Book: Чортова пригода



Чортова пригода

(Т. Г. Шев­чен­ку)


Доводите ви мені, що про чор­та тільки пос­лав­ка, а ніхто то­го чор­та зро­ду не ба­чив? Не ручіться, заждіть тро­хи, - бо я йо­го ба­чив. Еге ж! Ба­чив на свої власні очі, оце як вас ба­чу.

Не йме­те віри? Мо­же, ду­маєте: по­язи­чив­ся Сви­рид Кос­то­ма­ха! Ко­ли та­ка ва­ша, братіки, дум­ка, то ду­же ви по­ми­ляєтесь. Що й ка­зать, на Бо­жо­му світі усього дос­хо­чу - не бра­кує теж і мо­лодців-бре­хунів, що збре­ха­ти їм за пре­ве­ликі ла­сощі, а за­бо­жи­ти­ся - як Сірку му­ху з’їсти. Знав я і та­ких, що в живії очі тобі бре­ше, як шов­ком шиє - хоч би морг­нув, вра­жий син! Та Сви­рид Кос­то­ма­ха не то­го тіста книш. Мій батько - хай над ним зем­ля пе­ром! - не бре­хав і си­нові не звелів. Та й скажіть мені, будь лас­ка, яке там доб­ро з тієї брехні? Чу­ва­ли, мо­же, і ви, що брех­нею світ пе­рей­деш, та на­зад не вер­неш. А йди прав­дою, то скрізь тобі шля­шок би­тий - чи ту­дою, чи сю­дою, чи на схід сон­ця, чи на захід. Я, щоб ви зна­ли, провідав то­го світа - був, як то ка­жуть, у бу­вальцях. Чо­го-то я не чув, чо­го-то я не ба­чив? Чо­го не трап­ля­лось, чо­го не до­во­ди­лось! І не ска­за­ти, і не зма­лю­ва­ти! Що вам оце в ди­во­ви­жу, то мені в обідень, що вам чуд­но та див­но, то мені во­но так, як в борщі са­ло, або улітеч­ку тра­ви­ця, а на Во­дох­рещі мо­роз. Приміром ка­жу­чи, як­би вам той чорт пострічав­ся, то у вас з пе­ре­ля­ку, ма­буть, оч­кур би лус­нув, а я стрів, то мені й за ухом не зас­вербіло: чор­тя­ка, то не­хай і чор­тя­ка, страш­ний, то не­хай і страш­ний… Не в та­ко­му гор­щи­ку на­ва­рю­ва­ли, та дя­ку­ва­ти Бо­гу - ошам­ненько виїда­ли.

Еге ж, ба­чив я йо­го доб­ре - не на­зир­ком, а так, як оцю чар­ку, що пе­ре­до мною. Як­би приміг ма­лю­ва­ти, то на­ма­лю­вав би вам і ріжки, і ко­пит­це.

Щоб то мені йо­го не розг­ледіти, попліч з ним си­дю­чи та слу­ха­ючи, як він на своє ли­хо нарікає… І доб­ре я йо­го ба­чив і дізнав, яка йо­му ста­ла­ся при­го­да. Мо­же б, йо­му й ра­ду дав, як­би не дур­на йо­го го­ло­ва.

Та, ма­буть, ніку­ди вже дітись, тре­ба усе з за­ча­ла і до ла­ду вам роз­ка­за­ти. Слу­хай­те ж, як бу­ло діло.

Може, чу­ли ви, як по­за­торік вес­ною я у неділю вранці опи­нивсь в про­валлі попід греб­лею?

Під тую неділю я прис­мер­ком гу­ляв ко­ло своєї ха­ти. Гап­ка, бач­те, за­хо­ди­лась ха­ту біли­ти, та «не лізь», ка­же, «попід ру­ки, гу­ляй оту­теч­ки, по­ки впо­ра­юсь». Я гу­ляв. Ота­ка гу­ля­н­ка, та ще як чо­ловікові на дум­ку яка-не­будь прик­рость на­вер­тається, не роз­ва­жає. Пок­ру­жив я, пок­ру­жив ко­ло ха­ти, та й нат­ра­пив на стеж­ку до греблі: одвідаю ку­ма Дем­ка Пе­ли­па­са.

Гапка, ма­буть, плес­ка­ла вам, ніби я ниш­ком втік, так се її жі­но­ча бре­хенька. Звісно, жінка: як не­ма, чо­го їй тре­ба, то ви­ду­ма та й ка­же: «Ось во­но є!» І не втікав я, і, як во­на кли­ка­ла, не вда­вав глу­хо­го, а поб­рав­ся собі спокійненько.

Сонечко вже за­па­ло за го­ру, річка лед­ве блис­ко­че, віє ве­с­­ня­ний бла­гий вітрець, а я йду та ду­маю, чи до­ма кум Дем­ко, чи, мо­же, по­дав­ся до дя­ди­ни. У дя­ди­ни бу­ли ко­ле­са на спро­даж, і хва­ливсь Дем­ко, роз­див­люсь, мов­ляв, і, як впо­до­­баю та бу­де поцінно, то тре­ба не­одмінне ті ко­ле­са ку­пи­ти.

Кум Дем­ко - хай царст­вує - був мій давній, тро­хи не з по­ви­­точ­ку, при­ятель, то він до ме­не, а я до йо­го й на по­ра­ду й на роз­ва­гу. При­ход­жу. Кум до­ма - рад, вітає: «А, Сви­ри­де дру­же!» Вітає і ку­мо­ва жінка - вітає, а кир­понька вго­ру. Не ко­неш­не во­на влюб­ля­ла, як до чо­ловіка тра­питься гість: такій че­пу­русі в жадібку по­па­щи­ку­вать та по­ба­риш­ку­вать, а по­важ­на роз­мо­ва їй сма­кує, як ко­ше­няті редька.

- А чув, Сви­ри­де, - ка­же Дем­ко, - що у Глуш­ка ко­ней вик­ра­­ли? Та не вночі, а вранці… А ти, Одар­ко - гос­по­ди­не (до жінки то), чо­го стоїш, як мальова­на? Во­ру­шись та справ­ля­й­­ся, бо пос­лав нам Бог лю­бо­го гос­тя, і тре­ба йо­го гар­не­нь­ко по­час­ту­ва­ти. Чуєш?

- Та чую ж, чую, - од­вер­тає.

Зараз за­хо­ди­лась опо­ряд­жа­ти сто­ла, зас­ти­лає ска­тер­кою, ста­но­вить ча­роч­ки… Мо­же, й не ра­да, та му­сить, бо хоч Дем­ко був пло­хенький, жіно­чим вит­ре­бенькам по­ту­рав, і жінка у йо­го в хаті вер­хо­во­ди­ла, а про­те, як при­па­де при­яте­ля по­час­ту­вать, то літай, як му­ха, ко­ли не хо­чеш, щоб очіпок злетів.

А Дем­ко знов до ме­не:

- Чи ж не ди­во: ще по світан­ню той бідо­ла­ха Глуш­ко ба­чив, сто­яли коні, а зійшло со­неч­ко…

- Де там він їх ба­чив, як зве­чо­ра до са­мо­го ран­ку під ко­мо­рою безп­ри­том­ний ле­жав! - оз­ва­лась Дем­чи­ха. - Не пив би горілки, не про­во­ро­нив би ко­ней!

- Оце жіно­чий ро­зум! - сміється Дем­ко, - на­чеб­то у тве­ре­зих ко­ней не кра­де­но? Хіба у тве­ре­зих шко­ди не бу­ва… Еге-ге! аби здо­ро­ва на пле­чах го­ло­ва! Хто йо­го й зна, в ко­го більш шко­ди лу­чається, чи у п’яних, чи у тве­ре­зих…

- Ні, ку­ме, - ка­жу, - що прав­да, то прав­да: горілка до доб­ра не до­ве­де!

(А сам пог­ля­даю на Дем­чи­ху).

- Авжеж не до­ве­де, - згод­жується Дем­ко. - Тре­ба, бач, мі­ру зна­ти.

- Еге ж, міру! - по­ча­ла, на­чеб­то кеп­ку­ючи, Дем­чи­ха

Та не до­ка­за­ла, бо Дем­ко вже дос­тав ца­ряг­ряд­ку, - та­ка бу­­ла в йо­го не з ма­лих пля­шеч­ка жбан­ком, - од яко­гось ту­р­чи­на, чи що, собі прид­бав, - і дає їй у ру­ки: «Око­ви­тої мені, та ху­тенько!»

Вона мет­ну­лась до шин­ку, а ми, до­жи­да­ючи, знов ди­ву­є­мо та міркуємо, звідки на­вер­ну­лись ті сквапні мо­лодці, що глуш­ко­вих ко­ней за­по­па­ли.

Коли ось і Дем­чи­ха з око­ви­тою…

- Ой, жінко, - стріча Дем­ко, - те­бе б по смерть по­си­лать, то б на­жив­ся чо­ловік…

- А мені здається, що гос­по­ся на­че на кри­лах обер­ну­лась, - ка­жу.

(Не те що всміхну­лась - і не пог­ля­ну­ла на ме­не).

А Дем­ко бе­ре пляш­ку і час­тує ме­не:

- Вип’ємо, ку­ме, по повній, бо наш вік не­дов­гий!

Я, ба­чи­те, не ду­же ла­сий на ту горілку, то тро­хи й ос­та­лось у ме­не в чарці, а Дем­ко за­раз підпов­ня:

- Пий, ку­ме, до дна, бо на дні мо­лоді дні!

Нікуди дітись, ви­пи­ваю, бо як те­бе час­ту­ють, то тре­ба ж не по-песьки, а по-чеськи… Ви­пи­ваю, а про­те та­ки до­вод­жу, що та горілка - невірна дівка.

- А невірна, - знов згод­жується Дем­ко.

Та до жінки:

- Не по­куш­туєш, Одар­цю? - Доб­ра!

- Дякувати! - од­вер­тає.

Сіла од­далік, ру­ки скла­ла, си­дить не­ру­хо­ма, та па­се нас очи­­ма… Аж мені ніяко­во…

А ку­мові бай­ду­же, - од­ну ви­пи­ває, дру­гу на­ли­ває…

- Не по­куш­туєш, Одар­цю? То Бог з то­бою, сер­де­нят­ко. Пі­шла, як то ка­жуть, ба­ба пішки, не бу­де замішки. До те­бе, Сви­­ри­де…

А тим ча­сом роз­мо­ва то­читься та то­читься. Обмірку­ва­ли глуш­ко­ву шко­ду, зга­да­ли, як торік у яр­мар­ку ба­ба ско­чи­ла на чу­жий віз та за Буг утіка­ла - за­по­па­ли її аж по тім боці на бе­резі…

І ка­же Дем­ко:

- А слав­но там по­за Бу­гом! Як­би-то спро­можність! Як­би- то ку­дою схотів, ту­дою й по­летів! Дав­но б я по­за Бу­гом гу­ляв. Несп­ро­можність гіркая! А та­ки я за Буг ви­бе­русь!

Треба вам зна­ти, що кум Дем­ко, аби за­по­ро­шив тро­хи око, за­раз ла­диться у мандрівку. Пам’ята­ючи та­ке, я з ним ду­же не зма­га­юсь, а тільки зви­чай­ненько ніби пи­таю:

- Чи ти бри­диш, ку­ме? Оце б ти мав ки­да­ти жінку, ха­зяй­ст­веч­ко?

- А на біса мені та жінка? - од­ка­зує. - На біса те ха­зяй­ст­веч­ко? Од­на мо­ро­ка!

Тут Дем­чи­ху, ма­буть, до­пек­ло до шир­ця, бо аж за­си­ча­ла:

- Авжеж! На біса жінка… Як він ро­зум­ний, то й сам по­тяг­не за Буг, а як ще за­бе­ре з со­бою ку­ма Сви­ри­да, - то бу­де та­ка па­ра, що й по­за Буг не стид­ко!

(Се так на ме­не за­ки­да га­дюч­ку, а я… на­че мені нев­тям­ки).

- Що мені той Буг? - пра­вить Дем­ко. - Хіба в Бо­га один Буг? З-за Бу­га я й далі… ку­дою схо­чу, ту­дою й по­тяг­ну… Еге, Сви­ри­де?

- Тягніть, тягніть на здо­ров’я! - глу­зує Дем­чи­ха. - Аби Га­п­ка не по­тяг­ну­ла ко­гось на розп­ра­ву…

(Знов га­дюч­ку на ме­не за­ки­да, а я знов, ніби мені нев­тя­м­ки).

А Дем­ко вже за­ход­жується аж у Па­лес­ти­ни.

- Чув я, - ка­же, - за тії Па­лес­ти­ни. Оце ж до тих Па­лес­тинів і по­су­ну!

І що йо­му міцніш у го­ло­ву ус­ту­пає, то він далі по­су­ва. Вже й по­за тії Па­лес­ти­ни, - хва­литься, - втоп­чу стеж­ку, а з-за Па­лес­тинів…

- Може, й під ла­ву, по­руч з ку­мом Сви­ри­дом? - пе­ре­хоп­лює Дем­чи­ха.

(А Сви­рид та­ки те­бе не за­че­пить, гас­пи­до­ва доч­ко! - ду­маю). І на­че не чув, ози­ва­юсь до Дем­ка:

- Як на ме­не, ку­ме, то я б зро­ду не за­ли­шив своєї гос­по­ди…

- У Па­лес­ти­ни! - пра­вить, - у Па­лес­ти­ни! І геть-геть за Па­лес­ти­ни!

В го­лові йо­му вже доб­ре бри­нить… Час­тує: «До те­бе, ку­ме, до те­бе, Сви­ри­де!» - а усе сам спо­жи­ва… А далі, що бу­ло ос­татнє у пляшці, виж­лук­тав без чар­ки, на­хильцем… І не вга­ва: у Па­лес­ти­ни! у Па­лес­ти­ни!

Мені аж брид­ко ста­ло…

- Які там, ку­ме, Па­лес­ти­ни, - ка­жу. - На­що во­ни нам зда­лись?

- Оце ж не­сог­лас­ний Сви­рид у Па­лес­ти­ни, - знов вв’язу­є­ть­ся Дем­чи­ха. - В Сви­ри­да та­ка дум­ка, щоб най­перш Па­на­ма­р­чу­ка одвідать…

(Себто шин­ка­ря - тоді у шин­ку сидів Па­на­мар­чук Пет­ро).

Я знов ніби не чую, а во­на та­ки цо­ко­тить:

- Несогласний Сви­рид у Па­лес­ти­ни, не­сог­лас­ний… По­ве­де те­бе до Па­на­мар­чу­ка… не пус­тить до Па­лес­тинів,

А Дем­ко як грим­не:

- Не пус­тить?! Хто не пус­тить?

Трохи при­пек­ло вже й мені.

- Годі вже, ку­ме, з ти­ми Па­лес­ти­на­ми! - ка­жу. - Чи ж при­па­ло доб­рим ха­зяїнам по світі блу­ка­ти? Не­хай дурні по до­ро­гах ти­ня­ються, а доб­ро­му, - до­вод­жу, - ха­зяїну не блу­кать, а прид­бать…

А він на ме­не:

- Зась!

- Як-то, - пи­таю, - зась?

- Зась! зась! - ре­пе­тує. - Не дам у ка­шу собі дму­хать!

- Таке? - ка­жу.

- А ма­буть, «та­ке»! - сміється Дем­чи­ха.

Зуби блис­ко­тять, з очей аж іскра ска­че… Ра­да, іро­до­ва до­ч­ка! Од­ки­ну­ла двері, дер­жить на стежі та при­мов­ляє:

- Ой, Сви­ри­де, не баріться, та до­до­му поспішай­тесь! Чи за­­бу­ли, що Гап­ка у яр­мар­ку но­вий собі ма­когін ку­пи­ла; та та­­кий, як з заліза… І ко­цю­ба в її справ­на… Ой, не баріться…

А Дем­ко та­ки не вга­ва:

- Зась! зась! Не дам собі в ка­шу дму­хать!

Хоче зня­тись з ла­ви, та не­си­ла - на­че при­кипів… А Дем­чи­ха аж тан­цює:

- Беріться до­до­му, Сви­ри­де, беріться до­до­му! Ой, беріться, бо ма­когін у Гап­ки срібний, а ко­цю­ба зо­ло­та.

Горобець ма­ленький, а сер­деч­ко має… І не те що го­ро­бець, і свя­тий ча­сом скри­виться…

Надозолила мені ка­то­ва дзунд­зу­ри­ха.

- А пож­ди, - ка­жу, - дам я тобі й ма­ко­го­на, і ко­цю­би!

Та впрост до неї…

А во­на скок до две­рей та з ха­ти… А я за нею, та якось тро­хи за­че­пивсь на по­розі, - бо до ка­та бу­ло там в неї уся­чи­­ни по­нас­та­нов­ле­но, - а во­на в ме­не попід ру­кою дзиґ знов у ха­ту, та на дзиґу шторх ме­не у плечі, та хатнії двері за со­бою на защіпку… Я й не сха­ме­нувсь, як вип­хав­ся…

Постояв, пос­то­яв, по­ла­пав тро­хи двері - двері в їх славнії - ду­бовії - та й по­вер­нув на греб­лю: хай тобі ри­ба і озе­ро!

Іду та га­даю: на­що-то Гос­подь ми­ло­серд­ний нат­во­рив оцю жіно­ту? На­що во­на зда­ла­ся? Тільки спо­ку­шає доб­ро­го чо­ловіка та світ йо­му зав’язує!

Ось і греб­ля. А зо­ря­но так, що, здається, зо­ря­ми в вічі си­п­ле. Ко­ли зирк: ВІН си­дить, са­ме де вир­ва, та та­кий не­ве­се­лий, на­че всі шля­хи за­гу­бив. У во­ду ди­виться.

- А що, - ка­жу, - біси­ку, чо­го се та­кеньки за­жу­ривсь?

Зітхає ва­женько.

Питаю:

- Гірко, біси­ку?

- І-і! - од­ка­зує.

Та й по­су­вається тро­хи, ніби навз­до­гад: «Сідай ко­ло ме­не». А що, ду­маю, ся­ду я, по­сид­жу, бо та­ки доб­ре спізнив­ся, а до­ма Гап­ка до­жи­дає… Виг­ля­да­ла-виг­ля­да­ла, а далі вже годі… Си­дить на лавці, очі вто­пи­ла в зем­лю й ки­пить… Ти­хе­сенько по­тяг­ну я двері… Га! чо­го се так ра­ненько вер­таєшся, гос­по­да­рю? Чо­му ще хоч тро­хи не по­гу­ляв? Та як візьметься з ме­не во­ду ва­рить, то ва­ри­ти­ме, ва­ри­ти­ме… Пі­зно прий­ду - не по­ми­лує, і раніш прий­ду - не по­ми­лує, то не­хай вже прий­ду пізно.

Сів я ко­ло йо­го. По­сиділи. Він усе ди­виться у во­ду, а я ди­в­люсь на йо­го. І та­кий він, сіро­ма­ха, смут­ненький. Скор­чи­в­­ся, змор­щив­ся, аж ріжки ніби прив’яли, - у такій скрусі, що мені жал­ко ста­ло. А до то­го ще й ціка­вий я, що то йо­го, біси­ка, та­кеньки сильне за­жу­ри­ло. І знов пи­таю:

- Гірко, біси­ку?

А він знов:

- І-і-і!

- А хіба ви вчо­ра на­ро­ди­лись, - ка­жу, - не знаєте, що на сві­ті більш смут­ку, як ра­дості… Не з вас во­но на­ча­ло­ся, не ва­­ми во­но й скінчиться… А ви та­ки не вда­вай­тесь у ту­гу, КИНЬТЕ ЛИ­ХОМ ОБ ЗЕМ­ЛЮ. Жур­ба со­роч­ки не дає. Не все ж і хма­риться та со­неч­ко зас­ту­па - ко­лись і ви­яс­ниться.

- Не ви­яс­ниться! - ка­же.

- Чому так? Не­ма, - до­вод­жу, - не пе­ре­хо­дя­чо­го на Бо­жо­му світі, не­ма повсічас­но­го, навічно­го - або пе­рей­де, або при­­вик­неш. Он, слав­лють, що як обсвідчуться, то жи­вуть і в са­мо­му пеклі, хоч у кип’ячій смолі не ве­ли­ка при­до­ба.

- Що те ва­ше пек­ло? - су­мує. - Що та ва­ша кип’яча смо­ла! Жар­ти…

Та зітха так, що старі ви­со­ченні вер­би до землі на греблі по­хи­ля­ються.

- Як підкла­да­ти угілля, - ка­жу, - та піджа­рю­ва­ти, то, мо­же, во­но й жар­туш­ки, а як у смолі кипіти, то вже не іграш­ка.

- Та ва­ша пе­кельна смо­ла - ла­сощі. Я не в такій кип­лю од ве­чо­ра до ран­ку, од ран­ку до ве­чо­ра! Га!

Та як гак­не, то аж зорі на небі за­во­ру­ши­лись.

А я йо­му:

- Панич ви, ба­чу, і чи не па­ничівські у вас прим­хи? Трап­ля­лись мені такі, що пуч­ку на тер­нин­ку по­ко­ле та й ре­ве до Бо­га, яке йо­го стра­шен­не ли­хо спос­тиг­ло. Ко­ли та­ка ва­ша на­пасть, я без зна­ха­ря ліки знаю.

Аж підско­чив:

- Які?

- А ось які: заб­рать би вас на ро­бо­ту, на щи­ру крестьянську, щоб ви й по­по­ора­ли і по­по­бо­ро­ни­ли, а до то­го по­по­бі­д­ку­ва­ли­ся, що нічим засіяти, та пішли, го­ру­ючи, до­до­му, а вдо­ма нічим го­лод­ну ду­шу по­жи­ви­ти…

Махнув лап­кою, ніби: «нікчемні твої ліки!» Та й бурк­нув:

- І не та­кої во­на мені зав­да­ва­ла!

Наче ме­не у тім’я стук­ну­ло: «во­на!»

- Що ж то за «во­на»? - пи­таю.

- Жінка. За жінкою про­па­даю! - приз­нається.

- Еге! се вже не­пе­ре­лив­ки! - Зга­да­ло­ся, знаєте, яка та сіль в оці, ті жінки…

- Жінка? - пе­ре­пи­тую.

- Не лю­бить! Не вгод­жу! Не дам собі ра­ди! Про­па­даю!

- Оце, - ка­жу, - щоб то з жінкою та не дать собі ра­ди! Не­хай жінка бу­де, як кро­пи­ва жиж­кая, а в здатнього чо­ловіка у тиж­день ста­не м’якенька, як шов­ко­ва.

- Як ва­ша Гап­ка? - всміхнувсь, та так, на­че вку­сив.

(Сказано, бісик, то доб­ре зна, де торк­нуть!)

- Що та моя Гап­ка, - ка­жу, - як ввіряться мені Гап­чині при­м­хи, так, бу­вай­те певні, в один мент за­побіжу то­му ли­ху.

- Хвастик з вас! - і знов всміхається. - А про­те на­по­ум­те… Скажіть, будь лас­ка, як би ви моєму ли­ху за­побігли?

(Відома річ, ко­го ог­нем пе­че, то­му скрізь во­да мріється, а хто то­питься, той і за зілли­ноч­ку хо­питься).

- Що ж, - згод­жу­юся, - мо­же, я вам і ста­ну у при­годі. Ви роз­кажіть мені, з чо­го і як скоїлось ва­ше ли­хо, не­хай я усю подрібни­цю втям­лю. То, мо­же, й доб­ру по­ра­ду дам.

Він ва­женько зітхнув і по­чав:

- Впала во­на мені доб­ре в око, лед­ве я її на­зо­рив, - тільки я то­го не вжах­нув­ся, бо не пер­ши­на бу­ло мені цяцькаться з жіно­тою. Трап­ля­лось, що од­на вдряп­не, дру­га за­бе­ре тро­хи глиб­ше, тре­тя ніби й за жи­ве заш­морг­не, то все те, як з гус­ки во­да. Щоб з нею од­ру­жи­тись або вік ко­ро­та­ти, то­го я і в по­мислі не мав. Дум­ка та­ка бу­ла: по­гу­ляю та по­ла­сую, щоб ме­не бра­ти мої зна­ли, що і я не в пні жи­ву. До­ки схо­чу, до­ти по­жар­тую, а до­ку­чить - далі по­манд­рую… Жар­ту­ючи, по­чав до неї вча­ща­ти… вча­щаю та жар­тую, а далі вже без неї мені якось і нуд­но, і труд­но, де во­на - там мої й очі, там мої й мислі, а зійду­ся - не на­див­лю­ся, не на­го­во­рю­ся… Ой, та й го­ди­на ж бу­ла! Як зга­даю, то аж…

Та й умив­ся сльоза­ми.

- Самий мед? - пи­таю.

- Мед! - пла­че. - Мед! Ой, мед! Та­кий… та­кий… мед… та­кий…

- Та годі вже, - впи­няю (бо не впи­ни за­ко­хан­ця, то він і по­ки світа сон­ця той мед сма­ку­ва­ти­ме у спо­мин­ку). - Шко­да, що вра­жа ла­сощ кис­не… а то б її і не вціно­вать. Скис і ваш мед, еге?

Затуливсь лап­ка­ми, та тільки ріжки тріпо­тять.

- Чи ж при­па­да жва­во­му бісе­няті ота­кеч­ки по­би­ва­тись? - со­ром­лю йо­го. - І со­ро­му не має!

- А я ж їй го­див! - пла­че. - А я ж на своїй шиї скрізь по сві­ті її во­зив! А я ж пе­ре­ри­вавсь, як во­на то­го хотіла!

- Як-то, - пи­таю, - ви на своїй шиї її во­зи­ли? Як-то ви пе­ре­­ри­ва­лись? Роз­ка­зуй­те шви­денько, бо не­за­ба­ром вже на світан­ня бла­гос­ло­виться, то й не встиг­ну я по­ра­ди вам да­ти. Годі вже вам ри­дать - чихніть та роз­ка­зуй­те.

Вгамував він сльози, схи­ливсь на пра­ву лап­ку го­лов­кою, та й знов роз­ка­зує:

- Забажала во­на, - роз­ка­зує, - світа провідать. Ніжки, ка­же, в ме­не ма­ленькі, то шко­да їх втом­лю­ва­ти, а ко­ли ти та­кий на все здат­ний, як хва­лиш­ся, і ме­не ду­же ко­хаєш, то впо­ря­ди так, щоб ти ме­не на шиї во­зив, та скрізь, де мені люб­ля, та щоб ско­ком з го­ри і на го­ру…



Вона ще ка­же, а я вже долі ле­жу й шию нас­та­вив: «Сідай, моє зо­ло­то, мос­тись, моє сер­це»… І повіз на шиї… І во­зив… І по го­рах, і по до­ли­нах, по всіх ук­раїнах… Во­зив і в сльоту, і в мо­роз, і в спе­ку. Ча­сом ду­ху вже в ме­не не хва­та, от-от впа­­ду, а тро­хи во­на скри­виться, то де та си­ла візьметься - знов порх­ну так, аж за­лус­ко­тить. Во­зив, по­ки їй на­до­ку­чи­ло. «Обрид­ла мені та гу­лян­ка, зса­ди ме­не шви­денько»! Я поспішавсь, а був ду­же змо­ре­ний, аж в очах мені зе­леніло, і хоч не впав, а не вдер­жав­ся, тро­хи по­хит­нув­ся і схит­нув її зле­генька…

Та знов у плач.

- Що ж во­на? - пи­таю.

- Розгнівалась. «За­те­ле­па!» - гнівається. - «Плю­гаш без­мо­з­кий… Бец­ман… вай­ло дур­не!»

Пригадує та вилічує, як во­на йо­го ша­ну­ва­ла, та з жа­лю аж тру­ситься.

- А ви ж що їй на те?

- Я про­шу: сер­це, ви­бач мені…

- Та й мо­то­ря­ка ж з вас! - сміюся. - «Ви­бач, сер­це!» Ко­ли б ме­не, я б пе­ред нею не зам­ру­жив ока, я б та­ку дзунд­зу­ри­ху доб­ре при­бор­кав!

- Як свою Гап­ку?

Отаке бісе­ня, здається, спан­те­ли­чив­ся з скор­бо­ти, а не за­бу­ва, що й Гап­ка не щод­ня свя­та…

- Що вам та Гап­ка на за­ваді? - ка­жу. - Не за Гап­ку річ, а за ва­шу кра­лю… Так оце ка­же­те ви їй «ви­бач, сер­це», а во­на?

- Одвертається та кеп­кує: «За­те­ле­па, вай­ло, пот­ро­щив ме­ні усі кісточ­ки». А далі вже й не ози­вається. Про­хав, пла­кав гірки­ми, бла­гав, та бла­га­ючи й ка­жу: рад би для те­бе над­воє пе­рер­ваться. А во­на тоді: «Ану, пе­рер­вись над­воє!» Я тро­хи не до не­ба підско­чив, що хоч про­мо­ви­ла до ме­не, і в один черк так пе­рер­вавсь, що по­ло­ви­на ме­не ко­ло її ні­жок, а по­ло­ви­на геть на од­шибі опи­ни­лась.

- Вжахнулась? - пи­таю.

- Не вжах­ну­лась! - зітха ва­женько. - «Оце і всього то­го ди­ва?» - кеп­кує. - «Що-то пе­рер­ваться над­воє! Дур­ни­ця, пус­тя­ко­ви­на… Ко­ли б на­чет­ве­ро!» Я за­раз начет­ве­ро…

- Вдовольнили кра­лю?

- Не вдо­вольнив… «Чо­му, ка­же, не на­восьме­ро?»…

- Ви на­восьме­ро?

- Я на­восьме­ро…

- Догодили-таки?

- Подивилась й змор­щи­ла но­сок… «Що-то та­ке? Якісь мо­т­­ло­хи, чи що? Лок­ши­на якась! тьху! Яке ж по­га­не! Не­хай мої оче­ня­та й не див­ляться»… Пішла і… заспіва­ла…

Далі вже й не про­мо­вить - поп­ри­ду­шив йо­го жаль, як за­ш­мор­гом.

Посиділи мовч­ки, - він, сма­ку­ючи своє ли­хо, а я - роз­ду­му­­ючи та роз­га­ду­ючи… Бо­же, Бо­же! що та жінка мо­же! І ко­т­ра ж най­ущип­ливій стає сіллю в очі, най­уїдливій ко­лю­ч­­кою в серці, чи бісівська, чи хрес­ти­янська? Хрестьянин, хва­­лить Бо­га, не пе­кельно­го ро­ду, не приділе­но йо­му Гос­по­дом, щоб він над­воє чи на­чет­ве­ро пе­ре­ри­вав­ся, а про­те інко­ли і хрестьяни­ну трап­ляється та­ка кра­ля, що йо­му на мот­ло­хи пош­мат­кує сер­це, на дрізоч­ки поб’є ду­шу… Роз­ду­мав­ся я ота­кеч­ки, роз­га­дав­ся, та, тро­хи позітхав­ши, по­чав всміха­тись: не всі до­ма - всміха­юсь, у сього бісе­ня­ти, що ко­­ло ме­не бідкається, та й ми, хрестьяне, незгірші: у які-то ми, поз­до­ров нас, Бо­же, пи­ше­мось неп­ро­то­рені дурні! Ча­сом нікчемнійш ми від то­го ви­то­роп­лю­ва­то­го біси­ка…

А бісик як грим­не на ме­не:

- Ану ж, чо­го зу­ба­ми блис­ко­чеш, хвас­ти­ку, ста­вай у при­годі! За­побігай ли­ху! Ря­туй!

Я зирк на йо­го, а він на­че ра­зом ска­зивсь, і та­ка з йо­го іс­кра сип­ле, що аж у вирві си­чить. Я ху­тенько по­су­нувсь далі - бо сиділи ж ряд­ком, - та й на йо­го:

- А чо­го се ти, навіже­не чор­те­ня, гри­маєш на ме­не, як на сво­го чор­то­во­го батька?

- Бо хвас­тик з те­бе! Хвас­тик! хвас­тик! - скиг­лить, на­че йо­­го завійна ухо­пи­ла.

- А от, - ка­жу, - як по­па­ду я те­бе за твої бісові ріжки, то по­ти во­ни і стриміли…

І та­ки б я йо­го пов­чив, так не охо­та, бач­те, по­га­ни­тись…

- Зажди, - ка­жу, - заж­ди - дам я тобі…

І не чує, так роз­па­лив­ся, та все:

- Хвастику! хвас­ти­ку!

- Як ти, - ка­жу, - дур­не бісе­ня, за мою добрість, що я те­бе по­­жалів, отак на ме­не визвірив­ся, то про­па­дай ти із твоєю гас­пидською жінкою. ЯКЕ НА­ВА­РИВ, ТА­КЕ Й ПО­ЖИ­ВАЙ: не бу­де тобі від ме­не ніякої ра­ди ані по­ра­ди.

- Давай ра­ду! - ве­ре­щить. - Да­вай, бо хва­ливсь, що да­си… да­вай, хвас­ти­ку.

До то­го ще по­чав ла­ятись, та так по­га­но, що й мос­каль, здається, йо­го б не пе­реміг, та так кле­не, що й най­язи­ка­та пе­ре­куп­ка му­си­ла б схо­ва­тись під ла­ву. А сам так і си­ка­є­ть­с­я в вічі, як оса… Спом’янув і Гап­чин ма­когін: не­хай тобі (ні­би­то мені) до віку Гап­чин ма­когін го­ло­ву тов­че, а ти щоб по­хи­лявсь та тільки белько­тав: «Га­пу­ню, сер­це! Га­пу­ню, риб­ко»…

«А бо­дай ти скис!» - ду­маю, а тим ча­сом пот­ро­хи все далі та далі від йо­го по­су­ва­юсь… бо вже й на­до­ку­чи­ло мені ка­ляться з не­чис­тою си­лою… та до то­го ще й та­ка дум­ка: чи не до­ве­деться мені за цю пе­кельну кум­панію во­зить по­па в ре­шеті?… Та й ка­жу:

- Не дур­но, - ка­жу, - в нас го­во­риться, що як хо­чеш поз­бу­тись при­яте­ля, то на­го­дуй йо­го го­лод­но­го або по­жа­луй та за­по­мо­жи йо­го ли­ху. Ма­буть, і у вас, бісів, та­кий са­мий зви­чай… Ота­ка твоя дя­ка за мою лас­ку?., за мою добрість?…

Він ніби тро­хи за­со­ро­мив­ся - по­ки­нув ла­ятись і схо­пив у лап­ки свою дур­ну го­ло­ву, на­че во­на йо­му роз­па­дається з ту­ги. А я, вва­жа­ючи, що він вти­хо­ми­ривсь, зра­зу гонів на двоє геть від йо­го. Так пос­те­рег­ло кля­те чор­те­ня.

- Га! ізрад­ни­ку! втікать!

Та до ме­не, а я між старі вер­би, та ско­ком на пеньок, та з пенька черк на вер­бу, та з вер­би й зах­рес­тив­ся на­ок­ру­ги.

Як він зас­ка­ву­чить, як зас­киг­лить, Бо­же мій! світе мій! І ту­­дою зви­вається, і сю­дою - хо­че до ме­не присіка­ти­ся, та ба! - нічо­го не вдіє - зах­ре­ще­но… Тільки дур­но мор­дує­ть­ся…

Та й мор­ду­ва­ло­ся ж ска­же­не бісе­ня! І ска­че, і ту­по­че, і по землі ка­чається, і в го­ру пнеться, ко­пит­ця­ми і то­ло­чить, і риє, ріжка­ми і дов­бає, і кре­ше, зу­ба­ми ляс­ка, аж по­за річкою лу­нає, очи­ма вже по­мот­ло­шив ме­не і по­жер… Кру­ти­ться, вер­титься, ска­ву­чить, скиг­лить, свер­го­че, виє, стог­не… А з са­мо­го та­ке по­лум’я прис­ка, не­на­че сто­над­цять кіп смо­ля­но­го віхтя па­лає.

А я умос­тивсь собі на вербі й бай­ду­же мені: не­хай, ду­маю, ту­рецький син мор­дується! Я спокійненько та гар­не­нь­ко пе­ре­сид­жу, по­ки на світ бла­гос­ло­виться - а заспіва­ють півні, не­чис­та си­ла слиз­не, тоді по­бе­русь до­до­му… бо та­ки вже час…

Посидів я тро­хи, по­ди­вив­ся, потішивсь… далі й на­до­ку­чи­ло мені. Од­но - не­ве­ли­ка честь на гіллі стреміти, а дру­ге і те, що тре­ба ж і сте­рег­тись тро­хи, бо не­чис­та си­ла ка­верз­на: ча­сом та­ке тобі ут­не, що й до віку чми­ха­ти­меш… І що далі, то все мені гірш та гірш на­до­зо­лює… До то­го ще й жал­ку­ва­ти ні на ко­го, тільки на свій дур­ний ро­зум: на­да­ло зми­лу­ва­тись над тим навіже­ним пе­кельни­ком! Я, бач­те, та­кий чо­ловік - м’якуш­ка, що не­хай де яка при­го­да, або жу­р­ба, або сму­ток, то за­раз там мої і жа­лощі… Од­же ж і по­жа­лу­вав, бо­дай йо­го хріно­ва ма­ти жа­лу­ва­ла!

А час хоч не стоїть, та й не ле­тить кри­ла­ми. На небі зорі аж ска­чуть і та­ко­го їх, на­че хто раз у раз з ко­шиків підси­па; мо­ло­дик ніби все ще в го­ру підби­вається, со­ло­вей­ко не вга­ва - ще­бе­че… Ко­ли ще на те світан­ня бла­гос­ло­виться!

І та­ка на се­бе до­са­да ме­не допікає, що як­би се не я, а хтось інший, то б до ла­ду йо­го ви­чу­бив. Зітхаю ва­женько та ду­маю: «ГРИЦЬ НА­ВА­РИВ, ГРИЦЬ І ПО­ЖИ­ВАЙ!»

Тільки що я собі теє про­мо­вив, ме­не на­че вхо­пи­ло: годі панька­ти­ся з тією при­ну­кою! Удос­та­чу тієї підгне­ти! Не хо­чу! не бу­ду! Раз ма­ти ро­ди­ла!

Обхрестивсь, та й бер­киць з вер­би впрост на гас­пи­дові ріжки… Не­са­мо­ви­то за­гар­чав гас­пид… Зем­ля на­че лус­ну­ла… зас­ту­гоніла… За­гу­ло, за­вих­ти­ри­ло… Усе пішло оберт­нем… Та як черк­не ме­не вго­ру, то я фурк­нув, як з лу­ка… І по­нес­ло ме­не, на­че сте­пові пу­хи… Не­се-не­се-не­се… та все околіями, аж геть по­за Тро­щанські гаї, по­за Со­ро­чий Брод, по­за Гай­во­ронський степ, та по­за якісь кручі, та яру­ги, та бес­ке­ди… Та як бах­ну­ло, то аж тро­хи не на три палі у зем­лю ме­не втро­щи­ло… Сха­ме­нувсь по­ма­лу, підвод­жусь, роз­див­ля­юсь… Се ж я у про­валлі по­за мли­ном! День вже та­кий, як бик, тич­ба лю­дей го­мо­нить ко­ло греблі, а Гап­ка на­до мною мо­лит­воч­ку ви­чи­тує… Ска­за­но, жінка: тут би дя­ку­ва­ти Гос­по­деві, що виз­во­лив чо­ловіка з на­пасті, а во­на наріка­ти та гу­ди­ти, та кеп­ку­ва­ти… І що ж ви ду­маєте, досі не йме віри! «П’яни­цям, - на­по­ля­гає, - кат зна що вер­зе­ть­ся»… Себ­то я п’яни­ця… Та до то­го як візьметься свої док­ла­д­ки док­ла­дать та ви­гад­ки ви­га­ду­вать - бо­дай і не сни­лось! То я вже і не зма­га­юсь, а як той побідаш, що сіяв ячмінь, а жі­нка йо­му: «Греч­ка!» - згод­жу­юся і я: «Не­хай бу­де греч­ка!» 




home | my bookshelf | | Чортова пригода |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу