Book: Метелики на шпильках



МЕТЕЛИКИ НА ШПИЛЬКАХ

       Дарка народилася в другій половині червня. Коли минаються суниці, а починають бриніти ранні вишні. Тому Дарчині уродини припадали все на двадцять дев’ятого червня.

Від сьомого (а може, скорше?) року життя мала Дарка кілька брунатних веснянок (якби горобчик на­дзьобав) на насаді вигідного (бо трохи заширокого) носика й свої мрії, що про них ніхто не знав. Інколи вечером, коли сон підсувався до ліжка так близенько, що своїми мохнатими пальцями торкався повік, Дарка бачила двад­цять дев’ятого червня, який вимахує не то бомбоньєрою з цукер­ками, не то листівкою з голубчиком, що несе лист у дзюбку.

Часом замість голубчика був віночок-серце з незабудьків з на­писом: „У день Янгола“.

Не треба казати, що листівка мусіла мати марку, перебиту поштовою печаткою, мусів принести її сам листоноша і в сам день її уродин.

Такі були таємні бажання Дарчиного серця. Але ж хто мав це відгадати?

Одних уродин, коли Дарка не вміла так повестись, щоб вигля­дало, що вона тішиться з дарунків, мама розсердилася й назвала її „невдячною дитиною“. Дарка не хотіла зробити мамі прикрости: до вечора того дня вихвалювала всі до одного дарунки й бігала по кімнатах, якби з надміру радости. Та це небагато помогло: мама зразу пізнала, що вона вдає.

Вечором прийшла до неї до ліжка бабця й випитувала, чи її ча­сом не болить щось у грудях, може, має коли памороки, може, почувається так, якби велику дорогу зробила? Дарка на все від­повідала: ні, ні, ні.

18

Рано, перед сніданням, примусили її випити якийсь гіркий чай: по цьому пізнала Дарка, що її вважають за хвору. Щоб не при-спорювати журби мамці й бабці, постановила Дарка забути й пе­реболіти листівку з голубчиком. Потім ще щось раз чи два сни­лося Дарці, що звідкись, аж з Америки, прийшла на її адресу листівка з парком. Але це був тільки сон, бо Дарка нікого в Аме­риці не мала.

Проте не треба занадто нарікати, бо одних уродин (Дарці ми­нув, власне, дев’ятий) сталося щось несподіване. Бабця подарувала їй два золоті. Це ще не все. Дарці сказали, що вона може з тими грішми робити, що сама схоче. Дарка аж вірити не могла. І мама це відразу пізнала по її очах. Дарка має очі сірі, як осінні тумани, але, коли Дарка тільки подумає собі неправду, вони стають темні. Такі темні, як доспілі сливи, й все розбігаються на боки. Тому в Дарки багато клопоту з правдою й очима, що темнішають від гріха.

Так було й того разу, бо мама ще раз сказала, що з грішми може Дарка робити, що сама схоче.

Може старцеві подарувати їх, хоч розумна дівчина цього не зробить.

Може за всі нараз купити собі цукерків – хоч так роблять тільки немудрі й лакомі діти.

І тоді Дарка вперше у житті пожалкувала, що вже на світ прийшла розумною дівчинкою.

Два дні й дві по половині ночі думала Дарка, що з грішми зробити. Третього дня, хоч як це було неймовірне і смішне, мусі-ла собі сказати, що вона одна має більше розуму, як тато, мама й баба разом: Дарка рішила купити собі листівку з голубчиком.

Навіть не уявляла собі, що в сільській крамниці можна за без-цінь таку чудову листівку дістати.

Бо треба знати, що, крім голубчика з листом, була ще пара рук, що ціпко стискала себе за долоні.

Дарці аж жаль стало плямити листівку адресою. Вона носила її коло себе, доки не заломився один ріжок. Тоді вже з меншим болем заадресувала листівку на своє ім’я, побажала собі щастя й успіхів у науці. Потім наліпила марку, що коштувала тричі стіль­ки, що оплата звичайної листівки, але це були все ще уродини, а на уродини не повинно жалуватися видатків.

Найлегше вже було вкинути листівку до поштової скриньки. Обчислила, що другого дня ранком листівка повинна знову в неї бути.

Та ледве дійшла до закруту коло церкви, стало їй так страш­но від того, що вона наробила, що хотіла вже завернути на пошту й на чому світ прохати урядовця, щоб віддав їй ту листівку. До цього страху приплівся звідкись ще один: листівка могла про­пасти на пошті. Адже не була поручена.

Але: сором перед знайомим „почмайстром“ переміг страх, і Дарка ввійшла в хату з серцем, перелитим почуттям страху, про­вини й болючого, але радісного очікування.

На підвечірку був у них панотець. Говорили про пасіку, й то­му ніхто не звертав уваги на Дарку.

В ліжку вже рішила Дарка перехопити завтра рано листоно­шу перед ворітьми. Відібрати картку й заховати, щоб про неї ніхто й не довідався. Та хіба це було найрозважніше? Коли ніхто-ніхто не мав бачити й чути, як листоноша подаватиме їй картку, то кра­ще вже було загалом не посилати.

Тієї ночі Дарка переверталася з боку на бік, якби хто бочкою котив, і було їй так гаряче, що власні ноги й руки заваджали. Остаточно сказала собі: хай буде, що буде, листоноша має таки принести листівку до хати. Хіба не була адресована до неї?

Але не так сталося. Навіть Дарка з своїми дев’ятьома роками відтепер знає вже, що воно не все так стається, як ми собі ба­жаємо. Навіть, коли дуже бажаємо. Тато дав мамці, мама – бабці. Коли вже всі прочитали й добре насміялися (так!), наостанку дали листівку Дарці. Всі сміялися з неї і з листівки. Хотіли, щоб вона з ними теж сміялася, бо думали… що це такий дотеп Дарки.

Дарка анітрохи не сміялася. Не навмисне їй, але просто не мог­ла сміятися з себе. Чогось здавалося їй, що розібрали її до гола й показують пальцями на неї. Було якось ніяково, прикро.

Вони мусіли догадатись, що, властиво, не було з чого сміятись (ніхто б не сказав, що бабуня шість разів старша від неї, а сміється там, де не треба), бо щось пошептали з собою в другій кімнаті, і тато хотів їй навіть гроші за листівку вернути.

А бабця забула, що перед часочком ще підіймала листівку на сміх, і почала навіть хвалити голубчика.

20

Тоді якби хто окропом хлюпнув Дарці на серце. Забула, що перед нею бабця (вшестеро старша за неї), забула, що то день її уродин, день, коли вона повинна для всіх бути чемна, вихопила листівку бабуні з рук і подерла на дрібні кусники. Аж пір’я з неї летіло!…

Так!

А гроші, що їх поставив тато перед нею на столі, фікнула з та­ким розгоном від себе, що аж по землі подзвенькотіли.

Це називалися уродини.

Мабуть, тому тільки, що то був Дарчин день, не дісталося їй нічого за це нечуване зухвальство. Аж віра не бралася голови: ніхто їй ані слова не сказав.

На другий рік, менш-більш у тому самому часі, дістала Дар-ка аж дві листівки. Сам листоноша приніс до хати. Справді. На одній листівці був намальований кошик з квітами, а на дру­гій – голова пелехатої дівчини. Якби не уста й ніс, то можна було б ту дівчину взяти за Дарку. Така подібна була. Дарка зразу втішилася, як дурна, але хвилину пізніше, мусіла хіба соромитись своєї радости – на листівці з квітами був надпис: „Твої батьки“, а на пелехатій дівчині було підписано: „Твоя бабуня“. По цьому Дарка відразу пізнала, що то домашні написали. Було прикро, що дома ще не забули тамтої немилої пригоди. Ці уродини теж не вдалися.

Третього року не прийшла вже картка ні від батьків, ні від ба­буні. Дарка ж дякувала Богові, що врешті вже все забулося.

На чотирнадцятому році життя стрінула Дарку нова несподі­ванка. Дарка не носила вже стрічок у волоссі, і нова служниця, що щойно стала на службу, говорила вже їй „ви“. За два тижні перед уродинами (тринадцяті з черги!) мама сказала:

– Як здаш добре до четвертої, то зробимо собі забаву на твої уродини.

Прошу вважати: мама сказала „зробимо собі забаву“, чи це не значило, що мамині й Дарчині гості відтепер будуть бавитись в одній порі, в одній кімнаті й… їсти при однім столі?

Дарка ходила того дня задумана. Кілька разів за день зупиня­лась перед великим дзеркалом у спальні й дивилася на себе, якби щойно цього дня приїхала звідкись додому. Надвечір зібрала свої

21

обидві малі ляльки та всю виправу з великої ляльки й віднесла раз на все Сафтиній Марці.

Як вернулася без ляльок у хату, почувала себе якось так, якби в хаті хтось хворий лежав. Одне знала певно, що той хворий уже ніколи не видужає: її дві маленькі ляльки вже ніколи не повернуть­ся до неї. А велика лежала обідрана в шафі з останньої суконки, як сам глум.

Це був пам’ятний день.

Згодом було вже й по іспиті. Учитель брав стільки на місяць, що Дарка мусіла здати. Так говорила бабця, і так сталося. Гім­назійна шапка й чотири пасочки – хіба найкращий доказ, що все пішло добре.

Дарка приходила перед іспитом до Бога, як Він тільки сам був у церкві: ставала навколішки на холодну, як чоло мерця, долівку й обіцювала „гори-мости“ Богові за той іспит. По іспиті відклада­ла подяку за ласку з дня на день, з години на годину. Почувала себе винна перед Богом й засоромлена перед усіми святими в церк­ві, свідками її прохань і обіцянок. Оминала Божий дім і потішала себе думкою, що, можливо, Господь і без покути простив її. Хіба ж Він не наймилостивіший?

Перші доспілі ранні яблука принесли з собою парні, аж густі від спеки дні. Пес Циган шукав раз у раз холоду на цементованій плиті під ґанком і як навмисне пригадував Дарці, що в таку спеку ніяк не годиться вбирати у село вовняної (але гімназійної!) шапки.

Нова, з блискучим дашком шапка висіла над Одарчиним ліжком і похіхочувала тихенько зі спеки на дворі.

Все ж не можна сказати, що Дарка зовсім не мала слова для щастя. (Як Дарці було п’ять літ, то вона уявляла собі „щастя“ як грубого карлика з повними міхами золота. Залежно від своєї волі, карлик давав одним більше, іншим менше повні пригорщі золота).

Одного пополудня (бувають такі „пополудні“, бо ранки все чо­гось жвавіші, що тягнуться без кінця, як „цісарська дорога“) Дар-ка, нудьзі наперекір, надягла гімназійну шапку, йдучи до крамниці. Там мала купити синьки до білизни. Було так близько, що могла ще навіть тепер, як учениця четвертої гімназійної, перебігти боса. Дарка чогось вибрала обхідну дорогу селом, попри школу.

22

Видно, так хотів уже карлик – „щастя“, бо саме коло церкви, так простісінько дзвіниці стрінула сина директора школи – Данка і його товариша.

З Данком була Дарка вже два роки знайома (настільки це за­галом можна „знайомством“ звати). Ну, так, відколи батьки його прийшли до села, відтоді й вони побачили себе. Данко був тоді ще в четвертій класі: носив іще короткі штанці й ганяв по цілих днях на луці за м’ячем. Тоді ще був такий час, що він міг заговорити їй на „ти“, й сьогодні могли вони бути добрими знайомими. Але він цього не зробив. Дарка не знала чому. Може був загордий, щоби з „другачкою“ собі заходити, а може… може… не подумав про те, що й вона колись підросте. Потім прийшли ще одні вакації. Вона вчилася вже з книжок на третю гімназійну, він ішов вже до п’ятої: про „ти“ й якесь знайомство без зазнайомлення вже й мови не могло бути.

Раз якось (Данко від якогось часу загалом не признавав дів­чат і поводився навіть із старшими від себе так, якби ласку робив їм, що говорить з ними) пані директорова хотіла познайомити їх і назвала Дарку його товаришкою, а він (це соромно повторяти, але воно так дійсно було) відповів своїм зухвалим, якби все до лайки готовим голосом, що його товаришами можуть бути тільки хлопці.

А щоб ще більше вколоти Дарку, щоб найменше сумніву не бу­ло, що його слова тільки до неї відносяться, сказав:

– У мене той гімназист, що ходить до школи й носить шап­ку… Пхі, „приватна наука“! Я міг би сказати, що я університет „приватно“ переробляю.

З тієї години враза й жаль до Данка приросли до Дарчиного серця, як мох до старого дерева, й кроком не відступали від спо­гаду про нього в Дарчинім світі.

– Дурний хлопчисько, – хотіла сказати собі так твердо, щоб аж повірити, але чи ж могла? Мусіла б хіба позатикати долонями вуха, щоб не чути, що Данко переходить з класи до класи з од­ним, найбільше, і то вже найбільше, з двома „достаточними“.

– Дітвак, – хотіла осмішити, щоб тим гостріша була помста, але – хіба так дійсно було? Хіба Данко – дітвак?

Вистрілив так угору, що мусів би носити метрику уродження на чолі, щоб повірив йому хто, що він недавно п’ятнадцять скінчив.

23

Не згадувати вже про те, що від Зелених Свят чесався „догори“ й носив краватки.

І на жаль, не було ліку на того хлопчиська. Він зростав з кож­ним днем, з кожною неділею, як дириґував хором у церкві, з кож­ною новою краваткою (хоч би й була перелицьована з директорової зношеної). Це Дарка знала з математики: враза до Данка росла в її серці просто пропорціонально до росту поваги директорового сина в селі. І на це нема ради. Зустрівши його сьогодні знечев’я, Дарка збентежилася, як від приїзду несподіваних гостей. Де ж пак: сонце пражить, як найняте, обидва вони простоволосі, а вона одна на все село у вовняній шапці. Чи не виглядало так, наче б вона почванитись хотіла своїм блискучим дашком?

Достеменно так!

І раптом хтось бунтівничий підшепнув Дарці: „А якби й так, то що? Власне, хоч би й похвалитись хотіла – хіба не вільно?“

Прилетів на думку „приватний університет“, й давня враза скипіла, як брила вапна під зимною водою.

Хлопці поставали собі коло дзвіниці й ждали. Чого й на кого? Дарка мала ще часу і бічну стежку під боком, щоб завернути. Навмисне цього не зробила. Шоста класа не втекла на десять миль від четвертої.

Піт затулював повіки, ноги скоботали під колінами, а Дарка йшла просто себе, задивлена у вибої на гостинці, на око байдужа до тих, що стояли під дзвіницею й певна себе, така певна, як перша учениця в класі.

Як минула дзвіницю, дігнали її Данкові слова:

– Ти, маємо нову товаришку…

Це було сказано до товариша, щоб почула Дарка. Бо: це було сказано до неї. Перепросини, перемир’я, визов чи насміх – майже все одно. Все воно походило від того, що ще перед роком призна­вав своїми товаришами тільки „хлопців“.

На закруті вулиці, обганяючи муху з-над вуха, глипнула ще раз у сторону дзвіниці: хлопці йшли вже в напрямі школи. Почепили­ся руками за рамена й колихалися в крок.

Вже безпечніше оглянулася за ними: Богдан був трохи що не на цілу голову вищий від свого товариша. Блакитна сорочка відбивала від русявої голови.

24

Тоді пригадалося те, що раз сказала мама про Данкового бать­ка. Мама сказала: „пристійний“. Так. А Орисина мама додала:

– Коли б ви були його молодим бачили… Данко зовсім подібний до нього.

І від того, що пан директор „пристійний“ і від того, що Данко зовсім подібний до свого батька, задавнена враза починає на очах корчитися, маліти, звиватись у клубочок, якби ніколи й не було її.

Божий вівчар наганяє хмарку на сонце – за загородою хмарок сонце тратить свою силу. На розжарену землю налягає одним кри­лом прохолода. Дарка каже собі один, другий, третій, четвертий раз: я маю вже „товариша“. І я вже маю від сьогодні „товариша“.

І знову чогось так легко, якби хто крила почепив. Тільки не на плечі, як у янголів, але десь так у грудях розгортав хтось білі, шовкові вітрила.

Приспішує ходи й летить (чути тільки, як у грудях лопотять білі вітрила) до своєї приятельки й товаришки Орисі.

На приходстві гавкнув пес. Пізнав Дарчину ходу, засоромив­ся нерозуму (Дарка на приходстві – щоденний гість!) і сховався за буду.

Орися сиділа під „крапанистою“ і цирувала свої шовкові пан­чохи. Так, правдиві, шовкові панчохи. (Перші шовкові панчохи). Дарка, може, теж такі дістане на уродини.

Дарка сідає коло Орисі, заслонює рукою очі від сонця, що навіть за гілляками „крапанистої“ знайшло її, але зараз схоплю­ється: треба вже йти, бо мама синьки жде. Орися скліпує віями, як вітер лопухами: пощо було приходити, коли треба вже йти? Вогню вхопити?

– Посидь іще… Знаєш, ті шовкові панчохи дуже нетривалі… Вистане, кажу тобі, щоб одно очко пустило й вже… ого!

Дарка відповідає нерадо:

– Я теж, може, дістану такі на уродини…

Ніби шовкові панчохи – це звичайнісінька річ у світі. Щось, чим навіть тішитись не варто.

– Вже йду, Орисько… – це тільки осторога, що вона справ­ді може собі піти, якщо Ориська не задержить. Але Ориська не може й знати „від Духа святого“, що за новину таїть Дарка під серцем, тому каже:

– Добре, йди, як мусиш, але не забудь зараз по обіді прийти…

25

Новина вже тепер розсаджує груди. Не сила ховати її аж до пополудня: задавила б хіба серце.

Дарка скубає по дорозі до брами зелені ще порічки й каже ніби обурена, ніби певна, що воно мусіло колись прийти до цього (ра­дість заховалась у найтемніший куток серця й тільки покліпує звідти до Дарки).

– Той директорів Данко зачіпив сьогодні мене… Іду собі коло церкви…

Ориська не дає докінчити. Вона наставляє своє вузеньке, як мордочка куни, личко й питає відразу перейнята, зацікавлена до всіх закутків свого серця:

– Дарка, він, може, тебе прозивав?.. Ти не знала, що йому від­повісти? Стефко каже, що його в гімназії „льонґус“ прозивають…

Дарка аж пристає: пощо даєш, Боже, приятельок на світі, коли навіть таємниці нема в чиє серце перелляти… а у власному для неї заповно…

Мусить аж ображену вдати:

– Мене? Він? Прозивав?.. Ну, знаєш, щось таке… ні, він в інший спосіб шукав собі зачіпки зі мною… він „приговорював“ щось ззаду мене… ніби тепер вже й познайомитися хотів би… але нема дурних!



Аж тепер відчиняються Орисці очі на всі спусти й замки: прав­да, вони вже гімназистки…

Вона хоче направити свій нетакт (Боже мій, навіть ще двох неділь нема, як вона вже гімназистка – звідки їй вже все так зна­ти?..) і каже, щоб приподобатись Дарці, щоб якось злагіднити смішне вражіння свойого здогаду (гімназист гімназистці та й про­зиватися мав би!!).

– Мене він теж зачіпав… Іду якось, а він кланяється… Що він собі думає?

Вузенька мордочка кунички шукає Дарчиного лиця. Знайшов­ши його за тепло-жовтим, як гречка під косу, пасмом волосся, лоскоче смішком Дарчині виски.

Дарка не може втерпіти: крутить вліво то вправо. Вістка, яка щойно облетіла її серце (Данко, тепер уже „той пристійний“ Дан-ко, кланявся на дорозі Орисі), заморозила всі струмочки крові в тому серці.

26

Кланятись, аж кланятись („здоровити“ – ще не було звич­ки) – це не те, що когось там одним словом зачепити. Це зовсім щось інше.

І в одній секунді, якби хтось з батога тріснув: не буде забави! Не треба забави, не треба уродин, не треба Орисі! Ах, – що тут багато говорити! – нічого не треба більше. Так.

Звільняється від Орисі й дріботить додому. Нездійснена надія й передчасно постаріла радість шкутильгають по обох боках її бід­ного серця…

На сам вершок розжалобленого серця налетіла настирлива дум­ка й уступитись звідти не хоче: чому? Ну, чому? Чому наївнень-ка, затуркана Ориська має мати аж таке велике щастя!

Щось прорізує навскоси свідомість, і нова правда, гіркіша від полину, стає перед очі: Ориська не має веснянок. Ориська має зуби рівненькі, якби хто на них міру брав.

Ах!!!

Хочеться впасти на землю і нігтями до крови здирати з носа й чола ті погані, зухвалі веснянки. Якби не боялася, ох, якби тільки не боялася болю, то камінням повибивала б собі ті криві зубища, що, як п’яні, повалились одні на одних…

До того всього ще очі розкліпались, якби вже плакати хотіла. В руках синька, а дома мама з білизною і лайкою чекає. Хай чекає, хай увесь світ чекає. Проте, ноги самі підганяють себе й Дарка вже ось-ось коло брами свого дому.

З комина кучерявиться дим. Заносить варенням білизни й гри­бів. Саме полудне.

Перед хатою, як гончі пси на припоні, насторожились не­терплячка й очікування: все жде Дарки. Дівчата-прачки з закаса­ними рукавами „відпочивають“ на дубах, бо ще немає синьки й їм робити нічого. Звої білизни, поскладані в копички, й собі ждуть на ту проклятущу синьку. Так, якби світ перевернувся коміть головою, якби один раз розвішено білизну непосинену. Дарці тепер не до цього, але мусить признати: спізнилась таки занадто.

Ось і мама. Просто з кухні, розігріта, червона, як помідор. „Аж тепер почнеться“, – якось тупо думає Дарка, наче б річ не про неї. І воно починається:

– Де ти дотепер була? Дівчата здержались з роботою… я не знаю… дівчино, ти чула?

27

Дарка все чує, ну і що з того? Кладе синьку перед білизну й хоче йти собі в хату.

– Мастіть собі й голови тієї синькою, не тільки білизну, – думає. Все одно, до кого відносяться ці негарні, грубі слова. Якось так все одно, що навіть не хоче дослухати, що мама говорить. А цього, прецінь, невільно. Навіть коли б мама сварила, то треба вистояти й вислухати до кінця, але тепер до цього не має сили. Дійсно, таки не має сили, чи не можна раз цього зрозуміти?

Але Дарка замолода, щоб і її хтось мав розуміти. Замолода ще на власні болі.

Так, певно, думає мама, бо заходить Дарці дорогу до хати, бере сильно, так сильно за рам’я, що аж болить, і не кричить вже, а сичить Дарці у саме лице:

– Я тебе питаю, де ти дотепер була?..

Дарка не пробує звільнитись навіть від болю на рамені. Мов­чить одну хвилиночку, а потім каже, навіть не злісно:

– Ніде не була…

Дарка мусіла це сказати особливим голосом і – особливими очима, бо мама пускає її руку і каже докірливо, але вже без лай­ки, може, навіть з жалем:

– Тобі знову вже муха на ніс сіла…

Але це неправда. Мама не сказала того, що думала. Мама вже знає, що Дарку щось болить. Тільки мама не хоче ще признати того болю, не хоче допитуватися, не хоче втаємничуватися, бо… може, не має часу, щоб розігнати той біль. Це Дарка чує.

Дарку вже ніхто не зупиняє: вона йде до вітальні, бо там на день спущені штори в вікнах. Лягає горілиць на отоману і думає, якби це добре було, коли б вона могла бодай годину, бодай пів го­дини нічого не думати. Але так не можна: думки, як горобці від зерна, відстрибують від того тяжкого на серці, щоб за мент знову бути при ньому.

Нічого не думати… бодай пів години нічого не думати…

Від шарудіння за портьєрами думки насторожуються: хтось увійшов до кімнати. Може, мама.

Кроки повільні й непевні: бабця.

„А все ж таки мамі зробилось жаль і послала до мене баб­цю… – ластиться до серця м’яка думка. – Кохана мама, хіба це її вина, що має таку негарну доньку?“

28

Бабця намацує наомацьки отоману і присідає на краєчку:

– Ти знаєш, Дарухо, що сьогодні в нас на обід твоя улюбле­на страва? Ану вгадай, що таке?

Дарка борониться руками: чого поводяться з нею, як з дити­ною? Пів села вже занюхало, що в них гриби варяться, а їй ка­жуть „вгадувати“… Бідна бабця, як незграбно береться вона розважувати її…

– Мене голова болить… мене дуже голова болить, бабцю, – каже, щоб залишитись сама.

Та це було дуже невластиво сказано. Бабця вже заметушилася:

– Не дивота… такі спеки, а ти, дитинко, ходиш у вовняній шапці… Чекай, я зараз тобі…

Вона вже готова йти по лікарство на біль голови. Дарка бере її за руку, зразу за одну, а потім за обидві:

– Бабцю…

Бабця нахиляється над нею. Дарка навіть у притемненій кімнаті бачить, що бабці тремтять губи. Щось тепле, лоскотиве клубиться в горлі.

– Бабцю… – і мимовільний рух рукою за бабцину шию. Вже рука нагинає бабцину голову собі до вуха, вже ввесь таєм­ний біль висить на волосочку, і та сама рука, що обняла шию, пускає її.

– Бабцю… прошу… прошу мені нічого на голову не давати… тільки… прошу попросити сюди мамцю…

Бабця не питається, чому вона не може заступити мами, не протестує, не добивається таємниці, не налягає, тільки навшпинь­ки виходить тихо з кімнати.

І від цього образу бабці навшпиньках, перед якою щойно зачи­нено фіртку до серця, стає зразу гаряче на всьому тілі, а потім мокро в очах. Мама застає вже Дарку в сльозах. Це вже не та сама мама, що ще перед годиною була. Це вже добрий янгол, що бере Дарку за голову й питає:

– Що тобі, донечко?

Боже, тільки не таким голосом питати, тільки не таким, бо про­рветься гребля десь там у серці, і таємниця виллється, як повінь. Дарка закидає мамі руки на шию, добру хвилину дивиться німо мамі в очі, а потім питає від самого серця:

29

– Мамцю… мамціку… прошу мені сказати… але прошу мені правду сказати… я дуже… дуже… погана?

Мама замахує головою, якби бджола вкусила десь у саме око. В цій хвилині злітає Дарці каменюка з серця: тепер вона вже напевно знає, що вона не дуже погана.

– Хто тобі таких дурниць наговорив, дитинко? Та ж ти мам-цина люба, гарненька доня… Хто має такі, як моя доня, розумні гарні оченята? Ну, хто? А кому мамця розчісує щодня коси? „Наші“ гарні, золотисті коси?..

– А про веснянки мовчить… мовчить… – щипає щось за сер­це Дарку. – Ніхто мені нічого не говорив… а чому Ориська не має веснянок?

Мама сміється.

– Дурненька моя „панна“. Хто має кілька весняночок на но­сику… то значить, що він здоровий. Ориська не має тому весня­нок, бо вона анемічна… чи ти не знаєш, що вона п’є тран? Дур­ненька… Дарка дурненька…

Тепер Дарка і собі сміється, що звучить, як пісенька щастя. Потім якось само з себе Дарка опиняється у маминих раменах… Лежать притулені до себе так близько, що Дарка чує, як б’ючка на маминій шиї вибиває такт. Щасливі собою і своєю любов’ю, не відриваються одна від одної, нерозривні, з’єднані в одно так, як тоді, заки ще Дарка світ побачила.

Холодком, як сонце збирається постілоньку розстелити, виби­рається ще раз до Орисі. Нові думки, хитрі й підступні, гудять у голові, як чмелики. Ориську застає на порозі веранди. Саме в пе­рехресних вогнях останніх променів добре спрацьованого того дня сонця.

– Хай собі буде, що вона п’є тран, але вона таки гарна… дуже гарна… Вона як весна, – знаходить порівняння, хоч не ро­зуміє його.

Орися, доглянувши її, замахує руками, як ластівка крильми.

– Ах, Дарка…

– Знаєш, Орисько, я забула тобі сказати…

(Це неправда, бо забава ця мала бути на останній день обчис­лена несподіванка).

30

– …що мамця обіцяла мені на уродини забаву зробити… Будеш ти, Ориська, твій татко, твоя мамця… може, й пан дирек­тор… може, навіть і Данко…

Це останнє – мушка на гачку, але рибка ловиться і без цієї мушки. Орисині очі спалахують, як вогні на Івана.

Вона прилягає до Дарки й відразу хоче всі подробиці знати: коли акуратно? Хто буде? Чи будуть вони разом із старшими ба­витись? Вночі? Вдень? В яких суконках? Що буде з солодощів?

Дарка відповідає, що знає й чого не знає. Коли між питання­ми й відповідями паде підступне, на центиметри згори виміряне, питання:

– А ти… ти… йшла сама тоді, як… тобі Данко кланявся?

Ориська не полапується і каже:

– Та звідки! Я йшла з Софійкою… ми ходили до пані Стеф-ки по рожу…

II

– Дарка, до тебе гості, – голос мами несе з собою й осторо­гу (може, розпатлана, може, заїджена овочами панна гімназист­ка…) і радість, врешті, і міх відповідальности за привітання, що його хоче передати на плечі тій, до якої прийшли гості.

Дарка, як бушувала в шафі за сіткою на метелики, так застиг­ла: за порогом у відчинених дверях, як образ у рамах, стала панна в білому. Ясна, як сонце. Все ясне: волосся, суконка, очі, усмішка.

– О, я вас злякала, – каже ясна панна й простягає до Дарки руку.

– Зовсім ні, анітрохи.

– Занадто скоро, занадто запобігливо, щоб повірити в правду, відповідає Дарка і кладе свою долоню в холодну, дивно гнучку долоню ясної панни.

– Оля Данилюк.

„Ляля! Ляля – Данкова сестра з Відня… – защебетала дум­ка Дарки. – Вітаємо, вітаємо…“

– Ви з Відня приїхали? Приїхали до нас… Прошу, прошу сідати… Я зараз… я…

31

І раптом з одної переляканої несподіванкою Дарки робиться де­сять жвавих, тріпотливих, як перші метелики, „Дарок“, що роєм метушаться, заскакують, сміються, догоджають Лялі – Данковій сестрі з Відня.

Ляля, гарна, як сонце, ясна Ляля, бере все, що їй дістанеться, повними пригорщами. У відплату витрушує з свого серця перед Даркою все, що має:

– Я ще й цих вакацій не мала їхати додому… Ви думаєте? Інтернат… вакаціями мусимо з концертами по „курортах“ їздити… Але я сказала собі: цих ферій вже ні… Ні і ні… До того Данко все пише мені, що в цьому селі багато дівчат… Ви думаєте… Інко­ли мусимо вправляти по сім годин денно… Я сама вже не знаю: люблю я музику, чи ні? Я приїхала так, кажу до Данка: „Ну, по­кажи мені тих панночок, що про них ти писав мені“… А він, Fratz einer*, каже, що він усіх тільки „здалека“ знає…

Він хоче, щоб я повірила йому… Ніби село – це місто, що можна жити в ньому роками і не знати інших… Але він навмис­не мені так… Знаємо, він хоче, щоб я до всіх вас перша пішла і сама познайомилася… І я так зробила. Він ще сказав мені, щоб я від вас почала, а ви вже… ви вже так зробите, що ми всі буде­мо знатися… вже, певно, всі уложили собі план на ці ферії… Ну, ну, які ваші плани?

Певність Дарчина поволеньки, крок за кроком поступає взад: що та дівчина говорить? Хіба на селі можна які-небудь плани ро­бити? Загалом, що Ляля розуміє під „планами“?

Та Ляля вже знову говорить. На щастя, забула, що Дарка вин­на їй відповідь.

– Воно буде так, воно найкраще буде так: ви вберіть на ноги сандали, й ходім у село… Поможете насамперед мені всіх пізна­ти… бо як же ж інакше? Потім скличемо всіх назавтра до нас, до класи (татко казав, що дуже радісно відступить нам ту класу „від дороги“ на наші сходини) – вам не подобається щось у роді „вакаційного клубу“? А там вже врадимо…: в які околиці прогуль-ки… ну, так, і на скільки днів… потім мусимо дати хоч один кон­церт – ви співаєте? Розуміється, від чого ж ви українка! А вис-

Неслухняний, пустотливий підліток (нім.).

32

тава? Ах, якби так оперетку… я вже від біди могла б і солові партії взяти… Вечорниці, розуміється… обов’язково! А щонеділі спортові змагання! Ви знаєте, я маю в інтернаті друге місце в пла­ванні…

Дарчина голова, як веретено, крутиться від цих задумів і смілих думок. Дарка думає: як це сталося, що Ляля в одній годині пе­ремінила їй спокійне, аж нудне, село на Відень?

Насамперед хоче Ляля знати, хто є в селі. Гм… Хто є? Бага­то є, але… Але досі все так було, що вона з Орисею – були „ми“. Ми – ще „малі“, ми – „зелені“, ми – „як щирість, то щирість, нема чого ховати“, „смаркаті“; так, навіть смаркаті, ми – з ляль­ками, ми – з заздрими очима на все те, що творять „вони“. Так думають про „нас“ – вони.

Хто вони? Прошу дуже: сестра Орисина – Софійка і брат Стефко, Дмитро Улянич, Влодко Костик, Славко Празький… а твій брат, гарна Лялю, і його товариш, той мрук, вже не „ми“ ані ще не „вони“…

– А панна Софійка – то вже якась старша?.. – питає Дан-кова сестра.

Язик Дарки зашпортується на власне піднебіння:

– Т-так… я не знаю… вже по матурі…

– Знаменито! – тішиться Ляля, – це знаменито, що ми всі такі рівні собі… Я… дуже зле почуваюся з старшими… Що ви думаєте? У нас в інтернаті самі професорки, а наймолодша має тридцять і п’ять літ… бр-р!!

Дарка трохи не розуміє щось, але сміється й собі.

– А ті панове, що ви вичислили, хто це?

– О, це вже студенти… Костик вже кінчить, один ще Стеф-ко ходить до гімназії, але вже „восьмак“, – Дарка наче б почва­нитись хотіла цією невеселою вісткою, що в них, на жаль, вже тільки самі студенти, не рівня ані їй, ані навіть Лялі, що, певно, ще матури теж не має.

Дарка бачить, що для „панни з Відня“ не робить різниці об­ставина, чи хтось має вже, чи ще не має матури. Диво над дива­ми! Вона крутить Даркою на всі боки й приговорює:

– Але ж це знаменито… знаменито… самі молоді… сама рівня… Ви знаєте, що це значить?

33

Ні, Дарка не знає. Вона ковтає порцію за порцією слини, бо в горлі починає дряпати, як кітка лапкою. Дійсно, ця „ясна пан-на“, ця Ляля з Відня, зуміє одним кивком пальчика розвалити мури між „нами“ й „ними“?

Навіть пів години не проходить, як Дарка з Лялею на стежці в село. Ідуть робити революцію: валити старезні мури й заміняти села на міста.

Ідуть так близько коло себе, що Дарка чує, як легіт заносить запах Лялиної шиї чи волосся.

– Вона пахне, як квітка по дощі, – не думає, а молиться Дар-ка, бо вона сама, як квітка. „Ти… ти гарніша навіть від Орись-ки“, – забігає ласки в Лялі Дарчина думка. Ляля дальше роз­казує про своє життя в Відні. Дарка щаслива й горда дріботить в її тіні.

Ось вже й ясені при брамі приходства. На подвір’ї нема ніко­го. Якби хтось замів. Сміх людям казати: навіть пес не гавкнув! Дарка ще вагається, чи вести Лялю в покої, чи шукати дівчат де в городі, як раптом наглий сміх у саді: якби хто ста громами по небі покотив… Той Влодко Костик, якби знав, з ким Дарка прийшла сюди, то трохи здержував би себе. У Відні, певно, ніхто не сміється так розперезано. Дарці аж неприємно за нього.

– Вони всі в саді… ходім туди, – каже Лялі, але подивитись їй в очі справді соромиться.

– Де? Де? Де той сад? – питає Ляля й, не чекаючи Дарчи-ної відповіді, оставляє Дарку сама на стежці й біжить за сміхом Костика.

І знов сміх Костика, а за ним хорове, безстримне, навіжене „а… а… а… а!!!“ – знак, що Ляля вже між ними. Дарка приходить вже запізно (як Ляля не хотіла на неї заждати, то Дар-ка бігти за нею, як цуценя, не буде – будь вона собі і з Парижа, не тільки з Відня). Всі вже обступили Лялю, як теля з трьома ногами на ярмарку, розпитують, сміються, заскакують, розгля­дають, пояснюють, трохи її на кавалочки не розщипують. Чи ж дивуватись, що в такій метушні навіть ніхто не завважив Дарчиної появи?

– Добрий день! – каже Дарка досить голосно, щоб навіть серед цього розгардіяшу почули.

34

Але нікому ані сниться звертати на неї увагу. Всі вони побо-жеволіли, затруєні заявою Лялі. Дарка, загублена, безпомічна, чужа, водить очима від одного до другого лиця: ніхто, ніхто не помітив, що вона тут?

Коли приходить черга на чиїсь ясні, якби з шкла, очі, Дарка чує відповідь, запізну, дуже запізну, щоб утішитись нею:

– Добрий день.

Дарка стоїть на вузесенькій кладочці над цією розбурханою рікою непевна, перелякана, обманена і думає, думає… „Хоч би Ориська показалася… Хоч би Ориська… бо звідси сама не вий-ду“. Очі самі, хоч Дарка цього не хоче, все ще блукають від одного лиця до другого і просять, ні, не просять, а жебрають порятунку. Здається, що Костик помітив і зрозумів її безвихідне положення. Він глипнув на неї раз-другий… ось тепер повертає до неї своє негарне (Дарка готова в цій хвилині з вдячности цілу­вати це „кінське лице“) лице, простягає до неї руку й каже:

– Ов, і донця Дарця тут? Ти чого прийшла сюди, дитинко?



Підлість, підлість… і ще раз підлість… Цей сам Костик ще торік (вона тоді ще навіть до гімназії не здавала!), як прийшов був раз за чимось до татка, то говорив їй „ви“, а тепер при Лялі, при всіх… при Данкові в цей спосіб до неї?

Софійці теж, якби розум притемнило. „Нагадує“ собі, що Дар-ка тут, і каже, якби змовилася з тим Костиком:

– Ти, Дарцю, шукаєш за Ориською? Іди, вона – на веранді… лагодить суконки на весілля своїй ляльці… іди, поможи їй…

Костик розреготався на Софійчину раду, якби сам чорт сидів у ньому. Так по-диявольськи, спокусливо регочеться, що за часок вся альтанка трясеться від сміху. Навіть… Данко, навіть він під-сміхнувся. Дарка стає мокра в одній хвилині на всьому тілі. Вже втікала б, гнала б без віддиху з цього місця, але мусить стояти… мусить стояти, бо не певна, що як кроком рушить, то не захи­тається і не впаде…

– Боже, Боже, дай мені силу, щоб я могла піти звідси… зро­би так, Ісусе…

Ісус вислухує її: вона робить крок і… не паде. Тоді оберта­ється плечима і скоро, скоро, на яку тільки скорість дозволяють її спаралізовані ноги, втікає від цього недоброго місця і людей. Тепер

35

сльози продирають собі дорогу і, нестримувані, скапують теплі одна наперед одної.

Недалеко брами, причувається, якби хтось гнав за нею. Щось стукнуло в мозок: не дай, Боже, щоб це був Костик чи навіть Софійка… бо не заручить за себе й своє добре виховання. Той „хтось“ уже ось-ось коло неї… ще трохи й зможе її рукою досяг­нути. Обертається до ворога всім лицем і… не має сили вже завернути: Данко… сам Данко…

– Костик – свиня… не робіть собі нічого з нього… Він завжди такий…

Голос цей зціловує біль, і… відбирає всю силу.

– Паскудна свиня, – потверджує ще раз Данко.

Потім:

– Подивіться на мене…

Але вона не може цього зробити, хоч би хотіла, бо очі в неї червоні тепер, як у старого Йойни.

– Подивіться на мене… – просить він дальше… – подивіться на мене, я хочу бачити, що вам вже не прикро…

Тоді вона вже мусить показати йому свої червоні, щасливі очі. Він аж тепер направду обурюється:

– А з тим Костиком, то я поговорю… Я йому покажу, як…

Вона перелякується: щоб із цього не вийшла халепа. Тому про­сить його:

– Ні, ні… не кажіть йому нічого… Я вас прошу… я вас ду­же прошу…

Він ще вагається, довго вагається, а потім каже:

– Добре, нічого йому не скажу, тільки тому, що ви просите… тільки тому…

Коло брами не знає: чи має йому подати руку перша, чи він це зробить, чи загалом цього не треба. Але й тепер він виручає її. Відважно й так свобідно, якби віддавна жили з собою, подає їй руку (така сама гнучка, як у Лялі):

– До побачення…

– До побачення…

Ледве пройшла кілька кроків, як завернуло її його питання:

– Ви виходите до вечірнього поїзда?

36

– Часом виходжу, – сказала Дарка правду.

– Бо я щовечора є на двірці… до вечірнього… Він ще раз струшує перед нею своєю ясною чуприною, і вони розходяться: кожне в свій бік.

III

Два дні, що не видно було їм ані початку, ані краю, непевні, як дві години смерти, не виходила Дарка за браму дому.

Топтала стежки в саді й ждала чуда. Міг добрий карлик щас­тя так зробити, що всі „вони“, що стільки спустошення наброїли в її світі, злетять одного дня на їх дім, як курява, і всю ту немилу пригоду заговорять, засміють, заворожать, щоб і пасма спомину не залишилось по ній.

Могла Ориська, приятелька й повірниця, закрастись одного дня попід плоти й розказати, розважити, попередити, донести все до словечка, що „вони“ говорили про неї і на неї.

Але світ з Богом подав собі руки на змову проти неї: ніхто не переказував, ніхто не навідувався…

А тут сторожкі, байдуже, що каламутні вже і в окулярах, очі бабуні, як вірний пес, ходять слідом за нею. Дарка відвертає свої очі від бабусиних, але, коли неминучий припадок наткне одні на одних, –Дарчині сміються. Але як вони сміються? Так сміються, що бабуня, хоч нічого не говорить ані не питає, похитує головою.

„Гай, гай, тут щось твориться!“

А думки, вперті й неслухняні, хіба на ланцюги поприв’язувати їх, сіпаються все в один бік: туди! Туди, де твориться нове, неви-дане-нечуване. Туди!

Так було два дні. Третього дня, коли години так тяглися, так тяглися, якби хто їм ноги попутав, коли дома було так самітньо, що чути було відгомін стукоту власного серця, Дарка нагадала собі когось.

Обкинула оком уліво і вправо, чи хто не підглядає, і кукуруд­зами шмигнула до Сафтиної Марці.

Та перелякалась і відразу загрозила:

– А я ляльок не віддам… було не давати… Я вже їх на „на-ше“ перебрала…

37

Дарка зніяковіла, аж змаліла.

– Я не прийшла по них, Марцю… Мені вже не випадає з ляльками бавитись, бо я вже гімназистка…

Марця розсміялась негарно з цього смішного слова, але зараз опам’яталася. Запитала щиро із співчуттям:

– Таки тобі вже не вільно з ляльками бавитись?..

– Вже не випадає, – спростувала Дарка, – але… дай… мені подивитися на них…

Марця все ще з недовір’ям, на всякий випадок готова до обо­рони, повела Дарку до дому ляльок за коморою.

– Ой, що ти з них зробила!! Ти… як тобі дам!.. – Дарка розмахується вже, але в одній хвилині приводить до свідомости сумну дійсність: це вже не її ляльки!

З іншого боку підходить до Марциного кам’яного серця:

– Дивися, Марцю, які вони брудні… які обдерті… тобі не жаль їх?

Марця знову чується у своїм праві власнички. Кидає самопев­но, зухвало визов:

– Хай забудуть за шовки… вони тепер вже „мужички“!

До вечора пересиджує Дарка в гостині у ляльок. На прощанні перекуплює Марцю:

– Я буду відтепер частіше заходити до ляльок, Марцю. При­несу тобі „панських“ платків… тільки уважай на них, хай не хо­дять такі брудні… Марцю, щоб ти нікому не сказала, що я ход­жу до ляльок… Нікому-нікому…

Шовкові „панські“ платки зовсім підмулили Марцине серце:

– Не скажу, бігме, не скажу…

Третього дня вже не стало сили держатись хатнього вугла. Не було сили, чи може це хто зрозуміти? Зрання ходила в гости­ну до ляльок. Марця не додержала слова: ляльки лежали догори ногами, патлаті, негарні, як циганки на ярмарку. Дарку вже навіть не зворушив їх вигляд: так уже, видно, було їм на роду написано. Навіть не сварила Марцю: мало ж має ще власного горя?

Сполудня, наперекір зграї ображених, бунтівничих думок, на­перекір зраненому себелюбству, вибралася до Ориськи на звіди.

В квітничку перед хатою поралася Орисина мама. Колись ви­стачило поздоровити й іти далі, тепер, сама не вміє сказати чому, задержується і питає:

38

– Чи Ориська дома? – хоч кожний знає, що Ориська, якщо не в Дарки, то все дома.

Але цим разом мусить чути таку відповідь:

– Нема Ориськи дома… Ориську, Софійку, Стефка забрали Ляля і Данко… Вчора були в нас і сьогодні прийшли по них… Ляля задумує якийсь концерт чи виставу давати… А по тебе не повертали? Вчора щось згадував Данко, що ти мала б якусь ролю взяти…

„Що тут відповісти? Що тут відповісти?..“ – скиглить Дарчи-на думка. Нагло Дарчині очі заходять темінню, якби хто чор­нила в них повпорскував. Дарка говорить неправду:

– Повертали й по мене, але… не застали мене дома… Я саме пішла була в поле таткові обід понести… Тому я прийшла сюди… думала…

Орисина мама заперечує:

– Ні, їх уже нема тут… Іди до школи, вони там… – і нахи­ляється знову до квітів.

Дарка постоює ще пів хвилини, потім іде… Куди ноги самі по­несуть. Ніхто їм не наказує дороги, ніхто не перевіряє їх праці.

А небо таке криштально-синє, що на милю видно слід голубів на ньому. Тільки серце важке, як нагробна плита.

А коли вечір починає свої залицяння з землею, до бідного, роз-калатаного Дарчиного серця присікаються нові думки: „Піди сьо­годні на двірець до вечірнього поїзда“. А коли Дарка й чути їх не хоче, беруться на хитрощі: „Тільки сьогодні піди, тільки цей один-однісінький раз“. „Чи ж не казав він, – підбунтовують Дар-чине серце, – що він щовечора там?“

І що ж має Дарка робити? Що ж має іншого робити, як не прокинутись запопадливою донькою, що хоче таткові просто з ва­гона принести газету?

Дома навіть ніхто не дивується Дарчиній уважливости до бать­ка. Тільки мама, як все, наказує з поїзда простісінько до хати вертатися: вечори тепер чогось таки добре холодні й пора досить пізненька.

Нечистого сумління не замкнути в клітку. Дарка не має відва­ги показатись на пероні. Ті, що інакше думають, а інакше роблять, мусять стояти в тіні. І Дарка стає собі в тіні крила маґазину: незамітна, причаєна й сторожка, як лис на чатах.

39

Коби тільки зачула знайомий голос. Все ще буде час удати, що спізнилась, і виплигнути із сховища.

Вже чути, як дудонить поїзд, наче далекі удари молотків підземних ковалів. Вже заметушились люди на пероні, а знайомо­го голосу все ще не чути. Мабуть, і не буде чути. „Неправда, неправда, що він щодня до поїзда виходить… Навіть він… – дум­ка в половині дороги перелякана відскакує на бік: Данко прийшов“. Дарка ще не бачить його, але серед тої метушні сміхів і вигуків, що зчинились раптом на пероні, впізнала й його голос.

Вже готовиться вийти з тіни, лиш наставляє голову на світло й ще скорше прилягає вся до стіни маґазину. На руці в Данка Орисин светер.

– Яка я дурна, яка я страшенно ще дурна, – бичує своє і так уже ледве живе серце.

Попід маґазини, тінню, тінню, аж опинилась на рейках. Сюдою вечором майже ніхто не ходить. Менше свідків її сорому.

На ставищу мряка вже обіруч знялась до неба. Пахне росою. Так тихо й так молитовно, що чути скрип колес Великого Воза на небі. Дарка доходить до „трьох верб“ і стає. Гріх шарудінням ніг полошити чари ночі. Хтось збігає з горбка, якби від приход-ства. Дарка робить крок вперед: можна її у клубах цього туману взяти за чарівницю. Постать з горбка задержується коло кладки, якраз проти стежки, кудою має іти Дарка. У вечірню пору чути людський крик на десять миль – чого боятися? Враз постать зіскакує з кладки, Дарка бачить тепер виразно, що це мужчина, й біжить навпростець до Дарки. Дарка не має часу кликнути за поміччю, бо Данко вже держить її за обидві руки.

– Звідки ви в цю пору тут? Звідки ви? – дивується, а Дарці чогось вчувається, що в цьому зачудуванні хлюпоче сама радість. Хоч Дарка знає, що він вертається з приходства, куди відпрова­див Ориську.

І Дарка мусить удруге сьогодні шукати рятунку в брехні:

– Я ходила замовляти косарів назавтра, а звідки ви?

Рада, хоч як від цього шкрябає там в серцю, бодай цим питан­ням ввести його в замішання, збити з рівноваги, може, навіть засоромити. Та від чого він Данко? Відповідає зовсім спокійно, саму правду:

40

– Я ходив відводити Ориську додому… Ляля із Стефком вер­нулися дорогою, а мене скортіло направці ставищем скочити… І добре зробив… Правда, що добре? Бо інакше був би сьогодні вас не стрінув… Але… ви не кажете, що я „добре“ зробив…. – упоминається за своє, бо не знає, задля кого Дарка вечором по ставищу блукає.

– Ви старший від мене… Як кажете, що добре, то мусить бути добре, – викручується від ясної відповіді Дарка.

– Це не має нічого до речі, що я старший… Чому ви не хо­чете розуміти, що я маю на думці?

Дарка мовчить, і це найкращий знак для нього, що вона ро­зуміє, що він мав на думці. Вони ідуть чогось щораз повільні­шим кроком… Він починає говорити, але це вже не говоріння, а шепіт сам. Дарка прихиляє голову ближче (він майже на голову вищий від неї), щоб не пропустити ані словечка з його мови. А він їй шепоче над головою:

– Чому ви не приходите на пробу?.. Ну, чому? Ляля все хоче по вас завернути, але все не стає їй часу через того Стефка… І ми все йдемо ніби по вас і все опиняємося у панства Підгір­ських… Але чому ви самі не прийдете? Ви знаєте, що ви мали зі мною ролю грати? Тепер замість вас, грає Ориська, але… вона нічого не розуміє… Чому вас нема?..

Він зупиняється й дивиться їй просто в очі.

– Тепер він мене поцілує… – не стає віддиху Дарці. Але Данко торкається лише рукою дуже легенько, дуже обережно її підборіддя й ще раз питає:

– Прийдете завтра?..

– Я не можу туди ходити, – каже Дарка й ховає в тінь своє лице. Думає: „Якби це все була правда, що твої очі говорять, ти теж туди не ходив би…“ Бунтівнича кров знову відзивається в Дарці, бо вона каже відважно:

– Я не буду туди ходити, де могла б із Костиком зустрітись…

Решту вже хай Данко догадується сам. І він догадується:

– Я мушу вже ходити на проби… бо раз узяв на себе, ви знаєте, що це значить…

Дарка знає, але не може перемогти себе, щоб у дусі, бодай у дусі,  не  просити  його:  „Лиши  їх…  лиши…  ти  наймолодший

41

між нами… тому ти, певно, останній між ними… а в мене будеш перший над першими…“

Данко якби відчув, що Дарка про нього в цій хвилині думає. Він знову зупиняється без одного слова, а по добрій хвилині каже зовсім тихо:

– У вас гарні коси… У вас дуже гарні коси, – каже ще раз й кладе свою руку на Дарчині коси на плечі.

„Поцілуй… поцілуй тепер мене… – безсоромно просять Дар-чині очі… – Ніхто не буде бачити, ніхто не буде знати…“

Данко нахиляється так близько до Дарчиного лиця, що в неї аж серце перестає битись, але не цілує. Коло брами держить Дар-чину руку в своїх долонях так довго, що аж гаряче стає в руку. Наостанку каже:

– Я ще ні одну дівчину не цілував в руку… але вас, як хоче­те… то поцілую…

Дарка не відзивається. Тоді він цілує наперед одну, потім другу руку.

– Дарко… – вимовляє він перший раз голосно Дарчине ім’я і обводить теплою долонею по Дарчинім лиці.

Хтось замикає вікно в хаті. Дарка мусить замикати вже за со­бою фіртку.

Без вечері, без відповіді на таткове питання, де та приобіцяна пошта, без сили й волі положилася в ліжко. Навіть світла не хотіла світити.

Потім, сама не знає, скільки часу пройшло, як мама ввійшла до кімнати з лампою в руках.

– Дарчик, ти чого плачеш?..

Щойно тоді опам’яталася Дарка. Не було іншої ради, як третій раз того дня збрехати:

– Я заснула вже… і мені щось таке страшне приснилося…

– Погані сни, – погрожує мама і цілує Дарку в чоло.

„Прекрасні сни“, – думає Дарка й заплющує очі.

42

IV

Кожний новий день приносив якусь новину в кошичку: забаву мама відложила на 20 липня. Чому? Тому, що прийшла листівка від далекого свояка, але близького приятеля, – „вуйка Мухи“. „Вуйко“ писав, що зараз, по п’ятнадцятім, впаде до них. І мама, не питаючи навіть Дарчиної думки, зразу рішила, що приємно буде, як „вуйко“ приїде на саму забаву. Ця самоволя мами щип­нула Дарку за серце.

„Подарували мені забаву на уродини, а тепер розпоряджають­ся нею, як своєю… Не хочуть бачити, що я росту“…

Одного пополудня (рівно три тижні пройшло, як була вона тут перший раз) прилетіла Ляля. Забагато часу прогуло, загрубою верствою накипіло біля серця, щоб радіти тими відвідинами.

Та влетіла в хату, як чміль, обгуділа по всіх кімнатах і закруж­ляла біля Дарки.

„Вона ще вжалить мене“, – чогось прийшло таке смішне на думку Дарці.

– Я за вами, Дарко… Скоро, скоро, вбиратись… ідемо на пробу… Ну… вже? Ви знаєте, ми ще ані разу не були в ком­плекті? Ну, не стійте… вже… бо там ждуть…

– Ждуть? – спитала протяжно Дарка й розсміялася сміхом, яким уміють сміятися тільки дорослі. – Ждуть? Чому саме сьо­годні мене ждуть?..

Вона тепер уже сміялася з того, що їй вдалося так добре „штучно засміятись“. Сміялася так довго, аж Ляля стягнула уста й брови. Тоді й Дарка вмовкла.

– Ви ображені? – спитала Ляля.

І Дарка в тій хвилині вибачила їй за сам тон питання. Так само запитала б, напевно, Ляля і панну Софійку, і Празького, навіть самого „чорта“ – Костика.

– Я не ображена, – відповіла зовсім тихо, – але… на пробу не піду.

Ляля зробила здивовані, аж неприємно невинні очі.

– Це якесь непорозуміння… Мені казав Данко, що ви пого­дитесь… Ну, казав, щоб я тільки вернулась по вас, а ви, напев­но, прийдете… Ви так казали йому?

43

„Як не згодишся піти туди, зрадиш його й себе“, – остерегла думка.

Вони стояли тепер проти себе без помічних усмішок і фальши­вої невинности. Перша пішла на перемир’я Ляля.

– Ходіть, Дарухо… – вона неждано обняла Дарку й міцно притулила її голову до своїх запашних грудей. Можна мати вразу до Лялі Данилюк, але ніколи до Данкової сестри. Таке вже химер­не серце дав Бог першим людям, а вони передали його нам у спад­щині.

– Ось вам Дарка, й зачинаймо пробу, – відчинила широкі двері Ляля і замкнула водночас усім уста. Тільки Улянич докинув:

– Гостям раді!

Улянич має такі очі, що сліпий не заблудив би в них, тому Дарка підсміхнулась йому на привітання. Тоді він пересунувся поміж лавки і прийшов до Дарки.

– Нарешті й ви зволили прийти… Тепер граємо „повною парою“… тільки наші молоді панночки дуже похапні до образ… Попереджаю, що ані мур-мур мені, хоч би я й десять разів завер­нув на пробі… Згода?

Мусить бути згода, коли говорить Улянич. Бо Улянич має сер­це на долоні, що його кожний бачити може. Бо Улянич один на багато людей, що не соромиться бути щирим, як простак.

І Улянич усе добрий на початок. Ледве він відійшов від Дарки, прийшов привітатися Стефко й Празький. Ніби, якби не приклад Улянича, зробили б це?

Данко не відривався від скрипки, але це не боліло. Так повин­но при людях бути.

Ориська притулилась до Дарчиної шиї:

– Тепер уже знову все добре, – шепнула.

Дарка не відповіла, бо з-поза лаштунків показалась Костикова голова. Допавши очей Дарки, він показав свої верхні зуби, пере­скочив через суфлерську будку і двома кроками опинився коло Дарки.

– Як маємося?..

Простяг до неї свою, на метр довгу, руку. Тоді Даркою щось штовхнуло. Сама не знає, як це сталося, що вона в одній мінутці обернулась  йому  перед  самісіньким  носом  і  станула,  як  стовп.

44

Можна було її на шматочки посікти – була б не обернулася. Цьо­му Дарка не винна, що не може нікому образи дарувати. Хоч би це рідна мама була. Хоч би це сам король був. Чула тільки, як за плечима просвистів Костик:

– С-с-м-аррката!..

Тоді Празький розсміявся уголос. За ним ще дехто захіхотав, але більшість мовчала, а це був поганий для Дарки знак. Нагло розреготався Костик. І якби шнурком усіх потягнув за собою. Дар-ка аж тепер остовпіла: сміються вони з Костика чи з неї?

– Панове, що сталося? Чому не робимо вже раз проби?.. – затягнула тоненько Ляля. Аж по цьому пізнала Дарка, що Данко-ва сестра фальшива.

– Прошу, проба! Панна Софійка на сцену, – щойно Уляни-чеві вдається потрохи вгасити ту пожежу сміху, що вибухла ні з цього, ні з того. Софійка вискакує на сцену, решта стає за лаш­тунки, і Дарка знову сама. Знову мусить мати почуття, що вона тільки з ласки тут. Дарка повертає голову на всі боки, в прихильні й неприхильні собі сторони, щоб доглянути на чийомусь лиці думку про свою поведінку з Костиком. Бо ж вона не знає, чи так, як во­на зробила, це зовсім погано, чи тільки „невиховано“, чи попросту лише смішно… Не знає, чи за це будуть її хвалити, чи ганити, чи сміятися з неї?

Улянич (ціле щастя, що саме він режисерує!) викликає Дарку на сцену.

– Слава Богу, – зітхає в дусі Дарка. – Прецінь, ще не так зле зі мною, коли й мене кличуть.

– Ви виходите з-поза лаштунків і співаєте: „Ой, у полі при до-розі“… Знаєте цю пісню?

– Ні, – каже неправду Дарка, бо знає кожне слово з цієї пісні. Тільки не вміє її співати. Ні її, ані будь-якої іншої не вміє співати Дарка, бо не має-таки, анітрохи не має слуху. До цього повинна вона була відразу признатись. І, може, була б мала на­стільки відваги, напевно, була б мала її, якби не той випадок перед хвилиною з Костиком. Тепер уже запізно, бо Улянич звертається до Данка:

– Данилюк, візьміть скрипку й переграйте Дарці кілька разів цю пісеньку, щоб уже можна нарешті побачити ту пробу…

45

Дарці стає гаряче, якби нагло зі столітрового котла бухнула пара на неї.

„Тепер… ще тепер признатись…“ – підбичовує останками волі свою відвагу, але та не може кроком рушитись з місця.

Данко (він теж вірить, що вона може навіть на сцені співати) стає перед нею зі скрипкою. „Яке непорозуміння… яке страшенно неприємне непорозуміння…“ – трохи не б’є себе кулаками по го­лові Дарка.

Данко настроює скрипку.

– Прошу, – і, як на глум, подає їй тон, так, якби це могло врятувати її чи привернути їй слух.

– Прошу, панно Дарко, – і потягає смичком по скрипці, наче пилою по Дарчинім серцю.

– Прошу! – напоминає втретє вже злий й починає ногою такт вибивати.

Дарці відібрало вже не тільки спів, але й людську мову. За­була, буквально забула в одній хвилині говорити. Тільки теплі краплини поту, що напереміну скапують то з одного, то з другого виска, пригадують їй, що ще жива. Тоді Ляля (хто б це подумав, що навіть фальшиві люди можуть інколи помогти нам у біді?) порадила:

– Данку, попроси Дарку до другої кімнати… Там переграй їй, бо в цьому гармидері третьої не розбереш…

Дарка йде за Данком, як за янголом-спасителем. Йому одно­му можна виявити навіть цей сором.

– Я вам переспіваю насамперед без скрипки…, добре?

– Не треба, – може тільки вимовити Дарка.

– Чому „не треба“? Буде вам легше потім за скрипкою співа­ти… – каже таким голосом, щоби Дарка пізнала, що він хоче щось для неї, спеціяльно для неї зробити.

– Ну, добре? – питає не знати вже котрий раз і кладе свою руку на Дарчине рам’я.

– Добре, Дарко?

Цього вже забагато. Очі не видержують, заколихують повіка­ми, і дві сльози викочуються поза її береги. Данко ніяковіє.

46

– Що сталося? Я вас чимсь уразив? Прошу… дуже прошу сказати…

Прохання таке щире, що Дарка вже без страху визнає всю сумну правду:

– Я не маю слуху… Ніколи не співаю… чого хочете від мене?

Ледве докінчила, як уже мусіла пожалувати своєї щирости. У Данкових очах в одній секунді від цього її признання пригас­ли всі світла. Лице його, що ще перед мінуткою можна було серце гріти до нього, стало тепер студене, як від гострого подуву морозу.

– Не маєте слуху? – спитав по часі, хоч уже знав, що так є. – Не маєте слуху… – відповів сам собі. Потім додав іще:

– Цього був би я по вас ніколи не сподівався… Все чогось здавалося мені, що ви мусите розумітися на музиці.

До класи, де відбувалася проба, вернувся Данко недобрий.

– Хто казав мені перегравати з панною Даркою? Адже панна Дарка не співає!..

Тоді Улянич, той із серцем на долоні Улянич, відворкнув:

– Це наслідки пустих амбіцій наших дівчат… Як не маєш слуху одна з одною, то скажи відразу, але не забирай людям пусто часу…

Потім, може, щоб якось затерти те неприємне, що наговорив Дарці при всіх, сказав іще:

– Хотів я вас на „артистку“ вивести… але, як не маєте слуху, то нічого з того не вийде…

Дарка підсміхнулась і відразу відчула, що посмішка вийшла дуже глупа й неприродна. Стала собі у сам куток між вікном і ша­фою. Чула, що Данко намовляв Ориську:

– Це нічого, що голос слабенький… зате слух маєте гострий, як у мишки… Я поможу вам „витиснути“ з себе всю силу голо­су… Добре, панно Орисю? Ще сьогодні по пробі підемо до вас і зробимо вдома пробу… Згода?

Орися маніжилася щось потиху, а Дарка думала: „Але вдає… але вдає… трохи їй очі не повискакують, що буде з Данком грати…“

Данко доніс голосно на всю салю, що він далі гратиме з Орись-кою, Улянич пристав і… Дарка, як непотрібна, могла винестись за двері. І вже пустилася до дверей, як запримітив це Улянич і кликнув:

47

– Заждіть, Дарко, проба вже кінчиться… я йду у ваш „кут“, підемо разом…

І вона залишилася. Залишилася, щоб на власні очі бачити, як Данко заскакував з тими дурними нотами коло Ориськи, як при-тупцював ногою за кожним разом, як вона тільки уста до співу відчинила. Мусіла бачити ще й те, як Данко з помешкання виніс якісь олівцем написані ноти і став грати над самим ухом Орисьці.

– Власні композиції, – моргнула Ляля Дарці й прискулила смішно одно око. Але Дарці було не до жартів, і вона вдала, що не бачить Лялиної ґримаси. На щастя, проба скінчилася. Ляля ста­ла з Стефком на порозі й зачіпала кожного, хто мусів попри них переходити. Данко стулив скрипку під пахою і вийшов разом із Ориською. Як проходили коло Дарки, що все ждала ще на Уля-нича, Ориська відізвалася:

– Йдемо до нас робити пробу при фортепіяні… Як маєш охо­ту, ходи з нами… – Вона навіть пристанула на хвилиночку.

– Панна Дарка не любить музики, – буркнув грубо Данко й потягнув Ориську за собою. Дарці аж уста затремтіли: „Чого він мститься так мені? Хіба… хіба це моя вина, що Бог не дав мені слуху?“ – думала недалека від плачу.

Нарешті й Улянич з’явився з ключами від класи в руці. Він засміявся до Дарки і, вказуючи бровами на Данка й Ориську, що йшли попереду, сказав:

– З тих двох шкрабів виростуть колись українські музичні сла­ви… Шкода тільки, що позадурюються в собі, й „муза“ піде гуси пасти… Згадаєте моє слово, що тих двоє поберуться ще колись…

Дарка не відзивалася. Хтось там, на небі, забув того вечора, що пора засвітити світла, і сльози могли вільно котитись одна за одною? Ніхто не бачив їх, ані не догадувався.

За якийсь час знову озвався Улянич:

– А вам, мала, здалось би нині порядно вуха вим’яти… Але то порядно! Що ви собі позволяєте? Костик може бути, який собі хоче… але він ще так раз старий, як ви… Запам’ятайте собі, дитино, раз на все: в товаристві вітаємося і з найтяжчими своїми особистими ворогами… але тільки з особистими!

Дарка ще не могла прийти до слова без того, щоб не пізнати, що вона перед часочком плакала. Тому далі мовчала. Улянич по­клав свою мозолисту, як з заліза, руку на Дарчину голову:

48

– Я вас розумію, Дарцю… Думаєте, що Улянич відразу мав 29 років?

Коли Дарка далі не відзивалася, він сказав, щоб її потішити:

– Не беріть собі так дуже до серця моїх слів, Дарочко… Ви знаєте, що я вам крайчик неба прихилив би…

Коло самої брами ще щось пробував говорити, але Дарка далі не відзивалася. Подала руку і зникла за фірткою. Улянич постояв ще хвилинку, потім пішов горі дорогою, підсвистуючи мелодію з „Ой, у полі при дорозі“.

V

Дні бігли якоюсь нерівномірною ходою: раз дуже поволі, то знову навипередки з вітрами. Двадцятий липня визирав уже одним оком. Інколи по вечері за чаєм, коли балачки докочувались аж до кухні, мама любила кинути думку-дві й про забаву. Не знати, чи в повітовім містечку можна буде дістати леду?

Вуйка Мухи щойно не видно. Навіть постіль у малім покою перетріпали вже на його приїзд.

Дарка далі держалася домашніх порогів, як ластівка стріхи. Хоч тепер, коли після свого упокорення там, у саді Підгірських, виступила проти Костика на пробі у школі, властиво, могла знову без опущених очей приставати з „ними“. Тим паче, що була там уже Ориська. Ориська завсіди могла бути тією останньою дошкою рятунку, що на ній ані добитись до берега, ані затонути не можна.

Та надії, що покільчились були з першою візитою Лялі, запу­стили коріння й розрослися в іншому напрямі. Все пішло внівець, і Дарка почувала себе ще більше самотньою, як раніше. Перед тим бодай Ориську мала при собі. Про своїх наймолодших ляльок, що їх так без надуми й серця віддала на поталу Марці, боялася дума­ти. Як би воно там не було – пережилося з ними прегарні годи­ни, був час звикнути, і тепер мусіло боліти серце над їх недолею.

Правда, залишилася ще велика лялька в шафі, як королева на вигнанні. Дарка почувала, що завинила й перед нею. Хіба ж ля´льки це вина, що їй, Дарці, доскочив ще один рік і ще одна кла-са? Нишком ушила ляльці нову суконку (хоч навіть порівняти її

49

не можна було до того, що колись носила та лялька на собі), прибрала, причесала і, щоб не було багато балачки в хаті на ту тему, прикрила серветкою, як мерця.

Залишилася хіба одна Марця. Брудна, із злодійкуватими очи­ма, невірyа й хитра, але жива істота і близька сусіда.

Дарка могла цілу годину блукати в саді попри межу Марцино-го города, щоб тільки зарвати її на розмову. Могла перескочити через перелаз і прийти до Марці „в гості“, але не хотіла вганяти тамту в гордість, що „школярка“ її товариства шукає. Прецінь, Марцин дід був циган. Це кожний в селі знає.

Марця показала свою розкудовчену, перетикану пір’ям голову з-за плота. Дарка підбігла до плота:

– У нас буде забава, – закинула найцікавішу вістку, як аркан, довкола Марциного серця. Марця насторожилася. Звилася в клу­бочок на перелазі, як кітка.

– А буде з музикою? – спитала охочо.

– Ще не знаю… – завагалась Дарка, але зараз подумала, що будуть обидві „музичні слави“ й спішно спростувала:

– Що я кажу „не знаю“? Напевно, буде музика… Певно, аж до вас буде чути!

– Може, й не буде чути… – засміялася зухвало Марця. – Або то я не вмію до вас на подвір’я прийти? А як піду у покої, то що – виженеш мене?

Дарка на добре перелякалася: Марця готова свій жарт заміни­ти у правду. Готова от так, як стоїть, прийти до вітальні і при всіх-всіх почепитися Дарці на шию. І нема що перестерігати чи проси­ти, щоб цього понехала, бо зробить так, як з ляльками: зовсім щось протилежне.

Дарка пустилася на підступ:

– Гадаєш, що та забава – це щось дуже цікаве? Посходяться самі старі, та й будуть у карти лупити. Може, сама піду спати…

Та Марця вже знайшла щось цікаве:

– Дарко, а яке ім’я дадуть, як буде хлопець?

Дарка розсміялася сердечно.

– Ото дурна! Ти думаєш, що в нас хрестини будуть? Кого будемо хрестити… хіба кітку? Дурна, то на мої уродини така за­бава…

50

– Ти сама дурна, – відрубала з місця Марця. – Дурна Дар-ка не знає, що її мама має дитину мати… Іди, помацай свою маму за черево, то будеш знати, хто дурний…

Свиснула, як вуличник, і скочила по той бік плота.

Так припадково довідалася Дарка про те, що відбирало їй сон, охоту до життя й їжі. Це були страшні дні: її мама мала мати дитину. Дарка не розуміла самого акту породу. Скільки б над цим не думала – загадка без розв’язки. Але під порогом свідомости товклося вже десь неясне передчуття, здогади, що їх навіяли недо-скази служби й сусідок, статочних молодиць з соромливими очима й масними словами про те, якою дорогою дістається та дитина до лона матері.

А це була безсоромність… безсоромність… безсоромність… І, власне, цього не могла мамі дарувати. Особливо мамі, своїй „мамусі“, яку не боялася гріха до Матінки Божої порівнювати. Коли думала, коли уявляла собі, що та мама…

Чим, хай хтось скаже, чим різниться тепер її мама від Олени, що мала дитину з парубком? І яким правом, власне, яким правом виповіла їй мама службу, коли сама не краща від Олени? Може, навіть гірша… бо Олена – проста мужичка і не має доньки, що вже до четвертої гімназійної буде ходити…

На тата теж не могла дивитись. Гордила ним явно й уникала стрічі віч-на-віч. Видався їй тепер нікчемним, безсоромним облуд­ником, що береться дітей виховувати, а сам творить щось таке, що аж голосно соромно назвати.

Аж віритис не хотілося, що це той сам „золотий татусь“ з-пе­ред місяця… з-перед тижня ще. Тато… Все почувала до нього якусь дивну шану, що онесмілювала і клала наче перегородку між нею і татом. Може, це взялося ще з тих часів, як татко вчив її в школі, і вона, за звичаєм сільських дітей, зверталася під час науки до тата „прошу пана“.

Не раз думала тайком: „А, прецінь, це нічий, тільки мій та­тусь… мій золотий татусь… І якби я хотіла, то могла б навіть по лиці погладити татка…“

І не раз відчувала просто болючу тугу притулитись лицем до татового лиця і хоч раз сказати татові одно з тих гарних, солодких слів, що обсипала ними маму щодня від ніг до голови.

51

Але на дорозі все стояла та невидима перегорода. Бо цей татусь був теж і „паном“, що питав її в школі таблички множення.

Згодом підросла трохи і вже соромилася своїх „дитинячих, наївних“ почувань до батька, хоч туги за дотиком татового лиця не визбулася тоді навіть, коли здала до четвертої гімназійної.

Тепер мусіла дожити до того, щоб таке довідатись про татка. Світ від цього видався таким брудним, таким негідним того, щоб ходити по ньому, що не раз просила Ісуса, щоби забрав її до себе.

Вночі не могла тепер спати. Все здавалось, що там за стіною, у спальні батьків, твориться щось нечувано гріховне. Схоплювала­ся, сідала, наслухувала. Від найменшого шелесту за стіною завми­рало серце. Часом бралася її чиста розпука: хотіла схопитися, за-дуднити кулаками в двері й закричати, щоб аж сусіди побудилися:

– Як вам не соромно!? Маєте вже таку велику доньку!

Рано вставала роздражнена, якби в постійнім підгорячковім стані. Ходила й робила тепер все, як наомацки. Старалася вмови­ти в себе, що це все тільки злобна видумка Марці, але годі було. По мамі вже було так пізнати, що навіть без Марці була б дога­далася всього.

Мама тепер ходила повільніше й була до всіх ласкава. „Що за фальш – так усміхатись“, – думала Дарка й воліла не ставати з мамою на розмову. Мама любила тепер годинами пересиджува­ти в спальні, примкнувши двері за собою. „Все ж таки соромить-ся“, – пояснювала собі по-свому Дарка й була в душі рада з ма­миного упокорення.

Раз якось влетіла Дарка до спальні, мабуть, за ножицями, і відразу, ну, в ту мить встигла запримітити, як мама сполохано шусьнула чимсь під капу ліжка. Дарка вдала, що не бачила нічо­го. Покрутилася по кімнаті і вибігла, якби нічого.

По обіді, як мама вийшла до городу, Дарка закралася до спаль­ні на перешуки. Під капою не було вже нічого, крім наперстка й білих ниток. Даремно перетрушувала нічні столики. Нарешті знайшла: під ліжком мами кошичок із полотном. Розгорнула й аж ахнула з дива: в кошичку було повно білих і рожевих сорочинок. Обережно, наче б це жива дитина, а не її сорочинка, підняла од­ну з них двома пальцями вгору й трохи не скрикнула: сорочинка була у сам раз добра на її велику ляльку, а не дитину. Поквапно

52

зложила все, як було, і засунула під ліжко. Вийшла на ґанок така схвильована, що аж руки трусилися. Зворушило її й те, що те все таке малюсеньке… таке малюсеньке… Чула жаль (хоч знала, що воно мусить так бути) до мами за те, що мама не втаємничила її в цю роботу. Адже колись усе разом шили для ляльок: разом на­раджувалися, добирали мережива, крої… і стільки було радости, скільки сонця при тім… Тепер мама усе те сама робить. І того дня вперше спитала себе: кого вона воліла б більше – братчика чи сестричку? І на таке просте питання не могла дати сама собі від­повіді. Просто не знала, кого варт більше хотіти.

Уявляла, що, як це буде хлопчик, то в хату прийде з ним ба­гато кумедности. Адже ж за півтора року пошиють йому вже штанці, надягнуть татів капелюх на сам ніс, а Гафія приспівувати­ме: „Шапко, шапко, куди йдеш, де дитину ти ведеш?“…

З дівчинкою нові надії протирали очі: лялька, ця королева на вигнанні тепер, знову вернулась би до давніх своїх прав. Можна буде ввесь дім загатити ляльками – без найменшої небезпеки для своєї поваги: все це було б ніби для втіхи молодшої сестрички.

Яке те все було б гарне й як весело було б мати молодших братчиків і сестричок! Якби… Якби… діти могли приходити на світ без того… сорому для батьків.

Від того, що не спала по ночах, очі покотилися вглиб голови, залишаючи по собі тільки чорні кружева. Може, й на лиці марні­ше виглядала, бо бабця знову намагалася її якимись полинами го­дувати.

– Прошу мене лишити… прошу мене лишити… мені нічого не бракує, – боронилася Дарка, хоч часом аж язик підносило, щоб хлюпнути в лице правдою, як помиями, бабці і мамі.

Бабця не хотіла вірити Дарці і все снувалася за нею, то з молоком, то з зіллям-чаєм, як паламар з кадильницею за пан­отцем.

– Не говори дурниць, як не розумієш, – гримнула зовсім не­сподівано бабця на Дарку, як та знову брала за свідка своє здо­ров’я й відмовлялася від молока. – Марнієш на очах, я вже гово­рила таткові сьогодні, що треба з тобою до лікаря поїхати.

Дарка спопеліла: священик із-за крат сповідальниці і лікар – це були дві особи, яким навіть на Страшному Суді треба визнати

53

правду. Краще, вже стократ краще скоритись перед бабцею, як пе­ред зовсім чужим чоловіком. Але як? Як заговорити про цей страшний сором, що впав на їх дім?

– Бабцю… – затялася… – бабцю… я бабці щось хочу ска­зати… тільки мені так соромно. Так страшенно… – але не докін­чила, бо сльози, не дожидаючи дозволу, затопили в горлі дальше признання.

Потім обняла бабцю за шию і з затуленими повіками, червона, аж спітніла, викинула поза фіртку серця:

– Бабця знає… мамця буде мати дитину… я знаю, як дитина береться… і мені так соромно, що мамця… Мені жити не хочеть­ся… як подумаю, що люди собі про маму подумають…

Може, інакше думала, а інакше сказала, але бабця добре зро­зуміла, бо тільки руки заломила. Дарка відразу зрозуміла, що згу­била себе навіки. Бабця вийшла з кімнати, залишаючи Дарку са­му на ліжку без одного доброго чи навіть злого слова. Дарка лежала горілиць на отомані й ждала на те, що мало зараз надійти. Була приготована, що влетить мама, тато, бабця, служба, сусіди, зробиться рух, зачнуть її проклинати, виженуть з хати, з села на­віть… Та тепер було Дарці чогось так дуже „все одно“. Лежала, як мерлець, що жде тільки, щоб уже раз зачинили віко труни, бо гробу все одно не оминути йому. Коли клацнула клямка, Дарка зложила скоренько навхрест руки на грудях і помолилася ще:

– Ісусе, зроби так, щоб я заснула тепер і більше не збудилася.

– Дарко!.. Дарцю!.. – це був голос мами.

„Боже, – скавуліло щось у Дарці, – Боже, мама теж пла-че…“ – І в тій мінуті наче зійшло на неї якесь світло, що огріло й осяяло, розпорошуючи своїм блиском усі сумніви, всі врази, всі жалі й гніви. Наче золоті ворота відчинились перед Даркою, і во­на враз із мамою ступила по той бік щастя й радости. Такої радо-сти, що аж серце тане від неї.

– Дитино моя… моя бідна дитино… Що за непорозумін­ня… – цілувала й плакала мама.

Але коли б навіть тепер мама ані словечком не відзивалась, коли б навіть вийшла тепер з хати й більше не вернулась, то й так усе вже прощене й забуте. Бо любов – велика, надлюдська лю­бов прорвала нагло всі греблі в Дарчинім серці й гатила почерез всі

54

коридори серця, як весняна повінь. Потім лежали притулені одна до одної на мокрій від сліз подушці, а мама говорила:

– А ти знаєш, чому ти народилася? Ану, чи знаєш?.. Ану? Бачиш – не знаєш! То мама тобі скаже: тому, що мамця з тат­ком любилися… любилися і хотіли мати таку, сам раз таку дівчин­ку, як ти… А ти тепер, як татко з мамцею хочуть, щоб тобі не було нудно самій, щоб ти мала з ким жити, як ми повмираємо… тепер, як хочемо тобі подарувати маленького хлопчика, ти береш – і плачеш… І чи не смішно, Дарухо? Дарухо, а ти не хотіла б ма­ти маленького братчика? Такого пузатенького, з кучерявою голів­кою, що бігав би за тобою, як та чубатенька курочка, що була в нас, і на кожну річ питався б: „Дядя (бо він, прецінь, не зможе так виразно відразу говорити), а тьо-тьо? а тьо?“ Правда, що хотіла б, щоб був у нас такий малий карапузик? Ага, смієшся? Значить, ти хочеш те саме, що мамця і татко? Ага, зловили ми те­пер пташка! А тепер подумай, дитинко, ти вже в мами панна з чет­вертої гімназійної, подумай, як виглядав би за сто років світ… якби ані одна мама не вродила дитини? Знаєш, що тоді сталося б? Світ вигинув би! Прецінь, як ти виростеш, то теж будеш мати дитинку… А мамця буде її кликати внучкою… А твоя дитина буде теж мати дитинку… І так будемо жити всі навіть тоді, як нас на цвинтарі закопають.

– Тепер скажи мамці в очі, замість плакати по кутках: ще гніваєшся на мамцю? Ну?

Дарка чіпалася обіруч маминої шиї й визнавала щиро, як на сповіді:

– Ні, мамухо, ні... І ніколи... ніколи... вже того в мене не буде...

Тоді ввійшов татко до кімнати й спитав:

– Де мої ластівки діваються?.. – хоч мусів від бабці вже довідатись, що Дарка з мамцею саме тут. Потім, як би відгадав, що так буде краще, сів між Дарку й мамцю. Одною рукою обняв мамцину, другою Дарчину шию. Заколихав обидві, пристав, цілу­вав одну, то другу напереміну і знову колихав.

Це був один з тих вечорів у родині, що так рідко трапляють­ся, як перла в морі: можна інколи ціле життя витратити на розшу­ки і не мати такого вечора в житті. Мама хотіла конечно щось зро­бити добре для Дарки. Сміялася, що Дарка мусить скористати ще

55

з тієї нагоди, поки вона ще одиначка в родині. Тому мама пішла за конфітюрами з морелів для Дарки. Дарка мала їсти й попивати водою, скільки душа забажає.

Як залишилися самі з татком, татко взяв Дарку на руки, підніс (хоч із Дарки вже тягар собі!) вгору й поцілував в самі уста раз і другий. Тоді прийшло чогось Дарці на думку, що, можливо, татко так само тужив за цим поцілунком, як і вона… Можливо, так само не мав сміливости, а може… може, просто соромився… як мужчина… признатися, що аж так любить свою доню?

І раптом видалося, що з неба, а, може, тільки з тієї ясности в душі, злетів янгол і розбив крильцем перегородку між татком і Даркою, що стільки років ділила одне від одного.

Дарка закинула татові руки на шию, притулилася щільно до йо­го лиця і сказала голосно, щоб і янгол з білим крилом міг почути й тішитись разом з ними:

– Мій татусь… мій золотий татусь…

VI

Поки братчик барився в дорозі, Дарка сама бігала за мамою, як та чубатенька курочка, що була в них колись. Мама задумала зробити Дарці несподіванку над несподіванками й одного вечора показала їй те, що було в кошичку під ліжком. І хоч Дарка дотор­калася вже раз того дива своїми руками, не могла і цим разом на­дивитись та начудуватись. Як би справді все перший раз оглядала.

– Мій малюсенький… мій малюсенький… – шептала, цілую­чи рукавчата сорочинки.

Мигнуло їй питання Марці. Тепер Дарка признала, що воно було зовсім до речі. Чей же дитина мусить дістати якесь ім’я.

– А як ми назвемо його? – спитала мами. – Він може вро­дитись нам зовсім несподівано, тоді що?

Мама засміялася, поцілувала Дарку в куток поза вухо, а щой­но потім відповіла:

56

– Ти моя дорадниця велика… А так, як називався син Воло­димира Великого, тобі подобається?

– Ярослав! – вгадала відразу Дарка, хоч Володимир Великий мав аж дванадцять синів. – Але ми будемо кликати його „Слав-чик“, – застерегла собі Дарка.

– Певно, – пристала відразу мама.

І все могло б бути таке миле, якби мамині очі не були такі да-лековидні. Одного разу, хоч Дарка старалася тепер, Бог один знає, як старалася, все бути весела і пила по пів літра молока, мама не дала вивести себе в поле, й спитала:

– Що з тобою, Дарчику? Що моїй дитині долягає? Ну? Чи не обіцяли ми собі говорити одна одній правду?

Достеменно так, якби чоловікові притулив хто дуло револьвера до чола кажучи: „Життя або правду!“

Кожний волів би вже правду дати, як життя, тому Дарка навіть не пробувала заперечувати здогадам мами.

– Чогось мені так сумно… так сумно… мамухо… І чого? Я не знаю сама… Часом розпростерла б руки перед себе й втіка­ла б так кудись… Хай мамуха скаже: перед ким мені втікати?.. А часом хочу втікати, якби хтось гонився за мною… Часом знову хочеться мені плакати, мамцю… Якось так, знає мамуха, якби тих сліз було повні ведра й треба… конечно треба наділляти трохи, щоб було легше двигати їх…

– Ти, може, погнівалася з Орисею? – спитала мама таким самим голосом, як питає лікар, обстукуючи груди.

– Я не гніваюся… ми не гніваємося… – відповіла за себе і Ориську. Але зараз же запитала себе: чи сказала мамі ту прав­ду, якої мама просила в неї. Так, чи сказала мамі правду? Ні, дійсно, гніву не було між ними. Але й не було більше тієї сердеч­ної, з одвертими раменами, щирости, що колись. Щось втисну­лося між них. Щось зовсім нове, чого Дарка ані збагнути, ані стря­сти з серця не могла.

Мама питала далі:

– Чому не підеш часом до Ориськи, ані Ориська сюди не по­казується? Бачиш сама, як тобі нудно без неї…

– Мамухо, Ориська тепер вічно на пробах… то в школі про­би, то Данко приходить до хати вчити її співу… Хай мамуха скаже: має вона час? Має? – боронилася Дарка, доки мама не сказала:

57

– Для такої приятельки, як ти, мусить знайтися дрібка часу… Я знаю… Ориська – тиха дитина, але моя доня трохи загониста… Чи не наброїла ти чого в панства Підгірських, а тепер не хочеш туди показатись?

А коли Дарка знову й знову боронилася, мама, щоби поклас­ти край тій балачці, сказала:

– Маєш ще сьогодні піти до Ориськи… хай я бачу, що між вами знов все по-давньому… Бо ж мама не може дивитись, як її доня ходить з перехиленою голівкою, як пташка з перебитим крильцем.

І так воно сталося, що Дарка почала знову бувати на при-ходстві. Та мамині далековидні й чуйні очі, такі чуйні, що вміли порошинку на Дарчинім серці доглянути, цим разом помилилися! Бо по кожній візиті на попівстві до мішечка з піском десь там, у грудях, чиясь невидна рука досипала все кілька нових зерняток. І від цього було так тяжко, так тяжко, що інколи дихнути не бу­ло чим. Коли Дарка показалась там, чи над самим ранком, чи над самим вечором, усе заставала Ориську за фортепіяном. Дурний догадався б, чия це робота. Тільки його справа й тільки його воля. А та Ориська летіла на все, що він згадав, без думки й стриму.

Та сама Ориська, що ще перед місяцем не вміла одного кроку зробити без Дарки, та Орися, для якої вона була стільки літ єди­ним провідником по всіх закамарках будня, якій власними руками мусіла відчиняти кожну таємницю життя, тепер, заворожена ним, вимикається з-під опіки, ступає на власні ноги й іде… Іде за ним з зав’язаними очима, як його тінь, як сам відгомін його думки.

Та це можна б ще переболіти. Це не було ще найважніше. Найболючіше було те, що Ориська та затуркана Ориська, змагає кудись, куди Дарка не матиме ніколи вступу.

Ніколи Данко, хоч як подобались йому її коси, не прийде, не візьме за руку й не поведе туди, куди вже веде Ориську. Ніко­ли. Бо хоч би Дарка жбурнула всі скарби світа лихій долі до ніг, то та однаково не приверне їй слуху.

А як же ж, Боже, як же ж могла б вона розцвістись, якби він нахилив так близько своє серце до неї, як до Ориськи.

А що ж Ориська? Під теплим дощем його похвал вигулькну­ла раптом угору, як дичка. Дичка, дичка, що ніколи не зможе шля-

58

хетного овочу видати з себе! Живе й говорить тільки те, чим її надихав він. Повторяє слова, яких значення не розуміє. Бо він так говорить. Як папуга. Знаходить тепер тільки там щось варте, де сам пальцем вкаже їй на то.

Сміятись хочеться! Звідки раптом така велика любов до того доробала-фортепіяна? Чей же Дарка ще пам’ятає ті сварки, які не раз велися у цьому домі, коло цього самісінького фортепіяна, тому тільки, що Ориська не хотіла вправляти на ньому!

– Перестань уже раз бумкати! – відтягала Дарка Ориську від клавіятури.

– Не може… Данко казав, що я повинна по чотири години денно вправляти…

Це вже справді розлютило Дарку. Так розлютило, що не спа­м’яталася навіть, як вибухнула:

– І пощо? Скажи мені, пощо? З тебе й так ніяка „слава“ не буде… бо ти дурна… Так, навіть до музики задурна, хоч… усі кажуть, що маєш слух і голос…

А та вже навіть ображуватись забула. Відповіла, як би нічого:

– Мушу… багато грати… бо мушу набрати стилю…

„Це ж папуга. Чиста папуга…“ – подумала ще раз таке Дар-ка. І від цього наче легше на серці стало. Наче змаліла небезпека. Хіба можна таку дурну дівчину любити, хоч би й співала, як сам херувим?

Раз зустрілась там віч-на-віч з Данком. Був у білих штанях і білій, з виложеним коміром, сорочці. Виглядав, якби щойно вер­нувся з-над берегу моря. Був такий гарний і чистий, що збирала охота понюхати його, як квітку. Подаючи Дарці руку, він сказав дослівно таке:

– Тішуся, що бачу вас… Чому ніколи не показуєтеся ніде? Чому, властиво?

Це не був уже той сам голос, що питав тоді, в той перлистий вечір, там, на ставищу. Дарка не відзивалася, бо й що мала сказа­ти? Лише подивилася на нього. Але так якось подивилася, що він додав скоро:

– Даруйте мені, це ми… повинні були прийти до вас.

Потім знову замовкли всі троє, якби хто їм павутинням думки поплутав. Стало тихо, аж неприємно. Відізвався знову Данко:

59

– Панно Оришко, прошу… заспівайте панні Дарці ту пісень­ку, що ми вивчили недавно.

І так, як він уміє, додав ще:

– Дуже прошу. Ту, знаєте: „Коли розлучаються двоє…“

І тепер сталося щось, чого досі не бувало: Ориська без одно­го слова встала й станула коло фортепіяна. І ця певність себе й цей послух, все те було його й від нього. Дійде до того (чому ні, мо­же так статись?), що навіть те повітря, яким дихатиме Ориська, переходитиме насамперед через його руки.

– Подайте мені голос, – попросила Ориська, ніби справжня співачка.

Він ударив по клавіші й вона почала співати:

Колирозлучаютьсядвоє, Зарукиберутьсявони…

Та заледве Ориська проспівала дві перші стрічки, як Дарка знала вже, що їй нема чого більше по світі Божім крутитися: все щастя і так загорне Ориська. І не може навіть інакше бути. Хто так співає, тому повинні самі королі відчиняти брами й кидати квіття під ноги.

Але за хвильку вже, наче хтось стягнув завіси Дарці з очей: та ж це обманство! Люди добрі, схаменіться! Бо це обманство! Па­пуга на половину, ні, на третину, четвертину, не відчуває того, що брешуть її очі й голос. Хтось наговорив вам неправди, безсердеч­но обманув вас, що люди серцем співають! Дивіться на Ориську! Дивіться всі на неї й зі свічкою шукайте в ній того серця, що співає! Це неправда, десять разів неправда, що ті, яким Бог не дав голосу, не мають, не можуть мати вже й чуття.

Ориська скінчила й… засміялася. По такій пісні сміятись! І тоді стало ясно Дарці, як перед сходом сонця: той ворог, що про­стягнув руку по Данкове серце, – це не була Ориська. З нею могла б ще упоратися Дарка. З нею самою й її смаглявим, як у циганської дитини, личком теж. Навіть з тим голосом дала б ще собі раду. Небезпека, страшна небезпека, якої ані заворожити, ані ублагати не можна, насувалася з іншого боку. Данко спізнався вже з вічним бурлакою – музикою. Неспокійний, підступний бур­лака, що невідомо коли застукає до його серця й потягне за собою в світ широкий. З обіймів рідної мами вирве й потягне. Сьогодні

60

підшився під Орисине лице, завтра може й прийняти постать іншої жінки. А Ориська нічого не винна.

Дарка обняла Ориську за шию й сказала щедро в своїй сер­дечності:

– Ти дуже гарно співаєш, Орисько… Якби я так співати вміла, то гадала б, що світ мій…

І цим наче знову закинула місток над їх дружбою. Тепер хоті­ла побігти чим скоріш до мами й розповісти, що з Ориською зно­ву – по-давньому.

Коли простягнула руку Данкові „до побачення“, він сховав свою за спину й сказав щось, чого Дарка так не сподівалася в тій хвилині, як смерти. Данко сховав руку за себе й сказав:

– Я піду з вами.

Ориська зробила такі „великі очі“, що сміятись хотілося. Все ж таки відпровадила їх аж поза браму. Може, була б і дальше пішла з ними, якби хоч одно було бодай словом натякнуло на те. Але вони, видно, воліли остатися самі, бо ані Данко, ані Дарка не попросили Ориськи, щоб ішла з ними.

Як Ориська зникла за брамою приходства, Дарка відітхнула так вільно, як би там, у душі, були всі вікна й двері нарозтіж повідчинювані. Обернулася одверто всім лицем до Данка й перший раз за весь час їх знайомства черкнула своїми очима по самі бере­ги його зіниць.

Данко хіба не доглянув перелету її усміху, бо заговорив заду­мано про щось, що Дарці ані не при гадці було:

– Хотів би я колись у житті виїхати в світ й подорожувати так, щоб щомісяця в іншім краю жити… Ви подумайте, що є десь у світі люди й міста, ріки, пустині, гори й моря, що про них ми навіть снити не можемо… навіть снити не можемо. Але я буду те все колись оглядати… о, напевно, буду!

– Я не думаю про „світи“, – признавалася Дарка. – Тепер думаю, як мені там у школі буде, які товаришки, які професори, яка моя пані буде, де я буду на станції?..

– Бо ви дівчина. Ляля така сама. Але я читав раз про таку дівчину, що сама по світі подорожувала… Може, й я таку знайду колись? – він засміявся тихенько, якби мишка захрупала. В одній мінутці проковтнув усмішку й знову задумався.

61

– А вам… не жаль було б покидати дім, товаришів… ну, й знайомих? – запитала Дарка. Навала жалю підсувалась під са­ме серце: як можна, як можна так легко говорити про розлуку з усім і… всіма?

Данко махнув тільки рукою:

– Чоловік, як дійде до своїх літ, перестає жалувати за домом. І товаришів знаходить інших. Зрештою, я додому все писав би з дороги.

Дарка зачепила рукою соняшник. Зірвала голівку, крутила в ру­ці й не відповідала Данкові. За часочок все ж таки запитала ще:

– Але гімназію будете ще тут кінчати?

Три роки ще гімназії, а потім може таке зайти, що він загалом забуде про тих, що має в світ їхати. Може, навіть більше сам не схоче цього.

– Розуміється… Може, загалом нікуди не поїду. Це тільки такі мої мрії… Читаю так багато різних книжок.

Це закравувало вже на таке, що він навмисне хотів закаламу­тити спокій її серця. Що ж це значить: раз їде в світ за очі без найменшого жалю, без думки навіть, що хтось тут може минатися з туги за ним, а за хвилину нема вже навіть тієї певности, що за­галом коли-небудь рушиться з дому? Чи не скидається це на іграш­ки з її серцем? І сердечний жаль передає тепер віжки в руки до­саді, що жене Дарчиними думками, як навіжена.

– Куди ви, властиво, йдете? Вам дорога не сюди, – починає свою скажену гру досада.

– Я вас відпроваджую, Дарко.

– Чи я боюся? Чи тепер ніч? Чи мене мають собаки обпасти, що я потребую провідника?!

Данко не ображається, тільки дивується. Так щиро дивується, що трохи вже соромно за свою вибуховість.

– Що вам, панно Дарко? Я вас не розумію… я сам знаю, що мені сюди не по дорозі… Але я люблю з вами поговорити… Ви не хочете цього?

Він робить довгу перерву: жде відповідь. Аж серце в’яне, так дуже хочеться відіслати його тепер на балачки з тими, що мають музикальні вуха, а дурні, як чопи в бочках. Хочеться пригадати ту дівчину з книжки, що сама світ об’їхала: прошу, може, б з нею

62

на розмову? Коли Дарка не може рішитися на відповідь, Данко запускається в дальші здогади:

– Ви боїтеся, що можуть вас татко або мамця побачити зо мною? Я вгадав? Можемо обійти вуличкою попри олійню, хочете? Добре, Дарко?

„Добре, добре, добре. Страшенно добре, Данку. Не питати, не дозволятись, не просити. Взяти за руку й потягти за собою, хоч би в саме пекло. Зробити так, Данку. Данку!!!“

Данко все ще жде, що вона надумається. Дарка думає: „Як він мене не розуміє? Коли хоч ще одне слово, я піду… Хоч ще одне малюсеньке слівце… Одне словечко тільки, Данку!“ Та Данко сказав уже все, що мав сказати. Тоді Дарка в розпуці, що він може тепер оставити її тут, серед вулиці, неждано для себе самої вибухає:

– Ані татка, ані мамці не боюся. Але не хочеться мені з вами йти. Розумієте?

„Як це сталося? Ради Бога, як це сталося, що вона сказала щось зовсім протилежне, до того, що хотіла? Але ж він не пови­нен повірити цьому, що вона говорить. Повинен знати, догадатись, відчути, зрозуміти, що це – неправда. Повинен насилу побігти за нею, хоч би вона камінням обганялась від себе, повинен побігти за нею. Дігнати й сказати в самі очі, що вона неправду, страшну неправду говорить“.

Та Данко не напирає, не заперечує, не говорить навіть багато. Червоніє злегенька, якби лиш сама тінь троянди впала на його ли­це, й каже смертельно поважно:

– Перепрошую вас, панно Дарко… Дуже перепрошую… Я не буду більше навкучуватись вам…

І навіть руки не подає. Струшує перед нею ясними, як доспіла диня, вершками своєї чуприни й відходить гостро, по-жовнірськи.

Відходить, іде собі геть від неї на її власних очах, а вона не може знайти слова, якими привернути його знову до себе. Обер­тається за ним і стоїть, як дурманом напоєна. Сорому не має, що він може обернутися, не хотячи й побачити, як вона бовваніє отут серед вулиці. І сміятись може потім з дурної гуски.

Та Данко не з тих, що обертаються за дівчатами. Іде рівненько перед себе, якби вже відчинялись перед ним ворота незнаних світів.

63

Біліє на тлі зелені соняшників, щораз, то дальше, щораз, то дальше, як нездійсненна мрія.

VII

Дарка розігналась по кімнаті і, як відбитий м’ячик, кинулась назад: посередині над мидницею води стояв, майже нагий, вуйко й спорскував з себе воду, як норовистий лошак. Мусів щойно приїхати оцей „вуйчище“.

– Ах, вуйко!

Дарка аж підскочила з нетерпеливости за дверима: вуйко при­возив з собою все кусник „міста“. Справді. Навіть його валізки заносили фабричним димом міста. А запах його убрання все нага­дував великі салі й багато народу. Вуйко накинув почерез плечі рушник і, лише в штанах, відчинив двері Дарці.

– Але ж ти вигуділа, моя панно!

Вуйко обкрутив Дарку повним оборотом навколо себе.

– Та ж ти вже панна, Дарко… Слово чести! Чекай, скільки тобі років? Тому два роки, як я був у вас, ти, здається, скінчила була одинадцять. Значить тепер вже чотирнадцятий, що? Ну так… Одні ростуть вперед, другі взад. А ти привіталася вже з вуйком?

Дарка вхопилася обидвома руками вуйкової шиї й заколибала ногами. Як колись. По дорозі ткнула кілька поцілунків в поза вухо й у чоло.

Вуйко підняв її вгору й задержав саме на тій височині, що їх уста були якраз проти себе.

– Тільки всього, Дарко? – спитав вуйко й аж задихався від того тягару, що держав у руках.

– Але ж ще ні… ще отак-так не робила… – і вона пригада­ла собі давні пустощі з вуйком, як ще до гімназії не ходила: товк­ти своєю головою до вуйкових грудей, щоб аж відгомін було чути.

Вуйко розсміявся, як би несподівано хтось його поскоботав. З розгону пустив Дарку на землю, вхопив за голову, перекрутив взад і сильно, як би нагло роззлостило його те все, притиснув свої уста до Одарчиних, аж дихнути не стало чим. Дарка покрутила

64

головою, щось замручала, але за хвильку вже й у цей спосіб не могла боронитись: вуйків гарячий і гострий, як зелезо ящірки, язик продерся крізь її зуби й неприємно, нахабно щипав її язика. Від цього гарячого, нахабного язика між зубами зробилося неприємно, аж страшно.

Дарка зі страху забубнила кулаками по вуйковій голові. Це му-сіло опам’ятати вуйка, бо зараз пустив її з своїх рук. Побачивши сльози на Дарчиних віях, він і собі злякався, не знати чого:

– Пс-с, Дарко, пс-с! Може ввійти мамця сюди й що собі по­думає про нас? Ще готова подумати, що я тобі щось погане зро­бив… Ну, обітри очка: вуйко тільки пожартував собі…

Дарка любила вуйка й тому зробила так, як він собі цього ба­жав: обтерла крайчиком рукава очі і зробила погідне, як по теплій купелі, личко. Ніхто не догадався, що вона плакала першого дня вуйкового побуту в їх домі.

До самого вечора заваджало Дарці між зубами щось туге й слизьке. І за кожним разом від цього спогаду надкочувалась звідкись зайва слина до жолоба уст.

За вечерею, як на столі осталися тільки склянки від чаю, вуйко посадив собі Дарку на коліна й, як колись, розповідав до болів попід грудьми смішні історії.

І знову було все так по-давньому, що Дарка мусіла аж нишком запитати себе, чи це той сам вуйко, що вполудне так налякав її?

„Хіба не той сам“, – думала Дарка, шукаючи собі головою вигідненького містечка на подушці.

Коли б запитав хтось у ту мить Дарку, кого вона більше лю­бить: татка чи вуйка, мусіла б усі думки скликати на нараду, щоб дати певну відповідь.

В п’ятницю зрання мама сказала:

– Я вже своїх гостей запросила на забаву… Тепер ти ще своїх маєш попрохати… Але це треба, Дарчик, зробити ще сьогодні…

Дарка аж плечі випростувала з припливу гордости: мама навіть не бралася радити, кого і як має вона прохати… Ніби це все во­на вже давно сама знає (не знати звідки!).

Все ж таки Дарка знайшла в собі силу, щоб припняти свою безпорадність на ланцюг і не витягнути до мами руку по пораду.

Але від чого закоханий „вуйчище“?

65

Завилася в вуйкову раду й побігла пополудні до школи на про­бу. (Вуйко має вже тридцять і вісім років, але нежонатий, тому ще дуже молодий.)

Не можна сказати, щоб там, у школі, хтось зрадів чи бодай здивувався її появою. Данко (ніби вона хотіла з ним погніватись чи що) навіть удав, що не запримітив, як вона ввійшла.

Одна Ляля, так, одна Ляля, хоч фальшива, як березень, але чемна й вирозуміла, прискочила відразу до неї й обтикала Дарку від ніг до голови питаннями. Дарка відкрила перед нею віко своєї таємниці без вагання: як запросити всіх на забаву? Ага, і „музи-кантів“ теж!

Досить. Ляля знає вже, що дальше слід робити. Вискакує на сцену, складає долоні в трубку й, ніби барабанщик на ринку, проголошує:

– Гей, спокій… слухайте всі! Дарка робить забаву й просить всіх до себе на неділю на шосту… Увага!! Я, мій брат і тов. Празь­кий без „музики“ не маємо що й носа показувати в панства Гри­горовичів…

Хлопці загуділи, дівчата заплескали в долоні, й все було б доб­ре, якби… Костик не показав своєї кінської голови й не спитав навздовж і поперек цілого горла:

– Я теж приявний тут. Чи це запрошення відноситься і… до мене?

– Розуміється… розуміється… йдемо всі-всі, – пробувала за­мішати, заговорити Ляля. Але той перебив:

– Хай Дарка сама відповість… Я хочу почути її слово…

В салі стається тихо, як би хто з марами пересунувся по ній. Всі приссались очима до Дарки й ждуть, що вона скаже.

Дарка набігає кров’ю, аж темніє. Глядить півколом себе, чи не вдалося б з цієї ситуації виплигнути через просмик жарту. Але тому, що всі мовчать визовно, Дарка мусить забрати слово:

– Так, це відноситься і до вас… але… якби хтось не хотів був мені руки подати… то я не пішла б до нього до хати…

– Славно! Молодець Дарка! – гукнув Улянич щиро, аж йому очі заграли. І тими очима наче посіяв признання для Дарки по салі.

Та Костикові, видно, було ще замало цього.

66

– А я таки піду… І ви всі тут свідками, що прошу Дарку до першої коломийки.

Він розреготався і наче підпалив усіх: всі загуділи дурним сміхом. Дарка посумніла. Не було вже ані соромно, ані жалісно, тільки без кінця сумно. Що значить для людей хоч би й гімназійна шапка, коли не мається бодай… бодай… п’ятнадцять літ?..

Коли Костик простягнув свою руку Дарці й кліпнув при тому Празькому, мовляв, другий акт комедії починається: увага, Дарка ткнула йому свою назустріч зовсім опановано. Хіба не все одно? З своїми тринадцятьма роками й так не виграє справи з „ними“.

Костик підсадив брови вгору, підсвиснув і сказав щось, що до тієї ситуації ані пришити, ані прилатати не можна було:

– Ех, Дарка! Якби ти мені була бодай кілька років старша, помірялися б ми, серце!..

Софійка замахала погрозливо головою:

– Костику, дайте спокій!!

На цьому закінчився другий акт комедії.

Дарка закреслює півлук очима в сторону Данка: він водить олівцем по кривульках нот.

Чіпаючись нібито бесіди Софійки, обходить Дарка за стіл і стає на два кроки від Данка. Як і тепер ще не запримітить, то хіба знак, що гнівається. Хіба.

Данко відривається від кривульок на нотовому папері й ха­пається гітари. Притулює інструмент до себе й, щоб не заваджати нікому, обертається боком до Дарки. Аж до цього мусіло дійти!?

Дарка кидається на розмову з Уляничем через усю довжінь салі. Голос підозріло веселий, нап’ятий, як струна, скакає по сло­вах, як колесо по вибоях гірської доріжки. Не завважить? Ще й тепер не завважить він її?

Бунтівнича кров починає вже булькотіти в Дарчиному серці. Аж скобоче щось у ліктях, щоб схопити ту гітару за хвіст і з усьої сили гримнути нею до стола, щоб аж шиби повилітали. Потім ще ногами потоптати, потоптати, щоб сам чорт не міг її вдруге зліпити.

Нахиляється й фальшиво посміхаючись, так фальшиво, що має охоту сама себе по лиці витраскати, каже:

– Ви з цією гітарою… прийдете до нас?

Данко ніби не відразу впіймав її слова. Дивиться на неї своїми ясними, як незабудьки, очима й каже щось, що анітрохи не згідне з мовою його очей:

67

– Ви ж не маєте охоти говорити зо мною, як я вас відпрова­джую… Чого ж обзиваєтеся тепер до мене?

Дарка в одній секунді змітає, як мітелкою, фальшиву усмішку з уст: небезпека заочевидна, щоб бавитись у дипломатію.

– Я цього не казала… – оправдується тихенько Данкові над вухом.

– Я цього не казала, – вже аж проситься в нього. Але він не відразу прощає. Приймає поки що до відома її каяття й каже то­ном учителя:

– На другий раз числіться краще з словами…

Хмара небезпеки просувається поза Дарчину голову, й тепер стає Дарці зовсім ясно: вона все буде тією, що прохатиме в нього перша вибачення. Навіть коли він провиниться. Тепер уже знає зовсім певно, що він, той Данко, ніколи не простягне перший ру­ки до згоди.

Дарка виходить з школи враз із сестрами Підгірськими. Дан-ко стоїть на порозі школи й мружить очі до сонця.

Дарка знає, що він не відправить тепер її домів: кара за її хи­мери мусить бути. Покарана, трохи розжалоблена, відлучується Дарка коло ясенів приходства від сестер Підгірських і сама вер­тається додому.

VIII

Наче якийсь велет схопив Дарку, застромив на вісь вітряка й наказав усім вітрам світу розмахати свої крила.

І Дарка крутиться… крутиться… без пам’яти, часу й міри…

Таке саміське діялося з Дарчиною головою перед тією забавою.

Тут Ориська, як песя, що візьметься за ногами, прилітає по десять разів на день – все з повним подолком питань:

– Чи можна буде піти на забаву в суконці у складки? Чи не буде занадто по „смаркатому“ виглядати?

Дарка сказала, що можна.

За годину Ориська знову на їх подвір’ю: „Софійка щойно купила собі коробку пудри. Може б, відсипати нишком у папірець на забаву для них? Що?“

68

Дарка цим разом не збуває Ориськи півтора словом: справа поважна. Коби то, ох, коби то можна було так напудруватись, щоби цього не можна було „пізнати“, ну, тоді, річ ясна, нема чо­го вагатись… Але що буде, як відразу пізнають? Краще не дума­ти, що скаже мама… Про те, що Костикові не тяжко ту справу при всіх розголосити, то й не згадувати проти забави… Дарка ки­дається від одного плота думок до другого й не може рішитись, якою відповіддю заткати цікаві Орисьчині очі, що ждуть її, як пси охлапа з панової тарілки.

– Ориська, а ти… напудрувалася б?.. – хоче збагнути Дарка глибінь Орисьчиної відваги. Ориська затріпочує очима на всі сто­рони:

– Як… ти… напудруєшся… то й я… обітру собі пушком ніс…

– Ах, то така ти приятелька!

– Принеси пудру… хай побачу, яка вона. Але уважай: як я напудруюся… то ти так само „задуже“ маєш насипати й на се­бе… Ти дуже мудра, Орисько: все на мене зіпхати…

Це бринить уже, як погроза. Ориська наставляє і свої ріжки:

– То йди сама – кради в Софійки. Я ще маю час пудрува-тись…

Але в тім менті закидає стрічку поєднання:

– Дарко, треба нам, щоб сміялись з нас?.. Скажи сама!

Лише Ориська відбігла, зайшла дорогу Гафійка: де ставити флакони з квітами?

Солодко, як кутя з медом, що дівчина не звертається до „пані“ з цією, як-не-як важною справою, тільки до Дарки. Але що вона скаже, як сама на тому ані дрібки не розуміється?

І знову вуйко Муха, як „добрий дух“ у казці, стає в пригоді: сам перебирає на себе прикрашення кімнат, зокрема вітальні.

Вуйко бере собі до помочі Гафійку й лише наказує: фотелі з трьома ногами геть! Фуксії від діда-прадіда – геть! Столик – ще з бабиної шлюбної виправи – геть! Розкладану отоману – геть! Вази з Боснії – геть! Фіґури цигана й циганки – пам’ятка по ба­бинім браті – геть!

Має бути зовсім модерно. Так, як по великих театрах на сцені. Так каже вуйко.

69

Мама тільки постогнує по кутках: такий заколот! Дарка щас­лива, ховає усмішки в кулаки й думає собі: що на це все скаже… Данко?

В неділю рано (хай гнівається Бозя або ні) не стає вже ані часу, ані терпеливости піти на Службу Божу.

Перед полуднем прибігла ще Ориська з очима, як дві елект­ричні жарівки: Данко мав у церкві нову сіро-зелену сорочку з та­кою самою краваткою. Може, це з нагоди забави?

Дарка з обережности не допитується багато. І без цього може уявити собі, як відбиває сіро-зелена сорочка від очей, як неза-будьки.

О четвертій могли вже самі янголи злетіти з неба й проходжу­ватись по вітальні. Таке тут усе було нове, пахуче й гостинне. Із спальні повиносили ліжка. І вуйко одним кивком „чародійної па-лички“ замінив її на „касино“. Малу кімнатку, де ночує Дарка з бабцею, призначено на ґардеробну: ану ж схоче якась панна по­правити собі панчішку або припудрувати носик?

Коли Дарка відчиняє шафу, щоб сягнути по суконку, мама передає їй невеличкий пакуночок і відходить до кухні, бо дуже занята і часу на лік не має. Дарка скоренько розгортає папір: ясно-сталеві шовкові панчохи.

За годину стоїть Дарка перед дзеркалом готова зустрічати гос­тей. Але тому, що вказівки годинника здоганяють щойно п’яту, Дарка стоїть і дивиться на себе. Дивиться на себе й – чи не сміх людям казати? – не може надивитись…

Що ж вона винна, коли їй так подобається ця дівчина в дзер­калі в білій, як піна на тістечках, суконці, з цими кольору гре­чаного меду косами понад чоло, з цими темно-сірими великими, щасливими очима, з цим здоровим, прирум’яненим, як пшеничний разовий хліб, лицем?

Нехай! Нехай веснянки занадто зухвало визирають з-над наса­ди носа. Хай ніс трохи „завеликий пан“ у відношенні до уст. Хай усміх відслонює горбаті, покручені зуби. Але ж бо ті очі й рум’янці на щічках затирають те все, притемнюють, відсувають десь аж на третє місце. Зуби, навіть ті криві зуби, білі й здорові, як шуль-ки „канарки“, і нема чого соромитись показувати їх людям. Дарка стає навшпиньки й обкручується колом перед дзеркалом. Сміятись

70

мусить тепер зі своїх думок (тепер вони від неї за дев’ятими гора­ми, за дев’ятими ріками), що стільки клопоту приспорили її мало­му жіночому серцю.

Перші з гостей прийшли панство Підгірські. Дарка не відва­жилась запитати, де Софійка, Стефко й Ориська, хоч вказівки годинника досягнули вже чвертки з сьомої години.

Трохи вкололи серце надто галасливі, занадто масні похвали пані Підгірської: ай, ай, яке тут все елеґантне, яке зі смаком! Чи не Дарусина голівка видумала це все?.. Ніби, як Дарчин татко не священик, тільки вчитель, то в них вже елеґантно не може бути? Або чого то питатись, чи це Дарчина праця, коли, напев­но, знає, так напевно, як два рази два є чотири, що це вуйка Мухи вигадка? Що то Орисина мама когось за дурного вважає, чи що?

Це були „мамині гості“ (слава Богу!). Мама завела їх до ві­тальні, моргнула на тата й вуйка, щоб ішли помагати бавити гос­тей, і „мамина“ забава почалася.

Дарка стала собі на порозі „ґардероби“ й незамітно, але з ве­ликою уважливістю, закидає сіті на слова з вітальні… І так має виглядати „забава“!? Ну, то дякую красно. Бо, прошу уявити собі, прошу тільки уявити: вони говорять про сіно! Дарка вдирається нігтями в одвірок, як кітка пазурами, і аж шкрябає ними спересер­дя: то на це, щоб пожуритись, чим корови і телята годувати взимі, потрібно було аж цієї переобстановки в домі, потрібно було три милі за ледом до містечка гнати?

Дарка вихиляє голову у вітальню і, хоч їй не до сміху, мусить сховати лице, щоб не образити самим виразом його маминих гос­тей: вони так „вдають“, що аж смішно! Слово чести!

Хіба ж це та сама Орисина мама, оця пані з підпертою про­сто, як патичком, спиною? Навіть мама, навіть, направду, той світовий вуйко Муха, що десь пів світу облетів, пушиться між ни­ми, як індик!

Якщо має так виглядати „забава“ з її гістьми, то краще було сидіти тихо й не починати нічого!

В саді за вікном знову зойкнула тихенько, на осторогу, хвіртка. Нарешті! Дарка відскакує від одвірка й втікає з „ґардеробу“: не треба, щоб вони всі відразу втопилися в її ожиданні. Та хвіртка

71

хіба забулася, чи що? Замість гомінких громадних кроків, чиїсь не­чуткі, як котячі. Ах, це лише панство Данилюки… самі.

Пані директорова, з лицем, як гарна, засушена квітка, звер­тається просто до Дарки своїм німецьким, що від нього аж вуха болять, голосочком:

– Ов, то Лялі ще нема? Ані Данка? Ані панни Софії? Ані Ориськи… Ще нікого з Дарчиних гостей нема?..

Що за неделікатність, швабська1 неделікатність от таке питати: хіба очі не бачать, що нікого нема, і… не знати, чи вже прийдуть? Мама похапцем (ніби вона роками не бачила пані директорової чи пана директора!) загортає своїх гостей до вітальні. Тамті теж аж „заакали“, що їх побачили (навіщо вони всі так удають?), а Дар-ка остається сама й уже знає, так, напевно, знає, що не завагала­ся б і присягнути: „вони“ не прийдуть. Це Костикова помста. Годинник, як янгол смерти, вибиває своїм смертоносним крилом-вказівкою: пів до восьмої. Поволі, хоч цього зовсім не потрібно було, бо на неї і так не звертає ніхто уваги, висувається Дарка у півсмерки ґардероби і, не думаючи про ніщо вже, затикає кула­ками очі і паде, як в пропасть яку, на ліжко. Не в голові, що волосся збуриться, не в думці тепер, що накрохмалені закладки суконки покрушаться на кусники, цілий світ пішов тепер стрім­голов, хай іде і це.

Але вона не плаче. Чому вона не плаче? З вітальні напирають на вуха, хоч прикрила їх подушкою, голоси й сміхи „маминих“ гос­тей. Тепер, певно, вже не про сіно говорять!.. Може… може… зовсім не завважать, що її гості не прийшли? – вговорює в себе до сміху неймовірну думку Дарка.

А тут мама вже за порогом „касина“ – у малій кімнаті.

– Бійся Бога, дівчино, як можна було положитися в суконці? Як же ти виглядатимеш?

Боже, мамі може бути ще суконка в голові! Та ж вони й так не прийдуть, хіба не все одно?

Та про них саме йде мамі.

1 Шваби – німецький субетнос, населення колишнього герцоґства Шва-бія (південно-західний реґіон країни). Так у Центрально-Східній Європі зневажливо називали всіх німецьких колоністів.

72

– На котру ти просила своїх гостей?.. Вже доходить три на восьму, а я не знаю… як з вечерею розпорядитись…

– На шосту. Точно на шосту були прошені, мамо. Але вони не прийдуть. Не прийдуть, мамо! Тому не питати… нічого не пи­тати тільки…

„Боже єдиний, нічого, нічого на світі – тільки знайтися тепер у своїм ліжечку, у самій сорочині, в маминих обіймах… Не треба забави, не треба гостей, не треба „панування“… не треба четвер­тої гімназійної… тільки лежати тепер з накривалом вище вух у своїм ліжечку… і ні про що не знати!

Мамо, рятуй!“

Але мама сама, сама мама ніяковіє:

– Дарчику, що сталося? І… для кого я стільки напекла? Дарчику, признайся мамі: ти, може, погнівалася з дівчатами? Може, образила кого з хлопців?

Дарка хитає головою вліво, потім вправо: п е р ш а не образила нікого.

– Михайле, – прошу сюди, – взиває помочі мама.

І, як на картах, викладає Дарчин сором: так і так. Були запро­шені і не прийшли. Що тут робити? Вуйко скручує уста в тунель. Наче б тим каналом мала якась спасенна думка влетіти до голови. Гм, що робити, що тут робити?..

І нагло, як весняний дощ – раптовий, здоровий, жвавий – під вікнами вітальні: „Многая літа“.

Мама з вуйком вибухають вдоволеним сміхом, а Дарка слабне від несподіваного спаду температури. Зовсім-зовсім ослабла в од­ній хвилині. Але тільки на манісіньку мить. Коли хор з урочисто­го гимну перескакує на пісні, Дарка оживає. А коли аж вікнами стрясає „Добрий вечір, дівчино“, Дарка не видержує і вибігає надвір. І падає просто на квіти, що їх наставив Костик. Це для неї. З нагоди її спізнених уродин.

Знадвору майже вносять „вони“ Дарку на ліктях і руках у хату. На порозі вітальні ще одне „Многая літа“. Тепер пристають до хо­ру й старі зі своїми надщербленими голосами.

Мама гукає на Гафійку, щоб скорше, скорше звивалася! По­запалювати лампи в спальні, в малій кімнаті. Хай буде ясно. Так ясно у кімнатах, як у серцях. Та вуйко завсіди має якісь нові думки

73

про запас: у вітальні непотрібно стільки світла. Зараз буде музика грати. Музика й таке язикате, недискретне світло? Ні, ніяк! Він віднаходить старий мамин червонаво-фіолетний шаль й закидає йо­го на тінник лампи.

Язикате світло вмовкає. І всі приявні з людей перемінюються в якісь фосфоричні тіла, що, порушаючись, видають з себе червоні й фіолетні проміні.

У спальні грають вже тарілки з ножами в цимбали.

– Музики … хочемо музики… – за всіх і себе домагається вуйко.

– Панство… панство… – хоче прийти до слова мама з сво­єю вечерою, але її вже заглушують переклики строєних інстру­ментів.

Ляля й Празький – скрипки („перша“ й „друга“ – хоч обидві скрипки подібні, як близнючки), Данко – гітара. Наймолодшому все, що найгірше. Дарка присягнути могла б: Данко має більше чуття в мізинному пальці, як той Празький в обидвох коморах сво­го серця.

Скрипки зразу торгуються тільки між собою. Гітара час до ча­су бренькне на них і на мінутку опам’ятається. Потім вже почина­ють сваритись. Що одна, то голосніше. Нарешті погодилися: сми­ки насторожились в одній висоті в поготівлі, як змагуни на старті: раз, два, три і… готові!

Аніконей, ніовець…

– зірвались своїми голосами скрипки: дрібно, жваво скочно, ско-ботливо.

Аяхлопець–молодець…

– це голос Костика. Його вирвала музика з-під стіни, кинула ним на саму середину вітальні й викручує йому на всі застави: голову, язик, ноги…

–Гейдівчєта, небожєта…

– обертає Костик язиком і прищухає: якби надслухував, що йому хтось до вуха шепче. Кидає головою: ага, вже знає!

– Дарко, в данец, – наслідує мову сільських парубків. Стеф-ко десь аж з порога малої кімнати кричить:

74

– Що з ним? Він п’яний!

Але з Стефка тільки сміються: дай, Боже, щоб всі були зараз тут такі п’яні. Щойно тоді була б забава! Тільки не від Дарки починати. Дарка прискалюється, звивається й ховається за плечі Софійки: ану ж той шалений Костик схоче виконати свою погрозу, кинену тоді в школі на „перепросини“.

Так, він, власне, це мав на думці. Продирає півколо і стає пе­ред Даркою розгуляний, червоний, небезпечний.

– Дарочко, до першої коломийки… прошу дуже…

Кажеться „прошу“, але видно по ньому, що він тепер щойно не знає жартів. Дарка невиразно, крізь густу сітку свойого пере­страху, показує йому свої зуби:

– Що? Я перша? Ой, ні… ні… ні… – Трохи сміється, а тро­хи проситься в нього. Коли це не помагає, Дарка висуває на саме чоло правду:

– Я… не вмію ще танцювати…

– Вона тільки так каже… – під’юджує злобно заздрісна Ориська. І це переважає. Костик тягне її на середину вітальні, об­кручує, як вужівкою, навколо себе, кидає музиці „грай“ й пускає її перед себе, як забавку.

Музиці не треба два рази казати. Дарка хвилину стоїть, ніби сильно заспана, потім дає ногам знати. Як забава, то забава!

Пускається наперед з розпростертими руками, розкидає нога­ми на всі боки, щораз то скоріше, щораз то химернішими скоками. Напівпритомна, розгарячкована, п’яна. Хтось за плечима душить­ся від сміху. Ориська чи Софійка – щось вимахують руками, щось показують. Мама продирається над сам круг кола, де танцюють, і щось хоче пояснити, спростувати. Та музика вже вхопила Дарку в свої зубчасті триби й не випустить так скоро. Всі мами – Со-фійки, Ориськи, Стефки – тепер тільки мигають перед очима, як телеграфічні стовпи від скорої їзди потягом. Вона ледве може пам’ятати, що вона – є вона, Дарка.

Раптом музика урізує в половині тона. Слава Богу, бо ще тро­хи – й ноги повідпадали б.

Мама знову пригадує свою вечерю. Знову наводить всім на думку, що забава – це не тільки музика й сміхи, але й качка печена. Властиво, вечеря щойно за мінуточку, але мама прохає

75

не танцювати більше. Щоб відпочили музикантам пальці, а танцю­ристам ноги.

– А старим очі, – пускає смішку в свою золоту, як у Хрис-та, бороду о. Підгірський.

Дарка спітніла, як по пригодах з одноокими смоками в сні. Аж ноги в колінах делькотять. Костик, якби знав, чого треба: бере її попід руку й саджає на отоманці коло Ориськи.

– Добре було… – каже, – трохи „май“ інакше, як у людей, але здорові! Дівчина при коломийці, запам’ятай собі, Дарочко, танцює взад, а хлопець вперед… У нас було навпаки… Я трохи собі ніг не повикручував тією дрібушечкою взад… На другий раз поправимося, що? – Костик говорить тепер знову їй на „ти“, але це не ображає Дарки, бо голос Костика сьогодні такий гладкий, такий без колючок, якби позичений в когось дуже сердечного.

Заледве він скінчив, Ориська захіхотала, як дурний до сира:

– З тебе всі сміялись, як ти танцювала вперед… Ти не бачила?

– Але таки танцювала! А ви всі сиділи… як на виставі.

Ориська змовчала: це була правда.

Дарка поволі відходить від танців, як потопельник після води. Розсіває очі по всіх чотирьох кутках кімнати: де Данко? Хто з ким говорить? Хто сміється? А… хто сам? Данко стоїть самий. Зако­тив брови під гору, звив чоло в кілька звоїв і дивиться на всю за­баву, як на театр. Тільки цей театр так мало його обходить… Так мало, що аж це болить „когось“.

Грається сміхом Ляля. Трясе кучерями Стефкові над вухом і оком, як дзвіночками. Він заворожений, безвільний, пришпилений до тих кучерів, тільки дивиться, дивиться на неї.

– Так виглядає любов, – міркує собі Дарка, – одно сміється, а друге мову тратить…

Софійка говорить з Празьким. Та чи це Софійка? Дійсно, чи це Софійка, ця жінка, в чорній, такій скупій, що, як на пластичній мапі, видно всі заглибини й випуклини тіла, суконці, обведеній ви­соко, аж під саме підборіддя, з гладким, як примащеним (ніби не можна було вже хоч би з огляду на забаву потягти кілька разів залізком по волоссю?) чорним, аж неспокійним волоссям, з цими подовгастими, як каюки, а чорними, як смертельний гріх, очима,

76

з цією визовною безсоромною, одною-однісінькою айстрою на вузькім, як межа, рамені?

Якийсь злий дух, чорний, злий дух – не Софійка.

Дарка не може розуміти, про що вони можуть говорити: вона, як дух, і він, здоровий, як майстер різницький?

Мама цим разом таки рішуче просить до вечері. Нова неспо­діванка навіть для Дарки: коло кожної тарілки картка з прізвищем. Гості перші витягають шиї за своїми картками. Гості все й всюди мусять бути перші!

Ляля бринить від тарілки до тарілки, як бджілка. Ах, ось во­на! Хтось дуже „мудрий“ розкинув карточки: по її лівиці якраз картка Стефка Підгірського.

Софійка вже теж віднайшла себе. Підводить картку до очей, оглядає, потім спокійно (прецінь, цього не вільно робити, прецінь, це образа для мами!) перекладає картку на чотири місця. А з того місця картку ставить коло себе. Улянич, хто б то подумав, що він такий цікавий, цей Улянич, підглядає. Ага, вже піймав! Бо сіріє на всьому лиці й каже, але так, якби грозив:

– Добре, приймаю до відома.

У відповідь (як можна бути таким невихованим?) Софійка обертається до Празького й каже так, щоб і Улянич міг чути:

– Як добре… ми сидимо разом…

Вже такий час, що й Дарка без ущербку для „доброго вихо-вання“ може розглянутись і за своїм місцем. Ось воно, те її місце: між вуйком і Костиком. Напроти неї – Ориська. Між Уляничем (мала бути між Празьким) і Данком.

І кажеться, що ніхто так не розуміє своєї дитини, як мама. І кажеться… аякже, що ніхто так не може відчути болю дитини, ніхто так не може відгадати її думок, як мама. Дуже, о, „дуже“ відгадала мама її думки, саджаючи Дарку між Костиком і вуйком.

Хоч вуйко хотів би, щоб вона чулася в його товаристві якнай­краще. Забігає коло Дарки то з одної, то з другої сторони. Аж злостить.

– А ку-ку? – хочеться покривитись вуйкові.

Дарка посилає очі від одної пари до другої, третьої, четвертої і всіх питає:

– Ти щасливий цього вечора? Ти вдоволена? Не хочеш, щоб щось змінилося? Щоб коло тебе хтось інший сидів?

77

І всюди дістає одну й ту саму відповідь: так, ми вдоволені тим, що є. Тільки, як стає перед Улянича очі, ті заперечують: ні, ні, ні…

Улянич, Дмитре, – питають Дарчині очі, – де болить? Софій-ка винна? Вона? Та переставлена картка? Так, Дмитре?

Та на співчуття й сердечні запити нема місця в цьому ярмар­ковому гаморі. Промови, переклики, дотепи й співи змітають усе, як повінь. По вечері вся ця повінь людських голосів знову заливає вітальню. Розпливається по кутках ста відногами, клекоче, гудить. А все по двоє. Все парами. Роззухвалені, свавільні, молоді. Дар-ка сновигається від одної пари до другої, нікому не потрібно тре­тього. Навіть там, де троє, не потрібно четвертого, нового.

Празький трохи що не стелиться перед Софійкою своїми ши­рокими, як брама, грудьми. Його заборча рука за спинкою Софій-чиного крісла ось-ось діткнеться її плечей.

Ляля забилася в найтемніший куток зі Стефком і тільки, як перепелиця скиглінням, так вона сміхом, дає про себе знати.

А Данко?

Данко передав Орисю теплій опіці Улянича, а сам стоїть на дверях, як вартовий, – мовчазний, скупчений, одинокий.

Дарка мусить добре комбінувати, щоб не наткнутись на вуйка, висмикнутися якось з-під рук Орисьці та обдурити Костика. На­решті кривульками… кривульками й добилася до входових дверей вітальні.

– Вам… не подобається забава? Чого ви такі… такі якісь задумані?

– Мені не подобається те… що ви такі сьогодні від самого по­чатку… такі „зайняті“, що не маєте часу на два слова для мене…

Що це? Люди добрі, що це? Заздрість? Докори? О, тричі будьте благословенні, докори, і вшестеро благословенна будь, заздросте, що родиш ті докори.

Сині очі такі сумні, такі кохані в своєму терпінні, що хочеться взяти їх у долоні й гасити ними свою спрагу, як джерельною водою.

– Я не могла… інакше… бо забава в нашім домі… А до то­го… я думала, що вам приємніше… з Ориською… Вона так гар­но співає…

78

Маленька жіночка робиться захланна: хоче все, все відразу знати. Він ще замало досвідчений, щоб впізнати підступ.

– Ну і що з того, що співає? Ви думаєте, що як хтось має голос, то вже… все?

Смішака! Власне, що вона, Дарка, так ніколи не думала!

Данко несподівано зачерпує з іншого ведра думок.

– Дивіться, які вони всі залюблені… панна Софійка…

Дарка дивиться: рука Празького вже от-от торкнеться плеча Софійки. А лиця їх так близько коло себе, що межа поміж ними не ширша за нитку. Навіть Ориська й та кокоче коло Костика, як курка коло яйця (де би Улянич дівся?), хоч той бавиться нею, це ж видно, як песятем. Дарка оглядає Ориську й віднаходить ще один „тайних хід“ в її душі, про який досі не знала: їй однаково, хто коло неї Данко чи Костик. Щоб тільки хлопець у   штанах.

– Бачите? – питає третій раз одне й те ж саме Данко. І в той сам час міняє голос і мову очей. Каже щось зовсім інше:

– Я не міг би при стільки свідках показувати своїх почувань… Якби я мав колись… комусь про свою любов говорити, то мусіло б бути так тихо, як… у церкві, коли о. Підгірський підносить св. Тайни до неба. І так мусіло б бути самітньо… щоб ніхто крім „неї“ й Бога не чув моїх слів… А ви як думаєте?

Дарка думає розсудніше:

– Наперед не можна нічого казати. Ніколи не знати, як воно статись може. Наприклад, хтось від’їжджає на війну і конче ще хо­че сказати своїй дівчині, що її любить. А тут… ніяк не може зустріти її на самоті… Що тоді робити?

– Хто їде на війну, тому любов не в голові, – перетинає він пряжу Дарчиної фантазії. Данко подається кроком за поріг віталь­ні: двері від веранди просто в сад.

– Ходім, перейдімося по саді… – не то дораджує, не то про­сить Данко. Дарка здвигає раменами.

– Ви боїтеся? – хіба жартує він, бо ніч ясна: гола-голіська.

Дарка ще вагається.

– Прошу… дуже прошу… – і тим своїм „дуже прошу“ виби­ває всю оборону з Дарчиних рук.

Дарка глипає у вітальню, потім на Данка, а ще потім ступає за поріг веранди – у сад і голу ніч.

79

З неба скапують зорі на голови, з землі паде роса на ноги. І місяць так близько над землею, що ще крок – і зійде по драбин­ці подивитись, як тут люди бавляться на уродинах.

– Вам мусить бути холодно… ви так легенько вбрані… – кло­почеться Данко голосом, що від нього на морозі стало б тепло.

Дарка заперечує головою. А в душі, куди не можуть досягну­ти, хоч і які прозорі, Данкові очі, каже собі:

– І що з того? І що з того, що трохи зимнаво? Та ж коли б я навіть цю ніч мала пізніше в ліжку відлежати, то я все одно не завернула б тепер до хати… Хіба… хіба ти зробив би це, Данку?

– Як тепер… на наших очах… спаде зоря з неба, то буде знак… що нас чекає велике щастя, – ворожить Данко.

А Дарка думає: „Якби це мала правда бути… то зараз поси­палося б звізд, як граду. Така… я щаслива тепер…“

Вони обійшли вже раз весь сад і завертають вдруге.

– А якби так ця ніч мала ніколи не скінчитись… ані цей сад не мав би межі, ви… пішли б зі мною?..

– Так.

– Всюди, Дарко? Навіть, якби ми вже мали ніколи додому не вернутись?

– Я не знаю, чи й тоді… – вже вагається Дарчина готовність. Перед очі появляється та зухвала дівчина з книжки, що то сама світ об’їхала, і Дарка каже вже певно:

– Так, навіть тоді…

Але тепер Данко хотів би щось інше знати:

– Чому так, Дарко?

Чому? Чому? Хто ж це може знати. Зрештою, може, й є десь хтось такий, що знає, але Дарка не знає. І Данко не допитується вже. Він просить:

– Ви ще ніколи не звертались до мене по імені… Скажіть тепер… о, дуже прошу, скажіть тепер мені „Данку“…

Він задержує її в ході, бере обіруч за ремена, перехиляє її го­лову взад і грозить жартома:

– Скажіть… бо…

Нехай уже раз станеться те, що мусить статись. І Дарка згор­тає всю свою самопевність, всю розлиту по цілому серцю сер-80

дечність до Данка докупки й каже йому найкраще слово над сло­вами:

– Данку… мій Данку…

Він пускає її з своїх рамен, а сам аж подається взад від горячі, що вдарила на нього від цих слів.

– Від сьогодні „ти“ аж до кінця життя… так? Так, Дарко? Тільки про це не має ніхто-ніхто знати… Ти… ти… Дарка… – любується він тепер тим словом, що його „винайшла“ вона.

Їхні уста вже так близько себе, що дихають з одного струмоч­ка повітря, але він знечев’я пускає її руки: думки його вже знову не при ній.

– О, цього року, татко казав, запишуся вже до державної музичної школи… А потім… Може, Відень навіть… Прецінь, мо­жу там мешкати зразу в маминого брата так, як Ляля…

Дарку це все анітрохи не турбує, крім того „Відня“, але не хоче чужим думкам дозволити пірвати його за собою і питається тільки, щоб пригадати йому свою приявність:

– Скажи мені, на чому легше вчитись грати: на скрипці чи фортепіяні?

– О, річ певна, що на скрипці без порівняння трудніше вивчи­тись добре грати… Фортепіян що? Вистане техніку опанувати. А це можна й без слуху.

Дарчина увага аж присідає: що? що? До фортепіяну не конче слуху? Але він пригадує собі щось знову інше:

– Моя жінка мусить вміти на фортепіяні грати…

– Якось то буде, – потішає його в дусі Дарка. Тепер маре­во фортепіяну блідне в її очах, як місяць. Вже якось ми дамо собі раду з тією технікою, коли можна при цьому без слуху обій­тися.

– Ти… – ластиться головою до його рамени. Хоче йому щось сказати, щось таке таємне й особливе, коли нараз шорох на стежці перериває їхні думки. Безпотрібно злякались: адже це мама! Дар-ка лише збирається гукнути мамі, що вона тут, як мамин голос випереджує її:

– Дарко! – голос мами аж корчиться від надміру злости чи остраху. Щось мусіло там у хаті статись. Оставляє Данка і біжить направці до мами:

81

– Мамухо я… тут… Що сталося? Чого мамуха така подрато­вана?.. Мамухо!

Хоче заспокоїти, розговорити маму й закидає руки на шию, але мама (на Бога, що сталося?) відкидає її руки геть від себе:

– Ти ще питаєш, чого я подратована? Що сталося? Ти… фальшиве, облудне сотворіння!

Дарка виставляє свої здивовані, перелякані очі наперед, як сли­мак ріжки, й мовкне. Щось мусіло трапитися дуже неприємного, коли з мамою навіть говорити не можна.

– Пішла мені зараз до хати… Гафія постелить тобі в кухні спати… хто не вміє, як слід поводитись, то хай спить у кухні з службою…

Тихше, тихше, бо йде Данко. Потім будете сварити, за що самі схочете і скільки самі загадаєте, тільки тепер мовчати… мовчати… Але мама вже і Данка побачила.

– Дуже гарно „пане“ Данилюк… Так робить пан гімназист? Ученик шостої гімназійної? Вимкнутися з-під опіки й бродити по саді. Гарні речі!..

Ах, то мама це має на думці! Нічого не сталося. Обидвоє вони цілі й здорові, навіщо цей крик й галас? Направду, Дарка навіть не змерзла… зараз перезує мештики від роси й навіть катару не буде. Хто ж видав на самі уродини так ганьбити когось! Та в тім – чиясь рука… Не видно виразно – Марцина чи котроїсь із дівчат-служниць, у всякому разі, якась всеприявна і всесвідома, просувається зі смолоскипом по притемнених коридорах Дарчи-ної свідомости: „Дурна, хіба мама не бачить, що ви обидвоє цілі й здорові? Чи думаєш, що мама задля „дурного“ катару стільки крику наробила б? Мама що інше має на думці… Мама, певне, в „тім“ нас підозріває… Ану, скажи, попробуй сказати, що він тебе навіть не поцілував, чи мама повірить… Дурна, сліпа ще ти, Дарко“.

О ні, вже не сліпа! Обертається до мами такими гарячими від ненависти очима, що тій аж слова на устах в’януть. Так! Потім шукає за Данком, щоби попрощатись ще з ним мамі навмисне, але його вже нема коло неї: саме тепер вийшов на дорогу. Значить, таки пішов додому. Ну, тепер може вже діятися, що хоче!

– Іди до кухні, – наказує мама.

82

– Я не піду до кухні. Сяду собі під хату на лавку й там буду сидіти… доки мені самій схочеться, – відповідає тим самим голо­сом Дарка. – Хліб за хліб.

Мама не договорюється більше, й Дарка сідає собі на лавці під хатою. Буде от так сидіти, хоч би до рання. Хоч би й поза „ра-но“. У вітальні грає музика, як би нічого не сталося. По якімсь часі відчиняється вікно над лавкою, на котрій сидить Дарка.

– Дарко, іди до хати… бо перестудишся…

Мама вже не наказує, а майже просить. Вона це вміє, та ма­ма. Насварити, кинутися, а потім хоче, щоб в одній мінуточці вже все можна було забути.

– Дарко, ти чуєш, що я кажу?..

– Ні, не чую, – відповідає Дарка зухвало, як Марці. Кулить­ся вдесятеро, бо холод без жартів добирається до плечей і рамен, і далі сидить на своїй лавці. Цікаво знати, котра тепер година може бути: чи далеко ще до дванадцятої. Хоч із кухні світло досить великим клином врізується в сад, але цього замало на оборону про­ти духів. Знову за якийсь час відчиняються двері. Хтось не сту­пає навіть поза поріг.

– Дарцю, ану-ко ходи сюди.

Бабця! Дарка іде: бабця найменше тут винна.

– Що сталося, Дарцю? Чому не йдеш до своїх гостей?

Перед Дарчиною пам’яттю затанцьовують тепер мамині сло­ва: „Ти ще питаєш, що сталося? Ти фальшиве, облудне сотво-ріння!..“

– Я буду собі тут сидіти, бабцю… Прошу, замикати двері.

Тепер вилазить правда, як шило з мішка: бабця прийшла сю­ди в змові з мамою.

– Іди до хати, дитино, та й не роби мамі прикрости. Де ж бо… Мама перестрашилась, що тебе ніде нема… Схвилювалася та й мусіла трохи насварити. Але сама знаєш, що це твоя забава, і не випадає, щоб гості бавилися, а господиня сиділа собі десь надворі. А втім, я тобі скажу, дитинко, що так не робиться, як ти зроби­ла. Або беремо всіх гостей з собою на прохід до саду, або нікого. А одного взяти, а всіх оставити… це ні! Ну, ходи до вітальні!

Дарку якби хто шпанівками пришпилив за фальбанки суконки до лавки. Ані не в гадці рухатись. Неправда… неправда те, що го-

83

ворить бабця. Мама інакше думала. Змовилися обидві, а тепер бабця „закручує“ всю цю неприємну справу. Якраз бабця на­дається до цього! Дарка не рушається з лавки, а бабця – з поро­га. Одно жде на друге.

– Бабцю, я не знала, що це щось „злого“, що ми пішли з Дан-ком перейтися по саді… – Дарка не оправдується (ніби за що?), хоче тільки показати бабці, що вона ніякий „турок“, що можна їй закрутити „юра“, як самі хочуть; вона знає, в чому справа.

Бабця, „притиснута до муру“, вже не має куди боронитись.

– Гай, гай не договорюй багато, але ходи у хату…

І Дарка іде. Тільки тому, що бабця призналася до крутійства. Тільки тому.

Дарка повільно, з великою обережністю всувається поза поріг вітальні. Всі вже знають про її пригоду, всі вже добре „намовлені“, бо ніхто ніби навіть не запримітив, що вона вийшла, а тепер зно­ву прийшла.

Забава дальше підстрибує своїм трибом, і нікому навіть не в голові, що нема когось, для кого вся ця забава була придумана й намріяна.

Дарка стоїть на цій забаві, як заблукана сирітка на багацькім весіллю: неважна, нікому не потрібна ані не цікава.

– А прецінь, „це моя забава“, – розважає і стримує заразом себе… – моя! І якби я хотіла грозити їм всім – якби я хотіла… то могла б зараз всіх на сто чортів розігнати звідси геть! Хоч потім і вбили б мене дома… але показала б їм, як то забувати про мене на моїй власнісінькій забаві…

І від цього пожару в серці наче свобідніше стає в грудях. На­че добачує себе саму в світлі цієї луни й притомніє: „Що з нею? Хай бавляться… О, навіть „старі“ розтанцювались. О!.. о!.. Татко танцює з Орисиною мамою! Як дивно якось виглядає тепер татко в цьому своєму трохи старомодному, залежаному чорному убранні. Зовсім, як на портреті шлюбнім. Боже, і танцює якось інакше від усіх… Що він собі думає тепер, що він може тепер собі дума-ти…“ – б’ється Дарчина думка.

Вона обсипує очима Орисину маму і вже напевно знає, що татко собі думає: йому здається, що він ще до школи ходить, такий ще молодий…

84

Орисина мама зовсім подібна до Софійки, тільки вища й худ-ша, вже з сивавим волоссям, тепер у вогнях цього червоного світла в танці виглядає, як підліток.

І раптом звідкись несамовита думка: „Татко повинен був оже­нитись з Орисьчиною мамою…“

Щось стрілило музикантам до голови, й вони ні з Сього, ні з того з дунайських хвиль перелітають на нашу верховину.

Тато, низинин, не має що тепер шукати в танці. Він трохи що не втікає з панею Підгірською під стіну: місце молодим! Празь­кий – великий і незграбний – звивається у коломийці, як фуркало. Софійка повіває коло нього, як хоруговка. Ориська, так, Ориська іде рівненько, пишно (не сягає навіть Костикові по пахи) в танці, як та дівчина, що „ходила бережком, заганяла качурика батіжком“. Стефко Підгірський напосівся Дарку витягнути насередину (якби Ляля не мала скрипкою спутані руки, то інакше було б), але Дар-ка рішуче, аж нечемно відказується: хай інші бавляться! Її забава вже скінчена. Нагло Костик задержується в танці і кричить:

– Панотець нам спаської затанцюють!

– Просимо! Просимо! Панотченьку! Прошу… ану… проси­мо… – сипляться на голову отця, як град, з усіх боків. Отець від­махується руками і головою, але не обурюється на це зухвальство. Ціла вітальня аж гуде, аж ногами тупотить: отець мусить пока­зати, як у Спасі танцюють! Отець Підгірський вже тільки від­прошується: хіба ж лицює йому? Потім, якби його хто добре штовхнув, підкасує реверенду, піддирає голову і йде метелиці, що аж страшно очам дивитись! Дивіться тепер всі: оттак танцювали колись у Спасі за моїх парубоцьких часів.

Дарка приперлася до одвірка дверей і не може собі ради дати з власними думками: одне конечно хотіла б знати. Але то таки конечно! Чи всі ці люди будуть такі самі і завтра, як сьогодні? Чи отець не буде соромитися, що дав себе намовити на цю, у вихра запозичену метелицю, чи Орисина мама схоче признатися, що підскакувала з її татком, як дівчинка, чи Софійка буде й завтра, і позавтра, і все вже від сьогодні обійматись із Славком Празьким, чи Ляля десь там, у Відні, пам’ятатиме те все, що надзвонила сьо­годні до вуха Підгірському, і чи Данко не забуде завтра того, що сказав їй сьогодні в саді?..

85

Маленький, кошлавенький, сірий сум підкрадається на рачках до Дарчиного серця. Байдуже, що Лялина скрипка заводить, якби хто жили з неї висотував. Байдуже, що Костикові мало що пипоть не виросте із безнастанного співання.

Все це якесь таке далеке, якби не в цей вечір, а колись… ко­лись творилося.

Дарка пильно вважає, чи хто не дивиться на неї і поволеньки, поволеньки, по пів, по чверть крока висувається з забави: направ-ду, не має чого більше тут шукати. У темній „ґардеробі“ хоче дібратись до ліжка, намацує і скрикує зі страху:

– Хто тут!?.

– Не бійтесь… То я, Дарочко.

Ах, Улянич! Він теж, видно, має тієї забави „досить“.

– Ви за чимсь шукаєте? – питає якось змучено, ніби рад, щоб Дарка зараз винеслася звідси. Так Дарці здається.

– Ні… я прийшла посидіти. Мене щось голова розболіла, – якось мусить закрутити Дарка.

– Так, як мене… – каже і собі Дмитро. Дарка думає: „Якби я була сказала правду, то він теж признався б. Як то завсіди на зле виходить неправда. Він думає… Він може щось подібне при­пускати, що я не знаю, чого він втік з забави. Якби я була сказа­ла правду… Та тепер вже запізно“.

Але її мале жіноче серце не може вдержати, щоб не потішати. Воно торкається кінчиками пальців його чола й каже зі святим пе­реконанням:

– Я, і Ориська, і Данко, направду, навіть мамця, сто разів більше любимо вас, як Празького.

Чи це признання нічого не значить? Мабуть, небагато, бо Уля-нич не відзивається. Тоді каже Дарка тоном дорослої жінки:

– Слово даю, що не знаю, що сьогодні тій Софійці сталося.

Ага, тепер Улянич вже чує, що хтось до нього говорить!

– Дарочко, я вас дуже люблю, вірте мені, але дуже прошу не втручатись не у свої справи. Ані панна Софійка, ані товариш Празький тут при нічому. Зрештою, ви ще замолоденькі на подібні здогади чи помічення. Вас не цікавить забава?

– Ні не цікавить... Так само, як і вас, – грає ще молодшої Дар-ка. І вони знову не відзиваються до себе. Але ж бо Дарці жаль його.

86

Вона присувається ближче до нього, злегенька кладе свою ру­ку на його плече і питається, бо не може дивитись на його сум:

– Я не розумію… Прошу не гніватися на мене, але я, бігме, не розумію, як може Софійці більше подобатися Празький, як ви. Я вже не говорю про те, що ви маєте таке добре серце, але ви й багато… це кожний видить… багато… ну… гарніші від нього.

Що вона таке сказала, що він схоплюється раптом, якби на шпильку сів, притулює її до себе й каже вже без удавання, просто, як своїй рівні:

– Я теж не розумію цього, Дарочко. Я теж нічогісько не розу­мію, дитино, і це… мене найбільше болить/

Дарка хоче ще щось запитати (чому не використати хвилі, коли він розговорився?), як влітає Костик, якби сто чортів за ним гнало:

– Ану „ґеравс“ звідси! Ми закладаємо тут пошту!

Що за „пошта“ в хаті? Чи той Костик здурів до решти? Уля-нич бере її за руку:

– Ходіть, Дарочко: „наші“ хочуть бавитись.

І Дарка не допитується більше. Виходить разом з Уляничем і стає собі у вітальні разом із ним в однім кутку. Акт приязні, такої сердечної, яку лише нещастя приводить на світ, що його в такім важнім менті перервав Костик, доконується тепер сам собою. Дар-ка стоїть собі коло цього Улянича, цього найліпшого з усіх людей на світі, Дмитра Улянича, – горда, вивищена, наділена ласкою, що про неї навіть найближчі ані не догадуються. Ориська строїть до неї якісь чудернацькі міни, але що ж може тепер зв’язати її з Ориською?..

Стоять собі з Уляничем, як не з цього світа, і приглядаються всьому, що твориться, як крізь закіпчені шкла: таке те все якесь невиразне й нецікаве.

Бо прошу, що ж у цьому цікавого, що одно піде до темної кімнати й ніби „надає“ до другого „неоплачений“ лист. Те друге йде викуплювати той „лист“, і знову наново, і знову наново. За­бава добра для дітей, що ще до школи не ходять, а не таких стар-цунів!

Але вони всі, як пияки, що перебрали міру і тепер вже кожний новий лик горілки насвіжо замакітрює їм голови, вони просто шаліють від цього дурного „листоноші“. Ось Ляля вибігла з тієї їх

87

„пошти“ з розбурханим волоссям, з червоними плямами, ніби саме безумство.

– Свинство… Що за свинство! – обурюється Улянич. Дарка трохи не розуміє його: чому аж „свинство“? Ні, скорше, глупота… Неоправдана, смішна глупота.

Коли викликають Дарку на „пошту по лист“, вона не відразу летить. Без жалю відпустила б це Орисьці: їй аж очі світяться! Та на „пошті“ вуйко і міг би образитись (хоч ніяк не може розу­міти, що й вуйко дався на ці дурниці намовити!), якби вона кого іншого „підміняла“.

– Вуйку, я викупила свій лист. Тепер прошу звідси забиратись. Я маю до когось надати лист.

– Це не важне. У нас справа не полагоджується з порога, – горлає Костик і силою тручає її до темного покою. І ще (дурний „Костище!“) замикає двері за нею, щоб, не дай Боже, не втікла з „пошти“.

Зразу Дарка не бачить ані стін, ані вуйка. Потім скорше, ніж вуйка, чує коло себе неприємний, омліваючий сопух переферменто-ваного з квасами жолудковими вина. „Вуйко п’яний“, – проясню­ється їй у голові і хоче втікати звідси. Втікати! Але скорше, як вона за клямку, хватають її сильні, безоглядні, заборчі рамена. „Він мене вдусить…“ – звідкись така думка. „М-м-м“, – вона хоче кричати, але тугий, слизький і якийсь такий неприродно великий, як у корови, язик безлично привалює їй уста і добирається до се­редини уст. Дарка кидається головою вліво, щоб оборонити уста… аж чує, що чужа рука повзе по її тілі. Поволи, з притиском повзе щораз вище, щораз вище, аж намацує груди. Це вже болить! Во­на відривається якось від того язика і з усією злістю, з усім стра­хом впивається своїми здоровими зубами в ту руку на грудях.

Аж тепер звільняють її кліщі його рамен, і вона прожогом влі­тає до вітальні, з червоними плямами на лиці, задихана, перелякана і переможна. Костик загороджує їй дорогу якимсь глупим жартом, але Дарка бачить тільки мамине обличчя під тінником лампи. За­бута вже образа й гнів, все, що накипіло на серці, а тільки мамині обійми, що в них можна все виплакати.

Мама тулить її здивовано до себе. Дарка хлипає і ховає голо­ву в мами на грудях. Але коли зводить свої розбиті, затроєні стра-

88

хом очі, щоби шепнути мамі, в який нелюдський спосіб її обдуре­но, як нечувано, підступно зневажено її там, за дверима, то, вра­жена до крови, відвертає очі від маминих; мама сміється чогось!

– Ох, ти моя дикунко мала! Я думала, що Бог зна, що стало­ся… Ей, ти, моя панно, панно, де нам ще до забави! Що стало­ся? Вуйко відкусив кусник носа?

Як то, Боже єдиний, мама знає, що з нею там робили, і може так спокійно, з такою посмішкою, що від неї аж серце умліває, говорити про те при всіх? Це хіба якесь непорозуміння, якесь страшне, смертельне непорозуміння… Дарка вже не тулиться, а ховається у мамину стать. Проте бачить просто себе спітніле, аж масне вуйкове обличчя, що дивиться на неї з безличним сміхом, відвертає голову в іншу сторону і натрапляє на друге, третє, чет­верте обличчя. Всі ці лиця, як маски з гарбузів, сміються з неї… Всі тут сміються з неї, а мама, рідна мама, замість взяти її в обо­рону, замість розторощити кожному голову, хто відважився б посміхнутися з її горя, сама притакує їм!

Чи вони подуріли всі, як мама з ними разом?

Дарка шарпає маму за плечі, як вуличник який (може, так опа-м’ятає її!):

– Мамцю, мама… чує? Мамцю, ходім звідси. Я хочу вже спати, – вишукує якусь причину, щоб тільки витягнути маму.

– От тобі й на! – сміється мама. – Прошу панства, не пере­ривайте собі забави. Таке з „паннами“!

В кімнатці жде вже на неї бабця. Обидві з мамою розбирають її. Коли мама поправляє собі розбурхане цією переправою волосся, Дарку нападає сам з себе плач:

– Хай мамця нікуди не йде від мене. Я не хочу, щоб мамця йшла до них… Ой, мамцю, як мама могла… Як мама… – плач скаче по словах, як сухе колесо по нерівних вибоях вулиці. Мама щось переморгується з бабцею, здвигає бровами, дуже зачудована, але остається з Даркою. За десять, може, хвилин лежить уже Дарка в ліжечку, ще своїм дитячім ліжечку, у своїй нічній соро­чині з маминою рукою на грудях. На столі світиться притемнена лампа. Ніби в хаті хтось хворий. Дарка прикріплює мамину руку сильніше до своїх грудей. А, може, це не мамина рука? Іде вище по  цій  руці  своїми  пальцями  і  натрапляє  на  гладку  випуклину

89

підборіддя: значить, таки мама коло неї… Музика починає тепер на переміну в лівім усі гудіти. І якось так дивно: скочні коломий­ки перев’язуються всуміш з довгими тонами наддунайського валь-са. Крутнула головою… де мама? Де мама?! Ага… ось де мами­на рука, і знову чує, як хтось м’який обводить теплим, замоченим у сон, пензлем по повіках… Потім вона біжить сходами в гімна­зійному будинку. І так добре пам’ятає, що це, прецінь, їй так сниться… А ще потім… не може вже вловити границі між сном і явою… Музика гудить в усі що раз то тихше, щораз, то дальше, аж заглушує її зовсім сонне хропіння Дарки.

Дарка пробуджується від важкого почуття, що дома хтось захворів. Згодом здає собі справу, що це тільки сіре світло світан­ку пробивається крізь завіски. В ухах дзвенить ще музика, й силь­но пити хочеться.

– Мамцю…

І зараз десь, напричуд скоро, з’являється мама, заспана, сто­рожка мама:

– Мама тут, коло тебе. Що донечко?

– Води, мамцю.

– Зараз, дитинко, зараз.

Але Дарку мучить тепер інша вже думка: чи мама знає вже, чому я хотіла, щоб вона ночувала коло мене?

І сідає на ліжку відразу твереза й свідома подій, що тільки пе­ред часом висмикнулись у минуле. Прецінь, треба тепер… тепер, заки ще ранок не показав свого носа у шибах, заки ще в хаті ти­хо, що можна думати, що Господь тільки маму й доньку сотворив на світі, завернути ще раз те, що сталося, задержати, і враз з ма­мою, тільки з нею одною, приглянутись йому, розпізнати, розтря­сти все до стебелини і… розвіяти, щоби спомину не осталося. Але тільки мамусі можна відслонити свій сором. Тільки їй одній зі всіх-всіх людей на світі. Але мама зараз вияснить і це: прецінь, не мог­ла аж „те“ про неї і Данка подумати.

– Мамухо… – вона простягає свої руки до маминої шиї: найбільше скажеться тоді, коли голос потребує якнайменше доро­ги зробити від уст до вуха.

І мама це розуміє. Завиває її своїми раменами, як теплим ша-лем. А тепер тільки говорити, говорити… замкнути очі з сорому

90

і говорити, щоб так стало легко на серцю, що аж плакати захо­тілося.

– Мамухо… Я з Данком тільки походила по саді. Чому маму-ха думала…

Мама ніби цілує їй в уста, якраз тепер в самі уста, і це вигля­дає, ніби мама хоче, щоб вона не говорила про те, що зайшло. Ні, це не „ніби“, мама таки, направду, не хоче про ніщо чути.

– Спи, донюсю, ти моя „велика панно“, що вчора мамі лише сорому наробила і пусто перелякала маму… Хто ж бачив так по-дикому поводитись, як котеня яке? О, спи вже, спи. Вуйко не гнівається на тебе. Но, спи, і не думай багато.

Як? Як? Як має вона не думати про це? Як може вона забути… так відразу? З ким, на милість Божу, має вона погово­рити про це, коли мама, її мамуха, не хоче вислухати її?

Мама ще раз просить „спати й не думати“, потім накриває Дарку ковдрою і йде спати. Дарка каже повікам спуститись над очі і дає волю кожній наймізернішій думці! Кожна тепер може прийти до слова, і кожна буде вислухана, коли для Дарки рідна мама не хоче мати дрібку зрозуміння.

Якась чужа, заблукана думка скидає шапку перед Даркою і просить і собі слова. Прошу! Думка кланяється і каже:

– Ти дурна, Дарко, коли думаєш, що мама стане з тобою про такі справи говорити, або, коли тобі здається, що мама хоч словеч­ко скаже вуйкові за тебе. Ні, ні, так не буде! Мусиш забути, небо­го, про ті часи, коли ти з найменшою „бубою“ бігла до мами на пожалування. Тепер ти вже „велика“. Хіба ти не бачила, що вчо­ра мама сама сміялася з твого сорому?

Дарка не на все дає свою згоду, бо думка з шапкою набакир переходить на інші струни:

– Бачиш, у „них“ можна все робити… найпоганіше… навіть те, що вуйко з тобою витворював, щоб тільки… під „їх оком“. Розумієш тепер, чому мама сварила на тебе, як ти вибралася з Данком сама в сад? „Так не робиться“, – казала бабця. Але „це“ можна! Це забава. І це можна. Так, так, Дарко…

– Може бути, може бути, – не відразу пристає Дарка. Заслу­ховує і чує, що мама вже спить. Підводиться на лікоть: мамине лице бліде в ранішньому світлі, як у небіжчика.

91

„Ще вчора була б присягнула, що це моя мама. Ще вчора здавалося мені, що ще маю маму“, – свідомо крає на кусники власне серце.

„Тепер я вже, направду, велика“, – формує словами весь свій досвід, всі прикрі розчарування, всі свої помічення, своє сирітство і солодкі надії. Все, все, що пережила й побачила в той вечір, змістилося в тому одному слові.

Та думка з шапкою набакир мала рацію: „вони“, справді, наче б якусь курячу пам’ять мали. Забули, а, може, тільки вдали, що забули, все, що того вечора було. Дарка здурніла, і вже тепер сама добре не знала: було так чи тільки снилося?..

Тільки Ориську поскоботів язик і спитала:

– Дарка, ти оповіш мені, що з тобою і „вуйком“ було на тій „пошті“?..

Тепер мусіла й Дарка собі короткопам’ятної вдати:

– Що тобі Бог дав? Що мало бути… Смішака!

І вийшло на те, що Ориська здурніла і теж вже путала дійсне з уявним. Дарці видався світ, як одна велика саля, де люди цю-цюбабки з собою граються: одно ховає правду перед одним і ра­де, як вдається йому збити з сліду іншого.

IX

Потім сталося щось, що всіх засмутило і за одним махом гепнуло всіх у інший бік: румуни заборонили давати виставу. Чому? А чому не хочуть, щоб в церкві по-українськи правилося? А чому кажуть вже навіть і історію всесвітню здавати по-румун-ськи? Бо їм так хочеться!

Як поїхав татко до префектури, то сказали, що ніби тому за­боронили, бо там Улянич грає. Виходило б на те, що треба було б Улянича викреслити, але це неможливо. Вистава без Улянича, як пава без хвоста. Нехай хтось скаже, що варта пава, як хвіст їй обітнуть?

Як Костик поїхав, то вже іншої заспівали: буцім тому відмови­ли, що на сцені малося б виступати в козацьких строях. Не вільно селу пригадувати козаків.

92

А як Празький поїхав, то вже треба було тільки кілька тисяч леїв. Але хто мав дати тих кілька тисяч?

Якби не те, що була дійсна заборона на козацькі строї, то по-зволення можна було б вже „купити“ за кілька соток. Але з забо­роною коштувало воно дві, а може, й три тисячі леїв. Може, по торзі можна було б дістати його навіть за тисячу леїв, але хто мав їх зараз таки вродити?

„А все ж таки. ці козацькі шаравари поєднали їх… краще, як моя забава“, – міркувала Дарка, дивлячись, як всі вони клопота­лись тією забороною, як метушились, бігали, нараджувались, скла­дали гроші. І не було: Улянич не Улянич, Софійка не Софійка, Празький не Празький – ніхто тепер не думав про це, нікому не могли бути тепер в голові особисті справи й порахунки.

Дарка одне тільки була цікава знати: чи всі вони так метушать­ся тому, що село не побачить козаків, чи тому, що жаль їм, що ролі на бляшку повиучувались? Якось підійшла з цим питанням до Улянича. Він відповів таке, що соромитися мусіла своєї корот-козорости.

– З вас ще дуже велика дитина, Дарко. Нам ішло про те, щоб пригадати, бодай пригадати людям, що вони ще українці…

Того дня признала Дарка Улянича „святим“. Дарка ніколи не думала про те, що вона українка. Ніколи-ніколи її не обходило те, що люди можуть забути, хто вони. Сказала собі, що це сумне, ні, ще не так, це страшенно сумне, що наші бідні люди навіть вже на сцені не можуть побачити козаків (а звідки ніби вони мають зна­ти, що в нас колись справді козаки були?), а все ж таки… не мог­ла обігнатись від радости, що її обсіла на саму думку, що вже оста­точно прийшов раз кінець тим пробам, тим співам, тим вічним схо­динам, що тільки забирали Данка, а куди вона приступу не мала.

Розіпніть її, а вона не могла тим не радіти. Розуміла, Боже мій, ще й як розуміла, що треба було інакше думати, і думала так, як треба, але серце потихеньку співало свою пісеньку. І що з ним вдієш?

Коли трохи всілося, Данко приступив до неї:

– Що поробляєш? – спитав, а Дарці стало смішно, що, пре­цінь, міг краще речення видумати, де б теж могло приходити „ти“.

Вона хотіла показати себе в курсі справ:

93

– А вистави таки не буде… І ти не будеш виступати… ані співати…

– Ми могли б якусь салонову штуку взяти. Але там нема стільки співу і музики. А це хіба найважніше.

І ще раз Дарка утвердилася в тім переконанні, що тільки один Улянич думав про село і козаків. Ще й цим разом мусіла собі сказати, що коли б розділювано нагороди за те, хто є найбільшим українцем, то першу нагороду дістав би тільки Улянич.

Данко відвів її поза „громадську криницю“ і попрощався; ішов дорогою похорон, і він не хотів, щоб о. Підгірський зустрів їх ра­зом. Дарці не треба було два рази казати, що це значить: в кого сумління „чисте“, хто не потребує зі своїми думками ховатись, то може на нього і десять отців Підгірських дивитись.

І як це воно сталося!?. І чому досі він ще не сказав їй того? Прецінь був вже один такий вечір, де не було нікого, крім них двох і дерев…

Місяця не можна було брати під увагу, бо він був зависоко. Ще раз повертає до думки, чому, властиво, вже раз Данко не ска­же їй, що її любить, коли вона й так уже знає про те… Ніби чо­му зволікати?

Питає себе і відразу знає відповідь: прецінь це має статися там, у Чернівцях, як вона буде на станції. Може, їй буде скучно за домом (цього ніколи не можна наперед знати), може, не вийде так відразу знайти приятельку (на Ориську ніколи не можна пев­но числити), а тоді, як їй буде дуже смутно і самітньо, він скаже їй про свою любов. Вона затаїть перед ним, що про це вона вже давно знала, і ніби вдасть дуже зачудованої, щоб його визнання виглядало на несподіванку.

За десять днів вже від’їзд… Направду, не знати, що більше годиться: сумувати за домом чи радіти тим, що має там, у тих Чернівцях, від Данка почути?..

Чогось згадалася тета Тіна: така гарна, може, навіть краща від Лялі і Ориськи, а така нещаслива… Чому так?

І раптом звідкись тверда постанова, майже присяга: вона, Дарка, хоч на четвертину менше гарна від тетки Тіни, мусить бути завсігди дуже щаслива. Аж щоб їй інші завидували. Так!

94

Підсміхнулася до своїх міркувань: прецінь, все щастя в житті – це те, щоб Данко завсігди був до неї такий добрий, такий ласка­вий, як у той вечір на забаві…

Доглянула чубчик батьківського дому і пригадала собі, що ос­тання пора поговорити з мамою про лекцію фортепіяну.

Дома застала всіх при підвечірку. Зробила байдужнісеньке ли­це й заговорила ніби „між іншим“, от, як добра дитина, що хоче все пригадати:

– Мамця знає… Ми ще одного видатку не вчислили, як ви­раховували мою „школу“. Та ж я, прецінь, буду ходити в Чернів­цях ще й на музику, на фортепіян, хочу сказати, – поправилася скоренько.

Татко трохи кавою не захлиснувся:

– Ну, знаєш, Дарцю, ти і музика! Дай мені спокій! Та ж ти, дитино, зовсім слуху не маєш…

– А я тобі скажу, – вмішалася бабця, – що до фортепіяну і не конечно такого дуже слуху. А все ж одно гарно, як панночка вміє бодай щось із нот заграти…

– Це колись так було, – перебила без серця мама, – що кож­на з „порядного дому“ панночка мусіла вміти кілька слів по-фран-цузьки і на фортепіяні „бомкати“. Тепер кожний береться до того, до чого має вже вроджені здібності.

Мама налляла склянку молока й поставила перед Даркою.

– Пий, бо мама хоче ще сьогодні вимірити і попришивати тобі раменця до твоїх нових сорочинок.

І ніби хоче цим сказати, що справа фортепіяну вже згори відки­нена, пересуджена, недійсна. Але цього не може бути! Прецінь, вона мусить вміти грати на фортепіяні! Та ж від цього, чи мама пішле її на музику, залежить все її щастя, все її життя! Чи вони цього не можуть розуміти? Чому не хочуть розуміти, що вона мо­же весь рік в одній суконці ходити, може подарувати їм ту нову торбу на книжки, може весь рік одного цукерка, одного яблучка не мати в устах, тільки нехай стане грошей на ту музику.

Але цього не можна сказати так просто з серця, бо Дарці щой­но чотирнадцятий рік. Тому вона насильно придержує обіруч мас­ку байдужности на своїм лиці і каже спокійно:

95

– А мамуха знає, що слух можна собі виробити? Ориська бу­де ходити на музику… і я певна, що всі дівчата в класі теж бу­дуть вчитися музики… лише я одна… Мамухо, я, може, б я таки ходила?..

Вона дивиться на бабцю благально: прошу їх переконати, упро­сити, перемовити, сказати їм, що це не моя химера, оця музика, але мус, страшний мус, бо я хочу щаслива бути… Але її прохан­ня тільки розсердило маму:

– „Ориська“! „Ориська“! Ориська має слух і голос. І гріх від Бога був би, якби панство Підгірські її не післали вчитись. У цім випадку ніяк не можеш порівнювати себе до неї. Дивує мене, Дарко, що ти, така розумна мамина доня, тепер так по-дурному впираєшся при тій музиці. І навіщо тобі тієї науки, як ми в хаті фортепіяна не маємо? То лиш пусті дівчата наслідують одні одних, як мавпи. Розумна дитина буде тільки за те братись, до чого має талант. Ну, пий молочко, бо мама хоче ще сьогодні зміряти суко­ночку і сорочинки.

Але молоко не смакує. Тривога, стоока, зелена тривога, що й ця остання нагода може висмикнутися з рук, зовсім затамувала просмик до горла.

Та коли таки нізвідки помочі, а нагода на очах пакує свої манатки й хоче раз на все втікати, Дарка мобілізує всю свою відвагу, всю зухвалість предків і таки не дає так легко виховзну-тись їй із рук.

– Я мушу ходити на фортепіян… Я мушу… – вона зразу просить, але аж сльози вирвались і потекли так, що всі вже вспі-ли доглянути їх, Дарка аж тоді усвідомлює собі, що справу посу­нула задалеко, й з остраху і сорому за свої сльози, починає кри­чати вже:

– А я таки буду… вчитись на фортепіяні, таки буду! Ой… бо я мушу.

Вона тепер сама не знає, чим більше в них виблагає: терором чи проханнями – тому кидається собою на всі сторони і дуже докладно нагадує тепер собою Дарку, як було їй чотири роки. Тоді теж, коли пішло не по її, кидалась на землю, била ногами, повто­рюючи безнастанно своє:

– Таки буду… Таки буду…

96

Та тепер не сподівалася мама щось подібного по панні з чет­вертої гімназійної. Зразу ніби не пізнає рідної дитини, а потім, впізнавши, що це та сама Дарка, що колись була, б’є кулаком до стола й ще голосніше, як Дарчин лемент, кричить мама:

– Тихо! Що то має значити?! То ти вже відтепер будеш мені свої „панянські“ фохи показувати? Ти, шмарката! Ти!.. Ані слуху, ані голосу, немузикальна, як пень, а забагається їй якогось фор-тепіяну… Розуміється, вона вже тепер числить на те, що буде ма­ти чого, „здувши“ ноти під паху, пополудні до міста вибігти… Ми­лишся, донечко, ми посилаємо тебе до міста на науку, а не на якісь витребеньки. А ту музику вибий собі з голови. Агі, як роззлости-ла мене сьогодні. Фе, Дарко, повинна вже ти раз розум мати. Ну, пий, пий вже раз те молоко, хай Гафія з стола збере.

Дарка вже не пам’ятає акуратно, як воно до того дійшло, що склянка, яку мама підсунула їй під ніс, тільки подзвенькотіла по підлозі. Зараз потім побачила білу пляму на хіднику і краплі молочної роси на маминій суконці.

Ані трохи в порівнянні до того, що накипіло в серцю, не боліло те, що мама потовкла нею кілька разів до стіни і витраскала доло­ні, що аж пруги подіставали. Чогось смішними видавались батькові погрози, що вона, замість до школи, піде гуси пасти, бо там місце дикунці. Навіть не зворушив образ бабці, як зігнута вдвоє, вима­цувала кусники шкла по долівці і витягала платком молоко з хідни­ка. Стояла під стіною, куди трутила нею мама, далека від того всього, що коло неї творилося, байдужа до отупіння.

Автоматично приймала все до відома, що доходило до її вух: і гуси, і „дикунку“, і бабцину покору, і мамині удари.

Данковою жінкою і так вже ніколи не буде. Все проче може ставатись або ні: їй однаковісінько.

Як осталися тільки удвох з бабцею в кімнаті, та пробувала (бо бабця все когось годила б) склонити Дарку, щоб таки перепроси­ла батьків. Але Дарка стояла твердо при своїм, як дуб у землі:

– Не буду, ну, не буду. Нікого не буду перепрошувати. Нехай насамперед перепросять мене, – вихопилася з-поза ґрат серця думка, але Дарка зараз завернула її. – Вони ще колись попам’я-тають цей день… Буде бабця бачити… Колись не знати що схо­чуть дати, щоб я вміла на фортепіяні грати, але буде запізно…

97

Бабця небагато звертає уваги на ці грозьби без змислу і ос­нови. Але Дарка думає своє: докори совісти татка і мамці за те, що могли ущасливити свою дитину, а не зробили того, будуть ко­лись найкращою помстою і відплатою за сьогоднішній її біль. І во­на так само рішуче і з переконанням, як заприсягала собі завсігди бути лише щаслива в житті, постановляє все своє життя бути не­щасливою. Колись будуть говорити про неї подібне, як про тету Тіну:

– Ця Дарка любилася колись з одним, але мусіла розійтися, бо її батьки були такі „скупіндри“, що пожалували для неї на на­уку музики. А „він“ хотів тільки музикальної жінки.

І всі будуть оглядатися за нею з сердечним співчуттям, а маму і тата будуть на кожнім кроці проклинати. Ну, може, не прокли­нати, але любити не буде їх вже ніхто.

Мама ніби ненароком совгається попри двері кімнати, де роз­думує Дарка.

– Нічого з того не вийде – шкода чекати. Я таки не перепро­шу, – бурмоче в дусі Дарка. Не було іншого виходу для мами, як у гніві вимірити суконку.

Бабця знову підбігає за Даркою, як курчатко за квочкою: пе­репроси та й перепроси маму. Бабця цього ніяк не розуміє, що кривда сталася не мамі, а їй, їй, Дарці, а вона не вміє це сказати так, щоб бабця зрозуміла й дала врешті їй святий супокій.

Мусить аж на двір, за стодолу, втікати від бабці. В хату при­ходить аж по вечеру. Гафія поставила тарілку і для неї, але ніхто їй не накладає ані не каже сідати. Добре. Дуже добре. Може спокійно постелити собі постіль (теж ніколи цього не робила досі сама) і думати, про що гадки самі захочуть.

Тонконогий, анемічний жаль закрадається до Дарчиного серця:

“Боже… Боже… „Дурної“ склянки не можуть переболіти, а я маю забути їм, що через них, через рідну маму ніколи його жінкою не буду. Боже… Боже…”

98

X

„Рано“ збудилася Дарка досить пізненько: сонце вже закоти­лося за другу половину вікна. Думка була за тим, щоб відразу встати, але голова ваготіла й не могла розлучитись із подушкою. В устах було якось так, як по добре невиспаній ночі, хоч цієї ночі спалося а спалося…

З подвір’я затарахкотів віз на снопи: мусів вже зо три рази обернути.

Стала по своїй любій звичці в ліжку відразу на ноги (скільки було вже не раз балачки про те, що пружини з ліжечка повиліта­ють!) і відразу присіла, задихана з страху: з лівого боку на сорочці червона, ще свіжа кров…

Метнулася до простирала: ті самі ще свіжі сліди…

Впала на ліжко, скорчивши під груди коліна і так перечікува­ла, аж прогуде гураґан першого страху. Думки і собі розбігалися всі до одної, поховалися по кутах, нездібні з переляку до ніякого діла.

Тільки в передсінку свідомости змагалися зі собою неясні відо­мості з певними здогадами…

„Таке“, а може, тільки йому подібне, з жінками буває. Але чи вже так завчасу, чи в пізнішім віці, невідомо. Нема теж певних відомостей про те, чи таке трапляється з всіма жінками, чи тільки з тими, що мають родити дітей… І чи „воно“ приходить постійно, напевно, з літами, чи тільки як злий знак, випадково…

Але роздумування на пізніше. Тепер треба чину. Вже. В цій хвилині. Перш за все – затерти сліди своєї ганьби. Сорочку мож­на випрати. Взяти нишком з собою і у ставку випрати. Адже бу­вали вже випадки, що пів дому шукало за Дарчиною нічною сороч­кою, а вона преспокійно лежала собі, наприклад, у вітальні на фо­телі. Зможе й цим разом кудись „задітися“. Плями з простирала найкраще виловити щіточкою від зубів. Знову ж – неясного по­ходження, розпливчасті, вогкі плями на простиралі можуть кинути й інше підозріння. Нехай. Все інше краще від „того“.

Далі: кров тамується холодними металами і окладами з холод­ної води (вода з їх криниці зимна-зимна). Це вона знала. І це во­на зробить.

99

Все ж таки ці заходи не багато помогли. Кров вправді спини­лася, але взяли такі сильні болі, що здалося, сама смерть стала з косою перед очі.

Ціле щастя, що дома було власне „по сварці“, без перепросин, і ніхто не звертав на неї уваги.

І добре, що можна було їсти й бути певним, що за тобою ніхто не слідить.

Та від цього анітрохи не змаліло нещастя. Навпаки, чим біль­ше старалася злегковажити цей випадок у своїх очах, тим зростав він до більших розмірів. Як навмисне. Кров, жива кров – це не жарти.

Соромно і боляче (дійшло до того, що вона, Дарка, мусить в Ориськи „радитись“) було ж говорити про це з Ориською, але кому мала розказати Дарка своє горе, коли з мамою була у „гніві“?

Ориська вислухала її очима й вухами, а потім сказала свою думку:

– Ти будеш мати дитину.

Дарка зблідла, але скоро зарожевілася й засміялася: прецінь, дитини не мається ні з сього, ні з того. По-друге, в ту справу все мусить бути якийсь мужчина вмішаний. Ні, ні… Ориська поми­ляється. Це мусить бути щось іншого.

Та Ориська таки стояла при своїм.

– А я тобі кажу, Дарко, що таки будеш мати дитину. Ти все думаєш, що я нічого не знаю, а я, може, більше від тебе бачила. Так. В нас заки корова мала мати телятко, то з неї кров ішла, слово чести.

– Ой, Ориська… Або я корова? – хотіла відразу перебити цю пусту балаканину Дарка.

– Добре, а чи ти знаєш, що з жінки теж іде кров, як вона має мати дитину? Ти знаєш, раз післала мене мама до Петрихи по квасне тісто. Я влітаю до хати, а вона якраз має дитину. Кажу тобі, вся постіль від крови, аж по хаті було нею чути… Так, як­би свиню зарізали…

Ориська така дурна. І хоч чваниться, що все знає, видно, що нічого не розуміє. Ну, як дитина? От так собі – заболіло в жи­воті, і вже дитина?

100

– А „від кого“ мала б я мати дитину? – спитала зачутим у селі, хоч і незрозумілим щодо свого змісту, терміном.

Ориська аж очі вирячила. Ага, вона певно „забула“, що дити­на може тільки „від когось“ бути! Ну, а що ж тепер? Але й Ориська і на це питання має відповідь. Жива кров мусить бути передвісником народин живої людини.

– Дарко, ти так все „пискуєш“ до мами. Чи ти думаєш, що Бог не міг за кару так зробити, щоб ти без нікого мала дитину?..

– Іди, іди, такого ще відколи світ світом не бувало, – боро­ниться самопевно Дарка.

– Не вір, добре, не вір, що Бог, як хоче, то може все зроби­ти… – остерігає і загрожує водночас Ориська. Дарка не відва­жується заперечити Божої могучости й гніву. В її очах вони наро­стають, укладаються у піраміди: одна вища другої, а та ще вище третьої, і так без кінця.

Акт прогнання прабатьків з раю блідне перед чудом планетар­ної системи. Звізди ховаються в тінь перед загадкою безсмертно-сти душі. Безсмертність душі зводиться до природного явища пе­ред тайною самого Бога в трьох особах.

Справді: той Бог все може. Добре і зле. Ще одно, може, вже останнє прохання до приятельки:

– Орисько, я тебе дуже прошу: не кажи нікому, що я, може, буду дитину мати. Навіть якби я вмерла, то не кажи нікому, чому.

Орисьці стають сльози в очах.

– Що ти говориш, Дарко? Боже, що ти говориш! – Вона хоче розрадити її своїм цілунком, але Дарка не допускає до нього:

– Що ти мені поможеш? Що можеш ти мені помогти?

Не договорює багато, іде собі навіть без „па“ – самітня, недо­ступна, майже горда у своїй самоті. Ориська не задержує, не забі­гає, лише стоїть і дивиться: хто б то подумав, хто б то подумав, що Дарка за свою зухвалість до мами піде так марно зі світа?

За ясенями попівства нова хвиля тверезости вдаряє на розга-рячкований Дарчин ум: це неможливо, що вона мала мати дитину. Таки ні… Хоч – згадує всі надприродні сили – це правда, що Бог може зробити все, що захоче. Це свята правда.

Ні, ні, сто разів ні. Це не буде дитина. Але що саме – вона не знає. Одно лише знає певно: це щось, чого треба соромитись.

101

Сльози товпляться до очей, і серце таке маленьке, як порошин­ка. Аж жаль того власного, бідного серця.

Нещастя цілих вакацій збігаються тепер до одного роздоріжжя, в’яжуться в один вузол і давлять, ой, як давлять те бідне, малень­ке, як порошинка, серце.

І те, що вона вже ніколи Данковою жінкою не буде, і те, що, замість до гімназії, піде на громадську толоку гуси пасти (навмис­не не хоче пам’ятати, що мама вже після того, як татко таке сказав, приміряла її суконку, яка, прецінь, тільки для гімназії шилася), і те, що мама не мала ані вуха, ані серця для її нещастя, і тепер це страхіття звалюється на те, що їй нічого додому вертатись. Стає і заслуховує хвилину: може, знайдеться хоч одна така думка, що промовить слово за домом, але коли нема ні одної такої, запа­дає постанова: додому більше не вертатись.

– Адже, – підлабузнюється і визиває Бога, – Бог може зро­бити так, щоби того всього в одній хвилині не було. Стою тут на вулиці без дому й мами, а може так статися зараз, якби тільки Бог схотів, що можу знайтися дома, в ліжку, з мамою, і можу бути відразу вже й на музику записана…

Вона знає, що так не станеться. Але хоче тільки, щоби там, в небі, знали, як вона вірить в їхню силу. Просто хоче перекупити їх своєю вірою і забезпечити себе перед їх гнівом. Тепер, коли вже певна, що віддала себе вищій опіці і нічого „дуже злого“ їй не ста­неться, ще раз закріплює свою постанову: додому ніколи вже не вернеться.

Вечір уже закидає свої сіті над землею, і чути десь зітхання вмираючого дня. Пахне солом’яним димом по селу і парою зготов­лених вечер. Чути бренькіт дзвіночків худоби, що повертає з поля, і м’який відгомін босих ніг по битих стежках.

Людські переклики і чергований гавкіт псів нагадують, що ро­бітники вже вернулися з поля. Значить, вечір таки на добре роз-паношується по землі.

Дарка йде дорогою, що веде до сусіднього села, і думає:

“Мушу відтепер більше, як досі любити небо й траву, бо тепер вони будуть моїм „домом“.

За хатами надбігає з піль теплий вітерець і аж до ніг стелить­ся, щоб дальше, тільки дальше йти… І хоч уже давно забулося,

102

коли сонце замкнуло двері за собою, з страху – ані сліду. „Новий дім“ – небо засвічує всі лампи до одної: так ясно, що можна розпізнати якого кольору придорожні квітки.

Якісь люди минають і йдуть далі. Це тільки утверджує в тому переконанні, що нічого незвичайного не твориться: люди навіть не дивуються, що вона йде сама полем. Видно, так уже мусіло бути й буде.

Перші, невиразні світелка з сусіднього села чогось приспішу-ють биття серця. Вона ж вже за „готарем“, в чужім селі, між чу­жими людьми. Доходить до села й відразу почуває, що вступає в новий, досі тільки з оповідань бувальців знаний світ.

Треба буде проситися „на ніч“. Треба буде видумувати історії про злу мачуху або батька п’яницю. Треба буде на „службу“ го­дитись. Ах, треба буде забути, чим досі булося.

А ніч вже на п’яти ступає. Страх перед чужим селом і людь­ми заходить з одної, то з другої сторони коло Дарчиного серця. Лапне за душу, що аж мурашки побіжать спиною від того дотику, причаїться, потім знову на іншому місці дасть знати про те, що він ані на крок не відступає від Дарчиного серця. Пошуки нічлігу з ро­мантичної пригоди переходять у прикру конечність.

Хат у селі, як муравлищ на зрубі: до котрих дверей застукати?

Дарка числить до десяти: до десятої хати підійде. Десята хата, мало що інша від прочих дев’ять: під ґонтами і з одною лише освітленою половиною.

Дарка заходить у браму на подвір’я, а звідти – просто через відчинені наростіж двері – до хати.

Якась жінка, молода й непривітна, порається коло кулеші на кухні; решта родини розкинена по всіх кутках хати.

– Що скажеш, дівчино? – питає, якби спішилася в роботі, молодиця.

Тон голосу молодиці онесмілює Дарку, вибиває за одним ма­хом весь порядок слів.

– Чи не могла б я у вас переночувати? – питається якось подурному, ніби заздалегідь було так умовлено, і вона тільки для певности питає ще раз.

– А ти чия? Ніби звідки? – втручається з цікавістю, хоч теж не дуже привітно, ґазда. Невідомо, батько чи чоловік молодиці.

103

Дарка неприготована на таке питання на самому вступі. Ще не може рішитися, котрого концепту вхопитись (мачухи чи батька п’яниці), як молодиця вже за неї відповідає:

– Іди собі, небого, звідкись прийшла, та й не сновигайся по чужому селі… По тобі видно, що зле тобі не діється. Іди, іди…

Не дає змоги відповісти, бо відразу повертається спиною до Дарки, а лицем до чавуна з кулешою, як би нікого чужого в хаті й не було.

Все ж таки здається чомусь Дарці, що якби вона попросила ґазду, сердечно попросила, то він позволив би переночувати десь у кутку. І відразу знає, що хоч би мали вовки на полі роздерти, нікого не прохатиме з цієї хати. Не схиляється, не кулиться, по звичаю бездомних, тільки природною ходою іде за поріг. Без „до-браніч“.

– Слухай… гей, дівчино, – гукає за нею голос ґазди, – ану-ко вернися – маєш букатку хліба.

Дарка має вже на кінчику язика просту відповідь: „Подавіться ним“, – але неждано для себе самої відповідає так, як її вдома на­вчили:

– Дякую! Я не голодна.

А за порогом цього негостинного дому знову ніч і знову гострі дотики страху. Боже, Боже, ані додому в цій порі вертатися, ані ночувати тут, серед вулиці. Дарка вишукує всі призабуті слова давніх молитов і засипає ними всіх знайомих святих в небі. Зокре­ма прохання, щире, як сльоза сироти, до Ісуса:

– Зроби так, щоби хтось прийняв мене на ніч… Тільки на цю одну ніч. Завтра, як ти цього захочеш, Ісусе, вернуся навіть додому.

І від цієї молитви вступає віра така ясна, як ранок, у серце, і Дарка сміло входить у пороги якогось нового, бо тільки на поло­вину викінченого, дому.

І знову питання:

– А ти чия?

Тепер питається вже якась старенька жінка. Молода жінка, що присипляла дитину, повертається до Дарки і каже до мами чи свекрухи:

– Лишіть, най ночує. Кажу вам… – замикає остерігаюче уста старшій жінці, і та покірно робить їй місце коло себе на постелі. Їй

104

підсувають миску з молоком і кулешею, але Дарка цим разом вже не може лише подякувати. Бере за ложку – і молоко смакує, як ніколи досі.

В хату приходить молодий ґазда. Щось хоче питатись чи розвідуватись, але молодиця шепотом просить його мовчати, й він ніщо не питає Дарки. Ніби її зовсім нема в хаті. Дарці стелять на лаві під намисником.

Молодиця поправляє їй „подушку“, стару кожушину під го­ловою, а Дарка, перейнята вся вдячністю до своїх незнайомих добродіїв, думає: „Остануся вже в цих добрих людей. Завтра розповім молодиці всю свою біду й залишуся коло дитини…“

Їй здається, що про її постанову знають вже всі в хаті, і вона вже не почувається їх довжником. Навпаки, вони повинні оцінити як слід її рішення.

Потім, можна сказати, що таки зараз потім, як заснула, збу­дилася від якогось раптового світла. Коли відчинила очі, усвідоми­ла собі, що мусіла збудитись від того галасу, що зчинився в хаті. І заки могла з’ясувати собі, що куди, чого ці люди схопилися вночі і бігають з хати на двір, а знадвору до хати, була вже в татка на руках.

– Татусю… – ніби втішилася, ніби здивувалася.

Ще чула, як татко ще раз дякував молодиці, що „дала знати“, потім знову вчула людську мову, аж як стали в себе на подвір’ю. Мусіла заснути по дорозі і збудитися від того, що віз перестав на­гло тарахкотіти.

З хати вийшла сплакана, з перекривленим лицем мама і відра­зу стала докоряти Дарці. Аж тато мусів спам’ятати маму:

– Дай спокій: дитина перетомлена... Завтра будеш розпитувати...

Тато (Дарка ніяк не могла зрозуміти, що йому сталося, що він так нагло подобрів до пастушки від гусей) заніс Дарку сам на руках до ліжка. Дарка хотіла чимскорше чкурнути так, як сто­яла, під покривало, але мама, що теж нагло зробилася добра, як би хто її медом намастив, конечно захотіла сама розібрати „свою донцю“.

І в цей спосіб вийшла на яву ганебна Дарчина тайна.

Мама вже навіть не допитувалася багато, чому вона з дому вті­кала. Кожний тепер розумів причину.

105

Дарці розклеюються зовсім очі, і вона не може так скоро зно­ву заснути. Мама просить, щоб вона, прецінь, таки заснула: про все поговорять завтра. Дарка хоче послухати мами, стулює повіки, але таки не спить. Мама це бачить, тому сідає на край ліжечка, гладить легенько Дарку по лиці і починає розказувати.

Страшні неймовірні речі розказує мама. Що пережила мама, як пішла до Ориськи й довідалася, що Дарка пішла звідти кудись. Як шукали її по всьому селі. Які страшні думки приходили мамі до голови. Не знати певно, чи мама не захворіє від того всього. Стежечками, стежечками і мама заходить аж до Дарчиного соро­му. Дарка завмирає. Можна сказати: перестає існувати. Як ще й мама скаже щось подібне, як Ориська видумала, то хіба більше не жити їй.

Але що це? Мама сміється з її переляку: прецінь, це звичай­нісінька річ, що ні одної жінки на світі не минає. А кров? – хоче знати Дарка.

Кров у цьому випадку природніше явище, як кровотеча з но­са… Тільки от що: дівчатка мусять у тому часі вважати на себе. Боже борони, перестудитись, мочити ноги в зимній воді, бо мож­на захворіти на все життя.

Дарка скліпує очима, як би хотіла відігнати думки від себе: що? що мама говорить про зимну воду і каліцтво на все життя?

Напружені весь довгий день нерви не видержують, і Дарка вибухає плачем:

– Чому… Боже мій… чому мама не сказала мені цього всьо­го два дні скорше?..

І на таке просте, природне питання мама не знає, що відповісти.

XI

З поля довожували останні, спізнені снопи. І скрип возів чо­мусь нагадував клекіт бузьків перед відлетом у вирій. На ясній тканці бадьорого ще сонця привиджувалися вже білі нитки баби­ного літа. Заносило вже запахом осені, і було сумно без очевидної причини.

106

Мама купила нову, спеціяльну для Дарки на „довіз“ із дому, валізу. Як рекрутові. І від цієї нової валізи, від цього осіннього за­паху в повітрі родився сум і сотками тоненьких ниточок зв’язував Дарчине серце з домом, селом і ще чимсь, чого вдома не відчува­лося, а чого так дуже бракує між чужими.

Заборона вистави якось розігнала братію. А може, сходилася поза Дарчиними плечима?

Ориська переказувала, що вони зустрічаються всі щовечора на пероні, перед приїздом вечірнього поїзду.

Дарці ніхто не говорив про те. Ніхто не запрошував на ті зу­стрічі, ніхто, з того видно було, не відчував її неприсутности, а во­на була горда, щоби сама налазити їм на очі. Гафія любила часом похвалитися, що здибала директорового „панича“ в селі, але Дар-ка якось не мала цього щастя.

Але сьогодні припадком зустрілася з Лялею на пошті. Дарка збентежилася так дуже, що готова була вдати, що не завважила Данилюківної. Але Ляля відразу підійшла до неї з сміхом і тією фальшивою щирістю, що муситься їй вірити наперекір здоровому розсудкові.

– О, Дарка… Ви теж надаєте лист? І теж „рекомандо“… У вас уже був Улянич?

Дарка заперечила. Чого мав би в неї бути Улянич?

– Ох, то ви нічого не знаєте? Ми робимо в четвер „прощаль-ну“ прогульку до „скали“. Я вже від’їжджаю у п’ятницю „nach Wien“*. Улянич мав вас попрохати на ту прогульку. Ви знаєте, що він дістав вже посаду в гімназії в „реґаті“1.

– То добре. Він, певно, буде тішитися.

– Думаєте? Ні, він не тішиться. Ви знаєте, як він не любить румунів, а тепер має йти вчити малих румунчат. Хоч ніби чому? Я не розумію. Чи вам щось злого зробили румуни? Правда, що нічого? Бо мені вони теж нічого не винні. А він трохи не казить­ся, як я співаю румунські пісні. Що йому це може шкодити? Ну, ні? Я не розумію Улянича, а ви?

*До Відня (нім.).

1 Реґат – давнє румунське королівство. Йдеться про власне румунські етнічні землі на відміну від української Буковини, яка після I світової вій­ни була приєднана до Румунії.

107

Дарка побоялася вразити Лялю тим, що вона все ж таки тро­хи розуміє Улянича, і тому відповіла дипломатично:

– Він дуже добрий хлопець…

Вони вийшли вже разом з поштового уряду (Ляля підождала на Дарку).

– Знаєте, – задержалася Ляля, – що я собі подумала? Я по­думала собі, що ми так добре знаємося, а ви ще ані раз у нас в хаті не були. А я у вас вже кілька разів була. Знаєте що? Ходіть те­пер, зараз до мене. Добре?

Дарка подивилась пильно Лялі в очі: сердечність несподівана чи засідка?

Ляля обняла її за рамена:

– Ну, ходіть, „братово“.

Дарка спаленіла й відразу сіпнулася вбік:

– Я не хочу… Я мушу додому.

– Дарко, що вам? Чого ви не хочете? Не хочете моєю „бра-товою“ бути?

– Ні, – відповіла напівм’яко, напівтвердо Дарка, бо ще досі не знала, з ким має діло.

– Шкода, – засміялася Ляля так, що Дарка відразу дога­далася, що вона ще щось більше знає, – бо ви… моєму братові подобались. Конечно наказував мені, щоб вас на ту прогульку ви­тягнути. Що ви на те, Дарко?

„Тільки не дати себе збити з пантелику. Тільки не виговори­тись. Напевно, Данко нічого не говорив… (хіба ж не мала це їх „тайна“ бути?)“, – підбадьорює свою завзятість Дарка.

– Що я можу на таке казати? – питається невинно, – ваш брат нічого мені не говорив. Звідки я маю щось знати?

Але до помешкання Данилюків іде без пручання. Завсігди хотіла подивитись бодай одним оком, як Данко мешкає. На порозі кухні паде відразу в німецькі рамена пані директорової.

„Не знати, – мигнула думка, – чи пані директорова так само широко відчинили б мені рамена, якби знала, що я її синовою буду…“

Ляля трохи образливо для Дарки (ніби де Дарка виховува­лась: у джунґлях чи де?) показує кімнату за кімнатою (з канце-

108

лярією їх чотири): які в них квіти, як завіски на взір віденських, яка в них модерна шафка на книжки… Дарка оглядає те все ли­ше настільки, щоб не образити своєю байдужістю Лялі: думки її зовсім при чімсь іншім. Тільки коли Ляля зупиняється перед яко­юсь отоманою, що нагадує передню часть ґондоли, зі словами: „А тут Данко спить… – а потім ще: А це його етажерка і його „спеціяльні“ книжки…“ – Дарка задержується з увагою, розгля­дає, трохи що пальцями не доторкається того місця, де він спить. Тільки рукою погладити по подушці, тільки злегенька приложити лице до його подушки… – проситься неймовірне, фантазійне ба­жання.

– Ходім уже, Дарко, – приводить до дійсности Ляля. Дарка притомніє: прецінь, це все й так колись буде „її“.

Ляля має вже досить цієї хвальби: може б, Данка десь коло хати пошукати.

„Власне… власне…“ – підхоплює скоро цей проєкт Дарчина думка.

Данко лежить під грушкою, босий, в розстібнутій сорочці з книжкою під головою. Зачувши шелест трави, він схоплюється й відразу розсипається радісним сміхом:

– А… а… вітаємо, що за незвичайні гості…

Дарка наслуховує пильно: „ви“ чи „ти“ – при Лялі. Ніяк. Оминає, трохи зручно, а трохи – ні, всі такі місця в реченнях, що конечно потребують того „ви“ чи „ти“.

Ляля ніби на це тільки ждала, щоби вони зійшлися. Вона за­зирає за грушками, зимовими, твердими грушками, що можна тепер собі зуби до них повиломлювати. Потім ніби раптом полони­ли її увагу квіти: вимучені, анемічні айстри, які сьогодні, певно, інакше виглядали б, якби так Ляля на початку ферій хотіла звер­нути на них свою увагу. Все ж таки простір між ними й Лялею такий, що можна заризикувати на шепіт: може, легіт не донесе його аж до неї.

Данко карткує якусь книжку про далекі краї і, ніби пояснюю­чи Дарці образки в тій книжці, шепче скоро, нетерпеливо, дуже тепло:

– Недобра Дарка… Чому тебе ніде не видно? Я не можу так, Дарко. Я кожного дня хотів би тебе бачити. Ти будеш сміятися,

109

але я коли три рази на день переходжу попри трафіку*, ніби та­ткові по тютюн ходив, бо все думаю, що, може… може, тебе поба­чу. А як прийде вечір, і я вже не маю надії тебе зустріти, я граю, так довго граю, що мене аж з хати виженуть, Дарко, ти, Дарко, як би тепер не було Лялі коло нас, я показав би тобі, що то зна­чить цілий тиждень давати на себе ждати. Ти, ти, дівчино моя…

Дарка з уткнутими нерухомо в образок книжки очима, черво­на по вуха, захлистується його словами і моментально ще раз і ще раз переживає наново кожне його слово в своєму серці:

„Те саміське і зі мною твориться… Так самісько і я без ці­лі блукаю по селу, щоб його зустріти. Такий заміський жаль і я до нього маю, що він забув мене. Навіть так само хочу, щоб тепер нікого не було в цьому садочку, крім нас. Які однакові думки… Ні, хіба таки, направду, має бути… моїм чоловіком“. Хоче йому переказати бодай щось зі своїх думок, але вже не встигає, бо Ля­ля наближається до них із блідо-фіолетною айстрою в руці.

– Я вже піду додому, панно Лялю, – ніби оправдується Дарка. В дійсності аж тепер не розуміє, навіщо Ляля запросила її сюди, а запросивши для себе, відступила її Данкові.

Ляля навіть не задержує її занадто:

– О… о… вже хочете йти до дому? Але на прогульці буде­те? Певно? Ну, то до побачення… па!

Данко задержує довше її руку у своїй дивно гнучкій долоні:

–   До побачення, – каже з натиском.

Вони обоє (Данко смішно викривлює ногами до камінців) відпроваджують Дарку аж поза браму школи.

Ще раз прощаються, але цим разом тільки дівчата між собою. Данко стоїть збоку з ясним, як його очі, лицем, вирозумілий, ви­бачний: він знає, що Дарка десять разів воліла б подержати його руку, як сестрину.

Дарка пускається скорим кроком, але небавом з вирахуванням звільняє. Оглядається обережно поза себе: так, як думала й хотіла. Данко стоїть ще на брамі і сміється до неї. Тепер може вже йти, не оглядаючись.

трафіка – тютюновий кіоск. – Прим. авторки.

110

XII

На четвер випав дещо вітряний, але чистий, як роса, ранок. До Дарчиного вікна застукав Улянич, і вона трохи що не настра­шилася його вигляду: бліде, аж сіре того ранку лице Улянича, обведене смертним, білим рантухом коміра сорочки, на тлі чорно­го, зовсім не „прогулькового“ убрання, з близького приятеля роби­ло його якимсь чужим, з „теплих країв“ місіонером.

– Вже всі ждуть, – сказав коротко.

І так було. Угледівши Данка, відразу віджила: був свіжий і ви-хуханий, як курятко, яке щойно обсохло з яйця.

„Мій Данко“, – попестила його в думці і зараз станула собі коло нього, певна своїх прав і його взаїмности.

– Данку… пане Данку, – відразу зорієнтувалася в ситуації, – йдемо на прогульку!..

– Я перепрошую вас, – була відповідь, – але я хотів би з то­варишем Празьким щось поговорити.

І він, Данко, лишає її на боці, саміську одну, бере Празького попід руку і щось шепоче йому. Дарка не може чути слів, але присягнула б, що Данко оправдовується, що має „тих дівчат“ (а може ще інакше каже – хлопці між собою не дуже перебира­ють у словах!) вже „по вуха“ досить.

Дарка іде якось так між Ориською і Костиком, ніби з ними, ніби сама, щоб не занадто впадала в очі її самотність, і одне не мо­же розуміти: як можна так галасувати, так некультурно, крикливо поводитись тоді, коли комусь, хто йде в тому самому гурті, так страшенно боляче, що світ Божий не милий… Ні, справді, ті всі „приязні“, що ними нашпікована кожна читанка від першої класи аж до матури, – це тільки казки із тисяча і одної ночі…

На „скалі“ треба було перейти вузенький просмик тільки на од­ного чоловіка.

Попереду пішов Улянич, а за ним з вівкотом і вереском посу­вались дівчата. Дарка стала собі остання з дівчат, бо перший з хлопців ступив у просмик її Данко.

– Вам не крутиться в голові? – спитала тоном, що дослівно говорив: „Чому ти сьогодні недобрий до мене? Чому…“

– Ні, – відповів Данко. І те „ні“ – не означало нічого більше, як „ні“.

111

Дарка ще підождала хвилечку по тамтім боці на нього, але він заледве досягнув ногою певного ґрунту, зараз оглянувся за Празьким:

– Пане Празький, ми ще не докінчили своєї теми.

– Як хочете, – відповів недбало Празький, і по тім Дарка пізнала, що це ніяка „тема“, тільки свідоме маневрування зі сторо­ни Данка, щоби з нею не говорити.

Так, і це називалася „прощальна“ прогулька! І це мало бути тим милим, останнім завершенням всього, що пережилося за ва­кації!

Хіба сам сатана в пеклі міг придумати такий кінець, а не лю­ди з серцем і назвою „приятелів!“

Ляля розложилася на траві білою плямою і плете вінки з ро-менів, що її засипує ними „дурний“ Стефко. Дурний Стефко, що вірить Данилюківні, її сміхові, її пальцям, як гадючки… Дурний Улянич, так, Улянич теж, що так скоро переболів, вибачив (може, ще навіть сам просив того вибачення?) Софійці її поведінку з Празьким тоді, на Дарчині уродини, дурна й вона, Дарка, аякже, дурна, як перша-ліпша гуска з толоки, що повірила Данилюкові. Прецінь, могла знати, що фальшива сестра не може мати щирого брата. Стільки вже повинна була знати.

Ляля виплела віночок, а Стефко аж розпинається, щоби вона сама вбрала його на голову. Щоб бодай дотулилася ним чола. Ляля борониться руками й ногами:

– Ні, ні, що вам Бог дав? Орисько, ану ходіть сюди, Орись-ко… я хочу вас у вінок вбрати.

І Ориська, те теля на мотузку, валить до Лялі під вінок, як у дим. Ляля насуває їй вінок ген на чоло і обертає нею лицем до всіх:

– Дивіться!

Всі подивились, а хтось (чи не Костик?) аж цмокнув із зачу­дування: Ориська виглядає, як дівчинка на образку.

– Мавка, чиста мавка, – вирвалося Уляничеві. Але Ориська вже засоромилася і конче хоче стягнути вінець із чола:

– Хай і Дарка вбере, – борониться по-дурному.

А тоді Данко:

112

– О, не скидайте його ще, дуже прошу, вам так прекрасно в ньому! Дарка, панна Дарка має ясне волосся, і їй не буде добре

в роменах. Для неї хіба волошок треба би пошукати. Ні, ні, не ски­дайте.

Розуміється, і вона не скидає, коли її Данко просить! Чи той Данко сьогодні вже й осліп, не тільки оглух? Чи він не бачить, що вона, Дарка, стоїть і дивиться на це все?

Мабуть, таки осліп і оглух.

Дарка хоче відвернути, кудись сховати свої очі від Данка й Ориськи, стріляє ними в протилежний бік і натрапляє на другу па­ру: Улянича і Софійку. Що за фальш, що за безсоромний, „по-півський“ фальш: Софійка притулилася до Улянича, як приліпочка до паски, і гладить йому волосся, яке вітер раз у раз роздуває на боки. Але треба бачити її очі, треба бачити, як вона водить тими своїми пальцями по його голові!

„Ох, – засвічується Дарці в голові, – ці ласки звідти, що Уля-нич вже посаду дістав!“

До переповненої чарки власного нещастя доливається ще кілька крапель співчуття для приятеля, і воно мусить вилитись поза бере­ги. Мусить…

Дарка підповзає до Улянича і шепче йому над вухом:

– Пане Дмитре… я маю вам щось сказати…

Улянич дивується, трохи нерадий, що мусить зняти Софійчину долоню з своєї голови, але встає все ж таки і відходить з Даркою набік.

– Не вірте панні Софійці… бо вона фальшива… – викидає одним душком з серця Дарка.

– Прошу… прошу… що ви сказали?.. – ніби недочуває Уля-нич, хоч Дарка дуже виразно сказала перший раз.

– Я кажу… що Софійка трохи фальшива для вас… – вже злагіднює свою думку.

Улянич хвилину мовчить заслухано, ніби ще не зрозумів добре Дарчиних слів, потім розрегочується на всю „скалу“, пориває Дар-ку за лікті вгору і при всіх цілує в чоло.

– Що сталося? Улянич… що це має значити? – гуде зі всіх сторін.

А Улянич вже знову тільки „місіонером“ з далеких країв:

– Нічого… кажу вам… діти й дурачки говорять завсігди прав­ду… Хіба ви цього не знаєте?

113

Улянич знову повертає на своє місце, а на Дарку ззираються всі так, що вона, слово чести, не знає, чи вважають її за дитину, чи за дурака.

Під гострі шпильки цікавих поглядів сідає собі плечима до Данка і Ориськи і… і… числить зуби скали.

– Ваш светер, – підсуває їй під очі загортку Данко, що її ли­шила Дарка коло них.

Дарка бере лівою рукою, навіть не повертаючи голови в той бік, і раптом здригається вся, але зараз опановується: тільки не зрадитись, бо з светером завандрувала до її руки записка.

Обережно-обережно розгортає звиток паперу з марґінеса часо­пису. Там стоїть написано його рукою:

„Як підуть всі в ліс, я остануся коло речей… Ти піди й повер­нися, бо я маю тобі щось сказати…“

Коли вони, нарешті, тільки двоє перед купкою тих речей, Дан-ко бере її за обі руки й каже:

– Дарко… я мусів так… Ляля розбубнила всім, що ми люби­мося… і всі мали на прогульці слідити за нами… Так, Дарко… ти ще її не знаєш. І тому я ніби уникав тебе. Ти не гніваєшся на мене за це? Не гніваєшся? Скажи…

Він нахиляється до неї і шукає того вибачення по всьому лиці.

Дарка хоче, щоб він знав, що вона вже не гнівається, може, навіть ніколи не гнівалася направду, тільки жаль почувала до ньо­го, хоче, щоб він це все знав і тому закидає свою праву руку на Данкову шию і каже так, як думає:

– Я не гніваюся. Я на тебе ніколи не буду гніватися, що б ти не знати, яку прикрість мені зробив…

Данко, втішений цією вісткою, розіскрується з радощів, може, хоче подякувати Дарці за її добре серце так, як ще ніколи нікому не дякував, обіймає її за рамена, перехиляє через свою руку її го­лову й поквапно пускає, можна сказати, відтручує від себе: хтось над ними на скалі зашарудів ногами.

Дарка почервоніла, переловлена, збентежена, кинулась і собі ніби до клунків: не має відваги підвести вгору на скалу очей, бо, може бути, це хтось із чужих, навіть і не з їх села, але… але мо­же бути, хтось і з своїх прогульківців.

114

Данко мусів вже доглянути нахабу і пізнати, бо стоїть, як вму­рований у землю. Дарка підводить очі і трохи не паде з ніг: на ске­лі над ними стоїть, наче з землі виріс, Улянич. Він мусів бачити всю сцену згори, бо дивиться на них грізно, як батько, що зби­рається дітей карати.

– Данку, Дарко! – каже голосно, – чого ви скриваєтеся зі своїм серцем, як злодії? Чому ви, Дарко, не підійдете до нього щиро, одверто і не спитаєте, що сталося, але душитеся, дитино, від болю і інших зачаджуєте тим димом? Ох, діти, згадаєте колись мої слова, що дні ці згадуватимете ще колись як найкращі у своїм житті…

Він підійшов ще ступінь вище, так, що видно було його тепер всього, подивився по горах і задекламував, як би ті каміння перед ним, то не каміння, а сотки соток молодих залюблених, що мусять скриватись із своїми почуваннями перед старшим від себе:

Юнихднів, дніввесни Нестидайсь, негуби…

Вітер термосив його волосся, а він стояв із простягненою перед себе рукою, як найкращий квіт землі, який коли-небудь виріс із неї і говорив, говорив… так, що вкінці не знати було, до кого він гово­рить: до них, до того каміння, що являло собою в тій хвилині ранню молодість і перше кохання, чи до своїх днів, що вже ми­нулися.

– Данку, – звернувся він несподівано по імені, якби пригадав собі, що вони слухають його:

– Не зрадь мені ніколи цієї дівчини, хлопче, бо таких, як вона, небагато між ними… – А за хвилю додав: – Я прийшов помогти вам, Данку, перенести клунки, бо переходимо на інше місце.

Але сам забрав усі клунки на голову і рамена, як вантажний верблюд, а Данкові лишив одинокий тягар – Дарку.

Данко взяв Дарку попід руку і перший раз за їх ближчого знайомства не випустив своєї руки з її рамени й тоді, коли підійшли до гурту.

Ляля, доглянувши на цю малу каравану, хотіла щось дотепно­го сказати, але подивилася на Улянича й попристала тільки на знаці Стефкові.

115

– Знайомтесь: це „ви“ – а це „вони“, – заговорив поважно, майже врочисто Улянич.

І ніхто не відважився підняти на сміх тієї нової освяченої Уля-ничем пари.

Прогулька ця була, дійсно, милим, незабутнім завершенням всього, що пережилося за вакації.

В п’ятницю, о третій пополудні, від’їжджала Ляля вже до Від­ня. Так, треба було погодитись із тим, що вакації числилося вже трохи що не на години. Дарка не могла увільнити свого серця від якогось настирливого, аж липкого смутку, що обліпив серце з при­воду цього від’їзду до Відня.

І коли Ляля надбігла на перон перед самим від’їздом потягу, в подорожнім плащику, в якійсь чудернацькій, на Дарчин погляд, із шкоцького матеріялу шапці, якась чужа, ані на волос не подібна до тієї ясної Лялі з літа, Дарка відразу відчула, що всьому при­йшов кінець. Так, усьому. Ось від’їжджає та, що всіх віднайшла, згорнула в одно, що дала їй Данка, а Стефкові – себе, що зроби­ла ці вакації незабутніми по кінець життя…

А тепер від’їжджає собі усміхнена, вже думками не з ними. І все, що було, має забутися, розлетітися по закамарках часу, розплистися в небутті. Коли потяг свиснув до від’їзду, Дарка дізнала такого гострого почуття болю, якби хто кусник живого м’яса вирвав з її тіла і кинув під колеса тієї потвори.

Па… па… Auf Wiedersehen!* – замахала хусточкою ще раз Ляля.

Дарка подивилася по всіх: ніхто не переймався занадто цим від’їздом. Чи ж би справді не розуміли вони того, що вже все минається, і що на другі вакації, напевно, всі вже якимись інши­ми будуть, і що те, що було, вже ніколи-ніколи не повториться вдруге.

Від потягу надбіг Стефко. Дарка мимоходом оглянулася за ним і щось наче тьохнуло їй в самій середині серця: Стефко теж ніко­ли не забуде цих ферій.

До побачення! (нім.).

116

Тільки він і вона, так, тільки їх двоє, коли у всіх прочих і нит­ки спомину не останеться з цього літа, пам’ятатимуть з нього кож­ний захід сонця, кожне слово, кожне його зітхнення.

XIII

А у вівторок був вже останній день від’їзду до школи. Дарка зодяглася з самого ранку у новий, ще не пристосований до форм тіла, шкільний мундурок і почувалася в ньому менш-більш так, як засудженець у сірому арештантському одязі.

Валізки наїжились, одна поверх одної й робили весь цей від’їзд до смутку важким. Єдиною ясною доріжкою в цьому хаосі почу­вань була та легка думка, що на станцію має її сам Данко відвез­ти. Так зурядив татко, бо сам не міг лишати вписів дітей у своїй школі, а про маму й мови не могло бути тепер. Станцію татко зго­див ще раз по іспиті.

Тому Дарка твердо постановила собі не плакати, як буде від’їжджати. До потягу, щоб не навиватись мамі на очі, блукала по подвір’ю і вмовляла в себе, що, прецінь, на Різдво буде знову дома. Цілих два тижні буде дома набуватися. А все ж таки, як подивилася на квіти в городці й усвідомила собі, що оставляє їх у повній пишноті, а застане вже під снігом, не могла опертися якомусь болючому почуттю – прилягла до квітів, понюхала кожну зокрема:

– Мої малюсенькі, на Різдво вже вас не застану, – проше­потіла й прилягла лицем до фіолетних голівок айстр.

– Дарцю, коні вже ждуть, – закликала бабця.

Дарка твердо приступила до мами. Та вхопила її у свої раме­на й наборзі обцілувала все лице, не виключаючи і носика. Бабця пригорнула її статочніше, але на стародавні благословенства теж не стало часу, бо коні були вже в руху.

Дарка так само рішуче вскочила на віз: коби тільки минути браму дому, а на вулиці може вже бути безпечна перед слізьми. Але, власне, так не сталося, бо заледве візник ляснув батогом, як Дарка наперекір своїй постанові й волі мусіла крикнути:

– Мамухо!.. Ой мамухо!..

117

І сльози, як навіжені, потекли нараз з обидвох очей, аж спер­ли Дарці дух.

– Задерж коні… – наказала й собі схвильована мама, – за­держ коні, Іване. Я їду з вами.

Коні задержано, бабця побігла по нагортку для мами, бо мама була тільки в домашній суконці, як коло хати.

І тепер прийшло щось, чого ні одне з них не передбачувало: мама не могла вилізти на віз.

– Нехай мамуха останеться дома. Я вже не буду плакати… О, я вже не плачу.

Але мамі таки було дальше жаль Дарки, й вона старалася за допомогою бабці ззаду вилізти на віз.

– Мамухо, нехай мамуха уважає… Боже, мама хоче, щоб… – Дарка не потребувала кінчити своєї думки, бо мама й так зараз відступила від воза, почервоніла, ніби засоромлена, але щаслива, аж ясна.

– Ну, їдь з Богом. Мама останеться дома.

І коні рушили.

На двірці застали вже Ориську, Стефка, ну, і Данка, розумі­ється. Данко, може, тому, що сам татко просив його зайнятись у дорозі Даркою, а може, тому, що він Данко, а вона Дарка, ки­нувся скоренько до її валізок і перші примістив у вагоні. Татко міг тепер із спокійним серцем попрощатись із Даркою.

– Ну, будь здорова, дитинко, і зараз напиши, як заїхало-ся… – Він якось так сердечно поцілував Дарку й пригорнув до се­бе, що очі знову виповнились по береги слізьми.

Татко діставав уже ногами перону, як Дарка гукнула через вікно:

– Татусю! Татусю!

Татко завернувся.

– Татку, якби нам народився маленький хлопчик, то, прошу, мені зараз написати про це.

– Добре, – відповів зовсім серйозно татко.

Дарка сіла собі між Стефка й Ориську, зніяковіла, придавлена тим всім, без охоти до зацікавлення своїм окруженням і думки. Ученики й учениці всідали за кожною новою зупинкою поїзду. Дарка окидувала кожного нового прихожого одним півпоглядом і знову верталася до своїх настроїв.

118

Не був це навіть жаль за домом. Чого? Адже тепер, коли пі­знала Данка, зима, а потім весна без нього тут, на селі, були б просто неможливі. Ні, цього навіть тепер уявити собі важко. Ос­таточно не був це й страх перед містом і всім новим, зв’язаним з цією зміною місця.

Боже мій, татко буде, прецінь, щомісяця приїжджати. Подума­ти б тільки: скільки соток дітей на світі живе по станціях на всьо­му світі і… якось живе та кінчить школу.

По-друге, що найважніше, їде з нею Данко, Данко буде з нею, а цього досить, щоб дивитись на все, як на іграшку.

А проте було важко. Не то сумно, не то тужно, а якось так на-розумно, на-холодно важко. Мовляв, від’їжджає здому тільки на чотири місяці. Тільки до Різдва. А, властиво, покидає дім раз на все, на ціле життя, можна сказати. Відтепер тільки гостем до­ма, тільки прихапцем на тих кілька місяців на вакації на Різдво і Великдень і завсігди відтепер між чужими, тільки між чужими… Де Данко? Данко стоїть, припертий до дверей, байдужий, однако­вий, як бувалець, адже не першина йому оце подорожування. Все ж таки доглянув її погляд.

– Що ж, Дарко, – спитав якось без співчуття, наче з вищіс­тю опікуна, – жаль за домом?

– За домом? Ні, але, але якось так, думаю, що відтепер вже, властиво, не зможу сказати, що маю „дім“…

І зараз подумала: „Бо мій дім відтепер там, де ти“.

Данко скривився:

– Що за думки непотрібні… Як я від’їжджав до школи, мав всього одинадцять літ, але держався бадьоріше від тебе.

– Ти мене не розумієш, – поскаржилася тихенько сама собі. – Ти мене не розумієш, Данку. Це не те, що ти думаєш. Коли від’їжджаєш з дому до першої класи, то ще нічого не розумієш, над нічим не застановляєшся. Це якось легше, якось інакше…

– Думаю, що мені було б однаково, – урвав Данко. Але по­дивився на неї уважніше і заговорив вже з теплом:

– Може, станеш собі коло дверей: доїжджаємо до Чернівців.

Дарка пішла за його радою. Встала, глянула на обрії міста і всміхнулася сама до своїх думок: з Данком може „дім“ і на краю світа бути. Всюди з ним буде радісно й щасливо.

119

XIV

Пані показала Дарці ліжко:

– Тут будете спати…

Ліжко було застелене білим покривалом, чуже, холодне й за­хмарене.

– А тут можете складати свої речі й книжки.

Те, на що вказала тепер пані, була старомодна комода. Стара, пережита й байдужісінька до всього, що кругом неї діялося.

І ці обидва кутки в хаті – ліжко й комода з її речами, ці два предмети на всю хату, що мали „її“ бути, замість того, щоб стати­ся найближчими, відразу сталися чужими, аж ворожими.

Дарка розкинула очима по кімнаті: було старосвітсько й чисто, як би в ній роками ніхто не жив.

„О, я тут не буду, бігме, я тут не буду…“ – щось бунтувалося, аж кипіло в ній. Проте на запити пані відповідала зовсім спокійно й чемно. Рішила завтра ранком написати додому, щоб забрали її на іншу станцію, бо тут не буде. Чому? Бо не буде!

З’їла підвечірок (дома все пила молоко, тут дістала каву) й взялася до розпакування своїх речей до тієї ненависної комоди.

Згадалося, що вона перший раз в житті має самостійно ріша­ти, в якому порядку розвішувати суконки, котру за котрою носи­ти, яку стрічку в’язати до блюзки, рішати, котрі хусточки на бу­день, котрі про неділю…

„Я таки вже справді доросла, коли так самостійно можу роз-поряджувати собою…“ – подумала. По суконках взялася до бі­лизни. Розложила насамперед все по підлозі (підлога в цьому мертвецькому домі чиста, як стільниця), а потім одно за одним укладала в комоду. Раптом аж в голові закрутилося від наглої при-гадки: Господи Боже! Та ж вона забула (як можна було щось подібне забути, як можна!) спитатися Данка, де він на станції… Розійшлися от так, ані умовилися, де мають зустрітись, чи він до неї, чи вона до нього має прийти, коли, де… І що ж тепер буде? Як відшукає вона його в цьому триклятому місті, де кожна вули­ця має інших п’ять в собі… Боже, Боже, і що тепер буде? Вона копнула від себе купку білизни,  що та  аж відразу повалилася,

120

як довга, й зовсім зломана впала на отоману. Клацнула клямка. Дарка зірвалася. Ох, це пані ще з кимсь. Той „хтось“ з панею: була чорнява, як циганя, дівчина.

– Познайомтесь, це „наша“ панночка, Лідко, а це моя донька, панно Дарко.

Сказавши це, пані вийшла з кімнати. Лідка фамілійно розсіла­ся на отомані:

– Ви скоро привикнете до школи й міста. У нас у класі так ве­село… Як хочете, то можемо разом сидіти.

Дарка, похилена над рушниками, думала лише: „Ой, забирай­ся… так, як твоя мама зробила. Мені якраз тепер твоє „сиджен-ня разом“ в голові… Боже, Боже, як я зустрінуся з Данком?“

Якась фірточка відчинилася раптом в голов,і й нова думка влетіла до неї: „Ану ж, ця „цигановата“ Ліда знайде якусь раду?“

Дарка витиснула на лице сяку-таку усмішку й сказала ніби бай­дуже:

– Знаєте, маю клопіт… Тут один з нашого села… Він привіз мене до вас. Має мої гроші. Я дала йому в поїзді сховати, а потім забула відобрати. Я якось не спитала, де він живе, і тепер не знаю, як то буде…

Ліді тільки очі заграли.

– А він, може, ходить до гімназії?

– Але ж так! Він шостак!

– Ну, то не маєте чого боятися, – розрадила Ліда, – мужесь-ка гімназія має науку в тому самому будинку, що ми. Вони мають науку рано, а ми по обіді. Можете прийти котрогось дня скорше і зустрітися з ним, як буде зі школи виходити. А ви вже настра­шилися, що гроші пропали?

Вона усміхнулася, не розкриваючи зубів, і Дарці відразу потепліло на душі від тієї усмішки й ради. Вона приступила до ото-мани, сперлася обіруч на її край й сказала щиро, по береги свого серця:

– Прошу… сидім разом в одній лавці.

Приязнь зав’язано. І від урочистости цього акту наче стіни по­ясніли. Навіть стародавня комода й ліжко із білим покривалом зро­билися якісь знайомі, трохи ще не свої.

121

Першої ночі на новому місці видалося Дарці, навіть не снило­ся, а якось так видалося, що той дім, та комода, ті паяци на ото-мані, що ті вулиці з десяткою інших побічних, ті всі люди, що ку­дись спішились перед себе, що ті безнастанні гудки самоходів і дзенькіт трамвайних рейок, що та пані, та ціла Ліда, що навіть ті гілляки яблуні, що зазирали з саду в Дарчине вікно, що те все – це один велетень, що простягнув Дарці свою руку. Чужий, неми­лий, страшний велетень, з яким, коли раз подасться йому руку, треба жити на все життя…

Важко з ним, як із нелюбом, жити, але треба привикнути. Бо так мусить бути.

Лідина рада, така, на перший погляд, спасенна, показалася в ділі не зовсім така легка. Перший день у школі почався церквою. Прогудів, обкрутився на п’яті й, як би ніколи його не було, відра­зу шусьнув у вечір. Як випустили їх із клас, то по мужеській гім­назії лише стовпи пороху осталися на коридорах. Може, вийшли пів години скорше, може, тільки чверть, але досить того, що Дан-кові не прийшло на думку заждати на неї. Само собою, що Дарка не могла того дня веселої вдавати.

– Як не маєте грошей на зшитки, то мамця вам позичить, – хотіла потішити Ліда.

– Дякую, я ще маю трохи, – спекалася Дарка з новою дум­кою в голові.

Чергового дня з самого ранку вибралася сама-одна в місто. Пані ніби не хотіла пустити її самої. (Хтось би справді думав, що їй так дуже залежить на тому, чи Дарка заблудить, чи ні). Але Дарка вперлася при своєму: нехай ніхто не боїться за неї. Дорогу до школи вже знає. А з школи просто-просто, аж на ринок мож­на зайти. Може, ні? Ні, ні, вона таки раз сама хоче попробувати піти до міста. Що ж осталося пані, як не згодитися на Дарчину пропозицію?

Та Дарці зовсім не потрібно було ані міста, ані ринку. Їй ішло тільки про гімназію. Адже мусить врешті якось зустрітись із Данком і умовитись на майбутнє. Вона станула собі напроти входової брами на горбочку й ждала, ждала, аж відчиниться та брама. Як врешті задзвонили, і брама розкрила свою пащу, Дар-ка аж зойкнула: де ж вона відшукає його в цьому плесі голів?

122

Збігла під гімназію і розігналася в той живий мур, але, пере­можена, відійшла на бік: нічого не може бачити перед собою, тіль­ки темно-сині плечі, плечі й груди, груди й плечі… В розпуці знову підбігла на горбок. Глянула й, задихана, пустилася в одну сторону… „Данко!“ Гатила перед себе, промостуючи собі ліктями дорогу, готова з зубами кинутись на того, хто задумав би її зупи­нити. „Данко!“ Хлопці почали вже врешті самі вступатись їй з до­роги: може, загубила що дівчина?

Вже, вже і здається, досягне його рукою… Але скоро, скор­ше, бо він збирається з якимсь хлопцем відходити.

– Данку… Данку… – кричить вона на весь голос. Ради Бога, щоб тільки почув її та задержався хоч мінуточку ще.

Він мусів зачути її голос, бо відвернув голову, переконався, що то вона, і подав товаришеві руку на прощання.

Задихана, спітніла допала врешті до нього:

– Данку, – видихала з себе, – Данку, ми не умовилися, ко­ли зустрінемося. Ані ти мені не сказав, ані я тобі, коли при­йдемо до себе. Данку… – шепнула вже зовсім тихенько, як пес­тощі.

Хтось з гурту хлопців гукнув:

– Хлопці, Данилюк романсує!

І Данко подивився на неї злий, аж побілілий.

Але чи це, що хтось там з глупоти вигукнув собі, було таке важне, таке важне, щоб аж захмаритися на неї? Видно, що це було для нього дуже важне, бо спитав сухо, аж образливо:

– Ти мені мала щось сказати?..

– Я… ми… не умовилися, коли ми… Я не знаю, де ти меш­каєш, і чи ти цього тижня… прийдеш до мене…

– Ет, – сіпнувся Данко, – то ти задля таких дурниць маєш мене перед всією гімназією соромити? Ти, – він тепер шептав їй до вуха, але здавалося, що якби міг, то кулаками втовкав би свої слова їй до голови: Ти думаєш, що це село, що можна собі, з ким хочеться, ходити? Ти не знаєш, що нам… невільно з дівчатами хо­дити? Ти хочеш, щоб через тебе мене вся гімназія взяла на сміх? Ти ж… – але доглянув, як на її віях тремтіли краплини сліз й за­говорив вже з серцем. – Більше не роби цього, Дарко. На цей раз я збрешу, що ти моя кузинка. Як буду мати час, то прийду колись до тебе… Ну, „сервус“…

Він вимкнувся і скоро переплівся в останках синіх плечей і гру­дей. Дарка постояла ще мінуточку, потім довгим поглядом огляну­лася за ним і пішла своєю дорогою.

Це звалося місто й початок нового життя в ньому.


Б'Є ВОСЬМА


В коридорах шкільного будинку чути запущеними підлогами, сирим вапном і свіжопомальованими вікна­ми. Лідка пхнула двері четвертої класи і пустила Дар-ку першу.

– Це та, що здавала в нас перед вакаціями, – представила Дарку кільком товаришкам у класі, але ні одна з них не сказала бодай слова на це. З коридора через розхилені двері виглянула Ориська – з роз­губленими, заляканими очима, чистенька, вичепурена, як помадка на ялинку.

– Ориська!

Більше не мали собі нічого сказати. Як люди, що несподівано по   літах   розстання   зустрічаються   на   чужині.   Згодом   запитала Ориська про щось, що було самозрозуміле. – Сидимо разом?

Дарка мусіла пожалкувати через свою похапність: – Чи я знаю, як то буде? Я вже обіцяла Лідці… знаєш, тій, що я в них на станції.

– Видиш, Дарко, яка ти!

Дарка подивилася з серцем на Ориську, потім звернулася про-хливо до Лідки:

– Може б, ми сиділи втрійку в бічній лавці? З нами сиділа б і Підгірська… Ориська.

Лідка покрутила своєю тоненькою, як стебелинка, неприємно чорною шиєю:

– Нє-е… – я буду сидіти з Кентнер, а ти сиди з нею… Си­ди вже, сиди… Ті, що приходять з одного села, завжди мусять сидіти разом. Можеш сидіти собі з „своєю“ Ориською.

Обернулася до вікна і почала рисувати гострим, як рильце, нігтем якісь  фіґури на свіжополакерованій віконній  рамі.  Дарка

126

відчула в цих словах глибше, як Ліда могла собі бажати: погорду до себе, Ориськи, села і до дрібки того сентименту, який дало їй село на дорогу. З ніяковістю роздивилася по класі. Якась товариш­ка з червоними щічками (напевно, найбільше важила в цілій кла­сі), блондинка усміхнулася до Дарки: „Не роби, мовляв, собі ні­чого з Ліди Дутківни, нова товаришко! Вона так далеко без так­ту, що вже навіть ніхто не ображується тим, що меле її пустий язик. Переконаєшся сама, товаришко!“

Тоді приступила до Дарки й Ориськи учениця, що досі стояла непорушно, сперта до печі. Ця висока дівчина, з плоскими грудь­ми й лицями, сказала нагим, без якого-будь чуття, голосом:

– Як хочете, можемо сидіти втрійку в бічній лавці.

Дарці не подобалася нова товаришка: не мала нічого такого в цілій своїй постаті, на що можна б було з приємністю подивити­ся або чого хотілось би з приємністю рукою доторкнутися. Вигля­дала, хоч яке це неправдоподібне, – як засушена риба. Напевно, навіть її тісно злиті в одно губи в поцілунку мусіли залишати по собі солоний посмак. А очі – то вже зовсім, як у риби, що конає. Ні, Наталка Оріховська не подобалася Дарці. Але в дуже неприємнім моменті для Дарки вона виявила так безко­рисно свою приязнь, що не годилось її не прийняти. Тим паче, що Ориська, як метелик, від якого не можна вимагати, щоб був вірний тільки одній квітці. Де більше меду.

– Добре, сидім разом! – простягнула Дарка руку до Наталки Оріховської. Ориська пішла за її прикладом.

Оріховська взяла свій чорновик (у чернівецькій гімназії не мав він іншої назви, як „шмірґефт“), щоб з останньої перенести його до бічної лавки. Ориська за той час шепнула Дарці:

– Коби хоч яка добра учениця була ця…

Лідка переловила цю заввагу й виїхала з нею наголос:

– „Ни бійси“, будете сидіти коло першого „форцуґа“* в класі!

Це був черговий нетакт Ліди Дутки. Дарка впорядкувала своїх кілька принагідних спостережень про Ліду, зсумувала їх, підкрес­лила вислід, і думка про Ліду Дутку, доню по спенсіонованому залізничнику, була вже устійнена.

„форцуґ“ (нім.) – відмінник. – Прим. авторки.

127

Двері з класи стояли тепер настіж, як віко вулика: ними вліта­ли щораз то нові учениці. Займали свої тогорічні місця з усміш­кою, яку може дати тільки добрий відпочинок і свідомість – та не­заперечна свідомість, що на першій з перших годин ніяким чудом не загрожує учениці яка-небудь небезпека. Всі були однаково одяг­нуті в мундирки – чисті, свіжовипрасувані, ще з слідами дбайли­вих маминих пальців. Були, як жовніри одної ранґи. Тільки по че­ревиках і панчохах, вибагливих, коштовних, не облічених на час і гроші або важких, грубих, на „ріст“ і час, можна було вичитати щось про соціяльне становище батьків учениць.

З-поза лівої рами дверей показалась чиясь голова. Перше, що Дарка побачила, – це був вірлиний, але товстий, якби окремо годований, ніс. Щойно потім помітила пару чорних, подовгастих очей під густою, блискучою гривкою. Голова витягнулася сміліше направо, і в цей мент хтось скричав високо?

– Міці! Ходи, ходи… ще нікого нема!

Міці вдає дуже перестрашену і обережно, з пальцем на устах в трубочку, всуває до класи наперед одну ногу, потім замашистим рухом дотягає другу і врешті вибухає таким милим, щирим сміхом, що Дарка мусить признати її в думці за найсимпатичнішу дівчину з усіх сімнадцятьох учениць. Вона не має на свому лиці нічого та­кого, що можна б його окремо гарним назвати. Єдине, що з’єднує і одним махом підбиває на її сторону, – це зуби: досить великі, однакової міри, бездоганно чисті, білі, молоді зуби. Міці – єдина в суконці. В білій з сирого шовку, з чорним оксамитним поясом. Згодом помітила Дарка, що вона за спиною ховає ще й солом’я­ний, з широчезними крисами капелюх.

Міці мусить насамперед з кожною привітатись. Дарці каже:

– Хто хоче зі мною в згоді жити, той мусить підповідати мені. Так вже є… Уважай собі!

Щойно тепер можна розказати дещо про себе.

– Kinder, stellt euch vor*, ви тільки уявіть собі: їде нас цілий вагон з Лужан до Дорна Ватри… Я не знаю, як могла моя тета не подумати над тим, що сьогодні перший день навчання і пусти­ти мене на прогульку?

Діти, уявіть собі (нім.).

128

– Міці, ідім об заклад, що твоїй теті навіть не снилося про те, що ти їдеш до Дорна Ватри? – не дає розмахатись бесіді Коляс­ки Лідка.

– І чого ти така дурна, Дутка? Я говорю вам, що я маю татові сказати, розумієш? Отже, я скажу, що тета вирядила мене на про-гульку.

– І як то було з тим вагоном? З ким ти їхала? – домагається решти Косован, в ясних, майстерно оправлених льоках.

– Та ж я кажу… Їдемо ми всі, – Міці не подає, хто ті „всі“ – і в Жучці Едвард, свояк мойого шваґра, менше з тим, отож Ед-вард дивиться, яке ми маємо сполучення, і я при нагоді, тільки зовсім zufällig*, випадково, довідуюся, що сьогодні нещасного дру­гого вересня.

– І що? І що, Міці? – не може стерпіти мала Кентнер.

– Розуміється, що я вискакую в Чернівцях, як ошпарена, з ва­гону… Я уявляю собі, ой, я уявляю собі, як мій тато збирався сьо­годні до бюра! Там десь дома була ціла революція, чому я не приїхала на час… А мама! Бідна мама, вона завжди мусить бути замість мене Blitzableiter-ом**!

– А що з тим Едвардом? – не дарує свого Ольга Кентнер.

– Зрозуміло, що бідний Едвард мусів повезти мої речі додо­му… а я побігла з виваленим язиком до школи… Приходжу… а то ще… чотири мінути до дзвінка… Чи не може людині серце тріснути з жалю? Та ж я могла бодай по-людськи попрощатися з ними, хіба ні? Діти! Я вам кажу, мої діти, як я буду колись мамою, то я буду доброю мамою… найму своїм дітям домашньо­го вчителя, а не буду їх замучувати якоюсь школою… Але мої діти ще далеко. А тепер кажіть… кажіть, що то буде, як на першу годину схоче притаскатися „Альзо“ і застане мене в цій суконці?.. Це щось страшне, що нікому з вас не прийшло на думку убрати сьогодні фартух? Ти, Косован, цілий рік ходиш до школи у фар­тусі, а сьогодні… ні, це страшне! Думайте щось! Равлюк, як ти можеш про щось собі там шептати, коли твоя товаришка в такім клопоті?

*випадково (нім.). **громовідвід (нім.).

129

Нараз звертається до Дарки своїми прекрасними зубами:

– Ану ходи сюди… тут… так, ану, стань собі коло мене… Вона однакової височини зо мною! Слухай, я тебе прошу… ще час… ти нова… тобі нічого не скажуть… Дай мені свій мундирок, а сама вбери мою суконку… Я тебе прошу! Діти, зробіть живий параван… Ти не бійся, слово чести, це нічого, якби хто інший прийшов не в мундирку, то, може б, навіть не запримітили вчи­телі… але я… тому саме, що це я… мені вже п’ять років грозять, що викинуть із школи… ти… Слухай, чого ти надумуєшся, тобі ж все одно!?

Дарка зам’ялася. Певна річ, що вона хотіла б жити в дружбі з цією милою дівчиною, радо помогла б їй навіть, коли це таке важне для неї, але чей же не може так при всіх роздягатись. Див­но, що ця „Міці“ цього не розуміє. А до того, ще Дарка не має нічого більше під „сподом“, як сорочку й чорні трусики. Якже ж буде виглядати ця біла суконка поверх чорних трусиків?

– Ой, ти поки надумаєшся, то вже дзвінок буде! – вже „на серйозно“ знетерпеливилася Міці й нервовим рухом сіпнула за Дарчин мундирок при вирізі шиї. Рух цей майже завжди пев­ний: мундирок розстібнувся від шиї до останньої застібки пониж-че пояса.

В той мент десь внизу запищав коротким, уриваним звуком дзвінок. Звук цієї малої потвори так подіяв на Дарку, що вона від страху втратила контроль над своїми пальцями. Вона почала ско­ро, хапливо застібувати мундир, у половині доріжки його розстібнула, бо здавалось їй, що пропустила одну затріску, і знов почала спочатку, так само нервово і безладно. Оріховська смикну­ла її за спідничку до лавки, бо професор Мірчук був уже в класі. Учениці встали з місць. Рівно, акуратно й цим відразу зазначили своє відношення до цього професора: було очевидне, що вони по­важають його.

– Помолимося!

Професор зложив руки на грудях, а сам задивився у вікно: „Отче наш, іже єси…“

Дарка зважилася глипнути на лице професора Мірчука. Раз. Професор не відривав очей від клаптика голубої хмаринки у вікні. Дарка перечекала і знов, тепер уже певніше, приглянулася цьому обличчю: все на ньому було розміщене в такій ідеальній пропорції,

130

що можна було подумати: Бог сотворив професора Мірчука на зразок, як повинні виглядати нормальні людські істоти. Тяжко було уявити собі, щоб той до бережків ніздрів викінчений ніс міг мати до свого товариства інші уста, як саме ті, що були на моде­лі – ні затонкі, ні заповні, майже одного кольору з лицем. Напев­но, теж до того щітинного лісу на голові не підходили б ніякі інші очі, як саме такі буро-сірі, ніби трохи приховані в очодолах.

Професор рушив головою, і Дарка спустила очі на лавку. За­знала неприємного вражіння, що професор дивиться саме на неї. Безвільно підвела очі. Почервоніла й сіла за кілька хвилин перед „амінь“. Професор дивився просто на її розстібнуті груди. Біла сорочка з зубчастою мережкою світила на цілу класу. Застібнула скоренько мундирок і крадькома глипнула на професорову міну. Але професор записував уже щось у журналі і не звертав уваги на нову ученицю Одарку Попович.

– Всі присутні?

– Всі! Маємо дві нові!

Мірчук дав знак рукою „спокій“. Потім обережно здув невид­ний порох з стола, перемінив „лікті“ на рукавах сурдута, сперся на стіл і почав говорити про обов’язки учениць української приват­ної дівочої гімназії в Чернівцях.

Говорив, говорив своїм рівним голосом зовсім так, як би хтось читав без граматичних знаків, а Дарка слухала, слухала, аж доки та намріяна, виобіцяна гімназія не видалася їй якимсь монастирем з заґратованими вікнами, звідки нема ані виходу на світ, ані надії на промінчик сонця.

– Ти чуєш? – шепнула Дарці Ориська до вуха, хоч навіть це було під час години „заборонене“. Дарка вирвала клаптик папе­ру з чорновика й написала великими, протестаційними літерами: „Вже краще було приватно вчитись“, – і підсунула Орисьці під сам ніс. Ориська оббігла записку очима й, перелякана, зім’яла її, мало що не проковтнула. Нехай би попала така записка професо­рові в руки – бувай здорова, гімназіє. На віки вічні!

Професор піднявся рівночасно із дзвінком. Вже з рукою на клямці він обернувся до класи і проговорив тим самим, під міру рівним голосом:

– Коляска прийде завтра в мундирі до школи, а Поповичівна встане пів години раніше, щоб дома одягтися як слід!

131

Дарка неспокійно заплітає і розплітає, не знати вже який раз, хвостик лівої коси. Слова професора зовсім спантеличили її: не знає ще шкільних звичаїв, не знає цього професора, тому й не може знати, чи те, що він сказав, – це тільки товариське напімнення, батьківський докір чи догана, пересторога, погроза?

Шукає очима за співвинною. Коляска виблискує своїми свіжи­ми зубами:

– Угу! Попович! Можемо собі руки подати!

І знову не збагнути, що ховається в цьому вигуку: легковажен-ня до дрібної події, над якою не варта зупиняти думки, чи насміх з власної небезпеки.

– Чи мені… за це щось може бути… що професор так ска­зав? – питається „засушеної рибки“ Оріховської.

Наталка Оріховська рисує якісь фантастичні профілі на внут­рішній сторінці обкладинки, поволі, з увагою й любов’ю. На Дар-чине запитання вона відповідає не зараз. Говорить, не відриваючи очей і руки від рисунку:

– Гм… і ще один звій волосся більше на недійсній голові… Гм… як би тобі сказати?.. Мусиш тепер дуже „сокотитися“… Можеш тепер дістати двійку за пляму на латинському зошиті… Гм… я тобі раджу… відтепер латинські книжки, зошит, руки й го­лову мусиш мати все в якнайбільшому порядку… Спитай Дутківни, за що вона минулого року була виказана з латини? Це називалося „двійка з розчухраної голови“.

Дарка ненавидить Марію Коляску. Прийшла в оцю школу, в оці мури з найліпшими думками, з найкращими обітницями і вже на самому початку, так, зовсім без своєї вини і співучасти, стягну­ла хмару господаря класи на свою голову.

Лідка наблизилася до Дарки. Вже подобріла, байдужа на те, що зайшло між ними.

– Ну, і як тобі подобається в школі? – спитала відразу, наїже­на на захоплення Дарки.

– Ет, „така“ школа! Далі дихнути не буде „вільно“, – ані кри­хітки не стримувала свого розчарування Дарка.

Лідка скривила уста в півмісяць, ріжками вниз:

132

– Знаєш? Пізнати, що ти перший день у школі! Ну, що з того, що професор собі говорить! Він мусить так говорити, бо це його

„служба“! Ти якась така смішна… слово чести! Ти думаєш, що ми справді до театру не ходимо? Чи гадаєш, що гімназисток хлоп­ці після навчання додому не відпроваджують? Побачиш! Коби тільки наука „на добре розпочалася“! Ого, скільки то навіть у на­шій класі таких, що з хлопцями ходять! Дивись, та з льоками Ко-сован… на неї і сьогодні чекатиме Равлюк з „сьомої“! Зрештою, переконаєшся сама!

Хтось обвиває її рукою за стан. Стрепетливо оглядається ско­ренько поза себе: Ориська.

– Дарко, ти не хотіла б уже додому їхати? Кажи, Дарко! – питає Ориська тихенько, в таємниці перед злорадісними вухами учениць, втягнених вже у шкільний візок.

– Ще питаєшся!

Дарка поривчасто притулює Ориську до себе:

– Орисько, будьмо собі і тут дві найліпші товаришки! Ти видиш, як вони зглядаються всі тут на нас, ці, вже „бувалі“ в школах?

Дві дівчини, чорна і ніби (тінь тамтої) чорнява, сплетені за ра­мена, приступають до Дарки й Ориськи:

– Я пригадую собі „на“ тебе і „на“ тебе, – каже чорнява та­ким наголосом, якби українську мову знала тільки з книжок, – як ви здавали іспит.

– Я нікого не пригадую собі! Ми були тоді такі перестраше­ні! – признається Дарка на те, щоб розмова на цьому слові урва­лася і вона могла залишитися сама з Ориською, яку щойно в цих мурах оцінила.

– Ти, може, з Веренчанки? – питається чорна ласкаво Ориськи.

– Ми обидві з Веренчанки, – пригадує Ориська товаришкам і Дарку.

– То твій тато – священик, правда? – питає знову тільки в Ориськи чорна.

– Так, а ти звідки знаєш? – аж розіскрюється Ориська.

– Бо мій тато теж священик… і її теж, – кивнула на чорня­ву, – а я знаю твого татка!

– А її татко – вчитель в нашому селі, – знову намагається Ориська ввести на рейки розмови і Дарчину постать.

133

Чорна та її тінь ніби не дочувають її завваг.

– З тобою, Підгірська, буде нас у класі п’ять дочок свяще­ників. У нас є і дочки народних учителів, – докидає свій клаптик чорнява і Дарці.

А на цьому клаптику і кінчиться вся увага дочки священика до дочки народного вчителя.

– Ходи з нами на коридор, – звертається чорна тільки до Ориськи, і вони обидві тягнуть її за руки за собою.

До Дарки ніхто не звертається. Ніхто не запрошує її з собою. І вона стоїть між тими обидвома, захитана в своїй рівновазі, вра­жена до найтонших клітин своєї гордости, на порозі вибуху чи скандалу. Стоїть без слова і тільки дивиться на Ориську. Дивить­ся, якби ковтала її кусниками: піде вона за дочками священиків чи залишиться з нею?

Ориська заслонюється нерішучою, дурненькою посмішкою, як незручним віяльцем, і безрадно вертиться в рамках цього трикут­ника.

– Ну, ходи, бо зараз задзвонять на годину! – нетерпеливить­ся чорна і довірено закидає Орисьці руку за шию.

Ориська в останній хвилині, як нагороду за те, що робить, висипає на Дарку рештки посмішки, повертає до неї ще раз і ще раз своє вузеньке личко кунички і… іде з тими.

Дарка стоїть рівненько, мов з олова вилита, важка, застигла якусь хвилину, потім обертається різко на п’яті і сідає на лавку.

„Добре знати, – вибиває рівно такт тільки ця думка, – добре знати, добре знати“.

Ориська повернулася до класи хвилиночку вже після дзвінка. Шубовсьнула, як лисичка в нору, на своє місце і зараз ткнула пе­ред Дарку червонобоке яблуко.

– Дарко, ти гніваєшся? На, маєш… Аглая дала мені два, а я тобі одне принесла.

Дарка сипнула на неї гарячим поглядом, але слова зупинила при собі, бо на коридорі десь роздався дзвінок, що заповів ру­мунську годину.

Ориська підсувається ближче до Оріховської:

– Чи ви… багато вмієте румунської?

Дарці від цього зудару з „дочками священиків“ ніби щось роз­билося в серці до Ориськи. Щось ніжне, прегарне, як кольорова куля, не видержало удару і розлетілося на кусні. Нема вже Орись-134

ки-приятельки. Є тільки Підгірська. А ми знаємо, хто така Ори­ся Підгірська. Вже випитує, вимишковує, як задалеко класа за­авансована в цьому найнебезпечнішому, найнепевнішому предметі. Буде ночами нипати, щоб тільки зрівнятись з ними, щоб перегна­ти їх. Чому ж би ні? Чому не мала б перша прихилити собі ласку професора, чому не мали б на її першу спливати його похвали?

Оріховська не дуже захоплена таким питанням нової това­ришки:

– Напевно, не вміємо більше від тебе і Поповичівни! Мину­лого року перший раз описували ми у шкільній задачі весну з пам’яті. Не бійся, напевно, не будеш остання з румунської… Як вмієш відміняти „о каса“*, то вже добре!

Це скидається вже на насміх, бо відміну „о каса“ вимагають уже в другій народній1, але Ориська не похоплюється. Відходить задоволена, що вона все ж трохи більше щось уміє з румунської.

Дарка дивиться через вікно на виснажене лапчасте листя каш­тану на скверику проти гімназії. Навіть каштани старіють перед­часно у цьому місті. Їх теж перевели сюди проти волі з їх бать­ківщини і кажуть їм тут жити, цвісти, родити і старітись перед­часно.

Перехиляє голову через вікно і бачить, як під гімназією бігає то сюди, то туди багато маленьких „ґранатових“ чоловічків.

Ах, та ж одним з цих „гранатових чоловічків“ може бути й Данко! Данко… так близько Данко… Кількадесять ступнів униз – і можна торкнутись його долонею, і бачити порухи його уст, і чути його слова.

Але в ту саму мить виринає з-поміж іще свіжого болю та пер­ша їх зустріч тут, у місті, під цією самою гімназією, і гострі Дан-кові слова, щоб вона не чіпала його при товаришах, бо учням гостро заборонено ходити з ученицями. І звідкись новий здогад виколюється із мряки сумнівів, що його вже ані приховати, ані здавити в собі, ані зачинити перед ним очі. Він стирчить понад усім голий, аж боляче стає: тут, у місті, де стільки чистеньких, як пелюстки лілеї личок, Данко соромиться її веснянок. Вона хоче

*будинок (рум.).

1 другий клас початкової школи.

135

не дивитись навіть на Данкових товаришів. Підводиться від вікна і попадає на Ориську, що, несміла і покірна, заступає їй дорогу.

– Може б, ми сьогодні пополудні пішли купили собі атласи? – питається Ориська.

Очі в неї аж на самих носиках черевиків і пальці так мучать себе взаємно, що якби Дарка мала комусь прощати, то простила б уже за саму цю поставу, повну покори й каяття.

Але Дарка не може так скоро, за годину, переболіти – вдати, що не пам’ятає свого упокорення перед „дочками священиків“.

– Дарко, ти гніваєшся на мене? Дарко? – малі, запобігливі, сердечні Орисьчині руки добираються до Дарчиної шиї і хочуть на­гнути Дарчину голову до своїх уст.

– Дай мені спокій, – не дується Дарка, тільки скидає ті руки з себе, як щось непотрібне. – Я з тобою більше не маю що…

Ориська червоніє. Дарці хотілося б, щоб вона розплакалась, але вона тільки червоніє від сорому чи люті. В лавці сідає собі Ориська на сам крайчик. Оріховська приходить рівночасно з уда­ром дзвінка і зовсім не знає про те, що зайшло між обидвома най-сердечнішими подружками.

Вже прогудів і відгомін дзвінка, а вчителя від румунської нема. Кожної хвилини може він з’явитися на порозі класи, а його нема ще. І як нема, так нема. Дарка починає тремтіти від очікуван­ня. Напруга така велика, якби цей румун мав принести їй смерть. Так їй і здається: як він тільки покажеться у дверях, вона пере­стане жити. Задушить її страх, мов анґіна. В пам’яті, як від до­тику електричної палочки, збігаються в одно всі ремствування на румунів (на „постолаків“, як казали в хаті її батьків), спогади про ті прикрі вістки, які після кожного „першого“ привозив татко з Чернівців, неймовірні, жахливі історії односельчан-рекрутів про знущання в румунській армії, самовільні, безкарні вибрики румунських жандармів супроти селян у самій Веренчанці; все це доводить до того, що Дарка примліває від страху і надто довгого очікування.

Напружує пам’ять, щоб пригадати собі, хто питав її при іспиті з румунської, але ніяк не може з тих мрячних рисок зліпити яко­гось одно цілого образу. Знає тільки, що він називався Тудуряну, а той, що має ввійти, називається Мігалаке. Мігалаке… Мігала-

136

ке… що може нагадувати цей звук? До чого можна порівняти, причепити це слово?

Раптом відхиляються двері, Дарчин страх доходить до того ста­ну, що вона перестає боятись. Може, очі мають трохи завеликий білий обруч навколо дугівки. Тільки всього. Учитель Мігалаке ки­ває головою на привіт, „класа“ сідає. Сідає й Дарка, але не має кого запитати, чи це можливо, чи, справді, цей гарний, ох, Боже, який гарний, молодий хлопець буде їх професором від румунської? Не хочеться повірити, щоб він називався Мігалаке. Адже ще перед хвилиною звук цей нагадував щось зовсім інше. Смішно і якось неймовірно було б цій стрункій, чорнявій, кучерявій голівці, як у молодого ягнятка, приписувати якісь недобрі заміри. Просто не хоче погодитися думка з тим, що цей прекрасний молодий про­фесор може бути румуном. Ориська забуває, що вони гніваються з Даркою. Вириває картку з чорновика й підсуває Дарці видними буквами:

„Він такий гарний, що хочеться його з’їсти!!!“ – і багато ок­ликів.

Дарка теж забуває про свій гнів і відмахує Орисьці головою: „Це правда“.

Гарний учитель посміхається до класи, і Дарчине серце, як по дроті, біжить до нього і паде йому під ноги. Тільки Оріховсь-ку не може роз’яснити це сонце в класі. Вона рисує похмуро профілі уявлених красунь.

– Чи це Мігалаке?.. – насмілюється тихше від бренькоту кри­лець мушки запитати Дарка, коли професор записує у журналі.

– Ага, – відбуркує Оріховська, – не має ще навіть закінче­ного університету. „Їнгач“, але добрий шовініст, та й тому дали йо­го до нашої гімназії.

Дарка з цієї відповіді не розуміє аж двох слів, та, про що во­на хотіла впевнитись – довідалася. Вірлині очі вчителя відразу помічають два нові обличчя.

Учитель міряє класу від вікна до дверей і вже за другим пово­ротом зупиняється біля Ориськи:

– Cum te chliama? (Як вас звати?)

Голос у цього гарного румуна привітливий, і питання виходить зовсім по-товариськи.

137

Орися рожевіє, як досвітнє сонце. Вона щаслива, очі бачать, яка щаслива, що вчитель на неї перший звернув увагу.

„Так повинно бути… адже Ориська найкраща в класі… дур­ненька, але найкраща…“ – упоминає своє серце Дарка, що почи­нає бунтуватись проти цього упривілеєння.

– Stii bine romaneste? (Багато вмієте по-румунськи?) – питає далі довіреним, товариським тоном Мігалаке.

На це питання вміла б з певністю відповісти Ориська, бо „ні“, значить по-румунськи „ну“, але як же ж може дати Ориська таку відповідь? Вже краще мовчати засоромлено. Та вчитель і без цьо­го „ну“ догадується, що приватистка не може багато румунської знати: тому питає по-румунськи без найменшого гніву:

– Але ви схочете навчитись добре, як слід румунської мови? Я розумію, що це вам трошки трудніше прийде, але згодом, сподіваюся, опануєте предмет… і всі „ми“ цього року зробимо гар­ний поступ!

Хто як хто, але Ориська, напевно, зробить поступ. Коли страх минається, то з любові до вчителя.

– Будемо любити предмет румунської мови, Поповіч? – ви­мовляє зрумунська Дарчине прізвище вчитель.

– Так, – мало що не вирвалося Дарці: таким проникливим, ласкавим голосом запитав Мігалаке.

– Прошу сідати, панни! Маю надію, що житимемо в найкра­щій згоді з собою. Як ваші товаришки знають про це, крім знан­ня предмету, я вимагаю ще й замилування, любові до нього. Цьо­го року читатимемо найбільших румунських поетів. Речі, яких найбільший варвар не міг би не любити. Найкращим доказом за­милування учениці до предмету я вважаю зацікавлення ним поза шкільною програмою.

– Ага, – досить голосно шепотом бренькнула знову Оріхов-ська, – вивчити Емінеску напам’ять!

– Хто з домнішор (панночок) має гарне, чітке письмо? – спи­тав професор.

– Романовська! Наталка Романовська!

Учитель роздивився по класі, котра учениця збентежилася. До­глянув спаленілу Романовську:

138

– Домнішора! Прошу до таблиці! Підпишіться, – сказав ла­гідно, як би просив.

Романовська виписала геометричними, чепурними буквами:

„Наталка Романовська“.

– Я просив підписатись по-румунськи, – завважив професор.

Романовська стерла губкою написане і написала, як бажав про­фесор.

Учитель нахилився до підпису, а потім пильно подивився на Романовську:

– Чи ви справді так мало знаєте румунської?

Романовська з острахом оглянулась по класі: що знову? Учи­тель посміхнувся. Догадався, очевидно, що учениця не розуміє натяку. Взяв кінчиками дуже випещених пальців крейду з Натал-чиних рук, перекреслив те, що вона написала і, похитуючи головою в Наталчину сторону, написав присадкуватими буквами:

„Наталія Романовскі“

– Це в дусі нашої мови, і прошу так підписуватись у мене. Це відноситься до всіх учениць. Звертаю ученицям увагу, що всякі м’якшення, всякі незгідні з духом румунської мови закінчення на „а“ при прізвищах уважатиму за орфографічні помилки і відповідно до них буду класифікувати. Список учениць попрошу приготувати мені домнішору Сидір. Романовська, сідайте на місце.

Наталка Романовська поплелася до лавки. Глянула на свій ка­ліграфічний підпис на чорновику і закрила лице долонями.

Учитель був несправедливий. Наталка Романовська була пер­шою рисівничкою на цілу класу, може, навіть на цілу дівочу гім­назію. Видно було, що вчителеві ані в голові обурення класи про цей випадок. Усі знали, що вчитель не має рації ані правди за со­бою, а проте мусіли прийняти до відома й погодитися з тим, що завжди буде не так, як вимагатиме справедливість, але так, як захоче вчитель Мігалаке.

Відвічна справедливість зсуває пов’язку з очей і моргає до Дарки голим, глумливим, хитрим оком.

Мігалаке виписав на таблиці назви нових підручників і лектур для четвертої класи. Дарка відписувала, як і всі, до свого чорно-вика. Година добігала кінця. Вражіння з першого дня навчання в школі не були ані прикрі, ані милі. Були тяжкі. Так говорило Дарці її серце.

139

II

Перша неділя в місті розцвіла, як цвіт кактуса. Гойдалося сон­це над землею, і серце у грудях було вистелене чимось м’яким, ніби мохом. Лідка вертиться по хаті, як бджола по леваді, Дарка при­водить до порядку своє довге, бунтівниче волосся.

– Ти не зав’єш собі волосся? – питається Лідка, вся в куче­рях, як молодий жид у пейсах.

Дарка тільки видивляється на неї:

– Пощо?

Хотілось би сказати Лідці, що вона не потребує припікати свого волосся, бо Данко і без того назвав її коси „прекрасними“. Погладив їх своєю рукою і сказав, що вони дуже гарні, прекрасні, але чи може це хто зрозуміти, що це значить?

Тоді пані, Лідчина мама, каже своїм білим, якби щохвилиноч-ки купаним, обличчям:

– Панна Даруся має таке гарне волоссячко, гріх був би псу­вати його руркою… еге, гріх.

Пані по цих словах виходить з кімнати, а Дарка мало що сліди не заціловує за нею з вдячности.

– Слухай, ти не маєш пильника до нігтів? – знову вертиться Лідка.

І знову аж проситься, щоб сказати цьому вертюхові, Лідці, що „хтось“ цілував ці руки з такими нігтями, як тепер мають. Хтось, хто до того часу ні одної дівчини не поцілував у руку.

– Слухай, – каже Лідка, – ти повинна трохи більше дбати про себе. Дивися тільки на свої панчохи! А твої пальці! Дивися на свої пальці! Слухай, чому не купиш собі рожевого лаку до них? Мой, якби я так була на станції, як ти, і могла мати свої гроші, то ти побачила б, що за dame була б з мене!

Дарка не відзивається: якась порошинка правди є в Лідиних словах.

По дорозі до церкви (а Лідка любить говорити, ах, як любить!) довідується Дарка від Лідки поміж новинкою, що професор Гушу-ляк має скляну рурку в горлі, і те, що Оріховської старший брат вчиться в Галичині, у Львові, і те, що дівоча гімназія ходить до церкви з хлоп’ячою.

140

– Данко… Данко… Данко… – заспівало дорогу мелодію Дарчине серце. Як тільки побачила під гімназією гуртки синіх мун­дирчиків, а вже співуче серце відразу пурхнуло з грудей і пішло шукати за Данком.

Але Данка не було.

– Він усе той сам, – вколихувала Дарка гриву своїх думок, – ніколи не спізняється, але й ніколи не приходить раніше.

Данко надійшов сквериком, і Дарці хотілося впасти навколішки, вгледівши його: навіть у цьому морі синіх мундирів був він з усіх найгарніший. Може, навіть гарніший, як там, у селі, бо щойно те­пер, на фоні всіх цих чужих обличчів, можна було побачити та оці­нити, яким чудовим він завжди був і є. Данко зразу угледів Дар-ку і вже здалека вклонився їй серйозним поглядом.

Дівчата йшли перші парами до церкви, а за ними хлопці. В церкві теж стояли розділені одні від одного так, що Дарка не могла доглянути навіть Данкової тіні. Як скінчилося богослужіння і почали виходити з церкви, Дарці здалося чомусь, що треба кон­че заждати на Наталку Оріховську.

І коли чекала, застав її Данко, що, як завжди, не вийшов з церкви ані з першими, ані з останніми.

– О, Дарко, – сказав ніби здивовано. Дарці зразу стала пе­ред очима Ляля, Данкова сестра з Відня. – Що поробляєш? – спитав своїм звичаєм. А коли Дарка не могла навіть відповісти дурним „дякую“, він заговорив далі:

– Ну, привіт, бо я вже мушу йти! Грає „Довбуш“ і я спішуся на матч! Ти не йдеш на матч подивитися? Має бути „пріма“ гра! Па! Я колись прийду там до тебе! – крикнув і побіг за громадою товаришів.

Показалась в тіні клена Лідка і Дарка прискочила до неї, вся задихана.

– Лідко, що ми тепер робимо? Що ми тепер робимо? Лідко! Кохана, дорога, я тебе прошу, ходімо на той якийсь матч, що йо­го дає Довбуш! Я ще ніколи не бачила Довбуша! Лідко, але ско­ро, щоб ми не спізнилися!

Лідка аж руками замахала спересердя:

– Слухай, ти якась дурнувата трохи! Маєш гроші при собі? Ти гадаєш, що хто це „Довбуш“? Ти думаєш, що матч – це театр

141

чи кіно? От будуть вганяти хлопчиська за футболом і більш нічо­го! Краще ходім до парку… може, „когось“ побачимо…

Досить. Досить. Цвіт кактуса сумно стулює свої пелюстки. Неділя того дня тривала тільки до пів до десятої зранку.

На обід була кминкова зупа, яку Дарка вдома їла тільки після доброї сварки з мамою і бабунею. Але „то“ був „дім“, а „це“ стан­ція. З мішечка навчань, якими так дбайливо засобила мама Дарку на дорогу до міста, висипалася мамина пригадка, майже погроза, що „на станції треба все їсти“.

Дарка заплющувала очі і ликала кминкову зупу, ложку за лож­кою, як власну кров. Пані налила тієї зупи (о, крему чи компоту, напевне, не налила б стільки!) по самісінькі береги. Ніби це мало означати, що Дарці трапилась така „порядна“ станція. Після обіду, коли Дарка хотіла написати лист до мами, пані загадала, що йде з Лідкою до своєї сестри, Лідчиної тети, геть аж на Манасти-рисько. Що буде Дарка сама робити? Може б, Дарка пішла з ни­ми? (Це теж мало йти на рахунок „доброї станції“ і „совісної опіки“). Там у тети є панночка гімназистка. Правда, вже з шос­тої класи, але з Лідкою вони дуже добре розуміються. Дарка зир­кає очима на розкладений листовий папір і не дуже рветься в гості до „тети“.

Тоді Лідка шепнула для заохоти:

– Слухай, не будь дурна! У тети є на станції товариш Ґин-ка, ніби мого кузена, – Орест Циганюк. Щось чудове, як він грає на скрипці! Часом в неділю назбирується нас „май“ більше: до Ґинка приходять хлопці, до Олімпки товаришки. Мой, я тобі кажу: не пережалієш, коли не підеш!

Дім „тети“ Іванчукової на передмісті нагадував хату багача на селі, що повернувся з Канади. Хата була низька, але під бляхою, з ґанком, садом і грядками. Назустріч гостям вибігла „кузинка“ Олімпка. „То вона „Олімпка“ називається?“ – пригадала собі Дарка зустріч із коридора гімназії: струнконогу, рудяву, з мідяним лицем і зеленкуватими очима.

– Was hört man neues?* – спитала її Лідка по-німецьки.

Що нового чувати? (нім.).

142

Дарка перелякалася по саму горлянку: а що буде, як вони за­хочуть тільки по-німецьки говорити між собою? Що то буде? Вона так мало знає, так незграбно в’яже слово із словом, так непевно почувається при кожному відмінку в цій мові!.. Це ж сором, ще й який сором, при першому знайомстві показати себе простою се-люшкою, болваном з якоїсь там Веренчанки, що навіть по-німець-ки не вміє говорити!

– А може, – мигнуло їй щось почерез страх, – може, їм зда­ється, що вона загалом по-німецьки не розуміє! А воно ж не так… адже ж…

– Очевидно, що щось буде, – відповідає Олімпка по-україн­ськи, – хлопці пішли по гітари. А як не буде, то ми хіба не вміємо й без хлопців забавитися? Nicht wahr?* – закінчує по-німецьки й звертається з цим до Дарки.

Богові дяка: ніхто не думає аж так погано про неї. Навпаки, думають задобре. Їм здається, що вона, дівчина з інтеліґентного дому (як то кажуть), повинна вміти по-німецьки говорити.

Тета Іванчукова, товста, мов бочка для капусти, погладила Дарку під бороду, ніби телятко:

– Ну, як іде в школі? Все гаразд? – спитала теж по-німець-ки, але тому, що останнє речення закінчила по-українськи, Дарка могла без шкоди для своєї гідности відповісти по-нашому.

– Дякую, добре.

– Лідко! – щипнула Дарка товаришку в плече, – чи твоя рідня – німці? Чи що?

– Слухай! – розсердилася Лідка на весь голос, – який з те­бе ще Матвій з села! Файні мені німці – „Іванчуки“! Ага, що по-німецьки між собою говоримо? Ет, не завертай мені голови, або я знаю, чого ми по-німецьки говоримо? Бо так навчилися… або що?

– Нічого, – зітхнула Дарка і почала в душі молитися, щоб цей візит якнайскоріше скінчився.

За скляними дверима, де мешкав кузен Ґиньо з товаришами, почувся шелест кроків, мовби хтось ставив ноги дуже еластично, і бренькіт інструментів.

Чи не правда? (нім.).

143

Лідка підморгнула Дарці: хлопці вже вернулися!

– Kommt schon, kommt!* – звала своїм підбасовим голосом „тета“ Іванчукова.

Показуються три хлопці, ні, спершу тільки три голови. Руда-ва, без сумніву, належить до роду Іванчуків. Друга – циганська, розчухрана, то хіба того скрипаля Циганюка. Третя голова русява, з біленьким лицем і ріденьким переділом посередині – якогось селянського сина в білій сорочці з пазухою і защіпками.

– Ви ще не знаєтеся? – чогось питається хлопців і Дарки Олімпка, хоч дуже добре знає, що обидві сторони вперше бачать себе.

Дарка чує насамперед м’ясистий, бездушний дотик Ґинєвої великої руки. Потім міцний потиск костистих пальців Циганюка. (Данко теж грає на скрипці, але рука в нього еластична!), наос­танку вітається з нею Івонко Рахміструк. Несміло і невиразно.

– Пане Оресте, – озивається тета Іванчукова, – придивіться добре панні Дарці! За весь час вона ні словечка не сказала по-ні-мецьки. Щось, як ви… пане Оресте, – повертає повним кутом своє лице до Дарки тета, – хоче з нас, старих австріяків, україн­ських патріотів поробити! – сміється, якби щонайменше принесла вістку, що від сьогодні всі чоловіки ходитимуть у спідницях. Орест, здається, дивиться на Дарку, бо повертає в її бік голову. За оку­лярами Дарка не бачить його очей. Тільки два світелка в пенсне.

– Цікаво… о… о! – якось насмішкувато дивується Орест. Голос в нього низький, наче б переходив насамперед крізь оббиті ватою двері, але якийсь такий… такий…, що саме підходить до ці­єї голови із шклами на місці очей.

Дарка не відповідає на цей визов. Її мовчанка – це найкраща оборона: чи ж не думають вони всі, що вона знає (ого!) і свідомо не хоче говорити по-німецьки? Чи ж не підносить її ця обставина на подвійну височінь, хоч би в очах цього незнайомого Циганюка? Дарка не дивиться на нікого, але чує, як всі розглядають її з ці­кавістю. Навіть перестали говорити. Тоді Лідка протинає цю тишу гострим сміхом. Нічого не говорить, тільки сміється. Перехилилася

Ходіть уже, ходіть (нім.).

144

через спинку крісла і сміється. Ледве можна розуміти те, що вона хоче сказати поміж вибухами сміху:

– Ой… Боже… та ж… Дарка… ой, які ви… приїхала з се­ла… і не вміє слова по-німецьки… а ви думали… ви, певно, дума­ли… – і сміх заглушує кінець речення.

Але всі зрозуміли, що вона хотіла сказати, і в кімнаті стає ще тихіше, як раніше. Ніби всі зрозуміли свою короткозорість і засо­ромилися тепер. Брови над окулярами підводяться кілька міліметрів угору і повертаються без слова до Дарки.

Тоді Дарці хочеться плакати від зовсім незнайомого їй досі бо­лю і кричати, щоб аж шиби у вікнах дзвеніли:

– Неправда! Неправда!

Проте вона стоїть собі на боці, так підступно переможена, з єдиним почуванням на все серце. Тут її висміяли! Поглузували з неї люди, яким мама платить за те, щоб мали до неї добре сер­це. Люди, що їх обіцювала собі полюбити!

І раптом зазнає вражіння, ніби трапилося якесь нещастя. Еге, трапилося якесь нещастя, і мама просила її перечекати якийсь час у цих чужих людей. Тільки якусь часинку, поки все заспокоїться, а тоді зможе вона знов вернутися додому. Бо ж як інакше пояс­нити собі цю обставину, що вона стоїть одинока серед цих людей, принижена, висміяна, і – ні мама, ні тато не йдуть оборонити її перед ними?

Пані заговорює до неї ласкаво. Так преласкаво, що хочеться прискочити до неї, заткати долонею уста і гукнути над самим вухом:

– Досить! Досить! Не треба до цього всього ще й фальшу!

Олімпка тягне її за руку до сусідньої кімнати. Зараз буде музи­ка, може, й танці!

Дарка виривається безцеремонно і заявляє зухвало, зовсім без „виховання“:

– Не треба мені ніякої забави тут! Іду, зараз додому іду!

Всі зворушилися. Чого? Ну, чого вже додому? Що сталося! Хіба Дарка на жартах не розуміється? Дарка має під рукою відповідь, що нею могла б усіх, як вони тут є, образити, але стя­гає віжки:

– Маю листа додому писати.

145

Смішне! Хіба це таке негайне! А завтра? А позавтра?

Ні, стоїть кріпко при своєму Дарка. Лист вона мусить писати ще нині.

Але Дарка може заблукати з Манастириська на Руську.

Це правда.

– Я вас підведу, – хоче Олімпка взяти на себе роль провід­ника.

– Ні! ні… не треба! – з місця не приймає такої чемности Дарка.

Лідка хихоче в кулаки:

– Хай „доктор“ Івонко відведе Дарку! З них добра пара!

– Лідко, дитинко, дай спокій! – дуже по-материнськи лає пані свою язикату доньку. Дарка роздивляється по приявних і бачить, виразно бачить, що тета Іванчукова надута від сміху, як капшук, що ось-ось вибухне голосним лоскотом.

А Циганюкові окуляри націлені просто на її очі. Яка думка ховається за цими скляними очима? Чи він сміється з неї, чи стоїть на її боці? Івонко схилив голову до грудей. Він, мабуть, дуже чер­воний, дуже збентежений, коли аж на сорочці від лиця відбилася рожева смуга. Чи цей мужицький син чує, що тут сміються і з ньо­го? Підібрати їх, обидвох селюхів, у „пару“ – чи це ніщо інше, як сам глум?

– Може б, я показав дорогу панні Дарці? – обзивається низь­кий, лінивий голос Циганюка.

Дарка не знає, чи це доказ лицарськости, симпатії, чи спів­чуття, чи гасло до нового глуму. Не знає. Звідки може знати?

– Я не хочу… не хочу! – огризається. – Коли вже мене має хтось провести, то… попрошу пана Рахміструка!

Так! Навмисне так! Навмисне всім, що хотіли її збентежити, що хотіли її засоромити, що хотіли показатись вищими, „ученіши-ми“ від неї! А що тепер?

Тепер ревуть всі, як божевільні:

– А-а-а-а-аа!

Це вже не бентежить Дарку. Тільки бідний Івонко купається ввесь у власному поті.

На вулиці, за брамою відгомону цих ненависних голосів, Дар-ка звільняє ходу. Ні від кого їй тепер утікати, і ні до кого спіши-146

тись. З сизих лісів Цецину1 долітає голубий легіт. Дарка настав­ляє під його крильця-віяльця своє гаряче, збунтоване лице і чує, як враз із цими свіжими, холодними поцілунками вливається і струм рівноваги в її серце.

Ще, ще вітрику-дударику! Ще – так добре від твого дотику!

Сонце після гарячого обіду зсунуло ліниво кашкет на очі і те­пер гріє, але не пече. Івонко пропонує дорогу „через горб“, навпрямки. Чи добре буде? Бо горб стрімкий. Нехай. Входять на саму голову горба, і Івонко пускається перший по карколомних гли­няних ступнях.

– Зараз. Зачекайте! – стримує його рухом руки Дарка.

Звідси, мов із літака, видно ціле Манастирисько, з його ряс­ними, густими садами, кукурудзою в обдертій від вітру і граду одежині, хатками з низькими віконцями, як перелази.

Видно ще дальше, ще більше… Писані, як буковинські „скор-ци“, верхи Метрополії… вежу ратуші на довгій шиї… „Шілєр-парк“, і все – зелень… зелень, аж мерехтить в повітрі від неї. Справді, з цього горбка Чернівці виглядають, мов якийсь праліс, де для забави пустотливі карлики понаносили кольорових домиків-скриньок.

– Божечку, які гарні Чернівці! – у захопленні схрещує Дарка руки на грудях.

А над усе, над писані верхи Метрополії, над кам’яниці з чер­воними дахами, мов мухомори, над ці зелені гори й долини, над те все – ця безмеж простору, що її ніколи не відчуєш на долах, ця безпосередня близькість людини з небом.

І зелень, і синява неба, і простір без меж, і Бог десь так близько.

І Івонко, що вже нетерпеливиться чеканням.

– Ходім уже! – пускається Дарка навмання вдолину.

Згодом переходять на тротуар, і Дарці починає смішним вида­ватись те, що побіч неї дуднить (закаблуки в нього, напевно, з залізними підківками!) цей німий хлопчисько з великими руками, мов дві сковородки по боках.

Гірський масив на Буковині.

147

– Чи ви в Дутків на станції? – починає вкінці Івонко розмо­ву. Дарка не дивиться на нього, але пішла б об заклад, що він знову блищить від поту.

– Так, я ж ходжу з Лідкою до одної класи, – трохи дивується Дарка, як можна питати про щось таке, що всі знають.

– Я бачив вас в Лужанах… як ви пили воду коло криниці на вокзалі.

Ах, сцена зовсім не така мила, щоб аж пригадувати її. Але вже саме те, що він запам’ятав собі її, настроює Дарку прихильніше до нього.

– Це, певно, було перед вакаціями, як я верталася від іспиту… Так… так… ми з Орисею пили тоді воду в Лужанах.

Дарці здається, що вона повинна щось з чемности для нього запитати:

– А ви з котрого села, товаришу?

Аж дивно, як цей хлопець оживає на це звичайне запитання – запитання з чемности.

– Я з Жучки. Ви, мабуть, чули про таке село… зараз коло Чернівців, – і дальше розповідає сам, не питаний:

– Шість років доїжджав я до школи… а цього року пішов уже на станцію. Треба сьому і восьму класу добре підробити… бо це вже матура.

Чи не вимовив він цього слова „матура“ з особливою насо­лодою?

– А після матури, що ви гадаєте студіювати?

Це питання вже цікавить Дарку. Справді цікаво, які замилу­вання може мати цей селянський син.

– Я? Ви питаєте, що я буду студіювати? Медицину… в Бу­харесті. Я маю вуйка в Канаді, що обіцяв мені послати на меди­цину… але… коли за першим разом здам матуру. Інакше він допомагатиме моєму двоюрідному братові в Канаді, хоч той сам багацький син. З мене сміється Циганюк, що я вчуся… а я мушу здати за першим разом матуру, бо інакше… все пропало!

Дарку свербить язичок, щоб запитати:

– А коли б ви не здали за першим разом матури, то що? Світ завалився б, думаєте? – але серце рішуче ставить опір такому не­людяному питанню.

148

Воно й без цього посумніло раптом, це мале, спочутливе сер­це. Сумно, що доля людини, може, не доля, може, тільки кар’єра (інколи це все одно), залежна від химер якогось там неграмотного багатія. Невеселе й те, що сміються товариші з цього хлопця, а для нього це найважніше, єдино вартісне. Якесь прикре і те, що цей рослий хлопчисько, учень сьомої гімназійної, не вміє сказати дів­чині ні одного розумного речення. Ет!

– Я піду вже сама, товаришу! Я потраплю… слухайте, чи не так: тепер ліворуч, а потім просто… просто Гауптштрассе* – аж на ринок!

Івонко не розуміє її. Його гарні, морсько-голубі очі здивовані.

– Адже я повинен вас аж під хату провести!

– Ні, я піду сама. Кажу вам… ліворуч, а потім просто… просто. Я не заблукаю.

– Але ж я…

– А я хочу сама йти, товаришу! – поставила справу вже зовсім рішуче.

– Так, а перше ви хотіли, щоб я вас проводив, а тепер уже…

Він ображений і непорозуміння вилазить, мов шило з мішка. Тільки шило це не коле, а розсмішує. Подумати тільки: цей золо­тий Івонко з довгими руками думав, міг допустити таку думку у своїй наївності, що вона вибрала його з симпатії для нього!

Ні, це можна задушитись від сміху!

– До побачення, товаришу! – сміється Дарка.

– До побачення, товаришко, – якось не докінчує він думки на цьому слові. Ніби має Дарці ще щось сказати. Може, хотів по­просити дозволу в Дарки ще колись зустріти її. Може, хотів про щось запитатися. А може, тільки так Дарці здавалося?

Дарка йде перед себе і з приємністю помічає, що весь той вуличний хоровід незнайомих людей, будівлі, вікна в каварнях, трамваї – все це багато цікавіше, багато-багато принадніше, коли оглядати його без провідника.

Десь прокидається з лінивої, пополудневої дрімоти вулиця. Елеґантний, напарфумований, підмальований і причепурений вечір

Головна вулиця (нім.).

149

ступає по міському бруку. Здається, що перед кожним дзеркалом тепер чепуриться якась гарна жінка. Сонце ще запалює червоне, останнє світло в шибках. Знак – що вечір за плечима.

Дома застає Дарка вже сутінки і цей немилий, домовинний запах, яким хворіють всі житлові кімнати, коли позачиняти вікна і вигнати з них живу людину!

Дарка лягає на отомані і уявляє собі, що вона лежить на хребті малюсінького човника, а під ним і навколо неї граються теплі, білі хвилі. Це дивне, бо в морі вода холодна і солона, але ці хвилі теп­ленькі… Дарка хоче, щоб вони були такі, і уява робить їх такими. Хвилі біжать одна наперед одну, заглядають собі у вічі, то знову зрадливо наскакують одна на одну, перевалюються, підіймаються і женуть далі…

І цю милу гру перебиває грюкіт у двері, а потім високий, незрівноважений голос пані:

– Що ви наробили, панно Дарусю? Як же ж можна було так? Мені здавалося, що ви кудись вийшли і зараз вернетеся… аж тут каже мені Лідка, що ви образилися… та чим? Чого, властиво, ви так раптом втекли… якось так, не знаю, як це назвати?

Дарка найрадше мовчала б, але треба щось відповісти, коли пані питається:

– Я не можу… щоб з мене сміялися…

Пані тільки руки схрещує над Даркою:

– Що вам, дитино? Хто з вас сміявся? Ви дуже перечулені, панно Дарусю, дуже розпестила вас мамця… так не можна… Та де ж би я дозволила на те, щоб з вас хтось сміявся? Не розу­мієтеся ви на жартах, панно Дарусю, от що! Щось такого ще мені не траплялося!

Пані іде готувати чай, а тоді Лідка присідає на край отомани.

– Слухай! Ти чого втекла з забави? Я казала тобі, що не по­жалієш! Я тобі казала! Ану вгадай, кого ми з мамою стрінули тепер? Не можеш вгадати? Слухай: твого „свояка“ Данка… Дан-ка Данилюка… з панною Джорджеску… з дочкою самого пре­фекта… ти знаєш, яка це „риба“?

Дарка не озивається. Нехай Лідці здається, що ця вістка прогуділа в неї без вражіння. Нехай… тільки залишать її в су­покою.

150

Того дня не написала листа до мами. Зате вночі приснилася їй дочка префекта і клаптик Веренчанки. Данка у сні не було видно. Але він десь мусів бути. Конче мусів бути, бо коли вранці збуди­лася, то серце заваджало в грудях, як порошинка в оці, а подуш­ка навколо була зовсім мокра.

III

Потім Дарка якби розкололася надвоє: одна половина зали­шилась їй, друга помандрувала між люди. Обидві ненавиділи себе і безупинно воювали одна з одною.

Бо ж і як було їх погодити, коли одна вибачила Лідці та Орисьці їх прогріхи, друга – самітня і горда, як вершок із снігом серед літа, – давно вимазала їх із списку своїх приятельок. Од­на – покірна і закохана – задовольнялась самою тінню від Дан-кової постаті, друга – горда і непримирна – ненавиділа його за зарозумілість і замкнутість у собі. Одна – дитина ще, друга – вже жінка з пробитим серцем. Обидві вони вплітались у дні, що діли­лись завжди надвоє: на школу й квартиру.

Данко ніколи не мав часу. Може, тільки для Дарки? Завжди біг кудись. Кудись квапився, ніби ціле його життя залежало тільки від стрілок годинника. Вістка про дочку префекта, що її тієї неділі так легко кинула Лідка, в’їлася в Дарчине серце, мов куля в тіло. Лежала там притаєно, поки що без великого болю, хоч завжди не­безпечна, і кожного дня могла спричинити смертельну недугу. Тре­ба було б поговорити з Данком віч-на-віч, щиро, від серця, але на це в нього ніколи не було часу. Вічно якісь музичні репетиції, якісь уроки… Двічі чи тричі зустрілася Дарка з Данком під гім­назією. Ледве кинув кілька слів і вже гнав кудись далі з хлопчись­ками, що мали широкі плечі і довгі руки та сміялись з чого-небудь довго і грубо.

Осінь була вже так близько, що навіть у тихі дні було чути шелест її сухих кроків. Тільки тут не була це та осінь, що там, в селі, у любій Веренчанці. Тут – це не багата „молода“, що в’їздить у село з весільними музиками і з охочими співами по „кла-ках“ ген поза пів ночі, що привозить з собою у приданому повні,

151

аж до ластів’яних гнізд під кроквами, клуні золотистого збіжжя, що розсаджує кошниці жовтою, як шафран, кукурудзою… Ой, ні. Тут скимлить вона десь під муром, мов жебрачка, а її дім – куп­ка сухого листя, залишена через неувагу замітачем у парку. А кам’яниці та електричні дроти заслонюють собою небо, щоб не видно було, щоб не було чути, коли птахи відлітають у вирій. І як тут не тужити за селом, і як тут має щодругий день не сни­тись Веренчанка?

Котрогось понеділка влетіла до четвертої класи Герасимович з шостої:

– Почекайте після цієї години трохи в класі, бо професор Іван­ків буде голоси для хору випробовувати!

Влетіла, кинула цю кошмарну вістку і вилетіла, а Дарці аж віддих спинило.

– Чи той хор обов’язковий, – злякалася Дарка і звела свої очі на Оріховську. Ця, здається, не дочула запитання, бо не відповіла. Хоч відомо: Оріховська рідко коли чує те, що коло неї діється. Завжди осторонь гурту (улюблене місце коло печі), мовчазна, ніби заслухана в якісь голоси у собі. Немає навіть чого дивитись на неї і чекати на відповідь, бо її очі і так десь блукають понад голови та турботи „юрби“. (Раз навіть так висловилась про „класу“ ця Оріховська!) Але… але… як воно буде з цим хором? Чи схоче професор і її голос пробувати тут, перед цілою класою, перед ци­ми всіма чужими очима?

Та ж вона не має слуху. За шеляг не має слуху! Зате, так уже хіба Бог дав, має вона на мільйон гордости з того, що завжди ви­сувають її, коли не на перше місце, то бодай близьке до нього. Дарчина натура не терпить, просто так не терпить, як деякий шлу­нок квасів, того, щоб вона чогось не в м і л а тоді, коли всі інші мо­жуть цим похвалитись. Ні, ні, не йде тут про шкільну, класову кар’єру, до якої треба лізти по драбинці, підлабузнюючись профе­сорам, лізти ідіотською пильністю і нехіттю всіх товаришок у класі! На цьому полі Дарка не буде побиватися за першенство. Може відступити його своїй товаришці Орисьці. Дарчина гордість стоїть на високих скелях, куди треба дряпатись без компасу і карти.

О, навіть Чернівці вже навчили її не кричати, коли болить. Урок німецької в „тети“ Іванчукової був добрий. Дуже добрий.

152

Дарка не сказала ані слова по-німецьки. Не вміла? Не хотіла? Щира українська патріотка? Це її справа. Прошу, можуть вірити Лідиним словам! Можуть навіть сміятись разом з нею з Дарки! Але вона ще заговорить з ними по-німецьки! Так само свобідно й плавно, як вони. Напевно! Може, не за тиждень, може, не за мі­сяць, може, навіть не за два… але вже йде до того. Щораз ча­стіше трапляється, що Лідка по дорозі із школи чи до школи на-кидується на неї, що вона не відповідає на її запит, йде як мумія, що води в рот набрала (в Лідки можливе навіть те, щоб мумії держали воду в роті!) і не знає, не знає, що Дарка, коли найзав-зятіше мовчить, то власне тоді говорить! Говорить… по-німецьки! Виучується цілі абзаци напам’ять, зафіксовує в пам’яті, а потім повторює десь зачуті фрази, розповідає собі події дня, а все по-німецьки!

Але… але… слуху не можна придбати. І тому так дуже, так дуже не хотіла б вона виходити перед усіх із своїм духовим ка­ліцтвом.

– Ти не любиш співати? – кладе хтось руку на Дарчині плечі. Дарка підносить голову: Стефа Сидір. Знову ця гарна дівчина при­ходить, як добрий дух, що з’являється у найприкріші хвилини людського життя.

– Я не маю слуху, – паленіє Дарка.

– І нічого вже не можна зробити? – питає привітливо Стефа.

Дарка заперечує головою.

– Професор Іванків дуже добра людина… Не журись! Він, на­певно, не буде примушувати тебе до співу, як ти не маєш охоти!..

Вдаряє легенько Дарку пальцями по плечу і відходить до своєї лавки.

Стефа Сидір не сказала, що професор не буде випробовувати Дарчиного голосу. Не зробила надії, що слух можна собі вироби­ти. Не потішила навіть, що у школі не вважають за сором, коли хтось не вміє співати. Не порадила втекти з години. Вона не ска­зала н і ч о г о . Але те, що сама відчула Дарчин неспокій, що заго­ворила тоді, коли всі мовчали, що присвятила стільки уваги Дар-чиним справам, що аж з лавки вийшла, щоб її розважити, сповняє Дарку такою нелукавою вдячністю для цієї дівчини, що хотіла б побігти за нею і – при всіх її поцілувати.

153

І, наче для підсилення цього вибуху симпатії чи новонародже­ної любові приходить їй на думку сцена з учителем Мірчуком і тим нещасним словником. Дарка сьогодні ще бачить той лиховісний блиск у вчителевих очах, коли він запитав Дарку, чи вона оправ­ляє свої зошити. Хтось відповів „так“ і Дарка притакнула. Потім, досі не може цього збагнути, не знає, звідки і як, поміж тунелі лавок з’явився на її лавці гарно оправлений словник з великою трояндою на сніжно-чистій обкладинці. Дарка подала словник учи­телеві. Він не взяв його, тільки задоволено махнув рукою: мовляв, так і слід.

На перерві довідалась Дарка, що це Сидір вирятувала її з оче­видного клопоту.

Тепер ця подія з-перед чотирьох днів виростає нараз до тако­го сердечного і ніжного жесту, що Дарці аж стають сльози в очах. Стоїть, як зачарована, і тільки дивиться в подиві на Стефу.

І ніби щойно тепер вона бачить, що обличчя Стефи – кольо­ру чайної троянди – таке чисте, що можна було б на ньому вгле­діти тінь від крильця комашинки. Все раптом у цій Стефі починає їй страшенно подобатися. І цей простолінійний, як цяцька з цукру, ніс, і ця синяво-чорна, гайворонська гривка над зеленими, мов ба­говиння, очима, і ці уста, бліді, але такі солодкі своєю формою, що вся вона нагадує дашок якогось мініятюрного домика. Дарка по­мічає навіть аж тепер, що ця Стефа приходить щодня до школи у свіжовипрасованому, чистому, як великодня скатерть, комірчику.

І раптом, як ще щось дивніше, ще більше непередбачене, з’яв­ляється гаряче бажання чи молитва:

– Зроби так, Боженьку, щоб вона хотіла бути моєю подруж­кою. Моєю „найліпшою“, єдиною подружкою!

– Галло! Будемо пробувати голоси! – і вчитель Іванків, нічого собі черевань (чи не сам Данко казав раз, що всі співаки добре виглядають?), всувається до класи.

– Чи торік співав хто з вас у хорі?

– Ніхто!

– Ага, це тогорічна „третя“! Ну, то почнемо за азбукою! Ан-дрійчук, до мене!

І так якось відважно за прикладом цієї Андрійчук за чергою одна за одною вставали, підходили до стола і затягали:

154

– До-ре-мі-фа-соль-ля.

Черевань прикладав долоню до вуха і розділював їх з легким серцем:

– Сопран. Альт. Другий сопран.

Або: „Ти, доню, прийдеш на другий рік“. (Дивне, що говорив „ти“ дівчатам).

Або й ще гостріше:

– Слухай, тобі мама не співала до колиски?

Дівчата не дуже брали собі до серця його приємні чи прикрі слова. Ті, що їм мама не співала до колиски, повертались від сто­ла, показували класі великий язик, призначений в дійсності для вчителя. Дарка цього не могла розуміти, як можна так сорому не мати? Оріховська зовсім не пішла до стола. Вона завжди любить щось таке, як не всі!

Заявила з лавки, що співає першим сопраном і професор по­вірив їй. Тепер неминуча черга на Дарку.

– Попович!

І Дарка не встала. Не могла.

– Нема її у класі? – спитав учитель.

Зараз загуло:

– Є… є… о, в бічній лавці сидить! Коло Оріховської!

– Чому ти не встаєш, коли тебе кличуть? – не розсердився, тільки дуже здивувався професор. Дарка мовчала.

– Ти перший рік у школі?

І знов класа відповіла за Дарку хором:

– Перший! Перший!

Хтось докинув з задньої лавки:

– Вона з села приїхала!

– Що тобі? – спитав професор і підвів Дарчине підборіддя вгору.

Дарка примкнула повіки і мовчала.

– Що з нею? – звернувся вчитель до класи. Класа, яка гуділа досі, мов заведена, тепер не знайшла, що відповісти.

Тоді встала Ориська (а таке невидне у Веренчанці виглядало!) і, трохи загикуючись, виложила:

– Вона не має слуху, і через те їй соромно перед паном про­фесором. Але вона дуже хотіла б співати в хорі.

155

Учитель засміявся десь аж з черева:

– Хто сказав тобі, що вона не має слуху? Ти чула, як вона співає?

Ориська призналася, що вона ще не чула, щоб Попович співа­ла, але кожний знає, що Дарка Попович не має слуху.

– Хто тобі це казав? – спитав учитель самої Дарки.

– Татусь. Як мене вчив.

– Ага, зараз побачимо… Тра… ля… а… Ану, співай за мною.

Дарка вже не прошена, а сама певна, що вона теж потрапила б так заспівати, відкрила рот і затягла собі: Тра-ля.

І вчитель – не брат, не сват, а цілком чужий, незнайомий чоловік – зрадів:

– Ану ще раз спробуй… ану ще раз… – підганяв Дарку. Дарка завмерла: вона вже не зуміє вдруге так заспівати. Цілком певно – ні! Чому він не хоче цього зрозуміти? Чого так настоює, коли це тільки погіршить перше вражіння.

– Тра… ля… ля…

Цей раз учитель вже не зрадів. Навіть повертів головою. Хіба Дарка не знала, що таке буде? Але глянув на Дарку і, може, жаль йому стало її, бо сказав:

– Твій тато трошки помилився. Знаєш що, мала? Я тебе візьму поки що на пробу до хору, себто ти пів року будеш тільки прислухуватися, як ми співаємо, а потім попробуємо знову? Зго­да? Задоволена?

Учитель викликав уже на букву „р“.

Дарка прилягала до лавки, напівпритомна від виру почувань. Найрадніше вибігла б кудись за місто і впала в суху траву, і ка­чалась би по ній, качалась би, як молодий, щасливий звір. А так – тільки щипала себе за руки та литки, щоб зрозуміти цю радісну новину, що вона, вона співатиме у хорі! І, хоч як це непристойно, вона заплющує на годині очі, щоб тільки побачити в своїй уяві Данкове здивоване, мило розчароване обличчя, коли вони зустрі­нуться на репетиції хору. Щось якби полоскотало Дарку на поти­лиці. Повертає голову: Стефа Сидір посміхається до неї тріюм-фально. Дарка дивиться на неї закохано, а її великі блискучі очі, аж вогкі від великої радісної новини говорять:

156

„Ти гарна… гарна, подружко, ти навіть не догадуєшся, навіть не думаєш, що для мене значить те, що я буду близько до тих, які мають з музикою до діла… Звідки ти можеш знати про це, гарна квітко, що ця музика… це єдине, що мене може розлучити або поєднати з Данком? Але ти нічого не знаєш про Данка… ніхто тут не знає про Данка…“

– В середу хор жіночий, а щоп’ятниці – мішаний, – закінчує професор.

Дарка не має відваги зачекати на Стефу Сидір і разом з нею зійти із сходів гімназійного будинку. Ніколи цього не робила досі. Стефа одягає шапочку до шибки у вікні. Дарка у припливі вели­кого, переможного задоволення хапає Лідку за шию:

– Лідко, хочеш повернемо із школи на морозиво… хочеш? Я маю тридцять і п’ять леїв.

Лідка думає практичніше:

– Краще халви купи!

Буде і халва! Будь ласка! Може, ще хтось має якесь бажання? Може, ти, Орисько? Може, ти, „рибко“ Оріховська? А може, ти, гарна Стефо, хочеш ущасливити мене і прийняти що-небудь від ме­не в цей небуденний день? Всі, всі дістанете, що хочете! Дарка в такому п’янкому настрої, що зняла б себе сорочку, дерла б на кусники і дарувала б кожному стрічному по шматинці.

Лідка з Ориською беруть Дарку всередину (справді треба ува­жати на цю дівчину, бо вона, як непритомна), беруться під руки і так ідуть утрійку тротуаром, розгукані, як хлопчиська, шукати крамнички з халвою і морозивом.

Ориська хоче відлучитися від них: не лицює ж так дівчатам по­водитися на вулиці! Якби так, не дай Боже, хтось із професорів побачив їх у такому стані?

Але Дарку і Лідку обурює це: т е п е р вертатися додому? Дарка просто ображена: у т а к у хвилину думати про професорів і станцію?

Ориська, найбільше бувала, заводить усіх до якоїсь крамнички „через сіни“. Тут так темно, що, звиклі до сонячного світла, очі не в силі помогти ногам і ноги попадають на якийсь столик. Мало що не перекидають його. Хочуть направити свою помилку і попа­дають на якогось чолов’ягу при ньому. Дарка чує чиюсь заблукану,

157

чужу руку під своєю пахою і скрикує голосно. Господиня „цукорні“ підносить штору з єдиного вікна, і Дарка бачить, що вони потрапи­ли на якихось „ґранічерів“*. Хлопці (якісь такі ще молоді, що аж дивно, що вже військові!), нітрохи не збентежені тим, що трапи­лось (Ориська перекинула одному з них якусь оранжаду чи якусь там біду!), сміються до дівчат і просять, так сердечно просять по-румунськи залишитися з ними і випити по склянці холоднику. На дворі така пекельна спека. „Poftim, poftim, frumoase domnisore“ („Прошу, прошу, гарна панночко“). В Дарку вскочив уже бісик, і вона… хоче залишитися. Так! Хоче залишитися з цими незнайо­мими хлопчиськами і випити склянку холоднику! В неї сьогодні та­кий день, що нехай і весь світ стає догори ногами. Тоді Ориська (яке щастя, – думала пізніше Дарка, – що Ориська одна не здур-ніла!) підносить свою гарну голівку і питає, як тільки в Підгірських це вміють:

– І ти сідала б з гранічерами до одного стола, Дарко?

Дарка хапає Лідку за руку, і вони вибігають з таким же гомо­ном, як і раніше, на вулицю.

– Ориська мала рацію – тільки ні слова кому-небудь про це!

Тоді Лідка погоджується завести їх до цукорні Крамоліна, на Руську. До цього льоху повела б їх радо, бо… бо… там завжди можна за п’ять леїв „фіру“ морозива дістати.

– Добре! Гаразд! Ідемо до Крамоліна!

В половині Головної вулиці пригадує собі Дарка, що тут десь під номером „77“ живе її добра знайома пані Робертова. Може б, дівчата хотіли з нею відвідати її? Ориська знов стає в опозицію: як, тепер, саме опівдні? – Нічого. Дарка тільки подзвонить, спи­тає її дві слові і більш нічого. Вкінці Ориська погоджується. Дар-ка веде їх на перший поверх ліворуч.

– Тут вона живе!

– Бійся Бога, Дарко, – опам’ятовує її Ориська, – та ж тут живуть якісь Енґлі. Не бачиш таблички?

Але Дарка вже подзвонила, і тепер не залишається нічого, як тікати сходами з першого поверху, і то не як-будь утікати, але аж

Ґранічери – румунські прикордонні жандарми. – Прим. авторки.

158

так, щоб „патинки губити“. Адже хтось відчинить двері і впізнає, що це учениці з „лічеул україньян“* з „у. л.“ на беретиках.

Ориська близька плачу. Вона дякує за таке частування, дякує за товариство. Це нічим добрим не скінчиться. Недаром то кажуть: Ü bermut ist nicht gut**.

Дарка ледве переблагала її, щоб ще пішла з ними до Крамоліна на морозиво. Вони будуть уже поводитись зовсім серйозно. Доб­ре? Ну, добре? Певно, що „добре“, бо й нема що казати, морози­во морозивом, і нагода піти поласувати не трапляється щодня.

В цукорні Лідка „по-панському“, по-німецьки замовляє три великі порції. Ориська хвилинку ще слідкує з недовір’ям за Дар-чиною поведінкою, але, переконавшись, що Дарка зовсім серйозно збирає язичком з ложечки рожеве морозиво, заспокоюється. Лідка з Даркою за кожним разом, як хтось минає їх столик, починають балачку „Wenn ich in Wien war“***, але це тільки бавить Орись-ку. Треба платити – аж тут Дарка не може знайти своїх грошей. Перекарткувала всі книжки, повитрясала з торби все, що було, включно до вчорашніх окрушок із хліба, обмацала всі кишені, а грошей нема. Нема і кінець, гроші ж не шпилька.

– І що тепер буде? – спитала Ориська.

Дарка доброї думки:

– Я, певно, згубила їх або там, в тій пивничці, або, як ми летіли з сходів… Нема іншої ради, тільки, ти, Орисько, мусиш заставити один свій золотий кульчик.

Орисьці стають сльози в очах:

– І треба було цього всього, Дарко? Я ж не можу заставити кульчик… бо раз, що його не можна зняти, а, по-друге, це пам’ят­ка по моїй хресній мамі… Я не можу, Дарко!

– А ми тут до вечора не можемо сидіти! Я кличу панну, Орисько!

Дарка дзенькнула ложечкою до підставки – і вмить з’яв­ляється коло їх столика панна, вся у білому, мов медична сестра.

*„українського ліцею“ (рум.). **Пустощі – це не добре (нім.). ***„Коли я був у Відні“ (нім.).

159

– Ми платимо. Три великі порції.

– Тридцять леїв!

Ориська схоплює Дарку за руку:

– Дарко, я не буду!

– Вибач, – звільнює Дарка свою руку, виймає з кулака виму­чені банкноти і платить.

– Ти свиня! – не може стриматися „добре вихована“ Ориська.

– Ні, Орисько, я тільки дуже, дуже щаслива!!!

Ориська миттю прощається з ними, бо Лідці і Дарці до хати лише кілька кроків.

– Що ми скажемо твоїй мамі, де ми були дотепер? – запитує Дарка.

Лідці не треба довго шукати за викрутом:

– Не знаєш що? Мали задачу на останній годині! Слухай – звертає Лідка мову на щось інше, – я не радила б тобі дружити з Сидір.

– Чому? Що ти маєш проти неї? – вражена й здивована пи­тає Дарка.

Лідка сміється своїм небезпечним сміхом:

– Вона може бути небезпечна для тебе!

– Що ти кажеш? – не розуміє Дарка.

– Те, що чуєш! – сміється ще дужче Лідка.

Дарка не має охоти розпитувати більше. Не хоче псувати собі цього безтямного, прекрасного дня у своєму житті.

IV

Перша година у вівторок – румунська. Кожного вівторка Ориська має матовий ніс і широку оксамитну стрічку попід коса­ми на голові. Ориська обожає вчителя Мігалаке. На годині, як вірний пес, вона дивиться йому у вічі, і кожна зміна на його лиці чи в його голосі віддзеркалюється в її покірних очах. Дарці роз­повідає, що їй по ночах сниться та кімната і хата, де він живе: там стіни з червоного оксамиту і під стелею високо співають золоті пта­хи. Дарка не має зрозуміння для таких слів і не може приховати свого обурення:

160

– Орисько, я тебе знаю, переді мною не маєш потреби „вда-вати“! Тобі так залежить на Мігалаке, як на торічному снігу! Хочеш мати „форте біне“* з румунської, а перед класою граєш турка!

Тоді спокійна, побожна Ориська (кожне друге слово – це в неї „гріх“) вибухла святим гнівом, майже грішним обуренням:

– Як ти можеш таке говорити! Як ти можеш про мене так ду­мати! Так, так… я хочу мати в нього „форте біне“, але не тому, що ти думаєш. Зовсім не тому… Може, як я буду пильно вчи­тись, він заговорить колись до мене під час перерви… Може… Яка десь щаслива його мама, що може щодня бачити його за обі­дом, що стелить йому ліжко…

Тоді Дарка замовкає. Не може брати слово у справах, на яких не розуміється. Бо ж темною, як комин, є для неї сама можливість захоплюватись своїм на кільканадцять літ старшим „професором“, а що важливіше від тих кільканадцять літ, – то це факт, що це ж „бельфер“, який ніколи не то, що не відзаємнить її почувань, але навіть, може, і не заговорить до неї іншим голосом, як до кожної іншої учениці.

Румун і цього вівторка приходить на хвилину перед дзвінком. Перші його слова до класи – справжня новина:

– Професор Міґулів повернувся вже із з’їзду істориків і сьо­годні буде вже у вас нормально – історія – на другій годині.

Дарка навчилася вже оцінювати вартість учителя, себто, чи він „добрий“, чи „злий“, на підставі того, як його приймає класа. Кла-са прийняла цю новину з радісним вигуком. Це незаперечний знак для Дарки, що цей „новий“ – добра людина і неуважна до свого предмету, досить байдужа на шкільні приписи, милосердна чи без-радна. Класа, видно, воліє його годину від заступництв, а заступ­ництва – це були або години самого Мірчука, або Порхавки – від природи, або Мігалаке – всі „з ласки“, і ніхто не брав їх сер­йозно.

Учитель впхав руки до кишень і став широко, ніби подвійна драбина:

„дуже добре“ (рум.).

161

– Це гарно, домнішори, що так радієте приїздом професора Міґулева, але я думав, що знайдеться бодай одна між вами, яка буде жалувати за „Ballade ºi Idile“* такого гарного, великого по­ета, як Кошбук1. Я не хочу вірити, щоб ні одній домнішорі не по­добались його балади. Я навіть певний, що знайдеться хтось між вами, що їх прочитає і на годині колись розповість товаришкам, може, й по-українськи, про творчість поета. Такі невразливі домнішори на поезії?

Це був визов, водночас глум і погроза. Признатись до правди, признатись, що не можуть подобатись поезії, будь вони собі ідилії чи балади, хоч би не знати і якого великого поета, коли не ро­зумієш як слід їх змісту, це ж було рівнозначне із двійкою при кінці цілої четвертої класи.

– Як то, в цілій класі не подобаються нікому поезії Кошбука? А це що?

Він ще з посмішкою на устах, але вже забарвлений тою чер­воною люттю, що в ньому накипіла, зробив салонний півоборот вліво і вправо. Фальшива посмішка, що показувала нічого більше, тільки кінчики зубів, наче в мерця, була страшна при цих очах, що не ховали зовсім свого глуму і бажання помсти. Дарка при­лягла грудьми до лавки і тремтіла.

„Це нічого… зараз котрась встане і скаже, що ми не розуміємо по-румунськи так добре. Адже не я одна, що не розумію… адже я не одна в класі“… – хотіла заспокоїти саму себе, але вмить відчула, що вона, мабуть, тремтить мимоволі. Ціла ж класа трем­тить, і її трепет – це тільки рух малого коліщатка в загальному механізмі. Професор стоїть далі в цій салонній, але загрозливій політурою чемности, позі і чекає: „Нікому, нікому не подобаються такі високомистецькі поезії?“

Класа мовчить спантеличена. Дарка відчуває в цій ніяковій, ніби збайдужілій мовчанці якийсь ледве чутний акорд бунту: для чого саме вони мусять вчитися надобов’язково цих поезій? Звідки,

* „Балади та ідилії“ (рум.).

1 Кошбук Джордже (1866–1918) – рум. поет, у його творчості домі­нують селянські та патріотичні мотиви: зб. „Пряжа“, „Пісні відваги“.

162

до біса, має взятися замилування, чи симпатія до цих румунських, незрозумілих віршів?

В серці тліє дуже слабкий вогник надії, що може, може… з третьої лавки „вибухне“ Коляска якимсь дотепом і розпорошить цю напружену атмосферу, рятуючи себе та всіх? Але навіть Ко­ляска – тепер тільки маленьке коліщатко, що обертається разом із головним мотором. Учитель рвучким рухом, безсилий, щоб бодай про око запанувати над собою, повертається до стола. Тоді, якби звільнена від безпосереднього впливу його лютих очей, встає рап­том Оріховська. Ще не вхопила вона як слід рукою лавки, як вста­ла за нею й Орися Підгірська. Учитель повертає голову до Орі-ховської:

– А, домнішора… – його гарне обличчя стає ще гарніше від широкої усмішки. – Слухаю вас.

Оріховська відкидає своїм рухом голову взад і обзивається по­важно, без спеціяльного натиску, по-німецьки:

– Прошу пана професора, ми дуже мало розуміємо вірші Кошбука і тому прошу нам не дивуватись, коли ми не захоплює­мося ними.

– Так? – спитав по-румунськи. – Так? То прошу сідати, домнішоро Оріховська.

Оріховська говорила в імені цілої класи, і виразно було чути, як вона своїм виступом бере всю цю безвинну провину тільки на свої плечі і що тільки вона одна приймає всі її наслідки. Учи­тель дав знак рукою, щоб сідала, і лютим поглядом дав їй зро­зуміти, що він не забуде їй цієї „послуги“.

Ориська чекала на свою чергу.

Дарка зразу відгадала зміст Орисьчиного слова. Стиснула міцно, аж до кісток, кулаки під лавкою і думала з напругою, аж до непритомности, уперто переконана, що її думка та її сильна во­ля просвердлить Орисьчину свідомість і спам’ятає її.

– Орисько! Не роби цього… сідай… уже сідай… сідай, Орисько! Не говори нічого!!

– Що ви скажете? – якось безбарвно запитав Мігалаке Ориську.

У класі настає така закаменіла тиша, що чути, як п’ятнадцять дівчат вдихає і видихає повітря із своїх легенів.

163

Дарка не бачить Орисьчиного лиця, але воно не переказало б їй краще мук, які терпить її серце, ніж це роблять її долоні. Вона стискає їх до болю і корчить так, що не видно пальців, тільки малі кулаки якось конвульсійно вгризаються в себе.

– Я слухаю вас, домнішоро Підгірська, – ніби заохочує, але в дійсності нетерпеливиться і підганяє Ориську Мігалаке.

– En vrean*, – заговорила вкінці Ориська. В той мент Дарка так раптово сіпнула її за спідничку, що Ориська аж захиталася. Хтось просвистів застережливо чи, може, в подиві від відваги Дарки: „Пссс!“

Учитель не помітив цього руху.

– Коли вам тяжко по-румунськи висловитись, то можете це зробити по-німецьки так, як домнішора Оріховська, – додав з іронією.

Дарка кусала собі губи.

– Орисько, не говори… сідай, бійся Бога, сідай.

Але запізно. Запізно думати, запізно просити та погрожувати, бо ось Ориська говорить вже по-румунськи:

– Я розумію „Балади та ідилії“ Кошбука, і вони мені дуже подобались!

Сталося. Стеля не впала нікому на голову, учениці сидять всі на своїх місцях.

Образи короля і королеви висять на стінах там, де висіли. Дійсно, нічого не сталося. Одна тільки зміна зайшла, якої не було ще перед секундою: кожна учениця дивиться просто себе й не має відваги глянути в очі своїй сусідці.

Мігалаке не каже сідати Орисьці, не дякує їй за цю небувалу увагу до румунської поезії, тільки регочеться. Так фальшиво (на­віть Дарчине немузикальне вухо вловило цей фальшивий тон), що Ориська присідає відразу в лавці, як печеричка.

Мігалаке ще регочеться і питає серйозно Оріховську:

– Домнішоро Оріховська, а що ви скажете на це, ви, що маєте самі „дуже добре“ на кожному свідоцтві? Як ви собі це пояснюєте, що домнішора Підгірська, приватистка, вміє і розуміє більше від

Я хотіла (рум.).

164

вас румунську? Ну? – це його жидівське, улюблене „ну“ робить у цьому місці заворотний закрут.

Оріховська встає. Тільки на пів тона блідіша, як звичайно:

– Прошу пана професора, я не вмію менше, як наші учениці вміють, – підкреслила це слово „наші“.

Румун ударив себе рукою по чолі:

– Чи ви хочете сказати, що я не вмію добре вчити? Домнішо-ра Поповіч, ви теж училися приватно, чи ви розумієте Кошбука? Стривайте, ви, здається з одного села? Обидві з Вренчені? І той сам учитель вас учив. Ну, д а. Скажіть мені, ви розуміли те, що ми читали з „Балад і ідилій“?

Оріховська, як уже зайва, сіла. Встала Дарка і зразу відчула чотирнадцять гострих вколень по цілому тілі, ніби всі ці пари очей, що пробили її, були, як кинджали. Вона була майже приготована на це запитання і згори знала, що заперечить йому. Щоб рятува­ти класу? Щоб поставити вчинок Ориськи в ще поганіше світло? Щоб відмежувати її, врешті, при всіх від себе? Ця обставина, – що вони з одного села, – незважаючи на всі їх різниці, робила їх в очах класи якимись сіамськими сестрами. Ні-ні. Вона не задуму­валась аж так над цим. Просто йшла за найближчим голосом своєї вдачі, яка не терпіла лизунства та брехні. На таку відповідь наста­вилася Дарка ще перед хвилиною. Але тепер одне оте презирливе Оріховської „наші“ смагнуло її гордість, як батогом. Не підлабуз­нюватись, бо й так скоріше чи пізніше вийде на денне світло те, що вона менше вміє румунську від найгіршої в класі! – не бреха­ти у власній обороні, а тільки показати, що ці дві з Веренчанки, ці „чужі“ своїм знанням можуть всіх „наших“ за пояс заткнути. О, насолодо перемоги! – горять Дарчині очі. – „О, помщена знева­го, що є солодше від вас?“

– Ну, домнішора?

Їй здається, що чотирнадцять пар очей збіглося в одну точку і печуть, так печуть, що хочеться закрити руками голову і втікати кудись чим скоріше від цих тортур. Дарка не впізнає свого голосу – такий чужий він їй видається:

– Я теж мало що розуміла з того, що ми читали.

Сказала і відразу впала на лавку. Так миттю покинули її всі сили. На все її тіло вдарив рясний піт, і вона зразу стала легко

165

безвільна від нього. А може, тільки від тієї замряченої свідомости, що сталося так, як і слід? Вже з заплющеними повіками чула, як наче з якоїсь віддалі румун питався:

– Що вона сказала?

Хтось (чи не Коляска?) перекладав йому Дарчині слова по-німецьки, потім ще хтось повторив по-румунськи. Щось холодне й тверде стиснуло її за руку: рука Оріховської. Не віддала їй цьо­го привіту, але чула, що по ненависті до Оріховської вже й місце застигло. Румун говорив до класи (чи це могло ще Дарки торка­тися?).

– Домнішора Оріховська зробила мені перед цілою класою до­кір, що я не вмію вчити. Можливо. Це другий рік моєї шкільної практики. Але ми перед хвилиною довідалися ще про щось: ми мали класичний приклад того, що найкращий професор не зможе багато зробити, коли учениця не любить предмету і не х о ч е на­вчитися його. От маємо приклад – домнішора Підгірська і дом-нішора Поповіч. Панове професори такої думки, що Поповіч кра­ще орієнтується в навчанні, а проте вона не любила румунської – і що з того вийшло? Вийшло з того таке, що слабша учениця на ці­лу голову переросла в цьому предметі цю ніби то кращу. Пан коре-петитор, може, був молодий „кавалєр“, і йому не годилося „панні“ Дарці звертати увагу… до того йому платили за те, але в школі… в школі трохи інакше дивляться на ці справи.

Дарка слухала цього базікання з деяким здивуванням: „Пощо ще ці кулі, коли ворог впав уже, смертельно поранений від першо­го удару?“

Мігалаке ходить еластичними кроками в нових лакерованих туфлях, і нема способу заткати йому рот:

– В школі є прості, дуже прості засоби на учениць, яким не хо­четься любити якийсь предмет. Тут не те, що вдома – мама і та­то, тут ніхто не буде примушувати до науки… Домнішора Поповіч переконається про це сама. Так, так…

Чи для погрози іншим, чи знов посилаючи одну кульку у плечі покійника, він заглянув у свій записник, посміхнувся до себе і схо­вав його з міною: „запам’ятаємо собі!“

Урок тягнувся довго і безнадійно. Учитель „вирвав“ Ориську кілька разів. Вона за кожним разом відповідала, дійсно, краще

166

за інших, але так і видно було, що це не давало їй великого задо­волення. Рівно з дзвінком Мігалаке виховзнувся із класи.

Класа на один миг зберігає спокій, як їздець, що пускається чвалом. Потім знімається такий галас, така курява голосів, що Дарка не може розрізнити, котрий вигук до кого належить. Понад усі „фаґаси“, „підлизайки“, „паршиві вівці“, „бойкоти“ пробива­ється один високий, по-німецьки забарвлений голосок:

– Пфуй! Пфуй! Пфуй!!!

Ориська сидить на своєму місці – червона від того кип’ятку, що ллється на її голову, і зовсім не захищається. Її очі, кольору старої бронзи, мають вираз людини, що страждає не за власні провини. Вони в якійсь екстазі болю дивляться перед себе, так не­земно, якби удари сипались на неї тільки тому, що подружки не бачать її очей, тільки її згорблені плечі.

Класою стрясає громовина, коли мала Кентнер стає перед Ориською і з погордою плює на бік. Хоч не на Ориську, але перед самим її лобом. Тоді Ориська вибухає призбираним плачем:

– Чого хочете від мене? Чого ви напосілися на мене?

Може, якби тепер, коли хмара обурення пересувається понад голову Ольги Кентнер, Ориська призналась, що вона зробила це тільки єдино з любові до Мігалаке, справа прийняла б інший характер. Але Ориська цього не сказала. Тоді Оріховська коло печі заплескала в долоні:

– Товаришки! Вчинок Кентнер був не гідний гімназистки. То­му, що Оля не має кого перепрошувати, я пропоную, щоб як штраф за невідповідну поведінку ні одна з нас ані словом не віді­звалася до Кентнер три дні. Хто за цим?

Більшість була за Оріховською. Більшість схвалила думку, що „нема кого перепрошувати“. І знову Оріховська як одна з тих, що стояли у проводі класи, провела мур між „своїми“ і „новими“. „Свою“ можна було покарати, але „своїй“ треба теж і простити. На зайду можна плювати, і „не буде в кого“ просити пробачення. Ориська вже не плакала. Сперлася обидвома ліктями на лавку і схлипувала. Очі її знову не були в класі. Стефа Сидір моргнула до Дарки:

– Ходім трохи пройтися, бо тут можна здуріти!

167

Але проходитись не було вже коли, бо на першому поверсі роз­дався дзвінок, і треба було з порога завертати до лавки. За якийсь час втихло на коридорах. Тепер знову дудонять кроки вчителів – тих, що поспішають, і тих, що мають час. В напрямі четвертої кла­си довго не чути ніякого стукоту. Врешті дуже повільні, ведмежі кроки.

Клямка цокає, відхиляються двері, але вчителя не видно ще. Що, він поправляє собі шкарпетку під дверима чи що? Вкінці стає у дверях велетень, що закриває собою вхід аж до горішніх одвірків. Дарка ще ніколи не бачила такого велетня. Вона не бачить нічого, тільки рухому сіро-буру скелю перед собою, що поволі посувається до стола. Згодом набирає відваги придивитись уважніше шпилеві цієї гори. І диво: лице в цього велетня, як у кожного іншого, ясно-сині, ще синіші на червоному тлі обличчя, очі, може, навіть сим­патичні.

– Сідайте, та й дайте мені трохи спочити.

– Прошу пана професора, ми вже так затужили за паном про­фесором!

– Дайте спокій, Коляска… Я тільки раз повірив у щось таке, і тепер каюся до самої смерти.

Вийшло дотепно. Але не можна сміятись із професорової жін­ки! До того ж, не була це для нікого тайна, що між Міґулівими „не було життя“.

– Прошу пана професора, а було багато істориків на з’їзді?

– Чи Яси більші від Чернівців?

– Прошу пана професора, чи то правда, що там виноград по п’ять леїв кіло?

– Прошу пана професора, чи дійсно там жінки лакерують собі нігті на зелено?

Учитель витер краплистий піт з лиця.

– Раджу вам, а спеціяльно вам, Коляска, свої дотепні запи­тання сховати на іншу годину. Мені не закрутите ними голови, і я й так не подарую вам уже ані мінути з години історії. І так я му­шу подумати… гм… як би то зробити, щоб наздогнати занедба­ний матеріял? Гм…

Він заклав руки на спину і почав у задумі міряти класу від таб­лиці до вікна.

168

Дарка глянула на Стефу Сидір і перехопила себе на чомусь, про що досі не знала: обидві і тільки вони обидві мали на­вскіс пов’язані бантики на мундирах. Здавалося їй, що це її влас­на ідея в’язати так бантик, а тепер бачить, що це – запозичене у Стефи. Ба, що більше: навіть цей закрут волосся поза вухо – Стефин.

„Коли хтось когось любить, то все хоче мати щось від ньо-го“, – думає Дарка. Для неї немає вже вагань, що вона Стефу любить з усіх подружок найбільше. Це незугарна думка, бо те, що вона відчуває до Стефи, не можна порівняти з нічим. Так, як сон­це не має для себе порівняння.

Учитель уже щось задумав, бо зупиняється коло стола. Гора мусить опиратися, щоб не схитнулася.

– До історії треба купити собі підручники. Ви знаєте, що я навіть не питаю учениці, яка не має книжки. Я радив би вам, – Міґулів любить „радити“, – теж не пускатися на штучки, як ви це вмієте: що вас по дві вчиться „разом“ з одної книжки. Це нічо­го не поможе, бо книжка мусить бути. Цього року будемо вчити всесвітню історію. Гм… матеріял великий, а ми і так уже майже місяць пропустили. Треба буде щось придумати. Є підручник, навіть дуже добрий, українською мовою, але він і задорогий, і за­великий для вас… а ми мусимо поспішати… Може, порадимо собі ось як: ви купіть собі підручник румунською мовою Ніколіци, ча­стина третя.

Як би хто сипнув порохом по класі – таку він зняв метушню:

– Ми не будемо розуміти по-румунськи!

– Прошу нам задати побільше, але з українського підручника!

– Не хочемо… маємо досить румунської команди при фізкуль­турі! – гукнула Оріховська так неопановано, що кілька учениць оглянулись на неї. Учитель вдав, що не чує ані не знає, від кого походять ці слова, і дивився на класу добросердною усмішкою. А класа, втративши дійсну причину до занепокоєння, втихла.

– І чого ви підняли такий рейвах? Я прекрасно знаю, що ви не будете розуміти з румунського підручника. Небагато ви „розу-мієте“ і з української книжки, чи як думаєте, Кентнер? Чи ви мене розумієте, що мені краще було б викладати по-українськи, але не дамо собі ради і тільки! Щодо того румунського підручника, то я

169

думав таке: я розповім вам спершу по-українськи, про що йде мова, щоб ви мали загальне поняття про справу, а в румунському підручнику підкреслю вам тільки три-чотири найважніші речення, і ви їх завчите мені напам’ять. Це було б усе! Коли прийде пан візитатор, то я вже так буду вас питати, щоб ви вміли відповісти. Я раджу вам погодитися на це ще й з такої причини: на з’їзді істо­риків тепер, в Ясах, був і чернівецький візитатор, та він заповів при всіх, що цього року буде класти спеціяльний натиск на історію. Коли прийде пан візитатор, то, хоч законно ми маємо право вчи­ти історію українською мовою, проте ви мусите відповідати панові візитаторові по-румунськи. Хто не зможе чи не схоче, то буде мати справу з паном професором Мігалаке, бо візитатор запитає пана Мігалаке, як він навчає румунської, що учениці не вміють склеїти ні одного речення. Я радив би вам послухати мене. Тільки ви не думайте, що ці речення, які ви мусите визубрити напам’ять, змо­жете мені калічити чи стогнати… О ні, панни! Це вже мусить дійсно напам’ять бути!

Це була остання точка умови. Учитель подивився по класі: сло­ва його зробили своє. Примана була завелика, рахунок у користь класи очевидний, точки умови заясні, щоб боятися якогось підсту­пу. Риску ніякого, навпаки, певна виграна.

Лідка хоче ще щось наддодатково спитати:

– Прошу пана професора, але ми маємо вміти тільки те, що ви нам зазначите в книжці. Не, щоб ви нас двічі питали: раз по-ру-мунськи, а потім ще раз, ширше, вже по-українськи.

Цей запит виходить по-дітвацькому, і від нього стає несмачно. Класа одержала такі добрі умови, що торгуватися ще – це вже хамство. Виходить ще й таке, що вчителя „хапається за слово“, чи як? Ні, ця Дутка дійсно вже забагато дозволяє собі! Так, певно, думав і вчитель:

– Мені здається, Дутківна, ви гаразд чули те, що я говорив. Це повинно для вас вистачити.

Лідка сідає засоромлена. Тоді знов встає Оріховська. Ця теж має червоні плями від скронь до вух. Класа насторожується. Оріховська скаже щось нове. Мала Кентнер морщить чоло: „хай би вже так було, як постановлено“. Голос Оріховської не виходить так рівно, як звичайно, коли вона говорить:

170

– Ми будемо пильно вчитись історії, прошу пана професора, але ми просили б таки, щоб ви викладали її нам по-українськи.

Класа заворушилася: „Що? Що?!“ Коляска кидається туди і сюди: „Де більшість? Як більшість думає, бо ж вона не знає, яке їй становище зайняти? Хоче бути з тими, що виграють, а не про-грають!“

Лідка не тільки не приховує свого незадоволення від цього нерозумного виступу Оріховської, але, навпаки, шепотом і неспокій­ною, повною обурення поведінкою розсіває його, де тільки може. Хоче завербувати якнайбільше однодумців, щоб врешті дати по ло­бі цій нерозумній думці. Здуріла Оріховська? „Рватися“ до книж­ки тоді, коли сам професор дає нагоду легше завчати предмет.

Стефа Сидір цвіте. Її очі, як два соколи, в’ються десь понад класу, понад голови всіх незадоволених, розчарованих, щоб тільки не каламутити собі радости та тріюмфу від геройського виступу Наталки. Так повинно було бути. Так сталося. Гаразд. Дуже добре.

Романовська, яка весь час промови вчителя, поводилась байду­же, тепер шукає Наталчиних очей, щоб переказати їй, що вона з нею і за нею. Може, вона повинна була зразу заявитись за цією думкою, але, Господи, ніхто не зможе їй закинути, що притакува­ла словам Міґуліва. Вона від самого початку була „проти“, тільки просто не була певна, чи ще хтось тієї ж думки, що вона. Учитель заклав руки за спину і дивиться по класі. Видно, лихий. Дарці аж дивно, як те обличчя змінилося. Все ж говорить він спокійно, але тільки до Оріховської:

– Якби всі були такі здібні, як ви, Оріховська, то будьте певні, що я й не починав би був з підручником Ніколіци. На жаль, не можна всім пристосовуватися до одиниці, тільки одиниця мусить погодитися з вимогами більшости. Так є і завжди так буде, Орі-ховська. Вважаю, що справа вже вирішена, і немає чого більше говорити на цю тему. Прошу сідати!

Коляска, яка ще перед хвилиною, вагалася, тепер уже рішила­ся. Вона блискає своїми дорогоцінними зубами до Лідки, мовляв, можна було передбачити, що „ми“ виграємо. Дарка глянула на Оріховську. Що це? Що з нею? Та ж її справа впала, чого ж во­на з таким тріюмфом дивиться на всіх? Дивно. Дуже дивно!

171

Під час перерви підходить Стефа до Дарчиної лавки. Дарці по­чинає живіше стукотіти серце:

– Коби я тільки не почервоніла… – вговкує себе Дарка. Та Стефа не до неї цим разом. Ні. Обіймає Оріховську (Оріховсь-ку?!) за шию і каже впівголоса:

– Добре казав Орест, що то не з’їзд істориків, а сіґу…

– Псс! – моргнула на неї Наталка так, що Дарка зразу дога­далася, що вона застерегла Стефу перед її приявністю. Зараз вий­шла з класи і пішла собі на коридор. Зробила, може, це явно під­креслено, але ж хіба вона могла інакше? Коли Стефі миліша, ближча за неї Оріховська, то вона, Дарка, не буде накидатися із своєю приязню. О ні! Вона не дозволить себе теж ображати: об­ривати з пів слова перед Даркою, мов перед дитиною! І так завжди… так завжди… – там, де ми любимо, там нас не люб­лять. Стефа обіймає Оріховську, яка, напевно, погорджує нею, а боїться відкрити крайчик свого серця перед Даркою, яка любить її, як ніхто, може, в класі. І чи не смішно назвати людське серце „чуйним“?

До класи повертається Дарка з таким „важким“ серцем, що від цього тягару у грудях починає аж голова боліти. Немає майже ніякого значення навіть те, що вчитель природи Порхавка поста­вив Дарчин зільник за зразок цілій класі.

– Попович забере нам усю любов пана професора до нас! – так сказала Коляска.

Учитель Порхавка був у доброму настрої того дня:

– Тобі, Коляска, мабуть, буде досить любові того чепурного панича, що з ним я бачив тебе попід руку.

Учитель Порхавка виговорює слова поволі, поокремо, відповідно наголошені. Вражіння від цих слів повинно бігти східця­ми догори, догори і дійти аж до того ступня, звідки нема вже куди йти далі. Тоді учениця Коляска мусить каятися й просити проба­чення. Але всі відчувають найважніше, як і сама Коляска це відчу­ває, що вчителеві зовсім не йдеться про нарушення шкільних пра­вил чи оборону доброї слави гімназії. Яке може бути відношення до цих справ у природника! Можна сподіватись, що коли б він міг висловити свою думку, то вона теж відбігла б від шкільних правил і моралі для дозріваючих дівчат.

172

Учитель Порхавка має щось інше на меті. Щось зовсім інше. Ціла класа, разом із Коляскою, знає про заміри вчителя і хоче допомогти йому в його бажанні. Чому ж не мала б раз заграти комедію учениця Коляска, що вона боїться вчителя Порхавки, що тремтить перед ним, щоб він не зрадив її тайни перед директо­ром і батьком? Добрий вчитель Порхавка не скоро матиме нагоду зазнати того приємного почуття, що і його також хтось боїться. Коляска робить такі перелякані очі, що Дарка сама не знає вже, що думати про справу, й так сердечно, нахабно, благає допомоги в учителя.

– Прошу пана професора… я дуже прошу вас… не говорити нікому про це. То був кузен мого шурина… прошу пана професо­ра, якби ви зустрілися з татком… прошу нічого не згадувати… ані панові директорові… Мені зараз обнизили б поведення… Прошу пана професора… я дуже прошу…

Порхавка хотів би, ой, як хотів би, якнайдовше любуватись таким станом, але ця Коляска так благає, так розпачливо благає, що йому стає жаль дівчини.

– Ну,… сідай… уже… сідай… і не думай собі на другий раз… що мене тільки комахи інтересують, що я не бачу, не чую, що навколо діється. Що? Ти хочеш тепер мені концерт влаштува­ти? Ну, обітри ніс і сховай хустину… Ти чуєш, Коляска? Ну, не плач… Якось то буде… Ну, не бачив тебе я загалом в Дорна Ватра, згода?

Але Коляска ніби зразу не може повірити в таке щасливе закінчення справи. Хоч вона вже сіла, але не відриває хустини від очей. Щоб не перешкоджати в навчанні, вона падає грудьми на лавку і довго ще „відхлипує“ свій страх і сльози.

Учитель Порхавка має вже досить доказу свого авторитету в класі. Так. Не треба знову ж, щоб учениці вважали його за лю­дину без серця.

– Коляска… та ж кажу тобі, що я тебе не „бачив“ в Дорна Ватра. Розумієш?

Його рожеве, як у новородка, лице моргнуло до Коляски, мов­ляв: „Дурненька, чого ж ти не хочеш повірити мені?“

Дзвінок застає всіх у найкращій гармонії. Навіть Колясці по­вертається рівновага духу. Коли професор забирає свій плащ, вона хоче ще одне знати. Тільки це одне:

173

– Прошу пана професора, а вам сподобався кузен мого шваґра?

Порхавка погрожує їй по-батьківському рукою. Коляска вже за його спиною посилає йому повітряний поцілунок.

V

Після останньої години Стефа підійшла сама до Дарки:

– Ти мусиш колись прийти до мене, – сказала сердечно. Не були це ані перепросини за попереднє, ані залицяння, ані чемність. Це була дружба, така, що думка і слово тримає в одній долоні. Дарка зразу це відчула:

– Добре. Як хочеш, то я прийду сьогодні до тебе. Виробимо собі математичну задачу на п’ятницю.

Стефа потягла своїми гарними пальцями по лобику:

– Ой! Сьогодні ні.

– Чому? – вихопилося Дарці, й вона зразу пожалкувала цього.

Стефа обняла Дарку за плечі (як вона пахне, вся ця дівчина!):

– Коли ми маємо бути добрими приятельками… то я не хочу тобі неправди говорити… Я це кажу до того, що я не можу тобі сказати, чому ти не можеш прийти сьогодні до мене.

Дарчині очі вже зовсім стали вогкі від нового розчарування: „Коли сьогодні не можеш прийняти мене, то пощо було згадувати про це?“ – дорікають Стефі. Все ж Дарка не хоче, щоб Стефа догадалась про ранку в її серці, і сміється:

– Я знаю, яка це причина. Ти маєш „рандеву“ з якимось хлопцем.

Стефа не бентежиться:

– Ти помиляєшся… це щось серйозніше. Колись може зможу і з тобою про це поговорити. Поки що це тайна, якої мені не вільно зрадити.

– Але як буде можна, то скажеш мені, яка це тайна… так? – не питає, а просить Дарка. Для Стефи це зовсім природне:

– Ясно, що скажу тобі! Бувай!

Стефа збігає із своїми книжками, але на передостанньому ступ­ні зупиняється, бо згори дає їй якийсь знак Оріховська. І Дарка

174

чує на власні вуха, бо не може не чути, стоячи за спиною Оріховської, як та передає їй:

– Отже, о шостій!

Значить, цю „тайну“ Оріховська таки знає. Значить, Оріховська ближча її серцю. Значить, на п’ятнадцять дівчат у кла­сі Дарка не має ані одної щирої душі. А це все разом значить, зна­чить… що „людина“ найрадше втікла б від цієї школи, від цих товаришок, від цих Лідок, Орисьок, навіть від цих гарних Стеф кудись у світ за очі.

Дарка хоче сама йти додому, тому виходить остання з класи. Під тягарем своїх думок сходить униз поволі, ступінь за ступнем, але зараз на п’ятому ступні зупиняється, втягає віддих на запас і швидко перескакує по два ступні нараз: Данкова ясна чуприна тільки що вийшла з класи і подалася до входових дверей.

Сьогодні такий лиховісний день. Що то буде, Божечку, що буде, як ще й Данко чкурне тепер у браму, ніби не побачив, не впізнав її? Вже ж раз говорив їй, що учням заборонено заводи­ти балачки з дівчатами! Та Данко не втікає від неї.

– О, Дарко! – каже своєю звичкою і зупиняється. – Скільки ви годин мали?

Дарці застряв віддих у грудях, і вона не може відповісти на таке звичайне питання.

– Можна тебе провести кусник? – питається Данко.

„Може йому здається, що він не зі мною говорить“, – думає здивована Дарка.

– Спізнишся на обід, як підеш зі мною, – дивиться на його втомлене лице ніжними, материнськими очима Дарка.

– Дурниця, – каже він рухом голови і руки водночас, але та­ким, що Дарка признає йому рацію: це дійсно дурниця.

– Ти не гніваєшся на мене, що я до тебе не показуюся? – запитує і зараз оправдується: – Ці репетиції в Музичному інсти­туті страх, як багато часу забирають мені!

– Коли ти дійсно не маєш часу, то чого я маю гніватися на те­бе? – каже обережно Дарка. Слух Данка став вразливіший, як колись.

– Зіпсувало тебе місто, Дарко, – сміється Данко, – і ти вже не віриш мені.

175

Дарка воліє про це не говорити. Вона ще трохи і готова роби­ти собі докори, що не він її, а вона його занедбує. Що знає вона, наприклад, „тепер“ про нього? Що вона знає з його думок і планів?

– Знаєш, з дому писали, що на Великдень буде шлюб Улянича з панною Софійкою. Погуляємо собі, Данку? А ти хотів би бути гімназійним професором так, як Улянич? – закрадається до схови­ща його думок Дарка.

Данко на таке запитання має тільки пригорщі сміху:

– Що тобі Бог дав? Я… я… мав би колись бельфером бути? Ти часом щось таке смішне скажеш, Дарцю. Знаєш, чим я хотів би бути? Я хотів би колись бути мандрівником! „Глобтретером“ – обходисвітом! Розумієш, що це значить?

Дарка не розуміє цих двох нових слів, хоч виразно вичуває їх безодню. Обходисвіт? Вічний мандрівник? А що з нею буде?

Та Данко сам уже спростовує сказане:

– Це тільки така моя мрія. Кожний мріє про щось таке, що ніколи не станеться. Хіба ти ні, Дарцю? Я буду музикою-скрипа-лем. Я вже сказав це собі, і так воно й буде. Ти побачиш… колись будеш про мене в газетах читати!

– Я повинна і без газет знати про тебе, – злегенька натякає Дарка.

– Авжеж! Ми завжди будемо собі друзями, хоч би я і від’їхав звідси. Завжди писатиму до тебе з дороги.

„Тільки це… з усіх моїх мрій тільки це?.. Данку золотий“… – починає пхинькати Дарчине серце.

– І що тобі з того прийде (не зважується сказати „нам“), як ти будеш славним скрипалем?

Теж питання? Данко мало що не розсердився за нього на Дар-ку. Ще питатися, що йому з того прийде, як він буде славним скрипалем! А те, що про нього говоритиме і писатиме цілий світ! А гроші? А подорожі від столиці до столиці? А багаті бенкети на його честь? А те, що його ласки запобігатимуть найбільші достой­ники? А музичні вечори по королівських дворах? Знаєте! Ще питати, що йому з того прийде!

– О, будь! Будь славним скрипалем! – вже сама штовхає йо­го Дарка на цей шлях слави.

176

– Ти думаєш, що це так легко стати славним? І що ти можеш розуміти з цих справ? – заслонюється Данко перед її допомогою й порадами. Може, навіть тому, щоб пізніше не мав потреби діли­тися з нею своїми успіхами. А може, – гордий – хоче сам прой­ти цей шлях. Треба знати Данка Данилюка! І Дарка не напи­хається більше із своїм голосом у цій справі. Вона знає, що тепер треба мовчати. Мовчати і чекати, а там якось усе складеться. Так поступають усі розумні і благородні жінки.

– О, Дарко, відколи ти співаєш у хорі? – пригадує собі Дан-ко раптом їх зустріч на репетиції і своє здивування: – Чого ти ска­зала мені тоді на вакаціях, що ти не маєш слуху?

– Бо так уже є, що я не можу співати на сцені, – дає Дарка відповідь, що однаково добре може підходити до правди, як і до брехні.

– Я десь у лютому, а може, і скорше маю виступ у Музично­му інституті. Раз граю у квартеті, а другий раз тільки в супроводі фортепіяну. У квартеті грають самі хлопці. Фортепіянний супровід дали одній учениці з „Лічеул ортодокс“*. Румунка. Вона вже тепер боїться. Дівчата ніколи не є відважні.

Дарці пригадується одне сумне недільне пополудне:

– Чи вона, ця учениця, називається Джорджеску?

Данко не любить, коли добиратися до його справ, але цей раз він задоволений, що Дарка знає:

– Так, ти може знаєш її? Так, її звати Джорджеску, Лучіка Джорджеску.

Дарка хотіла б щось більше довідатися про цю ученицю, але не має відваги спитати.

Така перелякана своїм щастям, що боїться його сполошити одвертим запитанням.

– Вертайся вже, Даночку, – каже з виглядом закоханої дівчи­ни. Може, ця зустріч, коли тепер перерветься, видасться йому за­коротка, і він схоче перенести все недоказане на інший, умовлений час… Але Данко не розуміє її. Ніколи не розуміє її. Як же вони зможуть колись жити?

„Православного ліцею“

177

– Я підійду ще кілька кроків і вернуся. Не хочу, щоб ти через мене на обід спізнилася. Добре тобі на станції, Дарко?

– От, як на станції, – зовсім прив’яла Дарка.

– За Веренчанкою не тужно тобі?

– Вертайся вже, Данку, я піду сама. Чого ти маєш через мене спізнятися?

– Дарко!

Дарка хватає його за обидві руки, хоч на дворі білий день:

– Я тільки так кажу… я тільки так, Данку… Я ж хотіла б, щоб ти ніколи від мене не відходив, але так не можна… Сам знаєш, що не можна.

Данко звільнює свої руки від Дарчиних пальців, але очі в ньо­го розкохані та уста тремтять від хвилювання.

– Моя маленька дівчинка, – шепче їй пестливо, – іди тепер додому і будь доброї думки.

Вони подають собі сердечно руки, якусь хвилину тримають свої долоні міцно одна в одній, врешті розлучають їх. Щасливі, ще із слідами тепла на своїх долонях.

Дарка за звичкою глянула на ратушевий годинник. Не повіри­ла своїм очам. Пристала, розглянула уважніше. Потерла рукою по лобі й повіках: як це сталося, що вже три чверті другої? Адже так вони мало сказали одне одному, майже нічого не сказали, а кудись пів години втекло! Поки забіжить додому – на три четвертини спізниться. Нехай там. Уже заходить у хвіртку і ще не знає, що має відповісти, коли її спитають, де була. А, може, і з ким була? Це ще гірше. Це просто страшне! Бере за клямку від кімнати і ще не може намацати в пам’яті хоч би одного, дрібного, як макове зерно, оправдання. Аж коли відчиняє двері і потрапляє на приго­товану на сенсацію Лідчину міну, знає відразу: не буде ні перед ким оправдуватися.

– Цілую ручку!.. – Дарка дуже бажає собі, щоб голос вий­шов, як звичайно, але він якось не виходить.

Пані, замість відповіді на привіт, запитує, ніби про якусь дрібничку, що про неї тільки мимоходом згадується:

– Овва, а ви де так засиділися, панно Дарусю?

Дарка не дивиться на пані, але уявляє собі, що з неї мусить десь аж пара бухати від досади:

178

– Я бачила, як вона… – уже летить з виваленим язиком Лідка. Дарці щойно тепер приходить на думку, що ця мавпа мусіла за нею підглядати. Пані замахується руками:

– Лідко, дай спокій, я тебе не питаю.

(Ніби Лідка не розповіла їй усього!)

Потім знов до Дарки:

– Де, де ви були, панно Дарусю? Бо, бачите, коли татко давав мені вас на станцію, то просив, щоб я уважала на вас. Тому хотіла б я знати, де ви були цілу годину після виходу з школи.

„Ну, ну, – поправляє Дарка її в думці, – тільки не перебіль­шуйте. Не годину – тільки три четвертини“.

– Я була з „кимось“ з нашого села, – зухвало цідить слова Дарка.

– Що значить з „кимось“, панно Дарусю? – Я хочу знати: з ким і де?

Лідка перелистовує якусь книжку, але Дарка добре бачить, з якою притаєною цікавістю слідкує вона за її словами. „Що за фальш“! – думає.

Та цього досить, щоб зразу стати у простій поставі, зухвало, самопевно, аж до нахабства:

– Яка комусь справа до того, з ким я була? Я напишу про це мамці… знають його.

Одним махом скидає з себе опікунчу руку пані й, визволена, зловтішно усміхнена, сідає собі навпроти на отоману. „Овва, можуть тепер її і на двір викинути!“ Панині лиця бліді, мов з тіста, наливаються вмить червонилом:

– Дуже гарне свідоцтво даєте про себе, панно Дарусю! – го­ворить пані і виходить з кімнати, затріснувши за собою двері.

Дарці враз стає прикро: не повинна була так скипіти. І що тепер буде? У пані вона не буде просити пробачення, хоч би її за те і з хати прогнали. Таку вже має вдачу, чи ж це її вина? Скорше, це вина матері, що її такою народила. Ні, пробачення во­на просити перша не буде, але як пані заговорить, хоч би одне сло­во, то буде вже чемна і привітлива. Це повинно вистачити. З рідною мамухою починалися від цього всякі „перепросини“. Та ось пані повертається з кухні з листом у руці і кладе його пе­ред Дарку:

179

– Листонош ще зранку приніс…

Дарка бере лист до рук, але не може його відчинити, бо пальці відскакують від нього, мов від кларнета: лист заадресований бать­ковим письмом. Досі завжди писала мама. Навіть коли тато допи­сував щось в листі, то адрес був завжди мамин. Що ж тепер ста­лося? Боже, що сталося там, дома? Врешті якось відчинила кон­верт, і випав з нього лист. Такий малюсінький, як візитний білет. Дарка прижмурила очі, аж кров затанцювала на її обличчі.

– Що сталося! Хтось, може, дома хворий? – кинулась пані.

– Дарко! Дарко! Що сталося? – гукала над вухом Лідка і ки­нулася до листа. Дарка мусіла признатись, бо й так були б видер­ли лист з рук і самі прочитали.

– Я мушу мерщій додому їхати…

– Але чого? Чого?

– Бо мені народилася маленька сестричка.

– І татко пише, щоб ви зараз приїхали? – ніби дивується пані.

– Татко цього не пише виразно, але я ж мушу побачити, яка вона, сестричка. Хоч це мав бути хлопчик…

Тоді пані, може, навіть із заздрости, що їй не народилася ма­ленька дівчинка, сказала щось зовсім недотепне.

– Нема на що ще дивитися! Як приїдете додому на Різдво, то буде вже сміятися до вас.

– А я таки сьогодні поїду! Може, для „когось“ нема на що дивитися, а мені цікаво, яка моя сестричка на вигляд!

Цього пані було вже забагато, і вона гримнула гостро:

– Не говоріть дурниць! А втім, поїзд гроші коштує, звідки їх візьмете? Я не маю, щоб вам позичити.

І хоч Дарка знала вже, що не поїде, вона ще стояла на своєму. Таку вже якусь цап’ячу вдачу має.

– Але ж я мушу їхати!

Та Дарки ніхто вже не слухав. Пані пробурмотіла щось під но­сом по-німецьки, що мало означати в перекладі на нашу мову: „Піп у дзвін – чорт в калатало“ – і вийшла з кімнати. Тоді Дарка з розмахом (щоб Лідка бачила!) розклалася писати лист до мами. Хотіла тільки настрашити Лідку, що пише „скаргу“ до своїх бать­ків на неї і на її маму. А в дійсності вона вже зовсім розтаяла від вістки про народження сестрички.

180

НайдорожчаМамухоідорогий, коханийТатусю!

Дужехотілабяпобачитинашумаленькудівчинку. Дуже-дуже, алеязнаю, щопоїздкоштує, інеможемотаквитрача­тигрошей, томунавітьнедумаюпроте, щобпоїхатитепер додому.

Прошуменізаразвідписати, накоговонапохожа. Якімає очка. Якавонавелика. Чидужеплаче? Яхотілабїйщоську­питивідсебе, колиприїдунаРіздво, тількинезнающо. Мені доситьдобре. Дваразинатижденьєлєґуміна, авнеділю– завждищосьсолодке. ЗЛідкоюнесварюся, алевонанеємоя товаришкавідсерця. Мамо, Винаменеінодінарікали, алеяк­бивималитакудочку, якЛідка, тоажтодібулиббідні. ЗОриськоютежнеживувдружбі, боніхтовкласінехочеїї затоваришку. Вонапідлизуєтьсяпрофесоровівідрумунської івсіхчерезтепхаєвбіду. Незнати, щознеюбуде, бодосі майженіхтодонеїневідзивається. Прошупроценезгадува­типаніПідгірській, бощескажуть, щоянавмиснетакнаго­ворюю. Менелюблятьвсіпрофесори, анайбільшепрофесорПор­хавкавідприроди. Тількитомурумуновінеможудогодити. Яходжуспівати, боменесампрофесорвибравдохору. Щете­перневільноменіспівати, ажпопівроці, алевсідумають, що ятежспіваю. Данкодужездивувався, колипобачивменеміж співачками. Якбимамусябачила, яківінмавздивованіочі! Ая такащаслива, такащаслива, щоянегіршавідінших. Прошу тількинезрадитисяпередпанеюДанилюковою, щоя„ніби“ співаю.

ТеперхотілабяВам, мамусю, сказатищосьнавушко, алевлистіценеможливе, томувжемушунаписати: унас вкласієоднадуже-дужегарна(кращазаОриську, краща навітьзаЛялюДанилюк!) дівчинка. ЗватиїїСтефаСидір. Мамухо, янезнаю, щоядалаб, щобвонатількизахотілабу­тимоєюнайліпшоюподружкою. Аленетакою, якОриська, чиякМарцябула. Алетакою, мамухо, націлежиття, доса­моїсмерти, такою, якячиталавтійкнижці, знаєш, що привізбувменіпідялинкувуйкоМуха? Стефаприхильніша домене, якдоінших, алемаєякісьтайни, якісьпобачення, що

181

пронихнехочечинеможеменісказати, ацевсеменеболить. Мамухо, все, щотискажеш, такстається. Справді, щенебу­лотак, щобнесталосятак, яктипередбачила. Прошутебе, скажи, щоСтефабудемоєюнайкращоюподружкою. Чибабуся зібралатак, якяпросила, насіннязтихфіолетовихайстрів? ПрошупоздоровитивідменеМарцю. Цілуюручкимамусі, ба­буніітатові.

Дарка.

Лідка стоїть при тому самому столі, що й Дарка, і з сумом ди­виться на оцю Дарчину писанину. Скільки разів Дарка підійме очі від паперу, її погляд завжди наколюється на смуток у Лідиних очах.

„Вона боїться, щоб я на іншу станцію не пішла. Де тепер її ма­ма візьме серед року нову квартирантку?“ – злорадісно пестить свої думки Дарка. Вже послинила краї конверта, вже рукою при­била, а Лідка все ще не знає, що в цьому листі і пів словечка скар­ги немає. Ще тільки побігти до поштової скриньки. Дарка, щоб нагнати більшого страху Лідці, сягає вже рукою за двері шафи по шапочку…

– Лідко, – не витримує вкінці, – мені добре у вас на станції. Я не хотіла б іншої станції.

Замість належних поцілунків і якогось дуже теплого слова, Лідка, не міняючи пози, проціджує крізь зуби:

– Дай мені спокій… Ти думаєш, що я не маю про що дума­ти, тільки про тебе? – З цього зрозуміла Дарка, що з нею ніде не рахуються. Навіть на платній квартирі.

VI

Як кожного, так і цього ранку сонце після сьомої висихає ос­танні живі кольори із скатерті на столі. Пахне свіжою („правди-вою“, а не якоюсь там Кнайпа) кавою, і пані в нічному кафтани-ку мастить хліб маслом до школи та наказує, щоб не залишати па­перу від хліба в школі. Папір – пергаміновий, купований на арку­ші, тож треба зберегти його.

182

Дарка плює в коробочку, щоб рештками пасти почистити чере­вики, і вперше, відколи ходить до школи, має велике, сердечне бажання запізнитись. Хоче прийти до класи в цю пору, коли вже всі в лавках, коли заборонено голосно вітатись і повертатись до своїх сусідок. Дарка боїться зустрічі з Ориською. Боїться її ласкавих, наївних очей. Сама має страх перед тією зміною, що зайшла в її відношенні до Ориськи за того пів дня і неповну ніч. Дарка не забобонна. О ні. Чи ж не виграла три роки тому двад­цять і п’ять леїв від вуйка Мухи за те, що принесла йому вве­чері цвіти з бабиного гробу? Але тепер починає вірити, що сли­на малої Кентнер має силу закляття: Ориська вмерла, перестала існувати з тої хвилини, коли Кентнер плюнула на неї. Ніколи Дарка не зможе довірити тайни свого серця людині, на яку хтось плюнув. Ніколи не зможе почванитись своєю товаришкою, мо­вляв, оця гарна дівчина з кучерявим волоссям – це моя найкраща подруга.

Татусь оповідав (аж дивно, чому то тепер на станції так часто згадують про те, що колись випадково розповів тато чи мама?), що один його товариш застрелився від сорому, коли брат вдарив його в лице при якійсь жінці, – Дарка підозріває, що, річ ясна, він у цій жінці кохався.

„То був „гоноровий“ хлоп“, – похвалив його безумний вчинок тато.

Та хто на станції не може спізнитись до школи. Пані буде так довго крякати, що час утікає, так довго буде тобі ступати по п’ятах, що для святого спокою вилетиш з хати, мов камінь із пращі.

Дарка, хоч як вона бажала собі цього, таки не запізнилася до школи. Здалека побачила Стефу Сидір, оперту до одвірка четвер­тої класи.

– Я маю тобі щось сказати, Попович, – і відділила Дарку від Лідки.

Дарці мов би хтось поклав на плече дуже важку руку. І те офі­ційне „Попович“, те причікування і ця серйозна міна не ворожили нічого доброго.

Сидір відводить Дарку на сам кінець коридора.

– Чи ти знаєш, що ми (хто „ми“? – питає себе Дарка) ріши­ли бойкотувати Підгірську? Це твоя найближча подруга… Я не

183

знаю… бачиш… але я радила б тобі піти за класою… бо інакше це може погано для тебе вийти…

Дарка, задивлена в Стефу, думає про щось зовсім інше: „Ти… ти… будь моєю найближчою подругою… Ти… я більше нікого не хочу…“

Але Стефа чекає діловито на відповідь.

– Чому? Чому не бойкотуєте Кентнер, що плювала на неї? Я знаю Ориську… вона направду не думала зле… вона тільки дурна з тим своїм Мігалаке… чого ви збираєтеся її так карати?

Стефа схрещує свої пальці:

– Боже, як ти нічого не розумієш… Чи ти не розумієш, що якби вона була таке зробила на годині Мірчука, Порхавки, Спіло­го чи навіть Міґуліва, то ми тільки сміялися би з дурної кози? Але так, хіба ж ти не розумієш, в яку біду впхала вона цим своїм виступом цілу класу? Ти хіба не знаєш Мігалаке! Та ж він тепер дихати не дасть тобі й Оріховській! Якби це зробила німка, то чорт бери… але українка – це щось нечуване! І це в нашій гімназії.

Стефа така обурена Орисьчиною поведінкою, що її гарні пальці тріскотять у суглобах, мов би хтось ламав білі палочки.

Дарка застукана Стефиним обуренням. Вона напружує свою думку, щоб збагнути суть цілої справи. Стефа, вся обурена, ка­же їй зробити, як усі. А Дарка не може (її п’ятнадцять років занадто підзорливі, занадто недовірливі, занадто самопевні) обу­рюватися злом, коли вона сама, вона сама, не визнала це за зло, не відчула до глибини душі. Ясно, що це негарно виломлюватися з-під товариської солідарности, безперечно, що такий вчинок за­слуговує на кару, але… але, як їх зрозуміти, буцім то якби Орись-ка таке саме зробила на годині хоч би Мірчука, то тоді такий прогріх був би тільки смішний. Гріх – і смішний! П’ятнадцяти­літня Дарчина душа живе в домику з простих ліній і не розуміє, як то гріх може мати два обличчя. Може бути тільки одна правда, тільки одна мірка на цю правду, як одна тільки справедливість на землі!

Стефа бере її за плечі:

–Ти не розумієш, що так, як вчинила Підгірська, не повинна зробити ні одна українка? Не розумієш, що це ганьба для всіх уче-ниць-українок?

184

Ах! І заки її думка, незвична до широких доріг, може зважити тягар провини Ориськи супроти учениць-українок на цілому світі чи тільки у самих Чернівцях, перед її очима стає у повному світлі власна кривда, якої вона зазнала від Мігалаке. О, тепер вона вже все розуміє! Аж тепер розуміє, як непростимо провинилася Орись-ка, підлабузнюючись такому, такому „постолакові“, такому… Мі-галаке!!

– Нічого мені і не кажи… Я так, як усі…

Стефа дивиться на мить їй у вічі:

– Я хотіла б з тобою колись серйозніше поговорити про деякі справи… Тепер іди до класи і вважай!

Дарка не встигає запитатися, коли і про що хоче побалакати з нею Стефа, бо ця штовхає її до класи. Дарка миттю зміркувала, що гамір класи пливе собі безжурною річкою, оминаючи Ориську, мов острівець. Усі, якби дістали раптом більма на очі, не бачать, що в бічній лавці сидить ще вчора їх мила (гарних всі люблять!) товаришка Орися Підгірська.

Ориська сидить на своєму місці рівно, складно, мов порцеля­нова лялечка. Дарка сідає на своє місце між Оріховську й Орись-ку. Нічого не хоче, тільки, щоб тепер задзвонили на годину. Та ба! Шкільний дзвінок тільки тоді вміє спішитись, коли треба під час перерви математичну задачу відписати.

Дарка не розглядається ані ліворуч, ані праворуч. Мов спара­лізована дивиться вона перед себе і бачить, як золотисте (Боже, як нагадувало воно їй „попівський“ сад і Веренчанку!) яблучко мандрує від Ориськи і стає собі на „струнко“ перед Даркою.

– На, маєш, – шепче ще Ориська.

Дарка любується якийсь час виглядом яблучка, пригадує собі в уяві його смак, нагадує собі місце в садку, де живе мама і сест­ри цього яблучка, бере його за кінчик і пересуває пів метра по лавці ліворуч, перед сам носик Ориськи.

– Ти гніваєшся, Дарко? – тривожно смикає її Ориська за лі­коть і заглядає у вічі.

– Дарко! – голос Ориськи скаче з таких нерівних височин, що, здається, ніби ось-ось розіб’ється на дрібні сльозинки.

– Дай мені спокій, ти… підлизайку! – сіпнулася Дарка, і в той мент хтось скричав:

185

– Попович, не обзивайся! До кого ти говориш?

Ориська якби щойно тепер зрозуміла своє становище в класі. Вона рвонулася на ноги, спалахнула багром, мов би вулкан вибух в її нутрі, підняла руку і, як стояла оперта об лавку, так зсунула­ся на неї. Потім уже, не дивлячись ні на нікого, з долонями при скронях, вона заговорила якимось визволеним голосом:

– Плюйте… плюйте всі на мене… можеш і ти, Дарко, плюва­ти… Плюйте, я все стерплю…

У класі раптом стало тихо, аж страшно. Хтось, здається Ко­ляска, гукнула:

– Комедіянтка! – але слово це не сполошило тиші, а ще й під­несло всю її повагу.

У Косован такі очі, якби дивились на божевільну. Ні, Орись-ка не божевільна. Дарка це найкраще знає, тільки як вона пояс­нить це їм усім? Вони всі аж скакали б з люті, коли б знали, з якою радістю, з якою насолодою, можна сказати, приймає Ориська всяке терпіння.

Навіть не тому, що Орисьчин батько – священик, навіть не тому Ориська така побожна.

Вуйко Муха сказав був раз, що всі музикальні люди є дуже близько Божества, бо ніщо так не нагадує молитви, як музика. Ориська грає на фортепіяні з дитини. Але це „дивне“ почало тво­ритися з нею щойно в Чернівцях. Це теж тільки Дарці відомо. Може, колись-колись Дарка розкаже мамі, як то вони з Орись-кою заблукали були одної суботи до уніятської церкви, на саму проповідь священика-ченця. Зразу було смішно так! Хоч як це не­гарно, а таки смішно, що сотні людей навколішках слухають про­повіді. Ориська штовхнула розсіяну Дарку, щоб подивилася, як якась жінка товче головою об кам’яну підлогу… Але згодом були вони обидві навколішках, а по Орисьчиних лицях плили неперерв­ним струмком сльози. Коли опинились на вулиці (було вже зовсім темно), тоді вперше призналась Ориська, що хотіла б так терпіти, як Христос. Дарка більше налякалася, як здивувалася:

– Ти не видержала б тих мук. А найгірше, що якби ти раз вмерла, то вже не воскресла б.

Та Ориська не хотіла вмирати. Хотіла жити і терпіти за Хри-ста. Спитала ще Дарки, чи жиди справді беруть християнську кров

186

на маци? Вона не має багато тої крові. Ціле життя пила тран (а це хіба найкращий доказ), але якби жиди хотіли її схопити на маци, то вона не боронилась би. Коли Христос міг за нас життя своє віддати, то вона може жертвувати кількома чарками своєї крові.

Так казала Ориська. Може, й тепер їй здається, що своїми терпіннями здобуде таку ласку… таку ласку в Христа, що він натхне Мігалаке прихильністю до неї?

Звідки можна знати про чиїсь думки, коли уста мовчать? Ориська підіймає голову, роздивляється по класі: ніхто, ніхто не збирається плювати на неї?

В класі поволі зростає гамір. Звідки взявся цей переполох, ця скам’яніла тиша? Кому здавалося, що Підгірська збожеволіла? Може, грає комедію, може, хоче своїм горем викликати в них співчуття і пробачення… Але ж це не така важлива причина, щоб аж звертати увагу на неї!

Дарка стоїть на межі гамору, що закреслює щораз то ширші круги, й Ориська, яка не рухається з місця. Вона зазнає дивного вражіння, ніби сидить на червоному конику на каруселі, а той кру­титься все скоріше… все скоріше… аж до втрати свідомости…

Зате на станції (тепер уже каже вона – „вдома“) чекала Дар-ку приємність: коло тарілок одним ріжком під шматком хліба лежав лист від мами.

– Зупа стигне, панно Дарусю!

Дарка торкнулася пальцями листа, і пальці почали тремтіти. Вона досягла очима змісту листа, й очі заповнились по береги сльозами.

– Мама… мама моя… мамуха!.. – заспокоювала себе в душі цим найсердечнішим з усіх словом. Мама писала своїм гарним, зрівноваженим письмом про все, що діялося вдома. Так точно і справедливо, як тільки мама це вміла. Все, що мама написала, все це була правда. Ні кришки перебільшення чи недоговорення. Тому кожне мамине слово так просто трапляло до серця. Мама радіє, що її доня, Дарка, погодилася з новим життям у місті. Так треба для Дарчиного добра. Та мамина дитина не повинна відчувати себе там самотня. О ні! Мама завжди думкою біля неї. Увечері, коли вже вся хата спить, мама просить Дарчиного янгола-хоронителя, щоб опікувався нею. Із Славочки (це нічого, що замість хлопчика народилася дівчинка!) – велика красуня. Має Дарчині ясні очі й

187

таткове чорне волосся. О, цей малий „ціпендрак“ – це велика пані! Уявіть собі тільки: вона потребує для себе окремої кімнати! Треба було випорожнити „малу“ бабусину кімнату. Колись, так, колись, як Славочка підросте, мама буде обидві свої доні однаково одяга­ти. Одне тільки мама від цілого серця бажає собі, щоб її доні, її діти, завжди у згоді жили й любили одна одну. Пані треба слуха­ти і не вередувати. Треба привикати в житті і до невигід. Розумі­ється, що бабуся зібрала насіння з фіолетових айстрів. Не радує маму те, що доня так мало згадує про Ориську. Хто ця нова то­варишка, ця Стефа? Що ж мама може радити, коли мама не ба­чила її на очі? Одне тільки мама, напевно, знає: недобре зміняти часто товаришок. Минулої неділі було весілля Марійчиної Докії. Поздоровлення Марці мама передала. Ні, ні, як доня не бажає со­бі, то мама не говоритиме про Дарчин спів. Чи Дарка зустрічаєть­ся там з Данком? У школі, певно, пригадували, що професори не­радо дивляться на те, як учениці ходять з учениками, навіть коли вони добрі знайомі, як Данко з Даркою. Нехай і Дарка цього не робить. Буде час на балачки, як приїдуть на Різдво. Добре? Чи Дарка церує панчохи? А чорний фартушок, чи ще не принищився? Потім багато-багато щирих поцілунків. Маминих поцілунків.

– Панно Дарусю, зупа…

Дарка без надуми сьорбнула ложку зупи, але ледве-ледве про­ковтнула, хоч зупа була зовсім „до людей“.

– Я не можу їсти… дякую…

Пані схвилювалася:

– О, це вже знов щось нове, панно Дарко? Чому не можете їсти? Де ви обідали? Прошу тільки…

Може, хотіла сказати „без комедій“, але зиркнула на Дарку пильніше й урвала:

– Ви чого плачете? Лідко, що сталося?

Дарка прикрила засоромлено долонями очі:

– Прошу мене лишити… Мамця до мене писала… Я не можу тепер їсти. Я пізніше… – вона сміялася, щоб доказати, що це ні­які химери, і плакала, бо не могла опанувати свого розніжнення. Не силкуючись навіть опанувати своїх нервів, Дарка сперлася головою до стола і стрясалася ціла від недалекого внутрішнього щасливого плачу. Пані з Лідкою на пальцях вийшли з кімнати.

188

VII

Хтось ляснув батогом, і дні рушили перед себе, як жваві ло­шаки, залишаючи тільки мутний порох за своїми копитами. Порох цей звільна присипав загострені контури не одної події. Не одну чорну годину припорошив сивий пилок забуття. Ориська наче далі плила самітнім острівцем посеред класного озерця. Але вже ніхто не обурювався, ніхто не ламав рук, навіть не дивувався, як та чи інша товаришка позичала в Підгірської ножик чи спитала, до кот­рого речення Міґулів велів вивчати історію.

Ориська робила таку чи іншу товариську послугу в покорі і не шукала стежок, якими могла б знов наблизитись до класи. Не потребувала тепер їх, може, ще більше, як вони її. Мігалаке приходив, як завжди, на уроки, напарфумований та елеґантний, як „фордансер“. Години свої він провадив на досить свобідній мотузці. Оповідав дотепи і питав звичайно тільки тих, що самі зголошувалися до відповіді. Були такі години, на яких було чути тільки покірний Орисьчин голос. Мігалаке, що зразу не помічав цих жертвенних доказів обожання, тепер приймав з явним задо­воленням Орисьчине хвилювання і запобігливі, послужливі від­повіді.

Стефа Сидір відповідала усміхом Дарці, скільки разів та повер­тала на неї свої розніжені очі. Їх приязнь дійшла вже до того, що Стефа запросила двічі чи тричі Дарку до себе додому. У „гоф-ратів“ мерехтіло все блиском і достатками.

„В такому багатстві тільки родяться такі королівни, як Сте-фа“, – подумала Дарка.

А все ж, те щастя, яке давала їй приязнь Стефи, ніколи не бу­ло повне, ніколи не було хоч би без легкого болю.

– Я прийду до тебе завтра, – впросилася раз Дарка.

І Стефа зраділа. Видно було, як вона щільно пригорнула Дар-чину руку до себе, але зараз задумалася:

– Завтра у мене зайняте пополуднє… Хіба позавтра, добре?

Ці недоскази, ці за сімома замками тайни шукали виходу на денне світло, підкопувались, як підземні джерела. Дарка, може, була  б  уже   рада,  якби  переловила  Стефу  на  якійсь  неправді,

189

якійсь підмаскованій нещирості. Але годі було. Раз якось просила Стефа Дарку піти з нею до парку. Хотіла назбирати собі осінніх листків до моделів на годину рисунків. Жовтень докочувався вже до половини. З парку пахло леготом осені і першими позлітками дерев. Містом поміж мурами із дзенькотом трамваїв пробігала осіння туга. Дівчата йшли попід руки і мовчали. На Семигород-ській, проти шпиталю, протяв їм дорогу Данко із скрипкою під па-хою. Він ледве доглянув Дарку в поспіху. Уже пройшов, але вмить обернувся й привітав її, весело усміхнувшись.

– Ти його знаєш? – ніби здивувалася Стефа.

– Або що? – не знати чого стривожилася Дарка.

Стефа загадково похитала головою:

– Нічого… Гарний хлопець і гарно на скрипці грає… Я тільки раз його чула, але… – урвала якось несподівано так, що можна було собі самому доспівати: „ніколи вже не забуду його гри“.

Дарка не питала більше. Дарчин турботливий голос міг би зра­дити її. Стефа сама докінчила.

– Але волочиться з тою румункою… і шкода, якби мав він для нас пропасти.

Вістка вбиває Дарку так, як убиває людину грім чи наглий параліч: їй не стає віддиху, і вона нездатна до якого-небудь руху. Ще кілька кроків тягне за собою ноги. Потім пристає, щоб по­правити собі комір коло плаща. Ніби-то мусить віддихнути і від­почити.

– Та румунка… вони вчаться разом… більше нічого, – оправ­дує Дарка несміло перед Стефою і своїм серцем.

Стефа немилосердна (хіба її це болить?!):

– Чого захищаєш його, коли добре не знаєш справи? Як то… щодня вчаться? А тепер, гадаєш, куди він полетів? На „Ґартен-ґассе“*, до вілли Джорджесків! Все, що трапиться у нас щось здібніше… щось краще… обов’язково йде в чужий табір.

Ця заввага тільки підсилює Дарчин біль: невже ж аж так по­гано з Данком? Невже ж аж така небезпека?

– Звідки він? – хоче знати Стефа.

вулиця Садова (нім.).

190

Вона не розуміє, що Дарці тяжко тепер говорити, що вимо­вити одне слово тепер для неї так, як постріленому в легені:

– Таки з мого села. З Веренчанки.

– Його батьки – українці?

– Тільки батько, бо мама німка.

– А твої?

– Мої? – в найбільшому здивуванні питає Дарка. – А хто мали б бути мої батьки?

Стефі забаглося тепер говорити про щось, що анітрохи не під­ходить до Дарчиного настрою:

– Бо, видиш, можна зватися українцем, а ним не бути… От, хоч би як Підгірська. Що інше свідома українка… та ніколи б так не зробила…

Дарка отетеріла: що за нова напасть?

– Адже мій татко – свідомий українець, чого ти таке мені говориш?

– Звідки ти знаєш, що твій татко – „свідомий українець“? – засміялася Стефа.

Дарку вкололо це насмішкувате питання. Її особисте горе, що спало так несподівано на неї, не дало їй змогу проаналізувати змісту цього слова „свідомий“ і „несвідомий українець“. Знала так само, як, наприклад, що плюс і мінус в електриці притягаються – і кінець, знала без пояснень, що бути несвідомим українцем – це щось ганебне. Запам’ятала собі, хоч ген пізніше дочовпалася змісту сцени, як на самому початку приходу румунів на Буковину, десь у дев’ятнадцятому році, пан Хорвацький, друг і товариш батька, сидів у них в кімнаті і з розпукою питався раз у раз:

– І скажи мені, Миколаю, чому вони мене не арештували? Скажи сам? Та ж я не маю тепер лиця до Чернівців показатися! Ні, ти скажи мені, чому вони саме мене не арештували? Я тебе прошу, друже, якби ти часом почув, що щось говорять на цю те­му, то, ради Бога, роз’ясни людям, що я в цьому нічого не винен. Тяжко, чоловіче, на старі літа з порядної людини помелом става­ти… І мусіли вони мене якраз не арештувати!

Сцена ця мигнула тепер через Дарчину голову, вона відповіда­ла зухвало Стефі:

– Адже мій татко був арештований, як прийшли румуни. Як не віриш, можеш спитатися кого хочеш!

191

– Татка арештували були румуни, а ти так легко пристала на те, щоб Міґулів замінив українську мову на румунську?

Дарка отетеріла: що за нова напасть?

– А ти не дозволила? – спитала вже з люттю.

– Ні, я була проти. Ти забула? – але вмить, якби зміркувала щось, заговорила привітливо:

– А ти хотіла б учитись української історії? Про козаків, про гетьманів… про українську літературу… одержувати до читання історичні повісті по-українськи… Хотіла б?

– Хто б цього не хотів!

– Коли так, то гаразд… Я тебе познайомлю з людьми, що будуть давати тобі такі книжки… тільки ані слова нікому про це… Ані слова, Дарко!

– Я нікому не скажу. Можеш мені вірити… А тепер я вже піду, – мусіла відправити Стефу, бо ранка в серці знову відкри­лася, і так хотілося, так дуже хотілося бути самій.

*

Бувають такі дні при кінці жовтня, що здається, ніби дні ці поскидали з себе осінні плащі і проходжуються тільки в літніх, з розстібнутим коміром сорочках. Тоді вдруге випускає парості трава і людське серце живіше оббігають хвилі неспокою. Про сон­це в такі дні й не згадувати. Воно таке лагідне та сумирне, що, приплющивши повіки, можна чути на обличчі дрібненький біг йо­го мікроскопічних ніжок.

У такий день прийшов Данко до Дарки. Так несподівано, як приходить гарний сон до людини, а потім зникає, залишивши тіль­ки тугу за собою. Дарка попросила Данка на балкон. Вона хотіла, щоб ні одна його частина, ні один звук чи навіть відгомін його голосу не дістався чужій хаті і чужим людям, для котрих він тільки „перший-ліпший“.

– Я думала, що ти вже не схочеш мене бачити… – щось ніби докір, ніби визов. Данко пошукав за її очима, а, знайшовши їх, націлив простісінько свої в них:

– Чому ти таке думала? Ми маємо тепер нового професора від математики. Потім ці репетиції в Музичному інституті! Дивись на мої пальці… Вони геть задубіли від струн!

192

Дарка торкається дійсно згрубілих на пушках пальців його рід­них, коханих рук і чує водночас, як хтось стукає у віконце її серця:

„Донька префекта… донька префекта…“

– Ти дальше граєш із тією Джорджеску? – питає на око спо­кійна, пам’ятна на кожний тон Стефиної балачки про доньку пре­фекта.

Та Данко відповідає так спокійно, як вечір приймає ніч у свої обійми.

– Очевидно! Я ж казав тобі вже, що виступ відбудеться десь аж з початком лютого.

Дарка забуває за свою жіночу обережність, яка ніколи не по­казує своїх цілих ріжків, і питає:

– І ти приходиш до неї до хати? Вона – дуже гарна?

Данко сміється дрібним, як морський пісок, сміхом:

– О, це „велика пані“! – Але докінчує серйозно: – Але вона грає! Ти мусиш колись послухати її! Вона так смішно по-німецьки говорить!

– І тому ти її любиш? – хоче засміятися Дарка, але сміх відби­вається об серйозне Данкове лице і засоромлено ховається в кут­ках очей.

– Я тільки люблю слухати, як вона грає. Не бійся, знайдуть­ся такі, що будуть її любити!

Стефа говорила правду про Данка й Лучіку. Він навіть не за­перечує того. І ця його правдомовна, нічим не приодіта одвертість болить її найдужче. Боїться вже запитати, чи він, дійсно, так, як говорила Стефа, буває у Джорджесків щодня. Бо коли скаже „так“, то це не буде ані їй навмисне, ані на те, щоб увести її в заздрість. Це буде сама правда.

Дарка напружує кінчики свого серця і торкається ще одної струни Данкової душі, яка повинна б озватись бажаним голосом.

– За мною взявся бігати той Рахміструк з сьомої… Знаєш його?

Струна, шарпнута по самій середині, навіть не бренькнула.

– Чого не знаю? Такий русявий, в селянській одежі. Прав­да? – відповідає без волоконця заздрости Данко. Далекий від то­го, щоб бодай на мить припустити, що Дарка, саме Дарка така, як вона є, може подобатися ще комусь.

193

– Що робить Ориська? Як ти почуваєшся в школі? Зжилася з товаришками? – ставить такі питання Данко, що Дарка почи­нає тривожитися, чи він не нудьгує в її товаристві. Та коли питає, треба відповідати.

– Ориська? Ориська так поступила, що її ціла класа не хоче знати. Страшний з неї підлизайко, і ще знаєш до кого? До Міга-лаке! Мені направду аж сором, що вона з Веренчанки!

– Дійсно Ориська так провинилася? – занадто зацікавлюється Орисьчиною долею Данко. Тому власне Дарка буде про інше го­ворити:

– Моєю подругою є тепер Стефа Сидір. Знаєш, котра це?

Данко прищурює око так, як любить робити це вуйко Муха, коли „під гумором“.

– Еге ж, знаю. Можеш їй навіть передати поклін від мене.

– Ви знайомі? – питається скоро Дарка, бо пригадує собі зу­стріч їх усіх трьох в парку.

– Майже знайомі… Панна Стефа хотіла мене пізнати… а я такий нездара… якось проґавив нагоду.

Данко дивиться в серйозне, збентежене Дарчине лице з такою самою напругою, потім розсміюється примирним, щасливим сміхом:

– Ой, ти… ти… дітваку!

Дарка відвертає тепер голову й очі від нього. Данко бенте­житься.

– Що тобі? Дарко, ну, що таке?

– Нічого… направду, нічого… я така дурна!

– Ти мусиш мені сказати, – каже він голосом, що зразу ро­бить його на десять літ старшим.

Дарка силкується посміхнутись:

– Що я тобі скажу? І пощо тобі казати? Щоб ти сміявся з мене?

– Дарко!! – вже погрожує він, і вона аж тепер признається.

– Бачиш, ти знову… добрий до мене, а я думала… – дурні сльози знову заслоняють світ перед очима, і Дарка не може докінчити йому своєї думки: „Бо я думала, що ти зовсім пристав до тієї румунки“.

194

Дарці чогось тепер уже не соромно за свої сльози. Нехай Дан-ко бачить і знає. Якби могла, то серце своє вирізала б з грудей,

щоб він сам міг подержати його у своїй руці і почути, як воно б’ється для нього. Данко виймає з грудної кишені злежану, невжи­вану шовкову хустину й м’яко, ледве торкаючись срібних кульок, виловлює нею Дарчині сльози. Обидвоє сміються при цьому доб­росердною усмішкою, що вибачає й обіцяє. Дарка дивиться на ньо­го своїми чистими, промитими слізьми, розжалобленими очима і хоче, щоб він сам догадався те, чого вона йому не сміє сказати:

– Дай собі спокій з тією румункою, Даночку… Ти, може, сам не догадуєшся, чого ти її щодня мусиш додому проводити… Я бо­юся… я чогось боюся, що ця донька префекта стане твоїм і моїм нещастям, Даночку.

Данко впізнає, що Дарчині очі переживають щось:

– Не вільно дівчині бути сумненькою тоді, коли нема причини для цього… Подивися на мене, Дарцю. Так! А тепер усміхнися!

„Будь тихо, дурненьке, – каже Дарка свому серцю – будь тихо! Він не полюбить тамтої, хоч би тому, щоб мені не зробити прикрости. Хіба ти не бачиш, як він дбає про твій спокій, дур-неньке?“

– Що ти думаєш в неділю робити? – питається Данко.

Дарка боїться вийти з якимсь готовим планом. Ану ж Данко схоче умовитися з нею на неділю?

– Бо я вибираюся з товаришами на прогульку на Цецин. Їде­мо роверами!

– Хто ці товариші? – цікава Дарка щось більше знати.

– Мої товариші? О, це „файні“ хлопці!

І Дарка знов мусить погодитись з тим, що існує багато справ, багато людей, багато часу, які належать виключно до Данкового світу – до „його“ власного світу, що розділює їх одне від одного.

Надвечір’я золотою драбинкою спускається на дахи міста. Ву­лиця спроквола переходить у шепіт. Данко підіймається і каже собі шепотом:

– Я вже піду.

І Дарка відчуває, що з цим словом відривається один за одним атом її серця, але не має сміливости пробувати затримати його.

– Сервус!

– Сервус! – і не проводить його навіть на коридор. Не хоче зустрітись із ким-небудь з домашніх.

195

Спирається обіруч на балкон і бачить, як Данко на порозі ву­лиці поправляє собі комір, завертає на п’яті і пускається вниз Руською. Перед церквою скручує праворуч. „Ні, дорога до Джор-джеску не сюдою“, – зітхає з полегшею Дарка. І раптом звід­кись – несподіваний приплив гарячого жалю, хвиля докорів і каят­тя: „Як могла вона відпустити Данка від себе так без одного сер­дечного слова? Чому не гукнула ще з балкону до нього? І потім дивуватись… дивуватись, що Данко шукає товариства тієї румун­ки! Тієї… по-циганськи музикальної румунки! А Стефа… ні, ще ближча, ще рідніша, ще більш пожадана стала вона для неї. За те, що звернула свою увагу на Данка. Хіба ж це не говорить про спорідненість їх душ?“

– Дарко! Де ти? – шукає її Лідка.

Дарка прилягає до поруччя. У півсутінках майже зливається з ними. Лідчині кроки дуднять в коридорі, а потім зовсім стиха­ють. Ніч тихенько розсуває засув від своєї комори.

VIII

Перше листопада з голими галузками обчімханих дерев ви­гулькнуло якось так поквапно, що якби не приїхав був тоді татко, то Дарка не повірила б, що вже 1-е!

Татко, як усі інтеліґенти, що живуть на селі, урвав пів дня від господарки, хати, школи й землі і хотів за того пів дня привезти з собою в село пів міста. Так! Треба було за тих кілька годин, від ранішнього до пополудневого поїзду: оббігти кілька разів вгору і вниз сходи в „шульамті“, повідвідувати всі українські редакції (це ті вістки з села, що їх до звичайного громадянина не допуска­ла цензура), заглянути до єдиної української книгарні Гливки, ви­пити чай в українському ресторані в надії, що, може, зустріне там когось з давніх товаришів, потім мамині справи (довгий-довгий список), а при самому кінці – Дарка. Тому, що Дарка була на са­мому кінці у списку всіх важних справ, для неї залишилося най­менше часу.

Татко на тлі чужого середовища і відмінних обставин був зовсім інший від того татуся у Веренчанці. Якийсь несміливий чи,

196

може, тільки робив таке вражіння. Дарка помітила, що тут, де стільки чепурних старших панів, якось занадто виразно світив го­лим хребтом татків хутряний комір. І капелюха з такими широки­ми крисами не носить тут ніхто з добре одітих, старших панів. Давніше це відкриття розсмішило б Дарку. Вона не завагалася б жартувала з татком на цю тему. Сьогодні болить її оця таткова бідність. Проте їй анітрохи не соромно за таткову немодність. Навпаки! Якби від цього стало легше таткові, якби це мало яке значення для нього, то вона готова була б узяти його під руку, піти з ним на саму Панську увечері, коли найбільше елеґантних пань і панів проходжується там, і говорити кожному:

– Дивіться… цей немодний пан – це мій татусь… Але я не соромлюсь його… О ні! Хочете, то я поцілую його!

– Прошу дуже-дуже поцілувати від мене мамцю, бабцю і… Славочку, – передала свій привіт додому. Прощаючись на вулиці, не могла притулитися до татка, тільки погладила рукою витертий комір таткового футра так, якби це було його серце.

Відчула вперше жаль до Славочки, що затримала маму у Ве-ренчанці. Мама теж не має нового футра, але мама має молоде, свіже обличчя, і тому мама ніколи не може нещасно виглядати. Так, це правда. По зустрічі з мамою завжди якось веселіше жи­ти. Ціле щастя в тому, що після першого (1-го листопада припало в четвер) була репетиція мішаного хору. П’ятниця – це був єди­ний день у тижні, що мав за собою шість попередніх днів і ночей, переповнених сподіваннями і всякими можливостями. День, що хвилював, доводив до безголов’я і обіцював так багато, що майже завжди обманював, бо майже кожної п’ятниці Данка тягнули това­риші за собою, а Дарка мусіла задовольнятись товариством Лідки, що плела цілу дорогу ні пришив, ні прилатав. Та, проте, це най­більше очікуваний, вимріяний день в цілому тижні. Було так роз­кішно стояти собі з вухами, як два вогники, і любуватись думкою, що там десь, за десятками плечей і голів, є хтось невимовно доро­гий, що дивиться на ці самі, що і ти, предмети, слухає цих самих голосів, дихає цим самим повітрям. І від цих почувань збиралася вдячність до світа і людей. І вдячність до вчителя Іванківа, що доз­волив їй приходити сюди, що зрівняв її з усіма тими, яких доля обдарувала слухом, що хоче з неї „людей“ зробити.

197

Сьогодні вчитель Іванків якийсь інший, як кожної п’ятниці. Не квапиться роздавати голоси. Він виходить на підвищення поодалік фісгармонії і жде. Та вже міг би починати говорити, бо в класі ста­ло зовсім тихо. Може, більше із здивування до дивної поведінки вчителя, як з пошани до його особи. Відомо, що спів – це не та­кий предмет, щоб за нього аж поважати вчителя.

Учитель Іванків спирається правою рукою об стіл і каже (не­звичайним відгомоном відбиваються його слова):

– Коли я ще був учнем, так, це було в сьомій класі, дове­лось мені брати соло в шкільному концерті, на якому був присутній сам президент. За Австрії Буковиною правив президент так, як у Галичині намісник. Я дуже боявся тоді за себе. Але коли я від­співав свою партію, я зараз відчув, що мій спів зробив вражіння. Мій професор від співу сам прийшов і подякував мені. Тоді хтось із товаришів доніс мені, що зі мною хоче говорити сам президент! Я догадався, що йому подобався мій спів і він хоче сказати мені слово признання. Я хотів, щоб президент якимось чином довідав­ся, що це співав українець. Тоді ще не було української гімназії. І я рішив, навіть якби мене не питали про це, сам розказати пре­зидентові, хто я. Я був такий перейнятий цією думкою, що вида­валася мені майже зухвалою – заговорити до президента непита-ним, що коли президент спитав мене: Wie heisen Sie?*, я відповів одним душком: Ruthene**.

Спростовувати не було часу. Коли сьогодні опівдні довідався я від директора, що до нашого міста має приїхати пан міністр освіти і наша гімназія має разом з іншими привітати міністра співом і показати, що вона може дати з себе, мені прийшов на думку цей інцидент з моєї молодости. Я ще скажу вам щось таке, що вас, на­певно, не тільки порадує, але й наповнить гордістю так само, як і мене: наша гімназія – єдина школа з усіх національних меншин, якій дозволено на тому святі відспівати свої народні пісні. Я хочу, щоб наші пісні не тільки сподобалися панові міністрові, але щоб ми зачарували його красою нашої пісні, і щоб вона дзвеніла йому вічно

*Як вас звати? (нім.). **Русин (нім.).

198

в вухах, і щоб він там, у столиці Великої Румунії, оповідав казки про нашу пісню, щоб ті казки дістались до вух самого його велич-ности короля! Я хочу, щоб вашими устами Буковина дала знати про себе його величності королеві. Говорю це до вас як українець до українців і думаю, що ви зрозумієте мене! На це свято проєктується конкурс одної румунської пісні. Я, ваш професор, кладу вам в обов’язок вийти першими на цьому конкурсі! І те пер­ше місце має здобути не „лічеул патру“*, як офіційно називається наша гімназія, але „лічеул україньян“! А тепер до праці!

Іванків був схвильований. Захопився власними словами. Захоп­лення це розлилося теплими хвилями по класі і затопило, здавало­ся, собою мозки й серця учнів. Вони не обіцювали, не вигукували своєї згоди, не присягали, але це видно було по тій збитій в одно густій лаві, по їх рішучій поставі, що вони зуміють постояти за честь своєї гімназії і добре ім’я українського народу. Дарка почу­ла, як по спині пробігло в неї дрібними, мурашковими лапками щось гаряче. Це був сором. Сором, що вона не зможе своїм голосом спричинитися до перемоги. Це ж ганьба – в такий момент не мати голосу!

Учитель зійшов з підвищення, наблизився до фісгармонії і роз­дав ноти конкурсової пісні.

– Але ж це зовсім легке! – вилетів звідкись оклик.

– Побачиш, яке це буде важке, коли схочеш бути першим! – відповів учитель.

Репетиція того пополудня пройшла в поважному, як ніколи, настрою. Всі старалися уважати, і вчитель не потребував сердити­ся, ні впоминати в половині такту.

Данко із цієї репетиції пішов негайно з товаришами (хоч як дуже хотіла розпитати його Дарка, як було на тій прогульці!), але сьогодні менше її боліла така неувага з його боку. Думки були зай­няті чимось іншим: ішлося про престиж всього українського наро­ду на Буковині!

На розі Головної Дарка вгледіла Івонка у склепінні одної бра­ми. В сердачку, притулений до одвірка, чекав на когось.

четвертий ліцей (рум.).

199

Торкнула Лідку за плече.

– Перейдімо на другу сторону вулиці! Там є Рахміструк… не хочу з ним зустрічатись!

Лідка з недовір’ям заглянула Дарці в очі:

– Не вдавай… не вдавай, Дарко… адже це твій хлопець. От, не тріпайся… „бери“ Івонка, бо сама знаєш, що на Данилюка нема що розраховувати. Рахміструк, бігме, „взявся“ за тобою… чого хочеш? Зле тобі колись „докторовою“ бути?

Дарка увільнила свою руку і навскоси перейшла вулицю на другий бік. Звіддалі чула на собі Івонкові очі.

„Може, колись і Данко вистоюватиме так безнадійно по бра­мах, – мигнула думка, – тільки не для мене“…

*

На другий день, як би хто підпалив на всіх чотирьох рогах гім­назію вісткою про приїзд міністра. Вона оббігла наспіх всі класи, лавки, від учениці до учениці. Термосила за вуха, відчиняла очі, розбурхувала цікавість, піддмухувала самолюбство, воскрешала надію на успіхи, шуміла, гула і клекотіла по всіх закутках гімназій­ного будинку. Вона вивалювала гуртками учениць на коридори: тут ішли наради, зарисовувалися проєкти, виринали способи оборони.

Дарка бачила, як нерухомі очі Оріховської просвердлювали кожний гурток, а вуха, здавалося, видовжувались, щоб схопити нитки розмов поодиноких гуртків і пов’язати їх в один узол. Вона ані не підтримувала радости учениць, ані не гасила її. Ходила по­між учениці штивна, замкнута в собі, з глибшою, як звичайно, рискою на переніссі. Дарка випадково перехопила її повний поро­зуміння погляд з Стефою Сидір, і в ту ж мить стало їй ясно, що існує якийсь дуже близький зв’язок між оцим стриманим відно­шенням до справи Оріховської і цікавістю, з якою розпитувала про ці речі Стефа Сидір. Щось таємне (зрештою, як і ціла Стефа) ховалось перед Даркою між цими двома дівчатами, чого Дарка не могла ані догадатись, ані дослідити.

Дві учениці, добрі співачки, що перестали ходити на спів через якесь непорозуміння з учителем, тепер під натиском товаришок мали знов записатись до хору. Адже українська гімназія мусить

200

виграти! Серед проєктів виринуло цікаве питання: хто буде брати соло? Відомо ж, що в одній українській пісні приходить сопрано­ве соло.

– Ох, Попович, – примліває Гірська з VI-ої, – ти знаєш, що сказала Шнайдер вчора? Вона каже… – це неможливе, але вона так каже! – що я могла б теж те соло взяти.

Очі Гірської вже не питаються, але просять підтвердження цьо­го здогаду.

Дарка не розуміється аж так добре на музиці. Не може перед­бачити всіх вимог такого репрезентативного соло і тільки спочут­ливим серцем відповідає:

– Але ж, напевно, будеш ти співати, хто ж би інший?

– Ох, Попович! – і більше нічого, але хіба ж цього мало?

Учитель співу подає до відома, що до оркестри, складеної з найкращих музик усіх гімназій, з української піде Ілюк і Дани-люк Данко…

Дарка не може не чути, як за спиною шушукаються всі неза-доволені, всі зависні: чому тільки два скрипалі з цілої гімназії? Чому тільки ці два?

Але ці холодні бризки незадоволених не в силі пригасити того вогню сподівань, що спалахнув у Дарчиному серці. Вона захи­щається перед цією неймовірністю, прищурює очі, але „воно“ за заслоною повік перед дійсним світом виростає до казки: міністр звертає увагу на особливого, русявого скрипаля. Хіба ж не будуть відбивати Данкові очі на фоні смаглих облич румунів? Смичок у білих пальцях цього скрипаля хвилює міністра. Він хоче особис­то познайомитися. Говорить з ним і відразу відчуває в ньому май­бутню славу. Тепер нема вже чого шукати Данкові в Чернівцях. Мусить їхати у світ. Бухарест, а потім – переїзд із столиці до сто­лиці, бенкети…

Дарка захищається перед цими огненними мріями, вертить го­ловою вліво, то вправо, але це нічого не помагає: добра русалка накладає їй на голову корону з самих самоцвітів. Дарка дивиться в дзеркало: та ж вона Данкова жінка! Господи, яким прекрасним можуть зробити життя бідної учениці оці добрі русалки!

201

IX

Добра русалка таки не в силі відвернути чорного крила, що нависло над гімназією. Події, що зарисувались були на гімназій­ному небі на початку самого шкільного року, тепер оживали, вста­вали і наступом ішли на гімназію… Конференція!1 Конференція! Конференція!

Слово це наганяло стільки страху, що його, на думку Дарки, можна було б заступити словом „татари! татари!“.

Учителі, ці самі „кохані професори“, що досі тільки читали (хоч це і негарно, але дійсно можна було їх порівняти до „гицлів“, як засідались з арканом на невинних собачок!), щоб „вирвати“ учени­цю, тепер ходять з бундючно-діловими мінами, і треба їх аж про­хати, щоб хотіли питати перед конференцією.

Щось неймовірне!

Коляска вже третю лекцію ходить за професором Мірчуком, як курчатко за квочкою, і безнастанно ціпкає:

питати

– Прошу пана професора… прошу мене питати… прошу мене

Професор Мірчук, буває (не за кожним разом), поверне своє залізне лице і відповість таким самим залізним голосом:

– Коляска була вже питана. Записано. Вистачить.

– Я все вмію. Маю всі слівця, – проситься Коляска і, ніби ненароком, висуває перед нього зошит з гарячими, як кров живої людини, маками.

Мірчук відвертається від порога:

– Учениця, яка не вважає за відповідне держатися шкільних приписів і першого дня науки приходить собі в суконці до школи, найкраще, якби перестала ходити до школи.

Колясці не до жартів від цих слів. Вона з розпукою обер­тається до класи:

нього разу питана? Що я не вміла? Я вам кажу, ну, я вам кажу

Що я не вміла? Я вам кажу, ну, я


– Кіндер*, може, пригадує собі котра з вас, коли я була остан-

1 Конференція – підсумкові іспити в гімназіях. *Діти (нім.).

202

що той бельфер готов ще мені двійку всадити… Здурів старий! Кіндер, я не можу принести додому більше, як дві двійки. З історії й фізики – буде з мене… Попович, ти була вже у нього питана на конференцію? – хоче знати Міці, як стоїть справа її товариш­ки недолі.

Так, Дарка була вже питана. Це пригадує собі ціла класа. Дар-ка нагадала собі ще щось більше: таємний зошит з рожами, що по­мандрував до неї аж з третьої лавки і врятував її із становища, в якому тепер знаходиться Коляска.

Стефа без слова йде до таблиці й певними, спокійними штри­хами рисує грізного, з бровами, як у казкового Прудивуса, профе­сора Мірчука.

Під цим образом друком два слова, параграфи з Мірчукового кодексу:

„Записано. Вистачить“.

– Додай йому ще роги! Я тебе прошу: дорисуй йому ще ро­ги! – захлистується сміхом Кентнер.

– Нарисуй мені копію в чорновику. Я мушу його такого ма­ти! – просить Романовська, колекціонерка фотографій кінових ар­тистів і карикатур учителів.

– Роги! Конче ще роги! – аж тупотить ногами Кентнер.

– Achtung!* – скрикує пів хвилини запізно Косован, бо Мір­чук уже бачить себе.

– Хто це нарисував? – питається ділово.

Ті дві, що були при таблиці, як сполошені горобці, пурхнули на свої місця.

– Я витягну з того наслідки, – заявляє нарешті Мірчук. Ніхто навіть не дивується такій заяві. Само собою, що так повинно бу­ти. Мусить навіть бути.

– Чи учениці знають, що це рівняється зневазі вчителя?

Певно, що знають, чого ж би інакше „зображували“ шановну особу вчителя.

– Як авторка не признається, то я піду до директора і наслідки впадуть на цілу класу.

Увага! (нім.).

203

У класі стає моторошно. Сидір повинна б признатися, до біса! Дехто повертає голову в її сторону. Мірчук не знає жартів!

Що ти на це, Сидір? Нічого. Вона має свідків, що схоплюва­лася двічі, щоб признатись, але Міці Коляска моргнула, щоб не рушалась. Знаками натякнула їй, що „в разі чогось“ вона всю вину візьме на себе. Як має вже мати двійку з латини, то бодай нехай знає за що!

– В такому разі, нехай директор подивиться на таблицю (якось тяжко йому вимовити „на мене“) і сам вирішить, до яких вибриків допускаються в класі типи, що давно повинні знаходитися поза скобками шкільного життя!

Натяк виразний, як білий день. Коляска зухвало висуває голо­ву вперед і дивиться просто на Мірчука своїми скісними, визовни-ми очима: „Прошу, дальше, я слухаю! Прошу!“

Але професор не має що більше говорити. Встає і з розгоном виходить з класи, не зачинивши навіть дверей за собою.

Тоді схоплюється Стефа і кількома помахами губки стирає з таблиці карикатуру.

– Ах! – зойкнула Романовська, – ти, певно, не вдаш уже мені такого в зошиті!

– Тепер нехай приходить директор! – набирає відваги аж те­пер мала Кентнер, – Що побачить?

– Чекай, здається вже йдуть.

Тоді миттю Коляска перескакує через лавку і похапними, недоладними рухами на свіжій ще від вогких язиків губки табли­ці накреслила осла з вухами, такими довгими, як ноги. На хвіст уже не стало часу, бо в коридорі було чути голоси Мірчука та ди­ректора.

– Рятуй нас, Мати Божа, – заголосила Ориська і закрила ли­це долонями.

Перший до класи ввійшов директор (Мірчук – схвильований, злий – став собі поодалік). Елеґантний, як закордонний дипломат, він із суворими бровами приступив зразу до речі. Був уже по­інформований про суть провини, не мав сумнівів щодо того, хто з учениць допустився цього каригідного вчинку. Директор дивився непримирно просто на класу. На таблицю не глипнув ані разу. Видно було, що в нього не має двох думок щодо того, що Коляс-

204

ка встигла вже стерти сліди свого злочину. Зрозуміло, що він довірятиме словам пана вчителя, навіть якби тепер на таблиці не було ні одної риски.

– Хто дозволив собі цей жарт на особу пана професора? Ко­ляска, може, ви скажете нам?

У класі стало тихо, що можна було не мак, а полову сіяти.

– Я питаюся вас, Коляска, хто дозволив собі цей грубий, каригідний жарт?

Він зробив рукою рух у сторону таблиці, і класа завмерла.

– Це ж нечувана нахабність – брати собі за предмет своїх пустот особу пана професора! Я вас навчу!

Директор не докінчив речення, бо рівночасно з його останнім словом рознісся спазматичний, довго, насильно стримуваний сміх. Це сміялася мала Кентнер. Затикала собі уста і ніс, душилася, щоб не вибухнути. Нарешті все те прорвалося, і вона, пірвана цим смі­хом, не могла вже опанувати себе.

Директор і Мірчук крутнули головами на таблицю. Дарці ви­далось, що Мірчук в одній секунді замінився в сіру піраміду піску, що на очах розсипається в порох. Директор порскнув сміхом (і справді не можна було не сміятися з цього осла з вухами до зем­лі і без хвоста), але миттю заволодів собою, ніби затягнув його ка­шель, він відкашельнувся, стягнув грізно брови і, поки відчинив рот, Коляска вже сама встала:

– То я нарисувала, прошу пана директора.

– Я з вами не маю нічого більше говорити, бо від сьогодні не вважаю вас ученицею нашої школи. Забирайте свої книжки та йдіть додому. Поговорю з вашим батьком. Завтра нехай він прийде до мене до канцелярії.

– Завтра неможливо, прошу пана директора, бо завтра татко має комісію. Може, позавтра?

– Мовчіть і виносіться геть з класи! – директор був щойно тепер направду лютий.

Коляска в покорі зібрала книжки (виглядало так, що вона давніше спакувала собі їх), поклонилася чемно обидвом панам, а вже від дверей гукнула товаришкам досить голосно:

– До побачення, кіндер!

205

Директор стиснув кулак, ніби хотів дати ще штовхана на доро­гу цій роззухваленій учениці, але згодом спокійно розтулив кулака. Певно нагадав собі, що оце „до побачення“ могло бути звичайною формою прощання.

– Поводьтеся спокійно! Я маю з паном професором дещо пого­ворити, – наказав ученицям з четвертої класи і вийшов, забравши розболілого від обурення Мірчука.

Тепер класа „кинулася“ на Кентнер. Вона вже не сміялася. Стояла з винуватими, ще вогкими від сміховного плачу очима й оп­равдувалася, як уміла:

– Забийте, заріжте… посічіть мене на кусники, я не могла… Слово чести, я не могла… як я подивилася на того осла, а дирек­тор ще як сказав, що то „пан професор“, то в мені щось трісло.

– А тепер через твій сміх виженуть Міці зі школи. Приємно тобі буде?

Кентнер приблідла.

– Не бійся, Ольго, – з серцем заспокоїла Стефа Сидір малу гріховницю, – не виженуть Міці! Пан Коляска дасть тисячу леїв на фізичний кабінет, Міці перепросить Мірчука, і все буде гаразд.

– Ая, буде гаразд… – по-дитячому опиралася при своїм не­щасті Кентнер, але сама бачила, як дуже заспокоїли її і всіх слова Сидір.

– Це янгол, не дівчина, – шепнула Романовській Дарка про Стефу. Стефа, мабуть, почула цю заввагу на себе, бо почервоніла раптом. Наблизилася до Дарки, закинула їй руки на шию і приту­лила її до своїх запашних, як свіже сіно, грудей.

Дарка почула, як її гарячого лиця торкнулося щось гладке, оксамитне, і цей поцілунок, навіть не устами, а тільки поверхнею лиця, значив для неї більше, як усі слова, більше, як присяга.

Здавалося Дарці, що над їх головами злетіли два білі голуби і замість них обмінялись поцілунками, шепнули-воркнули собі щось до вушка і полетіли далі…

Справді, так виглядало, якби Дарці хтось украв мову. А про­те її перші слова до Стефи, „найліпшої товаришки“, не були такі ясні, як вони обидві бажали б собі цього.

– А тепер уже скажеш мені, куди ти ходиш у четверги попо­лудні?

206

Стефа заткала їй уста долонею. (Дарці знов пригадалося свіжо-скошене сіно. Чи є на світі така колонська вода?).

– Не говори так голосно! Тепер уже не буду мати тайн перед тобою. У четвер будеш уже все знати, а поки що – мовчи. Мов­чи, як гріб, – кладе ще раз свою долоню на Дарчині уста гарна Стефа.

Тепер Стефа бере Дарку за стан і заводить її до своєї лавки. Чергові й останні дві години – рисунки. Єдині години, коли мож­на міняти місця. Професор рисунків, відомий у Чернівцях худож­ник, займається тільки тими ученицями, які цікавляться цим пред­метом. Учениці рисують з довільних моделів.

– У нас так, як в академії, – каже Стефа, що і там була з батьком.

Дарка з цікавістю, що межує з подивом, дивиться на виповне­ну Стефину теку з рисунками.

– Так багато… Коли ти все це нарисувала?

Стефа розв’язує блакитні стрічки теки:

– Нема такої днини, щоб я не рисувала… Нічого іншого не роблю… Тільки рисую та малюю. Хочеш подивитися на мої шкіци?

І вона розкладає здовж цілої лавки обличчя людей, дерева, доми, звірята, цвіти, людські руки, самі профілі, роги вулиць, далекі обрії…

– О, яка гарна! Хто це? – займає Дарчину увагу голівка яко­гось дівчатка.

– Це татко купив раз на вулиці в одного хлопця гіпсову голів­ку… Я її відрисувала… Татко купив її, бо хлопець казав, що го­лівка зветься „Сліпа дівчина“. Дивне, правда? Адже всі людські обличчя з гіпсу виглядають так, наче б були сліпі…

– А це? Хто це? Стефа!! – аж скрикує голосно Дарка і ди­виться просто Стефі у вічі, щоб та не мала часу підфальшувати, підміняти правди.

– Ти впізнаєш? – радіє Стефа-художниця.

– Так, це ж профіль Данка.

Аж тепер Стефа бентежиться, аж тепер, коли промайнула пер­ша радість молодого художника, радість, що твір так живо нага­дує ориґінал, аж „впізнати“.

207

– Данилюк брав уроки гри на скрипці в професора Лєві. Від нас з першого поверху було добре видно, як вони грали обидва на партері. Ти знаєш, де живе професор Лєві? Ні? Просто проти нашої вілли. І мені прийшла одного дня думка нарисувати його профіль. Ти не вважаєш, що Данилюк має дуже характеристичний профіль? Така гострогранчаста борода – це дуже характеристичне для всіх артистів.

Дарці вихоплюється необережно:

– Данко казав передати тобі привіт. Він казав, що ви мали по­знайомитися…

Стефа червоніє так, що аж Дарці стає неприємно.

– Ні… ніколи так не було… з тим привітом, то хіба жарт. Все одно ти подякуй йому. Ні, не дякуй, не треба… то хіба жарт, ми ж незнайомі.

І вона скоренько, заки ще Дарка встигла надивитись, збирає людей, міста, руки, профілі, звірята, цвіти, сліпу дівчину, Данка – і ховає до теки.

– Пусте! – сміється Стефа й бере Дарку за обидві руки. – Правда, що пусте? – хоче перемінити у щось жартівливе своє схви­лювання, свою таку очевидну радість, що раптом спалахнула в ній.

„Боже! Та ж вона любиться в Данкові“, – усвідомлює собі якось в один мент Дарка.

І той наглий перестрах, що його підпалює ця свідомість, уже хвилиночку згодом переходить у щось дуже тепле й сердечне: якась незбагнута тайна зависла над ними троїма, тайна, що звела її із Стефою і кинула одну одній в обійми.

Після молитви просить Стефа Дарку:

– Проведи мене сьогодні додому. Я пішла б з тобою, але в нас точно о першій обід.

За брамою школи стає дивно ясно. Тією прозоро-білою яс­ністю, що будить у душі щось незвичайно м’яке. Перший сніжок!

Безшелесно злітають з висот білі конфетті і, ледве торкнувшись своїми крильцями землі, гинуть в калюжах. Ті, що причепились до рам вікон, ліхтарень, берегів тротуару, як холодний, білий мох, пригадують іще своє існування. Бадьоріші чіпалися гострих голівок залізних штахетів і одягали їй у чепурні, черкеські білі шапки. Дарка відкинула голову взад, наставляючи лице під сніжинки: пер­ший сніг!!

208

Перший сніг як перший поцілунок, завжди розколихує в душі людини якусь сумовиту радість, що їй ще поети не винайшли імен­ня. Стефа зняла рукавичку і витягнула назустріч молодим сніжин­кам теплу руку: надлетіла їх пара і, ледве торкнувшись теплої ру­ки, перестали жити.

На гайворонську Стефину гривку надлітають сніжинки і зна­чать її білим віночком з дуже зрадливого самоцвіття.

– Боже, як гарно, коли паде перший сніг… як гарно… – ле­пече Дарка.

Стефа із сніжинкою на віях:

– Сьогодні якийсь особливий день… чи не так? Все щось но­ве і все таке гарне… Як прийду додому, буду грати… на фор-тепіяні Schneeglöckchen*.

Дарка не розуміє гаразд: чи це назва квітки, чи може, справді, десь є такі дзвіночки, що тільки тоді озиваються, коли паде сніг…

–Я ні на чому не вмію грати. Мамця думає, що я не маю слу­ху, і не хотіла посилати мене на фортепіяно… Не вмію ані так ма­лювати, як ти (хотіла ще додати: ані половину твоєї краси не маю!), але я все так відчуваю… Так відчуваю, тільки переказати цього не вмію нікому… Та і кому це може бути цікаве?

Голос Дарки, як цей сніжок, безшелесний і пестливий. Стефа тулить її до свого плеча.

– Я дуже, дуже рада, що ти моя товаришка. Моя найліпша по­друга. Я завжди мріяла про таку, як ти, дівчину, щоб могла так все відчувати, все розуміти… Правда? Часом так хочеться мати когось близького коло себе… часом так хочеться комусь дещо роз­казати, правда? – і, ніби на доказ, питається:

– Скажи мені, але так щиро… зовсім щиро: Данко Данилюк направду казав мене вітати? Направду?

Голос Дарки заломлюється, можна сказати, перестає жити, коли вона вимовляє оце:

– Так…

– Так? – ще раз хоче чути потвердження цієї великої, радісної новини Стефа.

*Пролісок (нім.). Можливо, йдеться про фортеп’янну п’єсу П. Чай-ковського з циклу „Пори року“.

209

І Дарка знову добуває із себе оце смертельне:

– Так…

– Ходи! – не пам’ятає себе з радости Стефа, – ходи до ме­не… Я заграю тобі Schneeglöckchen. Ні, таки ходи…

Дарка стоїть і дивиться на Стефу. Так дивиться, якби вся її душа злетіла до тих очей і перетопилася там в один сердечний во­гонь. Врешті спромоглася на слово:

– Не піду тепер до тебе… у вас, десь тепер, обід… Па! Іншим разом, добре?

– Не йди! Не йди ще! – гукає Стефа, – Зачекай, я тобі за­граю!

Але Дарка не чекає на музику з Стефиного вікна.

X

Таємний четвер має перед собою досить стрімкий поріг – сере­ду. Останній урок румунської. Остання передконференційна годи­на. Тому треба вчитись, вчитись, вчитись… Ще один, ще два дні, а потім, потім попросить Дарка пані, щоб дозволила їй раз виспа­тись дванадцять годин. Ах!

Румунська читанка з повитягуваними, ослячими вухами, виму­чена і непривітна, наводить тільки сонність. „Міоріца“1 – ця чарівна овечка не може ніяк так заворожити, щоб той вірш з трьо­ма „чабанами“ знайшов собі місце в Дарчиній пам’яті.

Pe un picior de plai, Pe o gurã de rai…*

читає

найменше п’ять літ

Дарка й думає водночас: „Це мальовило на стінах – має

Iata vine-n cale,**

1 Румунська пасторальна балада. Вважається однією з вершин румун­ського фольклору.

Десь в маленькому краю, / Де земля є райська… (ðóì.). ** Ось ідуть стежиною (ðóì.).

210

– „Мої черевички зовсім втратили форму. В чім я піду на Різдво до церкви“.

Se coboara la vale.*

– „Так біло всюди… Десь у нас у садку вже є сліди зайчих ніжок“…

Вона пересідає від вікна в куток отомани, з отомани – до печі, а звідти – знову під вікно. Але ті три череди овець із своїми ча­банами ніяк не могли зійтися в Дарчиній голові.

– Вірш мусить влежатися в пам’яті, – вигребує думку, що її не раз повторяв татусь, коли вона ще приватно вчилася.

За вікном „біла сила“ – сніг – зовсім перемогла „чорну си-лу“ – землю, – думає Дарка, наче б комусь казку оповідала. Вечір, не призвичаєний до засипаних снігом доріг, припізнюється того дня.

– Лідко, а якби я „здала“ вірш Івасюкові, то мала б з україн­ської „дуже добре“?

Лідка завжди все знає, коли йдеться про шкільні справи.

– Так, бо ти мала задачу „дуже добре“.

Дарка колись-колись вчила для таткової приємности Шевчен-кове „Посланіє до живих і мертвих“. Тепер, аж дивно, у пам’яті мало що пропадає! – повторює його собі ще раз і ще раз, а за третім разом може вже йти перед пана професора.

На ранок знає Дарка „Міоріцу“ напам’ять згори вниз. Наче добрі карлики за ніч повкладали їй строфи в голову.

– Лідко, ану питай мене! – не може з дива вийти Дарка.

– Добре, добре… бо цей вірш, здається, буде питати Мігала-ке „на класи“!

– Може питати собі. Може до товариства покликати і самого директора. І самого міністра.

В середу, як звичайно, перша година – румунська. Хоч, власти­во, не повинно так бути, щоб найнеприємніший предмет класти на першу годину і відразу знеохотити ним учениць до решти предметів.

Лідка добре казала: ще не втихли від скрипоту лавки, як до класи ввійшов Мігалаке із записником. У класі в млі ока стало так тихо, що можна було чути, як за піччю павук пряде свою сітку.

Сходять вниз долиною… (ðóì.).

211

Мігалаке скинув плащ (на першу годину в середу він приходить завжди у плащі), вийняв з-під поли румунські зошити. Класа стри­мала віддих. Але це ще не все: він виймає і відчиняє свій запис­ник. Класа завмерла. Цей румун хотів би всіх подушити, бо поволі (яке йому діло, що шістнадцять учениць перестало віддихати!), по­волі відчинив записник, перейшовся з ним по класі туди і назад, підсміхнувся до значків в ньому, підморгнув до класи, хоч нікому тепер жарти не в голові, перечекав і нарешті озвався:

– Питатиму тільки тих учениць, щодо яких маю сумніви. Не хотів би я, щоб котра-небудь з вас відчувала себе покривдженою. Ті учениці, що понаписували задачі на „дуже добре“, теж не бу­дуть питані… Задача була вже така легка, що коли ще й її не по­трапила котра домнішора написати бодай на „добре“, то я справді не маю з нею про що більше балакати. Тоді поговоримо при кінці року при панові директорові…

Виклавши своє „вірую“, він розглянувся по класі, яке вражін-ня зробили його слова. Ті, що були певні свого „посереднього“, могли тепер свобідніше віддихнути. Засуджені на двійку з румун­ської були бодай забезпечені перед новими тортурами. Тепер усі муки непевности, всі побоювання за виграну, всі муки очікування звалилися на голову тих кількох „сумнівних“.

– Домнішора Оріховська!

Наталка схопилася з червоною, як листок півонії, плямою на лиці. Не тому, щоб боялася чого-небудь. Кажуть, що за чотири роки не було такого випадку в класі, щоб Оріховська не відповіла вчителеві. І не було такого випадку, щоб Оріховську приділювати до ряду „сумнівних“. Дарка глянула на Оріховську: лапчастий ли­сток півонії зазначився ще виразніше на лицях, зате береги ніздрів пожовкли, як у мерця. Руки лежали на лавці, як окремі, відірвані від решти тіла, предмети – штивні, восково жовті.

– Ви, домнішора Оріховська, на початку року зробили мені докір, що я не вмію добре вчити.

Всі сподівались, що відважна Оріховська заперечить цій оче­видній напасти. Але вона не обізвалась. Не ворухнула навіть очи­ма. Дивилась, як і раніше, румунові на краватку.

– Докір такий – дуже немилий для професора… Особливо, коли цей професор має тільки рік практики за собою… Але ви не

212

бійтеся, що я буду мститись на вас за це. Між румунами є й шля­хетні, домнішора Оріховська!.. На сьогодні був завданий вірш „Міоріца“. Я знаю, що ви вмієте його бездоганно напам’ять, домнішора Оріховська, але знаю й те, і ви це знаєте, що ви вмієте декламувати. А від учениці з четвертої гімназійної вимагається вже й декламації. Так, домнішора Оріховська, коли б я хотів, то я міг би вам дати „погано“ з самої декламації. Очевидно, я цього не зроблю. Не зроблю тому, щоб доказати домнішорі, що румуни зовсім не такі лихі люди, як вона собі думає. Оцією вашою від­повіддю, коли б я хотів, міг би я попсувати вам ваше традиційне „дуже добре“. Тому ви скажете нам тільки дещо про рід поезії, до якого належить цей вірш, і кілька слів – про його будову. Коли пригадаєте собі, то скажете ще нам і те, де ми знаходимо в ру­мунській літературі його наслідування.

На око – питання просте і легке. Учитель, що має нагоду по-мститись на учениці за якусь там уразу, несподівано виявляється шляхетним і, як у казці для розумних дітей, за зло платить доб­ром. Все це було б таке звичайне, коли б та учениця вміла бодай говорити свобідно по-румунськи. Тільки ті, що їх примушувано вчитись чужою мовою, знають, наскільки легше вивчити цілу сто­рінку напам’ять, ніж сказати „власними словами“ два речення. Цих кілька фраз, завчених і присвоєних, що ними зверталися учениці четвертої класи до вчителів-румунів, у такій відповіді не можна використати. Навіть, коли б Оріховська пригадувала собі що-не-будь з того, що питає її Мігалаке (в цій хвилині присягнула б на життя батька та матері, що про таке вона не чула з його уст!), то все одно дістала б „погано“ з граматики. Сяк чи так, присуд на неї вже підписаний. За секунду буде виконаний. Все ж її думка шукає якогось виходу. Її мозок працює. Чути в повітрі, що він не сам один. П’ятнадцять істот напружують свою волю і пам’ять, щоб хоч „для себе“ пригадати собі щось з тих річей: коли це було, як?

Врешті Оріховська з визволенням тре рукою по лобі. Є.

– Пан професор не згадував про це.

Класа віддихає. Розв’язка така проста, але на неї може дозво­лити собі тільки найкраща учениця в класі.

Мігалаке спирається ліктем об стіл так, що його обличчя наби­рає солодку, скісну позицію:

213

– Чи ви справді не пригадуєте собі, чи рахуєте на мою корот­ку пам’ять?

Оріховська вже в першій половині речення схоплює думку і червоніє вся так, якби внутрі її відчинилися жили і залили її га­рячою кровю:

– Я ніколи не пробувала рятуватись неправдою…

І, не чекаючи дальших запитань, сідає. Коли б вона цей рух виконала скоро, трохи заскоро, то це виглядало б на визов учите­леві. Відомо ж, що учениці не вільно так довго сісти, як довго вчи­тель питає її, або тільки задумується, чи кинути учениці ще якесь питання. Але Оріховська сідає спокійно. Можна сказати, чемно, без образи для вчителя і самоприниження. І лице в неї спокійне, безвиразне. Може, тільки на один тон рожевіше, як звичайно.

Мігалаке якось нервово розглядається по класі: „Чи дійсно всіх так покинула пам’ять?“ Ще трохи і він сам попаде в сумнів: гово­рив він про щось таке чи тільки мав намір?

– Ніхто не пригадує собі? – ще раз питається класи.

Класа дивиться на нього тупим поглядом. П’ятнадцять мозко­вих апаратів застрайкували, а без них пам’ять безсила. Коли Орі-ховська, сама Оріховська, не пригадує собі, то… цього досить, щоб вимовити у себе, що про щось таке ніколи інші не чули.

– Домнішора Підгірська, ви теж не пригадуєте собі, що я го­ворив про будову вірша „Міоріца?“

Ціла класа повертає очі на Ориську. Ця встає бліда, з напів-відчиненими устами, непритомна з переляку. Беззвучно робить кілька порухів губами, наче ловить повітря, і не сідає, а сховзу-ється по побічниці на лавку.

– Подивіться у свій румунський зошит, – завзявся Мігалаке.

Ориська бере слухняно зошит, але пальці так тремтять у неї, що вона мусить цілою долонею повертати картку за карткою. Міга-лаке присідається до Ориськи (попліч з ученицею!) і сам слідкує за кожною карткою. Так найкраще, бо Ориська, напевно, не відрізняє букв. Раптом затримує Орисьчину руку, коли та хоче сягнути по нову картку. Чекайте: 2-го жовтня ц. р. професор Міга-лаке пояснював формальну сторінку вірша п. з. „Міоріца“ учени­цям з четвертої класи. Кладе свою випещену руку на Орисьчин зошит:

214

– Чи й тепер не пригадуєте собі нічого, домнішора Орі-ховська?

Оріховська встає і раптом сідає:

– Ні.

Зате класу пронизує якийсь промінчик. Іде шепіт від лавки до лавки: „Стривайте, тільки стривайте, чи не було це тоді, перед ру-ханкою? Ага, чи не говорив тоді Мігалаке щось про якісь народні рими? Ах! Можливо. Як же ж, дуже можливо! Тільки це було от так, мимоходом. Навіть не казав записувати своїх слів. Та що там! Половина учениць була вже в гімназійній аулі. А на чергово­му уроці він не згадував навіть про те. Це вже найкращий доказ, як мало ваги прикладав він до цих своїх кількох завваг про „Міоріцу“. Аж раптом сьогодні, коли йшло про Оріховську… Не-чуване!“

– Домнішора Оріховська, чи не будете відповідати?

Оріховська знову скоро встає і сідає:

– Я не вмію.

На це слово якраз і чигав пан учитель вже цілої пів години. Пів дорогої, передконференційної години він присвятив для того, щоб почути це слово від Оріховської.

Тепер він з тріюмфальним обличчям звертається до класи:

– Ви чули, що відповіла мені домнішора Оріховська, яка має претензії до найпершої учениці в класі? Домнішора Оріховська перед цілою класою признається до того, що вона непідготована з матеріялу. Нехай же не має до мене жалю за те, коли я на кон­ференції зроблю згідно із своїм сумлінням. Самі ви бачили, що я хотів домнішорі Оріховській полегшити відповідь, бо я розумію, що значить – не знати іншої ноти на свідоцтві, крім „дуже доб-ре“. Та найкраща воля вчителя може розбитись об таку відповідь, як я оце одержав від домнішори Оріховської.

Він витирає чогось шовковою хустиною обличчя і нахиляється над журналом. Дарка дивиться на густі мички волосся і думає тро­хи що не вголос: „Тепер Наталка повинна б підійти до нього і плю­нути йому в саме лице“. Але ані Наталка, ані ніхто інший в її за-ступстві не зважуються на це.

Мігалаке підводить голову і Дарка на мить зникає з лиця кла­си: тепер черга на її букву, на „п“.

215

– Домнішора Романовскі, нарисуйте нам ці три шляхи, якими йшли молдован, унґурян* і той, із Вранчі1.

– Ой, чому ж він мене не питає? – присувається із своїм три­вожним шепотом Дарка до Ориськи. До Ориськи, бо Оріховська відгородила себе від класних справ і товаришок рівчаком на пе­реніссі, мов середньовічним муром.

– Бо ти маєш „посередньо“, – підшіптує їй Ориська і щасли­ва, що Дарка заговорила до неї, присувається ближче до Дарки.

– Направду? – торкається Дарка губами Орисьчиного лівого уха.

– Псс! Так!

Тепер Дарка повірила. Тепер, коли захистила власну голову (велику правду каже народ: сорочка ближча від кожуха), вона всіма своїми нервами переймається нещастям Романовської. Цей румун хіба збожеволів сьогодні дорешти: казати визначувати шля­хи, якими колись мандрували (а може й не мандрували?) три ча-бани-бурлаки. Так питати може тільки Мігалаке!

Романовська держить великий, новорозпочатий кусник крейди, як цукерок, і з усмішкою дивиться на вчителя: „Чи вона має таке питання брати серйозно, чи, може, це тільки жарт молодого ще професора?“ Її очі спокійні, усміхнені. Занадто не вірить вона в серйозність запитання, щоб боятися.

– Що я маю робити? – питається весело.

Мігалаке відповідає ділово:

– Нашкіцуйте кордони Роминіїмари**, закресліть Молдавію, зазначіть, де Румунія межує з Угорщиною, визначіть Вранчу, а по­тім скажете нам вірш і покажете на карті, куди мандрували трей чобань***.

Білий, гранчастий цукерок у пальцях Романовської починає тремтіти. Востаннє посилає запитний погляд Оріховській. Ця зни­зує плечима: абсурд. Всі постаті у вірші леґендарні, недійсні, як же ж можна визначувати їм на карті шляхи?

*угорець (рум.).

1 Історичний край у Східних Карпатах. **Великої Румунії (рум.). ***три чабани (рум.).

216

Романовська глипає ще раз на Мігалаке. Він чекає. Заклав руку в кишеню, висунув одну ногу наперед і чекає. Тоді непевна рука найкращої рисівнички на цілу школу нарисовує щось, ніби дуже невдалий, розлізлий бублик.

– Що ви рисуєте, домнішора Романовська?

– Румунію.

Мігалаке закладає ще і другу руку в кишеню і поволі з очима вперед, як два роги, підходить до Романовської:

– Як ви сказали? Я не дочув добре…

– Румунію, так, як пан професор казали, – ніби дивується, ніби оправдовується Романовська.

Мігалаке майже вирвав їй крейду з рук:

– Можете не рисувати. Учениця, яка не знає, як називається держава, в якій вона живе, яка не вміє елементарно означити гра­ниці тієї держави, може йти на місце.

Але Романовська і думки не має йти на місце. Цупко стулила крейду в кулаці і не поступається. Вона підготована з матеріялу, і її повинні питати. Це її право. Мусить знати, за що має одержа­ти це неминуче „інсуфічєнт“*. Га, розуміється, вона прекрасно знає, так само прекрасно, як і вчитель, за к о т р у відповідь діста­не вона те „інсуфічєнт“.

Але Романовська належить до справедливих. Хоче, щоб цей акт кари чи помсти відбувся формально.

– Я підготувала урок, прошу пана професора. Прошу мене пи­тати.

– На місце!

– Прошу мені сказати, з чого я дістала „недостатньо“. Мене будуть дома питатися, я мушу знати, що я маю відповісти… – її голос починає вже втрачати свою рівновагу.

– Ага, ви конче хочете знати, за що? Бо мені так хотілося, бо мені сподобалося виказати вас на конференції з румунської. Мо­жете це переказати своїм батькам. Можете покликатись на мене, я не відцураюсь своїх слів. Розумієте тепер?

Романовська виконує блискавично відрух, мовби збиралась ки­нути крейду, але за секунду кладе крейду на підставку, повер-

незадовільно, погано (рум.).

217

тається рвучко і біжить до лавки. Очі по береги виповнені слізьми, але ці сльози настільки мужні, що не скапують.

Класа вже не чекає нових несподіванок: Оріховська і Рома-новська переможені. Що ж може ще бути страшне чи цікаве? Нічого. Справді нічого більше. А все ж приходить несподіванка, коли Мігалаке таким собі звичайним голосом викликує Косован:

– Домнішора Косован, задекламуйте нам „Міоріцу“, бо якось сьогодні не йде нам з нею.

Косован декламує вірш рівно, безпристрасно, як зозуля з го­динника.

– Дуже гарно. Прошу сідати. Тепер, домнішора Підгірська, роздайте румунські зошити.

Ориська з червоними вушками, зашаріла від щастя, яке її зустріло, безшелесно розносила зошити, як Божі дари.

Дарка розгорнула свій зошит і зразу закрила його окладинкою.

– Я маю „форте біне“, а ти? – витягнула шию Ориська.

Дарка зморщила лоб. Самопевність Ориськи шмагнула її, як ремінний батіг.

– Я маю „мінус суфічєнт“*, зате з української задачі маю „ду­же добре“! А це важливіше!

– Пс! – остерегла хвилинку запізно Ориська, бо Мігалаке вже почув.

– Що ви кажете, домнішоро Поповіч?

І, не чекаючи на Дарчине оправдання чи вияснення, почав сміятися сам до себе.

– Сідайте, сідайте, домнішора Поповіч, бо шкода часу!

– Я маю „мінус суфічєнт“, що тепер буде? – звірюється Оріховській Дарка з усією щирістю свого страху.

Оріховська бере її під лавкою за руку:

– Я маю велике „форте біне“, але це одне й те ж.

мінус задовільно (рум.).

„Але я не була питана, – заспокоює саму себе Дарка, – ад­же я не була усно ані разу питана… Я могла усно вміти на „ду­же добре“, тож навіть якби я мала задачу „недостатньо“, то він не сміє мене виказати на конференції. Це було б безправство… ні, навіть тому румунові, що нікого не боїться тут, навіть йому цього

218

не вільно робити. Татусь міг би звернутись до директора, до візи-татора, до самого міністра. Я ж не була питана… ані разу пита­на, – захищається відчайно перед маревом „недостатньо“.

– Я не була ані разу питана, – каже врешті впівголоса Орі-ховська і знов чує відповідь, яка нітрохи її не заспокоює:

– Я ж була питана, і що з того? На одне виходить.

Чистилище триває аж поза дзвінок. Врешті, коли ноги під лав­ками починають ставати щораз більше нетерпеливі, а лавки зачас-то поскріплюють, Мігалаке виходить. На порозі поправляє плащ, що зсунувся йому з одного плеча і каже, що домнішори не повинні так квапитись. Багато з них має час і ще насидяться у четвертій класі, і нарік. Еге ж!

Як тільки Мігалаке зникає в коридорі, четверта зала вмовкає. Всі в німому, нерішучому очікуванні дивляться на Оріховську. Їй сталася найбільша кривда, вона послужила за найяскравіший при­клад, як у цій, своїй, рідній школі потоптано постолом всяку спра­ведливість, прогнано правду на очах всіх…

Але треба бути дитиною Буковини, щоб зрозуміти, що ця ук­раїнська гімназія була інша від усіх на світі. Це був не тільки будинок із шкільним інвентарем і площею. Ті люди, що вчили, – це були не тільки вчителі з дипломами, параграфами і журналами.

На довгі роки перед війною цей самий будинок був символом централізаційної германізаторської політики Австрії, а люди, що в ньому навчали, безоглядно і послідовно йшли до тієї єдиної мети. Історія нічого не пускає повз вуха: об ці мури розбилося не одне існування, не одне людське світле майбутнє розсипалося на крих­ти, не видержавши напору цісарської політики.

Потім (історія любується інколи в раптових закрутах), одного дня з нагоди смерти чи вступлення на престол когось з цісарсько-королівської родини, на українській державній гімназії побіч чор-но-жовтого1 замаяв і жовто-блакитний прапор. З того часу війну­ло від цих мурів іншим духом. Сюди почали приїжджати селян­ські діти, ті, що говорили рідною мовою „булька“, але по-німецьки не сказали інакше, як „алзо“*. Приїжджали неприготовані, як слід,

1 державні австрійські кольори.

*отже (нім.). Йдеться про пом’якшене (альвеолярне, середнє між твер-

219

в чоботях з підковами і залежаних кожухах, але від чого була „українською“ гімназія? Все тут можна було „щось зробити“. Не шляхом протекціонерства і візитних карточок послів (це були ті не­повторні часи, коли записка від депутата вистачала, щоб неприго-товану дитину прийняли до гімназії або пропустили при матурі!), але на основі тієї сердечности і добросердечности, що запанувала тепер в цій школі. Творилися нові сили в народі, народжувалися нові цінності, устійнювалася традиція.

А потім – приватна гімназія, вже за румунів. Дівчата могли були, коли їх не приймали до державної гімназії, розбрестись по чужих: німецькій, румунській, навіть жидівській школах. Але для чого була традиція? Притулилися в цій самій гімназії, прийнявши тільки для форми назву приватної школи. Залишилися ті самі вчи­телі, ті самі лавки, те саме подвір’я, ті самі звичаї… І раптом хтось, хто по закону не має навіть права навчати, непокликаний, небажа­ний топче традицію кількох поколінь, плює на ту сердечність, яка завжди панувала в цій школі між учителями й ученицями, і нама­гається цю школу зробити чужою, ненависною…

Ще ніколи самоволя вчителя не була така безоглядна! Правда, в історії української чернівецької гімназії записані чорним вуглем імена кількох учителів – одного філолога, одного математика і ще одного, – які любили долю учня важити у своїй долоні… але навіть у них кожне „погано“ було бодай „про форма“ законне. Ще ніколи в цих мурах не впало з уст жодного професора таке цинічне, визовне:

– Дав я тобі двійку, бо мені так хотілося, а ти можеш іти на скаргу до Бога.

Сьогодні від цього румуна-недоучки падає цей удар. Удар, який може викликати тільки дві, протилежні собі реакції: придави­ти до самої землі або роз’юшити до боротьби.

Тому тепер усі дивляться на Оріховську. Від неї повинен пі­ти знак. Вона, і ніхто інший, має бути тією, що перша має дати гасло.

дим і м’яким) [л] в українських говірках Буковини і подібне до нього [л] в німецькій мові, яке гімназисти, однак, вимовляли твердо, тобто не­правильно.

220

Дарка тихенько, незалежно від подій, питає себе, що буде те­пер з нею і не чує відгоміну на свій запит. Вона теж почуває те саме, що і всі: вона тільки готовий до походу солдат, який чекає на наказ, куди йти… Дарці хочеться ще глянути саме тепер в Орисьчині очі, але їх не видно, бо їх нема. Ориська так глибоко прислонила їх повіками, так міцно, так щільно обгородила чоло і скроні долонями, що Дарка бачить тільки розділ посередині Орисьчиної голови.

Оріховська підводиться на ввесь зріст, і всі, крім Орисьчиної голови, повертаються до неї. Вона тре рукою чоло, ніби випогіднює його, відвертає голову взад і повертає до класи усміхнене обличчя. Так, Оріховська сміється!

Але ж це не те, чого чекали від неї. Мала Кентнер з жалісним, розчарованим лицем повертається на всі боки: що це?

В останніх лавках хтось шарудить папером під лавкою – шу­кає за другим сніданком.

Вся напруга, все важливе й смертельно небезпечне приснуло від цієї усмішки Оріховської. Навіть Стефа Сидір, зв’язана з Оріхов-ською якимись таємними, нерозгаданими узами, у здивуванні мор­щить свій гарний, як цяцька з цукру, ніс.

Оріховська, не скидаючи усмішку з уст, промахує собі рукою дорогу до печі. Тут її місце. Звідси, як з балкону, бачить вона перед собою всіх. Тут, з цього місця, хоче вона сказати щось до класи. Винятково тепер хоче вона сказати щось до класи, ота маломовна, вища понад „юрбу“ Оріховська. Вона закладає руки за спину і недбалим, анітрохи не „важним“ голосом питається насамперед Кентнер:

– Ти хотіла б, Ольго, щоб я плакала? Сміхун з тебе! Та ж Мігалаке не дав мені „недостатньо“ з румунської! Він – „фай-ний хлоп“, правда, Підгірська? І знає, що я вмію те, що він каже нам уміти… Але треба було якось покарати мене за те, що мені не сподобалися румунські поезії… Навіть Романовська по сьогоднішній двійці буде в Мігалаке підписуватися „Рома-новскі“. Мігалаке знає, що робить. Я певна, що якби він зараз повернувся до класи і спитав, кому подобається те, що ми вчимо­ся румунської, мов папуги, то три четвертини класи підняли б до­гори руки…

221

– Не маєш права ображати нас! Яким правом говориш, що ми… що ми всі… ти не можеш знати!

Косован ніколи не була добрим промовцем, навіть тоді, коли урок знала напам’ять, а тепер хвилювання зовсім попутало їй язик.

Оріховська серйознішає:

– Тебе направду ображають мої слова, Косован? Це добре… Можливо, що трапиться нагода показати Мігалаке, що ми його любимо так, як він нас. Побачимо, скільки тоді з вас пам’ятати­муть ще про сьогоднішній день. Ти, Романовська, не сміши себе і не посилай батька на скаргу до директора, бо тут директор є Мігалаке – не Кваснюк… зрештою, це все одно…

– Директор – українець... – замітила скоренько Кентнер. Хтось розсміявся з цієї очевидної правди. Тільки Оріховська здивувалася:

– Так?

– І ти будеш мати „недостатньо“ на свідоцтві? – по-лукавому була цікава Лідка.

– Або що? Ми тільки помінялися нотами з Підгірською. Не дивіться на мене, як на диво яке. Ідіть, провітріться, бо зараз на годину задзвонять.

Але всі, розчаровані, обмануті у своїх сподіваннях, не рушають-ся з місць. Навіть ті, що люблять спокій і порядок над усе, хочуть впевнитись, що „все буде, як досі“.

Тоді Стефа Сидір вдарила долонею по лавці в цю цікаву тишу:

– Що ви позамінювалися в каміння чи що? Гайда на перерву! Наталко!

Вона бравурним рухом потягла за собою Оріховську. І Дарка бачила, як ця недоступна, горда Оріховська відвернула вбік своє лице й заламала пальці.

– Коби я могла так терпіти мужньо, як вона… Коби я могла цього навчитися… – подумала собі Дарка. Стояла сперта до од­вірка, і ніхто не звертав на неї уваги. Вона воліла думати про Орі-ховську, воліла гострим рильцем роз’ятрювати своє самолюбство, яке раз у раз ранила Стефа, ніж думати про сподівану двійку, що нависла над нею. Тільки про це – не чути, тільки від цього чим-небудь і ким-небудь відігнати свої думки!

На „українській“ знову трапилася мала подія. Маленький, нічим незамітний прищик на людському організмі, до якого ніхто

222

не прив’язує значення, який навіть не болить, аж – згодом вияв­ляється, що це рак.

Коли дівчата подали вірші на приватні уроки, професор Мірош ще раз прочитав назви творів та прізвища учениць.

Тоді встала Оріховська:

– Зайшла помилка, прошу пана професора, я подала не „При-чинну“, а „Кавказ“.

Учитель Мірош глянув у список ще раз:

– Оріховська, ви подали „Причинну“.

– Ні, прошу пана професора…

Професор Мірош відклав окуляри і список:

– Чому не хочете зрозуміти мене, Оріховська? Вам дістанеть­ся доволі на цій конференції і без „Кавказу“…

Оріховська залишилася непримиренна:

– Коли так… то прошу мене загалом скреслити…

Учитель без дальшого слова взяв олівець і одним почерком пе­рекреслив впоперек записник. Потім, не дивлячись на класу, пішов до вікна, сперся руками об раму й так стояв мінуту, дві, три, чо­тири… Класа теж, ніби завмерла. Навіть ті, що нічого не зрозу­міли, ані не запримітили, заховувались із якимсь шанобливим спо­коєм. Класу заповнила тиша, немов при ліжку важко хворого. Є в ній німе порозуміння, взаємне співчуття і підбадьорювання.

Учитель повернувся до класи зовсім опанований. Урок пішов звичною стежкою.

– Самі не знаємо, хто нам приятель… – шепнула Оріховська Дарці.

Дарка глянула на Оріховську: чи це до неї? До неї, до Дарки?

Еге ж, бо Оріховська, ще раз кивнула їй головою. Дарка по­чула, що Оріховська в цій хвилині зрадила їй тайну і тією тайною зв’язала в якийсь нерозгаданий спосіб себе з нею.

Давно вже не було таких важких, томливих днів, як ця середа.

XI

А втім, не треба бути несправедливим. Скоріше треба думати, що всі милі несподіванки висять в долі на шнурочку, як забавочки

223

для чемних дітей. Добрий янгол тільки вряди-годи відірве якусь за-бавочку від шнурка і кине на землю на потіху засмученим людсь­ким серцям. Бо чи ж нема чиєїсь доброї руки в тому, що Данко прийшов до Дарки саме тієї самої важкої середи пополудні?

Прийшов в мокрих черевиках і довго маніжився в коридорі, по­ки згодився зайти до кімнати: треба шанувати працю господинь. Направду, Дарці в ту мить пригадалася Данкова мама, ця нім­кеня, що більше шанує порядки, як нерви своїх найближчих. Це слова вуйка Мухи. Данко із справою. Так. Прошу: Ляля вже дав­ненько написала була листа до Дарки з Відня на його адресу, точніше кажучи, в його листі, а він досі не мав часу передати йо­го Дарці. Тепер, Богу дякувати, в них уже по конференції…

Дарка бере маленький білетик до рук і читає ці дрібненькі, як мачок, букви і посміхається. Тій Лялі там, у Відні, хіба здається, що тут цвітуть ще айстри і сонце ані на волос не змінилося з то­го часу, як вона від’їхала. Як можна так втратити почуття часу! А проте… яка кохана, яка золота ота далека Данкова сестра!

– Що пише Ляля веселого? – ставить дивне питання Данко. В Дарки, мабуть, дуже здивовані очі, коли Данко каже: – Я ніко­ли не читаю чужих листів.

Тепер Дарка засоромлюється:

– Ляля цікава знати, як ми всі тут живемо, чи ходимо ще на спільні проходи… а чейже ми роз’їхалися… і зима тепер.

До хати ввійшла Лідка, і треба було говорити про щось інше.

– За шість тижнів їдемо додому, Дарцю, – сказав голосно Данко, а потім, ніби придивившись краще їй, зауважив:

– Ти щось мені змарніла! (сказав при Лідці: „мені“).

– Вона, може, не хоче чогось їсти? Оця Дарка… – звернув­ся до Лідки, ніби Дарчин опікун, ніби хтось близький, що має пра­во про ці справи розпитувати.

– Та де там! Дарка дуже чемна!

Щось у лісі здохло, що Лідка бодай раз похвалила Дарку. На цьому розмова з Лідкою урвалася. Просто носом було чути, що всі троє вони тут не у своїх ролях, не на своїх місцях. Може, тому, що Лідка стирчала між ними, як кістка в горлі: адже вона не ма­ла зеленого поняття про Веренчанку, про Лялю, загалом про те все, що пережилося за минулі вакації. І хоч Лідка зі свого боку

224

старалася якось підтримувати розмову, вона рвалася, рвалася, аж нарешті урвалася – не було про що говорити. На щастя, Лідка са­ме тоді загадала віднести ґазету (в тому числі писали про міську раду, куди належав і Лідчин вуйко!) до пана Крамера, бо пан Кра-мер комплектує всі номери „Морґенблят“*, а числа з вівторка не можна вже купити в цілих Чернівцях.

Тоді Данко (він добре визнається на таких речах!) попросив Дарку:

– Може, підемо панну Лідку провести?

Дарка завертілася за плащем. Данко знайшов його і подав плащ раніше Дарці. Намацуючи порожнечу рукавів, почула Дарка, як Данкові гнучкі пальці під плащем в поспіху натрапили на її плечі і палко на одну мить притулили їх до грудей. Шапочку одягала Дарка вже цілком червона.

Надворі, хоч ще ледве п’ята, ступає м’яко, як кіт по болоті, чорний вечір. Данко бере дівчат під руки, каже одній і другій при­ємне слівце, і так ідуть втрійку охоче, з гумором по цьому білому, пірнастому кожушкові. Щойно тепер відчувають обидвоє веренча-нецькі, які близькі вони одне одному, які пов’язані спогадами і ту­гою за селом. Тільки Лідка з цього всього нічого не може зро­зуміти. Розмова йде про ніщо інше – тільки про конференцію і… недалекий Данків виступ.

Данко жартує, але тому, що жарт цей нагадує дуже правду, для Дарки він прикрий. Данко каже:

– Як будеш на конференції мати двійку, то не бери собі її ду­же до серця. До всього треба привикати…

– Ви, коли будете грати на тому концерті, дивіться публіці понад голови… бо ви чули, що казав Іванків: ми мусимо перші бути. Ви тільки вважайте! – не може стримати себе Лідка, щоб не показати перед Данком, що і вона щось на тих речах розумі­ється! Смішна! Так, якби Данко вперше на сцені виступав… або якби сам цього не знав!

– Ви вже не журіться, – відповідає Данко з певним себе спо­коєм, – ми, напевно, будемо перші! Напевно! Тоді інакше будуть

„Ранковий листок“ (нім.) – назва газети.

225

на нас дивитися ці румунчики з першої гімназії. Ви знаєте, що во­ни якось не хотіли нас на лід пустити? Було б дійшло до порядної бійки, коли б професори не вмішалися! А тепер їх чорт забере, як ми їх переможемо!

Він сміється переможним сміхом, і всі троє ні сіло, ні впало приспішують ходу. А все ж на душі стає свобідніше, як Лідка зу­пиняється перед брамою пана Крамера.

– Ви не чекайте на мене, бо мене там, певно, задержать.

– Ich glaube, du wirst nichts dagegen haben!* – відповіла Дар-ка. Лідка зупинилася здивована, хотіла щось запитати, але тільки знизала плечима і зникла у хвіртці.

– Нарешті ми самі, – каже Данко таким особливим шепо­том, що Дарка знає, що цього вечора має статись щось надзви­чайне. Їй починає здаватись, що цей візит, той Лялин лист, той перший, саме той, по конференції, день – це тільки кладочка до того незвичайного і чарівного, яке має у своєму серці для неї Данко.

Увесь під вражінням якоїсь розспіваної, переможної радости Данко, можна сказати, зухвало бере Дарку за плечі й повертає у протилежний бік від помешкання Дутків.

– Мені не туди дорога додому, – легенько захищається Дарка.

– Твій дім там, де я, – сміється Данко, підіймає собі і Дарці вгору коміри від плащів і жене кудись перед себе, розштовхуючи прохожих ліктями так, як це робиться тільки у великій юрбі. Він просто не тямить себе.

Тільки відступають вони трохи від бистрих очей ліхтарень, як цей божевільний Данко бере Дарку під руку. Забув, що він учень, а вона – учениця, чи що? Притискає так Дарку до себе, що во­на трохи кроку не губить.

– Йому слава в голову вдарила, – опам’ятовується Дарка, але розлучитись з цим коханим, владним плечем не має сили.

З бурого неба починають надлітати ліниво мохнаті пластинки снігу. Щораз їх більше, щораз густіше, аж ось перед очима не вид­но нічого, крім мерехтливої заслони. Пластинки заліплюють очі,

Я думаю, що ти нічого не матимеш проти

226

забілюють коміри, вплітаються між хвостички Дарчиного волосся, врешті холодними сльозинками течуть по теплих обличчях. Поміж жовті смуги ліхтарень і виставових шиб дзвенькотять дзвіночки. Дзвіночки тепер нагадують чомусь Різдво на селі. Данко сміється, що вони цілком, як ескімоси. І ці два чернівецькі ескімоси ідуть в цю сніговію – розрадувані, притулені одне до одного, непам’ятні на шкільні правила, заслухані тільки у дзвіночки і стукіт власних сердець.

Дарка, справді, не знає, де вони тепер. Сніг закрутив світом, що ніяк не розбереш, де ти. Здається, людей поменшало на вулиці. І гамір наче б менший. І доми ніби якісь нижчі, а може, це тільки їх так сніг присипав?

Раптом Данко обертається, бере обидвома своїми „дорослими“ руками Дарку до себе і тулить її голову так щільно до своїх гру­дей, так щільно, що Дарка чує запах його одягу. Вона не має зов­сім чим дихати. Хоче бодай уста добути на світ. Тоді Данко, на­че тільки чекав цієї хвилини: заслонює знову повітря до Дарчиних уст. Цим разом уже не грудьми, але своїми губами. Натрапивши на Дарчині уста, вони ще за чимось неспокійно шукають по них. Дарка чує їх гарячий, лоскотливий подих у кількох місцях нараз. Вона не пручається, не відриває голови, не віддає їм поцілунків, думає тільки, як за ґратами свідомости: „Вже сталося… Боже, і це вже сталося…“

Данко врешті пускає її жартливо:

– Тепер ти вже моя „наречена“.

Дарку починає боліти цей несерйозний тон. Цей веселий голос! Не повинен він у таку хвилину сміятися. І їй стає раптом, так раптом, якби хтось згасив світло перед очима, сумно. Але він іде поруч неї – її хлопець, її Данко, – і вона мусить вибачити йому його необачний сміх. Думає тихенько, щоб він про це ніколи не до­відався: „Властиво, він добре сказав, що відтепер я вже його на­речена… Коли між нами аж до того дійшло…“

Хоч їй здається, що Данко в такому розгуляному настрою, що поцілував би кожну дівчину, яка навинулась би під руку в таку дивну хвилину. А все ж: що сталося, те вже є, і цього ані запере­чити, ані завернути не можна.

227

Данко теж замовкає. І вони йдуть щораз то поволішим кроком, щораз то ближче попліч так, що Дарка починає зазнавати дивно­го вражіння, ніби їх тіла, їх щоки, їх очі зливаються.

– Я не знаю, де ми? – запитує навмисне Дарка, щоб пере­конатися, чи її голос належить ще до неї, чи вже теж змішався з Данковим.

– Я зараз випроваджу тебе… зараз будеш вдома, – відповідає їй Данко тим самим шепотом.

Тепер Дарка починає лякатися того, що зайшло. Але почуття цього гріха робить її тільки зарозумілою.

– Боже, що зі мною?

Іде кудись за Данком ще два кроки, спускає повіки, щоб зно­ву і знову пережити вражіння від свого радісного, зарозумілого гріха.

„В неділю піду до сповіді… Як я могла… Боже, як я можу ще радіти цим…“

Данко на прощання цілує Дарку в руку. Не так, як звичайно цілується. Ні, нічого не стається тепер, як „звичайно“: він обертає Дарчину руку й цілує її в саму жолобину долоні. Це майже те са­ме, якби він ще раз поцілував її в губи. Дарка, зачарована цим дивним поцілунком, не може з місця рушитися, хоч вони вже пе­ред її брамою. Данко дивиться хвилинку на неї, потім бере її м’яко за плечі і штовхає в браму. Дарка виразно, зовсім виразно чує, як ці пальці, торкнувшись її плечей, теж втрачають свій звичайний спокій. Особливий вечір, особлива хвилина.

У півтемній брамі Дарку охоплює такий дошкульний, безпри­тульний смуток, така сердечна потреба плачу, що вона не зважає ні на що, притулюється в кутку до стіни і плаче беззвучно тими гарячими, повними слізьми, що облегшують серце.

В цьому куточку застає її Лідка. Лідка сприймає її зразу за якусь заблукану жебрачку, бо не впізнає її, а потім лякається Дар-чиного вигляду, коли впізнає її:

– Що з тобою, Дарко? Що тобі? Ти щось загубила? Зробив тобі хтось щось погане?

Дарка ховає лице в плечі доти, доки не розкриває їх, як двоє крил і не падає Лідці на шию. Вона обціловує в безтямі все зди­воване Лідчине личко:

228

– Лідко! Якби ти знала, Лідко! Якби ти знала, який день в мене сьогодні!

– Сказав тобі Данилюк, що любить тебе?

Дарка заперечує головою: „Ні, ні“. А це значить стократ щось краще… П’яна пережитим, Дарка, незважаючи на правила добро­го „виховання“, звалюється у „спільній“ кімнаті на отоману, і їй здається, ніби вона лежить на хмаринках і летить кудись у засвіти.

Рано Дарка будиться з ясним, хоч не з’ясованим щодо своєї причини, почуттям, що сталося щось важливе. У вразливих людей буває це дуже часто: забувають про причину події, забуваються про неї саму, а відчувають тільки саме вражіння, сам його запах – приємний або неприємний.

Подивилася через вікно на сніг і миттю собі усвідомила: „Ад­же вчора „те“ сталося між мною і Данком…“

Потім здивувалася, що за ніч, тоді коли вона спала, коли про ніщо не думала, так багато змінилося навколо. Довго не мала смі-ливости назвати поцілунок його дійсним словом, а думала про „по-дію“, в якій брала участь, про „те“, що зробило її ніби старшою, ніби втаємничило в одну нову загадку природи.

„Моя мама тільки те знає більше від мене, що мала діти…“ – блиснула думка, і Дарка відчула, що Данків поцілунок вона носить не тільки у своєму серці, але й у своїй крові.

Лідка бризнула на неї водою, Дарка не віддала їй так, як би це була зробила іншим разом:

„Відтепер… мушу серйозніше поводитись“, – думає поважно.

XII

На дворі трусить той самий сніжок, що вчора ввечір. Зима бродить по коліна у снігу, а сніг той, мов упертий хлопчисько: що його за день зіпхають з тротуарів, то він за ніч знову вернеться.

Дарка зустрічає, як звичайно в цю пору, учениць і учнів.

„Вони навіть не догадуються, що вчора сталося… Їм на думку не приходить, що оце вітає і минає їх Данилюкова наречена…“

Хоче чимскоріше застати Стефу Сидір у класі. Але, коли тільки добачує на тлі плащів на вішалі її мармуровий профіль,

229

ховається з своєю радісною новиною в сам глиб серця. Як же ж може розповісти про „те“ дівчині, яка малює Данкове лице! Але і нікому іншому, крім Стефи, не може розповісти про це. Вона почуває, що її похмілля протверезиться, розпливеться, коли не по­ділиться ним з Стефою.

– Коби ти знала, Стефо, коби ти знала!.. – ховає своє лице поза Стефину спину.

Але це – не те. Щось у ній горить, щось кричить, щоб усе, все розказати…

– Скажи мені… ти ж мені можеш сказати… – ніжно притри­мує її голову на своїх плечах Стефа.

– Я така щаслива, Стефо! Коби ти знала… вчора, – її голос переходить у палкий шепіт, – вчора проводжав мене Данко Дани-люк, і коби ти знала…

Стефині руки легенько сховзуються по Дарчиних плечах.

– Не говори мені більше… Ти думаєш, що я не догадуюся?

„Пощо я їй сказала! Пощо зробила я це!“ – трохи не кусає собі пальців Дарка.

Стефа намагається, ах, як намагається не дати пізнати по собі ніякої зміни. Звільняється від Дарки і каже звичайним, як до то­варишки, голосом:

– Сьогодні о четвертій прийду до тебе і підемо кудись… Пам’ятай…

„Яка я підла… А вона, моя квітка, яка вона шляхетна. Я зро­била їй прикрість, а вона „хоче втаємничувати мене у свої тай-ни“… – карає себе докорами Дарка.

Пополудні приходить Стефа на пів години скоріше. Зачиняє двері, коли годинник вибиває два рази.

– Бери плащ і ходи, – каже Стефа коротко. Це значить, що не можна розбалакувати у вухатих стінах.

На тротуарі Стефа переходить на лівий бік:

– Ще маємо час, – каже так, мовби Дарка знала про що йти­ме річ.

І тільки всього. Дарка дивиться збоку на Стефу: „Якби не мій язик, якби не моє дурне серце, що не вміє потихеньку радіти, то я вже все знала б… Стефа не мовчала б так, як тепер…“

І знову ця дошкульна мовчанка, що не знає секунд, а години.

230

Врешті (вони вже при кінці Панської) Стефа бере Дарку під руку (але не є це той теплий, сердечний рух, що колись!), мабуть, хоче мати її ближче себе, щоб вітер не розносив далеко того, що говоритиме:

– Я маю з тобою про щось поговорити, але ти повинна дати мені слово чести, що нікому про це ані слова…

– Даю слово чести…

Мабуть, Дарка заскоро зазначила свою готовність, бо Стефа якось недовірливо глянула на неї:

– Щоб так твоя мама була здорова і жила, Дарко?

Мама? Дарка із страхом подивилася на Стефу: чи може бути на світі аж така велика тайна, щоб ручити за неї життям мами? А якби так, не дай Господи, в нестямі вихопилося необережно якесь слівце, то тоді мама… ні, ні!.. на все інше присягне, закле-неться, тільки не на життя мами.

– Даю тобі слово чести… Ти не віриш мені?

За другим разом Стефа вже вірить. Бо в Дарки голос серйоз­ніший, відповідальніший за свої слова.

– Я не буду тобі багато розповідати… Ти бачиш сама, до чо­го йдеться в нашій гімназії… Бачиш (Стефа зовсім забуває про те, що Дарка приватистка, перший рік у гімназії), що з кож­ним новим роком ми втрачаємо щораз більше прав… Минуло­го року мали ми ще двомовні свідоцтва… цього року, кажуть, будуть вже тільки румунською мовою… Навіть така історія… Ми мали тільки румунської історії вчитися по-румунськи… а що зробив з нами Міґулів? Піддурив, підійшов класу. Зрештою, бу­деш бачити, нарік і так запровадять історію у всіх класах по-ру-мунськи…

– Та ж Міґулів – українець, – намагається зрозуміти Стефи-ну мову Дарка.

– Дай мені спокій з такими українцями!.. Ти не бачиш, як він і директор запобігають ласки навіть у такого Мігалаке? Як так далі піде, то в нашій гімназії скасують українську як предмет. Тому, бачиш, це страшне було б, якби ми навіть своєї історії… своєї літератури… не знали… Тому є між учениками і нами самоосвіт­ній гурток… Вчимося там української історії… брат Оріховської

231

привозить нам українські книжки з Галичини1… Чи ти не хотіла б до нас належати?

Дарку починає лякати ця сітка протизаконности, а водночас во­на почуває, що цікавіше для неї від рідної історії, від тих таємних, заграничних книжок, те щось заборонене, те небезпечне…

– Я тебе не примушую, – не накидується Стефа, – коли не можеш, то кажи одверто.

– Ти, певно, думаєш, що я боюся? – визиває Дарка. В ній уже починає розгорятися фіолетовий вогник сподіваних небезпек і пригод.

– Коли так, то ходімо скоро, щоб не спізнитися… Сьогодні сходини в Оріховських…

Дарка проковтує вістку з такою жагою, наче б ціле життя че­кала на неї. Її плідна уява займається від цього вогню, і Дарка вже бачить цю таємну, непривітну для чужих не то хатчину, не то ко­мірчину… десь під чи над мешканням Оріховських… того брата Наталки… того таємного, не впійманого, як духа, брата з Галичи­ни… і книжки, не такі, як звичайно, але більші за Євангелії, більші за всі інші… Стоси, гори… книжок… книжок…. книжок…

І як же ж мусить вона розчаруватись, коли Стефа веде її до звичайної, мешканнєвої кімнати, коридором, попід вікна сусідів, відчиняє двері до цієї кімнати, і Дарка бачить там майже самих знайомих… Іванчук, Циганюк, Косован з четвертої… Федорович з шостої… Самі знайомі, всі знайомі, крім двох хлопців.

– Маємо ще одну нову, – каже Наталка, і цього досить. Ні­хто ані не дивується цьому, ані не радіє. Ніхто не підходить до Дарки, не вітається з нею. Наче б її тут зовсім не було.

„Тепер вони певно відчинять оцю шафу і почнуть з неї вийма-ти…“ – рятує рештки своєї розбитої уяви Дарка. Але не відбу­вається нічого з „Тисячі й одної ночі“.

Вражає її тільки те, що всі вони поводяться мовчазно. Ніби братство, що присягло досмертну мовчанку.

1 У міжвоєнну добу Галичина була для Буковини особливо важливим епіцентром національно-культурного тяжіння, оскільки там, в умовах Поль­щі, зберігалися набагато сприятливіші і вільніші можливості культурного розвитку, насамперед завдяки вищому рівню національної свідомости ук­раїнців.

232

Дарка починає відчувати себе якось дивно. Так дивно, як у са­мотньому домі, що в ньому „страшить“. Врешті Циганюк проти­нає тишу своїми кроками. Іде від стіни і стає біля столу. І від цьо­го звичайного руху набирає все якоїсь незвичайної важности… Зникають усі знайомі. Їй тільки так здавалося, що цих усіх людей з масками на обличчі вона колись бачила. Всі вони наче скуті з со­бою ланцюгом якоїсь таємної присяги. Циганюк витирає окуляри і заповідає, що він „сьогодні“ (відколи і як довго сходяться вони?) говоритиме про Хмельницького.

„Це ж урок історії“, – приводить себе до дійсности Дарка.

Та чи так хтось викладав коли-небудь історію? Циганюк гово­рить про бунт, про повстання так, якби Хмельницький не зраджу­вав і не бунтувався тому більше двісті літ… навіть не вчора, а сьо­годні, тепер, у цій хвилині басує на білому коні з булавою в ру­ках… і кличе за собою… Голос Циганюка стає щораз тихіший, щораз виразніший, і Дарка чує, як у неї починають за спиною біга­ти мурашки.

Раптом Циганюк перескакує на випадок Оріховської і Мігала-ке. Звідки? Де тут Хмельницький?

Що таке? Він хвалить… не може бути?! Той самий Циганюк, що захоплювався повстанням Богдана, тепер хвалить спокій Оріховської? Добре зробила Наталка, що не розголосила цієї спра­ви… Її використається в слушніший час… Тоді, коли треба буде піти не тільки проти одного Мігалаке. Ще одна справа. Недобре зробила шоста класа, що бунтувалася проти Міґуліва… Треба не розтрачувати цього дорогого, доказового матеріялу… Нехай іще до якогось часу…

Дарку осліплює ця сміливість, та самовпевненість, з якою Ци-ганюк говорить про ці справи. На її очах, як вулкани, вибухають нові правди… на очах народжуються з повітря нові поняття, нові закони… Ніколи-преніколи досі не вважала вона українців за влас­ників Буковини, за її політичних власників… Була Австрія, „нале-жалося“ до неї, потім треба було належати до румунів… Потім ніколи якось не могло їй поміститися в голові (скільки років вчи­ли їх географії з інших карт і веліли означувати країни іншими кор­донами!), що назву, саму назву „Україна“ можна віднести і до Бу­ковини… Адже тут можна було вживати тільки саму тінь цього слова, тільки його прикметник: українська мова… українські се-

233

ла… але Україна? Тут, на Буковині? Тим часом Циганюк вірить у це… Дарка вдивляється в нього за столом і бачить, як обличчя Циганюка починає змінюватись в якусь фосфоричну кулю, що по­чинає більшати, більшати, аж ось Дарка не бачить перед собою нічого більше, тільки світляні стіни з безліччю очей… Циганюк, Іванчук, Оріховська і всі ті, що прийшли його слухати… це одна людина. Якась одна леґендарна постать, яку румуни намагаються вигнати з Буковини (з України?), але не можуть її знищити, бо во­на по цілому краю має тисячі-тисячі голів, і рук, і сердець. У Ве-ренчанці батько і Улянич також належать до „одної людини“.

Чому татко? Хто казав, що татко? Ну, так, і татко також.

Адже ніхто інший, тільки татко оповідав комусь, як то давно, ще перед світовою війною, воювали на одних зборах кількадесять учителів за одне слово „український“. Ішлося про те, чи надіслати телеграму до найяснішого пана від „руського“ чи „українського“1 вчительства Буковини. Перемогли українці, і татко був на боці переможців.

„Але, – схильнула думка у протилежний бік, – Данко не на­лежить сюди… Він зовсім щось інше… Ні… напевно… вона не помилиться… він не з їх світа“.

І вперше, вперше у житті відчуває Дарка щось, наче сором, що Данко – той понад усіх і понад усе Данко – не належить до цієї громади.

Коли раптом починають співати і грати на гітарах, коли той самий Циганюк хапає за скрипку і дістає її десь з-під ліжка, Дарці здається, що в засніжених небесах десь раптом ударив грім. Стефа нахиляється над її рожевим від здивування вухом:

– Зараз повернуться батьки Наталки… Вони нічого не мають проти того, коли ми трохи поспіваємо й пограємо в їх хаті…

Дарка не знає, куди ці батьки ходили і звідки повертаються. Її вухо ріже ця блазнювата, „не на місці“, музика, ці відчинені до кутніх зубів уста, такі ще перед хвилиною багатомовні своєю мов-

1 У Західній Україні етнонім „українці“ витіснив попередню самоназву – „русини“ – щойно на поч. XX ст. Цей процес видозміни національно­го самоозначення означав поглиблення української ідентичності і її уніфі­кацію.

234

чанкою. Дарка не може перенести зудару настроїв і тому шепоче Оріховській на вухо:

– Я хіба вже піду додому, Наталко… я… Мені здається, що я не маю тут уже чого робити…

– Як хочеш, можеш іти, – відповідає голосно на шепіт Наталка.

Цей дім, видно, не знає звичаю задержувати гостей. Але Стефа вмить нахиляється над Дарчиним спантеличеним лицем і шепче:

– Не будь наївна… старі Оріховські ніби „не знають“, чого ми тут сходимося… Але якби що до чого, то їх дома не було, а за­бавитися дітям вони ніколи не забороняють.

Тоді Циганюк, – Господи, як одна хвилина може змінити лю­дину! Перед хвилиною – це люципер, пекельний вогонь! – тепер Орест Циганюк – у невипрасуваному костюмі, з Адамовим яблу­ком замість краватки – відкладає обережно скрипку й питається Дарки:

– Чи ви не заперечуєте, щоб я вас до хати проводив?

Чи Дарка не заперечує? Треба б насамперед запитати, чи за­галом Дарка має тут якесь слово, коли вже і замість неї відповідає Стефа:

– Добре!.. Проведіть Дарку… та й можемо розходитися вже поволі… Співайте! Ну! „На зеленім мості“!!

Циганюк сходить перший по сходах, а Дарка за ним, коли хтось не має навіть настільки чемности, то Дарка не настоювати­ме, вона думає собі за Циганюковими плечима: „Коби я ще курку під пахою мала, тоді зовсім виглядали б ми, як пара ґаздів, що ідуть в куми“.

На тротуарі зрівнюються. Циганюк навіть не помічає, що Дар-ку пустив ліворуч обік себе.

„Він уже такий… інший від усіх“… – хоче якось оправдати чи, може, зрозуміти його Дарка.

– Де ви живете? – перше його питання до Дарки.

– На Руській.

– Ага!

Аж десь по якихось п’ятьох, а може, навіть сімох хвилинах нудного та смішного ходу знов озивається Орест Циганюк (голос у нього повільний, аж лінивий):

– Слухайте (навіть без „товаришко!), яка ваша думка… про участь нашої гімназії… в цій урочистості в честь міністра?

235

– Я… я хотіла б, щоб наша гімназія виграла… хочу сказати, щоб вийшла перша! – дає певну себе відповідь Дарка (хоч не можна сказати, що вона гаразд зрозуміла питання). Відповідь, що єдина може заслужити собі на похвали і признання в Циганюка.

– Слухайте… – говорить ліниво Циганюк, – ви також за те, щоб наша гімназія співала перед цим „постолаком“? Може, вва­жаєте ще це за велику ласку, еге!?

Дарка ніяковіє. Чи глум, чи гачок для дальших запитань?

– Так, я за тим. Я хотіла б, щоб навіть сам король послухав наших пісень… Нехай би всі знали, що вони нам не рівня!!

Заявляє занадто вивчено, занадто напам’ять, може, саме цього від неї хочуть?

Циганюк пхає обидві руки в кишені (слово чести, аж сором з ним вулицею йти!):

– Слухайте, а якби так, – але вриває, бо перед ним виросли, мов би з землі виринули, Лідка й Івонко Рахміструк.

Лідка зразу підняла гамір:

– Кого я бачу! Е-е! Кого я бачу!

Івонко, заскочений, розпромінений цією незвичайною зустріччю, мовчав.

– Ти куди волочишся? – запитала Лідка просто з мосту Дарки.

Дарка відрухово подивилася на Циганюка. Той, хоч не помітив її безпосереднього погляду, зорієнтувався миттю в ситуації:

– Я зустрів панну Дарку коло поштової скриньки, як кидала лист до мамусі. Тому, що ти повинна опікуватися панною Дар-кою… то знай, що вона не була сама у місті… Ні… із Стефою Сидір… Тільки я Стефу відправив додому, бо не люблю говори­ти з дівчатами при свідках… Знаєш уже тепер, де була панна Дарка? А тепер я проводжу її додому…

– То, може б, ми… – хотіла Лідка вгодити Івонкові.

– О, пробач, – перебив їй Циганюк, – не на те відправив я Стефу, щоб тепер так відступати… товариство панни Дарки Рахміструкові. Ідіть наперед – ми підемо за вами…

Ледве ця пара віддалюється від них, як Орест Циганюк міняє голос і вираз обличчя, якби зняв маску, і каже незвичайно сердечно:

– Слухайте… ми довго радились і обдумали цю справу… – про можливість нашої участи в цьому святі з усіх сторін… Зразу

236

думали так, як ви. Так зрештою, як більшість досі думає. Дума­ли: заспіваємо і приб’ємо всіх нашою піснею… Але врешті прий­шли ми до переконання, що нам не слід співати в честь румунсько­го міністра! Ми вирішили – ви слухаєте мене? – що не будемо… співати – ані в цьому загальному хорі, а ще менше відзначувати-ся українською піснею перед ним… Це було б чисто по-рабсько-му! Слухайте… не перебивайте мене! В нас хоче вмовити Іванків, що ми цим виступом зробимо пропаґанду українській пісні… може, навіть культурі… Може, він і рацію має, тільки нам не потрібно пропаґанди серед румунів! Нам не потрібно, щоб вони тут нас хва­лили, бо ми… загалом не хочемо їх тут бачити! Слухайте, коли ми навіть цей один раз їм заспіваємо, то це означатиме, розумієте? То це означатиме, що ми погодилися з думкою, що вони мають тут вічно бути панами! А ми свищемо на них! Слухайте! Ми цілими днями вирішували це питання і прийшли до однозгідного переко­нання, що таки не будемо співати! Слухайте… силою нас ніхто не примусить до цього! Овва! Найбільше – можуть нас з гімназії по­виганяти… найвище – можуть нам гімназію розпустити, але факт, слухайте… факт цей перейде до історії, як наш протест проти ру­мунів!

– Як? Як ви кажете? Розпустити гімназію, і нас всіх повики­дати? – питається зовсім приголомшена Дарка.

Для Циганюка це не страшне:

– Слухайте! Це в остаточному разі… хочу сказати, що за це нас на шибеницю не поведуть. Але співати таки не будемо! Що ви тепер на це?

– Чи всі… всі згодні на цей бунт?

– В тім то і річ, що не всі… Але це нічого! Вистане, як гур­ток нас збунтується! Слухайте, а ви? Пристанете до нас?

Що? Чи вона пристає до них? Та ж вона завжди, аж тепер відчуває це, як завжди належала до них! Це ж така близька її крові, її натурі завзятість, що навіть самому королеві не хоче ко­ритися! Але… як це буде? Як це буде, коли виженуть її і Данка з гімназії? Та ж це рівняється перекресленню цілої життєвої кар’єри Данка… А мама, що мама, що батько сказали б на це, коли б її прогнали з гімназії? Це ж була б страшна кривда для тієї доброї,  бідної  мами… Ні,  цього  навіть не  можна  собі  уявити!

237

Орест Циганюк і сам знає, що на таку справу не можна зразу рі­шатися.

– Слухайте, не давайте мені тепер відповіді! Ви тільки поду­майте добре над цим, що я говорив!

І вони, хоч ще не розстаються, чогось рівночасно подають один одному руки і стискають їх у німому порозумінні.

– А Мігалаке і Міґуліву не вірте, як псам.

Дарка не встигла вже запитати, кому, властиво, можна вірити, бо Орест затяг своїм лінивим голосом до тих, що напереді:

– Слухайте! Ви чого так біжите? Чекайте на нас! Як там у те­бе, Іво, справи, бо я з панною Даркою ніяк не можу дійти до по­розуміння! Лідко, в кому ця Дарка любиться до біса?!

Лідка (хоч раз перехитрили її хитрість!) не знає, що вся ця ба­лаканина – це тільки маневр для замилення очей.

– Шкода твоїх заходів, Оресте… Дарка має трохи кращого за тебе хлопця…

Татоваришкращиймене, віндівчинувідбере…

заспівав тихенько Орест.

„Боже, як йому хочеться співати, коли може вже за два міся­ці ми підемо всі попід плоти“… – не може зрозуміти товариша Дарка.

Вона така стривожена, розшматована сумнівами, що тільки одним вухом слухає, як Івонко Рахміструк хоче крейдою по комині писати про те, що Орест цікавиться дівчатами, як Лідка регочеть­ся чогось на цілу вулицю. Вона притомніє аж тоді, як Орест три­має її за руку і питає тільки їм відомою мовою:

– Ну, ваше слово?

– Я дам вам пізніше знати…

– Люди! – підносить крик Лідка, – людоньки! Він же вираз­но сватається до неї!

– Ходи… ходи, – тягне її силоміць до хати Дарка.

– Дарко, що з тобою? – питається Лідка вже на сходах.

Дарка закриває обличчя долонями:

– Дай мені спокій… дай мені спокій, бо мені голова тріскає від цього всього…

238

XIII

Останні часи зсилають на Дарку переживання, одні сильніші від одних, і вже нема сили опиратися проти них. Серце її, наче чер­воне кружальце, в яке влучають затруєні стріли.

Вранці паде нова стріла з гостро нап’ятого лука: прочитано вислід конференції. Ще те, що Міґулів подасть до „більшої пиль-ности“ з історії, і те, що Мірчук дасть замітку, що учениця „не придержується шкільних правил“, можна було передбачити. Навіть те можна було виворожити, що Мігалаке, „зважаючи на ду­же добрі висліди письмових вправ“, дає „посередньо“ Оріховській за „погані“ усні відповіді, і те, що Романовська дістала докір за невідповідну поведінку, але ніхто в класі не міг припустити того, що саме Дарки не викаже Мігалаке, застерігаючи собі „карт бланш“ на піврічну конференцію.

– Щодо Попович, то пан професор застеріг собі оцінку на пізніше… якось не міг тепер рішитись!

– Що цей румун тут виробляє! – напівголосно обурюється Оріховська.

– Як я це маю розуміти, Лідко, що це значить, що я не кла­сифікована в нього?

Лідка, як завжди, підмальована навесело:

– А тобі що? Двійки не маєш!

Стефа Сидір іншої думки (за весь час сьогоднішнього навчан­ня ще ані разу не підійшла до Дарки):

– Цього не можна сприймати так легко… І нема що рахувати на великодушність Мігалаке!

В цю мить відчула Дарка, як у червоне кружальце вбилася но­ва стріла.

Стефа не виходить разом з нею, ані не чекає на Дарку на схо­дах. Не прощається з нею помахом руки. Між приятельками, „найкращими подругами“, став профіль хлопчини на рисунковому папері. Всі жалі в Дарчиному серці збираються тепер над одним джерельцем і шукають собі виходу саме в тому місці, де зробила вилом Стефа своєю гордою поставою…

За обідом (можна збожеволіти: щосуботи на обід – борщ і жирне м’ясо з хріном) у Дарчиному простреленому сто разів серці проколюється нова ідея: може б… може б, якось захищати Данка

239

від того неминучого нещастя, яке нависло над їх школою? Його од­ного. Це ж не погіршить справи, ані не спричиниться до її успіху, як він єдиний на сто… на двісті… на триста не вмішається в цю справу. Та що може знати бідне, знесилене серце? Може, треба і ним жертвувати? Може, потрібні жертви всіх? Поки що мусить Дарка з ним побачитися. Мусить, але…

– Лідко, я маю до тебе одну просьбу. Скажи своїй мамі, що до мене приходила одна жінка з нашого села і замовила собі мене на сьогодні на п’яту на вокзалі. Добре, Лідзуню?

Лідка ковтає пальцем по голові, мов дятел дзьобом по дуплі.

– Сьогодні… гм… субота… гм… п’ята година?

– Я тобі скажу: я мушу з Данком бачитись. О п’ятій він ви­ходить з „Musik Verein“*. Знаєш?

– Іди, Дарко, іди! Я знаю той „мус“!

– Лідко, даю тобі слово чести… видиш, щоб я так щасливо додому на свята заїхала, що це дуже важлива справа!

– Добре! Вже добре! Зате маєш і ти мені колись в пригоді стати!

– Ах, і десять разів!

Музичний інститут має чотири колони і площу перед носом. Перед п’ятою Дарка стоїть собі із своєю справою під пахою й чекає.

У малому серці починає підійматися ще недозріла жіноча гордість. Як же ж лицює в таку студінь так вистоювати під коло­ною на хлопця! Як „остання“ яка!

Та бунтівник дістає прочухана від Дарки і вмовкає: це ж така важлива справа, що смішно було б говорити про якусь гордість!

По вулицях снується вечір і пані в футрах. Золотими ланцюж­ками спускаються зірки одна по одній на небо. Дарка стоїть і че­кає. Сходи видзвонюють: учні інституту входять і виходять. Певні себе, обізнані з цими всіма входами і виходами, як з рідними по­рогами. З коридору знов паде якась тінь. Одна – довга, за нею ще одна – дрібніша. Дарка повертає голову: нарешті дочекалася! Поки показується голова Данка, Дарка розпізнає його голос, що в пустому коридорі (в Музичному інституті все відзначається особ-

Музичне товариство (нім.).

240

ливою акустикою, навіть коридори!) звучить, як електричний дзвіночок. Дарка наставляється на входові двері, але мусить посту­питись, бо замість Данка показується дівчина. З жвавими чорни­ми очима і бантом на грудях, як тропічний метелик. Дарка дога­дується, що Данко, мабуть, робив урок разом з цією дівчиною, і ховається поза колону.

Дарка нащурює вухо до їх розмови: вони говорять по-німець-ки! Тепер щось відповідає дівчина. Та ж це дочка префекта! Та ж це ніхто інший, як Лучіка Джорджеску!!

Як вона говорить по-німецьки! Сто разів гірше за Дарку!

Дарка підожде, аж вони розійдуться. Чей же Лучіка не живе в цій самій дільниці міста, що Данко. Лучіка зараз на тротуарі перекладає ноти під ліву паху і простягує Данкові руку в ясній рукавичці.

Данко (звідки він може знати, що тут, тут, за його плечима, чекає на нього Дарка?) зовсім не квапиться, щоб стиснути цю ру­ку в своїй долоні та піти собі геть. Він відслонює перед румункою свої прегарні зуби і щось каже. (Мороз вбиває по дорозі його сло­ва так, що вони не доходять до Дарки). Дурний догадався б, що він, він, Данко, Дарчин суджений! проситься в цієї дівчини, жеб­рає дозволу, щоб провести її додому. Лучіка заперечує рукою в яс­ній рукавичці. Очевидне, що їй бракує слів, і вона рухами допома­гає собі. Але таке заперечення – це те ж саме, що й запрошення. Вона показує йому щось на пальцях, з чого вони обидвоє сміють­ся, і ось… ось вона віддає свої ноти під його опіку.

Дарка чекає ще якусь хвилину, набирає сил і… йде додому. Дуже поволі, хоч перемерзла на варті і тепер слід би їй гнати, як коневі. Та хіба тепер не однаково? Не однаково, коли б навіть за­хворіти запаленням леґенів і вмерти?

Думки, страшні думки добираються до дверей її серця: оце Лучіка! Оце дочка самого префекта! Оце та румунка!

Згодом думки, збурені першим вибухом злости, трохи впоряд­ковуються. Дарка нараз бачить, як ця Лучіка виучується німець­кої, як стає панною, майже дамою, як закінчує гімназію, йде на університет, щораз вище… щораз вище пнеться на крилах того метелика в себе на грудях… Господи! А їй самій вилетіти з чет­вертої класи, заперти собі раз назавжди ворота до університету, стояти в одній точці в часі і нидіти десь там, у селі, тоді… тоді…

241

коли ці двоє носитимуть студентські шапочки і стьожки на гру­дях… Ні! Ні! Цьому не бути!

Нехай Орест перестане з нею вітатися. Нехай заборонить всім у гімназії. Нехай ім’я її передають собі на чорній картці з рук до рук – вона не буде вмішуватись до цієї справи так, як від неї ви­магають. Не прикладе рук до неї, бо вона має таке саме право на життя, як Данко, як ця румунка!

– Поговорила ти про цю „важну“ справу з Данилюком? – цікава вдома Лідка.

Дарка видивлюється на неї, мов би не розуміла її.

– Я питаюся тебе, чи ти поговорила з Данком про те, знаєш… про те „важне“?

Дарка ховає обличчя, мов птиця голівку під крильце, і каже до когось з мукою:

– Якби тут була мама… вона порадила б мені… вона сказала б мені… що я маю робити… що мені діяти… А так… я не знаю… не знаю, що з того вийде…

– Я куплю тобі візочок… так краще везтися!.. – кривиться Лідка.

У школі Дарка на кожному кроці зустрічається з питальним поглядом Оріховської. Стефа посміхається до Дарки, але не підхо­дить до її лавки, як давніше. Дарка знає: це натиск на неї, щоб вона нарешті дала цю відповідь Циганюкові. Оріховської очі так сторожко слідкують за Даркою, що немає сумніву: вони домага­ються від неї притакливої відповіді. І Дарка дасть притакливу відповідь. Серце може тріснути з болю надвоє, мама може вмерти з розпуки, а вона… мусить зробити так, як від неї вимагають. Че­кайте, чекайте, люди добрі! Вони, ці всі Оріховські, ці Циганюки, заворожили, затруїли її, загіпнотизували… зробили з нею щось та­ке… так, щось таке… що вона тепер сама хоче цього нещастя… Це тільки так кажеться, еге ж, це тільки таке оправдання для се­бе, що її змушують… ні, зовсім ні… це тільки вона затруєна вже в своєму нутрі… сама, добровільно наставляє голову під кулі…

Тут знову, як шпилька в саме серце, дивний лист від мами. Передчуває щось мама? Бачить на милі? Може, чути з Веренчан-ки аж до Чернівців? Господи, що це? Лист мами тремтить, як над-шарпнута струна, від якогось незрозумілого неспокою.

242

…Нехай Дарка бережеться! Перед ким? Перед чим? Про це нема згадки в листі. Але кожне слово в цьому дивному листі – це один дотик опікунчої маминої руки над головою Дарки. Нехай до­ня вчиться. Наближається піврік. Це ж буде перше Дарчине свідоцтво. Так, але це буде свідоцтво не тільки з шкільних пред­метів. Це буде заразом свідоцтво витривалости, пильности й жит-тєздатности. Так, донечко. В житті доведеться ще стати не перед одним іспитом, боротися не за одне свідоцтво. Нехай же це пер­ше буде вдале. Потім… жменька теплих слів про Славочку, баб­цю та знайомих. Славочка вже сміється. Мама мусіла їй нігтики вже пообтинати, бо дряпає ними, як маленьке тигренятко. Хто б то був таке сказав! Бабуся простудилася й була трохи хвора. Тепер уже легше. Минулої неділі була у мамці пані Підгірська з панною Софійкою. Мама сама нікуди не виходить: руки й ноги зв’язані отим „тигреням“.

Дарка повертає лист у своїх пальцях, крутить ним на всі боки і міркує собі: „Найважливіше – це ті завваги… якийсь неспокій за мене. Про Славочку й бабцю – це тільки квітка для прикраси“.

Дарці стає холодно, хоч обличчя в неї аж пашить.

Пані дивиться на Дарку й питає:

– Чи ви часом не хворі, панно Дарусю? Щось таке, наче у вас лихоманка…

– Ти, може, це ґрипа? Може, тиф? – не знати направду, чи на жарти так вигукує Лідка. Дарка нечемно відмовляється від чаю, аспірину і термометра. Нічого їй не треба! Нічого їй не хибує, але й ніщо їй не поможе!

*

Міці Коляска так, як було передбачено, повертається до шко­ли тиждень після конференції. Приходить тиха, сумирна і покаяна. Класа вітає її щонайменше як героя, який переможно повернувся з бою.

– Урра! Славно! Урра!

– Ти будеш його перепрошувати? – питається Косован, яка любить, коли в класі „щось стається“, і відразу подає вістку:

– Дівчата! Слухайте дівчата! Вона буде його перепрошувати!!

243

Міці мусить їх розчарувати:

– Ви так радієте… а мені прикро… що я мушу вас розчару­вати… Нічого з цього не буде… Татко вже перепросив Мірчука за мене… Але… Кіндер! Тихо… я вас прошу… Він сказав тат­кові, що все ж я повинна його перепросити перед класою… від себе… Він мене зараз прожене, але я мушу… Добре, що хоч про­жене, бо якби довелось мені говорити якусь промову, то я не знаю… я або вдушилася б від сміху, або… його би апоплексія вда­рила.

Вистава вдається. Коляска ледве відкриває рот: „Я дуже пере­прошую па…“ – як Мірчук з такою скаженістю гонить її від се­бе, що Коляска аж ніс морщить, мовляв, поволі, поволі, цього в програмі не було!

Тільки Мірчук вийшов з класи (аж посинів від злости), Коляс­ка стала на його місце на підвищенні і підняла вгору обидві руки:

– Слава Богу!.. тепер я маю знов вільні руки… до чергової конференції бодай!

Дійсно доведеться хіба школу покинути через ці страшні, німі очі Оріховської. Рисочка між бровами в цієї дівчини зарисовується зовсім видно. Таємниця, так щільно бережена, так недоступно за­чинена в цих вузьких, безкровних устах, продирається тепер зовсім явно через оту рисочку між бровами. Дарка не може голови повер­нути, щоб її очі не пробились на ножі – очі Оріховської. Вона вже не чекає, а наказує відповідь.

Дарка проситься в неї очима:

„Я скажу „так“… напевно, я це зроблю. Хіба я можу інак­ше… але ще дрібку дайте мені часу, нехай я привикну, нехай зжи­вуся з цією небезпекою. Нехай ще часом… бодай у сні здається мені, що нічого ні мені, ні йому не загрожує. Я прошу тебе, не ди­вись так на мене… я у вашій силі й скажу та зроблю так, як ви хочете, але ще… ще день… ще тільки до завтра“.

І те відкладне „завтра“ робить кілька оборотів і наче зупиня­ється. Еге ж. Оріховська вже не ріже її своїми очима.

Потім приходить умовлений четвер, і Дарку ніхто не запрошує на збірку. Тепер сама шукає очей Оріховської, але вони не див­ляться на Дарку. А як погляне часом на неї Наталка, то мов на

244

якийсь малоцікавий предмет. Стефа повертає своєю гарною голів­кою, мов соняшник. Тільки він шукає за сонцем, а Стефа уникає Дарки.

Дарку кидає в новий жар:

„Господи, за кого вони мене мають! Та ж прийдіть… накажіть, і піду за вами… тільки не давайте так, самій мені вирішувати ці важливі справи… Нехай хоч моїй бідній мамі здається, що це ви мене втягли туди… але ви ж знаєте, що я добровільно піду за ва­ми і з вами…“ Але „вони“ не приходять. Минає день, два, тиж­день один, другий, третій, а вони не наближаються. А час жене, як безголовий їздець. Дарка, та, мабуть, і вся класа, не зчувають-ся, як опинилися перед новим календарним роком: перед новими, ковинами воротами, куди можна дістатись тільки через дуже не­безпечну кладку – останню кваліфікаційну конференцію. Паспор-ти-свідоцтва видаватимуть уже за зеленою брамою.

Ах, це страшний час у школі. Навіть ті, що мають науку і шко­ли за собою, не згадують майже ніколи його. І ось так знечев’я в Дарці знову прокидається віра у свою щасливу зірку. Учитель українського Мірош, коли заходить мова про свідоцтва, а потім по­головно про кожну ученицю зокрема, каже про Дарку:

– Бачите, перший рік в школі, а як гарно дає собі раду. – По­тім ще додає звичайно: – Можете взяти собі Попович за приклад, Підгірська! (або Коляска, залежно від настрою).

Дарці приємно дивитись, як її щаслива зірка горить мерехтін­ням, і вона посміхається. Тоді Оріховська робить один беззвучний порух устами, і Дарка читає з нього виразно: „Дурні тільки тішать­ся такими дешевими похвалами“.

Але як же тут не тішитися, коли вчитель Порхавка собі:

– Ой, голубонько, небагато бракувало, щоб я своє „дуже доб-ре“ замінив був тобі на погану ноту. Фе! Фе! Попович! Така здібна учениця – і говорить, що пес належить до копитних! Фе!

І щаслива зірка розіскрюється, мов на ялинці. Тільки в один куток серця не можуть пробратись ці іскорки: Данко по сьогод­нішній день не прийшов до неї. Чогось була певна, що він прийде і скаже, як своїй дівчині, як судженій.

– Я мусів провести цю румунку додому. Чи ж ти вважаєш це поганим?

245

Але він не прийшов. Чи чекав її першого кроку? Чи ж би вже аж до такого дійшло?

Замість нього прийшла остання година румунської. Зовсім, як на полі битви: падали трупи, були важко і легше поранені, були такі, що їх захищав протигарматній панцир протекції, а були й такі, що здобували золоті медалі тільки завдяки своїй хороброс-ти (в школі вона носила два ймення: розум і пильність). Оріхов-ська завдяки оцій двоіменній хоробрості здобула тільки бронзову медаль. В кого груди перегинаються від золота, той не може тіши­тися бронзовим буряком! Коли приходить черга на Дарку, вона витирає собі під лавкою долоні від поту, поправляє волосся, що на­хабно пхається в ліве око, і хапається уже за берег лавки, щоб підвестись, коли чує „р“ замість „п“. Учитель переочив її так, як це вже було раз із учителем Спілим. Запитливо, якось ніяково дивиться Дарка по класі: чи треба в такому напруженні чекати, поки помилково запитана учениця не скінчить?

Але що має означати цей лиховісний шепіт за її плечима:

– Дарко, що тепер буде? Дарко! Ти знаєш, що ти вже запе­чатана? Ого, Попович!

Кожне таке слово ніби – штовханець під самі ребра. Подурі­ли чи що? І не чекаючи, заки Романовська скінчить, виступає Дарка сміливо з лавки і, певна своїх прав, питає просто по-україн­ськи:

– Прошу пана професора, чому я не питана і під час цієї кон­ференції?

Учитель морщить чоло, що хтось насмілився йому переставити порядок уроку, потім ніби запримічує Дарку на середині класи!

– Ах, домнішора Поповіч! Прошу повторити ще раз свої дома­гання… але по-людськи так, як люди говорять, щоб і я міг зро­зуміти!

Так, по-людськи – значить по-румунськи. Дарка розгляда­ється безпорадно по класі: що тепер робити? Чи він дійсно не ро­зуміє ані слова по-українськи? І чи годиться тепер запитати по-ру-мунськи? Та „класи“ нема в таких випадках. Тоді Дарка ще раз, на власну руку, питається по-українськи:

– Я не знаю, чому я не була питана.

246

– По-якому вона говорить? Чого вона хоче? – питається учи­тель таким образливим для всіх українців тоном, що якби дівчата були інші, то ні одна з них не обізвалася б.

Равлюк перша виривається і пояснює йому не дуже плавною румунською мовою, чого хоче Попович.

Той регочеться:

– Як же ж я можу дати „панні“ першу класу, коли „панна“ не вміє по-румунськи два слова склеїти. А може, не хоче… по-ру-мунськи говорити?

– Я не була ані разу питана! – держиться Дарка вперто своєї мови, як маминої спідниці.

– І не будеш уже питана! – відповідає учитель, уже без пере­кладача, що означає, що він таки розуміє по-нашому.

– Поповіч, розуміє? – тиче під очі Дарці свою до гидоти ви­пещену руку. – Амінь, розумієш! – питається по-українськи і ро­бить Дарці своїми пальцями хрест на чолі: – Амінь!

Дарка отуманена, принижена до самої землі, стримує сльози, що виходять на очі.

– Попович, перепроси… перепроси, чуєш? – сичить хтось так голосно з класи, що це, мабуть, почув і румун. І вчитель ніби дій­сно чекає на ці перепросини. Всовує собі обидві руки в кишені і дивиться на бідну Дарку з посмішкою, за яку можна тільки… в обличчя плюнути.

– Чи ти „май“ маєш мені щось сказати? – питається ще, мов на глум.

– Перепроси… проси! – гуде класа вже двома чи трьома го­лосами.

І Дарці стає в одну мить зрозуміло, що від класи може тільки така допомога прийти, тільки оце „проси“. Раптом їй здається, ніби хтось бере її за чуб і повертає на бічну лавку. Її очі зустрічають­ся з огнистим, проникливим до самих кісток поглядом Оріховської. Тепер Дарка, пробита цим поглядом, обертається в нестямі облич­чям до класи і кричить, голосніше за свій плач, голосніше за си-чіння тих кількох голосів:

– Я не буду перепрошувати! Не буду! Не буду! Можу! Можу мати двійку з румунської, нехай!!! – повертається до вчителя і кри­чить йому просто в лице.

247

Так. Учитель вислуховує цей напад спокійно. До кінця, хоч видно, що під ним уже також чорт вогонь розложив. Проте каже, ще бодай на око опанований:

– Мало… мало двійку! Ти одержиш ще й погану поведінку, а як добре піде, то й з гімназії вилетиш на сто вітрів! Fire ãia dra­cului, lighioanã ce ecte!* – закляв він нарешті духом своєї мови.

Тут же зачиняє з тріском двері за собою, і чути його скорі кро­ки по акустичнім коридорі аж до канцелярії директора.

Класа на мить, наче приспана лихим чарівником: ніхто навіть пальцем не поворушить. Дарка застигає із схрещеними на грудях руками, з очима в одній точці вікна. Оріховська перша будить всіх з цього зачарованого сну. Перескакує лавки й незадоволено, але якось тепло, бере Дарку за руки (чому не Стефа? чому не вона?):

– Чого стоїш на видовище всім? Ходи до лавки… Або ні – підемо на коридор, нап’єшся води!

Аж тепер прокидається класа: спочатку хоровим шепотом, а за хвилину зривається голосний гомін. Губляться в ньому голоси, які хочуть один одного переконати, доказати, перемогти. Згодом гомін переходить у вуличний клекіт.

– Ну, ти вже „запечатана“ до кінця року, Попович! – долітає з цього хаосу слів і думок до Дарчиних вух таке „приємне“ слово.

– Ходи ж на коридор! – хоче оберегти Дарку Оріховська. – Ходи, до дзвінка маємо ще сім хвилин!

Оріховська не говорить м’яко. Може, навіть не вміє цього. Але кожне її слово щире, нелукаве. Вона закидає Дарці свою худу, але таку дорогу тепер руку за шию, бере її під свою опіку (Стефа тіль­ки дивиться на це все своїми зоряними очима) і виводить її з цієї Содоми та Гомори.

Йдуть просто під водотяг. Оріховська наливає Дарці води в горнятко (прикріплене ланцюжком до шийки водотягу) і подає їй з своєї руки, як тяжко хворій.

Дарка промочує губи й віддає горнятко назад: вода без смаку. На коридорі проникливий холод. Мороз розмалював вікна, та з сонця – ані сліду. Оріховська притулюється до Дарки, обнімає

Натура та бісова, дика тварина

248

її своїми довгими руками і так, лице при лиці, рука об руку ступа­ють тихенько на пальцях по коридорі.

Дарка вичуває в цьому фізичному зближенні з цією, може, найменше принадною дівчиною на всю класу якесь вище, духове споріднення, яке не можна порівняти ані до сімейних почувань, ані до того, що має Дарка в своєму серці для Стефи Сидір. Не є це також одне з тих почувань, яке вона леліє до Данка. Дарці навіть здається, що для неї було б все одно, чи тепер в неї на шиї рука Оріховської, чи була б це рука Циганюка, чи навіть рудого Ґиня. Важне, щоб тільки хтось з них був тепер біля неї.

Оріховська не потішає і не старається звести тієї сцени до яко­їсь героїчної події. (Хоч, правду сказати, перша-ліпша не зважи­лася б на такий виступ!). Не говорить Дарці крилатих слів. І Дар-ка вдячна їй за цю ніжну мовчанку.

Коли за четвертим разом повертаються з кінця коридору, Дар-ка рішається:

– Наталко, можеш переказати Орестові, що я кожної днини можу бачитися з ним.

Сталося. Наталка Оріховська, хоч цього в неї ніколи не буває, притулює своє чоло до Дарчиного, і це тільки зміцнює Дарку в пе­реконанні, що Оріховська прийняла її слова, як гасло:

– Я знала, що ти пристанеш до нас… навіть… якби не було цієї історії з Мігалаке.

Крикливий дзвінок відчиняє пащі клас і випускає з них (поду­мати тільки: з пащ потвори!) здорових і веселих дівчат. Дарка ди­виться, отак стоїть собі притулена до стіни й дивиться на їх рухи, чує їх сміх, бачить навіть зошити з латинськими задачами в їх ру­ках, як щось недійсне, давно минуле, з чим вона покінчила вже раз назавжди.

Раз назавжди? Хто це сказав? А мама? Що скаже мама, коли довідається, що її доня, її гордість, не закінчить навчання, не до­б’ється ніколи матури, не дістанеться до університету ніколи-ніко-ли! А що скаже на те все… татусь? Чи зуміє Дарка їх перекона­ти, вияснити, влити в їх серце цю незламну свідомість, що вона зробила їм цієї великої, смертельної прикрости з недбальства чи лі­нощів? Чи зрозуміє хоч татко… що так м у с і л о б у т и ? Чи не зга­нить її за цю жертву, за яку платить вона цілим своїм майбутнім?

249

„Я хіба здурію від цього всього. Хіба зроблю собі щось…“ – жахається сама себе.

Відшукує Наталку.

– Скажи Орестові, що я сьогодні хочу з ним поговорити… Може прийти до мене до хати.

Так, ще сьогодні! Конче сьогодні. Він так якось уміє звисока дивитись на справи двійок, професорів, школи… Так уміє відділи­ти важливе від усього дрібничкового. Якось так уміє в муровані слова вбрати цю Україну, що коли його слухаєш, то чомусь нічо­го, ані нікого не жаль… Та де там жаль! Тоді стаєш гордим, май­же щасливим, що можеш жертвувати собою для справи! Тільки Орест Циганюк вміє так говорити!

На останній годині заступає Дарка дорогу вчителеві Спілому:

– Прошу мені дозволити з своєї години піти додому, бо я на-правду не можу нині вчитися!

Спілий – єдиний на всю гімназію, якому Дарка говорить завжди правду. І він також, може, єдиний на цілу гімназію, що вірить кожному слову Дарки. Дивиться на неї своїми справедливи­ми очима й каже:

– Можете йти додому.

Дома пані ламає руки (Дарка призналася у всьому) над Дар-чиною двійкою і бідкається цілу годину.

„Вона трохи вдає! Бо ж це неможливо, щоб вона брала собі так до серця мою двійку!“ – не довіряє цим скиглінням Дарка.

Надвечір (як поєднані „вони“ всі з собою, мов дроти телегра­фічні!) приходить Орест Циганюк. Дарка глянула на це широко усміхнене, забарвлене морозом лице і застигла:

„Це кат по мою душу прийшов!“ – пробігло щось жахливе її нервами.

Циганюк у доброму настрої. Він жартує з Лідкою, повторюю­чи якусь заввагу про неї Івасюка з VIII-ї. Івасюк – це Лідчин зачарований край. Тому вона конче-конче хоче знати, при якій на­годі зійшла балачка на її особу і „якими словами“ (дослівно) ска­зав Івасюк „те“ про неї.

– Слухай… я все переповім тобі… слово в слово… але ти му­сиш щось і для мене зробити…

250

– Дарка свідок, що зроблю все, що захочеш!

– Слухай… я хочу, щоб ти вийшла з кімнати і залишила мене на пів години „сам на сам“ з панною Даркою.

Лідка пристає (думала, що він хто зна чого вимагатиме від неї!), але при цьому сміється в кулак з дурного Ореста. Як він дав „надути“ себе! Та ж оте Дарчище поза Данком світа не бачить! Добре! Так і треба всім тим „антифеміністам“!

Коли залишаються вдвоє, Дарці здається, що її серце обірва­лося і підскочило під саме горло. Вона знає, що тепер чекає її по­хвала за свій відважний крок.

Але Орест говорить холодним, звичайним голосом, ніби купив Дарку і тепер розпоряджається нею по своїй уподобі:

– Мені згадувала про вас Наталка (які вислови!). Добре. Те­пер слухайте… не буду вже попереджати вас, що це таємниця. Маємо ходити на наші репетиції і ці спільні для всіх гімназій до останньої хвилини! Слухайте, куди ви дивитеся у вікно? Ви розу­мієте мене, що я вам говорю? Слухайте, навіть у день концерту маємо прийти всі гарно одягнені і разом із всіми вийти на сцену. Аж, як дириґент подасть знак відспівати привіт міністрові…, тоді виступить один з нас і голосно, на цілу залу скаже, що українська молодь не співатиме привіту для румунського міністра. Бачите, до такого виступу ми мусимо мати більшість за собою… решта…. тих непевних може й не знати, ані не догадуватися. Після такого скандалу, певно, не скажуть голосувати нам, хто – за міністром, а хто – проти нього… Нам треба, щоб кільканадцять міцних гру­дей гукнули „слава“! Мені говорила Наталка, що з вас не міцна співачка.

Дарка спаленіла.

– Це нічого… тут не йдеться про голос… вас люблять у класі, і ви можете мати деякий вплив на настрої класи… Я ще про це поговорю з вами… Поки що є важливіша справа… мені говорила Наталка, що ви близько знайомі з Данилюком, Ви, здається, з од­ного села, так? Те, що він співає в хорі… це нічого… але він грає в цьому симфонічному концерті. З ним тяжка справа… Він упер­тий, а при тім зарозумілий на свій музичний талант. Вхопився цієї нагоди,  щоб похвалитися. Ми  вже різними  дорогами  підходили

251

до нього… і не можна нічого з ним зробити. А ми мусимо його перетягти на свій бік. І от Наталка сказала, що коли він ще вас не послухає, то вже нікого… Слухайте, я кладу вам на серце переко­нати цього цапа!

Дарка поволі приймає його накази, розташовує їх в голові: „Чекай… чекай… зразу… це так у найкращому випадку… всіх з гімназії не проженуть… Може, тільки того, що вигукне цю за­яву… Може, повиловлюють тільки самих організаторів… В тому симфонічному концерті, чи як його назвав Циганюк, тільки два ук­раїнці… Коли… не з’являться вони… ці два… єдині з усіх ук­раїнців… то ж це таке зрозуміле, таке безсумнівне, що на другий день проженуть їх з усіх шкіл в Румунії. Так, треба сказати собі ясно… і Данка проженуть з гімназії… і до цього має причинити­ся вона – Дарка“.

– Займетеся Данилюком? – В цього хлопця мова складається тільки з двох слів: так або ні.

– Добре, – каже Дарка, бо що ж їй інше сказати? Водночас думає з цілою свідомістю: „Тепер я підписала власноручно присуд смерти на Данка“.

Циганюк зробив своє, і немає чого сидіти довше і дивитись на Дарку. А де ж ті підбадьорюючі слова? Чому Орест не хоче її одурманити трохи цими високими словами? Чому вона має все ви­конувати так натверезо?

Циганюк відчиняє двері до сусідньої кімнати:

– Лідко! Лідко? – ніби питається, ніби кличе. – Ти собі не думай, небого, що чим довше залишиш мене насамоті з Даркою, то тим більше довідаєшся від мене про Івасюка!

– О, мені так потрібно про „твого“ Івасюка знати! – моргає одним оком Лідка з порогу, мовляв: „Збожеволів ти, хлопче, чи що? Та ж мама слухає!“

– Слово чести, тут, мабуть, признавались в коханні! – скри­кує Лідка. – Дарко, що з тобою? Ти ціла гориш!

Циганюк ніби не помічає, про що мова. Він найкраще знає, чим заткати рот Лідці.

– Слухай, Лідо, що мені даси, коли я тебе особисто познайом­лю з Івасюком?

252

Лідка присуває свій стілець близько до Циганюкового, забуває про Дарку, яка „горить“, забуває про все на світі, і дотикає своїми губами Орестового вуха:

– Що він казав, Оресте? Я тебе прошу… я тебе благаю… скажи, що він казав?

Орест встає з стільця.

– Добре, я тобі все дочиста скажу! Отож слухай… іншим ра­зом, бо тепер кваплюся!

Він із сміхом трясе руки спантеличеної Лідки, кидає з-за по­рога вже Дарці недбале „До побачення“, і – тільки відгомін зали­шився від грюкоту дверей.

Лідка стоїть з розчарованими, але вже лихими очима посеред кімнати і з презирливою насмішкою дивиться на похилену Дарчи-ну голову:

– І ти… ти… цього неотесу проміняла за Данилюка? Знаєш, справді, треба було з першого поверху коміть головою на вулицю злетіти, ніж отаке зробити! А Циганюк ще попам’ятає мене!

*

У двері постукав хтось м’яко. Як кітка лапкою.

– Чи це хтось стукав? – підносячи голову з-над „Царівни“ Кобилянської, спитала Дарка Лідки, яка сиділа коло печі і циру-вала собі панчохи. (Ах, узимку тільки біля печі можна цирувати панчохи!).

– Тобі тільки так здавалося, – відповіла Лідка.

Стукіт повторився виразніше.

– Прошу! – гукнули обидві дівчини водночас.

Двері відчинилися повільним, несмілим рухом жебрака.

Ориська!! Жива Ориська у своєму ґранатовому плащику з си­вою смушкою довкола коміра.

– Прошу тебе! Зачини двері, бо холод тягне по ногах!

Лідки голос не грішив великою ввічливістю. Дарка й собі вста­ла діловито: мовби над її головою висіла табличка з написом „По­лагодь справу і відходь“.

Ориська зачинила двері з великою обережністю. Стала коло порога кімнати, як людина, що ступила не на своє місце і відчуває

253

своє упокорення. Подивилася на Дарку, потім скоро торкнулася перелетним поглядом Лідки: ніхто? Ніхто не заговорить до неї в тій хаті? Не поспитає навіть, чого вона прийшла?

Ніхто. Тоді вона простягнула обидві руки до Дарки, не руха­ючись з місця біля самого порога:

– Я прийшла до тебе, Дарцю… Я маю… я хочу… з тобою про щось поговорити…

Голос її був зовсім змінений. Зовсім не нагадував собою Ориськи з Веренчанки.

– Говори? – з вишуканою байдужістю відповіла Дарка.

Ориська якось клопітливо безпорадно сплела пальці рук:

– Я хотіла б… чи ти не могла б вийти зі мною на кілька хви­лин?

– Дарко, зараз підвечірок буде… Ти знаєш, що мамця гні­вається, як нема всіх при столі… – вмішалася вороже Лідка.

– Кажи тут, що маєш сказати, – підтримала цей сам тон Дарка.

Ориська із сплетеними на грудях руками ступила кілька кроків до Дарки, під світло. Морозний рум’янець зник із її щок, мов пилок з крильця метелика… Тепер вона була зовсім бліда, аж жовта, при своїй смуглявій шкірі.

– Дарцю… чого ти не хочеш мене розуміти… що я це маю тільки тобі сказати? – голос її впав ще на кілька ступенів нижче і нагадував стримане ридання.

Очі Ориськи почали дуже часто кліпати повіками. Дарка мимохіть глянула на Лідку. Ця навмисне підібгала ногу під себе, щоб ще наглядніше зазначити, що їй і не в голові залишати їх на-самоті.

Дарку розсердило Лідчине зухвальство. Відрухово подивилася на Ориську (ця Лідка, дійсно, багато дозволяє собі!) – і догляну­ла, як сльоза на Орисьчиній щоці покотилася дрібною краплиною і впала на сиву смушку.

– Я вберуся й піду з тобою, – сказала м’яко Орисьці.

– Дарко, зараз підвечірок, я тобі кажу… – різко сказала Лідка.

– То засунь в піч моє молоко, коли б я ще не повернулася, – буркнула вже злісно Дарка.

254

На тротуарі Ориська легенько торкнулася Дарчиного ліктя. Ця не відсунула своєї руки, Ориська насмілилася і всунула свою руку під Дарчину. Дарка відрухово притулила її до себе.

– Ну, кажи, – заговорила перша Дарка.

Ориська ще ближче пригорнулася до Дарки:

– Дарцю… Дарцю… – вона така схвильована чи перелякана, що не могла говорити. Слова заломлювалися їй десь у горлі і ви­ходили, як безладні звуки.

Дарка перечекала хвилину:

– Я слухаю, тебе, Орисько…

Сказала без надуми, за давньою звичкою „Орисько“ і аж са­ма стрепенулася від звуку цього слова! Так давно вже звала Ориську по імені (адже в пам’яті вона була вже зафіксована, як „Підгірська“, і тепер це слово сколихнуло душею і збудило в ній щось приспане, ніжне і тепле. Орисьчине вразливе на тони вухо вмить підхопило цю зміну в Дарчиному голосі. Тепер вона зважи­лася заговорити:

– Дарцю… я не можу так жити. Як же я можу, коли ти… моя найліпша товаришка, гніваєшся на мене, коли половина класи не відзивається до мене? Як можу я з цим усім жити?

Дарка прикусила губу.

– Ти дуже добре знаєш, чого я на тебе гніваюся!

Ориська заговорила швидко, з каяттям:

– Знаю… знаю, чому ти до мене не говориш, чого я така са­мотня в класі… Так мені й треба… я заслужила собі на таке від­ношення… але я не хотіла нікому шкодити! Дарцю, присягаю тобі… на що хочеш… на маму, на татка… на що хочеш, що я не хотіла нікому пошкодити… я тільки хотіла відрізнитися в його очах… За це, за це одне мене можна карати. Ох, Дарцю, я не знаю, що зі мною було… він хіба був урік чи зачарував мене… він видався мені таким гарним, таким прекрасним. Мені здавало­ся, що я ще ніколи не бачила такої гарної людини на світі… Ти не смійся з мене… або ні… навпаки, смійся з мене, дурної. Він, як поглянув часом на мене, то я… я не знала, де моя голова і що він хотів… бо я завжди боялася, що, коли не послухаю його, то він вже ніколи не гляне на мене… Я знала, що так не слід… я бачила, що всі від мене відвернулися в класі, тоді я говорила собі…

255

це кара, кара для мене за те, що я захопилася такою поганою людиною… Бо він поганий, я навіть не знала, що він такий поганий… Як він міг так тебе питати останнього разу, так… глумитися з нас всіх?.. А тепер, коли я зрозуміла, хто він, коли я вже бачу, що… він зовсім не такий гарний, тепер… – вона з риданням повисла на Дарчиній руці, – тепер я не знаю, що я дала б для того, щоб можна було все завернути… щоб мої то­варишки до мене привернулися… щоб, – її ридання почало звер­тати увагу прихожих, – щоб ти, Дарцю, була до мене така, як колись…

– Орисько, перестань плакати… Орисько, люди на нас згля­даються… ще нас поліція вчепиться!

Ориська ніби заспокоїлася. Не плакала, тільки відхлипувала глибокими ковтками.

– Це ще не все, Дарцю, ти ще не все знаєш… Я носила йо­му зошити на квартиру. Адже не раз таке бувало… Він іноді навіть частував мене чаєм… можеш уявити собі, яким щастям це для мене було… аж коли я останній раз віднесла зошити… він…

Дарка як ішла, так урвала крок. Схопила Ориську руками за голову і силою притягла так Орисьчине обличчя до себе, що їх очі майже дотикали себе віями.

– Не може бути!!! Орисько, бійся Бога, що ти плетеш!!

Дарка тремтіла вся. Ориська звільнилася від її рук.

– Це не те, Дарцю, що ти маєш на думці… Він, ти подумай тільки, він… почав намовляти мене, щоб я слідкувала за товариш­ками і підслуховувала, що говоритимеш ти, Оріховська, Сидір… Ти знаєш, що він навіть… дозволяв мені перед вами говорити на себе, щоб тільки я могла від вас більше витягнути… А я – не Юда, присяй Богу – не Юда… о… о… – Ориська істерично за­плакала.

Дарка притулила своє холодне обличчя до її розпаленого так, що їх губи майже доторкнулись. Ця близькість заспокоїла трохи Ориську.

– Я піду собі геть з нашої гімназії… розповім усе таткові, і татко забере мене звідси… З Мігалаке в одній школі я не бу­ду… Я досить гризла для нього румунську… Досить! Можу те­пер і до румунської школи піти… Так, до румунської або до жи-

256

дівської школи піду, а з ним разом не буду… Але ти мусиш мені все простити, все забути, Дарцю… добре?

Дарка знову розцілувала її:

– Добре, вже добре, Орисько, я не гніваюся… слово чести, що між нами так, як колись було…

– Боже, – напав знову Ориську плач, – і… бачиш, я не хо­тіла б з тяжким серцем з нашої школи відходити… і зробиш так, щоб товаришки у класі були для мене інші?

– Зроблю, Орисько, все зроблю… але ти не плач уже… по­бачиш, як ще гарно нам буде…

Дарка втішала вже тепер без ладу, сама не розуміючи своїх слів. Вона тепер ламала собі думку над одним: чи щирість Орись-ки – досить висока ціна, щоб за неї можна купити в товаришок пробачення для неї?

– Ти коли їдеш, Дарцю?

– В суботу.

– Я зайду за тобою з нашим Стефком і поїдемо разом на вок­зал. Добре?

Дарка усміхнулася:

– Очевидно. Як же ж тепер може бути інакше? Хіба ми не їхали разом до школи?

Але перед очі виринув болючий спогад, що до школи їхав з ни­ми й Данко.

Дарка звернула розмову на інше:

– Я вже мушу йти, Орисько. Пані може направду сердитися з цим підвечірком…

– Па, – подали собі руки і стояли проти себе усміхнені, від­свіжені, обновлені своєю любов’ю, що, як кожна любов по пере­просинах, була ще ніжніша і сердечніша. Ориська притягнула до себе Дарку:

– Як ти не гніваєшся на мене… як ти дійсно мене любиш… то поцілуй мене, Дарцю.

Дарка схопила Орисьчину голову в свої руки й поцілувала її кілька разів у губи й очі. Зовсім так, як старші цілують дітей: зібравши все личко дитини у свої долоні, вони не цілують його, а п’ють, ніби джерельну воду.

257

Не цілуючи вже, пригорнула Дарка Ориську ще раз до своїх грудей, бо в цю мить вколола її в саме серце туга за хатою. Орись-ка чогось видалась їй і мамою, і хатою, і Веренчанкою, і Данком.

XIV

Майже перед самим від’їздом надходить лист від мами і тата. Тато писав, що надсилають рівночасно з листом гроші за кварти­ру і на поїзд, що з дому вже ніхто не приїде цього місяця, бо й так Дарка за кілька днів буде вдома. Дарка нехай розвідається, коли їде Ориська і Стефко (татко добрий, – думає Дарка, – дуже добрий, але він нічого не розуміє. Мама, напевно, додала б до Стефка й Ориськи ще й Данка!) і нехай їде разом з ними. Най­краще дати заздалегідь Стефкові гроші на білет. Нехай він купить Дарці білет і переховує його в себе. На „Дарчиній голові“ має бу­ти хіба одна валіза. В поїзді краще не пхатися до вікна. Можуть натопити в вагонах, а тоді можна дістати катар. Нехай діти не за­будуть купити собі свічки на дорогу, бо це дуже неприємно – їздити впотемки… На станції у Веренчанці, напевно, буде хтось з дому чекати на Дарку.

Мама… як же ж мама знає, що для „дитини на станції“ най-важніше! Мама дуже радіє, що побачить свою доню. Та ж мама вже шостий місяць не бачила своєї „панни“. Напевно, вона вже десь змарніла! Мама така „стара“, а зачеркує дні в календарі до п’ятого січня, мов школяр. Хоч через того малого ціпендрака вся хата пішла горі дном. Може (коби тільки Славочка дозволила на це!), мама навіть на станцію по доню вийде. Нехай доня, коли бу­де їхати додому, одягне гімназійну шапочку (хіба б дуже великий мороз був, тоді треба на вуха натягнути білу вовняну), щоб у селі всі бачили, що то не хто-небудь, а гімназистка з четвертої класи приїхала на свята додому. Чи Дарчик знає, що ще пів року, і Дар-ка буде вже в „вищій“ гімназії?

Ну, але мрії на потім. Тепер треба вважати, щоб не забути за­брати додому всі літні панчішки, майточки і літні суконки. Ту, з рижками, і ту, в сині горошки. Мама дома все гарно випере, поцирує, випрасує, і навесні Дарка все, як знайде.

258

„Навесні“, – здригається Дарка. – Прецінь вона тоді й так не ходитиме до школи. Мама ще щось пише про якісь гіркі миґдалі і про ще щось, що Дарка має купити й привезти до хати, але Дар-ка не дочитує вже маминого листа, ховає кудись у найменше вжи­вану книжку, щоб тільки якнайдалі відігнати від себе думку-змо-ру, що вона навесні не ходитиме вже до гімназії…

Про все інше думати, всім іншим займатися – тільки цю дум­ку віддалити бодай на хвилинку, хоч на час Різдва, з пам’ятиі.

Тепер вона думає про те, як би їй зустрітися з Данком. За­плющує очі на те, що її серце вже звугліло від туги за ним. Не хоче про себе думати. Коли б можна так, то найкраще хотіла б за­бути, на якийсь час забути, що вона загалом живе. Тепер їй тре­ба зустрітися з Данком тому, що так наказав Циганюк (не дума­ти… не думати про цю зустріч коло Музичного інституту).

І Дарка останньої години (Боже, ще ця справа з Ориською і класою, коли Дарка полагодить її?) навмисне довго одягає шапоч­ку до шибки вікна, навмисне не може позбирати своїх книжок, щоб тільки Лідці надоїло чекати на неї і вона могла сама вийти з кла­си. І Лідці надоїдає (від кого Дарка чула таке порівняння „терпе­ливий, як дзеркало“?) чекати. Нарешті. Дарка кидається вниз (у хлопців кілька хвилин згодом дзвонить дзвінок) і зараз же при вході чекає на Данка. Ось і він. Його високі, як жердка, плечі просуваються між сині плащі і барвисті дівочі шапочки. Почавши від шостої, з хлопцями ходять дівчата-приватистки. Їм не хочеться носити обов’язкових одностроїв. У входовій брамі Дарка замалим не губить Данка, але на вулиці знову відшукує його. Та… Данко не йде сам, а в товаристві двох товаришів. Дарка безсоромно підбігає за ним: чей… чей… оглянеться він, запримітить її і – відлучиться якось від тих хлопчиськів. Але вони марширують всі три і сміються так, як тільки хлопці вміють сміятися на порозі свого дозрівання: безсоромно і багатомовно. По сміху штовхають себе для кращого порозуміння в лікті і далі марширують. І знов Дарка підбігає за ними. Раптом хтось зупиняє її за комір плаща. Точнісінько за комір.

– Ти куди так біжиш?

– Орисько. Я мушу з Данком про щось поговорити… конче…

Чернівці зробили з Ориськи справжню даму.

259

– То чому не попросиш його?

І, не допитуючись Дарчиної згоди, вона енерґійно йде кілька кроків і вже стоїть коло Данка. Данко зразу відправляє товаришів. По грі його лиця можна пізнати, що йому приємна ця зачіпка. Ориська про щось повідомляє його, махає рукою „до побачення“ і відходить. Данко обертається до Дарки з іншим обличчям.

– Ах, це ти, – в його голосі стільки розчарування, що Дарка готова завернути без слова. Але хіба ж вона для себе оце зачепи­ла його? (Мовчи, серце, мовчи!!).

Надворі знялася ні звідки, ні звідти така хуга, що з ніг валить. Від цього морозного вітру Данкове обличчя якось стяглося, ніс на-пучнявів від фіолетової морозної поволоки. Данкове прекрасне ли­це стало якимсь негарним, жалюгідним, але тим ріднішим, тим ближчим.

– Це ти? – ніби усвідомлює собі своє розчарування Данко, але в ту саму мить перемагає в ньому добре вихований хлопець. – Ти знаєш, я думав десь цими днями сам зайти до тебе… хотів тебе спитатися, коли ти додому їдеш? В суботу ввечір чи, може, ранішнім недільним? Наша вся братія (Дарка не знає, хто тепер в нього „наші“) їде в суботу… їдь і ти…

Це не прохання. Не треба себе дурити, що йому залежить, дуже, смертельно залежить на цьому, щоб вона їхала разом з ним. Ні, це просто та чемність, що каже незнайомим людям робити собі взаємно місце в купе: „Будь ласка, може, присядете, ми посуне-мося“.

Хоч Дарка уявляє собі, як це, мабуть, приємно стояти з кимсь милим біля вікна у вагоні, прохухувати віконечко в шибці і диви­тись на танець червоних іскор в пітьмі. А поїзд туркотить… і щоб почути слово, треба нахиляти голову до голови.

– Я теж поїду в суботу…

– Ти мала мені щось сказати? – пригадує собі раптом Данко.

І це раптовне питання вириває від Дарки відповідь, яка лякає навіть Дарку:

– З ким ти повертався минулого понеділка з музики?

Як же це сталося, що вона спитала саме про те, про що не хотіла, про що заприсягла собі ніколи не згадувати?

260

Данко мусить задуматися так, якби не проводжав він Лучіки щопонеділка і четверга.

– Минулого понеділка? Ах, я проводжав панну Джорджеску додому… цю, що грає зі мною в дуеті.

Дарка відчуває, що він волів би не торкатися цієї справи. Відчуває і те, що вона мусить, саме мусить про цю Лучіку пого­ворити, хоч кожне питання і кожна відповідь болять її так, мовби хтось розрізував волоконця її серця.

– Вона сама просила, щоб ти проводжав її додому?

Данко навіть у цьому перехресному вогні Дарчиних запитань не забуває про своє добре виховання.

– Що знов? Хіба годиться, щоб дівчина сама просила хлопця?

Дарка думає: „Мені колись хіба серце трісне від цієї його без­соромної правдомовности. Міг би хоч трохи серця мати і хоч дрі­бочку збрехати мені!“

– Данку, а чого ти її проводжав додому? Не було ще ані тем­но, ані пізно…

Данко жмурить очі від сміху, що вже трясе ним:

– Звідки ти можеш, Дарцю, знати? Може, було темно й піз­но? – але вмить каже по-людяному:

– Вана така весела, оця „домнішора“ Лучіка! Її всі елеви* з ін­ституту хочуть проводжати, але вона не хоче з ким-небудь іти.

Коли б не ця болюча Данкова правдомовність, ці слова можна б прийняти за чванькуватість, але, на жаль, воно напевно так.

– Даночку, я прошу тебе… я не хочу… – але сором, до­шкульний сором стулює Дарці уста, а коли вона знов відчиняє їх, то вони вже щось зовсім інше говорять:

– Ти не повинен з нею ходити! Це сором, що ти з нею ходиш! Прецінь вона… румунка!

Данко підносить брови вгору, і від цього ніби розширюються його зіниці:

– І що з того, що вона румунка?

Як? Оцей найсильніший, остаточний арґумент, що мав Данка переконати, засоромити, протверезити з цієї небезпечної симпатії до дочки префекта, відскакує від його свідомости, мов горох від стіни?

учні (рум.).

261

– Румуни – наші вороги – знаєш „чому“… – сягає по-ос-таннє Дарка, але це виходить якось завчено, ніби ці слова Дарка позичила в когось. Данкові смішно з цього:

– О, можеш бути певна, Дарцю, що Лучіка не є моїм воро­гом! Ха! ха! Лучіка – мій „ворог“! Що ти говориш, Дарцю! Знай, що в них жінки не пхають носа в політику. Вони займаються тільки тим, що належить до жінки… Так, вони стараються бути гарні, елеґантні, ведуть дім, бавляться… коли б ти знала, як румунські дами з товариства вміють пити вино! За таких „ворогів“ можеш цілком спокійна бути! Чекай, – пригадує собі щось він. – А мо­же, моя маленька „наречена“ заздрісна?

Вражена гордість витрискує, мов водограєм:

– Я заздрісна? До кого? До цієї румунки, що буде колись така, як її мама, як вони всі… тільки коло печі вигріватись! До цієї кітки мала б бути заздрісна? До цієї… „мальованки“?

– Зате моя Дарця вчепить собі шаблю до боку і піде за Ук­раїну воювати!

– Данку! – скрикує Дарка. – Як ти смієш сміятися з ц ь о г о ?

Данко з якимсь непорозумінням глянув на неї: з чого сміяти­ся? Бере Дарку за руку, щоб оправдатися, вияснити, що він не мав на думці її вразити, але Дарка вириває свою руку, майже викру­чує нею, щоб тільки звільнитися від нього:

– Пусти… пусти… мене… Ти нічого не знаєш… ти не знаєш, що діється… Іди собі Данку… іди собі тепер… ми поговоримо про все дома… у Веренчанці.

– Як хочеш… я скажу тобі тільки те, що ти стаєш неможли­ва… і з цим треба раз скінчити.

Знизує плечима, скидає кашкет і відходить.

Він сказав, що треба скінчити? Він таке сказав?

І несподівано звідкись мінливий вогник надії: ця балачка у Ве-ренчанці, ніде, тільки в „їх“ Веренчанці, може ще багато на краще змінити!

262

XV

Все сталося буква в букву, як бажав собі тато: Дарка дала Підгірському гроші на квиток і доручила сховати його разом із своїм і Орисьчиним. Гірких миґдалів і рому мамі не купила. Забу­ла. Зовсім забула. Хіба мало має на голові? Нагадала собі про це в останній хвилині перед від’їздом, коли при пакуванні випав ма­мин лист з книжки. Пані потішила її, що миґдалі можна замінити серединками із сливкових кісток. Рому буде можна і в Веренчанці дістати. Хіба немає там корчми?

Стефко Підгірський заїхав по Дарку саночками під саму кам’я­ницю. Був уже пізній вечір. Голови ліхтарень та скісні пасма жов­то-гарячого світла з виставових шиб просвічували людям доріжки на тротуарах. Десь угорі, як благословення, спускались на землю невпійманими промінчиками зорі. Задзеленькотіли дзвіночки, й санки тільки посунулись по гладкій дорозі. Дарка заплющила очі: отак линути під музику цих дзвіночків і не мати на серці ані двійки, ані маминих сліз, ані свого осиротілого майбутнього.

Ориська всю дорогу до двірця молола щось безнастанно язи­ком. Стефко поводився тихенько, мов його між ними не було. Дар-ка відчинила очі і вперше за їх приязнь і знайомство глянула Стеф-кові просто у вічі (сидів навпроти неї та Ориськи на лавочці): як багато десь це чоло передумало, як багато ці очі перетерпіли з то­го часу, як Ляля Данилюк виїхала до Відня!

На двірець приїхали за сім хвилин до від’їзду поїзда. Як вхо­дили до вагону, надлетів з валізкою й високо піднятим коміром Данко.

– Дан, – зачепив його Стефко: – „Веренчанка“ їде в цьому вагоні!

– Я пересяду до вас хіба пізніше, бо до Кіцманя матиму това­риство!

Ориська подивилася пильно на Дарку. Хотіла про щось спита­ти, але, мабуть, вразило її Дарчине нещасливе обличчя, бо тільки шепнула із сердечним співчуттям:

– Не бери собі так до серця, Дарцю… він тільки тобі навмис­не так робить! А ти знаєш, що кого любиться, тому завжди хо­четься трохи дошкулити.

263

– Ой, Орисю!

Поїзд туркотів, і летіли десь, мабуть, іскри з паровоза. Тільки не було з ким прохухувати в замерзлій шибці віконечка й подив­ляти їх крутий танець. Як поїзд рушив із станції Кіцмань, до ва­гону, що в ньому їхала Дарка, ніхто не пересів.

У Веренчанці чекали на Дарку: тато, мама і свої коні. Мама видалась Дарці якась така відмолоджена, така свіжа, що вона кинулася їй на шию, щоб тільки вицілувати це молоде, як у дівчин­ки, гарне личко.

– Мамціка мене з’їсть, як про щось довідається!

– Що таке, Дарчику? – вже стривожилася мама.

– Ви знаєте, я не купила ані миґдалів, ані рому!

– Дурниця! – засміялася мати, що була, видно, на гірше при­готована. – А з татком чому ти не привітаєшся?

– Ах, правда!

Татко стояв збоку з батогом.

– Я маю вам, татусю, так багато розповідати, – притулилася Дарка до рапавого таткового лиця.

– Дитино моя! – і татко поцілував ще раз Дарку в чоло.

Вдома світилося аж у двох кімнатах. Це безсумнівно – на Дарчину честь. Бабуня не могла вийти проти Дарки навіть тоді, коли санки заїхали під хату. Зате, коли Дарка проходила повз вікно, бабуня підняла вгору до вікна велику, в синій перинці до пах ляльку. Перше, що смикнуло Дарку за всі мотузки серця, це те, що Славочка при ближчій зустрічі показалася гарна, як мальова­ний янголик. Дарка заговорила до неї, і цей малий янголик посміхнувся. Так вони при першій зустрічі признали себе рідними сестрами й визнали собі взаємну любов.

Але за хвилину той янголик починає кривити свої беззубі ус­тонька, ніби настроює їх до щораз більшого плачу. Врешті той плач переходить у вереск, і всі – мама, бабуня, Гафія – навіть забува­ють про Дарку і всі „кудкудакають“ коло Славочки. Татко роз­прягає коні, і Дарка стоїть сама, неначе зайва в цій хаті. Навіщо її тут? Хто нею займається? Кому в голові, що вона приїхала із школи додому, де не була більше, як пів року? О, яка вона дур­на, Дарка, уявляючи собі, що тут її чекають, що всі будуть нави­передки розпитувати її?

264

Вкінці Славочка, втомлена плачем, випила своє молочко і пішла спати.

Тепер мама пригадала собі, що приїхала додому її старша доня.

– Як тобі там на станції, моя донечко? По твоїх личках не вид­но, щоб тобі там погано було. А як там з свідоцтвом? Буде двійка?

Тато не зрозумів маминого жартівливого тону (мама жартує собі, а це – правда, страшна правда!!) і скипів:

– Що ти говориш? Наша Дарка – і двійка! Також щось! Та ж я був на останній конференції („Саме перед самою пригодою з Мігалаке“, – пригадує собі Дарка).

– Та ж професор Спілий не мав для неї слів похвали! Прав­да, наша доня ніколи не була міцна в математиці, а професор Спілий, хоч як хвалив її простолінійний характер, не дав їй кращої оцінки, як „посередньо“. Зате з інших предметів, будь ласка: з ук­раїнської – „дуже добре“, з природи – „дуже добре“, з руханки (жартує собі татко) – „дуже добре“, з німецького – „добре“, з латини – „посередньо“… Здається мені, не було ще оцінок з фізики, румунської і ще з чогось, чи не з історії… Ти знаєш, – звернувся тато до мами – що оце „дрантя“ – всі професори люблять!

Мама відгортає пасмо неслухняного волосся з-над лівого Дар-чиного ока:

– Чекай, тату, чекай! Це тільки перший рік так! Доня ще не освоїлася із школою… але я можу з тобою піти об заклад, що до матури вона виб’ється на відмінницю.

(„Про чию вони матуру говорять? Та де я буду якусь матуру оглядати?“).

– А поки що, – мама робить міну малого пустунчика: – тому що перше свідоцтво в гімназії без двійки, то ти, тату, маєш ще цього тижня поїхати до Заставної й купити доні гарні совгани.

Дарці починають палати лиця, мов від міцного поличника, так обманювати своїх батьків! своїх найдорожчих, найкращих під сон­цем батьків!

– Ні, мамціку, мені не треба совганів! Направду! Пощо такий видаток? Краще за ці гроші купіть щось Славочці, – намагається облегшити свою совість Дарка. Мама пригортає щиріше доню до грудей:

265

– Це гарно, донечко, що ти така добра й ощаджуєш нас. Це тішить маму, що має таку вирозумілу дитину, але скажи сама: чи не скортить тебе побігти на лід? А це вже трішечки не лицює панні з четвертої гімназійної совгатися з хлопчиськами на одній дерев’яній дошці. А щоб ти не думала, що ти в мами вже нічого не значиш, то ходи за мною! – мама тягне Дарку силоміць до дру­гої кімнати, відчиняє шафу і виймає з горішньої полиці пречудо­вий, як блакить, синій, ручної роботи светер, таку саму шапочку, шалик… навіть такі самі сині рукавиці.

Цього вже забагато. Дарка, замість подяки, падає, хлипаючи, мамі на груди:

– Я не варта, мамціку, вірте мені… Я не варта вашого добро­го серця… не гідна того, щоб ви мене так любили!

Ридання вихоплюється з грудей таким стогоном, що з кухні прибігає з ножем від цибулі бабця: що сталося?

Надбігає звідкись Гафія: а гей, що сталося?

Мамі тремтять руки. Вона на миги показує, щоб мовчали. Са­ма бере Дарку попід пахи і веде до ліжка. Тут знову схоплює Дар-ку корч спазматичного плачу. Тато береться за голову і, замість щось порадити, бігає від стіни до стіни. Бабуня намочує рушник в оцті, і мама добре стирає ним Дарчині скроні. За якийсь час Дарка зводить на маму свої „мишачі“, запухлі від плачу очі:

– Мамціку, прошу забрати лампу, бо я хочу вже спати…

Мама виконує слухняно Дарчине бажання. Дверей, мабуть, з уваги на Дарчині нерви, не зачиняють. З кімнати, де говорять півшепотом, паде до Дарчиної кімнати вузенька смуга світла і го­лос тата (який же він стурбований!):

– Занадто перемучена дитина!

Бабуня не вміє шептати і говорить зовсім голосно:

– Ти, Климцю, сама винна цьому! Скажу тобі щиро, не хотіла я до цього втручатись, бо не моя це справа, але тепер скажу тобі, що до дитини ніхто не пише таких сентиментальних листів. Дити­на і без того вразлива, а ти ще її розчулюєш. Чи писала я щось таке до тебе чи до хлопців, як ви були у місті? Написала: посилаю стільки і стільки на станцію, решту на підметки до черевиків, вчи­ся, бо як буде зле, то тато приїде на твою голову і кінець. І муси­те признати, що ви мали здоровіші нерви від Дарці. А чей же ніхто

266

не може сказати, що, може, я не любила своїх дітей. Але моя лю­бов, не гнівайся Климцю, була таки розумніша.

Голос мами обурюється:

– Саме тому, що Дарця вразлива дитина, я повинна бути для неї ніжна, бо всяка шорстка поведінка може довести до ката­строфи.

„До якої катастрофи? Що значить „катастрофа“? І Дарка ба­чить два поїзди, як зударяються, її думки плутаються.

З кутків підходить навшпиньках лукавий сон і обережно кладе Дарку в дуже тепленьку і дуже дрімливу колисочку.

*

Хоч Дарка дістала під ялинку свою мрію – прегарний „штам-бух“ з розумною головою білого коника, хоч і колядники кожну колядку закінчували „ґречная панна на мнє Дарка“ – і Дарка власноручно виносила їм поколядне, то все ж цей Святвечір не мав тої святкової поволоки, що попередні. Славці заманулося зараз за борщем плакати, а потім спати, і все пішло стрімголов. Дарка пішла спати із своїм новеньким пам’ятником і глухим жалем до своєї сестрички за те, що зіпсувала вечір, на який треба було чекати пів року.

На Різдво Данко дириґував хором у церкві. Дарка стояла собі з бабунею і татком (мама знову через Славочку залишилася дома) ліворуч від вівтаря, „між панами“. Могла так дивитись на Данка без образи для стареньких святих. Ориська обійшла Софійку і ста­нула собі коло Дарки.

– Коли виходитимеш з церкви, то зачекай. Стефко хоче з то­бою про щось говорити.

– Зі мною? – здивувалася Дарка.

– Так! – так голосно викрикнула Ориська, що аж о. Підгір­ський, Орисин тато, відвернув голову від Євангелії і поглядом, повним догани, глянув на Ориську. Вона запізно сховалася за Дар-чині плечі, але ще шепнула Дарці на вухо:

– Я вже добре буду матися вдома від татка!

Після відправи Стефко сам відшукав Дарку. Так воно і слід: не вона до нього, але він до неї має справу.

267

– Ти будеш бачитися з Данком, Дарко? Та що я таке дурне питаю! Певно, що будеш! Я маю до тебе одну просьбу… мені незручно з цим звертатися до Данилюка… Своїм сестрам також не можу сказати цього. Бачиш, я хотів би побажати Лялі у Відні веселих свят. Спитай Данка про її адресу… ніби ти сама хочеш до неї написати… Тільки, прошу тебе, Дарко, не кажи, що це для мене! Добре, Дарко? Коли маю прийти до вас по адресу? Я хотів би, може, ще сьогодні. Поки листівка дійде до Відня, то вже й по Різдві буде.

Дарка знизує плечима:

– Хіба я знаю, чи я зустріну десь Данка… Сьогодні має приїхати до нас тета… ні, сьогодні неможливо… Знаєш що? Ска­жи йому, що я завтра о десятій буду на льоду. Ти знаєш, мені тат­ко купив нові совгани!

Стефко не звертає уваги на цю новину, і це ображає Дарку: чи він собі думає, що тільки коло нього має весь світ вертітися?

– Дарко, а може б, ти таки сьогодні зустрілася з Данком?

– Ні. Я вже сказала, що сьогодні неможливо, – каже на злість Стефкові, який знає тільки себе і свою Лялю (Ех, дурний хлопчище! Вона там, у Відні, якраз пам’ятає за нього!).

XVI

Вранці Дарка прокинулася з чимось терпким в устах. Пізно поза північ роз’їхалися гості, і голова тепер тяжіла на карку, мов дороблена.

На поруччі крісла, замість мундирка, висить по-домашньому „шляфрочок“. Так, це „дома“: можна вставати о дев’ятій, надяга­ти на нічну сорочку шляфрочок і ходити „голландськими“ ногами по хаті у великих старих капцях. У кімнаті нема нікого. Татко, за-певно, спить ще, а „жіноцтво“ – в кухні, мабуть, Славочку купає, бо чути звідти плюскіт води і приговори: „А хто то буде робити купці-кіпці? Ой, мої гостоньки-ростоньки… Ой так… так… ди­тина хоче розпростерти ніженьки…“

Щось, ніби заздрість, легенько вкололо Дарку в серце: чи во­ни так цілий рік панькаються коло цієї Славочки?

268

Не може чогось тепер піти до кухні й прилучитися до того хороводу, що танцює на честь ясновельможної пані Славки. Ти­хенько відхиляє двері до кімнати, де спить татко. Татко лежить з закладеними за голову руками, якийсь перевтомлений.

– Дарцю, ходи, до тата!

Ця фраза збереглася ще з тих часів, як Дарці було півтора року. Пізніше це саме „ходи до тата“ означало приходити до та­тового ліжка із псом Циганом у неділі та свята, ставати навколішки коло татового ліжка з головою на його грудях. Потім Циган по-старівся, а Дарка підросла. Вона стала ледаща і спала у свята най­довше за всіх.

І тепер, хоч не було Цигана і час давно замів дрібненькі ди­тячі сліди, ця фраза якимсь теплим відгомоном вдарила Дарчине серце.

– Ходи до тата, донечко, і розповідж щось… як тобі в школі, які твої подружки…

Дарка думає: „З яким легким серцем питаєш про це, тату?“

– Мені там добре, татусю, але… приватно вчитись було краще.

Тато гладить поблажливо Дарку по лиці:

– Що ж ти говориш, дитино! Ти ще не звикла до школи, то­му тобі так здається… Чекай, колись згадаєш мої слова: шкільні часи будуть найкращі у твоєму житті. Гай… гай… а може, там тепер інший дух панує по школах, як за моїх часів…

Тато задумується.

– Татусю, прошу мені сказати… як це було за таткових часів у школі?

– Подай мені коробку з тютюном. Там, Дарцю, на етажерці… на горішній полиці… там, там, під „Каменярами“.

Татко крутить папіроску, потім захлипується її димом:

– По-перше, я ходив ще до німецької гімназії.

Дарка робить „великі очі“:

– То татко ходив до гімназії?

– А ти не знала цього? А звідки ж би тато знав всі кон’юґації і деклінації з латинської граматики?

269

Дарка чекає. Не зважується запитати батька, чому він не закінчив гімназії. Вважає таке питання за непристойне.

– Це так, – говорить тато за себе і своїх далеких товаришів, – ми були тоді у восьмій класі, перед саміською матурою. Тоді саме йшли вибори до віденського парламенту… Так, рік дев’ятсот пер­ший. Нас попросили галицькі товариші, щоб ми допомогли їм поаґітувати по селах за українського кандидата. Роздобули нам му­жицький одяг, поперебирали нас… і порозвозили по селах. Гай… гай… коли б ти чула, як твій тато говорив! Капелюхами підкида­ли вгору ті, що слухали мене. Та, донечко, це були інші часи. Ми тоді мусіли зводити бої за саме слово „український“. І знаєш, що мене зрадило?

Дарка затримує віддих.

– Руки. Я мав „панські“, дуже випещені, як на мужика, ру­ки… Це впало жандармові в очі, і так, від клубочка до нитки… аж мене і сімох моїх товаришів вигнали з гімназії. Мусиш знати, що тоді учень у восьмій класі був уже парубок під вусом… В нас були такі, що їх уже з п’ятої класи брали до війська! Гай… гай… ми в ваших роках вміли вже ідеями жити!

Дарка наслуховує, чи не озветься де хоч нотка жалю, хоч відгук каяття за звихнену кар’єру? Може, тепер… з перспективи двадцяти і кілька років тато візьме цей порив за солом’яний вогонь?

– Так, донечко, так колись у нас молодь жила!

Це вже гордість. Ні, це щось більше: це докір сучасній молоді, отій, що до неї належить і Дарка. Докір, що сучасна молодь не вміє жити тим, чим вони колись.

– Татусь… мій коханий… дорогий… єдиний.

Дарка в нестямі від великого захоплення і сердечної, з-під са­мого серця вдячности обціловує таткове здивоване обличчя, руки, навіть шию.

Та ж сьогодні оцією татковою сповіддю сплило на неї велике визволення! Освітило її, мов сонце, і очистило з усіх провин су­проти тата й мами. Хіба ж тато сам не сказав, що діти повинні наслідувати великі вчинки своїх батьків?

Мама буде товкти головою об стіни з горя, що її дитина не кінчатиме шкіл, що дитині цій не суджено п’ятись все вище і ви­ще по драбині кар’єри і добробуту?

– Яка я вдячна вам, тату… яка я дуже вдячна!

270

Тато підводиться на лікті. Дарка бачить з його піднесених вго­ру, як дві кочергочки, брів і опущених кутиків уст, що він по­боюється за Дарчин розум. Нагадується клопітливе таткове слово в день Дарчиного приїзду про надмірну її вразливість, і тепер вона думає з радісним сміхом: „Татко готов подумати ще, що я збоже-воліла!“

Дарці замало самого священного докору за її безідейність. Їй хочеться ще батьківського благословення на цю справу.

– Татусь… а коли б я зробила щось таке, що всім українцям принесло б честь, але за те мали б мене зі школи вигнати, то… ви сердилися б на мене?

Дарчині очі горять, як у наркотника.

Тато не звик іще брати Дарчинних слів поважно. Все ж йому мила Дарчина мова, бо він пригортає Дарку до своїх грудей:

– Та що ти можеш, крихітко, зробити? Що ми всі тут може­мо і значимо?

*

Лід у Веренчанці має форму плетеника. Це порівняння добре для малих дітей. Для Дарки вже це два озерця, сполучені з собою вузьким просмиком. Далі все так, як на оліодруку з минулого сторіччя: високі береги і шувар, гать і млин. Дарка підходить ближче під високий берег і мусить признати, що Данко досить штудерно їздить на совганах. І зараз постановляє: не візьме при Данкові так довго совганів, аж не навчиться так їздити, як він. Данко зробив кілька дійно королівських луків на Дарчин привіт і в совганах видряпався на берег:

– О, ти маєш нові совгани? – його рука була гаряча. – Ти їх не гострила, правда? Коли так, то навіть нема що взувати… лід тут нідочого!..

„Слава Богу“, – тішиться Дарка.

– Хочеш, може, по льоду пройтися? – прищурює Данко очі від ясного снігу та сонця.

– По льоду? Ні… ходім краще берегом повз шевця!

Данко нерадо розкручує свої совгани:

– Ти мала мені щось важне сказати, – якось зухвало починає Данко.

271

– Я хотіла б знати, що Ляля з Відня пише, і ще хотіла попро­сити в тебе її адресу.

Данко перекладає зуби язиком. Дивиться так хвилинку на Дар-ку, потім питає дуже протяжно:

– То це те „важне“, що заради нього я мав сьогодні аж сюди прийти?

Дарка червоніє:

– Ні! Адже про Лялину адресу я могла спитати тебе ще в Чернівцях.

Тепер Данко бачить, що його самопевність трохи за широко простягла крила:

– Ляля? Ляля задоволена… Її адреса: Відень, Зайзґассе, п’ят­надцять, партер, бай фрау Гезе. Вона підготовляється тепер до самостійного концерту. Ти знаєш, що вона вже плутає в пам’яті Улянича із Славком Празьким?

– Ах, так! – виривається в Дарки оклик співчуття для Стеф-кового закоханого серця. І знову чекає.

– Дівчата завжди мають дуже коротку пам’ять, – філософує Данко. Дарка не розуміє, до чого він прикладає цю думку. Тоді, за своєю звичкою, перехиляє голову на один бік і питається:

– Циганюк не приїде на свята трохи до Веренчанки?

Дарка лякається цієї підозри, а потім нагло спалахує радістю: „Господи, це ж ніщо інше, тільки заздрість, звичайна заздрість за-коханих…“

– Даночку, ти думаєш…

Данко віддуває презирливо губи, але тому, що вони в нього тонкі, в цій ґримасі виходять зовсім, як дзьобик пташки:

– Я нічого не думаю… ходиш собі з Циганюком, ну й ходи… це ж твоя справа! Що ти мала мені важливе сказати?

Дарка стежить за слідами якихось великих чобіт понад берегом ставу, схиляє голову так низько, що борода із грудьми творить од­ну лінію.

„Він мене вже не любить“, – дуже обережно, щоб не зранити занадто свого серця, приміщує цю вістку у своїй свідомості.

– Дарцю, чому це ти нічого не говориш? Я чекаю на те твоє „важливе“, – Данко починає вже нетерпеливитись. І Дарка гово­рить без вступу:

272

– Ти знаєш, що має приїхати до Чернівців міністр, і наша гімназія збирається його також вітати. Ти знаєш про це. Але на­ша гімназія не буде його вітати, – говорить таким наказним тоном Дарка, щоб зразу наставити Данка на цю справу, як на щось, що неминуче повинно статись, від чого, як від смерти, не може бути викруту.

– Ціла гімназія, всі наші учні та учениці виступлять проти цьо­го концерту, – і сама не розуміє Дарка, що вона говорить про щось, чого ще немає, – всі як один, навіть найбільші боягузи при­стали до нас…тільки про тебе одного говорять, як про непевного… Чи не сором це для цілої Веренчанки? Ти знаєш, як мені це ска­зали, то я не хотіла вірити… не могло мені в голові поміститися, щоб ти… ти…

Вона ще сильно під вражінням розмови з татом, ще свіжо кри­вавить її сердечна рана, і вона хоче зразу забагато передати йому думок. Данко не розуміє її хвилювання.

– Я ж казав уже „твоєму“ Циганюкові, що з цим виступом товаришів не погоджуюся. Ти несправедливо хотіла назвати мене боягузом. Я не боягуз. Можеш повірити мені. Я тільки маю таке переконання, що цього непотрібно, бо це ще більше пошкодить нашій гімназії, ніж допоможе. Чого я маю бути нещирий? Я бачу, що ти дуже перейнялася цією справою… але щодо мене, я нічого не пораджу – це є проти моїх переконань, і я таки не погоджую­ся з вами всіма. Зрештою, правду сказати, не я сам один, як ти кажеш, – таких, що думають так, як і я, є більше, Дарцю.

Раптом звідкись родиться в Дарчиній голові переконання, що весь її запал, вся її віра, всі незабутні таткові слова, ба, навіть весь успіх справи обернеться внівець, коли Данко не змінить своєї дум­ки. Справді, аж долоні сверблять, щоб схопити його за комір і тря­сти ним, трясти аж до безтями і кричати над самим вухом: „Як ти можеш цього не розуміти?“

Дарка обертається до Данка повним лицем, аж труситься від хвилювання:

– Як ти можеш таке говорити? Як ти можеш не розуміти, що так конче треба зробити? Адже ж ми мусимо, щоб навіть нас на сто вітрів з гімназії прогнали, ми мусимо показати румунам, що ми їх не хочемо, не любимо і ніколи, ніколи не будемо любити їх, як панів на Буковині!

273

Ці слова з самого серця майже не роблять на Данка ніякого вражіння. Він дивиться на це, як на якусь гру. Тоді Дарка попа­дає в якийсь стан екстазу і починає піднесеним, аж образливим тоном кричати:

– Так, ясно… ти не можеш цього зрозуміти… ясно, бо який з тебе українець? Дома у вас говориться по-німецьки… не запере­чуй, я знаю! Сестра твоя навіть добре говорити по-українськи не вміє… Тебе оплутала румунка! Так! Так! Шкода, що хвалишся завжди своєю гордістю… а тепер сам бігаєш за цією румункою, як цуценя! Так! Так! Усі це знають і сміються з тебе, сміються з такого дуже „гордого“, неприступного Данилюка, якого дочка пре­фекта взяла під ноги, і тепер, коли ти не пристанеш до товаришів, то щоб ти знав, всі, навіть я, так, я також буду всім розповідати, що ти заради дівчини зрадив товаришів. Можеш не приставати до нас… Пан префект Джорджеску, напевно, постарається, щоб тебе прийняли до румунської школи…

– Чекай, Дарко! – Данко намагається вдержати рівновагу, але голос у нього вже хрипкий, – не говори так багато. Скажи мені щиро, але зовсім щиро: направду говорять, що я не хочу приста­вати до вас через дівчину?

Кохані, єдині на світі очі, такі стурбовані, такі сполохані, що Дарка примушена дивитись собі на носики черевиків, щоб при сонці і людях не впасти йому з плачем на груди і не сказати: „Я все це видумала, коханий… Ніхто не думає про тебе аж так погано“.

Та хіба татусь не пожертвував для такої самої справи своєю кар’єрою! І тому вона також мусить бути тверда:

– Так, це правда. Це говорять про тебе, і тому мені такий сором за тебе.

Данко підносить голову.

– Від кого ти чула таке про мене? Хто тобі казав? Дарко, я не пущу цього плазом! Я тобі кажу!

Дарка знов коло нього добрим янголом:

– Чи добре буде, як ти зробиш цю справу голосною? Зараз розійдеться по гімназії „слава“, що ти бешкетничаєш за дівчину, та ще й румунку. Найкраще буде, як ти без крику скажеш Циганю-кові, що… ти вже не будеш грати в оркестрі… Скажи сам: чи не

274

краще, хоч би й з гімназії вилетіти, ніж щоб на тебе всі пальцем показували?

Данко притихає. Його лице в якомусь корчі задуми. Так ідуть вони аж „коло шевця“. Дарка сама завертає, бо його задума по­несла б хіба на край села.

Врешті Данко каже:

– Може, ти й маєш рацію, що не треба розголошувати цієї справи… Але я сам до Циганюка не піду. Коли він ще раз звер­неться до мене з цією справою… то я, як треба буде, не гратиму в оркестрі. Невелике нещастя, коли закінчу гімназію у Відні. По-німецьки я говорю так добре, як і по-українськи… Чи ти… таки не хочеш мені сказати, хто таке говорив про мене? Знаю, що я не можу тебе примусити, щоб ти мені сказала… Ти вже більше три­маєш з Циганюком, як зі мною… Воно інакше й не може бути. Я тобі щось скажу, Дарко (вже не „Дарцю“), я не сміюся… впер­ше мені щось таке здається… що дійсно… я розумію, чому тобі Циганюк більше за мене подобається. Хто знає, може навіть так краще для тебе…

Як? Він каже, що так „краще для неї“? Уста мимоволі почи­нають в неї тремтіти, і вона мусить схилитись за грудкою снігу, щоб Данко не догадався про те, що діється в її серці.

Данко думає ще про Лучіку.

– А щодо тої румунки, то вони дійсно смішні! Що це все має спільного з їх бунтом? Певно, що мені дуже залежить на тому, щоб мене не вважали зрадником. Я можу навіть при самому міністрі сказати, що мені не хочеться грати на його честь, але при чому ж тут ця Богу духа винна дівчина? Цього я, бігме, не ро­зумію!

Зате Дарка дуже добре розуміє. Аж тепер розуміє „зовсім певно“, що в його серці вона програла останню ставку. І їй тепер уже однаково, як людині, що програє все своє майно.

– Бо ми загалом не повинні дружити з гнобителями… ніде і ніколи. Наші дівчата не повинні ходити з румунами, а хлопці з ру­мунками, бо привикаємо до них, привикаємо до їх мови, а потім… уже відчуваємо симпатію до цілого їх народу… – повторює вона все те, що навчив її Орест Циганюк, і тому це все не виходить та­ке природне, як вона відчуває.

275

– Ти знаєш, що я тепер добре живу з Циганюком… і я не заздрісна за цю якусь Лучіку, але я тебе також прошу, дай собі спокій з цією румункою!

І сама не знає, звідки в неї сили ще на одну, найвищу жертву для нього:

– Є одна дуже гарна дівчина… українка… вона тебе любить нишком. Як хочеш, то я познайомлю тебе з нею.

Данкове лице вкривається поволокою якогось незрозумілого для Дарки суму:

– Ти добра дівчина, Дарко, але пощо мені знайомитись з тією дівчиною? З Лучікою (вперше назвав її тільки по йменні), я ще не женюся, і хто знає, чи загалом колись оженюся… Я тобі кажу: роблю це для товаришів, може, навіть проти свого переконання, виступаю з оркестру, але до моїх приватних, чисто особистих справ я також не дозволю нікому втручатись! Зрештою, ти вже настільки знаєш мене, щоб повірити, що так буде, як я говорю.

Так. Настільки вже знає його. А коли ще не знала, то сьогодні пізнала його до останньої межі.

„Він для мене не відцурався б, – думає, мов про якусь казку дуже давніх днів, – так своїх товаришів, як це робить для неї… Ніколи не любив він мене так, як її! Ніколи!!“

– Я вже хіба піду, Данку, – пробує навіть посміхнутися.

– Коли хочеш, то я проведу тебе трохи…

Цього вже забагато на сьогодні.

– Дякую тобі, але я хочу сама йти… Я не кажу, – не дивись так на мене, Данку! – що я не хочу з тобою йти… хочу тільки бути сама…

Краще б сказати йому ясніше: „Залиши мене саму з моїм болем. Не бачиш, як мене дуже болить це все?“

– Да буде воля твоя, – каже Данко поважним, біблійним тоном.

Руку, яку подає йому Дарка на прощання, він тримає міцно та довго у своїй долоні, потім, мов би після надуми, підносить її до уст. В цьому такому глибокому і водночас такому безпристрасно­му поцілунку є щось з прохання пробачити і бажання попрощатись.

Дарка хотіла б тікати від цього місця і цього хлопця, але ноги її ступають по снігу важко й поволі.

276

„Аж тепер вже все неповоротно скінчилося. Але чому я не пла­чу? Чому я не кричу?“

Боїться сама цієї закам’янілої тиші свого серця. Тільки на пле­чах і в грудях осідає щось важке так, що вона примушена часто зупинятись, щоб відпочити й набрати віддиху.

– Хоч татко і не закінчив гімназії, хоч він, сердешний, мусів піти на найчорніший хліб у світі, то я все ж таки… дорожче за­платила, як він, за цю нашу Україну.

XVII

Життя оре своїм невблаганним плугом чорні, сирі дні, й нема іншої ради, як іти за цим плугом та ще й приспівувати.

Доводилось радіти совганами, примірювати їх кілька разів у ха­ті й мерщій бігти на лід, щоб своєю байдужістю не засмутити бать­ка і матері. І так у всьому. Підійме Славочка ніжку до ротика – треба плескати в долоні і сміятися з цього. Прийде бабуня знадво­ру й задріботить по хаті від морозу – треба й собі тупотіти з ба­бунею.

В хаті о. Підгірського, де Дарка щоденний гість, вибухає подія і своїми відламками ранить тих, що найближче до неї. Отець Під­гірський за ніяку ціну не хоче віддати Ориську до румунської гім­назії. Мама, з сивавим від чола волоссям і нерішучим, дитячим носиком, плаче. Їй гірко бачити свою дитину у шкільному році дома за пір’ям чи вишивкою. Тим більше боляче, що її розум не збаг­не, чому Ориська не може кінчати румунської школи. Чому? Від цього ж вона ще не стане румункою. Але лагідний завжди о. Підгірський стоїть твердо на своєму: з яким лицем він показав­ся би до Чернівців між своїх? Ні, хай ліпше Ориська так довго сидить дома, доки Мігалаке не піде з української гімназії. Орись-ка чіпається Дарчиної шиї:

– Я хіба збожеволію з туги, як ти від’їдеш…

Дарка гладить рукою Орисьчине горіхове волосся і потішає її:

– Нічого… нічого… незабаром і я також приїду до Веренчан-ки і вже не поїду звідси.

Останнього дня перед від’їздом надійшла заблукана, спізнена листівка від Івонка. Галузка сосни з одною-однісінькою заплака-

277

ною свічечкою. Листівка вимучена, з багатьма слідами брудних рук… Може, тому Дарка зустріла її тепло, як зустрічається втом­леного мандрівника. Здавалося їй, що дала б багато, коли б… могла полюбити Івонка, але вмить спохватилася, що цього ніколи не буде. Не знала Дарка, як і коли це сталося, що тільки недавно викинула брудну білизну з валізки, а тепер вкладає свіжу, ще з за­пахом мила і від’їжджає вже з дому. Мама поклала в пергаміно-вому папері поверх білизни кусник торта. Це мало ще бодай якийсь час нагадувати донечці хату і трохи присолодити гірку тугу за нею.

„Я не смію плакати при прощанні… Мушу бути мужня… бо інакше“… – щипала себе Дарка і трималася мужньо, поки мама не простягла до неї свої руки і не сказала:

– Бувай здорова, донечко!

Дарка не плакала. Справді не плакала. Вона тільки оповила ма­му своїми руками, як ссавцями, втиснула лице в мамину шию і з острахом, якого ніхто не розумів, просилася:

– Мамціку… не пускайте від себе. Мамціку… не веліть мені їхати.

Мама розридалася вголос, притулила ще щільніше Дарку до се­бе і сказала в зворушенні, що не пустить своєї дитини від себе. Нічого не допомагали таткові несміливі перестроги і просьби або погрози. Аж бабуся розвела їх міцною рукою. Маму вона виштовх­нула до Славчиної кімнатки, а тато заніс Дарку на руках на сани.

На двірці чекала на Дарку Домка, наймичка о. Підгірського. Вона впхала Дарці в руку записочку. Ориська писала дрібненько:

„Бажаю тобі всього найкращого і прошу тебе, не гнівайся, що я не вийшла тебе проводжати. Але з жалю, що ти їдеш до школи я, мабуть, кинулася б під поїзд. Вітай від мене всіх подруг і напи­ши, хто з професорів буде питати за мною. Па, Дарцю. Цілую те­бе дуже-дуже, твоя О. П.“.

Надійшов Данко та Стефко Підгірський. Треба було попроща­тись з батьком. Спокійно закинула таткові руки на шию, спокійно прийняла та віддала поцілунок. Може, до татка не було в неї та­кої ніжної сердечности, як до мами. Є думки, що з ними мусить Дарка ховатись перед мамою, мов з поганим учинком.

Поїзд ухнув, мов парубок напідпитку, і татко збирався вже відходити, як Дарка закинула йому ще раз руки на шию, притули­ла своє личко до нього і сказала ще останнє:

278

Батько зупинився трохи здивовано. Може, він сподівався, що вона має йому щось важливіше сказати? Та якось так склалося, що в те одне слово змістилося все важливе, болюче й надійне. Данко підійшов до Дарки (він теж не міг ще призвичаїтись до того, що Дарка йому чужа):

– Ідемо, Дарцю, бо поїзд втече нам з-перед носа! – вхопив Дарчину валізку і помістив зверху на своїй. Дарка замахала до тат­ка крізь шибку вагона, поїзд клацнув і покотився.

Данко примістив Дарку на найкращому місці – біля вікна, а сам вийшов із Стефком на коридор. Дарка чула тільки їх сміх, безтурботний і свавільний. В Кіцмані всіло багато учнів. Попере­ду продирався з пакунками, мов перекупка з кошиками, Данків товариш Кудла.

– Сервус, колєґо! – зрадів Данко. Кудла відхилив двері до Дарчиного купе. – В останньому вагоні їде ваша подруга Косо-ван… Тут стоїть сім хвилин, коли хочете…

– Ні, дякую.

Дарка нічого, ані нікого не хоче. Данко нахилив шию до Дар-ки:

– Дарцю, вважай на мою валізку, бо я йду з товаришем шу­кати місця.

Дарка зітхнула, мовби її щось заболіло, хоч усі болі та радощі, зв’язані з Данком, і так були вже за рогачкою.

За якийсь час притемніло в вагонах. Міст на Пруті пригадував подоріжнім, що вже пора знімати клунки з полиць. Дарка вигля­нула до другого купе:

– Данку!

Данко ще не наговорився.

– Я зараз поможу тобі зняти валізку, бо ми з Кудлою їдемо трамваєм!

„Вже краще Кудла, як Лучіка“, – подумала механічно. Підня­ла високо комір плаща. З відчинених дверей вагону била їдка мря­ка. Чернівці вийшли назустріч подорожнім яскравим, велико-міським світлом. Люди і назви залізничних контор зарисувались на двірці зовсім виразно. Серце в грудях боліло також цілком виразно.

279

XVIII

Перший день навчання після різдвяних вакацій нагадував со­бою небуденну гостину. Дівчата вітались довгими, радісними вигу­ками, всі були раді кожній новій, що ввійшла до класи. Із дому привезли свобідну, родинну атмосферу. Навіть на найбідніших бу­ли випрасувані нові або старі мундири з майстерно прихованими цирами. Кожна мала в папері під лавкою „щось із свят“. Це теж зміцнювало гостинний настрій. А скільки привезли вони новин! Адже час стояв у цій школі два тижні на місці! Дарка подала по­другам до відома, що Ориська Підгірська в цьому році не ходити­ме до школи.

Ніхто навіть не пожалкував за цією втратою. Мала Кентнер, якої мозковий апарат не вміє тримати думок, тільки зразу пре їх на лотоки язика, гукнула:

– Добре, що пішла геть!

– Чому Підгірська не буде ходити до школи? – мусіла і цей бік медалі оглянути Лідка. Дарка вдала, що не дочула цього питання. Її відновлена любов до Ориськи страждала від такої байдужности товаришок. Дарка не мала до кого прихилитись: ані Оріховської, ані Стефи не було ще в класі. Лідка обіймала Ко-сованку: розповідали собі щось, сміялися і знову шептали.

Дарка вийшла на коридор. Ох, неправда, що в гаморі легше чекати на когось. Тут застав її сторож: ви часом не знаєте, чи є вже панна Оріховська і панна Попович? Пан директор веліли за­раз після дзвінка прийти до них. Попович – це вона. Так. Оріховської ще нема. Може, ще не приїхала, а може, тільки на го­дину спізнилася. Добре. Зараз після дзвінка вони прийдуть до па­на директора.

– Мене й Оріховську чогось кличе директор! – впадає наля­кана, безголова до класи, забуваючи про те, що в такому складі класи, як тепер, нема ні одної близької душі.

Лідка сміється:

– Але ж ти перестрашена! Чекай, підвищить вам так оплату, як мені та Равлюк! Нас також звав директор до себе. Певно, що так! Ніби, чому ми мусимо більше за вас платити? Але з тебе боягуз!..

280

Лідка говорить з такою байдужістю, що можна б повірити їй, коли б… не ця багатомовна випадковість… що саме Поповичівну та Оріховську викликають разом!

– Доленько, не покидай мене! – зітхнула Дарка і нишком у куточку перехрестилася.

– Чого учениця бажає собі? – забув директор, що викликав Дарку.

– Я – Попович, пан директор веліли…

Лице директора скривилося, якби хтось йому капнув на кінчик язика оцту. Він глянув на записочку перед собою і спитав:

– А де Оріховська?

– Ще не прийшла. Дівчата говорять, що її поїзд приходить аж о восьмій.

– Ага, могла вчора приїхати. Пане професоре, – звернув директор свою товсту, як у буйвола шию, в другу кімнату. Ру­мун, мов на сцені, тільки чекав цього виклику, щоб вискочити з-за дверей.

– Ось тут ваша учениця, пане професоре, – сказав по-ру-мунськи, а Дарку питав далі по-українськи:

– Чи ви, Попович, знаєте, що маєте погану оцінку з румунсь­кої мови, а крім того, лихі обичаї за невідповідну поведінку супро­ти пана професора?

– Так, – призналася Дарка до гріха, бо не було куди крутити.

– А ваші батьки знають уже про це? – директор завісив од­ну брову високо над оком, а другу спустив низько так, що вони виглядали, як журавель коло криниці.

– Еге ж, – заговорив своїм голосочком румун, – чи батьки знають, як учениця поводиться тут супроти своїх зверхників?

– Так, – відповіла Дарка самовпевнено, нітрохи не задумую­чись над тим, що говорить неправду. Десь під порогом свідомо-сти блимнуло, що тим викрутом вона захищає не тільки себе, але й батьків.

– І, – витягнув директор шию, як кіт до шматка сала на шну­рочку, – і що вони на це?

– Що тато й мама на це? – розв’язався румунові язик по-ук­раїнськи, хоч здавалося, що він кожну нашу тверду шиплячу пиль­ником надпилював.

281

– Говорили, що ти добре робиш? Наказували не вчитися ру­мунської й не слухати професорів? Га? Може, ще раділи, що ти така велика патріотка, що з румунської двійку маєш?

Директора раптом задряпало щось в горлі, він закашляв і ру­мун урвав. Наче перелякався, щоб директор не захлиснувся.

– Пан професор жартують… Я не думаю, що можуть бути такі батьки, які хвалили б дитину за те, що принесе до хати пога­ну оцінку. Ким є ваш батько, Попович?

– Чи мама також учителька?

– Так, але мамця не вчить.

– Прошу дуже, – бідкався щиро директор, – і такий народ­ний учитель з малою платнею стягується з усіх сил, щоб утрима­ти дочку в гімназії, а ця дочка з вдячности за ці всі труди обра-довує батьків двійкою. Ну, і має батько чим тішитися! І що тут найсумніше! Ви, напевно, не розказали батькам, що самі ви бажа­ли одержати таку оцінку. Я переглядав румунські задачі учениці. Є там одна щоправда „недостатньо“, але можна було усно гарно відповісти і таки заробити собі на посередню оцінку. Але коли уче­ниця зухвало, перед цілою класою заявляє, що з румунської мови може і двійку мати, тоді вже і сам Бог не може нічого порадити. І ще одно мене цікавить: я переглядав ваші оцінки з інших пред­метів і бачу, що Попович – розумна, здібна дівчина. Цікаво, хто підсунув вам такі думки, що румунська мова така маловартна, що з неї можна навіть двійку мати? Бо ж ви самі вже розумієте, що ми живемо в Румунії, є ми румунськими громадянами, і румунська мова в наших школах мусить бути найважливішим предметом. От­же, хто навів вас на цей фальшивий погляд щодо значення ру­мунської мови? Прошу не боятися… я не витягну з цього на­слідків! Я хочу тільки знати, хто це такий „розумний“? Отже… хто це говорив, Попович?

Дарці наче б піском в очі сипнув: дійсно, хто це говорив їй, від кого і де вона чула, що румунська мова без граматики і літерату­ри? Хто?

– Учениця не може відразу пригадати собі… Це нічого… – директор оглядається за румуном, а той відразу розуміє, що він тут уже зайвий, і виходить до другої кімнати. Ще й двері зачиняє за собою.

282

– Прошу сідати, – говорить директор так ввічливо, що Дарка вмить розуміє: бідний директор! Він теж боїться перед цим руму­ном заговорити тепліше до своєї учениці.

– Прошу сідати, – просить ще раз директор. Дарці якось ніяково сідати перед ним, як перед рівним.

Хоч він і директор, а Дарка тільки учениця, хоч провина по Дарчиній стороні, та він забуває це все. Пам’ятає тільки, що вони обидвоє українці і розмовляють без свідків.

– А що то обіцяли вам батьки за гарне свідоцтво? – питається директор по-батьківськи.

М’який, лагідний тон цієї доброї людини відкриває перед Дар-кою всю глибину її негідного вчинку супроти батьків. Як сміла вона прийняти подарунки за гарне свідоцтво, коли так напевно, знала, що свідоцтво буде із двійкою? Її напружені, спрацьовані нерви не в силі довше опиратися. Щаслива, що знайшла когось, кому може довірити найболючіше місце у своєму серці, Дарка напівшепотом, напів із плачем признається:

– Прошу пана директора. Татко не знає, що я маю двійку… вони мені стільки подарунків накупили, що я не могла признатись. Але, прошу пана директора, я направду не винна за цю двійку.

– Так!? – порушується директор, аж стілець поскрипує під ним.

– То ви через те не мали відваги признатись батькам до пога­ної оцінки, щоб не робити їм прикрости? Так? Чи це аж так ду­же боліло б батьків? Чи, може, ви боїтеся кари? – хоче все-все знати цей батько – не директор.

І Дарка признається у всьому:

– Мене ніколи дома не карають. Може, навіть не лаяли б ме­не за це. Тільки мамі було б дуже прикро… і татові.

Директорові робиться жаль Дарчиної мами:

– Гм, можна б ще направити лихо. Я міг би, може, ще якось впросити пана професора, щоб подарував вам таку невідповідну по­ведінку в класі… гм… А з самого предмету… чи ви з румунської усно добре підготована?

– Я все… все… кожний уступ, кожний віршик знаю, – дуже зраділа Дарка.

Дарка погодилася вже з цим і звикла до думки, як, зрештою, звикаємо до кожного нещастя, коли воно тягнеться довго, що це

283

свідоцтво – останнє в її житті. Але тим упертіше проявляється та­ке близьке Дарчиній вдачі себелюбство, щоб мати це останнє сві­доцтво „чисте“. Свідоцтво, коли воно перестає бути перепусткою до вищої класи, піврічне свідоцтво – безвартісне. І це Дарчине останнє свідоцтво теж втратить свою фарбу, і для всіх буде важне тільки те, що Дарка не ходить більше до школи. Ніхто, може, й не спитає про оцінки її останнього свідоцтва. Це Дарка розуміє. А проте – це свідоцтво мусить бути без жодної двійки. Страх, смертельний, білий страх перед маминим докором, що Дарка, ма­мина дитина, обманула маму, спалює Дарку на вугілля.

Дарка знає і те (Господи, чого то вже не знаємо в тому віці!), що багато дітей оббріхує своїх батьків. Дарка, якби цього конче хотіла, могла б навіть із свого життя пригадати чимало таких ви­падків, коли то треба було… змалювати мамі трохи інакше ту чи іншу справу, як вона в дійсності була. Але перед самими народи-нами Славочки виринуло між мамою і Даркою щось таке, що за­мало сказати спаяло їх між собою – воно відкрило їм жили і змі­шало разом їхню кров. Є такі хвилини в житті людини, коли сер­це з серцем зливається так, мов крапля води з своїми посестрами. І в таку хвилину мама з Даркою присягнули собі одна одну ніко­ли в житті не обманювати. Ніколи-преніколи. І тому Дарка менше боїться смерти, ніж почути від мами:

– І ти знала заздалегідь про двійку і замовчала про це переді мною? І ти оббріхувала свою маму?

Ніколи не зрозуміє її мама, що ця брехня, що ці муки, які во­на перетерпіла – це все було тільки для спокою маминого серця. Дарчине серце не знає дешевих жертв. Не знає половинчатости у своєму захопленні, стриманости – у своєму відданні. Вона хоче такий самий княжий дар кинути на жертвенник справи, як і татко. Якою дешевою ціною є, мабуть, свідоцтво з поганими обичаями та двійкою! Чи ж не мав би права перший-ліпший зробити їй докір, що вона тільки тому дала себе втягнути в цю змову, щоб з честю вийти із своїх двійок? О, Дарка Попович мусить мати право – хоч би довелось його зубами вибороти – сказати тим усім, що пита­тимуть, чому вона не ходить до школи: „Дивіться! Ось тут моє останнє свідоцтво. Воно бездоганне! Я могла б з ним перейти до вищої класи, але… я жертвувала його і себе для справи!“

284

Директор, здавалося, передумав щось:

– Гм, можливо, що можна буде ще щось зробити. Але учени­ця мусить пригадати собі і сказати мені, зрозуміло, тільки мені… хто наговорив вам на румунську державу? Властиво, що румун­ська мова буцімто маловажна, що з неї українка може навіть двій­ку мати. Не пригадуєте собі, хто говорив таке? Де ви щось таке чули? Це не мусіло бути в школі. Могло бути і поза школою…

Дарка похнюплює голову: смішний цей директор. Та ж це її та­тусь назвав румунську мову циганською, без літератури і грамати­ки. Та хіба тільки татусь? Дивно, дійсно дуже дивно, що дирек­тор не знає, що всі такої думки про румунів… Дуже дивно і якось підозріло звідкись приймає вона вістку, що аж тепер не сміє собі нічого „пригадувати“.

– Десь я чула щось таке, про що пан директор говорять, але не можу пригадати собі. Ніяк не можу… думаю і не можу.

Може, нарешті скінчаться ці допити. Чого він хоче від неї? З великої прихильности до Дарки позбавити татуся посади? – виповзає з-під Дарчиного серця вузька гадючка підозріння. Тому, що директор мовчить, Дарка підводиться з крісла: отак чкурнути з цієї канцелярії, щоб аж закурилось за нею. Директор знову садовить її в крісло:

– Ви – вільна на цю годину, не кваптеся.

Хтось стукає у двері. Це сторож:

– Панночка Оріховська з четвертої вже є.

– Нехай зачекає в кабінеті.

Дарка зривається мимохіть: Наталка! Хоче одним словом пе­рекинутися з нею, хоч би тільки крізь шибку побачити вираз її обличчя. Дарка не вміє пояснити собі цієї внутрішньої конечности побачити Оріховську, не знає того зачарованого слова, що хотіла б його переловити від неї. В неї тільки замрячене передчуття, що невблаганне, невідкличне нещастя спаде на їх голови без цього по­розуміння.

Директор бере Дарку за підборіддя (гадючка під серцем почи­нає сичати: уважай, уважай!):

– Чи ви, Попович, не чули десь про те, що українська гімназія не має брати участи в концерті на честь пана міністра? Не було мови про щось таке в нашій гімназії?

285

Ще малою дитиною Дарка впала раз з яблуні. Тепер з цілою виразистістю відновилися ці вражіння: перед очима замиготіли чорно-жовті плями, уся кров що до краплинки з лиця і рук збігла в ноги. Дарка відчула холод, що вдарив на неї від її безкровного лиця. Директор в ту ж мить, мов гачком підхопив Дарчине збен­теження:

– Я бачу, що й ви чули про це! Правда, яке дітвацтво! Пан міністер цікавиться станом шкільництва і тим, як ученики вчаться. А не музикою! Га… га… чи це не смішне? Не співати в хорі! Що мені за співаки! Їм здається, що пан міністер був би хоч запри­мітив, що їх група не співає. Я цікавий, хто це придумав таке „мудре“? Але мені щось інакше здається. Мені здається, що хлопці інакше говорили, а інакше були б зробили на самому кон­церті. Вони, певно, хотіли тільки до цього нерозумного кроку на­мовити дівчат з нашої гімназії, щоб їх осмішити перед паном міністром. Мовляв, в українській дівочій гімназії немає ні одної музикальної дівчини. Го-го, ці хлопці не раз беруться на різні хи­трощі, щоб тільки дошкулити дівчатам! Я ж сам був колись уче-ником! Як… як він зветься цей ученик, що й вас намовляв до цьо­го? Хтось мені казав… я вже знав прізвище того „махера“, але якось вилетіло мені з голови.

Дарка не знає вже, чи це вона сама конає на кріслі, чи тільки стоїть коло когось страшенно перетопленого острахом і мучиться від того, що не може йому допомогти. Чує тільки, як щось тепле з-під пах котиться вниз по тілі. Рештками зусилля, якого ще не поглинув страх, вона повторює собі тільки одне:

„Орест… Орест… не скажу… не скажу… не скажу…“

– Чи ви скажете мені нарешті прізвище цього збиточника? – допитується директор, нібито й не дуже серйозно.

– Я не знаю… я… – якось так незручно почала захищатися Дарка, що зразу сама відчула, як видала себе.

Він засміявся тільки з такої незугарної гри:

– Чи це така велика тайна? Я ж кажу, що я вже знав це прізвище, тільки тепер воно вилетіло мені з голови. Ой, ви, дівчата, не маєте на шеляг амбіції! Хлопці змовилися, щоб вас у дурні пошити, а ви ще бороните їх! Отже, як зветься цей „герой“?

286

Дарка примкнула очі, знітилася в каблучку і тільки вистуку­вала в своїй пам’яті рівно до ритму: „Не скажу, не скажу, не скажу“.

Директорові, видно, було вже забагато цієї телячої впертости. Він насупив брови, як казковий Прудивус, і запитав ще раз по-доброму:

– А як я попрошу пана професора, щоб скреслив вам невід­повідні обичаї і ще раз запитав румунську, і… як пообіцяю вам, що навіть панові директорові з чоловічої гімназії не виявлю прізви­ща того учня… ви тоді скажете мені, хто це?

Спокуса така велика, що Дарка відвертає голову вбік, щоб не чути цього голосу, щоб не бачити тих очей, що так багато обіцю-ють. Вона вже нічого не бачить перед собою, тільки два тунелі ма­миних очей в заломаному світлі. Раз, як ті очі дивляться на неї, коли Дарка кладе перед них те нещасне свідоцтво. Другий, як ті очі мерехтять, коли читають ще раз і ще раз Дарчине свідоцтво без двійки. Ці тунелі підсуваються під Дарчині очі щораз ближче, і щораз яскравіше видно цю різницю в заломаному світлі. Дарка на мить закриває свої очі ліктем, щоб розвіяти примару маминих очей. Вона повертається лицем до директора, хоч очима не сягає вище своїх черевиків і каже:

– Я не можу його назвати…

Тільки це сказала і зразу, якби визволена, відчула, що кинула останню ставку – свої останні сумніви й вагання. Тепер вже, на­певно, нічого не зрадить. Щось, наче автоматичний замок, заско­чило там, усередині, викинуло всі її думки й волю по той бік ди-ректорової кімнати. В одній хвилині зрозуміла, що має перед собою ворога. Директор тепер розлютився: гримнув долонею по столі, аж папери на ньому і Дарчине серце в грудях підстрибнули.

– Що значить „не можу“? Чи ви знаєте, що тут школа і уче­ниця мусить сказати, коли її питають? Нечуване зухвальство так відзиватись до свого зверхника! Я наказую вам зараз же сказати прізвище того учня!

Дарка мовчить.

– Ти чуєш, що я тобі кажу? – крикнув директор з таким ре­вом, що аж румун вибіг із сусідньої кімнати. Вибіг запінений, заку-курічений, прискочив до Дарки, вхопив її своїми руками, як яструб

287

кігтями, й потяг нею аж до шафи, аж скляні ампулки на ній зад-звенькотіли.

– Ти кажеш чи ні?

– Я нічого не знаю… ніхто мені нічого не говорив… і прошу тут не битися, ніхто не має права тут термоситися! – Вона чує, що ще один рух до цієї худенької шиї, неначе в курки-голошийки, і вона перемогла б.

– Lasati, domnule, lasati (Залишіть, пане професоре, зали­шіть), – опам’ятовує його по-румунськи директор. – Ми знайде­мо на таких упертих учениць свій спосіб.

– Можеш іти геть! Забери свої книжки і більш не показуйся мені на очі! Можеш уже не приходити до школи! Ми зуміємо при­боркати таких упертюхів! Марш звідси!

Директор власноручно виштовхує Дарку за двері! Сльози не знають (звідки вони можуть про це знати?), що Дарка ще від Різдва носить у серці, мов тернину, думку про те, що її мають про­гнати зі школи. (Але ж не так! Не так, як пса, але спокійно, гідно, достойно!).

На коридорі тихо, як у домовині. Від канцелярії відбиваються слабкі відгуки чиєїсь розмови: „Тепер черга на Оріховську“, – пригадує Дарка і припадає безсила до стіни. І знову ця лиховісна, мертвецька тиша. Від неї ще голосніше клекотить якийсь заблука-ний біль у серцю.

Аж ось чиїсь кроки дудонять на другому кінці коридору: „хтось“ іде, дальше прискорює ходу, видно помітив Дарку на стіні. Дарка чує тикання якогось годинника, запах тютюну від якогось віддиху.

– Що сталося? Чого плачете, Попович?

Дарка по голосі впізнає вчителя Спілого, „свого“ професора. Здіймає долоні з очей.

– Що з вами? Та ж ви зовсім підпухли! – говорить шепотом професор. – Ходіть зараз під кран і обмийте собі лице!

Холодна вода справді допомагає. Дарка бодай очуняла на­стільки, що може хоч п’яте через десяте розповісти вчителеві про свою пригоду з директором.

– І ви… не сказали прізвища того учня? – очі вчителя див­ляться в Дарчині так безпосередньо, аж їй дивно, чому він перед нею називає Ореста Циганюка – „тим учнем“?

288

– Ні! Ні!!!

– А чи ви певні, що ваші товаришки… теж будуть так трима­тися? – нахиляє вчитель свої уста до Дарчиного вуха і питає тим шепотливим голосом, що в’яже і зближує, як присяга.

– Ні! Ні, напевно, ніхто не зрадить!

Учитель остережливо хапає її міцно за руки:

– Тихіше, вже хтось зрадив вас, але тихо про це… Ті там добре тримаються.

Дарка не знає, про кого мова.

– Чи ви знаєте, що ваших товаришок з п’ятої допитують у чо­ловічій гімназії?

Ні, вона нічого не знала. Все зааранжовано на першій годині так, щоб не було часу порозумітися. Навіть Оріховську відділили від неї.

Учитель Спілий похитує головою. І в цьому журливому русі є і докір за брак довір’я до нього, і співчуття до їх невдачі, і журба за їх долю. Дарку знову огортає страх. Вже не за себе, але за тих незнайомих співтоваришок, співвинних у цій справі: чи досить опа­новані, досить завзяті, щоб не сказати правди, коли товктимуть ни­ми об стіни?

Немов шукаючи оборони перед ворогом, вона хапається руками вчителевих плечей. Чи можна думати в таку хвилину про те, чиї це плечі? Є тільки те підсвідоме, інстинктивне відчуття, що тут мож­на безпечно сховати свою голову й серце, що тут тебе не видадуть.

Учитель пригортає її на мить до своїх грудей, віддає Дарці її сердечний відрух і вмить відсуває її на пристойну відстань, як і слід між учителем і ученицею. Це сталося так неймовірно швидко, що Дарка, може, була б і не повірила в це, коли б не очі вчителя, які дивилися на неї восковим, довірливим поглядом:

– Будьте спокійні. Нічого злого не станеться.

– Як не станеться! Та як не станеться, прошу пана професора?

Учитель не любить, коли учениця перечить його словам:

– Кажу ж вам, Попович, що нічого не станеться. Іду з чолові­чої гімназії – бачите – без капелюха, – і ще раз кажу вам: нічого поганого не станеться. Можете мені вірити. Тепер спокійно йдіть до класи, і – я вас не бачив коло крану ані не говорив з вами. Розумієте?

289

Дарка заслонює долонями обличчя:

– Як я можу така до класи іти… що я їм скажу, як будуть питатися? – її нітрохи не бентежить такий змінений тон учителя. Її серце сприйняло, як подарунок, його довірливий погляд і тепер не дасть себе вже обдурити офіційним голосом.

– Скажете правду товаришкам. Скажете, що маєте двійку з румунської… – так відтінює вчитель слова, що навіть Дарчине немузикальне вухо може доспівати собі решту:

„Тільки про двійку говорити, решту мовчати… мовчати…“

Все ж він не хоче, щоб його Дарка погано розуміла: кладе свою руку на її голову. Потім ця рука посувається ласкаво по Дарчино-му обличчі і повертається знов до вчителя.

Дарка всувається в класу з похнюпленою головою та очима на підлозі. Хоч Мірчук в самому розпалі латинської граматики, хоч це година не кого-будь, а самого Мірчука, – та всі очі й голови повернулися на Дарку. Ці очі аж іскряться з цікавости вловити щось з того, що діялося там, у канцелярії. Дарка обганяється головою вліво і вправо: ще трохи терпеливости! Потім вона все розкаже. Під час перерви тільки двері зачиняються за вчителем, як Дарка біжить на підвищення. Класа, як у марші, вриває на од­ному такті віддих.

– Слухайте! Я маю двійку з румунської й невідповідні оби-чаї, – вже опановано складає Дарка звіт із свого горя. – Дирек­тор хотів, щоб я дуже просила Мігалаке, він казав, щоб я…

– Дарко! – скрикує за її спиною Стефа. Перестрога, щось більше, як перестрога, погроза, жах вихоплюється з її задиханих грудей. Вона не має навіть часу знайти якесь потрібне слово, щоб її спам’ятати. Одним стрибком опиняється коло неї, схоплює її за плечі і термосить Даркою цілою:

– Що ти робиш, ти божевільна!

Дарка заспокоює її усмішкою, мовляв: „Не бійся! Я не скажу більше, як треба“.

Щоб не стягнути підозріння, вона відсуває від себе Стефу і го­ворить далі:

– Він казав, щоб я ще раз переробила матеріял, може, ще раз Мігалаке запитає мене.

290

– А ти? Ти його перепрошувала? – хоче знати кінець справи Лідка.

Дарка розмахує руками, але ховає їх скромно при собі, бо місце на підвищенні треба відступити Міґуліву – господареві класи. Класа не вибухає радісним гомоном, як звичайно, коли любимий учитель загляне до неї поза службовими годинами. Міґулів сьо­годні строгий і недоступний: здається, навіть голос має підміняний, якийсь чужий.

– В нашій школі зайшли деякі події, які треба глибше обгово­рити. Тому, що всі панове професори будуть два дні зайняті на конференціях, – два дні не буде навчання. Прийдете до школи аж у п’ятницю. Але не розходьтеся по класах, тільки зберіться разом з учнями чоловічої гімназії в гімнастичній аулі. Тепер помолимося!

Стефа шепнула Дарці:

– Не йди разом зі мною. Пополудні буде хтось в тебе.

Після молитви ніхто вже не цікавий на Дарчине оповідання. Навіть Лідка витупцьовує за себе і всіх:

– Додому, додому!

Стефа збігає сходами перша. Після неї сходить Дарка. Вона чекає на Лідку і, як звичайно, йдуть разом додому. Як щодня.

XIX

Коло четвертої пополудні прилітає „тітчин“ Ґиньо. Краватка перекрутилася в нього глузливо набік, а на долішній губі так і за­костеніла від обіду чи підвечірку плямка від жовтка. Його руда чу­прина та очі горять. Слухайте! Слухайте всі! Сьогодні в їх гімназії були теж допити. Сякі-такі сини влаштували це так зручно, що не можна було порозумітися ані з тими, що входили, ані з тими, що виходили з директорової кімнати. Ґиньо бігає по кімнаті і плює, де попало (пані навіть нічого не каже тепер йому за це!). Найгірше те, що не знати, хто що говорив! Га! Розуміється! Тепер кожний клянеться, що мовчав, як скеля. „Але як же ж це до холери (збо­жеволів Ґиньо сьогодні чи що?!), пояснити собі, що за той час, коли в гімназії велося слідство, зроблено трус у мешканні в шістьох учнів? І знаєте що? Навіть не можна догадатися, що в кого за-брали“. Чи в нього і Ореста був теж трус? Ґиньо хотів заклясти „а бодай же вас“, але стримався впору, вдаривши тільки з досади

291

себе по стегнах. Питатися, чи в нього був трус?! В кого ж він мав би бути, як не в нього і Ореста? Він більше вражений таким за­питанням, ніж тим, що сталося в гімназії. Чоловіка може „шляк трафити“ від такої дурної бесіди! Питатися, чи і в Ореста теж був трус… а нехай же тебе!

Та горе буде тому, що зрадив їх, як уже попадеться в „їх“ руки!

Пані тільки руки ламає:

– Що ти говориш, Ґинцю? Лідко, дитинко, не слухай того, що він говорить! Ти нічого не чула, нічого не знаєш… Боже мій, Боже, що це робиться!

– Що ви! – визвірюється на рідну тету Ґиньо, – ви хочете, щоб ми це так-о пустили?

Він аж упрів від такої можливости! Дарка дивиться на цього відважного, рудого хлопчиська, і нова, полохлива думка назріває в її мозку:

– А на кого є найбільше підозріння… хто, на вашу думку, міг зрадити товаришів? – Ґиньо блиснув на неї таким лихим оком, що Дарка дійсно відчула страх перед цим роз’юшеним хлопчиськом.

– „Зараз“ я так вам і скажу, а ви в тайні похвалитеся перед своїми товаришками і так… га… ніхто, тільки дід та баба і ціла громада… Я казав, щоб справи не розголошувати? – говорить він наче до когось невидимого. – Чи я не був проти дівочої гімназії? Чи я не був проти… – вриває на половині слово, весь засапаний і спітнілий.

– Але з нашої гімназії ніхто не видав? – не так захищає честь своєї школи, як провокує його до дальшої щирости Лідка.

Але хто з Ґиньом договорився б сьогодні?

– Іди, Лідко, не сердь мене! Та що ви могли „зрадити“, коли самі фіґу з маком знали? Ет, що я буду з вами про це говорити!

– Ви мене не зрозуміли, – починає злегенька Дарка, – я хо­тіла вас про щось інше запитати, а ви злоститеся. Я хотіла…

– То питайтеся, – добріє Ґиньо, – питайтеся, панно Дарко!

Маючи дозвіл, Дарка ще більше ніяковіє:

– Я хотіла вас спитати… бачите, ми з одного села… Чи нема підозріння, чи ніхто не думає, що товаришів зрадив… Богдан Данилюк?

292

Ґиньо зразу заперечує авторитетно головою:

– Ні… це вже ні! Правда, Данилюк, то така собі „чіча-ляля“, що поза твердим комірцем і скрипкою світу не бачить, але на та­ке він не здатний. „Нів!“ Данилюк цього не зробив! Я сам вилу­пив би по морді кожного, хто відважився б таке на нього сказати! Ні! З Дана хороший колєґа!

Слава Богу, слава Богу! Дарка тре себе по лобі, щоб розтер­ти дорешти цей страшний здогад. Ґиньо пригадує собі якусь нот­ку з Дарчиного питання, що зацікавила його мимоволі.

– Данилюк, може, ваш хлопець?

– Та звідки? – червоніє Дарка. – Ми тільки з одного села.

– Правда, – б’є себе Ґиньо по коліні, – ви односельчани з Данилюком! Справді недоречне питання! Та ж Дан оту румунку водить!

„Навіть він про це знає… цілий світ про мій сором знає…“ – шкрябає щось болісно в Дарчиному серці.

– Ти бачив її, Ґиню, цю румунку? Гарна? – аж іскриться від злорадности Лідка.

– Ет, – уриває зневажливо Ґиньо. – Тепер це таке третьо­рядне, оце кохання! Коли я щось довідаюся, то дам вам знати, – забуває Ґиньо, що говорить з дівчатами з дівочої гімназії. Без „будьте здорові“ він вилітає з хати, ніби на дорозі чекає його кри­латий кінь і він ще до заходу сонця має обнести по цілому світу вістки про те, що сталося в українській гімназії.

З Ґиньом, з його рудою чуприною і плямкою жовтка на губі, втікає щілинами заватованих вікон бадьорий настрій з хати.

Пані стає посеред хати з руками на животі і питає отим без­надійно-вбивчим висновком:

– І що ж тепер буде?

Ніхто не знає, що буде далі. Навіть такий всезнайко, як Лідка, не вміє знайти відповіді на це питання. Дарка звивається в клубо­чок і просить сама себе: „Не думай, не думай… не думай“.

*

Аула набита до самих стін – до самих заглибин і вирізів під вікнами. Голови без шапок грають-міняться у всіх відтінках ясно-сонцевого і чорно-горіхового кольору. Зала хвилюється злегка, мов

293

лан гречки під косу. Підвищення спереду, портрети короля і коро­леви, два фотелі в ряді крісел роблять з цієї, колись веселої зали, приміщення суду. Ще тільки чорного Розп’яття бракує.

Дарка оглядається позад себе (спереду тільки плечі й потили­ці): всі обличчя наче у масках. Навіть ті щоденні ледве можна впі­знати. Густа атмосфера вичікування й гарячкової непевности обліпила їх якось поволокою, що ніби мряковина припорошила від­битки душі на цих лицях.

Всі очі зливаються в одне велике, барвне око. Всі лиця збіга­ються в одно велетенське, як у місяця зблизька, обличчя, що міняється – визовне і боязке, бундючне і покірливе, безнадійне і самовпевнене.

А понад усім, десь з самої стелі, спадає на голови всіх таке душне повітря, що треба раз у раз відчиняти уста, мов риба на березі.

Раптом передня частина зали затихає. Передні ряди вгледіли вчителів на порозі аули. Тиша жвавими хвилями докочується до задніх рядів. У дверях якесь чергування. Ніби запросини. Вкінці директори обидвох гімназій входять рівночасно. Вчителі, як прибіч-на варта, стають обабіч підвищення. Приймають між себе на по­чесне місце і директора дівочої гімназії. Директор чоловічої гімназії виходить на підвищення. Хоче всіх мати перед собою і щоб усі могли його бачити. З його спокійного, поважного вигляду не мож­на відчитати ані одної скритої думки. Якось смішно і водночас не­безпечно стоїть він проти такої збитої лави учнівських голів і гру­дей. Директор оком не моргне – чекає. Одну, дві, три, кілька хви­лин. Дехто витягає руку з цього рівного лісу, щоб поправити собі чуприну на голові чи відтягнути трохи краватку від шиї. Аж ось директор підносить угору руку – аула кам’яніє. Директор тримає хвилину підняту вгору руку, опускає її спроквола і посміхається до своїх учнів. Цією добре обдуманою усмішкою він дивує всіх. Од­них спантеличує, інших обеззброює. Тепер сплітає руки на висоті грудей і говорить лагідно та вибачливо:

– Діти мої! До мене дійшла вістка, я не шукав за її автором (по залі проходить ледве чутний шелест обурливого здивування), бо не хотів роздмухувати цієї справи… отож до мене дійшла вістка, наче б то кілька з вас не хотіли брати участи в концерті,

294

який влаштовують середні школи на честь пана міністра. Діти мої! Мені здається, що це якийсь великий ворог ваш і наш кинув між вас цю думку. Хтось, хто, мабуть, дуже ненавидить нас, українців, коли прагнув позбавити добродійства науки понад триста україн­ських дітей. Задобре я знаю вас, щоб підозрівати, що ця думка могла зродитись в кого-небудь із вас. Ви, може, навіть найкращі з вас, впали жертвою лихих, та, мабуть, і підкуплених людей і, як­би не Боже провидіння, що впору перестерегло нас, були б ці ваші дорадники привели всіх вас до нещастя. Не згадую вже про те, яку велику кривду, який великий біль були б ви завдали своїм бать­кам, які, може, з останнього стягаються для того, щоб вивести вас в люди. А проте, я не можу не покарати вас за вашу легкодуш­ність. За кару ні одна, ні друга гімназія не візьмуть участи в кон­церті, на якому будуть виступати всі середні школи Чернівців. Вас там не буде. Вас не буде в цих культурних змаганнях, бо ви не до­росли ще до них! Вам радимо ще – не радимо, але наказуємо – не розголошувати цієї справи поза стінами гімназії. Не забувай­те, – лагідний голос директора починає корчитись і хробачковим рухом п’ятись щораз вище і вище, – не забувайте, що ми рятуємо вас тепер своєю честю! Майте на увазі, що це ми вперше і вос­таннє беремо вину на свої плечі. Як ще раз трапиться хоч наймен­ший натяк на таке, ми не поступимось уже жодним сентиментом. На це даю вам ось при панах професорах слово чести. Тепер розійдіться без галасу додому, а завтра – наука, як звичайно.

Хтось за Даркою говорить досить дзвінким шепотом:

– Іди, ідіоте! Ти гадаєш, що вони це для нас зробили? Хочуть рятувати свої шкури, тяжкий ідіоте!

Лава веселим шумом посувається до дверей. Здається, що хтось зняв стелю в аулі і кинув нею у безвісті.

Збоку над Дарчиною головою хтось закашлявся:

– Ой, братіку, але ж я висплюся, вис…плюся!

Де Орест? Що Орест на це?

Орест втискає вуха під шапку і регочеться з кимось до спілки, аж очей йому не видно.

Дарка стовпіє. Зупиняється раптом і на мить завалює собою ввесь похід лави до дверей. Хтось відштовхує її набік, і похід знову рушив гусаком, посуваючись по пів кроку. Дарка стоїть тепер біля

295

самої стіни і з розпукою розглядає кожне лице: „Як то, ніхто – ніхто не ставиться серйозно до цієї справи? Як це, Господи, як це… всі ці таємні збори, всі погрозливі „слова чести“, ввесь цей виступ… ніхто ніколи не брав на серйозно? А вона, дурна… вона готова була за те, що для них було тільки забавкою, життям пла­тити! Яким правом, хто дав їм до цього право знищити її життя? Як посміли вони так підло, так підло використати її довір’я, її свя­ту віру, її добре серце! Нарешті, і все це горіння – стільки думок, поривів, сумнівів, самовідречення, жертв і болю – обернеться тіль­ки в жменьку попелу, яку можна взяти у пальці і розвіяти з віт­ром? І тепер знов повернеться все до старого русла? Ні, довір’я її мами і Данко ніколи вже не повернуться до неї! Ніколи вже Дан-ко не підійде до неї і не спитає своїм притишеним, таким пестли­вим на кожній твердшій приголосній голосом: „Скільки ви годин мали, Дарцю?“. Буде вичікувати на Лучіку Джорджеску і буде її проводжати додому. І мама, ця найдорожча за всіх на світі, єдина мама вже ніколи не візьме Дарчиної голови у свої долоні з таким безкраїм довір’ям, як колись, як ще недавно це любила робити. А в Чернівцях (що за глум!) говоритимуть, що справа з концертом „для всіх закінчилася щасливо!“

XX

Згодом трапилася подія, яка пересунула в Дарчиній душі всі ті вражіння, що залишав у ній зверхній вигляд Порхавки – учителя природи. Ніби якась невидна рука пересунула сочку в Дарчиному оці. Дарка полюбила професора Порхавку. Була це любов безко­рисна і романтична, якою юнаки люблять героїв повісті чи славних мужів з рідної історії.

Сталося це майже безпосередньо після „ліквідації“ справи з кон­цертом. У школі від учителів віяло духом невпинного зусилля „знор-малізувати“ відносини між учениками і вчителями: щоб, якомога швидше показати світові, що в українській гімназії „все в порядку“.

Одного четверга прийшов Порхавка на годину до четвертої з книгою, в якій дирекція записувала всякі милі і сумні оповістки для учениць. Був, як завжди усміхнений.

296

– Що нове? Прошу пана професора, що нове? – заворушила­ся класа. Учитель зачинив книжку:

– Заспокійтеся, тоді вам прочитаю.

Розгорнув книжку і почав читати: „Від товариства румунських скаутів „Черчеташ“* прийшло через дирекцію гімназії запрошення до учениць нашого заведення вступати в члени товариства. Місяч­ний внесок – мінімальний. Організація сама подбає про однострої. Буде знижка на всіх залізничних лініях в цілій Румунії. З весною проєктується безплатна прогулька до Констанци, над море. Від ди­рекції дівочої гімназії була коротка замітка, що закликала учениць покористуватись цим і масово записуватись до цієї організації. На­года безплатної поїздки над море не трапиться так скоро“.

Дарка слухала цих слів, як скам’яніла.

Море… не збагнуте, таємне, величне море, усміхається і ма­ниш… Невже ж ти дійсно так близько мене, море?

– Я записуюся, прошу пана професора! – вихопилася перша Коляска.

Професор протер долонею очі:

– Ви, Коляска? Ви… хочете безплатно поїхати? Треба раніше порадитися батьків, Коляска!

– Я теж вступаю, – підвелася Романовська.

– Хто? – спитав Порхавка – Романовська? Романовська! – гукнув на Зоню Романовську таким тоном, що вона мусіла гляну­ти йому просто у вічі.

І Дарка, яка не спускала очей з учителя, бачила зовсім ясно, виразно, як учитель заперечливо похитав головою. Романовська збентежилась і зразу ж сіла:

– Я ще надумаюся, – сказала.

– Я хочу записатися до „Черчеташ“, – озвалася Лідка.

Учитель засміявся:

– Ти? Та ж це спортивна організація… Там треба мати вій­ськові ноги… Сідай, сідай, Дутка, та й сиди коло мами, як тобі добре.

„Розвідник

297

Коли година закінчилася, Порхавка вийшов із класи з чистою карткою паперу. Ніхто з четвертої не виявив бажання вступати до цією організації.

Дарка приховала дійсний світ долонями і мріяла з тугою в сер­ці: „Прощай, прекрасне море! Ще багато, багато років доведеть­ся чекати, поки я тебе побачу… А як не побачу тебе ніколи, то знай, море, знай, прекрасне Чорне Море, що я ціле життя ту­жила за тобою!“

Плюскіт морських хвиль затихав, міняв звуки, міняв, аж зго­дом перейшов у гамір, що лунає в кожній класі на перерві.

Любов до вчителя Порхавки прийшла аж згодом. Аж коли Ґинько Іванчук розповів їй про політичні цілі й завдання румунсь­ких „черчеташів“.

*

Дарка відчуває одного дня так несподівано, як людина, що довідується про рака у своєму організмі, що її серце давно вже під’їдає бажання побачити Лучіку Джорджеску. Так довго не ма­тиме спокою, доки її очі не побачать зблизька суперницю. Дарка прагне розглянути її кусень по кусникові, прагне почути її голос, побачити її рот в усмішці. Хоче приглянутись її очам, зачісці, чо­лові, її рухам. Мусить збагнути, віднайти те „щось“, що захопило Данка. Бо серце не хоче, не може погодитися з тим, що Данко вже ніколи не вернеться. Це ж неймовірне, щоб між ними вже ніколи не вернулось до давнього. Чому? Чому, коли все інше таке, як і раніш, коли Дарка ця сама, що була на вакаціях? Її коси, які колись йому так дуже подобались, що аж „прекрасними“ назвав їх, такі самі, що й тоді, у Веренчанці. Ще навіть кращі. Лідка пора­дила Дарці мити їх у ромені, і вони тепер, мов сонце. Чи її очі, де він так багато разів шукав правди, змінилися? Може, ще виразні­шими зробили їх ці всі болючі переживання. А серце, те бідне сер­це, хіба воно не те саме, що на вакаціях було?

Боже далекий! Та ж Дарка сьогодні ще відчуває тремтіння кожного Данкового слова. Вона досі чує запах тієї ночі, коли Дан-ко вперше поцілував її.

Це неможливо, щоб він цього всього не пам’ятав.

298

Гарна Стефа також відлетіла від Дарки з хвилиною, коли збаг­нула, що Дарка не може послужити їй за хвірточку до Данкового серця. І ця Стефа також ніколи не довідається, до якої великої жертви піднялося було Дарчине серце. Ніколи не знатиме Стефа, що Дарка готова була своє місце в Данковому серці відступити Стефі. Але було вже запізно. Там царювала вже Лучіка.

Дарка ніколи не згадувала про те Стефі. Приспала це у своєму серці, як могилу по неповоротному минулому.

Тому Дарка дивується, коли Стефа підходить до неї раз у школі і питається дивно-ласкавим голосом:

– Ідеш, може, на виступ випускників Музичного інституту? Я можу дістати для тебе квиток.

Дарка ніколи не розуміла чисто музичних вечорів. Не манили її. Вважала їх скучними (особливо фортепіянові продукції) і шко­дувала б одного лея на них. І тому, здивована цим питанням, викривлює уста:

– Я?

Стефа нахиляється над нею:

– Ти не цікава почути, як Данилюк грає?

Досить. Досить!

*

Насуплена зала з темними, немилими для ока та носа коридо­рами, із безліччю непевних дверей. Червоні оксамити і майстерні свічники нагадують „страшні двори“ з дешевих книжок.

Стефа шепоче:

– Оці всі, що бачиш, – це сама рідня випускників. І симпатії їх. Публіка не ходить на такі виступи.

Дарка хотіла б відгадати, де сім’я Джорджеску. Напевно, десь між цими мамами є й мама Лучіки. Але це неможливе. Забагато в залі добре одягнених, елеґантних пань сидить на тих самих міс­цях, де може сидіти й сім’я префекта.

Виходять на сцену, грають і сходять з неї щораз то нові учні. Дарка пізнає вартість їх музики чи майстерність її виконання тіль­ки по довгій, чи короткій хвилі оплесків. Сама не розуміє нічого. Зрештою, що їй до тих хлопців і дівчат на сцені? Коли невідомо

299

вже за котрим разом знову підноситься завіса вгору, на естраду входять Лучіка й Данко. Дарка відчуває тільки якийсь холод за спиною, який згодом перемінюється в жар. Вона дивиться перед себе, але чим більше напружує свої очі, тим менше виразний об­раз передають вони свідомості. Врешті Дарка нічого не бачить, тільки жіночу сильветку з ясною плямою замість обличчя. Чи світло так падає, чи дійсно ця румунка така біла? Данко робить щось коло скрипки, потім прикладає її до бороди. Смичок сторож­ко стоїть напоготові. Лучіка сідає за фортепіяно. (Усміхнулась до Данка, чи тільки так здавалося?). Торкається поквапно кла­вішів. Ніби насміх повідомляє їх, щоб були готові. Підносить го­лову і тепер вмішується скрипка. Бадьоро, визволено сягає вона найвищих тонів.

…Пташня зривається з вереском і розлітається на всі чотири сторони. Чути, як крає повітря крильми і як сколихує галузками дерев…

І ніби жартуючи, самовпевнена скрипка бере буркотливі, гнівні, низькі тони.

…Олень біжить і зупиняється над плесом озера. Сухим листям повзе вуж…

Знов зривається до свого льоту скрипка.

…В небесах ударив несподівано грім і перші важкі краплі до­щу спадають з відгомоном на верхів’я дерев… Десь закувала зо­зуля… Що це, весна вже?..

Пісня здіймається ще вище… ще вище… аж раптом – що це? Ця сама скрипка, ні, вже не скрипка, а сам Данко з плачем і ка­яттям таким, від якого серце розколюється, стелиться цій румунці до ніг.

Вона, непримиренна, кількома гострими ударами по хребті чор­но-білої потвори відштовхує його від себе.

Вона його відштовхує?!

…Гордий орел зривається до останнього льоту. Ще раз його пісня досягає небесних висот. Ще один тріюмфальний акорд – і птах чи пісня? – з простреленим серцем паде перед Лучікою.

Зала здригається від грімких оплесків. Ці двоє втікають з ес­тради. Зала починає наново плескати. Далі юнаки зачинають тупо­тіти ногами. Хтось свище, що аж треба вуха затулювати. Підно-

300

ситься вдруге завіса. Данко бере на очах всіх її за руку, і вони кла­няються публіці. Не відриваючи своїх рук від себе, вони втікають з естради. Завіса спадає, зала приходить поволі до рівноваги.

– Знаєш, що вони грали? – „Весняну сонату“ Бетховена, – шепоче Стефа.

Дарка притакує головою. Не розуміє, чого Стефа хоче від неї. Коли завіса піднялась, вона, без попереднього порозуміння з Сте-фою, виходить із зали під незадоволений шепіт аудиторії. Ясно, що не знаходить потрібних дверей. Якийсь чоловік сердито провадить її вниз і виводить на мороз.

Гостре повітря й діловий (може, від морозу?) рух на вулиці спинює розбурхані почування.

Дарка не дивується, що Данко вибрав Лучіку. І вдома ніхто не здивувався, що Дарка не висиділа до кінця на музичному вечорі.

XXI

Раптом час зупиняється. Він вискакує несподівано із своїх ре­йок і мало що не доводить до катастрофи: роздачу свідоцтв при­скорено з волі „вищих“ на цілий тиждень. Вістка ця застрягла, мов кістка в горлі. Не можна було її ні проковтнути, ні вийняти. Відби­рала охоту до їжі і спокій для сну. Дарка скидала вечором панчо­хи і одягала їх вранці з одним і тим самим непевним: „Що тепер буде?“

Звідкись приблукана надія на те, що Мігалаке для „святого спокою“ подарує їй двійку і „погану поведінку“, нікчемніє щораз більше.

І знов мама перед очима. Найстрашніше, що Дарка може собі так виразно – до гри тіней і світла, – уявити мамине обличчя в цю мить, коли вона братиме Дарчине свідоцтво у руки. Мама не бу­де кричати. У неї загарне для цього обличчя. Не буде також лая­тись. Вона тільки скаже:

– Ну, й підлий же ти обманець!

Мама не хотітиме пригадати собі, як Дарка захищалася від тих совганів, що їх подарував їй татко за „добре“ свідоцтво, як вона мало не відхворіла того блакитного светра. Мама все це забуде.

301

Так! Люди, навіть коли цими „людьми“ є рідні батьки, дуже ско­ро забувають усе невигідне для себе і справи, які вони боронять.

І Дарчин страх перед двійкою набирає якогось фосфоричного блиску. Дарка прокидається вночі від цього кошмарного світла й не може вже вдруге заснути. Сон-волоцюга приходить вже десь над самим ранком. Саме тоді, коли треба вставати і збиратися до школи. Розчісуючись перед дзеркалом, Дарка, не вважаючи на гіркий, неприємний посмак в устах, не має відваги показати дзеркалові свій язик. Він тепер аж згорбатів від білого осаду. Очі, мов дві олив’яні кулі, давлять і заважають в очодолах. До цього з’являється ще звідкись у Дарки така далека її вдачі замкнутість у собі. Воліє сама в собі спалюватись від сумнівів і страху, ніж кому-небудь виявити їх. Коли приходить день роз­дачі свідоцтв, Дарка одягає новий мундирок, як і Лідка, хоч – як це всім відомо – Лідка вийде на цьому півріччі „чиста“ – вона може дозволити собі причепуритись до свідоцтва. Проте вся класа приходить у парадних мундирах. Навіть такі нещасні, як Дарка, дівчата прийшли в цей день причепурені до школи. Майже кожна учениця мала під пахою тільки одну (із твердими обгортка­ми!) книжку для свідоцтва. Поважний, з насупленими бровами настрій розсідається на підвищенні і чекає на вчителя. Навіть від­мінники мало сміються. Чи ж би… і вони не відчували себе впевнено?

Дарка стає собі осторонь всіх, під самим вікном. До голови підлазить рачки, трошки із смішкою, трохи „направду“ думка: „Найлегша смерть, мабуть, від зачадження…“ І згодом нове: „Хто казав… хто розповідав про якусь жінку, що вбила себе запахом ясмину?“

І Дарці здається, що це, мабуть, дуже-дуже приємно вмирати від квітів. Після цього приходить незрушна постанова: ніколи в сві­ті не покажеться вона мамі перед очі з плямою брехунки та двійки під пахою. Ніколи!

Професор Міґулів заходить в чорному строгому костюмі. Під пахою у нього портфель, а в ньому доля шістнадцятьох учениць.

– Ось… ось… зараз… – із тремтінням думає Дарка.

Та це „ось“ не приходить зараз. Пан господар класи хоче ска­зати ще кілька слів з цієї нагоди. Мова його примирлива, спокійна,

302

ніби батьківська: треба вибачити і вміти самому признатись до ви­ни. Кінчає акордом примирення. А тепер до діла:

– Андрійчук!

Учениці виходили в азбучному порядку з лавок, зупинялись пе­ред столом, вислухували по одній-дві завваги про свою успішність, простягали руку за свідоцтвом, прочитували мигком в дорозі від столу до лавки початкові склади оцінок і усміхнені або зажурені сідали на місця. За часинку чути було тут, то там шелест паперу (це ті, з добрими оцінками, не могли нарадуватись ними й не зна­ти котрий уже раз виймали свідоцтва з книжок і знов, знов про­читували їх!) та стримані хлипання розчарованих і покривджених. Мала Кентнер не може стримати своєї радости:

– Дивіться! Дивіться на моє свідоцтво!

Міці Коляска не йде, а біжить по свідоцтво. Та ледве тор­кається його очима – гасне вся. Вона знизує плечима і, незважа­ючи на приявність вчителя, питається класи:

– І що їм шкодило хоч раз дати мені свідоцтво без двійок? Щоб уже нарешті одержала я цього срібного лиса!

– Коляска! – гримає на неї вчитель. Коляска ще раз знизує плечима і, зламана своїм горем, паде у лавку. Оріховська не до­слухує догани; вона тільки одним оком зиркає на своє свідоцтво, складає його ввосьмеро, як трамвайний білет, і всуває до кишень­ки. Тепер черга на Дарку. Встає. В голові чує якийсь свист і шум. Вся кров втекла їй з обличчя, і тепер вітер свище по порожніх жилах. Міґулів розтягає на всю довжину свої губи з докором:

– Попович одержує таке свідоцтво, на яке вона собі своєю пильністю і поведінкою супроти панів професорів заслужила.

Цього досить. Дарка бере свідоцтво за кінчик, мов дитину за ручку, і так іде з ним у лавку. Заплющує очі, відкидає голову взад, а свідоцтво кладе, мов довге, перед себе на лавку. Лідка (хіба ж це не її обов’язок?) перехилюється в Дарчину сторону і скрикує з перестраху на весь голос:

– Бійся Бога, Дарко, та ж ти маєш і з історії двійку… і обичаї!

– Дутківна! – гримає на Лідку вчитель, але це небагато пома­гає. Вона через лавки на миги намагається розважити Дарку, але ця сидить цілком спокійно, і Лідка повертається знов до свого сві­доцтва. Класа також мов розчарована спокійною Дарчиною поста-

303

вою. Свідоцтво лежить перед нею, а вона навіть, здається, не гля­нула на нього, як слід.

Від „п“ до кінця азбуки – вже недалеко. Вчитель дає знак до молитви. Нагороджені і покривджені, всі встають, щоб подякува­ти Богові. Тільки Дарка не підводиться. Тоді увага всіх паде на Дарку.

– Що з нею?

Нічого. Дарка сидить цілком спокійно. Не хоче тільки обзива­тись ні до кого ані встати молитися. Не хоче рушитись із місця. Приходить сам директор. Приходять товаришки з інших клас, але їх вмить проганяє вчитель Міґулів. Усі говорять до Дарки водно­час різними голосами. Просять відізватись. Погрожують. Хочуть Дарчин опір замінити в жарт. Обіцюють „щось“, але Дарка все одно не відзивається. Повертає спокійні, задумані очі до кожного, хто говорить до неї, але сама – ані слова. Тоді директор не зна­ходить іншої ради, як покликати візника і наказує Лідці та Орі-ховській відвезти Дарку на квартиру.

Пані, зваблена туркотом перед хатою, вибігає розпелехана і здивована. Дарка перша вискакує з дорожки.

– Нічого не сталося… не заглядайтеся всі так на мене… На­талю, іди… іди собі додому.

Пані перелякана:

– Панно Дарусю, що сталося!

– Боже мій… нічого не сталося… Маю двійки… Двійки маю!! – гукає Дарка, затулюючи водночас кулаком уста, щоб стри­мати плач, який стогоном намагається прорватися з грудей.

Пані застає Дарку в кутку з лицем до стіни. Вона вся стря­сається від сліз, що пливуть у неї з очей, мов із гірського джерела.

Пані кладе свою руку Дарці на плечі.

– Заспокойтеся, панно Дарусю, маєте тепер кілька днів вільно­го… поїдете додому… відпочинете коло мамусі… Не ви перша і не остання, що несправедливо…

Дарка відриває долоні від своїх, підпухлих під самі зрячки очей:

– Чого пані добродійка, хочуть від мене? До ніякого дому я не поїду… Ой, прошу залишити мене в спокої… ніколи… ніколи з таким свідоцтвом я не покажуся мамі на очі… бо… я ніколи… я не хотіла оббріхувати своєї мами… я…

304

Пані не відходить:

– Не будьте дитиною, панно Дарусю! Додому мусите поїхати на ці малі вакації… Аж тоді б ваші батьки Бог зна що подумали собі про вас!

Дарка затикає долонями вуха:

– Спокою… ой, спокою… нікуди я не поїду…

Заходить по неї Стефко Підгірський: як то вона не їде? Що ж дома переказати? Нічого. Нічого? Еге ж, нічого. Першого дня ферій Дарка встає вранці, як звичайно до школи, одягається і ви­ходить з дому. Ніхто не допитується куди. Коли повертається на обід, господиня, ображена такою самоволею, не питається, звідки Дарка вернулася. Але вже наступного дня вполудне застає Дарка тата на квартирі. Вмить догадується, хто викликав його сю­ди. Тато, мабуть, тільки що приїхав, бо на шиї мав ще шалик і не встиг іще навіть чаю допити. Дарку вдарило і заболіло таке татко­ве нещасне, почорніле обличчя.

– Татусю! – скрикує Дарка з такою нелукавою радістю, з та­ким глибоким чуттям у тій радості, що зразу попадає в таткові обійми. Тато схвильований, щось не досказує в півсловах, тулить Дарку до грудей і обціловує кожний волосок на ній.

– О, татусь! – виривається Дарці десь під серцем прихована правда, про яку вона сама не знала. – Я так хотіла, щоб ви при­їхали… ніхто, тільки татусь… Не треба багато говорити, бо пані й так уже майже все розповіла татові. Тато ще обов’язково пого­ворить про цю справу з паном директором. Навіщо їй це знати? Для неї досить тієї солодкої певности, що кожне таткове слово бу­де сказане для її добра.

– Пакуй свої речі, донечко, може, нам вдасться ще сьогодні захопити поїзд.

Дарці починають тремтіти губи, і вона вже не має сили стри­мати новий потік сліз:

– Татусь… як я покажусь мамі на очі з двійкою?.. Що поду­має собі мамуся?

Тоді татко, цей лагідний, сумирний тато підіймає голос і почи­нає сварити Дарку. „За кого вважає Дарка свою маму? Хто на світі зуміє краще дитину зрозуміти, як мама? Мати таку золоту маму, такого янгола, як має Дарка, і сумніватись у великому серці мами? Ой, Дарко… Дарко!..“

305

Дарка мовчить засоромлена і… дуже щаслива. Не уявляла собі навіть досі, що під їх скромною стріхою живе аж таке королівське щастя. Ніколи не припускала, що тато, цей вічно запрацьований, так рідко коли усміхнений тато, потрапить аж так любити!

Не важиться розпитувати татка, про що говорив він з дирек­тором. Задовольняється самою новиною, що поїде з татком додо­му і повернеться до школи аж першого березня. Вночі таткове ліжко мусить бути поряд з Одарчиним, щоб можна вишептати, ви­трясти з наболілої душі всі болі й сумніви.

Вранці, як Дарка від’їжджає з татком до Веренчанки, на місто опадає непомітно, мов сон, сива мряка. Електричні дроти в памо­розі виглядають, як срібні ланцюжки на ялинку. Ворони літають понад дахами кам’яниць і не крячуть…

XXII

Пані, як краяла бурячки, так і здивувалася, коли побачила Дарку на порозі своєї кухні за п’ять днів перед першим березня. Але тому, що пані завжди навчала доброї поведінки, тобто без­сумнівно сама була „добре вихована“, вона миттю перемінила своє здивування в радість:

– Кого я бачу? Кого я бачу? Та ж ми вас десь аж за тиждень чекали, – наборзі обтерла пані мокру руку об фартушок, щоб при­вітатися з Даркою. Дарка мала обсмалені березневим сонцем по­маранчеві щічки і кілька зухвалих, березневих уже, веснянок на на­саді носика.

– Я вже не могла витримати. Що мамця, що бабця, що татусь наговорилися мені: побудь, побудь ще… а я не могла! Так уже тягло мене сюди… до школи й подружок… Мамця? Дякую, як звичайно мамця… цілий день працює коло Славочки… вона тепер щось вередує… Бабця каже, що то на новий зубок.

Пані провадить гостю (ніби Дарка тут перший раз!) до її кім­нати. Дарка дивується:

– Тут щось наче змінене… щось змінилося за той час, як ме­не не було… якось так дивно…

306

– Це вам тільки так здається, панно Дарусю. Що мало б змі­нитися? От скидайте плащик і ходіть до кухні чаю напитися!

– Дякую… я дуже дякую… я зараз… тепер щойно три чверті на першу… я побіжу ще під гімназію.

– Чекайте… сідайте… Лідка не скаже мені того, про що я хо­чу знати.

Ніяково й соромно в будний день іти до гімназії без книжок. Так ніяково, що Дарка вже кається, що не послухала пані і не за­чекала до завтрашнього дня. На коридорах пусто, і такий тут діло­вий спокій, що Дарка не зважується кашляти голосніше. Тільки краплини з водотягів цяпають одноманітно. Дарка навшпиньки ді­стається під свою „IV-у“. Прикладає вухо до дверей: Мірчук! Хто ж би інакше розповідав про якусь пригоду на Клокучці латин­ською мовою. На голос дзвінка Дарка відскакує від дверей: ще чо­го доброго дістане на привітання по носі клямкою!

Перша вилітає з класи Шнайдер в окулярах. За нею викараб-кується із своєю латиною вчитель Мірчук, а за ним уже всі, хто тільки був того дня в школі. Лідка, Стефа, Міці Коляска не ви­пускають собі Дарки з рук.

– Кіндер, вона вигарніла! Слово чести, вигарніла! Веснянками ти не журися! Я дам тобі такий рецепт, що в руку поцілуєш мене за нього! Я тобі кажу! – перекрикує всіх, як звичайно, Міці.

Стефа проводить своїми одуховленими пальцями легенько по Дарчиному обличчі.

– Вже підсніжки цвітуть… Колись виберемося вдвох за ними, добре?

Дарка бере ті пальці в руки, стискує їх таким теплим дотиком, що передає більше, як поцілунок.

– Добре, Стефко!

Дарчині очі шукають за Наталкою Оріховською. Ця стоїть на своєму місці, під піччю, і ледве відсміхається на Дарчин привіт. Тоді Дарка залишає всіх і йде до неї:

– Ти, що чувати між „нашими“?

Оріховська ліниво знизує лівим плечем:

– Нічого цікавого… Зрештою, прийди сьогодні пополудні до мене.

307

– Що там Підгірська робить? Ще не знайшов для неї татко якого-небудь богослова? – питається хтось на глум.

Лідка бере Дарку попід руку (інколи добре побути трохи да­леко від людей!), ніби Дарка до нікого, тільки до неї належить, і так ступінь за ступнем вони зіскакують вниз.

Лідка вмерла б, якби не говорила:

– Що чувати? Ну, говори, розказуй! Що вдома казали на це все? Як мамця прийняла твоє свідоцтво? Правда, що не вбила ані не повісила тебе за нього… Ой, ти… ти боягузова донько! Ну, говори… та ж ми більше як місяць не бачилися!!!

– Лідко, май сумління! Не так зразу все, і то про те – най­прикріше!

– Вдома… ти ж знаєш, як дома… кожні батьки хотіли б, щоб їх діти мали матуру. Татко якось більше розуміє від мамці… Мам­ця… але що я буду про себе говорити? Коло тебе більше нового!

Лідка навіть не догадується, що Дарка хотіла б деякі справи промовчати.

Вона рада, що знову при слові:

– В нас була математична задача, і знаєш… всі, крім Шнай-дерівни та Оріховської, виробили її на „недостаточно“. Ага, Міга-лаке питався, чи „домнішора Поповіч“ знає, що має надробити по­езії Емінеску. Це ті, що ми брали, як тебе не було.

– Певно, що знаю. Я всі предмети вдома переробляла з тат­ком так, якби до школи ходила з урока на урок…

– Чекай, Дарко, ще одна новина! В нас у школі на всю пару йде праця до „сербаре унірій“1. Не знаю, щось говорять ніби Стефанович із сьомої візьме соло, хоч… всі є за Ілюківною… як не як…

– Що за „унірій“? Що це таке? – не може зорієнтуватися Дарка.

– Як, ти не знаєш, що на 12 квітня припадає державне свято злуки Буковини з Румунією? У вас на селі не святкують цього?

– Ах, правда?

1 „Свято єдности“ – свято соборності румунських земель, які століття­ми перебували під владою інших держав.

308

– Ага, ще щось, – пригадує собі Лідка новину, – Орест питався за тобою. Так, прошу! Якось перестрів мене, коли я ішла з школи і поспитав, де ділася „панна“ Дарка, що її ніде не видно. Не паленій, не паленій, Дарко!

Дарка і не паленіє, але Лідці, видно, хочеться, щоб ця новина зробила таке сильне вражіння на Дарку. На кінець приходить і Лідчина особиста сповідь:

– Дарко, ти знаєш кого я особисто пізнала? Вгадай, ану, вгадай!

На превелику Лідчину радість Дарка вгадує за першим разом.

Хоч добрий і гарний вигляд говорить щось зовсім інакше, про­те до першого обіду „на станції“ Дарка сідає без апетиту. Пані об­ражена (Боже, навіть цим „ображатись!“):

– Ви, панно Дарусю, привикли до маминої вибагливої кухні, і не смакує вам наш простий харч…

– Ой, що це ви, пані! Як можна таке говорити! Це ж моя страва… борщик з часником, але… я направду не можу сьогодні нічого їсти… Стільки вражень, стільки… вражень…

– Ну, ну, якось то буде, – вже сміється вибачлива пані.

XXIII

Наталка Оріховська мешкає на „Лілієнґассе“*. По вузькій, за­порошеній вулиці, що не має нічого спільного з такими чистими квітами, як лілеї. У вікнах Оріховських цвітуть пеларгонії. Натал­ку застає Дарка горілиць на отомані з руками під головою. Натал­ка каже Дарці „сідати десь“ і лежить далі з очима на стелі.

– Мені казала Лідка, що Орест питався за мною. Не знаєш, чого він хотів від мене?

Мовчанка. По добрій хвилині Наталка:

– Не знаю. Напевно, нічого важливого, бо інакше і я знала б щось про те.

Дарка має ще одну справу до Оріховської. Стократ важнішу за це:

Лілійна вулиця (нім.).

309

– Чекай, я хотіла тебе щось спитати… щось мені нателеніла Лідка про те свято на 12 квітня… Що каже на це Орест? Маємо брати в ньому участь чи ні?

Наталка виймає руки з-під подушки і приглядається своїм пальцям:

– Орест нічого не казав. Зрештою, що він може говорити, коли сам ходить на репетиції хору?

Дарці не може поміститися ця відомість в голові:

– Це хіба неможливе, щоб Орест… ні… ти хіба жартуєш, це неможливе…

Наталка не почувається до обов’язку захищати свій погляд пе­ред Даркою. Підводиться з отомани бліда, з підкруженими очима і сідає навпроти Дарки.

– А Ґиньо? – вистогнує з себе Дарка.

Наталка якась така втомлена сьогодні, що ледве говорить.

„Вона, напевно, вмре на сухоти“, – думається Дарці.

– Ґиньо завжди тієї думки, що Циганюк.

– То й він тієї думки, що ми повинн