Book: Два сини



Два сини

М.О. Максимовичу


I


Чоловiк умер, двоє дi­ток ме­нi по­ки­нув, два си­ни. Тре­ба ме­нi за­роб­ля­ти, тре­ба своїх дi­ток го­ду­ва­ти. Не справ­люсь са­ма. Те про­да­ла, те про­да­ла - усе поп­ро­да­ла. Важ­ко нам, убо­гим, своє доб­ро збу­ва­ти, що во­но в нас кров'ю об­кипi­ло!

Збула… Кло­по­чу­ся, бiд­ка­юся - з но­чi до но­чi. Нi­ко­ли га­разд i дi­точ­ка­ми втi­ша­тись… А дiт­ки рос­туть, уже й в'ються ко­ло ме­не i ще­бе­чуть, мої со­ло­вей­ки.


II


Андрiйко був у ме­не пов­но­ви­дий, яс­но­окий, ку­че­ря­вий; ве­се­лий був хлоп­чик, жва­вий. Бу­ло, за день доб­ре ме­нi впе­четься своєю пус­то­тою, а ще луч­че роз­ва­жить. I посва­рюсь, i по­цi­лую йо­го. Вiн був стар­шенький.

А що вже Ва­силько, - ти­хий, су­мир­ний: i в ха­тi не чуть, i на дво­рi не вид­но. Був який­сь за­думш­ли­вий змал­ку: чи те, що вiн у та­ку тяж­ку го­ди­ну на­ро­див­ся, ху­тенько пiс­ля мо­го чо­ло­вi­ка, чи та­ку вда­чу йо­му бог дав.

Андрiйко се­ло об­бi­жить, - вер­неться чер­во­ний, смi­ючи­ся, пус­ту­ючи; а сей, гля­ди, пiд ха­тою де-не­будь си­дi­ти­ме: зем­лею пе­ре­си­пається або зiл­ля вся­кi ви­шу­кує; роз­ко­пує щось - ро­бач­ка виг­ре­бе або ме­те­ли­ка вло­вить, - ди­виться, ду­має… Гук­не Анд­рiй, вiн увесь здриг­неться. А ко­ли, то, бу­ло, ля­же в сад­ку та цi­лi­сiнький день i про­ле­жить не­ру­хо­мо, мов прис­лу­хається до чо­го.

- Що се за­ду­мав­ся, си­ну? - спи­таю.

- Який сей свiт ве­ли­кий, не­не!

Ще хлоп'ям був, при­зем­ком, а всi вже зiл­ля знав; i як зве­ться, i де й ко­ли проц­вi­тає, i яким цвi­том, i ко­ли пташ­ки у ви­рiй од­лi­та­ють, i ко­ли при­лi­та­ють з ви­рiю - усе вiн теє знав.

- Се йо­му так бог дав! - бу­ло ме­нi ка­жуть лю­ди. - Не хай­те йо­го, - се йо­му так бог дав!


III


Ото, бу­ло, ти­ми ве­чо­ра­ми дов­ги­ми осiн­нi­ми, як вже сто­мить ме­не ро­бо­та, - за­бе­ру обой­ко до се­бе на ко­лi­на та по­ч­ну на доб­рий ро­зум нав­ча­ти: як вмiю, так i нав­чаю. Роз­ка­зую їм i про те, i про дру­ге - тол­ку­юся з ни­ми. От­же, мiй Анд­рi­й­ко хут­ко i зас­ку­чає; так вiн i ва­риться: очi со­бi тре, i по­зi­хає, i зiт­ха. "Пус­тiть вже, ма­мо!" - про­ситься. А ско­ро пу­с­тив, - чо­го не за­га­дає! I го­мо­нить, i пус­тує, по­ки й сон змо­же. А Ва­силько бу­де хоч цi­леч­ку нiч тую дов­гу iзо мною си­дi­ти, ме­не слу­ха­ючи та ме­нi в вi­чi пильне­сенько дивляч­ись. Пос­не­мо. Вно­чi про­ки­неш­ся - не спить Ва­силько мiй.

- Сину! Чо­му ти не спиш?

- Так… не хо­чу!.. Чо­го, ма­мо, нiч тем­на-не­вид­на?

- Так бог дав, ди­ти­но, що тем­но уно­чi… Спи, - ка­жу йо­му, - спи!

Вiн i змовк­не… Тiльки дов­го ще нев­по­кiй­но во­ро­чається.

Було, як мi­сяць у вi­ко­неч­ко зас­вi­тить, Ва­силько дивить­ся, очей не зво­дя­чи. А я од лю­дей чу­ла, що не­доб­ре, як на сон­них дi­тей мi­сяць сип­ле про­мiн­ням, - то й ук­ри­ваю, бу­ло, їх i на­ка­зую Ва­силько­вi: "Не ди­вись, Ва­си­леч­ку, на мi­сяць, - не го­диться!" Вiн i зiтх­не… То вже вря­ди-го­ди упа­де та­ка нiч­ка, щоб вiн спо­чив ти­хим ду­хом, або зов­сiм не­ма йо­му сну, або ж сни нев­по­кiй­нi сняться.

Андрiйко не та­кий. Уже зо­ря зай­ня­лась, вже й со­неч­ко зi­й­шло, а вiн мiц­ним сном ви­си­пається, розкидався-розгор­iвся… Як йо­го зве­чо­ра труд­но упор­ха­ти, так i пiд­нять уран­цi. А про­ки­нув­ся вiн, мiй пус­тун­чик, - i гу­ком йо­го в ха­тi аж со­хи дви­жать! Ну бi­гать, го­мо­нiть, гай­ну­ва­ти, аж усе пi­де жуж­мом! А са­мо та­ке ра­деє, ве­се­ле, ми­ле!.. Де то вже, хоч жал­ко, не жал­ко, а тре­ба впи­нить: i пост­ра­хаєш, бу­ло, i пок­рик­неш на йо­го…

Василько мен­шенький, а нав­чає стар­шо­го бра­та. Андрiйк­о ско­рий був, пал­кий, як iск­ра, - то, бу­ло, три­чi на день i бi­льш пос­ва­риться з дiтьми на ули­цi, а то й поб'ється за яку пус­то­ту.

- Андрiйку! - ка­же то­дi Ва­силь, - а що ти не­ве­се­лий?

- Бивсь, от що!

- Ото-то й ба­чиш, Анд­рiй­ку, що за твою пус­то­ту то­бi й не ми­ну­лось; а як­би ти не за­во­дивсь, то й не смут­ку­вав би те­пер, i не стид­но б бу­ло, що те­бе по­по­би­то!

А Анд­рiй­ко йо­му своє:

- I так си­дiть нуд­но!

Та знов юг­не з ха­ти - i слiд за­гув!..

Тихий був Ва­силько, роз­суд­ли­вий. Хто йо­го й на ро­зум до­б­рий нас­тав­ляв, гос­подь йо­го знає! Чи пi­де, бу­ло, чи не пi­де до то­ва­ри­ша, вже й по­вер­нувсь, вже й до­ма: не заси­ди­ться, не заг­рається нi­де. Так i зрiс на са­мо­тi, сам iз со­бою. Не го­вiр­кий був, не смiш­ли­вий. У ко­го вже вiн вдав­ся та­кий!

Андрiйко, то всiх дiв­чат у се­лi знає. Ро­бить i дi­ло, щи­рим сер­цем ро­бить, а го­дин­ку ур­ве со­бi на гу­лян­ня па­ру­боцьке. Сей же, як до чо­го став, - i очей не зве­де, i дум­ки нi на що не звер­не - уся ду­ша йо­го в ро­бо­тi.


IV


Дiти мої, дi­ти мої!

Пройшла в нас чут­ка - нек­рут­чи­на сього ро­ку бу­де. Як я по­чу­ла, на­че ме­не хо­ло­дом об­ня­ло. Пог­ля­ну­ла на своїх па­рубкiв - що то за хо­ро­шi, за мо­ло­дi, бо­же мiй доб­рий! Одног­о ран­ку - бо­дай та­ко­го нiх­то не ог­ля­дав! - ска­за­но ме­нi, що на чер­зi Анд­рiй­ко у нек­ру­ти…

Збираю ос­таннє, спо­ряд­жаю йо­го… яко­во-то свою дитин­у на ли­хо, на бi­ду ви­ряд­жать! Хто то­го не знає, не­хай же ме­не спи­тає!.. А вiн-то на моїх очах уже прив'яв… Де той пог­ляд мо­ло­децький, де ус­мiх ве­се­лий!

Чи ме­нi ж те опо­вi­да­ти, що не од­ная ненька ста­ра хлоп­це­вi сер­денько слiзьми в'яли­ла? Пла­ка­ли i мо­ло­дi очi за ним, за йо­го гар­ною вро­дою! Лю­бо вiн пiс­нi вис­пi­вує, бу­ло, яс­ни­ми зо­ря­ми. Го­лос йо­го по всьому се­лi роз­ля­гається. От­же, й вис­пi­вав со­бi дiв­чи­ну лю­бу та гар­ну. Лiтньої по­ри, ти­хи­ми та теп­ли­ми но­ча­ми, ле­жу, бу­ло, дов­го без сну, - ду­маю та го­рюю i чую, бу­ло, роз­мо­ву їх ти­ху та лю­бу… Спо­дi­ва­лась я не­вiс­точ­ки, як лас­тi­воч­ки, со­бi на втi­ху… Пiш­ла моя спо­дi­ван­ка слi­дом за нек­ру­та­ми!..


V


Казано в се­ре­ду вез­ти но­воб­ран­цiв по обi­дi. Сид­жу я та до­жи­даю тiєї го­ди­ни, - ко­ли вбi­гає мiй Ва­силько задиха­ний, блi­дий i за ним два чо­ло­вi­ки в ха­ту.

- Панiматко! Спо­ря­дiть обох: пан зве­лiв i Ва­си­ля бра­ти!

Я вi­ри не йму їм.

- Не бу­де сього! - та­ки на їх ка­жу. - Ад­же ж пан сам людин­а бо­жа!

- Нi, ма­мо, - про­мо­вить Ва­силь, - так во­но дiй­сне єсть, як во­ни то­бi ска­за­ли!..

I всi ме­не вмов­ля­ють, а в ме­не сер­це на­че за­мер­ло: i чую, що го­во­рять, i ба­чу їх, а до сер­ця нi­що ме­нi не до­хо­дить.


VI


Виїжджали три трой­ки. Усе но­воб­ран­цi. За ни­ми рiд iде, про­вод­жає. Сi­ла й я мiж своїми си­на­ми, їду. Шлях миг­тить, гаї та по­ля на очi на­бi­га­ють…

I так ме­нi ста­ло­ся, на­че я ди­ти­на ма­ла: не ро­зу­мiю нiчо­го, не знаю, не пам'ятаю. Тiльки як гля­ну на дi­тей, то стра­ш­но ста­не.

Приїхали до прий­ому, по­ве­ли їх, а ми стоїмо, жде­мо. Ме­не мов сон хи­лить, та бу­дять ме­не - хто пла­чем, хто риданн­ям. Пер­ших ви­ве­ли моїх… Гос­по­ди, бо­же мiй! Ти ж у нас ве­ли­кий, ти ж ми­лос­ти­вий! Луч­че б я у зем­лю по­хо­ва­ла їх обох!..


VII


Привели ме­не у тем­ну якусь ха­ти­ну - зем­лян­ка, чи льох, чи що во­но та­ке, не ска­жу. Який­сь мос­каль си­дить: голо­вач, роз­кош­ла­ний, нев­ми­ва­ний, пiд ще­ти­ною увесь, як їжак. Се бу­де їх стар­ший, дядько…

Кланяюсь, про­шу: "Не ос­тав­те лас­кою ва­шою, доб­ро­дiю, i моїх си­нiв!"

Даю йо­му, що змог­лась, гро­ше­нят, а то полотн­а i на дi­ток де­що…

- Не жу­рись, ста­руш­ка! - прох­ри­пiв. - Трош­ки ва­шi син­ки пос­ку­ча­ють - без то­го не мож­на в свi­тi, а там злю­биться: мо­лод­цi бу­дуть, от як i я, при­мi­ром ка­жу­чи!

Поглянула я то­дi спильна на йо­го: чер­во­ний, об­ду­тий який­сь вiн, очi в йо­го якось по­мерх­ли… Бо­же ж мiй! А мої си­ни, мої го­лу­би си­зi! Що у їх ду­ша те­пе­реньки свя­та, i пог­ляд яс­ний, i лю­бi об­лич­чя квiт­кою проц­вi­та­ють!..


VIII


Попрощалися. Про­ве­ли ме­не дi­ти за мiс­то… От iще й до­сi, як ви­бе­реться лi­том день га­ря­чий, душ­ний, то й зга­даю со­бi те про­щан­ня на­ше: от iде­мо мiс­том… по­за­чи­ню­ва­нi бу­динки, за­пи­ня­нi вiк­на скрiзь; за мiс­том сос­ни­на тем­на, да­лека зас­ту­пи­ла шлях пiс­ку­ва­тий; су­не пе­ред очи­ма по пiс­ку рип­ли­вий вiз, на не­бi сон­це пе­ку­че…


IX


Зосталась я са­ма-са­мi­сiнька, не­ду­гу­ючи. Нi сну ме­нi, нi од­по­чин­ку. Роб­лю че­рез си­лу, нi­чо­го не знаю, не чую…

Минає рiк, i дру­гий, i п'ятий…

Обняла ме­не мов хма­ра чор­на; тiльки й свi­тяться ме­нi, як двi зi­роньки тем­ної но­чi: то дi­тоньки мої!

По рiзд­вi сид­жу я од­но­го ве­чо­ра, так уже у пiз­нi ля­го­ви, пря­ду… Над­во­рi за­вi­рю­ха, аж у вiк­на б'є, i свiт­ло миг­тить…

Коли - стук-стук! Од­чи­няю - Ва­силь!

- Василечку, си­ноч­ку мiй! А Анд­рiй­ко де?..

- Нема вже, ма­мо, Анд­рiя! Лiг Анд­рiй, ма­мо, та й не вста­не вже!..

А я на­че зна­ла: я йо­го щод­ня в бо­га, що­но­чi оп­ла­ка­ла!.. А жи­ти б та­ко­му та жи­ти! На ви­рiст, i на си­лу, й на лич­ко у ба­тька удавсь: от­же, за батьком i на той свiт пог­нав­ся!..

- Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жи­ло­ся? Нуж­ди прий­няли?..

- А так ме­нi жи­ло­ся: ус­таю - пла­чу i ля­гаю - пла­чу, так ме­нi жи­ло­ся!

- Я, ма­мо, до вас уми­ра­ти прий­шов!..

Придивлюсь до йо­го, - ли­шенько моє!.. Во­но й мо­ло­де, та вже над­лом­ле­не!..

- Синочку мiй! Бо­дай би я не дiж­да­ла тво­го сло­ва по­чу­ти!

Отже, то щи­ра прав­да бу­ла, що вiн ска­зав. Та­не й та­не мiй Ва­силько як свiч­ка. По­ле­жав, по­хи­рiв - та на­вес­нi й пе­ре­с­та­вив­ся. Де йо­му й жи­ти бу­ло! Во­но й рос­ло так, аби сла­ва, а тiї вип­рав­ки та по­хо­ди си­лу з йо­го усю виб­ра­ли…

- Не на те на­ро­дивсь, моя ма­ти, щоб ме­нi лю­дей на вiй­нi тра­ти­ти! - бу­ло ка­же. - Не для та­ких, як я, вiй­на, й войов­ник з ме­не не жва­вий!

Як уже в тяж­ко­му не­ду­зi ле­жав, то все, бу­ло, ду­ма та ду­ма, та ду­ма со­бi.

- О бо­же, бо­же! - за­го­во­рить. - Який у те­бе свiт крас­ний! А я й не на­живсь у свi­тi, а я й не нав­чив­ся, а я й не знаю нiчог­о!..

I в ос­тан­ню го­ди­ну про­мо­вив:

- Не жив я, ма­мо, на свi­тi! Тiльки зби­рав­ся жи­ти!.. Моло­де, то як ко­сою ско­си­ло… А я зос­та­ла­ся…


X


Тiльки ме­нi й по­тi­хи, що ко­ли прис­няться мої дiт­ки.

Та все сняться во­ни ма­леньки­ми, а па­руб­ка­ми нi­ко­ли не прис­няться.

I як жи­вiї во­ни сто­ять пе­ред ду­шею моєю: Анд­рiй­ко весел­ий, ку­че­ря­вий, нi­би по ха­тi бi­гає та го­мо­нить, а в ха­тi яс­но-ясно! Ва­силько над квi­та­ми та зiл­лям си­дить, задумався­…

Прокинусь… пус­то! Ро­бо­та до­жи­дає; тре­ба жи­ти, тре­ба дi­ло ро­би­ти, тре­ба тер­пi­ти го­ренько…

Живу… Див­люсь, як ха­та ва­литься; чую, що й са­ма я пи­лом при­па­даю… якось дур­нi­шаю, якось ту­ма­нiю, на­че жи­ва у зем­лю вход­жу..




home | my bookshelf | | Два сини |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу