Book: Три долі



Три долі

I


У сло­бо­дi я ро­ди­лась - П'яти­гiр. Там, не­да­леч­ке од нас, - мо­же, ко­ли Сло­бо­дянськi сто­ро­ни до­во­ди­лось пе­реїздить, то чу­ва­ли, - ста­ра жо­на ви­ко­па­ла пе­че­ри у крей­дя­нiй го­рi? Трид­цять чи со­рок лiт ко­па­ла, - та­кi ве­ли­кi ви­ко­па­ла, гос­по­ди! Бу­ло, ми хо­ди­мо ма­ли­ми по пе­че­рах тих, - за­па­ли­мо вi­ти сос­но­вi та й хо­ди­мо; а хiд узенький та низький i ду­же труд­ний. Мiж людьми йде, що бу­ла то жо­на вельми древ­ня й не­моч­на, а ду­ху ве­ли­ко­го. То, бу­ло, як вже їй си­ли пе­рей­меться - упа­де по тру­дах тяж­ких та тiльки зап­ла­че до бо­га, то - як зiл­ля пiд ро­сою - знов од­жи­вiе та й знов ко­па i ко­па. Бу­ла во­на гос­по­дом улюб­ле­на. Та­ка ос­та­лась пам'ять її свя­та.

Як вий­ти з тих пе­чер та ста­ти до сон­ця, - пе­ред то­бою усе тiльки го­ри крей­дя­нi бi­лi­ють ви­со­кi, а мiж го­ра­ми ти­ми узенька рiч­ка, про­зо­ра i гли­бо­ка, дзюр­чить. Пруд­ко бi­жить та рiч­ка го­ней iз двад­цять, до са­мої лу­ки зе­ле­ної, - по лу­цi вже ти­хо i ши­ро­ко роз­ли­вається i ти­хо да­лi ле­лiє по­пiд га­ями, а там у ви­со­ких оче­ре­тах десь про­па­дає.

Слобода на­ша над са­мою лу­кою рiч­ко­вою, на п'яти го­рах стоїть крей­дя­них, осад­же­на ви­со­ко у дав­нi вi­ки од во­ро­га та­та­ри­на, щоб наг­ло не збiг; зда­ле­ка зог­ля­да­ли з гiр, хова­лися й ря­ту­ва­лись. Го­ри вже тi тра­вою зе­ле­нi­ють, урос­ли сад­ка­ми гус­ти­ми. Ме­жи бi­лих ха­ток цвi­те й виш­ня ряс­на, й тон­ко­вер­ха то­по­ля па­ху­чим лис­том ше­лес­тить; де над во­рiтьми тем­на дрiб­но­лис­та гру­ша, як на­мет, ук­ри­ває або гiл­ляс­тий ясо­кiр буяє; в бе­ре­зi ка­ли­на роз­рос­ла­ся, повиро­стали вер­би. З гiр на во­ду го­ро­ди буч­нi роз­ве­лись. Там-то зiл­ля, ово­щу! Там-то цвi­ту! Там-то сте­же­чок i до во­ди й до су­сi­ди, i до дру­гої. Все то поз­бi­га­ли, по­ви­ход­жу­ва­ли леге­сенькi нi­жеч­ки дi­во­чi.

Наша ха­та на го­рi, на са­мо­му шпи­леч­ку сто­яла. Да­ле­ко й ши­ро­ко навк­ру­ги очи­ма ски­ну­ти.

Як-то час­то при­хо­дять ме­нi на ум мо­ло­дi лi­та: де що бу­ло, як… Вже ста­ру­ха си­ва, а пам'ять мо­ло­да не за­бу­лась…

Отсе на­ша ха­та сто­яла на шпи­леч­ку… Бу­ло, вий­ду, ся­ду на призьбi, прис­лу­ха­юся, при­див­ля­юся. Ве­чiр ти­хий; со­нечко за го­ру па­да, бли­щить во­да чер­во­но i ти­хо ле­лiє - не рон­че; ко­ло кож­ної ха­ти го­мiн чу­ти; там че­ре­ду вже з па­шi же­нуть, а там пi­сень спi­ва­ють, а за рiч­кою ко­валь кує… А ось вже й смер­кає, не­бо мерх­не i вти­хає зем­ля, вти­хає - уже ти­хо. Нiч об­ня­ла. Ви­си­па­лись зо­рi зо­ло­тi; зiй­шов яс­ний мi­сяць - i все те у про­зо­рiй во­дi заб­ли­ща­ло; за­ще­бе­тав соло­вейко, за­ще­бе­тав дру­гий…

Я сво­го от­ця-неньки не знаю; я ще в спо­ви­точ­ку зостала­ся­ си­ро­тою, i прий­няв ме­не мiй ро­дич до се­бе, - Пав­ло Бу­лах зва­ли. Йо­го жiн­ка ме­не ви­ко­ха­ла спо­лом з своєю доч­кою; в їх ха­тi я й зрос­ла, у їх i слу­жи­ти зос­та­ла­ся.

Родич мiй був ха­зяїн за­мож­ний, хлi­бо­роб; шiсть пар во­лiв у йо­го ве­ло­ся, два плу­ги ора­ли на хлiб; брав i сi­но­жа­тей у лю­дей з сто­рiн. Хо­див вiн ча­сом i на Дiн, не що­ро­ку, а так, як йо­му по ви­го­дi, при­во­зив бу­ло ри­бу й спро­ду­вав лю­дям - хто поп­ро­сить, а то й со­бi па спо­жи­вок iш­ла. З то­го був йо­му не ве­ли­кий при­бу­ток, ко­ли б не вби­ток, а що вiн ду­же лю­бив до­ро­гу. Ще йо­го батько чу­ма­ку­вав i брав йо­го з со­бою ма­ло­го, то ще то­дi вiн за­ко­хав­ся у до­ро­гах. Як хо­див вiн пе­рей­мом, то хо­див, ко­ли йо­му по­жа­дається, не пос­пi­ша­ючись. Та вже, бу­ло, од до­му до До­ну, так як по своєму сад­ко­вi гу­ляє. Бу­ло, як прий­де отеє до­до­му, та ве­се­лий:

- Жiнко! А та кри­ни­ця в сте­пу, бi­ля Роб­ле­них Мо­гил, зов­сiм за­си­па­ла­ся…

Жiнка хоч i не знає, що там за кри­ни­ця та­ка, а за­раз по­жалкує зви­чай­ненько:

- Отсе, - ка­же, - шко­да ж кри­нич­ки; i та­кеч­ки зов­сiм-­та­ки за­си­па­ла­ся?

- А як ми з батьком по­кiй­ним, бу­ло, хо­ди­мо - що там за во­да бу­ла у тiй кри­ни­цi - чис­та, як сльоза!

I поч­не роз­ка­зу­ва­ти, як-то бу­ло за батька i як те­пер на­стало…

Жiнка в йо­го та­ка бу­ла лю­ди­на доб­ра, та­ка ти­ха, привiт­на, ввiч­ли­ва. Я не чу­ла зро­ду-вi­ку мо­го од неї сло­ва гiрког­о, не чу­ла до­ко­ру. Та й об­лич­чя в її бу­ло та­ке, на­че от во­на се тiльки з церк­ви бо­жої по­вер­ну­ла­ся. Си­венька вже бу­ла, а хо­ро­ша та че­пур­на, як тая ле­бе­дя.

Хазяїн був чо­ло­вiк кре­мез­ний i но­ров­ли­вий. Лю­бив вiн ду­же i жiн­ку й доч­ку, та хо­тiв, щоб слу­ха­ли во­ни йо­го, не пи­та­ючи, не ози­ва­ючись. Чи у гос­по­дарст­вi, чи так, вiн сам за усе по­га­дає, й по­мiр­кує, i пре­дi­лить, а жiн­цi тiльки ска­же, ко­ли тре­ба. Во­на ж зав­сi­ди, бу­ло, по­го­диться, як вiн схо­че; во­на усе прий­ма.

Була в їх доч­ка Кат­ря… Ся не в ма­тiр за­ро­ди­ла­ся - пал­ка, пруд­ка дiв­чи­на - труд­но їй бу­ло ба­теньку ко­ри­тись. Бу­ло, як здвиг­не ста­рий бро­ви, стис­не ус­та тон­кi та блис­ко­не оком своїм чор­ним - ми вже з па­нi­мат­кою лед­ве ди­ше­мо, - одна Кат­ря не боїться нi­чо­го: пи­тає йо­го, та роз­пи­тує, та су­пе­ре­чить, по­ки аж батько не пок­рик­не: "го­дi!" - та­ким го­ло­сом, що й най­смi­лi­ше у свi­тi стих­не… Пiс­ля то­го ще дов­го у Кат­рi лич­ко го­рить i слiз­ки ви­ко­чу­ються з очиць…

Хороша бу­ла та Кат­ря. Бу­ло, отеє, як убе­реться - єдинач­ка, то вже нi­чо­го не жа­лу­ва­ли для неї, - плах­та на їй шовко­ва, хуст­ка з зо­ло­ти­ми квi­та­ми, з зо­ло­тою га­бо­юзав'яже, а з пра­во­го бо­ку квi­точ­ка. Кор­сет зе­ле­ний з бай­ки або з сук­на. Ко­са в неї бу­ла та­ка, що бу­ло й ру­кою не ссяг­не, - i кiс­ни­кiв не но­си­ла, тiльки стрiч­ка впле­те­на чер­во­на або го­лу­ба. На­мисто доб­ре; на на­мис­тi ду­кач з ка­мiн­ням до­ро­гим; чере­вички на ко­роч­ках ви­со­кеньких; со­роч­ка то­не­сенька, ви­шивана до са­мих чо­хол… Увiй­де бу­ло во­на де гос­тей люд­но, - всi по­мовк­нуть i на неї див­ляться-за­див­ля­ються, а во­на i всмiх­неться, i за­со­ро­миться.

Що то за ве­се­ла! Що то за шам­ка бу­ла! Ро­ди­чiв у нас бага­то: той оже­ниться, той за­мiж iде, - то мiж своїм ро­дом на­гуляєшся.

На ве­сiл­ля чи на ве­чор­ни­цi - як-то бу­ло Кат­ря ве­се­ло пос­пi­шається! I хто її пе­ре­тан­цює, хто пе­рес­пi­ває?..

А вес­ною?!. Ско­ро отеє скрес­ла кри­га, по­та­нув снiг, iз стрiх зак­ра­па­ло, а з гiр стру­моч­ки по­ко­ти­ли­ся; со­неч­ко грiє з-за вес­ня­них хма­рок; вiт­рець дрiм­ли­вий та теп­лий який­сь па­ше, - вже Кат­ря вес­нян­ки зас­пi­ва­ла. Iде сло­бо­дою й спi­ває, i дiв­чат на ву­ли­цю вик­ли­кає.

Всiма, бу­ло, во­на дiв­ча­та­ми вер­хо­во­дить. I дiв­ча­та її слу­хали, i ду­же її лю­би­ли; во­на ж, бу­ло, з ни­ми скiльки раз па день i по­пос­мiється, i пос­ва­риться кiлька раз, i обiй­меться…

Життя мо­ло­деє! Пiш­ло вже ти за во­дою!

Весна йде та йде. Ось вже i не­бо го­лу­бе i чис­те, i во­да го­луба, прос­вiт­час­та. Со­неч­ко бли­щить i го­рить; гаї розвива­ються; сад­ки зац­вi­та­ють; уве­че­рi десь тьохнув со­ло­вей­ко на лис­та­то­му кле­нi; кує зо­зу­ля на ви­со­кiй бе­ре­зi; гу­де бджо­ла; миг­тять бi­лi ме­те­ли­ки по­над мо­ло­денькою тра­вичкою; хру­щi лi­та­ють гуч­ли­вi… який­сь го­мiн, гук який­сь чи з-пiд зем­лi, чи з во­ди, чи з не­ба!..

Дожидаємо ве­чо­ра, а вве­че­рi - на мо­ги­лу. Лед­ве нам ся­ють мi­ся­це­вi ро­ги, ти­хо усе, - тiльки ми спi­ваємо, та десь млин ме­ле, та во­да в бе­ре­ги плес­кає…

У праз­ник, бу­ло, ми за­ра­нi про­ки­не­мось до церк­ви, а з церк­ви по дiв­чат на сло­бо­ду: iукає, зби­рає Кат­ря дiв­чат:

- Дiвчатонька! Хо­дi­мо ми на мо­ги­лу!

- Нi, хо­дiм у гай по су­ни­цi! - Нi, луч­че вже на по­ло­ги, в степ! - Нi, в са­док! - Там кра­ще! - А там луч­че! - А там ве­селiше!

I там, i там! I всю­ди гар­но, i всю­ди ве­се­ло, i всю­ди крас­но! I ве­се­ла юр­ма дiв­чат же­не, i пiс­ня i ре­гiт не­сеться…

Що то мо­ло­дi лi­та зо­ло­тi лю­дям! Що за­ду­мав, все йо­му мож­на, все йо­му вiд­ра­дiс­не, все втiш­но; а ста­ро­му - як за­казано!


II


Була у нас су­сiд­ка - удо­ва Пи­ли­пи­ха: гос­по­ди­ня на всю сло­бо­ду. Яка ха­та, якi го­ро­ди, са­док, скiльки по­ля, сте­пу, i баш­тан, i па­сi­ка, i млин - чо­го вже не бу­ло там! З се­бе бу­ла ог­ряд­на, ви­со­ка, чор­ня­ва, - все, бу­ло, у чер­во­но­му очiп­ку кра­сується i в зе­ле­нiй юп­цi до усiв; чо­бо­ти ри­па­ють, бi­лi ру­ка­ва ма­ють ши­ро­кi, - по­ход­жає со­бi де, то мов ба­га­та те­ща у вбо­го­го зя­тя.

Пилипиха бу­ла ще дав­ня то­ва­риш­ка i при­ятелька на­шiй ма­те­рi, i жи­ли во­ни з со­бою доб­ре, лю­би­ли­ся. Не­до­люб­ляв тiльки батько удо­ви, що та­ка во­на своєумка не­по­кiр­ли­ва; не­до­люб­ля­ла i во­на йо­го - обо­пiльне. Що бу­ло ста­рий у гос­по­дарст­вi по­по­ряд­кує, що там на­мис­лить чи зро­бить, - ма­ти удо­вi пох­ва­ляться, - удо­ва усе осу­дить. Хоч у вi­чi не ска­же сло­ва­ми iно­дi, так зiтх­не або го­ло­вою по­хи­тає. Нiяков­о на­че їй бу­ло, що ма­ти го­дить та­кеч­ки ста­ро­му, шо так йо­го слу­хає. Аби до нас прий­шла, що ста­ро­го до­ма не­має, та й поч­не сло­ва за­ки­да­ти, во­ду, як то ка­жуть, ка­ла­му­ти­ти: "Що чо­ло­вiк - гос­по­дар у по­лi, а жiн­ка - гос­по­ди­ня в гос­по­дi; та що ли­хе жит­тя iз ти­ми са­мо­вольця­ми, що вже наза­умiру своїм упо­ром хо­дять. Се як той хрiн ко­рiн­час­тий: де вже роз­ко­ре­ниться, то й по­сi­яти за ним доб­ро­го нi­чо­го не мож­на. Ли­хе жит­тя iз та­ки­ми!"

- А як же не ли­хе! - од­ка­зує ма­ти на­ша удо­вi. - Крив бiг нас, не­хай i дi­ток на­ших бо­ро­нить!

- Ще твiй не но­ров­ли­вий, го­луб­ко? Ще то­бi по йо­му голо­ва не зв'яза­та? Ще то­бi не тiс­но? Ще то­бi не важ­ко?

- Отсе! Чо­го ж ме­нi важ­ко? Чо­го ме­не ли­хом тим на­дi­ляєте, що йо­го зро­ду не бу­ло? Та ме­не чо­ло­вiк мiй нi­ко­ли сло­вом не­доб­рим не по­кар­тав…

- Пiп то, вiн мов­чить! Ка­жуть, що й кат не го­вiр­кий, а го­лову вiн од­ти­нає! Мов­чить!.. Та вiн мовч­ки усiх вас гнi­тить, пiд но­ги со­бi топ­че… нi ра­ди в вас, нi по­ра­ди не спи­та - не шу­кає; по­во­диться, як той пан з пiд­дан­ка­ми!

- Що 'тсе ти, люб­ко, що 'тсе! Мо­же, вiн тро­хи i мисливень­кий со­бi вдав­ся, та вiн же на те ро­зум­ний в нас; нам доб­ре за ним; дя­куємо йо­му…

- Авжеж! Ав­жеж! Ти б i во­ро­гу своєму по­дя­ку­ва­ла, ти та­ка в бо­га, ма­буть, са­ма од­на! Ме­не б вiн та­кеньки не обiй­шов: я б йо­му до­ве­ла сво­го, - по­ба­чив би вiн!

- Ну ж бо, сер­це!.. Бу­де вже! - одп­ро­шується ма­ти. - Нiяко­во ме­нi те­бе й слу­ха­ти!

- -А то ж я з, чо­го 'тсе го­во­рю, як не з при­яз­нi моєї? Ме­не що до­лi­гає? Що за­чi­пає?.. Те­бе жа­лу­ючи, го­во­рю, те­бе люб­лячи! Ти як ди­ти­на, сво­го ли­ха не тя­миш, не­до­ба­чаєш, здо­рова!

То се во­на, люб­ля­чи та жа­лу­ючи, бу­ло, їй i по­ка­зує…

I справ­дi - доб­ра мис­лив­ши й люб­ля­чи щи­ро: удо­вi зда­валося, що як од­би­ва­тись од яко­го ли­ха ру­ка­ми, то хоч i не одiб'єшся вже, так боїщем на­тi­шиш­ся слав­но.

Чудно бу­де, як iс­ка­жу, що удо­ва, не лю­бив­ши ста­ро­го та­ки й га­разд, як, бу­ло, до нас прий­де та йо­го до­ма не­ма, то їй на­че ду­же ста­не до­сад­но: то­дi в неї i в го­ро­дi не вро­ди­ло гар­но, i в по­лi не­до­рiд, i зи­ми во­на спо­дi­вається хо­лод­ної; а як наш батько тут - во­на ди­виться жва­во i на­че ми усi їй то­дi лю­бi­шi i ми­лi­шi…

От, бу­ло, тiльки що зiй­дуться во­ни, за­раз i поч­нуть якусь там ущип­ли­ву роз­мо­ву мiж со­бою.

- Е, - ка­же, бу­ло, наш ста­рий: - е, па­нi-су­сiд­ко! Я б вас де пол­ков­ни­ком нас­та­но­вив! То iн­шим мо­ло­ди­цям мак сi­ять та морк­ву са­ди­ти, а вам, їй же бо­гу моєму, вам отаманува­ти!­

А сам, го­во­ря­чи так, збо­ку якось на неї ди­виться муд­ро, що гор­да удо­ва тiльки зчер­во­нiє та очi гнiв­ли­вi у зем­лю спус­тить, по­ки аж зва­житься йо­му од­мо­ви­ти.

- Се ве­се­лi жар­ти, па­не-су­сi­доньку, - та все жар­ти; а ви ме­нi яке ро­зум­не сло­во про­киньте.

- Вибачайте на ро­зум­нiм - прий­мiть прав­ди­ве, сусiдонь­ко ­по­важ­на!

I ще Пи­ли­пи­ха по­чер­во­нiє…

Чи во­на сво­го чо­ло­вi­ка не­бiж­чи­ка зга­дає (а во­на час­то лю­би­ла йо­го зга­ду­ва­ти): "от чо­ло­вiк був!", - зiтх­не важ­ко, очi свої бист­рi у зем­лю спус­тить: "ох-ох! те­пер йо­го ду­шенька в раю…"

- Дякуючи вам, су­сi­донько! - оз­веться батько. Во­на так i спах­не, i ту­гу за­бу­де свою за не­бiж­чи­ком.

- Менi дя­ку­ючи? - вхо­питься за те сло­во: - за що ме­нi?

А батько їй спо­кiй­ненько та хит­ро­во:

- А що, ка­жу, ви йо­му ви­мо­ли­ли в бо­га мiс­це в раю…

I зав­сi­ди, як тiльки во­ни вку­пi, - все отак за­ве­дуться лас­кавими сло­ва­ми од­но 'дно­го шпи­га­ти. Ти­четься iн­ша шпи­лька i та­ка, що Пи­ли­пи­ха не стер­пить, - уг­нi­вав­ши­ся, пi­де, ви­со­ко го­ло­ву свою гор­ду не­су­чи. Та се не на ве­ли­кi ча­си: хут­ко знов нас од­вi­дає i знов так са­мо су­пе­реч­ка­ми та ураз­ка­ми, а сва­рок справж­нiх нi­ко­ли не бу­ва­ло.

Була в удо­ви доч­ка Ма­ру­ся, на­ша под­руж­ни­ця, - теж од­нолiтка з на­ми, - i доб­ра, i лю­ба, не ска­за­ти яка. Бу­ла круг­ловиденька, яс­но­ока, ус­та рум'янi, як виш­ня; i ви­со­ка, i став­на; бро­ви на шну­роч­ку; а го­лос… бу­ло, тiльки загово­рить, то здається, вже те­бе по­жа­лу­ва­ла. Ти­ха бу­ла дiв­чи­на, та­ка вже ти­ха, що на­че во­на чо­гось смут­ненька. Нi­ко­ли во­на так швид­ко рум'янцем не спах­не, як от Кат­ря на­ша, не скрик­не так нi­ко­ли, не ки­неться, не зап­ла­че, до впа­ду не за­тан­цюється, не роз­сер­диться до свар­ки; не втом­ле­на гу­ль­бо­ща­ми, го­рем не пе­ре­му­че­на, яс­на бу­ла со­бi, як ти­хеє лi­то.

Ми з Кат­рею ду­же ту Ма­ру­сю лю­би­ли, i бу­ло так: аби нам го­дин­ка вiльна - бi­жи­мо-ле­ти­мо до неї, хоч удо­ви ми й боя­лися тро­хи: Кат­ря i та мi­ша­ла­ся пе­ред удо­ви­ним пог­ля­дом. Бу­ло, як за­бi­жиш до Ма­ру­сi у ро­бо­чу ча­си­ну, - от, ску­чиш, - так слiв­це яке наш­вид­ку перемо­ви­ти, а те­бе пе­ре­ст­рi­не са­ма Пи­ли­пи­ха i ста­не пе­ред то­бою, не­мов стi­на мi­дя­на.

- А що, го­луб­ко? Десь уже в вас по ро­бо­тi?

- Та нi, я се до Ма­ру­сi при­бiг­ла на хви­ли­ноч­ку, забажа­лось од­вi­да­ти.

- Спасибi, го­луб­ко, спа­си­бi! Нас ще гос­подь до яко­го ча­су ми­лує!

I та­кеньки во­на те­бе, на­че й лас­кою, з ха­ти ви­же­не, тiль­ки пе­ред то­бою сто­ячи та то­бi в вi­чi гля­дя­чи.

Пилипиха бу­ла ма­ти своїй доч­цi не по­дат­ли­ва, не схиль­чива. Во­на як га­ни­ла чо­ло­вi­кiв-мис­лив­цiв, так ще гiр­ше їй бу­ло ха­зяй­ку, мов­ля­ла, не­пу­тя­щу ба­чи­ти у сiм'ї.

- Хазяйка - по­рад­ни­ця в ха­тi, - бу­ло, до­во­дить, - а ко­ли во­на пло­ха, то яка бу­де по­ра­да? З пло­хих лю­дей не­ма по­ра­ди. Сiм'ю сво­го тре­ба ха­зяй­цi так три­ма­ти, як мак у жме­нi: а то роз­сип­леться усе, по­ро­хом пi­де за вiт­ром.

Так во­на й ро­би­ла, як го­во­ри­ла. Доч­ку свою чи пош­ле ку­ди, чи гу­ля­ти пус­тить, доч­ка в неї не спiз­ниться, не заба­риться. Отеє бу­ло, як на­ша Кат­ря де за­гос­тює, та ма­ти ди­вують - "що се до­нi не­ма?" - як то­дi удо­ва го­ло­вою хи­та­ла! Хи­тає та й очi аж зап­лю­щить.

Нам з Кат­рею бу­ло жит­тя вiльне, бо батьку нi­ко­ли бу­ло нас сте­рег­ти - чи ро­би­мо ми, гу­ляємо; а ма­ти - у ма­те­рi, бу­ло, одп­ро­си­мось, ко­ли схо­че­мо; за­ба­ри­мо­ся, то во­на за нас дi­ло на­ше по­ро­бить, а нас тiльки спи­та: "А що, чи доб­ре гу­ляли?"

Було, пiд го­дин­ку доб­ру, ра­зом би нам iз Ма­ру­сею погулят­и, а Ма­ру­сi - не мож­на…

Колотила Пи­ли­пи­ха у нас в ха­тi, а на­ша Кат­ря так са­мо в неї.

- Життя ж твоє, Ма­ру­сю! - по­рi­ку­ва­ла Кат­ря, розсердив­шись (от не пус­тить удо­ва доч­ку з на­ми чи що там), А Ма­руся їй:

- А що моє жит­тя?

- Та як ти жи­веш - го­рюєш! Анi пi­ти то­бi, анi по­гу­ля­ти, анi чо­го за­ба­жа­ти! Гiрш ти ко­риш­ся, нiж най­мич­ка!

- Та се то­бi так, Кат­ре, а ме­нi, доч­цi…

- Говори! Хi­ба я то­бi вi­ри пiй­му, що ти з своєї охо­ти усе на вго­ду їй ро­биш? Во­на ж та­ка над­то вже но­ров­ли­ва!

- Коли, прав­да, що й по­су­мую; а все луч­че, як я її втi­шу…

- З та­кою втi­хою я б у до­мо­ви­ну ра­да. Ще дасть те­бе за­мiж за яко­гось гай­да­ма­ку ста­ро­го, - ось по­ба­чиш, ко­ли не вiд­дасть!.. Ох, Ма­ру­сеч­ко ми­ла! Ма­ру­сеч­ко лю­ба! Бiд­на ж твоя го­ло­вонька!

- Отсе, - смiється Ма­ру­ся, - ся Кат­ря то заз­да­ле­гiдь ме­не оп­ла­кує!

Катря вже i са­ма смiється.

- А так, так, - ка­же, - знай же ме­не, щи­ру при­ятельку!

- Катре, - по­пи­та­ла я в неї, - а як те­бе батько вiд­дасть за то­го, мов­ля­ла, гай­да­ма­ку?

- Хiба ж я пi­ду? Я зро­ду не пi­ду!

- А як батько при­си­лує?

- Мене? Ме­не при­си­лує? - пок­рик­ну­ла, по­чер­во­нi­ла по са­ме во­лос­ся. - Я са­ма батько­ва доч­ка!

- Ну вже, ну! Го­дi то­бi! Са­ма на се­бе ли­ха не зак­ли­кай.

- Ви усi ме­не тим ли­хом стра­хаєте, як вов­ком! Мо­же, й є во­но десь у лi­сi, а мо­же, й не­ма! Те­пер в ме­не те стоїть за ли­хо пе­ку­че, що ме­нi сло­ва про­мо­ви­ти не вiльно при бать­ку: тiльки на­ме­нусь, усi мор­га­ють i ки­ва­ють, що тре­ба ме­нi за язик вку­си­ти­ся! Та ко­лись-та­ки я з ба­теньком по­го­мо­ню!

Ми то­го ду­же бо­яли­ся, роз­мо­ви тiї. Вже як бу­ло ма­ти спою Кат­рю вмов­ляє, як про­хає:

- Доню моя, до­ню! Ша­нуй­ся, го­луб­ко, ша­нуй батька. Не вра­зи ти йо­го яким сло­вом або пог­ля­дом пус­тим, - слу­хай по­кiр­ли­во!



Катря ма­те­рi обi­цяє вже, а ско­ро батько у чо­му їй на пе­реш­ко­дi ста­не - чи там у яр­мар­ку не зве­лить ку­пу­ва­ти якої оде­жи­ни, чи во­за не дасть поїха­ти ку­ди - вже Кат­ря про­сить на­зад своєї обi­цян­ки. "Я ска­жу та­то­вi, ма­мо! Я та­та ще пос­пи­таю, ма­мо!.." - i вже го­нить по ха­тi, вже розчервонiла­ся, ­роз­го­рi­ла­ся, вже в очах сльози… Ма­ти, бу­ло, її за ру­ку з ха­ти ви­ве­дуть. Кат­ря ду­же ма­тiр лю­би­ла, - для ма­те­рi вже тер­пi­ла, її слу­ха­ючи.


III


Вiддавала од­на Бу­ла­хо­ва ро­дич­ка доч­ку за­мiж. Мо­ло­да з ба­га­тої сiм'ї бу­ла, i буч­не ве­сiл­ля справ­ля­ли.

Ми со­бi на те ве­сiл­ля при­би­раємо­ся, трой­ко нас вкуп­цi з Ма­ру­сею.

Ще ко­ли по­ча­ли до нас убi­гать дiв­ча­та, то од­на, то дру­га - за те ве­сiл­ля го­мо­нi­ти: i ко­го до­жи­да­ють там, i яко­го лю­дей та­меч­ки зап­ро­ше­но.

Молода у дру­ге се­ло вiд­да­ва­лась, у Люб­чи­ки, - од на­шої сло­бо­ди те се­ло не­да­леч­ка - на го­ди­ну мiс­ця хо­ди, - то звiд­ти, сла­ви­ли, усi бу­дуть, а що вже дiв­ча­та та па­руб­ки люб­чiвськi, то не­од­мiн­но, - хi­ба б не до­жив кот­рий, то з до­мовини не прий­де. Отеє ж бу­ло на­шi дiв­ча­та тiльки оха­ють роз­ка­зу­ючи та аж за го­ло­ву бе­руться, що яке-то вже те ве­сiл­ля бу­де пиш­не, та люд­не, та ба­га­те.

I прой­шла ще чут­ка та­ка мiж на­ми, що бу­де який­сь ро­дич мо­ло­до­го, який­сь ко­зак Чай­чен­ко, та та­кий вже хоро­ший, та та­кий вже гар­ний - i не ска­за­ти, i не спи­са­ти!

- А хто з вас йо­го ба­чив? - пи­та дiв­чат Кат­ря.

- Олена Чу­гаївна ба­чи­ла, як iз церк­ви йшла, - аж зiт­хає, як зга­дає. Да Ма­ру­ся, здається, тож ба­чи­ла? - го­во­рять.

- Марусе! - крик­не Кат­ря, - ти ба­чи­ла?.. А мов­чить!.. Ко­ли ж се ти йо­го ба­чи­ла?

- Як бу­ла з ма­мою у Люб­чи­ках на ве­сiл­лi, - то­дi ба­чи­ла, - од­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Ну, хо­ро­ший же вiн справ­дi? Якi очi? Якi бро­ви?

- Вiн чор­ня­вий.

- Чи iз то­бою роз­мов­ляв? Що го­во­рив вiн то­бi? Чи ввiчли­вий, чи вiн гор­дий?.. А до ко­го бiльш гор­нув­ся вiн?

- Годi-бо вам, дiв­ча­та, го­дi! - го­во­рить Ма­ру­ся.

- Розкажи, роз­ка­жи, та роз­ка­жи усе! Ос­ту­пи­ли її, схо­пи­ли - не пус­ка­ють.

- Що ж маю вам роз­ка­зу­ва­ти?

- Який вiн, - чи ввiч­ли­вий, го­вiр­кий?

- Вiн ввiч­ли­вий i не ду­же го­вiр­кий.

- I тро­хи не гор­дий?

- Не знаю.

Да пи­тан­ня Ма­ру­сi за пи­тан­ням, та пи­та­ють кож­не по де­сяти раз, по­ки аж Ма­ру­ся до­до­му пiш­ла.

Не бу­ло дiв­ча­там вга­ву: Чай­чен­ко - як на мис­лi, як на язи­цi; да­лi вже так ста­ло, що тiльки й мо­ви, що про йо­го: та як на ве­сiл­ля прий­де, та як йо­го по­ба­чать. Од­на довiда­лась, що в йо­го є ма­ти ста­ра; дру­га пле­ще, що вiн хо­че у Люб­чи­ках осе­ли­тись - ха­ту со­бi там цi­нує; тре­тя знов ви­лi­та на ву­ли­цю, як го­ро­бець iз стрi­хи: "Чай­чен­ка Яко­вом зо­вуть!"; чет­вер­та знов, про­чу­ла, що в йо­го на ру­цi та­кий перс­тень, та­кий!.. Та жод­на без по­вiс­тi не прий­де.

- Дiвчаточка мої, го­лу­боч­ки! Гля­дiть ли­шень не пере­хвалiть йо­го, - смiється Кат­ря дiв­ча­там: - слав­нi буб­ни за го­рами, а зблизька - шку­ра­тя­нi!

- Ну, ось вже ве­сiл­ля не­да­леч­ке, - по­ба­чи­мо, - гу­дуть дiв­чата: - вже до­вi­даємось дiй­сне, вже по­ба­чи­мо йо­го - який.

- Та дай же вам бо­же! А то вже вiн тро­хи й она­вiс­нiв ме­нi: тiльки й мо­ви, що вiн, тiльки й ду­мок!.. на­до­ку­чи­ло!

Дождались дiв­ча­та: вi­та­ють на дi­вич-ве­чiр; вi­та­ють на ве­сiл­ля.

Ми уб­ра­лись, вквiт­ча­лись, бi­жи­мо смi­ючи­ся, го­во­ря­чи з Кат­рею. Ма­ру­ся чо­гось за­ду­ма­на. А ми, ка­жу, смiємось з Ка­трею, жар­туємо. I про то­го ж та­ки Чай­чен­ка пра­ви­ли, що, мо­же, та­кий вiн, що й пог­ля­дом дiв­чат по­би­ває.

- Та чо­му от­се Ма­ру­ся нам не ска­же нi­чо­го? Ска­жи ж бо, Ма­ру­се! - го­во­рить Кат­ря, - а то на­че для се­бе хо­ваєш…

- I справ­дi, чом та­ки не ска­жеш ла­дом, Ма­ру­се? - оз­ва­лась i я до неї.

- Та що я маю ка­за­ти?

- Який вiн?

- Молодий, чор­ня­вий…

- Отеє i всього! - смiється Кат­ря. - Чи ма­ло ж по свi­ту тих мо­ло­дих i чор­ня­вих! Як же йо­го мiж ни­ми впiз­на­ти?.. Як на те ж люб­чівськi па­руб­ки усе чор­ня­вi… Як йо­го пiз­на­ти? А мо­же, в йо­го на чо­лi - мi­сяць, а на по­ти­ли­цi зо­рi ся­ють?

Ото ж лю­дей на ули­цi i ко­ло ха­ти - нi­де й гол­ки встроми­ти. Якось ми про­би­ли­ся, увiй­шли. Тут - на­шi дiв­ча­та, чу­жi дiв­ча­та, вi­таємось, пи­таємось, - з мо­ло­дою слов­це перемо­вили…

Заграли му­зи­ки, по­си­па­ли дiв­ча­та у двiр. А у дво­рi па­рубкiв - стi­ною сто­ять! Да то са­мих нез­на­ко­мих, чу­жих. I де не обер­неш­ся - все на те­бе нез­на­ко­мi очi блис­ко­тять…

"Де ж отой Чай­чен­ко, - ду­маю со­бi, - отой вслав­ле­ний?" Та й див­люсь ниш­ком, чи не пiз­наю йо­го де, - ко­ли чую: "Ой ме­нi ли­шеч­ко!" - жах­ну­ла­ся Кат­ря обiк ме­не. Ог­ля­нусь я: "Що то­бi?" Во­на стоїть от як би во­на, без гад­ки й дум­ки, ра­зом пе­ред яким ди­вом опи­ни­ла­ся - так то во­на сто­яла, ди­ви­лась ку­дись… Я со­бi ту­ди зир­ну­ла: мiж па­руб­ка­ми ви­сокий, став­ний, чор­ня­вий ко­зак у чор­нiй сви­тi, у чор­но­му шов­ко­во­му по­ясi… За­ди­ви­лась i я на йо­го… Тро­хи схаме­нувшись, пи­таю:

- Чи ти не знаєш, Кат­ре, хто се та­кий?

- Не знаю… не знаю…

- Чи не Чай­чен­ко!

- Нi… мо­же… не знаю…

Я до Ма­ру­сi, най­шла її; во­на за­ду­ма­лась - не пог­ля­не…

- Марусе! - кли­чу: - хто се стоїть он та­меч­ки? Чай­чен­ко?

- Вiн, - ка­же.

"Що ж то за кра­са! Що то за па­ру­бок!" - ше­по­тять дiв­ча­та мiж со­бою.

Маруся тiльки пог­ля­ну­ла у той бiк, де вiн сто­яв.

- Чи ж то­бi не до спо­до­би? - пи­таю.

- Хороший, - про­мо­ви­ла сти­ха.

- А що вже Кат­ря, - го­во­рю Ма­ру­сi, - то, на­дiй­сь, доб­ром та­ки у йо­му за­ко­ха­лась!

А Ма­ру­ся ме­нi так-то вже по­важ­но ви­мов­ляє: "Ти, се­стрице, ко­хан­ням не жар­туй!" - от, мов, во­на во­рож­ка ста­ра, або­що.

- Ну, доб­ре, - ка­жу, - iди ближ­че, са­ма по­ди­ви­ся, де тут в ли­ха жар­ти? - Взя­ла її за ру­ку, при­тяг­ла до Кат­рi.

- Катре! - поч­ну, а Кат­ря як стис­не ме­нi ру­ку.

- Iде, iде, прос­то до нас iде! - шеп­че, а са­ма так i трi­по­че.

Чайченко став ко­ло Кат­рi i взяв її у та­нець. Во­на, ота смi­ли­ва мет­кая Кат­ря, не­мов пе­ре­ля­ка­ла­ся чо­го, збi­лi­ла…

- Марусе, iз­мi­чаєш?

Маруся їм ус­лiд ди­ви­лась своїм пог­ля­дом ти­хим. Ско­ро Чай­чен­ко пус­тив Кат­рю, усi дiв­ча­та так i тис­нуться до неї:

- А що? Чи знаєш, iз ким тан­цю­ва­ла?.. Се Чай­чен­ко! Чай­чен­ко Якiв! А чо­го ж мов­чиш? Чом не го­во­риш? Не вподо­бався? Впо­до­бавсь?

- Та я ще йо­го доб­ре й не розг­ле­дi­ла, - од­мов­ляється Ка­тря пе­ред дiв­ча­та­ми, са­ма ози­ра­ючись ок­ру­ги, на­чеб во­на у ди­кiй пу­щi опи­ни­ла­ся.

Декотрi й вi­ри їй пой­ня­ли: "Та вба­чай же бо, вба­чай до­бре: дру­го­го та­ко­го не­ма!" - а ко­то­рi - так з-пiд бро­ви на неї по­ди­ви­лись.

А ве­сiл­ля, а тан­цi не сти­ха­ють; в дво­рi усю тра­ву зе­ле­ну пiд­кiв­ка­ми ви­нес­ли. Чай­чен­ко тан­цю­вав зо всi­ма; брав i ме­не, i Ма­ру­сю: яка на очi по­па­де дiв­чи­на, ту вiн i бе­ре.

- Вiн на­ми гор­дує, - оби­жалн­ся iн­шi дiв­ча­та, - що бе­ре нас, у вi­чi не по­ди­вив­ши­ся!

- Заждiть-бо, якi ж ско­рi! Не­хай вiн тро­хи обс­вiд­читься в нас, - вмов­ля­ли знов дру­гi.

Мiж тан­ця­ми зай­шла роз­мо­ва у дiв­чат з па­руб­ка­ми: чи доб­ре iз ба­га­тою од­ру­жи­тись?

- Добре, як взя­ти лю­бу та ми­лу! - оз­вавсь Чай­чен­ко.

- Чому б то­бi i не взя­ти, - од­ка­же йо­му Грицько Ле­пех, що сам, сла­ви­ли, ко­хав ниш­ком мо­ло­ду, - то­бi на­га­ни не да­дуть, ти сам ба­га­тий.

- Багатий на дрiб­нi сльози, - про­мо­вив Чай­чен­ко всмiха­ючись.

Музики заг­ра­ли, усi пiш­ли у та­нець - i Чай­чен­ко. Чи се вiн прав­ду ска­зав, чи се вiн по­жар­ту­вав - хто йо­го роз­бе­ре! Ми усi з со­бою iзг­ля­ну­ли­ся; ба­га­то дiв­чат по­мовк­ло - заду­малися.

Свiт вже бi­ленький розс­вi­тавсь, як ми з то­го ве­сiл­ля по­вертали до­до­му. Ма­ру­ся i Кат­ря нi сло­веч­ка не про­ки­ну­ли. Я за­го­во­рю, "нi!.. еге ж!.. ав­жеж!" - од­ка­же Ма­ру­ся: якiсь її свої мис­лоньки за­но­сять, а Кат­ря - то й зов­сiм ме­нi од­вi­ту не од­дає; то во­на шви­денько йде, нас по­пе­ред­жа­ючи, то во­на одс­та­не…

Тут нас па­руб­ки наз­дог­на­ли, i Чай­чен­ко був мiж ни­ми. Вкло­ни­ли­ся нам i на доб­ра­нiч да­ли. I Чай­чен­ко… Який в йо­го го­лос був от­руй­ний! I по­чуєш, i пiз­наєш всю­ди - хоч мiж дзво­на­ми! А Кат­ря на­ша? Де ж тiї жар­ти? Де тi ви­гад­ки ко­лиш­нi? Во­на лед­ве па­руб­кам на доб­ра­нiч од­да­ла.


IV


У тиж­день по то­му ве­сiл­лi бу­ли у нас мо­ло­дi i зап­ро­ша­ли до се­бе. Ми поїха­ли у Люб­чи­ки всiєю сiм'єю. Поїха­ла й Пи­липиха з доч­кою. Кат­ря ще зве­чо­ра усе на­го­то­ви­ла убран­ня; про­ки­ну­лась удос­вi­та, та чи й спа­ла во­на - не знаю; а ме­нi - то все та­кi сни сни­ли­ся див­нi тiєї но­чi. Сни­лось ме­нi, що ви­хо­ди­мо ми з Кат­рею i з Ма­ру­сею на який­сь шлях ве­ликий мiж сте­па­ми, i всi сте­пи тiї, i весь шлях усе Чай­чен­ки зак­ра­си­ли, усе Чай­чен­ки, та один у один хо­ро­шi…

Катря ме­не бу­дить - я їй роз­ка­зую: "а чи ж не див­ний сон?"

Як же во­на вжах­ну­ла­ся, по­чув­ши!

- А що те вi­щує? Що вi­щує? - притьмом iс­ка­жи їй.

- Не по­ло­хай­ся, Кат­ре, - вмов­ляю, - се сон не­дiльний: як до обiд не справ­диться, то й не жда­ти нi­чо­го.

- Боже, бо­же! Що то бу­де! - бiд­кається во­на…

Зоря розс­вi­та­ла, день по­чи­нав бi­лi­ти; ми си­дi­ли ко­ло вi­конця, - роз­чi­су­ва­ла й пле­ла во­на свої ко­си дов­гi; рум'я­нець гус­тий спа­ху­вав на лич­ку, а лич­ко бу­ло блi­де.

Розвиднилося; ус­та­ла ма­ти, батько; по­ча­ли ла­го­ди­тись, за­ра­нi виїха­ли.

- Катре! - го­во­рю їй сти­ха: - чи по­ба­чи­мо ми там Чайчен­ка?

- Не знаю, - са­ма од­вер­ну­ла­ся.

- А в жа­дiб­ку йо­го по­ба­чи­ти? Не чує.

- Катре? А хо­чеш, - ка­жу, - по­ба­чи­ти? Хо­тi­ла во­на осмiхнут­ися, та не всмiх­ну­лась, а роз­сер­ди­лась.

- Отже, ос­ти­ли, ко­ли хоч, жар­ти!

Далi що поч­ну, то нi­чо­го не ви­хо­дить: то Кат­ря усе хва­лить, то Кат­ря усе га­нить; то усе в неї вже й злишнього слав­не, то усе в неї нi до чо­го не згар­не й не­док­лад­не.

Приїхали у Люб­чи­ки; ще тiльки бу­ли там са­мi ро­ди­чi у мо­ло­дих та ближ­нi при­яте­лi, от як Пи­ли­пи­ха; у ха­тi бу­ло прос­то­ро; ми пер­шо­го очи­ма зуст­рi­ли Чай­чен­ка: си­дiв вiн про­ти две­рей…

Старi со­бi роз­мов­ля­ли; ми поп­лiч з Ма­ру­сею та з Кат­рею, так одс­то­ронь, си­дi­ли. Ти­хе­сенько я Ма­ру­сi свiй сон переказ­ала.

- Чи не ди­во ж? - пи­таю.

- Усе ди­ва в бо­га! - од­ка­за­ла за­ду­мав­ши­ся.

Мiж ро­ди­ча­ми мо­ло­до­го си­дi­ла ста­ра ба­бу­сеч­ка у тем­нiй хуст­цi, у тем­нiй юп­чи­нi, бi­ленька на ви­ду, не­ве­лич­ка зро­стом, з смут­неньким пог­ля­дом. Са­ма во­на го­во­ри­ла небагат­о, а лю­дям од­мов­ля­ла лю­бенько, ввiч­ли­во, якось учаслив­о, мiс­то б во­на по­жа­лу­ва­ти хо­тi­ла. Во­на час­тенько погляд­ала на Чай­чен­ка i на нас. Се бу­ла Чай­чен­ко­ва ма­ти.

Обiдня го­ди­на; нi­що не прав­дить мо­го сну… А по обi­дi по­на­хо­ди­ло та­ко­го лю­дей; роз­лiг­ся го­мiн; му­зи­ки заг­ра­ли; тан­цi вист­роїлись.

Танцювали вже iз доб­ру го­ди­ну, а Чай­чен­ко усе си­дiв со­бi та тiльки ди­вивсь, як дру­гi пiд­кiв­ка­ми кре­шуть. Ко­ли йо­го ма­ти до йо­го на­хи­ли­лась i щось го­во­ри­ла йо­му; пiс­ля то­го вiн за­раз пi­шов у та­нець i взяв пер­во Кат­рю, там Ма­русю, там ме­не, там i дру­гих дiв­чат, знов як то­дi, не поди­вившись i в вi­чi жод­нiй. Ме­нi до­ве­лось си­дi­ти ко­ло Чайчен­ка, мо­же, за­го­во­рить, ка­жу; по­див­лю­ся на йо­го - де вже сей за­го­во­рить!

- Якого тут лю­дей! - знi­маю рiч са­ма. Вiн озир­нув­ся на ме­не i по ха­тi пог­ля­нув:

- Багато гос­тей!

- Славне се­ло Люб­чи­ки, ве­се­ле. Ви ще тут не­дав­но?..

- Недавно.

Так вже ме­нi хо­четься по­пи­та­ти, чи зос­та­нуться во­ни тут, - так вже!..

- Тутечки усi лю­ди жи­вуть дос­туп­нi та­кi, при­вiт­нi… жал­ко вам бу­де їх ки­да­ти…

- Та ми сю­ди на се­ли­ще прий­шли, у зем­ля­ни пи­ше­мось люб­чiвськi.

В ме­не аж в очах яс­но ста­ло, як вiн пох­ва­ливсь.

- Добре вам жи­ти бу­де!

- Де жи­ти, то жи­ти, - по­чу­ла я од йо­го…

Повернулися ми до­до­му. Кат­ря смут­на бу­ла. Ма­ти питал­а, чи зду­жає? - "Зду­жаю", ка­же.

Ведеться мi­ся­цiв зо два, що ми Чай­чен­ка ба­чи­мо врядичас­и: то люб­чiвської церк­ви не прос­пи­мо, а з церк­ви зайдем­о до ро­ду, - про­сять на обiд; по обi­дi гу­ляємо по­там увесь день; то зап­ро­ша­ли якось на­шi їх до се­бе, то знов во­ни нас.

Чайченкова ма­ти ку­пи­ла ха­ту у Люб­чи­ках, свя­ти­ла ту ха­ту; нас зва­но i Пи­ли­пи­ху з доч­кою: то ми усi на вхiд­чи­нах тих бу­ли.

На гос­по­дi у се­бе Чай­чен­ко та­кий са­мий не­ба­лак­ли­вий, як i в лю­дях, ма­ти ж йо­го ду­же лас­ка­ва i при­вiт­но до всiх ста­ви­лась. Як вже ми до­до­му ви­хо­ди­ли од їх, то во­на нас про­во­ди­ла за свою ле­ва­ду та й ка­же Кат­рi: "Ко­ли б ме­нi до сiї ха­ти та­ку пта­шеч­ку, як ти!"

Нiхто то­го сло­ва не чув ти­хо­го, ок­рiм ме­не. Я Ма­ру­сi се го­во­рю, що чу­ла я. Во­на тiльки пос­пи­та­ла: чи доб­ре я чу­ла?

З яко­го ча­су-го­ди­ни ос­мут­нi­ла на­ша Кат­ря ве­се­ла. Не раз я на свої очi ба­чи­ла, що во­на отеє ду­має-ду­має, та й обiл­лється сльоза­ми дрiб­ни­ми. Або не знать з чо­го, з доб­ро­го ди­ва об­ра­дiє: то­дi спi­ває, всмi­хається, чер­во­нiє. Яким вже я ти­хим ви­дом не пiд­хо­ди­ла роз­мо­ви­тись з нею, розпитаться­ за все, так во­на ж од ме­не пос­то­ронь. Нi ме­нi нi­чо­го не ка­же, нi Ма­ру­сi. I вже до нас так не гор­неться, як дав­но: вже во­на з своїми мис­лонька­ми i вже лю­бiш їй на са­мо­тi iз со­бою. Те­пер вже са­ма не про­мов­ляє сло­ва - не за­лю­би­ла i дру­гих чу­ти - як го­во­рять. Ста­ла во­на до дiб­ро­ви уча­ща­ти.

Був гай, та­кий гус­тий, пу­щi та­кi за рiч­кою - все во­на ту­ди хо­дить. Як я нас­те­рег­ла, що во­на бе­реться од­но­го ра­зу, - я й со­бi за нею на­зир­цем по­бiг­ла.

У са­мiй гу­ща­ви­нi дуб­рiв­нiй, де там ли­пи­на i го­ро­би­на, i дуб ку­че­ря­вий посп­лi­та­ли­ся вi­та­ми зе­ле­ни­ми над холод­ною кри­ни­чо­ви­ною, - заб­ра­лась аж ту­ди та й си­дить, схи­ливши го­ло­ву. Уяви­ла­ся я - во­на за­раз схо­пи­лась, охмури­лась… Я до неї сло­во зго­во­ри­ла… "Го­дi вже то­бi! - промови­ла­, -в ме­не го­ло­ва бо­лить!" По­по­хо­ди­ли уку­пi по гаю, по­слухали, як лис­тя шум­лять, як во­да то­читься, та й до­до­му прий­шли. Та­ка-то вже ста­ла Кат­ря не­до­торк­ли­ва: анi пос­питати, анi за­го­мо­нi­ти до неї! Ко­ли б ду­мок-га­док своїх, а то й так нi­чо­го ме­нi не ска­же…

Побреду до Ма­ру­сi, а Ма­ру­ся на­че ста­ла ще тих­ша, нiж бу­ла; усе во­на шиє та ви­ши­ває, усе за дi­лом, усе тож в якихсь мис­лях… Нi­якої ме­нi по­ра­ди i од Ма­ру­сi. То бу­ло усе нас трой­ко у лю­бiй куп­цi, а то якось ро­зiй­шли­ся, як зо­зу­лi в лi­сi…

Однiї не­дi­лi смут­ку­ва­ла я ду­же са­ма. Кат­ря пок­ри­лась десь, - пiш­ла я со­бi до Ма­ру­сi. При­ход­жу - во­на са­ма у ха­тi, ста­рої Пи­ли­пи­хи не бу­ло.

- Здоровенька бу­ла, Ма­ру­сеч­ко! - ка­жу їй. - Чо­го се ти са­ма до­ма?

- Та ма­ти у гос­ти­ну пiш­ли.

- А ти ж? Чи не бо­лить в те­бе го­ло­ва, - ка­жу, - як в на­шої Кат­рi? У дiв­чат, як сер­це наб­роїло, то за­раз на го­ло­ву звер­нуть…

- Я чо­гось нез­ду­жаю тро­хи, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся. Придивил­ася я на неї пильно, та аж у крик пок­рик­ну­ла, - такень­ки змар­нi­ла во­на ду­же, А в очу ж який сму­ток!

- Марусе, го­луб­ко! - ка­жу їй: - як ти змар­нi­ла! I чо­го в те­бе та­кi очi смут­нi?

- Да то­го, мо­же, що нез­ду­жаю, - ска­за­ла на од­вiт. - А як там Кат­ря? - пи­тає.

- Та не­ма її до­ма дав­но: ма­буть, у ду­бах си­дить та ду­має дум­ку. Вже, - ка­жу, - й ма­ти дав­но по­мi­ти­ли, вже й пи­та­ли са­му Кат­рю i ме­не. Кат­ря не приз­нається… А я що ска­жу? Хi­ба свою до­га­доч­ку? А ба­чу вже, що бi­да якась коїться: батько на Кат­рю по­зи­рає, - от як вiн її пос­пи­тає!..

Маруся по­руч зi мною си­дить i слу­хає, а са­ма сло­веч­ка не про­мо­вить.

- Боже мiй! I що се ли­хо та­ке ско­ло­ти­лось нес­по­дi­ва­не? I ти, Ма­ру­сю, вже не та­ка, як ко­лись бу­ла!

Отеє та­кеньки си­ди­мо, а ве­чор тем­нiє, - ко­ли й Кат­ря вбiг­ла. Обiй­ня­ла Ма­ру­сю, стис­ну­ла ме­не, по­цi­лу­ва­ла, сi­ла ко­ло нас. Мов­чи­мо усi дов­го.

- Ну, бу­вай же здо­ро­ва, Ма­ру­се! - ка­жу. - На доб­ра­нiч! Вже час до­до­му. Чи пi­деш i ти, Кат­ре? Те­бе, - ка­жу, - ма­ти, ма­буть, дав­но до­жи­да­ють. Вже й спа­ти по­ра.

- Химочко, го­лу­боч­ко! Ма­ру­се, го­лу­боч­ко! Я не хо­чу спа­ти… Я, - ка­же, - я то­го Чай­чен­ка по­ко­ха­ла!

- Та хi­ба не знаємо! - ве­се­ленько я їй од­мов­ляю: - от­се нам но­ви­на ве­ли­ка!

А Ма­ру­ся так-то навсп­равжнє її пи­тає ще:

- Чи так се, Кат­ре? Чи справ­дi, Кат­ре?

- Нащо ти ме­не так пи­таєш, Ма­ру­сю? Я йо­го люб­лю.

- Чи щи­ро? Чи ве­ли­ко, сест­ри­це? По­ду­май!

- Та бо­же ж мiй, бо­же! - од­ка­же Кат­ря: - та я йо­го од пер­шого ра­зу по­ко­ха­ла. Вже я з то­го ве­сiл­ля за ним про­па­даю. Тiльки ти не вва­жа­ла, а з ме­не вже усi дiв­ча­та смi­ються…

- Нi, - ка­же Ма­ру­ся, - я вва­жа­ла та ду­ма­ла: не так… Я ду­мала - за­бу­деш…

- Хiба як очi зап­лю­щу!

- То по­мо­жи то­бi бо­же, Кат­ре! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.



- Дай то­бi бо­же, Кат­ре! - ка­жу й я. Ки­ну­лась нас цi­лу­ва­ти, жа­лу­ва­ти Кат­ря.

- А вiн же чи по­лю­бить? - ста­ла то­дi га­да­ти. - Мо­же, на­смiється! Ска­жи, Ма­ру­сю, ска­жи, Хи­мо! Чи вiн лю­би­ти­ме?

- Ой, тро­хи чи не бiльше ти од нас вi­даєш про це, Кат­ре, - го­во­рю, - десь ти йо­го ба­чи­ла, або­що, бо ти чо­гось на­че на свiт од­ро­ди­ла­ся сьогод­нi. Приз­най­ся ж i нам, люб­ко, щоб i ми зна­ли.

- Я йо­го ба­чи­ла, - роз­ка­зує. - Бу­ла я у га­ях i заб­ре­ла ду­же да­ле­ко, аж ту­ди к чу­жо­сiльським ле­ва­дам; iш­ла со­бi, ко­ли чую: "Здо­ро­ва бу­ла!" Гля­ну­ла - ба­чу йо­го, вi­ри не йму. Се, ка­жу, моя ду­ма що­ден­на, що­час­на вжи­ви­ла­ся… А вiн усе го­во­рить до ме­не, усе го­во­рить…

- Що ж вiн то­бi го­во­рив?

- Питав ме­не, чо­го зай­шла, чом не­ве­се­ла…

- Що ж ти йо­му ска­за­ла? - я все її пи­таю; Ма­ру­ся тiльки слу­ха­ла.

- Так зай­шла, - ка­жу, - гу­ляю со­бi, i я, - ка­жу, - ве­се­ла… То­дi вiн пи­тав ме­не, чи хут­ко ми бу­де­мо у Люб­чи­ках, i ка­зав, що у Крас­но­му церк­ва зго­рi­ла… I що був вiн у яр­мар­ку от­тодi, як ми хо­ди­ли до церк­ви, а йо­го не бу­ло - вiн-то у яр­марку був, - го­во­рив, що ту­га йо­го обiй­має… I про­вiв ме­не аж до са­мi­сiнько­го на­шо­го ти­ну. Iшов усе по­руч зо мною… Спа­си­бi то­бi, ве­чiр тем­ний, i ти, до­ленько моя щас­на!.. А Яко­вен­ко вже руш­ни­ки поб­рав у Ган­ни; на то­му тиж­ню ве­сiл­ля. Пи­та вiн, чи бу­де­мо…

- Отсе, - ка­жу, - те­пер тре­ба ще на те ве­сiл­ля прибира­тись. Тро­хи й ми з то­бою там роз­ва­жи­мось, Ма­ру­сю!

- Та не знаю ще, - ка­же, - як ма­ти схо­чуть!

- Хiба са­мiй не ма­неться? Хi­ба не поп­ро­сиш ма­ту­сi?

- Та якось вже бу­де, - од­ка­за­ла.

- Ти, - ка­жу, - су­муєш чо­гось, Ма­ру­се; чи не пiш­ла б ти iз на­ми?

А Кат­ря то­дi:

- Сумує Ма­ру­ся? Чо­го су­мує?

- Голубко, - го­во­рить ме­нi Ма­ру­ся, - ме­нi не смут­но, а ко­ли й бу­де ко­му смут­но, лю­ди не роз­ва­жать!

- Тiльки той, ко­го лю­биш, роз­ва­жить, - оз­ва­лась Кат­ря.

- Покохаймо ко­го-не­будь, Ма­ру­се! - жар­тую. Ма­ру­ся нiчо­го не од­ка­за­ла.

- Щаслива бу­деш, - го­во­рить Кат­ря.

- Покохаймо ж, Ма­ру­се! - я знов до неї.

- Не жар­туй, - од­ка­же ти­хо.

Надiйшла Пи­ли­пи­ха. Поп­ро­ща­лись ми й пiш­ли з Кат­рею до­до­му. А Кат­ря сього ве­чо­ра да та­ка лас­ка­ва бу­ла й весел­а, i смир­не­сенька та­ка, що я та­кою її зро­ду не ба­чи­ла.


V


Ходила Кат­ря у Люб­чи­ки нi­би­то за­по­ло­чi по­зи­ча­ти чер­воної та й по­вер­ну­ла­ся до­до­му iк ве­чо­ру та­ка, що батько спог­ля­нув та й пос­пи­тав в неї, де бу­ла, де хо­ди­ла, а почув­ши де i по­що: "як та­ка з те­бе швач­ка, - ка­же, - то дбай, щоб не по­зи­ча­ти за­по­ло­чi вдру­ге по чу­жих се­лах".

По тiм сло­вi батько вий­шов з ха­ти, за­па­лив­ши люльку.

- Що то­бi, моя ди­ти­но! - упа­да вже ко­ло Кат­рi ма­ти. - Ус­ту­пи­ла до ха­ти бi­ла мов бi­ло­чок… що то­бi, до­ню?

- Нiчого, ма­мо, нi­чо­го!

- Де вже там нi­чо­го! Жу­риш ти ме­не, доч­ко! Прий­шла Пи­липиха до нас з Ма­ру­сею. Ма­ти з ста­рою зня­ли роз­мо­ву, а ми, дiв­ча­та, у са­док пос­ко­ри­ли­ся.

- Що ж та­ке, Кат­ре? - пи­таю.

- Сьогоднi вiн уве­че­рi бу­де, - вiн сьогод­нi прий­де до ме­не...

- А ти ж як, вий­деш до йо­го? А батько не по­чує?

- То що? Щоб я не вий­шла? До йо­го щоб я не вий­шла? Не­хай чує батько, не­хай чує ма­ти, не­хай усi - я до йо­го вий­ду!

- Та як батько по­чує, то не пус­тить, - ка­жу, - як вже ти со­бi там не йми­ся, а му­сиш зос­та­ти­ся то­дi.

- Я не зос­та­ну­ся, я пi­ду!.. Чо­го ти на ме­не на­да­ла­ся, недо­бра дiв­чи­но?..

- Я то­бi са­му прав­ду го­во­рю, Кат­ре; хi­ба ж я на­па­да­юся на те­бе?

- Не тре­ба не­нi та­кої прав­ди, не хо­чу я та­кої! Я вже ба­чу, що ти ме­нi не щи­ра под­руж­ни­ця, ти ме­нi не хо­чеш у по­мочi ста­ти, я са­ма за все ста­ну!

- Слухай лиш, Кат­ре, чо­го-бо ти вгнi­ва­лась? Я прав­ду то­бi ви­ка­за­ла, та я ж то­бi i в при­го­дi ста­ну, ко­ли вже не мож­на iна­ко…

Тодi во­на ме­не цi­лу­ва­ти, то­дi во­на ме­не обiй­ма­ти! Поча­ли ми змов­ля­тись, як две­рi вiд­чи­ни­ти Кат­рi i як їй вий­ти. Ра­ди­лись i Ма­ру­сi пи­та­лись, що во­на ду­має, - са­ма во­на нi­чого не го­во­ри­ла й нi­чо­го не пи­та­ла, си­дi­ла со­бi ти­хо, як на мо­гил­цi…

Катря усе роз­ка­за­ла, як во­на у Люб­чи­ках бу­ла.

"Його ма­ти ме­не пок­ли­ка­ла са­ма, як я йшла ули­цею, i жа­лувала ме­не лю­бо, i роз­пи­ту­ва­ла, чи ме­не хто сва­тає, чи я ко­го впо­до­ба­ла… А вiн усе од­да­лiк сто­яв, не пiд­хо­див… Так-то вже ме­нi гiр­ко ста­ло! "Я, - ка­жу, - сiї осе­нi за­мiж пi­ду". Як я ска­за­ла, во­на як пок­рик­не: чи ж то прав­да? "Що?" - за­пи­тав вiн у ма­те­рi, а во­на йо­му ка­же, що я за­мiж пi­ду во­се­ни…

Я то­дi поп­ро­ща­лась з ни­ми. Во­на зiтх­ну­ла, про­ве­ла ме­не тро­хи i ка­же: "Шко­да ме­нi те­бе, дiв­чи­но!.." - що я аж слiзь­ми вми­ла­ся… Одi­иш­ла тро­хи, ста­ла, - та не­хай хоч на їх ха­ту по­див­лю­ся, ко­ли вiн i ви­хо­дить iз во­рiт, i йде… Я хо­чу да­лi - не мо­жу… Дiж­да­лась, що вiн близько до ме­не зблизив­ся… Збли­зив­ся: "Чи прав­да сьому?" - пос­пи­тав… Дiвчат­онька, го­лу­боньки! Ко­ли б же я са­ма зна­ла, як я йо­му при­зналася, що я йо­го ко­хаю од­но­го у свi­тi… Дов­го го­во­ри­ти не мож­на бу­ло: усе зна­ко­мi лю­ди до­ход­жа­ли ули­цею; то­дi я йо­му ска­за­ла - не­хай прий­де до ме­не вве­че­рi, вiн ска­зав - прий­де…"

Скоро на­шi ста­рi пос­ну­ли, я ви­пус­ти­ла Кат­рю з ха­ти, а са­ма сi­ла, щоб сон не хи­лив, та ме­нi не спа­ло­ся: ли­хо та й го­дi до­жи­да­тись бу­ло! Не­ма, та й не­ма, та й не­ма!

"Як се во­на гаїться, - ду­ма­ло­ся ме­нi. - Що їй доб­ре, то й за­бу­ла про ме­не, яко­во тут ме­нi до­жи­да­ти, бо­ячись… Та­кi-то лю­ди на сьому свi­тi!"

А там i те я зга­да­ла, що я си­ро­тую, що вбо­га я та не при батько­вi-ма­те­рi зрос­ла, жи­ву у чу­жiй сiм'ї з лас­ки; що не по­жа­лує нiх­то ме­не щи­ро, не лю­бить нiх­то ду­шею усiю… I за що я пер­ше дя­ку­ва­ла, з то­го са­мо­го то­дi слiз гiр­ких уто­чила; за що бу­ло, хва­ли­ти бо­га, вiк бай­ду­же, у той час так то­го за­ба­жа­ло­ся, так-то вже тре­ба ста­ло…

Горюючи-плачучи, iз­ве­ла го­ло­ву, пог­ля­ну - як-то ок­ру­ги ме­не сум­но усе, а у вiк­но вже свi­тан­ня си­нiє…

Очутилася я якось од­ра­зу, та й са­мiй ме­нi чуд­но ста­ло; чо­го се я та­кеньки i чим за­жу­ри­лась? Хi­ба ж я не зна­ла Ка­трi, що во­на до свi­ту за­ба­рить? Та й яка б то дiв­чи­на з ко­хання пос­пi­хом дба­ла? I чи я ж сьогод­нi вси­ро­тi­ла? Чи се те­пер тiльки зу­бо­жi­ла?

Поглузувала я са­ма з се­бе та й вий­шла Кат­рi на­зуст­рiч - за во­ро­та. За во­рiтьми я ще дов­генько зот­ри­ва­ла її, по­ки аж во­на при­бiг­ла ве­се­ла.

- А що, на­ди­ви­ла­ся? на­го­во­ри­лась?

- Все я йо­му ска­за­ла, все… як же я йо­го ко­хаю, Хи­мо! Гос­по­ди ве­ли­кий! Як я йо­го ко­хаю!

- А вiн же що го­во­рив?

- Питав, чи ду­же я йо­го люб­лю… Вiн прий­де завт­ра… Я йо­го завт­ра до­жи­да­ти­му…

З то­го ча­су ста­ли вже во­ни що­ве­чо­ра зi­хо­ди­тись. Прилу­чилося ме­нi, про­во­див­ши Кат­рю, то­го Чай­чен­ка зустрiча­ти­. У не­дi­лю або в свя­то яке iде­мо уд­вiй­зi з Кат­рею, не­мов по­гу­ля­ти ран­ком ти­хим, то й вглед­жу, бу­ло, я Чай­чен­ка, - усе вiн на­че смут­ний… та й спи­та­ла якось Кат­рi:

- А ви iз ним нi­ко­ли не сва­ри­тесь?

А во­на ме­нi:

- Що 'тсе то­бi бог дав, Хи­мо! Отеє б iз ним сва­ри­тись!

- Та чо­го ж вiй на­че не­ве­се­лий хо­дить? - ка­жу.

- Такий зав­сi­ди, - за­го­во­ри­ла, са­ма тут мит­тю впечалив­шись. - "Ти смут­ний? - пи­та­ла я йо­го. - Чо­го ж ти смут­ний?" А вiн ме­нi: "На свi­тi бiльш смут­ку, нiж ра­дос­тi!" - "Що гово­риш, сер­це, та я як знаю, що ти ме­не лю­биш, я за­бу­ла, який то сму­ток на свi­тi жи­ве!" - "Се, - ка­же, - се та­кеньки бог дає тiльки дiв­ча­там та пташ­кам спi­во­чим…" Та­кий вiн, та­кий, Хи­мо! I го­во­рить, i жа­лує смут­но; а по­то­му ще ме­нi лю­бiший, ще ми­лi­ший…

Постерегла ма­ти, що дiється щось, пос­пи­та­ла. Кат­ря при­зналась ма­ту­сi. А ма­ти го­ло­вою жур­ли­во по­хи­та­ла:

- Отсе i твоя по­ра прий­шла, до­ню! Гля­ди ж, се на весь вiк, Кат­ре! Гля­ди, ко­го оби­раєш, та й не­хай те­бе ма­ти бо­жа i бла­гос­ло­вить, i до­по­мо­же!

Батько не пи­тав нi­чо­го; чи вiн здо­га­ду­вавсь, чи нi - то­го не зна­ли ми. Прав­да, що двi­чi, а мо­же, й бiльш вiн якось пильненько на нас спог­ля­дав. Ми, бу­ло, со­бi го­во­ри­мо, що як се бу­де - Кат­ри­не ве­сiл­ля, та яке жит­тя їй крас­не, га­даємо, а батько ус­ту­пить до ха­ти, - ми й по­по­ло­ши­мось усi: од­на схо­питься, дру­га шу­кає чо­гось за за­пiч­ком, тре­тя гол­ку за­гу­бить, - батько ся­де у сто­ла, ди­виться бист­рим оком та й ка­же: "А в яко­му кут­ку по­жар в на­шiй ха­тi?"

Ми й ска­ме­нiємо пе­ред ним… Вiн поч­не про господар­ство що го­во­ри­ти ма­те­рi, яке дi­ло за­га­ду­ва­ти, ми вiзьме­мось ро­би­ти щи­ро як, бо­же єди­ний!

Чого б то й опа­су­вагься бу­ли? Ми ду­ма­ли, що вiн прий­ме Чай­чен­ко­ве за­ли­цян­ня лас­ка­во, бо Чай­чен­ко i ба­га­тий, i мо­ло­дий, i доч­цi лю­бий, i лю­ди Чай­чен­ка не цу­ра­ли­ся - чо­го ж опа­су­ва­тись? А ми все бо­яли­ся ду­же йо­го ча­сом. А ма­ти вже для своєї доч­ки пок­ло­по­та­ти­ся пос­та­ра­лись. Ба­чу, де вже стрi­нуться з Чай­чи­хою, по­ся­дуть ря­доч­ком i по­ти­ху роз­мов­ля­ють со­бi лю­бенько, а про­ща­ються, то обiймають­ся­ щи­ро. Прий­шла до нас Чай­чи­ха у не­дi­лю, а в се­ре­ду вже ма­ти до Чай­чи­хи йде. Чай­чи­ха знов i со­бi не за­ба­риться нас од­вi­да­ти; та й пiш­ло­ся так, що аби яке свя­то, то або Чай­чи­ха в нас, або на­ша ма­ти у Чай­чи­хи…

Катря нам з Ма­ру­сею приз­на­ла­ся, що бу­де її сва­та­ти Якiв во­се­ни. Ма­ти вда­ли­ся до Пи­ли­пи­хи за по­ра­дою; роз­ка­за­ли їй усе, що доч­ка впо­до­ба­ла па­руб­ка, що то хо­ро­шi лю­ди - за ни­ми на­житься!

- Дай бо­же щас­тя! - го­во­рить Пи­ли­пи­ха.

- Ох, го­луб­ко моя! Я ще не знаю, як чо­ло­вiк зго­диться… Та чо­го б йо­му не зго­диться? Сей хi­ба не гар­ний? Сей хi­ба не доб­рий па­ру­бок? I за­мож­ний…

- А ти ма­ти чи нi своїй доч­цi? Як поч­не вiн прим­ха­ти, то ти й ру­ченьки по­пус­тиш - не­хай мой­му ди­тя­тi до­ля ги­не.

Вже як тiльки вчу­ла удо­ва, що батька бо­яться, во­на жва­во вхо­пи­лась за сва­тан­ня: "Що з то­го бу­де, що ви го­ло­ва­ми роз­ки­ва­ли­ся? Доб­ре дi­ло - до­водьте ж йо­му краю!"

Та й од­по­чи­ти не дає ча­су; пiд­мов­ляє та пiд­го­во­рює: "хут­чiй, хут­чiй!" Бу­ло, моя го­ди­нонько, аж за ру­ка­ва тря­се, щоб хут­чiй…

Почала ма­ти за­хо­ди­ти ко­ло ста­ро­го та сво­го сло­ва до­мовляти; по­ча­ла усе про Чай­чи­ху про­ва­дить та йо­му нага­дувати, та хва­ли­ти, а ра­зом вже й си­на мо­ло­до­го:

- Що то за па­ру­бок хо­ро­ший, ро­бо­тя­щий, удат­ний, - се ма­те­рi втi­ха вiд бо­га, а не син!

- Вже то­го не знаю, який вiн до дi­ла, - ка­же батько, - а що­до тан­цiв, то вдавсь: дiв­ча­та­ми, як му­ха­ми, уви­ває.

- А що ж, мiй го­лу­бе? Як ве­се­ло­го но­ро­ву, то ве­се­ло iз ним i жи­ти бу­де, ко­му су­дить гос­подь. Сам не су­му­ва­ти­ме i под­руж­жяч­ку смут­ку­ва­ти не дасть.

- Не жод­ну й ту­гу тан­цю­ра роз­тан­цює! - на те їй од­мо­вив.

Удруге знов при­мо­щується ма­ти Чай­чен­ка доб­рить: "а мо­тор­ний, а ро­зум­ний, а слав­ний". Пильно батько їи у вi­чi пог­ля­нув.

- А що се хва­лиш, - змо­вив, - не­на­чеб зя­тя?

- Як во­ля бо­жа та твоя вго­да, мiй го­лу­бе! - од­ка­же йо­му ти­хо та умов­но так уже!..

Ми з Кат­рею си­ди­мо - не д'хне­мо…

Старий по­ди­вивсь на жiн­ку, по­ди­вивсь на доч­ку.

- Не шу­кай доч­цi па­ри, ста­ра, - про­мо­вив, - вже я їй сам па­ру знай­шов; осе­нi заж­дiть.

Стара зирк на доч­ку, - доч­ка об­мерт­вi­ла ли­бонь; сплес­нула ма­ти ру­ка­ми та на йо­го:

- Мiй ти го­лу­бе ми­лий! За ко­го ж ти її 'дда­ти хо­чеш?

- Се вже ме­нi зна­ти. Та й вий­шов з ха­ти.

- Годi, до­ню! Го­дi, ди­ти­но моя! - во­на до Кат­рi. - Не пе­чаль сво­го сер­денька, Кат­ре моя ми­ла, го­дi! Я для те­бе на все зва­жу­ся; я пок­ло­ню­ся ще твоєму батько­вi; я йо­го бу­ду за те­бе про­ха­ти…

- Iдiть, ма­мо, йдiть-бо - про­сiть за­раз! Iдiть, ма­мо, йдiть!

- Не мож­на так, до­ню! Так гiр­ше бу­де: заж­ди тро­хи…

- Мамо, ма­мо! Яко­во ме­нi за­жи­да­ти!

Ми її вго­во­ря­ти ста­ли… Та ко­ли ж умо­вив хто мо­ло­ду ту­гу не­терп­ля­чу сло­вом роз­суд­ли­вим?

Слухаючи, Кат­ря по­ли­ва­ла­ся слiзьми та все своє, знай, пра­ви­ла: "йдiть, iдiть за­раз!"

- Катре, - го­во­рю, - бу­де гiрш з тим пос­пi­хом: ми кине­мось до батька - бла­га­ти, а як вiн прий­ме те­пе­реньки? Що ж як вiн згук­не нам оте своє "го­дi!" та й на­га­ду­вать iще не зве­лить?

- Горе моє! Го­ре моє! Доб­ре! Я жда­ти­му… Як же ме­нi важ­ко! Чи се смерть моя при­хо­дить!.. Тре­ба ще до­жи­да­ти! Ко­ли ж се бу­де? Ко­ли? Ска­жiть, ма­мо!

- А от за­раз, по обi­дi, ви з Хи­мою вий­дiть з ха­ти, - я то­дi йо­му ска­жу… Я то­дi ска­жу i поб­ла­гаю… Для своєї ди­ти­ни й го­ло­ву пiд со­ки­ру пок­ла­да­ють, а то б ме­нi ще не попiклу­ватися то­бою…

- Я жда­ти­му, - про­мо­ви­ла Кат­ря: - я тер­пi­ти­му. А жда­ла во­на так, як от пташ­ки си­дять у клiт­цi, - що вже нi­ку­ди ле­тi­ти, то б'ються, де за­чи­не­нi.


VI


Обiдаючи, батько на­че не до­ба­чав, як ма­ти блiд­ла, як Ка­тря пла­ка­ла, - си­дiв та­кий, не гад­ки, як i вчо­ра.

Пiсля обiд ми з Кат­рею за­раз зiй­шли з ха­ти, ста­ли по вку­пi пiд две­ри­ма.

Довгенько у ха­тi ти­хо бу­ло…

- Голубе мiй! - за­го­во­ри­ла ма­ти: - на­шу Кат­рю хо­чуть сва­та­ти…

- А що ж! Не­хай сва­та­ють, хто хо­че, - з то­го до­га­ни не­ма!

- Се мо­ло­дий Чай­чен­ко хо­че сва­та­ти… Яка твоя вго­да?

- Я за Чай­чен­ка не 'ддам.

Я вже жи­во­си­лом од­во­лiк­ла Кат­рю од две­рей хат­нiх:

"Катре! Кат­ре! Усе про­па­де!.."

Затрусилася во­на i ста­ла не­ру­хо­мо на прис­лух зно­ву.

- Дитина ду­же па­руб­ка впо­до­ба­ла, - про­сить ма­ти: - не­хай же во­на в нас щас­ли­ва бу­де!

- Не на те я доч­ку ви­ко­хав, - грим­нув батько, - щоб я її пер­во­му прой­дис­вi­ту мав од­да­ти, який там їй в око впа­де!

- Чим во­ни не лю­ди? I доб­рi, й за­мож­нi; усi їх на по­ва­зi ма­ють.

- За що по­ва­жа­ють? Хi­ба за те, що зай­шла во­на не­вi­до­мо чо­го та й осi­ла у се­лi чу­жо­му.

- Знали б лю­ди… чу­лись би не­по­ко­ри на їх, а то усi ша­нують… Ти сам пер­ве з ни­ми за­хо­див…

- Я по усiх шля­хах би­тих блу­ка­юся i ба­га­то лю­дей набре­деш уся­ких, що на во­ро­та б свої не пус­кав їх нi­ко­ли…

- Велику лас­ку ме­нi зро­би, пос­лу­хай!

- Годi!..

Катря як скри­чить, зар­веться до ха­ти, - я її за по­пе­рек вхо­пи­ла, у сi­ни на­зад од­ки­ну­ла…

- Що та­ке? - пи­та батько з ха­ти, бi­жить ма­ти…

- Се ми йде­мо в бе­рег по во­ду, - од­ка­жу го­лос­но. Та вiд­ра на ко­ро­ми­сел, та Кат­рю обi­руч­ки за со­бою…

- Не жу­рись, - вмов­ляю її, - не жу­рись! Мо­же, ще батько влас­ка­виться - вiн же те­бе жа­лує! Як же на­па­деться на ме­не Кат­ря!

- Куди се ме­не тяг­неш? Що на ме­не за­миш­ляєш? Аж я са­ма тро­хи iз­ля­ка­ла­ся:

- Та бо'? iз то­бою, Кат­ре, - ка­жу, - об­мiр­куй­ся га­разд!

Облилася во­на слiзьми дрiб­ни­ми.

- Коли б же я хоч йо­го по­ба­чи­ла, своє сер­денько хоч тро­хи роз­ве­се­ли­ла! Хи­мо! Бi­гай­мо у ве­ли­кий гай, - вiн сьогод­нi у гаї де­ре­во ру­бає.

- Бiгаймо, - ка­жу, - ут­ри­ся, не плач!

Вона то­дi за­раз обi­тер­ла очи­цi, i по­бiг­ли ми до гаю, при­ховавши вiд­ра свої по­над ро­вом у бур'янах.

До гаю хоч бли­зенько ви­да­ти, та да­ле­ко стри­ба­ти: роз­судливiй лю­ди­нi на доб­ру го­ди­ну ходп, а ми пе­ре­бiг­ли не зу­пи­ня­ючись. Чуємо вже - со­ки­ра цю­кає i го­лос вi­тер до нас зно­сить - пiс­нi хтось спi­ває.

- Се вiн, - впiз­на­ла до­ра­зу Кат­ря. Тут ми йо­го й по­ба­чи­ли обид­вi за­ра­зом, ще од­да­лiк… Вже то­дi вi­сень iш­ла; лист чер­во­нiв, жов­тiв, в'янув i об­си­павсь, i ко­тю­чий вi­тер ни­зався по­мiж де­ре­вом без­лис­тим.

Голосно i прос­то­ро ста­ло ок­ру­ги, у свi­жiм гаю па­ху­щiм… Ба­чи­мо йо­го, а вiн нас ще не ба­чить - спi­ває. Кат­ря припи­нилася.

- Що вiн та­ке спi­ває? - спи­та­ла­ся, вжах­нув­ши­ся спi­ву то­го: - що вiн спi­ває?

- Послухаймо, - ка­жу, - то й по­чуємо… Хо­дiм ближ­че.

- Цить! Пост­ри­вай! - ше­по­че ме­нi.

Стала за кущ та й слу­ха. Слу­хаю й я.

Чайченко об­руб­лю­вав гiл­ки з зва­ле­но­го де­ре­ва, i круг йо­го зру­ба­не де­рев'я i пеньки свi­жi; над ним яс­неє та хо­лоднеє не­бо, грай­ли­ве со­неч­ко. Нед­ба­ло вiн своєю соки­рою блис­ку­чою цю­кав, - за­ду­мав­ся сам тяж­ко i ти­хо i сум­но спi­вав.

Отака бу­ла йо­го пiс­ня: Спiвав вiн, що лю­бив ко­лись щи­ро та вiр­но, а йо­му зра­да ста­лась нес­по­дi­ва­на, - i вже по­вiк не­щасливий вiн жи­ти­ме; ко­ха­ють iн­шi - та до iн­ших сер­це вже не при­ля­же, до нi­ко­го:

Хоч яка лас­ка­ва, яка чор­ноб­ри­ва,

Та не бу­де так, як пер­шая, ми­ла!

- Яких се ти пi­сень спi­ваєш? - пок­рик­не кри­ком Кат­ря, на­че се­бе не пам'ята­ючи.

Вiн iзд­риг­нув­ся; шви­денько вхо­пивсь, ки­нув со­ки­ру, взяв Кат­рю за ру­ку, - знов пус­тив i знов со­ки­ру пiд­няв.

- Спасибi, - ка­же, - спа­си­бi, що прий­шла, а я не спо­дi­вав­ся…

- Боже ми­лий! Якої ж смут­ної ти спi­вав! Яку ти ми­лу зга­дував? Бу­ла вже, ли­бонь, пер­ша, а я - дру­га?

Вiн так нi­би тро­хи iз­мi­шав­ся…

- Лучче, - од­мов­ляється, - луч­че по­жа­луй ме­не, моя ри­бонько!

Вона рум'янцем уся зак­ра­си­ла­ся, як те сло­во по­чу­ла, - во­на усе своє го­ре за­бу­ла…

- Нi, - ка­же, - я знаю, що ти ме­не вiр­но лю­биш, а я тiльки по­жар­ту­ва­ла, - збач ме­нi те… Та й зно­ву пе­рес­ко­ком:

- А на­що та­кої смут­ної спi­вав? Про­ти чо­го спi­вав та­кої?

Тодi вже я з-за ку­ща оз­ва­лась:

- Чи за­бу­ла, - ка­жу, - го­лу­бонько-гур­кот­ли­воч­ко, чо­го бiг­ла сю­ди?

- Ой, ли­хо ж моє ве­ли­кеє! Не­щас­тя моє!

- Що ти ка­жеш? - пи­та її Чай­чен­ко, вкло­нив­шись ме­нi. Усi ми по­сi­да­ли на при­кор­ню.

- Батько за те­бе да­ти ме­не не хо­че!

- Має дру­го­го зя­тя до ру­ки?.. Ко­го се? - пи­та вiн, та чуд­но ме­нi те, що пи­та вiн нi ве­се­ло, нi жур­но, на­че за хлiб­сiль по­дя­ку скла­дає.

- Когось там ду­має на моє без­го­лов'я! - го­во­рить Кат­ря, зап­ла­кав­ши.

- Вже зять на­ре­ко­ва­ний! - ка­же то­дi Чай­чен­ко. - От во­но що! Кра­що­го знай­шли! Нi­чим втi­ша­тись та й на­рi­ка­ти нi на що; дар­мо ж з су­хої кри­ни­цi во­ду брать…

Мабуть, за до­са­ду йо­му ста­ло, що тро­хи мов зне­ва­же­ний зос­тав­ся… ус­та стис­нув i го­ло­ву пiд­няв гор­до, i очi блиско­нули… Та все те по­таївши у со­бi, нi­би з упо­коєм по­ма­лу ус­тає…

- А то­бi ж як? Ти що ду­маєш? - пи­та Кат­рi.

- Нащо пи­таєш? На­що моє сер­це краєш? - од­ка­же во­на.

- Та хто вас зна, хто й роз­бе­ре! - про­мо­вив Чай­чен­ко гiр­ко: - по­ко­хаєте вран­цi, за­бу­де­те вве­че­рi!

Заридала-заплакала Кат­ря, а я про­ти йо­го го­ло­вою хи­таю.

Вiн то­дi узяв її за ру­ку.

- Не плач! Ще ти мо­ло­да, ще твоя до­ля те­бе до­жи­дає!

- Як? Без те­бе? Хi­ба ж ти ко­го ще по­ко­хаєш? То ти й щас­ли­вий з дру­гою бу­деш?

- Вже ме­нi не бу­ло то­го щас­тя од­вi­ку, та й по­вiк не бу­де!.. Про­щай, дiв­чи­но! Бу­вай здо­ро­ва й щас­ли­ва!

- Та що се ви, - го­во­рю я, - та ви ж сядьте по­радьте­ся: як йо­го, що тут ро­би­ти, як за­по­бiг­ти? Мо­же, ще й нi за що бу­де на до­лю на­рi­ка­ти. Сi­дай­те лиш!

Вони слух­ня­ненько ко­ло ме­не по­сi­да­ли; вiн сум­но диви­всь, во­на ж на­че усi шля­хи по­гу­би­ла, тiльки усе до йо­го ближ­че гор­ну­ла­ся.

От i ста­ли ми ра­ди­тись.

- Не тре­ба батько­вi до­ку­ча­ти слiзьми, - ка­жу. - Не тре­ба те­пер до йо­го й прис­ту­па­ти.

Чайченко усього дос­лу­хає склав­ши ру­ки.

- Я батько­вi до нiг упа­ду, - нах­ва­ляється Кат­ря, послухав­ши­ мо­го сло­ва ро­зум­но­го. - Як не вiд­дасть ме­не батько за те­бе, я вмру!

- Ти й до нiг заж­ди упа­да­ти, - мов­лю їй, - i вми­ра­ти за­жди: мо­же, ще й так пе­ре­ме­же­ниться; а по­ки що, - ка­жу, - не зай­май батька, не­хай вiн сам тро­хи вга­мується.

- Та яко­во ж ота­кеч­ки й не зна­ти - чи ме­нi жи­ти у свi­тi, чи ле­жа­ти у до­мо­ви­нi? Ой ли­хо моє! Ли­хо моє!

- А ти ду­ма­ла! Се во­но, жит­тя людське, се во­но й є: тер­пи-терпи, на­дiй­сь та спо­дi­вай­ся, - ви­вод­жу Кат­рi.

- Або ще й спо­дi­ван­ку по­кинь та жи­ви со­бi так, як без неї жи­веться! - до­дав Чай­чен­ко. Знав, бач­те, па­ру­бок по­ра­дою втi­ши­ти…

- Розумний не стра­тить на­дiї, - я йо­му: - тре­ба сподiва­тись, жив­ши…

- Поки не зра­дять, - знов мос­тить вiн. А Кат­ря то­дi до йо­го при­гор­ну­ла­ся.

- О, - ка­же, - от­се я те­бе зрад­жу?

Аж i вiн на та­ке лю­бе сло­веч­ко всмiх­нувсь.

- А нам по­ра до­до­му, - на­га­дую, - щоб ча­сом не на­жи­ти нам со­бi ли­шенька!

- Iди, Хи­мо, го­лу­боч­ко! - го­во­рить Кат­ря. - Я ось тiльки ще два сло­ва ска­жу, я те­бе наз­до­же­ну.

А са­ма ме­не ви­во­дить на сте­жеч­ку… Я пiш­ла… Що й каза­ти! Я ще пiд гаєм чи­ма­лу го­дин­ку три­ва­ла тих двох слiв… Та вже доб­ре й те ме­нi, що во­на прий­шла трош­ки спокiй­нiша i ве­се­лi­шая.

Допали кри­ни­цi та бор­жiй, спов­нив­ши вiд­ра, до­до­му по­брались. Нас пе­рест­рiв батько.

- А до якої се кри­ни­цi хо­ди­ли? - спи­тав.

- Ми ще й про­гу­ля­ли­ся со­бi тро­хи, - од­ка­зую йо­му. Вiн по­ди­вивсь ме­нi в вi­чi й по­ди­вивсь на доч­ку… А в доч­ки сльози хви­лю­ють…

- Батенько! - про­мо­ви­ла.

I пi­шов со­бi, на­че вiн не зав­ва­жив i не чув сло­ва її блага­щого…


VII


Час iде, ми­нається; ми жде­мо со­бi кра­що­го, бiд­каємось, стра­хаємось. Батько не зга­дує за Чай­чен­ка.

Зняла ж бу­чу Пи­ли­пи­ха, як виз­на­лась батько­ва по­дiя…

- Як, - ка­же, - як! Та чи ж ти не рiд­на ма­ти своїй ди­ти­нi? Чи не ти страж­да­ла, чи не ти її зго­ду­ва­ла? Не­хай би так ме­не хто зас­ту­вав пе­ред моїм ди­тям! Я - ма­ти, вiльно ме­нi її за ко­го хо­тя вiд­да­ти, чи за па­на, чи за най­ми­та, за то­го, хто ме­нi до впо­до­би.

Та аж то­дi во­на пос­ва­ри­лась з на­шою ма­тiр'ю i дов­го до нас не хо­ди­ла.

А на се­лi ве­сiл­ля ла­дяться та ла­дяться; при­хо­дять до нас, зап­ро­шу­ють. Не гу­лян­ки у Кат­рi в го­ло­вi, та хо­дить, - на­дiя, бач, та­ка: йо­го там по­ба­чить.

Сiї осе­нi i батько наш на всiх ве­сiл­лях гу­ляв… По­мi­чаю я, що Чай­чен­ко став бiльше до Кат­рi при­па­да­ти: то бу­ло по­перiд во­на йо­го шу­ка-шу­ка, по­ки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очи­ма на­зо­рить мiж дiв­ча­та­ми i вмис­не то­дi до неї гор­неться, як ста­рий батько тут бу­де, - як би йо­го во­лю мав нех­ту­ва­ти.

"Голубе, го­лу­бе! - ду­маю, - сього то­бi не пе­ре­те­не­ти­ти так, - шко­да й за­хо­ду!.."

Ну, батько нi­чо­го со­бi, - тiльки ди­виться - не на Чайченк­а, а че­рез йо­го го­ло­ву, зго­ри…

А Чай­чи­ха й на­ша ма­ти си­дять, от мов тi го­луб­ки си­вi, що ба­чать, як їх гнiз­деч­ко роз­но­ша­ють…

На од­но­му ве­сiл­лi Чай­чен­ко вже над­то всмi­ливсь: од Ка­трi ма­ло що i одс­ту­пає… Ма­ти вже у та­кiй три­во­зi бу­ла, що за­бу­ла й мо­ло­дих при­вi­та­ти.

Перш усiх гос­тей наш батько поб­равсь до­до­му i нам зве­лiв схо­дить; а ще са­ме гу­лян­ня; са­мi тан­цi… пiш­ли ми до­дому; пiш­ла Кат­ря пла­чу­чи.

- Не плач, Кат­ре! Що по­мо­жеться? - вмов­ляю.

- То що? Я пла­чу, а все я щас­ли­ва! Щас­ли­ва, щас­ли­ва! Вiн ме­не лю­бить, i я йо­го лю­би­ти­му, по­ки мо­го жит­тя… не­хай батько знає! Хоч го­рюю, - я щас­ли­ва - не­хай i те знае!

- Катре! Кра­ще бу­де, як батька не гнi­ви­ти; луч­че, ко­ли б Якiв ти­хенько об­хо­див ко­ло йо­го. А то ж який та­лан вам бу­де, як батько не згля­неться… Ува­жай, яка ма­ти смут­на, та й у якiй во­на три­во­зi… Не гор­нись ти вже так до йо­го - i дiв­ча­та смi­яти­муться з те­бе.

- Нехай смi­ються! Я йо­го люб­лю! Я щас­ли­ва!

- А як батько об­ра­зив­ся, - як не пус­тить бiльш по весiл­лях хо­ди­ти - де то­дi Яко­ва по­ба­чиш? Уран­цi вий­ти заборо­няє, уве­че­рi сам две­рi за­ми­кає…

Обсипалася во­на слiзьми ще дрiб­нi­ши­ми.

- А та­ки я щас­ли­ва, - про­мо­ви­ла. - їй же бо­гу моєму, щас­ли­ва!

Перегодом знов нас на ве­сiл­ля про­ха­ли. Мо­же, й не пу­стив би батько, дак ро­ди­чi. Iде­мо ту­ди усi вку­пi, та аж нас ули­ця ши­ро­ка тис­не… При­хо­ди­мо. Зирк-зирк по ха­тi, по кiм­на­тi, по усiх кут­ках i за­кут­ках - бiг­ма Чай­чен­ка.

- Ще ра­но, ще вiн прий­де! - ка­же Кат­ря. Жде­мо та дожи­даємо - не­ма. Вже пiз­но ус­ту­пи­ла ста­ра Чай­чи­ха. Кат­ря тiль­ки її зус­пi­ла, ураз опи­ни­лась бi­ля своєї ма­ми: знає, що Чай­чи­ха вже не ми­не. Чи Чай­чи­ха не оба­чи­ла - сi­ла во­на со­бi од­да­лiк. На­ша ма­ти са­ма до неї доб­ра­лась - сi­ла. Си­дять мовч­ки. I Чай­чи­ха i на­ша ма­ти нес­по­кiй­нi, ба­чу. От мов i хо­чуть спи­та­тись, та не зва­жуться; хо­чуть го­во­ри­ти, та не змiр­ку­ються. А Кат­ря так i ки­пить у пiд­жо­дi то­му. Знає те на­ша ма­ту­ся, - ди­виться на Чай­чи­ху любенько-жалiбнень­ко,­ а Чай­чи­ха на свiй по­яс дог­ля­дається та й ка­же:

- Якi то те­пер­ки по­яси тчуть, моя го­луб­ко!..

- Чому вiн не прий­шов? Чо­му? - ви­мо­ви­ла Кат­ря са­ма, ма­терi не до­жи­да­ючи - своєї, - чу­жої не со­ром­ля­чись,

- Катре! - до­рiк­ну­ла ма­ти. - Ох! моя ди­ти­но!

А Кат­ря й не чує:

- Чому не прий­шов? Чо­му йо­го не­ма?

- Не знаю, не знаю, моя кра­со! Вiн ка­зав ме­нi - бу­де… : а не­ма!.. Ма­буть, при­ти­чи­на яка… я йо­го пос­пи­таю… я то­бi ска­жу…

Такеньки ста­ра Чай­чи­ха сло­ва­ми мi­шається, i зупиняєть­ся­, i пе­ре­хоп­люється - що 'тсе та­ке?

Далi вже ка­же, що Якiв до­жи­дав яко­гось чо­ло­вi­ка до се­бе, - якiсь во­ли на спро­даж на­хо­дяться… то­го вiн i не прий­шов, ма­буть.

Невзабарi во­на пох­ва­ти­лась до­до­му i пiш­ла.

Ми ще бу­ло по ве­сiл­лях, а Чай­чен­ка - як пiй­ма по­ня­ла - не­ма, нi­де не бу­ває. Ма­ти йо­го хо­дить, i - то во­на ска­же, що вiн нез­ду­жає, то ска­же - до­ма йо­го не­ма. Са­ма во­на жур­на ду­же, а Кат­рю вго­во­ряє:

- Не пе­чалй­ся, ди­ти­но, не по­ча­ли­ся! Пе­рей­де ли­ха годин­а, i го­ре пе­ре­бу­деться, то й по­бе­ре­тесь!

Мати теж Кат­рю свою жа­лує:

- Лучче, до­ню, як вiн не по­па­дається батько­вi на очi - ба­тько не гнi­виться, - а там, мо­же, гос­подь дасть, ста­рий мiй i по­го­диться.

- Нехай же я йо­го по­ба­чу хоч на ма­лу хви­ли­ноч­ку, - бла­гала Кат­ря, - не­хай вiн хоч се­лом прой­де, а я по­див­люсь на йо­го зда­ле­ка!

- Зажди, заж­ди, не мож­на! - од­ма­га­ла­ся Чай­чи­ха.

- Зажди, заж­ди, не мож­на, - про­сить ма­ти. Кат­ря хоч сму­тує, хоч пла­че, а слу­ха - спо­дi­вається доб­ра iще…

Одного дня увiй­шов ста­рий у ха­ту ве­се­лий:

- Чи не бу­де снi­гу, - ка­же, - там та­кi бi­лi хма­ри драг­лють.

Стара, див­ля­чись на йо­го,нас­мi­ли­лась:

- А що, мiй го­лу­бе, - ви­мов­ляє лю­бенько, - що ти ба­чив? Що чув?

- А що я чув? На­шу Кат­рю сва­та­ють.

Тим сло­вом спо­лох­нув нас усiх: хто си­дiв - схо­пив­ся; хто сто­яв - у ку­то­чок гор­нувсь…

- А хто ж сва­тає? Ко­го нам гос­подь по­си­ла? - пи­тає ма­ти, лед­ве го­лос зво­дя­чи. Кат­ря бi­ло збi­лi­ла.

- А ста­рий Ше­лях за сво­го си­на Дмит­ра сва­тає. Се же­них! Се не лi­чо­зiр, не прой­дис­вiт який-не­будь, се ха­зяїн доб­рий, що з срiб­но­го куб­ка своїх гос­тей по­час­тує.

- Що з тих куб­кiв, як пов­нi слiз! - мо­вить ма­ти.

- Гм! - Бiльше не ска­зав нi­чо­го, тiльки при­ди­вив­ся на неї пильно. Во­на сльози свої ниш­ком вти­ра­ла - хо­ва­ла.

- Я со­бi б кра­що­го зя­тя сам не шу­кав, - знов батько озвав­ся; на­су­нув шап­ку та й з ха­ти вий­шов.

Мати усi дум­ки прип­ла­ка­ли: "Що йо­го ро­би­ти i що йо­го чи­ни­ти!"

Катря аж бi­лi ру­ки лам­ле…

Як на ту ж пе­ню - i ста­ра Чай­чи­ха не за­вi­дає нас, i Пилипих­а сер­диться: нi­ко­му по­ра­ди да­ти, нi­ко­му роз­ва­жи­ти… А то­го лю­бо­го як за­пав слiд, то й за­пав…

Мати по­ча­ли бу­ли Кат­рю умов­ля­ти:

- Покорись батько­вi, до­ню, по­ко­рись, ди­тя моє!

- I ви вже, ма­мо?.. Без­та­лан­няч­ко ж моє!.. - по­би­вається Кат­ря…

- Донечко ми­ла! Ко­го ж ли­хо ми­не? Жив­ши у свi­тi, йо­го не вте­чеш, - кож­не од­бу­ва… Що ж як ти батько­вої лас­ки од­па­деш, а той, мо­же, од­цу­рається…

- Вiн од­цу­рається? Мо­же, i я йо­го за­нед­баю! - Та й засмiя­лася… Хо­тi­ла я їй то­дi ска­за­ти, що вже й те­пер тро­хи на те по­хо­ди­ло, що вiн цу­рається, та жал­ко ме­нi її ста­ло… I ма­ти за се бiльш нi­чо­го не змо­ви­ла, - зiтх­ну­ла ва­женько та й ста­ла знов її про­ха­ти: "Ко­рись, до­ню, батько­вi!" - "Не­хай же я луч­че вмру!" Як ма­ти не пла­ка­ли пе­ред нею: "Або я вмру, або за ним бу­ду!"

Давненько ми вже Ма­ру­сю не ба­чи­ли то за го­рем своїм, то за свар­кою тiєю ме­жи ста­ри­ми, та й Ма­ру­ся на­че ховалас­я: з ха­ти сли­ве не ви­хо­ди­ла.

- Ходiм, - ка­жу Кат­рi, - хо­дiм до Ма­ру­сi, що нам, що ста­рi пос­ва­ри­лись - ми то­го не знаємо; ми со­бi з нею ут­рiй­зi по­радимось.

Маруся си­дить - шиє; удо­ви не бу­ло до­ма.

- Марусю! Ма­ру­сю! - го­во­рить Кат­ря, - прий­шла я до те­бе свою ту­гу роз­дi­ли­ти, та знаю, що й ти ме­не осу­диш, як моє сло­во по­чуєш!

- Сядь, Кат­ре, та роз­ка­жи, - ка­же Ма­ру­ся.

- Батько ме­не за йо­го не дає, - знаєш? За не­лю­ба ме­не вже те­пер при­би­рає. А я, Ма­ру­сенько, хоч i батька й ма­тiр то я для йо­го по­ки­ну­ла б - не по­жа­лi­ла… Що ме­нi тсе? Не­хай ска­же - я за їм на край свi­ту пi­ду! Пi­ду та й не ог­ля­нусь ра­зу! Ме­нi нi­чо­го не тре­ба: не­хай iн­шим роз­ко­шi, iн­шим не­хай дос­тат­ки, - ме­нi не­хай жит­тя iз ним вку­пi!

Не зво­дя­чи очей, про­мо­ви­ла Ма­ру­ся:

- Боже вам по­мо­жи, Кат­ре! Зу­ми­ла­ся ж я!

- Марусю! - пок­лик­ну. - Се ти? Тая по­кiр­ли­ва?..

- Голубко моя! Сест­ри­це! - обiй­має її Кат­ря ри­да­ючи. - Ти ме­не не су­диш?

- За що? - сти­ха пи­тає Ма­ру­ся. - А ти ж йо­го лю­биш?

- Так люб­лю, що й не ви­мов­лю! А на ме­не усi нападають­ся!­ Хо­чуть, щоб я йо­го по­ки­ну­ла! Ма­ру­се! Як­би ти лю­би­ла?

- Я б не по­ки­ну­ла.

Я все чую, та вi­ри не йму.

- Марусе? Чи се ти го­во­риш? - ка­жу. - А ма­ти твоя як­би по­чу­ла?

- А що ж? Як­би я лю­би­ла, то вже ме­нi нi­чо­го не страш­но i нi­ко­го б я не бо­яла­ся - тiльки то­го, ко­го лю­би­ла…

- Ти моє сер­це роз­ве­се­ли­ла, Ма­ру­сеч­ко! - дя­кує Кат­ря. - Ду­же вже ме­нi бу­ло важ­ко… хоч ме­не нiх­то не пе­ре­умить, та сло­ва тiї ме­не об­ра­жа­ли… Спа­си­бi то­бi, Ма­ру­сенько, га­лонько!

Маруся їй ос­мiх­ну­ла­ся.

- Нi за вi­що дя­ку­ва­ти, - зго­мо­нi­ла: - я прав­ду свою то­бi ка­жу.


VIII


У пер­шу ж та­ки не­дi­лю по сьому до нас сва­ти в ха­ту од Ше­ля­ха. Прий­ня­ли, по­ша­ну­ва­ли. Дя­кує за лас­ку ма­ти, ту­гу свою та жур­бу пе­ре­ма­га­ючи, - а батько го­во­рить:

- Я со­бi кра­що­го зя­тя не жа­даю, па­но­ве лас­ка­вi! Та тре­ба ди­ти­ни за­пи­та­ти.

Викликали Кат­рю.

- Катренько! - ка­жу їй ти­хо, - роз­ду­май­ся доб­ре! - Во­на мов i не чує. Ус­ту­пи­ла до ха­ти бi­ла, а смi­ла, не­обор­ная - хоч тут вми­ра­ти.

Питає в неї батько: чи пi­де за Дмит­ра Ше­ля­ха? Та пи­та вiн як­ся лас­ка­во i грiз­но…

- Я па­руб­ку ганьби не даю i пi­ти не пi­ду! - од­ка­за­ла, Ка­тря чис­то, як вис­пi­ва­ла.

Поклонилися сва­ти, - ти­хо та гор­до геть вий­шли з ха­ти… Ми не во­рух­не­мось; Кат­ря стоїть… Батько не про­мо­вив сло­ва, вий­шов i со­бi з ха­ти…

Плаче ма­ти, очей не су­ша­чи. Ста­рий не впо­ми­нається про сва­тан­ня, мов йо­го не бу­ло; а нас на­че не ба­чить пе­ред се­бе: хто увiй­де - не ог­ля­неться; хто оз­веться - не слу­хає.

А Чай­чен­ка то­го не­ма та й не­ма!.. I ма­те­рi йо­го не вид­но… Вже Кат­ря са­ма до їх бiг­ти за­ри­ва­ла­ся - дак ма­ти впи­няла.

- Коли вже ти ме­не не пос­лу­хаєш, до­ню, то бог iз то­бою: ро­би то­дi, як ти са­ма знаєш, а я вже батька не про­си­ти­му.

- Добре, доб­ре, ма­мо! По­киньте ме­не, за­нед­бай­те… Тiль­ки пус­тiть до но­го!..

- Нi, не пу­щу, до­ню! Я то­бi на по­ро­зi ста­ну, не по­пу­щу йти!.. Не го­диться!

- Я вте­чу од вас! - ози­вається Кат­ря. - Я або втоп­лю­ся, або­що! Я так жи­ти не здо­лiю!..

- А вiн же як? - iн­ко­ли спи­та її Ма­ру­ся, слу­ха­ючи то­го на­рi­кан­ня. - А як ти йо­го за­жу­риш?.. Те своє го­ре ти не пес­ти так; яко­во йо­му те­пе­реньки - ти не по­мис­ляєш… Ти для йо­го пе­рет­ри­вай усе, по­ки батька вбла­гаєш.

- Та ко­ли б же хоч на йо­го гля­ну­ла! Хоч до йо­го промови­ла­! Не­хай тiльки б ска­зав, що ме­нi ро­би­ти! Не­хай вiн ме­не в огонь пош­ле - я пi­ду… Чо­му ж бо вiн не йде i до­сi! Хi­ба вiн ме­не по­ки­не?

- Коли не йде, то, ма­буть, так тре­ба, Кат­ре! А ти втихо­мирся та жди… Та, мо­же, маєш що йо­му пе­ре­ка­за­ти, за­раз не­гай­но… Пе­ре­ка­жи че­рез ме­не: я хоч i сход­жу до їх.

- Ти?.. А ма­ти твоя не пус­тить те­бе?

- Пiду. Го­во­ри, - що ска­за­ти?

- Ти ска­жи - що я про­па­даю, що жи­вая ги­ну!

- I на­що ота­ке йо­му го­во­ри­ти? Луч­че не­хай вiн по­чує, що ти йо­го вiр­но лю­биш, що ти йо­го бу­деш до­жи­да­ти, що бу­деш батька бла­га­ти…

- Нехай би вiн знав, яку я му­ку терп­лю! Ска­жи йо­му, щоб усе вiн ки­дав, щоб iшов ме­не од­вi­да­ти… батько не знатим­е… а хоч доз­нається, гiрш, ма­буть, вже не бу­де…

- Нащо та­ке ка­за­ти, Кат­ре? - знов їй Ма­ру­ся. - Хi­ба ж йо­му й так не важ­ко?

- Ну, хоч ска­жи, що так я йо­го ко­хаю, як свою ду­шу; що я жу­рю­ся…

Того ж та­ки дня Ма­ру­ся ка­же:

- Пiду я, ма­мо, у Люб­чи­ки!

Пилипиха ду­же по­ди­ву­ва­ла, да не бо­ро­ни­ла… Вже як Ма­руся ви­хо­ди­ла, уб­рав­шись, - во­на за­пи­та­ла:

- Чого се ти у Люб­чи­ки?

- Пiду, ма­мо, про­гу­ля­юся.

- Iди, до­ню. - Са­ма її за во­ро­та про­ве­ла та то­дi вже ус­лiд, сха­ме­ну­лась, пок­рик­ну­ла: - Не ба­рись дов­го, Ма­ру­се!

А Кат­ря, ско­ро вип­ро­во­ди­ла Ма­ру­сю за сло­бо­ду, то вже й ждать по­ча­ла - ко­ли прий­де; пе­рей­ня­ли ми її ще на до­ро­зi.

- А що? Ба­чи­ла? Бу­де? Що ка­зав? Ко­ли?

- Треба то­бi, Кат­ре, ще пот­ри­ва­ти… - ка­же Ма­ру­ся.

- Вже не­си­ла моя три­ва­ти! Так вiн не прий­де? По­що ж i хо­ди­ла? Чо­му вiн не прий­де? Що ка­зав?

- Дуже вiн пе­ча­ло­ви­тий щось, - го­во­рить Ма­ру­ся.

- Печаловитий? - пок­рик­не Кат­ря. - Ко­ха­ний мiй! - Са­ма так слiзьми й роз­ли­ла­ся.

- Я пi­ду до йо­го са­ма, - пi­ду - хоч не­хай ме­не по­тiм ки­ву за­му­чать, - я пi­ду!

- Вiн ве­лiв, щоб ти не при­хо­ди­ла…

- Не при­хо­ди­ла? Як то не при­хо­ди­ла? То ти, ма­буть, вчу­ла! Хi­ба б я те­пер зва­жи­лась на йо­го ска­за­ти, об не прихо­див, хоч би й смерть ме­нi за пле­чи­ма по ому?

- Просив те­бе не при­хо­ди­ти, Кат­ре; а ти, як йо­го лю­биш вiр­но, то пос­лу­хаєш.

- Авжеж я йо­го пос­лу­хаю!..

I дов­го во­на по то­му сло­вi своєму пла­ка­ла - си­дя­чи край до­ро­ги.

Тiльки ба­чу, Ма­ру­ся щось так як не до­мов­ляє: то у зем­лю очi спус­тить, то щось у дум­цi має со­бi… Як ви­лу­чи­ла­ся ме­нi го­дин­ка, ниш­ком по­бiг­ла са­ма до неї.

- Марусе! - ка­жу, - щось ме­нi той Чай­чен­ко не пе­вен!

- Як то? - пи­тає.

- Не лю­бить вiн Кат­рi щи­ро! Чи я ж не прав­ду ка­жу? Го­вори!

- Та я не знаю, Хи­мо! - од­ка­же ме­нi, роз­ду­му­ючись.

- А я дак знаю, що ти Кат­рi роз­ка­за­ла не все. Аже не все?

- Нi, не все.

- Кажи ж ме­нi усе.

- Та нi­чо­го, Хи­мо! Я що там чу­ла, од Кат­рi не по­таїла, й се, бач, в ме­не мої дум­ки…

- Дарма! Роз­ка­жи тiї дум­ки свої!

- От, прий­шла я ту­ди, - роз­ка­зує, - ме­не стрi­ла йо­го ма­ти, та смут­на та­ка, гос­по­ди ми­лий! А як я ска­за­ла, чо­го я прий­шла - во­на зап­ла­ка­ла сильне… Нi­чо­го й не од­мов­ля­ла во­на на мої сло­ва, тiльки усе пла­ка­ла… Ус­ту­пив i вiн у ха­ту… Десь вiн, Хи­мо, сам у ве­ли­ких мис­лях, у скор­бо­тi… Так змар­нiв на ви­ду… Я го­во­рю, що ме­не Кат­ря при­си­лає - i зда­ло­ся ме­нi, - чи то так, мо­же, зда­ло­ся, - що вiн, по­чув­ши, не об­ра­дiв… Не ка­же ме­нi сво­го сло­ва, не пи­та ме­не… То­дi вже я са­ма усе пе­ре­ка­за­ла, i що Кат­ря хо­тi­ла са­ма до йо­го прий­ти; а вiн за­раз по­хо­пив­ся: "Не­хай не при­хо­дить во­на, ска­жiть їй, будь лас­ка, - не­хай во­на не при­хо­дить!" - Вкло­нився ме­нi та й з ха­ти пi­шов…

- А ста­ра? - пи­таю.

- Постояла я тро­хи та й бе­ру­ся йти до­до­му; то­дi во­на ме­нi, пла­чу­чи, за­го­во­ри­ла: "Дiв­чи­но-лас­тiв­ко! - ка­же, - ве­ли­ка ту­га на моєму сер­деньку, та, мо­же, ще до­ля на нас iзгля­неться… пе­ре­ка­жи 'тсе Кат­рi - щоб во­на так не вби­ва­ла­ся; ще, мо­же, усе на доб­ре вий­де…" Та я й пiш­ла…

- Що 'тсе там у їх - тай­нос­тi? Щось не­пев­но… Чи не дове­сти сього Кат­рi?

- Та що ж ми їй до­во­ди­ти маємо, ко­ли не знаєм са­мi га­разд, - ка­же Ма­ру­ся.

Та я вже зна­ла, що Чай­чен­ко не лю­бить щи­ро Кат­рi; не­хай же й во­на вi­дає. Ко­лись-та­ки ся прав­да справ­диться, - луч­че не­хай те­пер. Ска­жу їй, та й го­дi! А чи пой­ме ж вi­ри во­на ме­нi? Та й чим ме­нi до­вес­ти? I як то­дi во­на прий­ме?.. Як­би на ме­не, то прав­да гiр­кая кра­ще крив­ди со­лод­кої, - во­но й здо­ро­вiш до то­го, - та не всi ж бо та­ку вда­чу ма­ють.

Думала я й пе­ре­ду­му­ва­ла дов­генько со­бi… Нi, та­ки я їй ска­жу!.. Я та­ку ча­син­ку ви­га­да­ла, як во­на не пла­ка­ла, а вже по сльозах, вто­мив­ши­ся, си­дi­ла со­бi ти­хо.

- Катре! - ка­жу їй. - Чи ти знаєш пев­но, що Якiв те­бе лю­бить?

Вона гля­ну­ла на ме­не, як на ди­ти­ну ма­лу - ос­мiх­ну­лась.

- А що, - ка­жу-та­ки, - як вiн те­бе та по­ки­не?

Вона ще ве­се­лiш до ме­не зас­мi­ялась.

- Ти ще нi­чо­го не ро­зу­мiєш! - про­мо­ви­ла.

- Може, ро­зу­мiю кра­ще, нiж ти, - го­во­рю їй, - збо­ку усе вба­чається вид­нi­ше!

Зводжу на очi їй чи­ма­ло та­ких, що лю­би­ли, та й покину­ли­; що по­ки­ну­ли та ще й нас­мi­яли­ся; iн­шi ви­шу­ку­ють то­го ко­хан­ня так, аби за­му­титься; а є й та­кi, що ви­ма­га­ють щи­ростi, не ска­жи для то­го тiльки, щоб зос­та­ви­ти по­вiк не­щасливими ймо­вiр­них!.. Усе свi­то­ве я їй до­вод­жу гар­но, бе­руся роз­суд­ли­во, як мо­гу­чи, - та шко­да мо­го ро­зу­му кло­пiт­но­го! Як хто ко­го лю­бить, то лю­би­вий - i най­кра­щий у свi­тi, i все вже доб­ро вiд йо­го. Не дум­ки нам, що ро­бить вiн, як i iн­шi лю­ди, - не га­разд; а та­ка дум­ка, що не­хай лю­ди йо­го ро­бом роб­лять, то усе доб­ре бу­де. Так-то ме­нi Кат­ря од­мов­ля­ла, що їй роз­ка­жу - яку зра­ду - во­на й од­мо­вить: я б i зро­ду та­ко­го не ко­ха­ла па­руб­ка!

- А чо­му твiй Якiв сам не йде i не хо­че, щоб ти приходила­? Чо­му йо­го ма­ти хоч не на­вi­дається?

- Се вiн знає; вiн ме­нi ска­же.

Я вже то­дi i до­во­ди­ти їй, i го­во­ри­ти го­дi. Ко­ли б во­на хоч роз­сер­ди­лась за що-не­будь, а то прий­має мої ре­чi так, на­че я їй ка­жу, що Чай­чен­ко птах, а не па­ру­бок, - i з ме­не ще во­на смiється: нi­чо­го не ро­зу­мiєш!

У ха­тi у нас не­сог­лас­ка, сум. Батько хму­рий хо­дить, ма­ти пла­че та жу­риться… Кат­ря за своєю ту­гою та за ко­хан­ням, то й не зва­жа­ла на ма­те­ри­ну жур­бу.

- Матусю! Го­дi вам пла­ка­ти! Або ви Кат­рi не по­ту­рай­те, або не плач­те вже!

- Вам, ско­рим ота­ким, луч­че у свi­тi, - од­ка­же смут­но, - ви со­бi як вже пок­ла­де­те - "так бу­де!" - та й ве­де­те до то­го. А я, не­щас­ли­ва, я не знаю, що ме­нi перш дi­яти: не гар­но Ка­трi по­ту­ра­ти, та жал­ко i впи­нять - як я зга­даю, як во­на, моя го­луб­ка, по­би­вається! Хи­мо, моя ди­ти­но! Хто йо­го й зна, що тут i кра­ще! Тут Кат­ря моя ги­не, а тут чо­ло­вiк ски­пається про­ти ме­не, - вже й на очi не хо­че прий­ма­ти…

Окрiм Ше­ля­ха, нiх­то ще Кат­рi не сва­тав; а Ше­лях, то­го ж та­ки тиж­ня, як Кат­ря їм згор­ду­ва­ла, зас­ва­тав дру­гу дiвчи­ну та й од­ру­живсь. Та бу­ло при­бе­ре свою мо­ло­ду жiн­ку, мов тую кра­мар­ку ба­га­ту, - там-то на­мис­та до­ро­го­го, там­то ду­ка­чiв; а са­ма жiн­ка ма­ненька, ко­ро­те­сенька, та аж пих­че пiд ти­ми уб­ран­ня­ми, - а вiн усе її ми­мо на­ших вi­кон у свя­то про­во­дить - сам у та­кiй шап­цi, як ре­ше­то, у по­ясi шов­ко­во­му, чер­во­но­му, що аж очi в се­бе бе­ре. Iде та по­верх на­шої ха­ти пог­ля­дає: "що це та­ке стоїть, що я йо­го доб­ре не ба­чу?" - та­ким, бу­ло, пог­ля­дом пог­ля­дає.

Пiзно пiд вi­сень то­го ро­ку поб­рав­ся наш батько у до­ро­гу. Як ви­хо­див: "бу­вай­те здо­ро­вi!" про­мо­вив усiм нам за гурт та й пi­шов… Ми за їм iде­мо про­во­ди­ти йо­го за сло­бо­ду. Ста­ли ма­ти гiр­ко пла­ка­ти, - вiн тро­хи зу­пи­нивсь i гово­рить:

- Ви со­бi ро­бiть як знаєте; ко­хай­те­ся, ко­ли вхiт­нi, - а я на своєму сло­вi ста­ну: я за Чай­чен­ка доч­ки не 'ддам, по­ки жив. Бу­вай­те здо­ро­вi! - Пiд­няв про­ти нас шап­ку та й пi­шов до­ро­гою, - а ми ус­лiд йо­го ди­ви­мось, стоїмо, як хо­ло­дом при­би­тi.

- Катре! Кат­ре! Ди­ти­но моя! - ви­мо­ви­ла ма­ти: - в яку се го­ди­ну ти за­ко­ха­ла­ся! Гос­по­ди свi­те! Пi­шов, лед­ве попро­щався - ко­ли се бу­ва­ло? - Ди­ви­ла­ся за батьком, ви­ли­ва­ючи сльози, а вiн усе да­лi та й за го­ру зай­шов, тiльки ще чу­ли, як гу­кав: "Гей! гей!"

Ще дос­лу­ха­ли­ся - сто­яли, та вже ти­хо - до­до­му то­дi по­вертали:

- Катре! - пи­тає ма­ти. - Чо­го за­ду­ма­ла­ся?

- Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!

- Ой, ди­ти­но моя! Чи не чу­ла, що батько ка­зав?

- Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!

Не ту­жи­ла во­на, не пла­ка­ла i на все, що її про­ха­ла ма­ти, i зу­пи­ня­ла, i жа­лу­ва­ла - на все во­на од­мов­ля­ла:

"Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!"


IX


- Катре! - го­во­рить ма­ти, - не­хай я луч­че са­ма пi­ду ту­ди, - са­ма за все роз­вi­даю…

- Нi, ма­мо, нi! Чи та­ки ви са­мi не ба­чи­те, що ме­нi не до ждан­кiв, не до обiт­ниць… Не збо­ро­няй­те ме­нi, ма­мо! Я не пос­лу­хаю вас… я не­щас­ли­ва - я на все пi­ду…

Побралися ми у Люб­чи­ки, не га­яв­ши ча­су. Нам важ­ко бу­ло, а Кат­рю об­ня­ла якась ра­дiсть бо­же­вiльна: усе во­на поз­гадувала i ба­ла­ка­ла не сти­ха­ючи. Спом'яну­ла, як ми бу­ли на вхiд­чи­нах у Чай­чен­ка, як тан­цю­ва­ла в Бу­ла­ха на ве­сiл­лi; при­га­да­ла знай­омих дiв­чат люб­чiвських i па­руб­кiв, усi жар­ти i ви­гад­ки ве­се­лi на­шi, - от нi­би­то во­на бу­ла десь у тiс­нiй зем­нiй не­во­лi, та се виз­во­ли­ла­ся, i знов йметься їй на жит­тя ве­се­ле i лю­бе, i за­бi­гає во­на вже дум­ка­ми поман­ливими…

Уступили ми спер­ву до своєї ро­дич­ки; зра­дi­ли нам, прий­мають. В ха­тi у їх усе так, як i бу­ло, ти­хо та су­мир­но. Чо­ловiк Її при­вiт­ний, са­ма ве­се­ла та спо­кiй­на. Вiн же са­ни лад­на, во­на ко­жу­хи пе­рег­лед­жує; доб­ра їм осiнь бу­ла, до­брої i зи­ми спо­дi­ва­ються… Здо­ро­вий ве­ли­чен­ний кiт му­рий, на сон­цi по­тя­га­ючись, мру­кає - з сво­го доб­ро­го талан­у; во­ли ви­со­ко­ро­гi по­ло­вiї див­ляться з за­го­ро­ди у двiр по­важно; бi­лiї гу­си пос­пi­ша­ються на во­ду з го­ри; а чор­но­ря­бi ка­че­ня­та, кря­ка­ючи, у двiр сад­ком бе­руться; ку­ри рiзно­перi по всьому дво­ри­щу розб­ре­ли­ся, а пiв­нi нев­го­мон­нi ку­курiкають, мiс­то вих­ва­ля­ються. Са­док вже без­лис­тий, а не пус­тий, до­бi­ля­ються по­лот­на, розс­те­ле­нi по зем­лi, i нит­ки роз­вi­ша­нi по де­ре­вi; су­шаться на сон­цi груш­ки й яб­лу­ка на тич­ках то­неньких; у го­ро­дi гур­ки, на на­сiн­ня зос­тав­ле­нi, жов­тi­ють та гар­бу­зи…

Стали ма­ти про­ща­ти­ся, бо вже Кат­ря дав­но ко­ло две­рей сто­яла, а ро­дич­ка про­сить: по­гу­ляй­те ще в нас, та погуляй­те­!

- Та я хо­чу ще Чай­чи­ху на­вi­да­ти, - ка­же ма­ти.

- Її ж до­ма не­має.

- Де ж во­на? - спи­та­ли ми усi, а Кат­ря го­лос­нiш од усiх.

- А поїха­ла у Хме­лин­цi ще по­зав­чо­ра, до си­на.

- А син чо­го там?

- Хто йо­го знає! Вiн же дав­ненько все ти­няється десь… На­шi лю­ди йо­го ба­чи­ли вос­таннє у Хме­лин­цях, а се i ма­ти доїха­ла ту­ди до йо­го; во­ни ж са­мi з Хме­лин­цiв, в їх там якiсь ро­ди­чi…

I ха­ти бi­лi, й ха­зяї ми­лi - не­мов пи­лом при­па­ли по тiй но­винцi для нас… Слу­хаємо, як во­ни роз­ка­зу­ють та хва­ляться i жит­тям i людьми; та хто ж не зна, як-то слу­ха­ти лег­кi ре­чi без­на­пас­но­го щас­ни­цi, при своїй ли­хiй го­ди­нi? Се як тяж­ко не­ду­жо­му при­па­да­ють па­хо­щi вес­ня­нi, що й хо­ро­ше дочуват­и їх, i том­лять на умiр…

Пiшли ми со­бi до­до­му, а Кат­ря звер­тає до Чай­чен­ко­вої ха­ти; схи­ли­ла­ся на тин i по­ди­ви­лась у ти­хий та пус­тий двiр, блi­да са­ма як хуст­ка.

- Завтра я знов прий­ду, - про­мо­ви­ла, на­че са­ма до се­бе. Тiльки ми тро­хи вий­шли за се­ло, на пе­рех­рес­ний шлях, на­вперейми нам чо­ло­вiк во­зом їде, во­ли по­га­няє - за­раз Iди впiз­на­ли Ми­хай­ла Iва­нен­ка: як йо­го не пiз­на­ти? Ду­же був бi­ля­вий во­ло­сом, а зас­ма­ле­ний вiт­ром, опа­ле­ний сон­цем - то бро­ви й ус на­че вап­ном пой­ня­ли­ся. До то­го, ви­со­ко­го зрос­ту, ко­ща­вий, по­хiп­ли­вий, жва­вий… Сей Iва­нен­ко нап­ро­па­ле за­ко­хав­ся у яр­мар­ках, у куп­лi та в про­да­жi: чи за­сi­вав паш­ню: "се по­ве­зу у яр­ма­рок", чи жав, чи ко­сив, чи ви­годовував що: "бу­де чим по­яр­мар­ку­ва­ти!" Ча­сом вiн бу­ло й втра­титься здо­ро­во, а ста­нуть йо­му те до­во­ди­ти: "то що, що втра­тив­ся! аби свi­жа ко­пiй­ка!" Жiн­ка йо­го го­рю­ва­ла за ним: як од­ру­жив­ся, то вiн вже тре­тю ха­ту се пе­реп­ро­дав. Як не­ма йо­го, то все жiн­ка жа­лiється лю­дям: "Якi ха­точ­ки бу­ли прид­ба­нi, якi слав­нi - посп­ро­ду­вав; те­пер опо­ряд­жаю сю ха­ту, та й сю, ма­буть, про­дасть; ме­не не жа­лує, лiт моїх яе вва­жує!" А як вiн до­ма гос­тює, то знов во­на, як не жа­да пос­ва­ри­ти­ся - не мож­на iз ним свар­ку за­че­пи­ти. Вiн їй при­везе i очi­пок, i се­реж­ки, i хуст­ку зав­сi­ди; вiн свою куп­лю так крас­но по­ка­же, а про­дасть - доб­ре, та­кеньки сло­вом пе­ред жiн­кою при­мi­ниться, та­ко­го їй но­ви­нок на­роз­ка­зує, - а бу­ла жiн­ка цi­ка­ва з цi­ка­вих, - що во­на йо­го слу­хає та й зас­лу­хається, - та то­дi ту­ман спа­де, як вже вiн знов з до­му ви­хо­питься ку­ди у яр­ма­рок.

- Звiдки бог не­се? - пи­та ма­ти Iва­нен­ка…

- З яко­го яр­мар­ку? - ка­жу.

Катря iде по­пе­ре­ду, не слу­ха, тiльки вкло­ни­лась Iванен­ковi, ма­ючи зви­чай.

- А се, - ка­же, - був у Зай­чи­ках, був у Ле­бе­дiв­цi; у Хмелин­цях був…

- Десь-то яр­ма­рок доб­рий у Хме­лин­цях, - пе­ре­хо­пи­ла ма­ти, - от i Чай­чи­ха ту­ди поїха­ла, - не ба­чи­ли її?

- Де то вже не ба­чив? Хо­дить i во­на по яр­мар­ку, мов гро­шi за­гу­би­ла.

- Чого ж це так? Там же во­ни з си­ном?

- А син хо­дить, як про­бу ро­зум за­гу­бив. А гар­на удо­ва ве­селiє, що за­губ­ле­не знай­шла.

- Яка удо­ва?

- Хороша, мо­ло­да, свi­жа… От ко­ли б та­ких та спро­ду­ва­ти чи куп­ля­ти, - бу­ли б тор­ги, ка­жу вам…

- Чи не знаєте, як во­на на iм'я про­зи­вається?

- Вбачаючи, - ка­же, - ди­во та не спи­та­ти, звiд­ки взя­ло­ся? Во­на Тер­ни­чи­хою про­зи­вається.

- Чи ж Чай­чен­ко її сва­та­ти хо­че?

- Там їх, зальотчи­кiв, бi­ля неї та­ко­го, що за день не пе­ре­вi­шаєш; хто сва­тає, а хто вiзьме - се то вже во­на знає.

- Бувайте здо­ро­вi!

- Щасти бо­же!

Катря нi­чо­го то­го не чу­ла…

- Боже мiй, бо­же ве­ли­кий! - про­мов­ля­ла ма­ти з жа­лем, iду­чи до­ро­гою. - Бо­же мiй доб­рий!

Думали-думали, як то луч­че Кат­рю за­вiс­ти­ти про те, що чу­ли, та, по­рiв­няв­шись, прос­то усю прав­ду ка­же­мо. Ма­ти пла­че та вмов­ляє: "не жу­рись" та про­сить "за­будь!".

- Нащо ме­не ду­ри­ти? - го­во­рить Кат­ря з смут­ком. Ми при­ся­гаємось, що чу­ли од Iва­нен­ка.

- Годi! Го­дi вже! - тiльки од­мов­ляє.

Як у ха­ту увiй­шла, при­па­ла на ла­вi, схи­лив­шись на по­кутнє вi­ко­неч­ко, - ди­виться та ду­має; а там як зве­ла­ся - блi­да, блi­да!

- Що то­бi, Кат­ренько, що то­бi?

- Нiчого! Я по­ду­ма­ла: що як­би то­му прав­да бу­ла, що вiн iн­шу по­ко­хав… я тiльки по­ду­ма­ла, я вi­ри не йму… i не йня­тиму…

На дру­гий день во­на та­ки знов пiш­ла у Люб­чи­ки; бу­ла i на тре­тiй. Що ма­ти го­во­ри­ла, сва­ри­ла­ся - не слу­ха­ла… усе во­на со­бi ду­ма­ла i час­тенько на ви­ду блiд­ла…

На завт­рий день во­на знов у Люб­чи­ки i на по­завт­рий - щод­ня йде. Ко­ли бу­ло я за нею пi­ду со­бi - во­на ме­не i не зав­ва­жить на­че; а за­го­во­рю до неї, "го­дi, го­дi!" - перехо­пить ме­не… у Люб­чи­ки увiй­де (я вже бу­ло усе ве­ду її по­пiд го­ро­да­ми, як iз нею, по­тай­но), прий­де до Чай­чен­ко­вої ха­ти, по­ди­виться на две­рi по­за­чи­ню­ва­нi, на втих­лий двiр, пос­тоїть та й до­до­му вер­тається…


Х


Одного ран­ку Кат­ря вже уби­ра­ла­ся йти у Люб­чи­ки, ко­ли са­ма Чай­чи­ха до нас у ха­ту. Усi ми та­кеньки до неї й кинулис­я..

Сiла ста­ра на лав­цi, пи­тає, що в нас, чи все га­разд, чи все доб­ре. Я на неї див­люсь - змар­нi­ла во­на чо­гось ду­же за той час, що ми її не ба­чи­ли.

- Та не так-то доб­ре, - од­ка­зує ма­ти, - як би сер­денько моє жа­да­ло!

- А що ста­рий ка­же про дi­ток на­ших? Чи вiн ко­ли над ни­ми влас­ка­виться?

Катря, що все ко­ло неї си­дi­ла та тре­пе­та­лась, при цiм сло­вi як ки­неться, як об­хо­пить її ру­ка­ми, як за­ри­дає:

- Де вiн? Де Якiв? - ви­мо­ви­ла.

Стара її жа­лує, - го­во­рить, що вiн хут­ко бу­де до неї, що здо­ро­вий… Ма­ти взя­ла Кат­рю за ру­ки, я да­ла во­ди­цi…

- Коли бу­де вiн, ска­жiть ме­нi! - про­сить ста­ру Кат­ря.

- Та завт­ра б ра­ненько прий­шов, ко­ли б не батько твiй…

- Нема батька!

- То ра­ненько прий­де.

- Завтра ра­ненько! - про­мо­ви­ла Кат­ря, об­ня­ла го­ло­ву свою й важ­ко зiтх­ну­ла.

- А що ж батько вам ка­же? - пи­та Чай­чи­ха, - що ка­же вiн?

Тодi їй ма­ти усе й роз­ка­за­ли… Як сплес­не Чай­чи­ха рука­ми, як зап­ла­че!

- Господи ми­лий! За що моєму ди­тя­тi щас­тя не­ма!

Мати, са­ма у сльозах, пог­ля­дає на свою Кат­рю та про­мовляє:

- Годi! Що се ви!

- Вже до­вi­ку бу­де до­ля йо­го гiр­ка! Се так йо­му поробле­но­! Не бу­де йо­му па­ри до­вi­ку! Не бу­де йо­му щас­тя!

Катря схо­пи­ла­ся; ма­ти ус­та­ла, усiх як хви­лею при­би­ло до Чай­чи­хи.

- Як по­роб­ле­но? Хто йо­му по­ро­бив?

- А та ж удо­ва, те моє ли­хо пе­ку­че! - ка­же Чай­чи­ха, дрiб­нi сльози ви­ли­ва­ючи. - Не су­див гос­подь нам по­рiд­ни­тись, та ви ме­нi як най­ми­лi­ша ро­ди­на… Слу­хай­те ж усього го­ря мо­го!

- Знаєте, що спер­шу ми у Хме­лин­цях жи­ли i бу­ла там у нас в се­лi удо­ва пре­хо­ро­ша, пиш­на… Тер­ни­чи­хою зва­ли. Та­ка-то вже жва­ва, го­вiр­ка, та­ка - що й ле­тю­чi сло­ва ха­пає… та­ка-то до кож­но­го при­кид­чи­ва, при­лад­на, лес­на… Я та­ки ще упер­ве, як її по­ба­чи­ла, по­ду­ма­ла: не­пев­нi очi удо­винi! Се ж сер­денько моє чу­ло!.. Од­ко­ли заз­нав­ся iз нею мiй Якiв, нi до чо­го став па­ру­бок - нi до ро­бо­ти, нi до господ­арства, й гу­лян­ня по­ки­нув па­ру­боцьке. Де во­на, там йо­го i очi, там i гад­ки йо­го…

Мати слу­хає, на свою Кат­рю смут­но пог­ля­да­ючи, слу­хає й Кат­ря пильно; стоїть, ус­та стис­ну­тi. А Чай­чи­ха усе розка­зує:

- Як я йо­го про­ха­ла: по­кинь, со­ко­ле, по­кинь, си­зий! Не слу­хав: так во­на до йо­го при­ки­ну­лась, так при­сер­би­лась, що й свiт йо­му весь зав'яза­ла. Без неї, мов­ляв, мов нежи­вий ход­жу. Вже як ме­нi i за не­вiст­ку не хо­тi­ло­ся прий­ма­ти, та вже бог iз то­бою, ка­жу, си­ну, оже­ни­ся. Зас­ла­ли ста­ростiв… А во­на ж? Нас­мi­яла­ся з йо­го, ма­тiн­ко! Не пiш­ла! А що,-си­ну, ка­жу то­дi, не на моє вий­шло? Во­на усiм рiв­но очи­ма свi­тить, як то­бi… По­кинь, за­будь стид­ку! Вiн усе не ки­дав. Дiж­давсь, що ви­явив­ся ба­гач з чу­жо­го се­ла, i засватал­ася во­на з тим ба­га­чем, а йо­го, як на во­дi ли­ши­ла. Що вiн пос­кор­бiв то­дi, що вiн по­бо­лiв - я знаю! Та що ви ду­маєте? Яка не­доб­ра, яка нез­ви­чай­на! Хо­дить та й хо­дить бу­ло в нас пе­ред вi­кон­ню - йо­му жа­лю зав­дає. Iде хо­ро­ша, уря­джена та ве­се­ла i ди­виться, чи не­ма йо­го де; уг­ле­дить, на доб­ри­день дає, на здо­ров'я пи­тається… Та­ку по­ки­ну­ти б, та ще бо­гу по­дя­ку­ва­ти, а вiн усе лю­бив… Да­ла во­на якесь дан­ня йо­му, - якiсь ча­ри за­ча­ру­ва­ла…

Я, моя ма­тiн­ко, рi­ки слiз ви­ли­ла - бла­га­ла: си­ну, оже­ни­ся, - ко­ха­ний, оже­ни­ся! Не­хай же во­на з те­бе не смiється. Дов­го вiн ме­не не слу­хав, - а да­лi сам сха­ме­нув­ся. Бу­ла у нас дiв­чи­на, що йо­го дав­ненько вже лю­би­ла, ми до неї сва­тiв - дiв­чи­на не хо­че… Ма­буть, вже пе­ре­чу­ла що та­ке або вже то за­по­дi­яно так бу­ло: з дру­гим па­руб­ком дiв­чи­на повiнчала­ся…­ А тая без­бож­ни­ця йо­му, пiд вiк­ном на­шим сто­ячи, ви­гукнула: "Бур­ла­куй увесь вiк, Яко­ве, та лю­би тiльки мої очi яс­нi!" I з ре­го­том пiш­ла со­бi - у до­ло­нi пле­ще; а вiн за нею ус­лiд бi­жить, як ди­ти­на, а вiн, як ди­ти­на, пла­че… Во­на по­бралася iз тим своїм ба­га­чем, поїха­ла iз ним, та хут­ко з йо­го ро­ди­ча­ми усi­ма пос­ва­ри­ла­ся, з людьми по­не­вi­ря­ла­ся - не схо­тi­ла жи­ти там: вмо­ви­ла чо­ло­вi­ка у Хме­лин­цях ха­ту ку­пи­ти i знов у Хме­лин­цi вки­ну­ла­ся… То­дi вже та­ке ли­хо прий­шло, так во­на Яко­ва зво­ди­ла, що вiн i нез­ду­жав, i мар­нiв. Лю­ди вже ста­ли хи­та­ти на йо­го го­ло­вою… Я усе спро­дала своє, i се­литьбу, i то­вар, який був, та в Люб­чи­ки ми пе­реб­ра­ли­ся вiд неї… I бог ме­нi до­по­ма­гав: Якiв оду­жав, став не­на­че тро­хи за­бу­ва­ти, на ве­чор­ни­цi став хо­ди­ти, - ко­лись вiн у ме­не мiж усi­ма па­руб­ка­ми так i ся­яв! От вiн ва­шу доч­ку впо­до­бав… Я вже до­лi йо­му спо­дi­ва­ла­ся, - спо­дi­ва­ла­ся, що ста­рий ваш та­ки зми­лується - ко­ли Якiв: "Не хо­чу же­ни­тись! Не бу­ду!" Я пла­чу, я пи­таю, я па­даю: "Не хо­чу!" I про­чу­ла я, що в неї чо­ло­вiк вмер: де вже з нею на свi­тi зад­ляється! Нес­по­дi­ва­на йо­го, ка­жуть, смерть спос­тиг­ла; а во­на за­раз Яко­ву зна­ти да­ла, щоб до неї їхав… Вiн i поїхав… Я за ним; про­ха­ла, но­чi не всип­ля­ла, днi не вга­ва­ла - вiн не слу­хає, вiн для неї i ма­тiр ста­ру, i са­мо­го се­бе забув­ає… Див­люсь, що по яр­мар­ку за нею юр­ма же­не i мiй Якiв по­мiж iн­ши­ми… Я вже хо­тi­ла до­до­му та до вас, усе ли­хо ска­за­ти, - ко­ли Якiв до ме­не прий­шов та й впав на ла­вi… Що та­ке?.. А се вчо­ра iз­нов вже зас­ва­та­ла­ся з якимсь шин­карем!.. Ста­ла я то­дi Яко­ву го­во­ри­ти, вмов­ля­ти - i вiн слу­хав ме­не… Ду­ма­ли - як ва­шо­го ста­ро­го вбла­гаємо, так i ве­сiл­ля бу­де… Та, ма­буть, вже по­дiя та­ка! Ма­буть, вже йо­му не бу­де щас­тя! Ма­ятись йо­му, оди­но­ко­му бi­до­ла­цi!

I ста­ла Чай­чи­ха пла­ка­ти сильне, i ма­ти пла­че. Кат­ря швид­ко iз ха­ти вий­шла; я - за Кат­рею…

- Катре! Кат­ре! - кли­чу, - не ози­вається, йде ули­цею швидк­о. Дог­на­ла я її, бе­ру за ру­ку, спи­няю: -Та ку­ди ж iдеш, Кат­ре?

- Не знаю… ку­ди-не­будь дальш вiд ха­ти… Так от чо­го вiн та­кої пiс­нi спi­вав! От чо­го вiн сму­ту­вав! Вiн не ме­не лю­бив - її.

- То бу­ло, та вже те­пер прой­шло - i ти не ду­май… Доб­ре, що об­мiр­ку­вав­ся вiн, - збач йо­му: не­ма то­го дре­ва, щоб пти­ця не сi­да­ла!

- Боже мiй, бо­же! Вiн ме­не не лю­бив i не лю­бить!

- Бодай те­бе, Кат­ре! Хi­ба й так у нас з то­бою на ли­хо, на сум нес­тат­ки? Ти вже луч­че з Яко­вом по­го­во­ри, - не­хай сам вiн ска­же усе, чи вiн те­бе лю­бить…

Вона озир­неться на ме­не, - як схо­пить ме­не за ру­ку:

- Ти ме­нi не зга­дуй йо­го на iм'я. Я йо­го вже не по­ба­чу! Не хо­чу!

Та й сльози рев­нi її сло­ва пе­ре­хо­пи­ли… Гос­по­ди! Як Во­на пла­ка­ла, як ри­да­ла! Яки­ми доп­рi­ка­ми пал­ки­ми, яки­ми гiр­кими йо­го до­рi­ка­ла! Ме­не не слу­ха­ла - не чу­ла…

Там утер­ла сльози i знов швид­ко за­вер­ну­ла­ся до ха­ти. У ха­тi ма­ти з Чай­чи­хою го­рю­ють уд­вiй­цi.

- Я не пi­ду за ва­шо­го си­на, - про­мо­ви­ла го­лос­но Кат­ря.

- Як? Що? - пи­тає Чай­чи­ха, пе­ре­ля­кав­ши­ся чи її го­ло­су, чи її пос­та­тi. Зля­ка­ла­ся й ма­ти.

- Не пi­ду за ва­шо­го си­на, - ще го­лос­нiш го­во­рить Кат­ря, - не хо­чу. Хоть i батько да­ва­ти­ме - не пi­ду!

Мати аж ру­ки до не­ба прос­тяг­ла, а Чай­чи­ха слiзьми вли­валася.

- Чари, - ка­же, - ча­ри! Я знаю! Не дур­но во­на йо­му крик­нула: "бур­ла­куй до­вi­ку!"

Усi пла­чуть; Кат­ря стоїть не­ру­хо­ма у сто­ла, тiльки ди­ше.

Чи то вже так упев­не­на бу­ла ти­ми ча­ра­ми ста­ра Чай­чи­ха, чи що Кат­ря так свої сло­ва ви­мо­ви­ла не­по­зиб­ко, Ча­йчи­ха тiльки ска­за­ла: "та­ка вже до­ля!", - ще поп­ла­ка­ла, пожури­лася, лю­бо поп­ро­ща­ла­ся з на­ми (Кат­рю як об­ня­ла во­на, Кат­ря аж iзд­риг­ну­ла­ся) та й пiш­ла со­бi до­до­му го­рю­ючи.

Катря за нею ус­лiд по­ди­ви­ла­ся. Сi­ла на ла­вi й ди­ви­ла­ся по ха­тi, ди­ви­ла­ся на нас пильни­ми та бист­ри­ми очи­ма, на­че во­на що по­хо­ва­ла - та не­доб­ре ще об­мiр­ку­ва­ла­ся.

- I доб­ре, до­ню, - оз­ва­ла­ся до неї ма­ти, - батьку покорила­ся…­ пе­рей­де ту­га, знай­деш со­бi до па­ри… - та й хо­тi­ла її по­жалувати…

Як же за­ри­дає Кат­ря, як за­ту­жить! I нев­га­ває пла­чем своїм. Ми ко­ло неї хо­ди­мо, ми ко­ло неї па­даємо, а то вже скла­ли ру­ки та й не по­во­ру­ши­мось.

Минув ра­нок, ми­нув день, по­ми­нув ве­чiр, нiч ми­нає - у нас в ха­тi ри­дан­ня го­лос­не, та гiр­ке, та роз­пач­ли­ве. З уто­ми пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти, а ско­ро за­не­се їй го­ло­су людсько­го, го­мо­ну ден­но­го, ско­ро у ти­шi ноч­нiй зiтх­не ма­ти або я во­рух­нусь - усе те, ко­жен бдго­лос на­че по­буд­жає, на­че до­дає ту­зi си­ли - i ту­жить во­на зно­ву, i ри­дає, i по­би­вається.

Прийшла до нас Ма­ру­ся. Си­ди­мо усi ти­хо со­бi у смут­ку. Нiх­то не по­рається, не ро­бить нi­чо­го. Так i си­ди­мо.

Бралися за­го­во­рить до неї, ко­ли Кат­ря як крик­не на нас:

- Ну, ка­жiть ме­нi, що ви ка­за­ти­ме­те, - ка­жiть, чи не мер­лi вста­ва­ти­муть? - Та од­хи­ля­ючи нас вiд се­бе, та не слу­ха­ючи нас, на­рi­ка­ти ста­не, жал­ку­ва­ти­ся: - Ко­ли б же хоч попрощат­ись прий­шов - ко­ли б же хоть ще раз йо­го по­ба­чи­ти! Як я гля­ну на йо­го? Та ме­нi з-за йо­го пле­ча удо­ви­не лич­ко кра­совите дви­жi­ти­ме… ме­нi їх лю­бi сло­ва чу­ються, я їх ко­хання спо­чу­ваю, в ме­не сер­це схне!.. По­ки­ну­ла йо­го!.. Бач, чо­го вiн сму­ту­вав! А я, щоб ви зна­ли, я йо­го ще бiльш за той сму­ток лю­би­ла, я йо­го ще луч­че жа­лу­ва­ла, я йо­го як розваж­ала!.. Ох, важ­ко, важ­ко ж ме­нi!..

- А чим вiн ви­нен, що пер­ше лю­бив? - ви­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Хто вин­ний, що я про­па­даю? Хто вин­ний?

- Коли ти йо­го вiр­но лю­биш… - щось по­ча­ла знов Марус­я…

- Чи ж я не лю­би­ла вiр­но? Чи я ж не ко­ха­ла щи­ро? А те­пер ме­нi що? Луч­че б я йо­го по­хо­ва­ла!


XI


Час збi­гав; ту­га якось пот­ро­ху втих­ла - та на усе розляглас­я. Пiш­ли­ся то­дi Кат­рi отi ран­ки дов­гi, а тi ве­чо­ри ще дов­шiї, тi днi, нi­як не пе­ре­бут­нi, - що все си­диш та ду­маєш, яке ли­хо твоє, i як прий­шло на те­бе, i як не по­ки­не те­бе нiкол­и.

Уночi во­на ма­ло спа­ла; ус­та­не - нi об чiм не дбає; ся­де ко­ло вiк­на, iз­ло­жить ру­ки, си­дить та в вi­кон­це ди­виться. Та­кеньки тиж­нi схо­ди­ли, що во­на, жи­ву­ща, бу­ла на­че мерт­ва. I ми хо­ди­мо - на­че що в ха­тi вмер­ло. А ра­зом, яко­го­-не­будь ве­се­ло­го про­ме­нис­то­го ран­ку або ти­хо­го тем­но­го ве­чо­ра, во­на як ожи­вiє, - та­ки­ми рев­ни­ми, гiр­ки­ми сльоза­ми обiл­лється! I ту­жить, i ри­дає, i б'ється до вто­ми… - i знов стих­не, i знов на­че нi­що їй не до­хо­дить до­жи­ва. Хо­тi­ла з нею ма­ти го­во­ри­ти, хо­тi­ла пи­та­ти, - про­сить: "не го­во­рiть нiчо­го i не пи­тай­те нi­чо­го". Нi зо мною, анi з Ма­ру­сею роз­мо­ви не хо­че; ча­сом нi­би з нас смiється.

Мати жу­ри­ла­ся ду­же. Пи­ли­пи­ха усю прав­ду на­шу зна­ла, а ра­ди не зна­хо­ди­ла, хоч яка бу­ла мис­ли­ва со­бi. Во­на тiль­ки су­ди­ла та сва­ри­лась, що ма­ти ко­риться чо­ло­вi­ку, що з то­го усе ли­хо встає, - та бiльш во­на до­во­ди­ла то­го гнi­вом своїм, анiж сло­ва­ми. Дiж­да­ли ми батька з до­ро­ги. Повер­нувся вiн та­кий, який пi­шов - не­лас­ка­вий. Ос­ма­ле­ний сон­цем та об­вiт­ре­ний, зда­вавсь вiн ще пох­мур­нi­ший, нiж був. По­вер­нув­ся до­до­му уве­че­рi; ми ще не ля­га­ли, а вже всю­ди бу­ло ти­хо, як йо­го го­лос грiз­ний по­чув­ся. Ми ки­ну­ли­ся, я i ма­ти, йо­му на­зуст­рiч, кли­че­мо Кат­рю за со­бою: "iди батька стрi­ча­ти". Вiн у двiр ус­ту­пив, нас ми­на­ючи, тiльки мовч­ки вкло­нив­ся, - ми так i стоїмо; вiн опо­ря­див усе, - то­дi у ха­ту, сiв на ла­вi од­да­лiк од усiх. Ма­ти ве­че­ря­ти про­си­ла - вiн кив­нув го­ло­вою, що доб­ре, i ве­че­ряв усе мовч­ки, усе не див­ля­чись на нас. Тiльки од­но­го ра­зу йо­го очi бист­рi спог­ля­ну­ли на Кат­рю пильно, - на­чеб ос­ма­ле­не об­лич­чя по­бi­лi­ло тро­хи, а вiн нi­ко­му не ска­зав нi­чо­го.

А Кат­ря стоїть ко­ло стi­ни, са­ма як стi­на бi­ла, - ба­чу - зо­млiває. До­ба­чає те й ма­ти, хо­че мо­ву по­ча­ти з батьком, та го­ло­су не­ма сло­во ви­мо­ви­ти.

- Втомився я, - ка­же батько.

- На доб­ра­нiч вам, - кла­ня­юся йо­му; узя­ла Кат­рю за ру­ку та й ви­ве­ла за со­бою з ха­ти у свiт­ли­цю. Во­на сi­ла i трусила­ся­ уся.

- Що то­бi, Кат­ре? - пи­таю. - Чи ти батька iз­ля­ка­ла­ся?

- Нi, нi… я тiльки спо­га­да­ла… як то­дi бла­га­ла я батька, як на­рi­ка­ла!.. то­дi в ме­не бу­ло щас­тя… те­пер вже нi об чiм ме­нi про­си­ти до­ма, нi­чо­го спо­дi­ва­тись з сто­ро­ни… Не­ма в ме­не нi­чо­го, - я са­ма не­щас­ли­ва!

- Втихни, Кат­ре, втих­ни для батька, батько по­чує, - го­дi! - вго­во­ряю її.

- Втиши ж ти перш моє сер­це! - од­мо­ви­ла ри­да­ючи. Нiч iш­ла в ту­зi та в жа­лю.

- Темна нiч яка! - про­мов­ля­ла Кат­ря су­му­ючи, - яка тем­ная та дов­гая! - А ста­ла зо­ря розс­вi­та­ти, ста­ло со­неч­ко яс­ненько схо­дить, - ка­же: - Вже й зо­ряється! Вже сон­це; день, як йо­го пе­ре­бу­ти до но­чi - бо­же ми­лий!

Мати тим тiльки свою жур­бу тi­шить, що сеє без­та­лан­ня Кат­ри­не бу­де батько­вi вгод­не; хут­ко й пос­пi­ши­ла­ся сказа­ти йо­му:

- Катря вже не хо­че са­ма за Чай­чен­ка.

Дуже батька сло­ва її зру­ши­ли.

- Повiсти, як усе бу­ло, - не вми­ни нi­чо­го! - ве­лить. I усе йо­му ма­ти по­вiс­ти­ла, що бу­ло.

- Зглянься на ди­ти­ну бiд­ну, дру­же мiй, - про­сить батька: - во­на пос­лу­ха­ла, по­ко­ри­ла­ся, а не­щас­ли­ва.

- Вона не ме­не пос­лу­ха­ла, - од­мо­вив батько та й заду­мавсь.

Мати бо­яз­ко на йо­го спог­ля­да­ла - гнi­ву не вба­ча­ла, тiль­ки ду­му-ду­му на чо­лi ви­со­кiм пох­му­рiм.

Далi вiн пi­шов со­бi iз дво­ра - так, як iк гаю поб­рав­ся, - а тiї по­ри вже не бу­ло нi­яко­го дi­ла в по­лi…

- Як вiн прий­няв теє, - не знаю, - го­во­ри­ла ма­ти, смут­но виг­ля­да­ючи йо­го до­до­му.

Вiн по­вер­нув­ся уве­че­рi пiз­но.

Увечерi всi у ха­тi зiб­ра­ли­ся, усi вку­пi пе­ре­бу­ли йо­го, дов­гого ве­чо­ра то­го. Усi ро­би­ли ко­жен своє дi­ло.

I ба­га­то тих ве­чо­рiв дов­гих пе­ре­ве­ло­ся в нас без розмов­и, без го­мо­ну, - от як, бу­ва, при не­ду­жо­му, що к смер­тi не­дугує, си­дять лю­ди, не згля­нуться, бо смут­ний ко­жен пог­ляд, не роз­мов­ляться, бо не­ма їм у сло­вi по­ра­ди, а час iде, ти­хо йде, ду­же ти­хо, - то нi­би ра­зом як про­миг­не кiлька го­дин i знов лед­ве то­читься, а кож­на хви­ли­на важ­ко приля­гає на ду­шi.


XII


Що да­лi, то гiрш су­му­ва­ла Кат­ря. Жа­лю сво­го збу­ла­ся, а об­няв її са­мий сум. То бу­ло ко­ли оз­веться до нас iз Мару­сею сло­вом сер­деч­ним: "Ой важ­ко, Ма­ру­сю! Ой важ­ко, Хи­мо!", а то зов­сiм од­цу­ра­ла­ся усiх. Лас­ку прий­ма, не вважа­ючи; що спи­таєш в неї, за­го­во­риш - "що тре­ба? чо­го хочет­е?" До ма­те­рi як не­рiд­на ди­ти­на; вiд батька да­ле­ко сторо­ниться­… Де там в се­лi при­го­да, дос­лу­хається: яка, хто жу­риться, пла­че - i їй на­че лю­бо вдив­ля­ти­ся, об­мiр­ку­ва­ти тут - i ди­виться i слу­хає во­на так, що нi­би їй не жал­ко, що сер­це бо­лить, а жал­ко, що чо­ло­вiк нiк­че­мен у свi­тi, i го­во­рить, бу­ло: "Отсе лю­ди! Що той ро­зум людський!"

Стала во­на якась хо­лод­ну­ва­та, спо­кiй­на, хоч i сум­на, i смут­ная.

- Боже мiй, Кат­ру­сю! - зга­даю їй: - як ко­лись - що ти за ве­села бу­ла!

- Була ве­се­ла, - од­ка­же, - бо пер­ше бу­ло жи­ти лег­ко у свi­тi, як дур­но­му з го­ри бiг­ти… Тут ме­нi де­що нах­ва­ти­ло­ся - зу­пи­ни­ло ме­не… Спи­та­ла я то­дi: що то за жит­тя на­ше? I на­що чо­ло­вiк жи­ве? По­що у свiт ро­диться? Жи­ве ыа му­ку - ро­диться на смерть. Нi­чо­го шу­ка­ти, нi по чiм бо­лi­ти - усе про­хо­дить, як дим, усе ми­нає, як зi­ли­на…

Почне бу­ло та­кеч­ки го­во­ри­ти, тiльки слу­хаємо з Мару­сею. На­го­нить бу­ло хо­ло­ду своїми сло­ва­ми.

- Скажи ме­нi, Кат­ру­сю, - пи­таю од­но­го ра­зу, слу­ха­ючи тiї мо­ви її су­во­рi, - чи ти вже не лю­биш?

Та й са­ма зля­ка­ла­ся, що на­га­да­ла їй, а во­на всмiх­ну­ла­ся.

- Не бiй­ся, не бiй­ся, - ка­же, - я вже не пла­чу те­пер, я вже не рев­ную, та й не ко­хаю…

- Як? Вже за­бу­ла?

- Ой, Хи­мо, - про­мов­ляє, - як усе свi­то­ве ми­нає! I ко­хан­ня, i ра­до­щi, i го­ре - як усе ми­нає! Що бу­ло нам до­ро­ге, над ду­шу, - ба­чи­мо, аж по­ро­шин­ка пильна!..

Змагається з на­ми, що не­ма у свi­тi анi доб­рих лю­дей, анi прав­ди у лю­дей.

- А де тi прав­ди­вi? Ку­ди гля­нуть, що ступ­лять, то все не по прав­дi. А де тi доб­рi?

- Мати ж на­ша? - ка­жу…

Перехопила ме­не:

- Мати, батько, ро­ди­чi? Та свiй своєму по­не­во­лi вже брат! А не­хай-но в од­ну рiч вко­ха­ються та вда­дуться, - по­ба­чиш то­дi, якi доб­рi i яка прав­да!

- О, є у свi­тi доб­рi лю­ди, є прав­да! - го­во­рить Ма­ру­ся.

- Хiба у на­ших мис­лях iз то­бою!

- А що се, Кат­ре, - ка­жу, - се вже ти од­на, ма­буть, са­ма од­на пев­на лю­ди­на на свi­тi?

- Що пев­но­го у свi­тi? От ме­нi пев­но те тiльки, що я без­щас­на…

Непорушимо ви­мо­ви­ла свої сло­ва… Зга­ду­ють та­кеньки давнього дав­на по­хо­ва­не i прид­ла­ка­ие. А ми iз­мовк­ли. I от­се нi лас­кою, анi жар­том не виз­во­лить її i на хви­ли­ну з то­го льоду­ва­то­го су­му…

Мати тер­пi­ла та пла­ка­ла мовч­ки; дар­мо бу­ло ози­ва­ти­ся до Кат­рi… Батько теж сло­ва не ро­нив; тiльки батько од­мiннвся якось… Який­сь пог­ляд у йо­го ча­сом був, що я ще в йо­го нi­ко­ли не ба­чи­ла… Не пос­те­рег­ла то­го ма­ти, i вже ж нi Кат­ря, а щось у йо­му од­мi­ни­ло. Се я, цi­ка­ва, са­ма тiльки я зав­ва­жи­ла. Став вiн нi­би на ви­ду пох­мур­нi­ший, а ласкав­ший; мов­чу­щий як пер­ше, а унят­ли­вий; став пiк­лу­ва­тий та­кий; ка­зав би, нiж­ний… Якось Кат­ря, див­ля­чись у вiкон­це, про­мо­ви­ла:

- Усе хма­ри, усе не­го­да! Ко­ли вже те яс­но бу­де? Ко­ли теп­лiш ста­не! - То як вiн виг­ля­дав то­го яс­на! Як ждав на те теп­ло! Як ще зве­чо­ра ви­хо­див i ди­вивсь пильно та вважли­ве ок­ру­ги на не­бо!

Катря лег­ко спа­ти ста­ла, не до­си­па­ла уно­чi; а, лу­ча­ло­ся, удень зас­не ко­ло сво­го вi­кон­ця. Увiй­шов од­но­го ра­зу бать­ко - две­ри­ма грюк­нув­ши, Кат­ря iзд­риг­ну­ла­ся… Як вiн пi­сля то­го ти­хенько ус­ту­пав зав­сi­ди або пе­ре­жи­дав над­во­рi, на пе­ку­чо­му мо­ро­зi, щось нi­би там роб­ля­чи, а ну­дя­чись без дi­ла, по­ки до­вi­дається, що Кат­ря обу­ди­ла­ся!

Якось при­нес­ла до нас Пи­ли­пи­ха ко­жу­ша­ноч­ку - хвалилас­я, що доб­ра.

- А справ­дi доб­ра, - ка­за­ла Кат­ря.

- Добре, ко­ли б i то­бi та­ку, - го­во­рить Пи­ли­пи­ха.

- Добре б i ме­нi, - ка­же Кат­ря.

На дру­гий день ра­но батько iз дво­ру поїхав, - у тиж­день по­вер­нув­ся - аж у дру­го­му по­вi­тi був: при­вiз нам усiм но­вi ко­жу­шан­ки. Дає Кат­рi - яке по­ну­ре йо­го об­лич­чя бу­ло i як тру­си­ла­ся ру­ка да­ючи! Як вiн прий­няв якось по­кiр­но, що во­на бра­ла, не гля­дя­чи, що бе­ре, i дя­ку­ва­ла… Як вiн пос­пi­шив­ся у мiс­то, ко­ли во­на ска­за­ла, що там кра­щi че­ре­ви­ки, нiж у нас!

Чайченка ми не ба­чи­ли, анi ста­рої йо­го ма­те­рi. Ча­сом бу­ло пе­ре­чуєш че­рез дiв­чат, що зуст­рi­ли де, або так їх на iм'я зга­да­ють - тiльки ми й зна­ли.


XIII


Чую, той ме­нi ка­же: "Ма­ру­ся з ли­ця спа­ла", той ме­не пи­тає: "чи Ма­ру­ся нез­ду­жає?" Пи­ли­пи­ха прий­де, го­во­рить, що доч­ка в неї в'яне, i хва­литься, що хут­ко їй по­мо­жеться, а ча­сом по чван­ли­во­му об­лич­чю бi­жать сльози дрiб­нi… I са­ма я ба­чу, що Ма­ру­ся за­не­па­дає.

- Марусе, що то­бi? Ти чо­гось жу­риш­ся? - ка­жу їй.

- Нi, - го­во­рить, - ме­нi нi­чо­го, i я не жу­рю­ся.

Катря ба­чить, слу­хає - i все їй бай­ду­же. Од­но­го ж ра­зу ми си­дi­ли з нею са­мi, я по­ча­ла про Ма­ру­сю їй зга­ду­ва­ти: що се їй та­ке ста­ло­ся, що во­на та­ка, а нi­ко­ли не жа­литься, i не ба­чила зро­ду я, щоб во­на пла­ка­ла. Ду­ма­ти б, ма­ти не­лас­ка­ва, так ма­ти й пер­ше бу­ла та­ка са­ма - а те­пе­реньки тiльки що ра­ди не про­сить - жал­ко доч­ку. Я отак го­во­рю, Кат­ря заду­малася. Ду­має, ду­має, мов що при­га­дує, - та обер­та­ючись до ме­не:

- А знаєш, чо­го Ма­ру­ся та­ка ста­ла? Чо­го Ма­ру­ся схне? Во­на Чай­чен­ка лю­бить!

- Отсе! - пок­рик­ну. - Що ти, Кат­ре!. Сха­ме­нись! Та во­на зна­ла, що вiн її не лю­бить…

- Дарма! Та во­на йо­го ко­хає! Я не знаю, як дав­но я сього не зро­зу­мi­ла ще то­дi… А по­тiм я вже не ду­ма­ла, за­бу­ла усе…

- Та по чо­му ж ти вва­жаєш? Чи ко­ли во­на йо­го зга­ду­ва­ла? Во­на ж од ме­не, здається б, не кри­ла­ся… Во­на ж те­пер нiку­ди не хо­дить… А мо­же, ко­хає, та ко­го iн­шо­го…

- Його! Йо­го! Се на­пев­но. I дав­но вже ко­хає. Во­на ж йо­го пер­ше нас заз­на­ла. Пам'ятаєш, як усi ми то­дi, ве­се­лi та дур­нi дiв­ча­та, при­би­ра­ючись на ве­сiл­ля, як ми пи­та­ли в неї про йо­го i як во­на од нас втi­ка­ла, як не хо­тi­ла роз­ка­зу­ва­ти i як нi­чо­го не роз­ка­за­ла, - пам'ятаєш? А як ме­не пи­та­ла, чи я справ­дi йо­го ко­хаю? А як зас­ту­па­ла­ся за йо­го пе­ре­до мною? Чи усе ти пам'ятаєш?

Тодi я усе зга­да­ла со­бi, i те ве­сiл­ля, i сло­ва усi Ма­ру­си­нi; зга­да­ла ба­га­то чо­го, що пер­ше зна­ла, та не дба­ла, - та й са­ма за­ду­ма­ла­ся: мо­же, во­но й справ­дi так. А все ще вi­ри ме­нi не йметься. Як же се я не пос­те­рег­ла б то­го? Очi ж мої усе ба­чи­ли доб­ре - де ж про­вид­ли­вiсть моя не­по­ми­леш­на? Де мiй ро­зум бист­рий?

Я хоч так со­бi не при­ка­зу­ва­ла, та та­кеньки ду­ма­ла.

Тiльки ме­нi хви­ли­ноч­ка вiльна, - я за­раз до Ма­ру­сi по­бiгла, пос­ту­ка­ла у вi­кон­це:

- Марусе, Ма­ру­се. Го­лу­бонько! Вий­ди ху­тенько!

Вона ви­хо­дить, а я до неї тим-та­ки сло­вом:

- Марусе, ти ко­хаєш Чай­чен­ка?

Вона iзд­риг­ну­ла­ся i пильно на ме­не пог­ля­ну­ла, ти­хо. Її очi за­ся­яли; лич­ко спа­лах­ну­ло рум'янцем, i ка­же ме­нi:

- То що?

- Правда сьому, Ма­ру­се? А я Кат­рi вi­ри не йня­ла, я не ду­мала… I ду­же ти йо­го лю­биш? I дав­но вже?

- Я за йо­го умер­ла б, - го­во­рить, див­ля­чись пог­ля­дом сво­їм доб­рим, а смi­лим, - я для нього б у свi­тi жи­ти ра­да… а лю­б­лю я йо­го дав­но, дав­но… зав­сi­ди люб­лю, як заз­наю.

- Вiн же до те­бе не за­ли­цявсь нi­ко­ли, Ма­ру­се? Вiн до Ка­трi… до iн­шої.

- Нехай здо­ров бу­де та щас­ли­вий iз тiєю, що по­ко­хає со­бi…

- А то­бi ж, Ма­ру­се? То­бi тiльки му­ка, пе­чаль та го­ре?

- Хоч го­ре, - я вiд йо­го усе прий­му за доб­ре.

- А ма­ти ж твоя?

- Що ж ма­ти моя? Я їй тим не до­ку­чаю.

- Та во­на за­мi­чає, що ти в'янеш, во­на тим пе­ча­литься…

- Коли б же дi­ялось по моїй во­лi, ко­ли б моя си­ла, то я б рум'янi­ла!

- Як же ти за­мiж пi­деш?

- Я не пi­ду за­мiж.

- А ма­ти ста­не си­лу­ва­ти.

- Що ж? Важ­ко ме­нi бу­де.

- Та вже ж важ­ко за не­лю­бо­го йти!

- Нi, я ка­жу - бу­де важ­ко, що ма­ти вмов­ля­ти ста­не, а я не пi­ду…

- Та чо­го ж до­жи­да­ти­меш? На яке доб­ро впо­ваєш?

- Я нi­чо­го не до­жи­да­ти­му й нi на що не впо­ва­ти­му.

- Та вiн не знає i не дбає, що ти йо­го ко­хаєш!

- Нехай! Аби я йо­го ко­ха­ла.

- Лихо то­бi iз тим ко­хан­ням бу­де та го­ре, а ра­до­щiв я не спо­дi­ва­юсь.

- Коли не су­ди­ло­ся ми­ло­го щас­тя, не­хай ми­ле го­ре бу­де…

- Прощавай, Ма­ру­сенько! - ка­жу їй.

- Бувай здо­ро­ва!

Провела ме­не тро­хи, ще поп­ро­ща­ла­ся й пiш­ла до господ­и, ти­ха та яс­на.

А я до­до­му. Iду со­бi та ду­маю: чо­го-то на свi­тi не бу­ва, аби здо­ро­ва на­ша го­ло­ва! I той Чай­чен­ко! Чи вiн у барвiнк­у ку­па­ний, що так дiв­чат ча­рує? Ко­ли вже на прав­ду йде, то й ме­нi вiн чи од­ну нiч­ку снив­ся? Вже я хо­ди­ла, хо­ди­ла до го­ло­ви по ро­зум, по­ки сха­ме­ну­ла­ся… По­ду­ма­ла, зiтхнул­а та й ска­за­ла: "Го­дi!" I го­дi.

- А що? - пи­та Кат­ря в ме­не всмi­ха­ючись, - чи ж я не вга­да­ла?

- Твоя прав­да, - ка­жу. - Не­щас­ли­ва дiв­чи­на! Жал­ко ме­нi її ду­же! Гiр­ка їй до­ля су­ди­ла­ся!

- Гiрко да­рем­не ко­ха­ти, - про­мо­ви­ла Кат­ря, - гiр­ко дарем­не до­жи­да­ти, а ще гiр­ше не ко­ха­ти й не до­жи­да­ти!

З Ма­ру­сею во­на про се не за­хо­ди­ла у роз­мо­ву, хi­ба так, нав­до­гад, що ска­же Кат­ря: "На­що те ко­хан­ня у свi­тi?" А Ма­руся: "А ко­ли сер­це ко­хає - як не ко­ха­ти?" Кат­ря со­бi: "Який при­би­ток з тих лю­бо­щiв, - чи ж вар­тi?"

Маруся: "Не знаю, тiльки нiх­то не за­ли­шить сво­го кохан­ня­…"

Часом Кат­ря як пос­мi­вається, ча­сом нi­би як за­вид­но їй чо­гось ста­не…

Все во­на свi­том ну­дить, все нi до чо­го у неї не­ма охо­ти, нi до чо­го жа­до­би.

- Катре! - ка­жу їй, - так ти дi­ло ро­биш, го­луб­ко, як мок­ре го­рить!

- Аби то! - во­на ме­нi, - аби день до ве­чо­ра! Ма­ти їй убран­ня хо­ро­шi та пиш­нi ку­пує, - во­на лед­ве оди­виться: згор­не та й за­бу­де; ма­ти по­си­ла її в гос­ти­ну - нехай роз­ва­житься: во­на йде усю­ди, та й усю­ди свi­том удить.

Мати ду­же ту­жи­ла, та ще и стра­ха­ла­ся - що бу­де з нею. Ме­не про­сить:

- Не од­ходь ти од Кат­рi, по­кинь усе, хо­ди iз нею!

Батько нi­чо­го не ви­мов­ляв сло­вом, а раз у раз, де ми йде­мо, йо­го скрiзь стрi­не­мо нес­по­дi­ва­но. Нi­чо­го не ска­же, - спог­ля­не на Кат­рю i ми­не…

Катря ще лю­би­ла гу­ля­ти на по­лях, по сте­пах, по лi­сi. Хо­димо з нею - я на неї див­лю­ся, а во­на ок­ру­ги, роз­мо­ви не­ма. Та­кi, бу­ло, хо­ди­мо, що й птаст­ва не по­ло­хаємо…


XIV


Бродили ми та­кеч­ки од­но­го ран­ку. По­го­жий, яс­ний та ве­се­лий був ра­нок той лiт­нiй - i зай­шли ми ду­же да­ле­ко, аж до пе­чер са­мих. А мiс­це ди­ке та­ке, не­осе­ля­не! Бi­лi крей­дя­нi шпи­лi гiр ло­щать на сон­цi, та мiж го­ра­ми ко­тить рiч­ка гли­бо­ка - нi дре­ва, нi квi­ту, нi ще­бе­тан­ня…

- Катре! - ка­жу, - чо­го се ми тут прий­шли?

- Ходiм у пе­че­ри, - го­во­рить ме­нi та з цим сло­вом i йде, а я за нею.

- Не хо­ди, Кат­ре! - про­шу, - во­на йде.

Темно бу­ло у пе­че­рах зов­сiм, i хо­лод свi­жий по­нi­мав. Де звер­ху у го­ро­iзу роз­па­ди­ну со­няч­ний про­мiнь ро­нив сяю­щу стя­гу.

Катря йде усе да­лi та да­лi - вже душ­но ме­нi:

- Вернiмось, Кат­ре! - йде да­лi… Вже ми наб­ре­ли те мiс­це, де кам'яна пос­тiль по­мос­ти­ла­ся - крей­дя­ний об­вал, а на йо­му мен­ший, як уз­го­лiв'я. У тiй пе­че­рi нав­виш­ки бу­де так, що тiльки ста­ти схи­лив­ши го­ло­ву чо­ло­вi­ку не­ве­ли­ко­го зрос­ту; на стi­нi хрес­ти ви­би­тi, а пе­ред ти­ми хрес­та­ми на до­лiв­цi ям­ка. Сто­яв тут хтось ро­ки на мо­лит­вi, аж моля­чись у зем­лю вхо­див.

Катря сто­яла, ди­ви­ла­ся i ду­ма­ла - нев­по­кiй­на, тривожн­а… Як iр­во­не з се­бе ко­ра­лi до­ро­гi - геть од­ки­ну­ла - тiльки во­ни гур-гур - роз­ко­ти­ли­ся! Я ки­ну­ла­ся зби­ра­ти:

- Що то­бi та­ке, Кат­ре? - А Кат­ря впа­ла ко­ло кам'яної по­стелi на ко­лi­на, роз­ли­вається слiзьми.

- Катре! - пок­рик­ну. - Що ти ро­биш?

А во­на не слу­хає, не чує, у сльозах ве­ли­ких!..

Ледве я її ви­ве­ла з тiї пе­че­ри на свiт бо­жий.

- Що то­бi, Кат­ре?

Вона як ста­ла, як гля­ну­ла - чи ж пiз­на­ти її бу­ло! От на­че дов­го та дов­го ти­ня­ла­ся по чу­жих та ра­зом нес­по­дi­ва­но ро­ди­ну усю свою знай­шла - зас­по­коєна та ра­дiс­на, та са­ма ди­вується…

- Химо! - ка­же до ме­не. - Я у чер­ни­цi пi­ду. Я ска­ме­нi­ла - як сто­яла.

- Буде ме­нi спо­кiй, - про­мов­ляє ра­дi­ючи.

- В чер­ни­цi! - ка­жу. - А ма­ти ж? А батько?

- Ходiм до­до­му, хо­дiм, - пе­ре­хо­пи­ла ме­не, - не­хай вже ме­не ви­ряд­жа­ють!

I до­до­му пос­пi­ши­ла­ся, а я за нею.

Увiйшли у ха­ту. Бу­ло са­ме то­дi свя­то; батько й ма­ти си­дi­ли у сто­ла го­во­ря­чи. Кат­ря їм вкло­ни­ла­ся до нiг i про­сить:

- Тату, ма­мо! Я пi­ду в чер­ни­цi, - я бу­ду бо­гу мо­ли­тись.

Мати так ру­ка­ми й сплес­ну­ла. Батько ус­тав.

- Катре! Кат­ре! - пок­рик­не ма­ти.

- Я пi­ду у чер­ни­цi, - про­мов­ляє Кат­ря, - ста­ну бо­гу молитис­я.

- Ти ж в нас од­на ди­ти­на єди­на, ми то­бою втi­ша­тись хо­тi­ли, а ти нас ду­маєш по­ки­ну­ти при на­шiй ста­рос­тi… - пла­че ма­ти…

- Я за вас бу­ду бо­га про­си­ти, - ка­же Кат­ря.

- Годi, доч­ко, го­дi! - мо­вить батько. - Я та­ко­го сло­ва щоб бiльше не чув вiд те­бе!

- То ви ме­не не пус­ти­те? - пок­рик­не Кат­ря. - Пус­тiть ме­не! Не гу­бiть моєї ду­шi!

- Я ска­зав: го­дi - то й го­дi! - знов мо­вить батько. - Я нiкол­и те­бе на се не бла­гос­лов­лю!

- Чи ж те­бе бог ми­ло­серд­ний прий­ме, як ро­ди­те­лi не бла­гос­лов­лять, моя ди­ти­но? - вмов­ляє ма­ти.

- Пустiть ме­не… не гу­бiть моєї ду­шi… Я пi­ду, пус­тiть ме­не!.. - сло­во од­но Кат­ри­не.

З то­го ча­су усе про­си­ла­ся у чер­ни­цi, про­си­ла­ся та плака­ла. Нi­ку­ди вже не йде - си­дить у ха­тi - пла­че.

Тиждень збiг.

Одного ран­ку про­ки­ну­ли­ся ми, - не­ма Кат­рi: де во­на? Я кли­чу - не ози­вається, - я ки­ну­ла­ся скрiзь шу­ка­ти, шу­кає й ма­ти - нi­де не­ма, нiх­то з су­сiд не ба­чив.

- Десь пiш­ла про­хо­ди­ти­ся, - ка­же­мо, а са­мi вже не впев­няємось, вже сер­це мре… Не­ма Кат­рi i опiвд­ня; ве­чiр, нiч - не вер­тається. Яко­во то бу­ло ма­те­рi пе­рет­ри­ва­ти; яко­во їй бу­ло батько­вi опо­вiс­ти­ти, - а батька той день до­ма не бу­ло. Як по­чув вiн - бi­ленький став, зов­сiм бi­ленький…

- Коли? -спи­тав.

- Вчора ра­не­сенько, - про­ки­ну­ли­ся, вже її не­ма! Усе Своє по­ки­ну­ла, пiш­ла! - вби­вається ма­ти.

Батько ко­нi зап­рiг свi­жi й поїхав за­раз. Два днi йо­го iде бу­ло - на тре­тiй по­вер­нув­ся на­че з-пiд зем­лi.

- Нема? - пи­тає ма­ти, хоч ще зда­ле­ка йо­го са­мо­го побачи­ла­ i зап­ла­ка­ла.

- Нема, - од­ка­зав.

Ще шу­ка­ли, ще пи­та­ли - не чут­но нi­де, нi­де не­ма її, як у во­ду впа­ла.

- Де ж во­на пiш­ла? Де ж во­на по­дi­ла­ся? - раз у раз гово­рить ма­ти. - Мо­же, те­пер у ве­ли­кiй при­го­дi, мо­же…

Батько нi­чо­го сво­го не ка­же…

Нема у свi­тi гiр­ше, як та не­вi­до­мiсть, не­пев­нiсть: що нi зас­по­коїться, нi за­жу­ри­тись доб­ре не дасть; та­кеньки ми жи­ли. Що­го­ди­ни Кат­рю хо­ва­ли, що­го­ди­ни знов опо;жив­ляли; уся­кi її при­го­ди й бi­ди оп­ла­ку­ва­ли, то знов на­дiю скла­да­ли, що бог їй у всьому до­по­мо­же i на доб­ре ви­ве­де.

Говоримо, бу­ло, iз ма­мою та зга­дуємо, - батько слу­хає, - бро­вою не здвиг­не… При­хо­ди­ли раз по раз лю­ди звi­да­ти нас, а най­бiльш тих мо­ло­диць-жа­лiб­ниць убi­га­ло, що во­ни, бу­ло, в нас i на­ще­бе­чуться, i нап­ла­чуться.

Дуже су­ди­ла нас Пи­ли­пи­ха, нав­ча­ючи, що са­мi провини­ли­, а ще дуж­че жу­ри­лась са­ма на­шою на­пас­тю. Ду­же тяж­ко сму­ту­ва­ла Ма­ру­ся.

Пережили ми вi­сень i зи­му; дiж­да­ли знов вес­ни. Чу­ток бу­ло чи­ма­ло для на­шо­го жа­хан­ня й спо­дi­ван­ня. Про­чуємо, що десь там, в по­вi­тi, ба­чи­ли дiв­чи­ну, нi­ко­му не знай­ому - батько їде пи­та­ти - об'їжджає ок­ру­ги шу­ка­ючи. Про­чуємо, що десь мер­лу знай­де­но - їде батько на неї по­ди­ви­ти­ся; чи утоп­ле­ну по­ня­то - їде батько її по­ба­чи­ти. Пев­нос­тi дожи­даємо - пла­че­мо; доз­наємось, що не во­на - дя­куємо, ра­дi - i знов пла­че­мо та су­муємо, що її слiд за­пав.

Коли кли­чуть од­но­го ра­на батька й ма­тiр до свя­ще­ни­ка. Ма­ти й на­ля­ка­ла­ся, i зра­дi­ла, i зап­ла­ка­ла.

- А по­що то? - пи­та то­го дя­ка, що за на­ми прий­шов. - Ко­ли знаєте, ска­жiть нам, го­луб­чи­ку!

- Менi ба­тюш­ка нi­чо­го не приз­на­вав­ся, то й я не знаю нi­чого, - од­ка­же дяк.

Такий був справ­дi, що сам со­бою не знав нi­чо­гi­сiнько, - i го­лiв­ка йо­го бу­ла та­ка ма­ле­сеч­ка, як зер­нят­ко.

Приходять батько й ма­ти до свя­ще­ни­ка, вiн їм ка­же:

- Дитина ва­ша жи­ва.

- Господи бо­же мiй доб­рий!

Розказує то­дi свя­ще­ник, що во­на вже в мо­нас­ти­рi далеком­у, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йо­му пи­шуть з то­го мо­нас­ти­ря, що та­ка дiв­чи­на з ва­шо­го се­ла прий­шла у наш мо­нас­тир i зос­та­ла­ся, ма­ючи ве­ли­ке жа­дан­ня чер­ни­цею бу­ти; а роз­пи­та­ли в неї, що ро­ди­те­лiв має за­мож­них, то не­хай ро­ди­те­лi од­жа­лу­ють їй де­що на про­жит­тя, бо вселила­ся­ во­на у їх в та­кiм убо­жест­вi, що й не ска­за­ти; чер­ни­цi, якi ми­лос­ти­вi, зда­ру­ва­ли їй що­мо­га; а ще не­хай ро­ди­те­лi не за­бо­ро­нять їй спа­се­нiя, бо се тяж­кий грiх їм бу­де, i не­хай при­си­ла­ють доч­цi своє бла­гос­ло­ве­нiє. "Мо­ли­мо­ся бо­го­вi, - пи­шуть, - а вас про­си­мо, щоб на­пу­тить i на­вес­ти ро­ди­те­лiв на доб­рi i хо­ро­шi мис­лi та вчин­ки".

- Пишiть доч­цi бла­гос­ло­ве­нiє, - ка­же свя­ще­ник, - не спор­теся, не вiд­ма­гай­тесь - все рiв­но її не вер­не­те, а жа­лю наро­бите, i грiх вам бу­де.

- Не вер­неться вже? - пи­та ма­ти та пла­че. - Нi­ко­ли вже не мож­на?

- Авжеж, - од­ка­зує свя­ще­ник: - пи­шiть бла­гос­ло­ве­нiє.

- Хай же її бог бла­гос­ло­вить, мою ди­ти­ну! - про­мо­ви­ла ма­ти, - хай бог її бла­гос­ло­вить!

А батько стоїть - не го­во­рить.

- То й доб­ре, - хва­лить свя­ще­ник, пог­ля­да­ючи на батька, - я так i на­пи­шу, що батько й ма­ти бла­гос­лов­ля­ють…

- Нi, - оз­вавсь то­дi батько, - за ме­не, за батька, не пи­шiть, ба­тюш­ка; я не бла­гос­лов­лю.

- Як же? Та се грiх то­бi ве­ли­кий! - стра­хає свя­ще­ник. Батько знов нi­чо­го не го­во­рить.

- Годi, го­дi вже! - вмов­ляє свя­ще­ник. Батько усе нi­чо­го не го­во­рить.

- Напишу, що батько й ма­ти бла­гос­лов­ля­ють.

- Нi, ба­тюш­ка, батько не бла­гос­ло­вить нi­ко­ли - се на­пи­шiть, ко­ли хо­че­те, - прав­да бу­де. Щас­ли­во!

Уклонився та й до­до­му поб­равсь.

Мати не про­сить, не ози­вається - тiльки пла­че та ту­жить.

- Що ж се та­ке? - го­во­рить свя­ще­ник до ма­те­рi. - Чи ж так рiд­ну ди­ти­ну по­ки­не­те на вбо­жест­во, як си­ро­ту?

Мати за­раз ки­ну­ла­ся до­до­му, до батька за гро­ши­ма, а батько хоч сам не ка­зав да­ва­ти, та й не за­бо­ро­няв, - зiбрал­а ма­ти гро­шi, за­раз од­нес­ла свя­ще­ни­ко­вi, щоб пе­рес­лав Ка­трi.

- Це доб­ре, - ка­же свя­ще­ник, - ко­лись, мо­же, вiн i поблаго­словить, а те­пер на­пи­шу, що ма­ти бла­гос­ло­ви­ла…

А тут лю­ди про­чу­ли, iдуть - ра­дi­ють - до нас: "До­ча­са ва­ша жи­ва! Ди­ти­ну ва­шу бог бе­ре­же! Чи вже чер­ни­цею? Чи ду­же да­ле­ко? Мож­на од­вi­да­ти, хоч i да­ле­ко. У доб­ро­му мiс­цi знай­шла­ся. Мо­же, ва­шу ди­ти­ну так бог доп­ро­ва­див".

Мати до усiх ози­вається то жа­лем своїм, слiзьми, то й сло­вом, - батько нi до ко­го не оз­веться. Хтось з лю­дей йо­му ка­же: "Ва­ша доч­ка". - "В ме­не не­ма доч­ки", - одмо­вив. "Ва­ша доч­ка чер­ни­ця". - "В ме­не не­ма доч­ки", - знов од­мо­вив.

Тижнiв у три одiб­рав свя­ще­ник знов лист, що дя­кує Ка­тря батька й ма­тiр за лас­ку i за гро­шi i про­сить, щоб її не за­бу­ва­ли.

- Як же їй там? Доб­ре? Чи зду­жа? Чи здо­ро­ва? - се ма­ти пи­та­ла­ся. А свя­ще­ник ка­же:

- Авжеж!

А дяк:

- Хто се зна­ти мо­же? Во­на там, а ми тут.

Не спо­дi­ва­ючись Кат­рi, ста­ли ми жи­ти у ти­хо­му, а невга­вучому смут­ку. Ста­рий батько си­вiє; на ви­со­ко­му чо­лi мор­щина у всю довж ляг­ла, гли­бо­ка та по­ну­ра.


XV


По усiх тих ви­пад­ках та бi­дах ма­ти якось стрi­ну­ла­ся iз Чай­чи­хою: зап­ла­ка­ли обид­вi та з то­го ча­су по­ча­ли знов од­на до 'днiї хо­ди­ти та вку­пi го­рю­ва­ти. Час­тiш хо­ди­ла до нас Чай­чи­ха, бо ма­ти все не­ду­гу­ва­ла. Зiй­дуться, зга­да­ють дав­нє - й сму­ту­ють. Прий­де i Пи­ли­пи­ха… Бу­ла i в неї своя жур­ба та нi­ко­ли во­на не жа­лi­ла­ся i зро­ду не пла­ка­ла. От­се, як ба­чу її, прий­де бу­ло, ся­де ви­ще усiх, пог­ля­дає, на­че су­дить су­дом, i роз­ка­зує:

- Моя Ма­ру­ся в'яне. Нi­чо­го їй не ми­ло. Вби­рається не гля­дячи, що бе­ре на се­бе. Мiж дiв­ча­та не йде; за гу­лян­ня бай­ду­же їй… Те­пер сва­тає По­хи­лен­ко - "не хо­чу!.." А як ти, ка­жу, не хо­чеш доб­ро­хiть, то я те­бе си­лою вiд­дам. "Оддай­те, та ви ме­нi, ма­мо, свiт зав'яже­те, - i ме­нi, i йо­му. Не бу­де у нас в ха­тi нi лю­бо­вi, нi лас­ки… Я йо­го не знаю i не ко­хаю, i не бу­ду… Згляньтесь хоч на йо­го, за що доб­ро­му па­руб­ко­вi свiт зав'яза­ти!"

Що ж, ка­жу, i ти хо­чеш у чер­ни­цi? I ти ме­не ду­маєш при моїй ста­рос­тi по­ки­ну­ти? "Нi, ма­мо. По­ки вас гос­подь на свi­тi дер­жить, я вас нi­ко­ли не по­ки­ну"…

- Може, ко­го лю­бить та боїться приз­на­тись, - го­во­рить ма­ти, - мо­же, яко­го си­ро­ту вбо­го­го по­ко­ха­ла.

- Питала я: хто те­бе з ума, з ро­зу­му зво­дить? - "Нiх­то ме­не з ума, з ро­зу­му не зво­дить".

Змовкне Пи­ли­пи­ха; за­жу­риться, не хи­ля­чи го­ло­ви; ма­ти з Чай­чи­хою про до­лю та про без­та­лан­ня свi­то­ве поч­нуть, а зве­дуть усе на дi­ток своїх…

- А що, Ма­ру­се, го­луб­ко, - бу­ло ка­жу їй, - що се у свi­тi ро­биться?

Вона ос­мiх­неться ме­нi.

- Як ти жи­веш, Ма­ру­се? - пи­таю. -Чи усе лю­биш так са­мо?

- Так са­мо, - од­ка­же.

- Може, вiн хут­ко оже­ниться - йо­го ма­ти усе пла­че: оже­нись та оже­нись… хва­ли­ла­ся, що обi­щавсь: оже­ню­ся…

- Нехай йо­му доб­ре бу­де! Не­хай щас­ли­во!

Такеньки бу­ло i роз­мов­ляє зо мною, ча­сом спi­ває, ласка­ва та ввiч­ли­ва.

Чайченко знов мiж на­шу че­лядь уявив­ся… Та­кий са­мий хо­ро­ший, мо­же, ще кра­щий… бо як хо­ро­ший та лю­бий по­болiє або по­тер­пить, мiц­нiй до йо­го дур­не сер­це приля­гає… Знов вiн до всiх при­вiт­ний, знов зо всi­ма го­во­рить i знов нi­ко­го не ко­хає… Удо­ва йо­го люб­ле­на то­дi вже звiнчал­ася з якимсь шин­ка­рем.

Маруся ба­чить йо­го… Роз­мо­ви з ним не шу­ка­ла, не на­верталася йо­му на очi - хто б пiз­нав, що ко­хає йо­го! Тiльки рум'янi­ти ста­ла, як став вiн бу­ва­ти…

- Отсе ти рум'янiєш, - ка­жу.

- А ма­ти усе го­во­рить, що за­не­па­даю. Пi­ду - не­хай поба­чить ме­не рум'яну.

- А чо­го все ти смут­ная?

- Невесело, Хи­мо.

- Ти усе їм пе­ча­лиш­ся, - а чо­го? Йо­му у свi­тi не гiрш, як iн­шим, жи­веться!

- Йому не доб­ре! - ви­мо­вить i на ли­цi по­бi­лiє.

Якось роз­мов­ля­ли та ра­ди­ли­ся у нас в ха­тi Пи­ли­пи­ха, Чай­чи­ха й ма­ти, - ко­ли Чай­чи­ха й ка­же вдо­вi:

- Дуже ме­нi ва­ша доч­ка Ма­ру­ся ми­ла: ко­ли б ме­нi та­ку не­вiс­точ­ку гос­подь пос­лав!

А Пи­ли­пи­ха ка­же:

- В'яне моя Ма­ру­сяI

- Та їй, здається, тро­хи по­луч­ча­ло: бу­де здо­ро­ва!

- Не ка­жiть - по­луч­ча­ло: во­на в'яне!

- Мiй Якiв - доб­рий па­ру­бок, - знов Чай­чи­ха го­во­рить, - я та­ки йо­му од гос­по­да спо­дi­ва­юся до­лi. Те­пер вмов­ляю йо­го: си­ну мiй, од­ру­жи­ся! - "Доб­ре, моя ма­ти, - од­ка­же, - одру­жуся, чи не ви­яс­ниться ме­нi з хо­ро­шою лю­ди­ною!" На­що ж ме­нi кра­щої пи­та­ти йо­му, як ва­ша доч­ка? Ка­жiть ме­нi, го­лубочко, ка­жiть ме­нi до вас ста­рос­ти сла­ти!

- Моя Ма­ру­ся не схо­че, - я си­лу­ва­ти не хо­чу.

- Та хоч пос­пи­тай­те її, люб­ко, хоч пос­пи­тай­те! А ми усе те з кiм­на­ти чуємо з Ма­ру­сею. I чуємо, як Пи­ли­пи­ха вимови­ла­: "доб­ре, я пос­пи­таю!" Як вий­шла до сад­ка i кли­че Ма­ру­сю.

Маруся то­дi ус­та­ла од шит­ва сво­го, йде… Я її за ру­ку:

- Марусе! От ди­во!

- Яке ди­во, Хи­мо?

Увiйшла у ха­ту.

- Марусе! - пи­та її ма­ти, - Чи ти пi­деш за Чай­чен­ка за Яко­ва?

- Пiду, - од­мо­ви­ла.

Пилипиха аж ру­ки зня­ла уго­ру, - зди­ву­ва­ла­ся. Чай­чи­ха ра­дiє так, бо­же мiй доб­рий! Усiх об­нi­має, цi­лує, пла­че та дя­кує. I ма­ти вi­тає, доб­рить, а смут­нiш їй, ма­буть, ста­ло, - ма­буть, зга­да­ло­ся…

- Се ти ме­нi ко­риш­ся, доч­ко, чи по своїй лю­бо­вi за йо­го йдеш? - пи­та Пи­ли­пи­ха.

- По своїй лю­бо­вi, ма­мо.

- Давно се ти йо­го лю­биш?

- Як йо­го знаю, ма­мо.

Бiльш Пи­ли­пи­ха доч­ки не пи­та­ла, тiльки про­мо­ви­ла:

- Я не бо­ро­ню то­бi, доч­ко!

Почали умов­ля­ти­ся та по­ча­ли ра­ди­тись… по­ча­ло­ся за вi­но, за ве­сiл­ля…

Заручили їх. Гу­ля­ло ба­га­то лю­дей на за­ру­чи­нах. Вiн був до неї при­вiт­ний, як до iн­ших, тро­хи смут­ний, нед­ба­лий… Во­на бу­ла спо­кiй­на та яс­на…

Став вiн до неї хо­ди­ти що­ве­чо­ра.. Iде до неї - не спiшить­ся­; про­щається з нею - не за­ба­риться…

- Марусе! - го­во­рю. - От­се ти за йо­го за­мiж iдеш - чи ж то­бi не при­хо­дить на дум­ку, що бе­ре вiн те­бе не по ве­ли­кiй лю­бо­вi-ко­хан­ню?

- Знаю, - ка­же, - що вiн ме­не не ко­хає; се я дав­но i доб­ре знаю, - та вiн ме­не i не цу­рається. Вiн до ме­не при­хо­дить, го­во­рить… Я йо­го роз­ва­жа­ти­му, я йо­му до­год­жа­ти­му, - ве­селiш йо­му у ха­тi бу­де зо мною, як те­пер са­мiт­но­му.

- Трудно так жи­ти, Ма­ру­се! Щоб ти ко­лись не ка­ялась!

- По чо­му ме­нi труд­но бу­де? Чо­го ка­ятись? Я нi­ко­ли не ду­маю, труд­но чи важ­ко ме­нi бу­де: як бу­де, так i бу­де; я пе­рет­ри­ваю: я роб­лю, як ме­нi моє сер­це чує, що луч­че…


XVI


Повiнчали їх во­се­ни.

Менi то­дi бу­ло ва­женько. Усе бу­ло ка­жу со­бi: дур­на, дур­на го­ло­ва, не­ро­зум­на! Усе бу­ло мiр­кую i об­мiр­кую доб­ре, - а не по­ма­гається… По­ча­ла я то­дi час­тiш до Ма­ру­сi хо­ди­ти - лег­ше на­че ме­нi ста­ло… Од­но, що Ма­ру­ся бу­ла ме­нi зав­сi­ди доб­ра, а дру­ге, що цi­ка­вiсть моя; як то во­ни жи­вуть iз со­бою? По­ча­ла я до них уча­ща­ти.

I бу­ло як не прий­деш до їх - су­мир­но i сог­лас­но, та тiльки чо­гось ду­же вже по­ряд­но, - от ка­жiть, гос­тi усе си­дять, а гос­по­да­рiв i не­ма. Не­ма, як то бу­ва ча­сом, чо­ло­вiк i жiн­ка гос­тей вi­та­ють: "Ану, чо­ло­вi­че, вне­си з ко­мо­ри, що там!" - "Ану, ли­шень, жiн­ко, час­туй лю­бих гос­тей!", що ба­чиш, жи­вуть во­ни, як свої, i все у їх вку­пi: бо­ле­щi i ра­до­щi, дум­ки i гад­ки, вар­ти i жар­ти: чи за­го­во­рить один, дру­гий перехопи­ть - до­ка­же… А мо­ло­дi Чай­чен­ки хоч i ряд­ком сидiтиму­ть, та бу­ла мiж ни­ми як стi­на за­лiз­на. Чи той пiд­нi­меться, дру­гий ус­ту­пає геть, мiс­це дає, - до­торк­ну­тись стережеться­; во­на до йо­го за­го­во­рить, як доч­ка до батька, - вiн до неї, як зять до те­щi.

Пилипиха су­му­ва­ла, вiд­дав­ши Ма­ру­сю за­мiж; з су­му то­го за­не­па­да­ти ста­ла.

- Як бог ми­лує? - пи­та бу­ло в неї ма­ти.

- Сама жи­ву, - од­мо­вить; то­го не ска­же, що сум­но са­мiй жи­ти, нi в свi­тi.

Ходить до доч­ки, i за­вид­но їй ба­чи­ти, що там без неї своя сiм'я.

- А що, як дiт­ки ва­шi? - спи­таємо.

- Була у їх в гос­ти­нi, то усе га­разд.

- Свекруха ва­шу Ма­ру­сю ду­же лю­бить, - як свою рiд­ну ди­ти­ну.

- Маруся го­дить свек­ру­сi, як ме­нi го­ди­ла… З Чай­чен­ком Пи­ли­пи­ха по­во­ди­ла­ся зви­чай­ненько, унят­ли­во, тiльки як з чу­жим-чу­жi­сiньким чо­ло­вi­ком, що нi­чо­го йо­му ка­за­ти, нi об чiм йо­го пос­пи­та­ти.

- Мiй зять, - го­во­рить бу­ло, як от ка­жуть: "да­ле­кий по­вiт".

- Отеє в вас те­пе­реньки двоє дi­ток: i доч­ка й син, - ду­має хто улес­тить ка­жу­чи.

- В ме­не од­на рiд­на ди­ти­на!

Як вже ста­ра Чай­чи­ха її ша­ну­ва­ла, як вже го­ди­ла їй - в неї на­че i очi й ву­ха по­за­вi­шу­ва­нi. Нi­ко­му во­на так низько та гор­до так не кла­ня­ла­ся, як тiй бiд­нiй Чай­чи­хi, що та бу­ло но­чi не до­сип­ляє, - ду­ма, за що лас­ки од­па­ла та як знов пiд ту лас­ку пi­дiй­ти? Са­ма так нам приз­на­ва­ла­ся. Да­лi страти­ла на­дiю влас­ка­вить Пи­ли­пи­ху: як Пи­ли­пи­ха до їх у ха­ту - во­на ти­хенько з ха­ти, - десь хоч пiд ти­ном пе­ре­бу­де. "Дi­ждуся, що во­на поп­ро­щається, то­дi i увiй­ду - не мо­жу їй до­кучати со­бою, не хо­чу со­бою її гнi­ви­ти - бог iз нею! Як­би не во­на ме­не сму­ти­ла, то б ме­нi та­ке доб­ре жит­тя бу­ло з ни­ми. У ха­тi в нас лю­бо, ми­ло! Я вже не знаю, ко­го я бiльше ко­хаю, чи сво­го Яко­ва, чи Ма­ру­сю? I та­кеньки я ду­маю: чи ж се її ди­ти­на, що та­ка во­на люб'яча та при­хильна, ся Ма­руся!"

Стара не дов­го ще по­жи­ла: на дру­гий рiк по ве­сiл­лю вмер­ла. Не ду­же й бо­лi­ла.

Як її по­хо­ва­ли, Пи­ли­пи­ха по­ча­ла день у день до доч­ки хо­ди­ти, до­до­му тiльки на нiч, а ко­ли, то й но­чує у доч­ки. Ди­ви­ти­ся ве­се­лiш ста­ла.

Заздрiсна та ра­дiс­на, що знов са­ма з доч­кою, во­на ба­га­то де­чо­го не­до­ба­ча­ла дов­го. Во­на не вва­жа­ла, що Чай­чен­ко, сли­ве, до­ма й не жи­ве, тiльки на­вi­дується; що який вiн смут­ний, та не­терп­ля­чий, та нес­по­кiй­ний ту рiд­ку хвилин­у, як по­си­дить до­ма… Ку­ди вiн усе пос­пi­шається? Чо­го вiн, як на жа­ри­нi? Чи все те ба­чи­ла Ма­ру­ся… Чо­го вже не до­гледишся, як ко­хаєш! Ма­ру­ся нi­ко­му не ка­за­ла - я хо­тi­ла як-не­будь роз­мо­ву на се на­вер­ну­ти; во­на мов­ча­ла, слуха­ючи мої тi пiд­хо­ди цi­ка­вi, а ти­ха, доб­ра та яс­на у своїй ха­тi.

Що да­лi за­бу­ва­ла­ся не­бiж­ка Чай­чи­ха, то знов Пи­ли­пи­ха ро­би­ла­ся пох­мур­нi­ша - важ­ким ду­хом ста­ла ди­ха­ти во­на на зя­тя. Спер­шу ра­дi­ла, що вiн з до­му час­то од­год­жається, а там зав­ва­жи­ла, як йо­го до­жи­дає Ма­ру­ся, як уст­рiч йо­му ви­хо­дить… По ни­точ­цi до клу­боч­ка, як-то ка­жуть, i Пилипих­а вже вмi­ча­ти по­ча­ла, що до­ма вiн не го­во­рить i сму­тує, а йде - ви­би­рається з гос­по­ди - то й очi бли­щать…





XVIІ


Як iти од на­шої сло­бо­ди до Люб­чи­кiв, то при до­ро­зi ши­нок сто­яв i шин­ку­вав там жид Герш­ко. Дав­но вже все вiн дер­жав той ши­нок, сам ста­рий ду­же. Звiс­но, як тi жи­ди жи­вуть дов­го­вiч­нi: по­си­вiє, по­бi­лiє, по­жовк­не та й то­дi ще жи­ве, - аж ли­хо! Так i той Герш­ко жив-жив… а тут ра­зом i вмер. От i одер­жав ши­нок дру­гий шин­кар з на­ших лю­дей, - ба­га­тир, сла­ви­ли лю­ди, сам жар­тов­ли­вий i злий, а жiн­ка в йо­го пре­хо­ро­ша, пре­пиш­на, пре­ве­се­ла та­ка, що й час не змиг­неться з нею.

Се бу­ло са­ме то­дi, як вмер­ла ста­ра Чай­чи­ха. Ба­чи­мо, що вже Пи­ли­пи­ха тиж­нiв iзо два не ви­хо­дить з своєї ха­ти i кро­ку нi­ку­ди, - не бу­ває i Ма­ру­ся в неї…

- А що се ви усе до­ма? - пи­таємо. - Як же гос­подь ми­лує?

- Спасибi, доб­ре.

- Ви вже дав­ненько у дi­ток не бу­ли у своїх, - чи во­ни здо­ровенькi? Чо­му Ма­ру­ся не бу­ває?

- В неї ди­ти­на нез­ду­жає.

- Та як же во­на, мо­ло­денька, без вас там за­по­ма­гається?

- Нехай са­ма со­бi жи­ве, - про­мо­ви­ла Пи­ли­пи­ха.

- Що се ви, бог iз ва­ми, го­лу­боч­ко! Чи у нас з ва­ми дiто­чок по­ле за­сi­яно? Вже ме­нi гос­подь пос­лав ли­хо та го­ре - йо­го бо­жа во­ля, а вас гос­подь ми­лує, то й ша­нуй­те­ся!

- Яв своєї ди­ти­ни нi за що… Во­на ме­не не ша­нує, не пова­жає! Во­на ме­не за­мi­ня­ла на свек­ру­ху, во­на ме­не за­мi­ня­ла на сво­го чо­ло­вi­ка… Чи зро­ду во­ни ко­ха­ли її, як я, ма­ти рiд­на, пи­ти­ма ма­ти! Вiн її не ко­хав - хо­тi­ла за йо­го, а те­пер вiн до iн­шої хо­дить.

- Та, мо­же, се неп­рав­да…

- Неправда? Я вже дав­но ба­чу, як вiн з до­му рветься, як во­на йо­го до­жи­дає, стрi­чає, а вiн ми­мо йде - чи гля­не; я ста­ла на­зи­ра­ти. От i доз­на­лась, що хо­дить вiн у ши­нок. Я пер­ше ду­ма­ла: п'є ниш­ком. Ка­жу Ма­ру­сi: "Чи ти знаєш, що твiй чо­ло­вiк усе до шин­ку хо­дить?" Во­на зблiд­ла як крей­да, мов­чить. "Не пус­кай йо­го з до­му, го­во­рю їй, ска­жи йо­му". - "Як я йо­го маю не пус­ка­ти, - од­мов­ляє то­дi: - мо­же, йо­му дi­ло яке…" "Ска­жи йо­му", - на­по­ля­гаю. Во­на та­ки анi сло­веч­ка йо­му не про­мо­ви­ла, як вiн пi­шов. Я її до­ко­ря­ла - во­на сто­яла пе­ре­до мною та мов­ча­ла. "А ти вi­ри, ка­жу, ма­териному ро­зу­му не ймеш?" Пiш­ла я за ним у тро­пi i назир­цем аж до шин­ку до­ход­жу по­ба­чи­ти на свої очi й при лю­дях, - мо­же, доч­ка вi­ри пой­ме то­дi. До­ход­жу до шин­ку, де там куп­ка яб­лунь стоїть: чую, роз­мов­ляє з кимсь мiй зять - йо­го го­лос. А мi­сяць свi­тить. Ближ­че я див­лю­ся - си­дить пiд яб­лу­нею мо­ло­ди­ця: ру­ка­ва в неї за бi­лi лiк­тi закасо­ванi, у перс­нях во­на срiб­них, ру­ка­ми у стан хиб­кий узялас­я, очi по­но­чi бли­щать блис­ку­чi; слу­хає, що мiй зять говор­ить, i смiється. А зять мiй до неї та­кi ре­чi про­мов­ляє: "Як те­бе не по­ба­чу, ка­же, хоч го­ди­ну, то я з нудьги про­па­даю та з ту­ги: я без те­бе жи­ти не мо­жу! Без те­бе жи­ти не хо­чу! Дар­мо вже, що ти ме­не за­на­пас­ти­ла на­вi­ки - не­хай я тiльки ота­кеньки до те­бе прий­ду, та гля­ну, та сло­во твоє, не­хай i не­лас­ка­ве, по­чую… А вчо­ра, - ка­же, - вчо­ра i по­зав­чо­ра я усю нiч пiд цiєю яб­лу­нею сто­яв. Чи вже ти то­го не зна­ла?" А во­на йо­му: "Твоя жiн­ка мо­ло­да, що ка­же, як не днюєш, не но­чуєш до­ма?" - й смiється. "Нi­чо­го", - од­мо­вив їй (прав­ду од­мо­вив!). "Як нi­чо­го? Чи во­на ж те­бе не лю­бить?" - "Не знаю". - "А чо­му ж ти в неї не пос­пи­таєш за се? га?" Го­лос­но зас­мi­яла­ся. "Ой, чо­ло­вiк мiй по­чує!" - схо­пи­ла­ся з мiс­ця, по­цi­лу­ва­ла, як вра­зи­ла, i зник­ла.

Вiн кли­кав - ру­кою мах­ну­ла, пi­шов за нею у ши­нок, а я до доч­ки: "А що, чия прав­да? Яке дi­ло в йо­го?" Ди­виться на ме­не. "Не доб­рий вiн то­бi су­див­ся, те­бе їм бог ска­рав". - "Ма­мо, не гнi­вiть бо­га, се ви вже бо­га гнi­ви­те!" - ме­нi до­рi­кає доч­ка моя!

Тодi я усе їй роз­ка­за­ла, що чу­ла, що ба­чи­ла. "Ой, ма­мо, на­що бу­ло вам дог­лед­жу­ва­ти­ся, на­що до­пи­ту­ва­тись?" - "А то­бi луч­че, як ду­рять, лю­би­ти?" - "Вiн ме­не не об­ма­нює". - "То ще вi­ри не ймеш ме­нi?" - "Я йо­го нi­ко­ли не пи­та­ла об сьому, чи ме­не лю­бить". - "Не пи­та­ла, чи те­бе вiн лю­бить? Так ти йо­го не ко­хаєш, чи що?" - "Ко­хаю…" Спо­риться та зма­гається iзо мною… Та­кеньки, аж по­ки вiн по­вер­нув­ся пi­з­но… По­вер­нув­ся вiн, а моя доч­ка iде навп­ро­ти йо­го, две­рi роз­чи­няє, як батько­вi ша­нов­но­му, як чо­ло­вi­ко­вi любом­у… "Як вже ти ува­ги на се­бе не маєш, - ка­жу, - то я сво­го зя­тя спи­таю: де був вiн до пiв­но­чi? За якою при­чи­ною? У ко­го?".

Вiн змi­шав­ся i в мис­лях i в сло­вах, ди­виться убiк, а доч­ка моя: "Го­дi, ма­мо! Се ми вже мiж со­бою роз­пи­таємось, а вам вже час спо­чи­ти, ко­ли лас­ка". Я вже бiльш нi­чо­го не казал­а, бiльш не слу­ха­ла, се­ред но­чi до­до­му пiш­ла. Не бу­ла з то­го ча­су у їх i не бу­ду.

- А уну­чеч­ка ва­ша ду­же сла­ба?

- Не ве­ли­ка там сла­бiсть, та ве­ли­ке по­би­ван­ня.

- Журяться во­ни ду­же?

- Хто во­ни? Та зять мiй чи й знає, що ди­ти­на нез­ду­жає - вiн не пи­тає i не ди­виться.

- Не вiд­рi­кай­тесь дi­ток, люб­ко, - про­сить вже ма­ти Пили­пиху, - не вiд­рi­кай­те­ся втi­хи своєї!

- Я са­ма со­бi ра­ду рад­жу, - од­ка­же на те Пи­ли­пи­ха.

- Подаруйте вже доч­цi своїй: во­на ж йо­го ду­же так лю­бить, Яко­ва! - го­во­рить ма­ти.

- I я її ду­же люб­лю, - од­ка­за­ла Пилп­пи­ха.

- Хоч я вже од­вi­даю Ма­ру­сю, - ка­жу ма­те­рi та й пiш­ла до неї.

Маруся са­ма бу­ла в ха­тi, си­дi­ла на ла­вi, хи­та­ючи в обiй­мах не­ду­жу свою ди­тин­ку.

- Боже по­мо­жи, Ма­ру­сю! - вi­таю її.

- Спасибi. Сi­дай, Хи­мо.

- А що ди­тин­цi?

Вона гля­ну­ла на ди­тин­ку й од­мо­ви­ла!

- Терпить ма­ле­сеньке.

- Була у нас твоя ма­ти, Ма­ру­сю, - ка­жу.

- Яка во­на бу­ла? Що го­во­ри­ла?

- Не хо­че до те­бе хо­ди­ти; ка­за­ла: не бу­ду.

- Смутно ме­нi те! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

Я вже бiльше нi­чо­го не го­во­ри­ла за се й пи­та­ти нi об чiм не пи­та­ла.

Почали ми ти­ху роз­мо­ву - зга­ду­ван­ня. Зга­да­ли нашї за­бавки дав­нi ди­тя­чi, - при­га­да­ли й дi­во­чi без­сум­нiї ча­си… Не зво­дя­чи очей з ди­тин­ки своєї, Ма­ру­ся роз­мов­ля­ла iзо мною, хи­та­ючи не­ду­женьке.

Чайченко усе не при­хо­див, а вже ве­чо­рi­ло. Вже пiз­но - вiн не при­хо­див. Во­на йо­го до­жи­да­ла лю­бо: що там шурх­ле, ше­лес­не - прис­лу­хається пильно; стих­не усе знов i не­ма нi­ко­го, - во­на не зiтх­не на­вiть, знов до­жи­дає… Я й пiш­ла так - не ба­чи­ла йо­го, - не по­вер­нув­ся при ме­нi. "Ска­жи ма­ту­сi моїй, що прий­ду до неї, як моя ди­тин­ка iро­хи оду­жає", - про­си­ла ме­не Ма­ру­ся про­ща­ючись.

А тут у кiлька днiв за­не­ду­жа­ла Пи­ли­пи­ха. Пок­ли­ка­ли ми до неї усiх знат­ниць i лi­ка­рок, - здається, нi­ко­му не впiзна­лася її не­ду­га - яка бу­ла. В неї нi­чо­го не бо­лi­ло, ка­за­ла во­на, тiльки хо­ди­ла все кво­лiй та кво­лiй, по­ки не збу­ла­ся си­ли своєї - i то­дi ляг­ла вже, зне­мог­ла­ся i ле­жа­ла по­ну­ра.

Маруся приїха­ла з ди­тин­кою - ди­тин­ка ще не зов­сiм оду­жала, - усе ще кви­лi­ло кри­ше­нят­ко. Я пам'ятаю доб­ре те врем'я, як бу­ло уно­чi не спи­мо всi, а ву­ли­ця, се­ло у снi, i всю­ди ти­хо. Зак­ви­лить ди­тят­ко, схи­литься до йо­го Ма­ру­ся гой­да­ти, а Пи­ли­пи­ха блис­ку­чи­ми очи­ма в обох вдивляєть­ся. Во­на не всип­ля­ла но­чей i хви­ли­ноч­ки. Як Ма­ру­ся вже не па­да­ла ко­ло неї, як Ма­ру­ся не го­ди­ла їй, - не пригорну­лася вже ма­ти до неї нi­ко­ли; нi­ко­ли не всмiх­ну­ла­ся ласкав­о до са­мої смер­тi своєї. Що бу­ло Ма­ру­ся про­сить:

- Мамо, чо­го жу­ри­тесь? Чо­го, ма­мо, не дбаєте о здо­ров'я своє? - Во­на не прий­ма нi­чо­го то­го. I ос­таннє сло­во її бу­ло: "Луч­че, мов­ля­ла, об­ра­же­но­му вмер­ти, нiж так на свi­тi жи­ти". - I вмер­ла.


XVIII


Округи нас дi­ялось, чу­лось, ве­ло­ся. Що ра­до­щiв, а що жур­би зва­жа­ли ми збо­ку; скiльки по­же­ни­лось на се­лi, за­мiж по­ви­хо­ди­ло, на­ро­ди­ло­ся, вмер­ло; як ра­до­щi промина­ли­ i жур­ба вти­ха­ла, як од­но по дру­го­му нас­та­ва­ло усе но­ве у лю­дей, - ми ж усе жи­ли своєю ста­рою ту­гою.

Батько усе хо­див по до­ро­гах i вер­тав­ся си­вi­ший та по­хмурнiшнй; ма­тiї усе смут­нi­ла i сла­бi­ша­ла. Од Кат­рi вiс­тi бу­ли рiд­ко, та й то не­ши­ро­кi. От­се бу­ло нап­ро­сить ма­ти свя­ще­ни­ка, щоб ту­ди на­пи­сав та спи­тав про здо­ров'я й жит­тя, то й од­пи­ше Кат­ря на три лис­ти од­ним лис­точ­ком своїм: "Здо­ро­ва, - на­пи­ше, - жи­ву, бо­гу мо­лю­ся за свої грi­хи i за ва­шi".

Скiльки-то слiз ви­ли­ва­ло­ся ма­ту­си­них, слу­ха­ючи, а опi­сля зга­ду­ючи, скiльки бла­га­ло­ся бла­гос­ло­вен­ня! У Мару­синiй ха­тi ще гiр­ше по­ве­ло­ся: що да­лi, Чай­чен­ко зов­сiм до­му од­бив­ся сво­го. Шин­кар­ка ним так за­ору­ду­ва­ла, що вiн у неї пiд ти­ном шин­ко­вим днює й но­чує, а щоб шин­кар не мав на йо­го приз­ри (бо рев­ни­вий шин­кар був), то пот­ро­ху по­чав Чай­чен­ко й пи­ти. Ба­чи­ли вже йо­го й п'яно­го лю­ди, а не­дур­но те ж ка­жуть: що в тве­ре­зо­го на умi, те в п'яно­го ка язи­цi, - вiн не всте­рiг­ся, мирк­нув там якесь сло­во чи дру­ге до шин­кар­ки, хтось цi­ка­вий пiд­хо­пив та розс­ла­вив по се­лу, - от i по­го­вiр став не­доб­рий. То­дi всi до Ма­ру­сi мо­ло­ди­цi з пи­тан­ням та з жа­ло­ща­ми, усi ста­рi ба­би з ра­да­ми та з нау­кою; тiльки Ма­ру­ся на усi пи­тан­ня i жа­лiн­ня, i на ра­ди усi: "Вiн ме­нi доб­рий i лю­бий; я йо­го над усе в свi­тi ша­ную". I жа­лiб­ни­цi, i по­рад­ни­цi об­ра­зи­ли­ся, - по­ки­ну­ли Ма­ру­сю: не­хай же тер­пить, ко­ли та­ка! Нiх­то й од­вi­да­ти не од­вi­дає.

Тiльки й хо­ди­ли до неї, що ма­ти да я; ми - час­тенько.

Одного ра­зу пiд­ход­жу го­ро­ду стеж­кою до ха­ти, - се бу­ло у свя­то, - аж дзвiн­кий ре­гiт та­кий чу­ти, що так i розко­чується. Гос­тi в неї якiсь?

Доходжу, ус­ту­паю. За сто­лом си­дять Ма­ру­ся i Чай­чен­ко, i гос­тi - мо­ло­ди­ця i чо­ло­вiк. Що то вже за мо­ло­ди­ця бу­ла кра­со­ви­ця! Я її за­раз пiз­на­ла, хоч нi­ко­ли не ба­чи­ла. Бу­ла чор­ня­ва, в рум'янцях, бi­ло­ли­ця, ус­та чер­во­нi смi­ються, очi ра­дiс­нi, уб­ра­на свiт­ло: зма­лю­ва­ти б та­ку та ди­ви­тись, не впус­ка­ючи з очей, та са­мо­му всмi­ха­тись на ту кра­су смiли­ву та ве­се­лу. Тiльки отi бро­ви її ви­со­кi i зро­ще­нi в'юнкою чор­ною га­дюч­кою на чо­лi бi­ло­му чор­нi­ли, - щось не­доб­ре вi­щу­ва­ли. По­руч з мо­ло­ди­цею, од вiк­на у за­тiн­ку, си­дiв чо­ловiк пле­чис­тий, при­зем­ку­ва­тий, з чор­ним ще­ти­няс­тим усом; чор­не во­лос­ся по­си­вi­ло в йо­го кос­ма­ми; од лi­во­го вис­ка вiн чор­ня­вий як грак; а з ви­ду ди­вив­ся вiн спiд­ло­ба, або збо­ку, на­че ко­го пiдг­лед­жу­вав зли­ми очи­ма своїми, i Ма­ру­ся, по­час­ту­вав­ши усiх, одiй­шла; я в неї i пи­таю:

- Хто се в вас, Ма­ру­се?

- Шинкар iз жiн­кою.

- Чи дав­но се хо­дять во­ни до вас?

- Се упер­ше прий­шли сьогод­нi.

- Як се зду­ма­ли во­ни?

- Та шин­кар схо­тiв не­од­мiн­не до нас.

- Чого то?

- Каже, ме­не за­ба­чи­ти.

- А ти ж до їх пi­деш?

- Та ще не знаю, Якiв ще не ка­зав нi­чо­го; як Якiв ме­нi ска­же.

Спокiйна со­бi, лю­ба - от на­че во­на без жод­ної дум­ки важ­кої по квiт­час­то­му по­лю про­ход­жає ве­чо­ром ти­хим та теп­лим.

Чайченко си­дiв iз гiстьми ду­же смут­ний, зiт­хав час­то; шин­кар пог­ля­дав на йо­го - не­лас­ка­вий був пог­ляд той: не­наче яка iск­ра спа­ху­ва­ла з чор­но­го йо­го ока… Шин­кар­ка усе всмi­ха­ла­ся.

- Нащо п'єш ба­га­то, не пий! - озва­лась во­на до шин­ка­ря (а вiн чар­ку за чар­кою ви­пи­вав).

- Чому не пи­ти ме­нi? Уп'юся - ме­не лю­ба жiн­ка до­ве­де до гос­по­ди.

- А як не схо­чу? - задз­ве­нi­ла во­на жар­ту­ючи.

- Не схо­чеш? - ка­же, а сам її мi­ряє пог­ля­дом - яка. - Або ж хто те­бе за­пи­тає, чи хо­чеш?

Чайченко, слу­ха­ючи се, важ­ко зiтх­нув й на шин­кар­ку смут­ненько ди­вив­ся, а шин­кар на йо­го пильно. Ма­ру­ся вже за­го­во­рює, пи­тає, час­тує - не звiв очей шин­кар з Чай­чен­ка, - аж той сам сха­ме­нув­ся, сам йо­го пог­ляд на со­бi по­чув, - то­дi шин­кар очi в зем­лю врив.

- Хутко у вас праз­ник, - го­во­рить Ма­ру­ся до шин­ка­ря, - го­с­тей же до вас, гос­тей!

- Дякувати, ме­не доб­рi лю­ди не за­бу­ва­ють! - од­ка­же шин­кар. - Не так за мою щи­рiсть, як за те, що жiн­ка хорош­а, слав­лють, - то при­хильно­му при­яте­ле­вi ми­ло подивити­ся ­на мою кра­лю!

Та й зас­мi­яв­ся, а та­кеньки зас­мi­яв­ся, що й шин­кар­ка тро­хи стре­пе­ну­лась.

- А ваш брат у дру­гих, чи здо­ро­вий вiн з мо­ло­дою жiн­кою? - пи­та знов Ма­ру­ся.

- Пом'янiть йо­го ду­шу, ша­нов­на ха­зяєчко! Хi­ба ви ще не чу­ли? То б я вам дав­но вже по­вiс­тив! Жi­ноч­ку йо­го молр­ду взя­то й за­ве­зе­но ку­дись… а вiн вто­пив­ся.

- Як? Бо­же мiй! Бо­же мiй! Бiд­на ж во­на лю­ди­на!

- Чого - бiд­на! Во­на у роз­ко­шах те­пер, їй ще пок­ра­ща­ло у свi­тi… Ну, як на ме­не, то б не так бу­ло: я б не вто­пив­ся анi по­вi­сив­ся б сам один, а хi­ба вже вкуп­цi з ко­хан­кою!

Схиливсь до своєї жiн­ки, оком iск­рить.

- Удвох, ка­жуть, i вми­ра­ти охiт­нiш! - до­дав.

Сумно ста­ло. Мо­ва не мо­ви­ла­ся.

Стали гос­тi про­ща­ти­ся i поб­ра­лись до­до­му. Йду­чи, шин­карка озир­ну­ла­ся на Яко­ва i мах­ну­ла якось йо­му ру­кою, тоб­то нез­на­рош­не. Шин­кар вхо­пив її за ру­ку:

- Годi ма­хать, по­ра пе­рес­та­ти! Хо­дiм iзо мною! - От­се, не да­си доб­ре i з ха­зяй­кою поп­ро­ща­ти­ся, - зас­мi­ялась йо­му шин­кар­ка: - чи ти ме­не за­гу­би­ти боїшся, як тую го­лоч­ку?

- Коли за­губ­лю, то ви­шу­каю, бу­вай на то­му пев­на, голуб­ко моя си­ва! - вiд­ка­зав їй.

I пiш­ли до­до­му. Во­на, йду­чи з ним, щось ще­бе­та­ла й смiял­ася, бра­ла йо­го за ру­ку, обер­ну­ла­ся ще до нас, крик­нула:

- Бувайте здо­ро­вi! - Шин­кар iшов не ог­ля­да­ючись. У кiль­ка день ми пе­ре­чу­ли че­рез лю­дей, що зчи­ни­лась свар­ка мiж шин­ка­рем i Чай­чен­ком i що виг­нав шин­кар Чай­чен­ка з шин­ку. А зчи­ни­ла­ся та свар­ка за те мiж ни­ми, - ка­за­ли, - що став шин­кар свою жiн­ку зне­ва­жа­ти - во­на все оджартову­валась, смi­яла­ся, а Чай­чен­ко не пе­ре­мiг сво­го сер­ця, уступив­ся - ма­буть, вже у йо­го бри­нi­ло. Як же зче­пи­лись во­ни - та­ка бу­ча зби­ла­ся, що лед­ве роз­ня­ли їх. I ка­зав шин­кар Чай­чен­ко­вi: "Не при­ходь, - ка­же, - у ши­нок бiльше!" А Чай­чен­ко кри­чить: "Чо­му?" - "Не при­ходь у ши­нок!" - знов так са­мо йо­му шин­кар го­во­рить. "Чо­му?" - "А то прий­ди", - про­мовив шин­кар.

Люди вже їх роз­ве­ли i за Чай­чен­ком две­рi за­чи­ни­ли. Шин­кар­ка, ка­жуть, ду­же блi­да бу­ла, ду­же, хоч i не вте­ря­ла на той час нi хис­ту сво­го, анi всмi­ху. Шин­кар же ве­се­лий та­кий, роз­ве­се­лив­ся i жар­ти пiд­няв… По­вiст­ки розпороши­в, та­ке!.. А Чай­чен­ка з то­го гро­му нi­де не ба­чив нiх­то.

Я при­ход­жу до Ма­ру­сi: чи все га­разд, Ма­ру­се?

- Чоловiк нез­ду­жа, - смут­но во­на ме­нi од­ка­за­ла.

- Коли се вiн за­не­ду­жав?

- Та вже три днi. I не їсть, i не п'є. А вже по тiй свар­цi три днi вий­шло.

- Та де ж вiн?

- Лежить у кiм­на­тi.

А вiн то­дi кли­че: "Ма­ру­се!" Во­на схо­пи­ла­ся - ки­ну­лась до йо­го.

- Хто се до нас прий­шов? - пи­тає.

- Се Хи­ма прий­шла ме­не од­вi­да­ти.

Нiчого бiльше не ка­зав i не пи­тав. Ма­ру­ся до ме­не вий­шла.

Я то­дi їй го­во­рю:

- Марусе, чи знаєш ти, що по­зав­чо­ра бу­ло?

- Не знаю. Що бу­ло? Якiв по­вер­нув­ся не­ду­жий. Вчо­ра вран­цi при­бiг­ла шин­кар­ка, за­ди­ха­на уся, до ме­не: не­хай Якiв не при­хо­дить, бо­ро­ню йо­му, в нас бi­да! "Чуєш - не при­ходь, бо­ро­ню то­бi, - крик­ну­ла на Яко­ва, - в нас бi­да. Мiй бу­де ка­за­ти, що у яр­ма­рок їде, що до при­яте­ля їде - не йми вi­ри, не при­ходь". I по­бiг­ла вiд нас. Я бiльш нi­чо­го не знаю. Ме­нi сум­но, i бо­юся, що йо­му бу­де не­доб­ре!

Змовкли ми та й си­ди­мо со­бi мов­чу­шi. Ба­га­то де­чо­го ме­нi й чу­ло­ся, i зга­ду­ва­лось!

- Жаль, - ка­жу, - жаль, та не вер­неться!

- Чого жаль? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Життя мо­ло­до­го, вi­ку за­губ­ле­но­го дар­ма - чи я ж вже то­бi не ка­за­ла, чо­го жал­ко?

- Менi не жаль нi­чо­го, - го­во­рить.

Знов змовк­ли - си­ди­мо… Вже ве­чiр пiз­нiй. Дiт­ки пос­ну­ли, сплять спо­кiй­но си­ни ма­ленькiї, а на го­ро­дi вi­тер шу­мить вер­ба­ми, над­во­рi чор­но; блис­ка­ви­ця поб­лис­кує.

- Куди те­пер пi­деш у не­го­ду та­ку, - ка­же Ма­ру­ся, - зано­чуй у ме­не.

А вже дощ гур­чить, гур­чить i грiм, i блис­ка­ви­ця й вi­тер.

- Добре, зос­та­ну­ся, - за­но­чую в те­бе. - I зос­та­ла­ся. Чайченко­ ле­жав нес­по­кiй­но, в три­во­зi, на лiж­ку, - зiт­хав усе; Ма­ру­ся прис­лу­ха­ла­ся, а до йо­го не ввi­хо­ди­ла, не на­смiла бiд­не­сенька. Раз чи два зве­чо­ра вiн пок­ли­кав її, спи­тав, хто в ха­тi в неї, на­че за­бу­вав, що я прий­шла, а що да­лi вно­чi, то все час­тiш, час­тiш її кли­кав i все ка­же: "Хтось прий­шов до нас!" - "Не­ма нi­ко­го". - "Хтось прий­шов; я чув, у две­рi сту­ка­ло, хтось пiд две­ри­ма, - вiд­чи­ни!" Во­на одчин­ить - не­ма. Тро­ш­ки зго­дом знов її шле: "Пiд во­рiтьми хтось стоїть", то: "Пiд вiк­ном хтось до­бу­вається". Во­на усе виход­ила ди­ви­тись, вкли­ка­ла, до­жи­да­ла - нi­ко­го не бу­ло цi­лу нiч тую чо­р­ну, вiт­ря­ну.

Менi по­чу­ло­ся, що Чай­чен­ко пла­кав. Ма­ру­ся не спа­ла, хоч до ме­не не ози­ва­ла­ся сло­вом…

Ha свi­тан­нi, чуємо, сту­ка­ють ти­хенько, там мiц­нiш, - Ма­руся ви­бiг­ла, я за нею. "Хут­че, ско­рiш!" - гу­кав нам ус­лiд Чай­чен­ко…

Одчиняємо во­ро­та, а пiд во­рiтьми шин­кар.

- Здоровi бу­ли! - до Ма­ру­сi. - А де ваш чо­ло­вiк?

- Дома.

- Коли б ви до ме­не йо­го вик­лик­ну­ли, ко­ли до­ма вiн.

- Вiн нез­ду­жає, ле­жить.

- Не мож­на й по­ди­ви­тись на йо­го?

- Нездужає. На­що це вам так кон­че йо­го тре­ба?

- Я йо­му iз яр­мар­ку доб­ро­го гос­тин­ця при­вiз. Нез­ду­жає, ка­же­те? А я, мо­же, йо­го де стрi­ну по до­ро­зi! Щас­ли­во!

Швидко пi­шов, швид­ко.

Маруся роз­ка­зує чо­ло­вi­ку, - не дає своїм пи­тан­ням про­мовляти їй. Ве­лiв їй ще та ще роз­ка­зу­ва­ти. Во­на розказува­ла.­




XIX


Ще хма­ри чор­нi, важ­кi во­лок­лись по не­бу, а тiльки з краєчку ро­же­во зо­ря­ло­ся од схiд сон­ця. Ми вже й не лягал­и спа­ти, ран­ку дiж­да­ли. Я бе­ру­ся до­до­му йти. Попрощала­ся,­ пiш­ла. Се бу­ло в не­дi­лю. Ба­чу, йду­чи, що ко­ло шин­ку лю­дей скуп­чи­ло­ся ба­га­то, го­мо­нять та­кенькиБ­лиж­че схо­джу - жi­нок ба­чу тут i ба­чу - ще їх бi­жить до­ро­га­ми; ба­чу, две­рi зби­тiї ви­но­сять з шин­ку… "Що то та­ке?" - пи­таю лю­дей. "Шин­кар з жiн­кою за­бив­ся". По­ча­ли ме­нi усе розказу­вати мо­ло­ди­цi; тис­ка­ють ме­не по­ди­ви­тись на обох. Обоє на до­лiв­цi ле­жа­ли, спо­ло­ще­нi кров'ю. В неї нiж у пер­сях ве­ликий стри­мiв; ру­ка­ми во­на йо­го як стис­ну­ла за шию, так i за­мер­ли ру­ки - впи­лись. Со­роч­ки на їх пор­ва­нi, под­ра­нi, на­мисто її роз­си­па­не у кро­вi: ду­же, ма­буть, во­на од­би­ва­лась. Во­на йо­го за­ду­ши­ла, вид­но, - бо не бу­ло на йо­му нi­якої по­рази, й ле­жав вiн зчор­нiв­ши, - во­на ле­жа­ла бi­ла-бi­ла, з чор­ними бро­ва­ми. Як прий­шли чо­ло­вi­ки до шин­ку - за­чи­не­но; по­ча­ли сту­ка­ти - не вiд­чи­ня­ють. На­дiй­шли ще лю­ди, ба­чать - щось не­пев­но - ви­би­ли две­рi, а во­ни обоє ле­жать… Я мет­чiй до Ма­ру­сi…

- Боже мiй пра­вий! - про­мо­ви­ла тiльки Ма­ру­ся. А Чайчен­ко вже кри­чить:

- Хто прий­шов до нас?

- Лихо ста­ло­ся, - ка­жу го­лос­но.

- Яке ли­хо?

- Забився шин­кар з жiн­кою.

Тихо… Аж ось увiй­шов вiн до нас у ха­ту бi­лий:

- Що, що? - пи­тається, - сам шап­ку ха­пає, сви­ту на се­бе вдя­га. Ма­ру­ся бi­ля йо­го.

- Правда сьому? - за­пи­тав вiн Ма­ру­сi.

- Правда, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Я на свої очi обох ба­чи­ла, - го­во­рю йо­му.

- Я са­ма пi­ду по­див­лю­ся, Яко­ве, ще роз­пи­та­юся! - загово­рила Ма­ру­ся.

- Йди, йди, Ма­ру­се, та хут­ко вер­тай­сь. Ска­жи усю прав­ду! Вер­тай­сь хут­ко!

Просить її, як ди­ти­на ма­ленька.

Маруся по­бiг­ла. Вiн до­жи­дав, не мов­ля­чи сло­ва, ду­ху не зво­дя­чи, блi­дий, зам­лi­лий.

Повернулася во­на. "Прав­да", - ка­же.

Став Чай­чен­ко пла­ка­ти ду­же.

Бiда тая зов­сiм йо­го скру­ти­ла; у го­ло­вi йо­му за­вер­ну­ло на­че, поч­не го­во­ри­ти, то пу­та­ни­ну та­ку, що й не роз­бе­реш. За­не­ду­жав тяж­че, гiр­ше - тiльки жи­вий та теп­лий. Гро­ма­да тим ча­сом да­ла вже вi­ду справ­ни­ку. На­бiг­ли судськi утри­конь з бу­бен­ця­ми, iз дзво­ни­ка­ми; по троє, по двоє їх пози­рають з во­за. За­раз усiх лю­дей зiб­ра­ли, за­раз де­яких пов'я­зали. Прис­ла­ли по Чай­чен­ка - хо­див вiн до шин­ку час­то. Чай­чен­ка то­дi га­ряч­ка па­ли­ла; без пам'ятi сли­ве був вiн. Не вва­жа­ють - бе­руть, ве­зуть йо­го су­ди­ти су­дом. Пи­та­ють: од­кази йо­го не­ро­зум­нi, чуд­нi… Вки­ну­ли йо­го у тем­ну ко­мору, зв'яза­ли йо­му ру­ки. Ма­ру­сю же­нуть геть вiд йо­го…

Вона до нас дi­ток своїх за­ве­ла - по­ки­ну­ла, а са­ма зновта­ки пiш­ла ту­ди до йо­го.

- Не пус­тять, Ма­ру­се! - ка­же­мо їй.

- Я ближ­че бу­ду до йо­го. - Пiш­ла.

Деяких лю­дей хут­ко по­ви­пус­ка­ли й оп­рав­да­ли, хоч нiко­го i не бу­ло ви­ну­ва­то­го, а iн­шi, i ба­га­то, ще бу­ли за сторо­жею, по­ки аж доб­рої ра­ди не пос­лу­ха­ли… то­дi й їм вiльний шлях да­ли. А ра­да бу­ла та­ка: справ­ни­ка по­дя­ку­ва­ти. Хто вже був у бу­вальцях, то за­раз i зро­бив так, не впо­ва­ючи на без­не­вин­нiсть свою, а хто уги­навсь, той си­дiв дов­го. Ра­ду та­ку по­да­вав усiм справ­ни­кiв чи слу­га, чи при­ятель, чи ро­дич, хто йо­го, нiк­чем­но­го, зна. У чор­но­му ко­жуш­ку з черво­ним ко­мiр­цем хо­див, шап­ка круг­ленька, зе­ле­на, з се­бе ху­дий, жов­тий, очi ям­ку­ва­тi, зу­ба­тий та­кий… Вiн ра­див усiм дя­ку­ва­ти, а хто не слу­хав, то вiн гро­зив, на­по­ля­гав. Справ­ник сам не ка­зав нi­чо­го, - до­жи­дав: цi­лий день стоїть на по­ро­зi, ру­ки в ки­ше­нях, на шиї чер­во­на пле­те­на хуст­ка, сам пи­ка­тий, уса­тий, вит­рiш­ку­ва­тий, - стоїть та свис­тить - якусь жов­нiрську хо­ду вис­ви­щує.

Хiба чай iс­пи­ває, то пе­рес­та­не, а ви­пив са­мо­вар чаю - знов на по­ро­зi, знов сви­ще…

Подякувала Ма­ру­ся - її пус­ти­ли до чо­ло­вi­ка по­ба­чи­тись. Во­на на дру­гий день знов про­ситься, знов дя­кує, - ста­ли її пус­ка­ти щод­ня. Си­дiв Чай­чен­ко тиж­день ще, - во­на усе хо­дила до йо­го. Гро­шей вже не бу­ло, ста­ла спро­ду­ва­ти то­вар… "Отсе доб­рая жо­на", - хва­лив справ­ник з по­ро­га, як во­на про­хо­ди­ла ми­мо йо­го… Вже суд ви­би­рав­ся з на­шо­го се­ла виїзди­ти на завт­ра, вже Чай­чен­ка ви­пус­ти­ли, - ко­ли ви­шу­кавсь який­сь ро­дич шин­ка­рю не­бiж­чи­ку, що скаржи­ти прий­шов, нi­би шин­кар ко­лись йо­му узи­вав Чай­чен­ка "своїм во­ро­гом" i ка­зав, "що тiс­но їм обом у свi­тi жи­ти". Знов суд су­ди­ти по­чав; знов пи­тан­ня - Чай­чен­ка знов узя­ли за сто­ро­жу, а там у два тиж­нi по­вез­ли йо­го у мiс­то, по­садили в ост­ро­зi.

Маруся за ним пiш­ла.

- Прощавай, - ка­же ме­нi, - спро­дай усе, пе­ре­си­лай гро­шi.

- Марусе, - го­во­рить їй ма­ти, - усе ти спро­дуєш, а в те­бе дiт­ки…

- Я знаю… я не за­бу­ваю.

Попрощалася з на­ми, дi­ток при­гор­ну­ла, - пiш­ла, її до ост­ро­гу не впус­ка­ють.

- Мiй чо­ло­вiк там, - до­во­дить во­на усiм.

- Твiй чо­ло­вiк по­ви­ну­ва­че­ний - йо­му там i си­дi­ти, - то­бi не мож­на.

- I я вин­на.

- У чо­му вин­на ти?

- Винна й я, ко­ли вiн вин­ний.

- Годi! Iди геть со­бi! - ка­жуть їй, жа­лi­ючи. Во­на не йде.

- Що ж ти приз­наєшся, що вин­на ти? - пи­та­ють в неї знов.

- Винна.

Казали їй ру­ки iзв'яза­ти. По­са­ди­ли мiж зло­дi­ями, мiж убiй­ни­ка­ми, мо­ло­ду та доб­ру. Два мi­ся­цi iз тиж­нем ви­бу­ла во­на з чо­ло­вi­ком там, по­ки їх ви­пус­ти­ли.

Дiтки в нас бу­ли. Усе пи­та­ють: "де ма­ма?", усе кли­чуть: "ма­мо!"

Маруся не од­мi­ни­ла­ся - тiльки пiш­ла мо­ло­денька, а по­вернулася си­ва, як го­луб­ка.

А я ще, стрi­ча­ючи її, ди­ву­юся, що во­на кра­си своєї не стра­ти­ла: тi ж очi, чо­ло теж, - ко­ли во­на ста­ла дру­гу хуст­ку зав'язу­ва­ти, аж шов­ко­ва си­ви­на за­бi­лi­ла.

Оселилися во­ни знов у своїй ха­тi, у глу­хiм дво­рi, бо вже не бу­ло там нi­чо­го жи­во­го, щоб го­лос по­да­ло, щоб кри­лом стре­пе­ну­ло - усе вже спро­да­не бу­ло… Дiт­ки го­мо­нять са­мi од­нi, i вже та­ка їм утiш­ка з то­го, як го­роб­цi при­ле­тять - за­цвiрiнькають або го­луб по­по­гу­де; не по­ло­ха­ють, са­мi при­туляться пiд ти­ном, ра­дi­ючи.

Чайченко усе хво­рiв, усе бо­лiв; вiд лю­дей на­че хо­вав­ся; з ха­ти не ви­хо­див хi­ба пiз­но, крадько­ма, за го­рiл­кою у чу­же се­ло. Пи­ти вiн став ду­же.

Я йо­го ба­чи­ла двi­чi. Од­но­го ра­зу вiн си­дiв без жод­но­го дi­ла, склав­ши ру­ки, очi прип­лю­щу­вав, - десь сильно в йо­го го­ло­ва бо­лi­ла… Дру­го­го ра­зу ба­чи­ла - вiн спав… Ма­ру­ся ди­ви­ла­ся на йо­го та­ким пог­ля­дом, як i пер­ше, при­хильна бу­ла, як пер­ше. Ко­го во­на лю­би­ла ще? Яко­го ко­ха­ла? Як за­знати чо­ло­вi­ка у кра­сi йо­го, у квi­ту, в си­лi, як заз­на­ти йо­го доб­ро­го, а час пi­де та усе iз­мо­же, то iн­ше по­ка­жеться, нiж га­да­ло­ся. "Мис­лi ж мої, мис­лi! До ко­го ж ви прий­шли?" - ска­за­ти, та й го­дi! "Ба­га­то жа­лю мо­го бу­де, - не бу­де вже моєї лю­бо­вi".

XX


Мене сва­та­ло два же­ни­хи… Еге ж! Зга­дується ме­нi час­то чо­ло­вiк Па­лiй, що як в йо­го ди­ти­на вто­пи­лась, ха­та зго­рi­ла, - вiн iшов ули­цею та ве­сiл­ля за­ба­чив i ка­же: "А тi лю­ди ще же­няться!"

Згадувався ме­нi чо­ло­вiк Па­лiй… Сва­та­ло ж двоє. Пер­ший же­них вбо­гий був па­ру­бок, доб­рий, смут­ний - я не пiш­ла за йо­го! Не бу­ло в ме­не ко­хан­ня сму­ток йо­го роз­ва­жа­ти; не бу­ло гро­шей ха­ту не­ого­род­же­ну впри­до­би­ти - не схо­тi­ла ро­бач­ком ста­ти… Вiн по­жу­рив­ся за мною та з iн­шою оже­нився. Дру­гий же­них був ба­га­тий, но­ров­ли­вий: кон­че хо­тiв ме­не взя­ти за се­бе. Йо­му ма­ти йо­го за­бо­ро­ня­ла, про­си­ла: не жа­да­ло­ся їй для сво­го си­на, че­пур­но­го, си­ро­ту бра­ти, - вiн та­ки ма­тiр при­си­лу­вав, що во­на ще са­ма ме­не вмовля­ла. Я не пiш­ла. Сей був ме­нi зов­сiм не до спо­до­би: ревнив­ий, нез­ви­чай­ний - вiн i лю­бив якось, на­че бив­ся.

Як вже од­цу­ра­ла­ся я йо­го сва­тан­ня, то тре­ба бу­ло жи­ти, як на че­ку: бо­яла­ся йо­го са­ма од­на стрi­ну­ти. Як вiн очи­ма на ме­не свi­тив! Ма­ти жал­ку­ва­ла, що я не пiш­ла за­мiж; батько тiльки дос­лу­хав: йо­му бай­ду­же бу­ло усе з то­го ча­су, як Кат­ря по­ки­ну­ла. Вiн об неї не го­во­рив, та вже й нi об чо­му не го­во­рив. Су­му­вав, хо­див по до­ро­гах; ба­га­тiв не дба­ючи. Йо­го Кат­ря од­цу­ра­ла­ся, - вiн усiх за те вiд­цу­рав­ся лю­дей: i своїх рiд­них, i чу­жих. I вже до смер­тi та­кий ос­тав­ся са­мот­нiй i не­лас­ка­вий. Як за­не­ду­жав вiн на смерть, то ма­ти про­си­ли свя­ще­ни­ка, щоб на­пи­сав Кат­рi, чи не приїде во­на з батьком поп­ро­ща­тись. На­пи­сав свя­ще­ник, i гро­шi їй пос­ла­ли.

Тяжко бу­ло од­но­го дня батько­вi ду­же, - ма­ти си­дi­ла бi­ля йо­го та й ка­же:

- Друже мiй! Ди­ти­на на­ша приїде до нас.

Вiн ра­зом пiд­вiв­ся сам, ди­виться на неї. Ма­ти знов ка­же:

- Катря до нас приїде.

Дожидали Кат­рi - Кат­рi не бу­ло. Смерть вже за пле­чи­ма. Ста­рий до­жи­дав - як до­жи­дав! I мерт­вiв, i ожи­вав. Анi сло­ва нi­ко­ли не про­мо­вив - чо­му не їде, чи бу­де - анi од­но­го! Тiльки зве­чо­ра ка­зав: "я пом­ру завт­ра". На завт­ра i вмер вiн.

Як по­хо­ва­ли йо­го, то в кiлька днiв лист од Кат­рi прий­шов, що, пи­ше, "мо­ли­ти­му­ся за батька мо­го ду­шу, а гро­шi, що ме­нi прис­ла­нi, на церк­ву бо­жу вiд­да­ла, - бу­дуть поми­нать, бу­дуть грi­хи iз­би­рать…"

Знов жи­ло­ся…

Була в нас у сло­бо­дi буб­леч­ни­ця, а в неї най­мич­ка - вели­ка, чор­ня­ва дiв­чи­на, ро­бо­тя­ща, а вже не­по­то­ро­ча та­ка, як рiд­ко, - то, бу­ло, стрi­неш­ся iз нею, пи­таєш: "Що ро­би­ли ви?" - "Во­ду но­си­ли, буб­ли­ки пек­ли", - од­ка­же во­на спокiй­но. "А завт­ра що ро­би­ти­ме­те?" - "Во­ди при­не­се­мо, буб­ли­ки спе­че­мо". - "А по­завт­ро­му?" - "Бу­де­мо во­ду но­си­ти, бу­де­мо буб­ли­ки пек­ти".

Вмер в їх ха­зяїн - дiв­чи­на тро­хи зак­ло­по­та­ла­ся, по­ки йо­го по­хо­ва­ли.

- А що в вас?

- В нас ха­зяїн вмер, i по­хо­ва­ли.

- А те­пер як?

- Воду но­си­мо, буб­ли­ки пе­че­мо.

Дiвчина бу­ло го­во­рить спо­кiй­но, стоїть свi­жа - а тут б слу­ха­ти нi­яко­во: ди­вуєшся, як це во­на жи­ве до­вольна та­кеньки, що буб­ли­ки пе­че… Бу­ва­ють та­кi в бо­га!

Нам день ми­нав, день розс­вi­тав­ся, вес­на йшла грi­ючи; наб­ли­жу­ва­ла­ся зи­ма з мо­ро­за­ми - усе зда­ва­ло­ся якось нуд­но, якось до­куч­ли­во… Бу­ли в нас дав­нi ра­до­щi; бу­ли в нас ста­рi су­му­ван­ня - до їх те­пер ду­ша не ози­ва­ла­ся, не стрепе­халося сер­це. Ко­ли б!.. То б не так, зов­сiм не так бу­ло! То­дi, як сер­це та ду­ша жи­вi, то вий­деш, за­ба­чиш де­ре­во, що вже ро­ки стоїть зна­ко­ме, а тут вi­таєшся: яке де­ре­во! Зе­ле­ни­ся, де­ре­во, роз­ви­вай­ся! Отеє як ше­лес­тить! Гля­неш на по­ля, на лу­ги - якi по­ля, якi лу­ги! Аж смiється щось в то­бi…

А вже як жит­тя лi­чиш своє по­не­дiл­ком та не­дi­лею, то все то­бi бай­ду­же: що но­ве, то зак­ло­по­че тiльки спер­шу, а що ста­ре, то вже та­ке ста­ре бу­де, та­ке знай­оме та безвтiшне!

Такеньки ми жи­ли. Ко­ло нас од­нi лю­ди вми­ра­ли, наро­ждались дру­гi… Ча­сом зва­ли нас на ве­сiл­ля - ми хо­ди­ли на ве­сiл­ля… Най­час­тiш я хо­ди­ла до Ма­ру­сi.

Марусi не так жи­ло­ся, як нам. Пи­ла во­на хоч од гiр­кої, та од жи­вої во­ди… їй со­неч­ко не так свi­ти­ло, як нам; їй i пташ­ки iна­чiй ще­бе­та­ли…


XXI


Чи ве­ли­кий, чи ма­лий час збiг - ма­ти за­не­ду­жа­ла. Ска­зав би, ра­да во­на своїй не­ду­зi бу­ла:

- Отсе й ме­нi вми­ра­ти, - ка­же, - от­се i моя го­ди­на! Бi­жи, Хи­мо, до свя­ще­ни­ка, про­си - не­хай пи­ше за­раз до Кат­рi, щоб приїха­ла по­хо­ва­ти ма­тiр. Бi­жи, люб­ко, не ба­ри­ся!

Знов на­пи­сав лист свя­ще­ник, знов ту­ди гро­шi пос­ла­ли.

- Отсе, не їде Кат­ря! - му­титься ма­ти. - Хто ж ме­не оплач­е! Ма­буть, не пус­ка­ють її там; ко­ли б я ви­ду­жа­ла, то б я вже са­ма до неї поїха­ла од­вi­да­ти, по­ба­чи­ти… Чи по­ба­чу її вже ко­ли? Ко­ли б я оду­жа­ла, то б я її од­шу­ка­ла, де во­на… Чи я вже її не по­ба­чу?

Од Кат­рi та­кий са­мий лист одiб­ра­ли, що: "мо­ли­ти­му­ся за ма­те­ри­ну ду­шу, а гро­шi на по­ми­нан­ня вiд­да­ла - бу­дуть по­минать, грi­хи бу­дуть одп­ро­шу­ва­ти".

- О, ди­ти­но ми­ла! Не по­ба­чу вже я те­бе! - про­мо­ви­ла ма­ти i зап­ла­ка­ла. - По­хо­вай ме­не, Хи­мо, - го­во­рить ме­нi. - По­ховай ме­не гар­ненько. То­бi бу­де не­хай на­ша ха­та, се то­бi не­хай бу­де. Пом'яни ме­не, го­луб­ко. Сядь до ме­не ближ­че, люб­ко! Бли­зенько сядь! - усе про­ха­ла ме­не.

Перед смер­тю го­во­ри­ла:

- Може, ко­ли по­ба­чиш Кат­рю мою, мо­же, бу­де нез­ду­жа­ти, бо­лi­ти, - пос­лу­жи їй, сер­це, не по­кинь!

Усе бо­гу мо­ли­лась, все мо­ли­ла­ся - до ос­танньої го­ди­ни. Ти­хо i сум­но вмер­ла.

Як її по­хо­ва­ли, то знов Кат­рi зна­ти да­ва­ли, що ма­ти вже вмер­ла, що зос­та­ли­ся їй ла­ни, сте­пи i гро­шi. То­дi од­пи­са­ла Кат­ря, що бу­де са­ма, приїде са­ма опо­ряд­жа­ти, що їй у спад­ку дiс­та­ло­ся. Ми ста­ли її до­жи­да­ти.

Дiждали.

Як ба­чу той вiз, кри­тий, па­луб­час­тий, що при­тя­гає до на­шого дво­ру. Бу­ло се ран­ком, - ра­нок слав­ний, яс­ний, паху­чий: уно­чi дощ пе­ре­пав.

Я ви­бiг­ла за во­ро­та.

- Катренько, де ти?

Нiхто не обiз­вав­ся ме­нi. Ви­ла­зи­ла пер­ше з во­за опо­лис­та, рум'яна чер­ни­ця i хрес­ти­ла ме­не. За нею Кат­ря.

Катря теж ме­не пе­рех­рес­ти­ла - лед­ве на ме­не гля­ну­ла во­на - i за чер­ни­цею у ха­ту увiй­шла. Я за ни­ми всту­пи­ла. Чи ж во­на ме­не не пам'ятає - за­бу­ла? Сер­це, що бу­ло стре­пенулося, то при­тис­ну­ло йо­го тяж­ко…

- Ох, як же вто­ми­ли­ся ми, - по­ча­ла рум'яна чер­ни­ця, ски­даючи з се­бе чор­нi свої ря­си од­ну по дру­гiй. - Вже їха­ли ми, їха­ли, та й го­дi ска­за­ли.

Глас в неї був та­кий, що для глу­хих доб­рий. Кат­ря сто­яла у сто­ла, роз­би­ра­ючи чот­ки у ру­ках. Бу­ла ще во­на з се­бе ду­же хо­ро­ша, хоч як змар­нi­ла, i очi впа­ли, i са­ма, як нит­ка, бi­ленька ста­ла. Во­на якось за­хо­ло­дi­ла… На дух-ма­ру во­на по­хо­ди­ла з своїм незд­ви­же­ним об­лич­чям, iз своїм погля­дом безп­ри­час­ним… А ще в тiй дов­гiй ря­сi чор­нiй, у тiй чор­нiй пок­ри­вальни­цi!..

Хоч би во­на що в ме­не спи­та­ла! Хоч би до ме­не сло­во про­мо­ви­ла!

Черниця знов го­во­рить:

- Втомилися як, бо­же ми­лий! Лед­ве ди­хаємо! - А там до­дає: - Вже со­неч­ко пiд­би­ло­ся на снi­дан­ня…

Глянула на Кат­рю - Кат­ря стоїть, не чує i не ози­вається.

- Сестро! - до Кат­рi, пос­ми­ка­ючи її мiц­ненько за ру­ка­ва. - Тре­ба нам пiд­жи­ви­ти­ся?

- Як зав­во­ли­те, сест­ро Ме­ла­нiя, - од­ка­за­ла Кат­ря. Я лед­ве до­чу­ла: бе­зод­го­лос­но та­кеч­ки во­на го­мо­нi­ла.

- Дiвчино! - прик­ли­кає ме­не сест­ра Ме­ла­нiя. - Хо­ди ли­шень ближ­че, - як на iм'я?

- Химою звуть, - ка­жу.

- Химо, чи не да­ла б ти нам пос­нi­да­ти?

- Зараз iз­го­тую, - ка­жу.

Почала я го­ту­ва­ти снi­дан­ня, а чер­ни­ця за мною у ко­мо­ру, пшо­на од­мi­ряє у гле­чик, од­си­пає му­ки у мис­ку, сме­та­ни у по­лу­ми­сок; слив'янку на­би­рає; хлiб крає; по­роз­чи­ня­ла сто­ли, дос­та­ла ска­тер­ку, стiл зас­те­ляє, - жва­ва та хап­кая. Гос­по­ди-свi­те!

Катря усе сто­яла са­ма. Сест­ра Ме­ла­нiя од­хи­ли­ла її ру­кою од сто­лу, нак­ри­ва­ючи, - Кат­ря сi­ла на лав­цi то­дi.

Готове снi­дан­ня - ста­ли снi­да­ти. Сест­ра Ме­ла­нiя Кат­рю ближ­че по­са­ди­ла. Кат­ря пос­лу­ха­ла, бли­зенько присуну­лась, а їсти нi­чо­го не їла во­на, ок­рiм ма­ле­сенький шматоч­ок хлi­ба iз во­дою. Сест­ра Ме­ла­нiя снi­дан­ня впо­ра­ла. Ма­ла во­на трид­цять i два зу­би бi­лi та здо­ро­вi, та ро­бо­тя­щi. О, якi ж зу­би! Усе мо­ло­ла ни­ми, як жор­ном доб­рим.

По снi­дан­ню ста­ла сест­ра Ме­ла­нiн до Кат­рi го­во­ри­ти:

- Сестро! Тре­ба усе те­пер доб­ре впо­ряд­жа­ти, тре­ба хут­че, щоб тут нам не за­ба­ри­ти­ся… - А очi в неї по­ча­ли прижмурюв­атись; го­во­ря­чи якось ми­мо­вiльно, мос­ти­ла во­на ближ­че до се­бе двi ве­ли­кi по­душ­ки у крап­лис­тих тем­них по­шивках, що з во­за я внес­ла.

- Не тре­ба ба­ри­тись, - ще про­мо­ви­ла зiт­ха­ючи, - о… о… - ви­мо­ви­ла ще раз, вже зов­сiм на по­душ­ки схи­лив­ши­ся го­ловою…

Спала. Му­хи по­над нею гу­ли, му­хи її ку­са­ли - спа­ла. Ка­тря си­дi­ла, схи­лив­ши го­ло­ву. Чи мо­ли­ла­ся во­на? Бо шепта­ла щось i рум'янцем зак­ра­си­ла­ся жи­вим. Я до неї близько пiдс­ту­пи­ла i ка­жу:

- Катре, чи ти вже ме­не зов­сiм за­бу­ла? Чи не пiз­наєш? - Рум'янцi од­ра­зу збiг­ли з її об­лич­чя; обер­ну­ла на ме­не вже безп­ри­час­нi очi свої i од­ка­за­ла ме­нi:

- Я те­бе пам'ятаю.

- Чому ж се та­ка до ме­не не­лас­ка­ва? Чом не за­го­во­риш до ме­не?

- Усi сло­ва праж­нi. Тре­ба мо­ли­тись…

- Катре, чи ти знаєш, що Ма­ру­ся за­мiж пiш­ла?

- Боже бла­гос­ло­ви.

- За Чай­чен­ка пiш­ла.

- Боже бла­гос­ло­ви.

- Вона не­щас­на ду­же.

- Божа во­ля.

Усе ме­нi од­ка­зує, як на­че по псал­ти­рю чи­тає.

- Чи ти ко­ли зга­ду­ва­ла нас? Зга­ду­ва­ла лю­дей?

- Я мо­лю­ся за вас i за всiх лю­дей.

- Спасибi. А ти вже ме­не те­пер i тро­хи не лю­биш?

- Господь по­ве­лiв усiх лю­би­ти, - i во­ро­гiв.

- То ти ме­не як во­ро­га жа­луєш, чи що? Чи ж у те­бе вже не­ма i в свi­тi нi­ко­го лю­бо­го? Не­ма нi­чо­го ми­ло­го?

- Менi усi рiв­нi, за всiх мо­лю­ся.

- І усi во­ро­ги то­бi?

- Кожен чо­ло­вiк дру­го­му во­рог ве­ли­кий, во­рог ли­хий, - про­мо­ви­ла з опа­лом: очi за­iск­ри­лись, зад­ри­жа­ли ус­та: пiз­на­ла­ся ме­нi дав­ня Кат­ря. Ог­нем да по­лум'ям од неї пахнул­о - як ко­лись.

- А сiм'я? А ро­ди­на? - ка­жу.

- Усi! Усi! При­хи­ля­ють до се­бе ду­шу, бо­ро­нять до бо­га!

- Так усiх ки­да­ти?

- Кидати, ки­да­ти! В бо­зi спа­се­те! Бо­же мiй! Бо­же мiй! По­милуй нас! - пок­лик­ну­ла сум­но.

- Амiнь, - од­ка­за­ла з лав­ки сест­ра Ме­ла­нiя глу­хо. Пере­спала во­на свiй дзвiн­кий го­лос. - Амiнь, - ще раз ка­же та й по­зiх­ну­ла та­кеньки, що в ме­не ру­ка­ва за­ма­яли, а якi му­хи по сто­лу ла­зи­ли, то пос­ко­чу­ва­ли­ся, як на­сiн­ня од вiт­ру. Дов­го ще по­тя­га­ла­ся на лав­цi. Да­лi ста­ла, приб­ра­лась у ря­си: - Хо­дiм вже до ба­тюш­ки, - при­ка­зує Кат­рi.

I пiш­ли. I ме­нi ве­лi­ла йти iз со­бою сест­ра Ме­ла­нiя, до­ро­гу по­ка­зу­ва­ти.

Поки ми дiй­шли до свя­ще­ни­ко­во­го дво­ру - бi­ля церк­ви сто­яв з дво­ма ко­ми­на­ми i з рун­дуч­ком пiд пiд­даш­шя, - по­ки дiй­шли, ка­жу, то вже сест­ра Ме­ла­нiя зов­сiм чуй­на бу­ла: хоч очi од спан­ня по­ма­лi­ли, та ди­ви­ли­ся гус­то i жва­во.

Священик стрiв нас, увiв у кiм­на­ту. Сест­ра Ме­ла­нiя по­сi­ла у яко­мусь ве­ли­ко­му крiс­лi, що в ньому ма­ло бу­ло при­доби, а ба­га­то цвя­хiв. Кат­ря ста­ла бi­ля неї, а я по­за Кат­рею.

- Сiдайте ж бо, ба­тюш­ка! - про­сить йо­го сест­ра Ме­ла­нiя.

Батюшка сiв про­ти неї та й за­каш­ляв­ся.

- А що се - ка­шель вас на­пав, ба­тюш­ка? - пи­та сест­ра Ме­ланiя. - Ли­по­во­го цвi­ту на­пий­те­ся уве­че­рi, на нiч. Та чо­го се ви та­кi на ви­ду жов­тi? Чи не жов­тя­ни­ця? Й по­си­вi­ли ви зов­сiм, а, ма­буть, ще не ду­же й ста­рi, - бо­лi­ли на го­ло­ву?

Батюшка сам був ро­зум­ний i роз­суд­ли­вий, та смир­ний - сто­ро­пiв, слу­ха­ючи її та на неї див­ля­чись - тiльки го­ло­вою ки­вав.

- Отсе ми до вас приїха­ли з ва­шою давньою парафiян­кою­, - по­чи­нає дру­гу вже рiч сест­ра Ме­ла­нiя. - Во­на ме­нi при­ру­че­на. Спа­док їй од ро­ди­те­лiв, як знаєте; во­на усе од­жа­лу­ва­ла на мо­нас­тир. Ми приїха­ли усього то­го роздиви­тися, опо­ря­ди­ти. Вам звiс­но, що тут їй на­ле­жить, - по­кажiть ме­нi, ко­ли лас­ка ва­ша бу­де. Ра­зом вку­пi з на­ми для гос­по­да бо­га на­шо­го пот­ру­дi­мось.

Тодi пiш­ли по сте­пах, по ла­нах ог­ля­да­ти, гро­мадських лю­дей кли­ка­ли цi­ну­ва­ти. Сест­ра Ме­ла­нiя ни­ка­ла скрiзь по всiх кут­ках, му­ти­ла­ся, пiд­бi­га­ла, приг­ля­да­ла, прис­лу­ха­ла.

Катря хо­ди­ла за нею слi­дом, не гля­дя­чи ок­ру­ги. Мiс­ця зна­ко­мi ко­ло неї проц­вi­та­ли - во­на не вва­жа­ла. Нi­де не при­пи­ни­лась i ра­зу не ог­ля­ну­лась. В ха­ту як ми поверну­лися, то там вже лю­дей по­на­хо­ди­ло ба­га­то. Вi­та­ли Кат­рю, пи­та­ли… Во­на на­че нi­ко­го зро­ду не ба­чи­ла i нi­чо­го не зна­ла, хто й якi прий­шли.

Одчинили скри­нi, ста­ли лi­чи­ти гро­шi, якi там бу­ли. Ба­тюшка усе за­шеп­ту­вав i за­пи­су­вав; сест­ра Ме­ла­нiя теж со­бi пiр­цем чер­ка­ла - Кат­ря усе сто­яла од­да­лiк, не гля­дя­чи…

Люди пот­ро­ху ро­зiй­шли­ся…

- Ви доб­ре се знаєте, ба­тюш­ка, що ха­та цiй дiв­чи­нi при­дi­ле­на вiд не­бiж­чи­кiв? - пи­та­ла­ся ба­тюш­ки сест­ра Ме­ла­нiя аж двi­чi.

- Знаю доб­ре, - го­во­рив ба­тюш­ка.

- Та во­на ж да­ле­ка ро­дич­ка, а доч­ка є рiд­на…

- Така бу­ла во­ля їх. Во­ни дiв­чи­ну жа­лу­ва­ли.

- I дру­гi зна­ють те?

- Як же! Свiд­ки є.

- А! - ка­же. Бiльш вже не пи­та­ла.


XXII


Прийшла Ма­ру­ся до Кат­рi. Бу­ла во­на ти­ха, смут­на i лас­кава.

- Знає? - спи­та­ла ме­не.

- Знає, - ка­жу, - та їй за все бай­ду­же.

Катря її спер­шу не пiз­на­ла, а на вi­тан­ня од­ка­за­ла:

- Благослови, гос­по­ди!

- Се Ма­ру­ся, - го­во­рю їй.

Тодi вже во­на пiз­на­ла i знов ка­же:

- Боже бла­гос­ло­ви!

Маруся сто­яла пе­ред нею.

- Сiдай, Ма­ру­се! - про­шу.

Вона не схо­тi­ла чи не вчу­ла, сто­яла i ди­ви­ла­ся на Кат­рю. Кат­ря не­по­ру­хо­ма си­дi­ла. Бiльш не бу­ло нi­ко­го в ха­тi.

- Катре, - про­мо­ви­ла до неї Ма­ру­ся, - чом ти сло­ва не про­мовиш? Чи ме­нi зве­лиш го­во­ри­ти, Кат­ре?

- Що? - пи­та Кат­ря. - Що го­во­ри­ти?

- Бач, Ма­ру­ся вже си­ва ста­ла зов­сiм, - ка­жу, зняв­ши хуст­ку з Ма­ру­сi.

Подивившися, ка­же:

- Сива.

Посидiла Ма­ру­ся мовч­ки i поп­ро­ща­лась. Кат­ря її хрес­ти­ть.

- Катре! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся, - в ме­не дi­ти.

- Боже їх бла­гос­ло­ви! - од­ка­за­ла Кат­ря по своєму зви­чаю.

Як са­ма вже во­на нi­чим людським не му­ти­ла­ся, - то вже й не вва­жа­ла, як в iн­ших сер­це ко­ло­ти­ло­ся.

Маруся до­до­му пiш­ла.

На тре­тiй день Кат­ря iз сест­рою Ме­ла­нiєю поїха­ли. Марус­я ще при­хо­ди­ла поп­ро­ща­ти­ся. Кат­ря про­ща­ла­ся так са­мо, як вi­та­лась… Хоч би во­на ли­це за­пе­ча­ли­ла! Хоч би озирнул­ася ра­зо­чок!

- Як од­мi­ни­ла­ся! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся, див­ля­чись ус­лiд за тим во­зом кри­тим по до­ро­зi.

- А пам'ятаєш, яка бу­ла во­на? - ка­жу.

- Як же!.. Доб­ре пам'ятаю.

Ще ми пос­то­яли, по­ди­ви­лись. Ма­ру­ся пiш­ла до своєї гос­по­ди, а я її про­ве­ла i в неї тро­хи по­си­дi­ла.

Якiв усе хво­рiв, усе бо­лiв. Дав­но вже вiн не ро­бив нi­чо­го: не здо­лав. Па­да­ла ко­ло всього са­ма Ма­ру­ся. Ба­га­то бу­ло їй дi­ла в гос­по­дi, ве­ли­ко пе­ча­лi на сер­цi.

Весело, як є ким ра­дi­ти, та й те доб­ре, ко­ли є об кiм по­плакати. Iй-же бо­гу моєму, доб­ре! Гiр­ка та жи­ва во­да, ка­жу вам…

Виходжу я од Ма­ру­сi, i во­на ме­не до во­рiт до­во­дить, а за нею дiт­ки то­по­тять дрiб­ненько-ва­женько…

- Подивись, - ка­же во­на, - по­ди­вись, Хи­мо, усi трой­ко у йо­го ви­ли­лись - мої чор­ня­венькi!

I згор­ну­ла їх усiх до се­бе. А во­ни хто з па­лич­кою у ру­цi, хто з хлi­бом, з пi­соч­ком у жменьцi, жва­венько див­ляться… Ти­ха i вбо­га ха­та з виш­не­вим сад­ком!

Я жи­ву со­бi при­доб­но на своїй се­литьбi. Су­сi­ди до ме­не хо­дять, а я знов до їх - од­вi­дуємось. Ра­ди­мось, як го­ро­ди за­сi­ваємо; вку­пi наш од­по­чи­вок у свя­то…

Час за час, а к ве­чо­ру ближ­че…


home | my bookshelf | | Три долі |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу