Book: Не вурдалаки



Не вурдалаки

Світлана Талан

Не вурдалаки

Світлій пам’яті батька, любій матері та усім дітям війни присвячую

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.

В. Сосюра

© С. Талан, 2012

© DepositPhotos.com / Елена Истомина, liliya, обкладинка, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуш, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Передмова

Світлана Талан – вчителька за фахом. У її біографії поєдналися Сумщина та Луганщина, а у творчості – гостросоціальні мотиви (перший роман «Коли ти поруч» був відзначений Всеукраїнським літературним конкурсом «Коронація слова» за 2011 рік і розповідав про долю дівчини, хворої на СНІД) і жанр «правдивої історії» (“true story”). Саме такою правдивою історією про життя простої української жінки та її родини є пропонований вашій увазі роман. Можливо, у ньому відбилися родинні перекази, можливо, образ Марійки – простої вчительки з української глибинки – є в чомусь автобіографічним, хоча авторка та її героїня різні за віком і досвідом.

Життя Марійки (звісно, не першої Марії в історії української літератури; символічна значущість цього імені часто виявляється у творах вітчизняних письменників, згадаймо бодай «Марію» Уласа Самчука) розпочинається у тяжкі для української історії часи – напередодні Другої світової війни; саме звідти походять психологічні травми персонажів твору. У перші повоєнні роки сільська молодь, незважаючи на матеріальну скруту, докладала всіх зусиль, аби здобути вищу освіту. Для молодшого покоління, можливо, буде відкриттям, через які випробування пройшли їхні прадіди та прабаби, котрі не мали ні одягу, ні взуття, а найбільшим щастям вважали відвідини кінотеатру на зекономлені на їжі копійки. Попри такі складні життєві обставини молоді люди закохувалися, одружувалися, раділи життю. Прості буттєві радості персонажі роману намагаються знаходити в усьому.

Однак не варто вважати, що роман Світлани Талан не зачіпає суттєвіших проблем: ідеться в ньому і про зраду та довіру, безкомпромісність і пристосуванство, професійний обов’язок і прагнення до віри у суспільстві, що живе за моральним кодексом будівника комунізму. У найскладніші моменти життя Марійка приходить до церкви, адже вона – жінка, котра прагне захистити своїх дітей (нехай двоє з них і нерідні для неї), зберегти родину, незважаючи на зраду чоловіка. Уміння розуміти та прощати – ось чого навчає авторка на прикладі своєї героїні.

Зрештою, що означає вигук, винесений у назву твору, адже Світлана Талан пише не фентезі й не горрор? Марійка та її чоловік Роман усе життя працюють у школі, стративши своє здоров’я, щоб на схилі віку почути від «пихатої червономордої» судді: «Ви не діти війни, ви вурдалаки!» Ці слова виявляться фатальними для Романа, а останньою метою в житті Марійки стане написати книжку, аби довести пихатому червономордому світу: вони, їхнє покоління, змушене тепер жебрати в держави, таки не вурдалаки. Власне, на протиставленні добра і зла, людяності та жорстокості, совісті й нахабства побудовано всю розповідь, часом дещо пафосну, часом – сентиментальну, надмірно емоційну, але щиру.

Безперечно, основною читацькою аудиторією роману «Не вурдалаки» стануть люди старшого покоління: ті, хто в персонажах Світлани Талан упізнають себе чи своїх батьків. Проте й молоді, що зараз живе фактично при комунізмі, корисно буде дізнатися історію «дітей війни» та, можливо, розвіяти ілюзії про солодке радянське життя, котрі дивним чином з’являються у свідомості тих, хто народився вже після розпаду Союзу.


Катерина Романченко

Частина перша

Спогади з дитинства

Не вурдалаки

Кажуть, що на кожне покоління обов’язково випадають якісь випробування. Наше покоління зараз називають дітьми війни. І не лише тому, що на нашу долю припали жахіття війни. Ми пережили випробування ще й голодом та бідністю. З раннього дитинства вже знали не на словах, що таке важка праця. Діти війни – особливі люди. Про це я знаю з власного життя.


Народилась я в мальовничому селі на Поліссі, таких немало в Україні. Наша хатинка стояла на пагорбі. Вона була маленькою та старою. Через поважний вік хата похилилася й увійшла у землю. Біля ґанку росла величезна дика груша з товстим стовбуром та густим широким віттям. Влітку вона давала приємний затінок лавці та столу, які змайстрував батько. Навесні хатинка, що стояла у тихій задумі та смутку, опинялася серед буйного цвіту вишень, слив, яблунь та бузку. Коли подих свіжого весняного вітру легенько торкався квітучих дерев, з них завірюхою падав білий цвіт на солом’яну стріху. Тоді наша хатинка переставала бути такою сумною. І вже веселіше тяглася вгору своїм похиленим димарем туди, де снував до неба жайворонок золоту нитку своєї пісні. А ще біля хати, попід тином, мати завжди садила квіти. Найбільше мені подобалися невибагливі, але такі горді мальви. Ці квіти радували око цілісіньке літо. До того ж були різних кольорів: і світло-рожеві, і білі, і яскраво-червоні. Вони були і красиві, і практичні – з їхніх квіточок можна було зробити гарну ляльку. Зірвеш рожеву квітку – і вже за хвилинку тримаєш пишну принцесу у рожевому платтячку, візьмеш червону – ось і подружка принцеси!

Упродовж городу тяглася вузенька доріжка, поросла м’яким споришем. Вранці травичка вкривалася росами, стаючи схожою на прохолодний вологий килимок. Якщо побігти цією вузенькою росяною доріжкою через садок та город, то опинишся біля самого берега невеличкої тихої річечки. Сюди ми бігали щоранку вмиватися. Мила ж не було, але біля берега росла травичка з біленькими квіточками, яку ми називали «мило». Якщо її добре розім’яти, то вона починала милитися, ніби справжнє мило. Біжиш вранці до річки, над якою завис сивий туман, роси обпікають босі ноги, аж дух перехоплює. Хлюпнеш в обличчя холодної води – де й сон подівся! Проте одразу відчуєш і бадьорість, і приплив сил.

До самого городу тяглася тиха затока, затінена старезною вербою з покрученим корінням. Батько казав, що ту вербу саджав його батько, наш дідусь. А в тихій річці вода чиста та прозора, наче кришталь. Влітку можна було спостерігати, як зграйки рухливих мальків гралися у воді, то вискакуючи на сонце, то ховаючись у тінь верби. Іноді до берега підпливала велика повільна рибина, тикалася носом в оброслий водяним мохом камінь і подовгу стояла, ніби прив’язана, ліниво поводячи широким хвостом. Узимку крига сковувала річку, і тоді можна було прямо з городу потрапити на ковзанку. Та якби ж то дитинство було таке прекрасне, як барвистий та сонячний світ навколо!


Я, Марія, була в сім’ї найстаршою дитиною. Народилась у 1936 році, а через два роки по тому народився братик Сашко. Найменша, Софійка, з’явилася на світ у 1941 році. Наша мати працювала все життя в колгоспі. Вона була невеликого зросту, білява і мала гарний голос. Батько теж був простим колгоспником. Високий, стрункий та чорнявий красень. А ще у нашій маленькій хатинці з нами проживала батькова сестра, яка не виходила заміж і власних дітей не мала. Ми троє були їй за рідних. Звали її всі Тьотею, і так до неї прилипло це слово, що часом ми забували, яке у неї ім’я – Тьотя та Тьотя. А ще з нами жила материна сестра зі своєю донькою Наталією.

І все було б добре, якби в хаті нашій надовго не оселилися злидні, хоча батьки працювали від ранку до смерку. Мати працювала в колгоспі, але не за гроші, а за трудодні. У кінці року на трудодень отримувала п’ятдесят або сто грамів зерна. Тоді брали це зерно та йшли молоти на жорнах, які були зроблені з двох каменів. Батько теж працював у колгоспі, але того зерна, що заробляли батьки, на нашу велику сім’ю не вистачало. Тоді тато йшов по сусідніх селах дивитись, хто будує нову хату. Він підходив до людей і запитував, чи не потрібен їм майстер, щоб покрити соломою хату, бо дуже вправно вмів це робити. Одного разу батько розкривав солом’яну стріху і знайшов там шматочок старого жовтого сала. Він не сказав про нього господарям, сховав сало за пазуху і приніс додому. Сало було дуже старе, смердюче, пожовкле, майже коричневе, але яким же смачним воно нам здалося! У нашій родині тоді було справжнє свято. А якось у старій покрівлі батько знайшов сховані копійки. Можливо, батько і взяв гріх на душу, але господарям не розповів про знахідку, приніс ті копійки додому.

Змалечку ми, діти, були привчені до всякої роботи. Сашко пас корівку, без якої ми, напевне, не вижили б. Збере мати зранку йому вузлика, а там окраєць хліба та одна картоплинка, умиється сльозами, проводжаючи малого, а сама – на роботу. А ми з сестричками беремо мішки та йдемо в коноплі рвати плоскуху для корівки. Більше зілля росло і на плантаціях буряка, і на картоплі, але туди ходити не можна було. А коноплі високі, здавалися нам цілими деревами. Подме вітер, коноплі зловісно захитаються, зашумлять, страшно, але що вдієш? У них можна було сховатися, нарвати бур’яну, щоб потім насушити його на зиму для корівки-годувальниці. Хоча насправді ми рідко пили молоко. З нього робили сир, збирали вершки, які Тьотя несла на собі пішки п’ятнадцять кілометрів до міста, щоб продати на базарі та вторгувати якусь копієчку. Знесе курка якесь яйце – теж на базарі продадуть, самі не їмо, тільки облизуємося.

Рвемо одного разу зілля в коноплях, а подружка Валя вирішила мене трохи полякати.

– Марійко, а ти знаєш, що по коноплях ходить дурна Баба, – каже Валя, а у самої очі такі хитрі!

– Шуткуєш? – запитую.

– Чесне слово! – каже та вже серйозно.

– А ти бачила її? – запитую, бо вже стає якось лячно.

А ще піднявся вітер, коноплі над головами розгойдалися, зловісно зашуміли.

– Я не бачила, а ось люди бачили! То, може, підемо додому?

– Ні! – відповідаю я й починаю швидше запихати зілля до мішка.

Злякалася я тієї дурної Баби не на жарт, але виду не подала. Рву бур’яни, а сама прислухаюся до кожного шелесту. «Якщо з’явиться дурна Баба та поженеться за мною, – розмірковую, – кину їй спочатку мішок – нехай його розірве. Потім буду тікати від неї та скидати із себе одяг, щоб кинути Бабі. Так і врятуюся».

Згадуючи ті часи, я лише згодом, коли сама стала дорослою, зрозуміла, як було тяжко матері, як краялося, рвалося на шматки, пекло болем материнське серце. Вранці, коли вона нас будила, ми всі, як один, починали скавчати, мов голодні цуценята: «Хочемо їсти». «Зараз, дітоньки, зараз, мої любі», – казала мати, нишком витираючи сльози. А сама діставала варені картопляні лушпайки. Щоб нас якось заспокоїти, розповідала нам віршика:

Плакала киця на кухні,

Аж у неї очі попухли.

«Чого це ти, кісонько, плачеш?

Їсти чи питоньки хочеш?»

«Ні їсти, ні пити не хочу,

Сам кухар сметану злизав,

А на мене, кісоньку, сказав».

Розповість мама віршика, хоча сама вона до школи не ходила й була неграмотна, дивись, вже й веселіше дітям стало.

Трохи легше було, коли приходила весна. Ми тоді збирали цвіт білої акації, з якого мати пекла нам оладки. Їси їх – смачно, бо голод такий, що аж живіт до спини прилипає. А там і час цвітіння конюшини приходить. Назбираємо рожевих квіточок конюшини, мати розітре в ступці, щоб спекти оладки. Моя хрещена мати дала нам одного разу шматочок сала, щоб змащувати пательню для жарки. Той шматочок мати ховала на припічку, і ми, діти, як не хотіли їсти, ніколи його не чіпали. Але одного разу я була вдома сама. Так хотілося їсти, що аж нудило. Знала, що харчів ніяких немає, проте, про всяк випадок, позаглядала в чавуни та горщики. Ніде нічого, хоч вітру розгуляйся. Але ж я знала, що на припічку схований шматочок сала. Як згадала про нього, аж слинка потекла! Прислухалася, чи ніхто не йде до хати, та й вирішила хоча б понюхати той шматочок. «Знаю, що брати не можна, але якщо понюхаю його, то нічого ж не станеться?» – подумала я та й дістала той шматочок. А він смажений-пересмажений, чорний, зморщений, і жиру вже не видно. Понюхала, а він так пахне! Вирішила, що можна його полизати. Це ж не їсти, тож ніхто не помітить і не дізнається. Лизнула один раз і майже не відчула, який він на смак. Ще раз спробувала, а потім ще, і так захопилася, що не почула, як до хати зайшов братик Сашко.

– Ага! Сало їси! – зарепетував він. – Злодійка! Крадійка! Я все мамі розкажу!

Я стою червона, ніби мене обдали окропом. Це ж треба потрапити в таку халепу! І що про мене тато й мама подумають?!

– Я не крала, – кажу крізь сльози.

– А що ти тоді з ним робила? – не вгамовується малий.

– Я… Я його… Лизнула, – зізнаюся я.

– І як? Смачно? – Оченята в братика одразу заблищали.

– Хочеш спробувати?

– Еге ж!

– Тоді пообіцяй, що нікому не скажеш, – кажу я, тримаючи шматочок сала перед самим його носом, щоб подражнити.

– Нікому! – клянеться Сашко, не зводячи очей зі шматочка.

Я простягла руку, а він, як цуценя, почав вилизувати той шматок швидко-швидко, та ще й з усіх боків.

– Е ні! Ми так не домовлялися! – Я піднімаю руку вгору, щоб сало було на безпечній відстані. – Ти так все сало злижеш!

– А завтра ще полижемо? – з сумом запитує братик, не в силах відірвати погляд від шматочка.

– Подивлюся, чи вмієш ти тримати язика за зубами, – відповіла я та на правах старшої сестри поклала сало на місце.

Напевне, з тиждень ми з ним таємно лизали той шматочок. А потім Сашко не втримався. Прямісінько з моїх рук вихопив його й одразу ж ковтнув, як індик. Я почала ревти, бо зрозуміла, що тепер наша таємниця викриється, а ще більшою прикрістю буде те, що не буде на чому смажити оладки. Коли мати повернулася додому, то я так вже зревлася, що й говорити не могла, лише хлипала. Сашко їй у всьому зізнався. Тоді мама вперше відлупцювала свою дитину, тобто Сашка. Мене не сварила, бо я сама себе змучила. Коли прийшов тато, то ми вже втрьох сиділи на лавці та гірко плакали над тим шматочком, якого вже не було.

– Що трапилося? – схвильовано запитав батько.

– І що це за життя, коли просвіту не видно? – плачучи, сказала мати та розповіла про пригоду.

– Нічого, мої любі, – попестив нам голівки батько. – Не весь же вік ми так будемо бідувати?

– А зараз? Чим маститимемо пательню? – запитала мати, витираючи сльози.

– Завтра спробую походити по селу, – відповів батько. – Можливо, хтось дасть шматочок у борг.

Батько дійсно дістав десь шматочок сала, а я ніколи за своє життя не взяла чужого.

Ми частенько ходили за село збирати щавель. Він лише протикається із землі першими несміливими листочками, а ми вже його весь повищипуємо. Одного разу Валя запропонувала піти нарвати щавель на кладовищі.

– Там не можна рвати, – сказала я їй.

– Чому?

– Мама говорила, що з кладовища не можна нічого їсти, – пояснила я.

– А ти не кажи, де нарвали, то вона й не дізнається!

– Брехати не можна!

– А ти не бреши. Не кажи нічого і все. Принеси щавель, поклади на стіл та й мовчи, – повчає мене подруга.

Не хотіла я йти на кладовище, але вона так гарно розповідала, який там великий щавель, скільки його там багато, що я врешті-решт згодилася. Нарвали ми його, принесла додому, як Валя навчила, поклала на стіл та й мовчу.

– Ой, дитинко, – каже мама, – який гарний та великий щавель! І де ж це такий виріс?

– На кладовищі, – одразу ж бовкнула я, бо брехати зовсім не вміла. Зізналася й одразу ж від сорому розплакалася.

– Цить, доню. – Мама притисла мене до своїх грудей. – За те, що сім’я сьогодні буде з вечерею – спасибі. Але брехати більше не треба. Негарно так. Соромно. Добре?

– Я… Я ніколи, ніколи не буду брехати, – кажу я, витираючи сльози.

Іноді в нашій родині було справжнє свято. Це траплялося тоді, коли вдавалося спіймати у річці якусь рибину. Тоді можна було поласувати і гарячою юшкою, і спробувати саме м’ясо риби. Але найчастіше таланило взимку, коли річку сковувала крига. Дрібна риба, якої було в річці повно, починала задихатися. Тоді ми робили ополонку, туди підпливала риба, а ми виловлювали її підсакою. Цю рибу одразу ж не їли, мати сушила її в печі, щоб можна було обміняти на якісь інші харчі. Одного разу мати обміняла два відра сушеної риби на відро картоплі.



Пам’ятаю, як навесні пішли ми з дівчатами за село до залізничної колії, уздовж якої тягнулася лісосмуга з акації. Тільки почали рвати її цвіт, як щось загавкало. Я була змалку боязка та полохлива, тож одразу принишкла і запитала подружку Валю:

– Де це собака гавкає?

А вона, щоб посміятися з мене, каже:

– Звідки тут собаки? То лисиця!

Я не на жарт злякалася. Рву біленькі запашні квіточки, а сама все дослухаюся: чи, бува, не загавкає та лисиця десь поруч? З часом я трохи заспокоїлася і почала підспівувати дівчатам. Розгортаю гілля куща і раптом бачу прямісінько перед собою чорного чоловіка з золотими зубами. Я й заклякла на місці від переляку! А той засміявся та й каже: «Вовка боятися – в ліс не ходити!» Тоді я як заверещу з переляку та вчеплюся у руку подруги! Як потім з’ясувалося, то був об’їждчик із залізничної колії. А зі мною трапилося лихо. Піду до школи, мине кілька годин, а у мене починають німіти губи, потім по них йдуть кольки, доходять до голови, й мені стає зле. Вчителька відпустить мене додому, я приплетуся на ватяних ногах до хати, а їсти-пити не хочу і не можу. За тиждень я вже ледь пересувалася – така стала немічна.

– Щось треба з дитиною робити, – сказала тоді мати.

А що робили тоді в селах? Привели до мене бабцю-шептуху. Вона щось довго шепотіла над моєю головою, а потім вилила віск із розтопленої свічечки у воду.

– Ось, дивіться! – сказала бабця.

Мати з Тьотею подивилися та в один голос: «Лисиця!» Зізналася я, що нещодавно злякалася лисиці. Наступного дня з воску вилилися кущі, а через добу – той дядько, якого я так злякалася. З того дня я почала одужувати.

На другому кінці села було велике озеро, а за ним тягнувся кудись далеко-далеко сосновий гай. Найчастіше мене, як найстаршу в родині дитину, брала з собою в ліс хрещена мати. Ходили далеко, у ті місця, де бувало менше людей. Хрещена назбирає ягід два великі кошики, а я лише один. Йду додому, і мені соромно повертатися з одним кошиком. Обмию ввечері ноги у річці, мати прикладе до порепаних підошов листя подорожника, примотає ганчіркою, а на ранок знову ходжу босоніж. Але зазвичай йшли до гаю в основному діти збирати суниці. Увечері Тьотя нам готувала плетені з лози кошики, а вранці, ледь зажевріло на небі, будила нас йти до лісу по ягоди. Очі злипаються, але ми підіймалися, йшли надвір – треба йти до лісу, бо хочеться їсти. Ноги босі, п’яти порепані, роса обпікає дитячі ніжки. Перед тим зайшли до сусідів, забрали із собою Валю.

– Давайте Петруся розбудимо, – запропонувала подруга.

– Навіщо? Нам більше ягід дістанеться, – кажу я.

– А ти знаєш, як той ліс називається?

– Ні, – зізнаюсь. – Та яка різниця?

– «Покійне»! Ось як!

Одне слово вже мене налякало.

– А Петрусь від нас старший, – не вгамовується Валя. – Тож із ним не так страшно буде.

– Чи й не так! – кажу я, а сама вже повертаю до подвір’я Петрика.

Йдемо до лісу, а навколо так гарно, що я вже й забула про страшну назву лісу. Обабіч дороги зеленіє висока трава, величаво розлігся лопушняк, серед трави завмерли ніжно-голубі дзвіночки. Подалі виглядають із трави ясноокі ромашки, рожевіє запашна конюшина. А старезний ліс урочисто й поволі суне нам назустріч.

У лісі стоїть солодкий суничний запах, і ми одразу кидаємося до маленьких кущиків з різьбленими листочками. Не втримуюся, і перші кілька запашних ягідок кидаю до рота, довго смакую ними, а руки самі вже швидко снують по траві. Нам поталанило, бо прийшли раненько, і люди ще не встигли визбирати ягідки. Кладу до кошика не лише стиглі, а й напівзелені суниці. Більше вже не куштую – не одна ж я голодна! Коли кошик був майже повний, в лісі чомусь потемніло. Піднімаю голову догори й бачу, як велика темна хмара зачепилася за верхівки височенних сосен.

– Напевне, незабаром буде дощ, – кажу Валі.

– Доки не назбираю кошика, додому не піду, – відказує та далі нишпорить руками по траві. – А ти не запитувала Петруся, чому ліс називається Покійне?

– Тобі завжди подобається мене лякати!

– Так розповісти? – Петрусь вже тут як тут! – Чому так ліс називається?

– Якщо щось страшне, то не треба, – благаю я його, але Петрик уже почав:

– Колись давно тут не було лісу, а стояло село, і в ньому жили люди. Посеред села у них була гарна церква. А одного разу все село і навіть церква провалилися глибоко під землю.

– Не бреши! – кажу я.

– Не віриш?! – Петрусь аж підскочив. – Я не брехун і доведу це тобі. Ось іди сюди та приклади вухо до землі.

Я слухняно підходжу до нього, стаю навколішки та прикладаю вухо до землі.

– Чуєш?

– А що я повинна почути?

– Мій дід казав, якщо добре прикласти вухо до землі та прислухатися, то буде чути, як у церкві дзвони б’ють та півні співають!

Я завмерла, затамувала подих, і в цей час десь загримів грім. Я підхопилася, як навіжена, та побігла з криками чимдуж з лісу, а за мною всі також. Зупинилися, щоб відхекатися, коли вже вибігли з лісу.

– Ти почула? – запитав Петрусь.

– Так! – відповідаю я, хоча й сама не знаю, чи щось чула, чи грому злякалася.

І тут Валя розревлася.

– Я… Я кошика у лісі забула, – схлипуючи, сказала вона.

Петрусь, хоча й був лише на рік старший, сміливо сказав:

– Боягузки! Чекайте на мене тут. Зараз принесу твого кошика.

– А ти справді чула дзвони? – спитала Валя, коли постать хлопця зникла у гущавині лісу.

– Справді! – відповіла я. – І чого ти до мене причепилася? Не віриш – піди сама й послухай!

Валя була набагато сміливішою і часто лякала, щоб потім з мене поглузувати. Батьки були на роботі, а в суботу до моїх обов’язків належало мастити долівку червоною глиною.

– Пішли до берега погуляємо, віночки поплетемо, – запропонувала Валя.

– Не можу, – відказую їй. – Треба долівку мазати.

Валя примружує очі та про щось розмірковує, але не довго.

А я вже здогадуюся, що подруга щось вигадала, щоб мене вмовити піти з нею.

– Ось підеш у хату, а там нікого немає, – починає Валя.

– Ну то й добре, ніхто не заважатиме.

– Добре то добре, але коли у хаті нікого немає, там літають янголи.

– Нехай собі літають, – невпевнено кажу я. – Вони мені не заважають.

– Вони не лише літають… – таємниче шепоче Валя.

– А що вони роблять? – вже тремтячим голосом запитую я її.

– Літають і дзвонять у такі маленькі дзвоники! – каже Валя і хитро посміхається.

– Брешеш! – кажу я, а у самої вже мурахи по спині від страху полізли.

– І не брешу! Сама чула!

– То у твоїй хаті літають янголи, а у нашій їх немає! – кажу я й показую на прощання Валі язика.

У дворі в горщику розводжу глину з водою, беру щітку та шматок конопляного клоччя. З острахом тихенько переступаю поріг хати. Вслухаюся у тишу. Лячно, дуже лячно, але треба йти до хати. Швидко білю долівку – дзвіночків янголів не чути. Але це ще не все. Треба клоччям підвести рівненько по стінах над долівкою. Рученята тремтять від страху, ніяк не виходить рівненько, і я починаю тихенько плакати – чи то від страху, чи від розпачу, весь час прислухаючись, чи не будуть теленькати дзвіночками янголи?

У середині літа дозрівав на городі мак. І так вже хотілося хоча б одну маківку зірвати, розкрити рота і висипати в нього зернятка маківки! Все частіше ми, діти, почали ходити навколо грядки з маком та скоса на нього поглядати. Це помітила Тьотя та й каже нам:

– Ви ж не здумайте заходити до грядки з маком, а то буде з вами лихо.

– А що з нами буде? – запитую, розмірковуючи, як це вона здогадалася, що нам мак не дає спокою.

– У грядці маку живуть русалки!

– І що вони нам зроблять?

– Залоскочуть до самої смерті! Ось що!

Увечері Петрусь хвалиться:

– А я вже мак куштував!

– Сам рвав?

– Ні. Мати голівку зірвала та пригостила мене.

– Сам не ходи до грядки, – кажу я та розповідаю те, що почула від Тьоті.

– Ніяких там русалок немає! – заперечує Петрусь. – Там живе Баба Киця!

Хто б там не жив у тому макові, але ми обходили цю грядку стороною.

Наприкінці літа ми ходили до лісу, збирали груші-дички. Їх сушили на печі, а взимку варили узвар. А щоб він був солодкий, цукровий буряк випарювали у печі з водою до стану, коли рідина ставала солодкою і слизькою, як слимак. З цією водою варили кришеники. Гидкий був узвар, аж нутрощі вивертає, а все одно доводилося пити – хотілося хоча б щось солоденьке скуштувати.

Йдемо одного разу великим гуртом до лісу по груші. Дорога тяглася через поле. Коли бачимо – на дорозі вовк лежить, і в нього світиться око. І хоча нас було багато, полякалися, зупинилися і гадаємо, що нам далі робити. І назад вертатися не можна, і йти лячно. Хлопці, котрі сміливіші, знайшли палки й пішли на вовка. Підійшли ближче, придивилися, а то лежить шматок обгорілого дерева, з якого випав сучок. Ми гадали, що то його око. Посміялися та й пішли далі.

Мені було п’ять років, коли почалася Велика Вітчизняна війна. Дитяча пам’ять не зберегла всього того, що довелося пережити, лише окремі епізоди. Ми, діти, почули це слово, але ще не уявляли, що таке війна. Це слово звучало на устах людей як щось страшне, зловісне, недобре, тому і вимовляли його тихо, з сумом.

Пам’ятаю, що був спекотний день, коли селом прокотилося нове слово «мобілізація». Всіх чоловіків збирали на шляху для відправки на фронт. Мати взяла за руку трирічного Сашка, на руки – сестричку Софійку, якій було лише три місяці, і ми з татом пішли до центру. Там уже було багато людей, стояли автівки. Жінки, бабусі, молоді дівчата – всі чомусь плакали, і я розплакалася.

– Не плач, Марійко, – сказав тато і кудись побіг.

Повернувся він з двома булочками, які купив у буфеті. Яка ж та булочка була смачна! Кругленька, пухка, скоринка пахуча, підсмажена, золотава. Стільки років пройшло, а мені все здається, що смачнішої я ніколи не куштувала. Тато поцілував нас на прощання, заліз до кузова автівки, яка швидко зникла десь у дорожній куряві. Мати плакала, а ми з Сашком їли булочки і не розуміли, чому вона плаче.

З того дня, як ми провели тата, почалося очікування листів з фронту. Іноді батько писав. Ми отримували трикутнички і читали, хоча татові листи було нелегко прочитати. До школи він не ходив, а навчився читати та писати від брата, тому в його листі було мало голосних, майже одні приголосні. Доводилося швидше здогадуватися, аніж читати. Та хіба це було важливо? Головне, що отримали звістку з фронту – значить живий. А щоб тато повернувся з війни, ми всі щодня після обіду ставали перед образами і молилися: «Спасибі Богу і Матері Божій. Дай Бог, щоб тато прийшов додому». Помолимося і віримо, що Бог почув нашу простеньку, але таку щиру дитячу молитву і з нашим татом буде все гаразд. Одного разу ми від тата отримали посилку, в якій він надіслав канцелярські зошити.

Коли в село вступили німці, то на березі річки, у кінці нашого городу, поставили свою кухню.

– Не ходіть туди! – щодня наказувала нам мати.

Спочатку ми дослухалися її застережень і боялися навіть носа поткнути на город. Але дитяча цікавість брала своє. До того ж у німців були такі привабливі різнокольорові дротики! Як же не підійти ближче та не розгледіти все своїми очима?! Коли вдома не було дорослих, набралася сміливості та й пішла до кухні. Один із німців біля берега річки якраз чистив піском великий казан. Дивлюсь, а біля кухні лежать привабливі кольорові дроти.

– Пане, дай, – прошу і пальчиком на дроти показую.

Він, напевне, зрозумів мене, засміявся, щось сказав по-своєму, погладив мене по голівці. А потім взяв якісь щипчики і нарізав шматки дротів. Схопила я їх та мерщій бігти додому. Доки дорослі повернулися, я вже встигла познімати обмотку, нарізати її на невеличкі шматочки, нанизати на нитку та зробити намисто. Мама заходить до хати, а я вже красуюся в обновці. Посварила мене за те, що ослухалася, але, мабуть, не дуже, бо я ще не раз бігала до берега та просила дроти на намисто. Кілька разів один німець давав мені виварені кістки. Мати ще раз їх варила, і ми всі ласували.

Часто німці заходили до хати за харчами. Старші нас навчили: тільки побачите, що заходять до двору, залазьте на піч і плачте якнайголосніше. Заходять вони з автоматами до хати і своє: «яйко», «млєко», а ми ревемо на печі: «Ми німців боїмося!» Подивляться на нас, порахують наші голівки, що з-за комина виглядають, порегочуть та й підуть. Напевне, у них теж діти були. А ось курей заходили у двір і самі ловили. Повідривають їм голови і кинуть, а ми позбираємо ті голови та й варимо.

Цілу війну у нас прожила корівка Зірка. Кілька разів заходили німці до двору, щоб забрати її, однак, подивившись і порахувавши дітей, залишали. Але одного разу німців привів поліцай. Почали вони виганяти корову з хліва, аж тут вискочила надвір Тьотя і почала благати їх не забирати корову, бо діти з голоду помруть. Вони ні в яку. Тьотя впала на коліна, почала благати німця, хапати його за руки, молити. Німець навів на неї автомата і мало не застрелив, але ми так налякалися, що не поховалися на печі, а почали ревти прямісінько посеред двору. Поліцай не зважав на наш плач, а німець подивився на нас, сказав щось поліцаєві та й пішов геть з двору. За ним неохоче поплівся поліцай.

У садку у нас росла велика яблуня. Біля неї був виритий окіп. Це була яма, на яку зверху поклали дошки й засипали землею. Там завжди стояв напоготові каганець, а на долівці лежало кілька дощок. Коли запалювали каганець, то на мене наводили жах земляні жаби, які виповзали зі стін на світло. Їх я боялася більше, ніж самих німців. У пам’яті залишився епізод, коли над селом почався бій двох літаків – нашого та німецького. Мати, Тьотя, материна сестра – всі молилися, дивлячись з окопу в небо. Бій тривав довго. Нам було дуже-дуже страшно. Ревли двигуни літаків, летіли запалювальні кулі. На двох кінцях села спалахнули, загорілися хати, вкриті соломою. У тому бою наш літак збили, і лише після війни відбулося перепоховання льотчика.

Одного дня чуємо на вулиці галас, люди кудись біжать. Побігли й ми. Люди біжать на шлях, «наші», «наші» – чути повсюди. У селі на красивому білому коні попереду їхав бородатий чоловік. «Ковпак, сам Ковпак» – прошелестіло юрбою. Партизанів зустрічало село хлібом-сіллю. Вони дозволили мешканцям села забрати все з німецьких складів. Люди кинулися розбирати харчі. Мати принесла півмішка зерна, а надвечір повернулася Тьотя, яку ми ледь пізнали. Вона була вся покусана бджолами, але щільники з медом таки роздобула. А через день село знову зайняли німці. Вони видали наказ, якщо все не повернуть – розстріл. Довелося матері повертати зерно, але кілька кілограмів все-таки засипали у горщик та вночі закопали у садку.

Дійшли чутки, що демобілізованих з нашого села будуть провозити у вагонах залізничною колією за сорок кілометрів від села. Багато жінок з вузликами вирушили туди пішки з надією побачити своїх чоловіків. Почала збиратися і наша мати.

– І я хочу до тата! – плакала я.

– Не можна, дитинко, це дуже далеко, – сказала мама.

– А булочку від тата принесеш мені?

– Гостинця обов’язково принесу, – пообіцяла мати та додала: – Якщо, звичайно, тата побачу.

А повернулася вона за кілька днів стомлена, змарніла. З батьком вона так і не зустрілася. Роздала солдатам гостинці та й повернулася додому.

За районним центром був розміщений концтабір для радянських військовополонених. Жінки ходили туди, носили полоненим хліб, варену картоплю.

– Можливо, і наш там, – бідкалася мати. – Голодний та холодний.

– Хто ж тобі що там скаже? – каже Тьотя.

– Хліб за колючі дроти жінки перекидають, то, напевне, можна побачити, хто там.

– Піду я сама, – сказала Тьотя. – Якщо побачу його, то іншого разу ти сходиш. А зараз залишайся з дітьми.

Так і вирішили. Мати спекла хлібину, відварила три картоплини, а Тьотя, помолившись перед дорогою, пішла вранці, коли на небі ледь почало сіріти.

Цілий день мати, немов відчуваючи щось недобре, не знаходила собі місця. І недаремно. Пізно ввечері городами прийшла Тьотя. Вона була сама не своя. Зайшла в хату, впала на долівку та почала так плакати, кричати та рвати на собі волосся, що ми полякалися, залізли на піч та притихли, як мишенята у нірці. Кинулася до неї мати, допитується, що сталося. Тьотя лише голосить.

– Що?! Він там? Його вбито? – питається схвильована мама.

– Ні! Ні! – тільки й сказала Тьотя.

– То що ж трапилося?! Ти була там?

– Так! – киває головою. – Віддала все бідолашним.

– То що ж ще?

– Німець… Німець… Мене спіймав! – голосить.

– Зґвалтував?

– Так! Я не хочу жити! Не хочу! – кричить Тьотя та б’ється головою об долівку.

Для нас було незрозуміло, що трапилося з нашою Тьотею, але ми теж почали хором голосити на печі.

З того дня Тьотю стало не впізнати. Завжди роботяща, вона встигала і попоратися, і на своїй швейній машинці людям щось пошити, і за нами приглянути. А то стала мовчазна, якась розгублена. Ходить мовчки, мов примара, не розмовляє, не їсть, а як спати полягаємо, чути, як вона плаче. Мати її заспокоює, говорить, що не одна вона така, що люди на фронті гинуть кожного дня, а у них удома маленькі діти лишаються сиротами – війна принесла біду в кожну оселю. Здавалося, трохи допомогло. Почала вона приходити до тями. Дивиться сумними очима на світ, та хоч їсти почала. Але одного дня вона знову впала на долівку, почала кричати: «Важка я! Не хочу німця! Не хочу!» Ми не розуміли, що з Тьотею, але притихли, лише схлипуємо. Мати нас загнала на піч, наказала спати. Та куди там, якщо вона про щось із Тьотею шепочеться. Почули ми, що мати поведе її до якоїсь бабці, що жінкам допомагає. «Хай би куди мама Тьотю відвела, аби та не плакала», – подумала я.



Наступні дні Тьотя то лежала в ліжку, дивлячись порожніми очима у стелю, то йшла до хліва, перехилялася над великою дерев’яною діжкою, ойкала та примовляла: «Не хочу німця, не хочу». Кортить спитати, чому вона про якогось німця все говорить, а боїмося, що почне знову плакати та голосити. Напевне, життя у її лоні так жадало з’явитися на світ, що та бабця не допомогла Тьоті. Незабаром мати нам сказала, що у нас буде братик або сестричка. Ми зраділи, а Тьотя тихо мовила: «Все одно я його вб’ю».

– Не треба, – попросила я. – Ми дитинку будемо няньчити, ми будемо її любити.

– А я – ні, – чомусь відповіла Тьотя.

З часом вона змирилася зі своїм станом, і одного ранку ми прокинулися від крику немовляти.

– Та погодуй же дитинку, – вмовляла мати Тьотю, яка лежала на печі, відвернувшись від дитини. – Дитинка не винна, що Бог дав їй життя.

– Я її погодую, – сказала я.

Мати посміхнулася, а Тьотя не витримала, повернулася, подивилася на дитинку.

– Ти подивися, – сказала мати. – Це не хлопчик, а янголятко!

– Дай мені його, – тихо сказала Тьотя і піднесла до грудей.

Стьопа, так назвали хлопчика, дійсно був схожий на маленького янгола. Волоссячко у нього було русяве, хвилясте, щічки кругленькі, рожеві, носик невеличкий, кирпатий. Ми так полюбили його, що ладні були будь-кому видряпати очі, хто називав його німцем. Тьотя швидко забула, що не хотіла цієї дитини. Лише частіше стала у Бога просити пробачення…

Батько був на війні простим піхотинцем. Одного разу їх викинули на Донбасі з парашутами на окуповану територію. Німці одразу ж усіх перестріляли, а хто зміг живим приземлитися, того знаходили в лісі та вели на розстріл. Батька з другом знайшли на землі та повели до яру розстрілювати. Вони змовилися, що будуть падати в яр ще до того, як пролунають постріли. Так і зробили. Попадали вони вниз, туди, де було повно трупів, зачаїлися та лежать. Німці дали по них чергу з автомата та пішли собі геть. Батькового друга поранило в плече, а тата куля не зачепила. Напевне, наші дитячі молитви допомогли. Ночами вони йшли окупованою територією додому. Люди допомагали. Хто пустить заночувати, зігріє, хто нагодує, хто дорогу підкаже. А коли треба було перейти велику річку, а міст охоронявся, дівчина закидала тата травою у човні та перевезла під самим мостом, під носом у німців. Так батько дістався рідної домівки. Ми були зовсім дітьми, але розуміли, що треба тримати язика за зубами, щоб з татом не трапилося лиха. Чи вже хтось його побачив вдома, чи здогадався, бо привів поліцай до нашої хати німців. Тато ледь встиг чкурнути по драбині на горище. Німці оглянули хату, не знайшли нікого. А поліцай сказав, що якщо знайдуть батька, то усіх дітей та дорослих разом із ним розстріляють. Коли німець поліз вгору по драбині, то мати завмерла у німій позі, а під нею вмить з’явилася калюжа. На тому горищі було геть порожньо, але тато знайшов невеличкий сніп конопель, присів, а той сніп поперед себе руками тримав. Німець піднявся, посвітив ліхтариком. До цього часу невідомо, чи він дійсно не помітив батька, чи пошкодував дітей, бо не помітити було неможливо. Спустився німець донизу, махнув рукою: «Ходімо звідси», та й пішли вони з хати, а мати впала перед образами на коліна, залилася сльозами. А вже за кілька днів село звільнили, і ми знову проводжали батька на фронт.

Пам’ятаю, як поспіхом відступали німці. Прокидаємось вночі від страшенного гуркоту та шуму.

– Що це? – запитую злякано.

– Німці відступають, – радісно каже мама.

А потім нам довелося ще три дні сидіти в окопі, бо німці познімали дроти на стовпах і почали підривати бомби на своєму аеродромі, що розташовувався у нас за селом. Це був вересень сорок третього року.

Молитви наші дійшли до Бога, і тато, контужений, поранений, але живий повернувся додому. Матері він привіз якесь картате плаття, а мені – віскозну хустку та кофтинку з коротенькими рукавчиками в червону і білу квіточку.

У школу я пішла у сорок четвертому році, коли ще тривала кровопролитна війна. Вдягнути не було чого, але Тьотя пошила мені плаття з невибіленого полотна. Потім його пофарбували у червоний колір. Скільки ж то було радощів! Як мені заздрили мої молодші! До школи я йшла, не знаючи жодної букви, не вміючи рахувати. Але яка була жага знань! Класи були переповнені, у них було більш ніж по сорок учнів. Серед нас було багато переростків, бо за окупації школа не працювала. За старими партами ми сиділи по троє. Чорнила не було, тому його самі робили з ягід бузини або соку червоного буряка. Зошитів теж не було, то писали де прийдеться: між рядками старих газет та на клаптиках паперу. Мені ж у нагоді стали канцелярські книги, які батько прислав з фронту. А ми в цей час співали пісні про Сталіна, в читанці на першій сторінці був портрет Леніна, на другій – Сталіна. Під ним красувався напис: «Спасибі Сталіну за наше щасливе дитинство». На уроках ми розучували пісні про Сталіна:

З піснею про Сталіна

Починаєм день,

Кращих ми не знаємо

На землі пісень.

Або ще така:

Із-за гір та з-за високих

Сизокрил орел летить.

Не зламати крил широких,

Того льоту не спинить.

І ми щиро вірили в те, що Сталін дуже піклується про нас, дітей, як піклується рідний батько. Тому на свята Жовтневої революції, Перше Травня, День Перемоги старші хлопці йшли до лісу та приносили барвінок – вічнозелений плющ. А дівчатка в’язали вінки, робили квіти з кольорового паперу, прикріпляли квіти до вінків і прикрашали ними портрети Леніна та Сталіна.

На весь клас була одна лампа, було погано видно, особливо взимку. Але я дуже старалася і вчилася на відмінно. На все життя я запам’ятала першу свою вчительку Надію Іванівну. Вона була молода, дуже вродлива і мала довгу чорну косу, яку заплітала та іноді вкладала вінком на голові. Для мене вона одразу ж стала ідеалом, бо була дуже велична, гарна і добра. З першого класу я захотіла стати, як вона, вчителькою.

Коли прийшла зима, то стало холодно, і мені вирішили пошити чи то труси, чи гамаші, щоб було у чому ходити до школи. Але тканини не було, і Тьотя пошила мені їх зі старої драної ковдри. Гумки не було, тож щоб штани не сповзали донизу, Тьотя пришила до них одну підтяжку. Штани виявилися дуже колючі й мені не сподобалися. Кожного ранку мама будила мене раніше, щоб вдягти ті штани.

– Доню, треба вдягати штани, – казала мати. – Бо змерзнеш.

– Не буду! – одразу ж починала плакати я. – Вони кусаються!

– Треба, бо застудишся, – вмовляла мене мати.

– Нехай! – лементувала я. – Нехай застуджуся, але не буду їх вдягати!

– Захворієш!

– Ну то й що?! – не вгамовувалася я.

– Тоді ти не зможеш ходити до школи.

– Як це? – Я переставала хлипати.

– А ось так! Будеш хвора лежати на печі, доки не одужаєш, а інші дітки будуть ходити в цей час до школи.

– А на моєму місці ніхто не буде сидіти? – розмазуючи сльози по обличчю, запитувала я маму.

– Хтозна! Прийде новачок до класу, то де ж йому сидіти?

Колючі штани, але дуже до школи хочеться! Зітхала та вдягала їх, а наступного ранку починалося все спочатку.

З плаща-палатки Тьотя пошила мені пальто. Щоб було тепліше, замість вати набили його клоччям із конопель. Також мені пошили бурки. Взимку вечорами при світлі каганця, коли я вже навчилася читати, мама і Тьотя пряли, а я читала. Всі попритихають, а я читаю «Муму» Тургенєва. Але найбільше всім подобалась казка «Сіренька качечка» про те, як вона була поранена і не змогла з усіма полетіти у вирій. Читаю і плачу, а зі мною плачуть усі в хаті. Можливо, тому я все життя люблю тварин і не можу зарізати навіть курки.

Навесні всіх жінок збирали у полі. Туди вони приводили своїх корів, щоб орати колгоспну землю. Одна жінка спереду тягне корову, а інша, позаду, – плуга. А вдома, щоб зорати город, ми, діти, впрягалися й тягли його за собою, а мати ходила за плугом.

Багато дітей, закінчивши чотири класи, змушені були залишити навчання та йти працювати. У мене був дуже великий потяг до знань, то батьки вирішили, що мені треба ходити до школи далі.

…Якщо заглянути до словника іншомовних слів, то слово «кок-сагиз» тлумачиться як багаторічна рослина родини складноцвітих, каучуконос. Моє покоління знає про цю рослину не з книжок. Вона була виведена штучно з усім відомої кульбаби, лише в її коренях було більше речовини, з якої виготовляли потрібну країні гуму. Ми ж, діти, збирали пушок з рослини, де було насіння. Вивели цю рослину у тридцять шостому році, а я почала ходити збирати пушок після першого класу. Для цього Тьотя пошила мені полотняний мішок із зав’язками через шию. Збирали двома руками, складали у мішечки, а ввечері йшли здавати ланковій до клуні. Там вона його зважувала та вела облік. Частенько ми з Валею прокидалися рано і до школи встигали збігати на поле і назбирати пушку з чужої ланки, а після школи вже йшли на свою.

Напроти нас стояла хата, де, як розказували люди, у голод тридцять третього року донька зарубала свою матір, м’ясо посолила та склала до бочки.

– А ти знаєш, де вона голову матері поділа? – якось спитала Валя.

– Звідкіля мені знати?

– Вона її віднесла до клуні!

– Та йди ти!

– Не віриш – спитай моєї бабці.

– До якої клуні? – запитую я, відчуваючи, що вже стає лячно.

– До тієї, де ми здаємо кок-сагиз.

Сказала Валя і забула про те. А я, як йду здавати кок-сагиз, так і дивлюся, чи не лежить та голова у клуні. Сама туди заходити боялася.

Спочатку за зібраний кок-сагиз не давали нічого, а потім почали давати за один кілограм сто грамів цукерок-подушечок. У кінці тижня я йшла до крамниці, куди вже були передані списки, й продавчиня давала мені у кульку цукерки. Несу додому, а вони так пахнуть, так ваблять, що сил немає. Так і хочеться хоча б одну скуштувати! Понюхаю, але не їм. Притисну пакетика до грудей і несу додому. Вдома Тьотя (вона була за старшу) сховає їх у скриню, на якій я спала, щоб потім по п’ять штук видавати усім до чаю. А чай з чого? З гілочок вишні та смородини.

Здавалося б, і війна закінчилася, а жити легше не стало. Селян зобов’язали сплачувати податки. Чи ти маєш, чи ні, – повинен здати державі сорок кілограмів м’яса, двісті сімдесят літрів молока, дев’яносто яєць. І все це безкоштовно. А де те м’ясо? Чи ми самі їли його? А ще примушували купувати облігації за гроші. Добре, що хоча б можна було податок сплатити грошима. То яйця самі не їли, здавали, а Тьотя шила людям потроху якусь одежину, заробляла копійчину, то й сплачували податки. За кожне плодове дерево та кущ теж потрібно було платити податок. А якщо врахувати, що дерева плодоносять гарно лише раз на два роки, то люди почали вирубувати яблуні, груші, вишні та сливи. Село, що колись потопало в садках, швидко стало «лисим». З болем у серці батько вирубав усі дерева та кущі. Стало порожньо і сумно.

Коло нас жила жінка, яка залишилася вдовою. У неї була донька, моя однолітка, Ніна. З нею ми мало товаришували, бо вона була хитрою та часто мене обманювала. Мій батько допоміг вдові вирубати садок, але один кущ червоної смородини жінка попрохала залишити. Прийшло літо, а у нас ні садочка, ні ягідки, ні яблучка. А у Ніни на городі (аж із вулиці було помітно!) зачервонів ягідками кущ смородини, який ми завжди називали порічками. Я кілька днів ходила на вулицю та заглядала крізь паркан на той кущ. А він ставав з кожним днем ще червонішим, ще привабливішим. І ось одного разу я вирішила сходити до Ніни в гості. Саме того дня її мама пішла в місто на базар, тож випадала слушна нагода. Прийшла до Ніни, а та й запитує:

– І чому це ти прийшла до мене, а не пішла до своєї Валі?

– Згадала, що ти мене запрошувала прийти погуляти.

– А як же Валя? – підштрикує мене Ніна.

– Зачекає до завтра, – відказую, а самій стає соромно.

Погралися трохи у дворі, а я все нишком зиркаю на кущ порічок.

– Покажи мені, що у вас росте на городі, – схитрувала я, щоб заманити Ніну ближче до куща з ягідками.

– Ходімо! – з легкістю погоджується сусідка, і ми ходимо вузенькою стежкою. Ніна розповідає про городину, а я її не чую, бо вже нічого не можу чути та бачити, лише кущ, який весь аж червоний.

– А ось це – порічки! – Ми зупиняємося, не дійшовши до куща, але я вже добре бачу стиглі ягідки, які рясно-рясно обліпили гілки, сонце в них переливається янтарем, не даючи мені спокою.

– Рвати порічки не можна, – ніби вгадавши мої думки, застерегла Ніна.

– Чому?!

– Бо під цим кущем похована нехрещена дитина.

– І що тепер? – втрачаючи надію скуштувати ягід, запитую сусідку.

– Мама сказала, що та дитина прийде і задушить того, хто буде рвати та їсти ягоди, – каже Ніна та ковтає слину.

І ми в це вірили! Які ж ми були наївні, не те що сучасні діти, які ще розмовляти добре не вміють, але вправно користуються комп’ютером.

Страшенно хотілося яблук!

У нашому селі перед війною побудували нову школу на місці, де колись був панський маєток. Зберігся сад, який так і називали – «панський». Там росли великі старезні яблуні. І це в той час, коли на сільських подвір’ях не було фруктових дерев! Тож ми, діти, з нетерпінням чекали літа, коли з’являться на деревах яблука. Тоді до саду збігалася вся дітвора села, мов монголо-татарська навала. Хто міг, залазив на яблуні, а інші збивали яблука палицями з усіх боків. І яка ж то була насолода, коли вдавалося поласувати зеленим, ще не достиглим яблучком завбільшки з грецький горіх! Особливо щастило тим, хто міг дістати яблучко хунтівки. Воно було не таке кисле і нам здавалося солодким та смачним. А я ще й додому приносила яблучка братикам та сестричкам, бо пам’ятала, що я – найстарша, тому повинна про них піклуватися.

Попереду мене у класі сиділа дівчинка Маняша. Її батько не повернувся з війни, а крім неї у родині було ще трійко маленьких діточок. Вони дуже бідували, тому Маняша ходила до школи по черзі з сестрою, бо не було у що вдягтися. Дівчинка частенько приходила на заняття замурзана сажею. То рука в неї була забруднена, то шия, а то й на щоках була сажа. Один з хлопчаків почав з неї насміхатися та дражнити. Удома я розповіла мамі про Маняшу.

– А ти її не дражнила? – поцікавилася мама.

– Ні. А що?

– Бо у бідної вдови немає чим топити піч, а щоб діти не замерзли вночі, вона їх кладе спати у піч, – розповіла мені мати.

– Як… У піч?

– А ось так, – зітхнула мати. – Протопить піч, не так, як треба, а як є можливість, тож вона ніякого тепла не дає, а ковдри у них немає, бо давно вже на харчі виміняли. І на ніч мати кладе дітей у ще теплу піч.

– Там же темно і страшно!

– Ось тому дівчинка і брудна. А що поробиш? Краще вже в сажі, аніж замерзнути, – сказала мама та перехрестилася.

Наступного дня у школі той самий хлопчисько знову почав тицяти пальцем у бік Маняші та насміхатися з неї. Я розлютилася на нього не на жарт. І хоча була несмілива, підбігла до нього ззаду та й луснула долонею його по спині з усієї сили. Він не очікував від мене такого, тож завмер з відкритим ротом.

– Якщо ти хоча б ще раз зобидиш Маняшу, – закричала я вже з переляку, бо й сама дуже злякалася. – Я… Я… Я знаєш що тобі зроблю?

– І що ти мені зробиш? – Хлопчак наглувато посміхався.

Я зрозуміла, що зараз він може мене відлупцювати, тому кинулася до нього та вчепилася в його пихате обличчя нігтями.

– Ось що! – верещала я, дряпаючи йому лице. – Ось що я тобі буду робити!

– Відчепися! – заволав він. – Пришелепувата!

З почуттям переможця я підійшла до Маняші та взяла її за руку. Її маленька долонька міцно стисла мою на знак вдячності, і на замурзаному худенькому обличчі з’явилася несмілива посмішка. З того дня ми з нею потоваришували. А одного разу Маняша змогла мені віддячити. Дівчинка принесла до школи справжнє велике стигле яблуко! Я не знаю, де вона його взяла, але як тільки школярі помітили у її руках таку розкіш, оточили колом і почали канючити:

– Дай вкусити!

– Дай маленький шматочок!

– Залиш «кісточку». Будь ласка!

Так було завжди, коли хтось приносив яблуко чи грушку. Зазвичай давали відкусити ліпшим друзям. Я не просила, а лише дивилася на те яблуко жадібними голодними очима. Маняша підійшла до мене, надкусила яблуко, а потім розламала навпіл.

– Бери! – сказала вона, простягаючи мені півяблука. – Це тобі!

– Так нечесно! Ти їй багато дала! – загудів натовп.

Я подякувала подрузі й дала відкусити Валі. Чи то насправді те яблуко було таке смачне, чи мені здалося, не знаю, але його солодкий смак запам’ятала на все життя.

Літо сорок шостого та сорок сьомого років видалося дуже спекотним. Земля стомилася від спраги, але дощі десь забарилися. Врожаю не було, і для нас настали лихі часи. Вже після Нового року в погребі було порожньо. Не було ані картоплини, ані бурячка, а про хліб вже й годі говорити. Щоб не вмерти з голоду, дорослі брали мішок, кочергу та йшли вночі до колгоспу. Там у буртах, засипана землею та соломою, була картопля – єдиний порятунок від голодної смерті. Багатьох чоловіків ловили за цим заняттям і садовили за ґрати. Але люди йшли знову та ризикували, бо йшлося про життя дітей, які пухли від голоду.

Одного разу пізно ввечері ми почули, що тато збирається йти до колгоспу красти картоплю. Жінки тихенько плакали, проводжаючи його.

– Цитьте, – сказав тато пошепки, – бо дітей побудите. А самі, що б вам не казали, гніть своє «не знаємо, де він».

– Господи! – було чути плач матері.

– У мене немає вибору, – це тато.

– А якщо спіймають? – зойкнула Тьотя.

– Не спіймають, – каже тато підбадьорююче. – Надворі така заметіль, що гарний хазяїн собаку не вижене. Одразу сліди снігом занесе – і все. А не пійманий – не злодій. Я й так довго чекав слушної нагоди.

– Може, обійдемося якось? – зашепотіла мати.

– Як? Не можу більше дивитися, як діти дивляться голодними очима. Треба їх рятувати.

– Якщо тебе піймають та посадять… – почала мати.

– Не каркай в дорогу, – зупинив її тато. – Відчуваю, що все буде добре.

Тато, не запалюючи світла, вдягнувся та пішов. Та хіба ж ми могли спати?! Попритихали, як мишенятка, та все вслухаємося у тишу. А надворі вітер віє, завірюха аж свище, виспівує щось жахливе та сумне. Дорослі теж не сплять, але лежать тихо, прислухаються. Час тягнеться нестерпно довго. Моя уява починає малювати найжахливіші картини, хочеться плакати за татом, але я лежу тихо.

Нарешті двері в сінях тихенько заскрипіли. Чи то завірюха так підвиває? Хатні двері прочинилися, увірвався холод – відчула на собі, бо спала біля вхідних дверей на скрині. Але все то дарма! Головне, що тато повернувся.

– Тихо! – наказує батько. – Все добре!

Він швидко обтрушує з кожуха та валянок сніг, ставить кочергу біля печі та кудись у темряві ховає заповітний мішок. Я трохи заспокоїлася, пошепки подякувала Богові за те, що тата не спіймали, і вже зібралася спати, коли в двері гучно загрюкали.

– Відчиняй! Негайно! – загримів чужий голос за дверима.

– Господи! Що ж тепер буде?! – зашепотіла перелякана мати.

– Спокійно, – сказав тато, встаючи з ліжка. – Ви нічого не знаєте. Зрозуміли?

Забилося серце в грудях від переляку, аж дихати важко стало. Лежу та прислухаюся. Ось тато відкриває чужим людям двері, вони вриваються до хати, і менші діти починають плакати від страху.

– Засвіти світло! – наказують чужі дядьки.

– А що трапилося? – запитує батько й запалює лампу.

– А то ти не знаєш?!

– Ні.

– І з хати, хочеш сказати, нікуди не виходив?

– Та ні ж бо! Ні.

– А чому ж від буртів до твоєї хати сліди ведуть?

– Цього не може бути! Богом присягаюся! – божиться бідний батько.

Чоловік у засніженому кожусі прискіпливо оглядає татові валянки.

– Кажеш, що з хати не виходив?

– Так.

– А чому ж вони у снігу?

– Не може бути! – стоїть тато на своєму.

– Ти брешеш! – вже кричить чоловік у кожусі під плач переляканих дітей. – На них ще є краплі від талого снігу.

– Так то ж я до вітру надвір виходив!

– До вітру кажеш? Брешеш, сучий потрух! До колгоспного майна руку простягнув? Ось і на кочерзі сира земля видна! Обшукай хату, – наказує він другому чоловікові. – Знайдемо картоплю, що накрав – довго ще своїх цуценят не побачиш!

Мати не витримує, закриває долонями лице і починає тихенько плакати. «Все, – думаю, – зараз знайдуть мішок з картоплею і заберуть нашого тата до в’язниці».

Почали вони робити обшук, заглядають усюди, а знайти не можуть. А батько стоїть посеред хати, як з хреста знятий. Скаженіють від злості непрохані гості, добре розуміють, що тато тільки-но повернувся з колгоспного поля, а мішок як крізь землю провалився. Все обшукали, аж спітніли, а картоплі не знайшли.

– Знаю, що ти крав, – каже чоловік у кожусі. – Знаю напевне!

– Ви ж самі бачите, що немає в мене картоплі, – каже тато. – Якби ж була, то чи не знайшли б ви її? Шукайте, якщо ваша ласка!

Знову почали чужинці заглядати усюди, а мішка знайти не можуть!

– Іншого разу знайду, тоді не відкрутишся! – кинув непроханий гість зі злом і вийшов з хати, голосно грюкнувши дверима.

Усі з полегшенням зітхнули, перехрестилися, подякували Богові. Ще довго не розмовляли, сиділи тихо та все прислухалися: чи не повернуться? Чи, бува, не підслуховують під вікнами? Першою до тями прийшла Тьотя. Вона взяла в руки лампу, позаглядала у вікна, затягла щільніше фіранки.

– Ти й справді повернувся з порожніми руками? – тихо питає Тьотя батька.

– Ще б пак! Півмішка картопельки роздобув! – майже пошепки каже батько.

– Куди ж ти її приткнув? – дивується мати. – У хаті ген все перерили! Зазирнули у кожну шпарину!

А тато посміхнувся та поліз за піч. Там вгорі були невеличкі пічки, де ми завжди сушили одяг, а внизу, схована за бильцями ліжка, була пічка більшого розміру. Ось туди тато і встиг засунути мішок. Усе обшукали, а туди заглянути не здогадалися. Повеселіли жінки, зраділи діти. Ще б пак! Найближчі дні не будемо голодні!

Картоплю швидко з’їли, і в хаті знову стало сумно – не стало чого їсти. Деякий час їли лушпиння з картоплі, та швидко й того не стало. Полізла мати до скрині, дістала єдину теплу та гарну річ – свою білу вовняну хустку.

– Не треба, – каже батько. – Залиш собі.

– А діти? З голоду будуть пухнути? Зараз треба дітей рятувати, а не про себе думати.

Сів батько на лаву, обхопив у відчаї голову руками. А що поробиш? Пішла Тьотя до міста та й обміняла хустку на відро картоплі.

А в мене почався авітаміноз, на голові стало випадати волосся, і з’явилися три лисини. Вранці, перед школою, мати довго розчісувала мені волосся, намагаючись так заплести кіски, щоб не було видно лисин. А тут ще в школі сказали, що приїхав фотограф зробити світлини відмінників навчання для Дошки Пошани. Вчительці довго прийшлося мене розчісувати, щоб сховати ті мої лисини. Добре, що на світлині не було видно моєї сукні. Вона геть вся вигоріла, а на сідниці була нашита величезна латка іншого кольору.

У цей час у школі варили суп із пшениці та давали сиротам та бідним. Я дуже соромилася йти їсти, то вчителька брала мене за руку й вела до столу. А у тому супові – лише вода та варена пшениця.

Іноді мене до себе додому запрошувала перша вчителька – Надія Іванівна. Яка ж вона була гарна! Волосся чорне, велика та товста коса була красиво вкладена навколо голови. Дивлюсь на неї з неприхованим захопленням і думаю: «Все одно буду ходити до школи та гарно вчитися, щоб стати такою ж, як Надія Іванівна. І лисин у мене не буде, а виросте така ж довга та блискуча коса».

– Ну що, Марічко, – каже вчителька, а мені дуже подобається, коли вона так до мене звертається. – Не передумала бути вчителькою?

– Ну що ви?! Ніколи не передумаю! – відповідаю я.

Надія Іванівна посадить мене за стіл, а я очі на полиці продала. Там стільки книжок! Як у бібліотеці. Нагодує мене вчителька, ще й книжку якусь цікаву дасть почитати. Лише потім я зрозуміла, що книжки то був лише привід запросити до себе та дати щось поїсти, бо так просто прийти до вчительки я соромилася. Іноді мною керував голод, і тоді я рвала квіти, яких було повно насаджено під хатою (добре, що хоч квіти податком не обкладалися!), та несла букет вчительці. Насправді ж то був привід, щоб вчителька чимось пригостила. Іноді вона мені давала коржика або оладку, а частіше пригощала козячим молоком. Надія Іванівна приїхала до нашого села на роботу. З собою вона привезла невелику валізу з одягом, велику – з книжками, а ще привезла з собою… козу. Молоду вчительку поселили на другому поверсі школи, а козу – у шкільному сараї. Влітку коза паслася у «панському» саду, а коли приводила козенят, то Надія Іванівна віддавала їх нам на відгодівлю. Усе літо ми випасали та вигодовували козенят та сушили траву на зиму. Коли козенята виростали, ми повинні були одного з них віддати вчительці, друге залишалося нам. Якою ж радістю було, коли коза вчительки приводила не двох, а трьох дитинчат!

На все життя образ Надії Іванівни залишався для мене взірцем краси та душевної доброти.

Іншим учням було не легше. Деякі діти ходили до школи зовсім пухлі, а дехто навіть до школи не міг дійти, то лежав вдома.

Ледь дочекалися ми того року весни. Подекуди ще лежав на полях сніг, а люди посунули з лопатами та сапами на поле, де торік вирощували картоплю. Перекопували землю та подекуди знаходили картоплинки. Вони були після зими мерзлі та гнилі, але все одно їх збирали. Називали таку картоплю «гнилушкою». Спочатку її обмивали, клали у піч та висушували. Потім з неї обдирали шкірку, товкли в ступі та пекли оладки. Наїмося їх, а потім починаємо блювати.

Потім з’явилася лобода, яку теж можна було їсти. А там пішли щавель, біла акація, конюшина. Їли все підряд, навіть листя з липи. Все здавалося смачним, бо завжди хотілося їсти.

Навесні мати ходила на роботу до буртів. Там жінки перебирали картоплю, і їм дозволяли пекти та їсти картоплю, але це можна було робити лише там. Мама сама не з’їсть, а сховає картоплю за пазуху та принесе нам додому. Дістає її нам, а вона в сажі, ми похапаємо та їмо. Мати дивиться на нас, посміхається, а у самої на очах сльози. А нам не зрозуміло, чому: ми ж їмо, то чому ж мама плаче?

Пройшли жнива. У полі вже був скошений хліб та пройшла погребка. На полях стало майже порожньо, але й тоді не дозволяли збирати колоски, що деінде залишилися. Але людей голод все одно гнав на поля. В основному йшли діти, бо дітей можуть лише прогнати, а дорослих могли посадити до в’язниці.

Пошила нам Тьотя полотняні мішечки, повісили ми їх на плечі та й пішли за колосками. Сидимо у лісі, вдивляємося, чи не їде де об’їждчик. Страшно, але треба йти. Вискакуємо на поле, хапаємо ті колоски тремтячими руками та все оглядаємося. Побачимо якусь людину здалеку – біжимо щодуху до лісу, щоб там сховатися. Потім знову йдемо, переборюючи страхи. Назбираємо у торбинки, несемо до лісу, де стоїть мішечок. Туди колоски пересиплемо, і знову на поле. Ноги босі, суха стерня впивається в дитячі ніжки, залишаючи в них болючі скабки, але треба йти знову і знову.

Йдемо одного разу з Валею з поля. Дуже потомилися, бо ходили по колоски аж до сусіднього села. Спека стоїть. Хочеться і їсти, і пити. Дійшли до місця, де у війну був німецький аеродром. А там великі ями залишилися після того, як відступаючі війська підривали свої боєприпаси. Стоїть у тих ямах жовта вода. Я зайшла по коліна у воду.

– Яка тепла водичка, – кажу подрузі.

– То давай скупаємося! – пропонує та.

Ми огледілися – нема ні душі навколо.

Понапивалися з тієї ями води, поскидали з себе одяг та й полізли купатися. Ото тільки й радості, що вода тепла! Прийшли додому, я розповіла матері, де ми купалися. Вона нас висварила, бо вже не раз були випадки, коли діти підривалися на мінах та снарядах, які залишилися в землі після війни.

Одного разу об’їждчик таки нас наздогнав. Ми так захопилися збиранням колосків, що не помітили його. Він був на коні, з батогом у руках. Ми запізно його вгледіли і з криками побігли до лісу. Майже біля лісу він налетів на нас з брудними лайками та по спинах нас батогом, по спинах! Прийшли додому, плачучи. Одяг на спині влип у закривавлені рани. Обмила нас мати, вклала поряд на лавці, обробила рани чистотілом, щоб знову могли йти за колосками. Зібрані колоски товкли в ступі металевим товкачем, який називали ломом. Потім остюки пропалювали на вітрі у дерев’яних ночвах, і вже тоді пекли хліб.

Скільки ж того року у нас, дітей, було роботи! Треба і цвіт акації збирати, і груші-дички з лісу носити та сушити, і колоски збирати. А я ще й на роботу ходила до лісництва збирати соснові шишки та на полі кок-сагиз. А якою була радісною новина, коли сказали, що зернятка жовтої акації будуть приймати за гроші! Назбираємо мішок стручків, потім вдома висушимо, полущимо та бігом несемо здавати.

Восени мені за гарне навчання на урочистій лінійці в школі подарували справжні панчохи. Скільки ж то було радощів! А на Жовтневі свята мені вручили за роботу в колгоспі грамоту ЦК комсомолу. Її вдома повісили у рамочці на стіні.

Взимку знову не стало чого їсти. Пішли чутки, що люди їздять на Західну Україну та міняють там речі на зерно.

– Поїду я на Західну Україну, – сказав одного разу батько, – бо не виживуть діти.

– О Господи! – схлипнула мати.

– Навіщо їхати у таку далечінь? – втрутилася Тьотя. – Піду до міста, можливо, там вдасться щось обміняти.

Ходила вона пішки до міста цілий тиждень, носила на базар речі, мерзла з ними цілий день. Ми чекали її з нетерпінням та надією, але кожного разу вона поверталася з порожніми руками та відводила вбік очі. Напевне, у людей вже не було ані зерна, ані борошна. Дістала мати із скрині ту сукню, що тато їй з війни привіз у подарунок.

– Забирай, – каже татові. – Вона майже нова. Я кілька разів до церкви вдягала, і все.

Тьотя дістала свою хустку, материна сестра свою. Поїхав тато з цими речами на Захід, а ми почали його чекати. І дочекалися! Привіз він тоді півмішка зерна. Яка то була радість!

У радянські часи колгоспники мали право тримати присадибну ділянку площею 0,30 га, незалежно від того, скільки було членів сім’ї, а службовцям давали по 25 соток. Після війни в нашій родині було дев’ятеро людей. І ось на своїй ділянці були грядки з овочами, посаджена картопля та жито на хліб. Колоски жита жали серпами, потім мололи ціпами, а вже зерно мололи на саморобному млині. Хліба завжди не вистачало на дев’ять ротів, тож у тісто додавали терту картоплю. Від цього хліба ставало більше, але він не підходив, був не пухкий, а твердий, як цеглина, до того ж мав дуже неприємний присмак.

Біля нашої хати було лише 25 соток, тому дали нам ще клаптик городу за селом. Від нашої вулиці вів провулок на поле, де був цей город. Його ми називали «біля акаційок», бо над дорогою росли кущі білої акації. З п’яти років я сама ходила туди полоти картоплю. Весь час мені було там лячно. Якось почула, як Тьотя розповідала, що на місці нашого городу була садиба діда Грицька. Жив він усамітнено та тихо. Одного разу блискавка влучила в його хату, вона згоріла разом з господарем. А на тому місці, де на городі ямка, був льох старого. Я почула цю розповідь одним вухом і, коли прийду на город, то все ту ямку оминаю. Боязко, бо можна провалитися в льох, а там обгорілий дід лежить. А одного разу злякалася не на жарт. Йду провулком на город, пісеньку наспівую, аж раптом бачу – стоїть посеред дороги півень… без голови! Я так злякалася, що заверещала та побігла чимдуж додому.

– Там!.. Там!.. – захекана та перелякана, тичу кудись пальцем, а сама не можу слова вимовити.

– Що трапилося?! – кинулася до мене Тьотя.

– Там…

– Тебе хтось зобидив?

– Ні.

– То що ж трапилося? Скажи мені, Марійко! – Тьотя збризнула моє обличчя холодною водою.

– Там півень без голови! – випалила я на одному подиху.

– З відрубаною головою? – допитується Тьотя.

– Ні! Там, на дорозі, стоїть півень, а в нього немає голови!

– Такого не може бути! – посміхнулася Тьотя, зрозумівши, що нічого страшного не трапилося. – Дитинко, тобі привиділося. Заспокойся та йди на город, бо незабаром спека почнеться.

– Не піду! – сказала я. – Я боюся півня без голови.

Пішла Тьотя мене провести. Підходимо до того місця, а там стоїть півень… вже з головою!

– Ось бачиш, – засміялася Тьотя, – є у нього голова, а ти що казала?

– Ти мені не віриш, але у нього не було голови – я бачила на власні очі!

Лише пізніше я побачила у дворі, як кури можуть ховати голови під крило і так стояти на одному місці. Здавалося, що у них насправді нема голови. Чи я, мале дівча, могла знати про таку курячу хитрість? І взагалі, у селі на той час не було навіть радіо, не те, що телевізорів. Газети люди не виписували, бо в основному були або малограмотні, або зовсім неписемні. А ми, діти, вірили у все, про що чули.

Я навчалася в першому класі, коли у нас йшов урок письма. Я щось старанно виводила в зошиті, коли крізь відчинені вікна увірвалися звуки музики, якої я ніколи не чула. Всі учні завмерли, вслухаючись у ті дивні звуки.

– Це грає духовий оркестр, – пояснила нам Надія Іванівна.

А вже за хвилину нам сповістили, що цей день, двадцять першого вересня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, вважається днем визволення нашого села від загарбників, тому всіх учнів відпустили на свято. Ми побігли до сільського клубу, який був збудований перед війною. Там був великий балкон, на якому розмістився оркестр. Ми стояли, зачаровані музикою, бо ніколи подібного не чули, навіть тих музичних інструментів не бачили. На звуки оркестру почали підтягатися люди з усіх кінців села. Потім був мітинг, після нього виступали самодіяльні актори з міста. Я ніколи не забуду це свято – перший день нашої перемоги. Скільки ж то радощів було в очах людей! Радощів і смутку, бо ще тривала війна, всі чоловіки були на фронті, і жінки не знали, чи повернуться вони додому, чи ні.

Що таке смерть ми знали не за чутками, бо зіткнулися з нею ще в ранньому віці.

У голодний сорок шостий рік у нашому селі з’явилися два нетутешні хлопчики восьми та десяти років. За плечима у них були торбинки з якимись речами. Діти ходили селом та вимінювали домашні речі на харчі. Якось надвечір вони постукали до нашої хати. Дітлахи привіталися російською мовою. Мати пустила їх до хати.

– Сідайте, рідненькі, – запропонувала мама. – Відпочиньте.

– Дякуємо, – відказали ті в один голос та примостилися на ослінці. Сіли, а самі очі продали на стіл, де стояли глиняні полумиски. Там було порожньо.

– Хто ви? Звідки будете? – запитала мама.

– Я – Коля, – сказав менший. – А це мій братик Вася. Ми з Москви.

– Як то?! З самої Москви? – здивувалася мати.

– Так. Ми жили з татом та мамою. Батька на війні вбито, а мама померла, – розповів Вася. – Родичів у нас нема, то щоб з голоду не померти, ми зібрали татові та мамині речі та й пішли по селах міняти на харчі.

– І так далеко зайшли, – зітхнула мати.

– Бо не всюди можна дістати їжу, – по-дорослому сказав Коля. – Люди самі голодні. Голод.

– І там, у Москві, теж голодно?

– А звідки ми візьмемо харчі? У дитбудинок ми не хочемо, тому й мандруємо селами. Усюди люди бідують.

– Так воно й є. А де ж ви ночуєте?

– Де прийдеться. Іноді люди пускають переночувати, а коли й у лісі.

– А далі? Що ви будете робити, коли надворі стане зимно? – допитується мама.

– Додому повернемося, – серйозно відповів старший братик. – Дорогу додому я знайду.

– Як то?

– Люди добрі підкажуть. Тітонько, а вам не потрібна тепла кофтина? Вона майже нова! – Вася швиденько зняв торбинку з плечей.

– Ні, дитинко, – зітхнула мати. – Нам потрібні харчі.

– Тоді ми підемо далі, – чи то сказав, чи запитав Вася.

– Зачекайте. Ніч на порозі. Куди ви підете? Повечеряєте з нами, відпочинете, а завтра вже підете далі, – сказала мама.

Ми потіснилися за столом. На вечерю у нас було по вареній картоплині без хліба та компот із грушок-дичок, які ми назбирали в лісі. А щоб він був солодкий, Тьотя натерла цукровий буряк та відварила його у воді. Так званий сироп був замість цукру, а відварений та віджатий буряк залишила на сніданок. Хлопчики як за себе кинули ті картоплинки, запили компотом, подякували й одразу ж повеселіли. Вони були чимось схожі на нашого Стьопочку – такі ж гарненькі та біляві. Можливо, тому вони одразу ж з ним потоваришували. Коли старші впоралися надворі та зайшли до хати, то всі троє спали на долівці, обійнявши одне одного. Вранці братики поснідали з нами буряком, попили водички та й пішли. А вже за якусь годину за селом пролунав вибух. Стривожені люди побігли за село. Там, на узбіччі дороги, під великою липою вони знайшли понівечені тіла братиків. Скоріше за все, ті сіли відпочити під деревом і на чомусь підірвалися. Ховали братиків усім селом. Поруч могили моєї бабусі Одарки викопали селяни яму та поховали їх у одній труні. Ніхто не знав їх прізвище, тому поставили дерев’яний хрест, де хтось з чоловіків завбачливо вирізьбив лише імена. Ми, діти, дуже плакали, бо так було шкода братиків. Дорогою додому моя мама ще дужче розплакалася.

– Ну досить вже, досить, – почала її втішати Тьотя. – Що тепер поробиш? Смерть не вибирає, старий ти, молодий чи зовсім дитина. Напевне, така була їхня доля.

– Так то воно, так, – схлипнула мати. – Якби ж то я знала, що у тих дітей вчора була остання вечеря, то не їла б свою картоплинку, а їм би віддала. Нехай хоча б перед смертю наїлися.

– Та чи наїлися б вони твоєю маленькою картоплинкою? – зітхнула Тьотя. – Усі ми голодні, і діти голодні, і не знаємо, чи прийдуть кращі часи, чи помремо від голоду…

А вже за кілька днів трапився у селі ще один трагічний випадок.

Був теплий літній день, тож я пішла до річки випрати рушничок з кухні та освіжитися. Стою на дерев’яній кладці, рушник намочила у воді і раптом побачила велику рибину. Я й завмерла! «Зараз вона підпливе ближче, – розмірковую так. – Я її гепну мокрим рушником по голові, а потім підхоплю руками та й принесу на вечерю. Ото всі зрадіють! Будуть мене хвалити, а я візьму собі найкращий шматочок». Я так замріялась, що аж слинка потекла! А клята рибина, ніби вгадавши мої думки, почала мене дражнити. Підпливе ближче, подивиться на мене, а тоді хвиць хвостом і зникне. Потім знову випливає та споглядає на мене. І тут звідкілясь з’явилася старша Маняшина сестричка Христинка. Біжить по берегу така весела, підскакує, а разом з нею скачуть по спині її чорні кіски.

– Ходімо на пісочки, – покликала мене Христинка, – покупаємося.

– Тихо, – засичала я, але було вже пізно. Рибина зникла.

– Чому тихо? – Христинка підійшла до мене ближче.

– Хотіла рибу спіймати, а ти її сполохала, – відказала я сердито.

– Дурненька! – засміялась дівчина. – Руками рибу спіймати не можна! То підеш зі мною?

– Ні, – сказала я, хоча мала намір піти скупатися, бо тут було і глибоко, і дно річки прогрузало. Зазвичай ми ходили купатися «на пісочки», там був пісок і на березі, і на дні. Христинка махнула мені рукою на прощання та побігла далі.

Незабаром прогримів вибух. З кладки мені було видно, як вгору здійнявся стовп води. Одразу ж люди повибігали з хат та побігли туди, де гримнуло. Побігла і я. Коли прибігла на місце події, то побачила натовп людей. Жінки голосили, а один чоловік сидів на піску. Я підійшла ближче й скрикнула від жаху. На березі лежала мертва Христинка. Її тіло було все в крові, а однієї ноги не було взагалі.

– На міну дитина наступила, то й підірвалася, – сказав чоловік. – Це ж треба, яке горе! Тут і мої дітлахи купалися, а воно бачиш, як вийшло…

– Треба ногу знайти та матері сповістити, – сказала якась жінка.

Хтось побіг до матері Христинки, а чоловік почав шукати у воді відірвану ногу. Прийшла Тьотя й потягла мене за руку додому.

– Там рушник, – сказала я, показуючи на кладку.

– То збігай забери.

– Не піду, – захлипала я. – Боюся!

– Чого ти боїшся?

– А якщо там нога буде плавати?

Христинку так і поховали без ноги, а я ще довго боялася купатися в річці. Все придивлялася, чи нема там ноги загиблої дівчини.

Мій дев’ятий клас був багатий на події. Спочатку Тьотя мене силою потягла до церкви.

– Не піду! – плакала я дорогою. – Я ж комсомолка!

– А як тато був на війні, то до кого зверталася з молитвами за допомогою?

– До Бога, але ж я тоді була зовсім мала та дурна!

– А Боженько допоміг йому і з полону втекти, і з оточення вийти, і додому повернутися. А ти думала, що б могло з тобою трапитися, якби ти пішла тоді з Христинкою купатися? Бог тобі зберіг життя.

– Все одно не піду! – сказала я і зупинилася біля самого порога церкви.

– Донечко, – так Тьотя зверталася до мене. – Ось вислухай мене. Ти вже майже доросла, скоро школу закінчиш, залишиш село, вступиш до інституту. Тоді вже точно не зможеш піти до церкви, бо якщо дізнаються, то виженуть. А тобі треба сходити, сповідатися, причаститися. Треба Бога попросити, щоб тобі іншу долю дав, не таку, як нам, а кращу. То ходімо, доки є така нагода.

Я погодилася, і пішла та зробила все, як наказувала Тьотя. Я довго не розмірковувала, про що благати Всевишнього. Бога я попросила, щоб дав мені змогу стати вчителькою. Це було моє найбільше бажання.

Пам’ятаю, як була траурна лінійка в школі, коли помер Сталін. Тоді всі плакали, як за рідним батьком. Я теж плакала. Сльози мої були щирі.

А взимку захворів наш улюбленець Стьопочка – син Тьоті. Він занедужав, заслаб, почав худнути та погано їсти.

– Що у тебе болить, моє янголятко? – допитувалась схвильована Тьотя.

– Нічого, – казав він і прикривав свої великі блакитні оченята.

Потім він почав казати, що у нього болить голівка. Прийшла фельдшерка та почала давати Стьопочці якісь пігулки, робити йому щодня уколи. Але дитина танула на очах, мов свічка з воску.

– Зробіть будь-що, – благала Тьотя лікарку, – аби лише він одужав.

– Я і так роблю все можливе, – сказала та. – Але дитина тяжко хвора.

– Що у нього?

– Менінгіт.

Тьотя відкрила скриню, дістала єдину нову річ, яка у неї була – відріз на плаття.

– Ось, візьміть, – простягла їй. – Від щирого серця даю.

Ми всі підходили до Стьопочки по черзі, гладили його русяве волоссячко, намагалися якось втішити. Але незабаром він вже майже нічого не їв, став худеньким-худеньким, одні блакитні оченята світяться. Йому і надалі продовжували колоти уколи, але страшний головний біль не проходив. Одного разу, коли я прийшла з школи, він мене попросив перенести його на теплу лежанку.

– Мені дуже холодно, – тихенько сказав він.

Я взяла його на руки, а він вже став легенький, як пір’ячко. Поклала його на лежанку, вкрила кожухом.

– Так краще? – питаю.

– Так, – відказує так, що ледь чути. – Але все одно зимно.

А ввечері, коли всі були вдома, наш Стьопочка тихенько помер. Тьотя кричала, рвала на собі волосся, билася об землю.

– Це за мої гріхи! – кричить несамовито.

– Та які там гріхи?! – мати намагається її заспокоїти. – Ми всі не безгрішні.

– Ні! Ні! Це мене Бог покарав за те, що хотіла дитину у своєму лоні вбити! Пробач мені, моє янголятко! Пробач, дитинко! – побивається бідна наша Тьотя.

Наступного дня прийшли однокласники Стьопочки, принесли від школи вінок. Поховали ми його, насилу Тьотю відтягли від могили, бо хотіла туди за домовиною стрибати. З того часу Тьотю стало не впізнати. Вона стала тихою, мовчазною та сумною. Краще вже б тужила чи плакала, аніж сиділа мовчки цілими днями. Дивиться кудись поміж людей, думає про щось своє і ні пари з уст. Покличемо їсти за стіл, не йде. Сидить, ніби і не чує нікого. Мати ввечері з ложки заллє їй у рота щось, та мовчки проковтне і знову сидить. Ми вже і плакали, і вмовляли її – не чує нас. За кілька днів Тьотя ніби прокинулася. Схаменулася, підхопилася, кудись побігла. Ми за нею. А вона впала на коліна перед образами і пробачення у Бога просить. Та так щиро, що ми не втрималися та розплакалися. З того часу тільки те й робить: то сидить на лавці у німому мовчанні, то падає перед образами на коліна. Їсти зовсім відмовилася. Матері вдавалося в день залити їй до рота лише кілька крапель води. Тьотя почала сохнути, як і її Стьопочка. Викликали фельдшерку. Вона оглянула Тьотю та сказала, що тіло у неї не хворе, хвора душа.

– Будьте до неї ласкаві та уважні, – дала вона пораду.

Та хіба ж ми не старалися?! Прийдемо, попритуляємося до неї з усіх боків, і розмовляємо, і плачемо, але вона нас не чує – і все. Я вже і книжку «Кривенька качечка» з бібліотеки принесла. Сиджу, читаю, поглядаю на Тьотю. Хоча б один м’яз на обличчі поворухнувся!

На сороковини пішла з нами Тьотя на кладовище. Побачила могилку сина, згадала. Впала на неї, знову пробачення просить. Попрощалася з сином та пішла покірно за нами додому. Йде така смиренна, така тиха, лише похитується, бо стільки днів нічого не їла. Прийшла додому, лягла на дерев’яній лавці, руки на грудях склала. Ніби заспокоїлася, думаємо. Мати взяла ряднину, підійшла до Тьоті, щоб її вкрити.

– Нема у вас, дітоньки, більше Тьоті, – тихо сказала мати. – Померла вона. Від туги за дитиною померла.

Полегшення у житті ми відчули на початку п’ятдесятих років. У той час ми вже не голодували, хоча розкоші не зазнали. Я вже не ходила в латаній-перелатаній та перешитій сукні, а мала ситцеві платтячка. Кожного літа я працювала разом з дорослими в колгоспі. Маняша взагалі пішла працювати після четвертого класу. Їй доводилося працювати на рівні з дорослими, не маючи поблажок для її юного віку. Вона з нетерпінням чекала літа, коли ми з Валею підемо на роботу і будемо цілісіньке літо разом.

Того літа, коли я закінчила дев’ятий клас, ми знову були разом. Зазвичай ми працювали в полі на покосах жита. Жито чоловіки косили косами, а ми, дівчатка, разом з жінками брали його та в’язали спочатку в снопи, снопи складали в полукіпки по тридцять штук, потім їх звозили на конях у велику скирту, поруч з якою працювала молотарка. Найприємнішою була обідня перерва, коли ми похапцем їли, запивали водою з дерев’яної бочки та швидше бігли до коней. Ми найбільше любили кобилу Ласку. Вона пережила тяжкі повоєнні роки, зорала не один гектар земельки, рятуючи людські життя від голоду. Ласка була вже старенькою, але все ще працювала в колгоспі. Біжимо наввипередки до Ласки, а вона вже радіє, бо знає, що дамо шматочок цукру. А ми втрьох, я, Валя та Маняша, сідаємо верхи та їдемо до річки напувати Ласку. Шуткуємо, дуріємо, співаємо «Три танкісти похотіли їсти» та заливаємося сміхом. Біля тихої заводі зупиняємося. Ласка одразу ж йде пити воду з річки, а ми в платтях з криками біжимо по воді, потім пливемо до протилежного берега. Води рідної річки приємно лоскочуть тіло, знімають втому, надають сил. Впадемо на зелений моріжок травички, але лише на мить. Підхопимося, нарвемо ромашок, поплетемо віночки, повбираємося. Доки Ласка скубе на березі травичку, пливемо до неї. Обмиємо їй впалі боки (нехай і вона освіжиться!) та знову повертаємося на поле.

Так було майже щодня. Одного серпневого дня ми повернулися з обідньої перерви, а Петрусь почав над нами кепкувати:

– Сміливі на Ласці кататися! Вона добра, лагідна, на ній і дитина зможе. А на Зоні боїтеся?

Не знаю, хто таку кличку дав чорній кобилі, але вона їй пасувала. Кобила була молода, норовиста і не кожного підпускала до себе.

– Якщо такий сміливий, то сам на ній їзди, – відказала я Петрусеві.

– А я й їжджу! А ось ви – боягузки!

– Це ми боягузки? – Маняша стала перед ним, зухвало поставила руки в боки. – Ми такі ж, як і ви. У нас рівність! Чи ти не знав?

– Якщо рівність, то сідай верхи!

– А й сяду! – Маняша гордо скинула голову.

– Не слухай дурня, – тихо кажу подрузі. – Ти ж знаєш, що кобила не до кінця об’їжджена.

– Я йому доведу, що дівчата нічим не гірше за хлопців! – голосно сказала Маняша.

Не встигла я й оком моргнути, як Маняша хвацько скочила верхи. І в той же час Петрусь цьвохнув кобилі по стегнам лозиною. Зона заіржала, стала дибки, брикнула задом, й за мить Маняша перелетіла через неї та впала попереду кобили.

– Навіжений! – заволала я з Валею в один голос.

Підбігли ми до подруги.

– Як ти? – питаємося.

– Нічого, – кривлячись від болю, відповіла Маняша. – Кіпчиком дуже вдарилася.

– Ну що? Накаталася? – регоче Петрусь.

– Ось я тобі… – Маняша показала кулака Петрусеві.

– Що ти? Пожалієшся мамі?

– І пожаліюся! – відказала Маняша, підводячись.

Можливо, вони ще б довго сварилися, але раптом задзвонили у селі дзвони. Всі кинули роботу, повернулися в бік села. Там вгорі стояв стовп чорного диму.

– Пожежа! Хтось горить!

Люди кинули роботу, побігли в село. І ми втрьох побігли. Дзвони завжди сповіщали про пожежу. Коли прибігли на вулицю, де горіла хата, там було повно людей, які носили з колодязя воду у відрах.

– Наша, наша хата! – скрикнула Маняша.

Дійсно, горіло їхнє житло. Як навіжена, забігала Маняша навколо. Вона помітила своїх двох молодших братиків, але матері ніде не було.

– Де мама? – питалася вона людей, але ніхто жінку не бачив, хоча вона повинна була бути вдома, бо лише вчора повернулася з лікарні, де лікувала хворе серце. Коли пожежу загасили, на згарищі знайшли обгорілий труп. Скоріше за все, жінці стало зле, коли вона поралася біля печі. Вона так і померла з кочергою в руках. Маняша спочатку плакала, потім завмерла, ніби закам’яніла.

– Я вже ніколи не пожаліюся мамі, – тихо сказала вона, витираючи очі хусткою.

Після поховання вдови виникло питання, куди подіти дітей? Житла не стало, родичів у них не було. Сусідка згадала, що у неї залишилася адреса двоюрідної сестри батька дітей. Колись, ще до війни, вона приїздила до села в гості з чоловіком, який був військовим. Мати Маняші була неграмотною, то «генеральша» (як її одразу охрестили в селі) про всяк випадок залишила адресу сусідці. Жінка одразу ж відбила на пошті телеграму у Москву, а наступного дня отримала відповідь: «Скоро приїду». І справді, за кілька днів приїхала «генеральша». Ледь не все село бігало, щоб подивитися на її шовкову сукню в червоні квіточки, яка була стягнена на талії червоним лаковим блискучим паском. А взута вона була в лакові червоні туфлі на підборах з чорною пряжкою. Жінка мала пихатий вигляд, а її фарбовані кучері весь час спадали на лоба та прикривали нафарбовані вії. Мені ж запам’ятався запах її парфумів. Від жінки незнайомо та приємно пахло.

Я була поруч з Маняшою, коли жінка кинула зверхній погляд на мою подругу.

– Я прийняла рішення, – сказала вона, а бідна Маняша від напруження боляче стисла мені руку. – Я заберу тебе в свою родину.

– Дякувати Богові! – вирвалося у сусідки дівчини.

– Будеш глядіти моїх дітей, – продовжила «генеральша». – У мене двоє хлопчиків, а доглядальниці потрібно платити гроші. Ти будеш жити у нас, ми будемо тебе годувати та вдягати. Ти згодна?

– А братики? – тремтячим голосом запитала Маняша.

– Я не сонце, щоб усіх відігріти, – сказала жінка. – Вони вже не такі й маленькі, щоб не вижити в дитбудинку.

Маняша невтішно розплакалася, а за нею тужливо затягли братики. Але що вдієш? Наступного дня дівчина була бліда як крейда, очі червоні від плачу, в очах – страх перед невідомим майбутнім. Щоб не травмувати молодших братиків, які спали у сусідки, Маняша поцілувала їх і тихенько вийшла з хати. Я пішла проводжати подругу до автобусної зупинки. Ми йшли мовчки. Попереду «генеральша», за нею – Маняша з приреченим виразом обличчя, поруч з нею йшла я, а вже за нами потяглися сусіди дівчини. Коли підійшов автобус, Маняша не витримала. Вона припала мені до плеча, й ми обоє розплакалися.

– Не плач, – сказала я. – Не можна дорогу поливати слізьми.

– Мені страшно, – прошепотіла подруга. І стільки в її словах було болю та відчаю, що у мене запекло в грудях.

– Все буде добре, – сказала я. – Ти будеш мені писати, а коли станемо дорослими, ми обов’язково зустрінемося. Добре?

– Згода, – відказала Маняша та посміхнулася крізь сльози. – А ти не будеш сміятися над моїми помилками, бо я лише кілька років провчилася в школі?

– Ти що, моя дурненька?! Я буду рада звістці від тебе. Я ніколи, чуєш, ніколи тебе не забуду. І оте яблуко, яким ти мене пригостила, буду пам’ятати все своє життя! – заприсягнулася я Маняші.

– Пора! – дала команду «генеральша», коли автобус зупинився поруч нас, обдавши курявою.

Сусідки мовчки подивилися на жінку.

– І не дивіться на мене так, – сказала «генеральша». – З голоду Маняша не помре – це я вам обіцяю. Жінка взяла валізу, пропустила поперед себе дівчину, а потім повернулася і вже з салону автобуса сказала: – І не «генеральша» я, а «майорша». Це так, до вашого відома.

Жінки на те нічого не відказали. Братиків Маняші забрали до інтернату, а від Маняші я не отримала жодного листа, так і не дізнавшись про її подальшу долю. Проте своє слово я стримала. Я все життя пам’ятаю і її замурзане личко, і нашу дружбу, і оте незвичайно смачне яблуко…

Того ж літа батько добудував нову хату, і ми справили входини. У порівнянні з нашою старою похиленою хатинкою, вона здавалася такою великою, просторою та світлою. Новенькі мостини приємно скрипіли під ногами, ніби наспівуючи пісню. Всюди пахло фарбою та свіжою деревиною. Не встигли ми навтішатися новим помешканням, як материна сестра заявила:

– Я поїду від вас.

– Коли? Чому? І куди ти поїдеш? – У мами посипалися питання.

– До Горпини, що живе на кінці села, приїхала її донька з Донбасу.

– Це та, яка перед війною вийшла заміж за шахтаря та виїхала з села?

– Саме так. Я розмовляла з цією жінкою, і вона мені розповіла, що живе у невеличкому шахтарському містечку. Гарно там! І квартири з усіма вигодами дають.

– І хто тобі її там дасть? – у розмову втрутився батько. – Чекає на тебе квартира з водою та вбиральнею! Жили в тісноті та бідноті, а тепер і хата є, і не голодуємо. Чого тобі тут не вистачає?

– Хочу іншого життя для своєї доньки. Звичайно, я вам усім вдячна за те, що сприймали мене з донькою як найрідніших людей, але зараз інші часи. Я не хочу, щоб моя дитина на все життя залишилася працювати в колгоспі та жити в селі.

– І ти бач яка! – хмикнув батько. – Міською захотілося бути! Руки бруднити набридло! Чи гній почав більше тхнути?

– Зовсім не так. Доведеться бруднити не лише руки, а й усе тіло, – сказала жінка, – бо я буду працювати шахтаркою.

– Шахтаркою?! – вирвалося в мене. – Але це неможливо! У нашій соціалістичній країні давно заборонена праця жінок на шахтах!

– Це вас так вчать у школі, – сказала вона, – але зараз не вистачає чоловічих рук, а шахти повинні працювати, тому й мої, жіночі руки, знадобляться.

– Це неможливо! – я палко заперечила.

– Там працюють жінки-шахтарки – так мені сказали. І їм надають житло. Тож я збираю речі та від’їжджаю.

– Коли? – запитала мама.

– Завтра.

– Як? Так швидко? А як же Наталія?

– Я поїду з донькою.

– О Господи! – У мами покотилися сльози. – Як так можна? Не знаючи куди і як? А якщо там не приймуть тебе на роботу?

– Кілька днів я зможу пожити у знайомої жінки, потім влаштуюся на роботу, мені дадуть кімнату в гуртожитку, а потім і свою, окрему квартиру.

– Гарна казка, – зітхнув батько. – Але завжди гарно там, де нас нема. Можливо, хоча б Наталію залиш у нас, доки сама влаштуєшся?

– Ні! – скрикнула Наталія. – Я поїду з мамою!

Наступного дня ми проводжали їх усією родиною. Материна сестра вклонилася рідному подвір’ю, ніби відчуваючи, що вже ніколи сюди не повернеться.

А в новій хаті залишилися лише наші мати з батьком та нас троє. Мені залишалося пожити в батьківській оселі лише рік. По тому я закінчу школу та поїду вчитися…


Зараз нас називають дітьми війни. Якось це неправильно. Війна вмивається людськими слізьми, живиться тисячами загиблих людей, запиває їх людською кров’ю, йде по кістках, руйнує не лише міста та села, але й душі. Вона жорстока, вона – вбивця, вона – розлучниця, вона відібрала, вкрала та зжерла, нещадно проковтнула наше дитинство. Війна не може мати дітей, але нас чомусь називають дітьми війни…

Частина друга

Із мого щоденника 

Не вурдалаки

…серпня 1954 р.

Один з товстих загальних зошитів, що я купила для навчання, залишила для щоденника. Підписала «Зошит номер 1», бо попереду таке цікаве та довжелезне життя! Скільки ж буде списано мною таких зошитів? Один? Два? Ні, їх буде багато, бо стільки всього цікавого попереду! Зараз спробую вгадати, що на мене чекає. Спочатку я вступлю до педагогічного інституту, закінчу його, піду працювати вчителем. Нам, молодому поколінню, доведеться зробити багато справ, щоб наша держава стала ще кращою. І я буду працювати на благо країни там, де буде потрібно. Колись я зустріну хлопця, з яким одружуся, і у нас буде… Про що я думаю?! Сором та й годі! Потрібно думати про іспити, які вже на носі! І взагалі, навіщо писати здогадки? Попереду прекрасне і довге життя! І я сповнена лише чудових мрій!

…серпня 1954 р

Як добре Петрусеві! Він на рік старший за мене з Валею і вже рік навчається в інституті. А ми трусимося на кожному іспиті, як кролики, боїмося не здати. Валя якось простіше дивиться на життєві речі.

– Не вступлю цього року – приїду наступного! – сказала і сміється собі.

– А мені потрібно лише зараз! – вперто кажу я їй.

– І що зміниться за цей рік? Ще все життя попереду! Звичайно, мені теж хочеться швидше з гордістю сказати: «Я – студентка!» Але, якщо цього не станеться, то плакати не буду.

– А я буду, – кажу я. – Якби ти знала, як мої батьки мріють, щоб я вступила до педінституту, вивчилася, стала вчителькою. Я не можу. Не маю морального права не справдити їхні надії.

– А якщо не вийде? Що тоді?

– Повинно вийти! – твердо кажу я їй. – До того ж, я сама мріяла стати вчителькою з першого класу.

– Як наша Надія Іванівна?

– Так! Як вона. А тепер не заважай мені вчити, бо точно не складу іспити.

Ми з Валею подали заяви до педінституту. Для мене, для моїх батьків це було дуже важливо. Змучені тяжкою працею в колгоспі, неграмотні, вони хочуть для мене, найстаршої дочки, іншої долі. Тому і не забрали мене зі школи після четвертого класу, щоб я йшла в колгосп на роботу. Вони зробили все, щоб я закінчила школу, стала інтелігенцією, щоб не гнула спину за трудодні, а могла ходити до школи в новеньких туфельках, у чистому одязі. Я навіть не допускаю думки, що може бути, якщо я провалюся. Ні, я повинна вступити до інституту. І це має статися цього року, зараз, а не потім.

…серпня 1954 р

Не можу навіть повірити у своє щастя! Сьогодні я знайшла своє прізвище у списку тих, хто вступив до інституту! Спочатку я не повірила, хоча була майже впевнена, що буду зарахована. Я навіть очі протерла і прочитала своє прізвище ще раз. Серце шалено калатає у грудях, готове їх розірвати, а мені хочеться і сміятися, і плакати водночас від такого щастя. Хіба це не справжнє щастя?! Про цей день я мріяла десять років! Десять років я наполегливо, терпляче та вперто йшла до цього дня. Здійснилося! Збулося! Тепер я справжня студентка! Я буду жити у місті, ходити на лекції до поважних викладачів. Кожен день буде мене наближати до заповітної мрії – стати вчителькою.

Валя теж вступила. Тепер ми проведемо разом з нею ще п’ять років.

Як же гарно на душі! Вона радіє, співає, готова обійняти весь світ, цей прекрасний світ, щасливе майбутнє і все-все-все! Валя буде чекати вечірнього потяга, щоб поїхати додому. А я не можу так довго чекати. Вийду за місто, зніму туфельки та босоніж побіжу швидше додому. Що зараз для мене п’ятнадцять кілометрів?! Я не пройду їх, пролечу, щоб швидше сповістити батькам радісну новину. Шкода, що Тьотя не дожила до цього щасливого дня. Вона також раділа б зі мною.

…вересня 1954 р

Сьогодні я з Валею знайшла будинок, де можна винайняти кімнату. Адресу нам десь роздобув Петрусь.

– Там добра господиня, – сказав він. – Не буде лаятися, бо у неї завжди квартирують студентки.

– А якщо ми їй не сподобаємося? – завагалася я.

– Щоб ми та не сподобалися? – розсміялася Валя. – Та такі дівчата, як ми, на дорозі не валяються! Чи не так, Петю?

– Звичайно! – сказав той і подивився на мене якось по-іншому, не так, як завжди.

Його погляд був повний ніжності та захоплення. Я зовсім знітилася, зашарілася, опустила очі та почервоніла. «Ну, Валюшко, начувайся! – думаю про себе. – Завжди ти ставиш мене у незручне становище».

– А Ніна? – запитала Валя.

– Що Ніна?

– Вона ж твоя сусідка.

– Ну то й що?

– Вона прохала знайти житло, щоб жити з нами разом.

– Якщо вона стала студенткою цього ж інституту, то це ще не означає, що вона повинна жити разом з нами, – сказала я невдоволено, бо чомусь не дуже хотілося жити з Ніною під одним дахом.

– Дівчата, – Петрусь втрутився у нашу розмову, – не сперечайтеся. Господиня гарна, але вона може прийняти на квартиру лишу двох студенток.

– Ось і добре! – задоволено сказала я, і настрій у мене одразу поліпшився.

Дійсно, господиня будинку виявилася доброю старенькою. Лідія Максимівна займала одну кімнатку, а нас провела до іншої. Старенька шафа, стіл для занять, покритий чистою вишиваною скатертиною, полиця для книжок, на якій у порядку зростання стояли слоники, одне ліжко – ось і все, що могло поміститися в цій невеличкій кімнатці. Все чистеньке, акуратненьке, прикрашене вишиваними серветками.

– А тут наша з вами кухня, – сказала Лідія Максимівна. – Можете на плиті готувати їжу. Подобається чи ні?

Звичайно ж, сподобалося.

– Ми залишаємося, Лідіє Максимівно, – відповіла за двох Валя. – Коли можна привезти речі?

– Та хоч зараз!

Ми перевезли свої речі того ж дня. А ввечері вже спали з Валею на одному ліжку під однією ковдрою.

…вересня 1954 р

Вранці Валя заправляла ліжко, коли покликала мене:

– Марійко! – зашепотіла вона. – Йди-но швидше сюди!

Я підійшла.

– Дивися! Що це? – тикнула вона пальцем на простирадло.

Там, на ліжку, в тому місці, де вночі знаходилися наші ноги, було безліч маленьких цяток крові.

– І дійсно, що це?

– Давай запитаємо Лідію Максимівну, – запропонувала подруга.

– Чи й не дивину побачили! – посміхнулась господарка. – Це ж ви блощиць натовкли ногами.

– Блощиць?! – перепитали ми в один голос.

– А то ж кого?! Вам у селі комарі та мухи надокучають, а в нас, у кого дерев’яні будинки, всюди живуть блощиці. Та ви не бійтеся, великої шкоди вони вам не завдадуть, – заспокоїла Лідія Максимівна.

Коли господарка пішла, Валя запропонувала:

– Давай знайдемо інше житло. Я боюся блощиць.

– Отака завжди смілива, а маленьких блощиць злякалася! – посміхнулася я.

– Я не жартую.

– І де ти посеред навчального року знайдеш житло? Чи ти думаєш, що живеш у великому місті, де повно людей, які здають житло? – кажу я їй.

– Все одно можна спробувати.

– Зваж, що будинки тут майже всі дерев’яні, тож не виключено, що і там будуть блощиці.

– Можна пошукати квартиру в цегляному будинку, – вже не так наполегливо каже Валя. Бачу, що вагається.

– Ти гадаєш, що знайдеться ще хтось, хто здасть нам кімнату за таку платню?

– Не знаю, – зітхає Валя.

– Якщо у тебе є можливість платити втридорога, то шукай, – кажу я. – А я звідси нікуди не піду!

– Куди я піду без тебе? – запитує Валя і обіймає мене за плечі. – Будемо тут жити та годувати цих ненажерливих блощиць. Хтось повинен їх підгодовувати, чи не так?

Ми засміялися, і в цей час заходить до кімнати наша господарка.

– Що ви тут, подружки-реготушки, смієтеся?

– Весело та радісно жити, – відповідає Валя.

– Як би то не було, а війну пережили, голод, то тепер вже краще.

– А буде ще ліпше, – кажу я з запалом. – Життя нове будемо будувати, комунізм!

– Я вже не доживу до комунізму, – зітхає старенька. – А вам, можливо, доведеться при ньому пожити.

– Обов’язково поживемо! Нам, молодому поколінню, його будувати. Нам при ньому жити.

– От і добре, – погоджується Лідія Максимівна. – А я думаю про те, що звикну я, дівчата, до вас як до рідних, а ви знову розлетитеся, як пташечки, по всьому світові та забудете мене.

– Ну що ви, Максимівно! – кажу я та обнімаю стареньку за плечі. – Ми будемо до вас навідуватися.

– Дівчатка, що жили до вас, теж так обіцяли. А потім… Втім, листівки до свят надсилають, і на тім спасибі. Одна я залишилася на цьому світі, зовсім одна, – зітхає вона.

– А у вас дітей немає? – обережно запитую я, дивлячись на стіну сусідньої кімнати, де у рамках висять світлини молодих хлопців.

– Все було у мене, – каже жінка і не помічає, як з очей котяться дві сльозинки по зморшках та десь губляться на обличчі. – І гарний чоловік був, і три сини, як три соколи. Всіх забрала клята війна. Ніхто додому не повернувся. Одна тепер радість – ваш веселий щебет у хаті почути.

Коли Лідія Максимівна пішла, Валюшка тихо мені шепнула:

– Я нікуди звідси не піду. Нехай мене ці ненажерливі блощиці до кісток з’їдять!

– Я – теж, – сказала я.

…січня 1955 р

Я – нездара. Я – телепень. Звідки у мені була така впевненість, що я все, як слід, вивчила та добре підготувалася до іспитів? На першій сесії отримала трійку з геології. Це неприпустимо. Це – моя перша поразка. Чи то я недовчила, чи викладач був до мене надто суворий – зараз достеменно важко сказати. Але факт залишається фактом. Я маю одну трійку. Це означає, що до наступної сесії я не буду отримувати стипендію. З якими очима я поїду додому? Як тепер мені дивитися в очі татові та мамі? Приїхати та сказати: дивіться, яку нездару ви виховали!

Я не справдила надії батьків. Тепер мені боляче і сумно.

Не знаю, щоб я робила без Валі, без Петруся. Півдня я проревіла вдома. Весь цей час мене намагалася втішити Валя.

– Ну не кінець же світу настав?! – каже вона мені, зрозумівши, що слова втіхи на мене не діють. – Тебе ж не виключили з інституту? То чого ж так побиватися?

– Як я подивлюся в очі батькам? Вони розраховують на те, що я отримаю стипендію. Я теж на це сподівалася. Розумієш, що це повинні були бути перші мої гроші у великому житті?! А я їх не отримаю, бо я – нездара!

– Досить ревти! Вже вся подушка від сліз мокра, – заявляє Валя. – А Петрусь надворі вже зовсім закляк, чекаючи на тебе.

– Що йому потрібно?

– Витирай сльози, вдягайся та йди до нього, дізнайся сама.

Неохоче вмиваюся, витираю рушником обличчя. У дзеркало хоч не дивися – очі пухлі, ніс червоний, як у Діда Мороза. Шкода Петрика, який на морозі аж пританцьовує.

– Чого тобі? – запитую замість привітання.

– Ходімо зі мною. Я тобі щось покажу.

– Мені зараз тільки гуляти, – кажу я, відчуваючи, що на очі знову навертаються непрохані сльози.

– Ходімо, – наполегливо каже він. – Треба з тобою поговорити.

Неохоче беру його під руку, кудись плетуся по кучугурах снігу. Незабаром ми опиняємося на центральній вулиці міста. Там, на головній площі, неподалік пам’ятника Леніну, височить ялинка. На ній безліч скляних різнокольорових кульок та «дощика».

– Яка краса! – кажу я захоплено.

– Ось бачиш! А ти не хотіла йти!

Ми, як маленькі діти, обходимо ялинку, милуючись її вбранням.

– Чи ти бачила таку красу? – запитує Петрик.

– Де? У селі? – я гірко посміхаюся. – Можна подумати, що у вас у хаті така була.

– Ні в мене, ні в тебе такого не було. Але життя з кожним днем стає кращим. А ще ліпшим його зробити повинні такі, як я і ти.

– Та я ж трієчниця.

– Це буде тобі наукою. Треба більше сидіти за книжками. Сама подумай, чи можна збудувати нове, краще життя для наступних поколінь, якщо після кожної невдачі розпускати нюні?! На помилках вчаться, а труднощі нас не повинні зламати, мають лише загартовувати. Пам’ятаєш книгу «Як гартувалася сталь»?

– Звичайно!

– Їм не легше було, чим нам. Чи коштує та трійка таких сліз?

– Перед батьками соромно. Вони і так ледь-ледь кінці з кінцями зводять. Була надія на мою стипендію…

– Треба набратися мужності, щоб до наступної сесії добре підготуватися. Не вішай носа! Пішли туди! – Петрусь вказує пальцем на гурт молодих людей, які зібралися навколо гармоніста і вже починають щось наспівувати.

Не пам’ятаю, скільки часу ми співали біля ялинки. Я схаменулася, що вже надто пізно.

– Мені негайно треба бігти додому, а то Максимівна не впустить до хати, – кажу я Петрусеві, підхоплюю його під руку, і ми майже біжимо додому.

Біля двору зупиняюся, щоб відхекатися, кладу голову Петрусеві на плече.

– Дякую, що витяг мене з дому, – кажу я і піднімаю очі, щоб на нього подивитися.

Не встигла я схаменутися, як Петрусь швидко нахилився до мене та поцілував у щоку. Як жаром обпекло! На мить я завмерла від несподіванки, а потім схаменулася.

– Навіщо? – чомусь запитала я.

Швидко повернулася і, не попрощавшись, побігла до хати, забувши зачинити хвіртку.

– Що з тобою? – запитує Валя, коли я, вся зашарівшись, влетіла до хати.

– Нічого, – відказую.

– Тільки не треба мені брехати. Я ж тебе добре знаю.

Я роздягаюся, струшую сніг з одягу.

– Я не поїду з Петрусем додому одним потягом, – кажу Валі.

– Він тебе чимось образив? Так я йому за це всі патли повискубую!

– Гірше! – кажу я та заглядаю в люстерко. Місце поцілунку горить, пече вогнем.

– І все ж таки?

– Він… Він мене… поцілував, – кажу майже пошепки.

– От дурна! – сміється Валя. – Виходить, наш Петрусь у тебе закохався?

– Ти так гадаєш? – перелякано запитую я Валю. – Хіба кохання таке?

– Звідки я знаю, яке воно?

– Ні, – заперечую я. – Кохання не таке.

– А яке ж воно?

– Не знаю ще, але воно інше.

…січня 1955 р

– Не треба так, доню, перейматися, – втішала мене мати, дізнавшись про мою трійку. – Звичайно, прикро, але не для того ми з батьком стільки років мріяли про твоє навчання.

– Я вас так підвела, – плачу я. – Не справдила ваші сподівання.

– Марійко, – батько потер руки. – Звичайно, нам буде трішки важче, але це не біда. Ти завжди була старанною у школі, працьовитою вдома. Ми пережили набагато важчі часи. Чи нам звикати до труднощів?

– Пробачте мені, – заливаюся сльозами.

– Досить розводити сирість, – каже батько. – Будемо робити все можливе і неможливе, щоб ти вивчилася.

– Щоб не гнула, як ми, спину все життя в колгоспі, – додає мати.

Мені хочеться впасти перед ними на коліна, цілувати руки, але у нас так не прийнято. А як же я боялася, що батьки скажуть: «Кидай навчання, якщо такий телепень!»

– Дякую вам, – кажу я, а мати витирає мої заплакані очі. – Я обіцяю, що прийде час, коли ви з гордістю зможете сказати односельцям, нашим сусідам, родичам та знайомим: «Наша старша донька працює вчителькою!»

– Дай-то, Боже! – каже мати і кладе хрест на груди.

…травня 1955 р

Зізнаюсь чесно: мені було трішки заздрісно, що я не отримую стипендію, а Валя, яка не так серйозно ставилася до навчання, її отримує. Але це не чорна, а біла заздрість. Ночами уявляю ті сто вісімдесят карбованців стипендії, які мала б отримати, і душу давить камінь образи на саму себе. Але вже нічого не можна змінити. Я з нетерпінням і деяким острахом чекаю наступної сесії. Тепер я вже не маю ніякого права схибити. А зараз їжджу кожної неділі до села. Батьки кладуть мені до валізи буханець домашнього хліба, шматочок сала, два літри молока, картоплю та цибулю. Я привожу трішки гречки для супу, а Валя – макарони. Разом з Валею варимо суп, засмажуємо його салом, а потім їмо тричі на день. У складчину набагато легше харчуватися. Наша господарка працює завгоспом у дитбудинку для сиріт. Вона готує собі страви на тій плиті, що і ми. З її каструлі смачно пахне, але я ніколи не дозволяю собі заглянути під кришку. Сьогодні Валя запитала мене:

– Як ти гадаєш, що у неї в каструлі?

– Не знаю, – відповіла я.

– То давай подивимося, – запропонувала подруга.

– Не можна!

– Чому?! Ми ж не будемо красти, а лише подивимося, що так смачно пахне.

– Що лежить там, – я вказала пальцем на каструлю, з якої йшов такий привабливий запах, – не наша справа. А підглядати чи то в спальню чужої людини, чи в її особистий щоденник, чи в каструлю – однаково нечемно і негарно. Хочеш, сама заглядай, а я – зась!

– Дуже потрібно! – відказала Валя й пішла до кімнати.

А вже за кілька хвилин Валя сказала:

– Я не знаю, що на мене найшло.

– Ти про що?

– Та про ті кляті каструлі господарки! Не можна так! Я ж дітей буду навчати чесно жити, а сама… Я – свиня! Чи мені не все одно, що там вариться?!

– А все одно воно дуже смачно пахне! – сказала я й облизнулася. Валя залилася сміхом, а за нею і я.

– Чи не з мене ви так смієтеся? – Лідія Максимівна заглянула до нашої кімнати. – Залилися, як циган сироваткою.

– Ні! Ні! – в один голос закричали ми з Валею.

– То ми вже їсти похотіли, – крізь сміх сказала Валя. – Так супу хочемо, а він ще вариться, то ми вдвох смішинку проковтнули…

Петрусь завжди поруч з нами. Він мій найліпший друг. З ним можна поділитися сокровенним, він завжди підтримає морально. Після першого поцілунку я деякий час намагалася його уникати. Зустрічалися на перервах між парами – ховала від нього погляд, червоніла і ладна була провалитися крізь землю. Потім трохи заспокоїлася. Врешті-решт, нічого кримінального не сталося.

На Восьме березня у нас було урочисте засідання. Після нього оголосили танці. Звичайно ж, Петрусь приплівся і запросив мене на вальс. Відмовляти не хотілося, бо танцювати – аж п’яти горять. Щоки у мене палають, а я кружляю у танку і не відчуваю землі під ногами. Ще б пак! Хлопців в інституті навчається набагато менше, аніж дівчат. Кожна із студенток мріє про танок із хлопцем, але юнаки всі зайняті, тож дівчата танцюють парами одна з одною. А я кружляю у танку з хлопцем! Петрусь високий, стрункий, гарний. За ним багато дівчат упадає, а він приклеївся до мене, як банний листок до заднього місця. І що він у мені знайшов? Сама дивуюся. Іноді я думаю над тим, чи потрібен він мені? Ми росли разом, добре знаємо один одного. Але все частіше і частіше ловлю себе на думці, що ставлюся до нього як до гарного та надійного друга. А він… Він все намагається мене поцілувати. Якщо чесно зізнатися, то мені було цікаво відчути, який то поцілунок у губи. Одного разу, коли він проводжав мене додому після занять у бібліотеці, я йому дозволила себе поцілувати зовсім по-справжньому. Виявилося, що у нього теплі та м’які губи. А ще вони гарячі. Від його поцілунку розійшлося тепло по всьому тілу, хоча надворі був мороз. Я злякалася нового почуття і знову втекла додому. Ну чи не дурна я?

…вересня 1955 р

Я вже на другому курсі! Так непомітно пролетів перший рік навчання! Я ще на один крок стала ближче до заповітної мрії. Влітку ходила в гості до Надії Іванівни. Вчителька була мені дуже рада. Вона все така ж струнка, красива, гарна, привітна. Я з не меншим, аніж у дитинстві, захопленням дивилася на її товсту косу, яка обвивала голову вінком. Напевне, так само гордо носять корони на голові, як вона косу. Без неї я не могла уявити свою колишню вчительку. Мені здавалося, що вона і спить з акуратно заплетеною косою.

– Ну що, Марічко, – питає вона, посміхаючись, – не перехотілося бути вчителькою?

– Ну що ви?! Навіть ще більше хочеться!

– Пошлють працювати кудись у забуте Богом і людьми село. Що тоді заспіваєш?

– Хтось із нас повинен і там працювати. Діти всюди однакові: що в селі, що в місті.

– Можливо, буде нелегко.

– Я готова до будь-яких труднощів! – бадьоро кажу їй.

– Це добре, дуже добре, – каже вчителька та погладжує моє волосся. А мені так приємно, ніби знову опинилася в далекому дитинстві.

Надія Іванівна приносить мені кухлик молока.

– Пий, дитинко, – каже, як колись.

– Дякую, – відповідаю я, хоча вже не відчуваю себе дитиною.

Я п’ю молоко і ніяк не наважусь сказати, що мрію мати таку косу, як у неї.

– Марічко, у тебе гарне волосся, – каже вчителька. – Будеш відпускати косу?

– Як у вас! – випалюю на одному подиху і чомусь червонію.

… Ми з Валею живемо, як і на першому курсі, у Лідії Максимівни. До речі, вона так зраділа, коли перед навчанням ми завітали до неї.

– Як добре, що ви знову будете у мене жити! – сказала старенька. – А то я швидко до людей звикаю, а відвикаю тяжко.

Ледь вийшла господиня за двері, Валя одразу ж привіталася з блощицями:

– Ну що, мої дорогенькі, наскучило стару кров пити? Ми вже привезли вам молодої, новенької та свіженької. Тож гайда всі на нас!

Я розсміялася, а Лідія Максимівна заглянула до кімнати та сказала:

– Як все-таки приємно чути ваш сміх! А то, коли я вдома сама, від тиші аж у вухах дзвенить!

…жовтня 1955 р

– Ну ходімо погуляємо в парк! – вмовляла мене Валя. – Торік казала, що не заробила стипендію, то не маєш права на відпочинок. Зараз вже все добре, а ти носа з книжок не виймаєш!

– І що ми там будемо робити?

– Знаєш, скільки там по суботах люду?! Грає духовий оркестр, по алеях гуляють дівчата, хлопці, жіночки з маленькими дітками. Там все місто!

– Таки й усе!

– Не віриш мені? Там навіть дідусі та бабусі походжають! А скільки хлопців, якби ти бачила!

– То підемо на хлопців витріщатися?

– А чому б і ні?! – мовила Валя, крутячись перед дзеркалом. – Чим ми гірші від інших дівчат? Доки будемо сидіти вдома, усіх парубків порозбирають!

– На нас вистачить.

– Чи ти, бува, не закохалася у нашого Петруся? – Валя мружить очі.

– Тю на нього! – кажу я.

– А чому ж ви тоді цілуєтесь?

– Бо приємно, – зізнаюсь я.

– А якщо чесно, то кохаєш його чи ні?

– Я і сама не знаю, – зітхаю я. – Не можу в собі розібратися. Здається, що він мені потрібний. Коли немає поруч, то його не вистачає. А з’являється, то можу без нього обійтися. Я не знаю, що таке кохання, але мені здається, що це такий стан душі, коли не можеш без коханої людини прожити ні дня. Та що там день? Про коханого повинні бути всі думки – кожної години, хвилини, секунди! А я про Петруся згадую, коли мені щось потрібно.

– Особливо, коли на танці біжиш!

– Ти вгадала. Ні, кохання не таке. Яке воно – я ще не відчула, але є передчуття, що воно вже близько, десь поруч. Воно чекає на мене, щоб застати зненацька.

– То закривай книжку та швидше вдягайся, бо всіх кавалерів дівчата розхватають.

За півгодини ми вже йдемо з Валею під ручку по алеях парку. Дійсно, тут так гарно! Каштанове та кленове листя подекуди падало на тротуари й котилося за легеньким вітерцем, потрапляючи перехожим під ноги. Старі дерева розкинули свої лапи-гілки суцільною парасолькою над алеями. Людей, які вирішили насолодитися цією гарною осінньою дниною, було чимало.

– Пішли тією алеєю, – нашіптує Валя. – Там хлопці у військовій формі.

– Якось незручно, – кажу я і повертаю за нею, бо подруга міцно тримає мене під руку.

Три молодих чоловіка у формі обертаються і дивляться на нас, а в мене одразу підкосилися ноги від такої надмірної уваги.

– Добридень, дівчата, – говорить один з них та посміхається щирою білозубою посмішкою.

У мене язик до піднебіння прилип, а Валя не розгубилася.

– Скоріше, доброго вечора, – подруга кокетливо посміхається та зупиняється біля хлопців.

Слово за слово – і ми познайомилися. Виявилося, що хлопці проходять службу у військовій частині міста. Я весь час мовчала, і двоє молодих людей, не проявивши до мене ніякого інтересу, кудись хутко зникли. З нами залишився молодший лейтенант, якого звали Василем. Я одразу помітила, що Валі він дуже сподобався. Здавалося, що й він не залишився байдужим до моєї подруги. Ми підійшли до танцювального майданчика, але танці ще не розпочалися. Якийсь чоловік без однієї ноги сидів на лавці та грав на баяні. Біля нього вже зібралася юрба молодих людей. Вони утворили коло та вискакували в нього, співаючи частівки та хвацько пританцьовуючи. Ми приєдналися до них. Василь потягнув Валю в коло, запрошуючи її до танцю.

Мы не сеем, мы не пашем,

А валяем дурака.

С колокольни шапкой машем,

Разгоняем облака!

Валя не полізла за словом до кишені. Вийшовши в центр кола, почала пританцьовувати та співати:

Топится, топится в огороде баня,

Женится, женится мой миленок Ваня.

Не топись, не топись в огороде баня.

Не женись, не женись, мой миленок Ваня!

Натанцювавшись досхочу, ми пішли на танцювальний майданчик, де вже грала музика. Валя весь вечір кружляла у вальсі з Василем, а я стояла сама. Мене ніхто не запрошував на танець, і я шкодувала, що нема з нами Петруся. Трохи пізніше включили іншу музику, і я з великим задоволенням танцювала фокстрот.

Василь хотів нас провести додому, але Валя заперечила і домовилася з ним про зустріч наступної суботи на цьому ж місці.

…жовтня 1955 р

– І хто тобі винен у тому, що ти не дозволила Васі тебе провести? – запитала я подругу після того, як ми третю суботу поспіль повернулися самі додому.

Василь не приходив на побачення, а Валя ходила сама не своя.

– Звідки я знала, що так вийде?! – говорить вона в розпачі. – Я думала, що слово офіцера міцне, як броня.

– Можливо, він не зміг прийти, – намагаюся її заспокоїти. – Він на службі.

– Три тижні? – Валя ледь не плаче. – Міг би прийти до інституту, знайти мене. Я ж казала йому, де навчаюся!

– Не переймайся, Валечко. Ти ще знайдеш собі іншого гарного хлопця.

– Я не хочу іншого! Ніякого хлопця мені не потрібно! Я все життя бачила себе дружиною військового. Розумієш це чи ні?!

– Почнемо з того, що він тобі не пропонував стати його дружиною. До того ж, ти його зовсім не знаєш!

– Серцем, розумієш, серцем відчула, що це саме та людина, яка мені потрібна!

– А хіба так буває? Після першого побачення зрозуміти, що це твоя половинка? Маячня!

– Тобі легко говорити! Ось закохаєшся з першого погляду, тоді будеш знати! – говорить вона в розпачі та знову починає невтішно плакати.

Я заспокоюю подругу, як тільки можу, а сама думаю, що після однієї зустрічі я би так не побивалася. Якщо справді кохання приносить такі душевні страждання, то навіщо воно мені?

…листопада 1955 р

Ми не пішли до парку в надії зустріти там Василя. Валя потягла мене на танці до інституту. Трохи відлягло від серця, бо я вирішила, що подруга заспокоїлася. Спочатку всі студенти заспівали наш гімн:

Я не знаю, где встретиться

Нам придется с тобой.

Глобус крутится, вертится,

Словно шар голубой…

А потім поставили грампластинку з вальсом-бостоном, і незабаром всі турботи відійшли на другий план. Поруч був Петрусь, і було гамірно та дуже весело. Я кружляла і кружляла з ним у вальсі та відчувала себе легенькою пташкою у небі.

– У тебе жилка на шиї пульсує, – сказав Петя.

– Де саме? – засміялася я, не зупиняючись.

– Ось тут, – сказав він і нахилився до моєї шиї, щоб показати де.

Одразу ж по радіо оголосили:

– Хлопець, що танцює з дівчиною у блакитному платті, не виламуйся!

Я зачервонілася і відсахнулася від Петрика.

– Це нам! – зашепотіла я.

– І як вони все бачать?!

Я вирішила трохи перепочити, а з радіо знову прозвучало попередження:

– Хлопець, що танцює з дівчиною у білому платті у червону квіточку, не викаблучуйся, веди себе пристойно!

– Це вже точно не нам! – сказав Петрусь, і ми розсміялися.

Підійшла Валя, і я відіслала їх танцювати. Здається, вона дійсно трохи заспокоїлася. Та чи надовго?

…грудня 1955 р

У нашій групі навчався (кажу навчався, бо вже не навчається) один хлопець єврей. Сєвка Штільман був із бідної багатодітної родини. Батька у нього не було, а матері було важко підіймати усіх дітей на ноги. Частенько Сєвці доводилося брати якусь копійчину у борг, щоб хоча б щось купити з їжі у буфеті. Взагалі ж він був дуже розумним та начитаним. Якщо нам було щось незрозуміло, то він охоче допомагав у навчанні. Але коли він приходив до нас, то ми з Валею просили його заспівати. Сєвка мав напрочуд гарний голос.

– Заспівай, Сєвочко, – казала я. – Тоді дам у борг.

Добрий, милий Сєвочка йшов на все, аби лишень якось закінчити інститут та не померти з голоду, бо мав нелюдську жагу до навчання. Особливо ми з Валею любили, коли він співав:

Ой, дівчино, чим ти полонила

Юне серце в цей вечірній час?

Ти – любов моя,

Ой ти дівчинонька гордая…

Так задушевно співав, що аж до кісток проймало, а на очі сльози наверталися.

Незадовго до Нового року нас зібрала декан факультету, оголосивши, що до інституту приїжджає заступник міністра освіти. Після усіх настанов про те, що всі повинні бути акуратно та пристойно вдягнуті, хлопці підстрижені та поголені, декан дала останню настанову:

– Не плескайте язиками. Слідкуйте за своєю мовою та не базікайте зайвого.

Сєвка Штільман або не почув останні слова декана, або їх проігнорував. Замміністра довго і палко говорив про те, що нам належить піднімати культуру села, нести до нього слово науки. Також він сказав, що комусь потрібно буде працювати у школах, а декому доведеться викладати у дитячих будинках, де, до речі, дітям зараз скрутно живеться, незважаючи на те, що держава робить для них все можливе. Тоді Сєвка підняв руку і сказав:

– Можна задати питання?

– Звичайно, юначе, – відповів замміністра, а в залі всі притихли так, що стало чути, як у вікно б’ється та дзижчить муха.

– Мене цікавить таке питання: чому ви, міністри, отримуєте гарну зарплатню і не поділитеся нею з дитячими будинками, де дітям-сиротам так скрутно живеться?

Наш куратор щось почала жестикулювати Сєвці, але вже було запізно. Заступник міністра почервонів до самої маківки, потім відкашлявся та сказав:

– Ваше питання, юначе, некоректне. На цьому наша зустріч закінчена. На все добре.

Наступного дна весь інститут тільки й мав розмови про вихватку Сєвки. Вдень ніхто його не бачив, а ввечері він прийшов до нас. Хлопця було не впізнати. Він якось осунувся, спав з лиця, а в очах неприхований смуток.

– Ось прийшов попрощатися, – сказав він невесело.

– Як попрощатися?! – запитали ми в один голос.

– Визвали мене в деканат і вручили путівку на будівництво в Сибір. Така виявилася ціна мого питання.

– А як же навчання? – запитала я, знаючи, які надії покладала на нього мати як на старшого сина.

– Доведеться забути про навчання, – вимушено посміхнувся Сєвка.

Я подивилася в його сумні очі.

– Ти сам поїдеш?

– Та ні. З четвертого курсу Шкунченко теж мав необережність задати міністрові питання. Тож я не один, нас двоє таких.

– Мені дуже шкода, – сказала я і додала, щоб хоч якось розвіяти смуток: – А хто ж нам тепер пісень співати буде?

– Вже точно не я, – зітхнув він і попрощався.

…березня 1956 р

Сьогодні, напередодні Міжнародного жіночого дня, я подарувала Валі фотоальбом. Подруга мене порадувала новеньким намистом синього кольору. До всіх свят ми намагалися купити одна одній подарунок такий, який неодмінно стане у нагоді. У мене не було намиста, тож подруга купила мені його на свої заощадження.

– Яке ж воно гарне! – сказала я, приміряючи намисто. – Воно так буде пасувати до моєї блакитної літньої сукні з «крильцями»!

– Носи на здоров’я, – відповіла Валя, розглядаючи мій подарунок. – Дякую тобі. Закінчимо навчання, розлетимося в різні боки, пам’ять про студентські роки залишиться на світлинах цього альбому. Ми ж будемо спілкуватися й надалі? – запитала вона, обнявши мене за плечі.

– Звичайно! Чи я зможу тебе коли забути? До того ж, наші батьки живуть поруч. На літніх канікулах будемо зустрічатися в селі.

– Як подумаю, що доведеться кудись їхати, облаштовуватися, розпочинати нове, самостійне життя, то одразу стає трішки лячно, – зізналася Валя. – І хочеться, щоб такий час настав скоріше, і страшно, і сумно.

– І не зарплатня буде головним у нашому житті. Що гроші? Головне – це робота на користь Батьківщини. Чи не так? – із запалом мовила я, подивившись на подругу.

– Звичайно! Чи за грошима поїдемо кудись у віддалене село? Треба нести світло науки в кожне село, в кожний хутір! Населення повинно бути грамотним, освіченим.

Ми ще довго мріяли про прекрасне майбутнє, а я все уявляла себе такою схожою на красуню Надію Іванівну. Моя уява малювала картинку: я, поцокуючи підборами туфельок, у білій блузці та темній строгій спідниці заходжу до класу. Там мене зустрічають десятки допитливих дитячих очей. Моє волосся чисто вимите, блискуче та вкладене косою навколо голови. Дівчатка дивляться на мене з неприхованим захопленням. Можливо, саме в такий час котрась із них захоче стати вчителем…

…травня 1956 р

– Сьогодні йдемо на танці в парк, – заявляє Валя голосом, який не приймає заперечень. – Ми ж не можемо пропустити таку важливу подію?!

– Знову будеш танцювати з одним, а очима нишпорити по боках, виглядаючи Васю?

– Звичайно!

– Можливо, у нього вже є інша дівчина? – запитую і одразу ж шкодую, що зробила подрузі боляче.

– А я не вірю! Ось не вірю, що в нього хтось є, і баста!

– Скільки вже хлопців клеїлося до тебе за цей час?

– Мені ніхто, окрім Васі, не потрібен. Я відчуваю, розумієш, серцем відчуваю, що він теж бажає нашої зустрічі.

Я промовчала. Якщо цей Вася дуже хотів би побачити Валю, то прийшов би до інституту та зачекав, доки будуть виходити студенти. Але він не приходив, то, напевне, непотрібна йому Валя. Втім, нехай чекає. Можливо, і справдяться її сподівання…

…травня 1956 р

Минулої суботи Валя знову так і не зустріла Василя. Додому вона прийшла сумною. Я, як могла, її втішала.

– Тобі треба познайомитися з іншим хлопцем, – порадила я. – Вийде з ним щось чи ні – не важливо. Головне, щоб ваші зустрічі дали змогу забути Василя.

– Забути я його не зможу, – зітхає подруга. – А розрадитися? Можливо.

Трохи поміркувавши, Валя говорить:

– Можливо, у твоїх словах є якийсь сенс. Сьогодні свято Перемоги, тож буде багато людей. Прийму твою пораду і спробую з кимось познайомитися. Який хлопець підійде до мене першим, з тим і буду зустрічатися.

– А зможеш? – запитую та посміхаюся.

– Зможу!

– Дивись, ловлю на слові! – присварила я її пальцем.

…Увечері причепурилися, вийшли на вулицю. Легенький теплий весняний вітер по-дружньому потріпав по щоках та полетів собі далі. Повітря чисте, аж прозоре. Воно пахне чи то весною, чи цвітом яблунь та перших весняних квітів. Стояла тепла, мало не літня погода. По вулицях ходять усміхнені люди, вітаючи знайомих та чужих людей зі святом. У руках у них прапорці, квіти та повітряні кульки. З гучномовців лунають пісні – на вулицях справжнє свято.

У парку людей сила-силенна! Ходять парами та цілими компаніями, сім’ями, дітвора галасує. То в одному, то в іншому місці чути голос гармоній. Біля танцмайданчика грає духовий оркестр. Поруч зібрався натовп людей. Серед них є військові, тож Валя пасе очима.

– Зі святом, дівчата! – каже хтось позаду нас.

Ми повертаємося і бачимо Петруся. З ним незнайомий високий худорлявий хлопець.

– Познайомтеся, це мій товариш, – каже Петрусь, не давши нам розтулити рота.

– Роман, – каже незнайомець і простягає мені руку.

Я піднімаю очі і зустрічаюся з ним поглядом. Чистий до прозорого погляд, який випромінює теплоту та доброту, як від кинутого у воду каменя. Відкрите, трохи вилицювате обличчя. Щира гарна посмішка.

– Марія, – потискую його теплу руку, але вже не чую свого голосу, бо у вухах щось шумить.

Продовжую дивитися йому в очі, не в змозі відірвати погляд. Відчуваю, як рівне, лагідне полум’я, що світиться у його очах, поступово перебирається на мене, огортає, проникає до самого серця та обпікає зсередини. По тілу пробігає незрозуміла, якась нова тепла хвиля. Світ гойдається навколо мене, а разом з ним і Роман, і Валя, і все-все-все.

– Валентина! – Валя підскакує до Романа та протягує свою руку.

Я відпускаю його теплу долоню і стою, ніби оглушена. Щось запитує Петрусь, але я його не чую. В голові шум і те одне його слово «Роман». Яке гарне ім’я! Який приємний низький тембр голосу! Я стою, як бовван, світ навколо все ще хитається, а земля йде з-під ніг.

– Марійко, – із задуми мене вивів голос Валі, що вже шарпає мене за руку. – Пішли на танці. Хлопці теж з нами йдуть. Чи не так?

Не чекаючи відповіді, Валя бере під руку Романа та тягне за собою. Петрусь йде поруч, потім бере мене під руку.

На танцях я мала розгублений вигляд. Від цього здавалася сама собі безмірно дурною та жалісливою, бо Роман танцював з Валею, а я весь час шукала його очима у натовпі. Чомусь дуже дратував Петрусь. Чи то він був сьогодні такий незграбний, чи я розгублена, але він весь час наступав мені на ноги. Мені треба було заспокоїтися, привести до ладу розсіяні думки. Я запропонувала Валі піти додому, але та ні в яку.

– Тут так весело! А що ми вдома будемо робити? Дивитися одна на одну? – сказала вона й одразу ж потягла за собою Романа на новий танок.

– Хочеш додому? – запитав Петрусь, про існування якого я мало не забула.

– Ні… Так, хочу, – кажу розгублено.

– Можливо, пройдемося алеями, купимо морозиво?

– Я ж сказала, що хочу додому, – відповіла я дратівливо. Зробила кілька глибоких вдихів і додала спокійніше: – Я стомилася.

– Тоді пішли, проведу тебе, – каже він та бере мене під руку. – А то ще хтось тебе вкраде по дорозі, як ось Валю.

– Кому я потрібна, – зітхнула я і кинула останній погляд туди, де серед натовпу то з’являлася, то зникала постать Романа.

Біля будинку Петрусь намагався мене поцілувати, але я від нього відсторонилася.

– Відчепися від мене! Набрид! – скрикнула я та побігла від нього до будинку.

Валя прийшла пізно. Виглядала задоволеною.

– Не спиш? – торкнулася мого плеча.

– Як бачиш.

– То який тебе ґедзь сьогодні вкусив?

– Захотілося додому.

– Як тобі Роман?

– А що мені? Роман як Роман. До речі, до тебе залицялися гарніші хлопці. А тобі… він сподобався? – запитала я, відчуваючи, як завмерло серце в очікуванні відповіді.

– Чесно кажучи, я ще сама не зрозуміла. Але Вася все-таки кращий, – зітхнула подруга та додала: – Вася найгарніший!

Валя швидко заснула, а в мене сон як вітром здуло. З голови не йшов Роман. Його образ стояв весь час перед очима. Ці лагідні очі, які проникли до самих глибин моєї душі, теплі, і в той же час міцні руки, приємна лагідна посмішка… Я намагаюся відключити всі емоції та включити холодний розум, щоб збагнути, чому цей образ не відходить від мене. Чому одна лише згадка про нього мене так хвилює, змушує серце шаленіти у грудях? Невже це кохання з першого погляду? Якщо так, то воно залишиться нерозділеним, бо сама ж дала Валі пораду зустрічатися з ким завгодно, щоб забути Василя. Ну й дурна ж я! Якби ж то знати, де впадеш, то соломки підмостила б. Як би то не склалося, а я ні в чому не зізнаюся Валі. Нехай все є, як є. Але думки про Романа не дають заснути. Я лежу тихенько, щоб не розбудити подругу.

Лише коли на небі почали гаснути зірки і кімнату стало заливати передсвітанковою синню, я забулася у тривожному сні.

…травня 1956 р

Стоять гарні весняні дні. Зараз така пора року, що все радіє навколо. Забіяки-горобці влаштовують то сварки за знайдену крихітку хліба, то здіймаються веселою зграйкою, сідають на гілля дерев і про щось своє, пташине, цвірінчать безупину. Гарна днина вигнала на вулицю і старого, і малого. Зазвичай я завжди раділа приходу весни, коли, здавалося, весь світ радіє, купається у теплому промінні сонця. Так було завжди, але не зараз. Я втратила душевний спокій, бо кожної хвилини думала про Романа. Одна лише згадка про нього змушувала кров текти по моєму тілу пульсуючими поштовхами.

Я знову і знову вештаюся вулицями міста без усякої потреби. Учора ввечері, коли Валя побігла на побачення до Романа, у мене під серцем щось боляче шпигнуло.

– Марійко, – сказала подруга, крутячись перед дзеркалом, – ти така сумна, що без сліз на тебе не глянеш. Можеш мені врешті-решт розповісти, що з тобою трапилося?

– Звідки ти таке взяла? – запитую її і змушую себе видавити щось на кшталт посмішки. Вона виходить у мене натягнутою та нещирою. – Зі мною все гаразд.

– А то я тебе не знаю! Ходиш усі дні, як з хреста знята.

– Напевне, перевтомилася.

– Тоді пішли з нами, погуляємо, подихаємо весняним повітрям на повні груди!

– Ні! – майже істерично скрикую я. – Я нікуди не піду.

Дійсно, зустрітися з Романом ще раз не придавало мені оптимізму.

Коли Валя пішла, мене прорвало, і я дала волю невтішним сльозам. Доки подруга повернулася з побачення, я встигла і наревітися, і трохи заспокоїтися.

– Як пройшло побачення? – запитую Валя.

– А! Так собі. Побачення як побачення, – говорить вона без особливого ентузіазму. – Повешталися вулицями та й усе.

– Він тобі… Він подобається тобі?

– Не особливо. Ти ж мені порадила з кимось зустрічатися, і я дала слово. Ось і тримаю слово. Можливо, і справді Роман допоможе забути Васю?

– Так, – кажу я розгублено та відводжу погляд вбік.

Так і кортить сказати: «Залиш Романа в спокої! Дай мені шанс, бо все одно він тобі не потрібний, а мені…» Але цю думку затьмарює інша: «А якщо Роман не моя, а її доля? Не можна руйнувати їх стосунки». І я деякий час мовчу.

– Розкажи мені про нього, – чомусь кажу я і відчуваю, що одразу зрадницьки запалали щоки.

– Роман закінчує технікум електрифікації. Незабаром піде на службу до армії. Що ще?

– Оце все, що ти знаєш про нього?

– А я не особливо намагалася вивчити його біографію. Ти краще зізнайся, хто тобі так зіпсував настрій? Чи, бува, не Петрусь?

– Не вистачало, щоб я за ним сумувала! Він мені потрібний, як п’яте колесо до воза! – відказую я з деяким роздратуванням, але Валя, на моє щастя, нічого не помічає.

Моя подруга, як завжди, швидко засинає, а я починаю мріяти про неможливе…

…травня 1956 р

За кілька днів я вже навчилася маскувати свій поганий настрій, закрившись у собі, як у мушлі. Валя перестала допікати своїми питаннями, а я мала намір викинути з голови не лише образ Романа, а й сам день, коли його зустріла. Уявила, що це все мені наснилося, а насправді нічого і нікого не було: ані прогулянки в парк, ані знайомства, ані безсонних ночей. Весь вільний час ми з Валею проводили так, як і раніше. Спочатку готувалися до занять, потім читали книжки та вишивали.

…травня 1956 р

Ми засиділися в читальному залі бібліотеки, готуючись до практичних занять. Коли я впоралася із завданням і зібралася йти, Валя зашепотіла:

– Зачекай мене.

– А тобі ще довго?

– З півгодини.

– Петрусю, – звернулася я до нього, – проведеш Валю додому?

Той ствердно кивнув головою, і я вже зібрала книжки, коли Валя шарпнула мене за рукав.

– Що ще?

– Ледь не забула. Повинен Роман прийти. Скажи йому, щоб зачекав мене вдома.

– Добре, – погодилася я і подумала, що всі сили, витрачені на те, щоб викреслити Романа із своєї пам’яті, зійшли нанівець. Я знову побачу його та втрачу спокій.

…Я помітила у вікно Романа, коли він підійшов до хвіртки та розгублено огледівся. Я вийшла на ґанок, махнула рукою: «Заходь». Він трохи завагався, але пішов за мною.

– Проходь, – запрошую. – Сідай, будь як удома. Валя трішки запізниться, тож зачекай її тут.

Говорю до нього, уникаючи погляду. Але відчуваю запах одеколону та цигарок – від цього трішки шумить у вухах та злегка паморочиться в голові. Він починає мене розпитувати: звідки я, де навчаюся. Я відповідаю, і в якусь мить розгублююся та дивлюсь йому прямо в очі. Вони теплі та трішки стомлені. Мені хотілося ось так говорити та говорити. І не важливо про що, аби лише чути його приємний тембр голосу, бачити лагідну посмішку, купатися в ній, як у теплій, чистій та прозорій річці. Хотілося побути з ним наодинці хоча б ще кілька хвилин, але безжальний час нестерпно швидко біг уперед. Кидаю погляд на настінний годинник, і хочеться його розтрощити вщент, щоб він замовк і час зупинився. Мимоволі поглянула у вікно та побачила Валю та Петруся, які підійшли до хвіртки.

– А ось і Валя, – кажу я таким голосом, ніби виношу вирок. Так, це і є мій вирок. Бо за кілька хвилин я залишусь наодинці із сумними думками.

Роман став поруч зі мною, заглянув у вікно. Вони зупинилися та продовжували про щось жваво розмовляти. Петрусь взяв Валю за руку, щось шепнув на вухо, і Валя почала сміятися.

– Вони… Вони зустрічаються? – Роман кивнув у бік Петруся та Валі.

Я промовчала, бо язик вмить прилип до піднебіння. Зараз мені потрібно сказати одне слово «так», і Роман розстанеться з Валею. Це був мій шанс, але я ніколи в житті не брехала. Я не знала, як це робиться.

– Марійко, – сказав Роман і повернув мене себе, заглядаючи в очі. – Петро проводжає Валю? Вони зустрічаються?

Я знову зустрілася з ним поглядом і розтанула у ньому до кінця.

– Так, – прошепотіла я, ніби під гіпнозом його погляду. Від слів брехні світ навколо пішов обертом, і я ледь не зомліла.

– Буду чекати тебе завтра в парку о шостій вечора. Нам треба побалакати. Прийдеш? – запитує Роман уже біля порогу.

– Так, – шепочу спраглими губами.

Роман прожогом кидається надвір, пробігає повз Валю та Петруся. Валя навіть не встигла зрозуміти, що трапилося. Я знесилено сідаю на стілець та намагаюся зрозуміти себе. Чому я збрехала? Як я могла?! Навіщо зрадила найкращу свою подругу? І як я тепер буду дивитися їй у вічі? Від такого напливу питань та думок мені стає моторошно. Світ навколо починає обертатися з шаленою швидкістю, і я майже знепритомніла в той час, коли до кімнати зайшла Валя. Вона швидко вклала мене в постіль, збризнула обличчя прохолодною водою.

– Що з тобою? – запитує вона з такою турботою, що мені стає так соромно. З очей самі покотилися сльози.

– Голова болить, – кажу їй і ловлю себе на думці, що вже другий раз поспіль брешу.

– Я ж казала, що тобі треба розвіятися, а ти все сидиш тут, то читаєш, то вишиваєш. Зовсім не дихаєш свіжим повітрям!

Валя приносить змоченого водою рушника, прикладає його мені до скронь. «Пробач, Валю, – кажу я подумки. – Я не винна. Винні його очі». І знову сльози починають стікати по моєму обличчю.

…травня 1956 р

У суботу Валя почала збиратися їхати в село до батьків.

– Я не поїду цього разу, – сказала я їй та відвела погляд.

– І чому ж це? – здивувалася подруга. – Позавчора збиралася, а сьогодні передумала?

– Голова щось болить, – кажу я і ловлю себе на брехні.

І скільки тепер мені треба буде жити й обманювати? День? Два? Місяць?

– Не вигадуй, – Валя сідає поруч, обнімає мене за плечі. – Хочеш залишитися вдома та розводити тут сирість?

– Просто хочу відпочити, трохи відлежусь, і все буде добре. Напевно, я перевтомилася.

– Найкращі ліки – рідна домівка.

– Не вмовляй, – кажу я їй, а думаю про те, що ця поїздка могла б виправдати мене, бо закінчилося б усе з Романом, так і не розпочавшись.

Але як уміють зваблювати його очі! Від них не сховаєшся, нікуди не дінешся. Понад усі мої сили відмовитися від побачення.

Валя склала речі у валізу.

– І як все це я поясню твоїм батькам?

– Скажеш, що готуюся до екзаменів. Не кажи їм, що я занедужала. Добре?

– Гаразд, – погоджується подруга. – Але май на увазі: коли я повернуся, щоб була, як свіжий огірочок на грядці після дощу. Домовились?

– Так, – киваю головою на знак згоди.

Хтозна, як воно буде за два дні. Можливо, Роман зопалу призначив мені побачення. Хоче зробити Валі боляче? Чи дійсно має намір зустрітися зі мною? Нічого, нічого не знаю.

Ледь Валя вийшла за поріг, я почала збиратися на побачення. Ніколи ще не бачила себе такою розгубленою та безпорадною. За що не візьмуся – все валиться з рук. Косу довелося переплітати кілька разів. Перепрасувала ще раз свою сукню, мало її не спаливши. Переодяглася, наділа намисто та стала перед дзеркалом. На мене дивилася гарна худорлява дівчина з вінком чорної коси. Ось і відпустила довге волосся, але все одно коса не така гарна, як у Надії Іванівни.

– Дарма, – кажу собі. – І так непогано. Та чи сподобається Романові моя зачіска?

Прийшов час йти на побачення, а у мене ноги як ватяні. Чомусь стало якось не по собі. Відчуваю себе злодійкою, грабіжницею та зрадницею. Доки дійшла до парку, в голові з’явилася інша думка: треба у всьому зізнатися Романові. Так, звичайно ж! І чому я раніше про це не подумала?! По-перше, буде чесно щодо подруги і не так соромно. По-друге, я не буду себе відчувати злодійкою перед Романом, бо на чужому нещасті своє щастя не побудуєш. По-третє, нехай буде так, як повинно бути, буду мати, принаймні, душевний спокій.

Я побачила Романа здалеку. Він тупцював на тому місці, де ми перший раз зустрілися. Одразу ж усі думки, які до цього були в голові, розлетілися та кудись зникли. Залишилося почуття тихої радості та надії, яка почала зароджуватися в глибині моєї душі.

Підійшла до Романа, привіталася. Знову зустрілася з його променистими, сяючими очима. Вони – незвичайні, напоєні якимось чаклунством. Я дивлюся в них, не в змозі відірвати погляд. Роман щось запитує, я не до ладу відповідаю. І вже не має значення, хто я є насправді: злодійка чи закохана до нестями, до втрати пульсу.

Ми ходимо алеями парку так, без усякої мети. Насолоджуюсь звуком його приємного голосу. Хочеться до безтями розчинитися в ньому до останку. По-особливому він називає моє ім’я. Ще ніхто так не промовляв слово «Марійка». Ніхто не дивився на мене таким захопленим поглядом. Поруч з ним повітря було легшим, світ – кращим, більш барвистим, з безліччю нових кольорів, яких раніше не помічала.

Час невблаганно мчить вперед, відраховуючи останні хвилини нашого побачення. Хочеться йому крикнути: «Май совість! Не можна так поспішати!» Десь у глухому куті парку ми зупинилися. Роман обійняв мене за плечі. Я була від нього так близько, що відчувала запах його тіла, чула дихання. Перший поцілунок був несміливим, але обпік своїм жаром кожну клітину мого тіла та серця. Другий був більш довшим, більш палким. Далі я перестала сприймати навколишній світ, бо він загойдався навколо, піднявши мене кудись вгору, далеко-далеко, туди, де живуть зорі…

– Я тебе вподобав одразу ж, коли побачив, – прошепотіли його уста.

– Справді? – запитую його і завмираю в чеканні відповіді.

– Так! Так! – гаряче шепоче він. – Я Валю не пішов би проводжати, якби вона сама не проявила ініціативу.

– Невже? – не йму віри тому, що чую. Це відбувається зі мною насправді чи це я бачу прекрасний сон, схожий на казку?

– Чесне слово! Ти мені одразу сподобалася.

– То чому ж ти не підійшов до мене, а танцював з Валею?

– Ти мені здалася такою гордою та недоступною.

– Маячня! – радісно шепочу я.

– Мені здалося, що така гарна дівчина не захоче зі мною зустрічатися, бо вона не для мене. Хто я? Простий хлопець із села, електрик. А ти… Ти незвичайна, неземна…

Я поклала голову йому на груди, відчула, як шалено б’ється серце. «Ось так би все життя!» – мимоволі майнула думка. Я мовчала, боячись сполохати своє щастя. Роман повернув моє обличчя до себе, повільно провів по ньому долонею, ніби знімаючи невидиму павутину, подарував свою чарівну посмішку. Від цього погляду моє серце залила ніжність.

– Прийдеш завтра на наше місце? – запитує він, дивлячись прямо у вічі.

– Так, прийду, – відповідаю.

– За що мені таке щастя? – каже він, проводячи рукою по плечах.

– А мені за що?

– Я буду завтра о шостій.

– Я теж…

Збуджена та щаслива, я довго не могла заснути. Я була здивована новим почуттям, яке заповнювало всю мою душу. Мучило відчуття провини перед подругою. Груди час від часу стискав металевим обручем облудний сором. Врешті-решт, я зробила висновок, що в кожному з нас є щось злочинне.

Можливо, наша зустріч була запланованою, передбаченою десь там, на небесах?..

…травня 1956 р

Я знову пішла на побачення. Валя повинна приїхати вранці у понеділок, тож я мала час усе обміркувати та вирішити, як мені діяти далі. А зараз були він та я. Нас двоє – і більше нікого. І я не повинна була допускати у наш храм кохання жодної поганої думки. Все повинно бути чистим: і почуття, і дії, і думки. Ми розмовляли, ховалися за стовбури товстих дерев, щоб сторонні не спостерігали за нашими поцілунками, щоб не змогли вкрасти наше щастя. Я весь час боялася ненароком зробити один необережний рух, сказати зайве слово. Але так хотілося летіти назустріч новому та незвіданому почуттю! Іноді мені хотілося плакати від щастя, яке звалилося на голову так зненацька. Іноді хотілося бути легкою, безвідповідальною та веселою. В усьому був винен Роман. У ньому було щось п’янке, чарівливе, захоплююче.

– Ми зустрінемося наступної суботи? – запитав Роман, коли ми повернули на центральну алею.

– Звичайно, – відповіла я.

Я задивилася, як вечірній вітерець колихав розпливчаті тіні молодих лип, коли прямісінько переді мною з’явився… Вася.

– Марійко! – скрикнув він. – Невже це ти?!

– Вітаю, – кивнула я. – Як бачиш, це я.

– А Валя де ж?

– Чи тобі не все одно, де вона?

– Звичайно, що ні! Так де вона?

– Поїхала в село. А ось куди ти від неї подівся – це вже цікавіше питання.

– Як добре, що я тебе зустрів! – Вася аж сяяв. – Я вже тиждень як повернувся з відрядження і цілісінький тиждень ходжу вечорами по парку в надії зустріти Валю або ж принаймні тебе. Як дурень, ходжу сам туди-сюди. Вже у цьому парку всі дерева вивчив.

– Кажеш, що був у відрядженні? – скептично запитала я, але він, здається, нічого не помітив.

– Так! Ти ж знаєш, що я людина військова. Сьогодні тут, завтра їду туди, куди отримую наказ.

– І тобі дійсно потрібна Валя?

– Звичайно! Я так себе картав за таку нерозторопність. Уявляєш, я навіть не взнав, де вона живе.

– А підійти до будівлі інституту, зачекати там Валю не здогадався?

– Уяви, що ні. Була думка сходити в деканат, але я навіть її прізвища не знаю.

Я назвала адресу і домовилася, що завтра ввечері він підійде до будинку, а я скажу Валі, щоб вийшла надвір, ніби її чекає поштарка.

– Оце буде для неї сюрприз! – засміялась я.

Роман пішов додому, а я була надто збуджена, щоб заснути. Як добре вийшло, що ми зустріли Васю! Але залишалося відкритим запитання: розповідати Валі про мою маленьку підлість чи ні? Я не мала відповіді на це тяжке питання. Не хотілося втрачати єдину та вірну подругу. Моє зізнання дало б тріщину у нашій дружбі. Втратити Романа було ще тяжче. Навіть неможливо.

…травня 1956 р

Валя щаслива з Василем, бо вони тепер разом. Якось Вася завітав до нашого найманого житла та сфотографував мене з Валею на згадку. За кілька днів приніс нам по світлині. Це була перша наша фотографія, де ми разом та вже студентки. А мене чекало розлучення. Роман отримав повістку з військкомату. Наступного тижня його заберуть до лав армії. Три роки я не буду його бачити. Довгі, нестерпні три роки.

– Ти будеш мене проводжати? – запитує він мене, а я, поклавши голову йому на груди, тихенько схлипую.

– Буду.

– Чекати будеш?

– Буду.

– Листи писати?

– Буду.

– Марійко, моє сонечко, – він лагідно пестить мої плечі. – Не треба плакати. Я ж не назавжди від’їжджаю. Будемо листуватися. Три роки пролетять непомітно. Ти за цей час закінчиш інститут, отримаєш диплом. Ти завжди будеш у моїх думках. Завжди! Запам’ятай це.

– Згода, – кажу я.

Він збирає мої сльози на обличчі хапливими гарячими поцілунками.

– Будеш проводжати мене, то не плач. Кажуть, погана прикмета, коли дорогу поливають слізьми.

– Я не вірю в прикмети, але якщо треба не плакати, то не буду.

– Ось і добре, моє сонечко, – каже він лагідно. – А коли повернуся, то ми завжди будемо разом.

– Завжди? – піднімаю на нього заплакані очі.

– Так! Завжди! Все життя. Ми поберемося, як тільки я повернуся.

– Справді?! Ми будемо завжди разом? – перепитую я, а в самої аж подих перехопило від щастя.

– Так! Лише дочекайся мене. Зможеш?

– Я ладна чекати тебе цілу вічність, аби лише ти не забув мене, не знайшов іншу.

– Кого я шукав, вже знайшов.

– Повтори ще раз, – прошу я.

– Ти та, яку я шукав. Ми завжди будемо разом. Обіцяю, – звучать його слова мелодією найкращої пісні у світі. А я жадібно ловлю кожне його слово, намагаючись запам’ятати на три довгі роки розлучення…

…травня 1956 р

Цього ранку сонце було напрочуд ласкаве та веселе. Воно ніби хлюпнуло в груди чогось радісного, такого гарного, як саме життя. Світ здався від цього таким чудовим, як ніколи. Разом з тим було і сумно, бо сьогодні наша остання зустріч з Романом перед розлученням на три роки. Навіть такий гарний день тягнувся довго, а вечір десь забарився. Цілий день не знаходжу собі місця. То радість розпирає груди від того, що ми разом, то душу червоточить смуток. Такий настрій нагадує березневу днину, коли яскраве сонце може вмить затягти чорна хмара і піде дощ. А вже за годину на небі знову радіє сонце.

Увечері поспіхом вдягаюся та біжу на своє п’яте побачення. Лише п’ять вечорів провела з Романом, але вони геть змінили все моє життя! З ним все навколо здається світлим, ніжним, добрим, як його очі. Поруч із ним мені затишно та тепло. Звичайний дотик руки Романа дає мені впевненість і надію. Я щаслива, бо кохаю! Я безмежно щаслива від того, що мене кохають!

…травня 1956 р

Все. Романа забрали на службу до лав армії. Я провела його до військкомату. Там вже на нього чекали друзі. Мені так хотілося провести кілька хвилин з Романом наодинці! Хотілося почути ще кілька лагідних слів, скупатися у його ніжному погляді, як у променях сонця. «Не можна бути такою егоїсткою!» – наказала я собі, щоб взяти себе в руки.

Перед тим, як вишикували призовників у стрій, Роман встиг мене обійняти, поцілувати та шепнути: «Я тебе кохаю, сонечко. Ти будеш мене чекати?» – «Так! Так! Я теж тебе кохаю! Буду чекати, скільки потрібно», – прошепотіла я. Роман підморгнув мені, кинув друзям: «Бувайте!» та побіг. Я дала йому слово не поливати дорогу слізьми, але у мене нічого не виходило. Я стояла, кусаючи губи, намагаючись стримати зрадницькі сльози. Мені здавалося, що в моєму житті разом з Романом зникає все найсвітліше, а мені лишаються сірі дні, невідомість і щось жахливе…

…грудня 1956 р

Для нас була несподіваною новина про те, що весь наш факультет переводять до іншого міста. Приваблювало те, що будемо навчатися в сусідньому обласному центрі, але це було так далеко від мого села! Я вже не зможу так часто їздити до батьків та привозити харчі. Що ж, доведеться жити на свою стипендію. Добре, що на третьому курсі вона вже більша, і я отримую двісті двадцять карбованців. Ми з Валею поспішили приїхати до Нового року, щоб влаштуватися. Знайшли квартиру в приватному секторі. Господарка, Валентина Євгенівна, повела нас у флігель, де була невеличка кухонька, стояв керогаз для приготування їжі та столик. Далі була кімната з одним віконцем, яке дивилося в нікуди, бо перед ним височів сусідський паркан, від чого в кімнаті стояли сутінки, хоча надворі світило яскраве сонце. У кімнаті була шафа, стіл, три стільці та три ліжка.

– Третю дівчину самі знайдете чи мені шукати? – запитала Валентина Євгенівна, помітивши, що ми зупинили свої погляди на ліжках.

– Самі знайдемо! – за двох відповіла Валя, доки я розмірковувала.

– Це навіть краще, – сказала господарка. – А то буває таке, що дівчата не можуть здружитися і починаються сварки. А ви давно знайомі?

– Від дня народження, – сказала Валя. – Не переймайтеся, ми не сваримося.

– Ось і добре. То вам підходить таке житло?

– Дивлячись, скільки воно коштує, – сміливо каже Валя, а я шарпаю її за рукав. Де ще вона збирається шукати житло посеред навчального року?

– Шістдесят карбованців з кожної, – сказала господарка, а Валя дивиться на мене, хоча я її знаю – вона вже давно вирішила і за себе, і за мене.

– Нас влаштовує! – каже Валя з таким виглядом, ніби у неї був великий вибір і нарешті вона визначилася.

– Тоді можете розташовуватися. Але попереджаю одразу: хлопців сюди водити не можна!

– Ясно! – сказала Валя та потягла валізу до кімнати.

– І кого ти мала на увазі, коли сказала, що ми самі знайдемо ще одну мешканку? – запитала я подругу, коли ми залишилися наодинці.

– А ти здогадайся з трьох разів!

– Не скажи, що Ніну, бо я тебе вб’ю.

– Можеш вбити, але я не хочу жити з кимось незнайомим.

– Мої бажання не враховані, – сказала я з образою.

Валя (підлиза отака!) підійшла до мене, обняла за плечі:

– Марійко! Не сердься на мене, будь ласка, прошу тебе. Я знаю, що ти не дуже товаришуєш з Ніною. Але вона не така вже й погана, якщо добре розгледіти. До того ж, з нашого села нас тільки троє. Ми повинні триматися однієї купи, так буде легше. Ми знаємо одна одну. Добре знаємо, що Ніна не крадійка. А якщо хтось чужий буде з нами жити? Де гарантія того, що вона нічого у нас не поцупить? До того ж, ми будемо харчуватися в складчину. А чи захоче так робити хтось інший?

– І по скільки ми будемо скидатися на харчі? – запитала я, тяжко зітхнувши.

– По сто карбованців! – швидко сказала Валя. – Я вже все підрахувала. Хочеш, покажу папірець?

– Ну добре, добре, – кажу я їй, відчуваючи, як образа відступає. – Не потрібні мені твої підрахунки, бо знаю певне, як ти сказала, так і буде.

– А хіба я щось дурне тобі радила?

– Ні. Ти завжди маєш рацію. Мені б твої здібності! Краще зізнайся: ти пообіцяла Ніні, що ми будемо жити втрьох?

– Еге ж, – зітхає Валя, – пообіцяла. Як іноді погано, що я не вмію брехати!

…січня 1957 р

Сама дивуюся, як швидко звикла до нових друзів. Гадала, що буду довго адаптуватися до нового оточення, вивчати незнайоме місто, але студенти так швидко знаходять спільні інтереси. За місяць ми з Валею крок за кроком, вулиця за вулицею освоїли місто, перезнайомилися чи не з усіма студентами нашого факультету. Стільки нових друзів, вражень, емоцій, що аж голова обертом йде! Вже й на новому місці помітили організаторські здібності моєї подруги. Тепер вона входить до складу профкому інституту. Сьогодні ввечері Валя повернулася додому з сяючим обличчям.

– Танцюй! – весело сказала вона з порогу, тримаючи в руках якісь папірці.

– Лист від Романа?

– Не вгадала! Роман і так тобі часто пише, а у мене є щось цікавіше.

– І чому ви так галасуєте? – запитала Ніна, знімаючи з обличчя книжку. Я гадала, що вона читає, а та спала, прикрившись підручником.

– Прокидайся і ти, ледацюго, – весело сказала Валя. – Для тебе теж гарна новина.

– Та не тягни ти кота за хвіст. – Ніна відклала книгу вбік. – Кажи вже, що роздобула.

– Три квитки із запрошеннями на вечір до сільгоспінституту! – урочисто сказала Валя. – А там, як ви вже здогадалися, буде багато хлопців. Тож продовжуйте мою думку…

– Будуть танці! Буде весело! – Ніна на радощах підскочила на ліжку так, що воно жалібно заскрипіло-запищало.

– Це добре! Ти справжня подруга! – сказала я, бо полюбляла танцювати. – І коли це буде?

– Цієї суботи, мої любі! – Валя віддала нам запрошення. – Хоча б подякували, невдячні! Гадаєте, так просто було дістати через профком аж три квитки, коли на цілий факультет нам виділили лише десять?

Валя удавано насупилася, а ми з Ніною поцілували її у дві щоки.

…січня 1957 р

Минуло вісім місяців чекання. На стільки ж зменшилася відстань до моєї зустрічі з Романом. За цей час я стала рабою чекання. Кожного дня чекаю листа. Роман писав часто. Я не в змозі дочекатися відповіді, тому пишу майже щодня. Я живу його листами, живу надією. Якось Валя натякнула, що хлопцям на службі не вистачає спілкування зі слабкою половиною, тому вони пишуть листи. І ще не факт, що повернуться до тієї, яка чекає на нього.

– Дарма, – відповіла я їй. – Нехай у мене було лише кілька побачень. Але вони варті того, щоб чекати три роки.

– Молодість протече, як пісок між пальцями. А ти все сама та сама. Пожалкуєш, та буде пізно, бо кращі роки залишаться позаду.

– Наші зустрічі варті років.

– Марійко, це все романтика. А ми живемо в буднях.

– Я живу надією.

– Болісно буде, коли в надії зламають крила, – зітхає Валя.

– Надія завжди з крилами. І немає у світі тієї сили, щоб зламала її крила, – натхненно кажу Валі. – А без крил, без польоту мрій – це сіра буденність. Я не хочу просякнути нею, я хочу і буду літати на крилах надії.

– Ти на мене не ображаєшся? – Валя обнімає мене за плечі.

Хитра лисичка. Спочатку зіпсує настрій, а потім підлещується.

– Твій Вася зараз не тут, але ти чекаєш на зустріч? – запитую я, ідучи в атаку. – Живеш надією?

– Не порівнюй! – сміється. – То ж Вася! Його не можна не кохати, не чекати на нього! До речі, ти мені так і не розповіла, коли і як ти вперше побігла на побачення до Романа.

– Я тобі вже казала, – відповідаю я, і на білу серветку, яку я в цей час вишивала, капнула кров з пальця, який вколола голкою. – Я з Романом випадково зустрілася в той день, коли ми зустріли Василя.

– Ти щось не договорюєш, – каже Валя і намагається заглянути мені у вічі, а мені здається, що заглядає у глибину душі, де принишкла і сидить моя брехня, як мишка у нірці.

– У мене нема від тебе секретів, – відповідаю я і, щоб змінити тему розмови, пропоную: – Досить нам плескати язиками. Давай краще почитаємо.

…січня 1957 р

Вечір відпочинку в сільгоспінституті мені сподобався. Коли розпочалися танці та оголосили «білий» танець, Валя одразу ж запросила якогось юнака. Вже за мить я її загубила з поля зору, бо подруга розчинилася в натовпі танцюючих. Ніна теж не пасла задніх – пішла з кимось вальсувати, а я засоромилася сама підійти до якогось хлопця, тому стояла, як пеньок серед дерев у лісі, та ніяково кліпала очима.

– Ви не хочете мене запросити? – раптом почула я чоловічий голос зовсім поруч.

Біля мене стояв високий стрункий юнак. Він так щиро посміхався, що я не витримала і відповіла йому усмішкою.

– Мене звати Дмитро, – сказав він.

– Марія, – я подала йому руку.

Напевне, він сприйняв мій жест як запрошення, бо я незчулася, як опинилася з ним серед танцюючих. Дмитро добре та легко танцював. Це мені сподобалося, і до кінця вечора ми з ним не пропустили жодного танцю. Я дізналася, що його прізвище Гаркавченко, він навчається в художньому училищі, рідне місто за сорок кілометрів звідси, тож він живе з другом у своєї тітки тут, у місті, і не так вже й далеко від нашого помешкання. Я теж трішки розказала про себе. Ми не помітили, як швидко перейшли на «ти» і як ще швидше сплинув час. Вимкнули музику, і танці закінчилися.

– Ось так завжди! – сказав Дмитро. – Такий гарний вечір, приємне знайомство, а вони: «Просимо покинути приміщення». Несправедливо!

– Це точно! – засміялася я, бо дійсно час не минув, а пролетів. Ще б танцювати й танцювати! Але нічого не вдієш.

З подругами я зустрілася біля аудиторії, в якій ми залишили верхній одяг. Посмикали дверну ручку – зачинено. Хтось пішов шукати ключі, а я зловила на собі погляд Дмитра. Він стояв поодалік вже вдягнений та не зводив з мене очей. Я знітилася та сховалася за Валю.

– Ти чому така наполохана? – запитала вона. – Тебе образив той довготелесий?

– Дмитро, його звуть Дмитро, – тихо сказала я. – Ні, ми добре провели вечір.

– Розкажеш мені про нього?

– Нічого розповідати. Потанцювали та і все. Та де ж ті ключі? Ми не встигнемо на останній автобус! – сказала я, кинувши погляд на великий годинник, що висів на стіні.

– А й справді, – занепокоїлася Валя. – Якщо за десять хвилин ми не будемо на зупинці, пиши пропало. Зараз я знайду чергового і все дізнаюсь.

– Цікаво, чи далеко до міста? – запитала я, але Валю вже як вітром здуло.

– До міста сім кілометрів, – почула я знайомий голос.

Поруч стояв Дмитро, мнучи в руках шапку.

– Нічого собі! А потім ще доведеться їхати трамваєм та трішки йти пішки. І коли ж я потраплю додому?

– Я проведу тебе додому, – сказав він, не відриваючи від мене погляд.

– Я не сама, тож можеш не проводжати. Ти ще встигнеш на автобус.

– Ні. Я проведу тебе, – неголосно, але наполегливо сказав Дмитро. Я не стала заперечувати і подумала, що коли б сказали, що танці продовжені ще на дві години, то танцювала б безупинно. А зараз поглянула на годинник, зрозуміла, що все-таки доведеться йти пішки, й одразу ж відчула, як гудуть ноги від утоми. Нарешті повернулася Валя з невтішною новиною.

– Друзі! – голосно сказала вона. – Доведеться чекати з півгодини. Черговий, який зачиняв це приміщення, відпросився раніше додому, бо в нього застуда. На жаль, він випадково забрав ключ. І на щастя, він живе неподалік, тож за ним вже пішли, і незабаром ми зможемо звільнити з полону свій одяг.

Я з Дмитром йшла позаду всіх. Ми розмовляли про наше студентське життя, про свої родини, тому незчулися, як дійшли до першої трамвайної зупинки. Дмитро і тут не захотів їхати додому. Він сидів поруч зі мною, а якась жіночка похилого віку весь час на нас пильно дивилася. Чи згадувала свою молодість? Чи Дмитро нагадав їй сина, який, можливо, не повернувся з фронту? Чи то просто милувалася нашою молодістю?

– Агов! – Валя шарпнула мене за рукав. – Не спати! Наша зупинка.

Дмитро провів мене до самого паркану.

– Ну все! – сказала я. – Дякую за приємний вечір. До побачення!

– Можливо, ще трішки погуляємо? – запитав він, взявши мене за руку.

– Ні, вже пізно і я стомилася.

– Тоді сходимо завтра в кіно?

Я завагалася. Мені потрібно було одразу сказати, що чекаю з армії свого хлопця. Але не зараз же мені це розповідати, коли ніс відмерзає? До того ж, мене ніхто ніколи не запрошував в кіно.

– Добре, – відповіла я.

– Тоді до завтра?

– До завтра.

…січня 1957 р

Вже вкотре я переглянула фільм «Карнавальна ніч». Знаю в ньому кожне слово, але вперше дивилася на екран з хлопцем, який мене запросив та купив мені квиток. З нами не було моїх подруг, тож ми були вдвох. Дмитро запропонував поїхати в центр міста, де нещодавно збудували новий кінотеатр, але я відмовилася. Якось ми з Валею зайшли туди, але дізналися, що там квиток коштує п’ятдесят копійок, і передумали. Я знала, що Дмитро такий же студент, як і ми, тому не хотіла, щоб він тринькав свої гроші. Ми пішли до найближчого кінотеатру, куди ходили з дівчатами, бо там квиток коштував від десяти до двадцяти копійок. Щоправда, приміщення кінотеатру було невеличким і не дуже охайним. У залі деякі сидіння стільців були зламані, тому на ці місця взагалі не продавали квитки. А найкумедніше було те, що на білому екрані посередині була дірка, бо тканина від старості прорвалася. Її намагалися зашити, але за деякий час тканина знову розповзалася. Тоді діру стягли дротом темного кольору. Коли ми з дівчатами хотіли повеселитися, то йшли дивитися вже не фільм, а ту дірку. Іноді зображення облич героїв попадало на місце дроту. Тоді ми хіхікали, бо було дуже кумедно бачити, як темний дріт стирчить в акторів з рота або з ока.

Коли я сиділа поруч з Дмитром, то намагалася не дивитися на ту латку, щоб не розсміятися, але все одно не стрималася, коли дріт на клятій латці ненароком опинився в ніздрі головної героїні. Добре, що мій друг прийняв моє дурнувате «хі-хі» за реакцію на слова акторки.

Мені було приємно, коли в роздягальні Дмитро турботливо подав мені пальто, допоміг його вдягнути. Така дрібниця, а в душі тепла хвиля вдячності.

А на вулиці справжнє свято зими! Пішов лапатий сніг. Дерева алеї стали схожі на химерні тварини, що прикрилися товстою та пухкою білою ковдрою. Я зупинилася під ліхтарем, підняла догори голову. Здавалося, що снігова лавина не сиплеться з неба, а навпаки, це земля повільно піднімається туди вгору. І ось вже я сама відриваюсь від землі та лину кудись туди, у безодню…

– Стій так! Благаю, одну хвилинку! – голос Дмитра вивів мене із задуми та повернув на тлінну землю.

Дмитро тримав в руках зошит та олівець.

– Що ти робиш? – запитала я, всміхнувшись.

– Ось так! Добре! Так ще краще, – казав Дмитро і в цей час щось малював. – Марійко, посміхнися ще раз.

– Так що ти там робиш?

– Намагаюся зберегти твій образ на папері.

– Навіщо?

– Якби ти знала, яка ти зараз гарна! – сказав він із захопленням. – Я хочу запам’ятати тебе на все життя такою…

– Якою?

– Гарною. Усміхненою. Щирою. Колись я напишу з цієї замальовки твій портрет.

– І як ти назвеш картину?

– Дівчина та зима. Або так: дівчина-зима. Ні, не так, бо дівчина-зима повинна бути холодною, дивитися зверхньо та зневажливо, а ти… Ти зовсім інша, ти не така, як усі, – казав Дмитро, повільно наближаючись до мене.

– Та ну тебе! – сказала я, схопила в долоні сніг, жбурнула йому в обличчя та кинулася навтьоки.

– Ну зачекай! – крикнув Дмитро та погнався за мною.

Ми обсипали одне одного снігом з ніг до голови. Нам було весело від того, що вечір такий тихий, що сніг почав валити ще більше, що ми молоді і нічим не зобов’язані один перед одним. Я стомилася і сіла прямо в кучугуру снігу. Він був пухкий, тож я провалилася в нього по самі вуха.

– Допоможи! Врятуй мене зі снігового полону! – я закричала та, сміючись, простягла йому руки.

– Я завжди буду поруч! – сказав Дмитро, спритним рухом вивільнивши мене з кучугури. Я опинилася з ним зовсім поруч. – Чуєш, Марійко, – сказав він майже пошепки. – Я завжди буду тобі допомагати.

Я зустрілася з його поглядом, наповненим теплом та ніжністю, й відвела очі.

– Тож допоможи мені обтрусити сніг, – сказала я, вдавши, що нічого не помітила.

Дмитро струсив своєю рукавичкою сніг з моєї спини, потім з комірця та шапочки. Раптом його руки зупинилися на моїй косі, яка сягала талії. Його пальці повільно пройшлися від шиї до кінчика коси.

– Яке шовковисте волосся! – сказав він із захопленням.

– Бо мию відваром любистку та ромашки, – сказала я та перекинула косу наперед.

– Очі! Господи, які очі! – палко сказав Дмитро.

– Які… Очі? – розгублено запитала я.

– Великі. Глибокі. Сині.

– Ну то й що?

– Зазвичай у чорнявих очі карі, а у тебе – сині, ніби весняне небо…

– Але зараз не весна, а зима, – сказала я, легенько відсторонивши Дмитра від себе. – Я вже змерзла і…

Раптом Дмитро швидко торкнувся своїми устами моїх.

– Зачекай! – попросив він. – Не йди! Такий гарний зимовий вечір! Коли ще буде такий?

– Буде! І не один. Не останній же день живемо на світі, – сказала я, попрямувавши в бік домівки.

Деякий час Дмитро мовчки йшов позаду. Потім сказав:

– Мені здається, що я запам’ятаю цей вечір на все життя.

– Звичайний вечір, – мовила я та взяла Дмитра під руку. – Щоправда, дуже красивий.

– А мені здається, що він фатальний, – тихо, ніби про себе, сказав Дмитро.

Ми домовилися зустрітися наступної суботи, щоб знову сходити в кіно. Коли я повернулася додому, мої подруги міцно спали. Я засвітила настільну лампу. На столі чекав на мене лист від Романа. Він був коротенький і стисло розповідав про армійські будні. Роман мені писав різні листи, які були не схожі між собою. Одні листи були схожі на армійський звіт, інші – вщент напоєні лірикою. А закінчувалися вони майже однаково: «кохаю, цілую, вірю». Я дістала лист паперу та конверт, щоб одразу дати відповідь. Але потрібні слова згубилися десь серед того снігу, що без упину сипався з неба. Я не думала про Дмитра як про свого хлопця і не вважала себе зрадницею. Він був для мене просто гарним другом. І я впевнена, що далі дружби наші стосунки нікуди не підуть, навіть якщо Дмитро цього захоче. Але чому тоді я не можу написати Романові про нашу дружбу? Напевне, тому, що чоловіки сприймають світ по-іншому, не так, як ми…

…лютого 1957 р

Вже кілька разів я ходила з Дмитром в кіно. Потім він мене проводжав додому. Відстань, яку можна здолати хвилин за десять, ми проходили за годину, а то і дві. З ним було цікаво розмовляти, можна було подискутувати, обговорити якусь книжку або фільм. Він багато читав і багато знав. Дмитро був старший за мене на один рік, а здавався набагато мудрішим та розсудливішим. Я ловила на собі його теплий погляд, але вдавала, що нічого не помічаю. Навіщо давати надію? Але сьогодні я втратила пильність і опинилася занадто близько до Дмитра. Раптом він схопив мене за руки, і наші обличчя опинилися одне проти одного.

– І знову ці очі! – з жаром в голосі сказав він. – Які ж вони красиві!

– Відпусти, – сказала я, вивільняючи руки. – У мене звичайні очі.

– Ні, Марійко, ні! Ти сама не знаєш їм ціну! Вони глибокі, щирі. Такі очі не можуть брехати. Часто вони у тебе бувають мрійливі. Можуть бути сумними. Тоді хочеться зробити щось таке, щоб зник сум та з’явилися веселі іскорки. Заради цього я ладен робити шалені вчинки! Так, так! Лише заради посмішки на твоєму обличчі! Я хочу, щоб ти ніколи не сумувала. Ти мене чуєш?

Я відчувала тепло його дихання, але вчасно схаменулася.

– Марічко, я щось не так сказав? – запитав він, коли я зробила крок назад.

– Ні, все нормально. Ти – добрий та милий, але…

– Я тебе чимось образив? – схвильовано запитав він.

– Ні. Але я повинна тобі дещо сказати…

Я замовкла. Мені дійсно було шкода розлучатися з Дмитром, але наші стосунки вже виходили за межі дружби.

– У мене вже є хлопець. Він зараз служить в армії.

– Я знаю.

– Звідки?

Я була дуже здивована, бо вважала, що Дмитро навіть не здогадується про це.

– Не важливо. Але ж він на службі, а ми тут. І ми разом.

– Ні, ми не разом. Ми лише друзі. І не далі цього.

– Я не знаю твого нареченого, – палко сказав Дмитро, обійнявши мене за плечі. – Не знаю, чи він вартий тебе, чи повернеться до тебе, чи приїде вже з дружиною (так часто трапляється). До того ж, за три роки людина може змінитися до невпізнання. А я буду поруч з тобою весь час. Я хочу оберігати тебе, піклуватися про тебе, хочу бачити щодня…

– Досить! – сказала я рішуче. – Я обіцяла Романові дочекатися його, і я дотримаюся свого слова. До того ж, я його кохаю…

Я зустрілася з Дмитром поглядом. Скільки ж болю було в його очах! Мені стало від цього неприємно, бо я не хотіла зробити йому боляче.

– Вибач, – тихо мовила я. – Мені шкода. Не переймайся, бо ти гарний і ще зустрінеш хорошу дівчину, яка зробить тебе щасливою.

– Ні, це неможливо.

– Чому?!

– Бо про кого мріяв, вже зустрів.

– Давай залишимося друзями, – запропонувала я йому.

– І як ти це собі уявляєш? Бачити тебе, страждати та знати, що ти чиясь наречена?

– Вибач. Щось я ляпнула не те. Я пішла, бо вже пізно.

Ми йшли мовчки. На Дмитра було страшно дивитися. Він якось змінився на лиці, зсутулився і йшов, як на ешафот. Я поспішила додому.

– Бувай! – сказала я та швидко побігла у двір.

– Марійко! – позвав він мене. – Зачекай!

– Мені пора. Вибач.

– Підемо завтра в кіно? – почула я позаду себе.

– Ні! – крикнула я йому вже з ґанку.

…лютого 1957 р

– Валю, ти розповіла Дмитру про Романа? – запитала я подругу, коли Ніни не було вдома.

– Ні. А що?

– Тоді виходить, що Ніна. Ох і язик у неї! – роздратовано сказала я.

– Та що трапилося? – запитала Валя, відклавши підручник вбік.

Я все розповіла Валі.

– Звичайно, ти сама повинна прийняти рішення, – сказала Валя, витримавши паузу. – А ти впевнена, що вчинила правильно?

– Так! – не вагаючись, відповіла я.

– Можливо, не потрібно поспішати, а добре поміркувати, все зважити, щоб не схибити?

– Я вже давно все вирішила.

– Усі люди рано чи пізно помиляються, але іноді одна помилка може змінити все життя. Не хочеш пильніше придивитися до Дмитра? Можливо, він, а не Роман, твоя доля?

– Все можливо, але я буду чекати Романа. Я йому пообіцяла.

– Якщо справа лише в обіцянці…

– Ні. Справа в мені. Я кохаю його. Його і лише його. Він єдине моє кохання, – сказала я, чітко карбуючи кожне слово.

– Не боїшся, що Роман повернеться і у ваших стосунках може щось не склеїтися, піти не так?

– Боюся. Ще й як боюся! – зізналася я. – Якби так його не кохала, то й не переймалась би так!

Нашу розмову перервало повернення Ніни. Вона підозріло довго вовтузилась у першій кімнаті, потім зайшла, подивилася на мене.

– Там на тебе кавалер чекає, – сказала вона мені. – Змерз, як вовк у лісі.

– Я нікуди не піду, – сказала я.

– Я так і зрозуміла, – зітхнула Ніна. – Тому й запросила його погрітися. Заходь, Митю!

У дверях стояв Дмитро, ніяково мнучи в руках шапку.

– Всім мої вітання! – сказав він і натягнуто посміхнувся.

Я була зла на Ніну. Якщо дізнається наша господарка про те, що тут був хлопець, нам усім дістанеться на горіхи. До того ж, мені було якось ніяково. Я привіталася та розгублено взяла в руки книжку, розгорнула її, вдаючи, що читаю. Добре, що Валя не розгубилася. Вона принесла ще гарячий чайник та налила нам чаю. Ми сиділи за столом, і розмову підтримувала Валя. Вона щось запитувала, Дмитро відповідав, Ніна совала в розмову свій п’ятак весь час не до ладу, а я мовчала. Дмитро подякував за чай і сказав:

– Дівчата, я вас усіх запрошую сходити в кіно. Білети за мною!

Ніна аж запищала на радощах.

– А коли? Який буде фільм? – запитала вона, пританцьовуючи.

– У суботу будемо дивитися фільм «Моя донька». Згода? – запитав Дмитро, дивлячись на мене.

– Підемо? – спитала мене Валя.

– Так! – за всіх сказала Ніна.

– Згода, – мовила я, не підводячи очі.

…лютого 1957 р

Кілька днів тому потепліло, і почалася відлига. Тож, коли ми вийшли надвір з кінотеатру, додому повертатися нікому не хотілося.

– Ну що, дівчатка, погуляємо? – запитав Дмитро.

– Звичайно! – радісно мовила Ніна.

– Куди підемо? – спитав Дмитро.

– Я пропоную у сквері зліпити снігову бабу, – запропонувала Валя, ліплячи снігову кульку.

– Я проти, – відказала на те Ніна.

– Чому? – Валя на мить зупинилася і кинула зліплену кульку в кущі.

– Бо то дитяча забавка!

– А це не забавка? – засміялась Валя, згрібаючи сніг. Вона так швидко зліпила сніжку, що Ніна не встигнула кліпнути оком, як снігова кулька гепнула Ніну в плече.

– Ах ти… – скрикнула Ніна, ліплячи сніжки.

– Тримайтеся, дівчатонька! – у гру вступив Дмитро. – Хто на мене?! Троє на одного?

За мить ми гуртом почали «обстрілювати» Дмитра. Ми верещали, коли кульки у нас влучували, то йшли в атаку, то відступали. Відчувши азарт, я незчулася, як занадто близько наблизилася до хлопця. Дмитро дістав з кишені папірець, швидко засунув його мені в кишеню пальта. Я не встигла розтулити рота, щоб запитати, що то, як він сам притишено сказав:

– Це лист. Прочитаєш його вдома. Наодинці.

– Ви про що тут шепочетеся? – як гриб після дощу, виросла перед нами Ніна.

– Як тебе закидати сніжками! – засміявся Дмитро та пішов на Ніну.

– Тримайся! – крикнула я Ніні. – Допомога не за горами! Перемога за нами!

Ми ще довго кидалися снігом. Стомилися. Стоїмо відхекуємося.

– Треба закінчувати, – сказала Ніна. – У мене рукавички зовсім мокрі. Так недовго й застудитися.

Ми погодилися з нею.

– Дівчата, – звернувся до нас Дмитро, – ми, як я гадаю, сьогодні добре повеселилися. Пропоную ще й завтра повторити наш культурний захід.

– Згода! – майже одночасно промовили Валя та Ніна.

Я мовчала, бо не знала, що й сказати. Сидіти самій вдома аж ніяк не хотілося, але й набиватися не могла.

– Марійко, – Дмитро подивився мені прямо в очі. – Ти теж згодна?

– Так, – відказала я.

– Ти точно підеш з нами? – запитав він.

– Якщо я сказала «так», то значить «так», – дещо нервово відповіла я, нишком намацуючи в кишені папірець. Щойно я згадала про нього, чомусь почала нервувати. – Досить ляси точити. Ходімо додому!

Вдома я зачекала доки, подруги повкладаються в ліжка.

– А ти не збираєшся спати? – запитала Валя.

– Поки що ні.

– Знову Романові листа будеш писати?

– Ні.

– Зрозуміло, – мовила Валя, натягаючи на себе ковдру.

Вона знала, що я веду щоденника і, зазвичай, пишу у ньому пізно ввечері, щоб ніхто не заважав. Валя теж намагалася вести щоденник, але сидіти на одному місці та подовгу писати було їй не до вподоби. Взагалі, їй не притаманне було спокійне життя. Вона повинна була бути весь час у русі, щось організовувати, про щось домовлятися, кудись бігти та поспішати. Це я могла годинами сидіти та розмірковувати, про щось мріяти, читати книги та занотовувати те, що сподобалося. Ми з нею такі різні і в той же час такі близькі!

Ніна швидко заснула. Я зрозуміла це по її тихенькому хрюканню, яке мене весь час дратує. Взагалі, мені все в ній дратує. Іноді я розмірковую: чому? Чому мене бісить, коли вона чергує по кімнаті і залишає під ліжками пил? Чому несмачний суп, який вона варить? І чому, коли Валя лише помахає віником по кімнаті, я не нервую? Взагалі, мені Ніна нічого поганого не зробила. То, все ж таки, чому вона мене так дратує?..

Я дістала з кишені папірець. Від мокрих рукавичок його кінчики трішки змокріли. Виявляється, що то не один папірець, а кілька аркушів. Я їх розгортаю і починаю читати:

«Люба Марійко! Лише в листі я можу так тебе назвати. Назвати щиро, сміливо, не криючись. Бо так я називаю тебе щодня, але, на жаль, лише у своїх мріях. Хочу, щоб ти мене зрозуміла, тому почну все з самого початку. Не знаю, чи віриш ти у кохання з першого погляду, чи ні, але маю тобі сказати, що воно існує. Одного вечора до мене завітав мій ліпший друг і сказав:

– Швидше збирайся! Я дістав запрошення на вечір до сільгоспінституту!

– Не хочу, – відповів я, бо дійсно не мав на те ані наміру, ані будь-якого бажання кудись іти по морозу.

– Там будуть дівчата не лише з сільськогосподарського, а ще й з педінституту! Можливо, познайомимося з майбутніми вчительками, – торочив він мені. – А вчительки бувають такі симпатичні!

Зрештою я погодився і поїхав заради друга, бо той почав скиглити, що сам не поїде, а запрошення пропадуть. Не знаю навіть зараз, чи на горе своє я згодився піти з ним, чи на радість. Там я вперше побачив тебе, Марійко. Ти стояла така самотня! Я підійшов, щоб запросити потанцювати дівчину, яку ніхто не запросив. Але тут я побачив твої прекрасні зволожені сині очі! Вони неймовірно гарні! І сама ти видалася мені найгарнішою у світі! Мені здалося, що світ навколо захитався, коли ти поклала свої тендітні руки мені на плечі у танці. Я не знаю, чи помітила ти моє хвилювання. Здається, що ні. Того вечора я вирішив, що все минеться, але провів безсонну ніч. Намагався заснути, але перед очима стояв твій образ. Таке було зі мною вперше. Я був схвильований та розгублений, як хлопчисько-школяр. Ледь дочекався наступної нашої зустрічі. Зазвичай я за словом не лізу до кишені. З дівчатами веду себе розкуто і, якщо потрібно, то знаходжу одразу тисячі компліментів та приємних для дівочих вух слів. Але з тобою все було інакше. У душі вирувало, кипіло, і десь там губилися найкращі слова. Я губився перед тобою, боячись ненароком тебе образити або щось не те ляпнути. Гадав, що у нас ще все попереду і у мене буде вдосталь часу, щоб сказати тобі найкрасивіші у світі слова. Але твоя подруга Ніна одразу ж мене попередила, що у тебе є хлопець, який зараз на службі. Мені ніби окріп за шию вилили! Але я не втратив надію, бо зрозумів, що покохав тебе по-справжньому. Так, як це буває в житті лише один раз…»

Я перегорнула аркуш. За ним ще один, два, три… Вісім! Довжелезний лист-сповідь на восьми листах. Я бачила, що подобаюсь Дмитрові, але щоб так…

«…На все життя я запам’ятаю дотик до твого волосся, до твоєї коси. У тебе таке гарне чорняве волосся! З чим його порівняти? Я не торкався натурального шовку, але, гадаю, він такий самий приємний на дотик, як твоя коса. Можливо, у ній сховався літній лагідний вітерець, тому вона така приємна на дотик?»

Далі я читала з болем у серці. Що не рядок, то освідчення в коханні, високому, неземному. Мені так шкода Дмитра, бо не зможу відповісти взаємністю. Він такий чуттєвий, добрий, закоханий у мене, але Дмитро мене зовсім не хвилює. Я ледь не розплакалася, коли прочитала його таке зізнання: «Можеш мені вірити, можеш ні, але ніколи (останнє слово підкреслено) в житті нікого не покохаю. Навіть можу з упевненістю сказати, що ніколи не одружуся. Ти розбила мені серце на все життя. Чи можна склеїти розбитий горщик, щоб було непомітно, щоб не витікала з нього вода? Ні. Звичайно, що не можна. Моя душа розбита, як той глечик. Тому, якщо навіть я буду намагатися його наповнити новими знайомствами, свіжими почуттями, нічого не вийде. Вони протечуть крізь тріщини, як протікає вода крізь пальці…»

«Навіщо я пішла на той вечір?! – лаяла я себе. – Залишилася б вдома, нічого б не сталося».

У голові гуло від емоцій, що наповнили все моє єство. Було прикро і боляче від несправедливості життя, але я не могла не дочитати лист.

«Моя кохана, – читала я далі, відчуваючи, що накочуються непрохані сльози. – Моя люба, моя найкраща! Я можу дозволити називати тебе цими словами, бо вони на папері. У житті зовсім інакше. Скоріш за все, ти завтра даси мені відкоша, але сьогодні я ще маю право залишити собі надію. Моя мила Марійка! Тепер ти все знаєш. Плекаю надію, що ти ще раз все обдумаєш і даси мені позитивну відповідь. Якщо ти завтра скажеш «так», я буду найщасливішим у світі! Не знаю, що я тоді зроблю. Чи злечу без крил вгору, чи задушу тебе в обіймах на землі. Моя і твоя доля у твоїх руках. Благаю, не зроби хибний вибір, щоб потім ми обоє не шкодували про це все своє наступне життя. Цілую (хоча так і не наважився це зробити хоча б один раз). Кохаю. Кохаю і буду кохати все життя.

Дмитро».

Я дочитала останні слова, і сльози закапали на папір. Вони розтеклися синіми чорнильними плямами, але мені було байдуже. Лист Дмитра мене дуже схвилював. Я не хотіла, щоб він так мучився! Не хотіла! Можливо, він має рацію. Може бути так, що з Романом у нас не складеться життя, але наразі я нічого не можу змінити. Не можу і не хочу! Мені шкода Дмитра, але я кохаю Романа. Не можна будувати стосунки на жалості. Не можна відмовлятися від кохання. Ніколи! Навіть якщо воно без майбутнього. Пробач мені, Дмитрику. Не ображайся, Романе…

…лютого 1957 р

Я дивилася на екран із латкою посередині, але нічого не бачила та не чула. Поруч зі мною на твердому сидінні із скрипучою спинкою сидів Дмитро. Боковим зором я помітила його напругу. Він сидів, випрямивши спину, натягнуто, мов пружна тятива. Іноді він кидав на мене побічні погляди, зітхав і знову дивився на екран. Майже наприкінці фільму його пальці легенько торкнулися моєї руки. Вони були холодні та тремтячі. Я швидко відвела свою руку.

Ми йшли додому, і Ніна та Валя шуткували, сміялися, штовхали Дмитра у плечі, запрошуючи поборюкатися у снігу, але він на те не зважав. Я розуміла, що він чекає від мене відповіді. Не дивлячись на зимний вечір, у мене пересохло в роті. Я розуміла, що від одного мого слова залежить наша подальша доля. Все так, як колись було з Романом. Я вичавила з себе одне слово, і моє життя змінилося. Так повинно статися зараз. Я повинна сказати «так», і тоді я залишуся назавжди з Дмитром. Таким щирим, добрим, закоханим Дмитром, який буде зі мною поруч сьогодні, завтра, через місяць, рік – завжди. Якщо ж я скажу «ні», залишу Дмитра з розбитим серцем, а сама буду жити лише надією, яка може не справдити мої сподівання. Я знову буду одна, бо Романа нема поруч. Я припускаю, що він повернеться іншою людиною, можливо, вже не закоханою в мене, бо час жорстокий, він може вбити та зруйнувати всі почуття, які були колись. Залишається вирішити мою долю. Буду я щаслива, коли скажу «так» чи «ні»? Якби ж то можна було знати наперед! Наразі я на мить відчуваю себе егоїсткою, бо вибираю варіант, при якому буде мені добре. І тут сумніви розвіюються, як вранішній туман при сході сонця. Я можу бути щасливою лише поруч з Романом. І коли ми з Дмитром опинилися позаду дівчат, я сказала фатальне «ні». Я не могла і не схотіла дивитися на його реакцію, бо було боляче. Боляче і страшно від того, що я могла помилитися, послухавши своє серце, а не тверезий розум. Я швидко пішла вперед, а Дмитро закляк на місці. Він так і стояв, мов його огріли по голові, коли Ніна підізвала мене та Валю і зашепотіла:

– Митя вже другий раз водив нас у кіно. Усіх трьох!

– Ну то й що з того? – запитала Валя, не зрозумівши, що цим хотіла сказати Ніна.

– Не розумієте чи прикидаєтеся?

– Нічого не розумію. Кажи вже, що не так, – сказала Валя, а я нишком поглянула на Дмитра. Він стояв на тому ж місці.

– А те, що Митя такий самий студент, як і ми. І в нього така ж сама стипендія. Він же не наймався весь час платити за наші квитки?

– А хто його просив? Він сам нас запросив.

– З відчуття такту.

– То що ми повинні зробити? – Валя вже почала нервувати. – Піти ще раз подякувати?

– Подяку на хліб не намажеш. Складаємося йому за сьогоднішні квитки! – командним тоном наказала Ніна.

– Хм! – Валя скептично посміхнулася. – Мені грошей не шкода, але віддавати йому я не піду. Це якось…

– Я сама віддам! – сказала Ніна та простягла долоню.

Я не встрявала у їхню розмову, мовчки дістала з кишені тридцять копійок та поклала в простягнуту руку. Валя зробила те саме.

– Ходімо додому, – сказала Валя, беручи мене під руку.

Ми пішли, не оглядаючись, а Ніна побігла до Дмитра, який стояв на одному місці, як стовп при дорозі.

Вдома Валя ще довго обурювалася:

– Не в грошах річ, а в Ніні. І треба ж до такого додуматися?! Дмитро нас запросив, а тепер ми ще винні йому залишилися! Чи то сама вона таке вигадала, чи то він її навчив? Як ти гадаєш?

– Звичайно, що то її справа. Дмитро – порядний хлопець. Якщо б у нього не було грошей, то він би десь взяв у борг, а не просив її зідрати з нас ті копійки.

– Я теж так думаю, – помовчавши, сказала Валя. – А чому ти така сумна?

Я розповіла Валі все та дала прочитати листа.

– Ні, не буду читати! – запротестувала вона спочатку. – Так нечемно! Це ж особисте!

– Читай, бо не відомо, чи ще доведеться колись прочитати від хлопця листа на вісім сторінок. Читай, бо все одно я його зараз спалю.

– Навіщо? Нехай залишиться на пам’ять.

– Ні. Все повинно закінчитися сьогодні, а разом з ним згоріти лист.

Валя дочитала листа, витерла сльози.

– Ой не знаю, подружко, чи правильно ти вчинила. Він справді тебе кохає.

– Знаю, – сказала я. – Тому сьогодні поставила крапку.

Я спалила лист, поклавши його на тарілку. Вогонь швидко поглинув папірці, а мені полегшало. Здалося, що я дійсно перекреслила нашу дружбу і кохання, яке могло розгорітися, як це полум’я, але не сталося…

Я вже встигла зробити записи у своєму щоденнику, а Ніни все ще не було. Вона повернулася пізно і виглядала веселою та щасливою. Нічого нам не сказавши, вона вляглася спати.

…березня 1957 р

Майже місяць не торкалася свого щоденника. І все через Дмитра. Того лютневого вечора, коли Ніна понесла віддати йому гроші за білети, їй таки вдалося його захомутати. Про це наступного дня Ніна сама розповіла Валі.

– Він мені сподобався в перший же день, – зізналася Ніна моїй подрузі.

– Тебе жаба задавила із заздрощів, – відказала їй Валя.

– Думай, що хочеш, але Марійка не достойна такого хлопця, як Дмитро, – сказала Ніна. – Він заслуговує на іншу, кращу дівчину.

– Таку, як ти! – кинула їй з усмішкою Валя.

– Так! Саме так. Я краща за неї, і з нас вийде гарна пара.

– Баран і яра!

– Смійся скільки завгодно, але Дмитро вже мій! – нахабно мовила Ніна.

– А це ще казав сліпий «побачимо», а глухий – «почуємо».

– Не знаю, що там вони казали, а я йому довела, що Марія його не варта. Тепер ми разом і обоє щасливі.

– Якщо хочеш знати, то Марійка сама не захотіла з ним зустрічатися.

– Скажеш таке! То він її кинув! – Ніна розсміялася прямо їй в очі.

– Ти просто… нахаба! І я не хочу з тобою розмовляти! – кинула їй Валя і зо два дні не спілкувалася з Ніною.

Про цю розмову Валя мені розповіла за кілька днів по тому, бо я не могла зрозуміти, чому вони обоє мовчать.

– Не переймайся, – сказала я Валі. – Нехай зустрічаються. Мені до них нема діла.

– А якби ти передумала? – Валя ніяк не могла вгамуватися. – Можливо, у вас були б стосунки, так вона вже встигла всунути свого п’ятака!

– У нас не було майбутнього.

– Нехай навіть так. Але ж ми живемо під одним дахом, їмо з однієї тарілки, тож могла вона хоча б запитати тебе, чи насправді ти розлучилася з Дмитром? Ні, щоб ти мені не казала, але Ніна вчинила не по-людські, неправильно. І до речі, ти впевнена, що вона віддала Дмитрові гроші?

– Валю, та не думай ти про ті копійки! Чи ми збідніли?

– Справа не в грошах, а в чесності. Гадаю, що Дмитро не взяв їх у неї, а Ніна просто привласнила наші гроші. Так не чесно! Я ось запитаю у Дмитра…

– Не треба. Це моє прохання до тебе. Не варто ставити Дмитра у незручне становище, а то Ніна нас звинуватить у тому, що ми втручаємося в їхні стосунки. Обіцяй, що не будеш нічого розпитувати.

– Добре, – погодилася Валя і зітхнула. Вона помовчала, а потім додала: – І Дмитра не розумію. То він покохав тебе на все життя, то одразу ж побіг за іншою спідницею.

А ще за тиждень Дмитро почав частенько до нас навідуватися. Зазвичай він заходив увечері та чекав на Ніну, доки та вдягається. Я відверталася від нього і втикала ніс у книжку, хоча відчувала на собі його погляд. Ніна виглядала задоволеною та щасливою. Іноді вона починала розмови про Дмитра, але ні мені, ні Валі вони були нецікаві, тож Ніні нічого не залишалося, як замовкнути. А я почувалася винною. Намагалася зрозуміти, у чому моя провина? Лише в тому, що кохаю іншого? Але ж я завдала ненароком людині душевного болю. Від цього було сумно і неприємно.

А сьогодні, напередодні Міжнародного жіночого дня, Валя принесла мені вітальну листівку.

– Тобі передали, – сказала вона.

– Хто?

– Почитай, сама дізнаєшся.

Це було поздоровлення від Дмитра. Стримане в усьому, але в кінці: «З вічною надією, Дмитро».

– Навіщо ти її брала? – запитала я Валю.

– Я не хотіла її брати, навіть сказала, що не працюю листоношею, але Дмитро дуже просив. Мені стало його шкода.

– Чому він сам її не приніс? Дорогу сюди, здається, добре знає.

– Сказав, що ти від нього не приймеш поздоровлення.

– Це він точно сказав, – сказала я, збираючись порвати листівку.

– Ти що?! – Валя вихопила її у мене з рук. – Збираєшся порвати?

– Так.

– Така краса! Віддай її мені, я виріжу картинку та наклею в пісенник.

– Бери.

– До речі, Дмитро мені дещо розповів. Цікаво знати, що саме?

– Взагалі ні, але можеш розповісти, – мовила я, зробивши байдужий вигляд.

– Він зізнався, що зустрічається з Ніною лише заради того, щоб хоча б іноді бачити тебе.

– Справді?! – вирвалося у мене.

– І це ще не все! Дмитро розповів, що Ніна сама натякнула на те, що вона не проти з ним зустрічатися, бо він їй подобається. На що Дмитро відповів, що буде з нею дружити, але кохає він тебе. І на що вона розраховує?

– Сподівається, що почуття до мене згаснуть, коли вона буде з ним поруч. І нехай. Я хочу, щоб він був щасливий. Мені навіть не важливо з ким, з Ніною чи з кимось іншим, – сказала я Валі. І я не кривила душею.

А ввечері Ніна ненароком побачила на столі вітальну листівку від Дмитра. Валя намагалася вихопити її з рук Ніни, але та відбігла і встигла прочитати. І тут зчинився скандал.

– Що це таке?! – заверещала Ніна, тицяючи мені в обличчя листівку. – За моєю спиною?! А ще подругою зветься!

– Я його не просила мене поздоровляти, – почала я виправдовуватися, але Ніна від люті мене не чула.

– Я його дівчина, а він тебе поздоровляє?! – кричала вона, бігаючи по кімнаті. – Так нечесно!

– Послухай, я тобі зараз все поясню, – почала я, але марно.

– Ти завжди мені заважала! Навіть зараз, коли я поруч з ним, він мені каже, що зустрічається зі мною, щоб бачити тебе!

– То покинь його! – Валя втрутилася в нашу розмову. – Навіщо він тобі такий? Він використовує тебе, а ти бігаєш до нього на побачення.

– І ти туди ж?! – Ніна накинулася на Валю. – Та ви мені обоє заздрите!

– Тобі? – спитала Валя.

– Так, мені. Бо у самих хлопці далеко від вас, і ви не знаєте, з ким вони зараз. Скоріше за все, зараз обіймають інших!

Після такої заяви я хотіла закричати, щоб Ніна стулила свою пельку, але не встигла, бо Валя кинулася до неї і вчепилася їй у волосся обома руками. Довелося їх розтягати в різні боки. Коли всі вгамувалися, Ніна сказала:

– І все одно, ви мені заздрите, бо Дмитро поруч зі мною, а ви лише в чеканні.

– Краще подумай, де собі знайти інше житло, – вже спокійно сказала їй Валя. – Мені здається, що тепер ми не зможемо жити під одним дахом.

– І не подумаю! – відказала Ніна. – Це не твоє житло, і не ти мені його надавала.

На цьому, здавалося б, сварка припинилася. Якби ж то! Ніна цього дня була чергова, тож на вечерю смажила картоплю. Коли ми почали їсти, то з’ясувалося, що вона пересолила страву, ніби ненароком. Валя дорікнула, що та навмисне залишила нас без вечері, бо то не картопля, а ропа.

– Трапляється, – знизала плечима Ніна. Вона, ніби нічого не трапилося, дістала булочку і почала нею смакувати у нас на очах.

– Я так розумію, це – початок війни? – пошепки запитала мене Валя перед тим, як ми лягали спати.

– Ні, – відповіла я. – Звичайна побутова сварка. Таке трапляється.

…травня 1957 р

І треба ж такому трапитися! Такі теплі дні, а Валя підхопила пневмонію. Тепер вона лежить у лікарні. Кожного дня після занять я біжу її навідати. До палати не пускають, тож доводиться спілкуватися через відчинену кватирку. Ніколи не думала, що мені так бракуватиме подруги. Коли вона поруч, то не помічаєш, здається, так і повинно бути. І лише тепер я задумалася над тим, що по закінченні навчання нам доведеться розлучитися. Як я буду без неї? Звичайно, з’являться інші подруги, будуть нові знайомства. Але такої дружби, перевіреної роками, вже не буде. І чому ми починаємо по-справжньому цінити людину в той час, коли її немає поруч?..

З вечора я випила дві чашки чаю, а посеред ночі захотіла до туалету. Вбиральня знаходилася надворі. Щоб дійти до неї, потрібно було пройти повз дровник, потім по доріжці до кінця саду. Освітлення надворі не було, тому я сама ходити туди боялася. При потребі можна було розбудити Валю в будь-який час, і вона мовчки, навіть якщо дуже хотіла спати, вдягалася та вела мене до туалету. Але зараз Валя у лікарні. Я прислухалася: Ніна сопіла, тож міцно спала. Я спробувала приглушити свою несвоєчасну природну потребу та заснути. Не виходить.

– Ніно, – покликала я її, легенько торкаючи рукою плеча. – Ніно, прокинься! Ти мене чуєш?

Спить, хоч з гармати стріляй! Я її штовхаю в бік, і нарешті вона прокидається.

– Що трапилося? – невдоволено запитує Ніна та жмурить очі від світла.

– Пішли зі мною до вбиральні, прошу тебе.

– Йди сама. Не маленька ж! – відказує вона та відвертається обличчям до стінки.

– Ти ж знаєш, що я боюся поночі ходити. Ну будь ласка!

– Не придурюйся. Глуха ніч, ніде нікого немає.

– Лише один раз, – прошу я її.

– Нікуди я не піду! Відчепися від мене! – сказала вона з неприхованим роздратуванням і натягла на голову ковдру.

Я в розпачі! Вляглася на ліжко, сподіваючись заснути, але марно. Будити ще раз Ніну – пуста справа. І я крутилася до ранку в ліжку, вирішивши, що скоріше впісяюся, але просити її більше не буду.

…липня 1957 р

Як гарно вдома! Тут і тато, і мама, за якою я найбільше сумувала, і сестра Софійка, яка приїхала на канікули, бо навчається в технікумі. Шкода, що Сашка нема вдома, він зараз служить у лавах армії. Я хочу щось зробити, щоб допомогти мамі, але не можу ні на чому зосередитися. То біжу полоти на город, то до річки чистити каструлі, то прати на кладці біля річки. Хапаюся одразу за все і розумію, що треба зупинитися хоча б на день, бо моя душа вщент заповнена емоціями. Тут усе таке рідне, близьке та дороге до щему в душі. Манить до себе тінявий садок, в якому нема порожнього клаптика землі, бо всюди квіти, квіти, квіти. І саме життя здається мені суцільною запашною квіткою…

…липня 1957 р

Мама вдягла чорну хустину та сказала, що збирається йти на похорони.

– А хто помер? – поцікавилася я у неї.

– Горпина.

– Це та, що на кінці села жила?

– Саме вона. Хочу і Горпину провести, і зустрітися з її донькою, аби хоча б щось дізнатися про сестру. Поїхала на ті шахти – і як у воду канула. До цього часу від неї не було ніякої звісточки. А душа ж болить, бо рідна кров. Не знаю навіть, чи жива вона, чи… – мама зітхнула.

– І про Наталію запитай, – попрохала я. – Дізнайся, як вона там.

Повернувшись додому, мама поставила на лавку валізу.

– Ось, розбирайте гостинці! – сказала вона повеселілим голосом.

– Що це? Від кого? – запитала я.

– Сестричка передає всім вітання та ось це, – посміхнулася мама, кивнувши в бік валізи.

– І як вона там? – запитав тато. – Поїхала і забула нас.

– Не ображайся на неї та не тримай зла, – мовила мама. – Нелегко їй там, у шахті. Працює шахтаркою під землею нарівні з чоловіками. А щодо того, що не пише… Ти ж знаєш, що вона неграмотна, а Наталія навчається, а може, вже й вивчилася на медсестру.

– Донька покійної Горпини, хай земля їй буде пухом, живе там і не знає?

– Дивний ти. Це у селі все про всіх відомо, а там місто, людей багато, то кожен живе ніби окремо від інших. У доньки Горпини у шахті травмувався її чоловік, тож вона його доглядає, можна сказати, з того світу витягає. Коли їй по гостях ходити? Ось отримала телеграму, що мати померла, то зателефонувала моїй сестрі, а та поспіхом зібрала для нас гостинці.

– Чи отримала вона окрему квартиру, як хотілося, чи й досі по найманих ходить?

– Отримала! Квартира у неї гарна, і зарплатня непогана, але у шахтаря така доля: сьогодні йде на зміну і не знає, чи повернеться додому, чи побачить сонце…

– Ну що ви завели про сумне? – перебила я маму. – Давайте вже розбирати подарунки!

Мені та Софійці дісталися батистові відрізи на плаття. Мамі ми віддали штапельну тканину, теплі шкарпетки для Сашка мама сховала в шафу, а тато одразу ж вбрався у нового картуза. А ще у валізі була в’язка дрібних бубличків. Я бачила такі в магазині, коли ходила з Валею купувати цукор та хліб. Вони так приємно пахли та манили підсмаженою золотистою скоринкою, що мені доводилося відводити погляд, щоб не текла слинка. А тут цілісінька в’язка! На всіх вистачить. У газету були загорнуті цукерки, а під ними на дні валізи було кілька банок тушонки.

– І навіщо вона так витратилася? – мовила мама. – Краще б щось своїй доньці купила.

– Виходить, що мала змогу все це придбати, – сказав тато, поправляючи картуза.

– Піду завтра до церкви, – сказала мама. – Свічку за її здоров’я поставлю. Хай береже її Всевишній у тих підземеллях.

– То буде завтра, – сказав тато. – А сьогодні відкриємо банку тушонки, і буде у нас справжнє свято. Чи не так, дівчатка?

– Так! – сказала я з Софійкою в один голос.

– То чому стоїмо? Нумо марш молоду картопельку варити!

…липня 1957 р

Я з Валею поїхала до райцентру. Метою моєї поїздки було вітання з днем народження колишньої господарки Лідії Максимівни. Валя теж захотіла її навідати, але не тому так світилося її обличчя, променіли очі, а з обличчя не спадав замріяний вираз. Чи не щодня вона їздила до міста на побачення з Васею. Про час зустрічі та її місце вони домовлялися заздалегідь. По тому Валя бігла за село на залізничну станцію і їхала до міста. Додому вона поверталася останнім рейсом і була вдома близько десятої години вечора. Тому з нею ми бачилися нечасто, а тут випала нагода побути разом.

– Не поїду ж я до Лідії Максимівни з порожніми руками, – сказала подруга, коли увечері я повідомила їй про свої наміри. – Треба щось вигадати.

Валя не була б собою, якби не знайшла вихід. Вранці вона зайшла до мене з повною валізою та букетом жоржин.

– Знайшла подарунок! – з посмішкою сказала вона.

– І що ти туди наклала? – запитала я, кинувши побічний погляд на валізу, схожу на корову, яка чекає на теля.

– Те, що ніколи в господарстві не завадить, – мовила вона і хитро прижмурила очі, точнісінько так, як у дитинстві. – Там і картопелька, і огірочки малосольні, і свіженькі помідорчики! А ще мама зібрала десяток яєчок, а до них – шматочок сала. А жоржини я здогадалася зрізати сьогодні вранці. Вийшла в садок, а вони самі кажуть: «Про нас не забула?»

– Ти молодчина! Я б ніколи не здогадалася подарувати городину.

– А чому б і ні?! Все це їй потрібно купувати на базарі, а у нас усе своє.

Лідію Максимівну ми застали вдома. Вона була вже на пенсії, але все ще працювала. На щастя, цього дня вона взяла вихідний. Вона одразу ж нас пізнала.

– А я боялася, що ви нас вже забули, – зізналася я.

– Що ви, дівчатка! Я всіх своїх квартиранток пам’ятаю! Це ви можете мене забути, а в моїй пам’яті ви залишаєтеся надовго. Ви стаєте дорослими, народжуєте дітей, а для мене залишаєтесь все такими ж дівчатками-студентками. Та чому ж ми стоїмо посеред двору? Ходімо до хати, – запросила нас Лідія Максимівна.

Ми поздоровили колишню господарку зі святом. Я подарувала їй серветку, яку вишила заздалегідь, та вітальну листівку. Лідія Максимівна підсліпувато примружила очі, розглядаючи на ній зображення.

– От спасибі. Красуня троянда! – із захватом мовила вона, а ми з Валею не втрималися та пирснули від сміху, бо там був зображений кошик, з якого виглядало маленьке кошеня.

Щоб згладити незручне становище, Валя почала викладати на стіл вміст свого кошика. Ми попили чаю, подякували та пішли. Біля порога ми разом повернули голови та поглянули на каструлю, з якої парувало та смачно пахло. З хати ми вийшли, прикриваючи роти долонями. Вийшовши на вулицю, ми розсміялися. Ми сміялися довго і до сліз, доки Валя не сказала:

– І що ж там у неї так смачно пахне?

– Це вже ми не взнаємо! – крізь сміх сказала я.

– Ніколи! – мовила Валя, витираючи очі.

Валя побігла на побачення, а я пішла на потяг. Чомусь було сумно. Можливо, тому, що Валя зараз зі своїм коханим, я все ще у чеканні?

…вересня 1957 р

З інституту весь наш курс послали до колгоспу на цілий місяць на збір врожаю. Звичайно, ми були дуже раді, бо стипендію нам виплатять, а в колгоспі будуть годувати. Гроші нам за роботу не обіцяли платити, але ми всі були налаштовані на те, що гроші не головне, зараз потрібно допомогти країні зібрати врожай. І ми ладні були працювати, не покладаючи рук.

Нас розмістили в сільському клубі. Всім видали по одній ковдрі, яка мала нам слугувати постіллю. Дівчат розмістили на сцені, а хлопців подалі внизу. Дівочу імпровізовану кімнату від чоловічої відділяли лаштунки. Харчуємося ми в колгоспній їдальні, де все здається дуже смачним. Вдень працюємо з піснями. Дуже весело, бо з нашими хлопцями не засумуєш. То мишей наловлять і підпустять дівчатам, то кепкують з нас. Найчастіше нас посилають на збір помідорів та картоплі, але щодня відправляли двох студентів на збирання винограду та персиків. Звичайно, що я з нетерпінням чекаю свою чергу. Кому не хочеться задарма поласувати стиглим соковитим виноградом або наїстися досхочу персиків? Напрацюємося за день так, що ані рук, ані ніг не чути. Повечеряємо, помиємося, приходить вечір – і де дівається втома! Йдемо до клубу, а там темно, бо світла немає – є лише одна керосинова лампа на всю «кімнату». Поспіваємо, потанцюємо під «ля-ля-ля», проте все одно спати рано лягати не хочеться. Тоді натягаємо сухого хмизу, розпалимо величезне багаття, посідаємо навколо. Печемо картоплю та все мріємо про майбутнє. Ми знаємо, що в основному всі розлетимося в різні куточки країни, а мета у всіх одна: нести світло науки до народу, щоб не залишилося неграмотних людей. Мріємо про нове прекрасне життя в нашій країні, і ми незабаром будемо робити свій внесок у велику справу. Від однієї думки про причетність до такої великої місії перехоплює подих. Хочеться швидше закінчити навчання та приступити до роботи. А якщо подивитися з іншого боку – так не хочеться, щоб закінчувалося студентське життя!

Коли втома починає нас схиляти до сну, йдемо «додому». З Валею ми спимо завжди так: одну ковдру стелимо на підлогу, під голову складаємо акуратно сукні, під них ставимо взуття – це наша подушка. Іншою ковдрою вкриваємося. Так нам і зручніше, і тепліше.

…жовтня 1957 р

З листа Романа: «Сьогодні я був у наряді. Неподалік від цього місця стоїть у тихій задумі старий клен. Зажурився, напевне, бо час від часу грайливий вітер налітав на нього, путався у густому гіллі. Вітер безжалісно шарпав за поли клена, зриваючи яскраво-золотаве вбрання. Тоді листя виробляло піруети в повітрі, кружляло зграйкою і лише потім плавно лягало на землю, утворюючи суцільну жовто-помаранчеву ковдру. Я подумав про те, що мені доведеться споглядати таку картину ще двічі. Клен буде скидати листя і наступного року, і по тому ще один рік.

Мені до щему в грудях захотілося відчути себе на місці листочка клену. Я хотів би, як той листок, відчути вільне падіння. А задля чого? Заради тебе, моя кохана. Схотілося потрапити під порив вітру і прилетіти до тебе, щоб тихою, лагідною та ніжною ковдрою лягти до твоїх ніг…»

Я знову і знову перечитую ці рядки. Майже вивчила їх напам’ять. Але від цього вони не приїлися, не набридли, навпаки, кожне слово з листа Романа схоже на легенький подих весняного вітру – пестить слух, вносить в моє життя щось весняне, живильне, незабутнє…

…грудня 1957 р

З мого листа до Романа: «У нас із тобою один світ на двох. Різниця лиш у тому, що нас розділяє відстань. Її не можна подолати за допомогою часу, який сповільнив свій хід. Але вона легко долається за допомогою думки. Я думаю про тебе щохвилини, щосекунди. Я подумки розмовляю з тобою. Ти завжди поруч: коли я сиджу на лекціях, коли повертаюся додому, коли читаю та коли сплю.

Любий, коханий, єдиний! Я пам’ятаю всі наші зустрічі, пам’ятаю до кожної дрібнички, до кожного погляду. Навіть якщо нас щось розлучить і ти не будеш зі мною, наші побачення будуть стояти перед очима все життя, бо вони вже назавжди вкарбувалися в мою пам’ять. Ти – моє перше кохання. Ти – перше кохання і єдине…»

Я дуже часто пишу Роману листи. Не знаю, чи погано це, чи добре. Валя листується з Васею, але вони пишуть по одному листу в місяць. Вона вважає, що це нормально, бо можна один одному завчасно набриднути. Але я знаю інше: моя подруга дуже не любить писати листи. Вона була б не проти отримувати вісточку від коханого чи не щодня, але ж і Вася не любить писати. А я… Мені не доводиться пітніти над аркушем паперу, добираючи потрібні слова. Вони самі линуть з глибини душі легеньким подихом мого кохання, лягають на папір словами, щоб за кілька днів зігріти Романа своїм теплом в холодний грудневий вечір…

…січня 1958 р

З листа Романа: «Я сумую за тобою, кохана. Мені тебе так бракує! Хочеться доторкнутися до твого хвилястого та м’якого волосся, почути запах любистку та ромашки. Хочеться пропустити пасма волосся між пальцями, відчути, як воно приємно лоскоче обличчя. Хочу бачити, як легенький лапатий сніжок кружляє над твоєю головою та знаходить місце на твоєму волоссі…»

Любий, милий Романе! Пиши мені частіше, знаходь найкращі слова для мене, бо я так чекаю на них! Дівчата з інституту бігають на побачення, ходять в кіно, цілуються, закохуються, розчаровуються і знову шукають інше кохання. А я живу твоїми, Романе, листами…

…травня 1958 р

Ніна до цього часу зустрічається з Дмитром. Я ловлю на собі його погляди, в яких одночасно і захоплення, і біль. Роблю вигляд, що нічого не помічаю, і взагалі намагаюсь не попадатися йому на очі. Але є вечори, на які його запрошує Ніна. Одного разу він підловив момент, коли я залишилася сама, і запросив мене на танець. Було незручно відмовити, тож я прийняла запрошення. Я відчувала легке тремтіння його пальців на своєму тілі, тому не підняла голову, не звела на нього свій погляд. Дякувати Ніні, що примелася та майже силоміць відтягла Дмитра від мене.

– Невже вона така сліпа? – запитала мене Валя, кивнувши у бік Ніни.

– Що ти маєш на увазі?

– Те, що Дмитро кохає тебе до цього часу.

– Тобі здається.

– Ні. І ти це знаєш, – впевнено мовила подруга. – А ось на що сподівається Ніна? Не розумію.

…липня 1958 р

З мого листа: «Можливо, я повторюся, але я дійсно стала рабою чекання. Напевне, це тому, що любов застала мене зненацька, і виявилося, що вона велика та сильна. Кохання до тебе підкорило собі усі мої мрії, всю оточуючу дійсність.

Сьогодні я була у місті, де ми з тобою познайомились. Ноги самі понесли мене до парку, на те щасливе місце, де я тебе побачила вперше. Мене застав дощ так раптово, як і кохання. Він був такий тихесенький та благесенький, цей липневий дощик. Від його срібної пелени акварельні фарби будинків здавалися злегка розмитими. Дощик як пішов зненацька, так і скінчився. Одразу ж прокинулися дерева. Вони почали рухати гіллям з умитими тремтливими листочками, стріпнули віттям, і на мене посипалися сріблясті крапельки. Підняла догори голову, прислухалась до тихого шепотіння дерев. Я на них не образилася, лише таємниче їм підморгнула, свідкам нашої першої зустрічі. Можливо, ти, мій любий, теж потрапив під цей літній лагідний дощик? Якщо так, то нехай краплини дощу поцілують тебе за мене…»

…липня 1958 р

З листа Романа: «Мої дні – близнюки. Але нещодавно я стояв на варті та став мимоволі спостерігачем народження нового дня. Мліючи серцем, боячись злякати народження сонця, я дивився туди, де посіріло небо. Потім край неба став схожим на далеку заграву. Долина між мною та лісом принишкла з цікавості. Дерева простягли своє затерпле гілля вгору, туди, де ще не з’явилося сонце, але все оточуюче було готове до зустрічі з ним. Весело зацвірінькали горобці, десь обізвалася сойка, затріскали цікаві до всього синички. Перші сміливі промінчики вислизнули з-за лісу, сповістивши про початок нового дня. Вони ковзнули по верхівках дерев, по квітучій долині, розсипаючи по всьому золоті іскорки. За ними полився потік променів, які залили барвистий та сонячний світ. Потім ліниво виповзло на небо яскраве та веселе ранкове сонце. Воно хлюпнуло переді мною щось таке радісне та гарне, як саме життя, як цей світ, який не можна не любити. Тим паче, що у нас із тобою один на двох цілий світ…»

…липня 1958 р

З листа до Романа: «Любий, найкращий у світі! Сьогодні я вийшла з хати рано-вранці, пробігла босоніж доріжкою до річки. Вранішня роса приємно обпекла ноги. Побігла туди, де понад берегом кружком стоять сестри-верби. Колись давно їх посадив мій батько, а тепер вони стоять у тихій задумі, вдивляючись у прозорі води. Якби ти зміг почути, як берег пахне м’ятою, конюшиною та лікарською ромашкою! Тихо, ледь-ледь видзенькує чиста, як срібло, вода. Вона тече, купаючись у промінні сонця. А вербички стоять, обілляті сонячними променями, обласкані тихенькими хвилями. Пахощі річки, берегової трави, листя верб – все-все вільно вливається у груди, терпне у щасливому щемі, бо там, у грудях, живе, палає, шаленіє від радощів моє кохання до тебе…»

…серпня 1958 р

За гарне навчання за державний рахунок ми з Валею потрапили до щасливців, які поїхали на місячну екскурсію до Криму. Точніше наш маршрут називався «Крим – Кавказ». Враховуючи, що я ніде не була, вражень ціле море! Ми побували в Феодосії, Алупці, Алушті, Судаку, Ялті, Сухумі та Батумі. Також каталися на катері, бачили «Ластівчине гніздо», у Керчі споглядали грязьові вулкани. Василь дав на деякий час Валі свій фотоапарат, тож ми всюди фотографувалися. Коли приїду додому і зроблю світлини, то відішлю Романові. У кожен лист буду вкладати світлину та детальний опис екскурсії. Так цікаво пізнавати світ, якого ти не бачив! І дарма, що ми харчуємося за свій рахунок, а спимо по школах не на ліжках, а на долівці, вкриваючись ковдрами. Ми з Валею робимо як завжди: одну ковдру під низ, другу – зверху, а взуття слугує подушкою. Чи багато студентові треба для щастя?!

…квітня 1959 р

Рахую дні до зустрічі з Романом. Чим ближче цей день, тим більше я хвилююся. Чи не розчарується він у мені, коли повернеться? Чи є я тією реальною дівчиною, якій він писав такі романтичні теплі листи? Можливо, ми обоє жили у вигаданому світі, наповнюючи його своїми фантазіями? І чому такі думки полізли черв’яком мені в душу лише зараз? Я так боюся розчарування! Напевне, буде боляче, якщо доведеться зрозуміти, що моє прекрасне омріяне майбутнє виявиться оманою.

Валя відчула моє душевне занепокоєння. Вона каже, що мені нема чого тривожитися.

– Звідки ти знаєш, що у нас все буде добре? – вже вкотре запитую подругу.

Іншій вже б давно набридло б заспокоювати та повторювати:

– Бо ваші стосунки пройшли іспит часом.

– Ти впевнена в цьому? – ніяк не можу вгамуватися.

– Звичайно, моя дурненька!

Валя лагідно посміхається, а мені стає трохи спокійніше. Мила подружко! Вибач, вибач і ще раз вибач, але мені так потрібна твоя підтримка! Мені не вистачає твоєї впевненості, тож не ображайся, якщо за годину поспіль я знову запитаю: «Як ти гадаєш, Роман мене не розлюбив?»

…квітня 1959 р

Нарешті ми разом! Роман повернувся з лав армії та одразу ж приїхав до мене. Як йому пасує військова форма! За ці три роки він трохи змінився, витягнувся вгору, змужнів, подорослішав. Мене він зустрів біля входу до інституту. Я кинулася до нього, припала до грудей.

– Нарешті! – ледь спромоглася сказати я від почуттів, в яких я мало не захлинулася.

– Ну ось тобі й на! – каже Роман, пестячи моє волосся. – Проводжала – плакала і зараз сльози?

– Це від радощів, – сказала я. – Це гарні сльози.

Одразу ж, поруч з Романом, я відчула, що світ став ще гарнішим, а повітря легшим. Від його погляду я відчувала себе безмежно щасливою. Його погляд пестив мене, втішав і в той же час робив сильнішою. Лише б бути ось так завжди поруч, відчувати тепло його тіла, розчинитися в його голосі, прожити життя в його обіймах, жити його ніжністю та турботою.

– Ми знову разом! Разом! – співає моя душа, і тіло заливає океан ніжності.

…квітня 1959 р

Мене запросила на весілля Ольга, з якою я навчалася в одній групі. Так заведено: якщо студентське весілля, то гуляє вся група.

– Олю, дуже дякую, – сказала я їй. – Але наразі до мене приїхав мій хлопець, тож мені незручно залишати його самого.

– Нічого не хочу чути! – запротестувала вона. – Приходьте разом, бо я ображусь!

Порадившись з Валею, я вирішила піти на весілля з Романом. До того ж, дуже хотілося повеселитися, поїсти смачненького та вдосталь натанцюватися, бо з Романом ми ще нікуди не ходили.

На святкуванні я в якусь мить загубила у натовпі Романа, проте поруч зі мною з’явився Дмитро.

– Марійко, – мовив він, – то твій хлопець у військовій формі?

– Так! – з гордістю сказала я. – Мій Роман повернувся.

– Він красивий.

– Згодна. Краще відійди від мене, а то Роман може невірно нас зрозуміти. Краще йди до своєї Ніни.

– Навіщо ти так? – дорікнув він. – Ти ж знаєш, що я з нею лише заради тебе.

– А! Ось ви де! – до нас підбігла Ніна. Вона спритно підхопила Дмитра під руку та кудись потягла. Я помітила Романа, який вже повернувся за наш столик.

– Я бачив, як той художник дивиться на тебе, – сказав Роман.

– Яка різниця, як він на мене дивиться? – промовила я, хоча стривожилася: звідки він знає Дмитра?

– Чому я дізнаюся від інших про те, що ти з ним зустрічалася?

У мене всередині ніби щось обірвалося.

– Ми з Дмитром лише товаришували. Коли я зрозуміла, що подобаюсь йому, одразу перестала спілкуватися, – почала я виправдовуватися. Я ще щось лопотіла, затиналася, червоніла та ніяковіла. Роман з іронією посміхався. Я його ніколи не бачила таким. Мені було незручно, ніяково і сумно. Я замовкла, бо було безглуздо шукати слова виправдання, якщо я ні в чому перед ним не завинила.

– Я поїду, а ти будеш тут із ним… – його слова боляче різонули по живому.

– Як ти можеш? – ледь стримуючи сльози, запитала я його. – Я чекала тебе…

– Чекала? Листами? А поруч був цей художник.

– Романе! Припини!

– Роби, що хочеш, – він махнув рукою та вийшов покурити.

Я була в розпачі. Пекельна образа стисла мені горло, і сльози горохом покотилися по щоках. Валя, як завжди, з’явилася вчасно. Вона заспокоїла мене так, як вміла робити лише вона. Її слова діяли на мене магічно. Вже за півгодини я взяла себе в руки та перестала сидіти набундюченою. Кілька хвилин поруч з Валею – і я вже свято вірю, що у мене буде все добре.

Моя подруга встигла переговорити з Романом, і незабаром він повернувся. Він запросив мене танцювати. Я відчула тепло його тіла, піймала світлий погляд і вже була ладна пробачити йому будь-яку образу.

– Давай одружимося, – сказав Роман наприкінці вечора.

Мені перехопило подих.

– Що? Що ти сказав?

– Давай одружимось, щоб завжди бути разом.

– Давай, – погодилась я.

– Завтра ж подамо заяву, – сказав Роман. – Я хочу бути впевненим, що ти моя і лише моя.

– Згода.

Я зітхнула, але Роман не помітив. Гадалося, що такий момент повинен бути більш романтичним, не таким буденним, щоб запам’ятався на все життя.

Коли Роман пішов покурити, я потягла Валю до вікна та розповіла новину.

– Та ти що?! – радісно мовила Валя. – Я ж казала, що у вас все буде добре! Поздоровляю!

– Про що шепочетеся, дівчатка? – запитав Дмитро, підійшовши до нас.

– Марійка виходить заміж! – радісно сповістила Валя свіжоспечену новину.

Я подивилася йому у вічі і не відвела погляд. У його очах – неприхований сум.

– Не завжди можна напитися з гарного колодязя, – тихо мовив Дмитро.

– Що ти маєш на увазі?

– Я бачив, як ти плакала. Не боїшся, що все життя будеш ось так лити сльози?

– Не буду! – впевнено сказала я йому.

– Я б ніколи не дозволив би, щоб ти зронила хоча б одну сльозинку.

– Не треба, прошу тебе, – сказала я якомога лагідніше. – Наші дороги розійшлися в різні боки. Тепер вже назавжди.

– Дуже шкода.

– У тебе є дівчина, тож іди до неї і зроби її щасливою.

– Я сьогодні ж покину її, – сказав він, різко повернувся і зник у натовпі.

Дмитро стримав своє слово. Ніна повернулася додому заплакана та зла.

– Ти! – закричала вона, тикаючи в мене пальцем. – Ти у всьому винна! Ти завжди стояла на моєму шляху! Я ненавиджу тебе!

– Ніно, чи я винна… – почала я, але вона не хотіла мене слухати. Ніна довго ревіла, сховавши обличчя в подушку. Валя намагалася її заспокоїти, але марно.

– Ненавиджу! Тебе ненавиджу! Його ненавиджу! Усіх вас не хочу бачити! – повторювала вона. Вранці Ніна зібрала речі і, не прощаючись, кудись пішла.

…травня 1959 р

Ми з Романом побралися, і тепер мені слід звикати до того, що я вже не наречена, а дружина. Якось дивно та незвично вимовляти це слово. Залишившись наодинці, я, як дитина, що вчиться вимовляти неслухняну літеру «р», проказую слово «дружина». Спочатку промовляю боязко, несміливо, вслухаючись у кожен звук цього слова, потім – сміливіше, більш голосно. Воно звучить зовсім не так, як «наречена». Наречена – ніби приречена на щось, а ось дружина… Це щось від слова «друг» або «друга половинка». Тішуся, як дитина, з цього нового статусу. І все ж таки, яке ж воно солодке – слово «дружина»!..

А було у нас студентське весілля. Плаття весільне я купити не змогла, тому вдягла те біленьке, ситцеве, яке носила вже кілька років. До параду на травневі свята усі студентки повинні були мати білі сукні. Я теж її мала. На паради в ній я ходила два рази на рік, а ще кілька разів вдягала на інші урочистості, тож моя біла сукенка поміж усіх мала більш-менш пристойний вигляд. Моя господарка, Валентина Євгенівна, попорпавшись у своїй старій шафі, від якої нестерпно тхнуло нафталіном, знайшла там шматочок білого капрону.

– Нехай це буде тобі за фату, – сказала вона.

– До мого плаття? Вона ніяк не пасуватиме, – запротестувала я.

– Не буває нареченої без фати, – відказує жінка. – Послухай мене, бо я виходила заміж двічі.

– І як це буде виглядати? – запитую я, прикладаючи білий клаптик тканини до волосся.

– Заплетеш косу, а ззаду зберемо фату та приколемо шпильками.

– І дійсно, – втрутилася подружка нареченої Валя. – Дуже гарно виходить! Ти повинна дослухатися наших порад.

Залишалося піти та купити білі босоніжки. Ми з Валею придбали їх за шість карбованців у найближчій крамниці. Романова сестра подарувала йому нову білу сорочку, яка так пасувала нареченому, а брат купив штани.

Батьки подарували нам на весілля двісті карбованців, щось доклали одногрупники, і ми замовили обід у студентській їдальні. На столах було вино, пляшка шампанського для наречених, салати, картопляне пюре з котлетами та оладки з повидлом. І неважливо, що було на столі. Головне, що всім було весело. Ми танцювали, сміялися, сипали жартами. Над головами висіли повітряні кульки, а мені здавалося, що це кольорові хмарки різнобарвного неба спустилися до зали та раділи разом з нами народженню нової родини…

Хлопці, що працювали з Романом, подарували йому залізне ліжко на панцирній сітці, а студенти – фіранки на вікна будинку, якого ми ще не мали.

Найбільше запав у душу момент нашого весільного вальсу, коли я вперше танцювала з Романом у ролі дружини. Здавалося, я стала хмаринкою, яка парить десь у небі, покинувши цей світ…

…травня 1959 р

Щойно Вася дізнався про наш шлюб, примчав до Валі.

– Ну, і що? – запитала я подругу, дізнавшись про цю новину.

– Що? Що? А ти як гадаєш? – подруга загадково посміхнулася.

– Невже?!

– Так! Ми подали заяву! Незабаром відгуляємо ще одне весілля!

Я дивилася на Валю, яка кружляла по нашій маленькій кімнатці у танці, який можна було б назвати танком щастя, і від душі раділа за неї.

– Я така щаслива! – приспівувала Валя. – Яке приємне відчуття, коли мрії втілюються в життя! Я мріяла стати вчителькою – незабаром нею стану! Я хотіла мати чоловіка військового – незабаром матиму! І я на десятому небі від того, що моїм чоловіком буде Вася!

– Досить кружляти, – мовила я. – А то ще гепнешся перед весіллям та зламаєш ногу. Як тоді будеш танцювати свій весільний танець з нареченим?

Валя зупинилася. Захекана, впала на ліжко.

– Все забуваю тобі розповісти, – сказала вона. – Ти нічого не помітила, коли ви виходили з приміщення після того, як зареєстрували шлюб?

– Нічого. А що?

– Я неправильно запитала. Нікого не помітила?

– Та кажи вже, що я повинна була помітити?

– Кого. Неподалік стояв Дмитро з букетом квітів. Він так і не наважився підійти та привітати тебе. У нього такий нещасний був вигляд, що мені стало його шкода.

– Я його не помітила. І взагалі, давай закриємо цю тему раз і назавжди, – сказала я Валі. – У мене починається нове, подружнє життя, де Дмитрові немає місця.

…червня 1959 р

Відшуміло весілля у моєї подруги. Я щиро радію і за неї, і за себе. Тішу себе думкою, що зробила вірно, коли ляпнула неправду Романові про Валю. Не скажи тоді фатальне слово «так», могло статися все інакше. Але все одно мучить, катує мене провина за ту брехню. Чи зможу я колись зізнатися у цьому Романові та Валі? Чи буду все життя нести цей тягар у своїй душі? Можливо, колись я наберуся відваги і у всьому зізнаюся. Це буде колись, а не тепер, коли складаємо іспити. Не тепер, бо зараз ми такі щасливі!

…серпня 1959 р

Я отримала скерування в далеке село на Чернігівщині.

– Я поїду влаштовуватися сама, – сказала я Романові.

– Як я тебе, вагітну, відпущу саму невідомо куди?

– Я знайду там для тебе роботу за фахом, і тоді ти переїдеш, забравши речі.

– А ти будеш спати на підлозі? Ні, – заперечив він. – Наймемо машину, ти забереш свої речі, ліжко, подушки…

– І матрац, напханий соломою, – додала я та розсміялася.

– Так, так! І матрац, і гасову лампу, і книжки.

– Ти думаєш, там не буде електрики?

– Все може бути.

Поміркувавши, я подумала, що Роман має рацію. Хтозна, яке там село. Невідомість лякала мене більш, ніж сама робота. Я погодилася поїхати вантажівкою, але не бачила сенсу, щоб разом зі мною їхав Роман. Він довго впирався, але, все-таки, погодився з тим, що я повинна поїхати сама.

…серпня 1959 р

Важко похитуючись, ніби відгодована жирна качка, вантажівка в’їхала в село, де мені доведеться жити і працювати щонайменше три роки. Поодинокі убогі хатинки, дерев’яні та саманні, розсипалися понад дорогою з глибокими коліями. Впало в око, що немає стовпів, тож і нема електрики. «Це не дуже добре, – з розчаруванням та деяким смутком відзначила я про себе. – Але нічого страшного в цьому нема. Країна відбудовується на очах, тож незабаром світло дійде до кожного села». На вулиці людей не видно, лише бігають песики, перегавкуючись між собою. Побачила на лавці біля паркану двох бабусь, зупинилися біля них.

– Доброго дня вам, – привіталася я, підійшовши ближче. – Підкажіть, будь ласка, де тут школа?

– Здоровенька була, дівчино! А хто ж ти така? – запитали вони.

– Я нова вчителька, приїхала за направленням на роботу.

– Така молодесенька, а вже вчителька! – старенькі розпливлися у посмішці та показали, куди їхати далі. – Там буде три будинки, у яких навчаються діти, а у тому, що посередині – є вчительська. Тож іди туди, дитинко, там і знайдеш директора.

Директор, Михайло Герасимович, здався мені приємною та привітною людиною. На вигляд йому можна було дати і сорок п’ять років, і п’ятдесят п’ять.

– А ми вже вас зачекалися, – сказав він, привітавшись. – Вчителька географії пішла на пенсію. Та і скільки ж їй працювати? Шістдесят років має, то вже не одне покоління виховала. А ви, виходить, до нас на відробіток на три роки?

– Чому ж тільки на три? Якщо знайдеться робота для мого чоловіка та мені тут сподобається, то й коріння пустимо.

– А яку спеціальність має твій чоловік?

– Він закінчив технікум електрифікації.

– Навряд чи знайдеться робота за фахом. Напевне, ви помітили, що до нас ще не дійшла черга на електрифікацію. Та й що тут, на селі, може бути привабливе для молоді? Житла нема, клуб працює тільки по суботах, та й то ні тобі танців, ні музики. Все буде, тільки не одразу. У війну село вигоріло вщент, тож хто зміг, відбудувався, а частина населення пороз’їжджалася по містах та інших селах. Але трохи жителів залишилося. Вони живуть, одружуються, народжують діточок, а їм потрібна школа та вчителі.

– А де ж я буду жити?

– Тут є один саманний будиночок. Його господарка поїхала до сина кудись аж на Урал, то я домовився з головою сільради, щоб платили за житло. Колись почнуть будувати житло для молодих спеціалістів, а зараз… Зараз маємо те, що маємо.

Михайло Герасимович привів мене до хатинки-мазанки. У ній стояв ослін, один стілець та стіл.

– Не злякалася, молодий спеціалісте? – щиро, по-батьківськи, посміхнувся до мене директор.

– Я готова до труднощів.

– А як же ти будеш сама та й ще вагітна?

Я зашарілася. Помітив-таки мою вагітність.

– Чому сама? Сходжу завтра до голови колгоспу. Можливо, він щось запропонує для мого чоловіка.

– Ну й правильно! А зараз я покличу хлопців, щоб допомогли розвантажити речі.

Коли я залишилася сама, то розклала свої «скарби». У нагоді стала і та скатертина, що колись вишивала, і фіранки на вікна, і гасова лампа, яку завбачливо порадив взяти Роман. Вперше я відчула, що роки безтурботного студентського життя закінчилися. Я стала дорослою та самостійною і входила у великий світ.

…серпня 1959 р

Я в розпачі! Голова колгоспу сказав, що для чоловіка немає жодної вакансії. Це означало, що я не буду поруч із коханим. А моя кімнатка, хоч і прибрана, але в ній не вистачає тепла Романа. Без нього вона здається такою сумною! Я пишу Романові листа про останні невтішні новини. Пишу і плачу, бо не можу вже жити чеканням. Скільки можна?!

…вересня 1959 р

Я вже ознайомилася з усіма трьома шкільними будівлями. В одній хаті були класи для молодших школярів, в іншій навчалися учні середніх класів, а там, де була вчительська – старшокласники. Парти старенькі, ще довоєнних років. Їх звозили з усього району, щоб відкрити школу у сорок четвертому році. Дітей було мало, тому в одному приміщенні знаходилося по кілька класів. Десь подівся мій романтичний настрій, коли прийшло перше вересня. У мене була гарна коса, майже така, як в улюбленої вчительки, на мені була біленька блузочка та вузька спідниця трохи нижче колін. Взута я була, як і мріялося, в черевички на невисоких тоненьких підборах. На лихо, саме перед першим вересня пройшли рясні дощі. Дорогу на вулицях розквасило так, що вона стала схожою на суцільне болото. І як я мала йти до школи у своїх туфельках?! Ще вдосвіта я спробувала походити по двору у новому взутті, але не вийшло – мої туфлі прогрузли в багнюку так, що довелося роззуватися та витягати їх з пастки. Я помила взуття та дістала калоші, які майже силою моя мама всунула мені у валізу. Ніби знала мати, що тут таке болото. Ноги в новеньких черевичках я всунула в калоші. Незручно, але дістатися до школи можна. Я завбачливо прихопила газетку, щоб поблизу школи загорнути в неї брудні калоші. Було майже все так, як мріялося, але чомусь не було повноти щастя, не було тієї ейфорії, яка опановувала мене щоразу, коли я починала мріяти про цей день. І не погана погода, не ця грязюка були винні у цьому. Що тоді?

Після урочистої лінійки я повела свій п’ятий клас до класної кімнати. Діти розсілися за парти, і я пройшлася між рядами. Якби ж то хто знав, як це я зробила! З якою гордістю скинула вгору голову, процокотіла підборами. Потім стала біля дошки й оглянула дітей. Одягнуті всі бідненько, дехто в полатаному одязі, з протертими рукавами, але очі! Ці дитячі допитливі та цікаві очі! З яким захопленням дівчатка розглядали мене! Вони дивилися на мене так, ніби перед ними не молоденька вчителька без досвіду, а шанована королева. Напевне, такими очима я дивилася на свою першу вчительку. Діти хотіли вчитися – це було видно по їх допитливих очах. І тут я зрозуміла: ніколи не зможу зрадити ці очі, не зможу думати і піклуватися про щось своє, коли в цих очах стільки надії, стільки жаги до навчання!

– Доброго дня! – сказала я слова, про які мріяла стільки років. – Я ваша нова вчителька та класний керівник…

Романе, Романе, як шкода, що ти не бачиш мене в цю мить! Чомусь згадалася Валя. Вона теж цього дня вперше скаже такі ж слова. Вона поїхала за скеруванням до Вінницької області.

…грудня 1959 р

Господи, які сумні ці довгі зимні вечори! Будиночок, де я мешкаю, стоїть на околиці села, відкритий усім вітрам, які, здається, іноді злітаються сюди з усього світу. В хатинці тепло, бо натоплена плита. У такі дні я лягаю на теплу лежанку, ставлю біля себе лампу та читаю книжки. Це єдина розрада та втіха. Відкладаю книжку в бік і слухаю завивання хуртовини. Вона скаженіє, шарпає хатину за солом’яну стріху, стогне, завиває, тужить, із сумним завиванням дме в димар. Прислухалася. Десь тужно виє собака. Можливо, це вовк? Ліс зовсім близько, то й не дивно, якщо голодний вовк підібрався близько до села. Яке моторошне виття тварини, що злилося в одну симфонію хуртовини!

Романе, Романе! Як погано, що тебе немає поруч! Хіба б я боялася цього виття, якщо б ти був поруч? Зараз я згадую мої з Валею роздуми про те, що гроші не головне, головне – праця на користь Батьківщини. Які ми були тоді наївні та дурненькі! Хіба б я була зараз сама, якщо б мала статок? А так доводиться жити окремо від чоловіка. Єдиним зв’язком з ним залишається листування. Я намагаюся в листах передати, що відчуває у своєму лоні вагітна жінка. Та чи можна передати всі ті почуття, коли чуєш то несміливий, легенький, то більш настирливий поштовх дитини. Шкода, що перший поштовх я відчула сама, бо поруч нема Романа. Звичайно, подумки я все йому розповіла, але це зовсім не так, як я хотіла. Мріялося, щоб мій коханий приклав вухо до мого животика та відчув сам биття нового життя, плоду нашого кохання. Я відчула відразу, що це буде дівчинка. Не знаю, чому я так вирішила? Напевне, материнський інстинкт. Часом я думаю, чи буде Роман любити дитину так, як я, бо він не може спостерігати, як росте в мені ця крихітка, як мені стає все важче й важче ходити. Що буде далі? Сама не знаю. Піду в декретну відпустку та поїду до Романа. Дитину тут народжувати боюся, бо до найближчої лікарні година їзди. До того ж, ми будемо разом майже чотири місяці – два місяці до пологів та два – після. А далі буде видно…

Справді, хто ж так жахливо виє в унісон із завірюхою?

…лютого 1960 р

У мене новий статус. Я стала матір’ю! У нас народилася дівчинка вагою три з половиною кілограми. Вона ще не має імені, але мені хочеться її назвати Даринкою. Втім, якщо Роман буде проти, то підберемо інше ім’я, яке буде подобатися нам обом. Мені вже приносили дитинку годувати, тож я мала змогу її добре розгледіти. Раніше я вважала, що новонароджені діти дуже схожі одне на одного. Навіть боялася, що не впізнаю свою дитинку, якщо санітарка переплутає малюків. Лише хвилинку одразу після пологів я бачила свою дівчинку, але цього вже було достатньо, щоб запам’ятати її личко. Вона схожа на Романа, а від мене їй дісталося лише чорняве волосся та носик.

Я годувала донечку та думала про те, чи любили б матері так своїх дітей, якби не народжували в таких муках? Можливо, так було заплановано матінкою-природою? Чим сильніші біль та муки, тим дорожча дитина. Чи я помиляюся?

…лютого 1960 р

– Як би ти хотів назвати донечку? – запитую Романа, який приїхав до мене, коли я вже виписалася з пологового будинку.

– Я хотів би почути, яке ім’я ти уподобала, – говорить Роман, несміливо та невміло тримаючи немовля на руках.

– Я промовчу, а ти скажи.

– Мені подобається ім’я Даринка.

– ?!

– Я щось не так сказав?

– Цього не може бути! Ти хитруєш! Напевне, я тобі колись казала, що Даринка – гарне ім’я?

– Як ти могла мені казати таке, якщо ми не знали, хто народиться: дівчинка чи хлопчик? А як ти хочеш її назвати?

– Ти не повіриш, але я теж так думала. Ми мислимо однаково, чи то збіг обставин?

– Ми кохаємо один одного, – говорить Роман, кладучи донечку в ліжко. – А кохати – значить і дивитися разом в один бік, і мислити.

Роман обіймає мене за плечі, дивиться в очі.

– Дякую тобі за донечку, – каже він лагідно та цілує мої повіки. – Ви – найкращі у світі жінки. І не треба перейматися зараз зайвими турботами. Я щось придумаю, щоб нам бути разом. Домовились?

– Так, – киваю я на знак згоди і кладу голову йому на груди.

Стає так спокійно, затишно, надійно та тепло…

…квітня 1960 р

Як тяжко, коли хворіє дитина! Краще б вже я сама захворіла, ніж дивитися, як пашить жаром Даринка! Вона застудилася десь по дорозі, коли я поверталася з дитиною на руках на роботу. Ледь приїхала до села, у донечки різко підскочила температура. Викликала лікаря, а він зміг дістатися лише за дві години.

– Двостороння пневмонія, – констатував лікар.

Поспіхом збираю речі, і нас везуть до районної лікарні. І знову Романа немає поруч. Від думки, що я знову сама, що немає кому навіть пожалітися, я впадаю у відчай. Лікарі роблять маленькій уколи, ставлять крапельниці, але після кожного прийому ліків у дитини починаються судоми. Даринка закочує очі та починає задихатися. Лікарі не можуть нічого вдіяти, а я від свого безсилля ледь не втрачаю розум. Залишаю дитинку на сусідку по палаті, Олесю, та біжу на телеграф, щоб дати телеграму Романові. Пишу йому: «Приїжджай, Даринка тяжко захворіла», й біжу знову до лікарні. По дорозі в голові рояться, гудуть, як у вулику бджоли, різні сумні думки.

– Як ти, моє сонечко? – кидаюся одразу до дитинки, а вона лежить бліда та гаряча.

– Марійко, – каже мені Олеся, сусідка по палаті. – Ось послухай мене, бо я вже третю дитинку народила, а ти ще молода, не маєш досвіду.

– Що? Що мені робити?! – у відчаї я заламую руки.

– Тобі треба взяти дитячу сорочечку, у якій вона була вдягнена, та піти до знахарки.

– Ми ж не в середньовіччі живемо! Чи ти віриш, що знахарка може вилікувати запалення легенів?!

– Не запалення, а зняти судоми зможе лише знахарка. Лікарі нічим тобі не зарадять, повір моєму досвіду.

Я в такому стані, що ладна зробити що завгодно, аби лише було на користь дитині.

– Я ж не можу покинути дитину та йти шукати ту жінку.

– До мене незабаром прийде свекруха, вона знає, де живе сильна шептуха. Якщо хочеш, то можеш їй передати сорочечку немовляти, – пропонує Олеся.

– А вона погодиться сходити? – запитую я з надією.

– Гадаю, що так, – відповідає Леся. – Вона добра людина.

Загортаю сорочечку в газету, кладу туди трохи грошей та передаю жінці, свекрусі Лесі.

– Це допоможе? – запитую її.

– Тільки Максимівна може допомогти, – говорить та. – Я п’ятеро діток народжувала, і кожному вона зуміла допомогти. Ця хвороба «дитячою» зветься, а лікарі не знають, як її лікувати. Помолися Богові, дитинко, – наостанок радить вона. – Він милостивий до нас усіх.

Я згодна на все! Згодна молитися і вдень, і вночі, лише б Даринку вдалося врятувати, бо лікарі роблять невтішні прогнози. А куди молитися, якщо немає образів?

– Олесю, у тебе випадково нема ікони? – запитую сусідку.

– Як же без неї? Є маленька. Я її завжди з собою ношу. Візьми! – говорить Олеся та дістає з гаманця з потаємної кишені маленьке зображення Ісуса, завбачливо сховане у шматок паперу.

– Дякую, – шепочу я. – А де ж мені помолитися?

– Я залишу тебе в палаті, а сама стану на дверях на варті. Непотрібно, щоб це бачили лікарі.

– А як мені молитися?

– Як серце підкаже. Головне, щоб щиро, – радить мені добра, малознайома жінка.

Дякую їй за добре серце, ставлю ікону на ліжко та падаю перед нею на коліна. Молюся довго та щиро, обливаючись слізьми. Прошу пробачення у Бога за всі свої гріхи, прошу пробачити ту маленьку брехню щодо Валі та Петруся. Вірю, що Бог мене почув, пробачив та змилосердився.

…травня 1960 р

Знахарка дійсно допомогла, бо з того часу, як я вдягла ту сорочечку на дитину, судоми пройшли, і більше їх не було. Даринка поступово почала одужувати. А коли приїхав Роман, то ледь мене пізнав.

– Що з тобою, Марійко? – сказав він. – На тобі ж лиця немає! Один скелет залишився. Тебе чи не годували?

– Звичайно ж, що ні. Їла манку ту, що давали дитині, а я ж її годую грудьми. Пригощала сусідка по палаті, але мені було незручно у неї брати їжу. До того ж, нічого до рота не лізло.

– Доведеться мені тебе відгодовувати. Як Даринка?

– Якщо піде все так і надалі, то за тиждень нас випишуть. Вдома розповім, що нам довелося пережити, – говорю я і намагаюся посміхнутися, щоб якось його підбадьорити.

Я віддаю ключі від хати та розказую, як її знайти. Роман пішов, щоб щось приготувати мені поїсти, а мені стало на душі спокійніше. Отак завжди. Коли він поруч, мені нічого не страшно. Здається, що і лихо повинно нас оминати…

…травня 1960 р

До Михайла Герасимовича ми пішли з Романом удвох.

– Михайле Герасимовичу, – почала я. – Дайте мені відкріплення, будь ласка.

– А які на то причини?

– Ви ж знаєте, що у нас тяжко перехворіла дитина. Я тут одна, дитсадка немає, чоловік працює за сотні кілометрів від мене. Хіба це подружнє життя?

Він уважно дивиться то на мене, то на Романа, насуплює брови та мовчить.

– Розумієте, – до розмови втрутився Роман, – мені тут немає роботи, а їй тяжко буде одній з маленькою дитиною.

– Інші ж жінки якось викручуються, – відказує директор.

– У них чоловіки поруч, матері або свекрухи, а я… Я зовсім одна, – кажу я та поглядаю на Михайла Герасимовича.

– Не можу я дати відкріплення, – говорить він, уникаючи мого погляду. – Не можу – і все! Треба відпрацювати три роки, до того ж, у мене катастрофічно не вистачає спеціалістів.

Я у розпачі! Спочатку різні думки плутаються у голові, потім з’являється одна, рятівна.

– Михайле Герасимовичу! – я ледь не плачу, підходжу до нього та падаю на коліна. – Любий, хороший Михайле Герасимовичу! Відпустіть мене на всі чотири сторони! Зробіть заявку, й вам пришлють нового спеціаліста. А я… Я не можу жити без Романа. Ви це розумієте?! Я кохаю його так, як ніхто нікого не кохав! Він – світ у моєму вікні! Він – моє щастя! Він – моє життя! Благаю вас!

Директор не чекав від мене такого. Та навіть я сама здивувалася своїй сміливості. Він бере мене за руки, допомагає звестися.

– Багато чого бачив на своєму віку, – каже він, посміхаючись. – Але щоб на колінах розповідали про своє кохання… Це вперше бачу.

– Тож не розлучайте нас, будь ласка!

– Ти і справді так його кохаєш?

– Як люди люблять сонце, як вітер, як саме життя! – палко кажу я, задихаючись від хвилювання.

– А він, – киває у бік Романа, – теж без тебе не може?

– Ми одружилися, щоб усе життя бути разом, – каже спантеличений Роман.

– Тоді доведеться дати тобі відкріплення, – зітхнувши, сказав чоловік. – Якщо буде ображати, то кидай його та приїзди до нас. Ми не дамо тебе образити. А дитсадок повинні за рік збудувати, тож дитині буде місце. Зрозуміла?

– Так! Так! – кажу я і потискаю руку директорові. – Я так вам вдячна!

– Ми вдячні, – виправляє мене Роман.

– Ех, молодість, – зітхає Михайло Герасимович, посміхається та погладжує вуса, а я ладна цілувати руки цьому суворому вусаню та розревітися від щастя.

…червня 1960 р

Ми з Романом зібрали речі, найняли вантажівку та поїхали одразу ж у село до моїх батьків. Вирішили зробити так тому, що в квартирі, яку наймав Роман, жили ще два чоловіки.

– Спочатку поживеш там, – сказав Роман, – а я пошукаю нове житло.

– І мені роботу, – додала я. – Хоча знайти куток з маленькою дитиною майже неможливо.

Життя внесло деякі корективи у наші плани. Наступного дня після переїзду знову захворіла Даринка. І знову на запалення легенів. Напевне, її недолікували, вона була ще слабкою для переїзду. Нас поклали у лікарню, але мені було набагато легше, ніж раніше. Поруч були Роман та мої рідні.

…липня 1960 р

Нас виписали з лікарні, Роман взяв відпустку, і ми живемо в селі. Тут все знайоме до щему в серці. Ловлю стежинку босими ногами в густій ковдрі конюшини, йдучи до річки. Стоїть знайомий гамір: ґелґочуть галасливі гуси, над водою пурхають швидкі ластівки, стиха шелестить, граючись косами верб, пустун-вітер. Заходжу у воду, і ласкаві хвилі пестять мої ноги.

– Як поживаєте? – запитую у родичок-верб, які стоять, схилившись над водою, обілляті сонячним світлом.

Вони відповідають тихим шелестом: «На батьківщині гарно всім». Так, мої любі, так! Тут, як і ви, я безмежно щаслива.

Я не вмію приховувати свій настрій, тому радію, як мала дитина новій іграшці. Бризкаю собі в лице прохолодною водою. Гарно! Аж дух захоплює. Треба бігти додому, бо там уся моя родина, там мене люблять. Наостанок притуляюся обличчям до потрісканої кори верб.

– Мої любі сестрички, – шепочу я, погладжуючи їх стан, – я ще прийду до вас, неодмінно прийду. Лише чекайте на мене.

Як же гарно, коли тебе оточують люблячі люди! Яке це щастя, коли ти не відчуваєш себе самотньою та покинутою!

Приїхав у відпустку Петрусь зі своєю дружиною, то ми з Романом запросили їх до нас на вечерю, зварили в казані на вогнищі куліш та накрили стіл у дворі під грушею.

– Оце так вечеря! – сказав Петрусь та принюхався. – Запах стоїть на півсела!

У Петруся красива струнка білявка-дружина. Помітно, що вона чекає дитину, і вже ніяке широке плаття не в змозі сховати кругленький животик.

Розказала Петрусеві про свої поневіряння, пожалілася, що немає нам з Романом в одному місці роботи.

– Мій батько, – втрутилася в розмову жінка Петруся Ганна, – працює головою колгоспу у сусідньому від нас селі. Наразі я розмовляла з ним по телефону, то він казав, що там конче потрібні вчителі.

– Я розумію, – сказала я, – але нам потрібна робота для обох.

– Роман може викладати креслення та малювання.

– А чи візьмуть мене без вищої освіти? – запитав Роман, зацікавившись такою пропозицією.

– Вступиш до педагогічного інституту на заочне навчання, – промовив Петрусь.

– А там є дитсадок? – поцікавилася я.

– І дитсадок є, і ясельна група, і завезли двигун, то до дванадцятої години вечора є світло. І це лише початок! – з жаром сказала Ганна.

– А житло? – запитую я.

– Житло знайдеться.

– Гарна пропозиція, – зробила я висновок та переглянулася з Романом. – Як ти вважаєш?

– Так, як і ти.

Домовилися, що Ганна переговорить з батьком наступного дня, попрохає його побалакати з директором школи. Якщо все піде за планом, то у серпні поїдемо на роботу в ту ж Чернігівську область.

– Не боїшся їхати туди, де ні разу не була? – запитав мене ввечері Роман.

– З тобою куди завгодно, – відповіла я.

…серпня 1960 р

І знову переїзд. Завантажили в автівку речі та поїхали. Мої батьки додали до наших речей кілька мішків з картоплею, поклали буряка, моркви та цибулі.

– Марійко, не ображаєшся на нас, що ми не можемо тобі допомогти грошима? – запитала мати, коли я підійшла прощатися.

– Що ти, матусю, що ти, рідненька?! Тепер я з Романом, і мені нічого більш не треба, – сказала я, обнімаючи її тоненький, як у дівчинки, стан. – Все, що треба, ми самі купимо, заробивши гроші.

– Я буду молитися за вас.

– Молися, але не плач, бо дорогу не можна поливати сльозами.

…До місця призначення ми прибули надвечір. Нас чекали голова колгоспу та директор школи. Вони нас поселили у старенькій хатині, покритій темною від дощів та років соломою. Але тут було дві кімнатки, тож можна було одну облаштувати під спальню, а другу – під кухню та робочий кабінет. Мене не злякало ні те, що туалет знаходився далеко від будиночка, ні відсутність паркану, ні сирі стіни. Душа раділа та співала від того, що нарешті ми зможемо почати справжнє подружнє життя під одним дахом.

…вересня 1960 р

Втома звалила Романа, і він міцно заснув, не дочекавшись мене. Наша Даринка тихенько сопе у ліжку, яке змайстрував для неї мій батько. А до мене сон не йде. Закінчивши перевіряти учнівські зошити, думаю про наше життя. Зараз я така щаслива, що боюся захлинутися від щастя. І нічого страшного немає у тому, що Даринку я не бачу півдня, але добре, що вона не плаче, коли залишається в яслах без мене. Всі діти через це проходять. Нічого страшного нема в тому, що у нас є одна чавунна пательня та єдина каструля, бо у нас ще все попереду. Мене тривожить інша думка. Я хвилююся, щоб наші стосунки з Романом не сплелися в якийсь брудний та гидкий липучий клубок, який називається буденністю. Побоююся, щоб такі романтичні відносини не з’їли взаємні докори, сварки, ревнощі та образи. Щоб усі ці гидотні потвори не забруднили наші душі. Хочеться, щоб все це обійшло нас стороною, щоб не вимотало нерви та не різало серце. Знаю, що в більшій мірі спокій у родині залежить від жінки. Я буду намагатися усіма силами зберегти затишок та спокій під нашим дахом, у цій хатинці, зігрітій твоїм, Романе, теплом та любов’ю.

Як же мені впоратися із таким важким завданням, котре перед нами поставило саме життя? Не знаю. Але зараз майбутнє мені здається таким принадним та прекрасним. Адже нема нічого більш природного, чим розділити своє життя з тим, кого кохаєш.

…жовтня 1960 р

У нашому педагогічному колективі п’ять чоловіків. Всі вони молоді і, як вважає наша жіноча половина, дуже привабливі. Дехто з молодих вчительок вже поклав око на молодих вчителів. Це одразу стало помітно по тому, як жінки почали інтенсивніше використовувати косметику, спідниці їх стали коротшими, а підбори взуття – вищими. Я намагаюся пильніше придивитися до сильної половини. Дивно, але всі вони мені здаються гіршими від Романа. У кожному із них я підсвідомо знаходжу якусь ваду. Недоліки ж Романа мені здаються такими незначними, що не варті виїденого яйця. Іноді мені здається, що я його занадто ідеалізую. Чи не хочу помічати недоліки?

Як же його можна не любити? Його приголомшуюча енергія, що збиває з ніг, притягує людей, ніби магнітом. Він має надзвичайну здібність зачаровувати, закохувати в себе оточуючих так, що на нього дивляться із захопленням.

Я також зачарована ним, закохана до нестями. Хочу описати свої почуття, але, напевне, люди за тисячі років так і не винайшли гідних слів, щоб передати емоції закоханої жінки. Я знаю напевно, що моє кохання схоже на безкрайній океан, на нескінченний Всесвіт. Воно всепоглинаюче, воно вічне. І це почуття не дає мені права вбачати в коханій людині дрібні, не варті уваги недоліки. Дивлюсь на нього очима закоханої до нестями жінки і бачу лише те, що хочу бачити: красу коханого, його посмішку, його рухи. Я хочу бути сильною, а стаю слабкою у його могутніх руках. Хочу спостерігати за кожним його рухом, за роботою, за тим, як він тепло дивиться на Даринку. Хочу відчувати його тепло, яке заспокоює. Я хочу бути п’яною від пристрасті у його руках…

…грудня 1960 р

Його поцілунок – втілення ніжності. Його уста такі жадані, такі смачні, що моє тіло від них стає схожим на розтоплений м’який віск. Я ловлю його губи, і ніжність огортає все моє тіло. Руки Романа такі спритні та чутливі, що нагадують руки майстра, який настроює музичний інструмент. Вони чутливі, як у знаменитого піаніста. Лише торкаються вони мого тіла, як починають бриніти мої струни бажання. Коли поцілунок з ніжного переходить у пристрасний, тіло спалахує, мов сірник. Воно розкривається йому назустріч, як бутон квітки навесні. І я втрачаю голову, бо вже не розумію, чи то розпускається квітка, чи розцвітає палке кохання, чи починається виверження вулкану. Наші розпечені тіла сплітаються в одне ціле, і ми перестаємо ними володіти – вони в полоні кохання. Серце шаленіє в грудях, я кутаюся в обіймах коханого, і світ для нас перестає існувати. У ньому є лише ми двоє. Ми і наше безмежне кохання. В якийсь час наші тіла залишають землю й злітають вгору, туди, де міріади мерехтливих зірок. Я ширяю десь угорі, доки приглушений крик не злітає з моїх уст, і зірки розсипаються віялом навколо мене.

– Тобі добре? – шепочуть його пошерхлі від спраги вуста.

Мій любий, коханий, єдиний у всьому світі! Якби ти знав, як мені добре, то не запитував би. Моє тіло стомлене, виснажене до останньої краплі, але ця втома така приємна!

– Чи я ще жива? – думаю про себе. – І звідки дісталося мені таке щастя?

– Я кохаю тебе, – шепочу я замість відповіді.

Чи буде так завжди? Чи не розгубимо ми свої почуття на теренах буденності життя? Я зроблю все, щоб так було завжди. А зараз шепочу всі лагідні слова, які самі приходять в голову. Він теж відповідає мені, і я, засинаючи, все ще слухаю слова, які не стомлюються пестити мій слух.

…березня 1961 р

До Міжнародного жіночого дня зі своїми учнями підготувала концерт для жителів села. Спочатку була урочиста частина, в якій вшанували передових трудівниць голова колгоспу та директор школи. По тому був невеличкий концерт, та діти зіграли невеличку п’єсу. Здалося, що глядачі залишилися вдоволені.

– А чому б нам не організувати драматичний гурток? – запитала я Романа, коли ми повернулися додому. – Мені здається, що глядачі були б раді подивитися спектакль, де грають не діти, а дорослі.

– А хто буде грати? – поцікавився Роман.

– Я, ти та інші вчителі.

– Гадаєш, вони захочуть?

– Ще б пак! Сидять усі вечорами у своїх нірках, як миші, а життя йде, воно не зупиняється. Треба жити цікавіше, наповнювати кожен день свого життя чимось новим, – з запалом почала я. – Треба нести людям радість, дарувати щось приємне, красиве.

– І де ж ми будемо брати декорації, костюми?

– Декорації можуть учні виготовити у шкільній майстерні на уроках праці. Костюми будемо готувати самі.

– Мене гримером візьмете? – пожартував Роман.

Попри всі жарти наступного дня я в учительській на великій перерві зібрала колег та внесла пропозицію. Ідея сподобалася, бо всі пожвавішали, в очах з’явився блиск азарту.

– Я зможу трохи допомогти, – втрутився у розмову наш завгосп. – Є списані фіранки, то можна буде якийсь костюм зшити. Також є обрізки фанери для декорацій, є трохи фарби.

– А у мене є швейна машинка, – сказала піонервожата Люда. – Тож із задоволенням можу щось пошити, якщо, звичайно, дасте мені якусь роль.

– У колгоспному клубі теж можна міль поганяти та щось знайти з костюмів, – сказав директор школи та додав: – Як гарно, що у мене такий молодий колектив! З вами і я помолодшаю!

– Ще й як! Знайдемо і для вас роль, – сказала я.

– Старезного дідугана грати? – сміється директор.

У цей же день всі порпалися в бібліотеці, вишукуючи п’єси.

…листопада 1961 р

До Жовтневих свят ми підготували п’єсу за Шевченком «Мати-наймичка». Готувалися дуже ретельно та довго. На репетиції до клубу брали з собою дітей, коли не було з ким залишити вдома. Самі пошили костюми, зробили декорації.

Прем’єра повинна була відбутися після урочистої частини. Я дуже хвилююся, побачивши повнісіньку залу людей. Вже не вистачає місць, а люди все підходять та підходять. Завідуючий клубом почав збирати вільні стільці, приніс їх з бібліотеки, але й тих не вистачило. Тоді директор школи покликав хлопчаків-підлітків та почав з ними носити стільці зі школи.

– Чому стільки багато людей? – запитую я Романа.

– Тому, що прийшли люди з сусіднього села, – відповідає він мені та запитує:

– Чому ти вся тремтиш? Змерзла?

– То від хвилювання.

– А ось це вже зайве, – каже він та нишком цілує мене за вушком. – Тепер не так страшно?

– Дуже хвилююся, – зізнаюся я.

– Якщо будеш так труситися кожного разу, то доведеться тобі грати лише епізодичні ролі.

– Не буду! Я вже заспокоїлася. Обіцяй мені, що я буду грати завжди головні ролі.

– Сонечко, то я пожартував, – посміхається він до мене, і я купаюся у цій усмішці, зігріваюся її теплом, і вже за кілька хвилин хвилювання кудись зникає, давши змогу увійти в роль.

Я й не думала, що п’єса пройде на «ура». За весь спектакль із зали не донеслося жодного звуку. Здавалося, що там, внизу, зовсім порожньо. Якби пролетіла муха, то було б чути її дзижчання. Люди завмерли, щоб не пропустити жодного слова. Лише у сцені, коли мати зізнається у всьому Маркові, хто вона насправді, почали схлипувати жінки та шмигати носами чоловіки. Дехто почав плакати, і я зрозуміла, що вистава вдалася, люди побачили на сцені не акторів, а шевченківських героїв. По закінченні зала зірвалася аплодисментами. До сцени потяглися люди. Вони, звичайно, не дарували квіти, як це буває у великих театрах. Але їхнє «спасибі» було кращим за будь-який букет. Усі запитували, чи будуть ще вистави. Нам довелося пообіцяти приготувати нову виставу до новорічних свят. Виявилося, що вони не можуть так довго чекати, тому довелося пообіцяти якнайшвидше підготувати нову виставу. Люди із сусіднього села запрошували приїхати до них. І ми просто змушені були дати їм слово.

Звичайно, найбільше слів подяки отримав Роман. Те, що він грав найкраще всіх, не викликало сумнівів. Я навіть не здогадувалася, що у нього така чудова дикція, що кожне його слово, промовлене зі сцени, звучить так, що доходить до самого серця і нікого не залишає байдужим.

Доки ми перевдягалися та змивали грим, технічка та голова колгоспу накрили нам стіл.

– Прошу до столу, товариші артисти! – голова зробив широкий жест.

Мені було якось ніяково, але на столі стояли тарілки з пахучою смаженою картопелькою, від запаху якої у мене забурчало в череві. Лише тепер я згадала, що з самого ранку нічого не їла. Я погодувала Даринку та пішла до столу, де вже, окрім картопельки та огірочків, з’явилися пляшки горілки та вина. Всі були радісні, веселі та збуджені. Одразу ж пішли розмови про наступну виставу. А я подумала про те, що все-таки слушна думка прийшла мені в голову, коли запропонувала зіграти п’єсу.

…березня 1962 р

До нового року ми підготували п’єсу «У неділю рано зілля копала». У лютому поїхали з нею до сусіднього села. Вистава мала неабиякий успіх. А по закінченні підійшла якась жіночка та принесла нам засмаженого у печі гусака. Я почувалася незручно, але вона простягла гусака Романові.

– Красно дякую і я, – сказала жінка, – і всі мої односельці.

– Я не можу прийняти такий подарунок, – знітився Роман.

– Так я ж від щирого серця, – говорить жінка. – Хіба ж я не знаю, як тяжко молодим сім’ям? А у мене цих гусей цілий табун. Не зобижайте мене, просту селянку, прошу вас.

Довелося Романові прийняти такий подарунок. Звичайно ж, ми не забрали його додому, а з’їли тут же всі гуртом.

А до восьмого березня ми вже мали вивчену нову п’єсу Коломійця «Фараони». Життя набирає шаленої швидкості. Тепер після занять поспішаємо додому, готуємо їсти, прибираємо в хаті, готуємось до наступних занять, а ввечері біжимо на репетиції. Чутки про нашу самодіяльність швидко розлетілися по окрузі. Нас почали запрошувати приїхати в інші села зі своїми виставами. Ми не відмовляли, але на все бракувало часу.

Даринка звикла до чужих рук і тяглася до всіх, які простягалися до неї. Одного разу Роман сказав, що наші діти, як циганчата, ми кочуємо, і вони з нами. Я з ним погодилася, бо не було нічого образливого в його словах.

…червня 1962 р

До нас почали ставитися шанобливо. Вірніше сказати, що в цьому була здебільшого заслуга Романа. З ним вітаються за руку всі чоловіки, поважають жінки та старенькі. Лише хто зустрінеться на вулиці, одразу ж йде розмова про вистави. Одне питання у всіх: «Чи буде незабаром вистава? Коли і яка?» Звичайно ж, яка готується п’єса, ніхто не розповідав до останнього, тримаючи інтригу. Останньою п’єсою перед відпусткою була «Назар Стодоля» Шевченка. Ледь зіграли одну, вже будуємо плани на майбутнє, риючись в бібліотечних книжках.

…серпня 1962 р

У відпустку їздили до моїх батьків і до матері Романа. Коли Роман поїхав на сесію, то я з Даринкою була у своєму селі. Там я зустрілася з Валею та Василем. У подруги щойно народилася донечка Галинка, тож нам було про що поговорити. Коли я її побачила, то одразу ж згадала про свою брехню. Так хотілося обняти її та в усьому зізнатися, але не змогла. Валя така щаслива, що у мене не повернувся язик. Я не захотіла втрачати подругу, бо не знала, як вона відреагує на моє зізнання. Тому вирішила відкласти неприємну розмову до слушного моменту.

У кінці серпня повернулися в село, одразу ж зайшли до школи. Директор викликав Романа для розмови у свій кабінет, а я почала хвилюватися та губитися в здогадках. Так повільно тягнувся час, що півгодини здалися мені вічністю. Коли вийшов Роман, то я побачила його усмішку, і від серця трохи відлягло.

– Що трапилося? – запитала я його, ледь вийшли зі школи.

– Усе добре, – говорить і посміхається.

– Тобі подобається мене мучити?

– Директор йде на пенсію.

– То він покликав тебе, щоб сповістити про це?

– Він запропонував мені зайняти його місце.

– ?!

– Так, так! І не дивися на мене, як на божевільного.

– А ти що?

– Моя думка не мала значення, бо він вже про все домовився з заврайвно. Мені нічого не залишалося, як погодитися.

– У тебе ж ще немає вищої освіти.

– Я нагадував йому про це, але директор сказав, що нікому, крім мене, не віддасть свою посаду. До того ж, я навчаюся заочно, тож незабаром буду мати вищу освіту.

– Оце так новина! А ти зможеш? Впораєшся?

– Коли ти поруч, я ладен не тільки впоратися на новій посаді. Я ладен весь світ перевернути.

– Ні, це я повинна світ перевертати, бо кохаю тебе, як саме життя, – сказала я та посміхнулася від щастя.

…листопада 1962 р

– Я хочу на концерті до Жовтневих свят щось продекламувати, – сказав мені Роман.

– Тобі мало вистав? – запитала я, хоча могла б і не запитувати, бо Роман якщо щось спланував зробити, то обов’язково зробить, хочу я того, чи ні.

– Треба щось підібрати патріотичне і в той же час, щоб проникло в саму душу.

– Погортай книжки, може, щось підбереш, – порадила я йому.

Роман мені не зізнався, що він задумав декламувати.

– Хочу, щоб ти почула мій виступ, як глядачі, вперше, а потім зробиш оцінку виступові. Добре?

…Я ніколи не забуду той вечір, коли Роман вийшов на сцену. На ньому був чорний, майже новенький костюм, який ми купили для нової посади. Біла сорочка та темна краватка дуже пасували до костюма.

– Андрій Головко. «Пилипко», – оголосив він.

У приміщенні стало тихо. Роман витримав мхатівську паузу та почав читати.

– У нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся білявими житніми колосками. Це – Пилипко. А ще – сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо – бідняки.

Здавалося, все навколо завмерло, вимерло, зникло. Глядачі ловили кожне його слово. Я так притихла та затамувала подих, що почала чути биття свого серця. Його оксамитовий голос звучав чисто та впевнено. Він не ламався, розливався, розтікався ніжним звуком по тихому приміщенню. До нього додавалися інші, більш ніжніші звуки, і вже з перших рядків кожен глядач любив простого бідного хлопчика Пилипка.

– І хата ген за тином розваленим така ж полатана і вбога… – продовжує Роман, і я вже вся до останку потрапляю під владу чарівного голосу.

У кінці читання почали схлипувати жінки. Одна з них занадто голосно схлипнула, то на неї одразу ж шикнули.

– Зітхнули десятки людей. Навшпиньки спиняючись, очима великими кинулись до хлопця, що на руках несли, – Роман продовжує тримати публіку в напруженні, – і дихання затаїли. І на них глянули сині очі, наче волошки в житі, – Роман притишує голос, і схлипування стихли, щоб не пропустити бодай жодного слова. – Волосся – житні колоски біляві, і по ньому стікала кров на обличчя бліде, на сорочку полатану.

Жінки вже не стримують ридання, і я за кулісами починаю плакати, бо так вже читав Роман, що жодної байдужої людини не залишилося. За мить зал зірвався шаленими оплесками.

Додому ми йшли мовчки. Я була все ще під враженням виступу Романа. Майже біля дому Роман мене запитав:

– Тобі сподобалося, як я читав?

– А як ти думаєш?

– Здається, публіці сподобалося.

– Я взагалі не розумію, як так можна тримати глядача? Навіть стілець ні під ким не рипнув! Так можеш читати лише ти, – сказала я і додала: – Тільки не читай мені «Пилипка» вдома.

– А це ж чому?

– Бо знову буду плакати, – зізналася я.

…листопада 1962 р

Як швидко біжить час! Ми весь час в роботі, в русі, який набирає ще більших обертів. Роман то готувався та їхав на сесію, то вирішував питання по роботі, то ми готуємо виставу… Я не нарікаю, що в мене мало часу. Мені подобається цей шалений темп життя, коли не залишається часу на байдикування. Ми зовсім не сваримося. Напевне, тому, що не маємо на це часу. Можливо, ми дивимося в один бік та думаємо однаково?

…грудня 1962 р

Мені подобаються ті рідкісні дні, коли ми нікуди не поспішаємо, не летимо кудись, мов обпечені. Особливо до вподоби такі моменти, коли у нашій хаті натоплено, тепло, затишно. Коли можна підійти до вікна, розсунути в боки фіранки та дивитися у вікно. Надворі бридка погода. Йде затяжний холодний дощ. Часом до нього примішується сніг, він падає косими лініями. Пориви вітру кидають смуги дощу то в один, то в інший бік. Я спостерігаю, як люди щуляться від холоду. Вони поспішають сховатися в тепле місце, тому майже біжать, піднявши комірці пальт. Потім я, сповита хмаринкою тепла та щастя, закриваю фіранками вікна та швидко пірнаю до Романа у ліжко. Він завжди теплий. Я зігріваюсь його теплом. Біля нього завжди тепло, спокійно та надійно.

…січня 1963 р

Що таке життя? Це низка великих та малих рішень, які приймає людина. Іноді вона схиблює, але все одно ця помилка зв’язує всі події в один цілий ланцюг, що називається життям. До подій додаються сліпа інтуїція та здоровий глузд. А ще життя не може бути без кохання, яке має звичку входити в нашу повсякденність, не постукавши у двері. Кохання як легкий поштовх всередині розпеченої магми душі. Говорячи про кохання, я думаю лише про Романа. Він подарував мені життя, наповнене теплом, емоціями, жагою до творчості. Він подарував мені саму себе. Я дозволила йому це зробити і ні крапельки ні про що не шкодую…

…липня 1963 р

– Ромчику, ти знаєш, що восьмого липня день святих Петра та Февронії Муромських? – запитала я чоловіка, коли вклала спати Даринку, і ми залишилися удвох на лавці під грушею.

– Я навіть не чув про них. Розкажеш, то буду знати.

– Петро – муромський князь, Февронія – проста кріпачка. Закохавшись у бідну дівчину, князь покинув княжий двір та пішов за коханою. Вони ніколи не розлучалися та заповіли не розлучати їх навіть після смерті. Вони були разом, прожили щасливе життя і померли в один і той же день, в одну і ту годину. Люди не наважилися покласти їх разом і поклали в окремі гробниці. Вранці закохані опинилися разом. Тоді їх знову поклали окремо, а на другий день побачили їх знову разом.

Роман помовчав, потім сказав, дивлячись прямо у вічі:

– Ми теж проживемо разом все життя?

– Звичайно, – кивнула я. – Ми проживемо одне життя на двох. А ось чи помремо в один день і в ту ж годину…

– Чи нам зараз думати про смерть?! – перебив мене Роман. – Життя прекрасне!

– Так, воно чудове і таке довге! – замріяно сказала я і притулилася до його теплого плеча.

…вересня 1963 р

Життя – відрізок між народженням та смертю. Воно таке непередбачуване! Іноді у ньому течія спокійна та гладенька. Іншого разу нагадує гострошпилеву будівлю, часом схоже на кімнату, у якої є чотири стіни та немає вікон та дверей. Бувають моменти, коли людина натикається на броньовані металеві двері з величезним замком. Тоді хоч бийся лобом – не відчиниш. Мені здається, що люди самі вибирають свій шлях по життю: забратися на шпиль чи грюкати у зачинені двері. Чи, можливо, плисти за течією? І то не факт, що течія винесе на рятівний острівець. Можна потрапити і у вигрібну яму. Життя як колюча нива: не пройдеш, ніг не вколовши. Можеш все життя ловити синього птаха, та так і не впіймати.

Я не знаю, як складеться моє життя, але впевнена в одному: коли Роман буде поруч, переді мною будуть всі двері відкриті, бо моє кохання сильне та вічне…

…грудня 1964 р

Я вагітна на п’ятому місяці, але все ще граю на сцені.

– Остання перед пологами роль, – пообіцяла я Романові.

– Хіба ж можна так нехтувати своїм здоров’ям?! – обурився він. – Треба ж і про дитину думати.

– Я вважаю, що їй добре зі мною, бо мистецтво надихає, воно вносить у моє життя свіже повітря, не дає змоги затягнути в буденність.

– Я згоден з тобою, але ти так вживаєшся на сцені в роль, що я сам іноді не розумію, де ти, а де твоя героїня.

– Я не можу нічого робити наполовину, – сказала я, взявши його за руку. – Хіба ж то була б я, якщо б навчала учнів на півсили, грала лише наполовину і кохала б тебе на півжиття?..

…січня 1965 р

На зимових канікулах були у мене на батьківщині. Я так давно не була тут взимку! Стояла непорушна тиша, тільки рясний сріблястий іній від легенького вітерця таємниче поблискує та сиплеться з дерев додолу. Приспівуючи, сніг приємно поскрипує під ногами, коли я виходжу в сад. Усе навколо слухає мелодію кроків. Клубочиться пара й осідає на комір дрібненьким інеєм. Я вслухаюсь у зимову мелодію села. Десь скрипнула хвіртка, зойкнуло цеберко, грюкнули ворота, замугикала корова. Над хатами в синє небо струменем піднімається сивий дим. Все навкруги іскриться, сяє тисячами блискіток. Хочу пройти до берега, де завмерли у німому сні мої подружки верби, вдягнуті пуховою ковдрою, але ноги по коліна загрузли в кучугурі снігу.

– Мої сестрички, – кажу я їм, – не буду тривожити ваш сон. Чекайте того часу, коли зможете рухати затерплим гіллям, щоб скинути ковдру і вдягнутися по-весінньому. Чекайте на мене влітку…

…січня 1965 р

Зараз батько працює в колгоспній конюшні.

– Марійко, не хочеш завтра прийти до мене в конюшню?

– А що там є?

– Грім та Блискавка народили лоша.

– Справді?! – сплеснула я долонями. – Це варто побачити!

Вранці прокидаюся рано, а батька вже нема вдома.

– А де тато? – запитую матір.

– Побіг до лошати, не дочекавшись тебе. А ти б краще поспала якусь зайву годинку.

– Ні-ні! Я піду до нього, – кажу я й підхоплююся з ліжка.

Похапцем випиваю чашку молока, вдягаю мамині валянки та поспішаю до конюшні.

У конюшні стоїть специфічний запах. Тут завжди запахи коней змішуються з пахощами сіна та вівсянки.

– Прокинулася, Марійко? – лагідно посміхається батько. – Ось це наш Грім.

Підходжу ближче. Грім втягнув носом повітря, вишкірився та тихо заіржав.

– Красень, а не кінь, – кажу я і простягаю коневі грудочку цукру, яку встигла прихопити з дому.

Грім, дужий та гарячий, покосився на мене, але ласощі все ж забрав з руки, легенько доторкнувшись губами до моєї долоні.

– А це Блискавка? – цікавлюсь.

Кобила стривожено заіржала, вдарила копитами дерев’яний настил. Простягаю їй шматочок цукру. Вона обережно, самими губами, приймає від мене гостинець. Новонароджене лоша вже стояло. Його тоненькі ніжки ще дрібно тремтіли. Вони були такі довгі та красиві, ніби виточені з червоного дерева, яке щойно відшліфував до блиску вмілий майстер.

– Який красень! – кажу я захоплено.

– Це не красень, а красуня, – виправив мене батько.

– А як її звати?

– Я вирішив, що ти сама назвеш лоша.

– У нього така тепла зірочка на лобі, тож нехай буде Зірочкою.

– Непогано, – говорить тато та підкладає сіна лошиці.

Вона стривожено починає бити копитами біля жолоба.

– Чому вона так робить? – запитую тата.

– Бо стала матір’ю і тривожиться за лоша.

– То я піду додому. Нехай заспокоїться трохи, а то ще молоко пропаде.

– Йди, доню, йди до матері, а то вона сумує, коли тебе немає поруч.

Йду додому, а навколо така краса, ніби я попала в казкову країну. Сонце вже вибралося на верхівку снігового муру. Його промені ринулися вниз, розбиваючись на дрібненькі скалочки. Від цього все навколо заблищало, засяяло, заіскрилося рожевим, блакитним та синім, оббризкуючи все навколо. Дихаю свіжим морозним повітрям і не можу надихатися.

…березня 1965 р

Чорний день у моєму житті – померла моя мама.

Мамо, матінко, рідненька моя матусенько! Моя люба, найщиріша, найкраща! Я хочу знайти для тебе найгарніші слова, які є у нашій мові, щоб сказати їх тобі. Я знаходжу їх: люба, мила, лагідна, кохана. Повторюю ці слова без упину, але ти вже їх не чуєш. Чому цінність людини в повному обсязі розумієш тоді, коли втратиш її? Чому тоді, коли ти, моя люба матуся, була поруч, коли я бачила тебе, чула твій голос, коли бачила твої сумні очі, я так мало говорила про те, як я тебе кохаю? Чому забувала говорити добрі слова? Нещодавно я приїздила до села, розмовляла з тобою, чула твій голос, бачила твоє обличчя, на якому зораним полем лягли зморшки-роки. Тоді я ще не знала і не здогадувалася, що бачу тебе востаннє. Вже тоді, тиждень тому, у мами охрип голос, бо була застуджена. І треба ж їй було готуватися до мого приїзду та піти прати до ополонки на річці, а в цей час стояли люті морози.

– Я її не пускав до річки, – розповів батько. – Але вона якщо щось намітила зробити, то неодмінно зробить. Я пропонував винести доріжки та почистити їх снігом, але вона каже: «Чи вперше мені прати взимку в ополонці?» Взяла прача, повісила підстилки на коромисло та й гайда до річки!

Наступного дня мама почала кашляти та хрипко розмовляти. Увечері у неї почалася гарячка. Батько хотів викликати лікаря, але мама сказала, що не вперше хворіє на застуду. Напилася липового чаю з медом, на піч насипала проса, простелила кожуха та полізла відлежуватися. Тоді приїхала я до неї, бо була вже у декретній відпустці. Звичайно ж, мама забула про лікування, бо хотіла побути зі мною кілька днів. Якось я їй порадила поїхати до районної лікарні. Мама попросила у мене труси, щоб вдягнути на прийом до лікаря, бо у неї вони одні, й ті латані-перелатані.

– Яка різниця, – сказала я, – латані вони чи цілі. Головне, щоб були чистенькі.

– Якось незручно, – сказала мама.

– А мені потім буде неприємно їх вдягати, – сказала я.

– То й не треба, донечко, – сказала вона. – Обходилася раніше, то й цього разу обійдуся. Не переймайся такою дрібницею.

А я незабаром забула про цю розмову.

За кілька днів після мого від’їзду мама зовсім втратила голос і могла говорити лише пошепки. Тато викликав лікаря, і її одразу ж госпіталізували із запаленням легенів. А за три дні її не стало…

Я дивилася на матусю в домовині. Вона була тиха, ніби стомившись від буденного життя, заснула. Моя люба матуся була ще молода, їй було лише п’ятдесят років.

Я краяла себе за ті кляті труси. Недаремно говорять: не згрішиш – не покаєшся. А мені з думки не йде інше прислів’я: є каяття, нема вороття. Я буду краяти себе до свого скону за свій гидкий вчинок. Зараз я була ладна не те що труси, а все на світі віддати, щоб знову почути її голос, відчути лагідний дотик рук до свого волосся. Я каялася у своїй сліпоті, у тому, що при житті не так часто, як потрібно було, говорила лагідні слова, а іноді забувала поцілувати при від’їзді. Я так рідко говорила, що її люблю! Пробач мені, мамо, пробач, моя люба. Пробач і прощавай…

…березня 1965 р

Біль стискає груди у кілька сотень атмосфер. Стискає так, що, здається, серце не витримає, бо пече від нестерпного болю. Лише зараз, коли померла мама, я замислилася над питанням життя та смерті. Що таке життя? Це відлік часу у Всесвіті, відрізок між життям та смертю. Коли народжується нове життя, смерть уже починає свій жахливий відлік. Немає життя – немає смерті. І навпаки: немає смерті – немає життя. Вони злились воєдино, як добре вино з водою – не відокремиш. Той, хто народжує, помирає, народивши іншого смертного. Десь я читала, що смерть – це не просто лінія, що підводить підсумки життя, свого роду міра, а й засіб закінчити те, що не встигло життя. Люди йдуть по відрізку, який називається життям, гаючи дорогоцінний час, забуваючи говорити теплі слова, сваряться, байдикують, їдять та сплять, не задумуючись над тим, що за всіма спостерігає смерть. Вона намагається розставити свої сіті, щоб в якийсь час заманити туди людину. Вона наближається впритул до тих, хто перестає цінувати кожну мить життя. Люди не хочуть думати про смерть, хоча вона стоїть на кожному шляху людського життя.

Смерть мами залишить у моєму серці довічний болючий рубець, бо біль душевний набагато сильніший за фізичний. Буду намагатися ставитися більш уважно до оточуючих мене рідних людей. Також буду намагатися більше цінувати, плекати та берегти все те, що називається життям.

…квітня 1965 р

Як ніколи, зараз хочеться вірити, що працює закон фізики, і фізична форма тіл не зникає, а переходить в іншу форму, що енергія не може зникнути. Вона зберігається і з’являється до нас в іншому вигляді. Енергія нашої свідомості – це душа, яка буде продовжувати існувати в іншій формі. Вона може вселитися в нове тіло. Поруч із фізичним тілом існує енергія мозку, яка після смерті не може нікуди зникнути. Повинен повторитися природний цикл, як явище дощу: хмаринка – краплі – дощ – краплі – хмаринка. Людина перестає існувати, але від неї йде якийсь невидимий сигнал, який переміщується у просторі, потім ловиться невідомою нам антеною в іншому місці, щоб увійти в новий світ, у нове життя. До того ж, я ніяк не могла змиритися з тим, що моя матуся зникла раз і назавжди. Вона залишиться в пам’яті своїх дітей – це і так зрозуміло. Але уявити, що її руки вже ніколи не торкнуться мого волосся – неможливо. Вони були, є і будуть. Не знаю лише, в якій формі, видимі чи невидимі для людського ока, але вони існують.

Чи дійсно все так, чи я видаю бажане за дійсне? Люди не хочуть помирати так, щоб щезнути назавжди, мріють зустрітися з тими, кого кохали. Є іскра надії на життя після смерті, бо в людині природою закладено пережити смерть тіла.

Смерть – особлива міра життя. Так що таке смерть – це кінець чи початок?

…квітня 1965 р

У нас народився хлопчик, і сталося це на мамині сороковини. Потуги почалися на кладовищі, тож «швидка» забрала мене звідти до пологового будинку. Народився хлопчик – такий гарненький, рожевощокий, смаглявий.

– Він схожий на тебе, – сказав мені Роман.

– Значить, діти наші будуть щасливі.

– Звідки такі відомості? – поцікавився Роман.

– У народі говорять, що коли дівчинка схожа на батька, а хлопчик – на матір, то їм випала гарна доля.

– Не вірю в прикмети, але хочеться, щоб це було дійсно так, – сказав Роман та поцілував мене:

– Дякую за сина. Тепер нам буде трошки легше, бо Даринка зможе приглядати за дитинкою.

– Спочатку нянька, потім лялька, – сказала я і вперше після смерті мами посміхнулася.

…травень 1965 р

Минуло два місяці після смерті матері, а я до цього часу знаходжуся у стані невідомості. Існує думка, що до людини не приходить те, чого вона не заслуговує. Я весь час думаю про маму. Чому вона пішла з життя так рано? Що вона скоїла таке, щоб відібрати у неї життя? Вона ніколи нікому не сказала поганого слова, каторжно працювала у колгоспі все життя, спочатку безкоштовно, а потім за мізерні трудодні. Попри все, у неї вистачало часу дати нам, дітям, ту частинку самої себе, своєї любові, яка так була нам потрібна. І чому так сталося, що я народила сина Андрійка в день, коли по мамі було сорок днів? Це звичайний збіг обставин, чи смерть перекрилася новим життям? Стільки питань роїться в голові. Думки бджолиним роєм гудуть у голові, сплітають павутину думок та роздумів. Я намагаюся її розплутати, але ще більше нею обплутуюсь.

– Марійко, – говорить Роман, – я до тебе звертаюся вже вдруге, а ти все не чуєш. Що з тобою?

– Вибач. Я задумалася.

– Можеш поділитися своїми думками?

– Не розумію, чому в житті така несправедливість, – я відставляю праску в бік та сідаю поруч з Романом. Коли я відчуваю тепло його тіла, мені стає легше. – Чому гарні люди йдуть з життя, а якийсь п’яниця, від якого ніякого зиску ні близьким, ні знайомим, ходить по землі?

– Він весь заспиртований, то його нічого не бере. А твоя мати все життя недоїдала, важко працювала, то її організм не зміг здолати недугу.

– У тебе все ясно, прозоро, зрозуміло. А як тоді пояснити те явище, що я народила дитину на сороковий день після її смерті?

– Просто збіг. До того ж, ти перехвилювалася.

– Ні, щось ти кажеш не те, – не погодилася я. – Нічого випадкового в житті немає, є причини та наслідки.

– Люба моя, – Роман пригортає мене до себе. – Матір ти вже не повернеш, а тобі зараз треба думати про немовля. Йому зараз ти так потрібна! Будеш хвилюватися – молоко пропаде. Що тоді будемо робити?

– Я знаю, що мені треба зробити! – кажу я. – Я подумала про те, що треба сходити до церкви та поговорити із священиком.

– Ні, ні і ще раз ні! – запротестував Роман. – Це взагалі неможливо! Я – директор школи, комуніст, ти – молода вчителька, яка нещодавно читала в селі лекцію на атеїстичну тему. Ти хочеш, щоб нас виперли зі школи, і всі тикали на нас пальцями?! Про церкву забудь і не думай!

– А чому я не можу піти туди, куди хочу? – спалахнула я та підскочила з місця. – У книжках я не знаходжу відповіді на свої питання, тож, можливо, знайду їх у святому місці?

– Як ти говориш?! Звідки такі слова? Можливо, хтось тебе заманює в секту? – Роман почав нервово вимірювати кімнату кроками. – Так ти мені скажи і нічого не бійся. Я сам з ними розберуся.

– Ще раз повторюю, що мені конче потрібно поспілкуватися зі священиком, – чітко карбуючи кожне слово, сказала я Романові. – Я не належу ні до якої секти. Є такий стан душі, коли треба звернутися за розрадою до Бога.

– Що ти верзеш?! Тобі потрібно не до церкви, а до психіатра йти на прийом!

Я відчула, що у нас вже виникає сварка, до речі, перша наша сварка. Я повинна була її зупинити, але не відмовитися від задуманого. Витримавши паузу, я сказала:

– Я не заслуговую на такий тон. До того ж, я не рабиня, а вільна жінка соціалістичного суспільства. У мене може бути своя думка та свої погляди на життя. Якщо ти не можеш і не хочеш йти до церкви, то не йди, ніхто тебе не силує. А я зроблю так, як вважаю за потрібне.

– Все! Пропала моя посада! – нервував Роман.

– Я поїду до міста і там, де мене ніхто не знає, сходжу до церкви.

– Тебе може затримати міліція, або хтось із нашого села побачить. Тоді що? Викинеш свій диплом на смітник?

– Про це не хвилюйся. Я про все подбала, – сказала я і знову взялася за праску.

Роман весь вечір мовчав.

…травня 1965 р

Був вихідний день, тож я поїхала до міста. Вийшла з автобусу на автовокзалі та пішла до туалету. Дочекалася, коли залишилася одна, та дістала з валізи одяг. Швидко натягла стару кофтину з латками на рукаві. Під неї на спину засунула невеличку дитячу подушечку та натягла довгу спідницю, яку зшила із старої фіранки. Голову покрила великою картатою хусткою. Потім дістала з газети ковіньку та пошкандибала, зігнувшись, до найближчої церкви.

Перехрестившись біля порогу, зайшла до церкви. Одразу ж молитва на кілька десятків голосів піднялася до балок стелі та стоголосо розтеклася під куполом. Я завмерла, бо прямісінько перед собою побачила образ із розп’яттям Христа. Доки йшла служба, я не зводила очей з обличчя Ісуса. Він дивився на мене пильно, ніби дивився мені не в вічі, а у саму душу. Його погляд був настільки живий, що мені стало соромно за те, що я стільки часу не згадувала про Бога, навпаки, читала лекції на атеїстичні теми. Одного разу під час лекції я повинна була за допомогою лабораторних експериментів показати перетворення води на вино. Щоб все виглядало реально, я вирішила розіграти невеличку сценку. Я промовила: «І тут на Землю спустився Бог». У цей час у білому вбранні поважно з’явився на сцені Роман в образі Всевишнього. Не знаю чому, але мене розібрав сміх. За мною почав сміятися Роман, а потім і слухачі. Врешті-решт, я заспокоїлася та вибачилася перед глядачами. Тоді я у них попросила вибачення. Лише сьогодні, стоячи перед іконою, з якої з осудом споглядав на мене Ісус, я зрозуміла, що не тоді і не там повинна просити вибачення. І я подумки щиро просила у нього пробачення за своє святотатство, за слова Романа, за те, що не була в церкві багато років, просила щастя та здоров’я своїм діточкам. Я не знала жодної молитви, тож зверталася до Бога, як тільки могла, вирішивши, що моя щирість буде почута. Якоїсь миті мені здалося, що погляд Всевишнього став не таким суворим, більш лагідним, а в куточках губ з’явилася легка прощаюча посмішка.

Коли священик звільнився, я підійшла до нього. Спочатку я розпитала, чому Боженько забирає гідних людей, залишаючи жити на землі різний непотріб. Він пояснив, що на все воля Божа, а негідні люди йому там не потрібні.

Я зізналася, що не знаю жодної молитви. Священик сказав, що молитва – це звертання розуму та серця до Бога, тому їх необхідно знати кожній віруючій людині.

– Де ж мені їх взяти? – поцікавилася я.

– Я дам вам «Молитвослів», – сказав він та подав мені маленьку книжечку. – Вивчите чи перепишете молитви, тоді мені повернете.

– Святий отче, скажіть, будь-ласка, моя померла матуся відійшла в небуття чи ні?

– Так вчать вас матеріалісти, – сказав він. – А вчення православної церкви говорить нам про те, що смерть людини – це не знищення її особистості. Душа померлого йде на суд Божий, який визначить її місце до другого пришестя Христа, кінця цього світу та Страшного Суду – коли душі знову об’єднаються з преображенними тілами. Тоді почнеться нескінченне життя усього людства у новому світі. А як це буде? Залежить від земного життя людини та від молитов Церкви, близьких та рідних людей після їх смерті.

– Дякую вам, ви підняли завісу та відкрили мені очі. Можна ще одне питання? – запитала я.

– Звичайно.

– Чи я можу щось зробити для своєї покійної неньки?

– Так. Хто пішов з цього світу, сам вже не може про себе подбати, але молитви Церкви та близьких людей допоможуть їм.

– А чому є обумовлені поминальні дні?

– З першого по третій день душа перебуває в місці земного життя. З третього по дев’ятий їй показують райське життя, а з дев’ятого по сороковий – муки грішників у пеклі. На сороковий день звершується рішення Боже, де буде знаходитися душа померлого до Страшного Суду. Тому вам раджу молитися за упокій душі грішної вашої матінки.

Я подякувала священикові, купила невеличку ікону Спасителя та пішла до туалету на вокзалі, щоб перевдягнутися. Трясучись у «ПАЗику» по дорозі додому, я думала про те, що такі люди, як моя матуся, заслужили місце в раю, а якщо були у мами невеличкі гріхи, то я вимолю Бога пробачити їх.

– Ну як ти? – схвильовано запитав мене Роман, ледь я переступила поріг.

– У мене все гаразд, – сказала я, дістаючи з валізи старий одяг та хустку.

– Це добре, – зітхнув він з полегшенням. – А то я мало не збожеволів, чекаючи на тебе. У голову лізли всякі думки… Тепер ти задоволена?

– Я не шкодую, що поїхала до церкви.

– Сподіваюся, що більше не буде цього цирку?

– Не називай мій вчинок цирком, – сказала я з образою, ледь стримуючи себе. – Це моє рішення, і яким би воно не було, ти не повинен пригнічувати мою особистість.

– Ну вибач, якщо не так висловився.

– Проїхали. Якщо ти мав на увазі під словом «цирк» мої відвідини церкви, то маю тобі сказати, що при слушній нагоді я знову попаду туди всіма правдами і неправдами.

– Добре ж тебе там обробили, – пустив шпильку Роман. – Я ніколи не думав, що ти можеш бути такою.

– Якою?

– М’якою та піддатливою.

– Навпаки. Я виявила силу, а не слабкість.

– Тепер не будеш читати лекції на атеїстичні теми? – єхидно запитав Роман.

– Уяви собі, що буду, бо читаю їх не зі своєї волі, а з наказу. До того ж, мені потрібна робота, щоб підняти дітей на ноги. І те, що я буду казати людям, буде брехнею. Я не вмію брехати, але не маю права втратити роботу. Якщо ж буде нагода, то читатиму лекції на інші теми – так буде чесніше. – Я помовчала і додала: – І тобі не буде шкоди.

– Ти молилася ідолові?

– Твій ідол – Володимир Ілліч. Його портрет висить на почесному місці в нашій кімнаті – над шафою з книжками. А мій, як ти назвав, ідол, – я дістала із сумочки «Молитвослов» та ікону, – буде стояти під ним, у закритій шафі біля книжок.

– А якщо хто побачить? Ти про це не подумала? До нас приходить сила-силенна людей. Вони йдуть за порадою, а тут таке…

– Не таке, а моя ікона. І подобається тобі чи не подобається, але я буду молитися за свою маму, – сказала я спокійно, але твердо, чітко карбуючи кожне слово. – І давай не повертатися до цієї теми. Добре?

Роман зітхнув, але мовчки кивнув на знак згоди.

…червня 1966 р

Погана новина. Господарка хатинки, яку ми наймали, прислала листа, що восени повертається. Нам потрібно шукати нове житло, а так шкода, бо ми вже звикли до нього, привели до ладу, звели паркан, змайстрували туалет. Зараз будинок здавався мені вже не таким сумним та занедбаним, бо все було зроблене в ньому своїми руками, обмите дитячими посмішками та сміхом, зігріте теплом нашого кохання.

…серпня 1966 р

Сільський голова знайшов нам житло в іншому місці. Це була ще гірша хатинка. Стіни облуплені, як ззовні, так і зсередини. В одному місці протікає дах, тож доведеться його лагодити. Дякувати Богові, що хоча б є якийсь недоламаний паркан.

Зайшли в середину – пахне цвіллю. Незатишно та сиро.

– І доки ми будемо поневірятися по чужих кутках? – сказала я у розпачі, бо доведеться знову починати все з початку.

– Ти прочитала мої думки, – говорить Роман та обіймає мене за плечі. – Скажи мені, які три речі потрібно встигнути зробити людині за життя?

– Посадити дерево – це раз.

– Ми з тобою на подвір’ї посадили не одне, а цілий сад дерев. Шкода, що деревця не встигли нагодувати своїми плодами наших дітей.

– Нехай інші люди скуштують, якщо не ми. По-друге, треба народити дитину. Це завдання ми перевиконали, бо у нас уже двійко діточок. По-третє, збудувати будинок.

– Ось! Це я і хотів від тебе почути.

– З нашими статками це неможливо.

– Чому?! Це реально, якщо кожного місяця десь на чомусь зекономити. Звичайно, ми не зможемо побудувати свій будинок одразу, але за кілька років це можливо.

– Скоріш за все життя, – я сумно посміхнулася.

– Ходімо додому та все підрахуємо, – запропонував Роман.

Цього вечора ми раніше вклали дітей спати, а самі до півночі сиділи за столом. Прорахувавши все, дійшли до висновку, що за п’ять років ми можемо збудувати власний будинок. Ця ідея мене так захопила, що я запропонувала одразу ж намалювати план забудови. Ми довго сперечалися, але все одно дійшли висновку, що кімнат повинно бути не менше чотирьох. Дві окремі кімнати для дітей, спальня та вітальня.

– Обов’язково повинна бути велика кухня, – сказала я. – Посередині кухні буде стояти великий круглий стіл.

– Для гостей? – запитав Роман.

– І не тільки. Діти повиростають, будуть приїжджати до нас із своїми сім’ями, з дітлахами.

– Ти завбачливий! – кажу я йому та пригортаюся до теплого плеча.

…вересня 1966 р

Ми переїхали до нового житла. Від колгоспу прийшли робітники і полагодили протікаючий дах. Зараз мені було вже не так сумно, бо я все думала про наш будинок. Увечері не могла подовгу заснути, бо перед очима стояв наш, свій, власний дім. Іноді я зіскакувала посеред ночі з ліжка та бігла до столу, щоб внести якісь корективи до нашого проекту. То мені здавалося, що недостатньо вікон, щоб завжди було світло в кімнатах, то вікна маленькі, то переносила вікна з одного місця на інше, щоб діти не спали на протягах, якщо відкрити вікно.

А ще я мріяла про сад. Перед очима завжди стояв новий будинок, оточений квітучими весняними деревами. Діти граються на зеленому килимку трави. Від найменшого подиху пустуна-вітру з дерев злітають пухом невагомі пелюстки квітучих дерев. А ще квіти. Навколо будиночку багато-багато різнобарвних квітів. Вони квітнуть з ранньої весни до пізньої осені.

Іноді я уявляла нашу садибу восени, коли на городі так смачно пахне хроном, кропом та картоплею. Моя багата уява яскраво малює картину, коли Даринка тримає у руках червонобоке яблуко. Воно таке пахуче та прозоре, що, глянувши напроти сонця, можна побачити чорненькі зернятка. Даринка простягає яблуко Андрійку, а я милуюсь з Романом нашими дітьми та догораючою дниною. Так гарно йти та милуватися золотим дощем! Під ногами приємно шелестить опале золото-листя. Ми набираємо його в оберемки та обсипаємо один одного…

…травня 1967 р

Нам під забудову виділили гарне місце. Будинок має стояти на пагорбі, далі – садок, потім вже город. Де закінчується город, простяглася левада, яка тягнеться аж до невеликого озера, яке колом оточили верби. Про краще місце годі і мріяти!

Восени заклали цегляний фундамент, за зиму він осів. Тепер можна зводити стіни. Я радію і тішуся, мов мала дитина. Цією ідеєю пройнялася Даринка. Вона вже, звичайно, все розуміє, бо їй виповнилося сім років.

– Тут буде моя кімната? – запитує вона, перелізши фундамент.

– Ось тут, – показую я.

– І моя, – тиче кудись пальчиком Андрійко.

– Твоя ось тут, – повчає його Даринка.

– Тут, – погоджується її братик.

Я проходжаюся по своїй імпровізованій кімнаті. Уявляю, як в ній пахне свіжим деревом та фарбою. Минуло лише півроку. Залишилося чекати ще довгих чотири з половиною роки до того часу, коли новий будинок наповниться людськими голосами, дитячим сміхом та запахом свіжого борщу.

…листопада 1967 р

І треба було ж так статися, що я десь згубила пильність та завагітніла! Народжувати третю дитину тоді, коли я була одержима ідеєю будівництва власного будинку, в мої плани не входило. Зараз була на вагу золота кожна зекономлена копійка, а народження дитини відклало б закінчення будівництва. Але, якщо вже так сталося, то де двоє, там і третій дитині знайдеться місце. Втім, подумала я, треба спочатку вислухати Романа.

Увечері я все розповіла чоловікові.

– Ти не помилилася? – запитав він.

– Жінки не помиляються, коли йде мова про вагітність.

Роман замислився, нервово запалив цигарку, пройшовся по кімнаті.

– Я не можу наполягати, але вважаю за доцільне позбутися вагітності, – сказав він, не дивлячись на мене.

– Але чому?! Цей плід може стати гарнесеньким хлопчиком або дівчинкою, – почала я, хоча до цього сама ще достеменно не вирішила, що буду робити.

– Люба, мила моя Марійко, – Роман підійшов до мене, обійняв за плечі. – Були б ми в інших умовах, мова не йшла б про аборт. На разі у нас нема ні кола, ні двора. Ми зараз тягнемося з усіх сил, щоб збудувати будинок, щоб не кочувати, як цигани, з одного місця на друге. Народиться ще одна дитина – доведеться ще на рік, або й більше, відкласти новосілля. Ти ж не хочеш цього?

– Ні, – сказала я. – Я згодна на аборт.

…січня 1968 р

Роман їздив на нараду в якесь місце, де є дитбудинок. Директорів шкіл знайомили з новітніми досягненнями у вихованні дітей. Не знаю, що ще їм там розказували чи показували, але Роман повернувся додому якимось дивним. Він став розгубленим, задумливим, а в очах глибоко причаївся смуток.

– Ти можеш мені сказати, що сталося? – запитала я його ввечері.

– Я? – він розгублено повів очами. – Зі мною все гаразд.

– Ти не вмієш брехати, – зауважила я. – Краще поділися зі мною своїми сумнівами – тобі стане легше.

– Все добре, кохана, все у нас добре, – тільки й спромігся сказати.

– Мовчиш, як партизан на допиті! То й мовчи, – сказала я, зрозумівши, що розмова не вийшла.

Я надто добре його знала. У такі моменти краще не діставати його питаннями. Треба дочекатися слушного моменту. Взагалі-то, я поставила собі за мету не псувати життя жіночим ниттям та взаємними докорами. Тож нехай буде так, як повинно бути.

…січня 1968 р

Кілька днів Роман ходив, як з хреста знятий. Він якось осунувся, змарнів, став малоговірким. Я бачила, що його щось мучить, гризе йому нутрощі. Намагалася його не квапити. За кілька днів він сам почав розмову.

– Марійко, ти віриш, що одна зустріч може змінити все в житті людини? – почав він здалеку.

– Ти закохався в іншу? – спитала я, відчуваючи, що мені одразу ж забракло повітря. Якщо він відповість не одразу, то я задихнуся, як риба на суші.

– Люба, ти що?! Хіба є хто на світі кращий за тебе?

– Тоді ж з ким ти там зустрівся? – запитала я все ще з тривогою на душі.

– Де – там?

– На нараді.

– Ти все помічаєш, – зауважив він. – Від тебе не можна нічого приховати.

– Можливо, досить заговорювати мені зуби? Краще розкажи, що сталося, звільни душу від тягаря.

Він трохи помовчав, ніби вагався. Я його не квапила.

– Там, у дитбудинку, нас привели до дітей. У тій групі були дітлахи трьох-чотирьох років. Ми повинні були подивитися, як облаштовані кімнати, яке там наочне обладнання. Ледь ми туди зайшли, я ненароком зустрівся поглядом з одним хлопчиком. Його прекрасні, широко відкриті чорні оченята пропекли мене наскрізь. Потім у погляді засвітилися радість та світло. Дитина з криками «Тато, мій тато приїхав до мене!» кинулася до мене, схопила за руку та закричала: «Я ж казав, що мій тато повернеться, а мені казали, що він загинув! Брехуни! Ви всі брехуни! Це мій тато! Він приїхав до мене!» Я не витримав, бо по шкірі забігали мурашки, взяв його на руки. А він обняв мене за шию, так притис міцно та притулився до мене рожевою щічкою, що я на кілька хвилин остовпів.

Роман проковтнув клубок, що застряг в горлі.

– Тоді підійшла вихователька та сказала: «Мишко, любий, ти помилився. Це не твій тато. Йди-но до мене». А хлопчак так прилип до мене, що відірвати не можна. Говорить до мене: «Скажи їм усім, що ти – мій тато. Скажи, що вони всі брехуни». Я не можу тобі передати, з якою надією на мене дивилися ці очі!

– А ти що?

– Я розумів, що сказати дитині, що вона помилилася, я просто не зміг. У мене забракло сил! Дати надію – теж не можна. Тоді я сказав, що у мене зараз багато справ, і я не можу тут затримуватися. Пізніше я прийду до нього, і ми з ним поговоримо по-дорослому, по-чоловічому.

– Ти дав йому надію? Навіщо? Щоб потім її відібрати?

– А що я мав робити?! Що б ти зробила на моєму місці?

– Не знаю, – зітхнула я, бо справді не знала.

– Він пішов з вихователькою, але по дорозі плакав та кричав мені: «Ти ж мене не обдуриш? Ти прийдеш за мною? Я буду тебе, тату, чекати!»

– Що було далі?

– Я пішов до директора та розпитав про цю дитину. Виявляється, його мати померла при пологах. Дитину виховував батько, але кілька років тому і він помер. Родичів у хлопчика не знайшлося, тож його забрали до дитбудинку. Напевне, я чимось схожий на його батька, тому й дитина переплутала.

– Сумна історія.

– Так, – тяжко зітхнув Роман. – Весь час у голові стоїть крик відчаю цієї дитини, коли вона просила мене приїхати за ним.

– Ти гадаєш, хлопчик чекає на тебе?

– Я впевнений у цьому.

– Я вважаю, що тобі нема потреби туди їздити та ятрити рану сироти.

– Я розумію, – сказав стиха Роман, – але я не можу його забути.

– Час лікує, – сказала я. – А зараз намагайся заспокоїтися та поспати, бо завтра йти на роботу.

Звичайно ж, цієї ночі ми не спали обоє, вдаючи, що спимо.

…лютого 1968 р

За два наступні тижні Роман схуд, почав погано спати, втратив апетит і, здавалося, інтерес до життя.

– Тобі все не дає спокою Мишко? – якось запитала я.

– Так! Щоб я не робив, у вухах бринить його голос: «Ти ж мене не обдуриш?» Я відчуваю себе зрадником.

– То що ж робити? Ти нічого не обіцяв дитині, тож не можеш вважати себе зрадником. Не можна ж себе так зводити! Давай зберемо йому гостинців, а ти відвезеш їх дитині. Хоча які там гостинці? Своїм дітям купуємо по сто грамів цукерок лише в дні зарплатні та авансу.

– Ти гадаєш, йому потрібні цукерки? – Роман посміхнувся кінчиками вуст. – Йому потрібний я, його батько.

– Треба поїхати та зізнатися, що ти не є його батьком.

– Я не зможу!

– Що тоді?

– Давай заберемо його в нашу родину, – сказав він на одному подиху.

– Що-о-о?! Ти з глузду з’їхав, чи що?

– Чи не прогодуємо ще одного?

– Ні, ти говориш щось не те. Нещодавно я позбулася вагітності, щоб бути ближче до нашої мрії – власного будинку. Ти ж сам сказав, що народження дитини відсуне закінчення будівництва на один рік далі. Я з тобою погодилася. А тепер? Що ти тепер говориш?

– Якщо я не заберу ту дитину, то буду все життя себе картати. Ти це розумієш? Я буду зустрічати молодих людей і весь час вдивлятися їм в обличчя, чи, бува, це не той Мишко, надії якого я зруйнував? Буду страшенно боятися тієї випадкової зустрічі, щоб він не кинув мені вслід: «Я так чекав на тебе, а ти…»

– Зараз ти мене руйнуєш, плюєш на мою думку.

– Взагалі-то я вважав, що ми мислимо однаково.

– Господи! Що ти зі мною робиш?! Невже ти думаєш, що ми зможемо любити чужу дитину як свою?

– Він майже такий, як наш Андрійко.

– А ти не думав, чи зможуть діти знайти поміж собою спільну мову? – запитала я та глянула Романові прямо у вічі.

– Діти швидко знаходять спільну мову, на відміну від дорослих.

Я не знала, що мені робити в даній ситуації. Мені було шкода незнайомого хлопчика, але ідею взяти в родину чужу дитину в час такої фінансової скрути я вважала абсурдною.

– Ми так ні про що не домовилися, – голос Романа вивів мене із задуми.

– Я не знаю, як вчинити правильно, – зізналася я. – Але мою точку зору ти вже знаєш.

– Не хотів говорити тобі, але доведеться, – Роман зітхнув. – Мишко народився того ж дня, того місяця та року, коли померла твоя мати, – сказав він приглушеним голосом.

– Як то? – запитала я, бо одразу стало млосно, і все навколо мене захиталося.

– А ось так.

– Я хочу бачити цього хлопчика, – сказала я без вагання, чітко карбуючи кожне слово.

…червня 1968 р

Нарешті ми закінчили всі формальності з оформлення документів та забрали Мишка. Я полюбила цю дитину одразу ж, коли вперше її побачила. Побачивши Романа, він розплакався, по-дитячому витираючи оченята долонькою. У хлопчика дійсно були надзвичайно красиві зволожені чорні оченята. Він прилип до Романа та не хотів відпускати від себе ні на хвилинку.

– Мій тато, це мій тато, він приїхав за мною, – казав він радісно всім, кого зустрічав.

– Тепер у тебе буде і мама, – сказав йому Роман.

– Моя мама? – перепитав він.

– Твоя мама. А ще у тебе є братик та сестричка, – пояснила я.

– Вони не будуть мене бити? – насторожився хлопчик.

– Ні. Нізащо! Вони добрі, гарні, ти з ними обов’язково потоваришуєш.

– А можна, я буду спати з братиком? – питається хлопчик.

– Звичайно, любий, звичайно!

Я навіть не знаю, що зі мною трапилося. Чи то зачепило за живе те, що хлопчик народився в день маминої смерті, чи дійсно Мишко був надзвичайною дитиною, чи я пішла на згоду з Романом? Я сама не знаю відповіді і не хочу над цим замислюватися. Головне зараз, щоб діти потоваришували. Андрійко дуже і щиро зрадів братикові. А ось Даринка чомусь сприйняла появу хлопчика у нашій родині якось насторожено. Можливо, це були прості дитячі ревнощі. І лише коли Мишко перечепився через дріт та впав, розбивши до крові коліно, вона побігла за бинтом та зеленкою. Я спостерігала, як вона вмовляла Мишка трошки потерпіти, бо буде щипати, як дула на вавку, як обережно забинтувала ногу.

– Сідай мені на плечі, поранений боєць, – сказала вона лагідно та підставила плечі, на які швиденько вибрався Мишко. «Здається, – подумала я, – у нас все добре». І дарма, що закінчення будівництва буде на рік пізніше. Хіба щось може зрівнятися зі щирими дитячими посмішками?

…вересня 1973 р

Як швидко летить час! Не зрозуміло, чому час як стала величина має особливість змінювати свій хід. У дитинстві час тягнеться дуже повільно. Навіть кожен день тягнувся так довго! Тоді встигаєш за день і працювати, і до школи сходити, і погратися. Здається, що ти ніколи не виростеш, а так хочеться швидше стати дорослою. Юність проходить вже швидше, а після тридцяти час набирає прискорення, і доводиться лише встигати рахувати прожиті роки. Дитинство стає таким далеким і в той же час таким близьким. Ці роки особливо вкарбовуються в пам’ять назавжди. Ми з Романом, коли окутує ностальгія за минулим, згадуємо свою юність як щось світле та далеке. Мимоволі спливає в пам’яті босоноге дитинство. До речі, якось я розповіла Романові про те, що мені в школі за гарне навчання подарували панчохи. А він розказав, що у школу ходив босий, бо не було у що взутися. Тоді йому за сумлінне навчання на лінійці вручили личаки – взуття з кори дерева зі шнурками.

…жовтня 1973 р

За нашими планами ми повинні були справити новосілля ще два роки тому. Але життя внесло свої корективи. Родина стала більшою на одну особу, тож збільшилися витрати. Діти, а особливо Мишко, частенько хворіли на застуду, тому було вирішено повезти їх усіх на оздоровлення до моря. Уся зарплатня за місяць та відпускні гроші пішли на нашу поїздку до моря. І хоча ми спланували наше турне на кінець серпня з розрахунку на те, що менше буде відпочивальників, і все буде трохи дешевше, ми все одно витратили всі свої заощадження. Втім, я не шкодую ні про що. Я ніколи не бачила такого блиску радості в очах дітей. Вони насолоджувалися кожною хвилинкою, проведеною біля моря. Може, воно й краще, що ми не можемо дозволити собі такі відпочинки щороку. Діти ростуть не розбещені, тому уміють цінувати те, що дається нам з таким напруженням.

Зізнаюся, що мені все-таки трішки шкода потрачених коштів. Свій будинок, як синій птах, символ невловимого щастя, знову віддалився десь на рік або й далі…

…березня 1974 р

Час летить так швидко, що я не встигаю рахувати дні. Школа-діти-сцена-будівництво будинку – чотири складові, в яких ми вируємо щодня. Лише за останні роки ми встигли показати п’ять вистав: «Шумить Дніпро», «Голосіївський ліс», «Лявониха на орбіті», «Ехо війни», «Королева тюльпанів». До того ж, Роман почав читати на концертах гуморески. Він продовжує мене дивувати. Скільки ж разів він виходив на сцену, і люди починали викрикувати: «Пилипка! Почитай Пилипка!» І він читав знову та знову. І скільки б разів він не читав, люди все схлипують. Вже пізніше він вирішив почитати кілька гуморесок. Глядачі насторожено притихли, щоб не пропустити ані слова. Його читання справило враження вибуху бомби. Глядачі вибухали сміхом. Після першого виступу він зірвав шалені оплески. Люди хотіли чути його ще і ще. У наступних виступах Роман лише виходив на сцену, даруючи їм свою щиру посмішку, як зала вже вибухала сміхом. Йому доводилося чекати, доки люд трохи заспокоїться, а вже потім читати.

А скільки радощів було у наших дітей, коли після вистави дорослі сідали за стіл, а їм надавалася повна свобода! Вони бігли до гримерної, де знаходилися наші костюми, та натягали їх на себе, бігали по сцені серед декорацій та щось розігрували. За старшу у них була Даринка. Вона непомітно на правах старшої завоювала авторитет. Дітлахи слухалися її і вдома, і на сцені після спектаклів, тож я завжди була спокійна, знаючи, що дівчинка дасть їм лад. Вона вже грала епізодичні ролі у виставах, а малим залишалося лише мріяти про сцену.

В одній із вистав за сценарієм я грала матір, яка йшла, ведучи хлопчика за руку. Постало питання: кого взяти – Андрійка чи Мишка? Мені не хотілося образити ні одного, ні іншого. Я сказала дітям, щоб самі вирішили, хто буде грати цю маленьку роль. Одразу ж, в один голос, відповіли Даринка та Андрійко: «Мишко!» У той же час Мишко так серйозно, по-дорослому сказав: «Я поступаюсь своїм місцем своєму братикові». Я розчулилася та ледь не заплакала.

…травня 1974 р

Щось непокоїть Романа. Вже третій день поспіль він ходить мовчазний та похмурий. Здається, що він хоче мені щось розповісти та не наважується.

– Чому ти замкнувся у собі, мов той равлик? – запитую його після вечері.

– Звідки ти таке взяла? – запитує він, відводячи погляд вбік.

– Надто добре тебе знаю. І почалося все після твоєї поїздки на зустріч випускників вашого року до інституту.

– Шкода, що тебе там не було.

– Я не могла залишити дітей вдома, це по-перше. По-друге, я найбільше хотіла зустрітися з Валею, але вона сама приїжджала до нас погостювати. По-третє, на поїздку треба було викласти певну суму грошей, а вони нам зараз дуже потрібні. За це літо ми повинні закінчити роботи в будинку. Вже залишилося зовсім небагато. Я навіть не можу уявити ту радість, коли ми перевеземо речі у свій, власний дім! Ти можеш уявити?

– Я це уявляю вже котрий рік поспіль, – сказав він із смутком у голосі.

– Можливо, ти перевтомився? – запитую, беручи його за руку.

– Все добре, – каже він, легенько стиснувши мою долоню. – Мені треба поїхати з дому на один день.

– Ти можеш сказати, куди?

– Зараз не можу.

– Тобі хочеться, щоб я хвилювалася? Будувала піраміду здогадок? Робила неймовірні припущення?

– Марійко, мені треба владнати одну серйозну справу. Коли я повернуся, тоді й поговоримо. Добре?

– Гаразд, – здаюся я й піднімаю догори руки.

– Ось за це я тебе так кохаю, – Роман посміхається, а в очах причаївся сум.

…травня 1974 р

Так трапилося, що сьогодні поміняли уроки місцями, і я повернулася додому раніше дітей. Романа вдома не було. Він поїхав з дому ще вчора вранці, не повернувся ввечері, а сьогодні зателефонував до школи та сказав, що надвечір буде вдома.

– Що приготувати на вечерю? – спитала я.

– Все, що ти готуєш, надзвичайно смачне, – сказав він.

Я почистила картоплю та поставила смажити. Дістала з комірчини банку з квашеними огірками. Мене мучили здогадки про таємничу поїздку Романа. Я так себе вже накрутила, що розболілася голова. Зготувавши картоплю, я випила пігулку та прилягла відпочити. Задрімати не виходило, бо я не звикла вдень спати, але трішки відпочити таки хотілося.

Я почула, як рипнули вхідні двері. Підвелася, щоб глянути, хто прийшов. На порозі стояв мій Роман. Поруч з ним була дівчинка-підліток. У неї було коротко стрижене, майже як у хлопчика, волосся, розфарбоване яскраво-синім кольором. Пухкі по-дитячому губи були розмальовані червоною губною помадою. Вона скептично дивилася на мене, не кліпаючи нафарбованими віями. Я зупинила погляд на її спідниці, яка була занадто коротка, і тому її тоненькі ніжки-цівки здавалися ще худішими.

– А ось і ми! – сказав Роман та посміхнувся якось винувато.

– Добридень, – кажу я, не зводячи очей з дівчини.

Підкралось якесь погане передчуття. До душі проник незрозумілий страх, який на мить скував тіло по руках та ногах, не давав дихати, роблячи тіло безсилим. Відчувалося приближення чогось неприємного.

Дівчина зверхньо подивилася на мене й процідила крізь зуби:

– Салют!

– Нам треба поговорити. Чи не так? – спромоглася я із себе вичавити, звертаючись до чоловіка.

– Ірочко, проходь, розташовуйся, – сказав Роман дівчині.

Лише тепер я помітила в його руках велику валізу. Зрозумівши, що в ній знаходяться речі Ірини, не важко було здогадатися, що та завітала до нас не на один день. Але хто вона?

Я вийшла на вулицю, сіла на лавку, бо тремтячі ноги чомусь підкошувалися. За мною вийшов Роман, прикривши хатні двері.

– Я слухаю тебе, – сказала я так тихо, що ледь почула свій голос.

– Люба, я знаю, що ти мене зрозумієш, – почав Роман. – Ти мене завжди розуміла.

– Розповідай.

– Мені зараз так тяжко, але зрозумій мене, я не мав вибору.

– Не тягни кота за хвіст. Кажи вже все! – сказала я занадто нервово.

– Пам’ятаєш той час, коли ми жили окремо? Це було на початку нашого подружнього життя.

– Та ще не втратила пам’ять.

– У той час я зробив вчинок, за який караю себе дотепер. Я не зізнався в ньому тобі, бо мені соромно. Якби не наслідок моєї помилки, ти б не дізналася про це ніколи. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю…

– Можна конкретніше? – запитала я, намагаючись зупинити тремтячі пальці, які нервово м’яли носовичок у руці.

– Та що там!.. – Роман махнув рукою. – Ти, напевне, здогадалася, що Ірина – моя донька.

Мені здалося, що земля на мить зникла під ногами, а всередині мене щось обірвалось.

– Що?! Що ти сказав? – запитала я, не вірячи своїм вухам. – Твоя донька?!

– Так, – зітхнув він. – Мені так шкода!

– Шкода себе? Мене? Твою доньку? Чи… її?

– Мені соромно.

– І навіщо ти привіз її сюди? Хочеш нас познайомити? Якщо хотів зробити мені боляче, то тобі це вдалося. Ми познайомилися. Мені було дуже приємно. А тепер забирай свою розмальовану ляльку та вези туди, де ти її взяв!

Усередині мене клекотав вулкан.

– Справа в тому, що мені нікуди її везти. На зустрічі випускників я дізнався, що у мене є донька, а мати її нещодавно померла. Згоріла від горілки.

– Нехай забирає бабуся або дідусь.

– У дитини немає нікого, окрім мене.

– Стривай, стривай! А коли ти встиг її зробити?

– Я ж з цього і почав, але ти не слухала мене. Це було в той час, коли ти поїхала працювати за направленням.

– Ти хочеш сказати, що в той час, коли я боролася за життя нашої хворої дитини, ти розгулював з іншою?! – сказала я у відчаї, відчуваючи, що вулкан у моїй середині зараз ось-ось вибухне шаленою лавою.

– Не зовсім так. Я зустрівся з нею один лише раз. Я сам не знаю, як воно вийшло. Пробач мені.

– Це вже занадто! Ця крапля переповнила чашу мого терпіння! Я не хочу бачити ані тебе, ані дитини твоєї шльондри! – закричала я, хоча до цього ніколи не дозволяла собі так чинити. – Забирайся з нею геть! Геть з мого життя!

– У нас троє дітей…

– У мене троє дітей, а у тебе одна. Збирай свої речі, і геть звідси! Йди куди хочеш, я не хочу тебе бачити!

– Марійко, подумай про дітей, – сказав Роман, намагаючись схопити мене за руку.

Один його дотик обпік моє зап’ястя.

– Забирайтесь удвох, доки діти не прийшли зі школи! – скрикнула я і в цей час побачила, що дівчина стоїть у дверях і все слухає. Почувши останні мої слова, вона сказала Романові:

– Ти казав, що у тебе гарна дружина, а вона просто якась істеричка! Я не розпаковувала речі, тож збирай свої та поїдемо звідси.

– Іринко, доню, йди до хати, а ми тут поговоримо, – сказав Роман якомога спокійніше.

Дівчина зачинила за собою двері.

– Я ніколи цього тобі не пробачу, – сказала я Романові та побігла у хату.

Там я дала волю сльозам. Як же мені боляче було дізнатися про зраду! Я ніколи не могла подумати, що Роман мене зрадив. Як він міг?! Як? Я впала у паніку, плакала і не знала, що мені робити. Я чула, як повернулися зі школи діти, радісно пищали, побачивши батька. Мені було чути, як Роман їм розказав, що у них є сестричка Іринка, як він нагодував дітей, як вкладав спати. Роман приніс мені поїсти, але я удала, що сплю. Тихенько, щоб мене не розбудити, він ліг поруч. Ми обоє вдавали, що спимо, але це була безсонна ніч. Ми були разом у ліжку і в той же час – кожен сам по собі.

…травня 1974 р

Зрада. Чи знала я, що зрада – така пекельна мука? Вона пече залізом серце, давить каменем на груди, заважає дихати. У голові рояться, гудуть безліч думок, ніби надоїдливі спасівські мухи. Думки плутаються, сплітають павутину, а мухи заплутуються в ній, дзижчать, гудуть, від чого голова розколюється навпіл, ніби стиглий кавун.

Яка це мука – зрада! Душать ревнощі. А ревнощів не буває без кохання. Напевне, кохання повинно пройти певний відрізок часу, на якому крапкою позначений пункт зупинки. І ця зупинка має назву «Зрада». Ця зупинка – випробування мого, ні, нашого кохання. Я повинна бути сильною, щоб витримати все, щоб кохання не згриз черв’як злості. Треба не дати йому точити мене зсередини, руйнуючи все світле, що було у моєму житті. Злість та ревнощі не повинні зруйнувати моє, тобто наше кохання.

Я мушу бути сильною! Пройде деякий час, біль притупиться. Я повинна придушити в собі ревність і забути зраду. Кохання, якщо воно справжнє, повинно вміти пробачати. Воно в мене повинно бути не лише всепоглинаючим, а й всепрощаючим. Можливо, це саме життя послало нам випробування, і немає вини Романа? Так це або інакше, я не повинна низько впасти. Наше кохання не повинно дати тріщину, воно повинно стати ще міцнішим, більш загартованим. Навіть міцний метал спочатку розжарюють, щоб потім, охолонувши, він став ще міцнішим, більш загартованим. Все буде добре. Мені лише потрібний час.

А як же наш будинок? Він, як синій птах, знову віддалився та зник за обрієм…

…травня 1974 р

Відлежавшись добу в ліжку та виливши сльозами свої жіночі образи, я зціпила зуби та вийшла з кімнати. Врешті-решт, діти не мають відповідати за вчинки батьків.

Я побачила одразу чотири пари цікавих дитячих очей. Вони дивилися на мене, застиглі в німім чеканні.

– Добридень, – привіталася я та посміхнулася. – У нашій родині нова дівчинка. Ви вже встигли познайомитися?

– Так, – сказала Даринка. – Ми вже спали вдвох на моєму ліжку.

– Її звуть Їжачок, – тицьнув у бік Іринки Андрійко.

– Чому ти її так звеш? Треба називати по імені, – зробила я зауваження синові.

– Мене всі так звуть, – говорить Іринка. – Бо я – Єжова.

– У неї зачіска, як у їжачка, – показує пальцем Мишко.

– І все-таки, негарно давати прізвиська, – повчаю я.

– Я буду відгукуватися лише на «Їжачка», – говорить Іринка.

– Я буду звати тебе по імені.

– Мені не подобається моє ім’я, тож я буду реагувати лише на прізвисько, – зауважує дівчинка, сміливо та трохи нахабнувато дивлячись мені у вічі.

– Я не звикла називати дітей за прізвиськами, – парувала я.

– А ви не моя мати, то і я не ваша дитина, – говорить вона трохи істерично.

– Діти мого чоловіка – мої діти, – я чітко хочу дати зрозуміти, що тут господарка я.

– Вам мало своїх дітей? Займайтеся краще своїми дітьми, а я звикла сама про себе дбати!

Мене як окропом обдало! Це вже було занадто! Ця маленька розмальована нахаба така зухвала! Роблю кілька великих вдихів та видихів, трохи заспокоююся.

– Віднині ти, Іринко, член нашої родини. Подобається це тобі чи ні, але у кожного з нас є свої права та обов’язки. Лише сумлінно виконуючи їх, ми встигаємо зробити за день багато справ та маємо час для репетицій та виступів. Правила установлюють у нас старші, тобто я та твій батько. Отже, перше правило…

– Та пішли ви всі знаєте куди зі своїми правилами?! – спалахнула Іринка. – Я живу за своїми правилами. Ось так! – сказала вона, задерла носа та вийшла надвір.

– Не треба її сварити, – говорить тихо Даринка. – Вона добра, лише вередлива та невихована.

– Це я помітила, – зітхнула я.

…травня 1974 р

По селу поповзла новина про дитину Романа. Добре, що я не маю часу ходити та збирати по вечорах плітки попід парканами. Те, що односельці не знали, дофантазовували самі. Я ніколи не звертала уваги на розмови, тож не знала, про що гуде село. Доводилося тільки здогадуватися. Але одного вечора, коли я підмітала на вулиці біля паркану, до мене підійшла одна плетуха бабця Варвара. Що б де не сталося, вона перша про все дізнається. Підійшла до мене, привіталася. Стоїть, плює насіння.

– Кажуть, у вас новий жилець з’явився, – каже, ніби ненароком.

– А то ви не бачили! – відповідаю та продовжую вимахувати мітлою.

– Пліткують, що то Романова позашлюбна донька, – кинула та сплюнула лушпиння.

– Якщо Романова, то й моя, – відказую їй.

– Як це?! Ваша спільна донька?

– Так, наша донька, – кажу їй якнайспокійніше. – А якщо ви зараз не перестанете плювати насіння, то буду я мести тут до пізнього вечора, і діти залишаться без вечері.

– А насправді, чия то дівчинка? – запитує, а від цікавості аж зуби їй звело.

– Усі діти, які живуть у цій хаті, наші, – кажу їй з натиском на слові «наші», але стара й не думає відчепитися від мене.

Тоді я захоплюю мітлою коров’ячий кізяк та так його гребнула, що він прилип до її ноги. Бабця зойкнула, кинула мені докірливо: «А ще вчителька називається!», та й хутко зникла.

– А ти у мене боєць! – засміявся Роман, виходячи з двору.

– Я і двірник, і кухар, і вихователь чужих та своїх дітей! І взагалі я стомилася.

– Піди відпочинь, – говорить Роман, відбираючи у мене мітлу. – Вечерю я приготую з дітьми сам.

– Ось і добре, – кажу я та йду до хати, відчуваючи себе дуже стомленою.

…червня 1974 р

– Скажи, що ти мені пробачила, – вкотре повторив Роман.

– Бог тобі суддя, – кажу я і намагаюся не дивитися йому в очі.

– По молодості всі ми робимо помилки.

– Це не виправдання. Справа стосується не якоїсь речі, а людської долі, долі дитини. До речі, вона як бурхлива ріка – норовиста та некерована.

– У цьому нема її вини. Дитина росла, як билина в полі, як хотіла, так і проводила свій час.

– Це помітно. Нещодавно вона курила за хатою, демонструючи своє вміння хлопчикам.

– Де вона взяла цигарки?

– Напевно, у тебе. Рахуй краще свої пачки. До речі, не буде новиною, якщо почнуть зникати гроші. Так що слідкуй краще за своєю дитиною.

– У мене нічого не вийде без твоєї допомоги. Ти для дітей більший авторитет, ніж я.

– Я ж кажу, що твоя донька невихована та некерована.

Роман обіймає мене, дивиться мені в очі, а я відчуваю, що попри весь мій супротив, опиняюсь під владою його чистого погляду й ласкавих рук.

– Марійко, люба моя Марійко! Ти – свята жінка. Тобі немає ціни. У світі не знайти кращої та гарнішої жінки. Зрозумій одне: я завинив перед тобою, але ж це не значить, що тепер мені нема прощення. Я ладен кожного дня і вечора цілувати твої руки, щоб ти мені пробачила.

– Хіба можна викреслити з пам’яті зраду?

– Напевне, що ні. Але зараз поруч з нами дитина, у якої нема нікого, окрім нас із тобою. Так, є великі прогалини у вихованні, але ж ми не можемо закрити на це очі та відгородитися стіною від проблем. Якою вона піде у світ? Чи не буде такою ж матір’ю, як була її мати?

– Чому ти говориш «ми», а не «я»?

– Бо ми створені один для одного. Ти це розумієш? Ми – одне ціле. До цього часу ми жили душа в душу. Невже ця дівчинка зруйнує наше сімейне щастя?

Роман цілує мене в шию, і я відчуваю, що починаю танути від його гарячого дихання, як віск від тепла.

– Не можна допустити, щоб минуле зруйнувало наш союз. Зроблено те, що зроблено, треба ніколи не повертатися в минуле, бо воно може нас отруїти, – шепоче він гаряче. – Ти пам’ятаєш, як розповідала мені про Февронію та Петра? Ми повинні так прожити, як вони.

– Прожити і померти в один день і в один час? Обіцяєш?

– Так, – шепоче він. – Так, моя кохана на все життя.

Під владою його рук я відчуваю себе неймовірно незахищеною та слабкою.

– Пообіцяй, що не покинеш напризволяще цю дівчинку, – говорить він, покриваючи моє тіло поцілунками.

– Так, – не витримавши спокуси, шепочу я.

Роман підводить на мене вдячні очі, у прозорій блакиті яких розчинилося наше минуле та теперішнє з примішкою майбутнього.

…червня 1974 р

Я звикаю до Іринки. Намагаюся зробити так, щоб не дивитися на неї, як на пам’ятку про зраду чоловіка. Хочу ставитися як до доньки Романа та сироти. Це важко, бо в кожній рисі дитини я вгадую чужу жінку. Вмовляю себе виділити риси Романа і не зациклюватися на інших. Я знаю, що я сильна, бо змогла чужого хлопчика полюбити, як свого. Не можна ревнощам осісти тавром на невинній дитині. Я повинна полюбити її як дитину моєї коханої людини.

Кілька днів поспіль намагаюся умовити Іринку змити папугові фарби з волосся, але дарма. Вона дійсно схожа на норовистого їжачка. Діти звуть її Їжачком, і схоже, це їй дійсно подобається.

Зараз Даринка та Іринка знаходяться у таборі праці та відпочинку при школі. Щоб було не сумно, я запропонувала дітям підготувати якусь виставу. На зборах вирішили, що розучимо «Снігову королеву». І тут мене осяяло – головну роль Снігової Королеви треба дати Іринці. Звичайно, перед цим треба буде переговорити з Даринкою, бо та мала неабиякі акторські здібності, і головні ролі найчастіше діставалися їй.

– Дариночко, люба, – сказала я, – це єдиний спосіб змити з її волосся цю жахливу фарбу.

– А іншого способу немає? – запитала Даринка з неприхованим відчаєм у голосі.

– Ти ж сама знаєш, як мені з нею важко.

– А яка роль дістанеться мені?

– Вибирай будь-яку.

– Я буду грати Ворону, – зітхнула Даринка.

– Дякую тобі, донечко, за допомогу, – сказала я та поцілувала її у маківку.

Іринка розпливлася в посмішці, коли я сповістила її про роль у виставі.

– Я?! Я буду грати Снігову Королеву? На справжній сцені? – не повірила вона своїм вухам. – А якщо я не зможу?

– Зможеш. Я тобі допоможу. Але тобі доведеться змити з волосся фарбу, бо перук у нас немає, а Снігова Королева не може бути схожою на різнокольорового папугу.

Три дні дівчата змивали з Даринки фарбу.

– Зітри червоний лак з нігтів, – зауважила я.

– А потім можна?

– Ні. Ти повинна увійти в роль. Снігова Королева має природну красу. На виставі я тобі зроблю грим сама. Обличчя затонуємо пудрою, я тобі приклею штучні довгі вії.

– Як у справжньої артистки?! – Іринка аж підскочила з місця.

– Звичайно. Ти ж будеш виконувати головну роль. Від тебе залежить успіх вистави. Якщо все буде добре, то зможемо показати виставу батькам учнів на перших загальних батьківських зборах.

– Оце так новина! – сплеснула вона долонями.

Як же старанно та відповідально Іринка віднеслася до вистави! Напевно, гени Романа відклалися в Іринці, бо грала вона дійсно чудово. Її так захопила підготовка, що вона геть забула про фарбоване волосся та вії. Вона дійсно красива і дуже схожа на Романа.

…вересня 1974 р

Сьогодні я запропонувала дітям піти до нового будинку та розмітити, де які меблі будуть стояти у їхніх кімнатах.

– Даринка буде жити в одній кімнаті з Іринкою, – сказала я. – Тож хлопчаки будуть займатися своєю кімнатою та не заважати дівчаткам.

– У нас буде своя кімната? – перепитала Іринка.

– Звичайно! Не забудьте знайти світле місце для письмових столів, – нагадала я.

– А хто буде планувати спальню? – поцікавився Андрійко.

– Спальня моя і татова, тож ми там самі похазяйнуємо. Кухня моя, тож я там буду головною, а ось вітальню доведеться нам облаштовувати усім миром. Згода?

– Так! – відповіли чотири голоси.

– У нас ніколи не було своєї кімнати, – зізналася Іринка. – Ми наймали різні кімнати, і нас весь час виганяли.

Я завжди намагалася уникати розмови про минуле Іринки, але час від часу вона сама про нього згадувала.

– То було колись, – сказала я. – Зараз у вас буде своя кімната з дверима. Коли будуть заходити до вас хлопчики, то повинні спочатку стукати у двері.

– А коли дівчатка прийдуть до нас, теж повинні стукати? – Мишко зіщулив хитрі оченята.

– Звичайно, – сказала я. – А то, не дай Боже, відкриють в той час, коли ти будеш перевдягати труси.

Всі розсміялися. Коли діти пішли, я сказала Романові:

– Ми не думали і не гадали, що у нас буде четверо дітей.

– А я завжди знав, що ти не лише найгарніша жінка, а й найкраща у світі мати. Як тобі вдається так з ними домовлятися? Вони ж такі вередливі, такі різні!

– Це означає, що я гарний педагог. Недаремно ж мріяла стати вчителькою стільки років!

…вересня 1975 р

Нарешті ми справили новосілля!

Уже були перевезені меблі, діти спакували останні дрібнички та стерегли нашого кота Лапченка, щоб він у метушні нікуди не забіг. Бо, як заявила Іринка, він першим повинен переступити поріг нового приміщення. І тут я сказала Романові, що хочу освятити будинок до того, як ми оселимося у ньому.

– Я не можу цього допустити! – запротестував Роман. – Одна річ, коли ти тихцем пробираєшся до церкви, а інша, коли сюди прийде священик. Нишком це зробити не можна.

– Ніхто не буде бачити, – вмовляю я його. – Я найму таксі.

– Це неможливо! Я можу розпрощатися зі своїм партбілетом!

– Навіщо мені твій партбілет? Я хочу жити в освяченому будинку. Хіба я хвилююся за себе? Повинні бути злагода та мир під Божим крилом.

– Ти мене зживеш зі світу! Ти мене цим згубиш!

– Тоді їдемо разом в місто. Я повернуся сюди зі священиком, а ти підеш по крамницях та купиш нову ковдру. Коли повернешся додому, то він вже зробить свою справу й повернеться на таксі в місто, – запропонувала я.

– Не знаю, що ти зі мною робиш, – зітхає він. – Я підкоряюся тобі, хоча зовсім із тобою не згоден.

– Ось і добре, що домовилися, – кажу я та цілую його у щоку. – Дякую, що мене зрозумів.

– Я тебе не розумію. Я тобі поступився.

– І на тому спасибі.

…жовтня 1975 р

З початку навчального року у нашому колективі з’явилася нова вчителька історії. Галину Петрівну привіз до села собі за дружину один вдівець. У школі була вакансія, тож ця жінка влаштувалася на роботу. Не знаю чому, але вона мені одразу не сподобалася. Приземкувата, завжди охайна, нафарбована та гарно вбрана, вона притягала погляди чоловіків. Не дивлячись на те, що Галина Петрівна була повнувата, вони вирячалися то на її великій бюст, то на пишні сідниці, які стирчали позаду неї, ніби там був причеплений стілець – можна було сісти на ці сідниці. І чому чоловіки мають такий зіпсований смак? Чи зовсім сліпі? Не раз помічала, як Роман подовгу затримує на ній свій погляд. Звичайно, я могла влаштувати вдома шекспірівські пристрасті з цього приводу, але стримувала себе. Очима можна дивитися, ними не можна зрадити.

…жовтня 1975 р

Сьогодні у мене було шість уроків підряд, а потім я залишилася з учнями на репетицію п’єси, яку ми запланували підготувати до сьомого листопада. Роман пішов додому погодувати дітей. У цей час до школи прийшла Галина Петрівна, яка була кілька днів на лікарняному. Коли я вже йшла по шкільному коридору додому, назустріч мені біг Роман. Я не встигла запитати, як там діти, бо він майже пробіг повз мене і не помітив серед натовпу дітлахів. Не знаю, що підказало мені повернутися назад. Я тихенько прочинила учительську, куди щойно влетів на крилах мій чоловік. Галина Петрівна сиділа за столом навпроти Романа. Вони схилилися один до одного дуже близько, посміхалися та про щось мило розмовляли. Я так стояла кілька хвилин. Мені не було чути їхньої розмови, але співбесідники так були захоплені один одним, що не помічали мене. Я добре знала Романа, занадто добре, щоб не зрозуміти вираз його очей. Він дивився на Галину Петрівну не як на колегу, а як на жінку, якою захоплюється. Піді мною захиталася не лише підлога, а й увесь світ. Брязнуло відро. Це зібралася мити поли шкільна прибиральниця. Вона не повинна побачити, як я підглядаю. Ніколи не любила пліток і сама не пліткувала. Я тихенько причинила двері та на ватяних ногах потьопала додому. Як же я була здивована, коли вдома нікого не виявилось, а хата залишилась незамкненою! На кухонному столі я знайшла записку від Даринки: «Мамо, не хвилюйся за нас. Ми поїли та пішли в ліс по гриби. Щоб ти не сумувала, залишаємо тобі вдома тата. Цілуємо!»

Виходить, що Роман так поспішав побачити Галину Петрівну, що забув замкнути двері! Це вже занадто! Моє жіноче серце відчуло щось лихе, яке зависло чорною хмарою над нашою родиною, родиною, де нещодавно панували мир, злагода, взаєморозуміння та повага. Як же я ненавиджу цю нафарбовану жінку, що пахне дешевими парфумами!

Я не знаходила собі місця. У животі гуло, бо від ранку нічого не їла. Насипала в тарілку гречаної каші, залила молоком. Я любила все молочне, бо ніколи змалку його не наїдалася, але зараз перший ковток застряг в горлі.

Ледь дочекалася Романа. Добре, що він повернувся додому раніше дітей.

– Чим мене моя дружина буде пригощати? – запитав він, ніби нічого не трапилося, а сам аж світиться від щастя.

– Зголоднів? – питаю.

– Ще й як!

– То піди до Галини Петрівни, нехай тебе нагодує.

– Не зрозумів.

– Проте я все зрозуміла.

– Що ти верзеш?

– Не розмовляй зі мною в такому тоні, бо зараз я маю кричати, верещати, тупцювати ногами та вчепитися в тебе нігтями, – ледь стримуючи гнів, сказала я йому.

– Я тебе не розумію.

– Ти гадаєш, я сліпа та глуха? – з іронією сказала я. – Я добре бачу, як ти на неї дивишся.

– Як?

– Як березневий кіт на кішку.

– Не вигадуй! Галина Петрівна красива жінка, тож чому я не можу на неї дивитися?

– Гарна?! – мене ніби ошпарили. – Ота товстозада корова з вим’ям замість грудей красива?! Та чи ви сліпі? «У нашої Наталії чотири метри в талії», – продекламувала я.

– Марійко, облиш. Давай не будемо сваритися. Добре?

– Я бачила вас сьогодні в учительській.

– Ми спілкувалися.

– Чи не занадто тісно спілкувалися? Ти навіть хату не замкнув – так спішив на спілкування! – я не витримала, перейшла на крик. – Ти так милувався нею, що не помітив мене! Я все бачила! – лементувала я. – Ти закохався? Я тобі вже не мила?

– Не мели дурниць! Якщо я і поспілкувався з нею, то це не привід влаштовувати сварку. Я не знаю, що ти собі вбила в голову, але твої підозри марні. Мені ніхто не потрібний, бо в мене є ти.

Роман підійшов до мене, обняв за плечі, прихилив до себе. Я вже не могла стримуватися і розревілася.

– Ну все, все, досить рюмсати, – говорив він, погладжуючи мені плече. – Не треба плакати, бо незабаром діти повернуться додому. Ти ж не хочеш, щоб вони бачили тебе у такому стані?

– Ні, – мовила я, витираючи сльози.

– Пробач, що змусив тебе хвилюватися.

Я промовчала. Пішла, вмилася. Треба дітям готувати вечерю. Не знаю, чи вірити Романові, чи ні? Не можна жити під одним дахом з людиною, якій не довіряєш. Можливо, я не така гарно-товстозада, як Галина Петрівна, але під нашим дахом не можуть жити недовіра та підозра. Спробую забути цей неприємний випадок. Я не маю права не довіряти Роману.

…жовтня 1975 р

Я помилилася! Роман мене обдурив! За кілька днів після нашої сварки ввечері я прибирала на нашому з Романом робочому столі. Була пізня година, тому всі вже спали. Я взяла записник Романа, щоб покласти його в шухляду, і раптом помітила, що у ньому лежить замість закладки ручка. Механічно відкрила блокнот, а там щось написано друкованими німецькими літерами. Сумнівів не було – писав Роман. Я вже мала намір закрити записник, бо нічого не розуміла – у школі ми вивчали французьку мову, але раптом я прочитала перше слово запису. «Галино» – було написано німецькими буквами, але українською мовою. Далі мені було неважко прочитати. Роман запрошував Галину Петрівну сьогодні ввечері на побачення біля мосту. Мій прекрасний світ кохання зруйнувався в одну мить. Це був крах нашого подружнього життя, нашого щастя, всього-всього, що так дбайливо накопичувалося у нашій родині впродовж багатьох років. Першим бажанням було піти до спальні та розтріпати цей записник на обличчі Романа, але я відчувала таку слабкість, таку душевну та фізичну спустошеність, що зрозуміла – у мене забракне сил. Та чи віддасть записку Роман тій корові? Можливо, завтра вранці він зрозуміє, що помилявся, і викине записник на смітник, а я розпочну чвари? Я не мала звички зопалу приймати якісь рішення, тому ковтнула, не запиваючи, кілька пігулок валер’янки та пішла спати.

…жовтня 1975 р

Пігулки не допомогли, і я за ніч не змогла стулити повік. У голову лізли гнітючі думки, і на ранок у мене голова тріщала, як стиглий кавун. Роман був у піднесеному настрої.

– Знайди мені сьогодні заміну, – попросила я його. – У мене дуже болить голова.

– Добре, – сказав він.

– Нагодуй дітей.

– А ти?

– Я не хочу їсти.

Коли Роман пішов, я заглянула в шухляду стола. Записника там не було.

Увечері Роман поголився. Я чула, як він щось муркотів, коли бризкав на себе одеколон.

– Ти кудись збираєшся? – запитала я.

– Так. У справах. Справи, багато справ, зовсім нема вільного часу, – весело промовив він.

Я намагалася не дивитися на нього.

– Так куди ти?

– В сільраду. Домовився про зустріч з головою.

– О такій порі?

– Так. Ми домовилися зустрітися о шостій вечора.

Саме на цю годину Роман призначив побачення іншій жінці.

– Не бреши мені, – спокійно сказала я, бо вже вкрай себе змучила і не залишилося ніяких емоцій.

– Я кажу правду.

– Гадав, що не зможу прочитати твоє послання Галині Петрівні? Дитячий садок! Написав німецькими буквами і вирішив, що зашифрував записку? Смішно!

Роман став червоним, як рак. Він розгубився, і то відкривав, то закривав рота, ніби риба без води.

– Ти порпалася у моїх речах?

– Це все, що ти можеш сказати?

– Я дійсно збирався йти до сільради, – затинаючись, сказав він.

– А як же Галина Петрівна? – я змогла видавити щось на кшталт посмішки.

– Вона дуже красива жінка! – Вирвалося в нього. Роман зрозумів, що бовкнув не те, тому одразу ж виправився: – Мені дійсно потрібно до сільради.

– Тож іди!

Роман швидко вийшов, грюкнувши дверима. Я здригнулася, ніби мене боляче огріли батогом. Здалося, що то не двері зачинилися за Романом, а мені перекрили кисень. У голові запаморочилося, загуло: «Все! Кінець!» Я ледь не впала, але тут відчула на собі чийсь погляд. Повернула голову. На мене дивилися чотири пари запитливих дитячих очей. Вони не повинні бачити мої розпач і відчай. Діти чекали від мене реакції, бо, напевне, все чули.

– Візьміть валізи і зберіть найнеобхідніші речі, – сказала я. – Ми поїдемо звідси.

– Куди? – запитав Мишко.

– До дідуся.

Ніхто не ворухнувся.

– Швидше, бо не встигнемо на останній рейс автобуса, – наказала я та пішла складати свої речі.

…жовтня 1975 р

Батько все зрозумів, коли на порозі з’явилися всі ми та ще й з речами. Тінь смутку промайнула на його обличчі, але він поглянув на онуків, і вираз обличчя змінився на лагідний.

– Проходьте, мої хороші, – запросив він нас до хати.

Батько не почав з допиту, а провів дітей до кімнати.

– Вибирайте собі ліжка, складайте речі, а я приготую щось перекусити. Голодні?

На мене запитливо дивилися дитячі очі, але ніхто з дітей не промовив і слова.

– Голодні, – відповіла я за них. – Ми ще не вечеряли.

Ми з татом пішли на веранду. Я чистила картоплю, а тато запалив керогаз. У моєму череві заграли марші, бо вже більше доби в роті не було і росинки. Пригадалося, як мама смажила сало, а потім на ньому готувала яєшню. Запах гасу, що горів, змішувався із запахом смаженого сала та яєць. Якщо приготувати цю страву на газовій плиті, то буде зовсім не той смак. На мить здалося, що я знову потрапила у дитинство, тільки не в те раннє, голодне, а в той час, коли була вже підлітком. Можливо, ми повертаємося кожного разу в дитинство, коли приїздимо до батьківської хати, до родинного гнізда?..

Я віднесла дітям вечерю до кімнати, Даринка добровільно взяла на себе обов’язок всіх нагодувати. Татові та собі я наклала картоплі та яєшні у миски й поставила їх на стілець на ґанку. Принесла два маленькі ослінчики, де ми сіли з татом, щоб побалакати наодинці. Пес Туман, якого тато відпускав на ніч побігати в дворі, радісно замахав хвостом, звільнившись від тягаря ланцюга. Він повів носом, і відчуваючи спокусливі запахи страви, всівся перед нами та облизнувся, махнувши довгим язиком по своїй морді.

– Мені б твої проблеми, – сказала я Туманові й кинула йому шматочок сала, який вмить зник у пащі песика.

– У кожного свої проблеми, доню, – сказав тато. – І у Тумана, і в ось того горобця, і у кожної людини. На те воно й життя.

– У мене теж проблеми. До того ж великі, – сказала я.

– Я вже зрозумів. Посварилася з Романом?

– Гірше. Я його покинула, – сказала я і розповіла про Галину Петрівну.

– Та-а-к, – протягнув тато, вислухавши мою розповідь. – Шкода, що люди розуміють цінність іншої людини, лише коли її втратять. Я ось вже тричі ходив у прийми, а все щось не те. Старий вже, а все одно всіх жінок порівнюю з твоєю матір’ю. Лише зараз зрозумів, що кращої за неї жінки не було і не буде. Іноді картаю себе, що колись піднімав на неї голос, дозволяв каторжно працювати, не одразу доправив до лікарні… Але час не можна повернути назад, і вже нічого не можна змінити. Потрібно цінувати те, що маєш сьогодні, зараз, цю хвилину, щоб потім не кусати лікті.

– Тату, я цінувала Романа завжди, навіть тоді, коли дізналася про його зраду. Мені було так боляче, що не можна передати словами, але я йому пробачила. Мало того, я прийняла його дитину як свою. Але вдруге… Це вже занадто!

– Можливо, ти все перебільшуєш, доню?

– Ні, тато, я бачила, з яким захопленням він дивився на цю жінку. І мені тяжко, дуже тяжко.

– Розумію.

– Не знаю, чи ти в повній мірі все розумієш. Ти думаєш, мені було легко прийняти двох чужих дітей так, щоб вони стали як рідні? Я нікому не говорила, а тобі зізнаюся: скільки разів я ловила себе на думці, що оті шоколадки, які я купила Мишкові та Іринці, могли б дістатися моїм дітям, і мені ставало так шкода своїх дітей. Але я змусила себе дивитися на всіх дітей однаково, вбиваючи собі в мізки думку про те, що ті діти – такі ж, як і мої, що вони не винні в тому, що так склалася їхня доля. Вони просто діти без батьків. А якби мої діти опинилися, не приведи, Боже, на їхньому місці?

– І ти гадала, що Роман за це буде тобі вдячний до кінця життя?

– Уяви собі, що так.

– Бути матір’ю та дружиною – різні речі. Важко навіть сказати, ким бути легше, а ким важче. За чоловіком потрібно дивитися двома очима.

– Я й дивилася. Широко розплющеними, закоханими очима дивилася.

– Іноді не все можна побачити, коли відкриті очі, – сказав задумливо тато. – Можна спробувати заплющити очі.

– Щоб не бачити зради?

– Щоб побачити те, що не бачила з відкритими очима.

Тато замовк, а я намагалася збагнути зміст почутого. Почав накрапати дощик, не той осінній затяжний, а теплий, майже літній. Його дрібні крапельки швидко та гучно забарабанили по металевому дашку над ґанком і за мить злилися в симфонію дощу.

– Грибний дощ, – ніби читаючи мої думки, сказав тато, а я згадала, що діти принесли два кошики грибів, які залишилися стояти на кухні тепер вже не мого будинку. Чомусь в голову прилізла думка про те, що ті гриби буде смажити та солити Галина Петрівна. Моя багата уява одразу ж намалювала картину: товстозада жінка натягла на себе мого халатика, який не сходиться на ній, і хазяйнує на нашій кухні. Від такої думки защеміло серце, бо одразу ж згадалося, як довго ми мріяли про власний будинок, скільки разів урізали свої бажання, відкладаючи гроші на будівництво. Хотілося розревітися на весь двір.

– Тату, як мені жити далі?

– Це ти сама повинна вирішити.

– Я не знаю, як… Не знаю, як поставити на ноги дітей, де працювати, як жити без Романа. Я нічого не знаю.

– Доню, – сказав батько, витримавши паузу. – Пам’ятаєш, як ми колись провіювали зерно? Виходили у вітряну погоду надвір, струшували його у ночвах, вітер розносив полову, залишалося чисте зерно. Потрібно вміти відсіювати непотріб, щоб залишалося лише все цінне.

Тато знову замовк, а я задивилася на Тумана, який не сховався у будку від дощу, а гасав по двору, доки його кудлата «шуба» не почала звисати мокрими пасмами. Песик зупинився біля нас, обтрусився. Полетіли з нього бризки води в усі боки, а сам пес став сухим, ніби й не був під дощем. Він підійшов до мене, ховаючись від дощу, ліг біля ніг.

– Якби ж я могла так, як ти, Тумане, – мовила я, почухавши песика за вухом. – Отрусити все те, що заважає по життю.

– А ти спробуй, Марійко, спробуй, – сказав тато та додав: – Піду до онуків, а то вже скучив за ними.

Мій добрий, мудрий і неписьменний тато! Я подумаю над твоїми словами, бо зараз не можу збагнути всю їх мудрість.

…жовтня 1975 р

Третій день я живу без Романа. Поруч мене – діти, тато, але світ здається таким спустілим! Підсвідомо чекаю, що він приїде, тому розмірковую над тим, що я йому скажу. Пробачити? Не зможу. Але тоді залишу дітей сиротами. Чи пробачать вони мені? Можливо, захочуть залишитися з батьком? Я не зможу жити без них. Все думаю і думаю, вже змучилася від надокучливих думок, а ніяк не можу знайти розради.

– Мамо, там Іринка плаче, – голос старшої доньки повернув мене у реальність.

– Чому?

– Не знаю, вона нічого не каже, залізла у кущі малини і плаче.

Я пішла до садка. Після нашої втечі я помітила, що Іринка стала тихою та мовчазною. Вона першою хапалася за роботу, намагалася мені та татові у всьому догодити, попри те робила все мовчки, швидко, похапцем і нервово. Спочатку я списала все на її хвилювання, а зараз стало зрозуміло, що з дівчинкою не все гаразд. Про це свідчив уже не плач, який було чути в кущах, а нервове схлипування.

– Де тут сховався мій їжачок? – запитала я, намагаючись пожартувати. – Їжачок захотів поласувати малинкою?

Плач не стих, навпаки, до нього примішалося ікання. Я продралася крізь нетрі до дівчинки. Вона сиділа на сирій землі, сховавши обличчя поміж колін, а голову обхопила двома руками.

– Іринко, люба, що сталося? – запитала я, намагаючись підняти їй голову та подивитися в вічі. Вона ще більше розплакалася. – Не плач, не треба, – я сіла поруч, обняла її за плечі. – Бо і я зараз почну плакати. Тебе хтось із дітей образив?

– Ні, – почула я таке жалісливе та пискляве.

– Мені прикро, що так сталося, але життя непередбачуване. Ти вже майже доросла. Хочеш розповім тобі, що трапилося?

– Не треба, ми все знаємо.

– Можеш засуджувати мене, але я не можу пробачити таке. Є речі, на які жінка може і повинна іноді закривати очі, але зрада…

– Я… Я не засуджую.

Іринка підняла на мене червоні очі.

– У мене ніколи не було не те, що своєї кімнати чи стола, навіть ліжка… А потім у мене з’явилися і брати, і сестричка… Я теж чекала на той час, коли у нас буде свій будинок, а про кімнату годі вже й казати. Було все: і будинок, і свій рушничок, і в шафі полиця, і тато, і мама, і ролі в спектаклях – все, про що навіть боялася мріяти. А тепер… – у неї знову покотилися сльози.

– У нас є дах над головою…

– Я не про те, – перебила вона мене.

– А про що?

– Я відчуваю, що можу втратити все-все… Я не витримаю. Я краще повішусь!

– Господи! Та що ти таке кажеш?! Жили ми без власного будинку і нічого! А тепер можемо жити з дідусем, бо його будинок – наш будинок.

– Я не про те! Тепер я стану тобі зайвою, бо ви розлучитесь з татком! Ти віддаси мене в дитбудинок, а я не хочу туди! Я не піду! Я не зможу! – Іринка істерично розплакалася.

– Ось про що ти! Дурненька дитинка! Та чи зможе кинути мати свою дитинку, свого Їжачка?! Та ніколи! Чи в тебе повернеться язик сказати, що тепер я не твоя мати?

– Ні! Ні! Ні! – дівчинка припала мені до плеча, а потім схопила мою руку і почала її цілувати: – Дякую! Дякую! Дякую!

Я висмикнула руку, міцно притисла Іринку до себе, і ми вже вдвох голосно розревілися.

…жовтня 1975 р

Часто подумаю, як погано, що нема поруч Валі. Дивно, але до цього часу у мене немає такої вірної подруги. Звичайно, у мене чималенько знайомих, є приятельки, колеги по роботі, добрі сусідки, а ось такої, як Валя, близької подруги нема. Ми з нею до цього часу регулярно листуємося та зустрічаємося, коли приїздимо у рідне село під час відпустки. Не лише зараз, у скрутну хвилину, мені її не вистачає, а завжди. Вона до цього часу живе у Вінниці, працює вже не просто вчителем, а завідуючою методкабінетом. І мені зовсім не шкода, що я так і залишилася рядовою вчителькою, а Валя займає таку посаду. Так і повинно було бути: подруга завжди була ініціативною, жвавою, непосидючою, веселою. Вона – вроджений лідер, а я – вчителька та по сумісництву мама чотирьох дітей, домогосподарка та дружина, яка, якщо й не допомогла, то принаймні не заважала чоловікові піднятися сходинками кар’єрного зросту. Вибачаюсь, була дружиною, бо зараз не знаю, де мій чоловік та з ким він… Валю, Валю, як мені тебе бракує!

Щойно я так подумала, як почула надворі гавкіт Тумана. Виходжу в двір і… Очам своїм не вірю! Переді мною стоїть Валя! Обіймаю її так, що та починає кричати:

– Відпусти, бо задушиш!

…Ми пішли в садок, де нам ніхто не заважав, і я пожалілася Валі на Романа.

– Ну що тобі сказати, Марійко? Ти гадаєш, що у нас із Василем все так гладко? Такого не буває, бо життя – складна штука. Іноді доводиться закривати очі на деякі речі.

– Заплющити очі, щоб краще розгледіти, – подумала я вголос, згадавши татові слова.

– Що ти сказала? – запитала Валя.

– Пусте. Думки вголос. Я тебе слухаю.

– Я не можу і не маю права тебе повчати, але можу навести приклади зі свого життя. Я дуже кохаю свого чоловіка. Іноді наші думки чи вподобання не співпадають. Тоді я йду на поступки. І роблю це мудро, по-жіночому, щоб і йому було приємно, і не дати себе образити, бо чоловіки мають властивість інтуїтивно відчувати жіночу слабкість та одразу ж сідати їй на плечі. Іноді вдаю із себе слабку жінку, а йому подобається доводити, що він в домі хазяїн. І це не моя нещирість, а вміння жити разом так, щоб стосунки не зіпсувалися.

– Мені весь час здавалося, що ми з Романом завжди дивимося в один бік.

– Такого не буває. Не існує ідеальних стосунків. Життя може підносити сюрпризи у вигляді випробувань на міцність.

– Думала, що ми дивимося в один бік, – повторила я. – А виявилося, що я дивлюся на Романа, а він – на Галину Петрівну.

– А ти що зробила, щоб він повернув голову у твій бік? Зчинила сварку і все? Ні, не все! Ні в чому не розібравшись, зібрала дітей та гайда з дому?! Так легше.

– Мені дуже тяжко.

– А можна було б перевести все на жарт.

– Після того, як він сказав мені з таким захопленням: «Вона ж гарна!»?

– Потрібно було тактовно та вміло довести, що не вона, а ти у цьому світі найгарніша! Не знаю, – зітхнула Валя. – Але мені здається, що ти проявила не силу, а слабкість. За своє щастя потрібно боротися!

– Дякую, Валю, – сказала я. – Я подумаю, що мені робити надалі.

– До речі, хотіла тебе запитати, чи не шкодуєш ти за Дмитром?

– Навіть зараз – ні, – зізналася я, і це була правда. – Краще розкажи, як ти опинилася у нашому дворі саме в той час, коли я про тебе згадала.

Валя розповіла, що отримала листа про хворобу матері, тож взяла відпустку на кілька днів і приїхала в село.

– А Галинка з тобою? – запитала я.

Вже за кілька хвилин донька моєї подруги була у нас. Коли я зайшла в хату, то там стояв такий галас, що хоч вуха затуляй! Ще б пак! Під одним дахом зібралося п’ятеро дітей, а мої діти давно не бачилися з Галинкою. Я пішла на город згрібати бур’яни. Я ще не знала, як буду діяти далі, але знала напевно: мені є для кого прокидатися вранці.

…жовтня 1975 р

Шостий день без Романа. Дуже довго, ніби шість років. Намагаюся не думати про нього, забути, викреслити з пам’яті, і водночас не поспішаю дітей відправляти до нової школи. Виходить, що надія не вмерла?..

…жовтня 1975 р

На сьомий день вранці я помітила Романа, який повільно йшов до садиби. Він не пішов вулицею, а пробирався городами, ніби кіт, що нашкодив. Серце в моїх грудях так шалено затріпотіло, що аж білий світ захитався перед очима. «Зараз все вирішиться», – майнула думка. Я не знала, з якими намірами він приїхав, тому огледілася: чи нема поруч дітей. З кожним його кроком у мене збільшувалося відчуття, що я провалююся під землю, бо вона розвезлася піді мною і готова негайно поглинути мене в свої нетрі.

– Доброго дня, – мовив Роман, підійшовши ближче.

– Привіт, – мені здалося, що я сказала це слово вголос, але в роті пересохло, язик приклеївся до піднебіння, і я прошипіла щось на кшталт «П-р-ш».

– Марійко, нам конче потрібно поговорити.

– Кажи, я слухаю.

– Я дуже завинив перед тобою.

– …

– Я не збирався віддавати їй ту записку, тим більше йти на побачення.

– …

– То було затуманення свідомості, якесь затьмарення… Мені дійсно вона здалася привабливою.

– …

– То був іспит нашого кохання.

– Нашого? Кохання?

– У мене була пелена на очах.

– А зараз прозрів?

– Уяви, що так! Лише тепер я зрозумів, як мені ви всі потрібні! Віриш, відчуття таке, що мені відтяли не лише руки та ноги, а й голову. Пробачте мені. Повертайтеся додому.

– Не можу, – видихнула я, бо спазми так стисли горло, що я задихалася без повітря.

– Чому?

– Бо там… Вдома… У нашому будинку була вона!

– Ні! Такого взагалі не могло бути! Наш будинок – святе місце. Він зігрітий лише нашим теплом та галасом дітлахів, тому туди стороннім ходу нема.

– Але ж ти побіг до неї, щоб зустрітися біля річки.

– Я нікуди не бігав, а дійсно пішов до сільради. Можеш запитати про це голову.

– Не бігав?

– Ні.

– Поклянись найдорожчим у світі.

– Клянусь нашим коханням та дітьми!

Його ясні променисті очі не брехали. Я бачила в них каяття та надію. Дивилася в них і не знала, що сказати.

– І чому люди такі короткозорі? – мовила я тихо, але не встигла продовжити. Напевне, хтось із дітей побачив Романа у вікно, бо двері відчинилися навстіж, і всі четверо випурхнули, як пташенята з гнізда, та з криками: «Тато! Татусю!» обліпили Романа з усіх боків. Я пішла до хати.

…листопада 1975 р

Чи є чинники любові? Впевнена, що немає. Кохання шалене, безпутне, нерозумне і не має шаблонів. А я – несамовита мрійниця, романтик, навіжена і взагалі ненормальна, бо сенсом життя бачу лише кохання. У любові нас народжує мати, у ній ми продовжуємо життя, народжуючи своїх дітей, і весь світ тримається на коханні. І я з любов’ю впускаю у свою душу і шум осіннього дощу, і примхливі передзимові дні, і легкий запах дров, що потріскують у плиті, і метушню дітей, які вже скучили за рідною домівкою. Мої відчуття та сприймання світу загострилися після суперечки з Романом. Я ніби по-новому почала дивитися на ті ж самі речі. І кожна дрібничка в нашому домі стала мені в радість, кожен день – щасливим, лише тому, що він настав.

Я повернулася, сказавши Романові, що з часом зможу пробачити йому захоплення чужою жінкою, але забути ніколи не зможу. З цієї неприємної історії винесла урок: я навчилася ловити шматочки сонця…

…грудня 1975 р

Напевне, не можна радіти з чужої невдачі (це можуть робити лише злі люди), але у мене відлягло від душі, коли після закінчення другої навчальної чверті Галина Петрівна написала заяву про звільнення. Причиною від’їзду її з села стало те, що вона зрадила своєму чоловікові. І це були не плітки, бо той застукав свою дружину на «гарячому», поставив їй синець під оком замість печатки про розлучення та вигнав з дому. Хотілося пустити шпильку Романові, але я згадала розмови з батьком та Валею і стрималася. Помітила, що Роман мені за це вдячний, а мені було дуже приємно відчувати себе не лише вірною, а й мудрою дружиною.

…вересня 1976 р

Цього року навесні лелеки облюбували стовп електропередач якраз біля нашого паркану. Скільки ж було радості у дітей, коли ці красиві великі птахи після кількох днів вивчення місцевості почали будувати гніздо! Діти прибігали до мене з сяючими оченятами та сповіщали:

– Тато-лелека отакенну гілляку приніс! І як тільки він її зміг утримати в дзьобі?!

– Вони вдвох носять гілля!

– Вже видно гніздо! Воно таке велике!

Розповіла їм, що лелеки не оселяються біля осель, де живуть лихі люди, хоча сама достеменно не знала, чи це народне повір’я, чи й справді птахи якось відчувають поганих людей.

– А ще ці птахи приносять родині щастя, – додала серйозно Даринка.

– І дітей, – промовив Мишко та зашарівся, на що дівчатка багатозначно хихикнули.

Діти назвали лелек Тато й Мама та з нетерпінням чекали, коли з’являться у них пташенята. Справжня трагедія розігралася, коли лелеки викинули з гнізда одне яйце, а воно розбилося.

– Бідне пташенятко, – шморгав носом Андрійко. – Вони його вбили.

– По-перше, це ще не пташенятко, а лише яєчко, – заспокоїла я сина. – По-друге, лелеки завжди залишають лише парну кількість яєць.

– Вони вміють рахувати?

– Так закладено природою, – сказала я, хоча самій було цікаво дізнатися, як лелеки можуть визначати кількість яєць.

Коли з’явилися на світ двійко лелеченят, поміж дітей царювало таке піднесення, ніби в нашій родині народилося немовля. Після довгих сперечань та криків до хрипоти в горлі, діти назвали маленьких лелек Оля та Коля. Я вже не стала запитувати, звідки вони взяли, що то дівчинка та хлопчик, щоб не розпочався знову лемент. Кожного літнього вечора ми сідали на лавку на подвір’ї та подовгу спостерігали за родиною лелек. Тато та Мама виявилися (на велику втіху дітям) дуже турботливими батьками. Вони весь час носили дитинчатам жаб, риб та іноді вужів. Особливо цікаво було спостерігати, як Тато напуває їх водою зі свого дзьоба. Іноді лелеки сідали на димар нашого даху.

– Як добре, що вони не зробили гніздо на димареві, – одного разу сказав Андрійко. – Вони ж не знають, що звідти може йти дим.

– Вони ж не дурні, – серйозно додав Мишко.

Мені завжди подобалися ці величні благородні птахи. Я прокидалася раніше всіх в хаті, виходила на ґанок. Звідси мені було видно рожеве сонце, яке поважно випливало із-за обрію. Лелека змахував крилами, і на тлі сонця, що сходило, здавався якимось казковим птахом, який розмахом своїх великих крил підганяє перші несміливі промінчики до нашої садиби.

Всі чекали, коли дитинчата Оля та Коля почнуть самостійно літати. Хлопчики з таким вереском влетіли до кімнати, що я аж злякалася. З їхньої схвильованої промови я ледь зрозуміла, що лелеченята вже літають.

А сьогодні надвечір трапилася трагедія. Оля (так сказали діти) вилетіла з гнізда, зробила коло над нашим подвір’ям, а повертаючись назад, зачепила крилами обидва дроти електромережі й одразу ж впала додолу, вражена струмом. Усі ми кинулися до Олі, але птах був мертвий.

– Мамо! Зроби що-небудь! – благали мене діти, але мені довелося сказати, що я нічим не можу допомогти пташці.

Господи, скільки ж було сліз! Діти так плакали, що я не втрималася й розревілася разом з ними. Коли прийшов Роман, то ми всі сиділи на траві біля лелеченяти й плакали.

– Мої хороші, – сказав він, – іноді в життя вривається смерть, і ми нічого не можемо вдіяти. Добре, що залишилося ще одне пташеня. Тож давайте не засмучувати Тата й Маму, які і так стривожені, а беріть лопату та поховайте швидше пташку, бо батькам потрібно годувати Колю. Бачите, що вони не летять за їжею, а кружляють над нами?

Цього дня діти за вечерею майже нічого не їли, а я не наполягала.

– Нехай йдуть спати та заспокояться, – сказав мені Роман.

Я змахнула непрохану сльозинку, бо мені дійсно було так шкода Олю, яка не встигла намилуватися цим чарівним світом та пригнати на своїх крилах нам частинку сонця. Роман сам помив посуд.

– Наші діти не ростуть байдужими, – підвела я підсумок. – Тепер я знаю напевне, що вони і поспівчувають, і не залишать у біді.

– Ось за це я тебе і кохаю, – сказав Роман.

– За що?

– За вміння бачити гарне серед поганого, – сказав він та підбадьорююче посміхнувся.

…вересня 1977 р

Наша Даринка вступила до того ж педагогічного інституту, де у свій час навчалася я. Різниця була лише в тому, що вона захотіла стати філологом, як її батько. Ми всі так раділи за неї, але нам доведеться багато займатися з Іринкою, бо у неї були запущені майже усі предмети. Але вона так хотіла не відстати від Даринки, тому проводила за книжками усі дні, бо наступного року мріяла піти вчитися до того ж учбового закладу.

– А хто буде жити у кімнаті дівчаток, коли вони поїдуть вчитися? – поцікавився Мишко.

– А ти вже наклав око на ще не звільнену кімнату? – запитала я його.

– Просто цікаво.

– Кімната залишиться за дівчатками. Вони будуть приїжджати на вихідні, на свята, і у них повинно бути своє місце для навчання та відпочинку.

– Я буду прибирати їхню кімнату, – серйозно заявив Мишко та додав: – Шкода, що Їжачка не буде, з нею завжди весело.

– А мені шкода, бо не буде поруч моїх помічниць, – зітхаю я. – Доведеться вам, мої синочки, більше працювати.

– Ми впораємося, – говорить за двох Андрійко.

Після від’їзду донечки в будинку почало чогось бракувати. Стало набагато тихіше і в той же час більш сумно. Я весь час думаю, як вона там сама? Чи не вплине погано на неї розбещене місто? Чи не почне вона палити цигарки, як колись наш Їжачок? Чи буде старанно вчитися? Я навіть не можу уявити той час, коли інші діти теж покинуть оселю. Стільки років провести у такому гармидері, а потім слухати тишу? Не уявляю.

…серпня 1980 р

Роман мене побачив вдома у жахливому розпачі. Я сиділа на стільці, втупившись у кавалок вареної ковбаси, а в моїх очах застигли сльози.

– Що трапилося? – Роман кинувся до мене.

Я щойно повернулася з районного центру, куди їздила скуплятися.

– Нічого, – сказала я і стенула плечима.

– Як нічого? Я ж бачу, що ти чимось засмучена. Заспокойся та розкажи, що трапилося.

– Питаєш що? А нічого не трапилось! Я щаслива, що живу при комунізмі! – зіронізувала я.

– І все-таки?

– Пам’ятаєш жовтень тисяча дев’ятсот шістдесят першого року?

– Так, дай згадати, – Роман насупив лоба. – Даринка народилася в 1960 році… Тоді їй вже був один рік і…

– Не те. Друга спроба.

– У той час ми готували нашу першу виставу.

– Вже тепліше. А що відбулося знаменного в нашій країні?

– Відбувся двадцять другий з’їзд КПРС.

– Вірно. І на цьому з’їзді Хрущов сказав що?

– «Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі!»

– Він обіцяв нам комунізм уже у цьому році, – я посміхнулася крізь сльози. – Коли ми грали на сцені, то над нами висіло це гасло, написане на червоній тканині.

– І писав його я, – додав Роман.

– Так ось, – продовжила я, трішки заспокоївшись. – Зараз вісімдесятий рік, ми живемо при комунізмі, і я дуже щаслива, бо в магазині промтоварів стоїть цілий ряд вішаків з однаковісінькими сукнями для дівчаток, які навіть бабусям соромно вдягти. Проте у сусідньому відділі величезний натовп людей, не чемна черга, а натовп. Подивитися, що там продають неможливо, але добрі люди сказали, що дають непоганий ситець. Зваж, сказали «дають», як при комунізмі, «безкоштовно».

Роман посміхнувся.

– Ти вистояла чергу, а тобі не дали безкоштовно? – запитав він з посмішкою.

– Мені там було не до жартів. Я мужньо вистояла, затиснута з усіх боків, дві години. І витримала я цю екзекуцію заради того, щоб купити дівчаткам тканину та власноруч пошити два літні платтячка, які не будуть схожі на ті, що висять в універмазі. І що ж ти думаєш? Тканини залишилося мало, тому натовп почав вимагати «давати» не більше двох метрів в одні руки! І ось я маю два метри на дві сукні! Як можна їх зшити, якщо кожна дівчинка має зросту чи не два метри?! – сказала я, і знову на очі навернулися сльози.

– Можливо, можна буде пошити щось інше?

– Це ще не все. Я ж поїхала купити продукти, щоб перед новим навчальним роком пригостити дітей чимось смачненьким. Спочатку зраділа, бо у продуктовому чекали покупці на привіз ковбаси. Що то за черга, якщо тягнеться лише по магазину та трішки виходить на вулицю?! Головне, що не завертає за ріг вулиці, – розповідала я з іронією. – Дочекалася, купила, і ось на тобі!

– Що не так? – Роман кинув оком на ковбасу.

– Лише вдома роздивилася, що вона слизька! – мовила я та розплакалася.

– Облиш, – Роман обняв мене за плечі. – Чи варто так перейматися та плакати? Віддай її коту та собаці.

– Не можу! – запротестувала я. – Її можна промити водою з оцтом, потім відварити у трьох водах, а тоді підсмажити на олії.

– Роби, що хочеш, – засміявся Роман. – Аби лише ми прокинулися вранці після неї! Оце і все, через що ти плакала?

– Якби ж то! В іншій черзі «давали» в руки по одній баночці майонезу та по одній горошку, а мені дістався лише один майонез. А хотіла приготувати олів’є на сьоме листопада!

– Я обіцяю, що дістану тобі до того часу горошок.

– Де? Чи ти будеш стояти в чергах?

– Один із наших учнів працює товарознавцем у продуктовому магазині.

– Ти будеш просити?! Це ж нечемно!

– Не буду. Він сам набився. Каже, що заїде до мене перед жовтневими святами запитати, що мені потрібно, бо має змогу все купити.

– Мені здається, що непотрібно принижуватися. Не голодні ж сидимо. Обійдемося тим, що маємо, – сказала я, скинувши тягар з його плечей. Добре знала, що Роман для себе не може просити. Це якби щось було потрібно для школи, для учнів, то тут – будь ласка. – Ти знаєш, Романе, – мовила я. – Тоді, у шістдесят першому році, я вірила, що за двадцять років по тому ми будемо жити при комунізмі. І ось як ми живемо.

– Досить хандрити, ми всі вірили, – сказав Роман. – Краще вже давай щось робити з ковбасою, доки вона не вибухнула. Дивись, вона вже надулася!

Ми обоє розсміялися. Ось так із ним завжди. Нещодавно була готова рюмсати, а вже сміюся над тією нещасною ковбасою (хай їй грець!).

…жовтня 1980 р

Колись я боялася, що мої почуття до Романа розтопче сіра буденність, і вони стануть схожі на звичку. Зараз я розумію, що це не так. Кохання ніколи не може перейти у звичку. Чи то так я його кохаю, чи така вже я є. Коли прокидаюся вранці, перша думка про нього. І ця думка одразу ж розбурхує у мені хвилі емоцій, я починаю хвилюватися так, ніби щойно вперше його побачила у парку. Серце шаленіє від радощів, коли я бачу його за роботою. Або вранці. Або в учительській. Або сплячого. Кожного разу він з’являється в моїй уяві в різних іпостасях. Душа починає радіти, співати. Знову хочеться волати на весь світ, сповіщаючи, як я його кохаю. І знову я ладна перевернути руками Землю! А ще краще – небо прихилити. Так було у мене при першій зустрічі, хоча багато води спливло за цей час. І чому, коли я дивлюся на нього, так хвилююся, ніби вперше побачила? І так кожного ранку, кожного дня.

Коли Роман прокидається і посміхається до мене, у голові починає приємно паморочитися, ніби я щойно випила доброго вина. Кохання у мене п’янке, ніжне, всепоглинаюче. Здається, що я закохуюсь у нього кожного нового дня. Яке це щастя: вміти кохати та бути коханою!

…жовтня 1983 р

Я все рідше та рідше відкриваю свій щоденник. Здається, що тільки нещодавно робила записи, а відкрию зошита і бачу, що пройшов рік. Життя з роками набрало шаленого темпу, і я не встигаю за ним бігти.

Зараз в будинку тихо. Хлопчиків провели на службу до лав армії. Проводжати їх прийшли друзі та наші колеги. Приїхали дівчатка, які все шморгали носами (як же вони будуть без них?). Згадалося, як я проводжала Романа. Наказувала дівчаткам не поливати їхню дорогу слізьми, а сама розревлася.

– Не треба, не треба плакати, – втішав мене Роман, а у самого сльози на кілочку.

– Як же не плакати, коли не знаєш, куди вони попадуть на службу. Три труни вже привезли в село з Афганістану. Не дай Боже, наші діти туди попадуть! Розповідають же юнаки, які повернулися, що там солдатам непереливки.

– Головне – не думати про погане, то й буде все добре.

– Болить, так болить моє материнське серце.

– Ти краще подивися, яких красенів ми виростили! Повернуться після служби, переведуться на заочне навчання в інституті.

– Як на заочне?

– Ох, хлопці! Мені, значить, зізналися і переклали на мене місію тобі сказати цю новину.

– І чому ж вони так вирішили? – схлипую я, не відводячи очей від синів, яких вже шикували в колону.

– Сказали, що тобі вже досить працювати, вони будуть допомагати.

– Мені? Я сама ще можу працювати і їм допомагати.

– А підвищений тиск? Скільки разів вже «швидку» викликали? А виразка шлунка? Ти ж ні разу не лягла на стаціонарне лікування. Хіба можна так ставитися до свого здоров’я?

– Ти як хочеш, а мені треба зайти до церкви та попрохати Всевишнього захистити наших дітей.

Цього разу Роман не був проти. Він сказав, що буде чекати на мене біля автовокзалу.

У напівпорожній церкві я довго молилася, прохаючи Бога вберегти дітей від всякої напасті. Також попросила пробачення за Романа, який не бував у церкві та не знав жодної молитви.

– Господи, – сказала я. – Якщо потрібно когось покарати з нашої родини, покарай мене, але дай талан всім іншим.

Так ми провели хлопчиків, і я тепер буду щодня бігати на пошту, чекаючи листів.

…грудня 1983 р

Дочекалися! Нарешті отримали перші листи. Воєнком стримав своє слово, і хлопчиків скерували в одну частину. Дивні діти! Написали по листу і вклали в окремі конверти. З листів ми дізналися, що вони потрапили на службу в Донбас, що у них, звичайно ж, все добре. Коротенькі листи зайняли по півсторінки. Що тут поробиш? Хлопці є хлопці. Просила описувати все до дрібниць, а вони навіть не написали, чи добре їх годують.

Увечері читали-перечитували з Романом листи. Коли лягала спати, то вже знала їх напам’ять.

– Хто буде давати відповідь? – запитав Роман.

– Я думала, ти вже спиш.

– Чомусь не спиться.

– Звичайно ж, я. Я їх навчу, як треба писати батькам.

– Не сподівайся, що після цього вони будуть до подробиць описувати, що сьогодні їли та як спали.

– Чому?

– Люба, наші хлопчики стали справжніми чоловіками, а ти й не помітила.

…серпня 1985 р

Стільки подій за один рік! Я не маю часу все записувати.

Наші хлопці повернулися зі служби, перейшли на заочну форму навчання. Мені так приємно, що вони тримаються одне одного. Якісь Романові знайомі допомогли їм влаштуватися на роботу на завод. Звичайно, що без диплома вони не можуть ще займати посаду інженера, тому їх поставили бригадирами зміни.

Дівчатка в один день заявили, що виходять заміж за двох братів-близнюків.

– Це погано, що ви поберетеся з братами, – сказала я серйозно.

– Чому?! – в один голос проспівали вони.

– Тепер у мене буде менше на одного свата та на одну сваху.

Дівчатка розсміялися.

– Зате може статися так, що у вас може бути більше онуків, ніж ви очікували.

– А це ж чому?

– Бо наші чоловіки – близнюки. Не виключено, що колись ми народимо не по одній дитині, а одразу по дві, – видала моя дотепниця Даринка.

Весілля справили не гірше, ніж інші. Гроші зібрали в складчину. Трохи діти дали, трохи – свати, ми теж піднатужилися. У дворі зробили великий намет на випадок дощу, постягали столи від сусідів. Були і весільні білосніжні плаття, і фата, і зйомка весілля, і прикрашені квітами та кільцями автівки. Разом зі сватами ми подарували дівчаткам по телевізору та холодильнику.

– Пам’ятаєш наше студентське весілля? – запитав Роман, коли ми сиділи за накритими столами.

– Ще б пак! Які були смачні оладки з повидлом!

– І все одно усім було весело.

– А ми були такі молоді та щасливі, – додала я.

– Нехай хоч дітям, як не нам, буде краще починати нове життя.

– Згоден, повністю з тобою згоден, – сказав Роман задумливо.

– І все-таки, у весіллі є домішки смутку, – сказала я. – Лише тепер розумієш, що ми віддаємо дівчаток у нове життя, де нас вже не буде поруч.

– А я ось що зараз подумав, – сказав Роман, потискуючи мені руку. – Нас кидало у бурхливі води життя, але ми витримали всі випробування і припливли до суші у нашому маленькому човникові, який має назву «родина».

…жовтня 1986 р

Душа людини – посудина. Всевишній надав людині право вибору: чим її наповнювати. Недобрі люди накопичують у ній жовч злості, жадібні – думки про гроші, добрі – любов. Головне, потрібно зрозуміти та визначитися, чим ми хочемо наповнити посудину-душу. Звичайно, що біль, страждання, втрати назавжди залишаться в душі, але можна поповнити її світлими почуттями, радістю, коханням. І не лише поповнити, а заповнити посудину вщент. Для цього потрібно бачити сенс життя, насолоджуватися кожним прожитим днем так, ніби в гарячій пустелі нам простягли глечик з холодною джерельною водою.

Я навчилася відсіювати з життя, як полову, все неістотне, незначне. Навчилася бачити серед буденності свято, з радістю сприймати та наповнювати душу і новим днем, і весняним щебетом пташок, і співом солов’я в долині, і змахом крил метелика, легенького, як хмаринка.

Я не розчинилася у повсякденній метушні, як цукор розчиняється в окропі. Я готую сніданки, ми біжимо до школи, організовуємо різні заходи для дітей, я воджу їх екологічною стежкою до Барвінкової гори, ми показуємо вистави, порпаємося в городі, годуємо худобу, вечорами перевіряємо зошити та готуємося до наступних занять. І цей шалений темп життя мені у радість. Я відчуваю, що вмію жити в гармонії зі світом. Не нарікаю на те, що не можу дати дітям та онукам те, що хотілося б, що все частіше нас почали турбувати хвороби. Проте радію за Романа, бо він – відмінник народної освіти УРСР, тішуся тим, що я маю з десяток грамот за сумлінну працю та виховання учнів.

Одного разу Романа запитали:

– У чому запорука вашого успіху?

– У любові до учнів та повній віддачі роботі, – не замислюючись, сказав він.

І це так. Така вже наша родина – в усьому викладатися сповна. Якщо викладаємо дисципліну, то з повною віддачею, якщо виховуємо дітей, то щохвилини, якщо кохаємо, то вже до скону…

…жовтня 1988 р

Майже два роки я не торкалася щоденника. За цей час загинув під колесами потяга брат Сашко. За півроку по тому померла від невиліковної хвороби сестричка Софійка. Не пройшло і року, як помер тато. З кожною смертю рідних людей від мене живцем відривали шматок душі. Я не встигала відійти від одного горя, як приходило інше. Тяжко морально. Дуже прикро, що навіть провести в останній шлях по-людськи не можна, бо не те, що хусточок та рушників для поховання не можна ніде дістати, тканини, щоб оббити домовину, не знайдеш. Чи на таке заслуговував мій тато, проливаючи кров за рідну землю? Бідував, виховував дітей, вижив під шквалом куль у війні, а шматок тканини для останньої своєї домівки не заслужив. Щоправда, сільрада заплатила за його останній прихисток – необбиту, з сирого дерева домовину. Сумно, прикро, боляче. Тканину я взяла в борг у сусідки, тепер ламаю голову: де дістати, щоб повернути борг?

У Даринки не склалося сімейне життя. Вона з хлопчиком живе у найманій квартирі. Пропонували повернутися додому – не захотіла. Можливо, воно й на краще. У селі є житло, але немає роботи для неї. Можливо, у місті вона швидше оговтається після розлучення та вийде заміж.

Два роки, наповнені втратами. Потрібно все стерпіти та пережити. Життя смугасте, за чорною смугою повинна бути біла. До того ж, ніч темна завжди перед приходом світлого ранку…

…вересня 1990 р

Їх було багато-багато, літаків з чорними хрестами, що несли смерть. Чути їх одноманітний завиваючий гул. Ось один, другий кинув смертоносний вантаж. Стало дуже страшно. Я біжу, біжу, вже не вистачає сил, піт градом котиться з обличчя, давить до землі, я спотикаюся, а літаки все гуркочуть, гуркіт дедалі ближче і ближче. Ось вони зовсім наді мною.

– Мамо! – кричу я і прокидаюся.

Щось справді гримить. Прислухалася. Грім, і дощ іде. Мабуть, останній грім цього року, бо літо вже скінчилося. Гроза відходить все далі, уже ледь чути гуркіт грому та видно спалахи блискавки.

Починає сіріти. Спати вже не хочеться. Думки снують і снують у голові. І вже ніби наяву, а не уві сні, бачу себе дівчинкою дошкільного віку. Стояв місяць вересень. Було це опівдні. Як і зараз, над річкою моєї батьківщини стояли розкішні верби та видивлялися у дзеркала вод. І раптом – літак, страшний, з хрестами, який сьогодні наснився.

– Дітки, біжіть, ховайтеся в землянці! – це мати.

Ми швиденько побігли до схованки. Та ось (і звідки він тільки взявся?!) – наш червонозоряний літак. Засвітилися нестримною радістю очі, і ми, як мишенята, висипали з укриття. Стали під яблунею та спостерігаємо. Зав’язався бій. Летять із свистом трасуючі кулі. Ні, треба знову ховатися. Десь вже спалахнули полум’ям хати. Скільки тривав бій, я вже зараз не пам’ятаю. Але добре вкарбувалося у дитячу пам’ять те, як загорівся літак з червоною зіркою та підстреленим птахом впав десь за селом.

Скільки років пройшло з того часу, а мене все мучать уві сні жахи того дня. Думки плутаються, перебивають одна одну. А вже розвиднілося надворі. Я швидко встаю з ліжка, відриваю листок настінного календаря. Сьогодні перше вересня – найважливіше свято у моєму житті. Ставлю чайник на плиту і буджу Романа.

Перший урок у школі – Урок миру. І в той же час – мій останній Урок миру, бо почався останній рік моєї роботи у школі. Наступного року я вже буду на пенсії, і в цей день буду вдома валятися перед телевізором.

У класі бачу перед собою тридцять пар допитливих очей, таких рідних і близьких. Думаю, чи розповісти їм все, що бачила, що пам’ятаю про страхіття війни, про те, що й зараз часто бачу уві сні німецькі літаки, чую їх монотонний гул та завиваючий свист бомб, що падають? Чи розказати, що тремчу від страху, хоча стільки років пролетіло з того дня?

Я підходжу до розкритого вікна. І раптом чую гуркіт літака. Мимоволі здригнулася. Обличчя дітей залишилися зовсім спокійними та врівноваженими. Навіть ніхто уваги не звернув на цей звук. І тоді я вже не сумнівалася, а твердо знала, що сьогодні все розповім, бо в мене з ними різне дитинство, якщо можна сказати, що у мене були безтурботні роки дитинства…

…вересня 1991 р

Ніколи у моєму житті не було такого жахливого першого вересня. За багато років праці у школі цей день у мене асоціювався зі святом. Ще зовсім недавно я рахувала дні до пенсії, бо дошкуляли хвороби. У мене почалися часті головні болі, став підвищеним тиск, а недолікований бронхіт перейшов у астму.

Цього дня я провела Романа на роботу, а сама залишилася вдома. За мовчазною згодою ми намагалися не зачіпати цю болючу для мене тему. Спочатку я тримала себе в руках, ходила по хаті з ганчіркою, витираючи неіснуючу пилюку. Але коли побачила у вікно святково прибраних дітей з букетами квітів, що йшли до школи, я не витримала – серце наповнилося щемом. Воно розривалося на частини, бо перший раз за своє доросле життя я не поспішала до школи. Я відійшла від вікна та невтішно розплакалася.

Ледь дочекалася Романа з роботи.

– Як ти? – спитав він, знімаючи нового костюма.

– Якесь дивне відчуття, – кажу я. – Всі йдуть до школи, а я ніби покидьок суспільства. Стільки років прокидалася раніше від півнів, щоб встигнути зготувати сніданок, а тепер можу валятися у ліжку до сьомої години. Дивно – і все.

– Ти вже вдосталь напрацювалася за життя. Тепер можна і відпочити. Не даремно ж пенсію називають заслуженим відпочинком. Ти заслужила на те, щоб відпочити.

Я дивилася вбік, щоб Роман не бачив, як сльози застелили мені білий світ.

– Що з тобою, Марійко? – запитав він, повертаючи до себе моє обличчя.

– Не можу! Я так не можу! Я не знаю, як мені це пережити. Відчуваю себе зрадницею та ледарем.

Роман прихилив мою голову собі на груди.

– Поплач, якщо тобі тяжко. Один раз можна, щоб потім заспокоїтися.

– Мені потрібен час, щоб звикнути до такого життя, – кажу я, схлипуючи.

– У новому житті є свої принади, – говорить він, погладжуючи моє волосся.

– Які ж?

– Ми будемо більше часу проводити разом.

А надвечір завітали учні та вчителі з оберемками квітів. Тяжкий день був пом’якшений. Але це не означає, що я швидко звикну до нового життя. Важко перекроїти весь свій життєвий устрій після кількох десятків років.

…травня 1992 р

Як я стомилася від цих черг, талонів та купонів. То нема талонів, то вони є, але щоб на них купити якусь річ, треба згаяти не один день. В Іринки народився вже другий хлопчик, а я не можу йому щось потрібне купити. У них немає навіть дитячого мила. Я вистояла чотири години у черзі, але змогла купити лише три бруски мила на ті кляті талони. На жаль, воно туалетне, а не дитяче. Пішла наступного дня по знайомих, щоб зробити обмін. Один кусень мила все-таки роздобула. Незабаром дитина виросте, а візочок для неї вони так і не змогли купити. Мені затримують пенсію на п’ять місяців. І коли скінчиться цей хаос? Не зрозуміло…

…червня 1993 р

Раніше чула від людей похилого віку, що вони онуків люблять більше, ніж своїх дітей. Брали сумніви, доки сама не стала бабусею. Якби ж то хто знав, як ми з Романом чекаємо літа, коли привезуть нам онуків! Прибираємо в хаті до їхнього приїзду, як до свята, щось підфарбовуємо, переклеюємо шпалери, рахуємо кількість курячих яєць (чи вистачить на всіх?), по три рази на день бігаємо на город дивитися, чи достиг вже горох, чи дозріли вишні в садку.

Навіть не можу пояснити, чому ми любимо своїх чотирьох хлопчаків-онуків більш, ніж любили своїх дітей? Можливо, тому, що підсвідомо відчуваємо свою провину перед дітьми, бо не вистачало часу прочитати зайву казку перед сном, не мали змоги купити цукерки чи чмокнути у маківку? Тому намагаємося приховати пробіли, віддаючи стільки любові онукам?..

Видалася гарна днина. Онуки сплять, але Роман пішов їх будити, хоча ще рано.

– Не шкода піднімати дітей о шостій ранку? – спитала Романа.

– На старості виспляться, а просплять ранок – день пропав, – відказує він, і чую вже: – Підйом, хлопці! Хто піде зі мною до лісу?

Де й сон подівся! Попідхоплювалися, заметушилися по хаті. За півгодини були вже у лісі. Роман хоче, щоб хлопчаки навчилися любити природу, тонко її відчувати, вчить, як не заблукати в лісі, та показує грибні та ягідні місця. Бачу, що діти стомилися, але не подають вигляду, тюпають за Романом, слухають його оповідки.

– А ми будемо купатися в річці? – запитує Антончик – син Даринки.

– Якщо пообіцяєш не захворіти, – відказує Роман.

Йдемо до річки, бо вже припікає сонце і стає спекотно. Хлопці одразу ж шубовснули у воду, полетіли бризки в усі боки, ніби сяючі скельця. Я походила по воді, роздивляючись пласкі, відшліфовані водою камінчики на дні та маленьких цікавих рибок, які кружляли біля моїх ніг. Я пішла на берег, у тіні розлогої старої верби простелила на траві простирадло.

– Ну, годі! – дав команду Роман. – Вилазьте з води, а то викупаєтесь так, що сороки вкрадуть.

Хлопчики біжать до мене, а я вже приготувала їм бутерброди. Вони наминають їх, аж за вухами лящить.

– Смачно, – каже Олесь.

– Я голодний, як вовк, – додає Антон.

Не встигли перекусити, як Антонові заманулося полізти на вербу. Вдяг штани та пнеться на дерево.

– Штани порвеш, – зауважив Роман.

– Це у мене американські! – хвастається хлопчик. – Дідусю, у тебе були наші джинси чи імпортні?

– Мої «джинси» пошила мені мати із старих братових штанів, бо не було, у чому ходити до школи. Я вже вам якось розповідав, що моя мати залишилася вдовою з трьома дітьми.

– А де подівся твій тато? – Антон вже забув, що хотів видряпатися на дерево. Прийшов до гурту, вмостився поруч Романа.

– Він був тяжко поранений на фронті, довго лежав у госпіталі, у місті Мічурінськ, що у Росії, там і помер від ран.

– А де його поховали?

– У тому ж місті, у братській могилі.

– А ми поїдемо туди?

– Обов’язково!

– Розкажи ще про своє дитинство, – попрохав Олесь. А Романові тільки того й треба: буде розповідати, аби лише слухали.

– Пішов я до школи у постолах, бо іншого взуття не мав.

– Я бачив такі у музеї, – вставив Антон.

– І все б нічого, але ніяк не міг навчитися мотати на ноги онучі.

– Навіщо? Шкарпетки би вдягнув, – сказав Олесь.

– Звідки б вони взялися? – стенув плечима Роман. – Навчився так-сяк мотати онучі, а зашнуровувати постоли мотузками ніяк не можу! Мене вже і старший брат вчив, і мати ганчіркою била, а все одно не слухаються мене ті мотузки – хоч ти лусни!

– Тебе мама била? – обережно запитав Антон.

– Дісталося мені і від мами, і від брата, коли дізналися, що у школі записувалися на допомогу сиротам, у яких не було постолів. Мої були діряві, але я посоромився записатися, тож дісталося мені на горіхи!

– А коли вже ти мав справжнє взуття? – поцікавився Олесь.

– Коли після школи вступив до технікуму, мені пошили бурки.

– І тоді тебе вже не лаяли?

– Лаяла мати, бо сидів вночі за книжками, палив каганець, а масла для нього було обмаль. Ось так, мої хороші, – зітхнув Роман. – Так що не нарікайте на долю, радійте кожному дню, помічайте непомітне і живіть так, щоб кожен день був у радість. А що почули від мене – запам’ятайте, щоб своїм дітям розповісти, бо вони не будуть знати, що то за слово «постоли».

Роман розповідав ще щось, а я дивилася на нього і дивувалася його вмінню і цікаво розповідати, і тримати увагу, і притягувати до себе людей…

…жовтня 1995 р

Десь я читала, що останнє кохання сильніше за перше. А якщо моє перше є останнім? Якщо вони злилися, як струмки в одну річку, а ріки – у море, то кохання називається безмежним? Я його бачу то тихим та сумирним, як скромний потічок, то галасливим, як гірська річечка, то тихим та спокійним, як води моря у штиль. Ми плескалися в ньому, обдавали бризками приємної води. Воно схоже на питну воду цілющої криниці. І ми купалися в коханні, як у чистій воді, та боролися із штормовими хвилями. Ми насолоджувалися коханням, як лагідними та теплими морськими хвилями…

…грудня 1995 р

– У мене обличчя стало схоже на печене яблуко, – сказала я якось Романові, розглядаючи себе у дзеркалі.

– Звідки таке порівняння?

– Воно пооране глибокими та малими зморшками, бо ніколи не користувалася кремами, не робила омолоджуючі маски.

– Ні, це не зморшки, – говорить він та обнімає мене ззаду. – Це мудрість років.

– Справді?!

– А ти що, не знала? У кожній борозенці – життєвий досвід. Помилка – маленька зморшка. Її перетинає більша – виправлення помилки. Кожна хвиляста зморшка – турбота про дітей.

– Звідки ти все знаєш? – посміхаюся я.

– Бо кохаю тебе так, як покохав у юності.

…березня 1996 р

Мені шістдесят років, а я дивлюся на світ очима закоханої жінки. Можливо, хтось з молоді мені заперечить, сказавши, що кохання буває лише в юності. Але я чомусь до цього часу з-поміж юрби людей безпомилково можу вгадати закохану людину. Вони дивляться на світ закоханими очима. Їхні обличчя осяяні особливим світлом кохання, його ні з чим не сплутаєш. У таких людей очі променисті та щасливі. Я з певністю можу сказати, що справжнє кохання не втрачається з роками, не переростає у звичку бачити щоденно поруч кохану людину, воно лише набирає іншого, більш глибокого сенсу. Різниця лише у тому, що молодість робить більше помилок, вона менш розсудлива. У моєму ж віці більше життєвої мудрості, впевненості та є досвід та уміння пробачати. Кохання стає з роками не як ігристе шампанське, а як добре витримане вино – ще міцніше, ще солодше, ще ароматніше.

…вересня 1996 р

Сьогодні Роман відчуває себе злодієм.

– І справді, – говорить він. – Так чекав дня, коли піду на пенсію, а тепер відчуваю себе, ніби винен у чомусь або скоїв таке, що аж самому незручно.

– Ніби злодій?

– Так! Коли ти мені колись так сказала, то я не зовсім зрозумів, як це. Тепер відчув на своїй шкірі. Діти йдуть до школи, а у мене серце обливається кров’ю. І довго ти звикала до статусу пенсіонера?

– Мені здається, що я ще й зараз учитель. Лягаю спати і бачу уві сні себе в школі. І завжди сняться тривожні сни: то проходжу атестацію, а діти нічого не знають, то неуважні на уроці, то забула перевірити зошити, а до мене приїхали з перевіркою. І звідки такі сни? Я ж весь час сумлінно працювала, ніколи не ходила на роботу непідготовленою.

– Звичайні людські тривоги, – зітхає Роман. – Або занадто віддавала себе роботі.

– А хіба ж можна було інакше? Не з паперами ж працювала, а з дітьми.

– Давай не зациклюватися на роботі, – пропонує він. – Краще поговоримо про щось більш нагальне.

– Наприклад?

– Про кохання. Я ось сьогодні вночі не спав, все думав про роботу, потім почав думками крутитися навколо тебе.

– Біля старої бабці?

– Ти що?! – Роман аж підскочив. – Ніколи так не говори про себе! Бо я дійшов висновку, що кохані жінки з роками не старіють. Вони лише вбирають в себе все найкраще з життя: не старіють, а дозрівають, не слабшають, а стають сильнішими та впевненішими у собі.

– Дякую, – говорю я, дивлячись йому у вічі.

Як же солодко дивитися в його очі, такі знайомі, такі рідні! Як приємно розуміти один одного з півслова та бути у ньому впевненій!

– Я кохаю тебе, – кажу я тихо.

– А я тебе ще більше, – відказує Роман.

…липня 1997 р

Таке вже життя: гарні новини чергуються з поганими. На світ з’явився п’ятий онук. Тепер маємо п’ятьох хлопчиків, бо в Андрійка (нарешті!) народився син. Десь у підсвідомості хотілося, щоб була хоч одна онука, але й чоловіча стать не завадить. У такий нелегкий час будуть передавати одяг від одного хлопчика до іншого. Поганою новиною є те, що у Даринки знову не склалося з чоловіком. І знову вона самотня та живе по найманих квартирах. Мені так жаль її! У всіх дітей сімейне життя склалося, а у неї… Чи то вже доля її така, чи не знаю що.

– Виходить, так повинно бути, – сказав Роман, намагаючись хоч якось мене втішити. – У житті не буває випадковостей. Якщо щось трапилось, то задля чогось.

– Чому? Чи не досить випробувань на її долю?

– Я не можу пояснити, чому так відбувається. Даринка – красуня, розумниця, добра господиня, але не щастить їй з чоловіками. Але вона, попри все, повинна пройти з гідністю свій шлях випробування. І ми її підтримаємо, допоможемо.

– Чим? Мізерною пенсією, яку ми заробили за стільки років праці?

– Трішки допоможемо матеріально, підтримаємо морально, а там знайде і вона свою долю.

– Звідки ти знаєш? – запитую я Романа з надією, бо знаю: що б він не казав – я повірю його словам. Із завмиранням серця чекаю на відповідь.

– Я відчуваю це, – каже він, а я майже заспокоююсь. – І досить сидіти вдома. Пішли до лісу! – пропонує він.

– До лісу? – перепитую, а сама знаю, що ліс заспокоїть, надасть життєвої сили та наснаги. – Зачекай трішки, я візьму води та ліки.

Нам вже нелегко долати великі відстані, але вдалині бовваніє ліс, манить до себе, і ми йдемо з Романом поруч, однією стежкою, як і по життю. Втома та хвороби забуваються, коли ми попадаємо в обійми лісу. Пустун-вітер заграває з берізками, розплітаючи їм довгі коси, перекидається на верхівки осик, ті лопотять листочками, радіють. У цей шум вплітається щебетання птаства та тихе дзюрчання невеличкої річечки. Я на мить зупиняюся, зачарована симфонією лісу.

Щоб заглибитися в хащі, нам потрібно перейти місточком, який райдугою перекинувся через річечку. Мені завжди подобалася ця місцина, тому ми з Романом зупинялися на містку кожного разу.

– Постарів місточок, – каже Роман. – Дерев’яні колоди деінде підгнили та провалилися.

– Як і ми з тобою, – пошуткувала, а жарт вийшов з присмаком гіркоти.

– А я подумав інакше. Цей місток з’єднує два береги. Люди швидко можуть здолати шлях від одного берега до іншого. Життя теж як місток, по ньому ми проходимо шлях від народження до смерті. Ось ми з тобою зупинилися відпочити на містку, ніби на якомусь відрізку життя, між тим, що було і що буде.

– Різниця лиш в тім, що містком можна пройти з цього берега на інший і повернутися назад, а в житті… – сказала я і замовкла. Не хотілося думати про сумне, коли навколо така краса! Води річки, покриті ряскою, притихли, намагаючись швиденько прошмигнути під місточком, щоб знову вирватися на волю та весело побігти далі. Ліс оточив річку, зарослі кущів впритул обліпили береги. Небо синє, аж прозоре, повітря чисте, пахне свіжістю річки.

– Яка навколо краса! – кажу я захоплено. – І все це колись доведеться покинути!

Роман мовчить, задивившись у воду. Напевне, і в його голові засіли сумні думки про те, що ми в цьому світі не вічні. Вічні і цей ліс, і річка, і густі трави, з вкрапленням блондинок-ромашок та синьооких волошок, а ми – прийдешні.

– А ти знаєш, який сьогодні день? – запитав Роман.

– Восьме липня. А що?

– Ти не забула, що сьогодні – день Февронії та Петра?

– Забула, – зізналася я.

– Я хочу тобі сказати, що не забув свою обіцянку. Пам’ятаєш?

– Іноді пам’ять підводить, але те не забула.

– Хочу повторити: коли прийде наш час покинути цей чудовий світ, то ми покинемо його разом, в один день, як Февронія та Петро. Згодна?

– Так! Інакше бути не може! – щиро кажу я.

Нам по шість десятків років, а я вірю, що так воно й буде.

…червня 1998 р

Подумати лише: пройшло сорок п’ять років, як моя двоюрідна сестра Наталія поїхала з матір’ю в Донбас, а тут навідалася до нас! Спочатку я її не пізнала. Ще б пак! Стільки років минуло, коли вона підлітком покинула нашу родину. На довгий час загубилися її сліди у широкому світі. А тут заходить якась поважна незнайома дама та й каже:

– Ну, здрастуй, Марійко!

А мені заціпило. Ловлю знайомі риси, у пам’яті прожогом пролітають тисячі облич, розумію, що знаю ці очі, а згадати не можу.

– Я – твоя сестра Наталія.

– Ти?!

Я не вірю своїм очам! Обіймаємося, плачемо та радіємо одночасно. Оговтавшись від несподіванки, кидаюся на кухню – людина ж з дороги! Коли прийшов Роман, я вже накрила на стіл. Так не терпиться дізнатися, як склалася її доля.

– Пригощайся, – кажу сестрі, накладаючи в тарелі якомога більше картопельки та салату. – Напевне, здалеку приїхала?

– Дуже далеко мене занесло, – посміхається вона. – Аж за океан. Я живу в Америці.

– Як то?! – вирвалося в мене, і вийшло так, ніби вона зізналася, що живе на Місяці.

Наталія розповіла, що її мама працювала шахтаркою, отримали вони квартиру, і все було добре, але трапилося лихо. Одного дня на шахті сталася аварія. Саме в цій зміні працювала її мати.

– Шансів на життя лікарі їй зовсім не давали, але мама дивом вижила, – розповіла Наталія. – Вона залишилася на все життя прикутою до ліжка та сліпою.

– Коли це трапилося?

– Мама пропрацювала лише два роки, – зітхнула Наталія. – І все життя провела у ліжку.

– Але ж ми отримували від неї гостинці, – нагадала я, згадавши тушонку та бублички.

– Мама попрохала ту жінку, якою передали ми гостинці, не розповідати про трагедію. Я вивчилася на медсестру, працювала у лікарні, доглядала маму. Самі розумієте, що я не могла приїхати до вас, бо не мала вільної хвилинки.

– А особисте життя? Склалося?

– Марійко, яке там особисте життя?! Мамі робили операції одна за одною, потім їй ставало гірше і гірше. Вона дуже страждала. Дуже.

Голос сестри став сумним, і я, щоб якось відволікти її від невеселих спогадів, трішки розповіла про життя нашої родини.

– А хочеш оселедця? – запитала я.

– Чому ж ти мовчала?! – Наталія сплеснула долонями. – Якби ти знала, як ми, українці, сумуємо за оселедцями! Два рази на місяць до української крамнички завозять у бочці оселедці, тож, якщо випадає вихідний день, йдемо туди із сусідкою-землячкою, купуємо оселедця, чвертку горілки, варимо картоплю в «мундирах» і влаштовуємо справжнє свято.

– Сумуєте за Батьківщиною?

– Так. Звичайно, що її з серця не викинеш, але повертатися не збираюсь.

– А діти є у тебе?

– На жаль…

– Вибач.

– Доки була жива мама, я не мала змоги з кимось побратися. Хто захотів би жити поруч з такою хворою? А потім вже було пізно.

– Як же ти опинилася в такій далекій країні?

Наталія розповіла, що її мама померла, а вона познайомилась з журналістом з Америки. Вони побралися, але його перевели на роботу в Росію, а Наталія поїхала до невідомої країни, де вже мешкає майже десять років. Подружнє життя у неї не вдалося, а ось громадянство вона вже отримала.

– Ти ж не знала мови, – сказала я. – Як ти там працювала?

– У мене було нелегке життя, – сказала вона. – Але мені завжди щастило на гарних людей. Вони були поруч зі мною в Україні, коли я боролася за мамине життя, я зустріла таких і в Америці. Зустріла добру жінку-американку, яка шукала доглядальницю для своєї хворої матері у штаті Флорида. Шість років я була поруч недужої жінки, але у мене був великий досвід роботи з такими людьми. Ми потоваришували з Джесікою, і вона навчила мене і мови, і вмінню вижити на чужині. Вже після смерті матері Джесіки я перейшла на роботу в іншу родину, але й надалі ми залишилися друзями.

– А де ж ти живеш? – поцікавилася я у сестри.

– Коли помер господар, якого я доглядала, його діти продали мені батьківський будинок у передмісті Чикаго. Тож житло я маю, прошу в гості! – посміхнулася Наталія.

– Ти одна змогла купити будинок? – здивувалася я.

– Так. Там це можливо. Також маю автівку, але її я придбала в кредит.

Ми сиділи до ранку за столом. Цікаво було дізнатися про Америку та її жителів не з книжок та телевізора, а від мешканки країни. Наталія, не дивлячись на всі випробування життя, не втратила почуття гумору. Я дізналася, що американці взагалі не мають звички готувати їжу вдома та не знають смак борщу. Вони або купують напівфабрикати, або їдять все з банок, або йдуть на обід до ресторану.

– Ось тому вони залюбки беруть на роботу українок, – засміялася Наталія. – Бо люблять гарно поїсти, а біля плити стоять не хочуть.

Ми довго сміялися, коли сестра розповіла про родину, де їй довелося працювати кілька місяців.

– Уявіть собі, – розповідала Наталія, повеселіла від ста грамів. – У двокімнатній квартирі в центрі Чикаго мешкають похилого віку брат і сестра. Дітей у них немає, але на рахунку у неї два мільйони доларів, а у нього – чотири. Автівки вони не мають, бо дорого її обслуговувати, харчуються кавою з булочкою та консервами з банки. І це ще не все! Йому сімдесят вісім років, він має стільки грошей, але ще працює сторожем!

– Можливо, вони брешуть, що мають такі статки? – дивуюся я, бо не можу збагнути, навіщо гнутися на роботі, коли є за що жити?

– Я на власні очі бачила їхні чекові книжки, коли розраховувалася по них. Але чекайте! Цікаве ще попереду! Цей чоловік щодня несе додому по рулону туалетного паперу, який краде в громадській вбиральні! Він приносить їх додому та складує в спальні!

– Не може бути! – я сміялася до сліз.

– Може! А бабцю я вожу на автівці по середах та п’ятницях в басейн плавати. Там видають кожного разу рушник, який усі люди залишають там, бо він входить до вартості абонемента, і наступного разу дадуть новий. А мільйонерша везе рушник додому і складає у стоси в тій самій спальні. Рушники та туалетний папір складені від підлоги до самої стелі.

– Що вони з ними будуть робити? – не можу стримати сміх.

– Мені самій було цікаво дізнатися, але не встигла. Мене звільнили, бо, як сказав дід, «ця українка забагато їсть».

– А бабця така стара і плаває в басейні?

– Розумієш, Марійко, там жінка в сімдесят років виглядає на українку, якій лише п’ятдесят. Там після семидесяти років жінки ведуть активний спосіб життя, вони вже виростили дітей, допомогли онукам, тож свій час витрачають у своє задоволення: ходять в салони, ресторани, басейни, на вечори відпочинку та мандрують світом. Вони не голодували, як ми, не працювали з п’яти років, до того ж, отримують достойну пенсію.

І поринули ми у далекі спогади, туди, де лишилося наше дитинство і було втрачене здоров’я…

…грудня 1999 р

Після відвідин нашої родини, Наталія нам часто телефонує. Я радію відновленню стосунків з сестрою, бо вже й не сподівалася її побачити. До того ж, вона залишилася єдиною родичкою з нашої колись великої родини. Нещодавно вона зателефонувала і сказала, що їздила в гості до Джесіки в штат Каліфорнію, розповіла своїй подрузі про подорож в Україну, про наше життя.

– І знаєш, що запропонувала Джесіка? – сказала Наталія. – Говорить мені: «Давай я куплю Роману та Марії корову. Буде у них завжди свіже молоко, сир, масло». Я їй: «Корові потрібно сіно, щоб давала молоко», а вона каже: «Я й сіно можу купити».

– Вона не знає, що корову треба пасти на луках і заготовляти кожного року сіно? – запитала я, сміючись.

– Сумніваюсь, щоб вона взагалі живу корову бачила! – сміється Наталія. – А пропозиція її купити серйозна.

– Подякуй цій добрій жінці, – сказала я. – Але у нашому віці та з нашими болячками ми вже не зможемо її утримувати.

Наталія стримала своє слово, і напередодні Нового року нам прямісінько в хату принесли від неї три величезні коробки. Це були посилки з подарунками від Наталії – вона обіцяла їх надіслати, коли у нас гостювала. Чого там тільки не було! І светрики та кофтинки на дорослих і дітей, і джинси, і халати теплі та літні, і взуття чоловіче та жіноче, і кава та цукерки, і ліки Роману від хвороби серця та поліартриту, і навіть мило, шампуні та парфуми! Завалили крамом півкімнати.

– І як тепер ми будемо все це розподіляти? – питаю Романа.

– Нехай діти та онуки приїздять та самі вибирають, що кому підходить та подобається, – сказав він та почав все складати в коробки.

Вночі я довго не могла заснути. Все думалося, що ми Наталії майже ніхто, у неї своє життя, а ось вирішила нам допомогти. Звичайно, вона могла цього не робити, ніхто б її не осудив. Але ж допомогла, і зробила це з власної ініціативи. Чи то рідна кров заграла, чи така щедра та добра у неї душа?

…травня 2000 р

Їздила до міста за ліками собі та Романові. Раніше в селі був і пологовий будинок, і фельдшерсько-акушерський пункт, і аптека, а зараз лишилася в маленькому приміщенні лише фельдшер. Тому кожного місяця, чекаючи день пенсії, складаємо довжелезний список потрібних ліків. Щодня його корегуємо, то щось викреслюючи, до чимось поповнюємо список. Отримавши пенсію, хтось із нас їде до районної аптеки, яка ковтає добрий шматок наших грошей.

У переповненій маршрутці хтось із молодих поступився мені місцем. Я подякувала, всілася і почала пильно вдивлятися в того юнака, який запросив мене присісти, але марно: напевне, це був син когось із моїх колишніх учнів. Мою увагу привернули чоловік та жінка, які стояли в проході салону. Їм було десь під шістдесят років, але вони то дивилися один на одного теплими поглядами, то чоловік щось шепотів їй на вушко, а жінка посміхалася, то обнімали одне одного за талію. Ці відносини не були вульгарними, я б назвала їх теплими та ніжними. Мені було приємно споглядати, як вже немолоді люди так уважно відносяться одне до одного. Переді мною сиділи двоє молоденьких дівчат, які теж деякий час спостерігали за парою, а потім почали між собою перешіптуватися.

– Ніби молодята, – пирснула білявка.

– І не кажи, – хмикнула рудоволоса. – У їхньому віці не про кохання думати, а час на цвинтарі місце бронювати.

Дівчата засміялися, а мені багато чого хотілося їм сказати, але був не слушний момент. Вони ще молоді, тому не розуміють, що кохання не вибирає час або вік. У житті воно одне-єдине, навіть немає у множині слів «кохання» і «любов». Іноді молоді люди плутають кохання з пристрастю та сексом, не розуміючи, що всі ці складові – одне ціле. А ще до цього я б додала прихильність, симпатію та взаємоповагу. І коли поміж двох нема кохання, то люди лиш терплять присутність одне одного, щодня виконуючи обов’язки чоловіка, дружини, батьків. Їх життя буденне та сіре, і мені шкода такі подружжя.

За рік мені буде шістдесят п’ять років, але я з впевненістю могла б сказати цим дівчаткам, що кохання не старіє з роками, на відміну від людей. У моєму житті його було багато-багато, і в той час воно було єдине. Ним можна і зараз смакувати, згадуючи кожен прожитий день. Воно стало навіть міцнішим та впевненішим в собі, бо відпало все неістотне, незначне, дріб’язкове. З роками розчинився присмак гіркоти полину, залишивши коханню самі солодкі вершки. У немолоді роки вже не вирують хвилі розчарувань, ревнощів та невірності, залишається впевненість, що твоя половинка вже не зрадить, не покине, не знайде іншу. Охоплює приємне відчуття, що тепер вже назавжди, до останнього подиху…

…липня 2001 р

Яка ж я рада, бо до мене приїхали Валя з Васею! Наші зустрічі стають дедалі рідші, бо батьки Валі померли, і подруга раз на кілька років приїздить на їхні могилки та навідується до мене.

Надворі стоїть приємний теплий тихий вечір, тож ми накрили стіл в садку. Чоловіки хильнули по чарчині та ведуть свої розмови, а Валя розповідає про Галинку, яка живе та працює в сонячній Італії, у місті Неаполь.

– У неї ж дві вищі освіти, – кажу я. – А доводиться працювати на чужинців. Як вона наважилася покинути Україну?

– Ти ж пам’ятаєш, – розповідає подруга, – що у неї не склалося подружнє життя, але від нього у спадок залишилося двійко донечок. Доки ті були маленькі, якось викручувалась, працювала на півтори ставки вчителем, потім пішли скорочення, затримка зарплати і все інше. Дівчатка стали студентками, їх і одягти потрібно було, і сплатити за навчання, і нагодувати. Коли Галинка зробила заяву, що їде на заробітки в Італію, я мало не зомліла.

– Намагалася відмовити?

– Так! Але вона мені розповіла, як старша донька хотіла на вихідний приїхати з Києва до Вінниці, а Галинці довелося вмовляти її потерпіти ще тиждень, бо не було грошей на зворотний квиток, не було чого дати з харчів. Наступного тижня все повторилося, і Галинка, плачучи, вмовляла доньку ще потерпіти, а потім ще… – Валя зітхнула, помовчала та продовжила: – Галинка не могла, як мати, чути плач своєї дитини у слухавці, яка плакала, бо хотіла побачитися з матір’ю, хотіла, але не мала змоги… Ось тоді Галинка зрозуміла, що треба щось міняти, бо так далі жити не можливо.

– Відчайдушна вона в тебе, – сказала я. – Вся в тебе. І як вона там зараз?

– Спочатку потрібно було заробити кошти на навчання дітей, потім залишилася, щоб заробити їм на житло, а там планує зробити ремонт, купити меблі… Час йде, а Галинка все живе на чужині… Мені так її не вистачає! – мовила Валя, і непрохана сльоза покотилася по обличчю. Я не знала, як її втішити, чим розрадити. Мої діти живуть не на чужині, але я теж за ними сумую.

– А у нашої Даринки теж особисте життя не склалося й досі, – з сумом зазначила я. – До того ж, у неї не було свого житла, тож взяла кредит на п’ятнадцять (!) років. Тягнеться, як може, крутиться, як білка в колесі, та чи може мати статки простий вчитель у нашій країні? Щомісяця надсилаємо їй трішки грошей, Іринка допомагає, брати – теж, але у кожного своя родина, свої діти, яких потрібно забезпечувати…

– Ой-ой, дівчата, – це Василь до нас. – Бачу, засумували, носи повісили і сльози на кілочку. А я хочу вам нагадати, які ви колись були.

– Які? – майже в один голос спитали ми з Валею.

– Молоді! Веселі! Гарні! – сказав Вася та поклав на стіл світлину. На ній він нас сфотографував, коли ми жили у домогосподарки… Саме в той час я познайомилася з Романом, а Валя з Васею.

– Невже?! – зраділа я. – У мене була така фотографія, але вона покрилася пліснявою від вологості та повністю зіпсувалася, коли ми жили в чужій хатині.

– Тепер будеш дивитися та згадувати молодість, – сказав Вася.

Я подякувала та пішла до будинку віднести таку дорогоцінну світлину. Підігріла котлети, щоб гаряченьких докласти в тарелі. Коли повернулася, то Вася сидів дуже близько від Валі. Він обняв її за плечі та про щось весело розповідав.

– Про що воркуєте, голубки? – запитала я, кладучи котлети в тарілки.

– Про наше власне озеро, – поважно мовив Василь.

– Слухай його побільше, – посміхнулася Валя. – На дачі Вася вирішив більше не садити картоплю, залишити лише зелень та квіти, а на місці городини два літа поспіль рив котлован під озеро. І це попри те, що у нього хворе серце і лікарі не рекомендують великі фізичні навантаження.

– Справжнє озеро? – запитала я.

– Невеличке озерце, – пояснив Вася. – Скільки там тієї землі? На березі зробив дерев’яні лавочки…

– Уяви, Марійко, точнісінько такі лавочки, які були у тому парку, де ми познайомилися! – весело сказала Валя, і її очі запроменилися.

– Від сусідів відгородився не металевим чи бетонним парканом, а тином, який власноручно сплів з лози, на кілочки повісив глиняні глечики, а понад тином – квіти. Озерце наповнив водою, там навіть є справжні лілеї! – з жаром розповідав Василь. – Над нашим озерцем зробив дерев’яний місточок.

– А місточок навіщо? – запитала я Васю.

– Коли зацвіте кущ калини над озером, – таємниче мовив Вася, – запрошу Валюшу на побачення на містку!

Ми всі розсміялися, а Валя прихилила голову на плече чоловіка.

– Дивлюсь я на вас, – задумливо сказала я, – і, здається, не було прожито стільки років. Здається, що ви щойно побралися, і ваші очі світяться неймовірним коханням.

– А ми так і живемо, – посміхається Вася.

– А я знаю, чому так, – сказала я. – У молодості здається, що попереду занадто довге життя, що часу на кохання, для теплих слів дуже багато. З роками приходить усвідомлення, що час, який нам відведено для любові та радощів, невпинно скорочується.

– І його залишається з кожною прожитою добою на день менше, – додав Роман, який досі мовчав.

– Але життя нам ще дає шанс жити, нехай невеличкими, ковтками ніжності, любові та щастя, – мовила Валя та подивилася на Васю очима закоханої жінки.

…жовтня 1996 р

Ось і дописала останню сторінку свого щоденника. Списано лише дев’яносто вісім пожовклих сторінок, клітинка в клітинку загального зошита, а за ними – майже все моє життя. Коли починала вести щоденник, думала, що таких зошитів вийде не один і не два, бо життя здавалося таким довгим, майже нескінченним. А вистачило одного зошита. Виявляється, життя коротке. Воно схоже на спринтерський забіг: тільки-но був старт, не встигнеш схаменутися, а вже перед тобою фініш. Життя як постріл! Воно таке швидке, як гірська бурхлива річка, біжить швидко, вирує, долає перешкоди на своєму шляху. Життя било мене батогом, але, попри все, я відчуваю себе щасливою. Під чарівні звуки акомпанементу власної любові я раділа сходу сонця, чула, як тріскається лушпиння яйця і народжується пташенятко; я слухала, як бринять каплі роси на травах; я бачила, як розпускаються бутони квітів; я чула чарівну мелодію в дзюркотінні джерельця; чула розмову листя у верхівках дерев. У житті, вщент наповненому любов’ю до Романа, до діточок та онуків, до людей і своїх учнів, я навчилася ловити шматочки сонця, і цьому навчила тих, хто був поруч зі мною.

Коли я починала вести щоденник, то гадала, що буде час описувати до подробиць усі події, але вийшло так, що все життя кудись поспішала, і завжди не вистачало часу. Збиралася писати про все-все, а коли перечитала щоденник, то так вже вийшло, що мій щоденник – про кохання. І скільки ж у моїй любові ніжного та приємного, і яка вона щира! Моє кохання до Романа – всепоглинаюче, всепрощаюче, воно єдине у моєму житті, і тому – неповторне. І я не шкодую, що мій щоденник більше схожий на гімн коханню, нашому коханню.

Частина третя

Життя після щоденника

Не вурдалаки

На п’ятдесятиріччя нашого подружнього життя з’їхалися не всі діти та онуки. Звичайно, ми не образилися, бо в кожного з них своя родина, діти, турботи. Хтось поздоровив телефоном, хтось приїздив раніше, а хто ще приїде. А взагалі було весело та гамірно. Цілий день не зачинялися двері, бо приходили сусіди, вчителі, з якими ми працювали, директор школи, були навіть колишні учні. Увечері роздивилися подарунки, й Андрійко увімкнув новий телевізор.

– Ось тепер матимете змогу дивитися вечорами якісне зображення, – сказав син.

– Натяк на те, що ми вже ні на що не здатні, окрім того, що переглядати мильні опери? – посміхнувшись куточком вуст, сказав Роман.

– Ні, – заперечив той. – Натяк на те, що вам потрібно більше відпочивати.

– Невже минуло півстоліття з того часу, як ми одружилися? – запитав мене Роман, коли ми залишилися наодинці.

– Хіба я думала в день одруження про наше золоте весілля? – мовила я. – Мені здавалося, що його справляють якісь старенькі бабці та дідусі, які вже від старості несповна розуму. Я й гадки не мала, що п’ятдесят років можуть пролетіти як п’ятдесят днів.

– І ми разом, – задумливо мовив Роман. Він помовчав, поринувши у свої думки, а потім сказав: – І це все дякуючи тобі. Пробач, якщо колись тебе образив.

– І ти мене вибач.

– За що? Ти – свята жінка, і я вдячний долі, що зустрів тебе, – сказав Роман, а я згадала той день, коли один раз у житті збрехала йому, змінивши раз і назавжди свою долю. Мені хотілося у всьому зізнатися Романові та назавжди покінчити з брехнею, яка мені заважала все життя. Я розуміла, що моє зізнання вже нічого не змінить ані в нашому житті, ані в долі подруги, але… Я не змогла зізнатися. Мені просто було соромно. І чому нас не поздоровила Валя?..

Валя зателефонувала наступного дня. Я дізналася, що вчора Васі зробили операцію на серці. Подруга не могла довго говорити, тому швиденько поздоровила нас, а я побажала швидшого одруження її чоловіку. І все-таки, коли зустрінемося з Валею, потрібно буде розповісти їй про мою підлість.


Останнім часом Роман скаржиться, що у нього пече у грудях.

– Не знаю, що зі мною сталося, – говорить він. – Не встиг відро води занести до хати, а воно вже пече так, що дихати не можна.

– Треба їхати до лікарні, – наполягаю я. – Тобі потрібно обстежитися та пройти курс лікування.

– Та якось незручно, – знизує він плечима. – Ще подумають: такий здоровенний дядько, а симулює. Досить вже того, що набрид їм з болями у суглобах.

– Робота лікарів полягає у тому, щоб ставити діагнози та допомагати людям, – намагаюся я його переконати. – Чим раніше виявлять хворобу, тим легше її лікувати.

– Можливо, само по собі пройде? – не здається він. – До цього часу сам купував ліки і допомагало.

І отак завжди! Як тільки починає йти мова про відвідування лікарні, так одразу стає впертим, як осел.

А тут ще підійшла сусідка Марина Йосипівна до нас, коли ми були на городі.

– Сусіди, – говорить до нас. – Вам не потрібні консультації лікарів?

– Декому потрібно, – роблю я натяк та поглядаю в бік Романа.

– Наступного тижня приїжджають в село різні спеціалісти. Навіть привозять рентгенівську установку, УЗД та різне обладнання.

– Платно? – запитує Роман.

– Ні, дякувати Богові, хоча б щось та залишилося безкоштовним, – говорить Марина Йосипівна. – Потрібно лише записатися на прийом.

– Дякуємо за інформацію, – сказала я.

Вдома знову до Романа:

– Підеш на обстеження?

– Краще ти сходи, бо шлунок тебе зовсім замучив.

– Я то піду, а ось ти…

– Ну, добре, добре! – говорить він. – Піду, але лише заради тебе, бо не даси мені спокою.

А за два дні по тому Романові раптово стало зле. Він обм’як, зробився блідим, губи одразу ж посиніли. Він схопився за груди та втратив свідомість.

«Швидка» приїхала за десять хвилин, які здалися мені вічністю. Його швидко госпіталізували. Наступного ранку я дізналася, що він переніс мікроінфаркт. Дорікати у такий час не хотілося.

– Дітям не треба сповіщати, – попрохав мене Роман, коли мені дозволили його навідати.

– Добре, – пообіцяла я, щоб зайвий раз не хвилювати його.

Та чи могла я не зателефонувати Даринці? Та, у свою чергу, сповістила всім тієї ж миті.

Я попрохала у лікаря дозволу навідати хворого донькам. Лікар застеріг, що Романові не можна зараз хвилюватися, тому більше одного відвідувача щоб у палаті не було. Якби ж то лікар знав, яка у нас родина! Заходили по одному, але приїхали усі діти з чоловіками, дружинами та своїми дітьми.

– Скільки ж у вас відвідувачів? – поцікавився лікар, бо ми всі заповнили вузький коридор.

– Четверо дітей, троє їх половинок, вісім онуків та дружина, – говорить Роман. – Усього шістнадцять чоловік.

– Вам шкідливі такі навантаження, – зауважив лікар.

– Що ви?! Кожен з них, як бальзам на рану, – Роман посміхнувся куточками вуст. – Коли б я їх усіх побачив? Усі такі заклопотані!

Доки діти були у Романа, я тихенько та непомітно вислизнула з лікарні та пішла до церкви. Дякувати Богові, що тепер можна було не маскуватися, щоб зайти до святого місця. Тут я дізналася, що хворим на серце допомагає покровитель божественний Іоанн. Знайшовши образи з ним, я довго і щиро прохала його допомогти моєму чоловікові та пробачити всі його гріхи.

– Якщо потрібно покарати, то покарай краще мене, ніж його, – благала я. – Без нього мені нема життя.

Напевно, Іоанн зважив на мої благання та послав Романові одужання, бо за місяць Роман вже був вдома.

– Якщо ти мене так будеш лякати, – сказала я, – то я не знаю, що тобі зроблю!

– Не буду, більше не буду! – посміхнувся він.

– Ми ж домовлялися прожити життя разом, як Февронія та Петро.

– Так і буде, – говорить він лагідно, а я кладу йому голову на груди. Так мені завжди тепло та спокійно.

– Обіцяєш?

– Обіцяю, моя люба, обіцяю.


– До цього часу не можу повірити, що пройшло півстоліття, як ми разом, – говорить Роман, повернувшись з лікарні. – Здається, що лише вчора я зустрів тебе у парку. Ти була така худенька, що твоя товста коса здалася мені товщою за твою талію.

– Справді?! – розсміялася я.

– А знаєш, про що я мрію? – Роман дивиться мені прямо в очі. – Хочу, щоб зібралася вся наша родина наступного року в день нашого весілля, якщо цього року не вдалося. Щоб це було не в лікарні, щоб обов’язково приїхали всі-всі одразу. Ми б тоді поставили у вітальні два великі столи, щоб усі помістилися.

– Діти й так нас не забувають.

– Ні, то зовсім інше. Це добре, але вони приїздять до нас по черзі, а я хочу, щоб хоча б одного разу сіли за стіл усі, в повному складі. Хочу помилуватися красунями-доньками та невістками, хочу бачити мужні обличчя синів та зятів, хочу побачити, як спілкуються поміж собою онуки та онучки.

– Можливо, так все і вийде, як мріється, – кажу я.

– Життя біжить швидше гірського струмочка, а наші діти – свого роду мірило прожитих років.


Я помітила, що останнім часом ми з Романом весь час разом. Разом прокидаємося, розкажемо, як хто провів ніч, що кому наснилося та що у кого болить. Разом годуємо худобу, потім ідемо до саду. Роман пильно оглядає кожне деревце, розмірковуючи, скільки на ньому буде плодів чи яку засохлу гілочку потрібно буде спиляти восени. Ми разом милуємося квітами, яких повно-повнісінько у садку. Чи не з усього села йдуть до нас люди то за розсадою квітів, то за насінням, а то й самі несуть для посадки щось новеньке. Наш садок потопає у квітах з ранньої весни до самих морозів, тому він схожий на неземний, райський куточок. Ми разом обходимо свої «володіння», разом снідаємо, разом робимо все по дому та на городі.


Роман почав погано спати. Ось і цю ніч я чула, як він намагався вдавати, що спить, щоб мене не тривожити, а сам тихенько встав з ліжка та пішов пити нітрогліцерин. Я не могла заснути, бо чула як він лежав тихенько та тільки тяжко зітхав.

– Ну, як ти провів ніч? – запитую вранці.

– «Не спалося. А ніч як море», – відповів словами класика.

– Тобі треба поїхати до лікаря, – кажу я.

– Я лише місяць тому пройшов лікування, – нагадує він. – І зараз у мене є ліки.

– Можливо, потрібно проконсультуватися в іншого лікаря, – даю пораду.

– Що ж вони можуть зробити, якщо мій двигун зносився та почав давати збій. Знаєш, Марійко, чомусь весь час згадую своє дитинство.

– Дивно, але я теж. Можливо, і хвороби до нас причепилися, як спасівські мухи, бо не було у нас дитинства. Весь час недоїдали, недопивали та змалку багато працювали.

– Працювали ми з тобою, люба, все життя, віддавали на роботі себе до останку, а пенсії такі у нас з тобою, що сором кому зізнатися, – говорить Роман. – Ті ледачі, що дупи дома висиджували на дивані, теж отримують стільки, як і ми. Хіба це справедливо?

– Так ще й насміхаються з нас! – додала я. – А ми чужим дітям більше часу приділяли, аніж своїм.

– А тепер держава надала нам статус дітей війни, назначили нам доплату до пенсії, а все лише показуха. Бо не бачили ми тієї надбавки, і скоріше всього, не бачити її нам ніколи, як власних вух.

– Як не бачити «Юліної тисячі», – з сумом додала я. – Зареєструвалися, а ось вистояти чергу у тісному задушливому приміщенні я не змогла. Це я винна, що не витримала.

– Не картай себе, – намагається втішити мене Роман. – Чи ти винна, що держава нас так обдурила, вкравши всі заощадження?

– Шкода грошей, – кажу я. – Іноді як згадаю, що відмовляли у всьому і собі, і дітям, намагаючись заощадити якусь копійчину про всяк випадок, а воно… Аж плакати хочеться!

– Нічого, переживемо, – посміхається Роман. – І не таке пережили!

Ми йдемо на кухню. Я починаю готувати суп, Роман голиться. Потім снідаємо разом та йдемо в двір. Роман випускає з повітки курей, я їх годую. Він бере відра йти по воду.

– Бери одне цеберко, тобі не можна робити такі навантаження, – нагадую я йому. – Я можу сама принести одне відро.

– У тебе астма, – заперечує Роман. – Тобі теж не можна підіймати важке.

– Тоді носи по одному.

– Добре, – відказує Роман.

Сказав, а сам взяв два відра та пішов, бо не вміє працювати в півсили. Наливаємо курям та собаці води, беремо сапи та йдемо разом на город.

– Будемо працювати, доки не припече сонце, – каже Роман.

– Звичайно, – погоджуюся з ним.

– Доброго дня, сусіди! – вітається до нас Марина Йосипівна.

– Й вам також! – відказую я, та йдемо до низенького паркану, що відділяє межі наших городів. – Як ся маєте? Як здоров’я?

– Дякувати Богові, тримаюся. А я ось надбавку отримала до пенсії як дитина війни, – говорить сусідка. – Аж дві тисячі гривень, щоправда, за півтора року.

– А нам не дали.

– А ви думаєте, мені хтось би дав, якби сама не позивалася до суду? Це мені сваха підказала, як треба робити.

– І як же? – поцікавилася я.

– Спочатку поїхала до приймальні соцпартії. Там юрист зробив усі розрахунки та склав позивну заяву. Потім подала позив до суду на пенсійний фонд. Тоді було засідання, а потім вже пенсійний подав апеляційну заяву, і вже після цього принесли гроші. Відчиняють, любі сусіди, тим, хто стукає. Ось так! – сказала сусідка та зробила поважне лице.

– І скільки ця «пісня» зайняла часу? – запитує Роман.

– Майже рік. Але що поробиш? Довелося на все про все витратити двісті п’ятдесят гривень, але отримала дві тисячі. Тепер буду подавати позивну заяву з вимогою виплатити мені за минулий рік.

– Дякуємо за інформацію, – кажу я.

– Так ви будете позиватися чи ні? – запитує сусідка.

– Ми подумаємо, – сказав Роман.

Увечері ми знову повернулися до цієї теми.

– Не розумію політику нашої держави, – говорить Роман. – Спочатку самі назначають доплату, приймають закон щодо дітей війни, а потім нічого не виплачують. Чому люди повинні ходити по судах? І чи нема чого робити суддям?

– Бачиш, сусідка добилася-таки виплати, – розмірковую я. – Чи й справді поїхати та подати заяву?

– Ти як хочеш, Марійко, а я нікуди не поїду.

– То ж чому?

– Ніколи я нічого ні в кого не просив і зараз не хочу ходити по кабінетах з протягнутою рукою, ніби жебрак якийсь.

– Я це добре знаю, – кажу я. – Пам’ятаєш, коли ти був директором школи, а у наших хлопчиків не було лиж?

– Тоді ти попросила принести пару лиж зі школи, бо в той час були лижі на кожного учня школи, а я відмовив, – зітхнув Роман.

– Ти міг би попросити завгоспа списати лижі та дати їх хлопчикам, але ти сказав, що не будеш обкрадати державу та учнів.

– Так, – сказав Роман. – Але я можу чесно дивитися кожному у вічі, бо моя совість чиста, як кришталь.

– А одного разу я тебе попросила поміняти наші нові «вафельні» рушники на махрові, які тоді отримали для літнього табору праці та відпочинку, – нагадала я.

– І я на тебе визвірився. Вибач, але це було б нечесно стосовно до учнів.

– Ти не лаявся, а так на мене вирячився, ніби я тобі замовила вбивство, а не попрохала поміняти рушники, – посміхнулася я.

– Ну пробач мені, але я не міг інакше! Не міг і все! І зараз мене беруть сумніви: чи потрібно йти із заявою до суду?

– Ми не отримали тисячу гривень своїх заощаджень. У нас така мізерна пенсія, що не можемо онукам на цукерки дати якусь копійку, – говорю я. – І врешті-решт, це наші гроші, а не чужі. Хіба ми колись чуже брали?

– Ніколи і нічого, – говорить Роман. – Ми прожили чесне життя, і нам не соромно дивитися людям в очі. Хіба це погано?

– Я вже не знаю зараз, що краще: сміливо дивитися людям в очі чи дати дітям лижі? – сказала я, гірко посміхнувшись.


Ми знову і знову поверталися з Романом до розмови про позив до суду. А тут ще прийшла з пенсією поштарка та підлила масла у вогонь.

– А ви, як діти війни, не позивалися до суду? – запитала вона. – Люди почали отримувати доплату. Дехто вже другу доплату отримав.

– Насправді отримують гроші? – поцікавився Роман.

– А чого ж їх дарувати державі, якщо ви їх заслужили?

– Так то воно так, – говорить Роман. – Але ніяк не вирішимо з дружиною, як нам діяти.

– Треба йти до суду! – сказала поштарка голосом, який не приймав заперечень.


Довго ми думали та гадали, що нам робити.

– Ось що хочеш мені кажи, – говорить Роман. – Але незвично мені йти до суду, бо жодного разу ноги моєї там не було. Соромно – і все!

– То давай з’їздимо до тієї приймальні соціалістів та послухаємо, що вони нам порадять.

– А чому б і ні? Давай поїдемо, – погодився Роман.

Наступного тижня зібралися та поїхали.

– У тебе очі червоні, – помітила я в автобусі. – Ти знову погано спав?

– Я взагалі не зміг заснути, – зізнався він. – Не знаю чому, а так розхвилювався, що за ніч очей не зімкнув. Все дитинство у голові промайнуло за цю ніч, ніби все знову пережив та відчув на собі.

– Я теж довго не спала, – кажу я. – А коли заснула, то бачила уві сні ворожі літаки зі свастикою. Напевне, це жахіття буде мене переслідувати до самого скону.

Ледь дійшли до тієї приймальні. Їхній офіс знаходився десь на околиці міста, тож ми добряче поблукали. Романові кілька разів ставало зле, ми зупинялися, і він пив ліки. Я вже запропонувала плюнути на все та повернутися додому, але Роман вирішив закінчити те, що спланували.

Зустріли нас привітно. Довго чекати не довелося. Нас запросили до юриста, який заявив, що потрібно свої гроші отримати, і нічого у цьому поганого немає. Він так впевнено говорив, що ми погодилися. Юрист познімав ксерокопії документів та сказав, що сам підготує всі документи. Нам лише потрібно принести довідку з пенсійного фонду.

– Ви лише заплатите мито за позов та купите нам пачку паперу та диск.

Ми погодилися. Наступного дня знову поїхали до району та взяли довідки. Віднесли документи до приймальні.

– За три дні можете приїхати, забрати готові документи та подати їх до суду.

Ми подякували та поїхали додому. Роман вже не говорив про те, що соромно йти до суду.

– Нехай платять, – сказав він повеселілим голосом.

А за вечерею він знову почав планувати.

– Ось отримаємо по дві тисячі гривень, – говорить бадьорим голосом. – Гадаю, що до наступного літа нам їх виплатять. Посадимо город…

– Ти ж казав, що вже не будемо засаджувати весь город, бо немає сил його обробляти, – перебила я його. – Чи нам двом багато потрібно?

– Останній рік, люба, – говорить до мене. – Зберемо влітку усіх разом. Поділимо гроші порівну на всіх. А ще наберуть свіжих огірків, помідорів. Все ж таки своє, без нітратів.

– А восени ще й картоплі по десять мішків, – додаю я, бо Романова ідея мене вже захопила. – На всю зиму вистачить. Хоча б на картоплю не будуть витрачати гроші.

– Оце буде свято для нас! Чи не так? – посміхається задоволений.

– Так, любий, так, – погоджуюся я.

А вночі розігралася негода. Холодний осінній вітер лютував, як скажений, бився об стіни, нещадно розгойдував дерева, і вони гілками стукали нам у шибки, ніби просячи порятунку. Десь опівночі уперіщила велика злива. Вітер по-справжньому тріумфував. Він завивав у димареві та вовчим виттям співав свою пісню за вікном.

Ми не спали. Роман завжди себе погано почував у таку погоду. Він тихенько встав та пішов по ліки. Вранці його суглоби почервоніли та спухли так, що він ледь-ледь дибав по хаті.

– Оце, Марійко, наслідки мого босоногого дитинства, – сказав він, розтираючи маззю ноги. – І личаки у школі подарували, а не вберегли вони мене, – гірко пожартував він.

– А ми ще й роздумуємо, чи подавати до суду заяву, чи ні, – сказала я. – Не чуже просимо, а своє.

– Так то воно так, – зітхає Роман. – А все одно відчуваю якусь незручність.

– Я сама поїду та віднесу заяви до суду, – сказала я.

– Ні, разом поїдемо.

Я не дала Романові йти по воду, наносила сама потихеньку. Води було потрібно багато, бо зібралася прати. Доки ходила туди та сюди, геть вся зопріла, а вітер не вщухав. Він за дощем приніс мокрий сніг. Я попрала та, спітніла, вивісила білизну надвір. Не відомо, коли воно висохне за такої погоди, але нехай на вітрі гойдається та дощем полощеться.

Цього було достатньо, щоб загострилася моя хвороба. Увечері почав мене душити кашель, а вночі довелося негайно викликати лікарку, щоб врятувати мене від тяжкого нападу астми.

– Післязавтра треба їхати до суду, тож поїду я сам, – сказав Роман.

– Тобі не можна, бо суглоби попухли та все за серце тримаєшся.

– Я так вирішив, – твердо сказав Роман.

– То хоч ковіньку візьми – легше буде, – порадила я.

– Стидаюся я її, – зізнався він. – Не такий я вже й старий, – посміхається. – Мені ж нещодавно лише сімдесят років виповнилося!


До міста Роман поїхав сам. Зранку я поривалася поїхати з ним, але напад астми вніс свої корективи.

– Відлежуйся вдома, – сказав мені Роман. – Я сам впораюся, а ти краще потихеньку борщику звари. Приїду додому, а тут буде стояти такий смачний запах!

– З квасолею, як ти любиш?

– З квасолею та курятиною, – сказав він, посміхнувся підбадьорююче та пішов.

Я варила борщ, а в самої серце було не на місці. Якесь жахливе відчуття біди, що наближається, пробралося в глибину душі, заважало думати і щось робити. А тут ще прилетіла до вікна кухні якась сіренька пташка, заглянула з цікавості у вікно, а потім постукала дзьобиком у скло та зникла так швидко, як і з’явилася. Я вже й не знала, чи то справді вона прилітала, чи цю картину намалювала моя збуджена уява. Пам’ятаю, як колись мати казала, що коли постукає пташка у вікно – чекай біди.

– Ну де ж ти, Романе?! – кричала моя душа та мліло серце.

Нарешті грюкнули двері. Я вийшла назустріч Романові.

– Дякувати Богові, ти приїхав!

Дивлюся на нього, а на Романові лиця немає. Обличчя аж сіре, губи посиніли, пальці рук дрібно тремтять. Провела його до дивана, допомогла роздягнутися, накапала корвалолу в склянку води, дала випити.

– Ляж відпочинь, – сказала я, та Роман не захотів.

– Мені б борщу, – каже та кволо посміхається.

– Господи, та я ж зараз!

Я кинулася до кухні, накрила на стіл. Їсть він, а ложка тремтить у руках. Поїв, бачу, трохи заспокоївся. Ні про що не розпитую, чекаю, доки сам розповість, що трапилося.

– Ходімо приляжемо, я побалакати з тобою хочу, – говорить до мене Роман.

Прилягли на ліжко.

– Зайшов я до приміщення суду, а там людей у коридорі сила-силенна, – почав Роман.

Ми завжди так робили. Коли хтось із нас їздив кудись у справах, то потім розповідав все до дрібниць.

– Так ось, пройшовся я по коридору, – продовжує він. – А там в основному люди похилого віку. Задуха стоїть така, що не продихнеш. Стареньким людям навіть стільців немає, щоб десь присісти. На все приміщення лише п’ять стільців стоїть. Куди мені йти – хто знає?

– Звичайно, ми ж ніколи поріг суду не переступали.

– Бачу, люди похилого віку заходять до одного кабінету. Прочитав на кабінетові табличку «Суддя Пірсик Марина Григорівна». Вирішив зайти до кабінету, щоб суддя перевірила, чи всі документи зібрані, та порадила, куди їх здати.

– Ну й правильно вирішив!

– Зайняв чергу та й чекаю. Люди входять та виходять. Хто швидко вертається із слізьми на очах, хто довше затримується. Години зо дві вистояв. Нарешті дійшла моя черга. Зайшов до кабінету, привітався. А там сидять секретарка та патлата така пихата червономорда суддя. «Можна?» – запитую. «А ви хто?» – питає і через губу не плюне. «Я – дитина війни» – кажу.

– І що ж з того?

– А вона, – Роман ковтнув клубок, що застряв у горлі, – як розлютилася, що аж піна з рота! «Куди ви всі претеся?!» – закричала суддя на мене, ніби на якогось хлопчиська. Я навіть розгубився, але куди подітися, коли вже прийшов та чергу вистояв? «Ми – діти війни», – пролопотів я. «Претеся та претеся! – кричить вона. – Ви не діти війни!» – «А хто ж?!» – я сторопів. – «Ви – вурдалаки!» Я так і онімів. Віриш чи ні, але ці слова як постріл в саме серце. Стою, як кропом ошпарений, а в голові кілком засіло оте «Ви – вурдалаки!»

Я повернулася до Романа, а у нього по щоках течуть дві сльозинки. Зняла ті сльози своїми губами. Більш, ніж півстоліття, прожили разом, і ніколи не бачила на його очах сліз.

– Не треба, любий, – шепочу заспокійливо.

– Віриш чи ні, ледь вийшов на вулицю, дістав таблетку гліцерину. Вже подумки з тобою попрощався, думав, не виживу. Я навіть епітафію собі придумав. Якась, здається, письменниця, хотіла, щоб був такий напис на її могилі: «Тепер у мене вже нічого не болить».

– Не мели дурниць, бо нам ще рано про смерть думати! І як так можна?! – скипіла я. – Як вона, вершитель справедливості, може так казати?! Вона хоча б знає, що ми, діти війни, пережили?

– Не хвилюйся, люба, тобі не можна, – заспокоює мене Роман, але я ніяк не можу второпати, як таке може бути. – І ось скажи, люба, як ці люди можуть займати такі посади? Невже ми так схожі на вурдалаків?

Ми ще довго обговорювали цю подію, не могли заспокоїтися та втішали одне одного. А за цим була безсонна ніч, хоча напилися заспокійливих та снодійних пігулок вдосталь.


Наступного дня у мене знову стався напад астми. Роман почувався зле, але сказав, що піде принесе мені свіженької водички. Він приніс води та сів на диван у сусідній кімнаті.

– А ми все одно засадимо весь город та зберемо усю нашу велику родину. Чи не так, Марійко? – запитав він.

– Звичайно, любий.

– Хочу обдзвонити усіх дітей та нагадати їм про обіцянку зібратися у цій хаті одразу всім, – сказав він та взяв мобільний телефон.

Я чула, як він зателефонував Даринці, поцікавився, як синок? Чи не познайомилася з добрим чоловіком? Чи вже перехворіла на застуду? Потім розмовляв з Іринкою, якій до цього часу подобалося, коли її називали Їжачком. Спитав, чи сподобалися хлопчикам светрики, що ми подарували їм на дні народження. Довго розмовляв з хлопчиками та взяв з них слово чоловіків, що приїдуть навідати нас усі разом.

– Марійко, ми ж не вурдалаки? – раптом запитав Роман, бо дуже вже йому боліло від тої образи.

– Не думай про те, що вона наплела своїм дурним язиком, бо він без кісток, та не переймайся, любий, – сказала я.

Раптом Роман замовк. Я полежала трохи, вслухаючись в тишу. Щось мені кольнуло під серцем та підказало, що треба його покликати.

– Романе! – гукнула я з сусідньої кімнати.

– Романе, – повторила я, але мені відповіла тиша.

Підхопилася з ліжка, не взуваючи пантофлі, вискочила з кімнати та хутчіш до нього. Блідий Роман сидів на дивані, похиливши голову та закривши очі. Я одразу зрозуміла, що він… він був вже мертвий! Підійшла до нього, все ще не вірячи, що він мене покинув. Стала біля нього на коліна, провела руками по знекровленому блідому обличчю.

– Романе, – кажу тихим голосом, – скажи, ну скажи хоча б слово наостанок. Благаю тебе!

Гладжу обличчя, благаю назвати мене по імені або хоч слово промовити, а він мовчить. Прихилилася до грудей. Вони ще теплі, а серце… Серце вже не стугонить. Жахлива реальність стукнула мені ножем у саме серце, запекла до нестями.

– Романе! – кричу, заламуючи руки. – Як ти міг?! Ми ж хотіли, як Петро та Февронія! Ти ж мені обіцяв!


Романе, тебе вже немає серед живих, а я весь час розмовляю з тобою подумки. Всі мої думки – до тебе і тільки до тебе.

Все було, як ти хотів. Зібралася разом вся наша родина: усі діти, їхні половинки та онуки, на жаль, біля твоєї труни. Невтішно плаче наш первісток Даринка, заливається невтішними сльозами колись така неприборкувана Іринка. Хлопці витирають сльози та не соромляться їх. Тут усі твої онуки. Усі разом, але не так, як хотілося. Я тішу себе думкою, що ти все бачиш і твоя душа радіє хоча б з того, що ми всі зібралися докупи. Я вірю в те, що смерть може побороти кохання дітонародженням. Поруч з тобою – твої діти та онуки, значить, і ти живий в кожному з них…

А я чомусь згадала, що так і не встигла тобі зізнатися у своїй маленькій брехні. Хоча зараз я вже не шкодую про те, що колись сказала неправду.


У хаті без тебе, Романе, оселився смуток. Він плутається під ногами, ховається по кутках, заліз у кожну шпаринку стін, принишк під нашим ліжком, заліз холодом під нашу ковдру. Смуток ліг серед сторінок твоїх улюблених книжок. Нещодавно ти їх перегортав, сторінки привітно шелестіли під твоїми пальцями, вбирали тепло твоїх рук, раділи зустрічі з тобою. Зараз вони самотньо завмерли у німім мовчанні на полицях шафи. А серед них – смуток.

Звечора я кладу на ліжко поруч із своєю твою подушку. Все ще сподіваюсь, що прокинуся вранці, а ти мирно спиш поруч, і я зрозумію, що то був лише жахливий сон…


Сьогодні ти знову мені наснився. Ти збирався піти від мене до чужої жінки. Я плакала і просила не йти, бо я є твоя дружина. Ти сумно подивився на мене, а я притулилася до твоїх грудей, і стало так затишно, так спокійно! Прокидаюся вранці, простягаю руку, а поруч – порожнеча та холод. Йду до тебе на могилу. Тут можна поплакати та поговорити з тобою. Біля твоєї могили – порожнє місце, яке я залишила для себе, а щоб хтось інший його не зайняв, поставила металеву огорожу. Якась жіночка одного разу, проходячи повз могилу, сказала, що зараз вже не модно ставити огорожі. Я промовчала. Хіба вона може зрозуміти, навіщо я це зробила? Ось я приходжу до тебе, відчиняю низенькі дверцята, ніби заходжу до хати, щоправда, не тієї омріяної та бажаної, як колись, але до обов’язкової та неминучої для кожної людини. Це наш останній прихисток, де ми будемо поруч довічно. Такий закон життя, але є якась несправедливість у тому, що ми з тобою опинилися по різні боки. Ти пішов, залишивши мене на самоті, хоча обіцяв інше. Мене мучить почуття провини, що я можу бачити цей світ, а ти, Романе, ні.

Я розповідаю Романові про кожен день, який пройшов без нього. Коли розказую гарні новини, мені здається, що портрет Романа на граніті посміхається до мене, коли я сумую – сумує і він.

– Мені дуже без тебе погано, – жаліюся я. – А як тобі там без мене?

Мовчить. І так буде завжди.

– Ех, Романе, Романе, – зітхаю я. – Могло бути все інакше. Чи то ти поспішив піти, чи я запізнилася?


Життя без тебе, Романе, зруйнувало у мені все: мої внутрішні органи зносилися, хворіють більше, ніж раніше, обличчя – сама мудрість років, руки ослабли, але кохання до тебе не вбило ніщо.

Кожного вечора з вікна нашої спальні я спостерігаю за заходом сонця. Воно сідає за Барвінкову гору. Дерева на верхівці гори спочатку стають рожевими від розпеченого, як моє серце, червоного сонця, що зливається з лісом. Незабаром ліс темніє, а сонце ледь жевріє. І як днина, разом з сонцем згораю я сама. Я вже не живу, а догораю, скнію, тлію. Здається, ще трохи – і я перетворюся на маленьку купу попелу, яку нещадно розвіє вітер, рознесе по світу та занесе його частинку до тебе на могилу…


У хаті стоїть гнітюча, вбиваюча тиша. Вона рве на шматки душу, здирає живцем шкіру. Потрібно щось робити, а не слухати цю нестерпну тишу, що бринить сумом. Вчора бачила, як люди несли з лісу кошики з суницями. Швидко беру кошика та йду до лісу. Мої ноги поволі ступають на ту стежинку, якою ми ходили завжди поруч. Переходжу місток, де ми завжди відпочивали. Роман порівняв його з дорогою від народження до смерті. Ось і пройшов він цю дорогу, а я прямую до лісу, на суничну галявину.

Я хочу відчути присмак червня в повній мірі, як це робила завжди. Вслухаюся, як вітер грається верхівками дерев, як тихенько дзюркотять води річечки, чіпляючись за коріння дерев. П’янко пахне чебрець, сивіє полин, з трави поглядають на мене цікаві ясноокі ромашки. І раптом я розумію, що в лісі щось не так! Я чую лише шум дерев та річки, бачу сумне похитування ромашки, відчуваю солодкий запах суниці і раптом розумію, що він не має запаху зваби та кохання, а лісовий шум не приносить радощів самого життя. Усі ці звуки я чую вже не під пісню нашого кохання, а лише журбу та поховальні звуки. Запахи лісу втратили свій присмак. І я вже не живу, а лише існую, бо втратила сенс життя в той день, коли не стало Романа.

Мені не потрібний цей ліс, що зловісно загув, розмахуючи гіллям! Я виходжу на дорогу, на яку падає тінь дерев. В одному місці помічаю, як щось ореолом світиться та тремтить, ніби щойно там була людина та зникла, залишивши по собі тремтливе світло.

– Романе! – кидаюся туди, але раптом зупиняюся, бо стає моторошно.

Ця дорога колись нас вела до насолоди життя, а зараз вона видалася мені дорогою в небуття. Я затуляю вуха, щоб не чути жахливих лісових звуків. Хочеться додому! Я повертаюся та чимдуж біжу, але стомлені хворі ноги заплутуються в рясному плетиві барвінку, і я падаю. Лежу, уткнувшись обличчям в траву. Я плачу та цілую землю, якою ходив Роман. Мене ніхто не бачить і не чує, і я вию вовком, випускаючи на волю весь свій біль змученої душі. Лише ліс є мовчазним свідком мого відчаю…


Кожної неділі мені телефонує Валя. Вони з Васею з самої весни до пізньої осені живуть на дачі.

– На побачення ходиш до озера? – шуткую я, бо розмова з подругою мене заспокоює, надає сил.

– Аякже! – сміється Валя. – Після операції Васі можна хіба що на побачення пройтися. А ти як?

– Як? Ніяк, – кажу я. – Знаєш, Валю, колись мені здавалося, що життя таке довге, майже нескінченне, що можна так багато встигнути.

– Так гадають всі, поки молоді.

– Мені здавалося, що я встигну сказати Романові найкращі слова, розповісти, що, попри все, що було, я його кохала більше, ніж саме життя, а виявилося, що життя таке швидкоплинне! Коли починаю підбивати підсумки прожитого, то виявляється, що стільки не встигла зробити! І не знайшлося часу, щоб Романові сказати про своє неземне кохання, і дітям приділяла мало часу, і онуків не напестилася, і не встигла дочекатися яблук з молодих яблунь, і ще багато чого. Так ось що я хотіла тобі цим сказати: скажи Васі все, що не сказала до цього, пригорни до себе Галинку, яка стільки часу провела на чужині, сплети кофтинку для онучки, яку не встигла сплести минулої зими. Потрібно поспішати жити, бо можна не встигнути.

– Моя мила Марійка! – сказала Валя. – Я це розумію, бо того ж віку, що й ти. Я не можу уявити, як би я жила без Васі, коли б він не переніс операцію. Тому я тебе дуже розумію. До речі, Галинка виходить заміж за італійця, тож ми поїдемо на весілля до неї в Неаполь. Не можу навіть уявити, що пробуду з нею два тижні, що побачу справжнє Середземне море!

– Даринка теж знайшла собі чоловіка, – похвалилася я. – Щоправда, у нього нема свого житла, бо він залишив його колишній дружині та синові, але вдвох їм легше буде погасити кредит.

– Передавай їй мої вітання, – сказала Валя. – Ти мені дала поради, а я тобі дам. Кожна людина, яка втратила когось із близьких та рідних, шукає, чим заповнити порожнечу у цьому світі. Одні перемикаються на дітей чи онуків, інші – ще на когось, і це нормально. У кожної людини є незакінчені справи, ти – не виняток. Подумай, що не встигла зробити?

– Я вже думала про це, – сказала я Валі. – Можливо, це звучить банально, заїжджено, засмальцовано, але Роман був моєю половинкою. Чи може повноцінно замінити протез руки або ноги справжні органи? Вони можуть створювати лише ілюзію, а це – самообман. А я звикла жити чесно.

– Вибач, якщо дала неслушну пораду, – сказала подруга. – Проте у мене є непогана пропозиція. Я знайшла багатьох наших одногрупників на «Однокласниках» і запросила на зустріч. Поїдеш?

– Яка ти молодець! Стільки років минуло, а ти їх розшукала! Розкажи, кого знайшла.

– Ось приїдеш і сама побачиш!

– Ні, я не поїду, – впалим голосом мовила я.

– Чому?!

– Не поїду і все. Розкажеш мені про зустріч, – попрохала я її. – Якщо зможеш, надішли світлини. І не забудь прислати фотографії Галинки та моря.

– Добре. А про зустріч ще поміркуй. У тебе в запасі є два тижні.

Я пообіцяла Валі подумати, хоча сама знала, що нікуди не поїду. Без Романа не хочеться нічого.


Валя дотримала своє слово. Вона надіслала мені листом фотографії, зроблені в Італії та на зустрічі випускників. Я вдивлялася в десяток облич, але впізнала лише кількох. Одразу не зателефонувала Валі, бо за кілька днів у неї день народження. Вирішила, що одразу поздоровлю подругу та дізнаюся, хто ж на тих світлинах.


Набрала номер телефону Валі, а слухавку взяв Вася.

– А де ж іменинниця? – одразу ж поцікавилася я.

– По приїзду в країну з Італії Валя захворіла, – пояснив Вася. – Одразу не пішла до лікарні, лікувала вдома застуду майже два тижні, а потім їй стало зле. Викликали лікаря, а у неї пневмонія. Тож твоя, Марійко, подружка в лікарні.

Я передала Валі вітання, а у душі з’явилося якесь недобре передчуття.


Я не знаходжу собі місця, бо кожного дня телефоную Валі, а нудний голос у слухавці повідомляє, що абонент недоступний та пропонує зателефонувати пізніше. І я телефоную. І знову абонент недоступний.

Не знаю, що робити. Підходжу до дзеркала і сахаюся, бо сама себе не впізнаю. Очі. Мої очі потухли та вицвіли від сліз. У них немає того життєвого блиску, тієї іскорки, що завжди мене супроводжувала. Мої очі весь час шукають тебе, Романе, і… не знаходять. Перед ними одна і та сама картина: ти щойно живий, а за хвилину – мертвий.

Руки. Вони опустилися. Все життя були в роботі, а тепер снують, шукаючи її, і не знаходять. Зібраний урожай, як ти і хотів, город вже прибраний, не залишилося ні зілинки. У саду кущі обкопані, троянди вкриті на зиму, кущі полуниці розсаджені. У нашій хаті чисто прибрано, нема ніде ні пилинки. Навіть мішки і ті випрані, полатані та підрублені. Мої руки жадають лише одного: торкнутися твоїх рук, але цього вже не буде ніколи.

Обличчя. Воно втратило свій живий відтінок, пооране зморшками життя, зів’яло, як осіннє листя, та пожовтіло.

Серце. Воно не радіє новому дню, не б’ється разом з твоїм, Романе, в унісон, не до ладу барабанить, дає збій. У ньому лишилося кохання до тебе, а тебе немає поруч. Кохання залишається, а серце догорає та згасає…


Без тебе, Романе, світ став до мене пустим та непривітним. Таким пустим, що аж лячно та холодно в ньому жити. Та іскорка, що підтримувала у мені жагу до життя, згасла без тебе. Світ став холодним та непривітним. Я ніби черепашка, що все життя прожила під панциром, і раптом у неї його забрали. Було іноді незручно, але при нагоді можна було в нього надійно сховатися. Зараз нікуди сховати голову, нікуди її прихилити. Я, яка так любила життя у всіх його барвах, раптом зрозуміла, що моє життя зникло разом із тобою. Минуле зникло, майбутнього немає. Я зробила все, як ти хотів: засадила город, а городину роздала дітям. Діти зробили на могильному пам’ятнику ту епітафію, що ти хотів. А зараз я вперше стомилася не від роботи, а від життя. Я сповна пізнала і палку любов, і зраду, і радість від народження дітей. Усе вже було і все залишилося в минулому. Я дивлюся на світ пустими розчарованими очима, який вже не яскравий, а чорно-білий. Він втратив кольори і свій сенс, бо його сенсом був ти, єдиний, коханий, неповторний…


Нарешті довгожданий дзвінок! На дисплеї напис «Валя», і хапаю мобільний телефон.

– Васю! Чому ви вимкнули телефон? – питаю одразу замість вітання. – Як там Валя?

– Як там? – повторює Вася з притиском на слові «там». – Не знаю, Марійко, як їй там.

– Не зрозуміла, – кажу я, відчуваючи, що все в душі похололо.

– Вже три дні Валя там, а я, як бачиш, ще тут.

– Господи! – вирвалося в мене з відчаю. – Як це?! Чому?

– Почалися ускладнення… Нема у мене Валі, як немає твого Романа, – сумно сказав Вася. Він дав мені час прийти до тями, розповів, що Валя була кілька днів у комі, померла, не приходячи до тями.

– Тримайся, Васю, – сказала я наостанок. – Життя продовжується, у тебе хворе серце, тож бережи себе.

– І ти звикай до нового життя, – сказав Вася, а потім додав: – Даю поради, а сам не знаю, як буду жити без неї.

Я невтішно проплакала цілу ніч. Моя пам’ять зараз часто підводить, бо забуваю, де щойно поклала якусь річ. Проте я не забула жодного дня, проведеного поруч із Валею. У голові крок за кроком промайнуло все життя, де завжди була Валя, починаючи з голодного дитинства, студентського життя і до останньої нашої розмови. І не важливо, що ми останнім часом бачилися нечасто. Це була дружба, перевірена роками. Зараз багато дискутують про те, чи є жіноча дружба. Я впевнено можу заявити: так, вона існує!

І знову я згадую свою брехню. Промовчи я тоді, хтозна, як би склалося моє життя, Романа, Валі та Васі. Вони прожили півстоліття в любові та злагоді, я теж була щаслива з Романом. Мій вчинок – рідкий випадок, коли брехня зіграла фатальну роль у романах зі щасливим фіналом.

Якщо є життя після смерті, то ми, всі четверо, колись знову зустрінемось, і тоді я вже точно у всьому зізнаюся. Сподіваюсь, що за це вони всі мені будуть безмежно вдячні. Шуткую. Вперше за останній час.


Якось Даринка привезла мені кішечку, яку підібрала на вулиці. Вона ледь не замерзла та була така худа, що, здавалося, залишився від тварини один скелет, обтягнутий шкірою. Кішка вся чорна, пухнаста, з великими жовтими очима.

– Яка вона лупата! – сказала я, побачивши вперше Нічку.

– Вона дуже ласкава, – сказала Даринка. – Ось побачиш, її не можна не любити.

Дійсно, Нічка відлежалася, від’їлася і почала ходити за мною, як прив’язана. З часом я почала з нею розмовляти, як з людиною, бо не було вже сил терпіти гнітючу тишу. Нічка виявилася уважним слухачем. Вона дивилася на мене своїми величезними жовтими очима, і мені здавалося, що вона все розуміє, лише не може заговорити людською мовою. Йду на подвір’я – вона за мною, я на городі – Нічка лежить поруч на межі.

Другим моїм «співбесідником» став Шарик. Підійду до нього, він поведе носом: принюхується, бо вже став старий та майже втратив зір.

– Ну що, мій старенький, – кажу Шарику, а Нічка спостерігає, сидячи на стовпчику паркана. – Сліпенький став, старенький, такий, як і твоя господарка. І їси вже погано, як і я. Мені в дитинстві дуже хотілося їсти, але не було чого, а тепер їж, а в рот нічого не лізе.

Поговорю з моїми друзями, вони мене вислухають, а мені вже й легше, бо є поруч жива душа.

– Не смій, Шарику, помирати, поки я жива, – наказую йому, а він задоволено виляє хвостом. – Не потрібні нам більше втрати. Ти ось не знаєш, а Бріджит Бардо сказала: «Собака приносить біль лише тоді, коли помирає». Я не хочу більше болю, бо він і так повільно, день за днем, з’їдає моє серце…


Васі не стало за чотири місяці після смерті дружини. Не витримало розлуку його серце. Він так і не зміг змиритися з тим, що Валі не стало, а він – живий. Про це я дізналася з телефонного дзвінка Галинки. А ще вона розповіла, що в пам’ять про маму заснувала фонд її імені, від якого щороку кращий методист міста зможе отримувати премію.

– Звичайно, що це не великі гроші, – сказала Галинка. – Бо я не багата людина, але це те, що я змогла зробити для пам’яті мами.

Я так розчулилася, що розплакалася прямо в слухавку телефону. Галинка запитала, чи зареєстрована Даринка на «Однокласниках» та як зараз її прізвище.

– Ми з нею найбільше товаришували в дитинстві, – пояснила Галинка. – Звичайно, ми не були такими друзями, як ви з мамою, але мені хотілося б не втратити зв’язок хоча б заради мами.

Я сказала, що на сайті можна знайти Даринку, і дуже тішуся з того, що зв’язок поколінь не буде втрачений.


Мене запросили на зустріч випускників колишні учні, у яких Роман був класним керівником. Вдяглася святково, наказала Шарикові сумлінно стерегти хату, Нічці – далеко не ходити та не полохати курчат, та й пішла.

Було багато спогадів про шкільне життя, сказано немало слів подяки мені, згадано добрим словом Романа.

– Він був не просто гарним спеціалістом, – сказав один із учнів. – Він був Вчителем з великої букви, бо вчив нас бути чесними, не проходити повз чужої біди, жити так, щоб від людини йшло світло, щоб поруч з нею було затишно та тепло.

І це була правда. Таким був сам Роман, такими бути вчив своїх учнів. Шкода, що про нього говорять вже у минулому часі.

Ще на початку вечора я помітила на столі два великі букети троянд. З учителів була присутня лише я, тож все думала: кому призначений другий букет? Я знайшла відповідь, коли колишні учні подарували мені квіти та набір постільної білизни та запропонували піти на могилу Романа.

– Напевне, я не дійду, – ніяковіючи, сказала я. – У мене налилися ноги.

– Ми вас довеземо на автівці, – сказав один із учнів та взяв букет зі столу.

Два десятки випускників підійшли по черзі, привіталися зі своїм класним керівником. Дівчатка (їм вже по сорок років, а для мене вони все одно діти) не стримали сліз, згадуючи і жарти свого вчителя, і вистави, і уроки, і мудрість життя, якої він їх навчав. Поклали на могилу квіти та зібралися йти.

– Сідайте, ми вас підвеземо додому, – запропонували мені.

– Не можу піти звідси, не побалакавши з чоловіком, – сказала я. – Ви йдіть, мені додому недалеко, тож дійду потихеньку.

Попрощалися та пішли, залишився лише Тарасик. Його так і звали до цього часу, напевне тому, що він був худорлявий, невисокого росточку та на правій руці не мав кисті.

– Я хотів вам розповісти про те, як одного разу мені Вчитель допоміг вижити, – сказав Тарасик. – Я був одружений, мав дитину і відчував себе щасливим. Але одного разу дружина заявила, що їй соромно перед односельцями за те, що ті тикають в неї пальцями, бо живе з калікою.

– Як то?! Вона ж сама погодилася стати твоєю дружиною?

– Так. А потім так і сказала: мені каліка не потрібний, і нікому ти не будеш потрібний. Мені було так боляче! Єдина людина, до якої я міг би прихилити голову – мати, вже померла, а будинок її продали, бо потрібно було нашу хату добудувати. Уявляєте, я опинився на вулиці ні з чим, нікому не потрібний. Потім поїхав до міста, найняв житло, знайшов роботу, але боліла душа так, що світ навколо хитався. У той час я випадково зустрів свого колишнього вчителя. На душі наболіло, тож все йому розповів, як на духу. «Все у тебе буде добре, – сказав він мені. – Але не одразу, а поступово все налагодиться. Ось побачиш!» Він був для мене таким авторитетом, що я одразу йому повірив. Вчитель порадив мені йти вчитися, і я вступив до інституту, а потім знайшов і роботу за фахом, і дружину. А ще він сказав золоті слова: «Не дай душевному болю стати складовою частиною свого життя». Я хотів би, щоб ви почули ці слова зараз, коли вам нелегко.

– Тарасику, дякую, що пам’ятаєш його, – сказала я. – Його частина живе у кожному з вас, і я розумію, що душевний біль може спопелити душу людини. Різниця у нас з тобою лише в тім, що тоді у тебе було все життя попереду, а моє – вже позаду.

– Все одно, потрібно жити стільки, скільки часу відведено.

– Моє життя – Роман. Він помер, а з ним вмерло все живе у мені, – мовила я з сумом. – Я тут, я – жива, але я вже не живу, а доживаю свій час.


Шарик загавкав на чужу людину, тож я пішла подивитися, хто там прийшов. Відкрила хвіртку, а прямо перед нею стоїть великий чорний джип.

– Не до мене, – подумала я і вже хотіла йти, коли з автівки вийшов високий худорлявий чоловік приблизно мого віку. Щось було знайоме і в його ході, і в поставі, і в легкій посмішці на обличчі, але я ніяк не могла пізнати цю людину.

– Доброго дня, – привітався він до мене. Голос мені здався дуже знайомим. А ще його очі. З роками люди можуть змінюватися до невпізнанності, але погляд залишається на все життя.

– Добридень, – привіталася я, намагаючись згадати, де я бачила цього чоловіка, бо у тому, що він мені знайомий, вже не було сумніву.

– Не впізнала? – питається.

– Ні, – кажу.

– Я – Дмитро. Гаркавченко Дмитро з Красного Луча.

– Ти?! – мене аж жаром обдало. – Звідки ти?..

– Я ж кажу: з Красного Луча.

– Я не те хотіла спитати. Звідки ти дізнався, де я мешкаю?

– Дякуючи Інтернету, взнав, що буде зустріч випускників вашого курсу, тож поїхав туди, сподіваючись побачити тебе.

– Я не змогла поїхати.

– Я знаю. Мені все розповіла Валя.

– А мені не зізналася.

– Я її попросив тобі нічого не казати. Як вона?

– Нема вже Валі.

– Вибач, я не знав.

– Та чому ж ми стоїмо біля двору?! – сказала я, бо сусідка навпроти вже виглядала з-за паркану. – Ходімо в будинок.

Накрила на стіл, скинула з себе старий полатаний халат, вдягла новенький. Поспіхом глянула в люстерко. Різниця з тим, якою була колись і стала тепер, як бездонна прірва. Пусте! Поспіхом причесала волосся, сіла за стіл з гостем.

Не знаю, як воно вийшло, що я розповіла Дмитрові про все своє життя. Чи то давно не мала змоги з кимось відверто поспілкуватися, чи Дмитро був щирим зі мною?

– Тепер твоя черга, – сказала я, закінчивши розповідь. – Як ти жив всі ці роки?

– Пам’ятаєш наш єдиний поцілунок? – замість відповіді запитав Дмитро.

– Згадала баба дівочий вечір, – посміхнулась я.

– Я все життя пам’ятав твої очі, – сказав Дмитро. – А ще я шаленів, дивлячись на твою товсту шовковисту косу. Мені так хотілося доторкнутися неї, але не наважувався. А коли я поцілував тебе, то торкнувся твого волосся. Це був один дотик, а півстоліття я нею марив. Я довго не міг спати ночами, бо лише засинав, бачив уві сні, як розплітаю твою косу, ніби насправді відчував шовк волосся поміж своїми пальцями. Я був одержимий тобою навіть тоді, коли одружився, бо вночі називав дружину твоїм іменем.

– Ти одружений?

– У мене була гарна дружина: вродлива, добра, покірна, м’яка та турботлива мати нашого сина. Жодного разу я її не скривдив, а коли захворіла, то до останнього боровся за її життя. Але наше подружнє життя було звичайною буденністю, а я… Я хотів свята! Свята поруч з тобою.

Дмитро замовк, а я не знала, що мені сказати.

– Вийшло так, що все своє життя я прожив, як уві сні. Життя у мріях та снах, – сумно посміхнувся Дмитро.

– Ти помиляєшся, – сказала я. – Дмитре, ти не міг мене кохати все життя, бо мене не було поруч. Ти кохав образ юної несміливої студентки, яка щойно приїхала з села та мала гарну косу. З роками люди змінюються, іноді вони стають набагато гіршими, бо життя теліпає їх, як листя на вітрі. Роки накладають зморшки на обличчя, шкіра старіє, очі втрачають природний колір, волосся стає рідким і від товстої коси залишаються лише спогади. Все змінюється в людині не на краще.

– Так. Змінюється все, почуття залишаються. З роками я сам дорослішав, і з ними ставало зрілим моє кохання до тебе. У моїй уяві ти поступово ставала молодою жінкою-матір’ю, потім – зрілою, досвідченою, потім…

– Старою, як зараз, – сумно констатувала я.

– Я все життя працював, накопичував гроші, – не відреагувавши на моє зауваження, продовжив Дмитро. – Я збудував великий красивий будинок, з вікна якого відкриваються живописні краєвиди. І все це заради того, що ти колись переступиш його поріг. Я завжди слідкував за собою, уявляючи, що у будь-яку мить можу тебе випадково зустріти. Ніколи з дому не виходив неголеним, не почистивши зуби, бо думав: можливо, сьогодні я її побачу в натовпі. У житті я всього досяг лише дякуючи тобі і лише тобі. Кохання мене звеличувало, надавало сил. Що я кажу? – Дмитро стенув плечима. – Високі та красиві слова, ніби в мильній опері. Але, повір, я їх виношував у собі, як виношує мати дитину у своєму лоні. Я обертався в колі людей, де панує жорстокість, і лише думки про тебе не дали мені стати грубим, цинічним, жорстоким та жадібним. Я хотів бути гідним твого кохання тоді, коли зустріну тебе знову.

– Ти добрий, щирий, такий, як був тоді, – сказала я йому. – Ти заслуговуєш на справжнє людське щастя.

– Без тебе? – він іронічно, з присмаком суму, посміхнувся.

– Без мене. Я знала лише одного чоловіка – Романа. Я віддала йому всю любов, не залишивши собі нічого.

– Марійко, нам залишилося не так вже й багато, – швидко заговорив він, ніби боячись, що я його не дослухаю. – Потрібно прожити час, який ще є у нас, не в скорботі за померлими, а в спокої. Роман помер, його вже не повернеш.

– Знаю. Людина може зникнути з життя, але почуття до неї не вмирають. Їх не можна вбити або викреслити, як зайву букву в слові. Ти сам кохав, тому повинен мене зрозуміти. Я нічого тобі не зможу дати, бо моя душа не вільна до цього часу.

– Марійко, я можу дати тобі все-все! Ти не будеш думати, чи купити сьогодні буханець хліба, чи відкласти гроші дітям. Я заплачу кредит твоєї доньки, і вона не буде решту свого життя боятися колекторів. Ти будеш поруч зі мною, а я буду з тебе здувати пилинки, – з жаром говорив Дмитро.

– Дякую тобі за все, – мовила я. – Вибач, що завдала тобі стільки душевних страждань. Бачить Бог, я цього не хотіла.

– Не вибачайся, ти не винна, – сказав він, а я помітила, як дрібно тремтять його пальці.

– Мені шкода, – тихо сказала я.

– Я чую це від тебе вже не вперше, – посміхнувся він.

– Посміхнися ще, – попросила я. – У тебе така сама гарна посмішка, як була колись.

– Посміхнися життю, і життя посміхнеться тобі. Так, здається, говорять?

За розмовами я не помітила, як швидко збіг час.

– Посидь, а я попораюся, – попрохала я, а сама побігла годувати курей.

З повітки я почула, як біля двору загула автівка, та вмить стало тихо. На кухонному столі Дмитро залишив записку. «Марні мої сподівання впродовж п’ятдесяти років, – прочитала я. – Скоріше за все, повернувшись, я одружуся знову. Людині мого віку конче потрібно знати, що його чекають вдома. Але я буду приходити додому з думкою, що на мене чекає інша, зовсім мені непотрібна жінка. Я мріяв і буду мріяти про той час, коли ти, Марійко, зустрінеш мене на порозі. Ця мрія майже нездійсненна, але дива в житті трапляються. Я буду посміхатися життю, бо в ньому є ти. Пробач, що увірвався у твоє життя, але я не міг тебе не побачити. І цього разу залишаю собі надію, а тобі – номер свого телефону. Ледь не написав «Твій Дмитро». Вічно закоханий, старезний Дмитро Павлович».

Я дочитала послання Дмитра. Я була впевнена, що він мене зрозуміє, бо цей кремезний, статний чоловік вже не молодого віку пізнав на собі, що таке справжнє кохання. А завтра вранці піду до Романа і все йому розповів. Поміж нами ніколи не було недомовок, то й тепер не повинно бути.


Вже довгий час не можу знайти собі місця від відчуття незавершеної справи. Ходжу по хаті, по двору, по городу, заглядаю мало не в кожну шпарину, але не можу зрозуміти, що я не зробила. Мій час на цій землі швидко спливає – я це відчуваю. Копирсаюся в пам’яті, перебираю, ніби гортаю сторінки книжки, різні події, але окрім слова «вурдалаки», нічого в голові не тримається. Це слово, яке вкоротило віку Романа, цвяхом сидить у свідомості. Від цього дико болить голова. Я знову тиняюсь без цілі з кімнати в кімнату. Здається, зроблено все. Ні! Я знаю, що потрібно зробити! Я не можу піти з цього світу, не зробивши одну важливу справу. Я напишу книгу про наше життя та кохання у повному обсязі, починаючи з того, що відчували, що пережили ми, діти війни. За наші заощаджені гроші та за твою пенсію, яку я отримала вже без тебе, Романе, я видам книгу. Перша частина буде називатися «Спогади з дитинства», бо без цього не можна зрозуміти, які ми, діти війни (краще б вже назвали нас жертвами війни). Другою частиною буде мій щоденник, а потім розповім про життя після щоденника. І буде моя розповідь не лише про історію мого кохання. На прикладі свого життя я покажу історію цілого покоління. По примірнику роздам дітям та онукам, один надішлю Дмитрові, роздам книжки колишнім учням, які навідуються до мене. Не забуду про сусідів та просто добрих людей. Один примірник залишу собі. А ще один примірник, заради якого я видам книгу, я візьму з собою та поїду до міста. З ним, обов’язково в приймальний день (як же інакше?) я зайду до кабінету судді Пірсик Марини Григорівни, до тієї, яка вбила мого Романа образливим та болючим словом «вурдалаки». Ні в чому не буду їй дорікати, лише гляну прямо у вічі. Буду сподіватися, що вона прочитає книгу хоча б із цікавості. Я навіть не плекаю надію, що ця жінка без серця відчує себе вбивцею. Вручаючи книгу, я скажу їй лише кілька слів:

– Ми – діти війни. Ми – не вурдалаки.


home | my bookshelf | | Не вурдалаки |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 16
Средний рейтинг 4.4 из 5



Оцените эту книгу