Book: Невільничка



Невільничка

Присв'ячено Б.А.М.


Давно ко­лись, у Ов­ру­чеві, ко­ли знаєте, на­ро­дивсь хлоп­чик Ос­тап і, як тільки став він на свої ніжки, за­раз пішов по Ов­ру­чеві, по­ди­вивсь усю­ди - та й ка­же: «Ге-ге! По­га­но жи­ти лю­дям у Ов­ручі! Тре­ба б сьому ли­ху за­побігти!»

Бо тоді, бач­те, набіга­ла на Вкраїну уся­ка невіра - тур­ки, та­та­ри, - не так, як те­пер, що хоч бу­ва теж подія, та вже інша, хрис­ти­янська - чо­гось не так, ма­буть, обідно, чи що? То ж, ка­жу, тоді набіга­ла уся­ка невіра - тур­ки й та­та­ри. Ни­ще­но міста красні, чи­ма­ло ко­зацт­ва зве­де­но з світу, ба­га­то дівчат і жінок у по­лон заб­ра­то.

Приходить Ос­тап до­до­му, а батько й ма­ти йо­го пи­та­ють - бо, ска­за­но, оди­нець, ди­ти­на - то в вічі їй див­ляться і за­раз вже пос­те­ре­жуть усе, - пи­та­ють:

- Чого се ти, син­ку, за­ду­мав­ся?

- Від то­го я, - ка­же Ос­тап, - за­ду­мав­ся, що по­га­но лю­дям у місті Ов­ручі жи­ти!

- Ге-ге-ге! - ка­же батько, а ма­ти тільки зітхну­ла ва­же­нь­ко.

- Треба сьому за­побігти! - ка­же Ос­тап.

- Ге-ге-ге! - знов ви­мо­вив батько. - Рад би у рай, та… - А ма­ти ще важ­че зітхну­ла, та й на тім роз­мо­ва й скінчи­ла­ся на цей раз, ще батько й ма­ти за­жу­ри­ли­ся, кож­не по-своєму: батько ох­мурнів, повісив­ши го­ло­ву, а ма­ти, голіво­ньку схи­лив­ши, ос­мутніла, а Ос­тап знов пішов по місті Ов­ручі по­ход­жа­ти, та ог­ля­да­ти, та свою ду­му ду­ма­ти, свою ра­ду ра­ди­ти.

А потім час плив своїм пли­вом - як завсіди, й Ос­тап ріс своїм рос­том, як зви­чай­но. Тільки, що як впа­ло йо­му у дум­ку і в ду­шу, що в Ов­ручі по­га­но лю­дям жи­ти, то як на­че зер­нят­ко яке прий­ня­ло­ся, роз­ви­ло­ся, роз­коріни­ло­ся: він вже не зас­по­коївся з тієї го­ди­ни і усе тільки ду­мав, та га­дав, та за­миш­ляв. Тим ча­сом як інші хлопці би­ли­ся із со­бою, не­мов півні, за яку свою по­га­ну, або, як вед­меді, по­сі­да­ли од­но ‘дно­го за які цяцьки, або гра­ли­ся та пус­ту­ва­ли хо­ро­шенько, Ос­тап тим ча­сом усе по­ход­жав, та пог­ля­дав, та за­миш­ляв.

Як усі тії, що ду­же собі го­ло­воньку жу­ють, чи кло­по­чуть, або ду­же у чімсь ко­ха­ються, Ос­тап ча­сом, як піде хо­ди­ти, то й да­ле­ко зай­де, по­ки йо­го що сха­ме­нить. Оце од­но­го ра­зу ду­же він да­ле­ко зай­шов у своїй такій жур­боньці, ко­ли ж ось шурх­ну­ло - на­че пти­ця пурх­ну­ла, бряз­ну­ло - на­че стрі­ла за стрілою про­летіла, лед­ве йо­го не ски­ну­ла з місця, лед­ве він встиг за­ба­чи­ти взброєно­го тур­чи­на на легкім коні, а в тур­чи­на - дівчи­ну з ру­сою ко­сою, що прос­тяг­ну­ла ру­ки до йо­го й ви­мо­ви­ла: «ря­туй, ко­за­че!», і усе зник­ло, як не бу­ло ніко­ли.

- Коли б же си­ла моя та літа мої! - про­мо­вив Ос­тап, і ду­же гірко йо­му ста­ло, що не міцна ще си­ла йо­го, не ве­ликі ще літа.

Оце як­би нам з ва­ми, вам та мені, та­ке тра­пи­лось, то б ми, я та ви, ах­ну­ли й зітхну­ли (чо­го по­ми­на­ти маємо, що теж ду­же б пе­ре­ля­ка­ли­ся?), прий­шли до­до­му, по­го­во­ри­ли із сусіда­ми та й за­бу­ли, а Ос­тап ні - не за­бу­вав.

Знов од­но­го ра­зу пос­лав батько Ос­та­па у ліс по дро­ва. Самі, ма­буть, знаєте, як то ве­се­ленько їха­ти ве­се­леньким ран­ком до гаю: сам гай на­че сміється, шум­ля­чи на­зустріч вам, - уся­ке, здається, сер­це ра­дується, уся­ке око тішиться, а Ос­тап, що пог­ля­не, то око йо­го гірш зас­му­титься, сер­денько більш при­ну­диться.

Коли от ярок попід са­мим гаєм, і тільки що у ярок, кінь як ша­рах­не убік, - ба­чить Ос­тап - ле­жить при до­розі ко­зак вби­тий: мо­ло­дий, у са­мо­му квіті своєму, міцний, у самій силі своїй, ле­жить, згуб­ле­ний навіки. Ос­тап при­хи­ляв­ся й скло­няв­ся до йо­го, прис­лу­ха­ючи - не ди­ше, ні.

Якби та­ке нам, вам та мені, то що ж ро­би­ти; чи ж се пер­ший ви­па­док ли­хий? Ми б, ви та я, по­по­ту­жи­ли, мо­же, й поп­ла­ка­ли та й да­ли собі покій, а Ос­тап ні - собі по­кою не да­вав.

Третього ра­зу ви­па­ло йо­му прос­ту­пи­ти аж у са­мую країну од схід до захід сон­ця, від півдня й від півночі, і та­ка скрізь країна по­руй­но­ва­на, по­не­во­ле­на по­ка­зу­ва­ла­ся, що Ос­тап аж за го­ло­ву взявсь.

Коли б се ми, ви та я, то б ми по­жал­ку­ва­ли зви­чай­ненько та, за­го­ро­див­ши собі якусь при­до­боньку, у ку­точ­ку за нию сиділи ти­хо; а Ос­тап ні - не за­нед­бав.

Не бу­ло Ос­та­пові сну, ані відпо­чин­ку; не бу­ло спо­кою, ані відра­ди. Який жаль йо­го, яка йо­го ту­га посіда­ла - ви, діточ­ки, то­го не мо­же­те й не му­си­те зна­ти. На­че го­лос який кли­кав йо­го, не­на­че ціла країна рідна гу­ка­ла на йо­го, не­мов усе ли­хо людське бла­га­ло: ря­туй, ря­туй!

Чи ж то кож­но­го та­кий го­лос хоть ча­соч­ком не пок­ли­кав? Еге! Чо­му ні! Та, бач­те, інших ба­га­то теж го­лосів гу­кає: «А що тобі бу­де? А як тобі прий­деться?» Та й пог­лу­ша­ють…

Почали лю­ди добрі на Ос­та­па пог­ля­да­ти, по­ча­ли тро­хи з йо­го й кеп­ку­ва­ти - хто гірко, а хто лю­бенько, а хто - то й зас­му­тивсь, а хто - то й зля­кавсь…

Я знаю, що як­би з нас, з вас та з ме­не, по­ча­ли лю­ди так чи так кеп­ку­ва­ти, то б ми за­со­ро­ми­лись страх, по­чер­во­ні­ли чер­воніш півонії, усе по­ки­ну­ли й втек­ли, й схо­ва­ли­ся; я знаю, діточ­ки, що як­би ми, ви та я, ко­го та­кеньки зас­му­ти­ли або пе­ре­ля­ка­ли, то б ми ху­те­сенько й зас­по­коїли; та Ос­тап, бач­те, не та­кий був, - а як він був не та­кий, то не так і ро­бив.

Отже ж, тоді за се по­ча­ли­ся йо­му усякі на­пасті, біда та ли­хо. От як у казці, що ба­бу­ся ко­лись роз­ка­зу­ва­ла, ко­за­ку тре­ба бу­ло го­ри крутії пе­ре­хо­ди­ти, ріки бистрії пе­реп­ли­ва­ти, огонь па­лю­щий пе­рест­ри­бу­ва­ти, - пам’ятаєте? Пам’я­та­єте, ми ще тоді з ва­ми ра­ди­ли то­му ко­за­кові нев­га­мо­ва­но­му усе теє за­нед­ба­ти та до­до­му по­вер­ну­ти­ся - хай йо­му усе доб­ре! - і тоді ж, пам’ятаєте, ми з ва­ми пе­ред своєю ду­шею за­рек­ли­ся, що самі зро­ду-віку у та­ке клопітне не вбе­ре­мось - пам’ятаєте? От­же, Ос­тап ввібравсь, зав­зя­тий! І уви­си­лись по­пе­ред ним го­ри крутії такі, що й не прис­ту­пи­ти - на­че стіни голі; й поп­ли­ли пе­ред ним ріки гли­бокі та бистрі, що кручі рвуть, ся­ють, як діамант, й ме­чуться хви­лею, ніби з пловців кеп­ку­ючи; й за­па­лав огонь по­пе­ред ним, па­ля­чи усе ок­ру­ги се­бе, як з’їда­ючи.

Діточки, що, як­би нам та­ке? Ніжеч­ки ж наші бист­ренькії! Бу­ло б вам тоді ро­бо­ти! Та маю та­ки надію, що не по­пус­ти­ли б нас за­ги­ну­ти, а за­нес­ли б хіба у дру­гий кінець світу Бо­жо­го, де не­ма ог­ня, хіба щоб тільки ка­шу ва­ри­ти або у хаті засвіти­ти; де по ріках пе­ревізчи­ки, а у го­рах шля­хи про­битії…

Отже, ви й по­ча­ли лю­бо ма­ри­ти, яка-то країна та слав­на - годі-бо: те­пер пер­ша річ не­хай про­ва­диться про Ос­та­па, що він дравсь на круті го­ри, зри­вавсь, ко­тивсь до­до­лу, знов чіплявсь, знов зри­вавсь та знов-знов-знов, по­ки аж вер­хо­ви­ни до­ча­пав; що він плив бист­рою рікою, зах­лес­ку­вавсь, то­нув, ви­бай­ку­вавсь і знов-знов-знов, по­ки аж на бе­резі став; що він у огні опа­лю­вавсь, прис­ма­жу­вавсь, горів по­ве­ли­ку й по­ма­леньку, по­ду­же й по­ле­геньку, по­ки аж опи­нивсь на свіжо­му містеч­ку. При­га­дай­те, що тільки пти­ця хут­ко го­ру пе­релітає, ри­ба бист­ро ріку пе­реп­ли­ває і тільки ку­пальський огонь мож­на у мет пе­рест­риб­ну­ти - то Ос­тап чи­ма­лий час по­би­вавсь; я то й не при­мо­жу вам оповісти­ти, кілька раз со­неч­ко зіхо­ди­ло і за­па­да­ло і знов, і знов, і знов, а теж - кілька раз місяць ви­но­сив зо­лоті ро­ги, по­ки Ос­тап збувсь своєї праці…

Важка бу­ла! Я ба­чу, ви ро­зумієте яка, бо зітхаєте, й собі й мені не жа­даєте…

Отже ж, по усіх своїх тру­дах та по усіх при­го­дах Ос­тап по­вер­тавсь до­до­му… Про­хаєте оповісти­ти вам уся­ку при­го­ду у под­ро­биці - годі! Се те­пер, удень, та й те, по­ки ще не чу­ли, то про­хаєте, храб­ру­ючи, а прий­де ніченька, спа­ти не бу­де­те - цур йо­му! Луч­че про те й не зга­ду­вать!

Отже, ка­жу, по усіх своїх тру­дах та по усіх при­го­дах по­вер­тавсь Ос­тап до­до­му, їхав ко­нем во­ро­неньким. Він по­ки­нув свою ха­ту, от­ця й неньку, й місто ще мо­ло­ди­ком - у та­ких літах один мій ро­дич ще стра­ву у ву­хо за­но­сив, не си­ла йо­го ще бу­ла, мо­го зо­ло­тенько­го, у ро­тик впра­ви­ти - а по­вер­тавсь Ос­тап вже мужнім ко­за­ком на тій порі, як от, знаєте, наш сусід, що ви­ко­хав собі пре­гар­но­го уса, на руці має перс­тень й шу­кає, - та­кеньки ж жур­ли­во шу­кає ко­ней стро­ка­тих по­ку­пи­ти. Щи­рий ко­зак Ос­тап був, і, як він їхав во­ро­ним ко­нем, ди­ви­ти­ся бу­ло ми­ло… Не мо­жу йо­го хва­ли­ти, бо як хва­ли­ти, то й тре­ба до чо­гось прирівня­ти, а до чо­го ж я ко­за­ка, щи­ро­го ко­за­ка, рівня­ти­му у світоч­ку?

Повертавсь Ос­тап до­до­му, і вже бли­зенько бу­ло йо­му до міста, вже зна­комісінькі місця з усіх боків по­ка­зу­ва­ли­ся і з ним віта­ли­ся, вже місто мріло не­да­ле­чеч­ко. Він під’їжджав ду­же ра­ненько, тоді як ще ми з ва­ми спи­мо товс­теньким сном.

Ранок тільки що за­чер­вонівсь й за­зо­ло­тивсь, тільки ще най­раніші пташ­ки ще­бе­та­ли, тільки ще най­дбай­ливі лю­ди обуд­жа­ли­ся.

Чи хто з вас, діточ­ки, доїздив рідненько­го містеч­ка ко­ли-не­будь ран­ком ра­не­сеньким до рідненької се­литьби, зга­ду­ючи ра­зом тодішні мис­лоньки свої й сподіван­ки, де тут пла­ка­ло­ся й раділо­ся, як про­ща­ли­ся, і по­ки­да­ли, і розс­та­ва­ли­ся, усю доб­ру і ли­ху го­ди­ноньку тодішню; чу­ючи ра­зом - який­сь жаль тро­нув сер­це й ра­дощі, що сер­денько поніма­ють так от, як го­во­рять, що од­но око пла­че, а дру­ге сміється, як по­пе­ред со­бою вба­чаєте рідненькі місця? Еге! Лу­ча­ло­ся вам се, ка­же­те. А чи лу­ча­ло­ся вам вез­ти із со­бою виз­во­лен­ня своєму на­ро­дові? Ні-ні-ні. Усі ні? Ні. То ж і не знаю, чи доб­ре ви вчуєте й вро­зумієте те, що Ос­тап на во­ронім коні чув і знав доїжджа­ючи, бо він віз та­ке виз­во­лен­ня з со­бою…

У тих при­го­дах та тру­дах, що ми про їх ду­же ба­ла­ка­ти про­ти ночі не хотіли, Ос­тап зібрав собі гар­не військо ко­зацьке пот­ро­ху і вже був на­по­го­тові йти на тур­ка. Військо вже й по­су­ва­ло ту­дою прос­то, у Ту­реч­чи­ну, ве­ли йо­го пол­ков­ни­ки хо­робрії… не такі хо­робрії, мо­же, як наш дядько пол­ков­ник, що так ду­же від йо­го жасмінни­ми па­хо­ща­ми пах­не і з та­кою-то лю­бою він ди­виться на свої но­венькі жов­тенькі ру­ка­вич­ки, як надіне їх, приб­рав­ши­ся на який бен­кет, - не такі, мо­же, ка­жу, хо­робрії, а такі собі, добрі… Те ж військо ве­ли пол­ков­ни­ки прос­то у Ту­реч­чи­ну, а Ос­тап час­тенько звер­тав убік і скрізь занімав з со­бою мо­лодь у військо. От­же, за­вер­нув і у своє, рідне місто, де теж, ма­буть, не без зна­ко­мих в йо­го лю­дей бу­ло.

Тихо й ра­но бу­ло, як Ос­тап уїхав у місто, так ще ти­хо, що йо­го кінь во­ро­ний ту­пою своєю обуд­жав лю­дей; відчи­ня­лись віко­неч­ка де­які, і виг­ля­да­ли об­лич­чя - де­які зна­комі Ос­та­пові і де­які ні - ті, ма­буть, що без йо­го по­ви­рос­та­ли, або поб­ра­лись у місто з чу­жо­го яко­го се­ли­ща. Під’їхав Ос­тап під свої во­ро­та - до от­ця, до неньки. Ненька з ра­дощів ве­ли­ких, з ве­ли­ко­го сво­го ко­хан­ня аж зап­ла­ка­ла по­ба­чив­ши; батько з ве­ли­ких ра­дощів й ко­хан­ня аж всміхнувсь… Далі сусіди близькії й да­лекії прибігли, скуп­чи­ли­ся, пи­та­ли­ся… А Ос­тап з усіма вітається і до усіх од­но го­во­рить: «Годі, годі, брат­тя, у ярмі хо­ди­ти! Годі, годі, брат­тя, під не­во­лею сидіти!» І усіх кли­че: «Ходім, брат­тя, за край во­юва­ти! Ходім, брат­тя, виз­во­ля­тись!»

Часом лю­дей тільки гар­ни­ми сло­ва­ми влов­ля­ють, що ж то дією влас­ною мож­на! В один черк ко­ло Ос­та­па зграєю ви­ро­юва­ли­ся мо­лоді й старі ко­за­ки, й ко­зач­ки, й діти малії, й усі слу­ха­ли, усі згод­жа­ли­ся.

Ще га­разд со­неч­ко не підби­ло­ся у небі, вже скрізь взбро­юва­ли­ся як спро­можність, ко­ней ви­во­ди­ли, сідла­ли, - в ко­го чо­го не бу­ло - біг той пи­та­ючи, шу­ка­ючи; ко­зач­ки до­по­ма­га­ли й ко­ха­ли як­мо­га; діти кло­по­та­ли­ся, на­чеб їм на тур­ка пе­ред вес­ти йшло­ся… Ос­тапів батько, що все ко­лись ка­зав тільки: «ге-ге! рад би у рай, та…» те­пер­ки при­би­равсь, на­че справді до раю - об­мо­лодів, од­ве­селів… Ко­зак Пам­пуш­ка, що вже де­сять років ле­жав узим­ку на печі, а влітку на лавці, що об­дув­ся, як ба­ри­ло, а жінка йо­го зсох­ла, як тріска, лед­ве всти­га­ючи ліпи­ти для йо­го смачнії ва­ре­ни­ки, той са­мий ко­зак Пам­пуш­ка те­пер сто­яв на но­гах, як го­ра, і як ча­сом на горі пташ­ка си­дить, так у йо­го за пле­чи­ма вба­ча­ла­ся ма­ленька тор­боч­ка з су­хар­ця­ми, як і в інших пісних душ…

Кажу ж бо вам, ще со­неч­ко не зовсім за­па­ло за мо­ги­лу Кри­ву­ху, що зе­леніє по­за містом, а вже вип­ра­ва ко­зацька ру­ши­ла з міста за Ос­та­пом, гра­ючи кіньми, виб­лис­ку­ючи зброєю; очі ко­зацькі про­меніли од­ва­гою, сер­ця ко­зацькі кипіли гнівом мсти­вим… Уяви­ти собі тільки, то аж за сер­це бе­ре, а що ж то бу­ло по­ба­чи­ти те військо ко­зацьке, як во­но усе зібра­ло­ся до­ку­пи та ру­ши­ло за Ос­та­пом про­ти во­ро­га!

Веде Ос­тап військо день - сте­пом зе­ле­ним та безк­раїм; сте­по­ва тра­ва ко­ли­сається, сте­пові пташ­ки ще­бе­чуть: ще­бет­не пташ­ка раз чи дру­гий го­лос­ненько - та й на­че сте­ря­є­ться го­ло­сок у то­му сте­по­во­му роз­ло­го­му роз­доллі; вже знов дру­гий го­ло­сок ще­бет­нув, і той так са­мо сте­рявсь, і нез­чис­лен­но тих го­лосків вчується й про­па­де, вчується й про­па­де… Пер­шо­го дня нічо­го не пе­рестріло­ся війську ко­зацько­му, і спокійний був відпо­чи­нок уночі на сте­пу.

Другий день теж усе ти­хо і спокійно, й усе сте­пом ру­ша­ли, аж до ве­чо­ра. От­же й вечір.

Тоді са­ме вес­на па­ну­ва­ла, і та­кий то був вечір сильне ро­же­вий, що аж усі ко­за­ки, мо­лоді й старі, при­том­лені дов­гим по­хо­дом, по­ро­жевіли, як зо­ря­ни­ця: мо­ло­денькі, як зо­ря­ни­ця ран­ко­ва світо­ва, а старі - як тая пізняя вечірняя; і вже со­неч­ко за­хо­ва­ло­ся, а мгла у сте­пу не темніла, тільки ро­жевіла та ро­жевіла, аж зорі, ви­си­пав­ши­ся на чистім небі про­зорім, по­ка­зу­ва­ли­ся тоді на­че з се­реб­ра про­ме­нис­то­го. Ста­ло військо од­по­чи­ва­ти, і та­кеньки ти­хо зро­би­ло­ся, як військо­ва хо­да ста­ла і військо­вий рух зщух­нув, що, мо­же, ко­жен ко­зак по­мис­лив, що се за вечір ти­хий, хоч ніхто не ка­зав - усі сли­ве люльки за­па­ли­ли; дех­то при­див­лявсь вда­ли­ну, як ота­ман, дех­то ще ко­ло ко­ня сво­го по­равсь, не­по­да­леч­ко десь у сте­пу, де коні пас­ли­ся…

Коли ж про­чув­ся Ос­тапів го­лос, й усі ко­зацькії го­ло­ви піднес­ли­ся, усі ко­за­ки нас­то­ро­жи­ли­ся.

- Панове-молодці! - про­мов­ля Ос­тап, - щось від схо­ду на­че хма­ра нас­ту­пає?

Усі очі ко­зацькії вже у той бік вдив­ля­ли­ся. Справді, на­че хма­ри­ло звідтіль.

- Се тур­чин, ота­ма­не! - ка­же ста­рий ко­зак і йде сво­го ко­ня з по­па­са бра­ти. Оце, як ча­сом, вба­ча­ючи ота­ру овець, ка­жуть: се нашії вівці, та й ідуть по шап­ку та по батіг за­га­ня­ти. А мо­лоді од­но­го чер­ку опи­ни­ли­ся на ко­нях; вже вій­сь­ко зрівня­ло­ся, ста­ло, пол­ков­ни­ки роз­каз свій да­ва­ли, ота­ман упе­ред війська виїхав, став.

Турчин ближ­че наб­ли­жавсь, і вже добрі очі, то й розг­леділи б у ро­жевій мглі, при тих срібрис­тих пло­ме­нис­тих зо­рях, чал­ми ту­рецькі, і ко­рог­ви, і міся­цеві ріжки на ко­рог­вах; і ко­заків вгле­де­но, оце вик­лик, ви­гук роз­ко­тив­ся, і по­летів тур­чин лег­ки­ми кіньми на ко­заків - не­мов са­ра­на на квіти пишнії… Ко­за­ки теж пус­ти­ли ко­ней, і по­ча­ло­ся… Інший б’ється й ру­бається не відсту­па­ючи, як мур, по­ки або впа­де, або чис­то ко­ло се­бе ви­ру­бає й дви­не далі; інший не­мов птах: і од­ле­тить й на­ле­тить знов, і знов од­ле­тить і на­ле­тить, і знов, і знов ру­ба­ючи; інший заг­навсь аж у ши­ри­ну вра­жу; де­які коні самі вже ска­чуть сте­пом… Б’ються, та б’ються, та б’ються, та все з гіршим опа­лом, на­чеб­то жи­во­го жит­тя у війську прибільша­ло­ся, а не вмен­ша­ло…

Торік приїздив ваш братік з війська та роз­ка­зу­вав, як він був у ба­талії, що у йо­го са­мо­го-самісінько­го тільки й ціля­но, у йо­го усі кулі летіли, й усі гар­ма­ти па­ли­ли, й усі руш­ниці стріля­ли, і не міг він умом знес­ти, яким ди­вом-див­ним він жи­вий та цілий вис­ко­чив… От­же, мо­же, то­го ве­чо­ра у сте­пу й ко­зацька ба­талія тро­хи не та­ка страш­на бу­ла, як братіко­ва… По­ляг­ло тоді го­ло­ва­ми уся­кої віри - й ту­рецької, і ко­зацької; ста­ро­го й мо­ло­до­го віку поз­га­са­ло, на­че свічок, хут­ко й лег­ко по­зад­му­ха­них…

Б’ється Ос­тап і ру­бається, аж пра­ви­ця ко­зацька зомліває, од­бив­ся да­ле­ко від своїх, - ок­ру­ги усе чал­ми; от ко­ня під ним во­ро­но­го вби­ли - б’ється Ос­тап і ру­бається, ще ско­чив­ши на зем­лю. Як кру­ки, на­летіли на йо­го тур­ки з муш­ке­та­ми, з шаб­лю­ка­ми; як го­рох з мішка сип­леться, так по­си­па­ли­ся на ко­за­ка до­бит­ки смертні; оруж­жя ко­зацьке по­щер­би­ло­ся руб­ля­чи - от­же й задз­веніло вос­татнє й роз­па­ло­ся, як пе­ре­горіло; от ко­зак з своїми тільки ру­ченька­ми зос­тав­ся - от­же, йо­го схо­пи­ли, от кріпко та міцно він скру­че­ний, зв’яза­ний - от він на коні пе­ре­ки­ну­тий че­рез сідельце, і помк­нув йо­го бо­ро­да­тий тур­чин сте­пом. Усе зник­ло з очей, нічо­го не чут­но ста­ло. У тем­но-ро­жевій мглі, при зо­рях среб­рис­тих, ба­чив Ос­тап тільки об­лич­чя бо­ро­да­те з ду­жи­ми, блис­ку­чи­ми очи­ма, а чув тільки, як бист­рий кінь ко­пи­том землі до­тор­кавсь, не­су­чись сте­пом…



Далі вже Ос­тап нічо­го доб­ре, істно не пам’ятав, а па­м’я­тав, що, то як у сні, у дремлі - от ніби кінь десь зу­пи­нивсь; от ніби йо­го розк­ру­ти­ли й розв’яза­ли, й зомліле йо­го тіло, як мо­ро­зом і жа­ром узя­ло­ся; от ніби якісь улич­ки ву­зенькі й на улич­ках якась діво­ча пос­тать - уся за­вер­че­на у білім ру­б­ку; от ніби над йо­го го­ло­вою то жов­та чал­ма й чор­на бо­ро­да, то знов чор­на бо­ро­да і зе­ле­на чал­ма або чер­во­на, а то знов усе ко­ло йо­го аж се­мицвітне; то день га­ря­чий, то ніч теп­ла; то со­неч­ко яс­нее, то зорі роз­сип­часті…

Він доб­ре опам’яту­вавсь у якійсь тесній, темній келійці, на пле­тенці з со­ло­ми. Світ Бо­жий за­па­дав круж­ком і, як лам­па­доч­ка, світив тільки один ку­ток; ко­ли світ був пло­ме­нис­тий, ве­се­лий - зна­чи­ло­ся Ос­та­пові, що в лю­дей день, а як світ за­па­дав ти­хий і лег­кий, Ос­та­пові зна­чи­ло­ся, що то ніч зем­лю пой­ня­ла. Далі Ос­тап так собі ви­го­див, що, у яку там го­ди­ну у яко­му кут­ку став­ши, ба­чив час­тин­ку не­ба яс­но­го й про­ме­ня со­няч­но­го удень, а вночі - куп­ку зіро­чок, або ріжок міся­це­вий, кінчи­чок або край­чик пов­ня­ка міся­ця. Най­пер­ша ж річ бу­ла в йо­го - ду­ма­ти та га­да­ти, як йо­го тут виз­во­ли­тись, як утек­ти, як військо знов зібра­ти та знов на во­ро­га ру­шить.

А який йо­го сум понімав та посідав ча­сом, то й не ска­за­ти, а хоч би хто й зміг ска­за­ти, то не зро­зуміти! Скільки-то разів вже він штор­хав й спро­бу­вав стіни му­ро­вані, й сте­лю низьку, і долівку вільгот­ну! Ко­ли б же хоч до­ло­то яке ні­кче­м­не, хоч па­ля яка не­го­дя­ща! Не бу­ло нічо­го.

Оце він своїми тільки влас­ни­ми ру­ка­ми що­день, щоніч, що, мо­же, го­ди­на, штор­ха­ючи стіну, на­чеб тро­хи пок­ло­нив її. Оце ж діждав і то­го ча­су він, що вже з му­ру приміг виб­ра­ти два чи три ка­мені; оце шість, де­сять, - оце вже він і на волі…

Ся, бач­те, невіра то й тем­ниці до ла­ду не вміє зму­ру­ва­ти - не те, що ми, хрис­ти­яни…

Отже, Ос­тап на волі. Ніч. Ба­чить му­ри ок­ру­ги та де­ре­ва темні; чує, дзюр­чить десь бли­зенько як би стру­мочків без ліку. Попід му­ра­ми він ти­хенько кра­деться, ще й сам не доб­ре роз­би­ра­ючи, ку­дою се­бе про­во­дить. Усе мур, усе тем­не де­ре­во, усе вод­не дзюр­чан­няч­ко. Ча­сом він зу­пи­нявсь, прис­лу­ха­ючи, при­див­ля­ючись. Ко­ли ж от місяць всвіщне йо­му пос­тать жіно­чу, що поспішається ту­дою, зві­дки він йде - і во­на йо­го за­ба­чи­ла, спер­шу на­че зля­ка­лась, далі ніби пізна­ла, і оце вже ко­ло йо­го, і од­ки­да ру­бок з ли­ця, і чує Ос­тап любії сло­ва й пізнає ко­зач­ку-дівчи­ну з ру­сою ко­сою, невільнич­ку ту­рецьку.

- Кудою, дівчи­но? - пи­та Ос­тап. - Втікай­мо зо мною!

- Я йшла те­бе ря­ту­ва­ти - ось ніж, пи­ла, ось гроші, ось - на­мис­то - втікай, втікай ху­тенько!

І во­на усе да­ва­ла йо­му, і ніж, і пи­лу, й гроші, і на­мис­то з шиї.

- Втікаймо ра­зом, - го­во­рить Ос­тап.

- Ні, ні, - ка­же ко­зач­ка, - ні! Дівчи­на тобі ру­ки й но­ги зв’я­же - втікай сам! втікай! А ме­не при­ходь виз­во­ля­ти! Втікай!

- Тільки ка­жи мені, дівчи­но, чи дав­но ти у не­волі? - пи­та Ос­тап.

- О, дав­но, дав­но-дав­ненько! Дівчин­кою за­по­ло­не­на - до­сі слу­жу невірно­му тур­кові…

- Я зга­дав те­бе, дівчи­но, - ка­же Ос­тап, - се ти до ме­не ко­лись ру­ки прос­тяг­ла, про­ся­чи «ря­туй!». Се ти…

- А я не за­бу­ва­ла те­бе, ко­за­че, - про­мо­ви­ла дівчи­на, - і не за­бу­ду, і жда­ти­му, при­ходь ря­ту­ва­ти!

- Прийду, дівчи­но, ви­ря­тую, моє сер­це! - го­во­рить ко­зак…

- Тудою, ту­дою тобі луч­че, - вчи­ла дівчи­на. - Я про­ве­ду… Я про­ве­ду те­бе, ко­за­че!

І ра­зом обой­ко пе­ребіга­ли во­ни темні са­ди, де ро­жевії кві­ти пах­ли й во­да дзюр­ча­ла, й ра­зом ни­ка­ли попід се­литьба­ми ту­рецьки­ми. Аж от шлях са­мий - да­ле­ченько се­литьби й са­ди по­зос­та­ва­ли­ся…

- Тудою, ко­за­че! - по­ка­за­ла дівчи­на в да­ле­кості та аж по­хит­ну­ла­ся са­ма з жа­лю.

- Дівчино, ходім! - ка­же Ос­тап, - на ру­ках те­бе за­не­су на Ук­раїну!

- Ні, ні! - од­мо­ви­ла дівчи­на. - До­жи­да­ти­му - при­ходь ря­ту­ва­ти! До­жи­да­ти­му! До­жи­да­ти­му!

Та й лег­ко і хут­ко зник­ла з йо­го очей.

Втікає, втікає Ос­тап. Втікає й би­тим шля­хом і навп­рос­тець; ча­сом день у горі, у пе­чері ле­жить хо­ва­ючись; ча­сом на де­реві си­дить, сте­ре­жу­чись та собі стеж­ки оби­ра­ючи; не їсть, не п’є, не спить. От­же, як сест­рич­ка мен­ша, виніже­но­ч­ка, сплес­ну­ла у до­ло­неч­ки тричі за ти­ми трьома ли­ха­ми «не їсть, не п’є, не спить» і вжах­ну­ла­ся! Во­на, що їй спа­то­нь­ки лю­бо, їстоньки й пи­тоньки ми­ло! Еге! Ос­тап усього дізнав й довідав - на­чеб уся йо­го до­ро­га по­ли­нем по­рос­ла, знаєте по­линь, діточ­ки? Гіркий, гіркий, гіркий та­кий ду­же! Усього ж, ка­жу, доз­нав Ос­тап, по­ки аж Ук­раїна рідна і ко­ха­на, свіжа й зе­ле­на, прий­ня­ла йо­го до се­бе… Ма­буть, зітхнув він ле­генько, як ус­ту­пив на рідну зем­лю свою.

Тихо у ту­рецько­му місті. Вечір пізній, місяць яс­ний. Хто відпо­чив, а хто роз­ко­шує.

Невільничка ко­зач­ка не спо­чи­ва­ла, ані роз­ко­шу­ва­ла! Сто­їть во­на край віко­неч­ка та ди­виться, очей не зво­дя­чи, усе ту­ди, у той бік, звідкіль сул­тан бо­ро­да­тий сте­ре­жеться ко­заків-мо­лодців. Ні з ким роз­мов­ля­ти невільниці мо­ло­дій, і не про­мов­лять нічо­го ус­тоньки ро­жеві, та й без мо­ви ви­чи­ту­ються на діво­чо­му ли­ченьку усі дівочі мис­лоньки і ду­моньки, уся ту­га й сму­ток, й сподіван­ка, й не­пев­на надія, і лю­бий жаль… Ко­за­че! Ко­за­че! Ко­ли ж до те­бе дівчи­на при­гор­неться? Де ти? Дівчи­на у не­волі до­жи­ла та су­мує, а невірний пан з діво­чої ту­ги глу­зує! Ой, ко­за­че! Де ж ти за­ба­рив­ся? Чи те­бе Гос­подь доп­ро­ва­див на Вкраїну? Де ти, ко­за­че? Де за­ба­рив­ся? Де про­бу­ваєш? Чи дівчи­ну пам’я­та­єш?

У ко­то­рий то вже раз бідна невільнич­ка пи­та­ла­ся і по­би­ва­ла­ся, і жа­да­ла собі ор­ловії кри­ла - по­ли­ну­ти, мо­же, ча­сом теж ти­ху до­мо­вин­ку - спо­чи­ти.

Тихо-тихо у ту­рецько­му місті. Вечір пізній, місяць яс­ний; ро­жеві квіти пах­нуть; свіжі во­до­течі дзюр­чать. Бідне сер­це діво­че усе так са­мо про­хає і тер­пить, дум­ки так са­мо ро­ються й поніма­ють…

Чого се ра­зом обу­ди­ли­ся тур­ки роз­ко­шо­лю­би? Чо­го се біжать пе­ре­ля­кав­шись? Ко­за­ки! Ко­за­ки набігли! Па­лють муш­ке­ти, ку­рить дим, го­рять да­хи, руй­ну­ються ха­ти, стог­нуть лю­ди - розкішної тиші як і не бу­ло; не чут­но дзюр­чан­ня вод­но­го; про­па­ли ро­жевії па­хощі; місяць яс­ним світом освіщає за­па­ле­не у ди­му та в по­лум’ї місто ту­рецьке…

А як со­неч­ко по­ча­ло гра­ти та виб­лис­ку­ва­ти у небі по­над мо­рем гли­бо­ким, по морі пли­ли чай­ки ко­зацькії, по­вер­та­ючи до­до­му. Підбитії чи підстре­лені ко­за­ки ле­жа­ли чи сиділи, а ті ко­за­ченьки, що вся­ко­го ли­ха вхиб­ну­ли, по­ра­лись ко­ло чай­ок своїх чи ко­ло по­ру­ба­но­го оруж­жя. Мо­ло­дий ота­ман сидів, за­ду­мав­ся та ди­вивсь у во­ду - ба­га­то, ма­буть, мав він собі мис­лоньок по­пе­ре­ду­му­ва­ти!

А дівчи­на з ру­сою ко­сою ди­ви­лась на йо­го лю­би­ми очи­ма ка­ри­ми та, ма­буть, од­ну собі мис­лоньку ма­ла, од­ну й дум­ку ду­ма­ла…

Оце вже й кінець…

Отаман Ос­тап бла­го­по­луч­но по­вер­нувсь на сей раз з ко­за­чест­вом і з дівчи­ною на Ук­раїну… Оце вже й кінець…

Чи ж маємо ще зга­ду­вать об тих ко­за­ках та тур­ках, що по­ляг­ли, ру­ба­ючись? Чи маємо ду­ма­ти, як там пла­ка­ла тур­чан­ка яка, чи ко­зач­ка? Чи маємо, мо­же, при­пус­ти­ти, що інший згуб­ле­ний, як­би віку сво­го до­жив, то ба­га­то де став би у при­годі, де­чо­му, мо­же б, нав­чив ба­га­то? Де­чо­му, мо­же б, по­ра­див ве­ли­ко… Що був він злий чи доб­рий, хо­ро­ший чи ли­хий, жи­вий жив собі, а те­пер­ка згуб­ле­ний? Вже усі тії, що по­ляг­ли, во­ни не ус­та­нуть - не­хай же над ни­ми зем­ля пе­ром!




home | my bookshelf | | Невільничка |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу