Book: Сестра



Сестра

I


Мати вмер­ла - я ще ма­ле­сенькою бу­ла, доб­ре й не за­па­м'я­таю. Тiльки ме­нi на­че сниться, що хи­тав ме­не хтось у ко­лис­цi i спi­вав на­до мною ти­хе­сенько.

Як по­хо­ва­ли па­нi­мат­ку, батько не хо­тiв уд­ру­ге оже­ни­тись. Не бу­де вже над мою пер­шу ми­лу, - бу­ло, ка­же. - Ко­ли гос­подь її прий­няв, не­хай уже дi­точ­ки гос­по­да­рю­ють!"

Батько наш був ду­же доб­рий: жа­лу­вав нас обох рiв­но, i бра­та й ме­не. Жи­ли ми при дос­тат­ку, всього бу­ло до­во­лi; що, бу­ло, со­бi за­ду­маю, те й зроб­лю: все ме­нi вiльно бу­ло. Що яке-то моє дi­ву­ван­ня бу­ло роз­кiш­не й ве­се­ле, то й зга­дать лю­бо! Не­хай мiй ба­тенько царст­вує!

Погуляла дiв­чи­ною ро­кiв зо три; сва­та­ють ме­не. Я все не хо­чу, а батько не си­лує, хоч там якi бу­ли й ба­га­тi, й пиш­нi же­­ни­хи. Аж ось пос­лав i ме­нi гос­подь до па­ри й до лю­бо­вi. Мiй же­них був хо­ро­ший та­кий, гос­по­ди! Чор­ня­вий, став­ний… Так-то вже я йо­го спо­до­ба­ла! Тiльки й на дум­цi, що Пав­ло; як би то хут­че по­ба­чи­тись! А вiн не з на­шо­го се­ла був, геть iз чу­жо­го. По­ба­чу - й ве­се­ленька, а не по­ба­чу, то та­кий уже сум ме­не вiзьме, та­кий жаль обiй­ме, що й свiт ме­нi не ми­лий! Спiз­ниться вiн на гу­лян­няч­ко, я й очi вип­ла­чу. "Мо­же, - ду­маю, - в йо­го дру­га є дiв­чи­на". Ко­ли так по Се­ме­нi, дру­го­го дня, i не спо­дi­ва­лась, i не сни­лось ме­нi, та й пос­ва­тав­ся вiн. Батько поб­ла­гос­ло­вив. Дар­ма що чу­жес­то­­рон­нiй, та гос­по­дар був доб­рий та­кий, ха­зяй­ст­ву­вав, що й на сто­ро­нi йо­го вся­ке зна­ло.

Привiз ме­не чо­ло­вiк на своє гос­по­дарст­во. Бо­же мiй ми­лий! Як-то жи­ли ми лю­бенько! Та не дав йо­му гос­подь дов­го­го вi­ку… Тiльки всього два ро­ки бу­ла я за ним. Та­кий вiн був люб'ячий до ме­не! В ха­ту то й заг­ля­нуть ве­се­ло: як у вi­ноч­ку. Си­ди­мо, ро­би­мо чи так го­во­ри­мо, усе со­бi вкуп­цi.

Коли тут - ли­хо ме­нi тяж­ке - роз­не­ду­жав­ся Пав­ло мiй. Ки­да­лась я й до зна­ха­рiв, i до лi­ка­рiв - нiх­то нi­чо­го не вра­див! Смер­ти, ка­жуть, не од­пер­ти… по­мер Пав­ло…

Приїхав за мною батько та й до се­бе взяв. Чо­ло­вi­ко­ву ха­ту про­да­ли i ху­до­бу всю.

- Живи в ме­не, доч­ко! Чо­го ти маєш у чу­жо­му се­лi оди­но­ка си­дi­ти! Хi­ба ти си­ро­та, не­хай бог ми­лує!


II


А брат мiй ти­ми ча­са­ми оже­нив­ся, узяв та­ки з на­шо­го се­ла дiв­чи­ну; мо­тор­на та­ка, че­пур­на, що й го­дi! I ди­тин­ка в їх бу­ла, дiв­чин­ка, як ясоч­ка, свi­жа й пов­на, як гу­ро­чок.

Не поп­ла­ка­ла я ще й пiв­ро­ку за своїм Пав­лом а тут i батька ми по­хо­ва­ли. Ка­жуть лю­ди: як од­на бi­да йде то й дру­гу за со­бою ве­де - то не­дур­но й ка­жуть! До яко­го с ча­су ми доб­ре жи­ли; да­лi зу­бо­жiв мiй брат: то хлiб не вро­див, то ху­до­ба ви­ги­ну­ла; а п'яте­ро дi­ток бог дав: двi дiв­чи­ни й три хлоп­цi. Жу­риться так брат, аж в'яне. Не­вiст­ка смут­ная хо­дить, i дiт­ки на­вiть по­су­мi­ли. Та­ке вже нас­та­ло що й хлi­ба нi за що ку­пи­ти.

- Сестро! - ка­же брат. - Ко­ли твоя лас­ка, по­зич ме­нi гро­шей! Як бу­ду жив, за­роб­лю - од­дам, а вмру, то бог то­бi од­дасть!

Я й прзи­чи­ла йо­му тi гро­шi, що за ха­ту й за ху­до­бу взя­ла, та нi­би в нас i в ха­тi по­ве­се­лi­ша­ло: i брат за­го­во­рить, i бра­то­ва всмiх­неться, й дiт­во­ра бу­бо­нить, ре­го­четься. Я ра­дiю: "Сла­ва гос­по­до­вi, що i в нас, як i в лю­дей бла­го­дат­но!" Ку­пив мiй брат ху­до­бу, став пот­ро­ху роз­жи­ваться.

Ми з бра­том щи­ро лю­би­ли­ся зро­ду, змал­ку. Щоб пос­ва­ри­­тись або скрив­ди­ти од­но од­но­го, крий бо­же! Вже як там не по­го­ди­мось на чо­му, то по­да­руємось.

I не­бо­жа­та ме­не ду­же жа­лу­ва­ли, аж за ме­не бу­ло зма­га­ю­ться мiж со­бою: "Се моя тiт­ка!", а той со­бi тяг­не: "Моя!" Та як учеп­ляться цi­лу­ва­ти, то бу­ло й ро­бо­ту з рук ви­хоп­лять, i хуст­ка з го­ло­ви спа­де.

Тiльки бра­то­ва ба­гацько гор­ду­ва­ла. Вже ж я й го­ди­ла як ма­лiй ди­ти­нi, та нi, не вго­ди­ла! "Бра­то­ва, сер­це! - бу­ло рад­жу їй. - Зро­бi­мо так да отак, то доб­ре бу­де". Там чи ку­пи­ти що, чи про­да­ти, - зро­ду-вi­ку не пос­лу­хає; хоч шко­да з то­го ви­ди­ма бу­де; во­на сво­го до­ка­же. Пе­ред нею за­тих­ну, поп­ла­­чу ниш­ком, та й го­дi. Не хо­тi­ла бра­та тур­бу­ва­ти; знов до неї з лас­ка­вою мо­вою пi­дiй­ду.

Якось роз­са­ду з нею са­ди­мо в го­ро­дi. Я го­во­рю до неї; во­на, мов не чує, одiй­шла со­бi геть. Важ­ко ме­нi на сер­цi - зас­пi­ва­ла со­бi; спi­ваю, а сльози так з очей i ллються… Ко­ли чую: "Бо­же по­ма­гай, i день вам доб­рий!" Див­люсь - се на­ша су­сi­да. Пе­ре­хи­ли­лась че­рез тин та й кла­няється. Я ху­тень­ко втер­ла сльози.

- Добридень, - ка­жу, - сест­ри­це!

- А я оце до вас iду.

- Та ми­лос­тi ж ва­шої про­си­мо!

- Чи не про­да­ли б ви ме­нi роз­са­ди тро­шеч­ки?

- То вже для чу­жо­го про­да­ти, а для су­сi­ди й так тре­ба да­ти.

- Коли ва­ша лас­ка, сер­це! - i прос­тя­гає ме­нi гле­чич­ка.

Я наб­ра­ла скiльки там у гле­чи­чок та й да­ла їй. По­дя­ку­ва­ла та жiн­ка та й пiш­ла со­бi. Бра­то­ва на ме­не й на­ки­ну­лась.

- Се, - ка­же, - як усi гос­по­да­рю­ва­ти­муть, то й гос­по­дарст­во моє роз­не­суть чис­то! Та­кi й зо­ло­ту го­ру ро­зiм­чать!

Як по­ча­ла, як по­ча­ла… Ма­ти бо­жа ми­лос­ти­ва! Я тiльки слi­зьми вми­ва­юсь…

- Братова, - ка­жу, - не жа­лу­ва­ла я для вас нi­чо­го, по­ки що ма­ла! Грiх вам бу­де, що ви ме­не хлi­ба кус­ком те­пер до­рi­ка­єте! - По­ки­ну­ла ро­би­ти й вий­шла з го­ро­да.

Тяжко й важ­ко ме­нi. Узя­ла со­бi та­ку дум­ку: "По­ки­ну їх, пi­­ду слу­жи­ти!" Зiб­ра­ла своє доб­ро; що в тлу­мо­чок скла­ла, а що пок­ли­ка­ла бра­то­вих дiв­ча­ток та їх об­дi­ли­ла. У ме­не бу­ло вся­кої оде­жи­ни й не злi­чи­ти, а все доб­ра, но­ва. Скiльки по­­лот­на бу­ло, хус­ток, пла­хот, юпок! Дi­ти ра­дi­ють; за­раз дi­в­­чат­ка й по­ча­ли вби­ра­тись. "А чи ме­нi гар­но, тi­ту­сю?" - "А ме­нi?" - "Як од­дам­ся, то зав'яжу оцю чер­во­ну хуст­ку", - го­во­­­рить, а са­ма ще та­ка, як уз­лик. Джер­го­чуть ко­ло ме­не, а ме­нi вже так жал­ко, що й сло­веч­ка не ска­жу; за слi­зонька­ми свi­ту бо­жо­го не ба­чу! I дi­ти по­мi­ти­ли - жа­лу­ють ме­не: "Тi­точ­ко-лю­боч­ко! Чо­го ви жу­ри­тесь? Мо­же, хто вас на­ла­яв? Мо­же, ви нез­ду­жаєте?" Об­сi­ли ме­не, як дрiб­нi пта­ше­ня­та. "Не плач­те", - вмов­ля­ють та ме­нi ру­че­ня­та­ми очi за­ту­ля­­ють.


III


Чую, так над­ве­чiр, брат iде. Я ус­ту­пи­лась та й сi­ла в кут­ку. Вiн ве­се­лий увiй­шов:

- Здоровi, дi­точ­ки, й ти, сест­ро!..

За ним i бра­то­ва в ха­ту. По­сi­да­ли ве­че­ря­ти во­ни й дi­ти.

- А ти чо­му не йдеш, сест­ро?

- Спасибi, бра­ти­ку, не хо­чу.

Вiн по­ди­вив­ся на ме­не пильно й жiн­цi в вi­чi, по­хи­тав го­ло­вою.

- О жiн­ко! - ка­же. - Се вже, ба­чу, твої прим­хи! Не оби­жай се­ст­ри: грiх то­бi бу­де!

- Оце ме­нi ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! Хi­ба ж я в те­бе най­ми­ч­ка, що ме­нi не вiльно й сло­ва ска­за­ти! Га­ню я твою сест­ру, чи що? Я тiльки прав­ду щи­ру ска­за­ла!

Покинула ве­че­ря­ти й з ха­ти пiш­ла.

А стар­шенька дiв­чин­ка до батька:

- Чого се, та­ту, тiт­ка все пла­че? Так пла­че, що гос­по­ди! Що ма­ти їй ска­за­ла?

Брат змов­чав, тiльки по го­лiв­цi дiв­чин­ку пог­ла­див. По ве­че­рi збли­зив­ся до ме­не, сiв по­руч зо мною та:

- Сестро моя, - ка­же, - не жу­рись, го­луб­ко! До­сi жи­ли з то­бою лю­бенько, тре­ба б так i звi­ку­ва­ти. Нас тiльки двой­ко в свi­тi… По­да­руй моїй жiн­цi яке там нез­ви­чай­не сло­во, зро­би ме­нi та­ку ве­ли­ку лас­ку, сест­ро моя рiд­ненька!

- Братику мiй, го­луб­чи­ку! Не­хай же ме­не гос­подь ми­ло­се­р­д­ний бо­ро­нить, щоб я з то­бою в свар­ку за­хо­ди­ла, - ка­жу. - Що твоя жiн­ка ме­не оби­ди­ла, я їй те да­рую, тiльки важ­ко ме­­нi на сер­цi, бра­ти­ку мiй! Не­хай поп­ла­чу, - по­лег­шає.

- Не плач, сест­ронько, го­дi!

- Я, бра­те, хо­чу вас по­ки­ну­ти.

Вiн так i стре­пе­нувсь:

- А де ж ти бу­деш?

- Пiду слу­жи­ти!

- Що се в те­бе за дум­ки та­кi, сест­ро! Зглянься, на бо­га! - по­­чав вго­во­ря­ти та вмов­ля­ти, й жiн­ку при­вiв, - i во­на про­сить:

- Не ки­дай нас!

Почули дi­ти. Бо­же! Як ки­нуться до ме­не та в плач!

- Тiточка на­ша лю­бенька! Хо­че нас ки­да­ти! Не ки­дай, ми то­бi бу­дем го­ди­ти, ми те­бе ша­ну­ва­ти­мем!

Що про­тив ко­го, а про­тив дi­тей я й не зго­во­рю. При­гор­ну­ла ма­лих до сер­ця та тiльки пла­чу.

А брат ду­має, що то вже я роз­ду­ма­лась, дя­кує:

- Спасибi, сест­ро, що ти моїх дi­ток жа­луєш! Та во­ни без те­бе по­си­ро­тi­ли б, як без рiд­ної ма­те­рi.

А я та­ки маю дум­ку йти в служ­бу.

Полягали спа­ти. Я й очей не зве­ла: об­ня­ли ме­не дум­ки, та гад­ки, та жур­ба пе­ку­ча. Труд­но бу­ло й зду­ма­ти, що десь най­мич­кою ма­яти­мусь! Ма­ла й ху­до­бу, i гос­по­дарст­во своє, зрос­ла в роз­ко­шi, а до­во­диться слу­жи­ти за хлi­ба шма­ток та го­ди­ти, мо­же, i ли­хо­му, i ле­да­чо­му ко­му! Тре­ба й прав­ду, й неп­рав­ду тер­пi­ти, тре­ба при­ви­ка­ти! Заз­наю чу­жої сто­ро­ни, яка во­на є! Пе­ре­бу­ду вся­ко­го го­ря й ли­ха! Нiх­то ме­не не жа­лу­ва­ти­ме; нiх­то не ся­де, не за­жу­риться ко­ло ме­не, анi слов­ця лю­бо­го та щи­ро­го не про­мо­вить! Звiс­но, чу­жi лю­ди хоч i доб­рi, та не зна­ти­муть, яка я; а я знов їх не зна­ти­му.


IV


Ранiсiнько-ранiсiнько пiд­ня­лась. Усi сплять; iще й на зо­рю не зай­мається, - iм­ла. Вос­таннє гля­ну­ла на дi­ток, на бра­­та. I бра­то­вої жал­ко ста­ло. Взя­ла свiй тлу­мо­чок та ти­хенько й вий­шла з ха­ти.

Iду, iду i не ог­ля­да­юсь. От i ве­ли­ка мо­ги­ла, що геть за око­ли­цею зе­ле­нiє. Зiй­шла на мо­ги­лу та й гля­ну­ла то­дi на своє се­ло; а со­неч­ко са­ме схо­дить… Се­ло як на до­ло­нi, так ме­нi в очах за­миг­тi­ли бi­лi ха­ти, ко­ло­дяз­не цям­рин­ня, розк­вiт­лi сад­ки й го­ро­ди. По­ба­чи­ла й батькiвське под­вiр'я, i ту вер­бу ку­че­ря­ву, гiл­ляс­ту, що ма­лою ще дiв­чин­кою пiд нею гра­лась. Стою i з мiс­ця не зво­рух­ну­ся, - за­ди­ви­лась. Що ме­нi там кож­на сте­жеч­ка, кож­ний ку­щик зна­ко­мi­сiнькi; див­люсь ту­ди та дiтст­во й дi­ву­ван­ня своє роз­кiш­не, i за­мiж­жя щас­ли­ве, i вдiвст­во гiр­ке - все мов по пи­са­но­му ви­чи­тую.

Куди ме­нi йти? Нi­ко­го й нi­чо­го не знаю, i сум, i нес­по­кiй ме­­не обiй­має. Чу­ла ко­лись iще од батька-по­кiй­нич­ка, що в Де­м'янiв­цi жи­вуть якiсь ро­ди­чi на­шi: ма­ту­си­на не­бо­га бу­ла од­да­на ту­ди за ко­ва­ля Ля­ща. "Пi­ду со­бi до їх, - ду­маю, - все ме­нi бу­де охiт­нi­ше слу­жи­ти, де мiй рiд ве­деться".

Iду шля­хом, - бо­юсь так, що ма­ти бо­жа! Ра­денька вже, як хто навст­рiч ме­нi бе­реться. А шлях не спить: то той стрi­не­ть­ся, то iн­ший, то во­зом їде, то йде. Вже скiльки сiл ми­ну­ла, i ко­за­чих, i панських, не за­ба­рю­юсь i не ду­же в ре­чi за­хо­д­жу: роз­пи­ту­юсь до­ро­ги в Дем'янiв­ку, по­дя­кую за хлiб-сiль та й да­лi.

Другого дня при­то­ми­лась я ду­же та й сi­ла спо­чи­ти в хо­лод­ку пiд вер­бою. Ок­ру­ги ме­не то жи­то по­ло­вiє, а в жи­тi куп­ка льону го­лу­бо цвi­те; то яч­мiнь ко­ло­ситься; од­да­ле­ки гай­ок си­нiє, пi­со­ча­ний шлях уго­ру зак­ру­чується, як зо­ло­та нит­ка; день бог дав жар­кий, i вi­те­рець не дмух­не - ти­хо; тi­ль­ки якась пташ­ка са­ма со­бi ще­бе­че, на­че моя ду­ша бi­до­ла­ш­на, та гу­дуть бджо­ли по­над па­ху­чою греч­кою.

Коли див­люсь - iдуть якiсь лю­ди гур­бою: i ста­рi, й мо­ло­дi, i дiт­во­ра; збли­зи­лись до ме­не й на доб­ри­день да­ли. "Доб­ри­день! - ка­жу й со­бi. - Са­до­вiться, та од­по­чиньмо тро­хи". Ба­чу, що ду­же во­ни по­том­ле­нi.

- Звiдки вас гос­подь не­се? - пи­таю чор­ноб­ро­ву, хо­ро­шу мо­­ло­ди­цю, що ди­тин­ку на ру­ках тi­ши­ла

- На про­щу хо­ди­ли, у Києвi бу­ли, - ка­же. - А вас ку­ди ма­ти бо­жа та доб­ра до­ля ве­де?

- У Дем'янiв­ку, ко­ли знаєте.

- Оце б то не зна­ти, ко­ли са­мi з Дем'янiв­ки! Се нам цин шля­шок iз ва­ми; то ра­зом i пi­де­мо!

- А чи не знаєте там ко­ва­ля Ля­ща?

- Ляща? Який же то ко­валь Лящ? Нi, сер­це, не знаю й не чу­ла. Є в нас Ля­щi, так то не ко­ва­лi, а так со­бi хлi­бо­ро­би, як i ми.

- Спитай ме­не, мо­ло­дич­ко, - оз­ва­лась ста­ра ба­бу­ся, об­дi­ля­ючи дi­ток, що об­сi­ли її, хлi­бом i пог­ля­да­ючи на ме­не лас­ка­во. - Я заз­на­ла ще то­го ко­ва­ля Ля­ща i жiн­ку йо­го зна­ла, - не­хай над обо­ма зем­ля пе­ром! Доб­ря­чi бу­ли лю­ди по­кiй­нич­ки!

- А дав­но ж во­ни по­мер­ли, ба­бу­сю?

- Давненько, моє сер­це. Вже ро­кiв iз дев'ятнад­цять бу­де. На од­но­му тиж­нi й по­мер­ли; як щи­ро лю­би­ли­ся, так од­но без од­но­го й не жи­ло. Пер­ше вiн пе­рес­та­вив­ся, а за 'їм i во­на; вку­пi по­руч i по­хо­ва­ли їх. Ха­та спус­тi­ла, бо не бу­ло в їх нi ро­ду, нi пло­ду. Се, ма­буть, чи не до них iш­ла? Мо­же, ро­дич­ка? Бо во­на бу­ла зда­ле­ка взя­та.

- До їх, ба­бу­сю, та ли­ха моя до­ля.

- Нехай гос­подь ми­лує! Що ж то­бi за при­го­да та­ка, сер­це?

- Iду служ­би шу­ка­ти, то ду­ма­ла, що ро­ди­чi, то служ­бу ме­нi на­ра­дять, а те­пе­реньки, го­лiв­ко моя бiд­ная! Не знаю, що й ро­би­ти­му!

- Шкода жу­гi­итись, мо­ло­дич­ко! Жур­бою по­ля не пе­рей­деш! Ось я то­бi служ­бу на­рад­жу, йди до на­шо­го от­ця Iва­на слу­жи­ти. Я в йо­го i хрес­ти­лась, i вiн­ча­лась, i до­сi жи­ву, та, ма­буть, i вмру у нього. Що то за доб­ря­чi лю­ди, ста­рос­вiт­нi, прос­тi! Їх тiльки двой­ко, обоє ста­ренькi вельми. Бу­ла доч­ка, од­да­ли за­мiж, та не дов­го й по­гос­по­да­рю­ва­ла - умер­ла. Дiв­чин­ка зос­та­лась, то ста­рi при со­бi дер­жать уну­чеч­ку. Слав­не та­ке ди­тят­ко, що го­дi! Отець Iван уже ду­же ста­рий i тем­ний ро­кiв iз дев'ять, а служ­би бо­жої не ки­дає. Доз­нав­ся був вла­ди­ка, що слi­пий ста­рець чи­нить у бо­жо­му до­мi одп­ра­ву, - i за­бо­ро­нив. Так лю­ди ви­хо­ди­ли усенькою гро­ма­дою про­си­ти за йо­го, щоб ос­тав­ле­но. "Лю­ди доб­рi, - ре­че їм вла­ди­ка, - ко­ли вiн та­кий вам лю­бий, то я не бо­ро­ню йо­му сто­яти при прес­то­ло­вi бо­жо­му й до кон­чи­ни йо­го вi­ку; тре­ба тiльки ме­нi ви­вi­ри­ти на свої очi, що тем­ний слi­пець бла­го­по­доб­но служ­бу бо­жу одп­рав­ляє". Наїхав вла­ди­ка й хва­­лу бо­го­вi од­дав, що так твер­до й не-по­ми­леш­но тем­ний пра­вить служ­бу бо­жу, i хрес­том йо­го бла­гос­ло­вив… Iди до їх, мо­ло­дич­ко. Ро­бо­ти бу­де не­ба­гацько. Зду­жа­ти­му, то й я по­мо­жу.

- Спасибi вам, ба­бу­сю моя лас­ка­вая! Не­хай же гос­подь дає вам усе доб­ре!

- Ну, те­пе­реньки по­луд­нуй­мо та й по­бе­рi­мось да­лi. Сьогод­нi й до­ма за­но­чуємо, ко­ли бог дасть.


V


Дем'янiвка та в до­лин­цi, мов у зе­ле­но­му гнiз­деч­ку, ле­жить. Се­ло ве­ли­ке й ба­га­те. Двi церк­ви, од­на му­ро­ва­на, ви­со­ка, дру­га де­рев'яна й дав­ня сильне, аж у зем­лю врос­ла й по­хи­ли­лась. Отець Iван жив за му­ро­ва­ною не­да­леч­ке; мав со­бi до­мо­чок, i са­док, i го­род, - не­ве­лич­ке, та хо­ро­ше ха­зяй­ст­веч­ко.

Надвечiр увiй­шли ми в се­ло, i розб­ре­лись про­ча­ни ули­ця­ми. Кож­не до своєї гос­по­ди пос­пi­шає, а я за ста­рою ба­бу­сею йду. Так ме­нi чо­гось сум­но й бо­яз­но, аж моє сер­це мре. Як пер­ше бу­ло, ко­ли йду ку­ди, то ве­се­ло й за­люб­ки, а тут i очей не смiю пiд­ня­ти. Увiй­шла та й стою са­ма не при со­бi. Чую, що ста­ра за ме­не од­по­вi­щає.

- Увiйди та од­по­чинь, ди­ти­но, - про­мо­вив хтось ти­хо й по­важ­но.

Звела очi, аж про­тив ме­не, на ли­по­вiй лав­цi, ста­рий, ста­рий дiд. Очi йо­му нез­ря­чi, й та­ка в тих очах ти­ша та доб­рiсть, що я нi­ко­ли й не ба­чи­ла. Бо­ро­да бi­ла ниж­че по­яса ку­че­ря­виться; си­дить вiн у тiньку, тiльки ве­чiр­нiй про­мiнь со­няч­ний на­че чер­во­ним зо­ло­том йо­го об­си­пає.

Як по­чу­ла я та­кi сло­ва лас­ка­вi, аж за сер­це ме­не вхо­пи­ло. Сльози ри­ну­ли ме­нi з очей, а вiн прос­тяг ру­ку та й поб­ла­го­с­ло­вив ме­не. Ба­чу, й во­на увiй­шла: ста­ре­сенька, ма­ле­сенька, лед­ве од зем­лi вид­но, а ще чуй­ненька, го­вiр­ка.

- Оставайся в нас iз бо­гом, мо­ло­дич­ко, - ка­же. - Ти мо­ло­де­нька, то й ха­ту на­шу роз­ве­се­лиш, i вну­чеч­ку мою втi­шиш. Бi­жи ли­шень сю­ди, Ма­ру­сеч­ко, до нас! Хо­ди, не со­ром­ся!.. Та­ка вже в нас со­ром­ля­жа, мов зас­ва­та­на.

Взяла за руч­ку не­ве­лич­ку дiв­чин­ку, гар­неньку, чор­ня­ве­нь­ку, що все з-за две­рей блис­ко­тi­ла оче­ня­та­ми, та й уве­ла в ха­ту.

- Пожалуй же, Ма­ру­сенько, мо­ло­ди­цю, вкло­ни­ся й по­ша­нуй.

От во­но й вкло­ни­лось, i при­вi­та­ло ме­не че­пур­ненько. А я ду­маю со­бi: "Як-то те­пе­реиьки не­бо­жа­та мої ко­ха­нi? Чи зга­­ду­ють ме­не?"

Осталась. Жи­ву в їх мi­сяць, жи­ву й дру­гий; доб­ре ме­нi так, що го­дi! Так ме­не жа­лу­ють, як свою ди­ти­ну. Ото, бу­ло, впо­ра­юсь у ха­тi, по­обi­даємо та й по­сi­даємо усi в сад­ку пiд че­реш­нею. Па­но­тець ти­хенько со­бi си­дить та ду­має або мо­лит­ви шеп­че, а то псальми спi­ває - так хо­ро­ше, гос­по­ди! Ста­ренька й па­нi­мат­ка го­мо­нять то те, то iн­ше; я ко­ло їх ту­­люсь та слу­хаю. I вну­чеч­ка ка­чається по сад­ку бi­лим клу­боч­ком, i до нас прис­ко­чить, i знов у гу­ща­ви­нi зе­ле­нiй зник­не. Ти­хенько й лю­бенько день ми­не, що так, здається б, i вiк свiй звi­ку­вав. От же все ме­нi ту­га нев­си­пу­ща! Во­ни й роз­ва­жа­ють, i роз­го­во­рю­ють.

- Не су­муй, - ка­жуть, - то грiх ве­ли­кий. То ди­ти­на пла­че, бо нi­чо­го не ро­зу­мiє, а до­рос­ла, то по­вин­на со­бi ра­ду да­ти. Не­хай по­мис­лить, що, мо­же, тра­питься й доб­ре ще в свi­тi; а здо­ров'я втра­тиш - яке вже бу­де жит­тя! Го­дi, сер­це, пос­лу­хай нас, ста­рих! От пог­лянь, який гос­подь ве­чiр дав!



А со­неч­ко за­хо­дить. Рiч­ка те­че, як щи­ре зо­ло­то, мiж зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми; ку­че­ря­вi вер­би ку­па­ють у во­дi вi­ти; цвi­туть-проц­вi­та­ють ма­ки го­род­нi, i ви­со­ко­вер­хi ко­ноп­лi зе­ле­нi­ють; де ко­ло бi­лої хат­ки чер­во­нiє ряс­не ви­шен­ня чи ви­со­кий кущ ка­ли­ни стрi­ху пiд­пи­рає, зак­ри­ва­ючи всю бi­лу стi­ну; а ха­ти­на ж у розк­вiт­ло­му го­ро­дi, як у вi­ноч­ку, хо­вається. I зе­ле­но, й чер­во­но, i го­лу­бо, й бi­ло, й синьо, й ро­же­во ко­ло тої хат­ки… Ти­хо й теп­ло, i скрiзь чер­во­но - i на не­бi, i на згiр'ях, i на во­дi. Гос­по­ди!..

- Сей…свiт - як ма­кiв цвiт; як-то на тiм бу­де! -ка­же, бу­ло, ста­ра, по­хи­ту­ючи го­ло­вою.

- Боже мiй, бо­же! - про­мо­вить па­нi­мат­ка сти­ха. А па­но­тець пiд­ве­де тем­нi очi вго­ру.

- Слава гос­по­до­вi! - ре­че.


VI


Одного дня ра­ненько йду з во­дою, ко­ли на­зуст­рiч ме­нi чо­ло­вiк. Гля­ну­ла, - та се ж Тро­хим Ри­бець, iз на­шо­го се­ла! Бо­же мiй! Ма­ло ко­ро­мис­ла не впус­ти­ла, i сло­ва не про­мов­лю - зра­дi­ла. А вiн:

- Так се справ­дi ви тут? Ми чу­ли, та вi­ри не йня­ли. Брат ваш ду­же за ва­ми жу­риться. Iдеш у Дем'янiв­ку (а я, бач­те, за ко­ле­са­ми), мо­же, сест­ру по­ба­чиш, - ка­же ме­нi, - то ска­жи, що зас­му­ти­ла во­на ме­не сильне, i про­шу я її ми­лою про­сьбою, щоб до нас вер­ну­лась.

- Та чи здо­ро­вi ж во­ни там? - пи­таю пла­чу­чи. - А дi­точ­ки як? Ма­буть, за­бу­ли ме­не?

- Де вже за­бу­ли! I до­сi пла­чуть, що ви їх по­ки­ну­ли. Що ж маю ва­шо­му бра­то­вi ка­за­ти?

- Кажiть йо­му, що ду­же ме­не жал­ко i но­го, i дi­ток, i сер­це моє в'яне… а вже до йо­го не вер­нусь! Шко­да ме­не вмов­ля­ти, а си­лу­ва­ти - тож не знаю, хто ме­не при­си­лує.

- А тут же вам доб­ре?

- Так-то доб­ре, що й ска­за­ти не мож­на! - та й роз­по­вi­даю йо­му, де я слу­жу.

- Зайдiть ли­шень, - ка­жу, - то я не­бо­жа­там яко­го гос­тин­ця дам. Ска­же­те: тiт­ка прис­ла­ла.

От там узя­ла кiлька гро­ше­нят, то те ку­пи­ла, то те, - шлю їм. Про­вод­жу то­го чо­ло­вi­ка за се­ло та пла­чу-пла­чу!

- Скажiть, що я їх до са­мої смер­тi ко­ха­ти­му, а зга­дую що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни. Ку­ди не гля­ну, що не за­го­во­рю, то все їх зга­даю!

- Та доб­ре ж, доб­ре. Чо­му не ска­за­ти? Ска­жу. Про­ща­вай­те! Не­хай вам гос­подь по­ма­гає iз ва­ши­ми гос­по­да­ря­ми! Якi то лю­ди доб­ря­чi! При­вi­та­ли ме­не, заїжджо­го, як сiм'яни­на. От лю­ди!

- Так-то вже їм бог дав, що всi їм лю­бi й ми­лi, - ка­жу йо­му.

- То вже прав­да, що бо­жi лю­ди! - од­ка­зує чо­ло­вiк, ра­дi­ючи.

Провела йо­го за се­ло, то­го чо­ло­вi­ка, по­поп­ла­ка­ла… Ми­ну­ло з тиж­день. У су­бо­ту бi­лю ха­ту, ко­ли бi­жить моя Ма­ру­сенька:

- До вас гос­тi наїха­ли!

- Якi? - пи­таю, а са­му як ог­нем об­хо­пи­ло.

- Та там який­сь чо­ло­вiк, та­кий чор­ня­вий, ви­со­кий, i мо­ло­ди­ця гар­на, i дi­точ­ки з ни­ми. Пи­та­ються вас.

Я й не сха­ме­нусь - стою. Ко­ли ба­чу - брат у ха­ту з жiн­кою й з дiтьми. Бо­же мiй! Свi­те мiй! Так я й зом­лi­ла: од­но, що ра­дiсть ве­ли­ка - по­ба­чи­ла, а дру­ге - зга­да­ла своє го­ре й ли­хо. По­ча­ли ме­не всi про­си­ти: "їдь та їдь iз на­ми. Не пос­лу­хаєш нас iз жiн­кою (i во­на про­сить, тiльки са­ма не­ве­се­ла), то дi­ток на­ших пос­лу­хай: во­ни за то­бою щод­ня пла­чуть".

А дiт­ки як оче­пи­лись за шию ме­нi, то й не всту­па­ються, цi­лу­ють та про­сять: - їдьте з на­ми, тi­точ­ко на­ша ко­ха­на, їдьте!

- Нi, не поїду.

Вони й зап­ла­ка­ли, мої го­луб'ята; так слi­зоч­ки з очей i ка­по­тять.

Як при­па­ли во­ни, то не мож­на й од­хи­ли­ти од ме­не. Од­мов­ля­лась я, од­мов­ля­лась, та й му­си­ла пос­лу­ха­тись.

Пiшла, поп­ро­ща­лась iз гос­по­да­ря­ми, по­дя­ку­ва­ла їм за ми­лiсть i за лас­ку. Во­ни ра­дi­ють, хоч i жал­ко, що од­ход­жу од їх, та на ме­не ра­дi­ють, що бог ме­нi дав - iз­нов до бра­та iду, - у свою ха­ту. Про­во­ди­ли ме­не хлi­бом-сiл­лю, поб­ла­гос­ло­ви­ли, а Ма­ру­сеч­ка, то й пла­ка­ла за мною, що по­ки­даю її са­му.

Увiйшла я знов у ту ха­ту, що в нiй i рос­ла й дi­ву­ва­ла. Здається, що кож­ний ку­то­чок ве­се­ленько ме­нi всмi­хається, i я на­че по­мо­лод­ша­ла: з дiт­во­рою кру­чусь по дво­ри­щу та бi­гаю; то на ули­цю виг­ля­ну, то в са­док ки­нусь: се ж бо я й до­ма!.. Та не дов­го ра­ду­ва­лась.

Почала бра­то­ва ме­не знов до­пi­ка­ти. Уже те­пер i сту­пи­ти ме­нi не дасть; уже не­ма ме­нi й про­ми­тої во­ди: та те не доб­ре, та се не га­разд! Та на свою го­ло­ву прик­ли­ка­ли со­бi бi­ду! Як поч­не - бо­же, твоя во­ля! - що я й об'їла їх i об­пи­ла; та якось i про гро­шi мої зга­да­ла, що я їм по­зи­чи­ла: "Ти ду­маєш, ми то­бi гро­шi вин­нi? Iще з те­бе тре­ба б узя­ти: ти вже бiльш хлi­ба в нас з'їла, нiж тих гро­шей бу­ло!"

А я по­зи­чи­ла бра­то­вi всi до ко­пiєчки, що взя­ла за ху­до­бу, - а в ме­не бу­ли й во­ли хо­ро­шi не од­на па­ра, й ко­ро­ви, i ове­чок ота­ра ве­ла­ся, й ха­ту про­да­ла, - то всi, всi йо­му од­да­ла.

- Ну, - ка­жу, - ко­ли вже з'їла я свої гро­шi, то бог iз ва­ми! На­що ж ви ме­не вмов­ля­ли вер­ну­тись? Там ме­нi бу­ло доб­ре, як у рiд­но­го батька!

Вона за­тих­ла; ба­чить, що вже ду­же ме­не скрив­ди­ла, та, ма­буть, по­бо­ялась, щоб брат не сва­рив­ся.


VII


Я та­ки то­го ж дня й пiш­ла од них не про­ща­ючись. Бра­та й до­ма то­дi не бу­ло. "Вже як там тяж­ко не бу­де, - ду­маю, - а вдру­ге не вер­нусь! Пi­ду свiт за очi, щоб ме­не й не знай­шли, i не про­си­ли!" Бо та­ке в ме­не сер­це хиб­ке, що й не встою, як знов про­си­ти­муть та мо­ли­ти­муть. I на­ду­ма­лась iти в Ки­їв.

Заходила в Дем'янiв­ку. Хоч i в сто­ро­нi, та ду­же жа­да­лось ме­нi по­ба­чи­ти своїх пер­ших гос­по­да­рiв. Поп­ла­ка­ла там, i во­ни зо мною по­су­му­ва­ли.

- Пiду до Києва, - ка­жу їм. - Як да­ле­ко бу­ду, то про ме­не за­бу­дуть, та чи не за­бу­ду й я сво­го ли­ха.

- Нехай гос­подь по­ма­гає! Iди з бо­гом. А ко­ли схо­чеш до нас вер­ну­тись, вер­тай­сь. Ми ра­дi то­бi бу­де­мо, прий­ме­мо тебе, аби жи­вi бу­ли.

Вийшла я од них ве­се­лiш теп­лим ран­ком. Пiш­ла со­бi до­ро­гою.

Перехожий, проїжджа­чий - що їх там па шля­ху не ки­да­ло­ся в вi­чi, нiх­то ме­не не зай­няв, спа­си­бi бо­гу! I мос­каль прой­де - ми­не, i кра­марський вiз прос­ту­го­нить, i пан чет­ве­р­нею про­бi­жить - тiльки те­бе ку­ря­вою об­не­се, та й знов з по­ля вiт­рець по­вiй­не i за­зе­ле­нi­ють то­бi гаї й сте­пи; деколи озе­ро заб­ли­щить чи рiч­ка роз­ли­вається. А що хо­д­ка чу­ма­кiв не од­на на­вер­та­лась на очi, то втiш­но ме­нi бу­ло доб­ре сло­во по­чу­ти: "ма­гай­бi!" або до­ро­ги роз­пи­таться; то ж усе з на­ших, прос­тих лю­дей, що го­ря заз­на­ло i до­ма, i в до­ро­зi, то й ду­шi жи­вої не цу­рається.

За тиж­день прий­шла в Київ. Крас­ний, бо­же, який! А що вже свя­тi церк­ви, то й не ска­за­ти! А лю­дей, лю­дей! Без лi­ку, та все чу­жi - ми­на­ють i не гля­нуть на те­бе. Спо­чи­ла ко­ло свя­тої Лав­ри, та й пiш­ла со­бi мiс­ця пи­та­ти. Ход­жу, ход­жу, тiльки ули­цi й за­ул­ки пе­рех­ре­щую. Увiй­шла в ба­зар, сей та­ки то­чок По­дольський, - стоїть ку­по­чок мо­ло­диць i дiв­чат.

- Боже по­ма­гай! - ка­жу.

- Спасибi!

А са­мi ог­ля­да­ють ме­не - яка й звiд­ки.

- Чи не знаєте, - ка­жу, - де б тут служ­бу мож­на знай­ти?

- Еге! Ми й са­мi жде­мо, мо­ло­дич­ко! А се во­ни, бач, вий­ш­ли, чи не най­ме хто: так вже тут за­ве­де­но.

- Коли ва­ша лас­ка, - ка­жу, - то й я со­бi ко­ло вас ста­ну.

- Становiться, ми не бо­ро­ни­мо.

Стою я та див­люсь: люд як та ко­маш­ня ко­по­шиться, од­но на од­но­го нас­ту­пає, зi­хо­дяться, ро­зi­хо­дяться, го­мо­нять, кри­чать, - i лю­ди, й па­ни, i мi­ща­ни; сту­ко­тить, гур­ко­тить. Той своє про­дає, той при­цi­няється до чу­жо­го. Двi мо­ло­дич­ки гар­ненько цо­ко­тять уд­вой­зi, а тут дiт­во­ра зма­гається - чо­гось не по­дi­ли­ли. Пе­ре­куп­ка, як жар, чер­во­но­ли­ця, ста­ла про­тив сон­ця, бряж­чить ко­ра­ля­ми та ви­гу­кує: "Е, е! Ко­ра­лi доб­рi! Ди­вiться ж бо, мо­ло­дич­ко! Ось ку­пи, моя лю­боч­ко, ку­пи, при­мi­ряй до ли­ця! Ну ж бо, ну, не со­ром­ся!"- зви­ва­ється во­на ко­ло пов­но­ви­дої, гар­ної мо­ло­ди­цi у бi­лiй со­роч­цi i в зе­ле­нiй хуст­цi. Мо­ло­ди­ця не хо­че, а во­на та­ки за­че­пи­ла їй за шию на­мис­то та кри­чить:

- Ди­вiться, ди­вiться, доб­рi лю­ди, що в ме­не мо­ло­ди­ця, як ка­ли­на, як яб­луч­ко, як дi­воч­ка, як па­ня­ноч­ка!

- Та пус­тiть ме­не, бог iз ва­ми! - од­би­вається мо­ло­ди­ця. - Я й ва­ше на­мис­то пор­ву! Отеє справ­дi! Чо­го це ви на ме­не на­па­лись?

А са­ма за­со­ро­ми­лась, по­чер­во­нi­ла, як ви­шенька, i до­сад­но їй, очи­цi бли­щать, i смiється.

Москаль, що якесь ста­ре за­лi­зо про­да­вав, за­ди­вив­ся, сто­їть i всмi­хається, i не чує, що жва­вий мi­ща­нин у че­мер­цi штов­ха йо­го: "Моск­ва, моск­ва! Чи про­даєш за­лi­зо?"

Постояли ми там го­ди­ну, а мо­же, й бiльш. Якась прис­тар­ку­ва­та па­нi до нас iде.

- А чи не­ма тут та­кої мо­ло­ди­цi, щоб по­мi­сяч­не зго­ди­лась?

- Чому не­ма? - ка­жуть усi. - Мож­на й на мi­сяць iз­го­ди­тись.

Та й по­ча­ли до­го­во­ря­тись. Ка­же та па­нi: "Ро­би ме­нi й те, й те, i дру­ге, й третє, i все, i бi­ли, й ва­ри, i ший, i мий. Дам то­бi на мi­сяць кар­бо­ван­ця!"

- Шукайте со­бi де­iн­де, - ка­жуть їй, одс­ту­па­ючи од неї. А во­на до ме­не: чи не згод­жу­ся я.

- Добре, па­нi!

Та й пiш­ла за нею. "Все, - ду­маю, - що-не­будь зап­ра­цюю со­бi. Ро­бо­ти не бо­юсь: тре­ба жи­ти, то тре­ба й ро­би­ти, щоб не бу­ло од бо­га грi­ха, а од лю­дей со­ро­ма. Не­ма нi­де хлi­ба ле­жа­чо­го".


VIII


Привела ме­не па­нi до своєї гос­по­ди. Не­ве­лич­кий бу­дино­чок; кiм­нат­ки ни­зенькi, по­хи­лi, а про­те сто­лич­ки вся­кi, ко­ло стi­ни ря­доч­ком, i за­вi­си на окон­цях, i дзер­кальце ви­сить, - хоч там та­ке, що як по­ди­ви­тись у йо­го, то й се­бе не пiз­наєш: так то­бi пе­рек­ри­вить об­лич­чя… Стрi­ла нас пан­ноч­ка, вже до­рос­ла й ог­ряд­ненька со­бi, нiв­ро­ку.

- Що, ма­мiнько, - пи­тає, - най­ня­ли?

- Ось iде за мною. Якась се­люч­ка на­го­ди­лась.

- Отеє, ма­мо! Що зро­би­те, то все не до ла­ду! На­що вам се­люч­ка зда­лась? Во­на нi­чо­го не вмiє, анi плат­тя виг­ла­дить, анi вслу­жи­ти до­год­не. Хi­ба бу­де­мо на неї ди­ви­тись, як на мальова­ну!

Стукнула две­ри­ма, аж сто­лич­ки всi скак­ну­ли, як жи­вi, й вий­шла.

Бачу, що ме­нi не­доб­ре тут бу­де! Де ж та­ки хто чу­вав, щоб ди­ти­на так нез­ви­чай­но з пи­ти­мою своєю ма­тiн­кою по­во­ди­лась?

А ста­ра й сло­ва доч­цi не про­мо­ви­ла.

- Вари, - ка­же, - обi­да­ти, мо­ло­ди­це! Роз­ка­за­ла ме­нi всi там по­ряд­ки i нав­чи­ла, що й як, та й по­ки­ну­ла ме­не са­му в ха­тi.

На обiд прий­шов i чо­ло­вiк її з крам­ниць, - та­кий ви­со­кий, чор­ня­вий, у си­нiй че­мер­цi, очi йо­му ве­се­лi й бист­рi. Пок­ло­нивсь ме­нi та й ка­же:

- Гляди ж, мо­ло­дич­ко, ша­нуй­ся, то бу­де­мо сва­та­ми й бра­та­ми!

Спасибi йо­му, роз­ва­жив ме­не тро­хи тим сло­вом доб­рим. Тяж­ко ро­би­ла я, - бо­же, як тяж­ко! Цi­лi­сiнький день у ро­бо­тi; од­но ще не скiн­чу, вже дру­ге ме­не до­жи­дає. Ста­ра й са­ма го­дин­ки не по­си­дить дур­но: а доч­ка бу­ла вже та­ка ви­гад­чи­ця, що не­хай гос­подь бо­ро­нить! Схо­дить со­неч­ко - во­на ве­ре­дує, i зай­де - ве­ре­дує. I те не доб­ре, й те не до ла­ду, i не так го­во­риш, i не так хо­диш… та ко­ли б же на ме­не од­ну, а то й на свою рiд­ну ма­тiр гри­має: "Чо­му, - ка­же, - в нас не так, як в Iва­нен­ковських па­нiв, що в їх усе по-панськи, лю­бе й ми­ле? А в нас усе по-му­жицько­му. Я, ка­же, так жи­ти не мо­жу!" Та й ся­де пла­ка­ти. Ма­ти вго­во­рює, аж па­дає ко­ло неї: "Не плач, доч­ко, не плач! Бог дасть, i в нас по-панськи бу­де!"

А батько та­ки прос­то, бу­ло, ка­же: "Ой, доч­ко! не ду­рiй! Що се ти хи­ме­руєш, якiсь панськi роз­ко­шi все вер­тяться в те­бе на дум­цi. Гля­ди, щоб з те­бе доб­рi лю­ди не смi­ялись!"

Вона розг­нi­вається й ви­бi­жить.

- А що? - ка­же, бу­ло, до жiн­ки, - бог нас по­ка­рає, що ми так ди­ти­ну роз­пус­ти­ли! Не бу­де їй доб­ра у свi­тi, ко­ли та­кою ве­ред­ни­цею зос­та­неться. Не по­ту­рай їй, жiн­ко, бо ка­ятись бу­деш! Чо­му ти її на ро­зум не нав­чиш? Ти ж ма­ти, ти пер­ша по­рад­ни­ця. Во­на в те­бе увесь день бо­жий си­дить та га­ви ло­вить i за хо­лод­ну во­ду не вiзьметься. Ти все за ба­гат­ши­ми пнеш­ся; при­ди­вись, ли­шень, то й по­ба­чиш, що нi за чим гна­тись. Так по­ве­лось те­пер, що аби на пе­ред­нiх ко­ле­сах доб­ре, а на зад­нiх i не­вiть-що!.. Ко­ли жа­луєш ди­ти­ну, то нав­чай грозьбою, ко­ли не мож­на просьбою.

А доч­ка не ду­же-то й слу­хає ма­те­рi: заг­не го­ло­ву, як мушт­ро­вий кiнь, та й вий­де з кiм­на­ти.

Послав бог їм ли­хо: за­хо­ру­вав гос­по­дар та хут­ко i вмер. Як уми­рав, пок­ли­кав доч­ку та й ка­же:

- Доню моя ми­ла, до­ню моя лю­ба! Ба­гацько ти ме­не жу­ри­ла, та не­хай то­бi гос­подь по­да­рує! Пос­лу­хай­ся ме­не хоч те­пер, не пни­ся в па­ни, не гор­дуй своїм ро­дом. Твiй рiд хо­ро­ший i ве­лич­ний: не пло­див нi зло­дiїв, нi ду­шо­губ­цiв, як iн­шi ба­га­тiї ро­ди. Жи­ви, до­ню, як бог то­бi дав, ша­нуй ста­ру неньку. Не­хай би ти ко­ло неї впа­да­ла, а не во­на на ста­рос­тi лi­тах ко­ло ве­ред­ли­во­го дiв­ча­ти! Пос­лу­хай­ся, до­ню!

Вона тiльки пла­че та в ру­ку йо­го цi­лує. Поб­ла­гос­ло­вив її та знов пи­тає:

- А що, до­ню, пам'ята­ти­меш мiй за­вiт то­бi?

- Пам'ятатиму, та­тоньку ми­лий!

Поховали йо­го на Ска­ви­цi. На­ро­ду зiй­шло­ся, мi­щан, що нi­де бу­ло й орiш­ку впас­ти. I не чу­ла, щоб хто ли­хим сло­вом об­нiс на­шо­го по­кiй­ни­ка; всi царст­ва бо­жо­го йо­му жа­да­ють: та­кий доб­ря­чий був чо­ло­вiк!


IX


От дiв­чи­на й сха­ме­ну­лась бу­ла тро­хи: i ма­те­рi по­мо­же в чо­му, i до ме­не по-людськи за­го­во­рить. А там як по­ча­ли вча­ща­ти якiсь при­ятельки, вер­хог­ляд­ки та вер­хо­ум­ки, то й зве­ли її нi­на­що, i до­ма не си­диться, i ро­бо­ти вже го­дi: все б у гос­ти­ну, та щоб уб­ран­ня все но­ве та хо­ро­ше на їй бу­ло. Як до­ма, то до пiвд­ня бу­де вби­ра­тись та на­чiп­ляє на се­бе всього, що тре­ба, а чо­го й зов­сiм не тре­ба, як на кi­лок у ко­мо­рi. Аби тро­хи в ма­те­рi заб­ряж­ча­ло в ка­ли­точ­цi, за­раз i поч­не ви­ма­га­ти; а ма­ти та­ка, що пос­лу­хає й од­дасть, та по­тiм нi­ко­му так гiр­ко, як ме­нi, бо ста­ра хо­че те у ха­зяй­ст­вi на­вер­ну­ти, що доч­ка вит­ра­ти­ла, - та й д'хну­ти ме­нi не дає: ро­би, та й ро­би, та й ро­би!

Дав бог вес­ну, вiє теп­лом, iз стрiх во­да кап­ле, со­неч­ко ве­се­ленько свi­тить, та­не снiг, зад­зюр­ча­ли по ули­цях стру­мо­ч­ки, сад­ки за­зе­ле­нi­ли… Ста­ли на про­щу лю­ди схо­ди­тись. Звiд­ки вже не тяг­нуться у той Київ що­вес­ни! Прий­шли i з на­шо­го се­ла; якось у ба­за­рi вгле­дi­ли ме­не й пiз­на­ли.

- Як же гос­подь ми­лує? - пи­та­ються. - А твiй брат ду­же на те­бе гнi­вається, їздив за то­бою у Дем'янiв­ку, та там доз­навсь, що ти аж у Києвi. "Ко­ли во­на та­ка, - ка­же, - що ме­не ки­дає, як ли­хо­го па­на, що їй не жал­ко, то й я од­цу­ра­юсь її!"

- А як во­ни жи­вуть? - ка­жу. - Чи здо­ро­вi, чи жи­вi всi дi­точ­ки? Чи га­разд у їх у гос­по­дi?

- Де там! Та­кi ста­ли го­лi, як ту­рецькi свя­тi. Чо­гось не ве­деться їм. Гос­подь їх свя­тий знає, що то та­ке! Мо­же, то ва­шi сльози їм од­ли­ва­ються. Зу­бо­жi­ли так, що ча­сом i хлi­ба по­зи­ча­ють.

- Земляки мої лю­бi, - ка­жу їм, - як би то ме­нi вас iще по­ба­чи­ти? Чи не зай­де­те до ме­не? Я маю де­що бра­то­вi пе­рес­ла­ти, то, будьте лас­ка­вi, вiзьмiть.

- Добре, - ка­жуть, - на ра­нок на­го­туй, то вiзьме­мо.

Я вже п'ять кар­бо­ван­цiв гро­ши­ма за­го­рю­ва­ла та ще скри­ньку: то хуст­ку ку­пи­ла, то со­ро­чок спра­ви­ла кiлька. От узя­ла я тi гри­шi в ка­ли­точ­ку, чо­ти­ри кар­бо­ван­цi бра­то­вi пос­ла­ла, за п'ято­го ку­пи­ла то на­мис­теч­ка дiв­чат­кам, то се­ре­жеч­ки, то хрес­ти­ки хлоп­цям, то перс­ни­ки, i стрi­чок, i спiд­нич­ку стар­шенькiй не­бо­зi, - не­хай ме­не зга­ду­ють, ко­ха­нi дi­точ­ки!

Провела зем­ля­кiв, та й з дум­ки ме­нi не йде брат­ня бi­да. Бо­же мiй ми­лий! Мо­же, справ­дi се йо­му мої сльози од­ли­ва­ються. Не­хай же ма­ти бо­жа про­щає ме­не, грiш­ну, що я сво­й­ому рiд­но­му бра­ти­ку ли­хо нап­ла­ка­ла! Та й пла­ка­ти ме­нi не го­же: є й не­щас­ли­вi­шi од ме­не, й убо­гi, й не­ду­жi, та жи­вуть, а я й зду­жаю, дя­ку­ва­ти гос­по­до­вi, i за­роб­лю со­бi й хлi­ба шма­ток, i со­роч­ку. Се ме­не й гос­подь не по­ми­лує, ко­ли впа­де хоч слiз­ка з моїх очей за се­бе са­мую. Ко­ли вже пла­ка­ти, то за бра­та, що в йо­го й жiн­ка, й дiт­ки дрiб­ненькi.

Надумалась я та нi­би ме­нi й пра­цю­ва­ти ве­се­лi­ше ста­ло. Як уже не гор­ду­ва­ла, як не ору­ду­ва­ла мною пан­ноч­ка, я пе­ре­терп­лю. "Мо­же, лас­ка­вiс­тю своєю та по­кiр­ли­вiс­тю вти­хо­ми­рю її", - бу­ло, ду­маю. Та не та­ка-то во­на вда­лась! Ба­чить, що ко­рю­ся, та ще гiрш ме­не зне­ва­жає, а да­лi й би­ти вже пор­ва­лась.

- Бог iз ва­ми, - ка­жу, - не­хай хто iн­ший вам слу­жить, а я не хо­чу. Ме­не зро­ду нiх­то ще не бив, та бог ме­нi дасть, що й не бу­де би­ти нiх­то, по­ки вi­ку мо­го!

- А ми то­бi гро­шей не да­мо! До­будь мi­ся­ця. Не дос­лу­жив­ши, не смiєш ки­да­ти: ми гро­шей не да­мо!

- Та ви з моїх гро­шей не за­ба­га­тiєте, а я бiд­на не бу­ду. Не од­дас­те, то ме­нi бог од­дасть.

Стара по­ча­ла вмов­ля­ти: ос­танься та ii ос­танься; бо жа­лу­ва­ла ме­не, що я їй щи­ро ро­би­ла, не лi­ну­ва­лась i слух­ня­на бу­ла, - от як той тов­кач: що ме­нi за­га­да­ють, те й зроб­лю.




Х


Коли ми тут сва­ри­мось i ми­ри­мось, у во­ро­та хтось во­зом уїжджає. Гля­ну­ла та й очам своїм вi­роньки не йму. Се ж мiй бра­ти­чок рiд­не­сенький!

Вибiгла до йо­го:

- Братику, мiй со­ко­ле! А ме­нi ка­за­ли, що ти ду­же гнi­ва­є­ш­ся на ме­не!

- Нi, сест­ро моя рiд­на! - го­во­рить. - Так уже я звiв­ся, що анi гнi­ва­тись, анi жал­ку­ва­ти нi на ко­го не маю! Нуж­да ме­не зста­ри­ла i зв'яли­ла.

Бачу я з пер­шо­го пог­ля­ду, що вiн зов­сiм iз ли­ця спав, аж по­чор­нiв. А який же то па­руб­ком був! I ве­се­лий, i пов­но­ви­дий, як мi­сяць… Так ме­не й об­ли­ли сльози.

- Чого те­бе гос­подь при­нiс, бра­те?

- Здумав со­бi та й поїхав. Ду­же вже сум ве­ли­кий на ме­не на­пав. Хо­тiв те­бе по­ба­чи­ти й свi­ту бо­жо­го по­ви­да­ти.

Сiли ми в бра­мi та й го­во­ри­мо со­бi, жу­ри­мось, i час нам не змиг­неться. Вiн ме­нi опо­вi­дає, яке в йо­го убо­жест­во нас­та­ло, i як жiн­ка, хоч i лю­бить, та нес­по­кiй­на ду­же, i як дi­точ­ки рос­туть i ме­не зга­ду­ють. По­чу­ли од лю­дей, де я i що, як про­жи­ваю, то ра­дi­ли так, що гос­по­ди!

Я й ка­жу йо­му:

- Братику мiй ко­ха­ний! Ти в ме­не один у свi­тi: ти в ме­не й батько, i ди­ти­на, i ро­ди­на. По­ки зду­жаю я пра­цю­ва­ти, пра­цю­ва­ти­му для те­бе та для твоїх дi­ток. Не­ма в ме­не те­пер нi­чо­го, тiльки два кар­бо­ван­цi, за­роб­ле­нi в па­нiв, та не знаю, чи од­да­дуть, а хо­чу я зго­ди­тись на рiк. Во­ни ме­не вмов­ля­ють ос­таться, то не­хай да­дуть ме­нi на­пе­ред гро­шi… От вiзьмеш та й спра­виш со­бi, що там най­хут­че то­бi тре­ба.

- Спасибi, сест­ро!..

А сам аж гнеться.

Я пiш­ла до па­нiв. Тiльки на по­рiг, а ста­ра й пи­та:

- Чи ос­та­неш­ся? Що те ли­хо зга­ду­ва­ти! - ка­же. - Моя доч­ка нi­ко­ли те­бе оби­жа­ти не бу­де: се во­на так щось iз нез­до­ров'я.

- Та ко­ли ти оби­жаєшся, - про­мо­ви­ла доч­ка, - то я й не до­­торк­нусь до те­бе.

- А як же ме­нi, пан­ноч­ко, не оби­жа­тись? Хi­ба се ви ме­не по­жа­лу­ва­ли, чи що, щоб я вам дя­ку­ва­ла?

- Та вже го­дi, - пе­ре­би­ває ста­ра. - Го­дись на рiк. Що схо­чеш?

- А я хо­чу двад­цять кар­бо­ван­цiв, - ка­жу. - Дас­те, то зос­та­нусь, а нi, то пi­ду де в дру­ге мiс­це слу­жи­ти. I гро­шi хо­чу всi на­пе­ред.

Вони по­ча­ли тор­гу­ва­тись: i ду­же до­ро­го, i гро­шi не мож­на ра­зом. А я, як ска­за­ла, то й не одс­ту­па­юсь од сво­го сло­ва.

- Ну, - ка­жуть, - нi­чо­го з то­бою ро­би­ти. Да­мо двад­цять руб­лiв, тiльки, не всi ра­зом. Дай свою бумагу, а то­бi ось п'ятнад­цять кар­бо­ван­цiв.

"Вiзьму, - ду­маю со­бi, - хоч п'ятнад­цять: йо­му те­пе­ре­нь­ки ду­же пот­рiб­но".

Оддала ту бу­ма­гу, що па­но­тець ме­нi дав, узя­ла гро­шi, по­дя­­ку­ва­ла та й до бра­та.

- На, - ка­жу, - бра­ти­ку мiй! Не­хай то­бi на доб­ре по­жи­ван­ня бу­дуть!

Побув вiн зо мною два днi. Ве­се­ло бу­ло й про­ки­ну­тись, що по­ба­чу йо­го, по­го­во­рю. Що то рiд­не та своє!

Служу та­ки в тих са­мих па­нiв. Iще два мi­ся­цi ме­нi до ро­ку ос­та­лось. Важ­ко, бо­же, як ле­да­чо­му го­ди­ти! Та вже най­ня­лась, як про­да­лась, - тре­ба слу­жи­ти! А до­бу­ду ро­ку, то, мо­же, дасть ме­нi гос­подь, що доб­ре мiс­це нат­рап­лю со­бi. Аби схо­тiв, то знай­деш на свої ру­ки му­ки!


home | my bookshelf | | Сестра |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 3.0 из 5



Оцените эту книгу