Book: Зворотний бік темряви



Дара Корній

Зворотний бік темряви

Про небезпечність сірого кольору

Знаючи, що Дара Корній замислила серію фентезі про безсмертну Мальву, я з нетерпінням очікувала на продовження. Перший роман вийшов минулого року в м «Клубі сімейного дозвілля» під назвою «Зворотний бік світла». А от і другий, «Зворотний бік темряви». Ще від початку було зрозуміло, що орати це поле – не зорати, що тішить вельми, бо так буває, коли письменнику є що сказати, і якщо той не поспішатиме, то скаже дуже багато. У другій книзі – більше розмов, суперечок, адже з першого роману вже відомо про те, що світів багато, і білих, і чорних, і рябих, і сірих, і про стосунки між ними, і персонажі ті самі, хоча й додалося трохи нових, отже, тепер можна дозволити собі більше рефлексій і роздумів.

У другій книзі юна Мальва, одна з безсмертних, пробує пізнати світ темних, і що характерно, добровільно. І це логічно, бо не може бути світло без темряви, а темрява без світла. Є Білобог, і є Чорнобог, і є закон рівноваги. І Мальва не протиставляє світ темних світові світлих, як би мало бути за законом жанру, а намагається не порушити закону буття. Це – головний висновок, який вона отримує з цього цікавого і ризикованого досвіду. Світ, із якого черпала óбрази авторка книги, ми називаємо язичницьким, але великий християнський теолог сучасності Альберт Швейцер також проголосив свого часу схожий закон буття: живи і давай жити іншим. Життя – це не лише спосіб існування білкових тіл, і тих, хто намагається нас переконати в тому, що двигуном життя є боротьба між видами, яка автоматично продовжується в людському суспільстві, слухати в жодному разі не можна. Хоча б тому, що кожна зі світових релігій закликає до гармонії, а не до конкуренції. Різниця лише в барвах, притаманних тій чи іншій цивілізації.

Що трапилось зі світом, у якому Мальва прожила перші сімнадцять років свого життя? Тобто нашим, світом Єдиного Бога. Чому в ньому дедалі частіше лунають заклики: не будь байдужим! Ніщо так не знищує людину, як відсутність почуттів, будь-якої реакції на події, що їх у кольорі передасть сірий. Був колись світ Замерзлого Сонця, який сам себе знищив, ставши сірим. Власне, сірим може стати кожен зі світів. Тому і темні, і світлі тримають напругу. І в такому ж емоційному напруженні тримає роман Дари Корній, бо сірим світ стає завдяки сірим людям. Серед яких, на жаль, трапляються і письменники…

Перед нами – фентезійний роман-виховання. Виховання почуттями – найперше, серед яких найглибше – співпереживання. Із цією книгою дорослі ніби повертають собі юність, таку беззахисну й безкомпромісну, для багатьох уже втрачену назавжди. А юні нехай спробують зрозуміти суть слів безсмертної Птахи: «Так, темні служать іншому боку. Але боку одного цілого. Для них сонце, земля, вітер, вогонь та вода не менша цінність і святість, ніж для нас. Ні, це не темних робота… Це зробили ті, хто вигадав нову філософію буття. Це робота сірих».

Сірим починаєш ставати, коли не хочеш вирізнятися серед інших. Сірим стаєш, коли помічаєш те, що хочеш помічати. І ще багато інших ознак сірості, яка врешті заведе нас у прірву, з якої ніхто ще не повернувся.

Ось у такий оригінальний спосіб Дара Корній викладає нам непросту науку життя. Не виживання. Викладає часом наївно, але завжди щиро. Багатою емоційною мовою, насиченою і високою лексикою і молодіжним сленгом. Бо мова теж буває сірою, якщо ти підтинаєш їй коріння. Птаха в юності якось захотіла зірвати квітку на болоті в одному зі світів – світі Білих Вурдалаків – і ледь не загинула. Бо це злочин – рвати те, що ти не садив. Так і з мовою – не знищуй, не засмічуй те, що дано нам для нашого блага і порозуміння.

І це ще далеко не всі теми, які порушила авторка у книзі. Теми надзвичайно важливі як для жанру, що його вважають несерйозним. Але саме так треба писати для юних – дуже серйозно, складно, відповідально, щоб, перегорнувши останню сторінку, опинившись на порозі зрілості, вони стали сильнішими й мудрішими.

Галина Пагутяк


Якщо ж трапиться якийсь блудень, що хотів би полічити Богів і відділити їх від Свар-ги, хай вигнаний буде з роду, бо Бог єдиний і множествен.

Велесова книга (д.30)

Частина перша


1. Батько

Мальва йшла не озираючись. Стримувала шалене бажання побігти. Бо знала: зараз не можна, поки за нею стежать пильні очі Птахи. От і вдавала впевненість, зрештою, коли на тебе дивляться зі спини, – це не надто важко зробити. Ох, якась частинка її сподівалася, що Птаха покличе назад, і Мальва не втримається, зупиниться та поверне. Бо невідомість лякала, бо невідомість чатувала попереду. Та к легко піддатися спокусі, так легко відпустити себе, тим паче, коли ніхто не зупиняє. Жодного спротиву від тих, хто тебе любить і журиться тобою. Якби Птаха заперечувала, забороняла, сварила, лаяла, то, либонь, Мальва для годиться і пообурювалася б, проте все ж послухалася «здорового глузду старших та мудріших» й не пішла б до темних, а пізніше десь глибоко в собі ще й подякувала за те, що за неї прийняли достобіса мудре рішення. Мала б тоді гарне прикриття для власних невдач. Можна було посилатися на те, що не відпустили до татка рідненького-золотенького, а у дитинки гени паскудні, вік перехідний, чого ж ви хочете? Але Птаха – не всі. Особлива, довершена, вона бачить наперед, знає, як і кому для нього ж краще. Просто чудово моделювала ситуації. Це одкровення постійно дратувало. Хіба можна таку ошукати?! Он, Стрибог примірявся, тепер до скону віку мордуватиметься. І тому Мальва, не озираючись, начебто впевнено йшла далі, набираючи темп. І знову ледве не бігла. Стежка круто повела вправо, тоді стрімко вниз.

Хух. Тепер можна перевести подих. Стишила ходу, роззирнулася. Птахи вже не видно, хоча чомусь була впевнена: жінка й досі стоїть, чекає. А раптом учениця повернеться?

Уже ні. Поки що ні.

Йшла добре второваною стежиною. Видно, що нею частенько мандрували люди. Скільки пар ніг тут товклося, а все ж де-не-де проступала трава. Попри те, що бита-перебита, втоптана, вона вперто спиналася на свої тоненькі ніжки та пнулася вгору. Її притовкували, а вона піднімалася і тягнулася до неба. Мальва присіла, погладила рукою прибиті до землі, ледь живі, стеблини. Згадалася притча, яку їй розповідала Птаха.

…Прийшов до вчителя учень і каже: «Учителю! Що б ти сказав, якби дізнався про моє падіння?» Вчитель відповів: «Підводься!»

– А якщо я ще раз впаду, то як тоді бути?

– Знову підводься та йди!

– Підводься? Дивно, скільки ж разів я маю падати, щоб ти дав мені іншу пораду?

Мудрий учитель посміхнувся та відповів:

– Падай та підводься, допоки живий. Бо ж ті, хто впав та не підвівся, – мертві!

Напевне, тим учителем для Птахи був Посолонь, утім Мальва не стала про це розпитувати. Навіщо? То могла бути навіть сама Птаха. Кожний має шанс підвестися ще раз. Навіть Стрибог, її батько, тобто біологічний батько.

Ще раз ніжно провела рукою по стеблинках трави. Прошепотіла:

– Підводься, травичко! Підводься!

Бабуся Горпина називала траву стовпами неба. Дівчина задерла голову. Небо голубе-голубе, жодної хмаринки на ньому. «Високе могутнє небо, яке тримає на собі слабка зелена трава», – подумалося. Тю, що за філософія вирує в твоїй голові, дівко? Таки нахапалася від Птахи сонячної блажі. Так, небо було порожнє, без хмар та без сонця. Сонце залишалося десь там, де й Птаха, – позаду. Вдивлялася вниз, куди вела стежка. У долині вже немає сонця, там незатишно. Вечоріло. Здавалося, що зі світу разом зі світлом почала витікати й радість, натомість заповзала темрява. До того ж десь там унизу на неї чекав посланець тієї темряви.

І від думок, і від невідомості робилося незатишно. Це перед Птахою вона хотіла здаватися дуже дорослою, впевненою та оптимістично налаштованою, а насправді їй аж терпло всередині.

Тоді на могилі мами вона сказала собі, що таки мусить запізнати свого батька, розібратися в усьому сама. І хто ж він такий насправді – божевільний вбивця, підступний звабник? А чи вміє бути ніжним та добрим? Чи любити вміє? Чи любив він по-справжньому бодай когось? Не збочено, як хтивий власник, якому можна все, а приватній власності – нічого. Згадала слова Остапа, доброго світлого, чесного. Він заступався за Стрибога, чи не єдиний в Яровороті виправдовував його: «Він зовсім-зовсім непоганий, Мальвочко. Він і далі кохає Птаху. Не вірю, дівчинко, що історія цих двох уже закінчена. Стриб, як і ти, досі на роздоріжжі. Може, допомагаючи собі, ти допоможеш і йому». Так, її Остапко думає по-іншому. А Птаха? Мовчить, але… Вона досі кохає, бо не з тих, що легко перестають любити, а може, й ніколи не перестають. Так, навіть вона хоче дати Стрибогу шанс, посилаючи до нього доньку.

А вона, його донька? Так, донька! І вона спробує, дуже спробує. Допомогти і батькові, і собі, і Птасі. Зрештою, згідно з тими ідіотськими правилами та домовленостями між протилежними сторонами, мусила познайомитися і з темними безсмертними та їх світами, не лишень із батьком, на жаль.

Темні наполягали. Звісно, темні ще й як наполягали: вона ж за спадковим покликом крові – темна. Чи відчувала себе темною? Коли дивилася, як Стрибог огортав себе люттю у її спальні, перед тим як вдарити Птаху, не просто боялася: бачила більше, аніж хотілося, – чорноту в його голові, руках, серці. Ох, Птахо, Птахо, чи ти зараз чиниш правильно? Можна ж хоч раз щось утнути не за приписами?

Стрибог. Батько… Так, її біологічний татко, чи фіг його зна, як називають це безсмертні, ну, коли батько геть чисто не займається вихованням дитини і навіть не знає про неї. Блін, батько. Чорні бездонні очі, темна сила та безжальна ненависть. Іншого Стрибога вона не знала. Птаха навіть лютувала по-іншому: світле проміння від голови розходилося на всі боки, правда, надто вже яскраве, таке й осліпити може… А Стрибогова лють? Ох! Чорнота закутувала чоловіка в безвихідь, виростаючи не тільки новою шкірою на ньому, а заповнюючи йому душу й серце. Чи такий вміє любити? – запитувала себе вкотре. Але ж він її батько, батько… Дуже хотіла вірити, що вміє.

Думки в голові переплуталися, заледве давала їм лад. З-за куща глоду вигулькнула кремезна постать чоловіка. Мальва стишила ходу.

Та з’ява не здивувала і не налякала, бо вона чекала, вона готова.

Високий, широкоплечий, світло-русявий, на шиї – знак. Його Птаха називала Сваргою смерті. Знак зловісно прикривав сонну артерію на шиї і трішки вібрував, наче сам по собі був живим. Чорні очі чоловіка дивилися сумно і трохи злякано. Хоча останнє, напевне, домалювала Мальвина уява. Бо… Чи може боятися той, хто нічого та нікого не боїться?

Стрибог – великий темний безсмертний, коханий її матері, доньки цар-матері Вітри. Верха власним життям заплатила за народження його дитини. Стрибог – чоловік Птахи. Останнє найбільше тішило. Так, чоловік Птахи, тільки Птахи. Мальві подобалося про нього так думати. Авжеж, чи могла міркувати по-іншому дочка та онука сарматки? Завжди вибирає жінка – відома всім аксіома, яка не потребує доведення. Навіть вона у свої сімнадцять знає про це, і напучування бабусі Вітри тут ні до чого. Але Стрибог досі з цим не змирився. І дарма. Бо коли тебе вибирає така жінка, як Птаха, то назавжди. І можеш піти від неї до іншої тільки мертвим.

Стрибог чекав, стриманий та серйозний.

Мальва з викликом мовчала й відкрито розглядала його, вперто не починаючи першою розмову. Стрибог, очевидно, не чекав такої реакції, тож ніяково закліпав очима. «Ото вже, сміливець! Так можна і до кінця світу стояти, витрішки продаючи», – подумалося дівчині. Несподівано для себе, це вже точно – з ким поведешся, від того й наберешся, Мальва підняла вгору руки долонями до неба і голосно промовила, щоб Стрибог таки добре розчув, звичне у світі світлих вітання:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, піднімаючи вгору руки.

Дивно, але їй майже відразу за усіма правилами відповіли. Стрибог схрестив на грудях руки, вклонився в пояс та прорік:

– Хай оберігає й тебе коло Свароже, дочко моя Мальво!

Мальва опустила руки, але не очі. Вона їх з чоловіка не спускала.

– Я твій батько, Мальво! – нарешті розігнув спину, опустив руки і майже урочисто заговорив. Говорив спокійно, несподівано тихо і зовсім-зовсім не грізно.

Здавалося, від того вивертня зі словами-стрілами замість м’якої вимови, який ледве не вкатрупив Птаху, не залишилося і півсліду.

– Я твій справжній батько, Мальво, – повторив ще раз, схоже, йому подобалося цим смакувати. – Обставини складалися так, що я нещодавно дізнався про твоє існування. На жаль, дитино, дехто повівся негоже, приховуючи від мене і від Темного світу правду про твоє народження. Але, волею писаних та неписаних законів, ти повинна знати, що по праву народження, тобто як донька, онука, правнука безсмертних темних, ти маєш належати Темному світу. Звичайно, право вибору залишається за тобою, але та, що називає себе Птахою, вчинила надзвичайно підступно та підло…

Він говорив. Мальва торкнулася рукою сонячного сплетіння. Звісно, безсмертні вміють блокувати почуття, але чомусь він не скористався цим умінням. І дівчина зовсім не слухала його балаканини, тільки спостерігала за тим, як довкола голови чоловіка кружляють небезпечно-грізні хмари, з рота вилітають слова, думки, стаючи дивною сірою субстанцією, яка не опадає долі, а просто налипає на того, хто говорить… Стрибог сумнівається, він не вірить у те, що каже. Він просто має так говорити і тому галайкотить.

Усередині дівчини наростав спротив. Що ж, якщо він думає, що вона сюди прийшла, щоб стати на бік темних, то дуже помиляється. Бо якщо у нього і його компанії щодо неї свої плани, у неї щодо них можуть бути також протилежні.

Мальва різко перебиває Стрибога:

– То капєц, може, заткнешся, Стрибоже? Чесний самаритянин, блін. Птаха – брехуха, а ти хто? Га? Мо’, художника Святослава згадаєш? Борець за правду віднайшовся, бляха муха! Не лікуй мене, добре? Чи ти хочеш зробити все можливе й неможливе для того, щоб я навіть не спробувала тебе запізнати, зрозуміти логіку вчинків. Бо ні про яку любов, Стрибоже, до так званого батька з мого боку і мови наразі нема. Затям собі таке: я донька своїх матерів та свого батька. Так, мами у мене дві – та, що дала мені життя, і та, що виростила. Пощастило мені з мамами. І ще хрещену маму маю. Птаху. Бо без неї і не народилася б. А от з батьками сутужно. Тому що справжній, поки, лишень один. І це не ти. Бо це високе звання слід заслужити. А чим ти його заслужив? Може, ще на когось перетворишся та прикриєшся пишними ідеалами? Тому-то таке, друже бобер… Патякаючи різну дурню, лишень шкодиш собі.

Стрибог ошелешено дивився на Мальву, аж рота від несподіванки відкрив. Через те нагадував не жорстокого та сильного бога, а розгубленого хлопчика, якого спіймали на гарячому. Але врешті, зібравши докупи всі думки, видав із себе ще одну словесну порцію:

– Що? Як це? Це, це…Той хлопець Святослав – то зовсім не те, що ти думаєш. Ти потім зрозумієш. І в мене не було іншого виходу, щоб той… І я ж не знав, хто ти, тобто не та…Е-е-е-е-е-е… Тобто то все світлі, вона, та клята Пані Довершеність, у всьому винна. – Ледве не перейшов на крик, бо аргументів не вистачало: – Врешті, дочко, це несправедливо! Чому ти їй більше довіряєш, аніж мені? Ус е непросто насправді, зрозумій, дитино.

– А то! Я ж не теперішня. Тобто… Чому тоді, як ти думаєш, я з тобою базарю, чисто по приколу, чи шо?

– Вибач, тобто що значить «базарю» і «приколу»? Ми не торгуємося, і тебе колоти я не збираюся.

Мальва аж сплеснула долонями:

– Тю, йо-ма-йо. Як у вас усе складно. Блін, і темні нормальної мови не знають. Ви ж наче маєте бути того – неправильними. Тобто більш центровими.

– Якими? – Мальва нажахано розуміла, що Стрибог її розуміє ще менше, аніж Птаха. Та принаймні намагалася, і у відповідь Мальва також пробувала з Птахою розмовляти нормально. А тут? Хе!

Дівчина наїжачилася, почала майже нормально відповідати і повільно казати, наче говорила з душевнохворим:

– До-ро-гень-кий, зо-ло-тень-кий та-точ-ку! Ка-жу, що я спецом, тоб-то спеці-а-льно, сю-ди прий-шла до те-бе, щоб по-ба-чи-ти світ тем-них у на-ту-рі, тоб-то на влас-ні о-чі, як-що вже інакше не можна. – Перевела подих, продовжувала вже спокійно: – І якщо ти кажеш, що мене підмовили, то помиляєшся, бо, до речі, тільки дякуючи Пані Довершеності, як ти Птаху обізвав, я зараз тут. Чесно зізнаюся, згадуючи твій фокус-покус зі Святиком і те, як ти ледве не порішив Птаху, не дуже хотілося до тебе повертатися. І тому, мій файнесенький таточку, у мене до тебе навіть не прохання, вимога. Щоб я нічого образливого в бік Птахи і випадів щодо простих смертних не чула, окей? І мені фіолетово-бузково, що там інші темні про це думають, зараз мене цікавиш тільки ти. Ну шо, зашарив, тобіж врубався? Тю. Блі-і-ін, зрозумів?

Мальва, коли дуже нервувала чи сердилася, вже не могла нормально говорити.

Стрибог вражено мовчав. Він не сподівався від Мальви такої реакції – це точно. Вона могла бути розгубленою, трохи зніяковілою, може, ледь-ледь упертою, але такою зухвалою… Він, будучи обмінчуком Святославом, здавалося, непогано вивчив її характер, манери. Ніжна, добра, довірлива. А тут така зверхність, презирство та непокора. Звісно, хлопчику Святославу вона хотіла подобатися, тому й старалася стати кращою, а зараз не до церемоній – вже яка є. І Стрибог ледве стримувався, щоб не бовкнути дівчині зайвого, бо найменше хотів зараз війни з власною донькою. Має юнка запальну вдачу. Ще закомизиться і передумає йти. Тож відповідав удавано спокійно, взявши себе в руки:



– Може, не станемо сваритися, дочко, га? І недоречно зовсім, люба, ставити якісь там вимоги. Чи ти не чула, що я щойно розповідав? Як ти можеш зі своїм рідним батьком так розмовляти? Ох, роботи у нас з тобою багатенько, я бачу. Тут великий та мудрий Морок має слушність – ти рідкий матеріал, а не щире золото. Та, зрештою, що хотіти від смертних, серед яких ти виросла? Хіба отруйне зілля може дарувати неотруйні плоди?

Мальва іронічно посміхнулася. Стрибог починав її дратувати. Тому одразу відбилась, не довго думаючи:

– Та ну! Йоперний театр, тобто цирк на дроті, вкупі з клоунами. Ну шо ти гониш? То, може, ти себе вважаєш ідеальним, га? Теж мені зебестовий знайшовся! Я з тобою сперечаюся? Оце мене схарює конкретно. Та я ще й не починала. От як почну, ще не такої заспіваєш. А щодо темних та того твого світу…

Стрибог різко перебив дівчину:

– Це і твій світ, дитинко, це світ твоїх предків.

– Йоханий бабай! Прям убойно! Тупо провал! Але, я ще раз тобі повторюю, папічок коханий-травою напхáний, що не терпітиму, коли ображатимуть смертних чи Птаху. Це табу. Лишень за цієї умови я піду з тобою до дідька в зуби. І потому вже від тебе, ти, тіпа, мій Учитель від темних, так? Так от – від тебе залежить, чи мені у вас сподобається. Тому, дорогезні мої темні, Птаху і смертних не ображати. Це навіть не прохання! Домовилися?

Стрибог криво посміхався. Мала була вперта, як віслюк.

– Домовилися. – Старався не кричати, запхав весь свій характер до кишені. Бо то була його донька, єдина рідна його дитина, з якою мусив порозумітися. – От навчила тебе ця Пташка дурні різної, вже встигла засмітити голову непотребом. Що за слова, дівчино, що за мова? Як ти зі мною розмовляєш і що це за вимоги? Давай руку і йдемо вже – нас удома зачекалися.

Мальва хмикнула і стала в позу «а-ля українка» – то бабуся Горпина ту позу так називала, тобто руки в боки. Глузливо наморщила лоба:

– Овва, як каже моя бабуся Горпина. По ходу, ти мене напрягаєш. А ше хочеш від мене типу пієтету? Тоді, Стрибоже, веди себе адекватно, а то я можу і назад, тобто до Птахи, повернутися.

– Уже не можеш, – він говорив упевнено. – Роззирнися. Я передбачав, що ти можеш закомизитися, і тому нас перемістив.

То капєц. Так захопилася сваркою, що й не помітила, як вони кудись перемістилися. Але як він це зробив? Без варгана, авжеж: варган – це зброя світлих безсмертних… Темні не користуються світлим блиском музики. Це їх убиває. Мальва уважно роздивлялася довкола. Поруч текла не дуже широка річка, через неї перекинутий дерев’яний міст. На тому березі за мостом – висока брама в кам’яному мурі. Довкола все неначе в сутінках. Сонцем тут і не пахне. Щось Мальва сумнівається дуже, чи воно взагалі тут буває. Ні деревинки, ні травинки. Цікаво, що ж тут тримає небо, якщо й трави нема. Закинула голову догори. Блін, хіба в тих сутінках небо побачиш? А мо’, його тут взагалі нетойво? Ні, бути такого не може. Небо є всюди. Просто тут небо тримає щось геть інше, а що саме, їй зараз не хотілось знати. Вона вже перестала дивуватися таким метаморфозам, бо з Птахою звикла подорожувати та переміщуватися в найнесподіваніші місця. Дзябоніла тихо й мирно річка. Вода в ній здавалася чорною. Чи від того, що світла та барв тут бракувало, чи від кольору її дна. Поклала руку собі на сонячне сплетіння і ледве втрималася, щоб не закричати… То була річка з мертвою водою. Дивно, але від води не відчувала загрози, хоч про це звідкись знала – вода у річці мертва, принаймні її частина.

– Бачиш, Мальво, – помітивши збентеження Мальви і розтлумачивши його по-своєму, озвався Стрибог. – Ти стоїш на початку нової дороги, нового життя, і зараз ти у нього увійдеш. Тож перестань вередувати і ласкаво просимо додому.

Чоловік простягнув руку, запрошуючи дівчину на міст. Але Мальва навіть не поворухнулась. Перевела свій погляд з річки на Стриба. Дивилася пильно в його чорні, бездонні, як вода у ріці, очі:

– Що? На початку дороги? Тупа правал. Ти думаєш, що заманив мене в пастку і я тут маю зі страху в штани накласти, так? Поки не почую обіцянки, що не станеш принаймні при мені ображати та обзивати Птаху й смертних, то й з місця не зрушу. Шариш?

– Ну-ну. О Чорнобоже! Ти знову погано говориш? Що за мова? Ні світлі безсмертні, ні Птаха такого осквернення власного тіла собі не дозволяють. А ти ще хочеш, щоб я любив чи поважав смертних? То їх робота – спаскудження та засмічення тіла через мову. Невже Птаха тобі цього досі не розтовкмачила? – Стрибог кепкував з Мальви. – Ну не хочеш іти, як хочеш. То я пішов, а ти посидь на березі цієї чудової річки та поміркуй. Коли порозумнішаєш, попросиш вибачення за свою поведінку й покличеш мене, і я, може, прийду відразу, а може, і не відразу, якщо буду дуже зайнятий.

– Ой, тримайте мене семеро! Повний капєц! Темний безсмертний мене буде навчати правильності мови? Цікаво, чого це у тебе вона така красива, га? Начебто вас, темних, мало б тішити, коли люди лихословлять.

– Що, тішити? Тратити сили на подолання ще й словесних покручів? Не туди дивишся, дитинко. Темні ніколи не дозволять оскверняти своє тіло та душу глупими словами. То сірі так розважаються. Слова – то не просто звуки з твого рота, а частинка твого єства. Ліпше хай вона буде правильною, бо збочення не для темного боку і не для світлого. Бачиш, а нас зі світлими навіть щось об’єднує.

– Ага. Прикинь! Любов до мови! – І Мальва розреготалася, а Стрибог, вкотре не розуміючи її веселощів, здивовано кліпав.

– Так, любов до мови. То лишень сірим нема до цього діла, вони провокують гнилизну словесну, але… Давай згодом і про це порозмовляємо. Бо час підпирає. Ну, то що, дочко, пішли чи далі будеш упиратися?

– Нє, не піду. Ну й засранець ти, Стрибоже! – Мальва сердито блиснула очима в бік чоловіка, – О, ескюзмі, тобто вибач, я старих не ображаю, але ти сам напросився. Що за подвійні стандарти: ми не лихословимо, але смертних зневажаємо і можемо отак запросто і світ, який нам не подобається, разом з усім у ньому, мертвим і живим, спалити.

– Зневага та лихослів’я, Мальво, різні речі. Ще раз повторюю: слова це не просто набір звуків, який вилітає зсередини людини. Це те, що ти народжуєш. Ти можеш народити прекрасне, ніжне й добре створіння, а можеш покруча, вбивцю, що губить не тільки оточуючих, на яких впливають твої покручі-слова, а й тебе. Але… Прошу, благаю! Давай про це потім поговоримо. Ця річка не дуже добре впливає на тих, хто надто довго біля неї перебуває. Тому не комизься, дитинко, ходімо.

– Нє-а! І з місця не зрушу. Я чекаю від тебе обіцянки не ображати смертних та Птаху.

Стрибог заперечно похитав головою. Його починала навіть тішити поведінка Мальви. Кумедна дівчинка, його мала. Вперта і з характером. Недарма вона отримала позначення, має в собі бісова дівка отой справжній стрижень. Дівчина тим часом запхала руку до кишені й неквапом вийняла з неї дримбу.

– Це ще що таке? – Стрибог запитував за інерцією, бо добре знав, що це. Птаха частенько користувалася варганом під час своїх подорожей. Він, як темний, не міг цього робити. Світла енергія варгана-ключа могла його покалічити чи навіть убити. Ніколи не перевіряв це на собі, але ще зі школи знав, що корисне для світлих – смертельне для темних і навпаки. Із Мальвою зараз усе просто: вона і не світла, і не темна, тож жодна з магій не заподіє їй лиха. Вона захищена даром непосвячення і водночас дуже вразлива для інших впливів – людських, смертних, сірих. Знав, що говорить дурницю, та все ж вирішив малу налякати:

– Не смій цим користуватися, дочко. Воно тебе вб’є. – Старався говорити впевнено та виходило якось не дуже переконливо.

– Тю на тебе! Прикинь, не вб’є. Я вже користувалася і не раз. Отаке-то, стрьомно, пра’? Тож або ти зараз дещо мені обіцяєш, або я тихенько звалюю під мелодичний спів баяна, тобто варгана. Ну?

Мальва не жартувала. Вона притулила дримбу до вуст.

– Е, той! – Стрибог підняв вгору руку, прохаючи Мальву нічого не робити. – Хоч твій ключ тут і не зовсім у робочому стані, але давай не будемо випробовувати долю. Бо ти можеш лиха наробити собі, переміститившись у таке місце, де тебе ані ми, ані світлі не знайдуть. Що з тобою вдієш, вимагачко мала? Добре, я тобі обіцяю не займати словесно ані твою Птаху, ані твоїх смертних, але і ти мені пообіцяй, якщо не з повагою, то хоча б із терпимістю поставитися до світу темних і, я не наполягатиму на вислові, «твого рідного світу». Ти його дитина по праву крові й наступництва. Тож спробуй не просто оглянути його, як на екскурсії, а зрозуміти, прийняти з гідністю знання, які він тобі подарує. І, будь ласка, менше вживай отих своїх перчених словечок. Такі слова вміють притягувати неприємності, як магніти.

Мальва демонстративно відняла дримбу від уст, тоді дістала з іншої кишені шнурок, вчепила на нього дримбу і все це повісила собі на шию. Ото сказонув – погані слова неприємності притягують. Та всі темні – одна велика бридка неприємність. Кого ще тут притягувати?

– По-перше, я тобі не вірю, що ключ-варган тут не працює. Темні, може, розмовляють культурно, але брешуть не гірше, аніж собаки. Ага, Учитель Посолонь просвітив. Що, круглі очі робиш? Думаю, добре розумієш, про що я. А коли ні – розтовкмачую: я щойно сказала, що ви вмієте кльово, тобто гарно, обдурювати. І чим ви тоді ліпші від смертних? Однак я не стану перевіряти, чи ключ тут працює, бо ти мені пообіцяв те, що я хотіла почути. Оскільки ти прагнеш «всім серцем», тобто типу перетворитися на справжнього батька, то не думаю, що порушиш обіцянку. Тобі це просто не вигідно. Отже, чемність за чемність. Обіцяти стовідсотково не виражатися таки не можу. Звикла. Але принаймні намагатимусь. До речі, коли мене не сердити, то я біла, пухнаста, вишиваю хрестиком і не матюкаюся.

Бачачи, що Стрибог майже нічого не втямив зі сказаного нею, Мальва тільки махнула рукою:

– По ходу таке. Проїхали! Щодо твого, тобто типу нашого Темного світу, то… Для того я сюди й припхалася, щоб не просто познайомитися, а й зрозуміти. Що ж, по руках тоді чи як?

Стрибог ледве не розсміявся, майже силою запихаючи усміх досередини. Простягнув перед собою правицю. Мальва у відповідь свою. Її долоня була легка та ніжна на дотик, Стрибогова важка та сильна. Потиснули руки. Поруч почулося важке кигикання. Вони повернули на звук голови. То навстіж розчинилися ворота. Брама у Темний світ, який чекав їх і запрошував увійти. Мальва обережно вивільнила свою руку з руки Стрибога і впевнено, задерши догори носа, попрямувала в бік воріт. Самостійно, а що? Чого їй боятися! Вона ж донька сарматки. Хе, і хай той, хто називає її своїм батьком, плентається позаду. Вона ще їм покаже, що це таке – любити ближнього. І хоча старалася переконати себе, що зовсім-зовсім, тобто аніскілечки, не боїться, напустивши залізної бравади, це не дуже вдавалося, бо серце її видавало. Воно шалено гупотіло та тріпотіло, аж блузка гойдалася, наче від вітру. Але то не був страх, то було очікування незнаного. Що там за тими воротами? Хто там за ними: свої, чужі чи, може, і одних, і других потроху…

2. Коли помираєш – стаєш іншою…

– Як ти могла, дочко? Як тобі могло спасти на думку подібне, скажи? Ти, наймудріша серед світлих безсмертних, таке утнула. Просто віддати темним нашу маленьку Мальву. Вона була майже готова випити з Білобогової чари. Ні, не так. Якби тільки ти наказала, випила б, настільки ця дитина тобі вірить.

Учитель Посолонь, сердитий та блідий, обличчя стало одного кольору з його бородою, ходив метушливо з одного кута в інший великою залою Білобогового Храму. Перед ним стояла Птаха. Руки жінка опустила вниз та склала в замок. Голову не опускала, просто дивилася у вікно, трохи пустим та відстороненим поглядом. Обличчя було того самого кольору, що і в Учителя Посолоня. Вона чекала такої відголосі.

– Хіба ти не могла, дитино, порадитися зі мною? Що ти накоїла? Це ж просто неймовірно – віддати темним майже готову світлу безсмертну. Кинула ягня у зграю до голодних вовків.

Але вона кинула, вона змогла. Зуміла! Переступила через власну вигоду, гординю, жіночу помсту, бажання нашкодити тому, хто хотів її вбити, переступила зрештою й через вигоду для усього Світлого світу. Так, звичайно, вона легко могла переконати Мальву бути світлою безсмертною, і це не вимагало від неї зусиль, майже не вимагало. Але чи це правильно? Мальва сама повинна цього захотіти, усім серцем, щоб потім сумніви не ятрили, не душили, як тепер душать її батька, і любов до світлої безсмертної – лишень каталізатор.

Учитель мусив вибалакатись, довести цю розмову до кінця, а вона повинна була вислухати, не перебиваючи. Тому чемно слухала і думала про своє. Учитель говорив, говорив, говорив. А вона… Вона думала. І зовсім не про Вчителя Посолоня, не про світлих безсмертних, не про рівновагу в світах, яка могла зрушитися від наслідків вчиненого нею. Для того є мудріші голови, такі як Посолонь чи Род, от нехай і обмірковують. Вона, хай і безсмертна, однак жінка. І думала зараз про іншу жінку. Про Мару, яка стала останньою краплею в рішенні віддавати Мальву темним чи ні. Точніше, дозволити Мальві трохи пожити у світі її справжнього батька.


Птаха сиділа на березі колись великої ріки. То був світ її Остапа. Тут завжди добре думалося. Вона часто втікала сюди від усіх і від себе також. Від себе надто правильної, аж до оскоми на зубах, до хрускоту в пальцях. Мертва річка котила мертві води. Точніше, нічого не котила, то її щедра уява вимальовувала дев’яті вали та буревії зі смерчами. А насправді буревії вирували у неї всередині, і вона мусила з кимсь ними поділитися, щоб не розірвало. А з ким поділитися так, щоб не нашкодити? Тільки з мертвим світом, з мертвим…

Пустеля, велике ніщо довкола. І вона зі своїм болем, гризотами посеред цього. Так, після Біловоддя вона не повернулася відразу додому, а прийшла сюди. Йшла від себе, щоб повернутись до себе. Отямитися і отямити.

Оглянула свої руки. Цілі. Згадала біль і той момент у Біловодді, коли не змогла пригадати бодай свого імені. Вона дивом вціліла і дивом змогла торкнутися найсвятішого місця для кожного безсмертного. Ні, не дивом. Див не існує, як і магії та чар. То все омана, облуда, яка легко заплутує і яку легко розвіяти вірою, але насправді не має нічого спільного з реальністю. Біловоддя було справжнім. І її туди приніс той, хто хотів, щоб вона жила. Її врятували. Хто? Вона не знала, але той, хто це зробив, шепотів їй на вухо: «Кохана!» Вона це добре пам’ятала. Ох, людська пам’ять така вибіркова, обличчя не пригадає, зате слова… «Ко-ха-на». Коханими всіх підряд не називають. Той, хто врятував її, мусить бути досить сильним безсмертним, настільки, щоб знайти дорогу в Біловоддя. Ні серед темних, ані серед світлих безсмертних таких досі не зустрічала. Так, лишень води Біловоддя могли повернути до життя людське тіло безсмертної після того, як Стрибог майже вбив її.

А якби вбив, то що? Чи прийшла б по неї Мара? Чи прилетіла б Птаха-Магура по її душу і куди б понесла для ще одного переродження? О, скільки разів вона бачила, як це відбувається з іншими!

Вона не просто відновилася у водах Біловоддя, а враз ясно згадала все. І навіть те, ким була до того, як відродилася у світі Чотирьох Сонць. Зрештою, тут і цікавого наче нічого нема – вона була Птахою. Птахою Славою, Магурою, але тоді найчастіше її звали Птахою-Перуницею. Чому вона тоді пішла на переродження? Смерті не пам’ятала. Запитувала себе і поки не знаходила відповіді. Але відповідь обов’язково прийде, коли настане пора. Поки це не на часі. Померла, народилася, тобто відродилася, вкотре помирала і вкотре відроджувалася… Коло завжди замикалося, і ось вона знову Птаха, а коли настане днина летіти у вирій разом із Магуркою, вона полетить і повернеться: так було і буде завжди. Закон Всюдисущого єдиний для всіх.

І вона не боялася смерті. Бо безсмертя це вирок для всіх, хто має душу.

Біловоддя. Дуб. Алатир. Там спокій, там вічність, там мир. Навіть коли ще не було творця і матері Земун, Біловоддя існувало… Вона тепер це знала, бо їй дозволили напитися білої води з долонь Вічності. Хто ж створив Біловоддя? О, думкою далеко кинеш. Далеко!

Прадавня пам’ять до неї поверталася поволі – по краплі складалася в струмок, а потім він ставав річкою. І її знання мали врешті перетворитися на море і затопити її усю. По краплинці збирала вона ту воду в собі. І знала, що рано чи пізно вона пригадає того, хто врятував її, не дав померти. Бо десь на денці прокидалося щось до болю знайоме, щемливе, тепле та затишне і зовсім не гидке чи примарне, а навпаки – наче квіточка, що от-от має розтулитися і заквітнути. Бо воно у пам’яті правічній жило завжди. І вона згадає, рано чи пізно. Бо п’янкий запах неба перед грозою не так легко забути.

Встала з застиглої неживої землі. Навіть не так. Із поверхні встала. Тут усе таке мертве, бо навіть гола земля в інших світах жива, а тут вона справді мертва, загнана людьми в штучно створену труну. Стояла і вдивлялася в далечінь. Згадала інший запах та інший голос. І слова дошкульні й пекучі, мов шматки розпеченого заліза, яким насильно таврували душу.



– Сама напросилася, – лють та ненависть у голосі чоловіка, ще вчора коханого. І в її бік летить згусток смерті. А вона бачить тільки його очі, очі коханого. І там морок.

Зітхнула. Усе закінчено. Вона не стане зараз плакати. Хіба зрадник вартий твоїх сліз, жінко? Звичайно, ні. «А те, що жило поміж вами, Стрибом та Птахою, купу літ та робило вас кращими?» – запитував внутрішній голос. Відмахнулася від нього, наче від докучливого дзижчання мухи. Вистачить! Уже не одну годину думки шаленіють у голові. Час повертатися в Яроворот, додому. Бо, якщо довго її не буде, направду можуть подумати, що вона мертва. Отоді й почнеться справжня війна. Новонароджена безсмертна Мальва, яка по праву крові належить темним, раптом опинилася у світі світлих, а інша світла безсмертна мертва, і в її загибелі винен син Повелителя Темного світу. Темні лютують, вимагаючи віддати їм Мальву, світлі, звісно, не віддаватимуть і добре її заховають, відповідаючи помстою.

Ох, не один світ постраждає від тих поборювань. Вона мусить повернутися, мусить бути поряд із Мальвою. Вона й досі відповідає за неї. Ні, не так. Вона завжди відповідатиме за неї, як і за Остапа. Вони її діти. І нехай вона їх не народжувала, але любить їх не менше, аніж рідна мати.

Зітхнула. Рушила в бік мертвого міста Ольвії. Тут немає запахів, зовсім нічого немає.

Брела дорогою, дивлячись собі під ноги. Раптом щось примусило зупинитись. Вклякла, відчуваючи в пустці мертвого світу живу присутність. Підняла очі, навпроти, зовсім поруч, рукою подати, стояла жінка. Птаха відразу впізнала її.

– Іменням Сварожого кола вітаю тебе, піднімаючи вгору руки, світла безсмертна Птахо!

Жінка стояла з простягнутими до порожнього неба руками. Що тут тримає небо? Напевне, пустка й тримає, стовпи в кожному світі свої. А може, й слова таких-от, як вони з цією жінкою, і тримають.

І собі підняла вгору руки, долоням до неба:

– Хай благословить тебе Сварог, Маро! І я йменням нашого творця вітаю тебе!

Жінки вклонилися одна одній.

– Як ти мене знайшла? – чи то запитувала, чи то швидше дивувалася Птаха.

Мара сумно посміхнулася у відповідь.

– Печать смерті від прокляття, Птахо. Воно ледве тебе не вбило, тому й шлейфом тягнеться досі за тобою. Він зараз майже розвіявся, той шлейф, але я досі його бачу. То ніби тінь від сонця в погожу днину.

– Печать смерті? – чи то запитувала, чи то стверджувала для себе Птаха. – Певна річ. Я мала померти, навіть безсмертні помирають, і я це знаю тепер, і знаю чому, і знаю як. Ти ж не прийшла запитувати, як я почуваюся, правда, Маронько?

Мара дивилася вдавано спокійно, однак Птаха надто довго її знає, щоб не зауважити зміни, ледь помітної, в очах Повелительки Смерті. Там розгубленість. Звісно, Мара знала, що Птаха вижила, але ж чомусь її присутність кілька днів поспіль не відстежувалася ані в світі темних, ані світі світлих, ані серед живих, ані серед перероджуваних. Птаха просто випала з усіх світів відразу і тепер стоїть перед нею жива-живісінька, зовсім не ушкоджена, ніби нічого й не трапилося. Жодних шрамів на тілі, навіть знаків немає. От і тінь смерті майже щезла з її світлого лику. Наче це просто наклеп якийсь зведений на Птаху, і насправді жодних спроб її вбити не було. Але, переглядаючи óбрази в голові сина, Мара добре бачила, що прокляття таки влучило в Птаху, і якщо й не вбило, то мало скалічити до невпізнання. Хтось жінку врятував. І не просто врятував, а й вилікував. І ось зараз неушкоджена Птаха, впевнена і трохи печальна, стоїть перед нею. Навіть не так. Надто мудра, такою Мара ще ніколи Птаху не бачила. Сталевий блиск в очах. Згадала дурну приказку смертних: те, що не вбиває, робить сильнішими. Ще не знала, чи стала Птаха сильнішою, але іншою – так.

Лишень сьогодні вранці Мара відчула печать смерті на безсмертному тілі Птахи, ледь помітну, яка через кілька миттєвостей також розвіється. Ледве встигла взяти слід. Ні, Мара не стане розпитувати Птаху, хто врятував її, як зцілював та де переховував. Бо хіба безсмертні про таке запитують? Вона тут для іншого.

– Так, Птахо-Славо! Я не з цікавості тебе шукала. Бачу, ти жива та здорова.

– Якщо заради того, щоб когось через мене карати, Маро, то не варто було приходити.

Мара згідливо кивнула головою:

– Інших слів я від тебе й не чекала. Бо ти Птаха. Але… – Жінка тільки на мить перечепилася на слові й продовжувала: – Маю до тебе розмову, і вона тобі може видатися дивною, а намагання бути почутою безглуздим, бо за того, за кого прошу, не повинна просити. Те, що він накоїв, не має виправдання.

– Ти хочеш, щоб я пробачила Стриба? Як? Чому? Тобто ти за нього просиш? Але, Маро, до чого тут ти?

Мара затулила обличчя долонями. Птасі навіть здалося, що та зараз розплачеться. Але це була Мара і вона доволі швидко опанувала себе. Птаха нічого не розуміла. Мовчки спостерігала за Марою, чекаючи пояснень, а та тим часом продовжувала:

– Хочу розповісти тобі дещо про себе. Може, тоді ти мене зрозумієш, бо ти також жінка.

Поруч стояла мертва пластмасова лава. Якби це було дерево, то його вже давно з’їв би час. Але пластик у пласти-ковому мертвому світі продовжував жити.

– Давай сядемо, Маро! Думаю, що ця твоя розмова не дуже коротка. І я слухатиму уважно і постараюся тебе почути. Оповідай.

Жінки сіли, і Мара почала розповідь. Говорила про свого чоловіка Морока-Мора і про сина Стрибога, і про те, як і чому вона пішла від них, і про те, що дуже втішилася, коли раптом її син покохав Птаху. Думала, що він зміниться й не перетвориться на свого батька. І він справді довго залишався нормальним. І Мара тоді дуже пишалася своїм сином, намагалася часто бувати поруч, коли мала час. Вона зараз говорила як любляча мати, а не жорстока та справедлива Повелителька Смерті, Володарка Перемінників.

Птаха слухала уважно. Після Біловоддя, напевне, мало що могло її вразити, і навіть те, що Стрибог син Мари, чомусь не здивувало. Бо в Стриба мала бути мати, крім жорстокого та страшного батька, володаря мороку. Бідний Стрибог не знав своєї матері. На запитання Птахи сумно відповідав, що мати померла, народжуючи його. Батькова легенда… І ось мати-зозуля сидить зараз поруч. Чи засуджувала Птаха Мару? А за що? Безсмертні мають своє призначення і виконують його, бо коли одного разу вип’єш із чари Сварога, то назавжди стаєш чесним виконавцем великої волі творця. І на запитання та заперечення не маєш права. І такого права не мала Мара, не мала Птаха і не буде мати Мальва, коли врешті вип’є з чари, приготованої для неї Сварогом. Чи розуміла Птаха Мару? Наразі ще ні.

Мара гарячково вхопила Птаху за руки і благально зашепотіла:

– Ти пробач, будь ласка, Птахо! Пробач нам. Насамперед мені пробач.

Мара низько схилила голову, і Птаха відчула вологість на своїх руках. Мара плакала. О Свароже! Боги також плачуть. Дивилася здивовано згори вниз на знічену та змалілу постать великої Мари.

– Не треба, Маро! Ти ж велика Повелителька. Не гоже тобі плакати. Не смій! Не вибачайся, ти не мусиш вибачатися, бо нема за що. Стрибог сам зробив свій вибір. Ніхто його не силував до цього.

– Є за що, Птахо. За сина. Він ледве тебе не вбив. І я також у цьому винна, бо покинула його маленьким на поталу батьку-покручу. Тому він таким і став. Але він, він… Ох, серденько, в душі він не батько. Він кращий. Він мій син! Ти ж його знаєш, Пташко! – Мара так і говорила, опустивши голову, ховаючи очі.

Голос звучав приглушено. Кожне мовлене слово давалося Марі важко, наче вона наковталася каміння і зараз випльовує його разом зі словами.

Птаха майже силою підвела голову жінки:

– Ох, Матінко-Маронько! Перестань себе картати. Твій син давно вже виріс. І сам обирає, яким бути. Я жива! Бачиш? І не проси прощення, бо воно не потрібне. Я твого сина майже відразу простила. Так, він міг вчинити по-іншому. Повірити, довіритися, але не зробив цього. І ти тут ні до чого. А знаєш, зрештою, певне, я й сама трохи в усьому винна. Змусити крота любити небо – чи це не занадто? Шукати зорі під землею – хіба не збоченство? Їх там просто нема. Вивела крота на світло – і що? Крота просто почало млоїти від висоти та світла, і він захотів додому, під землю.

Птаха вмовкла, наче щось обмірковувала.

– Так, Пташко, я передбачала, що все може й так закінчитися, – сумно промовляла Мара. – Ти така чиста, а він… Він. Ох, леле! Але ж він має в собі і від мене багато, я ж його мати.

– Він ніколи не був світлим, Маро, ніколи не став би ним, і ти це добре знаєш. Він завжди залишався собою, і за це його у нас одні боялися, але більшість поважала. Я навіть не дорікатиму тобі, чому раніше не відкрилася мені, чому при народженні Мальви втаїла від мене Стрибове батьківство. Очевидно, ти правильно вчинила, бо дурна ревність могла тоді приглушити в мені почуття обов’язку перед творцем та великою Берегинею Рожаницею. І можу навіть зрозуміти те, яким чином ти заманила мене у світ Сарматок через сон, щоб я тобі допомагала.

– Заманила? – Мара здивовано дивилася на Птаху. – Я тебе не заманювала у цей світ. Я вважала, що ти маєш у ньому певні обов’язки, тільки й усього. І скажи, до чого тут мій син Сон?

Птаха нахмурила чоло, відкинула рукою волосся, що впало на очі:

– Одного разу вночі мені наснився твій син Сон, його дружина Дріма та твій онук Угомон. То Сон мене нав… – Птаха затнулася на півслові. Вона зрозуміла тепер, що помилялася, думаючи про Мару як стратега в якійсь грі. Зрештою, чи могла Мара просто так подарувати їй стрілу Перуна? Хто вона така для Перуна? Одна із безсмертних, Повелителька, Володарка Смерті, Перемінника і тільки… А ті стріли можуть тримати в руках тільки їх справдешні власники та володарі царства дрімоти.

– Не розповідай про сни, не мусиш. – Погодилася доволі швидко Мара. – Це не важливо. І це твоя історія. Але знай: я до неї не маю жодного стосунку. Наша з Мальвою почалася у світі Сарматок. І я направду дуже втішилася, коли раптом поруч із умираючою сарматкою Верхою опинилася ти і допомогла моїй онуці народитися. І якщо за це треба просити пробачення, а не тільки за вибрики мого недолугого сина-телепня, то я також це зроблю.

Птаха сумно захитала головою і зазирнула в очі Марі. Чи не вперше так уважно та прискіпливо вивчала цю велику жінку. Перед нею сиділа не та велична та поважна Мара, Володарка Смерті, яку вона завжди знала, поважала і навіть побоювалася. Зараз це була трохи знічена, втомлена виконаннями великого обов’язку, звичайна жінка. Так, чорні очі, як у сина, проте зовсім не холодні й без натяку на лукавинки, як у Стрибога, теплі, як повітря влітку, і трохи вологі, наче весняна земля після дощу.

– Ох, Маро, Маро! Годі вибачатися, бо наступного разу, коли справді виникне така потреба, слів не вистачить. А тепер скажи всю правду, – Птаха не відводила від Мари своїх очей, – ти не лишень для цього, щоб вибачитися за сина, мене шукала, правда? Ти хочеш, щоб я не забороняла Мальві бачитися зі Стрибом, так?

Мара сумно дивилася на Птаху. Здавалася їй геть іншою, так, це була та сама добра й справедлива жінка, однак вона раптом звідкись набралася досвіду, знань та проникливості, перетворившись на мудру й розважливу.

Мара журно скривилася. Вона не знала, що чекати зараз від Птахи, але, яке б рішення та не прийняла, воно буде справедливим:

– Я прошу тебе не просто дозволити Стрибогу стати справжнім батьком для Мальви, зрештою, тут все залежить від нього, я уклінно прошу тебе, прикликаючи до моїх слів на допомогу всю силу сонця Дажбога, дозволити Мальві піти разом із батьком у його світ. Вона сама, тобто без твоєї допомоги, має розібратися, на чий бік пристати, бо інакше сумніви та почуття провини чи недовиконаного обов’язку терзатимуть її вічність. І тебе через це також. Вона гарна дитина, чиста, ти добре її пильнувала.

Птаха спохмурніла, замислилася. Мара тим часом переконливо запевняла, що це насправді не надовго, а щоб познайомитися зі світом темряви. Зрештою, цим можна буде уникнути сварки з темними і навіть укласти перемир’я у не вельми гарних стосунках, які тривають уже не одну сотню літ, відколи Стрибог перейшов до світлих.

«Наче до того все складалося якнайліпше і ми сперечалися тільки на шахових турнірах», – трохи жорстоко подумала Птаха.

Птаха відповіла майже відразу, наче приймала доволі просте рішення:

– Що ж, Маро, я тебе почула і, можливо, навіть погоджуся, однак… Я хочу тебе про дещо запитати й отримати чесну відповідь.

– Якщо це не похитне рівноваги в світах, то чому б і ні, – навіть не замислюючись довго, випалила Мара.

– Не похитне. Я про таке б і не запитувала. Ти, відповідаючи, не порушиш жодного припису.

Птаха на частку секунди вмовкла, збираючи докупи думки, зосередилася і заговорила:

– Я знаю, що існує Книга Вічності, яку дозволено читати лишень тобі. Це так?

Мара здивовано подивилася на Птаху:

– Звідки ти знаєш, про неї ж відомо тільки…

Затнулась. Вражено дивилася на Птаху. Птаха прочитала зачудування в очах Мари і трохи печально відповіла:

– Звідки? Коли помираєш, Маро, стаєш іншою…

3. Бігла через місточок…

Мальва ступила на міст. Згадала дитячу казочку про козу. Замуркала собі під ніс:

– Бігла через місточок, вхопила кленовий листочок.

Тим часом робила кроки… Перший, другий, третій…

– Бігла через гребельку, вхопила водиці кра…

Не договорила, бо раптом дика та незбагненно шалена паніка обступила її, відібрала мову. Руки дрібно тремтіли, ноги здавалися ватяними. Але рухалася далі, змушувала себе йти. Правою рукою вчепилася в перила, щоб втримати рівновагу, і майже поривчасто відсахнула від них руку. Вони аж пашіли. Зупинилася, повернулася перекошеним від болю обличчям до Стрибога, замахала обпеченою рукою:

– І шо то за фіговина така, срань Господня, щоб йо… – вкусилася за язик, вона ж пообіцяла щойно говорити чемно. – Це світ темних так ніжно мене зустрічає? Типу хліб-сіль, капучіно?

– О Свароже! Ти знову розмовляєш крученими словами? Будь ласка, стримуйся. І до Темного світу ми ще не дійшли. Це лишень міст, Мальво! Забув попередити: ні до чого тут не торкайся. Коли не знаєш, як воно на тебе діятиме, ліпше не рухати. Невже Пані Довершеність тебе цьому не навчила?

Мальва пропустила крізь вуха зауваження Стрибога. Ще чого? Як вона захоче – так і говоритиме! Пообіцяти старатися говорити правильно не означає пообіцяти взагалі не виражатися. Це вона поруч із Птахою намагалася бути кращою, а з цими… Гарна зустріч – жахлики в голові та розпечене залізо. Відразу згадала світ Вередів та райські молодильні яблука і те, що вона одне заледве не з’їла, і якби її Птаха не зупинила, то довелося б усі її пригоди відкласти на 17 років.

– Пані Довершеність? – посміхнулася майже крізь сльози. Рука нестерпно боліла, вкриваючись пухирцями. – Ги! Зрештою, тобі ж видніше. Бо вона твоя дружина. Ох, як пече. Гарно ж світ темних мене зустрічає – розпеченим залізом.

Стриб сердито свердлив очима Мальву. Ну чому їй так подобається виводити його з себе? Може, тому, що знає: він нічого їй поганого не зробить, не каратиме. Прочуханами прихильності не здобудеш.

– Вона не моя дружина, Мальво. – Сказав з притиском на кожному слові і додав, поправляючи себе: – Тобто вона вже не моя дружина.

– Ага. Не будь таким впевненим. Як кажуть у Львові, тобто у моєму рідному світі, світі Єдиного Бога, дружини колишніми не бувають.

Мальва продовжувала дратувати Стриба, отримуючи за попечену руку хоча б таку компенсацію і з задоволенням стаючи на улюблені мозолі чоловіка.

Стрибог мовчки підійшов до дівчини, запихаючи своє роздратування глибоко всередину. Усе одно не переговориш. Узяв її за обпечену руку, легко затиснув між своїми долонями і подивився Мальві просто в очі:

– Давай з Птахою ми самі розберемося, гаразд? Це наша війна чи наш мир. Не втручайся, добре? А щодо світу Єдиного Бога, то не він є твоєю батьківщиною. Маєш це прийняти. Не будь упертою, як віслюк. Бо ти, дочко, все ж одна з нас, щоб там собі не казала.

Біль у руці минув, але Мальва не поспішала висмикувати свою руку з долонь чоловіка. Вона не відводила від його бездонно-чорних очей свої сірі. Подивимося, хто кого передивиться.

Говорила спокійно, принаймні дуже старалася, щоб так виглядало:

– Що, тобто я одна з вас? Ха! Розмріялися! Я не одна з вас. І не одна посеред світлих, і, аби ти знав, світ Птахи мені набагато симпатичніший, ніж твій. Я позначена Перемінником, але не випила з чаші і досі не вибрала жодної зі сторін. Зрештою, можу той оберіг повернути назад Марі. Ой, знаю-знаю, це можливо тільки ціною власного життя. А тому… Я досі проста людина, із племені смертних, яка, на відміну від вас, безсмертних, має право вибору. Долею випадку, не знаю навіть, чи є це моїм найбільшим нещастям чи найбільшим щастям, я твоя донька, але й донька смертної також. Наберися терпіння, типу батько, і постарайся зробити так, щоб світ темних не здавався мені клоакою. Поки що я зрозуміла таке: торкатися до будь-чого у вашому світі не можна, поки не запитаєш дозволу, бо воно кусається. Скажи, а дихати хоч можна чи також через раз?

Після сказаного Мальва різко висмикнула руку з долонь батька. Оглянула її. Ціла. Без пухирців та натяку на опік. Мда, а він також дещо корисне вміє, той Стрибог. Не тільки язиком чесати та людей вбивати.

– Тепер, може, кілька слів скажеш мені про міст, а то якось навіть незручно бути тут і нічого не знати про це місце.

Стриб невдоволено закрутив головою:

– Скажи мені, дочко, від кого ти набралася такої колючості та насмішкуватості? І жодної поваги до старших. Твоя ж мама була добра і ніжна. Та й твої смертні доглядальники наче нічого…

– Доглядальники? Фі, як некрасиво! Батьки, Стрибе, батьки! – різко поправила чоловіка Мальва. – Ті, що вчили мене любити, вірити, надіятися.

– Добре, хай, батьки. Називай, як хочеш. Бачиш, я навіть не сперечаюся зараз з тобою і тому прошу, будь ласка, зроби і ти мені назустріч хоч півкроку. Ми мусимо з тобою порозумітися та навчитися співіснувати. Ми живемо в одній площині – ти, яким би це тобі бридким не видавалося, моя донька, і я люблю тебе вже лише за це. І нікуди ані ти від мене, ані я від тебе не дінуся.

– Ти мене любиш, Стрибе? Ой! Темні вміють любити? Капєц! А мою маму ти також любив? Оту ніжну та добру. Ти взагалі її хоч пам’ятаєш, чи просто чемно почнеш мене переконувати – авжеж, пам’ятаю, вона була особлива і те-де і тепе. Не бреши!

– Мальво, дівчинко! Не починай знову. Ходимо по колу. Ти ж була в світі Сарматок і знаєш, що ті жінки вчиняли з чоловіками і для чого їх використовували?

– Так, я була у світі Сарматок і знаю набагато більше, аніж ти собі думаєш. Тому перед тим як станеш брехати, то спочатку подумай, чи варто. Бо можеш тільки нашкодити. Я познайомилася у світі Сарматів зі своєю рідною бабусею Вітрою. Отам моя справжня батьківщина, я відчувала це кожною клітинкою свого тіла. Так, я там народилася. Багато мені бабуся розповідала і про маму, і про тебе. Але й це не все. Земля має пам’ять, Стрибе, і вона також мені багато повідала й про тебе теж. Набагато більше, аніж могла знати бабуся.

Стрибог нервово сіпається. Підносить руку вгору, наче щит:

– Ну все, досить, Мальво, досить. Якщо чогось не розумієш, то не варто вважати це чимсь аморальним, неправильним чи збоченим. І ще одне. То навіть не прохання. Вимога. Я не Стриб. Перестань мене так називати. Не хочеш казати «батько», не кажи, але затям: я не Стриб. Той чоловік помер тоді, коли ти народилася, коли та, що дала мені це ім’я, стала зрадницею, – він говорив майже з болем у голосі.

– Ні. Він не помер. Він заблукав і просто чекає нагоди знайтися. – Мальва зітхнула: – А та, що зрадила, врятувала твою доньку. Пам’ятай про це. Добре вже, називатиму тебе Стрибогом, хоч горщиком, якщо захочеш.

– Горщиком? Яким ще горщиком? – Стрибог здивовано витріщився на Мальву.

Та розсміялася:

– Ага, розумію. З почуттям гумору в темних проблеми. Моя бабуся Горпина любить казати: «Назви хоч горшком, та в піч не пхай!» То образне, розумієш, крилатий вислів типу?

Стрибог продовжував розгублено кліпати очима.

– Ну, все! Типу розібралися. Ох, відчуваю, важко мені доведеться з вами. Що ж, Стрибоже, давай припинимо нашу безглузду перепалку. Якщо заліз у кошик, то називайся грибом. – Несподівано розсміялася, дивлячись, як Стрибог старається зрозуміти, про які такі гриби вона йому товкмачить. – Доступною мовою, типу для наймудріших. Кажу, якщо я сама постукала та зайшла в ці темні двері, тобто у двері Темного світу, і якщо вже тут, то мушу йти далі. Що ж, кілька слів, пане гіде, тобто проводирю, про цей міст, сподіваюся, таки почую?

Стрибог зосереджено над чимсь замислився на кілька секунд, може, думав, чи слово «гід» є образливим, чи просто згадував його значення, тоді перевів погляд із розчинених навстіж воріт на міст та почав розмову:

– Цей міст не простий. Ну, твоя рука про це вже знає. І ти, очевидно, здогадалася, що його, крім безсмертної магії, бережуть набагато старіші речі. На нього кажуть Калиновий. Найпростіше маскувати небезпечні предмети під щось дуже просте, тому в даному випадку так і зробили. До світу нашого, або Оселища Відтіні, можна потрапити ззовні тільки через ці ворота. Ними заходять друзі, заходять і вороги, якщо є потреба. Але непрошені гості просто згорають на тому містку, якщо вони не з темних безсмертних чи якщо не запрошені.

– Чому ж тоді я так легко пройшла?

– Ти за покликом крові темна. І тобі завжди тут раді, бо світ Відтіні – твій рідний дім. Ворота це знають. Лишень ти поки цього не розумієш, на жаль. Та розуміння прийде з часом, я впевнений у цьому. Щодо перил, які тебе попекли. Я також не люблю до них торкатися, хоча вони мені й не дуже шкодять, але все ж… Тобі нашкодили більше, бо в тобі від Темного світу тільки половина. Ага, ще одне. Цей міст змайстрував Ніян. Ти ще про нього не раз почуєш.

– Блін, прямо наче в казці про Калиновий міст через річку Забуту-Незгадану. Невже за воротами нас чекає хатка на курячих ніжках із Бабою Ягою всередині? – Мальва раптом згадала казку бабусі Горпини про пригоди Оленки та Іванка в темному лісі.

Стрибог здивовано витріщився на Мальву:

– Що, Баба Яга? Ну нічого собі у світі Єдиного Бога казочки дітям розповідають на ніч. Смертні що – й про це вже знають? Треба буде якось Ягілці при нагоді переказати.

– Кому? Ягілці? А вона що – насправді тойво чи не тойво? – Мальва здивовано вивчала Стрибога, чи випадково не насміхається.

– Ага, тойво. Тільки живе вона на тому боці, звідки ми йдемо зараз. Он там її хатинка. – І Стрибог махнув рукою кудись уздовж ріки. – Якщо йти берегом Мертвої річки, то за десять хвилин неквапної ходи набредеш на стежку, а вона тебе виведе простісінько до хати Ягілки. Ну, правда, бабою я б не став її називати.

– Ага. А тепер ще раз для непосвячених. Мертва річка це ота вода, що під мостом, тобто та сама річка?

– Ага, та сама. У вас її називають Забутою-Незгаданою. І досить влучно, мушу сказати. У нас вона Мертва, тобто річка з мертвою водою.

– Офігіти. Тьху, вибач. – Мальва скривилася. – Це вже точно не Яроворот із квітниками-мальвами, барвистими метеликами та розумними павуками. Страшилки, я так розумію, тільки починаються. Цікаво. Може, не все тут уже й так хріново, тобто нудно. Мо’, у вас і зоопарк із драконами є, чисто по приколу, – Мальва відразу виправилася, – тобто випадково?

Стрибог це помітив, усміхнувся тільки очима. Мала йому подобалася дедалі дужче, він впізнавав себе у її бунтарській впертості, в манері говорити, ставити запитання. Цікаво, як дід Мор її сприйме? Зрештою, в старого немає іншого виходу, як прийняти онуку. Рідке золото – гарна назва для того, кого треба буде зробити справжнім загартованим золотником.

– Заходь у ворота, Мальво. Тут уже можеш торкатися руками до усього. І запитувати. Бо не все так зле, як здається, правда ж?

– М-дя! Тобто авжеж, поки що! Якщо не рахувати мертвої води та попечених рук. А чого вода мертва, Стрибоже?

– Мертва, бо пити її не можна, і тому в ній ніхто не живе.

– Не живе? Та невже? – Мальва хитро посміхнулася. – Якщо не рахувати винятків, так? Живуть-живуть і там! Ох, тільки не заперечуй, я це відчула, тільки-но на міст стала. Відчула під собою їхню присутність і те, що вони уважно спостерігають і чомусь байдужі до мене, а от ти їм не подобаєшся. Скажи, а чому вони вас так не люблять, до тебе тягнеться ниточка люті від річкової води?

Стрибог задоволено посміхається:

– Це не лють. Це страх і повага. Я тебе не дурив. Живих створінь у воді насправді немає. Це почвари. Вони нічого лихого не можуть нікому вчинити, особливо тому, хто їх створив. Знаєш, на все свій час. І про мешканців мертвої води ти дізнаєшся, але пізніше. Бо нас уже зачекалися у Храмі Чорнобога.

– Супер, тобто добре, – Мальва не вірила тим словам, які говорив впевнено та трохи зухвало Стрибог.

Так, він не дурив її, бо вірив у те, що каже. Але воно не було правдою. Може, свого творця ті, що мешкають зараз у Мертвій ріці, колись і любили, але не теперішніх темних. Щось тут у тій історії нечисто, відчувала це, натомість вголос сказала інше:

– Гарна історійка, позитивненька вся така. І це я ще не зайшла. Але все решта – просто супер-пупер, зашибісь, тобто гарно все.

І Мальва сміливо зробила кілька кроків у бік навстіж розчинених воріт.


То був геть інший світ. Зовсім не схожий на ті, які їй доводилося бачити. Оселище Відтіні. Для себе вона це пояснювала так – поселення, очевидно, народилося від тіні, відповідно тіні мати не може, бо саме є нею. Відсутність сонця робило свою лиху справу, бо вічний похмурий день висів над поселенням. Запитувала себе, чи бувають тут зорі і чи бачать тут люди хоча б інколи місяць, і що тут тримає небо? О так, небо. Потім вона зрозуміє, що саме, коли добреде до центральної площі Оселища і побачить Чорнобогів Храм.

Світ Відтіні і справді був особливим у всьому. Прямі, мов стріли, вулички, вимощені чорною бруківкою. Звісно, це не дивовижа, бо у світі, з якого вона прийшла, вулички також здебільшого прямі, але ці були мов під лінійку вирівняні й не мали зовсім бічних відгалужень. Маленькі, крихітні безликі халупки тулилися близько до дороги. Тут росло щось схоже на траву та дерева, але розглядати прискіпливіше їх зовсім не хотілося. Бо воно не милувало око, просто заповнювало вільний простір. Щоб світ не видавався пустирищем. Однак це не дуже допомагало. Бо світ все одно був безликим. Стенула здивовано плечима. Що ж, люба, то тобі не світ Вередів чи Яроворот та й навіть не рідний світ Єдиного Бога.

Було якось незвично тихо. Не співали пташки, не шелестіло листя на деревах, не шурхотіло каміння під ногами, не було чутно людського звичного для поселень галасу, тільки гучно та чітко карбувалися по бруківці кроки. Тук-тук, тарах-тарах. І все, бо за півмиті і це гучне бамкання з’їдала тиша. Липка тиша, але не порожнеча, бо була заповнена. Те, що вони тут не одні, – відчувала. Приклала руку до Перемінника, промовила кілька слів прохання і враз чітко побачила попід пісними халупками щось схоже на людей, але безлике, як увесь довколишній світ. Їх не було багато. Вони всі як один побожно і геть злякано спостерігали за тим, як йдуть широкою вуличкою двоє – чоловік та юна дівчина. Однаково безликі лиця, не могла розгледіти бодай одне чітко. Наче на портреті художника, написаному олійними фарбами. Фарба ще не висохла, а хтось пройшовся по портрету рукою, і людський лик стерся до невпізнання. Істоти мали невисокий зріст, нижчі навіть за Мальву. Вони перелякано відводили від Мальви свої очі, відчуваючи: вона їх бачить. Дивна дівчина, зовсім не така, як ті, що тут живуть. Безсмертна з купою світла у собі. Істоти похапцем ховали голови в плечі, бо те світло лякало їх. «Що вона забула у цьому Темному світі?» – запитували вони мовчки. Мальва читала їхні думки. Доволі просто, зовсім не напружуючись. Деякі з них, коли надто довго дивилися на неї, починали згадувати себе колишніх, інші лякалися цього і поспішали заховатися за дверима халупки. Найсміливіші підходили впритул до дороги, проводжаючи її довгими стражденними поглядами, стараючись запам’ятати якнайкраще, закарбувати в собі світле видиво, бо вони колись також були такими чи принаймні чимсь схожими на цю світлу людину.

Мальва здогадувалася, що це за істоти. Однак, щоб пересвідчитися у власній правоті, все ж перепитала батька:

– Це хто, оті люди-тіні, тобто істоти під халупами?

– Люди? Які люди? – Стрибог здивовано дивився на Мальву. – Що? Ти їх можеш бачити? Навіть я не завжди їх бачу, і лишень тоді, коли маю до них якусь справу, вони мені показуються. Як ти це робиш, тобто бачиш їх?

Мальва стенула плечима:

– Не знаю. Просто бачу. То хто вони? Це люди, тобто смертні люди, тобто мертві смертні люди чи не зовсім мертві?

Стрибог розсміявся, і Мальва помітила, як від того сміху люди-тіні кинулися врозтіч, затуляючи руками вуха, ховаючи голови в плечі.

– Майже люди? – Це його дуже веселило. – Ще чого не вистачало – смертних людей з цілими душами в нормальному світі. Найліпше, що можеш вигадати, коли збираєшся загидити і занапастити світ, це заселити його смертними нік чемами, тобто людьми. Бо де є смертні, там обов’язково з’являються і заздрість, і ненависть, і манія накопичування чогось матеріального, не завжди конче необхідного. Для того існує цілий арсенал зброї: грабіжництво, злодійство, вбивства, зради, обдурювання, приниження, холуйство, скнарість, шалене бажання карати, а не милувати, мститися, а не прощати. Список можна продовжувати.

– Але, – не втрималася Мальва, – вони це й самопожертва, і любов, і віра, і щедрість.

– Ти надто мала ще, дівчинко моя! Ти говориш про тих, напевне, що були поруч із тобою, коли зростала. Але ті, хто поза колом впливу Птахи, зовсім інші, жалюгідні та майже всі прокляті, тобто майбутні прокляті. Не криви душею, бо мусиш добре знати, на що вони здатні заради тілесного розкошування. А коли їх усіх зібрати вкупі, гарненька колекція набереться. Ні, смертних у нашому світі нема. А ці – то вже не люди. Ми називаємо їх проклятими. Вони повна протилежність смертних – слухняні, мовчазні. Може, й німі. Принаймні ані я, ані інші безсмертні не чули, щоб вони розмовляли. Вони гарно виконують своє призначення – догоджають господарям.

– Тобто вони зомбі, типу ходячі мертвяки чи шось типу того? – Мальва не розуміла. Адже вона добре бачила, що всередині кожного з тих безликих створінь щось ще жевріє-мерехтить, ледве-ледве помітне та все ж живе.

Стрибог знову розсміявся:

– Та ні. Вони не живі мерці. Це збочення – тримати за слуг мертвих істот, тобто повністю бездушних. На таку гидку справу здатні тільки смертні, за допомогою ілюзорної магії роблячи підвладними мертві тіла. Безсмертні таким не займаються. Це порушення природного ходу подій, норм всесвітньої моралі. Оті безликі почвари, яких ти бачиш, колись були звичайними смертними. Але так шпарко та завзято торгували безсмертною душею, запаскуджували її, що врешті не залишилося майже нічого, тільки на денці. Знаєш, що може бути гіршим за смерть? Бо смерть сама по собі – лиш природний хід буття, тобто це завжди закінчення однієї дороги та початок нової. А от страх перед повним зникненням – справжній. Це знання того, що помираєш назавжди без права переродитися. Коли посудина не просто порожня, а й клеєна-переклеєна, то яка з неї користь? Посудина, в яку нічого не наллєш, бо втече шпаринами. Оті почвари і є тією посудиною. Вони прокляті, які втратили право перенародитися. Тому з них найкращі служки, досконалі. За найменший непослух залишки душі забираються з тіла. Істота зникає назавжди, без права повернутися. Тільки не смій жаліти їх, Мальво. Кожен сам вибирає власну дорогу.

Мальва слухала уважно і більше не запитувала. Вона просто мовчки роздивлялася тих, що колись були справжніми повноцінними людьми. Вона згадала бабу Валю зі свого під’їзду у Львові, згадувала пологовий будинок з неймовірно щедрим плетивом доль-страждань, а далі подумала про своїх знайомих, приятелів і те, як вони живуть і чи зуміють, коли настане випробування, опиратися спокусі. Вона б для кожного з них організувала сюди екскурсію, щоб показати, що буває, коли… Спіткнулася на думці. Коли що? Ніхто ж не запихав силою отого дідка, що зараз ховає своє обличчя за рукав дірявої сорочки, сюди. Він заслужив перебування тут… І це не пекло, бо з пекла можна повернутися, споку-тавши, а звідси повернення немає. Це приреченість, але ті істоти і за неї чіпляються щосили, намагаючись хоч на краплину продовжити своє існування. Так, існування, бо життям то не назвеш…

– А яка місія у темних, Стрибоже, – запитувала ледве чутно, але трохи зарізко, відвівши очі від істот-тіней, що тулилися попід парканами. – Місія перетворення звичайних смертних на проклятих?

Їй боліло те, що бачила, дуже боліло.

Стрибог різко зупинися, вхопив Мальву за руку.

– Що? Ну і за… – ледве стримався, щоб зайвого не бовкнути. Перевів подих і продовжив: – О, ні, люба! Надто все просто, якщо так розмірковувати. Якщо ж декількома словами: то місія геть проста і така ж, як у світлих. Робити кращими смертних людей, вдосконалювати їх душі, пере…

– Що, вдосконалювати? – Мальва запитанням різко обірвала батька. – Яким чином? Спокусами, облудою підштовхувати до гріхопадіння?

Стрибог щиро дивувався:

– А чому б і ні, Мальво? Лишень справжні, тобто сильні духом, не піддаються. Чи ти волієш їсти хліб із куколем всередині? Але давай нашу розмову перенесемо на потім, бо вона може стати безкінечною. Зрештою, нас уже зачекалися. Розумію, дитино, тобі все цікаво, і це чудово, однак якщо ми надто часто зупинятимемося, то й до кінця вічності до Храму не добредемо.

Мальва на знак згоди хитнула головою. Чи змогла б вона подолати всі свої спокуси, якби її припнули до стіни та перетворили на прокляту? Птаха колись їй сказала, що її душа була обрана стати безсмертною: «Та, що володіє смертю, знає, чи достойна твоя душа врешті перейти поріг безсмертя, чи має ще вкотре переродитися в тлінному тілі, щоб наповнити чару свого єства мудрістю та глибиною пізнання, не піддаючись спокусам та облудам. Кожне таке переродження жорстоко починається з чистої сторінки і тільки найчистіші душі витримують випробування, приготовані творцем. Твоя душа витримала». То, виходить, темні – це і є ті випробування? Запитувала себе. Шкода, що поруч немає Птахи, вона вже починала за нею скучати…

Тим часом вуличка закінчилася широчезною площею, роздоріжжям, від якого розходилися хрестовиною чотири дороги.

– Майже прийшли. Площа Чотирьох доріг. А на ній – Храм Чорнобогів.

Прекрасне і разом з тим жахливе видиво вставало перед Мальвою.

– Срань Господня! Тобто капєц! Карочє, вибач, е-е-е, – потрібних літературних слів-синонімів зараз вона дібрати не могла. Бо те, що тримало небо у світі Відтіні, було страшним, жорстоким і неправильно-гарним водночас.

4. Кохання і Любов

– Птахо, дочко, ти хоч мене слухаєш? – Учитель зупинився перед Птахою.

Жінка перевела свій відсторонений погляд з вікна на Посолоня, ледь помітно кивнула головою, даючи зрозуміти, що слухає. Учитель продовжував:

– Ти розумієш, що вчинила недобре. Так-так, право крові і все таке – це я вже не один раз чув, але ж існують винятки, розумієш? Винятки. Ти стільки труда вклала у це дитя і так легко відступила.

Птаха кинула швидкий погляд через вікно на небо. У чистій блакиті висіло усміхнене сонце. Наразі у світах панував мир. Зітхнула, перевела очі на Вчителя.

– Учителю, я чиню правильно. Вірте мені. Я це знаю. Мальва – донька та онука темних. І привілей рідної крові – це також одне з неписаних правил, які ми не можемо порушувати. Бо тоді ми нічим не кращі за них.

Учитель звів здивовано догори сиві кошлаті брови:

– Що? Кращі? А ми і не маємо бути кращими чи гіршими, люба! Це не змагання, не суперництво. Це лишень бажання отримати рівновагу. Звичайно, Мальва за походженням із батькового боку з темних, але душа у неї світла та чиста. Це видно відразу. Може, тому, що мама у неї була звичайна світла смертна, а може, тому, що ти завжди поруч. Зрештою, світлі люди її ростили. Я розмовляв із нею, бачив її, чув. Вона не темна. Ох, дочко-дочко! Це жахлива помилка – віддати Мальву темним. То те саме, що кинути курча в пащу хижого вовка.

– Вона не курча, Учителю. – Птаха боронилася. – Вона його донька. І вона також цього хотіла і рано чи пізно мала побувати на тому боці. А бажання безсмертної не обговорюється, а виконується.

– Але ти могла її переконати не чинити так, тобто не йти до темних, – Посолонь і далі був роздратованим і не міг ніяк ані зрозуміти свою ученицю, ані щось уже змінити.

– Так. Я знаю. Могла. Але не стала. Навпаки, підштовхнула її до цього.

Говорила чесно і відверто. Хай, Посолонь має знати всю п ра вд у.

– Що? Підштовхнула? – Учитель ледве стримувався, щоб не зірватися на крик. Птаха залишалася спокійною. – Дочко, що ти наробила? А якщо темних стане більше й сила їх зросте, і рівновага у світах зрушиться? Стрибог перекинувся, а тепер ще й Мальва. Ти не думала, що обставини не випадково так складалися і Мальва стала майже світлою. Ні, дитино, я таки не розумію тебе. Я ж думав, що ти врешті змогла перебороти свої почуття до того чоловіка і зрозуміти, що є щось вище, аніж кохання. А ти он як. Чому? Досі його кохаєш? Він хотів тебе вбити.

Стояла бліда, далека та чужа, майже не дихала. Учитель сказав те, що мав сказати, і вона почула. Зібрала себе докупи і сумно відповіла:

– Ні. Не так, Учителю. Він не хотів мене вбити. Він мене вбив. Я по-справжньому була мертва. Бо коли отямилася, то не пам’ятала навіть свого імені. А тоді… Народилася знову і, повірте, тепер стовідсотково знаю, що чиню. Щодо помсти Стрибога і його бажання позбутися мене, то… Я сама трохи винна. Бо не варто дратувати зраненого звіра, він може не тільки руку відкусити, а й голову відірвати. – Птаха перевела подих. Вона дуже старалася говорити спокійно й тихше, ніж Посолонь. – Учителю!

Наша розмова зараз мені нагадує бесіду глухого з німим. Ви мене не розумієте, а я вас не чую. Зрештою, останній мій аргумент такий: поганий мир завжди ліпший, аніж добра війна. Чи, може, було б краще, якби знову почалася кривава бійня між світлими та темними? Чи вартує нова безсмертна, яка й досі не вибрала своєї дороги і невідомо ще, до якого берега припне свого човна, такої борні? Мальва не легка здобич, Учителю. Думаю, усім тим, хто на темному боці, буде складно з нею, і я знаю напевне, не питайте тільки звідки, вона повернеться.

Посолонь із сумнівом кивнув головою і вже не так гаряче відказав:

– Ти стала провидицею, Птахо? У Долі хліб забираєш, – голос пом’якшав. – Стрибог пішов, ми ледве тебе не втратили, а тепер ще й Мальва… Що ж будемо робити з рівновагою?

– Рівновага? А що з нею станеться? Та пані собі раду дасть. До того ж досі на світлому боці більше було сонця, аніж тіні. Зрештою, усім відомо, що Стрибог ніколи не був світлим. Рано чи пізно його справжня сутність вилізла б нагору, бо, скільки вовка не годуй, він усе одно до лісу втече. І не треба дивитися на мене таким осудливим поглядом. Я йому не нянька. Стрибогу час вилюдніти. І нарешті стати справжнім, а не тільки біологічним, як його називає Мальва, батьком. І не озиратися на авторитети – то на батька Мора, то на мене. Він врешті сам має стати авторитетом, принаймні для своєї віднайденої доньки.

– Ти його досі кохаєш! Так? – Посолонь взяв за руку Птаху. Він чи то запитував, чи то стверджував. – Кохання – велике та сильне почуття. Воно робить сильними, але воно робить і слабкими.

Птаха ковтнула слину. Вона згадала свою обвуглену руку, жах від наближення чорної липкої кулі, випущеної з рук коханого, ненависть та гіркоту в його чорних очах, куди раптом розхотілося падати, бо вони провалля, котрі не рятують, а спустошують. Порожнеча, а не очі.

Учитель чекав. Він чекав відповіді. Але що вона могла відповісти? Що любов буває різною – до людей, до ближнього, до світу, до дитини, до землі, до неба… А кохання? Кохання буває тільки одним-єдиним, назавжди. Ти можеш стати його обраницею, отримати від Долі в дар, а можеш отримати як випробування, покару. А ще можеш розминутися з ним. Вона не розминулася і отримала. Тільки досі ще не знала – дар це чи покара. Те, що каже Посолонь, – над силу і над слабкість.

Сказала геть інше:

– Не знаю, Учителю. Така мудра, а цього не знаю, бо… Чи буває кохання колишнім? Це ще не відкрилося мені, Учителю. Інколи я Стриба ненавиджу так само сильно, як і кохаю. Часто, виправдовуючи, кохаю так само сильно, як і, зневажаючи, ненавиджу. Знаю одне напевне: я його досі не відпустила від себе і, мабуть, ніколи й не відпущу, бо ненависть, як і кохання, прив’язує людину до тебе назавжди. І не запитуйте більше мене про це, гаразд, бо я гублюся у відповіді – кат чи коханий він для мене, прокляття чи нагорода. Я досі жива, всупереч тому, що мала таки померти від руки темного Стрибога. І я вважаю, що правильно чиню, відпустивши Мальву до нього. Бо, коли я прив’язую до себе людей, вони чомусь перетворюються на слабких та безвольних.

– Безвольних? Ох, дарма таке кажеш. Ти наговорюєш на себе, дочко! Так, ти, хвала Сварогу, жива. Хоча, направду, ні я, ані решта безсмертних не розуміємо, як ти змогла вижити після удару смертельного прокляття. І я не вимагаю відповіді від тебе. Бо на все мудра воля творця. Але, переконаний, ти кажеш набагато менше, аніж знаєш. Та я не стану випитувати. Ти мудра дівчина і знаєш міру в тому, що, кому і скільки словесно давати. Що ж… Тепер про офіційне. – Посолонь безвільно махнув рукою. – Глас Старійшин я зумів якимось дивом переконати, що ти мала слушність, коли відпускала Мальву. Хвала Сварогу, для цього існує Білобогова Книга, де описана і така ситуація. І згідно правил та приписів, вказаних у Книзі, ти вчинила правильно. Але, пригадуєш, я тобі вже казав це: чинити правильно не завжди означає чинити мудро. Тому переконати мене важче, аніж Старійшин. Я повинен передати тобі зараз їхню волю. Якщо Мальва не повернеться до нейтрального світу Єдиного Бога через чотири переродження сонця, тобто через рік, то світлі лишають за собою право повернути її силою. Мені дуже не хотілося б, щоб війна все-таки розпочалася. А вона може розпочатися. Бо я добре знаю методи впливу Великого Морока на юні уми. Ми дуже ризикуємо, дочко. Тим більше, що нас зараз менше і ми виглядаємо слабшими, принаймні кількісно.

– Ні. Не погоджуюся з вами, Учителю! Я не думаю, що темним буде легко. Вони не врахували, що мають справу з новою Птахою. Майже вбитою, але досі живою. Бо коли помираєш, то вже точно стаєш сильнішим.

Птаха зробила паузу. Перевела подих і знову заговорила:

– Учителю, ще одна зовсім несподівана новина. Зрештою, може, лишень для мене це новина. Може, ви це і знаєте? Володарка Смерті Мара – мати Стрибога і, звісно, дружина Мора. Вона залишила його в світі темних зовсім крихітним. Пам’ять дитині заблокували, і Стрибог донедавна вважав, що його мати померла, народжуючи його. Це було зроблено наче з благими намірами, щоб приборкати кровожерливість Мора, який поклявся кров’ю своєю на жертовнику Чорнобога, що темні не вживатимуть непрощених заклять та проклять взамін на сина. Та Стрибог, застосувавши проти мене одне з сімейних реліквій-проклять, порушив домовленість, зрушив клятву… Тому правду вже ніхто не замовчує.

Посолонь випустив руку Птахи зі своєї. Напевне, якби зараз впало на землю небо, це б його менше здивувало:

– Мара – рідна мати Стрибога? Слово честі, я нічого не знав.

– Ніхто цього не знав, – сказала Птаха.

– Вона тебе за нього просила, так?

– Так, не заперечую, просила, бо вона його мати, Учителю. Просила прощення.

– Так, мати. – Учитель закрив очі, наче збирав докупи усі думки, і, не розплющуючи їх, додав: – Але це ще не все. Правда ж? Ох, чує моє серце – це ще не все.

Птаха сумно усміхнулася і відповіла:

– Не все. Мара просила передати мною Перемінник для майбутнього безсмертного, бо той майбутній безсмертний мешкає зараз у нашому світі.

Посолонь відкрив очі й зачаровано втупився в Птаху. Такого повороту він не чекав:

– Що? Ти торгувалася з Марою? І Мара погодилася на це. Тобто тобі якось вдалося переконати саму Володарку Смерті. Тобто Володарка Смерті послухала тебе, а не здоровий глузд і не законів, які її тримають припнутою за руки, ноги, голову, душу… Жінко, що ти зробила з нашою Птахою? Хто ти?

Птаха незворушно дивилася в очі Посолоню, і той продовжував:

– І хто він, той, кого позначила Мара? Уже ніщо мене не здивує… Чи то я надто високої думки про себе?

Птаха сумно посміхнулася.

– По-перше, я не торгувалася з Марою. Я просто попросила їй ще раз дуже уважно подивитися в… – затнулася. Зробила паузу: – Подивитися туди, де записано перелік усіх позначень доль безсмертних – минулих, теперішніх та майбутніх. Чи ви знаєте, що іноді позначення, які досі не були вписані творцем, дописуються ним пізніше? І Мара щиро відгукнулася на моє палке прохання, тобто ще раз зазирнула туди.

– Ага. Палке прохання, кажеш? Неперевершено образно звучить. І що? – Учитель вдавано суворо дивився на Птаху.

– Усе гаразд, Учителю, – відповідала вона. – І зараз саме час вам познайомитися з новим безсмертним та моїм новим учнем.

Птаха підійшла до входу в залу Храму та гукнула:

– Заходь, новий безсмертний, сміливо заходь. Ти тепер один із нас.

У залу зайшов юнак, Посолонь ошелешено витріщався на з’яву. Він був ладен побачити кого завгодно, але не того, хто зараз стояв перед ними, – трохи знічений і схвильований. І майже через силу витиснув з себе, піднявши руки долонями вгору:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, підіймаючи вгору руки, новий безсмертний!

Тоді не стримався і в бік Птахи майже пошепки сказав:

– То ти зі мною згідна, ученице, що кохання робить нас слабкими?

– Так, але робить і сильними, Учителю! Тому Мороку я зараз зовсім не заздрю. Ми ще подивимося, чия візьме. І ще одне. Ви казали, що є щось набагато сильніше від кохання?

– Так, є.

– І я навіть знаю що. Любов, Учителю. Просто любов.

5. Матері твоїй ковінька

Мальва від захоплення й подиву аж рот відкрила. Останній поверх чорної круглої вежі губився десь у височині. Будівля була вдвічі вужча, аніж Білобогів Храм, але просто безкінечно висока. Площа перед вежею також вражала. Смоляна лискуча бруківка, посередині майдану кам’яна чорна фігура старого діда.

Мальва імпульсивно підбігла до скульптури. Перед нею – темний камінь-сваржень. Сердитий дідуган, довга борода, голову закриває каптур, кривий посох у правій руці, гора черепів у ногах, мурах, якісь птахи. Така картина мала б наводити панічний жах на тих, хто сюди потрапив вперше чи випадково, а зрештою, й на своїх теж. Тобто таке собі щоденне нагадування про те, що типу з тобою зробиться, якщо будеш дуже «видєлуватися» і не слухати е-е-е-е… Тобто когось там не слухати.

– Слухай, Стрибоже, що це за чувак у каптурі такий страшний, схожий на Чужого з кіна Джеймса Камерона? В Яровороті також дідок стоїть. Але тутешній з вигляду дуже позитивний, а цей якийсь депресивний, наче з пекла виліз чи заворот кишок дістав. Ну, типу, хоче тебе навіть зовнішнім своїм виглядом перепудити. То ваш шеф, тіпа так? Чорнобог?

Від почутого в Стрибога лячно затремтіли коліна і майже відняло голос. Він кинувся до скульптури бога, впав навколішки перед нею і гарячково заторохкотів:

– О, великий могутній та страшний Чорнобоже! Батьку та наставнику наш! Хай воля твоя у Наві та Праві буде повсякчасною та повсюдною. Пробач дочку твою Мальву, зіпсуту та осліплену світом світлих та нікчем-смертних. Вона не знає, про що говорить, бо виросла в невіданні і не може знати твоєї всемогутньої ласки та всепоглинаючої сили. О великий Чорнобоже, прошу та благаю тебе, не карай це дитя ні словом, ні ділом. Яко пробачив мені, так і пробач дочці моїй…

Мальва здивовано витріщалася то на Стрибога навколішки, то на чорну страшну фігуру Чорнобога, яка, здається, була тут на кшталт різки для покарань, тобто вже одним своїм виглядом приводила всіх у трепетний жах. І грізний Стрибог здавався змалілим та наляканим. Світ, що тримається на страху та дисципліні, то і є Темний світ. Стрибог продовжував ще щось там бурмотіти. Мальва вже не слухала. Їй враз стало сумно, бо вона збагнула: тут їй буде нелегко, бо її батько – не бог, а безхребетний хробак, який падає навколішки, мліючи від жаху перед камінними бовванами. Однак молиться не зі щирістю та любов’ю, як то робили Птаха, Остап, бабуся Горпина, бабуся Вітра та Посолонь, а зі страхом, запопадливо.

Мальва поруч зі статуєю Чорнобога почувалася незатишно, відчуваючи майже фізично, як всередину гидкими холодними щупальцями починає проникати страх. Хоча гнала його якнайдалі.

Підійшли до єдиної білої плями в цьому чорно-сірому царстві. Розкішні кам’яні сходи з білого мармуру вели до навстіж розчинених дверей. Із двох боків стояли білі кам’яні фігури людей – чоловіка та жінки в довгих туніках, точнісінько такі вона бачила перед входом до Храму Сонця в Яровороті. Мальва уважно роздивлялася фігури. Точнісінько такі ж, тільки чомусь тут вони видавалися безрідними сирітками, що випадково відбилися від своїх.

– Мальво, перед тим як зайти досередини нашого Храму, хочу тобі дещо сказати. Я розумію, наша віра та звичаї поки для тебе чужі, але дуже прошу тебе ставитися з повагою до всього, що тут бачитимеш та чутимеш. Мій батько, а твій дідусь Морок, який в Оселищі Відтіні є головним, вимагає від усіх послуху та дисципліни, і ти, дочко, як би тобі м’якше сказати…

Мальва осмикнула Стрибога:

– Не виняток, так? Та не парся. Я все розумію. Вибач за те, що наговорила про Чорнобога. Буває у мене таке, заносить. Тобто скажу не подумавши, а потім жалкую. Птаха називає це хворобою росту, терпляче та поволі мені все розтовкмачуючи. Але тут, я думаю, зі мною не панькатимуться і розтовкмачувати будуть по-іншому. Є така приказка у світі Єдиного Бога: зі своїм статутом у чужий монастир краще не пхатися. Тож доведеться терпіти. Одне тішить: у вашому світі я не назавжди, тобто тимчасово, а оскільки сама напросилася, тож… Терпітиму.

– Тимчасово? – здивовано звів брови Стрибог. Його чорні очі дивилися розгублено. – Ти ж тут анічогісінько ще не бачила й не знаєш, а вже таке категорично прорікаєш. Може, тобі сподобається. Невже ти геть нічого не відчуваєш?

– Чому ж, відчуваю, – здивовано стенула плечима Мальва. – Ну, наприклад, покірність, сум, страх і ще одне… Що тобі тут також не дуже подобається. Але ти здуру наламав дров, не хочеш у цьому щиро зізнатися і вдаєш із себе, типу, дуже крутого пєрца та…

– Ну все, досить. Яйця курей не вчать, – сердито обірвав Мальву Стриб. – Мала ще.

– Не курей, – блиснула хитро очима Мальва.

– Що? Яких курей? – витріщився ошелешено на Мальву Стрибог.

– Яйця курей не вчать. Ну… Сам сказав. Ти ж, типу, не курка, а півень…

– Пішли вже, жартунко, – трохи сердитий Стрибог почав підніматися сходами.

Мальва досі стояла внизу:

– Ей, слухай. А ти наче вдавав, шо в приказках не шариш? Ну, принаймні одну завчив. Молодець.

Стрибог зупинився, розвернувся.

– Ну? Скільки можна ейкати, дочко! Може, нарешті придумаєш, як мене називати? Батьком не хочеш, Стрибог вимовляєш так, наче праску гарячу проковтнула. То, може, сама придумаєш як?

Мальва склала перед собою руки в задумі. М-да, ситуація дійсно була дурнувата. Якось їй його й справді треба називати. Зараз перед нею стояв трохи розгублений та зовсім не грізний чоловік. Зовсім не схожий на того, хто лаявся з Птахою і якого боялися прості смертні. І не схожий на того, якого кохала Верха і, напевне, інші жінки. Мальві стало раптом шкода його.

– Добре, подумаю. Ей, тобто ну той, Стрибоже.

Стрибог сумно посміхнувся:

– Усе? Можемо йти?

– Малюсіньке запитання! Що це за джерело витікає з-під ніг Чорнобога і чому пам’ятники людей біля Храму Сонця і цього вашого Храму Чорнобогового не просто схожі – вони однакові?

– Про пам’ятники розповім пізніше. Це довга і сумна історія. А джерело? Тут усе просто. Це джерело з мертвою водою.

– З мертвою, тобто по-справжньому? – Мальва розвернулася і витріщилася на воду, яка дзюрчала безжурно з-під ніг Чорнобога. – Це означає, що ця вода вбиває.

– Не все так просто, безсмертна, – почувся за спиною басовитий та грізний голос.

Мальва повернулася. У розхристаних навстіж дверях Чорнобогового Храму-Вежі стояв високий, кремезний та широкоплечий чоловік, дуже схожий за статурою на Стрибога. Повелитель Морок, здогадалася Мальва. Чорне коротко стрижене волосся, чорна коротка борода, обличчя, помережене зморшками, чорні маленькі очі. Але не такі теплі, як у батька Стрибога. Навпаки, дошкульні та пекучі. Мальва криво посміхнулася, Птаха її навчила ставити захист від такого втручання-пропікання. Для чого ж тоді безсмертній Перемінник? Мальва легко, ледве помітно торкнулася його, і нишпорення в її голові припинилося. Морок наче вдарився об бетонну стіну своїм швидким поглядом і тому, здається, навіть із подивом, не лишень із цікавістю, став розглядати Мальву.

– Мертва вода, – продовжував говорити так, наче нічого не сталося, Морок, – може, звичайно, й убивати. Але безсмертним вона не завдасть шкоди, хіба що болітимуть голова чи живіт. А от для смертних поганців, отих хробаків безликих, це миттєва загибель. Але ці поганці й без мертвої води самі себе чудово вбивають. Ти вже, напевне, познайомилася з проклятими. Вони колись були звичайними смертними, але самі з собою он що витворили. Утім, вони ними залишаються досі. Як там кажуть – недолюди, здається? Та повернемося до мертвої води. Вона особлива. Навіть смертним може бути помічною, бо не лишень вбиває. У помірних дозах гоїть тілесні рани, як зовнішні, так і внутрішні. Однак давай запитання та відповіді на них залишимо на потім. У нас часу багато. Устигнемо у всьому розібратися. Я твій дідусь, безсмертна, батько Стрибога. Але мене тут слід називати Повелителем, Великим Мором чи Мороком. Так у нас заведено. Ласкаво просимо додому, дочко.

І Мальва навіть не встигла отямитися, як її стиснули важкі та дужі обійми великого чоловіка. Потім якась шалена хвиля занесла її досередини Храму-Вежі, і вона аж охнула від побаченого. Зовні не дуже просторий Храм насправді всередині був просто величезним, чи не вдвічі більшим від Храму Сонця. Справа вгору вели гвинтові сходи з доволі химерними перилами. Посередині зали стояли люди, темні безсмертні. Морок підвів Мальву до них і став знайомити. Мальва уявляла себе маленькою піщинкою у водах великого океану, яку от-от засмокче глибінь.

– Пал – Повелитель вогню.

– Посвист – Повелитель бурі.

– Худіч – Повелитель мук.

– Редагаст – Повелитель війни.

– Припекало – Повелитель облуди і розпусти.

– Ніян – Повелитель покарань…

І ще нові й нові обличчя, імена. Вона розуміла, що всіх вона не запам’ятає, надто їх багато. Усі різні, але всі по-справжньому темні. Вона знала це, торкаючись руки кожного. І не треба було для цього прохати допомоги в Перемінника, вона й так добре все бачила. Стояла перед цими страшними людьми сама-самісінька, мов свічечка серед найтемнішої ночі, та запитувала себе раз по раз, як довго горітиме її світло, чи не проковтне його темінь. І ще одне мучило її, але то вже риторично дурне запитання: якого дідька ти, ідіотко, сюди попхалася?! Стало страшно, коли подумала, що вже ніколи може не побачити ані Птахи, ані мами з татом, ані бабуні Горпини. Та найдужче боялася втратити Остапа. Так, цього смішного «сина ворожого», як жартома вона його називала для себе. Вона ще не розібралася, що відчуває до нього, але після останньої зустрічі знала напевне – він відчуває те саме.

Великий довгий круглий стіл посеред зали. Дзеркала на стінах замість вікон. Звісно, для чого темній вежі вікна, якщо через них і так не заходитиме світло? А ще довкола багато свічок – чорний віск сумно плаче, опадаючи-скапуючи долі. Стіл вгинається від наїдків. Морок – величний у своєму царському кріслі. Чорне дерево обтягнуте людською шкірою. Звідкись Мальва це знає. Вона сидить зліва від Мора, Стрибог справа. Батько якось напружено позирає то в бік Морока, то в бік Мальви. Правда, Мальва наразі не сказала ще нічого провокативного, від чого Стрибог мав би ніяковіти чи гніватися. Було зрозуміло, що він боїться розчарувати батька, ану ж бо тому не сподобається онука?

Ллється рікою тернове вино, Мальва відмовилася його пити, тому їй підливали тільки амброзію, напій богів. Мальва не знала, що воно таке, але смак мало непоганий – мед, кориця, м’ята і ще щось дуже духмяне й солодке.

– За мою онуку, кровну безсмертну, в майбутньому велику темну безсмертну! – кричить Морок.

Круговерть розмов, здебільшого незрозумілих, про проблеми у темних світах, називалися знайомі їй імена – Посолонь, Жива, Китоврас, Переплут… І, звісно, Птаха… На ім’я Птаха всі раптом, наче по команді, замовкли і витріщилися на неї. Мальва ж гордо підняла вгору голову.

– Так, це моя Учителька зі світу світлих. І я пишаюся такою Учителькою.

Почулися невдоволені голоси за столом, зашепотілися. Морок підняв вгору руку.

– Тихо! Дочко, звісно, так. Вона, ця жінка, твоя Учителька, досить підступна Учителька, яка за допомогою облуди, зради та підступництва поселила тебе у світі смертних, приховавши від свого чоловіка, а твого батька, те, що ти взагалі існуєш. Так, це вона посварила сина з батьком, налаштувавши його проти рідних. О, це та сама жіночка, яка, прикриваючись високими словами про рівновагу та великі ідеали, вміє мстити вишукано та досконало. Тому нам усім вкупі до неї далеко. Учителька! – Морок сердито блискає очима, тоді з усієї сили гепає рукою по столу так, що чаші з вином перевертаються.

Тиша мертва. Усі мовчать, перелякано втуплюючись хто в підлогу, хто в стелю, хто в дзеркала. Коли Морок сердиться, краще мовчати.

Але не Мальва. У ній також закипає лють. Вона різко підводиться з крісла, аж воно падає:

– Не смій…те ображати Птаху. Ви не варті навіть згадувати її ім’я, – Господи, шо вона меле і де набралася таких слів. Ох, то ті світлі-темні так на неї впливають. Але веде далі: – Якби не вона, тобто Птаха, мене просто не було б. Не народилася б. А де були всі ви тоді, коли я народжувалася? З вашими вічними шпетаннями та дурнуватими закидонами? Шмарклі підтирали та вигадували найвишуканіші способи, як би то там найпідступніше надерти задницю світлим.

Мальва, здається, спілкується зі статуєю Чорнобога. Бо Морок зараз її нагадує. Ані найменша рисочка його обличчя не видає почуттів. Решта роти повідкривали, слухаючи її. О, навіть очі в тієї статуї незворушно-холодні та безжальні. Але Мальва вже не може спинитися, бо її несе якась тільки їй відома шалена хвиля непокори та несприйняття отих людей, котрі тут називають себе богами та володарями душ смертних.

– Мені начхати на те, що ви зараз казатимете і якими чарами будете впливати на мої мізки. Шось типу «лишайся з нами, стань однією з нас». Мені поки все тут чуже: ви, ваш світ і той, хто називає мене моїм батьком, також чужий. Так, Птаха, може, і занадто вже правильна, як, блін, інструкція до мобілки чи пралки. Ах, ви цих слів не розумієте? Пардон. Та чо’ пардон? Пофіг. Скажу так, щоб до вас дійшло, хоча дуже сумніваюся в цьому. Якщо я комусь із безсмертних скажу «так», то тільки їй і…Якщо хочете, щоб я у вас принаймні сьогодні переночувала, то… Ні, не прошу, вимагаю: жодного кривого слова в бік Птахи. Решту світлих я майже не знаю, і до них мені байдуже, а Птаха… Вона не раз рятувала мені життя, вона хороша, я відчуваю це, а ви всі… Тьху.

Тільки тепер Мальва зрозуміла, що всю її просто безжально трусить, наче у неї гарячка. Обвела поглядом тих, хто сидів за столом. Таких спантеличених і розгублених мармиз вона в житті не бачила. Обличчя Стрибога, синюватого відтінку, видовжилося і стало схожим на овал. «Ще трохи і він позеленіє», – вирішила Мальва. Єдиний, хто залишався незмінно-кам’яним, – Повелитель Морок. Тобто її дідусь Морок. Але не могла вона його сприймати як рідного, особливо тепер, з отаким відчуженим оскалом на лиці.

Запала тиша. Однак через кілька секунд, коли всі, здається, пережували те, що почули, за столом почувся невдоволений гул. І тут руку підняв Морок. Він так і залишався стояти. Стояла і Мальва.

– Тихо, – він тільки-но сказав це слово, як всі вмовкли. – Ти все сказала, дочко?

Він звертався до неї, і до його очей повернувся знайомий пропікаючий полиск. Тільки тепер Мальва зрозуміла, чому його погляду всі тут стороняться, чому в його підлеглих трусяться руки, коли вони тільки-но відчувають найменше невдоволення Повелителя Мора, точніше, Темного Повелителя Мора. Мальва ковтнула слину, але очей від Мора не стала відводити. Так, вона все сказала. Кивнула ледь помітно головою. Та Мор спостерігав за нею уважно й помітив її розгубленість. Тому продовжував свердлити її очима. І вона ледве стримувала обереговий захист, який дарував їй Перемінник. Трималася з останніх сил… Ні, то неправда, що він Темний Повелитель Морок. Він Найтемніший Повелитель Темного світу. Згадала Птаху, зазвичай це допомагало, коли потрібно було приймати важливе рішення. Та не цього разу. Її образ несмілою хмаринкою загойдався у свідомості й раптово зник. Тоді вона згадала Остапа. Слава Сварогу, це допомогло, і фортеця, яка щойно заледве не впала під дошкульним поглядом Мора, перестала розгойдуватися. Мор, схоже, це помітив, бо припинив пропікати її очима. Заговорив:

– Що ж, якщо ти в нас уже така надмудра, то мусимо з тим щось чинити, панове. І зараз мова не про ту білу крилату пройдисвітку Птаху. Ну її, хай живе, як хоче. Син зараз при мені, онука також, а тому мені до неї нема жодного діла. Інколи мені здається, що, навіть вимовляючи її ім’я, роблю собі боляче. Тож згоден, давай припинимо про неї згадувати. Розмова про тебе.

Мальва було відкрила рот, щоб заперечити, але натомість заплямкала, мов жаба. У горлі наче застрягло щось колюче та холодне. Мор відразу помітив це й задоволено посміхнувся. Господи, ліпше б він цього не робив. Уже хай краще сердиться та лютує, тільки не посміхається. Навіть у найгірших чи то найкрутіших голлівудських жахликах вона не бачила такого страшного оскалу.

– Ти одна з нас, і немає значення, дорогенька, що ти там зараз думаєш. Бо невдовзі ти думатимеш по-іншому. Ти нащадок великих і могутніх безсмертних. Ти четверте покоління темних, дівчино. І з таким у нас не жартують. Навіть твоя крилата пані це визнала, інакше б не відпустила тебе від себе. Світ світлих – надто розбещений світ. Кожен творить те, що заманеться. Жодної дисципліни. У нас таке карається. Стриманість та послух, сліпе виконання приписів Темного світу – глибинна основа існування вічності. Якщо з’являється непокора, то… Зрештою, ти не глупа і знаєш, що буває в разі непокори. Наразі тебе карати ніхто не стане, бо ти прийшла з розпаскудженого та огудженого присутністю смертних світу. Але й терпіти твої вибрики також відмовляємося. Ти станеш великою безсмертною, великою темною безсмертною. Якщо не захочеш – примусимо. Це твоє покликання. І вибору в тебе немає, хоча, може, хтось тобі товмачив й інше. Однак поки що ніхто тебе не силуватиме. Спробуємо пояснити наочно що, до чого і як у світобудові світів. Коли ж і це не подіє, то… Але не забігаємо наперед. Тому… найперше зараз…

Мальва від почутого втратила дар мови. Ото влипла. Ні, треба звідси якось забиратися. Бо… Шкірою відчувала кругом себе неприємності. Темінь своїми дрібними щупальцями лоскотала, зачіпала. Дівчина бридливо скривилася і знову відчула, як загойдався ґрунт під ногами. Учепилася в спогад про Остапа. Стала згадувати ті казки, які розповідав він їй, коли вона, втомлена та налякана смертю Птахи, лежала в гарячці. Сила волі повернулася до неї. Глибоко вдихнула і спокійно, вже більш впевнено видихнула, дещо зухвало поглядаючи на присутніх у залі. Мор помітив це. Скривився, повернув голову в бік Стрибога:

– Стрибоже, сину мій, найперше – перевдягни її. Бо має вигляд, наче щойно з циганського табору повернулася. А те шмаття, що скине, спали. З минулим треба прощатися безжально. Твій батько, дівчино, покаже тобі кімнату, в якій мешкатимеш. Вхід на верхні поверхи Храму для тебе заборонений. Можеш вільно пересуватися першим та другим, інколи, в час занять, третім. Навчати тебе будуть різні учителі, а не один. Однак я відповідаю за тебе особисто. Так-так, спочатку ми хотіли, щоб Стрибог став твоїм головним Учителем, але, враховуючи певні обставини та його надмірну зайнятість, доведеться взяти на себе цю нелегку та відповідальну місію.

За столом схвально загукали. Мальві просто відібрало мову від почутого. Для Стрибога, схоже, це також стало новиною. Бо здавався зніченим і дещо розгубленим. Підступна думка коротким словом, мов набат, стукала в Мальвиній голові – «Утікати. Утікати. Утікати». Мор задоволено провадив далі:

– Твоє навчання розпочинається від завтра. Розклад занять та розпорядок дня знайдеш у своїй кімнаті на столі. Також у твоєму розпорядженні відтепер постійний твій служка – один із проклятих. Він наглядатиме за тобою, щоб випадково не встрявала в халепи. Маєш повне право вибрати поміж гурту незадіяних проклятих того, кого забажаєш.

Мор плеснув у долоні, й перед ними враз з’явилося десятеро майже однакових сірих та непоказних створінь у довгих балахонах та каптурах, натягнутих на голову.

– Вибирай. Хоч, як на мене, то безглуздо, дівчино, бо вони всі однакові. Та все ж, такі правила. Тому можеш спробувати побавитися у право вибору.

І Мор голосно розреготався, вважаючи себе дуже вправним жартуном.

Мальва, не поспішаючи, стала обходити проклятих, які чемно вишикувались у ряд. Майже перед кожним вона зупинялася, намагаючись бодай щось відчути. Абсурдно. Крім страху та розпачу – нічого. І вже коли втратила будь-яке бажання вибирати, бо таки вони всі однакові, якась незрозуміла сила пригвинтила її біля передостаннього. Він також, як і всі, був накритий сірим безликим балахоном, також шалено всього боявся, і тільки щось зелене мигцем промайнуло в дівчини перед очима. На його правиці вкрай ока вона запримітила щось схоже на стрічку чи шнурок.

– Він, – сердито гаркнула Мальва, приховуючи цим від Мора своє збентеження. Так, зелена стрічка. То могло бути випадковим чи придуманим нею, але… Зрештою, що вона втрачає? Сказано ж – всі прокляті схожі.

– Добре. Будемо вважати, що ти між однаковими втрапила вибрати найліпше, – говорив Мор весело, гидко шкірячи зуби.

Інші темні безсмертні й собі шкірилися. Це дратувало Мальву, і вона ледве стрималася, щоб знову чогось зайвого не бовкнути. Тим часом Мор додав:

– Цей проклятий твій. Вирішено! Чуєш, одоробло, віднині ти служка цієї панночки!

Проклятий майже вдвоє зігнувся та змалів.

– Новоприбула панна безсмертна тепер твоя господиня, – мляво продовжував Мор, навіть не дивлячись на проклятого, на якого вказала Мальва. Дивився десь поверх голови того, огидно кривлячись, бо вважав усіх проклятих непотребом.

Продовжував:

– Так, що ще? Ага, мала. Щоб не забув. І не думай звідси дременути. Ще нікому не вдавалося. А оце…

Мор простягнув руку, зосереджено подивився на Мальву. І раптом у його руках опинився варган. Мальва перелякано торкнулася шиї, зашаруділа по кишенях – порожньо.

– Злодій, віддай, – майже засичала вона, відчуваючи, як всередині у ній відкриваються двері та світ заливає лють, яка в світі Єдиного Бога, коли вона ще була нормальною і нічого не знала ані про свого справжнього батька, ані про світлих та темних, легко могла калічити людей. Але не цього разу. Лють всередині розпирала її, але назовні вибратися не могла. То наче смерч, загнаний у порожню кімнату, який наростає і наростає, але бетонні стіни не дають йому пробитися назовні.

Морок спокійно запхав варган до кишені довгої полотняної тоги, склав задоволено на грудях руки. Він робив це спеціально, грався з нею, мов кіт із мишкою. Сльози набігли на очі, та вона майже силою заштовхувала їх досередини. Ніфіга, ніколи ці почвари не бачитимуть, як вона плаче, навіть коли помиратиме та її катуватимуть, не плакатиме перед ними. Мор знову криво посміхнувся, а сміявся він і справді огидно, вже б краще не робив цього:

– Ой, гляньте, хлопці, яка сердита панночка! Ух, ледве поглядом не умертвила. Ги, то ти мене поб’єш чи зачаруєш, дитятко?

За столом голосно зареготали. Мор продовжував ще веселіше:

– Зрештою, молодець! Не зарюмсала-таки! Плакати можуть тільки слабкі та, звісно, смертні. Інша б на твоєму місця ридма ридала, а ти тільки губи покусуєш та очі блищать.

– І нічого у мене не блищить. Ще чо… – затнулася.

– Ну-ну! Ти забула, де зараз? У Оселищі Відтіні ми не маємо секретів чи таємниць одне від одного. Наші помисли, надії та сподівання завжди на видноті, тому серед нас не буває зрадників та легкодухих легковірів. Не протився, відкрий своє серце. Ти не можеш постійно ставити захист, хоча, мушу визнати, робиш це талановито. Ще такого спротиву не зустрічав. Хвалю за це! У тобі багато прихованої темної сили і хтось мусить її розбудити. А хто це робить найкраще, хлопці?

– Повелитель Мор! – закричали за столом так гучно, що Мальва аж вуха сердито закрила, що ще більше розвеселило громаду.

Мальву це ображало, і вона вперто опиралася. Поставила заслін і пообіцяла собі – жодна зараза віднині не зможе прочитати навіть найменшої її думки. Ой, втікати, чимдуж звідси втікати. Дістали її ці темні довбні. Жодного симпатичного обличчя.

– Думаєш, що зможеш звідси втекти?

Мальва здивовано дивилася на Мора. Вона ж наче захист проставила, як він знає? Той зрозумів її здивування правильно:

– Ой, та це в тебе на лобі написано, дорогенька. Нічого читати не треба. Звідси дороги назад немає. В Оселище Відтіні ведуть одні ворота. А тебе вони не випустять. Тому змирися та постарайся зрозуміти, хто ти така, і прийняти своє правдиве призначення, та врешті стати Желею.

– Що? Ким? Це що таке?

– Не що, а хто. Це ти! Це твоє справжнє ім’я, записане в Чорнобоговій Книзі роду, провіщене Оракулом, тим, хто розмовляє з Вирієм та Біловоддям. І коли ти вип’єш із чари Посвячення, то разом із обітницею отримаєш і своє справжнє ім’я. Чи ти думаєш, що недолуге та непутяще ім’ячко, яким тебе нарекли смертні, пасує майбутній темній богині? То тільки світлі можуть бавитися та загравати зі смертними, придумуючи та беручи куці та недолугі імена: Птаха, Світовид, Посолонь, Мальва… Тьху, – і Морок насправді зло та недобре сплюнув убік.

Ну все. Дістав він її конкретно! І всі ці довбні та придурки за столом. Теж мені – чахлики невмирущі, фільм жахів відпочиває.

– Та не парся, діду. Я тебе в сраці маю і не боюся зовсім. Бо мені насрати на вас та на вашу Желю. Йди в дупу, старий хрич. Я ригати хотіла на всю вашу братову, теж мені Тінкі-Вінки знайшлися. Діна з Семом на вас немає. Замахали, придурки кончені. Не лажай… – і Мальва раптом зрозуміла, що слова просто не вилітають із рота, що вони десь застрягли на півдорозі та беруться повертатися і, мов масні куски, лізуть назад у горло.

І вона починає давитися ними, як їжею, що попала не туди. Кашель роздирає груди, вона аж вгинається вдвоє від спазмів. І ніхто, навіть батько Стрибог, не думають хоч якось допомогти їй. А вона корчиться в муках, ледве дотягується рукою до столу та запиває ті камінці водою. Стає легше, але досі всередині все горить та пече.

– Що, отримала? Смачного, мала! Приємно їсти те, що породили твої уста? – запитує Мор, схоже, дуже задоволений побаченим. – Звісно, ні. Приємного мало. Слова жахливого бруднослового бога в твоїй голові забруднюють наш світ. Що, відчула, які вони на смак, на дотик, на важкість? Віднині кожне непристойно мовлене тобою слово буде повертатися до тебе назад. Гарні слова не спричинять лиха, брудні, колючі та огидні душитимуть та мучитимуть. На щастя, ти ще не знаєш таких, котрі тебе можуть вбити. Але я не став би на твоєму місці ризикувати, бо хтозна. Ти могла лихословити безкарно скільки тобі заманеться у світі світлих чи у світі смертних, але тут, у нас, зась. Світ Відтіні – то не вертеп і не звалище відходів. Не розумієш нормальних слів, не хочеш чути – примусимо. У нас тих, хто не чує, наставляють на шлях істинний іншим робом – прикладним.

– Та пішов ти в… – але стрималася, не договорила. Просто згадала свою бабусю Горпину. І від того спогаду аж проясніла на обличчі. Так, може, вона зараз і безсила, однак має те, чого ані Стрибог, ані Морок, ані жодний із темних не можуть забрати – це світлі спогади й пам’ять про людей, які її досі люблять, пам’ятають, і та любов і тут збереже її – була впевнена.

Морок сприйняв її заминку по-своєму. Яке просвітління на обличчі в малої. Він ще не таких зухвалих та нікчемних ламав. А тут? Хай і безсмертний, але такий куций та неосвічений, хай і на перспективу доволі сильний, розум. Хмикнув уголос і перепитав, кривляючись:

– Ну-ну, шановна! І куди б це я мав би піти?

Мальва відповідала вже напрочуд спокійно, втамовуючи нарешті свою лють, але контролюючи водночас і голову, в яку без дозволу прагнули влізти майже всі, хто сидів за столом:

– На хутір метеликів ловити.

Відповів задумливо:

– Гарно. Тільки, здається, що той вислів образливий. Де навчилася так говорити? Шантрапа зі смертного світу підкувала? Думаєш, що мовлені слова – то лишень оті кольорові метелики, які ти можеш бачити, коли вони вилітають із рота людей?

Мальва здивовано витріщилася на Мора.

– Що, вражена? Ти хоч і навчилася стіну ставити в голові, але тільки віднедавна. А до цього, пригадай, як ти себе поводила, – навіть дуже зухвало. Тож дещо про тебе вже знаємо і про твої уміння також.

– І шо? – Мальва нервово сіпнула бровою, – примусиш мене стіну розібрати? Ну, примусь! Я знаю, що у вас прийнято мізки людям промивати. Спробуй. Може, і перескочиш. Але, як кажуть смертні, – слово «смертні» сказала надто голосно і з притиском, – матері твоїй ковінька.

– Що? – Мор здивовано витріщився на Мальву. Та стояла спокійно і зовсім не кашляла. Тільки хитро мружилася. Мор сердито вичавив із себе: – А ти не така вже й проста.

– Ага. Як двері чи перевернута макітра з макогоном, тобто не як двері чи макітра не перевернута без макогона. Тьху, заплуталася! Та менше з тим, просто попереджаю: легко вам зі мною не буде, і мене шукатимуть, якщо довго не повертатимуся.

– Хто, світлі? Ага-ага. Розмріялася.

– Я просто знаю, – і Мальва впевнено блимнула очима. Вона знала, що Птаха та всі ті, хто любить її, просто так темним не віддадуть. І ще – їй подобалося дратувати Мора.

Той на диво швидко погодився з її твердженням:

– Поживемо – побачимо. Так, здається, кажуть у тому світі, де ти виросла. А зрештою… Не дуже б на твоєму місті тішив себе нездійсненими ілюзіями. Бо, поки вони там отямляться, до них же доходить часто-густо як до сороканіжки в мокру погоду, ти вже зробиш свій правильний вибір. Тому ласкаво просимо додому, е-е-е, безсмертна.

Мор не наважився аж надто тиснути на Мальву. Тому називав її нейтральним йменням. Най, він ще встигне – і добереться-таки рано чи пізно до темного єства її душі. Бо той, хто потрапляє в Темний світ, або виходить із нього стовідсотково темним, або взагалі не виходить… Щодо Стрибога, тут геть інше. Мор у тому винен, не вберіг. Син не був готовий до спокус Світлого світу, і ще та жінка з дурним йменням Птаха… Але все вже позаду, хвала Чорнобогу! Морок упевнений в цьому. З його онукою чогось схожого не трапиться. Він не дозволить. Бо її мати мертва, а дід та батько легко дадуть раду з дівкою.

Мальва зітхнула і сумно перевела свій погляд з Мора на Стрибога. Той сидів, втупивши очі в миску та заховавши під стіл руки. Розсердилася:

– Всьо. З мене досить. Дякую за той, їдження та теплі приймання. Цілуватися та обніматися не станемо, бо каро… – вкусилася за язик. Тішити дорогу публіку своїм кашлянням більше не хотілося. – Тобто я ніяка не Желя і принаймні поки що відкликатися на таке ім’ячко відмовляюся. Не хочете казати Мальва – ваше право. – От свинство, а ще вчора вона вважала своє ім’я відстоєм, а тепер готова писок за нього натовкти. – Тож вибір у вас невеликий, шановні!

Мальва сердито блиснула очима:

– Або Мальва, або «ти чуєш, дівчино?» Можна і «панно». Ходи батьку, покажеш своїй непутящій дочці її апартаменти, тобто кімнату.

Стрибог нарешті відклеїв погляд від миски, але подивився не на Мальву, яка до нього зверталася, а на батька, на Мора. Морок ледь помітно кивнув, і тільки тоді Стрибог звівся на ноги та встав з-за столу.

«Тепле масло», – подумала про себе Мальва словами бабусі Горпини, навіть не блокуючи думку. І всі, здається, почули той її розмисел, а вона вже не зважала, бо, як казала колись бабуся Горпина, з вовками жити – по вовчому вити. Але вона не вовк і вона ще покаже тим темним, де раки зимують, так, здається, буде безпечно говорити і думати. І хай шукають дешифратора у світі Єдиного Бога. А можна і в себе в околицях понишпорити. Бо раптом десь поруч завалялася проклята душа зі світу Єдиного Бога. Хоча темні занадто самовпевнені та гидливі, щоб звертатися до таких за допомогою. Вони навіть думок проклятих гребують торкатися. По-перше, чи може тінь мати власну думку? По-друге, чи заслуговує згиблий на увагу? А даремно. Ой, дуже даремно. Бо Мальва, може, не така і могутня та сильна, як Мор чи Стрибог, але досі вміє легко читати неприховані думки. Темних вона і не думала читати. Їй це було нецікаво, до того ж вимагало певної розконцентрації і давало змогу темним у відповідь легко залазити у її голову. Такий собі двосторонній рух. Несподівано відкрила для себе аксіому: коли хтось зчитує тебе, він сам стає відкритим для зчитування. Темні це знають, тому в них зчитування – одне з головних правил, це так звана відкритість та відвертість у спілкуванні. У світі світлих це не прийнято робити. Бо довіра – одне з найважливіших правил Світлого світу. Довіра чи відкритість? Перше їй подобалося більше… Бо інколи люди можуть думати і про те, чого це мене в правому вусі штрикає і чи не піти б мені зараз до клозету…

6. Світлиця з вікном на сонце

Тож після змістовної розмови з темним сердиту та роздратовану Мальву Стрибог повів на другий поверх Чорнобогового Храму. Її відіслали, що називається, від гріха подалі. Бо продовжувати бесіду стало безглуздо: вона могла наговорити Мороку чогось не дуже пристойного. Зрештою, він теж за словом у кишеню не ліз, і очевидно, що поводився з нею ще досить коректно, роблячи скидку на брак виховання, молодечу наївність та обмеженість. До того ж, якби не її важливість для темних і генетична близькість з древнім темним роду, то з нею б розмовляли набагато жорсткіше. Це тобі не панібратство світлих. Німа покора, закони писані одні для всіх. Немає значення, хто ти така і чи є в тебе власна думка. Запхай її собі… Нє. Вона краще не казатиме куди. Ага, зараз уже навіть у думках старалася не вимовляти дошкульні слова. Бо так кепсько їй ще ніколи не було. Вона вкрай ока бачила реакцію інших темних на свої муки, коли корчилася від болю після свого не дуже коректного спічу, адресованого Мору. Темні насолоджувалися її колючою безпорадністю. Більше такого вони від неї не дочекаються. Вона зуміє стримуватися. Варто тільки згадати еталон досконалості – світлу Птаху з її переконливою манерою висловлюватися, підказувати, втішати, наказувати. Легко, невимушено і завжди гідно.

Дорогою Стрибог щось там лепетав про послух, про те, що їй слід намагатися ставати кращою, оскільки вона є вибраною для якоїсь там великої місії самим Чорнобогом. І в жодному разі не сердити Мора, бо навіть те, що вона його онука, не рятує від покарання в разі непослуху. І далі по тексту моралізаторське бла-бла-бла.

Вона мовчки краєчком вуха слухала чоловіка, роздивляючись довкола. Не раз пожалкувала, що сама нав’язалася темним. Але вже вироблена звичка довіряти Птасі говорила про те, що Учителька, відпускаючи її сюди, мала на це якісь вагомі причини. Якби Птаха тільки натякнула чи показала своє невдоволення тим, що дівчина типу хоче ближче запізнати рідного батька та його світ, Мальва, звісно ж, залишилася б. І справа тут не лишень в авторитеті Птахи. Ніяк із голови не могла викинути Остапа, та й не хотіла, зрештою. Остапа, простого смертного хлопчину, що розумів її, як ніхто. Може, тому, що були вони майже однолітки, може, тому, що долі мали схожі. Він теж сирота, його також ростили чужі. Але й то не найвагоміша причина. Бо вона, здається, закохалася. І її коханий залишався у Світлому світі. І це було ще однією вагомою причиною не ставати темною.

Йшли сходами. Мальва далі продовжувала слухати нарікання та скімлення Стрибога.

Батьки, яких не вибираєш.

Вони, здається, всі однакові – і смертні, і безсмертні. І звичайні, і напівбоги, і боги. Завжди усім невдоволені. Однак таки мала зважати на його балачки. Та хіба ти дуже прислухаєшся до шелесту трави в ногах, коли буревій от-от відкрутить голову. А втім, інколи варто.


Погляд байдуже ковзнув по хитромудрому плетиву залізних перил гвинтових сходів. Зрозуміла без пояснень: усі людські вади-гріхи творець цього дива вплів у метал. І ті вади, очевидно, мали стосуватися за задумом лишень смертних, однак… Вади мають не тільки смертні, вона вже знала це. Журно посміхалася сама собі. Ті, що зневажають смертних, простих людей, рідко, очевидно, дивляться на себе коханих збоку. А дарма. Інколи варто зазирнути в свою безсмертну душу. Що в ній? Очевидно, не тільки троянди пахнуть.

Стояла на останній сходинці перед входом у коридор на другому поверсі. Задерла голову догори, гвинтові сходи губилися у височині. Нарахувала п’ятнадцять поверхів та й лишилася того ровера. Здавалося, що тим поворотам, вигинам немає кінця. Невагомість там, угорі. То те саме, що рахувати зорі у небі в літню погожу ніч у горах.

Перед нею відкривався довгий неширокий напівтемний коридор, який освітлювали смолоскипи. Коридор вів до безлічі дверей по обидва боки. Кожні двері були особливі, мали не тільки свій колір, а й властиве тільки їм оздоблення. Її були блакитні. Чомусь відразу зрозуміла, що за ними її кімната. Навіть не запитувала батька, чи правильно вгадала. На дверях милувався символ:



Німе запитання стояло в очах. Стрибог побачив одразу:

– Це оберіг. Вужич. Символ зв’язку з предками. Він об’єднує теперішнє та майбутнє. Це цілісність єства людини: тіло, душа, дух та совість – одне.

– О-о-о-о! – Все, що змогла промовити у відповідь Мальва. Вона легко штовхнула перед собою двері, і вони відчинилися.

Зайшла в кімнату, роззирнулася. Здивовано побачила, що Стрибог чомусь тупцює перед порогом:

– Що? – пхикнула невдоволено. – Може, зайдеш?

– Не можу, – відповідав сумно Стрибог. – Поки не запросиш – не можу.

– Ого, це через знак на дверях? Хи, а це мені подобається, – хитро примружилася Мальва. – Тобто це виключно моя територія?

– Твоя, – погодився Стрибог.

– Круто, – притакнула Мальва, навіть жертвуючи власним здоров’ям, бо слово саме зісковзнуло з язика. – Заходь, тобто запрошую, Стрибоже! Заходь.

Обдивлялася. Невеличка, але доволі приємна на вигляд кімнатка. Маленьке вікно навпроти дверей, завішане білою напівпрозорою шматиною. Під вікном звичайний дерев’яний стіл, біля нього крісло. Схоже на те, на якому вона сиділа внизу. Тільки замість шкіряного сидіння якесь блискуче, може, й атласне. Батько зайшов до помешкання, щільно прикривши за собою двері. І раптом світ оповила тиша. Мальва доволі різко відчула контраст. Тиша. Аж підстрибнула від несподіванки. Шепотіння, шурхання зосталися за дверима. Просто мертва тиша обступала звідусіль.

– На дверях висить дзеркало, Мальво, якщо тобі випадково треба буде той, то… – знайомив тим часом з усім найнеобхіднішим дочку Стрибог.

На дверях і справді висіло доволі велике дзеркало, завішане блакитною драперією. Стенула плечима здивовано:

– А чому дзеркала у вас завішані? То звичай такий чи що?

Вона звернула увагу, що навіть внизу, в головній залі, їх позавішували. Можливо, тому, що дзеркала не були звичайними, темні використовували їх як підсвітку. Через дзеркало в кімнату лилося світло. Може, їх закривання – це бажання приглушити аж надто яскраве світіння? Та чомусь відчувала: причина в іншому.

– У нас дзеркала це не тільки можливість бачити своє відображення чи освітлення приміщення, – відповідав серйозно Стрибог. – У Темному світі дзеркала – це викривлені двері в інші світи. Тож без нагальної потреби не варто зловживати тими дверима. Вони не тільки спотворюють, вони можуть і красти твою силу. Звідси погані сни, навіювання, недобрі думки, які можуть перетворюватися на реальність. Так, у Задзеркаллі існують свої світи. Однак це не паралельні світи, як може видатися на перший погляд непосвяченому, вони спотворені, тобто покручі. А ця тонка гардина на дзеркалі – це досить міцні ворота, щоб у наш світ не потрапило спотворення.

Мальва якось скептично помацала тканину – легку, досить ніжну на дотик. «Теж мені ворота!»

Стрибог це помітив:

– Не завжди найнадійнішим є те, що міцне та важке з вигляду. Інколи найлегше буває найнадійнішим.

Справа від ліжка розташовувалися ледь помітні двері. Стрибог кивнув у їх бік:

– Туалетна кімната, Мальво. Ванна і все таке. Оскільки жінки в товаристві темних безсмертних – рідкість, то вони завжди отримують виключне право на власну територію. Он і обереговий знак на дверях тому підтвердження. Якщо перекласти на доступну мову те, що він каже, можна почути щось приблизно таке: «Хто зуміє зрозуміти, той і зможе володіти». А хто може зрозуміти тебе? Це неможливо. Ти сама себе не розумієш. Тому сюди потикатися – усім зась. Коли жінка довго перебуває одна в певному замкненому середовищі, то накопичення її сили відбувається незалежно від того, хоче вона цього чи ні. Стіни, стеля, підлога, предмети, яких торкаєшся руками чи поглядом, беззастережно служать тобі. А коли та сила – то ще й енергія безсмертної, то тоді це вбивча зброя. Вона в стовідсотково їй належному середовищі доволі легко блокує здібності та можливості чоловіка, хай і безсмертного. Тому в твою кімнату маю право заходити і то виключно з твого дозволу тільки я, навіть Повелитель Мор не може це зробити. Йому заборонено, як і решті темних. Ці та інші правила, про які ти дізнаєшся пізніше, записані в Чорній Книжці Тестаменту Чорнобогового, тобто Книзі Чорнобоговій.

Стрибог махнув рукою на стіл, де лежала доволі товста книга в чорній палітурці. Поруч аркуш паперу. Узяла його до рук, покрутила. Розклад занять – прочитала невідомою мовою виведене на папері кучерявим почерком. Здивовано глянула на батька. Той зрозумів по своєму:

– Це розклад твоїх занять та розпорядок дня.

– Бачу, – сухо відповіла. Скрізь одне і те ж – усім кортить її повчати. – Мене інше вразило. На папері написано мовою, яку я не знаю, та її чомусь розумію.

– Це написано прадавньою мовою, прамовою тобто, – відповів чимось дуже вдоволений Стрибог. – Ту мову знає і пам’ятає твоя вічна душа. Ще один доказ того, чому ти безсмертна.

– Прамова?

– Так. Мова, якою говорять усі світи і яку розуміють усі ті, хто має стосунок до вічності, є крихтою вічності. Це мова творця.

– Кучеряво, – хмикнула Мальва.

– Що кучеряво? – не зрозумів Стрибог.

– Нічого, не звертай уваги. Усе одно не зрозумієш. Розкажи ліпше мені про закони для смертних.

– Що? А-а-а, смертні! Тим можна геть усе, бо для них закони не писані. Тобто писані, однак майже ніколи не виконуються ними. Доволі важко смертного змусити ними жити. Але щодо смертних можеш не хвилюватися, бо тут їх немає. – Підбадьорливо подивився на Мальву батько.

– Як це немає? – щиро здивувалася Мальва. – А прокляті, ваші служки? Щойно Мор назвав їх смертними.

– Прокляті? Ну, то геть інші. Вони колишні смертні. І тому найбезправніші у нас, однак легко можуть і заходити, і виходити будь-звідки: тобто куди заманеться і коли заманеться. Та для них існують певні застороги та правила в Оселищі Відтіні. За непослух покара. Тому вони майже ніколи не порушують правил. Вони гарні служки, то правда, безвідмовно і миттєво виконують усі забаганки господаря. Твій служка завжди напоготові. Ти тільки в думках його приклич, накажи, і він відразу явиться, щоб миттєво виконати будь-яке твоє бажання. Підкоряється віднині він виключно тобі, й накази решти безсмертних, крім, звісно, Морока, для нього нічого не значать. Хіба що ти накажеш йому виконати щось для інших безсмертних. Коли ж не послухається чи завинить чим – кажи мені або Повелителю Мору, замінимо на іншого.

– А з цим що буде?

Стрибог мить думав, чи відповідати, і неохоче кинув:

– Ну, кінець завжди однаковий – повне зникнення.

– Круто відповів, таточку. Вислизнув. Добре, не парся, не стану втикатися, здогадаюсь сама, – сказала Мальва.

І вкусила себе за язик, чекаючи нападу кашлю та нудоти. Дивно, але нічого не відбувалося, і жодне слово не застрягло в горлянці, не запекло та не замлоїло.

Стрибог прочитав це в неї на обличчі.

– Так. Це стовідсотково твоя територія, Мальво. Тут можеш розмовляти як завгодно і робити що заманеться. Ніхто не зможе тебе тут зчитувати чи карати. Морова засторога щодо мови залишається за порогом цього помешкання. Тут ти головна.

– Стрьомно, прикинь, – ще раз повторила Мальва заборонене слово і задоволено сама собі посміхнулася. – Ну це вже хоч щось. По ходу круто, ніщяк!

Мальва відхилила вбік білосніжну штору, що прикривала досить величеньке вікно. Здивовано хмикнула, бо там за вікном було сіре ніщо.

– Ось тобі й мальовничі краєвиди! То капєц! – Розчаровано зітхнула.

– Е, ні! Не все так просто. Подумай про щось особисте, приємне для тебе. Зосередься на вікні й тільки на ньому, перенеси ту картинку в рамку вікна, – порадив тихо Стрибог.

Мальва згадала бабусин Поліський ліс. І літо, і красеня дуба, і простору галявину з чорницями. Втулила то все у рамку вікна… Мить – і за вікном з’явився знайомий з дитинства краєвид. Здається, що вона навіть чула щебетання пташок у лісі й шелест листя на осиці, бо день вона намріяла безвітряний, сонячний, теплий. Сонця вона з вікна не бачила, ілюзія була неповна, хоча його проміння ніжно пестило траву та листя дерев.

– Гарно, – похвалив Стрибог.

Мальва задивилася на батька. Він і досі не став стовідсотково темним, він зараз тут і тепер був щирим. Не мав потреби таїтися, критися. Очевидно, в її кімнаті, поруч з нею, він міг бути тим, ким не наважувався ставати біля власного батька. Можливо, Остап має слушність і не все ще втрачене у нього з Птахою, бо він також любить сонячну днину, зелену галявину, спів пташок та шелест листя. Не переконує ж її замість дерев за вікном поставити пустелю. Цікаво, що у нього за вікном? А може, й хто?

– Картинку в рамі можна змінювати, як заманеться. А на ніч, щоб заснути, просто заштор вікно.

Мальва торкнулася рукою до шибки вікна. Нічого оригінального. Звичайне скло. Постукала пальцем – нічого не змінилося. Здавалося, що вона дивиться через чисто вимиту шибу на пейзаж.

– А якщо його відчинити? То що буде?

– Нічого. Воно не відчиняється. Маленькі кришталики в шибі сприймають твої фантазійні мрії та відтворюють ці малюнки. То як, е-е-е, то як у світі Єдиного Бога телевізор. Тільки транслятор не антена, а ти. Ти – це і є антена. Ти можеш навіть нафантазувати запах квітів та аромат моря, і тобі ці запахи вчуватимуться, коли дивитимешся на картинку, але воно несправжнє – магія, ілюзія.

– Як картина на стіні? – перепитала Мальва. Не зайдеш у неї і не вийдеш.

– Ну, майже так. Тільки картина пахне здебільшого лишень фарбами. А твоя – досконаліша, пахнутиме тим, чим ти захочеш.

Стрибог перевів погляд на шафу.

– Там знайдеш одяг, взуття, постіль, подушку, тобто все для нормального життя. Коли чогось не вистачатиме, лишень побажай у проклятого, і воно в тебе миттєво з’явиться. І, будь ласка, дочко, обов’язково перевдягнися. А то отримаєш прочухана завтра. Сьогодні тебе вже не турбуватимуть. Із завтрашнього дня у тебе почнуться заняття. Маєш бути вранці внизу до сніданку – вбрана та причепурена. До сніданку, як і до обіду та вечері, у нас скликає дзвін. Почула його – поспішаєш у трапезну. Де трапезна – тобі твій служка покаже. Твої заняття з вівторка по суботу. Неділя – вихідний. Понеділок у нас називають Чорнопонеділком. Це Чорнобогів день. Чорнобог отримав свою могутність від батька у цей день, коли творець розділив світло та темряву. Усі темні безсмертні в той день віддають ритуальну шану Чорнобогу: молитву та пожертву нашому заступнику та покровителю. Ти поки що вільна від цієї процедури, допоки не будеш готова. Тепер відпочивай.

– Добре. А той, трапезна не в залі центральній хіба?

– Ні. Це зала сьогодні тимчасово стала трапезною, бо ти до нас прибула, особлива наша гостя, майбутня темна безсмертна.

Натяк про майбутню темну безсмертну Мальва пропустила повз вуха:

– Ага. Тобто сідати завтра за стіл до сніданку я зможу де захочу?

– Ні! Порядок незмінний. Сидітимеш там, де сиділа. І прохання – не дратуй Повелителя, бо ще не таке від нього отримаєш у подарунок. Він любить порядок і безжально карає тих, хто його порушує.

– Е, батьку, – вона чи не вперше так його назвала, однак це вийшло навіть природно, – а не можна той, поснідати тут?

Стрибог заперечливо похитав головою.

– Ну, тоді сісти деінде, подалі від… Від нього, від Мора.

Стрибог невесело посміхнувся:

– Морок – твій Учитель і твій дідусь. Він нічого поганого тобі не бажає. До того ж завжди поруч я.

«Авжеж – ТИ, – подумала Мальва. – Безвольний йолоп. Хе, добре, що хоч у цій кімнаті ніхто не старатиметься влізти мені в душу. От же ж, світ, кушмар!!!»

Стрибог тим часом продовжував:

– Що ж, я піду, дитино моя! Хай береже тебе Сварог, серденько, та Чорнобога-сина всевидюче око.

Стрибог склав руки на грудях перед собою навхрест та вклонився Мальві. Вона відповіла схожим жестом. Стрибог вийшов із кімнати. Мальва якуcь мить дослухалася, як коридором ледь чутно віддаляються його кроки.

Озирнулася на стіл. Книга в чорній оправі. Ні, вона не читатиме зараз, може, потім, колись. Здавалося, що тільки-но торкнеться її, як знову станеться якесь паскудство. Паскудства на сьогодні й так забагато. Хоча, знала, мусить ту книгу таки почитати. Бо… Хай йому грець, отим правилам. Кругом одне і те ж, у всіх світах: правила, закони, вимоги… Як там Птаха колись казала: «Перебуваючи в чужому світі треба бути обережним. Намагатися грати за його правилами». Авжеж, особливо, коли ти впіймана здобич. Трохи дивувалася власному спокою. Бо мала б, напевне, божевільно закипати від одного усвідомлення того, що її тут насильно утримують. Звісно, невдоволення є, але й тільки. Вона мусить, вона просто мусить предобре вивчити цей світ, бо це почасти, як би від того не віднєкувалася, і її світ також. Можливо, коли вона добре його вивчить, то врешті зрозуміє, як із нього вибратися.

Поселення чи Оселище Відтіні. Світ батька Стрибога, світ діда Морока… І жодної жінки у тому колі немає з рідних по крові. Мати Стрибога, її рідна бабуся, хто вона? Також зі смертних? Очевидно, що так. Треба буде запитати батька.

Батько. Теж мені, батько. Але сьогодні вперше назвала його так уголос. Звісно, до того, щоб стати татом, йому ще рости та рости, а може, це ніколи й не трапиться. А от батько… Не таке претензійне, і тому язик легко провернув те слово.

Провела рукою по красиво вирізьбленій спинці ліжка. Якийсь рослинний орнамент – листочки, завиточки. Зазирнула в шафу, й очі відразу натрапили на старанно вивішені на дерев’яних плечиках довгі льолі. Різнобарвні суконки, але всі одного крою та фасону. Рукави предовгі, комірець аж під шию. Манжети рукавів, комірець та поділ суконки вишиті чорними та майже однаковими візерунками. Хитромудрий малюнок нагадував Мальві узори на одязі Птахи та всіх смертних і безсмертних у Яровороті. У світі темних вишивка, здається, була певною відзнакою, бо мали її на своєму одязі тільки Стрибог, Мор та ще дехто з темних безсмертних. Поки що вона ще не запам’ятала добре, як кого звати і хто за що тут відповідає. Треба буде як слід вивчити ті символи, що на вишивці і на дверях сусідів також: якщо воно не знадобиться, то вже точно не зашкодить. Ще раз оглянула суконки. Про всяк випадок понишпорила у шафі в пошуках чогось більш оригінального. Знайшла на верхній полиці декілька нічних сорочок. Звичайних – білих. Без вишивок, просто мішкоподібні балахони. Зневажливо цмокнула язиком. Вона такого не носила ніколи та й у такому не спала ніколи. І ось маєш – доведеться звикати…

Зліва внизу в висувній шухляді шафи знайшла декілька пар шкіряних взувачок, дуже схожих на гуцульські постоли. Це, напевне, був єдиний елемент із гардеробу, який їй направду сподобався.

Сходила у ванну вмилася (дуже дивно, але ванна кімната була майже така сучасна, як у неї вдома, у Львові). Вбралася в нічну сорочку. Поки вешталася ванною, хтось невидимий приготував ліжко до сну. Знала хто, та поки вирішила не знайомитися з служкою. Хай, може, завтра. Почувалася втомленою. Важкий день видався, такий довгий день. Вляглася, вкрилася. Подивилася у вікно, намалювала картинку, і там споночіло. Небо над галявиною стояло тихе і погідне, вщерть усіяне зорями. Посміхнулася сама собі. Попри всі її дурнуваті історійки, в які зазвичай сама себе й втягувала, все ще вважала себе щасливицею. Згадала Остапа та їхню останню розмову. Так і заснула, подумки розмовляючи з ним.

7. Світ Сонячної Мушлі

Птаха застала Остапа за дрібною домашньою роботою. Хлопець метушився подвір’ям, даючи лад нехитрій господарці. Якусь мить уважно спостерігала за ним. Хлопчина робив усе швидко та справно. Любила вона цього малого, з ранніх літ прив’язавши його до себе і прихилившись до нього також. Що ж, поки не знала, чи правильно чинить, нараявши для хлопця таку долю. Чи могла його минути чаша сія? Напевне, ні, бо не вона складала Книгу Вічності, не вона вписувала в неї імена. Та хтось таки дослухався до її бажань і сталося так, як мало статися. А може, Мара доклала зусиль? Але це не її розуму діло. Якщо і Мара, то, очевидно, має на це право.

– Остапку, – гукнула хлопця жінка. – Іменням Сварожого кола вітаю тебе, хлопчику мій!

Той розвернувся на голос.

– І я вітаю вас, пані Птахо!

Небесні очі Остапа дивилися на неї чисто та відкрито.

Мала до нього серйозну та довгу розмову. Не звикла відкладати все на потім. І розмова назріла, і все складалося так, що нарешті настав час для неї.

– Маю до тебе справу. Але перед тим мусиш дещо знати. Мальва пішла з батьком в Оселище Відтіні. Я їй дозволила це зробити. Вибач, що вона не попрощалася з тобою, але, можливо, то й на краще.

– Вона попрощалася, – сказав трохи сумно хлопець. – Попрощалася й обіцяла повернутися.

– Остапку, – вдихнула і видихнула, беручи для себе ще одну маленьку паузу. – Синку, ти знаєш добре, що я люблю тебе, як рідну дитину, і ніколи не посміла б вчинити такого, що могло тобі нашкодити. Тому, прошу тебе правильно витлумачити те, що зараз від мене почуєш.

Остап такий обережний вступ Птахи зрозумів по-своєму:

– Якщо ви про те, що Мальва мені не пара, то можете і не напружуватися, пані Птахо. Не допоможе. Я люблю її. А серцю не накажеш. Ота мова серця, пані Птахо, про яку ви колись оповідали, винна в усьому. Із першої хвилини, як побачив, уже забути не міг. Хіба ви змогли переконати своє серце не кохати Стрибога? Так, ви гарна людина. Ви постійно були добрі до мене і до мого життя. Я завжди пам’ятатиму, що живий тільки тому, що ви врятували мене. Але від Мальви не відмовлюся нізащо. І не просіть. І, якщо мені доведеться вибирати між Яроворотом та Мальвою, я виберу її. Я смертний і тому можу вибирати, я нікому не присягався і тому вільний, мов вітер.

Птаха не перебивала хлопця, даючи йому виговоритися. Так, вона не дуже хотіла, щоб симпатія її любого Остапа до Мальви перетворювалася на щось більше. Але… Хіба можна поставити запобіжники, коли справа стосується кохання?

Підійшла до хлопця впритул, взяла за руку.

– Добре-добре, любий, не гарячкуй. Сердечні справи – то справи твого серця. Я можу тільки радити, а як правильно чинити – тільки воно знає. Мова зараз про інше. Пригадуєш, ти раніше все намагався вивідати, чому я лишень тебе врятувала з вмираючого світу Замерзлого Сонця, вибрала одного-єдиного з мільйонів немовлят?

– Ви читали мої думки? Але чому? – Остап вражено дивився на Птаху. Він вирвав свою руку з її, відступив назад і втупився в неї своїм блакитним поглядом. Йому малому колись здавалося, що він кохає цю жінку. Він волів би й життя за неї віддати. Потім із часом зрозумів, що та його сердечна любов, то зовсім не любов чоловіка до жінки, а щось набагато щемливіше. Може, любов сина до матері? Бо вона таки замінила йому матір. Були і казки на ніч, і роздряпані коліна, і побиті лікті, і роз’юшений ніс. І завжди уважна та турботлива Птаха поруч. А тут зараз таке відкривається. У світі світлих заборонено читати чужі думки, навіть думки смертних.

– Ні, що ти, серденько. Як би я могла? Невже ти про мене такої поганої думки, Остапчику? Ти, коли спиш, дуже голосно думаєш, тобто у сні розмовляєш. От я й випадково підслухала одного разу, коли нишком зайшла в твою кімнату, хотіла поміняти квіти забуття, щоб тобі добре спалося.

Остап полегшено зітхнув. Він і сам здогадувався, що розмовляє у сні. «Ох і балакучий ти, хлопче, коли спиш. А так і не скажеш. Інколи з тебе й слова не витягнеш» – так казав Учитель Посолонь. Він доглядав Остапа, коли той після подорожі з варганом занедужав.

– Вибачте, пані Птахо, що таке міг про вас подумати. Я просто…

Зашарівся. Який він недотепа! Що тепер про нього подумає ця свята жінка, а що, як Мальві розповість?

– Ні-ні, не вибачайся. То нормально мати підозри, хоча не думаю, що я заслуговую на них, принаймні досі у наших стосунках із тобою темних плям не було. І, сподіваюся, не буде. Тому я вважаю, що прийшла нарешті пора дізнатися тобі всю правду і про твій рідний світ, і про твоїх батьків, і про те, чому ти і чому так. Ти готовий?

Остап ствердно гойднув головою.

– Тобто вже зараз і тепер той… – він трохи нервово заметушився, поправляючи на собі одяг, та раптом остовпів, витріщаючись на свої босі ноги:

– Так, Остапку, взуй щось на ноги. А я чекатиму тебе отут на гойдалці. Скільки треба, стільки й чекатиму. Не поспішай.

Птаха знала, що почуте щойно трохи збентежило хлопця, і відправила його по взуття спеціально. Хай наодинці з собою прийде до тями, бо не кожного дня тобі відкриваються нові двері.

Через півгодини Остап вийшов серйозний та зосереджений. Він не тільки взув черевики, а й перебрався у святковий одяг. Стояв перед Птахою, міцно стискаючи щось у руці. Птасі раптом захотілося обняти хлопчину, пригорнути до себе, як колись у дитинстві, коли він падав та боляче вдарявся, а потім прибігав до неї, ковтаючи сльози та чекаючи, ні, не співчуття, а вияву любові, підтримки. Так важливо знати, що тебе люблять. Так, можна, напевне, прожити без любові, але чи варте таке життя – життя? Птахи також безкрилими бувають, але хіба це справжні птахи?

– Ось, пам’ятаєте, пані Птахо? – Остап простягнув перед собою на долоні те, що стискав міцно в руці.

То була невеличка мушля. Птаха й забула про неї, якось воно стерлося з пам’яті. Її жінка знайшла в складках одягу хлопчини, коли його перевдягала вже вдома, після щасливого порятунку. Коли Остапу виповнилося десять, він майже перестав запитувати про свого батька та маму. Змирився, чи що. І Птаха на уродини хлопця, вона не знала справжньої дати його народження, умовно нею вважався день, коли вона його врятувала, тож на його уродини чи урятовини подарувала хлопцю цю мушлю. Як знак його світу. Колись на стягах світу Замерзлого Сонця, ще до того, як той світ здурів та перетворився на технодосконалий, зображали на синьому тлі Сонце і під ним майже таку саму мушлю. І чисте небо, і океан, який складав десь четверту частину територій того світу, були блакитними. Із води на сушу вийшло життя, а Сонце, як добра матуся, зігріло та виплекало його. А потім той світ здурів і замість матусі, ніжної, доброї, лагідної, завів собі мачуху, вкатрупив Сонце та вкрутив замість нього лампочку. І зорі гаснуть від нелюбові, хто сказав, що вони не мають душі? Сонце просто померло, а тодішньому світу, точніше роду людському, це було байдуже. Воно вміло все, як йому тоді здавалося, воно знало все. Людство не просто робило що хотіло, воно вбивало жорстоко і нещадно тих, хто сотворив його. Океан висушили, вбиваючи не тільки його мешканців, а й поступово руйнуючи себе так званим удосконаленням – електрочіпи в голові, контроль над душею. Чи готовий Остап зараз це побачити і почути правду? Готовий, Птаха впевнена, зараз готовий.

Обережно зазирнула юнакові в очі. Так. Біль і рішучість вкупі. Добре, дуже добре. Птаха обережно взяла мушлю в свої руки. Мушля досі пам’ятала час, коли була живою. Кінчиками пальців жінка відчувала це. Легке, ледь відчутне поколювання. Мушля хотіла до моря, мушля хотіла додому…

– Бережи її, Остапку. Вважай, не загуби. Мені чомусь здається, що вона не просто так знайшлася, і якщо це знак, то добрий знак. – Птаха повернула хлопцеві назад його скарб.

Той обережно розв’язав мішечок-оберіг у себе на шиї, який йому подарувала Птаха, коли вирушала в мандри на пошуки Мальви. Поклав туди мушлю, зав’язав мішечок.

– Це добре, що ти маєш завжди її біля себе. Вона не лише частинка твоєї рідної землі, вона маленький початок тебе чи продовження твого світу, втраченого світу. – Остап здивовано дивився на Птаху, вона додала: – Ти це зрозумієш. Бо немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…

Гарний хлопчина і так добре все розуміє, не задаючи дурних запитань. Усе чітко й математично точно. Син своєї матері, не останнього вченого-кібернетика з мертвого світу. Птаха трохи знала її, навіть якось пробувала навернути до світла. Та сірість просто поглинула жінку. І не тому, що та була слабка чи немудра. Навпаки – була надто сильна, щоб опиратися впливу і світлих, і темних. Але чи можна опиратися коханню?

– Що ж, бачу, ти готовий, – стверджувала Птаха. – Зараз ми з тобою підемо до Південних воріт і через них помандруємо в світ Замерзлого Сонця. Птаха-Магура швидко нас домчить. Пересуватися за допомогою варгана тобі поки що не можна. Ти пригадуєш, що було минулого разу, коли ти наважився?

Остап пам’ятав. Він ледве тоді не помер. Кивнув на знак згоди.


– Самовпевненість, Остапе, породжує самозакоханість, – спокійно та трохи сумно говорила Птаха. – Тішуся дуже, що ти не такий.

Вони стояли на березі колись великої води. Тут колись було море, тут мешкала вода. Остап ходив світом свого народження, світом, який дав йому життя, і… нічого не відчував. Зовсім нічого. Ус е довкола було мертвим. Навіть мертвих мушель на дні колись активної води не залишилося. Ус е стерлося, знищилося, все заковтнув час. Товща пилу вкривала світ. Мертві сади, мертві міста, мертві ліси, навіть небо здавалося мертвим, якимсь несправжнім, наче зліплене, правда, не дуже якісно, з брудного пластиліну. Сірий смуток над головою, відсутність будь-якого світила і сіра печальна похмурість довкола.

– Тут буває ніч? – навіть не запитував. Скоріше чекав спростування.

– Ні, – тихо відповіла Птаха. – Як і дня, навіть час тут зашерх. Ус е застигло, і все тут мертве.

– Мертве. Але ж… Ви щойно сказали, що немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…

– Молодець. Ти уважний учень, – похвалила хлопця Птаха і додала: – Якщо все тут і спить, то мертвим сном.

– Як же це так, Птахо, і чому? – не втримався і закричав Остап. І від того, що нічого не відчуває, і від розуміння, що зруйнували цей світ його земляки.

– Чому? А тому, що не можна вбивати. Найголовніша та найважливіша аксіома всіх світів, вимірів, галактик, релігій, вірувань, філософських учень та повчань. Бо, коли вбиваєш, пам’ятай, даність завжди повертається. Посієш смерть – вродить смерть, посієш біль – вродять сльози, посієш розпач – народиш горе.

Птаха опустилася на одне коліно. Набрала в жменю пилу й підкинула його вгору. І той кволо, зовсім нерадісно почав опускатися назад.

– Пил замість води… Я привела тебе до місця, де колись шумів океан. Як давно це було. Із води вибралося на сушу життя. Із маленької мушлі все почалося. Почався світ Сонячної Мушлі. Так красиво колись називали цей світ.

– Але ж, як це, пані Птахо? Чому? Ох, чому ви не втрутилися?

Почуте знання боліло, пекло. Остап зараз дорікав усім безсмертним – це вони допустили, не вберегли. Для чого тоді здалося те безсмертя, якщо воно не допомагає?

– Давай все за порядком. Ти добре роздивився все тут і що відчув?

– О Свароже, що тут роздивлятися і що відчувати? – роздратовано відповідав хлопець. – Тут усе мертве, і я нічого не відчуваю, тільки прикрість, біль та нерозуміння.

– Так-так! Ти кажеш – Свароже! Але його тут немає, Остапе. Боги давно покинули це місце. Інколи сюди заносить заблудлих чи самітників. Мені сумно та прикро, що ти нічого тут не відчуваєш. Я хотіла вірити й сподівалася, що цей світ не просто кавалок мертвої каменюки, щедро засипаної пилом. Хотілося, щоб цей світ просто міцно спав. Бо «немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…»

Птаха важко зітхнула. Узяла Остапа за руку і повела за собою. Вони вийшли з того місця, де колись шумів океан, та попрямували в бік мертвого міста. Йшли мертвою алеєю, Остап так для себе вирішив чомусь, що то алея. З двох боків стояли притрушені шаром пилу напівзруйновані фігури, які нагадували контурами людей. Час невблаганно доруйновував їх. Мертві скульптури були німим нагадуванням про тих, хто сам себе знищив, і не лишень себе, а й світ, який існував ще до людей.

Увійшли в місто. Схоже, колись то була околиця. Вуличка з одноповерхівок. А за нею відкривалася жахлива картина – безліч понівечених, знищених, розтрощених хмарочосів. Усе це вкривала сіра смага. Перед одним із одноповерхових будинків мандрівники зупинилися. Його дахівка була не просто побита. То виглядало так, наче хтось надкусив її шматок, мов пиріг, разом із частиною будинку. Недобре передчуття прокинулося всередині юнака:

– Це мій дім. – Він не запитував. Він стверджував. На подвір’ї знайшлася стара гойдалка, вчеплена до гілки дерева. Вона якимсь дивом уціліла. Остап підбіг до цього видива. Провів рукою по стовбуру дерева. Невже справжнє, мертве, але справжнє? Воно було…

– Пластик, – сказала Птаха. – Відколи світ Сонячної мушлі перетворився на світ Замерзлого Сонця, тут усе несправжнє. Трава, квіти, метелики, хмари в небі – все ілюзорне.

Остап з огидою відсахнувся від стовбура могутнього пластикового гіганта. Тоді всівся на вцілілу гойдалку, цього дерева, в голові просто на шаленій швидкості калейдоскопом промчалися документальні кавалки з життя цього світу. Його ледь не розірвало від розуміння того, що людство в цьому світі просто було приречене на знищення. Картинки замінювали одна одну. Люди, котрі вважали себе творцями, забули того, хто їх породив, і захотіли знищити того, хто дав їм життя. Люди, котрі сплюндрували інші прояви життя у своєму світі, вважаючи лишень себе справжніми повноцінними творцями. І земля, і небо просто в один день відмовилися їм служити. Небо розчахнулося і впало на голову самозакоханих творців вогняним дощем, а потім вогонь став водою. І ті, хто не згорів, утопився. Але вода – це життя, і, щоб забрати у того світу останню надію на «почати знову», земля відкрила свої криниці і забрала воду, замкнувши навіки в собі всю силу та міць, замкнувши життя. Остап бачив, як приходили світлі безсмертні, дуже сильні безсмертні і просили землю відкритися – замовлянням, обіцянками, магією. Віра світлих давала їм на це право: бо кожен має отримати ще один шанс, шанс почати знову, з чистого аркуша. Але мати-зем-ля мала в собі такий страх, що не відгукувалася, німувала. Наче впала в летаргійний сон чи померла разом із людьми. І всі намагання Мокоші чи Лелі запустити колесо буття закінчувалися поразкою. Приходили сюди і темні. Остап бачив і чув їх. Але й вони терпіли фіаско…

– Остапку, ти все бачиш? – Птаха розуміла, що з ним.

– Не треба нічого оповідати, пані Птахо, вже не треба, я про все дізнався. Так, я відчув та побачив, бо це таки мій світ і я останній живий з нього. І, хоч мені важко і говорити, і думати від того, що я побачив, не можу втриматися та не запитати, бо, напевне, і для цього також я тут. Чому я? Чому врятували лишень мене? Чому?

Птаха наблизилася до Остапа, всілася навпроти на якомусь камені, можливо, той колись слугував за стіл чи крісло, і почала говорити:

– Це сталося тоді, коли світ Замерзлого Сонця вмирав, доживаючи лічені дні. Ми знали, що це може відбутися будь-якої миті, і навіть темні та сірі махнули на нього рукою, вважаючи його приреченим. Рать Голів нашого світу довго вагалася: рятувати в ньому людей чи ні. Настільки знівельованими, пропащими здавалися дух та душі смертних. Переселити їх у інший світ – чи є надія, що вони і його не перетворять на пустелю? Та все ж надія завжди має залишатися… Запросили на Рать Голів Оракула. Ти ж знаєш, він уміє відчувати та бачити те, що й творець. Оракул сказав однозначно, що не варто нікого з цього світу рятувати. Бо той світ сам вибрав свою дорогу, і він мов ракова пухлина на тілі, якщо повністю її не вирізати, то перекинеться на інші світи та зжере їх…

Птаха вмовкла. Остап відняв голову від долонь. Він уже не плакав, він уважно слухав:

– Тобто я – це ракова пухлина? Чому ж тоді світлі дозволили мене врятувати?

– Ну, Остапе, це сказав Оракул. Він так почув те, що начебто говорив наш творець. Я ж почула геть інше. Дивна містерія, мушу сказати. Моє слово проти його на Раті Голів. Вгадай тепер, хто кого переговорив та переконав?

– Якщо я тут, то, очевидно… Але ж він Оракул. А ви…

– А я жінка! Ох, Остапе. Оракул після цього рідко до нас навідується. Та й ми не дуже від того страждаємо. Просто справжня жінка завжди може переконати чоловіка в своїй правоті, якщо дуже цього захоче. Запам’ятай собі на майбутнє, знадобиться і для буднів так само. Тож чоловіків із Раті я переконала, жінок також, бо кожна з них мати. І Оракула майже переконала, ага!

– Оракула? Як це?

– Ну, в тому що він не має слушності, бо згідно Книги Білобога, сина творця, смерть – це завжди початок, але знищення – це завжди удар по рівновазі. Ти наша рівновага, Остапку.

– Але ж я смертний, пані Птахо! Простий смертний, і, напевне, в тисячний раз запитую зараз і вас, і себе: «Чому я?» Даруйте, але то ви навчили мене не вірити у випадковості.

– І ти маєш слушність, синку: не вір у випадковості.

8. Один із…

– Тепер про тебе, Остапку. Це сталося тоді, коли цей світ уже був приреченим. Бо з нього люди назавжди забрали надію, любов. Вони втратили й віру, замінивши її глупою, безглуздою філософією сірості. Ох, багато чого вони замінили тим, що нам видається зухвальством, ненормальним, тим, що шкодить природному плину життя. Ми пробували достукатися бодай до найменшого в цьому світі. Марно. Земля, закована в панцир, вітри, підкорені людиною. Лампочка замість сонця. Та рано чи пізно навіть найміцнішу дамбу прориває, бранка земля і небо в рабстві не змогли довго терпіти наруги над собою, над власним духом. Усе у нашому Всесвіті має дух, Остапе. Усе.

Лампочка вгорі перегоріла, штучне світило було назавжди втрачене, темрява занурила світ у безвихідь, земля та небо бунтували. Я стояла на березі тоді ще великої води, яка закипала від люті. От-от готова впасти смертю на голови приречених. Я стояла, відчуваючи біль та гнів землі, наче мені це боліло, і вже знала, що цьому світу залишилося жити тільки три дні. Мати-земля довго опиралася почуттю справедливості, бо дуже любила своїх дітей, але нарешті зрозуміла, що її діти перетворилися на ворогів, навіть більше – на вбивць. Я приклала руку до серця, а другу опустила у воду. Так, вода – це те єдине, що ще не встигли твої одноплемінники повністю тут споганити. Її частина була захована, взята в кайдани назавжди, як вони собі гадали. Але частина все ж ще мала в собі життя і була тією тонкою ниточкою, яка зв’язувала землю, небо та стихії. Я знала, що просити землю ще помилувати людей у цьому світі безглуздо. Вирок виголошено: світ заслуговував повного знищення.

Мені було гірко. Звинувачувала і себе, і всіх безсмертних, що вчасно не втрутилися, не допомогли, не догледіли, коли людство в певний момент звернуло не туди. Зненацька мої болючі переживання та думки порушило чиєсь втручання. Хтось наближався до того місця, де я стояла. Знала, що то не смертний, відчувала це. Роззирнулася. Берегом моря йшов чоловік. Відразу його впізнала. Він колись належав до нашого табору світлих безсмертних. Та одного разу він залишив Світлий світ назавжди. Ні, не зрадив. Переродився. Коли стовідсотково починаєш вірити в інші ідеали, то перероджуєшся, і попередня твоя клятва стає недійсною. Тому зрадництвом чи відступництвом у нас це не називається. Ні, він не став темним. Він став сірим. Насправді темні майже ніколи не стають сірими, а от світлі… Безконечне бажання вдосконалювати світ інколи заводить на манівці, які не є світлими, але не є й темними.

Пригадую його слова на засіданні Раті Голів світів перед тим, як він пішов:

– Рівновага насправді існує. Тільки вона запорука миру в світах. Творець та його творіння лишень її й потребують. Сірість – це і є рівновага, тобто золота середина. У ній кожна жива душа – чи смертна, чи безсмертна – справжній вершитель, досконалий та повноцінний. І всі її дії виправдані, і всі її діяння на благо творця. А оскільки людина також творець, то, що б вона не сотворила, це її вибір. Ті, хто піддається на змовини з темними, заблудлі вівці, потребують переродження, а ті, що йдуть на змовини зі світлими, просто мають бути знищені, бо вони заважають справжньому рухатися вперед. Коли забагато світла – людина сліпне, коли немає його зовсім, довкола темрява – вона також сліпне, бо очі їй тоді не потрібні. Тож хто має слушність, панове безсмертні? Тільки сірі, тільки вони. Великі зодчі майбутнього. То філософія сірості, Остапе. Постулати їхнього буття. Той чоловік пішов від нас, і ми дуже швидко про нього забули. Бо забагато роботи в кожного безсмертного, щоб перейматися ще й долею того, хто вважає себе ліпшим від творця. І ось несподівано той чоловік знаходить мене у приреченому світі. Сірому світі. Так, так. Це сіра філософія перетворила твій світ на оце…

Птаха махнула рукою в бік повалених хмарочосів.

– Того чоловіка, що знайшов мене у майже мертвому світі, колись звали Шепіт. Чому звали? Бо тепер його ніяк не звуть. Сірі не мають імен, вони зрікаються їх, як легко наяда скидає з себе шкіру, стаючи метеликом. Бо мати ім’я, в їхньому розумінні, означає стати вразливим. Тому вони позбавляються власних імен, стаючи безіменними навчителями, проповідниками. І це дає їм можливість безслідно захоплювати душі та думки слабких смертних та й безсмертних, що мають в серці сумнів. А сумніватися для людини і смертної, і безсмертної – звичайна річ. Усі, хоча б інколи, та все ж сумніваються. Сірі безсмертні – це ловці душ. Вони наче грибок, що знищує стіни та стелі, роз’їдає світи. Дай тільки слабинку, дозволь увійти в тебе, і він виїсть не тільки стіни будівлі. Ті спори вдеруться всередину душі й отруять тебе.

Сірий чоловік підійшов до мене досить близько і… Це для мене стало просто несподівано-жахливим: він мовчки впав переді мною на коліна і заплакав. Я вперше бачила, щоб сірі плакали. Вони зазвичай дуже легко зрікаються захоплених світів, якщо відчувають для себе небезпеку, вони не вірять ані в любов, ані в ненависть, ані в інші почуття. Бо вони як паразити, як омела на дереві. Висмоктують життєдайну силу, а потім мандрують далі. А дерево? Дерево гине. Ось так. І раптом – на колінах переді мною сірий безсмертний, який звідкись «дістав» почуття, бо плаче, і який прийшов до мене по допомогу. І він просив не прощення, Остапе, бо хто я така, щоб прощати, і він не розкаювався у вчиненому. Ні, він каявся в іншому. Каявся в тому, що покохав. Покохав просту смертну жінку з цього світу. І вона його кохає теж. Ні-ні, він не просить за жінку, бо знає, що то безглуздо. Ніхто рятувати її не стане, і він не рятуватиме, бо ані чужі, ані свої не зрозуміють. А коли знайдуть, то вб’ють обох. І то правда. Сірі зрадників знищують. Він просив врятувати маленького хлопчика, сина коханої жінки. Запевняв мене, що то тільки її син. Але… Він, напевне, забув, що я легко розпізнаю – брехня то чи правда. Я мовчки слухала. Не вдавала, звісно, що вірю в його небатьківство, просто слухала.

Птаха вмовкла. Пильно подивилася на Остапа. Хлопець знав, що вона скаже далі. Випередив жінку на мить:

– Той хлопчик – це я?

– Той хлопчик – це ти, – луною повторила Птаха. – Сірий просив врятувати тебе. Він знав про рішення на Раті Голів світів. Як і знав про те, що мені доручено це зробити.

– А якби попросив хтось інший, то ви б обрали не мене? – Дивився в очі.

– Не знаю. Можливо, що й так. Тепер про це ми не довідаємося. Однак я нічого не обіцяла твоєму батькові, просто сказала, що перевірю. Тобто якщо дитина нам підійде, то врятую її.

– Перевірю? – Остап не розумів. Трохи ображено питав: – Як це, пані Птахо? Тобто чи я червиве чи ціле яблуко?

– Майже так, – говорила, як завжди, без кокетства та загравань. – Я перевірила. Хоча я не Оракул, та все ж інколи мені вдається зобачити тіні та світло від майбутнього. Світло падало на ваш будинок, і я зрозуміла: то знак Долі.

– А той сірий, тобто Шепіт, що? – Остап запитував обережно, зважуючи кожне слово.

– Та нічого. Хоча я його й запитала про тебе, хотіла дуже, щоб він зізнався. Та він продовжував гру. Переконував палко і, здається, більше себе, аніж мене, що він хотів би мати такого сина, але – на жаль.

– Пані Птахо, а мама? Моя мама.

– Гарна, розумна, закохана до нестями в твого батька. Вона в тому світі була якщо не першою, то вже точно не другою особою і багато що вирішувала одноосібно тут, але… Вона настільки сильно кохала сірого безсмертного, що не зважала на застереження світлих і попередження темних. Вона навіть тоді, коли світ гинув і небо пролилося вогнем, усе ще не вірила в крах і кінець. Так і померла з усміхом на устах – бо її коханий не зміг би їй збрехати.

– То кохання це зло? – болісно та щемко аж до сліз запитував Птаху Остап.

Дивилася на нього зараз, як у дзеркало. І вона в Біловодді себе про це запитувала. Якби ж то існувала однозначна відповідь!

– Ні, кохання – це не зло. – Обізвалася якнайспокійніше, стараючись не виказувати власний біль. – Це почування, і ми самі робимо його добром, благом, катом, рабом, цілителем, світлом, темрявою, блискавкою і навіть злом. Усе залежить від двох, які утворили власний Всесвіт з мільйонами зір у ньому. Кохання, Остапку, це не зло.

– Але ж воно вас ледве не вбило. – Остап бив останнім аргументом, чекаючи реабілітації, яку мала зробити Птаха.

– Це не кохання мене ледве не вбило. Це Стрибог мене ледве не вбив. А кохання мене врятувало, Остапку, справді врятувало. – І вона згадала слова, які шепотів рятівник їй на вухо: «Не помирай, Пташко, моя кохана!»

Птаха підвелася, трішки сумна та ледь-ледь розгублена:

– Ну от, ти тепер знаєш, хто ти. Цей світ – твоя батьківщина. – Вона обвела поглядом довкола себе. – Але це ще не вся розмова, Остапку. Не буду довго ходити околяса, тому – до справи відразу.

Птаха засунула руку в кишеню свої довгої сукні та витягла з неї червону шкатулку. Остап її впізнав. Схожу скриньку він колись передав Мальві.

– Це він, Перемінник? Я знову маю його комусь передати? – запитував, не вірячи собі. Бо здогадувався, що…

– Так, тут Перемінник, і його не треба нікому передавати. Він твій. Це я маю за честь вручити його тобі. – Птаха стала на одне коліно, схилила голову та простягнула скриньку перед собою.

Остап взяв, але не відкривав. Зачудований не так самим фактом того, що він має Перемінника, як іншим – світла безсмертна стояла перед ним навколішки. Він вертів, перекручував його в своїх долонях. Схоже відчуття було тоді, коли отримав вказівку передати скриньку Мальві. Тоді він стримався і не відкрив, бо не мав права, це ж не для нього, але зараз… Зараз він може легко це зробити, бо ця річ належить йому.

Птаха побачила невпевненість у рухах хлопця. Підвелася з колін, глянула уважно в очі.

Говорила:

– Знаєш, коли ти з’явився у нашому світі, маленьке розгублене дитя, але таке щире та миле, яке просто не можна було не полюбити, то… Остапку, я любила і любитиму тебе, як рідного. Любитиму завжди. І ніколи нікому не дозволю ображати. Чи коли-будь я бажала тобі долі безсмертного? Ні – кажу чесно. І не тому, що ти недостойний. А тільки тому, що це надто важка ноша. Але, на жаль чи на щастя, ще не знаю, так трапилося, що ти і Мальва зустрілися. І не просто зустрілися. Ох! Думаю, це також не випадковість. І я боялася ваших стосунків, помітивши, як вона на тебе дивиться, відчуваючи, як твоє серце співає, коли вона поруч. І коли Стри… – заткнулася на півслові. – Тобто після того, як Стрибог стріляв у мене і я ледве не загинула…

Замовкла, перевела подих, тоді заговорила більш впевнено:

– Я довго думала про стосунки між різними. І зрозуміла, що простіше, коли орел кохає орлицю, а лев левицю.

– Тобто Мальва левиця, і ви хочете з мене зробити лева?

Птаха щиро розсміялася:

– Ой, оце сказав! Якщо ти народився ослом, то як би не силувався перетворитися на лева – тобі це не вдасться.

Тоді вже зовсім серйозно додала:

– Я раптом зрозуміла те, що завжди було у мене перед очима, але я так була зайнята рятуванням інших, така далекозора, що не помічала в себе під носом очевидного. Ти ж син безсмертного, розумієш! Ох, отой нокаут від Стрибога поставив усе на свої місця. І я просто попросила Мару зазирнути у Книгу Вічності, в якій записуються долі усіх безсмертних та їхніх дітей. Тільки про Книгу Вічності нікому, добре? Це таємниця, яку знають майже усі. – Птаха підморгнула хлопцеві та продовжувала далі: – Мара зазирнула в ту Книгу. Ти не просто син смертної жінки зі світу Замерзлого Сонця, Остапку, розумної та освіченої Зорини. Ти й син безсмертного, як і Мальва. Ти нічим не гірший від неї. Ти за своїм походження навіть ліпший, аніж я. Бо я донька звичайних простих смертних.

– Але ж я син сірого безсмертного, пані Птахо! – Остап говорив розпачливо. – Мій батько зрадник, дурисвіт. А я? Я виродок?

– Ото вже вигадав! – Птаха розгнівано нахмурилася. Чого-чого вона чекала від хлопця, але не такої реакції. – О Свароже! Як ти таке міг подумати? Я ж себе виродком не називаю?

– Ви? О! – Остап звів очі до неба. – Ви особлива, ви найкраща! Ви це Ви!

Птаха сумно посміхалася на захоплені вигуки хлопця і вже спокійно додала:

– Ні, Остапку, ти не виродок. Ти син світлого безсмертного, який просто не витримав у свій час випробування на міцність духу та збився на манівці. Але це не означає, що ти підеш його слідами. Бо! Ще раз повторюю! Кожен із нас має вибір, і ти його маєш також. Вибір бути і стати тим, ким ти захочеш стати. От наша Мальва, наприклад. Вона донька темного безсмертного, онука самого Мора, проте це не робить її душу найтемнішою. Ти ж знаєш її! Яка там з неї темна? Маленький сонячний зайчик, який, щоправда, може допекти, але не тому, що вона лиха паскуда, а тому, що не навчилася ще контролювати свої сили. Навіть сонця буває інколи забагато, правда ж? Завжди обираєш ти.

Остап замислився на мить, тоді раптом:

– А мій батько живий, пані Птахо? Де тепер він?

– Не знаю. Того, хто не має імені, доволі важко відстежити, не те що знайти. Хіба легко впіймати тінь? От вона є, і ти йдеш за нею назирці. Але раптом сонце закриває хмара, і тінь зникає. Думаю, що батько твій живий. Бо сірі досить активні, а він має те, без чого їм важкувато довелося б.

– Силу світлих? – запитував.

– Ні! Просто силу. Вона в тобі або є, або її нема. А вже далі – то твій вибір, якого кольору вона стане. Ти хотів би зустрітися з батьком?

Остап замислився. Тоді різко відповів:

– Поки що ні. Надто всього багато відбувається зараз. Він шукав мене?

Птаха заперечливо похитала головою.

– Ні, ніколи. Він навіть не знає, що я тебе привела у світ світлих. Ти був просто врятованим, а тебе могли поселити в будь-якому Світлому чи нейтральному світі. Та ти так солодко заснув на моїх руках, що в мене не стало духу віддати тебе комусь чужому. – Ніжно посміхалася і вже серйозно додала: – Сірим заборонено мати дітей, заводити родини і тим більше кохати. Почуття руйнують мир у людині – один із постулатів їхньої філософії. Покохавши, твій батько порушив купу приписів. Може, тому і ти досі живий, і цей світ, хай мертвий, але за тисячу літ досі не перетворився на порох. Щось той мертвий світ вкупі досі тримає. Може, це ти.

– Що? Тисячу літ? Але ж мені тільки вісімнадцять.

– Так, час у цьому світі тече геть по-іншому.

– Тобто цей світ, пані Птахо, має досі шанс? – запитував, не вірячи сам собі.

Птаха не відповіла, натомість казала геть інше:

– Ти син безсмертного, хай і відступника, але його син по крові. Тому маєш повне право бути серед претендентів на обраних. Мара просила тобі передати Перемінника. А сила, яку дасть тобі Перемінник, можливо, дасть відповідь на твоє запитання. Отримання та прийняття Перемінника – це смерть тебе колишнього і народження нового. Але, зрештою, ти матимеш час, щоб про це подумати і погодитися чи не погодитися зі мною.

– Дякую за Перемінника, – трохи невпевнено та несміло прошепотів Остап.

– Нема за що. Повір мені, відповідальності у безсмертних набагато більше, аніж у звичайних людей. Відповідальності і за себе, і за свої вчинки, і за вчинки та дії тих, ким ти опікуєшся. Говорити правду, жити за правилами, завжди ставити інтереси творця вище власних, не піддаватися спокусі ставати богами, володарями, вершителями. Доля безсмертного не проста. Ти це дуже швидко зрозумієш. Бо одне споглядати, співчувати, навіть заздрити безсмертному, інше – бути ним. І найгірше, що відмовитися від цього майже не можна. Бо… Це твоя доля, яка вибирає тебе.

– Пані Птахо! А хіба безсмертні не є вершителями доль, не втручаються в хід історії, не змінюють її? Ось темні, наприклад, коли зіштовхують смертних між собою, чи навіть ви, коли заступаєтеся за смертних, намагаєтеся вчинити так, щоб менше було зла та лиха.

– О! У тебе, Остапку, багато запитань. Але чи матиму я на них відповіді? Ти вже багато знаєш і про рівновагу, і про те, чому вона така необхідна. Я колись Мальві казала і повторю це для тебе: рівновага – це гармонія між вогнем та кригою.

Остап мовчав, видно було, що він не зовсім розуміє Птаху. Вона посміхнулася:

– Не розумієш? Та це поки що. У нас із тобою буде багато часу, щоб і про це поговорити. Тільки творець має право бути і карателем, і вершителем, і милосердним, і безжальним водночас. Ми його зброя, ми ті, хто допомагає йому.

– Ви мій Учитель? – запитав Остап.

Птаха кивнула головою, погоджуючись:

– Так, думаю, що я. Ти ж не проти? Хоча світлі безсмертні ще не знають про твоє існування. Темні також… І сірі, звісно. Але темні на тебе не стануть пред’являти жодних претензій – це стовідсотково. Вони надто зайняті Мальвою.

– Я й не хочу до темних і не збираюся з ними вести будь-які перемовини.

Птаха, вклавши якнайбільше тепла в голос, сказала спокійно:

– Я знаю, хлопчику мій. Знаю. Тут ти не хвилюйся, бо я ніколи не переконуватиму тебе хай навіть пробувати зазирнути за зворотний бік. Те видиво не для тебе, любий. Ти надто щедро переповнений світлом. Навіть для великої місії безсмертного це забагато. Ти унікальний. Тому, напевне, і Мальва до тебе тягнеться. Її світлий бік шукає свою половину і, здається, вже знайшов. Це гарно читається в її серці. Хоча я і не Лада, щоб це добре бачити, але дещо можу. Темні бувають надто самовпевненими, особливо, коли справа стосується безсмертного, який походить із роду смертних. А ти ще й виріс у Світлому світі. І ти для них лишень один зі Світлого світу. Про те, що твій батько також безсмертний, знає мало хто. Ти, я, Мара.

– І мій батько?

– Так, твій батько. Але він мовчатиме і ніколи цього не визнає, бо…

– Сірі його проклянуть.

– Гірше, Остапку. Любов це зброя слабких, і за неї сірі карають смертю. Я вже казала, там почуття відсутні: любов, ненависть, співчуття, ніжність, добро, навіть зло. Є тільки абсолютний порядок та віра в справедливість. Тож… Якщо ми не бажаємо смерті твоєму батьку – також мовчатимемо про його батьківство. Бо та кара, яку за зраду придумали сірі, ніщо в порівняні з тортурами темних. Це дорога в нікуди і в ніщо. Де немає нічого і нікого, і, потрапляючи туди, душа назад не повертається, стаючи частинкою хаосу.

– Ні. Хай тоді батько живе. Хоча він для мене ніколи й не існував насправді. Навіть у снах. А от мама снилася. Зорина. Красиво.

Вони вмовкли. Кожен думав про своє. Першим обізвався Остап, видно було, що його досі щось тривожить:

– Пані Птахо, мене бентежить ще одне, – Остап затнувся, не знав як запитати чи то сказати. – Якщо я і справді майбутній безсмертний, тоді чому в мене немає жодних талантів. Тобто вроджених талантів, таких як у вас чи Мальви, чи Стриба… Тобто Стрибога… Я звичайний собі хлопець, один із багатьох.

– Ти не один із багатьох. Уже не один із багатьох. Хочеш знати про свої таланти – вдягни Перемінник. І зрозумієш тоді, є вони чи їх взагалі немає. Часто їх потрібно будити, розвивати, вдосконалювати. Я також не відразу дізналася про свої, і Мальва власні таланти списувала на певні відхилення в психіці, котрі, очевидно, мають усі люди.

Остап мовчки відкрив скриньку. Усередині переливалося, світилося, мерехтіло дивне видиво. Ніби хтось замкнув у скриньці шматочок сонця. Остап узяв його до рук. Тоді, зажмуривши очі, різким рухом начепив Перемінник собі на шию.

9. Проклятий

Мальва відкрила очі. Уночі їй наснилося велике блакитне небо. І раптом небо починає змінюватися та ставати очима її Остапа. Юнак посміхається, пригортає до себе. Так вони й стоять, обійнявшись. Могла простояти вічність із ним, і не набридло.

– Це частинка мого світу, Мальво! Я дарую тобі її. Візьми.

Він простягає перед собою щось невеличке на долоні. Мальва чомусь не може його розгледіти.

– Коли почнеш забувати, торкнися – і згадаєш чому, згадаєш звідки.

Вона протягнула руку, щоб взяти те, що давав їй хлопець, і враз очі Остапа почали ставати іншими. Переляканими, втомленими, змарнілими. Не очі, а якісь провалля, діри. Відсахнулася, перелякано зажмурилася. Коли прийшла до тями, зрозуміла: це сон. Однак не стала вставати, лежала, заплющивши очі. Бо за нею хтось спостерігав, відчула це. Але ворожості чи ненависті не відчувала. Тільки страх і цікавість. Проклятий-служка вивчав її. Легко читала його думки, про всяк випадок замкнувши свої. Він думав, що вона красива і надто світла для цього місця. Він вважав, що Повелитель Мор, незважаючи на всю свою старанність та підступність, не зможе легко зламати дівчину. І ще розмірковував про Стрибога, вважаючи того розгубленим і наче відірваним від реальності. Проклятий її жалів, бо дівчині доведеться нелегко, адже Мор приготував для неї страшні випробування! Про них Мальві хотілося почути більше, однак думки проклятого враз перемкнулися на інше. Не відразу й здогадалася, що то кавалки його минулого.


Берег річки. Рання весна. На ріці скресає крига. На березі то там, то сям видніються розталини. Малі діти, вбрані ще по-зимовому в кожушки та теплі шапки, весело ведуть хоровод. Мальва навіть слова пісні розібрати може:

Благослови, мати,

Весну закликати!

Весну закликати,

Зиму проводжати,

Зимочку в візочку,

Літечко в човночку!

Спів дзвінкий та радісний. І здається навіть, що сонце у високості посміхається, пташки голосніше співають. А дітлашня не припиняє бавитися. І все те Мальва несподівано бачить яскраво, очима проклятого чи проклятої, очима його минулого, наче сама там перебуває. Сміх дитячий та настрій щасливий дзеленчать над рікою. Діти з-поміж себе вибирають дівчину і ставлять у центр кола. Тупцяють щосили ніжками, промовляючи:

За Сонцем йдемо,

Хоровод ведемо.

О, дай Боже, Дажбоже!

Ведемо!

Ой, Весно-Красна!

Що нам принесла?

Сніг розтопила,

Луки напоїла?

Дівча в колі відповідає:

Принесла водиці

З глибокой криниці.

Принесла травиці,

Листя на вербиці.

Принесла я літечко,

І краснеє житечко.

Картинка враз змінюється. І вже видно село. Давнє, з білими хатами-мазанками, як у підручнику з народознавства. Вуличками бігає малеча, тримаючи перед собою в руках маленьких випечених пташат-жайворонят та імітуючи політ птаха. Такі пиріжки бабуся Горпина пече, коли приходить днина зустрічати весну. Здається, вона випадає на 9 березня. Так птахів з вирію викликають. І так яскраво в тому видиві Мальва бачить, як діти бігають від воріт до воріт, весело галасують та співають:

Пташок викликаю з теплого краю,

Летіть, соловейки, на нашу земельку,

Спішіть, ластівоньки, пасти корівоньки!

Вилинь, вилинь, гоголю! Винеси літо з собою!

Винеси літо, літечко, зеленеє житечко,

Хрещатий барвіночок, запашний васильочок!

Видиво меркне. І Мальва вже бачить геть іншу картину. Перекошені від болю, жаху та страху обличчя людей. Горить село, довкола полум’я, багато вогню. І очі маленького хлопчика, закривавленого, притиснутого до землі материнським тілом. Він не може вилізти з-під мертвої жінки, він надто слабкий. Простягає рученьку для порятунку, в очах благання. А вогонь підкрадається. І Мальва за тим усім спостерігає. Дивиться через очі проклятого. Бо він у тому пеклі не жертва. Він кат. Вона відчуває це. Рука з мечем піднімається вгору над беззахисною головою дитяти, ручкою, що шукає порятунку. Мить і… Мальва не знає, що далі було. Вона не хоче знати і тому, мов ошпарена, вистрибує з думок проклятого. Паскудство, паскудство. Лежала, ледве стримуючи себе, втамовуючи пережите. Перша картинка – стільки світла, а друга – навіть не сутінки і не темрява, суцільна тьма.

Зосереджується на собі. Що вона тут робить? Жодної нормальної істоти: або темні, або суцільні сутінки з покручами вкупі. Отоді вона і впіймала себе на думці, що то не тільки вона роздивлялася покруча-проклятого, він знову дивиться зацікавлено на неї.

– І шо? Ти довго будеш мене розглядати, мов під мікроскопом? – несподівано заговорила Мальва, не розкриваючи очі. – Я вже з годину не сплю і просто відчуваю, як ти стоїш у куті кімнати і вилуплюєшся. Це не те, щоб той… некрасиво. Це просто порушення певних норм у вашому світі, дорогенький. Умерти не боїшся, га? Тю, яке там умерти. Я й забула, що ти й так давно не жилець.

Сердито скинула із себе ковдру, всілася на ліжко, зосереджено дивлячись у кут. Проклятий сховав очі під сірим каптуром. Ху, а може, то їй усе намарилося? І очі-провал-ля, і випечені жайворонки, і маленький хлопчик, майже мертвий хлопчик? Пропікає поглядом проклятого, але зараз у того в голові пустка. Байдуже, знайшла про кого думати. Тьху. Зараз лише одне її цікавить стосовно цього недоумка в каптурі.

– Ну, і хто тут у нас такий цікавий? І чо’ тобі мене так шкода?

Проклятий мовчить. І правильно робить. Бо тут будь-яке намагання або бодай натяк на намір думати про безсмертного чи взагалі думати каралося жорстоко – смертю. Мальва той страх легко прочитала, як і шалене бажання проклятого утекти, заховатися кудись, перед тим як безсмертна легким прокляттям доб’є його майже вбиту душу.

– Ану стій. Не рухайся. Наказую! Не смій втікати. Я тебе не чіпатиму. І нікому нічого не скажу. Хоч твої володарі не опускаються до такого, як читання думок проклятих, бо читати означає спілкуватися, та все ж краще поводитися обачніше.

Проклятий так і стояв, опустивши голову, ховаючи її всю під каптуром. Полатаний та обдертий сірий плащ повністю маскував і його тіло чи те, що могло ним бути. Крізь ветху одежину проглядалися клапті чогось гидкого та схожого на тонкі щупальця. Ті щупальця ледве помітно ворушилися. Покруч таки мав тіло. І його заживо – зрештою, чи може бути живим той, хто вже давно вмер, – зсередини щось роз’їдало. Мальва гидливо поморщила носа: у тілі проклятого жили хробаки, які й поїдали залишки плоті. Чи відчував і знав це проклятий? Чи просто звик уже до цього? Мальва, звісно, не стане про це розпитувати. Хай йому грець, це огидно… Але раптом їй чомусь стало шкода цього проклятого, який сам собі обрав долю майже порожнього глечика, так бездарно розпорошивши власну душу. І світла всередині зовсім не залишилося. Тільки на денці дотлівала вуглинка, яку, дмухай не дмухай, вже не розпалити. А раптом?

Заговорила:

– Ти хто? Тобто я знаю, що ти мій служка. Мається на увазі – ким ти був колись і чому перетворив себе на отаке.

Той мовчав, тільки ще нижче опустив голову.

– Як тебе звати? – підійшла до проклятого майже впритул. – Відповідай!

Проклятий задрижав увесь. Мальва бачила, як дрібно затрусилися поли плаща та затріпотів каптур. Згадала слова Стрибога. Прокляті не розмовляють. Мальва сумнівалася в цьому. Якщо тобі заборонено спілкуватися з безсмертним, це не означає, що ти не вмієш говорити. Прокляті істоти. Німі виконувачі наказів безсмертних. Будь-яке невдоволення чи скарга на них з боку безсмертного – миттєва смерть для проклятого.

Мальві стало сумно. Жодного позитиву від спілкування з такою істотою не бачила. Правда, її цікавила зараз у проклятому одна річ, від учорашнього вечора цікавила:

– Проклятий! Покажи свою руку, обидві покажи. Я наказую тобі. Вистав перед собою.

Проклятий продовжував тремтіти, мов осиковий лист. Однак наказ виконувати не збирався. Знала, що не може поскаржитися, бо це викличе підозри. Що то за дурні забаганки з її боку? Зрештою, вона могла просто сказати, щоб їй дали іншого служку. Зітхнула. Вона не стане цього робити, бо… Зелена стрічка на руці проклятого – була вона чи ні, поки не з’ясовано.

За дверима почулися кроки і приглушені голоси. Згадала про те, що говорив їй вчора Стрибог.

Початок навчання. За дверима доволі гучно забамкав дзвін. Нашвидкуруч сяк-так вмилася, вбралася в одну з суконок і гаркнула сердито на служку, який продовжував тремтіти, втуплюючи очі в підлогу:

– Ну, веди до трапезної.

Зала, де вони вчора сиділи, була порожня. Вікна-дзеркала завішані темними драперіями, і тільки з одного напіввідкритого лилося м’яке жовтувате світло. Його якраз вистачало для того, щоб зорієнтуватися в просторі та не гепнутися, перечепившись навіть через власні ноги в сутінках приміщення. Мальва скосила очі в бік дзеркала, згадуючи батькові розповіді про його викривленість та особливість Задзеркалля. Та нічого цікавого там не зауважила. Усе наче без змін. Дзеркало як дзеркало. Проклятий служка пересувався безшумно та швидко. Мальва ледве за ним встигала. Почвара зупинилася навпроти ледь помітних на тлі стіни дверей. Відійшов убік. Мальва зрозуміла без натяку – йому туди не можна. Далі вона сама.

Зайшла досередини. Усі голови присутніх у кімнаті повернулися в її бік. Мор встав з-за столу, рукою показуючи на її місце, справа від нього. Вона мовчки підійшла до нього, відчуваючи, як за нею пильно спостерігають. Поставила захист. Авжеж, вона не може дозволити будь-кому вільно гуляти її мізками. Ліпше померти. Мор подивився на неї безпристрасним поглядом.

– У нас зазвичай з людьми вітаються, дівчино. Згоден із сином, що ти поки цього не знала. Тому учися, бо за непослух, навіть такий, будеш покарана. Коли входиш у кімнату, де є інші безсмертні з твого світу, слід сказати слова: «Хай береже вас сила Чорнобога-сина!» Розумію, що поки це для тебе заважко, тому допускається таке вітання: «Хай береже вас Сварог!» Коли люди за столом приймають їжу, а ти з поважних причин запізнилася, то… Ага, більше, дорогенька, не запізнюйся, бо також будеш покарана – тобто голодна аж до завтрашнього ранку. Отож, коли запізнюєшся з поважних причин, маєш сказати звичне привітання та додати: «Нехай їжа насущна йде вам на благо!» Зрозуміла?

Мальва кивнула головою.

– Повтори. – Мор і не думав відступати.

Мальва розуміла: він не жартує. І панькатися з нею не стане. Знала, що, коли через кожну дурницю чинитиме спротив, Мор легко його зламає. Тобто присилує скоритися, навіть попри її волю. Він не гребуватиме нічим: ані закляттями, ані прокляттями, навіть тими, котрі заборонені. Он, Стрибогу все легко з рук зійшло, коли світлу безсмертну Птаху мало не вбив. А що вже казати про відповідальність за те, що відбувається всередині Темного світу? Тут ти наче в темниці замурована. Слід розраховувати лишень на себе. Тобто стати хитрою, кмітливою, пильною, спостережливо, уважною. Тому Мальва майже незворушно відповіла:

– Хай береже вас Сварог, безсмертні! Нехай їжа насущна йде вам на благо!

– Добре. Сідай. – Мор був задоволений. – Вранішню молитву ти пропустила. Але це востаннє, сподіваюся?

Мальва на знак згоди кивнула. Ті погляди її доконають, і хоч у своїй голові вона побудувала високу вежу і заховалася у ній, та все ж не знала, скільки та вежа витримає. Марево зі слів темних безсмертних вона відімкнула. Воно було огидно-правильної форми й абсолютно темне. Нічого нового, зовсім нічого нового для неї.

Сніданок закінчився банальними словами, в яких прославлявся Чорнобог і новий день. Усі після сніданку розійшлися. Кожен ще вчора, це Мальва збагнула з розмов, отримав певне завдання на сьогодні. Вона продовжувала сидіти, чекаючи, коли Мор звільниться від звичної роботи: він робив останні вказівки для декого з безсмертних. Стрибог показав їй знаками, щоб вона залишалася на місці. Встала з-за столу. Підійшла до картини, яка висіла навпроти дверей, саме над тим місцем, де сидів Мор. На картині було зображено Чорнобога. Дуже схожого на того, що на капищі. Але цей Чорнобог не мав на голові каптура та сумно посміхався. Тому справляв навіть приємне враження, бо не здавався ані зловісним, ані страховиськом. Звичайний втомлений життям старий чоловік. На стіні зліва – три вікна. За вікном звичайний для Оселища Відтіні пейзаж – похмурість без натяку на сонце. Обдивилася. Дзеркал у трапезній не було. Натомість світло тут давали свічі, які горіли на стінах у свічниках.

– Добре. Тепер щодо тебе, безсмертна, – почула за спиною голос Мора.

Слухняно підійшла до нього.

Він уважно зміряв її з ніг до голови, залишаючись задоволеним зовнішнім виглядом дівчини, і врешті промовив:

– Ага. Нормальний, нарешті, пристойний вигляд. Тільки не думай, дорогенька, що я наївний і повірив у таку блискавичну переміну в тобі буквально за ніч. Я за тобою слідкую, мала. Хитрість я шаную. Молодець, рухаєшся у правильному напрямку. Твою чемність поважаю. Тобто прикидаєшся чемною майже досконало. Упевнений, що місяць занять – і ти перестанеш хитрувати та удавати чемність. Тобто все це відбуватиметься природно. Тепер слухай уважно. Попереду в тебе заняття з травництва у Навії. Це на сьогодні. Потім будуть уроки з заклять та замовлянь, захисту. Також і я долучуся до твого навчання. Розповідатиму про те, як, ким і чому цей світ та інші світи створені. Та й ще багато цікавого. Стрибог вчитиме тебе приборкувати стихії. І не тільки природні, а й ті, котрі існують всередині людини. Мушу чесно зізнатися, що не сподівався від тебе аж таких умінь у мистецтві блокування думок. Молодець. Ще жодному безсмертному не вдавалося так вміло і так довго приховувати від мене свої думки.

Мальва у відповідь тільки знизала плечима. Мор продовжував:

– Щодо навчання, то йому ти мусиш віддаватися повністю. Не думай, що я не зрозумів твого наміру – просто слухати своїх провідників по світу пізнавання. Слухати і не чути. Ти слухатимеш і чутимеш, бо інакше ти у нашому світі не виживеш. У нас ніколи нікому не дається ще одна спроба. Погано вчитимешся, потрапиш в історії, в яких будеш не захищена. І все з тобою відбуватиметься насправді. Наприклад, сьогодні Навія вчитиме тебе підбирати правильні пропорції для того, щоб приготувати приворотне або відворотне зілля.

– Навіщо? Я ж нікого не збираюся до себе привертати? – здивовано витріщилася на Мора дівчина.

– Ти – ні, але тебе може не минути чаша сія. Випадково вип’єш – і що? Тому ти маєш знати не лишень те, яке на смак це вариво, а й вміти упізнати його запах. І, якщо випадково краплю випила, зуміти приготувати відворот. Тому слухай Учителя уважно. Бо наприкінці заняття ти змушена будеш випити приворотне зілля, зварене особисто, і випити ж відворотне, приготовлене власноруч. Правильно все зробиш – жодних наслідків. Якщо ж ні, то… Починаємо з найпростішого, бо потім підуть відвари набагато серйозніші – зв’язування волі, віри, відвар на смерть, на різні болячки-хвороби… Варитимеш доти, поки не навчишся. Тому дуже старайся.

– Бл… – заткнулася, ледве стримуючи в собі лайку. Ні, цей гад не дочекається того, що вона знову зачне тут перед ним ригати. – Той, ото вже «куртка на ваті»! А як зіллям лікувати чи допомагати в душевних хворях, ви мене не вчитимете?

Мор здивовано звів догори брови:

– Навіщо? Безсмертні не хворіють. А щодо смертних… Хе, – зневажливо фиркнув Мор. – Зрештою, кожна земна справжня травниця вміє вилікувати тіло. А от душа та воля – то геть інше. І тому, коли ти оволодієш усіма отими премудростями зільництва, про які я кажу, то тобі буде завиграшки зварити пійло проти нежитю, кашлю чи останньої форми раку. Усі ліки проти людських недуг існують у довкіллі. Якщо є ніч, то є і день, правда? Тому, люба моя, ти легко навчишся чути траву, і тільки спитаєш – вона відповість. Але не думаю, дівчинко, що то твоє покликання. Ти набагато сильніша. А трави-розтрави – то так, для загального пізнання. Упевнений, що для безсмертних це зовсім безглузде заняття. Однак така вимога записана у Чорнобоговому Тестаменті, і цей припис має виконуватися. Ще якісь запитання будуть?

– Е-е-е! А скільки триває навчання?

– По-різному. Усе від тебе залежить. Тобто поки ти не пройдеш усю дорогу. Наприклад, якщо ти варитимеш траву проти закляття правди, то варитимеш її доти, доки вона не стане діяти. Це може датися з першого разу, а може затягнутися на роки. У тебе багато часу, бо ти безсмертна – куди нам поспішати. Тож що старанніша будеш, то швидше мине навчання. А зараз тебе проклятий проведе до місця, де навчає Навія. Твій проклятий буде провідником. На ньому спочатку і пробуватимуть усі твої невдачі, тоді на смертному, якщо буде, звісно, потреба, а потім уже й на тобі. Це коли дійде до складних настоянок. Що ще? Ага, ще раз повторюю: втікати з нашого світу не раджу. Вихід та вхід сюди один, і він захищений. Ще є довгий та високий мур – не перескочити. Щодо Мертвої річки, тут тобі все Стрибог прояснив. Про твої успіхи-неуспіхи мені регулярно доповідатимуть. У мене багато роботи, тож будь чемною дівчинкою. Обіди та вечері можуть переноситися в місця, де навчатимешся. Це за розпорядженням твого наставника. Тому можеш трохи розслабитися. Бачитимемося нечасто. Я трапези також часто пропускаю через зайнятість. Що, нарешті приємна новина? – побачивши, як від останніх слів Мальва проясніла, іронічно скривився Мор та додав: – Я ж знаю, дорогезна моя, що ти мене просто шалено любиш. Вдалого навчання.

Мор поплескав Мальву по плечі, розвернувся та попрямував у бік дверей. Тоді наче щось згадав, обернувся:

– Ага. Ледь не забув. У нас для початкуючих безсмертних існують ще заняття для здорового тіла. Такі заняття відбуваються щонеділі та проводить їх Радегаст, Повелитель воїнів. Ти звільнена від цього заняття.

– Тому що я жінка? – запитала з притиском.

– Ні, – відповів таким же іронічним тоном Мор. – Тому що ти донька своєї матері і тому, що світ смертних, незважаючи на всі його недоліки, все ж навчив тебе боронитися. Тому в неділю можеш вишивати хрестиком чи почитати книги з моєї бібліотеки. Проклятий тебе проведе, тільки забажай і накажи. А наразі йменням Сварожого кола та всевидящим оком Чорнобоговим прощаюся з тобою, безсмертна!

Мор склав руки навхрест на грудях та вклонився Мальві. Дівчина чемно відповіла:

– Йменням творця Сварога прощаюся з тобою, Учителю Море!

Той задоволено зблиснув очима та вийшов із кімнати.

– Добре слово і жабі приємне, – прошепотіла до себе. Ледве стрималася щоб не лайнутися. Правда, про себе майже закричала: «Повна задниця, Мальво!», від чого почала просто шалено боліти голова.

– Ей, проклятий, де ти там? – гукнула ще з порога. – Веди мене на екзекуцію, будемо варити чари проти ідіотизму.

Вкусилася за язик. Але, на диво, слово не застрягло всередині, тобто випало з неї і не повернулося назад. Зрозуміло, те слово не оскверняє нікого, крім неї самої.

– Отож, – говорила з собою, бо ліпшого співрозмовника хіба тут знайдеш. – А ідіот у тому світі один, тобто ідіотка, і звати її Мальва. Ну якого ти сюди припхалася, кохана? Остапчику, Пташечко, мої рідні, заберіть мене звідси, будь ласка, і пробачте за те, що так незріло себе поводила, – Мальва дріботіла слідком за проклятим та жаліла себе.

І зовсім не помічала, що з жовтого, напівзакритого драперією дзеркала у залі за нею зацікавлено спостерігають зі світу Задзеркалля чиїсь цікаві очі.

10. Підказка

Уночі йому наснилася Мальва. Вона стояла на самому краєчку скелі над безоднею, розпластавши руки, наче для польоту, задерши голову. Очі мала заплющені, щось говорила. Небо у неї над головою було порожнє, така сама безодня й під ногами. Порожнє небо без зір, темряви, навіть не сіре – безлике небо. Він хотів забрати її з тої скелі, забрати до себе, але не міг. Вона була наче й близько, поруч, але не дістати. Він кричав, кликав, говорив якісь ніжні слова. Вона не чула, перебувала наче ув’язнена, закрита в коконі, котрий блокував звуки. Тоді він замовк і попросив тишу стати ще глухішою, щоб почути, що шепоче його Мальва.

– Остапчику, Пташко! Я хочу додому, дуже хочу! Не дайте мені впасти.

Остап старався підступитися ближче до Мальви, так, щоб вона його чула. Але як би не кричав – не докричатися. Тоді враз зрозумів, що може говорити по-іншому. Він не говорив устами, він говорив серцем. І, о диво, вона його почула та відповідала.


Прокинувся весь холодний від поту посеред сну. Струсив із себе втому, важко дихав, бо напружив усі сили, коли тягнувся до тої скелі, здається, навіть ліз по ній. Ноги нещадно боліли, руки пекли. Подивився на пальці й обімлів: вони були роздерті до крові, наче він і справді дряпався на гору. На ноги навіть не став дивитись, знав – вони не кращі. До кімнати вбігла збентежена Птаха.

– О Свароже! Остапчику, ти кричав, знову твої сни повернулися?

Він закивав головою чи то ствердно, чи ні, сам не знав, як кивати, раз так, раз не так.

– Мені наснилася Мальва, пані Птахо! От! – Він простягнув перед собою роздряпані до крові руки, показав побиті коліна.

Птаха швидко вийшла з кімнати і за мить повернулась із тацею, заставленою баночками. Через плече – полотняна сумка. Мовчки заходилася промивати та чистити рани, замазуючи їх трав’яними сумішами. Рани швидко загояться, буквально за кілька годин – Остап це знав, уже не раз у тому переконувався. Сила землі була просто невблаганно-щедрою, викохуючи трави та даючи їм стільки сили та енергії для зцілення.

Птаха хмурилася, зовсім не перебиваючи його оповідь. Було видно, що зараз вона звинувачує себе за те, що відпустила Мальву до того клятого світу темних. Його сон схвилював її. Остап узяв Птаху за руку:

– Пані Птахо! Будь ласка, не хвилюйтеся так. Із Мальвою все буде гаразд. Вона сильна. І я відчуваю, що вона досить міцно стоїть ногами на тій скелі. Я тримаю з нею зв’язок. Звідкись знаю, що темні почала її вчити своїм наукам та поставили такі умови, що вона змушена слухатися. Тому, пані Птахо, прошу вас, починайте вчити й мене, бо та рівновага, про яку ви так багато любите говорити, мусить бути в усьому. І знайте, коли Мальві знадобиться наша допомога, – я відчую це.

У травництві Остап виявився справжнім бездарою. І як Птаха не пробувала розбудити у ньому хоч якісь почуття, відчути сили, що йдуть від зела, не вдавалося. Що тільки не перепробувала жінка. Розум та душа працювали на сто відсотків, а серце дрімало. Остап із легкістю освоїв гру на варгані, навіть ліпше, ніж Мальва, навчився пересуватися в просторі. Лишень кавалки почутого опису настільки точно витворювали в його голові картинку, що перебирався в задумане місце інтуїтивно безпомилково та влучно. Ця маленька перемога додавала наснаги для інших перемог. Мав гарну пам’ять, тому Посолоневі оповіді про творення світів запам’ятовував миттєво. Хоча досить багато вже й знав, він любив малим ходити до школи разом із майбутніми безсмертним, які по праву крові народилися від безсмертних і мали стати колись безсмертними також. А от із травництвом – халепа. Воно, хоч і не вважалося таким ремеслом, яким досконало мусить володіти кожний безсмертний, однак… Ази, наче алфавіт, для того щоб навчитися читати, мусив кожен знати. Тут серце юнака просто спало. А без тих знань, без чуттєвості серця, коли душа, серце, думка, розум, тіло – одне, далі рухатися неможливо. І заклинання, і зчитування, і відкривання води, землі, неба, світла та темряви без отого відчуття первинного, багатогранного, не давалося. Птаха метушливо шукала порад у різних світах, у найліпших безсмертних та обраних майстрів-митців травознавства. Та все даремно. Серце хлопця спало. Воно впевнено робило механічну роботу, але чомусь впадало в летаргічний сон, коли справа торкалася сили землі, і не хотіло прокидатися.

І тоді вона згадала бабусю Мальви. Травницю та відунку Горпину. Так, вона звичайна смертна, але більш закоханої в землю, сонце та траву людини годі знайти. Пригадувала, як Мальва цитувала свою бабусю Горпину: «Трава – це стовпи неба. Не стане трави – небо впаде на землю та роздавить нас. Бережи, доню, траву!»


Того вечора вони сиділи на кухні в бабуні Горпини. Та зробила чай з меліси та м’яти. Остап, зморений тими навчаннями, постійними нюханнями та розпізнаннями трав на запах, просто звалився від утоми і спав у кімнаті Мальви. Птаха навіть не знала, як далі бути. Кожен безсмертний мав свій напрямок, звісно, який йому вдавався найліпше, але принаймні розпізнавати трави вмів та приготувати хоча б найпростіше вариво втрафив. Але у випадку з Остапом це здавалося нездійсненною місією. Далі рухатися не мало сенсу. Усі його почування щодо природи землі, які мали йти від серця, німували. Він геть не відчував ані сили трави, ані мо-ці зела.

– Знаєш, Птахо! Якби я не знала, що Остап твій учень і виріс при тобі, то подумала б, що він один із героїв якоїсь комп’ютерної гри. Такий собі робот.

Побачивши, що Птаха ніц не розуміє з казаного, тільки махнула рукою. Довго пояснювати безсмертній, що таке комп’ютер.

– Остап любить світ і людей у ньому, але він не чує потуг землі, наче народився в світі, де того всього не було, і пуповина його не під дубом-прадубом закопана, а, наче в казці про Кощія, у скрині, на дереві, в яйці…

Горпина вміла бачити людей не тільки очима. Вона тримала за руку Остапа не один раз і зараз казала те, про що говорило їй Остапове серце.

– Серце хлопця наче заховане в клітку. Воно досі в ній. Сили, що живуть у тому серці, дуже могутні, але стіни клітки їх не пускають на волю.

Горпина запитально дивилася на Птаху:

– То він не з твого світу, Птахо, не з Яровороту. Він геть інший. Він там чужий.

Птаха сумно зітхнула:

– Так, інший. Бо він народився у світі Замерзлого Сонця, де зовсім не було нічого з того, що має мати на собі земля і не тільки земля. Там навіть сонця справжнього не було, принаймні тоді, коли народився Остап. Люди замінили його на штучне. На робота тобто. – Горпина посміхнулася. О, Птаха знає, хто такі роботи. А безсмертна продовжувала: – Несправжня трава, дерева, риба в морі, земля, закута в панцир, штучні хмари, вітри. Люди в тому світі в якийсь мент почали вважати себе всемогутніми богами.

– Це темні їх напоумили? – Горпина чомусь була впевнена, що то робота темних.

– Темні? Що ти. У темних інша місія. Вони старалися, як і ми, втрутитися, бо світ втрачав свою цілісність. Так, темні служать іншому боку. Але боку одного цілого. Для них сонце, земля, вітер, вогонь та вода не менша цінність і святість ніж для нас. Ні, це не темних робота… Це зробили ті, хто вигадав нову філософію буття. Це робота сірих.

Птаха зробила паузу. Горпина мовчала.

– Ти знаєш, хто такі сірі? – щиро здивувалася безсмертна.

– Знаю, Птахо, знаю. Не вважай смертних малими дітьми. Інколи ті діти мають вроджені таланти. – Тоді спокійніше додала: – Тому ви той світ і знищили, через сірість? А може, слід було зачекати та дати тому світу можливість реабілітуватися?

– Ми знищили? – Птаха трохи втомлено і навіть не гніваючись відповідала: – Що ти. Ми не маємо аж такого права на втручання. Земля-мати того світу сам їх із себе скинула. Ти як травниця мене зрозумієш. Що ти будеш робити, якщо заразишся коростою? Будеш лікуватися чи терпляче розчухувати своє тіло аж до виразок, поки тебе отой жучок-паразит повністю не з’їсть?

– І?

– Одного дня штучно створене сонце перегоріло… Нове ніяк не змогли запустити, бо вітровії враз перестали слухати людей. Збій в системі керування – так, здається, це називалося. Вітри не слухали відтепер безсмертних. Ми знали, що так станеться. Тобто передбачали. Вітри ревли з шаленою швидкістю, ламаючи, перевертаючи, вбиваючи, тоді з’явилися буревії та урагани. Блискавки шаленіли над світом, спалюючи, руйнуючи, вбиваючи. Народилися смерчі, океан ковтав сушу. То відступав, то нападав. А потім… Потім стало холодно. Дуже холодно. І світ почав замерзати. Що світ без тепла, сонця, живої землі? Світ помер. Хто не згорів та не втопився, той замерз. Тепер це сіра пустеля. Єдиний, хто з людей вижив, – це Остап. Мені вдалося переконати Рать Голів світів, що для збереження рівноваги у Всесвіті слід врятувати бодай одне дитя з того світу. Послухали, врятували. Остап мені як син. І ще одне: відтепер він, як і Мальва, позначений. І от така халепа. Сонне серце…

Наприкінці розповіді Горпина чомусь проясніла на обличчі, наче знайшла вихід із непростої ситуації.

– Ти кажеш, що світ Остапа мертвий і майже від його народження мертвий?

Птаха хитнула на знак згоди головою.

– Мама Остапа зі світу Замерзлого Сонця, і вона мертва. Я відчуваю це, коли торкаюся до його руки. Але батька я там не бачу. Він з іншого світу, тобто з живого світу. І він досі живий.

– Горпино, розумна жінко, а ти впевнена в тому, що Мара тобі ніколи Перемінника не пропонувала? – Птаха аж заплескала радісно у долоні. Вона захоплено дивилася на звичайну смертну жінку. – Тобі й розповідати нічого не треба. Ти й так усе знаєш.

– Впевнена. Не пропонувала, – Горпина посміхалася тільки кутиками вуст. – Я лише смертна людина, Птахо, яка йде тою ж дорогою, якою колись йшла ти, поки не стала безсмертною. Але маю вроджене вміння чути усе живе, особливо те, що не приховують від мене, однак таять від інших. Бачиш, і прості смертні можуть бути потрібними.

– Ні, Горпино. Не просто потрібні. Ви важливі для світобудови. Ви – це майбутні ми. – Птаха радісно посміхнулася.

Горпина розуміюче кивнула та додала:

– А я, здається, знаю, як можна в Остапові все виправити. Колись був такий звичай: коли дитина народжувалася, її пуп слід було закопати під деревом. Якщо народився хлопчик, то під дубом, якщо дівчинка – під калиною. Це твоє коріння, твій початок, з якого починаєш свій шлях. Початок Остапа зовсім не торкався землі, не бачив сонця, як і початок його мами і, напевне, бабусі також та ще хто-зна скількох поколінь по маминій лінії. Тому Остапу так важко віднайти себе. Він уже не в одному порідді мов зрізана квітка, яка має корінчики, а проте її ніяк не висадять у землю. Він не від того не чує, що не має таланту, а від того, що початок його матерії, яка має живитися природною силою, заблоковано. Так, Остап зі збоченого світу, де земля мертва. Але його батько походить зі світу, який ще досі живий. Я це відчуваю. І батько хлопця живий, і навіть старший батько, тобто дід. Отут із пуповиною усе гаразд. Вона потужна. У такім випадку Остапу доволі легко повернути пам’ять землі, відкрити його серце. І ти знаєш, що далі робити. Правда, Птахо?!

Очевидно, здогадувалася. Мала знайти другу батьківщину Остапа. Тобто світ, з якого прийшов колись світлий безсмертний Шепіт. Птаха нічого не знала про його походження. Безсмертний Шепіт її не цікавив навіть тоді, коли опустився зі свого сірого неба і прийшов до неї просити за сина. І в думках ніколи не стала б цікавитися зрадниками. Учитель Посолонь, мудрий та справедливий, ніколи не називав таке навернення до напівтіней зрадою. А тоді що це? Учитель казав доволі спокійно: «Віра – то велике диво, дочко. Якщо вона справжня, то це легкий перехід з одного рівня на інший». Не розуміла тих слів, ніколи з ними не погоджувалася. Зрадник – це зрадник. Хоча, щоб не ображати почуття Остапа, відповідала хлопцю словами Вчителя Посолоня. Ні, вона не стане зараз занурюватися в питання моральності чи аморальності, правди чи істини. То різні речі, і кожна по-філософськи могутня.

Однак історію Шепота має добре пам’ятати Учитель Посолонь, бо той колись давно був його учнем. Єдина надія на Вчителя. Самого сірого Шепота знайти майже нереально. А от діда… Горпина запевняє, що і дід живий. Якщо живий, то значить він із безсмертних. Ох, не все так зле. Тільки б він також не був сірим! Он Шепіт за сімнадцять років жодного разу не поцікавився сином. Це й не дивина. Сірі старалися навіть випадково не зустрічатися зі світлими, вважаючи тих, вкупі з темними, винуватцями усіх бід та безладу у світах. Себе ж визнавали справжніми виконавцями волі творця, його правицею та лівицею. Часто-густо провокували такі ситуації, стукаючи лобами дві ворогуючі сторони, а поки темні та світлі між собою чубилися, сірість брала гору. І тоді вже темним зі світлими треба було спільними зусиллями рятувати світ від сірості, яка з легкістю, коли не боротися, ковтала світи. Це як ракова клітина в організмі. Вона є в кожному тілі. Сприятливі умови – і вона росте. Результат її росту – смерть.

Уранці Остап із Птахою поверталися в Яроворот. Птаха попрощалася з Горпиною і чемно відійшла вбік, дозволяючи Остапу проститися з Горпиною.

– Ти гарний хлопчина, синку. Я рада, що моя онука вибрала тебе.

Остап зашарівся.

– Не червоній. Я це знаю. Вона ж моя онука. Вір у себе, синку, і в тебе все вийде.

Остап хитнув головою, погоджуючись, відповідав доволі серйозно:

– Бабусю, можна я буду так вас називати? – Горпина не заперечувала, хитнувши згідливо головою. – Бабусю, я знаю, відчуваю, ви якимсь дивом тримаєте з Мальвою зв’язок. Я почув випадково, як ви запевняли вчора Птаху, що у Мальви все гаразд. Я радий, дуже радий. І не запитую, як ви це робите, бо то не моє діло. Але, якщо зможете, передайте їй оце.

Остап витягнув зі своєї оберегової кишеньки маленьку мушлю, частинку його світу.

– Це частинка мене. Я люблю Мальву. Любитиму завжди.


Нарешті Птаха дала Остапу спокій, відпустивши в Яроворот трохи перепочити. Місяць метушливої тяганини світами у пошуках ключів від замкнених дверей серця – вони побували не в одному світі. Остап почувався переповненим. І хоча для безсмертного такі подорожі й не дуже виснажливі, однак для початківця, особливо для його ще не зовсім стабільної душі, то важкі випробування. Кілька днів відпочинку в звичному для ока оточенні серед мальв, добрих людей біля тисячолітнього дуба – і сили повернуться…

Птаха йшла Яроворотом. Могла, звичайно, переміститися за допомогою варгана – швидко та безболісно втрапити в те місце, куди прямувала. Однак вона також, як і Остап, любила Яроворот, його вулички, квіти, просто неймовірно глибоке небо. Це завжди тішило око, звеселяло душу. Перед Білобоговою фігурою зупинилася. Стала навколішки, склала руки на грудях хрестоподібно. Дивилася в кам’яні очі бога і шептала слова молитви, знаної з дитинства. То ще мама її навчила. І, коли промовляла наче звичайні слова, відчувала, що серце в грудях стає сонцем і добро наповнює навколишній світ. Наче сам творець благословляв її на той крок, який мала зробити. Перед кожною важливою справою приходила сюди, щоб отримати благословення. Інколи Батько-Білобог мав сумніви. Таке було, коли Птаха вперто тримала в собі таємницю про народження Мальви. Тоді вперто просила Білобога терпіння, вже знаючи, що Стрибог зрадник. Творець її любив, терпляче приймаючи всі її рішення. І коли вона привела у Світлий світ Стриба, творець перший прийняв його. Біла голубка опустилася на плече темного Стрибога, коли він разом із нею стояв навколішки перед Білобогом. Вона відчувала, що і Стрибог у той момент відчував це саме – єднання з небом, цілісність із ним, без різниці на якому ти боці, ти – частинка цілого і маєш право БУТИ.

Білобоже, сину Сварогів! Вірю в мудрість та чесність твою.

Прийми, сину і батьку, молитву мою!

Хвалимо Сварога, діда божого,

який роду божому є началом

і всякому роду криниця вічна,

яка витікає влітку од джерела свого

і взимку ніколи не замерзає.

А тієї води живущої п’ючи, живемо,

допоки не прийдемо до нього, як свої,

прибудемо до лук його райських.

Тоді Птаха повертала обличчя до неба, руки тягнула до нього долонями вгору, дивилася в очі сонцю:

І як нам творець створив світи

Ясні, красні, милі, любі і веселі,

Як нам довірив сю землю святу

І на землю дари свої,

Аби ми землю святу шанували,

цілували, оберігали,

Бо вона – наша мама,

творцева жона.

Земля свята нас на собі тримає

І наше тіло тлінне в себе приймає.

Шануймо землю святу

І цілуймо землю святу!

Тоді клала пожертву в чару Білобогову, найчастіше то була принесена з мандрів якась трава чи зілля, інколи дивний камінь, який сам знаходився, чи морська мушля, або навіть кольоровий пісок із тих світів, де тільки в них він і є…

«Ніколи не можна приходити до творця з порожньою душею та порожніми руками, з мізерними вчинками й мізерними бажаннями», – казав Учитель Посолонь. Посміхнулася згадці. Зараз її чекає непроста розмова з Учителем.


Учитель Посолонь наче чекав на ту розмову. Інколи їй здавалося, що він краще знає її, ніж вона сама, і не дає інструкцій до дії з однієї причини – їй слід вчитися, бо життя безсмертної – то безкінечна дорога у вічність через пізнання, яку ти долаєш наодинці з собою та богом. Птаха Учителю все розповіла – і про матір Остапа, і про батька, і про те, як Горпина порадила розбудити у хлопцеві міць землі.

Слухав уважно, не перебиваючи. Коли вона вмовкла, зітхнув:

– Ти, моя вірна ученице, доволі легко забула про Мальву. Невже так упевнена в тому, що їй не потрібна допомога? – Він ні в чому не звинувачував і не дорікав, він насправді дуже журився долею дівчинки і не розумів спокою Птахи. Невже вона так легко здалася, подарувавши її темним? Невже почувалася винною в тому, що раніше не розповіла Стрибогу про дочку?

Запитував і дивився просто в очі:

– Він не вартий такого дарунку, дочко. Невже ти так легко здалася, подарувавши Мальву темним? Ти її запитувала, чи хоче вона жити з ними? Так не можна. А тепер прикриваєшся Остапом. Хіба так можна? Рік доволі швидко промайне, і я впевнений, що нас попереду чекає битва з темними за Мальву.

Птаха уважно слухала. Ох, трохи боляче таке чути. Якщо її названий отець не розуміє, то що казати про інших? Якнайбільше вкладаючи у слова спокою, відповідала:

– Із Мальвою все гаразд, Учителю. Поруч із нею батько. Її справжній батько. То для нас він темний безсмертний, ворог чи принаймні вдає з себе ворога, але для неї – батько. Він не дозволить її ображати, він її навчатиме, поділиться своїми знаннями, відкриє темну сторону настільки глибоко та досконало, що нам із вами навіть би не намарилося. І вона повернеться вчасно. Я впевнена. І отримає важливі знання. Бо це ж Мальва. Вона повернеться.

– Ох, дочко… А для чого їй ті темні знання? Ні ти, ні я їх не маємо, нам вистачає світла всередині, щоб жити, допомагати, любити.

– Ви ж знаєте її призначення, Учителю. Вона – не ви і тим паче не я.

Посолонь кивнув головою. Він знав. Мальві у Світлому світі відводилася велика роль. Оракул, який був запрошений на останню Рать Голів світів, щоб разом із Долею вказати вірне місце майбутньої світлої, промовив тільки одне слово:

– Діванна.

– Так. Вона Діванна, – погоджувався Посолонь. – Ти маєш слушність, дочко. І знання про темний бік їй необхідні. Але ж багато що про темних вона могла б взяти з Білобогової Книги, якщо не майже все.

– Учителю, ти сам мене учив, пригадуєш? Слово «борщ», може, й смачно звучить, але вже точно не має аромату і його не скуштуєш.

Учитель сумно посміхнувся, Птаха додала:

– Мальва сильна. Я знала, що Доля приготує для неї особливе призначення. І тут знання і темного, і світлого боків їй знадобляться.

– Чи відомо тобі дочко, що навіщував Оракул темним про призначення Мальви, якщо вона вибере темну сторону? – Учитель знав, що поки Птаха ще не знає, але мусив це їй сказати: – Желя.

– Що? Покровителька горя? Мальва? Я знала, що у темних з уявою не дуже, але щоб аж так… Що, інші ролі вже розібрані, залишилося тільки незатребуване?

– Дочко, це Оракул сказав, а темні й тішаться!

– Він сказав те, що вони хотіли почути. Не хвилюйтеся, Учителю! Усе буде гаразд, темні Мальву не зламають. А Остап – зовсім не чужа людина для Мальви, і тому він нам потрібний сильним. Ви здогадуєтеся про що я, правда?

– Здогадуюся. Я коли востаннє бачив Мальву, то згадував той час, коли ти ходила божевільна від кохання. Очі горіли, вся просто пломеніла від знання, що відкрилося тобі. Знання кохання. Так мало людей – і безсмертних, і смертних – мають щастя зустріти його. Ти зустріла, Мальва, здається, також. Але… Тільки не ображайся на сказане, бо це чесно. Ти не втримала, а вона…

Птаха трохи загостро відповіла:

– Тому що не втримала, і хочу допомогти Мальві. Будь ласка, Вчителю, розкажіть мені про батька Остапа і про ще один його рідний світ.

– Ох, дочко-дочко! Вважай, не спіткнися. Так, кожен сам за себе, коли справа торкається не безпеки світів, а душевних поривань. Але ж не настільки, дитино моя! Чому ти відразу мені не розповіла всієї правди про Остапа? – Учитель Посолонь зовсім не сердився, з сумом говорив.

– Ви не запитували, Учителю. Та я вважала, зрештою, що це не таке вже й важливе. – Вона не виправдовувалася. Вона казала правду. Вона завжди казала правду і Вчитель Посолонь знав, що ця жінка ніколи б не обдурила його. Він і справді не запитував Птаху про батька Остапа. Чомусь був упевнений, що той простий смертний зі світу Замерзлого Сонця, як і його мати.

– Так, не запитував. А дарма. Бо навіть не знаю, дитино, чи добре ти чиниш? Часто запитую себе, запитую і в творця, і в Білобога-сина. Вони мовчать. Храм Сонця, коли приношу Сварогу жертовні трави, завжди посміхається, зачувши твоє ім’я, камінь і надалі співає. Але мені чомусь сумно, дитино. Остап гарний хлопчик, але ти ж сама бачиш, що він не має достатньо сили для носіння Перемінника. Серце його міцно спить. Для чого тобі Шепіт? Думаєш, він розбудить серце дитини, якої зрікся і жодного разу навіть не пробував бодай побачити? От, візьми нашого Дужа. Добра та чемна дитина. Але ж він ніколи ніким не стане. Повноцінним безсмертним також. Він застряг у своєму розвитку, застряг у безсмерті. Був би смертним, то мав би шанс на вдосконалення при переродженні, а так… Ми всі це знаємо. Помилка, дівчино. І Мара помиляється. Він носить Перемінник на собі не одне століття, а сили в ньому так і не прокинулися. Випадково його Мара позначила чи батьки-безсмертні попросили, не знаю, бо в нас втручатися в справи безсмертних не прийнято… Вважай, щоб і з Остапом таке не трапилося.

– Ні, я так не думаю, Учителю. Варганом Остап користується не гірше від мене. Віртуозно просто.

– Добре, дочко. Але ще раз повторюся: не думаю, що Шепіт має будь-який сентимент до сина. Ти за допомогою його серця не прокинеш серце сина. Навіть якщо і зможеш його віднайти.

– А Шепіт, Учителю, мені не конче потрібен для цього.

– Не потрібен? Чому ж ти про нього питаєш? Не розумію тебе.

– Сила землі, Учителю. Сила того місця, в якому живе коріння його роду. І, може, дивне спитаю, дід його з безсмертних і досі живий чи ні?

– Сила старіша від світів, могутніша від безсмертя, – прошепотів Посолонь та вголос додав: – Молодець.

– Це не я молодець. Це смертна Горпина, бабуся Мальви, молодець. Вона підказала. І я впевнена в тому, що нам вдасться. І тому, Учителю, запитую вас – скажіть мені, будь ласка, з якого світу прийшов до Яровороту Шепіт? І чи живий ще дід Остапа? Ви ж це добре знаєте.

– Не з такого і далекого, Пташко. Невже ти не здогадалася? Ніколи не запитувала себе, чому так легко смертний Остап знаходить спільну мову з тваринами, які до нього чомусь горнуться, наче до рідного, навіть найдикіші звірі. Навіть Стрибог, коли йшов на лови вітру, брав із задоволенням з собою не найвлучнішого знаючого мисливця чи лучника, не такого ж шанувальника тих ловів, а нашого Остапа. Остапа лісовий звір завжди мав за свого, не боявся його. Хлопчина міг би при бажанні легко заночувати у вовчій зграї, де його не зачіпали. Цьому, моя люба, треба вчитися. І ти пригадуєш, скільки місяців свого безсмертного часу ти потратила на вміння переверництва? Остап ніколи цього не вчився, бо йому воно дано від народження. Але от я не впевнений, чи вартує ту силу у ньому будити, відчиняти навстіж його серце? Це небезпечна сила, Птахо. Навіть смертні зі світу Білих Вурдалаків не зовсім безпечні для інших світів створіння, бо настільки злилися в одне з природою, що інколи вважають свою людську подобу збоченням. Там трава тримає не тільки небо, вона тримає й сонце.

– Тобто як це? – Птаха стояла розгублена та збентежена тим, що відкрила для себе щойно. – Тобто світ Білих Вурдалаків! Що? Ви раніше це знали?

– Ні. Не знав, зовсім не знав. Трохи сумніви мав – чи він і справді стовідсотково з того штучного світу. Бо багато у хлопцеві є такого, що голою логікою не поясниш. Приписував це іншому: існуючі паралельно світи час від часу перетинаються між собою, сама знаєш. Хтось із безсмертних недобре зачиняє двері чи спеціально недобре зачиняє їх, і в зовсім чужинський світ потрапляє чужа сила, розбавляючи його певними здібностями. Так, це порушення законів, правил, але здебільшого випадковість. От я й думав, що подібне щось могло трапитися і в родині твого Остапа. А про батьківство Шепота я чую вперше.

Птаха вся пополотніла, стрепенулася враз. І, напевне, знання про те, що Остап зі світу будь-якого іншого, навіть ворожого, не так би її вразило. Вона мала певний сентимент до старійшин роду Невридії. Так мешканці світу Білих Вурдалаків називали свій світ. Кожний майбутній світлий безсмертний зобов’язаний отримати знання переверництва. Найліпшими учителями в тому ділі вважаються майстри зі світу Білих Вурдалаків. Коли Птасі виповнилося сімнадцять людських літ, цілий рік якраз перед обрядом посвячення в світлі безсмертні вона провела у Невридії. Її Учителем з переверництва став сам Повелитель світу Білих Вурдалаків Мирослад.

– Шепіт – батько Остапа, і він із Невридії. – Ще раз для себе констатувала очевидне.

Посолонь, погоджуючись, закивав головою, помітивши в Птасі дивну переміну, коли мова зайшла про Невридію:

– Шепіт. Гарний хлопець… – Посолонь на мить вмовк і додав: – Тобто був гарним. Він народився та виріс у світі Білих Вурдалаків. Він завжди носив той світ у собі. Він змалечку вчився керувати стихіями і робив це віртуозно просто. Так, він був моїм учнем, одним із найкращих. Тому знаю, що кажу. То, виходить, Остап його син. Дитя, що народилося в безглуздому світі? Незміцнілий розум, дитино. Що буде, коли ти відкриєш перед ним навіть не криницю, безодню? Бо для куцого розуму світ Вурдалаків – безодня. Незріла душа може з неї і не вибратися, тому що пірнати туди таки доведеться. Тіло, дух, душа – наче зрозумілі істини, котрі при народженні нам даються, але… Чи несподіваний дар – ота глибинна мудрість пам’яті поколінь – не вб’є Остапа. Подумай, люба. Ти добре знаєш той світ. Він не ворожий для нас, але він не світлий, хоча і не темний. Бо там нарівні з майбутніми світлими навчають і темних безсмертних. Той світ живе за власними законами, не приймаючи чужинців, не дозволяючи нікому щось змінювати у ньому. Світ інстинктів, де слабкий живе для того, щоб його проковтнув сильний, а сильний для того, щоб берегти слабкого, вбивати його не для насолоди, а для того, щоб вижити. У ньому багато кровних жертв. Світ, який вимагає поваги, а не любові, поваги, а не співчуття, поваги, але не втручання. Ти приведеш до них Остапа і як усе поясниш? Оцей хлопчина, який нічого не тямить у переверництві, рільництві, заклинаннях, світобудові – ваш по крові. Розбудіть його серце!

– А чому ні, Учителю? Ніколи не пізно почати вчитися. Ніколи не пізно згадати, хто ти. Особливо, коли ті знання в тобі є, треба тільки їх пробудити. У Шепота ж були батьки, правда? Горпина щось натякала на те, що відчуває, наче й дід його досі живий. Та хіба то можливо? Він мав би бути безсмертним. Однак, може, лишилися якісь далекі родичі – то це б узагалі було прекрасно. Розумію, минули роки, в світі Замерзлого Сонця тисячоліття, у Яровороті лишень сімнадцять літ, у Невридії – кілька століть, але ж це не так і багато, якщо брати до уваги те, що навіть звичайні смертні невриди живуть сто п’ятдесят літ, а дехто навіть двісті. Чому б і не спробувати?

Учитель Посолонь мовчки слухав. Він знав, що переконати Птаху в протилежнім він не зможе, однак застерегти від помилок варто:

– Тебе не вмовити. Що ж, не стану ходити околяса, якщо ти така вперта. Так, Горпина має слушність. Батько Шепота, дід твого Остапа, і справді досі живий.

– Живий? Тобто він і справді… – Птаха здивовано дивилася на Вчителя.

– Так. Батько Шепота безсмертний. – Озвучив її здогади Посолонь. – Він свого часу, отримавши Перемінника від Мари, не захотів приставати на жоден бік. І досі зберігає недоторканим і цілісним свій світ. Світ Невридії. І ти, Птахо, з ним знайома.

– Знайома? – Птаха здивовано дивилася на Учителя. – Тут якась помилка. Я ж добре знаю Невридію і там не зустрічала жодного безсмертного. Принаймні тоді, коли я у тому світі навчалася, їх там не було. Чи як?

Птаха здивовано кліпала очима. Звичайні-незвичайні смертні у світі Білих Вурдалаків. Вони народжувалися, помирали, найчастіше не від старості. Бо той світ жорстокий. Поселення посеред непролазних боліт, диких лісів, сусідами якого є племена андрофагів. Якщо не втопишся в болоті випадково чи не загризе звір, то вже точно вполює андрофаг. З віком притуплюються всі органи чуття, тому й перевертатися стає не так просто, а отже – ти легка здобич.

Учитель сумно посміхається:

– А хочеш врешті почути ім’я безсмертного, який з легкістю вибрав собі отой спосіб життя в далекій та близькій Невридії? – І, не чекаючи її відповіді, сказав: – Це Мирослад. Твій Учитель з переверництва зі світу Білих Вурдалаків.

– Що? Хто? Мирослад. Тобто як це? Не розумію нічого. Він безсмертний, і він батько, тобто дід… – затнулася. Наче не змогла зібрати докупи розгублених у голові думок. – Але ж я на власні очі бачила, як він помер. Він не міг вижити тоді. Я ж бачила. Ні-ні, тут якась помилка. Він не може бути безсмертним, аж ніяк не може. Ви щось наплутали, Учителю!

Від почутого Птасі стало недобре. Вона аж трусилася від хвилювання. Посолонь здивовано дивився на жінку, не розуміючи, чому така буденна новина вивела її з рівноваги.

– Не може бути, – продовжувала Птаха. – Учителю, на щорічне свято Народження Сонця добровільні віча безсмертних, делегацію неврів завжди очолює головний старійшина. І це не Мирослад. Якщо він безсмертний і досі живий, то мав би сам особисто очолю…

Спіткнулася на півслові. Здогад влетів у голову блискавкою. Так і стояла з широко розплющеними очима, дивлячись, як Учитель Посолонь їй посміхається:

– Ти забула, що Мирослад неперевершений майстер маніпуляцій із зовнішністю. Тепер розумію, чому він так часто змінює подобу, щоб себе перед тобою не видати. Мертвий, кажеш? Ти ж тоді, коли повернулася зі світу Білих Вурдалаків, казала, що випадково вбила смертного, й історію таку правдоподібну розповіла.

– Я не брехала. Ви ж знаєте, я не вмію. Я справді вважала Мирослада смертним і була впевнена, що вбила його, тобто вбила смертного. Я сказала вам всю правду, лишень не назвала імені смертного. О Свароже! Чому я не назвала імені?

Птаха стояла ошелешена знанням, яке щойно приголомшило її. Стільки ж часу минуло – не одне століття, а Мирослад далі продовжував гру. Вона змінилася, подорослішала, і це сталося багато в чому завдяки Миросладу і так званій його загибелі теж. А тоді… Вона була юною, недосвідченою та шалено закоханою в світ неврів, який вважали майже досконалим…Отже, Мирослад вирішив, що, тільки «вмерши», зможе переконати її не лишатися назавжди у світі Вурдалаків.

– Учителю, а знаєте, в ті далекі часи, коли я була ученицею Мирослада, я доволі серйозно замислювалася над тим, щоб назавжди залишитися у світі Білих Вурдалаків. Бо вважала себе там потрібною, особливою, навіть всемогутньою. Я зцілювала такі рани, що у Яровороті чи якомусь із сусідніх світів навряд чи змогла б зцілити, бо мала б запитати дозволу. Я просто зцілювала, не думаючи про природний плин подій. І Мару я там жодного разу не бачила. Спокуса всемогутністю здавалася просто нездоланною, і якби не Мирослад… Виходить, він таким чином рятував мене від необачного вчинку.

Учитель Посолонь кивнув головою, погоджуючись.

– Ви це знали?! – чи запитувала, чи стверджувала Птаха. – Він вам про це розповідав…

Посолонь спохмурнів, став дуже серйозним і, дивлячись Птасі простісінько в очі, промовив:

– Ні, не знав. Він просто попередив, що ти надто вже переймаєшся долею смертних у Невридії. Навіть почала вчити їх дечому з забороненого у їхньому світі. А коли твоя переверницька наука завершилася, треба було тебе якимсь чином повертати назад, тобто додому. Силою заборонено. От і Мирослад, очевидно, придумав… Тобто якось зумів. Правда, ніколи не уточнював, як саме. Я й не запитував. Бо ти повернулася додому ціла та неушкоджена. І ті зміни, які в тобі відбулися, були тільки на краще. Я щиро дякував Миросладу, бо світ неврів змінив тебе. Ти стала мудрішою.

Птаха сумно кивнула. Вона зараз не стане переповідати Учителю, якою ціною отримала такий серйозний урок. От і маєш, безсмертна жінко, тільки-но переконаєш себе, що не залишилося у Всесвіті речей, які б тебе здивували, як раптом отаке… Але вона про це поміркує згодом і поколупається у своїй ранці потім, а зараз… Перевела розмову на інше:

– То Мирослад – рідний дід Остапа?

– Так, він його дід.

– Мені потрібно з ним зустрітися.

– Що ж, світлим безсмертним дозволяється за наявності згоди старійшини Мирослада входити у Невридію.

– Думаєте, він дасть згоду?

Посолонь тільки стенув плечима.

– Добре. Нехай. То ми можемо з ним поговорити і на нейтральній території. Але це конче потрібно зробити якнайшвидше, я наполягаю.

– Розумію. Мирослад хоч і надто зосереджений на своєму світі, та все ж добра людина. Я думаю, що він погодиться. Тим паче такий привід. Зрештою, схоже, настав час вам порозумітися. І нагода є.

11. Безталанний

Сказати, що Остап був спантеличений усіма тими подіями, що падали на його голову останнім часом, то нічого не сказати. Здається, якби небо врешті не витримало людського свавілля і смертного, і безсмертного, вирішивши впасти на землю й придушити усіх, то менше був би вражений, аніж від того щоденного шквалу оказій, які щедро сипалися на нього.

Уже навіть жалкував за тими часинами, днями, коли в його житті були тільки Птаха, Стриб, Учитель Посолонь, Яроворот із його мальвами та звичним укладом життя. Добрі сусіди, квітник під хатою, плантація з павуками-ткача-ми, лови вітру, які він любив чи не більше від порання на квітнику. Ні-ні, він ніколи не полював на тварин, він не зміг би навіть заради захисту підняти руку на безпомічне створіння, яке має таке саме право на життя, як і людина. Тому дивну любов Стриба до вбивства безпомічних тварин, яку не поділяла й Птаха, списував на той темний бік у душі господаря, який мусив якось проявлятися. Чоловік мав кудись подіти лють у серці, яке час від час кровоточило нею. Остап про це добре знав, навіть ліпше від Птахи. Бо від дружини Стриб волів це приховувати, намагаючись бути для неї довершеним. Коли Стрибог дивився в очі жертві й та вже знала, що на півкроку від кончини, то аж тремтів від збудження. Казав тоді малому служці, що інколи це навіть крутіше від ночі кохання з жінкою, солодше, дужче, п’янкіше. Запах чужого страху збуджував… Остап того шалу не розумів, але ніколи не залишав свого господаря в такі моменти наодинці. Бо інтуїтивно відчував, що він, звичайний смертний, той маленький острівець, постійне нагадування про Птаху. І це не дозволяло Стрибу вже зовсім скотитися в безодню темного шалу. Із часом Остап почав розуміти, наскільки крихкий той стан між темним та ледь-ледь світлим у душі Стрибога. Однак кохання безсмертного темного до світлої Птахи було настільки великим та могутнім, що цього вистачало для того, щоб тримати темряву замкненою.

В один день усе змінилося. Ні-ні, не в один день. Остап себе дурив. Так не буває, то наче повінь навесні. Вода щораз прибувала й прибувала, й врешті дамбу рве. Спочатку пішла його Птаха, кинула їх зі Стрибом наодинці. Птаха не витримала зрад, брехні, ошуканства. І Остап змирився, хоча і журився дуже, але не вважав це кінцем світу. Вірив: вона повернеться. А Стриб? Той просто збожеволів. Остап жалів чоловіка, досі не уявляючи, що можна страждати аж так. Птаха була жива і здорова, а той оплакував її, мов небіжчицю. А може, він оплакував тоді мертве кохання, яке врешті впало, змаліло під тягарем Темного світу, який таки взяв гору в душі чоловіка. І Стрибог також пішов. Остап залишився в Яровороті, чекаючи на повернення Птахи. А потім…

Його серце, душу, помисли заполонила юна дівчина з дивного світу Єдиного Бога, дівчина з неймовірно красивим ім’ям Мальва. Непередбачувана, кусюча, мов оса, котра навіть розмовляла словами-жалами, але робила це не зі зла, просто так у її світі було прийнято розмовляти. І Остап закохався. Вона впала в його долоні зіркою. Несподівано, мов сонячний зайчик. Спочатку в долоні, тоді – в душу. Досі такого з ним не траплялося. Бо він з першого погляду, з першого слова, мовленого нею, зрозумів: то назавжди. Мрія про далеку-близьку Квітку-Мальву дарувала наснагу, вона розгойдувала сни, гріла долоні, гоїла серце. Думав тоді: якщо комусь і судилося стати його судженою, то так воно і буде. Однак чи любитиме він її настільки сильно, як ту, яку лишень раз побачив і вже не забув. Наче знав її до того тисячу літ, наче вона вже колись належала йому, а він їй. І то не було схоже на жодне тілесне шаленство, про яке любили теревенити сусіди-чоловіки. Це було геть інше. Коли вона для тебе – то всі світи відразу і темні, і світлі. Рідна, найрідніша… І байдуже, чи він коли-небудь зможе до неї торкнутися, важливіше інше – він знає, що вона є, і тільки тому варто жити. Вона часто приходила у його сни, а вранці він тужив, бо сон закінчився і приходило розуміння: вона ніколи не полюбить такого, як він, – простого смертного з уже давно неіснуючого світу. Бо вона безсмертна, обрана служити світам та світовому порядку. А він? Ким він може стати для неї? Може, другом? Зрештою, він і на це згідний, бо коли любиш по-справжньому, то вистачає знати, що вона, хай і без тебе, але жива та здорова. Можна тільки допомогти їй у цьому – стати щасливою.

Коловорот подій закручувався далі. Мальва несподівано виявилася донькою Стриба, яку виховували прості смертні. Пані Птаха про це знала від самого народження Мальви, але чомусь нічого не розповідала Стрибогу. Той просто оскаженів, заледве не вбив ту, яку ще донедавна кохав дужче за життя, за батька, за матір… І все полетіло шкереберть. Все…

Прибита горем Мальва у Яровороті, її рука стискає його долоню, не відпускаючи від себе. І він не знає, плакати чи радіти від щастя. Так, то було справжнє щастя – бачити її біля себе, тримати за руку, гладити по голівці, як маленьку, коли вона прокидалася посеред поганого сну, розповідати казки, завжди добрі, світлі, яскраві… Цілувати подумки її сірі очі, кутики губ, так зухвало випнуті догори. А тоді вона пішла разом із Птахою. Він готовий був до того. Знав, що так станеться, бо вона обрана безсмертна, а він – лишень служка з Яровороту, звичайний смертний.

Ставив на собі крапку. Не вірив у те, що Мальва бодай захоче мати такого друга, як він. Перед нею відкривалися тисячі дверей, а він – навіть не ще одні цікаві двері й навіть не поріг, а просто один із тих, кого безсмертні образно красиво називають травою, яка тримає на собі світи. Коли Мальва йшла, то обіцяла повернутися. Щось незбагненно-рідне читалося тоді в її очах. Не йняв тому віри, переконував себе, що не розуміє тої мови. Бо що він міг їй дати? Він простий смертний: народження, життя, смерть – і коло замикається для нього. А вона безсмертна…

І коли вже нічого доброго не чекаєш, навіть в диво не віриш, зорі якимсь чином стають на твій бік, всі до одної. Навіть не сердився на Птаху за те, що вона не відкрила раніше йому всієї правди про його батьків. Як він міг? Вона врятувала його, прихистивши останнього живого з мертвого світу Замерзлого Сонця у своїй хаті. Вона і батька врятувала, не розповівши світові сірих про такий підлий вчинок одноплемінника. А ще якимсь чином змусила Мару дати і йому Перемінника, зрівнявши з Мальвою у правах. Ох, не вірив він у запевнення Птахи про те, що це закономірно, бо так мало бути. І ось вони тепер із Мальвою обоє безсмертні, обоє мають безсмертних батьків і отримали шанс стати на один бік одного світу.

Скільки сумнівів пробігло його головою за останні дні? Він картав себе за недолугість, вважаючи Перемінник авансом, даним його душі передчасно, і тому старався вдесятеро дужче у навчанні та пізнанні, аніж будь-хто з тих безсмертних, кого він знав. Але що б не робив, як не намагався, увійти в контакт зі світом трав та землею не міг. Чуттєвість кудись дівалася, Перемінник наче не чув потуг його серця чи навпаки – серце тих потуг не чуло, тому й німували на щирі порухи духу. Зв’язок серця, розуму, Перемінника та душі не втримувалися в одному колі. Здається, пані Птаха знала, в чому справа. Пояснювала це так: «Оскільки ти народився у світі, де нічого справжнього не було, то й не маєш вродженого зв’язку з рідною землею». Невже безвихідь? Його батьківщина мертва, а іншої він не має. Після того як повернувся зі світу Замерзлого Сонця та почув оповідь Птахи про свій світ, йому почав він снитися. Поруч зі снами про Мальву прийшли й нелегкі сни про світ Сонячної Мушлі, який люди, його далекі й близькі родичі по крові, перетворили на місце без душі, сонця та духу…

Остап добре знав Дужа з Яроворота. Також безсмертного, позначеного Перемінником, але зовсім безталанного, як його поза очі називали навіть смертні. Він був добрим хлопцем, однак зовсім без талантів, які мають зазвичай усі обрані. Навіть варган його не слухався. Учитель Посолонь казав, що в Дужі є сили, але вони поки сплять. А коли прокинуться, ніхто не знає, бо Мара ніколи не помиляється, ніколи нікому Перемінники так просто не дарує. Тепер Остап знав, що це не зовсім правда. Принаймні приклад із Дужем промовисто говорив про це. Невже і він стане таким самим безталанним, як Дуж? Чекати моменту прокидання сили – це наче посеред пустелі чекати на дощ, який може і не впасти ніколи. Та, схоже, пані Птаха вважала по-іншому. Завжди дивувався силі духу, котрим була сповнена ця тендітна жінка. Вона не стала чекати дощу посеред пустелі, вона заходилася накликати цей дощ, зганяючи хмари. І де тільки вони не бували в пошуках того ключика, який відчинить Остапове серце.

І врешті сьогодні, коли вони повернулися зі світу Єдиного Бога, від бабусі Горпини, вона йому майже урочисто повідомила:

– Сьогодні й завтра можеш відпочити, Остапку, від наших занять. Допоможеш Учителю Посолоню в Храмі Сонця. А післязавтра будь готовий до кропіткої та наполегливої праці. Я так сподіваюся, що у мене все вийде.

Не звик розпитувати і ставити зайвих запитань. Вважав Птаху досконалою, коли буде необхідність – вона сама все розповість. І безсмертна кудись щезла на два дні. Повернулася надвечір, коли сонце опустилося майже до краю західного горизонту. Остап з Учителем саме прибирали перед вечірньою молитвою біля жертовника.

– Йменням Сварожого кола вітаю вас, – змучено вичавила з себе.

Остап з Учителем повернулися на голос. Посолонь відповів, піднявши вгору руки, як і годиться:

– Хай Сварог дарує тобі світлі дні та світлі ночі, безсмертна!

Остап повторив за Учителем весь ритуал.

– Як усе пройшло, дочко? – заклопотано запитував Посолонь, співчутливо дивлячись на Птаху. Жінка мала зморений вигляд.

– Добре пройшло. Уже все гаразд. – Птаха кволо посміхнулася. Було видно, що навіть говорити через втому їй важко. – Учителю, ви вже розповіли Остапу про Мирослада, як і домовлялися?

Учитель спокійно відповів:

– Ні. Я ж не знав, яка буде відповідь.

– Ви сумнівалися в Миросладі чи в мені? – легка печать розчарування ледь-ледь торкнула її бліде личко.

Учитель Посолонь відразу відповів:

– У собі. Ти зробиш це краще. Яка відповідь, дочко?

– Звісно, відповідь позитивна, – відповіла спроквола. Тоді перевела очі на Остапа:

– Повелитель світу Білих Вурдалаків Мирослад, Остапе, твій рідний дідусь і майбутній Учитель.

– Що? – Остап просто не вірив в почуте. – Як це? Тобто той…

Птаха кивнула, погоджуючись:

– Так. Невридія – твоя друга чи перша, не знаю, як воно правильніше, тобто Невридія – твоя батьківщина.

Головою хлопця промчало тисячі думок та запитань, але жодне з них так і не сформулювалося чітко в голові.

– А зараз я йду відпочивати. Усі запитання завтра, Остапе, гаразд? Надто важкими були перехід та повернення. Усе-таки зустріч із минулим, не надто сонячним.

Птаха стала на коліно перед жертовником, нечутно зашепотіла. То були слова молитви. Посолонь та Остап мовчки спостерігали за жінкою. Тоді вона підвелася з землі, вклонилася сонцю, Учителю та Остапу, побажала їм приємного відпочинку, приклала варган до уст та заграла. Після перших нот усе довкола жінки почало вібрувати, видозмінюватися, перетворюючись на розмите полотно, а потім раптом Птаха розчинилася в повітрі, залишивши по собі слід тремтячої мелодії дримби.

– Учителю, це правда? Пані Птаха нічого не наплутала, тобто я не сумніваюся, що не наплутала, та все ж? Ви ж розумієте, яка це відповідальність для такого, як я, – бути і сином, і онуком безсмертного, – Остап несміливо запитував, підбираючи слова.

– Правда, – відповідав трохи журно Учитель.

І помітивши збентеження в очах хлопця, поважно додав:

– Птаха повернулася зі світу Білих Вурдалаків. Вона мала нелегку розмову з Миросладом, але зараз не про це, бо то зовсім інша історія, яка не стосується ані тебе, ані мене. Щодо тебе – тут усе гаразд. І, схоже, завтра на тебе чекає дорога додому. А зараз давай закінчимо роботу.


Остап не міг відразу заснути, думаючи про те, що почув сьогодні. Світ Білих Вурдалаків – його світ. Батьківщина. Так, край його батька, тобто і його край. Виходить, він один із неврів. Не просто безсмертний, якого ті вчитимуть своєї майстерності, а по праву крові невр. Неври! Незвичайні люди, які час від часу навідувалися в Яроворот на великі свята, куди їх завжди урочисто запрошували. Неври, яких поважали у всіх світах – темних, світлих, сірих – і навіть трохи побоювалися великі безсмертні. Неври, які вміють змінювати своє тіло і навіть сутність, перетворюючись не тільки в тварин, птахів, комах, змій, вони вміли ставати деревами, річкою, вітром, хмарою. Спочатку розкладаючи себе на крапельки, потім збираючи те все докупи та перетворюючись. Як він заздрив тому вродженому вмінню звичайного смертного невра! Він мав нагоду на власні очі бачити це диво.

Це траплялося раз на рік, коли святкували народини Ярила, весняного сонця, і в Яроворот з’їжджалися гості з сусідніх дружніх світів. Найкращі майстри переверництва зі світу неврів показували свою майстерність на центральній площі перед Храмом Білобога. Які тільки істоти не тішили око глядача – дракони, змії з кількома головами, жар-птахи, білі вовки, ведмеді, лисиці, слони, дикобрази й дрібнота різна, як хом’яки, змії, мурахи, горобці, хробаки… Це дійство творилося перед очима глядачів, але, як воно насправді ставалося, – ніхто не міг пояснити… Таїна. А завершував те дійство найстарший серед неврів, Повелитель Вурдалацької раті. Звали його Миросладом. Він починав своє переверництво із найдрібнішого, проте не найлегшого. Ставав спочатку травою. Трава починала рости – і от замість неї вже милує око крислатий дуб. Здіймався довкола дуба вітер, закручував його у танці-коловороті, мить – і вже з’являється білий вовк, а тоді білий крилатий кінь. Кінь підіймався в небо, перетворюючись у польоті на білу хмарку. І ось вона на очах починає темніти, рости, збільшуватися та гупати раз по раз громовицею, а згодом навіть вогонь викрешувати з себе. Тільки він не падав донизу блискавкою, а весело мерехтів у небі, сплітаючись у веселку. Закінчувалося це дійство тим, що з хмари падав дощ, але не звичайний, а солодкий – марципановий. Глядачі божевільно плескали в долоні та ловили краплі-соло-дощі на льоту, підбирали навіть із землі, бо смачнішого, здавалося, зроду не їли. Дощ припинявся, хмарка розсіювалася. І посеред площі, в оточені щасливих яроворотців, котрі кричали «ура» та «слава», стояв, хитро посміхаючись, Мирослад. О, як всі хлопці та чоловіки з Яроворота та й гості з інших світів тоді заздрили вмінню начебто звичайного чоловіка, його майстерності. Зрештою, заздрили усім похмурим та неговірким майстрам зі світу Білих Вурдалаків, про яких ходили просто неймовірні чутки, легенди, що наче ті половину свого життя проводять у тваринній подобі, а відтак ані житло, ані обробіток поля їм непотрібні. Казали, що в родинах вурдалаків народжуються тільки хлопчики, а для того, щоб не дати роду закінчитися, вони змушені шукати наречених в інших світах. Часто вони тих наречених просто викрадають, так легше, бо з доброї волі рідко хто зважиться на таку долю – вічне животіння в гнилому болоті, без батька-мами і того, що було колись для тебе рідним.

Мирослад – його рідний дід? Хіба це не щастя? Хай у нього немає батька, рідної матінки, але у нього є такий дід!

12. Виняткова невинятковість

Тобі сімнадцять, і ти вже звикла до своєї винятковості. Бо отримала Перемінник у сім років і вже тому особлива. І ти починаєш вірити, що купа світів лежать не те що перед тобою, а в твоїх ногах – вибирай та керуй ними. І тоді спокуса вищості над іншими, винятковості потужно стукає в двері незміцнілого розуму. Як втриматися та не відчинити їй двері? Здається, безсмертні для цього придумали гарні ліки. Такі, що міцно ставлять на землю, даючи можливість зрозуміти насамперед себе.

Птаха була гарною ученицею. Їй доволі легко давалися всі науки та знання, які вона отримувала у Яровороті. Травництво мала у собі, замовлянь та відбивань заклять вчили Лада та Жива і не могли натішитися ученицею. Посолонь розповідав про устрій у світах, темних також, про силу, яка рухає тими світами, і яким чином опиратися, коли її спрямовують проти тебе. Учили її приборкувати стихії – і добрим словом, і добрими символами, складеними в небі з зір, хмар чи блискавиць. Учили подорожувати за допомогою варгана-ключа і грати на тому диво-інструменті. Бо він не просто вмів перенаправляти, він міг і рятувати заблудлі душі, відганяти зло. Уся нечисть боїться його диво-мелодії, і треба мати потужну силу, щоб їй протистояти.

А потім настав час навчитися переверництву. Це наче поставити крапку в процесі навчання. О, як вона прагнула цього навчитися! Це вмів робити кожен із посвячених безсмертних, однак найвищої віртуозності в цьому досягли майстри зі світу Білих Вурдалаків. Їх називали ще менестрелями. Бо тільки вони вирішували, який ти отримаєш захист-тотем. І без їхнього благословення наука-пізнання своєї єдності з Всесвітом не могла вважатися закінченою.

О, ця диво-наука! Вміння безболісно міняти людську подобу, переводячи її в політ птаха чи біг звіра, або навіть у краплю дощу, чи в маленьку золоту рибку в морі. Птаха несамовито прагнула тих занять, навіть марила ними. То їй снилося високе-високе небо та золоті крила, які вона отримує. Аякже! Найкраща учениця великого Вчителя Посолоня може мати тільки золоті крила і перевертатися лишень на жар-птаху. А щодо тварин, то часто їй снилася струнка лань, і все здавалося, що тільки така сутність може бути у жар-птахи… Так, тотем. Оберіг з боку Матері-Землі. І вона може отримати його тільки з рук Володаря Невридії – Мирослада. Знала, що в Невридії мешкають лишень смертні. І тільки в цьому світі смертні мають право навчати безсмертних, а ті, відповідно, мусять німо скорятися усім наказом не лишень Учителя-невра, а й кожного з його мешканців. Володарем світу неврів незмінно був Мирослад. Із чуток, які ходили Яроворотом, вона знала, що то не той самий чоловік, бо одних навчав білявий та синьоокий, інших – чорноокий і смаглявий. Видно, така традиція була в світі Білих Вурдалаків – називати усіх своїх Повелителів Миросладами.

Учитель Посолонь провів її до Східних воріт, сказавши, що варганом користуватися у світі Білих Вурдалаків заборонено. Відповідно, зайти-вийти у світ неврів можна тільки через ворота. І пересуватися, відповідно, тим світом дозволяється лишень природним шляхом, тобто на своїх двох. А в чужому світі треба коритися законам того світу, до якого втрапила. Тому Птаха має бути чемною і в усьому слухати у світі Білих Вурдалаків свого наставника. Учитель її чекатиме на тому боці. Можливо, ним стане і звичайний смертний, а якщо пощастить, то сам Мирослад. Найчастіше безсмертних навчав саме він. Це трошки насторожило юну Птаху та остудило її голову. Хе, звичайний смертний вчитиме її, не Повелитель? Ну-ну, ще побачимо, хто кого вчитиме. Свій варган вона залишила Посолоню.

Вони розпрощалися з Учителем Посолонем. Птаха стала на поріг Східних воріт, зробила крок вперед і… Не встигла й кліпнути, як перемістилася в інший світ. Довкола стояла мертва тиша. Жодних звуків. І весь простір заповнював густий та вологий туман. Посеред того туманного мороку ледве-ледве прозирала людська постать. Вона заговорила:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, ученице Птахо! Піднімаю вгору руки та уклінно прошу всі сили світу Невридії не шкодити тобі, пильнувати тебе. Прошу заступництва в сил лісів, боліт, рік, вод, трави, хмар, туманів, стихій. Бережіть це дитя яроворотське, учіть його, напучуйте, не ображайте, більше давайте, аніж забираєте.

Птаха, як учив її Вчитель Посолонь, стала навколішки, піднявши вгору руки, долонями верх, а потім три рази низесенько, аж головою до землі, вклонилася. Останній раз – поцілувавши землю. Потім встала з колін, підійшла до найближчого дерева, на яке впало око і яке заледве проглядалося в тумані. То була берізка. Зняла з голови блакитну стрічку й почепила на гілці дерева, потім скинула й пояс, власноруч сплетений, оберіг-посланець, та оперезала ним стан берізки:

– Хай частина моєї вроди буде з твоїм світом, берізко. Хай частинка моєї сили буде у твоєму тілі, берізко.

Тоді раптом згадала, що забула про постоли. Зняла їх з ніг, поставила під деревом та пролепетала:

– Хай босі ноги мої зробляться добрим знаком. Бо я не стану топтати стовпів твоїх, Невридіє, не ламатиму серця твого, не плюватиму в душу твою. Прийми мене в своє лоно, Невридіє, відкрий знання свої, ті, які ти можеш відкрити непосвяченому чужинцю. Прийми в тіло твоє, в кров твою, в обійми твої…

Вмовкла. Стояла, слухаючи тишу, чекаючи хоч якогось знаку, і враз… Тишу розірвало галасом, шумом, наче сухий лист гучно тріснув, наче хтось натиснув на важіль та все ввімкнулося. Повернулися звуки, туман почав розсіюватися. У небі засяяло сонце, і перед ясні очі Птахи явився високий широкоплечий чолов’яга – синьоокий та світло-русявий. Довге волосся було зібране на потилиці у хвіст. Він напівсхилив голову в поштивому поклоні і відрекомендувався:

– Я Мирослад, твій наставник у світі смертних, у світі Невридії. Ласкаво просимо у світ смертних неврів, безсмертна.

Чому вона тоді вирішила, що він також смертний? З вітання, напевне, бо запросив її до смертного світу. А може, й через чутки, які ходили Яроворотом. Чи з непевних напучувань Учителя. Сам Мирослад ніколи не казав їй, що також смертний. Лишень повідомив, що є Учителем у світі смертних неврів. Тоді, здається, вона сама себе й ошукала. Бо не була дуже уважною до дрібниць, деталей, як того завжди вимагав Учитель Посолонь. Ох, та чому не була? Вона й зараз неуважна…

Отак вона й познайомилася з Учителем Миросладом, який майже рік вчив її у світі Білих Вурдалаків не тільки вмінню переверництва, а й вправності завжди залишатися звичайною людиною, незважаючи на те смертна ти чи безсмертна.

Це був благоліпний світ – зелений, багатий на красу та щедрий на віддачу.

Вона звикла багато говорити, запитувати. Учитель Посолонь та й інші її Учителі завжди охоче відповідали на запитання. У Невридії вона зіткнулася з геть іншим ставленням до слова. Воно тут було, направду, на вагу золота. Мовчазні, заглиблені у власний світ неври доволі скупо відповідали на питання, найчастіше просто не чуючи їх. Спочатку це її ображало, вона думала, що ті люди вороже налаштовані до неї, ігнорують її, та згодом зрозуміла – помиляється. Для спілкування не завжди потрібні слова, інколи вчинків достатньо.

Ох, на початку в світі невритському чулася зовсім чужою. Мов штучно принесений з якоїсь тропічної країни в помірні широти екзотичний квіт. Його силою тицяють у холодний непривітний ґрунт, а він, замість того, щоб почати адаптовуватися, вимагає усіх підлаштуватися під нього. Згодом вона зрозуміє, що на початку поводилася зовсім неправильно. Бо вважала свою вищість над смертними, тобто безсмертя, не простим даром неба, а чимсь неординарним. Бо вона краща від кожного в цьому задрипаному смертному світі, розумніша та й сильніша. Свята простота. Тут, напевне, ще не таких ставили на місце!

Так-так, від усвідомлення своєї вищості у будь-кого дах знесе і їй тоді зносило конкретно. Учитель Посолонь, який любив Птаху як батько, ніколи цього не помічав. Чи, може, не хотів бачити, що його прекрасна учениця перетворюється на егоїстку. Навіть більше, Посолонь навіть пишався успіхами малої Птахи, яка у свої юні літа була в дечому вправнішою та мудрішою, аніж деякі вже посвячені безсмертні. То після повернення з Невридії до неї прийде чітке розуміння, що смертних не тільки поважати та любити треба, а й навчатися від них не соромно. І тим паче не соромно дякувати щиро за науку.

А поки що вона, вперта та самовпевнена, йшла світом Білих Вурдалаків, слухаючи скупу мову свого теперішнього Вчителя Мирослада. Чоловік говорив куцими реченнями, просто та чесно.

– Це край неврів, Птахо!

Туман розвіявся, і перед очима дівчини відкривався мальовничий краєвид. Довкола шумів густий ліс, співали птахи, десь поруч текла ріка, бо дівчина чула її ніжне та трепетне жебоніння. Чоловік, видно, помітив її реакцію на плюскіт води і тому зауважив:

– Річка поруч. Має ймення Стохід.

Назва Птасі здалася трохи дивною та разом із тим цікавою. Треба буде якось розпитати, чому так назвали. Знала ж, що в тих краях, як і будь-де, сакральним речам звичайних імен не дають. Учитель йшов попереду, показуючи та прокладаючи дорогу. Наказував не відставати і обов’язково ставати своїми ногами в його сліди. Птаха тільки здивовано стенула плечима. Що за дурні накази, але поки вирішила не сперечатися – ще встигне. Йти було не дуже зручно. І не лишень через те, що кроки в Мирослада були більші, аніж її. Птаха часто ходила босоніж, але то було в Яровороті, де земля лагідна, піддатлива для ніг. Тут вона здавалася чужою, мачухою. Чула, що ступні ніг заніміли, шпичаки та гілочки боляче впивалися в шкіру. Тоді вперше пожалкувала, що свої постолики залишила під березою. А оскільки була досить впертою, то не стала скаржитися Миросладу. Ще чого?! Вона терпітиме, хай навіть вічність.

Мала перевести увагу з фізичного дискомфорту на щось інше. Тому пробувала розговорити Учителя, ставлячи йому різні питання. Той сухо відповідав короткими уривками: «Так, ні, ага, може, побачиш згодом, про це пізніше». Це врешті Птасі набридло, і вона заткнулася. Ступні ніг уже навіть не боліли, а нестерпно пекли. Тому мусила знайти собі якусь іншу розвагу, зосередитися ще на чомусь.

Дерева в лісі росли настільки густо, що поміж їх кроною заледве проглядалося блакитне небо та вгадувалося сонячне проміння, яке блукало листочками та гілляччям у верховітті, досить кволо опускаючись додолу. Час від часу зустрічалися великі галявини бурелому. Птаха дивувалася, як упевнено рухається її провідник та знаходить тільки йому відомі напрямки, бо стежкою шлях, яким вони рухалися, назвати було важко. Врешті, коли ноги зовсім задерев’яніли і здавалося, що якщо зробить ще крок, то помре на місці, ліс порідшав. А ґрунт під ногами зробився м’яким, наче тісто.

Мирослад через плече кинув їй:

– Зараз особливо будь уважна, Птахо. Починається болото. Я йтиму повільніше, а ти вважай і ногами ступай тільки в мої сліди.

Птаха згідливо кивнула, хоч Мирослад цього й не міг бачити. У сліди – то в сліди. І так вона за ним телепається, наче прив’язана. Пейзаж довкола змінився. Став набагато цікавішим, інколи навіть несподіваним. Забула навіть про біль у ногах. Зліва відкривалося плесо ріки. На ньому плавали чорні лебеді. Таких вона бачила тільки один раз у житті і то на свято Ярилове, коли приходив час весняного рівнодення та святкувався Новий рік. У Яроворот приїжджали звідусіль гості. Почесними та жаданими вважалися невритяни. Вони обов’язково хизувалися перед гостями в майстерності переверництва. Отоді вона й побачила на тому святі чорного лебедя, в якого перевернувся на очах юрби юний хлопчина. Він стояв посеред натовпу в довгому чорному плащі, з довгими широкими рукавами. Заграла дивна музика вітру, так грав тільки один інструмент, і то була сопілка-колянка, яку привезли ті ж таки неврійці зі своїх країв. Грала вона особливо чисто та пронизливо. Наче позичала голос із того горіхового дерева, з якого була зроблена. Неймовірне видиво. Сопілка грала, юнак танцював. Мить – і вже в небі тріпоче крилами чорний лебідь…

І от зараз перед нею не людина в подобі птаха, а справжні чорні лебеді.

Чорні лебеді на плесі плавали вільно та, здається, зовсім не зауважували людей. Наче то не люди були, а так – кущі чи дерева, що рухалися. Пройшли якийсь десяток метрів, і лебедів змінили сірі журавлі, потім були гуси, різні види качок. Десь зовсім поруч власною доріжкою пробігла руда лисиця, вгорі на поодиноких деревах вовтузилося птаство. Ліс жив власним життя, не звертаючи уваги на двоногих істот, що йшли своїм маршрутом, наче для нього, цього лісу та його мешканців, це було звичною справою. А можливо, так і було? Це зачарувало настільки сильно, що Птаха враз забула про наказ ступати в сліди і вже брела як-небудь, пожадливо крутячи головою то вправо, то вліво.

І враз Миросладова стежка повела їх майже серединою водойми. Справа та зліва відкривалося широке безмежжя води, а вони йшли ледь помітною смужкою суші, котру вкривала тонким шаром вода. Чап-чалап під ногами. Справа бобри щось там будують. Чап-чалап – зліва неймовірно красиві та граційні трясогузки… Вона розуміла тепер, чому Вчитель мовчав, він хотів, щоб вона менше тратила сили на розмови і змогла краще роздивитися його світ. Бо розмови відволікають.

Учитель Посолонь каже, що людське вухо збудоване так, що може вловлювати шуми відразу з трьох рівнів сприйняття: звичайні розмови, буденні шуми, тоді – повчання та знання і найважливіший рівень – мова духу, яку вміє чути не кожен, але прагнути повинні всі. А дух присутній там, де є прагнення любові. Свій дух мають і ліси, і води, і небо… Птаха прагнула всім серцем почути ту мову. Ех, якби ж то все було так просто!

Справа від стежки відкривалося розцяцьковане білими лілеями плесо. Красиво! Птаха вдихнула на повні груди, однак крім запаху багна нічого не відчула. От якби понюхати хоч одненьку квіточку. То, напевне, неймовірне відчуття! Зупинилася. Вона наздожене Вчителя, от тільки зірве одненьку. Випустила з очей слід Учителя, відступила вбік, досить спритно вхопившись рукою за довге стебло квітки і… Замість того, щоб дати зірвати її, піддатися бажанню дівчини, квітка навпаки потягнула її до себе. Буль…

Вона тонула. Усе відбувалося настільки швидко та несподівано, що незчулася навіть, як стебло лілії також вчепилося в неї і зо всіх сил потягло за собою вниз. Не встигла ані крикнути, ані випірнути, щоб гукнути на допомогу, не здогадалася навіть розтиснути руку. Дівчина занурювалася в твань, опускаючись дедалі нижче і нижче. Уже не вистачало в легенях повітря, вона не могла нічого бачити, бо з’ясувалося, що то і не річка зовсім. То справжнє неврійське болото, покрите зверху водою. Про нього ходили різні побрехеньки Яроворотом: що воно живе, що має душу, що той, хто туди потрапляє, стає або його бранцем, або мертвим, та й ще купа різного. І тепер ті побрехеньки для юної Птахи ставали реальністю. Баговище міцно тримало її в своїх липких обіймах, бруд заліплювало очі, ліз у вуха, до рота. І коли здавалося, що це вже кінець, чиїсь міцні та сильні руки потягнули її вгору, до світла, до неба, до сонця.

Очуняла на зеленій галявині. Мирослад дивився на неї невдоволено та трохи сердито:

– Отямилася? Халепниця, а не безсмертна. Я кому наказував – не виходити з моїх слідів?

– Та я ж, той… Тільки той, – почала виправдовуватися, відчувала на зубах та в роті землю, випльовувала її. Прокашлялася: – Та я ж хотіла тільки квітку зірвати і все.

– Що? – Тут чоловік уже не на жарт розгнівався. – Не ти її садила, щоб рвати. А ще Посолонь тебе травницею називає. Ти добре знати маєш, що можна чіпати, що ні. Я ж у твоєму світі у твоєму саду квіти не смію рвати. Ото вже мені морока з тими йолопами. Щоразу одне і те ж. Думаєш, що якщо тебе Перемінником нагородили, то ти вже можеш робити що захочеш. Тільки не тут, мала, чуєш? Ще одна такий виверт і… я тебе з халепи не витягуватиму. Хай тебе, дурепу таку, ліпше хробаки з’їдять…

– Але ж я… – заткнулася, спіткнувшись об грізний погляд чоловіка.

– Давай без я, добре? У нас не прийнято багато галайкотіти. У нас прийнято уважно слухати і виконувати приписи.

Не накази, а приписи. І вже спокійно попереджаю. Без дозволу нічого не чіпати, навіть напівкрока вліво чи вправо не відходити, якщо заборонено. Квіти не рвати, траву без потреби не топтати, ходити обережно та тихо, наче по шклі йдеш. Тут усе живе довкола: і в землі, і у воді, і в небесах мешкають творіння божі. Ота лілія, яку ти хотіла зірвати, зовсім не бажала твоєї смерті – вона просто боронилася, захищалася від нападника. А ти, недолуге творіння, не здогадалася розчепірити пальці та випустити стебло рослини. От вона тебе і потягла за собою у свій сховок. Затям собі, мала: у світі смертних неврів ти стаєш також смертною. Забудь тут про свою вищість, характерництво, магію. Тут вони майже безсилі. У Невридії діє власне чародійство – химородництво природи. Це єдність всього живого і неживого також. Бо й камінь має душу. Так вважають неври. І не сперечайся, поки не зрозумієш, правда це чи легенди. Закарбуй на своєму безсмертному носі, дорогенька: тут ти без моєї допомоги та без допомоги мешканців Невридії не виживеш. Коли навчишся хоча б трохи правильно ходити, думати, дихати, чути, слухати, бачити, то, може, і доживеш до того дня, коли тобі світ неврів дозволить отримати власний тотем. А поки, невдахо, ти лишень лялечка в коконі. І, до речі, мешканець кокону не завжди стає метеликом. Чого розсілася? Вставай, а то нас зачекалися вдома.

Птаха ледве стримувала сльози. Ноги просто нестерпно боліли, як і душа. З нею ще ніколи ніхто так не розмовляв. Її ніколи не називали невдахою. Була найкращою. А тут цей смертний бовдур сміє їй, великій безсмертній, вичитувати. Та хто він такий? То він невдаха, а не вона. Болотний довбень! Але той смертний бовдур, може, і не вмів читати думки, але те, про що подумала Птаха, зрозумів:

– Що? Образилася? Звикай. І не дивися на мене вовком. А ліпше слухай уважно, запам’ятовуй кожне слово, бо здохнеш тут. І не думай втекти назад. По-перше, втонеш у болоті, бо дороги не запам’ятала. А по-друге, якщо навіть пощастить і припустити, що не гав дорогою ловила і зможеш доплентатися до воріт, то знай: наші ворота тебе не випустять. Бо ти не маєш печаті тотему на чолі, ти наразі порожня, як моя баклажка зараз.

І він перевернув порожню дерев’яну фляжку, показуючи, що в ній і справді немає ані краплини.

Птаха мовчала, вона хоч і була розгубленою, сердитою і трохи наляканою, але не слабкою. Краєм ока помітила, що на ліс опускалися сутінки, отже, у відключці після купелі у болоті вона пробула півдня. Ні, вона так легко не здасться, вона мусить тут вижити, хіба вона не донька своєї матері, хіба вона не Птаха?

– Пробач за невігластво, – казала чітко, карбуючи кожну голосну в слові та дивлячись простісінько в очі Миросладу. – Надалі старатимуся виконувати слухняно всі твої накази. А тепер можна і в дорогу. Сутеніє…

Мирослад блиснув задоволено очима. Так, мала була не з простих чи випадкових. Посолонь мав слушність, коли казав, що з нею поводитися жорсткіше, бо всесильність навіть найдобріше серце може перетворити на твердий камінь та черствий позаторішній хліб.

– Радий, що не скиглиш, але навіть якби скиглила, то це тобі не допомогло б. Зазвичай більшість ваших уже в перший день просяться додому. Знай, я не жартую зараз, якщо захочеш насправді отримати знання – учися чути, інакше… Згинеш, якщо не в баговинні, то дикі звірі в пущі розірвуть, бо їм насправді наплювати безсмертна ти чи смертна. Вони відчувають твою сутність, а вона поки що чужа для них. Мусиш стати своєю, і тоді цей світ не тільки подарує тобі тотем, а й відпустить додому.

Птаха навіть половини зі сказаного не второпала, однак про всяк випадок запам’ятала. І недаремно.

13. Невридія

Сутеніло. Темрява опускалася на світ Білих Вурдалаків як cкрадливий злодій, щойно було видно – і враз очі заслонило млою. Птаха майже забула, що таке ніч, тому що з того часу, як потрапила в Яроворот, з нею не бачилася. Але не боялася її. Бо спомини про цей час доби в світі Чотирьох Сонць були приємними. Аметистове небо, всіяне блискітками, мамині казки про перемогу добра та про притичини великих воїнів. Мама любила повторювати, що сутність бога схожа на нічне зоряне небо. Якщо навчишся дивитися на світ тисячами зірок-очей, то станеш ним. Та ніч у світі Білих Вурдалаків, яка мала от-от наступити і до її приходу готувалося все живе і неживе, видавалася їй вже не такою добросердою панею. Птаха мовчки й насторожено брела за Миросладом, зігнувшись навпіл над його слідами, намагаючись трапити у них. І, може, добре, що настільки прискіпливо вдивлялася собі під ноги, не помічаючи вогників з двох боків, які раз по раз блимали. Одні заклично загравали з нею, і якби не була заглиблена у сліди, то могла б навіть спокуситися на їх мелодію, а ті, що зліва, збоку лісу, в який вони знову повернули з болота, були не такими добросердими, навпаки – блимали грізно… Несподівано Мирослад зупинився мов вкопаний перед невисоким пагорбом, зарослим ялинником та густим ожинником. Приклав долоні собі до рота та викликально загорланив, мов пугач. Йому відповів хтось із гущавини вовчим виттям, і раптом нізвідки поруч взялися двоє здоровенних, у людський зріст, білих вовків. Перелякана Птаха кинулася по захист до Мирослада. Серце голосно гупало, в горлі пересохло, вона згадала попередження про те, що якщо не навчиться ставитися з повагою до світу неврів, то її загризуть дикі звірі. Але ж це несправедливо, не за правилами, адже вона щойно нині в світі неврів з’явилася і навіть не пробувала пожити за правилами цього світу. Вона хоче жити, дуже хоче жити. І раптом у себе над вухом почула сміх Мирослада. Чекала будь-якої реакції з його боку, але не такої. Він обережно розтулив руки дівчини, які залізними кліщами тримали його за пояс. Поставив її поруч з собою, взяв за руку:

– Знайомся, Птахо. Це діти Невридії – звичайні смертні вовкулаки, оборонці входу у Милоград – головне поселення світу Білих Вурдалаків.

Птаха перелякано роззиралася. Вовками виявилася рослі чоловіки, зодягнені в шкури білих вовків.

– Йменням Сварожого кола вітаю вас, – пробелькотіла тремтячим голосом Птаха.

– Хай береже тебе батько Род, безсмертна, і тебе, старійшино роду Миросладе! І дарує вам життя довге і життя погідне, – майже в один голос відповіли чоловіки.

Тоді один із них витягнув звідкись з-під довгої вовчої шкури мисливський ріг, можливо, ріг тура, і затрубив у нього, затрубив не просто гучно. Бо в тій мелодиці Птасі вчувалася своя тільки в цьому світі знана давня мова, давніша від мови символів, мови людського голосу. І враз просто на очах пагорб, що, здається, затуляв півсвіту, почав рухатися. Тепер вона розуміла: те, що спочатку здавалося горою, на якій і за якою лишень непролазні хащі, було добре замаскованим входом у поселення неврів.

– Милоград, – сказав із гордістю в голосі Мирослад.

І перед збентеженою та здивованою Птахою, яку важко було чимсь новим вразити, бо вона вже бачила і світ Вередів, і світ Безконечного Океану, відкрився зовсім інший світ, не схожий на ті, в які вона потрапляла. Ще не знала, як той світ поведеться з нею, але зустрічав він її, чужинку, не зовсім лагідно.

Вони йшли темними вуличками Милограду. Де-не-де у невеликих круглих віконцях низьких біленьких хатинок, що тулились одна до одної, горіло тьмяне світло, наче від свічки чи каганця. Подумала Птаха про перо жар-птахи, яке одне могло освітити все селище. Але мовчала, бо, здається, мовчання тут і справді було золотом. Мирослад привів її до одної з осель, майже в центрі селища.

– Це моя хата. В одній кімнаті ночуватиму я. Інша, через сіни, тепер твоя. У ній знайдеш усе необхідне. А зараз спати. У нас рано лягають і рано встають, разом зі світлом. Навіть раніше від сонця. Завтра твій перший день у Милограді.

– Завтра перший день навчання, – для чогось пробубоніла собі під ніс. Мирослад почув.

– Ні, дорогенька. Другий. Твоє навчання вже розпочалося, тільки-но ти ступила на землю Невридії. Завтра продовжимо…

Птаха зайшла до невеличкої кімнати. Десь три на чотири метри – не більше. Маленьке віконце, низька стеля. Подумала, що Мирослад, напевне, головою впирається в неї, якщо навіть Птаха, коли захоче та гарно підстрибне, зможе дістати стелі. Долівка мазана глиною, стіни – білим вапном. Дерев’яна широка лава вкрита сіном, а те рядном, подушка набита сіном. Ще одна ряднина складена на дерев’яному стільчику. Напевне, замість ковдри, здогадалася дівчина. «А хто казав, що буде легко?» – запитував внутрішній голос. Ніхто не казав. Вона просто думала, що до неї й тут, як в інших світах, будуть ставитися з повагою, наперед знаючи, що вона безсмертна. Розуміла тепер, чому жоден безсмертний, котрий колись був тут на навчанні, не любив згадувати-розповідати про вишкіл у світі Вурдалаків. Навіть більше: люди уникали цих спогадів. Неврам було байдуже, обрана ти чи ні, світла ти чи темна. Світ Білих Вурдалаків мав свої закони, і вони вважалися непохитними, мов віра про вищий порядок, що тримає всі світи на собі…

Хоч і ноги нестерпно пекли, та все ж сон та втома миттєво зморили Птаху, тільки-но її голова торкнулася подушки. Уранці прокинулася від жахливого болю в ногах. А біля ліжка її вже чекав глиняний горщик з їдкою смолянистого кольору сумішшю всередині. Ткнула туди палець. Здогадалася. Почала ту мазюку втирати в ноги, і, на диво, біль доволі швидко відступив.

– Ліпше б черевики приніс чи шо, – пробубоніла під ніс.

– І тобі доброго ранку, дитино! – почувся від дверей голос Мирослада. – Не можу черевики дати, хоч би й хотів. У нас усі ходять босі, чому ти маєш бути кращою від інших? За старим повір’ям неврів, першу людину батько Род створив зі складки на своїй ступні. Тому в нас не прийнято на місце, де є присутність істини та сили, чіпляти пута. Звикай ходити босою.

– А чому батько Род? – здивувалася Птаха. – Сварог наш творець.

– Так, – спокійно погодився Мирослад. – Сварог наш творець, а Род – батько неврів.

Дивним, незатишним, похмурим видавався на перших порах Птасі світ Білих Вурдалків, хоча сонця та чистого неба у ньому вистачало. Поклонялися тут і Сварогу, але найбільше шанували та поважали батька Рода та Берегиню Рожаницю. Їх жертовники стояли посеред Милограда. Й усі його мешканці – старі, дорослі, малі починали та закінчували свій день біля капища в молитві. Усе робилося мовчки, кожен просив про своє, кладучи на жертовний камінь те, що вважав достойним богів, які мали охороняти та оберігати роди. Лісові ягоди, гриби, мед, віночки з трав, букети лісових квітів. На Птаху, як не дивно, жодної уваги ніхто не звертав. Наче вона тут не чужинка, а завжди жила, і було звичайним зустрічати її зранку та ввечері біля жертовного каменя, навіть більше: її старалися не помічати. Можливо, її присутність у Милограді вважалася природним станом речей.

Ранок у неї починався з того, що в плечі її розштовхував Мирослад, вів до ріки купатися, бо до ранкової молитви брудному тілу не дозволялося приступати. Тоді була ранкова молитва та благословення дня, який наставав, і насущної їжі, яку він мав принести. Снідали тим, що боги та духи лісові послали. Тоді Мирослад вів її у ліс на науку. Дивна то була наука. Він міг посадити її біля мурашника, залишивши на цілий день, та скупо кинувши:

– Дивися на них та вчися у них.

І вона дивилася. Увечері він приходив і запитував, прискіпливо дивлячись у очі:

– Побачила?

А що він хотів від неї почути? Так, побачила. Мурашник як мурашник. Мурахи як мурахи. Кивала просто головою і все. Мирослад сумно посміхався:

– Відповідь неправильна. Завтра дивитимешся знову. І дивитимешся, аж поки не втямиш.

І він приводив її тиждень за тижнем вперто до того клятого мурашника, поки вона не вивчила майже всіх його мешканців. Деяким навіть імена дала. З часом почала розуміти, як вони всередині свого мурашиного світу живуть, створивши ідеальну модель суспільства, яка не дає збою. Правильна організація праці, правильні однакові маршрути та визначені чітко обов’язки для мурахи-воїна, мурахи-будівельника, мисливця, пастуха, наглядача, носія, двірника, санітара, вихователя, мурахи-робітника. І коли той мурашник їй врешті почав нагадувати людський світ з власним укладом та порядками, з тим, що бувають і в ньому певні збої, які самі ж мурахи владнують, і вона вже була готова поділитися з Миросладом тим знаннями, той сам до неї заговорив:

– Ну нарешті, дотумкала. Навіть до безсмертної дійшло.

Вона не стала заперечувати. Бо таки дотумкала, второпала, чого хоче від неї світ Невридії. Розуміння. Вона мусить зрозуміти його, повинна сама назустріч йому рухатися, а не чекати, що він до неї прибіжить.

Потім були осині гнізда, бджолині рої, лисячі нори, підземні та надземні поселення бобрів… Дні складалися в тижні, тижні в місяці. Кожного разу Вчитель її запитував, що зрозуміла вона, наче й нічого не вчив, даючи їй можливість самій пізнати, взяти те, що лежало на поверхні цього мудрого та багатого світу.

І несподівано для себе Птаха збагнула: вона змінюється. Їй починало подобатися тут. Може, спочатку і не вистачало товариства людей, спілкування, не було з ким і словом перекинутися, та з часом вона звикла до мовчання, до скупості казаного. І прийшло розуміння того, наскільки цінним може бути мовчання, доволі часто набагато ціннішим від пустопорожньої балаканини. Інколи Вчитель щезав із поселення. Він мав крім забав із безсмертною купу обов’язків, як звичайна смертна людина, член суспільства, перший у Милограді. І тоді Птаха сама тинялася поселищем, шукаючи для себе заняття. І знаходила. Тут уже вона спостерігала не за мурахами, а за укладом та життям звичайних невритян.

Мисливство та риболовля – основні заняття мешканців. Чоловіки зранку до ночі полювали чи ловили рибу, зводили нові будинки, оборонні вали, жінки виховували дітей, варили їжу, шили одяг із шкур впольованого звіра. Була в поселенні і власна кузня. Коваль у медвежій шкурі зранку до вечора бамкав молотом, виковуючи то ніж, то стріли, то меча. Жили тут і умільці, котрі майстрували нехитре дерев’яне знаряддя чи найпростіші меблі.

Воїни, яких Птаха, що набралася знань від мурах, тепер легко розпізнавала, носили обладунки зі шкіри зубра та були добре озброєні сокирами, булавами та луками зі стрілами. Мисливці відрізнялися від воїнів, хоча кожен із них у разі необхідності легко перетворювався на ратоборця.

Жінок у поселенні було мало. Здивована Птаха помітила, що всі дітлахи – хлопчики. І жодної дівчинки. Дівчатка в сім’ях народжувалися вкрай рідко. Молоді неври, коли надходив їх час зрілості, мали обов’язково перейти обряд посвячення у чоловіки. Це тримісячне перебування в лісі, наодинці з диким звіром без зброї, без запасу їжі та питної води. А потім випробування вогнем – ходіння босоніж по вуглинах. Далі йшло випробування водою – сидіння годинами в крижаній джерельній воді, аж поки свідомість не відключалася, тіло синіло. Птаха не знала жодного, хто б не пройшов випробування, хоча, як стверджував Мирослад, такі серед неврів також зустрічалися. Коли запитала, яка ж доля тих, хто не прийшов обряду ініціації, Мирослад коротко відповів: «Смерть». То був справедливий природний відбір, тільки загартовані тілом і духом могли вижити у світі неврів. Після того як юного невритянина «прийняли» в чоловіки, йому дозволялося одружитися. І він одружувався. Бозна-звідки приводив у поселення наречену. То була переважно налякана та заплакана молода дівчина. І здебільшого з іншого племені, яку викрадали зі звичного життя і поселяли силоміць у чужому для неї світі. Вона могла не знати мови неврів, однак, щоб вижити, мусила перетворитися на одну з великого роду. Не всі дівчата витримували, бували випадки, коли юнки втікали в ліс чи на болото. Часто не поверталися. Та ніхто й не шукав утікачок – духи лісу та води мали отримувати і кровні жертви.

Дивно, але жодного разу в Милограді Птаха не бачила, щоб на її очах хтось із мешканців займався переверництвом. Інколи їй думалося, що, може, ті вистави в Яровороті, що влаштовували неври, то звичайна собі магія, навіювання. Але коли чоловіки приносили з полювання великі туші ведмедів чи турів, вона розуміла, що магія тут ні до чого, бо переверництво – це не лишень велике мистецтво видозмінювання людської природи. Для невритян це спосіб виживання, їхня дійсність.

Час спливав, а Учитель навіть не натякав Птасі на те, що вона має тут певну місію. Тобто не брався, як їй здавалося тоді, до справжнього навчання. Вона продовжувала ходити до лісу, на болото та спостерігати за тим, як росте мох чи як себе на воді поводить комашня.

Одного разу, коли вони з Учителем повернулися з лісу, в поселенні застали страшний рейвах. Крик долинав із сусідньої, що біля Мирослада, хати. Голосила жінка, але настільки болісно, що від того крику аж волосся на голові ставало дибки. Птаха впізнала той крик: жінка народжувала. Не довго думаючи, вона кинулася в бік хати. Туди Птаху вели інстинкти.

Ніхто їй не заважав. Під хатою, обхопивши розпачливо голову руками, сидів молодий чоловік. Видно було по ньому, що він не просто прибитий горем, він розчавлений. Птаха вже знала, що тут народження дитини це природний процес. Пологи приймає найстарша жінка в поселенні, вміє чи не вміє це робити – інше питання. Бо в той момент у її тіло, за віруванням, вселявся дух Матері-Рожаниці, а тому вона мала всі необхідні для цього знання. Коли ж траплялося непоправне і вагітна, народжуючи, помирала, це не вважалося чимсь протиприродним. Така звична природа речей. Виживає сильніший. Чоловіку дозволялося знайти собі іншу дружину, бо рід має бути цілісним. Бо коли в родині немає дітей, то що це за рід?

Птаха влетіла в сусідську хату. Вечоріло, і ледь жевріюче світло каганця мерехтіло, сумно слухаючи волання породіллі. Та лежала на долівці, посеред кімнати. Поруч сиділа жінка-повитуха, найстарша в поселені «баба», безпомічна й перелякана, та мовчки гладила породіллю по голові. Видно було, що вона змирилася та терпляче чекає, коли та врешті відмучиться та віддасть Родові душу.

Птаха присіла біля породіллі. Приклала руку до живота і вже стовідсотково знала, що робити. Тут одної трави та молитви замало. Вона принесла води, дещо з тих трав, які відчула в лісі, наказала повитусі цю траву заварити. Потім лила через око курячого бога джерельну воду в горня, говорячи слова заклинання, які чула ще від матері. Тією водою напувала жінку. Здається, вона зовсім не помічала, як за нею через вікно спостерігають найстарші чоловіки з роду неврів.

Через годину все закінчилося. На світ народилося здорове рожеве немовля. Дитині батько сокирою обрубав пуповину та закопав під березою. Молода мати, хоч і була втомлена, бо втратила багато крові, та все ж житиме. Птаха розповіла повитусі, яку траву заварювати і як, щоб породілля швидше набиралася сили.

Сиділа на подвір’ї втомлена та щаслива. Вона щойно врятувала життя і не одне. Може, хоча б за це її Мирослад похвалить, а може, навіть подякує. Чоловіки неподалік довго про щось сперечалися, тоді чомусь сердитий Учитель вхопив її за руку та майже силою поволік за собою:

– Ану йди сюди, нещастя ходяче, – напосідався на неї в хаті. От тобі й слова подяки: – Тобі хто дозволив втручатися в природний хід подій? Га?

– Що? – Птаха не розуміла. Вона ж щойно врятувала життя і не одне. – Як це хто? Мої знання врятували дитину та матір.

– Що? Врятували? Дитину вона врятувала! Ти вже у нас півроку і досі не втямила. Я просив тебе слухати і бачити. Ця жінка та її донька мали померти. А ти влізла в природний хід подій. Для чого? Тепер чекай великої біди, дівко, і все через тебе.

– Якої біди, люди! Ви тут божевільні. Гангрену болотом лікуєте, а потім від цього помираєте. Хоча є дієвіші ліки, а ще найпростіші замовляння. Хіба ж народження немовляти для слави роду – це лихо?

– Дурне нездарисько! Дівчатка у нашому світі рідко народжуються, бо то велика спокуса і безлад великий. І ця не мала народитися, розумієш? Сам Род не сприяв цьому. Але народилося, бо ти втрутилася. Думаєш, якщо безсмертна, то вже всесильна. Що тепер накажеш робити з тим дитям? У нас кровні жертви заборонені. Не втручайся ні в що, благаю, не втручайся. Бо ми таки відступимо від законів і принесемо кровну жертву. Вперше за тисячу літ. І нею станеш ти. О Роде! Та я сам тебе готовий хоч зараз викинути з нашого світу, поки більшої гризоти не сталося. Але не можу. Ворота тебе не випустять, а твоя трансформація чомусь не приходить.

– Слухай, – не втрималася Птаха. – Перестань на мене кричати. Дівчинка, бачиш, їм заважає. Тьху. Маленька крихта знання, якою я можу поділитися, не нашкодить твоєму народу. Чого напосівся, скажи?

Мирослад сердито блиснув очима, гримнув дверима так сильно, що ті ледве не вилетіли, і подався кудись, буркнувши під ніс «від гріха подалі». Птаха чи не вперше за все перебування в Невридії за цілу ніч не стулила очей, слухаючи, як десь зовсім поруч виє та гарчить самотній вовк.


А на ранок на поселище напали вороги. Воїни були напоготові, вони чинили опір, і тут уперше вона побачила, як на її очах вої перетворюються: хто на зубра, хто на вовка, хто на ведмедя. Милоградці перемогли, але вузькі вулички поселища були рясно всіяні тілами і мертвих, і поранених нападників та оборонців. Долею випадку була спалена хата сусіда, де згоріли й врятоване нею маля, і його мати. Птаха, перелякана і вбита горем, ходила вуличками, згадуючи слова Мирослада про те, що вона втрутилася в звичний хід подій, і майже повірила, що то вона спричинила лихо. Сиділа біля жертовника, вважаючи себе вбивцею, і ледве стримувалася, щоб не заплакати. Тут її сила безсмертної була нікому не потрібна. Світ неврів не хотів приймати її, не дарував навіть тотему, заради якого вона сюди припхалася. І вона може проваландатися в тому світі не один рік, аж поки або світу не набридне, або їй. І тоді вона піде звідси та втопиться з горя в болоті.

На її плече лягла чиясь важка тремтяча рука. Озирнулася. То був один із старійшин роду – Лет.

– Птахо, благаю, врятуй мого єдиного сина. Він щойно оженився, привівши собі молоду дружину, і вона ще не понесла від нього. Коли він помре, то загине мій рід. Бо він у мене один, а я вже надто старий, щоб його продовжити.

Птаха розгублено дивилася на чоловіка. Що він таке говорить? Мирослад не велить їй втручатися. Ось що сьогодні сталося через це! Видно, її думки надто яскраво світилися на обличчі, бо старійшина їх легко прочитав:

– Ох, дитино. Знаю, що тобі наговорив Мирослад. Але ти тут ні до чого. Ти не винна, що ворог напав. Це не вперше і не востаннє. Андрофаги безжальні та жорстокі створіння. Їх навіть людьми важко назвати. Вони людоїди. А ми для них їжа. Пішли, допоможи, благаю. Принаймні спробуй. Я здогадуюся, хто ти насправді. Ти не просто учениця з сусіднього дружнього племені. Ти одна з них, – і старійшина махнув рукою в бік жертовника.

Птаха сумно посміхнулася. Отже, всі, крім Мирослада, досі вважають учнів, які приходять на навчання у світ Білих Вурдалаків, представниками сусідніх племен? Цікаво. Вона не стала розпитувати, як Лет здогадався, може, колись. А зараз вона має спробувати допомогти. І вона таки допомогла, викинувши всі слова Мирослада про звичну природу речей із голови.

Читала слова замовлянь, на ходу знаходила трави чи зела, які б помагали. Але син старійшини не приходив до тями. Він був такий молодий та дужий. Лежав ще не мертвий, бо відчувала, як душа підбитим птахом тріпоче в його тілі. Справжній воїн, який прикрив своїм тілом матір та кохану, захищаючи їх від стріл. Стала навколішки, склавши руки на грудях, згадуючи молитви та слова замовлянь, які мали б допомогти. Смерті також вона поки тут не чула. Отже, шанс досі є. Враз у голові з’явилася картинка – чисте небо та дужі крила, які кудись її несуть. Відірвалася у своєму видиві від землі, замахала крилами, летіла. Чи бувають сни наяву, коли не спиш і їх бачиш? Не знала. Але не хотілося зовсім, щоб той сон закінчувався. Хтось кликав її радісно і не в один голос: «Птаха, погляньте, вона летить, то Птаха!» Відкрила очі, щоб подивитися на тих, хто так галасує, і обімліла. Вона дивилася на поселення згори. Вона мала крила, вона літала, вона стала Птахою.

І заспівала Птаха голосно, кружляючи в небі, славлячи землю Невридії, бо та подарувала їй крила, просячи у Сварога для цієї землі благословення та опіки. І з очей полилися сльози, сльози радості, сльози горя, розчарування та віри. Спустилася обережно долі і, тільки-но ноги її торкнулися землі, знову стала людиною. Майже інстинктивно все далі робила. Нахилилася над майже мертвим сином старійшини Лета, приклала пальці до своїх ще вологих очей, помазала йому губи слізьми Птахи та промовила: «Птаха Слава-Магура, Оберігачка доблесті воїв, велить тобі жити!»

Хлопчина відкрив очі.

Тоді вона не всім змогла допомогти, бо навіть коли тіло ще живе, а душа вже далеко – це безглуздо. Бо не всіх можна врятувати. Бо, таки вона згідна з Миросладом, існує природний хід речей. І рятуються, зазвичай, ті, хто має бути врятованим. Тоді вона ще не вміла бачити Мари, Володарки Смерті, поруч із вмираючим. Тому мала в собі хист та сили протистояти. Декого просто нагло виривала з її цупких обіймів, дозволяючи прожити ще декілька днів чи тижнів, як кому пощастить. Так, вона тоді ще не знала Мари. Однак відчувала її. Пізніше вона зрозуміє, що холод у подиху ще живого, але вже приреченого, страх в очах, який перестає бути страхом, а перетворюється на значимість, то пазли одної картини – картини вічності.

У той день вона збагнула доволі просту істину. Для того щоб світ для тебе відкрився, мало тупцятися на місці, вдивляючись у його картинки, потрібно і самій зробити кілька кроків назустріч. Кляла про себе Мирослада, який чомусь не пояснив їй такої простої істини. А може, він спеціально то чинив, щоб вона сама дійшла розуміння: мало мати безсмертя, треба залишатися завжди передовсім людиною.

Мирослад після бою наче крізь землю провалився. Серед убитих його не знайшли. Казали неврійці, що кількох воїв і серед них Мирослада вороже плем’я андрофагів взяло в полон. Багато чужинців полягло від рук неврів. Тут були рани і від сокири, і від булави, та найбільше пошматованих звіром. Вразив Птаху зовнішній вигляд нападників. Ті були покриті густою шерстю, навіть кисті рук та ступні ніг. І те, що спочатку Птаха прийняла за шкури тварин замість одягу на плоті нападників, виявилося просто їх тілом. Очі мали вузькі та маленькі, які заледве проглядалися з-під кошлатих брів. Полонених неврійці не брали, без жалю добиваючи. Тоді усіх мертвих – і своїх, і чужих – зібрали і тихо кинули в бездонну болотну твань. Болото для неврів – то і смерть, і життя, і цвинтар, і колиска. Бо пращури бережуть своїх нащадків, тому болото таке прихильне до неврів.

Увечері на обряді жертвоприношення довкола жертовника було розпалено стільки багать, скільки неврів загинуло. Біля кожного вогнища зібралася купка родичів, які мали скласти Роду подяку за те, що дарував життя, і за те, що вчасно його забрав. Так, вчасно. Неври вірили, що життя і смерть завжди приходять вчасно. Ніхто не плакав, не голосив від горя. Не було тут прийнято показувати перед усіма свою слабкість. Хоч очі рідних, чиї діти чи батьки загинули, видавали їх. Коли молитва була закінчена, неври не розходилися, наче чогось чекали. Усі дивилися на неї. Вона сиділа скраю, на звичному місці. До неї підійшов один зі старійшин роду, Лет, сина якого вона врятувала. У неврів у племені не було одноосібного керівництва, як то спочатку вважала Птаха. Була Рада старійшин, яка вибирала поміж собою наймудрішого. Наймудрішим вважався Мирослад. Однак усі свої дії він завжди узгоджував з Радою старійшин.

– Панно, – звернувся Лет до Птахи, чи не вперше голосно, щоб усі чули. – О велика жінко, та, що говорить прадавньою мовою, тією, якою говорить батько Род. Та, що осідлала велику Птаху-Магуру, Птаху доблесті, слави мирської та немирської, ми чекаємо твого завершального слова, твоєї молитви за убієнних і живих. Тобі було дане слово від великих говорити з нами. Недарма ти прийшла у нашу землю. Ти маєш благословити наш рід піснею слави, і тоді жоден ворог не посміє напасти на наше плем’я і наші рідні, полонені, повернуться живими та неушкодженими. І сказано у пророцтві неврів: «Прилетить біла жінка на крилах Птахи-Слави, омиє рани мертвих живою водою, і оживуть вони, омиє рани мертвих мертвою водою, і зрадіють їхні душі в дорозі до вирію».

– Прошу тебе, жінко, та, що, говорить прадавньою мовою, прамовою, співай!

І вона навіть не стала відмовлятися, просто від згадки про Магуру відчула, як всередині починає народжуватися музика та закручуватися вихор. І з самого серця виростають сильні та могутні крила.

Птаха-Магура співала про доблесть та честь, про силу й відвагу, про те, що всі справжні й відважні вої завжди потрапляють у вирій. І пісня-молитва туди їх спровадить, і вітер ту пісню назад повертає, і впаде та пісня на голови ворогів, і затулить їм очі, вуха, роти, зав’яже ноги та руки. І всі полонені сини повернуться назад до роду, де лежить сваржень жертовний, де чекають на них рідні.

Пісня вмовкла, і неври, піднесені та щасливі, упевнені в завтрашньому дні, розійшлися по домівках.

– Старійшино Лет, – окликнула чоловіка Птаха, бо той також уже збирався додому.

– Ти хотіла мене щось запитати, Птахо-Жінко? Питай.

– Так. Про Вчителя свого Мирослада. Він повернеться, правда ж?

Старий сивочолий чоловік сумно зітхнув:

– Ніхто не знає. Бо мало хто повертається з тих доріг.

– З яких доріг?

– З полону.

– Але ж ви сильні та спритні. Ви вмієте те, чого не вміють андрофаги. Ви володієте мистецтвом переверництва, знаєте краще ліс.

– Не краще. Ліс наш приятель і друг. Однак наші серця припнуті назавжди пуповиною до Милограда. Андрофаги – блукаючі створіння. Вони живуть сьогоднішнім днем, не зазираючи в майбутнє, не озираючись у минуле. Для них домівка – то кущ бузини та крислатий дуб, нора звіра, барліг ведмедя. Вони інші. Їм не потрібно мистецтво переверництва.

– То ваші полонені, що з ними станеться, якщо?…

– Не має нічого гіршого, аніж потрапити в полон до андрофага. Це гірше від смерті. Смерть у бою для невра то честь, бо він насправді не помирає, а стає частиною світу своїх дітей, онуків, дідів, прадідів. А в полоні у тебе мало шансів повернутися додому, бо андрофаги спочатку тебе підступно оглушать, тоді дадуть напитися напою з ягід забуття, коли ти і рухаєшся, і говориш, а свідомість маєш замкнену, зв’язану. То робиться спеціально, щоб ти не скористався даром переверництва.

– А тоді?

– А тоді тебе приносять у жертву жорстокому богу.

– Богу?

– Так. Андрофаги мають свого бога. Вони вважають, що їхній бог живе не на небі, не під землею чи в болоті. Їхній бог живе всередині андрофага. І, щоб втішити його, завоювати приязнь бога, слід принести кровну жертву. З’їдаючи свого ворога, ти забираєш його силу, даруючи її і собі, і богу. О жінко, що знає прадавню мову, ти не мусиш з цього приводу журитися. Ти так багато для нас зробила. Помолімося нашому Роду, і він, якщо матиме для цього сили та натхнення, допоможе полоненим знайти дорогу до рідної Невридії.

Так, вона знала ту мову, якою говорив її світ та багато світів. І тут уперше вона зрозуміла важливість не тільки мовчання, а й слова. Воно лікує у повній тиші й, напевне, може й убивати.

Проте таких заклинань вона не знала та й не хотіла знати.

Вранці Птаха веліла старійшині зібрати усіх мешканців Невридії, які були в Милограді. Попросила щось з одягу чи речей вбитих та похованих у болоті андрофагів. Із тим було важче. Усі речі тих істот охайні та забобонні неври скидали в болото, щоб не накликати до себе назад лиха. Однак усе ж дещо вдалося роздобути. Це череп людини, який був на шиї одного з убитих андрофагів, мов прикраса чи, може, рангова відмітка. Як би там не було, однак той череп, коли переносили до болота мертві тіла, випадково зачепився за огорожу одного з крайніх будинків поселища. Його знайшов маленький трирічний хлопчина і використовував для забави. Мати це помітила, однак ще не встигла викинути в болото. Але череп міг належати і не андрофагу. Тож коли його принесли Птасі, то, звісно, переповіли їй ці побоювання.

Вона гидливо взяла до рук череп. Закрила очі. У голові яскраво постала картинка: зарослого старого андрофага вбиває його син, стинаючи тому голову чимсь схожим на меч. Андрофаги поїдали не тільки полонених, яких приносили в жертву богу, тобто собі. Андрофаги поїдали і своїх рідних, тих, кого вважали вже старими та немічними, тягарем для племені, однак такими, що багато знають, і для того, щоб знання не пропадали, ті з’їдалися. А череп батька ставав для сина оберегом. Птаха бридливо скривилася, однак не стала про це розповідати неврам. Лишень повідомила куцо: «Підходить».

А потім вона поклала на жертовник сухої глиці, дубових та букових гілочок, які довго горять. Поверх цього – череп. Перед жертовником намалювала знак:



Запалила вогонь на жертовнику, крикнула всім стати навколішки і простягнути руки до неба. Сама ж вступила в центр намальованого символу і заговорила майже нечутно:

Боги говорять тобі: геть від ликів наших.

Громовик говорить тобі йти від душ наших.

Закриває очі ворогам, затуляє вуста ворогам,

Замикає сили у темниці ворогам.

Поки горить жертва ця, поки чути, як грім будить небо

Поки чути, як дощ лиє з неба…

Люди не посміли навіть слово мовити чи голосно зітхнути. Майже побожно вслухалися в дивну мову жінки, якої не розуміли, бо говорила вона прамовою перших. Небо враз закрили хмари. Десь удалині загудів грім. І гроза, і грім, і блискавиці не зачепили Милоград, йшли боком. А Птаха шепотіла й шепотіла, задерши голову до неба. Здається, всі втратили лік часу, але коли отямилися, то раптом перед очима відкрилося таке. Знак, який намалювала червоною глиною Птаха біля жертовника, був наче випечений чимсь гарячим. Сама дівчина лежала в центрі того знаку з розпростертими руками та широко відкритими очима. Жертовник погас. На ньому залишився тільки попіл.

– Та, що говорить прадавньою мовою, – покликав її обережно старійшина. – Ти жива? Ми можемо встати?

– Жива, – відповідала тремтячим голосом Птаха. – Можете встати та йти зустрічати полонених. Тих, кого андрофаги не з’їли…

14. Оракул

Стрибог і сам не розумів до кінця, що відбувається з його душею. Отою безсмертною, отою чорною-пречорною. Ніяка вона не чорна, як би там батько не старався його, а ще більше себе, в цьому переконати чи навертати, ставити обличчям до безодні. Це була вже не душа того страшного та жорстокого Стрибога, котрий колись не знав Птахи, який ще не вмів кохати, мав серце замкнутим, запечатаним. Смертні називають душу, яка подорожує у снах, вед-огнем. Його душа разом із тілом уже давно є суцільним вед-огнем, бо, здається, він сам нічого не контролює. Наче хтось робить це за нього: веде, наказує, примушує, карає. Завжди хтось: батько, мати, Птаха, а тепер ще й оце чарівне й рідне комаша – його донечка Мальва. Так, ця мала бешкетниця, нестерпна, язиката, вредна, надто категорична, що несподівано з’явилася у його житті і, здається, так вчасно. З’явилася й заповнила собою ту пустку, яку залишила Птаха, коли пішла, коли зрадила.

Мальва. Сірооке мишенятко, вертке та неспокійне, відкрите і водночас настільки втаємничене, що навіть найсильніший серед темних, батько Мор, не може її прочитати. Єдине нині живе створіння, заради якого ладен на все. Навіть сумнівався трохи, чи добре зробив, що привів її у свій світ. Вона не дуже вписувалася в нього. Так, мала в собі багато темного, бо хіба може бути по-іншому, вона ж донька темного, онука та правнука темного. Але мала в собі і стільки світлого, що аж хотілося замружитися, коли надто довго дивився в її очі. Правду кажуть, світло найліпше видно в темряві, й отой дисонанс, який внесла вона у світ Відтіні, коли з’явилася, не помітити було неможливо. Батько Мор пообіцяв сину, що все виправить. Він ще не такі світильники вимикав. Правда, за допомогою насильства, але… Чи можна погасити сонце без наслідків для того, хто намагається? Питання. Зрештою, це випробування Мальві таки на користь, як і знання, що вона отримає у світі темних.

Сьогодні йому наснилася Птаха. Стояла мовчазна, далека, чужа. Чи то була та сама жінка, яку він палко кохав? Запитував себе. Ні, не так. Він досі кохає. І несподівано для себе зрозумів, що вже давно простив їй те, що вона ховала від нього багато літ Мальву, те, що пішла тоді, не попрощавшись, і те, що дозволила йому так ницо впасти. І ось він тепер мов паралітик безпомічний, бо врешті зрозумів, що не вміє жити без неї. Він розучився і не хоче починати знову. Усі його намагання, дії, вчинки, на які спромігся після Птахи, якийсь беззмістовний феєрверк невдач, безглуздя, дурощів і тільки…

Птаха. Ідеально-правильна жінка, яка може належати і душею, і тілом лишень одному чоловіку. Казала йому, що народилася ще й для того, щоб запізнати справжнього кохання. І її справжнє кохання – то Стриб. Її коханий Стриб. Коли згадував ці слова, ставало соромно. Він так легко їй зраджував, переходив з одного світу в інший, з одного боку на інший, від одної жінки до іншої, правда, тільки тілесно, та все ж… Тепер знав, що і це неправильно. А вона? Вона однолюбка в усьому. Ненавидів себе ще дужче за слабкість таке думати.

Шалена думка влітала в голову: а якби він її вбив тоді у квартирі смертних батьків Мальви, чи було б йому зараз легше і його вед-огонь нарешті перестав би блукати вночі? О, було б ще гірше! Добре, що не вбив. Хтось сильний та владний вихопив її з-під дії закляття в останню мить.

Хтось!

Хто?

Це також гризло. Не менше ніж те, що Птаха для нього тепер назавжди втрачена. Чи простить вона йому? Напевне, простить. А може, вже й простила. Бо вона ж ідеальна. Справді досконала. Та чи прийме назад після того, що він накоїв? Не прийме. Усе тому, ЩО ВОНА – БЕЗДОГАННА.

А може, він помиляється? Може, Птаха не така вже й довершена, чесна та порядна? Мусить бути й у неї зворотний бік? Часто тішив себе такою ілюзією. Тому й приходив сюди, у світ Загублених, щоб згубитися хоч трохи у собі. А ще сюди його вело бажання віднайти того, хто врятував Птаху. Здавалося, коли він знатиме, хто це був, стане легше. Але чи стане коли-небудь легше від знання того, що хотів смерті тій, котру любить досі. Любить дужче, ніж батька, матір, усі світи вкупі? Чи простить він це собі?

Нізащо!

Ніколи!

Це знав… Як знав й інше. Оце самопоїдання і робило його іншим, не схожим на жодного з темних. Він досі кохав, кохав світлу, попри купу обставин, непередбачуваних подій, власних помилок, образ та недомовок, продовжував любити. Те почуття його виїдало. І тому він зараз тут. Бо чомусь, дивлячись на власну доньку, він думає не про її матір, а про Птаху. Це нестерпно.

Світ Загублених. Світ Оракула. Він уже не раз поривався знайти цього чоловіка. Можливо, він допоможе? Порадою, думкою, пророцтвом… Але щоразу стримувався. Це не дуже добре – зазирати за ширму майбутнього, навіть для безсмертних. Це не дуже добре – копирсатися в ранах минулого, навіть для безсмертних. Бо й Числобогу, який рахує дні наші, не завжди дозволяється відхиляти цю завісу. Зрештою, хто він такий, щоб Оракул відповів на його запитання? Тільки один із безсмертних, навіть не старійшина чи володар світу. Але все одно вперто навідувався у світ Загублених, де мешкає Оракул. Бо також вважав себе загубленим.

Уперше коли сюди потрапив, то був здивований тим, що відкрилося йому. Світ без світу. Велике ніщо, заповнене нічим. Тут немає ні простору, ні часу, ні відстаней, ні реальності. Можна бути водночас тут і можна бути водночас за мільйони світів звідси. Варто тільки правильно скерувати хід своїх думок-бажань, і той, на кого спрямуєш думки, якщо вважатиме за потрібне, з’явиться. Але це буде ілюзія. Майже досконала, однак ілюзія.

Знав й інше. Можна було цілу вічність протупцятися на порозі Оракула, так і не наважившись увійти, а можна було безкінечно його гукати, а він усе одно не відповість, бо твоя загубленість не для тебе. То чому ж він вперто приходить сюди? Стоїть і думає про своє, так і не наважуючись покликати Оракула, поговорити з ним, спробувати віднайти порозуміння, бодай із собою. Бо той, хто не стукає, ніколи не знатиме, чи йому відчинять.

Час тут був так само безликим, як і простір довкола. Ти впадав у нього і випадав із нього. Скільки б тут не перебував, повертався назад, не втративши в реальності ані хвилини.

– Ей, безсмертний! Ти ще скільки беззмістовно будеш сюди приходити та по-дурному стояти? – чийсь голос, хрип луватий та трохи втомлений, зазвучав у голові. – Ти мені вже набрид. Переминаєшся, мямлиш щось там. Скиглиш. Збиваєш з ритму весь світ. Або заходь, або вшивайся. Але ліпше буде, коли зайдеш. Бо, може, тоді врешті відчепишся від мене і від світу мого також. «Загублені шукають порятунку», – кажуть світлі. Погоджуюся, бо тут його знаходять, бо їм тоді дарується мета. Ну то що, надумав?

Стрибог здивовано роззирнувся. Голос, що говорив з ним, міг належати й Оракулу, а міг комусь й іншому. Але хто він такий, щоб його Оракул до себе в гості кликав? Невже це йому видається? Марево! Докотився, як каже Мальва.

– Сам ти марево! Ну, – голос нетерпляче загудів. – Може, припиниш забивати голову дурними сумнівами. Поки не наважишся їх озвучити вголос, не знатимеш, чи існують на них відповіді. То що? Заходиш, чи далі я слухатиму одноманітну балаканину вмираючого сумління? А в тій твоїй теперішній агонії можна вмерти й відразу, а можна мучитися вічність. Сам знаєш. Ну то що?

Сказав перше, що прийшло на думку:

– Можна увійти?

– Нарешті, – хриплий голос затремтів від задоволення. – Заходь. Бо без цих слів я не можу тебе до себе затягти і підказувати не можу, хіба що натякати. Очі заплющ і в голові порахуй до трьох.

Стрибог порахував. І стояв, тупо чекаючи наступних вказівок.

– Ну, шо стоїш, мов баран? Тепер маєш зробити крок вперед та відкрити очі.

Стрибог так і зробив і далі стояв мов вкопаний із заплющеними очима.

– Ну? Я що тобі сказав? Очі розплющ. Як мала дитина, а не бог.

Розмружився.

Стояв посеред величезної білої зали. Сліпуча білість просто видряпувала очі. Придивився. За спиною, в кількох кроках від нього, стояло два крісла – одне навпроти іншого. На одному з них сидів старий чоловік. Довге сиве волосся, така ж борода, довгі білі шати, які закривали повністю його тіло. Довгі рукави тоги повністю приховували руки, які міцно тримали в руках білу патерицю. Стрибог ковтнув слину. Це місце було незнайомим. Але не відчував тут жодної тривоги чи агресії, навпаки – зробилося затишно і спокійно. Підійшов до чоловіка. Той мав задоволений вигляд. Обличчя вщент помережене зморшками. Кажуть, що кожне зроблене Оракулом пророцтво залишало на його обличчі борозну. Скільки тих борозен отримав той чоловік? Без ліку. Очі в старця не мали очного яблука, тільки білкова оболонка. Оракул був сліпий. Стрибог німо дивився в очі цього діда і не міг відвести від них свої. Замість того, щоб задуматися над тим, що він Оракула питатиме, Стрибог безсоромно того розглядав. Знову першим озвався Оракул:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертний, – сухі губи, зверху та знизу щедро помережені зморшками, неголосно заплямкали. Голос старого вже не здавався таким хрипким, як тоді, коли звучав в його голові: – Ну, що там у тебе?

– Е-е-е-е, той! – і Стрибог вмовк. А що там у нього? Розгубився, бо сам вже не знав, що хотів і чого прийшов.

– Ага, тепер уже й сам бачу. – Старий наче розмовляв із собою. Дивно плямкав губами, наче здирав з них луску. – Добре бачу. Розбите серце безсмертного. Розбите серце бога. О, хлопче-хлопче, ще ніколи я не зустрічав розбитих сердець богів. Це вперше. Розбите серце бога. І ти сам собі його розбив. І добре знаєш про це. Правда ж, знаєш? Бачу, що знаєш! Хоча звинувачуєш у цьому невинного. Точніше, невинну.

Старий замовк. Стрибог, докладаючи надзусиль, врешті відвів погляд від білих очей чоловіка.

– Що стоїш? Сідай. – Старий кивнув у бік ще одного крісла, навпроти. – Спеціально для тебе поставлено. Розмова може бути короткою, а може стати й довгою. Невідомо. Її може взагалі не бути або триватиме вічність. Сідай. Не люблю, знаєш, дивитися знизу вгору, не люблю, знаєш, дивитися і згори вниз. Люблю дивитися в людину. Тому сідай.

Стрибог чемно всівся. «Чим там він має дивитися? – думав Стрибог. – Хіба сліпці бачать?»

Старий почув його думки:

– Сліпці не бачать, а от сліпі бачать ліпше, аніж зрячі, бо дивляться не тілесним органом, вони зорять душею.

Стрибог збентежився. Почуте клав до серця, а те шалено калатало. Не розбите воно, наче старалося всім повідомити. Досі ціле.

– Так, хлопче, коли розглядати серце як частину фізичного тіла, то воно ціле. – Старий легко читав думки бога. – А суть? Найлегше всі свої негаразди перекласти на чужі плечі. Але ти ж не за тим сюди припхався, щоб чути те, що й так без мене знаєш. Запитуй.

– Хто врятував Птаху від смертельного закляття? – сказав те, що зараз гризло його.

– Тобто ти хотів мене запитати, хто врятував Птаху від твого смертельного закляття, яке мало її вбити? Легке запитання. Що, не задоволений результатом? Каєшся, що вона досі жива, і тому хочеш повторити спробу? – старий трохи насмішкувато перепитував.

«Знущається», – подумав Стрибог, але цього разу Оракул вдав, що не дочув.

– Птаха! – Оракул загадково посміхався беззубим ротом. – Надзвичайна навіть для світлої. Пригадую, як вона мене не один раз до шалу доводила. Для неї ослухатися пророцтва – це те саме, що в одну й ту саму воду ріки двічі вступити. Скажена та досконала. То ж треба мати талант такий і не просто ослухатися, а й решту безсмертних на свій бік прихилити. Незбагненно мудра жінка! Прекрасна жінка. А ти, дурисвіте, хотів її вбити? Телепень, а не чоловік. Вона незнищенна. Хоча, знаєш, на моїй пам’яті вже помирала і не раз. Та постійно поверталася до життя. Любить її батько Сварог, бо вона особлива. Хочеш знати, хто її врятував? Не пожалкуєш, що про таке запитуєш? Інколи ліпше не знати.

Стрибог заперечливо захитав головою, наче відповідав – не пожалкую ніколи, тому й прийшов, щоб запитати.

Оракул закрив і так незрячі очі, забубонів щось нерозбірливо під ніс. То тривало якусь мить, тоді, не піднімаючи повік, прорік:

– Її врятував чоловік.

– Знаю, що не кінь, – злісно випалив Стрибог. – Але хто і чому? Як його звати?

Оракул, не відкриваючи очей, говорив далі:

– Так, врятував чоловік. Справжній чоловік, її чоловік. Він досі кохає. Вона призначена для нього була, як ти тепер призначений для неї.

– Що ти таке говориш, старий? Хіба таке може бути? Тобто вона, тобто як її чоловік? – Стрибог важко дихав, розбите серце вистрибувало з грудей. – Я її чоловік! Яка така «призначена для нього». Кажи, не мовчи, старий.

– Не нервуй, хлопче. Куди тобі поспішати? Ти вже скрізь встиг. Встиг втратити та знайти, встиг покохати та вбити, встиг народити і закопати в землю…

Стрибог то стискав, то розтискав кулаки, ледве стримуючись, щоб не злетіти з місця і не надавати по пиці цьому старому пришелепі. Древній брехун. Теж мені, провидець. Чув дзвін, та не знає, де він. Треба забиратися звідси, поки справді не дав тому старому під зад. Намагався підвестися, та крісло не відпускало, силою тримаючи його при собі.

Хриплуватий булькаючий звук донісся зсередини старого. Стрибог здивовано витріщився на нього, розгублено розуміючи, що то сміх:

– Сиди, дурню. Коли вже прийшов, то треба слухати господаря, а не поводитися наче харцизник. Слухай уважно, що кажу, бо я тобі не батько, щоб сто разів повторювати, і не мати, щоб сопельки підтирати. Ще раз переказую для недалеких. Її врятував той, хто палко та вірно кохає Птаху. Він не дозволить її скривдити ніколи і нікому, тому що вона завжди належала йому. Знайдеш її, знайдеш і його. Він завжди поруч, пильнує. А коли їй загрожуватиме небезпека, він легко може потрапити в пастку, якщо ти будеш розважливим та розумним, а не ревнивим дурпеликом. Темрява закутала розум:

– Зрадниця, негідниця, – Стрибог скаженів від люті. Він рогатий віслюк. Вона його зраджувала, мала іншого. Тобто він дарма тільки гризся сумлінням щодо своїх тілесних утіх, вважаючи Птаху ідеалом.

– Зовсім усе не так, як тобі здається. Не закипай. – Оракул старався згладити кути. – Вона не зрадниця і справді досконала. Хоча я не є її прихильником, і ти про це знаєш. Лишень кажу завжди правду. Як і вона, до речі. Вона може не сказати, коли не запитують, всієї правди, але ніколи не збреше. Ось ти її коли-небудь запитував: «Чи ти від мене щось приховуєш, Птахо?» Правда ж, ніколи? А коли б запитав, вона б відразу розповіла тобі й про Мальву, і про світ Сарматок. А ти завжди був надто самовпевненим. От і отримав те, на що заслужив. Тож не будь ідіотом.

– Але ж ти сам щойно сказав, що вона належить тому, хто її врятував.

– Ні. Я сказав належала. Тепер ти належиш їй, а вона тобі.

– Отже, вона мені зраджувала.

– Ні, не зраджувала. Не зраджувала ніколи.

– Як не зраджувала? Ти ж сам щойно сказав. Дурня з мене робиш?

– Ох, важко зробити з дурня дурня! Ти не бог, ти глуха тетеря! Хочеш почути те, що виправдає тебе, але не хочеш чути правди.

Старий важко зітхнув. Стрибог не тямився від люті. О, він тепер знає, що робитиме. Він впіймає цього облудника, який посягає на Птаху. Шльондра, найсправжнісінька курва, яка переконувала його, що була незайманою. Чи не переконувала? Замислився. Та яка різниця? Просто сказала, що чекала на нього і що він її чоловік, бо творець, сам творець їй подарував його. То вже він сам собі домислив, що вона безгрішна та чиста всередині та ззовні, правильна в усьому… Ех, він добереться до них, витрусить з неї та з того пройдисвіта, тобто її коханця, всю правду.

– Він належав їй, коли вона ще тебе не знала. Вона належала йому, коли ще була іншою. Кохання – чи не єдина в світі річ, яка все прощає. Бо воно саможертовне, бо воно ніколи не спалить, не зітре, тільки возвеличить, зробить могутнім…

Оракул тягнув своєї. Уже дістав просторікуванням.

– Ото вже заливаєш! Може, не треба зараз про це? Скажи лишень, Оракуле, ти кохав по-справжньому? Ти, що так гарно стелиш і так масно мажеш! Ти кохав?

Оракул сумно посміхнувся:

– Я старіший від тебе, хлопче, від твого батька, від купи світів. Я бачив народження, я бачив і погибель, і не лишень смертних. На моїх очах конали й безсмертні. Мені багато літ. Навіть невмирущі стільки не живуть. Тому моїм словам можна вірити. І я не просто кохав. Я досі кохаю…

– Вона жива?! – чи запитував, чи стверджував Стрибог.

– Вона жива. Але вона пішла, давно пішла і на тому боці чекає. А я? Усе ніяк не зважуся.

– Не зовсім чисте сумління, Оракуле?

– Не твоє діло, парубче, – сердито та різко відповів старий. – Ти хочеш про себе почути, чи я маю тобі розповісти свою біографію?

– Твоя правда. Не моє, – погодився Стрибог. – Хоча… Очевидні речі завжди очевидні. А про мене? Єдине мені не дає життя. І його звати Птаха. Добре, що ти все щиро мені повідав. Зрадниця. Усе одно зрадниця. Чому вона мені нічого не розповіла про своє колишнє життя? Тобто про те, що до мене у неї хтось був чи майже був? Я б зрозумів. А може, він не просто був, а є, тобто паралельно існує?

– Вона не могла сказати, – сумно відповідав Оракул.

– Чому? Як не могла? – Стрибог нічого не розумів.

– Бо не знала нічого про це.

– Як це не знала? – Стрибог ошелешено дивися на божевільного чоловіка з білими проваллями замість очей. – Ти говориш загадками. Кажеш мені – вона була коханкою і належала комусь іншому, і водночас не знаєш кому?

– Ні, не коханкою. Це геть інше. І чому це я не знаю? Я знаю. Але тобі не скажу. Зрештою, чи варто носити в собі, сину мій, стільки люті до тієї, яка насправді ні в чому не винна? Вона чиста перед тобою і чесна перед своїм рятівником. Я бачу це і знаю, чому так. Але безглуздо вкотре пояснювати тому, хто не хоче слухати. Я тебе відпускаю – іди. І знай, що істина насправді завжди одна і треба вміти бачити її серцем.

– Бачити серцем? – перепитував Стрибог. – Запхай собі його залишки куди подалі. Ти сам сказав, що я чоловік з розбитим серцем. А розбите серце крім болю не годне більше нічого ані відчувати, ані бачити.

Стрибог пішов, голосно гепнувши дверима. Оракул ще якусь мить сидів непорушно, тоді трохи розслабив спину, важко та швидко задихав.

– Хо? Оце виступ! Аплодисменти та овації! А ти часом не перегнув палицю, старий? – пролунав зі стіни насмішкуватий чоловічий голос. Раптом на її білому тлі спочатку чітко вималювався силует, потім він відділився від неї у вигляді тіні, а вже тінь перетворилася на людину.

Чоловік був вбраний у довгий сірий плащ. Невисокий на зріст, коротко підстрижений, блакитноокий. Посмішка робила його обличчя привабливим та доброзичливим, але холодний сталевий блиск в очах говорили промовисто – це ілюзія.

– Але ж я все зробив так, як ми домовлялися.

– О, так-так, звісно. Може, крапелюшечку перестарався, – грайливі нотки в голосі говорили, що білобрисий в доброму гуморі. – Особливо з теревенями про «до» та «після», тобто винна-невинна. Для чого ці сентименти та натяки розводити, друже? Ох, відчування серцем, кажеш? Хай розбирається чоловік сам. Він почув те, що хотів почути, тож не будемо розчаровувати нашого хлопчика.

Оракул нервово сіпнувся. Руки міцно стискали патерицю. Чоловік у сірому всівся навпроти старого, сплів руки, підпер ними голову, втупившись у незрячі очі старця:

– Ти ж знаєш, Оракуле, що він сюди ще повернеться, правда?

Старий плямкнув губами, кивнув. Руки, що стискали патерицю, нервово затремтіли. Білобрисий помітив це та задоволено вишкірився. У посмішці вже не було ані сарказму, ані надуманої доброзичливості. Тільки оскал дикого звіра перед тим, як він проковтне жертву.

– І ти знаєш, шановний Оракуле, що маєш йому сказати, так?

Оракул нервово, погоджуючись, ствердно закивав головою. Зараз у нього тремтіли не тільки руки. Він весь трусився, навіть чути було, як цокотять його зуби.

– Та-та-та-так! З-з-з-наю. При-при-ні-ні-ніс? Да-да-да-ва-ва-ва-йййй!

– Так. Як і домовлялися. Але ти ще можеш передумати, старий! Вона чекає на тому боці, ти ж сам щойно Стрибогу про це так красиво розповідав. Для чого тобі ще кілька століть, хіба не набридла та вічність без неї? Може, варто було відпустити душу на переродження? Чи знову нечисте сумління?

– Що ти можеш знати, хробаче? Що ти знаєш про нас? Ти не Оракул! – старий якимсь останнім зусиллям волі подолав тремтіння в голосі, хоча й говорив дуже тихо. – У вас, у безсмертних, згасання не таке болюче… Я бачив, як помирала дружина, і тому не можу… Я ж не запитую тебе, навіщо тобі, колись світлому, здалися ті сірі? Але скажу, вже не як Оракул, а як друг, сірість сутності захована в пітьмі. Хіба можна в мороці жити?

– Ох-ох! Теж мені друг. У мене немає друзів та ніколи й не буде. Ти не розумієш, старий, простих речей, і в тому твоя біда. – Чоловік поважно став з крісла та дивився на Оракула згори вниз. – До того ж це не твого розуму діло. Гр а йде на великі ставки. Вмієш передбачати майбутнє, то й передбачай. А пасьянс дай розкласти тим, хто володіє мовою вічності.

Білобрисий витягнув із кишені маленьку прозору пляшечку. У ній щось димілося та вирувало. Старий майже відразу вихопив її з рук чоловіка, тремтячими руками відкоркував та залпом випив.

Чоловік з відразою дивився на старого. Той, відкинувши голову назад, якусь мить сидів мовчки, нервово посіпуючись тілом. Тоді враз стрепенувся та промимрив:

– Але ж там, там лишень…

Білобрисий гидливо скривився.

– Тільки чотири, Оракуле! П’ята після того, як усе буде закінчено… П’ята – це молодість.

Частина друга


1. Навія

«Як у тупому романі все. Можна тільки повторити слідом за класиком: «День не обіцяв нічого хорошого!» От гидота! Повна лажа, блін! Знову нудить. Ну все, не буду більше. І вилаятися, як годиться, тепер не можу, бо навіть від подумки сказаних типу брудних слів стає нестерпно боляче. Влипла ти, Мальвочко, аж по «нехо». Добре, що хоча б на нормальні слова не спрацьовує рефлекс тупого дяді Мора. Ніколи його дідусем не називатиму, хай навіть стріляють мене чи прокленуть. Не дочекаються, гади. Ага, виховання нагайкою – це круто, то не пряники від Птахи».

Отак міркувала собі Мальва, поки сумно пленталася за проклятим на свій перший урок. Піднялися на третій поверх Чорнобогового Храму. Тут розташування дверей нагадувало картинку на другому. Вервечка дверей тягнулася вздовж довгого коридору. Єдине, що різнило їх між собою, – це невеличкі таблички, завбільшки як стандартний номер квартири на дверях багатоповерхівок. Тільки замість цифр якісь дивні знаки. Перед дверима зі знаком вони зупинилися.

– А це що ще за фі… – ледве стрималася, щоб не лайнутися. От дожилася – і запитати нікого. Шось, напевне, мудре, якщо воно намальоване на дверях її класу. Треба буде потім зазирнути в Чорну Книгу, мо’, проясниться. Бо чомусь була більш аніж впевнена: зайві теревені пізнавального характеру на теми, що не стосуються мети уроку, тут з нею не провадитимуть. Проклятий відступив убік, низько схиливши голову, наче говорив: «Уже прийшли. Заходь!»

Мальва й так усе зрозуміла. Вдавати, що вона типу не знає, що до чого, було безглуздо. Якусь мить думала, стукати чи просто так зайти? Але не встигла прийняти рішення, бо двері навстіж розчинилися, і з них, разом із запахами травостою та чогось горілого, полилися звуки – щось тріщало, ламалося, скреготало. Кімната всередині була оповита якимсь зеленуватим сяйвом і здавалася просто безкрайньою. Добре розгледіти, що там углибині, Мальва ще не встигла, однак те, що це оранжерея чи сад, – знала напевне, бо все, що вихоплювало око, зеленіло, буяло, квітнуло. Це дуже здивувало. Відсутність барв на вулиці чи в кімнатах Храму, жодного букетика чи найзачуханішого вазонка – і раптом така розкіш поруч. Тупцяла на порозі, але її ніхто не зустрічав. Зітхнула, зрозумівши, що ніхто її ані припрошувати, ані силою тягнути досередини не збирається. Доведеться самій влізати в кролячу нірку. Підняла ногу і зробила крок вперед. Навіть не озиралася назад. Лишень відчула, як за її спиною гучно зачинилися двері.

Уважно роздивлялася довкола. Скільки сягало око – кущі, дерева, чагарники. Вона і справді потрапила наче в сад, але порядкував у ньому якийсь божевільний садівник. Бо понатикувано тут було всього і впереміж, тобто безсистемно-хаотично. Спертий запах від того, що називається парниковим ефектом, стояв нестерпний. Мальва відчула, що її тіло вкривається потом, на лобі зрадливо виступили крапельки роси. Обтерлася рукою і зрозуміла, що звуки, котрі їй вчувалися ще з коридору, раптом кудись зникли, ніби хтось перемкнув канал у радіоефірі, й тепер з’явилося недобре передчуття небезпеки.

Дівчина любила ліс. Бабуся Горпина навчила. Уміла розрізняти рослини, дещо знала й про те, коли і як їх збирати. І кожна квіточка чи кожне стебельце в поліському лісі тягнулися радісно до світла та до її рук, коли гладила їхні голівки, гуляючи ліском чи допомагаючи бабусі. А тут усе живе зело здавалося нашпигованим надто активною живою енергією, котра поки не вирішила, як її сприймати, і тільки насторожено сканувала.

– Що стоїш, мов задеревіла? Заходь, коли прийшла. Випадкових відвідувачів двері в ці хороми не впускають. – Десь з-за густого бузинового куща почувся низький жіночий голос.

Мальва пройшлася в напрямку куща та зупинилася. Зовсім поруч почулися легкі та впевнені кроки, і перед нею з’явилася володарка голосу. Це була ще не стара жінка, вбрана в довге зелене плаття, майже одного кольору із садом, яка мала також зелене волосся та зелені очі. Її можна було назвати й красунею, якби не лихі бісики в погляді та гірка печать незадоволення на лиці.

– Йменням Сварожого ко… – почала було Мальва звичне для всіх світів.

– Стули пельку, – сердито гаркнула жінка. – Будеш перед Мором та його сином цяцьки-пацьки корчити та гратися в чемність. Я ж знаю добре, яка ти. Нутром чую. Як і те, що горбатого тільки могила вирівняє. Гарна в моєї сестри внучка росте, нічого не скажеш. То зі смертною шваллю запанібрата, то зі світлим непотребом валандається. Я пропонувала Мору зв’язати твої сили. Маленьке сімейне закляття – і ти золота, а тоді провести обряд зневільнення. Так ні, навіть нагримав на мене. Ох, дістали всі своєю чесністю. Добра воля мусить бути, бачите-но. Бо це ж безсмертна, і не проста тобі безсмертна, а з глибинним корінням. Тьху. Коріння у неї. Що дивишся, пуцьвірку, наче привида побачила? Я Навія. Твоя Учителька. Не бійся, поки не чіпатиму. Мор дав розпорядження навчати тебе. Та хіба можна навчити хоч чомусь бездарне тупе створіння?

Навія обійшла довкола Мальви, прискіпливо оглядаючи її з усіх боків. Дівчина стояла трохи ошелешена таким «теплим» прийомом, навіть крутішим за прийом Мора. Однак не дуже здивувалася. Церемонитися з нею тут точно ніхто не збирається. Уже дали зрозуміти. Зрештою, вона не з лякливих. Тому:

– Я, може, й тупе створіння, шановна, але то виключно для вас. Ані Мор, ані Стрибог так не вважають, бо коли б вважали, то зі мною не цяцькалися б. Думаєте, що так легко залякати того, хто має Перемінника та статус безсмертного? Я вас не боюся!

Зеленокоса ошелешено витріщилася на дівчину:

– Ти ба, он як! Ти вмієш говорити? Ого! Така ж зухвала, як твоя бабка Мара. Хе, хіба можна в дитини з такими генами вимагати поваги до старшого і до його статусу Учителя? Слухай, диво дивнеє, а може, напоїти тебе одним зі своїх відварів, щоб тиждень-другий без голови походила?

– Стоп-стоп! Тпру! Посваритися ще встигнемо! – Мальва нашорошилася. Вона щойно почула таке, що було набагато важливішим, аніж сварка з цією недалекою не то відьмочкою, не то перезрілою безсмертною. – Ви сказали «твоя бабуся Мара»? Тобто як це? Я її онука? Тобто Мор і Мара – чоловік та дружина? Тобто вони батьки Стрибога? Офігіти…

Останнє слово явно було зайвим, бо зайшлася в шаленому кашлі. Коли заспокоїлася, не менш здивована Навія, склавши перед собою руки, закліпала своїми довгими віями:

– Обережно зі словами, зіллячко! Тут вони мають силу і вагу. А втім, співчуваю. Також би не стрималася. Таке почути! – Раптом настрій Навії перемінився на вдавано доброзичливий. – Так, не поталанило тобі, малявочко. Родичів просто неймовірних маєш, всі як на підбір, один від іншого кращий. Зрадники, зозулиці, смертні, пройдисвіти… Навіть співчуваю трохи. Що, не знала про Мару? За що ж ти її так не любиш? Не любиш, не любиш… Не ховай очі, добре бачу, що не любиш, і знаю, що не скажеш, за що. Це добре, що ти її ненавидиш. Я також її ненавиджу. Безсмертна хвойда. Перемінники вона роздає. Про що думав творець, коли довірив таку відповідальну справу хтозна кому? А Чорнобог куди дивився? Ох, радила я Мору, коли вона втікала з нашого світу, не пустити її, зв’язати прокляттям та зачинити в одній із темниць вежі на верхніх поверхах аж до скону віку. Вона заслужила на вічні муки, на самотність, на забуття. Так ні! Не послухали мене! Бо побоялися гніву Велесового. А що б він зробив? А нічого. Ми тут, а він – далеко. То тільки в легендах до Чорноводдя рукою подати, а насправді воно за межею розуміння. Та про що це я? Ага. Про Мару! Хвойда, твоя бабка, хвойда. Знай це.

Мальва мало слухала теревені сердитої Навії, вона думала своє. Мара – Повелителька Смерті та мати Стрибога. А Стрибог ніколи чомусь при Мальві рідної неньки не згадував. Чому? Птаха теж про це на казала. Чи знала вона? Може, й ні. Ото наплутали. У кожного свої скелети у шафі. У декого вони просто мерзенні.

– Але чому Стрибог ніколи не говорив мені про те, що Мара його мати? Чому? – Мальва запитувала саму себе вголос, не сподіваючись на відповідь.

Тим самим перебила Навію на півслові, яка натхненно продовжувала вигадувати різні небилиці і про Мару, і про Птаху, і про Мора. То згадувала «старі добрі часи», жаліла за ними, белькотіла щось про вкрадені надії, мрії та позичену планиду. Та почувши Мальвине запитання, спинилася на півслові. І навіть не образилася, що Мальва обірвала її монолог. Хмикнула весело:

– Та тут усе просто, голуб’ятко! Мара залишила твого батька ще зовсім малим, зреклася і його, і темного світу, і чоловіка. Вона угоду уклала з Мором. Цікаву дуже угоду, мушу сказати. І Мор її відпустив на всі чотири сторони. Умова угоди така – воля взамін на сина: ніхто ні з смертних, ані з безсмертних не знатиме, що Мара – мати Стрибога. А малій дитині легко вкладеться в голову таке: ненька померла в тяжких муках, народжуючи його. Купа літ минула. Ніхто ні про що не здогадувався, аж поки не з’явилася ти і не стала між двома світами. От і закрутилося знову…

– Ви також донедавна нічого не знали про Мару та її материнство? – Мальва запитала скоріше для годиться.

– Я? – Навія хитро посміхнулася, наче тримала за пазухою щось жахливе та небезпечне. – Та ні, серденько! Я знала все від початку. Я рідна сестра Мари. Однак мовчала, бо пообіцяла Мору. А у нас тут, коли обіцяєш, то слова дотримуєш. Як-от щодо тебе: пообіцяла ж навчати – і навчатиму, хоча мені це гидко, неприємно, прикро. Бо дуже вже ти схожа на свою бабку, а не на діда. Ще не прийшла, а вже ґедзаєшся, коверзуєш.

У Мальві вирувало нерозуміння. Чи закінчаться коли-будь сюрпризи для неї у світі темних? Навія їй здавалася огидною. Оце зеленокосо-зеленооке диво, яке її, ще не знаючи, наперед шалено ненавидить, також наче родичка кревна? От сімейка так сімейка! Хоч тікай із дому. Дідько лисий взяв би таких родичів, ото обтьопалася! Гнівалася і на батька, і на Птаху. Хоча остання навряд чи бодай щось про це знала. Маючи на обличчі шори із самопожертви та любові, так легко не помітити під носом явного. Ну все, Мору вона обіцяла бути чемною, бо той багато чого вміє, сама бачила, але цій язикатій тріпачці вона не терпітиме.

– Слухайте, Навіє, а ви мене не боїтеся? – запитала спокійно, безбоязно та з притиском.

Ошелешена почутим, зеленокоса якусь мить витріщалася на дівчину, ніби вирішувала, чи не причулося випадково, чи то вважати жартом і починати вже сміятися, чи те мале гидке каченя і справді так вважає:

– Гик, – раптом різкувато гикнула. – Гик. То ти мені? – нарешті здоровий глузд Навії взяв гору. – Боятися, тебе, я? З якого дива? Ти ж ніц не вмієш, тільки вчишся. То я тебе можу на жабу перетворити і будеш тут у мене в саду за дохлими мухами наввипередки з павуками бігати, поки мені той зоопарк не набридне. А можу знесилити та в землю закопати, аж поки тебе черв’яки живцем не зачнуть їсти. І нічого мені ані Мор, ані Стрибог не зроблять, коли поясню, що роблю це винятково з виховною метою. Ги-ги! Розсмішила. Гик. Я тебе боюся?

І Навія розреготалася аж до сліз. Мальві здалося, що хихотить не тільки зеленокоса, а й весь її сад гигоче. Чи то луна така була у цьому глухому місці, чи то бурхлива уява намалювала таку зловісну картину? Коли Навії врешті набридло зубоскалити і вона, задоволена собою, взялася витирати руками сльози, заговорила Мальва:

– Я б не була такою впевненою, Навіє. Ви, може, і непоганий Учитель, але ваше призначення – то трава, каструлі, вариво, трав’яні замовляння. Я ж дитина свого батька і єдина спадкоємиця Повелителя Морока. І я походжу зі старого та давнього роду, в якому з уст в уста, без посвяти в суть справи різних там недолугих травниць, передаються закляття та прокляття, від яких немає жодних протидій і жодна трава з тих, які ви знаєте, не допоможе. Треба народитися дитиною свого батька та онукою свого діда, щоб отримати такий спадок. Тому, дорогенька пані Навіє, давайте не будемо сваритися і ви припините нариватися. А то завченим від батька прокляттям, яке ледве не вбило Птаху, я зітру вас з лиця землі, а ще краще зроблю проклятою… Перевіримо?

Ошелешена Навія заплямкала нервово губами. Навіть її сад-парк стих, налякано спостерігаючи за своєю господинею. Безсмертна все ще пробувала боронитися:

– Ти як смієш так говорити зі мною, мала заразо? Ах ти ж поганко зухвала! Ти спочатку закінчи навчання, наберися розуму, пройди до кінця темною дорогою і аж тоді той… погрожуй! Ох-ох, непрощені закляття вона знає. Тьху і розтерти. Подивися на себе в дзеркало. Та в тобі світла так багато, що тре’ бути зовсім сліпим, щоб не зрозуміти: ти не станеш ніколи темною. Тому не лякай мене. Я тебе не боюся.

– А я і не лякаю, лишень попереджаю. Може, не станемо перевіряти, знаю я закляття чи ні? Га?

Навія, розбита та вражена тим, як це мале язикате створіння розклало її на атоми, майже приречено, для годиться, видихнула:

– От розповім твоєму дідові, що ти мене не слухаєш, тоді побачимо, чия візьме. І обов’язково розповім йому, як ти мені погрожувала.

– Ага, розкажіть і обов’язково додайте ще таке. Я думаю, він дуже втішиться, коли почує, що його єдина внука врешті захотіла стати темною безсмертною та дійти аж до рівня вивчення родинних заклинань. А я йому, звісно, переповім, якими влучними словами ви, шанована, згадували його сина, його самого та його дружину. Може, він і також думає про Мару не ліпше, але тільки він має право так думати, а не якийсь там допоміжний персонал.

Навія розгублено мовчала, збираючи докупи думки. А Мальва продовжувала:

– То що, шановна пані Учителько, може, врешті почнемо навчання? І без вивертів, домовилися?

Навія злісно тріпнула головою. Так сильно, що волосся на її голові підстрибнуло вгору. От шмаркачка, вона ще сміє їй наказувати! Ледве стримувала злість, але давати волю гніву не ризикувала. Дівка мала слушність: вона донька Стрибога та онука Мари й самого Морока. Звичайно, цій тупій теличці з роду смертних усе з рук зійде, а вона може і постраждати. Тому запхала всю свою злість та гординю досередини, приберігаючи до ліпших часів, й майже примирливо заторохтіла:

– Що? Які там виверти? Будеш гарно поводитися і уважно слухати – я відповідатиму чемністю. Усе-таки я і старша, і мудріша. Чи тебе не вчили поважати старших? А тим паче своїх учителів. Любе дитятко! Ти надто молода, щоб дорікати мені. От поживеш з моє, тоді й поговоримо. Бо, як кажуть у нас, що відкрито посвяченому, то не дозволено додолі. Ти тільки позначена Перемінником, але поки не приймеш обітниці та не вип’єш із Чорнобогової чаші, принісши йому в жертву власну кров, ніколи не станеш кращою від смертних.

Мальва скептично посміхнулася:

– Ну-ну, це ще ми побачимо. А зараз, шановна Навіє, може, врешті злізете з п’єдесталу та поясните неофітці Мальві, що вона тут у вас забула і чого з мудрого та корисного ви здатні її навчити?

Навія хтиво скривилася, навіть облизалася. Мальва гидливо поморщилася, бо це не обіцяло їй нічого доброго. Однак вона Навії не боялася. Якщо тобі на роду написано втопитися, то ти не помреш, випивши любовного зілля…

2. Як дика кішка

П таха поверталася у світ Білих Вурдалаків. Стояла перед зачиненою брамою і чекала – відчиниться чи ні? Згадувала свій останній візит і те, як втікала, налякана тим, що накоїла. Думалося тоді: невритяни не простять нізащо, навіть Птасі-Магурі не пробачать. Бо прадавні закони порушувати не дозволяється нікому. Якою розгубленою та втраченою тоді була. Думки чорними хмарами сновигали в голові. Через неї загинув невинний, смертний, загинув її Учитель Мирослад, один із старійшин роду, Повелитель. Вона вбивця! І хоча то не навмисне вбивство, все трапилося випадково, але хто слухатиме чужинку? Бо прадавні закони беріг не тільки час, їх пам’ятали та дотримувалися люди. Неври не любили, коли в розмірений ритм їхнього життя втручалися чужинці. Майже ніхто з чужих сюди не заходив. Бо добре пам’яталися старі часи, коли вільно сновигали між світами взад-вперед різні поторочі, приносячи в Невридію багато сум’яття. Можливо, було щось і позитивне, та воно знівельовувалося під дією негативу. Нові традиції чи нові віяння породжували розгубленість у головах неврів, які вже мали встановлений світогляд, віру, філософію, творили самобутній світ, і чужинські закони та традиції могли тільки нашкодити. Тому вхідну браму в Невридію, на прохання старійшин світу Білих Вурдалаків, Рать Голів світів вирішила запечатати. І тепер, щоб потрапити до Невридії, потрібно або бути невром, або мати спеціальний дозвіл.

Дозвіл на входини – то ціле дійство. Приносилася жертва з вогню та води на жертовнику. Палився вогонь, розпалений від блискавки. Інколи доводилося довгенько чекати. Однак традиція є традиція. Той вогонь вважався небесним, тому священним, як і вода з того дощу, що проливався в день, коли вдаряла блискавка. Якщо вогонь горів рівно, не вирував – знак вважався добрим, тобто людина може зайти. Потім вода лилася на вогонь, гасячи його. Отут слід було старійшинам дивитися добре. Якщо мало шипіння від гасіння і дим розвіється швидко, Невридія приймала чужинця, даючи обіцянку батьку Роду поводитися з ним чемно, якщо тільки він шануватиме закони світу Білих Вурдалаків. Коли ж знаки були зловісними, тобто багаття горіло нерівномірно, поривчасто, гілля недобре тріщало у вогні, язики полум’я розбігалися хто куди, а потім ще й дим від загаслого шматувався та вода зловісно шипіла, це було прикрою ознакою: слід остерігатися такого гостя, і його не впускали у Невридію.

Птаху впустили. Батько Род хотів, щоб вона увійшла в цей світ й отримала те, за чим прийшла. Звичайні неври довго вважали її посланцем якогось із сусідніх племен. Термін «сусідні світи» тут майже не вживався. Для чого засмічувати голову різним непотребом? Неврам вистачало їхньої віри та філософії. Пригадує, як одного разу надто палко сперечалася з Миросладом, наводячи аргументи щодо вищості світлих безсмертних. Той скептично відмахнувся: «Ви – дві руки одного велета. З одної галявини ягоди». Переконати його в протилежному не могла. Ох, ця його любов до примовлянок!

«Вищість духу не робить тебе вищою від найнижчої травинки».

«Щоб стати кращою, важливо знати не лишень те, що та як слід робити, важливіше пізнати інше – чого не слід робити».

«Ти, безсмертна жінко, на початку дороги. Ти, як нерозумне маля, наразі заковтуєш все, що тобі дається. Коли зрозумієш, що не все годиться для поживи, – станеш такою ж мудрою, як неври».

І вона, очевидно, стала непоганою ученицею. Дух Невридії поволі та впевнено наповнював її своєю сутністю. Вона споживала його пригорщами, зовсім не опираючись, навіть забуваючи інколи, що це тимчасово, що доведеться повертатися в реальний світ Яровороту. Так, вона була молодою і надто запальною. Вміла захоплюватися аж до самозречення. Бо раптом ще вчора ненависний світ Невридії став перетворюватися на ідеальний. І наступив такий момент, коли вирішила назавжди залишитися у світі Білих Вурдалаків. Бо, на відміну від Мирослада, що мав тут лишень статус смертного старійшини та Учителя, отримала визнання від усього роду неврів, які називали її Птахою-Магурою, а найчастіше «тією, що говорить прамовою». Це надавало ваги і їй, як людині, і її вчинкам. Звичайно, Учителю Миросладу це не сподобалося.


Мирослад повернувся з полону андрофагів разом із іншими полоненими наступного ж дня після здійсненого Магурою ритуалу вороття. Повернулися всі ті, кого андрофаги не встигли з’їсти. Після цього «та, що говорить прадавньою мовою» перестала бути для неврів чужинкою. Із нею радилися, з нею ділилися переживаннями, образами, власними знаннями. Із часом звичаї та обряди неврів для Птахи стали рідними. Навіть з лісом вона навчилася правильно вітатися. І вже будучи в інших лісах, в інших світах продовжувала говорити завченими у Невридії словами:

– Йменням батька Рода вітаю тебе, Зелений Шуме!

– Дякую тобі йменням Сварожого кола за доброту твою та прихисток, Зелений Шуме!

І завжди ліс, Зелений Шум, радісно відповідав їй. Може, він не мав душі, але мав дух, і ліпше мати згоду з тим духом, аніж настороженість чи неприязнь. Вона зуміла домовитися з ним, стати своєю. О, так! Добро завжди породжує добро, а хто вам каже, що то неправда – не вірте, він лукавить. Тоді вчинене ним так зване добро було несправжнім, потворою, маскою.

І навіть з невритянським болотом вона зуміла домовитися. Ні, воно не стало її приятелем, однак тут вона зрозуміла доволі просту істину: повага та дружба не завжди синоніми. Часто повага залишається тільки повагою, і цього цілком достатньо, щоб вижити.

Для неврів болото – це не безвихідне тванисько чи безпросвітна безодня. І шанують його неври не менше, аніж ліс. Болото – то цілий світ зі своїми мешканцями, друзями, ворогами. І воно має дороги, стежки, безодні, западини, острови. Так, і в лісі, і на болоті слід завжди бути напоготові. Відчувати наближення небезпеки, вміти чути землю, воду, повітря, дихання землі. Зуміти відкрити своє серце настільки, щоб світ захотів з тобою говорити.

Одного разу вона спостерігала за вовчим лігвом у лісі. Один з юних вовків був смертельно поранений. Мати-вовчиця з усіх сил зализувала своїй дитині рани, але тій не ставало легше. Маля було приречене. Воно скавуліло та ревло від болю. Дивитися на муки дитини було нестерпно. Птаха жаліла вовчицю, співчувала їй. І тоді мати-вовчиця, яка понад усе любила своє дитя, зробила те, чого юна Птаха не всилі була прийняти та зрозуміти. Мати-вовчиця вбила свого смертельно пораненого сина. Вона відібрала в приреченого життя, але вона звільнила дитя від мук.

То любов – не тільки вміння дарувати життя? Тоді себе запитувала і зараз час від часу запитує… Досі не знайшла відповіді.


Так, вона вільно почувала себе у світі неврів після випадку з андрофагами. Учитель Мирослад продовжував бути її Вчителем. Здавалося, на нього не дуже вплинуло знання того, що це вона допомогла йому вибратися з полону. Він і далі трохи зверхньо до неї ставився, називаючи «недолугою дівкою, яка ніяк не віднайде свого тотему». Це її трохи зачіпало, але доброзичливе ставлення милогородців компенсувало біль від невдач. Мирослад і далі продовжував посилати її «на науку» до лісу, говорячи, що тільки там вона зможе віднайти свою хижу сутність. Бо крила вже має, ті відкрилися їй. І вона чемно шукала. Щодня бродила околицями Милограда, вдивляючись та вслухаючись у шум дерев, у крики тварин, птаства. Слухаючи і свій внутрішній світ, який мав нарешті для неї відкритися криком чи завиванням хижого звіра.

І цього дня також вона відразу після ранішньої молитви попленталася до лісу. Днина була сонячна та гожа, саме для збору деяких трав. І Птаха так захопилася їх збиранням, що й незчулася, як зайшла надто далеко від Милограда.

Вона, напевне, вже давненько спостерігала за Птахою, йдучи крок у крок, вибравши свою жертву за особливими знаками: запахом плоті, силою духу, манерою рухатися. Неври називають тварин-хижаків, які з’їдають тіла своїх жертв, чистильниками. Чистильники разом з тілом забирають собі гріхи жертви, очищаючи при цьому її душу. Тож, коли хтось із неврів випадково гинув у лісовій хащі, це не вважалося жахливою смертю. Скоріше очищенням. І от такий чистильник в образі дикої рисі в погожий сонячний день прийшов по Птаху. Птаха запримітила дику кішку надто пізно: ані втекти, ані заховатися.

Ошелешено застигла на місці. Отак вони і стояли одна проти одної, роздивляючись і чекаючи, котра перша не витримає та зробить помилку. Птаха згадала, як Учитель Мирослад розповідав їй про дивний танець душ.

Коли мисливець та його здобич зустрічаються, то їх душі танцюють. Ти, Птахо, зараз граєш роль жертви і можеш по-справжньому перетворитися на неї чи відмовитися від цього, тобто не бути тим, ким хоче бачити тебе мисливець. Він зазирає очікувально в твої очі. Вдивляється, жде, коли ти схарапуджено відведеш свій погляд. Він шукає в твоїх очах страх, сум’яття, невпевненість… Він гарчить загрозливо, показує свої ікла, наче натякає: я не твій друг і можу тебе розірвати, тож спробуй утекти… О, це провокативний натяк жертві, яка найчастіше клює на цей гачечок і перетворюється на мертву здобич.

«Ніколи не смій повертатися до хижака спиною, як і до ворога. Тим паче втікати. Наздожене і безжально знищить…» Вона добре завчила урок Учителя Мирослада.

Рись гарчала, грізно підходила майже впритул. Чи було тоді страшно? Так, дуже. Але Птаха якнайглибше запхала свій страх досередини і вдавано байдуже спостерігала за поведінкою хижака – роздратованого, небезпечного, але такого красивого. Стояла і слухала себе. І враз відчула, як всередині у ній починає прокидатися дикий звір. Він розкручується з маленької цяточки, звивається спіраллю, росте. Руки стають сильними та міцними, в ноги вливається міць. Тіло повниться шалом та бажанням. Те її перетворення не було схожим на перетворення на Птаху-Магуру. Бо не виростали крила і душа не відривалася від землі, проте й зараз вона прагнула лету. Мить перетворення, коли середину заполонює ніч, всіяна зорями, ніч, у якій немає опори… Очі краще бачать, вуха ліпше чують. Чують звук тріснутої гілки на дереві, сухої травинки під ногами, шерхіт листочка, якого пустун вітер зірвав з дерева і той панічно закрутився в танці. Чують кішку-хижачку, що враз із жорстокого мисливця зачала перетворюватися на когось іншого. Їй відчайдушно захотілося заспівати, як того разу, коли вперше ставала Магурою. І вона зрозуміла: це знак. І вже не стримувалася, відпустила себе.

І заспівала. Жахливо-гучне ричання розірвало спокій лісу, ричання рисі проти нього – то муркотіння кішки. Птаха була всередині цього безжалісного звіра і водночас контролювала його. Вона зараз могла розчавити хижу рись, як мураху. Чи хотіла вона цього? Одна її половина жадала крові, дика і неприборкана, котра на генетичному рівні пам’ятала, звідки вона прийшла, бо оті мільйони років зростання не минули намарно. І наче з-під підвалин добротної будівлі вони говорили з нею. Ти також хижак, досконалий вбивця, ти, сестро, не вища від нас, ти одна з нас і, якщо захочеш, можеш відчинити двері та увійти в Храм Вічності, де межа між тим, що було мільйони літ назад, і тим, що ще не настало, стерта… Пригадуєш, сестро, солодкий смак крові на губах, кров-локриця з гірчичною поливкою в горлі, шум вітру у скронях і ще живе та тепле серце ворога перед очима? Воно стукає, б’ється, тріпоче в розтерзаних грудях жертви, яка навіть не чинить опору, програвши свій танець. А ти продовжуєш його танцювати, танець мисливця і жертви, бо ти зараз ведеш і знаєш куди…

Чорна безжальна пантера.

«Але ти вилюдніла, сестро, – говорить вічність всередині, – за мільйони років змінилася, бо виросла й отримала крім інстинктів ще й міць, щоб керувати ними».

Крок, ще крок у танці і зупинка.

– Я не хочу тебе вбивати, – ти промовляєш слова прамовою, яку однаково добре розуміють і люди, і тварини, і трава. – Я твоя сестра. Я також кішка…

Того вечора вона привела в Милоград дику кішку, рись… Неври трохи скоса позирали в її бік. У поселенні тримали собак, кіз та турів, але диких кішок – жодної. Птаха налила рисі в миску козячого молока, погладила по шерсті. Та голосно замуркотіла. Кішка – то тільки кішка, навіть коли вона дика.

– Тут тепер також твій дім, кішечко. Але ти будь-коли можеш повернутися до лісу. Ти вільна. Нікого з людей не ображати, з тварин, що служать тут людям, теж, бо ти відтепер одна з нас.

– Ти знайшла свій тотем, Птахо, – сказав чи запитав її увечері Учитель.

– Так, знайшла. Магура та чорна пантера. То вона допомогла мені знайти мій тотем, – відповідала Птаха, гладячи рись, яка солодко спала у неї на колінах. – Вона також одна з мого тотему… Вона це я?

Запитувала знову чи стверджувала знову.

– І вона це ти, і ти це вона. І світ навколо нас це ти, і світ у тобі це все ти. Немає насправді темного чи світлого боку. Є одне ціле, яке тримає усіх нас в одному і всіх разом вкупі в коловороті. Поділ – це вже справа рук незрілого розуму. Склади дві половинки докупи і отримаєш ціле… Сварогу-Творцю однаково палко підносять молитву і світлі, і темні, і люди, і духи, душі живі та душі ненароджені, і заблудлі душі, і прокляті душі теж.

– Але ж як, хіба то можливо? Протилежності?

– Так. Це дуже просто та дуже складно водночас. В усьому мусить бути рівновага. І ти один із творців рівноваги. І ти вибрала свій бік, і водночас з тобою на іншому боці хтось зробив протилежний вибір. А ЗНАЄШ ЧОМУ? Не тому, що хтось з вас сильніший чи кращий.

Учитель пильно дивився в очі. Вона не знала, що відповісти. Майже не дихаючи, чекала відповіді:

– Рівновага, Птахо, розширює життя, її відсутність – звужує. І твоє навчання завершено. Твій тотем у твоєму серці віднайдено. Ти готова повертатися додому. Бо на твоє місце для навчання має прийти новий учень з іншого боку. Той, хто готовий зробити протилежний вибір.

– Рівновага? – запитала невпевнено.

– Так, рівновага.

Але вона не повернулася додому, не захотіла. Ні, навідріз не відмовлялася, навпаки – наче щоразу, чи не щодня, готувалася, але віднаходилися щораз нові та нові справи для того, щоб відкласти відхід на потім. Тільки не сьогодні, може, завтра або коли невістка Вернигори народить чи син Байченка пройде обряд переродження…

Мирослад більше жодного разу не обмовився про те, що їй час. Навіть, здавалося, змирився з її присутністю. Лишень інколи вона ловила на собі його осудливий погляд. Бо вона, крім того, що допомагала, посіяла й сум’яття в Милограді. Багато молодих чоловіків були б не проти взяти її собі за дружину, бо жінок у поселенні, як завжди, не вистачало. Але примусити ту, що говорить прадавньою мовою, врешті зробити вибір ніхто не смів. Бо гнів батька Рода за таке міг і вбити. Інколи хлопці аж до першої крові сперечалися через неї, хоча Птаха до всіх ставилася однаково байдуже чи однаково прихильно. Миросладу це не подобалося. Він мав рацію, бо лад та спокій у чоловічій половині Милограда зрушився. І саме невчасно захворів один зі старійшин роду неврів – Голот. Настоянку, яка могла продовжити йому життя, робили з кореня трави, котра росла тільки в одному місці – на Гиблому болоті. Дорогу туди знав лишень Мирослад. Але на останньому полюванні він пошкодив ногу, тож мусив взяти із собою помічника. Особливого помічника, який би міг відчути потрібну траву. Тобто не просто взяти будь-яку, а таку, що вже дозріла і готова допомагати. Впоратися з цією місією могла тільки Птаха. І Мирослад взяв її з собою. Вона навіть зраділа. Може, це шанс порозумітися врешті з Учителем, пояснити йому, чому вона не хоче повертатися до Яровороту. І він зрозуміє її і допоможе переконати Учителя Посолоня, що так буде краще для всіх.

Вони йшли старою стежкою найглибшого болота. Це його частину милоградці називали Безмір. Тут тільки схибиш на півсантиметра вбік – відразу затягує, і шансів вибратися жодних. Дорога була неблизька. Кілька разів зупинялися на спочинок, бо Мирослад скаржився на біль у нозі. І, коли сонце вже перебігло позначку пополудні та ввійшло у вечорову фазу, Птаха зрозуміла, що назад вони сьогодні повернутися не встигнуть. Отже, заночують на болоті. Учитель майже всю дорогу мовчав. Птаха чекала, що він нарешті першим розпочне розмову. Може, стане переконувати її повертатися додому або знову читатиме нотації. Однак Учитель вперто мовчав, лишень інколи скаржився на біль у нозі. Почали вкладатися спати, коли сутінки майже накрили довкілля. Посеред болота віднайшовся невеликий острівець із твердим ґрунтом. На ньому щедро росли бузина та чорниця. Кущі бузини тут якраз у поміч – комарі їх не дуже люблять. І хоча одяг Птахи та Учителя був добре вимочений у трав’яному відварі, який ненавиділа комашня, та все ж за день брьохання в мокрому тванищі майже весь відвар з одягу змився. Повечеряли та вклалися спати. Під голову мішки, які брали для трави, накрилися зверху зорями. Втома була сильнішою за холод, і Птаха миттєво заснула.

Розбудило її страшне та немилосердне завивання на болоті. Зірвалася на ноги. Учителя поруч немає. Почала його кликати. Дуже сильно не галасувала, щоб не накликати на себе того звіра, що так страшно ревів десь зовсім поруч. У Милограді матері часто розповідали своїм дітям страшну казку про Болотяника Хрумача, який поїдає на болоті гріхи тих, хто без дозволу мами попхався туди чи заблукав там посеред ночі. А оскільки чемні діти навряд чи без дозволу дорослих туди підуть, а отже, й не заблукають, то їм боятися нічого… Як на підтвердження зі сторони болота знову почулося завивання. І Птаха готова було вже повірити в цю казку. Легенда ожила. Завивання не припинялося, зуби у дівчини дрібно цокотіли – чи то від напруження, чи від холоду, чи від страху, чи від усього відразу.

Не могла зосередитися на тому, що вже має свій тотем та може спробувати перевернутися. Крила не росли, хижість всередині враз перетворилася на лагідну та налякану домашню кішечку. Та раптом серед моторошної непроглядної темряви загорілися два червоних лихих вогні. Вони стали наближатися, а разом з ними і відчайдушно-жорстокий крик. Дівчина почала задкувати, дійшла майже до краєчку острівця, далі йти не було куди – бо темно і стежок на болоті не видно. А жахливий несамовитий крик не припинявся. І от вже ті жахливі вогні поруч – майже в два кроки від неї. Далі події розгорталися блискавично. Багата уява та спогади про Болотяника Хрумача зробили свою лиху справу. Вогні стали надто реальними та живими, як і рик. Уява намалювала лиховісного посіпаку, схожого на суміш андрофага та ведмедя, який за мить розірве її. І вона, з переляку та від бажання жити, блискавично перетворилася на пантеру і, коли звір болотяний вже був готовий до нападу, накинулася першою, зіштовхнувши його в болото, перед тим боляче вкусивши. Солодкий смак крові наповнив її люттю. Вона помститься за смерть Учителя, бо те чудовисько, напевне, його з’їло. Вона вб’є ту почвару, щоб не сміла більше нікого на болоті зачіпати. У той самий момент хмари, які закривали місяць, вітер відсунув убік, і вона глянула в очі страховиську. Перелякані людські очі дивилися на неї благально. У руках Учителя, що тонув у болоті, стримів згаслий факел. На шиї Мирослада багряніла кров… Це тривало наче вічність і наче мить – болото булькнуло, і Вчителя не стало. Птаха навіть не встигла поворухнутися, не те що перетворитися знову на людину.

Довго розповідати, що пережила вона тоді, звинувачуючи себе у смерті чоловіка, який для неї так багато важив. Оскаженіле ричання та волання на болоті продовжувалося цілу ніч, хоча ніхто більше її не зачіпав… Бо то вона сама і ревіла, і скавуліла, і завивала від горя.

Вранці Птаха збагнула, що навряд чи неври зрозуміють та пробачать їй смерть старійшини роду, Повелителя, якого вбила чужинка. Брехати вона не вміла, а правда виглядала безглуздою. І Птаха втекла додому, втекла до Вчителя Посолоня. Позірно втекла. Як не дивно, але дорогу до воріт вона якимсь дивом пригадала. Очевидно, страх має великі очі, і ті очі допомогли віднайти дорогу. Ворота Невридії легко випустили її, на прощання тужливо кигикнувши.

3. Яке їхало – таке й везло…

Обурена, зла, голодна та сердита Мальва навіть не пішла на вечерю. Та пішли вони всі… І батько, і Мор, і весь тупий та гіркий, мов полин, Темний світ. І хай її зараз виверне, і хай її всі кишки повилазять, але вона от у цю саму хвилину нізащо не сяде з темними за один стіл. Мальва чортихалася про себе так, що їй здавалося, навіть місячної давнини сніданок зараз з неї гидливо полізе… Хай, хай її зараз фізично мучить, і це буде гарним виправданням, чому вона не за спільною вечерею, де будуть славу Чорнобогу співати, а потім… розпитуватимуть про успіхи. Не дочекаються.

І справді їй було погано, дуже погано. Біль всередині просто паралізував, судомило все тіло. Коли врешті останній приступ нудоти минув і зрозуміла, що може рухатися, почала спускатися вниз сходами. Назустріч їй піднімався один із безсмертних, здається, Припекалом його Мор називав. Чолов’яга мав трохи дивний вигляд. Як на світ темних, то гламурненький. Сьогодні був вбраний у червоне. Червоні штани, червоні чоботи, червона сорочка, напевне, шовкова, і пахнув чомусь валер’янкою. Мальву скривило від запаху. Нудотний рефлекс досі бунтував. Чорноокий та русявий, довге волосся мав зібране у хвіст на потилиці, він різко біля неї зупинився. Чоловік співчутливо дивився на зелений колір її обличчя. Тим часом пролунав дзвін до вечері. Мальва ще раз чортихнулася і знову скорчилася в конвульсіях.

– Ага, тобі, голубонько, не до вечероньки. Ех, молоденьке-зелененьке. Ну хіба так важко стримуватися і не говорити тих покручених словечок, дівчинонько? Сама до кімнати дійдеш чи довести?

Хитнула заперечливо головою, ледве видавивши з себе: «Сама, а ви передайте той…»

– Мовчи-мовчи, солоденька, передам вістоньку, передам. Йди відпочивай, серденько. Ця божевільна баба, тобто Навія, кого хоч доведе. Знаю добре цю лиху су…

Приклав долоні до рота, прикривши слово, яка мимоволі ледь не вистрибнуло з нього. Мальва навіть кволо посміхнулася.

– Будемо вважати, що я цього не говорив, а ти нічого не чула, лебідонько, – і він по-змовницьки підморгнув Мальві. – Тобто я про пані Навію, а точніше, стару каргу Навію. Вона ще мене з твоїм батьком учила. Уявляєш, стара, як піраміди у світі Єдиного Бога. Ей, проклятий, друже наш, де ти там забарився? Твоя ґаздинонька ледве ногами перебирає, а ти мов слимак позаду плентаєшся?

Перед ними, наче нізвідки, вичаклувався знічений та переляканий проклятий. Припекало гидливо окинув постать проклятого, зморщив носа, квапливо відвів погляд убік, наче навіть звичайне споглядання почвари могло його чимсь образити чи забруднити.

– Проклятий, оце ж підеш на кухню. Чув? Скажеш, що від мене. Та принесеш пані Мальвусі вечерю.

– Дякую. – Мальва кволо пролепетала. – А ви не боїтеся, тобто вам за це не той, не влетить тобто?

– За що? – І він театрально потер долоні одна об одну, наче обтрушувався від чогось гидкого та брудного. Тоді їй по-змовницьки підморгнув: – Я ж нічого не зробив. – Тоді пошепки додав: – Ваш батько, дівчинко люба, мій найліпший приятель. Ми вчилися разом, і я добре пам’ятаю, як мені хриново, так, здається, у вас кажуть, було, коли я сюди вперше потрапив. З чужого світу в невідомість. Я тебе розумію, маленька, і чим можу допоможу. Звертайся. На моїх дверях отаке намальоване.

Припекало щось там витворив у повітрі, наче малював пальцем, і враз сірі пилинки, що метушилися в повітрі, склалися в орнамент:



– Е-е-е-е! Той, – втомлена та здивована Мальва ледве видавила з себе. Нічого собі чувак пальцями в повітрі махає… – Це типу шо?

– Ох, «типу шо», – передражнив Мальву Припекало. – Ледацюга! Прочитай Чорнобогів Тестамент. Бо тут всюди знаки. То як абетка, поки не вивчиш букви, йтимеш через ліс не стежкою, а чагарниками. Стежкою ліпше, повір.

Мальва знизала плечима, не сперечаючись. Сили на це не мала.

– То дійдеш до своєї кімнатки, золотце? – ще раз перепитував для годиться. – Тоді я пішов, бо вже й так спізнююся, доведеться скласти легенду про те, як допоміг тобі до кімнати доклигати. Ти ж отруїлася чимсь у Навії, правда? Усі повірять, бо кожен із нею мав якісь негаразди. Не здаси?

Мальва заперечливо махнула головою.

– Знаю. Ти твердиня. Ну шо, мала, бувай. І давай без того «Йменням Батька-Чорнобога», якщо поруч нема нікого, добре? Реверанси розвели…

І Припекало, змінивши напрям подорожі, наспівуючи собі під ніс якусь мелодію, впевнено та трохи розв’язно попрямував сходами вниз.

«Ото вже язикате диво. Солодяточко, золотячко, дорогесенька і малесенька! Фу», – Мальва поморщилася. Солодкавість у розмові Припекала її трохи дратувала.

Відчинила свою кімнату та, навіть не роздягаючись, бухнулася на ліжко. Вкрай ока помітила, що на столі вже на неї чекали наїдки.

– Ей, проклятий. Налий мені води, – говорила наче кімнаті, хоча була впевнена: той, до кого зверталася, чує.

За мить в її руках була вода. Випила залпом. Лежала навзнак, збираючи докупи думки. Ото номер вона викинула. Цікаво, що їй за це буде? Ні, не цікаво. Вона про це подумає тоді, коли її витівку розсекретять. Що Мор з нею зробить? Хробакам Навіїним згодує? Ну і хай. Їй і так тут гидко та гірко. Ліпшого не жде, а до найгіршого готова. У роті досі гірчило. Навіть вода не перебивала смак. І це все через те пійло. Ні, вона його не пила. Досить того, що надихалася випарів та наслухалася слів заклинань. Добре, що Перемінника встигла про захист попрохати, бо хтозна, чия б була зверху.

Бе-е-е-е. Таки воно гидке. Згадала те пійло, яке зварила і заставила хитрістю стару Навію спожити… Ага, приворотне зілля вони варили! Та ідіотка Навія навіть не підозрювала, що існують і смертними придумані рецепти того варива. І хоча бабуся Горпина заборонила їх вживати й сама ніколи не використовувала, але єдину онучку таки навчила різним премудростям. А мало що? У житті всяке трапляється, мо’, і знадобиться. Зрештою, щоб приготувати відворот, треба ж знати, що таке приворот.

Ге. Поморщилася. Ото вже рецептики від темних. Хіба то мудро отаке витворяти – колоти себе в палець лівої руки голкою, яка перед тим у жаб’ячій крові добу мокла. А слова замовляння які тупі:

Пий, допивай, їж, доїдай

Мою кров ковтай!

Мою кров поглинай —

Своє життя міняй!

Моя кров не вода —

Твоя слабкість вона!

Ти по крові мій раб,

Я – царівна твоя…

Господи. Як тупий примітивний реп. Ага, і то ще не все. Там купа такої бридоти словесної, запрограмованої на власній крові. То все замішувалося з пійлом якимсь та давалося жертві випити. Коли він пив, то слід було ще таке мурижити про себе: «Як ця кров у мені живе, так і я тепер у твоїм серці житиму довіку».

Ги. Хтозна, чи довіку, але лунатизм тому, кому робилося, гарантований. А ще купа різних хвороб тілесних на додачу, типу діабету чи астми… Тож, коли людина ніколи астмою не хворіла і тут раптом почала, треба замислитися чому. Так, поглинання крові. Майже вампіризм. Смак заліза на язиці. Бр-р-р-р-р… І наостанок ще слід було… Тьху-тьху-тьху, ні, вона не стане навіть згадувати, хоча на диво просто і швидко всі ці слова замовлянь та заклинань запам’ятовувалися.

А відмовляння яке! О, пісня просто. Свою кров з кров’ю того, хто тебе «замовив», слід було змішати, замовляння навиворіт проказати і дати об’єкту випити. Побічний ефект – любов перетворюється не на байдужість, а на ненависть. Бо кров людська набагато сильніше програмується словами, аніж навіть вода.

Або ще один із тридцяти способів, які вони сьогодні з Навією «розглядали». Попри чудні заскоки навіженої безсмертної, вона таки майстер своєї справи, не гірша від бабусі Горпини. Тільки її бабуся добра, а ця – справжній вивертень із пекла. Мальва тріпнула головою, наче скидала з себе запалений ненавистю погляд зеленокосої. М-да, Навія її ненавиділа і того навіть не приховувала. Тридцять способів, щоб «зневільнити» людину. Для чого? Один із них взагалі повний відпад – помістити в глиняну посудину спійманого в місячну ніч, найліпше коли місць уповні, кажана. Ту посудину поставити біля мурашника в лісі, а ще ліпше на сам мурашник. Через три дні повернутися. І те, що залишиться після об’їденого живцем кажана… Мальву ледве знову не вивернуло, цього разу від спогаду. Ну, ні… Це просто жах. І всі способи просто божевільно-жорстокі та гидкі, але зі стовідсотковою гарантією.

Наступного тижня будуть замовляння на смерть. Мальва дуже хотіла б, щоб Навія до наступного заняття не оклигала, тобто після її жартику.

Згадала бабусю Горпину і її спосіб привороту. Сама собі тепло посміхнулася. Бабусин спосіб. Воно якось не по-людськи когось до себе привертати, тобто закохувати, зате як красиво.

– Ей, проклятий! – покликала неголосно. – Ходи сюди, послухаєш, якого колись замовляння мене моя бабуся навчила. Це тобі не жахи від Навії.

Навіть не шукала проклятого очима. Відчувала, що прийшов на поклик і зовсім поруч спостерігає та слухає. Продовжувала:

– Коли місяць росте, щоб з’єднати дві душі разом, слід зробити наступне. Замісити тісто на хліб, звичайне пісне тісто на борошні, джерельній воді та дріжджах. Поки тісто місите, поки руки його торкаються, треба на нього 9 разів подумки або пошепки вимовити заклинання:

«Врожайнице, злата лугового блуднице, тут міситься не добром, а відступом повертається. Не розділяється, а з’єднується. Замішу, перемішу плоть раба твого з плоттю рабині твоєї, змішую хіть, пристрасть невгамовні, змішую на врожайність, на тілоблуддя, не на пиху, а на любов твою».

Коли хліб вже спікся, то його ставили під зростаючий місяць на одежу того, кого замовляли. І обгортався одежею той хліб, і знову говорили, співали, розмовляли і з хлібом, і з місяцем… Звісно, слід було потім тим хлібом того, кого хочете причарувати, нагодувати. Усе ліпше, аніж людською кров’ю поїти чи з кістками мертвого кажана мати справу… Ти мене слухаєш, правда ж?

Проклятий мовчав. Мальва ж знала: слухає.

– А даремно ти зі мною всередину не зайшов. Може, тоді стримав би від тих дурощів, що я наробила. Та я зовсім не шкодую. Ще чого? Треба було тій старій заразі менше про мою маму всякої гидоти казати та Птаху обзивати. Хіба вона варта хоч крихти з їхнього столу? Старе стервисько. Жабою мене погрожувала зробити. Ну-ну! Смачного, дорогенька!

І Мальва зареготала на всю кімнату.

– Яке їхало, таке здибало, – згадала стару приказку. І додала весело: – От скажи мені, проклятий, якого вона мене стала врікати? Ніби я теперішня. Але, як каже бабуся Горпина, хто запускає лихо, хай чекає, що воно повернеться сторицею. І знаєш, що я зробила? Ги. Тільки тобі скажу. Дозволила себе вректи. А поки вона там жаб-ропух своїх годувала, я тихо ті вроки зняла. А знаєш, оцей спосіб мені найбільше подобається. Умиватися водою, при цьому промовляючи: «Уроки колючі, поробленнє болюче! Ци ви си стали з свєта, ци з вітру, ци з роботи, я хочу вас викликати із сімдесятьох сімох кісточок, із сімдесятьох сімох жилочок. Уроки колючі, поробленнє болюче! Викликаю вас із шкіри, з мнєса, з кісток, із серця, з чирок, з голови, з очей, з носа, з рота, з єзика, із зубів! Йдіть собі лісами, горами, водами, ріками аж до Чорного моря; на краю Чорного моря є висока гора, а на тій горі є скала, а на тій скалі є дев’ять когутів перваків, дев’ять котів перваків, дев’ять псів перваків. Єк ти не схочеш піти по волі, то підеш по неволі. Єк я тебе догоню – золотим мечом тобі голову здойму. Тебе когути видзьобають дзьобами, коти вигребуть лабами, пси вигризуть зубами! Щезни, пропади! Ти до сего тіла не маєш діла!»

Так, проклятий. Стовідсоткова гарантія від бабусі Горпини: тобі не те що полегшає, а мінімум рік ніяке зле око не чіпатиме. А воду треба вилити під сухе дерево чи кущ або на роздоріжжя. А я, знаєш, куди вилила? У Навіїн чай. Вона собі відварчику з полину зварила. По запаху чути було. Мо’, туди і молодильних яблук кинула, нелегко ж при такому злі в серці залишатися молодою лицем, тут без допомоги магії ніяк. Ну, вона і випила – одним ликом весь компотик. Мені пощастило, що одним ликом. Рецептура така. Тільки її те питво відразу звалило, на місці. Спочатку навіть подумала, що на смерть кубіту втруїла. Та де там! Просто заснула, зараза. Так під столом її й залишила лежати. Ніц їй не буде. Ага, а ще коли я виходила, то з кліток павуків, змій та жаб повипускала. Знаю, вона це спецом вигадала, зоопарк поруч навчального столу влаштувала, щоб мене позлити. Ну-ну, хай не думає, що я білим по білому вишиваю. Добра донька свого батька, кажете? Хе, ворога можна бити і його зброєю. Лихо інколи довго повертається. Навіїне повернулося швидко.

Мальва спустила ноги з ліжка, сіла, роздивляючись кімнату. У куті, на своєму звичному місці, стояв проклятий. Здивована Мальва почула, що проклятий наче трохи підсміюється. Вдала, що не помітила, підійшла до столу, зняла накривку з миски:

– О! Що там сьодні кухарі наварили? О, кнедлики зі сметанкою та грибами. Смакота. А я таки голодна. – У животі по-зрадницьки загурчало. – І аж сім штук кнедликів. Йой! Ну ти і вимагач, проклятий. Так багато вициганив. Я стільки не подужаю. То ти можеш доїсти, якщо захочеш, звісно.

Мальва навіть не озиралася, коли говорила. Вона взяла знизу тарілку, на якій стояла миска, кинула собі три з половиною кнедлики, додала сметани, грибів та всілася вечеряти. Око впало на чорну обкладинку Книжки Чорнобогової. Після їжі вона почитає. Припекало має рацію, ліпше навіть найтемнішим лісом блукати тоді, коли хоч і не знаєш дороги, та все ж рухаєшся стежкою, а не проваллями.

Глянула у вікно. Там висіли сутінки. Намалювала в уяві сонце, яке заходить, і несподівано для себе заговорила, піднявши вгору руки:

– Благослови, Свароже, ту їжу і той день, в якому сьогодні живу. Благослови моїх рідних і всіх добрих людей, яких я люблю і які мене люблять. Благослови заблудлу грішну душу проклятого, який дуже добрий до мене. Благослови, Свароже!

У вікні з’явилося сонце, що заходить. Посміхнулася своїм словам, сонцю і тим, хто зараз думав про неї. Вона знала: є кому її любити та думати за неї. Всілася за стіл.

– Смачного, безсмертна! – ясно почула слова у своїй голові.

Багато страху та переляку чулося в голосі. Бо хіба прокляті вміють говорити? Тут її запевняли, що ні. Добре знала, що якщо розвернеться та подивиться у очі проклятого, котрий так несміло вперше промовив ті слова, то може більше й не дочекатися інших. Тому не стала озиратися чи дивуватися. Вона знала, що цей проклятий рано чи пізно озветься. Ох, не просто так він тут. І у ньому всередині, хай на денці, та все ж досі тьмяно горить вогник. Тому відповіла так само, як і почула, подумки:

– Дякую тобі за все! Особливо за те, що ти зараз поруч.

4. Лють

Лють заполонила його серце, розум, душу. Ревнощі перетворилися на шаленство. І вона винищувала його, спопеляла. Не знав, як взагалі зумів вибратися самотужки зі світу Загублених? Ноги здавалися чужими, майже не слухали, розум вимкнувся зовсім, вели його лишень інстинкти. Це знищувало волю, бажання думати, здоровий глузд. Натомість барабанним набатом гепало безглуздя в голові, наче майстер-каменяр сидів там і гамселив відбійним молотком. Це не давало можливості ані важко зітхнути, ані розплющити очі. Ще ніколи аж так не боліло, фізично ніколи так зле не чувся. Біль душі від непоправного, тої правди, що відкрилася несподівано. Підозри та найпохмуріші сни ставали реальністю. І скалки від розбитого на друзки серця впивалися крижаними гострими списами, терзали плоть. Колись хтось сказав, що розбите серце може склеїти тільки те, що його розбило. Та тільки не цього разу! Бо після візиту до Оракула зрозумів: ці скалки надто дрібні. От-от перетворяться на порох…

До безтями зажадалося непритомності. Добре було б викинути з голови та з душі кілька століть пережитого поруч із цією жінкою. Може, тоді серце знову зробиться цілим? О, так! Як хотілося повернутися в той день і в ту годину, коли він вперше побачив її. Якби ж то мав тоді знання про те, що вона зробить з його життям, на кого перетворить? Галайда, перекотивітер… Чомусь чорнота всередині робилася дедалі густішою та густішою, і навіть світлі спогади про спільне життя з Птахою розтанули, мов пізній сніг під уже теплим сонцем.

Що залишалося? Несамовитість, лють!

Лють, яка розбила серце і тепер розривала душу. Відчував, що якщо зараз не випустить її з себе, то вона роздере його… А він не може бути розірваним, не може собі цього дозволити, бо… Бо має помститися. Помститися тій, яка так вишукано брехала, так досконало все придумала. Фальшиві слова про кохання… Чи вона любила його колись по-справжньому, чи тільки використовувала, переманивши на бік світлих? Згадав запах її волосся, ніжний погляд завжди весняних очей. Так, він досі її любив, але так само сильно ненавидів. У цьому двобої брала гору ненависть, вона випікала, вона породжувала шал… Він помститься, обов’язково помститься… І наплювати зараз йому на всі приписи, закони безсмертних. Вона має померти. Бо коли вона помре, то разом з нею помре і кохання до неї. Свято вірив у це. А коли помре кохання, то помре і ненависть. Та сама, що породжує лють, яка випікає зсередини.

Замкнене коло.

Поки, щоб хоч трішки приборкати свій шал, влетів, мов навіжений, у перший зі світів, що трапився на дорозі. Було зараз байдуже, що то за світ, чий він – сірий, світлий, темний, нейтральний.

Так він давненько не шаленів і не розважався. Зазвичай брудну роботу виконували смертні, він тільки радив, як краще, використовуючи їхню несамовитість, ненависть, кригу серця.

Небо затягнули чорні хмари, здійнявся шалений вітер, океанські хвилі сягали хмар, тремтіли вулкани, випльовуючи з себе вогонь, тремтіла від жаху земля, наполохана таким втручанням, і гинуло все живе довкола: люди, тварини, птахи, комахи, острови, дерева, трава…

О, Птаха має відчути агонію цього світу, якщо не своїм єством, то відчути фізичним болем тих смертних, за яких так палко завжди вболіває. Прокляття одне за одним зривалися з уст та падали то в море, то в небо, то на гори…

Не знав, як зупинитися, здавалося, що шал ніколи зсередини не вийде і безкінечно падатиме на голови смертних…

Але в одну мить усе припинилося. Світ загас, пропав, Стрибог наче кудись провалився. Чиясь потужна воля вирвала його з світу горя та біди. У вуха вдарила тиша. Глибока і безмежна. Не стало нічого – зникла лють, перестало боліти і в голові, і в серці. Навіть зажмурився від зачудування. А коли відкрив очі, то здивовано побачив перед собою батька.

– Батьку, ти? Повелителе Море? Навіщо втрутився?

Перед ним стояв оскаженілий та сердитий Мор. Однак Стрибог, замість того, щоб стушуватися, перелякатися чи знітитися, як то зазвичай бувало, коли батько сердився, навпаки, саркастично посміхався. Шал повертався до нього. Він, можливо, нікуди й не подівся, просто від несподіваного втручання збоку принишк, зачаївся.

– Навіщо, батьку? – запитував майже байдуже. – Чи тобі є діло до тих смертних покидьків унизу? До їхніх світів? Ти ж їх так само щиро ненавидиш, як я тепер. Куди ти мене закинув? Поверни назад.

Мор стояв напружений та зосереджений, готовий на все. Кулаки чоловіка стискалися та розтискалися аж до хрускоту. Стрибог це бачив, однак його це зараз мало турбувало. У відповідь він лишень криво шкірився.

– Що ти робиш? Стрибоже, сину мій, що ти робиш?

– Хіба ти не хотів мати такого сина, батьку? Хіба ти не мріяв про жорстокого, сильного, впевненого у собі сина? – говорив неголосно, чітко карбуючи слова. – Чи ти думав, що я досі твоя безлика тінь? Бачиш, я не просто виріс. Я тебе переріс.

Стрибог і досі тримав на вустах щось схоже на посмішку, тільки зараз вона нагадувала вишкір звіра, хворого на сказ.

Мор відсахнувся від синової посмішки.

– Що? Кажеш, ти мене переріс? Ага, переріс, – Мор не втримався і зірвався на крик. – Ти ідіот, а не мій син. Чи я тебе цьому вчив? А де твоя мудрість? Де бажання ставати не руйнівником, а богом? Бажання все зруйнувати та знищити – це бажання смертних. Чи хотів би я, щоб ти всі світи перетворив на руїни? Звичайно ні! Вони мають підкорятися нам, а мертві вони кому цікаві? Ти ж не хочеш панування, сину, ти хочеш знищення? Що з тобою? Ти не знищуєш світи, ти нищиш себе.

Мор махнув рукою праворуч, і перед ними в повітрі наче відкрилося віконце, а в ньому – те, що залишилося від світу, щойно знищеного Стрибогом.

Руїни, вогонь, хмари диму, океан, який агресивно поглинав сушу…

– Цей світ ставав нашим. Ми його майже підкорили. Добре знаєш про те, як не одне століття ми боролися з сірими за владарювання. А ти всі наміри звів нанівець. Чому? Не розумію. Коли ти був зі світлими, це якось пояснювалося логічно: кохання, жінка, розумна й вродлива. Та, хвала батьку Чорнобогу, ти отямився, повернувся додому, став таким, яким я тебе хотів бачити. І ось тепер це!

Стрибог сердито обірвав Мора:

– Тобто чемним бараном хотів мене бачити? – Перекривив Мора: – Став? Ха! Ніким я не став. Я завжди був таким. Самодостатнім. О, як цікаво! Повелитель Темного світу зараз розмовляє словами світлої безсмертної? Тьху! Батьку! Чому ти говориш її словами? «Будь собою, не ховайся за мене». Звикли командувати: ти, вона, Посолонь, мати… Плювати я хотів на вас усіх.

І Стрибог сердито плюнув убік…

– Що? Плювати? На рідного батька, на матір? Як ти смієш? – Мор майже миттєво стулив долоні рук докупи, і нав коло них завирувало щось чорне та недобре. Тоді сердито відштовхнув цю чорноту від себе в напрямку сина, бурмочучи щось прамовою.

Стрибог наче чекав цього, бо миттєво поставив щит, не роблячи жодних рухів, одним лишень поглядом. Чорний пелех завис у повітрі, наче замислився, що йому далі робити, потім мляво закружляв угорі та розсипався в повітрі.

– Ну, і що далі? Ти, Море, забув, що я твій син і про наші родові прокляття знаю все. Забирайся краще звідси, старче, поки я ще чого зайвого тобі не набовкав чи не зробив! Я молодий, дужий, тому сильніший та спритніший від тебе.

Мор стояв розгублений. Ні, вже не був роздратованим чи сердитим, як того разу, коли син дременув до дівки, зрадивши темний бік зі світлою… Зараз якийсь невидимий ворог сидів всередині Стрибога і використовував його божественну силу у власних інтересах. То не були світлі, з тим його азартом покінчено назавжди, бо за останніх півроку син і словом не обмовився про Птаху. І поводився майже нормально. Виконував чемно всі його розпорядження, піклувався про доньку, хіба що забагато мовчав. І раптом така переміна? За знищений світ Стрибог відповідатиме перед Раттю Темних світів. Що він скаже старійшинам, чим виправдає поведінку сина? Так, Море, візьми себе в руки і згадай, що він не просто один із великих темних безсмертних, він, насамперед, твій син…

– Синку, – вичавив із себе, навіть гіркота вчувалася в голосі. – Вибач, але ти сам мене довів. Не стримався. Що з тобою відбувається? Ти мій єдиний син. Не тримай у собі те, що мучить тебе, розкажи, поділися з батьком. Згадай про свою доньку. Який приклад для наслідування ти їй подаєш?

– Що? Приклад? Ой! У нас вся сімейка така – одні ідеальні зібралися: і ти, і мати. Приклад, кажеш? А стирання дитині пам’яті, відбирання матері – це приклад чи неприклад, татунечку? О Чорнобоже, це необхідність! Звісно! Велика мета, грандіозні цілі! Богу Мору можна все задля великого. – Стрибог шаленим поглядом пропікав Морока. Тоді рішуче додав: – Твій син виріс, і йому на вас усіх начхати. Тому, не пішов би ти…

Стрибог розвернувся до Мора спиною, крутнувся на нозі й просто щез.

Майже в той самий момент поруч з Мором нізвідки з’явилася Мара.

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе!

Від несподіванки Мор аж підстрибнув:

– Ну, тебе тільки тут не вистачало. Наче у мене клопотів мало? Що тут забула?

– Була недалеко. Душі убієнні збирала, яким ще не час помирати. Ви що тут витворяєте, темні? У власному ж світі майже все знищили?

Мара сердито свердлила Мора своїми темними очима.

– То не ми. То зробив твій син, шановна! Твій син. У нього наче здоровий глузд відібрали. Бачиш-но…

Мор, здається, навіть втішився, що має тепер на кому зігнати злість, тому його понесло.

Він розмахував руками, кричав, погрожував. Мара стояла спокійна та зосереджена на чомусь своєму, наче й не чула його.

І, коли Мор втомився кричати, здувся, мов кулька, Мара зовсім спокійно запитала:

– Закінчив? То ти Стрибога до цього довів чи хто?

Мор сердито підняв вгору руку. Кинуте звинувачення йому не просто не сподобалося. Здавалося, ще мить і він ударить Мару. Та продовжувала спокійно дивитися на Володаря темних. Стояла наче статуя, жодний м’яз на обличчі не видавав її емоцій. Вона його не боялася:

– Тільки спробуй. – Говорила тихо, але Мор її добре чув. – Твоя погроза – це навіть не намагання зруйнувати світ, не створений тобою. Це ще гірше. Хочеш підняти руку на безсмертну? А я думаю, від кого в синові стільки ненависті та гордині? Що можна чекати від дитини, яку виховував такий батько?

– І що можна чекати від дитини, якої зреклася така мати, – парирував відразу Мор.

Замовчали. Очевидно Мара чекала від чоловіка гучніших та дошкульніших образ. Та той німував, уважно вивчаючи своє взуття.

– Слухай, Море, – несподівано згідливо обізвалася Мара. – Давай зараз хоч на трохи забудемо наші суперечки. У сина проблеми, це ж видно. Тож не треба ображати одне одного, а спробувати йому допомогти. Чи ти вмиваєш руки?

Мор відірвав очі від землі. В очах чоловіка, крім звичного металевого блиску, читалося ще щось, і воно пом’якшувало той блиск, робило завжди жорстокого та самовпевненого бога людиною:

– Я люблю свого сина і тому ще досі тут з тобою теревені справляю, замість повертатися додому та влагоджувати ним сотворене. Ти у свій час багато принесла болю, смутку і розчарувань у моє життя. Але я сильний і впорався.

– Ти сильний? Ти просто нікчемний, безжалісний, самовпевнений, самозакоханий бевзь, Море. Недарма ти Володар Темного світу. Аякже. Ліпшого не знайшли. Решта ще гірші! Легко звинувачувати в усіх бідах жінку. Типова чоловіча поведінка, однакова як для смертних, так і для безсмертних.

Мор напружився і напнувся, мов тятива лука, готовий був зараз на голову цієї клятої жінки вимовити таке, але несподівано, замість образливих чи непотрібних злих слів, сказалося геть інше:

– Пробач, то від безвиході. Коли ти пішла, зачинивши за собою двері, жодна жінка не була в моєму ліжку, ні смертна, ні безсмертна. Коли ти пішла, для мене єдиним порятунком від самотності стали велика місія, місія Володаря Темного світу та місія батька… Бо кохання – це руйнівне почуття, любов до жінки розхолоджує, розум перестає логічно мислити. Коли ти пішла і я відчув, що це назавжди, не було й одного дня, щоб тебе не згадував. Я ненавидів себе за це. Тільки тепер розумію, що замість ненависті мусив у серці поселити байдужість, тоді б ти мене відпустила. Бо ненависть так само робить людину залежною, як і кохання. Тому нашому сину я дозволяв усе – повно жінок, смертних, безсмертних, напівтіней, отже, в серці – жодної. Тішився з того неймовірно, бо бачив його сильну душу, не заплямовану коханням… Але потім з’явилася вона – ця клята світла. Це все через неї… І він пішов до світлих. Темний став світлим! Де це бачено? Син темного Володаря став світлим! Знаю-знаю, він ніколи світлим не був, він просто був поруч зі світлою, з тією, яку кохав. Та сталося диво, точніше, закономірність: мій син повернувся додому. Я радів і був найщасливішим батьком. Навіть тебе став рідше згадувати. Звісно, ти не віриш. Чого б це раптом я про таке заговорив, коли стільки століть німував? Але я кажу це не тому, що хочу виправдатись чи, може, здаватися кращим. О, ні! У нас із тобою є те, що об’єднує міцніше від клятв, обітниць та великих призначень. Це син. Наш Стрибог. Бачиш, кажу не мій, а наш! Я згоден, він зараз сам не свій, і тільки ми з тобою, як батько і мати, можемо його зрозуміти, пробачити і прийняти.

Мара важко зітхнула, плеснула у долоні.

Картинка змінилася. Під розкішною квітучою вишнею стояв невеликий дерев’яний стіл, на ньому – глечик, горнята та у мисці запашні калачі, які парували теплом. Біля стола зручні крісла. Мара простягла руку, запрошуючи Мора сідати:

– Я думаю, чоловіче, надійшов час нам з тобою порозумітися. Спільне горе об’єднує набагато ліпше, ніж спільна радість.

Мор, погоджуючись, кивнув головою. Підійшов до одного крісла, відсунув його від стола, запрошуючи Мару сідати. Вона кивнула у відповідь, наче дякувала. Нізвідкіль на столі з’явилися конвалії. Мор сумно посміхнувся. Вона любить ті квіти, він це добре пам’ятає. Мара навіть трохи зашарілася, мала вигляд заскоченої зненацька чимось приємним жінки.

У вишневому квіті гомоніли бджоли, втішаючись сонячною дниною, весняним теплом. Вони зовсім не переймались людських горем. А люди сиділи за столом одне навпроти одного та говорили. Вони, перейшовши та переживши не одне століття, так і не зуміли ані забути, ані простити, ані відпустити біль, смуток, себе. Вічність не завжди потребує надто палких зусиль, інколи їй достатньо чистого блакитного неба, сонячної днини, пахучого квіту вишні та двох людей під нею, які згадують минуле та п’ють медовуху.

5. Порозуміння

– Як ти міг, Миросладе? Навіщо? Чому? – слова зависають десь аж попід небесами, а потім спадають додолу кавалками криги.

Тепер вона мудра, сформована, незалежна, запитує, не просто запитує, вимагає пояснень. А Мирослад мовчить, бо добре знає, що рано чи пізно се мало трапитися. У розкішних сивих вусах ледве втримує посмішку, опускає додолу голову, наче присоромлений юнак. Він отримав від Посолоня послання про повернення Птахи. Готувався. Тому краще помовчати, хай набалакається. Жінкам це конче необхідно, бо простори, якими вони керують, набагато ширші від чоловічих.

Вона змінилася. Полохлива, налякана, спочатку аж надто самовпевнена, потім навпаки – зовсім не впевнена в собі, надто наївна та категорична дівчинка перетворилася на цілісну, вперту, сильну, вольову. Він завжди цікавився її долею, як і долею всіх своїх учнів.

Нарешті вмовкла. Стоїть, пропікає очима. Що він має відповісти? Те, що склав собі в голові:

– Це все для твого блага робилося, Птахо, – далі йдуть безглуздо-розумні пояснення того, чому він так жорстко повівся.

Змушений був так чинити, тобто вимислювати обставини для її повернення додому.

– Повертатися ти ж не хотіла, щоразу вигадуючи нові та нові причини?

Птаха недовірливо слухає. Він навіть не сподівається отримати вибачення за свій вчинок: юна дівчина вважала, що вбила невинного, і довго несла на собі тягар відповідальності. Мирослад старається переконати Птаху, що мусив так вчинити. Для її ж блага. Бо вона ж покликана, як безсмертна, для набагато більшого, аніж просто скніти цілу вічність в убогому та сумному болотяному світі неврів.

Птаха сумно киває головою. І зараз Мирослад не добере – згідна чи ні вона з його поясненнями, бо ж очі жінки горять якимсь неясним вогнем. Мовить:

– Що ж. Докази твої та виправдання наче розумні. Але… Можна було спочатку спробувати словами, Учителю, переконувати дитя нерозумне. Тобі важко уявити, що пережила сімнадцятирічна дівчинка, несучи на серці такий тягар – убивство невинного. Зрештою, правда таки відкрилася, і я невимовно тішуся з того. Однак ніколи б не посміла повертатися сюди на розмову, якби не обставини. Так-так, заради себе ніколи. І це не гордість, це звичайне небажання ворохобити рани, Учителю Миросладе.

Цікаве звертання. Та, що вже давно перевершила тебе в усьому, не перестає вважати тебе своїм Учителем. Продовжує:

– Якщо ти мене після сказаного і не поріг не пустиш – змирюся, але вислухаєш, бо дещо завинив мені, коли перетворив на відступницю та вбивцю. Знаєш, я, напевне, не один рік провела в роздумах, сльозах та молитвах перед фігурою Білобога, поки змирилася з твоєю смертю. Думаю, якби ти почув мої молитви, то, може, і пожалкував би про те, що не помер, тобто не втопився тоді в болоті. Смертні кажуть, що, якщо живого, вважаючи мертвим, довго оплакувати та молитися за нього, він проживе довге життя. Думаю, Учителю Миросладе, тепер ти житимеш вічно.

Птаха уважно оглядає трохи збентеженого та присоромленого Мирослада, який від неї в землі ховає очі, і враз жінка додає, майже несподівано:

– Але я тут ще з одного приводу. Це стосується і тебе, і твого сина Шепота.

– Що? – Мирослад здивовано підносить очі на Птаху. Вдивляється прискіпливо, чи вона не жартує? – Син? Але ж… Птахо, тобі не личить така помста. Хтось розповів тобі про моє горе, і ти хочеш отак відігратися за образу та?…

Птаха різко обриває Учителя:

– Зупинися, Миросладе, поки знову не вчинив неправильно.

– Зупинитися? Я поки не глухий, дівчино! Ти назвала ім’я мого сина. А Посолонь казав, що ти лишень хотіла домовитися особисто зі мною про навчання одного особливого учня. Я переконував, що процедура потрапляння на навчання у наш світ однакова для всіх. Але Посолонь вперто вимагав зустрічі. Так, звісно, я дещо тобі винен. Тому й погодився. Але, будь ласка, давай не будемо зараз опускатися на рівень «сам дурень», бо розмова закінчиться нічим. Прошу тебе, Птахо-Магуро, не починай про Шепота. Інколи мені здається, що його ніколи й не було, що він і не народжувався. Він пішов і зрікся всього, навіть того імені, яке сам обрав, коли ставав чоловіком. Утім, тобі про це вже розповіли… правда ж?

– Так, розповіли. – Вираз обличчя Птахи зараз зосереджений та спокійний, на відміну від Мирослада, який нервує: – Однак, очевидно, не все дорозповідали. І навіть ти цього не знаєш. У твого си… – затнулася на півслові, тоді поправила себе: – У безсмертного Шепота є син, тому я тут. За древніми законами вашого світу він має спадкове право без чийого-будь дозволу стати учнем найкращого серед Учителів Невридії, без, так би мовити, конкурсного відбору.

Мирослад недовірливо дивився на Птаху, збираючи докупи думки-слова. Він чого завгодно міг чекати від неї зараз, але не такого… Це заборонений удар навіть серед ворогів. Він свердлив її очима, вкладаючи в той погляд всю свою силу, вміння, знання. І даремно це робив, бо безсмертна не брехала. Вона, очевидно, помітила його потуги, бо лишень сумно закивала головою:

– Це трапилося багато років тому, коли помирав світ Сонячної Мушлі, а тепер світ Замерзлого Сонця. Зрештою, пригадуєш Рать Голів світів, на якій ти був в одній зі своїх дурнуватих подоб? Так от, тоді Рать прийняла рішення врятувати одне дитя з того світу. Хоч Оракул і заперечував, говорив, що це порушить цілісність рівноваги. Я вперто доводила протилежне, не знаючи тоді, що рятуватиму твого онука. Слава Сварогу, що є у нас Книга Білобогова, у якій записано, що безсмертні можуть не погоджуватися з волею Оракула, бо Оракул не завжди очі та вуста Сваро-га. Врятувала! Твого онука звати Остап.

– Ти врятувала!? – чи запитував, чи стверджував Мирослад. О, скільки всього пролетіло обличчям ззовні ще молодого та міцного чоловіка. Лишень очі зараз видавали його вік. Збентеження, зачудування, радість, гнів, сум…

Птаха відійшла вбік, залишивши Мирослада самого з думками, спогадами, збентеженням. Вона не хоче бачити цього сильного чоловіка слабким. Сиділа на тому самому острівці, де кілька віків тому думала, що вбила невинного. І на диво спокійно згадувала кожну деталь тої ночі. Запитувала зараз себе: «Якби не той хитровигаданий вчинок Мирослада, чи стала б вона такою, якою зараз є?» О, як багато вона чула на свою адресу різних слів, наче і гарних, але разом із тим наповнених роздратуванням. Надто часто нервувала людей її правильність, її чесність, порядність, відданість, вірність. Не завжди й свої це приймали, як у випадку з Мальвою. Так, правильність гнітить. Бо жодна жива душа не може таке довго зносити. Але стати іншою Птаха вже не змогла б. Мирослад зробив її такою. Коли повернулася після його «смерті» в Яроворот, то довго оплакувала кончину невинного смертного. Щовечора, коли всі вже розійшлися, довгенько стояла перед фігурою Білобога і наче просила в батька прощення чи підказки: як бути, що далі робити. Отець мовчав, суворо дивився в очі.

Та одного разу наснився їй дивний сон.

Вона учениця самого Білобога, мандрує з ним, так як колись разом із Миросладом. Тільки цього разу Птаха точно знає: це не Мирослад, бо Мирослад мертвий, це сам Білобог. Вона йде болотом, намагаючись втрапляти в його сліди, вона йде лісом, не випускає його з виду. Ліс закінчується, і починається голий степ. А вони все мовчки йдуть та йдуть. Нещадно пече сонце, хочеться пити. Учитель не зупиняється і Птаха також. На зміну пекучому сонцю приходить стужа, зривається сильний вітер, і врешті зачинається злива, яка застає мандрівників посеред порожнього степу, де ні заховатися, ні знайти прихистку. І Птаха не витримує. Всесильний Білобог міг би легко припинити негоду, повернути на небо сонце. Птаха дорікає чоловіку:

– Учителю, ти ж можеш наказувати небу, і воно тебе почує. Чому ж ми маємо через негоду страждати? Якщо ти не хочеш, то давай я спробую її прогнати.

Білобог зупинився, подивився уважно в очі Птахи і відповів:

– Суть не в тому, дочко, щоб вміти наказувати сонцю, хмарам, небу, світам, людям, дощу. Суть не в тому, щоб навчитися підкорювати. Суть в іншому: навчися ходити під дощем…

Вона прокинулася. І нарешті все для себе зрозуміла. І того вечора на жертовній молитві кам’яний Білобог посміхався їй.


– Той, Птахо! – важка рука лягла на плече. Озирнулася. Поруч стояв Мирослад та дивився на неї згори вниз. Вона сиділа на траві з якимось дивним виразом на обличчі, бо чоловік турботливо перепитав:

– Усе гаразд, люба? Тобто я невчасно?

– Ні-ні! – Встала з трави, обтрусилася: – Це ти мені вибач, Учителю! Ти тоді правильно вчинив. Дякую. Я, напевне, ще й для цього мала сюди повернутися. Аби подякувати. І сидячи зараз тут, на цьому місці, де я думала, що навіки втратила тебе, врешті все зрозуміла. Тому дякую тобі щиро.

– За що? Я ж повівся неправильно, підступом виставляючи тебе зі свого світу.

– І все ж, дякую тобі. Бо, якби не той твій вчинок, я ніколи б не знала, як то бути собою.

І Птаха стала на одне коліно та поцілувала поділ плаща Мирослада. У безсмертних так було прийнято, коли учень вважає, що його навчання закінчене і він отримав та прийняв уроки свого Учителя, то в знак поваги цілує поділ його одежі.

Мирослад стояв, збентежений тою переміною, яка бачилася зараз у Птасі. Де ділася та витривала та самовпевнена жінка? Але взяв доволі швидко себе в руки:

– Я радий, що ти все правильно зрозуміла. Але тепер я хотів би більше дізнатися про онука.

Птаха розповіла Миросладу і про Шепота, який попросив її врятувати дитину, і про прохання, з яким вона звернулася до Мари щодо Перемінника для Остапа. О, в той момент Мирослад аж плечі розправив від задоволення. Його онук також безсмертний – це похвально для роду.

– Твій онук Остап, Учителю Миросладе, дуже добра дитина, здібна і уважна, але його вроджена сила спить. Світ Замерзлого Сонця нічого йому не дав. А батьківського коріння він ніколи не знав. Для смертного то не біда. Смертні доволі легко звикають до перемін. А от у безсмертного Остапа проблеми…

– Не мати майбутнього? – сумно перепитував Мирослад.

– Так, не мати майбутнього, – підтвердила-повторила Птаха.

– Сила землі його розбудить, – здається, до себе говорив Мирослад.

– Він має згадати, хто він, а тоді… – почала Птаха.

Подивився прискіпливо на жінку:

– Що тоді, Птахо? Я вже звик, що безсмертні просто так нічого не роблять, прикриваючись гаслами: велика місія, велике покликання. І в мого онука також вони є, чи не так?

– Не забувай, Миросладе, що сімнадцять літ він був майже моїм сином. Тож велика місія чи, як ти зневажливо кажеш, покликання – у нього в крові. Покинутий батьком, зраджений власним світом, він мав біля серця тільки Яроворот. Довго вважаючи його своєю батьківщиною, а себе сиротою…

Мирослад мить про щось думав, тоді враз запитав:

– Він знає про батька, тобто про те, що у нього є батько? Птаха гордо підняла голову. У цей момент вона здавалася вищою від його світу, від нього.

– Учителю Миросладе, він знає. Бо я завжди кажу правду! Нарешті хочу почути твоє рішення. Ти приймаєш його за учня? Право крові дає йому привілей навчатися тут, навіть залишитися мешкати. Чи, може, ти сумніваєшся в моїх словах і захочеш перевірити правильність сказаного?

Останнє сказала для годиться, хоч знала, що цим може трохи образити Мирослада. Він справді образився:

– Ну ти і правильна, Птахо! Аж до нудоти. Могла і не запитувати. Ти ж знаєш, бачиш, відчуваєш, як я сприйняв твою вістку. І, сподіваюся, тобі відомо, що в мене на серці. І жаль, і туга, і радість велика, і сподівання, що мій онук стане кращим, аніж його батько. Може, я помилився в чомусь, виховуючи сина, і це мій шанс все виправити. Тому, Птахо, приводь Остапа, ми його розбудимо. Рідна земля допоможе.

Мирослад провів Птаху до воріт. Вони розпрощалися як давні добрі друзі. Коли Птаха стояла вже на порозі, в момент переходу, озирнулася та запитала:

– А чи може таке бути, що Невридія так і не розбудить первісної сили Остапа?

Мирослад впевнено та вперто відповів:

– Не може такого бути, жінко! Бо він за покликом крові невр! І ще, маю для тебе маленький подарунок, Птахо! Затримайся на хвильку. Це часу багато не забере.

6. Горпинині жалі

Горпині не спалося. Відколи Мальву забрала Птаха, жінка погано спить. Багато молиться, ще більше думає про те, звідки прийшла ця дивна Птаха, як і звідки прийшла її маленька Мальва та куди її від неї забрали. Чи назавжди? Птаха майже нічого не пояснювала, коли забирала Мальву. Лишень кинула: «Так треба».

Зітхнула. Продовжувала сортувати траву, знайшла ще минулорічну літню під лавою. Взяла до рук, а вона перемішана вся. От і роботу для рук знайшла – добра трава направо, шкідлива – наліво. Може, хоч ця дрібна робота від думання відсторонить. Не допомагає. В’ються в голові думки, не дають спокою. Назар з Олею також тужать за Мальвою, побиваються, однак далеко не так, як Горпина. Бо мають одне одного і скоро їх буде троє: чекають народження дитини. Сьомий місяць вагітності в Олі. Час летить швидко, майже непомітно… Мала б думати про народження онука, була переконана – народиться хлопчина, однак думки продовжували снуватися довкола Мальви. Було чомусь дуже тривожно і неспокійно. І той неспокій з’явився не відразу. Сон їй наснився, страшний темний сон.

Наче з квітучого та сонячного саду якийсь недобрий чоловік тихцем вночі викрав найкращу квітку – білу Мальву. Вирвав з того ґрунту, де вона щасливо квітнула, і силоміць заніс у чужий сад – темний, лихий, непривітний.

Ох, ті сни. Прокинулася перелякано вранці, ввімкнула світло, глипнула на стару ікону на куті, перехрестилася.

Сиділа сумна та тиха біля вікна, наче чекала якогось знаку чи доброї вістки від Остапа чи від Птахи, чи бодай від свого післанця.

Зима. Сніг сипав та сипав. Замітав село, дороги, стежки. Пережили Різдво, Стрітення. Та все журно. Односельчани якщо і навідуються до неї, то лишень за травами від застуди чи грипу. Усі чекають весни, чекають її приходу, чекають точних ознак того, що вже скоро, що вже от-от… І Горпина також. Може, з поверненням сонця на літо щось перевернеться на добре і в тих світах, які забрали Мальву.

Коли усвідомила, що довкола її онуки темні, світлі, якісь дріб’язкові інтереси здебільшого приземленого характеру, стало моторошно… От і маєш безсмертний світ! Але чи він набагато ліпший від людського смертного? Поки що не бачила різниці. Згадувала хлопчину Остапа, якого приводила Птаха. Горпина тримала його руки в своїх долонях, зазирала в очі, пробувала зазирнути ще глибше. Давався просто, не захищався і навстіж розчиняв двері. Щирий, добрий, ніжний. Зрозуміло стало, чого до нього так вабило Мальву. Таких, як цей хлопчина, майже не залишилося, принаймні серед людей. Хіба що малі діти бувають такими.

Остап і справді був чистий. Ні, не світлий чи темний, просто чистий. Усі помисли відкриті, душа відчинена, душа радісна. Ох-ох! Такий нецікавий – ані своїм, ані чужим. Звісно, не цікавий всім, крім Птахи. Тільки з висоти пташиного лету можна розгледіти справжню силу тієї наївності. Горпині чомусь здавалося, що Птаха розуміє хлопчину як ніхто, тому що сама колись була такою ж. Може, недовго, але була. І досі пам’ятає стан ідеальності, правильності: коли вбивство є вбивством, тому немає йому виправдання, чим би вбивця не прикривав сотворене: високою метою, розумом, владарюванням. Вона, може, єдина серед світлих та темних, хто досі пам’ятає це… І Остапу дуже пощастило, що саме ця жінка трапилася йому на дорозі. Відчувала, Остап любить її, як матір. Птаха відповідала схожими почуваннями – материнською опікою.

О, так! Здається, пощастило не тільки Птасі. Цей хлопчина любив її онуку. Говорив про це просто, звичайно, без пафосу, якихось порожніх обіцянок чи обітниць. Горпина йому вірила. Як віриш дню, тому що світло на вулиці, чи як віриш ночі, тому що темрява зачиняє очі. Малий не вмів бути нещирим. Горпина трохи зі страхом сприймала його незахищеність. Таки служкою при Птасі йому було безпечніше, аніж безсмертним серед справжніх почвар. Серед тих, хто владарює світами, вирішуючи їхню долю.

Ох, той її післанець! Чи могла вона просто так відпустити свою любу онуку в небезпечну мандрівку? Не могла. От і приставила до неї наглядача. Чи міг він допомогти? Напевне, ні. Але він не шкодив – і то добре. Один раз на тиждень на кілька хвилин відхиляв завісу дзеркала у кімнаті Мальви чи в залі темного Храму і вона могла зазирнути в нього через криве Задзеркалля води у поліському Проклятому озері. Навіть взимку вода у ньому не замерзала. Усі живі створіння обходили це місце стороною. Тільки не вона. Бо якщо вода у цій ріці вміє вбивати, то це не значить, що вона німа та мертва.

Коли Птаха розповіла всю правду про Мальву, її справжніх батьків, про те, як на очах Мальви Стриб ледве не вбив світлу безсмертну, була готова того покидька власноруч задушити. І як вона, красива та мудра, могла стільки років кохати таку погань? Ні, не так. Вона досі його кохає. Очі жінки про це говорять промовисто. Ох, і для чого воно те кохання? Більше спалює, аніж додає, більше знищує, аніж народжує? Не їй судити. І таке почуття, очевидно, потрібне. Не розуміла тільки, чому Птаха кинула Мальву в пащу голодному леву. Горпина знала, що її онука дуже сильна, інколи темний бік тієї сили не просто панічно лякав, а й наводив на жінку трепетний жах. Але в малій був і світлий бік, не менш яскравий та могутній.

Чи каялася Горпина в тому, що зараз робила? Поки ні. Жодної покаянної молитви ні єдиному Богу, ані Сварогу не зронили її уста. Досі продовжувала молитися, як і молилася. Досі починала день з молитви і закінчувала його молитвою, ховаючи в серці таємницю, про яку знало тільки сільське кладовище, цвинтар Проклятих, Прокляте озеро і, може, ще небо та зорі у ньому.

Коли Птаха все їй розповіла і про Мальву, і про те, що вирішила відпустити її до батька, не мала спокою. І враз згадала те, чого спеціально не навчала її мати, те, що знала ще її бабуся, і вона випадково чи, може, не випадково дізналася про це. Дізналася про існування проклятих. Людей, які втратили душу, а тому вже не можуть зацікавити ні рай, ні пекло. О, є такі створіння. Торгуючи душею, так легко втратити її, бо, продаючи такий крам, насправді нічого не отримуєш. Сам себе ошукуєш. І знаходилися такі, що торгували, продавали та… Доторгувалися до того, що вже нічого було продавати. І гинули. Прокляті, усіма забуті. Ховали тіла цих істот зазвичай не на цвинтарі, а за ним. Де не відспівували священики, хрестів не ставили, свічок пам’яті не запалювали, могилок на місці поховання не робили, і ніколи живі про них не згадували. Заривали цих істот потайки, вночі, щоб випадково не осквернити світло дня. Закопували, як непотріб. Так, непотріб, бо душа їхня давно розтринькана, продана в найми чи розірвана на шматки. І найгірше, найгидкіше та найпаскудніше – дрібні залишки тої душі безповоротно залишаються при тілі. І коли прийти на цвинтар Проклятих, то, якщо дуже захотіти, здійснивши певний обряд, можна ті душі побачити.

Горпині колись здавалося неправдоподібним оте знання, яке мали її мама, бабуся і про яке не прийнято було говорити вголос. Бо навіщо воно, бо хіба воно могло бодай у чомусь допомогти, хіба що нашкодити. Якби то знаття, що в кума пиття… А бачиш, знадобилося. Отже, недарма передавалося поколіннями з уст в уста. Бо якщо можна побачити, то можна і відчути.

Обряд доволі простий. Піти на роздоріжжя опівночі, коли місяць уповні, прихопивши з собою землі з того проклятого кладовища. Вирити ямку, покласти в неї ту землю, накрапити поверх власної крові, відійти вбік так, щоб місячне проміння торкалося тої проклятої землі, зрошеної твоєю кров’ю. Тоді промовити певні слова. Наговорену й омиту місяцем землю повернути назад на той самий цвинтар, звідки земля бралася, тримаючи при собі тільки маленьку крихту, яку в жодному разі не можна до хати заносити. Повертатися додому слід не озираючись, щоб не почула, щоб не відчула, розсипаючи за собою дорогою мак. А наступного дня, прихопивши наговорену землю, звичайну повну маківку та череп кота, повернутися назад до опівночі на кладовище, найліпше між восьмою та одинадцятою годинами.

Зробила як заказувала. І таки вернулася. Дивилася на цвинтар через очі черепа кішки.

Горпина їх бачила. Вони сиділи на тому спеціально відведеному для них клаптику землі – проклятому клаптику, на якому трава не росла, птахи не співали. Навіть люди обходили його боком, підсвідомо, не запитуючи себе чому. Те місце на все живе наводило не те що жах, о, жах буває доволі цікавим, а інші почуття: огиду, сором, біль, тугу, страшну невпевненість і бажання померти.

Ці створіння сиділи на певній відстані одне від одне одного, ніколи не бачила їх укупі – сірі, безликі, нецікаві. Лишень обрисами нагадували живих. Напівтіні, напівлюди… Не звертали на неї жодної уваги, лишень інколи зітхали, вже нічого не чекаючи. Вони були прокляті, вони були назавжди забуті, назавжди покинуті, за ними ніхто ніколи не плакав, не тужив, не молився, за ними ніколи ніхто не сумував, жодна душа не проронила з жалю за ними ані сльозинки, не пом’янула навіть у ненависті півсловом. Вони були забуті-загублені, вони були прокляті. Кладовище Безнадії, цвинтар Проклятих – жалюгідне, моторошне місце. Прокляті душі, точніше те, що від них залишилося. Не були фантомами, тобто відбитками-тінями справжніх душ, які мали емоцію та вміли діяти. Прокляті жили в забутті, вже нічого не чекаючи. Чи може бути гірше, аніж не знати радості, смутку чи навіть ненависті та горя, не знати нічого і просто животіти, бо ані добро, ані зло, ані середина одного й другого тебе не потребують?

Горпина приходила сюди в час повного місяця і журно дивилася на це жалюгіддя. Жінка творила довкола себе коло з маку, шепочучи при цьому слова-обереги. Знала, прокляті не вчинять їй нічого поганого, обереги ставилися від інших. Для тих, хто приходив сюди забирати проклятих. Подумки називала їх санітарами. Вона не могла їх бачити, швидше відчувала присутність десь поруч, поки що безпечну для себе присутність, хоча була впевнена, що це до пори, до часу. Мала бути обережною. Бо якщо вона буде захоплюватися спогляданням проклятих, її помітять.

Безликі санітари виконували тут певну місію. Про них говорив подих холодного вітру, який дмухав завжди однаково сильно, закручуючись у маленький смерч, тривав якихось кілька секунд, після цього з цвинтаря обов’язково зникав один проклятий. Вона добре знала, хто забирає ці створіння. Відчувала інтуїтивно, серцем бачила це. Морок може служити тільки мороку. І хоч прокляті час від часу зникали, на їхнє місце приходили інші, так само непритомно-непотрібні нікому. Звідки бралися нові прокляті? Знала, що серед живих, простих смертних, є особливі люди, котрі мають певне призначення. Навіть коли тіло проклятого випадково поховають на звичайному цвинтарі, вони те тіло з нього мають забрати, щоб не оскверняло землю цвинтаря, благословенного щирими сльозами, молитвами, прощеннями, любов’ю, божою ласкою. Бо місце проклятого серед таких, як він, – забутих та нікому не потрібних.

Досі сама не знала, що її приводило сюди, все виглядало дуже сумно і безнадійно. Аж поки на п’ятий раз повного місяця не зустріла його. То був один із проклятих. Чому вона раніше його не зауважила? Адже він таки відрізнявся від решти. Хоча б тим, що сидів ледь помітно похитуючись з боку на бік. Підійшла ближче, майже впритул, стискаючи аж до хрускоту в пальцях маківку та квітку туї, найнадійніші обереги. Воно схлипувало. Тихенько покликала:

– Ей, не плач, хочеш мати шанс вирватися звідси?

Одоробло замовкло, перелякано заховавши голову в плечі. Навіть тремтіти перестало. Проклятий її чув. Це був гарний знак. Горпина кинула непомітно поруч із ним свою картату носову хустину. У кишені завібрував телефон. Отже, незабаром опівніч, треба звідси забиратися. Жінка розвернулася та пішла геть, не озираючись, тому не могла бачити, як майже всі голови проклятих дивилися жалісно їй услід.

А вранці Горпина прийшла на цвинтар проклятих з лопатою. Знайшла місце, де лежала її носова хустинка. Зачала копати. Земля була піщана та мокра. Три чи чотири рази зупинялася, перепочивала, пила воду і знову копала. Коли яма була величенька і вона майже вся у ній стійма поміщалася, врешті натрапила на залишки тіла. Домовини не було. Схоже, що тіло загорнули в лантух та кинули в яму. Ані натільного хрестика, ані прикрас. Купа кісток та майже зітлілий мішок. І вже коли розчаровано вирішила вибиратися з ями, сердито вдаривши лопатою об дно могили, щось глухо дзенькнуло. Нагнулася, розчистила те місце, де дзвеніло. Там лежав перстень, дешевий, мідний, зчорнілий весь. Коли вдома відчистила його, то могла розгледіти на ньому зображення



Добре знала, що то за знак. І тільки дякуючи йому, схоже, проклятий досі щось відчуває. Тому йому болить, він у собі, хай крихту, але щось таки має. Його посудина була хоч і неповна, але й не зовсім порожня. Згадувала казки мамині про Прокляте озеро, про те, що це не просто проклята вода, в якій усе живе гине, це також ворота в Темний світ, де живуть лихі боги та прокляті люди. І мама вчила її, граючись, певним словам-замовлянням. І вона їх пам’ятала. Пам’ять інколи буває досить дивною, зберігаючи, на перший погляд, абсолютно непотрібні картинки.

І коли її проклятий був готовий до подорожі, Горпина дала йому зелену стрічку, наказавши зачепити на зап’ясток правої руки. Назару та Ользі вона вже не потрібна. Стоячи на березі Проклятого озера, котре пінилося від кровної жертви, яку принесла йому Горпина, накапавши туди власної крові, Відунка відкривала двері для бездушного створіння в Темний світ. Тільки бездушні і мертві могли пройти тими дверима. Перед тим як штовхнути проклятого у вирву, прошепотіла йому на вухо:

– Ця стрічка приведе тебе до дівчинки, яка є її власницею. Раз на тиждень я приходитиму до цього озера і дивитимуся на світ, в якому ти перебуватимеш, через двері, котрі ти для мене прочиниш. І ти виконаєш моє веління, бо в мене є щось твоє і тому ти від мене залежний. Уже пробач. Може, допомагаючи моїй дівчинці, ти допоможеш і собі. Бо віднині я молитимуся за тебе, за порятунок твоєї душі усім богам, яких знаю… І, можливо, темрява народить світло.

Чи каялася вона в тому, що робила неугодне богу, робила те, чого хоч і навчала її матінка, але просила ніколи не чинити? Якщо чесно – ні. Вона не вірила темним, але вона не вірила й світлим. Вона не вірила і проклятому, якого послала на допомогу Мальві. Але мусила щось робити, не могла просто чекати, сподіватися, що все складеться добре, так, як захоче вічність. Вона не мала аж стільки часу в запасі. «Творити майбутнє – притулок для ображених», – так, здається, говорила Птаха, цитуючи свого Учителя. Ні, вона не творила майбутнє, вона просто бажала своїй онуці добра, бо любить її, як звичайна смертна людина може та вміє любити. А любов прощає все, чи не так? І вона дуже сподівається, що творець її простить, бо навіть ті, від яких відвернулися геть усі, все ще мають шанс. Може, надто примарний, та все ж шанс – бути прощеними, хоча, здається, вони цього вже навіть не просять. То треба спробувати попросити за них.

– Бабусю, а творець має однаково сильно любити всіх своїх дітей? – колись запитувала її маленька Мальва, – тобто і маму, і татка, і жабу, і павука, і муху…

– Так, усіх, – не замислюючись відповідала Горпина. – Бо ми всі його діти.

7. Краса і Погань

Ні наступного дня, ні через тиждень, ані через місяць нічого жахливого чи бодай неприємного для Мальви не відбулося. Дівчина ходила чемно на заняття, постійно живучи в очікуванні. Розуміла тепер, що, вчинивши прикрість Навії, зробила собі ведмежу послугу, бо гралася не просто з сірниками, а з самим полум’ям. Чи повелася б по-іншому, якби можна було все повернути назад? Навряд чи. Навія заслуговувала навіть гіршого. Однак, на її щастя, ані Мора, ані батька жодного разу за столом у їдальні чи біля олтаря в Храмі не зустріла. Отже, про її вибрик ті ще не знають, а решта, якщо й знає, то нехай. Їх вона не боялася. Бо ніхто, крім Мора та Стрибога, тут не мав на неї жодного права, навіть формального.

Трохи дивувала відсутність відразу обох – Стрибога та Мора. Не те щоб за ними сумувала, скоріше, це була звичайна цікавість: де ті двоє завіялися. Бідолашка Навія також за столом їдальні не об’являлася. Та це нікого не дивувало. Мальві розповіли, що та пані майже ніколи не потикається до трапезної. Оскільки отримала від Мора виключне право трапезувати у себе вдома. Перші три дні Мальва ще чекала якихось несподівано-неприємних новин від Навії, помсти там чи якесь лихе закляття на свою голову. Та врешті заспокоїлася. Поки не повернуться Мор та Стрибог, могла спати спокійно.

У трапезній зазвичай обідали мовчки, стандартно вітаючись та чемно бажаючи одне одному смачного. І кількість, і склад людей за столом постійно змінювалися. Невідкладні справи, певні місії, зобов’язання були набагато важливішими від трапези. Незмінним відвідувачем їдальні залишався тільки новий її знайомий Припекало. Він чи не єдиний із Темного світу подобався дівчині. Міг говорити безупинно, щоразу знаходячи доволі милі теми для розмови. І жодного разу при Мальві не образив ані смертних, ані світлих безсмертних. Це підкуповувало. Мальва вже знала, Повелителем чого він є. І це знання скоріше тішило, аніж лякало її. Той, що володіє блудом та розпустою, навряд чи стане її повчати. У списку Учителів він не значився, хоча видно було, що всі довкола мають чоловіка якщо не за друга, то вже точно за приятеля.

– Ну, панночко Мальвочко, як ваше нічого? – говорив він, хитро мружачись. – У вас достобіса красивесеньке ім’ячко. Я вже вам про це натякав, правда ж? Я смакую кожну буквочку, промовляючи його. Оу! Мальвуся! Не знаю, чим воно не вгодило вашому дідусеві? Жінка завжди має гарно пахнути, і то ліпше квіточками, ніж кухенькою.

Вона стенула плечима. Чомусь не дуже їй хотілося ділитися сокровенним з темними, хай навіть такими привітними, як Припекало. І до манери чоловіка сюсюкати з нею вже звикла.

– Пані Навія до вас уже заходила, щоб подякувати за научку? – Чоловік хитро підморгнув, ледве стримуючи сміх.

Мальва враз почервоніла, схиливши низько голову над своєю тарілкою, щоб інші не помітили, що зашарілася. Нічого не відповідала. Значить, про Навію уже всі знають.

Припекало продовжував:

– Не журися, дівчинонько, все обійдеться. Зрештою, якщо сієш вітер, то обов’язково вродить буря. Навія мала б про це добре знати. Ну, трошки розвела ти безлад в її помешканні, подумаєш! Жабки там, павучки різні, гади порозлазилися, влаштували полювання одне за одним. От бідачка Навія тепер лад тому дає, навіть часу не має поскаржитися чи помститися. Однак, думаю, мстити вона не стане. «Від тієї навіженої краще подалі триматися». То її слова, серденько. Бачиш, заходив я до неї вчора. Майже жива. Такий ідеальний порядочок тепер у неї! О! А хочеш історійку повчальненьку про ідеальний порядочок почути?

Мальва посміхнулася та згідливо кивнула головою:

– Жила собі звичайна родинонька. Батенько, матусечка та маленька розумна дівчинка. Скажімо, Лідочка. Дівчина, як усі справжні панночки, принаймні більшість, любила красивенький одяг. Особливо суконочки. В одній крамничці якось вона побачила напрочуд вишукане та прехороше платтячко. Приміряла його. Воно так пасувало їй! Дівчинка тільки зітхнула: суконочка була надто дорога, а родинонька не розкошувала. Це випадково побачив батенько Лідочки. Він дуже любив свою єдину донечку. І вже вдома запропонував своїй дванадцятирічній красунечці купити те красиве платтячко, про яке вона мріє, якщо дівчинка викосить всю травичку на газоні перед хаткою. Виховна мета, серденько, виховна мета. Лідочка, звісно, відразу ж погодилася. І замість того, щоб гратися з подруженьками, цілісіньку суботу косила травичку, навіть не обідала. Коли ж увечері батенько приймав роботоньку, то здивовано побачив, що не вся травичка викошена. Ой-ой! Невеличкий клаптичок, майже під хаткою, зовсім не зачеплений. Батенько був трохи здивований. І повідомив донечці, що в такому разі він не може виконати своєї обіцяночки, бо вона не виконала завданнячка. Лідочка навіть не сперечалася з батеньком, тільки попросила не зачіпати той клаптик, зарослий травою, не докошувати його. Батенько здивовано погодився. Бо очікував від доньки іншої реакції: сліз та благань. Так, його дівчинка мала втомлений вигляд, але чомусь і щасливий водночас. Батенько вирішив з’ясувати, у чому справа. Підійшов до нескошеної діляночки і враз побачив, що там собі звила гніздечко маленька пташечка. Втішений батенько від радості ледве не плакав. А знаєш чому, Мальвочко?

– Знаю, – відповіла відразу Мальва.

Припекало, посміхаючись, додав:

– І все ж я скажу. Де є любов, дівчинко, там часто панує безлад. А порядок ідеальний зазвичай перетворює світ на цвинтар. – І наголосив: – Я сказав безлад, але не хаос.

Припекало хитро підморгнув Мальві, бачачи, як решта присутніх за столом із мовчазним осудом слухали свого приятеля. Мальва ледве не пирснула, почувши від Припекала висновок щодо морального боку історії. Цікаво, що б сказав на почуте Мор, в якого мусив бути в усьому ідеальний порядок і який не дуже поважав ту ж таки любов, вважаючи ненависть, горе та сльози набагато сильнішими та могутнішими почуваннями.

– Може, ви знаєте, де зараз мій батько Стрибог та Повелитель Мор? – замість того щоб якось відреагувати на повчальну промову Припекала, несподівано запитала Мальва.

– Справи, дівчинко моя, невідкладні справи, – питання не дуже сподобалося чоловіку, він навіть гірко скривився, та швидко опанував себе і вже продовжував говорити спеціально надто голосно, щоб уже точно всі, хто за столом, чули: – Коли повернуться, невідомо. Боротьба поза нашим Оселищем триває завжди. Звикай. І не радив би дуже розслаблятися, серденько. Повернутися вони можуть у будь-яку хвилину. До того ж у Повелителя Мора довкола очі, вушка та носики.

– Угу, – буркнула Мальва, – а ще зубки, кігтики, колінця…

Жарту ніхто за столом не зрозумів, бо всі – хто збентежено, хто розгублено – витріщилися на неї.

Після сніданку, вже у дверях прощаючись із Припеклом, сказала:

– Ну, той, дякую за товариство. А ти непоганий чувак, тобто чоловік. – Відразу виправилася, не хотілося, щоб її сніданок зараз почав з неї повертатися. Тому додала поспіхом: – Пішла я на заняття до Вогневиці.

– Йди-йди, дівчинко-квіточко, тільки пані Вогневицю не рухай. То тобі не роззява Навія. Ця не жартуватиме. З закляттячками та замовляннячками вона на «ти». Єдина порадочка від мене – Книгу Чорнобогову уважно читай, бо Вогневиця матолків тупих не любить. Дуже легко перетворює на статуйку чи камінну глибочку, і потім боляче повертати собі людську подобочку. Тому краще не пробувати. Думаю, що один раз за непослух не каратиме, але наступного разочку будь готовенька.

І вона відтепер була готова. Старалася запам’ятовувати все, чому її навчали. Вогневиця ж ані її, ані близьких не ображала. Висока, худа, пласка жінка. Мала яскраво-руде волосся і такого ж кольору очі, які пропікали тебе наскрізь. Мальва ледве стримувала той погляд, намагаючись без потреби на жінку не дивитися.

Закляття для тих, хто зрадив, відступив, перейшов на інший бік. Уміння знімати закляття. Замовляння води на вічну муку, душі на вічні страждання, вміння переконати смертного в можливості зради. Замовляння на гроші, на статки, на смерть наглу та несподівану… Від того потоку знань голова аж тріщала. Додому приповзала втомлена – ні жива, ні мертва. Вистачало сили тільки на те, щоб помитися, прочитати дві-три сторінки Чорнобогової Книги, тобто Тестаменту (майже монументу, тьху) та звалитися спати. Уже добре розумілася на знаках, які просто шалено любили всі безсмертні без винятку, старанно ними все прикрашаючи: двері, вікна, підлогу, стелю, одяг, зброю, обереги. Розшифрувала і знаки на вишивці на своїх суконках. Гарні то були знаки, на диво, добрі. Тому одяг тепер вбирала з радістю, вірячи підсвідомо, що він також допомагає. Щовечора чемно бажала проклятому солодких снів. І той через силу, дар мовлення давався йому доволі важко, завжди приязно відповідав: «І вас, пані Мальво, хай береже батько наш!»

Уроки Мора та Стрибога, які вперто не поверталися, вів Худіч. Звісно, святе місце порожнім не буває. Чоловік уже одним своїм зовнішнім виглядом наводив на Мальву трепетний жах. Високий, мов жердина, довготелесий. Здавалася піщинкою поруч із ним. Очі-провалля, чорні-пречорні, без білків. Його смоляне волосся жило власним життям, бо навіть коли чоловік перебував у повному спокої, воно хаотично ворушилося, змінюючи відтінок, зачіску. Навіть один раз їй здалося, що волосинки між собою перешіптуються.

Розповідав Худіч не набагато ліпше, аніж виглядав: про устрій світів і про те, чому всі світи мають бути конче темними. Ті балачки та умовно-показові картинки, які вича-кловував перед нею, дуже нервували та осмикували Мальву. Жодного позитиву – суцільний бруд, моторошність та хаос. Після таких лекцій хотілося заховатися кудись якнайдалі, де немає ні темних, ні світлих, взагалі нікого немає. Можна навіть у Сахару.

Мальва вже знала: в кожному світі час біжить по-особливому. Це їй повідав Припекало. Тож коли вона вважала, що з Вогневицею провела тільки день, насправді минав місяць, а у випадку з Худічем було три тижні.

Заняття давалися важко. Суцільна темрява, що витікала зі слів та вчинків її Учителів, виглядала огидною. Інколи їй ввижалося, що темрява починає затоплювати і її, впиватися в шкіру та в очі. Приходила додому, бігла у ванну та сиділа там під потоком води годину-дві, змиваючи з себе темряву, і не могла змити. Тоді думала про Остапа, згадувала світ Вередів, Яроворот, бабусю Горпину, тата з мамою, Птаху… Плакала, і від цього світлішало всередині. Попускало. Не знала, чи ще довго протримається. Бо з кожним уроком темрява відвойовувала в її душі дедалі більше простору. Невже настане мить, коли світло всередині назавжди згасне? Не вірила в це, проте така можливість існувала.

Мальва кілька разів намагалася піднятися на горішні поверхи – туди, куди не можна. Може, там десь є двері в один зі світлих світів? Стрибога та Мора й так немає, хто її каратиме? Та все дарма. Якась невидима стіна виростала перед нею, тільки-но вона робила спробу піднятися вище третього поверху. І закляття пробувала, і заклинання, обереги-відмикання створювала, кликала стихії. Глухо! Врешті дала собі з тим спокій.

Одного звичайного ранку зайшла до трапезної і несподівано застала її порожньою. Всілася снідати і тільки-но торкнулася їди, як двері їдальні навстіж розчахнулися і в кімнату зайшов Повелитель Мор. Стояв, пропікав її очима. Здається, тепер знала, чому трапезна така порожня.

Мальва зачала казати звичне:

– Йменням Сварожого кола…

Мор чемно відповів і тоді вибухнув:

– Це нечувано. Я щойно від Навії. Що ти собі думаєш? Якщо ти моя онука, то можеш витворяти що заманеться? Ти чого причепилася до безвинної жінки, де твоя повага, дівчино, до старших, до Учителів? Ти хоч бачила, що ти з нею зробила? Вона ж навіть із кімнати не виходить. Жах! Їй соромно зізнатися, що то твоїх рук справа. Та я це прочитав у її серці. Як ти могла? Як?

Мальва здивовано відкрила рота. «Упс», – пронеслося в голові. То її зілля не тільки контузило Навію, а й красу «невимовну» попсувало. Сердито огризнулася:

– Я тебе також типу рада бачити, Учителю! – Тоді саркастично додала: – Навія отримала те, на що заслуговує. Вона ображала мене, мого батька, мою матір і мого діда, називаючи їх…е-е-е… – Мальва заткнулася.

– Як? Ну-ну, кажи як? – випитував Мор.

– Не можу. Я ж собі не ворог, ще почну блювати, бо тільки-но всілася снідати. Ліпше Навію спитай як. Скажи краще, за що вона вас так щиро «любить»? – Мальва наїжачилася. Замість того щоб сховатися в кущі та перечекати бурю, натхненно випустила голки й оборонялася.

– Гаразд. Із Навією я розберуся. Але тобі це так не мине… Будеш покарана. І на майбутнє, запам’ятай, дорогенька, не сміти ображати ані безсмертних Учителів, навіть коли безпідставно чіплятимуться до тебе, ані взагалі темних безсмертних. Відразу мені доповідати. Безлад мені серед своїх аж ніяк не потрібен. Припекало теж, колежанку собі знайшов. Нічого, з тим демократом я розберуся сам. Тримайся від нього якнайдалі. – Мор говорив, чітко карбуючи слова. – Утямила? Мені тут одного схибленого ідіота вистачає, тож послух і ще раз послух.

Невпевнено кивнула головою, опустивши очі. Зі тхнула.

– Не зітхай. Бо це ще не все. Якого ти шукала на четвертому поверсі, скажи мені на милість? Я ж заборонив туди підніматися…

– Я той, заблукала, – несподівано збрехала Мальва, не підводячи голови.

– Ага, – сердито фиркнув Мор. – І аж три чи чотири рази поспіль, і то цілком випадково. І також випадково пробувала різними закляттями та мовою знаків відчинити вхід? Ти мене бовдуром вважаєш чи шо? Тут у нас навіть стіни мають вуха. Ще раз таке утнеш – каратиму нещадно.

Мальва зітхнула і ледве з себе вичавила:

– Більше не буду пробувати, чесне слово.

– Звісно, не будеш. Бо боїшся. Страх має не тільки великі очі, а й чуттєві вуха, любонько. Що мені з тобою робити, неприборкана ти наша?! До Навії не підеш. Бо то вона в тебе може повчитися, а не ти у неї. Гарна ота смертна відьма, мушу сказати. Ну та, котру ти називаєш бабусею. Як її там, Горина?

– Горпина, – поправила Мальва.

– Ага. Нехай. Аж дивно, що так багато знає. Що ще? Вогневиця та Худіч тобою задоволені. Кажуть, стараєшся. Стрибогові уроки поки скасовуються. Свої вестиму тепер сам. Замість Стрибогових уроків – вивчення Чорнобогового Тестаменту та додаткові заняття у Вогневиці та Худіча. Зрозуміла?

Кивнула головою, запитуючи:

– А де батько, де Стрибог?

Мор гірко скривився. Легка хмара невдоволення та болю пробігла обличчям чоловіка, роблячи зморшки на чолі та під очима більш глибокими. І хоча він досить швидко взяв себе в руки, однак Мальва це помітила. Натомість відповів надто різко та трохи сердито:

– Не твого розуму діло, дівчино. Зайнятий він важливішими справами, аніж підтирання шмарклів у маляти. Тобі мало занять? Може, щось новеньке придумати для ліпшого розвитку розуму та тіла? Снідай і повертайся до занять. Ти сюди прийшла вчитися, а не бомки бити. Отож смачного.

І Мор розвернувся і дуже швидко вийшов із трапезної. Очевидно, не хотів чути від Мальви повторних запитань щодо Стрибога. Мальва якусь мить дивилася услід чоловікові, а тоді сама до себе сказала:

– Ги. Маєш собі. Не все так рівненько в датському королівстві? Схоже, дід із батьком гладущик побили і не один, здається. Може, не все так у мене і… – хотіла сказати «хріново» та передумала, добре пам’ятаючи про наслідки від такої балаканини, тому вже подумки додала: «…зле. Треба звідси чухати, поки ті двоє воюють між собою. Перепрошую, тобто втікати. Бо щось мені здається, якщо мене надто довго будуть темні отим своїм премудростям навчати, то вже точно мені ані Остапа, ані світла в кінці тунелю не бачити. Бо воно назавжди вимкнеться».


За дверима трапезної на неї чекав проклятий. І вони попленталися разом до дверей Худіча на заняття.

Сьогодні було специфічне заняття, як, зрештою, всі заняття у світі темних. Стіл та два крісла напроти одне одного, майже посеред порожньої доволі просторої зали. Стіни сірого кольору, жодного вікна чи дзеркала. Здається, що світло давали самі стіни, помірне і ненав’язливе. Худіч звично привітався і почав урок.

Картинки з життя давно мертвих цивілізацій, які самі себе знищили, коли, здавалося, вже досягли таких висот розуміння Всесвіту та себе в ньому, що іншим і не снилися. Так, люди самі себе знищували, але підштовхували їх до цього темні. Звичайно, не за допомогою замовлянь чи проклять. Просто, коли тобі пропонують на вибір багато дивних, але не зовсім чесних речей, мусиш вирішити для себе: брати чи навіть ціною життя відмовитися від вічності та влади у вічності. Рідко хто вибирав право переродження вищого через тілесну смерть. Слабкий дух боявся руху вперед. Не так лякає те болото, в якому сидиш і от-от забулькаєш та підеш на дно, як страх відчинити двері, за якими невідомість. Адже воно може бути порятунком, а може стати і смертю.

Обурена побаченим, тобто підступністю темних, Мальва не втрималася та звинуватила Худіча і весь Темний світ, звісно, у шахрайстві та віроломстві. Та Учитель Худіч на диво спокійно сприйняв її обурення. Принаймні не хапав її за патла і не тягнув з виховною метою до сердитого Мора. Ні, він не став виправдовуватися чи знову набалакувати філософської єресі, натомість розповів притчу. Ага, сентимент до притч мали і світлі, і темні.

– Жив на світі білому справедливий та добрий володар. Він навіть найбільших злочинців карав справедливо і без жорстокості. І коли злочинця засуджували до страти, то у нього, звичайно, крім смерті було ще право на вибір. Людину приводили до стіни з чорними дверима. Вона могла вибрати або смерть, або відчинити чорні двері, увійти в них, звісно, без права повернутися назад. Бо вони за людиною відразу ж наглухо зачинялися. Ніхто не знав, що за дверима, бо ще жоден, хто туди входив, назад не повертався. Злочинець довго думав, що обрати, і вибирав смерть, так і не наважившись увійти в двері, через які назад не повертаються. Запам’ятай, дівчинко, двері у невідомість лякають дужче від смерті.

– А що насправді було за тими чорними дверима? – запитала схвильована та зацікавлена Мальва.

Худіч сумно зітхнув:

– Нічого й дуже багато водночас. Свобода, воля. Вона і є невідомість. Чорні двері для слабкого розуму та немічної душі залишаються завжди закритими, бо душа не готова до змін. Гартувати душу слід для того, щоб навчитися робити правильний вибір. Ти прийшла до нас, Мальво, ти не побоялася увійти в темні двері, а це вже вчинок не слабкого духу.


Мальва замислилася. У чому ж різниця між світлими та темними? Для світового укладу, мети та гармонії – наче ніякої. Навіть легенда про створення світу одна на два світи. Принаймні версія, котру їй оповідала Птаха, не дуже розходилася з версією Мора, яку той розповідав на своєму уроці:

«Прилетів у наші світи з далекого й незвіданого безчасся світлий творець у вигляді птаха. А тут зовсім нічого не було – тільки велике ніщо покривало своїм саваном світи. Посеред цього ніщо стояв велетенський білий камінь алатир, а на ньому ріс дуб – дерево істини. Зронилася сльоза з очей птаха, пробила камінь, і з того місця враз потекла жива вода, котра стала молочною рікою, а потім і озером. Відбивалися в тій воді небеса, і від того споглядання в гладь живої води поставали зорі та планети. Але живого нікого та нічого не було. Сумно та незатишно навкруги. І поринув у глибоку думу Батько-Птах – Сокіл-Сварог-Род.

І довго-довго думу думав. І зніс він два яйця: біле і чорне. Упали вони в озеро Живої Води, і вродилися з них білий лебідь і чорний лебідь. Два брати. Попливли вони назустріч один одному і стали люто битися.

Тоді з вершини дуба-стародуба сказав їм Батько-Сокіл: «Зупиніться!»

І лебеді перестали битися.

І сказав Батько-Сокіл: «Я даю вам слово і розум, діти мої. Вийдіть із води і станьте обабіч мого дуба».

Вийшли лебеді з води й перетворилися в людиноподібних велетнів. Тільки в одного було волосся русяве, очі блакитні, душа світла, а в другого все чорне – і волосся, і очі, і душа.

І сказав Сокіл їм: «Зірвіть з дерева пізнання життя плоди та з’їжте їх».

З’їли велетні ті плоди та відчули в собі силу неймовірну.

І сказав їм Батько-Творець: «Тепер ви невмирущі-без-смертні, як батько ваш».

І вклонилися йому велетні.

І сказав батько блакитноокому: «Ти Білобог. Володар світла й Білого світу та всього, що створиш у ньому».

І сказав Сокіл чорноокому: «Ти є Чорнобог. Володар ночі та пітьми й усього, що створиш у ній».

І сказав він обом: «Ви є добро і зло. Краса і Погань. І ви будете вічно. Бо ви є життя. І ТІ, ЩО ПРИЙДУТЬ, не зазнають добра без зла і краси – без погані, тому знатимуть, що таке життя і навіщо жити в ньому».

– А камінь та дуб, Володарю, – запитала цілком щиро Мальва, – хто створив їх?

Мор уважно дивився на Мальву.

– Не всі запитання, дівчино, потребують відповіді. Інколи доводиться чекати вічність перед тим, як знайти її, шукаючи та знаходячи розумієш, що не варто було й шукати. Яким блідим та сумним є добро, коли поруч не існує зла. Хіба без зла добро розпізнаєш? Світло найліпше видно у темряві, зорі у нічному небі, вічність у смертній людині, безсмертність у звичайній душі, безкінечність у краплі води та в гарячому полум’ї. Бо все вмируще і разом з тим усе вічне, бо нема нічого постійного і нема нічого тимчасового. Для тебе світ – це ти, тобто та ти, ким ти не є, але не та, якою прагнеш бути. Поза тобою світ не існує. Коли помирає твоя душа, то гаснуть і вмирають геть усі світи. Смерть тіла не є смертю духу. Смерть душі є смертю всього. Бережи душу, дочко! Тут ми зі світлими співаємо однакову пісню. Славу життю! Тому дарма ти так налаштована проти Темного світу, дочко, світу твого батька. Насправді нашому творцю однаково милі його діти і ті, що зліва, і ті, що справа… Досі сперечаємося, хто з якого боку має стояти. Бо і чорний птах має крила, і чорний птах любить небо, і чорний птах любить землю, і чорний птах живе у тобі, поруч з білим. Два крила маєш, дочко! Два крила…

– А сірі? – не втрималася й запитала…

– Той, хто надто часто розчаровується, стає сірим. Тому що занадто мало віри має у серці та любові.

Слова про любов від темного Повелителя здивували:

– Любові? Ти, один із найтемніших, говориш про любов, ти знаєш, як воно любити, і ти вмієш любити?

Мор вдав, що не дочув та говорив про своє:

– На сьогодні урок завершено, дівчино. Завтра неділя. Позавтра понеділок, Чорнобогів день. Мені здається, ти вже готова до ритуалу, обряду жертвопринесення.

8. Сірі

Він сидів на високій горі, найвищій у тому світі. Тут йому не набридатимуть ані свої (які там вони свої, якщо він щойно пішов проти них), ані смертні, ані чужі. Біль не минув, він зачаївся у нього всередині та чекав нагоди знову вирватися на волю. Вітер та брак кисню доволі гарно діяли на нього, трохи протверезів, наче після довгого та затяжного застілля.

А може, йому просто зустрітися з Птахою та мирно погомоніти, врешті з’ясувавши все. І що ти почуєш у відповідь? Хіба вона тобі не брехала? Про доньку, про те, що все знає про твої «лови вітру»? Не пробувала ані зупинити, ані зрозуміти. Ти тримався за неї, мов приречений, котрий висить над прірвою. Тримався, наче за соломинку посеред вирви, а вона… А вона дозволила тобі почати падати.

І от тепер ти падаєш. Чи летиш? Ні, падаєш, бо хіба буває падіння вгору? Туди тільки піднімаються. А він таки падав. Думки про Птаху зворохобили душу. Усе недобре та лихе, що породжували ревнощі, висувало свої гидкі пики і шкірилося до нього. Він знає, що робити. Він виведе її на чисту воду. Навіть не так. Він покарає і того, з ким вона його зраджувала. А що відбуватиметься опісля, не думав. Зрештою, навіть сама Мара казала, що він на роздоріжжі, бо його клятву та обітницю Темному світу Сварог не прийняв. Отже, він ще не може бути проклятим своїми, бо ж досі на роздоріжжі, і чужими, звісно, також.

«А що ти робитимеш потім?» – запитував здоровий глузд. Що потім, коли ти покінчиш зі зрадницею і з тим, з ким вона тебе зраджувала. А чи не однаково? От долетить він до дна прірви, а там і роздивиться. Може, тоді темні та світлі об’єднаються врешті, щоб його знищити. Хоча це не буде просто. Його сила велика, його міць неймовірна. Тож впоратися з ним легко вони не зможуть. Хоча якщо тебе цькуватимуть та постійно переслідуватимуть, то доведеться тримати оборону. А поки… Шляхів до відступу не залишалося. Жодної дороги назад.

Та чому він зараз про це думає? Ходить колами. Чи сумнівається? Ні, ні. Підступність і зрада мають бути покарані, і плювати, що там потім. І зараз у нього інші цілі: знайти та покарати… Знайти. Приблизно знав, де Птаха тепер. Бо досі кохав її так само сильно, як і ненавидів. Уже місяць веде слід, але вона встигає випередити його на півкроку та піти раніше, аніж він наздожене. Але тут головне не квапитися і створити все для цього, щоб вона втрапила в пастку…

От із цим складніше. Ніхто не хоче тепер з ним мати справу, навіть найманці. Дехто зовсім не розуміє такої нав’язливості щодо жінки. Що, жінок мало? Така, як усі. Ні, не така, як усі. Ніколи такою не була і не буде. Тому потребує кари. Бо через неї могутній Стрибог перетворився на жалюгідного покидька, якого не розуміють ані друзі, ані вороги. Стоп, не так. У нього не залишилося друзів. І тому його ніхто не розуміє.

– Я тебе розумію, – почулися спокійні слова за спиною.

Озирнувся. У крицевому смутку хмари, що зачепилася за гору і вже доволі довго він її не відпускав, маскуючись, стояв невисокий чолов’яга у сірому плащі.

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, Стрибоже! – чоловік підняв руки догори та шанобливо вклонився.

– Що? – Стрибог скочив на ноги. Хтось посмів не те що припхатися сюди та заважати думати, хтось нахабно та вперто колупався в його голові.

Це міг зробити тільки безсмертний. Чи не батько часом підіслав цього сіромаху? Він зараз йому покаже, він зараз його «чемно» привітає. Стрибог підняв вгору правицю, й у ній завирувало щось непривітне та чорне, перетворюючись із темної хмари на клубок.

Чоловік примирливо заговорив:

– Спочатку вислухай, ще встигнеш убити.

Стрибог замислився на мить, тоді, не опускаючи руку вниз, завмер очікувально.

– Я пропоную тобі не просто допомогу, Стрибоже. Я пропоную тобі вихід із безвиході. Тебе не розуміє ніхто. Для усіх ти – порушник звичного укладу. Навіть рідні батько та мати не хочуть прийняти твого вибору і спробувати зрозуміти, а про допомогу й мови нема.

Стрибог слухав легку та розважливо-впевнену балачку незнайомця і раптом зрозумів, хто перед ним.

– Сірий! Ти сірий? Чоловік на знак згоди кивнув головою.

– Так. Сірий безсмертний. Сірі допоможуть тобі знайти Птаху та її коханця. Ми допоможемо покарати зрадників. Серце обливається кров’ю, коли бачу, як ти себе мучиш. Тільки ми тебе розуміємо. Тому, власне, я тут.

– Та невже? – Стрибог саркастично окинув очима невисоку постать незнайомця. – І за що мені ся милість? Знаю трохи ваше поріддя. Я так розумію, що ти мене, хлопче, вважаєш щонайменше мухою, яка от-от потрапить у сіті жирного та вгодованого павука. Тьху на вас! Давай закінчимо нашу розмову, навіть не розпочавши. Що мені може доброго запропонувати сірий бік, світ безглуздий та нецікавий? Зрештою, ви нічим не ліпші від неї. Такі ж зрадники! Який бік ти зрадив? Слово честі, не темний, бо я б тебе знав. Колишній світлий? О, пречудово! Дане право вибору, дурне право вибору в світлих, навіть тоді, коли випито усіма з чаші пізнання.

Стрибогу досі не доводилося отак упритул зустрічатись із сірими безсмертними. Ті завжди поводилися хитро та обережно, робили свою сіру справу, споюючи світи обіцянками та спокусами, а потім просто щезали, мов роса під сонцем. А наслідки завжди були недобрими, як для світлих, так і для темних. Стрибог ненавидів цих зухвальців. Світлі вважались відкритим ворогом, а сірий ворог був не просто закритим чи невідомим, був невидимим. Спокушував незміцнілі смертні душі обіцянками великого та могутнього ніщо. Так, там немає ані темряви, ані світла, але там немає і ненависті, зла, зрад, кохання, самопожертви, добра і віри з надією. Натомість є щире бажання смертних ставати нічим не гіршими від безсмертних. Бути богами, бо той, хто створений на подобу божу, нічим (ані можливостями, ані талантами) не може поступатися безсмертним, які зухвало взяли на себе цю місію. І тепер один з отих сірих нахаб стоїть перед ним і хитро шкіриться.

Ворожий блиск в очах Стрибога, його піднята вгору рука, схоже, не дуже лякали сірого. Стрибог провадив:

– Ну, і якого тобі я, сірий безсмертний, здався? Зі мною одні проблеми!

Чолов’яга не відповідав, чекаючи від Стрибога ще слів. І той таки далі продовжував:

– Хм! Сірий! Ех, у тебе навіть імені немає. Тільки обличчя безлике, – дорікнув зневажливо.

– Ім’я вимагає прив’язаності, – продовжуючи шкіритися, відповідав спокійно сірий: – До тих, хто давав його, і до оточення та обставин. Відсутність імені це щире бажання досягнути гармонії з собою та зі світом творця. Бо кожен із нас – частинка творця, його клітинка, атом у його тілі. Хіба божа частинка потребує окремої назви, яка може осквернити творця? Людина, смертна та безсмертна, – це сотворена творцем субстанція, ним народжена. Шановний Стрибоже! Хочеш дізнатися про нас більше – йди зі мною, і я тобі покажу те, що за упередженнями та недовірою не бачать сліпці – темні та світлі сліпці.

Стрибог уважно вивчав чоловіка. Думки того – на диво відкрита книга. Він і справді нічого від нього зараз не ховав. Стрибог пригадав, що колись і сам був трохи захоплений філософією сірості, навіть Птасі якось говорив про бажання об’єднати світлу та темну сторони, створивши таким чином гармонію. Жінка іронічно відповідала на такі візії:

– Ага, давай змішаємо докупи темне та світле, може, в результаті щось і отримаємо, але ще більше втратимо. Чи ти думаєш, що мудріший від творця?

Тоді не смів і думати про свою вищість від батька-творця, того, хто всіх та все створив. Однак після останньої сварки з Мором щось усередині похитнулося. Навіть рідний отець не хотів його розуміти.

Сірий легко прочитав сумніви в очах Стрибога, бо відразу схопився за них, мов за невидиму нитку досвідчений маніпулятор-павук, що зараз сплете з неї підступну пастку.

– Поважний Стрибоже, ти нічого не втрачаєш. Сірі допоможуть тобі знайти того, хто спокусив світлу Птаху. Ми допоможемо покарати його та її, тільки зажадай. Тобі потрібен союзник. Ти це розумієш добре, тому…

– На сірий бік я не перейду, – різко перебив чоловіка Стрибог.

– Ти не дослухав, шановний Стрибоже! Я цього і не пропоную. Сірий бік має бути для тебе свідомим вибором, а не присилуванням. Ми зневажаємо рабство. Тому, величний Стрибоже, відверто пропонуємо тобі допомогу тільки тому, що відчуваємо у твоєму серці сумніви. Допомога взамін на маленьку екскурсію сірим світом. І, коли з проблемою «Птаха» буде покінчено, ти, шановний Стрибоже, зможеш або приєднатися до сірих, або просто піти.

– Піти? Просто піти? Куди? – Стрибог недовірливо дивився на чоловіка, поволі опускаючи вниз руку.

– Так. Просто піти. А куди? Це тобі вирішувати. Твоя воля! Ми ніколи нікого не силуємо, не ламаємо волі. Вільний вибір.

Цікаво. Стрибог добре знав про чесні «методи» темних. Там жодного натяку на вільний вибір. А тут таке пропонується! Що він, зрештою, втрачає? Рука розслабилася. Темний клубок, що витав навколо неї, розтанув. Він розтиснув кулак правої руки та різко викинув її перед собою. То була простягнута долоня для привітання чи, в даному випадку, знак доброго наміру.

Він згоден.

Сірий відповів на Стрибогів жест майже миттєво, навіть не намагаючись приховати на обличчі задоволення від оборудки, яка мусила реалізуватися, інакше – якого він тут робить.

– Що ж, ласкаво просимо на сірий бік, Стрибоже, – загугнявив майже переможно.

– А хіба він є? – запитав саркастично Стрибог. – То брудно-білий або вичовганий темний, чи не так?

Сірий хитро посміхнувся, не кваплячись забирати свою долоню з руки Стрибога. І Стрибогу чомусь полегшало: він врешті несподівано для себе отримав союзника, ще не знав, чи надовго, чи добре чинив, але гірше вже не буде точно. Він зараз повернув на нову дорогу, ще не знаючи, якою вона стане для нього. Але те, що не нудною, – безперечно.

9. Сірість матерії

– Перше правило сірих – відсутність будь-яких правил, якщо тільки це йде на благо нашому ідеалу. А ідеал сірих – це вільні люди, не має значення смертні вони чи вибрані, тобто безсмертні. Усі вони частинка бога, вічно живі душа та дух. Роби ближньому те, що б ти хотів та бажав собі. І навпаки, коли тебе вдарили по лівій щоці, не підставляй праву, а боронися. Якщо цього не робити, то твій нападник вважатиме, що отримав право контролювати ближнього, ображати невинного, а кому від цього ліпше? Сірі навчають смертних бути собою, чути власні внутрішні інстинкти. На відміну від темних, ми не харчуємося ненавистю, горем, війнами та злобою. Хоча спокуса, звісно, завжди є. Бо стільки енергії, скільки породжують негативні емоції, позитивні ніколи не дадуть. Однак вони спричинюють і загибель, смерть, тому… Тому й не штовхаємо смертних на такі вчинки. Ми поважаємо кожного смертного, вважаючи його нарівні з безсмертними частинкою творця. Однак, на відміну від світлих, ми не закликаємо смертних прощати сто разів по сто своїм ворогам. Ми кажемо, що серце, розманіжене в щасті, спокої та любові, втрачає дух, який відмовляється за таких умов розвиватися, а тупо скніє.

Щоб мати можливість правильно пізнавати істину, людина мусить звільнитися від догм та правил, котрі уповільнюють процес пізнання. Чистий та вільний розум має можливість сумніватися в усьому. А отже, шукати підтвердження в правоті чи, навпаки, неправоті сприйняття того, що вкладається йому в голову, а також сумніватися у вірі та перевіряти свої сумніви, шукаючи істину. Бо інакше повноцінний розвиток зупиниться. Кожний творить релігію своїми руками. А віра та релігія надто різні речі, щоб ставити між ними знак рівності.

– О, наговорив! І таким високим стилем! Ах, то ви у нас благодійники, а не упирі, як вважають і темні, і світлі? – скептично посміхався Стрибог. – Мерзенна філософія, мушу сказати. Світ без добра та світ без зла тобто? Велике ніщо?

– Не так усе примітивно, вельмишановний Стрибоже. Не спрощуй. Світ має прагнути до рівноваги. Однак жодна із ворогуючих сторін на таке не пристане: ані світлі, ані темні. Ви ж постійно перетягуєте канат сили то в один бік, то в інший. Хіба ні? Як і зараз, наприклад. З’явилася нова безсмертна, і чим ви займаєтеся?

– Овва! Шановний! Вона не просто безсмертна. Вона моя донька. Вона по праву крові темна.

– Цікаве тлумачення, – хмикнув чоловік. – Кажеш, приватна твоя власність, поважний Стрибоже? А як щодо вільного вибору? Здається, світлі не зовсім згідні з темними щодо цього?

– А мені якось плювати, на що вони згідні. Вона моя донька. Крапка.

– Між іншим, дівчину не пробували запитувати, чого вона хоче?

Стрибог гордо задер голову вгору.

– Той хто стає учнем темного Учителя, ніколи не повертається з Темного світу. Аксіома!

– Але ж це насильство над волею, – не здавався сірий.

– Слухай, чоловіче! Тобі яке до цього діло, боїшся, що й тобі перепаде від нас, коли станемо могутнішими?

– Ні, я цього не боюся. То ви маєте боятися. Коли вас у ваших світах стане забагато, то самі від цього страждатимете.

– Що?

Стрибог дивився на сірого, як на божевільного. Той або жартує, або й справді сірий бік робить безсмертних трохи придуркуватими.

– Думаєш, що я несповна розуму? Змушений тебе розчарувати. Знаєш, на відміну від вас, темних, ми доволі легко мандруємо світами – будь-якими. Для нас табу не існує. Абсолютно світлі світи та абсолютно темні світи легко впускають нас до себе. Те саме з нейтральними чи повністю зачиненими. Такого привілею не має жодний безсмертний. Замислись на мить: за що ми його отримали? Я не відповідатиму, з часом ти легко знайдеш відповідь. Але вже зараз можу сказати таке: все добре в міру. Жодна сила – ані світла, ані темна – не повинна переважати. Бо якщо пануватиме тільки зло, то все перетвориться на хаос. Зло знищує не тільки душі, воно легко знищує цілі світи. Однак, якщо не буде зла, а пануватиме суцільне добро, то гармонія забуде, що таке зло, й перестане правильно визначати добро. Надлишок добра та ідеального порядку породжують марноту та сум, утому, байдужість, що рано чи пізно також приводять до хаосу.

– О! Невже? То ви наші благодійники, виходить? Ти розумієш, що зараз кажеш? Ти ставиш під сумнів увесь всесвітній уклад. Чи тобі нагадати легенду про творення світу?

– Не треба. Я її не гірше від тебе знаю, і ми, сірі, тільки нею й послуговуємося, на відміну від вас. Першоджерелом тобто. Ви ж понастворювали собі Книг Чорнобогових, Білобогових, понавигадували химер. А головне що для творця? Тримати рівновагу. Ще раз повторюю: ми пильнуємо, щоб не запанував хаос. Наше вчення – це гармонія між вогнем та кригою, водою та землею. Тільки гармонія породжує благо. Ми втручаємося у хід подій лишень у виняткових випадках. А не так, як ви, – не даєте розвинутися вповні духу та душі смертного, постійно бомбуючи його спокусами чи, навпаки, як ото світлі, змушуючи змиритися зі своєю долею. Склав лапки та чекаєш. Бздури це все, поштивий Стрибоже. Так, сірі інколи припиняють війни, які закінчуються, тільки-но розпочавшись. Це тоді, коли вважаємо це беззмістовним. Так, сірі інколи насилають хвороби в ті місця, де людський дух над міру потонув у благодаті, зупинився та перестав розвиватися й вдосконалюватися. Тоді ми і вносимо невеликий елемент хаосу в стовідсотково світлі чи стовідсотково темні світи.

– Добре, гарно говориш, і, може, в дечому я навіть погоджуюся з тобою, однак не доберу іншого: навіщо вам я. У вас і так все гаразд! Чи не все? – Стрибог суворо дивився на сірого.

– Нам потрібні воїни – вірні безсмертні, ті, які вміють думати, тобто розвиватися, а не тупо відповідати всім приписам, закладеним у Чорнобогових чи Білобогових Книгах. Ти вмієш це і знаєш, як стати над юрбою.

– Я? – Стрибог здивовано витріщився на сірого.

– Так. Ти. Бо найважливіше правило, яке вимагає гармонія сірості, – відсутність у серці будь-яких почуттів. Це і є панування здорового глузду та віра у власні сили. Бачиш, що з тобою зробили почуття? Майже випалили до тла. Ти готовий зараз до цього, до найважливішого вибору свого життя – прийняття сірості. У серці, де померла любов, врешті звільнилося місце для гармонії, для прийняття філософії ідеального порядку, ідеальної рівноваги. Ми відкриті для усіх тих, хто бачить майбутнє не в безглуздих поборюваннях, а в збереженні рівноваги. Ще трішки залишилося. Здолаєш ненависть у серці – віднайдеш себе!

Стрибог уважно та трохи скептично слухав пояснення сірого. І, коли той врешті вмовк, трохи недоречно перепитав, спустивши тим самим чоловіка на землю:

– Цікаво, хто вбив у твоєму серці любов, чоловіче? Невже також жінка, якщо ти так впевнено і безапеляційно говориш про велике благо – відсутність любові?

Сірий відповідав незворушно:

– Не жінка. Ви! Тільки ви, сильні безсмертні! Світлі і темні безсмертні це зробили, а тому завзятішого поборника сірості, аніж я, годі пошукати. Це довга історія, я тобі колись її розповім, а поки ми з тобою вирушаємо на пошуки клітки для твоєї Птахи.

Очі сірого по-зрадницьки заблищали. Стрибог це відразу помітив, скептично посміхнувся:

– Відвертість за відвертість, чоловіче. Ти кажеш не всю правду, сірий друже! Ох, так важко ошукати того, хто вміє професійно порпатися в чужій білизні.

– Ну, гаразд! – неохоче погоджувався сірий. – І жінка також причетна. Це було давно. Вічність минула. І вона, та жінка, давно вже мертва. Я хотів її врятувати від вірної смерті, бо кохав. Та вона не захотіла бути врятованою. «Радше бути мертвою, знаючи, що твоє дитя продовжує жити, аніж бути поруч з тобою та каратися до скону за слабкість духу», – її слова. Вона зрадила мене, Стрибоже. Зрадила. І ти мене розумієш. Тоді кохання для мене померло й любов також. Вона переплутала материнський інстинкт зі справжнім коханням. Як твоя Птаха тепер плутає книжкові приписи з почуттями. А знаєш чому? Бо кохання це слабкість. Це дурість. Воно знищує.

– І що ти зробив? – запитував розгублений Стрибог. Він навіть співчував зараз сірому.

– Що зробив? Я поважаю інстинкти в людині! І материнські інстинкти також, величний Стрибоже! Я допоміг цій жінці тоді та врятував її дитину. Це було востаннє, коли я піддавався чуттєвій спокусі. Однак чоловіки не мають права на слабкості у вигляді сентиментів. Якщо вони справжні чоловіки. Тільки голий розум, чіткий розрахунок та гола правда рушії великих звершень. Тебе влаштувала моя відповідь, шановний Стрибоже?

Сірий дивився простісінько в очі. Погляд мав різкий і холодний, мов сипав шматками криги. Він не сказав «коханій жінці». Він говорив «цій»… Стрибог кивнув ствердно головою, та замість стверджувальної відповіді запитав:

– Ти знаєш, де вона зараз? Я також хочу з покінчити зі своїми сентиментами раз і назавжди.

– Знаю. У світі неврів.

– Ого, – аж присвиснув розгублено Стрибог, – і хто нас туди запросить? Ось тобі й приклад нейтрального світу, якому, по-моєму, плювати і на світлих, і на темних, а тим паче на сірих. Їхня брама нас не впустить.

Сірий безсмертний самовпевнено посміхнувся. І Стрибог зрозумів: пропустить брама, ще й як пропустить.

10. У минулому часі

– Чи буває кохання у минулому часі? Чи буває кохання колишнім? – запитувала вкотре себе.

Навіть тоді, коли приносила щирі молитви Сварогу-Батьку, дякуючи за можливість бути-відбуватися-ставати кращою… Після Біловоддя зробилася сильнішою, розсудливішою, інколи не впізнавала себе, коли робила вибір або вчинок, які не просто здавалися зрілими, мудрими, виваженими, а й далекосяжними. Вона навіки зріднилася зі Світлим світом і йшла далі, не озираючись назад. І тільки чуттєва мова образів із минулого інколи мимохідь пролітала серцем. Тоді зупинялася вражена, запитуючи себе:

«Чи буває кохання у минулому часі?…»

У голові вичакловувався образ чоловіка, якого вона любила більше за життя, бо навіть смерть готова була прийняти з його рук. Навіть смерть… Фантомний біль повертався, і тоді нестерпно пекло там, куди влучила куля прокляття. Біль, який нагадував про те, що кохання закінчилося, принаймні для Стрибога, перетворившись на глибоку та всеосяжну ненависть.

Після повернення з Біловоддя перестало гостро боліти серце і вже не нила душа, і лишень фізичний біль інколи повертався, ось так – спогадом із минулого. І знову впійманим горобчиком билося в голові питання:

«Чи буває любов у минулому часі?»

Відкинула вбік спогади, глибоко вдихнула і повільно видихнула. Заплющила очі, якусь мить насолоджуючись відчуттям наповненості – світло та тепло вливалися в кожну клітинку її тіла, і вона вже знала відповідь на своє запитання. Спокійна та умиротворена, встала з колін, знаючи і приймаючи те, що приготував для неї творець. Завтра вона відведе Остапа до його діда Мирослада, точніше, до Учителя Мирослада. Була переконана, що Мирослад просто гори переверне, щоб зробити з власного онука справжнього повноцінного безсмертного. Наставав його зірковий час – реабілітуватися за сина. Чомусь вважав себе винним у тому, що син Шепіт став сірим.

Коли востаннє була у світі неврів та домовлялася з Миросладом про Остапа, відчувала фізично поруч чиюсь присутність. Того, хто оберігав її. І вже не сумнівалася більше, що саме він врятував її від прокляття Стрибога. І чому вона раніше ту присутність вважала опікою творця? Але чи став би творець шепотіти на вухо майже мертвій та непритомній жінці слова, які допомагають жити: «Не помирай, Пташко моя кохана! Не помирай!» І вона не померла, він не дозволив. Голос наче був знайомим. Часто думала-зга-дувала, звідки могла його знати? Але точно вже його колись чула, навіть більше, володар голосу не був чужинцем. Якась велика частина її аж затерпала від можливості згадати все. Інша частина, та, що відповідала за здоровий глузд, осмикувала, повертаючи до реальності. А реальність була не зовсім веселою. Мальва в руках темних, і вони зараз стараються переліпити її душу.

Горпина вісточку надіслала. Птаха вкотре дивувалася талантам та можливостям простих смертних. Ті не лишень духовно збагачувалися чи духовно росли через позитивні вчинки, вони володіли тим, про що безсмертні з часом забули. Бачили та відчували серцем, не соромилися опускатися туди, куди око безсмертного погидує зазирнути. Навіть більше, Горпина не тільки пасивно журилася через онуку, вона якимсь дивом зуміла відправити на той бік свого шпигуна. І це у жахливо-втаємничений світ темних, замкнений наглухо для усіх смертних та світлих безсмертних. Шпигун-спостерігач став Горпининими очима у світі Відтіні.

Мальва чемно вчилася, багато запитувала, трохи шкодила, але Птаху тепер осідали сумніви: чи надовго Мальвиної рішучості та спротиву вистачить. Тому перетворити Остапа на повноцінного безсмертного слід якнайшвидше, як і вихопити Мальву з рук її чіпкого діда.

Так, недобрі новини, якщо і з’являються, то відразу багато. Сьогодні вранці прийшли лихі вісті. Стрибог майже знищив цілий світ. Причина невідома. Той світ давно вийшов з-під впливу світлих, вважався майже стовідсотково темним. Якщо хтось, крім темних, і зазіхав на нього, то ще, може, трохи сірі. Відповідно спостерігачів від світлих у світі не було. І тут неждано з просто вишуканою жорстокістю світ перетворюють на випалену пустелю… і хто? Не просто ворожий до світу безсмертний, що трохи з’їхав з глузду, це зробив, а свій, чий обов’язок оберігати і захищати.

Що відбувалося зі Стрибом, чому він так себе поводив – по-дурному, безглуздо, божевільно? Вона здогадувалася. Через неї, досі через неї… Але ж… Навіщо йому зараз вона? Він повернувся до батька, став чемним сином, намагався перетворитися на доброго татка. Може, навіть силкувався забути її. Але, очевидно, не міг. «Ні-ні, не думай так, жінко!» – просила, благала себе. Ви тепер чужі, навіть більше – вороги. А від ворога можна чекати будь-якого підступу. Чи не так? Тому мала сьогодні важливу місію – перевірити безпечність світу неврів для перебування в ньому Остапа. Інтуїтивно відчувала небезпеку, тож мусила поставити обереги повсюди, розчистити для свого учня шлях та попередити Мирослада про можливість візиту в Невридію темного непрошеного гостя.

Через ворота перейшла швидко і без затримок. Мала дозвіл Мирослада на вільне перебування у світі Вурдалаків. Переступила поріг, роззирнулася. Повітря, крім болотяних пахощів, здається, більше нічим не пахло – жодного натяку на ворожу присутність. Йшла спочатку болотяною стежкою, майже наосліп вибираючи напрямок, бо дорога сама її слухала. То Мирослад минулого разу такий подарунок їй зробив. Можливо, чоловік загладжував свою провину перед нею, але, здається, що причина геть в іншому. Вона подарувала йому надію, тобто онука.

Досі вважала, що то одна з легенд – існування каменя-плавунця. З вигляду красива чорна перлина, маленька, блискуча. Її володар аж ніяк не може цю перлину втратити. Бо як тільки-но перлинка дарувалася комусь із людей та торкалася шкіри, то вже навіки ставала його власністю. Птаха з якимось трепетом тримала в руках той чорний камінчик, твердий і холодний на дотик, відчуваючи, як із нього виходить енергія – потужна та тепла. Холодний чорний камінь з теплом усередині. Птаха дозволила Миросладу зашити той камінець у поділ своєї сукні. Із цього моменту, який би одяг вона не вбирала, той камінець самостійно мандруватиме слідком за своєю господинею.

– Але що буде, коли зостатися без одягу? – запитувала Мирослада.

– Потрібно знайти все ж щось бодай схоже на одежину, побажати присутності плавунця, і він повернеться. – І вже насмішкувато додав: – Але тобі, Птахо, при такій цнотливості перебування без одягу не загрожує.

І ось тепер камінь-плавунець, нашептаний та зрощений у водах болота, її власність. На білому світі знайдеться від сили десять власників такого каменя. Його не можуть обдурити, підкорити собі ані заклинання чи омана наслання, ані сила думки чи навіювання. Плавунець допомагає доволі швидко та безпечно віднаходити дорогу в чужинських місцинах. Навіть якщо ти тут уперше. Тільки слід подумки назвати місце чи людину, до яких хочеш потрапити. Він легко рятуватиме тобі життя у водоймах з вирвами та безоднями. Там, де є вода, камінь допомагатиме.

То таки справжня магія народження плавунця. Він перебуває в утробі кокона мінімум тисячу літ, визріваючи та зростаючи на самому дні найтемнішого та найстарішого болота. О, так! Камінці-плавунці росли повільно. Звісно, і народжувалися рідко. Мешканка болота, самка павука-вовка, коли приходив час, відкладала свої яєчка, дбайливо загортаючи їх у кулеподібні кокони. Один із тих коконів вона залишала на квітці лотосу, як пожертву болоту. Болото завжди радо приймало таку пожертву, але інколи забувало про кокон. І він залишався лежати на квітці лотоса. Допоки найкоротшої в році ночі, коли співпадали моменти сонцевороту та місячної повені, коли сонце нагрівало своїми променями місяць так, що він, палаючи, мов зірка, щедро посилав на землю проміння, не ставалося диво. О, як тоді багато чинників мало співпасти: найдовша сонячна днина, найкоротша місячна ніч, обов’язково безхмарна, ніжний кокон на квітці лотоса, яка, здивована такою щедрістю місячного сяйва, не закривається на ніч. І тоді місячно-сонячне проміння любовно запліднює кокон. Що відбувається усередині, яка магія бере в тому участь – ніхто не знає. Однак, коли всі випадковості врешті зливаються в одне, всередині кокона зароджується нове життя.

Світає. Ранкове сонце ніжно пестить своїми промінчиками квіт лотоса. І той перелякано стулюється докупи і опускається на дно болота, разом із цінною ношею всередині. Щоб через тисячу літ випірнути в таку саму місячну ніч, світлячками сповіщаючи про народження дива. І тільки відкритому серцю та квітка дається до рук. І, коли ти її покличеш, вона припливе і щедро нагородить тебе своїм багатством – народженням диво-каменя.

От яким чудом володіла тепер Птаха. Тому майже не замислюючись брела шляхом, який вибирав для неї плавунець, не звертаючи уваги на краєвиди довкола себе. А краєвиди не були знайомими, і якби Птаха хоч на мить зосередилася, то помітила б, що вона рухається в зовсім протилежний від місця призначення бік. Коли розуміння того, що мала б уже прийти, наздогнало її, ошелешено зупинилася. Довкола неї, куди не кинь оком, болото: справа, зліва, спереду, ззаду.

– От тобі і помічний камінець, – злісно видушила з себе.

Невже це ще один із дурних жартів Мирослада? Щось підказувало їй: то не так. І відразу, майже водночас зі сказаним, відчула поруч присутність кількох енергій. Крім потужної та могутньої енергії прадавнього болота вчувалася й людська. Знала, що на це болото ніхто з живих уже давно не ходить. Бо воно настільки старе, що, не розбираючись, заковтує все підряд. Вік робив свою недобру справу не тільки з людьми. Роки перетворили це болото на божевільного стариганя, якому навіть думати важко. Болото сердито забулькало, очевидно ошелешене таким нахабством людини. Нечувано: втручатися без попереджень у розмірений ритм його існування.

Птаха мусила все виправляти і почала нашіптувати, навчати плавунця, навіть просити вивести її якнайдалі звідси. Несподівано зрозуміла, що її намагання докричатися до камінця безглузді. Той наче помер чи, наляканий чимось, мовчав. Птаха не зупинялася, все ще розпачливо малювала в голові образи то воріт, то Милограда, то Мирослада. Мовчанка. Натомість булькання старого болота робилося сильнішим і сердитішим.

Тоді вона вирішила, що мусить перетворитися на Магуру, щоб спробувати утекти з пастки, в яку сама себе і завела. Але ноги жінки надто міцно тримало болото, та й безкінечні спроби майже виснажили її. Болото нарешті вирішило, що з нею робити, і почало засмоктувати Птаху. Вона занурювалася в твань швидко і безболісно. Знала, що якщо почне смикатися, то потоне ще швидше. І коли на поверхні болота залишилися тільки руки, хоч надія й досі не полишала її (ну не може вона так безглуздо померти), хтось дужий та могутній, набагато сильніший від старого болота, вихопив її з нього.

Чиїсь міцні руки несли її. Вона стала підніматися вище та вище, сили говорити не мала, тільки прошепотіла ледь чутне: «Дякую!» Знайомий запах неба перед грозою ніжно огортав її. Як гарно, як гарно хоч інколи відчувати себе слабкою жінкою. Через напівзакриті повіки бачила безхмарне небо, блакитне-блакитне, як очі Остапа. І таке умиротворення напувало її, наче знову повернулася в Біловоддя. Бо вона Птаха, сильна та могутня, слабка та кохана, ДОСІ КОХАНА. Хоч і не знає того, хто так сильно любить її.

І раптом усе закінчилося. Світ вибухнув брудом та жорстокістю. Ненависть висіла в повітрі невидимою хмарою. Хотіла закричати, заволати: поверни вбік, не лети туди. Та не встигла. Сотні батогів вдарили враз по серцю та по тілу, розриваючи, шматуючи плоть, обпікаючи різким пекучим болем. І перед тим, як сутінки накрили свідомість і Птаха зрозуміла, що вони каменем падають вниз, а це з такої висоти – стовідсоткова загибель, почула в своїй голові голос Стрибога:

«Клітка для зрадників готова. Ласкаво просимо до мого раю, Птахо!»


Але вона не померла. Хтось дуже добре опікувався нею. Розплющила очі – довкола глупа ніч. Прискіпливо вдивлялася в темряву, слухала свої інстинкти. Зовсім чуже, незнайоме місце. Темно та непривітно. Роззирнулася. Трохи бачити у темряві – один із талантів безсмертних, хоч кольори і втрачають свою сутність, та внутрішня наповненість речей завжди залишається незмінною. Стало не по собі. Таки передчуття не обдурювали. Вона на геть чужій території. Так, саме на чужій, а не на ворожій, і хтозна, чи це козир у рукаві, чи навпаки. Бо звички ворога ти знаєш, а от невідомість може стати як запеклим ворогом, так і близьким приятелем. Спасибі за те, що жива. Так, жива, бо дихала і майже без напруги пересувалася. Тобто могла стати, зробити кілька кроків, хоча чомусь нестерпно пекли руки.

Прискіпливіше вдивлялася в темряву. Так. Чужий ліс, зовсім інший, не схожий на ліс, де жили неври. Нашорошилася. Ні, не помилялася. Ворожнечею чи ненавистю тут і не пахло. О, ліс був не ворожий. Він нагадував оте старе болото, прадавнє, яке просто собі жило, не впускаючи на свої терени нікого, бо давно вже не мало ані ворогів, ані друзів. Дух його міцно спав. І таке, схоже, відбувалося і з цим лісом. Приклала вухо до землі, тоді до дерева, погладила його ніжно. Старий дуб. Відчула: ліс спить, але хтозна, чи до ранку не прокинеться і як сприйме з’яву тут людини. Чи не поведе себе, як старе болото? «Треба звідси вибиратися, – думалося їй. – Це не болото. Тут більше шансів перетворитися на птаху чи пантеру».

Зовсім поруч почула людський стогін. О Свароже, вона, безсмертна дурепа, замість роздивитися під ногами, витріщалася на дерева. Кинулася на стогін. Неподалік лежало зігнуте в дугу тіло чоловіка. То був той, хто вже вдруге врятував її. Знайомий запах грози легким серпанком витав довкола тіла.

Поклала свою долоню на його чоло. Холодне, майже крижане. Торкнула руки. Чоловік від болю застогнав, погладила ніжно і зашепотіла: «Тихо, тихо. Усе гаразд, я поруч».

– Пи-ти, – по складах прошепотів слово.

– Так-так, пити. Потерпи трохи, я зараз.

Ще раз вслухалася в ніч. Ху, крім прадавнього лісу, який прокидався, – нікого. Значить, ті, що заманили їх сюди, поки не знайшли місця, куди жертви впали. Ті? Ні, не ті, а той. Стрибог. Чого від неї хоче? Очевидно, її рятівник виявився набагато сильнішим, аніж передбачалося нападниками. Відкинула вбік здогади про те, що мало статися, проте не сталося, й заходилася навпомацки вивчати тіло рятівника. Щойно торкнулася його голови, то наче чітку картинку побачила: вона майже втонула і вже не чекає порятунку, міцні дужі руки тягнуть її вгору, до сонця (от чому долоні так печуть), а тоді ті ж руки огортають її, як і тоді, коли занесли в Біловоддя. Ті самі руки. Вони летять, і враз… Щось небезпечне та липке вдаряє її рятівника. Ще один удар. Чоловік не може ані поставити захисту, ані боронитися, бо надто цінна ноша в його руках. Останнє, що він встигає зробити, якимось дивом викресати зі свого тіла блискавиці. От звідки запах грози! І це допомагає. Принаймні вони встигають упасти не там, де нападники замислили, а в іншому місці. Нападники їх більше не атакують і не наздоганяють. І вони падають. Він тримає її над собою, як найбільшу коштовність, з якою не повинно нічого трапитися, і весь удар приземлення бере на себе. І світ гасне. Непритомність.

Птаха обмацала тіло рятівника, тоді обійшла лісову територію довкола і задоволена повернулася з оберемком трав. Зовсім поруч жебонів маленький струмок. Стала навколішки, попросила в духу води дозволу напитися. Вода радісно забулькала. З листка лопуха зробила мисочку і принесла в ній води для чоловіка. Він пив пожадливо і просив ще. Разів п’ять ходила. А тоді, коли вгамована була спрага, Птаха взялася за тіло рятівника. Вона знайшла в прадавньому лісі все необхідне для того, щоб повернути чоловіка до життя. Ліс спав, і будити його побоялася, тому просила дозволу в рослин скористатися їхньою силою для того, щоб допомогти живому. Одні байдуже хитали головами, наче не розуміли того, що від них хоче та дивна жінка і взагалі що вона тут забула, як сміє турбувати своєю присутністю їхній спокій та сон. Інші трепетно та радо відповідали, ті, хто ще пам’ятав прадавню мову, на якій колись розмовляло все живе. Та жодної відмови Птаха не отримала, на щастя. Примочки, мазь із кореня живокосту, роса медунки, сльози Магури, а ще – кров безсмертного в жилах її рятівника. І він на очах зцілювався.

Пов’язки на рани свого рятівника зробила з плаття, порвавши його на шматки. Зовсім не думала в той момент про долю каменя-плавунця, який не послухався її та ледь не втопив. Тоді була сердита на Мирослада, думаючи що то один із його жартів. Тепер добре розуміла: чоловік тут ні до чого. Темні знають як та вміють майже бездоганно впливати на речі, які не мають душі. А той камінь тільки-но став власністю Птахи і тому доволі легко скорився потужному натиску темної сили.

Старалася не думати про Стрибога. Тому що боляче. А ще вчора вона себе запитувала: «Чи буває любов колишньою?», і от маєш відповідь: «Так, буває, коли вона стає ненавистю». За що він її ненавидів настільки сильно, що готовий був убити? І стало зрозуміло, чому він знищив той світ. Лють настільки заполонила-затопила його серце, що могла розірвати на кавалки, якби він її з себе не випустив.

– Чи буває любов у минулому часі? – запитувала себе вголос.

І всоте, і втисячне. Крапали сльози з очей Птахи-Магури, коли вона робила живильну мазь для свого рятівника.

– Не буває, – шепотів вітер у неї над вухом.

– Не буває, – блимали зорі у небі, дивуючись з такого запитання.

– Не буває, – говорив серпик місяця, кволо моргаючи.

А вона не вгавала і питала-питала себе. І плакала, омиваючи слізьми і рани пораненого, і свої рани всередині тіла. Добре, що її рятівник не чує і не бачить того, що з нею коїться, як вона оплакує зараз себе, колишню. Її рятівник знову попросив води. Принесла. Він випив, навіть не розплющуючи очей, та відразу міцно заснув. Погладила його ніжно по голові.

І…

І несподівано в один момент до неї дійшло – це і справді кінець. Бо буває кохання у минулому часі. Більше вороття назад не буде. Ніколи…

Заплющила очі, думала, що не засне, однак відразу провалилася у забуття, надто багато всього відбувалося зараз, щоб терзати ще й змучене тіло безконечними розмислами… Так і заснула, оплакуючи себе колишню, згорнувшись калачиком поруч із тілом свого рятівника.

Прокинулася від пташиного співу. Ніжного та щасливого. Очей не відкривала. Лежала, згадуючи, де вона. Коли згадала, то пташиний спів уже не став видаватися таким чудесним. Крім звуків лісу відчувала ще щось. Очі, чийсь погляд, щирий, захоплений, ніжний та теплий. Зачаровано лежала, хоч той, хто на неї так дивився, мабуть, здогадався, що вона вже прокинулася. Однак очей не відводив убік, продовжуючи й далі так само ніжно дивитися. Той чоловік кохав її, не просто був закоханим, а кохав по-справжньому, до самопожертви, до скону. І Стрибог також кохав її, і вона його кохала. І та любов мала стати щасливою, бо була взаємною, але не стала. О так, Стрибог кохав її, добре знаючи, що вона його також любить, що вона нікуди не дінеться, що рано чи пізно повернеться. Бо любов прощає все, бо коханим прощається все. Коли ж він врешті зрозумів, що не все?

Зрадлива сльоза скотилася обличчям. Думки, знову ці злидарі-думки. І враз зрозуміла, що кохати насправді можна аж до ненависті.

Чоловік помітив її сльозу, вона це знала. Але сприйняв це як даність, продовжуючи дивитися, зачудований видивом сльози з ока коханої жінки.

Набралася мужності. Кого вона зараз перед собою побачить? Відкрила очі. Чисті блакитні озера навпроти.

– Доброго ранку, Пташко! Свароже коло і ранок прегарний світу Невридії вітають тебе! – Спокійний та впевнений голос. – Трави, сльози Магури, замовляння та твоя присутність допомогли. Рани загоїлися, кістки зрослися. Дякую, моя хороша. Відпочила? Може, ще поспиш, серденько?

Оперлася на лікті, сіла. «Моя хороша!» – так буденно і так ніжно звучить.

Дивилася на чоловіка. Незнайомець, зовсім чужий для неї, наче ніколи досі його не бачила, не зустрічала, але він із безсмертних, це точно. Навіть не так, він із могутніх вибраних безсмертних, із тих, хто знає дорогу в Біловоддя. Щось невловиме, думка, як павутинка, що восени літає над полем і яку важко впіймати, хіба що вона сама впаде тобі в руки чи заплутається у волоссі, кружляла в її голові. Той чоловік був їй не чужий, зовсім не чужий, добре знала це.

– Доброго ранку і тобі. І коло Свароже хай і тебе тримає у своїй ласці та опіці. – Відповіла урочисто, встаючи на ноги та кланяючись чоловіку в пояс. – І ще дякую щиро, великий безсмертний, що вже не вперше рятуєш мене. Насправді я вже двічі мала загинути, але ти якимось дивом чи благодаттю творця опиняєшся поруч.

Чоловік посміхався одними очима. Був високим, ставним, широкоплечим. Дуже схожий за поставою на картинки з Білобогової Книги, на яких малювали світлих верхніх безсмертних – богів – довершених як і ззовні, так, очевидно, й усередині. Вони були таким собі еталоном, взірцем для всіх світлих безсмертних. Вони рідко коли з’являлися перед очима простих безсмертних, бо мали такі обов’язки та зобов’язання дані самим творцем, що звичайним безсмертним і знати не треба. Тож її рятівник дуже нагадував Птасі одного з тих диво-героїв із Книги. Навіть посміхався так само щиро. І у відповідь на поклін також відповів поклоном.

І Птаха могла його тепер ще краще роздивитися. Відкрите обличчя, сиве волосся, що ледь-ледь сягає рамен, довгі пишні вуса. І маленький шрам на правій щоці у вигляді гілки дерева. Вчора у темряві, коли вона лікувала його, чомусь цього не помітила.

І враз від свого відкриття Птаха застигла на місці. Ні, той чоловік не просто був схожим на один із малюнків із Білобогової Книги. Той малюнок писався з нього.

Ох і недотепа ти, Птахо! Безсмертна недотепа! Чи то вона так сильно вдарилася головою, коли падала, що нафантазувала собі, ніби той чоловік закоханий у неї. От же ж. Цікаво, чи він прочитав такі її думки? Який сором, Птахо! Він, очевидно, лиш виконує якесь призначення. Хіба б вона не стала допомагати людині, яка тоне в болоті чи яку хочуть убити? Птаха опустила голову вниз, ставши перед богом на одне коліно. Так учив її Учитель Посолонь:

– Могутній боже! Во славу твою хай горить на небі та на землі священний вогонь. Хай…

Не договорила. Чоловік міцно тримав її за руку:

– Упізнала? Вставай із колін. Не пасує Птасі-Магурі бити поклони перед рівнею. Сподівався, що відразу мене признаєш чи навіть згадаєш. Та щось уже аж надто ти перейнялася долею того темного безсоромника. Дівчинко моя, він не вартий і волосини з твоєї голови. Ще трохи – його і свої проклянуть. Вставай, моя хороша, нам є про що поговорити. Це добре, що ти мене впізнала, тільки погано, що не серцем, Птахо моя! Перунице люба! Ох, не серцем.

– Серцем? – Вона здивовано та зачудовано дивилася на чоловіка, не поспішаючи підводитися з колін.

Той силою поставив її на ноги.

Він дивився на неї з болем в очах, з ніжністю, трепетом, теплом… І страшно, і водночас щасливо почувалася під тим поглядом. О, так, вона безсмертна, одна з найсильніших молодих безсмертних у своєму світі, але вона і жінка, звичайна жінка. І хіба можна бути нещасною, навіть якщо тобі загрожує смертельна небезпека, коли на тебе дивиться закоханими очима сам бог?

Бог.

Він дивився та посміхався. І чужий світ довкола зникав. І для них зараз нічого та нікого більше не існувало. Тільки він та вона. Двоє в цьому світі. Тільки він…

Бог тримав її долоні в своїх, зазирав в очі, і вона ховала свої у його… І вона розчинялася в них. Ніжна блакить, волошкова барва. Летіла… Співала… Кохала… Летіла…

Крила, мої крила!

Кохала?

Кохала…

Слово втікало, вона наздоганяла.

Кохала?

Кохала!

Наздогнала!

Безжальний вітер ламає крила… Блакитне небо затуляють темні хмари. Круки чорні, жорстокі, потворні, кусючі. І вона загублена, і вона чомусь одна в чужому небі…

Крик підбитого птаха. Останній крик. Голосить душа.

Небо починає падати: вгору вниз, вгору вниз. Небо розгойдує зорі. Завиває безжалісно вітер, шматує хмари, роздирає крила. І вже вони її не слухають, і вона падає вниз… Чорне провалля от-от проковтне її…

… і ковтає…

Птаха померла. Її більше немає.

Обличчям жінки течуть сльози. Вона згадала, вона все згадала. Опадають крила, ридає серце. Вона тремтить, вона замерзлий кусень льоду, бо вона мертва… Знову мертва… Ноги підкошуються, він хапає її, пригортає до себе. І вона вже не стримується більше. Бо вона, вона…

– Тихо-тихо, Пташко моя маленька. Тихо-тихо, не плач. Я більше ніколи, чуєш, ніколи не дозволю тобі впасти.

І крізь дощ його очі. І крізь пелену – його тепло… Чисте небо та чиста криниця.

Хіба буває кохання колишнім?

От і маєш відповідь на своє запитання.

Бо ти так часто питала. Отримуй!

– Я кохаю тебе, Птахо! Я завжди кохатиму тільки тебе, – він шепоче не лише губами, він промовляє серцем.

І вона відповідає, бо вона вже не знає, хто тепер вона:

– А я?

Бо вона, бо вона…

Вона все згадала.

Вона згадала його.

11. Тече річка невеличка

Сьогодні понеділок – Чорнобогів день. Усі темні безсмертні та всі прокляті Оселища Відтіні урочисто вирушають на велику молитву та ритуал жертвопринесення до капища на Площі Чотирьох доріг, що перед Чорнобоговим Храмом. Мор вимагав її присутності та участі в ритуалі. Мальва знала: якщо стане комизитися, силою притягнуть. Бо тут не цяцькаються: дисципліна не для обраних, дисципліна для всіх.

Напередодні увечері, після трапези, Мор самим лишень поглядом наказав їй залишитися. Вона зосталася, всі мовчки вийшли, жодної бодай маленької підбадьорливої думки в очах тих, хто щойно сидів з нею за одним столом, не читалося. Тільки Припекало кумедно підморгнув їй. «Єдиний позитивний персонаж у цій темній клоаці», – влетіла в голову думка, і несподівано для себе Мальва зрозуміла, що її трохи не знудило при цьому. Видно, слово «клоака» тут вжила не за адресою. Яким чином покарав Припекала Мор за спілкування з нею, не знала, але чоловік і далі продовжував за будь-якої ліпшої нагоди підбадьорювати її. Може, залишив Повелителя розпусти без полунички? «От, Мальво, тут попереду важлива розмова, а ти жартуєш», – майже серйозно говорила сама собі і посміхалася у відповідь.

Стояла навпроти Мора і дивилася йому в очі. Хай їй повилазить, але вона не відведе погляд першою, це принципово. Вона його не боїться, і нехай зараз вона живе за його законами, але ніколи не скориться, ніколи. Її душа – то її скарб, і тільки. І та нелегка наука, яку вкладали їй і в голову, і в душу темні Вчителі, не робила її слабкою. Знати свій темний бік треба, бо він навіть у Птахи є. Але знати його і скорятися йому – різні речі.

Мор напустив на себе якнайповажнішого вигляду. Мальва ледве стримувалася, щоб не розреготатися. Ото вже пихатий дідуган, який не впорався ні зі своїм сином, ні з онукою і який чомусь себе переконав, що це легше, аніж керувати Темним світом та долями мільйонів. І він зараз стане їй мораль читати? Але, видно, іскорку іронії та недовіри він все ж прочитав в її очах. Бо враз передумав. Опустив очі вниз, тоді підвів їх на неї і трохи зарізко мовив:

– Завтра вранці мусиш бути на церемонії. До повноцінної участі в ритуалі ти ще не готова, однак прийняти його вже можеш. Не запізнюватися, поводитися пристойно. Одяг святковий, думки також. Перші литаври, і ти на площі. Це все. Можеш іти.

Мальва тільки на мить забарилася, а Мор уже супив брови, наче вона йому щось паскудне витворила. Щоб не наганяти хмар, Мальва кивнула Мору, погоджуючись, та стрімголов кинулася з кімнати. Якби озирнулася, то помітила б задоволену посмішку на пиці Мора. Ту посмішку бачив крізь розчинені двері Мальвин проклятий, що чекав її перед дверима, і та посмішка зовсім йому не сподобалася.

Увечері, коли готувалася до сну, раптом помітила, що проклятий наче не поспішає її полишати. Завжди робив це без нагадування, а тут стояв, стовбичив перед порогом. Єдиним створінням у тому світі, яке хоч трохи прагнуло її зрозуміти, був її майже німий служка. Після того разу з їжею він уникав довгих балачок з нею. Наче чогось боявся. А вона і не примушувала. Значить, ще не час. Усім серцем прагнула йому допомогти. Однак знала: її допомога могла зараз тільки нашкодити. Тож для себе постановила: коли втікатиме, візьме його з собою. Відчувала до нього ще більшу прихильність, аніж раніше. Він уже не здавався їй покидьком, який заслужив такого поводження з собою. Вона дуже хотіла дати йому шанс жити далі. На її очах темні безсмертні надто жорстко поводилися з проклятими. Вона цього не розуміла і не зрозуміє ніколи. Як можна бити лежачого? Того, хто впав і підвестися не може.

Мальва, очевидно, надто прискіпливо розглядала проклятого. Бо той низько опустив голову, однак із місця не зрушив і звичних слів прощання та побажання гарних снів не проказав.

– Ти хочеш мені щось сказати?

Він хотів, ледве помітно ствердно гойднув головою, загорнутою в каптур.

– Тоді кажи. Тут нас ніхто не чує.

Власник каптура підняв руку, відкинув із дзеркала завісу. Мальва різко повернула голову в бік свічада і ледве не впала – з дзеркала на неї дивилися очі. Але то були не її очі. Наче через пелену, наче через густий-прегустий туман. І вона б упізнала їх із мільйонів. То були рідні очі, вона їх любила навіть більше, аніж мамині, вона нічого не могла з цим поробити, але то було правдою:

– Бабусечко, серце моє, бабусенько, рідненька! – Мальва майже цілувала дзеркало. – Як же так? Ти знайшла вікно в Задзеркаллі? Бабусю, я хочу додому! Люба моя, найдорожча моя бабусю, я так хочу додому.

– Довго не можна говорити, – ледь чутний голос проклятого за спиною. – Темні слідкують. Довго ні.

– Онученько. І я сумую за тобою. Але…От така халепа. Слухайся проклятого. Не ображай його, дитино. Він свій, з нашого світу. То я його прислала. Не питай, як то, часу на це немає. Я люблю тебе. Відчуваю, що темрява от-от впіймає нас, тому закривай дзеркало, і я вірю, що ми скоро побачимося.

– Зелена стрічка, бабусю, вона мені не привиділася? – здогад впав у голову.

– Так, зелена стрічка, дитино моя люба! Не привиділася. То мій зв’язок із проклятим. Гарний зв’язок. Та стрічка привела його до тебе. Добре, що темні так щиро зневажають проклятих, що ніколи не перевіряють, як ті опиняються у їхньому світі. Тобі проклятий дещо розкаже і дещо дасть. Він не пропаща душа, тепер я це знаю. Помолися за нього, доню. Він заслуговує прощення. Я майже від початку стежу за тобою. Та за твоїм дзеркалом дуже пильнують, і тому тільки сьогодні зважилася на розмову. Бо завтра особливий день. Мор замислив лихе. Я випадково втрапила у дзеркало в його кабінеті. Підслухала.

– Бабусю, тут нестерпно. Ні тебе, ні тата з мамою, ні Птахи, ні Остапа. У мене таке відчуття, що темрява от-от схаває, тобто зжере мене. Що робити? Ага, і завтра ще той дурнуватий ритуал. Страшно навіть думати, чим вони на ньому займаються, які жертви приносять. Брррррррр.

– Внученько, крихітко моя! Ти світла дівчинка, ти моє сонечко! Я люблю тебе! Усе буде добре. Слухай своє серце. Проклятий знає як…

Мальва стояла біля дзеркала, вдивляючись у бабусині очі, натомість добре бачила тільки свої – налякані та мокрі. Голос бабусі ставав слабким і раптом зовсім пропав. Видиво туману та очей посеред нього розтануло. Натомість яскраво постало відображення кімнати та її обличчя на все свічадо. Проклятий підбіг до неї, легко відштовхнув від дзеркала, опустив гардину різким рухом і саме вчасно, бо за гардиною почулися якісь різкі звуки та розчароване зітхання.

Мальва, почувши це, перелякано відсахнулася від свічада. Зашепотіла:

– От тобі й Задзеркалля. Шпигунські маневри Мора. Ось чому батько просив тримати дзеркало постійно закритим. Ох! Вони нас не бачать, а чи можуть підслухати?

Проклятий заперечливо захитав головою. Підняв виворітний бік гардини, що накривала дзеркало. Мальва нахилилася і побачила шматок чогось зеленого, зашитого в рубчик:

– Стрічка?

Проклятий ствердно кивнув головою.

– Ти?

Він ще раз ствердно кивнув головою.

– Чому ти мені допомагаєш?

Проклятому непросто було говорити, вона це відчувала, слова давалися йому важко, наче кроки босій людині, що йде розпеченим вугіллям. Говорив майже по складах.

– Сон-це. Світ-ло.

– Ти віриш?

– Ві-рю.

І Мальва рвучко притягнула до себе проклятого, пригорнула й заплакала. Вона хотіла додому, вона так хотіла додому. Що ці кляті безсмертні зробили з її життям – і світлі, і темні? Ліпше жити з бабусею в Залютцях, ціле життя збирати трави та допомагати людям, аніж володіти світами, знаючи майже все про світобудову та не маючи найважливішого – любові в серці до рідних, заміняючи ту любов любов’ю до чогось незбагненно великого, ідеї, віри, великого покликання. Нащо їй ті покликання? Вона ще маленька дівчинка, вона тільки починає жити. І зараз вона ненавиділа Птаху за те, що відпустила сюди, ненавиділа батька Стрибога, який привів її у чужий світ і залишив тут саму. Ох, та хіба то для нього вперше – зраджувати і залишати тих, хто його любить? Проклятий гладив її по голові, а вона все плакала і не могла зупинитися. Тепер вона знала стовідсотково, що її не підслуховують, тому сміливо плакала.

Коли вже й сліз не стало і вона перестала схлипувати, то враз відчула важку втому в ногах та у всьому тілі.

– Спати, – прошепотів проклятий.

Вона німо погоджувалася, ледь помітно кивнувши. Він стягнув із неї, мов із маленької, одяг, накрив ковдрою.

– На, візь-ми… – Проклятий у руці простягав їй варган. Німе запитання застигло в очах. Відповів, не замислюючись: – Вкрррр-ав.

– Але ж вони тебе покарають. Уб’ють.

– Ні. Не ба-чи-ли. Ні-хто. Я тут де-що вив-чив.

Взяла, почепила на шию.

– Спати? – питально дивилася на проклятого, як на старшого, котрий більше пережив і напевне знає, як повинно бути.

– Спати. І ще це взя-ти.

Проклятий простягнув свою чорну кістляву руку. Гидко поморщилася. Такого навіть у фільмах жахів не показують. Він це помітив, але руки не опустив. Їй стало соромно, бо вона таки розманіжена дурепа. Але проклятий продовжував тримати перед собою те, що було його долонею. Мальва вдивилася в неї і роздивилася на ній невеличку мушлю. Раптом згадала свій сон і Остапа, в якому той простягав-дарував їй щось на долоні.

– Але як, звідки? – Вихопила мушлю з руки проклятого, вже не зважаючи ні на колір шкіри на його руці, ні на саму руку.

Цілувала мушлю і знову плакала. «От же ж дурепа! Плаксиве, розманіжене дівчисько», – сварила себе. Але це не дуже допомагало.

– Пе-ре-да-ла во-на від ньо-го, – казав проклятий.

– Бабуся тобто, так. Від Остапа? – крізь сльози запитувала.

– Так, – хитав проклятий ствердно головою.

– То вона його знає? Звідки? – цікаво розпитувала.

Проклятий тільки стенав плечима.

– Передала мушлю ще вдома? – мала знати все.

– Ні. Тут. Через вік-но для без-душ-них. – говорив уже майже не затинаючись. Але наче через силу. – Тобі туди не можна. Гибель.

– Тут і таке є, і вдома також таке є, – робила правильні висновки. – Бабусенько, рідна моя! Що я без тебе варта?

Проклятий досі стояв на місці, ніби не все ще сказав. Чекала.

– Не пити завтра з чари: ні з рук друга, ні з рук ворога.

– Що не пити? Що? – перепитувала.

Але проклятий говорив далі, мов завчену мантру:

– Побачиш, бо підступ усе. Мор хоче обдурити. Ману наведе. Коли станеш втрачати себе, затисни в руці це. Любов допоможе. Вона світло. Думай про неї. А тепер спи…

Проклятий простягнув перед собою руку, але цього разу вона ховалася в рукаві.

– Спи. Спи, дитя. Довгий день.

Вона ще хотіла щось запитати, але раптом відчула незбориму слабкість в тілі, свідомість вимкнулася, і весь простір у голові заполонила пісня, яку співала їй малій бабуся у дитинстві. І Мальва майже щаслива заснула.

Ой ну, люлі, дитя, спать!

Пішла мати жито жать

Та й вижала три квітки:

Що первую сонливу,

А другую дрімливу,

А третюю щасливу.

Ой щоб воно спало,

Щастя-долю мало

І добрую годину

На малую дитину.

Ой щоб воно спало

І спати хотіло,

Як квіт, червоніло.

Ранок почався з литавр. Так щопонеділка Чорнобог скликав усіх своїх підданих та покликаних до себе. Чомусь вчорашні події – і бабуся, і чарівне Задзеркалля, і проклятий, що нарешті наважився на розмову з нею, – видавалися сном. Зірвалася з ліжка, роззирнулася по кімнаті. Було порожньо, проклятого принаймні немає поруч. Підбігла до дзеркала, завішеного гардиною. Боялася відтуляти повністю її, тому закотила ледь-ледь, вишукуючи місце з зашитою в рубчику стрічкою. Зітхнула з полегшенням: зелена стрічка їй точно не наснилася, була на місці. Розсердилася на себе за слабкість, різким рухом скинула з дзеркала гардину, сміливо, навіть із викликом, вдивляючись у свічадо. Навпроти стояло задерикувате дівчисько з синцями під очима та впертістю в очах. Такою вона собі подобалася.

– Ну що ж, ми ще побачимо, чия зверху! – сказала впевнено своєму відображенню. Ледь помітна тінь у кутку свічада якось знічено сховалася. Мальва це помітила, криво посміхнулася і різким рухом з викликом повернула гардину назад на дзеркало, закриваючи його.

Згадала про мушлю та варган. Кинулася до ліжка. Усе лежало на місці, там, де вчора їх залишила.

– Значить, не намарилося, – сказала сама собі.


Вона, очевидно, остання вийшла з Храму на площу. Усі очі людей та істот, які заполонили площу перед Чорнобоговою статуєю, спостерігали уважно за нею. Та Мальва не кинулася бігцем до Мора, який сердито спопеляв її поглядом. Видно, її спізнення стримувало початок церемонії. «Ох, дорогенькі, якщо я для вас таке цабе, то зачекаєте!» – майже дражнилася, ледве не вголос.

Підняла гордо голову і, не поспішаючи, впевнено та з гідністю, вбрана в найліпшу зі своїх суконок, зелену, гаптовану мережкою, направилася в бік діда. Зовсім не хотіла нічого приховувати, тому варган почепила собі на шию поверх плаття. І хай думає, що вона його поцупила, тому й затрималася, і хай він їй за це відкрутить голову, але то буде завтра, бо сьогодні великий для неї день, вона відчувала: або пан, або пропав. І відкручена завтра голова може бути й ніколи не відкрученою.

На капищі зібралися майже всі, кого вона тут чи випадково, чи невипадково зустрічала. І безсмертні, і прокляті.

Мальва наблизилася до Мора. Зупинилася за два кроки від нього. Мор спопеляючим поглядом зміряв Мальву з ніг до голови. Запримітив варган на шиї. І злий блиск очей судомно спотворив його обличчя. Однак він дуже швидко впорався з почуванням. Ще не вистачало на людях сімейної сварки! Натомість, криво посміхаючись, показав рукою на місце, де вона стоятиме, поруч із собою. Мальва чемно зайняла своє місце. Десятки пар очей слідкували уважно за ними – Повелителем та його онукою. Одні з цікавістю, інші неприхованою відвертою ненавистю спопеляли її поглядами. Особливо вирізнялася Навія. Жінка врешті очуняла та вийшла на люди. На обличчя безсмертної спадала напівпрозора темна вуаль. Мабуть, нема в цьому місці людини, яка її більше ненавидить. І та ненависть, плюс до всього, замішана ще й на крові. Знала вже це, Припекало якось випадково обмовився. Чи не випадково? Типу бабуся Мара відбила Мора від Навії. А оскільки Мальву Навія вважала не просто розпещеним вредним дівчиськом, а копією Мари, то, відповідно, палкої любові до неї і не могла мати вже від початку. А після вибрику з приворотним трунком та зі зміями-жабами-павуками, для Навії стало подвигом терпіти поруч сю осоружну дівку. Мальва підморгнула Навії, та огидно скривилася, ніби її вдарило струмом, і поквапно відвела очі вбік. Либонь, ритуал не місце для чвар, і це вже добре.

Отже, тут Мальву ніхто не стане ані шпетити, ані виховувати. А що сказати про решту присутніх? Байдужих серед моря людських очей точно не помітила.

Тим часом Повелитель Мор підняв руки вгору, закрив очі і гучно крикнув:

– Хай почнеться ритуал!

Неждано десь зовсім поруч загуділи-загупали-забили гучно барабани-тулумбаси. Мальва від несподіванки аж підскочила. Захотілося затулити вуха руками і бігти від того рейваху якнайдалі. Але так само раптово, як гучно починалося, так спокійно і навіть лагідно продовжувалося. Тулумбаси з литаврами злилися в одне та несподівано створили навіть приємне музичне тло. Піснею чи якоюсь мелодійною композицією то не назвеш, однак цей речитатив точно мав якесь енергетично потужне наповнення. Бо Мальва навіть фізично відчувала, що все її єство, кожен атом тіла розчахнуло навстіж ритмом, і її середина заполонювалася якоюсь досі не знаною субстанцією. Мальва і не пробувала пручатися, знала, що марно. Люди почали похитуватися в такт звуків, що видавали барабани. Те похитування ставало дедалі чіткішим та ритмічнішим, і вже вся площа мелодійно гойдалася, потрапляючи в один темп.

Музичний такт барабанів змінив свою ритміку, і Мальва лишень тепер зрозуміла, що також піддалася тому чарівному шалу й разом з усіма стоїть зараз навколішки перед жертовником та пам’ятником Чорнобогу. Учепилася міцно рукою в сукню на грудях, куди вранці зашила Остапову мушлю. У голові трохи розвиднилося. І вже могла без зайвого запалу спостерігати за обрядом чи, як його тут називали, ритуалом.

Навколо пам’ятника Чорнобогу навколішки стояли темні безсмертні. Їх було багатенько. Та чомусь здавалося, що це ще не всі. Батька серед них не знайшла. Усі уникали навіть спогадів про нього. Невже він повернувся до Птахи? Тішила себе цим, однак чомусь не вірила. Щось відбувалося зараз між тими двома, і було воно поза її розумінням. Отже, батько не прийшов, як і ще дехто з темних безсмертних. Тих, очевидно, хто мав невідкладну роботу в чужих світах і з поважних причин не встигав повернутися вчасно. Ще одне коло складали прокляті, служки кожного з безсмертних, служки з кухні, прибиральники. А на віддалі, також навколішки, ще з десяток проклятих. Очевидно новоприбулих. Свого проклятого вона не знайшла.

Решта проклятих чемно стояла навколішки та похитувалися в такт музиці. Вони натхненно шелестіли губами. Мальва здогадалася: то типу молитва. Усі молилися із заплющеними очима.

Раптом очі Мальви вперше за весь ранок впали на жертовний камінь. Чомусь лишень тепер глянула на нього. Настільки була зайнята спогляданням людей і того, що з ними робила чаклунська музика, ритмам якої дозволено було увійти в тіло. О Свароже! На чистому камені жертовника лежало тіло мертвої тварини без голови. Мальва, перед тим як похапцем відвести вбік очі, встигла помітити, як кров розчленованого звіра стікала дрібними струменями по каменю жертовника. Вона збиралася в ледь помітний жолобок та тоненькою цівочкою направлялася до джерела з мертвою водою. Тварина за розмірами була величенька. Під каменем валялася акуратно відпиляна голова оленя. Мальва майже вічність не могла відвести погляд від мертвих очей тварини, які холодно та приречено-мертво дивилися на весь цей цирк.

Що могла відчувати тварина, знаючи про свій кінець? Уява вимальовувала жахливі картини. Тим часом переляканий здоровий глузд шепотів: «Якщо ти не будеш чемною, Мальвочко, станеш комизитися, то наступною після тушки оленя на жертовник можуть покласти і твою, попередньо акуратно відпиляну, голову». А барабанний ритм продовжував звучати, обволікаючи маною, забираючи в полон. І вже Мальва відчувала нестримне бажання приєднатися до тих людей, повністю довіритися їм, розчинитися в єднанні з темною вічністю. Вона добре відчувала силу, яка витала довкола. Усі тут щиро молилися однаковими словами. Була впевнена, нічого не просячи для себе. Просто віддаючи своєму покровителю і свої життя до крихти, і всі помисли до слова. Сердечно дякуючи йому за ласку, яку він їм дарує щодня, – ласку жити та служити батьку Чорнобогу. Як вони щойно розчленували цього оленя, так, напевне, легко віддали б і своє життя за Чорнобога.

Десь на денці душі та темна сила, що завжди жила в ній, уже не просто спиналася на ноги. Вона там гордо стояла, сміливо приглядаючись, цілячись у беззахисне серце, щоб і його заполонити. І враз їй не захотілося нічого – ані боротися, ані кохати, ані поважати. Єдине бажання володіло єством – скоритися. Темна сила чулася в ній майже як вдома, вона множилася, вона дихала одним повітрям віри з батьком та дідом. Та хіба це диво? Адже Мальва мала з ними одну кров у жилах, і та кров також прагнула влитися в цівочку на жертовнику, змішавшись із кров’ю вбитого оленя.

Та світло всередині вперто не здавалася. Стій, Мальво! Твоя мама не була ніколи темною! Отямся! Струсила з себе намарене видиво, уважно розглядаючись довкола. Тим часом кожен із учасників ритуалу, навіть не відкриваючи очі, викинув перед собою ліву руку, перед тим піднявши рукав сорочки. Губи й далі шепотіли слова молитви. І раптом Мальва побачила, як із витягнутих рук покапало додолу щось схоже на кров. Люди різали собі руки – впевнено та натхненно. Кров скрапувала вниз, стаючи на камені спочатку плямою. Потім та пляма збільшувалася і нарешті задзюркотіла до джерела, щоб злитися з ним воєдино. Напевне, останній проблиск свідомого не дав Мальві розкраяти і собі руку, хоча у правій руці, невідомо звідки, з’явився ніж. Відкинула гидливо його вбік і просто до хрускоту в пальцях вчепилася в своє плаття з зашитою у ньому мушлею.

Ху! Попустило.

На ноги зіп’явся чоловік у чорному каптурі та усьому чорному. Він весь час стояв перед жертовником. Мальва впізнала Мора. «Коли він встиг перевдягнутися?» – запитувала себе. Він же наче нікуди не відлучався чи відлучався? Вона втрачала усвідомлення реальності, і їй ставало страшно, і вона вже не було впевнена, чи зможе пережити цей обряд, тобто залишитися після нього собою. Мор продовжував щось бубоніти. Підійшов до статуї Чорнобога, низько вклонився, взяв з-під ніг Чорного бога велику чару. Ще раз уклонився. І коли всі струмочки злилися в один над тим місцем, де впадали в джерело, щось заклекотіло, забулькало. Кров і людей, і жертовного оленя потекла у воду. Тоді Мор нахилився над джерелом, зачерпнув у ньому мертвої води, змішаної з кров’ю. Дикий крик торжества та жаху вирвався з грудей чорного чоловіка. У Мальви затремтіли коліна, заворушилося на голові волосся. Їй хотілося, дуже хотілося і самій впасти навколішки в трепетному жаху перед фігурою Чорнобога, перед чорним чоловіком Мором. Ох, те темне і жахливе, що зіпнулося на ноги усередині дівчини, вишкірило зуби і готувалося вилізти на світ божий з похмурої печери, в якій досі вона його вправно утримувала. Вилізти та вчепитися зубами в її душу. Втупилася в очі мертвого оленя, переконуючи себе, що з нею таке ж зроблять, що з її рідними можуть темні таке ж вчинити, бо кров людська для них – лише водиця…

Рука стискала Остапову мушлю. Трималася з останніх сил, запитуючи себе: «А чого вони в жертву не приносять смертних?» Відповідь знала, вона лежала на поверхні. Вони приносять. Просто сьогодні, очевидно, винятковий понеділок.

Чара, наповнена по вінця, пішла по кругу. Кожен із темних безсмертних робив маленький ковток, мліючи від щастя та задоволення. Мальва була останньою в колі. Чара наближалася.

Тим часом Мор крикнув на все горло, перекрикуючи звуки барабанів. Ті трохи стишилися, наче злякалися того поклику:

– О, Чорнобоже, батьку наш! Сину великого творця! Прийми від дітей твоїх люблячих ще дві пожертви, омиті кров’ю оленя та прокляттями мислимими та немислимими. Хай свічки недостойних рабів твоїх згаснуть назавжди. Візьми їх душі собі, запали чи спали – знаєш ліпше. Бо ти велике зло, ти великий син свого вітця, ти з хаосу виріс і в хаосі живеш, ти говориш всіма мовами й усіма мовами мовчиш. Ти знаєш і водночас ти найбільший неук. Ти рівновага, і ти ніч, з якої народжується день. Ти сутінковий світоч і безчасся син. Без тебе не буде світла, бо ти його запалюєш і ти його гасиш. О, батьку великий наш! Прийми ті недодуші, як велику покуту смертного тіла, гріховної плоті та лукавої душі, яка посміла дух, даний творцем, осквернити.

Від почутого Мальві легше не стало. Вона з жахом чекала продовження ритуалу. Уже навіть не знала, чи ще довго вона зможе це переносити. Знову загупав відчайдушно тулумбас, його вереск підхопили литаври. Мальву ледве не знудило.

Перед вівтарем, наче нізвідки, виринули дві постаті проклятих. Стояли сумирно та незворушно. Мор не переставав шепотіти слова клятви та прокльонів на прамові. Мальва добре цю мову знала, але зараз було ліпше її не знати. Тому сердито відключила розум і тільки очі пильнували. Мор підвів постаті проклятих до жертовника, поклав їх руки на камінь. Сам відійшов вбік, не перестаючи вимовляти слова якогось прокляття чи замовляння прамовою.

Раптом довкола постатей проклятих та вівтаря звідкись взявся вітер та закрутив маленький смерч. Мор продовжував говорити, прискорюючись у словесному ритмі, й що швидше він читав, то швидше загвинчувався вітер. Врешті смерч заметляв у такому шаленому танку, що не можна було розгледіти ані того, що відбувалося в його середині, ані того, що відбувалося за ним. Барабани не стихали, тож через те гупання і не вдавалося добре розчути слова Мора. І це, очевидно, на щастя для Мальви.

Вітер стих, смерч вгамовувався, слова стишилися також. І Мор теж зупинився, вмовк. Разом із ним і барабани.

Біля вівтаря валялися кинуті як-будь каптурі проклятих. Прокляті істоти просто щезли. Мальва розуміла прамову і навіть попри те, що не хотіла чути та слухати, попри шалений ритм тулумбасів, все ж дещо розчовпала. Клубок відчаю, огиди, страху та розпуки підступав до горла. Тим часом жертовна чаша з кров’ю дійшла до неї. Вона мала випити. Хтось із темних безсмертних майже втиснув чару дівчині в руки. Мальва витріщилася на неї. Стояла, тремтячи мов осиновий листок. Мор тим часом заверещав, мов навіжений:

– Діти мої, батько прийняв нашу пожертву, Помолі-і-і-і-мося.

Так, він прийняв. Хто сказав, що душа безсмертна? Вона також може вмерти, без жодного шансу на… Вона щойно була присутня на страті, на її очах стратили дві душі. Може, це не так жахливо, як фізична страта, бо немає крові, криків та слів про помилування. Лишень спецефекти з вітром і все таке, але… Тут душа помирала безповоротно. Паморочилося в голові. Бачила, як над нею нахиляється ніжний та лагідний Припекало. О, він допоможе дівчинці напитися, бо вона така збентежена та заскочена щойно побаченим. Це ж уперше, воно й не дивно.

Згадала вчорашню пересторогу від проклятого про напій від ворога та друга. А Припекало продовжував мило щебетати та вкладати у свої слова та жести якнайбільше прихильності та турботи.

– Бідненька дівчинка наша! Авжеж, авжеж, зі мною ще не таке було вперше. Навіть вирвало, – і Припекало гидливо наморщив носа.

Від згадки про вирвало Мальву замлоїло і… І враз дівчина зрозуміла, що врятована. Принаймні поки що. Адже вона досі на випробувальному терміні та її покари щодо вживання поганих слів ніхто не відміняв. І Мальва солодко вголос випалила всі ті гидкі-осоружні-колючі слова, якими так колись добре володіла і які вже встигла призабути. Хай вони зараз, може, востаннє послужать їй. О Свароже, то справді востаннє, бо вона обіцяє тобі урочисто більше ними не оскверняти свого тіла, принаймні без наглої потреби:

– Охрініти можна. То капєц. Ващє. Хрен повзучий, кранти колючі. Ну ти і влипла, падруга, щоб шляки наглі трафили то всьо. Шо, стрьомно? А як з того вигрібати, скажи? Повтикалися всі, впадло лах… – не договорила. Шалений приступ кашлю та блювоти вибухнув всередині та поліз назовні. Весь її сніданок, укупі з вечерею вчорашньою, а може, й обідом, поверталися назад.

Судомило так, що її ледве відтягли від жертовника, бо Чорнобог міг і образитися таким оскверненням, яке влаштувала онука Мора. Про «напитися з чари» й мови не могло бути.

– О Свароже! – бідкався Повелитель. – Тільки молитва та продовження ритуалу можуть задобрити Чорнобога після такого осквернення.

А Мальва тим часом навіть незчулася, як її підхопили надійні руки проклятого і поволокли кудись вбік, подалі від капища. Бій барабанів стихав, але десь ще з півгодини відчувала, як всередині її розриває, коле, душить, рве на шматки, як корчиться в судомах плоть. Це її остаточно привело до тями. Тепер вона знала найкращі ліки від навіювань темних. Добре ворога бити його ж зброєю. О, за це вона мала подякувати діду. Якби ж він тільки знав, як воно обернеться!

Авжеж, із чари вона так і не випила. Голову розривало від знання й усвідомлення того, що вона щойно ледь не стала темною. Звісно, темне у ній є, і воно лихе, сильне та велике, однак вона не хоче ставати темною, тобто лихою, зловісною паскудою. Нізащо! Бо вона не зможе знищити навіть найбільшого злочинця без права на надію.

«Темрява породжує світло», – згадала слова молитви, яку говорив Мор. Може, вона того поки ще не знає, а може, і ніколи не знатиме, але вже точно темрява не породжує надію… І надію, і любов породжують тільки світло…

А проклятий продовжував волочити її за собою. Вона не чинила спротиву, була прибита щойно пережитим. Свідоме в голові малювало ще одну картинку – назавжди знищених проклятих. Коли тіло втомилося так, що відчула, як почало судомити ноги, лишень тоді більш-менш прийшла до тями і почала роздивлятися довкола. Щойно зрозуміла, що відійшли вони з проклятим досить далеко від Храму Чорнобогового. Не було чути ані звуків барабанів, та й взагалі бодай якогось натяку на присутність живих створінь поруч. Порожньо. Крім неї та проклятого, звісно. Усі були на площі перед жертовним каменем, молилися чи просто боялися. І правильно робили, що були на капищі. Уже бачила щойно, що тут могли вчинити за непослух.

Роззиралася: ані краєвиди, ані планування будинків чи вулиць не змінилися. Йшла в протилежний бік від того, звідки сюди заявилася, однак розмаїття чи бодай якогось натяку на нього не помітила. Несподівано почула якийсь шум. Вклякла на місці, бо то були не барабани. Так могла шуміти тільки вода. «Річка Забута-Незгадана», – здогадалася. Шуміло заклично та спокійно. І Мальва пішла на той шум. Озирнулася. Слідком дріботіла її тінь, проклятий.

– Ну? – трохи надто різко озвалася до нього. – Той, дякую. Ти це знав і попередив – не пити з рук ворога та друга?

Проклятий ствердно кивнув головою:

– Підслухав.

– Молодець, – силувано посміхнулася.

Той чомусь знітився. Мовчки втупився в землю.

– А що далі буде, скажи? Вони ж наступного разу таки примусять випити чи піділлють до чаю, чи напустять ману, і я нап’юся? Що дивишся? Тепер я добре завчила всі уроки. І знаю, що не хочу бути темною, чуєш, не хочу. Я не хочу нікого вбивати – ані тебе, ані тих, хто схожий на тебе. Так, уже, напевне, ви колись були покидьками, але… Чи давала я тобі душу, щоб її в тебе забирати? Мовчиш? Не мовчи, будь ласка, не мовчи.

Сіла навпочіпки і заплакала. Проклятий стояв поруч і мовчки гладив її по голові. Вона відчувала: зараз він, той що майже втратив душу, також плаче. І не тому, що він за себе боїться. О Свароже! Він жалів її. Її. Майже мертвий жалів її – повну життя, сили та майбутнього. Проклятий жалів безсмертну.

– Річка, – прошепотіли губи проклятого. – Вона для тебе порятунок.

Ці ледь чутні слова привели до тями. Обтерла рукавом обличчя. Роздерла плаття на грудях та витягла на світ божий маленьку мушлю. Вона була тепла на дотик. Поцілувала її, погладила кінчиками пальців. У голові очі Остапа заступили видиво мертвих проклятих.

– Що ж, ми ще подивимося, хто кого!

Підняла вгору очі. Небо було, як завше, сірим та порожнім. «Завжди за хмарами є сонце», – згадала слова бабусі Горпини. А в серці її воно точно живе. Не згасив його ніхто, але, коли вона ще тут типу «повчиться», точно загасять.

– Річка, – настійливіше повторив проклятий.

– Ти не просто так привів мене сюди. Йти до річки, так? – питально зазирала в очі.

– Так.

Різким рухом пішла в бік ріки. Діяти, діяти, діяти – молоточками стукало в голові. Вода наближалася. Відчувала її. Маленький пагорб закривав її від річки. Видряпалася на нього й остовпіла. Перед нею відкривалася широчезне плесо, протилежного берега навіть добре видно не було. Вирішила пройтися вздовж течії. Несподівано очима вперлася у високу стіну, яка просто виростала посеред ріки, ділячи її на дві частини, а далі зовсім закриваючи від очей.

То та сама річка, що витікає з-під ніг Чорнобога? Звісно, ні! Хіба мале джерело може дати стільки води? Згадала те, що казав їй батько. Мертва вода з джерела змішується з іншими джерелами підземними по дорозі й утворюються води річки Забутої-Незгаданої. Стояла й дивилася з пагорба вниз. Спуск був доволі крутий, тож якби надумала спуститися ним необережно, то легко могла скотитися у воду. Відчайдушна думка влізла в голову. А може, спробувати? Хто її зупинить? Усі безсмертні моляться, привидів-проклятих також нема. А що, як вона спробує переплисти? І проклятий на це натякає. До того ж вона незле плаває.

Пригадала той момент на морі, коли ледве не втопилася, і якби не Птаха… Жінка врятувала тоді дівчину, винесла на собі з води. Даючи тверду настанову: «Слухай, мала, навчися літати, чи що? Ой, леле, тобто плавати, бо наступного разу я просто не встигну, ненавиджу пірнати». І Мальва навчилася. Навіть дуже добре плавала. То що, можна спробувати, бо гірше вже точно не буде.

– Гірше не буде, – луною повторив проклятий.

Тьху, заговорила вголос, так замислилася.

Так-так, батько щось там говорив про небезпеку надто довгого перебування біля води. Але то могли бути тільки тупі погрози і все, а насправді вона може спробувати. Ні, не може. Вона мусить… Переляк всередині вкупі зі здоровим глуздом шепотіли стиха, що мусить бути обачною, бо Стрибог любить свою доньку, тобто єдину доньку, тому і бажає їй тільки добра. Ага, добра. Де ж той добренький татусечко зараз, цікаво? Скидала з себе гидливі сумніви. Ненавиділа їх, шалено ненавиділа. Тому ще більшою впевненістю наповнила серце, думаючи про те, що вчасно отримала назад варган та тільки-но їй вдасться перебратися на той бік, відразу ним скористається. Це тут можна і не пробувати. Якось підслухала випадково розповідь Вогневиці про одного безсмертного телепня-учня, який вкрав у світлих варган і бавився тут ним. Нещасного розірвало на шматки, навіть зібрати докупи не могли. Вона не хотіла бути розірваною.

Мальва почала спускатися вниз до річки, кілька разів перечепилася та заледве не зірвалася вниз, але якимсь дивом в останній момент вдавалося вчасно зачепитися руками за каміння, що стирчало з пагорба чи руками до болю вгризтися в сиру землю. Ось і ріка, можна рукою торкнутися води. Стала на невеличкий камінь, що наче спеціально для неї тут був прилаштований, ховаючись за пагорб, згори й не побачиш. Стояла, вдивлялася в плесо. Поруч проклятий. Той на диво швидко та самостійно спустився, навіть трохи їй допомагав.

Ху. І зовсім та вода не страшна, і зовсім вона не така вже й погана. Чи переконувала себе навіюванням, чи справді тоді так вважала, не знала. Однак участь у так званому ритуалі, жах від щойно пережитого на площі перед Чорнобоговим Храмом, майже переконали: гірше вже не може бути. Слухала воду. Бо коли стояла на містку Калиновім, то чула, що у ріці хтось живе – хтось сильний та величний. Той, кому до неї байдуже. Той, хто ненавидить усіх темних. І це їй подобалося, бо вона їх також починала ненавидіти. Тут вони схожі: ворог мого ворога – мій друг? Запхала руку у воду. Там зараз порожньо. Жодної присутності, хоча б когось.

Вдихнула глибоко й видихнула.

Заплющила очі. Перша картинка, що з’явилася в голові, – пустельний світ. Без води, без дерев, навіть гірший від світу темних, зовсім мертвий, і її Остап посеред цього світу. Нажахано відкрила очі, серце шалено гупотіло. Остап у небезпеці, її Остап у реальній небезпеці. І вона має забиратися звідси якнайскоріше, бо… Бо що? Світу світлих нічого не загрожує, Мальво! Здоровий глузд аж надто голосно її переконував. Ох, і любить та її надто мудра половина погомоніти. Так, вона знає. Птаха не дасть свого любого слугу Остапчика кому-будь образити, він і справді в безпеці. Але чи в безпеці Птаха? І звідки те видиво? Стискала в руці мушлю. Тільки тепер запитала себе: чому мушля. Чому Остап передав їй мушлю, казав, що це найдорожче, що має, звісно, крім неї та спогадів про неї. Чому мушля і чому її Остап у пустельному світі стоїть один? Обертом голова. Може, то вода такі думки нездорові навіює?

Ох, згадала:

– То мушля з його світу. Останнє, що зосталося від світу.

Отже ж, як вона могла забути. Світ Замерзлого Сонця – то він був у неї в голові. Але… Але мушля здавалася живою. Справжньою. Остап подарував Мальві те найдорожче, що залишилося йому в спадок від батьківщини.

Намагалася взяти себе в руки та перестати думати похапцем:

– Нам час? – наче запитувала проклятого і вже для себе додала: – Час.

Бо ще трохи постій та повагайся, то в отих навіжених, що біля жертовного капища товчуться, закінчиться ритуал, і вони почнуть тебе шукати, щоб покарати. Ні, вона не дозволить себе впіймати.

Востаннє глипнула вивчально на воду, зазирнула у неї, вмикаючи у собі всі таланти. Нічого. Жодного натяку на ворожість чи загрозу, принаймні поки. Отже, можна спробувати. Уже гірше не буде. Темні все одно її не випустять звідси. Тобто такою, якою вона сюди прийшла. А ставати однією з них, поторочею, котра п’є кров собі подібних, вбиває душі, мерзенно поводиться, вона не хоче. Згадала мертві очі оленя. Стало гидко. А як тобі обряд душопринесення, голубонько? Стало ще гидкіше. Подивилася на своє довге плаття, зрозуміла, що навряд чи зможе плисти в ньому. Скинула його з себе та зіпхнула у воду. Хай темні думають, що вона втопилася. Плаття повільно почало втягувати у себе воду, не поспішаючи тонути, течія ледь помітно зсунула його з місця та закрутила у танку. Туди ж полетіли й постоли. Отже, течія тут не швидка. Мушлю вчепила на шнурок, поруч з варганом. Мушля мала невеличку дірочку, наче на замовлення. Підняла ногу над водою, опустила обережно, намацала дно. Піщане, де-не-де невеличкі камінці, які не боляче впивалися в шкіру. Зробила крок, другий, третій. Поволі почала заходити у воду. Дивно, однак вода не була холодною, досить комфортною для плавання.

Озирнулася:

– Давай зі мною. Ну ж бо, – зверталася до проклятого.

Вона вчора йому пообіцяла і собі також, звісно, що не залишить його тут одного.

Він заперечливо захитав головою.

– Ні. Не можу. Вода мене вб’є.

– Не вб’є. Спробуй. Мені також казали, що може вбити, але бачиш – нічого.

– Ти інша, – говорив сумно. – Навіть якби воно мені не шкодило, все одно ні.

– Але чому, – запитувала здивовано. – Чому? Скористайся тоді тим особливим місцем, звідки ти сюди перемістився. Бабуся тільки радітиме твоєму поверненню.

– Ні, – казав уперто. – Я залишуся тут і прикрию тебе, щоб ти встигла утекти. І Горпину я не стану видавати. Вона неймовірна душа. Темні шукатимуть тебе, нишпоритимуть повсюди. Я скажу, що ти втопилася у мене на очах. Темні повірять. Бо для них ця вода – смерть. Бо для них я тільки зневажений ниций раб. І плаття та постоли у воді – доказ.

– Але ж вони тебе за це, що відпустив мене та відразу не доповів… – спіткнулася на півслові, згадуючи ранковий ритуал жертвоприношення.

– Я не боюся. Дякуючи тобі та Горпині я навернувся. І тепер я смерті не боюся. Бо це можливість почати все спочатку.

Проклятий скинув, чи не вперше, з голови каптур. На неї дивилися світлокарі очі ще нестарого чоловіка. Чому ж він ховав від світу своє лице? Відповідь відшукалася сама по собі. Темні.

Проклятий підняв праву руку вгору. Прощався. Рука також мала більш-менш нормальний колір. Вона змінилася.

– Прощай, безсмертна. Прощай, дівчино-квітко! Я люблю тебе. За мене не журися. Гірше, аніж було, вже не буде. Ти змінила мене. Повернула не тільки голос. Тепер мені не соромно ходити без каптура. Ти дала мені надію. Ліпшого дару проклятій душі годі жадати. Пливи. Я затримаю їх. І хай береже тебе Сварог та твоя любов до світу, безсмертна!

Мальва вже знала, вона його не переконає. Та чомусь враз спокій наповнив її серце. Бо проклятий, схоже, знав, що робить.

– Бувай, – сказала сумно. – Дякую за все! Скажи лишень на прощання, як тебе звати, друже? Ти ж пам’ятаєш, правда? Згадав?

– Боривітер, – відповів миттєво. – Я згадав, згадав.

Проклятий посміхнувся і майже щасливо додав:

– Найбільше на світі щастя, Мальво, це вміти любити. Темні про це й не здогадуються. Щоб це зрозуміти, інколи варто побути проклятим. Пливи, дівчинко моя! Пливи!

– Надінь каптура, Боривітре! Щоб вони тебе не могли розгледіти! Хай і тебе береже Сварог! Тебе і твою безсмертну душу! Я тебе також люблю, друже! Дуже люблю!

І вона попливла. Спершу не кваплячись, а потім щораз жвавіше та жвавіше віддалялася від берега. Пливла навмання, відчуваючи навіть азарт від того, що робить. Тіло наповнилося адреналіном. Нестрімка течія надавала впевненості, що рухається у правильному напрямі, просто треба вправно керувати процесом, тобто плисти не за нею і не проти, а впоперек. Поки ніяких орієнтирних предметів на горизонті не з’являлося. Вода, вода, вода. Наполегливо працювала руками та ногами, рухаючись тільки вперед. Прийде час, і орієнтир з’явиться, впевненість додавала наснаги. Десь за півгодини плавання попереду наче щось зачало вимальовуватися. То пагорб, справді пагорб, невисокий, ледь помітний.

Заметушилася, поплила швидше. Ху, нарешті! Ото її рятувальна крапка, орієнтир. За обрисами пагорб нагадував їжачка. Так-так, їжачка, бо на ньому щось росло. Воно своїми шпилями стриміло вгору. Сосни або смереки. І коли здалося, що пагорб наближається (вже бачила його обриси), сили несподівано почала покидати її. Чи дався взнаки важкий сьогоднішній день, чи то і справді вода потроху ковтала сили. Лягла навзнак на воду, щоб перепочити. Сіре небо незмінно висіло над землею. Жодних перемін у ліпший бік. Враз зрозуміла, що шалено захотілося спати, втома склеювала очі, наче хтось налив свинцю в повіки і ті падають важкі та некеровані майже. О, так можна і втопитися. Запрацювала активно руками та ногами. Попливла. Мальва боролася тепер не тільки з водою, вона боролася з утомою. І знову плила, плила, плила. Згадувала Остапа, батька, матусю, бабусь, Птаху, Боривітра… І злилася, і раділа водночас, тільки щоб не заснути. Підняла очі на пагорб, обімліла. Бо той наче зовсім не хотів наближатися. Може, хіба зовсім трішки. Вона брьохалася у воді, а картинка-орієнтир не додавала оптимізму. Уже ледве пересувала ногами, майже на автоматі все робила. Озирнулася назад. Протилежний берег зовсім зник, до нього повертатися ще далі, і, якби навіть вирішила повернути-доплисти, не змогла б. Надто далеко, а сили от-от закінчаться.

Лягла знову на воду, вирішивши ще трішки перепочити. Не знала, як довго пролежала, однак цього разу встигла навіть замерзнути. Втома ще з більшим ентузіазмом накинулася на неї, тримала в своїх лабетах і вже не відпускала. Що не робила, як не розважала чи не заставляла себе рухатися, байдуже, все дарма… Останні сили покидали тіло.

І враз наче чиїсь лагідні та ніжні руки відчула на своїх плечах. Від того лишень вся стрепенулася, налякано заборсалася у воді. Невже темні її якимсь чином наздогнали? Рвонула щосили вперед, і… ноги зачепилися за щось, чи хтось просто тримав міцно їх, не дозволяючи рухатися. Заборсалася руками. Зупинка. Пірнула, шукаючи того, хто тримав її. А може, то вона вже на мілині та випадково зачепилася за якийсь корч. Очі під водою широко відкриті. Порожньо та глибоко. Нікого. Це ілюзія, обман. То вона сама собі навіювала ті картинки, бо зовсім стратила силу.

Випірнула. Знову шарпнула гаряче вперед. Вона не здасться, нізащо. Пропливла декілька метрів. Вдивлялася в пагорб. Той врешті почав наближатися. Та чиясь присутність поруч відчувалася. Не знала, ворог це чи друг? Але хіба друг тебе стане лякати та топити? Насторожено готувалася до нападу. І… Дочекалася.

Сила різка та могутня тягне її вниз, на видиху. Не встигає навіть заковтнути повітря. І вона починає тонути. Дедалі частіше та частіше заковтувала воду. В очі, вуха, в рот потрапляє вода. Вона останнім зусиллям волі видряпується з міцних обіймів нападника, заковтує повітря, і знову щось чи хтось тягне її вниз. Ще одна спроба випірнути, дати собі лад – невдала. Руки німіють, ноги також… І Мальва майже капітулює, над її головою з’являється товща води, яка робиться щораз більшою, віддаляючи від неї небо. І Мальва розуміє: вона тоне.

І це кінець, бо в легенях не залишилося зовсім кисню, і настав її час прощатися з білим світом. Має просити прощення за всі гріхи вільні та невільні у творця, просити у нього ж берегти тих, кого вона любить, карати тих, хто привів її у Темний світ та кинув у цю річку. І вона ще раз прощально зирить через товщу води у небо… І несподівано для себе бачить там його блакить, світлу сонячну блакить… Сонце і світло в блакитному небі. Отже…

Це вже не світ темних. Вона якимсь дивом з нього вибралася. З останніх сил борсається у воді, але знає, що вже не зможе піднятися на поверхню, надто забагато затратила на те, щоб проплисти. Мушля на шиї огортає теплом, і тоді вона згадує про свій особливий подарунок.

Світ Безконечного Океану, світ світлого безсмертного Переплута і його слова: «Візьми, мала. Віднині вона твоя. Ти її не зможеш ані загубити, ані втратити, ані подарувати. Коли тобі раптом знадобиться у воді допомога когось із морських мешканців, ти тільки згадай про цю перлинку, простягни свою долоню, і вона на ній з’явиться. Погладь її пальчиком та прокажи».

І вона тримає на долоні маленьку чорну перлинку і перед тим, як світ у голові вимкнеться, встигає подумки пролепетати слова…

Кінець другої книги


home | my bookshelf | | Зворотний бік темряви |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 38
Средний рейтинг 4.9 из 5



Оцените эту книгу