Book: Не до пари



Не до пари

I


Як не живи, а лихо не мине. Так уже нам Бог дав, така вже доля наша…

Була в мене небога; при мені вона й зросла, бо сиротою зосталася змалечку. Я й батька, і матір її поховала й оплакала; я й її розуму навчала і добра її гляділа. У неї була й хата славна, і селитьба, і скрині такі на колесах, що, було, перехилишся та й дна рукою не достанеш.

Живе вона в мене веселенька собі, а хороша!.. Така чорнобрива, та ясноока, та уста рум’яні, та станочок стрункий. А що весела була, та жартівлива!

І хазяйка з з неї добра, роботяща. Як дійшла вона літ своїх, то я без клопоту хліб їла: вона й зробить усе, й догледить усього, і обміркує все, і хату мені звеселить.


II


Живемо ми отакеньки приязненько собі та любо. Коли разом я помічати стала, що Парася щось сама собі думає та думає. Голосно словця не скаже, весело не засміється, не гляне. І змарніла трохи.

Мені вона не признається, а я не питаю. Ходила вона і на вулицю, і на вечорниці. Іде, було, й скаже: «Тіточко-голубочко! Я піду до дівчат», або там куди; а тепер уже випурхне з хати, не питаючи мене.


III


Одного вечора вернулась вона така тиха, а весела; хоче ніби щось мені сказати і не каже.

- Що, Парасю-голубонько, що тобі доброго трапилось?

А вона все варується мені сказати, тільки гляне та зчервоніє. А я все наполягаю: скажи та скажи!

Вона встала й говорить тоді:

- Я, тіточко мила... Я вже хутко заміж піду.

- Боже тобі поможи! Нехай Мати Божа щастя-талан дає!

Питаю, за кого вона думає...

- За Семена Палія.

- Ох, дитино моя! Чи то ж до пари? - кажу.

- До пари, до любої вподоби! - одкаже мені гордо.


IV


А Семен Палій той був на все село чудний та дивний. Багатир був, а жив, як убогі люди живуть. Він, було, не придбає, а втеряє, ярмаркуючи. Чи він продає, чи він купує, то все не на користь собі, усяке його ошукає, аби хто схотів. Не те, щоб він був так собі: розумна в його голова була, і словом він, було, впоїть тебе, як медом; а проте дивний, якийсь дивний з його чоловік був. Таких людей я й не бачила. Було, іноді на його ніби щось найде: лежатиме цілісінький день у городі, наче недужий, або ніч проблукає по степу, по полю. Хто його знає, що йому!


V


От я й викладаю все теє небозі. А вона... звісно вже, що дівчина не вважає ні на віщо, полюбивши. Любить, то вже любить. Хоч і знає, що буде недоля, та не боїться, - про свою долю байдуже!

Радила я й просила. Вона плакала, слухаючи; а до Палія Семена душа її, як той метелик до вогню - не одженеш, не зупиниш. Що мені робити? Не зважилась розлучати, поблагословила.


VI


Та й сама радувалась, дивлячись на життя їх, миле та любе. Прийду, було, до них у гостину - сидять укупці. Що ж то за щасливі! Що ж то за хороші! Як я до його придивилась, прилюбилась, моя матінко, - то він мені за дитину рідну став. Такий у його погляд був, така мова, така краса, що рідне тобі, та й годі!

Прибіжить, було, Парася до мене на хвилиночку... Господи, яка весела, яка щаслива!

- А що, Парасю?

- Та добре мені, тіточко-сердечко, добре мені! Любить він мене дуже. І кроку від себе не відпускає; все просить співати. «Сідай коло мене, співай мені, пташко, співай!» От я й співаю, а він слухає та дивиться мені в вічі... Що то за очі Господь йому дав!

- А хазяйствечко як? - питаю.

- Та й хазяйствечко нічого тепер. Добре, все добре. Я вже так порядкую, так годжу йому!.. А він, тіточко, він усе не дає діла робити, їй же богу!.. Пораюсь там коло печі абощо, а він: «Чого се так довго, Парасю?» - «Та я для тебе, голубе, щоб ти смачніше з’їв». - «Байдуже, - каже, - мені про те, серденько! Ось іди, сядь коло мене та обійми, та будемо говорити, як у світі жити, як люди живуть у світі...» І як почне він, тіточко, розмовляти, то я й позабуваю все, що там розпочала робити і що до чого. Схаменусь, то аж сором, яка з мене господиня... Тепереньки я вже розумніша стала, пораюсь, мию, шию... А він, дивлюсь, і осмутніє, і похмурий такий стане, і не їсть, не п’є нічого. А я прошу, а я прошу: «Та хоч покуштуй, та хоч губою приторкнись! Воно добре, неабияке». - «Де ж не добре, коли ти своїх ручок доложила, та ще й думок», - ніби сміючись із мене, говорить. А я його цілувати, - тоді він ізнов веселий.


VII


Я, було, радію, слухаючи того її щебетання. Не було й гадки, щоб усе те щастя у велике лихо повернулось. Хоч Парася вже не вчащає до мене, як перше, та я все думаю: «Се того, що вона там собі у щасті та в розкоші». Сказано: «добре дядькові - то й Бога забув!»

От якось я зібралась та й пішла до них у неділю. Хата зачинена. Я тоді в садок і бачу - сидять вони вкупці, тільки чогось обойко невеселі; сидять собі мовчки.

А садок у них по горі зеленів аж до самісінької води. Попід садком річка широка в берегах іде. По тім боці жита половіють; чутко - млин меле, і чуєш, і бачиш - шумлять і хиляться верби на греблі, і на все благий вітерець тягне...

Вони під грушею сидять. Він дивиться кудись далеко, а вона на його. Підходжу - обоє жахнулись.

- Боже поможи! Здорові були!

- Просимо!

Вітають, говорять; а все мені здається - щось не так воно, як перше було.

Посиділа я в них та й додому беруся.

- Проведи ж мене, Парасю, - говорю їй.

Вона й пішла мене проводити.

- Парасю, - кажу, - чого се ви такі сьогодні? Що вам таке?

А вона:

- Нічого, тіточко, їй же богу, нічого!

І не сказала. Так ми й попрощалися.

Іду я собі та все думаю: «Чого вона така неспокійна стала? Що там у них коїться? А може, - думаю, - посварилися трохи? То й помиряться мої голуб’ята».


VIII


І жду я її, жду, а її нема. Хоч коли на роботі й побачу, то на хвилиночку.

- Чому не прийдеш, не одвідаєш?

- Прийду, прийду, тіточко!

А сама все не йде, і вбачаю - марніє та й марніє Парася моя.

Іду я знов до неї. А зима вже морозами кріпкими укріпила. Приходжу - вона в печі розпалила, а сама сидить на долівці - і голову схилила, і руки опустила. Чи жива, чи не жива?.. «Ох, побила мою Парасю лихая година!» - думаю.

- Парасю! - кажу.

Тоді вона звелась і стала, блідая й понурая.

- Скажи мені, дитя моє, скажи свою пригоду!

Вона мовчить та на полум’я дивиться. А я прошу, я прошу й плачу. Вона все тільки на те полум’я дивиться. І довго я просила, а вона дивилась; а далі, обертаючи до мене голову:

- Чоловік не любить! - промовила.

- Як не любить, Парасю? Бог із тобою!

- Не любить! - вимовила, та так з душі якось вимовила, що одразу я віри пойняла. - Перше любив, тепер не любить.

- Що ж, він тебе обижає? - питаю. - Може, б’є?

- Ні, не б’є, не обижає - тільки не любить: не гляне, не пожалує, не всміхнеться...

- Що се вам сталося? - говорю.

- І сама не знаю, - каже. - Я годила йому, я любила його, та доля моя такая!

- Може, за що угнівався на тебе?

- За що? Хіба я не слухаю? Ото, було, уліті як сидимо в садку, він мені показує: «Дивись, яка вода чиста! Як у очеретах гуде, - слухай!..» То я спершу, було, не дивлюсь, не слухаю - не хочу. «Лучче я тебе поцілую!.. - було, кажу йому. - Що мені там дивитись?» Бачу, що він здвигає брови, то я вже потім і прислухалась, і придивлялась, начеб-то зроду того не бачила, - йому на вгоду. Знов, умер тут отой Лисенко, та вдова продавала худобу, - я просила його: «Купи! дешево купиш у неї». А він мені: «Сирітським добром забагатіти хочеш, Парасю!» А я йому доводжу, що все одно куплять люди. «Та не ми!..» Бачу, що йому слухати теє чогось гірко, я й замовчала собі... Ні, тіточко, я його слухала, та се вже мені таке щастя!..


IX


А тут саме він увійшов у хату. Зняв шапку, привітався, а сам гордий та похмурий.

- Змерз! - каже.

Як схопиться Парася!.. Дмухає на огонь, і кожух його струшує, і в’ється, як горлиця, коло його.

А він - такий хороший, я й не бачила його, здається, таким, - простяг, гріє руки над полум’ям червоним. А як Парася навернеться на його очі горді та смутні, одвертає од неї очі...

Хотіла я щось порадити, сказати, та не сказала нічого, - пішла собі додому.

І скільки вже я раз хотіла до них піти, та як згадаю - не піду. Як згадаю, що стояв він гордий та спокійний такий, матінко!.. Ні, не піду! Вже не поможе.




home | my bookshelf | | Не до пари |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу