Book: Обліковець



Обліковець

Марина Троян

Обліковець

Роман

Лауреат II премії Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

© Троян М. М., 2013

© DepositPhotos.com / Konrad Bak, обкладинка, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)

* * *

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Передмова

Кожне вдале нове знайомство потребує розголосу (звісно, якщо йдеться не про сердечні таємниці). Особливо це стосується книжок. Прочитавши твір, який сподобався, зачепив тебе і дрібними скалками вдалих образів та метафор тривалий час тривожить твоє серце, завжди прагнеш поділитися своїми враженнями – але не завжди знаєш, як це краще зробити. Переказувати сюжет? Це нечесно щодо тих, хто ще не читав книгу. Напустити туману й обмежитися загальними фразами та вигуками «Чудово! Неперевершено!»?.. Це також нечесно, знову ж таки – щодо майбутніх читачів. Промовчати, і нехай небайдужі самі пірнають по свої перлини в бурхливе море сучасної літератури? Однозначно не варіант. То що ж тоді робити? Мабуть, спробувати дати всього потроху, крім мовчання, звісно. І сподіватися, що це буде корисним тому, хто вперше взяв до рук уподобану тобою книжку.

Світ, створений автором, завжди має бути справжнім. У нього мусиш вірити. І байдуже насправді, у якому жанрі написано роман. Містика, фантастика, суворий реалізм, екскурс в історію або альтернативна історія… варіантів безліч. Але читач мусить бути певен: отак усе і трапилося. Саме так і ніяк інакше. На позір це ніби просте завдання, однак не в кожного, навіть відомого автора, це виходить. Проте створити не один, а цілих два реалістичні, проникливі, впізнавані й надзвичайні світи, безумовно, вдалося Марині Троян у романі «Обліковець».

Світ перший – наш із вами. У ньому живуть наші сучасники, звичайні люди, не заморські принцеси, не лорди та герцоги, не американські кінозірки, а ті, кого називають «пересічними громадянами». Вони багаті і бідні, закохані і самотні, порядні і безпринципні. Вони мріють і страждають, потерпають від ран і завдають болю, ідуть до мети за будь-яку ціну і знають, що далеко не завжди мета виправдовує засоби. Вони – живі і справжні й тому не лишають байдужими. І циганка Лейла, чия мрія лікувати людей раз у раз розбивається об суспільний стереотип – квітчаста спідниця, сім разків намиста на шиї та скоромовка «соколику срібний, дай поворожу, усю правду скажу», і її мати, цілителька Серафима, і Міла, юна, чиста, надзвичайно віддана своїй родині дівчина – віддана тим, хто, правду мовити, не вартий доброго слова, і Славко – син заможних батьків і заручник їхнього уявлення про те, що є правильним заняттям для мужчини, – усі вони напрочуд реальні і хвилюють, збурюють уяву та викликають співчуття цією реалістичністю. У них просто неможливо не вірити. Вони – це ми. Їхнє життя – це наше життя. Тому воно нас і цікавить.

Світ другий – потойбічний. Загадкові сірі та білі обліковці, яких має кожна людина, але не янголи-охоронці. Вони не можуть захистити своїх опіканців від жодної біди, їм узагалі заборонено втручатися у справи земні та виказувати будь-які емоції, однак і в тому, іншому світі заборонений плід – найсолодший. Їх бачать діти та божевільні, а вони бачать нас, доки хочуть бачити; вони не ходять за нами слід у слід, бо їхнє завдання – не охороняти, а рахувати. Що саме? Вони спочатку й самі не знають що. Потім – не знають навіщо. А згодом разом зі знанням приходить усвідомлення мети – їхньої і їхніх опіканців. Обліковці дізнаються, хто вони, звідкіля взялися і ким, можливо, стануть. А далі… історія про те, як перетинаються ці світи. Історія захоплива, розказана вміло, досконало і – сердечно. Це оповідь, у яку авторка вклала душу, це книжка, якій віриш без примусу, від якої важко відірватися, а перегорнувши останню сторінку, ти починаєш заздрити тим, для кого знайомство з «Обліковцем» іще попереду. Дуже сподіваюся, що для вас воно буде не менш приємним, аніж для мене.


Наталка Шевченко

Пролог

Коли на мене дмухнув вітерець, а я нічого не відчув, то подумав: «Буває». Коли в око різонуло світло, відблиск сонця від води, а я навіть не примружився, виникли певні підозри.

Коли млява чайка неквапно летіла просто на мене, навіть не збираючись звертати, я подумав: «Із чайками також буває». Коли горопашна птаха таки влетіла прямісінько в мене й без найменшої шкоди фізичному та психічному здоров’ю й вилетіла з іншого боку, попрямувавши собі далі, – я вже точно знав, що вскочив у халепу.

Потупцяв по піску – ні тобі гарячого лоскоту на п’ятах, ні слідів під ногами. Вдихнув на повні легені розхвалене поетами й медиками морське повітря – і не відчув ані солоного присмаку в горлі, ні самого горла. Про легені, мабуть, я також бовкнув дурню.

Порожній дикий пляж невідомо яких широт цвів собі дикістю; хвилі перламутрового моря одна за одною облизували й без того мокрий пісок; п’ятачок сонця гордо сяяв щосили, надаючи всьому під собою безтурботної млявості.

«Життя прекрасне!» – сказав би я, огорнутий цією розкішшю. Сказав би, якби раптом не збагнув, що тепер являю собою щось, що винесене за рамки того життя.

Я швендяв по пляжу, намагаючись зібратися з думками. Ліг. Встав. Поплив. Повернувся. Нічого. І так до лиха часу. Добрим знаком було те, що я таки міг піти, лягти, встати, пливти й пірнати.

Оглянув свої руки, ноги – ніби нормальні кінцівки людської особини. Білі штани, біла сорочка – теж нічого особливого, лахи як лахи. Тільки взуття не знайшов. Мабуть, хвилі злизали, доки я силувався збагнути, що тут до чого. Обмацав щоки, ніс, бороду. Цікаво, я й гадки не мав, як це все на мені виглядає. Зиркнув довкола ще раз, але, звісна річ, тут не було не те що дзеркала, а й узагалі нічого антропологічного. У море заглядати не було сенсу – на метушливих баранцях хвиль я навіть тіні побачити не зміг.

Ліг. Задумався. Якось аж надто порожньо в голові. Крім того, що я оце зараз бачив перед собою, думати ні про що не виходило. Хіба про те, якого насправді кольору моє волосся та як виглядає носюра. Отже, можна вважати, у мене з’явилася перша мета – з’ясувати це.

Знайшовши затишну місцину, я спробував викопати в піску ямку, щоб наносити туди води і глянути на своє відображення в тій калюжі. Та дзуськи! І чому відразу не второпав: якщо я навіть слідів на піску не здатен залишити, то годі й думати цей пісок загрібати руками!

Цікаво, що я маю тепер робити? Я знову ліг. Це в мене виходило найкраще.

Почало сутеніти. Сонце хилилося до обрію, немов сп’янівши від своєї вищості, мостило почервонілого носа туди, де його не буде видно. Вітер посилився. Хвилі розійшлися не на жарт. А мені знову ні холодно, ні жарко. От нудьга!

Я обіперся на лікті і дивився на рожевий захід. Гарно. Нудьга відпускала, натомість росло зачарування.

Якоїсь миті, коли я отак зачаровувався, мене осяяло нове відчуття, якого я тут ще не знав. Ні погане, ні хороше, просто відчутне. Відчуття присутності. Я озирнувся. Позаду стояв чоловік у сірих штанях і сірій сорочці. На голові в нього був чудернацький сірий капелюх, який нагадував чи то хвилю на злеті, чи кущ бур’яну. Як і я, він був босий.

– Я, мабуть, тебе тут чекаю, – сказав я перше, що спало на думку.

– Еге ж, – погодився той, ніби ми з ним і справді сто років були знайомі і він прийшов зараз привітати мене з днем народження.

– Ми маємо кудись іти? – продовжував вгадувати я, роздивляючись оте безглуздя на його голові.

– А ти вже хочеш звідси йти? – спокійно поцікавився «сірий».

– Хочу, – впевнено відповів я.

– То чому сам не пішов?

Гарне питання. А й справді, чому за весь час перебування на цьому пляжі й метикування, що я маю робити, мене й разу не зачепила проста думка – піти звідси?

«Сірий» залишався спокійним, але на його виду мінилася легка усмішка.

– Я не «сірий», а Сорой, – між іншим промовив він, наче й забувши про своє питання.

– Ти що, умієш читати думки? – вигукнув я, сповнений лоскотливої мішанини захоплення, образи й занепокоєння.

– Ні, це ти вмієш думки показувати, – усміхався Сорой уже на всі зуби. – До речі, вітаю з днем народження!

От нахаба, і це прочитав! І як тепер із ним говорити?

– Ні, я серйозно, – без тіні іронії повторив Сорой. – Вітаю тебе з днем появи в нашому світі!

Він повів мене від моря, кудись у сутінки, де місце сонця встиг окупувати не такий осяйний, але не менш самовдоволений місяць.

– То я тепер янгол? – допитувався я, намагаючись з’ясувати найсуттєвіше в цьому «нашому світі». – Чи демон?

– Ні, – отримав відповідь.

– Привид? – одразу скис я.

Сорой поплескав мене по плечу. Дивно, але цей дотик я відчув. Не тепло його руки і не тиск на моїй шкірі, як можна було очікувати. Схоже було на те, що концентрована пляма чогось інакшого з’явилася на поверхні мого особистого простору. Я дивився на його профіль, відшліфований місячним сяйвом, гладенький, довершений, але абсолютно нічим не примітний – можна відвернутися й відразу забути його. Я намагався пролізти в його думки, як він пролазив у мої, але в мене нічого не виходило.

– І не привид, – відповів він, уп’явшись у мене своїми сірими очима, у яких не було ні зверхнього висміювання, ні шанобливої доброзичливості.

Я не міг побачити там нічого. Цікаво, а мої очі чимось відрізняються? Я ж, за його словами, умію показувати свої думки.

– Хочеш подивитися? – раптом запитав Сорой. – На себе? – уточнив за мить. Не чекаючи відповіді, він показав собі під ноги, де на піску лежало щось маленьке і тьмяне. Присівши, я збагнув, що це невеличке дзеркало, повернуте лицьовою стороною донизу.

– Пхе, – скривився я. – Хоч би не знущався! Я не зможу його перевернути! Я ж не матеріальний!

– Зможеш, якщо захочеш, – заперечив Сорой. – Ти дійсно не маєш звичного тобі тіла, – пояснював він, – і не можеш впливати на предмети в той спосіб, який тобі здається очевидним і єдиним можливим. Ти не можеш залишити відбиток на піску, наступивши на нього ногою, або підняти дзеркало, узявши його рукою. Але ти можеш зробити інакше…

Сорой глянув на дзеркало. Воно саме по собі поволі піднялося й повернулося до нього.

– О, сила думки! – Я був у захваті. Хто не мріє витворяти такі фокуси?

Сорой тільки тихенько хихикнув. Зараза, чим йому згадка про фокуси не догодила?

– Тоді думай, – підморгнув він мені, кивком показуючи на дзеркало.

Я манірно стрепенувся (гадав, що саме так треба було налаштовуватися на ментальну працю), заплющив очі та почав подумки промовляти команду: «Дзеркало, повернися до мене! Дзеркало, повернися!» Повторивши разів десять, я вирішив, що цього буде достатньо, і розплющив одне око. Сорой підсміювався. Дурне дзеркало залишалося на місці.

Може, воно глухувате й треба думати голосніше? А може, очі не треба заплющувати? Точно! Чого це я так буксую, треба ж свої думки показувати. Зухвало блимнувши на Сороя, я витріщився на дзеркало. Знову почав подумки посилати команди, усе більше напружуючись і збільшуючи тиск. Дзеркало мене не чуло й залишалося нерухомим. Сорой стежив за мною зі своєї позиції неподалік. Глянувши на нього, я побачив, що його плечі здригаються, і зрозумів, що він аж тріщав од стримуваного реготу.

– Ну годі, – нарешті промовив він. – Якби ти був людиною, то вже б луснув від напруги!

– А ти луснув би зі сміху, і всім полегшало б! – невдоволено буркнув я. – Різниця в тому, що ти знаєш, на що здатен, а я не знаю, на що здатний я. І замість того, щоб викаблучуватися, міг би навчити мене, так би мовити, основ поведінки…

– Добре, якщо ти не лізтимеш поперед батька в пекло. – Сорой був знову спокійний і виважений. – Зрештою, саме для цього я тут.

Він жестом запросив мене підійти ближче, я мовчки підкорився. Він поклав мою руку собі на плече, і я знову відчув те зіткнення з інакшим. Він із хвилину помовчав, дивлячись на дзеркало.

– Щось відчуваєш? – запитав він. – Крім доторку?

– Ні, – чесно відповів я.

– Добре, – кивнув він. – А тепер? – запитав, знову глянувши на дзеркало перед ним.

Раптом моя рука ніби змокріла й залипла. З огляду на мою теперішню іпостась, це було якесь безглузде відчуття, але я міг би сказати, що вмастився рукою в теплий мед. Тим часом дзеркало ворухнулося й застрибало між нами, мов тенісний м’ячик.

Я відняв свою руку, яка пашіла тим липким теплом, і дивився на неї, мов на пришитий до мене хвіст. Рука вмить охолола і знову втратила чутливість. Дзеркало зупинилося перед Сороєм.

– Урок перший, – вимовив той. – Силу мають не твої думки, а твої бажання. Щоб щось зробити, ти маєш не тільки подумати, а дуже захотіти.

– То це бажання такі на дотик – теплі та в’язкі? – Я тер долонею об долоню, ніби міг відродити в них тепло. Дивився на Сороя, на дзеркало й хотів – аж підстрибував – зробити, як він. – Я маю спробувати? – запитав у нього, перебуваючи в цілковитій готовності. Він жестом запропонував діяти.

Я стояв і хотів. Намагався хотіти сильно, щоб добре вийшло. Але вийшло, як завжди, – ніяк. Я в собі не відчув ні тепла, ні в’язкості так само, як і дзеркало не відчуло. Я почувався нікчемою, ні на що не здатним шматком простору.

– Не переймайся, – заспокоював Сорой, узявши мене попід руку. – Рідко в кого це виходить одразу. Треба навчитися хотіти правильно – точно, чисто, без домішок вагань і зайвих думок. У тебе буде багато часу, щоб потренуватися.

Чи керуючись своїм планом, чи піддавшись бажанню мене розрадити, Сорой знову «потеплів», дзеркало підпливло ближче й зупинилося перед моїм носом. Шматок скла показував мені симпатичного юнака з густими бровами, що майже зрослися над переніссям, темними очима та смоляним волоссям, зібраним угорі у хвіст. На голові в нього – тобто в мене – був білий капелюх не менш вигадливої, ніж у побратима, конструкції, що нагадувала грибок у павутинні. Рогів не було, крил також.

– Отже, непогано… – Від того, що хоч пикою я вдався нівроку, трохи відлягло від душі. – То хто ж я такий?

Ми із Сороєм знов ішли, під ногами вже не було піску, і я майже не чув моря.

– Ти – обліковець! – прошелестіло біля мого вуха.



1

Мело так, ніби мало стерти всі рельєфи й кольори дощенту. В очі било чималими клаптями снігу, змушувало мружитися, не давало й напіврозплющити очі. Горлянку судомило від похапливих ковтків морозного повітря, у вухах свистіло й завивало, забивало памороки, аж думалося: «А може, це гаплик моїй клепці?»

І хай гаплик хоч і останньому нерву в ошалілій голові, аби не забувати переставляти ноги. Треба добратися. Дістатися. Дотягти за всяку ціну. Якнайшвидше.

Хапаючись за гілки придорожньої акації, – чи то щоб не зачепитися за них, чи аби втриматися на ногах і не пірнути в страхітливу снігову трясовину, – провалюючись у сніг мало не по коліна, рухалася безстатева постать, закутана в якусь ряднину.

– Дивися, Шраме, хтось наче пхається! – протираючи запухлі очі, гукнула Лейла із сіней. Вона саме вийшла винести сміття, що вже не поміщалося в мішок, і сморід від нього проникав навіть у сонний мозок. Відчинивши двері на вулицю й отримавши по голові шматком затверділого снігу, що налипнув на краю охлялого даху і впав від різкого руху, Лейла вмить передумала виходити. Вона повідомила про це відбірним матюком, кинула мішок на порозі й швидко зачинила двері. Шрам, її джиґун-приймак, якраз сидів у сінях і ліниво затягувався куривом, не надто переймаючись тим, як тягло від нещодавно вибитої шибки. Саме в ту діру у вікні Лейла і примудрилася вгледіти кутану постать, що сунула повз їхню хату.

– Іди проспися, бєлочка! – пестливо відгукнувся приймак, якому несила була й голову повернути. – У таку погоду й піп у церкву не піде! – видав свою теорію. – А в ці нетрі – зуб даю! – і поготів ніхто не полізе.

– Тобі краще знати, – підколола Лейла, перш ніж пірнути з холодних сіней до хоч і облупленої, але теплої хати. Шрам, який жив у Лейли другий місяць і був родом не просто не звідси, а геть не звідси, сприйняв ці слова винятково як комплімент своїм розумовим здібностям.

Лейла зайшла до хати, притулилася спиною до гарячої печі та кинула оком на сліди чоловічої присутності в її домі. Стіл був завалений брудним посудом, порожніми пляшками, банками й недоїдками Лейлиної консервації. Підлога закидана брудним одягом, пачками від цигарок і знов-таки порожніми пляшками та всім уже переліченим. Лейла ще раз усмак матюкнулася. Почувши, як її шлунок матюкнувся у відповідь, згадала, що від учорашнього обіду й ріски в роті не тримала, і вирішила спочатку попоїсти, а потім розгрібати цей гармидер.

Зазирнула в каструлю з учорашнім супом і з серцем гахнула кришкою об підлогу: на поверхні ще їстівної, звареної на м’ясі юшки плавали острівці попелу, а з глибин картопляно-пшоняної гущі нахабно визирав недопалок. «Вижену, гад!» – сичала подумки, копирсаючись у шафках у пошуках чогось, що можна відразу вкинути до рота. Знайшла окраєць давнього чорного хліба і, відгризаючи від нього шматки, жувала на ходу. Ногами згребла брудні лахи до кутка, поставила на табуретку ночви, а на плиту – чайник. «Поїм, помиюся, а потім вижену!» Скривилася, відчувши на язиці гіркоту, повернула окраєць іншим боком і, побачивши на скоринці зеленавий пушок, виплюнула все з рота до каструлі із супом.

Лейлу аж пропасниця била від цього бруду й злиднів. Хотілося їсти й водночас кортіло побалувати себе перед тим, як знову силуватися надати злиденності бодай подоби чистоти й затишку. Врешті, чи ж не вона майже добу, не присідаючи, виконувала мамині доручення, не забувши перед цим зварити співмешканцеві свіженького супчику? І чи ж не їй зараз ще мало не добу прибирати тут після його самостійного «хазяйнування», доки мати не повернулася й не повідбивала їм обом голови? І чи ж не в неї, врешті-решт, сьогодні день народження, а від Шрама, крім радісного «З тебе пляшка!» і подарунка у вигляді цього рейваху, привітань так і не дочекалася? «Вижену свиню таку! Тільки спершу зжеру свою заначку».

Пішла до спальні, де під шматком лінолеуму за шафою було заховано трохи грошей і коробку цукерок. Гроші вона відкладала, щоб поправити зуб. Якось, іще тільки оселившись тут, Шрам уві сні виштовхнув Лейлу з ліжка, вона вдарилася об тумбочку й відбила половину переднього зуба. А це ж не діло дівці ходити з відбитим переднім зубом, мов алкоголічці чи жебрачці! Цукерки їй віддала мамка, якій вони дісталися як подяка за певну послугу. Лейла навмисно не їла їх, чекала «свята».

«Свято» прийшло, і Лейла полізла за шафу. Намацала коробку, і, ще й не витягши її з-під лінолеуму, уже кипіла праведним гнівом. Вона відчувала, що на коробці нема целофану й рельєфні візерунки кришки аж шкребуть – не так шкіру на пальцях, як і без того роз’ятрені нерви. «Паскуда безсовісна! Сам ніколи карамельки поганої не приніс, та ще й до чужого подарунка добрався!» Відкриваючи коробку, дівчина вже не розраховувала багато там побачити, але надіялася знайти бодай щось. Та коробка виявилася геть порожньою, тільки пластикові форми були вимащені рештками шоколаду.

Стоячи на колінах біля шафи, Лейла вилизувала залишки своєї «заначки», доки не почав боліти язик, а слина не змішалася зі сльозами. Вона беззвучно ревіла на підлозі в день свого народження, без шоколаду, без сил, і навіть без злості – тільки з безмежним жалем до себе, до своєї безпорадності та втраченої юності.

Перед її носом безсоромно зяяло зібганими простирадлами незастелене чоловіком ліжко. «Трутень поганий, вижену!» – про себе хлипала вона, витираючи сльози. І знала, що не вижене. Кому ж вона така ще потрібна? Мамці хіба що. Але ж мамка не вічна. Лейла ткнулася лобом у подушку, усе ще прим’яту Шрамовою головою. І мамка – не мужик. Лейла схлипнула ще гіркіше.

На кухні зачовгало: Шрам уже накурився. Задзенькало скло: мабуть, відставляє банки з-під консервації в куток.

Певно, що не вижене. Хіба ж це кінець світу? Аби не гірше. І що з того, що лінькуватий і нічого не робить? Хоч не б’є, не ширяється, не збирає в хаті п’яні тусовки. Звісно, трохи п’є – як же без цього? – та хоч не кінчений алкоголік і з котушок не зривається, як нап’ється, а спить тихенько.

Лейла витерла сльози об наволочку й підповзла назад до шафи: треба хоч гроші переховати. Мацала-мацала під лінолеумом, витягла руку, як могла, скроню обдерла об куток шафи, а грошей так і не знайшла.

«Вижену, як вошивого пса!» Лейла знову аж трусилася з люті, і на цей раз не дала собі часу, щоб охолонути. За два кроки дострибнула до порога спальні, ляснула дверима об стіну, аж штукатурка посипалася, і в скаженому запалі з’явилася на кухні, мов маленьке, але небезпечне торнадо.

– Тут прийшли, – байдуже озвався Шрам із розчищеного кутка біля столу, колотячи свій чай у літровому кухлі. Решта гарячої води, що собі Лейла наготувала для миття, була і на столі, і на підлозі, і трохи – у банках із-під консервації. На порозі, притулившись до одвірка й тупцяючи з ноги на ногу, стояло якесь опудало у валянках і ряднині, з мокрими, ще дитячими очима.

– Мені потрібна баба Химка, – озвалося до Лейли доробало, яке при уважнішому огляді виявилося дівчиною десь одного з нею віку. Великі сірі очі були б гарні, якби не вирячилися з переляку так, що повіки мало не репалися. Обличчя було б чарівним, якби не хворобливий рум’янець до самої шиї.

Лейлин шал трохи влігся.

– Мало що там кому потрібно! – огризнулася вона до дівчини, яка продовжувала тупцяти й витріщатися, але, на Лейлин подив, без презирства чи огиди, а з німим проханням і надією. – Мамки нема, – відказала вже спокійніше.

– А де вона? – не вгамовувалася витрішкувата дівчина. – Я піду за нею…

– Її нема в селі, вона в лікарні, – буркнула Лейла, оглядаючи те дивакувате сміливе дівча.

– У лікарні? З нею все гаразд? – у голосі дівчини чулася вселенська турбота впереміш з особистим розпачем.

«Отакої, ще й вихована! Хоча одразу видно, що не від доброго життя сюди припхалася», – відзначила про себе Лейла, а вголос сказала:

– Апендицит. А чого тобі від мамки треба?

– Та мені… сестрі допомога потрібна… – Дівчина, здавалося, не знала, що робити: чи стояти думати, чи відразу плакати, чи бігти кудись, чи вже не варто.

– Ясно, – коротко відрізала Лейла, ніби показувала, що то не її проблема. І враз, щось надумавши, бовкнула: – Я вмію все, що вміє мамка. Можу піти з тобою. Тільки не безплатно, ясна річ.

Дівчина в ряднині рясно-рясно закліпала й перестала тупцяти. Вона подивилася на Лейлу так, ніби та була чарівною паличкою: і очам не віриш, але хапаєшся за останню, хоч і примарну надію.

– А за скільки? – тихо вичавило із себе дівча, приклавши руку до шиї, ніби намагаючись дужче закутатися в ту свою ряднину.

Лейла, не думаючи, випалила суму:

– Двісті. – Рівно стільки в неї було відкладено на зуб і стільки вона сьогодні не дошукалася у своїй схованці.

– Добре, – ще тихіше пробубніла дівчина, притискаючи ряднину сильніше. Доки Лейла встромляла ноги в старі, порепані по боках чоботи й натягувала коротку курточку, вона тулилася все більше до одвірка, ніби намагалася хоч так отримати більшу опору, і бігала очима по підлозі, наче щось згубила. – От тільки… – натужно вимовила вона, піднявши великі очі на Лейлу, і затнулася, дивлячись, як та насупилася й наготувалася зірвати із себе куртку й випхати непрохану гостю втришия.

Чи могла вона зізнатися, що має тільки сотню? Зараз, коли ця насуплена циганка була єдиною, хто може хоч якось допомогти?

– Що? – нетерпляче гаркнула Лейла.

– Там холодно, – пробелькотіла дівчина й опустила голову.

Лейла кивнула, швидко роззулася і вдягла великі валянки – занадто великі для худорлявої Лейли, але кращі, ніж порепані короткі чоботи, витягла з-під навішеного безладною горою одягу велику пухову хустку, замоталася в неї по самий пояс і скомандувала:

– Тоді бігом! Думаю, твоя сестра довго чекати не зможе…

2

Отаку погоду я б назвав дратівною. Звісно, тіло в мене не дубіло від морозу, щоки не пекли від пронизливого вітру, а очі не різало від сніжинок, які раз у раз потрапляли в них, ніби й самі хотіли заховатися від завірюхи. Безнадійне густе ряботіння перед очима перекривало все, що я міг бачити, і перетворювало голі дерева, кольорові парканчики й приземкуваті хатки замість реального фону на якусь здогадку. Ця безперервна розмазана сірість будь-кого довела б до божевільні! Я починав сумувати за поважним морським бризом і розніженими на сонці чайками.

Сорой спокійно стояв обіч дороги й чекав. Точніше, висів, бо якби стояв, то був би вже до поясу в снігу. А так його босі ноги безтурботно покоїлися на білій кучугурі, а голі руки пропускали крізь себе лапатий сніг. Стоячи поруч, я глянув униз, посовав пальцями ніг по снігу й запитав:

– А чого ми босі?

Навіть не глянувши в мій бік і далі підставляючи відкриті долоні до сніжинок, Сорой байдуже відповів:

– А навіщо нам взуття?

І то правда. Ми ж не можемо збити ноги чи, скажімо, відморозити. Так само, як не можемо відморозити все інше.

– Тоді навіщо нам одяг?

Сорой, здавалося, думав про щось своє, переводячи погляд то на такі близькі сніжинки, то вдалину на дорогу. Не вміючи читати думки, я почувався телепнем, бо навіть достеменно не знав, чи почув він мене.

– Задля спокою, – врешті, зробивши перерву у своїх міркуваннях, так само байдуже відказав Сорой. Цікаво, скільки разів йому доводилося відповідати на ці питання? Він відверто нудився, відповідаючи на них, розкриваючи рота рефлекторно, наче просто кашляв.

Напевно, побачивши знову мої думки й вирішивши бути трохи чемнішим, він врешті повернувся до мене.

– Ти не зможеш відчути холоду, спеки, лоскоту на шкірі, голоду, піщинки в оці чи шматка в горлі, – тлумачив він. – Але відчуватимеш радість, цікавість, співчуття й навіть сором, заздрість, сумнів і спустошення. Тебе ніколи не знудить від поганого запаху, але опанує огида до потворності. Не зможеш відчути фізичного потягу, але будеш зачаровуватися красою. За таких умов, – підвів риску, – одяг зайвим не буде.

Я задумався. Інакше кажучи, я не відчуваю нічого, що залежить від тіла, але здатен відчути все, що виходить від розуму й душі. До речі, про душу…

– Ідуть! – вигукнув Сорой, не давши додумати.

Я глянув туди, куди дивився він. Крізь холод і сірість наближалися дві постаті: одна – висока й худорлява, інша – низенька й кругла. Обидві нахилилися вперед, долаючи дошкульний вітер, і високо піднімали ноги, намагаючись не загрузнути в снігу. Але, незважаючи на ці маневри, наближалися стрімко, немов гнані розпеченими різками. Вони швидко промиготіли повз нас до акуратної металевої хвірточки і, пірнувши у двір, попрямували до невеликого, але добротного будиночка. Ясна річ, нас вони не побачили.

То це їх ми тут стільки чекали? Я не знав цих двох, не знав, що від них хоче Сорой, не знав точно, які знання від мене взагалі вимагалися, але розумів, що без цієї парочки не відбудеться дійство, яке чомусь має для нас значення.

Непроханими, але, напевне, важливими гостями ми почимчикували до будинку.

Усередині, на перший погляд, усе також було акуратно й добротно. Але це враження розвіялося відразу, як, оминувши сіни і кухню, ми опинилися у вітальні. Тут неначе промчало стадо диких кабанів: килимки були зібгані, на підлозі валялися книжки, розбиті рамки з фотографіями, скриньки й чашки; штора, зірвана разом із карнизом, теліпалася собачим вухом, зачепившись за картину; перекинутий журнальний столик лежав на бочку, немов оплакуючи розбитий поруч вазон. Здавалося, усе, що тут було живого, понищене. От тільки з дивана біля стіни чулися схлипи та стогони.

Висока худорлява дівчина з екзотичним ім’ям Лейла на ходу поскидала із себе валянки та верхній одяг і тепер здавалася ще вищою й худішою. Вона швидко закатала рукави затасканого ядуче-рожевого светра, милом вимила руки по лікоть та кількома прискоками довгих ніг добігла до дивана. У її воронячо-чорному заплутаному волоссі, смаглявій шкірі, швидких і доладних рухах мерехтіла грація амазонки, але карі зіщулені очі, напружене підборіддя й звіряча вправність змушували насторожитися й відсахнутися.

Друга дівчина також швидко вилущилася з обмоток і, залишившись в одних джинсах і зеленій кофтині, відразу вилюднілася. Вона була занизька порівняно із супутницею, але без своєї ряднини вже не здавалася опецькуватим вайлом, а скоріше забутою всіма та вкритою пилом іграшковою лялечкою. Її тендітна фігурка, гладеньке русяве волосся, забране з лоба обручем, великі очі та м’які, неначе плаваючі рухи підсилювали це враження.

«Лялечка» добігла до дивана трохи раніше за чорнявку, стала на коліна й прибрала мокре волосся з обличчя дівчини, яка тут лежала.

– Я привела допомогу, – лагідно промовила вона. – Заспокойся, усе буде добре!

Істота з дивана очманіло зиркнула на Лейлу. Та підійшла, рішуче висмикнула в дівчини покривало, у яке вона куталася й ховала обличчя, та поклала обидві руки на її величезний живіт.

– Давно болить? – чітко й майже агресивно спитала Лейла у вагітної. Дівчина з якимось страхом чи, може, навіть гидливістю скинула зі свого живота Лейлині руки та забилася в істериці.

– Де баба Химка? – заверещала вона на «лялечку». – Дурепо, кого ти мені привела? Веди бігом сюди бабу Химку, а то я зараз вмру!

«Лялечка» (вона ж Міла, як шепнув мені Сорой, старша сестра вагітної шістнадцятилітньої Полі), отримавши кілька сліпих ударів від істеричної сестри, тільки дужче притислася до дивана і продовжувала гладити її по голові.

– Баби Химки немає, – лагідно пояснювала вона, ніби мати говорила з хворою дитиною. – Вона в лікарні й не може до тебе прийти. Але ця дівчина – її дочка, вона навчена бабою Химкою й зможе тобі допомогти.

Вагітна заскавчала, відсовуючись на дивані подалі від Лейли, і вчепилася сестрі в барки.

– Зви фельдшера! Знайди його, чуєш, із-під землі дістань, але не підпускай до мене цю циганку!

Лейла від тих слів відсахнулася, як чорт від ікони, спустила рукави й миттю вискочила з кімнати. Міла в розпачі глянула на сестру й сама кинулася до дверей. Вона піймала за руки Лейлу, яка збиралася взувати свої валянки, та, мало не падаючи перед нею навколішки, по-щенячому зазирнула в її потемнілі очі.

– Наш фельдшер лежить п’яний і двох слів не годен зв’язати. Районна «швидка» сьогодні до нас не добереться, у них одна машина поламалася, а друга поїхала по викликах на дальні села. Таксисти за такої погоди ломлять захмарні ціни… – «Лялечка» тремтячими губами ледь вимовила останні слова: – Ви – наша остання надія! Якщо ви відмовитесь, якщо зараз підете, то я… вона… – Міла трусилася від ридань, і слів уже не можна було розібрати.

Лейла змінилася на лиці. Чи вона відчула відповідальність за дитину, яка без неї могла й не народитися, чи зачепив розпач цієї безпорадної й водночас такої наполегливої «лялечки»… Лейла впевнено, але обережно стисла дівчині плечі й наказала нести чисті рушники, простирадла, миски й гарячу воду. Сама підійшла до вагітної й знову зняла з неї покривало. Коли та спробувала копнути ногою, Лейла схопила її за волосся, нахилилася до самих очей і мовила тихо, чітко і з присвистом, немов удав шипів до миші:



– Слухай сюди! Або ти зараз виконуєш усе, що я тобі кажу, або подохнеш тут, як скажений собака! Ще й дитя за собою потягнеш! Тож не будь ідіоткою й чітко відповідай на питання: як давно болить?

Вагітна заклякла під дією того дикого, але добре контрольованого погляду, і прохрипіла:

– Цілу вічність…

Так, здається таки цілу вічність ми із Сороєм стояли біля стіни в тій кімнаті, слухали стогони, крики, лайки й прокльони вагітної шістнадцятирічної дівчини, що мала народити дитину – дівчини, яка ще вчора сама була дитиною, а сьогодні вже нею бути їй не дозволяли. Лейла попідстеляла під неї чисті простирадла, задерла на породіллі халат і час від часу обмацувала її між ногами. Тоді з незбагненою силою зіштовхувала ту з дивана й змушувала ходити.

У ці миті я, здогадуючись про свою чоловічу сутність, ладен був зашарітися й відвернутися. Але дивлячись на спокійного, як статуя, Сороя, і розуміючи, що червоніти мені фізично нічим, стояв собі, мов укопаний, у кутку й далі витріщався на жахливу картину народження, яка за нормального сприйняття мала бути прекрасною.

Міла тримала сестру під руки, мовчки вислуховувала прокльони, а коли Лейла дозволяла вагітній лягти й знову оглядала – здригалася, заламувала руки і, здається, готова була впасти під цей диван бездиханною, але ніяк не наважувалася.

– Де ж мама? – як мантру, бурмотіла вона раз у раз, то присідаючи біля сестри, то схоплюючись знову на ноги.

– Треба більше води, – холоднокровно командувала Лейла. – Принеси ще відро. Прибери все зі столу, накрий його простирадлом і поклади там кілька рушників. Знайди перекис, йод, піпетку… а краще неси всю аптечку сюди!

«Лялечка» кидалася з кутка в куток, як заведена, сама не тямлячи, що робить, і все бубніла: «Де ж мама? Куди ж вона поділася?»

Поля тільки вила й колодою лежала на дивані, та Лейла й не примушувала вставати, а зайняла позицію між її ногами. Міла без зайвих пояснень розуміла, що «осьо вже», що зараз буде всім капець, а мами десь нема – у цьому домі є тільки три дурні малолітки. Тихенько завивши й собі, Міла кинулася до буфета, дістала почату пляшку якогось маминого вина, зубами вийняла корок і зовсім не скупо ковтнула з горла, скривилася, видихнула і знову ковтнула. Поля, якимось дивом помітивши цей маневр, викинула вперед руку й загорлала, щоб дали і їй. Міла питально глянула на Лейлу. Та метнула очима іскри, аж Міла вся скрутилася й відступила кілька кроків назад. Але Лейла вимовила з дивовижним самовладанням:

– Дві тупі тетері! Негайно щоб мені одна й друга взяли себе в руки! Напиватися будете потім. Зараз треба попрацювати!

Після цього Міла наче отямилася. Поставила пляшку назад до буфета, зав’язала своє волосся пучком, щоб не заважало, хутко помила й собі руки з милом та стала біля Лейли, показуючи, що готова виконувати її накази. Навіть Поля трохи заспокоїлася й стогнала вже стриманіше.

Я дивився й намагався осмислити ті хвилі впевненості, які звідкись вливалися в мене, виливалися з іншого боку і йшли далі. Це не були вогкі й теплі доторки бажань Сороя, а скоріше холодні бризки в розжарене спекою тіло – колють, будять і тверезять. Це нагадувало наелектризовані павутинки, які падають на шкіру, пускають у тіло розряд і змушують розплавлені думки вишикуватися й рухатися в певному напрямку. Я бачив, що Сорой відчуває те саме, більше того – з його напівприкритих повік я розумів, як він це смакує. І Міла це відчула, і прийняла. Це відчула і Поля, і підкорилася. А Лейла навіть не завважила. Вона видихала ті хвилі непомітно, як відпрацьоване повітря. Сліпенька маленька амазонка!

Єдиний раз Лейла втратила самоконтроль, коли намацала в Полі не те, чого очікувала.

– Ідіотка! – кричала вона на Полю. – Чим ти думала, коли не лягла в лікарню? Чи ти туди взагалі не з’являлася? У тебе ж дитя іде ногами вперед! Ти знаєш, чим це загрожує? Ти мала бути в лікарні!

Міла зблідла й чомусь ухопила рушник. Поля пнулася, наче хотіла вивернутися навиворіт. Лейла за секунду взяла себе в руки.

– Дуйся тільки тоді, коли я казатиму! – кричала вона Полі не зі злості, а просто щоб та її почула. – Ти вже й так напартачила, тепер роби все правильно!

Зосереджено і впевнено Лейла робила свою роботу, викрикуючи огризки команд: «Давай!.. Ніжки… є… Давай! Підніми голову, дуй в дитину, а не в очі, бо зараз повилазять! Дуй!.. Ручка… друга… є… Давай!..»

Ми робили свою роботу: стояли, дивилися й чекали.

Міла робила свою: тремтіла, захлиналася повітрям і дорослішала.

– Стій! – заверещала Лейла. – Пуповина на шиї! Не дуйся, кажу тобі, задушиш!

Напівжива Поля, наполовину народжена дитина й майже озвіріла Лейла стояли перед очима суцільним слизьким шаром. Лейла, втративши не самоконтроль, а відчуття себе як простої людини, ніби перетворилася на тимчасовий придаток: пропустити крізь себе і вмерти. Обома руками вона вчепилася в дитину, жваво, та безрезультатно змагаючись із тугою пуповиною, що натяглася над манюсінькими плечиками.

– Хутко ножиці! – не вигукнула, а вистрелила вона пополотнілій Мілі. Та кинулася на кухню, дорогою перекидаючи все, що було ще не перекинуте, і забахкала шухлядами.

– Нема! – несамовито загорлала вона з кухні. – Навіть жодного ножа! Мамка, мабуть, від Полі поховала, щоб не вийшло біди!

– Лезо, тесак – тягни що-небудь, аби різало! – гарчала Лейла, підчепивши пальцем пуповину і стримуючи дитину, щоб не смикнулася.

Міла забула, де вона, як її звати, на якій планеті вона живе, пам’ятала тільки, що негайно мусить знайти щось, що ріже. Вона блискавично обшукала кухню і, збагнувши, що тут нема навіть виделки, вискочила в сіни. На підвіконні намацала старого іржавого ножа, яким вони виколупували кватирку, коли ручка випадала, і помчала назад. Вона була готова вислухати звинувачення, обурення, прокльони від Лейли з приводу того, що нездатна у власній хаті знайти людського ножа, а принесла оте іржаве нещастя – байдуже, аби помогло! Готова була власними сльозами промивати поріз, аби запобігти зараженню. Але виявилася неготовою побачити те, що побачила.

У кімнаті все наче завмерло. Поля притихла й була ніби в трансі. Під нею на простирадлі і на дивані червоніли патьоки, а біля її ніг схилилася в три погибелі Лейла і тихенько вовтузилася над згортком із рушників і плоті. Міла трохи обійшла диван і встигла кинути короткий погляд перед тим, як світ згас. Вона побачила Лейлине обличчя, руки, одяг, просякнуті кров’ю. Помітила, як Лейла виплюнула шматок пуповини перед тим, як знову впритул схилитися до згортка закривавленими губами. Згорток мовчав. Мовчання свинцем залило вуха, червоне накотилося на очі й почорніло…

Дивно, як інколи після тиші найменший звук врізається в мозок і продовжує звучати там довго-довго. Навіть коли навколо все знову починає гудіти, хрустіти, шуміти, вити й вибухати. Так відлунював ледь чутний дзенькіт ножа, що випав із руки Міли, яка з посинілими губами й закоченими очима сповзла по стіні на підлогу. Відлунював кілька нескінченних митей, перш ніж почулося шарудіння на дивані – то Поля перекотилася трохи вбік, гучне харчання – то Лейла голосно сплюнула на підлогу, і тихеньке кахикання, яке поволі перетворилося на крик немовляти.

Не діждавши запрошення від Сороя, я підійшов до дивана. Кубло із закривавлених рушників неритмічно здригалося, з нього вигулькувала зморщена мордочка – уся посиніла, аж чорна, та вона таки кумедно кривлялася й кричала.

Не треба було мати багато клепки, аби здогадатися, що саме цього народження ми тут чекали. Сорой казав, що тут я маю знайти свого підопічного. Ось я і знайшов його: маленьке поморщене створіння, яке опановувало перші вдихи, вигуки і, схоже, перші емоції. До атмосфери цієї кімнати я вже встиг звикнути – вона була схожа на акваріум, де відчуваєш кожен порух кількох рибок, що тут живуть. І ось у цьому замкненому просторі з’явилися ледь відчутні нові коливання. Глевкі, гіркі й дуже насичені, я б сказав – настільки насичені, що втратили будь-який смак. Здивування, запаморочення і страх. А найбільше – бажання заховатися. Ось як я сприйняв ті нові коливання, і треба сказати, зовсім не здивувався: а що ж іще має відчувати маля, тільки-но закинуте до цього розцяцькованого, галасливого, божевільного світу?

Сорой підійшов і поклав руку мені на плече. Я одразу розкусив цей маневр: йому мало було знати, що я подумав – він бажав побачити, що я відчув. У цей момент дитина його майже не цікавила. Його цікавив я. Але не тільки. Чомусь він переводив погляд від Міли до Лейли, наче обмацуючи їх щупальцями чи прослуховуючи через стетоскоп. Він, капосник, дотепер залишався на крок попереду і був здатний чути на долю секунди раніше за мене.

За мить до мого акваріума влилася ще одна хвиля: кисла, гаряча і ядуча. Підігрітий оцет, залпом залитий у горлянку, який змусив мене остовпіти. Невже новонароджений може відчувати заздрість? А сум за чимось втраченим чи недосяжним, цей легенький солодкавий подих, що пробуджує відчуття голоду без надії наїстися? А сором – шматки цегли, що накришили тобі в легені, у шлунок, в очі і під шкіру?

Я сам став схожий на те дитя, що забилося у вирі нових відчуттів, яким іще не здатен дати ради.

– Схоже, тобі поталанило, – якось задумливо і, може, трохи здивовано вимовив Сорой. – Ти можеш вибирати.

– Справді? – закліпав я. – Між чим і чим?

– Між нею, – Сорой показав пальцем на Мілу, – і нею, – показав на Лейлу.

Оце зовсім зле, ми так не домовлялися!

– Я маю за кимось доношувати? – обурився я, глянувши на двох цілком дорослих істот, які до мене вже встигли набратися і розуму, і глупства.

Чомусь я думав, що маю починати з чистого аркуша, а мені підсовують чиїсь недоробки. Я що – нижча каста? Чому мені не можуть виділити немовля?

– А з чого ти взяв, що вам «виділяють» немовлят? – не змусив довго чекати реакції Сорой. – Вам виділяють «не дітей» – осіб від вісімнадцяти років. А щойно якраз і одній, і другій, – він знову показав на дівчат, – стукнуло по вісімнадцять.

З наділених тілом істот у цій кімнаті при ясному розумі залишалося, мабуть, лише немовля. Воно принаймні виконувало все, що від нього очікували, чого не скажеш про всіх інших. Міла й далі насолоджувалася непритомністю. Поля чи спала, чи просто вдавала, щоб її не займали. Лейла, обмиваючи й закутуючи дитину, нічого більше не чула й не бачила. Хоча на порозі товклося двоє прибульців, яких варто було помітити одразу.

Середнього віку жінка з фарбованим начорно волоссям і з не менш фарбованим обличчям, зайшовши у двері, спочатку ошелешено скрикнула, потім почала щось причитати про «нечисть» і «твою мать». Зайченко Надя – Мілина і Полина мати – не впізнала свою хату. Як не впізнала і чорняву дівку, що чаклувала над немовлям у Полі в ногах, поки сама Поля на пару з Мілою валялися непритомні.

– Чортова циганка! – кинулася вона з кулаками на Лейлу, яка нічого не встигла збагнути й тільки глянула з-понад дитини безтямними очима. – Що ти з ними зробила? – Мала на увазі доньок. – Що ти робиш із нею? – Показала на акуратно закутану дитину в усе ще брудних руках замурзаної кров’ю Лейли. – Господи, воно ж усе синє! Що ти з нею зробила, бісова порода?

Вусатий чолов’яга, який спочатку нерішуче товкся біля дверей, вирішив і собі взяти участь у «полюванні на відьом». Поки жінка виривала в Лейли з рук дитину, він, заразившись сліпим обуренням, рішуче вхопив «відьму» за рукава.

Лейлі вистачило секунди, аби струсити із себе вусатого дядька й без зайвих пояснень вискочити в коридор.

Хіба ж тут щось поясниш? Циганка – цим усе сказано! Знову війнув солодкий голодний вітерець. За п’ять секунд за нею бахнули двері в сінях.

Жінка підійшла до дивана й почала термосити Полю.

– Доню, отямся! Мама повернулася. Вставай, дядя Боря відвезе тебе з дитятком у лікарню.

Дядя Боря допоміг поспіхом одягненій Полі підвестися з дивана й потягнув до виходу, де за воротами чекала не заглушена «Нива». Мати однією рукою тримала дитя, іншою підстраховувала дочку, щоб та не впала.

Скреготнув замок у дверях. На вулиці дужче загурчав мотор. Поступово затих.

Про непритомну Мілу на підлозі ніхто й не згадав.

– Ну що, вибрав уже? – підганяв мене Сорой. – Часу не так багато. Ще трохи повагаєшся, і в тебе з-під носа потягнуть і одну, і другу.

Я ніяк не міг вибрати, бо не знав, за якими критеріями можу розпізнати саме «мій» варіант. На що звернути увагу зараз, щоб мати менше клопоту потім? Нарешті я здався і вибрав, на мій погляд, найлегший шлях: узяв тихішу. Мені тоді здалося, що зі скромною й милою Мілою матиму менше проблем. От ідіот!

Я підійшов до дівчини, яка вже починала приходити до тями, поклав руку їй на лоба й заплющив очі – треба починати знайомство.

Але перед тим устиг помітити, як за спиною в Сороя майнула біла тінь і зникла у вікні.

3

Тієї ночі на верхній околиці села Розлоге було напрочуд тихо. Буря вляглася, сніг завмер там, де встиг притулитися, а зорі на небі можна було побачити навіть тверезим оком. Як на диво, інших очей у цьому місці сьогодні не показувалося. Незважаючи на те, що тут живе іменинниця і можна було набитися на могорич.

Коли Лейла зайшла до хати, Шрам уже спав. У хаті, як завжди, усе було розкидано, але в цьому безладі пізнавалася тільки одна рука – Шрамова. Навіть маючи привід, він би ніколи не привів гостей за відсутності господинь – був уже навчений.

Після пригоди в Зайченків Лейла навмисно додому відразу не пішла – не бажала нікого бачити, а тим більше Шрама. Не хотіла споглядати гармидер, який був невід’ємним Шрамовим супутником, не хотіла вислуховувати його виканючування могоричу за її день народження, не хотіла глянути на нього і знову втаїти в собі те, що вона про нього думає. А також не хотіла, щоб він бачив її. Отакою розкислою, розм’яклою і вразливою.

Уперше ярлик, який на неї наліпили, ранив Лейлу, коли вона прийшла до першого класу сільської школи.

Дівчина погано пам’ятала свої попередні місця проживання, але при спробі щось пригадати з тих дошкільних часів перед очима спливали картини сільських околиць: кілька хат десь віддалік, межовані клапті городів з одного боку та ліс, пустир або сміттєзвалище – з іншого. Лейла не могла згадати своїх бабусь і дідусів, тому до школи була впевнена, що їх видають дітям у магазині за талонами, і якщо талона не маєш, то бабусю не отримаєш. Навіть тоді дівчина була достатньо кмітлива, аби збагнути, що в усякому разі батька мусили їй видати і без талона, тому мамі нічого іншого не залишалося, як зізнатися, що батько в неї є. Він працює далеко-далеко на полюсі – рятує білих ведмедів.

Незважаючи на те, що з рідні Лейла мала тільки маму, у садочок вона не ходила, мама завжди всюди брала її із собою, навіть на роботу. Лейла думала, це через те, що вони часто переїжджали з місця на місце і не мали змоги заздалегідь і надовго потрапити до дитсадка. А ще, може, тому, що мама її дуже любить і не хоче з нею розлучатися. Але справжня причина відкрилася дівчинці відразу, як, зав’язавши бантики і взявши до рук величезний портфель, вона притюпала до сільської школи й сіла поруч із п’ятнадцятьма місцевими дітлахами.

Діти тут були різні, – і кучеряві, і гладко зачесані, і худенькі, миршавенькі, як скупані кошенята, і рожеві пухкенькі, як молочні поросята, – але всі, як на підбір, мали волосся русявого спектру, від солом’яного до горіхового. І очі в усіх були різними, від сірого до медово-коричневого, але жодний не глипав на цей світ двома вуглинами, як Лейла.

Першого ж навчального дня Лейла знайшла у портфелі дохлого пацюка. Другого дня її стілець намазали багнюкою. Третього на перерві викинули її зошити у вікно. Четвертого, коли після уроків за ворітьми школи її почали дражнити «чорномазою», а вона, не витерпівши, зарюмсана і розлючена, запитала, як гавкнула, чим же вони кращі за неї, їй гаркнули у відповідь: «Ми – не цигани!»

Прийшовши додому, Лейла вперше виплакалася в матері на руках і запитала, хто такі цигани. Мама – білява голубоока мама – тоді зблідла.

– Чому ти питаєш? – стривожилася вона.

– Мене в школі б’ють за те, що я циганка, – відповіла розгублена дівчинка. – А я навіть не знаю, хто вони такі!

Мати після цих слів помітно заспокоїлася й відказала:

– Цигани – це така національність.

– То я ж не можу бути циганкою, бо я – українка! – радісно вигукнула Лейла. – Так же, мам?

Мати тоді пригорнула доню до себе й відповіла:

– Так їм і кажи…

Забрівши у двір після важких пологів, – перших пологів, які їй довелося приймати самій, – Лейла оминула хату й пішла до сараю, де збоку ліпилася маленька прибудова, що служила літньою кухнею. Запалила конфорку на роздовбаній газовій плиті й сиділа в напівтемряві, у холоді й тісноті. Тут було моторошно й зимно, але таки краще, ніж деінде. Бодай у цьому місці Лейла могла бути впевнена, що в мороці й холоді вона не буде зайвою, тут на неї ніхто не гляне скоса, звідси її ніхто не прожене.

Їй страшенно хотілося напитись і відключитись, але, як на те, її стратегічні запаси були заховані в хаті. Може, це й на краще: завтра мамка повернеться, і як занюхає в неї перегар, то буде «торба». Тому залишалося одне: намерзнутися й відключитися.

Коли вона вже добряче задубіла, а в спальні згасли вікна, Лейла вибралася зі свого сховку, дочовгала до хати й завалилася на кухонному дивані в чому була. Забуття довго чекати не довелося.

На ранок тіло не слухалося й ломило, як у зіпсованого Буратіно. Не хотілося нічого: ні їсти, ні пити, ні жити. Лише валятися отак на цьому старому дивані до скону. Але вставати треба було без жодних виправдань: мамка цього безладу не подарує.

Лейла попленталася до столу, згребла брудний посуд у велику миску й поставила на плиту чайник. Ззаду тихо підійшов Шрам і підозріло люб’язно чмокнув її в потилицю.

– Що ти хочеш? – без зайвого самообману запитала вона.

Шрам розплився в солодкавій посмішці.

– З минулим тебе днем народження! – промуркотів він.

– О-о! – тільки й спромоглася видушити із себе Лейла. Невже він хоч із нагоди її свята вирішив побалувати Лейлу своєю люб’язністю?

– Там учора друзяки приходили, – продовжив Шрам, – також хотіли привітати. Шкодували, що тебе нема. – Знов улеслива посмішка. – Я сказав, щоб сьогодні приходили.

Лейла випустила з рук брудну банку, і та з дзенькотом покотилася до стіни. Отак із дзенькотом загула під три чорти Лейлина коротка ілюзія щодо Шрама і надія хоч трохи вилежатися. Тепер доведеться поїти, годувати й розважати Шрамову братію. Сперечатися Лейла просто не мала сил. Вона тільки пильно глянула на Шрама й важко зітхнула.

– Не хвилюйся, я допоможу, – неначе вжалений тим поглядом, стрепенувся Шрам. – Я тут приберу, а ти зготуєш якусь закуску. Окей?

Лейла знову зітхнула й відвернулася до плити.

Окей. Хіба ж у неї є вибір? Хіба в неї колись той вибір був?

Серафима, у народі знана як баба Химка, насправді була мало схожа на бабу. З виду їй не даси і сорока років, вона мала худорляву, як у Лейли, поставу, зазвичай носила джинси і здалеку могла здатися випускницею місцевої школи. Її справжній вік виказувало волосся, завжди по-старечому затягнуте в тугий вузол на потилиці, легенькі зморшки навколо напруженого рота, а також гострі і холодні, набачені всього очі. Та бабою її охрестили зовсім не через те. Це шанобливе прізвисько місцеві жителі навісили на Серафиму після того, як вона багатьом у цьому та навколишніх селах порятувала життя.

Серафиму тут знали як знахарку й повитуху. Слава бігла попереду: багато тих, хто чув про неї й шукав допомоги, в очі її не бачив, тому уявляв старезною бабою, що несла досвід і потаємну мудрість ще з позаминулого сторіччя. І хіба ж знахарку не личить називати бабою? Так Серафима поступово перетворилася на бабу Химку. І дуже цьому не опиралася, бо відчувала в собі змучене й стоптане старече серце.

Вона жила відлюдницею на пустинній околиці, в оточенні покинутих і розвалених хат, і за сусідів мала самих бродячих котів, що прибивалися до неї по вечерю. Про неї давно б уже понаскладали казна-яких байок, якби не її дочка Лейла, яка донедавна ходила до школи. Цей факт змушував Серафиму підтримувати контакт з учителями, брати бодай поверхову участь у соціальному житті села, а головне – дав привід для кількох візитів сільського голови з комісією, що перевіряла житлово-побутові умови дитини-напівсироти. Усі вищевказані особи аж кривилися від розчарування, коли від контакту з «чаклункою» не отримували нічого чарівного, таємничого чи хоча б незрозумілого, а її житло виявилося посередньою сільською хатиною, такою самою, як і всі інші. Та й сама Лейла була звичайною дитиною, яка вирізнялася тільки тим, що зовні була абсолютно несхожою на матір.

Якщо подумати, то була в Лейли ще одна, так би мовити, визначна риса: її постійно цькували однолітки. Учителі при цьому тільки розсудливо відводили погляд, даючи можливість дітям самим розібратися у своїх стосунках. Та що ж вони могли зробити, коли діти не хотіли мати справу з циганкою? Чи то пак, батьки не хотіли, щоб їхні діти мали з нею справу.

Уперше почувши від шестирічної дочки, що її дражнять циганкою, Серафима радила їй не звертати уваги – вона знала, що це ще не найгірше, що може бути в житті. Але коли її дитя цілий місяць день у день приходило зі школи все похмуріше, ішло за хату й хоронило в землі щось зі своїх нечисленних дитячих забавок-скарбів, які однокласникам припекло безнадійно зіпсувати, мати зібрала пожитки, умила Лейлу і вчинила те, до чого їм було не звикати, – переїхала до іншого села.

А потім ще раз. І ще раз…

Виявивши, що вони мотаються по замкненому колу, Серафима відвела Лейлу до п’ятого класу наступної нової школи й вирішила, що ця має бути останньою.

Тому Лейла посередньо вчилася, виконуючи школярський мінімум, друзів не мала, а після закінчення школи навіть на випускний не пішла…


Повернувшись опівдні додому, Серафима застала в хаті п’яну компанію Шрамових друзів, які час від часу фальшиво горлали «хепібьоздей», відразу по тому просили іменинницю налити ще по повній і звернути увагу, що пляшка вже майже порожня і треба б «захепібьоздити» наступну. Сама іменинниця сиділа в куточку столу з вологими скляними очима, зігнута й бліда. Ще й не торкнувшись її розпеченого лоба, Серафима бачила, що в дочки гарячка.

– Дякую вам, гості дорогі, що не забули, привітали нашу Лейлу, а тепер прошу всіх випити «на коня»! – хрипкуватий голос хазяйки розітнув гамір і завис у тиші.

Ніхто не наважився перечити. Швидко й тихо кожен ковтнув свою останню чарчину, і всі посунули до виходу. Шрам невдоволено пішов їх проводжати, прихопивши зі столу майже повну пляшку. Десь в іншому місці він нарікатиме на деспотизм своєї «можна сказати тещі», але їй в очі буде сумирним і слухняним. Шрам, як і всі інші, Серафиму побоювався й сам не міг сказати чому.

Серафима вклала напівживу дочку до ліжка й заходилася біля плити заварювати трави. Щось зараз розказувати чи розпитувати не мало сенсу. А тим більше лаяти. А тим більше вітати.

– Шраме, піди ще десь погуляй! – гукнула Серафима, почувши човгання в сінях. – Мені треба трохи повозитися з Лейлою.

Човгання припинилося, але за мить у сінях знову зашурхотіло.

– Шраме, я ж наче чітко сказала! – невдоволено гукнула Серафима, що не звикла до непослуху. – Тієї пляшки, що ти стягнув зі столу, тобі на годину вистачить! Геть звідси!

– Вибачте, – почувся тремтячий голосок. – Шрама тут нема, тільки я.

Як мишка, увійшла, як мишка, причаїлася в кутку.

– Я прийшла до Лейли, – пояснила Міла з-за широкого шарфа, за яким іще ховала рота від морозу. А може, від переляку.

Серафима здивовано оглянула це миршаве створіння, яке тулилося зараз до одвірка її кухні, зовсім не схоже на Шрамових друзяк, які тут бувають.

– Гулянка закінчилася! – строгим голосом повідомила вона. – Лейла хвора і вже не може приймати гостей.

– Я не на гулянку! – поспішило виправдатися створіння. – Я хотіла… ви знаєте, Лейла вчора прийняла пологи в моєї сестри, Полі Зайченко, і я хотіла… їй подякувати…

– Он як! – підняла брови Серафима, відвернулася від плити і встромила очі в гостю. – Про це мені Лейла ще не встигла розповісти. Якщо я не помиляюся, Поля мала народити через два тижні?

– Усе почалося так неждано, ще й ця погода… – затараторила Міла, ніби боячись, що сміливості в неї вистачить тільки на цей видих. – Ми всі так перелякалися, і якби не Лейла, то я не знаю…

– І як дитина? – перебила її Серафима.

– О, тепер усе добре! – заговорила Міла радісніше і від того трохи сміливіше. – Вона йшла ніжками вперед, ледь не задушилася пуповиною, але завдяки Лейлі вони обидві живі-здорові, і через кілька днів їх відпустять із лікарні.

– Дівчинка? – Очевидно, Серафима не любила багатослівного пустодзвону.

– Софією назвали! – підтвердила Міла. – А що з Лейлою? – похопилася вона.

– Горить. Певно, застудилася. Тобі до неї краще не пхатися, у тебе ж тепер дитина в домі.

– От лихо, це все через нас! – Міла знову втиснулася в одвірок. – Учора таке мело…

Серафима тільки скоса глянула на малу й відвернулася до свого зілля.

– Може, треба якісь ліки привезти? – запитала Міла. – Я осьо їхатиму до міста відвезти передачу сестрі, можу зайти в аптеку…

– Дякую, у мене тут достатньо трав.

– Ну, тоді я потім якось іще зайду. – Міла нахилила голову й рушила до виходу.

– Хоча зачекай! – гукнула її Серафима, щось надумавши. – Можеш купити оце? – Вона черкнула кілька слів і простягла Мілі папірець.

– Звичайно! – вхопила його Міла і вже бадьоріше вискочила з дверей.

Серафима підійшла до сплячої доньки й легенько погладила її по голові.

– І що ж ми будемо з цим робити? – прошепотіла вона.

4

– Плакати!

– Перепрошую, що?

– Плакати, – повторив я, сидячи на тумбочці. – Найчастіше їй хочеться плакати. Але вона ніколи цього не робить.

– Це погано! – проголосив Сорой, сидячи на світильнику. – Коли хочеться, треба це робити. Бо ще розучиться хотіти щось інше.

Я трохи піднявся над тумбочкою й почав метляти босими ногами в повітрі, замислившись над ситуацією.

– У тебе непогано виходить! – прокоментував Сорой моє «висіння». – Ще трохи потренуєшся – і зможеш вагони пересувати.

– Так, так, – відмахнувся я від його кепкувань. – То, кажеш, мені треба підбурити її поплакати?

– І так, щоб більше не хотілося…


Міла нарешті вловила момент, коли мама була вдома, не бігала туди-сюди в нескінченних клопотах і не вдавалася до багатослівних роздумів про Полю та її дитя. Вона сіла на кухні пити чай.

– Мамо, подаруй мені на день народження сто гривень! – наважилася дівчина озвучити нечувано нахабну фразу, яка другий день крутилася в голові.

Надя Зайченко широко розплющила свої нафарбовані очі й глянула на доньку так, ніби вперше її побачила. Збита з пантелику, вона помовчала трохи, підбираючи найбільш вдалу реакцію.

– Але ж, доню! – нарешті спромоглася вона на відповідь. – Я тобі приготувала подарунок!

Вона пішла до кімнати, якийсь час нишпорила в шафі й нарешті принесла потріпаний картонний пакунок.

– Ось! – простягнула його дочці. – Закрутилася з цим усім, сама розумієш, і забула тобі віддати.

Надя сіла далі пити свій чай, а Міла дивилася на зім’яту картонку в себе в руках, яку вже бачила. Можна було й не відкривати коробку. Міла й так чудово знала, що в ній страшна гіпсова фоторамка у вигляді двох дерев зі сплетеними між собою кронами. Ця рамка, колись кимось подарована, хтозна з якого часу валялася серед маминого мотлоху.

– Дякую, – тільки й спромоглася вичавити із себе.

– З днем народження, доню! – усміхнулася Надя.

Трохи посьорбали чай у тиші. Міла знову наважилася на нахабство:

– Мамо, тоді позич мені сто гривень!

Надя знову витріщилася на дочку.

– Нащо тобі ці гроші? У тебе ж усе необхідне є!

Міла глибоко вдихнула.

– Мені треба віддати повитусі за роботу, – пояснила вона.

– Ти що, здуріла? – Надя рвучко вистрибнула з-за столу, мало не перекинувши чашку. – Віддавати гроші тій циганці?

– Мамо, вона врятувала Полину дитину! – Міла вся почервоніла й під мамчиним поглядом опустила очі. – А може, і саму Полю. Ти тільки подумай, що могло статися, якби не вона…

– Дядя Боря відвіз би її в лікарню, і вона благополучно народила б там! – замалим не кричала на дочку Надя.

– Дядя Боря не встиг і до нашої хати доїхати, коли Поля вже народжувала, – не відступалася Міла, втупившись у стіл, боячись підняти очі на матір. – І я Лейлі обіцяла… – зовсім тихо завершила вона.

Надя пройшлася туди-сюди по кухні, сіла біля дочки.

– Я тобі дозволяю не платити циганці, – підбадьорливим тоном сказала вона, поклавши руки Мілі на плечі. – Обіцяю, вона тобі нічого не зробить. А якщо зробить, то я…

– Та не в тому річ! – замолилася Міла. – Ми з нею домовилися, вона виконала свою обіцянку, тепер мені треба виконати свою…

Надя рвучко підвелася.

– Я все сказала! – І вона вийшла з кухні.

– А я – ні, – прошепотіла Міла й поклала голову на стіл.

Через кілька днів Міла з мамою товклися біля пологового будинку, чекаючи Полю. Міла нерухомо стояла біля стіни та втуплювалася в голе дерево з порізаною де-не-де корою. А може, вдивлялася у власний внутрішній світ, що проступав на тій корі і своїми обрисами дивовижно з нею перегукувався. Надя шаруділа целофановими пакетами й обгорткою від квітів. Нащо Полі були ті квіти, Міла не розуміла. «Щоб підняти змученій дитині настрій!» – пояснювала мама, якій не шкода було витратитися на таке діло.

Дядя Боря стояв осторонь біля машини й курив. Про те, що він був Надиним коханцем, знали всі. І хоч жив у сусідньому селі, про те, що в нього там є дружина й син, також знали всі. Але, очевидно, це нікого не хвилювало, а найменше – саму Надю. Спочатку хвилювало Мілу, але врешті вона вхопилася за спасенну думку «хто я така, щоб вказувати матері» та відсторонилася. Її спілкування з дядею Борею зводилося до привітань, уникань зустрічі поглядами й випаровування під час його візитів до них додому. Зазвичай Міла намагалася просто не думати про його існування, але в цей момент вона була майже рада, що він таки є: теліпатися в автобусі з усіма їхніми клунками й малечею на руках зовсім не хотілося.

Врешті з дверей випірнула Поля – у короткій спідниці, на підборах, нафарбована не менше за матір. За нею медсестра несла згорток ковдри, перев’язаний бантиком.

Надя заметушилася навколо молодшої дочки, цілуючи-обнімаючи, витираючи з її щік свою помаду й зав’язуючи хусточку на шиї. Медсестра постояла трохи збоку і, не дочекавшись жодного прояву уваги до своєї ноші, нетерпляче буркнула:

– То кому дитину віддавати?

Поля відійшла вбік:

– Я на каблуках, мені незручно.

Надя відійшла слідом за нею:

– У мене руки зайняті.

Міла підбігла до медсестри, взяла з її рук пакунок і обережно відгорнула куточок ковдри, що вільно лежав зверху.

– Ну, привіт тобі, – ніжно прошепотіла вона маленькій мордочці, що мирно спала собі в тому кубельці, смішно склавши крихітні губки.

Поля з мамою вже поцокотіли до машини. Міла рушила за ними, аж тут похопилася, вийняла з кишені куплену собі замість обіду шоколадку й віддала медсестрі. Та поклала презент до кишені й тільки сумно похитала головою.

– Слідкуй, щоб дитя не голодувало. Бо ваша мамка не з дисциплінованих… – сказала вона Мілі й пішла собі. Кого мала на увазі, – Надю чи Полю, – було незрозуміло, але картини це не міняло.

Дядя Боря запихав клунки до багажника, Міла ніяк не могла налаштуватися влізти до машини зі згортком на руках, а Надя вовтузилася біля Полі, здмухуючи з неї пилинки, щоб, не дай Боже, не задавили «бідну дитину».

– Ти така бліденька, тобі треба гарно поїсти, – щебетала вона.

– Купи мені піцу, – відразу зметикувала Поля.

– А тобі можна? – метушилася Надя. – Дитині не буде зле?

– Якщо я зараз не поїм піци, зле буде мені! – надулася Поля.

– Ну, добре, добре, купимо піцу, – заспокоювала її мама. – А поки що тобі б не завадило трохи рум’ян на щічки.

– Мені треба купити нові, бо мої старі розсипалися. А ще мені треба крем від розтяжок, і негайно, бо на мій живіт гидко дивитися, як я літом на пляж вийду? Так що дай мені грошей, я зараз збігаю в торговий центр.

Поля жонглювала своїми бажаннями в мами під носом, зовсім забувши, що вони тут роблять. Надя тільки кліпала й навіть уявити не могла, як можна дочці сьогодні відмовити.

– Але ж ти така слабенька, куди тобі ще по магазинах ходити? – намагалася вона вмовляти, але Поля була не з тих, хто відступається від своїх бажань. Врешті Надя вирішила, що найрозумнішим виходом буде піти разом із дочкою. – Ми швидко, торговий тут за поворотом, – кинула вона дяді Борі, узяла Полю під руку, і вони вдвох гайнули на закупи.

Дядя Боря знову закурив, відійшовши подалі від машини. Міла стояла біля «Ниви», дивилася на маля в себе на руках і молилася, щоб сон був міцним і тривалим, бо розраховувати на швидке повернення їхніх мам не доводилося.

Хвилин через двадцять дитя почало ворушитися. Міла, яка все ще стояла біля машини і тримала його на руках, спробувала погойдати, але це помогло ненадовго – маля почало скиглити.

– Ну-ну, манюню, потерпи трохи, мама зараз прийде! – умовляла Міла чи то дитину, чи то себе саму. Маля тим часом заходилося кричати.

Дядя Боря скоротив дистанцію між ними.

– Може, вони залишили десь пустушку? – запитав він, відкрив багажник і швидко почав переривати пакунки. Але в купі абияк спакованих лахів він не зміг знайти нічого дитячого, крім старих кофтинок і кількох памперсів. Глянувши на Мілу, яка щосили теліпала дитину й мало не плакала над нею, дядя Боря забрав із машини документи, наказав Мілі нікуди не відходити і десь зник.

Маля плакало все голосніше. Уже навіть не плакало, а верещало щодуху. Перехожі з найближчого тротуару почали оглядатися й перешіптуватися. А мамки все не поверталися.

Ніколи ще в Міли не було такого відчуття приреченості, як зараз, коли вона стояла сама посеред чужого міста, біля чужої машини, тримаючи на руках чужу дитину, яка все плакала і плакала, перекриваючи всі інші довколишні звуки. Так, зараз і дитина ця була чужа для неї, і сама собі вона була чужа, бо не уявляла, що тепер робити.

Коли дитя аж посиніло від надривного плачу, повернулися Надя з Полею – веселі, просвітлені, з пакетами в руках. Почувши дитячий лемент, Надя швиденько всадовила Полю до машини й поклала їй на руки немовля, попередньо розкутавши ковдру. Стало тихо. Міла присіла біля машини і з полегшенням поклала голову на коліна. Та не встигла вона як слід вдихнути, коли почула над собою невдоволений мамин голос:

– І що ти собі думала? Як можна було довести дитину до такого? Ще пуп вилізе, і хто в цьому буде винен?

– Та я ж нічого не робила! Я тільки намагалася заколисати, коли дитя вже почало кричати!

– Усе одно не краще! – продовжувала сваритися Надя, хоча без попереднього запалу. – Не вміти впоратися з дитям – це сором.

Надя відійшла від старшої дочки, яка вже готова була розридатися, але тут повернувся захеканий дядя Боря з пустушкою в одній руці й брязкальцем в іншій. А плакати при дяді Борі – нечувана розкіш…

5

– А ми хіба сьогодні обідати не будемо?

Лінькувато потягуючись, на кухню заплив Шрам – як завжди, у міру прим’ятий і в міру привітний – та всівся на табуретку біля столу. Серафима, не удостоївши його навіть роздратованого погляду, поклала перед ним хлібину, шматок сала і поставила миску квашених огірків.

– Смачного, – сухо вимовила вона й повернулася до перебирання своїх трав’яних запасів.

Упевнившись, що «теща» його не бачить, Шрам скривив мордяку, беззвучно передражнив її побажання і, трохи втішившись цим ритуалом, узявся нарізати сало.

Рипнули двері. Шрам із надією підвів очі від огірків, та за мить знову схилився над своєю трапезою. Мала, непоказна відвідувачка була йому нецікава.

Міла тим часом, швидко вистрибнувши з чобіт і розкутавши рота з-під шарфа, поклала перед Серафимою пакетик із кількома коробочками.

– Ось, знайшла трохи дешевше. – І вона поклала на пакетик скручені гривні. – Як там Лейла?

Серафима прибрала гроші до кишені, пакетик залишила біля плити. Вона уважно оглянула дівчину, дозволивши собі поміркувати над чимось.

– Оживає, – всміхнулася Серафима. – Ліки, що ти принесла позавчора, добре помогли. А з оцим, – вона постукала пальцем по пакетику, який принесла дівчина, – за кілька днів буде скакати, як коняка.

Міла аж просяяла, розправила плечі.

– То з нею можна побалакати?

– Якщо ви не збираєтеся їсти з одного корита й цілуватися в губи, то можна! – І Серафима показала Мілі на двері кімнати.

Лейла гніздилася в старому кріслі, підклавши під себе одну ногу, і гортала якусь книжку. Її щоки ще мали зеленавий відтінок, але з очей уже зник хворобливий блиск, а та нога, що вільно звисала з крісла, доволі жваво шарпала кáпець. Вона якраз насолоджувалася тією стадією хвороби, коли самопочуття вже досить стерпне, але до роботи ще ніхто не жене. Коли двері до її кімнати прочинилися, вона на якусь мить перелякалася, що зірковий час минув і мама придумала їй якесь «нескладне діло». Але чомусь на порозі стояла одна із Зайченкових дівок.

– Ти чого знову приперлася? – досить різко привітала вона гостю. Негативний осад від їхньої останньої зустрічі все ще гірчив.

Міла спочатку заклякла, але швидко оговталася й підійшла ближче до крісла.

– Я… я просто хотіла… подякувати тобі за… ну, за допомогу, – затинаючись, почала пояснювати Лейлі причини свого візиту. – А ще, щоб вибачитися за свою маму, вона тоді дуже переживала і не могла тверезо оцінити обстановку… А ще, щоб віддати тобі борг…

Міла витягла з кишені пачку складених удвоє двадцяток і несміливо пом’яла їх у руці.

– От тільки… у мене зараз є лише сотня, і я хотіла тебе просити, щоб решту віддати трохи пізніше… – Вона глипнула на застигло-войовниче Лейлине обличчя й швидко додала: – Але якщо тобі треба просто зараз, то я можу замість грошей віддати тобі оце! – Міла ліктем притулила до себе купюри і зняла з пальця іншої руки маленьку золоту каблучку – єдину на всі десять тремтячих пальців.

Лейла дивилася на це дійство, не ворухнувши жодним м’язом. Її вразила така дурна й водночас така зворушлива щирість. Це зовсім не те, що вона звикла бачити коло себе, тому навіть не знала, як реагувати.

– І що я маю з отим робити? – буркнула Лейла, киваючи на каблучку. – Покладу в коробочку і час від часу пускатиму над нею слину?

– Можеш носити, а якщо не хочеш – можеш здати за гроші… – розгублено міркувала Міла, не втямивши, що Лейла з неї глузує.

– Ага, і в тому, і в іншому випадку матиму клеймо крадійки! Хто ж повірить, що то я чесно заробила? – Лейла косо посміхнулася й знову посерйознішала. – А чому ти в мамки грошей не візьмеш? Хіба тобі не шкода розлучатися з тим кільцем?

Міла опустила очі та за звичкою втягла голову в плечі.

– Мама не може мені дати… Стільки на дитину потрібно, на Полю… Ти ж розумієш…

– Розумію! – невесело зубоскалила Лейла. – Вона швидше лусне, ніж віддасть гроші «отій циганці»!

Міла ще більше поникла, хоча, здавалося, далі нікуди. Щоки залив маковий цвіт, бо обидві розуміли, що то – чистісінька правда.

– А я швидше лусну, ніж не віддам! – випалила Міла у відповідь. У відповідь усім, хто так вважає. – Ти так нам помогла, що я перед тобою в довічному боргу!

Лейла перестала зубоскалити. Може, ще поглузувала б із дівки, та язик не повертався.

– Ну, годі! – підвела риску під цією розмовою, від якої й сама починала почуватися маленькою мишкою. – Забирай свої скарби й чеши звідси! Усе одно мама на зуб мені вже дала.

На Мілин питальний погляд вона відкрила рота і показала пальцем на прогалину справа. Міла у відповідь відкрила свого й показала на зуб із лівого боку.

– У мене отут було таке саме, – пояснила вона. – Тільки нещодавно поправила. Можу дати номер стоматолога, який зробить найдешевше!

У Лейли загорілися очі, та відразу згасли.

– У мене немає телефону, – тільки й буркнула у відповідь.

– Якщо хочеш, я можу сама подзвонити й записати тебе на прийом, – запропонувала Міла.

Лейла гадала собі, чи не рятує та, бува, ще й зайців у повінь. Але на пропозицію пристала.

Коли Міла зав’язала свій шарф і взялася за ручку дверей, Лейла чомусь надумалася сказати їй:

– І я не циганка. Я вірменка.

– Мені байдуже, – чесно відповіла Міла.

Через день Міла зайшла ще – повідомити Лейлі, що наступного тижня їй треба їхати до стоматолога. А потім іще через день – забрати в Серафими пакетик трав для Полі, у якої були негаразди з молоком. Серафима на додачу дала ще чайок для дитини – «щоб животик не болів».

– Звідки ви знаєте, що в малої болить животик? – дивувалася Міла, яка, як і всі інші в домі, уже котру ніч поспіль не могла спати через дитячий плач.

– Я трохи знаю вашу Полю, – відказала тоді Серафима. – Тому кажу тобі: слідкуй за дитиною, щоб Поля її не вграла!

Та ніяка трава не могла виправити Полину легковажність, тому через тиждень молоко в неї таки закінчилося. Міла, яка не могла без тіпання слухати дитячі плачі, не сумнівалася, що це був перст божий – там, на небесах, уже також не мали сил спостерігати, як Поля мучить дитину, і припинили це знущання. Може, хоч на сумішах дитя трохи наїсться й виспиться.

Мілу випроводили в місто за дитячим харчуванням.

Наближаючись до автобусної зупинки, Міла здалеку бачила натовп – доведеться не зівати, якщо хочеш їхати сидячи! Підійшовши ближче, дівчина зрозуміла, що буде не тільки багато люду, але й немало ґвалту.

На зупинці товклося кілька закутаних у кожухи бабусь, яким за статусом дістався обрубок старої лавочки, кілька молодиць у пальтах, які голосно гомоніли про насущне, та компанія розхристаної молоді, яка курила, пила пиво, гиготіла та матюкалася. Бабці та молодиці не звертали на хлопців і дівчат уваги, бо така поведінка давно стала нормою.

Трохи осторонь, притулившись до стовпа, стояла Лейла у своїй курточці з накинутим капюшоном і виколупувала з-під нігтів бруд.

Хтось із молодняка, допивши пиво, швиргонув бляшанку через плече і мало не влучив Лейлі в голову. Вона глипнула спідлоба, але промовчала, насунула нижче капюшон і продовжила своє длубання.

А молодняк уже заходився реготом. Якийсь парубок узяв у сусіда бляшанку і всупереч повідомленню, що там ще є трохи пива, кинув нею в Лейлу більш прицільно.

Лейла встигла ухилитися, але бляшанка зачепила плече, трохи пива ляпнуло їй на курточку, решта розлилася жовтою плямою на снігу біля її ніг. Вона матюкнулася й заховалася за стовп.

Усі заіржали й зацокали, посилаючи стрільцю поради й підбадьорювання:

– Оце снайпер – в пятьорочку!

– Циганському кодлу пятьорочки замало!

– Вище треба було цілитися, була б десяточка!

Усі ввійшли в раж і почали метати в Лейлу тим, що в кого було – бляшанками, пачками з-під цигарок, зіжмаканими папірцями й навіть камінням. Лейла мусила заховатися за стіну зупинки. Бабці та молодиці позатихали й уважно спостерігали за атракцією, та ніхто нічого молодняку не сказав.

Тим часом під’їхав автобус. Міла вскочила в нього раніше за заклопотану своїми справами компанію і сіла на порожнє подвійне сидіння посередині салону. Вона знала, що бабці повсідаються спереду, а молодняк заб’ється назад, тому вибрала місце, рівновіддалене від тих та інших.

Бабцям і тіткам спереду місць вистачило, а молодняку ззаду ні: парубок із дівчиною залишалися стояти. Парубок, не зважаючи на свою супутницю, спробував пролізти на місце поруч із Мілою, але вона закрила прохід рукою й повідомила:

– Тут зайнято!

Парубок скривився й відійшов. Коли останньою з усіх до автобуса ввійшла Лейла й притулилася до першого-ліпшого поручня, Міла встала, показуючи їй на місце біля себе.

Автобус задирчав і потрюхикав. Намагаючись говорити якомога тихіше, Міла почала розмову:

– Їдеш до стоматолога?

Лейла кивнула. Вона не розраховувала їхати сидячи, тим більше в чиємусь товаристві, тому за звичкою була замкнена й неговірка.

– Боїшся? – знову запитала Міла.

– Трохи, – видушила із себе Лейла перше слово.

– Не бійся! – доброзичливо заспокоїла Міла. – Боляче не буде, тільки трохи тиснутиме на зуб!

Хоча дівчата майже шепотіли, компанії позаду вдалося їх почути.

– Ви чули, народ? – вигукнула та дівчина, що залишалася стояти. – Циганка їде зуба ремонтувати – буде гарною!

Ззаду вибухнуло іржання.

– Станеш королевою краси – про нас не забудь! – почалися кпини.

– Спитай у стоматолога, може, він тобі заразом увесь фейс відремонтує?

– Тому фейсу найкращий доктор уже не поможе! – докинула дівчина, яка стояла.

Регіт пішов новою хвилею. Навіть дехто спереду почав підхихикувати. Лейла насупилася й відвернулася до вікна.

– Чоловік її і з таким фейсом любить! – раптом вигукнула Міла.

Від несподіванки всі аж позамовкали, а дівка, яка здійняла бучу, помітно скисла. Усі, зокрема й Міла, знали, що ту діваху в селі тягали всі, кому не ліньки, але ніхто не хотів не те що взяти за співмешканку, а бодай назвати своєю дівчиною.

Хтось ззаду тихенько гигикнув, – уже не з Лейли, – та отримав від дівки дебелого матюка.

– А що ж, що є, то є, з пісні слів не викинеш! – відповів дівасі сміхотун. – Може, тобі в неї кілька уроків варто взяти?

Діваха роздратовано гепнула того своєю сумкою, усі знову заіржали й переключили увагу.

Лейлу з Мілою більше не зачіпали.

– Дякую! – сказала Лейла Мілі, коли вони вийшли з автобуса й залишилися сам на сам. – За місце і за «любить».

– Пусте, – відказала Міла.

Дівчата рушили до зупинки маршруток. Побачивши в Лейли в руці папірець з адресою стоматолога, Міла запитала:

– Знаєш, де та вулиця?

– Ні. Буду якось шукати.

– Давай я з тобою сходжу до стоматолога, а ти зі мною потім сходиш по магазинах! Автобус назад усе одно буде тільки ввечері – встигнемо, а разом таки веселіше!

Півгодини спільного тремтіння біля кабінету та півдня швендяння по магазинах – і Мілі більше не потрібний був привід, щоб навідуватися до Лейли в гості.

Лейла вже не зустрічала її вовкуватим поглядом, а пригощала фірмовими пиріжками з варенням. Серафима також не була проти її візитів і дозволяла дочці кілька годин на день побайдикувати з новою подругою. Та що там говорити: якщо не рахувати матері – подругою першою в житті і єдиною.

Лейла не могла второпати, як же так вийшло, що Міла не заразилася всезагальним синдромом неприязні до циганки. Врешті дійшла висновку, що це, скоріше за все, через те, що Міла тут була «не зовсім місцевою». Змалечку Міла жила у своєї бабці в іншому селі. Надька, коли завагітніла вдруге і страждала від токсикозу, завезла дворічну Мілу до своєї матері й залишила на деякий час, «поки не полегшає». І «полегшало» їй аж через п’ятнадцять років, і то тільки через те, що бабця померла й дівати Мілу більше не було куди, довелося забрати до себе. Тож Міла не ходила в одну школу з Лейлою, не вислуховувала безліч придуманих дітьми гидких історій про неї, що наростали одна на одну, як снігова лавина, і, як та сама лавина, ховали Лейлу все глибше й глибше. Міла не була свідком Лейлиного агресивного опору всім і всьому, який давав кожному право думати, що вони таки мають рацію щодо неї. Тому Міла мала неоціненну можливість вірити лише власним очам, а не чиїмсь і скласти власну думку, а не позичати чиюсь.

Не останнім штрихом було й те, що Мілина мати не вважала за необхідне ввести Мілу в «суть місцевих справ». Надька була надто зайнята вагітною молодшою дочкою й не мала часу звертати увагу на старшу, яка вже сама повинна була вміти давати собі раду. Та що ж тут дивного, коли останні п’ятнадцять років вона не вважала за необхідне бути Мілі матір’ю?

При ближчому знайомстві виявилося, що обидві дівчини не мають батька. Тобто в Міли теоретично батько був, але нагадував про себе він лише раз на рік – на Мілин день народження – пересланою з Росії певною сумою грошей і кількома рядками телеграми.

– Ось-ось мають прийти гроші на моє вісімнадцятиріччя, – мрійливо розповідала Міла. – Вони трохи затримуються, але мама каже, що таке буває при міжнародних пересилках. І я куплю собі на них нове пальто й чобітки!

– Ти завжди тринькаєш ті гроші на одяг? – зміряла її скептичним оком Лейла. – Чи іноді даєш погуляти душі? Ну, там з’їздити куди-небудь чи купити собі щось для захоплення. – Лейлі довелося, закотивши очі, пояснювати, бо що таке «дати погуляти душі», Міла навіть уявити не могла.

– А в що ж я тоді вдягатимусь? – не хотіла втямити Міла.

– Мамка тобі все одно щось купила б! – відмахнулася Лейла.

– Не думаю, – цілком серйозно відповіла Міла.

Та хай там як, Лейла свого батька взагалі не знала.

– Мама каже, що він загинув, – розповідала вона. – Але я в це не вірю. Це просто універсальна відмазка всіх матерів, які не хочуть казати дітям правду.

– У тебе є якісь підозри щодо того, хто твій батько? – витріщила очі Міла.

– Ні. Я просто нагуляна, – цілком спокійно поділилася Лейла своїм припущенням.

– І тебе це непокоїть? – співчутливо допитувалася подруга.

– Ні, – так само холоднокровно відповіла Лейла. – Батько мені не потрібний. Мені вистачає мами.

І це була чистісінька правда. На відміну від Міли, маму Лейла мала майже цілодобово сім днів на тиждень незалежно від обставин. І десь у глибині душі вона пишалася тим, що має щось вагоме, чого не мають багато інших, включаючи й Мілу. І дарма, що це чи не єдине Лейлине надбання в її паскудному житті.

6

Я не мав жодного бажання слухати ті дівочі теревені ще й сьогодні. Від кількості переказаних дівками всяких всячин голова аж гуділа, а якби могла, то частувала б мене мігренню при самому погляді на котрусь із тих двох. Може, було б іще нічого, якби ці дрібні балачки не вібрували мені нутро. Подумати лишень, наскільки вміння відчувати приховані настрої, що супроводжують озвучені слова, може зіпсувати людині життя! Чи то пак, зіпсувати існування обліковцю.

Якщо можна вжити цей вираз стосовно нашого брата, то я був виснажений.

Цілодобово я висів у Міли над душею: слухав, дивився, варився в її соку й невтомно… байдикував. Я був незримою чутливою тінню, котра пропускає крізь себе навіть більше, ніж її господиня, і досі навіть не знав – навіщо.

Я виплив із Лейлиної кімнати, де дівчата шили собі саше, проминув заклопотану Серафиму (що на моєму рівні відчуття була немов згусток спецій, від яких можна зомліти), пройшов повз Шрама (водянистого й несолоного типа, який курив у сінях) і висунувся надвір.

Зима ніжилася й блищала де тільки можна. На кожному сантиметрі горизонтальної поверхні лежав сніг, за винятком порога й доріжки до воріт – хоч якусь частку господарчих робіт із Шрама таки витискали.

Та більше, ніж розчищене подвір’я, мене подивувало видіння над воротами, що біліло і блищало краще, ніж сніг у сонячну днину. Не вірячи своїм очам, я попрямував туди.

На стовпі воріт, закинувши ногу на ногу, сиділа чорноволоса дівчина в білому вбранні. Розпущене довге волосся вільно стікало по спині, надаючи навколишній білизнí ще більшої сліпучості, потилицю прикрашав маленький круглий капелюшок, що нагадував феску, а боса ступня погойдувалася в такт польоту монет, які дівчина підкидала й ловила з виразом цілковитої нудьги в темних очах.

– Це ж треба! – бездумно вигукнув я. – Я тебе бачу!

На якусь мить вона повернулася й глянула на мене тими знудьгованими очима.

– Я тебе також бачу, – спокійно відповіла і відвернулася, ніби мала важливіші справи. Монети продовжували підлітати в повітрі.

– Я хотів сказати, – спробував я реабілітуватися й видатися меншим йолопом, ніж був насправді, – що ти перша з наших, кого я побачив! Не знаю чому, але я дуже зрадів цій зустрічі. Я чомусь думав, що ми одне одного не бачимо.

– А-а-а, – байдуже протягла вона, не полишаючи свої монети. – Декого з наших ми можемо бачити, але не всіх.

– А ти чия? – Я таки не втримався й озвучив це питання.

– Лейлина, – відповіла чорнявка, покрутившись на стовпчику, і в цьому русі я помітив певну нетерплячість. – Міг би й здогадатися, адже ти мене таки бачиш! – передражнила вона мене.

– О, вибачте, Ваше Всезнайство! – ображено буркнув я й відвернувся. – Не буду більше ображати вас своєю неосвіченою присутністю!

Я попрямував за хату в надії й собі знайти якогось стовпа, бажано – вільного від бундючних дівуль.

– Та ну, хто ж так швидко ображається! – гукнула мені в спину чорнявка, і я сприйняв ці слова як спробу вибачення. – Іди, сідай поруч. Усе одно нам із тобою доведеться часто перетинатися.

Я примостився біля чорнявки на сусідньому стовпі й хотів назватися, але не міг цього зробити належним чином, бо досі не знав свого імені.

– Сто двадцять восьмий, – сказав я, трохи ніяковіючи. – Вибач, але той номер – це єдине, що я про себе знаю.

– Не хвилюйся, я знаю не більше, – дівчина облишила свій зверхній тон і тепер здавалася якщо не доброзичливою, то хоч нормальною. – Я – сто тридцять третя, – на цих словах вона трохи поморщила носа. – Як гадаєш, ми наші імена колись дізнаємося?

– Я так собі думаю, що нам їх відкриють, коли ми станемо сірими, – з розумним виглядом відповів я, згадуючи Сороя.

– А ми повинні стати сірими?

– Точно не знаю, але чомусь мені так здається. Адже очевидно, що сірі більше знають і більше вміють, отже, вони мають бути вищі за ієрархією. Крім того, мені не хочеться думати, що я до кінця віку буду лише порядковим номером.

Сто тридцять третя просяяла до мене загадковою усмішкою й хитнула босою ногою.

– У нас залишилося значно більше від людей, ніж ми собі думали, чи не так? – закинула вона, і я з нею не міг не погодитися.

Отак ми сиділи на воротах, двоє обліковців-початківців, і відзначали своє знайомство, чеберяючи босими ногами в зимному повітрі.

Виявляється, Третя (ми домовилися для зручності скоротити наші номери до однієї цифри), крім мене, бачила ще обліковця Серафими. Це був тисяча чотириста сьомий (схоже на те, що наша нумерація в якийсь момент починається спочатку), сивий дідок із бородою, за словами Третьої, дуже жвавий як на свій вік. Хоча в нашому випадку про вік мову вести, мабуть, недоречно.

– Що дивно, – ділилася роздумами Третя, – я ніколи не бачила Шрамового обліковця! Хоч за цей час ми вже мусили десь стикнутися лобами.

– Я також не бачив іще жодного обліковця Мілиних домашніх, – розділив я її подив. – Зрозуміло, що в Полі його ще немає, бо ж їй лише шістнадцять, але Надин мав би вже показатися. Он навіть тебе я бачу, а Міла з Лейлою тільки нещодавно познайомилися…

– У Полі вже є, – виправила мене Третя.

– А ти звідки знаєш? – не повірив я.

На мить у мене майнула підозра, що Третій відомо більше, ніж вона показує, але та спокійно відповіла:

– Сьомий каже, що дівчина, яка народила дитину, отримує обліковця незалежно від віку. Не забувай, що він – обліковець повитухи і знає, про що говорить. І він стверджує, що завжди бачить обліковців новоспечених мам. Але навіть він, – Третя розвела руками, – жодного разу не бачив Шрамового. От тобі й тема для роздумів!

Насправді, крім того, чому ми одних обліковців бачимо, а інших – ні, роздумувати нам обом було над чим. Наприклад, над тим, звідки ми взялися, адже обоє мали відбиток враження про людське життя й підозру, що ми – вчорашні люди, хоч нічогісінько про те вчорашнє й не пам’ятали.

Або яке наше призначення тут сьогодні, крім того, щоб назирці ходити за нашими підопічними та збирати монети?

Так, монети. Третя сиділа й підкидала правою рукою жменю золотих монет. І я знав напевне, що в її лівій кишені лежить купка срібних. Я теж мав такі: у правій кишені – золоті, у лівій – срібні. Монетки час від часу з’являлися в мене то в одній, то в іншій руці, і я клав їх у відповідну кишеню. Не знаю чому, та я не міг їх впустити на землю, викинути чи загубити. І що з ними робити, я також не знав. Тому просто тягав за собою в кишенях, скидаючись на ходячу свинку-скарбничку, і сподівався на єдине: що кінець кінцем мене не доведеться розбивати, як ту свинку, щоб отримати накопичене.

– А хай йому, оце так вона розійшлася! – несподівано вигукнула Третя й зістрибнула з воріт.

Якусь мить я сидів і з подивом витріщався на її схвильоване обличчя, аж поки й мене наздогнало щось схоже на емоційне цунамі.

З хати йшов такий вихор, що якби ми мали хоч трохи ваги, нас би знесло до котрогось із полюсів. Серед усього потоку відчуттів, що важко хльостав нас зусібіч, я зміг розпізнати лише маленькі часточки Мілиного занепокоєння, тимчасом Третя аж трусилася від того, що впало на її голову.

Імовірно, у хаті здійнявся скандал серед господарів, від якого Лейла опинилася чи не на грані, а Міла була просто спостерігачем.

– Ой, хоч як не хочеться, але доведеться туди пірнати! – зітхнув я, намагаючись надати голосу якомога більшої безтурботності, щоб трохи збадьорити Третю. Але вона вже зникла.

7

Якби Шрама хтось запитав, чим є життя особисто для нього, він без зволікань відповів би: «Водостоком». Ти сидиш у ньому гвинтиком, і повз тебе постійно щось пропливає: іноді чиста вода, іноді брудна, а часом узагалі якісь смердючі відходи, такі токсичні, що після них від тебе залишається хіба шапка. Отак воно все тече повз тебе, і ти нічого не можеш вдіяти, бо від тебе нічого не залежить. Усе залежить від того, у якому місці якого водостоку тебе вкрутили. Якщо пощастить – сидітимеш у вихідній трубі з артезіанської свердловини й насолоджуватимешся чистотою й свіжістю буття. Якщо не пощастить, усе життя нюхатимеш помиї в каналізації. Але основна заковика полягає в тому, що хай би де ти сидів, рано чи пізно все одно заіржавієш і полетиш на брухт, тож нащо його смикатися? Сувора правда життя: усе, що ти можеш зробити, – це навчитися призвичаюватися до своєї труби й брати від неї все найкраще, доки не опинився на брухті. Ось так.

Шрам не сумнівався, що його вкрутили в каналізацію. І вважав, що це назавжди.

Чи був Шрам сиротою? Ні. У нього була мати, був навіть батько. Були собака і кіт. Що ще? А, так – було ще п’ятеро сестер і двоє братів. І на всю цю братію долею виділено було лише шістдесят квадратних метрів житла, трохи готівки батькової зарплати й довгі трудові будні на городі та біля хазяйства.

Шрам був третім сином, тому довгий час його оберігали. Та коли старші брати подалися вчитися, на Шрамові плечі разом із почесним званням старшого, якого він чекав, немов титулу, зненацька впала непосильна ноша чоловічої роботи. Думаєте, Шраму як старшому перепало більше квадратних метрів власної території чи більше готівки? Ні. То, може, він як старший мав більше материнської довіри, батьківської поваги та сестринської прихильності? І знову ні: замість першого, другого й третього – тільки нескінченний потік розпоряджень до негайного виконання. Більше перепадало лише трудових буднів.

Тож чи був Шрам знедоленим і нещасним сиротою? Ні. А чи втішало його те, що він має матір, у якої, хай там як, усе життя крутилося навколо дітей, яка завжди нагодує, вдягне в чисте й не пропустить повз увагу жодного дитячого чхання? Чи втішало його те, що має батька, який і на роботу ходить, і вдома хазяйнує, п’є тільки на свято і, на відміну від батька Шрамового друга Дімочки, не пішов від сім’ї до молодшої жінки? Чи втішало те, що навіть якщо Шрам у всьому світі не подужає знайти собі жодного справжнього друга, він завжди матиме семеро людей, які його не залишать у біді?

Ні, не втішало. Натомість він почувався глибоко ображеним. За те, що цілий день мусить батракувати – на відміну від сусідського Сьоми, з якого мати пилинки здуває й не дає нічого робити по господарству, щоб не підірвав здоров’я. За те, що не має жодної вільної хвилини – на відміну від сусідського Геника, який після школи гуляє, де йому заманеться, з травня по жовтень ходить купатися на ставок, краде в сусідів сигарети й курить за туалетом коноплю, супроводжуючи це все своїм дурнуватим сміхом. За те, що спільно з батьком «розважається», тільки копаючи городи й пораючи свиней, тоді як Дімочка зі своїм татом тільки те й робить, що ловить рибу, грає у футбол чи, щонайгірше, дивиться по телику бойовики. І це ще не згадували, що Шрам ніколи не мав таких кросівок (плеєра, ігрової приставки, комп’ютера, велосипеда й багато-багато іншого), що мали Сьома, Геник, Дімочка та інші кляті друзяки.

Шрам уже почав був здогадуватися, що, швидше за все, батьки його не люблять, коли ці підозри підтвердилися. Побачивши синову повістку в армію, його батько – на відміну від інших, люблячих батьків – і пальцем не поворухнув, щоб сина відмазати. Тож, тоді як Сьома й Дімочка пакували речі до столиці на куплені батьками місця за університетськими партами, а Геник і далі насолоджувався дебошами й байдикуванням, Шрам пішов відбувати військову повинність. І, зачиняючи за собою хвіртку батьківського двору, він твердо для себе вирішив: більше сюди не повернеться. Навіть у гості! Ні на хвилину! Крапка!

В армії медом мазано не було. Як не було й після неї. Відслуживши, Шрам зненацька збагнув, що не вміє робити нічого, крім як виконувати накази. Які тут були варіанти? Освіти було лише одинадцять класів школи. Водійських прав не мав. На підсобні роботи з будівництва чи вантажні підробітки Шрам влаштуватися не міг: отримавши дембеля, він так гуляв, що впав із танка, розсік щоку й пошкодив собі спину, отримавши абсолютну непридатність до важких робіт і безкоштовний додаток у вигляді шраму на щоці та відповідного прізвиська. З усього цього прізвисько виявилося позитивним моментом: Шрам отримав можливість позбутися останнього зв’язку зі своїм минулим – свого імені.

Після довгих і безрезультатних пошуків роботи (чомусь навіть в охорону влаштуватися не виходило) Шрам випадково зустрів армійського приятеля, який запросив його на святкування дня народження. Після гулянки Шрам прокинувся в ліжку немолодої, але самотньої й відносно забезпеченої жінки. Так почалася його «кар’єра» утриманця. І заразом розуміння того, що він – гвинтик у трубі й нічого з цим зробити не здатен.

Мінялися жінки, мінялися місця Шрамового осідання, мінялися шпалери на стінах – це, мабуть, і все, що мінялося. Оскільки шпалери здебільшого були дешевенькі, Шрам і дійшов висновку, що йому дісталася каналізаційна труба.

Але якби його спитали, чи можна в каналізації знайти щось гарне, він без роздумів відповів би: «Лейлу».

Власне, він її зустрів у звичайній електричці. Вона сиділа навпроти, глибоко про щось замислившись і час від часу смішно посмикуючи кутиками губів. Через п’ять хвилин підглядання за нею Шрам зрозумів, що не може з нею не заговорити. Через п’ять хвилин після того, як вона вийшла на своїй станції, він збагнув, що не зможе її забути.

Ця дівчина разюче відрізнялася від усіх «дівок», із якими йому досі доводилося мати справу. Відрізнялася віком, бо була ще мала, але своєю самостійністю й самодостатністю могла заткнути за пояс кожну з його підстаркуватих дам. Різнилася вродою – так, Шрам вважав Лейлу хоч і трохи занедбаною, але вродливою; на противагу його фарбованим-перефарбованим паннам із вискубаними бровами, лакованими (хоч і часто облупленими) довгими нігтями й випаленим волоссям, вона була як ковток свіжого повітря без присмаку хімії.

Уперше в житті Шрам щиро захопився особою жіночої статі, тому начхав на її вік, який для нього світив кримінальними наслідками, начхав на свою тодішню даму, яка його вдягала-годувала, і поїхав у те село, де жила Лейла. Грошей, які він мав, повинно було вистачити десь на місяць «гостювання» в тому селі. За цей час Шрам розраховував обкрутити Лейлу, насолодитися життям, а коли гроші закінчаться – повернутися до колишньої дами.

Але все вийшло і простіше, і заплутаніше одночасно. Обкрутити Лейлу було легко: виявилося, вона геть не має друзів, тому улеслива увага з його боку швидко увінчалася її довірою та прихильністю. Але несподівано звідкись на Шрамову голову узялася Лейлина мамка. Хоч як дивно, вона не намагалася соромити Шрама Лейлиним ніжним віком, погрожувати міліцією чи дядьком із важкими кулаками. Вона лише поставила Шраму дивний ультиматум: якщо він хоче продовжувати з Лейлою зв’язок, то нехай селиться в них удома й живе з дочкою як цивільний чоловік або хай вимітається із села, доки щось у нього не відсохло.

Цю погрозу Шрам сприйняв досить серйозно, бо на той час уже начувся про здібності баби Химки. Але пропозиція привабила його більше, ніж погроза налякала. Чи ж це не та сама роль у жіночому домі, яку він досі успішно виконував? Жити за рахунок старшої жінки йому звикати не доводилося. Тільки тепер була одна дуже приємна різниця: розважати доведеться не стару матрону, а її молоду привабливу дочку…

Усе йшло як по маслу: звикся, обжився, збагнув, чого не можна робити, побачив, що робити можна, якщо непомітно. Потихеньку підтягував собі з різних кутків усе, що не так лежало, аби було потім за що посидіти у веселій компанії. Так би й далі собі жити й горя не знати, але, видно, став якось під нещасливу зірку.

Лейла помітила ще одне зникнення свого таємного запасу (кілька днів тому Шрам виколупав з-за плінтуса сто гривень) і влаштувала йому армагеддон. Шрам не на жарт перелякався, бо й до цього він тут цупив потихеньку, але Лейла йому нічого подібного не викидала. Він вважав, що між ними укладено таку собі мовчазну угоду і він просто бере, що йому належить. Аж вийшло, що ні. З налитими кров’ю очима й шваброю в руках Лейла згадала йому всі свої заначки (які, виявляється, збиралися то на нову кофту, то на стрижку, то на зуб, а остання – на мобільний телефон) і без докорів сумління вигнала його з дому із забороною ще будь-коли підходити навіть до хвіртки.

Не знаючи, що йому тепер робити, Шрам пішов туди, куди завжди ведуть усі дороги, – до бару. Він узяв пляшку й зайняв запаскуджений столик, налив повний шкалик і випив його залпом. Порівняно з гіркотою, що бродила в його душі, ця палена горілка здалася йому медовим нектаром. Випив іще одну. І ще одну. Гірчити не перестало.

Гірчило страшно від самої думки про те, що доведеться повернутися до старих тіток. Він не міг навіть уявити, як після молодої й душевної Лейли бодай сяде поруч із протрухлими цинічними бабами. А доведеться, мабуть, і сісти, і лягти, і гопака танцювати, якщо накажуть, бо по-іншому він жити не вмів.

За такими кислими думками Шрам не відразу зрозумів, що до нього звертається міліціонер. Це звертання містило в собі дві диковинки: по-перше, міліціонер звернувся до нього не на прізвисько, а за справжнім ім’ям, якого в цьому селі ніхто не знав; по-друге, міліціонер скалив до нього всі тридцять два зуби й розкинув руки для привітання, що для його погонів було досить дивно. Шрам навів різкість і здивовано вигукнув:

– Геник, ти?

– Я, друзяко, я! – сміявся той, плескаючи Шрама по спині.

Шрам із несподіванки спробував протверезіти. Геник у цій місцевості, та ще в погонах? Той Геник, що до нього до першого приходив дільничний у разі правопорушень у їхньому селі? Той Геник, що за ним тюрма ридала рясними сльозами?

– Як це ти примудрився в міліцію пролізти? – запитав у нього Шрам.

– Пхе, і примудрятися не довелося! – махнув той рукою. – Робота собача, платять мало… Усі нормальні люди звідти тікають, і доводиться підбирати таких, як я!

Геника, схоже, веселила відмінність від «нормальних» людей – його розкотистий сміх розлітався далеко за межі бару.

– І як ти там справляєшся? – ввічливо запитав Шрам.

– Та як усі – викручуюся! У вічній гонитві за показниками…

– То ти тут типу на роботі? – кивнув Шрам у бік хазяїна бару.

– Друже мій, я завжди на роботі, навіть коли до дівки їду! – заіржав Геник своїм специфічним сміхом, який із роками менш дурнуватим не став. – Ніколи не знаєш, де знайдеш показник. А зараз іще за один висяк голову знімають… А ти як живеш? – переключився він на друга.

– Та по-всякому, – відмахнувся Шрам.

– І зараз, я дивлюся, діло – труба! – потріпав міліціонер друзяку по плечі. – Давай тоді вип’ємо й подумаємо, як ми можемо один одному допомогти…

8

Серафима нарешті дозволила собі сісти на стілець і шумно, не криючись зітхнути. Колишніх і теперішніх домочадців наразі поруч не було, вона залишилася вдома сама й могла хоч ненадовго розслабитися й випустити назовні почуття. Хоча чого їй нині більше хотілося, – тужити чи тішитися, – вона ще не вирішила. Тому зітхнула ще раз, аж із присвистом. І їй на мить здалося, що з тим видихом виплеснулося все, що зазвичай ховається й консервується десь глибоко в собі, поза межами досяжності навіть найближчих людей.

Лейла із забитими памороками й червоними очима пішла проводжати Мілу. Чи то радше Міла витягла Лейлу, щоби провітрити її важку, немов напхану отруйним свинцем голову… Байдуже, аби не чадіти в застояному, затягнутому павутинням і проїденому міллю місці, яким був цей дім і життя в ньому…


Відвівши дев’ятирічну Лейлу до п’ятого класу Розлогівської школи, Серафима мала ще купу клопоту: домовитися щодо пробиття колонки у дворі та врізки до газопроводу, відремонтувати двері, повставляти шибки, побілити кухню і ще переробити безліч справ із довжелезного списку. Вони перебралися обживати цю запущену, нікому не потрібну хату, і слід було багато чого тут зробити, щоб назвати ту халупу домом. А ще треба було пройтися по дворах і запропонувати тутешнім людям свої послуги медсестри, масажистки й косметолога.

Не встигнувши навіть завернути за школу, Серафима почула розмову кількох місцевих кумась, які, підперши шкільний паркан, виливали одна одній своє невдоволення:

– У нас зроду не було циган, а тепер що, виходить, спокійні часи скінчилися? Подивіться тільки на сусідні Олешки: там половина жителів – наркомани. А все чому? Бо тамтешні цигани наркоту свою тицяють усім без розбору, а потім наживаються на людському горі!

– Та це ж тільки одна маленька дитина!

– Де один – там і плем’я не забариться з’явитися! Чи ж ви, Ганю, не знаєте, що вони тільки кодлом осідають?

– То що ж нам тепер, те циганча виганяти?

– Я вам скажу так: усі ми ходимо під Богом, і ту дитину я не чіпатиму навіть косим поглядом. Але якщо мій Васько не захоче сидіти з нею за однією партою, я нічого йому вдіяти не зможу.

Серафима аж сумку з рук випустила. Кумасі озирнулися на незграбну жінку й продовжили собі розмову. Ніхто поки що не бачив батьків «циганчати», тому ту біляву молодичку сприйняли за людину зі «свого табору».

До кумась підійшов пошарпаний п’яний дідок, який ошивався тут поряд, і докинув слівце від себе:

– Бити треба тих циган відразу, як тільки сюди покажуть носа! – з бійцівською готовністю заявив він. – Будемо з ними панькатися – наберемося лиха! Ось хай тільки вийде зі школи, я вам покажу, як із ними треба!

– З тобою і так горя вистачає! – шпигнула захмелілого діда котрась із кумась, але по ній було видно, що вона цілком із ним погоджується.

Серафима тоді забула і про колонку, і про двері, а пішла тинятися селом. Вона не могла тверезо мислити, очі застилала злість упереміш із відчаєм, а в серці немов оселилася орда термітів.

Жінка блукала по вулицях із єдиною метою – вивітрити із себе важкі емоції, щоб мати змогу щось далі вирішувати, та на одній із вулиць натрапила на того п’яного діда – він лежав білий із піною коло рота. Нахилившись до п’яниці, Серафима зрозуміла, що той мертвий.

Вона сіла біля тіла і якусь хвилину непорушно сиділа. Потім підвелася й пішла до школи.

Дочекавшись закінчення уроків, вона довго спостерігала за тим, як діти купками перешіптуються в Лейли за спиною, тицяючи в неї не тільки пальцями, а й гілками, шарпаючи її та сміючись із неї. Потім вийшла поперед школи й голосно, як із трибуни, заявила, щоб її почули і учні, і вчителі:

– Хто насмілиться вчинити шкоду цій дівчинці, на того ляже невідворотне прокляття!

Забрала Лейлу й пішла додому.

Звісно, дідове тіло скоро знайшли серед вулиці. Селяни почали перемовлятися, хто і за яких обставин бачив його останнього разу. А на додачу селом поширилася чутка про Серафимин вибрик перед школою. Усі швидко додали два і два.

Серафиму почали побоюватися. Лейлу відкрито вже ніхто не займав…


Як хотілося Серафимі вберегти дочку від усього павутиння й молі цього світу, запхнувши їх, як і свої жалі, собі глибоко всередину, самій тихо труїтися й задихатися, але бачити, як Лейла живе й радіє життю. Бачити, як вона всміхається людям, і як люди – о, диво! – відповідають їй тим самим. Бачити, як вона трудиться над чимось, не зморюючись і не жаліючись, а благословляючи кожну нову справу, бо знає – вона потрібна і без неї не можуть обійтися. Бачити, як вона ночами тихо й міцно спить, а не схлипує в подушку й не метається на ліжку від нічних марень – відгомону денних нещасть. І ніколи, ніколи – ніколи! – не почути від дочки слів докору й ненависті, коли вона дізнається правду про них…

Та хай би як Серафимі цього хотілося, вона ще не втратила останньої тямки, щоб розуміти: то все утопія. Їй не вистачить часу, щоб проковтнути самій усі доччині негаразди, не вистачить рук, щоб відгородити її від світу. Але поки поруч, вона загартовуватиме Лейлу всіма доступними способами.

Певних успіхів Серафимі таки вдалося досягти. До свого повноліття Лейла не боялася ніякої роботи, не боялася людей і – завдяки мудрому підходу Серафими – уже не боялася й чоловіків.

Шрам виявився несподіваним, але в остаточному підсумку досить корисним поворотом у Лейлиному житті. Спочатку Серафима, як і кожна любляча мати, мало не вибухнула з люті, коли дізналася від людей про безсоромного спокусника, який обкрутив її маленьку, ще таку зелену, нетямущу, довірливу дочку. Але життя навчило Серафиму не рубати на гарячу голову, і вона згодом не раз подумки хвалила себе за те, що їй вистачило терпіння дослухатися до тієї науки. Переступивши через себе, через жіночу гордість і свої материнські пориви, переступивши через людей, – які неодмінно її осудять, і кожен, хто ще не встиг покласти собі в кишеню камінь на неї, тепер обов’язково це зробить, – Серафима знайшла того покидька й замість того, щоб власними руками задушити його, запропонувала поселитися з ними. Вона розсудила так: хай краще Лейла набирається цього досвіду тут і зараз, під пильним оком мамки-знахарки, ніж збиратиме собі фізичної й моральної кривди десь по темних кутках. А вона, Серафима, уже стерпить сором за них обох, аби тільки Лейла остаточно не зневірилася в людях і в собі.

Але Шрам перейшов межу. Сама Серафима ще стерпіла б, та вона більше не могла дозволити Лейлі терпіти це все. Хіба ж Лейла все життя мусить жертвувати своїми зубами, своїми захованими скарбами і своїм спокоєм на догоду якомусь нікчемі? Хіба ж вона це заслужила? І хіба ж мати змириться з такою долею для єдиної дочки?

Шрам пожив у них своє, настав момент випроводити його з миром на всі чотири сторони. Настав час, щоб Лейла сама його випроводила. Мати бачила, що Лейла дійшла до цього, тільки не може наважитися на рішучий крок. І трохи дитині помогла. Вона навмисне на Шрамових очах дала Лейлі сотню, порадила десь заховати й почала вести зворотній відлік…

Серафима зняла кришку з каструлі, де настоювався її відвар, і вдихнула ароматний пар.

З цим етапом завершено. Треба починати наступний.

Серафима налила відвару собі в чашку, решту процідила в банку, щільно закрила кришкою й понесла до шафки. За дверцятами рядочком вишикувалися слоїки і пакетики того, що нині складало Серафимине існування. Вона поставила банку з відваром на вільне місце, попередньо діставши з дальнього кутка поліетиленовий пакет з аптечними коробками. Лейлі вони ніколи потрібні не були й навряд чи будуть. Серафима загорнула коробочки в кілька шарів газети й викинула в сміття. Сьорбнула відвару з чашки, трохи подумала, підійшла до сміття й накидала зверху ще газет.

Ні Лейла, ні її нова подруга Міла не повинні були навіть здогадатися, що ті ліки із самого початку призначалися для смітника. І хоча лікувати тіло тим лікам не довелося, вони гідно виконали не менш благородне й не менш цілюще завдання.

9

Мілі ніколи не було важко дотримуватися елементарних правил ввічливості: щось спитали – відповідай, щось дали – подякуй, щось попросили – виконай… Мілі не важко було зрозуміти слова, давно-давно сказані покійною бабусею про те, що рідню треба берегти й всіляко допомагати, хоч би яка була та рідня. Адже, всім серцем люблячи бабусю, вона своє дитинство провела, озираючись, а чи не їде мама, щоб забрати її додому. Бо вона знала, що дім дитини має бути там, де дім матері. Тож чому зараз, врешті-решт віднайшовши той дім і ту рідню, Мілі все важче було допомагати, дякувати й виконувати?

Минув місяць після відвідин пологового будинку та появи в домі немовляти, і вп’ятеро більше часу збігло від дня Мілиного переїзду в Розлоге. Весь цей час вона робила майже всю хатню роботу, безвідмовно виконуючи всі мамчині вказівки. А як інакше? Мама працювала продавцем у сільському магазині і, можна сказати, була в сім’ї єдиним годувальником. Від Мілиного батька хоч і приходила чимала сума, але це було лише раз на рік – на Мілин день народження, і майже всі ці гроші йшли Мілі на одяг. До того ж цього року батько щось запізнювався з подарунком, якщо взагалі про нього не забув. Полин же батько – Надин другий чоловік – давно здимів, тихо й безслідно.

Отже, мама заробляла гроші. Поля спочатку була вагітною й не могла перевтомлюватися, потім, народивши, заявила, що не має сил поратися і з дитиною, і по господарству. Виходило, Міла була єдиною в цьому домі особою, не перевантаженою власними клопотами й здатною підтримувати елементарний порядок.

Але якось непомітно до поняття «елементарний порядок» долучилося й приготування «королівських» обідів і вечерь для дяді Борі, коли той приїжджав до них (а це було часто!), і прибирання в Полиній кімнаті, і прання та прасування дитячих речей, і, врешті-решт, нічні годування й заколихування дитини, бо молода мама за день настільки зморювалася, що вставати вночі була просто не здатна.

І дарма, що Надя працювала лише по півдня, а решту часу проводила або в подруг, або з дядею Борею, або за читанням журналів. І дарма, що Поля займалася не стільки дитиною, скільки своєю зовнішністю, а головною нянькою як вночі, так і вдень виявлялася знову ж таки Міла.

Сказано: рідню треба берегти й усіляко допомагати. І кому є діло до того, що все більше й більше Міла почувалася в цьому домі кухаркою, прибиральницею, нянькою, у кращому разі манікюрницею – ким завгодно, тільки не членом сім’ї?

Мабуть, Надька того вечора мала якісь свої плани, бо їй конче знадобилося виштовхати з дому обох дочок.

– Сходили б ви до клубу чи що? – сказала вона дівчатам за вечерею. – Там, кажуть, сьогодні Довгий, внук діда Гаврила, дискотеку «по-міському» робить.

Полю довго вмовляти не довелося.

– Дай мобійника – пожвоню Машчі, щоб жайшла жа мною! – відразу зажадала вона, навіть не дожувавши.

Надька, даючи їй телефон, попередила:

– Тільки Мілу із собою візьміть!

– Та пофіг, хоч і чорта! – вигукнула Поля, поскакавши до кімнати планувати з Машкою вечірню вилазку.

– Ма, я краще з малою побуду, – озвалася Міла.

– Іди погуляй! – наполягала Надька. – Тобі також не завадить час від часу на люди виходити! А з малою я впораюся.

Міла перечити не наважилася, бо нюхом чула, що мамі начхати на те, показується вона на люди чи ні, – їй просто на сьогодні потрібна порожня хата.

Отож, начепивши на себе все найгарніше, що в кого було, сестри дочекалися Машки, і кожна у своєму настрої (Поля – збуджена й піднесена, Міла – тиха й понура) пішли до центру.

Вломившись до клубу з виглядом королев вечірок, Поля з Машкою почали з усіма виціловуватися, вигукувати дотепи, пищати від щипків за зад і розкручувати перших-ліпших парубків на пиво. Міла тихенько просочилася в напівтемне задушливе приміщення, де пахло пилом і сигаретами впереміш із дешевенькими парфумами, притулилася до стіни й спостерігала за веселощами сестри, яка про неї вже геть-чисто забула.

Дискотека «по-міському» набирала обертів: поступово сюди позлазилися всі гуляки від тринадцяти до тридцяти років. Хто прийшов тверезим чи не накуреним, відразу цю помилку виправляли й ломилися в натовп танцівників показати кожен свій клас. Тут була досить стерпна апаратура, доладна світломузика й наймодніші хіти (таки недарма столичний Довгий правив за діджея!), тому публіка шаленіла й відривалася на повну.

Скоро Міла загубила Полю з поля зору. Іноді над натовпом вигулькували Полині підняті руки, іноді Мілі здавалося, що вона бачить, як сестра звивається біля самого діджея, приймаючи такі сороміцькі пози, аж Міла очі відводила – і губила її знову.

На сльозливий повільний танець до Міли підкотив якийсь підстаркуватий парубійко і запросив танцювати, а коли дівчина чемно відмовила, потягнув мало не силоміць. Сяк-так дівчина витерпіла п’ять хвилин стійкого перегару над вухом, грубі граблиська, які постійно плутали спину з тим, що нижче, і тертя по її стегну чогось, що в неї не викликало довіри. Потім швидко забилася в темний куток коло самого виходу й знову почала вишукувати очима Полю. Помітивши, як сестра випливла у двері попід руку з якимось типом, Міла поспішила за нею.

На вулиці під клубом була майже та сама гульня, що і всередині, тільки без музики – пили, курили, кричали та трохи дебоширили. Маневруючи між компаніями, Міла роззирнулася довкола, але Полі так і не знайшла.

– О, то це ж Міла Зайченкова! – вигукнув хтось із курців.

– Хто, хто? Щось я такої не знаю! Не місцева? Ану іди сюди – познайомимося! – підхопив його товариш. Курець – не курець, але з голосу чутно було, що пияка добрячий.

– Та це ж Полина сеструха! – відповів йому перший. – Недавно до нас перебралася.

– А-а! А я думаю! – не вгавав пияка. – Я кожну собаку знаю, а тут незнайомка! Полина сеструня, кажеш? – багатозначно перепитав солоденьким голосом, і всі оточуючі хихикнули з розумінням. – Іди, зайчику, скляночкою пригощу! Поля якраз зайнята, пішла на романтичну прогулянку з Кабаном, тож давай ми тебе розважимо!

– Ні, дякую! – відповіла Міла й позадкувала до дороги.

– Гей, хлопці, зайчик зараз утече! – заметушився пияка й посунув перехоплювати злякану дівчину.

Товариші з тютюканням кинулися йому допомагати. Пияка схопив Мілу за лікоть і потяг на себе, намагаючись обійняти. Друзяки розповзлися з обох сторін, перекриваючи дівчині шлях до відступу. Міла зіщулилася й зібралася закричати…

– Облиште її, вона з нами! – пролунав хрипкуватий голос у Міли за спиною, і всі озирнулися подивитися, хто це там такий сміливий.

Біля дороги стояло четверо хлопців досить міцної статури, серйозно налаштованих на своє. Те, що Міла їх не впізнала, не дивно – вона тут мало кого могла впізнати. Але її «кавалери» знали їх не більше. Прийшлі якісь.

Пияка оцінив обстановку й навіть своїм не вельми тверезим розумом зметикував, що дівка не варта тих ризиків.

– Забирайте свого зайчика! – сплюнув він під ноги й почвалав назад до клубу. Його бригада посунула за ним.

Міла переконалася, що «кавалери» від неї відчепилися, і поволі пішла на дорогу.

– Дякую, – тихо сказала до хлопців, які стояли й дивилися на неї. Схоже, вони ще не встигли досягти нормальної для тутешньої події кондиції, тому вирази облич, рухи й голоси в них були напрочуд тверезими.

– На здоров’я! – відповів той, із хрипкуватим голосом, що й заступився за Мілу.

На вигляд йому, як і всім іншим із компанії, було від двадцяти до двадцяти п’яти років, одяг усі мали розтріпано-стильний, а вираз – зацікавлений і знудьгований водночас.

Студенти. Родом не з цього села. Приїхали додому на вихідні.

Міла оминула їх, ще раз подякувала, не знаючи, що ще сказати, і пішла дорогою від клубу.

– Я тебе проведу, – знову озвався хрипкуватий. – Щось у вас тут дуже неспокійно.

Дівчина не дуже зраділа тій ідеї – іти темною порожньою вулицею самій із незнайомим хлопцем. Але відмовлятися вона не дуже вміла, а її мляві заперечення й цього разу пропустили повз вуха.

Ішли мовчки. Міла, і так не дуже говірка, тепер узагалі була близька до німоти, а до кола інтересів хлопця, здавалося, нічого, крім галантного обов’язку, не входило, навіть імені свого не називав. Музики й гамору з клубу вже не було чутно, усе інше село спало, тому тишу порушували тільки човгання ніг і далекий гавкіт собак.

Незважаючи на зовнішнє умиротворення, у Мілі наростало якесь напруження. Вона не могла пояснити, що її так тривожило, і це ще більше роз’ятрювало незбагненний страх. Врешті, опинившись у пустинному завулку за річечкою, де до найближчої садиби було метрів зо триста, дівчина побачила значення того страху.

Хлопець раптом зупинився. Схопивши Мілу за плечі, підбив їй ноги й повалив на землю. Налігши зверху всім тілом, він однією рукою закрив дівчині рота, а іншу підніс їй поперед очі так, щоб вона гарно бачила – стиснута в кулак.

– Оце тобі, – прохрипів він, – за зіпсований випускний! – І він вдарив тим кулаком Мілі в груди так, що вона якийсь час не могла дихати.

Не відпускаючи їй рота й не зважаючи на її закочені очі, він продовжив:

– Оце тобі – за зірваний день народження! – Ударив у живіт, і в Міли в очах почорніло та забило памороки, що вона заледве могла його чути.

– Оце тобі, – вдарив ще, – за все добре, що дісталося твоїй сім’ї замість моєї! А оце, – вдарив Мілу в обличчя, – привіт твоїй сучій мамці, щоб знала, як брати чуже!

Останні слова Міла чула вже з темного провалля, у якому за секунду геть зникла…

Отямившись, дівчина побачила, що лежить серед темної дороги. У вухах свистіло з кожним подихом, здалеку гавкали собаки, але більше нікого поруч не було.

Відчуваючи запаморочення й нудоту, вона заледве підвелася й мало-помалу, то перечіпаючись, то притуляючись до якогось паркана перевести дух, дісталася додому.

Надька – звісно, не сама, з дядею Борею – була геть невдоволена такою ранньою появою дочки. Та побачивши Мілин стан, швиденько допомогла їй умитися, дійти до кімнати, роздягтися й лягти до ліжка.

– Дядя Боря вважає, що зараз їхати до лікарні немає потреби, – сказала Надя змученій дочці. – Переночуєш, відпочинеш, а на ранок буде видно.

– Мам, – ледь чутно вичавила із себе Міла. – Це син дяді Борі зробив…

Надька витріщила очі й заклякла. Якийсь час вона сиділа мовчки над дочкою, намагаючись осмислити почуте.

Вона знала, що в Бориса дорослий син-студент із важким характером. Чула від коханця, що в нього конфлікт із сином. Розуміла, що таке цілком могло бути. Але вона також усвідомлювала, що це буде кінцем їхніх із Борисом стосунків.

– Не кажи дурниць! – відрубала вона та вийшла з кімнати провести дядю Борю.

Надька заборонила Мілі ще говорити про це їй, а тим більше патякати будь-кому іншому. Наступного після пригоди дня вона звозила Мілу до лікарні та переконалася, що серйозних ушкоджень немає, дала дочці свій тональний крем, щоб замасковувати синець на вилиці, і по цьому вдавала, що нічого не сталося…

У ці суворі будні розрадою для Міли була нова подруга, «циганка» Лейла. Усупереч грубій поведінці і ще гіршій славі вона виявилася чи не єдиною людиною в Мілиному оточенні, здатною на співчуття й допомогу.

А крім того, ще до смерті бабусі й переїзду до матері Міла встигла вступити до університету. Хоч він був і провінційний, проте диплом серед роботодавців ще вважався дипломом, а не шматком розмальованого пластику. Хоч вступила на заочне, проте на безплатне, що в теперішніх обставинах було запорукою того, що мама дозволить там довчитися. І хоч Міла була позбавлена всіх радощів самостійного й безтурботного студентського життя, та кілька разів на рік мала по місяцю передиху, могла розвернутися й поїхати геть, до іншого світу, маючи для цього законний привід.

Міла відкрила комод і з солодким передчуттям змін почала перекладати свої небагаті пожитки в торбу. Надійшов час того самого «законного приводу» – сесії, і завтра вранці треба вирушати до іншого світу. І не питайте, як Мілі вдалося сяк-так підготуватися до сесії, і не питайте, на які гроші вона ту сесію «переживе». Перше залежало виключно від самої Міли, тому певні результати вона мала. Друге було пов’язане з батьковою совістю й справною роботою пошти. Так і не отримавши за два місяці свого подарунка до повноліття, Міла могла лише здогадуватися, яка з цих двох складових дала збій. Щодня дівчина питала в мами, чи не прийшли гроші, на що Надя тільки відводила очі й хитала головою, а врешті виділила дочці з власної кишені прожитковий мінімум, на який Міла повинна була перебитися.

– Куди це ти збираєшся? – почула Міла невдоволений Полин голос у себе за спиною.

– Як куди, на сесію, – спокійно відказала вона, запихаючи до пакетиків білизну й шкарпетки. – Завтра вранці виїжджаю, тож сьогодні маю все спакувати.

– Як це – завтра вранці виїжджаєш? – несподівано скипіла Поля. – Завтра ж кума святкує день народження, я йду до неї! А хто з малою посидить?

Міла знизала плечима.

– Ну, маму попроси.

– Мама завтра не зможе, у неї важлива зустріч! – З виглядом великого начальника Поля схрестила руки біля грудей і тупала по підлозі носком правого капця.

– І я завтра не зможу, у мене – важлива сесія. Тож доведеться тобі якось уже самій…

– Ти що, пропонуєш мені не вітати куму з важливим святом? – скипіла Поля, мало не підстрибуючи від розуміння того, що все виходить не по ній.

Мілі подумалося, що за останні роки совість жодного разу не підказала Полі привітати з «важливим святом» власну сестру, і цей спомин не дав їй розкиснути під Полиним натиском.

– Думаю, кума тільки зрадіє, якщо ти її привітаєш разом із хрещеницею! – огризнулася Міла, і сама дивуючись своєму нахабству.

– Що тут за галас? – почувся з кухні голос Наді, яка щойно повернулася додому.

– Мамо! – відразу кинулася до неї Поля, скрививши рота й гидотно скиглячи. – Вона хоче покинути свою племінницю напризволяще! Вона знає, що мені обов’язково треба бути завтра в куми, і не хоче посидіти з дитиною!

– Що це за безсердечність така до найближчих людей! – насупилася Надя до Міли, яка також опинилася на кухні й не встигла ще навіть рота відкрити на свій захист. – Не розумієш по-доброму, то доведеться виховувати тебе з усією суворістю! – із запалом продовжувала Надя свою гнівну промову. – Завтра ти під домашнім арештом, а ввечері глядітимеш малу! – відрізала вона, обнімаючи Полю.

Поля переможно усміхнулася з-під маминого крила й пурхнула до своєї кімнати. Міла вхопила за руку маму, яка вже відвернулася до дверей.

– Але ж у мене післязавтра починається сесія, завтра я маю бути в інституті!

Надя округлила очі: було видно, що вона зовсім про це забула. Як, власне, забувала все, що стосувалося старшої дочки. Смикнувши нафарбованими бровами, мама на кілька секунд замислилася й миттю знайшла для себе оптимальне рішення.

– Ну, нічого страшного, – м’яко вимовила вона.

Мілі на мить здалося, що мама хоче перепросити за несправедливість і скасувати поспіхом призначене покарання. Але Надя спокійно продовжила:

– Нічого страшного не станеться, якщо ти приїдеш туди післязавтра. Ну хіба ж ти не бачиш, – взялася переконувати вона, – що Поля і так виснажена дитиною та постійним сидінням у чотирьох стінах. Їй просто необхідно трохи відволіктися, розважитися… Постав себе на її місце і зрозумій, як їй важко!

У Міли промайнули в голові картини їхнього з Полею «дозвілля»: Міла готує обід, Поля сидить із дитиною біля телевізора й дивиться серіал; Міла миє посуд, Поля поклала дитину на килимок і гортає журнал; Міла прибирає в хаті, Поля разом із дитям спить; Міла готує пляшечку з дитячим харчуванням, Поля збирається на гульки; Міла о третій ночі шукає випущену пустушку й заколихує дитину, Поля тільки-но повернулася з гульок і відразу заснула мертвим сном.

– А мені… – тільки і встигла вигукнути Міла, та Надя відразу перебила:

– А тобі на що скаржитися? – Надя приклала обидві руки до скронь, показуючи, як вона втомилася. – Отже, досить, вирішено! Завтра посидиш із малою, а поїдеш післязавтра.

– Так післязавтра може бути екзамен! – випустила Міла свій найвагоміший аргумент, на що отримала відповідь:

– Хіба це проблема? Перездаси.

10

Міла була чуйним, добрим і терплячим створінням. У цьому не треба було переконувати ні Лейлу, ні Серафиму, а остання ж, мабуть, людей знала. Проте вважати Мілу Попелюшкою (чи хто там іще в казках мав безмежне терпіння без жодної тобі вади?) також було помилкою. Це Лейла розуміла хоча б із того, що її подруга була живою людиною, а не вигаданим персонажем, і їй притаманні були всі людські пристрасті, а не лише смирення, за яке зараховують до лику святих. Тому коли Міла ввечері з’явилася на її порозі з валізою в руках і божевільними іскорками в очах, Лейла просто відступила вбік, пропускаючи подругу у двері свого скромного помешкання.

– Можна я в тебе переночую, а завтра вранці піду на електричку? – поздоровкалася захекана Міла, звільняючись від довжелезного шарфа.

– Та на здоров’я! – припросила Лейла. – А Надька хоч знає, де ти є, чи вже із собаками шукає?

– Їй байдуже, хоч би й по радіо передали, що я полетіла в космос! – відрубала Міла, яка все ніяк не могла відсапатися й прийти до тями.


Коли Поля з Надею, сказавши все, що хотіли, відвернулися від неї й розбрелися по своїх кутках, Міла замкнулася в себе в кімнаті й спочатку за звичкою спробувала все мовчки перетравити. Але орган, який тихо перетравлює обрáзи, нарешті відмовив, і Міла заходилася гучно, зі схлипами й шмарканням ридати.

Довго ревла, намагаючись виплакати все за минуле, а заразом і за прийдешнє, і так голосно хлипала, що між нею та дверима аж протяг утворювався. Ясна річ, ніхто з домашніх і вухом не повів, тільки Поля раз через двері шикнула, щоб Міла затихла, бо дитина заснути не може.

Врешті Поля з малям поснули, а Надя кудись повіялася.

Усупереч усталеним уявленням про виплакані очі й звільнену душу легше не стало ні на йоту. Лише більше місця звільнилося всередині, наче пуста кулька утворилася. Невже для того, щоб знову збирати сльози?

Думати про щось Міла не хотіла, і якщо по правді, то й не могла. Тільки одна думка не давала спокою: у цьому домі вона спати не зможе.


– Аж не віриться, що твою сестру звуть Поліною, – через годину ділилася думками Лейла, вислухавши Мілину пригоду в усіх подробицях. – Поліни повинні бути милими й дружніми янголятами, а не змієподібними паскудами. Одним своїм виглядом вона дискредитує всіх ні в чому не винних Полін!

– Це, мабуть, тому, – усміхнулася Міла у відповідь, – що насправді вона не Поліна. Її повне ім’я – Леопольда.

– Нічого собі замашки! – по-пацанячому присвиснула Лейла. – Це що, для остраху нам, простим смертним?

– Ага, обізвалася проста смертна, яка відгукується на поширене слов’янське ім’я! – гигикнула Міла, до якої завдяки жартівливим випадам подруги почав повертатися добрий гумор. – Якщо серйозно, я думаю, що назвати так дочку – це була своєрідна мамина спроба вирватися із зачарованого кола, піднятися над злиднями. Я читала, що ім’я Леопольда раніше давали тільки особам шляхетного роду.

– А-а! – з перебільшено серйозною пикою протягла Лейла, – А ти тоді хто? Емілія? Мілена? Мальвіна?

– Ні, наскільки знаю, я просто Міла.

– Слава Богу! – театрально вигукнула Лейла й обійняла подругу за плечі. Але в цьому жесті вже не було нічого награного.

Що за словниками означає слово «дискредитувати», Лейла, звісно, не знала. Але віднедавна почала приблизно уявляти його зміст і тихенько цим пишалася. Як і тим, що за місяць вона від корінця до корінця прочитала чотири книжки – аж чотири! – а це на чотири більше, ніж за останні півроку. І вивчила майже слово в слово половину підручника з анатомії. Власне, про будову людського тіла й функціонування людських органів вона й так знала досить добре, але в один прекрасний момент мама почала вимагати від неї не просто загального розуміння, а детального й точного знання кожної клітини й кожної кісточки.

Спочатку дівчині здавалося, що мама здумала навантажити її будь-чим, аби тільки вона не згадувала про Шрама. Потім Лейла збагнула, що Шрам випарувався з маминої голови одночасно зі своїм запахом: година провітрювання – і всі справи.

Ні, Серафима не мала ілюзій стосовно доччиного розбитого серця, адже Лейла і справді не почувала себе нещасною й покинутою. Вона просто завзято й невблаганно почала розчищати дорогу до Лейлиної освіти.

А дорогу таки треба було не просто протоптувати, а косою викошувати двометрові бур’яни. І справа була не в Лейлиній розумовій безнадійності чи небажанні гризти досить специфічний на смак (сказати б – на любителя) граніт науки. І розуму вистачало, і граніт гризла, ретельно пережовуючи. Принаймні в тих місцях, що стосувалися біології та мови – саме ці предмети вона мала здавати при вступі до медучилища (на медінститут із фінансових причин не замахувалися). І незважаючи на те, що інші дисципліни вона тягла сяк-так, що не прикрасило її шкільний атестат, ці два предмети на вступних іспитах Лейла здала блискуче. Вона так вважала (а як іще мала вважати, без заминки розповівши все по білету й відстрілявшись на всі додаткові питання?), доки не дізналася, що її не взяли. У темному кутку училища вона ламала собі голову, як же це так вийшло, адже навіть недоумки сюди вступили, коли почула з-за рогу голоси викладачів із приймальної комісії. Вони саме просторікували щось про «обличчя закладу», яке не варто псувати «циганськими неблагонадійними елементами».

Тоді Лейла трохи поплакала та й махнула на все рукою. Видно, не місце їй серед працівників медицини. Нічого, не пропаде. Буде помагати мамці, біля неї чогось навчиться, якось крутитимуться. А тут ще й Шрам нагодився, і життя пішло зовсім в інше русло…

Дівчина досить скептично поставилася до того, що мама почала готувати другу спробу. Врешті, навіть коли вона переповість назву кожної кісточки й кожного органа латиною, усе одно залишиться для тих викладачів «циганською нікчемою». І хто сказав, що в лікарняних стінах на акушерку-циганку дивитимуться інакше?

– Твоє завдання – переконати їх у ґрунтовності своїх знань! – серйозно відповіла їй Серафима. – Щоб опинитися в одному ряду з посередніми, ти мусиш бути на голову вищою за найкращих. Тільки так ти проб’єшся. Але не сумнівайся, що ти найвища і є…

– З тебе вийде чудовий медик, – констатувала Міла, передивившись стоси книжок у Лейли на столі. Неважко було здогадатися, що це не просто дружнє підбадьорювання, а глибоке внутрішнє переконання. Хіба ж воно могло бути інакшим після кількох годин споглядання Лейлиної роботи там, біля Полі?

– Якщо тому медику дадуть із мене вийти! – перевела все на жарт Лейла, хоча скромною усмішкою подякувала подрузі за теплі слова. Так мало вона їх чула у своєму житті, що кожне було на вагу золота. І так небагато мала подруг, тож дякувати тій, яка є, було не просто чемністю, а душевною потребою.

У Лейли над вухом задзвонив мобільний. Роздягаючись, Міла поклала свій телефон на полицю, щоб був на видноті, а сама всілася в іншому кутку кімнати. Лейла, не задумуючись, вхопила телефон, який був від неї на відстані витягнутої руки, і понесла його Мілі. Лейла здогадувалася, що то дзвінок із тих, на які треба відповісти негайно: хто ж у таку пору буде телефонувати, як не мати, яка переживає за свою втікачку-дочку? Але, кинувши оком на екранчик, Лейла побачила, що, виявляється, у таку годину подзвонити Мілі може собі дозволити ще й дехто на ім’я Ростик. Єхидно піднявши одну брову, Лейла передала телефон подрузі, яка ледь помітно зашарілася й натиснула на червону кнопку.

– Це есемеска прийшла, – ніяково пояснила вона.

Лейла не мала свого мобільного й не була спецом у технічних премудростях, але таки могла розрізнити, коли хтось дзвонить, а коли надходить повідомлення.

– Ага, – зіщулила вона очі, – есемеска від хлопця, який не зміг заснути й подумав: «А чому б не подзвонити Мілі?»

– Це мій одногрупник, – ще більше знітилася Міла. – Він нагадує, що завтра треба бути в інституті.

Лейла трохи покивала головою – німий жест красномовної ситуації: «Я тобі вірю, але ти не вір мені, коли я тобі це кажу».

– Ти закохана в нього? – несподівано в лоб запитала вона.

– Ні! – відразу випалила Міла. Потім, трохи розміркувавши, додала: – Я думаю, що ні. Але він мені подобається.

Лейла знову покивала, та цього разу це було: «Добре, зупинимося на цьому».

– Як на мене, то на тепер із тебе вистачить і цього, – по-дружньому мовила Лейла, на що Міла полегшено усміхнулася:

– Я теж так вважаю.

Спати полягати не встигли – хтось з усієї сили гатив у двері, наче намагався вибити їх разом з одвірками.

«Трясця б його вхопила, того Шрама!» – подумала Лейла, натягуючи светр поверх нічної сорочки. Серафима, очевидно, думала так само, бо, випередивши Лейлу, уже відмикала двері з войовничим виглядом і макогоном під рукою.

– Де вона? Ану, гукайте її сюди зараз же! – вигукнула жінка з порога, навіть не привітавшись.

Незважаючи на значну гучність голосу й скажену колотнечу, що їй передувала, Надя зберігала подобу благородної стриманості. Продемонструвавши таким чином зверхність, вона так і стала у дверях, очікуючи виконання своєї вимоги. Її супутник залишився стояти в сінях.

На Лейлин подив, Серафима у відповідь на це хамство тільки кивнула їй, щоб привела Мілу, а Наді сказала:

– Не хвилюйся, з нею все добре.

– Це ми побачимо! – скупо відрізала Надя, не спускаючи пихи з густо нафарбованого обличчя.

Серафима, здавалося, знову пропустила зневагу повз вуха й спокійно сказала чоловікові, що ховався за Надиною спиною:

– А-а, Борисе, заходь! Не стій там на морозі, бо ще застудишся.

Дядя Боря скромно переступив поріг і поздоровкався.

– Як там справи в Тетяни? – поставила невинне, на перший погляд, запитання хазяйка дому, доки Міла з Лейлою боязко ховалися за дверима й чекали, доки буря трохи вляжеться.

– Добре! – якось різкувато відповів дядя Боря, зиркнувши на Серафиму, потім скосившись на Надю. Серафима, наче й не було нічого, вела далі:

– А як себе почуває?..

– Усе нормально, дякую! – поспішив обірвати її дядя Боря і з непритаманною йому агресією гукнув у бік хати:

– Міло, поквапся, ніч надворі!

Міла слухняно виповзла з-за дверей, обнімаючи свою валізу. Потім, як у німому фільмі, Надя мовчки взяла дочку за плече й вивела на вулицю. Міла безслівно підкорилася. Дядя Боря вискочив слідом. Ніхто їх не спиняв.

Лейла близько хвилини стояла й витріщалася на двері. Потім здивовано глянула на матір.

– Чому ти так спокійно їм поступилася? Навіть не спробувала поставити їх на місце?

– Бо я теж мати й можу зрозуміти Надьчині нерви.

– Оце так зрівняла: її – із собою! Та вона ж як зозуля: дітей кине й кукує собі на стороні. Думаєш, вона за Мілу дуже переживала?

Серафима не дивилася на дочку, не дивилася на двері, а дивилася, здавалося, кудись в інший світ.

– Вона мусить переживати, – пробурмотіла жінка чи то Лейлі, чи всьому іншому світу.

11

Я психував. А хто б не психував на моєму місці?

Кожен божий день я ламав голову, як би підштовхнути Мілу до того, щоб вона врешті поплакала. Як порадив Сорой: щоб, виплакавши все наболіле, вона, так би мовити, звільнила місце для нових бажань і вражень. Спочатку я не надто переймався. Здавалося б, що може бути легше, ніж побачити сльози дівчини, якій у її «веселій» сімейці виділено роль цапа-відбувайла? Тут нічого й робити не треба, просто чекати й запастися посудиною побільше, аби не потонути, коли греблю нарешті прорве. Але ж ні, не з моїм щастям! Терпіла все, як кам’яна баба, і брови не супила! Я мусив утрутитися.

Хай би хто там що думав, для мене це було завданням підвищеної складності. Як же, на Бога, мені це зробити, якщо я жодним, навіть наймізернішим чином не міг вплинути на свою підопічну? Перепробував усе: говорив із нею уві сні, крутився біля неї перед дзеркалом (а раптом там мене буде видно?), намагався передати свої думки через доторк… Усе марно. Міла мене не чула й не бачила. Ті вміння, які я мав, допомагали мені пересуватися самому і, якщо дуже напружитися, переміщувати предмети. Але розкрита на певній сторінці книжка, розбита шибка чи розсипана сіль не наштовхували Мілу ні на які роздуми, крім як про нехлюйство своїх сусідок.

Я не міг нічого. І раз у раз ставив собі одне єдине питання: «Навіщо людині такий обліковець, який ні на що не здатен?» Я не міг подужати навіть такої дрібниці, як змусити дівчину поплакати досхочу – а це вже скандал, бо на це здатний кожен, навіть найнікчемніший мужик!

Тільки не я. Бо я наче й не зовсім мужик. Але таки не зовсім і янгол. Я – щось посередині, а якщо говорити точніше, я – ніщо. Ні на що не здатне ніщо.

І навіщо я весь час волочуся біля Міли? З якою метою? Що я з такими «талантами» можу (чи мушу) для неї зробити? Крім того, звісно, що збирати монети. Але вони з’являються самі по собі, без мого втручання. Більше того, з’являються навіть тоді, коли мене поруч із Мілою немає. Для такого й простої коробки вистачило б.

– Я обов’язково мушу постійно тинятися за Мілою? – спитав я в Сороя при нагоді.

– Ні, не мусиш, – відповів той.

– Чудовенько! – вигукнув я, не звертаючи уваги на те, що Сорой хотів іще щось казати. – Тоді я йду у відпустку! Багаж при мені: півмішка золотих копійок у правій кишені та жменька срібних – у лівій! Одним словом, усе, що треба для курортного сезону!

То я вже дурманів, бо прекрасно розумів, що навіть якщо забажаю купити собі морозива (якщо говорити фігурально, бо точно не зможу ні забажати, ні купити, ні тим паче з’їсти його), жодної з цих монет мені здихатися не вдасться. Але я розумів також, що мені конче потрібна зміна клімату. Бо від того клімату, у якому я перебуваю останнім часом – клімату Мілиного дому – у мене от-от зупиниться серце (знову ж таки – фігурально).

Так, я винен: дав маху й не зміг допомогти людині трохи поплакати. Але, думаєте, після того, як це сталося саме по собі, комусь полегшало?

Надька мовчки везла Мілу додому в машині дяді Борі й навіть не завдала собі клопоту насварити її за втечу. Натомість, підозріливо зиркнувши на водія, почала в нього випитувати:

– Хто така Тетяна, про яку тебе Химка питала?

Вона ж бо добре знала, що його жінку звуть Наталею, з дітей він має тільки сина і серед його найближчих родичів Тетян немає.

– Що це ще за допит? – відразу вишкірився дядя Боря. – У тебе що, нема зараз інших кандидатів, щоб полоскати мізки? – Він кивнув у бік заднього сидіння, де зі своєю валізою скрутилася Міла.

Надька й замовкла. Вона ще не бачила дядю Борю таким злим і не хотіла далі лізти під вогонь.

Зате, залишившись удома удвох із дочкою, Надька відважила їй такого ляпасу, що відлуння по хаті пішло.

– Бачиш, до чого ти догралася! – заверещала вона на Мілу. – Посварила нас із Борисом і рада собі?

– А я тут до чого? – Міла хоч і перелякалася, але не згодна була одразу давати себе на поталу.

– Як до чого? – лютувала Надька. – Думаєш, він не мав інших справ, як тинятися вночі по всьому селу й вишукувати сопливу втікачку? Хіба після цього не будеш злий, як вовк?

Міла прикусила губу. Насправді вона геть не чекала, що мама буде так перейматися й шукати її серед ночі по всіх усюдах. Ну, поїхала в інститут раніше – яка різниця? Вона ж попередила маму запискою, щоб не хвилювалася. Потім, по приїзді, отримала б свою кару за непослух, – домашній арешт абощо, – і всі справи. Але ж ні, мамі, виявляється, не байдуже!

– Вибач мені, я такого не хотіла, – покірно й майже радісно перепросила Міла в матері. – Не треба було так переживати, зі мною ж усе гаразд.

– Не переживати? – вигукувала Надька, розмахуючи руками. – Як же тут не переживати? А що люди про нас казатимуть? Що в нас неблагополучна сім’я, що діти з дому тікають? А Полі ж іще заміж треба вийти! Хто ж нормальний її потім візьме, ще й з дитиною, коли про нас всяку погань балакатимуть?

От вам і все! Тут, щоб полегшало, одними сльозами не обійдешся.

Мілу посадили під домашній арешт на два дні: якраз щоб Поля нагулялася, а потім відійшла після гулянки.

А я сидіти в цьому дурдомі не мав ані найменшого бажання.

– У вас тут є щось на зразок кімнати відпочинку для обліковців? – запитав я в Сороя, на що він розвів руками, показуючи обрій.

Іншими словами: весь світ твій, роби, що хочеш.

Ну й добре!

Так і не надумавши, куди мені подітися, я просто майнув якнайдалі. Ішов, біг, летів куди-небудь, де б усе було інакше.

Коли врешті почав звертати увагу на оточення, помітив, що опинився в якомусь парку якогось міста, де гралися діти, а мешканці вигулювали собак. Усі лавочки були зайняті парочками, газони – собаками, а гойдалки – дітлашнею. Тут не було снігу, дерева були зеленими, а люди – галасливими. Я набачив лише одну відносно тиху місцину, де, як на диво, нікого не було, – дитячу пісочницю. Всівся на бортик і підпер щоки руками.

Якби мене хтось побачив, то, напевно, замовив би за мене слівце якомусь міліціонеру: статний чолов’яга сидить у пісочниці, впершись колінами мало не у вуха, і витріщається на свої босі ноги! Але мене ніхто бачити не міг.

– Чому ти такий сумний? – запитав дитячий голосок.

Ні, я не подумав, що це було сказано мені – просто стало цікаво, хто тут іще, крім мене, вирішив тихенько й непомітно посумувати. Коли я підняв очі, то побачив біля себе дівчинку років чотирьох, яка тримала в руках відерце з пасочками, лопатками та іншим пісочним причандаллям. Покрутився вправо-вліво, але в радіусі кількох метрів навколо нас нікого не було, лише трохи осторонь вмощувалася на лавочку літня жіночка – вочевидь, бабуся. Я знову глянув на дівчинку, намагаючись збагнути, у кого вона запитувала, і та, дивлячись просто мені у вічі, повторила питання.

– Бо я не знаю, що мені робити, – відповів я, не вірячи до кінця, що говорять саме до мене.

– А що тобі кажуть батьки? – знову запитала дівчинка.

Вона говорила таки зі мною! Не знаю, як таке може бути, але вона мене бачила й чула! Може, я раптом «ожив»? З цією думкою я глянув на бабусю, яка спокійно сиділа собі, дивилася на свою онучку в піску й не виявляла жодних ознак хвилювання з приводу того, що біля неї сидить чужий дивний дядько. Ні, бабуся мене не бачила, це точно. Чому ж дівчинка змогла?

– У мене немає батьків, – відповів я дівчинці, яка почала розкладати навколо мене пасочки, оминаючи те місце, де стояли мої ноги. Не знаю чому, але при цих словах у мені щось тьохнуло, наче відгомін почуття, якого вже не буде.

– А-а, – мовила вона зовсім по-дорослому. – Ну, тоді роби хоч що-небудь. Так мама татові каже. Можу дати тобі відерце, і ти зробиш хатку…

Вийшовши з парку, я на хвильку притулився до стіни й роздумував про дівчинку, яка мене бачила і, не надавши цьому значення, продовжувала ліпити фігурки з піску.

– Чого киснеш, чувак? – почувся голос.

Я й не помітив типа, який сидів на бордюрі між стіною й кущами, огорнутий хмаркою диму, і босою ногою відбивав ритм тільки йому відомої мелодії. Можна було подумати, що це один із наших, якби з-під куща не виглядали його сандалі, а в погляді не було дурману, якого я, навіть маючи велике бажання, нагуляти не зміг би. А таки цей тип мене також бачив.

– Я не знаю, що мені робити в цьому довбаному світі! – відповів я, як і тій дівчинці, від несподіванки сказавши правду.

– Респект, чувак! Я тебе розумію! – І він так божевільно зареготав, що, здавалося, під ним і бордюр підстрибує. – А що ти хочеш робити? – висміявшись, запитав він.

– Кричати, – видав я перше, що спало на думку.

– То кричи! – просто відповів хлопець і, показуючи мені, як це робиться, набрав повні груди повітря, розкинув руки й почав волати що було сили.

Я й собі розкинув руки й настроївся глибоко вдихнути, аж тут до мене дійшла вся безглуздість дійства.

– Ні, уже не хочу, – опустив я руки.

– То не кричи! – І він знову зайшовся реготом, від якого навіть мені рота скривило в посмішку.

Ви будете сміятися, але третім місцем, куди я забрів, виявилася божевільня. Її територія, відділена бетонним парканом, межувала з парком, але я, петляючи туди-сюди, того паркана навіть не помітив. І ви знову будете сміятися, коли дізнаєтеся, що втретє за сьогодні я почув те саме питання: чого я так зажурився? Цього разу його озвучила жінка, що з виду була типовою тутешньою мешканкою. Вона висмикувала зі своєї голови по волосині та підкидала вгору. Щоразу, як волосина падала на землю, жінка була така спантеличена, наче тільки щойно відкрила, що гравітація діє від землі, а не від неба…

Їй я відповів те саме, що й попередникам.

– Навчися літати, – порадила вона мені, не полишаючи скубти свою голову.

– Це я і так умію, – зітхнув я, удавши, що розмовляю з мудрецем.

– Тоді навчися не літати, – була її наступна порада. – Це не менш складно. Я, наприклад, не вмію ні того, ні другого.

Я поплівся далі, і в якийсь момент мою увагу привернув старенький дідок, який сидів біля свого гаража й перебирав якісь залізяки. Їх була перед ним ціла гора: великих і маленьких, довгих, покручених, круглих, і ще якоїсь незрозумілої форми гвинтиків і деталей. Він сидів на ослінчику перед тією горою, брав у руки деталь, довго та уважно її роздивлявся, потім відкладав на одну з менших куп, ліворуч або праворуч від себе. Я зазирнув до гаража й побачив запилену, затягнуту павутинням комору, де накидано всілякого мотлоху, але нема й сліду від машини чи мотоцикла. Навіть велосипедом тут не пахло. Дід наводив лад у старому гаражі, де давно не жив ніякий транспорт і куди майже ніколи не ступає нога людини.

– А ти чого байдикуєш? – гаркнув дідок до мене начальницьким тоном.

– Може, ти скажеш мені, що я маю робити? – з викликом запропонував я йому.

– А ти не маєш діла? – Дідок здивовано повів бровами.

– Я сказав би, що ні, – зізнався я.

– Тоді допоможи мені робити моє, – поділився дід.

Я міг би допомогти йому. Але якщо я це зроблю, то що тоді тому бідному діду залишиться робити в цьому житті?

Не знаю, скільки я так тинявся, натрапляючи на різних людей. Деякі мене бачили й розмовляли зі мною. Звісно, то була така категорія осіб, що якби вони комусь розповіли про мене, їм би ніхто не повірив. Вони самі собі не повірили б наступного ж дня. Але таких було мало. Для основної маси я залишався невидимим. І хоч скільки вештався, скільки дослухався, просвітлення так і не діждав.

З таким результатом, чи то пак, із його відсутністю, я повертався назад.

– Що у вас тут новенького? – запитав я в Третьої, яка за своєю звичкою сиділа на стовпі в Лейлиному дворі. Я знав, що Міла повернулася після сесії й зараз навідалася до подруги, щоб поділитися враженнями.

– Та нічого особливого, – проспівала Третя, наділивши мене однією зі своїх загадкових усмішок. – Окрім того, що, поки ти десь провітрювався, твоя підопічна вийшла заміж!

12

Мілине інститутське життя у вирі загального студентського варива нічим суттєвим не вирізнялося. Більше того, якщо порівняти з іншими, більш активними особами, воно могло видатися прісним і одноманітним.

Довге сидіння в бібліотеці, довгі черги до ксерокса чи до комп’ютера, довгі нудні лекції й довгі вечори в кімнаті, яку їй давали в гуртожитку на час сесії, наодинці із собою. Та й чи могло бути інакше? Зайвих грошей у неї ніколи не водилося, тому, щоб отримати навіть поганеньку трієчку, доводилося скніти над книжками й конспектами та сподіватися на те, що екзаменатор ще не всю свою совість продав. З тієї самої причини доводилося уникати групових походеньок по кав’ярнях і клубах, обмінюючи гучну веселу компанію однокурсників на мовчазне меланхолійне товариство книжок і голих стін. Залишалися хіба кілька хвилин компанійського хихотіння між парами, перед дверима екзаменаційної аудиторії чи на зупинці маршрутки.

Але це була її власна дійсність, іншої вона не мала й бажати не наважувалася.

Крім того, не все було так погано. Окремі предмети були Мілі дійсно цікаві, і тоді час у бібліотеці минав непомітно, а сидіння над книжками приносило їй певне задоволення. І ті хвилини хихотіння з дівчатами та хлопцями – носіями свіжої крові, що, здавалося, були вільні від упереджень, – Міла не проміняла б на місяці перебування вдома, нехай би навіть мама із сестрою здували з неї пилинки й носили на руках. Цими приємними митями Міла й жила, намагаючись не зважати на прикрощі й не помічати того, що інші цих митей мають у тисячі разів більше.

Так, у коротких радощах і довгих завчаннях, минув перший рік. Так, певно, минув би і другий, і наступні роки Мілиного студентства, якби застояну воду не спінила певна обставина.

Якось Міла, засидівшись у бібліотеці, не встежила за часом і спізнювалася на важливу лекцію. Її пропуск дорівнював смерті, бо професор відмічав присутніх, відсутніх мав звичку на екзамені «розстрілювати», а спізнення вважав чи не найгіршою образою. Тому Міла, порушуючи всі можливі правила поведінки, як обпечена, мчала коридором, налітаючи на людей та волаючи в бік ліфта, щоб невідомі пасажири, які вже встигли до нього увійти, притримали дверцята. Вона руками вчепилася в ті дверцята, та її ноги поїхали по слизьких кахлях далі по коридору, а легкий наплічник, накинутий на руку абияк, обкрутився навколо шиї й стукнув її по голові. Отакою хвеською вона й постала перед єдиним пасажиром, який втягнув її разом із неслухняними кінцівками та наплічником до ліфта й простежив, щоб поза ліфтом, бува, ще чого потрібного не залишилося.

Підвівши очі, Міла побачила перед собою хлопця, який прилаштував її в кутку і тепер сам зручно обперся об хромовану ручку на стіні. Він не був писаним красенем, його одяг і речі нічим позаземним не виділялися, і він не кинувся щебетати до Міли ввічливі слова, причаровуючи своєю сердечністю. Він був ні низький, ні високий, мав волосся ні темне, ні світле, риси його обличчя були ні тонкими, ні грубими. Він не пахнув дорогими ароматами, але й не тхнув потом і куривом. Проте він був із тієї породи хлопців, яким хотілося подобатися, кортіло піймати його зацікавлений погляд, виманити в нього слова звертання й прагнути його товариства.

Міла рефлекторно випросталася, обсмикнула одяг і поправила волосся. Дівчина не наважувалася прямо дивитися на сусіда чи першою заговорити, бодай для того, щоб подякувати за допомогу. Вона тільки стояла біля стіни, збентежена й розгублена, намагаючись зрозуміти, чи дивиться хлопець на неї, і думала про те, аби ніхто більше до ліфта не ввійшов і не став поміж ними. Міла й сама не могла б сказати, чого вона сподівається, адже навряд чи цей непримітний сірий бовван у її подобі міг отак зразу зацікавити хлопця. Вона лише хотіла зараз проїхати в цьому ліфті з ним удвох, хай і безслівно, і ще трохи помліти в цих нових і п’янких хвилях.

Але коли двері зачинилися, а ліфт тріпнувся й загудів, хлопець почав весело реготати, абсолютно Міли не соромлячись і ніскільки не боячись зачепити її ніжних почуттів. Дівчина від несподіванки вирячилася на нього й зніяковіла ще дужче від розуміння того, що тільки з неї він може зараз реготати й тільки така дурепа, як вона, надіялася викликати в нього якісь інші емоції, крім сміху.

За мить її кров закипіла – чи то образою на нього за його малодушність, чи праведним гнівом на себе за свою сентиментальність. Міла не мала наміру розбиратися в цьому, вона із силою натиснула на червону кнопку з написом «Стоп», а коли ліфт зупинився – на кнопку з цифрою «3», бо якраз до третього поверху вони встигли доїхати. Хлопець припинив сміятися. Двері відчинилися, Міла вискочила в коридор і побігла за ріг, перш ніж він зміг щось сказати.

Спочатку вона просто заховалася в куток, притулившись ліктями й лобом до стіни, і спробувала стримати сльози, які навернулися на очі. Коли почула, як ліфт рушив і в коридорі залягла обнадійлива тиша, Міла відвернулася від стіни, покліпала, осушуючи очі, і підняла з підлоги свій рюкзак. Хлопець хлопцем, але треба йти на лекцію. Чи він глузував із неї, чи крутив пальцем біля скроні – Міла намагалася не думати й раділа, що не бачить цього. Вона пішла до сходів, намагаючись поспішати, але вже без того шалу, який заніс її в ліфт.

Підійшовши до дверей лекційної зали, дівчина обережно смикнула за ручку. Двері не відчинялися, хтось зачинив їх зсередини на замок. Ще один вибрик ексцентричного професора, щоб провчити несерйозних студентів.

Міла застогнала і, з’їхавши спиною по стіні, сіла просто на підлогу. Забагато на сьогодні випало неприємностей, щоб залишатися бадьорою. Мало того, що жіноча гордість була розтоптана, – розтанула й надія на позитивну оцінку, а на горизонті маячило дві години втраченого часу в гірких роздумах про те, що доведеться приїжджати на перездачу, попередньо отримавши від матері і за свою тупість, і за додатково викинуті гроші, і за зайвий час інститутського «загулу».

Хвилин десять просидівши на підлозі й послухавши басовите бубоніння професора, що вчувалося з-за дверей, Міла підвелася й попрямувала до їдальні. Вона вирішила сьогодні не ходити голодною, як зазвичай, економлячи на обіді, – досить уже втрат на один день, хай хоч шлунок порозкошує.

У їдальні Міла розщедрилася на царський обід: узяла відбивну на півтарілки (хоча за ті гроші, які за неї віддала, могла б харчуватися увесь завтрашній день), плов та склянку соку (куди ж подітися, як душі захотілося!). Їдальня була майже порожньою, тільки двійко студентів за дальнім столиком також вбивали час до наступної пари. Міла поставила тацю на столик в іншому кутку зали й не встигла ще й сісти, як із-за рогу, якраз біля неї, вийшов той самий хлопець із ліфта. Побачивши її, він зробив суворе обличчя й грізно вигукнув:

– Дівчино, годі мене переслідувати! Я скаржитися буду!

Міла від несподіванки та обурення смикнулася й зачепила рукою склянку, яка впала на відбивну, заливши соком ще й плов. Глянувши на рештки свого понівеченого царського обіду, вона із серцем вигукнула до хлопця, вклавши в голос весь жаль, все розчарування і всю прикрість сьогоднішнього дня:

– Що я тобі поганого зробила?!

Хлопець відразу змінився на лиці, замість суворого погляд став здивованим і розчуленим.

– Та нічого не зробила, – примирливо відповів він. – Я ж просто жартую. Зачекай хвилинку.

Він пішов до роздавального столу й за кілька хвилин поставив перед Мілою тацю з таким самим набором страв, рештки якого дівчина встигла винести. Вона глянула на хлопця, який тепер так мило їй усміхався, і відкарбувала:

– Мені від тебе вибачень не треба.

– А я й не прошу вибачення, – так само виразно відповів він. – Мене природа зробила таким легкодухим нахабою, тебе – такою чутливою дитинкою. За що тут перепрошувати? Тут уже нічого не вдієш.

Не чекаючи її подальшої реакції, він розвернувся й пішов геть.

Міла з хвилину постояла в здивуванні й роздумах. Чи він тут когось шукав і не знайшов, чи прийшов сюди пообідати, а вона йому перебила апетит – залишалося загадкою.

Дівчина сіла й почала їсти. Врешті, вона заплатила гроші й мала повне право вийти з їдальні ситою. І вона змусила того хлопця змінити тон, а це було хай незначною, хай примарною, але таки підставою вирости у власних очах.

На наступній парі Міла зауважила, що всі в її групі були страшенно розбурхані, немов серед них пронісся тайфун. І він таки справді з’явився в особі нового студента. Міла його ще не бачила, але чимало наслухалася про нього. Подейкували, що він, два роки провчившись на стаціонарі, влип у якусь історію й був поставлений перед вибором: або кидати інститут, або скористатися компромісним варіантом і піти на другий курс заочного відділення. Саме її групі пощастило отримати таке нове надбання, і більшість одногрупників залишилися цим задоволені.

Новачок виявився запальним, енергійним веселуном, з якого дотепи, кумедні забави й цікаві пропозиції аж вихлюпувалися. А вкупі з добродушним характером і відсутністю комплексів ці якості забезпечували йому майже стовідсоткову прихильність дотичних до нього людей незалежно від темпераментів, переконань чи соціального статусу.

Наступного дня в аудиторії, коли група зібралася на консультацію, Міла таки його побачила. Той самий хлопець із ліфта вільно увійшов до кімнати, весело привітався з тими студентами, з якими вже встиг затоваришувати, і, оточений гучною компанією, дзвінко сміявся, аж поки не зайшов викладач. Мілу, здається, він і не впізнав.

З появою Ростика (так звали нового одногрупника) почалися нові часи, причому для всіх. У ньому кров аж бурлила й закипала, не даючи сидіти на місці ні йому самому, ні його оточенню. Ця компанійська енергійність була настільки заразною, що розворушила всіх. Ростик почав підбурювати групу на колективні гуляння й сам організовував усе так, щоб виходило весело та недорого, таким чином втягуючи до тусовки навіть найнезаможніших, які не могли дозволити собі витрачатися на розваги. Крім того, маючи відкриту натуру й тугий гаманець, він не раз сам спонсорував деякі дійства, заражаючи своєю щедрістю інших заможних одногрупників. Такі починання безслідно не минулися: одногрупники, які раніше знали одне одного лише в обличчя, роззнайомилися, розібралися й здружилися, група стала більш монолітною, а гуртом, як відомо, і батька легше бити. Навіть успішність поліпшилася.

Так Міла й покинула свої чотири стіни та потрапила до гурту.

Вона вперше пізнала відчуття приємної важкості в ногах і легкості на душі, що супроводжують людину, яка всю ніч протанцювала в клубі. І хоч цей стан тривав недовго (рівно стільки, скільки знадобилося їй, щоб дістатися подушки), і хоч він не змінив її скромної й негулящої натури, проте був цінним для дівчини, як шматок коралу, вихопленого під час підводного плавання: неважливо, чи бажаєш ти повернутися під бурхливі води, усе одно спомин про пірнання в них навіки залишиться з тобою.

Вона вперше потримала в руках більярдний кий. І хоча орудувати ним її вчив несимпатичний і зарозумілий сусід по парті, тоді як той, інший прикипів до гри на сусідньому столі й нічого більше не помічав, Міла все одно сповнилася майже лицарської відваги.

Не сказати, що той, інший, тобто Ростик, геть цурався Міли, холодно ігнорував чи показово не визнавав. Він тримався з нею рівно й доброзичливо, достатньо ввічливо, може, трохи розхлябано – так само, як тримав себе з усіма іншими дівчатами з групи. А про те, що якось він уже Мілу бачив і мав із нею, так би мовити, інцидент, Ростик не згадував ні словом, ні поглядом, ні поведінкою. Здавалося, це для нього було настільки несуттєвим і непомітним, що пронеслося крізь пам’ять та увагу, як пилинка над квітником.

А Міла чомусь постійно згадувала ту ситуацію і ніяк не могла змусити себе ставитися до хлопця так само, як і до інших одногрупників. Проводячи час у спільній компанії, вона мимохіть шукала його очима, нашорошувала вуха, щоб почути його голос, розгублювалася, коли він опинявся від неї на відстані витягнутої руки. Але, звісно, ні словом, ні поглядом, ні поведінкою намагалася свого ставлення не виказати.

Одного разу, проте, Міла таки себе виказала. Ні, вона не почала загравати, сміючись із будь-якого приводу, аби показати, як із нею може бути весело; не вступала у філософські розмови, щоб продемонструвати свій гострий розум і тонку душу; не намагалася відверто вдягатися, щоб зачепити його предковічний інстинкт. Вона просто не змогла стримати свого пориву.

Якось перед екзаменом виявилося, що для допуску потрібно пред’явити екзаменатору свій конспект. Деякі студенти, які залишили конспекти вдома, стрімголов помчали за ними, деякі кинулися нашвидкуруч заповнювати прогалини у своїх. У Ростика конспекту не було взагалі. Міла зі щемом слухала, як він жаліється перед аудиторією на своє невезіння, як бідкається, що тепер точно завалить екзамен, бо й так поганенько розуміє предмет і має пропуски, і як театрально змиряється з тим, що тепер батьки точно відправлять його до армії, як і обіцяли. Коли він із сумним обличчям і опущеною головою заходив до аудиторії, Міла ладна була обняти його й заплакати. Коли за дверима почувся гоноровий голос екзаменатора, що читав бідному хлопцю нотацію, яка не могла завершитися нічим іншим, як ганебним вигнанням цього «лінивого й безвідповідального студента» з аудиторії, у Міли щось перемкнуло. Вона вхопила свій зразковий конспект, швидко вирвала з нього першу сторінку з підписом власника й увірвалася до екзаменаційної. Міла поклала зошит перед екзаменатором, захекано пояснила, що позичала в Ростика його конспект і не встигла вчасно віддати, і, намагаючись не помічати ні критичного погляду професора, ні здивованого погляду Ростика, вискочила за двері.

Ця дрібниця викрила її більше, ніж усі жіночі хитрощі. Міла стояла біля стіни, сповнена якоїсь ейфорії, що завжди супроводжує божевільні вчинки, і з острахом чекала того моменту, коли Ростик вийде з аудиторії. Та мить, коли він, усе зрозумівши, уперше подивиться на неї новими очима, стане для неї або початком великого жалю, або стартом нових сподівань.

Ростик вийшов, але Мілі його погляд не дістався – його перехопив натовп схвильованих одногрупників, які обступили хлопця й один поперед одного почали закидати питаннями й вигуками. Міла чекала, але те чекання було надто витонченими тортурами для її й без того стріпаних нервів.

Боячись остаточно злетіти з котушок, вона встрибнула у відкриті двері, коли наступний одногрупник із виразом полегшення вийшов з аудиторії.

Тоді вона ледве натягла на «задовільно». Відповіла добре, але відсутність конспекту стала нездоланною стіною між нею й гарною оцінкою. Дивно, що професор узагалі дозволив їй відповідати, та, певно, її попередній вчинок укупі з виснаженим обличчям трохи його розчулили. Ростик отримав «добре», що вважав для себе досягненням більш ніж достатнім, і без заперечень піддався на вмовляння товаришів негайно це відсвяткувати. Коли Міла вийшла в напівпорожній коридор, його вже там не було.

Тож Мілині почуття отримали відстрочку. Але наступного дня в гамірній аудиторії перед черговою консультацією вона знову вся тремтіла й задихалася. А Ростик, увійшовши, як завжди, в оточенні своєї свити, розмито привітався до присутніх, тільки злегка ковзнувши стрімким поглядом по партах, і всівся на своє місце. Тільки раз, коли Міла нервово пиляла ручкою сторінку порожнього зошита, гублячи очі в його клітинках, їй на мить здалося, що Ростик збоку її роздивляється. Але коли дівчина підняла голову, він дивився в інший бік, і вона швидко змирилася з тим, що їй лише здалося.

Через кілька днів вона знайшла в себе на парті свій горезвісний конспект. Через півгодини, виходячи з корпусу, Міла з розмаху викинула його в смітник.

Ще через тиждень вони групою святкували закінчення сесії. Пили, танцювали, сміялися. Міла також трохи пила, трохи танцювала, трохи сміялася, після чого безсило пролежала всю ніч, не в змозі заснути, дивлячись у стелю.

Сесія пройшла, залишивши відлуння гучних подій і тихий відгомін невиправданих сподівань. Міла поїхала додому. Її сестра Поля була вагітною, а мама потребувала її допомоги й повної моральної віддачі.

13

– І що ж нам робити з цим хлопцем? – вимовив сірий чоловік, замислено схилившись.

Кілька таких самих сірих чоловіків стояли колом, однаково схилившись над чимось. У всіх були босі ноги, а на голові в кожного притулився сірий чудернацький капелюх. Усі мовчали.

– У кого які будуть пропозиції? – продовжував той, що говорив, та у відповідь отримав те саме замислене мовчання.

– До сірих йому ще зарано, це зрозуміло, – розмірковував уголос доповідач, не знайшовши поки що підтримки. – До білих – уже пізно. Але зависнути посередині він також не може. Що ж нам робити? – повторив він своє питання більш наполегливо.

На обличчях кількох сірих промайнула збентеженість. Усі продовжували затято мовчати. Тільки один наважився подати голос:

– Заберіть у нього трохи пам’яті та відправте до білих, – порадив чоловік із найстарішим капелюхом.

– І цього йому, думаєш, вистачить? – підняв брову старший.

– Коли вдариш менше, ніж потрібно, завжди можна виправити помилку. Коли вдариш більше, ніж достатньо, зайвого вже не забереш! – відказав сміливець. – Дайте йому такого самого, як і він. А ще краще – дайте йому дівчину: у дівчат завжди драм більше.

– Не знаю, що з цього вийде, але іншого рішення я не бачу, – підсумував доповідач. – Та… ініціатива карається, Сорою, – візьмеш його собі!

14

Того, що Ростик їй подзвонить, дівчина і в кращі часи не могла уявити. Вона всю себе віддавала дитині, заради якої, судячи з усього, ніхто, крім неї, не збирався жертвувати ні силами, ні сном, ні часом. Міла навіть не наважувалася бажати іншої приємності, як аґукання коло маленької мордочки. Ну, хіба ще тільки півгодини гостювання в Лейли. Тому коли Ростик подзвонив, вона просто заніміла.

Після перших пустопорожніх слів ввічливості він раптом сказав:

– Я хотів спитати тебе щодо того конспекту…

Мілі здалося, що в цей момент її серце можна було почути на тому кінці дроту.

– Мені розповідали, що в армії не дуже весело, – почала тараторити вона ту нісенітницю, яка перша лізла в голову. – Що там голод, холод, знущання… що там здоров’я підривають… деякі навіть віку собі вкорочують…

– Я знаю, – перебив він.

Не встигло в Мілиній панічній голові пронестися питання, що ж саме він знає, як хлопець тихо й лагідно додав:

– Дякую тобі. Справді! Для мене такого ще ніхто не робив.

Міла отетеріла й намагалася втямити, чи це насправді, чи їй сниться. Ростик запитав:

– Чому після того, як я повернув тобі конспект, ти зі мною не говорила?

– Я не… ти ж зі мною сам не говорив!

– Я дещо поклав тобі в конспект. І чекав якоїсь реакції.

– Я… – запиналася вона, – викинула його відразу, як знайшла.

– Тоді ясно, чому ніякої реакції не було, – прийняв таку відповідь Ростик.

Міла ладна була розплакатися.

– А що там було? – із застиглим серцем запитала вона. – Ти ж через це подзвонив?

– Що вже зараз про це говорити, – вразив він Мілину потаємну надію.

Але відразу по тому влучив простою фразою їй у саму душу:

– Просто хотів почути твій голос…

З того дзвінка все почалося. Телефонний роман чи зв’язок двох душ – хай там як назви, для Міли це була жменька щастя з кнопками, буквами на екранчику та рідним голосом із динаміка.

Ростик часто їй дзвонив. Іноді розказати якусь бувальщину, іноді пожалітися, як йому сумно, інколи для того, щоб просто привітатися, ідучи вулицею у справах. Для Міли ці короткі дзвінки були цілим життям. Довгі дні й безсонні ночі проходили в очікуванні кількох хвилин телефонної розмови. Але після тих кількох хвилин вона ладна була повірити, що якби захотіла, то змогла б злетіти в небо.

Іноді розмови були довгими. Тоді Міла встигала розповісти йому дещо про своє життя, про жалі, про давні та свіжі негаразди. Ростик при цьому зазвичай скрушно мовчав, після чого завжди повторював:

– Моя бідна дитинка! Якби я був поруч, то заступився б за тебе й нікому б не дозволив тебе кривдити!

Такі слова змушували Мілу забути все погане й почуватися королевою.

Незважаючи на всю наснагу, яку Міла отримувала від цих телефонних розмов, іноді їй просто до болю хотілося побачитися з Ростиком. Та він жив далеко, між ними була ціла область. Як він пояснював, приїхати до неї в гості він дуже хотів би, але не може вирватися, бо допомагає батькам у справах.

– Але не засмучуйся, – заспокоював він, – скоро наступна сесія, і ми побачимося! Я й сам уже не діжду, щоб нарешті зустрітися. Я хотів би з тобою про дещо побалакати віч-на-віч, дивлячись на тебе, а не в телефон.

Міла завмирала при думці про цю таємничу розмову, яку він до неї має, але по телефону, крім туманних натяків, більше нічого від нього не почула.

На ту сесію Міла спізнилася. Насилу витримавши злощасні два дні домашнього арешту, вона вийшла з потяга в місті своїх найбільших сподівань, мало не присідаючи від ефекту пурхання метеликів у себе в животі. Ростик зустрів її з квіткою і маленьким подаруночком – статуеткою у вигляді дівчинки з бантиками, яка, ставши навшпиньки, намагається дотягтися до склянки на занадто високому для неї столі.

– Це на згадку про нашу першу зустріч, – знічено пояснив він і чмокнув Мілу в щоку.

Така маленька дрібничка, один лише цнотливий поцілунок, але цього вистачило, щоб Міла впала в прострацію. Решту дня вона проплавала, мов п’яна. Якщо б її тоді спитали, чи небо рожеве, вона б відповіла, що рожеве. Якби показали статую й сказали, що то інопланетянин, вона погодилася б. Якби їй вказали на Ростика й запитали, чи це не янгол спустився з раю, щоб її розрадити й заступити від смутку, вона підтвердила б це, не роздумуючи.

Того дня вони не поїхали в інститут, а тинялися сонячними засніженими вулицями, які так і вабили безтурботною ошатною романтикою. Покаталися на ковзанці, повалялися в снігу і врешті заскочили до маленької затишної кав’ярні, щоб зігрітися і втамувати вовчий голод. Мліючи від споглядання усміхненого до неї обличчя, від тепла його рук, від намагань зігріти її холодні руки, від нереальності всього сьогоднішнього дня, Міла усвідомила, що збрехала тоді Лейлі: вона сліпо й палко закохалася в цього хлопця.

Чекаючи, доки принесуть її гарячий чай, Міла не втрималася й запитала:

– А про що ти хотів зі мною побалакати?

– Про це трохи пізніше, – змовницьки прошепотів він. – А зараз познайомся з моїм найкращим другом.

Міла за своїми переживаннями й не помітила незнайомця, що стояв у неї за спиною, поклавши руку на її стілець.

– Це – Славко, ми з ним із пісочниці дружимо, – відрекомендував його Ростик.

Славко сів до їхнього столика й дружньо усміхнувся Мілі.

– Як виявилося, справжнього друга можна знайти і в пилюці, – прокоментував він Ростикову фразу. – Дуже радий нарешті з вами познайомитися, Міло.

Міла пробелькотіла належну відповідь і ніяково опустила очі. Так і просиділа до кінця вечора.

Цей Славко був дорого і зі смаком вдягнений, модно підстрижений, бездоганно вихований, а головне – випромінював таку спокійну, позбавлену будь-якої демонстративності впевненість у собі й почуття власної гідності, що Міла зовсім розгубилася в його компанії. Насправді, щоб змусити її заховати голову, вистачило б лише дорогого одягу й стильної зачіски. Вона не мала найменшого досвіду спілкування з такими людьми, тому сам зовнішній прояв належності до іншого рангу її пригнічував.

У цю зустріч, як і в усі наступні, Міла хвилювалася. Це хвилювання було зовсім іншого ґатунку, ніж те, що вона відчула, уперше зустрівши Ростика. Його зовнішність не викликала в неї побоювань, не змусила роздивлятися чи зачаровуватися. Ростик зачепив її якимось своїм химерним внутрішнім випромінюванням, до якого в Міли виявилася гіперчутливість. Натомість Славко зачіпав розум, змушуючи прийняти вищість його інтелекту, і пригнічував душу усвідомленням відсталості й запущеності власного духу. Перед Ростиком Міла тріпотіла, як перед янголом, істотою з іншого виміру – перед Славком вона схилялася, як повітряний змій схилився б перед літаком, як істота нижчого рівня розвитку мусить схилитися перед істотою вищою.

Треба сказати, що віднині хвилюватися й подумки схилятися Мілі доводилося щодня. Якось непомітно їхні заплановані побачення на двох перетворювалися на компанійські зустрічі на трьох, романтичне мовчання поступалося місцем дружньому пащекуванню, рожевим очікуванням перебігало дорогу буйно-кольорове дозвілля. Щодня Славко виростав перед ними, як із-під землі, і супроводжував у всіх їхніх планах. Ні, він завжди був дуже чемним, помірним та приємним, і сказати, що був нав’язливим, язик не повертався. Просто Ростику завжди вистачало товариськості, щоб запросити Славка приєднатися до них, а в Міли ніколи не вистачало сміливості, щоб хоч натяком заперечити.

Славко був астрономічно розумний, а широті його кругозору позаздрив би й цикруль. Але при цьому він поводився надто поштиво, щоб випинатися, і дуже гуманно, щоб затіняти собою сусідів. Йому, бідоласі, нічим було докоряти. Його єдина провина полягала в тому, що біля Міли його було занадто багато, натомість Ростика – так мало.

Міла спочатку дивувалася такій кількості збігів. Потім її невпевненість, яка трохи була задрімала на час телефонного роману, знову дала про себе знати: дівчина засумнівалася в правильності свого сприйняття їхніх із Ростиком стосунків. Може, вони просто друзі? Добрі друзі, яким є про що удвох потеревенити, необтяжливо помовчати і за щастя одне одному допомогти.

Усе частіше Міла ставила собі питання: невже все, що їм судилося пройти тільки вдвох, вони вже пройшли, і тепер настав час непарних чисел?

Кожен поводився, як належить. Ростик робив усе можливе, щоб його друзі між собою потоваришували. Славко старався порозумітися з Мілою. Тим часом Міла докладала всіх зусиль, щоб не розридатися від розчарування. І продовжувала ловити кожну мить, проведену хоч і не наодинці, проте поряд із Ростиком. І так день у день, аж поки минув тиждень. Так багато часу такої короткої сесії стекло в прірву. Так багато митей, які так важко буде відпускати.

Коли Міла наготувалася їх відпустити, їй випала остання нагода побалувати серце. Вони сиділи з Ростиком у тихому куточку порожньої кав’ярні, а Славка поряд не було, і ніщо не віщувало його появи. Про всяк випадок Міла перепитала про нього в Ростика, намагаючись надати своєму голосу якомога більшої недбалості, та з полегшенням почула, що Славко поїхав до родичів. Побачення таки ж виявилося побаченням!

– А ти що, – з підозріливою усмішкою запитав Ростик, – уже за ним сумуєш?

– Та ні, – почервоніла Міла, – просто дивно, що його немає поруч із тобою.

– Ми останнім часом дійсно багато з ним спілкуємось. Але, розумієш, на це є причина. Хлопцю зараз непереливки, так багато всього на нього навалило, що він, бідний, скоро посивіє. І навіщо ж тоді ми, друзі, якщо не спробуємо його розрадити?

– А що в нього трапилося? – вирвалося в Міли, перш ніж вона схаменулася й прокляла свій нестримний язик. Хіба можна ці дорогоцінні миті витрачати на обговорення Славка, який і без того був всюдисущий і набрид гірше пареної редьки?

Та було запізно.

– Там усього вистачає…

Тільки згодом, згадуючи ту розмову, Міла усвідомила, що Ростик відповідав із блискавичною готовністю й неабияким полегшенням.

– Уже півроку, як він закінчив учитися, – вів далі Ростик, – а досі прилаштуватися в житті не виходить: зайнятися тим, чим хоче він, не дозволяють батьки, а до того, куди батьки тягнуть, у нього душа не лежить…

– Та ж він – доросла людина, чи ж йому потрібний дозвіл батьків! – ввернула Міла, намагаючись виправити свою помилку й поставити на цьому крапку.

Та дзуськи, Ростик продовжував:

– Їхній дозвіл, може, і не потрібний, а от їхні гроші – ще й як. Щоб відкрити свою справу, їхні гроші йому вкрай потрібні. Але там батько дуже принциповий: якщо син не піде проторованою ним дорогою – не те, що сам копійки не дасть, а ще й перекриє всі можливості взяти ці гроші в борг. От хлопець і розривається між обов’язком і покликанням. Та це квіточки. Нещодавно його покинула дівчина, – кохання всього його життя, – поїхала підкоряти столичний модельний небосхил. А слідом за цим померла єдина людина, яка його розуміла й підтримувала. Його дідусь – царство йому небесне! – мав золоті руки й світлу голову і дуже внука любив, Славко в нього і вдався…

Міла опустила очі. Небажання продовжувати сімейну справу сприймалося нею як відверте перебирання харчами. А от втрата близької людини й нездатність порозумітися з батьками – хто ж іще, як не вона, здатна таке збагнути. Їй аж соромно стало, що вона так відчайдушно хотіла Славка позбутися.

Але хіба вона може всі біди цього світу звалити собі на плечі й сама їх потягти? У неї й зі своїми впоратися бракувало сил.

– Давай облишимо… – намагалася вона зробити ще одну несміливу спробу, але Ростик її, здавалося, не почув.

– Я його трохи знав – мировий був мужик! – продовжував він згадувати другового діда. – І Славко – мировий хлопець. Шкода їх обох! А найбільше гнітить знаєш що? Дід навіть після своєї смерті примудрився виручити Славка: він заповів йому кругленьку суму своїх заощаджень. Ті гроші йому якраз стали б у пригоді, щоб заснувати власну справу, обійшовши перепони батьків…

– Ну от, що ж тут балакати…

– Та є одна перешкода, – Ростик знову не помітив Мілиного нервового смикання й небажання продовжувати цю тему. – У діда була нав’язлива думка про те, що серйозний чоловік – це одружений чоловік. Він завжди просторікував щось про те, що треба мати вдома надійні тили… що тільки той, хто взяв на себе відповідальність за сім’ю, заслуговує на довіру у справах… щось таке, я не дуже добре зрозумів. Дід щось собі надумав, що Славко з користю зможе витратити його гроші тільки тоді, коли стане повністю серйозним, тобто жонатим. І в його заповіті є умова, що Славко зможе отримати гроші тільки тоді, коли одружиться. Отака петрушка.

– То це ж не смертельно! – Міла втрачала терпець. – Знайде гарну дівчину, одружиться, отримає спадок – і всі справи!

– Ти бачила Славка? Начитаний сухар, який думає тільки про високі матерії… Еее, тільки нехай мої слова залишаться між нами, гаразд?.. Шукати гарну дівчину, яка б його влаштовувала, та ще й щоб обоє захотіли одружитися, він буде до другого Христового пришестя! Без нашої допомоги йому не обійтися.

– Чим же ти йому тут допоможеш? Сам же з ним не одружишся!

– Я – ні. – Ростик багатозначно подивився на Мілу. – А от ти можеш.

Міла вдавилася власною слиною. Вона довго не могла відкашлятися, незважаючи на те, що Ростик стукав її по спині та підсовував води. Слину вона відкашляла відразу, а цю пропозицію ніяк не вдавалося.

– Не жартуй так! – промовила вона, нарешті опанувавши себе. – Бо я кожен жарт сприймаю за правду – і бачиш, що виходить.

– А я й не жартую, – без тіні усмішки відповів Ростик. – Я цілком серйозно прошу тебе допомогти моєму другу. Допомогти мені.

– Це не допомога, це якийсь балаган. – Міла відсунулася від столу. – Я не хочу бути причетною до цього. Хай замилює баки іншим дівулям і тягне їх до вінця! Хай робить, що хоче, а я не бажаю про нього більше чути! – Вона беззвучно заридала й спробувала підвестися.

– Постривай! – Ростик ухопив її за руку. – Дай же мені пояснити все як слід. Славко – гарний хлопець, чесний, він не хоче замилювати комусь очі, навіть заради власної вигоди. Коли я запропонував йому такий вихід, він сказав, що піде на це тільки тоді, коли дівчина розумітиме, що це лише умовний тимчасовий крок без реальних шлюбних зобов’язань. Хіба тільки з одним зобов’язанням – доведеться пожити певний час в одній квартирі, щоб не впадала в очі фіктивність шлюбу. І виходить зачароване коло! Перша-ліпша погодилася б вийти за такого завидного жениха, як Славко, якби гадала, що це насправді, і жодна не пристане на пропозицію, дізнавшись, що це не всерйоз і ненадовго. Хіба що дівчина з чуйним серцем, яка вміє співпереживати і здатна пожертвувати заради хорошої людини якоюсь дещицею. Такою, як конспект… Або як сторінка в паспорті…

– Як тобі таке могло в голову прийти?! – схлипувала Міла, тремтячими руками намагаючись натягти на себе курточку. – І чому тобі заманулося одружити Славка саме зі мною?

Ростик дивився на налаштовану тікати Мілу, яка все відступала, не даючи йому до себе наблизитися, і в розпачі вигукнув:

– Так ти від мене не поїдеш!

Цей вигук не був кінцем, як можна відразу подумати, – ні. Він був кінцем початку. Та фраза накрила собою все, сказане до цього, і за секунду все вирішила.

Пригорнувшись до Ростика з переповненим серцем і спустошеною головою, Міла розуміла: зробить що завгодно, аби від нього не їхати. Аби він просив від нього не їхати…

У Ростика родичка працювала в палаці одружень, і він усе влаштував швидко. Через тиждень Міла зі Славком, вдягнені у светри й брудні черевики, тихенько розписалися в тісній комірчині, ретельно слідкуючи, щоб ненароком не глянути в очі ні Ростиковій родичці, ні одне одному.

Ступаючи на виметений поріг палацу одружень, що на нього таємно чи явно мріє ступити кожна незаміжня дівиця, Міла з гіркотою подумала, що не так це весело – виходити заміж. Та чомусь озирнулася й кинула прощальний погляд на величну будівлю, у якій залишила свою чисту юність, розуміючи, що ноги її більше тут не буде.


Лейла ходила з кутка в куток перед Мілою, яка спокійно сиділа на стільці.

– Оце так ти втнула! Навіть у мене на таке духу б забракло! – вигукувала вона, ледь встигаючи глянути на таку недоречно врівноважену подругу.

Лейла нічого не розуміла. Міла нічого не пояснювала.

Лейла тільки бачила, що Міла одружилася з хлопцем, якого знає менше місяця. Вона дивувалася, як подруга не казиться від божевільної пристрасті або не заламує рук від розуміння своєї помилки – бо тільки такі два джерела могло мати її рішення. Лейла вважала, що обидва варіанти – не найкраща причина для заміжжя. Але була переконана, що все це дуже неправильно: не може бути Міла такою спокійною!

Вона хотіла облити Мілу, це цнотливе курчатко, яке ще не встигло й зі шкаралупи вибратися, відром крижаної води й закричати їй просто у вуха: «Отямся! Подивися, що ти наробила, і попроси допомоги, щоб тебе рятували!» Але вона не могла, бо сама була таким самим курчам. Лейла тільки зауважила надтріснутим голосом, у якому пробивалося співчуття:

– Щось ти не стрибаєш від радощів, як годиться нареченій!

– Ні, я радію, – спокійно відповіла Міла.

– І щось не дуже світишся щастям у передчутті солодкого спільного життя! – продовжувала Лейла.

– Ні, я щаслива, – була така ж спокійна відповідь.

Натужно зітхнувши, Лейла вирішила відступити.

– Як хочеш. Врешті, зараз уже пізно тебе відмовляти, і страхати теж ні до чого. Коли вскочила до цього поїзда, то доведеться їхати – пізно згадувати про страх швидкості чи клаустрофобію.

Міла підійшла і вдячно обійняла її. За що вона дякувала: чи за ці Лейлині переживання, чи за те, що вона їх не викинула на голову й без того обтяженої подруги?

– Годі вже про мене! – попросила вона. – Зі мною все гаразд і буде гаразд. Розкажи краще, як просувається твоя підготовка? Встигнеш усе вивчити?

Лейла знову зітхнула й знехотя відповіла:

– У своїх знаннях я впевнена, як ніколи. Я не впевнена у своїй пиці.

– А що не так із твоїм обличчям? – не збагнула відразу Міла.

– Та начебто все так, крім того, що воно циганське! – розкрила Лейла безрадісну правду. – Хоча насправді й не циганське, але всі так вважають і поводяться відповідно.

Міла уважно обдивилася лице навпроти себе.

– Дійсно, – погодилася вона, – твоє волосся чорне, як смола, обличчя смагляве, а його риси дуже виразні, може, навіть різкуваті. Але в тебе на лобі не написано, що ти циганка! Мабуть, люди так тебе сприймають через недоглянутість. Якби трохи підрізати волосся й гарно його причесати, підправити брови, мазнути блиску на губи, щоб видавалися не такими зверхніми та суворими, – тоді, я певна, люди зовсім по-іншому на тебе дивилися б!

Лейла зиркнула на себе в дзеркало. На неї звідти позирала дівчина доладна й струнка, не позбавлена природної краси. Але зібране ззаду абияк волосся було брудне й сплутане, чорні очі дивилися вовком з-під густих брів, що розрослися, ніким не займані, як собі хотіли, а посохлі та міцно стиснуті губи надавали всьому якогось закам’янілого вигляду. Дівчина різко відвернулася.

– Ага, а ще повиправляти мені ноги-руки, щоб були більш граційними, прополоскати голову, щоб була поступливіша, та вдягти мене в золото й оксамит, щоб замилити іншим очі та відвести підозри від головного! – гірко посміхнулася вона.

Міла засміялася.

– От якби тебе вдягти в золото й оксамит, тоді вийшла б стопроцентна циганка! Хоча вдягтися краще тобі б точно не завадило…

Погомонівши ще трохи про те, про се, подруги розпрощалися до майбутньої зустрічі, яка – вони обидві це розуміли – їм світила нескоро.

На відміну від Лейли, Надька не виписувала розпачливі кола по кімнаті, не хвилювалася щодо відсутності в Міли розуму чи браку психічного здоров’я, не сипала ні вигуками, ні запитаннями. Новину про несподіване доччине заміжжя сприйняла хоч і здивовано, але з ентузіазмом. Спершу вона просто мовчки дивилася на Мілу, прикидаючи, чи могла та її надурити. Потім, вирішивши для себе, що, мабуть, таки не могла, мати постановила дізнатися тільки дві речі: чи її новоспечений зять гарно заробляє й де молодята будуть жити. Почувши від Міли, що наречений має непогані гроші, ще й квартиру, де вони й житимуть, Надька коротко привітала дочку урочистим материнським поцілунком, попросила, щоб та у своєму щасті не забувала про рідню, і побігла на побачення з дядею Борею, на яке вже запізнювалася.

Виправдання, які Міла готувала для матері, аби довести, що її вибір – найкращий шлях до щастя, так і застрягло в дівчини десь між мозком і язиком. Вона сиділа в порожній кухні більш розчавлена, ніж якби мати трясла її, як стиглу сливу, і причитала, що так приймати доленосні рішення не годиться. Зрозумівши, що ще трохи – і можна вдавитися тими неозвученими словами, Міла пішла до своєї кімнати й почала пакувати речі.

У неї було кілька днів до від’їзду, та вона шкодувала, що не кілька годин. Це відчуття зависання у вакуумі було нестерпним.

15

Я припхався до Лейли на подвір’я і всівся на знайомому стовпі, де полюбляла сидіти Третя. Чорти б її вхопили, ту жіночу натуру, але навіть на нашому рівні вона дається взнаки. Хоч мені зараз по цимбалах, як та Третя виглядає.

Ну і вправно в неї виходить однією фразою змішувати мене з придорожньою пилюкою й псувати настрій! Із Сороєм було якось легше. Незважаючи на всі його недомовки, він видавався не таким… закрученим. Але не буду надто випинатися, бо, попри все сказане, її присутність у моєму просторі мені подобалася.

Це не так легко пояснити, але якщо порівняти мій простір із морем (яке мене чомусь досі і хвилює, і заспокоює одночасно), то присутність Сороя буде схожа на валун біля берега: не сказав би, що він заважає (бо що він може зробити проти тебе?), але й задоволення від нього ніякого, бо ні розбити, ні посунути його несила, хіба тільки за кілька десятків років биття об нього можна стесати гострі краї. З ним просто мусиш рахуватися, бо він є там, де він є, і по-іншому не буде. З Третьою трохи складніше. Вона як риба у твоїх хвилях: ти ніколи не знаєш, де вихлюпне цього разу. Вона може бісити тебе пронизливістю й дражнити невловимістю… Та її присутність робить тебе багатшим.

Я бачив, що встиг до неї звикнути і – щоб мене грім побив! – буду за нею сумувати. Як завжди, я не міг у собі розібратися. А ще треба розібратися з Мілою!

У якийсь момент я відчув, що маю сусіда. На стовпі поруч сидів дідок із сивою бородою, але з молодими усміхненими очима. Він по-турецькому підібгав під себе босі ноги, полотняна торба, що висіла в нього через плече, теліпалася десь внизу біля хвіртки. На вигляд мав років сімдесят, але я знав, що то зорова омана – обліковці не рахують віку і не змінюються. Тільки я не міг пояснити, чому одні – як я з Третьою – з’являються тут молодими, а цей вродився із сивиною та зморшками.

Я його бачив уперше, але мені не треба було пояснювати, хто це.

– То ти переїжджаєш? – спитав мене Сьомий.

– Мабуть, – неохоче підтвердив я. – Що ж іще залишається робити? Залишив Мілу на мить без нагляду – і от маю! Тепер доведеться цілодобово її стерегти… Хоча не знаю, чим це допоможе.

– Так, так. Третя казала, – а тепер я й сам бачу, – що ти якийсь… не заспокоєний. Чесно кажучи, я вперше бачу такого замороченого білого! – Сьомий поцокав язиком, показуючи, що не дуже схвалює таку мою поведінку. – Ти б спробував трохи пригальмувати, спокійно роззирнутися, – радив він. – Якщо похапцем кидатимешся в різні боки, то можеш проґавити те, що шукаєш.

– Коли ж роззиратися? – кипів я. – Поки я пригальмовуватиму, вона собі життя зіпсує! Треба щось робити!

– А ти звідки знаєш?

Я мовчав, бо нізвідки.

– Ти спробуй подивитися на все з іншого боку, – продовжував Сьомий. – А якщо ти мусиш не щось зробити, а дещо усвідомити?

Я замислився над його словами. Мені не давала спокою думка: «А що, як я надто довго буду це щось усвідомлювати? А що, коли я взагалі не здатен усвідомити того, що потрібно? Чи ж не краще намагатися бодай щось робити – може, хоч випадково втраплю, куди треба?»

– Ви давно серед обліковців? – спитав я в Сьомого.

– У рази давніше, ніж ти, – відповів той і обережно поправив білого капелюха, ніби то була корона.

– А вам не випадало до когось… ну… прив’язатися більше, ніж хотілося б? – запитав я, сподіваючись знайти в цього діда відповіді на наболіле.

– Ні. І наскільки я знаю обліковців, – а я їх знаю дуже багато, – нам узагалі не притаманні такі почуття. Це привілей людей.

Я заплутувався – чим далі, тим більше.

– А мені здається, що я щось таке відчуваю! – заперечив я йому.

Сьомий звів брови й трохи поміркував.

– Ти дійсно не такий, як ми всі, – врешті зробив він висновок. – Мабуть, ти і справді можеш щось таке відчувати.

– А чому не такий? – захвилювався я.

Сьомому знову знадобилося трохи часу на роздуми, але й тут він знайшов, що відповісти:

– Точно не знаю, але скидається на те, що в тебе більше досвіду. І через це тобі важче, ніж нам усім.

– Оце так заспокоїли! – вигукнув я майже в розпачі. І без того важко, а тепер, виявляється, ніхто не має такого досвіду, щоб мені щось порадити!

Але Сьомий, мабуть, недарма прийшов у наш світ у подобі старого діда – якщо моєю особливістю був досвід, то його, певно, не обділили мудрістю. Він промовив:

– Моя тобі порада: не метушись. Ти ж сам бачиш, що твої смикання ні до чого не приводять. Заспокойся і спостерігай.

– Добре, – неохоче погодився я, не маючи вибору. – Спробую.

Третьої я так і не дочекався. І хоч як було прикро, розвернувся й пішов. Від Третьої. До Міли.

16

– Це буде твоя кімната, – сказав Славко, ставлячи Мілину невеличку валізу біля ліжка.

Хоча він і був у себе вдома, виглядав хлопець не менш скутим, ніж його новоспечена дружина. Але виправдовуватися цим, на відміну від мовчазної Міли, не міг. Він був сильним чоловіком поряд зі слабкою жінкою, був хазяїном, який повинен потурбуватися про благополуччя своєї гості, і, врешті, був тим негідником, який задля власних інтересів украв у юного створіння цілий шматок молодості.

Так, він нічого від Міли не вимагав, окрім проживання під спільним дахом та обіцянки тримати рот на замку. Він не зв’язував їй рук ані розпорядком дня, ані втручанням у її спілкування з іншими людьми – і навіть спеціально наголосив, що не проти, щоб вона зустрічалася з іншими хлопцями з умовою, що не маячитиме з кавалером перед його знайомими. Але чомусь йому здавалося, що вона не зробить жодного зайвого руху й терпітиме своє затворництво з благочестям черниці.

Тож, як не крути, Славко був скрізь цій дівчині винен. І найменше, що він мусив для неї зробити, – це допомогти якнайшвидше тут прижитися.

– Усім, що тут є, можеш користуватися на власний розсуд, – повідомив він. – Якщо хочеш, можеш навіть зробити перестановку… якщо тобі так буде зручніше…

Кімната була невеличка, але світла, чисто прибрана й звільнена від будь-яких хазяйських дрібничок. Славко відкрив геть порожні шафи й показав довгий ряд вішалок, висунув шухлядку комода і продемонстрував стоси нових рушників і постільної білизни. Насамкінець відкрив тумбочку і, трохи ніяковіючи, показав пакет із придбаними спеціально для Міли капцями, піжамою, халатом і навіть – дівчина аж зашарілася – із шкарпетками та нижньою білизною! Схоже, він ретельно підготувався до її приїзду, слідкуючи, щоб нічого не бракувало.

– Усе, що є в цьому домі, крім моєї кімнати й моєї полички у ванній, – у твоєму повному розпорядженні, дозволу питати не треба. Ну… розпаковуйся й відпочивай…

Не знаючи, що ще він може зробити, Славко потупцював трохи й пішов звільняти шафки у ванній кімнаті, до яких досі руки не дійшли.

Якось скуто й надто повільно виходило в нього перебирати речі у ванній. Руки були якісь нехвацькі, а голова – не зосереджена. Кілька разів він дістав зі сміттєвого баку ще повну пляшку з шампунем та цілий пакет вати, які чомусь там опинилися, а з шухляди йому довелося виколупувати упаковки від лез, які він начебто щойно викинув.

Облишивши цю невдячну справу, хлопець устромив у вуха навушники, сів на килимок, упершись спиною в душову кабінку, і почав вичавлювати дурні думки музикою Луї Армстронга та Майлза Девіса. Без цієї класики не можна було обійтися, коли доводилося втовкмачувати собі, що його особисті проблеми – то лише бур’ян придорожній порівняно з глобальними проблемами людства.

Та хоч і камінням закидайте за малодушність, але ущільнення до однієї шухляди у власному домі таки кепсько впливає на самовідчуття. Практично це означає, що тепер твій дім уже не той і ти тут уже не господар. Ще додайте те, що своїм домом Славко вже не міг назвати жодне місце на цій планеті – ні дідову хатину зі свого дитинства, яка вже була позбавлена душі, ні батьківський будинок, двері якого для хлопця були замкнені.

Тож Славко заплющив очі й продовжив відвойовувати останній куток біля душу, бо поки Міла сюди не зайшла, його ще можна було назвати цілковито своїм.

Міла й не заходила. Не заходила так довго, що Славко встиг подрімати під усі улюблені пісні й набити оскомину на п’ятій точці. Вимкнувши нарешті свій mp3-плеєр, він аж трохи збентежився, що залишив дівчину саму так надовго в чужому для неї домі, ще й ванну кімнату окупував. Вона ж, бідна, не наважиться навіть чхнути тут, щоб нікого не потурбувати. Треба було йти до неї і якось розворушити, бо вона й до туалету ходити боятиметься.

Славка раз у раз вражала її сором’язливість. Хоча це й сором’язливістю не назвеш, бо не схоже було, що вона боїться людей чи аж так переймається їхньою думкою. Це більше скидалося на те, що вона, зіщулюючись, намагалася стати якомога менш помітною, немов показуючи, щоб від неї не чекали якихось розумних слів чи великих справ. Скільки він перебачив дівчат за свої двадцять п’ять років, але такий тип зустрічав тільки в книжках і фільмах, а в існуванні його в реальному житті дуже сумнівався. Забитих бачив, боязких бачив, закомплексованих бачив, але отаких… відсторонених чи що, при адекватному розумінні себе й навколишнього світу, але з чіткою лінією розриву себе з тим світом… Ну, не виживають такі в наш жорстокий вік засилля так званих «вільних поглядів»!

Славко відкрив двері ванної кімнати, розмірковуючи, що краще їй запропонувати: піти поїсти суші в японському ресторанчику чи замовити піцу додому. Виходячи, він іще не бачив нічого дивного, але очі розширилися поза його волею: мозок був заскочений тим, що намацав чутливий нюх. Суміш тушкованої свинини, цибулі… кориця?.. часник, певно, трохи болгарського перцю… схоже, картопля з капустою, лавровий лист і… засилля томатного соусу!

Він уже здогадався, що коли зайде на кухню, побачить овочеве рагу. Міла напрочуд завзято орудувала лопаткою біля плити, час від часу поглядаючи в духовку (хух, он звідки кориця!). Хлопець міг не перейматися: дівчина обживалася тут на диво швидко. Хай йому грець, так швидко, що він виявився до цього не готовим! А ще… Господи, і як витримати оте засилля томатного соусу на його кухні!

Міла, помітивши його біля дверей, зразу трохи знітилася, але швидко опанувала себе.

– Вечеря буде готова хвилин за двадцять.

Славко відкрив був рота, аби відповісти, та швидко закрив його й вийшов із кухні. За п’ять хвилин він знову зазирнув туди, уже в куртці та з торбою через плече, і повідомив розпашілій від куховарських клопотів Мілі, що йде в справах і буде пізно.

– Я маю ключа, двері замкну. Тож не бійся й лягай спати, коли захочеш.

Розвернувся й пішов, навіть не побажавши дівчині смачного, хоча вона стільки їжі, вочевидь, не одній собі наготувала.

Незважаючи на те, що в неї практично не було апетиту, Міла доїдала вже третій шматок пирога. По-перше, нерви дуже гарно заїдаються солодким. По-друге, хто б міг подумати, що в цій космічного вигляду духовці виходять такі добрі пироги! Якщо перший шматок Міла пхала в себе через силу із суто практичною метою, – аби з голоду не зомліти, – наступні поїдалися швидко і з задоволенням. Якщо поняття задоволення тут узагалі доцільне… Бо хіба є місце задоволенню, коли всю тебе, від нігтиків похололих пальців до кінчиків настовбурченого волосся, огортає суцільний і невідступний страх? А хіба є страх більш дошкульний і більш сороміцький, ніж страх перед невідомістю?

Славкові треба віддати належне – він зробив усе, щоб зменшити той страх. Але, попри його старання, попри шкарпетки в її шухляді та вільні полиці у ванній, усе це залишалося чимось на зразок малюнка на віконному склі: хоч і гарно, та не до місця.

Міла, хоч як дивно, нітрохи не образилася, коли він відмовився скуштувати приготовані нею страви, натомість швидко та надовго втік. З одного боку, вона звикла, що в оточуючих нема звички рахуватися з нею. З іншого, в порожній квартирі їй аж дихати стало легше. Тепер не треба було виважувати кожен свій крок під невсипущим оком хазяїна помешкання. Тепер можна було і потремтіти, і голосно схлипнути, якщо припече.

Тож Міла жувала, роздивляючись дорогий інтер’єр, і намагалася звикнути до думки, що тепер їй доведеться споглядати його щодня.

Квартира була не дуже великою: простора вітальня, від якої аркою відділена кухня, та дві невеликі спальні. Усі предмети обстановки були виключно практичними та зручними, голова не йшла обертом від нагромадження всіляких забутих і непотрібних речей, як у маминому домі, а руки самі відчували, де їм що знайти. І хоча Міла цілком усвідомлювала, що на диван у вітальні заробляла б кілька років, а розбий вона люстру, то ще й нащадкам її довелося б збитки відшкодовувати, – проте несподівано для себе виявила, що почувається тут вільно, а вся ця дорожнеча не тисне на неї, а лише припрошує до зібраності та порядку.

Дівчині не завдало великого клопоту розібратися на кухні та швидко приготувати вечерю з м’яса, гарніру та десерту. Вона робила це завиграшки, бо встигла достатньо набити руку на королівських обідах для дяді Борі. На маминому прикладі вона також виробила чітке переконання, що перш за все треба чоловіка гарно нагодувати, щоб не мати з ним проблем. І навіть цілковите ігнорування Славком її зусиль – зробити проживання під спільним дахом хоча б стерпним – не змусило Мілу змінити свою думку щодо її куховарських обов’язків.

Було далеко за північ, коли Славко тихенько відчинив двері своїм ключем і так само тихенько покрався до себе в спальню. Він вельми здивувався, коли помітив на кухні ввімкнене світло й застав там Мілу за чищенням духовки.

– Якщо голодний, вечеря в холодильнику, можна розігріти, – озвалася до нього дівчина, не відходячи від духовки.

Він і хотів був щось сказати, але знову передумав, махнув рукою і, коротко побажавши на добраніч, пішов до своєї кімнати.

Зранку Славко застав на кухні ту саму картину: Міла товклася біля плити, а на столі стояла тарілка з горою гарячих млинців. Він же взяв із холодильника молока, відломив шматок булки і всівся на протилежному кінці столу, намагаючись млинців не зачепити навіть ненароком.

– А гарячого поїсти не хочеш? – з виразом святої простоти запитала Міла.

Славко не витримав.

– Слухай! – аж занадто різко як для простого сніданку випалив він. Сам злякавшись власного тону, виправився на більш спокійний і шанобливий. – Якщо тобі подобається готувати – будь ласка! Якщо тобі треба серед ночі мити духовку задля душевного спокою – на здоров’я! Але не треба нічого тут робити через те, що так заведено. Не треба мене обслуговувати! Не треба мене годувати!

Міла поглянула на нього своїми великими сірими очима й тихо промовила:

– Якщо не любиш млинці, то так і скажи.

«Та вона ж з іншої планети! – отетерів Славко. – І як із такою порозумітися?»

– Домовимося так, – запропонував після довгого вдиху й видиху. – Житимемо, як у гуртожитку: кожен сам собі готує, кожен сам за собою прибирає. Харчі та побутову хімію можеш брати без обмежень, тільки повідомляй мені, коли щось скінчиться, щоб я міг вчасно докупити. Генеральне прибирання будемо робити по черзі: одну суботу – я, наступну – ти. Здається, усе врахував. Решту питань вирішимо в процесі.

Славко підвівся й на підтвердження своїх слів помив склянку й витер після себе зі столу.

Він пішов до своєї кімнати, вдягнувся та взяв сумку, а коли знову з’явився на порозі вітальні, Міла сиділа в тій самій позі – здавалося, вона й не поворухнулася. Її здивований погляд засвідчив, що вона вже не чекала його сьогодні побачити.

– Мало не забув. – Славко поклав на стіл кілька купюр. – Це тобі на дрібні витрати. Через тиждень матимеш іще. Щотижня…

Перед виходом із квартири він на мить затримав погляд на Мілиних черевиках, що сиротливо притулилися на килимку біля порога і, здавалося, не мали ні форми, ні статі.

«Сподіваюся, вона витратить гроші на нове взуття», – подумав він, не маючи сумніву, що, отримавши гроші, дівчина зробить те, що притаманне жіночій статі – вбереться.

Хлопець придумав собі спосіб, за допомогою якого зможе виглядати перед власною совістю скоріше благодійником, аніж нікчемою. Він вирішив платити Мілі «зарплату» за її послуги фіктивної дружини.

Ніколи при обговорені деталей угоди ні із самою Мілою, ні з Ростиком, який і підштовхнув Славка до цієї афери та виконував роль посередника, про гроші не йшлося. Славко знав, що Міла погодилася на цей крок не через гроші, а через якісь особисті мотиви. Тим більше його спонсорство мало стати приємним бонусом для цієї замкненої в собі та в чотирьох стінах дівчини. Він мав відчувати, що не лише бере, а й щось віддає. Щоб, коли настане момент, розійтися квитами.

Славко днями десь пропадав. А в ті нечисленні хвилини рано-вранці чи пізно ввечері, коли був удома, перекушував, чим прийдеться: молоком, яйцями, фруктами чи бутербродами. Не дивлячись на те, що в холодильнику чи духовці Міла завжди залишала вечерю, він нічого приготованого нею ніколи не торкався, а на кухню заходив тільки тоді, коли її там не було. Через день Міла викидала не з’їдені рештки своїх творінь, але щодня творила знову й залишала Славку щось смачненьке.

Насправді Мілі було байдуже, як Славко до неї ставитиметься. Єдине, на що вона сподівалася, – це на його нейтральний настрій, відсутність невдоволення або ж, навпаки, запопадливої уваги. Його можливої агресії дівчина просто боялася. Його ввічливість була для неї більш обтяжлива, ніж ігнорування. Насправді вона надто не переймалася Славком, бо жила іншим – очікуванням Ростика чи бодай дзвінка від нього.

Першого дня це був піднесений неспокій, бо вона була певна, що Ростик має її провідати на новому місці. Другого дня надійшло схвильоване очікування: була субота, і шанси того, що хоч у вихідний у Ростика з’явиться вільний час, збільшувалися. Та коли минули і субота, і неділя, залишилося тільки тужливе сподівання.

Міла вдень не могла знайти собі місця, раз по раз видивляючись у вікно й прислухаючись до вхідних дверей, і довго не могла заснути вночі, придумуючи причини Ростикової відсутності. Кілька разів спитала в Славка, чи не бачив він Ростика, на що хлопець, пильно дивлячись на Мілу, відповідав заперечно, а потім додавав, що той, вочевидь, надто зайнятий батьківськими дорученнями.

Через тиждень Міла не витримала й сама Ростику подзвонила, та не почула нічого, крім холодних довгих гудків. Її надія змогла зачепитися навіть за ті гудки: тепер він побачить на своєму мобільному, що вона хоче з ним поговорити, і передзвонить, коли звільниться. Та минуло більше доби, а він не передзвонив.

Міла хоч і хвилювалася, що може завадити своїми дзвінками роботі та розгнівати Ростика, але знову набрала його номер. І знову слухала довгі гудки замість жаданого голосу. Після третьої спроби вона не втримала сліз. Вони котилися по кам’яному, позбавленому будь-якого виразу обличчю, яке вдаваною непорушністю дурило власне відображення на ідеально відполірованій плиті.

Через півгодини, насухо витерши і обличчя, і плиту, Міла заходилася, як і завжди, готувати вечерю, яку, як і завжди, ніхто не їстиме.

17

Більше місяця минуло, а біля порога ще стояли бридкі Мілині черевики, хоча за ті гроші, що Славко їй залишав щотижня, можна було повністю оновити гардероб. Та ні на дівчині, ні біля неї не було помічено жодної нової речі. Спочатку хлопець подумав, що Міла на щось збирає, а згодом зауважив: холодильник і кухонні шафки постійно набиті харчами, а мийні засоби та побутова хімія не закінчуються. Стало зрозуміло, що ті гроші, які Славко їй виділяв на особисті потреби, Міла витрачала виключно на обслуговування будинку.

Єдиною обновою, яку можна вважати Мілиною, була схема вишивки з набором кольорових ниток та шматком білої тканини, де з кожним днем усе більше вимальовувалося зображення собаки під дощем. Славко час від часу натрапляв на неї у вітальні біля дивана й зі швидкості проступання того бідолашного собаки на полотні робив висновки про сіре й монотонне існування своєї співмешканки. Навряд чи вона бачила щось іще, крім інтер’єру цієї квартири, прилавків магазинів, де справно скуповувалася, та того мокрого пса. При цьому Міла завжди була сумно-спокійна й ніколи не показувала й натяку на невдоволення.

Лише кілька разів Славко помічав, як у її великих сірих очах наче трохи відхиляється завіса й звідти визирає життя. Це було тоді, коли вона питала про Ростика. Але, крім тих кількох коротких ненав’язливих питань, вона більше ні про що не питала, не просила й не говорила.

Славко й не звертав на це уваги, бо мав власні клопоти. Аж поки та незмінна вечеря, яка чекала його кожного дня, як жертвоприношення, те уперте небажання витрачати його гроші на щось інше, крім його будинку, і жалібні, немов живі, очі вишитого пса, які поглядали на Славка з тканини, переповнили чашу його терпіння.

Якось він, повернувшись додому після важкого дня, знову з порога відчув соковитий запах часнику та прянощів. А коли зазирнув на кухню, то побачив, що Міла вже піймала його повернення й накриває стіл на дві персони. Хлопець, не витерпівши, підійшов впритул до буфета, з якого Міла діставала серветки, і вперся кулаками в робочу поверхню, якраз біля Мілиних рук.

– Ти в мене закохана? – запитав він, примруживши очі.

Міла вклякла на місці, інстинктивно ховаючи руки – щоб не виказували її тремтіння. Але на питання відповіла без роздумів:

– Ні!

– Я знаю, що ні! – погодився Славко й помітив, як дівчині відлягло від серця. – Просто хотів наголосити: якщо я тобі ніхто, ти не маєш мене обслуговувати!

– Я знаю, що не мушу робити «як заведено», – спокійніше виправдовувалася Міла. – Просто я все одно собі їжу готуватиму, і мені не шкода поділитися.

– Ну добре!

Славко ривком відкрив духовку, повитягав звідти посудини з наготованими Мілою стравами. Ухопив виделку, наколов на неї баклажановий рулетик і, закотивши вгору очі, прожував його.

– У баклажани треба більше олії й менше часнику! – прокоментував він, потім відколупав шматочок курки й так само зосереджено її прожував. – Курка могла би бути більш соковитою.

По тому хлопець безцеремонно взяв чашку, де парував щойно перелитий із турочки напій, який Міла наготувала для себе.

– А оце, – скривився він, – вибач, це не кава!

Славко й сам не знав, чого хотів добитися цими словами: чи змусити Мілу образитися та збунтуватися, чи показати, що її зусилля марні й слід направити їх в інше русло. Чи захистити встановлену ним межу, яку переходити було не варто. А може, у ньому просто заговорив кулінар, який уже не міг залишатися осторонь.

– Ого! Тобі, мабуть, і рідна мати з їжею вгодити не могла! – муркнула Міла, скоріше здивована, ніж ображена.

– Мати мені й не пробувала догоджати, – повідомив Славко, втрачаючи запал. – У нас була кухарка. Хоча іноді мене навідувала думка, що якби мені мама сама щось приготувала, то я й пересмажені капці їв би з великим задоволенням.

Це був контрольний постріл, який мусив усе поставити на свої місця. Такий розподіл на чужих і своїх мав би, за Славковим розрахунком, остаточно відбити в Міли охоту піклуватися про нього.

– Смажених капців я готувати не вмію, – по миті роздумів відказала Міла. – Але можу спробувати, якщо даси рецепт. І вкажеш точні міри олії та часнику.

Славко занімів. «Інша планета, йолопе, інша планета!» – нагадав собі.

– Ти така впевнена у своїх кулінарних здібностях? – запитав уже з цікавості, а не з розрахунку.

– Я не кухар вищого розряду, – тихо, але з викликом в очах відказала Міла. – Але готувати вмію. Хай би що ти казав…

Ось за що він її зачепив! Ось за що можна її витягти з того моторошного оціпеніння, завдяки якому хлопець у себе вдома почувався, як у мавзолеї!

Славко відкусив шматок спеченого нею бісквіта.

– У тебе, може, і є певний досвід, – сказав він, дожувавши. – Але готувати ти не вмієш.

Міла ледь помітно стисла кулаки і з камінним виразом процідила:

– При всій повазі я цьому не повірю!


Славкові речі купою валялися на старому стільці, сумка впала на запорошену крейдовим пилом підлогу і, немов помстившись хазяїну за те, що не подбав про неї належним чином, двічі перекотилася на інший бік – бруднитися, так бруднитися! Сам Славко, засукавши рукава й довівши свої черевики до стану ще гіршого, ніж сумку, завзято розмахував мітлою, змітаючи в один куток будівельне сміття, що півметровими купами лежало по всьому приміщенню площею в п’ятдесят квадратних метрів.

Славко криво посміхнувся, подумавши, що сказала б мати, побачивши його в такому вигляді за цією роботою. А як презирливо глянув би на нього батько! Хлопець уявив, як узяв би його на кпини дід, застукавши отут – по-доброму, без зла сміявся б над ним і змушував би самого над собою сміятися. При згадці про діда посмішка на мить пом’якшилася, потім зникла з лиця, поступившись місцем отупілій рішучості.

Хлопець махав мітлою так, ніби разом зі сміттям намагався вимести важкі думки, а з уламками дощок і плиток викинути з душі спогади, що лежали там мертвим вантажем і заважали дихати на повні груди.

Він не мусив прибирати те все сміття, а мав би на правах хазяїна стояти й слідкувати, як це роблять інші. Але сьогодні було церковне свято й найманці-західняки не працювали. А Славко не міг просто бездіяльно чекати. Він тільки й думав про те, що за тиждень привезуть обладнання і він матиме на цих п’ятдесяти квадратних метрах власну кухню, яку буде сам відчиняти й зачиняти, де буде сам готувати, що захоче, і сам буде все вирішувати. Без батьків. Без Міли. І без будь-кого.

Звісно, не ці нещасні п’ятдесят метрів були вершиною його сподівань. Він мріяв повчитися в майстрів французької школи аж у Парижі, мріяв попрацювати під патронатом справжнього італійського шефа і, якщо пощастить, знайти якогось китайського кулінара, який би погодився відкрити йому секрети справжньої східної кухні. І тільки потім хотів визначитися зі своїм кредо, вивести свій почерк і відкрити ресторан із великої літери, де не соромно було б годувати навіть королів.

Та хоча Славко походив із забезпеченої родини й мав, на перший погляд, усі підстави сподіватися на фінансування своїх бажань, здійснення їх видалося так само неможливим, як і політ на Місяць. У батька був успішний лікеро-горілчаний бізнес, і він ростив сина з переконанням, що той буде спадкоємцем справи. Те, що у «спадкоємця» виявилися власні плани, його нітрохи не зачіпало, а синова впертість довела його до шалу і, врешті, до радикальних заходів. Славка було піддано сімейній анафемі, яка мала тривати до тих пір, доки він не візьметься за розум. Мати – спадкоємиця бензинової династії – була більш ліберальна, і в її уявленні син міг досягти успіху в будь-якому бізнесі за умови, що це буде «чоловічий» бізнес. Та куховарство аж ніяк не можна було назвати чоловічою справою, і дозволити сину цим займатися означало спаплюжити честь знатної фамілії. Тому вона, не зважаючи на материнську турботу й переймання синовою долею, підтримала батьків ультиматум і погодилася з його вимогами.

Хлопцю ще дуже пощастило, що в його власності були квартира й рахунок у банку, які виключали голодне волоцюзтво. Дещо йому залишилося й від діда, але дідових надбань вистачало тільки на невеличке сімейне бістро.

Хай там як, і то вже діло. Це хоч і не шикарний, але початок. Хоч і маленька, а таки кухня.

Славко гріб те сміття з посиленою затятістю. У нього здавали нерви. Його дім окуповано, на кухні інша господиня, тож він уже не може по-хазяйськи там розслабитися. Облаштування ресторанчика просувається так повільно. А ще від самого ранку його не полишало якесь тривожне відчуття, і саме від тієї тривоги він намагався відмахнутися мітлою.

Тільки змівши весь бруд і відчувши знесилення, Славко зупинився. Сяк-так пострушував пилюку зі своїх речей і зачинив свій майже-ресторанчик. Краплю заспокоївшись тим, що бодай трохи прискорив справу, хлопець простував вечірньою залюдненою вулицею, вдивляючись в обличчя перехожих і уявляючи їх своїми клієнтами.

Щоб довідатися, котра година, дістав із кишені телефон і зрозумів причину своєї тривоги: три пропущені дзвінки від матері. Він заховав телефон глибше до кишені й пішов далі крізь натовп. Зараз телефонувати батькам у нього не було сил. А для цієї розмови сил треба багато.

Славко ще й не зайшов до квартири, коли зрозумів, що тривога його наздогнала. Навіть у коридорі витав запах дорожнечі – коштовних парфумів та недешевих помислів. Він уже знав, що у вітальні на нього чекає не лише Міла, і його це бентежило – водночас і обурювало, і лякало.

– Мамо, тату! – вимовив він, ставши на порозі вітальні. – Не чекав вас тут побачити.

– А міг би не чекати, а запросити в гості! – озвався від вікна статечний чоловік із демонстративно лисою головою й навмисно виставленим під закоченими рукавами сорочки платиновим годинником. – Лише уявити: за кілька місяців ти і не рипнувся, щоб познайомити нас зі своєю дружиною!

З дивана підвелася досить молода ще, бездоганно вбрана жінка з коротким світлим волоссям і юнацькою фігурою. Вона підійшла до Славка й поцілувала його в щоку.

– Я не могла до тебе додзвонитися, – по-діловому пояснила вона. – Тому ми змушені були приїхати без попередження.

Славко подумав, яка вона досі гарна. Але й не оминув підмітити, яка й дотепер зверхня.

– Це Міла! – вичавив він, розмірковуючи, що насправді тут відбувається.

– Ми вже встигли познайомитися! – повідомила пані Тамара. – Більше того, встигли отримати від твоєї дружини запрошення залишитися на вечерю.

Славко подивився на Мілу, яка сиділа на дивані ні жива ні мертва. Не дивно, адже в присутності його батька стушовуються навіть терті калачі, що там казати про затуркану дівчину. А його мати як ніхто вміє з ангельською усмішкою встановлювати свою авторитарність.

– Добре, – озвався Славко, – тоді я піду перевдягнуся. Міло, будь ласкава, допоможи мені знайти штани! – звернувся він до «дружини» й простягнув їй руку в очікуванні.

Міла, як мумія, підвелася й попрямувала за Славком.

Вона вперше опинилася в його кімнаті, і побачене привело її до тями. Ця кімната ніби жила окремим від квартири життям, кожна річ тут була ніби сама по собі. Міла зрозуміла, що Славко постягував сюди з усієї квартири те, що, на його думку, могло йому знадобитися, і замкнувся тут, створивши своєрідний форпост без права доступу до нього чужинців. І Міла – головна з них.

– Що ти встигла їм розповісти? – пошепки випитував Славко, похапцем перевдягаючись в інший светр.

– Нічого, – відповіла Міла, переводячи погляд із комп’ютерного столика, заставленого чашками, на велотренажер, що втулився просто біля ліжка. – Тільки те, що ти цілими днями на роботі, а я – на хазяйстві.

– Добре, – трохи заспокоївся Славко й почав пояснювати Мілі, як поводитися. – Ми з тобою – звичайне подружжя, ведемо звичайне життя.

– А вони хіба не знають? – здивувалася дівчина.

– Вони – перші, хто знати не мусить, – повідомив Славко, обмеживши церемонію перевдягання одним светром і зачісуючись перед дзеркалом. – Знаєш, чому вони прийшли? Розвідка боєм. Батько, скоріше за все, здогадується про нашу фікцію. Та якщо він знатиме напевне, то ніщо не завадить йому нацькувати на мене дядька, який є наступним після мене дідовим спадкоємцем, і допомогти йому забрати в мене дідову спадщину.

Він підійшов до насупленої Міли й поклав руки їй на плечі. Він бачив, що її треба заспокоїти й підтримати.

– Якщо мої батьки ставляться до тебе зверхньо й холодно, – вмовляв він, – то це не тому, що з тобою щось не так, і не тому, що вони знають про наші справи. Вони по-іншому просто не вміють. Я знаю, що це нелегко, але прошу тебе перетерпіти сьогоднішній вечір під їхніми поглядами. І не здригатися, коли я тебе обійматиму чи називатиму «люба».

Славко подивився Мілі в очі й спробував їй усміхнутися якомога лагідніше. Потім він обережно обійняв дівчину, поклавши її голову собі на плече. Він відчув, як вона напружилася, і почекав, поки вона звикнеться й розслабиться.

– Це для розминки, – прокоментував він і взяв її за руку. – А тепер ходімо.

– Добре, – тихо відповіла Міла.

– Я дивуюся, як він пустив тебе на свою кухню й дозволяє тобі готувати! – Пані Тамара була напрочуд балакуча, і ця балакучість спрямовувалася передусім на Мілу.

Уся сім’я чинно всілася за столом і здалеку могла скидатися на цілком звичайний, посередній і нудний осередок суспільства. На столі було розставлено таці з приготованими Мілою стравами: салатами, голубцями, кручениками з грибами та печінковим пирогом. Усі зберігали нейтральний вигляд, і лише глибоко в душі кожен для себе знав, що до справжньої сім’ї це збіговисько не має ніякого відношення.

– Чесно кажучи, він не так дозволяє, як критикує, – відповідала дівчина.

– Ну, хай там як, мені приємно бачити, що у вашій сім’ї це питання поставлено так, як і годиться: вечерю готує жінка, а не чоловік! – не втрималася пані, щоб одразу не пустити шпильку в синове «захоплення».

– Відверто кажучи, – простодушно зізналася Міла, – я ще ні разу не бачила, щоб Славко готував.

– Моя люба, ти й сама чудово готуєш, тому Славка пускати на кухню немає жодної потреби! – запевнила її пані, не помічаючи синового іронічного виразу.

Міла ще ніколи не чула, щоб слова «моя люба» вимовлялися так сухо і зверхньо, але вона тішилася тим, що принаймні в цієї особи її вечеря не викликала потоку критики. А та обставина, що Славкові батьки з’їли більше половини того, що лежало в них на тарілках, дозволяла сприйняти похвалу хоч трохи як похвалу, а не лише як знущання.

– Я й досі не можу збагнути, – вставив і батько свої п’ять копійок, – що інтелігентний, освічений, з дозволу сказати, породистий молодий чоловік забув на кухні!

– Як на мене, краще товктися на кухні, ніж горілку продавати! – спокійно відбився Славко.

– Якщо вже ти такий пуританин, то задумався б краще над тим, що я веду виробничу діяльність, створюю робочі місця, плачу податки і, між іншим, заробляю для сім’ї гроші! – визвірився батько. – І якби ти не був таким егоїстом, то вважав би своїм обов’язком продовжити сімейну справу!

– Якби ти тримав дослідну лабораторію для розробки ліків від раку, я би вважав своїм обов’язком продовжити сімейну справу. А так я зі спокійною совістю займатимуся улюбленим ділом!

– Бабським ділом! – гримнув батько й кинув серветку в тарілку.

Ніхто не чекав, що хтось щось відповість. Тим більше не чекали цього від Міли, але вона таки наважилася:

– Я так думаю, що якщо в людях справді є та божа іскра, про яку так багато говорять, то Славка на кухню жене саме вона.

Усі витріщилися на дівчину, наче в неї з рукавів полетіли лебеді. Усі, включаючи Славка, очікували від неї лише покірного мовчання та сором’язливої усмішки.

– Як ти можеш про це судити? – батько, зневажливо насупившись, вирішив провчити її за нахабство. – Ти ж ніби казала, що не бачила, як він готує! – упіймав він її на слові.

Міла зіщулилася під його важким поглядом, але не дала загнати себе в кут.

– Проте я бачила, як він їсть. Він же навіть яйця смаженого не може з’їсти, не повикладавши на нього всякої всячини, про існування якої я ледь здогадувалася!

П’ять хвилин усі сиділи мовчки, вдаючи, що їдять чи п’ють. Мати ображено глипала на ту сіру мишу, яка навіть після великодушної улесливості наважилася не взяти її бік. Батько не бачив потреби кидати слова на вітер, щось комусь намагаючись довести. Славко мовчки жував Мілині крученики, які раптом видалися йому неймовірно смачними.

Він і не здогадувався, що вона вміє підмічати такі речі. Не здогадувався, що може так думати…

Батьки пішли, усім виглядом показуючи, що чекали від цього візиту більшого. Славко взявся допомагати Мілі прибрати зі столу.

– Ну, з моєю «божою іскрою» ми розібралися, – обережно почав він, зиркаючи, як Міла пакує по посудинах залишки їжі. – Але чому тобі готування таке важливе? Я ж бачу, що для тебе це не покликання, а скоріше – невідворотна реальність.

– Мабуть, тому, що мене вчила готувати моя бабуся, – тихо, як і завжди, відповіла Міла, але Славко помітив, що її незмінна відстороненість немов вивітрилася при згадці про бабусю. – Вона завжди повторювала, що найкорисніше вміння для жінки – це приготувати їжу так, щоб, скуштувавши її, більше нічиєї страви куштувати не схотілося. Хоч яка була втомлена, вона завжди знаходила час покрутитися зі мною на кухні та чогось мене повчити.

Дівчина припинила вовтузитися з лотками і дивилася тепер на свої руки.

– Бабуся померла, – вимовила вона, – а я й тепер не можу не готувати, бо інакше в мене виникає відчуття, наче я зраджую її пам’ять.

Славко відразу й не знайшов, що відповісти. Бабуся, напевне, була єдиною людиною, біля якої Міла могла відчути, що її люблять, що вона комусь небайдужа. І тепер дівчина намагалася згадати, віднайти ті відчуття в бездушних речах і механічних рухах. Бо в істот, наділених душею, вона їх не знаходить.

Наступного ранку, вийшовши на кухню, Міла ошелешено витріщилася на завалений продуктами стіл і на Славка з ножем у руках. Зазвичай, коли вона прокидалася, його вже не було вдома, а стіл сяяв чистотою й навіть нишпорки не могли встановити, що на ньому споживали. Натомість побачити Славка за куховарством було подібним до розщеплення атома: знаєш, що таке в житті є, але також знаєш, що ніколи цього на власні очі не побачиш.

– Давай, швидко вдягай фартух і до роботи! – зустрів її хлопець бадьорим наказом замість привітання. – Має ж хтось навчити тебе правильно готувати рагу!

18

Того квітневого дня Лейла поверталася додому з легким серцем, яке зрадницьки мовчало й навіть не збиралося попередити її про біду бодай якимось спазмом. Вона зійшла з автобуса, навантажена пакетами, де лежали кілька нових книжок, нова сукня та трохи гостинців. Книжки призначалися для підготовки дівчини до виходу у великий світ, сукня мала надати виходу матеріальної зримості, а гостинцями годилося привітати себе та маму із завершенням навчання. Ця славна ноша не стримувала її ходи, а, навпаки, підганяла вперед, як і очікування приємного вечора в товаристві найріднішої у світі людини.

Матері таки вдалося вселити у вперту й похмуру Лейлу надію. Тепер вона знала все, що повинна була знати для вступу до медучилища, і, довірливо піддавшись маминим умовлянням, повірила, що її нарешті не відкинуть, як нікчемну будячину. І повіривши, що вона таки може, дівчина збагнула, як насправді цього хоче. Не могла дочекатися, коли почнеться її навчання на справжнього медика. Мама наполягала, що перед вступом треба серйозно зайнятися зовнішністю: підправити волосся, брови, нігті, одяг – усе, що відразу впадає у вічі й змушує сприймати людину серйозно. Дочка такими речами перейматися не поспішала…

Тому спокою, як і всьому доброму в Лейлиному житті, часу було вділено мало. Підходячи до свого двору на околиці села, дівчина ще здалеку побачила дві міліцейські машини.

Пакети її відразу поважчали вдесятеро, а з тіла вийшла вся сила. Лейла від початку знала, що ці гості приїхали саме до них. Помилки бути не могло, бо в радіусі кількох кілометрів тільки вони з мамою були «неблагонадійними елементами» і «викликали підозри». Лейлі кортіло розвернутися й побігти геть, заховатися десь у темному кутку й перечекати, доки мама все залагодить. Це не вперше в правоохоронців виникали до Серафими питання (що поробиш: якщо ти не такий, як усі, до тебе неминуче виникатимуть питання), і завжди їй вдавалося давати відповіді, які заспокоювали совість усіх сторін. Але цього разу все було інакше. Досі мамі приходили виклики або дільничний перестрівав її десь у селі, але ніколи не приїжджали до неї додому. Та ще й двома машинами.

Лейла стисла кулаки й змусила себе рухатися вперед. Порівнявшись з однією з машин, вона відразу опинилася в компанії міліціонера із суворим і колючим виразом обличчя та зі злісно зіщуленими очима. Запитавши дівчину, чи вона є дочкою хазяйки, міліціонер відкрив дверцята машини й повідомив, що вона мусить їхати з ним. Додому він її не пускав.

На всі питання, якими спочатку несміливо, потім наполегливо і, врешті, істерично сипала Лейла, правоохоронець тільки авторитарно змушував її закрити рота. Коли дівчина в паніці озвіріло рвонулася до будинку, він не заморочував собі голови вмовляннями, просто вдарив її з розмаху в живіт і ледь живу затягнув до машини.

Коли в Лейли трохи прояснилося в очах після удару, вона збагнула, що прикута наручниками до дверцят. Страж порядку спокійно курив біля машини, дивлячись на поріг будинку, і чекав своїх напарників. І вони не забарилися. Спочатку вийшов розпашілий міліціонер і спортивною ходою рушив до другої машини заводити мотор. Двоє таких самих здорованів, тільки без форми, вивели Серафиму, тримаючи її з обох боків попід руки. Вона була бліда, якась млява, неначе гумова, і чомусь вдягнена в Лейлин светр.

У Лейли вирвався дикий крик. Її фізичний і душевний біль змішалися у звук, який, здавалося, не могла породити людська істота. Але тепер наглядач не звертав на неї ніякої уваги. Він викинув недопалок на їхнє подвір’я, спокійно дочекався, доки один здоровань всадовить у сусідню машину мамку, а інший вмоститься тут поряд із дочкою, сів за кермо й почав вивертати на виїзд із села.

Лейлу привели до невеликого кабінету з пожовклими шпалерами та меблями радянських часів. Крім столу та стільців, тут була ще шафа для одягу з розхлябаними, перекошеними дверцятами та опецькуватий металевий сейф, узятий, здавалося, ще з позаминулого сторіччя. Руки дівчині, наче махровій злодійці, сковували ззаду наручники.

Її посадили навпроти столу, за яким сидів чоловік у цивільному одязі. Він був іще молодий, але мав уже втомлені очі, а на скронях проблискували сиві пасма. З таблички на дверях було зрозуміло, що це слідчий. На його вимогу з Лейли зняли наручники й залишили з ним наодинці.

– Ви знаєте, чому ви тут? – спитав він після того, як записав її анкетні дані.

Лейла глипнула на нього вовком і заперечно похитала головою. Хоча вона здогадувалася, що це може бути пов’язано тільки з материною діяльністю.

Слідчий узяв до рук дві фотографії і, роздивляючись їх, почав пояснювати:

– Одинадцятого грудня минулого року в сусідньому з вашим селі Верхні Лози у власному домі знайшли два трупи. Один – Полуботок Світлани Віталіївни, другий – її щойно народженої дитини.

Слідчий поклав фотографії перед Лейлою. Дівчина мусила на них глянути, і від побаченого в неї кров похолола в жилах.

– Який жах! – прошепотіла вона й заховала обличчя в долоні, щоб більше цього не бачити.

Слідчий забрав фотографії й продовжив:

– Вас викликано в якості свідка в кримінальній справі за фактом умисного вбивства, – повідомив він і почав роз’яснювати її права й обов’язки.

– А до чого тут я? – Дівчина нічого не могла второпати.

– Є підстави вважати, що до цього може бути причетна ваша мати, – відказав чоловік.

– Це якась маячня! – схопилася Лейла з місця. – Яким боком сюди мамку притулили?

– В її інтересах буде, якщо ви спокійно сядете й дасте свідчення. Ви можете відмовитися давати покази щодо своєї матері, але ваша відмова кидатиме на неї ще більшу тінь і красномовно свідчитиме про її вину.

Лейла змусила себе заспокоїтися й сісти на стілець.

– Добре, – погодилася дівчина. Врешті, вона була впевнена в материній непричетності й не могла нічим їй нашкодити, чесно відповівши на питання.

– Розкажіть, що вам відомо по даному факту, – запропонував слідчий.

– Нічого не відомо, – щиро відповіла дівчина.

Слідчий зітхнув і почав запитувати:

– Де ви були десятого грудня минулого року?

– Удома, – відразу відказала Лейла.

Вона ніде не вчилася й не працювала, отже, усю зиму не мала іншого заняття, крім як господарювати вдома. Потім до неї дійшло, який це був день…

– Спочатку вдома, – швидко виправилася вона, – а в другій половині дня прийшла односельчанка Зайченко Міла й попросила допомоги: її сестра народжувала, а звернутися не було до кого. Я пішла з нею й була в них аж до ночі. Потім повернулася додому.

Слідчий щось собі занотовував. Писнувши останню закарлючку, він підвів на Лейлу зморені очі й почав ставити більш конкретні питання:

– О котрій годині ви прийшли додому?

– Десь о дев’ятій, – силувалася Лейла згадати якомога точніше.

– Хтось у цей час у вас удома був?

– Шрам, мій тодішній співмешканець, – відповіла вона. І тоді в неї ворухнулася певна здогадка…

– Якщо я не помиляюся, це був якраз ваш день народження. Ви святкували? – допитувався слідчий, не вникаючи докладніше в характеристики Шрамової особи.

– Ні, – розчарувала його Лейла. – Ми планували відсвяткувати наступного дня.

– Ви вночі з дому виходили?

– Ні.

– А ваш співмешканець виходив?

– Ні, здається… Я спала й не чула, щоб хтось ходив.

Слідчий, підперши підборіддя однією рукою, другою продовжував ставити на аркуші якісь помітки. Він скидався на сонного студента на нудній лекцій, чим знімав напругу тутешньої обстановки.

– Де ви були одинадцятого грудня? – продовжував він.

– Удома, – відповідала дівчина. А здогадка засіла в ній серйозною підозрою. – Увесь день, – уточнила детальніше. – Я тоді захворіла й нікуди не виходила. Шрам підтвердить.

– А де була ваша мати десятого грудня? – вдовольнився слідчий даними щодо дочки та перейшов до матері.

– Поїхала до районної лікарні, – повідомила Лейла, яка зібралася з думками й намагалася відповідати чітко й переконливо, щоб зняти всі безглузді питання, які могли виникнути щодо її матері. – Вона казала, що в неї живіт болів, схоже на апендицит, от і поїхала обстежитися.

– Вона виглядала хворою? Може, розгубленою? Стурбованою?

– Та, як завжди, вона виглядала!

– Того дня вона випила чарчину за ваш день народження?

– Ні, я ж сказала, що ми не святкували. А в мами немає звички пити просто так.

– Коли мати повернулася додому?

– Наступного дня після обіду.

– А вам не видалося дивним, що вона була в лікарні аж два дні?

– Ні. Вона попереджала, що за день, може, не встигне пройти всі обстеження і що, ймовірно, повернеться через день.

– І якими виявилися результати обстеження?

– Мама казала, що то був не апендицит, а підшлункова.

– Ви особисто бачили якісь довідки, записи в медичній картці?

– Ні, картка ж у лікарні залишається.

– Зрозуміло. – Слідчий потер перенісся, зробивши передих, після чого нахилився ближче до Лейли. – А ви знаєте, чим займається ваша мати?

– Лікує людей, – просто і прямо відповіла та.

– Вона – лікар? У неї є медичний диплом?

– Мама займається народною медициною. Наскільки я знаю, вона навчалася на медичному, але диплома не отримала, бо народилася я. Та вона не робить нічого такого, для чого потрібен спеціальний дозвіл чи спеціальні умови! – з усіх сил вигороджувала дівчина свою матір, боячись, щоб її невігластво щодо формальностей не вилізло Серафимі боком.

– А що саме вона робить? – допитувався слідчий.

– Вона просто дає поради людям, які приходять до неї по допомогу. Лікує травами і ягодами, які збирає сама, мазями й бальзамами, які сама готує. Часто до неї приходять жінки з косметичними проблемами. Та вона може й укол зробити, і накласти шви та пов’язки на рани…

– Вона приймає пологи в жінок?

– Так.

– Як часто?

– Так часто, як за нею прибігають перелякані родичі. – Лейла все більше дратувалася від таких питань. У неї складалося враження, що вони з мамою винні вже в тому, що існують.

Вона пробувала виправдовуватися:

– У нас фельдшер – п’яниця! Єдиний шанс на швидку допомогу в нашому та сусідніх селах – це Химка!

Слідчий випростався й набув більш ділового й відповідно менш людяного вигляду.

– Ви були знайомі з Полуботок Світланою з Верхніх Лоз? – продовжував він допит.

– Ні.

– А ваша мати була з нею знайома?

– Наскільки мені відомо, також ні.

– Вона коли-небудь згадувала це ім’я?

– Ні.

– А хтось інший при вас згадував?

– Ні.

– Дев’ятого чи десятого грудня хтось іще, крім Зайченко Міли, приходив до вас додому просити допомоги?

– Ні.

– Гм… – Слідчий знову відсунувся від столу, надаючи розмові більш довірливого плину. – А ви теж займаєтеся народною медициною?

– Інколи я допомагаю мамі. Вона мені багато чого розповідає. Я готуюся вступати на медичний, – поділилася Лейла сокровенним.

– А самі, без мами, ви цим займаєтеся?

– Ні. Єдиний раз я сама прийняла пологи того дня, десятого грудня. Я тоді так перелякалася, що вирішила: наступного разу я це робитиму, тільки коли вивчуся…

Лейла, підбадьорена зміною тону слідчого, нарешті знайшла в собі сміливість запитати:

– Але ж скажіть, до чого тут моя мама?

Слідчий трохи подумав, як йому відповісти.

– У Серафими була можливість це вчинити, – сказав він. – Був мотив. А в нас є кілька свідків, які вказують на неї.

– Що ж там таке сталося? – запричитала Лейла.

– А ви хіба не чули? Весь район про це гудів.

– Я з людьми мало спілкуюся… – схлипнула дівчина.

– Полуботок Світлана ввечері десятого грудня народила дитину, яка померла при пологах. За результатами розтину, у неї був зламаний шийний хребець, таке буває при неправильному положенні дитини під час пологів. Нам відомо, що Світлана з кимось заздалегідь домовлялася про допомогу при пологах у неї вдома, половину грошей заплатила наперед, половину повинна була віддати після народження дитини. При пологах дійсно була присутня стороння особа, бо у Світлани виявили надрізи в піхві, які сама потерпіла собі зробити не могла. Унаслідок дій цієї особи під час пологів померла дитина, а мати була в тяжкому стані, проте жива. Тоді, як ми вважаємо, ця особа, щоб приховати сліди своєї злочинної діяльності, вдарила Світлану ножем у спину з метою позбутися свідка…

До кабінету зазирнув співробітник – один із тих, хто віз сюди Лейлу із Серафимою, і кивнув слідчому, щоб той вийшов.

– Ну, що тут у тебе? – навіть через зачинені двері почула Лейла його запитання.

– Нічого суттєвого, – відповів слідчий. – Крім того, що мамка тоді не ночувала вдома.

– Що ж, хай посидить трохи в камері, – почула дівчина байдужий голос першого. – Може, згадає ще щось, що нас зацікавить.

– Ні, – заперечив слідчий. – Я її відпускаю.

– Ти що, ідіот?! – гаркнуло з-за дверей. – Вона ж іще може стати нам у пригоді!

– Я її відпускаю! – повторив слідчий залізним тоном. – Вона ще дитина, і в пригоді вона тобі не стане!

– Добре, що ти підозрювану не допитував! – гримнули йому у відповідь. – А то б угробив нам справу!

– Зараз ви можете бути вільні, – сказав слідчий Лейлі, коли вона попідписувала всі галочки на протоколі. – Тільки нікуди із села не виїжджайте. І не забувайте про кримінальну відповідальність у разі розголошення того, що вам стало відомо під час слідства.

– А мама? – запитала дівчина.

– Її затримано. І судячи з усього, надовго.

Лейла вийшла з відділку з відчуттям цілковитої втрати себе. Ніколи в житті вона ще не була такою порожньою й нікчемною, як зараз. Ніколи ситуація, коли вона позбавлена всього сутнісного й життєво необхідного, не здавалася настільки фатальною.

Уже було зовсім темно, і це додавало туги й безнадії. Впасти на землю прямо тут, перед відділком, у дівчини не стало духу. Вона перейшла дорогу і всілася на парапеті якогось магазину. Пакети з тепер непотрібним нікому мотлохом глухо вдарилися об асфальт біля її ніг.

Що робити і куди йти? Лейла не мала жодного уявлення.

До цього дня вона вважала себе бідною – тепер вона була відключена від будь-якого джерела напруги. Отепер у неї дійсно не було нічого. Забрали єдине плече, на яке вона могла спертися, єдину голову, у якої можна шукати поради, і єдине серце, у якому вона могла знайти іскру, що запускає її життєво важливі механізми.

Лейла схилила голову на руки й закам’яніла.

– Гей, ти! – почувся невдоволений голос над вухом. – Тут тобі не циганський табір, ану, чеши звідси! Чого мені тут клієнтів відлякуєш?

Лейла підняла голову і довго вдивлялася в обличчя продавщиці, яка стояла над нею й нетерпляче махала руками. Збагнувши нарешті, що та від неї хоче, дівчина безсило підвелася і взяла свої клунки. Упершись поглядом у будівлю відділка міліції, вона змусила себе відкрити рота й вичавити кілька слів до продавщиці, яка могла б підказати, куди люди звертаються, коли йти нема до кого.

– Вибачте, ви мені не підкажете… – тільки й встигла вимовити, коли напоролася на злостиве шипіння:

– Я з циганами справи не маю! Знаю я ваш хист замилити мізки й обібрати як липку. Я з тобою балакати не буду!

– Гей, любко, якби ця дівка була циганкою, то давно б уже плюнула тобі в морду!

Це несподіване втручання в їхню невеселу розмову змусило і продавщицю, і Лейлу здивовано повернути голови й вирячитися на авторку такої заяви. Нею виявилася справжнісінька циганська мамка. Рафінована представниця свого племені від кінчиків брудних нігтів на руках до країв гумових капців, взутих поверх грубих вовняних шкарпеток, пристрасно і водночас байдуже продовжувала:

– Глянь на неї, яка з неї циганка! Казашка в кращому разі.

Продавщиця скривила кислу пику (у яку сьогодні так і не плюнули) та зникла за дверима магазину.

Лейла дивилася на те різке смагляве обличчя, яке аж ніби відливало синім, на товсті золоті сережки, які звисали на комір потертої спортивної куртки, довгу спідницю, що тріпотіла на вітрі, немов циганський прапор. Дивилася й намагалася прочитати в цьому всьому розмаїтті протиріч таємний код, сигнал, що дасть їй поштовх, ключ, який підкаже відповіді. Лейла й сама не знала, чого конкретно вона чекає від цієї циганки. Може, сподівалася відчути поклик крові?

Але нічого всередині не тьохнуло, її нутро мовчало. Мовчала й циганка. Лейла знову подивилася через дорогу, на те місце, яке невідворотно ставало її могилою, і закотила очі до неба, немов чекаючи звідти блискавки, яка от-от мусить її вразити й покласти всьому край.

– Хто в тебе там? – запитала циганка, яка все ще була поруч.

– Мама, – хрипло відказала Лейла.

– А в мене там син, – з розумінням закивала циганка й витягла пачку міцних цигарок. – Будеш?

Лейла похитала головою. Циганка зробила дві затяжки й знову запитала:

– Ти когось уже найняла?

Ця проста річ – звернутися до адвоката – Лейлі не спадала на думку. Чи тому, що не звикла шукати ніде допомоги, крім як у мами, чи тому, що все одно за цю допомогу їй нічим було заплатити. Лейла знову похитала головою.

– Даремно! – відповіла на те циганка. – Тобі треба мерщій когось найняти, а то мамку твою заклюють, я їх знаю! У мене сестра там була, я навчена. От сина мого тільки годину як забрали, а я вже запустила туди адвоката. Гарний адвокат, провірений. Дорогий, правда, падлюка, але гроші свої чесно відробляє. Ось, на тобі його карточку, якщо надумаєшся… Тільки довго не думай, щоб не було пізно.

Циганка викинула недопалок, розвернулася і, тріпочучи довгою спідницею, пішла по тротуару. Лейла гукнула їй навздогін:

– То, по-вашому, я не циганка?

– А чого ти мене питаєш? – звіддаля донеслося зустрічне питання. – У мамки своєї запитай!

Після зникнення тієї дивної жінки в Лейли залишилося відчуття пустоти, немов розірвалася остання нитка з її минулим. А ще – сором. Бо вперше в ній не визнали циганки. І через що? Через її боягузтво!

Як би Лейла поводилася в такій оказії, якби була справжньою циганкою, що виросла в циганській сім’ї? Плювала б у морду кривдникам? Рвала б патли всім, хто насмілиться ображати її родичів? Певно, що перевернула б землю, поставила б місяць тим боком, яким треба, але всіма правдами й неправдами витягла б маму з халепи. Бо, навіть наслухавшись за своє життя стільки неприємних слів на адресу циган – на свою адресу! – Лейла не мала сумніву щодо однієї прикметної, вартої наслідування риси: цигани ніколи не залишать у біді своїх.

Тож, мабуть, варто було все життя вислуховувати звідусіль про її «циганську породу» заради одного – цієї єдиної миті, коли Лейла кожною клітиною свого тіла усвідомила: вона повинна, зможе й зробить – витягне маму з-за ґрат, інакше не буде собою.

Бути циганкою не так і страшно, вона це знала. Найстрашніше бути «невідомо ким». Невідомим самій собі об’єктом.

Лейла подивилася на блискучу карточку адвоката, заховала її у внутрішню кишеню куртки, щоб не загубити, і пішла до вокзалу. О цій порі можна було добратися до села лише електричкою, а потім близько години пхатися пішки до своєї хати. Ну, буде час подумати.

Щоби врятувати маму, їй бракувало лише грошей – цих невагомих бляклих папірців, які можна затиснути в жмені, покласти комусь на стіл, і за це тобі дадуть ще трохи пожити спокійно. Треба знайти гроші. Гроші знайти важко, майже неможливо – коли для себе. Коли ж для мами, то все ставало легшим. Для мами можна ходити по хатах, благати навколішках, щоб позичили, можна, врешті-решт, десь украсти…

Ця остання думка скрутила дівчину навпіл, але вона від неї не відмовилася. Якщо потрібно буде, то вкраде…

Сходячи з електрички, Лейла вже знала, куди йти. Після мами в неї була лише одна людина, якій можна довіритися.

Чи ж не за багатого хлопця Міла вийшла заміж? І чи ж не переконає вона чоловіка позичити грошей її подрузі, яка потрапила в біду?

Надька зустріла Лейлу зверхньо й прохолодно, як завжди. На прохання дати Мілин номер телефону вона спочатку огризнулася, що, мовляв, «не забивай нам баки, Міла свій номер тобі залишала». За столом у кухні посьорбував вино дядя Боря, і Надька злилася, що ця дівка псує їхній тет-а-тет. Лейла промовчала, що той номер записано в маминому мобільному, а мобільний знаходиться там, де і його хазяйка, – у буцегарні. Тільки попросила в Надьки подзвонити з її телефону. Та рявкнула, що в неї на рахунку мало грошей, і зачинила перед Лейлиним носом двері.

Лейла була розбита, ображена, голодна й валилася з ніг. Але щось схоже на план ще жевріло в неї в голові. Завтра зранку вона піде до сільради чи до школи і там попроситься подзвонити. Вона встигла надряпати ручкою Мілин номер на своїй руці.

О котрій годині вона добралася додому і впала мало не мертва на своє ліжко, Лейла й не уявляла. Коли прокинулася, був ясний день.

Перші кілька секунд пробудження були блаженно безтурботними, відпочиле тіло пробувало свої сили лінивим потягуванням, а туманна голова, оточена яскравим денним світлом, ще не допускала погані думки. Але згадавши за мить про жахливий стан речей, Лейла скочила з ліжка, як ошпарена. Згаяти стільки часу на вилежування, коли її бідній мамі ті кати, може, і очей не дають стулити! Чи дали їй там хоча б води? У своєму розпачі дівчина здатна була повірити в усі звірства, які могли відбуватися в міліцейському острозі, а все, чуте колись краєм вуха про жорстокі «методи слідства», поставало перед нею жахливо правдоподібно й до болю реально.

За такими роздумами Лейла й не подумала про сніданок – відразу кинулася до шафи, щоб мерщій переодягтися та бігти на пошуки телефону. Завченим рухом вона встромила нігті в щілину між дверцятами з обірваними ручками й смикнула руку до себе. Та замість того, щоб підколупати й відкрити двері, рука заболіла від перенапруги, а під нігтями рипнула деревина. Лейла поточилася й мало не впала.

Спочатку дівчина завила від болю – кілька нігтів на руці зламалося, під іншими проступила кров. Коли біль трохи вщух, Лейла здивовано глянула на свою шафу. Скільки років вона її відкривала таким рухом, розрахувала кожен міліметр і кут нахилу, довела до того рівня автоматизму, що навіть у непроглядній темряві могла встати з ліжка й розчахнути ті чортові поламані двері! І куди поділася вся та виправка? Чи тепер виходить, що навіть шматок облізлого дерева – і той налаштований проти неї?

Дівчина пішла на кухню, всунула пальці в холодну воду й заразом почала видивлятися, що їстівного можна взяти із собою. Але та шафа не давала їй спокою. Лейла знову пішла до кімнати і, глянувши на неї свіжим оком, зрозуміла чому: шафа стояла не на своєму місці. Вона була трохи відсунута від ліжка, тому автоматичний рух і не спрацював.

Лейла підлізла за шафу й почала знімати плінтус у тому місці, де була її схованка, спустошення якої стало останнім значущим Шрамовим вчинком у цьому домі. За плінтусом, між підлогою й стіною, була щілина, у яку Лейла коли-не-коли ховала свої дрібні заощадження. Від часу вигнання Шрама дівчина цією схованкою не користувалася, бо ж яка це схованка, коли всі – і Шрам, і Міла, і мама – про неї знають! Але зараз там було запхане щось чималеньке, чого Лейла точно не ховала. Дівчина озброїлася ножиком і за його допомогою виколупала зі щілини целофановий пакунок. Знявши кілька шарів паперу й целофану, Лейла вимотала звідти пачку грошей великими купюрами. На шматку газети маминою рукою кривим нервовим почерком було написано: «Бери ці гроші і їдь учитися».

Аж тепер Лейла збагнула, чому мама була в її светрі: певно, перед тим, як її забрали, вона попросилася переодягтися й заховала ті гроші. Вона навмисне залишила шафу трохи відсунутою, щоб Лейла знайшла їх і записку. Записку, якій дівчина мусила підкоритися.

За десять хвилин Лейла вилетіла з дому, за годину вже заходила до симпатичної перукарні в центрі міста.

Вона уявлення не мала, звідки в мами взялися такі гроші, та це зараз не мало значення. Дівчина чітко бачила, що мусить робити, і спішила негайно втілити кожен задуманий крок.

19

Робочий день добігав кінця. Андрій глянув на годинник і потягнувся.

Незважаючи на те, що він був успішним адвокатом, який працював сам на себе і мав двох помічників, Андрій не поспішав брати приклад зі своїх колег і розслаблятися. Він ретельно дотримувався графіку, з дев’ятої до п’ятої його зажди можна було знайти в кабінеті, крім випадків, коли він виконував свою роботу в суді чи в інших установах. Андрій не дозволяв собі недбалості ні в чому, адже ця педантичність вкупі з іншими діловими якостями й вивела його на той рівень, де він нині перебував. Адвокат мав певний досвід у господарських справах, знав дві іноземні мови, і захищати злочинців та ділити між сусідами землю не було вершиною його прагнень. Тому ті півгодини, які ще залишалися до кінця робочого дня, він мав намір провести за своїм столом, не знімаючи краватки.

Андрій вкотре переконався в правильності такої своєї поведінки, коли до його кабінету зайшов неабиякий клієнт. Точніше, клієнтка.

Молода жінка, яка стояла перед ним, немов тільки-но зійшла з картини. Не зі сторінок глянцевого журналу – Андрій обертався в колах, де всі жінки були випещені, модно вдягнені, напахчені й напудрені за останнім словом косметологічної науки, тому до рукотворної краси йому було не звикати. Хоча довершеність образу жінки, звісно, тішила око й викликала повагу, найбільше враження в Андрія викликало не це. З появою цієї жінки (на вигляд вона була дуже молодою, але чомусь відразу сприймалася саме як жінка, а не дівчина) у кабінеті наче війнуло шумом тайги, океанським бризом, змахом орлиного крила та клекотінням вулканічної лави – словом, усім тим, про що забули вічно заклопотані міські жителі, але в чому дихає саме життя. Той подих майорів у всьому: у далекому від кокетства виразі обличчя, у вільних від навченості, але граціозних у своїй природності рухах, у ясності та прямоті східних чорних очей, які чесно й сміливо дивилися на співрозмовника і того самого вимагали натомість. Таке не спіймаєш у глянець. Таке може вловити тільки художник і показати, випестувавши у своїй душі так, щоб це стало помітним іще комусь.

– Мою матір обвинувачують у злочині, якого вона не вчиняла, – сказала жінка. – І мені потрібна допомога спеціаліста, щоб виправити цю помилку. Я можу на вас розраховувати?

Ці стандартні ділові фрази не викликали в Андрія бажання кисло позіхнути, як зазвичай породжувало все фальшиве й демонстративне. Сухі слова були вимовлені з такою простотою, у них звучало стільки щирої надії, що цьому зачерствілому до людських бід адвокату, для якого чужі проблеми були лише підставою для власного заробітку, не стало духу відмовитися. Усупереч своїй звичці розібратися в подробицях, перш ніж приймати рішення, він неждано для себе самого відповів:

– Якщо там справді є помилка – безперечно, виправимо! Якщо немає – усе одно зведемо до мінімуму сумні наслідки!

Чи не вперше при розмові з клієнтом він мав на увазі саме те, що сказав. Щирість, певно, заразна штука.

«Старієш, друже! – дорікнув сам собі, записавши всі потрібні дані й провівши нову клієнтку до виходу. – Розмазуєшся!»

Але, попри ці докори, він таки вирішив не доручати цю справу помічникам, а відразу взятися за неї особисто. Клієнтка з екзотичним ім’ям Лейла (певно, вірменка, а може, навіть мігрантка з Далекого Сходу) залишила по собі дух чогось непідробного й невловимого, який хотілося законсервувати.

«Розхлябуєшся на рівному місці!»

Пожуривши себе ще раз, Андрій зібрав портфель і вирушив на «акулячу ферму», як він подумки називав міліцію.

– Сергію, що це за туфта? – звернувся він до слідчого, маючи на увазі справу.

Андрій уже давно був у «цьому бізнесі», тому без проблем дізнався про склад тієї справи.

– Чи у вас усе настільки погано, що варганите абищо? – питав у слідчого не тому, що хотів показати свою зверхність, а через щирий подив, як вони планують таку нісенітницю направляти до суду.

– Без коментарів, – втомлено буркнув слідчий, вкотре вражаючись, як тому адвокату вдається завжди бути в курсі.

Андрій його добре знав – це був хлопець грамотний, працьовитий і совісний. Саме тому адвокат був переконаний, що той довго тут не затримається. І саме тому для розслідування цієї справи до оперативно-слідчої групи включили ще одного слідчого й кількох оперів – для брудної роботи. Щодо дій тієї трійці Андрій мав найбільші побоювання, тому щодо зустрічі зі своєю новою підзахисною прийшов одразу до Сергія.

Те, що справу в міліції зліпили, м’яко кажучи, з абичого, міг не помітити хіба що неук. Не було жодного прямого доказу, який би прив’язував Серафиму до місця злочину. Судячи з усього, слідство розраховувало на Серафимине зізнання. І Андрій на руках мав неабиякий козир: підозрювана досі відмовлялася підписати викривальні покази щодо себе, роздруківка яких уже лежала в слідчого на столі. По суті, йому навіть не доведеться пускати в хід свої зв’язки та іншу зброю з адвокатського арсеналу, вистачить самою своєю присутністю налякати слідчу групу, щоб утрималися від протизаконних методів слідства, та підбадьорити підозрювану, щоб із переляку не напідписувала зайвого.

А підбадьорювання його підзахисна таки потребувала, так само, як і вечері та кількох годин сну. Судячи з її вигляду, ні їжі, ні відпочинку вона не мала, відколи сюди потрапила, а минула вже доба.

У цій справі Андрія насторожували лише дві речі. Перша: його підзахисна займалася знахарством і була затребуваною повитухою. Чи ж ми повертаємося до кам’яного віку? Друга: його підзахисна не визнавала себе винною, але відмовлялася повідомити, де була в ніч скоєння злочину. Пояснення, що вона два дні обстежувалася в лікарні й ночувала на вокзалі, не витримали перевірки – ні в лікарні, ні на вокзалі її тоді не було.

– Перше й основне питання, – звернувся Андрій до Серафими, коли їх уперше залишили удвох. – Де ви були і хто міг вас бачити в ніч із десятого на одинадцяте грудня минулого року?

Вони перебували в тісній кімнатці з прибитими до підлоги столом та стільцями й невеликим заґратованим вікном попід самою стелею. Тут усе, вкупі з освітленням і запахами, демонструвало, що без байок існує місце, протилежне тому, що називають «у Бога за пазухою». Якщо відкинути формальності, Андрій назвав би його «у чорта в дупі». Із Серафиминого вигляду можна було припустити, що ця думка цілком виправдана.

– Я не можу цього сказати, – тихо відповіла вона на поставлене питання. Її червоні з опухлими повіками очі безтямно дивилися в одну точку на адвокатській краватці, а на блідому обличчі страхітливо залягли тіні, яких у живої людини, здавалося б, не могло бути.

– Добре, – зітхнув адвокат. – Підемо околицями. – Він поглянув у свої нотатки. – Такий собі Шрам стверджує, ніби ви самі йому казали, що ввечері десятого грудня йдете до Полуботок Світлани приймати в неї пологи.

– Це відверта брехня, – тріпнулася Серафима. – Він має на мене зуб і хоче мені помститися.

– За що?

– Він був співмешканцем моєї дочки й жив у нашому домі. Коли Лейла його вигнала, він в усьому звинуватив мене – мовляв, це я настроїла дочку проти нього.

– Зрозуміло. Ідемо далі. Сусідка стверджує, що ви лікували Полуботок Світлану під час вагітності. Це так?

Серафима без будь-якого виразу пояснила:

– Вона якось прийшла до мене за порадою, у неї часто паморочилося в голові, кілька разів непритомніла. Лікар сказав, що це через анемію, і виписав їй препарат заліза, але він не допомагав, а тільки викликав блювоту. Я подивилася обмінну карту, яку вона принесла із собою, і дала їй плодово-ягідний і трав’яний збори для нормалізації артеріального тиску та поліпшення складу крові.

Адвокат черкнув щось у своєму блокноті й знову запитав:

– Після того випадку ви її бачили? Як на неї вплинули ваші збори?

– Якось я її бачила, – відповіла знахарка. – Я приходила до лежачої бабусі з діабетом, яка живе зі Свєтою на сусідній вулиці. Ми перестрілися на дорозі, і Свєта сказала, що голова в неї більше не крутиться. Нас тоді ще дід Панас бачив, із кутової хати…

Андрій швидко занотував собі й продовжив:

– І після того ви її не зустрічали? Ніхто не міг вас бачити разом?

– Ні.

– І вона не просила, щоб ви приймали в неї пологи?

– Просила. Тоді, коли я зустріла її на вулиці. Але я їй відмовила й сказала, щоб вона народжувала в лікарні.

Андрій підсунувся ближче.

– А ви взагалі приймаєте пологи в жінок? – запитав він.

– Тільки в екстрених випадках, коли без мене може статися лихо. – Серафима глянула на випещеного адвоката й зрозуміла, що тут потрібно пояснити. – У нас віддалені від райцентру села, фапу немає – лише фельдшер, і той часто буває напідпитку. «Швидка» до нас може добиратися годинами, коли не днями. У разі передчасних пологів родичі часто прибігають по допомогу до мене.

– І що, так багато траплялося передчасних пологів? – недовірливо ворухнув бровою адвокат. – Чи не могло бути такого, що породіллі навмисне не хотіли заздалегідь їхати до пологового будинку, а сподівалися, що обійдуться вашою допомогою?

– Могло бути. І всі про це прекрасно знають. Я не хочу образити всіх лікарів, бо серед них є багато видатних людей і прекрасних спеціалістів, але є деякі дуже прохані, які нажили негласної слави м’ясників, які, якщо їм гарно не позолотити ручку, у пологовому залі займаються тим, що дивляться у вікно. І нічого дивного, що люди не хочуть усі гроші, які збирали на дитину, віддавати за пологи.

– А вам ручку не золотять? – криво посміхнувся Андрій.

– Я ціни не назначаю, – відрубала Серафима. – Мені кожен віддячує, як може. Інколи доводиться півночі не спати, а потім годину вертатися пішки по холоду за пляшку горілки та коробку цукерок. – Жінка випросталася й подивилася своєму захиснику просто у вічі. – Попит на мої послуги пов’язаний не з шахрайським окозамилюванням із мого боку, аби побільше заробити, а з намаганням людей викрутитися в тих умовах, у які їх загнали.

Андрій подумав, наскільки влучно вона підмітила. Уся ця справа – це намагання людей викрутитися в тих умовах, у які їх загнали.

– У вас бували ускладнення під час такої допомоги? – продовжував допитуватися він. – Смертельні випадки?

– Смертей не було. Ускладнення були тільки ті, які виникали ще до мене. Але це говорить не так про мої заслуги, як про добросовісність породілей: вони завчасно лягли б до лікарні, якби знали, що мають якісь проблеми зі здоров’ям. Але навіть коли я беруся допомогти, то завжди вивчаю всі наявні медичні документи й наполягаю на негайному виклику «швидкої»: рано чи пізно вони мусять приїхати й забрати породіллю з дитиною до лікарні.

– Напишіть мені імена та адреси жінок, у котрих ви приймали пологи.

Наразі ситуація Андрія цілком влаштовувала, але якось таки треба було докопатися до основного питання.

– І останнє, – спробував підійти він з іншого боку, – десятого чи одинадцятого грудня хтось міг вас бачити у Верхніх Лозах?

– Сто процентів – ні! – твердо відповіла Серафима. – Я була далеко звідти.

– Якби ви сказали, де були в ті дні, і назвали людину, яка б це підтвердила, – запопадливо продовжив адвокат, – ви вже завтра могли б звідси вийти.

Серафима тільки стисла зуби.

– Вам доведеться задовольнятися тим, що маєте, – заявила вона.

– Я зможу й цим задовольнитися, – погодився адвокат, спаковуючи свої папери, – якщо ви мені урочисто пообіцяєте навіть не чхати до слідчого без моєї присутності!

Слідчому він по-дружньому порадив:

– Доки не пізно, шукайте собі іншого підозрюваного, бо на мою клієнтку ви це не повісите.


Лейла лежала на своєму дивані, нездатна ні заснути, ані бодай стримати тремтіння. Чи могла вона спати, коли надія раптом так міцно стисла її серце? І чи могла не тремтіти, коли за минулий день отримала більше вражень, ніж за все своє життя?

Уперше вона опинилася в перукарні, і замість того, щоб самій обпатрати себе перед дзеркалом, довірилася балакучій майстрині. І цього разу вона сама не обрубила собі нігті тупими, заіржавілими ножицями, а віддала їх у владу манікюрниці. Так само доручила чужим рукам і брови, і деякі інші частини тіла.

Дівчина сама цього не усвідомлювала, але прийшла сюди вперше не лише через те, що в неї нарешті з’явилися гроші. Дав би їй хтось ті папірці ще хоч рік тому, вона б і не подумала йти до перукарні, а запхнула б їх за плінтус. Її завжди у своїй зовнішності все влаштовувало, чи, точніше, вона не вірила, що заслуговує на щось краще, ніж уже має, і не вважала, що навіть найбільші зусилля зможуть її, потворну циганку, якось покращити. І зараз би вона не витрачала стільки часу на те причепурювання, якби мама нещодавно не провела з нею виховну роботу на тему зовнішності. Кілька місяців Серафима вбивала Лейлі в голову, що її підготовка до вступу не повинна обмежуватися лише заучуванням інформації, а має включати не менш важливу частину: якщо вона знову не хоче впасти лицем у бруд, потрібно змити з нього той, який уже там є.

Лейла відразу не мотнулася стрімголов до адвоката також через те, що ще свіжою залишалася згадка про продавщицю з магазину, яка вигнала її з порога. Отак само й адвокат вижене її, а це для Лейли було рівноцінно удару віком труни по живій голові.

Коли Лейлу в перукарні підвели до дзеркала, вона сподівалася побачити там якусь нову людину з новими можливостями. Натомість після кількох годин чаклувань, які провели над нею професіонали з краси, нічого нового вона там не побачила. Лише себе, одну себе, і ніякого ореолу якоїсь нової значущості навколо себе. Те саме обличчя (ну то й що, що брови стали тонші?), те саме волосся (ну то й що, що трохи коротше й причесане?), та сама постава (ну то й що, що в новому платті?).

Коли Лейла заходила до адвоката, її гризли дві речі. Перша: що всі старання надати собі людського вигляду пішли псу під хвіст і адвокат знехтує її проханням, навіть незважаючи на гроші. Вона не почувала себе гарнішою, ніж учора, тому навіть не могла заховатися за маскою впевненості бодай у своїй зовнішності. Друга: що в присутності чоловіка з іншого виміру, який, швидше за все, має не людський, а божественний вигляд і такий же божественний розум, а може, ще й божественне світіння, Лейла ввійде в ступор. Вона боялася забути ті розумні слова, які записала на папірці і вчила, як вірш. Боялася остаточно все зіпсувати.

На щастя, ні перший, ні другий її страх не справдилися. Адвокат прийняв її, як і будь-якого клієнта, вислухав без жодних ознак зневаги і, недовго думаючи, погодився взятися за справу. Правда, Лейла віддала йому в оплату за послуги мало не всі свої гроші, залишила тільки якусь дещицю на харчі, але яка тепер різниця, якщо маму скоро звільнять?

Друга її турбота, як на диво, також виявилася примарною. Перед нею постав гарний чоловік (дівчина була певна, що вродливі чоловіки – це особливий вид, який вирощують кіношники в штучних умовах для своїх цілей) в елегантному костюмі (таких вона зблизька ніколи не бачила), ще й заговорив до неї рівно, м’яко, правильною мовою. Та незважаючи на те все, Лейлин градус нагріву залишився більш-менш сталим, вона могла цілком контролювати себе й навіть не забула свою промову.

Той страшний звір, якого називають адвокатом, виявився звичайною людиною, з якою можна вільно говорити, не б’ючи на кожному слові поклони, і прямо дивитися в очі, не мружачись від надприродної сили його погляду…

Тепер доводилося тільки чекати.

Лежачи на дивані та помираючи від бажання діждати завтрашнього дня й дізнатися новини, дівчина перебирала в пам’яті сьогоднішні події. І хто знає, від чого вона тремтіла більше – від нетерпіння чи від тих спогадів.

Коли ранок нарешті настав, Лейла заледве стримувалася, щоб не побігти до адвоката негайно. Вони попередньо домовилися про зустріч увечері, він планував тоді вже мати першу інформацію.

Дівчина півдня змушувала себе вештатися по дому, нічого навколо себе не помічаючи, потім не втрималася й побігла на автобус. Кілька годин вона ще намотувала кола по вулицях, прилеглих до адвокатської контори, і врешті, вирішивши, що година часу справи не змінить, пішла на зустріч раніше.


Андрій хукнув на долоні, скинув піджак і надів светр. Сьогодні видався занадто холодний день, як для середини квітня, і, повернувшись до контори, він перш за все ввімкнув опалення й попросив помічницю зробити йому гарячого чаю. Треба було відігрітися й налаштуватися на робочий лад. Цей день обіцяв бути довгим. Через годину до нього має прийти вчорашня клієнтка, а потім до вечора він чекатиме на важливий дзвінок з відділка в її ж справі.

Адвокат не усвідомлював, що відколи прийшов, раз у раз зиркає на годинника і з кожною хвилиною намагається поправити щось то на собі, то на робочому столі. Запал, із яким він узявся за цю справу, пояснював собі пробудженням відчуття справедливості, і аж ніяк не тим, що та чорнява жінка його зачепила. Врешті, він бачив її матір, вишукував інформацію про її справу й міг майже з певністю сказати, що все там притягнуте за вуха й тримається на купці домислів. Справою честі кожного шанованого адвоката було б розбити те діло на пні, тим більше, коли за це повністю заплачено. І те, що відучора йому ніщо інше, крім цієї справи, у голову не йде, Андрій також пояснював своєю професійною зібраністю. Тому коли за п’ятдесят хвилин до призначеного часу до контори прийшла розпашіла й трохи розтріпана Лейла, відсутність подиву й цілковиту готовність прийняти її він також вважав частиною свого професіоналізму. Пожвавлення кровообігу списав на гарячий чай.

Тільки от, побачивши її червоні від холоду руки й зауваживши уривчасте дихання, його професіоналізм чомусь почав підказувати йому не розібратися з цією розмовою якнайшвидше й відпустити клієнтку, а відразу всадовити її ближче до батареї й дати їй до рук чашку чаю, мало не примушуючи випити його, щоб зігрітися й відновити нормальний серцевий ритм.

Чи ж, навпаки, пришвидшити?..

Лейла, здавалося, спочатку розгубилася від такого прийому й ніби вся наїжачилася в очікуванні якоїсь каверзи. Та разом із тим, як тепло від чаю розливалося по тілу під супровід Андрієвого ввічливого просторікування про буденні речі, трохи розслабилася й пожвавішала.

– З власного досвіду знаю, що не можна вести ділову розмову, коли думки зайняті найважливішими тілесними потребами, – усміхнувся він до Лейли. – Такими, як зігрітися, наприклад.

– Знаєте, я завжди вважала адвокатів кимось типу роботів, у яких у голові миготять лише закони, – несподівано зізналася жінка.

– Ви й тепер так вважаєте? – засміявся Андрій.

– Не знаю щодо всіх адвокатів, але ви, схоже, нормальна людина, – відповіла Лейла, без будь-якого ніяковіння чи манірності дивлячись на нього.

Андрія спантеличувала її прямота без жодних ознак підлабузництва, бажання сподобатися чи наміру приспати його увагу. Неозброєним оком видно було, що ця дівчина просто каже те, що думає, тому її слова сприймалися дорожче за найвищу похвалу.

І… так, чорт забирай, вона була надзвичайно гарна! Така гарна, що коли дивишся на неї, забуваєш, як тебе звати, і думати можеш лиш про те, як примудритися до неї торкнутися, щоб вона не розвіялась, як марево. Та східна краса полонила уяву, обіцяючи тисячу й одну ніч вмістити в одну казку. І який же чоловік таке витерпить?

Андрій мужньо терпів, намагаючись, як то кажуть, зберігати гарний писок при поганій грі. І поки Лейла не озвучила наболіле питання про свою матір, тішив себе ілюзією, що в них тут складаються непогані інтимні посиденьки.

– Так, так, якщо ви вже в нормі, то перейдемо до діла, – відкашлявшись, відповів він, надав своєму голосу ділового звучання й розправив плечі. – Решту вчорашнього дня й весь сьогоднішній я займався виключно вашою справою й можу вам повідомити, що маємо успіхи. Найгірше, що в слідчих було проти вашої матері, я звів нанівець. А те, що залишилося, до вашої матері має таке ж відношення, як і до мене.

Адвокат ще раз подумав, що просто диво, як Серафима не підписала того літературного витвору, який їй час від часу підсовували впродовж тієї доби. Або вона дійсно була впевнена у своїй невинності, або розраховувала на близьку допомогу, якої врешті й дочекалася від своєї дочки за його, адвоката, участі. Хай там як, мужність цієї жінки заслуговує на низький уклін. Скільки разів за свою практику Андрієві доводилося бачити, як люди казали й підписували все, що від них хотіли, аби тільки їм дали спокій, а потім вимагали від адвоката, щоб розгрібав за ними. Особливо це стосувалося циган, які були постійними його клієнтами й чекали, що Андрій за їхні гроші за них жуватиме, за них ковтатиме, ще й відригне, якщо буде треба. Дякувати Богу, це не цигани. Лейла із Серафимою, здається, були хоч і дещо дивакуватими, але порядними українцями. З такими мати справу було приємно й необтяжливо.

– Ви бачили маму? – нетерпляче допитувалася Лейла. – Як вона там?

– Зараз із нею все гаразд, – заспокоїв адвокат. – Я дозволив собі вийти за рамки прямих обов’язків і приніс їй трохи провізії, тому вона не голодує. А також прослідкував, щоб не порушувалися її права, тому…

Андрій аж знітився від виразу Лейлиного обличчя, яка, здавалося, ладна була розцілувати його за таку турботу про її матір. У якусь мить він повірив, що вона от-от кинеться до нього з обіймами, і готовий був прийняти від неї цей жест. Але вдячність вона виразила лише поглядом і далі мовчки сиділа й жадібно слухала, що ще він їй розкаже.

Андрій посовався у своєму кріслі. Він не мав наміру ділитися з нею планами, але якесь відчайдушне бажання справити на неї враження взяло гору та, перш ніж зрозуміти, що він робить, і взяти язик під контроль, він вибовкнув:

– Ваша мати досить натерпілася. У кожної людини при здоровому глузді відпали б будь-які підозри щодо неї. Я зі свого боку зробив усе можливе, щоб перетерти на пил усе, що кидало на неї тінь, і відгородити її від подальших переслідувань. Як бачите, я перевдягнувся у зручний одяг, бо сьогодні маю намір попрацювати над вашою справою допізна…

Він зробив паузу, щоб відстежити Лейлину реакцію на його слова, а заразом продумати свою подальшу тираду. Та Лейла своєю реплікою, покликаною, швидше за все, підбадьорити адвоката, знову вибила його із сідла:

– Вам у светрі краще. Так менше відчувається межа між вами і всім іншим світом.

– Ви відчуваєте, що ми з вами по різні боки межі? – уточнив Андрій.

Лейла опустила очі, але півголосом почала пояснювати:

– Я сказала про добровільну межу між вами й усіма іншими, яку треба тримати у вашій роботі. А я завжди була за вимушеною межею, яку, якби й хотіла, не змогла б переступити…

Задзвонив телефон. Спантеличений Андрій, не знаючи, як далі вести розмову, щоб не вивести її на слизьке, вхопився за слухавку, як за рятувальний круг.

Після короткої телефонної розмови він знову почувався на коні. Зі значущим виразом повідомив Лейлі, що мусить їхати на зустріч зі слідчим. Не втримавшись, натякнув, що на його вимогу всерйоз вирішується питання про переведення Серафими в статус свідка й зараз слідчий має повідомити йому рішення керівництва з цього приводу.

– Це ж тільки на папері в нас слідчий – незалежний суб’єкт, – компетентно пояснював адвокат. – Насправді ж він і кроку не може ступити без погодження з начальством та прокурором. Але цього вечора я розраховую на втішні новини.

– Візьміть мене із собою! – зірвалася з місця Лейла, почувши ті слова.

– Та ви що! – отетерів Андрій від такого прохання. – Ви ж повинні розуміти, що це не та розмова, де ваша присутність буде доречною.

– Тоді дозвольте мені почекати вас, – не могла стримати Лейла своєї гарячки.

– Буде краще, якщо я вам… – почав Андрій пропонувати найрозумніший варіант, але запнувся, згадавши, що в Лейли немає телефону. За її словами, вона його загубила, коли її везли у відділок.

– Я не витримаю до завтра! – почала благати дівчина. – Мені треба дізнатися відразу!

– Ну, добре, – здався Андрій, – зробимо так. Мої помічники вже пішли, і в конторі я вас залишити не можу – самі розумієте. Приходьте сюди години за дві, тим часом у вас буде нагода повечеряти. Я повернусь і повідомлю вам новини.

Від’їжджаючи на своїй «Хонді», Андрій встиг помітити, як Лейла сіла на сходинку порога його контори, обійняла себе за плечі та так і застигла. Схоже, вона мала намір сидіти так до його повернення. Андрій похитав головою й натиснув на педаль газу…

Як він і здогадувався, по його поверненні Лейла так і сиділа на порозі. Андрій трохи побув у машині, збираючись із духом. Йому треба було налаштуватися, щоб повідомити цій довірливій дівчині не ту звістку, на яку вона годину очікувала на холоді.

– Слідчий Серафиму не відпустить, – сказав він, зайшовши до кабінету. – Ця справа стоїть на контролі в найвищого начальства, і там вимагають негайних результатів. Слідчий мусить у найкоротший термін направити справу до суду. Інших підозрюваних, крім Серафими, у них немає, тому вони будуть дожимати те, що є.

Лейла вхопилася за стілець, біля якого стояла, немов це була остання її опора в цьому житті. На її очах виступили сльози.

– Ну що ви! – намагався заспокоїти її Андрій. – Не треба сприймати цю новину як кінець наших старань. Вона лише означає відстрочку гарної розв’язки. Я ж вам казав, що не залишив у тій справі цілим нічого, що нам загрожувало, а отже, ми цю справу легко розіб’ємо в суді.

– Ви вестимете цю справу аж до самого кінця? Поки маму звільнять, хоч би скільки це забрало часу?

Андрій сконфужено відкашлявся.

– Якщо побажаєте, вестиму. У будь-якому разі я супроводжуватиму її до направлення в суд – ви за це заплатили. Якщо вважатимете за потрібне, щоб я брав участь у судових засіданнях, домовимося про плату, коли прийде час.

Лейла зблідла. З-за опущених вій прорвалася зрадлива сльоза й скотилася по блідій щоці. Андрій спробував її підбадьорити.

– Я вам сказав, що ми виграємо цю справу, а моя репутація, яка й привела вас до мене, має підказати вам мені вірити. Тож відпочиньте, наберіться сил – і воюватимемо до переможного кінця!

– У мене немає більше грошей, – крізь сльози вичавила вона.

– Не хвилюйтеся. У вас у запасі є ще близько місяця. Щось придумаєте.

Через день Лейла знову неждано відвідала його. Андрій подумав, що вона хоче домовитися про зустріч із матір’ю або передати їй передачу. Він ще не здогадувався, що те питання, з яким вона прийшла до нього, довго снитиметься йому одночасно в найгірших і в найкращих снах.

– У мене немає грошей, щоб заплатити вам за участь у судових засіданнях, – тихо, але виважено сказала вона. Її тиха рішучість змусила Андрія захвилюватися, бо вона могла нести за собою що завгодно.

– Я не зможу вам заплатити грошима, – повторила вона й подивилася прямо в очі адвокату. – Але я згодна віддати вам усе, що ви захочете в мене взяти, за те, щоб ви довели невинуватість моєї мами.

Андрій спочатку зблід, бо зрозумів, наскільки плачевне в неї насправді фінансове становище, і згадав, як черство він тиснув на неї, набиваючи собі ціну й натякаючи на недостатність тих грошей, які вона йому заплатила. Кожен адвокат із власного досвіду знайомий зі скупістю клієнтів та їхньою звичкою спочатку перевіряти свого захисника на сопливість. Кожен другий б’є на жалість, божиться, що віддав адвокату останню сорочку, і тільки після того, як переконається в його (адвоката) незламності, починає діставати свої збереження, згадує про дачу, яку можна продати, чи про установи, де можна взяти позику. Андрій не відставав від інших представників своєї професії, і там, де вловлював запах додаткової наживи, вимикав честь, совість і всі супутні складові свого характеру. Якщо не хочеш залишитися коло розбитих ночов, інакше не можна. Але тепер чомусь честь і совість ввімкнулися, забравши всю барву з його обличчя.

Та через кілька секунд шия почервоніла, а краватка почала нестерпно тиснути. Андрій усвідомив, що саме Лейла йому пропонує. Картини її плати заслали йому очі й не хотіли зникати, а він тим часом безпорадно відтягував краватку й белькотів:

– Я не розумію, про що ви говорите… У нас не встановлено інших форм оплати, крім грошової…

Лейла постояла з півхвилини, а потім розвернулася й пішла.

Андрій зняв бісову краватку, яка починала скидатися на ярмо, і кинув її на підлогу. Він потер обличчя двома долонями, ніби намагаючись змити з-перед очей непристойні образи, але це не допомогло. Він пішов до дверей, закрив їх на ключ, щоб ніхто не застав його в такому непоказному стані, і до кінця дня просидів у своєму кріслі, втупившись у стіну.

Він був певен, що тепер Лейла сюди повернеться нескоро, а коли повернеться, то буде холоднішою за снігову бабу. І нащо він патякав їй про додаткову плату, коли того, що вона вже заплатила, цілком би вистачило? Вони прекрасно співпрацювали б далі, він би й далі потай милувався нею, а там, може…

І нащо він спасував у відповідальний момент, коли перед ним відкрилася перспектива втілити в життя свої хоч і примарні, але досить відчутні, нав’язливі, конкретні бажання? Чи ж він не думав про неї постійно, починаючи з тої миті, як зустрів? І чи ж не ідіот він, коли, сам того не відаючи, створив безвихідну для дівчини ситуацію, що вона сама прийшла до нього, а потім придурився макакою й почав кривлятися перед нею?

Він не міг викинути її з голови, але так вийшло, що мало не власноруч викинув зі свого кабінету.

Він не міг пробачити їй її сил, які вона так швидко в собі відшукала, щоб піти на компромісний для всіх крок, і заскочила його цим зненацька. І не міг пробачити собі своєї слабкості, яка перешкодила йому так само швидко зорієнтуватися. Тепер він, раз і назавжди злякавши і спровадивши від себе Лейлу, міг пишатися, чи то пак, мучитися своєю мужністю.

Уже по темному Андрій із краваткою в кишені і з каменем на душі зачинив двері своєї контори й пішов на стоянку. Підійшовши до своєї машини, він мало не підстрибнув: тут, на бетонній плиті, підклавши якусь дошку, сиділа Лейла й мовчки дивилася на нього своїм прямим, рішучим поглядом.

Цього разу Андрій не вагався. Він підійшов до неї.

– Нам обом не завадить нарешті щось поїсти.

Лейла встала. Більше не було вимовлено ні слова про їхні плани, але обоє знали, що угоду укладено.

20

Коли свекруха лиха – це класика. Коли вона лагідна – це пісня. Коли ж вона стримано-ввічлива та холодно-привітна, коли говорить не більше й не менше за те, що від неї вимагає статус недільної матері, – немов робот, навчений гарних манер, – то це пауза. Пауза між сном і реальністю, коли ще не розумієш, хто ти є і де ти є. Пауза від одного подиху до наступного, коли в легенях уже немає повітря. Пауза, що затяглася до довжини цілого концерту.

Міла не була справжньою невісткою, але ж пані Тамара цього не знала і вчащала до неї з візитами ввічливості.

Вона приходила зазвичай удень, коли Славка не було вдома, приносила із собою тістечка чи інші гостинці та чекала, щоб Міла почастувала її чаєм, присмаченим розповідями про себе та про їхнє зі Славком життя. Та пані Тамара намагалася взяти Мілу не душевністю, а натиском на її почуття невістчиного обов’язку догоджати їй як свекрусі. І, судячи з усього, вона намагалася довідатися від Міли те, чого Славко їй повідомляти не хотів.

Мілі ж і не треба було здогадуватися про свекрушині наміри, щоб триматися замкнено й насторожено. Це була та сама вищість розуму й статусу, яка від першої ж зустрічі зі Славком примушувала її зіщулюватися й ховатися в мушлю. Проте, якщо Славко при цьому був ненав’язливо люб’язним та щирим, то його мати просто випромінювала царську манірність та зверхність. Якщо зі Славком Міла почувалася хоч і примітивною, та людиною, то з пані Тамарою вона почувалася комахою, яка навіть щоб писнути, має питати дозволу.

Тож Міла й не пищала, навіть коли свекруха їй веліла це робити. Вона коротко відповідала на поставлені питання, не даючи свекрусі простору, щоб розігнатися здалеку й дійти до того, що її насправді цікавило. Пані ж була надто витримана, щоб спитати і сказати напряму.

Після кількох тижнів танців околяса пані таки зірвалася. В один зі своїх візитів вона похвалила Мілу за лазанью, якою вони щойно вдвох пообідали, а Міла мала необережність зізнатися, що готувала її не вона – Славко передав зі свого ресторану. Пані раптом скипіла і, облишивши свою манірність, кинула серветку на підлогу.

– Як ти можеш спокійно спостерігати за цим його безрозсудством! Ти ж жінка і повинна хотіти, щоб твій чоловік досяг більших висот, а не топтався під сходами!

Міла позадкувала до стіни. Якби могла, вона б злилася з нею, щоб не чути й не бачити свекрушиного гніву. І чому вона мусить ще й це терпіти? І чому Славка немає поруч, щоб сам розбирався зі своїми родичами?

Але відступати далі було нікуди, треба було приймати удар за нього.

– Я бажаю чоловіку досягти висот, – тихо, проте розбірливо промовила Міла. – Але тих, які він сам собі обрав.

– Це маячня для невдах! – лютувала пані. – А я відмовляюся визнавати свого сина невдахою!

Міла зібрала докупи всю свою рішучість.

– Чому ви так не хочете дозволити сину бути щасливим?

Пані широко розкрила очі.

– Я більше за все хочу, щоб він був щасливим! І мені боляче бачити, як він власноруч викидає своє щастя! Думаєш, мені легко переконати батька хоча б побачитися із сином? А переконати його хоч щось синові дати я взагалі не в змозі! Про яке щастя може йти мова, коли батько залишився з іншого боку барикад і коли за душею нічого немає, крім тих копійок, які він зможе заробити своїм їдлом?

Міла зітхнула і вперлася головою в стіну. Хоч яка б страшна була ця жінка, та вона поводиться, як мати, і хоч які б дурниці робила, вона сприймає їх як виконання материнського обов’язку. Егоїстичну, пихату жінку можна ігнорувати, матір же треба зрозуміти.

– У Славковому випадку саме про це і йдеться, – м’яко почала пояснювати дівчина. – Без батькових капіталів він зможе щасливо прожити, а без свого їдла й без усвідомлення того, що він сам собі заробляє улюбленою справою, – ні!

– То хай сам собі заробляє, ніхто ж не проти, тільки чимось більш вагомим та солідним! – пані потроху змінювала свій тон. – А куховарством він зможе час від часу бавитися вдома!

Міла пробувала підібрати правильні слова, щоб пояснити пані те, що вона думає про Славка, але її усвідомлення себе як нижчої істоти було надто ядучим, думки були надто сплутаними, а словниковий запас – надто обмеженим. Врешті вона спромоглася на одну високу фразу, яка повинна була долетіти до панських висот:

– Це все одно, що змусити бджолу ловити рибу, а після цього дозволити їй п’ять хвилин політати над квіточками – якщо сил вистачить…

Тоді пані пішла ні з чим. Та принаймні з нормальним тиском.

Увечері, коли Славко прийшов додому, Міла йому запропонувала запросити пані Тамару до свого ресторану повечеряти вдвох, без батька, без Міли. Можливо, вони б могли помиритися.

– Я з нею не сварився, щоб тепер миритися! Якщо вона вважає інакше, то хай сама про це скаже! – Тут Славко недобре зіщулився. – А ти що, встигла подружитися з моєю мамою?

– Ти ж сам бачиш, що ми з нею надто різні й ніколи не знайдемо спільної мови. Але якщо тобі пощастило, щоб твоя мати за тебе переживала, то тобі треба знайти сміливість зустрітися з цією турботою в обличчя.

Славко посидів трохи мовчки, длубаючи виделкою свою вечерю. Так і не з’ївши жодного шматочка, підвівся й попрямував до себе. Він нічого Мілі не відповів, але по дорозі промимрив щось, смислу чого дівчина не вловила:

– Може, та планета не така вже й далека від моєї, як це ввижалося на початку…


Славко й далі цілими днями був відсутній. Проте ввечері, коли повертався, він сідав разом із Мілою до столу й куштував її страви. Іноді він їх їв, визнаючи, що вийшло непогано, але не забуваючи висловити кілька зауважень. Іноді, волаючи, що це геть не їстівне, викидав усе на сміття й майстрував щось нашвидкуруч. При цьому він примушував і Мілу викинути все зі своєї тарілки й вечеряти тим, що приготував він, звертаючи її увагу на гармонійне поєднання смаків чи тонкий аромат тієї чи іншої спеції. Іноді він потім сам готував те, що в Міли, на його думку, не виходило, і тикав її носом, як те кошеня, у помилки. Але Мілу це не засмучувало, а, навпаки, здавалося, надавало їй рішучості перестрибнути себе.

Мокрого собаку Славко більше у вітальні не помічав. Натомість там з’явився олень з оленятком.

Мілині черевики біля входу Славка остаточно доконали. Одного дня він замотав їх у пакет для сміття й виніс із дому, натомість поставив біля порога пару чепурненьких балеток. Після цього хлопець навмисне не зачіпав тему взуття, щоб Міла не почувалася незручно, але для себе з втіхою підмітив, що дівчина купила собі під них нову сумку.

Наближалося літо, усе навкруги пробуджувалося й буяло. І здавалося, Міла також трохи очуняла від свого оціпеніння. Вона вже не так затискалася в присутності Славка, могла з ним поговорити й порозпитувати, як просувається його справа. Він їй розповідав, помічаючи в ній щирий інтерес, і навіть обіцяв колись, коли діло налагодиться, повести її до свого бістро на екскурсію.

Вони жили тихо, мирно й злагоджено. Але зовнішній мир усе одно не міг повністю приховати від Славкового розважливого ока внутрішню тугу, яку виношувала в собі Міла, як рідну дитину. Як дитину, вона її ростила, і як дитину, ховала від сторонніх очей. Іноді Славку навіть здавалося, що переміни на краще в її поведінці – то лише своєрідне намагання догодити йому, не затьмарювати йому життя своїми проблемами, зовнішня мішура, яка чим пишніша стає ззовні, тим більші прикрощі всередині приховує. Він намагався був поміркувати, як цьому можна зарадити, але ресторанчик забирав увесь його час, усю увагу і всі сили. Надто довгоочікуваним і вистражданим він був для хлопця, щоб тепер відволікатися.

21

Якби мене хтось змусив учитися – їй-богу, я був би двієчником! За десятибальною системою. А за дисципліну, себто за поведінку, ніхто б мені і півкілка не поставив. Ну, не народжений я для дотримання чіткого розпорядку! Хоча а для чого взагалі народжений?

Міла днями нудилася, переходячи від вікна до вікна, від холодильника до плити, від мийки до своєї ганчірки з вишивкою, і змушувала нудитися мене.

Я, як чесний білий, зціпивши зуби, дотримувався домовленості із Сьомим – нічого не затівав, а лише спостерігав.

День, два, тиждень – і починали труситися руки. Місяць – і вже з вух дим ішов.

У нас із моєю підопічною виявилася спільна проблема: обоє мучилися, і обоє не знали, як цьому зарадити. Та в Міли хоч було на що відволіктися: ті самі каструлі, та сама псина з кольорових ниток, врешті – батькам благовірного час від часу клепку вправити… У мене ж, крім монетного двору, ніяких розваг.

Монетний двір поповнювався справно, і я переконався в тому, що в моїх кишенях вмістилася б і пара-трійка китів. Золотих монет досі було незрівнянно більше, ніж срібних, але постійно довбаючись у тих копійках, я помітив, що режим виробництва змінився: срібні почали з’являтися жвавіше, золоті – трохи рідше. Що б це могло означати?

Коли я почав задумуватися, а чи не чкурнути мені знову кудись подалі, – хоч ненадовго, – у мене зненацька з’явився компаньйон. Звісно, босий.

Той білявий хлопець одного прекрасного дня просто заплив на кухню і присів на спинку дивана, спостерігаючи, як Славко вчить Мілу готувати каву-лате.

– Агов, то я вже не Робінзон! – привітав я його радісним вигуком. – Пацан, ти й не уявляєш собі, як ти вчасно з’явився!

– То ти з’явився, друже! – виправив мене білявий і посмикав окуляри на своєму носі. – Я тут, узагалі-то, живу. Тож, як то кажуть, ласкаво просимо!

Він, здається, також радий був компанії і прийняв мене до свого середовища проживання з відкритими обіймами.

На вигляд хлопчина був не старший за мене, хоча те враження було хибним, адже Славкові вісімнадцять стукнуло чи не в минулому сторіччі. Славків обліковець (коротко – Другий) був високий і худий, мав пряме біляве волосся, що лізло йому в очі (чи не тому йому ще й окуляри на носа вчепили?), знав безліч усякої всячини з людського світу (весь у хазяїна!), а також, як я пізніше довідався, був серед місцевих обліковців кимось на кшталт психотерапевта. Він знав обліковців майже всіх мешканців Славкового під’їзду (дев’ять поверхів, панове!), усіх Славкових знайомих і родичів, які жили в цьому місті, а також тих, які жили в інших, але деколи навідувалися сюди. Тож, на відміну від мене, Другий значно частіше спілкувався з одноплемінниками, міг робити певні висновки й ділитися ними з усіма охочими.

– Слухай, а ти задумувався колись, – спитав я його, коли ми за звичкою крутилися на місці збору, тобто на кухонному дивані, – щоб скооперуватися з обліковцями Славкових батьків і спробувати розгребти все те лайно, яке вони круг себе накопали?

Моя жага дії вилазила з усіх щілин, тому я нічого не міг із собою зробити, щоб не зачепити цим Другого, який однозначно знав і вмів більше.

– І як ми, по-твоєму, мусимо те лайно розгрібати? – Другий, схоже, не поділяв моїх поривів. – Нам що, їм на голови по каменюці скинути, щоб вибити звідти всі дурощі? Чи монетами закидати, щоб порозумнішали?

– Я, взагалі-то, думав, що ти мені й підкажеш, як це можна зробити, – розчаровано буркнув я.

– Не підкажу, не знаю! – прямо відказав Другий. – Як на мене, не обліковця то діло – втручатися в людські справи! Для кого що воно змінить? Для них чи для нас?

– Може, і змінить! – заявив я. – Чи чого ми тоді коло них тирлуємося?

– А може, це вони коло нас тирлуються? – поділився своєю теорією Другий. – Чого ти думаєш, що ми – їхні придатки? Може, це вони нам щось винні, а не ми їм?

Я був уражений, бо з того боку ніколи це діло не розглядав. Чому я справді вирішив, що мушу для них щось робити?

– Ось дивись: ти вже збираєш для підопічного монети, чи не так? – продовжував думку Другий. – А що він робить для тебе? Мусить же бути якийсь взаємообмін! Як ти гадаєш?

– Я поки що ніяк не гадаю! – відрізав я, бо знову мені обрубували крила. – До цього часу я намагався не гадати, а діяти!

– Ну, добре! – примирливо відповів Другий, помітивши, що в мене й так голова заморочена. – Не будемо більше сперечатися. Крім того, – додав він, протираючи окуляри (дивний жест для обліковця, якому вони на біса треба!), – навіть якби я захотів скооперуватися зі Славковими батьками, то не зміг би: я їх не бачу.

Оце тобі на! Усіх бачить, а батьків підопічного не бачить!

– Як так може бути?

– А як – просто! – зі знанням діла відповів Другий. – Славко ж із ними в поганих відносинах, тому я їх і не бачу.

Я аж рота роззявив.

– Згадай, коли ми з тобою зустрілися? – підводив мене до ясності. – Коли Славко з Мілою налагодили контакт. Подружилися.

То он воно як! Ну я й телепень, що сам до цього не додумався! Чиїх обліковців я міг бачити в Розлогому? Лейлиного й Серафиминого – тих, із ким Міла могла хоч якось порозумітися. А з іншими що? А шиш на паличці!

При згадці про Третю щось у мені зіщулилося й майже заболіло. Як вона там поживає? Що новенького в неї? Чи не забула мене?

– Щось ти, друже, похнюпився! – одразу підмітив Другий зміну мого настрою. – Ти не переймайся! Навпаки, радіти маєш, що не мусиш надриватися!

Він списав мій смуток на крах світогляду. Я йому й не перечив. Хіба ж скажеш йому, що я сумую за собі подібною? Курям на сміх! Не зрозуміє.

– То що, думаєш, ми не можемо впливати на життя підопічних? – в’яло буркнув я.

– Та хто знає! – отримав філософську відповідь. – Може, і можемо, але чи воно нам треба?

22

Коли подзвонили у двері, Міла подумала, що це знову свекруха прийшла її підбурювати вкрутити гайки Славку. Дівчина налаштувалася на довгу дискусію, та, відчинивши двері, забула й найпростіші слова. На порозі стояла Поля з чорним пакетом із написом «Босс» та посмішкою від вуха до вуха.

– Ну, як тут поживає моя сестричка? – з перебільшеною душевністю почала заливати вона, обіймаючи й цілуючи Мілу. – Сто років тебе не чули, не бачили, уже й хвилюватися почали! Хоч би раз подзвонила! Чи загордилася зовсім?

З часу переїзду до Славка Міла дзвонила мамі з півдесятка разів, але Надька або «скидала» з’єднання, або брала слухавку на кілька секунд, щоб повідомити, що вона дуже зайнята, мовляв, пізніше зідзвонимося. Найбільше Міла переймалася за Соньку, бо не дуже вірила, що Надька з Полею приділятимуть їй достатньо уваги. Але після кількох невдалих спроб поговорити з мамою вона вирішила, що, коли щось буде негаразд, вони самі зателефонують. Дзвонити безпосередньо Полі Міла чомусь не мала великого бажання.

– Що ти тут робиш? – запитала Міла неждану гостю, яка, не чекаючи запрошення, вмостилася на дивані у вітальні.

– Оце так привітала сестру, яку давно не бачила! – скривилася Поля, жадібно роззираючись довкола. – Ти б краще обідом нагодувала, а то ж сюди не близький світ добиратися, я ледве дихаю від утоми!

– Із Сонькою все гаразд? – стривожено спитала Міла, розігріваючи вчорашній фарширований перець.

– А? Так. Що з нею станеться, – буркнула молода мамця.

– Що ж тоді? Чому ти так раптом приїхала без попередження?

– Ну… е… Я в селі трохи напартачила й тепер не можу там залишатися. Я хочу знайти тут роботу й перебратися до міста.

Міла не стала допитуватися, що такого накоїла Поля. Неважко було здогадатися, що вона загуляла з одруженим чоловіком, а його дружина про це дізналася.

– Крім того, – продовжувала Поля, – з грошима стало трохи сутужно. Мамка мені майже нічого не дає, бо твій татусь, дізнавшись, що ти вийшла заміж, перестав присилати на тебе аліменти.

Міла відвернулася до духовки, щоб Поля не бачила її обличчя. Вона й гадки не мала, що батько присилав якісь аліменти, бо ніколи від Наді нічого подібного не чула, і тим більше, не бачила ніяких грошей від неї. Чомусь їй раптом згадався батьків подарунок на вісімнадцятиріччя, який до неї так і не дійшов…

Міла кілька разів ковтнула й рясно закліпала, щоб прогнати сльози.

– То ти вже надивилася якісь оголошення? – намагаючись надати своєму голосу неупередженості, поцікавилася вона.

– Та я, власне, сподівалася, що твій чоловік мені підшукає якесь непогане місце, – заявила Поля. – Він місцевий. Крім того, його батьки мають не одну контору…

– Про його батьків облиш і думати, – обірвала її Міла. – Сам Славко буде пізно ввечері. Його треба питати, я тобі нічого обіцяти не можу.

Увечері на Славка чекав сюрприз у вигляді розцяцькованої, напахченої «своячки», яка встигла вилежатися в його ванні й захарастити йому вітальню своїм манаттям.

Дізнавшись про суть справи, у якій його примушували брати участь, Славко відповів, що має в ресторані вакансію різноробочої на кухні, але то більше чоловіча робота. Скривившись, Поля повідомила, що бажає знайти пристойну фізично неважку роботу, щось на зразок офіс-менеджера. Почувши, що в неї, окрім шкільної, немає ніякої освіти, навіть курсів ніяких вона не закінчувала, Славко відвернувся до Міли й демонстративно закотив очі. Але помітив Мілину пригніченість і нічого не прокоментував, лише пообіцяв порозпитувати своїх знайомих.

– У тебе є де жити? – запитав у Полі.

– Є, – відказала вона. – Тут! У вас же, крім спальні, є ще одна окрема кімната, де я могла б ночувати, не заважаючи вам.

Міла бачила, як Славко мало не вдавився від такої перспективи. Їй було цікаво, чи порушить він власне правило й чи викаже заради власного добробуту свій секрет. Та хлопець, зібравшись із думками, звернувся до Полі:

– Боюся, у нас усі кімнати зайняті. Бачиш, – знизив він голос, ніби розказував дещо, що можна розказати тільки надійним людям, – я вночі дуже хроплю. Міла не може спати зі мною в одній кімнаті, тому я ходжу спати в другу.

Поля, здавалося, засмутилася, але за хвилину без зайвої сором’язливості повідомила:

– Нічого страшного! Я й у вітальні поспати можу.

Коли Міла постелила сестрі на дивані та пішла до своєї кімнати мучитися жалями, до неї несподівано вломився Славко, добре зачинив двері й пошепки просичав:

– Що це твоя Поля в коридорі вовтузиться? Таке враження, що вона нас пасе!

Міла знизала плечима й відвернулася, щоб не показати Славку свого приниження.

– Вона здогадується, що ми не просто так у різних кімнатах ночуємо, – тихо вимовила вона.

Хлопець округлив очі.

– Вона не вірить, що ти спиш із власним чоловіком? – здогадався він.

Славко обійшов Мілу й став навпроти неї. Побачивши її стан, він обурився за неї так, наче хтось образив його особисто.

– Та хто вона така? Афродіта вишукалася!

– Нічого дивного, – мляво й безсило відповіла Міла. – Їй завжди важко було повірити, що мною можна зацікавитися. Хіба ж можна їй цим дорікати?

Славко всадовив її на ліжко, сів поруч й обійняв за плечі. Він увімкнув телевізор на найменшому звуку, знайшов комедійний канал і попідкладав побільше подушок, щоб зручніше було сидіти. Вони потроху заспокоїлися, почали входити в суть екранних жартів і за півгодини навіть тихенько гиготіли в унісон.

За годину, коли шоу закінчилося, Славко підійшов до дверей і приклав до них вухо.

– Твій Штірліц досі не спить, – прокоментував він почуте.

Раптом його обличчя розпливлося в хитрій посмішці, і він почав стягувати із себе футболку.

– Що ти робиш? – вирячилася на нього Міла, потроху червоніючи. Але відвертатися не подумала: надто гарне видовище перед нею відкривалося. Схоже, Славко не обмежувався лише велотренажером…

Дивно було через стільки часу спільного проживання усвідомити, що твій чоловік, виявляється, мужчина. До цього Міла чомусь сприймала його як щось на кшталт коронованої ходячої енциклопедії.

Славко, роздягнувшись до трусів, нашукав у шухляді рушник, обмотався ним навколо стегон, трохи скуйовдив своє волосся й змовницьки прошепотів:

– Іду її добивати!

Він і справді пішов по коридору, що, вливаючись у вітальню, упирався у двері ванної кімнати.

Міла припала до дверей і жадібно ловила кожен звук. Славко затримався біля вітальні та нібито здивованим тоном звернувся до Полі:

– Ти ще не спиш? Сподіваюся, це не ми тобі спати завадили?

– Та я… просто хотіла фільм додивитися, – пробелькотіла Поля.

– Ну, тоді ще раз добраніч! – задоволеним голосом промуркотів Славко й пішов до ванної.

Міла стояла біля дверей, допоки Славко, тихенько насвистуючи якусь мелодію, зайшов до своєї кімнати й забарикадувався там. Тоді поволі зібрала розкидані на ліжку Славкові речі, обережно їх склала й повісила на спинку стільця. Дівчина всміхнулася: футболка була теплою й зберігала запах чоловіка. Було приємно тримати цю футболку й радісно усвідомлювати, що Славко не погребував трохи з’єхидничати, щоб підняти Мілу в сестриних очах. Та й у її власних також.

Наступного вечора, коли Славко на Полиних очах знову невимушено зайшов до Мілиної кімнати й на ключ зачинив за собою двері, Міла не втерпіла й сказала йому:

– Я навіть не знаю, як подякувати за те, що ти робиш!

– Облиш! Я не роблю для тебе нічого такого, що ти сама вже не зробила для мене.

Він дістав із кишені шортів диск, поставив у програвач і знову вмостився поруч із Мілою на ліжку.

Вони вільно лежали на подушках, дивлячись романтичну комедію, яка, на Славкову думку, повинна була сподобатися Мілі, та по черзі закидали дошкульні коментарі.

На фінальних титрах у Славка ніби на продовження коментарів вихопилося:

– Між іншим, учора до мене в ресторан приходила моя мати. Вона не відцуралася пообідати зі мною моїм їдлом і навіть похвалила стиль закладу. Уявляєш?

– Уявляю! – не без задоволення відмітила Міла. – Королівська лілія приземлилася до ромашок!

– Гірше! – засміявся Славко. – Персидська кішка сьорбала з качиної калюжі!

– От саме тому тобі не можна ігнорувати її зусиль. Якби моя мати так переступила через себе, аби налагодити зі мною контакт, я б могла спокійно вмерти щасливою людиною.

Міла сказала це весело й жартівливо, але від Славка не приховався сум, який мерехтів при цьому на дні великих сірих очей.

– Я певен, твоя мати також переживає за тебе! – спробував він заспокоїти дівчину. – Просто їй соромно показувати свою турботу, коли ти, на її думку, перебуваєш у надійних руках доброго чоловіка.

– Та вона про тебе знає тільки ім’я, адресу й те, що ти не бідний! – відрубала Міла. – Вона й разу не поцікавилася, як мені тут живеться!

– Гей! Не забувай про засланого козачка, який розлігся отам, на моєму дивані! Не сумніваюся, що Поля в усіх подробицях доповідає мамці про кожну пилинку у нас по кутках! – підбадьорив хлопець Мілу і встав. – Ну що ж, друга частина Марлезонського балету! – оголосив він і почав роздягатися.

Міла з інтересом його роздивлялася. Славко, помітивши це, затримав руку з рушником, який готовий був пов’язати поверх трусів, й уважно подивився на неї.

– Якщо хочеш, я залишуся, – запропонував він.

Міла сховала сором’язливу усмішку й змусила себе відповісти прямо:

– Я не можу.

Славкові не потрібні були довгі пояснення.

– Через Ростика?

– Угу, – не змогла вона збрехати.

23

Прокинутися, як і завжди, було легко. Важко було, як і завжди, зустрітися лицем до лиця з реальністю. Хоча, слід сказати, присмак цієї реальності дещо змінився.

Лейла давно вже розплющила очі, але поворухнутися не наважувалася. Вона лежала на простирадлах, від вигляду яких їй довелося відкоригувати своє поняття білого. Під тілом було м’яко, на тілі було м’яко, під головою було м’яко, а в голові – порожньо. Дівчина давно не спала й за цей час встигла вивчити кожну лінію тумбочки біля ліжка та кожен мазок картини на бузковій стіні. Саме ліжко було величиною з половину футбольного поля, та Лейла все одно згорнулася на самому його краєчку й дослухалася до рівного сопіння в себе за спиною.

У Лейли вже затерпла рука, на якій вона лежала, коли сопіння припинилося: Андрій прокинувся. Лейла заплющила очі. Чоловік кілька разів ворухнувся й завмер. Потім тихо-тихо підповз до неї, заглянув їй через плече та переконався, що вона спить. Проте про всяк випадок прошепотів:

– Піду зварю кави.

Аж після того, як він навшпиньках вийшов зі спальні й шурхотіння тихих кроків віддалилося, Лейла знову розплющила очі та сіла.

І хто б міг подумати: вона прокинулася поряд із чоловіком, якого знала кілька днів, тепер сидить отут, на цьому ложі, що пахне лавандою, розкішшю, владою над людьми та розпустою, і не може збагнути, чому в неї на душі так спокійно. Правду кажучи, у дівчини викликала більше занепокоєння ця кімната розміром з увесь її будинок, ніж те, що в ній сталося цієї ночі.

Ще вчора вона вирішила не вважати себе шльондрою. Усі внутрішні суперечки та вагання вона запхнула кудись глибоко-глибоко, як це звикла робити, залишаючи їх на невизначене майбутнє. Чи ж велике діло: після розхлябаного, грубого й хвалькуватого Шрама пустити до себе в ліжко витонченого та доглянутого вихідця з жіночого серіалу? І яка різниця, що це вона в його ліжку, і кому яке діло, що це не задарма?!

А от те, що вона перебуває в такому палаці, де одна лампочка коштує дорожче, ніж усі її надбання, наганяло на дівчину незбагненну тугу. Господар доклав усіх зусиль, щоб у його помешканні гостей супроводжувало відчуття не затишності та комфорту, а, скоріше, пригніченості від величі та розкоші, щоб гості почувалися не як удома, а як на прийомі в царя.

Скільки роздивлялася навкруги, своєї сукні Лейла не знайшла. Можна було огорнутися простирадлом чи нашукати в шафі якусь стару футболку господаря (саме так завжди чинять героїні тих самих жіночих серіалів), та Лейла не могла змусити себе взяти чуже без дозволу. Тому вона, як була, в одній білизні (добре, що хоч так), тихо вислизнула з кімнати й котячою ходою вирушила шукати ванну кімнату.

А коридорчик підступно вивернув у велику студію, де за солідним дубовим шинквасом зручно вмостився господар і ліниво сьорбав свою каву.

З появою Лейли Андрій поставив чашку й зістрибнув із високого стільця. Ляпання його босих ніг об плитку дивно відлунило в Лейли всередині. Вона заклякла перед Андрієм, не знаючи, що мусить зараз казати.

Хай там як, побачити його на свіжу голову при денному світлі було ніяково. Це вчора він був абстрактною, далекою фігурою в костюмі – єдиним шансом на мамин порятунок. А потім уночі був просто мужчиною, з плоті і крові, що існують за своїми, окремими від розуму законами. З такої самої плоті й крові, як і Лейла. А тепер перед нею сидів господар шикарних апартаментів, із власним усталеним життям, яке дівчині годі було вважати звичним, та з розумом і знаннями, до яких їй годі було допнутися.

Лейла була сконфужена, і аж ніяк не через оголеність. Соромитися свого тіла було запізно. І, як на диво, вона могла не стидатися злиденності, бо на ній був новий, поки що цілий і не заношений, як усі інші, комплект білизни. Вона стидалася свого мілкого розуму, який видавався їй недостойним демонстрації цьому світилу юриспруденції, і свого язика, який міг бовкнути дурницю й затаврувати свою власницю як невиправну темноту.

Господар і сам не поспішав порушувати мовчанку, тільки глипав на неї розширеними зіницями. Він також досі не вдягся: з плечей звисав банний халат, що розв’язався на поясі та демонстрував усім охочим міцний торс і тугі плавки.

Лейла не витерпіла й випалила:

– Я піду в душ!

Ледь дочекавшись слабкого кивка в той бік, де мала бути ванна кімната, дівчина чкурнула туди. Не встигла вона як слід тут роззирнутися, коли почула за собою голос господаря:

– Я потру тобі спину… Якщо ти не проти…

Лейла нічого не відповіла й відкрутила воду.

Душу вона не боялася. Вона боялася розмов. Такий бездумний, із залитими хіттю очима Андрій був їй ближчим і зрозумілішим, ніж освічений, забезпечений адвокат.


Андрій, насвистуючи, зав’язав собі краватку і вскочив у замшеві туфлі. Сьогодні він почувався цілком щасливою людиною, і навіть необхідність рушати в дуже затягнутий і дуже нудний судовий процес не могла зіпсувати йому настрою. Він вирішив, що після того процесу не поїде в контору, і просив Лейлу дочекатися його тут. Зараз вона в одному з його халатів товклася на його кухні, вивчаючи вміст його холодильника.

Чоловік запланував на сьогодні безліч справ, і жодна не стосувалася роботи. Хіба що здихатися всіх не дуже важливих зустрічей і папірців, порозсовувавши їх по своїх помічниках. Треба було негайно купити Лейлі телефон, інакше вона дуже легко зникне з поля його зору, а зв’язатися з нею можна буде не інакше, як пертися до її села. Треба було швиденько прикупити Лейлі якогось шмаття, бо її сукня з винною плямою покоїлася серед прання, а відпускати дівчину додому найближчі кілька днів Андрій не планував. А ще не завадило б замовити столик у якомусь затишному ресторанчику на сьогоднішній вечір як компенсацію Лейлі за те, що вона вимушена цілий день його чекати в чотирьох стінах. Але не раніше, ніж він, повернувшись із нудного процесу, знову потоне в її незбагненних східних очах та відчує її волосся в себе на шиї.


Нежданий візит непроханої гості мало всього не зіпсував.

Коли подзвонили у двері, Лейла першою добралася до них, тоді як Андрій ще не встиг і зі спальні вийти. Лише почувши перші, аж ніяк не привітні слова з коридору, Андрій зрозумів, яку зробив помилку, пустивши Лейлу відчиняти двері.

– Ну, і де той вилупок? – почув він ще зі спальні невдоволений Алісин голос.

– Я зараз його погукаю, – напрочуд ввічливо відповіла Лейла. – Як вас представити?

– Я його коханка, кицюню! – відповіла гостя.

І це було правдою. Але колись давно.

Ще на початку своєї кар’єри Андрій закрутив роман із дочкою зубатого правника – спеціаліста з господарських справ, у якого працював тоді помічником. Частково через її ініціативу та напористість: та дівка тараном лізла межи очі, як і до інших частин тіла. Частково через надію таким чином зблизитися з її батьком і стати партнером. Аліса була від природи гарною та від грошей доглянутою й випещеною, як діамант на продаж, тому казати, що Андрій пішов на немислимі жертви, було блюзнірством. Принаймні на початку.

Невдовзі виявилося, що вона від природи ще й поверхова та лицемірна вишкварка, а від грошей – бундючна та егоїстична тиранка. Швидше, ніж за місяць, Андрій пожалкував про своє рішення, бо зрозумів, що поряд із тією розбалуваною, пихатою кралею в нього буде одна-єдина роль – цуцика на повідку.

Ще рік він тягнув того воза, бо дійсно ввійшов у довіру до шефа й отримав доступ до його знань, зв’язків і серйозних справ. Але одного прекрасного дня зрозумів, що при погляді на Алісу в нього виникає нестерпне бажання взяти пістолет і застрелити когось із них двох – або її, або себе. Він пішов до її батька, розповів, що не кохає його дочку й не хоче морочити їй голову, звільнився з роботи й відкрив власну практику. Шеф, оцінивши мужність свого працівника, пообіцяв не встромлювати Андрію палиць у колеса, якщо він не буде займатися господарськими справами.

Андрій узяв за спеціалізацію кримінальні та цивільні справи, почав розкручуватися, набирати вагу й заробляти непогані гроші. І все б нічого, якби не нав’язлива думка Аліси, що він назавжди залишиться її власністю. Час від часу вона з’являлася в Андрієвому житті, щоб його зіпсувати.

Зараз Аліса сказала Лейлі ті слова, які, за її задумом, мали б миттєво й назавжди прогнати конкурентку з Андрієвого помешкання.

Андрій не на жарт переполохався, бо не готовий був втрачати Лейлу, і вже стартував, щоб власноруч випроводити нахабу й після цього все Лейлі пояснити. Коли це Лейла ошелешила їх обох.

– Тоді ми з тобою колеги, зайчику! – повідомила вона випещеній, закутаній у хутро панянці.

І Аліса, й Андрій вклякли кожен на своєму місці. Андрій очікувально стояв за дверима спальні – схоже, Лейла чітко усвідомлює, що вона робить. Аліса трохи перетравила почуте, але здаватися не бажала й продовжила перестрілку.

– А ти часом не одна з тих бідних мисливиць на його руку й серце? – демонстративно співчутливо закинула вона.

– Мені не потрібні його рука й серце, – спокійно відповідала Лейла.

На Андріїв подив і на його полегшення, Лейлу, здавалося, ті дошкульні слова анітрохи не зачіпали. Він вирішив не втручатися й подивитися, що буде далі, а тим часом проскочив до кухні й почав готувати каву. Аліса у своєму запалі його навіть не помітила.

– То лише його гроші? Чи соціальний статус? – продовжувала вона атаку на Лейлу.

– Ні гроші, ні статус, – відповіла їй та.

Лейла й не думала якось реагувати на ті випади. Натомість Аліса починала втрачати терпіння.

– Чи ж не хочеш ти нам тут наспівати, що тобі потрібне лише його кохання?

Андрій витяг шию й зацікавлено чекав відповіді.

– Аж ніяк! – відказала Лейла. – Мені від нього потрібні виключно певні послуги. Якщо тобі це не подобається – хай щастить!

Андрій прикрив рукою рота й безгучно засміявся. Йому сподобалася двозначність цієї фрази, а також логічна реакція того самозакоханого, самовдоволеного стерва.

Аліса втратила контроль разом зі своїм лоском і витонченістю й відразу опустилася з коронного п’єдесталу на рівень панельної дівки. Лише за одне це Андрій готовий був Лейлу розцілувати, але Аліса ще й полізла до суперниці битися, надавши господарю повне право без зайвих церемоній виштовхати її втришия.

Виконавши обов’язок із захисту своєї гості, Андрій став навпроти трохи розхристаної Лейли. Йому сподобалася ця ділова розмова людини зі здоровим глуздом. Йому сподобалася Лейла, за зовнішністю якої, виявляється, багато чого заховано. Він готовий був не лише її розцілувати, а й потиснути їй руку.

– Ти мусиш у мене оселитися! – сказав він, простягаючи їй чашку з кавою.

24

Через тиждень те, що Поля засиділася в гостях, було ясно всім, окрім самої Полі. Вона користувалася речами господарів, споживала приготовану ними їжу, за їхні гроші гуляла містом, і такий стан речей її цілком задовольняв.

Славко, як і обіцяв, підкинув їй інформацію про кілька вакансій, але їх усі Поля забракувала. Офіціантка на роздачі у фабричній їдальні, продавець у ларьку й промоутер у супермаркеті – усе це було надто мілко для Полі. Утім, ніхто не помічав у неї особисто значної активності в пошуку собі кращого місця. Жодної активності. Але Мілу найбільше засмучувало те, що сестра, здавалося, уже й не пам’ятала, що десь там у неї є маленька дочка.

З усіх трьох своїх родичок найбільше Міла сумувала за Сонькою. Бо Сонька, на відміну від інших, безперечно, її потребувала. А ще тому, що Сонька, незважаючи на свій мізерний вік, уміла на любов відповідати взаємністю, чого не можна було сказати про решту рідні. Тому Мілі нестерпно було думати, що її улюблена племінниця не дуже потрібна власній матері. Не бажала їй Міла такої долі. Нікому не бажала.

Міла обговорила це питання зі Славком, і він полегшено запропонував узяти удар на себе. Затягнуте Полине гостювання його також не дуже влаштовувало, але він чемно промовчував про це. Повернувшись увечері додому, Славко демонстративно голосно повідомив Мілу, що післязавтра мають прийти робочі, щоб робити давно спланований ремонт у вітальні, та вручив Полі білет на завтрашній автобус. Поля почала була емоційно доводити, що ніякий ремонт їм не потрібен і що вона в крайньому разі може ночувати з Мілою в одній кімнаті, якщо вже Славко все одно там не спить, але, врешті, зрозумівши безвихідь ситуації, почала пакувати речі.

Наступного дня, провівши Полю й прибравши у вітальні, Міла залізла з ногами на диван із єдиною перспективою: провести решту дня в компанії своєї оленячої скотобази. Але скотобазу довелося відкласти – на дівчину чатували дві несподіванки. Перша: Поля запізнилася на автобус і без найменших докорів сумління повернулася до сестри. Мілі довелося злізти з дивана, який принаймні до завтрашнього ранку ще мав належати Полі. Друга: Славко повернувся додому раніше.

– Подивися, кого я тобі привів на вечерю! – вигукнув Славко з порога, а коли зайшов із гостем до вітальні, усі стали як вкопані, витріщаючись один на одного.

Славко витріщався на Полю, яку не думав тут зустріти; Поля витріщалася на новоприбулого незнайомого хлопця, який був елементом інтриги в цій нудній обстановці; Ростик витріщався на Мілу, яка, уся зблідла й застигла, дивилася на Славка очима помираючого мамонта.

Славко хутко взяв на себе роль хазяїна, познайомив гостей між собою, примудрився шепнути Ростику, що Поля «не в курсі», і заходився допомагати Мілі накривати на стіл. На кухні він непомітно стис її руку, підбадьорливо всміхнувся й мімікою показав, щоб вона не хвилювалася.

Міла зрозуміла: Славко мав на увазі те, що Ростика попереджено й він при Полі зайвого не бовкне. Але хіба ж це їй холодило кров?

Більше місяця вона Ростика не чула й не бачила, не отримувала навіть бідненької есемески чи короткого привіту через ліпшого друга. Утім, це не було казна-яким дивом. За цей місяць вона пережила те саме, що переживала вже майже рік, тільки більш концентроване – свою абсолютну непотрібність тим, хто потрібен їй.

Але сьогодні від цього так защеміло в очах, що несила було терпіти. Бо, залишаючись наодинці із собою, вона хоч знала, чого від себе можна очікувати. А зараз, незважаючи на розуміння того, що Ростик із нею повівся нечесно, Міла нічого не могла вдіяти ні з тремтінням колін, ні із сухістю в горлі, ні з шаленим гупанням серця по голові.

За вечерею Міла й рота не відкрила, натомість Ростик чемно взявся розпитувати її сестру про всілякі дрібниці. Дізнавшись, що вона приїхала шукати роботу, але так ні на чому не зупинилася, він саркастично констатував те, на що в Славка з Мілою не вистачало нахабства:

– Сонце, не хотілося б тебе засмучувати, але тобі взагалі гріх харчами перебирати! Люди навіть із нашою освітою сидять без роботи, не те, що з твоєю!

– Ось бачиш! Це зайвий раз доводить, що ваша освіта – до одного місця! – відрізала Поля з царським виглядом.

– А ти ще та штучка! – підняв брови Ростик на цю пихату малолітку.

– І не сумнівайся! – переможно підтвердила Поля.

Додатковим смутком для Міли було споглядати за тим, як Ростик майстерно й завуальовано виставляє на сміх її легковажну сестру. Боляче було бачити, як він тішиться з того, боляче усвідомлювати, що сама Поля розуміла все викривлено. Більш за все Міла боялася, що Поля врешті побачить справжню суть Ростикових випадів і за старою доброю звичкою вчепиться йому у волосся.

По закінченні вечері Міла зібрала зі столу посуд і, наготувавши десерт, пішла шукати гостей, що порозбрідалися хтозна-куди. Зазирнувши на балкон, дівчина зрозуміла, що не тими страхами вона мучилася. Поля, прийнявши найбільш спокусливу позу, улесливо нашіптувала щось припертому до стіни Ростику. Усміхнений хлопець і не думав пручатися, тільки мугикав щось у відповідь.

Міла відсахнулася від балкона і, мало не збивши з ніг свого чоловіка, який нагодився на дорозі, побігла до своєї кімнати, щоб, як завжди, поховати там біль.

Славко зайшов до неї вже під ніч. Вона лежала, обійнявши мокру подушку, і чекала спасенного забуття. Хлопець сів біля неї й почав гладити її волосся – так, як батьки гладять маленьких дітей, так, як мама її ніколи не гладила.

– Я провів Ростика й постелив Полі, – тихо відзвітував він. – Завтра вранці я сам відвезу її на вокзал і простежу, щоб автобус не поїхав без неї… А Ростик сказав, що ще зайде до тебе.

– Це була твоя ідея привести його? – схлипуючи, озвучила Міла свою здогадку.

Славко зітхнув.

– Щось же я мусив робити! Образ Ростика висить над тобою, як фатум. Його треба або матеріалізувати, або розбити на дрібні скалки.

Міла притислася щокою до руки чоловіка, роблячи її мокрою й солоною, як покинутий на пляжі рушник.

– Чому мене не можна любити так, як інших? – з відчаєм запитала вона.

– Любов – це не досягнення улюбленця. Це вміння того, хто любить. У тому немає твоєї провини, що тобі попадаються бездарні до любові люди.

– Але ж ти не бездарний, і все одно мене не любиш!

Славко сів на підлогу й обіперся спиною в Мілине ліжко.

– Знаєш, – тихо сказав він, дивлячись у стіну, – я тебе по-своєму люблю, але все одно не так, як тобі потрібно. Мені навіть прикро, що мені не пощастило закохатися в тебе. Як і ти не вибирала, у кого закохатися тобі. Ми обоє вгрузли в таку трясовину, з якої без втрат видертися не вдасться…

25

Наступний день був «днем відкритих дверей».

Учора Славко сказав Мілі, що Ростик до неї прийде, і вона відразу почала чекати. Але прийшов не він.

Першою на порозі з’явилася пишна блондинка з тілом Венери, кучерями Золотоволоски й поглядом Мерилін Монро. Вона була настільки бездоганна, що Міла не могла відвести від неї очей. Що ж тоді говорити про те, як на неї може реагувати чоловіча половина населення…

– Мені потрібен Славко, – мелодійним голосом повідомила Венера, зазираючи Мілі через плече.

– Його немає, він буде ввечері. Щось йому переказати?

– Ні, не треба, – голос гості відразу втратив мелодійність і набув якогось сталевого ляскоту. – Хоча можете повідомити йому, що я заходила.

– А ви хто будете? – перепитала Міла.

– Злата, його дівчина, – відповіла гостя. – А ви?

Очевидно, спочатку Злата сприйняла Мілу за прибиральницю, але потім, зметикувавши, що в такому разі вона не мала б увечері зустрітися зі Славком і щось йому переказати, вирішила це питання з’ясувати.

– Я… – Міла запнулася й добре обдумала свою відповідь. – Його родичка, – ухильно відповіла вона.

В обід несподівано з’явився Славко і, засукавши рукави, узявся за ножі та сковорідки.

– Сьогодні на вечерю прийдуть мої батьки, – повідомив він Мілі та, на її подив, допустив на кухню йому допомагати.

Міла чистила моркву й розмірковувала, як би коректніше до нього підступитися з розмовою про Злату. Ніколи раніше вона не чула ні її імені, ні того, щоб Славко згадував про свою дівчину. І чомусь Славко одружився не з нею, а з Мілою. Тому неважко було здогадатися, що ця історія не набагато веселіша, ніж у неї з Ростиком.

Тут за всіма законами мелодраматичного жанру заявився Ростик.

– Ого, яка ідилія! – покосився він на Мілу. – Він тобі довірив торкнутися своїх каструль?

– Міла досить непогано готує, тим більше, що найкращого вона навчилася від мене! – заявив Славко. – Тому вона достойна такої довіри. Тобі запропонувати кави чи чогось більш ситного?

– Не буду вам заважати. – Ростик ще раз ковзнув здивованим поглядом по Мілі та діловим тоном звернувся до друга. – Я, власне, хотів просити тебе приготувати закуски на мою завтрашню вечірку.

– Знаючи твої вечірки, можна уявити, що кількома десятками бутербродів тут не відбудешся! – прокоментував Славко. І відразу відмовився. – Я завтра буду зайнятий, у мене не вистачить часу скрізь встигнути. Але… ти можеш попросити Мілу. Можу тобі поручитися, що вона впорається не гірше за мене.

Ростик знову дивно зиркнув на Мілу.

– Тоді, – протяжно мовив він, – я заїду по тебе завтра вранці?

Міла кивнула і з закладеними від серцебиття вухами провела Ростика поглядом.

За вечерею Міла була розсіяна й мовчазна. Вона ніяк не зреагувала ні на кілька спроб Славкової матері втягти її в розмову, ні на два-три дошкульні натяки, кинуті в її бік Славковим батьком. Славко взагалі намагався її не займати. Про що там була їхня з батьками розмова, дівчина й не чула.

А розмова була розмазуванням нічого не вартісних відомостей по колу. От тільки неозброєним оком було помітно, що настрій в обох батьків чомусь був піднесеним.

Після вечері батько потягнув Славка «перекурити» на балкон і більш дружнім тоном, ніж від нього слід було очікувати, дав сину пораду:

– Ти хоч одразу не розлучайся! Почекай десь із півроку, бо твій дядько внюхається, що до чого, і відсудить у тебе спадщину.

Славко, хоч і був ошелешений, зреагував незворушно:

– Ти про що? Я не збирався розлучатися.

– Облиш! – вишкірився батько. – Та селючка не має ні пики, ні фігури, вдягається, як страшидло, і навіть говорити гарно не вміє! Ясно, що ви з нею далекі одне від одного, як небо і земля. І ти хочеш, щоб я повірив, що ти одружився з нею через почуття? – Батько скривився, наче на язик йому наклали полину. – Крім того… – понизив він голос і багатозначно глянув на сина, – я чув, що Злата повернулася додому.

При згадці того імені в Славка виникло враження, що його шкіра перетворюється на луску й починає кришитися, оголюючи нерви. Та він зібрав залишки холоднокровності, щоб рівно відповісти.

– Хай би що ти казав, – твердо заявив він чи то батькові, чи то самому собі, – Міла буде моєю дружиною доти, доки сама від мене не піде!

Тим часом мати у вітальні пильно вдивлялася в Мілу. Та думала про своє й всміхалася їй.

Дівчина знала, що пані Тамара намагалася відновити контакт із сином: вона кілька разів обідала зі Славком у його ресторані, пороздавала його візитівки своїм подругам, а ще намагалася переконати і чоловіка, і сина відновити спілкування. Ця вечеря, можна сказати, була її великим досягненням. Тому, незважаючи ні на що, Міла їй усміхалася щиро й відкрито.

Мати теж трохи подумала про своє, а потім, немов капітулюючи, закинула голову на підголів’я дивана, на якому сиділа.

– Я бачу, від вас обох годі чекати якоїсь розсудливості, – тихо мовила вона, наче сподіваючись, що Міла її не почує. – Єдине, що мене втішає – що поряд із сином є людина, здатна його зрозуміти й підтримати. Якби я побачила, що ти вийшла за Славка із корисливих мотивів, я б тебе згноїла! А так я можу втішатися хоч тим, що ти його любиш і дбаєш про нього…

Коли батьки пішли, Міла мало не розридалася. Хіба ж її матері є діло до того, чи любить хтось її дочку, чи розуміє хтось її, чи підтримує?

Добре, що Славко пішов із дому десь провітритися. Міла останнім часом зробилася такою тонкосльозою, що їй за себе було соромно.

На цьому батьківський день не завершився. Серед ночі Мілі подзвонила її мама і «з порога» почала кричати так, що доводилося трубку від вуха відставляти.

– Поля втекла! – верещала Надька, не даючи Мілі часу осмислити почуте. – Подалася до Києва шукати собі кращої долі з якимось Коляном, якого я ніколи і в очі не бачила! А малу покинула на мене!

– Я навіть не знаю… – почала занепокоєна Міла, але Надька не дала їй договорити:

– Вона ж приїжджала до тебе просити допомоги! Якою ж це треба бути черствою, щоб вигнати на вулицю власну сестру? Ну, а тепер маєш! Що, задоволена?

Поки Надька виміщала на ній свою злість, Міла намагалася зібратися з думками.

– Мамо, я приїду, допоможу із Сонькою, – запропонувала вона.

– О, не хвилюйся! – відрізала Надька. – Тепер у мене багато вільного часу, бо ж Борис мене покинув! А що, кому потрібна вимотана дитиною, знервована, неприбрана бабенція, якій і вечерю приготувати ніколи?

Кожне слово було розраховане на те, щоб прибити Мілу до землі і змусити почуватися винною за все, що стається на одному з нею континенті. Надька не уявляла собі, що цієї мети було досягнуто вже одним її тоном.

– Значить так! – продовжувала вона. – У мене мало грошей на рахунку, тому скажу коротко: тепер у мене повно часу на Соньку, і ти мені тут не потрібна. Мені потрібні гроші! Бо картку, на яку приходять дитячі гроші, Поля захопила із собою. Тож якщо в тебе є хоч трохи совісті, будь ласкава, трусни трохи свого чоловіка на щомісячне утримання для племінниці! І прошу тебе, давай так, щоб до кінця тижня!

Надька кинула слухавку.

Міла довго ще дивилася на телефон, марно очікуючи звідти повідомлення про те, що все це – невдалий розіграш.

26

Міла встала рано, бо треба було зібратися до Ростикового приходу. Їсти не хотілося, тому вона зварила дві порції кави – Славко перед роботою теж нічого не їв.

З коридору почулися звуки кроків. На Мілин великий подив, ноги виявилися не Славкові.

До вітальні, кутаючись у Славків халат, сонно запливла Злата. Навіть розтріпана, невиспана й ненафарбована, вона виглядала шикарно, бо щедра природна врода відсвічувала в ній здоров’ям і безтурботністю.

– Гей, родичко! – озвалася вона до Міли не дуже привітним голосом, який погано гармоніював із її задоволеним виглядом, і вивернула собі в чашку всю каву з турки. – А ти так і не сказала Славку, що я заходила!

Слідом за нею у вітальні швидко з’явився Славко, але, на відміну від своєї подруги, він був одягнений і стурбований. Помітно було, що він не наважується глянути на Мілу, натомість буркнув до Злати:

– Тобі самій не бридко так говорити з людьми? Вони ж можуть мати важливіші справи, ніж твої.

– Щодо першої частини: не бридко. Щодо другої: мені байдуже, – відповіла Злата тоном людини, якій дійсно начхати на те, що про неї подумають. – Приготуєш мені один зі своїх божественних сніданків?

– Нема коли, – пробубонів Славко. – Нам час збиратися, я запізнююся на роботу.

– Добре, – надула губки Злата, але від своїх планів не відступилася. – Приготуєш мені щось на роботі.

Коли Злата пішла вдягатися, Міла впіймала Славка за руку й усміхнулася, намагаючись показати, що вона все зрозуміла.

– Чому ти з нею не одружився? – м’яко спитала вона.

Питання прозвучало як риторичне, але Славко так на неї подивився, що дівчина одразу збагнула: правда надто гірка, щоб зізнатися самому собі, і надто очевидна, щоб про неї говорити вголос. Тому він просто звів усе на жарт:

– Якби я з нею одружився, хто б мене боронив від моїх батьків? І хто б тобі показав, як правильно готувати рагу?

Згадавши щось, Славко пожвавішав, витяг з-за дивана паперовий пакет, у якому виявилася дуже гарна трикотажна сукня без рукавів, а на додачу – нова туш для вій та блиск для губ.

– Вдалої тобі вечірки! – побажав він, віддаючи все це розчуленій Мілі. – Ростик обіцяв, що сам привезе тебе додому на таксі, тому я за тебе спокійний.

Вони зіткнулися з Ростиком на виході. Він присвиснув услід Славку, який супроводжував Злату, і гукнув йому навздогін:

– От сучий син! Скрізь устиг!

Ростик зводив Мілу по магазинах, де вони купили всі необхідні продукти, а потім повіз у свою парубоцьку квартиру. Вона була меншою, ніж у Славка, і, м’яко кажучи, тільки віддалено скидалася на житло. Тут пахло чим завгодно, тільки не затишком, і тут можна було знайти що завгодно, тільки не потрібні речі. Міла з жахом усвідомила, що мусить ще прибрати.

Коли вона нарешті добралася до кухні, прийшли ще дві Ростикові приятельки, які викликалися допомогти з вечіркою. Тільки чомусь Міла від них допомоги так і не дочекалася, натомість слухала уривки анекдотів і спалахи сміху, що долітали з дивана у вітальні.

На початок вечірки стіл, який посунули впритул до стіни, щоб звільнити більше місця, був заставлений гарячими й холодними закусками, а Міла валилася з ніг. За цілий день вона навряд чи перекинулася з Ростиком парою слів, які не стосувалися частування, а тепер він мусив виконувати роль господаря й розважати гостей. Міла пішла до маленької кімнати й почала перевдягатися у свою нову сукню, маючи при цьому геть не святковий настрій. Потримавши нерозпечатану туш, дівчина поклала її назад до пакета. У її руках уже не було сил, щоб акуратно нафарбуватися. Вона прилягла на диван і заплющила очі. Нічого страшного не станеться, якщо вона п’ять хвилин тут відпочине.

Її розбудив удар у двері, наче в них кинули чимось великим.

– Гей, п’яниці, легше! – почувся нетверезий крик господаря. – Не рознесіть мені хату!

Ростик відчинив двері й почав заносити до кімнати якісь речі. Він зупинився, побачивши вкопану біля ліжка Мілу в гарній сукні та з широко розкритими ясними очима.

– Ось де ти ховаєшся! – вимовив він так, наче весь вечір її шукав.

Він трохи поміркував, що йому робити далі, потім зачинив двері, підійшов до Міли, узяв її за руки і вдав, ніби милується її сукнею.

– Знаєш, – ніби між іншим, стишив голос він, – мені нещодавно твоя сеструня дзвонила, набивалася в мене пожити деякий час. Сказала, що вона заважає вашому зі Славком інтимному життю.

Міла пополотніла й перелякано запитала:

– Вона ж не ночувала в тебе?

– Ні, що ти! – пхекнув Ростик, потім хитро подивився й підійшов до неї ближче. – Я їй відповів, що якщо й пущу когось із її рідні до своєї спальні, то тільки тебе. – Він підійшов до неї впритул, відтіснив до стіни, аж поки вона боляче не вдарилася лопаткою об якийсь гачок, різко схопив її двома руками й притисся ротом до її губ.

Це був перший їхній справжній поцілунок. Але чомусь Міла не відчула того запаморочення, яке, на її думку, мало б виникнути. Не прийшло ані електричного розряду, ані відчуття випаровування власного тіла. Вона відчувала тільки грубий тиск у себе на губах та смак алкоголю. Як це було далеко навіть від того цнотливого поцілунку в щоку на вокзалі, коли Ростик її зустрів і подарував оту милу дрібничку! Тоді вона в його очах бачила себе, зараз – тільки туман під червоними повіками. Тоді він боявся її торкнутися, щоб не розбити, зараз же, навіть якби розбив, то не помітив би. Тоді вона злітала в небо, а зараз падала у провалля. Навіть той тремор від його фізичної близькості, який вона відчувала, коли він потрапляв у поле її зору, зараз притупився, заглушений безглуздою різкістю його дій.

Ростик притис її до стіни, однією рукою обхопив за талію, іншою тримав за потилицю. Мілі було боляче в лопатки, які впиралися в стіну, боляче в шию, де натиснув Ростик, але вона не пручалася й не видала ані звуку. Дарма, що це скидається не на пристрасть, а на грубе, егоїстичне заволодіння. І дарма, що Міла замість потягу відчуває дискомфорт. Це ж Ростик! Він її цілує! Він її бажає!

Вона стояла, не ворушачись, намагаючись надати своєму тілу якомога більшої м’якості, щоб Ростику було зручніше. Але обіймати його та цілувати у відповідь вона не могла. Хоч як про це мріяла і скільки б часу на це не чекала, зараз вона, не відчуваючи нічого, не могла змусити себе робити це механічно, навіть заради Ростика, бо знала, що тоді це все остаточно стане брудною пародією на її почуття.

Вона все ще кохала Ростика. Але не могла зраджувати йому з його п’яною копією.

Ростик відсторонився й хижо подивився на Мілу.

– Ти спиш зі Славком, а мене не хочеш?

– Я не сплю з ним! – вигукнула дівчина. – Ти ж знаєш, що я тебе люблю!

У Міли зірвався голос, на очі набігли сльози, і вона опустила голову, щоб Ростик цього не бачив. Він грубо взяв її за підборіддя й підняв її обличчя до рівня свого.

– Ти не хочеш мене, але готова віддатися, бо мене любиш?

Вона подивилася на нього й закивала. Ростик недобре вишкірився. За секунду той вишкір зник, змінившись гримасою.

– Знаєш, що?! – загорлав він диким голосом і відштовхнув дівчину від себе. – Іди до біса! Ти мені набридла разом зі своєю щенячою сентиментальністю!

Міла стояла зіщулившись. Вона не намагалася вгамувати Ростика, але й не тікала.

Ростик трохи відсапався й за хвилину промовив своїм звичним, хоч і п’яним голосом:

– Я думаю, зараз тобі краще буде поїхати додому.

– Виклич мені таксі, бо я не знаю жодного номера, – тихо попросила Міла.

– Так, так, – махнув рукою він, дибаючи до виходу своїми непевними ногами.

Міла посиділа в кімнаті хвилин двадцять. Потім вирішила, що цього досить, щоб приїхало таксі. Вона вийшла в напівосвітлену кімнату, що повнилася гамором, гучною музикою й сп’янілими дрейфуючими тілами, та пішла шукати Ростика. Дешеве таксі до під’їзду буде їй від нього прощальним подарунком.

Вона знайшла його напівлежачого біля довговолосої блондинки, яка хихотіла від того, що він нашіптував їй на вушко, і вдавала, що не помічає його руки в себе на коліні.

– Ти викликав таксі? – із сумнівом і з прихованим болем запитала Міла.

Він неохоче повернув до неї голову, не відриваючи руки від коліна сусідки, і тоном професора, який звертається до причепливої дитини, відказав:

– Міло, ти – доросла твереза дівчина! Якось сама розберешся!

Вона й не пам’ятала, як знайшла свій піджак і сумку, як вийшла з будинку і як вирішила, у який бік іти.

Вона ішла й майже реально відчувала, як усе в ній рветься на шматки. Її чоловік дочекався кохання всього його життя, і тепер Мілі доведеться піти. Її мати прямо повідомила, що дома її не чекають. І, нарешті, її кохання, на жаль, не впало в цей пекельний вечір замертво до її ніг, звільнивши дівчину від свого важкого подиху – воно лише заразилося тяжким вірусом, від якого приречене гноїтися, мучитися, але жити. Жити, доки не виїсть із серця всі сили…

Її супроводжували мляві вогні не погаслих вікон, шум дороги та гавкіт бродячих собак. Вона не помічала, що її супроводжує іще хтось, аж поки двоє молодиків не обійшли її з обох боків.

– Давай сюди свою торбу, дитинко! Тільки без фокусів! – хижо пробасив хтось із них.

Міла подивилася порожнім поглядом, наче крізь них, ослабила пальці, і торба гепнулася на землю. Потім дівчина просто розвернулася й пішла собі далі.

Вона навіть не боялася. Їй не було чого втрачати. У цьому житті нічого матеріального в неї не залишилося. Тільки та тілесна оболонка, яка поволі віддалялася від остовпілих молодиків. Але з неї вже також не було ніякого зиску.

Певно, так вважав і водій «Лексуса», який мчав по вулиці на швидкості сто двадцять кілометрів за годину і навіть не встиг розгледіти, що ж він збив…

27

Зробивши кілька кроків, Міла відчула неймовірну легкість і дивну пустоту. Зник кудись її біль, зникли лещата на серці та дзвін у голові. Спочатку вона подумала, що й почуття всі зникли, але потім збагнула, що вони неначе трансформувалися у щось іншого рівня. Зникла тілесна обтяжливість тих почуттів, натомість з’явилося більше їх розуміння.

– Зачекай, не йди! – вигукнув хтось за її спиною.

Дівчина озирнулася й побачила натовп, що тісним колом обступив карету «швидкої допомоги». Хтось говорив із міліціонером, який щось записував, двоє чоловіків заштовхували до машини ноші з тілом, інші просто дивилися на це все. На фоні того пістрявого натовпу виділявся дивний тип, який, на Мілину думку, і звернувся до неї. Його білі сорочка та штани були б типовим літнім вбранням, якби він стояв на пляжі в приморському місті. Його зачіска могла б видатися звичайним вибриком метросексуала, якби не химерний білий капелюшок, який ні в які стилістичні ворота не ліз. Забагато «якби». А босі ноги на холодному асфальті взагалі заганяли в ступор.

– Ти хто такий? – запитала його Міла.

– Я – твій обліковець, – відповів той. Він стояв, посмикуючись, ніби розривався між бажанням підійти ближче та необхідністю повернутися до машини «швидкої». – І я благаю тебе повернутися! Ти ще не мусиш іти!

Міла прислухалася до себе.

– Я не мушу, – сказала вона. – Я хочу.

– Невже ти не бачиш, що ти ще маєш пожити? – благально скинув він руки, а на обличчі проступив розпач.

Він крутився туди-сюди, боячись проґавити «швидку» і в той же час намагаючись не дати Мілі піти. Їй навіть привиділося, що він зараз заплаче, але чомусь вона знала, що він плакати не може.

І вона вже не може. І це головне. Приклавши руку до серця в мовчазному вибаченні, Міла повільно відходила він нього.

– Залиш її мені! – промовив до білого схожий на нього босий чоловік, з таким же дивним капелюшком на голові, тільки все на ньому було сіре. – Так буде краще.

Він підійшов до Міли й пішов поруч із нею.

Якось непомітно на землю впав туман, огорнувши собою і будинки, і дорогу, і навіть саму темноту.

Дівчина ішла й роздивлялася свого супроводжувача, а він мовчки розглядав її.

– А ти теж обліковець? – нарешті запитала вона його.

– Я – ні. Мене звуть Сорой, я із сірих. І ти, між іншим, тепер також.

Міла глянула на себе. Вона була вдягнена в сіру пряму сукню по самі п’яти, яка нагадувала священицьку сутану. Піднявши руки до голови, вона намацала там щось легке й цупке. За логікою, це й був сірий капелюшок.

– Це символ того, що хтось є вищим за нас? – припустила Міла.

– Ні. Це наочна демонстрація того, що кожен із нас тут має тягар, який і тримає нас серед сірих. Це наша стеля, через нього ми не можемо піднятися вище.

– І тут тягарі! Де ж від них сховатися? – втомлено вигукнула вона. – І які ж у вас тягарі?

– Бачиш, сірі – це ті, хто прожили своє життя як люди, – почав роз’яснювати Сорой. – Але навіть позбавившись життя, вони не змогли облишити свої людські тягарі. Зазвичай це страх за когось із близьких, кого ми не можемо покинути, чия подальша доля видається нам непевною.

– Така собі фобія невизначеності? А в тебе також є своя фобія?

– Аякже, – зітхнув Сорой, – інакше я не був би сірим.

– А за кого ти переживаєш?

– Моя дружина досі спить із моєю фотографією під подушкою. А вже два роки минуло, як вона мене поховала.

Сорой зупинився й примусив Мілу озирнутися навкруги. Вони все ще були серед туману, але він уже видавався не аморфною завісою в повітрі, а відчутним і оформленим середовищем існування. І зусібіч оточені сірими, які зграями, парами чи поодинці сновигали туди-сюди, були зайняті собою й не звертали ні на кого уваги.

– А он той чоловік ліворуч, – продовжив Сорой, – не може заспокоїтися через свого третього сина, який покинув батьківський дім і так туди й не повернувся. А бачиш он там того діда? Він непокоїться за внука, якого, як він вважає, кинув у тому світі геть самого. Хоча він молодий, здоровий, цілеспрямований хлопчина, ще й при живих батьках…

Міла придивилася уважніше. Риси обличчя, очі та статура видалися їй знайомими.

Знав би Славко, що його дід тут застряг, то, може, мав би совість та облишив поводити себе, як загнаний тарган, який воює за свою сірникову коробку!

А Шрам, якби знав, що його батько чекає тут, поки він візьметься за розум, чи полишив би пливти за течією?

Раптом Мілу осінила думка:

– Може, я знайду тут і свою бабусю?

– Ні, не знайдеш. – Сорой похитав головою. – Навіть якщо вона зараз серед сірих, ти її не зможеш побачити. Принаймні на цьому рівні.

– А на інших рівнях? – вхопилася дівчина за те уточнення.

– Не знаю. Ніхто не знає, що чекає на вищому рівні. Так було, і так буде.

– І що ж ви робите? – намагалася докопатися Міла до суті її теперішньої іпостасі.

– Чекаємо звільнення, як ти висловилася, від своїх фобій. А поки що ми можемо робити лише дві речі: спостерігати й опікуватися білими.

– Ой, я бачила одного білого! Він назвався моїм обліковцем. А вони – це люди без тягарів? Бо той хлопець був якийсь інакший, не схожий на тебе.

– Так, білі – інакші. Білі – це ненароджені діти. Ті, яким не дали народитися. Вони не були ще сформованими людьми, вони ще не жили, тому не мають пам’яті і їм нема за кого турбуватися. Досягши потрібного рівня рівноваги, білі повертаються на землю. Цим вони відрізняються від сірих. Але вони також мають свої тягарі.

– А що ж їх може гнітити, коли вони ще й не пожили? – здивувалася Міла.

– Образа. Страх. Відчуття нікчемності та непотрібності. Усе це – їхні тягарі, від яких вони мусять звільнитися, перш ніж отримають другий шанс.

– А чому їх називають обліковцями?

– Бо вони ведуть облік життя дорослих людей.

Міла опустила голову й задумалася, згадуючи, як білий хлопець умовляв її не йти. Бідолаха, як він хотів, щоб вона ще пожила, а сам же навіть народитися не встиг!

– Ні, ти маєш незвичайного білого, – сказав Сорой так, наче міг читати думки. – Оцей якраз народитися встиг. Він прийшов до нас у семимісячному віці. Зазвичай народжені діти йдуть далі, але цього вище за нас не пропустили. Його божевільна мамка вистрибнула з вікна своєї квартири, а він поповз за нею. Цього не мало статися. Він би виріс у своєї бабусі, оточений любов’ю й увагою, а його мамка стала б сірою і спостерігала б звідси за ним крізь пальці своїх босих ніг…

Міла тільки зараз помітила Сороєву босоту.

– А ваші босі ноги означають, що ви можете спуститися назад?

– Наші босі ноги означають, що ми вже відірвані від життя, ми вже йому не належимо й не маємо з ним точок дотику. Нас не можуть побачити чи почути. І ми ніяким чином не можемо вплинути на те, що існує на землі.

Міла глянула на свої ноги, взуті в балетки, і питально поглянула на Сороя. Вона була єдиною взутою тут примарою. Той зрозумів її питання й кивком запропонував їй іти за ним.

Міла аж здригнулася, коли побачила, куди він її привів. Невелика кімнатка, облицьована кахлями, була нашпигована всілякими апаратами, які світилися, стиха шаруділи й пищали, а серед них одиноко втулилося ліжко з тілом. За маскою й клубком дротів важко було впізнати, хто то лежить, але Мілі пізнавати не було потреби.

Над тілом сидів той чорнявий юнак у всьому білому й тримав свою долоню на закритих очах дівчини.

– Що то він таке робить? – перелякано пробелькотіла Міла.

– Він не випускає з тебе життя, – відказав Сорой, відходячи вбік. – Ти не живеш, але поки він там, ти й не вмираєш.

– То моє тіло ще не вмерло? Але чому ж я тоді вже з вами?

– Бо ти не схотіла там лишатися, – пояснив Сорой. – А він чомусь схотів притримати для тебе можливість повернутися.

Міла якийсь час мовчки стояла й дивилася на того дивного обліковця. Він сидів над тілом, як особистий охоронець, праву руку тримаючи на очах лежачої дівчини, лівою ж перекладав зі стосика в стосик купку монет. Коли хлопець поглянув на неї, Міла підійшла ближче.

– А що це в тебе за купи монет? – поцікавилася вона, ставши біля стіни так, щоб не торкатися свого тіла.

– Срібні – це твої радості, – відказав обліковець, – золоті – це твої болі й печалі.

– То я – золотий багатій? – сумно посміхнулася Міла, помітивши з півмішка золота, що валялося біля ліжка. – Навіщо ж ти мене тримаєш? Ти ж сам бачиш – там у мене були самі нещастя. Чи я мушу ще більше розбагатіти на золото?

Хлопець покрутив у руці срібну копійку й благально подивився їй у примарні очі.

– Там у тебе буде можливість назбирати ще трохи срібла, – відказав він.

– Ти ж не знаєш, що мене там чекає! – вигукнула Міла. – Може, я все життя совковими лопатами гребтиму тобі золото! – Вона схлипнула, поникла й прошепотіла: – Я не хочу більше. Невідомо, скільки мені доведеться ще терпіти оте життя, а тобі доведеться терпіти своє оце. Ти вже здійснив свою місію, зібрав мої монети, тепер у тебе є шанс піти. Чи ж ти не хочеш довідатися, хто ти є?

– Хочу, дуже хочу! – із серцем відповів білий. – Але я ще потерплю. Бо ще більше хочу, щоб і ти ще потерпіла. Я не знаю, чи стане твоя срібна купа більшою, але я хочу дати їй змогу поповнитися.

– Тобі потрібно врівноважити золото зі сріблом? – шукала Міла пояснення його діям.

– Я сам не знаю, навіщо їх збирав. Може, щоб показати тобі?

Міла замислилася. І не над тим, як би їй назбирати ще срібняків. До неї дійшло, що коли вона опинилася серед сірих, то також має свій тягар, який прив’язує її до земного життя. Вона знала напевно, що це не Ростик, бо, хоч вона ще його кохала, та не хотіла більше бачити, не хотіла знати, де він і з ким. І ніщо більше не могло змусити її втрапити до сірих, як не єдине створіння, якому вона дійсно була потрібна.

Сонька…

Міла підійшла до свого обліковця й глянула на його монети.

– Чомусь мені здається, що ти збирав ці монети не для мене, а для себе, – сказала вона йому. – Мені не потрібно було бачити свої радості й біди, бо я й так про них знаю. Скоріше за все, це чомусь потрібно тобі. Можливо, не ти для мене мусив щось зробити, а я для тебе.

Дівчина підійшла до ліжка й доторкнулася до лоба тієї Міли, яка попіклується про свою племінницю краще, ніж сіра примара.

28

Андрій почувався володарем світу. Особливо після того, як Лейла кілька разів заткнула пельку набридливій Алісі.

Аліса, здавалося, не мала іншої розваги, як з’являтися в його квартирі й дошкуляти так, щоб пам’ятав усе життя. Вона вирішила витурити з його життя Лейлу, бо уявила, що ця дівчина багато для нього важить. Алісину логіку важко критикувати, бо вона ніколи не чула, щоб Андрій когось колись у себе оселив. Та й сам Андрій такого не пригадував.

Лейла поводилася, як ідеальна коханка. У ній химерно поєднувалися розкутість із зібраністю, сила зі смиренністю, юнацька безпосередність із незрозумілим досвідом. Вона не лізла в його справи, ніколи ні за що на Андрія не ображалася і з абсолютною байдужістю пропускала повз себе всі Алісині вибрики.

Одного разу, правда, Аліса їй набридла і Лейла за патли витягла її з квартири, запустивши навздогін модною сумочкою – тою самою, якою Аліса все вертіла в Лейли під носом, наголошуючи, що один цей аксесуар коштує дорожче, ніж уся Лейла разом зі своїми родичами. Повернувшись після цього до квартири, засапана Лейла стривожено глянула на Андрія й уточнила:

– Якщо треба, я можу наступного разу перед нею вибачитися.

– Та ти що! – пирхнув він. – Та я готовий виконати твої три бажання, якщо наступного разу ти повториш цей подвиг! Хоча після такої гостини вона сюди вже не скоро сунеться!

– Домовилися! – відгукнулася Лейла. – Мої три бажання: визволи маму, визволи маму, і, нарешті, головне – визволи маму.

Андрія трохи вкололо те, що Лейла не придумала більш особистого чи більш романтичного бажання – бодай одного! – а вкотре торочила йому про свою матір. Здавалося, Лейла тільки одним тим і жила. А жодному мужчині, а тим більше Андрію, не могло подобатися те, що в житті коханки є речі, важливіші за нього.

Але Андрій був професіоналом та не дозволяв змішуватися особистому й професійному, тому в Серафиминій справі зробив усе від нього залежне й тепер вичікував. За неї він не переживав. Він не думав, що ця справа із Серафимою в ролі обвинуваченої взагалі дійде до суду: навряд чи в прокуратурі комусь захочеться за неї кліпати.

Та в один прекрасний день Андрій зрозумів, що рано спочив на лаврах.

Приїхавши у відділок, він дізнався, що його підзахисна відмовилася від свого адвоката і її допитали без нього. За законом, слідчі не мали права проводити допит за відсутності захисника, бо обвинуваченій світило довічне позбавлення волі, тому до участі у справі допустили іншого захисника. І в його присутності Серафима зізналася у вчиненні злочину.

– Як ви могли?! – лютував на неї Андрій у кімнаті для побачень. – Я ж попереджав, щоб нічого без мене не робили! Ви хоч розумієте, що тепер вас можуть засудити до тривалого позбавлення волі? Ви про свою дочку подумали?

Трохи опанувавши себе, Андрій пильно поглянув на Серафиму. За кілька днів вона постарішала років на десять.

– Як вони вас примусили? – тихо запитав він, не сумніваючись, що в тих свідченнях усе до останнього слова – вигадка.

– Вони сказали, що якщо я не зізнаюся, то повісять це на Лейлу, – погаслим голосом відказала Серафима. – І натякнули, що дістануть її раніше, ніж до неї добереться закон…

Андрій закрив обличчя долонями. Як же легко обвести круг пальця забиту, загнану з усіх боків людину!

– На Лейлу цього точно повісити не змогли б, – кисло пояснив він. – У них немає ніяких зачіпок, щоб її сюди пришити. І вони б до неї не добралися, бо вона живе в мене…

– О! – тільки й змогла вимовити Серафима. Здавалося, її вразило не так те, що вона даремно влізла в це ярмо, як повідомлення про доччин зв’язок з адвокатом.


Андрій вкотре засиджувався на роботі допізна. Кілька днів він не наважувався сказати Лейлі, що в її мами справи не такі безхмарні, як вона думала, і не спішив показуватися перед нею при денному світлі. Він знав, що вона побачить – і нічого не скаже.

Адвокат дізнався, що справа Полуботок – це друге нерозкрите вбивство за цей рік, і знав, що за таке летять погони і в начальників. Ось чому в Серафиму вчепилися намертво. А він не допильнував.

Андрій лаяв себе за нехлюйство, яке дозволило слідчим обійти його. За зухвальство, яке підштовхувало занадто самовпевнено обіцяти дівчині виправдання для її матері. За свою слабкість перед Лейлою… Та й узагалі за свою слабкість.

Він – жалюгідна подоба сучасної особини сильної статі, пародія на чоловіка, який добре знає, чого хоче… але не хоче цього знати.

Відвідувача, який перервав тяжкі роздуми, важко не помітити навіть у натовпі, а побачивши раз, уже не забудеш. До кабінету адвоката ввійшов великий смаглявий чоловік років під п’ятдесят. Він не був ані товстим, ані кремезним, а мав ту щасливу статуру, коли рівень вдоволеності життям усе ще може без відчутної шкоди перетравити здоровий організм. У довге волосся, зібране ззаду, встигла вплестися благородна нитка сивини, у той час як доглянуті борідка та вуса ще залишалися по-молодечому чорними. Вухо оздоблювала чималенька золота сережка, а шия та зап’ясток могли похвалитися дебелими ланцюгом та годинником із того самого благородного матеріалу. Усе це підкреслювалося гострим чорнооким поглядом царя звірів.

Андрій уперше бачив цього чоловіка, але загальний смагляво-золотий антураж був йому знайомий: такий собі циганський барон.

– Ян Максимов, – відрекомендувався він.

Допоки адвокат безрезультатно намагався згадати серед своїх теперішніх клієнтів циган, які могли б розраховувати на патронат цього пана, відвідувач без зайвих балачок у лоба повідомив:

– Увечері десятого і вранці одинадцятого грудня Серафима була зі мною. А оскільки я мешкаю за чотириста кілометрів звідси, вона ніяк не могла за ніч збігати сюди, вбити людину й повернутися назад.

Андрій кліпнув, швиденько ковтнув інформацію й відразу почав нарощувати собі з неї енергетичний запас.

– І ви згодні дати офіційні свідчення? – підсунувся він ближче до Яна, якого йому викинуло з неба саме провидіння.

– Я згоден, – відповів той. – Тільки вам доведеться ще вмовити Серафиму підтвердити їх.

Андрій розчаровано відкинувся на спинку крісла. Він бачив тільки одну причину, через яку Серафима в її становищі може відмовитися підтвердити свідчення, які в один мент зробили б її вільною: вони не відповідали дійсності. Невідомо, який стосунок цей Ян має до Серафими, але зараз він пропонував забезпечити їй алібі. Судячи з усього – липове. І цим ставив у скрутне становище її адвоката.

– А чому вона не захоче їх підтвердити? – обережно поцікавився Андрій.

Барон трохи затримався з відповіддю. Та він розумів, що коли вже сам прийшов сюди, то доведеться сказати більше, ніж того хотілося б.

– Серафима не хоче, щоб дочка дізналася щось про свого батька, – відповів він.

– Отже, ви… – Андрій запнувся. Він чув від Лейли, що вона – безбатченко й про свого тата знає тільки те, що записано у свідоцтві про народження в графі «по батькові».

– Так, – підтвердив Ян. – Як дівчину по батькові за документами?

– Іванівна, – пригадав Андрій.

– Ну от! Серафима постаралася, щоб залишити в ній поменше від романіпе. Насправді дівчина навіть не Лейла – при мені вона була Ляля.

Погляд барона трохи втратив гостроту – видно було, що він намагається краще пригадати ту Лялю, яка тепер була Іванівною.

– Ти її добре знаєш?

Андрій помітно знітився. Якось недобре розповідати батьку дівчини, – нехай і незнаному, – що його дочка є твоєю коханкою.

– Та не парся так! – заспокоїв його Ян. – Я знаю, що Ляля з тобою живе. А ще я знаю, що ти турбуєшся про неї. Ти мені краще скажи: яка вона? Схожа на мене?

– Чесно кажучи, ні.

Андрій розумів, що це дивно звучить, бо й на Серафиму вона не схожа. Але сказавши про відсутність схожості, він мав на увазі не структуру волосся, форму носа чи колір очей.

– Я не дивуюся, – відповів барон. – Серафима доклала багато зусиль, щоб відділити її від нас – так само, як ми відділили її від сина. Тому я не лізтиму в Лялине життя й не зустрічатимуся з нею. Я вже пообіцяв Серафимі оплатити Лялі навчання, хоч і не зовсім розумію її вибір. Хай як скрушно це визнавати, та видно, вона справді мало схожа на циганку, інакше пішла б учитися на актрису, а не на медика. Але, за словами Серафими, вона – здібна дівчина, тож нехай вчиться…

– А як ви дізналися про Серафимину ситуацію? – запитав адвокат, який не звик залишати темних плям серед подробиць, які стосуються справи. Що там у них за сімейні перипетії – то їхня особиста проблема, але чомусь цей чоловік з’явився тут саме тепер, а не одного прекрасного дня в котрийсь із попередніх вісімнадцяти років.

– Після візиту Серафими я захотів хоч раз побачити дочку, – пояснив Ян. – Здалеку. Саме тому я й приїхав. Але добрі люди в селі розповіли мені, що сталося із Серафимою, і порадили знайти тебе.

Андрій здогадувався, що «добрими людьми», певно, була одна з тих жінок-односельчанок, до яких він навідувався, щоб зібрати відомості про Серафиму й знайти собі свідків.

Ян тим часом дістав дві пачки грошей у євро й поклав перед адвокатом.

– Оце тобі за те, – підсунув він одну пачку, – щоб від Серафими протягом кількох днів забрали лапи. А це за те, – підсунув другу, – щоб ті виродки відповіли по закону. За незаконне ув’язнення, незаконні методи слідства й за те, що на рівному місці ледь не залишили мою дитину сиротою! Я ж міг про це навіть ніколи не дізнатися!

– Перше я вам можу обіцяти, – прямо відповів Андрій. – Друге – ні.

– Зроби все від тебе залежне. Якщо не вийде по закону, – очі барона хижо зблиснули, – то зроблю по-своєму.


Серафима витріщилася на адвоката, який із незрозумілим ентузіазмом походжав перед нею.

– Домовимося так, – командним тоном заявив він. – Ви відмовляєтеся від того прихвосня, якого вам підсунули в якості захисника, на будь-яку зустріч погоджуєтеся тільки в моїй присутності й розказуєте слідчому під протокол, де ви були десятого й одинадцятого грудня!

– Я на все згодна, крім останнього, – втомлено відповіла жінка. Скільки ж можна торочити цьому адвокату одне й те саме? Його наполегливість, звісно, заслуговує на повагу, але є речі, через які переступати не можна. Навіть для свого порятунку.

– Тоді ви надовго сядете в тюрму, – закинув їй Андрій, – а Яну доведеться забрати Лейлу до себе.

Серафима схопилася з місця, як обпечена, та вчепилася адвокату в піджак.

– Що ви таке кажете? – забитим голосом прохрипіла вона.

– Чи ж ви для того ховали Лейлу все її життя від того Яна, – провадив своє Андрій, потроху приборкуючи її та звільняючись від її рук, – щоб тепер залишити її ще й без матері? Подумайте, чи варта шкурка вичинки?..


Серафима думала про це, скільки себе пам’ятала.

Думала, чи варто чималий шматок свого життя витрачати на навчання в медичному, чи їй вистачить і того, чого її навчила баба? Чи варто віддаватися пристрасті до молодого надзвичайно привабливого цигана, чи зробити із себе кладовище для почуттів? Чи закінчити навчання й стати лікарем, чи таки не відбирати життя в того створіння, яке билося в неї під серцем? Чи зробити свою дитину байстрюком, чи дати їй сім’ю, хоч і за циганськими законами? Чи терпіти далі зверхнє ставлення до себе, чужі й незрозумілі циганські звичаї, чи взяти маленьку Лялю і, незважаючи на другу вагітність, втекти куди подалі? Чи після того, як циганські брати організували на неї лови й ганебно повернули до чоловіка, змиритися з долею? Змиритися з тим, що особисто до неї циганам байдуже – котись, чужинко, на всі чотири сторони! – але вони ніколи не віддадуть своїх дітей? Чи покинути дворічну дочку та другу дитину, яка от-от мала народитися, і тікати самій, чи таки продовжувати спроби витягти звідти й дітей? А як впіймають – падати в ноги чоловіку й благати заради всього святого дати і їй хоч шматочок щастя і хоч трохи свободи? Чи зрозуміти його натяк, щоб, якщо народиться хлопчик, залишити йому сина, а собі забрати дочку й тікати за три царства – тільки так, щоб родичі не знайшли?

А потім, з року в рік, дивлячись на красуню-доньку, дозволяти собі хоч іноді згадувати сина? Чи з’їздити нишком подивитися на нього, коли він – диво з див! – пішов до школи? А потім хоч раз на рік, ховаючись за кущами, п’ять хвилин спостерігати за живим чорнявим хлопцем, який ніколи не назве її мамою, але ніколи не перестане бути її сином? Чи встрибнути – якраз у день народження дочки – до машини випадкового клієнта, який саме їхав відвозити внуків, що жили в одному місті з її сином, щоб чи не востаннє побачити свого хлопчика перед тим, як він закінчить школу й вона загубить його слід? Чи, впіймавшись Яну попід школою, стрімголов тікати, дряпаючись і кусаючись, як дика кішка, чи поговорити, як цивілізовані люди, розпитати про сина, розказати про доньку? Чи дати обіцянку не шукати більше зустрічей із сином в обмін на його обіцянку не шукати зустрічей із дочкою? Чи прийняти його допомогу на Лейлине навчання?

Якось Серафима, думаючи, що в них із дочкою нарешті все починає налагоджуватися, купила лимонад, спекла торт і чекала на Лейлине повернення. Коли ж дочка прийшла додому, то тільки злісно закинула черевики до кутка і, навіть не глянувши на святковий стіл, замкнулася в себе в кімнаті.

Коли врешті вийшла, мати обережно сіла поруч і почала чекати.

– Мене не взяли, – повідомила Лейла те, про що Серафима й сама вже здогадалася. – Їм в училищі цигани не потрібні, – додала так, наче говорила про погоду, але руки ніяк не могли розімкнутися з кулаків.

Серафима підсунула до неї великий шматок торта, і дівчина почала сікти його ножем, ніби то був хтось із приймальної комісії.

– Мам, у тебе батьки були циганами? – врешті запитала Лейла, прикінчивши половину торта.

– Ні, – чесно відповіла Серафима.

– Мій батько був циганом?

– Я… я не знаю, – збрехала тоді Серафима. Уперше збрехала рідній дитині. – А чому ти питаєш?

– Я не циганка! Якби я дізналася, що є дочкою цигана, вмерла б одразу! – відповіла тоді Лейла. І Серафима не змогла знайти жодної, бодай малесенької ознаки на доччиному обличчі, яка б говорила, що це просто слова…

Чи розказати слідству все про те, де й чому вона була десятого грудня – знаючи, що це невідворотно стане відомо Лейлі, підозрюючи, що це остаточно зламає її віру в матір, віру в сім’ю, віру в себе?

– Лейла не повинна знати! – вимовила Серафима до адвоката вимогливо й благально одночасно. – Тому я нічого не скажу.

Андрій полегшено зітхнув. Схоже, камінь зрушив із мертвої точки.

– То в цьому вся проблема? – Він поправив краватку і вів справу до логічного завершення. – Лейла не повинна знати? А якщо я вам пообіцяю, що Лейла не дізнається ніяких подробиць, вона не знатиме нічого, крім того, що її матір звільняють, ви зробите, як я кажу?

29

Коли Міла отямилася, їй знову все боліло: і тіло, і душа. Кожен рух давався болісно, але то нічого порівняно з кожним спогадом.

Дівчина не могла заплющити очей без того, щоб не побачити перед собою сп’яніле обличчя Ростика чи розгніване обличчя мами. Час від часу їй спливало замислене обличчя Славка, але відсутність на ньому негативних емоцій, направлених на Мілу, не робила ті спогади легшими за інші.

Коли запитували її анкетні дані, Міла промовчала про факт заміжжя. На прохання дати телефон найближчого родича вона продиктувала Надин номер.

Зі Славкового життя вона пішла тихо, без зайвого шуму, у Надине життя повинна була вторгнутися знову, незалежно від бажання їх обох.

Міла була настільки зайнята боротьбою зі своїми примарами, що певний час навіть не помічала, що не може ворушити ногами.

На розпитування щодо стану здоров’я лікарі одноголосно відповідали, що, крім життя, нічого не можуть їй обіцяти. Та Мілі було байдуже. Для себе вона вже нічого не хотіла. Єдине, про що шкодувала, – це про зайвий клопіт, який ляже на мамчині плечі, якщо дочка залишиться калікою. Але дівчина вирішила, що в будь-якому стані робитиме для Соньки все, що буде в її силах.

Щоб забрати дочку додому, Надя найняла односельця з «Газеллю», бо тепер Міла могла пересуватися тільки у візку. Лікарі міської лікарні зробили все від них залежне, але вище своєї голови стрибнути не могли.

Наді порадили кілька відомих столичних травматологів-хірургів, але попередили, що їхня допомога коштуватиме дорого і не факт, що вона дасть результат.

Звістку про доньчине нещастя Надя сприйняла напрочуд мужньо і тверезо. Без зайвого галасу вона супроводжувала доньку в лікарні під час лікування, а коли стало можливо, повезла додому. Сонька тим часом залишалася з одинокою сусідкою-пенсіонеркою, у якій Надька несподівано знайшла товаришку й помічника до дитини.


Ніяка подія ще не була для мене такою хвилюючою, як повернення до Розлогого.

Я їхав на даху «Газельки», яка везла Мілу додому, і готовий був штовхати її ззаду, щоб їхала швидше. По наближенні до села я залітав наперед, щоб краще було видно, але буйство зелені та по-літньому нахабних бур’янів не давало нічого розгледіти. Я ніби чекав, що нас будуть зустрічати з феєрверком і фанфарами. Ну, нехай не з фанфарами і нехай не всіх… Я б цілком задовольнився одиноким білим майорінням вдалині, що виглядало б одного мене.

Ми доїхали до Надьчиного дому. Сусід допоміг Мілі вибратися з машини й дістатися кухні, Надька клопоталася з речами, з рук якоїсь пані махала руками дитина… А білого майоріння я так і не дочекався.

Дотяг день до вечора, споглядаючи сумно-веселі балачки-розпаковування, а тоді припинив чекати й пішов.

Стовп був порожній. Хай як я силкувався розгледіти знайому постать бодай поза ним – не розгледів. Хай як намагався зупинити коловорот у своєму нутрі – не міг.

Дивно, бо в Міли вдома все крутилося тягучою солодко-гіркою ватою, яка миттєво танула в роті, не втамовуючи голод, але приємно пахла й окутувала руки м’якістю. Від таких емоцій скоріше заснеш, ніж відчуєш щось подібне. Натомість із Лейлиної домівки не йшло взагалі ніяких емоцій, наче вони всі дійсно там поснули. Чому ж я не можу стримати бажання ридати й сміятися одночасно, навіть знаючи, що мені ніхто не повірить і ніхто не зможе зарадити?

Я зазирнув до кожної кімнати Лейлиного дому й побачив, що той дім стояв геть порожній. Як, врешті, і я.

Колись Сьомий сказав мені, що обліковці не здатні на почуття. Мабуть, це так. Мабуть, кожен обліковець, якщо приперти його до стіни, може тебе облаяти, але не зможе зненавидіти. І кожен обліковець, з яким зійдешся думками, здатний стати тобі другом – але чи спроможеться тебе полюбити?


Протягом тижня вдома все підганяли під Мілині потреби: повідкривали двері, які, дякувати Богу, були подвійні, зробили пологими пороги, кухонне причандалля та інші потрібні речі спустили до доступного для Міли рівня. Скрізь на нижні шафки довелося почепити замочки, бо Сонька вже починала повзати.

Міла навчилася сама себе обслуговувати, сама перебиралася з ліжка на візок, сама вдягалася й ходила в туалет. Розібравшись із собою, вона почала брати на себе Соньку. Дівчинка, здавалося, упізнала її й залюбки товклася в неї на колінах, гралася з нею й засинала в неї на руках.

Надя продовжувала ходити на роботу, а ті півдня, що її не було вдома, з Мілою та Сонькою охоче сиділа сусідка. Одинока жінка в Мілі знаходила компанію, а з привітною Сонькою віднайшла задоволення свого нереалізованого материнського інстинкту.

Кожна проста процедура займала в Міли багато сил і часу, а кожну вільну хвилину вона приділяла малечі, тому в неї майже не лишалося дозвілля, щоб себе жаліти. Та якось вона виявила, що це роблять за неї.

Заїхавши одного вечора на кухню, Міла застала там зовсім не таку Надю, яку звикла бачити. Сонька на підлозі натхненно перекочувала туди-сюди пластикові пляшки з макаронами, а її бабуся, опустивши голову на схрещені на столі руки, беззвучно ридала.

– Мамо, ти що? – перелякалася Міла. – Погані новини від Полі?

Надя похитала головою, витираючи рукавами сльози.

– Від Полі, як завжди, прийшла есемеска, що вона «в ажурі».

Міла трохи подумала.

– Ти сумуєш за дядею Борею?

Надя спробувала цинічно посміхнутися, але цинізму в неї вже не вистачало.

– Ти знаєш, що, виявляється, у Бориса не одна я була такою «жінкою на стороні»? – схлипнула Надя, але не з болем, а з огидою. – Ні, він не вартий того, щоб я за ним побивалася!

Міла не була дуже близькою до матері, але трохи її знала й могла побачити, що Надя справді більше не пустить дядю Борю навіть до себе в думки.

– Що ж тоді? – запитала в матері.

– А хіба мало причин для сліз?! – із серцем вигукнула та. – Одну дочку я покинула, а те, що вона мені рідна, згадала тільки тоді, коли вона стала інвалідом і коли я вже не в змозі їй чимось допомогти… Іншу дочку – хоч одну з двох – я намагалася плекати й пестити, коли це випестила до того, що та покинула і свою матір, і свою дитину!

Надька притулилася скронею до столу і вже не схлипувала, а тільки помаленьку розхитувалася на стільці, намагаючись змиритися з тим, чого вже не зміниш.

– І чому розуміння речей до нас приходить так пізно? Так пізно, що вже нічого неможливо вдіяти й залишається прийняти це розуміння як розплату за свої гріхи.

Міла поклала руку Наді на голову й довго гладила її, як малу дитину. Хоч як дивно, саме в такій ролі вона вперше відчула, що ця жінка дійсно є її матір’ю, а вона – дочкою.

До них підповзла Сонька. Тримаючись за Мілин візок, зіп’ялася на ніжки і, простягнувши рученята, почала вимагати уваги, лепечучи своє коронне «ба-ба-ба!». Міла посадила малу собі на коліна.

– Як це неможливо нічого вдіяти? – вимовила дівчина. – Справді, мені та Полі ти вже мало чим допоможеш. Але ж хіба Сонька не варта того, щоб отримати твою нерозтрачену ще любов і набуту мудрість? І хіба ж це не буде найприємнішою розплатою за гріхи, яку тільки можна уявити?

Надя дивилася на Мілу із Сонькою так, наче вони вмить стали зовсім іншими людьми. Вона простягла руки до Соньки і взяла її до себе, дівчинка слухняно пішла до бабусі.

– Мабуть, ти права, – зовсім з іншим виразом в очах вимовила Надя. – Вона – моя найкраща спокута.

30

Лейла похапцем збирала свої речі. Через годину вони мали забрати обілену в очах слідства Серафиму, тому дівчина, вишукавши по закутках свої нечисленні пожитки, кидала їх до пакета, навіть не складаючи.

По суті, вона виїжджала звідси й покидала Андрія. Але зараз їй ніколи було про це задумуватися. Натомість Андрій, якщо й задумувався, то не показував цього. Він стояв, притулившись до стіни зі схрещеними на грудях руками, і спостерігав за Лейлиним метушінням.

– Хочеш почути шедевр слідчо-оперативної думки? – спитав він, намагаючись наповнити простір хоч якимись словами. – Їхня нова версія виглядає приблизно так: Сидоренко Тарас, на прізвисько Шрам, десятого грудня минулого року близько двадцять третьої години прийшов у Верхні Лози забирати свою «цивільну тещу». На його переконання, вона була в Полуботок Світлани, надаючи їй допомогу в галузі народної медицини. Прийшовши до хати Полуботок Світлани, він виявив, що у вікнах не світиться, лише в одному вікні було помітно тьмяне світло, як від телевізора, але вхідні двері були відчинені навстіж. Зайшовши досередини, Сидоренко помітив, що скрізь безладно розкидані речі, і подумав, що до хати залізли злодії. Він про всяк випадок дістав ножа, який мав при собі, і пішов перевіряти наступні кімнати. Там було тихо й темно. Коли хтось зненацька схопив його ззаду за руку, він, подумавши, що то злодій, ударив його ножем, а ввімкнувши світло, побачив, що то Полуботок Світлана. Зрозумівши, що він її вбив, Сидоренко перелякався і втік.

У Лейли аж очі на лоба полізли від таких вигадок. У це міг би повірити хто завгодно, лише не вона. Лейла Шрама добре знала: він би не поперся зустрічати Серафиму вночі в мороз, не поліз би туди, де підозрював небезпеку, а якщо ненароком накоїв би щось таке жахливе, то наступного ж дня Лейла в нього на пиці все це прочитала б.

– Він же цього не робив! – вигукнула вона, покинувши свої пакунки.

– Може, і не робив, – стенув плечима Андрій. – Але підпис свій під зізнанням поставив. І навіть ти можеш поручитися за нього лише з дев’ятої до десятої години десятого числа, тому він – вигідний підозрюваний.

Лейла помітно занепокоїлася.

– Ти можеш йому якось допомогти?

– Слухай! – не витримав адвокат. – Допомагати заради тебе твоїй матері – це, нехай буде, еротика. А допомагати заради тебе твоєму колишньому коханцю – це вже збочення!

– Але ж у нього зовсім нікого немає, щоб йому допомогти!

– Я в цьому не винен! – відрізав Андрій.

Лейла й сама розуміла, що це вже не їхній клопіт, і потроху почала визбирувати те, що не дозбирала.

– Що йому світить? – в’яло поцікавилася вона, відновивши процес пакування.

– Слідчі вибудовують версію вбивства внаслідок перевищення меж необхідної оборони. Якщо «танцюватиме» так, як йому скажуть – до двох років позбавлення волі. Цілком імовірно – умовно.

Тут до дівчини дійшов очевидний висновок:

– Виходить, що справжній вбивця так і гулятиме десь селом?

Андрій на це міг тільки зітхнути.

– Ти й не здогадуєшся, скільки невикритих справжніх злочинців гуляє навкруги!

Лейла розуміла, що це не пустопорожні слова, а знання, які незмінно супроводжували правозахисника в його роботі.

– Як ти можеш це терпіти? – з жалем у голосі запитала вона.

– Можу, – зітхнув Андрій. Потім якось дивно глянув на Лейлу й уточнив: – Міг, доки не було вибору. А тепер уже не хочу. Колишній одногрупник знайшов для мене місце в корпорації, де він працює, тому через тиждень я лечу до Берліна на співбесіду. Якщо пощастить, почну все з чистого аркуша.

Почувши це, дівчина заледве стримала себе, щоб не покинути свої збори та не вчепитися Андрію в сорочку. Тільки тепер до неї дійшло, що все! Вона зараз спакується й поїде з цього дому і з його життя. А ще трохи – і спакується він та поїде кудись до чортів на виступці, де навіть спогади його не дістануть.

Та Лейла із самого початку знала, що так воно й буде, тож нíчого зараз розводити сентименти. Вона лише скупо прокоментувала його останні слова:

– Почати з чистого аркуша – це страшно.

Андрій, побачивши, що це й усе, чого від Лейли дочекається, повернувся до виходу.

– Не страшніше, ніж тягнути гуму, яка здушує тобі шию, – відповів він, перш ніж зникнути з поля її зору.


Перший день після повернення додому Лейла присвятила матері. Вона вмостила її на диван перед телевізором із суворою забороною вставати, прибрала в хаті та приготувала святкову вечерю. Час від часу дівчина припиняла свою діяльність, щоб зазирнути до кімнати й тихцем перевірити, як там Серафима. Вона стояла кілька хвилин, непомітно радіючи її поверненню, або підходила до дивана й обіймала матір.

– Таке враження, що ти мене з того світу повернула! – дивувалася Серафима такій доччиній ніжності.

– А хіба ж ні? – цілком серйозно відповідала дочка.

Другий день Лейла провела в Міли, яка також повернулася з іншого світу, але вже в прямому значенні.

– Слухай! – допитувалася Лейла. – А ти бачила там яскраве світло, янголів, може, відчувала мир і блаженство?

– Якщо й бачила світло, то тільки сіре, – без великого захоплення відповідала Міла. – І можу тобі сказати, що від своїх тягарів не заховаєшся навіть на тому світі.

Лейла хоч і не була там, де побувала Міла, проте, здавалося, розуміла, про що йдеться.

– Так, подруго! – зітхнула вона. – Ми з тобою трохи сьорбнули горя… І хоч як це образливо, але від наших бід земля не перестала крутитися!

– Ми ж не пупи землі! – відмахнулася Міла.

– Ми – ні, – погодилася Лейла. – А от вона – точно пуп! – показала на Соню. – Ти тільки поглянь, як Надька з нею носиться! Аж не віриться!..

Наступні два тижні Лейла втоптала стежину між маминою та Мілиною хатами. Вона приходила до Міли, коли Надька була на роботі, розважала її та малечу і дивом дивувалася, як Міла з розбитим серцем і покаліченим хребтом могла бути такою спокійною, та ще й примудрялася радіти якимось дрібницям? Мілиним хребтом Лейла перейнялася серйозно та все вмовляла Мілу й Надю поїхати на обстеження, і навіть Серафиму втягла в ту агітаційну кампанію. Перейматися Мілиним серцем – так само, як і своїм – було пустопорожнім ділом, бо тут нічим не зарадиш.

Треба сказати, що Мілині справи Лейла вирішувала краще, ніж свої. Вона намагалася відновити підготовку до вступу і щось повторювати, але втовкти щось до голови стає значно важче, коли дізнаєшся, де в тебе серце.

Лейла ніколи не думала, що так сумуватиме за Андрієм. Коли вона жила в його квартирі, їй нібито було до нього байдуже. Коли від нього поїхала, то сама здивувалася, як їй його не вистачає. Але вона вдавала, що нічого не сталося.

А Серафима вдавала, що нічого не помічає, щоб не додавати дочці смутку…


Андрій приїхав опівдні, коли голови у всіх були ясними, а руки – зайнятими.

Серафима, перекинувшись із ним кількома ввічливими фразами, розсудливо пішла до магазину по хліб. Лейла у своєму старому светрі та з абияк зібраним волоссям не знала, куди дивитися – аби тільки не на нього. При денному світлі скромність сільського помешкання була надто очевидною.

Дівчина запропонувала чаю. Гість погодився. Вона відвернулася й заховала тремтячі руки з брудними від чищення картоплі нігтями.

– Я за тобою скучив! – сказав він, коли вона поквапливо ставила перед ним чашку.

Лейла швидко відвернулася до шафки, вдаючи, що шукає печиво.

Що вона могла відповісти? «Я теж за тобою скучила, давай я буду приїжджати до тебе, як дівчина за викликом, або ти будеш приїжджати до цього хліву»?

– Ти хоч іноді про нас думала? – спитав він, не дочекавшись від Лейли реакції.

Лейла опустила голову, застигнувши над тарілкою із солодким. Він підійшов до неї, і, узявши за плечі, обережно повернув до себе. Упіймавши її погляд, він ніби вдовольнився тією німою відповіддю. І відразу пішов ва-банк:

– Я переїжджаю до Німеччини. Їдьмо зі мною!

– Але ж… – Лейла не могла впіймати всіх думок, які враз застрибали в її голові. – Як я зможу? Що я буду там робити? Я ж навіть мови не знаю!

– Ці всі питання вирішуються достатньо просто, – упевнено заохочував її Андрій. – Закордонний паспорт і візу я тобі швидко зроблю. Мову зможеш вивчити протягом місяця, перебуваючи серед носіїв. А робитимеш там те саме, що й тут: даватимеш раду домівці. Того, що я зароблятиму, нам обом вистачить, у тебе не буде потреби батракувати на чорних роботах…

– Я не знаю! – у розпачі вигукнула Лейла. – Чесно, не знаю, що мені робити!

– Не хвилюйся, – заспокоював її Андрій, пригорнувши до себе. – Трохи подумай…

Основним ключем до її відповіді було усвідомлення, що їй під силу йому відмовити.

Так, вона за ним сумувала. Можливо, навіть була в нього закохана. Але уявити своє життя без нього вона могла. А от уявити життя без мами – ні.

Лейла не наважувалася про це думати й боялася зізнатися навіть самій собі, але без Серафими просто не знала, хто вона така. Не просто так дівчина кинулася всіма засобами витягати матір з-під слідства! Основною рушійною силою тут була не всеперемагаюча любов до рідної людини (хоча Лейла безмежно любила матір), і не відчуття дочірнього обов’язку перед своєю родителькою (хоча Лейла відчувала, що не піклуватися про матір – це плювати у власну персону), і навіть не бажання чинити так, як заведено (Лейла ж бо була в тому віці, коли чхати хочуть на те, як заведено в народі).

Основним було інше. При Серафимі вона була проклятущою циганкою – але дорогою дочкою, поганою ученицею в школі – але гарною помічницею повитухи із задатками лікаря, розпутницею в односельчан – але цивільною дружиною, яка привела мамі додому зятя, вигнанцем для однолітків – але гідною дружби й співчуття для однієї щирої душі. І Лейла боялася, що без Серафими не здатна бути ні дружиною, ні подругою, ні лікарем.

Вона так злякалася бути ніким, що згодна була перекинути землю, аби все повернути на старі орбіти.

А ще… Коли Шрам ображав Лейлу, вона мала впливового захисника в особі своєї матері. Коли Шрам був без настрою, Лейла знала, що в себе вдома вона знайде гостинний куток, де може посидіти в спокої. Коли Шрам чинив несправедливо, дівчина могла без остороги відстоювати свою правду, бо відчувала, що вони з ним рівні. Як же вона почуватиметься захищено, спокійно й вільно десь там, за сімома лісами, поза своїм домом, далеко від матері, повністю залежна від волі Андрія?

Так довго увесь її всесвіт крутився біля мами, що тепер вона не могла уявити собі життя, у якому до Серафими не можна буде дотягтися, випроставши руку…

Андрій стійко прийняв її відповідь, жоден мускул на його обличчі не здригнувся. Зовні він залишався спокійним, тільки вся кров втекла з його лиця, прихопивши із собою й вогник з очей.

Він дозволив собі наостанок довго тужливо поцілувати Лейлу, а перед тим, як назавжди закрити за собою двері, вимовив:

– Зарано ти мене зустріла. Або я зустрів тебе надто пізно…

Після того, як Андрій пішов, Лейла довго сиділа непорушно й намагалася змиритися з власним рішенням. Аж доки зайшла Серафима й сіла поруч. Вона все чула і все зрозуміла.

– Пробач мені, доню! – прошепотіла вона до Лейли. – Я й не бачила, як тебе зіпсувала!

– Та що ти, пусте! – відмахнулася та. – У наші часи віддатися чоловікові заради якоїсь вигоди – це майже еталон здорового глузду.

Серафима похитала головою.

– Жінка завжди шукає, кому їй віддатися, бо бути вільною й не відданою нікому – це обтяжливий привілей. І той, як правило, виявляється фікцією… Але я не про те. Коли ти відштовхнула чоловіка, який, судячи з усього, тобі небайдужий, я нарешті побачила, як сильно ти від мене залежиш! Цими путами я тебе й зіпсувала. Вісімнадцять років я ліпила з тебе те, що сама хотіла, надіючись зробити тебе сильною, самостійною людиною, а врешті виліпила тільки наклейку до свого життя.

– То я що, мала сліпо бігти за Андрієм? – не розуміла Лейла.

– Якби ти за ним сліпо побігла – це було б природно. Якби ти сліпо побігла від нього – це було б також природно. А те, що ти розважливо його відшила, щоб залишитися зі мною, – це наша з тобою біда!

Серафима обійняла дочку й довго так сиділа, чи втішаючи її, чи втішаючись сама. Нарешті сказала:

– Нічого, скоро ти відірвешся від мене. Поїдеш вчитися, і, сподіваюся, все владнається саме собою. Тільки… – Жінка відсторонилася й серйозно подивилася в очі дочці. – Ти маєш пробувати відразу йти в медінститут!

– Я це сама вже зрозуміла, – погодилася Лейла. – Скільки можна тягнути гуму, яка здушує тобі шию!


Якось Надя присіла в кімнаті біля Міли й спостерігала, як вона грається із Сонькою.

– Я тут подумала… – наважилася вона врешті на розмову. – Нам треба з’їздити до того лікаря, про якого казала Серафима. І якщо він візьметься, треба лягати на операцію.

– Де ж ти візьмеш стільки грошей? – здивувалася Міла.

Мама, здається, давно над цим розмірковувала, тому не забарилася з відповіддю:

– Продам бабину хату. Якщо ні – візьму кредит під заставу будинку.

– Ти ж той кредит до кінця життя виплачуватимеш! – вигукнула дівчина, не вірячи в реальність цього «проекту».

Але Надя вже все для себе вирішила.

– Я постійно забирала твоє. – Вона ховала очі. – Брала собі аліменти, що присилав на тебе твій батько, забрала твій подарунок на вісімнадцятиліття… Я думала: Полі з малою ті гроші потрібніші… Схоже, настав час віддати тобі борг.

Міла бачила, як горіли Надині очі при думці, що вона здатна щось зробити – повернути дочку до повноцінного життя, дати їй шанс. Дати його собі.

Дівчина кинула Соні м’ячика, і та сміючись поповзла за ним. Вона змовчала, що їй нічого від життя вже й не потрібно, і тільки сказала:

– Спасибі тобі.

– Це тобі спасибі! – зі сльозами відказала Надя.

– А мені за що? – не зрозуміла Міла.

– За те, що, попри все, ти мені ще можеш дякувати!


– Ти чого наче у воду опущений? – спитала мене Третя, сидячи на Мілиному ліжку, поки дівчата товклися із Сонькою. – Боїшся за неї? – кивнула на Мілу.

– Ну… – тушувався я. – І це також…

– Щось ти мені геть не подобаєшся! Наче й не білий!

– Слухай, – наважився я, пропустивши повз вуха останнє зауваження. – Ти за мною сумувала?

Третя пхекнула.

– Я бачу, ти геть розкис! Поводишся точнісінько, як Лейла, коли… О!..

Вона врешті зрозуміла. Очі її розширилися, постава завмерла, а слова наче всі повтікали.

Якийсь час ми отак мовчки дивилися одне на одного.

Якщо існує у Всесвіті місце, де концентрується вся можлива надія, то це місце було тоді в мені. Якщо існує хтось, хто вирішує, яким цей Всесвіт буде найближчі тисячу років – то це Третя.

У цей момент я геть забув, хто я такий. Я майже був людиною.

Третя трохи подумала, потім вимовила:

– Ми ж обліковці! Ми не здатні на почуття!

– Здатні! – із серцем вигукнув я. – Я ж здатен!

Вона ще подумала й додала:

– Може, ти і здатен… не знаю, чому так вийшло… Але всі інші – ні!

Це була її відповідь.

Не треба більше слів, щоб збагнути, яким буде для мене Всесвіт…

Не знаю, як люди це витримують – почувати і не зустрічати взаємності. Але їм краще – вони люди. Вони ж усі здатні почувати, і є шанс, що колись ти знову станеш місцем концентрації надії. На відміну від мене…


За день до від’їзду в лікарню Мілу чекав сюрприз: у неї в хаті раптом з’явився її законний чоловік.

Надька мало не обімліла, на власні очі побачивши, за якого красунчика Міла вийшла заміж, але довго на нього витріщатися собі не дала – швидко зібрала Соньку та пішла з нею на прогулянку.

Трохи схудлий, але, як завжди, доглянутий та чарівний Славко щиро обійняв Мілу, як рідну, і вручив целофановий пакет. Зовсім приховати свого жалю від Мілиного вигляду на інвалідному візку він не зміг, але з усіх сил намагався показати, що для нього це нічого не міняє.

– Ти так поспіхом втекла від мене, що забула свої речі! – жартома насварив він її.

Міла зазирнула всередину й побачила ті самі шкарпетки й білизну, які так і лежали недоторкані в її тумбочці з того першого дня.

– Ти приїхав по розлучення? – прямо спитала вона.

Славко скривив гримасу й постукав пальцем по скроні.

– Бачу, у твоїй голові дурниць і досі більше, ніж розумних думок! – пожурив він дівчину за таке питання. – Ні, розлучення мені не потрібне! – відказав він і почав пояснювати здалеку: – Мій дід таки мав рацію: тільки одружившись, я зрозумів, що таке брати на себе відповідальність. І жодну справу не можна вести добре, не відчуваючи відповідальності за неї.

Міла згадала того старого сірого, якого показав їй Сорой.

– Я впевнена, він десь там тобою пишається, – сказала вона, від усієї душі бажаючи, щоб так воно насправді й було. Скільки ж іще тому сірому діду треба тремтіти над онуковими проблемами?

– Та я приїхав не хизуватися своїми досягненнями… – вів далі Славко. – Ти не здогадаєшся, на який підступ мені довелося піти, щоб роздобути в деканаті твою адресу! – танцював він околяса, видно, ніяк не наважуючись перейти до головного. – Уявляєш, у мене не було адреси власної жінки! Сором та й годі! Спочатку я думав, що ти просто пішла від мене, і вирішив тебе не чіпати. Потім надумав почути це від тебе особисто, а не заспокоюватися власними здогадками. І от… Твоя мати мені все розповіла…

– Не треба мене жаліти! – напружилася Міла.

– А я й не буду тебе жаліти! Ми будемо воювати! Я хочу заплатити за твою операцію і твоє лікування.

Міла б відмовилася, але розуміла, що мамині гроші ще знадобляться для Соньки. Тому вона просто подякувала.

– Але ти не мусиш брати моє здоров’я близько до серця! – уточнила вона, усе ще не розуміючи причини його приїзду.

– Я, взагалі-то, приїхав… – збирався із силами Славко. – Повертайся до мене! Повертайся додому.

Мілині великі очі стали ще більші, хоча, здавалося, це вже неможливо.

– Але ж ти і Злата… – У Міли якось не клеїлося все докупи. – Я думала, тієї ночі ви помирилися!

– Та ніч була спалахом відчаю, – присоромлено відказав Славко. – Ще однією спробою примирити ілюзію з реальністю.

Сидячи на потріпаному дивані перед скаліченою дружиною, хлопець нарешті поділився прозою свого життя. Розповів, як колись побачив гарну обгортку, уявив, що під нею дещо цінне, і ту ілюзію полюбив. Та мусив поплатитися за своє глупство.

– У нас зі Златою апріорі не могло скластися добре. І вона десь виявилася розумнішою за мене, коли вирішила не жертвувати своїми амбіціями заради заздалегідь приречених стосунків. Вона від початку бачила, що ми з нею живемо в різних світах. Я зрозумів це, коли зранку вона заговорила про гроші, а я навіть не схотів приготувати їй сніданок…

Славко пройшовся по кімнаті, дивлячись собі під ноги, потім знову примостився поруч зі збентеженою дівчиною з великими щирими очима.

– Проблема в тому, – продовжив він, – що тепер, коли бачу красиву дівчину, не можу стримати відрази, уявляючи, що й вона всередині як сміттєзвалище. Коли ж я дивлюся на тебе, то немов бачу воду: прозору, чисту, справжню…

Славко взяв руку дружини й прохально дивився в її зморене обличчя. Мілі шкода було цього гарного хлопця, який якимось дивом опинився біля неї, але якому біля неї не місце.

– Але ж ти ніколи не відчуєш до мене того, що відчував до Злати! – заперечила вона.

– А ти навряд чи зможеш покохати мене так, як Ростика. Знаю. Між нами справді не було тієї спопеляючої пристрасті, яка змушує втратити голову й зазвичай прив’язує чоловіка й жінку одне до одного. Але мені здається, що ні ти, ні я на таку вже не здатні. З нас обох досить попелу… Ми ж навчилися одне одного терпіти, одне одного розуміти, одне одного потребувати. Якщо ми цим знехтуємо, то нам залишиться хіба що податися в монастир…

– Дякую. – Міла взяла Славкову руку й приклала собі до щоки. – Ти зробив для мене більше, ніж сам сподівався. Тепер я знаю, як воно, коли про тебе турбуються. Але тобі доведеться викручуватися самому. – Вона відпустила руку й трохи від’їхала назад. – Ми не кохаємо одне одного, і було б помилкою вдавати, що це не так. Хочеться сподіватися, що ми з тобою залишимося друзями. Але дружину тобі доведеться пошукати в іншому місці.

Славко був розбитий і розгублений. Це був чи не єдиний раз, коли він був розгублений більше за Мілу. Але в нього вистачило совісті, щоб більше з нею не сперечатися.

– Знаєш, – додала дівчина за мить, – це добре, що ти навчився з кимось уживатися! Тепер тобі не завадить повірити, що ти здатен ще когось любити…


Поки Мілі робили операцію, у лікарняному холі чекало троє. Славко нарізав кола попід стінами. Надя нерухомо сиділа на дивані, уже годину читаючи одну й ту саму сторінку якогось журналу. Третьою могла бути Лейла, але в цей час їй потрібно було з’явитися в університеті.

Третього вони не бачили.

Сорой умостився на спинці дивана, на якому сиділа Надя, і незмигно стежив за дверима – так, наче знав, що там зараз відбувається.


– Я знову невчасно? – запитала Міла в чорноволосого обліковця.

– Ні, тепер тобі вже час, – лагідно відповів той.

– То я тепер сіра?

Дівчина оглянула себе – на ній досі був її старий одяг. Вона не знала, ким є тепер, але знову відчувала вже знайому невагомість.

– Ні, серед сірих тобі не місце, – повідомив обліковець. – Тебе чекають деінде.

– А де? Що там далі?

– Я не знаю. Тобі доведеться з’ясовувати це самій. – Він показав на своє зібране чорне волосся – чудернацького капелюха там уже не було. – Тепер нам не по дорозі.

Міла повільно рушила вперед. Хлопець у білому попрямував у протилежному напрямку. Відійшовши трохи, він зупинився й вигукнув їй услід:

– Знаєш, а ти мала рацію! Монети потрібні були не тобі, а мені! Купи не зрівнялися, але помогли мені знайти рівновагу…

31

Лейла ще здалеку побачила дві постаті: строго вбрану літню жінку з квітами в руках та маленьку дівчинку в рожевому кожушку та великій пухнастій шапці з помпоном.

– Я плинесла Мілі квітоську! – почало щебетати дівчатко, коли вона наблизилася. – У неї день наложення!

– Так. – Лейла сумно подивилася на гранітну плиту на могилі. – Зараз би гуляли круглу дату. Ой! – раптом згадала вона й присіла до дівчинки. – І в тебе також день народження!

– Мені взе два локи! – гордо повідомила Соня.

– Вже така велика! І така розумна!

Лейла дістала із сумки шоколадку, зиркнула на Надю і, помітивши, що та не виявляє ознак незгоди, дала маленькій іменинниці.

– Я тебе вітаю! Рости ще більша і ще розумніша!

– Добле!

Поки Сонька в захваті крутила в руках кольоровий пакунок, Лейла присіла над могилою й поклала на неї три троянди.

Надя підійшла ближче, струсила сніг із пам’ятника й поклала три гвоздички.

– Як на іменини! – сумно посміхнулася вона. – А не на кладовище.

– Ми всі за нею сумуємо, – сказала Лейла. – Але ми не маємо права тужити й обтяжувати її перебування в іншому світі. Хай би де вона зараз була…

– Так, – погодилася Надя. – Мабуть, їй там краще.

Надя нишком стерла сльозу, яка з’явилася в кутику ока, і поспішила перемінити тему.

– А як твоє навчання? – звернулася вона до Лейли.

– Непогано, – мирно відповіла та. – Три семестри із середньою успішністю й без хвостів.

– Для медінституту це гарний результат, – погодилася Надя.


Славко довго не міг знайти потрібну могилу. Він був тут рік тому, і то в такому стані, який не поліпшує ані уваги, ані пам’яті. Врешті, добравшись до потрібного місця, він помітив, що не єдиний тут гість: біля надгробка навприсядки сиділа красива чорноволоса дівчина й задумливо гладила висічене на граніті Мілине обличчя.

Славко вперше її бачив, але знав, хто вона. Не міг він не впізнати найкращу Мілину подругу. За Мілине життя вони так і не познайомилися. На похороні її не було – казали, що в неї стався нервовий зрив і мати забрала її додому. І ось вони зустрілися біля Мілиного надгробка – два найкращі її друга.

– Ви, напевно, Лейла, – вимовив замість привітання.

Дівчина підняла свої неймовірні темні очі, тільки тепер помітивши його присутність, і поволі підвелася.

– А ти, напевно, Славко, – відказала вона, дивлячись на величезний букет у його руках.

Славко всміхнувся. Звісно, на «ти». Вони ж майже поріднені своєю пам’яттю про Мілу.

Хлопець покрутив трохи квіти в руках, вибираючи місце, де їх краще поставити. Лейла взяла з-під столика банку, наповнила водою з пляшки і вкопала її в сніг перед Мілиною фотографією.

– Давай сюди.

Поки Славко обережно вмощував свій букет, Лейла встигла полічити квіти.

– Сім, – прокоментувала вона.

– Як на свято, – пояснив хлопець. – Ой! – раптом дійшло до нього. – Я і тебе вітаю з днем народження! У мене нема подарунка, але… Приходь колись до мого ресторану, і я пригощу тебе обідом! Знаєш, де знаходиться ресторан «Бонвіван»?

– Та це ж за два квартали від мого помешкання! А я не знала, що «Бонвіван» – це і є твоє дітище!

– Ну от, тепер неодмінно мусиш туди завітати! – розплився Славко в сліпучій, нехай і недоречній усмішці. Йому дуже не хотілося втрачати контакт із цією дівчиною. Частково через спільність спогадів про Мілу, а частково через те, що її чорні східні очі його не відпускали.

– Неодмінно, – усміхнулася Лейла у відповідь, і від тієї усмішки у Славка закалатало серце, як у школяра. – Мушу бігти, а то запізнюся на електричку. Мені ж завтра на пари…

– Я скоро також їхатиму, – швидко зорієнтувався Славко. – Давай я тебе підвезу!

– Добре, – по миті роздумів погодилася Лейла. – Піду заберу вдома свої речі.

– Я буду тут.

Славко провів поглядом струнку, граційну постать. Так, обгортка дуже гарна. Але завдяки Мілі він знав, що загорнуто в неї щось не менш привабливе.

Він присів біля пам’ятника й задивився на знайоме миле обличчя з блаженним виразом і великими очима, у яких віддзеркалювався світ.

– Ох, Міло, – прошепотів так тихо, що й сам не чув. – Ти і звідти примудряєшся нас виручати!

Епілог

Щоразу, коли я розплющую очі, вони мені нестерпно ріжуть – а хтось іще й намагається туди щось залити. Мені гірко й тоскно, бо щойно я був у тепленькому кубельці, де полоскав ніжки й де постійно гойдали, а тепер мене звідти витягли.

Мені холодно. Мені лячно. Я кричу, бо не знаю, що ще робити. А ще мені чомусь хочеться смоктати.

Я бачу все розмитими силуетами на яскравому фоні. Мені страшно ще й від цієї сліпучості, бо до цього навкруги були приємні сутінки. Але чомусь я розбірливо бачу чоловіка в сірій сорочці і з дивною сірою шапкою на голові, що схожа на кущ бур’яну. Він схилився наді мною, усміхаючись, приклав до мого лоба свою долоню, яку я навіть не відчув, і зник.

Мене кудись понесли й поклали на щось м’яке й тепле. Зверху обійняли великі руки й почали погойдувати. Я нарешті знайшов щось, що можна посмоктати. Пахне приємно.

Я зігріваюся.

Я заспокоююся…


home | my bookshelf | | Обліковець |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 5
Средний рейтинг 3.6 из 5



Оцените эту книгу