Book: Бора



Галина Вдовиченко

Бора





Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2011


Книжковий блог

http://knygypirat.blogspot.com/


Роман Бори ще не дописано, тож несподіваний подарунок особняк у Львові міг стати її затишною творчою лабораторією, а став притулком-«рукавичкою» для ще шістьох душ… Старе й мале, давня подруга та дивакуватий незнайомець, кіт і собака та, звісно ж, сама Христина Бора на наших очах стають справжньою сім'єю. Споріднені душі, відверте й щире спілкування вони знаходять, не ховаючись за вигаданими ніками й аватарками. Але на те воно й життя, аби дивувати справді неймовірними, але невіртуальними, сюрпризами. Може, варто й нам скуштувати реального життя?

УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР




Цілком закономірно, що книжки Галини Вдовиченко швидко й безпомилково знайшли свого читача, себто читачку. Вони дуже точно, як пазл на своє місце, лягли в нішу очікувань саме тієї частини жіночої аудиторії, що звикла носити у торбинках книжки на випадок, якщо трапиться вільна хвилинка. Вільна хвилинка у цих жінок (не плутати з гламурними поглиначками дамських романів) випадає нечасто: вони працюють, вони постійно в русі, до того ж на них, як правило, і родина, і друзі, і господарство, і домашні тварини, і взагалі всі можливі проблеми цього світу.

Сайт «Літакцент»








Творчість Галини Вдовиченко приклад якісної феміністичної прози в сучасній українській літературі.

…Це поетика Франсуази Саган, традиційність Шарлотти Бронте, романтика Ірен Роздобудько та казковість самої Галини Вдовиченко. І, як показує практика, жінки не лишають поза увагою такий мікс.

Газета «Дзеркало тижня»








Роман Галини Вдовиченко «Пів'яблука» в мережі уже встигли «охрестити» українським аналогом відомого серіалу «Секс і місто», і це, безперечно, підігріло інтерес публіки до чергової коронованої книжки.

Сайт «Книгобачення»

Ну нарешті, криза середнього віку залишила чоловіче співтовариство і рушила в бік жінок. І слушно рушила, бо ж одразу стала мати більш людяний вираз обличчя.

Сайт «Буквоїд»








Роман Галини Вдовиченко нагадує казку: добру та з обов'язковою перемогою добра.

…Авторка руйнує стереотип «про щасливих людей читати нецікаво».

Сайт «Сумно.com»




1


Чому це сталося саме зі мною?

Хіба взагалі таке буває?

Банальна думка у небанальній ситуації. Та що там! Неймовірній ситуації.

Христина Бора тихо причинила за собою двері нотаріальної контори і застигла на ганку. Вітер гнав уздовж вулиці сірі хвилі осіннього дощу ті йшли виразними смугами: темно-сіра, світло-сіра, свинець срібло, свинець срібло. Дрібними краплями засівало навіть сюди, під глибокий дашок над двома сірими від вологи колонами. Освіжаючий холодний душ у розпашіле обличчя саме те, що потрібно, аби прийти до тями.

Дім у спадок.

Від незнайомої людини.

Господи, дім! Дім, чорт забирай! Повна маячня.

Нічого за півжиття не заробила, про свій будинок вже й не мріяла, як раптом без жодних зусиль, без поруху пальця, як грім серед ясного неба отримайте, будь ласка, документи, згідно із волею Володимира Лисковича, ви відтепер є власницею будинку, ось адреса, необхідні витрати з вашого боку наперед оплачено попереднім власником.

Бора не розуміє значення слів, ніяк не може второпати, що відбувається. Вона справляє враження повної ідіотки. Незворушно-свинцевий вираз обличчя огрядного нотаріуса, промовиста черга швидких поглядів його яскравої помічниці. Вітаємо, нам дуже приємно. Дякую, е-е-е, мені теж. Хоча це просто слова, приємно неприємно; дивно ось точне слово. Саме дивно. Ось так.

Відчуття дощового пилу на обличчі цілком реальне. І документи Бора розшпилює сумку, аби на них подивитись, торкається пальцями цупкого коричневого конверта зі зв'язкою незнайомих ключів цей вагомий додаток переконує більше, ніж усі папери з печатками. Десь у Львові існує будинок, що належить їй, Христині Борі.

…Коли нотаріус розклав папери і, глянувши на Бору поверх окулярів, назвав незнайоме прізвище таємного благодійника, вони кілька секунд дивилися одне на одного: удавано-неупереджений нотаріус і щиро вражена Бора. «Але чому? запитала вона. У нього що, нікого з рідних немає?..» Вона дратувала нотаріуса. Той намагався не виказувати цього, а от помічниця з акриловими нігтями, схожими на пазурі… Як вона працює за комп'ютером із такими довжелезними, хижими кігтями?

Вже на ганку нотаріальної контори її раптом наче шпигнуло: Володимир, Володимир… як він сказав прізвище? Лискович. Може, йдеться про… Справді, саме Лискович. Чи Лискевич? Якось так звучало прізвище Володьки. Точно! Це Володька. Бачилась з ним востаннє бозна-коли. Одразу й не пригадаєш. Після з'ясування стосунків більше не зустрічались. Хіба коротко і випадково. Та ні, навіть коротко не бачились. І нічого не чула про нього. Фантастика. Витягнула парасолю. Розчахнула її, затулилася від вітру та дощу, хоча це й не дуже допомагало, і побігла до трамвайної зупинки, відчуваючи, як у правому черевику робиться холодно й вогко.

Правки у тексті були незначні, здебільшого пунктуаційні. Автор історичної повісті непогано володів мовою, натомість раз у раз припускався помилок, яких міг би уникнути, якби не лінувався зазирнути у словник. Бора виправила «інь-янь» на «інь-ян», «дермантин» на «дерматин» і, звірившись з енциклопедією, змінила авторського мессершмідта на мессершмітта. У середу працювала у видавництві здавала правлені тексти, вибирала, якщо була можливість вибору, нові тексти на правку, залишаючись часом аж до вечора. Особливо якщо ніхто не заважав й терміни підходили до кінця, бо вдома доводилось відволікатись на щось інше. Ще й свій роман нарешті пішов, упевнено й незворотньо, як зсув грунту, хоч перед тим була тривала пауза, коли вже думала, що ніколи не писатиме. У видавництві, на щастя, графік відвідування був вільний працюй де хочеш, хоч тут, хоч вдома, хоч у кав'ярні, лише б вчасно здати відредагований текст.

Христино Богданівно, зазирнула у двері Оленка, як по-іншому сказати приблуда? Щоб поруч два однакових слова не стояли?

Христиною Богданівною її називала лише Оленка юне дівча, з вигляду школярка, яка минулого літа прийшла у видавництво після закінчення університету. Дотепер усі тут зверталися до Бори так, як її ровесники зі студентських часів. За прізвищем. Новенькі, що потрапляли у колектив, підхоплювали традицію, не одразу й дізнавшись, що Бора це прізвище, а не екзотичне ім'я чи прізвисько. Вперше почувши «Христино Богданівно!», Бора не одразу й відреагувала. Ледь стрималась, аби не озирнутися, чи не стоїть, бува, за спиною її тезка. До звернення на ім'я та по батькові ще треба звикнути.

У словник синонімів не дивилась? запитала Бора учительським тоном. То зазирни спочатку туди, не лінуйся. Знайдеш, що треба. І додала м'якше: Я ж контексту не знаю. Може бути зайда, хороше слово. Захожа теж фактурний варіант…

У двері енергійно й коротко стукнули два рази фірмове «дозвольте?» дівчинки, що розносила піцу. Безтурботна усмішка на рожевій мармизі, на кирпатому носі сяють веснянки: замовлення виконано!

«Маргарита» з подвійним сиром! урочисто повідомило руде сонечко.

Сюди! підняла вказівний палець Оленка. Озирнулась: Христино Богданівно, залишу вам шматочок?

Бора зробила заперечувальний жест рукою, і за кілька секунд у кімнаті вже не було нікого. Оленка забрала руде дівчисько до сусідньої кімнати, розминувшись у дверях з Русланою, а до кабінету увірвалася галаслива енергія ось вона я!, замкнений простір завібрував надмірними децибелами, викликаючи бажання притишити нав'язливий звук. Підхопивши скинуту збиту з вішака куртку Бори (Ой вибач, відірвала петельку!!!), Руслана влаштовувалась за сусіднім столом, продовжуючи теревенити. Йшлося про все і ні про що, почуте не надавалося до переповідання. Інформаційна цінність монологу практично дорівнювала нулю, проте рівень емоцій зашкалював.

Борі було видно з вікна, як руденька дівчинка вийшла, відімкнула замок на ланцюжку, що з'єднував раму велосипеда із решіткою на брамі. Повільно втоплюючи педалі до землі, руденька рушила вздовж вулиці, підстрибуючи на бруківці й набираючи швидкість. Як тільки їй вдається довозити піцу неушкодженою…

Дощ вгамувався ще перед обідом, вітер підсушив брук, підсунув опале листя ближче до тротуару. І тут Борі спало на думку: а чи не подивитися сьогодні, що за дім дістався у спадок?..


Ти мене не слухаєш?

В очах Руслани докір. Вона мовчить. Таке трапляється лише в одному випадку коли вона помічає, що її слова пропускають повз вуха. Згодом, віднайшовши прогалину у поінформованості співрозмовника, Руслана охоче нагадає: а я тобі про це казала! А ти не слухала! Втім, зосередитись на побутових подробицях із життя Руслани не вдавалося нікому. Будяки порожніх слів надійно глушили тендітні паростки важливого, тому ніхто не чув того, що варто було почути.

Руслана глибоко вдихнула, зі стогоном видихнула, а відтак повернулась до марудної оповіді про те, як вона дісталась до роботи. Під її бубоніння Бора набрала номер сина, показала Руслані жестом почекай і вийшла із мобілкою у коридор:

Владе, ти ввечері вільний?

Ма, нетерплячий тон, віддалене іржання коня, близьке сухе й апетитне хрумтіння, голосне форкання, дзенькання металу… Давай швидше. Я біля Орлика.

Хотіла з тобою один дім подивитися.

Який дім? Ма, давай завтра. Я сьогодні з Катєю зустрічаюся.

Ну… давай.

Глянула на годинник і набрала номер Лідії.

Говорити можеш?

Не дуже. Щось термінове?

Та ні. Думала, може, сьогодні приїдеш. Хотіла піти з тобою на оглядини одного будинку.

Хіба завтра. А що за будинок?

Приїдеш розповім.

Бора повернулась до кабінету, підсунула до себе машинопис збірки есеїв, краєм ока зауваживши показово-зосереджений вираз обличчя Руслани. Та нахилилась над рукописом, усім своїм виглядом демонструючи: не хочеш не говори, я тобі теж нічого не скажу і так само піду в коридор розмовляти по мобілці, щоб ти не чула.

Бора набрала по внутрішньому телефону бухгалтерію: «Дівчата, гроші нині будуть?» «Завтра», почула у відповідь, і, порахувавши гривні у косметичці, яка правила їй за гаманець, усе ж вирішила викликати таксі. До свого будинку належить дістатися автівкою. Щоб не блукати, шукаючи адресу, а зупинитися перед самісіньким входом, сказавши таксистові «решти не треба».

Яка дурня часом приходить у голову.


Водій трапився говіркий. Всю дорогу розповідав, що такі шалені вітри, як зараз, були хіба одного року, дуже давно, як він ще був маленький. Він тоді боявся, що його підхопить смерч і занесе у незнайоме місце, як у «Чарівнику смарагдового міста». А тепер що з природою робиться! Справді кінець світу наближається. Ось так нас усіх, згідно із календарем інків, і здмухне з лиця землі, немов і не було ніколи.

Ви знаєте, куди їхати?

Таксист зиркнув на пасажирку і змінив тему.

Ображаєте! прогуркотів він. Я знаю Львів, немов свої п'ять пальців. За кермом тридцять три роки. Он за тим поворотом ваша вулиця вгору пнеться, а дім у самому кінці, за ним вже парк починається. Він осібно стоїть, я знаю.


Над будинком летіла хмара вороння з криком та лопотінням крил, злагоджено, наче військо наступало. Потім темна пташина завіса посунула убік, відкривши будинок, схожий на равлика. Хвиля тривоги, наче ота зграя чорних птахів, зачепила й відлетіла. Аж подумала чи не сказати таксистові: гаразд, а тепер додому; і назвати свою вулицю та номер свого будинку. Але грошей у гаманці більше не було, та й не звикла Бора зупинятись на півдорозі. До автобусної зупинки звідси недалеко, побачила, коли таксі повернуло на цю вулицю. Вона швиденько роздивиться, що тут і як, поки справжній осінній вечір не насунув, і додому. А в тривожній хвилі винні легкі сутінки, які ледь помітно почали огортати будинок. Вітер вщух, до темряви ще далеко, а будинок без світла у вікнах завжди має сонний та похмурий вигляд.

Таксист без поспіху запалив цигарку, з полегкістю затягнувся, тримався, мабуть, усю дорогу. Автівка зашурхотіла шинами, розвернулася, виїжджаючи із завулка. Справжня вулиця з дво-та триповерховими будинками починалася трохи далі, дорога помітно спускалась униз поміж старими віллами, такими як ця, і новими особняками на місці старих. Подарунок долі дивився на Бору немов з-під лоба таке враження створював дашок, що нависав над ганком з опецькуватими колонами обабіч чотирьох широких сходинок. Другий поверх радше нагадував мезонін, а вивершувала будову кругла вежа з віконечком, висаджена збоку на даху. І цей однорогий равлик, що приліпився до похилого пагорба, ця несиметрична будівля довоєнного часу, без жодних слідів будь-якого новочасного втручання, з обдертим фасадом, з порожньою рамкою-віньєткою ліпниною із перекручених гілок та квітів над вхідними дверима уся ця чужа оселя разом з усією територією за огорожею-живоплотом, якщо вірити документам, була власністю Бори, і треба лише перевірити, чи це справді так, відімкнувши двері.

Лівіше від ганку двоє вікон у виступі-еркері відсвічували міддю призахідного сонця. Зблиснули, як скельця окулярів, за якими неможливо роздивитись виразу очей незнайомця. Замок на хвіртці виявився таким самим, як на бабусиній хвіртці у дитинстві, з до білого стертим язичком. Бора провела по ньому пальцем, сприйнявши це наче запрошення почуватись, як удома, й пішла до будинку по кам'яній, втопленій у траву стежці.

Ще один сюрприз чекав під самим будинком: химерний плямистий малюнок зелено-сивого моху, що вкривав нижній ярус кам'яних сходів. Такий навмисно не виростиш. Він сам утворюється з часом як благородна патина на мідних статуетках. Такий вигляд мали сходи Підгорецького замку з тильного боку, Бора їздила туди позаминулими вихідними, та хіба могло їй спасти тоді на думку, що за кілька днів вона підійматиметься на поріг свого будинку подібними сходами, лише без підгорецької трави, яка пнеться вгору з усіх щілин замкового каменю.

Одна з колон повита густими заростями винограду з незібраними дотепер гронами ягід, пожмаканими, прив'яленими сонцем та вітром, наче родзинки.

Виноград виявився дивним на смак, терпкуватим та кислим, його перестиглі грона слугували тут, очевидно, за прикрасу. Перш ніж встромити ключ у замок, Бора набрала номер Влада, аби сказати йому, де вона зараз, але абонент був поза зоною досяжності. Лідії теж нема сенсу телефонувати, у неї зараз найгарячіший час доби: готує вечерю для домашніх або вже поставила на стіл паруючий полумисок, розклала їжу у тарілки і вже побажала усім смачного, але тільки-но сама береться за виделку, як хтось: мамо, де сіль? а кетчуп у нас є?.. ма, я не хочу гречки!..

Ключ легко повернувся в отворі масивних дверей з обдертою де-не-де фарбою. Бора ступила через поріг, опинилась у прямокутному передпокої і вдихнула повітря чужого житла. У світлі, яке спалахнуло над головою, перше, що побачила, це похилі східці донизу за три-чотири метри перед собою; вони вели, мабуть, до кухні чи у підвал. Праворуч зачинені двері. Зліва, за широким прорізом вітальня. А тут, у вільному пристінку передпокою, масивна тумба на взуття, дзеркало, порожня полиця та вішак із вигнутими вгору кованими ріжками. І ані взуття, ані одягу. Запах у новому місці. Він міг виявитись неприємним та затхлим, приміщення могло відгонити старими лежалими лахами чи забутим пакетом сміття. Усього варто було чекати. Але це незнайоме житло мало нейтральний запах. Закинутістю тут не пахло: сухе, трохи застояне повітря не мало неприємних домішок. Бора кинула оком на сходи, що вели донизу, і пішла ліворуч, у велику кімнату, відчуваючи від власної хоробрості приплив адреналіну у крові, рука мимоволі потяглась до вимикача. Скляні очі! Серце підстрибнуло. На неї дивились чорні скляні очі. Вугільне, аж до синього полиску, пір'я, міцний дзьоб в опудалі ворони не було нічого загрозливого. Але серце закалатало від несподіванки. Переляк, одначе, виявився слабшим за захоплення: ти ба! Опудало стояло на полиці справжнього каміна! Забута дитяча мрія, навіяна казками Андерсена. Кутовий. З усім чавунним причандаллям на кованій стійці. Викладений з масивної старої цегли дві великі приземкуваті літери «П», менша на більшій, із «плечима»-поличками нижнього ярусу, на яких при бажанні й сидіти можна, якщо посунути опудало птаха та великий компас у дерев'яній оправі. З металевим дротяним кошиком, наповненим березовими цурпалками, під топкою, в отворі нижньої «П». У центрі кімнати овальний стіл, під стіною різьблена шафа, заповнена книжками. Вікна в еркері ті, що бачила їх з вулиці, ховаються за цупкими оксамитовими портьєрами фісташкового кольору. Праворуч від входу, ближче до каміна, шкіряний диван із картою світу над ним; по інший бік від каміну крісло, глибоке й помітно продавлене. За прочиненими дверима наступна кімната. Бора зазирнула туди: з правого боку кімнати дерев'яні сходи вгору, в куті п'єц з білого потрісканого кахлю. Праворуч від запнутого шторами вікна софа, за нею, під сходами, ховається етажерка з книжками та дерев'яний порожній вішак на гнутих ніжках із викрученими ротанговими ріжками, маленький низький столик під вікном із настільною лампою молочного скла, зліва шафа темного дерева із невеличким дашком. Інтер'єр для зйомок фільму про п'ятдесяті роки. Або про тридцяті-сорокові. Або й навіть про початок минулого століття, якщо внести деякі корективи. На додаток до верхнього освітлення Бора увімкнула ще й настільну лампу під абажуром і тепле світло залило кімнату. Початок поруччя сходів вінчала відшліфована безліччю доторків куля, схожа на маленький дерев'яний глобус з обрисами невідомих континентів. Куля лагідно лягла під руку, затримала її на собі. Бора зупинилась. Страху вже не було, залишилась зосереджена, трохи напружена цікавість. Вона й винесла її міцними сходами у невелику кімнату з вікном посередині та двома боковими дверима. Бора відхилила край штори і побачила за вікном сад, а далі за біло-сірим муром парк, дерева у шаленстві осінніх барв від зріло-зеленої та червоного золота до іржавої охри. Кімнату вмебльовано лише найнеобхіднішим: по один бік від вікна софа з двома подушками, по другий робочий стіл з поличками над ним, зліва від сходів шафа. Кімната з'єднувала нижню частину дому та інші кімнати чи що там ховалося? за двома дверима обабіч. За ті двері Бора зазирнути не наважилась, не хотіла зараз заглиблюватись у нетрі будинку. Спускаючись сходами, полічила подумки кімнати: нагорі три, якщо за дверима кімнати, і внизу дві або три, бо при вході є ще двері праворуч. А внизу тоді що? Там, куди ведуть кілька похилих сходинок. Виявилось кухня. До неї треба було спуститися п'ятьма похилими сходинками. Здавалося б, вікно кухні, що виходило на правий бік, має визирати назовні з напівпідвалу, але, всупереч очікуванням, воно дивилося на яблуню, зарості дрібних бузкових квітів на високих стеблах та живопліт зі звичайної висоти. Недарма дім скидався на равлика, що повзе вгору похилим пагорбом. У цокольному приміщенні, у найнижчій точці будинку, була кухня з коморою, а під ними чи збоку, мабуть, ще й пивниця, і саме вони надійною основою тримали усю будівлю на собі. Сучасними на кухні були лише фіранки на вікні сітчасті, ніжно-кремового кольору; а усе інше немов з крамниці антикварних меблів та предметів побуту, зібраних докупи випадково. П'ять різних крісел були між собою чимось все-таки схожі плавністю вигнутих ліній, приємними на дотик формами без гострих кутів. Масивний креденс із різьбленими оздобами букетами квітів по кутах міг бути й з позаминулого століття, Бора не надто на цьому розумілася, натомість великий овальний стіл був не таким давнім, мабуть, з 50-х років. Бора поставила сумку на крісло з низькою напівкруглою спинкою із кількома вертикальними підпорками, що робило його схожим на арфу; підійшла до мідної раковини і повернула мідний краник тугий, повний струмінь води дзвінко вдарив у метал. Працює раритет.



І куди не кинь оком жодних слідів пилюки чи бруду, ніби тут і далі жив педантичний самітник. Посуд схований. На видному місці лише череватий фаянсовий заварник із маками на боці та велике надщерблене горня з намальованими півнем та куркою. І дзеркало у темній рамі на стіні з павутинням тріщинок по кутах. Глянула на себе якась вона у тому дзеркалі не така чи дзеркало не таке й відвела погляд. Не було бажання вдивлятися, та й настрій змінився. Тьмяне дзеркало, мідна раковина із музейним краником, омріяний камін з березовими цурпалками у металевому кошику, лискуча дерев'яна сфера на початку поручнів сходів, білий кахельний п'єц, який не зруйнували, облаштовуючи кімнати паровим автономним опаленням, опудало чорно-синьої ворони зі скляними очима усе, усе, усе, що вона побачила у своєму домі, не мало до неї жодного стосунку. Все чуже, а вона цікава зайда, яка випадково опинилася в чужому домі і кружляє тепер його кімнатами у пошуках господарів. Роздивилась, переконалась, що міфічний будинок існує не лише на папері, і що тепер? Тепер додому. У двокімнатну квартиру на виїзді з міста з маленькою кухнею та крихітним передпокоєм, у своє житло, яке тато отримав колись, відстоявши багаторічну чергу, та майже у ньому й не жив повернулись з мамою у татів Золочів. А свого житла Бора ніколи б і не придбала, якби не батьки. І досить оглядин. Додому. Але спочатку де тут туалет? Внизу, біля сходів. Бора готова була побачити антикварну чавунну ванну, можливо, навіть на лев'ячих лапах, раковину з клеймом австрійського або польського майстра, якийсь чудернацький унітаз із керамічною білою ручкою на довгому ланцюгу. Помилилась. Нічого особливого, сучасна сантехніка. Ванна як ванна. Хоча й за масивними дверима, давніми, не сучасними, які байдужо проігнорували її, коли вона спробувала вийти. Натиснула на ручку марно. Двері замкнулися. Усіх впускати, нікого не випускати. Паніка вдарила у голову, побігла скаженими мурахами по руках. Ті, що хазяйнують на чужій території, рано чи пізно потрапляють у пастку. Бора скинула куртку на підлогу, щосили смикнула дверну ручку даремно, нічого не змінилося. Тоді спробувала заспокоїтись, зробила кілька глибоких вдихів-видихів і знову взялася до справи, тепер вже без притиску, легко й обережно міняючи положення ручки. Могла уявити себе будь-якою людиною, твариною, рослиною, предметом у будь-якій ситуації, за будь-яких обставин. Уява зараз працювала безвідмовно Бора побачила себе на дні вузької й глибокої ями, так явно побачила, що мороз пішов поза шкірою, гукай, не гукай ніхто не почує. Та й мову забрало німа, на слизькому дні крижаного колодязя. Трусонула волоссям мовчи, уяво, тут дійсність перевищує будь-які фантазії. Бора билась у двері міцне надійне дерево глухо відгукувалось на удари плечем. У відчаї озирнулася. Чи не знайдеться чогось гострого, металевого, чим можна спробувати відчинити двері або роздовбати їх, або чогось важкого, чим можна щосили гепати у двері із надією, що хтось з вулиці почує… Нічого не знайшовши, зупинила погляд на душовому шланзі у металевому плетиві, прикидаючи, як би то його відкрутити і що це може дати. І поки Бора билась у пошуках виходу з ситуації, внутрішня, друга Бора, та, що запам'ятовує незвичні емоції, підслуховує розмови у транспорті та ставить себе на місце інших, фіксувала у ці хвилини послідовність та силу нових вражень; діловито та зосереджено працювала, як комп'ютер, що записує на диску нову інформацію. Знадобиться, коли з її героями станеться подібне. Тиша навколо. Хоча… Ні. Не зовсім тиша. Заледве вловимий фоновий шум, обережне шурхотіння по кутах. Дім ледь чутно подавав ознаки життя. Тиша була живою, наповненою відгомоном безсенсових порухів, приглушеними звуками незрозумілого походження. Будинок дихав, щось нерозбірливо й відсторонено бурмотів, як жива істота уві сні. Бора присіла навпочіпки, зазирнула у тоненьку щілину збоку від дверної ручки там темнів запалий у невидимий отвір нерухомий металевий язичок; дверна ручка рухалась без жодного із ним зв'язку. Неслухняна вставка мертво застрягла в отворі між дверима та одвірком. А сумка, Господи! Сумка залишилась на кухні! Разом із мобілкою! Бора затулила чоло долонями й сповзла спиною по стіні. Ніколи б у романі цього не написала, була певна, що це картинка-штамп: обхопити голову руками й сісти під стіною а, виявляється, у її житті відчай виглядає саме так. Треба ж бути такою безтурботною, аби самій попхатися у будинок, де ніхто не живе, адреси якого ніхто з близьких не знає. Відпустити таксі. Ще й спромогтися зачинитися, залишивши назовні сумку з мобілкою. Бора застогнала від безсилля та злості на себе. «Ідіотка», подумки констатувала вона. Підвелася, відійшла на кілька кроків і, стиснувши зуби, розігналась щосили, гупнула у двері, лиш боляче забивши плече та стегно. Немов у скелю квецьнулась. Дверям нічого, а тілу боляче до сліз. Розтираючи забиті місця, опустила кришку унітаза, сіла верхи. Хороша затравка для роману? Маєш собі затравку! До трагікомедії. Або для трилера. З цього можна зробити що завгодно. Сама, у чужому порожньому будинку, за зачиненими дверима. Як миша у мишоловці з великим шматком сиру. І як тобі це у житті, а не на папері? Десь далеко ледь чутно заспівала мобілка. Хтось телефонував, навіть не здогадуючись, у яку халепу потрапив абонент. Мобілка кликала та й кликала, довше, аніж зазвичай. Замовкла й запанувала дзвінка тиша. І тривала довго, безкінечно довго. Дім затамував дух. І від тої нестерпної напруженої тиші Бора розплакалась. Виплакавшись та втерши сльози, впала у ступор. І, нарешті, спробувала зібрати докупи уривки думок. Ну добре. Може, Влад згадає, що вона збиралася вранці до нотаріуса, і почне шукати телефон чи адресу нотаріальної контори… Дідька лисого він почне шукати! Останнім часом Бора вже спить Влад приходить, а коли вона вранці йде на роботу Влад ще спить. Вони можуть і два дні не бачитись. А за два дні вона тут з'їде з глузду від безвиході. Швидше Лідія допоможе. Похопиться, куди подруга поділася і чому на дзвінки не відповідає. Приїде зі свого Стрия, привезе товар, а потому почне шукати Бору, розпитувати, що і як, і врешті-решт вийде на нотаріуса… Але на це знадобиться щонайменше два дні. У результаті той самий фінал. Жодного оптимістичного варіанту, самі причепливі тоскні думки опосіли, як мухи жовту стрічку на лампі. Тільки б вибратися звідси, думала Бора, і не потрібний мені цей будинок. І я йому не потрібна, бо ж відчуваю цю глуху напружену ворожість. Продам його. Куплю хорошу квартиру, а на решту поїдемо з Владом у подорож Європою, а потім з Лідією до Іспанії. Давно ж хотіли на північ Іспанії, у Каталонію. Або нічого не купувати, а відкрити своє видавництво… І про що тільки думав Володька? Для чого таке утнув? Як його прізвище: Лискович? Лискевич?.. Колись вона написала у своєму щоденнику про їхню останню зустріч. Десь у хаті, у якомусь закапелку, на антресолях, є той щоденник. І в ньому, можливо ні, точно, є щось про Володю, бо вона тоді докладно вела щоденники, особливо охоче записувала про стосунки із закоханими в неї хлопцями, дурепа сімнадцятилітня, а він був не просто закоханий. Лише мало значив для неї, вона й обличчя його майже не пам'ятала. Думки гойдалися широкою амплітудою: від тваринного страху з краплями поту на чолі та гупанням серця і до коротких періодів опанування собою, відстороненого, ніби не з нею це сталося, перебирання варіантів спасіння, один за іншого дурніший. Усі плани на майбутнє розсипалися на друзки нічого путнього не спадало на думку. Ситуація склалася гірше не буває. Але це лише так здавалося, бо невдовзі виявилось, що буває і гірше. Достатньо було подумати, що тут бракує повітря. Щойно ця думка оформилася у відчуття, як жах знову охопив її, пройняв холодним потом, перехопило подих. «Спокійно, спробувала вгамувати істерику Бора, це ж не вбиральня-шпаківня з багатоповерхівки, тут он яка стеля висока, і місця зайвого достатньо, он і пральна машинка є, і кошик для білизни, тут не скоро почну задихатися. Тут хіба від страху задихнутися можна». Треба думати про щось зовсім інше, про щось зовсім-зовсім інше. Але про інше не думається. Перед очима помальовані білою олійною фарбою стіни, білі двері, бежевий кант попід стінами із кахельною біло-бежево-рожевою підлогою; чи не кант, а… як ці рейки називаються? Не рейки ж. От приходиш у крамницю будматеріалів і кажеш: прошу сказати, чи є у вас.. ці… як вони? як же вони називаються?.. і цікаво, скільки часу минуло: півгодини? півтори? дві з половиною? Знову ледь чутно заграла мобілка. Єдиний живий звук, що порушував мертву тишу довкола. Хай там хто є: дзвони мені, дзвони! Дивуйся, чому не відповідаю, здіймай галас, телефонуй до інших: де Бора? Куди поділася? «Шукайте мене, люди, шморгаючи носом, закликала вона подумки, не відкладайте цю справу на завтра, бо завтра може бути пізно». Гарячий чай. Ось що хотілося б отримати перш за усе, вибравшись назовні. Велике горнятко, згодна навіть на те, чуже, з кухні, із намальованими на ньому півнем та куркою, наповнене ароматним чаєм, чорним байховим без жодних домішок. Або навпаки з суміші карпатських трав: чебрецю, суничного листя, м'яти… Плінтуси! Ці довгі бруски на підлозі вздовж стін називаються плінтусами. І що це мені дає? А нічого. Нічого. Біля мене ні телефону, ні книжки, ні чаю, лише ці плінтуси. Ніколи б не подумала, що можна так хотіти звичайного чаю. Велике горня паруючого, запашного і звичайного чаю. А раптом це… кінець? І не скоро знайдуть, бо ніхто й не здогадається шукати пропажу по порожніх будинках. І чого б мали у нотаріуса щось запитувати? Через те, що до нього ходила? Мало чого люди ходять до нотаріуса! Це ж така буденна справа, що може легко загубитися у списку найближчих планів десь між здати зимову куртку в хімчистку та забрати чоботи з ремонту. Нікому ж не спаде на думку шукати сліди зниклої жінки у хімчистках та майстернях з ремонту взуття. Так сиділа Бора і думала, то тихо плачучи, то вголос підвиваючи. І досиділась до того, що зрозуміла, який буде фінал її «Кінця світу». Кілька місяців, поки писала роман, не знала, чим він закінчиться, відкидала ідею за ідеєю, як штучні бутафорні насадки на кінцівку історії. Бо усе було не те. Просто йшла, зберігаючи спокій та розглядаючи дорогу попереду метр за метром, знала, що просувається у правильному напрямку, і цього було достатньо. А тут, у замкненому просторі ванни-вбиральні, у повній невизначеності, у крайньому відчаї, пройняло раптом такою щемливою нотою відкриття, що вона знову щосили почала гамселити у двері: випустіть мене звідси! Випустіть мене! Випустіть!!! А тоді повернулася на своє керамічне сідало і додумала деталі. Ось воно, нарешті, те, що треба. Саме такий фінал матиме «Кінець світу»! Досконало й припасовано усе зійдеться наприкінці. Лише назва буде інша не кінець, а початок світу. Ніби одне й те ж, насправді принципово інше. «Початок світу», саме так. Але треба вийти звідси чимшвидше. Бора знову відійшла на два кроки, навіть трохи відхилилась, аби набрати розгін, і за секунду до того, як рушити уперед, зауважила різку зміну у вже звичній біло-бежевій світобудові, але ще не встигла усвідомити, що двері відчинені, а повнувата жінка у плетеній темно-синій кофтині з провислими кишенями перелякано витріщається на неї з порога. Вони закричали одночасно, у два голоси: високим фальцетом жінка, і низьким хриплим зойком Бора. Ефектним злагодженим дуетом. Заспокійливі, з різким медичним запахом краплі, накапані у воду, вони теж пили синхронно, на кухні, як горілку, з келишків, запиваючи по черзі з горнятка, з якого Бора мріяла напитися чаю. Жінка назвалася прибиральницею. Господар заплатив їй за роботу до кінця року, і вона виконувала свої обов'язки раз на тиждень, приходячи сюди у вівторки чи середи. І відпрацює, запевнила вона Бору, до нового року, увесь термін, за який отримала платню наперед, якщо нова господиня, звісно, не скасує рішення Володимира Володимировича. Прибиральниця звалася Ганною Петрівною. Остаточно оговтавшись від шоку, вона діловим тоном повідомила, що за комунальні послуги проплачено на півроку наперед, і показала, в якій шухляді лежать квитанції. Дякую вам! отямилась Бора. Якби не вітер, прийшла б сюди лише за тиждень, сухо відповіла жінка. Не була певна, чи зачинила вчора вікно нагорі… А тут бачу: світло усюди. Господиня у домі… Якби не ви, довелося б мені сидіти у пастці до наступного вівторка. спробувала усміхнутись Бора і додала: Чи середи. Ганна Петрівна багато разів уявляла собі зустріч з цією жінкою. В її уяві вона була іншою. Кращою чи гіршою не мало значення. Іншою. Але якою насправді є ця Бора, Ганні Петрівні тепер байдуже. Це вже немає значення. Хай там як, а вона до Нового року допрацює, і до побачення. Обсмикнувши на собі синю плетену кофтину, випросталась зі стільця: Ходімо, я вам покажу, де постіль взяти. У шафі є кілька нових комплектів. Небалакуча жінка. І погляд говорить: отримані гроші відроблю на совість, а на більше теплоту, симпатію та відкритість навіть не розраховуйте. Дякую, зупинила її Бора, я не маю наміру тут ночувати. Знову мобілка. Лідія. Роздратований, нетерплячий голос. Вона не розуміє, як можна закинути гачок щодо якогось там будинку, нічого не пояснивши. Розкласти приманки і зникнути, не відповідаючи на дзвінки. Бора коротко пообіцяла передзвонити. Лідія замовкла, але швидко прийшла до тями, встигнувши скоромовкою видати, як кулемет: якщо-до-ночі-не-задзвониш-все! Бора не збиралася випробовувати терпіння Лідії, заспокоїла подругу дорогою до автобусної зупинки і потішила розлогим звітом вдома, розгулюючи по хаті у піжамі з телефоном в одній руці та горнятком чаю у другій. О першій ночі вже через дрімоту почула шарудіння ключа у замку, звичні звуки у коридорі Влад прийшов. І тієї ж миті провалилася у сон. 2 Фінал роману визрів, проступивши до деталей; сидить тепер у голові бомбою, в якій запущено пусковий механізм. Тепер писати, не зволікаючи, у бадьорому ритмі, без зупинок, з щоденними підходами до комп'ютера, бо немає зараз важливішої справи. Розв'язка проситься до усього написаного. Годинник реалізації тенькає. Не встигнеш ображайся на себе. Але Бора мусить спочатку зробити інше виправити чужий текст, безнадійно пафосний та невиправно штучний, нашпигований банальностями та канцеляризмами. Робить чуже, залишивши своє на потім. Ці безкінечні сторінки потребують радикального втручання. Якщо витратити на правку багато-багато днів (скільки саме важко сказати), текст, звичайно, стане кращим. Але все одно залишиться поганим. Із поганого борошна доброго хліба не спечеш. І що воно з ним робити? Забирати додому чи тут мучитись? Як справи, Боро? Шеф усміхнений, в ароматі французьких парфумів впливає у двері. Починає робочий день з обходу своїх володінь. Гірше, ніж ти думаєш, каже Бора. Я не буду правити цей непотріб. Забери його від мене під три чорти. Що з тобою, Боро? Вона рвучко збирає рукопис докупи. Аркуші розсипаються, їжачаться зі стоса в усі боки. Ти прізвище на титульному аркуші бачила? голос шефа спокійний, він вміє тримати себе у руках. Комерційне видання. Нам за нього грубі гроші платять. Я не буду редагувати цей мотлох. Я просто не можу цього зробити, розумієш? Не можу! Добре, погоджується шеф і ставить крапку: Давай сюди. Формує з розбурханого стосу паперу ідеальний прямокутник. Що тобі дати? Вибирай. Є жіночий роман. Детектив. І ще довідник з лікарських рослин. Давай… довідник. …Не ображайся, каже Бора через півгодини, опускаючись у крісло в кабінеті шефа. Вона почуває себе трохи незручно. Між нею й шефом широкий порожній стіл. Я не ображаюсь, каже шеф, змітаючи невидимі пилинки з матової поверхні. Лише думаю: чи можна на тебе розраховувати? Один один. Нічия. Бора випростується шеф мовчить і вона мовчки виходить з кабінету. Вдома на неї чекає роман, довгоочікуваний та недописаний. У них жваві стосунки: вона без нього не може, він без неї ніщо; він її виснажує, вимучує, ревнує, тримає у напрузі, сидить у думках, не надається до контролю і не одразу повертається, коли у неї виникає для нього час і вона намагається прикликати його до себе. Але зараз на її столі перед очима текст майбутнього довідника травозная. «Маргарита» з подвійним сиром! чути від дверей. Добрий день усім, хто тямить у добрій піці! Бора підносить вгору руку, що може означати привітання без відриву від виробництва. Вона саме з тих, хто не розуміється. Піца не її їжа, а от Оленка це обожнює. Бора показує рудій дівчинці на стіну: піцу туди, в сусідній кабінет. Натомість Руслана вже спішить назустріч: ні-ні, усе правильно, піцу сюди! Вона щойно без упину говорила, наводячи лад на своєму столі, а тепер забирає з рук юної велосипедистки картонну коробку, що апетитно пахне на всю кімнату. О! дивується Бора. І ти туди ж, Руслано? і до дівчинки, з усмішкою: Доброго дня! Ледве дочекалась, повідомляє Руслана, вмикаючи електрочайник. Вмираю, хочу їсти. А ви піцу не любите? дівчинка дивиться на Бору, ховаючи гроші у кишеню та застібуючи блискавку. Я?.. Я люблю сільські канапки. Такі, як моя бабця робила. Намастити хліб домашнім сиром, але перше вимішати його з гострою червоною паприкою та часником, а тоді зверху викласти композицію кружальця вареного яйця, соленого огірка, доброї ковбаси… Притрусити зеленою цибулею. Зеленою цибулею обов'язково. Не їла таких канапок, каже дівчинка. Я піцу люблю. Заради неї у піцерії працюю. Дівчинці на вигляд років чотирнадцять, не більше. Вона схожа на старшу Пеппі Довгупанчоху, яка підстригла волосся, залишивши у минулому свої дитячі, задерті догори кіски. Яскрава дівчинка: ластовиння на кирпатому носі, артистичний безлад рудого короткого волосся над чолом, грубі колготи, плетені рельєфною «резинкою»: одна нога синя, друга синя у тонку зелену смужку. У лівому вусі кілька кульчиків. З вами розраховуються піцами? дивується Бора. Тільки зі мною. Три години на день працюю і одна піца моя. Руденька охоча до розмов. Сьогодні вводили нове меню, довірливо веде вона далі. Випробовували на нас! Бора усміхається вона уявляє те, що чує, у картинках. Часом таких, що дуже відрізняються від почутого. Зараз відеоряд виглядає дуже кумедно. На обличчі дівчинки нерозуміння: що такого смішного сказала?.. Бора помічає, що на скроні дівчинки одне пасмо світліше від решти волосся. Яскрава зовнішність: раз побачиш не забудеш. Боро, каже руденька, беручись за дверну ручку, раджу спробувати нашої піци. Вам сподобається. Коли вирішите замовити, запитайте у мене, яку саме. Бора проводжає поглядом дівчинку за вікном та їде бруківкою спочатку зигзагами, колеса велосипеда виписують чудернацький малюнок, а потім слід вирівнюється. Борі спадає на думку, що вона колись теж ганяла на велосипеді, а тепер вже й не згадає, коли востаннє крутила педалі. І що заважає? Велосипед у підвалі, тільки принести, полагодити та їздити. Миготять вже на відстані різнокольорові ноги: синя литка, смугаста литка, синя, смугаста. «Звідки вона знає, що я Бора?.. думає Бора. І чому вона за їжу працює?» З протилежного кінця вулиці у напрямку видавництва суне по шосе гігантська темна хмара. Клапті брудно-сірої повсті клубочаться з боків автотраси, закручуючись пасмами досередини. Дорога виглядає зараз, як пересохле русло ріки, яке стрімко наповнює бурхлива каламутна вода, вона ніби щойно, трохи вище за течією, рознесла дамбу у друзки. За кілька секунд видовище за вікном перетворюється на кадри з фільму-катастрофи. Руслано… тільки й встигає вимовити Бора, і темна гримуча суміш вдаряє у скло. Шиба тремтить й підвиває пронизливим виском під натиском шквального вітру. Руслана скрикує, мало не вдавившись, але блискавично опиняється біля вікна, перевіряє, чи надійно зачинене. Відходь, відходь, кричить вона Борі. Їх підганяє звук гігантського батога, що ляскає вздовж скла. Вони вискакують у коридор, подалі від звірячого виття та темряви, яка впала за вікном, немов хтось затулив вікна з вулиці глухими шторами. Будинок гуде й тремтить, поверхом вище чути дзвін розбитого скла. Це вже друга за останні місяці буря. І знову неочікувана. Без штормового попередження. А коли синоптики оголошують штормове попередження, усе закінчується банальним дощем і незначними поривами вітру. Чи встигла сховатись руденька дівчина? Бора думає про неї і про те, де зараз Влад. Він не міг відійти далеко від стайні та своїх коней, він має бути у безпеці. А телефонувати не можна мобілки, як попереджають у газетах, притягують блискавки, приймаючи сигнал. Можливо, саме численна армія мобільних телефонів й викликає ці буревії, бо ж загальна кількість користувачів та ще й кількість мобілок у багатьох вже перевищує усі межі розумного. У шефа три мобілки, у Руслани дві; так, мовляв, зручніше. А блискавки та грози тим часом налітають усе частіше та несподіваніше. Усі вікна, кватирки та балконні двері Бора навчилась зачиняти, йдучи з хати. Досвід останніх років навчив, бо раз у раз сунуть непрогнозовані буревії. А що у Володиному будинку? Треба поїхати й перевірити, вони ж учора так і не піднялися разом із Ганною Петрівною на другий поверх, не перевірили вікна. Готова сьогодні подивитись твоє кубельце! піднесений голос у слухавці. Це Лідія. Лідко, ти ще у Стрию? Що у вас там з погодою? Трохи вітер здійнявся, пилюка куриться, але загалом тепло, гарно. Я вже їду, за годину буду в тебе, голос Лідії такий спокійний. А у нас кінець світу. Закінчиться подзвоню. Буревій вщух хвилин через п'ятнадцять, вже за звичним сценарієм. Таке траплялося не раз: природа вибухала істерикою без попереджень і стишувалась зненацька, немов хтось вимикав тумблер. Так і зараз за хвилину розвиднілося, темний вечір знову перекинувся на білий день, сонце повернулось із засідки освітило повалені дерева, вкритий жовтим листям вологий асфальт та позривану з балконів білизну, розпластану у калюжах або збиту у безформні грудочки під бордюрами. Лідія подзвонила першою: усе знаю, сказала, по радіо щойно передали, але поїду все одно, кажи адресу. У Влада набрала його номер все гаразд. У мами з татом теж, до них у Золочів буревій не дістався. За вікном тролейбуса, немов на екрані, Бора бачила кадри сюрреалістичного фільму: солдатську шинель з викрученими рукавами посеред дорожньої калабані, сіре на сірому. Гірськолижний черевик посеред клумби чорнобривців червоне на іржаво-рудому. Вивернутий із землі усіма бетонними нутрощами рекламний щит обличчя політика у багнюці. Лідія вже енергійно походжала довкола будинку, глухо стукотіла по каменю шпильками із настромленим на них опалим листям. «Фольксваген-гольф» вони обережно загнали на подвір'я, відчинивши ворота, тут донедавна паркувалась автівка, судячи з двох широких коротких доріжок, засипаних дрібною щебінкою. Боро, тільки не хвилюйся! попередила Лідія, виходячи з машини, і, вхопивши Бору за рукав, потягнула її за ріг будинку. На задньому паркані, глухому й доволі високому, лежала повалена тополя, схожа на гігантську дитячу гойдалку, задерту одним кінцем у небо. Вітер зламав дерево у парку, перекинув стовбур через міцний мур, з якого у багатьох місцях від удару ще більше осипалась біла фарба, оголивши цегляну основу. Розтріпаним верховіттям тополя вперлась у землю, як забута велетнем мітла. Із нижньої, запарканної частини дерева стирчав уламок з гострими краями. Викличемо когось, діловито заспокоїла Лідія, обтираючи каблуки об жмути трави, попиляти треба, порубати. Щоб по-господарськи… Помітної шкоди тополя не наробила, лише прим'яла якийсь кущ. Вологими боками темніли у садку стовбури вишень та світили білиною берези, поєднуючи чорне із білим, сад з лісом. До живоплоту по обидва боки тулились кущі смородини та агрусу, і ще, здається, форзиції, яка навесні першою зацвітає жовто-лимонним цвітом. Тато б сказав: який з неї хосен! У них з мамою у Золочеві кожен клаптик землі навколо будинку приносить користь. Але Бора знала: якби у неї був свій сад-город, він ніколи б не став територією суцільної корисності. Там обов'язково знайшлося б місце для зайвого, єдина втіха від якого полягала б у радості. Як у цьому саду. Тут і клумб не було, серед трави без огороджень пнулися вгору хаотичними острівцями жовто-коричневі чорнобривці та стояли високі й густі хризантеми кольору стиглої хурми. Боже, як вони пахнуть! торохкотіла Лідка, схилившись над хризантемами. Так піднесено-сумно пахнуть, як ніякі інші квіти! А я залишаюсь з тобою. Радій! Подивилась на подругу, пояснила: Мене відпустили. До завтра. Гілки та стовбури вишень, обліплені бурштиновою живицею, світилися у променях призахідного сонця застиглими краплями. Повітря саду немов зняли кришку дерев'яного пуделка з екзотичними прянощами. У терпкій суміші жовтневих приправ вирізнялися церковна вистояність чорнобривців та хризантем, волога гіркота кори дерев, терпкість пожовклого листя у траві. Осінній сад бадьорив та наповнював енергією. Лідія сплескувала у долоні, сміялась, і говорила, говорила. Синдром відпущеного на волю. У неї в Стрию біля батьківської хати був невеличкий город і сад. Вона переконувала маму відмовитись від грядок, мама про це і слухати не хотіла, вона вперто трималася свого, залучаючи до городу двох онучок, одинадцяти та п'ятнадцяти років, утім, онука, семирічного Митрика, ні до чого не примушувала. І дала врешті спокій доньці, яка одягалась по-столичному, їздила до Львова на усі театральні прем'єри, а пораючись у хаті, засовувала доглянуті руки в жовті гумові рукавички. Кизил! гукнула вона до Бори. У тебе тут кизил. З нього чудове варення виходить! Бора глянула одним оком і пішла в іншому напрямку, туди, де вабив до себе візерунок, що досконало поєднував різні відтінки зеленого, жовтого й червоного. Цей кут саду заріс плющем; густе листя, обернене верхівками донизу, трималося рухливими шарами, утворюючи мерехтливий малюнок риб'ячої луски насичених відтінків. Хвостом диво-риба торкалась трави, у якій заплуталися зів'ялі листові покручі та одна приблуда суха ялинкова гілочка, хоча звідки тут було їй узятися, коли жодної ялинки поблизу не було. Картину довершував острівок темного малахіту з лискучого підпарканного барвінку. Виглядало, що цей здичавілий садовий кут досі не бачив граблів, і саме тому був досконалим. Ночівля у домі не входила у плани Бори. Але вона змінила їх під тиском обставин. Чом би й не залишитися? Попередила Влада: мене сьогодні не буде, не хвилюйся. Точно? перепитав він. Я тоді покличу народ до себе, ти не проти? Народ зазвичай залишав абияк застелені ліжка, не так і не там поставлений, хоча і помитий посуд. Народ намагався бути чемним, він розумів: якщо поводитись у рамках пристойності і не залишати по собі безлад, можна буде й надалі розраховувати на нічні чування у цьому помешканні, коли Владова мама їде у Золочів до своїх батьків. Бора не забороняла Владові залишати гостей на ніч і не виявляла надмірної цікавості до деталей, а він не вдавався до зайвих пояснень. І тепер не сказав, кого кличе у гості. Дім подивитись не хочеш? Потім, мам. Це ж не терміново? голос Влада помітно повеселішав, він вже думав про своє. А ти коли будеш вдома вранці? Чи одразу на роботу?.. Фіолетові зів'ялі грона нагадали про першу зустріч з будинком. Виноград звисав вздовж кам'яної колони над ганком. Треба його зібрати, з-за спини сказала Лідія. Вона жувала зірвану ягідку, і вираз обличчя у неї був такий, ніби вона куштувала виноград на ринку, вирішуючи, варто торгуватися чи ні. Компотів накрутимо. Та хай висить, відмахнулася Бора. Гарно ж… Та й хто крутитиме? Коли? Лідія з порогу сипнула на долівку жменьку монет. Широкий жест сівача, піднесені слова: щастя і затишку у цьому домі! Вона не сумнівалася, що Бора тут житиме. Їй вистачило кількох хвилин, аби зробити перше коло поверхового огляду будинку. Вона роздивлялася усе з великою цікавістю. У вітальні показала пальчиком на примітивний малюнок під склом: це хто? Тут і Бора звернула увагу на картинку: будиночки, намальовані з висоти пташиного польоту начебто дитячою рукою, але дуже вправно, у цікаво викривленому ракурсі. Звідки їй знати, чия це робота? Лідія затрималась біля каміна та опудала ворони. Ковзнула поглядом по книжках, зазирнула під стіл. Почувалася, як риба у воді, просувалась кімнатами та усіма закапелками, пританцьовуючи та коментуючи вголос свої спостереження. Так. Пральна машинка є. Телевізора немає. А без нього життя неможливе. Цілком можливе. Комп'ютера теж не бачу, затримала погляд на Борі. І ентузіазму в твоїх очах не бачу. Чи ти не рада? Бора сиділа біля каміна, втопившись у продавленому кріслі та склавши руки на колінах. Їй було незатишно від занадто енергійного освоєння нової території. Маю таке відчуття, сказала вона, що зараз прийдуть господарі і проженуть нас з тобою: ви що тут робите, га? Ще й ногами затупотять, аби ми вшивалися звідси. Що ти верзеш? Таке враження, що я загарбник, а це контрибуція. Чи анексія. Не розумію тебе. Та подякуй долі за несподіваний подарунок і облаштовуйся на новому місці! Та я вдячна. Але мені не по собі. Мені ніяково, розумієш? У мене відчуття, ніби будинок спостерігає за мною, скептично спостерігає, іронічно. Недобре жартує. Він не приймає мене. Не ускладнюй. А ти не спрощуй. Документи на дім покажи. На роботі забула, роздойма. Лідію важко збити з хвилі піднесення. Вона докірливо похитала головою і взялася господарювати: увімкнула опалення, роздивилася птаха на каміні, торкнувшись пір'я та очей, зазирнула у димохід. А то, може, розпалимо вогонь? І викладаючи поліна у топці, зауважила: Уявляю, як Влад тішиться вільною квартирою. Нехай відчує себе самостійним. Бору неприємно шкрябнуло це зауваження. Чого таке обличчя розгублене? не замовкала Лідія, жмакаючи газету та підкладаючи її під ретельно вибудувану конструкцію. Не бійся, я допоможу облаштуватись на новому місці. Ти ж така непрактична! Але, зауваж, якщо вже падають з неба розкішні подарунки долі, то чомусь саме таким, як ти, хто не здатен оцінити їх належно. Газета згоріла, а вогню як не було. Облиш, озвалася Бора, вибираючись з крісла. Ходімо на кухню. Мастодонт 60-х холодильник «Дніпро» з ручкою-важелем та круглими плечима відгукнувся на під'єднання до електромережі тракторним гулом, з готовністю заковтнув кефір та йогурти, масло та сир. Знайдена у глибинах духовки пательня виявилась несподівано важкою, а ножі, виделки й геть усі столові прибори з шухляди різними: будинок демонстрував свою прихильність до випробуваних часом речей та звичку збирати все в один комплект. Смажену картоплю поділили по тарілках одна із синьою смужкою, друга з букетиками жовтих квітів; посідали вечеряти, вибравши собі з-поміж різних крісел «своє» й розливши кефір у черевату склянку та у маленький прозорий кухлик з ручкою. Мені тут страшенно подобається! Лідка зазирнула під стіл, де ступні спирались на міцну поперечину. Таке усе зручне, комфортне. Ти помітила? Жодних гострих кутів… Вона покрутила у руках мельхіорову виделку з довгими зубцями та ніж з кістяною ручкою. Тепер залишатимусь у тебе частіше! Бора мовчки чекала, поки Лідія доїсть подруга нарешті помітила це, допила кефір одним ковтком та підвелась. Гайда нагору. Лідія теж звернула увагу на те, що дерев'яна куля прикраса сходових перил нагадує невеличкий глобус, і навіть роздивилась, що один малюнок віддалено нагадує Австралію. Вікно горішньої кімнати затуляли важкі штори. Лідія розсунула їх, за ними були легкі прозорі гардини, які теж під руками розлетілися на два боки і осінній пейзаж, окреслений віконною рамою, миттєво перетворив усе інше в кімнаті в другорядне. Це моя кімната, несподівано для себе сказала Бора і відчинила вікно. Вечірнє повітря наповнило кімнату гіркуватою прохолодою садових хризантем. Вікно усе вирішило за неї. Поруч із живим пейзажем, який змінюється день за днем, жодна картина не витримала б конкуренції. Тому в цій кімнаті їх і не було, а інтер'єр виглядав стримано-лаконічним. А я зараз виберу. Бора здивовано подивилась на подругу, забувши, про що мова. Кімнату собі зараз виберу, лагідно додала Лідія. Вікно кімнати за дверима праворуч виходило на долішню частину вулиці, на освітлені вікна нового особняку зі слідами нещодавно завершеного будівництва на подвір'ї. На новий, стилізований під старовину віз на газоні із трьома кошиками хризантем у світлі садового ліхтаря. Погляд з вікна іншої кімнати, тієї, що за лівими дверима, впирався у кінець провулка, де з-за паркану темніли кудлаті зарості закинутої частини парку. У цій кімнаті увагу Лідії та Бори привернув маленький столик з настільною лампою, стосиком паперу та кількома баночками з тушшю чи чорнилами. Але обидві тут-таки й забули про нього, бо за дверима побачили інші двері нижня частина визирала з-під завішаної верети, яка затуляла їх, не добираючи до підлоги сантиметрів двадцять. Відтулили верету, посмикали ручку ключа у замку не було, двері були замкнені. Вони вели на горище із вежкою, іграшкову прибудову на даху, куди так кортіло потрапити. Але що з того? Не ламати ж двері. Лідія несподівано втратила цікавість до необстежених закапелків сіла на вузьку отаманку, узяла до рук аркуш сіруватого цупкого паперу. Її пальці пройшлися поверхнею паперу, покрутили олівець, вихопили зі склянки з розмаїтим причандаллям якусь ручку не ручку, шприц не щприц… Це рапідограф… випередила запитання Лідія. Справжній рапідограф. І олівці м'які, для креслення та малювання. Давно не тримала таких у руках. Струсонула флакончиком із написом «Туш», подивилась через нього на світло. Він що, малював? Бора знизала плечима, вона не знала, чи малював господар. А Лідія була колись вправною рисувальницею, три роки працювала у тому ж видавництві, що й Бора; оформила дві книжки, одну з них надрукували. Але видавнича справа швидко зійшла на пси, а коли галузь почала оговтуватись, Лідка була вже матір'ю трьох дітей і заробляла на життя торгівлею возила зі стрийської гуртівні до Львова стоковий одяг, завезений з Європи. Попит на нього був неабиякий у львівських крамницях охоче купували фірмові джинси, спідниці та куртки відомих марок з колекцій минулих років за дуже помірною ціною. Навіть власники дорогих бутиків брали речі і для себе, і на подарунок, але Лідія згодом не раз бачила свій товар на манекенах престижних крамниць. Цифра на ціннику часом у десятки разів перевищувала реалізаторську ціну. До цього бізнесу Лідію підштовхнув, за її визначенням, потрійний тулуб пологи за пологами, декрет за декретом із проміжком у чотири роки. І три розлучення. Треба було годувати й одягати дітей, сподіваючись лише на себе та допомогу мами. А справа, яку вона любила, непомітно опинилася на останньому місці. Їй було не до малювання. Особливо після того, як третій чоловік поїхав на заробітки у Росію і залишився у Підмосков'ї, створивши нову сім'ю. Вимастивши пальці в чорній туші, Лідія зробилась тиха й мовчазна. Бора зачинила вікно у своїй кімнаті, але штори не засмикнула. Принесла по великому горнятку гарячого чаю, ванільні сушки. Не вмикаючи світла, довго сиділи на канапі, під картатими пледами, задивившись на те, як змінює колір вечірнє небо. Бора згадувала вголос. Забуті деталі, слова та подробиці спливали із закапелків пам'яті, чіпляючись одне одного та витягуючи наступне на поверхню, відновлюючи стерту мозаїку спільного минулого з чоловіком, від якого у житті Бори зосталося лише ім'я, а тепер ще й будинок і цей неймовірний краєвид з вікна, від якого вона зараз не могла відвести очей. Бора соромилась зовнішності Володі, він був геть несучасний хлопець. Їй було сімнадцять, йому років на три-чотири більше, а може, й на п'ять, тоді усі, що були старшими на понад два роки, здавалися іншим поколінням. Він за своїм світосприйняттям був ближчим до її батьків, аніж до неї та її ровесників. З такою-то зовнішністю та звичками! Невиразні плечі, білі м'які руки, звичка щодня одягати діловий костюм та застібати сорочку під самісіньке горло. Жоден зі знайомих хлопців не носив краваток, але Володю це не турбувало, йому було байдуже, що одягають інші, він вперто тримався свого. Штани його завжди виглядали трохи закороткими. Бора ніколи не бачила його у джинсах і кремпувалась, коли вони разом потрапляли на очі дівчат-однокурсниць. «Вода у підвалі», уїдливо зауважувала вона, показуючи очима на його підстрибнуті штанини. Подруги поблажливо усміхались. Він дивився на неї, як на ікону, й не думав ображатися. Коли його мама почула від нього, що іншої дружини йому не треба, то хіба скрушно похитала головою. Жодним словом не прокоментувала піднесені розповіді єдиного сина про найкращу у світі дівчину. Звідки ти знаєш? Що? Про розмову з мамою. Мамина співробітниця якось переповідала подробиці з життя спільних знайомих… Як завжди, з'ясувалося, що хтось когось добре знає… Якби кожен з нас почав вибудовувати схеми, хто з ким знається та у яких стосунках перебуває, які цікаві відкриття чекали б на кожного з нас… Усе місто складалося б із знайомих та родичів. Еге ж. Пригадала щойно, як Володин батько мріяв про династію. Він був, здається, головним інженером чи щось таке на великому заводі. А завод ще дід Володі будував. Ти бачила його батьків? Ніколи не бачила, а оце зараз пригадала. А казала, нічого не пам'ятаєш… Навіть обличчя Володі пригадати не можу. Усе таке невиразне… Бора випросталась, засмикнула прозору гардину. Я свої щоденники того часу пошукаю, там точно про нього є. Ну добре, сказала Лідія. Усе зрозуміло. Одне тішить найбільше. Що таке? Ідеальний порядок. Порядок? Тут усюди ідеальний порядок. Це прибиральниця. Прибирає раз на тиждень. Всю хату?! Ти що, яке всю! Це неможливо. Та й непотрібно. Поступово просувається проблемними зонами. Раз одне зробить, іншим разом друге. До мене б хтось приходив прибирати, зітхнула Лідія. Мені така радість теж ненадовго, заспокоїла її Бора. Лише до Нового року. Лідія відвела погляд від своїх забруднених тушшю пальців правої руки, які вона раз у раз роздивлялась. Я не про чистоту кажу, а про порядок. Різницю відчуваєш? Усе на місцях, нічого не зсунуто, книжки рівними рядами, посуд тільки необхідний, нічого зайвого. Бачила, який лад на кухні? На усіх полицях? Це ж не кухня, а камбуз на військовому кораблі! Ти бачила камбуз на військовому кораблі? Просто подивилась на полички і виникла асоціація з військовою дисципліною. І у нас тут буде чистота й порядок, правда, Боро? У сформульованій пропозиції Бора подумки відзначила форму множини. Ну, не знаю, озвалась вона. В чоловічій оселі нормальніше, коли бардак. Боро! Будь серйозна! Ну, не знаю, усміхнулась Бора, як там у кого, а я більше люблю, коли дім має нормальний людський вигляд, коли видно, що у ньому живуть… І, витягнувши з-під себе пружну диванну подушку, запустила нею у Лідію. Подушка збила з підвіконня порожнє горнятко, воно з гуркотом покотилося по підлозі. Ой, я не хотіла! засміялася Бора. Лідія теж у боргу не залишилась жбурнула у Бору зібганим пледом: Такий вигляд? Такий вигляд ти мала на увазі? І дістала у відповідь меншою подушкою. У цій кімнаті, яка нагадувала Борі кабінет, вона й постелила собі згодом, коли стишився бурхливий потік веселощів. А Лідії у кімнаті ліворуч, з вікном на зарослий кут парку. Вона сама захотіла цю кімнату з твердою отаманкою для спини, мовляв, краще не знайдеш. Лідія грунтовно підготувалась до гостювання привезла із собою на одну ночівлю не лише капці, але й рожевий флісовий халат та піжаму. Набувши цілковито домашнього вигляду, вона спустилась у ванну зі своїм рушником та гелем для душу. «Двері не зачиняй!» крикнула їй згори Бора. «Я пам'ятаю», відгукнулася Лідія. Цікаво, де Володя спав, у якій кімнаті? І де його батьки? Що ж він, виходить, сім'ї не мав? У темряві за вікном тьмяно розпливалися німби далеких паркових ліхтарів. Ця кімната була як капітанський місток на кораблі, однак ця відкритість не створювала дискомфорту, навпаки, давала відчуття перебування у найважливішій точці споруди, у самому її серці. Хоча, можливо, Борі це лише видавалося, можливо, серце дому було у вітальні з каміном, або на кухні, або у маленькій вежці на даху. Я до себе, добраніч, Лідія пройшла повз Бору, ворухнувши у повітрі пальцями. Смужка жовтого світла лягла під дверима її кімнати. Бора ще довго чула звідти обережне шарудіння і не помітила, коли смужка під дверима зникла. А вночі Лідія прибігла, загорнута у ковдру, впала поруч, посунувши Бору до стіни. Там хтось ходить! Де? рвучко підхопилася Бора зі сну. Хто ходить? Нагорі. На даху? Тихо! Щось мале й пазуристе стрибнуло на черепицю, прошурхотіло донизу. Бора підвелась, спершись на лікоть. Тиша… Щойно голова торкнулася подушки, як знову на даху грюкнуло. Серце в Бори завмерло. Лідія не ворушилась і, здавалось, не дихала. Притулившись одна до одної, немов налякані школярки, втупились поглядами у зачинене, затулене лише легкими шторами вікно з розсунутими щільними портьєрами. Але тільки-но заспокоїлись, перевели дух, тільки-но Бора прошепотіла: «Може, якась білочка…» як грюкнуло сильніше, просто над головами, прогуркотіло вбік, змусивши їх відкинути будь-які версії. Шарварок на даху чи на горищі тривав із півгодини, а може, менше чи довше вночі час сприймається інакше. А тоді усе замовкло. Запала тиша. Лідка сопіла скраю софи, схожа на великий білий кокон. Ото нервова система! Заснула, як дитина. Тісно й незручно почувалася Бора під стіною, однак не хотіла будити Лідію. Усе тут було чуже висота дивана незвична, матрац твердіший, аніж вдома, повітря темніше і тиша глухіша. Рука звисала, торкаючись незнайомої холодної поверхні гладенької круглої ніжки стійки-вішака. Звідки він тут узявся? Чи це ніжка софи? Усі ці доторки та звуки несли нову інформацію про чужий життєвий простір. Дерев'яна ніжка ворухнулась під пальцями. Бора відсмикнула руку, немов від опіку. Софа здригнулася й повільно сунула вгору, до стелі. Бора хотіла гукнути: «Лідко, мерщій тікаймо!» Підвелась на лікті Лідії не було. І у сусідній кімнаті теж не було, та й кімната була незнайома. Вузька та довга, як коридор. Погано освітлений коридор, радше лабіринт з полицями на стінах, а на них Бора чомусь узялася роздивлятись цей мотлох гербарій з сухим листям, пришитим нитками до паперу, мікроскоп, грубі енциклопедії, великий військовий бінокль, варення у півлітрових та літрових банках під капроновими кришками з наклеєними папірцями «Кизил», «Настурція», «Чорнобривці». «Хіба з чорнобривців роблять варення?» здивувалася Бора. Варення з настурції її чомусь не здивувало. Довга прозора панчоха, синя у зелену смужку, звисала з верхньої полиці. Химерна нога була заповнена золотистою пророслою цибулею, і зелене міцне пір'я їжачилось навсібіч, пробивши тканину. Бора відчула наростаючий неспокій, хотіла зосередитись на якійсь думці, що вислизала з уваги, але не встигла, бо у поле зору потрапив глобус з Австралією, розкритий орнітологічний атлас та стоси журналів «Навколо світу»… За інших обставин вона б залюбки понишпорила у цій дивній комірчині, але хтось тут був, окрім неї. Відчувала його уважний погляд, він спостерігав за нею, видавши свою присутність порухом тіні, що гойднулася за рогом, відкидаючи химерне продовження до протилежної стіни. Бора поспішила за тінню, їй конче треба було дізнатись, хто там є. Але побачила лише мерехтіння світла за поворотом та почула слабкий свист, звук сичав та й сичав на одній ноті, ніби з силою виходило повітря з повітряної кулі. …«Де я?» подумала, розплющивши очі. На високій стелі у ранковому світлі виноградні лози ліпнина навколо люстри. Звідкись линув свист чайника. Змінивши висоту та силу звуку, за кілька секунд мелодія зійшла на тишу. До цієї стелі ще треба звикнути, як і до звуку чайника, і до снів на новому місці. Встаєш? почулося знизу. У вікно дивилося сонце. Його золоте коло, лагідне у такій порі, приголомшило Бору. У багатоквартирному дев'ятиповерховому будинку вікна її кімнати та кухні виходили на північ, і лише у вікно синової кімнати не довше години на день зазирали прямі сонячні промені. Вона скучила за сонцем у вікні. З кухні піднімався запах каші, здається, вівсянки. І пахло м'ятою, яку Лідка полюбляла додавати до чаю. Переходимо на здорову їжу! весело повідомила Лідія. Із самого ранку вона була переповнена енергією та добрими намірами. А я вже зарядку зробила. У саду! На траві! Каша і справді виявилась смачною кілька злаків, один з них вівсянка. З Лідією виникало відчуття захищеності, непотрібності геть усе намагатися робити власноруч та контролювати ситуацію. Хотілося лінуватися і дозволяти піклуватися про себе. Чути, як з кухні смачно пахне і лише здогадуватися, що буде на сніданок. Після смерті Славка Бора поступово забула і про такі безтурботні хвилини, навіть про потребу в них. Лідія відклала убік журнал: Запам'ятай, сказала, навесні запарюватимемо чай зі свіжого березового листя. Воно виводить шлаки, сприяє молодості та запобігає відкладенню жиру, простягнула до Бори пластмасову упаковку пігулок, витрусила їй на долоню білу капсулу: Кальцій! Ти ж зневажаєш такими речами, а даремно. Потім жалітимешся: коліна болять, спину тягне… Вийшли на подвір'я, накинувши куртки, намагалися визначити, що могло вночі їх налякати. І одразу ж зрозуміли: траву засипало пізніми осінніми грушками зі старої високої груші. Вночі здійнявся вітер обтрусив дерево, налякав до німоти. Лідія підняла грушку, обтерла рукою надкусила й виплюнула. Бора глянула догори, на відчинене вікно своєї кімнати. На широкому підвіконні у променях сонця грілися подушки. Перед тим як спуститись на кухню, Бора піддалась незрозумілому поруху виставила постіль у вікні, на ранковий вітерець, хоча ніколи цього раніше не робила. Лідія, походжаючи по хаті з телефоном в руці, розмовляла з мамою. Я з тобою до обіду, повідомила, поклавши трубку. Нічого, сказала чи то собі, чи то Борі, дівчатам самостійність лише на користь, а за Митьком мама подивиться. Але ще двічі дзвонила її мобілка, і Ліда пояснювала старшій, п'ятнадцятирічній Орисі, де варто шукати картату спідницю, а середній, одинадцятирічній Олі, що зошит з математики має бути у верхній шухляді письмового столу. Лід, тепер я писатиму, попередила Бора. Я теж маю, що робити, відповіла Лідія, протираючи рушником помиті горнятка. А тобі що, знов у видавництво сьогодні? На першу треба. Це називається: можу приходити лише у середи. Третій день якась потреба виникає. О пів вийдемо обидві. І… це… Даси почитати? Моє? Хіба перший розділ. Його вже, мабуть, не правитиму. Давай вже хоч щось! Тримаєш та й тримаєш. Випускай з рук… Сідаючи за ноутбук, Бора бачила у вікно, як Лідія садовими ножицями (де вона їх знайшла?) відпанахала гілку білосніжника з розсипами порцелянових кульок поміж темного листя кущі стояли живою огорожею з двох боків зарослого саду, відділяли щільним парканом подвір'я від вулиці. Грюкнули вхідні двері, пролунали кроки за спиною. Бора навіть не озирнулася. І Лідка до неї не озвалася. Вона знала, що зараз вже не треба відволікати Бору балачками, пропонувати каву, переповідати почутий по радіо прогноз погоди. Нічого не треба, окрім тиші. Навіть не шурхотіти хрустким целофановим пакетом та дверима без зайвої потреби не рипати. До полудня Бора написала лише сторінку тексту, поприбирала з нього зайве, перечитала вголос, перевіряючи на слух. Виправила дисонансні місця. Роман йшов важко; навіть тепер, коли фінал був відомий до дрібниць, просувався вперед кроками-ліліпутиками. Але ж просувався… На дзвінок домашнього телефону щось стиха відповіла Лідія. Що? запитала Бора. Хто це був?.. Майстер, що дерева ріже. Пропонував дерево попиляти. Він десь тут по сусідству вчора працював… І що ти сказала? Погодилась. Уяви, скільки зараз роботи у тої міської служби. Не дочекаємось. Тополя впала на нашу територію наші проблеми. Підтримуєш? Звісно, Бора потягнулась, підводячись. Хвалюся: непоганий епізод за ранок написала. А ти що робила? Читала?.. Лідія нічого не відповіла, з мовчазною гідністю принесла свій доробок лаконічний, без жодної зайвої деталі малюнок тушшю: гілка білосніжника у склянці з водою. Стисни, здавалося, двома пальцями одну з тугих білих кульок і вона лусне, розбризкуючи стиглий сік. Виходячи з дому, Бора вимкнула світло і лампа у передпокої з тріском перегоріла. «Не забути купити запасні лампочки», зафіксувала Бора самій собі завдання і, зробивши незграбний рух, як це може трапитись у новому, ще не освоєному помешканні навіть з дуже обережними людьми, боляче притиснула пальці дверима. «Фольксваген-гольф» обережно виїхав за ворота, похрустуючи дрібними камінчиками під колесами. Вмостившись на передньому кріслі, Бора озирнулась. Дім зблиснув окулярами вікон їй навздогін. Ніби іронічно посміхнувся. 3 Вона й забула, як виглядають шкільні щоденники Влада. М'яті сторінки, сяк-так заповнені дитячим почерком, рясніли червоними чорнилами: «Плювався на уроці!», «Бігав на перерві за Сошенком!», «Ходив по партах!». Останні сторінки геть помальовані кульковою ручкою: самі лиш коні на повний зріст, у гордій стійці з поворотом голови на глядача, у стрімкому галопі, із ретельно промальованими деталями вуха, очі, грива, хвіст, копита… А ось і те, що шукала синій, як тоді казали, загальний зошит. Її дівочий щоденник. Почерк змінився майже до невпізнання: у цьому охайному чистописанні заледве проглядалися риси її теперішнього нерівного й розхристаного стилю. Та й давно не пише вона рукою довгих текстів. Усе на комп'ютері: і ділове листування, і приватні листи, полетить Windows чи ще якась несподіванка станеться і зникне, наче й не було. А ці зошити залишаться, бо рукописи, як відомо, не горять. Ага, ось і про Володьку. На першій випадковій сторінці. «Це ж додуматися! Сказав мені: назвемо нашу віллу твоїм ім'ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном. Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!» Надмірною дівочою самовпевненістю війнуло на неї, аж скривилася. Прогорнула кілька сторінок взад-вперед, і Володька виник перед очима але не обличчя, а його уважне мовчання, хоча, здавалося б, як так може бути: погляд згадала, а риси обличчя ні. «Між нами не трапилося нічого такого, за чим довелося б шкодувати, але от згадую усе і мені робиться не по собі, навіть соромно, немов я образила людину. Зараз усе розповім. Почалося з того, що Володька пішов проводжати мене додому. Дорогою випитував, що мені цікаво, чим я захоплююсь, що збираюся робити у майбутньому. Відповідала йому однозначно, як вчителю, який трапився по дорозі, сама собі дивувалась, що так занудно відповідаю, ніби не про улюблених художників йшлося, а про уроки на завтра. Він мені неприємний, ось у чому діло. Від голосу до манери дивитися на мене. Особливо коли він думає, що я цього не помічаю. Наступного дня прийшов без дзвінка, без попередження, приніс кілька альбомів. Простягнув, переступивши поріг: «Подивись. Я згодом заберу. А ``Олену Кульчицьку'' дарую». Довелося впустити, запропонувати чаю. Він гортав сторінки, показував в альбомах улюблені репродукції. Курт Гюнтер. «Акт. 1930». Подивись, казав, кілька ліній, кілька плям, нічого зайвого. Фігура оголеної жінки. Запам'ятала саме цю роботу, бо не чекала, що хлопець так просто і природно акцентуватиме на цьому увагу, так само, як на пейзажі чи натюрморті. Ще щось показував, дивувався: мінімум засобів максимум ефекту. Френк Бренгвін. «Старий дім». Графіка. Лише кілька штрихів а дім як живий, і тінь від нього на землі, і вітер дерева хитає. Мало що запам'ятала з того, що він говорив. Хіба про лаконічність і простоту. Мистецтво, цитував, починається з простоти, а найвище мистецтво піднімається до найвищої простоти. Дивись, казав, це «Верби взимку», Олена Кульчицька. Жодної лінії ні забрати ні додати. Тобі не цікаво? Дякую, кажу, потім подивлюсь. А ці забирай, я вже подивилася. Я не хотіла аби він згодом за ними приходив. Потім були квитки до театру. Не пішла, мала інші плани. Попереджати треба. Він не образився, навпаки купив згодом квитки на балет. Від балету я відмовитись не змогла. В Оперному більш-менш нормально себе з ним почувала. Трохи заважав своїми поглядами, раз у раз дивився збоку, а я вдавала, ніби не помічаю. Потім він домовився з отоларингологом перевірити, чому у мене так часто ангіни трапляються. Його надмірна опіка мене дратувала, хоча деякі знаки уваги від нього приймала. Прийшов, знову з альбомами та книжками. Показував поганої якості репродукції. ``Це Іван Косинін! тицяв мені до рук, чула про такого? Його роботи є у нашому Національному музеї. А хто про нього знає? Не чула про Косиніна? Геній зі Львова''. Зашумів чайник на плиті. Бора відірвалася від читання, механічно всипала щіпку чаю до заварника, залила окропом і повернулась до читання. «Дивно, що він за освітою технар. З нього був би непоганий мистецтвознавець. Він навіть у відпустку поїхав у цей, як його… Забула. По місцях Олени Кульчицької, одне слово. Листа надіслав, наприкінці «цілую». Приїхав і кинувся до мене з розкинутими руками. Ледве вивернулась. Товаришувати з ним одна річ, але оці жести, слова, погляди це усе між нами неможливе, як він не розуміє? Сувеніри привіз, розповідав так довго, що я вже почала на годинник виразно поглядати. Ну справді, скільки можна сидіти в гостях? Прощаючись, раптом наблизився і взяв моє обличчя у долоні відсахнулася, відскочила від нього, як налякана кобила. Щось різке сказала. Перемовчав. Далі ходив, книжки носив, альбоми… Все якийсь привід знаходив, аби зайти. Сидів поруч, я часто замовкала, незручно було сказати: та йди вже! Намагалась натякнути мовчанням, воно ж буває різним. Мені здавалося, між нами виникало й росло напружене мовчання. Він це розцінював по-своєму, просто мовчки сидів у кімнаті поруч, і для нього, судячи з усього, це мовчання було природним. Але варто було сказати хоч слово, миттєво оживав і починав говорити. Гра «морська фігура на місці замри!» «відімри!». На чергове моє «ми можемо бути лише друзями» якось сказав: «Ти ще маленька. Ти ще не знаєш, чого тобі треба». «А ти знаєш?» І він мені таке видав. Це ж додуматись! Сказав мені: «Назвемо нашу віллу твоїм ім'ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном». Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою! Одного разу я залишилась вдома сама. Точно знала, що він прийде. Дзвінок у двері. Я не відчинила. Визирнула з вікна він. Через годину-півтори знову хтось подзвонив у двері. Коли ще за годину пролунав дзвінок, я пішла відчиняти, впевнена, що цього разу це точно буде не він. Але це був Володька. «Що сталося? Я вже всюди був, де ти могла б бути…» І погляд такий турботливий, аж нудить. Мені зовсім не подобаються хлопці такого типу. Все у ньому не подобається, хоч він і розумний, і ерудований, але усе не те, не те». Бора налила собі велике горня чаю, відрізала кружечок лимона й обережно опустила на паруючу поверхню. В сімнадцять років їй подобались зухвалі батяри. З нахабнуватим поглядом, вдалими дотепами, швидкою реакцією, і щоб на гітарі грав. Він закінчував «Політехніку», батьки вже готували йому місце на заводі, а він поводився, як чемний хлопчик-мистецтвознавець, і не міг наважитись навіть взяти її за руку. Такий тоді ніколи б не міг викликати в ній цікавість. А його, мабуть, лякала й одночасно приваблювала її зневажлива байдужість. Вона тримала його у напрузі, і саме це мало над ним більшу силу, аніж сотні раз омріяна ним у безсонні ночі, але насправді неіснуюча її прихильність та симпатія, яка рано чи пізно він хотів у це вірити мала перерости у кохання. Одного разу Бора поверталась додому з одногрупником Олегом у них тоді спалахнув короткий роман вони цілувались на сходах, зупиняючись на кожному повороті. І на одному з майданчиків вона глянула догори і побачила знайому постать зіщулену, нещасну Володька дивився у вікно, він навіть не озирнувся, коли Бора з супутником проходили повз нього. По напруженій, закам'янілій спині його було зрозуміло, що він і бачив, і чув, і знав, що саме її підбори зараз стукотять поруч, і якби мав куди сховатись, забився б у шпарку, нічим не видавши своєї присутності. «Одного дня все закінчилось. Цього аж ніяк не чекала від причіпливого Володьки. Я гортала принесену ним книжку, він мовчки дивився на мене. Я набралась хоробрості: «Володю! Чого ти до мене ходиш?» «Ти не хочеш?» розгубився він. «Це нікому не потрібно». Він помовчав, а коли заговорив, його голос звучав як чужий: «Ти хочеш сказати, що це тобі не потрібно?..» Треба було йти до кінця, поставити нарешті усе на свої місця. «Це нікому не потрібно ні тобі, ні мені». «Добре, сказав він сівшим голосом. Я піду». Метушливо підхопився. Незграбно поспішив до виходу. Я мовчки чекала, поки він взується, у нього все валилося з рук, шнурки не зав'язувались. Вже вийшов і кинувся назад, вхопившись за двері, які вже мовчки зачиняла за ним: «Я люблю тебе!» Я розгубилась. Промимрила йому, що маю хлопця. Він скривився: «Справа не у цьому». «Справа у тому, сказала я, що ми ніколи не будемо разом». Він тримав двері. «Ніколи», повторила в обличчя. Я тремтіла від суміші почуттів. «Прощавай», сказав він, відпускаючи двері. І пішов, а мені було гірко, я відчувала, як йому боляче. Але водночас мені стало легше ніби щось важке з душі впало». Він більше не нагадував про себе. І ніколи вона його більше не бачила. У цьому вона зараз була переконана: ні, не бачились вони після того вечора ніколи. Ма, це Катя, вона буде жити з нами. Голос Влада веселий та впевнений. На півкроку за ним дівчинка, тримається за його руку, не кремпуючись; а може, вдає, що не кремпується. Їй теж не більше вісімнадцяти. Такого ж зросту, що й син. Чорне волосся до плечей, фарбоване, пряма гривка з невеличким вискубом по косій рівнобедрений трикутник вирізано з чілки. Юна Клеопатра. Мія з «Кримінального чтива». Ходімо чай пити, каже на це Бора, аби мати час отямитись. Вона вперше бачить Катю, хоча чула про неї останнім часом не раз. Дівчинка з паралельного класу, але познайомились (у сенсі заговорили) вони з Владом вже після випускного. До того часу стосунки були на рівні «привіт!» «привіт!». Катя почала ходити на заняття кінним спортом і побачила на іподромі знайоме обличчя. Два місяці знайомства і заміж. Вчиться у Політехніці; теж нікуди не хотіла вступати, але мама наполягла. Владе, опускається Бора на табуретку, ти з батьками Каті говорив про ваше рішення? Що будемо жити разом?.. Влад витягує з холодильника майже усе, що там є. Наразі ні. Ми ж дорослі люди. Саме тому і маєш сказати про твоє… про ваше рішення, про плани на майбутнє… Він моїй бабці сказав, подає голос дівча. А мама Каті в Італії, Влад вправно звільняє від обгортки пачку масла, посуває до Каті дошку із сиром, показує жестом наріж. Сам береться краяти хлібину, свіжа паляниця мнеться, кришиться, розпадаючись на нерівні дірчасті окрайці, які важко буде намастити маслом. Діти вдають, що усе гаразд, їхнє рішення жити разом просте й логічне, але руки Влада виказують його хвилювання, вони роблять забагато зайвих рухів. Бора з усієї сили намагається бути розсудливою. В таких випадках ще таке запитують: на що ви будете жити? запитує вона. Я ж працюю! у голосі Влада лунає щире здивування. Мама мені гроші висилає, додає Катя. Але так рано одружуватись це… надто серйозно, Борі важко дається ця розмова, вона намагається вибирати точні слова. Вона хоче запитати про головне, адже юних та недосвідчених можуть підштовхувати до одруження певні обставини, але вона не може сформулювати простого запитання, і тому каже зовсім інше: Це дуже серйозний крок. Ми ж не одружуємося! заспокоює її Катя. Може, ще й не підійдемо одне одному. Бора мовчить. До одруження ще далеко, додає потенційна невістка. Не хвилюйтеся! Я не вагітна! Наразі ми житимемо тут, підхоплює син. А далі буде видно. Щось у погляді Бори змушує його додати, пом'якшивши тон: Це серйозно, ма. Ми ж дорослі люди. Після чаювання син із дівчиною прибирають зі столу і зникають у Владовій кімнаті, зачинивши за собою двері. Цього вечора це виглядає як крапка на попередньому етапі життя. Сухий клацаючий звук стоїть у вухах: шлагбаум опустився, переділивши кордоном дотепер спільну територію. Бора намагається у своїй кімнаті повернутись до свого роману, але не може написати ані рядочка. Цього вечора вона не здатна увійти у вигаданий нею світ, він зараз далекий, паперовий. Несправжній. Усі думки і відчуття тут, у тому, що відбувається в її житті. У кімнаті сина тихо-тихо. І не постукаєш у двері, не запитаєш якусь дурницю, не увірвешся без дозволу, аби ідеєю поділитися. І для роботи пропав вечір. Хіба спробувати розгорнути книжку, дивитися у неї до мигтіння в очах, перечитуючи одне речення знов і знов, так врешті-решт і не вникнувши у зміст. Прокидається Бора від запаху кави, яким тягне з кухні. Чути легкі стрімкі кроки вздовж коридору, за ними важке тупотіння, придушений сміх біля вхідних дверей: наздоганяють одне одного чи що? О восьмій ранку. Ма! кричить Влад. Ми пішли! Бора виходить зі своєї кімнати, затягуючи пояс халата. Куди так рано? У басейн. Катя звідти на заняття, а я на іподром. Іподром поруч за кілька хвилин ходьби від будинку. Влад вже років із десять туди бігає, а тепер здійснилась хлоп'яча мрія, тепер стайня на іподромі місце його роботи. Борі важко примиритись із тим, що Влада не приваблює навчання у вузі. Він впевнений, що й без вищої освіти можна бути щасливим. Можна, звичайно, коли це звучить як абстрактна істина, а не тоді, коли чуєш це від свого сина, розумного та занадто самостійного. Суперечки наразі нічого не дають, вони вже не раз говорили на цю тему, і Бора тимчасово визнала аргументи сина. Після того, як він сказав: вступатиму, коли відчую потребу вчитися далі, а зараз не відчуваю. Весело й впевнено сказав, так, як вчорашнє: це Катя, вона буде жити з нами. Тоном, що не передбачає обговорення. Куди син вступає? Вже визначився? цікавились знайомі. І не приховували щирого подиву в очах: Нікуди?.. Працюватиме? Де?.. Це що ж, виходить, конюхом?.. І відбирає мову. Аут, винос тіла. В очах запитання: і як ти це дозволила? Борі б віджартовуватись або уникати прямої відповіді, а вона спочатку відповідала, ніби як виправдовувалась, і дратувалася від себе, а потім навчилась говорити на тему найближчого майбутнього сина спокійно й впевнено. Від сина й навчилась. Кава закінчилась. Бора розкриває нову упаковку, зосереджено береться до щоденного ранкового ритуалу. Але традиційна кава сьогодні не смакує. І запах притлумлений, не той. Починається ранок нового життя. За вікном тролейбуса осінь зріє, важчає, набирається темної дощової вологи. Усе менше легкої ажурної бронзи, усе більше принишклого сірого. До нової реальності треба призвичаїтися, змиритися з нею і, приймаючи зміни, знайти нові точки опертя. Які, наприклад? Син подорослішав. Сімнадцять вже не хлопчик. Залишається довіритись йому і не заважати. Подивитись на події під іншим кутом зору і побачити хороше. Ну що, наприклад? Та хоч би й визнати той незаперечний факт, що у сина чоловічий характер, він, без сумніву, здатний на вчинок; хіба не цього вона хотіла? Особливо відтоді, як загинув Славко і вона боялась, що без батька важко буде виховати хлопця? На роботі аврал. Горять терміни здачі текстів. У повітрі висить загальне роздратування, пахне грозою нез'ясованих стосунків. Ось-ось гряне буря. Аби день остаточно не пропав, треба звідси вшиватися. Скинувши недоправлений текст на флешку, Бора зазирнула у прочинені двері до шефа: попередила вдома працюватиму. Той затримав на ній відсутній погляд, відірвавшись від своїх думок, відповів нарешті: За умови, що ввечері скинеш те, що зробиш. Не встигаємо, хай йому грець! У мене щось з Інтернетом, починає вона і замовкає, наштовхнувшись на кам'яний вираз шефового обличчя. Але у будь-якому разі текст ввечері буде у тебе, в поштовій скриньці чи на столі. І пішла зла на себе, ніхто ж за язика не тягнув. Бовкнула тепер мусить зробити. А згодом, як це буває, переконається, що лихоманили даремно: замовники не поспішатимуть з переглядом тексту та своїми зауваженнями, і тиждень тягтимуть, і два, ніби й не лякали наслідками від зриву домовленостей. Видання за гроші замовників Бора не любила. Краще б їй дали редагувати ще один довідник травозная, який видавництво видає власним коштом. Боро, хочете, я вам допоможу? Пеппі. Та, що працює у піцерії за їжу. Сьогодні на ній кумедний плетений берет, насунутий до самих брів. Можу подивитись, що у вас з Інтернетом, пропонує вона. А ти в цьому тямиш? Руденька так красномовно пирхає, ніби почула відверту дурницю, але усміхається щиро: Що сталося? Бора пояснює. Кажіть адресу, зупиняє її руденька. І Бора називає нову адресу. З видавництва вони виходять разом. Тільки… згадала Бора. Я ще хотіла взуття купити. Забіжу на розпродаж, тут, за рогом, сьогодні знижка мінус п'ятдесят відсотків. А тоді вже додому. Руденька глянула на Бору з-під берета, він вже геть наїхав на її мідного кольору брови: Мінус п'ятдесят це у межах якої суми? Гривень 600700, подумавши, відповіла Бора. За рогом це там? дівчинка показала напрямок. Бора кивнула. Зрозуміло, дівчинка відчепила свій велосипед від стійки і, поплескавши долонею по керму, сказала: Оце моя «седона», знайомтесь, і без паузи: Ви ж доросла людина, які, на фіг, п'ятдесят відсотків! Мій товариш купив у Кьольні кеди на розпродажі за 4,99 євро, привіз сюди і здав по приколу власникові цієї крамниці. Це його давній приятель. І що вони зробили?.. Бора запитально кивнула: що вони зробили? Дівчинці подобалась увага Бори, вона із задоволенням продовжила: Вони написали на ціннику цифру 1699, перекреслили і поставили нову ціну 1499. І того ж дня кеди купили. За ціною літака до Кьольна й назад плюс кеди на додачу. Дівчинка глянула на черевички Бори. Якщо до завтра терпить, заведу вас туди, де можна купити суперове взуття за людськими цінами. Чи вам горить? Дощ вщух, Борі вже не горіло. Обминаючи калюжі, вона йшла до тролейбусної зупинки, коли у кишені задзвонила мобілка. Ма, піднесено пролунав голос сина, ми хочемо відзначити подію, (обидва розуміли, яку, без уточнень). До нас прийдуть, Кубляк подивиться кімнату, а потім підемо у нічний клуб. Який Кубляк? Той, що у класі ремонт організував, пам'ятаєш?.. Ну Кубляк, ма! Корочє, не суттєво. Вони із Катєю щось там мутять, кажуть незначні зміни в інтер'єрі. Ти ж не проти?.. Ма, я чого дзвоню: де у нас фужери? Ті, що твоя Світлана з Мілана привезла? Не можу знайти. З мілких калюж випирало покручене, скоцюрблене листя каштанів, ті іржаві грудки скидались на



скинуті вітром мертві пташенята. Каштани Бориного дитинства не хворіли на цю руду недугу, не розсипалися на трухлявий порох раніше часу; вони зберігали класичну довершеність ліній до глибокої осені, а про дрібного винищувача з відповідним ім'ям мінуюча міль ніхто тоді й не чув. Школярки збирали букети каштанового та кленового листя, приносили їх після уроків додому разом із запахом сухої гірчиці осені. Бора втяглась у роботу і до приїзду велосипедистки встигла відредагувати сторінок десять тексту. Руденька впевнено подзвонила у двері, стояла на порозі усміхнена, з коробкою піци у лівій руці. У небі за її спиною організовано кружляли ворони, немов поміж хмар метлявся гігантський сірий шалик. Велосипед залишила біля ганку, під вільним від виноградної лози стовпом. З правої долоні дівчинки, піднятої на рівень очей, звисало гроно синього винограду. Вона знімала його губами просто зі свого зап'ястка. Смачний? здивувалась Бора. Я люблю такий. Тебе як звати? запитала Бора, впускаючи дівчинку у передпокій. Божена, сказала та, витираючи рукою губи та роздивляючись з цікавістю. Це вам, поставила коробку з піцою на тумбочку і залишила зверху голу гілочку від винограду та свій чудернацький берет. Заляпані болотом кросівки скинула у передпокої, пошукала, у що б перевзутись, нічого не знайшла і рушила до кімнати у шкарпетках. «Треба капці купити», подумала Бора. Звідки така ворона прикольна? Божена підійшла до опудала на каміні. Купили?.. Подарували?.. Замовляли?.. Не дочекавшись відповіді, переключилась на графіку під склом. Який смішний малюнок! тицьнула пальцем у скупчення викривлених будинків. Дитина малювала? Бора стенула плечима. А що у вас у вежці нагорі? Завжди хотілося побувати у такій маленькій вежці. Мабуть, якась таємниця. Як схочеш, потім разом подивимось. Мала ствердно хитнула головою. Ну, показуйте, що з Інтернетом, Божена трималась, як майстер, що прибув за викликом. Бора пояснила: Кабель ось він, така штучка там. Яка штучка?.. Ага, роутер маєте. Добре. Дівчинка перевірила шнури та дроти, розслаблено пройшлась легкими пальцями по клавіатурі, завмерла перед монітором. Щось не виходило, вона підсунула крісло ближче, застукотіла пришвидшено. Двічі телефонувала комусь, консультувалась. Цікаво, чи має вона у школі прізвисько? Викапана Пеппі Довгапанчоха, але старша від книжкової на кілька років. Розкуйовджене волосся слухняно тримало завдану гелем форму, одне з пасм, на лівій скроні, світлішого кольору. Кирпатий ніс та щоки вкривало ніжне ластовиння. Доросла самовпевненість поєднувалась із дитячою безпосередністю. Бора залишила дівчинку, спустившись на кухню, але та прийшла за нею через кілька хвилин. Ви за Інтернет не платили вже кілька місяців! радісно повідомила вона. Я голову ламаю: що таке, у чому проблема, а у вас Інтернет відключений. Я не знала. Ви, чесне слово, як не в себе вдома. Так воно і є, погодилась Бора. Дівчинка усміхнулась: хороший жарт. У тій інтернет-фірмі, повернулася вона до теми, працює хлопець, що ставив експеримент з дешевими кедами. Зможете завтра до обіду заплатити? Вам одразу й увімкнуть. «Накрились нові черевички», подумала Бора і сказала: Зможу. А як тебе у школі називають? Божена? Божка. А що? Запитання залишилось без відповіді: мобілка обізвалась, глянула на екран Лідія. Не забула? заторохкотіла та скоромовкою. Прийде хлоп тополю пиляти. Післязавтра, раніше не може, у першій половині дня. Будь вдома. Все. Я нагадаю. З шефом усе залагодилося напрочуд просто: чи то він був у доброму гуморі, чи то і справді не було потреби спішити, але він лише підколов Бору, почувши її голос у слухавці: ось бачиш, ні в чому людина не може бути певна у часи залежності від Інтернету, ну добре, справа терпить, завтра привезеш, навіть після обіду. Пластунка Божка розпалила вогонь у каміні за одну хвилину. Тут, біля палаючого каміна, вони й засиділися при розмові до темряви. А почалося із запитання Божки: «То ви тут, у цьому домі, не господиня?» І Бора чомусь розповіла цій дівчинці про останні події. Про дім, про сина з Катєю, про коней… Божка слухала уважно, зупиняла наївними, напівдитячими запитаннями або ж навпаки щось таке зарозуміле тулила в ній абсолютно органічно поєднувалося одне з другим. Коні можуть бути справою життя, зробила вона висновок. Я вашого сина розумію. А я, довірливо повідомила вона, беручи яблуко, займатимусь глобальною проблемою людства… голосне хрумтіння. Безпекою життєдіяльності Інтернету. Бора підкинула три цурпалки у комин, у стишене полум'я, і, повернувшись на шкіряний диван, сказала: Я про це вже не один місяць думаю. Про що? Про те, що вихід Інтернету з-під контролю людини справа кількох років. Божка завзято хрумтіла печивом. А-аа. Нє-є. Я про інше… Інтернет з-під контролю не вийде. Навіщо вам про це думати? І Бора розповіла, що пише книжку, вже третій рік пише і, мабуть, ще довго писатиме, бо знову переробляє, знову їй не подобається. І що? запитала Божка Про що буде книжка? Про кінець світу, сказала Бора. Уяви. Одного дня на усій земній кулі зникає Інтернет. Хаос, розгубленість, марні спроби відновити втрачені зв'язки… Ні, знову заперечує дівчинка. Такого не буде. Інтернет не може вийти з-під контролю? Не може. Можуть відключити Інтернет в окремій країні, можуть обмежити доступ до певних інтернет-ресурсів, але такого, аби увесь Інтернет накрився ні. Це… ну як вам пояснити? Якби усі літаки, що зараз у повітрі, одночасно впали на землю. Це неможливо. У романі усе можливо. А в житті й поготів. У художньому творі автор може сказати: а що, якби… І розкрутити ситуацію. Мені цікаво почати з неймовірного чи малоймовірного. Гаразд. Припустимо. І з чого у вас ця заворушка починається? Тон Божки робиться зацікавлено-діловим. Увесь цей хаос з чого починається? З якого моменту? Одного дня ніхто не може увійти в Інтернет. Ні, заперечує Божка. Не так. Це міг би бути поетапний процес. Спочатку на Фейсбуці ніхто не побачить стіну, ні свого профілю, ні загальну. Одного дня вона стане білою жодних повідомлень, жодних постів, жодних фоток… Розумієте? У користувачів виникне враження, що Фейсбук заглючив, але це буде початком кінця. Таке припустити можна. Скайп перестане відповідати на запити користувачів, продовжила Бора. Сисадміни збожеволіють… Це хакери у вас там зроблять? Стіну обвалять? Ні. Вона сама впаде, завдяки внутрішнім руйнівним процесам. Вони накопичаться до критичної маси, і одного дня як рвоне! Нереально. Але цікаво. Фантастика, одне слово. Там не в тому річ, що Інтернет зникне, у мене там власне про Інтернет мало йтиметься, а у тому, як люди собі даватимуть раду у нових умовах. Зміст деяких Божчиних термінів та фраз Бора навіть не пробувала осягнути, їй не потрібна була така деталізація, навпаки вона могла виявитися зайвою, здатною розмити вигадану історію напливом надмірних пояснень. Але Борі бракувало знання зайвого, багатьом відомого, однак побаченого під новим кутом зору. Саме у цьому була потреба. І вона несподівано отримала таку співрозмовницю: дівчинка, яка мала певні плани щодо безпеки всесвітньої мережі, охоче розмірковувала на тему: а що, якби… Вона й про батьків своїх розповіла, про те, що мама з татом науковці, археологи. Їздять по світу за міжнародними програмами і тепер вже третій тиждень працюють у Румунії. Батьки вважають її дорослою і змирились, що вона за їхньої відсутності залишається у квартирі сама і не переходить жити до бабці на другий кінець міста. З батьками вона виходить на зв'язок по скайпу, а бабусі справно телефонує двічі на день, доповідає, що і як, і ця звичка компенсує недоліки її надмірної самостійності. Божка і тепер не забула сказати бабусі «добраніч». Вже майже о десятій вечора, після того, як Бора похопилася, глянувши на годинник: так, критична межа, або я проводжаю тебе, або тобі доведеться залишитись, бо в ніч саму не пущу. А мала й зраділа, ніби навмисно тягнула, аби почути пропозицію залишитися. Ти не сказала бабусі, що ночуватимеш не вдома? Чи я не почула? запитала Бора, повертаючись з ванної. А яка різниця? знизала плечима гостя. Забагато пояснювати. Не хочу бабусю хвилювати. Але… Я почувалася б краще, якби ти цього не приховувала. Та я й не приховую. Просто не хочу… замовчала, добираючи слова, зайвої деталізації. Це усе умовності, вони у житті лише заважають. Завтра вранці заїду додому, перевдягнуся, візьму зошити і піду до школи, які проблеми? …Засинала Бора, почуваючи себе безпритульною, якій пощастило знайти сухий та теплий нічліг. Це відчуття потрапило до неї листом миттєвого щастя, випадково переплутавши адресата. Воно призначалося іншій людині тій, що тішиться від самої лишень відсутності холоду, вогкості, протягів й має змогу випростати втомлені ноги. Ось воно, хвилинне щастя! Душею й тілом розлилася чиста радість, не отруєна непевністю і турботами про те, що буде завтра. І таким реальним виявився цей уявний стан, так блискавично переформатував він на цю мить сприйняття світу, що, зі свого надійного прихистку почувши дихання вітру за вікном та шурхіт крапель дощу у траві, Бора подумала не своє: «яка чудова мелодія за вікном», а чуже: «як добре, що маю, де сховатись від негоди». У бічній кімнаті руденька Божка вмощується на рипучому дивані. До звуків за вікном приєднується уривчаста, ледь вловима музика з навушників її плеєра. 4 Десь внизу, в глибині будинку, скрапує вода з несправного крана. Бора глянула на годинник й відкинула ковдру. Ще не вистачало, аби мала спізнилась до школи! Намацавши ногами капці, пішла у сусідню кімнату будити свою гостю. Божка розплющила очі безтямний погляд, забула, де вона є. Довгі руді вії учора ховалися під шаром чорної туші, яку Божка змила перед сном. У чотирнадцять років з особливим завзяттям псують банальними втручаннями природну красу, особливо таких виняткових, кольору міді, вій. А-а-а, дійшло до Божки, все, встаю. Вона бубонить у мобілку, виходячи з ванної, піднімаючись нагору та спускаючись на кухню. Після Божки у ванній залишилась вода на підлозі, захляпана зубною пастою раковина та цівочка води з погано закрученого крана. Бора мовчки витерла підлогу, нагодувала дівчинку яєчнею, провела до хвіртки, домовившись про похід за новим взуттям. Велосипед стрімко покотився вулицею вниз, Бора провела його поглядом і повернулась у будинок. Там стояла оглушлива тиша. Відчинила вікно у своїй кімнаті. Над парком піднімалося сонце, заливаючи ніжною позолотою вологі від нічного дощу верхівки дерев, повитий плющем паркан, хризантеми у траві та повалену тополю. На широкому підвіконні знову вляглися дві постелі. Бора попідкидала подушки, перевертаючи та енергійно збиваючи їх долонями й сама здивувалась, звідки узялась нова звичка, як ніби здавна існуючі у будинку правила самі підказали, що слід робити. Взялася обдзвонювати своїх. Влад відгукнувся не одразу; почувши його заспаний голос, Бора згадала, що вони вчора відзначали «особливу подію» й лягли, мабуть, пізно. Син пробурмотів: «угу, угу», так остаточно й не прокинувшись. Мама, навпаки, відгукнулась бадьорим піднесенням: у них ранок був у розпалі. Мама прала фіранки, тато витягував з пилососа затягнуту шкарпетку. Про те, що у горлі дряпає, Бора сказала лише Лідії, набравши її номер, та й то лише тому, що вона запитала про самопочуття. Подруга сприйняла почуте як керівництво до дії. Заявилася несподівано яскрава, усміхнена, у ледь чутній хмарці гіркуватих парфумів. Привезла меду, лимонів та калини три пучки стиглих кетягів, зв'язаних докупи ниткою. Тобі від нашого саду. Став чайник. Як я люблю калину, зраділа Бора. Запарю її як чай. Будеш зі мною? Чи тобі звичайного чаю? Мені чорного, міцного. Я запаху калини не люблю. Та що ти! засміялась Бора. Калина пахне чоловіком. Трохи шкарпетками, трохи спермою, трохи чимось невловимим, що не піддається визначенню. Лідія похитала головою, здійнявши брови, й заходилася різати лимон. З привезених новин одна була такою: телефонувала Світлана з Мілану. Просила влаштувати батька у будинок престарілих. …людей похилого віку, автоматично виправила Бора. Лідія відмахнулася: Яка різниця. Якого батька? дійшло до Бори. У неї хіба є батько? Світлана була Лідиною подругою дитинства. Бора саме так сприймала її, через Лідію; бо напряму вони, мабуть, і не товаришували б. Колись з нотками ревнощів у голосі Світлана сказала Борі та Лідії: це ви такі нерозлийвода не тому, що жіноча дружба і усе таке інше, а тому, що між вами ніколи не ставав чоловік. «У якому сенсі?» поцікавилась Бора. «Вам подобаються різні типи чоловіків, пояснила Світлана. Неможливість збігів у симпатії до чоловіків основа жіночої дружби. У цьому секрет вашого взаєморозуміння». Зараз Світлана потребувала допомоги. Її батько Бора вперше почула цю історію пішов з сім'ї, коли діти були зовсім маленькі, виїхав зі Стрия в якесь інше районне містечко, викликавши бурю розмов, бо його нова жінка була років на десять старшою, мала двох дітей і була далеко не такою привабливою, як Світланина мати. «Пороблено», шепотілися жінки. «Ноги його більше не буде у нашому домі! погрожувала мама Світлани, і з дітьми йому більше не бачитись!..» У місті подивувались сенсації, язиками поплескали та й забули; інші надзвичайні події місцевого масштабу витіснили цю новину. І ось тепер, тридцять років потому, коли померла друга дружина Світланиного батька, на світ вилізло, що будинок переписаний на її дітей, спільних у них не було, а ті за першої ж нагоди нагадали вітчиму, що у нього у Стрию залишилося житло, й показали йому його ж паспорт зі штампом про виписку. Як лише вдалося таке прокрутити? Старий потрапив до лікарні, у кардіологічне відділення, тепер він у реабілітаційному центрі. Світлана просить прилаштувати його у будинок престарілих, бо він не хоче повертатись туди, де його не чекають. А брат Світлани? згадала Бора. Що він? Живе у Стрию. У нього сім'я, діти, він чути ні про що не хоче. Каже: а хто це? Я, каже, того батька на вулиці б не впізнав… Нема кому дати раду з тим старим, підвела риску Лідія. Закину тебе на роботу і поїду з'ясовувати, що можна зробити. Руки на кермі у мажорських шкіряних рукавичках Лідія привезла Бору у видавництво на своєму «Фольксвагені-гольфі» і, перехилившись через звільнене пасажирське сидіння, гукнула навздогін, відчинивши дверцята: передзвони, коли назад, може, заїду! Про існування взуттєвої крамнички у напівпідвальному приміщенні за два квартали від видавництва Бора й не здогадувалась. Взуття, виставлене на поличках, справді було якісним та недорогим. Йшла за чобітками, але до душі припали теплі черевички на зручних широких підборах Бора міряла їх, сором'язливо посунувши подалі під лавку старе взуття. Пройшлася взад-вперед і вже не захотіла перевзуватися. Заощадила на покупці рівно стільки, аби придбати дві пари капців та повернути борг за Інтернет. Старе взуття сховала у новенький хрусткий пакет і акуратно опустила його у смітник на виході з крамнички, мало не переплутавши з пакетом із капцями. Божчина обізнаність у побутовій науці справила на неї ще більше враження, аніж учорашня компетентність у сфері соціальних мереж та інших інтернет-премудростей. Виявляється, ця мала пристосувалась до життя. Чи так завжди буває при батьках, зосереджених на собі? На хвилі піднесення Бора готова була засісти за роботу. Але жодної сторінки написати не вдалося. Божка приїхала за своїм плеєром забула його у горішній кімнаті. Лідія подзвонила: Ти вже вдома?.. Слухай, біда з тим дідом. У реабілітаційному центрі його більше не можуть тримати, скільки можна, кажуть, забирайте! В одному геріатричному центрі його не приймають, бо усіх документів немає. У другому подібному пансіонаті ремонт. Треба кілька днів того діда десь «перетримати». Так і сказала: «перетримати», як про песика чи котика, господарів якого тиждень-другий не буде вдома. Заберу його до Стрия, невпевнено мовила Лідія, помовчавши. Ну, а куди його? Тиша у слухавці. Чути, як десь там біля Лідії ворони каркають та автівки гудуть. Та вези вже сюди, озивається Бора. Тільки ненадовго! У кімнаті на першому поверсі, звідки йдуть вгору сходи, буде старому тимчасовий прихисток. Бо куди ж його, справді? Три кімнатки на другому поверсі «дівоча» територія. Вікно долішньої кімнати виходить у сад, як і вікно кімнати Бори нагорі. Шафу навіть не знадобилося звільняти від речей, вона була майже порожньою окрім двох ковдр та акордеона «Weltmeister», нічого там не знайшли, хіба щітку до одягу на одній з полиць, ніби у готелі. Божка дістала акордеон він зблиснув бордовими лаковими боками та металевими ажурними насадками з вензелями. Сухо клацнули чорно-білі клавіші, акордеон зітхнув, втягнувши й випустивши повітря зі своїх застояних легень. З дзвінким стуком впала на акордеон одна з пластмасових жабок-заколок з голови Божки. Її сьогоднішня фішка ефектна зачіска: двома десятками дрібних заколок схоплено перекручені пасма волосся стовбурчиться навсібіч. Це виглядає стильно. Підготувалися як слід, знайшли ще дві подушки нагорі, у кімнаті Божки, зі стосу білизни витягли чисту постіль. Що ще треба старій людині? Хіба кашу. Поставили варити гречку на молоці. Дід виявився доволі моложавим чоловіком похилого віку. Схожим на президента Кравчука. Дозвольте відрекомендуватися: Іван Іванович Стахура, вклонився, піднявши капелюха. Зовсім він не був подібний на хворого, приниженого та упослідженого старця. Спина рівна, густий сивий чуб, зачесаний вгору, і жодних ознак залисин. Бора звернула на це увагу, коли гість нахилився, аби поставити на підлогу свою валізу неочікувано сучасного вигляду. Лідія опустила поруч великий паперовий пакет з речами. Ходімо, покажу вам вашу кімнату, голосом покоївки сказала Бора й, щоб пом'якшити несподіваний ефект, усміхнулась. Іван Іванович з готовністю рушив за нею, уважно обдивився кімнату, помацав ковдру, складену на дивані, покосився у бік сходів і запитав: А іншої кімнати у вас немає? Бора здивовано скинула брови. Я сказала Івану Івановичу, що він може зупинитися тут на кілька днів, втрутилась Лідія. Якщо ціна, розважливо додав Іван Іванович, буде помірною. І це була лише прелюдія до трагікомічної сцени, яка тут-таки й відбулася. Її імпровізований повтор разом з прологом тепер вже у Божчиному виконанні можна було побачити за годину після подій. Вона ж зіграла її на «біс» наступного дня, вже у доповненому та вдосконаленому вигляді. І згодом театр одного актора не раз зривав аплодисменти вдячних глядачів, частина яких були того вечора небайдужими учасниками реальних подій. Божка починає цю сценку зі стуку в уявні двері. Обличчя її зберігає невимушено-серйозний вигляд їй це, на диво, вдається, що промовисто свідчить про неабиякий акторський талант. «Дозвольте відрекомендуватися, неспішно починає вона низьким голосом, обводячи присутніх уважним поглядом, а ті вже починають стримано усміхатися. Іван Іванович Стахура!» «Ходімо, змінює виконавиця інтермедії голос і з привітною усмішкою присідає у кніксені, я покажу вам вашу кімнату…» («Та невже я так ходжу?» кожного разу вставляє у цьому місці Бора.) Покрутивши стегнами, Божка зупиняє хід на місці, з її обличчя сходить усмішка, вона роздивляється навсібіч, хмуриться і каже низьким голосом: «Чи немає у вас інших кімнат? Ця мені не підходить! Ну що це: сходи (робить зневажливий жест правою рукою). Прохідний двір!» У цьому місці театр одного актора щоразу вдається до деяких імпровізацій, стрімко підбираючись до кульмінаційного моменту. «Що? обурено вигукує Божка. Що ви сказали?!» і миттєво переключається на схвильований дискант: «Я! Сказала! Що Іван Іванович зможе тут зупинитись!» Вираз обличчя артистки знову змінюється, і вона розважливо додає низьким голосом: «Якщо зійдемось у ціні…» Їй вдається у блискавичному темпі міняти маски, різними голосами, у різному темпі та з різним виразом обличчя: «Тут вам не готель! І не цеє! Не мебльовані кімнати!» «Боро, ти не зрозуміла!» «У мене… гроші є…» «Що ви собі дозволяєте?» «Я не хочу безкоштовно». «Лідко!» «Боро!» «Ну добре, шановні, я згоден на цю кімнату. Двісті гривень за тиждень, включно із зміною постільної білизни та вранішньою кавою. І ні гривнею більше». Вперше цю Божчину моновиставу глядачі побачили того ж вечора, вже після з'ясування, що й до чого і хто що мав на увазі. Отже, я ваш гість, зрозумів нарешті Іван Іванович. Вибачте! Я ж вирішив, що мене везуть подивитись житло, яке я винайму на кілька днів. Ще раз прошу вибачити… Банячок каші, звареної для гостя, розділили на усіх, призабутий запах гречки з молоком вирішив за усіх питання, що на вечерю. Коли дійшло до чаю, Божка раптом пурхнула, прикривши долонею рота, розреготалась, встала і вперше видала, сама-одна в усіх ролях, сценку «Знайомство з Іваном Івановичем». Засиділись так, що Божка знову залишилась. Лідка, здивувавшись, як швидко збіг час, по телефону перевірила у дітей уроки і таки подалася до Стрия їй додому година їзди. Бора розкладала на кухні по поличках чистий посуд, прислухаючись до звуків з вітальні Божка з Іваном Івановичем щось жваво обговорювали. …не у буквальному сенсі, перші слова, які добре почула Бора, повертаючись до кімнати з каміном. Іван Іванович зробив паузу, посмикуючи себе за кудлату брову, і повів далі: Не в сенсі катастрофа, метеоритний дощ чи війна, ні. Принаймні я так думаю. Але це, безумовно, буде суд світу цьому, як казав Матвій. Година спокуси, щоб випробувати тих, хто живе на землі. Кожному доведеться замислитись над тим, у чому полягає його особистий ratio vivendi. Божка примружилась. Сенс життя, переклав Іван Іванович з латини. Боро, чуєте? Божка сиділа, обпершись руками на стіл, колінами у крісло. Чуєте? Іван Іванович каже, що буде другий всесвітній потоп. Не так буквально. Я кажу, що на початку ХХІ століття на людство чекає велике випробування. Друге за масштабністю після всесвітнього потопу. Але ж це не новина. Божка виразно скосила погляд на Бору. Бора не відреагувала. Хоча і перший потоп теж був не стільки природним катаклізмом, скільки явищем морального рівня. Загинули ті, хто вбили свої душі, хто був причетний до руйнування світової гармонії, Іван Іванович смикнув себе за брову і забрав руку, ніби згадав, що це погана звичка. Усі ж тоді практично загинули! Божка поміняла позу, спустивши ноги під стіл. Виходить, усі знищили свої душі? Окрім Ноя та його сім'ї! підняв палець вгору Іван Іванович. Люди надто довго випробовували терпіння вищої сили. Ну не знаю… А може, тепер кінець світу означатиме щось зовсім інше… озвалась Божка. У сенсі? рука Івана Івановича знову потяглась до брови. Наприклад, покарання втратою чогось дуже важливого та звичного, без чого більшість людей вже не уявляють свого життя… Скажімо, мобільного зв'язку? уточнив Іван Іванович. Або Інтернету, підказала Божка. Це ж тоді буде все, гаси світло! Повний хаос та всесвітня безпорадність. Ні. На такий подарунок людство не заслуговує, відказав Іван Іванович. Це не кара. А Бора книжку про це пише… Нічого, що я про це кажу? озирнулась на Бору. Непогано було б спочатку дозволу запитати, озвалась нарешті Бора. Ну ви ж усе одно з Іваном Івановичем на цю тему вийдете, то для чого усі ці проміжні етапи? Іван Іванович зберігає делікатне мовчання. Ну це ж казки, про всесвітній потоп! повертається до теми Божка, струсонувши волоссям. Дві жабки-заколки зі стукотом летять на стіл. Які ж це казки? мало не ображається Іван Іванович. Неповних дванадцять тисяч років тому на землі стався глобальний катаклізм. Про це свідчать усі священні писання світу, в тому числі Біблія. І наука має докази цьому. Геологічні. Після нового глобального потрясіння почнуться нові часи. Іване Івановичу, каже Бора, а ви хто у минулому? Чим ви займалися? Латину в медучилищі викладав. І за покликом душі в гімназії факультатив з історії живопису. Улюблена тема: художники-примітивісти. А потім почалися скорочення… І я пішов на пенсію. Дрова у каміні дзвінко вистрілюють, ніби хтось у куті кімнати зламав суху гілку. А ви цього катаклізму боїтеся? не відступається Божка. Я? здивовано каже Іван Іванович. І починає сміятися. O sancta simplicitas! у нього навіть сльози виступають на очах. «О свята простота!» Божка й собі усміхається, трохи здивовано: що, мовляв, такого смішного сказала? Поправляє напівзруйновану зачіску. Бора мовчить. Я… Іван Іванович витягує з кишені білосніжний носовичок і витирає очі. Я, дівчата, цього іспиту не складу. Я його вже успішно завалив. Хоч бійся, хоч не бійся. Вночі Бора чує, як внизу крутиться Іван Іванович, як ледь чутно судомно переводить дух, підхоплюється, човгає на кухню, а повернувшись чути рипіння канапи завмирає. Сидить, мабуть. Довго-довго сидить нерухомий. Про те, що привело його у цей дім, вони того вечора навіть не згадували. У розпал ранкових зборів Божці вдається ще й по телефону теревенити метушиться у своїй кімнаті з мобілкою біля вуха. Бора ловить уривки фраз, дивуючись, які беззмістовні розмови може вести розумничка Божка, коли думає, що її ніхто, окрім співрозмовниці, не чує. Давай, давай, пирскає Божка. Що нє? Що нє? Усі умови виконано. Ну і ти сама ж перевірила, усе чесно. Бора щойно піднялася до себе шукає флешку, вона десь тут могла випасти, біля столика із ноутбуком. Їй добре чути, як з-за прочинених дверей Божка під'юджує товаришку: Ага. Не викручуйся тепер! Бора стає на коліна, зазирає під канапу і бачить свою флешку онде куди вона залетіла. Чим би її звідти дістати? Регіт з сусідньої кімнати. Ну, а ти тіпа не перевірила! Ти ж перевірила! Не вірила й перевірила. Як часом по-дурному виглядають збоку чужі розмови, матінко рідна… Бора бере зі столу журнал та підсуває його під диван: трошки бракує, аби дотягнутись до флешки. Все! Розмови закінчено, переходить у наступ Божка, у неї щось падає на підлогу з глухим звуком, мабуть, підручник або мобільник ні не мобільник, бо розмова триває: Сказано було: двічі переночувати деінде. Я виграла. Два рази, і не вдома, і не у бабці. Ти мені тепер винна бажання. За першої ж вимоги виконуєш. Проспорила, то визнай програш! Борі нарешті вдається підчепити флешку кутом журналу, вона виштовхує її, підбирає і, затиснувши у долоні, спускається сходами донизу, намагаючись ступати тихіше. З вікна долішньої кімнати їй видно, як Іван Іванович, прогулюючись у саду, видивляється щось у заростях барвінку під стіною. Боро! чути через кілька хвилин Божчин голос з передпокою. Боро, я йду! Щасливо! відгукується Бора з кухні. Мене що, ніхто й проводжати не вийде? не заспокоюється Божка. У мене молоко на плиті, відповідає Бора. У-у! невдоволено озивається Божка. Ловіть своє молоко. А я пішла! Бора стоїть біля плити газ вимкнутий, усі конфорки вільні, жодного банячка. Навіть чайник стоїть собі збоку, на підставці, біля заварника у червоних маках, біля великого горнятка з намальованими на ньому півнем та куркою. 5 Бора геть забула, що мають прийти тополю пиляти. Хтось постукав у двері вона відчинила. На порозі стояв худорлявий чолов'яга, впевнено розставивши ноги у важких військових черевиках. Кривий ніс, немов збитий ударом набік. Одягнутий «як дідько на гриби». На голові якесь плетене неподобство, недбало насаджене на маківку. Схожий на розбійника, що перестрів у лісі гномика й забрав у нього синю шапочку. Що різати? запитав хлоп, піднявши руку, в якій тримав важку з вигляду брезентову валізу. Там. У саду. Бора швидко прийшла до тями. Тополя впала. Чи ви не знаєте? Той лише хмикнув. Бора накинула на себе куртку, запхала босі ноги у гумові чоботи, які привезла з дому, й поспішила за чоловіком, намагаючись не дріботіти. Перед очима куртка болотяного кольору, дитяча дивна шапочка, камуфляжні штани, заправлені у високі черевики. Тут роботи на два дні, сказав він, пройшовшись вздовж поваленого стовбура та переступаючи через грубі гілки. Якщо чоловік мені помагатиме, зробимо удвічі швидше. Який чоловік? Ваш чоловік, глянув на Бору. Є у хаті чоловіки? Усі на роботі, чомусь збрехала Бора. Тут самому буде важко. Здалося, щоб хтось допоміг тримати. А ви чому один? перейшла Бора у наступ. Де ваш помічник? Я сам працюю, дядько їй у відповідь. Глянув на вашу тополю здалеку, а зблизька бачу, що роботи тут багатецько. Поставив валізу на траву: Як нема кому допомогти, сам зроблю. Але це буде довше. Бора кивнула, погоджуючись. І дорожче, монотонно додав той. Ось до чого він веде. Про ціну ж домовились… нагадала вона йому. Обсяг роботи цілковито інший. Треба було пояснити як слід, а не казати «деревце». Голос у нього відсторонений, ніби не має відношення до теми розмови: голос окремо непорозуміння окремо. А ви не зі мною, а з моєю товаришкою говорили, холодно відповіла Бора. А товаришка якщо каже «деревце», то це не означає, що йдеться про якусь гіллячку, що треба попиляти. А що це означає? дядько припинив смикати блискавку на валізі, виструнчився та дивився тепер в очі. З іронією дивився. … що їй шкода того дерева! пояснила Бора. Тому й «деревце». Хм! Його «хм!» прозвучало дуже симпатично, як короткий доброзичливий смішок, але він на цьому не зупинився. Чорт забирай, на його обличчі з'явилася усмішка, хто б міг подумати, що це говорить зовсім не про те, про що говорить! Він коротко реготнув, а тоді погодився: Гаразд. Але я теж маю свої особливості, які теж слід брати до уваги. Про остаточну ціну я зазвичай домовляюся на місці. То що скажете? Яке ваше рішення? Пиляйте. Що з вами зробиш! каже Бора. А дрова, будь ласка, складайте під хатою з цього боку. Дрова? у голосі чоловіка щире здивування. Пані, я зрізаю гілки та пиляю дерево на ковби, а дрова це зовсім інший поворот діла. І неабиякий шмат роботи. Про дрова мови не було. Голос у нього і далі рівний, але Борі ввижаються зверхньо-терплячі нотки, немов він пояснює щось тупуватому учню. Хочете дрова будуть і дрова, веде він далі. За окрему платню. Треба ж чітко ставити завдання і обговорювати умови. Борі дуже кортить відправити нахабу подалі. Але стримує його готовність негайно братися за роботу та іскорки усміху у світло-сірих очах. Вони абсолютно не пасують до його кривого носа. «Йому, мабуть, нелегко дихати цим збитим на бік шнобелем», раптом думає Бора. Беріться вже до роботи, каже вона. Бо з балачками, бачу, у вас усе гаразд. Їй не вдається його присадити. Він усміхається, ніби вона сказала йому приємне, починає розчохлювати бензопилку. Жлоб! каже до себе Бора, повертаючись до кривоноса спиною, й, натиснувши пальцями ніс з одного боку, втягує повітря. Як він так дихає? Кривоніс-дереворіз. Вищання пилки, що вгризається у дерево, чути в усіх кутках будинку. Подивитись на те, що робиться у саду, можна з кімнати Івана Івановича або з горішньої Бориної. Бора піднімається до себе і встає навпроти вікна, відступивши на крок углиб. У цього хлопа виважені, позбавлені метушливості рухи. Гумка від захисних окулярів утримує на потилиці край шапочки, інакше вона б давно вже впала з голови. Для чого таку носити? Ні тепла, ні краси. Під Дженіс Джоплін щоб заглушити шум знадвору Бора редагує текст, який отримала з видавництва. Увесь голосовий діапазон королеви року 70-х від неймовірного фальцету до низького хрипу в ефектних комбінаціях зливається зі звуками пилки. У несподіваному дуеті зберігаються і певний ритм, і певна логіка: гаряче соло Дженіс звук металу, що ріже дерево, коротка пауза; і разом. Писала б Бора музику, занотувала б зараз кілька оригінальних музичних фраз. Тиша з вулиці триває відчутно довше, а тоді пилка береться за роботу веселіше. Бора бачить, як Іван Іванович, відвернувши обличчя від феєрверка тирси, сидить на стовбурі верхи, утримуючи його від похитування власною вагою, а дереворіз, наступивши одною ногою на дерево, вводить гостре лезо у серцевину тополі. Бора знаходить у сумці навушники, затуляє вуха, аби чути лише музику, а коли за деякий час стягує їх з голови, навколо стоїть тиша. У чоловіків перерва. Іван Іванович щось розповідає, зосереджено пощипуючи брову. Кривоніс курить цигарку, збиває попіл у траву. «Треба їх, мабуть, погодувати», спадає Борі на думку, і вона спускається на кухню. Вранці вони з Іваном Івановичем за півгодини, у чотири руки, звели піраміду з налисників. Іван Іванович випередив будь-які спроби почати розмову, запитавши: «Дозволите?» й увімкнув радіо. Узявся за справу, постеливши на коліна чистий рушник. Його руки підхоплювали паруючі млинці, які Бора смажила на пательні, викладаючи на кожен по горбочку солодкого сиру. Загортав начинку у акуратні рульки, схожі на мисливські патрони крупного калібру. Відпрацьовані точні рухи. Зосереджена увага на голосах акторів з радіоп'єси. Він не потребував розмов. Вигадана історія зараз цікавила його понад усе. Бора долила у чайник води, поставила на плиту та вийшла запросити чоловіків на чай та млинці. Кривоніс, глипнувши на неї, стрельнув недопалком у кущі і відмовився. І від налисників, і від чаю. Ще годину попрацював, зачохлив пилу та пообіцяв бути завтра зранку. Його звати Гордій, повідомив Іван Іванович, хоча Бора про це не запитувала. По обіді за парканом пригальмував «Фольксваген-гольф», але Лідія навіть з авто не вийшла, посигналила, пояснивши перед тим по телефону: спізнюємось, мовляв, давайте швидше. Іван Іванович вже з годину як був готовий, він з самого ранку пам'ятав, що записаний на консультацію до лікаря. І двох хвилин не минуло, як автівка прошурхотіла шинами і стало чути, як легкий вітер бавиться листям берези над головою. Бора повернулась у дім. Тепер навушники зайві, ідеальні умови для роботи абсолютна тиша. Сиди, пиши. Ні. Спустилась на кухню, поклала десяток налисників у пластикову коробку і, видзвонивши сина, поїхала до нього на іподром. У довгій стайні жодної людини. По обидва боки від проходу тягнулися загратовані кімнатки-бокси. Коні косили на Бору великими масляними очима, тягнулися мордами до грат, голосно фиркали. Або навпаки не звертали на неї уваги, зосереджено хрумтіли сіном, нахилившись над яслами. Деякі закутки були порожніми, хоча усі металеві двері мали таблички з іменами коней. Шоколадна кобила ніби чекала, коли Бора проходитиме повз неї тулилась мордою до надпису «Зара», дивилась на гостю вологим поглядом. Бора торкнулась оксамитової шкіри над ніздрями кобила зробила обережний рух, оголивши жовті зуби, потягнулася до долоні губами. Раптом позаду вдарив грім Бора відсахнулася. У загорожі навпроти трусив гривою сірий кінь, буцав копитом у залізні двері. Ма! голос Влада. Йде до неї такий рідний і такий незвичний у синьому комбінезоні на лямках, з щіткою у руці. У Бори стискається серце від того, наскільки син зараз подібний на свого батька. Бора приходила до Славка на станцію техобслуговування, де він працював, і чоловік виходив до неї у комбінезоні: розпашіле обличчя, руки вимащені у мазуті… Та я бач який? сміється Влад, приймаючи мамині обійми із розкиданими руками, аби не замастити її. Орлика вигулював, чищу тепер нехлюя забрьоханого, і без паузи: Що, солодкоїжко? Цукерку чуєш? просуває руку через грати, гладить морду Зари. Навпроти сірий нетерпляче б'є у залізо, нагадує про себе: комусь, мовляв, усе і цукерки, і увага, а комусь нічого. Бора спостерігає за сином. «Хороша… хороша…» примовляє він до Зари, заходячи всередину, на її територію. Впевнено проводить долонею вздовж морди, і усмішка у нього зараз особлива, і тон незвичний. Кобила підставляє під щітку лискучі боки, сіпає шкірою. Її охоплює нетерплячість вона переступає на легких струнких ногах, трясе гривою: випускай. «Почекай», каже він впевнено. Кобила фиркає, затихає: почекати то почекати. «…Де ж я їм кімнату облаштую на ті дні, коли вони залишатимуться у мене? думає Бора на зворотному шляху, у тролейбусі. А! Самі виберуть…» Син щойно пообіцяв, проводжаючи її: «От ми приїдемо та й подивимось, куди ти від нас втекла». «Коли приїдете?» зраділа Бора. «Цього тижня не вдасться, напряг на роботі. І ремонт». «Може, й ви туди переберетеся?» «Ні, ма, ми з Катєю по-любе залишимось біля іподрому, ми звідси ані руш!» Кілька сторінок залишилось, аби закінчити вичитку брошури, але довелося перерватися. Божка котика принесла. Пухнастик сіро-димчастого кольору, вершечок вуха відкушений, на руки візьмеш а воно як пір'їнка. Навіть не сподівайтеся, одразу попередила Божка, я заберу його до себе. Воно, бідолашне, під кіоском сиділо, у коробці з-під печива. У маленькій такій, картонній. І як воно туди запхалося? Лише голова стирчала назовні і вушка тремтіли… Налили котику молока, потім залишки гречаної каші; виїв усе до крихти, вихлептав воду, а тоді посміливішав та й пішов вивчати кухонні закапелки. Усе обнюхав, знайшов у комірці цупкий паперовий пакет із вушками, заліз у нього та й заснув. Як його назвеш? Кіцмань. По дорозі придумала. Моя бабуся з Кіцмані, це у Чернівецькій області. Гарне ім'я? Гарне, погодилась Бора й додала, помовчавши. Я на тебе сьогодні не чекала. Божка здивовано звела очі щось у голосі Бори було не те. Чому не чекали? А ти сьогодні залишаєшся? Якщо ви не проти, розгубилась Божка, а що? Я чула твою ранкову розмову. Яку розмову? Про парі. Яке ти виграла. А-а… Божка робить рукою зневажливий жест: дурниці, мовляв, знайшли на що звертати увагу; але вираз її обличчя ледь помітно змінюється зі здивованого на ніяково-розгублений. Ну виграла, каже вона, і що з того? Як це, що з того? усе сподівалась Бора почути, лише не це зневажливе що з того? Я думала, ти спонтанно вирішила залишитись, засиділась… Бог знає, чому залишилась. А ти усе продумала наперед і розіграла спектакль. Божка стенула плечима. Гаразд, Бора заспокоюється: справді, чого так хвилюватися, краще за вечерю братися. Чи то у Бори все валилося з рук, чи то будинок розважався: сіль, яку вчора усі бачили, не потрапляла нині на очі, даремно усі закапелки обшукали керамічна діжечка, наповнена сіллю, немов у воду канула; знайшли її, коли вже з'їли недосолену локшину з тертим сиром одночасно побачили на підвіконні. Кіцманя, що ходив за ними шнурком, випадково зачинили у коморі не помітили, як він туди проскочив. Кликали його, кликали на обох поверхах, аж поки почули далеке нявчання. Скотинка! Божка вихопила малюка з калюжі, яку він зробив на підлозі, можливо, й з радощів, що його нарешті надибали, а тепер здивовано роззирався: що за вогкість тут розвели? Бора роззирнулась у пошуках шмати. Не переживайте, я заберу його додому. Божка притиснула кошенятко до себе, повернулась на кухню, до улюбленого крісла зі спинкою-лірою. І за цей дурний випадок не думайте. Кошеня видерлося з Божчиних рук, зіскочило на підлогу, потрусило задньою лапкою а тоді, нявчанням нагадавши про себе, знову опинилось на її колінах. Таких, як ви, обдурити легко. Тим більше, що воно спочатку було ніби гра. Бора ледве стрималась, аби не перепитати: яких таких? Але Божка не давала можливості щось вставити у свій монолог. Я вас побачила і подумала: ось у неї я і залишуся. У неї не страшно буде залишитись. Чужа а ніби й не чужа. Розумієте? Бора хитнула головою. А зараз у мене таке відчуття, ніби я до тітки рідної приїхала. Або до старшої сестри. І ми тут сім'я. Щось таке, розумієте?.. Ну що тепер зробиш, що воно починалося по-дебільному? Не знаю, сказала Бора. Дивні, чесно кажучи, у вас ігри. Та то навіть не ігри. Така хвиля зараз пішла: закладатися на бажання; хто програв виконує бажання того, хто виграв. Виконання може бути відтерміновано. Місяць минає, другий, а тоді: гопа, з тебе реферат, ти мені бажання винен! Божка зробила різкий рух, кошеня підстрибнуло у неї на колінах і, роззирнувшись, знову вляглося. А тут як вийшло? Суханова перед уроками каже: я не з дому прийшла, у нас була вечірка у Коцика, ми там усі до ранку залишились. Усі: о-о-о! Круто! Галка каже: а батьки? Суханова: та що батьки! Вони мені дозволяють. А я їм: он у мене батьки далеко, я ще й не те собі дозволити можу, і відпрошуватись ні в кого не треба. А Суханова: ну що, наприклад, можеш? Переночувати, наприклад, не у друзів після вечірки, кажу, а у незнайомому місці переночувати. Круто! каже Галка. Дві ночі, каже Суханова, хоча б дві ночі, заспоримо? А я що? Домовились, кажу. Нє-є, каже Суханова, так, аби ми знали, що ти не вдома ховаєшся, і не у своєї бабці, і не у давніх знайомих! За кого, кажу, ти мене маєш? Сказала, на новому місці, значить, на новому місці. Ну що, б'ємось об заклад? Згода! На бажання? На бажання! Галка свідок. А Суханова тоді каже: як-ке б то баж-жання наперед придумати? таким огидним голосом. Бо ж зрозуміло, каже, кому виконувати доведеться… Та ніколи у світі! думаю, на вокзалі дві ночі пересиджу, а виграю. Бора зачиняє різьблені дверцята креденса чистий посуд поскладала на місця, на столі та у раковині знову порядок. Лідія б похвалила. Увесь цей час Божка сидить з котом на колінах, у неї під ногами аж хрускотить від окрушок. Тримай, каже Бора, простягаючи дівчинці віник та совок. Божка нарешті помічає сміття під столом, особливо у тому місці, де вона сидить. Знімає кота на долівку, і той прудко кидається у прочинені двері немов згадав про якусь невідкладну справу. А щоб ви швидше мене пробачили і щоб, короче, повірили мені… Божка ретельно вимітає сміття з кутків на середину кухні. Я вам таке скажу. Я своїй Галці, ну, товаришці моїй, про вас з Лідією спочатку, знаєте, що сказала? Я вас «старпьорками» назвала. Уявляєте? Вона розгинається й повертається обличчям до Бори. Погляд у неї зараз винуватий, руки висять безживно: віник у правій, совок у лівій. От зараза, прискає від сміху Бора. Мала ти зараза! Доживеш до сорока років, дізнаєшся, хто старпьорка, а хто ні. Лідії за день мало що вдалося, хіба зрозуміти, яка це складна затія оформити людину в будинок для тих, кому на схилі літ нема куди подітися. Різні довідки-дозволи потрібні, в тому числі від дітей, з якими давно розладналися стосунки. Мама Лідії порадила доньці залишитися: доведи, мовляв, діло до кінця, чого туди-сюди їздити… Лідія сперечатись не стала, попросила лише передати слухавку старшій доньці, п'ятнадцятирічній Орисі: дозволила погуляти, але щоб повернулась не пізніше десятої вечора! Затим влаштувала виховну хвилинку середній Олі: знайшла чи не знайшла нарешті загублені у школі кросівки? А тоді й семилітньому Митрику дісталося: «Негайно вимкни комп'ютер! пригрозила Лідія. І слухайся бабусю!» Не дотягнули ви сьогодні до денної норми, зробила висновок Божка. Я читала в Інтернеті: 17 хвилин на добу стільки у середньому витрачають батьки на виховання дітей. У цьому ділі важлива не кількість, а якість, відповіла Лідія, сідаючи за стіл. Виростеш дізнаєшся. Лідія вечеряла з апетитом, Іван Іванович сидів над тарілкою мовчазний та відсторонений. Немов не він вчора так завзято вів розмови із Божкою. Може, вина? запропонувала Лідія. Вона привезла чудову тернівку маминого виготовлення. Не п'ю, відмовився Іван Іванович. Дякую за вечерю, Христю! Вперто Бору Христею називає. Взяв книжку Бора зауважила, щось з квітникарства і пішов до себе. Пропоную подивитись, що у вежці робиться, висунула ідею Божка. Ключа немає до тих дверей. Покажіть, де вони, ті двері. А уроки? Я зробила! Наперед усе продумала і зробила. Показати? То ти що, залишаєшся сьогодні тут? запитує Лідія. Якщо ви не проти. Не проти, якщо застелятимеш своє ліжко. І попередиш бабусю, втручається Бора. І підлогу у ванній протиратимеш після себе, додає Лідія. Які ви нудні! каже Божка радісно. Чого я маю ті сімнадцять хвилин виховання за усіх вигрібати?.. Ключ Божка побачила майже одразу відгорнула цупку верету, за якою ховалися вузькі двері на горище а зі зворотного боку полотнини, у кишеньці ключ стирчить. Двері слухняно рипнули, пропускаючи на просторий стрих, на тому ж рівні, що й три горішні кімнати, але під скошеним дахом. Просторе приміщення, не надто захаращене, а все ж і не порожнє: велика скриня при вході під мереживом павутиння, дві тверді валізи з металевими кутиками, припорошені пилюкою, кілька ящиків з-під посилок. Божка не знала, що таке посилки; бандеролі бачила, а посилки ніколи. Ото вже дитя Інтернету! На полицях багато чого було такого, чого вона не бачила ніколи. Але перше, що вони зробили, кинулися наввипередки до головного сюрпризу, який чекав на них у куті горища: це були кілька дерев'яних сходок вгору, до невеличкого підвищення, розміром з квадратний стіл. Над ним височіла кругла вежка, яка здавалася знадвору іграшковою. Утрьох вони одразу й видерлися сюди разом, і усім вистачило місця не таким вже мініатюрним виявився цей «ріжок равлика» на даху. З двох віконечок одне навпроти другого видно було верховіття дерев та далекі львівські дахи, а свій дах, викладений старою коричневою черепицею, закінчувався іржавою ринвою, яка з одного краю наскрізь просвічувала дірками, а з іншого повнилася старим сухим листям, наметеним вітром з високої грушки. Від цього горища та його скарбів війнуло на Бору спогадом про коридор-лабіринт з її сну. Реальна збірня давніх речей нагадувала нічне видіння: тут були мідні посудини на довгих держаках із дерев'яними ручками, радіола 60-х років та стос платівок, старі альбоми у побляклих оксамитових палітурках… Ніби господар почистив дім, звільнивши кімнати від усього зайвого, а тоді пошкодував старий мотлох та й позносив його нагору. Незчисленними крильми замерехтіло у віконечках вежки гігантське сіре пасмо. Вороння летіло й летіло над будинком у бік парку, виписувало могутнім пензлем малюнки у небі. Надмірно галасливе птаство цієї вітряної осені. А може, тут, над цим будинком, так було завжди? З Грибовичів летять, з виглядом знавця запевнила Божка. Щоденний воронячий маршрут з міського сміттєзвалища на парки. Мені бабуся казала. Воронячі зграї у небі до зміни погоди, вступила і Лідія. Це ж хтось колись вперше зауважив таку залежність: організована вороняча метушливість у небі до зміни погоди; ластівки низько літають до дощу; рожевий кожушок на колі призахідного сонця до вітру. Які уважні були люди за тих часів, коли природа ще давала їм чіткі підказки, і усі розуміли її пряму, не зіпсуту руйнівними впливами мову, що її переклали уважні спостерігачі, які могли поєднати побачене учора із завтрашніми реаліями, співставити, не раз перевірити і залишити іншим як орієнтир. «Мені б таку спостережливість, подумала Бора. Це, можливо, головна риса того, хто пише, бачити і чути те, на що інші не звертають уваги». І кожен узяв із собою з горища, що хотів. Битий, стягнутий дротом горщик, Лідія. Набір потріпаних листівок «Породи собак» Божка. Альбом з фотографіями в оксамитовій, сіро-бузкового кольору, витертій по кутах палітурці, Бора. Лідія прихопила по дорозі ще й маленький столик зі своєї кімнати встановила його неподалік вікна: хочу з вами бути, слухати і ваші теревені, і вогонь у каміні. Розклала на столику папір, туш та інше художнє причандалля, поставила на підлогу тріснутий керамічний горщик, оплетений мідним дротом, немов павутинням. Припасованістю усіх фрагментів, оголеним малюнком металевих ліній він нагадував череп, помережаний тріщинами міжкісткових з'єднань. Бора затримала на ньому погляд, але на запитання Лідії: «Що він тобі нагадує?» лише знизала плечима. Лідія сама собі відповіла: Він такий самий, як у тебе в романі. «Справді, подумала Бора, я й забула». Лідія розповіла про свою ідею: вона ілюструватиме роман Бори, малюватиме предмети, елементи інтер'єру, пейзажі. Лише не героїв. Взагалі? Жодного портрета не буде? Божка чухала котикові черевце листівкою із зображенням бульдога; Кіцмань млів, лежачи на спині та м'яко вивернувши шию набік. Навіть тварин не буде? Лише речі, лише допоміжні елементи. Суцільний світ речей. Максимально промовистий. Недарма ж автор дає йому вибіркову можливість говорити. Роман «Початок світу» у Лідії почався з білосніжника. З побіжно згаданих у тексті заростей у тій частині майбутньої книжки, яку Бора дала почитати. А за вікном того ранку вітер бавився гілками реального білосніжника. Цей випадковий збіг і став гачком, за який зачепилася думка. Гілочку з дрібним листям та розсипами білих кульок Лідія намалювала лише з бажання згадати забуте вміння. Ідея про романний світ речей виникла згодом, а остаточно ствердилася під вежкою, коли погляд впав на старий горщик у плетиві мідного дроту. А що далі буде? Який малюнок? Божка спробувала зазирнути художниці через плече, але Лідія доволі різко зупинила її: Не дивись, поки сама не покличу. Не люблю, коли дивляться на незакінчену роботу. Але через півхвилини сказала вже іншим тоном: Далі будуть барабанні палички. Борі ніколи не спала б на думку ідея Лідії. Світ речей! Барабанщика їй малювати нецікаво, а барабанні палички цікаво. З натури? допитується Божка. Треба ж точно форму передати. Вона вже повернулась у своє крісло біля каміна, аніскільки не образившись на обсмикування, сидить в улюбленій позі, підібравши ноги. Мені на них дивитись не обов'язково, Лідія не відводить очей від свого ескізу, її рука робить дрібні, ледь помітні рухи, ніби тремтить, і чути шурхіт пера по поверхні паперу. Я ті палички і зараз ніби бачу. Надивилась свого часу. Брови Божки підстрибують. Ви грали на барабанах? Гірше, Лідка чухає вільною рукою за вухом, дивиться, відсунувшись, що у неї виходить. Закохалась у барабанщика. Бора так, як Лідія, не змогла б. Вона працює на самоті, коли її не смикають, не відволікають, а якщо її гукають у такі хвилини, то не чує навіть власного імені. Лідка ж має здатність одночасно малювати і підтримувати бесіду. Вона зосереджена на своїх лініях та штрихах, вона кусає губи від надлишку цієї сконцентрованості, але усе чує, нитку розмови не губить, лише іноді відповідає не одразу; або, перш ніж відповісти, пригальмовано повторює запитання або останнє почуте слово. Той барабанщик грав у групі «Бубуйки». Вони були страшенно популярні у роки її студентства, й у кожного кожного! з музикантів Лідія була закохана. По-своєму. Найбільше у барабанщика. У його відстороненість, з якою він грав, здавалося, не для публіки, а для себе, ні на що й ні на кого не звертаючи уваги, весь від маківки до п'ят у полоні власного ритму. Лідію гойдала синхронна хвиля, її тіпало та хилитало у такт зі звуками ударної установки, серце вискакувало від пульсації гарячих барабанних соло, які неодмінно супроводжувало наростаюче ревіння натовпу. В акордеоністові юну Лідку приваблювала особлива манера триматися на сцені: той, пританцьовуючи, ніжно тулив до себе інструмент. Наче партнерку. Щось безсоромне було у цій грі. Від голосу третього музиканта Лідію кидало у дрижаки. Хлопець з гітарою мав не лише своєрідний тембр голосу, але й рідкісний дар чітку дикцію; він вимовляв слова так, що було чути кожне, і не ковтав закінчень. Від довгого волосся бас-гітариста Лідія теж була у захваті, за цією рухливою завісою ніколи не було видно його обличчя, і, можливо, саме тому ця картина злива прямого волосся, що затуляє лице, стояла перед її очима перед сном, а у вухах лунав глухий шурхіт гітарних струн. Де вони зараз?.. повільно повторила Лідія запитання Божки. Не знаю. Давно про них не чула. А барабанні палички хоч зараз намалюю. Я упіймала одну з них на концерті вони летіли у натовп, а я підстрибнула вище від усіх. І довго-довго берегла свій трофей… А тоді вона десь поділася, загубилася у гуртожитку. Від передпокою через усю вітальню з голосним торохкотінням пронеслося сіре кошеня, штовхаючи перед собою порожню паперову коробку з-під чаю, а під стіною наздогнало, з розгону встромило у коробку голову і сіло, похитуючи картонним шоломом. І тут з сусідньої кімнати полинуло посапування. Вчора у повній тиші Івану Івановичу було не до сну, а тепер ще й ніч не прийшла відключився під бубоніння жіночих голосів та котячий шарварок. Лише коли усі полягали, Бора узялася під теплим світлом настільної лампи роздивлятись альбом з горища, який перед тим лиш неуважно погортала. Пожовклі чорно-білі фото трималися кутиками у картонних кишеньках, виокремлюючи фігурними рамками з давно не існуючого простору портрети чоловіків та жінок. Серйозні пани зосереджено дивились з-під крислатих капелюхів, спираючись на ціпки. Трималися попід руки зі своїми супутниками круглолиці жінки у кумедних капелюшках та широких пальтах; на інших фото ці ж пані були у легких сукнях з рукавами-ліхтариками та з білими мереживними парасольками від сонця… Часом біля дорослих траплявся хлопчик, смішний, схожий на горобчика. Бути Володькою він не міг, це була дитина з іншої, давнішої епохи. Але Борі що далі, то більше видавалося, що це він. На одному знімку хлопчик-горобчик стояв насуплений, із прутиком у руці посеред алеї парку краєчок університетського фронтону за його спиною переконливо свідчив, що це парк Костюшка, віддавна вже парк Франка, але львів'яни вперто називають його по-старому. З-під цього фото визирав кутик складеного паперу. Аркуш зошита у синю клітинку. Бора витягнула його і розгорнула: «Для чого я живу? Що залишиться після мене?» Охайний, заокруглений почерк відмінника. Початок самостійної роботи, епіграф до твору на вільну тему. А самого твору немає. На звороті ані слова. І хто писав невідомо. 6 Спочатку під раковиною у ванній Бора побачила павутину, а тоді й довгоногого павука він совав тонкими лапками, і ці рухи нагадували характерну Лідчину жестикуляцію. Розповідаючи щось захоплено, Лідія так само м'яко мацає повітря перед собою вузькими пальцями. І саме цього павука, якому за випадковою асоціацією дароване було життя, побачила Ганна Петрівна, яка прийшла прибирати у домі. «Що робиться!» вихопилося у неї. Павук на тлі досконалої графіки власного плетива став останньою краплею у переповненій чаші вражень сьогоднішнього дня. Хоча що таке павук? Незначущий додаток до усього побаченого. Ганна Петрівна намагалась не показувати, що приголомшена змінами, які відбулись у домі за кілька днів. Але їй це не надто вдавалося. Хоча яке їй діло! Хай роблять, що хочуть. Але з іншого боку: як тут не дивуватися? У саду гудіння бензопилки, тирса у траві та розкидані ковбики. На ганку велосипед. За відром на сміття коробки від піци. У домі, окрім господині (визирнула з кухні: проходьте, Ганно Петрівно, проходьте!), вештаються якісь люди. Руда дівчинка так стрімко вилетіла на поріг, застібаючи куртку на ходу, що мало не збила Ганну Петрівну з ніг. Через вітальню продефілював, гречно привітавшись, дідуган. Когось він їй нагадав, чи вона його раніше десь вже бачила. Одягаючи куртку, гукнув у бік кухні: «Христю! Окрім чаю та яєць, нічого не треба?.. жодної відповіді, лише шум води. Гаразд, я на свій розсуд. Узяв кравчучку!» і потягнув за собою сумку на коліщатах. «Кравчука він нагадує, ось кого», зрозуміла Ганна Петрівна. Знаряддя для прибирання робочі шмати, щітки, гумові рукавички хтось порозкидав по усій коморі. Хто саме, стало зрозуміло, коли Ганна Петрівна побачила у пластмасовому пуделку сіреньке кошеня. Що робиться! Минулого разу довелося визволяти з пастки самотню, до смерті перелякану бранку новопризначену власницю дому, а нині ти ба! повна хата людей. Ще й кіт. І усе довкола не так. Усе не на своїх місцях. Кожен почуває себе як вдома, навіть кіт похазяйнував, порозкидавши усе робоче причандалля по підлозі, а сам скрутився та й спить, втиснувшись між пластиковими решітками поваленого набік кошика. «Мені усе одно. Мені усе одно. Мені усе одно», повторювала Ганна Петрівна, шукаючи другу гумову рукавичку. Знайшла і мовчки взялася до роботи, намагаючись не звертати уваги на те, що великий палець стирчить через дірку. Борі зробилося ніяково, коли вона побачила нагорі, на краєчку софи, свою охайно складену піжаму. Таку промовисту крапку поставила Ганна Петрівна у її кімнаті, коли вишурувала підлогу, витерла пилюку з меблів і навіть повісила на гачок Борині навушники. Бора вчасно згадала про прихід Ганни Петрівни, і усі в авральному порядку встигли поприбирати свої речі. У домі було чисто. Але Ганна Петрівна завзято заходилася наводити лад, і тільки після її втручання усе довкола засяяло іншою, правдивою чистотою. Особливо впадала у вічі білина ванни та складені на полиці рівним стосиком чисті рушники. Під фінал активних дій у домі не залишилося нікого усі забрались хто куди, знайшовши собі кожен поважну причину. Сидячи за ноутбуком, Бора намагалася не прислухатись до звуків знизу. Коли усе стихло, спустилася на кухню, аби запропонувати Ганні Петрівні чаю. Вона не відмовилась, сама й поставила чайник на газ та сіла у крісло зі спинкою-арфою. Бора виставила на стіл горнятка та вазочку із цукерками і запитала: А ви Володю добре знали? Обличчя Ганни Петрівни зберігало непроникний вираз. Вона була зосереджена на своєму: набрала повну ложку чорносмородинового варення, обережно перенесла її до порожнього горнятка і сказала: Добре. Бора посунула вазочку з печивом ближче до неї. У нього що, дітей не було? Ні. А братів-сестер? Ні. А… Послухайте! Дайте спокійно чаю попити, несподівано рішуче зупинила її Ганна Петрівна. Бора не образилась. Мовчки дочекались, поки чайник закипить. Почала було шукати іншу тему для розмови і облишила, Ганну Петрівну ця тиша, схоже, не напружувала. Чай пили мовчки. Ганна Петрівна випросталась, помила своє та Борине горнятка і сказала: Рідина для миття ванни закінчилась… Я куплю, озвалася Бора. Купіть, погодилась Ганна Петрівна. Або мені гроші дайте, я чеки принесу. Бора хитнула головою: добре. І гумові рукавички подерлись. Теж купити треба. Бора дивиться у вікно, як по-хазяйськи Ганна Петрівна зачиняє за собою хвіртку. Хто вона взагалі така? І чому навіть не намагається зробити вигляд, що симпатизує тій, для якої довела до блиску ванну та склала піжаму досконалим конвертом, немов на вітрину в крамниці. Яскраво зблиснуло, тонким білим лезом розпанахавши небо, гігантська чаша, перевернута над дахом, з гуркотом розбилась на шматки. Голови втягнулися у плечі, немов справді очікували на уламки, що мали посипатись згори. Лампи у люстрі згасли вітальня занурилась у густу чорнильну темряву. Зашурхотіло: Бора заходилася шукати свічки. Щось впало на підлогу, покотилося з глухим звуком. Сідай, наказала Лідія, чиркнула сірником біля каміна, і звідти до столу попливло мерехтливим колом полум'я свічки, химерно змінивши риси обличчя Лідії. Бачу в цій ситуації кілька позитивних моментів. Можемо розпалити камін, дрова маємо, з сірниками не гніваємось… Зараз влаштуємо чудове чаювання, каже Бора. З пересіданнями. Якими пересіданнями? не зрозумів Гордій. «Аліса», шалене чаювання… Кудлата тінь Гордія ковзнула по стіні. Він не розчув чи не зрозумів, про що йдеться. День до вечора пролетів як одна година, сказала Лідія, роздаючи пледи. Що то з часом робиться? У дитинстві усе було інакше, а зараз не встиг отямитись вечір. Радій, Божено, життю, поки не подорослішала. У мене теж час біжить. Я що, не людина? Тут річ у чомусь іншому. Звичайно, в іншому, голос Івана Івановича трохи захрип, він прокашлявся і продовжив: Час прискорився для всіх, і для дітей теж. Ну, не у буквальному ж сенсі? Чому ж? У буквальному. З коефіцієнтом 1,618… Як то ви запам'ятали? Це число «золотого перетину». Один з найважливіших показників структури світобудови. Я такі речі пам'ятаю. Бора запалила ще одну свічку і пішла на кухню, покликавши Божку собі у помічниці. А на зворотному шляху ще зі сходів почула: …на жаль, теперішній світ не той, що був раніше: кожен хоче писати книжки, а діти не слухають батьків… Точно! погоджується Лідія. Це шумерська поезія 4-го тисячоліття до нашої ери… З темряви, від комина, чути: Хм! Гордію, ви тут? Чекаю на чай, каже він, розпалюючи вогонь. Обіцяли гарячого чаю. Знову у темряві проторохкотіло підлогою Кіцмань прогнав з кута в куток якийсь горіх чи щось з Лідиного косметичного арсеналу. У проріз дверей впливло світло ліхтарика він світив з чола Божки, як у шахтаря у забої. Бора за нею обережно несла ще одну тацю, зі склянками та вином, привезеним Лідією від мами. А давайте грати у гру, запропонувала Божка. Розбирайте горнятка з чаєм. Обережно, гаряче. «Вірю не вірю» називається. Кожен з нас по черзі розказує або правдивий випадок з життя, або вигадану історію, а тоді запитує: вірите? Як це? Дивіться. Нас п'ятеро. Слухаємо одного, потім кожен каже: «вірю» чи «не вірю», а оповідач після усіх має сказати правду вигадав він свою оповідку чи не вигадав. І той, хто вгадав, отримує свій бал. І так хто більше балів набере. Давайте? Хто буде першим? Нехай Божка і буде першою. Тільки ліхтарик вимкни, очі сліпить. Добре, миттєво погодилась дівчинка, її обличчя зникло у темряві, і з цієї темряви знову почулося, як Кіцмань катуляє щось по підлозі. Цього котика мені насправді подарували. Правда? здивувалась Бора. Неправда! радіє Божка. Очі поступово звикають до світла від свічки його цілком достатньо, аби бачити обличчя усіх, хто за столом, лише у дещо несподіваному ракурсі. Ще й у каміні розгоряється полум'я можна грати. Це вигадка. Я його знайшла біля кіоску «Все для дому» у коробці з-під печива. Зрозуміло? Ось за таким принципом граємо. Можна ставити запитання, уточнювати деталі. Це була пробна куля. Тепер по-справжньому. Поїхали, Іване Івановичу, починайте. Крісло під Іваном Івановичем рипнуло, він прокашлявся, помовчав і сказав: У молоді роки я мріяв малювати квітами. У сенсі саджати їх так, ніби великі живі картини створювати. Щоб від ранньої весни до пізньої осені квіти цвіли. Лише мріяв, але так ніколи цього й не зробив… А ще хотів навчитись танцювати шейк. Він зробив паузу. Усі чекали, розгубившись: усе? кінець? чи далі буде? Виявилось, не усе. І я пішов у школу танців, повів вже впевненіше Іван Іванович. У нас у Стрию була школа танців, але там вчили танцювати вальс і польку, а я хотів танцювати шейк. Самотужки у мене нічого не вийшло, отож я так і не навчився танцювати шейк. Запала тиша. Все? обережно поцікавилась Божка. Тоді тепер треба запитати: вірите? Вірите? слухняно повторив Іван Іванович. Напівтемрява відповіла йому: Вірю! Вірю. Вірю… Ну і я теж вірю. І кожний заробляє по балу, тому що я розповів правду, підбив підсумок оповідач. Звук олівця по паперу Божка під свічкою малює таблицю, пише імена. Що ти там бачиш? каже Бора. Записала кожному по балу. Але це були дві історії, а треба по одній. Порада на майбутнє. А що за шейк? Як він виглядав? Язичок свічки хитнувся, Іван Іванович зітхнув, знову рипнувши кріслом: Показав би, але ж кажу не навчився. Я можу показати, несподівано озивається Бора і підводиться. Усі повертаються до неї, вдивляючись, як вона виструнчилась у протилежному від каміна кутку, стоїть, опустивши руки, і раптом: І-і-і, не топчіть! Не топчіть конвалій! Не топчіть! Не топчіть конвалій! Тільки-но почала співати й щось таке дивне виробляти руками й ногами, як зупинилася. Забула! замислилась. Забула, як далі. Як же там?.. А! змахнула рукою. Забула. А ще така була пісня… Про королеву красоти… Зараз згадаю… Ага. Увага! Ніхто не чекав, що вона ось так розкуто, як перед давніми приятелями, переходитиме зі співу на танці, не соромлячись і не переймаючись тим, чи, бува, не комічно виглядає. А воно і справді викликало усмішку: ніби хтось смикає за невидимі віжки згори, а її руки та ноги слухаються, як лялькові. А може, їй впевненості додавала напівтемрява, але не настільки ж, аби таке виробляти. «По переулку бродит ле-е-то, перейшла Бора на російську, сонце льется прямо с крыш!» підстрибнула, присіла, похитала стегнами вправо-вліво і вже не стримувала себе: «В потоке солнечного све-ета у киоска ты стоишь. Ла-ла ла-ла ла-ла ла-л-а-а-ла! На них с восторгом смотришь ты-ы! Ты в журнале увида-ала короле-еву красоты!!!» Чотири пари очей намагалися роздивитись це ефектне шоу в деталях. Чути виконавицю було добре, полум'я свічки гойдалося разом із нею, додавало їй куражу. Як ми у дитячому садочку танцювали шейк! зупинилась Бора, глибоко дихаючи. Нянечки, уся кухня збігалися подивитися, як Галина Едуардівна нас танцювати вчила, це наша вихователька була. Вона обожнювала шейк. Я теж, нагадав Іван Іванович. Він тоді вже вийшов з моди, а Галина Едуардівна любила танцювати, як за часів своєї молодості, вона вмикала у групі програвач, ставила платівку Полада Бюль-Бюль-огли, і ми співали разом з нею: шейк-ше-ейк! вищанула Бора. Арбапа-пері-пері-шейк! і видихнула: Ла-ла-ла-ла! Хтось у темряві піднесено заплескав. А потім, Бора жестом зупинила цей вияв підтримки, наша підготовча група виступила на районному злеті. Далі на міському конкурсі. І що ви думаєте? Нас запросили на «Веселі нотки» на телебачення. І ми там таке ушкварили, що за нас одноголосно проголосувало усе журі, усі п'ятеро членів на чолі з Юрієм Рибчинським. І сам Муслім Магомаєв надіслав нам вітальну телеграму! Ого! подібне на «угу!» вигукнув хтось. Хух! перевела дух Бора. Вірите? Вірю, миттєво озвалась Божка. Вперше про це чую, подала голос Лідія. Але вірю. І я вірю, сказав Іван Іванович. А я ні, вперся Гордій. Чого це ні? Задля розмаїття. Не люблю одностайної реакції. І саме ви вітаю! отримуєте один бал, тому що я це вигадала. А усім іншим по нулю. Та ну! не повірила Лідія. Чесно. Ти усе вигадала? Чому ж усе? Моя мама справді любила ці пісні і цей танець. А решта брехня? Включно з іменем виховательки. Але ж ти базікало, Боро! «Іздєржки» професії, зухвало відповіла оповідачка. Кілька разів Гордій брався доливати вина у келихи. Голос його робився усе більш піднесеним та веселим. А коли черга дійшла до нього, сказав: А мені наснився сон, ніби я на війні вбив чоловіка. Беру його документи, розгортаю а ми з ним в один день народилися. Тьмяно блимнула пляшка у темряві. Нє, так не піде. Сни не можна, пролунало з темряви, треба життєві історії розказувати. Тоді ось що. Тема «малювання». Від Івана Івановича перебираю. Моїм дідом насправді був не той, що мене виховав, а один художник. Я маю портрет моєї бабусі, яку він колись намалював. Вона тоді, звісно, була молодою… Гарна була? На портреті не видно: точка, точка, два гачечка. Не шарж, не жарт портрет. Але дивний такий. О! Пішла жара! вигукнула Божка. Вже майже вірю! А як його прізвище? поцікавилась Лідія. Ну, це не суттєво. Кажу: просто відомий художник. Такий, як автор того міського пейзажу, що у вас над кріслом. Наївне мистецтво. Біля каміна? Оті смішні будинки? показує у темряву Божка. Припустимо. Шановний! вступає Іван Іванович. Тут я одразу змушений сказати, що не вірю. Цей малюнок дуже нагадує руку Никифора, його стиль, але він чомусь не підписаний. Або Никифор його не домалював, або швидше за все це не він. Це відомий художник? запитує Божка. Всесвітньо відомий, каже Іван Іванович. Про Никифора я знаю достатньо. Ну що ви знаєте? запитує Гордій. Хоча б те, що дітей у нього не було. Я, перепрошую, з

навець, хоч і не професійний, примітивного живопису. Я у гімназії вів факультатив з історії живопису. Тому ні. Моя відповідь ні, не вірю. Тут ви програли. У нас вже правила змінились, а я й не помітив? Оповідач програє, якщо йому не вірять? Іван Іванович мовчить. Гордій допиває вино. Гаразд. Програв. І то вчасно. Мушу йти. Ну чому? Тільки ж почали! Все, я пас. Курити хочу і справді час додому. Та куди ви у таку темряву? Жоден ліхтар не світиться на вулиці, зупиняє його Бора. Місця вистачить усім. Залишайтеся. Борі спадає на думку, що треба сказати йому про вільну кімнату. При самому вході праворуч вільна кімната, каже вона. З двома виходами. Можна у передпокій вийти, а можна надвір. Дякую. Завтра зранку я у вас. Не можу залишитись. На мене пес чекає. Нічне повітря як вода з сільської студні. Відчутно похолодшало. Ніколи б у таку темінь не вийшла, каже Лідія, і з її рота йде ледь помітна пара. Чоловіча фігура у підсвітці місячного сяйва прямує до хвіртки і, зачинивши її за собою, зникає за живоплотом. Нема кому пса вигуляти чи що?.. дивується Лідія. Вони повертаються за стіл, від їхніх рухів скаче полум'я свічки, а коли язичок світла вирівнюється, пустивши вгору темний струмочок кіптяви, Бора каже: Іване Івановичу, я що думаю… може, варто винайняти адвоката? Чути, як потріскують дрова у каміні. Іван Іванович відповідає не одразу, а тоді вже й не потребує жодних запитань. …Для чого? Від кого захищатись? Від своїх пасербиць? Боже збав. Давно усе обдумав і вирішив поступитись. Як? Звичайно й просто поступитись. А чому це вже інше запитання. З кількома відповідями. Через безперспективність боротьби. Відповідь перша. Бо ж справді до чого призведе ймовірна перемога? Позивач та відповідач під одним дахом не уживуться, а продавати дім, купувати помешкання, аби роз'їхатись, ні, і ще раз ні, він такого марафону не витримає. Краще той час, що йому залишився, витратити на інше. Часом варто скласти зброю ще до початку борні, не виймати її. Не тягатися по судах, не товктися на руїнах того, чого не відновиш. Змиритися. Саме змиритися. Просто жити. І чому б не у домі престарілих? Можливо, життя існує й у цьому заповіднику для старого непотребу. Так і сказав «старого непотребу», і ніхто зі слухачів його не перебив, бо він не дозволив. Є ще одне пояснення, далі вів він. Можливо, головне. Вона не могла такого зробити. Вона розумієте? не могла. Копирсатись у деталях, вишукуючи докази тому? Ні. Нізащо. Краще вже таємниця, недомовленість, аніж доведена кимось у суді неправда. Не могла піти на таке. Її могли змусити. Підштовхнути могли, надурити. А як воно було насправді, тепер вже не запитаєш. І якщо пасербиці таке задумали й зробили, то разом усім жити вже точно нема сенсу. Іван Іванович замовкає. Він стільки думав про це на лікарняному ліжку, на лавці у тіні розлогої акації, або прогулюючись «серцевою» алеєю вона справді закладена у формі серця під кардіологічним корпусом. І згодом, у центрі реабілітації, за містом, у лісі. Там були сосни замість акацій, Іван Іванович ставив собі щодня мету: дійти до дальніх сосен з горішками у кишені там на дзвінкий стукіт прибігали обережні білочки. Ні, він не буде судитися. Він прийняв це рішення ще у лікарні не судитися за будинок. Не пручатися й не захищатися. І якщо бути відвертим до кінця, то щось таке приблизно мало статися врешті-решт. Бо сам в усьому винен. Sibi quisque peccat «Кожному доводиться розплачуватися за свої гріхи»… З донькою та сином зв'язок втратив: одна жінка не дозволяла з дітьми зустрічатися, інша сприймала цю ситуацію, як належне. А він погодився і з однією, і з другою. Nemine contra dicente «Без сперечань». Нема на то ради, мовляв. А її діти дівчата вже були немаленькі, вони його одразу не сприйняли. І що більше він намагався їм сподобатись, то більше дратував. Та й було від чого! Так, він зануда, він книжковий хробак, а проте любив їхню матір, можливо, це був його єдиний плюс перед її дітьми. Спільна втрата їх не зблизила, вони ще більше віддалились. У черговій суперечці старша сказала: їхали б ви, Іване Івановичу, до себе! До себе? Ну, до себе, до Стрия, ви ж там маєте хату. Ох, якою злою хвилею його накрило слово за словом такого одне одному наговорили, згадати страшно. І саме тоді вони показали йому документ: вашого тут нічого немає. Хата записана не на вас. Він усе це вже пережив. Йому зараз аби дах над головою, аби ліжко, аби спокій на душі бодай сьогодні, а завтра як Бог дасть. Раніше казав: людині багато не треба. Але ніколи не думав, що станеться так, що буде змушений відчути буквальність цих слів: нічого не мати, не те, що зайвого, нічого. У шістдесят чотири роки… Усі мовчали, не зводячи з Івана Івановича очей, а він говорив та й говорив. Колись друг Вітька переписав на бобіну… як, що таке бобіна?.. це, дитино, бабуся ваших флешок, така котушка із намотаною довгою-довгою коричневою стрічкою аудіозапису тож і кажу, переписав мені Вітька пісні Бітлз. І там була одна така, може, знаєте?.. «Коли мені буде 64», Іван Іванович кахикнув і несподівано англійською більш-менш пристойним тенором заспівав: Will you still need me, will you still feed me, When I'm sixty-four… і про всяк випадок уточнив: Ви ж розумієте англійську? «Чи буду тобі потрібний, чи варитимеш мені їсти, коли мені буде шістдесят чотири»… Дівчата закивали головами. Ми ще тоді, придурки, реготали: стільки не живуть, далі вів оповідач. Оком не встиг змигнути ось вони, мої 64! Вен ам сіксті фо-ор! І знову сам, і знову на роздоріжжі, усе спочатку, а в думках вірите? гідність зберегти б. Тому й судитися, милі дівчата, не буду. Який сенс? Ну присудять розділити будинок, так хто ж його ділитиме і як? Або присудять кімнату чи частину будинку і що з того? Мені ще у лікарні один майор внутрішніх справ у відставці сказав: вони купили той штамп про виписку у паспорті, а насправді вас не виписали, дев'яносто дев'ять відсотків не виписали, на понт беруть. А мені яка різниця? Для чого мені ці війни місцевого значення? Краще вже у дім престарілих. Вестиму там, чи то засміявся, чи то закашлявся, гурток «Художники-примітивісти», розповідатиму про Катерину Білокур та Ніколо Піросмані. Може, серед моїх учнів теж у когось відкриється талант художника, кхе-кхе. Або сам нарешті закладу квітник, довкола будинку престарілих там є, де дати волю фантазії, я бачив… І він нарешті замовк, втягнувши у себе повітря і видихнувши його протяглим «п-ффу…». І Бора раптом подумала, що зараз він запитає: «Вірите?» 7 Вранці Лідія підхопилась першою, поприбирала зі столу горнята з недопитим чаєм, фужери, закапану воском скатертину, викинула у смітник порожню півторалітрову пляшку з-під вина. Перед тим, як сісти перед вікном із дзеркальцем та тушшю для вій, гукнула у бік прочинених дверей Божчиної кімнати: Вставай, сонько, спізнишся до школи. Трохи збентежена мала (це ж треба! «сонько» від Лідії!) прочалапала донизу, крикнула: «Я у ванній!», що означало «Ванна зайнята!». Знадвору почулося гудіння бензопилки. З вікна другого поверху було видно, як Гордій узявся різати дерево. Відтяв шмат стовбура, озирнувся, знав, що на нього дивляться, підняв лезо вгору, не вимикаючи мотора: привітався і знову за роботу. Лідія вийшла, накинувши куртку, запросила майстра почати день зі сніданку. «Потім», сказав він. Лідія це сприйняла як сигнал до повної активізації. Попередила когось по телефону: одяг з гуртівні привезе завтра, бо сьогодні немає сенсу. Вона знаходить переконливі аргументи до свого висновку, і Бора не може зрозуміти справді сьогодні немає потреби їхати до Стрия, на гуртівню, а тоді знову до Львова, чи просто Лідії подобається Гордій, і тому вона хоче залишитись. Спостерігаючи за тим, як подруга завзято береться ліпити вареники з картоплею, Бора таки схиляється до другого варіанту. Ти ж казала, вареники важка їжа! нагадує вона. Для жінок важка, для чоловіків добра, не помічає іронії Лідія і без паузи у прочинені двері: Іване Івановичу! Як ніби чекав: виходить з кімнати, бадьорий, усміхнений, у білій сорочці та у трикотажному жакеті на гудзиках. Перехопивши погляд Бори, каже: Найкращий лік проти поганого ранкового настрою вдягнути білу сорочку. Старанно зачісує волосся догори і рушає по сметану. У вітряний сонячний день, коли у повітрі літає жовте прозоре листя та срібні нитки павутиння, ніби й не було вчорашньої негоди. Обід накривали у вітальні, де вчора грали у «Вірю не вірю». Іван Іванович вже сидів за столом з книжкою у руці, схожий на відвідувача ресторану, що чекає на своє замовлення. Гордій усміхнувся, побачивши його: Іване Івановичу, відсунув своє крісло, я вчора наговорив зайвого… Жінки мовчки розкладали на скатертині тарілки й виделки… Іван Іванович зсунув окуляри на кінчик носа, подивився поверх скелець. Vinum locutum es, озвався дружелюбно. Вінум локутум ес, повторив Гордій. Винуватий заслуговує ліктя… Цікавий варіант, Іван Іванович усміхнувся, згорнув книжку, заложивши між сторінками інструкцією до якихось таблеток. Що воно таке насправді? запитав Гордій. Говорило вино. Справді. Говорило вино. Не ображайтеся на мене. За столом Лідія жартує, підкладає чоловікам у тарілки, голос дзвенить, очі сяють. Божку, що «заїхала по дорозі», з порога саджають за стіл. Зустрівшись поглядом з Лідією, вона дивиться на свої руки і біжить до ванної. Здавалося, зараз усі позбирають посуд і залишаться за цим столом, як учора. Але Гордій, подякувавши, встає: на нього чекає робота у саду. Лідії час повертатись до Стрия. А Божка йде додому, вона сьогодні «скайпиться» з батьками. «От і добре, попрацюю», думає Бора. Але плани на вечір таки доводиться усім змінити. Двері ж ніхто не зачиняв. Не встигли отямитись, як у передпокої вже тупцювали, залишаючи сліди на підлозі, троє незнайомців. Не виникало жодного сумніву, що цей попереду, у пальто, невисокий з борідкою, є головним, а ті двоє, з обличчями без емоцій, другорядні. Ви тут господиня? усміхнено глянув на Бору невисокий з борідкою. Я. Дозвольте пройти. І не зводячи з Бори погляду, підносить папку з паперами вгору, показує на стіл у вітальні, повторюючи: Дозвольте? Тоді й Іван Іванович він щойно влаштувався почитати біля каміна книжку вбік відклав. І Лідія розгублено привіталась від дверей вона щойно вийшла з ванної, глянула скоса на сліди у передпокої та, не отримавши відповіді на своє «доброго дня!», зупинилась біля столу. І Божка завмерла, спочатку на сходах, на передостанній сходинці, затримавши руку на дерев'яній кулі, а тоді біля каміна: вона щойно зібрала нагорі свій наплечник, пропустивши початок подій, і тому не могла второпати, що відбувається. Ніхто не розумів, що це за дивні гості і чого їм треба. У кімнаті з каміном лише Гордія бракувало: шуму знадвору вже не було чути, хоча він щойно складав за будинком порубані дрова, поспішав закінчити до сутінків. Проходьте, дозволила Бора, але її дозвіл був зайвим, бо старший вже копирсався у папці, витягуючи з неї папери на стіл. Цей, у пальто, сам по собі не справляв би такого враження, якби не його колоритний супровід. Обличчя тих двох одоробл, що залишились обабіч дверей, заледве переступивши поріг кімнати, були геть позбавлені будь-якого виразу. Трапляються ж такі обличчя, немов сокирою рубані, без жодної тонкої риси, без жодної емоції. Хто це такі? Чого припхалися? Старший діловито витяг великий цупкий конверт, а звідти акуратними неспішними рухами якісь папери. Підпишіть, будь ласка, простягнув Борі папір з печаткою та текстом. Що це? Він зробив жест ввічливого заохочення: прошу ознайомитись. Бора почала читати і щоки її вкрилися червоними плямами. Гість терпляче чекав. Бора підвела на нього очі. Що це? повторила вона розгублено. А хто це? запитав він і обвів неспішним поглядом принишклих Лідію, Івана Івановича та Божку. Родичі? А ви хто? раптом прийшла до тями Лідія, і голос її від хвилювання пішов високими вібраціями. Що вам потрібно? Той зіщулився: чого так вищати? Мені, шановна, сказав підкреслено спокійно, потрібно, аби Христина Бора, показав на Бору, підписала акт купівлі-продажу будинку. Я його завірю. І, знаєте що, давайте без зайвого шуму, голос його звучав миролюбно. Не треба зайвого шуму. Він знову обвів поглядом присутніх: Шум, крик, плач, гвалт… Кому воно потрібно? запитання адресувалося ніби як Божці, бо саме на неї він подивився у цей момент; ніби як її особисто запитував, і сам собі відповів: Нікому. Ми ж цивілізовані люди, вийдемо із ситуації із взаємною користю, повернувся до Бори. Підпишіть. Іван Іванович зблід. Він опустився у крісло і зробив глибокий вдих глибокий видих, і ще раз вдих-видих. Божка стояла як вкопана, вчепившись рукою у поличку каміна. Підпишіть, м'яко повторив зайда, витягаючи з портфеля ще один конверт. Ось тут гроші. П'ять тисяч євро. У документах стоїть інша сума, не звертайте на неї уваги. Беріть, що дають, і вважайте, що вам дуже пощастило. Просто так, серед білого дня вам дають такі гроші. Чи не диво?.. А дім… Що дім? У вас його не було тиждень тому, і скажіть, чи вам чогось бракувало?.. Беріть гроші і живіть, як жили, без справжніх проблем… Здорові… З руками-ногами… З головою на плечах. Бора мовчала. Гість усміхався: Невже ви думали, що ось так ні сіло ні впало стають власниками подібних будинків? Він лагідно дивився на Бору. Але голос, що пролунав зараз, належав вже іншому чоловіку. І він тихо сказав: Варто кусати лише стільки, скільки годні проковтнути. Інакше вдавитесь. Давайте домовимось, Христино Бора, ви берете гроші і підписуєте папери. Бора мовчала. Думайте швидше! роздратувався візитер. А то взагалі нічого не дамо. Бахнуло немов бомба на порозі рвонула. Двох чоловіків відкинуло від дверей у різні боки. Божка схопилась руками за вуха. З гуркотом запрацювала бензопилка, наповнивши кімнату ревінням мотора та запахом відпрацьованого бензину. З полички каміна злетіло опудало ворони й з гуркотом розкинуло на підлозі крила. З-під ніг Гордія, що ступив на поріг, шугонув кіт, перестрибнув птаха і гайнув сходами нагору. Двоє у куртках швидко отямились, смикнулись було Гордій зробив крок вперед. Від його бензопилки звивався вбік тоненький хвіст сизого диму. Невисокий викинув долоні вгору, розвів руками у повітрі: стоп, мовляв, стоп-стоп, усе зрозуміло. Коротко глянув на одного помічника, на другого, показав жестом: все, виходимо. У кімнаті сморід, дзижчання ланцюга та гудіння мотору. Тримаючи бензопилку, як ручний кулемет, Гордій відступив на два кроки спиною до каміна, відкриваючи трійці дорогу до відступу. За кілька секунд непроханих візитерів не було вже й на вулиці тільки закурилося дрібне листя за автівкою, номера якої ніхто не встиг роздивитись з-за огорожі. Хм! видихнув Гордій, порушуючи тишу, від якої тепер дзвеніло у вухах, нині я таки залишусь. З вашого дозволу. Де, ви казали, та кімната з двома виходами?.. Не люблю, коли вихід один. Я мушу випити серцеві краплі! прийшов до тями Іван Іванович. Божка кинулась до Гордія він ледве встиг відставити «зброю» вбік і розревілась уголос, як дитина. Лідія вже повертала ключ у замку, ніби це зараз було більш потрібно, аніж півгодини тому. А Бора, забравши з рук Гордія пилку, шукала, куди б її поставити. Налякалась? Гордій провів рукою по неслухняних рудих пасмах Божки. Сам налякався! Ви? підняла очі Божка. Випадково запустив мотор! Та ну! Божка шморгнула носом, недовірливо придивляючись до виразу обличчя Гордія. Точно? Ну кажу ж! Без дурнів? А я подумала: ну все, зараз буде кров. «Техаська різанина-5». Аж коліна затрусилися. Яка різанина! засміявся Гордій. Спаде ж таке на думку… Як я настрашилась, Божка витерла сльози, озирнулась на Бору. Що вони хотіли, ті придурки? Дім забрати? …Птах виявився з секретом ворона мала механічний замок під крилами: крила вискакували у різні боки від натискання на непомітну кнопку, сховану у пір'ї. Чому ворона опинилася на підлозі даремно було обговорювати посунув її хтось випадково на край полички чи звукова хвиля свою справу зробила. А може, будинок підтримав Гордія по-своєму. І невідомо, що справило на непроханих візитерів більше враження звук бензопилки чи мертва ворона, що від удару оживає на очах. Ніхто вже нікуди не поїхав того вечора, навпаки, знову зібрались за овальним столом чаювати. Ви, Гордію, вчинили хоч і у відповідності до свого міфічного імені, але з точністю до навпаки, зауважив Іван Іванович, беручись за цукерничку. Раз і діло зроблено. Не перебільшуйте, Гордій слухняно сів біля Божки, у крісло, на яке вона йому впевнено показала рукою. Трохи перебільшую, погодився Іван Іванович, бо ж насправді гордіїв вузол розрубав Олександр Македонський. А зав'язав Гордій. Що є, то є, підтвердив Гордій, нам, Гордіям, у цій справі рівних немає. Я, відверто кажучи, розгубився, далі вів Іван Іванович, подзеленькуючи ложкою у горнятку з чаєм. А з чого він його зав'язав, що ніхто розв'язати не міг? втрутилась Божка. Зі звичайної мотузки? Гордій глянув на Івана Івановича, кивнув запитально: помагайте! З кизилового лика, з помітним задоволенням повідомив Іван Іванович. З такого дерева, що у вас в саду. Звідки ви знаєте? здивувалася Божка. Дитино мила… Пам'ять стільки різного утримує у голові, сам дивуюся. І то зайвого! Того, про що можна було б легко дізнатися, подивившись за потреби у довідник чи енциклопедію. Так ні! Про кизилове лико чомусь пам'ятаю, а от куди запхав свої окуляри, пригадати не можу, хоча щойно тримав їх у руках. Он вони, на каміні, показала Бора. У тій давній історії найцікавішим є не те, як Македонський розрубав той вузол… Гордій почухав за вухом. А як його той селянин Гордій примудрився вив'язати… Перепрошую, підняв вказівний палець Іван Іванович. Селянин, він же цар. Чого він був цар?.. Фригії, прийняв з рук Бори свої окуляри. Дякую. …як він вив'язав такий вузол, що ніхто розплутати не міг? Оце по-нашому. Це він вам як Гордій каже, засміялася Божка. А де це є Фригія? На території теперішньої Туреччини, ось тут приблизно, Іван Іванович підійшов до карти на стіні, але показати не встиг. Стук у двері зупинив його. У кімнаті повисла напружена тиша. Треба зробити нарешті дзвінок від хвіртки, спокійно зронив Гордій і вийшов з-за столу. Прохідний двір! У гостя розгублений вигляд, він мнеться, переступаючи з ноги на ногу, йому потрібний Іван Іванович, якщо є тут такий. Побачивши Лідію за спиною Гордія, вітається із нею, як знайомий. Ви хочете його забрати? Лідія стишує голос. Куди? відповідає чоловік. «Він що, з будинку престарілих?» думає Бора, вона виходить у передпокій, і Божка дихає через плече. Все їй треба знати. Лише Іван Іванович залишився у кімнаті. Куди я його заберу? каже гість упівголоса. У мене сім'я, діти, куди я його заберу? Лише тепер Бора помічає, що цей чоловік подібний на Івана Івановича. Це пан Олег, каже Лідія, син Івана Івановича. Брат Світлани. Ми зустрічались три дні тому у Стрию. Заходьте. Ні, відмовляється той. Нехай Іван Іванович вийде до машини, я в машині чекатиму. Іван Іванович збирався метушливо, як дитина у дитячому садочку, за якою прийшли. А повернувся занадто швидко неспішно скинув куртку у передпокої, акуратно повісив на вішак старомодний шалик, пригладив волосся перед дзеркалом і, не затримавшись у вітальні ані на хвилину, не звертаючи уваги на мовчазні погляди, почовгав до себе. Непроникне обличчя, рівна спина. Іване Івановичу! гукнула навздогін Бора. А як же чай? Дякую, почулося з кімнати. Прозвучало як «ні». Навіть перепитувати не треба було: дякую так, чи дякую ні. Усі залишились на ніч. Божка кудись зателефонувала, щось сказала, а тоді набрала ванну гарячої води з піною, попередила: «Я у ванній!» і сховалась там із мобілкою. Лідія малювала у своїй кімнаті нагорі. Іван Іванович читав. А ви, виявляється, буйний, сказала Бора, заходячи до кухні, де Гордій заходився міняти прокладку на крані. Він коротко глянув на неї, витягнув з рота шматок гумки, яку стискав зубами. І жлоб, додав. Ой, згадала Бора їхню першу розмову, скільки з мене за дрова? Я ще не закінчив, він нахилився над раковиною, голос його прозвучав глухо і ніби сердито. Розрахунок по роботі. Виструнчився, провів рукавом по чолі і Бора побачила усміхнені очі та крапельки поту над верхньою губою. Готовий на що завгодно закластися, сказав він, що ви не знаєте, скільки у вас грошей у гаманці. «У мене і гаманця немає, подумала Бора, косметичка ж не гаманець. Теж мені ``готовий закластися'', Божка номер два». А ну, притримайте шпиндель, закомандував Гордій. Що притримати? Ось цю пімпочку. Часом дивуєшся, до чого людина може звикнути, навіть до монотонного звуку крапель з крана, навіть у нічній тиші. Але щойно джерело дратуючих звуків буде перекрито, кран нарешті замовкне, і увесь простір довкола заповнить гармонія тиші настає момент щастя. Для чистої хвилинної радості іноді достатньо полагодити на кухні кран з водою. Дякую! вихопилося у Бори, занадто емоційно як для такої приземленої причини. Гордій зневажливо хмикнув: Це з тих речей небагатьох, варто зазначити, які я вмію робити. Хоча далеко не завжди роблю. Особливо якщо для себе. А от писати, як ви, не вмію. Не моє. Навіть листів ніколи не писав. Усе воно на папері виходить, як з чужого голосу. А ви що, справді роман пишете? Бора стверджувально хитнула головою, чомусь зніяковівши. А як називається? «Початок світу». Гордій хмикнув. І Бора чомусь почала пояснювати, і звучало це пояснення як виправдовування. Взагалі-то я спочатку називала його «Кінець світу». А потім подумала, що будь-який кінець це початок чогось нового… вона говорила і дратувалась сама на себе. І дала протилежну назву. Що так, що так, однаково невиразно, здивував прямотою Гордій, збираючи інструменти. Я у цьому мало що тямлю. Але на таку книжку не звернув би уваги. Ти ба, який знавець книжкового ринку. А сам, здається, взагалі нічого не читає, хоч із виразною назвою, хоч ні. Бора заходиться витирати рушником й розкладати по шафках чистий посуд. А на яку назву звернули б увагу? не втримується Бора, цікавість таки бере гору. Гордій не поспішає з відповіддю. Бора озирається і її накриває щемливе відчуття від миттєвої довершеності картинки-спалаху: в її руках риплять чистотою тарілки, поруч чоловік подзенькує інструментами, перемовляючись із нею. Як випадково почута давно забута мелодія чи запах парфумів, що майже вивітрився з порожнього флакона. А ви книжки свої як підписуєте?.. Гордій не звертає уваги на її погляд. Яким ім'ям?.. Христина Бора… повторює він за нею так, ніби пробує її ім'я на смак. Давайте перейдемо на «ти»? Чи це жінка має пропонувати? Я щось забув, як то має відбуватися… Давайте, погоджується Бора. Вона ніколи не замислювалась, хто перший має пропонувати перейти на «ти» яка різниця? Якби ти назвала роман, скажімо, «Роба», Гордій легко переходить на «ти», тоді б його читач одразу ж зауважив хоч візуально, хоч на слух. Бора мовчить, тарілки риплять, інструменти подзенькують… У тебе там є щось про роби? наполягає Гордій. Ні, там про кінець світу. Хм, каже він. Тобі б у менеджери податися, у велике видавництво, Бора ще має звикнути до цього «ти». Вже був. Не у видавництві, в іншій сфері. Дай шмату, якої не шкода. Топ-менеджером був, але, слава Богу, пішов. А зараз де? А зараз рруба-аю-пиля-аю-садові лав-вв-ки виготовляю, співоче вигукує Гордій, витираючи руки рушником та скрутивши мармизу, як Шрек з мультфільму. У поєднанні з його екзотичним носом це виглядає справді комічно. Цю маленьку виставу першою оцінила Лідія засміялася з порога: з якого приводу такі вирази облич на ніч показують? Про що мова? Лагідна усмішка, свіжонакладений рожевий блиск на губах. В очах бісики скачуть. Подобається їй Гордій. А ми тут на «ти» переходимо, приєднуйтесь, каже Гордій. «Звідки йому відомо, думає Бора, що я не знаю, скільки у мене грошей у косметичці?..» 8 Перший роман Бори вийшов вісім років тому. Його обговорювали, на нього писали рецензії і схвальні, і розгромні. Його шукали у книгарнях, а у автора брали інтерв'ю та коментарі з будь-якого приводу. Минув рік, Бору наполегливо запитували, коли буде наступна книжка. Невдовзі, відповідала Бора, пишу… Вона і справді почала писати новий роман, але робота над ним просувалася дуже повільно, а тоді й зовсім зупинилася. Після смерті чоловіка Бора збайдужіла до усього, тягнула себе зранку під холодний душ, аби мати снагу до нового дня, автоматично правила у видавництві чужі тексти, бралася читати книжки й відкладала убік усе видавалося штучним, натягнутим та далеким від її думок та почуттів. Жодна книжка не здатна була розрадити, допомогти, повернути хоч дрібку радості. Читання не приносило задоволення. Несподівано її роман потрапив на очі одному поважному критику той відгукнувся розгорнутою рецензією, яка збурила нову хвилю зацікавленості авторкою. Про неї згадали. Знову почали запитувати, коли вийде новий роман. Вона не мала що відповісти, бо ж нічого не написала за останні місяці, ані рядочка. Одного разу старий письменник, який прийшов у видавництво з новим рукописом, сказав їй: книжка сама знає, скільки їй писатися рік чи десять. У нього, принаймні, саме так і було щось писалося швидко, за кілька місяців, щось розтягувалось на роки. У кожного тексту своя швидкість визрівання. Вона на той момент вже знала це й без нього. Він лише підтвердив її думки. Різниця була в тому, що їй написався лише один роман, і більше так виглядало й не буде. Одного березневого дня у видавництві, стоячи із горнятком кави біля вікна, Бора побачила, як з-під коліс захляпаної брудом автівки, з калабані, заповненої каламутною дощівкою, вилітає проти сонця водяне віяло, зблиснувши у променях усіма кольорами райдуги і Бора, залишивши горнятко на підвіконні, повернулась за комп'ютер, відкрила новий файл і написала: «То він затягує її до інтернет-спільнот, переконуючи, що вона збіднює собі життя байдужістю до віртуального спілкування, а то на її очах вбиває усі свої профілі та сторінки і, відвернувшись від монітора комп'ютера, закинувши руки за голову, каже голосом щасливої людини: все! на волю!» Це був початок роману. А може, не початок; може, середина далі буде видно, з чого вона почала писати роман, з початку, чи ні. Речення сформувалось саме собою, спало на думку готовою голою конструкцією, як ніби Бора зняла її з повітря та, подумавши, наповнила живим змістом, вибудувавши слова у певному порядку. А зовні нічого не відбулося. За спиною незворушно сиділа за своїм комп'ютером зосереджена й на диво мовчазна Руслана, і це ще більше підкреслювало особливість моменту. Так у прогрітій землі вистрілює ледь помітним паростком насіння, що втомилося від власного чекання, але ця миттєвість все одно приходить зненацька і минає непомітно, хоча саме з неї усе й починається усе зрушується, годинник прокидається, відраховуючи перші хвилини нового часу. А на поверхні і далі без змін, немов нічого там, у глибині, із зернятком не сталося. Роман про кінець світу, про вихід Інтернету з-під контролю людей, просувався маленькими кроками по півсторінки на день. Ще й з перервами. І так тривало вже майже три роки. Бора нікуди не поспішала. Це роман прискорив свій рух, поступово наближаючись до фіналу, після розмов із Божкою, після того, як Лідія прочитала першу частину роману і почала вимагати другу. Бору ж облягли сумніви: може, не варто й порушувати мовчання, думала вона. Може, варто залишитися автором одного-єдиного роману. Але це вже було не їй вирішувати наступний роман вже існував, і не від Бори тепер залежало його майбутнє. Їй залишалося зробити останній ривок, поставити крапку та відчути момент ні з чим не порівняної ейфорії. Щоб дуже швидко переконатися у тому, що за дев'ятим валом радості вже суне хвиля спустошеності накриє з головою, не одразу й виберешся. Ще навіть не спускалася сходами від шостої ранку не встає з-за комп'ютера. І чує згори, як прийшов Гордій, як шарудить папером, розгортаючи його. Таку конструкцію пропоную. Дивіться… каже внизу. Бора одягнула навушники. Але через кілька хвилин відтулила один від вуха. …з двох боків ось такі півмісяці, голос Івана Івановича, піднесений та нетерплячий, і ось такими… ось такими трьома ярусами, ось так… квіти від найвищих до найнижчих. І щоб цвіли по черзі. Бора знову затуляє вуха навушниками. В них навіть музики немає, там просто тиша. Через деякий час глянула у правий нижній кут монітора: ого! яка година! Та невже вона собі перерви не заробила? Підійшла до вікна. Збоку їй не надто добре було видно, що робить Гордій під дашком, в імпровізованій маленькій майстерні під стіною. Так виглядало, що тесав якісь колоди та бруски. А на стільці, поставленому у траву, сидів спиною до неї Іван Іванович, щось розповідав, жестикулюючи. Виправила написане за ранок і до вікна. Іван Іванович намагався садовими ножицями надати круглої форми самшитовому кущу. Гордія ніде не видно. Побачила його, спустившись у вітальню, він за вікном прикручував до хвіртки металеву табличку. Цікавість вивела її до воріт: що він таке робить? На металевому щиті, з боку вулиці, було написано: «Об'єкт перебуває під охороною агентства ``Гордіїв вузол''». Чорним по срібному, за трафаретом, у білій рамці-паспарту. Тримався щит на чотирьох шурупах. Гордій перевірив, чи надійно закріпив, задоволено поставив крапку своїм багатофункціональним «хм!». Його хмикання пасувало до будь-якої ситуації, було доречним як захват, насмішка, здивування, осуд… Воно щоразу виявляло свою промовисту багатозначність. Погрожуєш чи на понт береш? запитала Бора. Попереджаю. Ту трійцю. Ти думаєш, вони знову приїдуть? Думаю, так. А якщо тебе у цей час не буде на об'єкті? Доведеться тут покрутитися деякий час… Ти ж не проти? Але якщо мене не буде дасте їм мої координати. Він мив руки, коли вона запитала, стоячи у дверях ванної з рушником: Для чого тобі це, Гордію? Рушник? усміхнувся він. Не рушник! Хм! Витираючи руки, вибив ногами чіткий танцювальний ритм. Для чого? відітхнув, весело повторивши запитання. А сумно жити! Коротка черга чечітки і ще більш піднесено: І втрачати нічого! Навскіс відірвав, не спитавшись дозволу, край газети, написав номер телефону та своє ім'я і, склавши навпіл, запхав у кутик дзеркала у передпокої. У під'їзді нікого. Вдома нікого. Бора натиснула на гудзик дзвінка, почекала, а тоді лиш узялася шпортати ключем у замку. Пахне ремонтом. Коридор заставлений речами ледве протиснулась. Кімната Влада і Каті порожня, звільнена від меблів. Паркет процикльований, помітно світліший, ніж був. Ніби похазяйнували телевізійні фахівці зі зміни інтер'єру: блякло-лимонний колір стін оживили кольором слонової кістки, на стелі розкинули крила дві намальовані чайки, один кут кімнати у широких вертикальних смугах від стелі до підлоги: пісочна блакитна, пісочна блакитна… Морський стиль. На кухні, біля мийки пластмасова таця, вкрита рушником, на ній помиті горнятка й тарілки. Порядок. Бора поспіхом зібрала сумку з одягом, напхала, ледве застебнувши блискавку, повернула за собою ключ, притягнувши двері ривком до себе, аби замок спрацював як слід. Замок теж давно треба поміняти. Вдома нікого. Іван Іванович у садку порається біля хризантем. Піднялась на другий поверх, розклала речі на дивані… Ні, даремно тягнула ці лахи сюди усе не те. Віджиле, безрадісне, позавчорашнє. Розглядала себе у дзеркалі на внутрішній стороні шафових дверцят. У пом'ятому, бабуся колись казала як корові з рота одязі. Вже й забула, як то прискіпливо оцінювати свою зовнішність, переводити погляд з одного на інше, зауважуючи найменші дрібнички. Кофтинки та спідниці темні. Фасони застарілі. Обличчя бліде. Брови заширокі; такі зазвичай вищипують, то прополку зробити не завадило б. Невиразного кольору волосся давно не стрижене, росте собі як хоче вона збирає його час від часу у банальний хвіст, перехоплює розтягнутою, колись улюбленою гумкою. Вії забули, що таке туш. Востаннє підводила очі на ювілей видавництва. Так… Що далі? Прискіпливий огляд тривав. Фігура… Ну що? Звичайна фігура. Якщо розправити плечі, виструнчитись і втягнути живіт ось так, то ще нічого. При прямій спині підборіддя піднімається, шия вибирається з плечей. У такому вигляді ще може бути. Слабенька четвірочка. Попри усі зауваження поблажлива четвірка. Аби не збити настрій до самовдосконалення. … Лідія заверещала так, що Бора змушена була відставити слухавку від вуха. Ну чого так кричати? Нарешті! втішилась Лідія, трошки заспокоївшись. Так… Отже… Добре. План такий: я привожу валізу речей твого розміру і ми відбираємо те, що тобі підійде. Решта у крамницю. Усе, працюй. З Митьком приїду. Влаштуємо собі годину перетворення. Божка влетіла до кімнати, підстрибуючи, струшуючи з ноги черевик яскравого фіолетового кольору. Я бачила нашого кривоноса! І знаєте де? Озирнувшись, жбурнула черевик у передпокій, де валявся на боці перший. Знаєте, де? Стягнула ядучо-зелений довжелезний шалик, накручений на шиї. Все одно не здогадаєтесь! На дачі! Він там живе. У цьому кооперативі, як його? махнула рукою. Ну там, у цьому ближньому. Я туди піцу завезла, дзвоню замовникам виходьте до воріт. Чекаю. А за парканом трохи далі чоловік теплицю лагодить, і шапка на ньому знайома ну та, пришелепувата, навіть я не вдягла б. А тоді придивилась: наш Гордій! Поки Бора дочекалась подробиць про Гордія, мусила вислухати про його собаку кудлату безпородну Альму; а тоді вже про те, як Гордій пригостив Божку чаєм з маковими сушками, як сиділи на вулиці за столом і Альма біля ніг гризла сушки, як кісточки. І яблук з собою дав. Он вони, у передпокої, жовті у червоні цяточки. І сказав, що сонце на дачі сходить просто над лісом, «як у Бори над парком». Так і сказав. Він сам там живе? Напевне, знизала плечима оповідачка. Де над тією дачею сонце сходить, знає, а що там робить Гордій, чи сам там живе, чи не сам уявлення не має. Митька одразу взяла на себе Божка. Вона поставилась до семирічного малюка як до дорослого. Сказала йому голосом, позбавленим жодного натяку на сюсюкання: Хочеш, покажу старе осине гніздо? З осами? перехопило дух у хлопчика. Порожнє. Хочу, погодився Митько. І вони пішли у садок. Маленький білявий хлопчик писклявий голосок, геть безбарвні вії та брови. І руда дівчинка, вища за нього на дві голови, у широких картатих довгих шортах на лямках, рішуча та самовпевнена. Ну чисто тобі Малюк і Карлсон. Лідія заповзято порозкладала на канапі одяг комплектами, немов у крамниці. Вона добряче підготувалась до години перетворення «Одягни подругу, як саму себе». Бора почала з гіпюрової спідниці сіро-бузкового кольору. І несподівано втягнулася у процес перевдягання. На превелику втіху подруги вона переміряла усе, але врешті-решт повернулась до першого варіанта. До чого рука потяглась одразу: до гіпюрової спідниці, сірої трикотажної кофтинки на гудзиках та батистового шалика у гілках бузку. Діти облазили увесь сад. Нарешті їхні голоси під вікном стихли і вони протупотіли поруч зі словами: «Ми у вежку». Лідія була зосереджена на обличчі Бори, вирішуючи, який макіяж їй пасуватиме, на підвіконні чекав багатющий косметичний арсенал. Божка було пригальмувала, окинула поглядом яскраві жіночі іграшки помади, туші, пудри, але, махнувши рукою, повернулася-таки до малого, який чекав на неї біля таємничих дверей, затулених веретою. «Година перетворення» розтягнулась на дві. Бора із Лідією мовчки перезирнулись, почувши, як у сусідній кімнаті Божка сказала: «Вже дві хвилини, як урок почався! Прошу зосередитись!» У прочинені двері було видно й чути, як Митько читає якийсь дивний уривок зі своєї читанки. А Божка, хитаючи головою, поправляє на носі окуляри без скелець вони знайшли їх на горищі. Дівчата! піднесено гукнув знизу Іван Іванович. Чуєте, що Мілош пише? «Причини поразки радянської системи слід шукати у культурі!» Я завжди це знав. Саме у культурі! Приречена на розвал та система, у якій культура це таке собі сьоме козенятко. А ті можновладці, які цього не розуміють, неодмінно втратять все! Усе! Лідія закінчила із манікюром, задоволено оглянула результати своєї праці. Все. Мене вже чекають. Закину товар до крамниці і додому. Завтра маю у Стрию роботу, а післязавтра я у вас! Радійте! Альма і справді виявилась тямущою собакою. З жовтими розумними очима і не такою вже й кудлатою. Гордій познайомив її з Борою та Іваном Івановичем: «Альма! Безпородна, але не безпорадна!» Альма слухняно згорнулась на постеленому для неї коцику, поклавши голову на лапи. Кіцмань спостерігав за новенькою здалеку, тоді м'яко й нечутно перемістився ближче, тоді ще ближче і вже сидів мало не за два кроки від неї, готовий дременути будь-якої миті. Альма не звертала уваги на любителя гострих відчуттів. Єдиний лише раз коротко гаркнула коли малий вже зовсім знахабнів і спробував посунутись до самого її коцика. …Ось тут буде лавка. Гордій зупинився між двома березами, розкинувши руки. Погоджуєшся, хазяйко? Бора лише усміхнулась у відповідь. У Гордія напад балакучості. Ніколи він стільки не говорив, як тепер. Лавку зберемо з Іваном Івановичем. Усі складові вже маємо. Альма буде з нами, якщо ти не проти, бо нема з ким її залишити. Вона дівчинка невибаглива, на вулиці спатиме, на ганку. У дім не заходить, у неї шерсть густа. А їсть вона все, що дають, навіть сиру моркву гризе, тільки почищену. Основою лавки слугуватиме обтесана сокирою колода з двома отворами. Сюди, показав Гордій, втоплюватимуться грубі довгі бруски, на них триматиметься двостороння перекидна спинка. У такій позиції дивитимемось на схід сонця, а у такій на захід. Він навіть присів у повітрі, демонструючи, якою буде ще не існуюча лавка. Бора ледве стримала усмішку, спостерігаючи за ним. Він був зараз схожий на хлопчика. І вона знала того хлопчика. …Третю годину поспіль чоловіки майстрували лавку в саду, біля них крутилася Альма, а Бора за комп'ютером укотре переробляла один і той самий епізод. Нарешті зупинилась та підійшла до вікна, щоб дати очам перепочинок. Незакінчена спинка з дерев'яних поперечок лежала у траві. Гордій запалював цигарку, а Іван Іванович, сидячи на колоді, основі майбутньої лавки, вичісував щіткою спину Альми; вона слухняно лежала на боці, мружилась від задоволення. Цього усього, що бачила зараз Бора, ще два тижні тому в її житті не було. І такою прикутою до комп'ютера вона себе тоді не відчувала, а тепер мусить щосили гребти до берега, як раб на галері, бо коли вже сам роман веде, потрібно лише виправдати його сподівання: виконати свою роботу, довести її до кінця. 9 Вранці Бора спробувала відтворити перед дзеркалом макіяж «години перетворення». Результат вже не тішив, або їй забракло Лідиної вправності. Почувши голос Гордія, спустилась сходами не одразу. Чоловіки у вітальні зустріли її мовчки. Вона пройшла повз них, коротко привітавшись, а у саду зупинилась, приголомшена. Бронзову пишність жовтневого саду м'яко заливали промені ранкового сонця. Нічний дощ додав барвам масного полиску, як у щойно написаній олією картині. Від живого панорамного пейзажу йшов запах гіркуватої суміші перезрілих квітів і трав. Щойно господар рушив за Борою у сад, як Альма підвелась та побігла слідом, діловито обстежуючи кущі. Не чекала сьогодні, сказала Бора, не обертаючись. Я ж сказав, що прийду, Гордій нахилився, вибираючи з трави тріски, що відлетіли вчора від сокири, відкинув до поскладаних під навісом дров. Мало хто що говорить! Бора зійшла зі стежки, обережно ступаючи у траві, аби не замастити каблуки землею, відщипнула кілька стебел петрушки, що росла острівком просто між кущів хризантем. Лавку зроблено, можна й не приходити. Я приходжу, якщо сказав, що прийду, він замовк. Хм. Чого це ти на підборах? На роботу йдеш? Ні, сьогодні я вдома. У такій спідниці? А що такого? Бора здивовано піднесла брови, навіть не глянувши на свою мереживну спідницю. Тоді ти закохалась, знахабнів Гордій. Що ти верзеш? від несподіванки Бора пхнула Гордію до рук жмутик петрушки. Тримай. Заходилась рвати ще, хоча вже було досить і заважала Альма, тицяючись носом у долоню. В Івана Івановича, скажімо, далі насміхався Гордій. Та це навряд. Або в мене. Більше кандидатур не бачу. Не переоцінюй себе. Де ти бачила чоловіка, який би себе не переоцінював?.. Ні, справді. Має бути причина. Жінка просто так… не змінюється аж так. Чоловік теж просто так віршами не починає говорити. Це ти, мабуть, закохався. Гордій розреготався: Один один. Але тобі усе це не дуже пасує. Що ти маєш на увазі? Ну… Якось усього занадто… Ти краща, коли природна. У домашніх джинсах, капцях, з хвостом на потилиці? Н-не знаю. Мені так здалося. Тобі зручно на каблуках? Вперше чую, аби чоловікові не подобались високі підбори. Ні, ну гарно, звичайно… Але гарніше те, що зручніше. Ти кілька разів сказав «ну». Раніше цього не помічала. Ну… це я від хвилювання. Маєш сьогодні роботу прийняти, пояснив Гордій і запросив жестом до своєї лавки. Вчора ж ввечері сиділи. Так то ж увечері, у сутінках. А тепер при ранковому світлі. Пахне класно, сказала Бора, сівши так, аби не торкнутися Гордія. Іван Іванович задивився з вікна, як Бора з Гордієм розмовляють, сидячи на лавці. У кожного в руці по жмутку петрушки. Бора тримає зелень як букет, Гордій покручує ним недбало, ніби лозиною бавиться. Іван Іванович змушує себе відійти, щоб його, бува, не помітили. Душу щемить від давнього спогаду. Нова, нефарбована лавка, жіночі коліна, обтягнуті бузковою тканиною, букет у тонких пальцях, забув яких квітів, таких білих, дрібненьких. І пес під лавкою: морда на лапах, мружить очі під осіннім сонцем. Що тягне сюди, до дорослих людей, 14-річну Божку? Вона не самотній підліток-інтроверт, спілкування у неї аж надміру. Бора раз у раз мимоволі чує уривки телефонних розмов, особливо з ніколи не баченою Галкою ті розмови, як на Борине сприйняття, не надаються до відтворення, але ж вони, ці порожні теревені, складають частину Божчиного життя. Але навіть якщо вона зникає на день зависає у себе вдома в Інтернеті, попередивши: «Сьогодні я потішу свою хронічну та невиліковну залежність», або із друзями у кав'ярні, або їде до бабусі на інший кінець міста, все одно наступного дня чи вечора просвистять за живоплотом спиці її «седони», Божка зіскочить з велосипеда перед хвірткою та проведе його кам'яною доріжкою до ганку. У Божки обов'язково буде яскрава деталь у зовнішності саморобний кульчик до плеча переплетена нитками намистина із пір'їною або черевики, розмальовані пацифіками за допомогою фарби до кераміки. Вона прилаштує свій ровер під колоною, вільною від виноградної лози. Радісно наскочить на Гордія вистрибне на нього з ногами під незадоволеними поглядами Лідії та її буркотіння: «Ти що, маленька?» А тоді вже обійде усіх по черзі, залишаючи найважливіше насамкінець, коли нарешті роззирнеться: «А де ж мій Кіцмань? Де ця нестерпна облізла скотинка?» та й рушить на пошуки свого пухнастика, який так і залишився тут жити, і хто б сумнівався, що залишиться. Цього разу у кімнаті нагорі чекає на неї дерев'яна пташка. Гордій зробив. Іграшка з секретом. Вирізана з дерева, проста, з чіткими лінями дзьоба та крил, довгим, загнутим хвостом якби не цей хвіст-важок, була б ця пташка копією камінної чорної ворони, лише білою. Гордій висадив її на перетинку, немов на гойдалку і хитнув. Пташка коливалась й коливалась, як маятник на годиннику. Ну для чого? Я ж не маленька, Божка нарешті реагує на іграшку, і з усього видно, що подарунок припав їй до душі: Гордій вважає її маленькою це мінус, він виявляє до неї знаки уваги це плюс. А ввечері починаються розмови під пострілювання дров у каміні… … Думати шкідливо! Тут Гордій розплющив очі і голосно видав своє промовисте «хм!!!» особисто для Божки. Принцесо, мовив він, ти зараз страшну глупоту сказала. Не повторюй її більше. Божка скинула капці, залізла з ногами у старе крісло біля каміна. Смикнула було себе за чубчик, пробуючи накрутити пасмо на палець. Але воно прокручувалось, миготіло закоротким хвостиком у повітрі. А ви взагалі чули, що я говорила? відказала вона. Ви ж дрімали, думаючи про своє, а увагу увімкнули лише на останній фразі. Ти казала, тоном слухняного учня відізвався Гордій, що страх зробити помилку паралізує. Так? І тому в багатьох випадках треба просто діяти, і все. А думати, принцесо, треба завжди. Перш ніж щось зробити, завжди краще подумати. Не завжди! Божка не мала наміру здаватися. Часом занадто багато думати зайва ланка у процесі. Он Бора придумала фінал свого роману, коли просто сиділа в туалеті… Божко! Боро, я ж у сенсі сиділа за зачиненими дверима. Як миша у пастці. Вона перед тим надумалась донесхочу, вставив Гордій. Мені так здається. Але Божка його не слухала, провадила своє: …а рішення бац! і прийшло, коли вона намагалась вибити двері. Отож, думання зайве заняття, коли йдеться про те, аби діяти. Чимало проблем не вирішити думанням. Гордій розреготався. Не можу погодитись, хоч ріж. Гаразд, голос Божки полагіднішав. Давайте ближче до вас! Давайте, погодився Гордій. От ви довго думали перед тим, як завалити сюди з бензопилкою? Божка вмить опинилась на порозі, встигнувши скочити за двері та схопити шапку Гордія з вішака. Стоячи на порозі у недбало насадженій на маківці шапці, вона й справді зараз чимось віддалено нагадувала Гордія. Артистка. Довго думали, перед тим, як запитали: «Хм!!! ``Техаську різанину-5'' бачили?» Вона безперечно мала неабиякий дар перевтілення, в тому числі голосового. Я?!! Мовчав як риба! Ага. Як риба-пила, підхопила Божка. І трьох секунд не думали. Просто увімкнули двигун і по всьому. Вона закинула шапку на вішак, судячи з виразу обличчя влучила; і, задоволена, повернулась у своє крісло. Ну так це була зовсім інша ситуація. Не до розмірковувань було. І я про те. Рішення народжується у дії. А у нас як? і вона змінила голос, розігруючи чергову сценку у своєму театрі одного актора. Ну що? Я думаю над цим. Що ти вирішив? Треба подумати. А тепер що скажеш? Ще не вирішив… Жодної дії! Сама говорильня. Бла-бла-бла, бла-бла-бла. Усе застрягає у думках та розмовах. Саме лиш порожнє думання, катуляння проблеми на язиці. І ані руш! Дорослі мовчки дивляться на Божку. Чорна ворона на камінній поличці теж не зводить з неї чорних блискучих очей. У принципі, все правильно, озивається нарешті Іван Іванович. Prius quam incipias, consulto opus est. «Перш ніж почати, подумай». Помітивши, що стала центром уваги, Божка знітилась, що на неї не схоже, і відкинулась на спинку крісла. Це хто так говорить? нарешті озвалась Бора. Ти про кого? Про нас усіх, Божка знову зачепила пасмо короткого волосся і спробувала накрутити на вказівний палець. Хто морозива хоче? різко змінила вона тему. Без думання, швидко! Так чи ні? Я принесла отакенне пластмасове відерце. Зроблю кожному десерт. Кому з варенням, кому з тертим шоколадом? Тільки не мені, попередила Бора. Лідія увесь цей час мовчки малювала Кіцманя, який бавиться із порожньою коробкою з-під чаю, губить її, відскакує боком на безпечну відстань, а тоді, крадучись, нечутно підбирається до здобичі… Стрибок! І ось вже завмер, розпластавшись на животі: голова у коробці, усі чотири лапи та хвіст роз'їхалися в різні боки зірочкою. Доведеться Борі вставити Кіцманя у роман, сміється Божка, показуючи пальцем на кошеня. Не пропадати ж ескізам! Це не для роману, серйозно відповідає Лідія, не підводячи очей. До книжки малюватиму тільки світ речей. Роман романом, а серія про птахів та котів сама по собі. Во поперло! із захватом коментує Божка, підхоплюючи Кіцманя з підлоги. Пішли, малий, допоможеш. Лідія малює, закусивши губу. Вдома у неї на це часу немає. Там вона робить те, що потрібно, а тут те, що приносить втіху. Чужій людині може видатись, що Лідія погана мати. Воно збоку, може, й справді так виглядає. Але Лідія каже, що дітям потрібна щаслива мати, а саме щасливою вона повертається додому після того, як чергова її ілюстрація лягає у коричневу шкіряну теку, знайдену в шухлядці. Лідія навіть мамі не каже, чому вона тепер так часто залишається у Львові. Бурмоче щось про театральні прем'єри, які пізно закінчуються. Сказати, що малює, мама не повірить, а як повірить ще й висварить. Мама у Лідії приземлена та прагматична, вона за хату та город несе відповідальність, за трьох онуків, і зрештою за Лідію. «Як би вона давала собі раду без мене?» каже мама своїм товаришкам. А товаришки їй: «Ой, дивися-дивися, хтось у твоєї Лідії є у тому Львові…» Божка повертається з білими кульками морозива, розкладеними у креманки. Окремо варення, окремо тертий шоколад. І застає діалог Бори та Івана Івановича, у який інші не втручаються. …знаю лише, що людина руйнує свою душу багатьма речами; хоча мала б відчувати, що їй шкодить. Хто до своєї душі прислухається, той багато чого не робить, каже Бора. …або навпаки, багато чого робить. підхоплює Іван Іванович. Здавалося б, основних життєвих заповідей дотримуватись неважко. Але ж порушуємо, гуртом та уроздріб. А тоді страждаємо самі і змушуємо страждати інших… Я, Христино, про це у Миколи Гоголя читав сьогодні, Іван Іванович гортає книжку. Ось. Послухайте! і з вказівним пальцем вгору: «Люди, що відбігли, здається, від схованого у самих себе, незбагненного для них світу душі, повертаються у її ``прєдєли''». З натхненного цитування Івана Івановича незрозуміло чи то хтось так переклав Гоголя, залапкувавши русизми, чи то сам Іван Іванович зробив це поспіхом. Я це прочитав і подумав: людині неодмінно стає легше, коли вона повертається у світ своєї душі. Неодмінно. Навіть коли вже пізно. Гримнули вхідні двері. Гордій вніс оберемок дров, підкинув кілька грубих гілок до вогню і сказав, скориставшись паузою: Таке враження, ніби я записався у філософський гурток. Це були його перші слова за весь вечір. Дайте ж і Гордієві сказати! відірвалась Лідія від малювання. Божка теж вирішила підтримати мовчуна, вирішивши, що Гордій ніяк своєї репліки втулити не може. Кажіть! заохотила його Божка, ставлячи на стіл тацю з морозивом. Що ви про це думаєте, Гордію? Його не довелося вмовляти. Я думаю, озвався він, що тополя це таке собі паливо, він покрутив долонею з розчепіреними пальцями, на трійочку. А найкращий жар дають дубові та березові дрова. І якщо додати одну соснову дровинячку запах у кімнаті стоятиме, як у лісі. Завтра принесу переконаєтесь. Божка пирхнула, викинула вперед стиснутий кулак великим пальцем вгору. У Лідії стрибнули кутики губ. Більше Гордія не чіпали. Він зрідка вставляв кілька слів, але більше мовчав. За цим стояли не стриманість характеру, і не звичка тримати власні думки при собі. Мовчання Гордія було особливою формою участі у розмові, хоча і з ним зрідка траплялися напади красномовства, але таких випадків можна було порахувати на пальцях однієї руки. Дві-три лаконічні фрази за вечір Гордієва норма. Він слухав, як мало хто вміє, саме слухав, а не чекав своєї черги висловитись. Своєю мовчазною увагою він найбільше підтримував вогнище взаємної цікавості. Бору зазвичай теж можна було б назвати мовчункою, але її мовчання було іншого роду, воно йшло від занурення у себе. Вона думала про своє, про власний роман і могла не чути, про що говорять поруч. Або підвестись посеред жвавої розмови, знайти свій блокнот і щось поспіхом занотувати у ньому. Божка одного разу не втрималась, побачивши цей нотатник на камінній полиці між чорною вороною та компасом на підставці піддалась спокусі: розгорнула, пробіглась очима. І нічого не зрозуміла. Якісь уривки думок або окремі слова. Пізнала лиш вислів Гордія він вчора пожартував: «Нічого, і на нашій вулиці машина з ковбасою перевернеться!» І саме ця фраза була останньою у Бориному записнику. Давно не було в Бориному житті таких вечорів з тривалими розмовами, хіба в дитинстві, коли вони приїжджали в село до бабусі. Після пізньої вечері залишались тоді довкола вже прибраного столу, і бабуся розповідала чи то бувальщини, чи то казки, і від почутого бігли мурашки по спині й потилиці і страшно було вийти з хати надвір. Дивно не те, що вечірні розмови та ігри тримали вкупі мешканців цього будинку, скільки той очевидний факт, що часу на них вистачало, як колись у дитинстві. Мабуть, у цьому домі час спливав за своїм внутрішнім годинником. …Гордій мовчки спостерігав за тим, як Божка розтягнула й стягнула міхи акордеона. Два тривалих дисонансних звуки видав інструмент. Дай-но! Між словом та жестом застрягла двосекундна пауза, ніби у Гордія спочатку зірвалось з язика, а тоді вже й рука потягнулась до акордеона. «Weltmeister» розправив легені, роздихався, узяв кілька пробних акордів. Пальці прошурхотіли по клавішах та кнопках, намацуючи мелодію. А коли Гордій заспівав, Бора спочатку не упізнала мови. Це згодом вона попросила його переписати слова, і він узявся було диктувати, але Бора раз у раз перепитувала, то Гордій забрав у неї кулькову ручку і сам настрочив нерівним почерком текст пісні у стовпчик. Божка той аркуш паперу сховала у свій наплечник, а тоді набрала текст на комп'ютері і принесла видруки. Кедь ми прийшла карта нароковац, Став я свого неня дошіковац: Неню ж ти мій, неню, вчинь ми таку волю Йди за мене служить на ту войну. Кедь ми прийшла карта нароковац, Став я музиченьків дошіковац: Гей ви, музиченьки, заграйте ми чардаш, Най я си погулям в тот остатній раз. Стали музиченьки чардаш грати, Стали ми ся сльози з очей ляти. Ніхто не заплаче, ні отец, ні матка Лем за мном заплачут три дівчатка. А єдна заплаче, бо я її брат, А друга заплаче, бо я її сват, А третя заплаче, бо плакати мусить, Бо вона від мене перштінь носить. …Реакція на пісню була бурхливою з оплесками та вигуками. Ла-ла прийшла карта нароковаць! заспівала Божка. Ла-ла ла-ла ла-а-а дошіковаць! Як класно. Ні фіга не зрозуміло, а так класно! Я у якомусь фільмі її чула. Та і я, власне, не вперше чую. А ніби вперше. Лем за мном заплачут… Лемківська говірка! піднесено виголосив Іван Іванович. Та я ж лемко, погодився Гордій. По татові. Ви музикант? допитувалась Божка. Був колись. Виступали? З хлопцями, не сам. У нас був рок-гурт. Справді? Як ваш гурт називався? Ти не знаєш, тебе ще тоді не було… І що з того? Як ви називалися? Ну, «Бубуйки». Лідка шумно втягнула повітря, вийшло щось на зразок горлового здивованого «ги?» й водночас підхопилась на прямі ноги. Го-орік?! Ніхто нічого не второпав. Ти? голос Лідії злетів, аж по вухах різонуло. Точно, Горік! Хм! зніяковів Гордій. Я, власне, давно вже не Горік. А я думаю: де бачила цю манеру тримати акордеон? не вгамовувалась Лідія. Ніби жінку! Боро, ти чуєш? «Бубуйки»! У часи захоплення Лідії «Бубуйками» Бора була ще з нею незнайома і про групу під такою назвою лише чула. Вона не могла розділити бурхливої радості колишньої прихильниці фолк-рок-музикантів. А Лідія усе не заспокоювалась, усе примовляла, як часи змінюються. Так, підтримав її Гордій, торкнувшись свого носа, багато чого змінилося. Бора знала, що він зараз чи згодом сам розповість те, що вважатиме за потрібне. Або триматиме свої таємниці при собі, за огорожею мовчання. І запитувати, підштовхувати його даремна справа, бо він сам вирішує, коли і чим ділитися, що оприлюднювати, а що залишати за сімома колодками. Із кожним спільним вечором невідомого, пов'язаного із Гордієм, не зменшувалось, навпаки ставало усе більше. Він не поспішав розкривати свої таємниці, а може, й не вважав їх такими.Чи взагалі не мав такої потреби говорити про своє з усіма. 10 Спідничка-фужер, що заледве сягає середини коліна, високі тонкі підбори. Сказати, що Лідія одягнута зручно, було б великим перебільшенням, про зручність тут не йшлося взагалі, до чого тут зручність та комфорт, коли фігура подруги саме сьогодні виглядає досконало що то значить правильно розставити акценти! Бора аж задивилась на те, як контрольованою ходою манекенниці Лідія неспішно підійшла до кавунів на підлозі Гордій приніс і нахилилась, вибираючи. Бора з Гордієм навіть розмову припинили. Лінивим рухом Лідія катуляла кавуни, напівзігнувши в коліні одну ногу, усвідомлюючи, що на неї зараз дивляться. «Та вона ж зваблює Гордія!» дійшло нарешті до Бори. Ось так, на очах здивованої публіки, відверто гіпнотизує, приймаючи спокусливі пози, ледь погойдуючи стегнами човен хитається серед води. І їй це вдається, без сумніву, вдається, варто лиш глянути мигцем на Гордія, який завмер з ножем напоготові та вже й забув, що збирався різати за цим столом з осінніми дарами кавун з базару, моркву зі своєї дачі чи стебла тутешніх хризантем, бо очі прикипіли до безсоромної Лідкиної корми. Подуріли дівки. Одна, як маленька, висне на його шиї та намагається сісти поруч і за столом, і на канапі, або залишає йому місце біля себе, попереджаючи усіх: «Тут Гордій сидітиме!» Інша виряджається так, ніби немає нічого більш комфортного за кермом, як вузька спідничка, стягнута ременем на талії, та високі підбори; ще й нахиляється так, що й попри бажання погляду не відведеш. «А сама? прийшла до тями Бора. Чого раптом купила гіпюрову спідницю з романтичним шаликом?.. Отож-бо. Ну й добре! От і мовчи». О! Кавун, морква, квіти! Іван Іванович переступає поріг кухні, цього разу без книжки. «Кавун, морква, квіти», є така картина у Катерини Білокур. Тільки у нас тут хризантеми, а у Білокур півонії. Вона вільно поєднувала непоєднуване. Які восени півонії?.. А у неї були. Геній примітивізму! На зупинці водій маршрутки незадоволено спостерігає за тим, як заклопотана молода пара втягує до салону дві великі картонні коробки з написом «макарони». Заважкі, як для макаронів. А їм назустріч вже сунуть жінки, що мало не пропустили потрібну зупинку. Двоє зі своїм вантажем спішать влаштуватись на так вчасно й несподівано звільнених місцях: поставлені одна на другу коробки сантиметр до сантиметра входять у вільний проміжок на підлозі, між його та її ногами. Пара тішиться маленькому дарунку долі: півгодинній можливості перепочити, перемовляючись стиха про щось своє. Їхня радість щира й бурхлива. Як мало часом треба для миттєвого відчуття впевненості у тому, що ти пестунчик долі. Бодай на хвилину. Бора згадала: щось подібне спало їй на думку під час однієї з перших ночей у будинку. Її тоді огорнуло теплом від самої лиш думки, що стіни надійно затуляють від вітру та холоду, що над головою дах і можна роздягненій і чистій випростати ноги у теплій свіжій постелі, і здивувалась тоді: хіба у неї колись було по-інакшому? Хіба вона знає, що таке бути безпритульною? Бора рада бачити усіх, кого зустрічає у видавництві заклопотаного шефа, торохкітливу Руслану, юну колегу Оленку, яка одразу ж починає радитись з простих питань. Христино Богданівно, як би ви сказали потрьопана книжка? Як правильно? Понищена? Подерта? Потріпана цілком нормально, охоче відгукується Бора, вмикаючи комп'ютер. Чого боятися нових варіантів та запозичень? Я б їх сміливіше брала й активніше адаптувала. Жива ж мова, не заскорузла, не закам'яніла, нехай втягує в себе усе, що проситься, перетравлює та підлаштовує під свої правила. Потріпана книжка бери, не сумнівайся. Руслана теж претендує на свою долю уваги починає докладно, із зайвими деталями розповідати про те, що у видавництві нового. Новини загалом дрібні й незначущі, але Бора їх уважно вислуховує і навіть дещо перепитує, провокуючи тим самим на ліричні відступи. Звідки б, справді, Бора знала, чим дихає видавництво, якби не обізнаність Руслани та її потреба тримати колег у курсі подій. Бора спостерігає за багатою мімікою Русланиного обличчя і раптом робить відкриття: вона слухає її з симпатією, більше того, з розумінням. Для людини такого психотипу мовчання неабияке випробування, а особливо коли вдома нема з ким поговорити, тому, аби не знудитись у своїх чотирьох стінах, Руслана ходить на роботу щодня і саме тут редагує тексти. Ні її різкий голос, ні фірмове слово-паразит «значить», ані метушливість ніщо сьогодні не відштовхує. Щось помітно змінилося у житті Бори, якщо вона вперше побачила за нав'язливим прагненням колеги завжди бути у центрі подій потребу самотньої людини у спілкуванні та визнанні. Вдома їй вдається нарешті дати собі раду з одним важливим епізодом у романі він довго пручався, аж поки вона не вирішила викреслити його взагалі, і тоді, немов з переляку, усе в ньому вибудувалось як слід, і вона залишила його у спокої. Ще кілька таких продуктивних ривків і можна ставити крапку. Вона засинає з думками, далекими від реальності. А вночі прокидається від того, що внизу, у кімнаті Гордія, рипнули двері. Ледь чутно. Але її від того звуку підкинуло, аж сіла. Посапування Івана Івановича, що линуло знизу, не призупинилося ні на секунду, дім спав, лише Бора напружено прислухалася до легкого шарудіння. Нарешті зрозуміла воно наближається сходами. Ледь встигла торкнутися головою подушки, як до кімнати нечутно вплив силует Лідії світла постать ковзнула вбік і зникла за прочиненими дверима. Двері стишено клацнули, розділивши щойно загальний простір на дві окремі частини, в яких однаково не спалося, ні по той бік ні по цей. Наш самітник на обрії! грайливо каже Лідія, заледве Гордій переступає поріг кімнати, і кидає погляд-виклик у Божчин бік. Старша дражнить молодшу, немов вони суперниці. Здається, Лідія ось-ось додасть щось ущипливе. Взаємну роздратованість, що назріває між ними, вже неможливо приховати. Лідія раз у раз немовби жартома дорікає Божці у нехлюйстві нормальні дівчата у ванній за собою прибирають, обгортки від цукерок у шкіряному кріслі не залишають, кота у морду не цілують… І діло зовсім не у зауваженнях, насправді слушних, а у тоні, у задоволенні, з яким їх робить Лідія. Бора не пізнає своєї товаришки. Вона, виявляється, може бути і неделікатною, і зверхньою, і присікуватись з будь-якого приводу. Божка платить Лідії тією ж монетою, і теж ніби жартома, вони немов змагаються у дошкульності. Але зараз Божка мовчить, лиш кидає колючий позирк з-під мідних вій: просила ж не здавати її! Напередодні у неї вихопилось це несподіване «наш самітник на обрії!». Вона й сама зніяковіла; поки Гордій долав відстань між хвірткою та порогом будинку, встигла сказати: «Тільки не здавайте, не повторюйте при ньому цієї бздури! Подумає, що на кпини його беру…» А Лідія немов не пам'ятає, так відверто й показово підколюючи малу, надихаючись її реакцією. Бора заскочена цією зневагою до дівчинки, вона готова розрядити напругу, ще не вирішивши, як саме. Але у цьому немає потреби. Гордій залишається незворушним, немов нічого не чув. Стримано киває до усіх запитально: що тут, дівчата, усе гаразд? І йде надвір, у свою майстерню під дашком, там він ріже фігурки з дерева, навіть і ввечері під ліхтарем. Божка стоїть посеред кімнати, покусуючи нижню губу. Пішли, Лідко, поговоримо, каже Бора, і голос у неї звучить хриплувато. Куртку брати? не дивується Лідія, а сама вже тягне з вішака верхній одяг. Бора лише хотіла, аби їм ніхто не заважав, однак Лідія одразу ж попрямувала до своєї автівки. «Справді, подумала Бора, краще деінде поговорити, давно наодинці не розмовляли». За дві хвилини вже спускалися вулицею, а будиночок-равлик дивився їм услід двома освітленими віконцями, наставивши у вечірнє небо свою вежку-ріжок. Мовчали. Жодна не починала розмову, яка, здавалося, вибухне, щойно вони рушать з місця. У перших сутінках загорялися вуличні вогні, вітер куйовдив перехожим волосся, бавився шаликами вулиці виглядали такими ж гамірними, як і вдень. Місто не збиралося відпочивати. Пам'ятаєш змію? запитала Бора. Лідія здивовано глянула на неї. Коли ми збирали гриби. Пам'ятаєш?.. Я потягнулась за білим, він стояв серед заростей чорниці, а ти мене смикнула за руку. Боляче. Показала: дивись. І я встигла побачити кінчик зміїного хвоста за грибом. Лідія ствердно хитнула головою: пам'ятаю. Вони товаришували вже багато років: познайомились колись у видавництві прийшли туди одночасно, закінчивши різні вузи, але одна надовго у видавництві не затрималась, а друга за усі ці роки іншого місця роботи й не знала. Вони ще більше зблизились після того, як загинув Ярослав і Лідія витягувала Бору з тривалої депресії, силоміць виводила її у театри та у парк гуляти. Бора лише з Лідією могла виплакатись-виговоритись про те, як не хотів Славко того дня їхати у відрядження чужою машиною, і як вони ні сіло ні впало посварились, і попрощались як ніколи холодно, а воно вийшло, що назавжди, і саме з цим майже не можливо було примиритися, аж поки через кілька місяців після автокатастрофи Борі не приснився Славко усміхнений та спокійний. …А Бора була першою, кому Лідія показувала кожного свого чергового чоловіка, і першою, хто дізнавався про черговий розрив. Мовчання між ними ніколи не було стіною. А тепер стало. Мала рацію, виходить, Світлана, донька Івана Івановича, коли сказала одного разу: «Вам подобаються різні типи чоловіків… Це основа жіночої дружби». Воно і справді так завжди було чоловік між ними ніколи не ставав. Бора не питала, куди вони їдуть, це не мало значення. Їхати б та їхати, годину, дві, без жодної мети, поки не зникне ця невидима, але відчутна обом, драглиста стіна нерозуміння, якої дотепер між ними не було. Стій, сказала Бора, коли за вікном замиготіли будинки на Коперника. Та що стій! Треба знайти місце для паркування. Лідія навіть не поцікавилась, чому треба зупинитись саме тут. У центрі було холодно й вітряно. Вибираючись з салону, Бора потягнула на себе картатий плед із заднього сидіння. На вулиці склала його навпіл у довжину, накинула половину на себе, другу крилом відставила вбік. Пискнула сигналізація, відпускаючи водія Лідія хутко заскочила під картату вовну, загорнулась зі свого боку, не залишивши ані шпаринки. Пішли вулицею, узявшись попід руки, притиснувшись одна до одної, загорнуті в один плед. На дивну пару ніхто не звертав уваги. Лише один перехожий здивовано скинув брови й усміхнувся. Збиралося на дощ. Ось-ось вперіщить, якщо вітер не віджене кудлаті важкі хмари. «Сюди», повертаючи у браму, сказала Бора, і вони посунули сіамськими близнюками вздовж стіни, розмальованої графіті. Злагоджені кроки гучно пролунали під високим склепінням і стишились на відкритому просторі. У внутрішньому подвір'ї Лідія зашпорталась за камінь і обидві мало не впали. Руїна у центрі міста саме таке враження справляло це дивне подвір'я. Праворуч височіли залишки стіни переконливе свідчення того, якою довершеною була колись внутрішня будівля у цьому занедбаному дворику. Вздовж порожніх високих прорізів колишніх вітрин де-не-де збереглась витончена ліпнина рослинні мотиви, типовий мотив львівської сецесії. І звалище битої цегли за ними, втрамбованої згори землею, і тонкі дерева, що пнуться вгору з напівзруйнованих мурів. З-за однієї з таких куп виглядала неру

хома спина чоловіка, якого ніщо не здатне було відволікти від нагальної справи. Навіть жіночі голоси. Нарешті він ворухнувся, защіпив блискавку, і, стискаючи у руці пакет з французьким багетом, пройшов повз Бору із Лідією, не повертаючи голови. Йопсіль-мопсіль, сказала Бора, коли вже не чути було кроків чоловіка у брамі, пасаж Міколяша! Одне з найпривабливіших місць у Львові. Було. Пані Крепова казала: від однієї лиш назви солодко стискались серця. Пам'ятаєш пані Крепову? У видавництві працювала прибиральницею. Ми готували книжку про довоєнний Львів, і тут наша пані Крепова підходить та й каже, тицяючи пальцем у збільшене чорно-біле фото на моніторі: ось тут була кондитерська, і я там продавала тістечка. Уявляєш? Стоїть стара жінка у синьому зіпраному халаті, з викрученою шматою у руці, і каже, що вона, тоді ще юна дівчина у мереживній коронці та білосніжному фартушку, продавала марципани та мигдалеві тістечка за кришталевою вітриною. Ми ледь не впали. Лідія провела рукою по випуклому орнаменту на залишках стіни, немов від палацу. Вона тут була вперше. …Який тут був парад розкішних туалетів! Бора вибралась з-під пледа, накинула звільнений край на подругу; їй потрібен був простір для рук. Які парфуми стояли у повітрі! Як пахло кавою! Пані Крепова розповідала про це, як про… місто мрії у центрі міста. Бора жестикулювала, стоячи посеред двору, ніби екскурсовод в оточенні екскурсантів. Говорила так, ніби сама той пасаж Міколяша пам'ятала. Тут були найкращі ресторації. Концертні зали, крамниці, перукарні, фотосалони… Кілька кінотеатрів! Бора озирнулась. А потім, бачиш, вимурували потворний паркан, перекрили наскрізний прохід з вулиці Коперника на вулицю Вороного, ну, це зараз Вороного, колись вона по-іншому називалася. А тоді пасаж мав три виходи. Над головою була скляна стеля, можеш собі це уявити? Скляна стеля над двома поверхами, на металевому ажурному каркасі. Лідія підвела очі: з вікон третього поверху звисали сорочки та рушники, сохла випрана білизна. Пані Крепова казала, що пасаж виглядав як широка вулиця під скляним небом. Всередині взимку опалювалося, віриш?.. Бора на хвилі піднесення не відчувала холоду. Вулицю опалювали. І всю ніч не вимикали освітлення. На старих фото дещо видно, скажімо, фонтани з мармуровими фігурами, декоративні панно, вітражі. Ось тут, де ти стоїш, був фонтан, приблизно тут. Розкішний період львівської сецесії! Час рафінованого естетизму. Скільки часу минуло від червня сорок першого року а тут і далі розруха, вбиральня та сморід. А що тоді сталося? Бомба? Ага. Бомба. Німецький пілот помилився мали зруйнувати головну пошту, а влучили у пасаж Міколяша. Над горами битої цегли височить глуха стіна сусіднього будинку. Видно кладку внутрішніх перекриттів, де-не-де стирчать залізні конструкції. А з двох високих кленів, що виросли за кілька десятиліть посеред двору, зісковзує жовте листя, кружляє у повітрі, перелітає по той бік цегляної стіни, що розділила колись майстерно й витончено облаштований простір на два звичайні занедбані дворики. …А що це у вас так чудово пахне? поцікавилась Бора, сідаючи за столик у затишній кав'ярні. І почувши екзотичну назву чаю, перезирнулась із Лідією: Чаю хочемо! Саме цього чаю отакенних два горнятища! У м'якому колі світла від настільного світильника, під стишений голос Челентано погортали меню і вирішили чаєм не обмежуватися. Замовили по млинцю з горіховою начинкою під ванільним соусом. Давно хотіла тобі показати пасаж Міколяша, та все ніяк не випадало, Бора склала плед, накинула його на спинку вільного стільця. Знищили його в одну мить, а відновити не можуть і за кілька десятків років. Зруйнувати легко, побудувати важко. Крім них двох, у кав'ярні нікого не було. На вулиці вже господарював пронизливий вітер, але сюди нікого, крім них, не занесло. Кажуть, тут офіціанти працюють лише за чайові. Лідія запитально подивилась на Бору. Без зарплати? Хіба так можна? Все можна, коли людина на все згодна. Вони погоджуються на роботу без оплати, а заробляють стільки, скільки отримають чайових за зміну. Вже не знають, як тих людей притиснути, хитає головою Лідія. А ти звідки знаєш? Дівчата казали… А пам'ятаєш, до мене підбивав клинки Василь з Білогорщі? Позаторік чи що… Не суттєво. Зустрілися, зайшли до цієї кав'ярні. Роззирнулися, сподобалось затишно, італійська музика лунає, смачно пахне, усе як зараз… Він у меню зазирнув та й каже: ой, тут все так дорого. Я у своє меню дивлюся: та середні ціни, не високі й не низькі; але хтозна, може, людина зовсім без грошей. Хотіла запропонувати йому піти звідси, погуляти містом, для чого нам та кава, мовляв? Але він щось таки вибрав і до мене: що замовлятимеш? А мені вже й перехотілося, кажу: кави. Він наполіг, аби ще по п'ятдесят грамів коньяку взяти. Ну добре. Сидимо, розмовляємо… Дівчина-офіціантка раз підійшла: ще чогось бажаєте? Ні, дякуємо, відповідає Василь. Вона вдруге підходить: чи все гаразд? Все добре, дякуємо… Приносить рахунок. Уважно його вивчивши, Василь відраховує усе до гривні, кладе гроші на тацю, подає мені пальто вішак, як зараз, стояв поруч. Тим часом підходить офіціантка до столу, бере тацю з грошима і лагідно цікавиться: чи вам у нас сподобалось? Василь їй: сподобалось, дякую. Вона: ні, вам щось не сподобалось. Та що ви! запевняє Василь, все чудово, у вас так затишно! Така кава чудова! Дівчина не зводить з нього погляду, мало не тицяє йому під ніс тією тацею. Я готова провалитися крізь землю, так переконливо вона дає зрозуміти, що він залишає її без чайових. І що? не витримує Лідія. І що? Що було робити у такій ситуації? Ти б що зробила? Витягнути п'ятірку і покласти їй на тацю?.. Але ж соромно. Це ж для чоловіка яке приниження. Та ще й при іншій жінці. Стою поруч, печу раків, аж вуха палають. І що? Лідія вперше чує цю історію, Бора не розказувала їй про ту зустріч. Ледве добула той вечір. Півгодини витримала, поки кружляли вулицями, а тоді: вибач, Василю, мені час йти… Хоча його скнарість тут була ні до чого. Мені з ним було тоскно. Нє-є, Лідія рішуче береться за прозору цукерничку з металевим хоботом-дозатором, перевертає її та енергійно струшує у горнятко з кавою. Ой нє-є. Я б усе зробила з точністю до навпаки. Спочатку замовила б те, що справді хочу, каву, тістечко, коньяк. Зрештою, не арманьяк, не «Мадам Кліко», звичайний мінімум-мініморум. Згодом вчинила б саме так, як ти не наважилась: чайові офіціантці, показово, на його очах, аби він второпав, чого від нього дівчина чекає. А за порогом сказала б: чао, бамбіно! На таксі відправиш чи маршруткою? Ось так би було. І не йшла б поруч, марнуючи час та шукаючи слушного моменту, аби додому звалити. А тобі соромно! Ти б ще з ним з жалості зустрічалася! Та ну, яке! Жалість це вже майже любов. Ой, Боро-Боро… Як тобі млинець?.. Може, ще по одному? Ні, вже пізно. Хіба додому візьмемо, потішимо наших смаколиками, і, прикликавши офіціантку, Лідія замовила три порції млинців на винос, з маковою та з горіховою начинками, плюс ванільний соус в окремому пластиковому пуделку. Тоді повернулась до Бори: А у мене щось з Гордієм накльовується. Бора скинула брови вгору: ось як? Як сказала б Божка, «тіпа здивувалась». І стало гидко від власної нещирості. Але Лідія нічого не помічає, вона веде своє: Гордій моя людина, я це відчуваю. І він до мене небайдужий. Тому план такий: він оговтається від своїх стресів та депресій, ми допоможемо йому знайти роботу… Він просив тебе про це? Я сама бачу, що треба робити. І зроблю. Я з нього такого хлопа зроблю, очам не повірите. Лідко… голос Бори як чужий. То ти закохана? Тіпа того… Ти вже, як Божка, «тіпаєш». Не знаю, якщо чесно. Боюсь свій шанс пропустити, розумієш? Хочу ще раз спробувати. З твоєю допомогою. Я тут яким боком? Від тебе нічого особливого не вимагається. Загальна підтримка, різні вагомі дрібниці не більше. Це вже, знаєш, якась маячня… Це не маячня. Це підведення раціонального підгрунтя під емоційний паросток нового почуття. От закрутила. Тут треба діяти, як ботаніку, що плекає квітку, а згодом отримати усе, що дає кохання. Та воно нічого не дає, окрім самого себе. Повноту життя дає… Або ілюзію повноти. Ось Гордій… Він виглядає, як бомж, живе на чужій дачі, не має роботи, так? А я бачу приховані можливості цього чоловіка. Він знаєш ким був ще півроку тому? Топ-менеджером рекламного агентства! А ти думала, він пилянням дерев собі на життя заробляв? Чи лабухом у ресторані? Та його б зараз у належні умови, йому б допомогти все! Розквітне, як той тюльпан. Фанфан-тюльпан. Ваші млинці! повідомляє дівчинка-офіціантка і залишає на столі спаковану паперову торбинку зі смаколиками. Лідія накручує на шию довгий смугастий шалик і каже: А за Божку не хвилюйся. І не втручайся. Тут ми якось без тебе дамо собі раду. І озирнувшись від дверей: А плед наш де?.. Мало не забули, роздойми! 11 Боро, вгадай, Прометей Іапетович, це хто? висмикнула з думок Божка. Бора відповіла не одразу: Прошу підказку друга. Божці реакція сподобалась. Варіант перший це нова комп'ютерна програма, з готовністю запропонувала вона. Варіант другий це мій сусід Промик. Варіант третій це справжній Прометей. Божка відкинулась у кріслі, надавши Борі можливість зробити вибір. Невідомо звідки в її руках узялася цукерка, зашурхотіла під вправними пальцями яскрава обгортка. Так виглядало, що це продавлене крісло біля каміна вона подумки називає «моє», настільки впевнено у ньому влаштовується щоразу. Ще й цукерок туди натягала, як білка. Варіант «я усе вигадала» не проходить? вирішила про всяк випадок з'ясувати Бора, беручи й собі цукерку з вази на столі. Це у вас, письменників, «я вигадала» дуже вживаний варіант. А я людина точна, позбавлена уяви, скручена обгортка від «Червоного маку» полетіла у камін. Правильна відповідь в одному з моїх варіантів. Класно придумано, як для людини без уяви. Тому що кожна відповідь може виявитися правильною. Вгадуйте, пані! Не тягніть час. Так… Це комп'ютерна гра. Я говорила про програму. Ага. Це комп'ютерна програма! Ні-і, протягло реагує Божка. Друга спроба. Тоді сусід. Ні! Божка вистрибує з крісла, цукерки сиплються на підлогу. Це справжній Прометей! Він був сином титана Іапета. Мені Іван Іванович розповів. І я маю до тебе запитання, бере ініціативу в свої руки Бора. Ти називаєш якось це крісло? Ну, подумки як ти його називаєш? Ніяк, просто крісло. А що? Ви його якось називаєте? Звичайно, розігрує Божку Бора. Назва миттєво приходить їй у голову. Цукерня «Під вороною». Божка повертає голову до чорної ворони на камінній поличці й задоволено хитає головою: їй подобається така назва. Добре. Відтепер так і називатиму своє крісло. Ага, все ж таки «своє». Ну не ваше ж, ви тут ніколи не сидите. Була б на місці Бори Лідія вже б вони з Божкою обмінялися шпильками. А Бора лише хмикнула. І усмішка злетіла з її обличчя. Як Гордій, хмикнула! Ото відкриття. Спокійний, стриманий, самотній чоловік. Міг би взяти участь у шоу двійників президентів, якби таке існувало, і впевнено здобути перемогу. Майже весь час із книжкою в руці, ковтає їх одну за одною. У його віці зазвичай так жадібно вже не читають. Дещо занудний у розмові, трохи усіх дістає латиною. Акуратист показовий. Божку це дратує, Лідія від цієї риси у захваті. Ніхто не бачить його канапу розібраною. Щойно встав постіль прибрав. Одяг ніби зібрався на роботу у своє медучилище чи у гімназію. Сорочки та штани напрасовані. Здавалося б, вдома можна й розслабитись, надіти щось простіше ні, йому і вдома так зручно. І в саду, де він проводить усе більше часу. Ніхто б не подумав, що Іван Іванович здатний на істерику. Жодного разу не зривався, навіть тоді, коли думали: все, зараз щось буде. Вмів старий тримати себе у руках. А тут ні сіло ні впало вибухнув. Кіцмань стягнув його окуляри на підлогу, погнав вздовж плінтуса. «Кіц-мане! підхопився Іван Іванович. Кіц-мане, злодію, стій!» Він казав на кота твердо: Кіцман. І нічого кіт тим окулярам зробити не встиг, оправи не погнув, скелець не подряпав, однак Іван Іванович заходився їх сторожко й уважно оглядати, а тоді закрив обличчя однією рукою і щось промимрив собі під ніс. З-під руки не чути було, що саме. Іване Івановичу… не зрозуміла Бора. Мені 64 роки! глухо озвався він. І що я зробив?.. Що залишиться, коли помру?.. Хто пам'ятатиме про мене? Забрав руку від обличчя: очі у нього були вологі й червоні. Іван Іванович мовчки плакав, як хлопчик, що загубив маму у натовпі. Старий покинутий хлопчик, що завинив перед усіма. Слова пішли через край, зірвали заборонні шлюзи. Це ж дожитися до чого! Побачив сина лише для того, виходить, аби зрозуміти, що усе втрачено назавжди. І що шини тоді малий проколов, ну тоді, тоді, давно. Коли приїхав до них у Стрий, щоб побачити дітей. Даремною вийшла поїздка, ще й довелося міняти два колеса. Злостився на колишню за її підступну дурість. А то, виявляється, малий зробив. Хотів, щоб тато залишився. Дощ шкрябає у шибу, набирає сили. Бора витягує з початої упаковки паперові хустинки Івану Івановичу та собі, у неї теж гаряча волога підійшла до очей. І через Івана Івановича, і через своє. Її загату довший час стримуваних почуттів, увесь ретельно вибудуваний захист розносить того вечора, як осіннє втрамбоване листя під подувом холодного вітру. Нерозуміння, задавнені гіркоти, самотність виходять на поверхню і дають волю сльозам. У житті сина вона чується на третьому, п'ятому, двадцять п'ятому, не знати якому місці. Та їй і не треба бути примою, Боже збав! Але ж навіть не цікавитись, як вона тут, на новому місці… З дня на день обмежуватись лаконічним привіт! все добре? ну давай! Вітер за вікном змінює напрямки, то прибираючи дощ від скла, то направляючи його тугі й великі, як вишні, краплі просто у шибу. Дощ хлющить, барабанить у скло щосили, аж поки не стишується та переходить на м'які доторки щіточками. Бора намагається пригадати щось хороше, вона нагадує Івану Івановичу про те, що кардіолог здивований, як швидко він відновився, які невичерпні внутрішні сили має його організм, і що за це треба бути вдячним, і що попереду ще багато років життя; та іншу банальність каже, але щиро так, що вона вже й перестає виглядати як банальність. Для чого? озивається Іван Іванович, для чого воно мені?.. Який сенс? Якщо життя триває, значить, для чогось треба, відповідає Бора. Є, значить, якийсь вищий задум. Якби не було сенсу, життя б вже добігло кінця. Іван Іванович не реагує. Дивиться, як по вікну біжать срібні струмочки, а в них гойдається тінь від ближнього дерева. Це Ганна Петрівна, раптом спадає Борі на думку, це спілкування з нею так на нього вплинуло. Вони нещодавно перемовлялись у його кімнаті внизу працював пилосос, але було чути, що вони жартували впівголоса і навіть сміялися. З горішньої сходинки Бора побачила: щіткою порохотяга по підлозі водив Іван Іванович. А Ганна Петрівна витирала пилюку з книжкової етажерки. Коли Бора спустилась від себе, Ганни Петрівни вже не було. А може, й добре, що Ганна Петрівна таку хвилю емоцій збурила. Що ж він такий завжди спокійний та врівноважений? Жива ж людина… Усі вже поїли, тому Божка за кухонний стіл і не сідала вмостилась на підлозі біля свого Кіцманя: на колінах тарілка з супом, перед котячою мордочкою два кружальця «докторської». Божка встигала і їсти, і розмовляти. …Я буду худорлявою рухливою бабкою, дурітиму зі своїми внуками, носитиму їхній одяг, і мої діти нас сваритимуть, бо буде за що. Лідія звела очі на Божку, відірвавшись від малювання. Вона зі своїм столиком пересувалась за мешканцями будинку де люди, там і вона. Чого? ложка дівчинки завмерла на півдорозі. Нормально. Я хочу бути такою бабкою. А ви себе якою уявляєте у старості? Мене, власне, дивує, що ти про це замислюєшся. Я взагалі про це ніколи не думала, Лідія повернулась до свого малюнка. Ніколи? Навіть на думку не спадало уявити себе старою. Сідай за стіл, як має бути, чого ти на підлозі їси? …А я іноді дивлюсь на старих людей, Божка пропустила зауваження повз вуха, і думаю: бідна бабуся, хіба вона думала в юності, що матиме такі ноги з випнутими жилами. Цікаво, чи я матиму колись такі. Бора перебирала кетяги стрийської калини, темної й солодкої, Лідія з дому привезла цілий кошик. Оббирала ягоди й складала у трилітровий слоїк, пересипаючи цукром. Я частіше уявляю навпаки, вступила вона. Бачу бабусю чи діда і думаю, якою ця людина була у дитинстві. І декого уявляю легко, а декого не вдається, немов вони старими народилися. А себе бабусею можете уявити? Можу. Я себе ким хочеш можу уявити. Навіть Кіцманем? І Кіцманем теж. Божка обережно витягла із супу шматочок м'яса, половину поклала собі до рота, половину перед Кіцманем. … і моїм наплечником можете уявити себе? не вгамовувалась вона. І твоїм наплечником. Він стільки історій може розповісти про свою господиню, про вулицю, про ту ж піцу… «А третя запла-аче…» озвався Божчин мобільник голосом Гордія. Дивися, який собі рингтон поставила… Божка миттєво переключилась на інше, підвелася: «так… ага… так…» і вийшла, усміхаючись, з кухні. Хлопець у неї з'явився чи що… ніби як до себе сказала Лідія, відставила малюнок вбік: Як тобі? На папері будинок-годинник з Бориного роману: стіни завішані годинниками, великими й маленькими, вишуканими та кічевими, старовинними та сучасними. Він призвичаївся жити за кількома різними показниками часу, і тому, незважаючи на надмір механізмів, дезорієнтований та збитий з пантелику: ранок? вечір? Божка вихором залетіла до кухні, підхопила свою тарілку і пирснула зі сміху: Гляньте! Моє Кіцманятко! В її тарілці, у залишках супу, лежав шматочок ковбаси. Кіцмань теж поділився своєю їжею і тепер незворушно облизувався над порожньою мискою. У нічній тиші Бора слухає дихання будинку суміш ледь вловимих звуків, шурхотінь, порипувань та цокання кількох годинників. Усі дивовижні закутки таємничі комірки та шухлядки, камін і старі меблі видають спільну стишену симфонію звуків. Люди і тварини усі, що сплять зараз під одним дахом, дихають в унісон з будинком, він приймає їх, як дерево пташок, як трава жуків та мурашок, як ставок рибок, в'юнких та неповоротких, поверхневих та глибинних. Без жодних зусиль опинилась Бора у будинку, про який хіба мріяти можна було, звільнила квартиру неподалік іподрому для Влада та його дівчини. Синові цей дім нецікавий, як нецікаве навчання у вузі спробуй зрозумій! Йому аби поближче до коней. Цей будинок дістався їй настільки легко, що став тепер возом із проблемами. Треба хоча б встановити нові ринви у піддашші, відремонтувати кам'яні сходи, почистити зарослий сад, полагодити електрику. Ще кілька місяців «фори» і за комунальні послуги доведеться платити самій. Але думка продати будинок та купити квартиру давно вже зблякла й розтанула, як ранковий туман. Цей варіант, що здавався чи не єдино розумним, особливо після лякаючого візиту трьох чоловіків, вже відсунуто й забуто, до нього Бора вже не вертатиметься. І головною причиною зміни настрою та планів став сам будинок. Він вже не був тою ворожо налаштованою до неї живою істотою, що прийняв її, як нахабну зайду. Він відкрив для неї сторінки старого альбому з фотографіями початку минулого століття з поглядом хлопчика на центральній алеї парку Костюшка. Дім співав голосом старого акордеона. Млинці з важкої пательні мали особливий смак дитинства. Дім надав притулок усім, хто його потребував. Він змінив гнів на милість. Цієї нічної миті Бора відчула себе тут захищено та затишно, як равлик у своїй шкаралупі. Борі сниться сон про сон. Сон з її роману повертається. Про будинок, заповнений годинниками, де немає нічого, окрім годинників. Музика розмаїтих звуків зливається, зачаровує злагодженістю, заколисує і підносить вище даху, за межі сонного будинку, до жовтневих нічних зірок в оксамитовому небі. І перше, що встигає вона упіймати з вислизаючого ранкового сну, сільська дорога. Чоловік, Гордій і не Гордій, хтось водночас і відомий, і невідомий, їде на велосипеді вздовж лісу. З другого боку поле стиглої пшениці. Від дерев на дорогу падає мереживна тінь, і на обличчі чоловіка мерехтять плямки сонячного світла, і дрібна м'яка пилюка куриться за колесами. Гордій питає: Ти закінчила роман?.. Ще ні. Довго ще? Трошки залишилося… Але далі треба буде ще чистити й чистити, правити, викреслювати зайве. Важко писати? …Іноді важко. А мало бути б натхненно та легко, як спів пташки, бо людина створена для радісної творчої праці. Не у кожного ж праця творча. Мала би бути у кожного. Але більшість день у день горбатиться заради шматка хліба… Ти пишеш заради шматка хліба? Я ж не про писання. Там по-різному буває. Я про безрадісне, безпросвітне горбатіння. Хочу тебе запитати… Чому ти тієї спідниці більше не носиш? Якої? Тої, що як фіранка з вікна. Гіпюр, балда! Чому ти спідницю з гіпюрбалди не носиш? Носи, тобі пасує. І на високі підбори я тоді даремно наїхав… 12 Дощові краплі з парасолі Іван Іванович струсив ще на ганку лише тоді переступив поріг. Зачинив двері, неквапно роздягнувся. Обличчя сяє. Витримку має неабияку мовчить, спершу ставить на тумбочку пакет з продуктами, вішає плащ на пластмасові плечики та сухою шматою протирає мешти. Кілька рухів долонями вгору по хвилястому сивому волоссю, а тоді вже: Гордій вдома? На кухні, каже Бора. Майструє. Майструє? Чого ж на кухні? Та нехай. На вулиці, бачите, що робиться. Обіцяв поприбирати. Я, Христинко, готуватиму на вечерю куліш. Усе, що треба, купив. Хто вдома? Клич усіх на кухню. Я цікаву новину приніс. Бомбезна новина! за півгодини першою озвалася на почуте Божка. Вона сиділа у кріслі, спираючись на ліроподібну спинку та підібравши одну ногу під себе. Бора кришила ножем жмутик кропу допомагала Івану Івановичу готувати вечерю: він керував, а вона виконувала його накази. А сам шеф-кухар, стоячи посеред кухні, натхненно розповідав про своє відкриття, раз у раз похопившись, заглядав у папірець та оголошував: «Добре! Тепер до шкварок додаємо накришеної цибулі!.. А зараз засипаємо пшоно…» Гордій та Лідія працювали за великим кухонним столом навпроти одне одного: він різав фігурку дерев'яної пташки, Лідія виводила чорною тушшю щось наразі незрозуміле. Божка, як завжди, трималася ближче до Гордія. Новина і справді виявилась неймовірною. Було з чого дивуватися. Однак спочатку Іван Іванович поставив Гордію кілька запитань, і кожна відповідь помітно впливала на його настрій. Ви можете бодай приблизно сказати, коли ваш дід-художник приїжджав до Львова? Чого ж приблизно? Це відомо точно, відповів Гордій, не відволікаючись від роботи, він перебував на стадії правого пташиного крила. 38-го року. Бо моя мама народилась перед Другою світовою, у 39-му. Так, Іван Іванович енергійно потер долоні. А чого він приїжджав, говорила ваша бабуся? Якою була причина приїзду? У нього тут виставка була. Виставка талановитого лемка, щось таке приблизно писали на афішах. З Криниці? розхвилювався Іван Іванович. Лемко з Криниці? Це таке курортне містечко у Польщі. Не знаю, знизав плечима Гордій, десь з тих місць. Так-так-так, ще більше збадьорився Іван Іванович. А ви ще казали, що він був німий. Це його мама була німа, а він лише погано говорив. Мав дефект язика, то був недоріка. Але моя бабуся тоді молода жінка його розуміла, хоча вони були знайомі лише кілька днів. Це зрештою все, що я знаю. Так! У це просто неможливо повірити, але здається мені, Гордію, що ваш дід художник Никифор, голос Івана Івановича затремтів від піднесення. А-а-а, протягнув Гордій і повернувся до своєї дерев'яної чи то ворони, чи то папужки, натиснув на різець, приставивши його до дзьоба. Ні. Ви помиляєтесь. Його ім'я було Епіфаній Дровняк. Я мав десь лист коротка цидулка, написана дитячим почерком, друкованими літерами. Він написав моїй бабусі листа по від'їзді. Нашкрябав кілька слів, бо добре писати не вмів. І у тому листі він називав себе Епіфаній Дровняк. Іван Іванович схопився за комір сорочки і зробив два кроки до Гордія: Правильно! сказав він у сильному хвилюванні та розщепнув верхні гудзики. Абсолютно вірно. Мені треба негайно випити пігулку. Він тримав свої ліки у картонній коробці у креденсі, за грубим шклом різних дверцят. Тремтячими пальцями вивільнив з фольги рожеву таблетку Бора вже стояла поруч зі склянкою води. Запив, закидаючи головою, як гусак. І одразу, за звичкою, помив за собою горнятко. А тоді, заспокоївшись, повів далі: …Тому що людина, яка у метриці про народження була записана як Епіфаній Дровняк, все життя називалася Никифор. Натомість у свідоцтві про смерть його записали як Никифор Криніцкі. Це одна й та сама людина. Ваш дід, Гордію, той самий Никифор, всесвітньо відомий художник. Ось тоді у Божки й вихопилось: Бомбезна новина! Гордій почухав собі різцем за вухом, відклав пташку вбік і сказав: Виходить, я виграв ту гру «Вірю не вірю». Пам'ятаєте? Коли світла не було. А ви не повірили. Я десь мав кілька маленьких картинок, це точно його роботи, я їх пам'ятаю. І де вони зараз? Десь є, треба пошукати. Мають бути. Я одразу впізнав: ніби дитина малювала, але незвичайна дитина. А що там було намальовано? Будинки якісь, залізничні рейки, вокзал… І портрет моєї бабусі. Вона тоді працювала покоївкою у готелі… А Никифор у тому готелі зупинився. Я про нього мало знаю, та й бабуся майже ніколи нічого не розповідала. Мені про це згодом інші люди розповіли. Бабуся померла рано. Івану Івановичу кортіло поділитися подробицями: він побував у музеї, де працює його знайомий, знавець творчості Никифора. Вони із цим мистецтвознавцем познайомилися колись на семінарі з наївного мистецтва. І тепер, тепер з вашого, Гордію, дозволу я зможу Олесеві повідомити сенсацію! урочисто виголосив Іван Іванович. Якому Олесеві? запитала Божка. Яку сенсацію? підвів голову Гордій. Олесю, мистецтвознавцю. Сенсацію, що у Никифора Дровняка з Криниці є онук! відповів обом Іван Іванович. Адже дотепер вважалося, що у Никифора не було сім'ї, не було дітей! Це сенсація, друзі мої! Хм! скептично буркнув Гордій. Та кому воно потрібно? І чим я доведу, що це мій дід? Я й вам тоді даремне бовкнув. «Говорило вино», як ви слушно висловились. Ті картинки не знати де, бабусі давно вже немає. Та вони й не оформляли своїх стосунків, це був випадковий зв'язок. Хоча вона справді любила того дивака. Принаймні так виглядало, на думку деяких родаків. Від них я й дізнався те, що знаю. Чим я можу зараз вашим мистецтвознавцям бути корисним? Та й взагалі будь-кому іншому? Мало чого може наговорити якийсь самозванець-онук! І хто він, зрештою, такий? Людина без постійного житла, без постійної роботи, без сім'ї… А це, власне, нікого не здивує, не поступався Іван Іванович. Никифор все життя був людиною без сім'ї, без постійного житла і без роботи він просто малював і малював, дуже часто лише заради їжі. Никифор це той бронзовий дивак, що біля Домініканського костелу сидить? ворухнулась на своєму стільці Божка. У капелюсіё з піднятим вгору пальцем? Він! підтвердив Іван Іванович. Їсти будемо? запитав Гордій. А чому він домівки не мав? озвалася Бора. І де він все життя жив? У Криниці? Історія така, зрадів запитанням Іван Іванович. Уявіть. Травень 1895 року. Курортне містечко Криниця, це підніжжя Низьких Бескидів, Польща. Потім у вітальні покажу на карті. Німа русинка Євдокія Дровняк народжує сина. Найближче свято у церковному календарі день святого Епіфанія, і хлопчику дають ім'я Епіфаній. Ваша бабуся, як ви кажете, Гордію, працювала покоївкою у готелі. А прабабуся це я про доведені факти зараз кажу була прибиральницею на віллі «Три троянди». Дуже подібні історії мабуть, закон парності спрацьовує. Вона завагітніла від художника, який відпочивав на віллі. Коли хлопчик пішов до школи, дуже швидко з'ясувалось, що він не до науки, усе йому давалося тяжко, нічого він як слід не навчився ні добре писати, ні читати, ані рахувати, все витіснила потреба малювати. Це була єдина мова його життя. До речі. Він справді дуже невиразно розмовляв, і це ще більше сприяло його усамітненню. Він малював грифелем на дошці, олівцем на уривках паперу, де тільки можна і чим можна. Никифор Матейко ось як називали люди цього дивака, з іронією, звісно. Хлопець закинув навчання і лише малював, малював, малював… Геній, але несповна розуму? уточнила Божка. Не зовсім так, підхопив запитання Іван Іванович. Сучасні науковці дійшли висновку, що такі самородки, як Никифор, мають особливий мозок: ліва півкуля уражена або від народження, або через хворобу, тому людина справляє враження розумово неповноцінної. Не може, скажімо, дати собі ради з елементарною побутовою проблемою. Натомість права півкуля, яка відповідає за творчі здібності, розвинута сильніше, аніж у звичайної людини. Завдяки цій особливості людина, яка справляє враження такої, що не може подбати про себе й потребує опіки, є водночас геніальним творцем. А хто Никифором опікувався? Мама? Поки не померла. А згодом бідолаха змушений був поневірятися, жебрати, обмінюючи свої малюнки на їжу. Христинко! згадав про куліш, скрути вогонь до мінімуму… Була у Криниці така жінка, на ім'я Параска. Збереглися її спогади про те, як голодний Никифор заходив до них до хати, пропонував свої малюнки за їжу. Параска шкодувала його, давала їсти, а непотрібними папірцями розпалювала пічку. Вона, як і більшість людей, які щодня бачили Никифора, вважала, що ці дивні малюнки годяться лише на розпалювання. То як він міг потрапити до Львова? запитала Лідія. Вона давно вже сиділа, не зводячи очей з Івана Івановича, захоплена його розповіддю. Та ще й мати у Львові виставку? Його Величність Випадок! урочисто виголосив Іван Іванович і завмер на мить. З піднятим вгору пальцем він сам зараз був схожий на львівський пам'ятник Никифору. І доказ, очевидний доказ того, що одна людина, один вчинок може докорінно змінити життя іншої людини. Дивіться. У Криницю приїжджає львівський художник Роман Турин, він бачить роботи Никифора. Людині, яка розуміється на мистецтві, цього було досить! Йому нічого більше не треба було пояснювати. А міг і не оцінити, зауважує Лідія. Хіба мало такого трапляється? Не оцінити і край незважаючи на освіту, смак та обізнаність у мистецтві. Могло й таке бути, чого ж ні? охоче погоджується Іван Іванович. Але у тому випадку збіглося. Кажу ж: Його Величність Випадок. Роман Турин збирає дві сотні малюнків Никифора і передає фахівцям з Українського народного музею імені Шевченка вони саме готують виставку українських, французьких та італійських художників у Парижі. Знову випадок. Знову щасливий збіг. І Никифор, чиїми роботами розпалювали піч, одразу опиняється у товаристві визнаних майстрів, у паризькій галереї «Leon Marseille». Тобто його роботи, звичайно, там опиняються. Який це рік? озивається Гордій. 1932-й… Іван Іванович переводить дух, чекаючи на реакцію, але Гордій незворушно довбає пташиний дзьоб. І Никифора визнають яскравим представником примітивізму у живописі, повертається до теми оповідач. А через кілька років у Львові Никифор вже буде виставлятися як відомий маляр, як тоді казали, наївного реалізму. І це, до речі, більш точне визначення, саме наївне мистецтво, а не примітивізм, але я зараз не про це… Отже, влітку 1938 року у Львівському будинку архітекторів відбулася виставка Никифора. На відкриття приїжджав автор. А наступного року, як щойно сказав Гордій, народилася його мама. І того ж року почалася Друга світова війна. Долі людей перекрутило-переламало, Криниця залишилась на території Польщі, а Львів опинився під Радянським Союзом. А вони не робили спроби знайти одне одного? Божка крутить і крутить пасмо волосся. Вона дивиться на Гордія. Той зауважує її погляд: Мені про це нічого не відомо. Не знаю, дитино, чи ви вчите це у школі, але 47-го року розпочалась операція «Вісла», повертає ініціативу до своїх рук Іван Іванович. Насильне переселення. Лемків з Криниці погнали на Балтійське море, на так звані відвойовані німецькі території. Люди мусили облаштовуватись на нових місцях. А у Криниці, за деякими джерелами, українців було до 90 відсотків населення. Кілька разів Никифора разом з черговою партією переселенців висилали кудись під Щецін, і кожного разу він повертався додому, в Криницю. І врешті-решт йому дали спокій. Що, мовляв, з дивака узяти?.. А донька? Божка найбільше перейнялась приватним життям художника. Він не хотів побачити своєї доньки? Думаю, він не знав, що у нього у Львові є… Горить! вигукнула Лідія та кинулась до газової плити: Хто тут готує, кінець кінцем?.. Усю кухню задимили. Ніхто ще нічого не задимив, усі лиш відчули ледь помітну загрозливу нотку, що виникла у букеті пахощів з-під кришки казанка. Лідія перша її вловила і врятувала вечерю. За столом обговорювали новину, лише Гордій сидів мовчки, втопивши ложку у тарілці з кулішем. Підвівся, обмацав кишені: Піду покурю, і вийшов з-за столу. Іван Іванович провів його очима, розцінивши це по-своєму: куліш не вдався. Дівчата… почав було. І зупинився. Дівчата так злагоджено й завзято накидали ложками до рота, що запитувати, чи смакує, не було сенсу. Нічого, якщо я говоритиму? запитав він. Йому мовчки дали знак: «говоріть-говоріть», і він охоче повернувся до теми. Чимало художників-примітивістів мали деякі спільні риси. Маю на увазі принаймні три: бідність, потребу в мандрах та відсутність свого житла. Ніко Піросмані жив у злиднях та ночував по підвалах, він і помер у підвалі, три дні хворий та голодний провів там сам-один, аж поки його знайшли й завезли до лікарні, але було вже пізно… Його лекція була зараз, під стукіт ложок, недоречною, але він цього не помічав, бо сів на улюбленого коника: Серед художників-примітивістів було чимало безхатченків. Никифор жив по чужих людях, а коли назбирав грошей на свій дім, а він вже міг собі це дозволити, бо картини купували, то було пізно, він уже був хворий на туберкульоз і жити йому залишалось недовго. За історією про бабусю Гордія та художника Никифора можна було б зняти фільм, зауважила Божка, потягнувшись по добавку до керамічної супниці, куди переклали куліш з казанка. Іван Іванович із задоволенням спостерігав за її маніпуляціями. Про Никифора не один фільм знято, усміхнувся він. І в одному з них роль художника грає жінка. Дивно, що забув її прізвище. Після вечері Божка зайшла в Інтернет та скачала фільм «Мій Никифор». Поки усі розсідалися ближче до екрана, поділилась інформацією, знайденою у мережі. Роль Никифора зіграла 85-річна актриса Христина Фельдман. Точно! підхопив Іван Іванович. Фельдман її прізвище! Вона народилась у Львові у сім'ї актора та оперної співачки, вчилась у Варшаві, а згодом повернулась до Львова, працювала у Міському театрі. У Великому міському театрі! Тепер Оперний. Домашній кінозал влаштували у кімнаті Бори, нагорі. Затулили вікно цупкими шторами, посідали хто на канапі, хто на стільцях, принесених знизу; Божка на підлогу, підстеливши собі дві пласкі диванні подушки. …Після закінчення фільму Гордій мовчки підвівся пішов курити на вулицю. Він зовсім не подібний на Никифора, зауважила Лідія. Зовсім. Зате його дерев'яні пташки подібні на мальованих пташок Никифора, Бора вимкнула ноутбук: він їй був сьогодні вже непотрібний, все одно вже не вдасться попрацювати. Спати, люди. 13 Симпатія між Ганною Петрівною та Іваном Івановичем розквітла на прихильності до чистоти й порядку та на улюбленій темі: квіти та декоративні кущі. Інше було несуттєвим різниця у рівні освіченості та ступінь відкритості, зовнішня вишуканість одного та підкреслена простота іншої. Вони швидко перейшли від розмов до діла узялися вдвох порядкувати у саду, завзято порпалися у землі щось викопували на зиму, щось пересаджували. Їм бракувало дотепер підтримки одне одного, аби нарешті почати нове діло так натхненно й так невчасно. Хоча, як запевняли вони, осінь для роботи у квітнику та у саду така ж гаряча пора, як весна. Лише результати отримають пізніше. Бора з усім погодилась: робіть, як вважаєте за потрібне. І ці двоє пропадали у саду, закинувши усі інші справи. В домі говорили про те саме, і значення багатьох слів Борі були невідомими: спірея, дейция, вейгела… Почувши назву «форзиція», таки не втрималась, втрутилась у розмову: форзицію я знаю, це такі кущики жовтенькі, першими цвітуть навесні, он один такий, якщо не помиляюсь, під парканом. На неї подивились поблажливо, кивнули одночасно: правильно, молодець. Ганна Петрівна приходила тепер щодня, приносила саджанці кущів коріння, загорнуте у вогкий папір, тримала у руці, немов крихке скло. Схилившись над шкільним зошитом у клітинку, голова до голови, вони з Іваном Івановичем малювали схеми насадження. Гордій лише хмикав, підсміюючись, він виявився байдужим до екзотики: зарослий сад байдикуватого господаря, казав, це і є справжній сад. Але не відмовляв у допомозі, узявся лагодити низенький парканчик з порізаних грубих гілок облаштовувати триярусну клумбу з дерев'яними підпорками. Під вікном голоси: сперечаються, де навесні найкраще висадити гліцинію. «Яка то гліцинія? подумала Бора, як виглядає?» І спустилась у сад. Варто було лише запитати, як Іван Іванович хутко приніс з дому альбом фоторепродукцій Клода Моне і з молодечим завзяттям узявся пояснювати, обережно тицяючи пальцем у глянцеві сторінки: ось вона, гліцинія, у саду художника у Живерні. Він писав цей повитий гліцинією японський місточок безліч разів, при різному освітленні, у різні години доби та у різні сезони. Квіти духмяної, ніжно-бузкової гліцинії, що звисає гронами з поруччя місточка або з верхівки альтанки це мрія Івана Івановича. Ганна Петрівна слухає його з готовністю однодумця, голова повертається за ним, як сонях за сонцем, очі грають. А Іван Іванович ніби й не помічає нічого, віддає Борі альбом: занесеш додому? і знову одягає захисні рукавички. До роботи! Він і так вже багато часу змарнував. Усе життя збирався, але навіть не спробував бодай на крок наблизитись до своєї фантазії. Йому весь час щось заважало, аж поки події останніх місяців не підвели до висновку, що він вже не встигне реалізувати своєї давньої мрії, надто багато часу потребувала вона для втілення, може, й усього життя, такого скороминущого, що встигнути посадити ще можна, а дочекатись результату вже ні. Іван Іванович, якому не дано було писати фарбами, хотів творити живу картину барвами квітів, кущів та дерев: вона увесь час змінювала б кольорові плями та конфігурацію ліній, щоразу виглядаючи по-іншому. Майже уся територія навколо будинку, де він нещодавно мешкав, належала корисним рослинам, моркві-петрушці, малині-смородині. Лише маленькі клаптики землі за залишковим принципом переходили у володіння рослин, що не давали нічого їстівного, а отже, й не могли претендувати на помітну площу. На тих острівках не було де розгорнутись, а Іван Іванович мріяв масштабно, з розмахом, він прагнув господарювати без жодних обмежень у великому саду, в якому з ранньої весни до пізньої осені щось цвіло б та зеленіло, де буяла б квіткова палітра, на якій він змішував та обирав несподівані та свіжі поєднання кольорів. І зараз він узявся за діло так натхненно, що Бора раз у раз відволікалась від свого роману з другого поверху, з вікна своєї кімнати спостерігала, як чоловік та жінка, обоє пенсійного віку, метушились у саду, і сміялись, і сперечалися, як підлітки. У ванній кімнаті шуміла вода. Було чути, як Іван Іванович наспівує: «Намалюй мені ні-іч, коли падають зо-орі…» Бора крутила в руках опудало ворони, яке невідомо хто заніс до кухні. А батьки Володі теж тут жили? запитала Бора, натиснувши кнопку під крилом чорної ворони. Крила з механічним звуком роз'їхалися. Ганна Петрівна ствердно хитнула головою. Вона збирала посуд зі столу і була, як завжди, мовчазна та зосереджена на тому, що робить. У цьому будинку? Бора склала крила птаха механізм відгукнувся сухим клацанням. Ганна Петрівна ворухнула бровами, стиснувши губи, і знову кивнула. А куди вони поділися? Бора знову натиснула кнопку. Та що ви, як маленька! Поламаєте! дорікнула їй Ганна Петрівна. Бора слухняно повернула крила ворони на місце й відставила опудало вбік. До Севастополя перебралися, знехотя відповіла Ганна Петрівна, мама Володі там мала сестру, вже геть стареньку, після неї залишилася квартира. Ось як? здивувалась Бора. А якщо вони захочуть повернутися до Львова? Не захочуть. Вони назавжди туди виїхали. Заради морського клімату. То вони самі з Криму? Мама Володі з Севастополя, а тато з батьками з Калуги. Чи з Саратова. Зараз вже точно не скажу. Батьки його батька потрапили до Львова ще до війни, а може, одразу після війни. Сюди їхній завод перевели… То ви їх давно знаєте? Дуже давно. А Володя де похований? Хто??? Володя. До сліз, до бурякового кольору обличчя закашлялась Ганна Петрівна. Мало не вдавилась. А коли прийшла до тями, коли повірила, що Бора справді нічого не знає, пояснила. Він вирушив у подорож. На велосипеді. Поклавши собі за десять років проїхати не менше ста країн світу. А може, й жартував, хтозна. Обличчя Бори пішло червоними плямами. Вони немов змагалися, хто кого сильніше здивує. Ну так, ще раз підтвердила Ганна Петрівна, порушивши мовчанку. А ви звідки таку дурню взяли? А що я могла подумати? Та що завгодно! Але ж не таке! Ви що, документів на дім не бачили?.. Володимир такий впертий, та що ви! Може довго дозрівати, але якщо вже вирішив, все, немає сенсу пручатися зробить по-своєму, будьте певні, хто-хто, а я це добре знаю. Стільки років поруч! А де він ночує? Ганна Петрівна знітилась. Не знаю. Де доведеться. Хоч би й у полі. Він має таке спеціальне легке ліжко-намет, і подумавши, додала: У напрямку до Непалу збирався вирушити. Але щось же він говорив? не здавалася Бора. Якось пояснював? Свої наміри, свій вчинок він мусив якось пояснити. Ну що казав? Я, казав, землі не бачив… Якої землі? Планети. То що він зовсім зник і не дається чути? Слухайте, як захоче з вами спілкуватись, дасть якось знати. То він сюди колись повернеться? Чого б він тоді будинок вам залишав?.. Ганна Петрівна забрала зі столу навіть цукерничку, залишила букет хризантем і тацю з яблуками та абрикосами. У дверях озирнулася. Бачили у коморі Бору?.. Бора дивиться на все око, нічого не розуміючи. Керамічні літери бачили? Н-ні… Що за літери? Оце, казав, запитаєш, чи вона погодиться. А тоді поклич майстра, нехай над входом у віньєтці вмурує назву «Бора», Ганна Петрівна обвела кухню прискіпливим господарським поглядом перевірила, чи достатньо чисту залишає територію після себе, і на прощання зауважила: Про острів Бора-Бора говорив. Що за маячня? Бора знову потягнулась до ворони, намацала кнопку. Це ж… посередині Тихого океану. Он на карті у вітальні подивіться. Ганна Петрівна глянула на Бору чи то з осудом, чи то зі співчуттям і вийшла, нічого не сказавши. Дощ шкрябався у шибку, немов Кіцмань ледь чутно випускав, прибирав та знову випускав дрібні кігтики. А тоді почалася злива, встала за вікном з шипінням сірою холодною стіною. …Їх було восьмеро у Ноєвому ковчезі, зауважив Іван Іванович, саме восьмеро. Про число «вісім» ніхто не знав: ні Бора, ні Лідія, ані Гордій, тим більше, діти не знали Божка та Митрик, а Ганна Петрівна озвалась: я знаю. Бора з Лідією перезирнулись. Сімейство Ноя врятувалось, далі вів Іван Іванович, щоб почати новий відлік історії. І це не казка, не легенда, це факт, який залишився в усіх релігіях світу. Люди, які знищили гармонію у своїй душі, загинули. Вісім, саме вісім знак безкінечності! врятувалися. Люди отримали ще один шанс щось важливе зрозуміти і виправити. А нас теж вісім! Божка обвела поглядом усіх. Я, Митрик, Бора, Гордій, Лідія, Іван Іванович, Ганна Петрівна, Кіцмань… Тоді дев'ятеро, усміхнувся Гордій. Бо моя Альма теж тут. Тварин не лічать, зупинив їх Іван Іванович. До Ноєва ковчега входили, як відомо, кожної тварі по парі, але людей, власне, було восьмеро: Ной з дружиною та сини з дружинами. Хто тоді восьмий? не вгамовується Божка. Боро, каже Гордій, а у тебе в романі теж своєрідний всесвітній потоп? Ну… так. Кінець старого світу початок нового. І до чого там люди прийдуть після усіх втрат? Одне одного набудуть. Усе почнеться спочатку. А давайте, втрутилась з пропозицією Божка, давайте влаштуємо вечір чесних відповідей. На будь-яке запитання присутні мають відповісти чесно. Або не відповідати взагалі. Сьогодні запитуємо Гордія. Знову гра? усміхається він. Чому ми постійно граємо, як діти? Тому що… починає Божка і починає накручувати пасмо на вказівний палець. Тому що у грі ми правдиві, у грі ми такі, які ми є. Іване Івановичу, починайте. Гордію, миттєво озивається Іван Іванович, чого ви не любите? Може, краще я запитання ставитиму? Ні, втручається Божка. Сьогодні ви відповідаєте. Якщо не хочете відповідати, кажіть: наступне запитання! Хм. Спробую. Чого не люблю? Не люблю, коли уся пара йде у свисток. Стоп, каже Божка. Не зрозуміла. Перепитувати й уточнювати можна. Коли пара йде у свисток? Коли язиком помотлошать-помотлошать, покричать-покричать і нічого-нічогісінько не зроблять. Ага, погоджується Божка. Добре. Далі. Коли немає вибору, не люблю. Ти завжди говориш правду? вступає Бора. Не завжди, відповідає Гордій не одразу. Ти коли-небудь плачеш? підхоплює Лідія. Наступне запитання. Чому ви пішли з роботи? це вже Іван Іванович. Якщо не хочете, не відповідайте. Мовчить Гордій. Зараз скаже: наступне запитання, думає Бора. А ні, починає відповідати: За офіційною версією скорочення штатів, за неофіційною зловживання алкоголем. А насправді? А насправді побився з босом. Та ну! не вірить Божка. Кажу, побився. Натовкли пики один одному. Просто на робочому місці. У його кабінеті. Я завжди думала, що боси битися не вміють, дивується Бора. Мій екс-бос, виявляється, вміє. Приємно здивував на прощання. Може людина докорінно змінитися? Ще й як може. Які ваші плани на майбутнє? Подорож світ за очі. Та що це з усіма! втручається Бора. Куди усіх несе?.. Колективне інтерв'ю зупиняє телефонний дзвінок. Це Світлана з Італії. Лідія простягає Івану Івановичу мобілку: Це вас. Дякую, каже Іван Іванович, і через декілька секунд, протягом яких усі намагаються зробити вигляд, що вони не прислухаються, повторює так само розгублено: Дякую. Дуже дякую. І віддає телефон Лідії. Що? каже Лідія. Іван Іванович проводить долонями по волоссю вгору. У мене, друзі, сьогодні день народження. І моя донька про це пам'ятає. Двадцять хвилин! каже Ганна Петрівна, рішучо підводячись. Рівно двадцять хвилин і я подаю на стіл смажені пиріжки зі сливами, вона обсмикує свою синю плетену кофтину і поспішає на кухню. Максимум півгодини! обертається у дверях. Гаразд, каже Бора, а я зроблю сільські канапки! Во-во! згадує Божка. Такі, як ваша бабуся робила. Від першого дня нашого знайомства обіцяєте. Майже три тижні чекаю. Ми що, лише три тижні знайомі? Цілих три тижні, прикиньте! І починається суєта: стелять білу скатертину на стіл, несуть тарілки з кухні, ріжуть хліб на канапки… Альма на килимку біля виходу кілька разів міняє положення і починає скавучати, щоб її випустили надвір. Кіцмань гасає по хаті, як навіжений. Дзвонить мобілка Лідії, знову кличуть Івана Івановича. На цей раз його вітає син, коротко й стримано. Мабуть, сестра попередила. А Ганна Петрівна вже несе смажені пиріжки, і вечір складається чудово, а коли Лідія дві години потому, постеливши малому на розкладачці у своїй кімнаті, проходить через вітальню з халатом та піжамою у руці до ванної, Іван Іванович зупиняє її проханням: Лідуню, дитино, зроби мені послугу: дізнайся, коли у Світлани день народження? 26-го чи 28-го? Ви ж подруги. Від несподіванки Лідія розгублюється й, призупинившись, відповідає не одразу: 28-го. Мені не треба запитувати, я знаю… І Бора зіщулюється, згадавши, як Лідія говорила їй у кав'ярні: п'ять гривень чайових, щоб зрозумів, що й до чого, а на вулиці: чао, бамбіно, сорі! Зараз вона з усією непримиренністю до чоловічих вад скаже старому: «Я знаю, бо я подруга, а ви ж батько, і не знаєте! Як ви із вашою феноменальною пам'яттю могли забути, коли день народження вашої доньки?» Але Лідія мовчить. Виходить з кімнати, а тоді Бора чує її ледь вловний шепіт: «Боже милий…» Стояли біля хвіртки, перемовляючись, і кожен тримався за свій велосипед. Божка у широких карлсонівських шортах, у шапці-хатці і хлопець біля неї дивакуватої зовнішності. Окуляри у грубій чорній оправі, штани-шорти відкривають поглядам голі білі литки. З кишень куртки стирчать шнури. Хлопець поправив окуляри, закинув через раму ногу з розв'язаною шнурівкою на кеді і, не помічаючи цього, покотився вулицею вниз: біла шворка майоріла на вітру. Божка влетіла до хати з виразом обличчя не питайте, чом я сяю витримала паузу і таки сама запитала: нікому не цікаво, хто мене проводжав? Що з обличчям? придивилась до неї Бора. Чому такого кольору? Морквяного соку напилася? Класно, правда? Божка кинула у дзеркало задоволений погляд. Це крем спеціальний, автозасмага. У нас є що поїсти? Шия та вуха у Божки були природного кольору, а штучна засмага на обличчі виглядала як маска. Де ти його узяла, той крем? запитала Бора, витягуючи з холодильника котлети. Суханова принесла до школи. Ми у туалеті намастилися. Як вам ефект? Н-ну… зам'ялася Бора. А шия ж біла. Божка припинила жувати, кинулась до дзеркала. От засада! вона заклопотано розглядала своє зображення, повертаючи обличчя вправо-вліво та витягуючи підборіддя. Він помітив, як ви думаєте? Блін, я ж отак боком до нього стояла. От блін! Бора не раз розмірковувала над тим, чому син не зателефонує просто так, без жодної потреби; а коли він нарешті подзвонив, вона налякалась. Ма! Серце Бори мало не вискочило з грудей: що сталося? Ма, ти куди зникла? голос Влада спокійно-піднесений. День не дзвониш, два мовчиш, що з тобою? Усе гаразд, закрутилась. А ви як? Зайди, хоч глянеш, що у кімнаті моїй робиться. Та я вже дещо бачила. Я вам навіть маяк керамічний купила. З отворами-віконечками. Знизу закладається запалена свічка і він починає світитися, кличе подорожніх з моря. Тобі сподобалась кімната, ма? Сподобалась. Той лимонний колір стін вже давно вигорів на сонці, та ще й нерівно. Там вже давно усе просилося до змін. Правда? повеселішав Влад. А ми до тебе збираємось. Яка адреса, кажи. Я вже трошки вільніший зараз. Печи млинці, прийдемо сьогодні у гості. «Кілька разів вже тобі ту адресу казала», думає Бора і радісно повторює назву вулиці та номер дому. А за півгодини дзвінок. Знову Влад. Ма, відбій! Важлива справа на вечір вилізла. …Яка справа? Маю прийняти чотирьох приватних скакунів. Двох української верхової породи і двох турійської. Коли я матиму власну стайню, у мене обов'язково будуть такі скакуни, це красені, ма. А зараз власник хоче зі мною поспілкуватися. Хороший конюх, сміється, тепер на вагу золота! Коли прийдете? Подзвоню, і додає, повагавшись: Цілую. Спочатку Бора побачила маківку, що неспішно пливла над живоплотом поріділого білосніжника, а тоді побачила чоловіка той зупинився біля хвіртки й, затримавши погляд на табличці, потер одне око. Поклич свого, сказав безбарвним голосом, рипнувши хвірткою та зупинившись на початку доріжки. Тепер Бора пізнала його за невиразним обличчям, за байдужим поглядом. Він був одним з тих трьох, на яких пішов Гордій з бензопилкою. Не встигла поставити на землю таз з випраною білизною й гукнути Гордія, як з-за рогу вже летіла до хвіртки Альма, захлинаючись хриплим гавкотом. Непроханий візитер виявився спритним вмить опинився за хвірткою, тягнув клямку до себе. Несподівана поява собаки оживила його порожні очі. Було з чого налякатися. Альма справляла зараз враження злого сторожового пса, переконливо видаючи бажане за дійсне. Гордій прикликав її до себе, вона без особливого ентузіазму послухалась, опустивши голову, й слухняно вмостилась збоку викладеної каменем доріжки, але сиділа напружена, не зводячи сторожкого погляду з гостя. Чоловік за хвірткою щось сказав Гордієві. Упівголоса, не чути було, що саме. Бора навмисно демонструвала свою зацікавленість тим, що відбувається, ніби Гордій потребував її мовчазної підтримки у себе за спиною, ніби чоловіка з порожніми очима міг стримати її уважний погляд. Гордій щось відповів й пішов у дім, наказавши собаці «сидіти». Що таке? запитала Бора. Він махнув рукою, не втручайся, мовляв, усе гаразд. Вийшов із паспортом у руці, показав візитеру розкритий, не випускаючи зі своїх рук. Чоловік за хвірткою знову потер око, мовчки повернувся й пішов маківка пропливла над живоплотом у зворотному напрямку. Що? сказала Бора. Що він хотів? Хотів… записати погрози на диктофон, Гордій підхопив таз з важкою вологою білизною. Які погрози? Бора з Альмою поспішили за ним, повернули за будинок, де вздовж глухої стіни між деревами було натягнуто дві паралельні мотузки. Я взяв у товариша годинник… Ляснуло у повітрі простирадло Гордій тріпонув ним, аби воно розпрямилося. …виглядає як годинник, насправді такий пристрій, що реагує на увімкнутий поблизу диктофон, повів далі. Дає підсвітку на циферблат якщо поруч працює диктофон. Для чого їм записувати на диктофон? А щоб був доказ, що не вони погрожують, а їм. Вони розвішували рушники у чотири руки. А ти знав про це наперед? Здогадувався… Та й розвідка доповіла. Бора недовірливо глянула: жартує? Ні, обличчя Гордія залишалось незворушним. Бора хмикнула: Тому ти з ним так лагідно поспілкувався? Ага. Прошу-перепрошую і жест на додачу. Без слів. Бора не бачила жесту. Він залишився поза її пильною увагою. Гордій відставив вбік порожній таз. Годинника на його руці не було. А годинник де? не зрозуміла Бора. У кімнаті, засміявся Гордій. Шкода, скло пошкрябати можна. Без індикатора знаю, що у кишені того бовдура диктофон працював. Та хай йому грець! Ну що, відзначимо відступ ворогів? А паспорт для чого? згадала Бора. Боро, це не паспорт, це диплом про вищу освіту. Червоний. Ану дай сюди свій диплом! лише тут до неї дійшло: пургу жене, бреше в очі. Мало не вгріла його вздовж спини скрученою підковдрою. Дай подивлюся, брехло! Що ти йому показав? Він ухилився, відскочив на безпечну відстань: Та що це тебе обходить? Усе ж залагодилось. Більше вони не прийдуть. 14 Вечеряли утрьох: Бора, Гордій та Іван Іванович. Домашнє вино з татових запасів його з ініціативи Гордія дістали з комори швидко закінчилось. Коли Гордій пішов по другу півторалітрову пляшку, тепер вже Лідчиної тернівки, Іван Іванович сказав: це вже зайве. Ніби Бора думала інакше; звичайно, зайве. Але Гордія вже було не стримати. Він пив завзято й весело. Розійшовся мовчун. Борі спочатку навіть сподобалось його піднесення, але що далі, то більше робилося тривожно від нездорової лихоманки, яка усе впевненіше заволодівала Гордієм. Щось загрозливо-хворобливе усе помітніше проступало у його зовнішності та поведінці. Іван Іванович кілька разів робив спроби зупинити процес («Ну, що? Збираємо посуд?»), але Гордій робив широкий жест рукою: так-так, забирайте усе, забирайте. І одночасно притягував до себе склянку та пляшку. Згодом Бора намагалась відновити у деталях події того пізнього вечора: усі розійшлися по своїх кімнатах, світло згасло, запала незвична тиша. Така тиша, що у вухах дзвенить. Це будинок торкався вух дзвінким безголоссям: не спати! Чи то Гордію зробилося у своїй кімнаті недобре і він проковтнув таблетку (неповну упаковку Бора згодом знайшла на тумбочці), і дія ліків у поєднанні з алкоголем викликала бурхливу реакцію, чи то кількість випитого мала на нього такий вплив, але нічну тишу раптом розкраяв короткий лякаючий хрип. Бора сіла на ліжку, прислухалась і, схопившись на ноги та застібуючи халат, злетіла вниз. Штовхнула двері до Гордієвої кімнати і побачила на підлозі нерухоме, викручене судомами тіло. Синє закинуте назад обличчя, міцно стулені губи, стиснуті у кулаки пальці. Гордій не дихав. Язика! Язика треба витягнути! тремтячий голос з-за спини. Задихнеться! Іван Іванович причалапав босий, у піжамі, з розкуйовдженим сивим волоссям. Сива кульбабка, крутить головою на усі боки, щось видивляючись. Він виглядав би зараз кумедно, якби не трагічність моменту. Ложку! Ложку потрібно! Бора вже стояла на колінах, трусила Гордія за плечі. Ще не вистачало, аби він дав тут дуба! Згодом їй було соромно, що саме ця думка промайнула першою, але це згодом можна було усе пригадати й розкласти по поличках, а в той момент вона вчепилась йому у плечі й струсонула кілька разів щосили. Жодної реакції. Вхопила ложку, яка опинилась перед нею, ледве встромила між зціпленими зубами, із зусиллям повернула боком, щелепи ледве розтулилися. Запалий язик, міцним корком втягнутий у горло, перекрив дихання. Усе, що відбувалося далі, крутилося й крутилося згодом перед очима нав'язливими повторами, як виснажливі, вимотуючі душу кінокадри, сповнені фізіологічними подробицями, страхом, болем та розпачем. Вона б'є його по щоках, б'є спочатку невміло, а тоді щосили, але голова байдуже мотиляється, як у ляльки, з боку на бік; вона з силою розтуляє його зуби, ледве проштовхує пальці, намагається встромити нігті у язик; його неодмінно, за будь-яку ціну треба витягти але нічого не виходить; вона дряпає цю вологу безнадійність, яка пручається й не піддається, якоїсь миті їй здається, що вона все робить не так і що вже нічого й не вдієш, вона губиться на секунду, хватка слабне, Гордій вмирає у неї під руками, і вона з криком, стогоном і плачем вчепляється в його язик кігтями хижого птаха і тягне м'язистого вологого слимака на себе. Гордій різко стискає щелепи, Борі перехоплює дух від болю, сльози капають на щоки Гордія, впалі, порослі дводенною щетиною, на його кривий ніс, на його повіки, які тремтять, на пульсуючу жилку на його шиї і вона розуміє, що він дихає, він живий, а Іван Іванович метушиться збоку, намагаючись допомогти, і лише заважає. Гордій з хрипом втягує повітря у себе, між закривавленими пальцями Бори, дивиться на неї каламутним поглядом і мугикає, як німий. «Швидку», каже Бора знесилено, відчуваючи, як починають боліти прокушені пальці. Треба викликати «швидку». Не треба, Гордій із зусиллям підводиться на одному лікті. Щойно візьмеш до рук телефон, я йду звідси. Він ледве вимовляє слова. Нікуди б він не пішов, просто не зміг би вийти за поріг, але Бора його послухалась. Ти! вибухнула вона плачем. Ти! Ти! Іван Іванович мусив виставити її на кухню зроби собі, дитино, ванночку для рук, тепла вода зі шматочком коричневого господарського мила, а тоді зеленкою. І все пройде, ось побачиш, все минеться. А ми з Гордієм поговоримо, добре?.. І вона пішла. А на зворотному шляху, тримаючи перед собою залиті зеленкою руки, почула під дверима: …один день, голос Івана Івановича, ти думай лиш про один день, про сьогодні, не заглядай у завтра… Бора зупинилась. «Сьогодні живу так», скажи собі. «Сьогодні ні». А завтра знову: сьогодні живу так. А далі сформується звичка, ти тільки дай їй зміцнитися, дай закріпитися. Ну то сьогодні я більше не п'ю, обіцяє Гордій. Можна не конкретизувати, не вловлює іронії Іван Іванович, просто подумати: сьогодні ні. Ти знатимеш, що це означає. Гордієве самітництво у кімнаті з двома виходами часом виглядало як добровільне ув'язнення. Він зрідка виходив у передпокій, спускався кількома сходинками у нижню частину дому; а коли вибирався на вулицю то вже надовго. Через другі двері, просто з кімнати на маленький кам'яний приступок, у траву, де під парканом хитаються на високих стеблах бузкові осінні квіти. Обходив будинок з іншого боку часом Бора бачила з кухні, як його непроникне обличчя та недбало висаджена на маківку шапочка пропливають під вікном, а на віддалі, під парканом гасає активна Альма, відволікається на щось, а тоді кидається наздоганяти господаря. Він брався за роботу у своїй майстерні під дашком, працював до сутінків, мовчки, не підтримуючи жодних розмов. Іван Іванович з Ганною Петрівною йому не заважали, вони були занурені у своє. У Гордія виходили кумедні дерев'яні звірятка, які зручно лягали б у дитячу долоньку, вони були позбавлені надмірної деталізації, але одразу було зрозуміло, що це ховрашок, це борсучок, а це білка. Він різав їх з бруска, вишикував у ряд. А Божка запевняла, що якби він захотів, міг би жити з того. Я просто впевнена у цьому, присьорбувала вона чай на кухні. Його іграшки мали б неабиякий попит. Звідки ти знаєш? не сприймала її заяви на віру Бора. А Інтернет на що? Усі ці сайти та форуми? Я там частий гість! Божка торкається пальцем довгого саморобного кульчика у вусі пластиковий прямокутник із силуетом кота, хитнувшись, повертається на місце. Я роздивилась там, що й до чого і хто що виставляє на продаж. У нашого Гордія іграшки особливі, їх немовлятам купуватимуть, аж гай гудітиме, тим, у кого зуби лізуть. Натуральне дерево, не якась там хімія. І ви, Боро, швидше пишіть, я вже знаю, куди ми вашу книжку пропонуватимемо. Ви ж у цьому, я думаю, вибачте, нуль. Але вам воно й не треба. Ви пишіть. Вночі за ноутбуком Бора чула, як Гордій гарчить. Ледь чутно. У подушку… В домі не було ані краплі спиртного. Для того, аби його здобути, треба було вийти за хвіртку, і Гордій кілька разів до неї підходив, навіть брався за край, але, вчепившись у решітку, в міцно пригвинчену табличку «Об'єкт перебуває під охороною агентства ``Гордіїв вузол''», стояв там кілька хвилин і повертав назад, у свою кімнату. Лідія вже третій день не вибиралася до Львова зі Стрия, у них там утворився лазарет усі грипували. Божка теж не приходила батьки приїхали і знову пакували наплечники, аби летіти вже у протилежному напрямку. Одного ранку Бора спустилась на кухню ще й темно було за вікном намагаючись ступати нечутно, аби нікого не розбудити. За столом сидів Гордій, пив чай з горнятка з півнем та куркою. На сусідньому кріслі лежав, скрутившись, Кіцмань. Його тарілка була чистою, Гордій вже встиг його погодувати. Бора провела рукою по гудзиках халата, мовчки взяла керамічну чашку, налила заварки, додала гарячої води й сіла навпроти. Гордій теж мовчав. Мовчав і дивився на Бору. В його погляді вже не було тої лякаючої байдужої відстороненості, з якою він проходив під вікном у своїй дурнуватій синій шапці. Він повертався до того Гордія, якого вона знала. Він глибоко пірнув і довго-довго тримався під водою, а їй залишалось, затамувавши дух, із завмиранням серця спостерігати з берега за поверхнею ставка коли ж нарешті голова пірнальника покажеться над мертвою поверхнею. Пили чай мовчки, і мовчання об'єднувало їх. Моя робота? нарешті озвався Гордій, показавши поглядом на її руки у плямах зеленки. Ні, це Кіцмань. Звар'ював, тварюка. Гордій видихнув іронічно-гірким «хм»: Я відроблю. Куплю тобі морозива, скільки скажеш. Я не їм морозива. Чому? По-перше, не люблю… А по-друге, вже немає значення після такого «по-перше». Ніколи не зустрічав жінки, яка не любить морозива, знову хмикнув Гордій. Давай ще чаю зроблю. Хочеш? В рахунок майбутнього відробляння. …Одного разу, сказала Бора, подаючи йому свою порожню чашку, це було давно, я об'їлася морозивом і після цього дістала до нього стійку відразу. А потім відраза перетворилась на байдужість. Хапнувши через край, ризикуєш радикально змінити смаки. У деяких випадках тільки на це й залишається сподіватись. Зараз, сказала Бора, і зникла за дверима. Дивися, сказала, повернувшись за декілька хвилин, дивися, що знайшла, вона розгорнула енциклопедію: Ось так виглядав Гордіїв вузол, бачиш? Ось він. Кінців не знайдеш. А чому? Бо це не просто вузол; насправді це символ єдності усього сущого. Так у житті усе скручується разом, що годі розібратись, де початок, де кінець і як з того виплутатись. Гордій мовчав, просто слухав. Був ще один спосіб розв'язання цієї загадки, не зупинялася Бора. Більшість істориків, письменників згадують цю легенду так: Олександр Македонський підкорив столицю Фригії, увійшов до храму, придивився до прославленого вузла на ярмі селянської фіри, вихопив меча та одним ударом розрубав вузол. Так?.. Але був один свідок, якого майже ніхто не згадує. За його свідченням Олександр Македонський не рубав вузла. Уяви, Гордію! Не рубав. Він вивільнив ярмо просто витяг з вузла кілок, яким кріпився яремний пасок. І що з того? Гордій пробує усміхнутися. Усі ми вміємо зав'язати так, що не знати, як з того виплутатися. Але одні ще більше заплутуються. Інші рубають вузол. А ще інші знаходять кілок. Хм! То що ти хочеш сказати? Шукай кілок, Гордію? Нічого більше, я вже сказала. Шукай кілок, сам до себе повторює Гордій. Вони розмовляють дуже довго. Іван Іванович не заважає. Встав зазирнув було до кухні: «Я у саду» і нема його упродовж години, без кави, без чаю, без сніданку. Аж поки Лідія не приїхала. Що з тобою? затримує Лідія погляд на Гордієві. Що сталося? Хворів. Бора ловить себе на тому, що намагається помітити щось особливе у їхній розмові, у поглядах, якими вони обмінюються, в інтонаціях. Щось має підтвердити її думку, яка не виходить з голови після тієї ночі, коли рипнули двері у кімнаті Гордія і силует Лідії ковзнув поруч. Вони добре приховують свою таємницю, Бора нічого особливого не помічає. Лише енергійну готовність Лідії керувати ситуацією та іронічну манеру Гордія не сприймати Лідії у цій ролі. Він так нічого й не розповів їй про той вечір, коли мало не помер. І Бора не поділилась з подругою тим, що сталося. Можливо, тому, що побачила він не хотів про це розповідати. Це був перший за тиждень вечір, коли вони знову зібралися разом. Лідія залишалась до завтра, Божка довго не знімала дивної шапочки-хатинки з виплетеним на чолі віконечком вже йду, мовляв, вже йду, аж нарешті стягнула її з голови залишилась. Де він працював? намагається згадати Бора. Звідки пішов? Одного разу обмовився здається, коли лагодив кран на кухні що був топ-менеджером у рекламному агентстві. Так, справді, і Лідія казала про це у кав'ярні. Він ще порадив назвати роман «Роба». Бора «Роба». Піар-менеджером був. Стовідсотково. Але ж про це йому розмовляти нецікаво. А цікаво про птахів, які

за п'ять хвилин до перших сутінків летять над будинком тривожними зграями; про те, що Альма розуміє людську мову, а ще більше інтонації, навіть краще розуміє, аніж людина. Це йому важливо та цікаво, а що з ним буде завтра ні. Але ж і про себе дещо говорив. Не бажаю, казав, брати участі у цій пацючій гонитві. Зробив зусилля і вистрибнув за межі бігової доріжки. Свобода! І що тепер? запитала Бора. Тепер сам вибираю, в якому напрямку та з якою швидкістю, всупереч тому, хто пускає нас по колу й заохочує штовхатись та лізти по головах. Тепер можу й зупинитись, і то надовго, а можу рвонути у протилежному напрямку. Я сам собі господар. У мене своя колія. А сенс? Який в цьому виборі сенс? Ніякого, відповідає він. Жодного. Тому і життя мені не миле. І не потрібне, даремно ти мене врятувала. А знаєш що, каже Бора, тобі не потрібне, а мені потрібне. Знаєш, для чого? Допоможи тут усе облаштувати у цьому будинку, з усіма його мешканцями, тимчасовими та вже постійними. Допоможи мені цей дім довести до пуття. То що? Подумати треба. Чого тут думати? Тут, як Божка каже, діяти треба. Тоді почнімо з вивіски. З якої вивіски? Ті чотири літери причеплю назву у віньєтці над входом. Чи ти не згодна? Мовчить. Робимо? Мовчить. То що? Та роби вже, як хочеш. Сьогодні ж зроблю. Дещо поможу тут облаштувати і піду. Я не назавжди підписуюсь під це діло. А я тебе назавжди й не кличу. Вільному воля. Боро, каже він. Що? озивається вона. Що? повторює вона. Що? Ні, все, Лідія робить заперечувальний жест руками, ніби від чогось запропонованого відмовляється. Хто б міг подумати, що він алкоголік? Ну що ти мовчиш? Що ти про нього думаєш? Алкоголік, психопат з бензопилкою, брехун, так?.. Так. А ще кіт, що гуляє сам по собі. А ще той, хто не дозволяє собою маніпулювати. І чоловік, що тримає слово. Ні, ні, хитає головою Лідія. У непевному напрямку навіть не рухатимусь. Я не можу орати сумнівну ниву. Мені потрібна впевненість у результаті. Лідко, тішиться Бора. Ти як корову на базарі вибираєш. А тут варто серце слухати, а не розум. От і слухай! дає відсіч Лідія. Я вже мала пияка, з мене досить. Трьох мала, на будь-який смак. Можу тебе забезпечити матеріалом для роману «Пияк, нероба і бабій». Треба чоловіка з якимсь іншим недоліком підібрати. Ці мені не підходять, це ми вже проходили. Але ж поборотися можна, зауважує Бора. Борітеся поборете, насмішкувато кривить губи Лідія. У тебе ім'я відповідне. А я даремно часу витрачати не хочу. 15 І того ж вечора воно нарешті стається. Х-ха!!! енергійно та голосно. Щось глухо й ритмічно вдарило кілька разів у підлогу нагорі. Х-ха!!! піднесено й безсоромно. І ляскання у долоні і раз-два-три… сім ударів у підлогу. Іван Іванович, хапаючись за поруччя, миттю видерся сходами у кімнату Бори. Зліва у дверях вже стояла ошелешена Лідія з олівцем у руці. Обличчя Бори сяяло. Х-ха! знову відчайдушно вигукнула вона, сплеснувши руками. Сиділа з урочистим виразом обличчя спиною до свого комп'ютера, тримаючи складені долоні на рівні скроні. На моніторі неповна сторінка тексту з кількома знаками оклику наприкінці. П'ятою вбила в підлогу сім гучних ударів. І це, виявляється, був початок танцю. Вона випросталась зі свого крісла, пряма спина, долоні складені, одна вище друга нижче і, чергуючи гучне поплескування долоні об долоню із клацанням пальцями, немов кастаньєтами, пристукуючи ногами, зобразила гарячий танець невідомого походження, трохи схожий на фламенко. Боро! тільки й вимовила Лідія. Боро! Я роман дописала! пояснила танцівниця, відхекуючись. Все. Три знаки оклику. Оу! зраділа Лідія. Ну то давай сюди другу частину. Ой, ще ні, Бора підхопила Лідію, зробила з нею кілька танцювальних па. Ще не готово, перечитаю, повиправляю, покорочу, тоді вже дам. Але головне я написала! Судячи з усього, роман вдався, Іван Іванович з усмішкою спостерігав за жінками. Не знаю, відповіла Бора. Я радію з того, що закінчила. Але ж тобі подобається? Принаймні я зробила, що могла, а чи вдалося не мені судити. Nemo judex in causa sua, зробив висновок Іван Іванович. «Ніхто не суддя у своїй справі». От же як буває. Поки Іван Іванович порався у саду про серце й не згадував. Навіть таблетки забував вчасно приймати. А у ніч після того, як дізнався, що документи готові і можна перебиратися у дім для людей похилого віку, в нього стався гіпертонічний криз. Іван Іванович з переляку вирішив, що це інсульт, він його давно й панічно боявся. Боявся нерухомості й безпомічності, боявся втратити пам'ять. Поки їхала «швидка», Іван Іванович зосереджено перевіряв, чи все гаразд із пам'яттю. Бора… Бора… Що, Іване Івановичу? Але це він не кликав її. Бора… знову повторив він. Це поривчастий вітер місцевого значення. Триває від доби до тижня. Так? Так. Ніколо Піросманішвілі… Ніко Піросмані. Так… Народився 21 травня 1862, стривай 21-го? Принаймні цвів бузок та акація… Епіфаній Дровняк, він же Никифор, народився 21 травня 1895 року в містечку Криниця… Я все пам'ятаю, Христино. Анрі Руссо… 21 травня… якого року? 1844-го?.. 1848-го?.. Ні, 1844-го! Це я не забув, це я обмовився. Іване Івановичу, зупиняє його Бора. Ваша кімната чекатиме на вас. Я буду рада, коли ви тут залишитесь. І мені не буде так самотньо, і Ганна Петрівна радітиме. А сад? А квітник? Кому ви залишаєте розпочате?.. Паспорт, нагадує молоденький лікар, що приїхав на виклик і забирає Івана Івановича до лікарні. Не забудьте паспорт. В куртці, Христинко, у внутрішній кишені, підказує Іван Іванович. Обидва рукави його білої сорочки закатані, в одну руку, у вену, йому вводять голку, з другої знімають манжетку вимірювача тиску. Бора шукає у кімнаті Івана Івановича немає тут куртки, тут такий порядок, одразу видно, що куртки тут немає. Там, Христино! Іван Іванович киває головою у протилежний бік, на інші двері він бачить, що пошуки пішли у неправильному напрямі. Не хвилюйтеся, заспокоює його молоденький лікар. Бора показує їм: все нормально. На кухні, на стільці вона згадала, де бачила чорну чоловічу куртку. Бора витягує з внутрішньої кишені паспорт. З фото на неї дивиться Гордій. Під фото ім'я та прізвище. Володимир Лискович. Не той паспорт. На вішаку! гукає медсестра, повторюючи підказку Івана Івановича. Паспорт, капці, піжама, серветки, горнятко, тарілка… «Ложки достатньо», кидає медсестра, побачивши, як Бора вкладає у пакет із посудом ложку, виделку, чайну ложечку та серветку з тканини; Бора лише усміхається їй краєчками губ: їй краще знати, які у Івана Івановича предмети першої необхідності. Плюс книжка, з якої стирчить закладка. Їх кілька, із закладками вона бере верхню зі стосика. Поки Івана Івановича несуть на ношах до машини швидкої допомоги, Бора встигає вхопити своє пальто, кинути до сумки косметичку з усіма грошима, і коли машина мчить до лікарні швидкої допомоги напівпорожніми нічними вулицями, вона думає: «Володимир?..» Чому Володимир Лискович? Він за паспортом має інше ім'я? Володимир Лискович! Людина, яка залишила їй дім. Володька з юності, прізвище якого їй довелося згадувати тоді, після виходу з нотаріальної контори. Тюхтій, штани «вода у підвалі», хлопець, від якого не залишилося жодної фотографії, вона й обличчя його не могла як слід згадати і зараз не може. Але присвятила йому чомусь кілька сторінок у своєму давньому щоденнику. Навіщо писала про нього, якщо він зовсім нічого для неї не значив? Той був таким собі вгодованим маминим синочком з білими м'якими руками. Цей зовсім інший: жилавий чоловік з міцними пальцями та твердими долонями. Це не він! Це зовсім інша людина. Зовсім, зовсім інша. У того зачіска була пришелепувата, якийсь чубчик недолугий у цього їжачок настовбурченого короткого волосся… А ніс! у того був звичайний ніс, зрештою вона не пам'ятає, який саме, але точно не цей збитий набік шнобель. Але і це зрештою не так суттєво. У людини може бути спочатку прямий ніс, згодом кривий і знову прямий, чом би й ні? Але є відмінності більш суттєві: той Володька дивився на неї крадькома, збоку, тремтів та відводив очі, не витримуючи її погляду, хотів і боявся, аби вона на нього глянула. А цей дивився прямо, зухвало, сам примушував її опускати очі. Цей сильніший за неї, він робить, що вважає за потрібне, бреше, іронізує над нею, фліртує з усіма. Це не він. Усяке в житті може трапитись, будь-яка неймовірна ситуація. Але не пізнати людину, з якою колись пов'язувало щось більше, аніж тимчасове знайомство? Ні, такого не може бути! Бора ледве дочекалася, коли Гордій прийде. То ти Володимир Лискович? Він якщо й розгубився, то хіба на секунду-другу. Я. Дуже приємно. Ще й руку подав, клоун. Ти? видихнула вона. Ти? Я ти, я ти, давай вже вибиратися з цього кола. Ну я. Що такого? Я мав два імені від народження, у нас так прийнято. У паспорт внесли одне, бо попросили визначитись. Коли прийшов у «Бубуйки», назвався Гордієм. Так назвався у новому товаристві, де мене ніхто не знав, так мене почали називати і так сприймати. Якщо бути точним, тоді я був Горіком, охоче відгукувався на такий варіант. А у паспорті я Володимир. Подібне доволі часто трапляється. Чого ти так переполохалась? Та що ти тут вар'ята граєш? Розпатякуєшся! Я тебе запитую: ти той Володимир Лискович? Той, що тобі будинок залишив? Ні, я інший. А звідки знаєш про того? Лідія розповіла. Я теж Володимир Лискович, що з того? У світі навіть не два Володимири Лисковичі. Нас набагато більше, я певен. Нема чого так хвилюватися. І ти хочеш сказати, що випадково потрапив у будинок свого тезки? А ти що хочеш сказати? І вона вибухає, вона дає собі нарешті волю, вона дозволяє собі вхопити його за сорочку на грудях, гудзик відривається, дзвінко падає на підлогу, і Бора з жахом відчуває, що зараз заплаче. Його руки притягують її до себе, вона чує запах чоловічого поту і рюмсає вголос, як дитина. …це я за Івана Івановича так перехвилювалась, каже вона, заспокоївшись. Хм… Хай тут живе. Місце є. Ага. Як ти до цього рішення ставишся? Ти тут господиня, роби що хочеш. А ти що скажеш? Про що ми говоримо, Боро? Це зрозуміло й без слів. А ти знову про що завгодно, лише не про головне. Кажи, що ти хотіла мені сказати. Кажи, Боро! От коли ти сорочку на мені подерла оце була ти. Ну давай! Де Альма? Залишилась на дачі. Далі. Я маю подумати. Ти мене геть заплутав. Зараз. Ну так. То ти свій паспорт показав, щоб вони зрозуміли: господар на місці. Це зрозуміло й без слів. Ти… У тебе щось з Лідією було?.. Я чула, як вона виходила від тебе. Ми не спали, якщо тебе це цікавить. Чого я маю вірити людині, яка бреше через раз? Я зараз говорю правду. Запитуй, що хочеш. Як ти збираєшся жити далі? Гримнуло у передпокої. Люди? Хто вдома є? Божка на порозі: Піцу замовляли?.. В руках велика яскрава коробка, очі сміються, не помічає, що невчасно. І закрутилося… До Івана Івановича їхали усі разом на Лідиному «Фольксвагені-гольфі»: Лідія, Бора, Гордій, Божка та маленький Митько. У палаті на двох Іван Іванович їв курячий бульйон на білосніжній серветці з гарної тарілки із позолотою, порожня півлітрова банка стояла на тумбочці, а навпроти нього, на вільному ліжку, сиділа Ганна Петрівна. Чистила йому апельсин. А то, може, зіграємо у «Вірю не вірю»? запропонувала Божка. Ми тут у повному складі. Веселилися-сміялися, пообіцяли нічого не рухати у саду, поки Іван Іванович не повернеться додому. А на зворотному шляху Гордій попросив пригальмувати на перехресті: Мені туди. Ти не залишишся сьогодні? запитала Бора. Я їду, сказав Гордій. Давайте, поки зелений. Ззаду сигналили автівки. Куди їдеш? не зрозуміла Бора. На острів Бора-Бора. І вийшов. Що за жарти! сказала Лідія, натискаючи на газ. Лист лежав між двома диванними подушками на софі. Ввечері, стелячи постіль, Бора підхопила подушки разом, переклала на крісло, нічого не зауваживши, а вранці під ноги випав згорнутий навпіл аркуш паперу. «Не бійся, я не він. Просто однофамільці, просто я маю два імені одне з них занесено у документи. Я інша людина, Боро. Не та, яку ти знала в юності. Таке трапляється, людина може змінитися до невпізнання. У мене це трапилось тричі за життя. Після тебе, у період «Бубуйків», ти б мене не одразу пізнала. Я не про зовнішність кажу, ти ж розумієш. Хоча і зовнішність тоді теж змінилася. Друга переміна коли я кинувся робити кар'єру, поставивши усе на цю карту. А третя коли кинув усе, чого досягнув, і пішов тимчасово жити на дачу свого товариша й сторожувати у нього. Я вже мав бути далеко звідси, але ж не витримав захотів подивитись, як ти на новому місці облаштовуєшся… Був Володимир-технар став Гордій-музикант, а тоді Володимир-рекламіст, а тепер Гордій-дереворіз… Я все чекав, що ти мене пізнаєш. Розумію, ми не пізнаємо своїх сусідів, коли зустрічаємо їх в іншій обстановці, не на своїй вулиці, а, скажімо, в іншому місті. Ми самих себе кількарічної давнини на випадковому фото у чужому альбомі не одразу пізнаємо і з цікавістю розглядаємо: диви, невже це я? За зовнішніми змінами людину пізнати не важко. Невпізнаваними нас роблять внутрішні зміни. Але чомусь мені так шкода, що я, теперішній, викликаю в тобі сміх і сльози, а той, давній, щирий та незграбний у своїх почуттях та їхніх проявах, не міг. Цей дім твій. «Бора» належить Борі. Подався на спокусу глянути бодай одним оком, яка ти зараз, як дім тебе сприйме, як складатимуться ваші стосунки, бо цей дім він особливий, ти це вже знаєш, він сам вибирає, кого приймати, а кого ні. Я навіть відчув однієї миті, що хотів би бути тут разом із вами. У такому собі Ноєвому ковчезі (пам'ятаєш, як ми бавились у потерпілих у всесвітньому потопі?). Про дім. Щоб ти не думала, що я знову щось накрутив і брешу. Сім'я мого діда та бабусі приїхали до Львова ще до війни, цей дім дістався їм просто так. Їх тоді багато було порожніх помешкань та будинків, заходь та живи. У будинку, який їм запропонували подивитись, усе було готово до зустрічі із новими мешканцями. Навіть теплий борщ стояв на плиті. Лише згодом вони зрозуміли, що це не їх, інженерів зі сходу, так гостинно зустрічали, це господарів так блискавично забрали з їхньої оселі. І ти нарешті даси раду з тим домом. Мені подобається, яким він стає при тобі. Ти прочитала про моїх бабцю з дідом, і, мабуть, подумала: знову брешеш, який же ти лемко, Гордію, якщо вони прибули до Львова з далекої Калуги і створювали тут сучасний завод? Але і це є правда. Правда часто виглядає брехнею. Мої батьки взяли мене у сім'ю, коли померла самотня жінка, що працювала на їхньому заводі «місцева», казали приїжджі. Це була моя мама. Від мене ніколи не приховували, що у мене була рідна мама, і хто вона була, і хто її рідні принаймні ту інформацію, яку вони самі мали, мої другі батьки, такі самі мені рідні. Коли я був підлітком, до нас приїжджала гостя з Польщі пані Марія. Вона й розповіла мені те, чого я не знав про свою іншу бабцю, про мого діда-художника Никифора, але я на той момент вже був інший і доволі байдуже сприйняв цю історію, тим більше, що у своїх паперах знайшов лист за іншим підписом Епіфаній Дровняк, наплутала старенька, вирішив я. Виявилось, не лише дід, але й батько мій теж був лемком, переселенцем з Польщі, з Лемківщини. Але ти мене знала вже як представника заводської «династії», якщо ти пам'ятаєш цю деталь взагалі. Але то таке. Довга історія, схожа на роман, описувати щось подібне твій хліб, я ж не письмака. Я не надто й хотів, аби ця історія з дідом випливла на поверхню, вона моя, особиста. А то бовкнув напідпитку, а воно й понеслося. Малюнки діда, їх там не більше десяти, на горищі, у скрині. Там усього багато і від нас, і від наших попередників. Ну що ще? Для чого я приходив? Для чого я повернувся у цей дім? Для чого я приходив у цей світ? Ну точно не для того, аби щовечора самому лягати спати у великому будинку і щоранку поспішати на нараду нашого славного, найбільшого та найуспішнішого на Західній Україні рекламного агентства. Продав авто, віддав дім у надійні руки. Все! Ганна Петрівна теж тобі казала правду, лише трохи забігаючи наперед. Я її попросив. Я справді мав бути вже далеко. Затримався біля вас. Завтра вже буду у Польщі. Мій велосипед давно готовий, давно чекає. Може, я приходив у цей світ задля тих років, що лишились попереду? Може, це і буде період справжнього мене? Шукати себе у мої роки, може, й соромно, але ж гірше від цього лише примиритися з тим, що не твоє, і нічого вже не шукати. Ще одне. Івану Івановичу я усе розповів. Як тобі зараз, може, трошки більш докладно, бо відповідав на його запитання. А він мені на це сказав латиною, і сам же (ну ти знаєш, як завжди) переклав: ``Погане те рішення, яке не можна змінити''. Погане не погане, та все ж залишаюсь при ньому. Я написав листа, незграбного та сумбурного, і завтра згадаю про щось важливе, про що тепер не згадав. Неймовірне вдалося тобі: я листів не писав вже сто років. А ймовірне не вдалося. Але це все, Боро». Заспана Божка кулею вилетіла зі своєї кімнати: Що сталося? Божко! вже тихо повторила Бора. Дай свій велосипед. Мені дуже треба. Та он він, у передпокої. Беріть. Як ти казала: де він живе? На тих дачах, що одразу за окружною дорогою? Який будинок, поясни. Розумничка Божка усе піймала на льоту. Праворуч, другий, здається, гарніший, аніж решта. Та Альма ж буде! Не помилитесь. Давно Бора не їздила велосипедом, а тут застрибнула, зірвалася з місця як ніби шістнадцятирічна. Крутонула педалі і «седона» пішла легко, слухняно, розуміючи її з півруху. Будинок був порожнім, даремно вона тиснула на кнопку біля воріт. Чула на відстані дзеленчання але ані собака не озивався, ні жодних інших звуків не було чути. З-за воріт неподалік вийшов чоловік у вицвілій куртці, за спиною у нього гавкали пси, він причинив хвіртку, не випускаючи собак, і Бора побачила Альму. Альмо! гукнула вона. Та радісно завищала, упізнавши її. Вам кого? запитав чоловік. Я Гордія шукаю. Шукайте тепер вітра в полі, дівчино, хмикнув чоловік, нагадавши Борі подібну манеру Гордія. Спізнилась, констатувала вона. Вже години три як поїхав. А коли вернеться? А хто ж його знає, коли. Він мені не доповідав. Стахур має знати, чоловік кивнув убік дому, товариш його, господар дачі. Маєте телефон? Не маю, сказала Бора. І згадала про уривок газети, запханої у кутик дзеркала. І телефон Гордія дайте. Чоловік глянув на неї здивовано, але нічого не сказав. Бора від'їхала так, аби тому чоловікові не було її видно. Рука ще тримала тепло від голови Альми Бора просунула руку за грати воріт почухала собаці між вухами на прощання, Альма примружилась і тихо заскавучала. Набрала номер Гордія. «Ваш абонент поза зоною досяжності». Набрала кілька слів та відправила есемеску. Я чекаю на тебе. Так, тепер інший номер. Їй відповів густий чоловічий бас. Пане Стахуре? Вас турбує Христина Бора. Моє прохання досить незвичне, воно стосується собаки Альми. Мій друг Гордій він сторожував на вашій дачі приходив до нас із цією собакою, і я хотіла вас попросити, чи не могли б ви нам її віддати. Чи продати. Та ради Бога! голос чоловіка піднесено гудів у телефоні. Забирайте. Вона нічия. Приблуда. Живе на наших дачах, люди її підгодовують. А я маю свого собаку. У мене мініатюрний бультер'єр. Знаєте таку породу? …Чоловік у вицвілій куртці із цікавістю знову підійшов до воріт: що забула ця жінка на велосипеді? Я Альму забираю із собою, без зайвих пояснень повідомила Бора. Забирайте, погодився чоловік. Альма вже нетерпляче підскакувала за ворітьми, радісно підвискувала, і разом із нею скавучав інший пес. Йому передався від Альми цей піднесений неспокій. Чоловік із псом навіть на дачну дорогу вийшли, аби спостерігати за тим, як кумедно їде на ровері жінка, вихляючи та пригальмовуючи, викручуючи раз у раз переднє колесо, аби не наїхати на собаку, що скаче навколо неї, перебігаючи з одного боку на інший. Кудлата безпородна Альма як здуріла. Хіба могла вона сподіватись, що після чергової втрати на неї чекатиме такий сюрприз? Що в її житті ще можливий щасливий поворот? А от же ж сталося. По неї приїхали з міста, і ніхто інший, а Бора. А це достеменно означає, що Альма побачить Гордія. Як не зараз то згодом. Рано чи пізно побачить. Це зрозуміло навіть безпритульній собаці, яка за своє життя пізнала безліч розчарувань, і от нарешті знайшла своїх. Вересень 2010 червень 2011 eNp7-viZ2M-_PLfurbv3euWNO1wwWRoLUw,,


home | my bookshelf | | Бора |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 31
Средний рейтинг 4.5 из 5



Оцените эту книгу