Нещодавно я отримав авіапоштою запрошення на весілля, яке має відбутися в Англії 18 квітня. Саме на це весілля я ладен був попасти за будь-яку ціну, і, коли прийшло запрошення, я вирішив, що цілком можу злітати за кордон, а щодо витрат, то де наше не пропадало… Проте згодом я ретельніше обговорив намір зі своєю дружиною, на диво розважливою жінкою, і ми відкинули його з єдиної причини — я зовсім забув, що моя теща бажає провести останні два тижні квітня з нами. Я й справді не бачу матусю Ґренчер занадто часто, а вона ж не стає молодшою. Їй п’ятдесят вісім (і вона цього не приховує).

Утім, хоч де б мені довелося бути, я не належу до тих, хто й пальцем не поворухне, аби вберегти весілля від нудотности. Відповідно, я й тут не зрадив собі й записав кілька викривальних зауваг про наречену, якою я знав її близько шести років тому. Якщо мої записи, ті пару незручних моментів, спантеличать ніколи не баченого мною нареченого, то тим краще. Ніхто ж не прагне розважати, зрештою, будь-кого, швидше повчати, напучувати.

У квітні 1944 року я був серед тих шістдесяти американських новобранців, які проходили спеціальний курс підготовки до висадки на територію Франції, керований британською розвідкою, у графстві Девон, що в Англії. І, як згадую, то здається мені, що ми були досить унікальними — шістдесят чоловік, і посеред них жодного компанійського хлопця. Всі ми полюбляли писати листи, і коли розмовляли один з одним не про роботу, то переважно просили когось позичити чорнило, якщо воно не потрібне йому в цю хвилину. Коли ми не писали листів і не сиділи на лекціях, то кожен із нас займався чимось своїм. Мене у погожі дні зазвичай тягнуло на природу, милуватися мальовничими місцевими краєвидами. У дощові ж я, як правило, сидів у сухому місці, читаючи книжку, часто на такій відстані від столика для пінг-понгу, щоб можна було його цюкнути сокирою.

Навчальний курс тривав три тижні й закінчувався в суботу, дуже дощову. О сьомій того останнього вечора вся наша група вирушала до Лондона, де, як ходили чутки, нас мали призначити в піхотні та повітряно-десантні дивізії, що готувались до висадки у день початку операції. Я спакував усі свої пожитки у свій армійський рюкзак разом з брезентною сумкою для протигазу, вщерть забитою книжками, які я привіз із протилежного континенту. Сам протигаз я викинув з люмінатора «Мавританії» кілька тижнів тому, цілком свідомий того, що навіть якщо ворог справді застосує газ, я все одно не встигну його вчасно надягнути.

Я пригадую, як довго стояв біля крайнього вікна в нашій казармі й дивився на косий, похмурий дощ, і мені зовсім не кортіло хапатися за зброю. Я чув, як за моєю спиною розладжено шкрябали безліч авторучок на бланках польової пошти, які потім перезнімали на мікроплівку. Несподівано, без якоїсь певної мети я відійшов від вікна й надягнув свій плащ, кашеміровий шарф, колоші, вовняні рукавички та пілотку (останню, мені й досі нагадують, я носив на власний манер — ледь натягнутою на обидва вуха). Потім я звірив свій наручний годинник з настінним у вбиральні і спустився з нашого пагорба мокрою бруківкою до міста. Я нехтував спалахами блискавок навколо мене. Кожна з них або має на меті влучити у вас, або ні.

У центрі міста, де, мабуть, було наймокріше, я зупинився перед церквою, аби почитати оголошення на дошці. Головним чином тому, що мою увагу привернули характерні білі на чорному цифри, а частково й через те, що після трьох років у армії я призвичаївся до читання дошок оголошень. О третій п’ятнадцять, стверджувала дошка, відбудеться репетиція дитячого хору. Я позирнув на свій годинник, а потім знову на дошку. Лист паперу зі списком дітей, що беруть участь у репетиції, було прикріплено кнопками. Я простояв під дощем, доки прочитав усі імена, а потім зайшов до церкви.

На лавах сиділи чоловік десять дорослих, дехто з них тримав на колінах дитячі колоші догори підошвами. Я пройшов повз них і сів у першому ряду. На помості стояли зсунуті в три ряди стільці, і на них сиділо біля двадцяти дітей, переважно дівчаток, віком від семи до тринадцяти років. У цю мить керівник хору, здоровецька жінка у твідовому костюмі, повчала їх, що треба розкривати уста ширше, коли вони співають. Чи чув хтось коли-небудь, спитала вона, щоб маленька пташка наважилась співати свою чарівну пісню раніше, аніж відкриє свій дзьобик ширше і ширше? Безперечно, ніхто такого не чув. На неї дивились тверді, непроникні очі. Далі регентша сказала, що хоче, аби всі її діти усвідомлювали значення слів, які вони співають, а не просто белькотали їх, як тупі папуги. Потім вона подула у свій камертон-дудку, і діти, немов гурт малолітніх штангістів, підняли свої збірки церковних гімнів.

Вони співали без інструментального акомпанементу чи, як буде точніше сказати у цьому випадку, без завади. Їхні голоси були мелодійні та несентиментальні, й людина релігійніша, ніж я, легко відчула б духовне піднесення. Двійко наймолодших дітей дещо затягували темп, але це могла розчути хіба що матуся композитора. Я не чув раніше цього гімну, але дуже сподівався, що він має десяток, а то й більше строф. Слухаючи, я розглядав обличчя всіх дітей, але найбільшу мою увагу привернула дівчинка, яка сиділа найближче до мене — на крайньому стільчику першого ряду. Їй було близько тринадцяти, вона мала пряме світле волосся, що ледь вкривало вуха, витончене чоло й дорослі очі, які, швидше за все, оцінювали присутніх. Її голос суттєво вирізнявся з-поміж інших дитячих голосів. І не лише тому, що вона сиділа найближче до мене. Її голос був найвищий, наймелодійніший, найупевненіший і, відповідно, вів за собою увесь хор. Юна леді, втім, мала вигляд стомленої своїм співочим даром або, можливо, часом і місцем. Двічі між строфами я бачив її позіхання. Позіхання було виховане, із закритим ротом, але все ж таки його не можна було не помітити — розширення ніздрів видавало її.

Одразу, як гімн закінчився, регентша довго висловлювала своє обурення тим, що багато присутніх човгають ногами, а рота роззявляють, коли лунає проповідь. Я дійшов висновку, що співоча частина репетиції завершена, і, не чекаючи, доки рипучий голос керівниці хору зруйнує чарівне враження від дитячого співу, підвівся і вийшов надвір.

Дощ тільки посилився. Я пішов вулицею й подивився у вікно кімнати солдатського відпочинку Червоного Хреста. Там біля стійки, де подавали каву, солдати стояли у три ряди і навіть крізь скло я чув клацання кульок для пінг-понгу в сусідній кімнаті. Я перейшов вулицю і зайшов у цивільне кафе, що було порожнє, якщо не зважати на літню офіціантку, яка явно надала б перевагу клієнту в сухому плащі. Я повісив свій плащ на вішалку якомога делікатніше, а потім сів за стіл і замовив чай та грінки з корицею. Це вперше за сьогодні я до когось заговорив. Потім я перевірив усі свої кишені, разом з кишенями плаща, і, зрештою, знайшов пару пом’ятих листів, які можна було перечитати. Один — від моєї дружини, в якому вона нарікала на погіршення обслуговування у Шрафта на Вісімдесят восьмій вулиці, а інший — від моєї тещі, вона прохала вислати їй трохи кашемірової пряжі, лишень я зможу відлучитися з «табору».

Я ще допивав свою першу чашку чаю, коли до кафетерію зайшла юна леді, яку я щойно споглядав і слухав у церкві. Її волосся було наскрізь промокле, і з-під нього виглядали кінчики обох її вушок. Вона була з хлопчиком, безперечно, її братом. Його капелюх вона зняла з голови двома пальцями, немов це був лабораторний зразок. За дітьми зайшла енергійна на вигляд жінка у м’якому фетровому капелюшку — вочевидь їхня гувернантка. Учасниця хору зняла на ходу своє пальто й вибрала столик. Дуже непогано, як на мене, лишень за вісім чи десять кроків попереду мого. Вона й гувернантка сіли. Хлопчина, якому було років п’ять, сідати не збирався. Він стягнув і кинув на підлогу свою моряцьку куртку. Потім, з незворушним виразом природженого неслуха, почав методично докучати своїй гувернантці — витягував і засував назад свій стілець, пильно дивлячись на неї. Гувернантка притишеним голосом кілька разів наказала йому сісти і припинити вибрики, але тільки коли сестра звернулась до нього, хлопчик обійшов свій стілець і вмостився на ньому. Він негайно підняв свою серветку і поклав собі на голову. Його сестра забрала її, розгорнула і розіслала на його колінах.

У той час, коли їм принесли чай, учасниця хору помітила, що я розглядаю її компанію. Дівчинка й собі обстежила мене пильним, оцінювальним поглядом, а потім несподівано наділила стриманою усмішкою. Та була на диво ясною, як це іноді буває з такими обережними, ледь помітними усмішками. Я усміхнувся у відповідь, хоч далеко не так ясно, бо намагався не піднімати верхньої губи, щоб не показувати свої чорні, мов смола, тимчасові солдатські пломби між двома передніми зубами. Не встиг я отямитись, як молода леді стояла із завидним самовладанням біля мого столика. На ній була картата шотландська сукня — гадаю, це були кольори Кемпбелів.^[2] По-моєму, це була чудова сукенка для дівчинки, щоб носити її у такий дощовий-дощовий день.

— Я думала, американці зневажають чай, — сказала вона.

Це було не зауваження самовпевненої всезнайки, а спостереження любительки істини чи навіть статистичної точности. Я відповів, що деякі з нас взагалі нічого, крім чаю, не п’ють. І запропонував їй приєднатися до мене.

— Дякую, — відповіла вона. — Можливо, на одну хвильку.

Я підвівся і висунув для неї стілець навпроти себе. Вона сіла на самий краєчок, тримаючи спину рівно і водночас невимушено, що було дуже красиво. Я пішов, майже побіг, назад до свого стільця для продовження розмови. Втім, коли я сів, то не міг вирішити, що ж казати. Знову усміхнувся, все ще тримаючи прихованими свої чорні пломби. Потім зауважив, що погода сьогодні жахлива.

— Так, цілком, — сказала моя гостя тим ясним голосом, що непомильно видавав її відразу до порожніх балачок. Вона поклала пальці рівно на край столу, немов на спіритичному сеансі, а потім, майже одразу, сховала їх, стиснувши в кулачки. Нігті в неї були обкусані до крови. Вона носила військовий наручний годинник, що більше нагадував штурманський хронограф. Циферблат був занадто великий, як для її тоненького зап’ястя.

— Ви були на репетиції хору, — констатувала вона. — Я бачила вас.

Я сказав, що справді був і навіть звернув увагу на її голос, який вирізнявся з-поміж інших. Сказав, що в неї просто чудовий голос.

Вона кивнула:

— Знаю. Я збираюсь стати професійною співачкою.

— Справді? Оперною?

— О Небеса, ні. Я буду співати з джазом на радіо й заробляти купу грошей. Потім, коли мені буде тридцять, я це кину і житиму на ранчо в Огайо, — вона торкнулась промоклої маківки своєю долонею. — Ви знаєте Огайо? — спитала вона.

Я сказав, що проїжджав там кілька разів на потязі, але не можу сказати, що добре його знаю. Я запропонував їй грінку з корицею.

— Ні, дякую, — сказала вона. — Я їм, як пташка, не більше.

Тоді я сам відкусив шматок грінки й зауважив, що там досить ризиковані землі, в Огайо.

— Знаю. Знайомий американець казав мені. Ви одинадцятий американець, якого я зустріла.

Гувернантка дівчинки наполегливо сигналізувала їй, щоб та повернулась до свого столу і не набридала чоловікові. Моя гостя, однак, преспокійно зсунула свій стілець на кілька дюймів, повернувшись до свого столу спиною, зробила неможливими всякі спроби подавати їй знаки.

— Ви ходите у ту секретну школу для розвідників, що на пагорбі? — поцікавилась вона.

Обережність не варто було втрачати навіть тут, тому я сказав, що приїхав у Девоншир, аби підлікуватися.

— Он як, — сказала вона. — Знаєте, я народилась не вчора.

Я сказав, що можу побитись об заклад, що не вчора. Хвилину я сьорбав чай мовчки. Мені здалось, що я сиджу зсутулившись, і я випростався.

— Ви маєте досить інтелігентний вигляд, як на американця, — замислено промовила моя гостя.

Я сказав їй, що від таких слів, якщо подумати, відгонить снобізмом і що їй це зовсім не личить.

Вона спалахнула, чим одразу повернула мені світську впевненість, яку я втратив.

— Але ж більшість американців поводяться, немов тварини. Вони постійно стусають один одного, ображають усіх, і… Знаєте, що один із них зробив?

Я похитав головою.

— Один із них кинув порожню пляшку з-під віскі у вікно моєї тітки. На щастя, вікно було відчинене. По-вашому, це дуже інтелігентно?

Я так не думав, але промовчав. Я сказав, що багато солдат у всьому світі опинилися дуже далеко від рідного дому і мало в кого з них є якісь радощі у житті. Сказав, що мені здавалось, ніби більшість людей і самі могли б про це здогадатись.

— Можливо, — невпевнено сказала моя гостя. Вона знову підняла руку до мокрої голови і переклала кілька м’яких пасом свого світлого волосся, намагаючись прикрити вушка. — Моє волосся наскрізь промокло, — сказала вона. — Я страхітлива, — вона подивилась на мене. — У мене досить хвилясте волосся, коли воно сухе.

— Бачу, бачу, що хвилясте.

— Не те, щоб кучеряве, але досить хвилясте, — сказала вона. — Ви одружені?

Я відповів, що так.

Вона кивнула.

— Ви сильно кохаєте вашу дружину? Чи я питаю про надто особисте?

Я сказав, що коли дійде до надто особистого, я дам знати.

Дівчинка поклала руки з годинником ще далі на стіл, і я згадав, що хотів зробити щось із цим гігантським годинником, який вона носить. Може, варто запропонувати їй носити його навколо талії.

— Взагалі-то я не надто компанійська,^[3] — сказала вона і подивилась на мене, перевіряючи, чи я розумію це слово. Я не дав їй розгадати, так це чи ні. — Я підійшла до вас тільки тому, що ви здавалися надзвичайно самотнім. У вас надзвичайно чуйне обличчя.

Я сказав, що вона має слушність, я і справді почував себе самотнім, і я дуже радий, що вона підійшла.

— Я силкуюся стати співчутливішою. Моя тітка каже, що я жахливо холодна особа, — сказала вона і знову торкнулась маківки голови. — Я живу з тіткою. Вона надзвичайно добра. Відколи померла моя мама, вона робить усе можливе, аби ми з Шарлем пристосувалися до нових умов.

— Радий за тебе.

— Мама була надзвичайно інтелігентною особою. І досить чуттєвою, багато в чому, — вона подивилась на мене ще допитливіше. — Чи видаюсь я вам жахливо холодною?

Я відповів, що аж ніяк, навіть зовсім навпаки. Я назвав їй своє ім’я і спитав, як звати її. Вона завагалась.

— Мене звати Есме́? Я не думаю, що варто називати вам моє прізвище, на даний момент. Я маю титул, а на вас це може справити враження. З американцями таке буває.

Я сказав, що навряд чи зі мною таке буде, але погодився, що це гарна ідея — не згадувати поки що про її титул.

У цю хвилину я відчув чиєсь тепле дихання на моїй шиї. Я обернувся і ледь не зіткнувся носом з молодшим братом Есме́. Той проігнорував мене і звернувся до сестри пронизливим тонким голоском:

— Міс Меґлі сказала, щоб ти вернулась і допила свій чай!

Після передавання цього повідомлення він сів на стілець між мною і сестрою, праворуч від мене. Я розглядав його з великою цікавістю. Він чудово виглядав у коричневих шортах з шетлендської вовни, темно-синьому плетеному светрі, білій сорочці та смугастій краватці. Він обернувся і поглянув на мене величезними зеленими очима.

— Чого люди в кіно цілуються боком? — спитав він вимогливо.

— Боком? — перепитав я. Ця проблема й мене у дитинстві спантеличувала. Я сказав, що, мабуть, це через великі носи в акторів — вони просто не можуть цілуватися прямо.

— Його звати Шарль, — сказала Есме́. — Він надзвичайно розумний як на свій вік.

— Очі у нього точно зелені. Чи не так, Шарль?

Шарль кинув на мене підозріливий погляд, якого заслуговувало моє питання. Потім став сповзати вниз і вперед зі свого стільця, доки все його тіло опинилось під столом. Окрім голови, яку він відкинув на сидіння, немов роблячи «борецький місток».

— Вони помаранчеві, — оголосив він, звертаючись до стелі. Потім підняв край скатертини й поклав його на своє гарне, незворушне маленьке обличчя.

— Іноді він розумний, а іноді не зовсім, — сказала Есме́. — Шарлю, ану сядь!

Шарль залишився там, де й був. Здавалось, він затамував подих.

— Він дуже сумує за нашим батьком. Батько загинув у Північній Африці.

Я сказав, що мені жаль це чути.

Есме́ кивнула.

— Батько обожнював його, — вона замислено куснула шкіру на пальці біля нігтя. — Він дуже схожий на мою маму. Я маю на увазі Шарля. А я — копія батька. — Вона продовжувала гризти палець. — Моя мама була досить пристрасною жінкою. Вона була екстравертом. Батько був інтровертом. Утім, вони добре підходили одне одному, принаймні, якщо судити ззовні. Якщо відверто, то батьку потрібна була інтелектуальніша супутниця, аніж мама. Він надзвичайно обдарований геній.

Я уважно очікував подальшої інформації, але Есме́ більше нічого не сказала. Я поглянув униз на Шарля, який тепер поклав обличчя на сидіння боком. Коли він побачив, що я дивлюсь на нього, то заплющив свої очі з сонним ангельським виглядом, а потім висунув язика, неймовірно довгого, та видав звук, який у моїй країні слугував би чудовою нагородою неуважному бейсбольному судді. Від звуку увесь кафетерій здригнувся.

— Припини, — сказала Есме́, яку це не здивувало. — Він побачив, як один американець зробив так у черзі за рибою зі смаженою картоплею, і тепер Шарль робить так завжди, коли йому нудно. Негайно перестань, а то я зараз відправлю тебе прямо до міс Меґлі.

Шарль відкрив свої велетенські очі на знак того, що він почув погрозу сестри, але більш нічим тривоги не виказав. Він знову заплющив очі й продовжив спочивати щокою на сидінні стільця.

Я зауважив, що йому варто приберегти це, цей спосіб вираження почуттів, прийнятий у Бронксі, до того часу, як він почне використовувати свій титул. Якщо у нього є титул, звичайно.

Есме́ кинула на мене довгий, майже медичний погляд.

— Це у вас таке стримане почуття гумору? — спитала вона задумливо. — Батько казав, що в мене взагалі немає почуття гумору. Він казав, що я непристосована до життя, бо в мене немає почуття гумору.

Спостерігаючи за нею, я запалив сигарету і сказав, що у справжній халепі від почуття гумору, по-моєму, мало користі.

— Батько казав, що є.

Це було тверде сповідання віри, а не заперечення, тому я поквапився виправитись. Я кивнув і сказав, що її батько, вірогідно, мав на увазі широкий сенс поняття, а я вузький (хоч що б це означало).

— Шарль неймовірно сумує за ним, — сказала Есме́ після паузи. — Він був неймовірно приязною людиною. І ще надзвичайно вродливий. Не те, щоб зовнішність кого-небудь багато значила, але він був красивий. Мав жахливо проникливі очі, як на людину з такою без-дон-ною добротою.

Я кивнув. Сказав, що у її батька, вочевидь, був дуже неординарний словниковий запас.

— О, так, справді, — сказала Есме́. — Він був архівістом. Аматором, звичайно.

На цих словах я відчув наполегливий штурхан, майже удар, по своєму плечу з боку Шарля. Я обернувся до нього. Він уже сидів на стільці у майже нормальній позі, лише одну ногу поклав під себе.

— Що каже одна стіна іншій стіні? — різко спитав він. — Це загадка!

Я замислено підняв погляд до стелі і повторив питання вголос. Потім подивився на Шарля з програшним виразом і сказав, що здаюсь.

— Зустрінемось на розі! — підсумував він переможно.

Найбільше це розвеселило самого Шарля, викликало у нього невпинний сміх. Есме́ навіть підійшла до нього і поплескала по спині, немов він захлинувся.

— Досить уже, припини, — сказала вона. Потім повернулась до свого місця. — Він розповідає цю загадку всім, кого зустрічає, і щоразу отаке з ним діється. А коли регоче, то в нього тече слина. Ну досить уже, припини. Будь ласка.

— Це, між іншим, одна з найкращих загадок, які я коли-небудь чув, — сказав я, спостерігаючи за Шарлем, який дуже повільно заспокоювався. У відповідь на цей комплімент він знову сповз зі стільця і закрив обличчя до очей краєм скатертини. Потім зиркнув на мене своїми відкритими очима, у яких світилась повільно згасаюча радість та гордість людини, що знає двійко справді хороших загадок.

— Можу я дізнатись, ким ви працювали до того, як ішли в армію? — запитала мене Есме́.

Я сказав, що ніде не працював, я лише роком раніше закінчив коледж, але мені хотілося б вважати себе професійним новелістом.

Вона ввічливо кивнула.

— Друкувалися? — спитала вона.

Це було традиційне, але завжди вразливе питання, на яке не так уже й просто було відповісти. Я розпочав оповідати, що більшість видавців в Америці — це купа пройдисвітів…

— Мій батько чудово писав, — перебила мене Есме́. — Я зберігаю його листи для нащадків.

Я сказав, що це хороша ідея. Мою увагу знову привернув її велетенський, хронографоподібний годинник на руці. Я запитав, чи він належав її батьку.

Есме́ серйозно подивилась на годинник.

— Так, належав, — сказала вона. — Батько дав його мені напередодні нашої з Шарлем евакуації. — Вона збентежено прибрала руки зі столу і продовжила: — Тільки на спогад,^[4] звичайно. — Потім дівчинка перевела розмову в інше русло. — Мені було б надзвичайно приємно, якби ви написали колись оповідання винятково для мене. Я велика любителька читання.

Я відповів, що обов’язково напишу, якщо зумію. Сказав, що я не страшенно плідний письменник.

— Для цього не треба бути страшенно плідним! Аби тільки оповідання не було дитячим і тупим, — вона задумалась. — Я надаю перевагу історіям про мерзоту.

— Про що? — спитав я, нахилившись уперед.

— Мерзоту. Я надзвичайно цікавлюся мерзотою.

Мені захотілося довідатись від неї більше подробиць, але Шарль боляче ущипнув мене за лікоть. Я повернувся до нього, поморщився. Він стояв прямо біля мене.

— Що каже одна стіна іншій стіні? — поставив він це не нове для мене питання.

— Ти вже запитував, Шарлю, — сказала Есме́. — Припини.

Хлопчина проігнорував сестру, наступив мені на ногу і повторив питання. Я помітив, що вузол його краватки трохи розв’язався. Я поправив краватку, а потім, дивлячись прямо в очі Шарля, сказав:

— Здибаємось на розі?

У ту мить, коли я це сказав, я зрозумів, що цього не слід було робити. Шарль роззявив рота. Здавалося, то я розкрив його ударом. Він зліз із моїх ніг і з холодною злістю попрямував до свого столу, не озираючись.

— Він розлютився, — сказала Есме́. — У нього імпульсивний характер. Моя мама дуже розпестила його. Лише батько його не балував.

Я продовжував дивитись на Шарля, який сів і почав пити свій чай, тримаючи чашку обома руками. Я сподівався, що він повернеться, але цього не сталось.

Есме́ підвелася.

— Il faut que je parte aussi,^[5] — сказала вона із зітханням. — Ви знаєте французьку?

Я теж підвівся зі змішаним відчуттям провини і збентеження. Ми з Есме́ потисли одне одному руки. Її рука, як я й очікував, була знервованою, із вологою долонею. Я сказав їй — англійською — що я отримав велике задоволення від спілкування з нею.

Вона кивнула.

— Мабуть, так і було. Я досить комунікабельна як для свого віку, — вона знову торкнулась свого волосся для перевірки. — Я прошу вибачення за своє волосся, — сказала вона. — На нього було гидко дивитись.

— Зовсім ні! До того ж, мені здається, його хвилястість уже відновилася.

Вона швидко торкнулась волосся знову.

— Ви не збираєтесь прийти сюди ще якось у найближчому майбутньому? — запитала вона. — Ми приходимо сюди щосуботи після репетиції хору.

Я відповів, що хоч я й хотів би цього більше за все, але, на жаль, я не зможу цього зробити.

— Іншими словами, ви не можете говорити про пересування військ, — сказала Есме́.

Дівчинка не робила ніяких рухів, щоб відійти від столу. Вона схрестила ноги і, дивлячись униз, вирівняла носки своїх туфель. Це виглядало дуже мило, бо вона носила білі шкарпетки, а її щиколотки та ніжки були дуже красиві. Вона несподівано підняла погляд на мене.

— Ви дозволите мені писати вам? — запитала вона, ледь помітно зашарівшись. — Я пишу надзвичайно дохідливі листи як для людини мого…

— Був би дуже радий.

Я дістав олівець та папір і написав своє ім’я, звання, особистий номер і номер своєї військової пошти.

— Я напишу вам перша, — сказала вона і взяла папірець. — Щоб ви ніяким чином не були скомпрометовані. — Вона поклала адресу в кишеню своєї сукні. — До побачення, — сказала вона і попрямувала до свого столика.

Я замовив ще одну чашку чаю і спостерігав за ними, доки вони обоє та виснажена міс Меґлі підвелись, щоб іти. Шарль ішов перший, трагічно шкутильгаючи, немов хлопець, у якого одна нога на кілька дюймів коротша за іншу. Він навіть не глянув на мене. За ним ішла міс Меґлі, а потім Есме́, яка махнула мені рукою. Я помахав їй у відповідь, підвівшись зі стільця. У цю хвилину мене охопило дивне хвилювання.

Не минуло й хвилини, як Есме́ знову зайшла до кафетерію, тягнучи Шарля за рукав його моряцької куртки.

— Шарль хоче поцілувати вас на прощання, — сказала вона.

Я миттю поставив свою чашку і сказав, що це дуже добре, але чи вона впевнена у його бажанні?

— Так, — сказала вона дещо похмуро. Вона відпустила рукав Шарля й енергійно штурхонула його до мене. Він підійшов блідий і цьомнув мене дзвінким вологим поцілунком трохи нижче правого вуха. Після виконання цього тяжкого випробування хлопчина вже збирався прямувати до дверей, за якими життя обходиться без таких сентиментів, але я міцно схопив його за ремінець куртки і запитав:

— Що каже одна стіна іншій стіні?

Його обличчя засяяло.

— Зустрінемось на розі! — пронизливо вигукнув він і вибіг з приміщення явно збуджений.

Есме́ знову стояла, схрестивши ноги.

— А ви справді впевнені, що не забудете написати оповідання для мене? — спитала вона. — Не обов’язково, щоб воно було ексклюзивно для мене. Воно може бути…

Я сказав, що не забуду нізащо в світі. Повідомив, що досі не писав історій для кого-небудь, але, очевидно, зараз найліпший час, щоби взятися за це.

Вона кивнула.

— Зробіть його надзвичайно гидким і зворушливим, — попрохала вона. — Ви ж обізнані з гидотою?

Я сказав, що хоч я не спеціаліст у цьому, але так чи інакше мені доводиться стикатися з нею увесь час, і я докладу усіх можливих зусиль, аби дотриматись її побажань. Ми потисли руки.

— Прикро, що ми не зустрілись за сприятливіших обставин.

Я сказав, що прикро, ще й дуже прикро.

— До побачення, — сказала Есме́. — Сподіваюсь, ви повернетеся з війни, цілком зберігши усі свої здібності.

Я подякував їй, сказав ще кілька слів, а потім став спостерігали, як вона виходить з кафетерію. Вона йшла повільно, задумливо пересвідчуючись, а чи висохли кінчики її волосся.

А тепер гидка, або ж зворушлива, частина цього оповідання. Місце дії тут змінюється. Дійові особи теж. Я все ще присутній, але віднині — причин я розкрити не можу — я замаскувався так хитро, що навіть найздогадливіший читач мене не впізнає.

Це було о десятій тридцять вечора в Ґауфурті, в Баварії, через кілька тижнів після дня перемоги над Німеччиною. Старший сержант Ікс сидів у своїй кімнаті на другому поверсі цивільного будинку, в якому він та дев’ять інших американських солдатів були розквартировані ще до припинення військових дій. Він вмостився на розкладному дерев’яному стільці за маленьким захаращеним письмовим столиком. Перед ним був розкритий іноземний роман у м’якій обкладинці, який йому ніяк не вдавалось прочитати. Не вдавалось через нього самого, а не через роман. Хоч хлопці, які жили на першому поверсі, перші вихоплювали собі книги з надісланих щомісяця відділом спецобслуговування,^[6] сержанту Іксу все одно діставались ті книги, які б він і сам обрав. Однак цей молодик, побувавши на війні, не цілком зберіг усі свої здібності, тому він більше години перечитував тричі кожен абзац, а тепер почав робити це і з реченнями. Несподівано він закрив книжку і навіть не позначив сторінку закладкою. Рукою він прикрив на мить свої очі від неприємного яскравого світла оголеної лампи над столом.

Він видобув сигарету з пачки на столі й запалив її, тримаючи пальцями, що тихо і безупинно тремтіли, стукаючись один об одного. Він трохи відкинувся на спинку стільця і затягнувся, але навіть не відчув смаку. Уже кілька тижнів він палив сигарету за сигаретою. Його ясна кривавили при найменшому дотику язика, і він дотикався майже безперервно. Це вже стало грою, в яку він грав іноді цілими годинами. Він посидів якийсь час затягуючись і торкаючись ясен. Потім несподівано і без попередження, але вже звично, він відчув, як його свідомість втратила рівновагу і мозок став хитатись, немов незакріплений багаж на верхній полиці. Він швидко зробив те, що допомагало йому в цьому випадку останні тижні — міцно стиснув руками скроні. Він стискав їх кілька секунд. Йому вже слід було стригтись, та й волосся було брудне. Він мив його три чи чотири рази під час двотижневого перебування у шпиталі Франкфурта-на-Майні, але воно знову забруднилось під час довгої та запиленої поїздки джипом назад у Ґауфурт. Капрал Зет, який забирав його з госпіталю, все ще водив джип по-воєнному — з опущеним на капот вітровим склом, не переймаючись, ідуть бойові дії чи ні. Капрал Зет хотів показати, що він не один із тих задрипаних необстріляних новачків, які щойно прибули на те, що було Європейським театром воєнних дій.

Ікс перестав стискати скроні й подивився на поверхню письмового столу, де лежали десятка два невідкритих листів та п’ять чи шість невідкритих пакунків, адресованих йому. Він простягнув руку над цим звалищем і витягнув книжку, що була прихилена до стіни. Це була книга Ґеббельса з назвою «Die Zeit Оhne Beispiel». Вона належала тридцятивосьмирічній неодруженій доньці господаря цього будинку, яка ще кілька тижнів тому тут жила. Вона займала якусь дрібну посаду у нацистській партії, достатню, втім, щоб згідно з приписами американського командування потрапити у список обов’язкових арештів. Ікс сам арештував її. Він уже втретє, відколи повернувся сьогодні зі шпиталю, відкрив книжку жінки й прочитав короткий напис на форзаці. Написані чорнилом, німецькою, дрібним, безнадійно щирим почерком були там такі слова: «Боже милостивий, життя — це пекло». Ніяких вступів і продовжень там не було. Цей єдиний напис на сторінці у хворобливій тиші кімнати отримував форму беззаперечного, навіть класичного звинувачення. Ікс розглядав сторінку кілька хвилин, намагаючись не піддатись, що було нелегко. Потім, із найбільшим завзяттям за останні тижні, він узяв огризок олівця і написав нижче напису англійською: «Отці і вчителі, обмірковую, що є пекло? І стверджую, що це страждання від нездатності любити».^[7] Він почав писати ім’я Достоєвського під написом, але побачив, — зі страхом, який пронизав усе його тіло, — що написане ним неможливо розібрати. Він рвучко закрив книгу.

Сержант швидко підняв щось інше зі столу, лист від свого старшого брата з Олбані. Лист лежав на цьому столі ще до того, як Ікс потрапив у госпіталь. Він розпечатав конверт і вже збирався проглянути увесь лист, але прочитав лише початок першої сторінки. Він зупинився після слів «Тепер, коли клята війна скінчилась і в тебе є купа вільного часу, чи не вишлеш дітям парочку багнетів або свастик?..» Уже після того, як сержант порвав лист, він подивився на клаптики паперу у сміттєвому кошику. Побачив, що там було й фото. Він розгледів чиїсь ноги, які стояли на якомусь лужку.

Він поклав свої руки на стіл і опустив на них голову. У нього все боліло від голови до ніг, і, здавалось, усі зони болю були між собою пов’язані. Він був схожий на ліхтарики з різдвяної ялинки, що горять ланцюжком і перестають горіти всі разом, варто хоч одній вийти з ладу.

Двері шумно відчинились, хоч ніхто не постукав. Ікс підняв свою голову, повернув її і побачив капрала Зета, що стояв біля дверей. Капрал Зет був його напарником по джипу і постійним супутником з моменту висадки американських військ на континент у всіх п’яти військових кампаніях. Він жив на першому поверсі і зазвичай піднімався до Ікса, коли хотів передати нові чутки чи вилити обурення. Він був огрядним, фотогенічним молодим чоловіком двадцяти чотирьох років. Під час війни один американський журнал сфотографував його в Гюртґенському лісі.^[8] Він позував з величезним задоволенням, а в кожній руці тримав по індичці до Дня подяки.

— Шо, листа пишеш? — спитав він Ікса. — Ну й темнота тут, чорт забирай, — коли Зет заходив у приміщення, то надавав перевагу увімкненому верхньому світлу.

Ікс повернувся на своєму стільці й запросив заходити, але обережно, щоб не наступити на собаку.

— На шо?

— На Елвіна. Клею, він у тебе прямо під ногами. Ввімкнув би ти те бісове світло, чи що?

Клей знайшов вимикач, увімкнув його, потім пройшов через маленьку кімнату розміром з комірчину для служника і сів на край ліжка обличчям до господаря. З його розчесаного цегляно-червоного волосся капала вода, якою він намагався ідеально його пригладити. Гребінець зі скріпкою, як у авторучки, звично стирчав із правої кишені його сіро-зеленої сорочки. Над лівою кишенею він носив бойовий значок піхотинця^[9] (хоч, за правилами, не повинен був цього робити), стрічку за участь у європейській війні з п’ятьма бронзовими бойовими зірками (замість однієї срібної, що заміняла п’ять бронзових) і стрічку за службу в армії до Перл-Гарбора.^[10] Капрал тяжко зітхнув і сказав:

— Боже всемогутній.

Це нічого не означало, це ж просто армія. Він дістав пачку сигарет з кишені своєї сорочки, витягнув звідти одну, потім запхнув пачку назад і застібнув клапан кишені. Він димів і розглядав кімнату порожнім поглядом. Його очі, зрештою, зупинились на радіо.

— Ага, — сказав він, — через пару хвилин же буде файна передача. Боб Гоуп^[11] і всі інші.

Ікс відкрив нову пачку сигарет і сказав, що він щойно вимкнув радіо.

Клей, без тіні розчарування, став спостерігати, як Ікс намагається запалити сигарету.

— Ого, — сказав він із глядацьким захопленням, — бачив би ти свої бісові лапи. Ну тебе й трясе, чувак. Ти хоч знаєш?

Іксу нарешті вдалось запалити сигарету. Він кивнув і сказав Клею, що той дуже спостережливий.

— Чуєш, я без приколу. Я мало не впав, коли уздрів тебе в госпіталі. Ти скидався на трупа. На скіки ти похудав? На скіки фунтів? Ти хоч знаєш?

— Не знаю. Багато отримав листів, поки мене не було? Чути щось від Лоретти?

Лоретта — це була дівчина Клея. Вони збирались одружитись за першої нагоди. Вона регулярно писала йому зі свого затишного закутка потрійних знаків оклику та легковажних суджень. Протягом усієї війни Клей читав уголос кожен лист Лоретти Іксу, незалежно від того, наскільки інтимними вони були. Власне, чим інтимнішими вони були, тим охочіше він їх читав. Після кожного прочитання він мав звичку просити Ікса накидати план відповіді, розширити її, або хоч вставити двійко вражаючих слів французькою чи німецькою.

— Ага, вчора від неї було письмо. Лежить у мене. Покажу тобі потом, — байдуже відповів Клей. Він різко випрямився на краю ліжка, де сидів, затримав подих, а потім гучно і смачно відригнув. Вочевидь не надто задоволений своїм досягненням, він знову розслабився. — Її бісовий братик тіка з флоту, у нього зі стегном щось, — сказав капрал. — Повезло ж йому з стегном, гаду. — Він сів рівно і знову спробував відригнути, але вийшло ще гірше. Його обличчя трохи стривожилось. — Ага. Поки не забув. Ми подриваємся завтра в п’ять і женем у Гамбурґ чи куди там. Дістанемо ейзенгаверські^[12] куртки на весь підрозділ.

Ікс глянув на нього вороже і заявив, що йому не потрібна ейзенгаверська куртка.

Клей здивувався, навіть трохи образився.

— Та вони класні! Виглядають добре. Чого це ти?

— Не бачу сенсу. Нащо підніматися о п’ятій ранку? Війна вже скінчилась, чорт забирай.

— Не знаю. Та нам треба вернуться до обіду. Прийшли якісь бланки, які тре заповнити до обіду… Я питав Буллінґа, чого ми не можемо заповнити їх сьодня — вони ж у нього вже на столі лежали. А він не хоче конверти розпечатувать, сучий син.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки, ненавидячи Буллінґа. Потім Клей раптово глянув на Ікса з більшим інтересом, ніж раніше.

— Ей, — сказав він. — Ти в курсі, шо в тебе половина фізіономії дригається?

Ікс сказав, що знає, і прикрив нервовий тик рукою.

Клей розглядав його кілька секунд, а потім сказав дуже жваво, немов повідомляв винятково чудову новину:

— Я написав Лоретті, шо в тебе був нервовий зрив.

— Справді?

— Ага. Вона страшно цікавиться усім цим. У неї такий предмет, — психологія. — Клей розтягнувся на ліжку, не знімаючи взуття. — Знаєш, шо вона сказала? Сказала, шо просто од війни нервового зриву не буде. Казала, шо в тебе, мабуть, все твоє довбане життя була розхитана психіка.

Ікс прикрив руками очі — лампа над ліжком засліплювала його — і сказав, що його просто захоплює Лореттина глибокодумність.

Клей зирнув на нього.

— Слухай, гад, — сказав він. — Вона знає дофіга в цій психології, не те, шо ти.

— Може, ти все-таки прибереш свої смердючі ноги з мого ліжка? — спитав Ікс.

Клей не рухався, наче мовчки кажучи: «Не вказуй, де мені тримати свої власні ноги». Потім таки спустив їх на підлогу й сів.

— Я все ’дно йду вниз. У хаті Волкера є радіо, — проте з ліжка він так і не підвівся. — Слухай. Я тут розказував унизу тому сучому новачку, Бернстайну. Пам’ятаєш, як ми приїхали у Валонь і нас, як проклятих, обстрілювали години дві, і ту прокляту кицьку, шо я підстрелив, коли вона вискочила на капот, як ми лежали у сховку?

— Так, тільки не заводь знову про ту кішку, Клею, ну її до біса. Не хочу й чути про неї.

— Та ні, я просто хочу сказать, шо написав Лоретті про це. Вона судила про це з усією психологічною групою. На занятті й таке інше. Той клятий професор і всі інші.

— Чудово. Я не хочу чути про це, Клею.

— Та ні, знаєш, чого я пальнув по ній, як сказала Лоретта? Сказала, шо в мене було тимчасове божевілля. Серйозно. Від обстрілу і всього.

Ікс прочесав пальцями крізь своє брудне волосся, а потім знову закрив очі від світла.

— Ти не збожеволів. Ти просто виконав свій обов’язок. Ти прикінчив ту кицю так відважно, як ніхто інший не зробив би за тих обставин.

Клей підозріло подивився на нього.

— Шо, до біса, ти мелеш?

— Та кицька була шпигуном. Ти був зобов’язаний застрелити її. То була дуже хитра німецька ліліпутка, одягнена у дешеве хутро. Так що не було там нічого брутального, жорстокого, підлого чи навіть…

— Та ну тебе! — сказав Клей, стиснувши губи. — Ти хоч колись можеш бути серйозним?

Ікса несподівано занудило, і він обернувся на стільці та схопив кошик для сміття — саме вчасно. Коли він випрямився і знову повернувся до свого гостя, той уже стояв, збентежений, на півдорозі між ліжком і дверима. Ікс збирався вибачитися, але передумав і потягнувся за своїми сигаретами.

— Слухай, ходімо вниз, послухаєм Гоупа по радіо, — сказав Клей, що тримав дистанцію, але намагався бути дружнім і на ній. — Тобі стане лучче. Точно.

— Ти собі йди, Клею… Я краще подивлюсь свою колекцію марок.

— Шо? У тебе є колекція марок? Я й не знав…

— Я жартую.

Клей зробив пару повільних кроків до дверей.

— Я, може, двину в Ештадт трохи згодом, — сказав він. — У них там танці. Десь до другої, мабуть. Не хо поїхати?

— Ні, дякую… Я, може, попрактикую кілька па у своїй кімнаті.

— Ну як хо. Добраніч! І не нервуйся, ну його все, — двері шумно зачинились, але одразу ж знову відчинились. — Ей, нічо, якшо я підсуну тобі Лореттин лист під двері? Я вписав туда пару німецьких фраз. Можеш підправить їх?

— Добре. А тепер дай мені спокій, нарешті.

— Авжеж, — сказав Клей. — Знаєш, шо моя мати мені написала? Написала, шо дуже рада, шо ми з тобою разом пройшли всю війну. В одному джипі і таке інше. Сказала, шо мої листи стали до біса інтелігентнішими, відколи ми разом.

Ікс підняв погляд і глянув на нього, а потім із зусиллям вимовив:

— Дякую. Подякуй їй від мене.

— Ага. Пока!

Двері грюкнули цього разу вже остаточно.

Ікс довго сидів і дивився на двері, а потім повернув свій стілець до письмового столу і підняв з підлоги портативну друкарську машинку. Він розчистив для неї місце на захаращеній поверхні столу, відштовхнувши стос невідкритих листів і пакунків, який одразу розсипався. Він подумав, що якщо напише лист одному з давніх друзів з Нью-Йорка, то це стане швидким, нехай і поверховим, полегшенням для нього. Але він не зміг вставити папір у машинку, його руки знову сильно тремтіли. Він опустив руки на хвилину, а потім спробував знову, та зрештою зім’яв папір у руці.

Ікс усвідомлював, що треба винести кошик для сміття з кімнати, але замість того, щоб зробити це, він поклав руки на машинку й опустив на них голову, заплющивши очі.

Після кількох хвилин, сповнених болючої пульсації, він розплющив очі і через напіввідкриті повіки побачив невелику, нерозпечатану посилку, загорнуту в зелений папір. Вірогідно, вона випала з купи, яку він відсунув, розчищаючи місце для друкарської машинки. Він бачив, що пакунок кілька разів переадресовувався. Лише на одному боці пакунка він розгледів три його старі адреси польової пошти.

Він розпечатав пакунок без будь-якого інтересу, навіть не поглянув на зворотну адресу. Щоб відкрити його, він пропалив мотузку сірником. Йому було цікавіше спостерігати, як перегорає стрічка, аніж відкривати пакунок, але, зрештою, він його відкрив.

Усередині коробки лежала написана чорнилом записка, а під нею — невеликий предмет, загорнутий у цигарковий папір. Він узяв записку і прочитав її.

Пройшло чимало часу, перш ніж Ікс спромігся відкласти записку, не кажучи вже про те, щоб вийняти годинник батька Есме́ з коробки. Коли ж він, зрештою, вийняв їх, то побачив, що скло тріснуло при пересиланні. Він стривожився, чи немає у годинника інших пошкоджень, але завести його, щоб перевірити його хід, у нього не вистачило сміливости. Він просто довго сидів з годинником у руках. Потім несподівано його полонила щаслива сонливість.

Перед тобою дуже сонна людина, Есме́, і в неї залишається шанс знову стати людиною зі збереженими всіма своїми зді… з-д-і-б-н-о-с-т-я-м-и.

[1]

Есме́ (Esmé) — старофранцузьке ім’я, що означає «шанована» або «улюблена» і споріднене із сучасним «aime» — «любити». Наголос на останньому складі. Оскільки героїня, очевидно, француженка, ім’я її брата (Charles) я теж передав на французький лад — Шарль, а не Чарлз.

[2]

Мається на увазі один із шотландських кланів. У давнину представники кожного клану носили одяг з картатої тканини окремого забарвлення.

[3]

Дівчинка використовує рідкісне слово латинського походження «gregarious» (товариський; кому властиві стадні почуття), яке, з її точки зору, американець може і не зрозуміти.

[4]

Есме́ вживає слово «momento» — мабуть, перекручене англійське «momentous» (вагоме; що має значення) або італійське (момент; важливість).

[5]

«Потрібно вже й мені йти» (франц.).

[6]

Відділ спеціального обслуговування (Special Services) — це відділ організації дозвілля, відпочинку, культурних розваг та загальноосвітньої підготовки американської армії.

[7]

Цитата з «Братів Карамазових» (частина 2, книга 6, розділ 3, із повчань отця Зосими).

[8]

Гюртґенський ліс, біля поселення Гюртґен у Західній Німеччині, у листопаді 1944 року був місцем дуже тяжких боїв.

[9]

В американській армії видається за участь у бою в складі піхоти.

[10]

Перл-Гарбор (Pearl Harbor) — військово-морська база США на Гавайських островах. 7 грудня 1941 року японська авіація нанесла удар по базі й вивела з ладу основні сили американського Тихоокеанського флоту. Це стало початком війни на Тихому океані та вступом США у Другу світову.

[11]

Боб Гоуп (Bob Hope) — популярний актор мюзик-холів. До того ж його прізвище перекладається як «надія», що може нести додаткове смислове навантаження.

[12]

Двайт Девід Ейзенгавер (Dwight David Eisenhower, 1890–1969) — головнокомандувач військами союзників у Західній Європі з грудня 1943. Згодом головнокомандувач військових сил НАТО (1950–1952) та 34-ий президент США (1953–1961) від Республіканської партії.