Book: Інститутка



Інститутка

I


Т. Г. Шевченку


Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не зна­ла. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся… Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) - не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи - i смiюся. Бува лихо, що пла­че, а бува, що й скаче, - то так i моє лишенько. Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала. Бать­ка-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у лю­дях. Хоч не було дiла важкого, - так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…

На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, - може, тому, що вже благенька була, ле­две но­ги волочила, а заговорить - тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на га­ночках; нiчка йде - охає та стогне. А за молодого вiку, сла­влять, вигадочки були чималi i в неї… та треба ж колись i перестати.

За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, - було, каже панi гнiваючись, - не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, - не зараз вам умирати".

Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, - аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших чуємо.

А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого. Веселенько нам, - аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало… Не всмiлимось!.. Iзглядуємось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, - крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляємо!

У старої панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, - у Києвi обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було частенько до старої листи шле; а стара тiї листи щодня вичитує, - i попоплаче над ними, i попосмiє­ть­ся. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки спо­дi­ва­є­мось! Пан­ночка буде!

Стара панi немов одужала: коливає з кiмнати до кiмнати, виглядає у кожне вiконце на шлях i нас туряє за село диви­тись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той ти­ждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бi­жимо-летимо… Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зе­ле­ний наче втiкає в тебе перед очима далеко кудись, да­леко… Любо на волi дихнути!

Квiток, було, назриваєм та позаквiтчуємось, як молодi, та до самого двору тими вiнками величаємось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакидаємо, - та так було жал­ко тих вiнкiв кидати, так жалко!


II


Дiждали панночки, приїхала… I що ж то за хороша з ли­ця була! I в кого вона така вродилася! Здається, i не змалю­вати такої кралi!.. Стара як обiйняла її, то й з рук не випу­скає; цiлує, й милує, та любує. I по кiмнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тiльки обертається туди-сюди та на все цiкавим оком спозирає.

Посадовила її стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i частує: "Може, тобi того з'їсти? може, того спити?" Наїдкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло неї, - не нади­виться. А панночка усе прибира, наче той горобець, ху­тенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слу­хаємо, що то панночка говоритиме, - чи не дiйдемо, якi там у неї думки, яка вдача, звичай.

- Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? - питає ста­ра. - Ти менi не кажеш нiчого.

- Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!

- Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?

- От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жи­ти на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нага­дуйте менi його нiколи!

- Голубочко моя!.. Звiсно вже - чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала?

- Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..

- Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тiї невiрнi душi?

- Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас - та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п'яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми по­казати…

- Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi пан­но­чки - на що вже бiдота, а й тi верещать по-францюзь­кiй.

- Е, бабуню!.. - защебетала панночка. - До французької мо­ви i до музики добре i я бралась, - до танцiв тож. Що тре­ба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен i похвалить; а все iнше - тiльки морока… Учись та й забудь! I тим, що учать - нуда, i тим, що вчаться - бiда. Багацько ча­су про­па­ло марно!

- Так як же оце? Погано вчать?

- Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тi­ль­ки й думають, як би їм грошi виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались, ба­бу­сю?

- Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж, як ти далi i все позабуваєш?

- Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нiсе­нiт­ни­цю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсiм-таки не знаю. Цур їй!

- А як же часом хто в тебе спитає, як там тiї зорi по небу хо­дять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тя­мить!

- Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо всього викручусь, iще й їх осту­пач­у, - он як, бабусю! Хочете, я вам заспiваю? Слухай­те!

I заспiвала, затягла, - наче теє срiбло пересипається. Ста­ра її цiлувати: "Серденько моє! Втiхо моя!" А панночка до неї ласиться та просить:

- Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!

- Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в ме­не будеш царiвна над панночками!

Ми, дiвчата, iзглядуємось: чого там панночки нашої не на­вчено! А найбiльш, бачця, людей туманити!


III


- Ходiм лишень, голубко, - говорить стара панi, - я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

- Се ваша панночка, - промовляє до нас панi. - Цiлуйте її в ручку.

Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.

Стара всiх нас показує, - се Ганна, а се Варка, а се Дома­ха...

- Боже мiй! - аж крикнула панночка, разом стрепену­вшись i в долонi сплеснувши: - Чи зумiє ж хто з вас мене за­чесати, ушнурувати?

Стоїть i руки заложила, i дивиться на нас.

- Чому? - каже стара. - Зумiють, серце. А нi, то навчимо.

- Як тебе зовуть? - питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панiї: - Ся буде менi!

- Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Усти­но (на мене), служи добре, - панночка тебе жалувати­ме.

- Ходiм уже, бабуню; годi вже! - перехопила панночка; са­ма скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплю­щує, i з мiсця зривається, - от стеменний кiт, як йому з лю­льки в вуса пихкають…

- Треба ж, голубко, - каже стара, - її на розум навчити: се ду­рнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї лю­дина.

- Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати до мiста.

Та й говорять собi, наче про коней, абощо.

- Ой, Устечко! - журяться дiвчата, - яково-то буде тобi, що вона така непривiтна!

- А що ж, - кажу, - дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде - побачимо.

Та й собi задумалась.


IV


Увечерi кличуть: "Iди до панночки - розбирати". Ввi­й­шла; а панночка стоїть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе.

- Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спа­ти хочу!

Я розбираю, а вона все покрикує на мене:

- Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:

- Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? - питає.

- Нi, не вмiю.

- Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!

Дiвчата вже мене дожидають:

- А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм ка­за­ти?

- Дурна я, - кажу, - дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..


V


Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Уми­лась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в са­д­ку була. Така веселенька.

- Дома я! - каже. - Дома! Усе менi вiльно!

Цiлує стару панiю та раз у раз питає:

- Чи скоро в гостi поїдемо, бабусечко? А коли гостi до нас наїдуть?

- Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!

- Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що приїду додому - весело буде, людно, музи­ки, танцi… Бабусенько мила, люба!

- Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та то­дi вже зараз i гостей проситиму.

Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори ви­кочує та оксамити, рубки тонкiї вибирає, та кроїть, та при­мi­ряє на панночку. Панночка аж пiдскакує, аж iз радощiв чер­вонiє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зази­рне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка вона хоро­ша. То заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев'є, то вквi­тчається…

- Ах, бабусечко, - було викрикне, - коли вже я в атласову сукню вберуся?

- Як заручишся, дитино моя, - одказує стара. - Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!

А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня великородна.

Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельмо­ж­нiї. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляю­ть кам'янi, i коней вороних позапрягають, - аж лихо! Перес­ипають такеньки, пересипають, - панночка й зi­т­хне:

- Що, бабуню! Тiльки говоримо… I досi ще нiкого в нас не було!

- Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпля­ться.


VI


Та й справдi перхнуло до нас гостей, - як на погориджу. Однi з двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бi­гаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п'є; все теє гу­ляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у две­рi не втовпиться. А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, - так, як тi джмелi, гу­дуть. Обiйшла либонь вона їх усiх, - кого сло­ва­ми, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось Їй смутно та див­но; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого по­сiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з ли­ця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одно­го попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так во­на всiм до душi прийшла, чи не було їм тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим їм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, - а бiльше що?


VII


Потроху та помалу усе панночка на свiй лад переверну­ла, - життя i господарство.

- Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячи­те, наче прислужниця, абощо.

- Та нудно без роботи, дитино! - одказує стара.

- Вiзьмiть книжку почитайте.

- Що я читатиму? Я вже не бачу читати.

- То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви ме­нi лучче око викольте тим дротиком!

- Та добре ж, добре, угамуйся!

Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чiп­чик з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечк­у серед кiмнати. Приїдуть гостi - вона напоготовi, привiтає їх.

Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:

- Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пи­шно!




VIII


Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хму­риться i свариться.

Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервонiє як жар, - за­соромиться. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговта­лась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi лихо жи­ве.

Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплiтаю коси - не так! Знов розплiтую та за­плi­таю, - знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Во­на мене й щипає, i штирхає, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, - чого, чого не доказує над моєю головонькою бiдною!

Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись… Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло її русої коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на мене, - аж я зля­калась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на неї, - страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як га­дюки. Хочу скричати, - дух менi захопило, так i рухнула ко­ло яблунi, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь - дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть i так то вже мене лає, така вже люта, - аж їй у ротi чорно.

- Що ти накоїла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену!

А панночку вмовляє:

- Не плач, не плач, янголяточко моє: слiз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.

- А тобi, ледащице (знов свариться на мене), - а тобi бу­де!..

Та й не-знаю, як ще другої бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, - так панi тiльки но­гою мене совманула та зараз i звелiла дiвчатам до хати однести.

Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи:

- Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати бо­жа! За що се над нами таке безголов'ячко?


IX


Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я тро­хи оченьпала.

Лежу сама, - усi на панщинi, - лежу та все собi думаю:

"Таке молоде, а таке немилосердне, господи!"

У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю ду­шею. Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце паху­чий бузок. Опiвдня сонячний промiнь гарячий перекине через хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обси­пле. Душно менi, дрiмота, а сну немає. I так усе сама-самiсi­нька iз своїми думками - як у свiтi жити! Рада, було - боже мiй, як рада! - коли зашумить садок, стемнiє свiт i загур­чить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче… регiт i гомiц… у хату до мене зграя дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають, вигу­ку­ють:

Зiйди, зiйди, сонечко,

На попове полечко,

На бабине зiллячко,

На наше подвiр'ячко!

Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонює.

Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потом­ленi i варом соняшним, i тяжкою працею; всi мов­чать - хiба який зiтхне важко або заспiває сумної, сумної сти­ха…

Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з бу­динку.

- Устино! Голубко!

- А що там у вас дiється, сестрице? - спитаю її.

- Хоч не питай, Устино, - лихо! Ганну сьогоднi били, учо­ра Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, ма­тiн­ко, коли б там не огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна на­ша голi­вонька!

- Про мене нiчого?

- Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нi­житься, мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!


X 


Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.

- Iди, иди, хутенько иди, Усте!

- Куди йти?

- До панночки, до панiї! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на те­бе ста­рiй, що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, слу­жи­ти. Iди ж бо, йди!

- Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!

- Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, ходiмо!

Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панноч­ка.

- Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! По­стривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.

Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..

На той крик i панi не задлялась прилiзти… Давай мене ла­яти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не до­знавали од неї, поки не вселилась панночка. Почалися то­дi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмi­хнеться (не часто всмiхалися!) - панночка бiжить до старої: "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, - моло­дий вiк iзгадала!


XI


Тiльки i дишемо, було, як наїде гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них - ляскотить по-пта­шиному, привiтна, люба - i що то? - не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло неї… Той поруч iз нею шиється, а тон з ку­тка на неї очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая пе­ре­пеличка, звивається.

- Которий-то з них попадеться? - говоримо, було, дівча­та… - Дознає неборак, почiм кiвш лиха!

Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, стала думати та гадати: - не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привiту собi; один одно­го зневажає, та й сваряться i гризуться. Почала вже їх ста­ра панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля пан­ноччина прийшла - i шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.


XII


Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного при­вiтний, - i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки приїжджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум'янi, i станом високий, - така вже кра­са, що й не ска­за­ти! Тiльки що гордий дуже, - на жодну не погляне, не заго­во­рить, хоч там як до його не заходь…

Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить ста­рiй:

- Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, - нехай побачу, який!..

А стара, було, на те:

- Моя дитино, нацокотали тiї верхоумки скосирнi, а ти вi­ри пойняла… Велико диво - полковий лiкар! Се злиднi, бi­до­та! Що тобi з такими заходити?

- Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн та­кий, як славлють.

- Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе зви­вається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сва­ряться, - бодай ви виказились!

От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лi­каря та й лiкаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошує. Тi живо погодились: "Привезе­мо, при­веземо", кажуть.

- А коли ж ви нас одвiдаєте? - питає панночка, сюдитуди обертаючись та в вiчi їм заглядаючи, немов як лисеня. - Чи хутко?

- Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, - ка­жуть гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I поїхали, радень­кi що дурненькi.


XIII


Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:

- Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тiльки тим вимiщає, що нас душить.

Коли наїхали полковi, а лiкаря нема. "Дякує, - кажуть, -за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його ба­гат­о, - лiчить".

- I не силуйте його, - каже стара, - нехай лiчить з богом!

Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.

Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одте­р­пiли!..

Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i сто­гне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, - по його!

Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована, - дожидає.

Приїхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже - i го­лiв­ку хилить, i говорить, помiсь спiває. Побув яку годи­нку та й прощається: "Завтра навiдаюсь".

Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, - тiльки їй на питання головою киває. А як стара спитала: "Що, як лi­кар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, - ка­же, - такий, як пан вельможний… I що вiн собi думає!"

Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло, - постере­гли одразу, що воно є, та й зслизли.

Стара панi тiльки що головою в мур не б'ється, та ні­чого не врадить: "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете - умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!"

Стара й годi, тiльки охає.


XIV


Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торо­х­тя­ть коляси. I панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, - все сидить та думає.

Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум'я­нiє, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино! А що пан­но­чка?"

Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вку­пцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.

Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:

- Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вель­мо­жного!

- Ох, боже ж мiй! - крикнула панночка плачучи. - Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Да­в­но б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!

- Та хiба ж таки кращих за його нема? - не смiючи вже од­мов­ляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.

- Для мене немає у свiтi кращого, - нема й не буде! Засу­му­вала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скру­тилась, - не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, - унучечка у гнiв та у плач великий. Хо­че втi­шити: "ось поберетесь", - унучечка свою долю про­клинає:

- Се господь менi лихо наслав, - каже, - i як тому лиховi запобiгти, не знаю.

Молодий став помiчати, турбується:

- Що таке? Чого смутна?

- Та я не смутная…

- Скажи менi усю правдоньку, скажи! - просить, у руку її цiлує.

- Поберемось, - говорить вона йому, - а як жити з тобою будемо? Вбого!

- От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля ве­се­ла?

- Бач, ти об менi й не думаєш! - одмовля йому. - А любо ж тобi буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"

Та й заплаче.

- Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взя­ти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх роз­кошiв для тебе, тобi на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, - ка­же, - небо прихилити, та не хилиться!

I почнуть отак обоє собi журитись.


XV


Любила вона його, та якось чудно любила, не по-лю­д­ськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, до­пи­туються:

- Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сва­тає?.. Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його пова­жа­єш, чи вiн тебе слухає?

- Вважайте самi, - одказує панночка всмiхаючись. Та й по­чне перед панночками наругу на його зводити.

- Слухайте, - каже до його, - їдьте до мiста та купiть ме­нi те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!

Вiн зараз їде, купує там, що казано.

- Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдь­те змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!

Знов їде вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись,- во­на:

- Не пийте, не пийте!

- Чому?

- Я не хочу! Не пийте!

- Та коли ж я хочу пити!

- А я не хочу! Чуєте? Не хочу!

I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує, i благає - трохи не плаче.

Панночки приїжджi дивуються:

- Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила?

Наша панночка тiльки всмiхається.

Питають, що вiн їй подарував, - вона перед ними стеле ок­самити та атласи, що вiд старої панiї має, та хвалиться:

- Це вiн мене обдарував!

Чудне панське кохання!

А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай їх слiд запав!

Стара тим часом розпитує про його, як вiн собi мається, та й напитала, що в його хутiр є.

- Дитино моя! В його хутiр є!

- Справдi? - покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. - Де? Хто казав?

- Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якоїсь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на її руках i вирiс.

- Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похва­лився? Мабуть, невеличкий хуторець, - нiчим гаразд хва­литись. А все ж хутiр! Усе ж держава!

Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його, - хуторець вiтають!


XVI


Об рiздвi їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним по­пiд руки. А вiн i очей з неї не зведе, - аж спотикається на ходi. Гульба точилась до самого свiту.

Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Пла­че та на свою долю нарiкає:

- Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горень­ко моє! Доля моя сирiтська!

Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє:

- Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!

- Чому господь не дав йому панства-багатства! – викри­к­н­е панночка та так i вмиється слiзоньками, по кi­мнатi бi­гає, руки заломуючи.

- Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.

Вона як кинеться до старої, обiймає, цiлує:

- Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна ма­тiн­ко!

- Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! - промовля стара, та й сама плаче, й смiється.

- Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

- Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зо­станусь я - тутечки, у Дубцях, буду вам господарства до­глядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, - i хазяйство переведеться, i впо­­кою душi не матимеш. Панське око товар тучить, - не­дур­но ска­за­но.

- Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили!

- То будь же в мене веселенька, - не плач…

- Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його:

- Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає!

Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво їй усмiхаючись:

- Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались… Пам'ятаєш, який був тодi садок зе­лененький, квiтчастий, - як, було, з тобою походжаємо, го­воримо?

А вона йому:

- Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, сер­це, якi Дубцi дохiднi!

Молодий аж iздригнувся i дивиться на неї, - нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…

- Що ж? - питає панночка. - Чого на мене дивишся так? Хi­ба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною ха­зяй­ну­вати?

I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмi­хнувся:

- Ти ж моя, - каже, - хазяєчка кохана!


XVII


Повеселiшала панночка, клопочеться своїм посагом, за­гадує та й опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Са­ма ганяє, жениха турляє, - купує, крає, складує… Як у ка­занi ки­пiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дi­ло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi - смерть!

На весiлля панiв, панiй понаїздило, - гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як побачить що, - хусточ­ку чи сукню яку, - аж очi заплющить: так її за серце i вхо­пить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.


XVIII


За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й го­динки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряже­нi, - тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тi­ль­ки обi­ймаю старих i малих.

Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, бас­кiї. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шап­цi. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивче­ний. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiз­ни­ка той си­дить, як виконаний з залiза, - не обернеться, не гляне.

Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на яко­мусь височенному причiпку.

- З богом, Назаре! - покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiв­ча­та висипали на улицю; кланяються менi… Швидко-шви­день­ко бiгли конi, - тiльки в очах усе теє промигтiло. Не­ма вже села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька по­пе­ре­до мною…




XIX


Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, пе­ре­купки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тiї хрущi, шершавiють.

Пан звелiв коней зупинити коло заїзного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав - пообiдай, а про мене й байдуже.

Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здри­гну­лась. Се вiзника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як єсть тобi ворон. Засмiявся - зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бi­лi, як сметана.

- А кого вам треба? - питаю його.

- Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Хо­дi­мо зо мною, з Назаром, пообiдаймо.

Дуже я змерзла, а пiти, - думаю, - як його пiти? Ще панi бу­чу знiме!

- Спасибi вам, - одказую, - я не хочу їсти.

Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаєш, дiвчино!" - та й пі­шов.


XX


Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли пани. Пан тодi зирк на мене!

- А що ти сидиш тут, Устинко? - питає. - Чи обiдала ти?

- Гей! - крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рунду­цi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. - Дайте дiвцi пообi­да­ти!

Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.

- Що це, що це? - жахнулась панi. - Ми її ждатимемо?

- А як же, серденько? - одказав пан. - Адже вона голодна та й намерзлась добре!

- То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.

- Бiгай, дiвчино, та хутенько! - каже менi пан. - Не за­гай­сь, щоб тебе не дожидати.

Панi почервонiла по саме волосся.

- Час їхати!

- Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!

- Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрикує!

- Сiдай! - гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.

Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його ка­за­ти, - стоїть.

- Що ж? - питає панi. - Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…

А хазяїн бородатий:

- Дiвцi абєду не прикажете?

Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля то­го мовчали.


XXI


Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.

- Спасибi, спасибi, - дякує пан, приймаючи хлiб на свої ру­ки. - Привiз я вам панiю молоду, - чи вподобаєте?

Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!

А панi як гляне на його, - аж iскри iз очей скакнули, на ли­цi мiниться. Люди до неї - щоб то її по-своєму вiтати; а во­на вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi - стриб! Лю­ди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не од­мо­ви­ли­.

Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голо­ву.

Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невелич­кi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новень­ке, аж лощиться. Чую - говорять пани. Прислухаюсь – па­нi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!

- Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, - звiку б не казав!

- Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою за­панiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до ме­не, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! - викрикне наостатку.

- Серце моє! Люди добрi, простi…

- Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! - задрiботiла па­нi. - Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? - вигукує ри­даючи.

- Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй ме­нi сей случай.

- Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!

- Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти зна­єш, яка твоя правда! Чую - поцiлувались.

- Гляди ж, - каже панi, - як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!

- Буду, серденько, буду!


ХХII


Проходила я по всiх кiмнатах - нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" - думаю собi. Вийшла на рундук, - нiч мi­сячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" - як на струнi брязнуло обiк ме­не. Стре­пенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, по­глядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.

- Стоїш сама тутенька, - знов озивається парубок, - ма­буть, не знаєш, куди йти?

- Якби не знала, то вас би спитала, - одмовила йому, сха­ме­нувшися трохи. - Бувайте здоровi!

Та швиденько в дверi.

- Бувай здорова, серденько! - сказав менi услiд.


XXIII


А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток за­зирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:

- Що це таке?

- Се баба божничок уквiтчала.

- Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, сер­це! Се вже зовсiм по-мужицькiй.

- Добре,серденько.

Тодi вона його цiлує:

- Голубе мiй!

От, находились, наговорились.

- Що це, - каже пан, - що нiкого нема? Куди се баба подi­лась?

- А бач, бач, - зацокотiла панi, - якi вони в тебе порозпу­шу­ванi! Схотiла, то й пiшла.

- Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:

- Бабо! Бабо! Бабо! - як той хлопчик слухняний. - Зараз, сер­денько, баба прийде, - говорить панiї, вмовляючи її.

- Та де вона була?

- Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.

- А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!

Я стала перед нею.

- Де була?

- Ось у цiй кiмнатi.

Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.


XXIV


Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, - аж до землi по­никає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще жи­вуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклони­лась панiї та й питає:

- А що вам треба, пане?

Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.

- Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, - ка­же пан.

- Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.

Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не ва­житься вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та хо­дить, - не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвер­тається. Бабуся стоїть од порога.

- Що ж, вечеря готова? - питає пан уже хмурнiше.

- Готова, паночку, - тихо i спокiйненько одказує бабуся.

- Серце (до панiї), може б ми повечеряли?

- Я не хочу вечеряти! - одказала панi, вибiгла i дверима грю­кнула.

- То й я не буду вечеряти, бабусю, - каже пан смутненько вже.

- То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!

- Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! -загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:

- Добре, паночку!

Вклонилась i пiшла собi.


XXV


Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! - промовив до себе, - чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!

Не втерпiв - пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.

- А вечеряти не хочу, - каже пановi. - Я на твої слуги - не то що - i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!


XXVI


Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, - думаю собi, - на­шi дi­вчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi - чужа сторона, i душi нема живої…"

Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.

Переждало трохи - знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.

- А хто се тут? - питаю.

- Я, дiвчино-горличко!

- Мабуть, - кажу, - чи не помилились: не в те вiконце до­бу­ваєтесь!

- То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити ко­го треба!

- Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь по­двiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:

- Дiвчино! Дiвчино!

- Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? – загомо­нiв хтось потиху. - Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нi­кого нема!


XXVII


Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.

- Здоровенька була, дiвчино, - промовила до мене. – Про­си­мо на вечерю, зозулько!

- Спасибi, бабусю!

- То й ходiмо.

- Ось я панiї спитаюся.

- Чого питатись, любко? То ж вечеря!

- Чи звелить iти.

Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:

- То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.

Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи со­бою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:

- Чого сунешся?

- Пустiть, - кажу, - панi, мене повечеряти.

- Iди собi - вечеряй!


XXVIII


Пiшла я за бабусею через двiр у хату.

- Оце привела вам дiвчину, - каже бабуся, вводячи мене в хату.

А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гар­ненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчу­ють весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушником навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою.

- Просимо до гурту! - привiтали мене i вклонились.

- Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? - каже На­зар.

- Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? - питаю. Сама ози­рнулась, аж той парубок уже тут, - з кутка на мене задивив­ся, аж гаряче менi стало.

- А то ж нi? - каже Назар. - Придивись лишень до мене до­бре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!

- Хiба поночi! - одмовила йому весело молодичка.

Славна була то жiночка, - звали Катрею: бiлявенька со­бi, трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а са­ма кругленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину коли­ше; то коло стола її вишиванi рукава мають, то коло пе­чi її перстенi блискотять.

- Ну, ну! - каже їй Назар, - коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..

Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галу­шками.

Назар моргнув на мене.

- Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!


XXIX


Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сум­на i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й ве­личненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пу­стує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зу­бами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.

- А що, пташечко, - питає в мене бабуся, - при молодiй па­нiї давненько служиш?

- Яка вона гарна! - закинула молодичка.

- Поможеться, що гарна! - гукнув Назар, - коли дивиться так, що аж молоко кисне!

Бабуся зiтхнула важенько:

- Годi тобi, годi, Назаре!

- А наш пан такий звичайний, - заговорила молодичка, - вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.

- Дай йому, боже, i пару таку! - промовила бабуся.

- Як то тепереньки нам буде! - смутненько каже моло­ди­чк­а. Зiтхнула i задумалась. - Як то буде! - знов тихо ви­мо­вляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.

А я мовчу.

- Буде, як господь дасть, голубко, - каже бабуся.

- Ну, що буде, те й буде, - ми все перебудемо! - гукнув На­зар. - А тепер - до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?

Та й моргнув на мене.

- Нехай менi та панi й не сниться! - одмовив парубок, сi­да­ючи проти мене. - Де вона й вродилась така неприязна!

Тодi молодичка до мене:

- Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi…

Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I па­ру­бок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, - трохи не за­пла­чу.

- Дiвчино! Лиха наша панi молода? - вимовить Катря.

- Недобра! - кажу їй.

- Господи милосердний! - крикнула. - Чуло моє серце, чу­ло!.. Дитино моя! - кинулась до колиски, схилилась над ди­тиною: - Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за пан­сь­ко­г­о! Вона вже й оком своїм нас пожерла!

Та плаче ж то так, - сльоза сльозу побиває.

- Не такий чорт страшний, як намальований! - каже На­зар. - Чого лякатись? Треба перш роздивитись.

А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дити­ну панi своїм оком пожерла.

- Годi, голубко! - вмовляє Катрю бабуся. - Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердно­го?

Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на йо­го погляд очима спаду.


XXX


Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у буди­нок, а за мною:

- На добранiч, дiвчино!

- На добранiч вам! - одказала та й ускочила в сiни. Увi­й­шла в дiвочу, - серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю… що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же йо­го, який хороший!.. Мiсяць стоїть проти мене уповнi…

Ой мiсяцю-мiсяченьку,

Не свiти нiкому!..

Пiсня так i пiдмиває мою душу… Сама не знаю, чого ду­ша моя бажає: чи щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив…


XXXI


Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Здається, що в хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-крише­ня­то­чка, ­й тi в неї не гуляли. Дiти сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв, птаство полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти до­рi­ка­нням та гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог її знає, що їй таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.

А пани-сусiди нашу панїю похвалюють-величають: ото ха­зяйлива! Ото розумна! Дарма що молоденька, - добре б нам усiм у неї вчитись!

Спершу люди на пана вповали, та незабаром зреклися надiї й думки. Вiн був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, - нiщо з його. Опитувавсь вiн жiнку вмо­вля­т­и, та не така-то вона. Далi вже i наменути на сю рiч бояв­ся, - мов не бачить нiчого, не чує. Не було в його нi духу, вi сили. Сказано: добрий пан - не б'є, не лає, та ні­чим i не дбає. Як почне панi обмирати та стогнати, та в крик ви­крикувати, то вiн руки й ноги її вицiлує, i плаче, i сам лю­дей лає: "А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять менi дру­га!"

- Не буде з його нiчого, - каже Назар. - Я одразу побачив, що квач, ще тодi, як вiн Устину обiдом нагодував... Якби та­ку жiнку та менi - я б її у комашню втручив, - нехай би пих­кала!

Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той На­зар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огнi печи, вiн жар­туватиме.

А що Катря слiз вилила, то де вже тiї й сльози брались. Вiзьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далi й зари­дає уголос.

I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi думає i зо мною вже не пожартує.

- Оце ж бо якi ви смутнi! - кажу йому одного разу (се бу­ло ввечерi, присмерком). - Чого ви такi смутнiї?

А вiн мене за руку, - пригорнув i поцiлував. Заки я сха­менулась, його вже й немає.


XXXII


Усi люди пов'яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була. Як не лає, як не кричить на неї панi, - бабуся не ля­ка­є­ть­ся, не метушиться: iде тихо, говорить спокiйно, диви­ться ясно своїми очима ясними. I незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, - от як дитина до матерi своєї рiдної горнеться.

- Не плач, моя дитино, не плач! - промовить бабуся стиха, ласкаво. - Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ї усе, ви­терпи бiдочку!.. Хiба ж таки й перетерпiти не можна?

Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу людського. У двiр душа жива не на­вi­да­єть­ся, - хiба за дiлом, - та так боязко оглядується, так по­спi­ша­ється вже, наче йому з пущi вихопитись од звiра люто­го йдеться.

Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. "I чому хоч Прокiп не прийшов вечеряти!" - думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима моїми! Переймає мене i об­біг­ти не пускає.

- Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю… Вiн тодi мене за руку!.. Обiймає, пригортає, та все питає: "Чи любиш?" Такий чудний!..

Посiдали, поговорили, покохались, - усе лихо забулось. Весела душа моя, i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й панi постерегла: "Що це тобi? - каже. - Чого ее так розчервонiлась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"


XXXIII


Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, тем­ного дожидаю!.. Звелить панi на вечерю йти - Прокiп ме­не до­жидає. Перейме та постоїмо удвiйзi, погорюємо обо­йко… Бо денної пори, хоч i стрiнемось, - тiльки згляне­мось, сло­ве­чка не перемовимо, розiйдемось.

- На лихо ви покохались! - каже було Катря.

- З бiса розумна ти, моя люба! - кепкує з неї Назар. - Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б i лапки полиза­ла єси!

- Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце су­шать, як подумаю-погадаю…

- Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? - озветься бабу­ся. - Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така су­ди­лася.


XXXIV


А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я тро­хи спiзнилась, забарилась: "Де була?", та й стрiне мене на пан­ському порозi лиха година.

Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить - несила моя, сльо­зи ри­нуть, а наплачуся добре, утрусь, - така собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i соро­чка на менi бiла, - нiкому, було, й не хвалюся. Що менi по­можуть? Тiльки своє лихо тяжке згадають!.. А Прокiп на­че нiч темна ходить, i вже тодi нi до їдла, нi питва, нi до роз­мови.

Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, - не знать, що й ро­бити, що починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари та город скопай, обсiй, - та ще панi гримає: "Нiчого не робиш, ледащо! Дурно хлiб мiй їси! Ось я тебе навчу робити!"

Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благосло­виться, - до роботи. Бабуся тодi пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаж­е: "стихла мала!" або "спить мала!" I такеньки, наче бла­го­дать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.

- Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? - кажу їй.

- Робитиму, робитиму, поки сили. (А очi в неї так i горять позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!

Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Проки­неться, - до дитини, а дитинка вже на божiй дорозi. Тiль­ки глянула на його бiдолашна мати, тiльки вхопила його до серця, - воно й переставилось.

I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:

- Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янго ля­тком божим, - лиха не знатиме моє рiднесеньке! - А далi й за­голосить: - А хто ж до мене рученята простягне? Хто ме­не звеселить у свiтi?.. Дитино моя! Покинула мене, моя до­не­чко!

Назар - нiби й нiчого, розважає свою Катрю, молодим її вiком заспокоює, а в самого вже пом'якшав гучний голос, - потай усiх сумує.

По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по свiту ходить не здужає. А панi все-таки:

- Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!

- Тепер я вже не боюсь вас! - одказала Катря. - Хоч мене жив­цем iз'їжте тепер! Дала ж їй себе знати панi!..

- Прокопе! - кажу я. - Що оце з нами буде!

- Устино-серце! Зв'язала єси менi руки!..


XXXV


Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловiка-вiзнику.

Пан, нишком од панiї, дав їй карбованця грошей, та не взя­ла Катря; вiн положив їй на плече, - скинула з себе, на­че жабу, тi грошi. Як упав же той карбованець на мурiг, - i за­лiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та вже сама панi, по­ходжаючи по двору, вздрiла i зняла.

- Се, певно, ти грошi сiєш? - каже на пана. - Ой, боже мiй, бо­же мiй!

Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.

А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось їй приключилось пiсля тої наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далi якось i втопилась бiдолашна.

Пан дуже зажурився; а панi:

- Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не по­мi­тив по нiй, що вона й здавну навiжена була! I очi якiсь стра­шнi, i заговорить, то все не путнє…

- I справдi, - вхопився пан за те слово, - не повно в неї ума було!

Навiжена та й навiжена… Нащо й краще! Порадились по­мiж собою такеньки та й спокiйненькi собi…


XXXVI


Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все свище, та свище, та свище, та раптом як спi­во­не! - дзвiнко-тоненько, помiсь пiвень кукурiкає. Сьо­му бай­дуже було наше лихо; тiльки, було, спитає: "Сьогоднi бито? - та й додасть: - Iначий i не можна: на те слу­жба!"

Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жа­р­тує:

- Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б зга­дував!

Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чо­ловiк вiн хороший, так мене поважає! А вiн, було, як стоїть перед панiєю, то мов стрiла вистромиться, руки спустить, очi второпигь на неї: "Ловив я рябе порося; втекло ря­бе порося у бур'яни; то я до чорного поросяти; вловив чор­не порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне порося…" Таке­ньки усе чисто одбубонiв i дожидає, що панi йо­му одкаже; сам тiльки очима луп-луп!..

А панi йому раз по раз:

- Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, - не роз­ледащiй мiж моїми вовкодухами.

- Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiє! Вклони­ться їй низько, вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву - i знов свище.

- Бодай вас! - кажу йому якось. - Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живiї, а ви…

- Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба називає­ться. Он бач, скiльки в мене зубiв зосталось… На службi вте­ряв!.. Був у нас копитан… ух!

Та тiльки ухнув.

- А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислу­житись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I! Крий боже!

Зговоривши теє, знов свистiти! А Прокiп з серця аж лю­ль­ку об землю гепнув.

- Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась! – гри­м­нув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. - Не така в мене вдача! – ка­же Прокiп. -Я так: або вирятуйся, або пропади!

- А в мене така знов удача: утечи! - зареготав Назар. – Ман­дрiвочка - рiдна тiточка.

- Пiймають! - скрикнув москаль, схопившись. – Пiй­ма­ють - пропав!

Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.

- Нe кожний копитан швидкий удасться, - каже Назар, - iн­ший побiжить, та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од якої втiк, таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку…

Та все пани, та все дуки… - заспiвав, як у дзвiн ударив.


XXXVII


У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебнi правил­а; свiчки перед богами невгасимi палали. Якось дiв­чинка не допильнувала, та погасла свiчечка, - велiла дiв­чинку ту висiкти: "Ти, грiшнице, i моєму спасiнню шко­диш!"


XXXVIII


Наша панi журилась i плакала за старою дуже.

- Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть ме­не тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, - каже пановi, - яка менi надiя? Ти менi не при­д­ба­єш, хiба рознесеш i те, що маємо. Ти й не думаєш, що ху­тко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усьо­го, а най­пер­ва рiч - не псуй менi людей.

- Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усiм турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. Одного разу хотiв вiн її розважити та й каже:

- Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi скажу: я вже кума пригласив.

- Кого ж ти просив? - перехопила його панi.

- Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.

- Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убоже­ство!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!

А сама у плач ревний.

- Серденько, не плач! - благає пан, - серденько, занедужа­єш!. Не буде того кума; я його перепрошу, та й кiнець. Ска­жи тiльки менi, кого ти хочеш, того й завiтаю.

- Полковника треба прохати, - от кого!

- Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, iзбач менi, любонько, що я тебе засмутив!

- Ото-то й єсть, що ти мене зовсiм не жалуєш: усе мене жу­риш!

- Голубко моя! - промовив пан стиха, - пожалуй i ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподi­вав­ся..

Та як заридає!

Панi до його:

- Чого се ти, чого?

За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнi­мала, насилу стишився.

- Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! - про­сить його.

- I сам не знаю, моя любо, - одказує пан, нiби всмiхаючи­сь, - так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я, наче маленький, розплакався.

А сам зiтхнув.

- Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? - говорить панi.

- Нi, любиш.

- Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз си­дi­ти: треба господарювати, моє серце!

Та й поцiлувала його.

Уранцi поїхав пан i полковника завiтав у куми.


XXXIX


Народився син у панiї. Що тих гостей наїхало на хрести­ни! Обiд справили бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонця­ми. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закру­чує пра­вицею, а лiвою шаблю придержує та плечима все напи­нається вгору.

Я рада, що менi трошки вiльнiше, - вибiгла до Прокопа, - стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, - веселий такий, як ще був за свого женихання з па­нi­єю.

- Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? – смiє­ть­ся.

А Прокiп йому:

- Пане, оддайте за мене дiвчину!

- Добре, бери, Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й жи­вiть собi любенько.

- А панi? - каже Прокiп.

Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:

- Iдiть за мною! Вiзьми її за руку, Прокопе!

Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стискаю­чи мою руку.

- Любо! - сказав пан, - я оце до тебе молодих привiв. Чи впо­добаєш?

А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, не­наче той iндик переяславський, походжає та все потро­ху пирхає.

Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий простиг, гнiвно на пана згляне й питає:

- Що се таке?

Прокiп кланяється, просить.

- Я вже позволив, - каже пан, - не борони й ти, моя коха­на. Дав нам господь щастя, - нехай i вони щасливi будуть!

Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й загуде, як на трубi:

- До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба їх звi­нчати, кумо моя мила. Хочеш замiж, дiвко? - питає мене, та що хоче моргнути, то й очi заплющить: не моргне, вже несила - випив повно.

Усi пани за ним пiдхопили:

- Одружiть їх, одружiть! Чуєте: кум ваш, полковник, гово­рить, що до пари…

Тодi вже й панi:

- Та нехай собi!

Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись ду­хом i, не справивши нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас панi.

Дуже вона гнiвалась на пана:

- Як ти мене пiдвiв! - дорiкає. - Я сього не можу тобi пода­рувати, як ти мене пiдвiв!

- А тобi, - свариться на мене, - тобi буде!

"Нехай уже буде що буде, - думаю, - та вже ми по­бра­ли­ся!" Велико тiшить мене, що тепер озватись до йо­го можна при людях, глянути на його, що вже - мiй!


XL


Я зосталась при панiї, як i була. Ще гiрш надо мною ко­верзує вона, ще гiрш варить з мене воду та все примовляє:

- А що? Яково тобi у замужжi? Покращало?

Як не заговорить чоловiк, як не пожалує, то часом так при­йде, що примiг би - крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, - весело й любо; усе лихо забуду. Тiльки чоловiк мiй ку­ди далi, то все хмурнiший ходить, аж менi серце болить.

- Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?

Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.

- А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки.

- О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяж­че… Яково-то сподiватись щогодинки в бога - догани то­бi та муки!.. А боронити - несила… Важко, Усте!

- Як-небудь i зо мною бiду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвiйзi легш.

- А може, й справдi так, рибонько!

Та й усмiхнеться i пожалує мене.

Так-то вже я радiю, як розговорю його, розважу!


XLI


Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчи­нилось…

Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшує та все з яблунi на мене поглядає то з-за тiї гiл­ки, то з-за тiї. Трохи вже й притомилась бабуся, - сiла одпочити.

- От уже й лiтечко красне минулося! - промовила, - соне­ч­к­о ще свiтить, та вже не грiє.

Сеє кажучи, роздивляється навкруги.

- Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси ви­зирає? - питає мене.

Я гляну - аж справдi коло тину купка дiток.

- А що, дiтки? - питає бабуся, - Чого прийшли, мої соколя­та?

Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблу­ка­ми.

- Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! - каже на їх бабуся.

Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як гороб­цi горобину, а стара обдiля їх, а стара обдiля… Загуготiло, за­гомонiло коло нас: звiсно, дiти. Коли се зненацька як гри­мне панi:

- А то що?

Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, - тiльки за­лопотiло. I в мене серце заколотилось. Бабуся спокiй­не­нь­ко одповiщає:

- Се, - каже, - я по яблучку дiткам дала.

- Ти дала? Ти смiла? - заверещить панi (сама аж труси­ть­ся). - Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйко!

- Я - злодiйка!? - вимовила стара… Зблiдла, як хустка, i очi їй засяли, i сльози покотились.

- Бiльш красти не будеш! - кричить панi. - Я тебе давне­нь­ко пристерiгаю, - аж от коли пiймалась… Панськi яблу­ка роздавати!

- Не крала я зроду-вiку мого, панi, - одмовляє стара вже спо­кiйно, тiльки голос її дзвенить. - Пан нiколи не бо­ро­нив, сам дiтей обдiляв. Бог для всiх родить. Подивi­ться, чи для вашої ж душi мало?

- Мовчи! - писнула панi, наскакуючи.

Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоло­вiк, та такий у його погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.

- Злодiйка! Злодiйка! - картає панi бабусю, вкогтившись їй у плече, i соває стару, i штовхає.

- Не по правдi мене обмовляєте! Я не злодiйка, панi! Я вiк iзвiкувала чесно, панi!

- Ти ще зо мною заходиш?

Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!

Захиталась стара: я кинулась до неї; панi - до мене; мiй чо­ловiк - до панiї.

- Спасибi, моя дитино, - промовляє до мене бабуся, - Не тур­буйся, не гнiви панiї.

А панi вже вчепилась у мої коси.

- Годi, панi, годi! - гримнув чоловiк, схопивши її за обидвi руки. - Цього вже не буде! Годi!

А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує:

- Що? Як? Га?

Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:

- Нi, годi!

Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що бу­ло в його духу пригнався.

- Що се?

Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.

- От твої щирiї душi! - ледве промовила панi. - Дякую то­бi!.. Та чого ж ти мовчиш? - скрикнула ще голоснiш. – Ме­нi ма­ло рук не вломили, а ти мовчиш!

- Що се поробилось? - питає пан на всi сторони у великiй тривозi.

Панi й почала: i обiкрала її стара, i всi хотiли її душi, - та­ко­го вже наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i пан розлютувався. Як кинеться до мого чоло­вi­ка.

- Розбишака!

- Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! - озвався мiй понуро.

- Е, бачу, - каже пан, - тобi тут мiсця мало. Постой же: роз­би­шатимешся у москалях - скiльки хотя!

Панi аж верещить:

- У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi; за­раз i вези його!

- Вiзьмiть його! - крикнув пан на людей. - Зв'яжiть йому руки!

Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд той гук до мене:

- Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи бу­де краще, - не знаю…


XLII


Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворi вiзок запрягають, Назар запрягає конi пiд пана. Дов­го думав мiй чоловiк, - далi каже:

- Устино! Сядь коло мене!

- Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! - говорю йо­му.

- А що я сподiяв? Будеш вiльна, - от що! Будеш вiльна, Усти­но!

- Воля, - кажу, - та без тебе! Так менi гiрко стало!..

- Воля! - покрикне вiн, - воля!.. Та на волi i лихо i напа­сть - нi­що не страшне. На волi я гори потоплю! Акрiпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.

Аж ось заторохтiв на дворi вiзок. Повели Прокопа. Я, в чiм була, схопилась до його на вiзок. Стара мене благосло­вляє i його:

- Нехай вам мати божа допомагає, дiти! - А сльози тихi так i бiжать з очей ласкавих.

Помчали нас. Як то ще панi не схаменулась про мене, на­ставляючи на дорогу пана: не пустила б!

Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тiльки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…

Пiд'їжджаємо до мiста. Пан закурiв коло нас i випередив. В'їхали в мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло ви­со­ко­г­о будинку стали.

Випустив Прокiп мою руку:

- Усте, не журися.

Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробо­ви­щi.

- Не вдавайсь у тугу, - каже Назар. - Бiс бiду перебуде: од­на мине - десять буде.

А сам почав уже сивим волосом, як снiжком, приси­па­тись; розважає мене, а самого, видно вже, що нiхто не роз­ва­жить.

Коли виводять мого чоловiка… Боже мiй, свiте мiй! Сер­це в мене замерло; а вiн веселий, як на Великдень…


XLIII


Зосталась я з чоловiком у мiстi. Перебiгла година тая шви­дко, як свята iскра спахнула, та довiку не забуду!

Зараз мого чоловiка приручили дядьковi, москалевi iст­ньому, iзучатись вiйськової науки. Дядько був станом ви­сокий, очi чорнi; волосся i вус, як щетина, пужаться; хо­дить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.

От ми йому кланяємось, а вiн нiчого; тiльки понуро огля­дає Прокопа. Дає йому Прокiп грошi:

- Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько роз­горює.

Дядько кашлянув, плюнув:

- Ходiм!

- Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! - каже менi Про­кiп. Та й пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуляємо со­бi, а вiн питає:

- А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вiльна душа?

Та й смiється, заглядаючи менi в вiчi.

Хоч як було менi невпокiйно, хоч як тужило моє сердень­ко, а й я всмiхнулась i нiби чогось радiла.

Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звiдки? Продати нiчого. Я поїхала - нiчого не взя­ла. Та й не великi скарби були там у мене: кiлька соро­чок, та спiдниць двi, та ще там якась юпочка та кожуша­ночка. Не до того менi було тодi, щоб те забирати, а по­слi вже панi не оддала. От я й надумала собi: "Пiду я по­денно робити!" Порадились iз Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповiстили, пита­ємо, чи буде її рада на те, щоб ми поденно за хату їй спла­чували.

- Добре, - каже, - будуть грошi, оддаватимете поденно, а не будуть, то я й пiдожду вам.

Ми й перебрались до неї в хату.


XLIV


Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ла­скава, а що говiрка! Розказує та й розказує, та все про своє ли­хо, що весь рiд їх звiвся, що сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтхає раз у раз, частенько, було, й сплакн­е. Та й за нами чимало вона слiз вилила: як, було, сиди­мо з чоловiком укупцi та говоримо, вона й почне пла­кати та примовляти, що - ось ми молоденькi, ось ми i хоро­шi – ні­в­року: жити б та жити та людей собою веселити… При­кла­дає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хiба тодi ущу­хне, як надiйде дядько та гримне на неї: знов баба кисне!

А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його заго­ворити, анi його спитати.

- Що се за чоловiк у свiтi! - каже, було, стара. - Який же вiн грiзний та неласкавий - нехай бог боронить! Чи вiн нi­ко­ли роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!

Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повер­та­юс­я пiзно. В руцi в мене заробленi грошi. Весело по­спi­ша­юсь додому.

Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку i спитає тихенько:

- Чи добре натомилась, Усте?


XLV


От якось сидимо ввечерi: москаль на лавi з люлькою, ха­зяйка коло вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мов­чк­и всi; коли у дверi хтось - стук-стук; а далi: - Здоро­вi бу­ли! - гукнуло щось за дверима.

Се ж Назар!

Увiйшов i стоїть перед нами, стелю пiдпираючи: люлька в зубах; i сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась.

- Хазяйцi i всiм нехай бог помагає!

- Спасибi! Милостi вашої просимо! - вiтає його стара.

- Звiдки се ти взявся, Назаре? - питає Прокiп. - От наче з зе­м­лi вийшов!

- Я звiдти, - каже, - звiдки добрi люди мандрiвки ви­гля­да­ють.

Дядько поворушивсь, - поглядає на дверi.

- А чого се крутишся, пане москалю? Однiї вiри, - не цу­рай­ся.

Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.

- Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пi­йма­ти?.. Да ти й сам, бачу, степовик… От же й не пробуй - не пiй­маєш. А лучче дай менi люльки запалити… Як же вам ве­деться тут? - питає нас. - Почому в мiстi молодицi мотор­нi та гарнi? - моргає на мене.

- А в вас там як? - питаю в його.

- Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.

- Ох, менi лишечко! Годино моя! - зажурилась хазяйка.

Дядько тiльки вуса покрутнув.

- А стара? - питаю.

- Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там панi казала.

- Еге! Було за вас обох пановi на горiшки: "Через твiй, - ка­же, - розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зо­ста­вся?" - се все панi; а я скажу: дурень не дурень, а, сто­ячи перед нею, на розумного й трошки не походив.

Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи пляшку горiлки i поставив на столi.

- Вип'ємо, - каже, - по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бу­вай­те здоровi, в кого чорнi брови!

А дядько:

- Що се, - каже, - за горiлка? Лучче води напитись, як та­кої горiлки!

- Коли хто схоче, то нап'ється й води, - озвавсь Назар.

- Горiлочка, здається, добра, - каже хазяйка.

- Бодай тому шинкаревi таке життя добре! - одгримнувсь дядько. А проте випив iще, iще й iще. Вип'є i сплюне, налає i знов вип'є.

Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стер­пі­ла:

- Що ж ви так її гудите?

- Не твоє дiло, бабо! - гукнув дядько. - Для приятелiв п'є­мо всяку.

- Та на здоров'ячко ж!

- Знайте нашу московську добрiсть! - додав Назар. Вече­ряємо, говоримо; а дядько п'є та й п'є, та й п'є. Зблiд на ли­цi й на стiл схилився. Дивиться на нас iз чоловiком та й ка­же:

- Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкуп­цi… Та годi, не журiться!.. Пожили, порозкошували - i буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не зна­єш, - вiк звiкуєш пiд палкою… Отак живи!.. Без роду, без пле­м'я, без привiту, без совiту, - на всiх розкошах!

А стара тодi до його:

- А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?

- З кантонiстiв! - одказав похмуро москаль. - 3 тих, коли чу­ли, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.

- А матуся ваша?

- Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?

- Отакеньки i я тепер безрiдна! - каже хазяйка хлипаючи.

- Iще й вона мiж люди! - гукнув москаль. - Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нi­хто й тебе не згадає; нiкуди пiти й нiде зостатись. Усi то­бi чужi, i все, усе чуже: i хата, i люди, i одежа… Степовик! -мовляв (до Назара)… - Так, брате! Мене з стенiв узя­то… Ну, i славнi, мабуть, тiї степи були!.. Дай, бабо, го­рiл­ки! Вип'ємо до дна, бо на днi молодiї днi!

А в самого сльози котяться-котяться. I смiється вiн ра­зом, i горiлку п'є… Далi вже як упав па лаву, так i заснув.

- Ну, по сiй же мовi та будьмо здоровi! - каже Назар. – Про­щай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс я то­бi грошенят крихту: п'ять карбованцiв. Поживай здоров!

- Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi ве­рнути.

- Гай-га! Аби живi були! Се не панськi грошi – братер­ськi: ними не зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiль­ний хоч на пiвроку; з собаками не пiймають.

Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили.


XLVI


Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бi­дою, хоч i з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Лег­ко зiтхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, - нiкого не боюся; роби­т­иму чи нi, - нiхто мене не присилує, нiхто не займе. Чу­юся на душi й на тiлi, що й я живу.

Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход!

- Неправда сьому! - вмовляю себе; а серце моє одразу по­чуло, що правда. А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!

Прокiп мене розважає, доводить менi, що се лихо доча­сне, що повернусь, каже, - будемо вiльнi.

- Так, так! - кажу, - так, мiй голубе!

А серце моє болить, сльози ринуть.

Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попро­щатись. Панiв не було дома; тiльки бабуся сама на го­спо­дар­ствi. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку па вздвiр'ї пi­знала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона тi­ль­ки жива була. Прибiжу до неї, обiймаю, як матiр рiдну.

- Чого ти плачеш, моя голубко? - питає мене стиха.

- Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклi!

- Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротiла… тут i вмру, моя дитино.

- Та до смертi терпiтимете?

- I терпiтиму, пташко.

Поблагословила вона нас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим мала. Попрощалися ми, пiшли… Та й не раз, не два оберта­лись, дивились. На порозi стоїть бабуся; навкруги тиша; скрiзь ясно; з поля вiтерець вiє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усiм грає-сiяє вишнє про­мi­няєте сонечко…


XLVII


Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зо­ста­лась, а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.

- Не суши себе слiзьми, серденько! - приказував. - Я вер­нусь… сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!

Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пi­шов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечу­ла через люди, що всi живi. Ведеться так, як i перш вело­ся. Ба­буся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Слу­жу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю об­кипiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело ста­не, як подумаю, що аби схотiла, - зараз i покинути ту слу­жбу вi­льно. Подумаю такеньки - i року добуду. Якось роз­важить ме­не, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не зв'я­за­нi руки мої. "Це лихо дочасне, не вiчне!" - думаю.

То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забу­де! Вiн чоловiк мiй, i добродiй мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь - байдуже ме­нi, що й є тi пани у свiтi!



home | my bookshelf | | Інститутка |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 37
Средний рейтинг 3.3 из 5



Оцените эту книгу