нього. Він вийняв її зі сховку, погортав, а відтак зачитав рядки, у яких відображено останні миттєвості перебування Бога на землі: «Ісус не мав перед очима нічого, крім видовища людської ницості й глупоти. Перехожі глумилися над Ним. Навколо лунали брутальні жарти, й останні стогони, вирвані з Нього муками, були тільки приводом для негідного вправляння в дотепності… Його охопив смертельний розпач, стократ сильніший за будь-які муки. Не дочекавшись від людей нічого, крім невдячності, почав каятись, що приніс себе в жертву цьому ницому роду, і заволав: «Боже Мій! Боже Мій! Нащо Ти мене покинув!»

– Він міг каятися в єдиному. Він міг справді каятися, що його жертва не дала результату. От що найстрашніше для Нього і для кожного, хто йде на Його поклик, хто несе за Ним свій хрест, – за цими словами з очей юнака покотилися сльози, кожна з яких була більшою за саму планету. Хлопець вирвався з лабетів своїх могильників, яких він переміг. Але плакав із безсилля їх навернути, від безпорадності їх врятувати.

Їй, у координатах її світобачення, трохи дивними видалися його клопоти. Твоє життя – при тобі! Що ще треба для повного й цілковитого щастя! Аж тут курінь захитався від несамовитого дівочого вереску. Вона стояла обличчям до входу. У вузькому отворі між навислим пагінням лози маячило людське опудало. Живий пітекантроп. Звір із вибалушеними очима. Із довгим волосяним покривом, крізь який на спотвореному дикою гримасою обличчі пробивалися налиті жахом очі. Такі ілюстрації вона бачила лише в підручнику з анатомії, коли людина, згідно з офіційною доктриною тієї держави, була вдосконаленим варіантом мавпи.

Мавпа загарчала. Андрій став наперед Світлани, загородивши її собою від нападу. Спис, виточений для ловіння риб, мав піти в дію, як і тридцять тисяч років тому, коли пралюдина ще не була запліднена божественним первнем. Дикун ступив крок уперед і скоротив уже відстань до довжини витягнутого списа. Андрій різко простягнув металевий наконечник у сторону нападника. Страховисько відсахнулося назад і почало вичавлювати із себе звуки. Але, вочевидь, перебувало ще на тій стадії еволюції, коли зв’язна мова була недоступна для живих істот на цій планеті. Її, мову, пралюдям дарував Бог значно пізніше. А до того, до принесення цього дару звідти, двоногі тварини, як і цей-от печерник, не відрізнялися від усіх інших членів земної фауни. Їхня здатність до спілкування перебувала десь посередині між коров’ячим муканням і собачим гавканням. Цей постулат дарвінізму й ілюстрував гість із тридцятитисячної минувшини. Однак загроза в його очах перемінилася на заклик. Відтак звір почав уже майже по-людськи махати рукою та кликати за собою.

Андрія в цю мить почала свердлити пекуча здогадка – очі видалися йому знайомими. До болю знайомими. І не тому, що всі ми – діти Адамові. Зрештою, це Адам міг бути його дитям, а не навпаки. Він сповз значно нижче, ніж біблійний пращур. Десь на двадцять тисяч років. Униз по сходах еволюції.

Знайомий був спотворений дееволюцією, як можуть спотворити десятки тисячоліть. Створіння, деформоване заднім ходом розвою, уже вийшло з куреня, махаючи рукою, кличучи ревом за собою. Андрій вивільнився з цупких пальців Світлани, що вп’ялися йому в плече, й пішов слідом. Місяць насипав на галявину стільки світла, що було видно, як удень. «Воно» йшло, прикульгуючи. І тут Андрій упізнав його. За ходою.

– Дмитре, це ти!

Дикун підскочив і почав тікати. Андрій гнався за ним, викрикуючи:

– Діма! Не бійся! Ну почекай!

Сумніву не було. Це був колгоспний шофер, що заробляв гроші на горілку тим, що відвозив у прірву зламані хрести. Напарник Паші. Дар мови він утратив ще там, на горі. Потім його не знайшли серед обгорілих жертв. І сказали мамі, що спопелився дотла. У райкомі радили поховати урну, але вона категорично відмовилася. Що це був він, Андрій уже не сумнівався. Живий, але здичавілий. Від отриманого потрясіння. Вернувся в той стан, коли людина ще не знала Бога. Коли Бог ще не надав їй богоподібності.

Дмитро – просто екземпляр для малюнків у підручниках з анатомії. А всі вони, радянські люди, виведені в колбі марксизму-ленінізму, – мутанти, усі ці атеїсти, починаючи з вождя в Мавзолеї й закінчуючи Пашею на церкві й тисячами комсомольських дикунів під нею, – хіба вони не такі ж виродки, як і здичавілий Дмитро? І хіба може бути іншою людина, яка не вірить у Бога, хай би яке ім’я він мав – Ісус, Аллах чи Єгова? Людина без Бога – це вже не людина.

Вони, Андрій і доісторичний Дмитро, ганялися один за одним по усьому острівцю: дикун виявився спритнішим у лозових джунглях. Вони неслися на протилежний берег, у напрямку вирви, від якої віддаляла стрімка течія.

Андрій загубив з поля зору Діму, але гудіння мотора перенесло всю його збуджену увагу вже на інший об’єкт. Над прірвою стояв лісовоз. У кузові Харкавий надівав на шию Христа петлю. Так от куди кликав Діма! Ця страшна вирва, крутило, прірва – як тільки не називали яму, – стала кладовищем для вбитих хрестів.

А утворилася вона одразу після війни. На континенті від Лісабона до Владивостока найбільше сховище газу було не в Сибіру чи в Перській затоці, а тут, у Галичині, в Західній Україні. На початку Першої світової війни, яку Гітлер і Сталін розпочали як союзники, ця багатюща галицька підземна комора стала яблуком розбрату між двома хижаками – червоним і коричневим. Сталін тоді вирвав у союзника – Гітлера цю здобич, і за їхнім спільно проведеним кордоном Галичина ввійшла до складу СРСР. Одразу після війни Москва почала шаленими темпами викачувати український газ. Сталін підняв європейську частину СРСР із воєнних руїн виключно завдяки західно-українському газу. Найбільші на той час у світі газопроводи Дашава – Ленінград, Дашава – Москва, Дашава – Київ, Дашава – Рига – ось ті артерії, які влили кров у мертве тіло економіки СРСР. Назва галицького села Дашава, яке ген через річку від Кедрівки, прогриміла на всю планету.

Лише значно пізніше цю славу всесвітньої нафтової артерії від Дашави перейме Саудівська Аравія. А тоді вона, бандерівська Дашава, дала життя зруйнованій війною Східній Європі від Сяну до Уралу. Це вже згодом, коли постане незалежна держава Україна, вона матиме найбільше у світі підземне родовище газу. Але порожнє. Геть викачане ще тоді, у 40-х і 50-х, коли Галичина підняла з руїн весь Союз.

І коли почалося це небачене плюндрування природних ресурсів, яких би самій Україні вистачило на століття, отут, на околиці Кедрівки, стався бунт. Люди не могли опиратись колоніальному вторгненню – збунтувалася природа. Одна з найпотужніших свердловин газу злетіла в повітря. Вогняний стовп галицької непокори стояв до неба. Свердловина горіла роками. Ночей на кілька років у радіусі декількох кілометрів не стало – таке було багаття, що у десятках навколишніх сіл уночі було видніше, ніж удень. Коли газ, що не захотів дістатися москалям, весь догорів, на місці бурової утворилося озеро з розламом земної кори посередині. Ця водяна бездонна прірва засмоктувала на недосяжне дно все, що було навколо. Глибина її могла сягати сотень і сотень метрів.

З роками озеро замулилося. Густо зацвіло й перетворилось на непрохідну болотяну вирву. У неї часом втрапляли корови, що наважувалися пити тут воду. Вони застрявали у густий намул і вже не могли вибратися. Страшна сила тягла їх на дно. За переказами, були випадки, коли топилися дітваки, що просто купалися без догляду батьків. Старші люди ретельно переповідали жахи, що в озері живуть не риби, а злі духи. Кожен у селі знав, що треба конче перехреститися, коли проходиш поруч. А свідками пекла з чортами були гадюки, яким нема ліку і які часом виповзали на берег і юрмищами грілися на сонці. Батьки знали, що це вмістище смерті треба оминати десятою дорогою, і обклали вирву плетеною огорожею. Щоб відгородити від напасті дітей і тварин.

Але останнім часом паркан постійно хтось дірявив. Сільрада не встигала латати ці отвори, що несли страшну небезпеку для села. Була думка взагалі муром відгородити пекло від села. Але де взяти гроші? Районна влада безпекою купання для сільських дітей не надто переймалася. Хто робив пробоїни в огорожі – встановити не вдавалося. Хоча не раз робили засідку. І от хто це робив. Хрестолам Паша. Знайшов місце для хрестового кладовища. Були ж не раз спроби по селах знайти знесені ночами хрести чи розп’яття. Але ніколи жодних слідів. Припускалося, що їх комуністи закопували, але знову ж таки – жодних слідів свіжовиритих могил.

А біс знайшов тут пекло на землі. Харкавий спеціально взяв машину, яка була сама собі тягачем і знімала зі свого кузова важкі мертві тіла дубів і ялиць, які тут іменувалися лісоматеріалом.

Линва натягнулася, як тятива. Ісус під хрестом завис над прірвою, а відтак скульптура неохоче почала занурюватися. Харкавий зняв Ісуса із церкви, а тепер топив його. Опускав на дно прірви, з якої немає вороття. Переможений районним комсомолом і особисто товаришем Харкавим, Божий Син мав зійти на дно масової свідомості й більше ніколи не турбувати її матеріалістичне нутро.

Вирва неначе пручалася: чи приймати такий дар? Коли приречений на погибель уже зник із поверхні, прірва задихала парою і димом. Її горнило шипіло й сичало. Здавалося, що там, у пащі смертоносної стихії, збунтувалося зміїне кубло, що зароїлося у пекельних танцях, сповнюючи густий намул жовчними відходами отруйних жал.

Ніч відтворювала какофонію двоногих тварин, яка творилася вдень навколо церкви, а тепер – на ще нижчому еволюційному рівні плазунів, до яких належали поселенці отруйного пекла. Хоча навряд чи це були різні стадії еволюції. Двоногі опустилися на рівень плазунів, а може, й нижче. Бо навіть гадюччя противилося тому, що вершив Паша.


Для Самоплатова найтяжчим покаранням було не просто сидіння на нарах, а сидіння у Львові. Як би торжествували всі ці націоналюги, яких він тут тисячами вбивав по лісах, якби вони знали… Якби вони знали, як його рідна радянська влада, яку він насаджував тут розтопленим залізом, замкне його в клітку саме тут, серед цієї бандерівщини. Нари рідного Лефортового видавалися для нього просто піснею. Але вони не спішили. Посадили і неначе забули.

А тим часом у Москві завершувався збір доказової бази для розкриття найбільшого злочину проти Радянського Союзу та його найвищого партійно-політичного керівництва. І ця гнида, що стояла у центрі змови, ще щось белькоче про прощення з огляду на його безпощадну боротьбу з «коновальцями, бандерами та шухевичами».

Кушнірук, коли читав об’єктивку з Москви, захлинався у потоках люті. І гордощів. Адже допитати цього Люцифера партія доручила саме йому: ще вчора Самоплатов був найсвятішою іконою для всіх чекістів. Ну, якщо не першою, то другою – одразу після засновника їхнього непереможного ордену меча та кинджала – Фелікса Едмундовича Дзержинського. І в цьому була особлива насолода: він мав нагоду потоптати власними чобітьми цю ікону. Хіба не мріє кожен чекіст стати таким сущим чортом, як Самоплатов.

– Гражданин Самоплатов, – розпочав Кушнірук, щойно діда ввели до кімнати допитів. Від одного такого звернення до вчора ще генерала неначе не кров, а мед розтікся по жилах. – Руководством ЦК КПСС мне поручено допросить вас в связи с обвинениями вас в измене Родине и организации заговора против руководителей партии и правительства.

Під тягарем неспростовних доказів дід не міг не визнавати їх. Єдиний його порятунок, до якого він удався, – валити все на Берію: мовляв, я лише виконавець. Перша, як визначав Кушнірук, спроба «перевороту» була зроблена ще влітку 1941 року, коли німецькі танки були лише на півдорозі до Москви. У кремлівських коридорах, не кажучи вже про кабінети, панувала ідеологема союзницького пакту Гітлера – Сталіна, який формально підписали Молотов і Ріббентроп.

І справа не тільки у пакті. Сталінський істеблішмент, багаторазово прочищений кривавою сапою репресій, добре пам’ятав, що головною причиною знищення улюбленця партії та її інтелектуального світила, Бухаріна, була його критика на початку 30-х років приходу нацистів до влади у Німеччині. Він розгледів у гітлерівських ватагах коричневу чуму, яка вразить Європу небаченим народовбивством. Він належав до тих більшовиків, що не вбачали перспектив появи червоного народовбивства, яке таки перевершило кількістю жертв коричневий геноцид. Щоправда, він, принаймні практично, не стосувався власної нації, а комуністи, на відміну від своїх сіамських близнюків нацистів, кривавий коток багатомільйонного вигублення мирного населення запустили на землі власної держави. За такі думки Бухаріна, який мав нещастя бути апаратником, який сам пише й сам підписується, – за це і за образу Гітлера, найперше, – знищив Сталін, який усіма фібрами свого нутра радів захопленню Німеччини фюрером.

Вони ніколи не зустрічалися, але Йосип ставився до Адольфа з великою симпатією. Коли в 1938 році журнал «Тіmе» визнав Сталіна людиною року у світі, до випуску було додано дружній шарж: Йосип дивиться в дзеркало і бачить там не себе, а того, кого він наслідує і ким захоплюється, – Адольфа. Тому хоча й валила та сама чума щодуху на Москву, в Кремлі все ще були під гіпнозом неминучого союзництва, гадали, що воно неодмінно відновиться після отакого-от непорозуміння. На той час в окупованому німцями Києві вже висіли портрети Гітлера, а не Сталіна.

На тлі таких подій, з огляду на настрої Сталіна, Самоплатов і подав ідею Берії – вступити в переговори з нацистами й на основі територіальних поступок відновити пакт і вже разом повернути дві, близькі не лише за кольорами, чуми – на захід. Адже альянс із капіталістами був аж ніяк не природним, а от дві гілки соціалізму – повне торжество вчення Маркса, до речі, земляка Гітлера, та ще й одного з ним етнічного походження.

Самоплатов, мандруючи з сокирою пролетаріату по Європі, стинав нею не тільки голови політикам зі світовими іменами, а й складував голови покірні, які ставали сексотами НКВД-КГБ. Був серед них тоді, в 30-х, молодий балканець, по вуха закоханий у Країну Рад – землю робітників і селян. На явочних квартирах московських спецслужб слухняно стукав на керівництво своєї держави, а на людях там-таки робив успішну дипломатичну кар’єру. І дослужився до посла у Москві, де вже на близькій відстані Самоплатов став його безпосереднім начальником.

Посол-сексот – не треба дивуватися. Завербовані Самоплатовим юні симпатики комунізму згодом ставали навіть главами своїх капіталістичних держав, приміром, тієї ж післявоєнної Німеччини й ультранейтральної Фінляндії, і вже в цьому найвищому статусі на своїй території акуратно бігали по таємних квартирах за інструкціями від Павла Михайловича.

Але повернімося до болгарина. Схема проста, як двері. Посол був особистим приятелем короля Болгарії, а той був особистим приятелем фюрера Німеччини. Отакий шлях таємної депеші. Якщо пошле їх Гітлер подалі – крайнім зроблять короля, що клюнув на московську провокацію. А якщо клюне? О, тоді історія Європи та світу завдяки ініціативі Самоплатова навертає на зовсім інший шлях. То навіть не на інший шлях, а іншою стане сама Європа!

Уявіть, що не троє – Сталін, Рузвельт, Черчілль – проти одного – Гітлера, а двоє – Сталін та Гітлер – проти двох! Від такої зміни доданків результат на рингу буде іншим, просто-таки протилежним! Можна не сумніватися, що після перемоги над світом тандему Гітлер – Сталін, цьому світові кінець настав би. Повна й остаточна перемога антихриста.

І ось ти, хоч і легендарний, але все-таки не більше ніж кілер-виконавець атентатів, – посланець антихриста. У своїй диявольській царині ти вистрибуєш одразу на найвищий щабель. І вся заковика: що в тій депеші? На що Гітлер просто не міг би не клюнути? Ціна питання. Логічний ланцюжок вибудовує такий силогізм: Самоплатов українець за національністю, тож він готовий віддати найдорожче, що в нього є, – Україну. Саме так і сформулювали із Берією. Прошпарив Адольф під Курськ – і тут стоп. Усе, що позаду, – фатерлянд, а далі – навіки разом. До повної перемоги німецько-радянської соціалістичної революції. Хай живе марксизм-ленінізм-сталінізм-гітлеризм! Коло замикається. Себто петля на шиї в людства. І механізм було запущено. Складено депешу. З додатком карти Європи – із новими кордонами між сусідами нової осі Берлін – Москва.

– Хотели, Павел Михалыч, Украинскую Советскую Социалистическую Республику фашистам отдать? – махав генералу КГБ перед носом голова Комітету держбезпеки УРСР. – Чем же вы отличаетесь тогда от Коновальца, которого вы замочили для прикрытия собственных зловещих замыслов?

– Ты что несешь, щенок. Да ты у меня на спецподготовке в «Аквариуме» элементарного донесения слепить не мог, а теперь ты смеешь нести мне такую ересь.

– Не я, не я, обвиняемый в государственной измене гражданин пока Самоплатов. А Никита Сергеевич Хрущев так и сказал на политбюро: «Уничтожьте этого ублюдка гитлеровского».

– Как ты смеешь сравнивать меня с Коновальцем? Да я за его ликвидацию получил свой первый орден Красного Знамени. Из рук самого товарища Сталина.

– Вот-вот, что вы можете показать по этому вопросу? Знал ли товарищ Сталин, что вы вступили в контакт с окружением Гитлера?

– Ты что себе позволяешь? Кто ты такой, чтобы так говорить об Иосифе Виссарионовиче! С его великим именем на устах миллионы солдат шли на смерть ради великой победы.

– Это мы знаем. Но именем ли Сталина вы хотели отдать Украину фашистской Германии, или так, по сговору с предателем нашей социалистической родины, осужденным и расстрелянным за предательство Берией?

«Щенок» таки загнав його в кут. Коли після безсонних ночей допитів його приволокли до камери, дід, який так хотів умерти своєю смертю, і то не скоро – не те, що його жертви, уві сні побачив відблиск пенсне його улюбленого начальника. Лаврентій сидів у пекельному казані й махав йому рукою – кликав до себе. Ці кляті скельця на демонських очищах просвердлювали його наскрізь. А на ранок знову за допит бралися колеги по роботі. Мочили кумира із небаченим садизмом. Ох, як ця контора любить перемелювати власні кості!

– Вставай, дед, пошли к генералу, – перебив зловісний сон ад’ютант київського начальника, що прагнув бути ще більшим хамлом, ніж його шеф.

– Никуда я не пойду. Я все сказал.

– Да нет, не все, сволочь ты такая. Гитлер с болгарским королем – это только цветочки в твоих чертовых деяниях. Сколько же вышек надобно навешать на твою сволочную голову, чтобы наказать тебя по полной программе, – полковник Єдлов спеціально викрикував, щоб чули конвоїри. Надто сильно йому хотілося, щоб бодай ще хтось знав, що йому випало таке велике професійне щастя – власноручно мордувати головного кілера СРСР.

«І який він після того головний, коли я його ліквідував? То хто тепер «намбе ван»?» – Від самої такої думки слідчий КГБ з особливо важливих питань переживав блаженні хвилини, які приходять у момент осягнення піку остаточної фахової самореалізації.

– Павел Михалыч, вот к вам такой вопрос непраздный. Вы за свою жизнь в качестве главного советского ликвидатора или, как теперь принято говорить, политического киллера сколько народу замочили, начиная от Коновальца, включая Троцкого и так далее? До выхода на пенсию, имеется в виду? – почав якось здалеку Кушнірук.

– Не знаю. Я не считал. И что за глупый вопрос, вообще. И потом, ликвидация общественных и политических деятелей за рубежом – это государственная тайна.

– Вот-вот, я и спрашиваю. Неужели вам, нашему знаменитому политическому террористу, мало было жертв там? За рубежом? Спецмероприятие по ликвидации партийно-политического руководства СССР тоже на Берию валить будете или признаете, что сами всё разработали?

Нічне запрошення Берії невблаганно переміщалося зі сну в реальну радянську дійсність. Самоплатов міг ще плекати бодай найменшу надію, що за той болгарський слід йому могли ще залишити якийсь час на життя. Не те, що членам політбюро, а й козлу зрозуміло, що вступити в переговори з Гітлером у серпні 41-го ніяка сука не посміла б без санкції Сталіна. Та й потім усім нам, керівникам усіх інтернаціоналів, глибоко по цимбалах інтереси світової революції, коли ризикуємо власною шкурою. Тією найдорожчою шкурою, яку якщо продірявити, то буде не тільки боляче, а взагалі після того вже нічого не буде. Гаплик вождю, бо він такий же беззахисний перед летючими сімома грамами свинцю, як і кожен смертний. Чи ще ліпше міряти в міліграмах – ціанистого калію чи ще якогось мастила для коліс історії з лабораторії Лавриновича.

– Лавринович уже во всем сознался, – перебив фізіологічно-політичні роздуми старого душогуба Кушнірук. – Сразу на второй день после смерти Сталина вы поручили ему изготовить в кратчайшие строки несколько десятков порций ядов, имитирующих природную смерть.

– Я всегда делал ему заказ на материал. Ведь наша борьба с врагами никогда не прекращалась, – пробурмотів дідок, забившись з переляку в кут кімнати допитів.

– И кого же вы собирались отправить натуральным образом на тот свет? Вслед за Иосифом Виссарионовичем?

– Мало ли кого. У нас проблем с клиентурой никогда не было.

– А, вот так – пачками? Не поодиночке, а сразу целая братская могила. Ведь лаборанты Лавриновича вынуждены были за считанные дни дать, как минимум, годовой план.

– Мы предполагали, что после смерти Сталина международная обстановка обострится и нам, ликвидаторам, резко прибавится работы.

Самоплатову навіть сподобалося, як він вивернув тему. Акурат у руслі тодішнього поточного моменту: справді, коли Сталіна не стало, світовий імперіалізм на чолі з США та агресивний блок НАТО пішли б в атаку. А як їх зупинити в умовах не гарячої, а холодної, без застосування живої сили та техніки, війни? Тільки застосуванням спецменю до їхніх вождів і воєначальників. В умовах тієї самої холодної війни та ядерного стримування ніяких заборон на «Лабораторію Х» не накладалося.

Навпаки, вона мусила «пахати» замість усіх Збройних сил СРСР! Поки ці туполобі генерали-танкісти накопичували більше танків в СРСР, ніж в решті світу, поки вони банячили на нескінченних маневрах і ганялися за «вероятными противниками», він, Самоплатов, єдиний із генералів, мусив – силою отрутохімікатів – забезпечувати баланс сил на міжнародній арені, коли цей баланс хитався не на нашу користь. Для нього війна ніколи не припинялася. Бо третя світова, холодна, – це він. Один у полі воїн. Політичний кілер. Кремль був єдиною на планеті державою, у якій фізичне знищення політиків зарубіжних країн було визнано головним методом ведення світової війни.

От хто такий Самоплатов. А ви тепер на нього руку піднімаєте! Та його в Мавзолей треба покласти ще живим поруч із незакопаним товаришем Леніним, а ви питаєте, нащо замовляв аж дві дюжини порцій отрутохімікатів.

– Международная обстановка в условиях холодной войны постоянно обостряется. Поэтому мы были вынуждены держать в постоянной готовности необходимый запас ядохимикатов для уничтожения идеологических сорняков, – уже вголос подав висновок зі своїх стратегічних роздумів старий сокирник.

– Хватит, гражданин Самоплатов, ваньку валять, – стрепенувся молодший колега, підловивши себе на думці, що мало не повірив цьому верзінню найвизначнішого героя третьої світової.

– Борьбу с сорняками-то вы собирались производить не на территории стран агрессивного блока НАТО, а в Подмосковье? – Кушнірук замислився над сказаним і негайно звелів секретарю: – Этого заносить в протокол не надо.

Він бовкнув дурницю услід за цим старим чортом. Виходить, що поселенці Підмосков’я – сорняки. Можна й так потрактувати. За бажання.

– Я спрашиваю, а ты записывай в протокол. Сознаетесь ли вы, гражданин Самоплатов, что в сговоре с осужденным и расстрелянным гражданином Берией вы собирались проводить спецмероприятия по отравлению всех членов Политбюро ЦК КПСС средствами «Лаборатории Х» КГБ СССР и руками спецперсонала дачных поселений руководства партии и правительства во время пребывания руководителей государства в этих поселениях. И, таким образом, намеревались осуществить государственный переворот и захватить власть в СССР?

«Хороший вопрос», – тепер уже був задоволений самим собою генерал-полковник Кушнірук. Красиво сформульовано. Точно. Глибоко сказано. В десятку.

Дід мовчав. Він теж розумівся на техніці формулювання запитань на допитах КГБ. Його тішило те миле серцю словосполучення – «собирались проводить мероприятия». «Собирались, а не проводили и не провели, к сожалению. А собирались – это только намерения. А наказывают за деяния, а не за намерения».

Самоплатов радів, що про діяння вони таки не знають. Діяння – не у множині, щодо всіх членів політбюро, а діяння – в однині. Одне діяння. За тих кілька тижнів міжвладдя, коли Сталіна перенесли з Мавзолею під Мавзолей, а Жуков ще не прийшов арештовувати Берію, вони таки спробували один раз цей блискучий делікатес від Лавриновича. Не встигли нагодувати ним, востаннє в їхньому грішному житті, кляте політбюро. Але випробування провести встигли – спрацювало на відмінно. Це Лаврентій вказав на піддослідного кролика. Старший син Хрущова раптово вмер. Природною смертю. Усі дивувалися: такий молодий і здоровий, і раптом інфаркт…


Паша спустився на землю тріумфатором. П’яна юрба виїзного семінару атеїстів підкидала його у повітря, як тренера чемпіонів. Активісти вітали його, як вітають в Америці президентів. Рукостисканням – «шейк-генд». Це було з’явлення народові лідера нового типу, який не боїться йти до людей. А чого йому боятися, коли він не боїться Бога? Коли він здолав його. Щойно, перед очима втішеного тріумфом народу.

Незчувся, як у гущі народних мас опинився у палких обіймах. Міцних і масних. Від них у ніс ударило хтивим потом… Невже вона? Таки справді – це була Дануська. Власною персоною на його святі душі, якої в нього, за його глибоким переконанням, немає. Є лиш його величність тіло, з яким уміє витворяти справжні дива оця-от Мата Харі, якої він не бачив уже понад два роки. Паша щиро зрадів, бо відчув, як ідейна екстаза при одному спогляданні на неї переповзає в екстазу фізичну. Той самий потяг – статевий, – який, наче магніт, затягує у пастку цих добротних жіночих тілес. Паша, як морально стійкий комсомольський діяч, у перспективі – чудовий сім’янин. У нього росте славна дочечка, але він проходить школу життєвого гарту в комсомолі, а цей гарт передбачає для комсомольського лідера банальне трахання щораз нової комсомолки. Паша не мав репутації статевого гангстера, як його перший секретар, який на задньому сидінні свого райкомівського «бобика» перетрахав мало не весь район. Так що мало партійним квитком – перепусткою у велике життя – не поплатився, коли заліз на рівень поважних дружин партійного керівництва. На закритому бюро його роздягали догола, бо третій секретар райкому партії, якому він начебто наставив роги, стверджував, що на спині комсомольського вожака району мають залишитися сліди від нігтів його жертв, яких він ґвалтував неприродним буржуйським способом. Від подробиць старшим партійним товаришам ставало соромно за нашу молодь. Але жодних відбитків між лопатками першого секретаря не виявилося, що й вберегло його на посаді.

Паша до таких ексцесів не опускався, але марку тримав. Не те що ганявся за кожною спідницею, але й свого не упускав, дбаючи передусім про конфіденційність і відокремлення особистого життя від партійно-комсомольського. І от роль Дануськи була на цій ниві неоціненною. Вона була дочкою сільської завклубу Каськи. Кожне село – це окрема республіка, у якій мають бути представлені всі типи соціуму, отож мають бути й свої курви. Не багато, але кілька на село.

Завклубу належала до кола морально розкріпачених, так би мовити, за посадою. Каська мала аж три дочки, але як прийнято для її курвівського статусу, не мала чоловіка, – кожна з дочок була від іншого. Від кого саме і хто той самець – село гадало, поки Касьчині дівки виростали і ставали схожими на того чи іншого сусіда. Тоді наступав акт «возмєздія». Коли чергова односельчанка рвала Касьці патли за порочний зв’язок із її законно судженим, про що свідчить фізіологія копеляка, що лише тільки-но до школи, але уже проявляв генний код свого продуцента. Дануська була копелячкою, тобто знайденою попідтинню, але додаткових проблем її поява на світ не принесла.

Вона виявилася схожою на заїжджого фокусника з пересувної обласної агіткультбригади, що мандрувала селами, піднімаючи культурний рівень населення. Як це водиться, концерт, оплески, а відтак у гардеробі накритий стіл від гостинної господині сільського культурного «вогника». Артисти з обласного центру здійснювали вже персональне спілкування із простим народом. Пиятики переходили в оргії і тяглися до ранку. Люди вже корови виганяли на пасовища, а дівки лише вискакували через вікна з клубу. Оргії завдяки таланту й професіоналізму Каськи не поступалися всіляким там шведським груповичкам.

Виходячи зі специфіки соціального статусу своєї мами, Дануська ще в сьомому класі, що для села на тодішньому етапі його зближення з містом є рекордом, утратила цноту. Вони приймали місцевих і заїжджих нічних візитерів на пару з мамою. Чи то в клубі, чи то у їхній скромній хатині сексуальний «всеобуч» проходив весь сільський молодняк.

У селі не лише комсомольці-початківці, а й піонери навмисне виспівували під клубом:

Я до тої Катерини

Не піду ніколи,

Бо до неї хлопці ходять,

Як діти до школи.

А поважні господарі, коли їм кортіло скочити в гречку, знаходили цю гречку в подолі Каськи та її акселератки Дануськи. Власне, чому лише у подолі? Каська навчила закріпачених селян такої штуки, як мінет. Збентеженим мужикам, яким від розширення пізнавальних горизонтів очі на лоба лізли, клубна культуристка промовляла на прощання:

– Міську чи Івасю, аби то з тебе не вийшло.

Тому мужики справді тримали язика за зубами, підтримуючи репутацію сільської курви на рівні допустимого консерватизму. Школу життя у подолі уже не Каськи, а виключно Дануськи й пройшов Паша у старшому шкільному віці. І таке не забувається. Таке завше за першої ж нагоди хочеться повторити. А тут не те що нагода, день тріумфу! І Дануську в цю мить послала йому доля. Як нагороду.

– Ти звідки взялася?

– У мене теж свято. Отримала диплом. Можеш мене, Пашо, привітати. Я – дипломована журналістка.

– Я дуже радий, коли так гарно ростуть наші земляки. Але як би нам чимскоріш привітати одне одного? – Він уже аж трусився з нетерплячки.

Але куди? Ця п’янота ще не збиралася роз’їжджатися. Молоді будівники комунізму горланили далі «Варшав’янку» біля пивних бочок. І от промайнула ідея. Він вхопив Дануську за руку і потяг за собою. Оглядаючись, вони вскочили всередину церкви, що була відчинена після того, як чекісти шукали тут Бальтазара. І продовження теми подіяло на Харкавого знову натхненням. Якщо тріумф – то до кінця.

Він її чи вона його – поволоклися за іконостас, на ходу скидаючи шмаття. Килим перед кіотом став у пригоді. Дануська уже була не та, що давніше. Це була профі найвищого ґатунку. Світовий чемпіон з проституції. Що вона тільки не витворяла. Тілесний фізіологізм досягав апогею. Були задіяні всі отвори, які забезпечують надходження калорій у фізіологічне нутро і які служать виходом для перетравлених матеріалів. «Збочення» – яке невинне слово. Звироднінням це теж не назвеш, бо тварини на таке паскудство не здатні. То був вищий прояв содомії. Здавалося, в Кедрівці цього вечора відродилася чи то Гоморра, чи то Содом.

– Пашо, аби з тебе то не вийшло, – шепнула йому Дануська, коли вони знову опинилися в гущі святкування комсомольців.

– Данусько, ти мене знаєш.

– Та я не про те, а про те, що я зараз тобі скажу. Сьогодні мені вручили диплом про закінчення факультету журналістики Львівського університету. Але я в ньому не вчилася. Я вчилася у Мінську в спецшколі КГБ. Тому перед тобою щойноспечений офіцер, що працюватиме під прикриттям. Ти – єдиний, хто про це знає. Сьогодні я зрозуміла, що тобі можна довіритися. Ти наша людина. Думаю, ми зустрінемося на барикадах, а зараз я поїхала. Не треба мене проводжати. Слухай радіо – до зустрічі в ефірі!

Тоді була практика – за наказом із КГБ ректори вузів мусили виписувати дипломи про вищу освіту офіцерам спецслужб, випускникам засекречених спецзакладів, які пускалися жити і діяти в межах розроблених для них професійних легенд. Перелік професій, якими, як фіговими листками, прикривалися кагебісти, був доволі обширний, і журналістика – одна з перших у списку. Було прийнято, окрім густої мережі сексотів, тримати в організаціях, відомствах та установах офіцерів резерву, яких співробітники знали як доцентів і технологів, конструкторів і архітекторів.

Такою бацилою тотального контролю була інфікована кожна суспільна клітина. Ці бійці невидимого фронту були першою і головною фалангою адміністративно-тоталітарної, терористичної політичної системи СРСР, бо тоталітаризм – це тотальний контроль над усіма та всім. Ці рядові трудящі з погонами під білизною брали під повсюдний контроль кожен крок кожного громадянина.

Коли згодом Паша на виконання установки «Щоб боротися з ворогом – його треба знати» прикладався вухом до радіоли, вслухаючись крізь несамовите глушіння в радіо «Свобода», вражий голос промовляв голосом… Дануськи.


Повінь у Передгір’ї як ураган. Кілька годин зливи в Карпатах – і вузькі рівчачки так само вмить перетворюються на розлогі річища. У мирних умовах тече собі ледь помітною стрічечкою струмочок. А коли природа переходить до бойових дій і сипле грозовою канонадою кілька річних норм за кілька годин, рівчачок перетворюється на Дніпро та Волгу, разом узяті. Це страшна метаморфоза. На щастя, нечаста. Галичанин може побачити це миттєве народження моря перед очима раз чи два в житті.

Гріховний день бідою наче не пах. Лише під вечір, коли вже Паша помахав на прощання Данусьці, налетів смерч. Комсомольці відступили до машин, а небо шматували люті до безтями громовержці. Небо спочатку схлипувало, потім плакало, а відтак просто розступилося – і на землю впала кара.

Андрій щойно провів Світлану, вмовляючи її швидше повертатися додому, бо збирається на дощ, коли це з гір повалили перші водяні вали. Може, їм важко змагатися з морськими тайфунами, але океанські хвилі ніколи не зрівняються зі швидкістю, з якою вода наступає на сушу в Підкарпатті. Швидкість, близька до надзвукової. Смертоносний кількаметровий вал ще на горизонті, а за мить уже перед очима. Острівець Бальтазара – узвишшя посеред русла. Із велетенськими вербами та дубами посередині. Чи витримає їхня коренева система, яка формувалася впродовж останніх кількох століть? Кедрівський тарзан опинився вмить на вершині кремезного дуба, але чи витримає дуб?

Каламутна стихія трощила та поглинала усе на своєму невтримному шляху. Пливли вирвані з корінням дерева, бовталися живі та мертві корови й коні, вирувало розмаїте плавиння людського побуту, неслися дахи гуцульських хат із людьми нагорі. Цього було досить, щоби бачити й знати, що таке всесвітній потоп. Доки бачать очі – доти владарює розлючена Н2О, проти якої не встояти усім арміям світу.

Немає іншої ради, опинившись в епіцентрі невблаганної смерті, окрім молитви. Бог – тільки він сильніший від природи, людина – просто нікчемна порошинка, коли вона розгніває природу. Її хвалена сила розуму та живучості зникає, мов бульбашка, десь у нутрощах цього живого безпощадного звіра.

Річку й озеро під газовою буровою розділяв земляний природний вал. Андрій із висоти бачив, як його гребінь невблаганно тонув під валунами. Ріка в стані екстази ввірвалася в цю тиху і бездонну заводь. Злетіли в повітря кількаметрові зарослі. Густий розчин намулу, накопиченого ще з післявоєнної пори, неохоче здіймався із насиджених ям такої донині неприступної прірви.

І коли розверзлася ця магма болота і заростей, на поверхню спливло кладовище. Стихія зірвала з дна поховані комсомольцями хрести. Їх підхоплювали стрімкі вали й відносили подалі від місця їхньої смерті. Хрести помандрували вниз по Україні – від Карпат через Дністер до моря. Вони осідатимуть завтра, коли настане штиль, на берегах, просячись знову туди, нагору.

Вони, як живі ангели, проситимуться до людей в охоронці. Десь там, у низинних степах і лісах, вони чекатимуть на світлу душу, що підніме їх, поглумлених. Вони благатимуть про повернення, але, вивільнені з дна забуття, вони не знайдуть пристановища на дні людських душ, бо там владарюють біси. Добре, що галицький потоп здатний вирувати лише кілька годин. Якщо з вечора розпочинає трусити могутніми плечима, на ранок засинає. Якби довше – кінець світу, а так – лише попередження.

Зі сходом сонця ріка слухняно втихомирилася. Як миттєво прибувала, так само на очах зникала, вивільняючи територію, над якою вона здатна запанувати лише тимчасово.

Андрій опускався з дерева. Біля товстелезного стов бура дуба виднівся обрис хреста. Він зачепився за дуб, чи то дуб подав йому руку порятунку?

То був Хрест, а під ним – утомлений Ісус. То був хрест, що його вчора знесли комсомольці з їхньої церкви.


Самоплатов зробив висновок: раз Лавриновича немає в камері, він при ділі. А яке діло в цій глушині? Того тамплієра не впіймали. З його стариками шкода возитися. Залишився він сам, кагебешний м’ясник. На нього нарешті прийшла неминуча черга ліквідації. Самоплатову неписані закони неконституційних загонів режиму були знайомі, як нікому. Він сам не раз здійснював цю банальну процедуру – ліквідацію ліквідатора. У катівні Львівської тюрми його перевели в одну камеру зі старшим Бальтазаром. У нього не було іншого виходу, як перед стратою передати на «Велику землю» інформацію. Адже в нього там залишилася сім’я – дружина, син і внук. Цілу ніч він переповідав співкамернику операції, за які режим Хрущова виніс йому смертний вирок.

– Але переговори з Гітлером я запускав за наказом Сталіна. Це була моя третя зустріч із Кобою. Уперше він наказав мені ліквідувати Коновальця. Радянський Союз голову Організації українських націоналістів розцінював як свого найбільшого ворога. Троцький був на другому місці. Ця операція з його вбивства теж була доручена мені особисто Йосифом Віссаріоновичем. Третій його наказ – переговори з Гітлером через болгарського короля. І четвертий особистий наказ Сталіна – Шухевич, який був головним ворогом СРСР уже після війни. Тому не треба мені вішати любов із Гітлером. Тепер вони захочуть зробити мене ворогом народу. Що стосується ліквідації політбюро, то я навіть якось пробував зупинити Берію. Він таки врахував мою пораду, й кількість жертв ми звели до чотирьох. Уявляєте, як би то виглядало, якби там за місяць повмирало більше десяти вождів. А чотири – нехай. Малінкова і Булганіна ми взагалі планували спочатку прикути до ліжка. Вмерти вони мали десь через рік. А Хрущов та Жуков – негайний інфаркт. Берія не міг довго тримати їх живими, інакше вони могли зробити Лавриновичу замовлення на нього. І знову через мене, звичайно. Тепер я шкодую, що ми з Лаврентієм не відправили політбюро на той світ. Берія також скотина рідкісна, але він точно не замовив би мене так, як Хрущов.

Бальтазар дивився у вікно. Поки Самоплатов сповідався, на вулиці марширували піонери, співаючи російські комуністичні пісні з галицьким акцентом. Простували до комунізму разом з великим радянським народом.

– Де ти навчився так добре говорити українською? – промовив він до м’ясника, коли той закінчив свій тривалий рапорт.

– Я ж українець. Мама – українка. Справжній козак зі Слобожанщини.

– І тепер ти бачиш, що то значить служити москалям? Насиплють тобі трутки, як щурові смердючому, – грізно міряв він презирливим поглядом яничара. – Я от про що думаю – із надією і сподіванням, що диявол може перейти поле, але назад не вернеться. На таких, як ти, трималося це сатанинське кодло. А тепер це гадюччя пожирає таких, як ти. Пожирає себе, і це вселяє надію. Можеш і ти порадіти: скоро не лише тобі кінець, а й більшовицькому звіру, який сам себе з’їдає в агонії. Кінець близько.

Приречений Кремлем кагебіст уважно слухав, потираючи руки. Іншим разом він затопив би цьому націоналюзі між очі, а тепер мусив слухати гірку правду.

– І що буде після кінця? Україна незалежна? Богомільна? Праведна? І хто в ній буде жити? Які українці? Такі, як ти, чи такі, як от я?

Самоплатов вирячив очі в екстазі пророцтва, на яке давав підставу його багатий життєвий досвід. Він знав, що говорить, адже біомаса, у якій він жив сам і яку поливав щедрими черпаками живої крові, має тривалий вегетаційний період. Зцементовані кров’ю біомаси живуть значно довше, ніж окремо взяті їхні клітини, що називаються людьми. Тому підняти над казенним домом новий прапор – це можна в одну мить, а поки зміниться органічний склад біомаси, панове-товариші, зникне не одне покоління, якщо взагалі хтось спроможеться це зробити. І ці от богомільні фантазери цього ніколи не збагнуть. Вони видряпалися з маси, але це не значить, що їй, масі, вони можуть загрожувати.

– Нас – тисячі та мільйони. А вас – одиниці. І нічого у вас із вашою національною ідеєю не вийде. Бо таких, як я, українців, більше. Ти можеш називати нас холуями, але ми сильніші, бо разом нас багато, хохлів, а вас що кіт наплакав, галицьких патріотів. І далі. Щоб ти знав, затям: бандерівці, котрі справді були готові вмирати за Україну, – де вони нині? Пустили собі в лоб останню кулю в карпатських лісах чи сплять непробудним сном у вічній мерзлоті. А націоналісти, котрі живі, – усі вони наші сексоти. То хто будуватиме Україну? Хохли-холуї та сексоти-патрійоти? Нічого у вас не вийде. Запам’ятай мої слова, Бальтазаре.

– Гражданин Самоплатов, на выход, – скомандував конвойний, що раптово виріс у дверях.

М’ясника повезли на допит, але не довезли. З образи на радянську владу, яка так невдячно повелася зі своїм сатрапом, старече серце ветерана правоохоронних органів, заслуженого пенсіонера союзного значення не витримало. Розтин підтвердив інфаркт. Сім’ї видали довідку з печаткою головного лікаря районної лікарні. Його хоронили таємно, солдати конвою. Микита Сергійович дозволив бути на похороні дружині та сину.


Хрущову особисто доповіли про велику перемогу над буржуазними націоналістами. Кушнірук на свій страх і ризик узгодив із місцевими партійцями єдиний текст «донєсєнія» в центр:

«В связи с эксцессом в селе Кедровка проведены спецмероприятия, в результате которых очаг сопротивления Советской власти и Коммунистической партии погашен.

Совместными усилиями военизированных отрядов Комитета государственной безопасности СССР и Вооруженных сил СССР выявлено и разгромлено бандеровское подполье. Уничтожено 78 бандитов. Захвачено 123 единицы огнестрельного оружия.

К сожалению, яростное сопротивление врага привело к частичным потерям с нашей стороны. Тела погибших героев-чекистов со всеми почестями отправлены на родину в распоряжение родителей.

Следует отметить активное участие в проведении спецмероприятий местных партийных, советских и комсомольських органов.

В массовых торжествах по случаю празднования победы над врагами советской власти и нашего социалистического Отечества приняли участие 3,5 тысячи активистов из окружающих сел и районов. Участники праздника, во-первых, гневно осудили дейстия жителей села Кедровка. Участ ники многотысячного митинга на месте событий приняли единогласное решение во всех населенных пунктах усилить бдительность и беспощадно выявлять и наказывать идеологических врагов и колеблющихся.

В соответствии с личными указаниями товарища Никиты Сергеевича Хрущева антинационалистическим мероприятиям было придано ярко выраженное атеистическое содержание. Центральным событием победы над врагом стало уничтожение креста над церковью села Кедровка. Выполнение этого сложного задания было осуществлено местным авторитетным комсомольцем-героем товарищем Харкавым. Следует подчеркнуть, что этот глубоко идейный товарищ происходит из местной крестьянской семьи. Справедливо тысячи и тысячи сверстников называют его «наш галицкий Павка Корчагин». Снесение креста из культового здания было встречено единодушной овацией трудящихся. Праздник по этому случаю вылился в массовое шествие молодых строителей коммунизма (документальный фильм прилагается).

Наследуя великий почин села Кедровка, которое еще вчера проявляло бандеровские пережитки, комсомольцы Львовской области взяли социалистическое обязательство снести и уничтожить в каждом районе до конца года по 10 крестов.

Все спецмероприятия по ликвидации бандеровского подполья были проведены оперативно, результативно и почти без потерь. Кроме того, предпринятые меры были эффективно использованы нами в деле воспитания коммунистического сознания в западных областях Украины.

Отличившихся товарищей из партийных, правоохранительных, советских, комсомольских органов просим отметить правительственными наградами (список прилагается).

Председатель КГБ УССР В. Кушнирук. Секретарь Львовского обкома Компартии Украины М. Яцкив».

Головне, на чому погодились обидва підписанти документа, – акцентувати на перемозі над повсталим бандерівським селом, а про зниклого школяра взагалі не згадувати. Ну хто такий цей пацан, щоби про нього доповідати в ЦК.

Було таке правило в СРСР: усі органи мусили писати свої «донесіння» окремо. Потім там, нагорі, зіставляли і відновлювали об’єктивну картину. Цього разу всі: й партійці, й комсомольці, і чекісти – розуміли, що програли вони разом. Звалити на когось провину, як це робилося звичайно, не вдасться. Тому краще не шукати винних, а поінформувати ЦК про перемогу й підтвердити її зафільмованим матеріалом. Усе дійство багатотисячного свята знесення хреста з «бандерівської» церкви ретельно відзняв кінооператор із центрального апарату КГБ УРСР.

Хрущов проковтнув цього гидкого черв’яка залюбки. Микита Сергійович красивішого документального фільму про будівників комунізму не бачив. Особливо вражав його своїм безприкладним героїзмом галицький буревісник, що «гордо реял» в небесах. Не пропала надаремно його, товариша Хрущова, праця в Україні, раз навіть у тій осоружній йому Галичині є такі справжні комуністи, як цей парєнь з райкому.

– Ай да комсомолец, ай да молодец! – члени політбюро, з якими перший секретар ЦК разом дивився кінострічку, давно не бачили таким задоволеним Микиту Сергійовича. – Орден Ленина ему вне очереди. – А ты давай его побыстрее в Москву. Ко мне лично! – звернувся до голови Комітету держбезпеки.

– Спасибо за оперативную ликвидацию злейшего врага советской власти и агента вражеских разведок Самоплатова, – не забув глава держави про не менш важливе досягнення чекістів.

– Вот видите, товарищи, какое хорошее совпадение. Вот этот парень с ломом над церковью. Это и будет наш новый Самоплатов. Ибо нам без головорезов, без, как его называли, «мясников», никак нельзя. Дело коммунизма должно жить и побеждать. Во всем мире. А кто будет стоять на его пути, тем и займутся наши ликвидаторы. Нам, товарищи, без самоплатовых никак нельзя.


З районного моргу обгорілих трупів батьки розібрали швидко, акурат коли у Кедрівці міжрайонний актив завершив святкування великої перемоги. Згорьованим родичам, що приїхали здебільшого із Росії, вручили траурну почесну грамоту у червоній рамці: «Ваш сын Иванов Иван Иванович героически погиб в ожесточенных боях с украинскими буржуазными националистами. Он отдал свою молодую жизнь за светлое будущее советского народа. Он навеки останется в памяти поколения, которое в 1980 году будет жить при коммунизме.

Слава героям!

Смерть украинским националистам!»

Батьки, що прибули за дітьми, потребували психологічної підтримки. Тому з обласного центру прибули медики відповідного профілю. Але коли мати хоронить останки згорілого двадцятилітнього сина, немає у світі медицини, яка би затамувала це найстрашніше горе – коли батьки переживають дітей. Морг здригався від материнських плачів. Поміж плакальниць ходив лише відповідальний працівник обкому й розраджував:

– Вот видите, какие звери эти местные. А нам приходится здесь жить и работать. Мы вам сочувствуем, но на этом фронте нам тоже не позавидуешь, товарищи.

Один інтелігентний батько з Ленінграда, товариш Шумілов, вимагав роз’яснення – де і за яких обставин було вбито його єдиного сина. Він терпляче ждав цілий день у приймальні райкому, а потім, набравшись відваги, поїхав рейсовим автобусом у село, де відбувся трагічний бій із бандерівцями…

У ГУЛАГу перед війною він сидів в одному бараку з західними українцями, тому міг кількома західняцькими фразами приховати, що він москаль. Він ніяк не міг змиритися, що втратив сина у бойових діях армії аж через двадцять років після війни. Та й половину цього часу вже не було жодних повідомлень про галицьких партизан. Ще Сталін відрапортував народу про повну й остаточну перемогу над українськими повстанцями.

– А ви до кого, пане, їдете? – заговорила до нього бабуся, що сиділа поруч з ним в автобусі. – Може, до родини? То я усіх у селі знаю. Бо виджу, ви не тутейший.

– Я живу ві Львовє.

– То ви поляк, так я чую?

– О нє, я украінєц. Інтересно, што там у вас у селі було, шо газети писали? Шо опять война? – вийшло так, що він заговорив непоганим пітерсько-львівським суржиком.

– Та яка війна, пане. Слава Богу, давно все скінчилося. А тепер воюють із Богом. То ще страшніша війна. Бо скінчиться вона Страшним судом. Хто підняв руку на хрест, попаде в геєну вогненну. Як то було позавчора вночі під нашою церквою. Пекло впало на землю, і згоріли всі чорти.

Ленінградський гість напружився так, що мало не зламав поручень на автобусному сидінні.

– І як горіли ті черті?

– Прийшли вночі ламати хрест на церкві. І послав на них Господь Бог кару. Погоріли всі до одного. Там навіть один наш був. Із села. Мама навіть кісточки не знайшла. Боже-Боже, що то діється на тім світі… А нині приїхали знову чорти до села, – бабуся стала говорити пошепки. – Тоді було кілька вояків, а тепер зігнали тисячі безбожників. Що то буде, що то буде? – стара кедрівчанка почала хреститися і плакати. – Та на своїм віку я виділа в селі й австріяків, і поляків, і німців. Але щоби по хрест на церкву лізти? Свят-свят. Світ такого ще не видів. Кінець буде скоро. Бог того уже довго терпіти не буде. Чи я гадала, що дожию до кінця світу? Були б мої очі того не виділи. Легше життя скінчити, ніж таке терпіти, що принесли сюда ті москалі.

Автобус допер поволі до села, став на зупинці коло сільради. Звідти комсомольці виносили плакати. Шумілов почав читати:

«Долой пережитки темного прошлого! С богом нам не по пути в коммунизм».

«Настоящий комсомолец – это воинствующий атеист!»

«Смерть украинскому буржуазному национализму и униатской церкви!»

«Да здравствует нерушимая дружба братских русского и украинского народов!»

«Долой крест! Нас к коммунизму ведет пятиконечная звезда».

«Трудящиеся Западной Украины поддерживают атеистический курс товарища Никиты Сергеевича Хрущева!»

Шумілов після каторги працював у ленінградському відділенні Академії наук СРСР. Пліч-о-пліч з академіком Лихачовим. Коли йому прямо на робоче місце до кабінету принесли чорну карту – повідомлення про загибель сина, – він не вірив. Це було безглуздо. Позаду – війна. Розруха, повстанський рух у Галичині та Прибалтиці – усе це позаду. Врешті, Карибська криза. Попросту штиль усередині й ззовні країни. Омріяний мир. Чисте небо. Спокій. Аж тут – смерть сина. У невимовному розпачі ноги самі привели його у кабінет Дмитра Сергійовича. Академік переглянув чорну поштівку й так само здригнувся від прочитаного:

– Вот и гибнут русские парни. Неизвестно где и неизвестно зачем. Вы знаете, что в Западной Украине они потеряли больше, чем при взятии Берлина?

Академік Лихачов сам недавно вийшов з ув’язнення. Його моральний авторитет у науці й світове ім’я Хрущов хотів використати в антисталінській пропаганді. Але коли академік Лихачов на одній з лекцій засудив народовбивство в Україні в середині століття, знову потрапив у списки неблагонадійних. Його слова, що Львів – єдине європейське місто у Радянському Союзі, – кваліфіковано як антирадянську пропаганду.

– Поймите же вы, – пояснював він на допиті та в роз’яснювальній бесіді на Луб’янці, куди його викликали у зв’язку із тими заявами. – Они никогда не были в составе Русского государства. Они воспитаны Габсбургами, а не Романовыми, и это цивилизационная разница, которую через колено не сломаешь. Там цивилизация держится на христианстве, как в Европе, а не на самодержавии, как у нас.

– Вы, товарищ Лихачев, не умничайте, – повчав його пихатий туполобий слідчий. – Нам что газбурги, что бандеры. Все равно буржуазные националисты. Будете защищать этих клятых врагов советской вла сти – окажетесь там, где и они.

І от тепер західноукраїнська трагедія ввірвалася й у життя його найближчого учня. Вона скрапувала кров’ю. Уже не зі сторінок наукових трактатів, а з серця цього молодого батька, який ще минулого року запрошував академіка у школу, у якій вчився його синок, на випускний вечір.

– Что-то здесь не так, Николай Ефимович. Я бы на вашем месте поехал туда. Это, если хотите, долг перед памятью сына. Знать правду о последних днях его жизни. Жаль, что после Сталина ничего не изменилось. Русским народом еще больше овладел дьявол. Очень жаль. Прискорбно, что сатана бросает в огонь ненавистничества молодые невинные жизни.

Шумілов бачив цього диявола, про якого казав академік. У центрі прикарпатського села. Багатоликий молох повз по вузьких вуличках, оточуючи вершину посеред села, на якій височіла церква. Цей зматеріалізований монстр, позбавлений духовного підґрунтя, скрипів скелетами, у яких уже не було нічого від небес. Ці амеби зливалися вкупу, витворюючи пекельне суцвіття кінця роду людського.

У Росії розгул безбожництва, що припав на 20-ті й 30-ті роки, вже й призабули. Народилося нехрещене покоління. Виросло без Бога. Окрім Москви й ще кількох міст «золотого кільця», росіяни просто в очі не бачили таких нефункціональних споруд, як-от церква. Коли вони приїжджали з дітьми на курорт в Західну Україну – у Трускавець чи Моршин – і електричкою добиралися зі Львова в санаторій, то, уздрівши за вікном сільську церкву, діти вигукували: «Мама, смотри! Какой интересный дом!» Безбожний режим таки повернув соціум на дві тисячі літ до Христа. Одначе навіть не до язичництва. Бо й ті релігії, які були на Русі до Ольги та Володимира, мали потребу в абсолютному началі, в началі всіх начал.

А тут богами оголосили себе прості смертні, портрети яких несли на Красній площі і на всіх головних майданах усіх населених пунктів – на марксистсько-ленінських хоругвах. У Кремлі сиділи живі апостоли, а їхнім іконам мусили кланятися мільйони тілес, із яких було вичавлено душу. А головне божество лежало в саркофазі – поруч із храмом Василія Блаженного. Гаркавий, коротконогий, забальзамований блаженний ерзац-бог. Десятиліттями до цієї темниці йшли безперервним потоком вірні ленінці, аби побачити вічно живого бога. І хіба важливо, що у того Бога – Ісуса Христа – вірять, бо він воскрес. Наш також ніколи не вмирав, не пішов на той світ, не зогнив у землі. Він тут – під склом, у колбі. Можна й помацати. Живе й перемагає!

…І він перемагав. Ілюзія тілесної нетлінності та особистої присутності витворювала в пригніченій страхом масовій свідомості ілюзію безсмертя, а це і є відчуття божественності. Сюди, до цієї пародійної копії піраміди, марксистські жерці прагнули загнати кожну одиницю з масиву гарматного м’яса, необхідного в достатній кількості для торжества бога по всьому світу. Зі склепу вони, ці двоногі, позбавлені бога, мали вийти іншими. Примітивна копія вірного християнина мала побачити, що Ленін як живий, і мусила після цього побачення увірувати в нього, як увірували колись в Ісуса. Біда лише, що не живий, а – «як живий». І жодного тут промислу Божого, а лиш технологія бальзамування харківського професора. Бальзамування – ремесло давнє. Мумії живуть тисячоліттями. Навіть у келіях Києво-Печерської лаври.

А ця мумія калмика, що вверг Росію в лапи диявола, мала жити тут вічно. По ній двічі у рік топталися живі боги, що здійснювали ритуал з’явлення до народу. Вони живі – як і він там, унизу, під їхніми кирзаками, і на доказ вони лиш махали руцями. Подавали ознаки життя. І трудящі у запамороченій свідомості вже не знали, чи боги це, чи фараони, повсталі з пірамід.

Цей маразм дотепер, аж до шістдесятих, Галичини – за Лихачовим, наймолодшої території СРСР – практично не торкнувся. Із західних українців не змогли, а точніше, не встигли ще вичавити Бога і вселити кремлівську ерзац-мумію. У свідомості тисяч галичан Ленін був чортом, що пішов проти Бога. У Росії таких, з усе ще неприспаною совістю, були одиниці, а тут – тисячі. Тому російському академіку Лихачову ці українці були ближчими, ніж свої браття-«великороси». Цивілізаційно ближчими. Бо вони разом були ближче до Бога – в той час як російський соціум уже народжувався й жив без Нього.

Пітерський інтелігент стояв посеред галицького села і бачив на свої очі, що справа, за яку режим відібрав у нього сина, жила й перемагала. Перемагала Бога. Ватага войовничих атеїстів ґвалтувала християнське село з патологічним ідеологічним садизмом.

Шумілов був онуком настоятеля знаменитого пітерського Ісааківського собору. Найчастіше його дід згадував пам’ятний день у його житті, коли у буремні літа Першої світової до головного храму північної столиці завітав богопомазаник. Дід невпинно переповідав своє незгладне враження – людини, побожнішої за останнього царя Миколу Другого, він у житті не бачив. І це було не тільки враження церковнослужителя – це була правда. Виняткові християнські чесноти монарха просто вражали. Коли він прочитав передане йому через століття послання святого Серафима Саровського з пророцтвом про цареву мученицьку смерть, Микола довго плакав.

Крадькома академік Лихачов повторював цей історичний факт, намагаючись збагнути таїну: чому саме Росії випало випити таку гірку чашу боговідступництва? Чому саме її було віддано на поталу сатані? Думка, що Росія терпить за останнього Романова, якого власний народ відправив на плаху, була лише ключем до розгадки. А в чому сама істина цього падіння під хрестом північної Русі? Може, у тому, в чому не хотіли зізнаватися навіть найсвітліші уми північноруських земель? У тому, що християнство тут було лише зовнішньою оболонкою закоренілого в крові та плоті ординства. І те, що новоявлений Батий в особі Петра Першого ліквідував патріархію як форму відокремлення земної політичної влади від влади небесної, духовної, коли запровадив Священний синод і наділив себе правом призначати туди своїх пахолків, коли одержавив церкву і зробив її опорою самодержавства, що виродилася до огидної форми департаменту охранки, – може, саме це містило вибуховий механізм відвернення від Бога? Механізм, який накручував пружину стосунків між Богом і людиною віками і врешті вибухнув у безпрецедентному сказі російських марксистів.

Шумілов виріс в академічному середовищі, тому комсомольська оргія в цьому далекому бандерівському селі видалася йому дикунством. Більшовики практично зробили зворотну дію – вони дехристиянізували східнослов’янську землю, причому випалювали християнство розпеченим мечем здичавілих мас. Але чому ці маси так легко піднімали руку на хрест? А тому, що той хрест носив по руській землі батюшка – ненаситний, продажний, не від світу духовного, а від самодержавно-сексотського. Селянин думав, що він пішов проти нього, цього огидного кровопивці та фарисея, а вийшло так, що пішов проти Бога. Він мав палити плебанії, а не ламати хрести. Пітерський інтелектуал, якого невимовне горе – втрата дитини – привело з берегів Неви до підніжжя Карпат, раптом зловив себе на темній думці: адже таким сатаністом, як ця п’яна орда, був і його син!

Шумілов угледів гурт жінок, що причаїлися за парканом і крізь щілини споглядали крадькома, як пащу розверзло пекло на землі. У їхніх очах був жах побожної душі, якій здалося, що вона й не помітила, як розлучилася з тілом і втрапила в цю гріховну безодню. Коли наблизився незнайомець, вони сахнулися, як від чорта. «От чому вони ненавидять нас, росіян, – подумав Шумілов. – Вони мають нас за антихристів. Тому бояться й ненавидять».

Він їхав сюди з пекучим і несамовитим почуттям до цих «бандитов», які відібрали життя в його кровинки. Але опинившись у кратері розгулу комуністичного сатанізму, йому хотілося просити пробачення в цих людей за сина, якого він, одначе, втратив. І в чому його вина? Він хотів спитати у цих місцевих, дивних і близьких йому людей, але вони враз відходили, коли він до них підступав. І від цього відчуження йому ставало ще нестерпніше. Між ними й Шуміловим стояла невидима чорна хмара, за якою вони вже не могли бачити одне одного, за якою не знаходили порозуміння їхні пригнічені душі, яка розколола їхнє єдине споконвіку національне тіло на два антитіла, яким уже не судилося бути разом у гармонії християнської одності.


Кушнірук уперше після смерті дружини відчув таке невимовне задоволення від життя: ніби йому подзвонив сам Андропов. Щоби привітати з успішним завершенням операції виняткової складності, якою завжди буває боротьба з «гремучей смесью национального и религиозного фанатизма». Фільмові кадри всенародного свята справили враження на все найвище політичне керівництво в Києві та Москві. Ще б пак – розпочинали зі збройного повстання, в якому загинули радянські військовослужбовці, а завершили народними гуляннями на місці бойових дій. Кушнірук був надзвичайно задоволений самим собою, аж поки не подзвонив головний лікар районної лікарні. Він повідомив, що підполковник Феофанов прийшов до тями. Після кількох діб перебування у комі. Перше, що він сказав, коли відкрив очі й до нього повернулася свідомість, були слова, божевільні, як для начальника районного відділу КГБ: «Бог есть. Я в него верую».

Феофанова у районі знали ох як добре. І за ділами, і за словами. Таке його верзіння було сприйняте гірше, ніж відсутність свідомості. Він повернувся ніби з мінус свідомістю. Із позицій свого політичного і посадового статусу він перейшов із фізичної коми в ідеологічну. А це – страшніше. Смертельно небезпечно.

– Так і сказав? – перепитав голова КГБ УРСР. – Буквально так?

– Саме так, товаришу генерал-полковник.

Оце так поворот теми. Якщо він марить, то чорт з ним. А якщо ні? Кушнірук був відмінним аналітиком КГБ і вмів моделювати ситуації та поведінку. Ну, одужає він. Вийде на люди і отаке бовкне. Він, начальник КГБ, пострах для всіх націоналістів та уніатів. Шеф усіх сексотів-попів. На кожного з них у нього досьє з усіма доносами. І взагалі, він носій суперсекретної інформації. Адже всі найбрудніші операції в цьому бандерівському казані проводили під його керівництвом чи за його безпосередньої керівничої участі. Якщо обнародувати ці таємниці? Та зірвати тут атомну бомбу – просто квіточки в порівнянні з тим, якою бомбою може стати така інформація.

А якщо далі почне каятися в гріхах?! А каятись йому є в чому: по лікті руки в крові. Сотні жертв на його особистому рахунку. Та й може він оприлюднити не тільки свій «рахунок». Кагебіст, який раптом надумав, що є Бог, – це катастрофа для КГБ. Є різні відступники, перебіжчики. Ну, перебіг резидент до американців чи до англійців, як Яценко чи Гордієвський! Тут, ясна річ, «приговор к расстрелу предателя Родины и приведение в исполнение любыми средствами и при любых обстоятельствах. Приговор не имеет срока давности», – мало кому вдалося «уйти от оружия возмездия». І про це ще зі спецшколи знає кожен чекіст. А тут перебіжчик не просто до ЦРУ чи Мі-6, а чортзна-куди. У Бога він повірив. Це гірше й небезпечніше, ніж кагебісту стати цереушником.

І резюме? А резюме єдино правильне: «с ним надо кончать». А дуже просто і натурально – вийшов з коми. Це живого кінчати клопітно, а напівживого? Ну трішечки підштовхнути його на той світ. Копняком – в зад. На зустріч із його улюбленим Богом.

– Значить, так. До нього нікого не впускати. Зараз ми пришлемо караул. Нікому ні слова. На твою інформацію, лікарю, накладаємо гриф «Совершенно секретно». Ти розумієш, що то значить, зривати цей гриф?

– Я все зрозумів, товаришу генерал-полковник, але…

– Ніяких «але», йоб твою мать!

Кушнірук кинув слухавку й викликав заступника Феофанова.

– Главврач у тебя завербован?

– А как же, товарищ председатель Комитета… А как же иначе он стал бы главврачом? У подполковника Феофанова было правило: вербовать всех в руководящем районном звене. Все местные руководители – наши секретные сотрудники.

– Это правильно. Вызови ты сейчас немедленно этого врача земского сюда ко мне.

Далі він розпорядився встановити пост охорони біля палати, у якій лежить Феофанов.

– Одного человека хватит? – перепитав його заступник з оперроботи.

– Ты что, не чувствуешь всей сложности политической обстановки в районе? Националисты приговорили его к смертной казни. Понял ты или нет? И тебя тоже, кстати.

Поэтому пост из десяти бойцов. Вооруженных – автоматами и гранатами. А ты тоже неси службу во всеоружии. Понял? Выполнять!

Хто виконає вирок бойового товариства чекістів – от над якою інструментальною частиною проведеного аналізу думав Кушнірук. Найпростіше – доручити «Лабораторії Х», але Лавринович у підпорядкуванні Луб’янки. І може, прохати наказу звідти, з Москви? Це він за вказівкою звідти травонув Самоплатова, а за усним розпорядженням чекіста № 1 однієї з республік – може не виконати. Ця сволоч – крупна шишка. Прямий вихід на політбюро чи політбюро – на нього. Залишається слідчий з особливо важливих справ. Незамінний Єдлов. Він, правда, однокашник Феофанова. Але якщо настрахати – рідну маму заріже. На таких тримається доблесний комітет.

– Садись, Коля. Своим звонил. Как они там? – розпочав теплу розмову Кушнірук.

– Спасибо, все хорошо. Вам сочувствую. Такая потеря, товарищ генерал-полковник. Я знаю, что вам трудно. Потерять молодую красивую жену… Я с вами в эту трудную минуту.

– Спасибо, ты настоящий товарищ. Никогда не забуду твое искреннее сочувствие. Я знаю тебя хорошо, ты вообще душевный человек, способный воспринимать чужое горе. Давай помянем мою Катерину. Земля пусть будет ей пухом.

Розчулені та душевні чекісти в мить опорожнили бутель коньяку. Улюблений напій шефа – коньяк «Ай-Петрі» – Кушнірукові постійно передавав із Криму місцевий начальник управління. Ящик завжди був при ньому, навіть у найскладніших операціях. Ніхто не міг звинуватити голову республіканського комітету, але щовечора, перед сном, він мусив опорожнити пляшчину.

– Вы, оказывается, Николай, вместе учились с Феофановым.

– Да не то слово, товарищ генерал-полковник. Друзья закадычные. И во время учебы, и так, по жизни. Он, правда, застрял в этой бандерлоге. Но уже поздно поднимать его наверх. А чекист он ценнейший. И сколько раз уходил от бандитских пуль, сколько раз смотрел смерти в глаза… Казалось, опасность уже позади. Бандеровская гадина раздавлена раз и навсегда, а здесь вот какая беда нагрянула. Вы правильно говорите – спасибо, товарищ председатель. Чужое горе для меня как свое. А Афанасия жаль. В коме… Надежд мало. Жаль. Нету друга ближе у меня.

– «Если друг оказался вдруг»… Как там поется в известной песне? Знаешь такую?

– Вы о чем, товарищ генерал-полковник?

– Как ты думаешь, председатель Комитета госбезопасности республики должен хорошо знать своих подчиненных? Особенно ценных, как ты говоришь, – в первую очередь.

– Если вы меня спрашиваете, то должен все знать. Видеть каждого насквозь. Чтобы можно было в любой момент – как наизнанку.

– Ответ правильный, товарищ полковник. Но, как оказалось, работник ты ценнейший, а про тебя я не все знал. Вот как оно бывает.

– Что вы имеете в виду, товарищ председатель? Я сам могу как на духу перед вами. Всю свою сознательную жизнь изложить.

Справді, винятково цінний слідчий з особливих доручень самого голови Комітету не одну долю переламав у таких задушевних розмовах. Він спинним мозком відчув, як через коліно його пробує ламати Кушнірук. Звіриним інстинктом відчув «неладное». Але чого б це? Операція закінчилась тріумфом. Його, Єдлова, роль не остання. Працював у поті чола з цими богомольцями.

– Готов изложить, говоришь? – Генерал пропік його наскрізним поглядом, яким уміють пронизувати лише справжні чекісти. – И как звали девушку, которую вы вместе с Феофановым подцепили перед новым, тысяча девятьсот сорок четвертым годом на улицах Москвы? Затащили в общежитие и по-дружески, даже по-братски, поделили.

Єдлов відчув, як зм’якли м’язи десь у районі сечового міхура. По литках потекли цівки поту. Пройшло майже тридцять років, і кінці у воду. Точніше, замордоване тіло дівчини – в землю. Вони ґвалтували її, як можуть робити це лише озвірілі молоді чекісти. Вони мусили викластися на всю могутність відмінників фізичної підготовки, бо дівчина несамовито пручалася та кричала. Тому сексу було мало – більше було садизму. У цій суміші п’яної втіхи слухачі вищих курсів КГБ незчулися, коли зрозуміли, що давно вже ґвалтують неживе тіло. Вони ще потовклися на ній, аж поки вичавили душу. Єдлов на все життя запам’ятав, як її русяві кучері вони вимили у її ж крові, від чого вся вона, гола, знівечена і беззахисна у клітці звірів, перетворилась на криваве місиво. Феофанов, щоправда, зійшов з дистанції першим. Він гучно хропів, коли Колька ще працював і працював, йому так хотілося бути статевим гігантом. Завтра він висміє цього слабака Феофана, у якого не встав член на таку красуню.

Коли Єдлов, притомившись, усе ж розгледів, що то вже не красуня, а так, купа м’яса, він розбудив дружбана по службі. До тями вони приходили вже разом. Єдлов про всяк випадок нагадав Феофанову, який сп’яну нічого не пам’ятав, що вона ґиґнула, коли він удруге на неї заліз.

Обидва сослуживці розділили не тільки вчинок навпіл, а й розчленували замордовану дівчину – аж на чотири частини. Акуратно склали в похідні рюкзаки. За місто вивозили сміттєвозом. Товаришу асенізатору дали четвертак. Щоби підвіз із вантажем на міське сміттєсховище. Зарити здобич – справа техніки.

Єдлов після того повчав Феофанова: «Это нам урок. Будем распускать нюни, типа мучить себя, терзать, – значит, для службы не годны. Надо идти не в чекисты, а куда-нибудь в хоккеисты».

Вони мужньо трималися один перед одним у перші дні й місяці. Переконуючи по-дружньому один одного, що екзамен вони склали успішно. Кровна дружба – це сильна спайка, особливо коли її окропила кров спільно замордованої жертви.

Потім ще довелося попотіти зі страху, коли весь КГБ було поставлено на вуха. Пропала дочка секретаря ЦК Компартії України. Шукав весь комітет разом з ментами. Але даремно.

– Я, конечно, знал об этом. Но вот только недавно – представляешь? – пришел ко мне на прием старичок древний, пенсионер союзного значения. Бывший секретарь ЦК, отец ее. Плачет и говорит: «Не уйду из этой жизни, пока не накажу мерзавца. Помогите, товарищ генерал.

Говорят, вы чекист новой формации. Прошло двадцать лет, а она каждую ночь перед глазами». Пришел за справедливостью к председателю Комитета госбезопасности крупный партийный и государственный деятель. И что делать прикажешь, Едлов?

«Следак» гримнувся на підлогу: просив пощади, повзав, як гадина, скавчав і сичав. Як виявилося, цей м’ясник уміє плакати. Нелюд, а плаче, як людина.

Кушнірук відчув, як йому захотілося в туалет. Просто нестерпно. І він незчувся, як почав мочитися на цю ницу гидоту, яка ловила його за ноги. Генеральська сеча змішалася з полковниковими сльозами. У кабінеті засмерділо. І гидкий запах отямив господаря кабінету. З ним ще такого не було, щоб він сцяв прямо на робочому місці. До чого може довести служба: «Опасна и трудна»!

Шеф спецслужби республіки викликав прибиральницю:

– Уберите здесь. У полковника – недержание мочи. Есть такая болезнь. По этой причине военно-медицинская комиссия увольняет со службы.

Коли тітка з відром зачинила за собою двері, генерал побачив, що полковник готовий. Готовий на все. Заради спасіння своєї смердючої обісцяної шкіри.

– Поднимайся. Стань туда к стенке. От тебя воняет. А теперь слушай. Феофанов вышел из комы. Пришел к памяти.

– Слава Богу, – возрадувався товариш по службі.

– Вот именно, что Богу. Он поехал мозгами. Начал требовать попа, чтобы сознаться во всех своих грехах. Как думаешь, расскажет он на исповеди, как вы дочку секретаря ЦК задушили, подонки?

Єдлов укляк – він уже не здатен був ні мичати, ні сичати.

– Я думаю, первым делом расскажет. А любой поп – ты ведь знаешь – не имеет права, как наш сексот, утаивать чего-либо. Он напишет в отчете обо всем. По инструкции. И донос по поводу работника КГБ куда пойдет на рассмотрение? Правильно, председателю Комитета госбезопасности. То есть мне. Лично. Для принятия решения. И какое я решение приму? Я приму решение подставить свою жопу вместо твоей? Правильно, я такое решение не приму. Я доложу старику из ЦК, что убийца его несчастной дочери-красавицы найден и наказан по всей строгости закона, то есть расстрелян. На процедуру расстрела мы этого старикашку пригласим в обязательном порядке. Чтобы спокойно мог уйти к своей многострадальной дочери. Вот так будет. Или может быть по-другому?

Єдлов мовчав, зіщулившись у кутку.

– Вот видишь? Ты понимаешь, что ситуация без вариантов. Так редко бывает в нашем деле, но бывает.

Кушніруку хотілося ще більше познущатися над тим, хто кожен день десятиліттями те й робив, що знущався над людьми. І не тому, що так робив старший за званням, а тому, що ця екстаза мордування собі подібного – чисто професійна і зупинитися, коли вона почалася, просто важко навіть такому вольовому мужчині, як Кушнірук. Щоправда, можна перебрати, як вони були перебрали тоді з тою дівкою.

– Как ты думаешь, почему я моложе тебя и генерал, а ты намного старше и полковник? Не знаешь? А я тебе скажу. Потому что я вижу наличие вариантов даже там, где их нет.

Зіжмакане тільце Єдлова почало подавати ознаки фізичного життя. Заворушилося. Захиталося. Навіть глибоко видихнуло з себе. Воно хотіло жити.

– Ну, ладно. Я даю тебе шанс. Если ты сам назовешь вариант – как сохранить тебе жизнь и это дело, которое было в тайне в целях сохранения репутации комитета, замять. Этот вариант, как на ладони, а ты его не видишь.

– Вижу! – підскочило в кутку оте, що тільки-но повзало на колінах. На ньому ще не обсохли генеральські сцяки, але тваринний інстинкт хапався за соломинку життя.

– Вижу вариант, товарищ генерал-полковник. Задушить эту сволочь. В Бога он уверовал, подонок. Да на нем негде печати ставить. Убийца всех времен и народов. Каяться он будет. Не дать посрамить незапятнанную репутацию Комитета государственной безопасности! Кто он такой, чтобы бросать тень на тысячи и тысячи честных офицеров и миллионы добровольных секретных сотрудников!

– И ты готов это сделать?

– Всегда готов! Если дело безопасности страны под угрозой. Вы, товарищ генерал-полковник, меня знаете. Я готов. И немедленно. Своими, вот этими руками. Как эту девку, и медлить нельзя. Товарищ генерал, промедление смерти подобно.

Офіцер у приймальні доповів через селектор, що прийшов головний лікар району.

– Как эту девку, говоришь? – Кушнірук уперше самовдоволено посміхнувся. – Ну, хорошо. Иди готовься. Я тебя позову. Ко мне пришли люди по неотложному делу.

Головний лікар, який звик до слів Феофанова, що це він, кагебіст, поставив його в тепле й грошове місце і він-таки його звідти прибере, мав двоїсті переживання. З одного боку, Феофанов для нього був як цар і бог, а з іншого, він розумів, що над цим районним царем є ще вищі олімпійці.

– І що він там ще наговорив за ті кілька годин після твого дзвінка? – продовжив уже без телефону Кушнірук.

– Та нічого такого. І потім, я не знаю.

– Як не знаєш? Я ж наказав тобі з нього ока не спускати.

– Та ви ж мене перебили. Не дали сказати.

– І що ти хотів сказати? Тут, парєнь, не до балачок.

– Та я хотів вам сказати, що він вийшов із коми, коли в палаті в нього були дружина й дочка.

– Ну й що? Як вони реагували?

– Раділи страшенно. Все-таки з того світу вернувся.

– Ну, вони уже пішли?

– Аякже. Одразу ж пішли. Щасливі й веселі. Я був проти, казав не спішити. Він усе-таки важкий хворий. Як не як – після коми. Не можна виписуватися.

– Да какое «выпысуваты»? Ты шо, оборзел!

– Я був проти, але вони, можна сказати, силою забрали його додому…


«Що значить твоя журба проти моєї» – споконвічний напис на фронтоні вершинної скульптури Христа під хрестом тепер промовляв до землі й до небес посеред острівця на карпатській річці. Його розіп’яв у Кедрівці вічний звір на ймення народ, як і дві тисячі років тому в Єрусалимі. Але він воскрес із підводної безодні, як тоді на древі. Його визволила з пекельного лона всемогутня стихія, перед якою в усі віки людина – нікчемна піщинка. Десятки хрестів, вирваних ураганом природного гніву, попливли вниз за течією, щоб у пониззі кинути духовний якір в неозорих просторах цієї благословенної землі, зараженої радіацією гріхопадіння.

Андрій довго молився перед цим з’явленням вічного життя у вирі смертоносного водяного смерчу, що викручував сторчма усе живе і неживе ще вчора. Ще вчора – а здавалося, що кількаметрові вали всесвітнього потопу пресували гріховну сушу ще за часів Ноя. У молитовному промінні він побачив на осонні мечі, що сипали іскрами у кам’яну твердь Хориву.

Екстаз стигмата виніс його на хвилях заколисаного часу знову на острівець двадцятого століття. Днище скульптури скидалось на сопло космічної ракети, у якій сидів, схилившись над глобусом, животворний образ Творця. Із цього сопла може вириватися впокорена людиною наймогутніша із сотворених нею енергій і вистрілити в галактику стрілою із гострим живим наконечником на ймення – чоловік. Але цього разу звідти, із нутра, било світло з двох очниць. Світлячки наче наслідували сонце, що все сміливіше заглядало всередину. Всепроникне полум’я наче додавало відваги цим мініатюрним світлячкам.

Андрій помітив цей діалог. Там, усередині отвору скульптури, світилося. Кому дано побачити таїнство особистої зустрічі з божественним проявом – нехай сам передасть стан душі хлопчини. Стан усеохопного поглинання душею тіла, яке тремтить, опинившись поза межами можливого. Скільки це могло тривати? Усьому є межа, навіть оціпенінню людському, за якого стає незбагненно – на якому світі ти перебуваєш? Можливо, ранкове сонце, що по-літньому стрімко набирало висоту, творило такі світлові марева. Але проміння вже змінило кут падіння, а сопло й далі світило.

Є єдина людська чеснота, здатна здолати навіть всеохоплюючий страх, – всепоглинаюча допитливість. Сеанс споглядання на відстані вичерпав себе. Андрій наліг на масивну статуру скульптури й розвернув її. Щоб сопло стало на відстані досяжності. Він не мав іншого виходу, як вставити туди, всередину, звідки світилося, руку. Пучки пальців, що тремтіли перед межею пізнаного і дозволеного, натрапили на гладкі й прохолодні поверхні. Уже не було сумніву, що те, що світилося, було камінням, яке заведено називати коштовним.

Є ціла наука про їхню довершеність і цінність, проти якої вартість золота рівна майже нулю. Андрій на цій науці не розумівся, але до нього прийшла переконаність, що коштовність цих каменів – не фізична. Їхня краса й сила – духовна. Божественна. Сила провидіння, для розуміння якого треба було мати також неабияку силу пізнання. І він не мав такої моці. І в цьому був його виклик, даний йому небесами. За ці дві доби скільки вже кроків він ступив туди, де таїться істина. «Пізнай її, і вона визволить тебе», – сказав Ісус. Такий найкоротший і найпевніший шлях до істини, з якою життя набуває те, без чого воно розсипається в прах, – набуває Смислу.


Вказівка Хрущова дійшла блискавично. Другого дня Паша вже знав, що має їхати до Москви. На постійне мешкання. На підвищення. Такого зростання – із райкому, оминаючи міськком, обком, ЦК республіки, й одразу до Москви, – такого ще не знала найдовершеніша в світі практика КПРС із добору та розстановки кадрів. Але виявляється, що можна й так стрибнути, якщо цей стрибок проляже через верхів’я потоптаного храму.

Озвучив цю директиву найголовніший на той час начальник, який перебував на території району. Голова КГБ УРСР розумів, що значить фраза Хрущова «он должен заменить нам Самоплатова». І справді, чим він гірший? Самоплатов, якого в такому самому віці приймали в чекісти, теж був звичайним хлопчиною з простої сім’ї дніпропетровських трудящих. А тут – теж перспективне соціальне походження – із селян. Із таких простачків потім виростають монстри. Хоча система не із кожного свого слуги робить звіра. Але хіба цей метушливий комсомолець, що ламає хребти богам, не довів, що він здатен на все. На все без винятку. Із таких виростають майбутні сталіни і гітлери. Їм мільйон заморити – два пальці обпісяти. М’ясниками все-таки народжуються. А не розгледіти м’ясника в Паші – значить бути сліпим.

А коли так, то справді – де він опиниться? Куди там ваш дитсадок – ЦК ВЛКСМ. Його в контору направлять, і в нашому славному ордені йому судилося стати новою кривавою зіркою…

Так міркував Кушнірук про нехитру фразу генсека щодо нового наступника Самоплатова. Тому з таким перспективним товаришем йому захотілося зблизитися якомога тісніше… Сексот і син сексота. Соціальне походження, яке не потребує коментарів.

Генерал запитав теку агента під псевдо Гнида, яке мав громадянин села Кедрівка Семен Харкавий… Кров крапала з кожного доносу. Здавав усіх наліво й направо. Практично всі післявоєнні арешти – з його подачі. Вивезення в Сибір – теж він. Та він тут просто заправляв усіма соціально-політичними процесами! От що може лиш один сексот, а їх тут у нас – тисячі тисяч! Хоча треба визнати: таких талановитих, як Харкавий, – одиниці. Він ще й за німців відзначився. Здавав євреїв фашистам. Заразом – і своїх націоналістів. Що значить – людина на своєму місці й любить обрану професію. Як шкода, що імена сексотів не можна оприлюднювати. Та його б представити до звання Героя Радянського Союзу. Зібрати в Будинку культури весь районний, а то й обласний актив і вручити Зірку Героя. А поруч по усьому периметру палацу розмістити наочний матеріал – фотогалерею замордованих з його ініціативи. А тексти доносів – це просто пісня. Вищий прояв інфарктної писемності з часів її запровадження Кирилом і Мефодієм. Зібрання творів сексотів побили б усі рекорди тиражування задрипаних бестселерів.

Папка сина агента «Гниди» агента «Миршавий», тобто Павла Михайловича Харкавого, не осягає такого значного відрізка часу, але відзначається глибиною донесеної інформації. Виняткова цінність доносів Миршавого полягала в тому, що йому на пару з агенткою Терезою, уродженкою того-таки села Кедрівка, було направлено на дуже відповідальну ділянку роботи: вони обслуговували від імені районних господарів найвищих гостей курортів Моршин і Трускавець. У всесоюзні здравниці їздили найвищі партійні, радянські, наукові чини.

Тут треба дати пояснення: радянська тоталітарна система ґрунтувалася на тому, що на кожного керівника мусило бути досьє й компромат. Для того, щоб цей компромат можна було задіяти, коли людина уже на поважному посадовому становищі раптом захоче вчинити дію чи висловити думку проти системи. Ти хочеш свободи віросповідання? Але ж ти, товарішь дарагой, гомік. Ось фотографії з Трускавця. Літо 1968 года. Показать женє? Охоплення компрометацією мусило бути тотальним. Якщо на перспективного товариша не було чорної папки, його просто не висували нагору. Було небезпечно пускати туди чистого й незаплямованого. А як потім зупинити, коли його занесене? Отож КГБ невтомно трудився на цій ниві тотальної компрометації.

І саме в цій відповідальній галузі роботи курорти мали винятково велику вагу. Бо, скажімо, ось якийсь секретар обкому чи ЦК, генерал чи адмірал – спробуй-но його заскочити на аморалці десь там удома чи на роботі! По-перше, вони там остерігаються, по-друге, місцеві органи просто бояться ловити їх на розпусті чи збоченнях, по-третє, вони на роботі мають просто мало часу на розваги, що не личать керівнику партії та уряду.

А от на курорті? Ето другой вапрос, таваріші! Тут вони розслабляються! Отут з’являється поле для збору компри – просто жнива! І часто місцеві сексоти правлять за таких жниварів. У такій ролі й відзначився в процесі активної комсомольської роботи Паша. Коли гуляли старші партійні товариші, він був на побігеньках. Потім уже, коли перший голова райкому партії слабо ворушив кінцівками, наливав. І в завершальній і вирішальній стадії заводив важку артилерію – її величність курву усіх часів і народів, незрівнянну Дануську!

Що тут скажеш – у кожного ремесла має бути свій талант. І на ниві перелюбу ця проста сільська дівчина була просто неперевершена. Вона могла дати фору найпрофесійнішим повіям у гамбурзькому порту чи кабаре Ріо-де-Жанейро. Вище партійно-радянське керівництво просто божеволіло. Серед високих московських і київських чинів були й такі, що знову, наступного року, брали путівку саме на бальнеологічний курорт, щоб знову зустрітися з Дануською. Що там та «Нафтуся», що має гнати пісок. Дануська висмоктувала з нутрощів членів політбюро все до піщинки. Дідусі мовби на світ народжувалися після її процедур.

І уявляєте – сексот Миршавий, падлюка, описував усе це у своїх доносах! До Кушнірука ці невмирущі тексти не доходили. Усе, що стосувалося номенклатури ЦК КПРС, ішло прямо нагору. Але завбачливий Феофанов залишав собі копії. Може, вони замінювали йому детективно-сексуальне читво, бо творами цього жанру справді можна було зачитатися…

Досьє складалося з кількох товстелезних тек із написом «Трускавец» і «Моршин» – годі було подужати. Кушнірук твердо вирішив забрати ці безцінні теки з собою. Тим паче, Феофанову наказали довго жити.

Начитається в Києві. Тут тільки гортав. Побачив, правда, таке грізне прізвище, що не зупинитися не міг: «Докладываю об обстоятельствах отдыха в санатории «Хрустальный дворец» всесоюзной здравницы Трускавец Председателя Президиума Верховного Совета СРСР товарища Брежнева Леонида Ильича.

В соответствии с инструкцией, мне была поручена организация ужина, в котором приняли участие первый секретарь обкома партии Хобрик, первый секретарь райкома партии Тропченко, председатель облисполкома Михайлик, командующий войсками ПрикВО генерал-полковник Баренников.

Во время вводного инструктажа мне было поручено задание: в обязательном порядке организовать общение товарища Брежнева с нашей самой профессиональной работницей. Неформально генерал КГБ, прибывший из Киева, обмолвился, что Леонид Ильич любит это дело, поэтому его удивить будет сложно, но надо. Что касается Суслова, то Хрущев при отъезде в аэропорт пошутил, мол, организуйте Мише бабу, он никогда не прыгал в гречку».

Якби цей шмаркач знав, що він пише, і якби десь не там виплив його донос, його б ліквідували за лічені секунди. З вогнем грався цей рогуль. Схоже, він не дурень. Просто входив в азарт і втрачав голову. Уявити лишень! Таке пише якийсь інструктор райкому комсомолу на членів Політбюро ЦК КПРС.

«По согласованию с товарищем Тропченко в качестве медсестры была определена внештатный сотрудник райкома комсомола, зав. отделом комсомольской жизни районной газеты “Строитель коммунизма” Богданна Фроляк, известная в общении как Дануська.

Как решено партийным руководством, она была допущена к ужину уже в начальной стадии в качестве официантки. В соответствии с полученными указаниями ее одежда оголяла те части тела, которые вызывают сексуальное возбуждение даже у людей преклонного возраста.

По инициативе товарища Брежнева пили много. Пытался уклоняться только товарищ Суслов, но потребовал меньший – не гранчак – стакан и тоже за партию и Родину выпил до дна.

Раньше всех Дануська установила психологический контакт с товарищем Брежневым. Леонид Ильич поинтересовался, местная ли она. Узнав, что товарищ Фроляк, как он выразился, настоящая бандеровка, предложил ей от имени всей Западной Украины продемонстрировать, как она любит КПСС и Советскую Родину. Дануська доложила руководителям, что она является кандидатом в члены КПСС и высшей целью своей жизни видит строительство коммунизма в нашей стране и победу социализма во всем мире.

По этому поводу товарищ Брежнев предложил выпить на брудершафт с представительницей галицкой молодежи. После поцелуя с Председателем Президиума Верховного Совета СССР товарищ Богданна Фроляк уже постоянно сидела на коленях товарища Брежнева. Леонид Ильич сказал, что готов простить Западной Украине бандеровщину и всегда будет опекаться ею, держа на коленях.

Дальше Дануська исполнила процедуру согласно утвержденной инструкции. Как будто бы невзначай она уронила на пол стакан, из которого пил товарищ Брежнев. Секретарь обкома товарищ Хобрик, первый секретарь райкома партии товарищ Тропченко начали ее очень сильно ругать, но она сказала, что сама достанет уроненный стакан. Оказавшись под столом, она действовала дальше по инструкции. Когда она приступила к осуществлению процедуры минета с товарищем Брежневым, Леонид Ильич не возражал. Было заметно, что он доволен. Из соображений партийной этики секретари обкома и райкома вышли из зала. Во время продолжения и завершения сексуального общения с Брежневым оставался только товарищ Суслов.

В знак благодарности Леонид Ильич поцеловал товарищ Фроляк, когда она вылезла из-под стола, и налил ей стакан шампанского. Потом товарищ Брежнев обратился к товарищу Суслову: «Теперь ты, Миша, ощути любовь к партии и коммунизму». Товарищ Суслов засмущался. Но Дануська, воодушевленная поддержкой Председателя Президиума Верховного Совета СССР, пошла на сближение с секретарем ЦК КПСС. В миг она оказалась у него на коленях, сняв лифчик.

Вначале он перепугался. А потом начал целовать ее в грудь. Брежнев шутя налил Фроляк между грудей шампанского и приговорил: «Миша, пей. Очень сладкое это полусладкое». Потом Леонид Ильич спросил Дануську, не жарко ли ей. И предложил раздеться догола и станцевать на столе танец живота. Оба руководящих товарища пели «Калинку», прихлопывая.

Леонид Ильич настаивал, чтобы Дануська сделала минет товарищу Суслову, но Михаил Андреевич стеснялся. Тогда Брежнев сказал: «Ладно, он тебе в рот не даст. У него не стоит. Сделай ему колинкул, или как оно там называется».

Дальше от соприкосновения с половым органом товарищ Фроляк товарищ Суслов Михаил Андреевич уже не сопротивлялся. Во время этой процедуры Леонид Ильич пел известную песню «Я люблю тебя жизнь». После окончания пения и прочего товарищ Брежнев позвал товарищей секретарей обкома и райкома, которые накануне удалились.

Он шутя упрекнул их, что нельзя оставлять наедине с представителями народа руководителей партии и государства. Все присутствующие на ужине еще выпили за процветание Украины и бальнеологического курорта Трускавец. После этого вызванная охрана разнесла товарищей в постели в соответствии с их положением в партии и государстве.

Главные события ужина с участием членов политбюро товарищей Брежнева и Суслова засняты мной на фото (фотографии прилагаются).


Секретный сотрудник районного отдела КГБ СССР Товарищ Мыршавый».


Мама часто любила розповідати, що в перші свої дні й місяці на землі, зачудовано поглинаючи світ, у якому він опинився, Андрійко найгостріше, найактивніше реагував на… книжки. Це було просто диво, на яке сходились глянути сусіди. Дитина, яка прожила першу свою тисячу годин на планеті, із побаченого найбільше захоплювалася папером, на якому друкарська фарба матеріалізувала найгеніальніше, на що здатна людина, – Слово, бо Воно – Бог. І дитина просто впадала в апофеоз пристрасті, коли бачила це, як їй здавалося з перших днів життя, найдовершеніше людське творіння, яке є на землі.

І ця пристрасть не слабшала впродовж усього життя. У хлопцеві виник внутрішній механізм, що давав враження, ніби день, прожитий без читання, був змарнованим. Голод тілесний ще можна терпіти – днями, тижнями, місяцями. Але голод духовний, без книжки, був нестерпним, смерті подібним стражданням. Бібліоманія – нехай це буде животворний антипод наркоманії!

Очевидно, ця оголена, підвищена до максимуму тяга до вкарбованого на папері Слова була закладена у генах, бо йому судилося народитися не в академічній чи аристократичній, а у простій селянській родині, яка володіла найбільшим, прихованим від стороннього ока скарбом – книгозбірнею. Важко було сказати, скільки поколінь накопичували цей скарб. Але т у т були раритети двох чи трьох останніх століть. Усіх їх єднала повальна, до безтями, жага пізнання Бога й усвідомлення призначення людини, даного Ним.

Книгозбірня не була антирадянською, але ще за перших червоних у 1939 році, коли до хати влетів комісар і застав Марію за читанням молитовника, усю сім’ю вмить вивели на вулицю й поставили до стінки. Комісар репетував, що треба перестрілять усіх «к чертовой бабушке, потому что нельзя верить одновременно товарищу Сталину и Богу. Раз они за Бога, значит, они против Сталина, то есть враги народа».

Так і стояли вони біля хати з руками за головою, чекаючи смерті. Після обіду приїхав з району якийсь вищий чин. У молитовнику він не знайшов нічого, окрім щоденних молитов і псалмів. Тому розпорядився відпустити цих темних селян, яким «мізки засрали попи». На подвір’ї вони влаштували розправу над самою книжчиною, показово і демонстративно, перед очима в переляканих сусідів влаштувавши її спалення разом із купою хмизу.

– На первый раз прощаем. Будем считать, что это вы по глупости. И потом советская власть у вас только второй год. Вы еще не успели узнать настоящее учение марксизма-ленинизма. – І комісар заклав за образ червоний томик із зображенням Маркса – Енгельса – Леніна – Сталіна і наказав вивчити напам’ять – через місяць він перевірить. А через місяць у селі вже були німці. Тому більшовицький катехізис треба було сховати якомога далі.

Андрій найцінніше, що було в книгозбірні, виніс сюди, у свій курінь. Тут цілими днями, подалі від людських чи звірячих очей, він шукав істину. І так перед ним стояло ціле суцвіття таїнств. Про дію неоплазми він прочитав у свідченнях англійських очевидців на місці, де було знайдено ймовірні камені, які тамтешні посвячені Богом люди вважали тими самими, якими були всіяні скрижалі у Ковчезі Заповіту. Саме вони створюють ефект неоплазми, яка спалила колгоспну полуторку під церквою під час чортівського знесення хреста вночі. А якщо ці кулясті і блискавчані явища в небі з’являються там, де є каміння із Ковчега Заповіту, то його знахідка і є тим самим камінням… Скон струйованим Мойсеєм за Божою наукою під час особистого спілкування Творця із людиною на горі Хорив?

Людська мова не має тієї глибини Слова, яке є Богом. Андрієві бракувало пізнавальних, мовних і взагалі мислительських засобів, щоби передати те, що відкрилося йому. Але тотожність подій у Шотландії і в Кедрівці очевидна, зі стовідсотковим збігом і повним дублюванням. Там було припущення, що на острові Туманного Альбіону Ковчег Заповіту, єдине свідчення Бога на Землі, перепоховали тамплієри. Легендарний орден виростав і в цих, острівних землях, як і по всій Європі, що її заведено називати Старим Світом, чи Європою Західною. Але тут, у Галичині, тамплієрів не було. То чому тоді в момент екстази стигмата, і не тільки, ним володіє така нав’язлива ідея ордену захисників храму Гробу Господнього? Їх не було тут тоді, у ХІІІ столітті, але тепер вони тут, у його свідомості. У ХХ столітті.

Переривши купу стародруків, він урешті знайшов ключ. Розміри зображення на стіні храму в підземеллі рідної кедрівської церкви – 1,33×0,80×0,80 см. Так, це точні розміри Ковчега Заповіту, як стверджує першоджерело – Біблія!

Далі – знаки з утраченими буквами. Тут виявилося складніше: у домашній бібліотеці не було жодного видання з нумерології чи символіки. Святе Письмо теж нічого й ніде не вказувало про такі знаки. Інтуїція могла підказувати смисл, але він мусив бути буквальним. Адже це не текст, а зображення. Неповне, отож його належало вивершити саме в такому вигляді, у якому воно існувало, і не інакше. Цей своєрідний християнський ієрогліф не міг мати довільного трактування.

Врешті, розпочинати треба було з головної мудрості, викладеної у переказах церковного підземелля. Власне, у цих трьох словах – Істина у її найвищому сенсі! Сенс життя людини! Вона була виписана на знаменах ордену тамплієрів. Воїнів світла, озброєних мечем і цією пізнаною істиною: «Думай про кінець! Temporа de f nalе!».

Як просто і доступно кожному звучить словесний код смислу життя людини на землі. Найточніше повчання людині – для чого і як жити тут.

Усі вони, люди, поділяються на дві пастви – Божу й сатанинську. Богоподібні і людиноподібні створіння, кардинально відмінні за внутрішнім укладом, але тотожні за фізіологічною конструкцією. Ті, що думають про кінець, і ті, що не думають – плювати вони хотіли на кінець, а також на те, що буде після нього.

Перша паства – богоподібна – вірить не в одність, а в множинність життя, а тому не ризикує прийти на межу своїх життів такою, щоби позбутися змоги жити заново.

Що значить – вірити в Бога? Це, власне, в перекладі меркантильною мовою тілесної людини – вірити в реальність життя після смерті. Вірити, що смерть – не так кінець, як початок. Тому в світлі цієї віри вони кардинально інакше живуть саме цим життям, що триває. Живуть так, щоб заслужити право на життя наступне. А це право їм дає єдиний розпорядник – їхній Ангел Хранитель під широко відомим ім’ям – Совість. Голос Бога в їхніх душах. Хоча ці істоти практично не заперечують людської тілесності. Але тіло у їхньому сенсі – лише тимчасовий і не визначальний засіб прояву людини на Землі.

Друга паства – лише людиноподібні істоти, які у множинність життя не вірять. Сенс – узяти все, увесь сніп насолод тілесних тільки в цьому єдиному житті, бо інших не буває. Вони обкладають себе матеріальними статками та фінансовими ресурсами, щоб максимально вичавити із земної реальності банальне гедоністичне задоволення. І від такої їхньої віри – їхня лінія поведінки. Вони живуть без совісті. Не мають у ній потреби. Нащо стримуватись, пригальмовувати тут, коли поза одним-єдиним життям нічого не буде? Кінець – це смерть. Кайфуй, поки не врізав дуба, коли ти – вже не ти, а мертва туша. Вона, ця туша, коли ще дриґала ногами, мала єдине призначення – перетворювати інгредієнти рослинного і тваринного походження в екскременти. Гівнопереробний комбінат – от що таке людина. Цей унікальний хіміко-біологічний комбінат, сконструйований Творцем лише для забезпечення фізичного існування, на якому вибудовується духовний світ Людини, кожна з яких за своїм призначенням може стати Галактикою Духа.

Але вивільнені власноруч від задатків і зачатків цього Духа, двоногі самки й самці здатні лише випорожнювати власний кишківник. Їм більшого, ніж виробництво гівна, не треба. Цього їм досить. І кишка є тим єдиним отвором їхньої сутності, з якої перманентно й регулярно показується все той же кінцевий результат їхнього земного призначення.

Їхня істина – це і є наочний результат, на око та на нюх – робота їхньої прямої кишки. Відчуття остаточної повноти особистого життя й цілковитої реалізації смислу власного життя їм дає цілковите наповнення унітаза. Якщо їхній персональний унітаз – часто, як в олігархів, золотий – працює з повним навантаженням, значить – «жизнь удалась»!

І найжахливіше, і найнедосконаліше в земному людському устрою – ці два стада пасуться на Землі не окремо, а разом. Впереміш. Не як два, а як одне стадо. Моноліт. Що від того? Правильно, тріщить моноліт. Нуртує. Від того – вічні війни. Між богоподібними людьми й людиноподібними тваринами. Не один, а два види зовні тотожніх істот населяють Землю. Це цілковита неправда, що людство —один вид. Щонайменше два. І зжитися вони не можуть. Ті, що з Богом, і ті, що проти Бога. Ті, що з совістю, і ті, що без неї. Не воювати вони не можуть.

А хто перемагає? Якби перемогли людиноподібні, вони і дотепер не вийшли б з печери. Перемагають богоподібні, які вивели з печери і ведуть до життя вічного. Їх менше. Вони завжди й всюди в усіх парламентах і на всіх виборах, референдумах, плебісцитах, на усіх війнах і революціях – меншість. Часом їх зовсім мало. Лічені одиниці. Але вони перемагають.

Бувають моменти, продовжені на десятиліття й сто ліття, коли вони програють. Бувають апофеози зла, коли вони здаються назавжди переможними. Коли навіть уява не може породити силу, здатну здолати людиноподібних. Але доки є бодай одна душа, запліднена сумлінням, яка думає про кінець, – доти кінця людям на Землі не буде, доти тріумфу людиноподібних не буде. Допоки є бодай одна людина на планеті, що думає про свій особистий і власний кінець тут, на Землі, доти тут, на Землі, існуванню людини кінця не буде. І на своїх знаменах цей смисл життя людського сформулювали тамплієри.


Дружина Феофанова зустріла сестру з Москви прямо на вокзалі з белградського поїзда. Залізниче сполучення з європейськими столицями йде виключно через цей райцентр, тому численні родичі з Росії часто навідувалися сюди.

Ліза була відомим у Москві нейрохірургом, тому молодша сестра впросила її по телефону приїхати сюди. Афанасій, повернувшись до життя, потребує серйозної допомоги кваліфікованої столичної медицини, якій, очевидно, не рівня тутешня медицина, районна. Дивно було також те, що відомчі лікарі Комітету держбезпеки, як це звичайно робиться, навіть не приїхали якщо не з Києва, то зі Львова оглянути хворого.

У містечку вони зайняли, як тут кажуть, плебанію – попівський дім. Уніатського отця, який відмовився перейти в московську віру, як і тисячі інших, вивезли до Сибіру. Тому його помешкання акурат прийшлося до вподоби районному начальнику КГБ. Правда, Афанасій часом бурчав у неділю, коли люди з церкви, що поруч, не давали спати своїми літургійними співами.

Сестри ввійшли у хвіртку, коли раптом дорогу їм загородив солдат.

– Ты что, Костя? – сахнулася від його наставленого штика хазяйка. Цей вартовий уже кілька років стояв на посту № 1 – біля помешкання начальника чекістів. Цього разу він був не сам: довкруж дому роїлися десятків зо два озброєних бійців.

– Вы проходите, Елена Александровна. А вы, товарищ женщина, посторонитесь. Приказано, кроме членов семьи, посторонних не впускать.

– Костик, ты в своем уме? Это же моя сестра. Из Москвы приехала. Ты же ее знаешь. Она в прошлом году летом у нас гостила.

– Не имею права. – Чекіст знову наставив штик у сторону москвички.

– Видишь, что делается, Лизонька? Ты подожди, а я сейчас зайду в дом и позвоню начальству. Недоразумение какое-то. Сейчас все образуется.

– Да я понимаю. Вы же в этой бандеровщине, как на фронте.

– Ждать здесь нельзя. Пройдите в сквер, гражданка. Там и посидите, – за цим разом став добродушним вартовий. – Только посоветую: по-русски лучше не общайтесь. А еще лучше езжайте-ка обратно в Москву.

Олена вирішила, що краще буде, якщо Афанасій сам скомандує і, як звично він це робить уже десяток літ у всьому районі, наведе порядок бодай біля дому. Але він усе ще не вставав з ліжка, хоча крізь вікно бачив, що робиться на вулиці. Дружина вбігла до кімнати, розповідаючи на ходу про дивну поведінку Костика.

– Да что там Костик. Они же бросили сюда целую армию. Дом в оцеплении. И это не охрана, а конвой. Считай, Лена, что мы с тобой под арестом. Пока – домашним.

Нарешті, обізвався один із телефонів управління.

– А, это ты, Леночка! – почувся знайомий голос, який вона одразу не впізнала. – Что, не узнала? Богатый буду. Это же я, Колька. Колька Едлов. Да, я тоже здесь. Из Киева прибыл в «горячую точку». Ну, как там Афанасий? Ну, молодец. Жить будет лет до ста. Молодец. Как бы посетить друга-товарища. Ты не будешь возражать?

Феофанова розповіла однокашнику чоловіка, з яким вони дружили сім’ями ціле життя, про інцидент із сестрою.

– Это мы вмиг урегулируем. А надолго ли сестра? Я тебе скажу, что не очень-то вовремя она в гости собралась. Мы ее, конечно, впустим в служебный дом, но ты ей посоветуй все-таки для ее же безопасности прямо завтра возвратиться назад в Москву.

– Колька, она же врач известный. Пусть осмотрит его.

– А это не ваша забота. Подполковник Феофанов – человек государственный. Поэтому о нем должно заботиться государство, а не сестра жены. Я непременно приду навестить, и мы обо всем поговорим.

Лізу таки впустили під обід. Феофанов явно міцнів – в його очах знову почали загорятися вогники тривалого спецслужбівського вишколу.

– Ты мне слово в слово передай разговор с Едловым. Абсолютно точно – как он сказал?

Саме так вона зробила.

– Значит так, девочки. Если теперь они для меня уже идейные противники, то почему я для них должен оставаться товарищем по строительству коммунизма и по борьбе с Богом? Я тебе уже говорил, Лена: перед тобой другой Феофанов. Нет того, что был прежде. Нет ни для меня, ни для тебя, ни для них. Есть другой. Верующий в Бога, прозревший человек. А значит – он враг их! А что мы, когда я был с ними, делали с врагами? Уничтожали. Они для этого и конвой выставили. Приговор мне вынесен. Но еще посмотрим – кто кого. Когда придет Едлов – из комнаты не выходите. Я еще слаб физически. Бодаться с ним пока рано. Не исключено, что он попытается убрать меня прямо сейчас, в этой кровати.

За вікном уже почувся стукіт об бруківку чекістських чобіт. Єдлов приїхав не на легковику, а на «воронку», яким звичайно забирали арештованих.

– Дай-ка мне быстренько пистолет из кабинета. А ты, Лиза, если хочешь, останься. Они знают, что ты работаешь в четвертом управлении. Лечишь членов политбюро, и сам товарищ Хрущев твой пациент. Твое присутствие будет сдерживающим фактором. Но выбор за тобой. Можешь подождать, пока я разберусь с гостем, на кухне.

Єдлов скочив у спальню і кинувся обнімати бойового побратима. Так зустрічаються фронтові товариші після вимушеної розлуки. Тепло, від усієї душі і від щирого серця.

– Ах ты, мой дружище! Как я переживал за тебя! Эта бандеровская сволочь хотела вырвать из наших рядов героя. Не вышло. Всем смертям назло. Чекисты не сдаются. Как мы рады. Все наши товарищи передают теб