Book: З безодні минулого



Микола ДАШКІЄВ

З БЕЗОДНІ МИНУЛОГО

Науково-фантастична повість

РОЗДІЛ І

Сліпа чорна заздрість, непогамовна зненависть, пекуча тоскнота, непоборний страх, просякнуті розпачливим усвідомленням неминучості якогось лиха, впали на Павла так несподівано й раптово, ніби його хтось штовхнув у басейн з хлороформом. У пам’яті перебігали хаотичні видіння, в яких переплуталося минуле й майбутнє, краса і потворність, добро і зло. І тільки десь глибоко-глибоко хрипіла конаюча думка: “Годі!.. Годі!.. Я більше не можу!” Павло схопився з місця, затиснув долонями скроні.

- Це божевілля!.. - прошепотів він злякано. - Божевілля!

Погляд його впав на дзеркальну поверхню термостата. Звідти на нього вирячився спотворений кривизною пігмей. Крихітними рученятами він учепився в розпатлану чуприну, а його і без того побільшені окулярами очі, здавалося, аж вилуплювалися в простір, - страшні, перелякані очі, в яких не було нічого людського. Такого погляду, мабуть, не витримав би ніхто. І може, саме усвідомлення цього, - усвідомлення, що пролунало як сигнал про граничну небезпеку, - примусило Павла схаменутися, оволодіти собою. Він побіг у протилежний куток лабораторії, упав на канапу і заговорив сам до себе, - перше, що спадало на думку, аби тільки чути свій голос, витіснити з мозку те огидне й жахливе, що вдерлося в нього.

Це скидалося на спробу врятувати безнадійно пошкодженого човна, коли людина голіруч хапається заткнути численні дірки, крізь які дзюрчить вода. Неконтрольовані почуття просочувались і крізь ажур пушкінського ямба, і через тенета структурних формул органічної хімії, прослизали в проміжки чисел натурального ряду і напливали на спогади дитинства, не замовкаючи ані на мить, як міський шум, як гуркіт морського прибою, як завивання вітру сльотавої осінньої пори.

Правда, вони поступово спадали на силі, оті заздрість, тоскнота, гнів і страх, ставали менш виразні, заглибленіші, як зубний біль після чималої дози пірамідону. Зате дедалі чіткіше - і од того нестерпніше - пекло усвідомлення причин халепи, її глибоко приховані пружини, а разом з тим і гірке визнання власної нікчемності й непотрібності.

Діагноз був до безглуздого простий: ревнощі. Так, так, Павло Михайлович Дудник, доцент, кандидат хімічних наук, люто ревнував, безнадійно заздрив... І кому заздрив? Своєму найкращому другові Платонові Лагуті, з яким спільно з’їдено не один пуд солі!

Коли б рік тому Павлові уявилась отака теоретично можлива ситуація “трикутника кохання”, він, не завагавшись ані на мить, сказав би, що, звичайно ж, поступиться місцем на користь Платона. Широкоплечий дужий красень, невтомний веселун і жартівник, хоробрий і незрадливий товариш, - хіба можна конкурувати з таким чи навіть хоч мріяти наблизитися до його рівня, якщо ти - сором’язливий і кволий, полохливий і нерішучий? А от минув рік - і шкереберть полетіли всі логічні умовиводи, луснули добровільно накладені ланцюги самообмеження, самолюбство заявило про себе жалюгідним істеричним бунтом. І все - через Ліну. Ангеліну Тарновську, лаборантку з лабораторії біохімії.

Вона з’явилася в інституті вісім місяців тому, і Павло Дудник, - “академічний сухар”, як завжди величає його Платон, - закохався в неї з першого погляду, закохався вперше в житті. Це була саме та, що кликала його в юнацьких снах; та, якій він, ще не знаючи її, офірував усього себе разом з усіма прагненнями та мріями, - неповторна і єдина, яку не заступить і не витіснить із свідомості жодна інша. І все ж, коли б Платон підійшов того дня Г, як траплялося не раз, моргнув би: забирайся, мовляв, геть! - Павло не заперечив би навіть подумки. Він скорився б Платонові, як звик скорятися йому з дитинства, з того дня, коли той уперше захистив його від зграї розбишак із сусідньої вулиці.

Але тепер... Тепер, коли Ліна покохала його, Павла Дудника...

Навала почуттів обрушилася на Павла з новою силою. Він схопився з канапи, підбіг до дзеркала. Навіщо? Щоб ще раз побачити, яке в нього немічне, потворне тіло? Щоб морально підготувати себе до тих пекучих слів, які рівно через, тиждень, - так, він чомусь з абсолютною певністю знав, що це буде саме через тиждень, в оцій лабораторії! - промовить Платон? Щоб силою невблаганної логіки назавжди вбити жалюгідне сподівання на особисте щастя?

Кривенькі тонкі ноги... Курячі груди... Вузькі плечі... Тьмяне волосся... Важенні окуляри на “паяльнику”, як називає його ніс Платон.

Хто винен, що він такий жалюгідний з вигляду?.. Він сам?.. Але ж йому ніхто не пропонував обрати зовнішність за альбомом зразків!.. Нехтування спортом? Ат, дурниці! Вони з Платоном у шкільні роки не розлучалися ні на мить. Але коли Платон скрізь виходив сухим з води, то Павлові з такою ж послідовністю завжди перепадало на горіхи. Платон давав комусь ляща, а здачі одержував Павло. Платон провалювався під лід з головою - і хоч би що, а Павло потрапляв до лікарні тільки тому, що промочив валянок. Платон падав з дерева неушкоджений, а Павло примудрився зламати ногу на рівному. І йому не допомагало ніщо: ні щоранковий крижаний душ, ні гімнастика йогів, ні важка атлетика. Як був недійшлий, такий і лишився; як хворів раніше, так хворіє й тепер... Нічого не вдієш: генетична недостатність...

Дурна, безглузда картина: кандидат хімічних наук стоїть перед дзеркалом умивальника і, як жебрак, благає милостині... У кого? В оцього аж надто об’єктивного свідка, який показує тільки те, що є? У жорстокої матінки природи?.. Слід не благати, а обвинувачувати. Обвинувачувати якнайсуворіше, як за навмисне заподіяний, заздалегідь розрахований злочин!

Але обвинувачених уже немає. Вони втекли від суду в небуття. Та коли б навіть жили, хіба міг би Павло підійти до лагідного й щирого батька і запитати: “Навіщо ти дав мені життя, не маючи на це морального права?! Тобі було шістдесят років, коли я народився, - а ти ж і замолоду був кволий і хворобливий... Хіба ти не знав, що я буду не жити, а страждати?!”

Ні, не запитав би. І не став би дорікати бідолашній матері за всі ті уколи, пілюлі та компреси, якими вона, свято вірячи медицині, руйнувала здоров’я своєму одинакові, аж доки той збунтувався на дванадцятому році життя, після зустрічі з Платоном.

Минулого не повернеш. Але ж майбутнє твориться нині. Так цеглинка по цеглинці зростає будинок, так краплина по краплині збігаються в струмочки, щоб дати початок могутнім рікам. І навпаки: лісова пожежа, що спалахнула від недбало кинутого недокурка, літ через п’ятдесят, можливо, призведе до пересихання ріки, яку вже не захищає ліс, а через сто років - до обміління моря десь аж у протилежному кінці країни. Минуле відповідає перед наступним, визначаючи його майже повністю, - невже ти не розумієш цього, Павле? Твій дід, кажуть, був хоч і миршавий, але жилавий, бо працював як віл і загартувався змалечку; твого батька готували вже “в пани”; йому не довелося ходити босоніж по мерзлій ріллі, але він не знав також і цілющого повітря квітучих луків, не відчував бадьорої свіжості ранкової роси, бо не вилазив з задушних, просякнутих запахом плісняви та хімікатів бібліотек і лабораторій; він став професором за рік до твого народження... і помер того дня, коли дістав звання академіка... А ти, Павле? Тобі тільки тридцять; тобі б зараз дихати на повні, мчати наввипередки з вітром, горлаючи немудрящу пісеньку... А ти - щулишся від протягу; а в тебе хронічний нежить; а тобі ніколи не буває радісно, бо тільки в здоровому тілі - здоровий дух, а здоров’я в тебе немає... То на що ж розраховуєш ти, Павле? І як ти міг сподіватися на кохання молодої, повної сили дівчини?

Темно, безрадісно було на душі. Докази - неспростовні. Вони давну відомі і вже, здавалося б, Мали втратити свою гостроту. То звідки ж отой вибух найогидніших почуттів? Аж не віриться: кілька хвилин тому був ладен знищити свого єдиного друга, завдати йому найстрашнішого лиха. Зараз - тільки пекучий сором на душі та тупий біль у скронях.

Що це було? Перша атака шизофренії? Чи просто зрадили гальмівні центри і з глибин підсвідомості, з безодні минулого вирвалися сховані, здавалося б, назавжди інстинкти первісної людини, якогось там пітекантропа?

Павло зітхнув, причесався і вийшов з лабораторії. Треба розважитися, погомоніти з людьми, щоб розвіявся отой неприємний намул, що лишився на душі після несподіваного припадку.

Машинально звернув праворуч, до лабораторії радіофізики, де працює Платон, але тільки-но згадав про друга, як раптом з неймовірною переконаністю усвідомив, що туди йти не слід.

Він зупинився, зосереджено потер пальцями скроні. Чому - не слід? Звідки така нав’язлива думка?

Свідомість - кришталево ясна. Але на серці - неспокій. Іти до лабораторії радіофізики не хочеться. Більше того: ворушиться підсвідоме почуття, ніби там - смертельна небезпека, від якої треба тікати світ за очі.

Може, знов ота дурна вигадка, з якої, власне, і почався припадок?

Це було о 13.15 - саме цей час записав він у журнал спостережень. Записав - і схопився за край столу, бо запаморочилась голова, дивно деформувалось усе довкола, глухим відлунням забринів голос Ліни: “Ну, поцілуй же мене!” ...А одразу ж по тому Павло відчув себе Платоном Лагутою. Павло міг би заприсягнути, що сприймає світ органами чуття свого друга: він стоїть біля столу, обіймаючи струнку дівчину; його губи занурені в золотаву хвилю волосся, ніздрі жадібно втягують пахощі ромашки... Так тривало частку секунди, а потім усе довкола потьмяніло й закрутилося, потонуло в липкій, задушній зливі найогидніших почуттів.

- Тьху, ну й дурень!.. - Тепер, коли Павло пригадав усе, він був ладен зареготати.

Зараз - 13.50; досить постояти кілька хвилин отут, біля сходів, - і зустрінеш Ліну: вона завжди бігає обідати в “Бригантину” - за квартал звідси. Звичайно ж, немає в інституті й Платона: він, напевне, грає у волейбол на спортмайданчику. А в лабораторії радіофізики - нікого. Перерва. Хто сидить у приміщенні, коли надворі буяє травень?

Це були слушні міркування, і все ж Павло якимсь чином знав, що коли лабораторія Платона й замкнена, то хіба зсередини; що там зараз Ліна й Платон; що ходити туди не слід, бо це чомусь дуже й дуже небезпечно... Це відчуття дратувало, і, може, тільки аби спростувати його, довести Самому собі безглуздість підозри, Павло попрямував до тієї лабораторії, посмикав за ручку дверей і навіть крадькома зазирнув у щілину - ключа в замку не було.

Аж тепер він зітхнув з полегкістю і рушив до виходу з інституту.

На вулиці бенкетувала весна. Квітучі яблуні перед вестибюлем Інституту актуальних проблем стояли в млосному чеканні несподіваного чуда, - чогось призначеного тільки їм і тільки в оцей день, заради якого вони так довго і так жадібно тяглися у височінь, до безмежно глибокого неба. І сонце, золоте ласкаве сонце осявало біло-рожеві пелюстки квітів, клало щедрі мазки на незаплямовано-чисте листячко і наче аж матеріалізувалося в пухнасті цятки бджіл, що роїлися над яблунею.

“Чудесно!” - подумав Павло, мимохіть випростуючи плечі. Те, що коїлося з ним півгодини тому, вже подаленіло, перетворилося на гідний зневажливої посмішки недотепний жарт. Реальність лишалася: Аполлоном чи Геркулесом, звичайно, Павла Дудника ніхто не назве, але ж, далебі, він зовсім не заслуговує і на ту нищівну, шаржовану оцінку, яку дала йому власна психіка під час істеричного бунту. Людина як людина, як мільйони й мільйони інших...

- Чи неправда, чудесно, Павле Михайловичу?

Павло здригнувся від несподіванки: перед ним стояла Оля, аспірантка. Він чомусь так і не запам’ятав її прізвища, хоч і приймав у неї залік із спецкурсу, та й тепер зустрічався з нею щодня.

- Хороше! - погодився Павло.

Він перебіг очима по ладній постаті дівчини, спіймавши себе на тому, що мимохіть порівнює її з Ліною. Його збентежила ця думка. Збентежила ще й тому, що погляд карих Олиних очей, як він тепер пригадує, непокоїв і турбував його ще з того часу, коли вона вчилася в університеті. Він, щойно спечений доцент, не набагато старший за своїх студентів, читаючи лекцію, взагалі уникав дивитися на будь-кого, а воно, оте дівча на першій лаві, не зводило з нього очей. Що було тоді в тому погляді? Зосередженість старанної студентки? Насмішкуватість, адресована неоковирному юнакові, що невідомо яким чином став викладачем?.. Павло не знав цього. Просто він і не пробував витримати отой погляд.

Зараз Олині очі випромінювали стриману ніжність. В них віддзеркалювалась рожева піна яблунь, синява неба з пухнастими білими хмарками, а в глибині - двома чистими озерцями - ніби розкривалися віконця в її душу. Саме це порівняння підсвідомо спало на думку Павлові, коли він зустрівся з дівчиною очима. Ні, з ним сьогодні таки коїться щось дивне: з непохитною певністю, з глибокою переконаністю і з тривогою він усвідомив, що Оля кохає його; кохає щиро і безнадійно, - такого, яким він є, з усіма його вадами... І це було таке приголомшуюче, таке несподіване відкриття, що Павло аж похитнувся і закрив долонею очі.

- Що з вами, Павле Михайловичу? - злякалась Оля. - Вам зле?

- Ні-ні... Трошки запаморочилась голова... - Павло промовляв це машинально, а в голові снувалася божевільна думка, що Олю ось зараз, через кілька секунд, спіткає якесь величезне лихо, від якого їй треба тікати, тікати, тікати...

- Павле Михайловичу, хіба можна так виснажуватись? Ви, мабуть, і ночуєте в лабораторії! Вам слід було б... - Оля затнулась і зойкнула: - Ой, пожежа! Дивіться!

Павло рвучко озирнувся. Густий чорний дим валив з крайнього вікна другого поверху. З лабораторії Платона Лагути!

Як у півсні, Павло біг у вестибюль, твердо знаючи, що буде в наступні секунди. І події розгорталися саме так, ніби кінокадри за детальним сценарієм: поворот ліворуч, кілька сходинок угору - і назустріч Платон. Посміхається:

- Куди поспішаєш, хлопче?

- Куди?.. - Павло зупинився, гостро глянув на друга. - Ти вийшов із своєї лабораторії п’ять хвилин тому, так?

Це було запитання за формою, а за інтонацією - абсолютне ствердження. І Платон знизав плечима:

- Ну, вийшов... А що?

- Мерщій біжи туди. Там пожежа.

- Та ну?! - Платон рвонув з місця, помчав східцями вгору.

А Павло прихилився до стіни і безпорадно потер долонею чоло. Платон був у лабораторії в ту мить, коли Павло смикав за ручку дверей. І коротке замикання дротів нагрівника... (звідки йому це відомо? Ну, звідки?!) ...сталося ще тоді. Але вони цього не помітили.

- Вам погано, Павле Михайловичу?.. Може, викликати лікаря?

Знов Оля... Бідолашне щире дівчатко, - на жаль, Павлові Дуднику зараз не допоможе жоден лікар.

- Ні, Олю, не треба. Все гаразд.



РОЗДІЛ II

Відмінник бойової і політичної підготовки старшина міліції Артем Григорович Рарог сидів за столом у незатишному, вщент прокуреному кабінеті чергового і задумливо дивився крізь вікно на заграву призахідного неба. Думки його, як і личить людині, що чверть віку стояла на варті громадського порядку, текли статечно, розгортаючи перед старшиною скорочений і відредагований запис подій дня. Це була ніби остання риска під балансом, власна оцінка самого себе і своїх дій у світлі всіх отих циркулярів і настанов, на які споконвіку таке щедре високе начальство.

Сьогодні чергування було сіреньке й нецікаве. Побилися дві сусідки і привели одна одну за коси в міліцію, щоб докінчувати сварку вже в найвищій інстанції. Веснянкуватий Сашко-Винахідник, випробовуючи нову ракету, влучив у Мотриного півня, і баба Мотря притягла сюди і самого конструктора, - за вухо, - і безневинну жертву техніки як речовий доказ. П’яний Кіндрат побив сам собі вікна і погрожував спалити хату, якщо жінка ще хоч раз скакне в гречку. Ну, і ще кілька отаких мізерних і безглуздих справ.

Старшина зітхнув, розписався в книзі рапортів і ще раз поглянув у вікно. О, а кого це веде сержант Яремчук?.. Стривай, стривай... Погано видно в сутінках, але ж оця постать така характерна... Невже Граф?

Старшина хутенько застебнув комірець, здмухнув попіл із столу і, видобувши папку з паперами, занурився в неї, немов у найцікавіший роман.

Навіть після того, як Яремчук відрапортував, що затримав підозрілого громадянина, старшина почекав ще кілька секунд, аж тоді підвів голову і сказав з іронією ветерана-криміналіста:

- А, Граф! Знову до нас?.. Погорів?

Підстаркуватий чолов’яга, що стояв поруч сержанта Яремчука, з не меншою іронією знизав плечима і сів, не чекаючи запрошення.

- Юридична помилка, громадянине начальнику. Порушення соцзаконності... Я - зав’язав. Невигідно: тепер по нашій статті дають до десяти років.

- Ну, то в чому ж справа?

- А от запитайте! - глузливо хитнув плечем у бік свого конвоїра старий. - Погано працюєте з молодими кадрами, начальничку. Це - не міліціонер, а дружинник, даруйте на слові!

Мабуть, і сержант Яремчук був не цілком певен у законності підстав для затримання, бо замість стислого обвинувачення почав нудну розповідь, що, мовляв, оцей невідомий громадянин ходив од хати до хати і вимагав гроші за те, що вкаже джерело питної води. Одне слово, шахрай.

- Який я шахрай?! - вихопився старий. - Не шахрай, а трудящий георозвідник-аматор!.. Згідно з процесуальним кодексом республіки, стаття...

- Та постривай, Граф!.. Яремчук, а гроші він уже одержав?

- Ще ні. Тільки домовлявся.

- Гм... - Старшина почухав олівцем за вухом. - Намір на злочинні дії, - а саме: “незаконне вилучення матеріальних коштів у приватних осіб” - є, але самого злочину немає... Так от, громадянине Граф...

- Павлов, з вашого дозволу, начальничку.

- Так от, громадянине Павлов, скажіть: з’явиться отакий собі “георозвідник”, вкаже, де копати, одержить грошики - та й шукай вітру в полі... А води там не знайдеш, хоч до центра Землі копай... Чи не буває так, га?

- А чому ж - трапляється! - охоче погодився старий. - Тільки не в мене, а в отих георозвідників, що з апаратурою та буровими машинами. Пріють-пріють, свердлують-свердлують, а потім плюнуть та й кажуть, що в цьому місці - магнітна ненормалія, яка псує всі прилади... А мої прилади не псуються! - Він єхидно хихикнув і покрутив перед носом у старшини зморшкуватими кулачками. - Я міг би скрутити вам дулю, громадянине начальничку, але не хочу робити цього з пошани до вас, як до давнього знайомого, і до карного кодексу, який застерігає проти образ службових осіб дією й словами. Отож прочитайте нотацію вашому сержантові, а мене чекають справи!.. Резервуар, чи то пак, а ревуар, як кажуть французи.

- Стривай, стривай! - похопився сержант. Але старий попростував до дверей, не звертаючи на нього ніякої уваги.

- Облиш, - сказав старшина. - Граф не з тих, що лізуть на рожен, коли згорять. Це - хитрющий аферист, але якщо спіймається на гачок, то вже не тіпається.

- І давно ви його знаєте?

- Давно... - відповів старшина, думаючи про щось своє. - Років з двадцять п’ять... І зустрічаюся з ним отут вп’яте... Цікаво, що його сюди весь час тягне?.. Адже він - “король шахраїв”, і це я чув не од нього, і не раз. Що його приваблює у нашій нещасній Руїалахівці?.. Никає-никає селом, аж доки, як оце зараз ти, хтось притягне його сюди... Ну, навіщо ти його привів?

- Та я, власне, і не хотів вести, а баба Мотря прискіпалась. Вона, мовляв, знає цього волоцюгу з дитинства. Так і знайте, мовляв: готується вчинити якийсь злочин.

- Баба Мотря?.. - жваво перепитав старшина. - Слухай, а на вашому кутку справді ж немає колодязя.

- Нема, - скрушно догодився сержант. - Де не копали - вода солона, як ропа. Обіцяють водогін прокласти, та коли це буде!

- А може б, той... спробувати?.. Скільки він править?

- Сто рублів за джерело... Але гроші потім, якщо докопаються до води.

- Гм... Так це - зовсім інша річ. Тут уже наявності злочинних дій немає... - Старшина кілька секунд розмірковував, чи не підлягає криміналу безпатентна діяльність георозвідника-аматора, і, вирішивши, що ні, махнув рукою. - Гаразд, хай домовляються... Тільки ти той... хай хтось інший. А то незручно буде, якщо не вигорить...

Того ж таки вечора відбулась “зустріч на вищому рівні”. В хаті сержанта Яремчука на покуті біля телевізора власною персоною сидів сам Граф, він же Павлов, він же Квітко, він же (ще з десяток прізвищ), а проти нього - кремезний і вахлакуватий бригадир колгоспу “Зоря”, повноважний представник усієї Рогозянки - того кутка Малахівки, де й досі не було жодного колодязя із смачною питною водою. Хазяїн хати сидів осторонь і з підвищеною цікавістю переглядав останній номер “Спортивної газети”.

Домовлятись, власне, не було про що, бо делегат Рогозянки, не володіючи обдарованням дипломата, зразу ж заявив, що люди згодні дати сто карбованців за джерело. Але громадянин Павлов, мабуть, зметикував, що проторгувався, і тепер з допомогою хитромудрих лінгвістичних конструкцій намагався виправити свою помилку, обґрунтовуючи необхідність харчування санаторного типу для георозвідників-аматорів з послабленою діяльністю шлункового тракту. Однак і ці вимоги високий представник Рогозянки прийняв без заперечень, отож “зустріч на вищому рівні” закінчилась спільним комюніке, що “георозвідка” почнеться завтра вранці. На превеликий жаль усіх цікавих рогозянських молодичок і непогамовних хлопчаків, пункт перший вищезгаданого комюніке суворо забороняв будь-кому наближатись до водошукача ближче як на двісті кроків. Як виняток, допускалися лише представники влади - старшина Рарог та сержант Яремчук.

“Це страшенне безглуздя! - роздратовано думав сержант Яремчук, ідучи поруч Графа вулицею Малахівки. - Кляті дівчата тепер зовсім засміють... Ну звідки він узявся на мою голову?”

Сержант майже з ненавистю глянув на самозваного “георозвідника”. Звичайнісінький дідуган, та й годі. Не віриться не тільки в те, що він знайде джерело прісної води, а навіть, що це - рецидивіст, один з найдосвідченіших шахраїв. То невже зовнішність людини може бути така оманлива? І невже оцей старий справді володіє нез’ясовним і надприродним обдарованням бачити крізь землю?

Сержант озирнувся круг себе. Щогли з телевізійними антенами. Білястий вензель од реактивного літака в яскраво-блакитному небі. А ще вище, вже невидимі, кружляють десятки штучних супутників, пливуть космічні кораблі, лунають радіохвилі. Їх можна уявити і сприйняти як реальність. Вік атомної енергії, космонавтики, електронно-обчислювальних машин - більше не скажеш!.. І водночас- оцей пройдисвіт з горіховою рогачкою в руках?! Тьху, яке безглуздя! Який анахронізм!

“Науковий експеримент! - перекривив сам себе сержант. Так йому довелось пояснювати свою місію цікавим до всього і гострим на язик рогозянським дівчатам. - Аж загурчиш звідси, діду, коли з’ясується, що ти збрехав!”

І все ж Яремчук не наважувався висловити свої сумніви вголос. А біс його знає, де кінчаються забобони і де починається наука? В журналах тепер повно-повнісінько такої нісенітниці, що хоч за голову хапайся: оживляють мертвих і подорожують у минуле, проходять крізь стіни і створюють двійників. Де правда, де вигадки - не добереш. Отож треба просто пильнувати за оцим пройдою, та й годі.

Старий ішов вулицею Малахівки так, ніби дослухався до чогось далекого, чутного тільки йому. Голова схилена на правий бік, очі напівзаплющені, тонкі білі губи - міцно стулені. Обіруч він тримав перед собою за рогачку горіховий патик - невеликий, сантиметрів з двадцять завдовжки. Рясні краплини поту блищали в нього на лисині’, стікали по зморшкуватих щоках, і це свідчило про величезне напруження старого, бо в такий чудесний травневий ранок сонце не дошкуляє, а до того ж ще й повіває лагідний вітерець.

Подеколи старий сповільнював рухи, насторожувався. В такі секунди він, здавалося, зовсім одключався від усього навколишнього: очі його закочувались під лоба, а губи мимрили щось незрозуміле. Але так тривало недовго. Не те, не тут! Похопившись, старий смикався то в один бік, то в інший, потім роздратовано махав рукою і простував далі.

Сержант Яремчук тепер стежив за ним з далеко більшою цікавістю. На кого він схожий, оцей дідуган? На думці снується чийсь образ, але схожість - далека, губиться в розбіжності незліченної кількості другорядних деталей. Та ось у пам’яті постало: “Куні”. “Михайло Куні”... “Психологічні експерименти”, чи як писалося на афіші?.. Це було таки давненько, ще коли Яремчук відбував службу в армії. Якось у суботу ввечері друзі затягли його в Палац культури на сеанс того штукаря. Досить цікаво: Куні легко запам’ятовував довжелезні рядки чисел, миттєво множив і ділив їх, одгадував задумане. Але найцікавіше було, коли він з зав’язаними очима сновигав у залі, шукаючи заздалегідь заховану річ. Цупко вхопивши за руку асистента-добровольця з публіки, Куні волочив його за собою, - саме волочив, а не йшов за ним, - пітний, весь напружений і гарячковий, часом зупинявся в нерішучості - і знову кидався вперед. І таки знайшов те, що шукав!.. То, може, і оцей старий теж так?

Але година збігала по годині, а “георозвідник” все ще не міг похвалитись успіхом.

Уже давним-давно розвіявся шанобливий ескорт цікавих, і малахівські молодиці з дедалі відвертішою недоброзичливістю проводжали поглядами старого, який тепер, здавалося б, без ніякого плану никав левадами та городами села.

Сержант Яремчук лютував, однак терпляче супроводжував Графа. Йшлося вже не про “науковий експеримент”, а про те, щоб визначити, що має на думці оцей шахрай. Інтуїція працівника органу охорони громадського порядку підказувала сержантові, що Граф тільки скористався з права на “георозвідку” задля здійснення якогось свого, на відомого нікому плану. Он бач, як нишпорить скрізь - зазирає і в двори, і в кошари, і в клуні! Коли б міг, то ліз би, мабуть, і в хати...

Ні, тут справа нечиста!

Сонце вже хилилося на вечірній пруг, коли надійшов старшина Рарог. Сержант поділився з ним своєю підозрою. Старшина невизначено гмукнув у відповідь: з півгодини тому він проконсультувався у баби Мотрі, одержавши вичерпні дані не тільки про Графа, а навіть про його предків. Виявляється, батько цього шахрая, - таки ж Павлов на прізвище, циган, здається, - якийсь час служив у економії пана Харитоненка за коваля, чи що. Потім його вигнали разом з дружиною і оцим лобурякою, але за що саме - баба Мотря не пам’ятала, бо це було чи не перед першою світовою війною. А лобуряка відтоді що три-чотири роки з’являється до Малахівки і винюхує, винюхує, винюхує... Не інакше, як скарби шукає; люди кажуть, тут колись опришки таборилися...

Старшина думкою погоджувався, що тлумачення баби Мотрі, як одна з можливих юридичних версій, заслуговує на увагу. І тепер йому було трохи неприємно, бо він, по суті, сприяє цьому шахраєві.

- Послухайте, громадянине Граф... Тьху, тобто Павлов... Ну, що, нічого не виходить?

Старий здригнувся, наче спійманий на чомусь непристойному, підійшов до міліціонерів, утер рясний піт з чола:

- Та воно, як вам сказати... Важко... Практики довгий час не було. Та й літа даються взнаки.

- Так от, громадянине Павлов. Даю вам строку до дванадцяти годин завтрашнього ранку. А якщо...

- Е, громадянине начальничку, бачу, ви вже заговорили з позиції сили? - хихикнув старий, і його очі блиснули злісно. - Так не вийде! Або - або, як кажуть французи.

- Не знаю, як там кажуть французи, а я за свої слова відповідаю.

- Ну, коли так... Глибина сімдесят метрів вас влаштовує? Можу вказати хоч зараз.

- Надто глибоко для звичайного колодязя.

- Я теж так думаю... Ну, що ж - коли ви поставили ультиматум, то мені доведеться працювати всю ніч. Зараз місячно. Тільки прошу, хай оцей симпатичний сержант не стовбичить у мене над душею. У нас справа делікатна, це вам не радіолокація!

Старшина не відповів. Старий теж мовчав. Якийсь час він сидів навпочіпки, ніби куняючи, потім витягнув з кишені тютюнницю і книжечку цигаркового паперу. Старшина подав йому пачку “Біломора”.

- Дякую. Палю тютюн.

Граф скрутив товстелезну самокрутку, чиркнув сірником. В повітрі поплив приємний аромат...

Старшина Рарог насторожився: йому був трохи знайомий оцей характерний запах. Гашиш або “план”, як звуть його рецидивісти?.. Ні, щось інше, але, мабуть, теж наркотик, бо очі в старого враз заблищали, рухи стали жвавіші.

- То пригостіть і мене тютюном.

- Е, ні, паліть краще цигарки! - Граф хутенько підхопився і подався геть.

Старшина не поділився своїм відкриттям із сержантом Яремчуком: може, саме наркотик і допомагає знаходити підземні джерела?

Чи через поважніший вік, чи через нижчу освіту, але старшина Рарог, на відміну від сержанта Яремчука, ставився до спроб самозваного “георозвідника” без упередженості. В дитячі роки йому ще доводилося чувати про чаклунів-водошукачів; потім ця рідкісна і дивовижна професія стала небилицею, і якщо котрийсь із дідів пробував переказувати бачене на власні очі або почуте з першоджерел, то на нього тюкала молодь: в епоху перших п’ятирічок оголошувалось забобоном усе, що не було перевірено, пояснено і проштамповано вченими. А втім, може, така постановка питання мала сенс: в ті часи зарано було докопуватись до найглибших таємниць природи, бо на черзі дня стояло ще тільки оволодіння давно перейденими на Заході рубежами науки. Зараз - інша річ. “Наука все може!” А що, коли й справді оті водошукачі володіли якимсь секретом?

У душі старшини Рарога одчайдушно боролися два почуття. Одне, сухе й раціоналістичне, вимагало гнати пройдисвіта в шию, а друге - романтичне й піднесене - закликало сприяти Графові чим завгодно., заплющити очі на те, що він вживає наркотики, не раз сидів у в’язниці і що, цілком можливо, наміри в нього далеко не ідеальні. Важливий тільки результат. Все інше не істотне.

Романтик переміг, і старшина Рарог не пошкодував за цим.

Удвох із Графом вони блукали майже всю ніч. А на світанку Граф глибоко зітхнув і люто вштрикнув патик у землю посеред однієї левади:

- Тут, хай його чорти візьмуть!.. Сорок метрів. Копайте!

По трьох тижнях праці копачі справді натрапили на потужне джерело прісної, смачної води. Старий помилився тільки на три метри.

І того вечора - чи не вперше в історії міліції - старшина Рарог на вимогу “георозвідника-аматора” написав офіційний протокол про “успішний науковий експеримент з водошукання, здійснений громадянином Павловим М. І. в селі Малахівці”.

Бундючний і урочистий водошукач поклав документ у портфельчик, де лежало, як помітило професіональне око старшини, ще кільканадцять таких папірців.

РОЗДІЛ III

Пожежа - чи, точніше, “загоряння”, як компетентно визначив начальник пожежної охорони інституту, - не завдала великих збитків. Щоб усунути вплив стороннього випромінювання, і апаратура в лабораторії радіофізики, і її стіни, стеля та підлога були заекрановані металом, отож вогонь просто не мав поживи, та й погасили його враз.

І знову Платон Лагута вийшов сухий з води. Він з непідробним каяттям розвів руками, визнав провину, пообіцяв “усунути”, щиро посміхнувся... і зник. А кандидат хімічних наук тов. Дудник П. М., як “особа, відповідальна за контроль та дотримання правил протипожежної безпеки на другому поверсі Державного інституту актуальних проблем”, був змушений писати доповідні та вислуховувати інструкції, запевняти і викручуватись.

Він вискочив з кабінету начальника пожежної охорони, лютий на Платона, на самого себе і на весь світ. Ну, кому потрібні оті нотації? Кому потрібна ота бюрократична писанина? І що ото ще за халепа - відповідати за чужі гріхи? Павло лютував ще й тому, що не встиг попередити Платона, аби той затримався після роботи. Жодна електронно-обчислювальна машина зараз не визначить, куди подався отой вітрогон на своєму моторолері, а без Платона не впораєшся. Отож і сьогодні не випаде дізнатися, звідки з’являються оті перешкоди, що з такою настійливістю і послідовністю порушують успішні на початку досліди зі “штучними м’язами”. Та найприкріше, що саме через цю термінову роботу він учора відмовився од призначеного на сьогоднішній вечір побачення з Ліною.



Можна було б, звичайно, запросити на допомогу когось із аспірантів, - вони завжди товчуться в інституті до півночі. Але така можливість - не для Павла. Коли б це Платон - він, не вагаючись, звернувся б до потрібної людини, усміхнувся б, сказав кілька слів, і людина залюбки пішла б йому назустріч, навіть нехтуючи власними інтересами. Але ж то - Платон, улюбленець долі... А Павло... Тюхтій, гнилий інтелігентик! Тьху!

Знову ворухнулось лихе, похмуре відчуття заздрості до друга. Прослизнуло чорною гадючкою і полохливо шугнуло в глибінь підсвідомості.

- Годі!.. - промимрив Павло. - Оля має рацію: треба відпочити.

Можна було б піти до Ліни на квартиру, сказати, що звільнився, то чи не гайнути до Дніпра... Правда, Ліна категорично заборонила йому заходити до неї: мовляв, щоб сусіди не плескали язиками. Але хіба така заборона зупинила б Платона?!

“Знову Платон!..” Павло уникав спогадів про напад ревнощів; намагався забути секунди приголомшливого прозріння, коли він незбагненним чином міг зазирати в чужі душі й передбачати події близького майбутнього. Це мимохіть пов’язувалося з хворобливим станом психіки, про який краще не згадувати. Однак у вухах бриніло: “Поцілуй мене!.. Поцілуй мене!”

“Треба піти до Ліни, одверто запитати про все... - думав він з тоскною безнадією. - Так, треба піти!”

Він знав, що нікуди не піде, нічого не запитає. І не тому, що боїться одержати страшну для нього відповідь. Не піде, бо... бо лементує ображена гідність; бо треба переступити через якісь незрозумілі навіть для самого себе умовності; бо пекуче кортить сліпого, невимушеного щастя, за яке не треба платити граничним перенапруженням усіх сил, - такого щастя, яке незмінно випадає Платонові Лагуті... Тільки - ні. Марно чекати. Марно. Отже, треба знову братися до праці.

Павло зітхнув, підвівся з канапи. Йому в очі вдарила заграва призахідного неба. Багряний промінь пронизав скляний посуд зі “штучним м’язом”, і безбарвна рідина в посуді від цього почала скидатися на кров. Павло гидливо пересмикнув плечима, проте зразу ж поборов неприємне відчуття. Емоції - зайві; запрягайся, хлопче! Треба визначити, кінець кінцем, чому ж уривається провідність полімерних ланцюжків.

Три роки тому Павло Дудник ціною величезної, надлюдської праці створив абсолютно нову, неіснуючу в природі кремній-органічну сполуку. То була справді дивовижна пластмаса, що витримувала і космічну холоднечу, і купіль з розплавленого свинцю. Еластична й пружна, вона водночас була така міцна, тцо могла вільно конкурувати із стальними тросами.

Саме за створення цієї пластмаси Павло і дістав учений ступінь кандидата хімічних наук. Але її подальше вивчення розкрило ще величніші перспективи: виявилось, що “міопласт”, як назвав нову полімерну сполуку Павло Дудник, реагує на імпульси електричного струму як живі м’язи.

Він відчув тоді, що вхопився за ниточку, яка приведе його до невичерпно багатого родовища ідей. Ні, таки недарма він, хімік-органік, пов’язав свою долю з біонікою! Адже навіть всемогутня, здавалося б, техніка атомної ери ще неспроможна змагатися з живою природою. Жоден електромотор не замінить м’язи - ті білкові пасма, що слухняно і невтомно працюють усе життя людини, саморемонтуючись та самоналагоджуючись; ніякі нинішні генератори ще не здатні отак ощадливо, - а разом з тим отак легко, - видобувати енергію з жирів та вуглеводів, як це робить живий м’яз.

“Штучні м’язи” - це першооснова для незліченних машин біологічної дії, для роботів, - для протезів, зрештою!

Біофізики вихваляють електронні протези, керовані біострумами. Але ж це - паліатив; ті ж милиці, тільки позолочені. А каліці потрібна рука чи нога, що за своєю дією нічим не поступалася б перед справжніми. Для цього досить створити дійові “штучні м’язи”, а тоді вже протез нового типу сконструює перший-ліпший технік-біонік... Так, перспектива була велична... А результат напруженої трирічної праці - мізерний. Услід за першим успіхом, як із драного мішка, посипалися всякі неприємні несподіванки. “Штучні м’язи” виявилися надто примхливі: сухість середовища їм вадила, отож довелося занурити їх у щось схоже на фізіологічний розчин; у місцях з’єднання “м’язів” з металевими “нервами” віднедавна почала виникати своєрідна “гангрена” - розпад пластмаси, що поступово поширювався на весь “м’яз”. Міопласт поводився з нахабством пещеного мазунчика, що викаблучується, як сам хоче. Годі було визначити наперед, чи реагуватиме “штучний м’яз” на подразнення, чи навіть не поворухнеться, - хоч умови дослідів, здавалося б, дотримувалися незмінні.

В них не було ані краплини живого, в отих “м’язах”, і все ж Павло часом майже забував про це. Ось і зараз, дивлячись на білясто-сірі пасма міопласту, розіп’яті між важельками-датчиками в посуді з активатором, Павло сприймав їх як складову частину певної біологічної системи, намагаючись осмислити суть процесів, які в ній перебігають.

Електронний мікроскоп показав: міопластові волокнинки - це закручені в тугі спіралі полімерні ланцюжки. Після проходження електричного імпульсу витки спіралі наближаються один до одного, і “м’яз” скорочується... Але чому це відбувається не завжди? Бракує каталізаторів, які мають прискорити і стабілізувати процес?

“Ех, коли б був Платон!.. - сумовито думав Павло, поглядаючи на “штучний м’яз”. - У нього казанок таки варить!”

Не можна сказати, що Платон палав бажанням досліджувати міопласт. Навпаки, як фахівець-фізик, він обстоював електроніку й автоматику, отож і до “штучного м’яза” ставився з упередженням. Але слід віддати йому належне: він ніколи не відмовлявся допомогти Павлові і таки зробив для нього чимало.

Зараз Павло намірився повторити дослід, який так несподівано урвався сьогодні вдень, тобто перевірити, як впливає на міопласт териленова кислота. Вчора її дія була неймовірно сильною, сьогодні - жодного ефекту... Чому? Вплинув якийсь невідомий негативний чинник?

Павло простежив очима за фторановим шлангом - від посуду зі “штучним м’язом” аж до чорного резервуара в закутку на полиці. Занепокоєно звів брови: о, а чому це кришка на резервуарі зсунута?

Він став на стілець, зняв кришку, понюхав.

До знайомого запаху лісових кислиць приєднувався ще якийсь ледве чутний присмак. Кепська справа! Мабуть, у кислоту потрапила стороння речовина.

Павло присунув настільну лампу, зазирнув у посуд. Так і є: на дні його крізь шар прозорої маслянистої рідини щось чорніє.

- Стривай., стривай... - мимрив він, орудуючи двома фторановими паличками.

Невідомий предмет вислизав, випорскував, та ось, нарешті, його вдалося підчепити.

Хрущ! Звичайнісінький хрущ! І занесла ж його нечиста сила! Кислота виїла в ньому нутрощі і навіть почала роз’їдати хітиновий панцир. Чого ж тут дивуватися з невдачі досліду? Та тут же не активатор, а біс його знає що!

Павло аж затремтів від обурення:

- Дурепа!.. Нездара!.. Ледацюга!

Він батькував свою лаборантку - огрядну, флегматичну дівицю, недотепну дочку розумного батька, якій був конче потрібний стаж для вступу в інститут. Павло тепер пригадав: це вона вчора зважилася, нарешті, позмітати пил з полиць. От і позмітала!

Він люто шпурнув рештки нещасного хруща в контейнер для отруйних покидьків і гарячковим поглядом обвів лабораторію. Злість вирувала в ньому, шукаючи виходу. Здавалося: якщо зараз не схопиш когось за горлянку, якщо не розтрощиш хоч абищо, - мозок не витримає перенапруги, розлетиться на друзки.

Повторювалось те, що було кілька годин тому, тільки в ще потворнішій формі.

Задихаючись од ненависті, Павло уявляв собі свою лаборантку... Ні, не уявляв, а бачив, - бачив з розплющеними очима, але якимсь відсутнім поглядом. Крадькома позіхаючи, вона сидить над підручником з органічної хімії, читає, нічого не сприймаючи, а в її мозкові тоскно бринить: “Господи, яка нудота! Ну, чого їм від мене треба?!”

Видіння промайнуло, розвіялось. А натомість здалеку-здалеку зазвучав голос Ліни: “...мені чомусь тривожно... Якесь передчуття, чи що...” І - наче у відповідь - голос Платона: “...Хіба тобі зі мною погано?” І тоскний заклик О лі: “Павлику, невже ти не зрозумієш?!”

Звуки перебігали невловні, як тіні хмаринок на поверхні неспокійного моря. А десь глибоко під ними ворушилося очікування якоїсь події. Ось-ось має щось статися. Велике. Значне. Неймовірно важливе... Хтось - чи щось - наближається... Безформне. Неосмислене. Невідомо: чи радісне, чи печальне... Треба буде вирішувати... Щось дуже й дуже термінове... Гидке. Звабливе. Несподіване. Небезпечне... Бережись! Стережись! Буде лихо!

- Жах!!! - Павло схаменувся, кинувся до аптечки.

Тремтячими руками вихопив слоїк з андаксином, проковтнув зразу аж три таблетки. Вибіг з інституту, сів на лаві під квітучою яблунею. Знесилено зронив руки на коліна.

Мабуть, під впливом андаксину лють і роздратування поступово розвіювались. Але хворобливий стан не минав. Павло почував себе, як ущент п’яний серед натовпу: лунають чиїсь голоси, мерехтять якісь обличчя, але все пролітає крізь свідомість, не затримуючись. Зовнішній світ став нереальний і неістотний, існував сам собою. А десь посеред нього залягло щось незбагненно велике і всеосяжне. Воно зветься Павлом Дудником... Воно знає, що було і що буде.. Ні, ні, це - безглуздя, так настає божевілля! Негайно біжи до психіатричної клініки!.. А втім, навіщо бігти? Адже “воно” мовчить?.. “Воно” знає, що все гаразд... Але ж “воно” каже, що зараз має щось статися!.. Що, що має статися?!

Павло труснув головою, випростався. Освітлений вестибюль інституту, чорні силуети кущів уздовж алеї, фіалково-рожева піна яблунь над ними набули чітких, знайомих форм. Прояснилася свідомість.

Страху не було. Здавалося б, саме зараз, після другого приступу, коли стало зрозуміло, що хворобливі симптоми аж ніяк не випадкові, душу мав би охопити розпач. Але замість нього наповзла холодна, розсудлива байдужість: станеться так, як має статися; зараз ще нічого не загрожує. Однак - пильнуй, пильнуй!

Павло здригнувся, насторожився. Здалеку почулися кроки. Хтось прямує центральною алеєю до входу в інститут.

“Директор! - чомусь подумав Павло. - Ось і наближається “воно”!”

Для нього це було не припущення, а беззаперечна констатація майбутнього факту: директора ще не видно за кущами, але через кілька секунд він підійде сюди, короткозоро примружиться, стримано привітається. Сяде поруч. Довго мовчатиме...

І все відбулося саме так, як і уявлялося Павлові. Професор Шевчук виткнувся з-за куща, придивився до темної постаті на лаві під яблунею.

- А, це ви, Павле Михайловичу?.. Добривечір!.. Відпочиваєте?

- Так.

- Гаразд.

Професор замовк, сів на лаву, втомлено заплющивши очі. Здавалося, він просто відпочиває після цілоденних турбот, байдужий до всього на світі. Але Павло своїм загостреним чуттям ніби проник у мозок Шевчука, прислухаючись до його неспокійних думок. “Кого?.. Дудника чи Лагуту? Лагуту чи Дудника? Обидва - кандидати наук. Але один надто запальний, другий - надто нерішучий... Лагута - хороший організатор, зате Дудник - цілеспрямований... Кого ж? Кого?”

Ні, Павло не чув голосу професора Шевчука, -в підсвідомості бриніло щось невловне і примарне. Але Павло знав, знав з абсолютною певністю, що професор зараз міркує саме так.

“Про що йдеться? - стурбовано подумав Павло. - Ну, то скажи ж, скажи, в чому справа?”

Професор Шевчук ніби почув його. Підвів голову, глянув уважно.

- Павле Михайловичу. Івана Вікторовича переводять у Москву, директором Інституту кібернетики...

Павлові перехопило подих. Він вмить збагнув усе: звільняється посада начальника відділу біоніки; директор вагається, кого рекомендувати на цю посаду... Звичайно ж, більше пасує Платон Лагута... І Шевчук також схиляється до цієї думки. Ось зараз він скаже про це...

І раптом розпачливим зойком прорвалась думка: “Ні, ні!.. Тільки не Лагуту!.. Наказую тобі, наказую: кого завгодно, тільки не Лагуту!”

Павло схаменувся, ошелешено глянув на Шевчука. А той непевно хитнув головою, потер пальцями чоло.

- Павле Михайловичу, я довго міркував, кого порекомендувати замість Івана Вікторовича. Рекомендуватиму... вас. Не заперечуєте?

“Ні! - злякано зойкнула думка. - Заперечую! Не маю права!”

Але тієї ж миті висвітлилось усміхнене обличчя Платона, пролунало Лінине: “Ну, поцілуй же мене!”, в серці ворухнулося лихе, зловісне почуття. І він запитав тремтячим голосом:

- А чи впораюсь, професоре?

- Впораєтесь! - Тепер, коли питання вже було вирішене, професор Шевчук заспокоївся і повеселішав. - Отож завтра я підписую наказ. Спочатку - “в. о.”. А там... - Він усміхнувся, дружньо поплескав Павла по плечу, потиснув йому руку і неквапно попрямував до інституту.

“От тобі й маєш... -розгублено думав Павло, проводжаючи його поглядом. - Ти чекав несподіваного, сліпого щастя... Та ось же воно, це щастя, - як на долоні!”

Він справді подивився на долоню, немов бажаючи на власні очі побачити оту красиву фікцію, якої прагнуть усі і кінець кінцем не досягає ніхто.

Але на сухій, жовтій від численних опіків долоні хіміка-органіка тільки виднілися чотири заглибини - сліди від нігтів, які хвилину тому врізалися в неї до живого.

РОЗДІЛ IV

Часом кажуть, що не варто нарікати на долю, бо всім людям, мовляв, призначено по однаковому кавалку щастя й лиха, - тільки одному сонечко якийсь час посвітить замолоду, а іншому засяє аж під старість, зате надовго... Забобон?.. Можливо. Але хто знає, чи не криється за цією сентенцією щось значно більше за наївну віру у всезагальну справедливість?.. Дійсно: улюбленець долі поступово ледащіє, одвикає від боротьби, - отож рано чи пізно опиняється на мілині, а той, кому повсякчас не щастить, - гартує м’язи й нерви та й перемагає кінець кінцем. Якщо не загине в боротьбі, звісно.

Чи так, чи ні, але Павло відчув, що чорна смуга злигоднів минулася. Звісно, критерії людських уявлень надто суб’єктивні, і “злигодні” Павла Дудника у інших, мабуть, викликали б хіба посмішку: за все своє життя він не зазнав знущань, не поневірявся, не голодував. Але ж кожному пече тільки власна болячка, а такою пекучою, глибоко прихованою болячкою був для Павла непоборний конфлікт між хворобливим, гіпертрофованим самолюбством і полохливою, млявою волею. Це було якесь зачароване коло: щоб набути певності своїх сил і можливостей, він мав би рішуче зламати свою психіку, докорінно перебудувати свою сутність, а рішучості йому саме і бракувало.

Зараз це коло розірвалось. Павло відчував себе “дієспроможним”. Уперше в житті випередивши Платона Лагуту, він довів цим самому собі, що успадковані від предків широкі плечі, білозуба посмішка, кмітливість та дотепність - ще не все; що рано чи пізно на перший план таки виступить розум... Розум!.. А те, що сталося вчора ввечері... Тьху, та навіщо згадувати оту гидоту? Просто зрадили нерви. То був стан афекту, коли людина не відповідає сама за себе. Отой “наказ” Шевчукові - патологічне маячіння, бо вірити в дійовість власних побажань - містика! Звичайно ж, професор Шевчук вагався перед тим, як висунути кандидатуру на посаду начальника відділу біоніки. Але хто не вагався б на його місці?

Павло намагався будь-що виправдатися перед самим собою, проте в глибині душі ворушився отруйний хробачок. Хай містика і безглуздя, але вчора він таки зрадив свого єдиного друга, - зрадив мимохіть, коли з мозку бризками їдкої жовчі порскнула думка: “Тільки не Лагуту!” Справді: афект, підсвідоме, егоїстичне... однак Платон так не подумав би ніколи. Ніколи!

Не хотілося зустрічатись з Платоном. І не тільки через оце почуття провини перед ним. Павло починав розуміти, що їхні шляхи розійшлися. Не через Ліну, ні. Тут справа складніша. За нових обставин надто сильною і надто шкідливою виявиться інерція багаторічних стосунків між ним і Платоном, - стосунків, за яких Павло існував тільки як додаток до свого привабливого, енергійного друга. Платон не сприйме зміни, що сталася за оцих кілька останніх годин. Він не бажатиме Павлові лиха, не заздритиме йому, однак ніколи не повірить у те, що його кволий підшефний став на рівні ноги і відтепер хоче порядкувати власною долею сам.

Павло поглянув на годинник. Дванадцята... Директор досі не викликає...

“Може, передумав?” - ворухнулася неспокійна думка.

Це було б жахливо. То був би нищівний удар по тому жагучому очікуванні радісного оновлення, яке звеличило його, піднесло у власних очах.

“Невже заперечать?”

Знову почало наповзати липке, настирливе невдоволення проти всього і всіх. Думка мимохіть шукала причіпки, щоб зігнати на комусь злість, розрядити напруження нервів. Він наткнувся очима на резервуар із кислотою, засопів роздратовано:

- Еммо, скільки разів вам казати: навіть не торкайтесь апаратури “штучного м’яза”!

- Га?.. - Лаборантка, що замріяно дивилася кудись у просторінь, спаленіла, підхопилась. - Та я ж, Павле Михайловичу...

- Витирали позавчора пилюку на полицях?

- Витирала, Павле Михайловичу. Та ви ж самі наказали...

- Зсунули кришку з резервуара?

- Н-не знаю, Павле Михайловичу...

- А я знаю. Отож вилийте геть та налийте нової... І не забувайте, що териленова кислота дуже активно руйнує вуглецеві сполуки. Будьте обережні!

- Я буду обережна, Павле Михайловичу. Ви мені вже казали... - її щоки аж пашіли, груди дихали прискорено.

“Телиця! - подумав Павло. - Бідолашний батько хоче зробити з неї хіміка, на налигачі тягне в науку. А вона... Вижену к бісу! Неодмінно вижену! Хай іде на виробництво. Не вмієш працювати головою - працюй руками!”

Думкою перескочив до сусідніх лабораторій: кого б узяти замість цієї ледацюги?.. Кого! Там же не кращі. Халепа з отим стажем, ідуть сюди, аби тільки дістати довідку для вступу в інститут. І коли б їх хоч захоплювала наука. Де там: просто треба одержати диплом, бо інакше не вийдеш заміж.

Солодко стислося серце: “Стривай, а Ліна?” Неможливе вчора - сьогодні ставало абсолютно здійсненне. Як завідувач відділу “він може перевести Ангеліну Тарновську до лабораторії органічної хімії, і край... Ну, Ангелінко, як ти подивишся на таке переміщення? Це буде не уклінне прохання, а невблаганний наказ!

- Можна до вас?

О, Ліна. (“Ніби почула”). Як завжди, посміхається невимушено.

- Добридень, Павле Михайловичу. Я до вас у справах. (“Незмінна формула пояснення візиту - для сторонніх! Порядність насамперед!”)

- Прошу, сідайте... Вам чого, Еммо? (“Хіба не знаєш - чого? Що-що, а такі ситуації вона розуміє без слів! Скаже, що їй треба йти!”)

- Павле Михайловичу, я піду випишу накладну на кислоту, можна? А то вже скоро перерва на обід.

- Гаразд, ідіть.

Серйозним (заклопотаним!) поглядом Ангеліна провела товстунку Емму до дверей, а потім пирснула зо сміху. Підхопилася з сяючими очима, кинулася з розкритими обіймами до Павла, але озирнулась на двері, затрималась. (“А що, коли хтось зайде?!”)

Схопила його за руку, притягла до канапи, за ширму. Рвучко цілувала, пригортаючись, гарячково шепотіла: “Я така рада, мій любий!.. Така рада!”

- Чому рада?.. - Приголомшений несподіваною, не знаною досі зливою пестощів, Павло помацки шукав окуляри, які впали на канапу. - Що сталося, Ліно?

- І ти ще й запитуєш?! - вигукнула вона з удаваним обуренням. - Ти, що мав би примчати до мене ще вчора ввечері і сказати... А втім, ні! - Вона манірно випросталася, сказала серйозно, з гідністю: - Пробачте, товаришу начальник відділу біоніки! Я забула, що я - тільки жалюгідний ваш підлеглий... Я тепер можу тільки просити. А ви - наказуйте.

“Начальник відділу! - Серце покотилося кудись у прірву, гарячою млостю сповнилися м’язи. - Отже - здійснилось!”

- Накажу! - Жадібно ловлячи поглядом сміхотливі зайчики у Ліниних очах, він дихав уривчасто, прискорено. - Цілуй! Цілуй так, як ще ніколи й нікого не цілувала! (“Ну, поцілуй же мене!” - вчора. Саме об цій порі. Забудь про це. Сам вигадав!”) Цілуй!

Він хотів би промовляти ці слова якнайніжніше, якнайпалкіше, - адже це й була та омріяна мить справжнього спалаху кохання, якої він так довго прагнув. - але в голосі мимохіть пролунали вимогливі, нетерплячі нотки. І Ліна здивовано зсунула брови:

- О начальнику, ви прогресуєте! У вашому голосі вже відчувається метал! - Вона посміхнулась, обережно притягла руками обличчя Павла, тихо й ніжно почала обціловувати йому щоки, губи, чоло. - Я тебе цілуватиму тільки отак... отак... Негарний, негарний, - чому не прийшов учора?

- Хіба ти забула “закон номер один”: “До мене заходити не...”

- В кожному законі є винятки, дурнику! Тим більш учора. Мені було чомусь так тоскно, так тривожно на душі. Я навіть кілька разів дзвонила до тебе, але свій телефон, як завжди, ти вимкнув. Було таке?

- Було.

- А сьогодні вранці на мене обрушилася ціла злива новин: пожежа в лабораторії Платона, новий начальник відділу товариш...

- Стривай, Ліно.. - Павло потер долонею лоб. - А хіба ти про пожежу не знала?

- А звідки б я могла знати? Я вчора одпросилася з роботи: зустрічала брата на Бориспільському аеродромі... Прилетів з Праги, він там працює в посольстві. Не бачилися п’ять років...

- Стривай, стривай! Це було о першій дня?

- Хвилиночку... Ні, трошки пізніше. Мабуть, о чверть на другу.

- Ясно!.. Тепер ясно! - Павло схопив її в обійми, почав шалено цілувати. - Наказ номер два, слухай: “Закон номер один” про заборону відвідин тов. Тарновської Ангеліни на її квартирі скасовується віднині й назавжди. Кажи: “Скоряюсь!”

- Скоряюсь, скоряюсь! - реготала Ангеліна. І раптом схаменулась. - Ой, пусти! А що, коли хтось зайде?

Ангеліна ніби передчувала: тільки-но вона дала лад своїй скуйовдженій зачісці, як розчинилися двері і на порозі став Платон.

- Гей, начальнику... - Він помітив Ангеліну, затнувся на мить (“Дивно! Адже він ніколи не бентежиться”), але враз оволодів собою. - Гей, начальнику, а де могорич?.. Ліно, у нас з вами лишається година, доки наказ вивісять на дошку об’яв. Відтоді командуватиме тільки він, а зараз скомандуємо ми. Паняй, хлопче, до “Бригантини”, замовляй обід на трьох. Шикарний! З коньяком і шампанським. Правильно, Ліно?

- Правильно, - засміялась Ангеліна. - Тільки цур - без мене, а то ще опинюсь у витверезнику... Ну, на все добре, я піду... А ваше доручення, Павле Михайловичу, спробую виконати. Бувайте!

Вона пішла легкою невимушеною ходою. Платон провів її очима до дверей, сказав задумливо:

- Гарна...

Сів навпроти Павла, поклав обидва кулаки на стіл, запитав з посмішкою:

- Ну?

Павло дивився на нього серйозно, зосереджено. Так ось він, найближчий друг, який приніс і найбільшу радість, і найбільше горе... Він захищав од забіяк і вчив плавати, брав на себе найважчу і найнеприємнішу роботу і ділився останньою копійчиною... Енергійний, кмітливий, він повсякчас рвався вперед і силою свого темпераменту тягнув за собою... Тягнув? У тому-то й справа!.. За ним звикаєш бігти підтюпцем, не припускаючи навіть думки, що можеш помчати прудкіше за нього.

- Ну, то чому ж ти, хлопче, не прийшов, не похвалився? Гніваєшся, що я ото вчора мимохіть підклав тобі сивню?.. Зрозумій, носатий ідеалісте, що з такими типами, як наш начальник пожежної охорони, тільки так і треба. Дипломатично. Каюсь! - мовляв, і - ноги на плечі, бо як почне читати мораль - помреш з нудьги. Тобі ж нотацію все одно довелося б вислухувати, бо ти - “особа, що відповідає за контроль та дотримання...”.

- Облиш, Платоне. Я вже й забув про ту нотацію... Ти краще скажи щиро: образився, що не тебе, а...

- Образився? - Платон скривився, люто почухав підборіддя. - Клята борода - ніяк не звикну: свербить, хоч ти їй чорта дай!.. Ні, хлопче, не те слово! Просто вважаю, що я б упорався з відділом краще, аніж ти.

- Ти міг би повторити ці слова Шевчукові?

- А чому ж? З таким же чистим сумлінням, як і в тому разі, коли б заявляв про свою непридатність... Знаєш, хлопче: коли в бою гине командир, його заступає найхоробріший і найавторитетніший, - той, за ким підуть усі інші. Заступає сам. Без призначення.

- А за мною - не підуть?

Платон нахмурився, зітхнув. Видно було, що його думка болісно шукає словесних викрутасів, які хоча б частково пом’якшили удар. Але ж це не властиве для нього; він не може збрехати, навіть коли б захотів...

- Ні, Павле, не підуть.

“Кінець! - розпачливо подумав Павло. - Кінець дружбі. Він уже нічого не зрозуміє і не сприйме, стовбичитиме над душею, як грізний суддя, і отой його підсвідомий контроль, навіть сама його присутність, будуть смикати й нервувати, викликатимуть у мені невпевненість і нерішучість, означатимуть повернення до нестерпного стану залежності від когось досвідченішого й розумнішого... Ні, не буде цього! Не буде!”

- Так от, Платоне: одвертість за одвертість. Хоробрість і авторитет - це ще не все. Командира в бою заступає найцілеспрямованіший.

- Можливо, й так.

- Спробую довести, . що зумію спрямувати роботу відділу в потрібне русло.

- Щастя тобі! - Платон потиснув йому руку, затримав у своїй руці. - Допомагатиму, чим тільки зможу... - Він усміхнувся. - І милитиму шию за помилки. Не побоюсь, що ти мене за критику зможеш тепер навіть витурити з лабораторії!

“Милитиму шию... - з холодною недоброзичливістю повторив подумки Павло. - Хтось із нас двох мусить піти з інституту. Це неминуче”.

Він глянув на руку Платона. Велика, мускуляста, красива... Мабуть, кожній жінці кортить, щоб у її обранця були такі руки, здатні і підтримати, і приголубити... А в тебе, Павле, рука вузенька, квола.

- Ну, гаразд, Платоне... Слухай, а з ким ти був учора в лабораторії перед пожежею?

Платон лукаво глянув на Павла, знизав плечима:

- Ти називаєш пожежею те, що згорів мій піджак та кілька кілограмів нікому не потрібного мотлоху?

- Я тільки запитую, з ким ти був, коли це не секрет.

- А, он воно що!.. Та й добре ж працює ваша опергрупа, начальнику! - Платон молитовно склав руки і схилив голову. - Каюсь, панотче: я був з Людочкою.

- З Людочкою?.. Але ж вона...

- Вона - чужа наречена, панотче. І я взяв великий гріх на свою душу, панотче. Та недарма ж кажуть: “Не согрішиш - не покаєшся, не покаєшся - не потрапиш у рай”. А мені завжди дуже кортить райських яблучок!

- Ой, дограєшся ти, Платоне!

- Дограюсь... - Платон покірно зітхнув, потім люто почухав щетину на підборідді. - Свербить, клята!.. І хто оце вигадав таку ідіотську моду - запускати бороди?! А інакше не можна. Дівчата не любитимуть. А я хочу, щоб мене любили. Перецілую тисячу і одну, а тоді одружусь. Прийду і сам підставлю голову: надівай, любонько, хомут - готовий, спікся! - Він засміявся, поглянув на годинник. - Ба, та вже обід, хлопче?.. На банкет сьогодні ти мене, звичайно, ще не запросиш, отож гайну в “Бригантину” по шніцель з конини! - Він затнувся, кліпнув очима. - Тю - здурів! Віршами почав говорити!.. Склероз!.. Ну, бувай, начальнику! - дружньо ляснув Павла по плечу і пішов.

Павло схилився на спинку крісла, втомлено заплющив очі. Отакий він завжди, оцей Платон. Весь назовні. Одвертий, щирий... Гніватись на нього неможливо, якщо він навіть заслуговує на це. У нього все до ладу, все в свій час: і бездумні баляндраси, і серйозні роздуми, і завзятий спалах енергії, і... Господи, ну чому в нього все таке досконале, бездоганне?!

“Стривай, а Людочка?”

Солодко й мстиво стиснулося серце... “Досконале... бездоганне”. А чи хоч згадав Платон про Людоччиного нареченого - сором’язливого, чемного слюсаря з заводу “Більшовик”?.. І в сльоту, і в хуртовину він завжди чекає Людочку біля автобусної зупинки; всі в інституті знають його і доброзичливо інформують, якщо Людочка затримується, бо хлопчина стоятиме хоч цілу ніч, але не запитає ні в кого... А Людочка... Пухнастенька блондиночка з щирими-щирими блакитними очима... Аж не віриться, що вона здатна обдурювати, зраджувати... Але ж зраджує. І Платон жорстоко, свідомо руйнує чуже щастя. Він не одружиться з Людочкою, ні. Тільки пограється з нею та й кине. І найстрашніше: вона не ремствуватиме на нього. Навпаки - все життя згадуватиме як найлюбішого. Адже так було не раз і не двічі...

“А що, коли б і справді Ліна вчора була з Платоном?”

Павло хапливо зіжмакав цю думку, перескочив до Людоччиного нареченого, - знову ж таки підсвідомо ставлячи себе на його місце. Пригадався вчорашній стан дивного “ясновидіння” ; зовсім по-дитячому заманулося хоч на мить одержати чарівну владу над людськими душами, щоб підійти до Людочки і мовчки наказати: “забудь про Платона! Забудь назавжди! Кохай свого нареченого! Тільки його!”

- Тьху, яка гидота! - Павло мерзлякувато пересмикнув плечима, розкрив журнал спостережень.

Треба зануритись у якусь роботу, бо заїдять думки.

Але не встиг він прочитати і кількох рядків, як у двері хтось несміливо постукав.

- Прошу, заходьте! - гукнув він невдоволено.

До лабораторії обережно просунувся підстаркуватий лисий чолов’яга з обтріпаним портфельчиком перед грудьми. Зупинився на порозі, шморгнув носом.

- Пардон, чи ви не скажете мені, де я можу бачити товариша начальника відділу біоніки?

Павло уважно глянув на старого, на секунду затримався з відповіддю.

- Я... виконуючий обов’язки начальника відділу. Прошу, сідайте.

- Дуже радий! Дуже радий! - Громадянин Павлов - він же Граф, він же Квітко, він же (ще з десяток прізвищ) - подріботів до столу і делікатно вмостився на край стільця. - Мерсі!.. У мене - надзвичайно важлива справа! Надзвичайно!

- Я слухаю вас, товаришу.

...Наказ директора Державного інституту актуальних проблем ще навіть не висів на дошці об’яв, а голос кандидата хімічних наук Павла Михайловича Дудника вже набув доброзичливо-упевненої начальницької інтонації.

О, владо над людьми! Яка ти солодка і яка згубна!

РОЗДІЛ V

- Так... так... - Павло неквапно, уважно перечитував папірці, акуратно підшиті в дешевеньку, досить-таки заяложену папку, і коли-не-коли поглядав на дивного відвідувача.

Водошукач... Рудознавець... Далебі, хоч останнім часом, - особливо у легкодумній науково-популярній пресі, - все частіше торочили про телепатію, телекінез та всякі інші чудеса, Павло ставився до таких сенсацій цілком байдуже. Не те щоб він відкидав геть можливість нез’ясовних, як на нинішній час, явищ. Звичайно ж, існують ще не розкриті закони, ще не виявлені властивості матерії. Але не захлинайтесь від захоплення, громадяни журналісти! Ви видаєте бажане за дійсне, а ваша писанина, як могутній біостимулятор, прискорює ріст усякої погані: спекуляторів від науки, “ясновидців” і “телепатів”, - свідомих і несвідомих шахраїв розмаїтої масті. Часом, як це трапилося нещодавно з одним харківським “ясновидцем”, вони ловляться на гарячому, і тоді вибухає скандал, але зразу ж на сцену випливає інший, ще не розвінчаний пройда, і все починається спочатку... Ні, наука не визнає спекулятивної риторики. Потрібні факти. Численні переконливі факти, які можна перевірити хоча б і тисячу разів! Зараз перед ним лежали, здавалося б, цілком варті довіри документи. Протоколи, довідки, свідчення очевидців. Усі - з печатками й підписами, понумеровані, датовані, і зміст цих документів інтригує. В кожному з них вказується, що громадянин Павлов Микола Іванович за такий і такий час знайшов джерело води в такому-то населеному пункті, причому помилився у визначенні глибини джерела на стільки-то. Помилки незначні: два-три, найбільше - сім метрів.

Громадянин Павлов пробував свої здібності не тільки в галузі водошукання. Так, наприклад, кілька довідок стверджували, що йому вдалося віднайти під землею забуті через втрату технічної документації металеві трубопроводи на відновлюваних по війні заводах. А археологічна експедиція Академії наук засвідчувала, що громадянин Павлов, дослідивши вісім курганів у Олексіївському районі, безпомилково визначив той, де містилися рештки скіфського поховання. Розкопки в семи інших курганах, як і запевняв громадянин Павлов, виявились безрезультатні.

Так, усе це було цікаво! Але тверезий глузд, заповзятливий скепсис розсудливого вченого мимоволі протестували, вимагали побачити все на власні очі, визначити з неспростовною певністю, що тут немає ніякого ошуканства, - бодай навіть неусвідомлюваного! Визначити, переконатись, щоб повірити у начеб неймовірне, і відтоді вже з настирливістю шукати йому пояснення.

“Шкода, не мій профіль... - подумав Павло. - Цим мав би зайнятися Платон. Як радіофізік він зумів би краще проконтролювати дії цього чолов’яги, вигадав би найдосконаліші методи для проведення експериментів”.

Доручити Платонові?.. Саме цього й не хочеться. Не хочеться, та й квит, - чого вже тут дошукуватися причини?

“Стривай, а Оля?.. Правда, вона йде по кафедрі зоопсихології, але ж вчена рада затвердила їй тему про дослідження механізму інстинктів орієнтації у тварин... А водошукання - саме з цієї опери”.

Так, це буде мудро. І ніхто не заперечить... (“Довір’я молодим кадрам!”) І Олі буде приємно. Вона хороша дівчинка. Дуже хороша... Хай попрацює з оцим стариком. Навіть якщо виявиться, що він звичайнісінький шахрай, то і негативні результати досліджень вона зможе навести в майбутній дисертації як свідчення сумлінного і глибокого опрацювання теми.

Він так занурився в роздуми, що навіть забув про відвідувача. Але той нагадав про себе легеньким кахиканням:

- Пробачте, товаришу виконуючий обов’язки начальника відділу, я...

- Мене звуть Павлом Михайловичем, - сухо сказав Павло.

- Пробачте, Павле Михайловичу... - догідливо повторив старий. - Я бачу, ви вже прочитали мої жалюгідні папірці, і... Пардон! - мені здалося, що ви зараз міркуєте над тим, кому з лаборантів... даруйте на слові! - зіпхнути мене для перевірки мого... моїх... Ну, та ви розумієте. І я...

Павло мимохіть усміхнувся:

- Ви майже вгадали, Миколо Івановичу. Тільки не лаборантові, а аспірантці.

- Дамі?! - Старий скривився, цмокнув губами. - Же ву прі, тобто я вас благаю: тільке не... Я людина невихована, нечемна.

- Стривайте, але ж у вас французька вимова така, ніби ви піввіку прожили в Парижі!

- Мерсі!.. Ну, що ви, що ви! Так, кілька фраз... Воленс-ноленс... Змушений був. Робота вимагала...

- Робота?

- Ну, як би вам пояснити... - Старий знітився, шморгнув носом. - Бачите, я шахрай... Тобто колишній, колишній! - похопився він, помітивши, з яким здивуванням глянув на нього Павло. - Я виконував такі собі... - Він швиденько поворушив пальцями обох рук. - Такі собі, примітивні карточні фокуси... Ну, і таке інше... На мені був, звісно, фрак, і... А на панів-картярів мій паризький, як ви кажете, акцент справляв непогане враження... Так би мовити, давав потрібну творчу атмосферу...

- Творчу атмосферу?.. - Павло щиро зареготав. - Ви мені подобаєтесь, Миколо Івановичу!.. Ну, і наскільки успішно проходили оті ваші... гм... карточні фокуси?

- Не можу поскаржитись, Павле Михайловичу. Зважте: мене ні разу не били за махлярство, а цим усе сказано. Бачите, Павле Михайловичу, в мене було не шахрайство, а... Ну, мистецтво чи як би його назвати...

- Мистецтво?! - ще дужче засміявся Павло.

- Ні, ні, справді! - дещо образився старий. - На жаль, я не можу подати вам документальних свідчень: як ви самі розумієте, вони тоді були б смертельно небезпечні для мене. Але... Стривайте, чи немає у вас колоди карт?

- Немає, Миколо Івановичу. І грати не вмію. Навіть у дурня.

- То нічого... Ну, що ж, я так і думав... - Він зітхнув, витяг з портфельчика новісінькі карти. - Дивіться: нерозпечатані! Ви можете мені не вірити, але даю слово честі колишнього “короля шахраїв”, що я спеціально купив їх годину тому в тютюновому кіоску на Хрещатику!.. Прошу: розпечатайте і покажіть мені одну карту, картинкою донизу... Я тим часом одвернусь...

Павло розкрив колоду, навмання витяг карту, взяв за ріжечок:

- Прошу.

Старий легким, швидким рухом провів пучками напівзігнутих пальців знизу карти і сказав:

- Бубнова дама.

- Так... А зараз?

Той же рух - і моментальна відповідь:

- Трефовий туз...

Старий узяв з рук Павла колоду, недбало кинув її на стіл.

- Не буду містифікувати вас, Павле Михайловичу: я... бачу пальцями. Так, так!.. Оце кілька років тому газети та журнали репетували про “чудесне обдаровання” якоїсь там Рози Кулешової... А я читав і хихикав зловтішно: дурники, а ще вченими називаються! Та я оцим “чудесним обдарованням” володію вже з півста літ!.. Правда, дісталося воно мені важкувато... Важкувато! - повторив він жорстко і зробив такий рух, ніби хотів розстебнути комірець сорочки. - Якщо бажаєте - погляньте: й досі рубці на спині... Бив мене мій навчитель, як Сидорову козу... І таки навчив - чи на радість мою, чи на біду... Багатенько грошиків пропливло через мої руки, та частенько доводилося і в буцегарні сидіти... Ні, не через “оптичний феномену- з цим у мене осічки не було, - а так... через інше... Спритності справжньої не мав. Ну, та ще дружочки-товаришочки... А тепер зав’язав я. Назавжди. Надто великі строки почали давати по нашій статті, та й клієнт тепер пішов не той. А жити лишилося обмаль... - Він зітхнув, похнюпився. - Отож, Павле Михайловичу, я перед вами - як на духу. Краще вже розповісти все зразу, адже так?

- Так, Миколо Івановичу, - серйозно хитнув головою Павло. - Скажу вам щиро: і ви особисто, і ваші... здібності мене зацікавили. Давайте домовимось: ви прийдете до мене післязавтра вранці. Я познайомлю вас з товаришкою, яка безпосередньо контролюватиме ваші експерименти. Тільки ось у чому справа: досліди триватимуть довго, може, й кілька місяців. Не знаюг чи зможу я виклопотати для вас якісь там кошти на існування.

- Та господи, хіба я заради цього?.. Та й чи багато потрібно старому? Може, порекомендуєте кудись підмітайлом, - от і проживу.

- Ну, що ж - гаразд! - Павло підвівся, простягнув руку. - А зараз - на все добре!.. Ні, ще одне: я хотів би, щоб коли по-чесному, то по-чесному. Аспірантці будете розповідати все, як є насправді. Так?

Старий сплеснув руками:

- Та звичайно ж, Павле Михайловичу! Інакше б я й не прийшов сюди. Який смисл обдурювати?

Він обома руками потиснув руку Павла і обережненько, але вже набагато впевненіше пішов до дверей.

Слідом за ним попрямував з лабораторії і Павло. Він почувався радісно й легко. Ні, таки фортуна починає повертатись до нього обличчям! Блискуче висунення... Ніжність Ліни... Тепер оцей симпатичний “король шахраїв” у відставці... Доля наче навмисне заощаджувала приємне, щоб вручити все в один день, зробити його пам’ятним на ціле життя!

Саме кінчалася обідня перерва. Назустріч Павлові йшли працівники інституту - і поодинці, і групками. Павло перехоплював зацікавлені погляди, насторожено дослухався до уривків фраз і з задоволенням констатував, що така, здавалося б, незначна подія, як призначення нового начальника відділу біоніки, аж ніяк не пройшла непомітною. Він не знав майже нікого з зустрічних, а вони його, виявляється, знають! То, певно, і справді тільки хворобливе самоприниження не давало йому посісти хай і не видатне, та все ж і не останнє місце!

Павла зворушив завідувач біохімічної лабораторії, безпосередній начальник Ангеліни Тарновської. Він міцно обняв, довго тиснув руку:

- Вітаю, Павле Михайловичу!.. Щиро радий! Дуже мудре рішення! Крім вас, ніхто б не впорався з таким величезним відділом, як наш. А вам я вірю, Павле Михайловичу! Вірю й сподіваюсь! І знаєте чому? Бо ви створили міопласт! Так!

Це був хитрун і підлабузник, який завбачливо хвалив усе й усіх, але Павло зараз просто прагнув лестощів, підсвідомо перефарбовуючи їх на справедливу данину своїм особистим якостям. Та до того ж його не менш доброзичливо вітали й інші люди, відомі своєю об’єктивністю та принциповістю.

І тільки Платон вкинув ложку дьогтю в бочку меду. Побачивши Павла, він загорлав здалеку, через весь коридор: - Хлопче, танцюй! Дістав два квитки на завтра! Північна трибуна!

Коли б це ще вчора - все було б нормально. Павло посміхнувся б у відповідь, стримано подякував би, і ніхто б навіть не звернув уваги на такий звичайний у житті великого колективу епізод, - справді-бо: хто не радіє, коли вдається добути квитки на цікавий футбольний матч!

Але сьогодні все було по-іншому. Притихла молодь, що баляндрасила на площадці вестибюля, сповільнили рух ті, що йшли коридором. Заблищали в очах вогники, - не зловтішні, а лукаві і трішки допитливі: ану, щойно спечений начальнику, як ти прореагуєш на оте “танцюй”?! Людина починає розкриватися з дрібничок, і те, що ти вимовиш чи зробиш зараз, мимохіть закарбується в мозках, як перше слово твоєї майбутньої неписаної характеристики.

Павло це розумів. Гарячково, розпачливо він шукав саме тих єдино вірних слів, саме тих інтонацій і рухів, які віднині й назавжди мають стати притаманними тільки йому, - людині, що мусить завоювати авторитет працівників величезного відділу, підкорити їх і повести за собою... Відповісти жартом?.. Не почути?..

Він мимохіть прореагував найгіршим чином: густо почервонів і мовчки кивнув головою. Штучне пожвавлення, яке враз охопило випадкових свідків цієї сцени, засвідчило, що від нього чекали зовсім ішного. Він був ладен провалитися крізь землю!

І знову його виручив Платон, - о, звідки у нього ота незбагненна здатність розуміти ситуацію, знаходити вихід з найскрутнішого становища?! Він підійшов, зрозумів усе. Сказав стурбовано:

- Пробач, забув, що в тебе болить голова, та й горлаю на весь інститут! Але як і не горлати? Узяв два останні квитки!.. А ти маєш завтра час? Підемо? Чи, може, попрацюємо?

Павло вдячно глянув на нього, непевно знизав плечима:

- Не знаю, Платоне... Адже я ще й з директором не говорив...

- Ну, гаразд... Ага, ось що, Павле Михайловичу, звертаюсь до тебе вже як до начальника: для моєї лабораторії терміново потрібний ще один осцилограф. Іван Вікторович пообіцяв дати, але не встиг. То ти вже, будь ласка, посприяй!

Він говорив навмисне голосно, говорив “на публіку”, щоб остаточно розвіяти неприємну напруженість дріб’язкового і все ж значущого епізоду. І це коштувало йому дорого. Довелося вигадувати і “головний біль”, і “обіцянку” колишнього начальника відділу, докинути фразу про “сприяння”. Та найголовніше, що він це робив всупереч власним переконанням, аби тільки підтримати друга, який розгубився, не зумів повестися належним чином. Подумаєш, яка трагедія: до нього, Платона, - хай навіть коли б він був директором! - гукнули б: “Танцюй, хлопче!” Одбувся б жартом, пішов би назустріч з розкритими обіймами: “О хлопчику мій любенький, рятівнику дорогенький, затанцюю, але тільки тоді, коли наші виграють!” І все. Посміялися б довколишні і не втратили б поваги до начальника, який вміє і пожартувати, вміє і нагримати. Але нічого не вдієш, Павло - людина іншого складу. Важко йому буде, скрутно... Не вміє він поводитися з людьми. Надто хворобливе в нього самолюбство, надто турбується він про те, яке враження справляє на оточуючих...

Павло не чув цього внутрішнього монолога Платона, але сприймав його майже повністю. І десь аж на третьому плані, в глибинах підсвідомості, тоскно бриніла думка: “Все залишається тим самісіньким... Ти знову рятуєш мене, Платоне, як урятував од лупцювання вісімнадцять років тому... і обертаєш на свого раба; ти простягаєш мені руку дружби, не знаючи того, що саме цією рукою ти душив мене все моє свідоме життя... Платоне, Платоне, як пояснити тобі, що нам неодмінно треба розлучитися, бо я загину?!”

Він схаменувся, потер долонею чоло. - Справді болить голова, Платоне. Хай уже про справи іншим разом, гаразд?

Ні, доля приберігала на цей день не тільки приємне. Вона подбала і про прикре. Щоб не зазнавався.

РОЗДІЛ VI

Павло навіть не уявляв, які клопоти бере на свої неміцні плечі, заступаючи на посаду начальника відділу біоніки. Думалось: та що там складного?! Кілька зайвих засідань та викликів до директора, розробка тематики та планів досліджень. Ну, ще літучки з керівниками лабораторій. На все це витрачатимеш щонайбільше півдня. А решта часу - на штучний м’яз. Ця тема мусить стати провідною. Не тому, звичайно, що її розробляє начальник відділу. Кожен має зрозуміти, що “машини біологічної дії” - це близьке майбутнє техніки. Міопласт - тільки перший полохливий пагінчик, що пробився з розколини в монолітній, здавалося б, скелі. Мабуть, він загине, так і не дочекавшись цвітіння, але на його місці проростатимуть все нові й нові пагінці, аж доки якийсь із них не укоріниться по-справжньому. Космічна епоха вимагає не тільки надпотужності та надшвидкості. Невибагливі й невтомні штучні м’язи дадуть можливість створити хай і повільні, хай і малопотужні, зате елементарно прості за конструкцією, легенькі й компактні двигуни - першооснову незліченної, розмаїтої армії роботів, покликаних обслуговувати людину майбуття... Перспективність штучних м’язів просто ще не усвідомили в інституті, отож треба створити нову, спеціальну лабораторію. Залучити до неї найкращих фахівців. Запалити їх ентузіазмом, надихнути власним прикладом...

Так думалось. Але з перших же днів Павло з жахом помітив, що всі його плани і наміри летять шкереберть.

Насамперед абсолютно не вистачало часу, щоб упоратися з тією навалою справ, яка обрушилась на нього з заповзятливістю тропічного циклону.

Наради. Засідання. Телефонні дзвінки. Офіційне листування. Доповідні. Накладні. Плани. Графіки. Квартирні справи та сімейні конфлікти. Тематика для дисертацій. Політнавчання. Робота з молоддю. Конференції. Колоквіуми...

Величезний відділ біоніки був, власне кажучи, інститутом в інституті. Свого часу якомусь розумкові заманулось “укрупнити” наукові заклади, отож і був створений справжній дослідницький комбінат, до складу якого увійшов і ліквідований інститут біоніки. Але це штучне об’єднання внутрішньо не визнавав ніхто. Відділ біоніки зберіг чи не повну автономію, а його начальник - найбільші повноваження. Професор Шевчук майже не втручався в роботу відділів; йому ледве вистачало часу для загального керівництва неповоротким науковим крейсером. До директора не потикалися з побіжними справами, йшли до начальника свого відділу. Йшли з заявами й планами, з дисертаціями і пропозиціями. Павло слухав, намагаючись вникнути в суть справи, а на столі щохвилини дзвонив телефон; а секретарка раз у раз підсовувала папірці на підпис; а в двері нетерпляче зазирали заздалегідь викликані працівники; а годинник показував, що вже час бігти на нараду...

Павло хапався за все водночас і не встигав нічого зробити до ладу. Майже щоразу він констатував заднім числом: треба було б не так, не так! Аж дивно, з якою послідовністю він припускався найгрубіших, найелементарніших помилок, - особливо в поводженні з людьми. Він гримав не там, де слід, і співчував не тому, кому годилося; сприяв мерзотнику, який міг красненько правити теревені, і відштовхував від себе правдошукача, який не вмів поводитися чемно; похоплювався, помічаючи свою помилку, намагався її виправити, але тільки посилював надто пізнім втручанням.

Павло Дудник блискавично швидко розтринькував той виданий йому авансом авторитет начальника, за який пізніше потрібно сплатити мудрою передбачливістю, високою принциповістю, несхибною цілеспрямованістю, чесністю, чуйністю, - тими неоціненними якостями, які тільки й змушують людей визнати моральне право одного з них вести за собою інших. Він це усвідомлював. Треба щось робити, аби круто змінити стан речей. Ще не пізно; йому ще пробачають помилки, складаючи їх на карб його адміністративної недосвідченості, але ж так буде не довіку... То невже Платон має рацію? Невже справді керівником треба народитися, а освіта, розум, досвід - ніщо?.. Безглуздя!.. Клятий Платон - хоча б підштовхнув, підказав, де вихід з цього пекельного становища!.. Але ні, ні, хай краще мовчить!

Однак Платон мовчав і так. Для інших він лишився таким, як і раніше, та й до Павла ставився з незмінною грубуватою ніжністю, але тепер уже тільки віч-на-віч. А в присутності сторонніх титулував Павлом Михайловичем, поступово і дуже обережно, щоб не впадало в око, усуваючи залишки панібратських інтонацій у цьому звертанні. А про Павлову роботу, про Павлові помилки й ляпсуси - ані слова. Мабуть, отам, у коридорі біля вестибюля, він збагнув значно більше, аніж здалося Павлові.

Якось у “годину пік” до Павлового кабінету зайшов професор Шевчук. Павло спаленів, підхопився, хотів витурити відвідувача, з яким щойно почав говорити, але Шевчук миролюбно махнув рукою.

- Прошу, прошу, провадьте прийом, у мене час є... - Він усміхнувся, моргнув по-змовницькому. - Я, власне, втік... Півдня воловодився з делегацією західних німців. Такі настирливі, такі нахабні... Одне слово, закінчуйте прийом, а я тим часом поцікавлюсь, що діється в світі.

Він умостився в куточку, затулився газетою.

“Перший екзамен... - тоскно думав собі Павло. - Провалюється ваш кандидат, професоре, тоне в калюжі!”

Як на те, відвідувачів напхалося по саму зав’язку, та й справи були якісь мізерні й марудні. Павло зі шкури пнувся, аби вирішувати їх швидко й чітко, а виходило ще гірше, аніж завжди, - тобто зовсім кепсько. А коли до кабінету розлюченою відьмою влетіла завідувачка лабораторії біосинтезу, він розгубився вкрай... Істеричні вигуки, погрози, обвинувачення... Дамочка не давала йому рота одкрити: яке він мав право віддати звільнену кімнату не їй, а сусідам?! Хіба він не знає, що її чоловік - заслужений полковник у відставці, людина безнадійно хвора, нервова?! Хіба він не знає, що її дочка ось-ось має вийти заміж; і тепер щастя бідолашної дівчини руйнується?! Хіба...

Павло ладен був провалитися крізь землю, аби не виступати перед Шевчуком у такому непривабливому вигляді. Йому було соромно за себе, за оцю істеричку, за весь відділ... Ну що подумає директор? Що подумає директор?!

Але його саме і виручив Шевчук. Він одклав газету, підійшов до столу.

- Тіно Марківно, пробачте, що втручаюсь. Накази про розподіл квартир підписую, власне, я. Коли у вас є заперечення - прошу зайти у вівторок, з другої до четвертої. А зараз... - Він поглянув на годинник. - Пробачте, прийомний час у Павла Михайловича скінчився.

Як сто баб пошептало істеричній дамочці! Вискочила, немов ошпарена!

А Шевчук усміхнувся, поляскав Павла по плечу:

- Бережіть нерви і власний час, Павле Михайловичу! Женіть отаких у три вирви! Знайте: якщо намагається взяти горлом - то не має ніяких підстав одержати по закону... - Він помовчав, підсунув стілець до столу, сів. - Я зайшов до вас тому, що згадав свої перші дні адміністрування... Захлинаєтесь у потоці справ, га?

Павло тільки зітхнув у відповідь.

- І в мене так було. Дурний був, намагався все робити сам, перевіряв кожен папірець перш ніж підписати: а чи не помилились? Чи не обдурюють? Не усвідомлював, що за таким папірцем стоїть людина, якій варто вірити, бо вона, ота людина, не менше за мене зацікавлена, щоб усе було гаразд... - Шевчук присунув до себе пухлу папку з документами, почав неквапно їх переглядати. - Ось цю заяву, Павле Михайловичу, я б передав у партбюро... Цю - в профком... А це... - Він гидливо зіжмакав густо списаний аркуш, кинув у кошик на сміття.

- Але ж скаржитимуться, Олексію Тихоновичу... - розгублено сказав Павло. - Адже завжди є невдоволені.

- А ви як гадали? - Шевчук підняв окуляри, потер пальцями втомлені очі. - Ось як допіру, скажімо: кімната одна, а претендентів - двоє. Один з них буде невдоволений, цього не уникнеш. Може, і скаржитиметься, і плакатиме, і брудом обливатиме... Терпіть!.. Ви - суддя, який виносить об’єктивну ухвалу, незважаючи на власні суб’єктивні почуття. Для вас, як для керівника, мають існувати лише два критерії: справедливість і державна доцільність. Але це, по суті, те саме... - Він усміхнувся, легенько потиснув Павлові руку, - Піду, бувайте! Мабуть, оті німці вже забралися геть... Справді, не міг витримати: один з них так цинічно натякнув про знайомство з Києвом у сорок другому, що в мене аж перевернулося все... Ат, та що там, - спогади!

Він пішов, а Павло довго сидів, обмірковуючи почуте.

Справедливість і державна доцільність... Але ж об’єктивний висновок має робити жива людина, з усіма її хибами й вадами, з суб’єктивними поглядами... Доручити б, скажімо, розподіл квартир Тіні Марківні,.. Чи віддала б вона оту жалюгідну кімнату багатодітному сусідові, чи приєднала б до своїх двох - великих і світлих?.. Навряд чи віддала б. “Своя сорочка до тіла ближча!”

Страшні оті пережитки в свідомості людини, і боротися з ними важко. Жива матерія розвивалась на Землі протягом мільярдів років, і стільки ж панував, дедалі зміцнюючись, закон немилосердного егоїзму. А людській цивілізації - двадцять тисяч літ. Менш як тисячу поколінь!... Тож чи дивно, що з прадавньої давнини, з безодні минулого, в людську психіку досі вдираються запрограмовані біологічним розвитком інстинкти тварини? Скорше треба дивуватися з того, як швидко тварина стала людиною!

Дзвонив телефон - Павло не брав трубки; в двері потикалась секретарка - сухо кидав: “Потім, я зайнятий!” Він зараз розв’язував щось набагато важливіше, аніж звичайне питання з гносеології. Видавалось, ніби йдеться про розкриття найпотаємніших законів самої сутності людини, її можливостей і обмежень.

Досі Павло майже автоматично повторював завчену в іпколі фразу, що дарвінівський закон боротьби за існування не діє в людському суспільстві. Хай так. Але чи не припускаються філософи й політики ще більшої помилки, абсолютно ігноруючи “тваринне” в людині? Це питання аж ніяк не абстрактне! “Людина людині - вовк!” - хіба ж не за цим лозунгом живе капіталістичний Захід?

“А у нас, у нас? - міркував він гарячково. - Адже коли спиратися на гіпотезу про вкарбовані в біологічну програму егоїстичні інстинкти, то слід зробити висновок, що виховання справжньої людини майбутнього розтягнеться на тисячоліття?”

Його спочатку розчавила ця думка. А потім він похопився: “Стривай, а що ж у цім страшного? Сьогоднішнє значною мірою обумовлює майбутнє, і наші безтурботні й щасливі нащадки мають бути вдячні нам, земним і грішним, що потом і кров’ю пробивали першу кривулясту стежинку крізь джунглі невідомого!”

Знову пригадалась Тіна Марківна. Посміхнувся: ні, він допіру хибно уявив її в ролі розподілювача квартир!.. Коли б вона була начальником відділу біоніки, то обов’язково віддала б оту омріяну кімнату тому, кому належить по праву. Віддала б, хоч подумки скреготіла б зубами і влаштовувала б удома істерику; віддала б, бо не змогла б вчинити інакше; бо не змогла б піти проти громадської думки; бо побоялась би показати, що вона - егоїстка! Так ось у чому справа!.. Може, це теж егоїзм - силоміць примушувати себе утримуватись від поганих вчинків тільки в ім’я гоноровитого бажання видаватися людям кращим, аніж є насправді. Однак і це вже - досягнення; і це вже дошкульний удар по біологічній програмі егоїзму. “Стривай!.. - сяйнула думка, - Ти все торочиш про біологічну програму як про абсолютну філософську категорію... Але ж вона, ота програма, певно, має і цілком матеріальне втілення?

В генах статевих клітин передбачено весь процес розвитку майбутнього організму, включно аж до формування безумовних рефлексів. Ніхто не навчає немовля ссати; ніхто не викладає пташкам курс гніздобудування... Це - запрограмовані біологічним розвитком інстинкти... Досить видалити певну ділянку в певній хромосомі зародка - і немовля не братиме материну грудь, пташка не зуміє побудувати гніздо... А якщо так...”

Павло відчув, як у нього запаморочилась голова. Ні, не хворобливо, не обтяжливо, а так, як це буває в горах, коли людина після важкого просування серед похмурого хаосу скель раптом виходить на майданчик край урвища. Неозора далина попереду - і прірва під ногами. І радісно, і моторошно...

Якщо справді егоїстичні інстинкти зашифровані амінокислотним кодом у хромосомах клітини, - значить, можна знайти якісь цілком реальні способи вилучити ці “шкідливі” ділянки і цим дощенту знищити схильність до егоїзму... Якісь там пілюлі - “антиегоїстин”, чи що. Дали щойно народженому, - або навіть ні: вагітній! - і зростатиме людина, що за своєю сутністю стоятиме на цілу голову вище за інших своїх сучасників...

Павло люто почухав і без того скуйовджену чуприну. Було щось надто грандіозне, надто фантастичне в намальованій уявою картині, а він вважав себе людиною розсудливою, навіть надміру тверезою.

А втім, чому - фантастичне? Все базується на фактах і доведено логічно. Та до того ж і припущення можливості безконфліктного, безегоїстичного світу не таке вже й утопічне. Згадати хоча б мурашок та бджіл. У них почуття егоїзму виключено повністю.

“Стривай, стривай! А це ж - ідея!..” - Павло схопився з місця, збуджено заходив по кабінету. Абсолютно теоретичні напочатку, його міркування дедалі дужче набували практичного змісту. Комахи не такі вже й миролюбні, зрештою; крім наполегливих “трудівників”, є в них і агресивні “воїни”, - усе залежить від того, як вигодовується зародок. Але ж коли так, то саме в їжі лялечок можна, певно, знайти “егоїстин” чи “антиегоїстин”, який, власне, й формує біологічну програму розвитку індивідуума...

- Так, так... - повторював він зосереджено. - Можна поставити такий дослід... Треба поставити такий дослід... - говорив він з наростаючим переконанням. - І не один, не сто, а тисячі, десятки тисяч!

І враз обпекла думка: стривай, хлопче! Що станеться, коли ти повністю підірвеш в людині бажання бути кращим за інших, зробити більше, аніж інші?.. Зникнуть стимули, замре поступ. Ти спричинишся до деградації людства!

Павло збентежено закліпав очима, потер долонею чоло. Про таку небезпеку він навіть не подумав.

РОЗДІЛ VII

Після того знаменного дня працювати стало легше: Павло зважив на пораду професора Шевчука берегти час і нерви. Прийом відвідувачів - з точністю до хвилини! - від такої до такої години; адміністративно-господарчі справи - тоді-то; наукові чи громадські - тоді. Він уже не панькався з відвідувачами, і якщо хто починав правити теревені - мовчки стукав нігтем по склу годинника або ж кидав сухо: “Прошу викласти на папері. Стисло. У мене обмаль часу!” Та й до папірців він ставився тепер не з шанобливим острахом, як у перші дні. Одержавши папку з документами, швидко сортував їх, надписуючи, що кому, - і негайно розсилав для виконання. Викидати до кошика наклепницькі заяви вже не доводилось після того, як він, виявивши одного анонімника, врізав йому сувору догану і вивісив анонімку поруч з тим наказом: заготовлені документи можна було вільно підписувати не читаючи, бо після кількох прочуханів за допущені похибки працівники відділу сто разів перевіряли написане, перш ніж поткнутися до грізного начальника.

Так, його починали боятися!.. В оті перші два тижні розгубленості Павло Дудник поступово набував слави людини метушливої, неврівноваженої, були й такі, що будували далекосяжні плани втертися до нього в довіру, аби пізніше крутити ним, як заманеться...

І раптом - отака разюча зміна!.. Всього лише за декаду новий начальник вліпив стільки доган, скільки їх не було за весь минулий рік; вигнав чотирьох працівників, - і насамперед свою легковажну, забудькувату секретарку та ледачу лаборантку, - а двом кандидатам наук ввічливо натякнув, що їм не завадило б подати заяви про звільнення за власним бажанням.

Власне кажучи, він мав усі підстави для такої жорстокості: його попередник, талановитий учений і чудова людина, останнім часом таки попустив віжки. І коли б новий начальник почав підтягувати їх поступово, мудро, - ніхто б не закинув йому ані слова. Однак Павло, як завжди, передав куті меду, крутонув надто різко, надто несподівано. І над відділом ніби нависла важка, чорна хмара.

Що гріха таїти: всі почали працювати набагато сумлінніше, ніхто не запізнювався, не прогулював. Немов за помахом чарівної палички, зникли незліченні “об’єктивні обставини”, на які так переконливо посилалися всі ледацюги ще кілька днів тому: враз стало вистачати і часу, і апаратури, і експериментального матеріалу. На площадці біля сходів тепер уже не товклися курці, а хихотливі дівчата не висіли годинами на телефонах. Попередження, догана, переведення на нижчу роботу, - не похихикаєш! Заперечувати чи благати помилування - марно: Дудник своїх наказів не скасовує. Та й добитися до нього в таких справах неможливо: його нова секретарка, підстаркувата дівиця в окулярах, яку враз охрестили Совою, з невблаганною логікою електронно-обчислювальної машини сама визначає, кого допустити до начальника, а кого - витурити з прийомної. На нього скаржились, але професор Шевчук з удаваною безпорадністю розводив руками: мовляв, не маю права скасувати наказ начальника відділу! А секретар партійної організації завжди ставав на бік Дудника, бо, слід віддати належне, той карав часом надто жорстоко, але тільки за справжню провину.

Так, відділ біоніки набув чіткості й дисциплінованості в роботі. Але водночас він утратив щось неповторне і конче потрібне великому дослідницькому закладові, - те, що об’єднує найрізноманітніших за характерами та поглядами людей у монолітний колектив: може, безпосередність відносин; може, залишки отієї галасливої студентської піднесеності, що підтримує вчених навіть у похилому віці; може, фанатичну любов до праці, завуальовану фрондерським зневажанням приписів та настанов.

Дисципліна - річ гарна; баляндрасити про футбол та про нові фасони суконь у робочий час - зле. Але ж переважна більшість оцих бородатих молодиків та розмальованих дівиць ніколи досі не молилася на розпорядок дня. Похопившись - “Ой, та у мене ж апаратура ввімкнена!” - мчали до лабораторій, працювали і після п’ятої, і після сьомої, аж доки знову не схоплювались: ой, треба бігти на побачення, чи в театр, чи на стадіон... чи хоча б повечеряти врешті-решт!.. Траплялося, що вони працювали й по дві зміни підряд: бувало, що й запізнювалися, заспавши після вечірок та танців. Чухали потилицю, винувато розводили руками... і бігли “на перекур”, бо треба ж дізнатись, який там прогноз на матч наших зі “Спартаком!” А потім знову працювали до півночі.

Зараз, коли запізнення на кілька хвилин кваліфікувалося чи не як злочин, майже всі демонстративно залишали інститут точно о п’ятій. В лабораторіях, коридорах, залах залягала гнітюча, не знана досі у відділі біоніки тиша. Павло відчував її всім своїм єством; вона муляла йому, як гвіздок у чоботі, була мовчазним докором, обвинуваченням у тому, що він знову припустився якоїсь помилки, не зважив на щось першорядно важливе... А може, помилки й не було? Так, за ним не пішли, - згадував він Платонів прогноз, - але ж - сто чортів! - підуть! Підуть мимохіть, на аркані! Він потягне їх особистим прикладом, непохитною цілеспрямованістю! Над кожною людиною завжди тяжіє інерція усталеного, всяка зміна сприймається неохоче, - отож треба зламати цей опір силою!

Може, коли б Павло мав більше часу на роздуми, то згодом усвідомив би хибність власної позиції. Але йому ніколи було вгору глянути. Давши лад марудним повсякденним справам, він тільки дістав змогу зануритись у справді важливе.

Під його керуванням було вісімнадцять лабораторій: від радіофізичної аж до лабораторії зоопсихології; він мусить щодня мати справу з інженерами й біологами, фізиками й економістами, - і не так собі, але миттєво орієнтуватись, що таке “епюр”, скажімо, та чи варто замовляти ще один “гамма-лічильник”, орієнтуватись, щоб допомогти, підказати, а може, навіть нагримати за розбазарювання державних коштів чи за хибність висунутої наукової гіпотези. Загальними фразами не відбудешся, потрібна величезна ерудиція з найрізноманітніших знань, і тут уже нічого не вдієш, бо така вона й є, оця біоніка, покликана досліджувати невідоме на стиках різних наук. А що знав він, хімік-органік вузького профілю? Та йому раніше не доводилося навіть бувати в усіх отих лабораторіях, які нині потрапили під його руку, а в обличчя він і досі розрізняв хіба десятків зо три своїх працівників.

Часом Павла поймав справжній розпач: вимоги, поставлені перед самим собою, значно перевищували потенціальні можливості людини. Понад місяць він забуває про сон та їжу, не відвідує кіно, не читає газет і взагалі зрікся права на спочинок, а не виконав і десятої частки запланованого. Десь там Оля Правдик експериментує з колишнім “королем шахраїв” - нема коли зазирнути бодай на хвилинку; на мертвій точці застряла робота над “штучним м’язом”, бо до своєї лабораторії, де тепер порядкує (а точніше - байдикує) Ангеліна, він забігає тільки, аби поцілувати наречену; не випадає навіть детальніше обміркувати оту химерну, як тепер видається, і все ж привабливу ідею про “антиегоїстин”... Де його взяти, отой клятий час; як розтягнути добу, щоб встигнути зробити бодай удвічі більше? І як встигають інші кінець кінцем?

І все ж зусилля не минали марно. Хай ще в загальних рисах, але Павло вже починав розуміти сутність і призначення відділу біоніки Інституту актуальних проблем.

Власне, біоніка тільки називалась новою наукою, а насправді була древня, як світ. Мабуть, ще й жодна думка не поворухнулась під товстелезним черепком нашого волохатого пращура, а він уже підсвідомо прагнув до копіювання баченого. Нема пазурів та ікол, як у ведмедя, - то хапайся за гострий уламок кременю; ніде сховатися від холоду та негоди - копай печерку, як берегові щури; застукала повінь на низині - лізь слідом за звірятами на викручене ураганом дерево, - хіба не човен?.. Учень виявився здібний: від примітивного копіювання він незабаром, (через півмільйона літ - дрібниця!) перейшов і до “творчого переосмислення” - насадив крем’яне “ікло” на дерев’яне держално, - а відтоді вже й почав дерзати! Йому заманулося озброїтися краще за гадюку, плавати краще за рибу, літати вище за пташку...

Ну, що ж: сказано - зроблено!.. Не минуло й ста тисяч літ, а на світ Божий з’явилася співуча стріла з отруйним наконечником, по гладіні озер та рік засновигали прудкі човни, крізь джунглі пролягли перші дороги... Ще скількись там часу - і ось уже Дедал з Ікаром майструють крила, схожі на пташині, щоб піднятись на них у блакить... і впасти звідти каменем. Ще скількись - і створено проект першого підводного човна - достеменну копію черепахи...

Але проекти так і лишались проектами: навіть “творче” копіювання не давало бажаних наслідків, - більше того, гальмувало поступ науки і техніки. Не аналог легких і компактних м’язів став головним джерелом енергії, а важелезні, неоковирні парові машини; не шарнірні “ногоходи” почали носити людей по Землі, а неіснуючі в тваринному світі колеса; не крила Ікара підняли перших хоробрих у небо, а незнані в природі повітряні кулі. На сцену історії виступили нові дійові особи: пара, електрика, атомна енергія. Вони зіграли свої ролі так блискуче, що колишні примадонни та прем’єри враз одсунулися на задній план, перетворилися на безголосих статистів... Орел бачить мишу з висоти п’яти кілометрів? Ну, то й що з того? Зате ми за допомогою телескопів зазираємо аж у інші галактики, за мільярди світлових років від Землі!.. Кашалот вільно пірнає на кілометрову глибінь і тримається під водою понад годину?.. Подумаєш, яка дивина! Ми батискафом досягли дна найглибшої в світі Маріанської западини!.. Тварини за сотні кілометрів знаходять воду в незнайомій пустелі? Та зате люди вже побували на Місяці!

Людина надто запишалася зі своїх досягнень, бо... бо підсвідомо розуміла своє невігластво, своє незнання якихось надто важливих - і надто складних - законів природи.

Чому пацюки втікають з корабля, що має потонути? Чому виють пси так тоскно й тривожно напередодні якогось великого лиха? Чому “потилицею” відчуваєш на собі чийсь допитливий погляд? Чому?..

Махнути байдуже рукою, кинути зневажливо: “Забобони!” - найлегше. Отак і відмахувались. Але ж факти - як оси: махни на них рукою, то й ради не даси!.. Заперечувати можеш скільки завгодно, але поясни, любенький, а яким чином пташка знаходить шлях додому на відстані тисяч кілометрів? А чому ящірки панічно тікають з нір задовго перед щонайслабкішим підземним поштовхом? А як орієнтується у цілковитій темряві кажан?

Мабуть, саме з вивчення таємниці кажана й почалася нинішня біоніка як справжня наука. Перед другою світовою війною кілька допитливих зацікавились: а справді, яким незбагненним чином кажан, навіть в абсолютно темному приміщенні, сновигає поміж численних дротинок з дзвіночками, не зачіпаючи жодної з них?

Заліпили очі бідолашному звіряткові - літає! Заткнули йому вуха - одразу ж наткнулося на перепону, впало.

То, може, кажан чує нечутне? Може, й справді казковим “малиновим дзвоном” бринять оті дзвоники на дротинках, навіть якщо їх не торкаєш?

Поставили надчутливу апаратуру та й отетеріли. Так, у кімнаті було повно звуків... але випромінював їх сам кажан!..

“Пі... пі... пі...” - повискував він під час польоту так тоненько, що й не чути, - і прислухався до відлуння. Короткий час між звуком і луною - отже, перепона чи їжа близько!

Природа ще раз ткнула людину носом у створене: досліджуй, вчись!

І народився “сонар” - ультразвуковий локатор, здатний виявити підводний човен за кілька сот метрів чи приховану ваду в металевій брилі за кілька дециметрів. А тим часом посипалися такі відкриття, хоч за голову хапайся: змії помічають підвищення температури на одну десятитисячну частку градуса, - чутливіші за найпершокласніший лабораторний термометр! Рибка мормірус озброєна найсправжнісіньким радіолокатором, - спробуй-но створити отакий компактний і економічний пристрій, навіть маючи в своєму розпорядженні всю науку й техніку космічної ери! Коник-цвіркунець помічає зрушення грунту на відстань діаметра атома! Тут уже не тільки практик, а й теоретик розгубиться: яким чином? За допомогою яких неймовірних органів почуттів?! А по-справжньому розумні тварини? Минувся час, коли філософи, багатозначно киваючи на цілком правильне, слушне, як для людського суспільства, Енгельсове “праця створила людину”, заперечували в принципі можливість високого інтелекту у тварин, бо вони, бач, не працюють. А виявилось, що на другому місці після “царя природи” на Землі стоять не слони, не собаки і навіть не жалюгідні блазні-мавпи, а вільні мешканці моря - дельфіни!

Коли Павло Дудник ознайомився з тематикою досліджень лабораторій відділу, йому стало соромно за себе. Ще місяць тому, заступаючи на посаду начальника, він бундючно вихвалявся “штучним м’язом”, пророкуючи йому чільне місце в дослідженні всього колективу вчених. Яка самозакоханість! У кожній з вісімнадцяти лабораторій працюють над такими проблемами, що, коли дізнаєшся про них уперше, - подих перехоплює!.. Хоча б і ота істеричка Тіна Марківна. Досліджує біосинтез харчових продуктів. Це тобі не “штучний м’яз”, а можливо, порятунок майбутнього людства Землі!

Було трішки заздрісно і трішки сумно. Не хотілося розлучатися з мрією про спеціальну лабораторію “штучних м’язів”. Звичайно, як начальник відділу біоніки, він таку лабораторію міг би створити. Але... але не може. Не має права витрачати державні кошти на... другорядне.

Чудно: коли б не заступив на посаду начальника відділу, то зараз, мабуть, уже наполягав би: створіть нову лабораторію, створіть!.. Ображався б, що не розуміють. Може, навіть скаржився б у міністерство, в ЦК, - коли йдеться про роботу, він забуває про нерішучість!

А тепер - “своя рука - владика!”... і не піднімається ота рука.

Знову пригадалася Тіна Марківна та історія з кімнаткою. (“Далася взнаки, хай їй біс”). Ось тобі, друже, й ілюстрація до твого твердження про егоїстичне в людині. Адже ти - визнай! - таки чималий егоїст! Тож створи нову лабораторію, створи! Накажи Тіні Марківні досліджувати не біосинтез, а синтез кремній-органічних сполук, - вона скориться, бо хоч і галаслива, та полохлива. Загнуздай Платона - працюватиме як віл. Позабирай з усіх лабораторій найталановитіших, найдерзновенніших. Через рік ти одержиш справжній “штучний м’яз”, через два-три - титул академіка, Ленінську премію... Ну, чого ж - боїшся? Щоб не спіймали на гарячому?.. Ні, можна буде обережненько, дипломатично, з гучними патріотичними фразами... Зважуйся, миршавий інтелігенте! Хапай щастя за горло, видирай зубами!

Він глузував з себе, глузував жорстоко, помщаючись самому собі за оте варте огиди дрібненьке й жалюгідне, що часом проривалося з глибини підсвідомості, принижувало й розчавлювало, доводило до розпачу своєю непідлеглістю. Тепер Павло знав: не піде він проти власного сумління, не зробить того, що пізніше гризтиме душу. І не тому, що хтось дізнається про його нечесність, а тільки для того, щоб з дитячою наївністю відсвяткувати перемогу над власним егоїзмом.

РОЗДІЛ VIII

- Добривечір, Олю!

Вона здригнулася, поквапно згорнула товстий зошит у чорних палітурках, сказала радісно:

- Здрастуйте, Павле Михайловичу!.. Нарешті!

- Так, Олю, завинив я перед вами... - Павло сів, розвів руками. - Та перед ким я не завинив, запитайте! Не вийде, мабуть, з мене начальника: нічого не встигаю зробити.

- Та що це ви кажете? - гаряче обурилась Оля. - Ви так прибрали до рук відділ, що...

- Отож-бо й воно... -сказав він сумно. - Прибрав... І після п’ятої в лабораторіях - нікого. Законно, звичайно. Але ж було не так...

- А я ж..? - чи то запитала, чи ствердила дівчина.

- Ну, ви... - Він зустрівся з нею поглядом, одвів очі. Чи знову насувається отой страхітливий стан “ясновидіння”? Він читає її думки, розуміє її прагнення, бажання. Мабуть, справді перевтома: недарма ж сьогодні цілий день раз по раз наповзало роздратування проти всіх і всього.

- Хочете чаю, Павле Михайловичу? У мене тут і чайник, і... А може, не вечеряли? То почастую: є ковбаса.

- Не голодний, Олю... А чаю справді вип’ю. Дуже міцного. Мені ще працювати та працювати.

Дівчина метнулася до шафи, видобула електричний чайник, хліб. Лаштуючи невибагливу вечерю, говорила напівжартома:

- Бити вас треба, Павле Михайловичу, - та нікому! Узяли б мене секретаркою замість Сови, то я б...

- Замість сови? - здивувався Павло. - А що це за птиця?

- Так вашу секретарку прозвали... Хіба не схожа?

- Гм... таки схожа! - засміявся він щиро. - А пішли б?

- Атож!

- А аспірантура?

- А я - за сумісництвом. Ви не зважайте, що я маленька, я - жилава. Витримаю! Зате вас урятувала б від голодної смерті... Наказувала б - як сама захотіла! - Вона хутенько застелила стіл чистим аркушем паперу, поклала нарізану ковбасу, огірок, хліб. - Ану - перша спроба: наказую з’їсти все до крихти!

- Згляньтесь! - склав долоні Павло. - Хай хоч половину!

- Ну, гаразд, - награно зітхнула Оля. - Простятаю руку дружньої допомоги... - Вона потяглася по хліб і раптом пирснула зо сміху. - Павле Михайловичу, любий, не ображайтесь на мої витівки. Просто в мене зараз телячий настрій... Їжте, прошу!

Павло їв і думав про те, як легко й невимушено він почувається з Олею. Навіть самому не віриться, що так недавно уникав її погляду, бентежився. Зараз - ані краплиночки скованості. Ось він цілком щиро поскаржився на своє невміння керувати і міг би, мабуть, душу розкрити, - зрозуміла б. Може, це тому, що вона кохає? Чи тому, що він знає про це почуття, отож і не силкується видаватися привабливішим і розумнішим?.. З Ангеліною почуваєш себе інакше. Все аж вирує в грудях, кортить встругнути навіть щось нерозсудливе й химене, аби тільки привернути її увагу, викликати усмішку на устах... По-дурному, звісно. Але таке воно, мабуть, і буває, оте кохання.

Очі мимохіть фіксували, порівнювали. Оля - невисока, кругловида. Аж ніяк не красуня. Звичайна дівчина, на яких не пасуть очима принадні молодики. Поруч такої можна просидіти на лаві в парку весь вечір - і не помітиш. А не помітити Ангеліну - неможливо. Високі пружні груди, які вона вміло експонує в критичних межах (“куди вже більше?”) сучасної моди. Круті стегна, обліплені куцою (“мода!”) спідничиною. Виточені ніжки тенісистки. Обережно підмальовані примхливі губи... Теж не красуня, але - ефектна!.. А Оля...

Він крадькома поглянув на її приношені босоніжки (без задника, називаються “ні кроку назад!”), на невибагливу сукенку. Вона перехопила його погляд, зашарілась.

- Олю, чому ви... - і затнувся. Ну, звісно ж чому: аспірантської стипендії ледве вистачає зводити кінці з кінцями. - Чому ви сидите отут вечорами, чому не розважаєтесь, не танцюєте? Адже літа минають?

Вона могла б одбутися жартом: вчуся, мовляв, у начальника.

Але ні, зітхнула сумовито:

- Не тягне, Павле Михайловичу. Щиро кажу - не тягне. Занурилася б у роботу та й не виходила б з лабораторії...

- Так... - Язик не повертається вимовити якусь із тих банальних фраз, котрими люди приховують небажання торкнутися чогось пекучого.

Навіщо слова? Все зараз зрозуміло без слів - і йому, та і їй. Павлові з нею хороше й приємно, але це - не кохання, це - почуття вдячності за кохання, за теплоту й щирість.

Вони дивились одне одному в очі, вже не соромлячись, не бентежачись, наче й справді провадили сумний і щирий діалог.

...І як різко, як небажано пролунав для обох ущипливий голос Ангеліни Тарновської:

- А, то он де ви, Павле Михайловичу! Я оббігала всі лабораторії. Спеціально примчала на таксі з дому: директор подзвонив мені, що вас ніде не можуть знайти. Прошу, негайно йдіть до нього.

Обкрутнулась та й пішла. Павло гукнув до неї - не озирнулась.

- Так... - Він постояв, потер долонею чоло. Простягнув руку. - На добраніч, Олю! Дякую... і пробачте!

- На добраніч, Павле Михайловичу! - зітхнула, хитнула головою: мовляв, розумію все.

Він у відповідь знизав плечима: а що вдієш?!

- Так от, Павле Михайловичу, я завтра вранці вилітаю до Москви. Там на мене чекає ціла купа дуже важливих справ. А серед них і така, що стосується безпосередньо вас...

Павло зиркнув на Шевчука занепокоєно, намагаючись вгадати, про що йтиме мова. Такий пізній виклик, такий вступ... Що сталося? Якась неприємність?.. Оте міфічне “передчуття” мовчить; хоч ріж, не спадає на думку, що саме турбує директора.

- Дали мені, Павле Михайловичу, доброго прочухана. До-обрячого. І насамперед - за ваш відділ.

- Олексію Тихоновичу... - Павло почервонів, потім зблід. - Та я ж...

- Друже мій, - невесело розсміявся Шевчук, - не за вас мені всипали, і не за півтора оці останні місяця. Відстаємо ми, Павле Михайловичу. Коли мене познайомили з деякими даними - я за голову схопився. Бачите, мабуть, і я, слідом за іншими, досі не поборов дещо легковажного ставлення до біоніки. Мовляв, цікава штука, але... - Шевчук помовчав, вибив дріб пальцями по столу. - Одне слово, Павле Михайловичу, нам дають велику дотацію. Головним чином, вашому відділу. Прошу, обміркуйте, які теми висунути за найактуальніші, - я буду наполягати на поширенні відповідних лабораторій, аж до перетворення їх на підвідділи. Підготуйте заявку на нове обладнання та устаткування. Просіть людей. Тільки все - в розумних межах, щоб не урвати з інших, не менш важливих галузей, - з гравітоніки, наприклад. Нам з вами, Павле Михайловичу, зараз довірили вирішувати справу державного масштабу. І помилитися ми не маємо права.

Тривожно й солодко стиснулося серце у Павла. “Справа державного масштабу” - це тобі не хазяйнування у крихітній лабораторії чи навіть у великому відділі. Хай ніхто в світі не знає, - а може, ніколи й не дізнається, - що саме ти визначатимеш напрямок розвитку однієї з найважливіших галузей науки... Але яке чарівне сп’яніння проймає від самої думки, що це - ти; що ти знаєш, умієш, зробиш більше і краще, аніж хтось інший у цілому світі!.. Теж егоїзм? Так, мабуть, теж. Але ж якийсь інший егоїзм, не в ім’я матеріальних благ і слави, а задля внутрішнього самоствердження, самовозвеличення... Ніхто й не знатиме. Ніхто!.. “То, може, це вже не егоїзм, а якесь інше, ще не назване, по-справжньому людське, хороше прагнення?.. Не знаю, не знаю, ніколи обмірковувати; краще запитай себе ще раз, чи вартий ти довіри, чи впораєшся?.. Платон, мабуть, упорався б... Але ти захопив його місце... Незаконно... Підступно...”

Павло схаменувся, мерзлякувато пересмикнув плечима.

- Олексію Тихоновичу, не можу я... - сказав він сумно. - Не маю права взяти на себе таке відповідальне завдання. Звільніть мене, прошу. Це не дуже складно, бо я ще “в. о.”.

- Ні, Павле Михайловичу, ви вже “о”. Вас затверджено на посаді начальника відділу. Відступати - пізно.

- Але ж, професоре, я за ці півтора місяця накоїв стільки помилок, що...

- Так, дров нарубали ви чимало! Я часом аж смикався підказати вам, переінакшити по-своєму. А потім стримував себе: ні, не слід. Хто ґулю не набив - не навчиться ходити.

- Олексію Тихоновичу, про яку ґулю мова? Увесь у синцях, живого місця немає!

- Знаю, Павле Михайловичу, все знаю. Мабуть, ви нарікали: запхнули, мовляв, у начальницьке крісло, та й поховалися в кущі: ні тобі щирого слова, ні тобі розумної поради... А насправді з вас очей не спускали, як з дитини, що вперше зіп’ялася на ніжки. Платон Кіндратович щодня... - Шевчук глянув на Павла і зрозумів, що ляпнув зайве: той болісно скривився, почервонів. - Одне слово, все гаразд, Павле Михайловичу... Отож на цьому ми з вами попрощаємось, а ви, прошу, терміново викладіть усі ваші міркування та й надішліть мені до Москви, на академію, хоча б через тиждень. Буде вчасно.

- Гаразд. На все добре, Олексію Тихоновичу!

Сумний і пригнічений брів Павло вулицями Києва, не помічаючи нікого й нічого. Фраза, що вирвалася у Шевчука, наполохала радісну піднесеність, погасила спалах енергії. Досі він не без внутрішнього самозадоволення вважав, що робить свої перші кроки самотужки, без нічиєї підтримки... А виходить, - самостійність його була тільки уявна, - самостійність пуцьвірінка, який вчепився у мамин кошик і гадає, що несе тягар.

“Платон Кіндратович щодня...” Шкода, що Шевчук не докінчив. Щодня доповідав про помилки “в. о. начальника”?.. Тьху, яка гидота лізе в голову!.. Звичайно ж, щодня непокоївся, радився, як допомогти, що підказати. Але навіщо ця принизлива благодійність? Ну, навіщо? Адже сам казав: упорався б з відділом краще за тебе. От і чекай, доки Павло Дудник провалиться, якщо не бажаєш заявити про його непридатність уголос. Треба бути послідовним! Послідовним!

Павло намагався викликати в собі злість проти Платона, але вона не з’являлась. Зате не зникало і терпке незадоволення самим собою. Подумалось: а що, коли б довелося опинитися на Платоновому місці, - не рік, не два тому; не тоді, коли схилявся перед ним, а зараз, коли прокинулось самолюбство? Чи зламав би себе? Чи став би сприяти тому, хто посів твоє місце і тримається на ньому дуже непевно?.. Ні. Мабуть, ні. В кращому разі, зберігав би нейтралітет ображеного. На підлість, звичайно, не пішов би.

Він труснув головою, потер долонею чоло. Кляті думки, коли б навчитися вмикати і вимикати їх за власним бажанням! Заїдять украй!

Згадав про Ангеліну, - підсвідомо, може, тому, що машинально зупинився на розі Пушкінської, саме там, де завжди прощався з нею після прогулянок містом. Смішно: досі не був у неї на квартирі! Теж мені - наречений! А ще заявив: скасовую “закон № 1”!

Наповзало роздратування, чи не вперше за весь час знайомства з Ангеліною: якесь воно не таке, оте їхнє кохання! Надто розсудливе, надто прозаїчне. Або навіть “ділове”, чи що... Зайти - не можна, щоб сусіди не плескали язиками; додому - об одинадцятій вечора, бо мама турбуватиметься; гайнути удвох до Криму - невільно: адже вони ще офіційно не заручені. І, головне, все подається у такій м’якій, переконливій формі, що заперечувати чи обурюватись неможливо.

Спалахнуло бажання зруйнувати отакий стиль відносин, переінакшити все - раз і назавжди. Так, як це зробив би на його місці Платон.

Глянув на годинник. Десята. Пізно... Ну, то й добре, що пізно. Ламати, так ламати!

Коли б Павло в цю мить подивився на себе збоку, він, мабуть, не стримав би іронії. Отелло!.. Ні, більше: розлючений Зевс, що замахнувся блискавицею, аби покарати непокірних! Погляньте, погляньте, які насуплені брови! Яка рішучість написана на благородному носатому обличчі! Які рвучкі рухи!

Він зупинився на площадці третього поверху перед дверима Ліниної квартири. Одсапався. Натиснув на кнопку дзвінка.

Двері одразу ж відчинились. За ними стояв сутулий немолодий мужчина в заяложеному жіночому фартусі на грудях і з мокрою ганчіркою в руках.

- Вам кого, товаришу? - Він занепокоєно глянув поверх окулярів, придивився пильніше. - Чи... може, Павло Михайлович?

- Так... -У Павла де й поділась рішучість. -Пробачте, що пізно... Термінова справа до Ангеліни Петрівни... Робота, знаєте.

- Прошу, прошу! - Батько Ангеліни заметушився, хутенько запхнув ганчірку кудись у куток, витер руки. - Пробачте, що я в такому вигляді. Знаєте, був вільний час, то я й вирішив помити підлогу... Давно хотів з вами познайомитись... Та ви проходьте до вітальні!.. Софочко! Ангелінко! До нас - гість! Зустрічайте!

На його заклик із сусідньої кімнати неквапно випливла моложава дама років під п’ятдесят, - бездоганно зачесана, з манікюром на пещених пальцях, у вишуканому халаті.

- Боже, кого я бачу? - сплеснула вона руками. - Павле Михайловичу, дорогий!.. Я вже голову Ангеліні прогризла!.. Ангеліно, та де ти там?

Ангеліна вже стояла за її спиною і, мовчки посміхаючись, докірливо хитала головою: ну, чого, мовляв, розгубився, дурнику?! Сміливіше! Веселіше!

- Здрастуйте, Софіє Андріївно. Я - на хвилинку. Справа в тому, що...

- Ніяких справ! - засміялась вона дружньо. - Мені Ангеліна розповідала, що ви віддаєте справам три чверті доби. А сьогоднішній вечір віддасте нам. Ангеліно, запрошуй Павла Михайловича до вітальні! А ти, таточку, - моргнула до чоловіка, -пошукай, чи не сховалася десь пляшечка мускату.

Не минуло й п’яти хвилин, а на столі - як з-під землі вродилося: і випити, і закусити. Скатертина й серветки - сніжно-білі; срібло й кришталь - аж випромінюють сяйво; вино - коштовне; закуски - витончені. Уся обстановка в кімнаті - хоч і дещо несучасна, проте вишукана й зручна. Це була саме та елегантна простота, за якою криються неабиякі витрати і коштів, і енергії господарів.

Павло поступово відходив. Зникала збентеженість, розвіювались рештки суперечливого, хаотичного настрою, який штовхнув його на “одчайдушний” (“Дурнику, дурнику!”) вчинок: подолати нерішучість.

Йому подобались і квартира, і Ангелінині батько та мати. (“Тесть і теща! Кумедія!”). Імпонувала їхня ненастирливість, тактовність: трошки поїли-випили, а потім сама Софія Андріївна нагадала про “справи”, запропонувала піти до Ангеліни, - мовляв, там ніхто не заважатиме.

А коли Ангеліна одчинила перед ним двері своєї кімнати, він застиг на порозі, приємно вражений.

Стиль - “модерн”: тонконогі поліровані меблі, інтимний торшер біля зручної канапи, кілька гравюр та вазончиків з повзучими епіфітами на стінах - і все. Світла, прозора вишуканість!.. Але не це головне, не це! На кокетливому письмовому столі - великий портрет Павла Михайловича Дудника!.. Так ось чому його одразу ж упізнали!

Тепла хвиля ніжності сколихнулася в душі. Він обережно притягнув до себе Ангеліну, поцілував. Кивнув на портрет:

- Дякую!.. Де взяла?

- Украла! - сказала вона з жартівливим викликом. - Украла з твоєї шухляди, віддала побільшити!.. А що? Ти ж не догадався подарувати?

- Дякую! - повторив він, ще раз обводячи поглядом кімнату. - Хороше в тебе! Витончений комфорт сучасної доби.

- Ти навіть не підозрюєш, скільки коштує мені оця витонченість! - засміялась вона і показала на череп’яний глечик з квітами. - Чи знаєш ти, що японки спеціально вивчають курс, як складати букет з трьох - розумієш: з трьох! - квіток!.. Ну, сідай, володарю. А я - ляжу. Люблю отак скрутитися, як кішечка... Можна?

Павло з посмішкою кивнув головою. Сів. Ангеліна лягла на канапу. Елегантний халатик розстебнувся, відкрив смагляво-ніжне, пружне стегно. Ангеліна перехопила погляд, вдала, ніби хоче закрити ногу, але тільки зиркнула лукаво... і рішуче вмостилася за лікті.

- Ну, володарю, розповідай мені щось хороше-хороше! Щоб я з тобою полинула думкою в чудесний світ здійсненних мрій!

Він був трішки напідпитку, - радісно збуджений, піднесений. Його кликало її молоде, повне снаги тіло, - кликало тим нестямним торжествуючим зойком, який не почути - неможливо.

І він подумав: а навіщо зволікати? Навіщо чекати якихось календарних дат, якихось юридичних обгрунтувань взаємній непогамовній жадобі? Лишитися зараз тут, лишитися назавжди... Реєстрація шлюбу, весілля - все це другорядне, за цим не стане. А от чи повториться ще колись отакий стан невимовного щастя?!

Павло сів поруч Ангеліни, поклав руку на її стегно. Вона не одсунулась, не спробувала змінити позу. Тільки легенький дрож перебіг її м’язами та “гусячою шкірою” зашерхли ноги.

Ані слова, ані звуку... Говорили очі: Павло думкою благав, доводив, наказував. Ангеліна ж лежала серйозна, задумлива. Потім промовила стиха:

- Ні, Павлику, зараз ще не можна... Вже скоро. Ось ти одержиш ізольовану квартиру, я прийду до тебе... - Вона кинула на нього стурбований погляд, заплющила очі, одвернула голову. Хапливо розстебнула горішній ґудзик халата. - Коли хочеш - поцілуй. Мене ще ніхто не цілував у груди. Кажуть, це дуже приємно. Я хочу, щоб тобі було приємно...

Її груди були неймовірно прекрасні. Пружні і водночас податливі; ніби виточені з рожевого мармуру - груди молодої дівчини в час її найвищого розквіту.

І Павло збагнув у цю мить, чому люди в ім’я кохання йдуть на вбивство і на самогубство, на злочин і на героїзм. І найсвітліше людське, і найтемніше тваринне, злившись воєдино, вдерлися в мозок, витіснили з нього все інше, штовхнули до оцієї, найпривабливішої в світі.

Він гарячково обціловував її, руки хапливо зривали все, що заважало торкнутися трепетного тіла, а вона тільки шепотіла злякано:

- Годі!.. Ну, годі, Павлику! - Потім враз в’юнко викрутилася, стала перед дзеркалом, поправляючи зачіску. Сказала розсудливо: - От бачиш, я таки мала рацію, що забороняла тобі заходити до мене!

Павло промовчав. Збудження згасло; власна поведінка почала видаватись гидкою, дурною. За оці кілька останніх секунд між ним і Ангеліною ніби виросла якась стіна відчуження.

- Не засмучуйся, любий! - Ангеліна сіла йому на коліна, обхопила руками його шию. - Я хочу, щоб це було для тебе справжнім святом на все життя. Мені - що? Для мене це, мабуть, буде тільки неприємно й боляче. Але така вже жіноча доля... Не ображайся, Павлику! Краще скажи, що то за терміновий виклик до Шевчука? Щось важливе?

Він розповідав, - машинально, не реагуючи на її репліки та поради, - а в голові снувалося, що, коли б на місці Ангеліни зараз була Оля - сталося б усе по-іншому. І не було б оцього дурного стану винуватості без провини.

Олю не стримали б ніякі умовності: любов - так любов, почуття - так почуття!

- Ну, гаразд, Ліно... - Він поглянув на годинник. - Пізно вже, час додому!

- На добраніч, мій любий!

У вітальні світло не горіло, не пробивався і жоден промінчик крізь скляні двері спальні старих.

“Сплять предки! - подумав з їдким сарказмом Павло. - Прощавайте! Не скоро, мабуть, зазирну вдруге. Аж коли... аж коли одержу ізольовану квартиру!”

Але Павло помилився: “предок” не спав. Він сидів у куточку передпокою над креслярським столом, - згорблений, сутулуватий, і щось обчислював на логарифмічній лінійці. Побачивши Павла, підхопився:

- Уже йдете?.. Заходьте, прошу, заходьте!.. А я вирішив попрацювати. Старіюсь, знаєте, - безсоння... - Він перехопив осудливий погляд Павла, знітився. - Люблю отак притулитися десь у тісному куточку... Ну, та ще дурна звичка курити. Ви - молодець, не курите.

- На все добре, Петре Семеновичу, піду! - Павло зі щирим співчуттям потиснув руку цій перевтомленій, аж ніяк не волячого здоров’я людині і подумав з жахом: “Невже я можу стати таким?!”

Яким саме - думати не хотілось.

РОЗДІЛ IX

- Павле Михайловичу, до вас настійливо добивається аспірантка Правдик! - Секретарка аж пашіла холодним вогнем. - Я їй тричі сказала, що ви навіть не пішли обідати, бо готуєте термінові документи для Олексія Тихоновича, але вона...

Павло підняв голову, кліпнув очима. Всміхнувся мимохіть: Паола справді скидається на похмуру, поважну сову!

- Пропустіть, Паоло Дмитрівно. І пропускайте завжди позачергово: аспірантка Правдик провадить важливі для мене дослідження. (“Обгрунтував! Боїшся сказати, що тобі просто приємно бачити Олю? Паолу не обдуриш!”)

- Буде виконано... - Секретарка ображено підібгала губи, пішла.

А через хвилинку в кабінет прослизнула Оля. Обережненько причинила двері, пирснула сміхом, але зразу ж приклала палець до вуст.

- Тс-с-с! Почує!

- Сердита? - співчутливо запитав Павло.

- Жах!.. Добридень, Павле Михайловичу!

Він мовчки дивився на неї, приємно вражений: Оля дивно змінилася, стала навіть приваблива... Стривай, та в неї ж усе нове: пишна зачіска, вишуканий костюмчик, красиві босоніжки... Ну й жінки! Яка в них інтуїція, як безпомилково вони витлумачують кожен погляд!.. І все ж імпонує, що Оля вдягнулась отак тільки для нього... (“А може, для когось іншого?”)

- Олю, вам дуже личать оця зачіска, оцей костюм...

- А босоніжки? - перебила вона ревниво.

- І босоніжки.

- Х-ху, аж полегшило! Оббігала за ними весь Київ, купила аж у Дарниці. Але й справді - хороші... - Вона виставила ногу на каблук, помилувалась.

- Тільки тепер і стало видно, що у вас красиві ноги.

- Красиві? - перепитала вона розгублено, потім усміхнулась. - Люблю, коли мене хвалять! Дуже люблю! Тільки... - Вона розвела руками, зітхнула щиро. - Тільки чомусь це буває надзвичайно рідко!.. Але до вас я прийшла зовсім не тому, що... правильніше, не зовсім “тому, що”, - адже я страшенно честолюбна!.. Я до вас у справах, Павле Михайловичу. Негайно ходімте зі мною!

- Куди “ходімте”, Олю?! - протягнув він докірливо. - Вгору ніколи глянути!

- Благаю вас, Павле Михайловичу! П’ять хвилин! Тільки не запитуйте, прошу, що та куди. Самі все зрозумієте.

Павло поглянув на годинник, похитав головою.

- Ну, гаразд. Але й справді - на п’ять хвилин.

Оля повела його до виходу з інституту, потім ліворуч, у садок. Він побачив ще здалеку: довкола однієї лави з’юрмилися люди, головним чином молодь. Вони так чимось зацікавлені, що й не помічають нічого круг себе.

Павло підійшов ближче, прислухався. З центра півкола долинав хриплуватий голос “водошукача”:

- ...А на роду тобі написано, щоб вискочила ти, моя любонько, заміж рано-раненько... та не за того, кого слід!

- Марійко, як у око вліпив! - зойкнула якась дівчина.

Але на неї зацитькали.

- Так, так, - вів далі “водошукач”. - А незабаром вийдеш заміж удруге. Тільки гляди: загнуздає тебе твій чоловіченько, будеш ти, як шовкова!

Тут уже всі зареготали. Почулися вигуки:

- Марійко, не піддавайся!

- Генко, бери, прогноз за основу!

- Бідолашна Марійка! Та я б за такого зроду не вийшла! Щоб ото він мене загнуздував?! Краще я його запряжу!

- Овва! Супоня лусне!

- А я - капронову. Або міопластову! І раптом хтось шепнув злякано:

- Братці, - Грак!

Враз стало зловісно тихо. Хутко озирались і, побачивши Павла, збентежено опускали очі. А він відчував, як гаряча хвиля повзе йому од шиї - все вище й вище...

Грак... То он як, виходить, його прозвали! Що ж - не заперечиш, влучно. Чорний, носатий, похмурий... Грак і Сова. До пари. “Пташине царство”.

Пауза була коротка; її обтяжливість відчули всі, отож і заговорили з усіх боків:

- Павле Михайловичу, чудеса! Вгадування минулого, прогнози на майбутнє. Точність - вища, аніж у синоптиків!

- Павле Михайловичу, справді: запитайте хоч у Марійки або в Роберта. Роб - скажи!

- Павле Михайловичу, ану хай Микола Іванович і вам поворожить!

- Та облиш дурниці! Це ж - для жарту...

- А чому - жарти? На те й біоніка, щоб досліджувати нез’ясовне!

Найгірше почував себе “водошукач”.

- Пробачте, Павле Михайловичу. Це я так... Справді, для жарту. Було колись, було... Дурив людей. У скрутний час на шматок хліба заробляв...

- Та ні, Павле Михайловичу, - вихопився якийсь юнак, - що там було - не знаю, а характеристики Микола Іванович дає влучні! Слово честі!.. Ось спробуйте!

Павло вже оволодів собою. Він відчув, що саме зараз, після отого зляканого “Грак”, настав неповторний момент зблизитися з молоддю або хоч зробити перший крок до такого зближення.

- Справді, Миколо Івановичу, поворожіть і мені!

“Водошукач” збентежився, поглянув, чи не глузує начальник? Здається - ні. Посміхається.

- Та я, Павле Михайловичу...

- Ворожіть, ворожіть! Та тільки до-обре ворожіть! - Він простягнув руку “водошукачеві”. - Ліву?

- Так, Павле Михайловичу. Але мені спочатку треба знати, коли ви народились.

- Я народився... - Павло зіткнувся поглядом із сміхотливими очима Платона. (“Тримає Олю за плечі! Покликала і його?.. Навіщо вона дозволяє?”) - Я народився... в липні. Тридцятого.

- В липні? - здивовано перепитав “водошукач”. - Не може бути! А втім... - Він знизав плечима. - Якщо в липні, то ваш характер такий: ви народилися під знаком Лева, отож і вдача у вас, як у лева: благородна і великодушна; вам щастить скрізь і в усьому. Всі ваші справи кінчаються добре. Всі вас... - Він дещо затнувся. - Всі вас поважають і люблять, вам дуже щастить у... Павле Михайловичу, а метрику вам не переплутали? Щось ніби якось не зовсім те...

- Ні, ні, все правильно! - зареготав Павло і зиркнув на Платона. - Ану, прошу, поворожіть Платонові Кіндратовичу. Він народився...

- Шістнадцятого березня! - докінчив Платон, простягаючи руку.

- Нічого не розумію... - розгублено промимрив “водошукач”. - Ви народилися під знаком Риби, отож характер у вас дуже нерішучий... Та ні, щось у мене нічого не виходить...

- Та виходить же, виходить! - зареготав Платон. - Прошу, далі, далі!

- Гм... ну, далі. Ви - надто самолюбивий. Вам важко жити серед людей... - Він знову затнувся, знизав плечима. - Платоне Кіндратовичу, слово честі, розповідаю все так, як мене вчили...

- Дякую, Миколо Івановичу! - Платон глянув на годинник, гарикнув щодуху: - Агов, радіофізики! Сім хвилин на третю! Марш у лабораторію, а то коли б нам начальник не наворожив!

Зі сміхом та жартами молодь помчала до інституту. Платон провів їх доброзичливим поглядом.

- Дітлахи! - Потім обернувся до “ водошукача”. - Так от, Миколо Івановичу: Павло Михайлович назвав не свій день народження. І я теж. Мабуть, тому характеристики ваші дещо схибили.

- Зрозуміло! - сплеснув руками той. -Я підозрював щось схоже, але...

- А ви й справді вірите в своє ворожіння? - зацікавлено запитав Павло.

- Як вам сказати... - збентежено відповів старий. - Ось я, наприклад, народився в травні, на літнього Миколу. А недарма ж кажуть: “Народився в маї - спокою не має!”

- А коли б на “зимового” Миколу, - в грудні, тобто, чи що?

- О, то була б зовсім інша річ! Зимовому - щастить!

- Гм... так. Ну, дякую, Миколо Івановичу! Біля вестибюля Оля зупинилась:

- Ну, як, Павле Михайловичу, не гніваєтеся на мене? Точно п’ять хвилин.

- Ні, Олю, я вам вдячний. Правда, характеристику одержав не дуже приємну: оте, що говорилося Платонові, - то про мене. Але що вдієш... А як наворожив наш астролог вам?

- Чудесно! Він сказав, що я незабаром вийду заміж за...

- ...за нахабу й нездару, -тобто за мене! - засміявся Платон. - Але то нічого, Олю, я перевиховаюсь.

- Ой, облиште, Платоне Кіндратовичу! - обурилась дівчина. - За дуже й дуже хорошу людину! Ось так!.. І нема чого паплюжити сприятливий для мене прогноз! - додала вона вже жартома. - Ну, пробачте, мені треба бігти!

Платон провів її уважним поглядом. Потім сказав:

- Мила дівчинка...

- Платоне!

Він зрозумів. Посміхнувся, випростав плечі. Сказав по паузі:

- Так це ж - теоретично.

- Гляди мені, теоретику! За Олю - вижену з інституту!

- Ого!.. - Платон глянув на нього зі справжньою зацікавленістю. -Павлику, та в тебе починають прорізуватись зубки!.. А втім - саме на порі.

Помовчали.

- Ну, а як тобі пророцтва Графа?

- Якого графа? - не зрозумів Павло.

- Та це ж злодійська “кликуха” Миколи Івановича.

- А-а-а... Для розваги - непогано.

- А якщо всерйоз?

Павло знизав плечима: який, мовляв, може бути “серйоз”?

- Дивуюся з тебе, Павлику: ну чому ти такий сухий і такий... пробач, але говоритиму правду, - обмежений?! Ти, начальник відділу біоніки, мусиш бути як діамант: непохитно твердий... ну, цього ти вже навчився; кришталево прозорий... Ну, тебе відшліфують з часом. Але не за таку прозу, власне, цінують діаманти. Корунди теж міцні, а звичайне скло теж прозоре. А от діамант... Ти бачив його незбагненну гру світла? На нього падає жалюгідний промінчик, а виривається - райдужна феєрія. А чому? Та тому, що в діаманта надзвичайно великий коефіцієнт заломлення, більший, аніж у всіх інших речовин. Отож він і здатний навіть у мерехтінні каганця виявити спектр Сонця!

Гострим болем пронизало серце: господи, ну чому Платон такий розумний, такий дотепний?! Кілька слів- і пояснювати далі не варто. “Найбільший коефіцієнт заломлення”... Так, начальник відділу біоніки справді мусить жадібно підхоплювати бодай найслабкіший проблиск творчої думки, щоб заломити її в собі, безліч разів відбити на внутрішніх гранях (“Але ж яким багатогранним треба бути для цього!”) і повернути назад яскравим спалахом.

- Який зв’язок мають моя обмеженість і “пророцтва” Миколи Івановича?

- Той, що ти навіть не зацікавився ними. А мабуть, варто було б... Хто знає, Павлику: може, середньовічні астрологи були зовсім не такі шахраї, як їх нам малюють!

- Дивуюсь тобі, Платоне!

- Дивуєшся? А ти знаєш, що для нас зараз найстрашніше?.. Догматизм. Тупий, самовпевнений догматизм!.. Цитуючи мудру людину, дурень не розумнішає і розумних не навчить, а туману напустить чимало.

- Ти повторюєш загальновідоме.

- А ти не хочеш визнати, що в кожному з нас сидить твердолобий догматик, якому набагато приємніше повторити почуте десь і колись, аніж поворушити сірою речовиною... Ось ти, наприклад. Довелося спеціально намовити Олю, щоб прорвала твою “лінію оборони” та витягла тебе на “сеанс астрології”.

- Намовити?.. (“Оля!.. Нові босоніжки. Люблю, коли хвалять”).

- А як тебе витягнеш з кабінету?.. Ну, зайшов би я до тебе, почав би розповідати. А ти б махнув рукою: одчепись, нема часу! Адже ти й досі не зазирнув до нас, не поцікавився експериментами з “водошукання”.

- Куди до вас? - перепитав Павло, догадуючись, у чому справа.

- Власне, до Олі. Я їй допомагаю... Одержали дуже цікаві результати. Але про це - потім. Повернімось краще до астрології. Я два тижні сушу собі мозок цим питанням, перечитав цілий віз книжок.

- Ну, і що?

- А те, хлопчику мій, що ми з тобою - твердолобі телепні! Чуючи слово “астролог”, ми уявляємо тільки блазенські атрибути: ковпак “звіздаря”, знаки зодіаку на вицвілому пергаменті і таке інше, забуваючи, що під балахоном блазня завжди є людина.

- А не мумія часом?

- Мумія теж була колись людиною... Так от, скажи мені, прошу: чому ворожбити всіх часів неодмінно прагнуть знати дату народження клієнта?.. Знизуєш плечима?.. Тоді відповідай: ти знаєш про неспростовну залежність кількості інфарктів та психічних захворювань від числа плям на Сонці? Знаєш, що буквально всі відомі нам найбільші епідемії чуми, холери, віспи, ящура, грипу повторюються періодично і пов’язані з сонячною діяльністю? Знаєш, що в роки максимумів цієї діяльності ціни на хліб, як свідчать достовірні статистичні дані, - найнижчі, бо врожаї - найвищі? Знаєш, що саме в ці роки риби ловиться найбільше, а сарана суне з пустель мільйонотонними хмарами?.. Ну?.. А тобі відомо, що розвиток Сонця - циклічний з періодом одинадцять з половиною років, і що насамперед Сонце й визначає ритм життя на Землі?.. Відомо! Всім відомо: і тобі, хіміку нещасному, і мені, фізику твердолобому, і отим мудрим-премудрим, що протирають кістлявими задами стільці в академіях. А зробити правильний висновок - зась! Боїмося: засміють, затюкають. “Астрологом” назвуть. А з такого титулу слід було б пишатися, бо саме астрологи ще кілька сот років тому помітили одне з найінтимніших, найглибших явищ природи. Вони нічого не знали про термоядерний цикл розвитку Сонця, не догадувалися про електромагнітні бурі та корпускулярні потоки, які обрушуються на кожного з нас. Вони дали цьому дуже наївне пояснення: “вплив розташування планет”. А ми, розумаки, разом з водою виплеснули й дитину!

Платон перевів подих, припалив сигарету. Затягнувся димом кілька разів, сказав уже спокійніше:

- Ні, Павле, зовсім неоднаково, коли народитися - в період максимуму сонячної діяльності чи в “рік спокійного Сонця”. Коли краще - не знаю. Ніхто в світі, мабуть, таких досліджень не провадив, але залежність таки є. Дуже глибока, старанно прихована, бо тому її й не визначили досі, - і все ж, беззаперечна. Пояснюючи цю залежність, легко скотися до вульгаризації: мовляв, народився в щасливий чи нещасливий рік. Оце й буде астрологія в гіршому розумінні слова... - Він посміхнувся, згадавши щось кумедне. Хитнув головою. - Слухай, я зараз розкрию тобі щойно спечений “закон Платона Лагути”. Тільки - тс-с-с! - нікому ні слова, а то вуха намнуть! Павло зареготав, потрусив Платона за плечі:

- Ну й штукар ти, Платоне! Слово честі, я тебе люблю!

- І я люблю, щоб мене любили, - засміявся Платон. - Особливо - дівчата, а не отакі академічні сухарі, як ти... Але ти мені памороки не забивай. “Закон Лагути”, звісно, жарт-хороший приклад того, куди може завести вульгаризація. Але давай тоді проаналізуємо, чи однаково, яким Миколою бути - “зимовим” чи “літнім”?.. Візьмемо, скажімо, “літнього” - травневого. За яких умов перебігав його ембріональний розвиток?.. Дев’ять місяців - від вересня по квітень - низькі температури, слабка сонячна інсоляція, обмежена кількість вітамінів у їжі матері... А тепер - у “грудневого”. Перші півроку його внутріутробного розвитку проходили за яскравого сонця, високої температури й вологості, з вітамінами по зав’язку... Ну?.. Ти заперечиш, що організм матері, мовляв, прагне стабілізувати умови для зародка. Та воно так, але ж пити горілку вагітним - не радять, а ліки приписують дуже обережно... Зрозумів, хлопчику?.. То, виходить, зовсім неоднаково, коли народитись. І не тому, що якась там “планета” визначає твою долю, а тому, наприклад, що в крові твоєї матері бракувало, - або було надто багато, - вітамінів чи, може, ще якихось ле знаних досі речовин. А якщо до цього долучаться й інші негативні чинники, то, скажімо, нервова система в тебе сформується неміцна, легковразлива; ти змалку реагуватимеш на все надто гостро чи, навпаки, надто байдуже, - одне слово, не так, як інші, а тому тобі й важко буде серед людей. Ці внутрішні зміни позначаються й на зовнішності: рухи в тебе будуть, припустімо, надто різкі чи надто мляві? очі - гарячкові чи байдужі. А “ворожбит” фіксує все це, аналізує, - може, навіть підсвідомо. Ось тобі й “угадав”! А насправді він дає характеристику типу твоєї нервової системи, орнаментовану вірогідними вигадками. Ясно?

Павло слухав Платона із усе наростаючим почуттям щемливої тоскноти, гризотливої образи на самого себе і на весь світ. Справа не в оцій ефектній і легковразливій гіпотезі Платона і навіть не в тому, чи вистачало свого часу вітамінів для побудови мозку майбутнього Павла Дудника. Йдеться про нього нинішнього - тридцятирічного кандидата хімічних наук, начальника відділу біоніки. Платон дав йому зараз дуже повчальний урок: мов кошеня, тицьнув носом у, здавалося б, звичайну калюжку, а потім поставив побільшувальне скло і показав у тій калюжці невичерпний світ живого.

Хай оця “новітня астрологія”, навіть якщо її обгрунтувати фактами, так і лишиться красивим брязкальцем, - не в тому суть. Висновок, Павлику, треба зробити правильний: тупуватий ти, друже, і надто прозовий. Ось зараз тобі доручили справу державної ваги: підготувати умови для штурмового прориву біоніки в невідоме. (“Полюбляєш гучні фрази, Павлику! Треба скромніше!”) А ти третю добу жуєш пережоване та із скрупульозністю скнари підраховуєш, кому скільки лаборантів дати!

- Слухай, Платоне... - Павло затнувся. (“Ні, ні, не треба! Краще самотужки!”) - Ось що: ходімо до мене. Шевчук доручив мені скласти перспективний план реорганізації відділу. Допоможеш.

Платон швидко зиркнув на нього, опустив очі.

- Ні, Павле, не піду.

- Чому, Платоне?

- Полаємося ми з тобою. А якщо ти станеш на мою точку зору - то з директором.

Це було щось нове: Платон досі схилявся перед Шевчуком.

- Прошу, Платоне, не користуйся методами астрології, говори прямо.

- В, тому-то й справа, Павлику, що говорити прямо - не хочеться. А треба... Дали оце Шевчукові прочухана?

- Н-ну, дали.

- Заметушився?

- Як тобі не соромно, Платоне?!

- Соромно, Павлику. Та тільки не від того, про що ти думаєш. Давним-давно відомо, що Шевчукові час на пенсію... - Він сердито примружив очі, похитав головою. - Не перебивай мене, друже, не перебивай! Сам напросився, то слухай... Шевчук - надзвичайно хороша людина, талановитий учений. Цим усе сказано. Але він - хворий, важко, невигойно хворий. У нього з війни в мозку сидить осколок, який завдає йому нестерпних страждань, а видалити - не можна. Доки Олексій Тихонович був молодий - ще сяк-так тримався. Зараз - працює понад силу... Про це знаю тільки я та ще кілька чоловік... Звідки знаю? Хай так, скажу: від Каті, його дочки..ч Він спалює сам себе, а я - мовчу. Мовчу, бо дав Каті слово честі мовчати; мовчу тому, що коли він піде на пенсію, то загине від туги. А піти йому треба, бо він з рушія перетворився на гальмо; бо він - теоретик з надто сухим і логічним складом думок, отож ставиться до біоніки з підсвідомою упередженістю; бо - і це найголовніше! - він уперто протистоїть вилученню нашого відділу в окремий Інститут біоніки. Свого часу злиття трьох інститутів у один, мабуть, мало смисл, бо дозволяло маневрувати коштами, кадрами, устаткуванням. Тепер настав час розділитися. А Шевчук цього не розуміє. Він гадає, що можна зарадити справі дрібними реформами...

Платон видобув сигарету, припалив. Зітхнув.

- Ось так воно, Павлику. Поважаю Олексія Тихоновича, люблю його. Дуже багато дав він мені, - адже я йшов по його кафедрі... Все б для нього зробив... - Він поглянув на Павла, затягнувся димом, - Та, власне, й роблю. А на душі - прикро. Муляє дилема: виступиш за біоніку проти Шевчука - загубиш людину, підтримуватимеш Шевчука-загальмуєш біоніку... Сказати йому прямо?.. Зрозуміє. О, зрозуміє! Негайно напише відповідну заяву. А через кілька годин - швидка допомога, і... Ні, не можу! - Він рвучко обернувся, пішов. Зупинився: - Я б тобі, Павле, порадив... А втім - ні. Ти мусиш дійти правильного висновку сам.

Павло задумливо побрів до свого кабінету. Почуте не сходило з думки. “Новітня астрологія”, “начальник-діамант”, осколок в мозку Шевчука, потреба виділитись в Інститут біоніки... Як усе ускладнюється з кожним днем! Як у горах: чим вище піднімаєшся - тим ширше розлягається обрій... Але яким чином розбирається в усьому цьому Платон?.. І що він хотів порадити та й затнувся на півслові?

Ну, що ж, Павлику, - міркуй! “Хто ґулю не набив - не навчиться ходити!”

РОЗДІЛ X

Ось і поставлено останню крапку. “Перспективний план реорганізації відділу біоніки ДІАП” - монографію на півста сторінок складено. Основні тези цього плану Павло надіслав Шевчукові ще тиждень тому, але остаточну розробку закінчив аж тепер. Втомився, зате на душі зараз приємне відчуття од завершення величезної, дуже важливої справи. “Державної справи”, - подумалосв і без іронії, і без пафосу, а по-діловому просто.

- Ще кави?

Ліна. Турботлива. Простягає чашечку густої ароматної кави. Ні словом, ні півсловом не прохопилась вона про той випадок у лабораторії зоопсихології, але не забула невибагливої вечері на Олиному столі, і відтоді щодня після п’ятої вечора - отут, у кабінеті. Окупувала тумбочку в кутку, заснувала там філіал непоганого кафе. Читає, вмостившись на дивані, і раз по раз поглядає на Павла занепокоєно: чи не треба чого йому?

Приємно і водночас дещо незручно перед Паолою. Сова сопе, але мовчить: її диктаторство сягає по сімнадцяту нуль-нуль, а Ліна ніколи не потикається раніше цього часу.

- Закінчив, любий? - Ангеліна вмощується йому на коліна. (“Вже не поглядає на двері: усі знають, що вона - наречена Павла Михайловича, та й не поткнеться сюди ніхто!”)

- Закінчив, Ліно... - Йому кортить розповісти про справді чудові пропозиції, висунуті в перспективному плані, похвалитися, що йому вже працюється легше і люди начебто починають ставитися до нього краще.

Але він стримує себе: Ліна сказала, що її цікавить тільки він, а не його справи; що вона - надто посередня жінка, неспроможна розібратися ні в наукових гіпотезах, ні в політичній ситуації, отож вони її й не хвилюють. “Я - несучасна, - сказала вона тоді. - Мій обов’язок, як майбутньої дружини - тільки створити чоловікові всі умови для праці й боротьби”.

- Ліно, тобі вже, мабуть, час іти. Доки доїдеш...

- А ти?

- Я ще попрацюю.

- Гм... Стривай, Павлику: але ж ти обіцяв... Платонові зазирнути до них у лабораторію?

- Так... (“Платонові!.. Сама ж чула ту розмову телефоном: Олі обіцяв... і забув! Добре, що нагадала!”)

- То ходімо разом. Я теж хочу подивитися на оті штукарства.

- Гаразд, ходімо.

Лабораторія зоопсихології - аж у протилежному кінці довжелезного корпусу. Світло в коридорах і залах не горить, - лише проміння вуличних ліхтарів кладе сріблясті прямокутники на лінолеум підлоги. Насторожена тиша - навіть цокотіння Ліниних каблучків лунає приглушено. Та ось на мить відчинилися двері, кинули в коридор сніп яскравих променів, шпурнули жменю дзвінкого сміху та глухе буботіння суперечки, - і зачинилися знову. Приємно: перша ластівка! Знову починають працювати до півночі... А чи треба?

Тільки-но звернули до лабораторії зоопсихології, як попереду промайнула якась тінь.

- Зачекай, Ліно! - Павло швидко пішов уперед, зайшов до темного залу.

Зупинився, шукаючи очима.

- Це я, Павле Михайловичу... - почувся переляканий шепіт.

Людочка!.. Кулачки стиснуті перед грудьми, зіщулена, тремтяча... Чого вона тут?.. Втім, зрозуміло: адже Платон - з Олею!

- Я хотіла... Чекала отут... Коли раптом - кроки... Злякалась чомусь. Я боягузка, Павле Михайловичу...

- Розумію! - Павло міркував, яким би чином позбавити дівчину зайвого приниження. - Ви, мабуть, принесли Платонові Кіндратовичу ключ від лабораторії?

- Так, так, - схопилась вона за рятівну брехню. - Але не наважилась турбувати.

- Даремно. Ну, та гаразд: я скажу, щоб Платон Кіндратович вийшов до вас.

Він швидко пішов назад, до Ангеліни.

- Хто там був? - запитала вона стурбовано.

- Людочка Заремба.

- Ясно!.. Бідолашна Людочка! Весь інститут говорить про новий роман Платона... з Олею Правдик.

Павло мовчав. Було неприємно і за Людочку, і за Ангеліну, що таки не втрималася від зловтіхи. А коли відчинив двері лабораторії - то і за Олю. Моментальним кадром, яскравим горельєфом на синьому оксамиті темряви за вікном зафіксувалися два обличчя: чоловіче - мужнє й красиве, і жіноче - втілення захопленої уваги. Платон сидів од Олі надто близько, Оля дивилася на нього надто довірливо.

Платон рвучко обернувся:

- О, нарешті! Покликати громадянина Графа? Я попередив його.

Він говорив до Павла, а дивився на Ангеліну - дещо збентежено, ніби виправдовуючись за щось.

“Бабій!” - з глухий невдоволенням подумав Павло. А вголос сказав:

- Поклич, звичайно... - Він хотів додати про Людочку в коридорі, але Зустрівся з пильним поглядом Олі і промовчав. Навіщо завдавати їй прикрості?

Напівтони, напівтіні... Яка невимовно складна штука, ота людська психіка! Ось їх четверо в кімнаті, за дверима - п’ята, а на автобусній зупинці, мабуть, понуро бовваніє шостий - Людоччин наречений. Всі - різні, і водночас усі пов’язані невидимими ланцюгами; кожен розкриває себе лише частково, ховаючи в тайниках свідомості і найтемніше, і найсвітліше. Що сталося б, коли б усе потаємне стало явне?.. “Всесвітня переоцінка цінностей”... Цікаво було б, мабуть, спостерігати, як клаптями злізає ягняча шкура із замаскованого хижака, як обсипається позолота з фальшивих ангелочків та як набувають відповідного забарвлення ті, здавалося б, незначущі слова, підтекст яких розумієш тільки інтуїтивно! ,

Ось Ангеліна з Олею щебечуть про якісь воланчики та фалдочки... Поглянеш-послухаєш - либонь, дві подружки-цокотушки, щирі приятельки. А насправді кожна відчуває неприязнь до іншої. Здавалося б: ну, хай Оля, а чого вже Ангеліні? Адже знає, що він закоханий у неї до нестями. Але жіноча інтуїція підказує їй, що Оля, - така сіренька проти неї, як перепілочка поруч барвистої сойки, - вабить до себе, вабить чимось таким, що можна сприйняти лише “шостим чуттям”.

“Шосте чуття”... Напустили на нього віршомази ліричного туману, обквацювали рожевим єлеєм, аж торкнутися гидко... Але ж воно є насправді, є! Є підсвідомий аналіз - пильний, хоч і дурнуватий, пес, що знає тільки “свій - чужий” та “добре - зле”... Цікаво, який він, отой пес, - чи беззубий старикан, що доживає віку, чи, навпаки, моторне щеня, яке тільки-тільки вступає в життя? А якщо без метафор, - який він, отой механізм інтуїції в людині; чи міцнішає, чи поступово відмирає, як рудиментарний апендикс, скажімо?

Дівчата знизили голоси, зашепотіли. Вони, мабуть, гадають, що Павло задрімав, відкинувшись на спинку крісла. Але ні, думки в нього чіткі, як ніколи. “Діамант” повинен виконувати свою функцію: блиснув якийсь промінчик здогадки - то хай починає свою нескінченну путь поміж внутрішніми гранями свідомості, щоб або згаснути, або вирватись яскравим лазерним променем!

Що ж, міркуй, Павлику, на якому етапі розвитку матерії мають виникнути горезвісна “інтуїція”, емоції, самоусвідомлення і, нарешті, вищий розум?

Одноклітинна амеба ще не знає ні болю, ні радості, не має ні пам’яті, ні механізмів пристосування до середовища, її єдина зброя у боротьбі за існування - безперервне розмноження. Якщо цілком випадково вціліє хоча б одна з мільярдів - цього досить для існування виду амеб. Черви побудовані вже складніше. Дощовик, наприклад, усім своїм тілом розрізняє світло й темряву, сухість і вологість, тепло й холод. В нього можуть утворюватись найпримітивніші рефлекси: якщо разів з п’ятдесят пропустити струм біля однієї нірки, то в п’ятдесят перший він туди вже не поповзе. Але механізми боротьби за життя ще надто примітивні, отож і тут усі надії покладаються на теорію ймовірності, на виживання одного з мільйонів. Комахи складніші в сто крат. Вони вже мають дивовижно гострі органи чуття та швидкодіючі координаційні.центри; в них є своєрідна “пам’ять” - здатність утворювати умовні рефлекси. І все ж основне для них - рефлекси безумовні, оті записані в “біологічну програму” інстинкти... Але що ж це воно за штука така, якщо копнути глибше? Може, в нервовому вузлі комахи є довжелезні-предовжелезні ланцюжки, своєрідні “магнітофонні стрічки”, на котрих амінокислотним кодом заздалегідь розписано, які рухи треба виконати, щоб вижити, та ще й про нащадків подбати?.. Ні, всі можливі варіанти не заплануєш, бо їх не злічити. Отже...

І знову Павло відчув легеньке запаморочення, як над проваллям на вершині гори. Логічний аналіз вів до парадоксального висновку: механізм інстинктів - зовсім не магнітофон, який награє обмежену кількість заздалегідь записаних мелодій. Це щось набагато складніше; це - електронно-обчислювальна машина з широким діапазоном дії. Справжній “електронний мозок!”

Він уявив крихітний нервовий вузол мурашки. Скептично хитнув головою: ну де там вміститься той “мозок”? Але думка проникла далі, глибше. В такому крихітному шматочкові живого - трильйони молекул; якщо побудувати електронно-обчислювальну машину з такою кількістю елементів, то вона буде більшою за найбільший хмарочос. Набагато простіші нинішні машини виконують уже дуже складні логічні операції. В такому разі “електронний мозок” комахи, скажімо, може...

Думки урвалися наспіве лові: до кімнати зайшов Платон і з запобігливою самовпевненістю досвідченого лакузи проголосив:

- Його ясновельможність граф Павлов Микола Іванович!

Павло мимохіть посміхнувся: ну й штукарі! “Водошукача” не впізнати: на ньому смокінг і циліндр, через лікоть - старомодна парасолька, в руці - лайкові рукавички. Зайшов швидкою ходою завсідника раутів, невимушено вклонився і сів, - такий собі респектабельний підстаркуватий панок, колишній “світський лев”, а нині - ревний цінитель балету та завзятий картяр.

- Чудесно! - зареготала Ангеліна. - Графе, я боюся за себе!

- А я - за себе! - “Водошукач” підхопився, притиснув руку до серця. - Мадмуазель, я - ваш вірний лицар!

- Що-о-о?! - Оля вихром вискочила з-за стола, стала перед старим, узявшись у боки. - Що я чую? Ще годину тому ви присягали на вічну вірність мені, а зараз - зраджуєте?!

- Згляньтесь! - Граф побожно склав руки. - Не встояв перед спокусою. Спокутую свою провину якою завгодно ціною, наказуйте! Наказуйте, я - ваш вірний раб... Хочете, я розшукаю для вас найдорогоцінніші скарби світу - родовища золота, розсипи алмазів?

- Пфе, яка проза! Золото розшукає перший-ліпший геолог, а алмази, як млинці, пече наш завод надтвердих матеріалів... Ні, я знайду для вас завдання набагато складніше. Як у казці говориться: “Піди не знати куди, візьми невідомо що і зроби так, але не інакше...” Зрозуміло?

- Гм, зрозуміло... - Граф потер підборіддя, хитро зиркнув на дівчину. - А контрольний аркушик?

- Який ще контрольний аркушик?! - удавано розгнівалася Оля.

- А такий... - Граф намалював руками щось невиразне. - Такий собі опис, що я маю робити. Щоб для певності, для певності: А то виконаю, а ви скажете: “Е, ні, не так”.

- Ну, що ж... - Оля підійшла до столу, витягла з шухляди стос заклеєних конвертів. Сказала вже серйозно: - Так ось, товариші: в кожному конверті лежить папірець з певним завданням. Які ці завдання - я не знаю: для чистоти експерименту їх складала й писала стороння людина. Отже, виконати таке завдання Микола Іванович зможе тільки в тому разі, якщо справді “бачить” пальцями і зуміє прочитати текст. А результат ми перевіримо потім... Ну, почнемо?.. - Оля хотіла простягти конверти Павлові, але перехопила його погляд і затримала рух, - Вибирайте, Ангеліно Петрівно!

Ангеліна довго перебирала конверти, нарешті вибрала один з них:

- Ну, мій лицарю, покажіть, на що ви здатні!

- Скоряюся! - Старий витер лоб, мерзлякувато пересмикнув плечима.

Сів до столу, лівою рукою затулив очі, а пучками правої почав легенько гладити лискучу поверхню цупкого конверта. Занепокоєно зайорзав на стільці. Підхопився. Знову сів. Смикнувся до кишені, видобув портсигар з сигаретами. Припалив одну. По кімнаті поплив своєрідний, незвичайний аромат.

Павло незадоволено скривився, відігнав од себе рукою дим. Йому чомусь видалось, що “водошукач” зараз “грає на публіку”, домагаючись щонайбільшого ефекту; що старий уже прочитав текст завдання і зараз зволікає навмисне. А ще через кілька секунд Павло з неймовірною ясністю усвідомив, що й він знає зміст папірця в конверті! Звідки? Невідомо. Не припущення, не здогадка, а непохитне переконання: “Знаю!”

Гучно забилося серце. Зловтішна радість хлюпнула в груди. “Ану, чудотворче, позмагаємось!” - подумав він. А вголос сказав:

- Ой, Миколо Івановичу, та й довго ви. Я - вже.

- Я зараз, зараз... - наполохався “водошукач”.

А Оля перепитала:

- Що - “вже”, Павле Михайловичу?

- Прочитав ваше завдання, Олю! - засміявся Павло. - На відстані. Навіть не торкаючись конверта.

- О, та це вже не шкірно-оптична чутливість, а ясновидіння! - глузливо сказав Платон. - Ну, то виконуй!

- Виконувати? - Павло гостро глянув на Платона, примружив очі. - Гаразд, виконаю. Але якщо виконаю правильно - ти полізеш під стіл і сто разів промовиш уголос: “Я програв! Я програв!” Згоден?

- Звичайно ж! - зареготав Платон. - А якщо не виконаєш - полізеш під стіл сам. І самообвинувачення повториш тільки п’ятдесят разів, - я не кровожерний.

- Жарти жартами, а справа чекає! - Оля відчула, що в репліках Павла і Платона старанно замасковані інтонації взаємної недоброзичливості; вона не розуміла, яка причина цьому, але стурбувалась і занепокоїлась. - Миколо Івановичу, ви вже готові?

- Так. Починаю.

- Е, ні! - Павло взяв зі столу конверт, простягнув Платонові: - Тримай!.. А тепер - дивись.

Він знав: треба підняти стілець, на якому сидиш, понести до дверей, поставити там. Зняти піджак, почепити на спинку стільця. Вийняти з кишені хустинку, витерти лоб. І все.

Павло підняв стілець, глянув на “водошукача”:

- Так, Миколо Івановичу?

- Т-так... - Старий зблід і дивився на нього майже злякано.

- А тепер - сюди. Так?

- Т-так...

- А тепер - мені жарко. Так?

- Т-так...

А Павлові й справді стало жарко. Аж тепер, коли завдання було виконано, напружені до краю нерви раптом розслабились, і непохитна рішучість поступилась перед бентежністю: тьху, яке безглуздя, яке хлоп’яцтво! Теж мені, поліз у “ясновидці”! Ось зараз розкриють конверт і...

Тихо в кімнаті. Ангеліна зосереджено длубається в своїй сумочці, - вона, звичайно, переконана, що Павло упоров дурницю і злоститься на нього. Оля потай зиркає на Павла, гарячково розмірковуючи, як обернути неприємну ситуацію на жарт. “Водошукач” задумливо шкребе підборіддя і легенько знизує плечима, показуючи всім своїм виглядом, що він здивований і вражений. І тільки Платон - спокійний:

- Ну, що ж - ефектно! Ти виграв, Павле Михайловичу! Коли вже такий авторитет, як Микола Іванович, ствердив, що завдання виконано, - лізу під стіл. Визнаю свою поразку навіть без перевірки! - Він чиркнув сірник, підніс вогник до конверта.

- Е, ні, хлопче! - Павло вмить оговтався, засміявся зовсім щиро. - Вчений нікому не вірить на слово. Читай, що там написано.

- Гм, ти маєш рацію... - Платон повільно розірвав конверт, витягнув з нього клаптик паперу. Мовчки прочитав, посміхнувся... і поліз під стіл. - Я програв... я програв... я програв... - забубонів звідти замогильним голосом.

- Не може бути! - Ангеліна схопила папірець, перебігла по ньому очима, глянула на Павла. - Павлику, але як же це?.. Я нічого не розумію! Як ти зумів?! Слухайте, слухайте: “Стілець, на якому сидите, поставте до дверей, на його спинку почепіть ваш піджак. Вийміть з кишені хустинку і витріть лоб”... Олю, признайтесь: ви домовились з Павлом Михайловичем заздалегідь? Оля знизала плечима:

- А хіба не ви вибирали конверт з завданням?

- А може, в усіх конвертах завдання однакове?

Оля докірливо похитала головою:

- Науковий експеримент - не забавка. А втім - перевіримо. Вибирайте ще один, який хочете... Оцей? - Вона розірвала вибраний Ангеліною конверт, витягла папірець. Прочитала вголос: - “Знайдіть у календарі аркушик 16 травня, видеріть його і покладіть у ліву горішню шухляду столу”... Ну?

- Нічого не розумію! - розгублено сказала Ангеліна. - Павлику, я тепер боятимуся тебе, ти справжній чаклун!

- Я сам себе боюсь! - Він хотів пожартувати, але в голосі його мимохіть пролунало занепокоєння: пригадалося, що отакі хвилини приголомшливого “прозріння” тягнуть за собою похмуре похмілля, невдоволення з самого себе.

Ось і зараз: Платон сидить під столом, бубонить: “я програв... я програв...” А хто ж виграв? Павло Дудник?.. Ні, йому просто огидно й тоскно на серці.

- Та годі тобі, Платоне! Вилазь!

- Е, ні!.. Я програв... я програв... я програв... Х-ху, нарешті! Сто!.. Слово честі, сто! - Платон виліз з-під стола, сів на стілець, почухав потилицю. - Завдав ти нам клопоту, Павле! Ану розкривай механізм свого “ясновидіння”.

- Та яке там “ясновидіння”! - невдоволено похитав головою Павло. - Завдання було надто примітивне: перенести стілець до дверей. Я цілком випадково вгадав це. А тому, що кожен психологічний експеримент вимагає величезного напруження, мені стало жарко, от я й зняв піджак і витер піт з лоба... Переконливо?

- Гм... Переконливо, та не дуже. А коли б у завданні не йшлося про хусточку?

- Ну звідки ж я знаю, Платоне? Мені просто пощастило вгадати. За теорією ймовірності був один шанс з мільйона, скажімо, і цей шанс випав мені. Іншого пояснення я не знаю... А як гадаєте ви, Миколо Івановичу?

- А що можу сказати я? - скрушно похитав головою “водошукач”. - Я бачу пальцями, та й то, якщо літери не дрібні. Звичайна штука, “ефект Рози Кулешової”, так би мовити. Але щоб отак, як оце ви... Ніколи не чув про таке. Запала обтяжлива пауза. У кожного в голові роїлися думки, але ще неоформлені, нечіткі. Дошукуватись причин та висувати гіпотези - зарано, краще обміркувати все на самоті.

- Так от, друзі... - Павло глянув на годинник. - Одинадцята, час додому. Якщо не заперечуєте, Микола Іванович покаже нам своє обдаровання завтра вранці. Я буду о дев’ятій.

- Слушно! - схвалив Платон.

РОЗДІЛ XI

Наступного ранку Граф з’явився вже не у смокінгу, а в звичайному, досить-таки зашморганому костюмі. Події вчорашнього вечора збили з нього пиху, і він облишив дешеве штукарство, але саме це й дало йому можливість показати себе у найкращому світлі, найвигіднішим чином розкрити своє обдаровання.

Так, сумніву не було: він “бачив” пальцями, - “бачив” крізь папір, крізь скло, крізь непрозору пластмасу. Читав написаний великими літерами текст, розрізняв кольори, детально описував малюнки. І все це без ніякого напруження, легко й невимушено.

В часи середньовіччя його могли, не довго думаючи, спалити за отакі “чудеса”, бо, звісно ж, людина спроможна здійснити недосяжне для інших тільки в тому разі, коли їй допомагає нечиста сила. Коли б він - бодай перед найкваліфікованішою аудиторією - продемонстрував своє вміння років з двадцять тому, одразу ж зчинився б галас: “Шахрайство! Примітивне штукарство”, бо, звісно ж, “цього не може бути тому, що цього не може бути ніколи”. А тепер навіть п’ятикласник пхикнув би: “Подумаєш, яке диво! Шкірно-оптична чутливість, та й годі!”

Чутливість чутливістю, а звідки вона, який її механізм? Чому не всім вона дається? Чому ні Платон, ні Оля, ні Ангеліна не здатні розрізняти навіть “колючу”, як визначає “водошукач”, межу між червоним і зеленим?

Випробував свої здібності і Павло, - друзі наполягли. Ні, марні зусилля. Не відчувається анічогісінько: під пальцями гладенький папір, та й годі. І оте вчорашнє “прозріння”, оте незбагненне переконання, що треба робити саме так, а не інакше, нині справді видається тільки химерною грою сліпого випадку. Вчений має бути вченим; учений вірить тільки тим фактам, які можна відтворити, - хай навіть ціною величезних зусиль. А все інше - фантом, примара, гра розбурханої уяви.

Шкірно-оптична чутливість колишнього “короля шахраїв” - незаперечний факт. Ще не відомо, чи мбжна викликати таку сприйнятливість у будь-кого іншого; ще надто рано висувати бодай найполохливіші припущення щодо можливості її використання для повернення зору сліпим; та вже ясно, що такі дослідження варті уваги. Як завжди при зустрічі з незнайомим і невідомим, має вагу кожна дрібничка, - часто саме в ній і ховається розгадка таємниці. На щастя, Оля Правдик володіє природним обдарованням експериментатора: у товстелезному лабораторному журналі записано всі подробиці кожного проведеного з Графом досліду.

Досліди поділено на дві групи: “шкірно-оптична чутливість” та “психофізичне орієнтування”, як назвала Оля здатність піддослідного до водошукання та рудознавства. Третій розділ - “Телепатія і телекінез” - займає лише одну сторінку, і всі записи свідчать, що колишній “король шахраїв” - абсолютний нездара в галузі читання чужих думок, а зусиллям волі, як і слід було сподіватись, він не зумів пересунути навіть порошинку.

З цікавістю гортає Павло сторінки лабораторного журналу. Дещо з описаного він побачив сьогодні на власні очі, але значно частіше трапляється свідчення про речі просто-таки неймовірні: то Граф під час прогулянки в лісі відчув закопане на глибині двох метрів “щось дуже неприємне” - як виявилось пізніше, напівзотлілий труп людини у військовому вбранні; то якось зауважив, що в інституті щойно вимкнули струм, і це було саме так: офіційна довідка відділу енергетики зазначала час аварійного вимикання електромережі з точністю до хвилини. А нещодавно він закомизився, відмовився від дослідів, посилаючись на “несприятливу погоду”. Оля протягом тижня фіксувала метеорологічні дані, дивуючись із примхи старого, - не було щонайменшого натяку на грозу чи зливу. Але згодом, цілком випадково, дівчина довідалась і записала в лабораторний журнал, що того дня, коли піддослідний скаржився на погоду, над Північною півкулею Землі прокотилася потужна магнітна буря.

- Цікаво, Олю. Дуже цікаво! - Павло підвівся, пройшовся по кімнаті.

Вони були тільки вдвох: Граф і Платон пішли з лабораторії одразу ж після закінчення серії дослідів; Ангеліна огиналась довгенько, та й вона змушена була піти. Павло навмисне не звертав уваги на її промовисті погляди: справи - насамперед, нема чого зважати на жіночі примхи. А втім, якщо казати правду, йому хотілося побути з Олею віч-на-віч, поговорити.

- Так, Олю, радий за вас... і трішки шкодую, що ви працюєте не зі мною. З вас вийде справжній учений; ви вмієте дивитись... і помічати.

- Спасибі, Павле Михайловичу! - Дівчина зашарілась, помовчала, а потім сказала з викликом: - А якщо хочете взяти мене за помічницю - беріть. Хоч зараз кину оцю психофізику, вона мені не подобається.

- А що ж вам подобається?

- Штучні м’язи.

- Навіщо вони вам, Олю? - сумно й докірливо запитав Павло. - Я вже поставив на них хрест.

- Саме через це я й хотіла б працювати у вашій лабораторії. Щоб лестощами, хитрощами, закликами, доказами примусити вас вести далі дослідження, аби переконати вас, що адміністрування вам тільки шкодить, що ви не маєте права губити в собі вченого! - Вона затнулась, збентежилась. - Не ображайтесь, Павле Михайловичу. Слово честі, кажу це як щирий друг.

- А що вдієш, Олю? Адміністратори теж потрібні. Не я - то інший. Погодьтесь: колишнього завмага начальником відділу біоніки призначати не варто.

- Ну, гаразд, Павле Михайловичу, вам видніше... - Оля помітила, що така розмова йому дуже неприємна. - Але якщо не хочете брати в помічниці, то хоч поясніть мені як початкуючому психофізикові, яким чином ви вчора дізналися про зміст завдання в заклеєному конверті? Тільки - щиро, нічого не приховуючи. Ви прочитали думки Миколи Івановича, так?

- Навряд, Олю. Біофізіки запевняють, що людський мозок радіохвиль у простір не випромінює.

- А якщо він випромінює якісь інші, не знані досі хвилі?

- Ну, тоді...

- А вам раніше не доводилося читати чужі думки?

- Чи доводилось?.. - Павло знизав плечима. - В галузі психічних явищ сам чорт ногу зломить! Хіба не буває так, що не встиг подумати про когось, аж гульк - він іде тобі назустріч? Або починаєш фразу, а співбесідник заявляє, що й він хотів сказати те саме. “Читання думок”? Та ні, пояснення набагато прозовіше: вашого приятеля ви побачили ще за квартал, але його образ зафіксувався тільки у підсвідомості, у нижчих шарах кори головного мозку; цей образ шукає відповідника, збуджує асоціативні зв’язки, - ось ви й пригадуєте: “Де ж це Іван? Що поробляє?” А однакові думки виникають у близьких людей, тому, що ці люди починають мислити однаковими категоріями.

- Ой, і хитрун же ви, Павле Михайловичу! - насварилась пальцем Оля. - Ваше пояснення дуже цікаве... але ви не відповіли на моє запитання. Отже, ви таки вмієте читати думки? Прошу, прочитайте мої. Я буду дуж-же напружено випромінювати оті таємничі “ікс-хвилі”!

Дівчина сіла проти Павла, сперлась підборіддям на кулаки, міцно стиснула губи.

Він дивився на неї, ледь усміхаючись. Мила дівчинко, як легко розшифрувати твої думки! Їх зраджують м’який і лагідний блиск очей, тривожний рум’янець обличчя, прискорене дихання грудей. Марно плещуть язиками інститутські кумасі: ніякого “роману” з Платоном у Олі немає... і навряд чи буде. Незбагненним - і наче аж протиприродним - чином вона нехтує мужнім і вродливим заради миршавого і непоказного. Чому? Невідомо. От тобі й “біологічна програма”, Павлику! Поясни, якщо ти такий мудрий, за які твої незрівнянні якості покохала тебе ця дівчина?

- Ну, Павле Михайловичу, прочитали?.. Ні? - Оля із щирим розчаруванням похитала головою, зітхнула. - А я так старалася.

- Прочитав, Олю... - Павло взяв обома руками Олину руку, потиснув її. - Не зараз, правда, а - пам’ятаєте? - того дня, коли трапилась пожежа у Платоновій лабораторії.

- Ну, і...

- На все добре, Олю. Мені час іти.

- На все добре... - Вона схилила голову, сказала тихо: - Ви прочитали правильно, не буду приховувати... Але забудьте прочитане... і приходьте як начальник відділу.

- Я приходитиму як друг, Олю. І частіше, аніж досі. Хочете?

- Хочу, - покірно відповіла дівчина.

Павло рвучко обернувся, пішов з лабораторії. На душі в нього заліг невиразний теплий смуток: його зворушила беззахисна покірність дівчини, її невміння приховати свої почуття, небажання скористатися з притаманної жінкам лукавої підступності. Він відчував себе винним перед Олею, водночас розуміючи, що нічого змінити не може. Далебі, мабуть, краще кохати без взаємності, нарікаючи на лиху долю, аніж визнавати своє банкрутство, не маючи змоги відповісти на щире кохання людини, яка бачить у тобі втілення свого ідеалу.

Знову подумалося про “біологічну програму”. Дивна річ ота людська психіка! Якщо перша-ліпша тварина за однакових ситуацій діє завжди однаково, то поведінку людини ніколи не можна визначити наперед з певністю. Ось хоча б і його стосунки з Олею. Він її не любить, ні в чому від неї не залежить. Але коли б її захоплення змінилося на зневагу, це було б для нього нестерпною ганьбою, вищим ступенем покарання. Оля, звичайно, надто ідеалізує його, сприймає бажане за дійсне. Але саме отаке сліпе довір’я закоханої людини і змушує долати в собі все погане, пробуджує бажання стати таким, яким тебе хочуть бачити.

Пригадалося: “Ви не маєте права губити в собі вченого!” Оля має рацію: досить зволікати з дослідженнями “штучного м’яза”. Зрештою, роботу відділу сяк-так налагоджено, є заступник, секретарка, партком та профком - хай порядкують. Колишнього завмага призначати начальником дослідницького закладу не варто, це так. Але не слід і вченого перетворювати на круглого адміністратора!

Він поглянув на годинник, витяг записну книжку, роздратовано шморгнув носом. “Середа, 11.00-13.00. Особисті справи”. Е, ні, годі. В нього теж є особисті справи!

Замість звернути ліворуч, до свого кабінету, Павло пішов прямо в лабораторію. Подзвонив Паолі звідти, хай відвідувачів приймає заступник. Шкода буде, якщо розвіється оце пекуче бажання поновити досліди зі штучними м’язами. Саме в такі хвилини часом спадає полуда з очей, і таємниче й нез’ясовне враз стає елементарно простим і зрозумілим.

Він одчинив двері своєї лабораторії, став на порозі, усміхаючись. Ніде ані порошинки, на столі і на підвіконні - квіти. І Ангеліна, серйозна, зосереджена Ангелїна, сидить перед осцилографом, визначаючи резонансні частоти молекул міопласту. Вона так занурилась у працю, що нічого не фачить і Не чує. Аж трохи соромно: ці досліди абсолютно нікому не потрібні, і доручив їх Павло Ангеліні, тільки аби та щось робила. А втім, їй байдуже, яке завдання виконувати: головне, як вона сама каже, виконати його сумлінно.

- Ліно!

- Хвилиночку! - Вона записала покази, вимкнула прилади і аж тоді повернула до нього голову. Сказала неприязно: - А я гадала, що ти “консультуватимеш” аспірантку Правдик аж до кінця робочого дня.

Павло підійшов до неї, обняв за плечі, поцілував.

- Ти чому така зла?

- Бо не хочу бути зайвою, не хочу сидіти в оцій камері одна-однісінька з ранку до вечора. Я тобі тут не потрібна - то переведи мене до лабораторії зоопсихології. Я буду проводити експерименти разом з аспіранткою Правдик, і ти консультуватимеш нас обох.

- Дурненька! - щиро засміявся Павло. - Саме від сьогодні ти й будеш мені потрібна тут щодня. Я ноновлюю дослідження штучних м’язів.

- А що сталося? - стурбувалась Ангелина. - Тебе зняли з посади начальника відділу?

- Ні, я зняв з своїх плечей половину зайвого тягаря адміністратора і зіпхнув іншим.

- Але ж водночас ти поступився половиною можливостей керівника?

- Ат, Ліно, хіба в цьому справа? Я насамперед учений... - Він підійшов до посуду зі штучним м’язом, поторсав важельки динамометра. - Моє місце отут.

- Тобі видніше, - сказала Ангеліна таким тоном, який безперечно свідчив, що “видніше” саме їй, а Павло Дудник робить ще одну дурницю.

Але Павло вже не звернув на те уваги, його свідомість занурилась у химерний світ молекулярних ланцюжків міопласту. Де джерело невдач? Яким чином уникнути “гангрени” в пасмах штучних м’язів?

Спершу він хотів замінити і розчин активатора, і самі м’язи, - адже за ці два місяці, певно ж, сталися зміни. А потім вирішив: ні, отаке “старіння”, може, і розкриває приховані вади пластмаси.

Тож яке було його здивування, коли після першого ж імпульсу струму штучний м’яз смикнувся так, що стрілка динамометра сягнула аж за межі шкали. Пластмасові пасма з загальною площею перерізу один квадратний сантиметр розвинули силу тяги понад сто грамів! Такого досі не було. Може, це тому, що штучний м’яз відпочив?

Павло повторив дослід. Як і сподівався, сила тяги зменшилась, але все ж удесятеро перевищувала ту, яку вдавалося одержувати раніше.

Ще і ще пропускав Павло імпульси високої напруги через пасма міопласту, а штучний м’яз працював і працював, смикаючи за важельки динамометра, і не помічалось ані найменших ознак “гангрени” - розпаду пластмаси поблизу підвідних дротів.

Результат досліду був такий блискучий, що Павлові стало аж неприємно. Якщо експеримент кульгає і ти, поступово усуваючи огріхи, починаєш одержувати дедалі кращі наслідки - це цілком закономірно. А якщо невідомо, як і чому випадає неймовірний успіх - так і знай: завтра чи навіть через кілька хвилин почнуться невдачі, і причини їх не знайдеш.

- Павлику, що мені робити?

- Га?.. Визначай далі резонанс.

- Я вже закінчила.

- Повтори спочатку. А втім, ні, - Павло підвів голову, потер долонею лоб. - Ліно, мені потрібен хрущ.

- Хрущ?! - Вона глянула на нього як на божевільного.

- Так, хрущ, -повторив він уже роздратовано. - І навіть не один, а десять, двадцять, сто.

- Але де я їх візьму, Павлику?

- Не знаю, Ліно. Пошукай у садку, в парку. Зайди до ентомологів. Не знаю.

- А якщо хрущів уже немає? Адже липень надворі.

- Тоді - яких завгодно жуків. Якнайбільше і якнайшвидше. І не розпитуй мене, прошу, я пізніше все тобі поясню.

- Гаразд, Павлику... - Ангеліна знизала плечима, взяла сумочку й вийшла.

Павло сидів, обхопивши голову руками. Про хруща він згадав несподівано для самого себе: просто, замість підшукувати для Ангелїни ще одну непотрібну роботу, бовкнув перше, що спало на думку. А зараз починає розуміти: ні, це зовсім не “просто”. Його свідомість гарячково аналізувала причини несподіваного успіху, а в підсвідомості тим часом перебігав, може, ще напруженіший аналіз обставин попередніх невдач. І ота підсвідомість, ота “інтуїція”, чи що вже там, ухопилася за згадку про нещасного хруща, який утопився в кислоті через недбалість дурепи Емми.

А може, й справді так? Може, справа в тому, що до активатора попали сторонні органічні речовини? Резервуар був закритий не герметично; запах териленової кислоти, мабуть, привабив комах, ось вони й налізли в неї.

Щиро кажучи, Павло розумів усю неспроможність цього пояснення, та коли вже така думка виникла, то не дасть спокою, доки її не перевіриш. Клятий хрущ! Ну де його взяти?

Він никав з кутка в куток, час од часу підходячи до стенда зі штучним м’язом. Працює, клятий м’яз, хоч ти йому чорта дай! Чому ж він не працював раніше?.. Хрущ винен, тільки хрущ!

А в підсвідомості ворушилися нечіткі асоціації, снувалися химерні гіпотези, виникали несподівані співставлений. Пригадалися власні міркування про “антиегоїстин”. Мовляв, залежно від раціону лялечок та термітів виростають або мирні “трудівники”, або “войовничі солдати”. Дослідити б склад кожного такого “раціону”, виділити оті біохімічно активні речовини, - дивись, може, й розкрилася б одна з найсокровенніших таємниць природи... Запропонувати комусь таку тему?.. Аякже, візьмуть! “Недисертабельна!” Можливо, все життя доведеться працювати, аби зрештою довести, що гіпотеза Павла Дудника - абсурд!

Він поглядав на годинник усе частіше й частіше, Ангеліни все не було. Вона з’явилась аж перед кінцем робочого дня, - надута, роздратована, - і поставила перед Павлом великий слоїк, повен всіляких жуків.

- Ось, прошу! А тепер поясни, будь ласка, в ім’я чого мені довелося витратити на таксі аж сім карбованців і нишпорити поміж кущів у лісі, викликаючи у шофера підозру, що я - психопатка?

- Не гнівайся, Ліно, - засміявся Павло. - Ти не психопатка, а золотко; транспортні видатки я тобі поверну з процентами. А жуки мені потрібні ось для чого... - Він зняв кришку резервуара з кислотою і висипав у нього шарудливу масу комах. - Усе!

- Ну?

- Побачимо, - моргнув він хитро. - Може, я таким чином реабілітую свої штучні м’язи.

Ангеліна всміхнулася, сіла йому на коліна, скуйовдила чуприну:

- Ех, ти! Пояснив би, в чому справа. А то знаєш, що я подумала?

- Знаю.

- Ні, не знаєш.

- Знаю: ти подумала, що я призначив побачення Олі.

- Ні, ти таки справді чаклун! Ану, прочитай, що я подумаю зараз. Зумієш?

Павло посміхнувся: вже вдруге йому сьогодні пропонують читати думки. Олині розгадати було неважко. А Ангелінині...

Він пильно подивився в її очі. Красиві. Спокійні. І десь аж у глибині ледь-ледь блищать іскорки: “Все одно не вгадаєш!” Про що ж вона зараз думає?

“Люблю,тебе”! Ні, її кохання надто розсудливе. “Ти повинен любити тільки мене”?.. О, це вже ближче до істини. “Без мене ти не досягнеш успіху”?.. Теж імовірно.

В мозкові перебігала фраза по фразі; Павло фільтрував їх, старанно припасовуючи до створеного в своїй уяві образу коханої, а десь на другому плані свідомості поступово формувалась фраза, яка бриніла несподівано й образливо, і водночас - єдино можлива.

- Ну, Павлику!

- А ти не пошкодуєш, якщо я процитую?

- Ні.

- Щиро?

Вона затнулась на мить:

- Щиро.

- Так ось, ти подумала: “Якщо мужчина хоч трохи привабливіший за мавпу - це вже красень!” Так?

- Ой, Павлику! - Ангеліна спаленіла, сплеснула руками. - Ну як ти вгадав?.. Я подумала про шофера таксі: він зовні бридкий, аж огидний, а як почав розповідати, скільки...

- Хвилиночку, Ліно, треба перевірити, як там наші жуки.

Звичайно, ще рано було зазирати до резервуара, але Павло просто не міг дивитись у щирі-щирісінькі очі Ангеліни, бо знав, знав з непохитною певністю, що малося на увазі не якогось шофера, а саме його; що вона зараз збентежена і розгублена, злоститься на себе і на нього; не розуміє, що сталося, і боїться цієї непевності.

- Ну, як, Павлику?

Він натиснув на кнопку, пускаючи імпульс струму в систему. Смикнулася стрілка динамометра, зупинилась проти поділки “95”. Те ж, що й раніше.

- Ліно... - Павло глянув на годинник. - Якщо виявиться якийсь ефект, то хіба аж через кілька годин. Чого тобі тут нудитися? Іди відпочивати.

- А може, нам буде веселіше удвох?

- Ні, ні, йди. Якщо я звільнюсь рано, то подзвоню тобі. Підемо до Дніпра. Хочеш?

- Так. Ну, до зустрічі!

Ангеліна поцілувала його і пішла, а він знесилено опустив голову на руки. Знову починався приступ невідомої психічної хвороби: хвилями котилася до горла несподівана, безпредметна злість проти всього і всіх; наростало очікування чогось важливого і небажаного; лунали знайомі голоси, - ні, не голоси, а їхнє відлуння, - невловне, як зблиски сонця на поверхні бурхливого моря; і тоскнота, невимовна тоскнота стискала йому груди, наче він втратив щось безмежно дороге і ніколи вже не забуде цієї втрати.

...А штучні м’язи працювали все з тією ж чіткістю. “Коктейль з жуками” на них не впливав.

РОЗДІЛ XII

Зухвалий намір Павла Дудника здихатися бодай частки адміністративних навантажень, аби повернутися до наукових досліджень, розвіявся димом при першій же зустрічі з дійсністю. Коли наступного ранку після пробного “дня свободи” він прийшов до інституту, Паола зустріла його низкою найнеприємніших повідомлень. Зафіксовані у вигляді резолюцій, розпоряджень та протоколів, вони мали вигляд беззаперечний і солідний, засвідчуючи, що всі заплановані засідання проведено, всі термінові питання вирішено. Тільки й того, що все було зроблено не так, як слід, а навпаки. Подумати тільки: віддати Тіні Марківні єдиний резервний магнетрон - той, що його Павло буквально вициганив у професора Шевчука і беріг як зіницю ока для майбутньої лабораторії псцхофізики! Пожадлива Тіна давно точила зуби на цей магнетрон, - їй, бач, потрібний високочастотний нагрівник для дослідження синтетичної їжі! Нагрівник можна зробити з електричної плитки, а от де візьмуть психофізики джерело ультракоротких радіохвиль?! Ой леле, а це що?! Далебі, тільки дурень міг дати відстрочку заводові електронно-обчислювальних машин! Півроку лежить наряд, а машини й досі нема. Натиснувши де слід, Павло взяв їх, нарешті, за горло. І чим скінчилося? Щиросердий дядечко Литвинчук, його заступник, повірив крокодилячим сльозам, погодився чекати ще місяць... А це? Бож-же! “Затвердити звіт аспіранта тов. Пясковського М. С”. ...Не затверджувати, а гнати в шию оцього ледацюгу!.. “Просити дирекцію про надання житлової площі інж. Тарапуті П. Т.”. ...Отакої! Щойно поткнувся в інститут - і вже квартиру?! Ні, голубе, інші чекають значно довше!.. А це?!

“У зв’язку з сімейними обставинами надати тов. Ханжелян С. Л. відпустку за власний кошт терміном на 10 днів”...

- Що ви тут натворили?! - Павло ляснув долонею по паперах, люто глянув на Паолу, що стояла перед ним як живе втілення осуду.

Вона ледь знизала плечима:

- Якщо будете консультувати аспірантку Правдик щодня - побачите ще й не таке.

- До чого тут аспірантка Правдик? - гримнув Павло.

Паола зблідла, ще дужче випросталась:

- До того, що не слід забувати про свої обов’язки!.. Можете мене звільнити хоч зараз, але я скажу правду... Всім відомо, що Степан Гаврилович - людина довірлива й м’яка. Хіба йому варто доручати такі справи? А ви за цілий день навіть не поткнулися в кабінет!.. Я цінувала вас передовсім за вашу принциповість і наполегливість. А ви... - Вона шморгнула носом і замовкла.

- Сідайте, Паоло... - Павло вперше назвав її так. Він враз прохолов, і йому було соромно за спалах. - Скажіть, а чи маю право на наукові дослідження я? Адже я насамперед учений.

- Ви насамперед начальник відділу біоніки, - відповіла вона вперто. - Після сімнадцятої нуль-нуль - будь ласка.

- Ой, Паоло Дмитрівно! - Павло жартівливо схопився за голову. - Чому жінки отак люблять командувати?

- Тому, що вони розсудливіші за чоловіків.

- А що робите після сімнадцятої нуль-нуль ви, коли не секрет?

- Вивчаю англійську мову.

- А ще?

- Хімію... Знаю, ви хочете запитати, чи розважаюсь я та чи ходжу на танці, - усіх чомусь цікавить тільки це. Ні, не розважаюсь, не ходжу. Я надто самолюбна... і надто неприваблива. Знаєте, як мене прозвали в інституті?

Павло серйозно хитнув головою, потім поманив пальцем Паолу, сказав пошепки:

- А мене - Грак!.. Влучно, га? - Він підвівся з-за столу, пройшовся по кімнаті. - Спасибі вам, Паоло Дмитрівно, за прочухана. Ви маєте рацію: нехтувати обов’язками не можна. І все ж я працюватиму в своїй лабораторії не тільки після сімнадцятої. Але... - Павло по-змовницькому приклав палець до уст. - Але в разі якоїсь термінової справи - викликайте мене негайно.

- Гаразд, Павле Михайловичу, - відповіла вона вже лагідніше.

- Так от, я піду зараз.

Після розмови с Паолою настрій в Павла поліпшився. Якось незвично гостро усвідомилась всезагальність людських турбот і всемогутність безлічі найрізноманітніших обставин, що визначають собою долю окремої людини. У кожного свій клопіт, свої печалі. Був би у Паоли трошки рівніший ніс, трохи стрункіша фігура, дещо повніші губи - і вже не шукала б вона забуття над підручниками, не ховалася б за машкарою холодної педантки. Або коли б у неї був інший тип нервової системи, інший темперамент, - сангвінічний, скажімо. Сангвінікам легко живеться на світі, бо вони оптимісти з натури. Та й усі інші почувають себе з ними легко й вільно. А от коли в тебе нервова система неврівноважена...

Павло згадав учорашній вечір і стурбовано похитав головою: зволікати далі не можна, треба звернутися до лікарів. Уже не допомагають і заспокійливі засоби. Півночі він прокрутився на ліжкові, а коли зрештою заснув - почало верзтися казна-що. Треба відпочити, бо це добром не скінчиться. А власне, що заважає взяти човен та й гайнути вихідного дня з Ангеліною вниз по Дніпру?

Згадавши про Ангеліну, Павло на мить затримався перед дверима лабораторії: треба придумати їй якесь завдання, - адже вона, мабуть, і досі досліджує оті “резонансні частоти”.

Але ні, - він був приємно вражений, - Ангеліна вперше виявила самостійність і облишила частотомір. Павло застав її за монтуванням нової злагоди для дослідження штучного м’яза.

- О, - протягнув він здивовано, - як ти здогадалась?

- А як же? - запитала вона з викликом, рада похвалі, - Не тільки ти володієш обдарованням ясновидця. Вчора ввечері я прочитала твою думку, що слід поставити контрольний дослід.

- Вірно, золотце моє! - засміявся Павло. - Здрастуй.

- Здрастуй... Приходила Правдик, запрошувала нас із тобою в суботу на “польові експерименти”. Микола Іванович показуватиме свої чудеса, так би мовити, на натурі. Поїдемо?

- Та непогано б... - Павло підійшов до резервуара з кислотою, зняв кришку, понюхав.

До характерного запаху кислиць приєднувався знайомий своєрідний присмак - кислота вже пороз’їдала вкинутих учора комах.

“Стривай, а що нагадує цей запах? - Він принюхався дужче. Пахло якоюсь відомою хімічною сполукою, але якою саме - не вдавалося згадати. - Ну, та біс із ним”.

Павло ще збільшив концентрацію кислоти в активаторі, знизив до межі напругу струму. Натиснув на кнопку.

І знову стрілка динамометра сягнула за межі шкали. Забруднення активатора органічними домішками не вплинуло на його властивості.

- Ну, як - реабілітував свій штучний м’яз? - запитала Ангеліна.

- Реабілітував, - похмуро відповів Павло. - Тільки не м’яз, а небіжчика-хруща. І телицю Емму також... Ти вже закінчила?

- Так.

Павло дбайливо перевірив усю систему, оглянув кожне міопластове пасмочко: контрольний дослід вимагає підвищеної пильності, бо пропустиш якусь дрібничку - і вийде пшик.

Ніби все гаразд. Можна вмикати струм.

Павло увімкнув. Жодного результату. Кинувся до дротів, промацав їх, перевірив провідність - цілі. Знову натиснув на кнопку - анічогісінько. Похапливо замінив м’яз, але стрілка динамометра не поворухнулась.

- Сто чортів!.. - Не тямлячи себе, він розмахнувся кулаком, щоб гримнути по оцьому посудові, розтрощити його вщент, розрядити пекучу злість на власну тугодумність, на тупу косність пластмасових пасом, на природу, яка так підступно приховує свої щонайменші таємниці.

- Павлику, Павлику! - Ангеліна кинулась до нього, перехопила його руку. - Заспокойся, любий. Я сама все перевірю.

- Ні, облиш. - Він уже оволодів собою. - Негайно йди до п’ятої лабораторії і попроси дослідити на електронному мікроскопі структуру полімерних ланцюжків... - Павло висмикнув одну нитку з діючого м’яза, а другу - з бездіяльного. - Не переплутай! А я піду розвіюсь. Страшенно заболіла голова.

Вщент знесилений раптовим спалахом люті, він поплентався до виходу з інституту. Сів на лаві під яблунею, примружив очі. Прислухався до внутрішніх голосів, до наростаючого відчуття наближення незнаного лиха, до химерних спогадів про невідомих людей і невідомі події.

“Зараз піду до психіатра, - міркував він розсудливо, знаючи водночас, що нікуди не піде, бо чомусь мусить сидіти отут. І оце усвідомлення збудило в ньому гнів проти самого себе. - Та схаменися ж, телепню! Збожеволієш!”

Він оволодів собою. Прояснився мозок, вільніше стало дихати.

Розплющив очі, задивився на гру сонячних променів серед рясного листя яблуні. Зірвав яблучко, надкусив. Пуп’янок, кислий-прекислий. Викинув геть. Поглянув на годинник і не помітив, котра година. Підвівся. Знову сів.

Він ніби чекав на щось чи на когось. Здавалося б, вільний робити все що заманеться, він зараз нікуди не пішов би з цього місця. І коли б запитали чому - відповів би, що так йому захотілося. Та ось йому (з такою ж безпідставністю) чомусь спало на думку, що треба негайно піти до свого кабінету. Навіщо?.. Дурне запитання! Вже розвіявся, годі байдики бити.

Отак Павло пояснив би і самому собі, і будь-кому іншому. Але коли б отой “інший” простежив за ним у ці хвилини, то сказав би, що начальник відділу поспішає в дуже важливих справах. І дістав би ствердження своєму припущенню. Тільки-но Павло поткнувся на поріг свого кабінету, Паола радісно вигукнула:

- Ой, Павле Михайловичу, як добре, що ви навідались! Я вас шукаю, шукаю... Олексій Тихонович повернувся з Москви. Просив, щоб ви негайно прийшли до нього.

- А я наче передчував. Поспішав сюди невідомо чого.

- Та яке ж тут передчуття? Олексій Тихонович завжди приїздить експресом саме в цей час.

- Так, експресом, - повторив Павло.

Він подумав: знову все розшифровується просто. Розсудлива і надто практична свідомість не визнала за потрібне запам’ятати час прибуття отого московського експреса, а підсвідомість - запам’ятала. Про всяк випадок, може, коли-небудь придасться. Запам’ятала, але висловити не може, бо “неписьменна”. Навіть не так: німа. Показує на мигах, підштовхує щось робити, а заради чого, з якою метою - не розтлумачить.

“Стривай, стривай! - Павло аж зупинився на сходах, вражений несподіваною думкою. - Так у цьому ж, власне, і полягає сутність інстинктів: цілеспрямовані логічні дії без їх осмислення. В кожному окремому випадку нервова система тварини, проаналізувавши ситуацію, надсилає відповідні накази м’язам, і тварина кудись суне, щось робить, - механічно, без щонайменшої спроби проконтролювати - чи відкоригувати - свою поведінку. Через недосконалість такого способу виживають тільки окремі індивідууми, але й цього досить, щоб вид існував. А свідомий контроль над власними діями стає потрібний уже на дуже високому етапі розвитку, і особливо тоді, коли тварина - надто велика, щоб вибороти право на життя швидкістю розмноження, і не володіє могутніми пазурами та іклами для самозахисту. Саме в такому стані опинилися первісні люди. Людина вижила й перемогла насамперед тому, що в процесі боротьби за існування в неї зародилася свідомість і почала брати інстинктивні дії під свій контроль.

“Так, так, - міркував він гарячково. - Інстинкти - суворо спеціалізовані, проте надто повільно реагують на зміну середовища. Розум змушений виправляти їх дедалі частіше, аж доки зовсім знехтує їхньою керівною роллю, виділивши їм чітко окреслену сферу впливу - забезпечення фізіологічних функцій організму. Кінець кінцем у людини це призвело до повного розриву відносин: свідомість майже не втручається в діяльність внутрішніх органів; та й справді, було б найбільшим безглуздям, коли б довелось осмислювати, які саме ферменти треба виділити для перетравлення їжі! - а підсвідомість не має лінії зв’язку з розумом. Німа? Ні, примусово позбавлена права голосу! Лише в окремих людей - таких, як колишній “король шахраїв”... та у таких психопатів, як Павло Михайлович Дудник, - оця підсвідомість заявляє про себе надто нахабно!”

Йому стало якось не по собі. Педант і скептик, коли йшлося про наукові гіпотези, він зараз наближався до висновків надто сміливих і навіть рискованих: якщо його міркування слушні, то у кожної людини, окрім визначених академіком Павловим двох нервових сигнальних систем, має бути ще й третя, - а точніше, “нульова”, - отой успадкований від тварин, загадковий і не визнаний ученими “механізм інтуїції”. Не вегетативна нервова система, ні, а саме надзвичайно гострий і чутливий логічний апарат боротьби за існування, який працює вхолосту тільки тому, що всі права перебрав на себе розум.

Нема чого дивуватися з отих, здавалося б, навіть аж протиприродних феноменів, коли звірята виявляються сприйнятливіші й чутливіші за людину з усіма її найдосконалішими науково-дослідницькими приладами. Може, всього лиш кількох міліграмів якогось певного хімічного препарату вистачить, щоб відновити лінію зв’язку отієї гіпотетичної нульової системи з м’язами, а то навіть і з свідомістю. І тоді людина за сотні кілометрів відчуватиме джерела прісної води, без компаса і без карт знаходитиме шлях додому, а може... а може, навіть набуде здатності передчувати стихійні лиха!.. А чому б не так? Адже передчувають землетрус ящірки та деякі риби?

Він побоявся піти ще далі, послатися на пацюків, що втікають з приреченого корабля, та на собак, які нібито здатні передчувати нещастя, - такі факти вимагають насамперед найгрунтовнішої перевірки. Але якщо вони виявляться беззаперечними, то доведеться визнати, що у живих створінь існує якийсь надлогічний механізм прогнозування майбутнього, -механізм, який на основі відомих нині законів уже не поясниш.

“Ой, хлопче, намнуть тобі вуха за такі, з дозволу сказати, “гіпотези!”

Хотілося розгромити самого себе, відшукати вагомі негативні докази, але їх не знаходилося, окрім тупого і впертого “цього не може бути”. А чому не може, зрештою? Тому, що віру в передчуття називають забобоном?.. А хіба не називали забобоном віру в чарівну паличку водошукачів? Хіба не таврували як невігластво й знахарство народний спосіб лікування ран пліснявою, - первісну пеніцилінотерапію? Платон має рацію: догматизм та консерватизм мислення - страшна річ. Краще сто разів помилитися, досліджуючи щось нове, аніж товкти воду в ступі, уникаючи сміливих припущень тільки тому, що вони розбігаються з загальновизнаними твердженнями.

“Так то воно так, але... - Відчуваючи якийсь невиразний неспокій, Павло машинально поглянув на годинник і схаменувся. - Телепню, та в тебе й справді, мабуть, лишилась тільки ота нульова система! Директор чекає, а ти тут філософію розводиш!”

Павло зустрів Шевчука, коли той уже виходив з кабінету. Професор простягнув руку, вітаючись, докірливо похитав головою:

- Забарилися ви, Павле Михайловичу. Я вже збирався їхати без вас. А справ сьогодні стільки, що навряд чи нам з вами хоч пообідати вдасться. Куй залізо, доки гаряче!

- Перепрошую, Олексію Тихоновичу!.. А є що кувати?

- Навіть більше, аніж ми з вами сподівалися! - задоволено всміхнувся Шевчук. - їдьмо, розповім по дорозі.

За два тижні свого перебування в Москві він зробив чимало: добився спеціальної постанови Ради Міністрів, “викрутив” фонди на найдефіцитніше обладнання. Відділ біоніки Державного інституту актуальних проблем одержить просто-таки казкові умови для досліджень на вищому рівні сучасної науки. Заслуга в цьому належала, звичайно, Шевчукові, -як організатор, він не має собі рівних. І все ж, слухаючи його, Павло мимохіть згадував Платонове твердження, що професор Шевчук за нинішніх умов уже втратив право на лідерство. Могутня матеріально-технічна база відтепер не тільки дозволятиме, а навіть вимагатиме перетворити відділ біоніки на самостійний інститут. Шевчук цього не розуміє. Більш того, в усіх своїх міркуваннях він майже не згадує біоніку; йому імпонує насамперед те, що всі оті нейтронні “гармати”, квантові випромінювачі та кібернетичні злагоди паралельно зможуть використовувати й інші відділи. Ой, відома Павлові ота паралельність! Спробуй-но зараз дотовпитись до електронно-обчислювальної машини, якщо фізики там днюють і ночують!..

“Так, відділ біоніки повинен одержати повну самостійність!” - подумав Павло з переконаністю, але промовчав. Шевчук міг би витлумачити таку заяву хибним чином, та й поспішати з розв’язанням цього питання не слід: фонди фондами, однак скакати гопки можна буде аж тоді, коли папірці перетворяться на апаратуру та на додаткові посади для дослідників.

Здавалось би, після розв’язання принципово важливих питань у найвищих інстанціях всілякі дрібні формальності не заберуть багато енергії та часу. Але де там! Шевчук з Дудником того дня і наїздилися, і набігалися, і насперечалися по саме нікуди. Аж коли сонце сіло на вечірній пруг, Шевчук сказав, виходячи з кабінету міністра фінансів:

- Оце вже й усе, Павле Михайловичу. А тепер їдьмо до мене та вип’ємо по чарчині за наше майбутнє.

Він був радий і задоволений, хоч ледве тримався на ногах: прямо з поїзда в отаку біганину! Павло почав відмовлятися, але Шевчук наполягав:

- Їдьмо, їдьмо! Мені треба сьогодні вибалакатись. І, хто зна, мої мудрування коли-небудь і вам придадуться, Павле Михайловичу.

А через годину, наливши в чарки коньяку, він сказав розсудливо й спокійно:

- Оце, мабуть, остання велика справа, яку я зміг зробити для нашого інституту.

- Чому це, Олексію Тихоновичу? - Павло відчув, що його здивування пролунало фальшиво, і спаленів.

- Пора і честь знати, - сумно посміхнувся старий. - Вже не тягну. Війна, друже, залишила в моєму мозкові оттакенну, - він показав пальцями, - залізячку на згадку. І вона нагадує про себе.

- І не можна видалити?

- Ні... - Шевчук підняв чарку, глянув на Павла. - Вип’ємо за вас, Павле Михайловичу.

- Е, то спочатку за вас.

- Тоді - за нас. Більш, як одну, мені не можна. Випили. Помовчали.

- Так от, Павле Михайловичу, я запросив вас не так собі. Зі мною все може статися, отож я й хотів би підшукати собі заміну завчасно. Ви показали себе з непоганого боку...

- Та що це ви, Олексію Тихоновичу?! З осколком у мозку люди живуть до ста років! Вам треба тільки хоч трошки менше працювати!.. - Павло говорив це, а в підсвідомості гарячково пульсувала підленька, отруйна думка, що саме таким чином і розв’яжеться дилема, про яку говорив Платон. І не в спромозі придушити в собі оце гидке й підле, Павло повторював: - Ні, ні, цього не може бути!

- На жаль, може... - спершись підборіддям на сплетені пальці рук, старий перебіг очима по корінцях книг на багатоярусному стелажі, по рядку старовинних картин та естампів на стіні.

Він ніби прощався з ними заздалегідь.

І Павло нараз усвідомив з жахом, що професора Шевчука незабаром не стане. Це трапиться дуже скоро... Несподівано для всіх... Його смерть завдасть Павлові Дуднику величезного, непоправного нещастя... Треба кудись тікати, тікати негайно, бо вже завтра буде пізно... Але яке нещастя?! Попередити Шевчука?! А що йому сказати?

- Та ви мене не слухаєте, Павле Михайловичу?

- Пробачте. Замислився.

Випірнувши з хвилинної задуми, Шевчук знову набув притаманного йому оптимізму. Якщо вранці в його міркуваннях ще проступала невпевненість, то тепер, після остаточного узаконення планів реорганізації відділу біоніки, йому хотілося розкрити всі свої далекосяжні плани.

Але Павло, щиро кажучи, навіть не чув цих міркувань. Мозок свердлила єдина думка: “Що може статися?”

Розпрощавшись, нарешті, з Шевчуком, він ішов Хрещатиком замислений. Підійшов до тролейбусної зупинки на площі Калініна. Стояв, не підводячи голови, - не підводячи, це запам’яталось твердо. І раптом подумав невідомо чому: “Якщо цей тролейбус веде Мишко - мені буде дуже, дуже зле!”

Він не встиг навіть додумати, звідки в нього, принципового матеріаліста, виникла отака безглузда, містична думка. Під’їхав тролейбус, розчинилися двері, і пролунав голос Мишка - сусіда по квартирі:

- Павле Михайловичу, прошу!.. Додому?.. О, а чого це ви блідий як стіна?

- Щось негаразд себе почуваю... - Павло став біля кабіни водія, втомлено заплющив очі.

Що це за містика? Що за дурні припущення? До чого тут Мишко, і як можна було дізнатись, що найближчу машину веде саме він?

Обминаючи якусь перепону, тролейбус хитнувся вбік... Павло кліпнув очима. Просто перед його носом на стінці чорніли цифри: “333”.

- Х-ху!.. - Він з насолодою, з полегкістю зітхнув: як усе елементарно просто!

Знову витівки підсвідомості - Мишко не раз хвалився “шикарним” номером своєї машини; Павло помітив це число на капоті тролейбуса, ще коли той був аж ген де, - помітив та й не звернув уваги. А ота клята нульова сигнальна система вмить усе проаналізувала і встругнула таке!

Може, це було й вірогідне пояснення нез’ясовному, однак настрій у Павла Дудника поліпшився ненабагато.

РОЗДІЛ ХІІІ

Ось так воно й буває: працює, працює людина, набуваючи авторитету й досвіду, стає для всіх знайомою і незамінною, сягає найбільших висот свого, може, й не романтичного, але всім потрібного фаху, і раптом - як сніг на голову: шановний товаришу, ви вже досить попрацювали в ім’я Вітчизни, ви заслужили право на безтурботний спочинок, на нічим не обтяжену старість. Влаштують гучні проводи, надарують піввоза коштовних і нікому не потрібних брязкалець, наговорять стільки компліментів, що у новоспеченого пенсіонера аж голова з гордощів запаморочиться, щиро заздритимуть, що відтепер він сам собі пан, вільний козак. І чоловік, справді, кілька перших днів відчуватиме себе щасливим і безтурботним телятком, що вихопилося з тісної обори на яскравий моріжок весняних луків. А потім почне щось муляти. Дні чомусь довшають; погода - яка б не була! - поганішає; борщ дедалі частіше виявляється пересоленим або недосоленим; прокидається давній-прадавній радикуліт; риба - не ловиться, бо яка там може бути риба, коли річки зміліли!.. І чомусь тягне навідатись туди, де попрацював кільканадцять років; і чомусь розкорінюється непохитне переконання, що той, хто посів твоє місце, - непоганий хлопчина, але Бож-же мій, який недосвідчений!

Так, нелегко бути пенсіонером, це повною мірою відчув на собі колишній старшина міліції, а тепер просто громадянин Артем Григорович Рарог.

Не хотів іти на пенсію, ой як не хотів! Але з начальством, - а особливо в органах громадського порядку, - не сперечаються. І ось уже пенсіонер... Тьху!

Піти працювати в колгосп? Незручно якось. Одвик, та й не бракує в колгоспі робочих рук. Копирсатись у власному городі? Та хай йому біс!

Доки стара була вдома, відчував себе ще сяк-так. А як поїхала до дочки - онука народилась, - хоч вовком вий.

І, може, ще довго нудився б Артем Рарог, коли б не згадав про дивну історію з Графом. Клятий дід, звідки у нього ота незбагненна здатність зазирати в надра землі? Ошуканства нема: справді, на Рогозянці де тільки не копали - не знаходили прісної води. А Граф знайшов.

Артем поновив у пам’яті ту місячну травневу ніч, коли вони з Графом блукали городами та левадами Рогозяний. Слово честі, приємно, що тоді підтримав старого, не прогнав геть. І коли б отак самому навчитися шукати підземні джерела, то вже не мав би клопоту, куди подіти вільний час, та ще й людям користь приніс би.

“А й справді, - міркував, - чому б не спробувати?”

Пригадалося, що старий курив незвичайний тютюн, - мабуть, з домішкою якогось наркотика. За звичкою наркомана? Чи, може, саме для того, щоб відчути воду?

Артем витяг з-під ліжка заповітну скриньку, в якій зберігалося най дорогоцінніше: ордени та медалі, грамоти та посвідчення, довідки та фотографії. А ще там лежала річ, про яку Артем не дуже любив згадувати, - невелика пробірочка з сіруватим порошком пилку індійських конопель. Гашиш або “план”, як кажуть рецидивісти. Оту пробірочку він одібрав у в’язня під час обшуку ще на початку своєї служби, коли працював наглядачем Лук’янівської в’язниці, і, власне кажучи, мав би віддати начальству з відповідним рапортом. Але не віддав. Просто пожалів в’язня, якому такий рапорт загрожував чималою неприємністю. Пізніше Артем Рарог став жорстокіший, - однак не через зачерствіння душі, а тому, що побачив, якого непоправного лиха завдають людині оті отрути, які за швидкоплинне відчуття насолоди забирають у наркомана все людське, а врешті і саме життя.

Майже чверть віку пролежала оця пробірочка на дні скриньки. І ось тепер Артем крутив її в руках, не наважуючись використати навіть із найблагородніших міркувань.

- А, що буде, те й буде! - Він знайшов клаптик тонкого паперу, витрусив на нього тютюн з сигарети, додав сірого пилку з пробірки, скрутив цигарку і сховав її у портсигар.

Замислився: що взяти з собою?

Насамперед шматок хліба та четвертину сала: кажуть, після того гашишу з’являється вовчий апетит. Потім - лопату, про всяк випадок. Ось вона, саперна. Зручна: можна сховати під піджак. І найголовніше: вирізати рогачку, та ще й не будь-звідки, а з тієї горішини, яку уподобав свого часу Граф.

- Ну, от і все. Куди ж податися “на розвідку”? Звичайно, по Малахівці не блукатимеш - не вистачає, щоб на кпини взяли. Луками - теж. Тільки й місця, що в лісі.

Отож Артем Рарог і подався в ліс. Відшукав затишну галявину, сів на пень, припалив самокрутку.

Так собі, нічого особливого, наче до тютюну попали крихти хліба. Навіть у горлі не дере. І ніякісінької дії! То, може, оце зілля за двадцять п’ять років уже вивітрилося вщент?

- Е, ні, - сказав він чомусь уголос, - не вивітриться! То ти забув, що треба затягуватися на повні легені!.. - І засміявся. - Затягуйся, колишній старшина, не бійся!

Артем подумав, який у нього, мабуть, дурний вигляд зараз, - і засміявся. Все видавалося надзвичайно кумедним і недоладним: і те, що він курить гашиш; і те, що попхався в ліс шукати воду горіховою рогачкою; і те, що саме ця рогачка раптом стала зменшуватися просто на очах.

- Стій, стій! - реготав він. - Хоч я й дуже хочу їсти, але тебе не з’їм. А може - з’їм, брехати не буду. Тільки спочатку я тебе випробую. Ти знайдеш мені воду, я хочу пити.

Він підвівся, щоб піти по оту рогачку, яка чомусь одповзла метрів на п’ятдесят від нього, але не встиг ступити й кроку, як замалим не спіткнувся об неї. Товстелезна, мов колода, вона лежала на піску, і на ній чітко вирізнялися кожна цяточка, кожна подряпина.” А ось на неї вилізло яскраво-червоне сонечко... Ой, та й величезне ж яке! Зо два кулаки завбільшки! Ні, як гарбуз!

Його не злякали розміри комахи, бо він відчув себе неймовірно могутнім. Коли б захотів - зламав би отой дуб,. як билинку! А кляту рогачку, хоч у ній пудів сто, візьме двома пальцями. Ану!

Справді, взяв. Але щойно став піднімати, як вона - от підступна! - почала зменшуватись, зменшуватись... і зникла.

- А хай тобі всячина, тебе не перехитруєш! - Артем з гумором поставився до своєї невдачі, бо твердо знав, що рогачка - чарівна і по-справжньому скорятиметься тільки тоді, коли добре попоїси...

Він їв пожадливо - і не наїдався. Потім нараз відчув: годі. Ліг долічерева, заплющив очі. І вмить перед ним виник чудесний краєвид. Не якісь там екзотичні тропіки, а панорама оцього лісу, якщо на нього дивитися з малахівської греблі. Але яка просторовість, яка рельєфність! Яке буяння барв! Яка прозорість тіней! Які розмаїті пахощі пливуть над квітучими луками! Як тепло й лагідно пестить волосся грайливий вітерець! Як життєрадісно видзвонює всіляка комашина дрібнота, вихваляючи саму себе і весь сонячний, радісний світ!.. Знайома картина, та тільки змінилась масштабність усього навколишнього - побільшало, пояскравішало, погучнішало все... І тьмяно-тьмяно пригадується, що саме оцей краєвид колись давно, - може, коли тільки вперше зіп’явся на ноги, -приголомшив і зачарував, змусив дивитись і дивитись, - отак самісінько захоплено й пильно, як зараз.

Артем кліпнув очима, підвівся. Дивне сп’яніння вже минулося, і контраст між чудесним маревом і дійсністю був разючий: усе значно сіріше, глухіше, буденніше; все було знайоме - таке, як завжди.

- Та-а-к... - протягнув він занепокоєно.

Йому кортіло плюнути на оце “водошукання” та й податися додому. І тільки думка про те, що його там ніхто не чекає і знову доведеться тинятися подвір’ям, не знаючи, куди себе подіти, перешкодила йому здійснити свій намір.

- Ну, то спробуємо, - сказав він до самого себе і підняв рогачку. - Як тримав її Граф?.. Ага, отак: обіруч за роги, долонями догори... Ну, а далі?

Артем трохи зсунув кулаки, і патик одразу ж поліз угору. Розсунув - похилився донизу... Чудасія! Виявляється, можна крутити оцю рогачку, як самому заманеться! То що ж, у такому разі, вона здатна показати?!

Він потренувався якийсь час, навчився тримати кулаки стиснутими саме так міцно і саме на такій відстані один від одного, що досить було ще одного, ледве відчутного руху - і патик негайно підскакував або опускався. Тепер уже можна спробувати й насправжки.

Разів із двадцять Артем пройшов отією галявиною вздовж і впоперек, а рогачка й не поворухнулася. Тоді він попрямував до дванадцятого кварталу лісництва - туди, де з-під коріння товстелезної сосни пробивалося джерельце смачної, холодної води. Здавалося б, отут уже клята паличка гопки скакатиме від радощів. Та тільки де там!

“Мабуть, напружуюсь мало, - думав Артем. - Старий, коли шукав, то аж потом умивався!”

Він ще дужче зціпив щелепи і затиснув рогачку в кулаках так, що аж пальпд побіліли. Впріти впрів, - мабуть, не без допомоги липневого сонця, яке вже підбилось височенько, - а успіху ані найменшого.

Спочатку він, хитруючи з самим собою, вибирав такі місця, де підземні джерела можна зустріти найвірогідніше - на торфовищах, висхлих озерах, серед вільхових хащів. Потім брів, куди очі дивляться, кленучи самого себе і свою дурну витівку. Йому вже уривався терпець, аж раптом, - навіть подих перехопило! - горіховий патик, затиснутии в кулаках наче обценьками, повільно подерся догори!

Артем стиснув рогачики ще дужче, намагаючись зупинити оцей таємничий рух, але тільки прискорив його.

- Хху!.. - Артем випростав затерплі пальці, витер піт з чола.

Йому по-справжньому стало жарко, і аж тепер відчув утому.

Він озирнувся довкола. Звичайнісіньке місце, ніколи б навіть не подумав, що тут є вода: невелика галявина, вкрита жовтим піском; зовсім близько, за неширокою смужкою кострубатих ялинок, - битий шлях. І смердить чимось огидним - мабуть, десь поруч здохлятина лежить.

Ні, тут щось не те. Певно, перевтомлені м’язи самі стиснулися спазматично, крутнули паличку за ріжки. Треба перевірити ще раз.

Він посидів, відпочиваючи. Потім - закурив. Неохоче доїв рештки свого “НЗ”, - просто так, аби ще трошки згайнувати час, хай минеться слабість пальців. 1 аж тоді знову взявся за “чарівну паличку”.

Сумніву не було: паличка рухалась! І не так собі, а тільки з його наближенням до центра галявини!

Аж чудно: маєш силу в руках таку, що вола за роги зупинив би, а жалюгідну паличку - не втримаєш. Викручується, клята, лізе догори, хоч ти їй чорта дай! Мабуть, під землею тут не джерело, а ціле озеро. А якщо джерело - то зовсім близько.

О, тепер уже Артем Рарог не кляв оту саперну лопатку, що муляла йому бік усю дорогу! Добре, що прихопив, - можна починати копання хоч зараз. А копати йому не вперше: скільки отих бліндажів та окопів повного профілю видовбано за роки війни!

Копалося легко: пісок. І навдивовижу вологий: на метровій глибині з нього пасочки можна було б ліпити.

Приємно й радісно було Артемові в ці хвилини. Він не належав до числа хвальків чи завзятих мрійників, проте зараз пишався з самого себе, з своєї наполегливості та витримки, і вже розмірковував, де слід шукати воду завтра, - щоб не отак, не для власної забавки, а для діла.

Та ось його лопата шухнула у щось м’яке... і в ніс йому вдарив страшенний сморід.

Ой леле, здохлятина! Колишній старшина міліції Артем Рарог сподівався знайти ціле море, а натрапив на закопаного здохлого коня, од якого лишилися тільки кістки та клапті шкіри з рудою шерстю.

Як опечений, вискочив він з ями. Закурив. Перевів подих. Годі з нього “водошукання”, годі! Краще вже вудити рибу: “На одному кінці гачок, а на іншому - простачок”.

Спересердя пошпурив розвінчану “чарівну паличку”, розмахнувся вже й лопатою, але потім схаменувся: ні, пам’ятка війни. Пішов додому лісом навпростець: якщо шляхом - то даси добрячого гака.

Хотілося забути про невдалий експеримент, забути назавжди. Але спробуй-но не думати про білого ведмедя, якщо хтось заборонить! Снувалися думки: чому та як?.. І дж під самою Малахівкою він не витримав, вирішив спро бувати ще раз. Ну, а тут, звісно, і ліщина трапилась саме така, як треба. Вирізав. Знову йшов, зціпивши зуби і затамувавши подих. І, може, не втримався б від спокуси дійти отак аж до села, коли це з-за кущів почувся приємний басок:

- Товаришу, хвилиночку!

Артем подумки вилаявся, зупинився. Ото ще халепа: хотів, щоб ніхто не бачив, а тут...

- Пробачте, товаришу... - Володар баска, поставний хлопчина в куцих штанцях з кучерявою борідкою, підходив до нього, привітно всміхаючись, - Скажіть, прошу: ви - водошукач?

- Та який там водошукач! - з серцем промовив Артем. - Колишній старшина міліції, якщо вже вам так цікаво.

- А ота паличка? - показав молодик на рогатку в Артемовій руці.

- Знайшов.

- Шкода... - Бородань цмокнув язиком. - Бачите, я - фізик-біонік, - мабуть, чули про таку науку? З одним водошукачем я знайомий, але хотілося б побачити ще когось.

- Та й я одного знав, - пом’якшав Артем. - Пройдисвіт страшенний, був “королем шахраїв”. Але...

- “Королем шахраїв”?! - Бородань зареготав, ляснув себе по лобі. - Послухайте, товаришу, чи ви не можете піти зі мною?.. Тут недалеко, кілька кроків. Прошу, не розпитуйте - будете задоволені.

- Ну, гаразд, -Артем знизав плечима. -Мені поспішати нікуди.

Іти, справді, довелося небагато: метрів за сто звідти, на мальовничій галявинці край лісу над річкою, стояла автомашина-фургон, а поруч неї - намет.

- Т-с-с! - приклав палець до уст бородань. І гукнув: - Миколо Івановичу, а йдіть-но сюди!

З намету виліз... Граф! Якийсь час сторопіло дивилися один на одного, потім Граф пішов назустріч з розкритими обіймами:

- Начальнику мій дорогий! Усе життя мріяв про те, щоб не я до вас потрапляв у гості, а щоб ви завітали до мене власною персоною!.. Товариші, прошу, вийдіть сюди!.. До нас прийшов мій давній прадавній друг, сам старшина міліції громадянин Рарог Артем Григорович!

З намету вискочив юнак у шоферському комбінезоні, за ним - худорлявий носатий мужчина в окулярах та двоє молодих дівчат, - одна дуже приваблива. Вони простягали руки, називали свої імена та прізвища, але Артем жодного не запам’ятав, бо тільки мимрив у відповідь:

- Рарог!.. - І додавав: - Колишній старшина міліції. Пенсіонер.

РОЗДІЛ XIV

Ні, не сподівався колишній старшина міліції Артем Григорович Рарог на отаку зустріч з колишнім “королем шахраїв”! Але що ж - змінюються обставини, змінюються люди. Вже не існує афериста з претензійною кличкою Граф, а є людина-унікум, що має гучний учений титул: “Препаратор”!.. Так, так, він показував посвідчення. Там чорним по білому написано: “Препаратор лабораторії зоопсихології Державного інституту актуальних проблем”. Розповідав: з ним носяться, як з писаною торбою. До Малахівки, мовляв, приїхали аж із самого Києва тільки через те, що йому так заманулося. І вся ота хитромудра апаратура, якою напхом напхано автофургон, теж призначена тільки для нього. Оце сьогодні його зніматимуть на кіноплівку, - треба підготуватися до Всесвітнього конгресу водошукачів, який незабаром відбудеться в Парижі. Варто поїхати. Нічого цікавого, звісно, не почуєш, зате хай послухають, яких успіхів досягли ми.

Старий, певно, прибріхував, але небагато: з ним таки панькалися. Він уже не прикидався дурненьким балянг драсником і крутив хвостом тільки перед носатим Павлом Михайловичем, - бо гой, мабуть, був велике цабе! - а перед простацьким бороданем Платоном, який був ще кандидатом наук (препаратор Павлов особливо наголосив це слово), і перед обома дівчатами, які ще й не мріяли про наукові титули, він навіть викаблучувався, заявляючи, що і те йому не так, і це не подобається.

Але якщо Артема Рарога, людину з нижчою освітою, можна було заплутати в усіх отих “учених титулах” та в химерних наукових термінах, якими козиряв препаратор Павлов, то там, де йшлося про людські душі, - він був стріляний горобець. За двадцять п’ять років сумлінної служби в міліції Артем навчився бачити людей наскрізь, - цього вимагала специфіка його фаху. Правда, не мудрствуючи лукапо, він не копирсався у психологічних підґрунтях поведінки тої чи іншої людини, а просто мовчки спостерігав, та й годі. Але наставав час, коли він промовляв сам до себе: “Це падлюка!” Або: “Порядний!” - і чуття майже ніколи не зраджувало його.

Препаратор Павлов йому не сподобався. Не через коли пін і гріхи, ні. Артем зараз бачив у ньому вже не рецидивіста Графа, а саме препаратора Павлова, абсолютно незнайому людину, що ніколи не мала нічого спільного із світом злочинців і за свої виняткові здібності одержала високе наукове звання. Такій людині можна було подарувати дрібні загальнолюдські вади зарозумілість, самовихваляння, нав’язливу фамільярність. Не це головне. Слухаючи хвалькуватий монолог старого, Артем ввічливо підтакував, а сам думав: “Страшенний мерзотник!”

Він сам не міг визначити, на чому базувався такий висновок, але відчував, що у препаратора Павлова - все фальшиве, все нещире; що оцей лисий усміхнений дідок дуже хитрий і підлий. Та невже цього не бачать молоді вчені, які його приголубили?

А втім, навіть якщо бачать, хіба в цьому справа? Дітей з ним не хрестити, а от чудеса, які він витворяв, досліджувати варто. Справді чудеса, бо як інакше назвати незбагненну здатність моментально знаходити старанно заховану, та ще й невідомо яку, річ?!

На луках тичками визначили квадрат - сто на сто метрів, гектар. Зав’язали Павлову очі, обернули спиною до луків. Породатий Платоп узяв щось у руки, пішов до тієї ділянки, довго блукав по ній, раз у раз нахиляючись, потім гукнув: “Готово!” і попростував геть, навіть не озирнувшись у цей бік. “Для чистоти експерименту, - поясни ла кругловида Оля, - щоб мимохіть не підказав поглядом”.

Старому розв’язали очі. Увімкнули секундомір. Застрекотіла кінокамера.

Павлов моргнув до Артема: мовляв, зараз ми їм покажемо, на що здатні! - і з горіховою рогачкою в руках пішов до визначеного квадрата. Перетнув його спочатку по одній діагоналі, потім по другій. Описав коло... [Це одне... Якийсь час постояв на місці... Зробив кілька кроків, нахилився і підняв червоно-синю штабку, сантиметрів з двадцять завдовжки.

- Стоп! - скомандував Павло Михайлович. Оля вимкнула кінокамеру. - Скільки?

- Сім хвилин сорок дві секунди, - відповіла дівчина.

- Неймовірно!

Дослід одразу ж повторили, але вже по-іншому: оту штабку, - виявляється, магніт, - ховав тепер Павло Михайлович, а шукав її Платон з допомогою міношукача. Знайшов. Але витратив на це аж дев’ятнадцять хвилин.

- Ну, то що, Платоне Кіндратовичу? - хихикав старий, потираючи руки. - А ви кажете - прилади!.. То, може, спробуєте й ви? Без міношукача, а з паличкою, з паличкою!

- А чого ж, - відповів той добродушно. - Спробуємо. Тільки гектар - забагато. Візьму одну соту.

Здавалося б, чи важко знайти річ на зовсім невеликій ділянці, розміром десять на десять метрів? А Платон ходив-ходив по ній з тією рогачкою в руках, аж упрів, а магніту так і не знайшов. Такий самісінький результат був і в Павла Михайловича, і в Олі, і в Артема. Рогачка не поворухнулась ані в кого.

Ангеліна вже без рогачки обнишпорила всю ділянку і, зрештою, заявила, що Микола Іванович їх обдурив, запхавши магніт собі до кишені.

- Е, ні, - засміявся той задоволено. - Я встромив його в землю, точно за чотири кроки по діагоналі від лівої тички. Ходіть візьміть.

Справді, магніт був там. Мимо нього і над ним пройшли, може, разів сто. Аж дивно, що ніхто не помітив червоного пружка, який на цілий сантиметр стирчав із землі, ледь замаскований травою... Тож якого ще треба свідчення про надзвичайне обдаровання цього старого! І як не переконатися, що йому недарма дали високовчений титул?!

А далі Артем побачив таке, що просто хоч у фантастичне кіно! На препаратора Павлова наділи чудернацький шолом і цупку пластмасову жилетку, всю посновану дротами та поцяцьковану чудернацькими пристроями. В руки дали йому вже не горіхову рогачку, а металевий прут, вигнутий на кгиталт літери “Л”, і дроти від кінців цього прута приєднали до клемок на жилетці. І знову старий розшукував заховані речі, але біля кіноапарата зараз була тільки Оля, а всі інші юрмилися навколо Платона, який сидів у автофургоні перед неймовірно складною апаратурою, щось підкручував, чимось клацав і кудись позирав.

Присунувся ближче й Артем. Він побачив: у кутку стоїть щось схоже на телевізор; на його екрані вихиляється яскраво-зелена змійка, яка ні на мить не лишається в спокої: то заметушиться, як скажена, ладна розірватись навпіл, то затремтить дрібно-дрібно, а то погойдується ритмічно.

- Дивись, Павле, - збуджено вигукнув Платон. - Бачиш, які в нього дельта-ритми мозку?! Ні, ти поглянь, поглянь: імпульси! Слово честі, імпульсний режим випромінювання!.. Ти уявляєш, що це означає?!

Мабуть, це було й справді щось надто важливе, бо навіть сам начальник багатозначно гмукав і не зводив очей з екрана.

Досліди повторювалися ще і ще. Платон щось перемикав на пластмасовій жилетці піддослідного, прикручував та знімав якісь пристрої - і хутенько біг до апаратури. Старий знову виконував завдання, але згодом закомизився і кінець кінцем заявив, що втомився.

Платон одразу ж погодився:

- Так, Миколо Івановичу, на сьогодні досить. Знімайте збрую. - А коли той одійшов убік, збуджено шепнув Павлові Михайловичу: - Зрозумів?! Стороннє магнітне поле гальмує механізм психофізичної орієнтації!

Павло Михайлович поважно кивнув головою. Певно, він добряче розбирався, що до чого. Сухуватий і, напевне, дуже самолюбний, але розумний, нівроку. А Платон - щирий і компанійський хлопчина. Мабуть, тільки тупуватий трохи, через те досі кандидат наук. Проте впертий.

...Ну звідки було Артему Рарогу знати, що “високовчене” звання “препаратора” Павло Дудник виклопотав для Миколи Івановича Павлова, аби дати йому сяку-таку зарплатню, і що до обов’язків препаратора зоопсихологічної лабораторії належав тільки догляд за нечисленними піддослідними звірятами?! Звідки міг знати Артем Рарог, що від кандидата наук до дійсного члена (Академії наук, звичайно!) - відстань як від землі до неба?! Він мав п’ять класів освіти, - може, саме через це його так беззаперечно і випхнули на пенсію.

Вперше на віку зустрівся Артем із справжніми вченими і, мабуть, уперше в житті відчув щемливу образу на самого себе і на того пришелепкуватого вчителя арифметики, який назавжди відбив йому охоту до навчання. Коли б отой п’яничка, замість репетувати та погрожувати, пояснив, що дає наука, або коли б отакі дива побачити не сьогодні, а в далекому дитинстві, - назубок завчив би кожен рядок кожного підручника, не їв, не спав, а таки доп’явся б до технікуму, а може, й до інституту. А зараз - пізно. П’ятдесят п’ять літ. Коліщатка в мозку заіржавіли - не втнеш. Лишається тільки одне: ще і ще носитися з отією горіховою рогачкою, - може, таки щось витанцюється. Високої освіти для цього не треба, старий он теж інститутів не кінчав. Каже - потрібний хист. І наполегливе тренування.

Хоч як цікаво було Артемові з ученими, але пора ж і честь знати. Він зітхнув, підійшов до гурту.

- То я піду вже. Спасибі вам, товариші, за все... А може.., - Він нерішуче посміхнувся. - А може, завітаєте до мене в гості, га?

- А чого ж, - охоче підхопився Платон. - А півлітра буде?

- Аж по літрі на кожного! - моргнув йому Артем. І додав: - Молока... І щільниковий мед.

- Щільниковий? - сплеснула руками Ангеліна - Павле Михайловичу, збирайтесь. Щільниковий мед продовжує людині життя до ста років, а я хочу жити довго. А ви, Миколо Івановичу?

- Люблю медок... Люблю!.. Ходімте, Павле Михайловичу!

Той дещо завагався, - мабуть, не міг вирішити, чи годиться йому як начальникові приймати таке запрошення. А потім поглянув на шофера Вітю: а він же як, мовляв?

- Павле Михайловичу, пробачте, а може, поїдете всі машиною? У мене двір великий, є де поставити... І садок гарний - там намет напнете. Під грушею... А якщо хто захоче - то в клуню, на свіже сіно... Га?

- Ну, гаразд, - Павло Михайлович махнув рукою, так ніби зважувався на щось одчайдушне. - Збирайтесь, друзі. Поїдемо.

Кияни не пошкодували, що прийняли запрошення свого нового знайомого: і садочок був справді затишний, і молоко смачне, і щільниковий мед свіжісінький (Артем збігай по нього до кума). Знайшлася і пляшечка з білою голівкою, і свіжі огірочки, і мариновані грибочки, - нічого не пожалів Артем Рарог, бо гостинний був, а оці гості були йому дуже приємні. Навіть до старого він ставився вже поблажливіше: у кого немає своїх вад?

Коли повечеряли, Артем довго мостився, як ото б звернутися до препаратора, щоб пояснив усе детальніше лро водошукання. Хотів уже почати з розповіді про свій невдалий сьогоднішній дослід, але так і не встиг випробувати свої здібності дипломата. Коли зовсім посутеніло і з-за лісу викотився величезний червоний місяць, старий підвівся і сказав:

- Так ось, товариші, пригадуєте, я натякав, що в Малахівці можна знайти щось дуже цікаве? То тепер скажу, що саме, - нафту.

- Нафту?! - здивовано перепитала Оля.

- Так, саме її! - урочисто ствердив препаратор. - Ось запитайте хоч у Артема Григоровича: разів із п’ять мене приводили до нього під конвоєм - мовляв, старий щось винюхує. А я й справді винюхував, так. Нафточку!.. Ось хай скаже Артем Григорович: знайшли нафту в Олександрівну? Знайшли. А це звідси тільки шістдесят кілометрів!

- О, це вже цікаво! - вигукнув Платон. - Ну, і нанюхали?

- Та як вам сказати... - Старий хитро зиркнув на Артема. - Минулого року, коли ото ми з товаришем колишнім старшиною міліції шукали воду, в кількох місцях можна було б спробувати. Але хіба тоді мені дозволили б копати ямки? Хай Артем Григорович скаже: був ультиматум - до дванадцятої дня. А не знайдеш джерела до того часу - геть з села. Чи не так, товаришу колишній старшина міліції?

- Та було... - неохоче ствердив Артем. Клятий старий не минув підшпигнути!

- Стривайте, - здивувався Платон, - навіщо копати ямки? Нафтоносні шари, наскільки я знаю, лежать на глибині кількасот метрів. Не докопаєшся. Потрібна бурова машина.

- Хе-хе, обійдемось без машини. А копати треба для того, щоб зняти шар чорноземлі. Заважає.

- Дивно! - знизав плечима Платон.

- Та що ж тут дивного?! - аж образився старий. - Коли я знаходжу ваші цяцьки, ви не дивуєтесь? Отак знайду й нафту. А через те, що глибоко вона, - шукати складно. Вночі шукатиму, сам-один. Бо заважає все, навіть присутність інших людей... А втім, ось з Артемом Григоровичем я вже працював. Підемо вдвох, Артеме Григоровичу?

- Ну, звичайно ж, Миколо Івановичу! - погодився той з радістю.

- Тоді беріть дві лопати та й рушимо... А ви не заперечуєте, Павле Михайловичу?

- Ні... - Павло Михайлович якось чудно всміхнувся, знизав плечима. - Ви самі собі хазяїн... Тільки втомилися ж ви. А завтра слід було б провести ще хоч два-три досліди.

- Та я недовго, Павле Михайловичу, недовго.

- Ну, гаразд.

І знову, як два з половиною місяці тому, Артем Рарог блукав разом із старим городами та левадами Рогозяний. Тільки тепер Павлов рухався набагато впевненіше, наче прямуючи до заздалегідь визначених місць. У Артема аж прокинулись колишні підозріння, але потім він пригадав, що старий ще минулого разу запам’ятав варті дослідження ділянки, отож і йде прямо до них.

Уже двічі препаратор зупинявся і копав землю, однак після повторної перевірки заявляв, що помилився. На Хоминій леваді вони вдвох з Артемом викопали яму по пояс, докопалися аж до глини, і знову виявилося не те. Біля колишнього панського парку вибехкали шурф на півтора метра завглибшки, - отакий у Малахівці чорнозем! І ще один, край шляху за селом, - правда, мілкіший. Ні, не воно, не те! Старий злостився, лютував; з нього струмками котився піт. Нарешті він заявив, що сьогодні, мабуть, у нього нічого не вийде: надто втомився. А може, не тільки сьогодні: ота клята Платонова апаратура, напевне, впливає на мозок і псує здатність до рукознавства.

До Артемової садиби вони повернулись аж о першій годині ночі втомлені й незадоволені. Артем постелив старому в хаті. Той крутився, крутився, не міг заснути. Пішов з подушкою і ковдрою в клуню, на сіно.

Не спалося й Артемові. Перед його очима заново перебігав увесь оцей довжелезний, повний подій і вражень день. Наче не сьогодні вранці, а принаймні тиждень тому сидів він на пеньку посеред галявини, палячи самокрутку з гашишем... Яке чудернацьке маячіння було в нього! Вигадати отаке - горіхова рогачка завважки сто пудів!.. А оте, що було потім, теж скидається на маячіння. Паличка, що викручувалась у руках як жива... і вказала на здохлятину... Несподівана зустріч з Графом... Препаратор! Тепер уже до міліції його не потягнуть!.. А оті його незбагненні чудеса? А чудернацьке обмундирування - ще мудріше, аніж у космонавтів? А химерна зелена змійка, що вихиляється на екрані?

Отак, пригадуючи побачене й відчуте, Артем і заснув. Але спав недовго: щось дзенькнуло в дворі. Підхопився, протер очі, занепокоєний. Згадав про машину гостей: чи не забрався в неї часом якийсь шибеник? А то матимеш клопіт.

Вийшов на ґанок, прислухався. Ніде нікого. Світає. Ні, шибеники такої пори вже сплять. Мабуть, цуцик якийсь нишпорив по подвір’ї. Так і є, звалив лопату!

Може, і забув би Артем Рарог отой дзенькіт та оту звалену лопату, коли б не подія, що трапилась наступного дня.

Вранці препаратор Павлов розповів про невдалі наслідки їхньої нічної розвідки і визнав, що Павло Михайлович мав рацію: сьогодні навряд чи щось вигорить з дослідами - болить голова, втомився. Мабуть, слід прямувати на Київ, а там десь зупиняться та й поекспериментують. Павлов признався, що тільки нафта й тягла його в Малахівку, а коли вже не вийшло, то треба буде навідатися сюди пізніше.

І знову Павло Михайлович посміхнувся якось чудно, - так, ніби знав щось відоме тільки йому. Погодився: звичайно ж, треба їхати. До Києва - далеченько, а завтра вранці на роботу.

Кияни тепло попрощалися з Артемом, пообіцяли приїздити, - просто так, на відпочинок: дуже мальовничі краєвиди у Малахівці. Дали свої адреси, запрошували заходити, коли буде в Києві. Поїхали.

Провів їх Артем - і знову повіяло пусткою в дворі. Наче й не було оцієї метушливої, радісної доби!

“Продам к бісу хату, - міркував він похмуро, - та й подамся зі старою до столиці. Хай приймає дорогий зятьок... Він ото торочив щось про кооперативні квартири. Можна буде купити, хоча б одну кімнатку... А я піду на роботу до Павла Михайловича. Біс з ним, хай навіть сторожем... Шкода, що не спало на думку раніше, можна було б натякнути. А то коли поткнешся до нього в кабінет - вже не та розмова буде”.

Він ладен був почати здійснення свого несподіваного плану хоч зараз. Але такі питання без жінки не розв’язують. А вона приїде, - писала, - аж коли картоплю треба буде вибирати. Отож і никай, мов неприкаяний.

Артем поглянув на залишену йому на згадку “чарівну рогачку” препаратора Павлова, взяв її, покрутив у руках.

“А чому, власне, я мушу боятися людського базікання? - подумав він роздратовано. - Он з Графа теж глузували, а тепер дякують за колодязь. А Граф приніс Павлові Михайловичу складений мною протокол та й став препаратором... Он воно як!”

Ні, цього разу Артем уже не став курити гашиш! Він просто добряче наївся, випив чарку горілки (таки для хоробрості, хоч і не хотів зізнатися в цьому) та й пішов “на розвідку”.

Кепкували, але не дуже: всі вже знали, що до Артема приїздили з Києва вчені водошукачі, отож, мабуть, і навчили його що та як. А Хома, на леваді якого вони з Павловим вночі викопали яму, прив’язався, мов той реп’ях: мовляв, пошукайте, Артеме Григоровичу, краще - неодмінно знайдете!

Щоб не зустрічатися з людьми, Артем вийшов на околицю села, до колишнього парку. Пройшов його уздовж і впоперек. Ну хоча б тобі ворухнулася клята паличка!

Пригадав про отой глибоченний шурф край парку. Саме там старий покладав найбільшу надію знайти нафту, - аж трусився, коли залізав у яму, щоб перевірити.

А може, там і справді щось було? Може, він відчував не нафту, а воду, тільки не збагнув цього через утому?

Артем попрямував до тієї ями, проте не пройшов і половини відстані до неї, як зненацька відчув, що рогачка почала підніматися вгору, - так самісінько, як учора об цій порі. А що найдивніше - знову тхнуло здохлятиною!

Артем принюхався. Смерділо з кущів праворуч.

Він зазирнув туди - заради цікавості... Тьху, дохла кішка!.. Гробокопач нещасний, куди там тобі шукати воду! Тебе тільки на здохлятину й тягне!

Артем зозла сіпнувся так, що аж порвав холошу штанів об колючки, став виплутуватися з чагарника... І враз насторожився: в гущавині за крок від себе він помітив якусь скриньку. Продрався ближче. Підняв знахідку.

О, це вже було щось цікаве! Невелика, як дві буханки хліба завбільшки, залізна скринька, певно, не один рік пролежала в землі.

Вона була іржава-преіржава, хоч той, хто її закопував, мабуть, вжив застережних заходів: на ній де-не-де лишився шар зашкарублої смоли з клаптями напівзотлілого брезенту.

Звичайно ж, скринька була порожня. Її кришка теліпалась на одній завісці.

Артем придивився пильніше, легенько свиснув: язичок наскрізь проіржавленого замка і другу завіску зламано нещодавно - метал на зломі навіть не потьмянів. Видніються й численні свіжі подряпини на стінці скриньки - мабуть, відчинити її було непросто.

- Так-так... - Артем поклав скриньку на місце, недбало шпурнув геть непотрібну “чудесну рогачку” і, роздратовано сопучи, пішов до “нафтоносної” ями.

Все було достеменно так, як він гадав: на дні шурфу, засипана шаром чорноземлі, чітко проступала прямокутна заглибина в глині, - цілком достатня, щоб вмістити в собі оту скриньку.

Так ось чому старий аж потом умивався, копаючи! Так ось чому в нього раптом “зіпсувалося чуття”!

От тобі й “препаратор”, колишній “король шахраїв”! Ну, то й постривай: ти ще узнаєш, на що здатний колишній старшина міліції!

РОЗДІЛ XV

Дві доби перебування на чистому повітрі в колі життєрадісних енергійних людей; “ландшафтотерапія”, як по-казенному нудно лікарі називають вплив мальовничих краєвидів на самопочуття та настрій людини; успішність експериментів з “психофізичного орієнтування”, - все це не минуло марно. Павло Дудник повернувся до Києва трохи втомлений фізично, зате оновлений душею. Розвіялося хворобливе передчуття неминучості страшного лиха, не’ повторювалися химерні “хвилини прозріння”, які Павло склав на карб витівок отієї гіпотетичної “нульової сигнальної системи”, не наповзало безпричинне роздратування проти всього й усіх, - одне слово, давно вже він не почував себе так легко й вільно, як після отієї подорожі до Малахівки.

На свіжу голову йому вистачило п’яти хвилин, аби визначити, чому закомизився штучний м’яз під час контрольного досліду: тільки й того, що зрадив один транзистор генератора імпульсів і напруга на клемах була надто низька.

Після заміни транзистора контрольний м’яз працював з бездоганною чіткістю. Зате перший раптово “охляв”, роз’їдений “гангреною”.

Може, й тут справа була в якійсь дрібничці, однак Павлові вже забракло часу морочитися з ним. Власні наукові дослідження знову відступали на задній план, всю енергію доводилося віддавати справі реорганізації відділу.

Смішно сказати, але майже місяць забрала в нього завзята боротьба за “життєвий простір” з Інститутом кристалографії. Йшлося про нещодавно вивільнений двоповерховий будиночок на “нічийній території”, в якому Павло заздалегідь запланував розмістити сектор психофізики. Невідомо, які плани плекали щодо цього будинку кристалографи, але вхопилися вони за нього руками й зубами. Щиро кажучи, їх можна було зрозуміти: цей будинок їм пообіцяли віддати ще кілька років тому. Однак Павлові було не до філантропії: якщо не відвоюєш оцей будинок, то доведеться чекати рік, а то й два, поки побудують новий корпус, а час не жде, - ось-ось почне надходити нове обладнання, куди його діватимеш? Отож, озброївшись всіма потрібними паперами, Павло з благословіння професора Шевчука вирушив у наступ проти Інституту кристалографії.

Почавшись з боїв місцевого значення, конфлікт між двома інститутами загострювався дедалі дужче, втягував у себе все більше організацій та інстанцій. Довелося поклиг кати на допомогу Шевчука. Відтоді вони удвох товклися на колегіях та комісіях, запекло атакуючи “ворога” і стійко відбиваючи його контратаки, і кінець кінцем перемогли. Звичайно, головну роль зіграла постанова щодо розвитку біоніки, але чимало залежало й від спритності та мудрості професора Шевчука.

Раді й задоволені поверталися вони до інституту після останнього, вирішального засідання.

- Ось так воно й буває, Павле Михайловичу, - благодушно говорив Шевчук. - Не воюватимеш - то нічого й не матимеш, Віталій Федорович лютує - навіть не попрощався зі мною. Ну, та нічого - на рибалці помиримось. Ми з ним давні друзі, нічого один для одного не пошкодуємо, а от як заходить про інститутські справи - стаємо запеклими ворогами. Я й досі не можу йому пробачити, що він загарбав клапоть нашої території, щоб побудувати свій інститут. Я беріг оту ділянку для майбутнього другого корпусу, - як би вона придалась оце зараз! - а він тишком-нишком та й добився постанови. Довелося віддати. Як од серця відірвав!

- Ой, Олексію Тихоновичу, - засміявся Павло, - я й не знав, що ви такий скупий!

- Скупість - не тупість, любий Павле Михайловичу! - підморгнув Шевчук. - Ось станете директором, то й зрозумієте всю значимість нашої сьогоднішньої перемоги. Тепер у нас буде чудовий лабораторний корпус.

- Який лабораторний корпус? - насторожився Павло.

- Той, що ми відвоювали.

- Але ж, Олексію Тихоновичу, я сподівався розмістити там сектор психофізики...

- О, для психофізики це буде надто жирно! У мене он кібернетики - як оселедці в бочці, їм треба щонайменше три кімнати. Дві - для теоретиків. Три - для гравітоніків... Я вже розміркував: якщо перевести до нового корпусу лабораторії кількісного й якісного аналізу, спектроскопічну, ізотопну, ну і ще там кілька - то все буде гаразд.

- Ну, а психофізики?

- Дамо й їм. Дві, а то навіть три кшнати. Гадаю, вистачить.

Павло аж зупинився. Шкереберть летіли всі його плани щодо справжньої реорганізації наукових досліджень у відділі біоніки. Три кімнати! Та це ж курям на сміх!

- Олексію Тихоновичу, а як же постанова, на яку ми так наполегливо посилались?

- Постанова діятиме й надалі. Сказано: побудувати новий корпус для відділу біоніки. Ось одержимо гроші і негайно почнемо будувати... До речі, Павле Михайловичу: доки корпус збудують, я візьму у вас кілька штатних одиниць, - вони вам все одно ще не потрібні. Ну, хоча б з тієї психофізики.

- Олексію Тихоновичу, та як ви можете це говорити! - вже не стримав свого обурення Павло. - Чи ви хоч знайомі з дослідами, які проводить аспірантка Правдик?!

- Так, знайомий... А ви, даруйте, знайомі з працями американців щодо встановлення прямого контакту людини з дельфінами? Днями нам надішлють інформаційний бюлетень, прочитаєте... А про біокібернетичні системи чули? До звичайної, серійної електронно-обчислювальної машини приєднують живе око жаби - і одержують досконалий пристрій для класифікації рухомих об’єктів... Ось на що слід звернути увагу, Павле Михайловичу! Місяць тому, коли я про це вам натякав, ви були повністю згодні зі мною, а зараз чомусь згадали тільки психофізику.

Павло зітхнув, хитнув головою, але промовчав. Мабуть, і справді місяць тому він отам, на квартирі у Шевчука, машинально підтакував, не чуючи, про що той говорить. Однак Илатон має рацію - Шевчукові час на пенсію. Біоніки він не знає, не любить і не вірить у її можливості.

Павло зрозумів це з усією гостротою і водночас усвідомив свою неспроможність змінити хоч дещо. Доводити Шевчукові хибність його позиції? Марна річ. Він надто сильний і надто переконаний у своїй правоті... Виступити проти нього, скориставшись з права на апеляцію до вищих партійних і державних органів? Але це й буде той шлях, яким не наважився піти навіть прямолінійний, нахрапистий Платон. Дилема “або Шевчук - або біоніка”, яка ще місяць тому видавалася Павлові абстрактною, зараз ставала аж надто конкретною і муляла, як гвіздок у чоботі.

Шкода було тих сповнених радісної наснаги днів, коли вимальовувався перспективний план реорганізації і думалось тільки про те, що робиш справу державної ваги. О, Шевчук, звичайно, не раз посилався на той план, добиваючись фондів та асигнувань! А тепер усе буде вкинуто в спільний казан - хоч ріденька юшка, зате кожному по полумиску. От і кліпай очима, Павле Михайловичу: наобіцяв працівникам свого відділу золоті гори, а що даси?

Найдужче дратувало, що Шевчук формально мав рацію: відвойований будинок “з неба впав” і аж ніяк не перешкодить побудові нового корпусу; у кібернетиків та гравітоніків, справді, так тісно, що й повернутися ніде; прагнення якнайдоцільніше використати кваліфіковані наукові кадри та унікальну апаратуру теж виправдане. Але ж - сто чортів! - за цією формальною правотою криється щось схоже на далеко не безгрішну “справедливість” мачухи, що прагне поділити на всіх отой крихітний ласий шматочок, який було подаровано пасербиці, і так само порівну розподіляє навантаження, хоч нерідна дитина - наймолодша і найслабша.

Де й поділась у Павла та піднесеність, що підтримувала його весь останній місяць. Він з’явився до свого кабінету похмурий і злий, невідомо за що вичортував Паолу, поперекреслював проекти наказів та розпоряджень, що їх заготував Литвинчук, нагримав на аспіранта, який поткнувся до нього з особистими справами, а потім просто сидів, підперши голову руками, і тупо дивився в куток.

Він нікому не розповів про несправедливе рішення директора, але дивним чином воно зразу ж стало відоме всім, і відділ загув, як потривожений рій. Надто багато було розмов про отой будиночок, надто багато сподівань покладалося на оті його кільканадцять кімнат. Усі знали, з якою наполегливістю і завзятістю боровся за нього Павло Дудник, і тепер, коли Шевчук так підступно забрав завойоване на користь іншим, симпатія всього відділу була віддана Павлові. До нього з’явилась ціла делегація з пропозицією написати до ЦК спільний протест проти сваволі директора.

Павло невесело посміхнувся: любі друзі, гарячі голови, все значно складніше, аніж вам здається! І хіба в ЦК питання вирішують абсолютно логічні автомати, а не живі люди з усіма їхніми ваганнями і сумнівами? Ще аж ніяк не відомо, хто доведе свою правоту: чи ті, що дбають тільки про свій відділ, чи той, хто говоритиме про потреби всього інституту... А що ж робити?.. Та що ж - працювати!

Коли б він міг отак заспокоїти й самого себе! Адже справа не в цьому будиночку, а в тому, як бути далі. Сьогоднішня сутичка - тільки перший натяк на конфлікт, перший провісник майбутньої неминучої бурі. Поступитися зараз - отже, узаконити ситуацію, дозволити Шевчукові дедалі дужче зазіхати на автономію відділу біоніки. А виступити проти нього - зарано.

Прийшов Платон. Сів до столу, похмуро посміхнувся:

- Ну, то пересвідчився?

- Пересвідчився, - сухо відповів Павло. - І навіть більше, аніж ти думаєш. Шевчук забирає в нас кілька штатних одиниць з психофізики. Мовляв, доки побудують корпус.

- А ти ж йому що на це?

- Послався на успіх ваших з Олею дослідів.

- А він тобі що?

- Торочив про дельфінів та про електронно-обчислювальну машину з жаб’ячим оком. Мовляв, практика - насамперед, любі друзі!

- Гм... Практика! - Платон люто пошкріб бороду, поліз до кишені піджака, витяг згорнену газету. Простягнув Павлові: - На, читай!

- Та не до цього мені зараз, Платоне.

- До цього буде. Читай!

Знизавши плечима, Павло розгорнув газету. “Московская правда”, 17 березня 1968 року. Ого, старенька! Червоним олівцем підкреслено заголовок статті: “Когда яблоки падают”... Яке відношення мають яблука до біоніки?.. Гм... “Помните, как в “Повести о жизни” Константина Паустовского...” - Ну, це вступ. “На этом фронте оборонялась, а потом пошла в наступление в танке Т-34 храбрая радистка, старший сержант 226-го отдельного танкового полка Неля Михайлова”... - Ну, це героїня. “На меня смотрят глаза бывшего старшего сержанта Михайловой”, - портрет. А де ж дія? Автор статті, якийсь Лев Колодний, розмахнувся як на роман: інтригує, а головного ніяк не розповість. Ага, ось воно, нарешті: “...Улыбающаяся Михайлова за обедом придвигает к себе кусок хлеба, перемещает по столу графин весом 460 граммов (он стоит в буфете), останавливает и разгоняет маятник часов - и все без прикосновения рук, только взглядом своим”.

Павло скривився, одсунув газету:

- Знову казочка про телекінез? Обридли всі оці сенсації.

- Казочка?! Обридли?! - Платон підхопився, як опечений. - Ні, друже, не воювати тобі з Шевчуком, бо ти ще консервативніший за нього!.. Казочка!.. Та я оцю дурну макітру - він постукав себе кулаком по лобі - ось уже цілий тиждень примушую знайти хоч найслабкіші аргументи для спростування такої “казочки”! І нічого не знаходжу. Нічого!.. Бороду свою ладен вискубти, аби довести, що все це - шахрайські витівки: адже йдеться про порушення закону збереження енергії, - найголовнішого, найфундаментальнішого закону сучасної науки!.. Не хочеш читати - грець з тобою, розповім. Досліди, про які говориться в статті, поставили досвідчені, кваліфіковані вчені, і всяку можливість фальсифікації було усунуто заздалегідь. Виключалося також гіпнотичне навіювання: кіноплівку не загіпнотизуєш, а всі експерименти безперервно фіксували кінокамери. І ось уяви: на монолітній бетонній тумбі, яку танком не зрушиш, під скляним ковпаком стоїть звичайна гиря. Досить отій Михайловій втелющити свій погляд в цей шматок металу - і він починає сунутися туди, куди вона побажає. Ну?.. На таке переміщення потрібна енергія. Хай невелика, хай мізерна, але ж справа в принципі. Якщо силою волі можна пересунути бодай пір’їнку, то можна пересунути й цеглину. Або навіть важенну ступу... Розумієш? Роби прямий висновок, хлопче: відьми таки існують насправді... Ну, як?

Він люто почухав потилицю, припалив сигарету, сказав уже спокійніше:

- Слово честі, Павле, голова іде обертом! Ото я торочив тобі про астрологію і сам пишався з себе: бач, який я мудрець, зметикував, що до чого, реабілітував несправедливо обпльованих звіздарів. А прочитав про витівки отієї Михайлової - і аж моторошно стало. Моторошно, хлопче, - не перебільшую!.. Ще жевріє в мені надія, що рано чи пізно всі оці “чудеса” з телекінезом та з читанням думок розвіються димом. А якщо ні? Якщо справді буде відкрито нові, незбагненні якості людської свідомості, нові, неймовірно потужні енергетичні поля?.. Чхати кінець кінцем на закон збереження енергії, якщо він виявиться хибним: не ми для нього, а він для нас... Я боюсь іншого, точнішого закону, який прийде на його місце, - і не самого закону, а його практичного застосування... В одному з останніх номерів журналу “Знание - сила” за минулий рік стверджувалось, що людина силою волі здатна прискорити чи загальмувати швидкість розпаду атомних ядер. Я тоді прочитав і, як оце ти зараз, сказав: наївна казочка! Ані найвища температура, яку можна одержати в наших лабораторіях, ні найбільший досягнутий нами тиск, ні найсильніші магнітні чи електростатичні поля неспроможні порушити оту інтимну ритміку атомних процесів, - аж дивно, що про такі блюзнірські речі говорить видатний учений... А нині я подумав: а що, коли й справді? Це тобі вже не лагідна астрологія, а щось набагато зловісніше... Зловісніше, хлопче! Все частіше снується в мені думка: а чи не надто рано доп’ялося людство до найпотаємніших законів матерії? Воднева бомба - страшна, але її можуть і не використати. А от безпосереднє втручання в людський мозок, в людську психіку буде по-справжньому жахливим: скільки ще тих диктаторів усякої масті ладні були б затиснути в кулак цілий світ!

Платон замовк і довго сидів насуплений, вибиваючи пальцями дроб по кришці стола. Потім глузливо глянув на Павла:

- Ну, чого ж мовчиш, начальнику? Що робити будемо?

Павло знизав плечима.

- Не знаєш!.. Голосуватимеш за практичну біоніку? Дельфінчики, машини з жаб’ячими очима... Ну та ще там термолокатори... А оце, оце, - ляснув він долонею по газетній вирізці, - кому віддамо?

- Облиш демагогію! - сухо сказав Павло. - Даю тобі офіційне завдання: негайно зв’яжись з отією Михайловою, запроси її до нашого інституту, організуй перевірку описаних фактів. За достовірність експериментів відповідатимеш головою. Зрозумів?.. А висновки та прогнози будемо робити потім.

- О, такий тон уже мені до смаку! - засміявся Платон. - Бої з Інститутом кристалографії пішли тобі на користь, ти став рішучий і передбачливий. Ну, що ж - буде виконано, товаришу начальник! Точніше - вже виконується: признаюсь, я почав відповідні переговори ще до твого наказу... Але де ж благословіння професора Шевчука?

- Його поставимо перед фактом.

- Отже, “боротьба за самовизначення, аж до відокремлення”? - Платон поглядав на Павла допитливо й лукаво.

- Так.

- Ну, що ж... - Платон, не докінчивши фрази, міцно потиснув йому руку і швидко пішов з кабінету.

Павло довго сидів не рухаючись. Його не стільки вразили неймовірні - і все ж стверджені найвидатнішими авторитетами - досліди з телекінезу, скільки висновки, які зробив Платон. Справді: досить тільки з абсолютною достовірністю довести, що силою волі можна пересунути бодай піщинку на відстань в один міліметр - і одразу з шаленим гуркотом впаде вся багатоповерхова, красива й досконала споруда сучасної науки. Каменя на камені не лишиться від струнких башточок найдерзновенніших, націлених у космос гіпотез, на порохняву перетворяться монолітні брили фундаментальних теорій. А над руїнами вихилятимуться зловісні примари містики.,. Але якщо навіть не так, якщо на місці зруйнованої будови навіть поставлять іншу, то чи не буде це досконала, обладнана найновішими засобами примусу в’язниця? Платон має рацію: людство надто рано доп’ялося до найглибших таємниць матерії.

- Ні, не може бути! Мабуть, досліди було поставлено нечисто. Мабуть, не зважили на якусь, здавалося б, дрібницю... - Павло схопив газету, що її залишив Платон, уважно перечитав сенсаційну статтю.

Збентежено знизав плечима. Якщо вже доктор філософії, професор Академії суспільних наук стверджує, що телекінез можливий - важко заперечувати. І все ж треба перевірити, переконатись на власні очі. А якщо факти ствердяться...

Павло злісно примружив очі, труснув головою. Якщо дістане повне ствердження бодай мізерний факт телекінезу-тоді бережіться, професоре Шевчук! Буде не “боротьба за самовизначення”, а справжня війна за перетворення відділу біоніки на самостійний інститут. Війна до переможного кінця.

РОЗДІЛ XVI

У відділі біоніки спалахнула епідемія невідомої, не знаної досі хвороби. Її найпершим і найвиразнішим симптомом був стан повної нерухомості, майже каталепсії, який охоплював хворого раптово, незалежно від місця й часу. Ще хвилину тому чоловік, скажімо, копирсався в паперах чи сьорбав борщ у інститутській їдальні - і враз кам’яніє. Сидить, уп’явшись поглядом у олівець чи там у ложку, і ні дихне, ні кліпне очима, ні поворухнеться. Як загіпнотизований! ...Сидить отак десять хвилин... двадцять... часом навіть годину. А потім - теж надто характерний симптом хвороби! - як схопиться, та як почне вимахувати кулаками, вигукуючи, що в телекінез і взагалі в парапсихологію вірять тільки ідіоти; що він теж був досі ідіотом, але відтепер порозумнішав і вже ніколи не клюне на вигадки журналістів; що з нього оцих експериментів годі аж по зав’язку. Але вірити таким деклараціям не слід. Вони свідчать не про одужання, а в кращому разі тільки про те, що період гострого запалення минувся і хвороба стає хронічною, її подальші ознаки будуть уже не такі чіткі й у кожного хворого виявлятимуться по-різному. Один кожного вихідного дня меланхолійно тинятиметься полями та перелісками з ліщиновою рогачкою в руках, другий у гордовитій самотності сидітиме ночами над хитромудрими таблицями залежності кількості розлучень від числа плям на Сонці, третій намагатиметься за всяку ціну розвинути у своєї дочки шкірно-оптичну чутливість. Четвертий... А втім, хіба перелічиш усі нюанси картини захворювань? Варто сказати одне: таку хворобу ніколи не вилікуєш до кінця, бо не знищиш у собі її збудника: “Якщо можуть інші, то чому не можу я?”

Але інші могли, - в усякому разі, так стверджувала і зарубіжна, і вітчизняна преса, - а інститутським “психам”, як з грубуватим гумором називали адептів парапсихології, не щастило. Правда, в їхньому середовищі ‘ чи не щодня розходилися сенсаційні чутки, що хтось “відчув”, а ще хтось “досяг ефекту”, але то все були мильні бульки.

І лише Павло Дудник, - єдиний, хто міг би справді похвалитися зустрічами з таємничим і незбагненним, - не тільки не вихвалявся, а навіть уникав спогадів на цю тему. Не повторюються хворобливі припадки - то й це вже добре. До того ж є значно важливіший клопіт, аніж думки про витівки вигаданої “нульової сигнальної системи”.

Павлові працювалося дедалі важче - значно погіршилися його стосунки з професором Шевчуком, Якпдо директор раніше майже не втручався в роботу відділу, охоче затверджуючи всі розпорядження та плани, то зараз сунув носа навіть у дрібниці, і майже щоразу його думка розходилася з Павловою. Щиро кажучи, задуми Шевчука здебільшого були мудріші, далекоглядніші, це Павло розумів. Але й те, що пропонував він сам, теж не було безглуздям, мало свою чітку логіку і кінець кінцем дало б цілком задовільний результат. Однак сперечатися з Шевчуком було неможливо: розумний, коректний, дотепний, він кількома словами доводив свою правоту і не наказував, - боронь Боже! - а тільки радив, заздалегідь погоджуючись на перший-ліпший кращий розв’язок. Звичайно ж, такого “кращого” розв’язку Павло Дудник дати ще не міг, отож і змушений був погоджуватися з Шевчуком. Погоджувався, зціпивши зуби, і кожен такий випадок вливав йому в душу краплинку отрути, пробуджував глуху, безсилу лють. Все лишалось, як колись: залежність від досвідченішого, енергійнішого, розумнішого - і визнання власної слабкодухості та неповноцінності. “Боротьба за самовизначення...” Яка там у біса “боротьба”! Цього, з дозволу сказати, “борця” поступово перетворюють на слухняного лакизу, та й годі!

Павло Дудник, як завжди, створював проблему там, де її не було. З егоїзмом ображеного підлітка-мазунчика він роз’ятрював свої уявні болячки, карбував у пам’яті уявні кривди, підбурюючи самого себе на протест, на бунт. І це давало певний результат. Якщо спочатку він був об’єктивний, і хоч з гіркотою, але таки визнавав слушність втручань професора Шевчука, то тепер йому все уявлялось у спотвореному вигляді. Він дедалі частіше заперечував директорові, до того ж у все гострішій формі. А тому, що за порадника йому був не тверезий глузд, а сліпе роздратування, ці заперечення не витримували щонайменшої критики, і Павлові мимохіть доводилося складати зброю, зазнаючи подвійної, ще болючішої поразки.

Шевчук мимохіть помічав зміни в характері свого підлеглого, проте не надавав їм особливої уваги. Він навіть гадки не мав, які бурі вирують у Дудниковій душі тільки через те, що сектору психофізики, скажімо, дали не чотири, а три кімнати, чи в плані досліджень затверджено не ту, а іншу тему. Правда, останнім часом професор дещо порушував власний принцип невтручання в роботу підлеглих, але зараз було вже не до виховних експериментів: реорганізацію відділу слід завершити якнайшвидше, а Дудник хоч і розумний хлопчина, однак досвіду й мудрості ще не набрався. Йому треба допомагати.

Повторювалася споконвічна історія розвитку взаємин свекрухи з невісткою. Стара щиро зичить добра молодій, готова ніч недоспати і шматок від рота відірвати, аби все було добре. Єдине, чого вимагає вона за свою самовідданість - схиляння перед її розумом та життєвим досвідом. І не просто так, а щоб слухалась невістка корисних порад, щоб не повторювала отих болючих помилок, якими рясніє життя свекрухи. Стара вже забула, що помилки оті стали помилками тільки тепер, коли дивитися на них скептичними очима сивої мудрості, а тоді вони були, може, найяскравішими хвилинами існування, бо в них - надія й розпач, любов і зненависть; стара не розуміє, що саме таке, повне тривог і турбот життя хоче прожити молода, прожити на свій власний смак і розсуд, а не за чиїмись - бодай найрозумнішими - командами.

Професор Шевчук намагався допомогти Дудникові з найкращих міркувань. Він не шкодував для цього ні часу, ні свого дуже неміцного здоров’я. А Павлові ота щира й безкорислива допомога вилазила боком. Він з жахом усвідомлював, що наближається до критичного рубежу, за яким настане бешкет або істерика. Що робити? Як розрубати клятий гордіїв вузол? Він перебирав думкою десятки всіляких варіантів, крім одного, найпростішого: розповісти Шевчукові про свій стан цілком щиро й одверто. Такий шлях був не для Павла.

П’ятнадцятого вересня замалим не стався вибух. По обіді до Павла в кабінет зайшов радісний професор Шевчук і сказав, що таки добився свого - відвоював у Інституту гідробіології океанарій з дельфінами, і тепер це буде дев’ятнадцята лабораторія відділу біоніки.

- Відвоювали?.. - Павлові аж кров шугонула в скроні, однак він усе ж стримався. - Навіщо ви так зробили, професоре?! Адже я вам доводив, що це для нас тягар понад силу. Досить того, що ми відрядили до них двох наших працівників. Ну де ми візьмемо штати?

- Штати є, Павле Михайловичу, Саме тому я й забираю у вас чотири одиниці з сектора психофізики. А тільки-но здобудемо перші успіхи, нам виділять уп’ятеро більше.

- Я не дам, Олексію Тихоновичу! - Павло зблід, однак так само тихо й уперто повторив: - Не дам.

- Що не дасте? - Професор Шевчук посміхнувся, поплескав Павла по плечу. - Любий начальнику відділу, це - наказ директора.

- Але ж, Олексію Тихоновичу, скоро приїде Михайлова, мені будуть потрібні психофізики для перевірки її телекінетичних здібностей.

- Яка там ще Михайлова? - скинув бровами Шевчук. - Чому ви не порадилися зі мною, не поінформували, зрештою?

Павло мовчки простягнув йому вирізку з газети “Московская правда”. Шевчук знехотя переглянув статтю, махнув рукою:

- Чи мало у вас власного клопоту, щоб перевіряти плітки газетярів?

- Та не плітки, Олексію Тихоновичу! Погляньте-но на підписи вчених!.. - Він заходився хапливо розповідати про гостру потребу раз і назавжди визначити, що ж таке отой “телекінез”, але Шевчук слухав його неуважно, думав про щось своє і нарешті перебив:

- Гаразд, Павле Михайловичу. Відрядження тій жінці ми, звичайно, сплатимо; для океанарія візьму я у вас не чотири, а тільки три одиниці. Отож усе влаштується. А зараз - пробачте, мушу йти.

Він пішов, а Павло знеможено зронив голову на стіл. Годі з нього, годі. Навіщо потрібний начальник відділу, думка якого ані шеляга не варта? Не за чином хапнув посаду, Павлику. Твоє місце - в лабораторії, серед приладів та хімікатів, а не в начальницькому кріслі. Начальником треба народитися, так. Тобі раніше муляла ця думка, але ти чомусь визнавав, що композитором чи художником може бути не кожен, бо потрібен талант. А для хорошого, справжнього керівника - не потрібен? Звісно, досвід і практика з часом дещо дадуть, але ж можна так само навчити першого-ліпшого нездару квацювати сякі-такі картини та шкрябати якусь подобу музики... Ні, годі!

Він хотів написати заяву про звільнення негайно, проте м’язами володіла така втома, що навіть рукою було важко поворухнути. А оцей просторий кабінет враз став чужим.

- Паоло Дмитрівно, я йду до своєї лабораторії. Якщо буду потрібний, то... Тільки прошу: викликайте, коли справді без мене не обійдетесь.

Мабуть, у нього був дуже поганий вигляд, бо Паола стурбувалась:

- Вам негаразд, Павле Михайловичу? Може, підете додому?

- Я дуже втомився, Паоло Дмитрівно, а відпочивати вмію тільки за працею. За справжньою працею.

- Знову... Шевчук? - У Паолиному голосі бриніло обурення.

- Так, Паоло Дмитрівно, - просто й щиро відповів Павло. - Не можу я знайти з ним спільної мови.

- Директори всі такі! Їм би тільки командувати, наче...

- Облиште, Паоло Дмитрівно. Все це значно складніше, аніж видається... Піду.

Павлів стан одразу ж помітила й Ангеліна. Метнулася до нього, обняла:

- Що з тобою, любий? Щось сталося?

- Знову заївся з Шевчуком.

- Навіщо це тобі, Павлику? Він тебе поважає, цінує... Не варто псувати стосунки.

- Так, не варто.

- Я ж тебе дуже добре знаю: ти погарячкуєш, а тоді й сам шкодуєш. Адже так?

- Так.

Дивна річ: абсолютно чужа, неприваблива, педантична Паола кілька хвилин тому видавалася ближчою, аніж зараз Ангеліна. Таким холодом і байдужістю віє від її пестощів, що вмить щезло бажання поділитися своїм лихом, попросити розради.

- Ліно, йди додому. Мені треба побути наодинці, дещо обміркувати.

- Павлику, а театр? На сьогодні ж у нас квитки.

- Піди з кимось іншим. Я не можу.

- Нікуди я не піду. - Вона хапливо зібрала речі, глузливо кинула з порога: - Щасливих роздумів!

- Дякую.

Павло довго сидів нерухомо, похнюплений. Ну чому воно таке складне, оте кляте життя?! І навіщо людина сама собі його ускладнює! Ото працював у цій кімнатці, не хапав зірок з неба, а почував себе щасливим і вільним. Та, бач, заманулося більшого: кохання, слави. А чого ж досяг? Тільки й того, що позбувся друга, перестав поважати сам себе, а свідомість назавжди отруєно честолюбством. Годі. Хай начальником відділу біоніки стає Платон Лагута. З Павла Дудника вистачить дослідження штучного м’яза.

Він підвівся з-за столу, пройшовся по лабораторії. З Ангеліни таки непогана лаборантка: скрізь чистота й порядок, на слоїки з хімікатами поналіплювано нові етикетки. Навіть на резервуарі із зіпсованим активатором є ярлик: “Коктейль з жуками”. Ну, це можна було вилити, звісно.

З резервуаром у руках Павло попростував до контейнера для отруйних покидьків, але потім затримався: не зашкодило б, власне, дослідити утворену органічну сполуку.

Він обережно злив тепер уже жовтувату кислоту у фторановий бачок, пошкрябав лопаточкою дно резервуара. На ньому осів шар глеюватої коричневої маси зі своєрідним, досить приємним запахом. Дивно: продукти хімічної реакції мали б бути легкорозчинними.

Павло старанно зібрав осадок, приготував хімікати для аналізу. Звично записав у лабораторному журналі: “15 вересня”. Поглянув на годинник - точно 18.00.

Але записати час уже не довелося. Павло навіть не зрозумів, що сталося. Його щось ударило по голові, - так, ніби обвалилася стеля, - потім у мозок ринули біль, страх, гнів, зненависть і непоборне усвідомлення того, що треба негайно тікати звідси, - куди завгодно, але якнайшвидше.

Не тямлячи себе, він підхопився з місця, помчав до дверей. У коридорі зупинився, знесилено прихилився до стіни.

Цей випадок був значно сильніший за всі попередні, і якщо раніше в Павла найдужче страждала психічна сфера, то зараз шалено калатало серце, болісно вібрували м’язи, мозок стискало, ніби обручем. А в голові снувалася нав’язлива думка, що зараз треба негайно піти в лабораторію інтроскопії. Навіщо? У нього там немає знайомих, він туди ніколи не зазирав, бо це - лабораторія відділу гравітоніки. Нічого йому там робити, нічого.

Але оте незриме і незнане “воно”, що завжди виникало в мозку після кожного припадку, гнало Павла до тієї лабораторії саме зараз. Ї він скорився цьому незбагненному наказові, над силу поплентався до підвалу, довго блукав тьмяно освітленими коридорами, аж доки натрапив на двері з табличкою: “Лабораторія інтроскопії”.

Якийсь час Павло тупо дивився на ту табличку, потім натиснув на кнопку дзвоника. За дверима негайно замовкло гудіння, а на порозі став знайомий Павлові на вигляд немолодий чоловік - завідувач лабораторії.

- О, товариш Дудник?! - вигукнув він здивовано. - Яким вітром до нас?.. Прошу, прошу!.. Але стривайте, що з вами? Води? Валідолу?

- Ні, ні... - Павло похитнувся, потер долонею чоло. - Я прийшов... Я сам не знаю, чому я до вас прийшов... Я тільки знав, що мені конче треба прийти саме зараз... Може, це божевілля. Якщо так - викличте лікаря... - Він говорив, як у півсні.

- Заспокойтеся, прошу! - Мужчина турботливо провів Павла до крісла, всадовив, - Розповідайте, прошу, що сталося?

- Сам не знаю. Пам’ятаю тільки, що точно о вісімнадцятій на мене раптом ніби стеля впала і якась підсвідома сила примусила мене вибігти з лабораторії.

- Точно о вісімнадцятій? - занепокоєно перепитав чоловік. - А раніше такі явища не спостерігалися?

- Оце вже вчетверте, починаючи з травня.

- Ваша лабораторія на першому поверсі, в кінці лівого коридора, якщо не помиляюсь?

- Так.

- Саме над нами?

- Не знаю, - розгублено відповів Павло.

Завідувач лабораторії перезирнувся з своїм помічником і зітхнув так, наче гору з плечей зняв:

- Товаришу Дудник, ні про яке божевілля не може бути й мови. Йдеться про мою тупість і нехлюйство. А коли б ви не завітали до мене сьогодні, то могло б йтися навіть про злочин з мого боку.

- Я вас не розумію... - Павло тріпнув головою, випростався.

Хворобливий стан у нього поступово минався.

- Зараз поясню. Пробачте, як вас звуть?.. Павло Михайлович?.. А я - Всеволод Григорович... Так от, я почну здалеку. Мабуть, ви чули вираз: “Голос - як єрихонська труба”. Це коли йдеться про дуже низький і гучний бас, од якого аж шибки дрижать. Запозичено цей вираз із Біблії - є там міф про те, що неприступні стіни міста Єрихона рухнули від звуку труб завойовників. Сотні літ цей міф сприймався як поетична гіперболізація, як казочка для малят. А тепер...

- Ну, а що ж тепер? - перепитав Павло.

Завідувач лабораторії поплескав рукою по величезній, схожій на металевий барабан, споруді:

- Ось “єрихонська труба” нашої конструкції. Це - інфразвуковий свищик потужністю десять кіловат. Якщо увімкнути його на повну силу і скерувати випромінювання на перший-ліпший багатоповерховий будинок, той розсиплеться на порох за кілька хвилин.

- Це, мабуть, фантастика?

- На жаль, не фантастика, Павле Михайловичу, а звичайна - і страшна до того ж - реальність нашого часу. На інфразвук - тобто на дуже низькі звуки з частотою менш як двадцять коливань на секунду - довго не звертали уваги. Що то, мовляв, за звуки, яких не чути? А коли почали вивчати - за голову вхопилися. Виявилося, що інфразвук для людини надзвичайно шкідливий, а коли його частота сягає сімох коливань на секунду, він стає смертельним. Саме така частота альфа-ритмів людського мозку, саме за такої частоти починаються резонансні коливання внутрішніх органів людини. І не думайте, Павле Михайловичу, що шкоди можуть завдати тільки отакі велетні, як наша “єрихонська труба”. Такий “свищик” вбиває миттєво, - я одного разу потрапив у не повністю екрановану зону, та й то хворів понад місяць, - але досить навіть того, щоб десь поблизу вас погано збалансований електромотор, скажімо, давав сім вібрацій на секунду - і вже через годину-другу вас почне знемагати безпричинна втома, скроні розпиратиме головний біль. Ви нічого не чуєте, не помічаєте нічого підозрілого, але з кожним днем вам стає все гірше й гірше, і тут уже не допоможе ніякий лікар, бо ніхто ж не знає, що причина вашого нездоров’я - ледь помітне тремтіння підлоги. А якщо вібрація посилиться - хворобливі явища наростатимуть значно швидше і можуть скінчитися трагічно.

- Але ж це - жахливо! - вигукнув Павло.

- Так, Павле Михайловичу. А найстрашніше те, що кожне велике промислове місто - повне-повнісіньке інфразвуків. Там - вібрація незбалансованого вентилятора повітряної мережі, скажімо, тут - тремтіння грунту від руху ваговозів чи трамваїв. А ще десь вітер, як на органі, висвистує нечутну інфразвукову ноту в заводській трубі. Ну, і таке інше... Від інфразвуку не сховаєшся: він пронизує найтовщі стінки, як голка тканину. Ось дивіться. - Всеволод Григорович постукав кулаком по стелі, яка низько нависала над “єрихонською трубою”. - Три метри суцільного залізобетону! Здавалося б, заекрановано надійно. І все ж інфразвук десь знайшов лазівку до вашої лабо: раторії. Ну, та ми його загнуздаємо... Дуже перепрошую, Павле Михайловичу, але відтепер ви зможете працювати спокійно.

“Так, відтепер можна буде працювати спокійно, - думав Павло, полишаючи лабораторію інтроскопи. - Скільки було страху, скільки снувалося найдурніших припущень - і які прозаїчні причини отих огидних припадків, першоджерел дивовижного “ясновидіння”! Однак стривай... - Павло зупинився, замислився. - Хіба механізм “ясновидіння” теж розкрито?.. Як можна було передбачати події близького майбутнього, вгадувати чужі думки, читати записку в закритому конверті? І хто примусив Павла Дудника бігти до незнайомих людей в абсолютно непотрібну, здавалося б, лабораторію інтроскопії?”

Відповіді не було. Одна таємниця розкрилась, породивши цілий ряд інших.

РОЗДІЛ XVII

Хімічний аналіз складної органічної сполуки - справа марудна й замарна. Нема рації братися за нього ввечері, тим більше що й причин для поспіху не було. Однак Павло вирішив негайно пересвідчитися, що справді назавжди здихався страшної небезпеки. Він зайшов до своєї лабораторії напружений, ладен чкурнути назад тої ж миті, коли відчує бодай найменший патологічний симптом, але його побоювання було марне. Мабуть, усьому виною таки... інфразвук.

Звичні руки хіміка-органіка майже без контролю з боку свідомості маніпулювали з реактивами та апаратурою, очі пильно, - але теж напівмеханічно, - фіксували ті перетворення, яких зазнавав глеюватий коричневий осадок “коктейлю з жуками” в численних пробірках, колбах та ретортах, а мозок тим часом аналізував події недалекого минулого, шукаючи пояснень ще й досі незбагненним фактам.

Передовсім стало ясно, що оті чудернацькі, нез’ясовні вибрики штучного м’яза, які завдали Павлові стільки прикрості, викликалися інфразвуковим опромінюванням. “Єрихонську трубу” змонтували десь на початку травня, і саме відтоді в дослідах з м’язами почалася серія невдач.

Повільно наростало роздратування: кляті інтроскопісти нанівець звели кілька місяців праці! Добре, що хоч він, посівши місце начальника відділу, дуже рідко потикався в лабораторію, бо отак небавом і в божевільні опинився б.

Роздратування переростало в лють. Бач, “відтепер зможете працювати спокійно”! А хто поверне Павлові Дуднику втрачений спокій? Вся низка його злигоднів почалася з того першого, травневого припадку. Саме тоді спалахнули безпідставні ревнощі та й потягли за собою ряд гидких вчинків, які розлучили його з Платоном і примусили зневажати самого себе.

Павло схаменувся: стривай, а чи не повторюється припадок зараз?

Він прислухався до свого внутрішнього стану. Так, ті ж симптоми: наростає відчуття неминучості незнаного лиха, в мозкові блукають чи то спогади про давно забуте, чи уявні картини майбутнього. Правда, цього разу не відчувається хворобливих явищ і свідомість не тьмариться, - навпаки, вона дивно загострена і розсудлива, стверджує, що все буде так, як має статися, і що хвилюватися не варто.

“А й справді, чого панікувати? - заспокоїв він сам себе. - Сьогоднішня доза інфразвукового опромінювання, мабуть, була така, що очухаєшся від неї хіба через кілька днів. Працюй, хлопче, годі звертати увагу на свої психози”.

Але “психози” наростали з кожною хвилиною. Ні, це було щось зовсім інше, аніж раніше, - не гидке і не обтяжливе, а приємне й радісне. Грудям дихалося легко, м’язи повнилися силою, душу охоплювало піднесення. Пам’ять була чітка, як ніколи, і на першу ж вимогу відтворювала будь-яку подію минулого, та ще й у мажорних, оптимістичних тонах.

Вперше за багато-багато літ Павло Дудник відчув себе не жалюгідним невдахою, а повним сили й снаги мужчиною з тонкими привабливими рисами обличчд, з великими розумними чорними очима. Зникла ота душевна роздвоєність, яка завжди мучила його, доводячи до нестями сівоєю неконтрольованістю, натомість з’явилася певність себе та своїх можливостей.

Йому пригадалася сьогоднішня сутичка з директором. Боже, яке безглуздя, яке хлоп’яцтво: замалим не подав заяву! О ні, не буде цього! Та й навіщо витрачати енергію на сварки з Шевчуком, якщо його ось-ось не стане? Шевчук незабаром помре, і його місце посяде Павло Дудник. Так, це буде незабаром.

Десь аж у глибинах душі заворушився підсвідомий неспокій: чому це він так холодно й жорстоко планує своє майбутнє, та ще й за рахунок життя іншого? Павлику, ти що - збожеволів?!

Він підхопився з місця, потер долонею чоло. Стурбованим поглядом обвів лабораторію. Це таки й справді якийсь психоз. А може... А може... Стривай, чому це не спало на думку раніше? Чи не утворюється часом при взаємодії териленової кислоти з живою органічною речовиною якийсь алкалоїд наркотичного типу?.. Здавалося б, не повинно. А втім, треба перевірити.

Павло підійшов до колби з кип’ячим розчином осадку, за звичкою хіміка-експериментатора обережно війнув долонею до носа випари. Ніздрі перехопили знайомий характерний запах.

Але, Боже, що сталося зі світом?! Він вмить змінився до невпізнання. Кожен предмет у лабораторії, зберігаючи свою форму й місце, водночас став іншим, набув притаманних тільки йому пахощів та забарвлення, одержав дивовижні неформульовані ознаки, які дозволили б розшукати його серед тисяч інших, - коли завгодно і де завгодно, навіть глупої ночі в густому пралісі. З усіх боків линули звуки - чудні, незрозумілі, та все ж знайомі й значимі. Хвилями напливало щось - уже зовсім не звідане, проте реальне й відчутне, зі своїми межами й градаціями - від бажаного й потрібного аж до загрозливого й неприємного. А найголовніше-стіни кімнати немов розсунулися в просторінь або, точніше, - немов стали прозорими для всіх подразників зовнішнього світу. Незбагненним чином Павло знав, де розташовані найближчі річки й озера, яка на вулиці погода зараз і яка буде завтра, куди можна сховатися від холоду та де найлегше здобути їжу, де на нього чатує небезпека та де він поза нею. І його не дивувало, що в цьому ряду поруч стоять “Гастроном № 1” з шинкою на вітрині - і вольєра з ситими оленями в зоопарку, власна кімнатка на четвертому поверсі старого будинку - і вогка печерка на березі Дніпра біля Лаври, автомат з газованою водою біля входу в інститут - і брудний струмочок Либеді в бетоновому жолобі під Повітрофлотським шляхопроводом. Це все були речі однієї категорії - те, що дало б йому можливість вижити, - вижити за всяку ціну.

І як йому хотілося зараз жити! Дихати на повні груди, їсти багато й пожадливо, - хай навіть сире м’ясо, але щоб тепле й криваве, - цілувати жінок, і не тільки Ангеліну, а кожну, кожну, яка потрапить у обійми. О, він би їх захистив од інших! Хай навіть на шляху став би Платон - змів би і його, бо що він має - тільки широкі плечі та міцні м’язи? А в Павла Дудника є набагато потужніша зброя: інтелект та інтуїція.

“Інтуїція... інтуїція... Стривай, снуються якісь асоціації, але не вдається осмислити, що до чого... Інтуїтивний, тобто підсвідомий... Ага, “інтуїтин”.

- Га?! “Інтуїтин”?! - Павло кинувся до вікна, розчинив його навстіж, жадібне хапнув холодного, вологого повітря. - Дурню, ти, мабуть, зробив відкриття неймовірної ваги... і, можливо, був на волосинку від загибелі!

Він з острахом поглянув на колбу з кип’ячим розчином осадку. Яка необережність: звик до того, що териленова кислота і її сполуки нелетучі, отож і не застерігся, надихався випарів. Треба було б досліджувати у витяжній шафі. Докоряв інтроскопістам за нехлюйство, а сам допустився ще більшого.

Павло одразу ж заперечив сам собі, - до нього знову повернулося оте настирливе друге “я”. Ну гаразд, досліджував би за всіма правилами, отруйні випари вилетіли б у вентиляцію, а в колбі лишилися б абсолютно відомі і нікому не потрібні сполуки. Може, не один раз і не в одного хіміка в процесі реакції виникав оцей могутній наркотик, - чи що там воно, - але його не виявляли тільки через надто сумлінне дотримання техніки безпеки хімічного аналізу. А ти не дотримав... і зробив величезне відкриття!

Він заплющив очі, затамував подих. Дія незнайомого препарату миналася, од невичерпної гами почуттів лишилися бліді, полохливі тіні. Але коли Павло спробував відтворити в лам’яті свій недавній стан і поглянув на нього очима тверезої людини, в його душу почав заповзати страх.

“Інтуїтин”, - якщо його справді вдасться виділити й дослідити, - можливо, відкриє нову сторінку в історії науки. Мабуть, це і є той хімічний препарат, який навіть у мікроскопічних дозах впливає на людський мозок, наводячи містки між “нульовою сигнальною системою” і свідомістю. Але боронь Боже, щоб про цей препарат дізнався хтось інший! О, Павло чудесно пам’ятає, яка зловісна, непоборна жадоба життя вирувала в його душі ще кілька хвилин тому. Навіть він, полохливий інтелігентик, відчув себе могутнім кровожерним звіром, здатним перегризти горло будь-кому, хто стане на заваді. А що відчуватимуть ті, по-справжньому агресивні й дужі, які і без стимуляторів здатні пройти по трупах, аби тільки доп’ястися багатства чи влади?!

Стало моторошно. Сьогоднішній день був днем страшних відкриттів. Інфразвук... Хто міг би припустити, що оте ледь помітне коливання підлоги й стін часом здатне спричинитися до хвороби, а то й смерті людини? То, може, й справді біблійний міф про зруйновані стіни Єрихона не казочка, а переказ історичних подій? А якщо так, то благословенна будь людська забудькуватість чи ота низка випадків, завдяки яким, мабуть, не одне з жахливих прозрінь древніх згубилося без сліду в пітьмі віків! Сучасна “єрихонська труба” потужністю десять кіловат своїм випромінюванням здатна зруйнувати багатоповерховий будинок за кілька хвилин. А якщо її потужність збільшити ще в сто разів?.. І все це - проти бідолашної людини, проти її тендітних кісток, легко вразливого мозку... Ні, ні, людство надто рано доп’ялося до найстрашніших таємниць природи, - воно зараз як нерозумне дитинча, що випадково потрапило до арсеналу сучасної зброї і бездумно смикає за всі важельки та натискує підряд на всі кнопки.

Але що ж робити, що? Поступу науки й техніки не зупиниш, колісницю історії не повернеш назад. Твій “інтуїтин”, Павлику, ти відкрив цілком випадково, але такою ж випадковістю є й те, що його не відкрили досі.

Павло поморщився, затиснув долонями скроні. Годі цих дилем, від них пухне голова.

Пізно вже, час додому. І все ж внутрішній голос підказує, що поспішати не варто. Слід дати лад у лабораторії, надійно сховати колбочки з небезпечним препаратом. Вирвати і знищити аркуші лабораторного журналу з відповідними записами. Невідомо, як там буде далі, але зараз про “інтуїтин” не повинен дізнатися ніхто.

Павло взяв у руки колбочку із ще гарячим розчином. Рожевувата рідина, та й годі. То хто ж ти, таємничий незнайомцю з одержаним ще до народження ім’ям “інтуїтин”? Алкалоїд? Амінокислота? Абсолютно нова невідома сполука?.. Скільки місяців чи років доведеться витратити, щоб дослідити тебе, - можливо, собі й людству на біду?.. А може, тебе зовсім не існує, і отой дивний стан психіки викликається хай не інфразвуковим, а, скажімо, ще не виявленим мезонним чи гравітонним опромінюванням?

Він таки не втримався від спокуси: на секунду витяг з посудини корок, війнув долонею до себе випари, одразу ж закоркував і поставив у витяжну шафу.

Є! Є, Павлику! Ти - геній! Ти справді відкрив “інтуїтин”! Помацай свої м’язи - вони міцні, як сталь; поглянь у дзеркало на свої очі - вони розумні й пильні; придивись до навколишнього світу - він увесь для тебе з усіма своїми барвами, пахощами, звуками! І чого ж ти стоїш, Павлику? Тобі зараз треба йти, ти сьогодні здійсниш подвиг! Іди!

І він пішов з лабораторії. Ні, це не були дії сомнамбули - Павло цілком свідомо повимикав усі електричні прилади, перевірив, чи замкнено сейф та чи не лишилося на полицях слоїків із сильнодіючими отрутами. Йому здавалося, що все це він робить з власної волі і саме так, як завжди. Проте коли б хтось поглянув на нього збоку, то сказав би, що це не Павло Михайлович Дудник, а якась інша, тільки дещо схожа людина. Його рухи були вкрадливі й упевнені, сухорлява постать набула гнучкості, в очах блищала суха, насторожена жорстокість.

Оті отруйні випари, мабуть, мали властивість накопичуватись у організмі: цього разу їхня дія тривала значно довше і розвіювалася набагато повільніше. А що найстрашніше - Павло майже не контролював і не аналізував своїх дій і вражень. Ось, ідучи коридором, він зненацька відчув, що зараз зустріне того симпатичного старшину-пенсіонера, який запросив їх у Малахівці до себе в гості. Чому саме його? Хто зна. Було тільки непохитне переконання, що це станеться через кілька секунд.

Машинально простягаючи ключ вахтерові, Павло глянув на нього - і отетерів:

- Артем Григорович, ви?! Яким чином?

- Та оце працюю, Павле Михайловичу. Охоронником... - Збентежено всміхаючись, Артем тупцював, не знаючи, чи подавати руку, чи чекати, доки подасть Дудник.

- І давно?

- Та вже днів з п’ять.

- То чого ж ви не завітали до мене?

- Та, бачите, Павле Михайловичу, ви ж мене не впізнали, а я...

- Не впізнав?!

- Щовечора ви мені здавали ключ, та тільки у вас вигляд був такий заклопотаний та замучений, що...

- Дивно... - знизав плечима Павло. - Ну, то дуже перепрошую за неуважність, Артеме Григоровичу, завтра заходьте до мене в кабінет. Неодмінно! Погомонимо.

- Дякую, Павле Михайловичу. Зайду на хвилинку.

- Ну, на добраніч. Мені треба поспішати.

І знову він поспішав. Цього вимагав внутрішній голос: іди, іди, іди! Не треба автобусом, іди пішки. Так потрібно.

Було близько одинадцятої вечора. Сіявся дрібний, огидний дощик, дув уривчастий холодний вітер. Поодинокі перехожі квапилися покинути негостинні вулиці, мерзлякувато втягали голови в плечі. І тільки Павло йшов простоволосий, навіть не застебнувши плащ, і не відчував холоду.

На розі вулиць Леніна і Володимирської, трохи вище готелю “Інтурист”, він зупинився. Здивовано озирнувся: чого це його сюди занесло? Хотів уже повернути назад, як раптом помітив через вулицю навскіс, поблизу ресторану “Театральний”, професора Шевчука. Ага, старий іде на свою щовечірню прогулянку. Ну, то гаразд, тобі вже більше не гуляти!

Не встиг він це подумати, як у його свідомість вдерся жах. Тваринний жах загнаного в кут хижака, якому нікуди тікати і який у смертельній зненависті гризтиме всіх до останнього подиху. Запаморочилася голова. Зсудомило кінцівки. Перед очима замерехтіли уривчасті картини, у вуха врізався все наростаючий гуркіт потужного двигуна.

Павло кліпнув очима, хотів кудись побігти, але м’язи закам’яніли. А гуркіт наростав: ось він уже зовсім поруч...

Самоскид! Велетенський МАЗ! Він мчить на шаленій швидкості по Володимирській, від Золотоворітського скверика, а його наздоганяє міліцейський мотоцикл. Наздогнав майже навпроти Павла. МАЗ рвучко крутнув до оперного, але звідти назустріч йому вихопився ще один мотоцикл.

І тут свідомість у Павла роздвоїлася. Він бачив оту шалену гонитву з двох точок: звідси і з кабіни самоскида. Ніби не хтось невідомий, а він, Павло, крутив кермо, ненавидячи увесь світ. Ліворуч!.. Ні, затиснули, гади!.. Праворуч? Нікуди!.. Тоді вперед, і хай вас чорти візьмуть!

Цятка на тротуарі біля “Театрального”. Ні, не цятка, плямка. Не плямка - людина. А, то згинь же й ти!

Всією своєю велетенською масою самоскид обрушився на газетну вітрину край тротуару, зім’яв її як стеблинку, збив Шевчука і врізався в будинок.

- Все... Я убив його... - прошепотів Павло.

Не було ні болю, ні жалю, а тільки байдужість до всього. В стані повної прострації він неквапно перейшов вулицю, наблизився до місця катастрофи.

Два міліціонери крутили руки заюшеному кров’ю гевалові, а той люто пручався і хрипів, дихаючи горілчаним перегаром:

- Крутіть, падли! Все одно втечу! Втечу!

- Мертвий... - сказав хтось збоку. - Подумати: такий випадок!

- Не випадок! Не випадок! - зойкнув Павло, схопившись за голову, - Це я винний!

- Заспокойтесь, громадянине, і йдіть собі геть! - гримнув на нього міліціонер. - Без вас тут клопоту вистачає.

- Хай так... - Павло похнюпився, пішов.

Міліціонер провів його поглядом, пхикнув:

- Психопат якийсь!

РОЗДІЛ XVIII

- Павле Михайловичу, ви?.. Що сталося?! Що сталося?!

Павло поточився, схопився за одвірок. Над силу прошепотів:

- Зараз... на моїх очах... вбито... професора Шевчука.

- Шевчука?! Бож-же мій!.. Ангеліно! Софіє! Та де ви там? - Ангелінин батько посадовив Павла на стілець, метнувся до шафи. - Та де ж той клятий валідол?! Ангеліно!

А вона вже бігла сюди, вдягаючись на ходу. Кинулась до Павла:

- Що, Павлику? Що, любий?

- Щойно вбито Шевчука, - шепнув їй батько.

- Хто вбив, Павлику? Хто?

- Я, - він розплющив очі, ковтнув слину. Повторив: - Я.

- Цього не може бути, Павлику! Як?

- Автомашиною.

- Та ти ж не вмієш керувати!.. Ти що - їхав тією машиною?

- Ні.

- Ти був поруч Шевчука?

- Ні.

- А де?

- На протилежному розі.

- То чого ж ти мені голову морочиш! - розгнівалась Ангеліна. - У мене аж серце зайшлося!.. Ну, заспокойся, Павлику, заспокойся. Ходімо до мене в кімнату.

Байдужий до всього, вщент знесилений, він поплентався за нею. Покірно роздягнувся, ліг у постіль, яка ще зберігала тепло її тіла.

Ангеліна сиділа поруч нього, мовчки і легенько гладила йому волосся. Похапливо вицокував годинник на тумбочці біля канапи. Одноманітно стукотіли дощові краплини по шибках вікна. В кімнаті панував рожевий напівприсмерк.

Оця монотонність заспокоювала. Склеплялися повіки. Даленіли події довжелезного трагічного дня. Реальність розпливалася, поступаючись спокійному забуттю. Ось уже й зникло все довколишнє, розвіялися турботи й тривоги, а натомість виник чудесний піднесений настрій. Яскравий сонячний ранок... Іртиська заплава під Києвом... Вони з Платоном утекли з останнього уроку та й подалися на рибалку...

Павло сіпнувся, розплющив очі. Повз будинок повільно сунув потужний ваговоз. Гуркіт його двигуна вмить відновив реальність.

Підхопився, судорожно стиснув Ангелінину руку. Сказав хрипко:

- Я таки вбив його, Ліно. Слухай і не перебивай. Слухай!

Він хапався і перескакував з одного на інше, розповідав усе, не приховуючи нічого: і про спалах ревнощів, і про заздрість до Платона, і про ненависть до Шевчука, і про передчуття його близької смерті, і про інфразвукове опромінювання, і про невідому силу, яка чомусь тягла його саме до місця вбивства, і про роздвоєння свідомості саме в ту вирішальну мить, - розповідав, вивертаючи всього себе і знаючи, що це - кінець всьому. Єдине, про що він не розповів, - про “інтуїтин”. Це - таємниця, яка мусить загинути разом з ним.

Ангеліна не перебивала. Вона тільки дивилася широко розкритими очима і шепотіла:

- Бож-же! Бож-же!.. Павлику, ти хворий! Ти хворий! Тобі треба негайно лікуватися!.. Завтра ж підемо вдвох до лікаря!

- Ні, не до лікаря. - Він підвівся, почав одягатися. - Я піду до прокурора. Зараз.

- Куди?! - зойкнула Ангеліна. - Не пущу! Тебе заберуть до божевільні!.. Не пущу!

- Облиш, Ліно. Так треба.

- Ні! Ні! - Вона хапливо здерла з себе халатик, загородила йому шлях. - Я твоя наречена, сьогодні я стану твоєю дружиною!

Ангеліна одразу ж заснула, а Павло дивився на багряну пітьму за вікном і думав, думав... Хто він - винний чи невинний? Його виправдає який завгодно суддя, бо немає ніяких підстав для обвинувачення. Але ж існує інший суд, суд власної совісті, від якого не сховаєшся за параграфами та статтями. Тож суди себе сам!

Гаразд, хай аж спочатку. Спільна дія інфразвукового опромінювання та мізерних доз “інтуїтину” призвела до нервового зриву. А грунт був підходящий. Ні, не фрейдівський “комплекс Едіпа”, а фізична кволість та неврівноваженість нервової системи, що протягом довгих років призвичаювали до думки про власну неповноцінність. Страшна думка! Дурна думка, бо люди - різні, і немає серед них абсолютно досконалих. Хіба краще мати статуру боксера і бути абсолютним телепнем? Та ні ж, заманулося бути і найрозумнішим, і найкрасивішим, і найдужчим. Чи не забагато, Павлику?

Але далі, далі... Вплив інфразвуку та “інтуїтину” поступово посилювався, - мабуть, нервова система ставала до них чутливіша. Сьогодні ввечері ти хапнув аж занадто велику дозу. “Інтуїтин” зробив своє: він навів оті незримі містки між “нульовою системою” і свідомістю. Найіть більше: пригнітив свідомість, бо механізм інстинктів набагато древніший, набагато сильніший, і’саме в ньому й закладена егоїстична програма - вижити за всяку ціну. А за цією програмою професор Шевчук був для Павла Дудника ворогом, якого треба усунути... Підсвідомість запам’ятала: Шевчук щовечора, за суворим розкладом, об одинадцятій годині виходить на прогулянку. От і скомандувала йти назустріч йому... Але навіщо? Навіщо? Адже ніхто в світі не міг би передбачити, що саме в цей час тікатим’е від переслідування міліції п’яний злочинець!

І все ж так було. Розпалений мозок оскаженілої людини, мабуть, на максимальну потужність випромінював біоструми - чи що там ще, - а хворобливо збуджений мозок Павла Дудника їх сприйняв. Але чи існував зворотний зв’язок?

Павло напружено намагався пригадати, чи бажав він смерті професора Шевчука саме тої миті, коли в його роздвоєній свідомості зачорніла постать на тротуарі біля “Театрального”. Зітхнув з полегкістю: ні. Він тільки стояв, скутий жахом, а отой убивця навіть не цікавився, хто перед ним. Вбити ще одного, перед тим як загинути, - ось що снувалося в його палаючому мозку.

“Безневинний винуватець! - Павло зітхнув, витер з чола липкий піт. - Ось ти й виправдав себе, Павлику. І будеш чинити гидоту й надалі, так?”

Він одразу ж заперечив сам собі: але ж його виправдала й Ангеліна! Те, що він розповів їй сьогодні, мало б відштовхнути її від нього назавжди, а насправді тільки зруйнувало останній бар’єр між ними.

Дружина... Він глянув на Ангеліну. В сірому присмерку світанку її обличчя видавалося змученим і некрасивим. Вона спала з напіводкритим ротом, розпатлана.

Дивно: ще зовсім недавно це була зовсім чужа, незнайома дівчина. Зустрілись випадково. І коли б не той випадок, може, поруч неї зараз лежав би хтось інший...

Йому стало неприємно. Він одвернувся, заплющив очі, намагаючись заснути, але це йому так і не вдалося. А незабаром прокинулась і Ангеліна.

Старі, певно, догадалися, що сталося тієї ночі. Павло зрозумів це з надто пильних поглядів, які кидала на нього Софія Андріївна, та з надмірної метушливості Петра Семеновича. А втім, Ангеліна й не мала наміру приховувати значну для неї подію.

- Так ось, тату й мамо, - сказала вона, коли сіли снідати, - я виходжу заміж за Павлика. Благословіть нас, як казали в старовину.

- Я дуже рада! Дуже рада! - Софія Андріївна манірно цмокнула Павла в лоб, - Живіть щасливо, діти мої! Тільки... тільки... - Вона жартівливо погрозила пальцем. - Не поспішайте робити мене бабусею!

- Таке скажеш! - Розгублено кліпаючи очима, батько Ангеліни потиснув Павлові руку, промовив щиро: - Зичу вам щастя! Великого щастя!.. Стривайте, треба випити по чарчині... - І побіг на кухню.

Цершу випили за небіжчика Шевчука, - земля йому пухом! Другу - за молодят.

- Сьогодні ми подаємо заяву до загсу, - сказала Ангеліна, - а найближчими днями поїдемо з Павликом відпочивати до моря. Він дуже перевтомився... До нас Павлик переїде вже після шлюбу. Так, Павлику?

Він мовчки кивнув головою. Була дещо неприємна оця безапеляційність Ангеліниного тону, нетактовними видавалися оті два тости - “за упокой і за здравіє”, - та тільки що вдієш. Він тут ще тільки гість. Аж до шлюбу. А тоді?

Що буде “тоді”, Павло зрозумів, коли побачив, як Софія Андріївна виряджала чоловіка на ринок: купи те і те, ось гроші, дивись, щоб не обдурили, як минулого разу.

- Гаразд, гаразд... - Петро Семенович паленів з сорому і все ж намагався виправдати дружину. - Знаєте, я таки краще базарюю, аніж Софія Андріївна. Мене обдурили тільки раз. А її - сто разів!

А коли вони вдвох з Павлом спускалися сходами, старий зітхнув.

- Складна штука - оте сімейне життя, Павлику, - дозвольте, я вас так зватиму. - І повторив: - Складна... Заходьте до нас сьогодні ввечері, га? Погомонимо... В шахи пограємо...

- Не знаю, Петре Семеновичу, - щиро відповів Павло. - Бачите, скільки клопоту.

- Ну, то завтра або хоч днями.

- Спробую, Петре Семеновичу.

Та тільки не прийшов він ні завтра, ні днями. Не до візитів, якщо навіть пообідати немає часу.

Був саме оксамитовий сезон, коли на відпочинок до моря виїжджає все начальство, а відрядження виписуються Переважно в якнайпівденніші міста країни. В інституті не було обох заступників директора, з начальників відділів лишився тільки Дудник. Уже й ця обставина мимоволі робила його найвідповідальнішою особою в інституті, а тому, що Шевчук, певно, не приховував від інших думку про кандидатуру свого можливого наступника, всі зверталися до Павла вже як майже до директора. І в цьому не було нічого дивного: зі смертю однієї, бодай найвидатнішої, людини життя не припиняється і щоденні турботи не зникають.

Павло Дудник узяв на себе управління інститутом без притаманних йому роздумів та вагань. Уперше за своє життя він не копирсався в душі, шукаючи мотивувань та підстав, а скорився обставинам: інших кандидатур не існувало. Але йому й не було коли філософствувати, - тільки вряди-годи він отямлишався, щоб схопитися за голову: господи, як з такою навалою справ міг упоратися Шечук? Не згадував він і про самого Шевчука, Десь там клопоталася комісія по організації похорону, Павлові приносили на підпис якісь папірці, він намагався проникнути в суть справи, радив чи заперечував, але так, наче йшлося про когось абсолютно незнайомого, хоч і вартого поваги.

Він вийшов з цього стану морального оціпеніння аж на кладовищі, біля труни Шевчука. Мабуть, сам Шевчук не повірив би, коли б дізнався, скільки людей прийде віддати йому останню шану! Дізнавшись про його смерть, друзі без вагань кидали осяйні чорноморські пляжі, уривали найвідповідальніші відрядження, облишали найтерміцовіші справи. А друзів у нього була сила-силенна: і серед колишніх партизанів, і серед військових, і серед учених, і серед учителів та лікарів. А учнів у нього було стільки, що вже й їх вистачило б на траурну процесію.

Один по одному виступали Шевчукові друзі. Кожен знав його лише частково, кожен зокрема міг розповісти хіба кілька епізодів з його життя. Але всі загалом вони створили докінчений образ, - не знаний досі образ, бо всяка людина становить собою неосяжний світ, - і такий величний, якому вже й хвали не треба було.

Ну хто, наприклад, знав, що Шевчук - Герой Радянського Союзу? Хто знав, що в нього - кільканадцять бойових орденів та медалей? Мабуть, не один генерал позаздрив би такому іконостасові на грудях, а Шевчук ніколи не надівав навіть орденських стрічок. А хто знав, що професор Шевчук - один з творців першого радянського штучного супутника, лауреат Державної премії за ряд важливих досліджень і що цю премію він до останньої копійки віддав на побудову школи в рідному селі? Хто з сторонніх знав, що він понад чверть віку працював з осколком у мозку, жорстоко страждаючи від головного болю і спалюючи самого себе?

Павло слухав, а з очей його мимохіть котилися сльози, а до горла підкочувався клубок, а в душу заповзала тоскна безнадія, липка огида до самого себе. Який жах - ти намірявся посісти місце Шевчука, замінити, а то й перевищити його в усьому! Та всього твого життя не вистачить, щоб хоч наблизитися до його рівня!..

Забуття! Забуття!.. Напитися вщент, збожеволіти, заснути, аби тільки не ятрили душу спогади!

Він ледве дочекався кінця похорону, не тямлячи себе, помчав до інституту, побіг у лабораторію, схопив заповітну колбочку з досі не відомим препаратом, нюхнув п’янкий запах...

О благословенне забуття! До біса всі сумніви, до біса всі вагання! Смерть є смерть, від неї не втечеш. Шевчук був справді хороша людина, талановитий учений, прекрасний організатор. Ти мусиш бути в усьому таким, як був він... Ти вже директор, Павлику, бо інших кандидатур у інституті немає, а “варягів” запрошувати не будуть... Ні, ти ще не директор, але станеш ним незабаром. Сьогодні. Так, сьогодні, через кілька годин... Зараз сюди поспішає Паола... Вона несе надзвичайно приємну звістку.

І справді: буквально через кілька хвилин до лабораторії влетіла захекана, схвильована Паола.

- Павле Михайловичу, щойно дзвонили від товариша Клименка. Вас запрошують туди. Негайно.

- Гаразд, Паоло Дмитрівно.

- Це щось... погане?

- Та ні, чому ж. Мене призначать директором.

- Директором?! - Вона сплеснула руками. - Павле Михайловичу, я така щаслива!.. Слово честі, я зараз найщасливіша в світі людина!

- Та чому ж, звичайна річ, - поблажливо сказав Павло. Він з цілковитою ясністю бачив, що ця некрасива, незграбна дівчина закохана в нього; що їй смертельно кортить бодай торкнутися його. І він їй це дозволив: - Паоло Дмитрівно, погляньте, будьте ласкаві, чи не з’їхала в мене набік краватка?

- Так, так, - радісно підхопила вона, - треба трошки поправити!

Тремтячими руками вона пересунула на якийсь міліметр оту краватку і, ніби ненароком, пестливо торкнулася пальцями його шиї.

Йому не був неприємний той доторк, навпаки. Некрасива? Ах, дурниці! Він поглянув на двері, поклав руки їй на плечі... і тільки в останню мить схаменувся: Павлику, Павлику, що ти робиш?

А вона жіночою інтуїцією усвідомила зміст того руху, дивилася на нього широко розкритими очима, в яких було здивування, полохлива надія, страх. І це остаточно протверезило його.

- Спасибі вам, Паоло Дмитрівно. Спасибі. А тепер - ідіть. Я мушу дещо приготувати.

Все вийшло дуже природно, все вийшло дуже порядно... але в очах у дівчини перебіг такий смуток, що у Павла аж серце стиснулося від болю.

- Хороша ви дівчина, Паоло... Ну, йдіть.

Все сталося саме так, як він і уявив: за рекомендацією професора Шевчука його призначили директором Державного інституту актуальних проблем. Посаду начальника відділу біоніки обійняв Платон Лагута.

А ще через три дні Павло Дудник і Ангеліна Тарновська з матір’ю виїхали на відпочинок до коктебельського Будинку творчості літераторів. і

Чому саме туди і де дістали путівки?.. О, Софія Андріївна змогла б дістати й пташиного молока, якби воно існувало!

РОЗДІЛ XIX

Є люди, які подобаються всім і завжди. Абсолютно здорові фізично й психічно, незлобиві, порядні, з добре розвиненим почуттям гумору, вони за всіх умов стають “душею товариства”, тим центром, навколо якого об’єднуються маніть діаметрально протилежні характери. Такі люди не позбавлені недоліків, проте до них не пристає ніщо брудне; їм багато чого прощають, бо з ними почуваєш себе легко і вільно: в них майже не буває ворогів, бо вони не вихваляють себе, не глузують з інших, співчувають чужому лихові і не скиглять про власне. Здавалося б, чудесна доля, не варто навіть мріяти про кращу! Та тільки чомусь у відповідальні хвилини про таких улюбленців забувають, а на чільне місце з загальної згоди висувається хтось, може, набагато неприємніший, зате по-справжньому цілеспрямований і енергійний. “Душа товариства” - для дозвілля, для розваги. А для бою потрібен командир. Ним стати нелегко для цього треба мати неабияке обдаровання. Але якщо в командирові ділові якості органічно поєднуються ще й з особистою привабливістю - це вже не обдаровання, а справжній талант. За таким керівником ідуть без ніяких вагань, звіряючись на нього більше, аніж на самих себе. І така довіра завжди бував виправдана.

Саме таким природженим керівником був ІІлатон Лагута. Вродливий, розумний, енергійний, товариський, він подобався всім. Літні шанували його за принциповість та ерудицію, юнаки схилялися перед ним і намагалися наслі дувати його в усьому. А дівчата... Ну що .могли вдіяти бідолашні дівчата, коли навіть від одного погляду карих Платонових очей майже в кожної млосно заходилося серце, а від доторку його могутньої руки кидало то в жар, то в холод. Мріяли навіть не про одруження з ним, а хоча б про трохи більшу аніж до інших увагу з його боку.

Призначення ІІлатона начальником відділу усі сприйняли з радістю. Так, ціною великих зусиль Павло Дудник поступово завойовував авторитет. З часом його стримано шанували б. Проте він так ніколи й не дочекався б того схиляння і всезагальної симпатії, які дісталися Платонові Лагуті авансом з першого ж дня його перебування на новій посаді.

Як швидко і як дивно змінилося все у відділі біоніки! Старі наче помолодшали, а молоді - набули мудрості. Дихалося вільно, працювалося легко. Ні доган, ні попереджень, бо для порушника страшне було б не стільки покарання, скільки осуд товаришів. Та ІІлатон умів і не помічати несуттєвих порушень, які давали хіба що формальну підставу для причіпки: вилаяти - не штука, значно корисніше вчасно похвалити. А такою похвалою для декого була навіть Платонова усмішка чи дружній потиск руки.

Він встигав зробити все вчасно і нічого не забував. Йому не довелось, як колись Дудникові, вивчати лабораторії відділу та своїх працівників, бо не існувало такого закутка в інституті, де б Платон не побував раніше, і не було тут людини, якої б він не знав у обличчя. Йому не випало навіть сушити собі мозок адміністративно-господарчими клопотами, бо Павло за час свого короткого царювання насамперед дав лад у цій галузі.

Чиста й піднесена атмосфера вже сама сприяла праці, тактовне і вчасне втручання нового начальника служило енергійним стимулятором, отож у відділі біоніки почали дедалі частіше з’являтися нові цікаві спостереження, висувалися оригінальні гіпотези, з далеких закапелків видобувалися незакінчені праці.

А незабаром пролунало повідомлення, що Лагута виявив у інституті аж двох парапсихологів, і перевірка показала беззаперечність їхнього обдаровання.

Цими нововиявленими параисихологами були немолодий вахтер відділу біоніки Артем Григорович Рарог та колишня лаборантка Платона Лагути - Людочка Заремба.

На які тільки найбезглуздіші, найдурніші вчинки не штовхає людину почуття неподіленого кохання! І розуміє ж бідолаха, що діє так, наче несповна розуму; закликає сам себе: схаменись, отямся! Та несила подолати пекуче прагнення, не вдається придушити полохливе сподівання: а може, щастя таки посміхнеться?

Два роки працювала Людочка Заремба в лабораторії Платона Лагути; два роки зі шкури пнулася, аби догодити йому, кохаючи його з гіркою безнадією, а він ставився до неї як до дбайливої лаборантки, та й квит. Та от якось чудового травневого дня глянув так, наче побачив уперше. Всміхнувся. Простягнув руки:

- Людочко, але ж ти - красуня? А йди-но сюди!

Вона кинулася до нього в обійми, потім похопилася, замкнула двері, висмикнула ключ. Їй здавалося: ось зараз і станеться те, про що боязко було навіть мріяти.

Він обняв її, посадив собі на коліна. Занурився обличчям у пишну зачіску. Сказав хриплувато:

- Ти пахнеш ромашкою!

Вона щось прошепотіла у відповідь - і не запам’ятала, що саме, бо заклякла у запаморочливому чеканні: зараз він почне палко цілувати її, може, навіть скаже: “люблю!” - хай тоді що буде, те буде.

Але, мабуть, в отому промовленому і забутому нею було щось неприємне для нього, бо він враз рвучко, навіть грубо, відштовхнув її.

- Йди! Годі! - Крутнувся, аж звалив стілець (саме тоді й замкнулися оголені дроти нагрівника) і пішов до дверей.

Відтоді він знову перестав помічати її. Але якщо доти Людочка страждала, не ремствуючи, то тепер уже терпіти було несила. Вона написала йому листа - такого палкого й пристрасного, що, мабуть, схвилював би й кам’яного. А Платон прочитав, мовчки похитав головою і одвернувся. Він почав уникати її і все більше й більше часу віддавав отій кругловидій вертихвістці Правдик.

О, як ненавиділа її Людочка Заремба! Ніхто б навіть не повірив, що в душі у Людочки, яку всі звикли вважати недалекою і полохливою, вирують отакі шалені почуття!

Дівчина розуміла: своїм самоприниженням, рабською догідливістю вона тільки викликає у Платона огиду, руйнує останні шанси на можливість зближення з ним, отож кінець кінцем зважилася на одчайдушний для неї крок: подала заяву про переведення до іншої лабораторії. Не можна бігати за Платоном, ні. Треба зробити так, щоб він сам був зацікавлений бачити її щодня.

Телепатія. Телекінез. Водошукання... О, скільки часу та енергії витратила на них Людочка і скільки гірких сліз виплакала, пересвідчуючись у власній бездарності! Ну хоча б найслабкіший, наймінімальніший ефект - Платон зацікавився б, запросив би на досліди... Але ні, не щастить у житті... Не щастить!

Як потопаючий за соломинку, вона схопилася за рятівну думку: треба звернутися до Графа. Хай править яку завгодно ціну, але навчить “водошуканню”!

Одного з вересневих вечорів, - це було, мабуть, за тиждень перед трагічною загибеллю професора Шевчука, - Людочка взяла з ощадної книжки всі свої гроші - триста двадцять карбованців - і попрямувала до “водошукача”.

Граф жив у дерев’яному одноповерховому будиночку віварія лабораторії зоопсихології, що містився в інститутському садку осторонь головного корпусу. Людочці було дещо моторошно йти темною алейкою, - ліхтарі чомусь не горіли, - але вона й раділа, бо ніхто не знатиме про оцей її візит.

Та вже як не щастить, то не щастить. Коли Людочка у відповідь на свій полохливий стукіт почула “Прошу!” і відчинила двері, - вона зрозуміла, що потрапила невчасно. Поруч Графа сидів кремезний літній мужчина, на столі перед ними стояли кілька пляшок та рештки невибагливої закуски. Обидва були напідпитку.

- О, Людочка! - зрадів Граф. - Заходь, гостею будеш... Що питимеш - горілку чи вино?

- Пробачте, Миколо Івановичу. - Дівчина спаленіла, взялася за ручку дверей. - Я зайду іншим разом.

- Та ні, чому ж! - Незнайомий мужчина підвівся, обсмикав на собі піджак. - Я вже збирався йти. Прощавайте, Миколо Івановичу.

- Пардон, шер амі! - Граф поблажливо поплескав його по плечу, потім простяг руку. - А щодо вашої справи, Артеме Григоровичу, то посприяю. Посприяю.

Коли мужчина пішов, Граф примруженими очима подивився вслід йому і сказав самозадоволено:

- Отак міняється ситуація, га?! - Він похопився, посміхнувся до Людочки. - Прошу, сідайте, мадемуазель! Поворожити?.. Вам пощастило, в мене сьогодні чудесний настрій. Говоритиму тільки приємне.

- Та ні, Миколо Івановичу, в мене - інше... - Не знаючи, з чого почати, Людочка хутенько розстебнула сумочку, витягла звідти стос десяток і поклала перед ним. - Ось, візьміть... У мене...

Граф глянув на гроші... і аж здригнувся, наче побачив гадюку. Потім швиденько потер долоні, хихикнув:

- Е, ні, голубонько!.. Хабар. Стаття сто п’ята карного кодексу. Страшна стаття! П’ять років ув’язнення. Амністії не підлягає.

- Не хабар, Миколо Івановичу, не хабар! - розпачливо притиснула руки до грудей дівчина. - Винагорода вчителеві - це ж не хабар?

- Та який з мене вчитель?! - нервово засміявся старий. - Церковноприходську закінчив, ото й усі мої університети.

- Навчіть мене... “водошуканню”.

- “Водошуканню”?! - перепитав він вражено. Довго мовчав, а тоді докірливо похитав головою. - А чи знаєш ти, моя голубонько, що заради цього я мусив би щодня протягом десяти років трощити по палиці на твоєму м’якому місці? Мене мій навчитель одного разу трохи не вбив... Та й навіщо тобі такий гіркий хліб?

- Та не задля грошей я, Миколо Івановичу! Ось тут - триста двадцять карбованців. З часом дам ще. Нічого не пошкодую!.. І не треба мені вашої майстерності. Бодай мізерне вміння, бодай я зробила б хоч крихітку такого, чого не вміє зробити жодна інша жінка в інституті... Благаю вас, Миколо Івановичу! Йдеться про моє щастя, а то й про життя. Скажу вам, скажу. Я кохаю Платона Кіндратовича, а він...

- Розумію, моя голубонько. Однак...

Звичайно ж, він розумів, бо хто в інституті не знає про взаємини Людочки з Платоном Лагутою. Здавалося, старий поспівчував дівчині, завагався. І в її серці спалахнула надія:

- Миколо Івановичу, любий, врятуйте моє кохання!.. Я знаю, я даю вам мало грошей, але... Стривайте! - Вона похапливо зняла з пальця перстень, поклала на гроші. - Візьміть і оцей перстеник. Він непоказний, але коштовний. Це - справжній діамант... Моя бабуся була багатійкою. Подарувала мені перед смертю... Візьміть, прошу!

- Ну, для діаманта цей камінчик завеликий, а от як страз[1] - непоганий! - Граф недбало взяв перстеник, провів камінчиком по склу пляшки. - Так, непогана підробка, навіть риску дає. - Він задумливо крутив у руках коштовність. - Вміли колись фальшувати, вміли... Такому стразові позаздрив би навіть сам Бернштейн, неперевершений фальшмейстер!

Звідки знати Людочці: а може, й справді той камінчик фальшивий, але вона ж не хотіла обдурювати Миколу Івановича, тільки переказує бабусині слова... Щиро - не хотіла обдурювати!

- Ну, гаразд... - Він журно похитав головою, зітхнув. - Дівчино, дівчино, підведеш ти мене під монастир, знаю. А відмовити тобі не можу. Присягайся, що ніколи й нікому не розповіси про те, що почуєш зараз, і нікому не даси ні крихітки того препарату, який дозволить тобі на певний час відчувати не чутне іншим.

- Присягаюсь! Пам’яттю матері... своїми майбутніми дітьми... своїм життям... своїм коханням... Нікому! Нізащо в світі!

- Гм, так... Курити вмієш?

- Курила “Трезор”, - зашарілася враз Людочка. - Тільки не затягувалася. Кашляю.

- Доведеться навчитися. А коли навчишся, то... - Він повільно видобув з кишені портсигар, розкрив його, вибрав у жменю сигарети, простяг дівчині, - Бери. Шістнадцять штук... Шістнадцять разів ти зможеш навіть із заплющеними очима відшукати схований магніт, - це легенький фокус, приступний кожному. Навряд чи в тебе виявиться здатність бачити пальцями чи там відчувати воду, - а втім, перевіримо... Перед кожним сеансом ти викуриш одну таку сигарету. Затям: одну! Спочатку дещо сп’янієш, потім минеться. А втім, сама все відчуєш: приходь у суботу, попрактикуємо... Тільки ще раз повторюю: дотримуйся повної секретності! І знай: на оцих шістнадцяти сигаретах ти й заговієш -більше не дам ні однієї, хоч благай, хоч не благай. Сімнадцята буде для тебе смертельно небезпечною. А зараз - іди. І оте он, - махнув він рукою в бік грошей, - забери. Бо розгніваюсь.

- Дякую, Миколо Івановичу! Довіку буду вдячна! - Людочка покірно взяла гроші, потяглася вже й по перстень, але помітила, що Граф дивиться на нього. - Миколо Івановичу, візьміть хоч перстеник на згадку про мене! Шкода тільки, що камінець фальшивий.

- Та ні, це й краще, - сказав він, махнувши рукою. - Гаразд, візьму, А ти приходь у суботу.

- Прийду, Миколо Івановичу, неодмінно прийду.

Прибігши додому, Людочка замкнулася в своїй кімнаті, розіклала заповітні сигарети на столі. Невеличкий прямокутник, долонею накрити можна.

Пильно-пильно оглядала дівчина чарівні сигарети, принюхувалася до їхнього запаху, пробувала язиком на смак. Наче такі ж, як і всі інші, тільки саморобні. То, може, старий поглузував? А може, не зарадить ніякий препарат, якщо ти - абсолютна нездара?

Людочка обережно взяла одну сигарету, припалила. Вона пам’ятала: треба затягуватися. Затягнулася, закашлялась, - і затулила долонею рота, аби марно не виходив дорогоцінний дим. Знову затягувалась - і знову кашляла, аж сльози струмками текли по щоках. Курила отак, аж доки почало нудити. А потім дбайливо пригасила недокурок, сховала його разом із сигаретами у потаємний куточок.

Дівчина швидко сп’яніла. Пізніше їй важко було пригадати той стан, бо зникло почуття самоконтролю. Од тих хвилин лишилася тільки згадка про шалений політ крізь галасливий барвистий хаос та ще про одчайдушну боротьбу з нудотою, яка намагалася будь-що вивернути її шлунок. Але з часом свідомість яснішала, виникло і поступово наростало відчуття бадьорості. Все так, як і казав Граф. Отже, можна випробувати свої здібності.

Магніту в неї не було, - та й чи варто шукати власноручно заховану річ? А от читання пальцями...

Людочка взяла “Журнал мод”, поклала на стіл. Закрила обкладинку паперовим аркушем. Заплющила очі, затамувала подих. Легенько провела пучками пальців правої руки по гладенькому паперу.

Ой, леле, - та відчувається ж! Важко виразити словами, що та як: під пальцями ніби щось то тепліше, то холодніше, то гладеньке, а то - кострубате. Та головне - зовсім виразно сприймається весь малюнок: жінка на фоні пароплава; сукня в неї коротка, вище коліна, приталена; каблуки на туфлях - низенькі, масивні, - звісно ж, тепер така дурна мода; в руках тримає плетену торбинку, - пфе, яка бридка!

Ще не вірячи сама собі, Людочка розплющила очі, лівою рукою обережно підняла паперовий аркуш. Так, її вказівний і середній пальці правиці лежать саме проти зображення сумочки, - і саме такої, яка уявилась!

Перевірити! Ще раз перевірити!

Одвернувшись, Людочка перегорнула кілька сторінок журналу, -щоб навіть не бачити малюнків, -застелила аж двома аркушами паперу. І цього разу вона легко розрізнила фасон дитячого костюмчика, навіть визначила його колір: жовтий з чорною окантовкою.

Це був справжній успіх. І все ж Людочка перевіряла й перевіряла себе, аж доки на світанку заснула за столом, знесилена вщент.

А наступного дня Людочку в інституті не впізнавали. Де й поділася пригніченість, і звідки й узялася жвавість, енергійність, лукавий блиск очей!

- Людочко, ти виграла “Волгу”? - жартували одні.

- Людочко, ти виходиш заміж? - підшпигували інші.

А вона щасливо сміялась у відповідь: “Атож! Атож!” - і говорила сама собі, що виграла Платонове кохання. Суботня “практика” з Миколою Івановичем була така успішна, що Граф аж дещо занепокоївся. Тверезий, він, мабуть, уже пошкодував, що звірився на якусь легковажну дівицю, отож і повторював своє застереження, щоб нікому в світі не прохопилася вона про таємничий препарат. Заспокоївся старий аж тоді, коли Людочка сказала:

- Любий Миколо Івановичу, та чи знаєте ви, що коли Платон Кіндратович дізнається про мій обман - я вкорочу собі віку?!

Трагічна загибель професора Шевчука дещо порушила Людоччині плани. Не наважилася вона поткнутися до Платона й одразу після його призначення начальником відділу, - тільки надіслала йому вітальну телеграму. Але через два тижні по тому вона “випадково” зустріла його в коридорі і сказала з добре награною байдужістю:

- Платоне Кіндратовичу, чи не могли б ви подарувати мені кілька годин вашого часу, - скажімо, в цю суботу?

Вражений її тоном, він глянув на неї здивовано, всміхнувся, - не образливо, а навіть співчутливо. Заперечливо похитав головою.

- Ви мене хибно зрозуміли, - сказала вона глузливо, хоч серце стиснулося від болю. - Я запрошую вас і товаришку Правдик перевірити мою здатність до “водошукання”.

- До “водошукання”?! Людочко, та чому ж ти мовчала досі?!

Дозволити собі таке міг тільки Платон: він на очах у всіх обняв Людочку, мало не поцілував, - о, як вона затремтіла при цьому! - і закричав:

- Друзі, радійте: виявився ще один “водошукач”! Та ще й який! Красуня!

Вже за одну цю мить Людочка Заремба віддала б не тільки бабусин перстеник із сумнівним діамантом, а навіть кілька років життя!

РОЗДІЛ XX

А діамант був справжній, - величезний, чистісінької води діамант, якому не скласти ціни! Це була остання реліквія колись неймовірно багатого, а потім остаточно підупалого дворянського роду, про який Людочка Заремба, маючи честь належати до нього по крові, знала приблизно стільки ж, як і про життя на Марсі. Правда, бабуся, подеколи впадаючи в сентиментальний настрій, починала щось торочити про Інститут благородних дівиць, де вона нібито виховувалася понад три чверті віку тому, але мама враз її уривала, і стара покірливо пленталася в свій закуток. Ну кого цікавило те, що було ще за царя Панька? Родина інваліда Вітчизняної війни слюсаря Заремби жила тіснувато, біднувато, зате весело й дружно, і коли б Людочці замість оцього невимушеного щастя хтось запропонував незліченні багатства та ефемерний титул графині, - а бабця запевняла, що Людочка має право так зватися, - дівчина тільки зареготала б у відповідь: навіщо вони їй?!

Отак Людочка відповіла й бабці, коли та, відчувши наближення смерті, покликала улюблену онуку і тремтячими руками простягла їй перстень:

- Візьми, Людочко, та помолися за мою грішну душу!.. Тс-с-с, нікому не кажи!.. Ні батько твій, ні мати не знають, яка йому ціна. Ти не дивись на обручку, вона простенька, срібна. Це я навмисне замовила таку, щоб у око не впадало. А камінець - справжній діамант! За нього можна було б купити великий маєток... Берегла. Сподівалася, що буде вороття старому... Та ось і помираю... Візьми його, візьми!

Щиро кажучи, Людочка майже не дослухалася до її слів, що скидалися на маячіння. Не хотіла брати перстень. Потім узяла. Наділа на палець, - як там був. Коли бабця померла - збиралася віддати комусь: якийсь дуже старомодний він, отой перстеник, та й камінець завеликий. Коли б червоний чи зелений, а то - наче уламок прозорого кришталевого брязкальця з люстри - тільки й того, що райдужні промінчики пускає.

Згодом Людочка звикла до того перстеника, навіть не помічала його на своєму пальцеві. А інші не звертали особливої уваги на камінчик. Тільки хто-не-хто в нашій країні бачив справжні діаманти, та й то здалеку, то кому ж могло спасти на думку, що у дівчини, яка живе тільки на скромну зарплату лаборантки, на перстенику не копійчане скельце, а неоціненний скарб.

А Граф помітив його одразу ж. Ще тоді, коли Людочка простягала йому тоненький стос десяток, камінець її перстеника сяйнув таким неповторним райдужним блиском, що в старого аж серце зупинилося. Діамант! Та ще який!.. Звичайно ж, дівчисько не знає йому ціни, як не знає і того, що, коли б вона, боронь Боже, десь на Заході поткнулася з оцим перстеником на вулицю без надійної охорони, в неї видерли б його разом з пальцем!

Старий схаменувся. Ні в якому разі не виявити свого зацікавлення діамантом, навіть натякати про нього не слід. О, він дуже добре знав статті та параграфи карного кодексу! Тільки коли людина дарує тобі якусь річ, - дарує, а не дає як хабар, - і ти погоджуєшся взяти аж після настирливого наполягання, - не причепиться жоден слідчий. Гроші не дарують, хащ забере їх геть. А от дешевенький перстень з “фальшивим” (так, так, звичайно, з “фальшивим”, хіба я ювелір?) діамантом узяти можна.

Такі міркування блискавично перебігли в мозку Графа в ті секунди, коли Людочка совалась на стільці, не знаючи, з чого почати. Він догадувався: прийшла, мабуть, поворожити на трефового короля... Тож говори, дівчинко, котрого приворожити. Ворожбит сьогодні буде щедрий і за ворожіння візьме тільки непоказний перстеник, який тобі аж ніяк не шкода буде віддати.

Але коли Граф дізнався, чого дівчина хоче, йому стало не по собі. Розкрити таємницю чудесного зілля, яке навіть у звичайної, першої-ліпшої людини викликає сяку-таку здатність до парапсихологічного сприйняття, а хоч трохи обдарованому надає нег.оиякої могутності? Це однаково, що підрубати гілку, на котрій сидиш! Доки ти один, доти ти унікум - ти потрібний усім. А потім...

Він подумки зловтішно хихикнув: “А чи будете ви потрібні потім мені?! Лишився тільки місяць, один місяць! А тоді - а ревуар, любі паночки-товаришочки, і - бонжур, Парі, - здрастуй, Париж!”

Але стривай, стривай, чи не існує якоїсь прихованої небезпеки, чи не загубить він через оцей діамант найпалкішу, найпотаємнішу мрію всього свого життя?

- Дівчино, дівчино, підведеш ти мене під монастир, знаю... - Він промовив це цілком щиро, бо свідомість застерігала, закликала обминути звабну принаду, аби не спійматися на невидимий гачок, не зрадити себе в найвідповідальнішу мить. Але Граф знав і те, що не вистоїть перед спокусою; що коли не загарбає оцей діамант, то до самої смерті не знатиме спокою, випалить собі душу докорами... То що ж робити? Що робити?

Людочка умовляла його, благала... А він з холодною розсудливістю перебирав можливі варіанти. Давати дівчині курити наркотик тільки з своїх рук?.. Складно та й небезпечно: можуть зацікавитись, чого вона сюди вчащав... Дати їй звичайну “Приму” - хай курить! - а потім заявити, що вона просто нездара, якій не допоможе жоден препарат?.. Ще небезпечніше: розлючена невдачею, вона виплеще все і вимагатиме повернути перстеник... А мовчатиме оце дівчисько тільки в тому разі, коли й справді зуміє показати своєму коханцеві хоч якісь там фокуси-покуси. Звісно ж, мовчатиме як риба, бо жінки балакучі, тільки коли йдеться про інших, а свої таємниці вони вміють тримати!

І Граф зважився. Він дав усі сигарети з наркотиком, які були в портсигарі. Бери, пускай дим у очі Платонові!.. Тільки як натякнути про перстеник?

А, вона сама здогадалася, розумна дівчинка! Візьміть, мовляв. “Шкода тільки, що камінець фальшивий”.

Фальшивий?!

Граф ледве дочекався, доки дівчина вийшла з кімнати, замкнув двері, кинувся до столу, черкнув камінчиком перстеника по склу пляшки, легенько дзенькнув по рисці колодочкою виделки.

Немов перетята бритвою, розпалася пляшка на дві половини! Зріз рівний, як відшліфований... Діамант! Справжній діамант! Чи хоч мріяв ти, жалюгідний аферисте, володіти таким неоціненним скарбом?! Не продавати його, а саме володіти ним?! Припасувати його в прищіпку для галстука, і отам, у Парижі, з’явитися у фешенебельному товаристві: “Хе-хе, бонжур, месьє! Я - граф Павлов, прошу любити й шанувати!”... Х-ху, аж голова паморочиться! Але яка незбагненна гра світла! Який блиск!

Старий крутив діамант то так, то сяк, аж витанцьовував навколо нього. А потім враз схаменувся: стривай, а чи йе підглядає хтось часом? Правда, вікно над землею височенько, фіранкою заслонене, але ж усяке буває...

Він висунув голову в кватирку, занепокоєно обдивився довкола. Ні, слава Богу, ніде нікого.

Але коли б він дав очам трішки звикнути до темряви та придивився б пильніше, то помітив би, що стовбур крислатого каштана проти його вікна під кроною чомусь значно товщий, аніж завше.

- Так... - промимрив сам до себе Артем, злізаючи з дерева. - Як кажуть рецидивісти, “жадність фраєра губить”! Теперечки усе ясно!

Щиро кажучи, до ясності було ще дуже далеко, проте чдещо він уже починав розуміти. А найголовніше - лишившись наодинці, Граф сьогодні розкрив себе цілком. О, не помилявся Артем, визначивши, що це - страшенний мерзотник, здатний на все.

Там, у Малахівці, хитрий лис замів усі сліди. Виявивши скриньку в чагарнику та обдивившись яму, звідки її витягли, Артем негайно помчав у район до свого давнього приятеля, слідчого прокуратури. Удвох з ним вони навкарачки обнишпорили всю ділянку між ямою й чагарником, та не знайшли ані найменшого речового доказу, який засвідчив би проти Графа. Була ще мізерна надія на те, що старий, поспішаючи, лишив відбитки пальців на скриньці. Але де там, - експертиза показала, що злочинець був у шкіряних рукавичках.

- Нічого не вдієш, друже, - сказав слідчий Артемові. - Перехитрував тебе Граф. Алібі він собі забезпечив тим,, що ти був поруч нього; скриньку, скаже він, я в очі не бачив, отож відчепіться. Коли б його обшукати і саме зараз, коли він ще не доїхав до Києва, може, і знайшлося б те, що він тут видобув. Але спробуй-но викрутити у прокурора ордер на обшук! Та він з мене всі жили висотає, вимагаючи беззаперечних доказів! А які я можу дати докази?.. Припущення?.. Звісно, знайдений скарб належить державі. Однак чи знаєш ти, що було в тій скриньці?.. Облиш, Артеме, цю справу, навіщо нам зайвий клопіт?

Артем вислухав його мовчки. Звичайно ж, приятель має рацію: тридцять літ працює він слідчим, зуби на цьому з’їв. Але облишити таку справу ніяк не можна. Мабуть, чимала була ставка, якщо Граф після кожної відсидки у в’язниці насамперед прямував до Малахівки і винюхував, винюхував, аж поки таки врешті винюхав. Але що? Що?.. “Не інакше, як скарби шукає”, - попереджала баба Мотря. А він, старшина міліції, розкис: “водошукач”!

- Ну, гаразд, друже! - Артем потиснув слідчому руку. - Дякую тобі за все... і прощавай! Переїжджаю до Києва.

- О, а чого це? За оперою скучив? Так по телевізору ще краще видно.

- Та ні, просто здохну з нудьги отут. Пенсіонер!

- Ну, щасти тобі!

Навіть другові не розповів про свої плани Артем, та й старій недовго торочив: переїздимо до Києва, і край. А вона й рада: дочці допомагатиме, з онукою бавитиметься.

Коли сяк-так влаштувалися у зятя, Артем попрямував до інституту за вказаною адресою. Хотів спочатку погомоніти з Павлом Михайловичем, та секретарка, дізнавшись, що йдеться про роботу, не пустила. Йдіть, мовляв, прямо у відділ кадрів. Пішов. І добре, що пішов: виявляється, саме потрібний вахтер у відділ біоніки. Правда, зарплатня мала, зате дають прописку і місце в гуртожитку. Якщо товариша такі умови влаштовують - хай пише заяву, подає документи - оформлять хоч завтра.

Чи влаштовувало це Артема? Ще й як! Не треба навіть чекати завтрашнього дня - ось усі документи з усіма характеристиками, ось фотокартки, а заяву напише зараз.

А коли Артем зайшов до відділу кадрів удруге, вже надвечір, йому дали новеньке посвідчення, в якому чорним по білому було зазначено, що тов. Рарог Артем Григорович дійсно працює вахтером-охоронником відділу біоніки ДІАП.

- Дякую, - стримано сказав Артем. - А...

- Прошу?

- Даруйте, а ви не знаєте, де живе товариш Павлов Микола Йванович? У нього вчений титул - “препаратор”.

- Вчений титул? - перепитав начальник відділу кадрів, засміявся і ляснув себе по лобі. - А, це ви, мабуть, про нашого “водошукача”?

- Атож, - зрадів Артем. - Саме про нього.

- Ото он бачите будиночок у садку? - показав начальник відділу кадрів у вікно. - Там він і живе. А щодо “вченого титулу”... Хочете, дамо вам такий самісінький - є вільна вакансія. Тільки зарплатня буде на п’ять карбованців менша. Зрозуміло?

- Зрозуміло, - посміхнувся Артем. - Усе зрозуміло.

О, він таки багато чого зрозумів тої миті, а насамперед - якої тактики триматися щодо Графа.

Як і годиться - купити горілки. Та не “Столичної”, а “Московської”, бо хіба ж хуторянин, та ще й пенсіонер, переплатить кілька зайвих копійок?! Потім - пляшку отого дешевенького вермуту, од якого аж шлунок вивертає, - але найбільшу пляшку, літрову. А ще - буханець хліба, півкілограма ковбаси та банку солоних огірків. Не “приношеніє”, а так, мовляв, завітав у гості. Та, може, золотенький Миколо Йвановичу, посприяєте, щоб на роботу в інституті влаштуватися? Не заради грошей, ні. Прописка потрібна. Знаєте ж, як воно в Києві з пропискою. А ви тут людина шановна, значлива...

Саме за таким заздалегідь розробленим сценарієм і відбулася перша київська зустріч двох давніх “друзів”.

Ой, не до смаку вона була спочатку Графові, - аж скривився він, побачивши у дверях власної кімнати добродушне обличчя Артема Рарога. Але обов’язок господаря примушував привітати гостя та говорити йому компліменти.

А як випили по чарчині-другій і Артем досить пристойно зіграв роль уклінного прохача, старий пом’якшав і навіть розчулився. Так, так, звичайно ж, він допоможе шановному Артемові Григоровичу. Правда, звання препаратора - ніщо, та хіба в цьому суть? Його тут шанують і поважають насамперед як людину, що має унікальні здібності. Незабаром у Парижі відбуватиметься Всесвітній конгрес “водошукачів”. Од Радянського Союзу поїдуть двоє: він, Павлов, і якийсь там Пхаладзе з Тбілісі. Ну, та ще Платон Лагута .і Оля Правдик. Уже всі документи заготовлено, візи одержано... Все життя мріяв побувати в Парижі!..

Артем слухав, догідливо підтакував і наливав чарки ще і ще. Він не боявся сп’яніти - хоч кого переп’є. “Здоровий, як бугай” - каже стара. А Граф хай хлище, може, й виплеще щось цікаве.

Тільки ні, старий міцно тримав язика за зубами. Вже Артемові й набридло слухати його патякання, аж тут раптом дівчинка ота з’явилася. Він скористався з нагоди, розпрощався. Уже пройшов кільканадцять метрів алейкою, а потім затримався. Нестерпно закортіло зазирнути у вікно, - бодай краєчком ока: а що там ото робить старий мерзотник? Може, не до ворожбита прийшла ота дівчина, а до спільника?

Колишній розвідник і в п’ятдесят п’ять літ не втратив сили та гнучкості м’язів! Ані шелеснув листочок, коли він, прокравшись до крислатого каштана якраз проти вікна кімнатки, підстрибнув, схопився за товсту гілку, підтягся на руках і сів на неї. Через горішню шибку над фіранкою йому було чудесно видно стіл і дівчину.

Ні, не про ворожіння йдеться: за ту купу десяток, яку вона простягла старому, мабуть, з півроку прожити можна!.. Але стривай, стривай: знімає з пальця перстеник... поклала на гроші... благає про щось... Цікаво!

Коли Граф віддав дівчині сигарети з власного портсигара, Артем аж підскочив на гілці: нарешті ти спіймався, падлюко! Продаж наркотиків - переслідуваний карний злочин!.. Але ні, це теж щось не те: дівчина заплатила надто багато, а наркомани казали, що навіть у колонії сигарета з гашишем коштує карбованець... Дивно!

Однак по-справжньому Артем здивувався аж тоді, коли дівчина пішла, забравши гроші назад. Старий враз схопив перстеник і почав розглядати його, - аж витанцьовував. Потім став ворожити над порожньою пляшкою. Поцокав по ній виделкою... Пляшка розпалася навпіл, як перерізана бритвою.

- Ага, на персні алмаз, - сказав сам до себе Артем.

Навряд чи він чув про діаманти, а якщо і чув, то думав, що це щось зовсім інше. А про алмази знав, як знав і те, що за хороший алмаз склярі платять великі гроші... Тільки навіщо старому алмаз?

Чомусь зовсім недоречно пригадалося: “Все життя мріяв побувати в Парижі... Уже всі документи приготовлено, візи одержано...”

“А, то он що! - подумав він досить байдуже. - Мабуть, збирається спекульнути в Парижі. Наших грошей на долари міняють небагато, отож...”

І враз його аж опекла думка: дурню, та ти ж забув про оту скриньку! А може, там теж були алмази, чи золото, чи долари, чи там ще які незвідані скарби?! Навіщо вони радянській людині? Що зробиш з ними отут... А отам, у Парижі... Е, любий Графе, я, видать, розкусив, куди ти звертаєш!

Артем навіть сам не підозрював, як тонко і правильно розшифрував він найпотаємніші наміри колишнього “короля шахраїв”, нинішнього підпільного мільйонера і повсякчасного страшенного мерзотника на кличку Граф, - він же Павлов, він же Квітко, він же ще з десяток прізвищ.

РОЗДІЛ XXI

Для тих, хто ніколи не бував у найпівденнішій області нашої республіки, - та навіть і для тих, хто щороку вилежується всю відпустку на пекучих чорноморських пляжах, - слово “Крим” асоціюється насамперед з вузьким причілком гірського пасма над морем, який химерно покрученою стрічкою заліг від Алушти до Сімеїза, - а отже, з буйною субтропічною рослинністю Нікітського ботанічного саду, з феєрією вогнів Ялтинського морського порту, з мурашником бронзовотілих людей на кожному клаптику узбережжя та з неприродно красивими санаторіями, що забралися аж ген на верховини, в наймальовничіші місця.

Так, це теж Крим, - ота його часточка, яку найохочіше знімають на плівку ласі до південних відряджень кінооператори і про яку так захоплено торочать ветерани-курортники. Але ж тільки часточка! А насправді Крим - величезний. Величезний і різний. Коли б на волах, як наші предки, то, можливо, за півста літ познайомився б з ним хоч частково. Та тільки й волів, мабуть, незабаром побачиш хіба в кіно, а ТУ-104 переносить вас з Києва до Сімферополя за годину. Не встигнеш навіть роздивитися, що там унизу.

А там - мертві, спокійні хвилі Сиваша. Потім - безкрая розлога рівнина Джанкойщини з її виноградниками та баштанами, ланами та садками... І ось уже розбігаються степом стежки - доріжки: ліворуч, на схід - до Керчі з її портом та до велетенського металургійного комбінату; праворуч, на захід - до славетної Севастопольської твердині і до євпаторійського дитячого раю. А стежинка, що в’юниться на південь, веде у найстаровинніше минуле... і в найсучасніше сьогоднішнє. Бахчисарайський палац хана Гірея і Кримська астрономічна обсерваторія - майже сусіди. Краплинка по краплинці струменить вода з чаші на чашу всесвітньовідомого Фонтана сліз. Вона сочилась отак і сто, і двісті років тому, ще тоді, коли за трильйони кілометрів від Землі спалахнуло у Всесвіті сяйво нової зорі, світло якої, можливо, тільки сьогодні впаде на рефлектор велетенського телескопа обсерваторії в селищі Партизанському. А ось на гірському бескиді дивною ажурною квіткою вимальовується чіткий силует радіолокатора, який, може, саме в цю мить обмацує своїми незримими променями розжарену поверхню Венери, і зовсім недалеко від нього - доісторичне печерне місто, якому тисячі й тисячі літ.

А за якийсь десяток кілометрів звідти - абсолютно інший, майже фантастичний світ. Марсіанський пейзаж Бельбекської долини приголомшує своєю масштабністю, несподіваністю, дерзновенною грою різних фарб і химерних контурів. Північні вітри тисячоліттями продиралися цією долиною на південь, до теплого моря; тут повсякчас спалахували найзапекліші бої між повітряними фронтами, тож і лишилися від отих баталій виточені з піщанику достеменні копії фортець, химерні скульптурні портрети, велетенські окопи-печери, циклопічні башти. А над усім оцим - неймовірно синє, неймовірно високе небо, - таке небо, яке не відтвориш ні на папері, ні на полотні, а хіба тільки на віковічній кераміці, на грубуватій і все ж правдивій майоліці.

Так, Крим величезний і різний. Павло Дудник навіть не підозрював, скільки прекрасного він проґавив за незліченні години безглуздого смаження на пляжі та швендяння набережною в свої попередні поїздки на південь. У перші дні вояжів у найпотаемніші, не відомі більшості курортників закутки Криму він був безмежно вдячний Ангеліні за те, що вона віднайшла для нього найкращі ліки. Але потім...

А потім Павло відмовився від екскурсій, посилаючись на втому. Мовляв, тривалі поїздки автомашиною та безперервна зміна вражень знесилять хоч кого, отож хай Ангеліна мандрує, а він відпочиватиме біля моря.

Ой, коли б тільки справа була в утомі! Причина була значно глибша, важливіша і страшніша: Павло знову ревнував. І цього разу не без підстави.

У Києві, дізнавшись, що відпочивати доведеться у коктебельському Будинку творчості літераторів, Павло здивувався: яке відношення до Спілки письменників має він, хімік-органік?! У Коктебелі здивування минулося: серед тамтешньої розмаїтої публіки письменників було найменше. Непоказні, невимогливі, мовчазні, вони уникали галасливих компаній, не засиджувалися в їдальні, а сяк-так похапцем їли та й поспішали геть, аби торохтіти на своїх друкарських машинках чи задумливо блукати алейками непишного парку. Зате аж надто хотіли показати себе їхні стильні нащади та претензійні пещені дружини. А ще там була сила-силенна бородатих молодиків та фарбованих дівиць, які з підкресленим ентузіазмом скрізь і завжди сперечалися про Сальваторе Далі та про Ежена Іонеску, про сюрреалізм та авангардизм, про генія Кафку та ремісника Леонова, - і все це тільки аби показати свою приналежність до світу мистецтва та власну значимість у ньому.

З мовчазним осудом дивився Павло на оце шумовиння, таке характерне для кожного бурхливого, стрімкого потоку. Ріка несе плоти й пароплави, крутить колеса турбін, зрошує поля. Все це мовчки, по-діловому. Зате біля кожної перепони, біля кожної тички на її поверхні шумує жовта піна...

Ні, до таких “жовтопінних” Павло Ангеліну не приревнував би, хоч, одверто кажучи, вони зразу ж звернули на неї увагу і негайно почали залицятися.

Але в коктебельському Будинку творчості було також чимало “сторонніх” - шахтарів, лікарів, геологів, учителів, - тих, що не прагнули примазатися до письменницького світу, а приїхали в цей санаторій тільки тому, що випадково дістали сюди путівку. Вони тримались осторонь “літературного шумовиння”, об’єднавшись у тісну групку. І, як завжди буває, “знайшовся верховода - вродливий, веселий, енергійний і жвавий геолог на ім’я Юрко.

Він дуже скидався на Платона Лагуту, навіть носив таку ж кучеряву каштанову борідку. І характер у нього був Платонів: з першого погляду Юрко визначив, що ні Павло, ні Ангеліна з літературою нічого спільного не мають, отож і оголосив їх зарахованими до “антиліричної опозиції”.

В перші дні, коли ще можна було купатися, Юрко скликав усю свою команду і вів щоразу до іншого пляжу, “щоб не набридло”. Але це була марна засторога, бо з ним не занудьгував би ніхто і ніде. Анекдотів він знав кілька тисяч, на всі випадки життя; мав чудесний оксамитовий баритон і невичерпний репертуар пісень. А коли набридали пісні та жарти - починав розповіді про свої пригоди геолога, і його можна було слухати годинами.

До “антиліричної опозиції” примкнуло щось із двадцять відпочиваючих, переважно молоді жінки. Звичайно ж, не звернути увагу на такого хлопця, як Юрко, вони не могли. Однак він серед усіх дедалі частіше й частіше вирізняв одну - Ангеліну.

Наче що там - затримався трошки перед високою кам’яною приступкою по дорозі до “Жаб’ячої бухти”, подав руку Ангеліні, щоб допомогти, - але ж тільки їй! Наче що там - щоразу запитує у неї, яку пісню заспівати, - але ж тільки у неї! Наче що там - танцює з нею... Але ж тільки з нею!

Павло мовчав. Та й що сказати? У походах він завжди плентався останній, співати не міг анітелень, танцював лише допотопний фокстрот, та й то наступав дамі на ноги. Ангеліна ж встигала за Юрком скрізь і завжди.

А коли подув сіверко і вода в Коктебельській бухті похолоднішала, командування над “опозицією” перебрала на себе Ангеліна. Точніше, вона стала повновладною імператрицею, яка планує далекі рейди в незнані країни, а Юрко - її вірним головнокомандувачем, який ці плани втілює в життя.

Де тільки вони не побували в оці прохолодні дні ранньої осені! І в феодосійській картинній галереї Айвазовського, і на плантаціях радгоспу “Кримська троянда”, біля мікроскопічних грязевих вулканів Керченського півострова і в Севастопольській панорамі, у Воронцовському палаці і в Кримській астрономічній обсерваторії. І все частіше випадало так, що Юрко з Ангеліною то забігали аж ген куди, а то лишалися далеко ззаду.

Отак і після відвідин Бахчисарайського палацу, коли вся група рушила до печерного міста Чуфут-Кале, Юрко з Ангеліною гайнули вперед, “на розвідку”.

Добре було їм мчати, маючи міцні м’язи та невтомні серця! А інші - не тільки Павло - чимчикували поволі: все вгору та й угору - не побіжиш.

Ось високо-високо, на кам’яній стіні колишньої фортеці, з’явилися дві постаті. Замахали руками. “О-го-го-го!” - докотилося відлуння. І зникли.

Ой, яким довжелезним видався Павлові отой нескінченний підйом на гору! Як нестерпно повільно тяглися секунди! Він почував: йому зараз треба бігти, бігти, затиснувши серце в кулак, щоб не тіпалося, не просило кисню, а штовхало кров у судини, навіть якщо потім розірветься навпіл. Бігти, бо буде пізно, - саме в ці хвилини вирішується все!

Але він, звичайно, навіть не пришвидшив ходи. І не здивувався, коли, видравшись до отого проклятущого печерного міста, побачив на щоці в Юрка слід од червоної помади. Тільки подумав з глузливою огидою: “Це невластиво для обережної, завбачливої Ангеліни. Мабуть, справді втратила розум”.

Ой і недобре ж було йому в ті хвилини! Не гірко, не тоскно, а саме недобре. Лють і біль перетліли в оті хвилини важкого просування вгору, фізична втома загальмувала розпач. Та й уся обстановка мертвого безлюдного міста древніх навіювала думки про беззмістовність людських страждань і прагнень. Сотні і тисячі поколінь жили в цій голій скелі, єдиною перевагою якої була абсолютна неприступність. Народжувалися, жили, боролися, ненавиділи, закохувалися... і гинули, не лишаючи сліду. А втім, ні. На кам’яній дорозі поміж руїн будинків пролягли дві глибокі колії від дерев’яних коліс. Та й тільки. Все минає: життя, надії, любов... А ти, дурню, сподівався на вічне неземне блаженство з Ангеліною! Ще не ставши дружиною, вона вже готова тебе зрадити. І це - після отієї шаленої ночі, коли вона, дівчиною бувши, тебе майже зґвалтувала?! А втім, що ж - неминучого не уникнеш. Борсатися марно.

Наступного ранку він заявив, що поїхати на екскурсію не може - дуже втомився. Ангеліна дещо збентежилась і сказала, що лишиться також. Вона справді лишилася, була до Павла турботлива і дбайлива, проте той день не дав задоволення ні йому, ні їй, а, навпаки, значно побільшив оту крихітну тріщину, що вже пролягла між ними. Все було неприродне у їхній поведінці того дня: і надмірна пожвавленість, і бажання догодити одне одному, і оті значущі паузи, які западали під час розмови, коли треба було б згадати Юрка.

Назавтра історія повторилась: Ангеліна знову відмовилась їхати на екскурсію, хоч побувати на горі Мітрідат їй кортіло давно. Але тут уже її не довелося довго умовляти. Правда, повернувшись з подорожі, вона одразу ж примчала до Павла і навіть не захотіла піти на танці, однак цей вечір був ще сумніший.

А відтоді вже стало цілком звичним і узаконеним, що Павло Михайлович перевтомився і має відпочивати. А Ангеліні що: здорова-здоровісінька, може і по горах погасати, і на далекий пляж збігати, і жирок твістом зігнати!

Ой, не тільки Павло бачив, до чого йдеться! Якось увечері до нього підійшла одна з “антиліричної опозиції”. Без зловтіхи, - але і не без потаємної думки здихатися суперниці, - вона натякнула, що йому слід було б поновити участь у екскурсіях, бо, мовляв, надто гарний дует виходить у Ангеліни з Юрком. Павло відбувся банальним жартом, що хороший дует - набагато ліпше, аніж тріо з безголосим.

А ще через день, уже в значно чіткішій формі, про небезпечний розвиток відносин Ангеліни та Юрка натякнула Павлові її мати.

Він знизав плечима.

- Я їй довіряю. А вона може робити що хоче.

- Так-то воно, так, - похитала головою Софія Андріївна. - Але все ж береженого і бог береже.

Ні, він не збирався берегти щастя, яке треба затиснути в кулак, аби не випорскнуло. Та й чи було воно, оте щастя? Він полюбив Ангеліну, знаючи, що вона холоднувата і розсудлива. Його почуття до неї не змінилися, коли стало ясно, що вона - всього лише сучасна міщаночка, якій мати втовкмачила найдоцільнішу, найвигіднішу лінію поведінки. То не Ангелінине - “Якщо мужчина хоч трохи кращий за мавпу - це вже красень!” Це - сентенція її матусі, висловлена, мабуть, не раз.

Ну, то й що? Павло любив Ангеліну, наперед знаючи, що на нього чекатиме доля її батька: перти рогом усе життя, аби тільки забезпечити матеріальний статок, і бути під каблуком у дружини. Нічого не вдієш, отаке воно і є, оте кохання: вибирає не ліпше, а те, що до смаку. Але тієї Ангеліни вже не було. Вона змінилась, і змінювалася з кожним днем дедалі більше. В неї стали іншими голос, жести, поведінка. Від її колишньої обережності й обачності не лишилося й сліду: вже не раз Павло помічав на її шиї та грудях недвозначні синці від поцілунків, а вона їх навіть не намагалася приховати. А якої гордовитої постави набувала її фігура, як радісно спалахували в неї очі, коли вона дивилася на Юрка, - і як гасли, коли переводила погляд на Павла. Так, це була вже інша Ангеліна. Та, колишня, була тільки дурним дівчиськом, що могло віддатися, не кохаючи, - бо нині цнотливість визнавалася смішним пережитком, даниною застарілим уявленням. А ця - справжня жінка, пробуджена іншим, достойнішим мужчиною, - вже знала ціну глибоким почуттям, непоборному коханню, але не шкодує себе і не знає жалості до відкинутих... Така жінка для нього вже була чужа. Полюбити таку він не зміг би.

Ні, брехня: він любив Ангеліну і таку, - любив зненависно й гірко, сподівався на чудо, на те, що це - тільки швидкоплинне захоплення, яке минеться, з поверненням до Києва, але вже знав, що втратив її назавжди. А в передостанній день перебування в санаторії він пересвідчився в цьому остаточно.

Перед вечерею Павло попростував до дачі, де жила Ангеліна з матір’ю: Софія Андріївна просила допомогти запакувати речі. Стежка вела повз їхні вікна, а вони були відчинені. Павло ще здалеку почув глухе бубоніння голосу Софії Андріївни, а в паузах - голосне, роздратоване Ангелінине: “Ні!.. Ні!.. Ні!”

Він зупинився: не хотілося, щоб йому закинули, наче він підслуховує.

- Годі! - крикнула Ангеліна. - Я зрадила його, так! І не шкодую. Навпаки - рада. Нестямно рада!.. Ти хотіла б, щоб я прожила твоє життя - життя пещеної панійки, якій мій слабкуватий таточко лиже п’яти... А я - не хочу цього! Не хочу!.. Я Павла тепер ненавиджу, розумієш?! - Вона аж простогнала. - Ненавиджу!.. Не потрібні мені його шалені гроші, не потрібна мені його майбутня слава, не потрібне ситеньке, гладеньке, м’якеньке життя! Я завтра їду з Юрком у Сибір. І хай він там мене кине, хай зрадить, хай забуде, хай уб’є - я ніколи не пошкодую, що його покохала, бо тільки він і міг дати мені справжнє кохання!

Павло поточився, схопився за голову. Боже, неіснуючий Боже, зроби так, щоб луснув оцей клятий розпалений мозок, урви оце нікому не потрібне життя!.. Навіщо ти народився на світ, мізерний і жалюгідний чоловіче? І навіщо живеш, не маючи на це права?!

...А море шуміло, шуміло, - байдуже до всіх людських страждань і тривог, віковічне примхливе море, яке, мабуть, тільки одне-єдине було, є і буде незмінним тисячі й тисячі літ.

РОЗДІЛ XXII

Біля берегів море майже завжди неспокійне. Лише вряди-годи, головним чином пізньої ночі, аж перед світанком, повмощуються спати вітри, закуняють підводні течії, і тоді хвилі розніжуються, розпливаються лагідно, а од узбережжя до обрію залягає ідеально чисте чорне дзеркало, в якому відбивається кожна зірочка, кожен вогник. Така лагідність нехарактерна для моря, - вона дивує і водночас насторожує, як безгомінність передгроззя, як тиша перед боєм. До одноманітного гуркоту морського прибою звикаєш швидко і перестаєш його помічати. Звикнути до штильової німоти не можна, бо весь час думатимеш про майбутній шторм.

Отак і Павло Дудник, занурившись у свої похмурі думи, просидів півночі на березі, не чуючи глухого шамотіння хвиль. А коли вони вгамувалися та й замовкли зовсім - підвів голову, занепокоєний.

Ані зморщечки на поверхні моря. Далеко праворуч - розсип вогнів турбази та Будинку творчості, ланцюжком світлих плямок біля підніжжя Карадагу, а під ними - їхні дзеркальні відображення. Ліворуч - чорнісіньке, як провалля в ніщо, громаддя стрімкоспадних скель. Просто попереду - зорі, зорі й зорі, на півсвіту вгору та вниз. І тиша довкола, така страшна гнітюча тиша, що хочеться зойкнути з розпачу.

Він прибіг сюди кілька годин тому, щоб саме звідси, з оцієї бухточки, яку так уподобав, вирушити в подорож, з якої не повертаються. Дуже просто і дуже звичайно: всі подумають, що дурний курортник вирішив ще раз скупатися напередодні від’їзду та й заплив надто далеко. Треба тільки акуратно згорнути одяг, ось так... Поруч поставити черевики... В них покласти годинник. І враз його пересмикнуло: для чого цей маскарад? Все одно скажуть: вкоротив собі віку через Ангелінину зраду. І коли б це було справді так - чи не все одно небіжчикові, що там плескатимуть про нього? Але ж причина зовсім інша: глибокий внутрішній розлад із самим собою, невідповідність можливостей і прагнень, втома від боротьби, втрата ілюзій... Дуже складне оте хитросплетіння обставин, яке штовхає людину на самогубство. А люди чомусь дошукуються однозначної, чіткої, як прейскурант, причини: розтрата?.. венерична хвороба?.. нещасливе кохання?

Ангеліна, звичайно, зрозуміє по-своєму. Може, й терзатиметься спочатку, а потім звикне, і на старості літ навіть вихвалятиметься, що через неї вкоротив собі віку один талановитий учений, - як вихваляється зараз ота пришийкобиліхвіст, що завдала стільки горя Маяковському.

Яке воно дивовижно складне, заплутане й нелогічне, оте людське життя! Здавалося б: цар природи, істота з могутнім розумом, здатним на найглибший аналіз, на найдерзновенніші мрії, на найсміливіші узагальнення, - які можуть бути для нього перепони? Які труднощі? Проникнути в парадоксальний світ ядерних перетворень і охопити одним поглядом метагалактику справді може тільки титан, напівбог.

Але якими жалюгідними і якими безпорадними стають навіть мудреці та генії, коли справа заходить про найпростіше та найпримітивніше - про власне місце в житті, про невибагливе особисте щастя! Філософ, який здатний простежити діалектичний розвиток усього Всесвіту і передбачити його долю на мільярди років уперед, не може помітити, що його власна сім’я вже зруйнована остаточно і розпадеться завтра; геніальний фізик-атомник вільно приборкує ядерну енергію справді космічного масштабу - і не може приборкати свого волоцюгу-сина чи розпутну дочку. Талановитий письменник проникає в психологію своїх персонажів з такою прозорливістю, що аж моторошно стає, - і водночас не бачить, що та, якій він віддав усі невичерпні багатства своєї душі, - всього лише підленьке, огидне створіннячко, яке зраджує його на кожному кроці... Ну чому так? Чому?.. Скільки книг не написано, скільки теорій не створено, скільки машин не винайдено вчасно тільки через те, що в сім’ї - негаразд, що в хаті панує не світла піднесеність, а свинцева понура нудьга!

Згадалося: “Складна ота штука, сімейне життя, Павлику...”

Так, складна... І чомусь майже завжди провина за цю складність лягає на мужчин, а жінки - завжди не винні. “Він п’є!” - от уже й коментарів не треба. Ці два слова - як ордер на всезагальне співчуття і як індульгенція на всі майбутні зради, а то й на розлучення. А якщо копнути глибше... Ой, не так просто стають чоловіки алкоголіками! Жінки і досі часто-густо виходять заміж не за велінням серця, а щоб не лишитися в дівках. Чоловік одружується з тією, яку любить, - одружується, мріючи про вірну, чуйну дружину, про хорошу сім’ю - інакше навіщо й одружуватись. Мріє людина про родинне щастя, працює не покладаючи рук. А потім чуєш: п’є! П’є, опускається все нижче й нижче, втрачає все людське, зазнає загального осуду... Звісно, частина з таких - люди слабкодухі, що потрапили до лихої компанії. А інші...

Жінки завжди праві. Вони - не п’ють, не хочуть труїти себе алкоголем. Вони тільки отруюють життя тим, кого розлюбили, а то й не любили. Отруюють безкарно, бо лукавіші й мудріші за своїх дубуватих довірливих партнерів, бо охороняються високим званням матері, бо вміло спекулюють на батьківських почуттях чоловіків і в першу-ліпшу мить можуть забрати дітей та й піти геть, не дуже потерпаючи матеріально. А боронь боже до іншої, привітнішої піде чоловік, не витримавши, - галасу буде на півсвіту: зруйнував сім’ю, кинув дітей!.. Матріархат, Павлику!.. Ти гадаєш, не виправдають Ангелінину зраду? Виправдають, та ще й як! “Покохала кращого, достойнішого, - що ж тут дивного?!” От коли б зрадив ти, скажімо, - отоді дивувалися б: як, та невже оце мале й непоказне кинуло отаку красуню, отаку розумницю?! Та він би ніжки їй мусив цілувати, що живе з ним!.. Твій розум, твоє обдаровання - ніщо, Павлику. Можеш пишатися ними на наукових конференціях, у середовищі таких же академічних сухарів, як сам. Жінки втрачають голову не через плюгавеньких розумаків, а через твердолобих футболістів.

Павло усвідомлював, що зараз у ньому промовляє не стільки логіка, скільки роз’ятрене чоловіче самолюбство. А йому саме й потрібне було оце наїжачене протиставлення ангелочків-мужчин бестіям-жінкам, щоб применшити болючість утрати, жорстокою зневагою витіснити з серця образ Ангеліни, цинічним мудруванням затамувати нестерпну тугу.

Як не дивно, але навіть у ці неймовірно важкі для нього години він не вдався до “інтуїтину”, хоч і не забував про флакончик у внутрішній кишені піджака. Спершу тому, що знав: “інтуїтин” ніколи не дозволить вкоротити собі віку, - навпаки, увіллє шалену жадобу життя. А коли минувся перший напад розпачу - свідомо не захотів туманити собі мозок. Сьогоднішня ніч мала стати вирішальною в житті. Гамлета хвилювало тільки одне: бути чи не бути? Павлові Дуднику потрібно було вирішити: якщо бути, то яким?

Яким?.. Спочатку видалося: що там мудрувати - звичайно ж, таким, щоб власне сумління ніколи не гризло душу за негідні вчинки, - ось тобі і найточніше мірило, моральний еталон. Але зразу ж подумалось: а чи не надто хисткий цей критерій? Сумління не гризе саме тих, хто чинить найстрашніші злочини, та й кожна людина оцінює кожен свій вчинок по-різному в різний час... Тоді що ж - євангельське “не чини ближньому того, чого не бажаєш собі”?.. Добре, якщо ти і той “ближній” - рівні й у однакових умовах. А якщо ти - командир і посилаєш на неминучу смерть людину, бо так треба?.. Отже, базуватися тільки на сухій безжальній логіці, відкинути геть усі емоції, та й перетворитися на живу електронно-обчислювальну машину? Сумнівне щастя!.. Тож яким слід бути в наш час, щоб завжди і скрізь почувати себе щасливим, вільним, потрібним собі й усім?!

Павло підвів голову, занепокоєний якоюсь дивною зміною довколишнього. Обвів поглядом круг себе. Зрозумів: море заспокоїлось, запав повний штиль, і оце безгоміння насторожило мозок, як невизначена потенціальна небезпека.

- Та-а-ак... - Павло підвівся, почав одягатися.

Він навіть не замерз за оці кілька годин: ніби спокутуючи свою негостинність, море останнім часом стало лагідне і тепле.

Взуваючи черевик, Павло намацав у ньому камінчик - плескатий, з ямочкою. Взяв його, машинально підніс до очей. Так і є - з дірочкою посередині. Курячий бог, талісман щастя. Хто його знайде - тому завжди щаститиме в житті. Ангеліна шукала весь час - не знайшла. А він знайшов. Не шукаючи.

Павло зважив камінчик у руці, пошпурив у море. Кресь-кресь-кресь-кресь - тріпнулися зірки на чорній півсфері. І майже зразу ж по тому з легеньким плюскотом зовсім близько від берега випнулось і щезло щось лиснюче, а за ним ще і ще... Рухи були легкі й граціозні, чарували своєю чіткою ритмічністю.

“Дельфіни, - подумав Павло. - Ось хто не знає ні горя, ні турбот”.

Пригадалося: Шевчук відвоював у Інституту гідробіології океанарій з дельфінами, тепер це лабораторія відділу біоніки. Треба поїхати туди завтра... і все буде цілком пристойно - ніхто не дивуватиметься, що вони з Ангеліною роз’їжджаються в різні боки.

Він був уже цілком, спокійний. Почуття перетліли, тільки десь аж у найглибших закапелках душі лишився невиразний, невизначений біль. Одне життя прожито, треба починати інше.

До Будинку творчості Павло дійшов, коли вже світало. Звернувши на алейку до своєї дачі, він ще здалеку побачив Ангеліну. Вона походжала перед будинком, поглядаючи на годинник. Помітила Павла. Випросталася. Напружилася. Дочекалася, поки підійшов. Сказала сухо, вороже:

- Де ти був?! Що я - повинна тебе...

- Облиш, Ангеліно, - урвав він її з крижаним спокоєм. - За вчинений клопіт - перепрошую; пояснень - не треба, я все знаю; завтра я їду в Райдужну бухту оглядати океанарій. А куди поїдеш ти - мене не цікавить. Усе.

- Он як?! - її зачепив байдужий голос Павла. - А втім, дуже рада, що обійшлося без істерики.

- Я теж.

- Хай щастить тобі!

- Тобі теж.

Ангеліна пішла, потім побігла. В кінці алеї вибухнула плачем. Але Павлове серце навіть не стрепенулося. Мабуть, і справді, любов до неї зовсім перетліла.

А кілька годин по тому, коли почали роз’їжджатися курортники цього заїзду, чи не найвеселіший та найдотепніший був саме Павло Дудник. Його соратники з “антиліричної опозиції” аж дивувалися. А втім, найспостережливіші недарма позирали то на Павла, то на Ангеліну та Юрка. Ті трималися осторонь одне одного, - і це вже було неприродно; Юрко жартував мляво й блідо; в Ангеліни під очима синіли півкола, які вона цього разу марно намагалася замаскувати косметикою.

Подали автобус. Почали прощатися. Щирі обійми, щирі побажання. І тільки Юрко стоїть перед Павлом, не наважуючись простягнути руку, а в очах у нього і провина, і виклик, і...

Павло ледь посміхнувся, простягнув правицю:

- Бувай здоров! Щасти тобі!.. - І додав неголосно: - Бережи її. Вона буде хорошою дружиною.

- Дякую... - Виклик у Юркових очах погас, лишився тільки смуток. - Пробач... Так сталося...

“Так сталося... - повторив подумки Павло, коли автобус рушив з місця і помчав до феодосійського тракту. - Що ж, мабуть, це й на краще”.

А через три години по тому він уже був у Райдужній бухті.

Його зустріли радісно: в оцей перехідний період, коли в океанарії не стало колишнього хазяїна і ще не появився новий, вмить виникли десятки нерозв’язних проблем. Приїзд директора інституту був не тільки корисним, а навіть конче необхідним. Мінявся весь напрямок досліджень, потрібні були нові інструкції та настанови. Та й просто дуже корисною була щира задушевна розмова про майбутнє нової лабораторії та про завдання, які стоятимуть перед нею.

На диво собі, Павло вмить розібрався в усіх отих, здавалося б, неймовірно заплутаних питаннях і знайшов такі рішення, що здивував своєю далекоглядністю не тільки працівників океанарія, а й самого себе. Придалася школа професора Шевчука, придалася! А ще Павло побачив отут, наскільки мав рацію Шевчук, забравши з сектора психофізики три штатні одиниці для океанарія. Слід було б забрати не три, а п’ять, - професор даремно зважив на дурний демарш Павла Дудника! Тут люди працюють по дві зміни, і навіть прибиральниці в них немає, бо її зарплатню одержує молодий ентузіаст-дельфінолог.

І знову Павло Дудник був приголомшений, знайомлячись з новою, не відомою йому досі галуззю науки. Там, у Києві, все видавалось елементарно простим: ну, хлюпаються в солоній водиці оті гідробіологи, бавляться з дельфінами, ловлять та розтинають рибок і молюсків, щоб дізнатися, хто кого з’їв. Вивчать трошки більше чи трошки менше - хіба не все одно? А тут, на березі моря, в чудесній Райдужній бухті, все стало зовсім іншим, набуло всеземного, глобального масштабу.

Населення земної кулі зростає так швидко, що вже слід замислитися над проблемою їжі для майбутніх поколінь. Та й не тільки їжі. Через двісті років місця на суші не стане й для житла. Може, на той час почнеться освоєння інших планет, може, людство перейде на синтетичні продукти. А якщо ні? То ось - всесвітній океан, який дасть житло і харч для мільярдів і мільярдів людей. І його треба починати вивчати зараз, а не тоді, коли грім гряне.

Павло запитував, чи правильно зробили, забравши океанарій в Інституту гідробіології та передавши відділу біоніки, і одержував одностайну відповідь: так. Потрібні найновіші, найсучасніші прилади та пристрої; від описовості, що притаманна біології минулого, треба перейти до математизації. Для порозуміння з дельфінами слід створити абсолютно нову звукозаписувальну апаратуру та придбати електронно-обчислювальну машину-перекладач. Всього цього Інститут гідробіології дати не міг.

Так, Шевчук мав рацію. Тепер заднім числом Павло розумів його і навіть дивувався тій поблажливості, яку виявляв до нього професор під час суперечок. Та Павло на його місці просто сказав би: “Виконуйте!” - та й квит.

Звичайно ж, директорові показали все, а насамперед - “вухо медузи”, яким усі пишалися.

- Вухо медузи? - здивувався Павло, почувши цю назву. - Вперше чую, щоб у медузи були вуха!

- Ну, в медузи, правда, вух немає, - засміявся його супутник, - але шторм вона чує за сотні кілометрів. Медузи дуже добре сприймають інфразвукові коливання, характерні для бурхливого моря, а інфразвук поширюється в воді на тисячі кілометрів. Наше “вухо медузи” саме на цьому принципі дозволяє давати штормовий прогноз на кілька днів уперед.

- Знову інфразвук...

- Прошу?

- Та ні, це я згадав наші інститутські дослідження. Звичайно ж, дельфінів приберегли аж на кінець оцих “оглядин”. Та й правильно зробили, бо до цих симпатичних створінь треба приходити, аж коли вже немає турбот та клопоту і хочеться відпочити.

Ще коли наближалися до великого басейну край бухти, Павло помітив великого дельфіна, який раз у раз вискакував з води, наче намагаючись зазирнути через паркан.

- Це - Пр... - лагідно засміявся молодий дельфінолог. - Почув нас.

- Пр? - перепитав Павло. - Чого це назвали його таким варварським ім’ям?

- Це він сам себе так назвав. Першого дня, коли його тільки привезли, я запитав: ну, хлопче, як же тебе звати?.. А він подивився на мене пильно-пильно, а потім хитро підморгнув лівим оком і вимовив: “Пр!”

- І тільки? - засміявся Павло.

- Ні, не тільки. Коли я запитав, як звуть його дружину, він відповів: “Фур”... - Дельфінолог розвів руками. - Довелося погодитися. Але найголовніше - вони свої імена дуже добре знають.

Обидва дельфіни вже чекали на людей. Правда, Фур, як і личить особі жіночої статі, поводила себе стриманіше, а Пр моментально поліз до дельфінолога цілуватися. Так, так, - коли той сів почіпки край басейну, дельфін вискочив з води, миттю закрив свою всіяну гострісінькими зубами пащеку, ткнувся мокрим писком прямо в губи людини, видав щось схоже на “Пст!” - і граціозно пірнув на дно.

- Ви чули - “Пст!” - зворушено сказав дельфінолог. - Це він так називає мене. У нього для кожного є своє ім’я. Дуже розумна істота! Коли я згадую, як по-хижацькому, як по-безглуздому люди ще зовсім недавно убивали цих милих, лагідних звірят, - мені аж соромно стає за весь людський рід!

Пр і Фур ніби дослухалися довгого, що говорить людина. Вони “по груди” висувалися з води, поглядали пильно і справді наче лукаво. А Пр, підпливши ближче до Павла, навіть підморгнув лівим оком.

Павло не міг стримати теплої посмішки. Він підійшов до краю басейну, сів навпопічки, простяг руку:

- Ну, давай знайомитись!.. Як тебе звуть? Дельфін обережно взяв зубастою пащекою пальці Павла

і цілком виразно промовив: “Пр”, - при цьому його дихало на голові - орган, яким він видавав звуки, - злегка завібрувало.

- А мене - Павло. Павло!.. Зможеш повторити?.. Павло!

- П!.. П!.. П!.. - сказав дельфін.

- Оце й буде ваше ім’я, - засміявся дельфінолог. - Можу вас привітати: ви сподобалися нашому Пр. Він виявляє увагу далеко не до кожного, а якщо йому хтось не до смаку - навіть риби з рук не візьме. А у вас... Ану давайте поекспериментуємо... Прошу, спіймайте отам он у цистерні кілька рибок. Тільки давайте не зразу, хай попросить.

Павло так і зробив. З рибками в руках він став край басейну і вдав, що це помічає дельфінів, задивившись на море. А ті - витанцьовували, підплигували, плюскотали.,. Аж раптом Пр підплив ближче, поклав голову на бетоновий парапет і, - слово честі, Павлові видалося, що навіть аж з жалібними інтонаціями! - сказав: “П!.. П!.. П!..” -’та я ж ось, мовляв, невже ти мене не бачиш?!

- А, це ти, Пр? - зрадів Павло. - То на рибку, поласуй!

Той швидким рухом схопив ставриду, крутну” хвостом. А через мить на тому ж місці з’явилася, - далебі, ображена! - Фур.

- П!.. П!.. П!.. - запихтіла вона поквапливо.

- Чи не чудо, га?! - вражено вигукнув дельфінолог. - Вперше бачу, щоб наша обережна, недовірлива Фур підпливла до незнайомої людини!.. Ой, підлабузниця, догадалася, що начальство приїхало!!! Соромно!

- Пст! - відповіла дельфіниха, схопивши рибку, - та ще й так презирливо, що Павло з дельфінологом аж за животи схопилися зо сміху.

- Ну от, бачите, Павле Михайловичу, чи можна вбивати отаких наших найщиріших друзів і майбутніх помічників?! Дельфіни прудкі й дужі, вони за іграшку вбивають акулу. Але ще не зафіксовано випадку, щоб хоч якийсь дельфін заподіяв шкоди людині, а рятували вони людей не раз.

Пр і Фур, висунувшись з води, слухали, - слухали уважно, наче розуміючи людську мову. А коли Павло і дельфінолог, збираючись іти геть, напівжартома попрощалися, Пр у відповідь вимовив цілу фразу:

- Пст!.. П! П! П!.. Пр-р-р-р...

- Як не дивно, - сказав дельфінолог, - але оте його “пр-р-р” означав - “прощавайте!”

РОЗДІЛ XXIII

Коли у відділі біоніки прокотилася сенсаційна чутка про нову “водошукачку” Людочку Зарембу та коли Артем Рарог пересвідчився, що до Графа приходила саме вона, - ситуація стала йому ще ясніша. Не було сумніву, що здатність до “водошукання” надали дівчині оті сигарети, які вона купила за перстень з алмазом, а Граф уже підлягав кримінальній відповідальності за продаж наркотиків. Звичайно ж, тепер прокурор втрутився б, однак Артем не поспішав звертатися до відповідних інстанцій: якщо стріляти - то тільки в яблучко; кожен промах насторожить старого пройду, дозволить йому знайти якусь лазівку. Зараз треба дуже пильно стежити за ним і за будь-яку ціну здобути хоч недокурок з отим загадковим наркотиком.

З першої получки Артем накупив напоїв та наїдків - тепер уже найдорожчих - та й завітав якось увечері до Графа вдруге.

І цього разу старий скривився, наче кислицю схопив, але що ж - гість прийшов “подякувати”. Мовляв, уклінне спасибі вам, Миколо Йвановичу, що потурбувалися: справді, у відділі кадрів навіть не докопувалися, що та чого, а зразу ж узяли на роботу, та ще й прописку дали.

Звичайно ж, Граф у той відділ кадрів і не потикався, а коли б мав можливість, то зробив би все, аби перешкодити Артемові, бо кому приємні свідки твого не дуже порядного минулого? Але якщо вже оцей тупуватий колишній старшина вважає тебе за благодійника - тим краще: так-так, він натякнув кадровикам, що Артем Григорович Рарог - людина кришталевої чесності, колишній старшина міліції. Ну і таке інше... Випити за дружбу? Ну звісно ж, за дружбу випити слід!

Отак і пили - за дружбу і за вдячність, за давнє знайомство і за джерело на Рогозянці, за поїздку Миколи Йвановича в Париж і за першість Радянського Союзу в галузі водошукання та рудознавства, за небіжчика-директора і за нового начальника відділу. Одне слово, Артем навіть лік загубив чаркам з найміцнішим “КВ”, а старий, хоч уже й ліз цілуватися, все одно тримав язика за зубами і не про хопився й словом про те, що цікавило колишнього старшину.

Та ось уже й час “попросити закурити”. Артем витяг з кишені порожню пачку з-під “Шипки”, зазирнув у неї, подлубався пальцем.

- Отакої - всі висмалив!.. Миколо Йвановичу, любенький, чи немає у вас сигаретки?

Граф був п’яний-п’янісінький, та все ж не смикнувся до портсигара, який випинався з кишені його штанів.

- Сигаретки?.. Ага, сигаретки... - Він підвівся з-за столу, заточуючись, пішов до тумбочки, довго нишпорив там. - Та десь же були. А-а-а, стривайте: вчора викурив... Артеме Григоровичу, голубчику, збігайте в “Гастроном”, ви молодший. І в мене вуха пухнуть без курива.

Коли Артем повернувся, то побачив: Граф курить, а на столі лежить портсигар, повний сигарет “Прима”. І старий уже тверезісінький, наче нічого не пив.

- Вибачте мені, старому дурневі, Артеме Григоровичу: отакий склероз, га? Та в мене ж портсигар повний-повнісінький.

“Відчув щось непевне?.. Пригадав, як він, Артем, просив у нього тютюну?” - хто його зна, але ясно, що план провалився і повторити щось подібне вже не можна. Звичайно ж, у портсигарі зараз справжня “Прима”. А куди він дів ті сигарети?

Ага, поклав у коробку з-під черевиків на шафі. Так, так, хоч і гудуть у голові джмелі, але зорова пам’ять не зраджує: отой он стілець був біля вікна, а тепер - поруч шафи. І коробка повернута не тим боком - етикетки вже не видно.

Близько лікоть - та не вкусиш. Так і довелося Артемові того вечора піти ні з чим.

Лишалася Людочка Заремба. Вона, звичайно, могла б посприяти викриттю Графа. Проте Артем розумів, що дів: чина навряд чи піде на це. Не знаючи справжніх мотивів Людоччиного бажання стати “водошукачкою”, він, однак, зметикував, що дівчина приховуватиме від усіх джерело свого “обдарування”. Але ж перед кожним “сеансом” їй доведеться палити наркотичні сигарети; вона не така обачлива й хитра, як Граф, тому обов’язково лишить недокурок. А цього вистачить для криміналіста, щоб визначити наявність і тип наркотика... Однак, аби підняти такий недокурок, треба весь час бути поруч неї. А це можна зробити тільки в тому разі, коли примажешся до дослідників.

Саме з цих міркувань Артем Рарог і надумав оголосити себе “водошукачем”. Після двох своїх невдалих спроб він цілковито пересвідчився у власній неспроможності відчувати воду, а оте реагування на сморід здохлятини замислив використати лише як зачіпку для розмови.

Звичайно ж, Артем звернувся не до Олі, а прямо до Платона Лагути. Той помітив Артема першого ж дня і привітав, як щирого приятеля. Правда, не хотілося обдурювати такого хорошого хлопця, але й посвячувати його в махінації Графа ще не можна. Тож хай вибачає оцей вимушений обман.

Та, на превеликий Артемів подив, Платон, вислухавши історію отого невдалого “водошукання” в лісі, аж підскочив:

- То ви курили гашиш?.. І відшукали закопаного дохлого коня? Артеме Григоровичу, вітаю вас із величезним успіхом!.. Та ви ж зробили неймовірне відкриття! Ви - перший “науковий водошукач”, якщо можна так висловитися!

- Та який там “водошукач”, Платоне Кіндратовичу, - ніяково посміхнувся Артем. - Гробокопач нещасний, та й годі.

- Е, ні, ви пізніше самі побачите... А гашиш у вас ще є?

- Та є трошки... - Артем почухав потилицю, пригадавши, що наркотики - штука дуже делікатна.

Ну, та для науки - можна.

- Так ось: дуже прошу - нікому ані слова про гашиш. А ми з вами зараз поїдемо кудись у ліс чи на луки і поекспериментуємо. Згодні?

- Та звичайно ж, Платоне Кіндратовичу.

Оце начальник - так начальник: не став викликати інститутську “Волгу”, а сів на свій моторолер, ззаду посадив Артема та як газонув - аж курява пішла! Тільки заїхали на хвильку на Русанівку - Артем узяв заповітну пробірочку - і вже через півгодини отаборилися на галявинці в лісі над автострадою Київ - Харків. Одразу ж знайшли ліщину. Вирізали рогачку.

- Одверніться, Артеме Григоровичу! - Платон пішов на середину галявини, щось довго там вовтузився. Потім гукнув: - Усе. Йдіть сюди.

Чотирма тичками на галявині визначено невеликий квадрат. Поміж тичками - жовтий пісок і ані травинки. Ні, на воду тут не сподівайся.

- Беріть вашу “чарівну паличку”, Артеме Григоровичу, і за роботу.

- Стривайте, Платоне Кіндратовичу, треба ж покурити отієї гидоти, чи як?

- Ні, не варто. Ви ж казали, що другого разу відчули трупний запах без куріння.

- Так тож носом... А що шукати, Платоне Кіндратовичу? Магніт?

- Е, не скажу.

- Ну, гаразд... - Артем невпевнено взяв у руки рогачку, попростував до тівї ділянки.

Він був переконаний, що нічого в нього не вийде, та все ж, як колись Граф, рушив по діагоналі квадрата.

Паличка ворухнулась, коли він тільки ступив перший крок. На другому - подерлася догори. На третьому її вже важко було стримувати. А на четвертому - як сказилася: чим дужче Артем стискав рогачики, тим рвучкіше вона випручувалася. І він зрозумів: тут. Уже нахилився, щоб покопирсатися в піску, - що там за річ така, - але Цлатон не дав.

- Обведіть коло, де, на вашу думку, є ота штука, а потім рушайте по другій діагоналі.

І вдруге паличка стала сторчма на тому ж місці, Артем не вірив сам собі: не може бути - точнісінько в центрі квадрата! Та певно ж, Платон сховав річ десь збоку. Артем так йому й сказав. А той посміхнувся:

- Ні, ви вказали точно. Візьміть оту річ.

Артем гребнувся в піску. Його пальці намацали важкеньку підковку.

- Магніт.

- Так. І дуже сильний. Я навмисне взяв найсильніший з тих, що є в моїй лабораторії... А тепер, прошу, заховайте його ви.

Ні, Платонові не пощастило! Сто разів пройшов він оту ділянку вздовж і впоперек - хоч би тобі що!

- Ну, давайте ваш гашиш, Артеме Григоровичу.

Але й наркотик не допоміг. Після численних спроб Платон з серцем сказав, що він - абсолютний телепень у всій отій парапсихології і слід повторити експеримент з кимось іншим. А втім, може, й не треба. Мабуть, у Артема Григоровича є вроджена здатність до “водошукання”, тільки він її раніше не помічав. Отож дуже шкода, що припущення про стимуляційні властивості гашишу не ствердились.

У Артема аж язик засвербів розповісти про наркотичні сигарети Графа, але він усе ж стримався: зарано. Спершу треба запопасти бодай крихітний недокурочок.

З наступного дня “парапсихологічні експерименти” проводилися зразу з трьома “унікумами”. Можна уявити здивування, тривогу і злість Графа, коли він дізнався про нового “водошукача”. Старий аж пополотнів, побачивши Артема в лабораторії зоопсихології. Звичайно ж, досвідчений і хитрий, він зразу ж отямився і вдав найщирішу радість з приводу успіхів свого колеги, але в поглядах, якими він обмацував Людочку Зарембу, проступали недовір’я і навіть страх: чи не ти, мовляв, позичила сигаретку цьому лягавому?! А втім, це припущення було таке безпідставне, що пізніше Граф заспокоївся.

Присутність старого порушувала всі Артемові плани. Якщо Граф був обережний і досі, то відтепер він подвоїть пильність, стежитиме за кожним його рухом. Треба здихатися цього контролю за будь-яку ціну.

Лихо навчить коржі з салом їсти, - Артем сам не знав, які резерви спритності та винахідливості зберігалися в його мозку, щоб виявитися в найпотрібніший момент. І раз, і вдруге він натякнув Платонові, що в присутності такого маститого “водошукача”, як Микола Йванович, нітиться, втрачає здатність до відчуття нечутного; потім підкинув думку про “змагання початківців” - мовляв, у кого будуть кращі результати: в нього чи в Людочки. Обережненько підвів базу: щоб Микола Йванович не образився, про оці змагання йому, мабуть, не слід говорити...

Одне слово, в суботу вони вчотирьох - Платон, Оля, Людочка й Артем - гайнули інститутською “Волгою” до Малахівки: і прогулятися, і поекспериментувати.

Оля лаштувала кіноапарат, Платон розмічав ділянку, а Людочка з Артемом стояли біля машини.

- Хвилююсь, - сказала Людочка, ніби виправдуючись. - Ділянка така величезна, а тут ще й кіноапарат стежитиме за кожним кроком...

Вона відійшла вбік, припалила сигарету. Затягнулася жадібно, поквапливо. Артем непомітно стежив за нею. Та ось уже й закінчено приготування.

- Ну, Людочко, почнемо, - сказав Платон, підходячи до дівчини. - Е, стривай, та ти навчилася курити?!

- Так, навчилася! - відповіла вона з викликом.

- Дівчисько! - Платон видер у неї з рук недокурок, шпурнув геть.

- Що ви зробили, Платоне Кіндратовичу?! - зойкнула дівчина з таким болем, що Платон аж отетерів.

- А що, Людочко?

- Ви... Ви... - Очі її виповнилися слізьми. - Ну... я загадала: якщо ніхто не перешкодить мені викурити сигарету до кінця, то... Де він, отой недокурок?

- Ну, годі, Людочко!.. Перепрошую... Слово честі, не хотів заподіяти тобі шкоди! - Він турботливо обняв її, втер носовичком сльози. - Заспокойся, малятко! Запевняю: якщо ти зараз знайдеш магніт - здійсняться всі твої бажання!

- Коли б так! - усміхнулася вона крізь сльози.

Платон обняв її так лагідно, так щиро, так... Ні, цього не можна висловити!.. Малятком назвав... І рука його торкнулася її щоки ніжно-ніжно... О, за таке незміряне щастя вона знайде отой магніт без ніякісіньких сигарет! Тож дивіться, на що здатна закохана дівчина!

Людочка знайшла магніт так швидко, що здивувала всіх: за вісім з половиною хвилин, - чи не за стільки ж, як свого часу Граф.

- Ну, Платоне Кіндратовичу, то глядіть же! - сказала вона з викликом. - Ви поручилися, що всі мої бажання здійсняться!

- Звичайно ж, здійсняться! - засміявся той. - Кожен з нас коваль власного щастя. А ти плакала за тим недокурком!

- А я його таки знайду. Він мені дуже дорогий! - Людочка пішла до того місця, де курила допіру, довго шукала серед пожухлої трави, а потім махнула рукою: - А, немає. Як крізь землю провалився.

А недокурок уже лежав у Артемовій кишені. Артем і радів з цього, і відчував себе трохи винним перед дівчиною: отой її розпач, а потім сміх крізь сльози в обіймах Платона розповіли набагато більше, аніж міг би розповісти найдетальніший протокол. Артем збагнув, чому саме дівчина захотіла стати “водошукачкою”. Але він побачив і те, чого Людочка не помічала, а коли б помітила - не повірила б сама собі: Платон до неї зовсім не байдужий. Щось, певно, перешкоджає йому виявити свої почуття до неї; він стримує себе, але це триватиме недовго.

“Отака-то ситуація... - думав Артем занепокоєно. - Залучити Людочку за свідка не можна. Звичайно ж, вона признається зразу, але це буде для неї такий удар, який може коштувати їй надто дорого... Ну, та гаразд - обійдемося без неї. Недокурок є, а це найголовніше. Тепер лишилося визначити, що ж було в тій скриньці та де воно зараз”.

Артем настільки заглибився в свої думки, що, коли настала його черга шукати магніт - ніяк не міг зосередитися. І нічого - ну нічогісінько! - не відчував він, блукаючи по тій ділянці” з рогачкою в руках.

Платон зменшив сторони квадрата вдвоє - тепер треба було досліджувати лише чверть гектара луків, - і знову спроба не дала позитивного результату. Тільки коли виділили зовсім крихітну діляночку - десять на десять метрів - Артем виявив отой проклятущий магніт, та й то не з допомогою палички, а просто побачив його в траві. Він був прикро вражений: от тобі й маєш - не встиг відчути оте таємниче обдаровання - і враз втратив. Чому?

- Платоне Кіндратовичу... - Артем зважив у одній руці магніт, а в другій - рогачку. - Що тут за фокуси, поясніть мені, будьте ласкаві. Яким чином магніт піднімає цю паличку? Вона ж не залізна.

- Так, не залізна, - погодився Платон, - У тому-то й річ, Артеме Григоровичу. Залізна не зрушила б і на волосинку: її сила взаємодії з магнітом була б надзвичайно мала.

- То як же тоді?

- А так, що крутите оту паличку ви.

- Я?

- Атож. Ось дивіться, - Він узяв у руки паличку, стиснув за рогачики.

Патик подерся вгору.

- Та звідки ж я знаю, коли крутити?

- А ви цього й не знаєте. Якась невідома сила - магнітна, електростатична, гравітаційна чи ще там яка - впливає на певну ділянку вашого мозку, а той надсилає відповідні команди вашим м’язам. Вам здається, що ви затримуєте рух палички, і справді до болю стискаєте кулаки, а тим часом інша група м’язів, не контрольована вашою свідомістю, виконує протилежні рухи. Ви боретеся з самим собою.

Платон замислився, довго мовчав. А потім сказав:

- Так, сумніву немає: механізм психофізичної орієнтації пов’язаний з нижчими шарами кори головного мозку. Отже, якщо загальмувати дію кори, то... - Він озирнувся на дівчат, знизив голос: - А може, перевіримо дію наркотика ще раз? Ви не захопили часом?

- М-м-м... та є недокурок... - Пробірочку з гашишем цього разу Артем не взяв, важливий речовий доказ - недокурок - чіпати не хотілося, але Платон був такий пригнічений невдалим експериментом, що довелося його підтримати.

Олю з Людочкою послали в село по молоко, а Платон з Артемом експериментували далі.

З величезною обережністю Артем витяг загорнений у папірець Людоччин недокурок, - припалив його, зробив п’ять глибоких затяжок, намагаючись затримати в легенях дим якнайдовше, погасив і знову сховав.

- О, та ви майже священнодійствуєте! - засміявся Платон, спостерігаючи цю процедуру. - А чи не мало буде? Я ж ото тоді висмалив усю цигарку.

- Побачимо, - непевно відповів Артем.

Він зараз намагався визначити, який же смак та запах диму цієї сигарети? На гашиш зовсім не схоже. То що ж тоді?.. Ну, та це не його клопіт - фахівці розберуться.

- Спробуємо, Артеме Григоровичу?

- Та давайте.

Цього разу Артем знайшов клятий магніт вмить! Платон подвоїв площу ділянки - теж самісінько. Паличка дереться догори - і не втримаєш її ніяким чином.

- Ну, а тепер візьмемо гектар, - сказав Платон. - І коли вже й тут ви знайдете магніт, я видам вам диплом справжнього “водошукача”.

Шукав-шукав Артем - ні, нема! Аж злість пойняла: та невже дія отого наркотика така короткочасна?!

- Не знаходиться, Артеме Григоровичу? - лукаво запитав Платон, підходячи до нього.

- Ні, Платоне Кіндратовичу. Але... - Він відчув, як паличка поворухнулась, полізла догори. Засміявся. - Але зараз знайду. Прошу, витягніть магніт з кишені. Негаразд дурити старого чоловіка!

- М-да... - Платон витяг магніт, підкинув його в повітрі, спіймав. - Ну, Артеме Григоровичу, ще раз - і тепер уже на цілком законній підставі - вітаю вас із дуже важливим відкриттям! З завтрашнього дня ми почнемо досліджувати гашиш як психофізичний засіб.

Артем вислухав його, помовчав. Потім почухав потилицю.

- Ні, Платоне Кіндратовичу, не треба його вивчати. Я вас обдурив. Я курив не гашиш, а... іншу штуку. Скажіть, прошу, чи могли б ви дати слово честі, що нікому навіть не натякнете про оце?.. - Він витяг крихітний недокурок. - Не назавжди, звичайно, а доки я не скажу.

- Даю слово честі, - знизав плечима Платон. - Я тільки не розумію причини такої таємничості.

- Йдеться про великий злочин. А я ж таки колишній старшина міліції. Це - речовий доказ.

- Розумію. Слушно. Можна подивитися?

- Прошу.

Платон узяв недокурок. Покрутив його в руках. І тут вони з Артемом одночасно помітили рожевий кантик на його кінці - знак того, що ця сигарета побувала в губах у жінки.

Перезирнулися. Зрозуміли один одного. І не сказали з цього приводу ні слова.

- Гаразд, Платоне Кіндратовичу, я дам вам половину цього недокурка. Гадаю, для аналізу вистачить. Тільки ще раз прошу: нікому не показуйте його.

- Їй теж? - запитав Платон, підкресливши слово “їй”.

- Їй - насамперед.

- Їй це чимось загрожує?

- Анітрохи. Як найбільшого лиха, вона боїться тільки того, щоб про цей її недокурок не дізналися ви. Але ви, звичайно, не дізнаєтесь про нього ніколи, адже так?

- Ну, звісно ж, - серйозно ствердив Платон.

По дорозі до Києва він був жвавий і веселий, жартував та виспівував, сидячи за кермом автомашини. І та “Волга” сьогодні була наче трошки напідпитку: коливалася на ресорах так чудно, що Людочку щоразу чомусь хилило ліворуч, на Платона. А він, як і годиться джентльменові та першокласному водієві, підтримував її за плечі... і відпускав на частку секунди пізніше, аніж годилося б. Тільки на часточку секунди! Але й цього було досить, щоб Людочка сяяла від щастя.

РОЗДІЛ XXIV

- Паоло Дмитрівно, ви?!

- Так, я! - відповіла вона з викликом. - Не впізнаєте?.. Здрастуйте, Павле Михайловичу.

- Здрастуйте. Але...

Павло був приголомшений: замість незграбної похмурої Сови перед ним стояла вишукано вдягнена, усміхнена, приваблива дівчина. Яким чином?.. Ну, гаразд, хай вона змінила зачіску - це тільки витерпіти п’ятигодинне знущання перукаря; хай замість важких неоковирних окулярів купила красиві й легенькі, з золоченою оправою; хай пошила одяг у першокласного кравця, який уміє всякими кантиками-бантиками і приховати вади жіночої фігури, і підкреслити варте уваги. Але ж у неї змінилося обличчя! Замість гачкуватого масивного носа, який і надавав їй схожості з совою, у неї тепер рівненький, трошки кирпатенький носик, - і саме оця кирпатість, а також примхливий вигин абсолютно змінених губ і надають Паолиному обличчю приємності і навіть своєрідної вроди.

- Павле Михайловичу, я чекала на вас, як на бога. Ні, як на найсуворішого суддю... Скажіть, яка я зараз?

- Та яка ж? - Він розгублено розвів руками. - Ви абсолютно змінились і стали красунею.

- Справді? - запитала вона радісно.

- Справді. Але я не знаю, як вам це вдалося.

- Як? - Вона зітхнула, похитала головою. - Звичайна річ, Павле Михайловичу: пластична операція на обличчі. Віддала на це всю відпустку... Мій дядько - видатний хірург. Він давно вже пропонував мені зробити таку операцію. А я, дурна, комизилася. Казала: хай мій обранець полюбить мене отаку некрасиву, - лише за мою душу, за вірність. А потім я, немов зачарована царівна з казки, миттю скину огидну жаб’ячу шкіру... Не дочекалась... Розповідаю це вам тільки тому, що саме ви й допомогли мені розлучитися з колишнім.

- Я? - перепитав Павло, червоніючи: йому пригадалося, як часто Паола ревнувала його до Ангеліни і до Олі.

- Так, ви... - Звичайно ж, їй згадалося те саме, але вона звернула на інше. - Тепер ви - директор інституту і не маєте права тримати секретаркою... - вона зробила паузу, посміхнулась, - якусь Сову... Я просила дядька: зроби мені римський ніс, може, хоч Орлицею зватимуть, все-таки ліпше. Так ні, не погодився.

- Як добре ви вчинили, Паоло! - Павло потис їй руку. - Мужчині що: коли хоч трохи кращий за мавпу - вже красень. Так говорила одна моя знайома. А жінці...

- Ну чому так, чому? - запитала вона з болем. - Хіба я винна, що не народилася такою красунею, як... Ангеліна Петрівна, скажімо?

- А хіба я винен, що в мене не такі плечі й зріст, як у Платона Кіндратовича?

- Та й то так. Ну, гаразд, Павле Михайловичу, давайте говорити про справи. Хоч я й змінилася зовні, але як була педанткою, так нею й лишилася. Роботи у нас з вами набралося стільки, що й за місяць не впораємося. Якщо хочете, я на громадських засадах працюватиму до десятої вечора.

- Що ж, може, так і доведеться зробити.

Наче й не було отієї поїздки до Криму, наче й не було розпачу та смертельної тоскноти з отими болісними роздумами щодо власного місця в житті. Людська пам’ять старанно загладжує неприємне, водночас зберігаючи й підгримовуючи все краще. Та й ніколи копирсатись у спогадах минулого, треба думати про сьогоднішнє й майбутнє. Життя почалося вдруге, - живи, тільки не повторюй колишніх помилок.

Найголовнішим критерієм поведінки для Павла Дудника в оцьому новому житті стало запитання: а як би зробив у такому випадку професор Шевчук?.. Мабуть, це й був найкращий розв’язок неймовірно складної філософської проблеми взаємовідносин одинака з колективом: яким бути? Світ безперервно змінюється, зникають одні морально-етичні проблеми, народжуються інші. Не існує одвічних викарбуванйх на гранітних скрижалях істин та настанов. Але завжди в людському суспільстві є люди, перед якими схиляються, - і не як перед багатіями чи носіями влади, а як перед зразками справжньої людини тієї епохи. Тієї, а не минулої і не наступної. В майбутнє вони входять уже зі своїми послідовниками та учнями.

Певне ж, не один Шевчук заслуговував на повагу та схиляння, але для Павла Дудника він був зараз найближчий. Це був арбітр і порадник, найвищий суддя в суперечках з самим собою. Отож свою мимовільну провину перед Шевчуком Павло Дудник вирішив спокутувати самовідданим продовженням його справи.

Шевчук знав про стан свого здоров’я і заздалегідь готувався до сумного кінця. В його сейфі на видному місці лежала велика тека з написом: “Моєму наступникові. Цілком таємно”. Коли Павло познайомився з тими документами, він був просто приголомшений: дуже багато чого постало перед ним у зовсім новому, несподіваному світлі. “Що вище піднімаєшся на гору, то ширшає обрій”. О, тепер Павло пересвідчився в цьому з неймовірною ясністю!.. Ще місяць тому в нього був тільки свій власний клопіт: усіма правдами й неправдами забезпечити плідну працю відділу біоніки, який видавався найбільшим і, звичайно ж, найважливішим в інституті. А зараз, коли познайомився з роботою інших відділів, стало ясно, що ота біоніка - тільки крихітна ділянка передового фронту науки.

Раніше видавалося: якщо бодай на кілька місяців затримається побудова нового корпусу, якщо сектор психофізики почне працювати на повну потужність не тепер, а через рік-два - станеться щось страшне. Господи, які наївні міркування! Та в інших відділах проводяться такі дослідження, одержано такі успіхи, що аж моторошно стає! Постанова щодо розвитку біоніки була видана не через те, що біоніка відстала, а тому, що інші галузі вирвалися дуже далеко вперед, і вже можна було кинути резерви й на другорядне.

Ні, ІПевчук зовсім не протистояв вилученню відділу біоніки в окремий інститут. Він вважав за шкідливе робити це зараз. За його розрахунками, поділ мав відбутися через три роки, коли розкоріниться відповідна матеріально-технічна база та виростуть надійні наукові кадри.

Ці міркування були обгрунтовані точними цифровими даними.

Досить було б Шевчукові свого часу послатися на ці дані - і Павло з Платоном негайно погодилися б: так, цього вимагають інтереси держави, а що може бути значніше за них? Але ж йшлося не тільки про інтереси держави, а й про державні таємниці, які Шевчук не мав права розголошувати... і які не зможе розголосити новий директор, Павло Дудник.

Стало трохи неприємно: отже, будуть конфлікти з Платоном Лагутою. І Платон лаятиме його так самісінько, як лаяли вони вдвох з ним професора Шевчука.

- Та-а-ак...

Павло похитав головою, натиснув на кнопку дзвоника. Коли секретарка зайшла до кабінету, сказав:

- Паоло Дмитрівно, прошу, викличте Платона Кіндратовича.

- Гаразд, Павле Михайловичу. Кореспонденцію принести? Там ціла купа термінових справ.

- Так, несіть.

Паолі слід віддати належне: своє діло знає - відібрано справді тільки найтерміновіше, найважливіше, а все інше у заступників. Але стривай, цей папірець, мабуть, попав випадково: адже клопотання про закордонні візи членам нашої делегації на паризький конгрес “водошукачів” підписано ще два місяці тому... Гм, “терміново”. Просять удруге підтвердити кандидатуру громадянина Павлова Миколи Івановича, зважаючи на його кримінальне минуле.

“Удруге! - пхикнув Павло. - То, виходить, якщо людина остаточно порвала з минулим, їй треба нагадувати про нього щодня?!”

Він уже написав червоним олівцем резолюцію: “Нач. від. кадрів. Підтвердіть вдруге”. А потім замислився: а що він, власне, знає про того Павлова?.. Хитренький, ясно. Підлабузник. Марнославний... Це все не смертельні гріхи, - навпаки, через оті дрібні вади стариган викликає доброзичливе співчуття. Він кумедний і завжди щирий... Тільки двічі, - отам, у Малахівці, - був чомусь неприродний: його очиці бігали полохливо, наче старий замислив щось негарне. А втім, це, може, так видавалося... Хай собі їде. Державних таємниць він не викаже, бо й не знає їх, втікати в чужу країну не буде вже хоча б тому, що там своїх “водошукачів” хоч греблю гати. Хай їде.

Вже з цілком чистим сумлінням Павло підписався під резолюцією і взявся за наступний папірець. Але саме в ту мить відчинилися двері і до кабінету зайшов Платон.

- Начальник відділу біоніки Платон Лагута прибув за вашим наказом, товаришу директор! - відрапортував він по-військовому. Всміхнувся і простяг руку: - Здрастуй, Павле!.. Схуд!.. Отак воно їздити на курорт з молодою дружиною!

- Здоров, Платоне. Еге, отож так. Сідай.

Як півроку тому, як того дня, коли Павло став начальником відділу, вони дивилися один на одного з трохи сумовитими посмішками. І як і тоді, Павло запитав:

- Ну, Платоне, не ображаєшся, що директором . призначили не тебе, а мене?

Платон зиркнув на нього лукаво, навмисне затримався з відповіддю:

- Ні. Цього разу - ні.

- А минулого?

- Скажу щиро: було трохи неприємно.

- А тепер?

- А тепер мені спочатку потрібно хоч з півроку посидіти в кріслі начальника відділу. Починаю співчувати тобі, Павле! Роботи стільки, що про власні дослідження й думати забув. Усі дивуються: як ви встигаєте, як у вас усе вчасно виходить!.. - Він похитав головою, почухав бороду. - А мені ота “вчасність” боком вилазить. Ні газет не читаю, ні телевізор не дивлюсь. Лягаю спати о Другій, прокидаюсь о сьомій, та й то ледве-ледве кінці з кінцями зводжу... А втім, навіщо це я тобі розповідаю? Сам знаєш... А збоку воно видавалося зовсім іншим.

- Так, - зітхнув Павло. - Збоку все видається іншим.

- Ну, та гаразд. Звикну... Ну, а як же ти з Ангеліною? Коли на весілля запросиш?.. І чого це її в інституті не видно?

- А чому ти не запитуєш, чи є вона хоч у Києві?

- А де ж?

- Ф’юїть! - Павло зробив легковажний жест рукою. - Пурхнула в тайгу.

- Куди в тайгу? Що ти мені голову морочиш?

- Ні, Платоне, не морочу. Ангеліна вийшла заміж за дуже схожого на тебе геолога і поїхала з ним у Сибір.

- Не може бути!

- Може, Платоне, бо є.

- А ти?

- А я... - Він зітхнув, потер долонею чоло. - Тільки одному тобі скажу, Платоне: зопалу замалим у море не пірнув. А потім...

- Ідіот! - Платон обхопив руками голову, заплющив очі. - Який ідіот!

- Та бачиш же - порозумнішав.

- Не ти ідіот, а я. Я!

- Чому?

- А, та що там казати! - Платон схопився з місця, забігав по кімнаті. Зупинився. Закурив. Сказав хрипко: - Я ж любив її, телепню! Любив як ніколи й нікого!.. Пам’ятаєш той день, коли ти запросив нас до себе на іменини?.. Ми з нею їхали тролейбусом, нас затиснули в куток. Її волосся було перед моїм обличчям, і воно пахло ромашкою... Відтоді цей запах переслідує мене. Розумієш - переслідує!

- Ти... любив... Ангеліну?! - Почуте було таке несподіване, таке неймовірне, що у Павла аж очі на лоб полізли. - Але чому ж ти...

- Чому не відбив її в тебе, чи не так? - гостро запитав Платон. - Не міг, Павле! Коли б це був хтось інший, а не ти - я не завагався б ані на мить: якщо йдеться про любов - під три чорти всякий альтруїзм! Тільки ідіот поступається коханою на користь іншого, і ані шеляга не варте отаке його кохання! За любов треба боротися!.. - Він помовчав, зітхнув і далі говорив уже спокійніше. - Боротися проти тебе, Павле, я не міг. Мені тоді здавалося: це все одно, що бити лежачого. Я заспокоював себе думкою: мені що, - тільки пальцем поворухну - прибіжить перша-ліпша інша, знайду кращу за Ангеліну, забуду. А якщо втратиш її ти - може, зостанешся парубком на все життя... Отак затиснув себе, взяв у шори... Навіяв собі думку, що мені подобається Оля Правдик... - Платон помовчав, припалив згаслу сигарету і сказав навіть аж із образою: - І що ти думаєш?.. Я знову зіткнувся з тобою. І вже не як зі слабкосилим, жалюгідним конкурентом, а як з суперником неймовірної могутності, проти якого я - крихітна комаха... Дивуєшся?! Нема чого дивуватися, хлопче: на всі мої залицяння Оля просто й щиро відповіла, що любить тільки тебе і, мабуть, уже не полюбить нікого іншого. Розумієш: тебе любить!.. Ну, гаразд, буду одвертий до кінця - адже ми з тобою були таки справжні друзі і нічого не приховували один від одного. Так ось, коли я почув оті її слова, мені як солі на хвіст насипали: то стривай же, ти забудеш Павла значно швидше, аніж гадаєш, і саме ти й станеш моєю дружиною!.. - Він знову помовчав і знову зітхнув: - Можеш вірити мені, Павле: досвід поводження з жінками я таки маю. Отих моїх шалених щоденних атак не витримала б, мабуть, найнеприступніша красуня. А Оля - витримала. Витримала навіть тоді, коли Ангеліна всім роздзвонила, що виходить за тебе заміж, витримала навіть того дня, коли ми проводжали вас на курорт... Все. Я складаю зброю, схиляючись перед Олею... Ні, це тобі не Ангеліна! - Платон люто махнув кулаком. - Ти думаєш, Ангеліна не поглядала на мене?.. О, я дуже добре вмію читати жіночі думки! Та тільки що ж - я був... - Він криво посміхнувся. - Я був, так би мовити, джентльменом, тобто ідіотом, а ти - даруй! - телепнем! Віддати якомусь пройді отаку дівчину! Ех, ти... Ну, та гаразд. Пробач, піду. Про справи поговоримо іншим разом.

Платон уже попростував до дверей, проте затримався.

- Стривай - термінове! - Він витяг з кишені і простягнув Павлові пробірку, на дні якої лежав невеличкий, з сантиметр завдовжки, відтинок сигарети з рожевим пружком на кінці. - Дуже прошу: якнайшвидше, а головне - власноручно і так, щоб ніхто не знав, досліди цей недокурок. У ньому є якийсь невідомий наркотик чи якась інша речовина, що дає величезний психотропний ефект. А крім того, це речовий доказ певного злочину. Зрозумів?

- Так, - відповів Павло.

Він досі не міг отямитися. Йому було аж моторошно від усвідомлення того, що саме в ті дні, коли він, підшпигуваний почуттям ревнощів, підкопувався під Платона, той страждав і мучився, навіть заздрив своєму насправді жалюгідному суперникові - та все ж не зрадив себе ні жестом, ні словом, не скористався з своєї багатократної переваги, не пішов на підлість, бо... був справжньою людиною!

От бачиш, Павлику, як легко витлумачити все хибним чином і як вільно можна приписувати іншим свої власні мерзенні риси! “Волосся в неї пахло ромашкою”... Так, так, отоді, під час першого припадку, коли ти на секунду відчув себе Платоном, саме запах ромашки, мабуть, і наштовхнув тебе на ідіотську думку про Ангелінину зраду. Ти був сліпий, дурний... і підлий. І коли б Оля Правдик дізналася про твоє справжнє нутро, вона одвернулася б від тебе з огидою!

Він аж похолов від самої лише думки про це. Ще зовсім недавно єдиним взірцем для себе був він сам, з отим самокопирсанням у душі та з невгамовними дискусіями двох “я”. Зараз перед ним з’явились аж три недосяжні еталони: втілення громадянської мужності й чесності - професор Шевчук, взірець справжньої чоловічої дружби - Платон і приклад вірного кохання - Оля. Ось тобі й “біологічна програма”, Павлику!.. Є, є в людині щось значно вище, світліше, величніше за найсильніші егоїстичні імпульси, - те, що змушує часом брати за горло самого себе, аби не образити, не принизити, не пограбувати іншого... Твій “інтуїтин”, хлопче, не тільки не потрібний людству, а стане для нього найстрашнішим лихом! Хай людина так ніколи й не набуде здатності відчувати воду в пустелі - це можна робити з допомогою приладів. Хай не матиме змоги передчувати землетруси - їх завбачатимуть удосконалені сейсмографи. Хай так назавжди й лишиться нерозкритою таємниця пацюків-“провидців”. Без усього цього можна обійтись. Але, боронь Боже, щоб отой “інтуїтин”, який можна одержати в першій-ліпшій лабораторії за кілька годин, набув такої популярності, як тютюн чи горілка! Світ людей перетвориться на світ звірів у людській подобі!.. Ні, про “інтуїтин” треба забути раз і назавжди. Якщо вже й досліджувати, то отой гіпотетичний “антиегоїстин”, про який марилося півроку тому.

Так, “антиегоїстин”... його можна було б виявити в харчовому раціоні лялечок мурашок. Або ще краще: термітів... Гм, а чому б не перевірити?

Павло хутко написав текст телеграми, викликав Паолу:

- Прошу, надішліть негайно.

- Ви хочете вивчати термітів? - здивувалася Паола. - Дуже цікаво! Ніколи не бачила, тільки читала про них. Хоч покажете мені?

- Звичайно ж... - Він узяв у руки пробірку з недокурком, підвівся. - Паоло Дмитрівно, я йду до своєї лабораторії. В разі чого...

- Знову?! - похитала вона головою докірливо.

- Знову.

Коли Павло зайшов до лабораторії - гострий біль пронизав серце. Мертво. Порожньо. Столи, шафи, прилади припорошено пилом - адже ніхто не заходив сюди понад місяць. І недоречним нагадуванням про минуле маячить у колбочці букетик сухоцвіту, який принесла Ангеліна напередодні виїзду до Коктебеля.

- Та-а-ак... - Павло витер ганчіркою стіл, приготував апаратуру та хімікати для аналізу.

Задумливо покрутив у руках недокурок. “Речовий доказ”... Який же злочин стоїть за тобою?.. І яка жінка тримала тебе в зубах?

Він розділив шматочок сигарети на кілька зовсім крихітних частинок, дослідив насамперед під мікроскопом, при максимальному збільшенні. Мінеральних домішок наче не було. Отже, йдеться про продукти рослинного чи тваринного походження, - на жаль, у гістології[2] Павло не дуже петрав.

Аналіз на нікотин, звичайно ж, зразу дав позитивний результат. Виявився також кофеїн, а пізніше й теїн, але в невеликій кількості, стільки ж - Павло зазирнув у довідник, - як і в усякому тютюні. Але кожне подальше дослідження було все складніше і обтяжливіше. Години зо три Павло витратив тільки на те, аби дізнатися, що кокаїну в цьому тютюні - мізерно мало, якась тисячна частка процента, а опіуму - ще менше.

Вже й північ настала, вже й на другу годину звернуло, а невідомий наркотик, чи що там було, нічим не виявляв себе. І все ж Павло вперто вів досліди. Він розумів: якщо Платон, знаючи його перевантаженість, попросив проаналізувати цей тютюн негайно - значить, підстава була аж надто важлива.

Його хилило на сон, і він, щоб не кунялося, знову почав міркувати про “антиегоїстин”. Думка видавалася вартою уваги: саме в залежності від раціону з лялечок виростають або “мирні трудівники”, або “воїни”. І ті, й ті потрібні для мурашника чи термітника, бо ота багатотисячна родина комах живе як єдиний організм.

- Стривай, стривай, - Павло насторожився. - Як єдиний організм?.. Але ж у такому разі кожна окрема мурашка чи терміт - не що інше, як аналог клітинки цього організму! Йому пригадалося: якщо взяти одну-єдину мурашку, помістити її в найсприятливіші умови, забезпечити всім необхідним для існування - комаха дуже швидко загине, загине точнісінько так, як гине вилучена з людського організму клітина. Бджоли, мурашки, терміти, - та й багато інших комах, - можуть існувати тільки сім’ями. Кожна з таких комах керується власним примітивним “електронним мозком”. Але ж ці мозки об’єднуються в єдину систему. І ця система...

Павлові стало моторошно. Він наближався до такого несподіваного висновку, що аж боявся сформулювати його. Якщо навіть до сучасної, ще дуже недосконалої, електронно-обчислювальної машини приєднати другу, третю, десяту, соту, тисячну, - і примусити їх працювати спільно, то це вже буде не просто збільшена у відповідне число разів кібернетична споруда. Ні, рано чи пізно кількість перейде в якість і виникне щось зовсім несподіване - може, навіть самоусвідомлення, свідомість... Тож чи не так само з вуликом або мурашником? Не тисяча, а десятки тисяч примітивних мозків окремих комах об’єднуються в єдиний велетенський мозок... і той мозок може мати справжній інтелект!

“Ні, ні! - заперечив він сам собі майже з розпачем, - Це - безглуздя, нісенітниця! Коли б так, то не людина порядкувала б на Землі, а комахи!.. Та й який може бути мозок, коли кожна окрема комаха - примітивна істота? Ні, отака гіпотеза - механіцизм чистої води!”

Але заперечення були бліді й недоказові. Людській цивілізації лише двадцять тисяч літ, а таргани, терміти, мурашки, бджоли з’явилися ще в палеозойській ері, пройшли через усі катаклізми, пережили, здавалося б, нездоланних велетнів-ящерів... і ще не відомо, хто панує на Землі зараз: чи люди, чи саме вони, оті комахи! Мабуть, легше насадити життя на мертвій Венері, аніж винищити хоча б тарганів та термітів у всеземному масштабі!

Людство шукає братів по розуму в незмірних далях космосу, заздалегідь погоджуючись на думку, що гіпотетичні мислячі створіння можуть бути звіроподібними чи неймовірно красивими, велетнями чи ліліпутами, гуманістами чи хижаками, але за всіх умов - копіями людей Землі. Так, копіями, хоч і деформованими чи спотвореними, як на наш погляд. У всіх оцих довільних припущеннях є спільна незмінна база: підсвідомо постулюється, що вищим розумом обдарований всякий окремий індивідуум. Але хто довів, ще інтелект виявляється тільки в такій формі? Та, може, отаким своєрідним мислячим “індивідуумом” є кожен мурашник, кожел термітник, кожна бджолина сім’я?

Чому такі “індивідууми” не вступають в контакт з людиною?.. А може, й пробували вступити - тільки порозумітися ці дві цілком різні системи не можуть. Може, навіть не підозрюють про існування інших форм мислення. А найвірогідніше - у таких “індивідуумів” програма надзвичайно звужена: вижити за всіх умов, і їхній внутрішній світ, - якщо він таки існує, - настільки незвичайний і своєрідний, що проникнути в нього, зрозуміти його, можливо, так ніколи й не вдасться...

Стривай, Павлику, обміркуй усе детально, не поспішаючи... Отже, ти грунтуєшся на тому, що один нейрон у людському мозкові ніщо: він може тільки певним чином реагувати на електричні імпульси. Навіть якщо взяти чотирнадцять мільярдів окремих нейронів - усі, що є в мозку людини - вищий розум ще не з’явиться. Він виявляє себе тільки в тому разі, коли ці нервові клітини працюють спільно. В людському мозку це робиться просто: всі нейрони своїми дендритами вмикаються в єдину стабільну систему... Але ж як у аналогічну систему об’єднуються крихітні електронні мозки метушливих та невтомних мандрівниць-бджіл?.. Таке єднання можливе тільки в тому разі, коли між усіма комахами є безперервний, надійний зв’язок на відстані. Телепатичний зв’язок!

У Павла аж лоб затерп од хвилювання: Логіка підказувала: ідея правильна. Еволюція живого, мабуть, пішла двома протилежними напрямками. Одна лінія створінь виборювала право на життя дедалі більшим ускладненням засобів боротьби за існування кожного індивідуума - що й привело, зрештою, до появи людського розуму. Друга лінія знайшла аналог такого “розуму” в об’єднанні у динамічну систему десятків тисяч примітивних створінь. А щоб такий “розум” діяв, усі ці створіння повинні безперервно обмінюватися взаємною інформацією. Це означає, що в організмі комах є певні не відомі нам органи зв’язку... а отже, і якась хімічна речовина, - “інформатин”, скажімо, - що забезпечує функціонування цих органів.

Стривай, а хто сказав, що телепатичний зв’язок притаманний тільки комахам? А може, саме на цьому принципі об’єднуються й косяки риб та зграї звірят?.. І, може, саме “колективний розум” на основі телепатичного зв’язку і надає такого високого, нез’ясовно високого інтелекту дельфінам?

Гм, так... Отой “інформатин”, можливо, й існує. Але спробуй-но знайти, коли навіть зараз, незважаючи на всі мудрування, не вдається виявити невідомий наркотик!

Павло ще раз пильно оглянув хроматографічні колонки. Цей метод хімічного аналізу дозволяє виявити буквально незміряно малу кількість певної речовини. Але ж певної! А тут шукаєш невідомо що.

Лютий на себе, на Платона і на весь світ, Павло пішов з лабораторії аж о третій годині ночі.

Експериментальний матеріал було вичерпано, незнаної хімічної сполуки - не знайдено.

РОЗДІЛ XXV

Щоб бути загальновизнаною красунею, часом замало ідеально правильних рис обличчя, досконалої фігури та палахкотливого рум’янця на щоках. Інколи у дівчини все це є, а от не приваблює вона, не приголомшує незбагненною, непоборною вродою, перед якою схиляються всі. Чомусь надто часто такі красуні бувають або погордливі й холодні, як довершені мармурові статуї, або ж по зав’язку повні рожевої глупоти. На них поглядають не без зацікавленості, але головним чином “теоретично”, як сказав би Платон Лагута. Закохуються в інших - не в ідеальних та не в бездоганних, а в звичайних, земних, не перевантажених надмірними чеснотами і надмірними претензіями, бо в житті кожної жінки є такі хвилини, коли саме вона стає найкрасивішою в світі для того, хто її иокохав.

Людочка Заремба була по-справжньому вродлива, але розцвіла вона пізно і якось непомітно для себе й оточуючих. Це відіграло неабияку позитивну роль, бо не розбестило її надто раннім всезагальним схилянням. Проте, з іншого боку, саме в цьому й була причина її невпевненості в собі, а отже, і невміння знайти відповідну лінію поведінки. Дівчина прийшла в лабораторію Платона Лагути зразу ж після закінчення десятирічки, ще з кісками, трималася полохливо й нерішуче. Такою її звикли бачити в інституті, а відповідно до цього виробився й стереотип ставлення до неї як до гарненької, але надто обмеженої істоти, яку аж до сивого волосся всі зватимуть Людочкою.

А дівчина потихеньку розцвітала й красивішала. Вже не було в неї кісок, а з’явилася замість них пишна корона золотистих кучерів. Зникла незграбність, поступившись граціозності рухів. Яскравішали, глибшали красиві сині очі. Набували довершеності форми тіла. Все в ній прагнуло кохання, і саме воно й прискорювало процес формування жінки. Та все ж це відбувалося надто повільно, надто поступово, і той, кому присвячувався цей розквіт, не помічав його, як не помічали й інші в інституті.

Одного травневого дня Платон Лагута несподівано поглянув на свою лаборантку очима стороннього мужчини: “Людочко, але ж ти - красуня!” І коли б не отой запах ромашки, - невідомо, як розвивалися б їхні відносини далі. А втім, мабуть, Платон зустрічався б з нею кілька днів чи кілька місяців, - аж доки набридло б, - і на цьому й скінчилося б. Навряд чи він пов’язав би з нею своє життя: зміни Людоччиної зовнішності для цього було замало, а про свої внутрішні зміни дівчина й сама ще не знала.

Запах ромашки перешкодив. Даремно Платон доводив сам собі, що всі жінки користуються однаковими косметичними засобами, - цей запах дратував, нагадуючи про Ангеліну, збуджував і без того ледве стримуване почуття ревнощів, відштовхував від Людочки. Та вона й сама мимохіть робила все, аби пригасити в Платонові отой проблиск інтересу до неї. Його не могли зворушити благальні погляди та одчайдушні листи: він звик до успіху серед жінок і скорше б зацікавився байдужою до нього, ніж такою, що чіпляється на шию.

Саме через оцю суперечливість натури Платон звернув на Людочку свою увагу вдруге аж тоді, коли та подала заяву про переведення до іншої лабораторії. Він пильно подивився на неї, посміхнувся і мовчки написав резолюцію, що не заперечує. Звичайно ж, причина цієї заяви була цілком зрозуміла, і все ж йому стало дещо неприємно, - тим більше що це відбувалося саме того дня, коли Оля Правдик дала рішучого одкоша його залицянням і він уперше в житті відчув себе переможеним. Ображене самолюбство могло б зараз зіграти неабияку роль. Однак смерть Шевчука, звістка про близьке одруження Павла, потім призначення на посаду начальника відділу та навала пов’язаних з цим справ закрутили Платона, - і він забув про Людочку, здавалося, тепер уже назавжди. Але вона сама нагадала про себе, та ще й таким дивним чином, що мимохіть привернула його увагу. Це зробило зовсім не оте обдаровання “водошукача”, на яке дівчина покладала стільки надій, а дивна трансформація всієї Людоччиної психіки.

О, як це чудово - почувати себе красивою й гідною уваги! Як багато потрібно для цього подеколи, а часом - як мізерно мало. Ось дівчина-студентка наділа нові черевички, на які, уриваючи від шлунка, стягалася, може, й рік, - не модельні, дешевенькі, зате ж модні! Йде по вулиці - і землі під собою не чує. Їй видається; всі звертають на неї увагу; вона і паленіє, як рожа, і пишається собою. І оце збудження та піднесеність роблять її справжньою красунею; на неї мимохіть задивляються молоді хлопці... і мимохіть заздрим оком її проводжають ті вдягнені в хутра та шовки, яких не хвилюють вже й діаманти та перли.

Досить було Людочці Зарембі відчути себе потрібною - і її враз облишили самоприниження та полохливість. Вона скинула пута, які сковували її, і стала такою, якою й мала бути, - щирою, товариською і веселою. Правда, Людочку ще мучила гризотлива думка, що з останньою сигаретою Графа скінчиться її щастя, але вона тамувала в собі похмурі прогнози: а, хай буде як буде!

Платон поглядав на неї з дедалі більшою увагою. Такою вона йому починала подобатись. А історія з недокурком заінтригувала його настільки, що він вивчав уже кожен Людоччин рух, намагаючись проникнути в думки і прагнення дівчини, зазирнути в тайники її душі. І це було саме те, чого вона підсвідомо прагнула.

Хоч Артем Рарог і не сказав прямо, що недокурок належав Людочці, хоч він і не пояснив, про який злочин ідеться, не треба було надто великої мудрості, аби пов’язати оте нсподіване Людоччине обдаровання з наркотичними сигаретами та визначити мотиви, якими вона керувалась. Платон не гнівався на неї за оцей обман: справді, що ще могла вчинити дівчина, котра втратила всяку надію привернути до себе його увагу? Правда, непокоїла Людоччина роль в отих махінаціях з наркотиком, про які можна було тільки здогадуватися, бо, Артем мовчав, а Платон у нього не допитувався. А що Платона стурбувало Павлове повідомлення, що після найстаранніших досліджень він не виявив у тютюні недокурка бодай сліду сполуки, схожої на наркотик. Можливо, Павло просто не зумів знайти, а може, в тім кінці сигарети й не було ніяких домішок, - все одно необхідно добути бодай ще одну таку сигарету для більш старанного аналізу.

Але де її взяти? Платон розумів: Людочка скоріше дасть порізати себе на шматки, аніж прохопиться про свою таємницю хоч словом. Звісно, можна було\б викрутити в неї оте признання, та він не хотів бачити її приниження. Не штука спіймати людину на брехні, проте чи варто це робити скрізь і завжди? Краще вже спробувати розшукати отой наркотик самотужки.

Хоч як ніколи було Платонові, він за своїм звичаєм почав з вивчення відповідної літератури. Як людині, дуже далекій від хімії, йому здавалося, що для цього вистачить кількох годин. Але вже перші сторінки першої ж прочитаної ним на цю тему книжки примусили його почухати потилицю. Виявилося, що насамперед треба проштудіювати розділ про алкалоїди - гетероциклічні азотні сполуки рослинного та тваринного походження. Навіть перелік найвідоміших алкалоїдів забрав кілька рядків друкованого тексту. Кофеїн, кодеїн, кокаїн, стрихнін, нікотин, атропін, ефедрин, морфін, теїн, хінін, теобромін, анабазин, героїн... Ой леле, та скільки ж їх? Виявляється - понад вісімсот, і щороку відкривають кілька нових. Майже всі алкалоїди тим чи тим чином впливають на нервову систему людини, причому спектр їхньої дії надзвичайно широкий: наприклад, скополамін - заспокоює, кофеїн - тонізує, кодеїн - збуджує, героїн - доводить до шаленства, тубокурарин - миттєво вбиває. А в проміжках між ними - всі можливі нюанси й градації впливу. Визначити наперед, яка буде дія нововідкритого алкалоїда - надзвичайно важко: ці сполуки дещо схожі з ферментами й вітамінами, а в тих навіть незначна перестановка атомів у молекулі викликає докорінну зміну властивостей.

Негативний результат - теж результат. Платон зрозумів, що нема чого й мріяти розшукати загадковий наркотик самотужки, навмання. Але ж, може, йдеться всього лише про не відомі раніше властивості якогось відомого наркотика?

Досі він, як і більшість дилетантів, про наркотики мав надто вузьке уявлення. Пригадувалися алкоголь та нікотин - всезагальне лихо; кокаїн та кокаїністи в період громадянської війни; морфій як могутній лікувальний засіб-і скількись там нещасних, що стали морфіністами. От і все.

“Кур’єр ЮНЕСКО” повідомляв: з 2 000 000 кілограмів щорічного видобутку опіуму тільки третина використовується на лікувальні потреби, а решта йде в підпільну мережу для продажу на вагу золота. Навіть сирий опіум - отрута неймовірної сили, до якої звикнути легко, а одвикнути неможливо. Але з кілограма опіуму можна одержати сто грамів героїну, а дія цього наркотика в сто разів сильніша. Та для вирощування опійного маку хоч потрібно докласти працю, А каннабіс, індійські коноплі, росте як бур’ян - аби клімат був підходящий. З цих конопель роблять гашиш та маріхуану, і про масштаби споживання наркотиків такого типу свідчить хоча б те, що їх тільки в Америці за один рік було конфісковано 320 000 кілограмів. Але ж це ще не все: з кактуса “пейотл” видобувається надзвичайно сильний галюциноген мескалін, з мексіканських грибів-поганок “теонанакатл” одержують наркотик псилосцибін. Однак усі ці наркотики, - навіть найстрашніший з них, героїн, - ніщо проти ЛСД-25, який видобувають з отих звичайних, дуже отруйних ріжків, що паразитують на колосках жита.

Зловживання наркотиками стало проблемою номер один для всього світу. Вже минувся той час, коли держави Заходу цілком свідомо й неприкрито струювали опіумом Китай і заради цього навіть вели війни, які так і дістали назву “опіумних”. Зараз вони не знають, що робити з власними наркоманами. Вже не в Китай, а з Китаю та країн Близького Сходу потаємними річищами пливуть на захід нестримні потоки сирого опіуму та гашишу, і не допомагають ніякі найсуворіші заходи, бо йдеться щ.о величезний бізнес, а молодь, не бачачи перед собою нічого світлого в житті, шукає втіхи в фантасмагоричних мареннях.

Дія наркотиків - жахлива! Наче що там - ну, занурилась людина у солодку ейфорію, на якусь часинку втекла від похмурості буднів у феєричний світ райдужних мрій. Але ж цей стан надто швидкоминучий, отож доводиться повертатися до безперспективного, безрадісного існування, яке відтепер стало ще огиднішим. І знову людина вживає наркотик - щораз у більшій дозі. І знову похмілля, І знову стимулятор... Отак поступово, - а іноді навіть з першого разу, - людина стає рабом своєї пристрасті. Зупинитися неможливо, бо вже змінилася й сама психіка. Людина гине, - так загинула всесвітньовідома співачка Едіт Шаф, - гине, знаючи, що вбиває сама себе, але нічого не вдіє. А коли вже витрачено всі гроші і продано останній піджак з плеча - наркоман за дозу наркотика готовий піти на крадіжку і на вбивство, бо він уже - тільки оболонка людини...

Коли Платон Лагута дізнався, що являють собою оті наркотики, його не на жарт стурбувала доля Людочки Заремби. Ось уже близько місяця дівчина майже щодня демонструє свої парапсихологічні здібності. Це означає, що вона перед кожним експериментом курить по сигареті з наркотиком. Який то наркотик - невідомо, але всім їм притаманне одне: організм до них призвичаюється. Людочка може стати справжньою наркоманкою!

Але як врятували дівчину від страшної небезпеки? Як довести їй, що ота здатність до “водошукання” - ніщо проти неймовірно високої ціни, яку доведеться заплатити за неї?!

Платон випросив у бібліотеці номер журналу “Кур’єр ЮНЕСКО” про наркотики, “випадково” лишив на столі перед Людочкою і аж на другий день - теж “випадково” - знайшов його:

- О, та ось же він!.. Тут дуже цікавий матеріал. Ти проглянула, Людочко?

- Та так, зазирнула.

З безтурботних інтонацій її голосу Платон зрозумів, що дівчина або не вчиталася в текст, або ж не пов’язала думку про наркотики із своїми сигаретами.

- Страшна річ оті наркотики! Поглянь: ось документальні фбтознімки страждань жінки, яку примусово лікують від наркоманії... Але ж це була тільки слабенька маріхуана! А від ЛСД-25 один молодий американець уявив себе птахом, та й полетів... з вікна двадцять п’ятого поверху!

Того вечора він наговорив про наркотики стільки страшного, що, мабуть, примусив би замислитися й найзапеклішого наркомана. А Людочка - хоч би що. Правда, слухала уважно, кивала головою, але не насторожилася навіть тоді, коли Платон висунув гіпотезу, що слід було б перевірити вплив наркотиків на парапсихологічні здібності. Він був прикро вражений: чи вона настільки тупа? Чи, може, справді не здогадується про наркотик у своїх сигаретах? А Людочка все знала, все розуміла і зрозуміла ще вчора, коли він лишив у неї на столі “Кур’єр ЮНЕСКО”.

Перечитавши той журнал, - злякалася. Похапливо стала перевіряти себе, чи не звикла вона до куріння, чи не тягне? Ні, аж ніскілечки! Аж нудить від однієї думки, що завтра теж доведеться смалити оту сигарету. Непокоїло інше: Платон лишив журнал неспроста. Він ніколи нічого не забуває - сам казав, що за обсягом пам’яті міг би конкурувати з електронно-обчислювальною машиною... Дізнався про “чарівні сигарети”?.. Мабуть, ні. Догадується, І непокоїться за неї, щоб не стала часом наркоманкою.’Так, саме це, а зовсім не бажання викрити її, спіймати на негарному вчинку й примусило його подати отой прихований знак остерігатися небезпеки. А коли Платон наступного дня прочитав цілу лекцію про наркотики, Людочка остаточно переконалася, що її припущення слушне.

Коли б хто знав, як радісно - і як сумно - було на душі в дівчини саме в ті хвилини, коли Платон Лагута розгортав перед нею апокаліптичні картини злочинницького буйства наркотиків.

Любий, любий, навіщо твоє красномовство?! Та не загрожують Людочці Зарембі ніякі наркотики! Їй загрожує інше: лишилося всього тільки дві сигаретки. А далі - ніщо... Порожнеча... Зникають залишки тієї “шагреневої шкіри”, яка здійснила нездійсненне - привернула твою увагу майже на місяць. Незабаром настане день, коли Людочка Заремба збере докупи всі крихітні недокурочки і скрутить з них останню сигарету, щоб востаннє побути з тобою, і...

Знаю, любий: тобі дуже, дуже потрібна була б хоч одна така сигаретка. Дослідивши її, ти створив би надзвичайно важливий препарат, який допомагав би людям творити справжні чудеса. І я віддала б тобі оту сигаретку, коханий, навіть знаючи, що цим на день, а то й на два наблизила б страшний для мене фінал. Але я не можу віддати, Платоне! Не можу! Адже я заприсяглася моїм коханням до тебе!.. Не лай мене, навіть якщо дізнаєшся коли-небудь про мій обман. І я не нарікатиму, якщо через кілька днів ти втратиш усякий інтерес до мене: крадене щастя в руках не тримається. Але все ж я була щасливою цілий місяць! Може, цей місяць так і лишиться найщасливішим у моїм житті!

Так думала Людочка, слухаючи Платона. І тому аж йіяк не хвилювалася про небезпеку стати наркоманкою. А він гарячково міркував, який же ще знайти доказ? Що ще вигадати?.. І раптом його осяяла думка. Урвавши лекцію, він помацав кишеню штанів і з добре удаваною байдужістю нростяг руку:

- Людочко, а дай-но сигаретку.

- Зараз! - Вона смикнулась до сумочки... спаленіла і затримала руку. - Ой, пробачте, Платоне Кіндратовичу! Я ж тепер... не курю.

- А, ну то й добре. В ім’я цього можу потерпіти. Людочка розуміла: вона зрадила себе отим рухом.

Їй було прикро й соромно, і заспокоювала вона себе тільки тим, що Платон, мабуть, не помітив її зніяковіння. Але небавом дівчина переконалася, що й це не так.

У п’ятницю надвечір вони з Платоном ішли до його лабораторії, щоб перевірити Людоччину шкірно-оптичну чутливість до ультрафіолетових променів. Проти дверей лабораторії Людочка ще здалеку помітила поставного літнього мужчину з буйною сліпучо-білою чуприною. Дещо здивувалася: вже смеркає, а чоловік у темних окулярах. Та коли підійшла ближче - зрозуміла: незрячий.

- Максим Михайлович?! - кинувся до нього Платон. - Дуже радий, що прийшли! Здрастуйте!

- Ти, Платоне? - сліпий обмацав його обличчя, поплескав по плечах. - Ну, та ти вже справжній козарлюга! Навіть з бородою! Як тебе тільки жінки терплять?!

- Не терплять, Максиме Михайловичу. Зневажають! А найбільше - оця! - Він узяв Людоччину руку, вклав її в руку сліпого. - Знайомтесь: Людочка Заремба, ваша майбутня вчителька.

- Вчителька?! - вражена, перепитала дівчина.

- Атож! - задерикувато відповів Платон.

- Е, мабуть, не навчитися мені, - зітхнув сліпий. - Ця ніжна ручка, справді, може бачити невидиме. А моя...

- Ну, та спробуємо, - бадьоро сказав Платон.

Ой, розуміла Людочка, що неспроста організував Платон оцей візит! Навіть її тонкі й чутливі пальці не відчували нічого, аж доки вона почала курити оті сигарети. Та що ж відчує оцей нещасний чоловік?

Звичайно ж, він не відчував нічого. На які тільки хитрування не пускався Платон: освітлював папір то білим, то зеленим, то червоним, то ультрафіолетовим світлом, міняв кольори малюнків, підсував під них тонкі магнітні пластинки, надівав на сліпого шолом з додатковими електромагнітами, опромінював його радіохвилями високої й низької частоти, вмикав ультразвукові генератори та інфразвукові свищики - анічогісінько! А Людочка всякий раз виконувала завдання, не помічаючи ніяких отих змін: її пальці тепер майже заміняли їй очі - вона вже навчилася розрізняти навіть крупний друкарський шрифт.

- Ні, годі, - нарешті сказав сліпий, зітхнувши. - Ех, Платошо, даремно ти мене розтривожив...

Гострим болем стиснулось Людоччине серце. Вона знала сумну історію цієї людини, - Платон поспіхом переказав під час дослідів. Понад чверть віку тому, майже перед кінцем війни, Максим Михайлович, тодішній танкіст, кинувся рятувати пораненого Платонового батька. Вихопив його з самісінького пекла бою і вже відтягнув далеченько. Та вдарив ще один снаряд. Його осколок добив лейтенанта Лагуту, а Максим Гурко отямився вже у госпіталі. Незрячий.

Вперше за двадцять п’ять років перед ним блиснула полохлива надія: а що, як і справді вдасться навчитися бачити руками? Не те, що очі, звісно, та все ж... І от ця надія погасла знову.

“Боже! - думала з жахом Людочка. - А що, коли б це сталося з моїм батьком? Або коли б Платонів батько не загинув, а лишився незрячим?.. - Вона навіть подумки побоялася припустити, що осліпнути міг би й Платон. - Що ж робити мені, бідолашній?!”

У неї лишилася одна-єдина сигарета. Остання!.. Ще два дні - і згорять без сліду навіть ті крихітки таємничого препарату, який, можливо, зумів би повернути хоча б частку зору сліпим. Їх сотні тисяч, отих безневинних жертв війни, - людей, які свого часу віддали найдорожче, аби щасливо жилося тобі... От і зважуйся, Людочко, що ж значніше: чи твоє куце, маленьке щастя, чи бодай по крихітці щастя кожному... Вирішуй!

І вона вирішила.

РОЗДІЛ XXVI

- Ну, здрастуй, Пр! - сказав Павло.

Почувши своє ім’я, дельфін рвучко крутнувся, застиг на місці, вражений, і рвонувся до нього.

- П!.. П!.. П!.. - запихтів він радісно, тикаючись мокрим писком у обличчя Павла. - Тс... тс... тс...

- Не розумію! - засміявся Павло. - Але зараз буду розуміти. - Він витяг з кишені флакончик з таблетками “інформатину”, проковтнув одну. - Скучив я за тобою, друже!.. А де це Фур?

Пр чомусь враз посмутнішав. Висунувшись з води, поклав голову на коліна Павлові і з сумом сказав:

- Мрт... мрт...

- Кинула тебе? - пожартував Павло.

Дельфін заперечливо похитав головою і повторив:

- Мрт...

- Мертва?! - перепитав Павло з жахом. “Інформатин” уже почав діяти, але думки дельфіна сприймалися ще не чітко. - Як же це сталося?

- Захворіла, - тоскно сказав Пр. - Лікували. Давали багато ліків... Померла... Пст плакав.

- А ти?

- А я не плакав. Не вмію.

- І що ж ти тепер робитимеш?

- Чекатиму. Пст привезе мені нову дружину. Тепер уже молоду.

- А хіба Фур була стара?

- Стара. Вона ще пам’ятала війну,

- А ти не пам’ятаєш?

- Не пам’ятаю, я молодий.

- Шкода... - Павло помовчав. - А я хотів поговорити з тобою, Пр.

- Говори. Ти чимось стурбований, П?

- Так, Пр. Стурбований долею людства. Та і власною теж.

- Що сталося, П?

- Та начеб нічого й особливого... - Павло зітхнув. - Тобі Фур розповідала про війну?

- Розповідала. Тоді було багато гуркоту і багато людських трупів. Фур казала, що на людей напали летючі акули, - так вона називала літаки. І дивувалася, чому тепер літаки на людей уже не нападають.

- Ой, нападають, Пр!

- А чому люди не повбивають оті літаки?

- В тих літаках, друже мій, теж сидять люди. А вірніше - нелюди.

- Але вони розумні створіння?

- Ой, надто розумні.

- Тоді справді не можна. Головний закон забороняє вбивати розумну істоту.

- Стривай, стривай, що ти плетеш, Пр? - аж розгнівався Павло. - А якщо одна розумна істота вбиває іншу?

- Тоді весь рід мусить покинути цю територію і переселитися кудись у інше місце. Такий закон. Головний закон... Я ще пам’ятаю, як люди нас убивали. Великий Розум Сім’і сказав: люди вважають нас нерозумними, втікайте. Але ні один з вас не має права напасти на людину. Такий закон.

- Ну, друже, - похитав головою Павло. - Але ж це - несправедливий закон!

- Ні, - заперечив Пр, - хороший закон. Акул треба вбивати, бо вони хижі й дурні. Риб - можна: вони нерозумні!.. Це - їжа. А розумні істоти не можуть бути ворогами.

- А хіба серед дельфінів не буває ворожнечі?

- Не буває. Море привітне до всіх. Їжі вистачає.

- А чи є у вас якісь бажання, мрії?

- Ні. Ми робимо тільки те, що можемо робити. А якщо не можемо - не бажаємо.

- І у вас ніколи не виникає ані найменшого бажання здійснити щось нездійсненне?.. Ось ти, наприклад, хотів би побувати в наших містах, побачити наше життя, познайомитись з неймовірно розмаїтим і неймовірно цікавим світом?

- Ні, - відповів дельфін. - Мені Пст показував рухомі картинки. Кіно. Не зрозуміло. Надто багато галасу й метушні, надто багато непотрібних речей.

- Хочеш, я подарую тобі чудесну машину, з допомогою якої ти зумієш розмовляти з кожною людиною?

- Подаруй. Я люблю розмовляти з людьми. Тільки вони мене не розуміють.

- А ти будеш давати оту машину іншим дельфінам?

- Буду.

- А якщо ті дельфіни розмовлятимуть довго-довго і не віддаватимуть її?

- Я почекаю.

- А ти не хотів би, щоб ота машина належала тільки тобі і щоб ніхто інший не міг би навіть доторкнутися до неї?

- Не хотів би. Все належить усім. Такий закон.

- Та-а-ак... - У Павловій душі наростало роздратування, - Ну, хоча б скажи, Пр, чи замислювався ти над питанням, навіщо живеш? Чи хотілося б тобі бути найсильнішим, найрозумнішим у всьому вашому роду?

- Ти ставиш дивні питання, П! - відповів дельфін. - Я живу, бо мені приємно жити; я не можу стати розумнішим або сильнішим, аніж є; а коли трапляється щось несподіване й невідоме - виникає Великий Розум Сім’ї. І тоді кожен з нас знає, що треба робити.

- Ой, яке вбоге у тебе життя, Пр! - сказав з гіркотою Павло. - Я спеціально створив “інформатин”, аби дізнатися, яким же може бути отой незнаний вищий розум дельфінів, що про нього стільки говорять останнім часом. Але ж, даруй, це не життя, а жалюгідне існування!.. Існування без мрій, без надій, без майбутнього...

- І без війн... - неголосно сказав дельфін.

- Так, і без війн! - роздратовано повторив Павло. - Настане час - ми теж забудемо про війни. І відтоді вже ніщо не стримає нашого поступу. Людина стане справжнім титаном, бо вона повсякчас гартується в боротьбі і неодмінно прагне більшого. А ви так назавжди й лишитесь милими звірятками!

- Я не ображаюсь на тебе, П, - лагідно сказав дельфін. - Це говориш не ти, а “інформатин”. Ти сп’янів від наркотика.

“Сп’янів від наркотика... Сп’янів від наркотика... Стривай, який наркотик?.. Кокаїн - визначено. Опіум - теж... То який же ще?”

Павло кліпнув очима, здивовано озирнувся круг себе. Він лежить на ліжку в своїй кімнаті. Світає. Отже, це був тільки сон?

“Чудний сон! - думав він, одягаючись. - А втім, цілком логічний мозок навіть у присмерковому стані провадив аналіз і дав своє трактування того безегоїстичного світу, який видавався таким привабливим. Справді, нема чого заздрити дельфінам: не знаючи турбот та тривог, вони водночас не знають і мрій та прагнень. Чисто біологічні можливості розвитку їхнього інтелекту вичерпано до краю. Те ж сталося й з комахами. Випробуваний уперше ще триста мільйонів років тому “колективний мозок” конгломерату безмозких виправдав себе в дії, дав можливість тарганам, мурашкам, термітам та бджолам пережити всіх своїх сучасників і дожити до наших днів. Але саме через це така система закостеніла і втратила стимул для розвитку. Марно приписувати комашиній сім’ї як цілому наявність вищого розуму. Так, усі нервові вузли цих комах створюють певний “мозок”. Але це - не що інше, як абсолютно сухий логічний апарат, єдина мета якого - забезпечити існування виду за яких завгодно змін зовнішніх умов”.

- Та-а-ак... - промовив він сам до себе, навіть з деякою іронією. - Довів, розумаче, що найкраще все ж бути людиною! А от про всякі “інформатини” тільки базікаєш і навряд чи візьмешся за їхнє дослідження ближчим часом.

Справді, було не до досліджень. Ось уже тиждень, як Павло заступив на посаду директора офіційно, а за цей час не встиг виконати й частки запланованого. Не вдалося навіть розчистити до кінця той завал нагальних справ, який утворився за майже півторамісячний період “міжвладдя” в інституті, а вже наближався Новий рік, і треба було востаннє перевіряти всі заявки та плани, готувати звіти та зведення.

Вже не доводилося сподіватися на чиїсь поради: всі нитки й важелі в твоїх руках - смикай чи натискуй, підтягуй чи попускай - твоя справа. Можеш обґрунтовувати свої рішення, а можеш і послатися на таємничі “обставини” - все одно кінець кінцем відповідати доведеться тобі. Непогрішимим мудрецем тебе не вважатимуть, добре розуміючи, що не помиляється тільки той, хто нічого не робить, зате пильно придивлятимуться, чи вмієш виправляти власні помилки. А оцінюватимуть твої здібності й можливості вже по остаточному результату.

Важко було Павлові, дуже важко... і все ж у чомусь легше, аніж на посаді начальника відділу. Там давалася взнаки відсутність вичерпаної інформації про стратегічні плани вищих інстанцій. Так буває й на фронті: військова частина зненацька одержує, здавалося б, абсолютно безглуздий наказ відступати чи наступати, коли треба було б робити навпаки. Такий наказ невтаємниченому видається майже злочинним і викликає шквал нарікань та обурення, І тільки пізніше розкривається, що це був один з найважливіших елементів геніального замислу полководця.

Зараз Павло Дудник здійснював стратегічний план Шевчука. Це не означало, що перед новим директором лежали дбайливо і завчасно розроблені настанови та інструкції: стріла на карті Генерального штабу визначає лише найдоцільніший напрямок удару, та й то тільки на першому етапі бою. Може, значно важливішим було те, що Павло підхопив основний стиль керування професора Шевчука, зрозумів усю важливість точної координації зусиль окремих видатних фахівців, роз’єднаних кордонами вузької спеціалізації.

З начальниками відділів кібернетики та гравітоніки Павло порозумівся швидко. Це були видатні вчені й досвідчені адміністратори, кожен з яких краще впорався б а. директорством, аніж Павло Дудник, але така перестановка тільки зашкодила б і їм самим, та й інститутові. Наполегливо просуваючи вперед Дудника, Шевчук був набагато далекоглядніший, аніж гадалося: жертвуючи вченим заради адміністратора, не можна чіпати того, хто очолює цілий напрямок у науці, - Павло зрозумів.це аж тепер.

А от з Платоном спільної мови він не знайшов. Отой спалах взаємної відвертості в Павловому кабінеті був перший за багато-багато місяців... і, мабуть, останній. Всі наступні зустрічі були сухі й ділові. А сьогодні Платон прийшов роздратований і одразу ж напосівся на Павла за те, що той забирає з сектора психофізики ще дві штатні одиниці на користь океанарія. Павло терпляче доводив, чому саме він був змушений так зробити, але Платон не хотів навіть слухати, а звернув розмову у випробуване річище - про майбутню долю відділу біоніки. Гадаючи, що й досі має справу з однодумцем, він одверто виклав усю свою програму натиску на відповідні інстанції, аби добитися виділення в окремий інститут. І хоч як не хотів Павло цієї розмови, хоч як намагався її відтягти;- довелося сказати прямо: не гарячкуй, хлопче, і раніше, аніж через три роки, на самостійність не сподівайся. Платон підхопився як опечений:

- Ти що, Павле, здурів? Хіба не ти торочив про відокремлення?! Хіба не ти влаштував обструкцію Шевчукові за оті штатні одиниці?! Хіба не ти сльози на кулаці тер, коли Шевчук замість відвойованого будинку дав тобі дулю під ніс?! Що сталося?

- Зрозумій, Платоне...

- А, розумію! - посміхнувся він глузливо. - Виборчі лозунги діють тільки доти, доки кандидат допнеться президентського крісла! А тоді - геть їх к бісу, чи не так?

- Та що ти верзеш, Платоне?!

- Ні, хлопче, не верзу! - Він витяг сигарету, закурив неквапно. Сказав сухо, жорстоко: - Знай: від сьогодні я оголошую тобі війну і доб’юся свого! Не бійся, я буду діяти чесними методами і кожну свою заяву покажу насамперед тобі.

Павло сумно посміхнувся, похитав головою:

- Платоне, Платоне, мені тебе шкода.

- Шкода?! - перепитав той гостро.

- Так. Ти програєш. Але це буде надто дорого коштувати і тобі, і мені. Якщо хочеш, я доведу з беззаперечною достовірністю, що...

- Ні, не варто. Всі твої накази я виконуватиму, але повторюю: боротьбу проти тебе я починаю сьогодні. Все. Я можу йти?

- Йди, Платоне... - І повторив: - Мені шкода тебе.

Дивний настрій був у Павла в ту мить. Як усе змінилося за кілька останніх місяців! Від неприхованого схиляння перед Платоном він дійшов аж до почуття часткової вищості над ним. Складний то був шлях, соромно пригадувати власні вчинки, оте одвічне самокопирсання в душі і в уявних проблемах, та все ж на отому шляху були не тільки помилки, не тільки втрати. Свідомість змінювалась безперервно: щось відмирало в ній, витлівало, а щось - народжувалося, зростало на тому попелі. І оте питання “яким бути?” стало могутнім каталізатором реакції перетворення... Платоне, Платоне, коли б ти знав, що теж змінився... і в гірший бік! Ти ніколи не замислювався над питанням, яким бути, бо ти був самим собою, і цього було досить. Було. А тепер уже - замало. Все міняється: життя, люди, ідеї, надії. Те - повільно й непомітно, а те - різким стрибком. Отак Паола після довгих і болісних роздумів скинула свою “жаб’ячу шкіру”. Так Павло Дудник поступово перетворювався на зовсім іншу, не знану навіть самому собі людину. А ти, Платоне, змінився тільки тому ... що був незмінний і відстав від усезагальних змін. Але то нічого. Ти самолюбний і дужий; історія з Ангеліною й Олею та оця боротьба, яку ти починаєш проти “ренегата” Павла Дудника, - не мине для тебе марно. Ти зрозумієш набагато більше, аніж досі, цабудеш досвіду... і станеш директором інституту. Так, так, треба бути щирим із самим собою: це буде найкраща кандидатура, Павлику, а тобі слід повернутися в свою лабораторію. Кожен мусить знати своє місце. Такий закон!

Згадалося: “Такий закон!” І ще: “Коли трапляється щось несподіване й небажане, виникає Великий Розум Сім’ї. І тоді кожен з нас знає, що треба робити”.

Чудний сон! А втім, він був тільки продовженням роздумів про долю людства і свою власну.

- Павле Михайловичу, хочете кави?

- Га?.. Давайте, Паоло Дмитрівно, давайте.

Якось воно само собою склалося так, що колишні функції Ангеліни перебрала на себе Парла. Тепер уже вона заснувала “кафе” в кутку Павлового кабінету і з притаманною їй безапеляційністю періодично примушує випити склянку кави, зжувати пиріжок чи навіть з’їсти принесений нею з “Бригантини” обід. А Павло покірно виконує накази, - мабуть, його свідомість отак і запрограмовану: обов’язково скорятися якійсь жінці.

- Павле Михайловичу, представник Інституту ентомології привіз термітів.

- Привіз? Це дуже добре. Запросіть його.

- Він ще в дорозі. Подзвонив з аеродрому.

- Гаразд. За отих термітів я, мабуть, візьмуся негайно, тому... Як там у нас - чи багато термінових справ?

- Надто термінових - небагато... Ага, ви цікавилися океанарієм. Од них сьогодні надійшов лист. Скаржаться на затримку з поставкою обладнання. Я передала його завгоспові. Крім того, пишуть, що загинув один дельфін.

- Дельфін?! - аж підхопився Павло. - Яке його ім’я?

- Не пам’ятаю, Павле Михайловичу. Зараз принесу той лист... - Вона пішла і повернулась через кілька хвилин. - Ось, прошу. Загинула самиця, на ім’я Фур. Запалення легенів. Антибіотики не допомогли.

- Та-а-ак... - Павло зітхнув, потер долонею чоло. - От і не вір снам! Саме сьогодні мені приснилося, що вона загинула.

- Ну, це випадковий збіг, - заспокійливо сказала Паола. - Адже листа послано ще три дні тому.

- Так, випадковий збіг, - погодився Павло.

Знов оте огидне “прозріння”?.. Чи, може, триклятущий телепатичний зв’язок існує таки насправді?.. То де ж отой ентомолог з своїми термітами?

Аж ось і він. Друзі-туркмени не поскупилися: мабуть, вигребли цілий термітник! У спеціальних боксах - сила-силенна лялечок; у плескатих засклених касетах роєм рояться бліді огидні хробаки всілякого розміру: од крихітних, як мурашки, аж до величезних, з гострими кусачками-жвалами. А в окремій скриньці з темної пластмаси ув’язнено навіть “царицю” - справді гігантську, завтовшки й завдовжки з палець, - таку собі сосиску, вщерть набиту яєчками.

Туркмен-ентомолог почав читати цілу лекцію про життя цих комах, які набагато небезпечніші й страшніші, аніж гадають: в тропічних країнах саме вони виступають ворогом номер один усіх споруд та машин. Але Павло спритно зіпхнув йому в слухачки Паолу, а сам, прихопивши бокс з лялечками термітів, попрямував до своєї лабораторії.

Він вирішив повторити отой випадковий “дослід”, який привів до відкриття “інтуїтину”: подіяти на термітів териленовою кислотою, - правда, цього разу в посуді з герметичною кришкою. А щоб умови досліду були такі ж, як і попередні, цей резервуар Павло поніс до лабораторії інтроскопії і попросив поставити кудись у таке місце, де інфразвукові коливання вже починають впливати на живу речовину, але ще не руйнують її. Звичайно ж, його бажання було виконано. Тепер лишалося тільки чекати.

Звісно, можна було піти в свій кабінет - там знайдеться стільки роботи, що й до ранку не впораєшся. Але Павло зараз не міг зосередитися на чомусь, - надто вже хвилювала його думка ирогіпотетичний “інформатин”. Ще і ще він жував та пережовував питання, аналізував і з чисто нукових, і з філософських, і з етико-моральних позицій.

Наукова концепція видавалася йому обгрунтованою: існують речовини - певно, типу алкалоїдів, - які дуже впливають на нервові клітини, викликаючи в них ще не відомі науці процеси. Одна з таких речовин - “інтуїтин” - наводить мости між інстинктами й свідомістю в мозку людини, перетворюючи її на цивілізованого звіра. Такий препарат не потрібний і навіть шкідливий. Друга речовина - скажімо, “інформатин”, - викликає здатність до телепатичного спілкування, отже...

Павло почухав потилицю: що “отже”? А чи не припускаєш ти, дурнику, що оті твої “інтуїтин” та “інформатин” - це одна сполука?! А якщо навіть різні, то чи проаналізував ти всі можливі наслідки відкриття препарату, який буде здатний назавжди зітерти індивідуальності окремих людей, щоб перетворити їх на безликі часточки якогось надвелетенського “всеземного мозку”?.. Так, зникне брехня і підлість, бо всі думки кожного будуть відомі всім. Але ж і оцих окремих думок не буде, бо утвориться колосальне психічне поле трьох мільярдів мозків. Виникне абсолютно логічний апарат, який вважатиме кожну окрему людину за крихітну клітину, на яку слід зважати тільки доти, доки вона дає користь, а якщо вона, постарівшись, функціонуватиме гірше - її без жалю можна викинути геть. Кожен індивідуум стане покірним рабом всезагального психічного поля, і це буде таке рабство, страшнішого за яке вже не вигадаєш! Тиранію одного чи кількох скинути можна. Тиранію отакої системи усунути неможливо.

Усвідомивши таку загрозу, Павло аж за голову схопився. Знову дилеми. Знову проблеми. Та невже в наш час не можна зробити відкриття, яке б не викликало болісних роздумів і терзань?!

І сам собі відповів: і, не можна. Мабуть, це було завжди так: кожне видатне відкриття спричинялося до неймовірно великих і часто непередбачуваних змін у всьому суспільстві. Одна тільки поява пороху в Європі призвела до вимирання середньовічного лицарства, а парова машина, скажімо, стала тим засобом пересування, яким на арену історії виїхав капіталізм.

А в наш час кожен значний винахід набуває характеру чинника всеземного масштабу. Атомна енергія, космічні кораблі, кібернетичні машини, пересадка органів, визначення генетичного коду людини - це не тільки досягнення. Це, разом з тим, і невичерпне джерело всіляких небезпек для всього людства. Перед кожним з тих, хто прокладає справді дерзновенні стежки в невідоме, повинно повсякчас палахкотіти питання: а чи маєш ти моральне право опублікувати своє величне й страшне відкриття?! Чи не краще, розтоптавши своє честолюбство, бажання грошей і слави, назавжди забути відкрите, - хай відкривають його заново ті щасливі і вільні, яким уже ніколи не загрожуватимуть війни?! Ось так воно, Павлику. Міркуй, хлопче, доки ще не пізно!

Він глянув на годинник. Десята вечора. Що ж, далі зволікати не можна.

Приніс із лабораторії інтроскопи резервуар. Довго дивився на нього. Потім зняв герметичну накривку, кілька разів війнув долонею до носа випари. Прислухався до свого внутрішнього стану, з тривогою допитуючись, чи не виникає ота одчайдушна, звіряча жадоба життя, оте всемогутнє бажання відчувати себе найсильнішим, наймогутнішим.

Ні, цього не було. Тільки в підсвідомості повільно наростали чиїсь голоси, пропливали невиразні картини, відчувалися розмаїті запахи. Все було бліде, несфокусоване, майже нереальне.

Павло ще раз відкрив резервуар. Тепер уже довго дихав випарами, нехтуючи навіть можливість отруїтися. І з кожним подихом свідомість у нього яснішала і немов набувала більшої ємкості: він наче сприймав світ одночасно тисячами органів чуття і осмислював його тисячами мозків. Це було саме те, чого він і сподівався від свого дивовижного “інформатину”!

- Ну, що ж, - випробуємо! - Павло налив кілька кубиків розчину у фторановий плескатий флакончик, поклав його до кишені, сховав резервуар у сейф і пішов з лабораторії.

РОЗДІЛ XXVII

- Одчепись від мене! Ти чуєш: одв’язни!.. Не люблю я тебе і не полюблю ніколи!.. Сказано тобі: я кохаю іншого! Чого ж ти стовбичиш отут щодня, чому нав’язуєшся проводжати?.. О, який ти слизняк! Який ти жалюгідний і гидкий! Та інший на твоєму місці або мене убив би, або пустив би собі кулю в лоб, лише б не чути того, що кажу тобі я!

На тьмяно освітленій автобусній зупинці перед інститутом вони були тільки вдвох - Людочка Заремба та її нещасливий залицяльник Володя. Мабуть, не вперше виливала на нього дівчина отой потік образ, бо він уже й не виправдувався, а мовчки зітхав і намагався прикрити її парасолькою від огидної, холодної мжички.

Павло почув запальний Людоччин монолог ще здалеку, хотів піти іншою дорогою, щоб не бентежити цю пару, але потім подумав, що саме зараз і зможе перевірити дію свого “інформатину”.

Помітивши директора, Людочка замовкла. А коли він підійшов ближче - кинулася до нього з плачем:

- Павле Михайловичу, прошу, допоможіть мені!.. Допоможіть!

Ні, “інформатин” не дозволяв читати чужі думки, - це стало ясно зразу. Він давав можливість визначити настрій людини, її загальний психічний стан та внутрішню суть у якихось незнаних і все ж відчутних величинах. Павло зараз усвідомлював одне: Людочку спіткало величезне горе, дівчина бореться сама з собою і вже зважилася на щось страшне для неї.

- Що сталося, Людочко? - запитав він стурбовано.

- Скажіть... скажіть отому... - вона з ненавистю ткнула пальцем у бік Володі, - скажіть отому слизнякові, хай назавжди відчепиться од мене! Він переслідує мене. Він хвостом волочиться до самого мого дому. Ночами стовбичить під вікном... Я збожеволію!

- Він вам погрожує?

- Він? О ні, він не з таких! Але він здатний довести людину до самогубства! Ви навіть не підозрюєте, яка це гидка, підла людина!.. Скажу вам: коли б я не кохала іншого, я вже не витримала б. Він викрутив би своє - оцією підлою вірністю, оцією собачою покірністю, оцією жертовністю ідіота!.. О, як я ненавиджу його!

Володя стояв понурений, мовчазний. Його було шкода: ну чим винен хлопчина, якщо не має сили побороти своє почуття?

Павло підійшов до нього, взяв за тонку, кволу руку:

- Володю...

Той підвів голову. Глянув тоскними очима...

О диво дивне, - де й поділося Павлове сумне співчуття! Замість нього в душі заворушилася гидливість, яка одразу ж переросла в обурення: таж оце миловиде хлоп’ятко, яке стало для всіх у інституті взірцем нездоланного кохання, - насправді жахлива істота! Це - підленький хижачок з неймовірно великою силою волі, який не зупиниться ні перед чим заради досягнення своєї мети! Він повсякчас носить найвигіднішу для нього маску наївного, щирого, скромного юнака. Він скине цю маску аж тоді, коли допнеться найкрасивішої жінки, найвищої посади, найбільшої зарплатні. Скине, щоб надіти іншу, відповіднішу, - і дертиметься до ще вищого й привабливішого!.. О, коли б хто зазирнув зараз у його мозок! Ні, не сум і не біль у ньому, а їдуча, ледве стримувана злість і холодна, тверда переконаність: се буде так, як я запланував: ти, дівчисько, станеш моєю, хоч скільки мені доведеться чекати, - а тоді вже я зумію заплатити тобі за все!

Не може бути! Не може бути!.. Невже людська зовнішність така оманлива?! І невже хоч одна людина в світі здатна в ім’я хай і найпалкішої мети піти на отаке самоприниження?!

І все ж Павло відчував, що це саме так. Людочка помилялася: це не слизняк, ні. Це - щось набагато страшніше! І він, Павло, колись співчував отакому, та ще й протиставив його Платонові?!

- Володю, - сказав він вдруге, вже сухим, жорстоким тоном. - Я вмію читати думки, отож скажу вам: ні, не вийде! Нічого не вийде: ні найкрасивішої жінки, ні найвищої посади, ні найбільшої зарплатні. Вас ще не розкусили, але незабаром розкусять. Доки не пізно - схаменіться.

Коли б ще годину тому Павлові хтось показав стенограму оцих його слів - він за голову схопився б: як можна кинути таке страшне обвинувачення людині, котрої зовсім не знаєш?! А зараз - сказав не замислюючись. І побачив: так, влучив у найдошкульніше місце цього негідника.

Лише на мить злякано сіпнувся Володя, лише на одну мить у його очах промайнув вираз безмежного жаху і смертельної зненависті, А потім оті очі мляво заплющилися, голова похнюпилася. І так природно пролунав скорботний шепіт:

- Павле Михайловичу, навіщо ви так говорите?.. Я й без того страждаю...

Ні, це неможливо! Слух твердить: оці тоскні інтонації ледве стримуваного розпачу не підробиш; зір запевняє: оце інтелігентне тонке обличчя не може належати мерзотникові. А розум - чи ще щось набагато проникливіше - волає: не вір, не вір! У цьому лагідному на вигляд зараз буяє така хижа злість, якій позаздрив би не один з катів інквізиції!

- Так от, я сказав. І додам: якщо ви будете переслідувати Люду й надалі - я як директор інституту вживу відповідних заходів. Прощавайте!.. Ходімте, Людо.

Яких можна вжити “заходів” у такому разі - Павло й сам не знав, але був певний: цей тип уже сюди не поткнеться. Він так і сказав дівчині. Однак Людочка не повеселішала. Вона йшла, не підводячи голови, і Павло перехоплював її настрій смертельної тоскноти.

- Людочко, чому вам так тяжко? Адже це не через настирливість вашого поклонника?

Вона зупинилася, глянула йому в очі.

- Ні, Павле Михайловичу, не через те. Я люблю Платона Кіндратовича. І от тепер...

- Знаю, Людочко. Не треба розповідати.

- Так, не треба. Тепер це вже ні до чого.

Ні, “інформатин” справді творить чудеса! Він ніби здирає з людини все фальшиве й неістотне, лишаючи тільки справжнє. З ягнятка, з “ісусика”, отой Володя перетворився на злобне тхореня. А Людочка, яку в інституті звикли сприймати чи не як сучасну чеховську Душечку, зараз постає скорше схожою на якусь із безіменних героїнь громадянської війни, які не знали стриму ні в ненависті, ні в коханні, їй зараз нестерпно тяжко, сталося щось страшне для неї, але вона не розгублена і не пригнічена, а повна рішучості.

- Ну, Павле Михайловичу, мені праворуч. Прощайте! Павло відчув: дівчина прощається з ним назавжди.

Смикнувся за нею:

- Стривайте, Людочко!

Вона зупинилася. Глянула навіть з деяким занепокоєнням. Але що їй сказати?

- Ні, перепрошую, я забув, що ви працюєте в іншій лабораторії. На добраніч. Бажаю вам щастя!

- Дякую, Павле Михайловичу.

От тобі й “інформатин”, Павле... Ти сподівався з його допомогою читати чужі думки, а сприймаєш лише настрій та емоції. Мабуть, так і мусить бути: тільки найнижчі, найдревніші шари головного мозку мають усталену, однакову в усіх людей структуру, а кора, де формуються вищі психічні функції, розвивається надто індивідуалізовано... А може, й не існує твого “інформатину”, а всі оці спостереження - тільки витвір надто буйної уяви?

Павло витяг з кишені флакончик, кільканадцять разів втягнув у ніздрі знайомий солодкуватий запах і попрямував у бік Хрещатика - йому зараз були потрібні люди.

Бралося на мороз. Мжичка поступово перетворювалася на завірюху.

Красивою буває вона, ота перша заметіль, коли з фіолетової безодні неба вихоплюються казково великі пухнасті пластівці, кружляють, витанцьовують у зеленкуватому сяйві вуличних ліхтарів, чарівними самоцвітами обсипають волосся та одяг, лоскочуть обличчя грайливими доторками. Перший сніг чомусь не асоціюється з холоднечею, видається несправжнім, як конфетті на карнавалі. Та й усе довкола набуває святковості й піднесеності; дихається вільно, м’язи повняться силою.

Хоч уже підбиралося до півночі, на вулицях було повно люду, - такого вечора гріх сидіти в задушливих кімнатах. Лунали сміх, жарти. Майже в усіх був чудесний настрій.

Але ж кожен веселиться й радіє по-своєму. Павло навіть гадки не мав, що є тисячі й тисячі відтінків і нюансів радості - і стільки ж, а може, ще й набагато більше, градацій суму; невичерпний спектр відчуття приємності - і його протилежності; і все це, поєднувалося в кожній окремій людині у таких примхливих комбінаціях, які, мабуть, не повторюються ніколи. Саме ця неповторність вражала і навіть приголомшувала: виявляється, одне й те ж явище сприймається всіма по-різному!

Ось біжить дівчисько - зовсім юне, нічим не видатне. Куценьке пальтечко, стоптані черевики, в руках - портфельчик і батон. Мабуть, студентка технікуму. Настрій у неї - райдужний. Ніщо її не турбує, нікому вона не заздрить, бо відчуває себе найщасливішою, найбагатшою, найжиттєрадіснішою в світі. З теплою сумовитою посмішкою проводжає її поглядом літня жінка, вдягнена вишукано й скромно. У цієї - інше:гризуть турботи, крає серце неспокій; щось сталося в житті - чи може статися, - вона вийшла розвіятися, їй стало дещо легше; оце дівчисько нагадало юність, збудило якісь дуже приємні спогади, але враз пригадалося і нинішнє, то й поблякло довколишнє, згасла посмішка... А за тією жінкою йде самозадоволений товстун. Він теж поглянув на дівчину, але байдуже. Його радість - тупа й сита; мабуть, він досягнув усього, що хотів мати, і вже не прагне нічого... А ось сидить здоровенний вовкуватий чоловік. Він поглядає на перехожих так, ніби вибирає жертву. Але це тільки так видається. В нього на душі зараз спокійно і легко; він щойно зі зміни, - втомився, тепер відпочиває. На дівчину-студентку подивився турботливо, бо згадав власну дочку: де вона зараз? Що поробляє?.. А он алейкою понуро плентається чоловік, у душі якого немає ні крихти радості. Тільки тупий, холодний розпач. І страх. Страх перед чимось неминучим... Може, злочинець, який боїться викриття?.. Ні, відчувається, що це людина чесна й порядна. То, може, лікарі діагностували в нього рак, і йому лишилося жити кілька місяців?.. Невідомо. “Інформатин” не розшифровує людських дум,ок, він зраджує тільки внутрішню сутність людини.’

Ще і ще дослухався Павло до нечутного голосу в підсвідомості, який розповідав йому найсокровенніші таємниці кожної зустрінутої людини. Неповторність індивідуальностей дуже швидко примусила облишити всяку спробу вирізнити окремі людські типи. Павло мимохіть прийшов до класифікації Артема Рарога: “порядний” і “негідник”. Але потім і ці визначення стали надто конкретними, і він висунув інший критерій: чи можна з такою людиною іти на розвідку в тил ворога? (Себе, звичайно, Павло вважав здатним на це!) Але тут уже настала повна плутанина: майже завжди доводилося визнавати: так!

І ще подумалося: ні, хлопче, не потрібні людству ні “інтуїтин”, ні “інформатин”. “Хто ґулю не набив - не навчиться ходити!” - так сказав свого часу професор Шевчук. Людство тільки-тільки зводиться на ноги, але неодмінно зведеться! І без твоїх препаратів, звичайно!

Він вирішив припинити дослідження відкритих ним речовин. “Інтуїтин”, та “інформатин”, певно ж, дали б йому титул академіка, світову славу та гроші. Але хто знає, чи не прокляло б його людство потім, коли якомусь виродкові заманулося б поекспериментувати з цими препаратами у всеземному масштабі!

А втім, ні. “Інтуїтин” та “інформатин” досліджувати треба - просто на той випадок, якщо в лабораторіях Заходу створено щось схоже. Але ніхто про ці дослідження не повинен знати... Ніхто?.. А якщо Павло Дудник, скажімо, потрапить під автомашину або помре він інфаркту?.. Лишити відповідний конверт у сейфі? Однак чи знаєш ти, в чиї руки він потрапить?.. Ні, треба розповісти Платонові, навіть незважаючи на оголошену ним “війну”. Платон розумний хлопець, а покластися на нього можна як на кам’яну гору. А ще треба розповісти... Олі.

Що поробляє вона зараз? Спить? Чи, може, теж блукає по Києву, сумовито поглядаючи на карнавальне кружляння сніжинок?

Він не бачив її вже понад півтора місяця, намагався навіть не згадувати про неї. Видавалося: вже ніколи поміж ними не буде так щиро, просто й одверто, як було. Звісно, її почуття не змінилося, - навіть коли б Платон не розповів про Олину непохитність, Павло й не припустив би нічого іншого. А от у нього... Не хотілося б, щоб Оля бодай підсвідомо тішила себе надією, що відтепер він її полюбить; що, втративши Ангеліну, мимохіть потягнеться до незрадливої і щирої, - адже це рано чи пізно буде отруювати їй душу спогадами, а він її не любить, не любить, не лю...

А стривай-но, Павлику, чому це ти настирливо торочиш про оту нелюбов? Відкинь почуття фальшивої гордості та й проаналізуй, чому тебе завжди тягло до Олі навіть у ті часи, коли ти був закоханий у Ангеліну?.. Лестило, що Оля належить тобі всією душею? Що ж, частково й це. Але не тільки. Коли хочеш знати, далеко неприроднішим було твоє почуття до Ангеліни: ти закохався в неї насамперед тому, що вона була надзвичайно ефектна, видавалася недосяжною для тебе, і ти, запопавши її, тішив своє гіпертрофоване самолюбство невдахи, самозвеличував себе отим коханням. Ти погоджувався навіть потрапити під гостренький каблучок обмеженої міщанки, аби тільки задовольнити гонористе бажання мати дуже імпозантну дружину. Чи не так, хлопче? Ти навіть сам собі не признавався в цьому. А Оля, мабуть, помічала. І відчувала, що всім кращим у тобі ти тягнешся до неї. Дурний позер! Отак ти втратив своє щастя в гонитві за маревом! Оля тебе любить досі, так. Але вже як своє минуле.

Павло не помічав, що, замислившись, іде не в напрямку свого дому, а зовсім у протилежний бік. А коли схаменувся - побачив: до Олиного будинку лишилося кілька кроків.

Гучно застукало серце. Тепла млость стисла груди. Йому, некурящому, раптом нестерпно закортіло закурити. Він глянув на годинник: пів на першу. Ой, чому так пізно?!

А може, Оля ще не спить? Правда, незручно з’являтися серед ночі. Але...

Ну, гаразд: хай вирішує випадок. Якщо її вікно ще світиться, то...

Воно світилося, - одне-єдине на весь великий чотириповерховий будинок. І... погасло, щойно на нього впав погляд Павла. Але він уже не вагався. Побіг у під’їзд. Помчав сходами. Натиснув на кнопку дзвоника. І тільки аж тоді перевів дух.

Здавалося, збігла ціла вічність. Аж ось клацнув замок. Одчинилися двері. Перед ним стала Оля.

Вона не здивувалася, не зойкнула. Тільки тепло-тепло засяяли в неї очі, а губи прошепотіли:

- Нарешті!.. Як я довго, довго чекала на тебе, Павлику!

Хто там подіяв - чи отой “інформатин”, чи, може, звичайнісіньке кохання, - але Павло в цю мить зрозумів: перед ним та єдина, яка й була призначена йому, - жінка, що стане найближчим другом, однодумцем, соратником; та, що ніколи не зрадить і, не вагаючись, віддасть за нього життя.

РОЗДІЛ XXVIII

Людство, мабуть, даремно скаржиться на непоборність стихійних сил природи: так, наприклад, з абсолютною достовірністю визначено, що стан погоди дуже залежить від настрою людини. Якщо гидко в тебе на душі - то й на вулиці обов’язково або сльота, або спека, дме вітрище чи, навпаки, ані ворухнеться жоден листочок. Про небо й казати нічого: або викисає, сіреньке й тоскне, або вилупиться банькатим блакитним оком, і хоча б тобі плямочка на ньому. Але буває і ще гірше, коли за вікнами ні те ні се - ні злива - ні ясно, ні буря - ні штиль, а так собі, щось невизначене й дратівливе, яке тільки й можна виразити двома словами: негарна погода.

Зате коли на серці радісно й приємно - погода вмить стає чудесною. Морозець - бадьорить, спека - розніжує, дощик - освіжає, вітерець - тонізує. А небо спеціально для тебе тримає цілий лантух найчудесніших сюрпризів і готове видати який завгодно з них. Хочеш дощу? Ось він, такий життєрадісний і веселий, що аж кортить зняти черевики та й побігти по калюжах. Хочеш туману? То поглянь, як насуває на землю попелястий серпанок, робить краєвид невпізнанним і таємничим. А ще за хвилину чи там за годину - проб’ється золотий сонячний промінь, і все довкола аж засміється... Ні, стан погоди, справді, дуже залежить від настрою людини!

Так у дещо іронічний, притаманній йому манері думав Павло Дудник, прямуючи до інституту пішки. Настрій був чудовий - ніколи ще Павло не почував себе таким молодим, щасливим і вільним, як цього ранку. А погода відповідала настрою, навіть якщо не посилатися на жартівливий паралелізм. Похопившись, що надто рано віддає свої позиції, осінь на четвертий день після отієї першої завірюхи вирішила влаштувати феєричну виставу, щоб повернути звання “золотої”. І зробила вона це дуже ефектно: спочатку експонувала Київ тьмяним і брезклим, запнутим у напівпрозорі попелясті шати, - наче попереджуючи цим: дивіться, що буде, коли замість мене пануватиме похмура зима. А потім вмить зірвала запону та й сяйнула таким золотим промінням, хлюпнула в небо такої синяви, яких і навесні не побачиш. Та особливу увагу хитра старушенція звернула на свої вже нечисленні оздоби: кожен листочок на майже голих каштанах став немов викутим з щирого золота, клени загорілися рубіновими разками коралів, а могутні дуби, як кремезні діди-здоровані, запишалися буйними бронзовими чупринами.

Біля входу в інститут Павло побачив Графа і Артема Рарога. Блаженно мружачись проти сонця, вони гомоніли про щось, - може, про ту ж погоду. Хороші, милі люди, - особливо колишній старшина міліції. Та й Граф теж. Не його провина, що він народився і зростав у світі, де панували вовчі закони.

Павло згадав, що так і не зустрівся з Рарогом, не привітав його з набутим обдарованням “водошукача”. Отож підійшов до старих, поздоровався, запитав, про що мова.

- Та ось про конгрес торочимо, - охоче озвався Граф. - Я оце кажу, що слід було б і Артема Григоровича прихопити. Ще слабенькі в нього успіхи, то так. Але подивитися йому було б дуже корисно.

- Пізнувато похопилися, - цмокнув язиком Павло. - Вилітаєте післязавтра увечері?

- Так, Павле Михайловичу.

- Навряд чи встигнемо одержати візу. А втім, Артеме Григоровичу, зазирніть до мене за годинку. Подзвоню, запитаю. Може, ще й вигорить.

- От бачите, Артеме Григоровичу, - радісно підхопив Граф. - А ви все торочили про свою непридатність! Звичайно ж, Павло Михайлович зробить усе потрібне. Директор отакого інституту - це, скажу вам, персона!

“Милий старик, - думав Павло, йдучи до свого кабінету. - Інший на його місці мимохіть відчував би ворожнечу до конкурента, а цей навіть сприяє”.

Ні, сьогодні таки був незвичайний день. Паола чомусь сяяла від щастя - і водночас наче відчувала себе винною. Втім, причина цього розкрилася дуже скоро. Коли Павло вийшов до приймальної, щоб віддати підписані документи, Паола рвучко закрила і одсунула вбік грубеньку книгу. “Терміти” - значилося на обкладинці.

- Зацікавилася, - зніяковіла вона, виправдуючись. - Товариш Ахундов розповідає про них просто неймовірні речі.

- А хіба він досі в Києві?

- Так, - спаленіла Паола, - У нього саме відпустка, а він у нас уперше.

- Ви повинні потурбуватися про гостя, - сказав Павло з підкресленою серйозністю. - Будьте йому гідом.

- Та я й так... - Вона помітила посмішку в Павлових очах. - Ну от, ви вже й глузуєте з мене!

- І на танці з ним ходите?

- Ходжу, а що?! - з викликом відповіла йому Паола.

- А те, що “всіх чогось цікавить тільки це”. Ну, то відплатив вам за прочухан з приводу консультування аспірантки Правдик?

- Відплатили, Павле Михайловичу. І я рада, що вам випала така нагода.

- А зараз радітимете ще дужче: вітайте мене - я одружуюся з Олею.

- З Олею... - вона зітхнула з легеньким смутком, як зітхають за давно минулим і безповоротним. - Я знала, що так станеться, - рано чи пізно. І дивувалася вам: невже ви не бачили, що Ангеліна Петрівна... пробачте, говоритиму щиро, - вас зовсім не любила?

- Не бачив, Паоло, - легковажно сказав Павло. - На жаль, ми дуже багато чого не бачимо.

- Але Олю таки побачили! Ну, що ж, Павле Михайловичу, від чистого серця зичу вам щастя!

- Спасибі, Паоло. І вам - теж.

- Не знаю... - сказала вона задумливо, розуміючи підтекст його побажання. - Ще нічого не знаю...

Обличчя в неї було лагідне, погляд дещо розгублений. Мабуть, і справді їй сподобався вродливий туркмен-ентомолог. Може, й він накинув оком на неї, і... А може - тільки ще один “командировочний роман”? Хто знає. Та, в усякому разі, вже назавжди зникла похмура, настирлива Сова, а натомість з’явилася - якщо й далі використовувати “пташині” аналогії, - полохлива й трепетна Горличка. І як мало було потрібно для цього - всього лише видалити та дещо перемістити кілька кубічних сантиметрів живої тканини на обличчі!

Значно гірше, коли й переміщувати нічого не треба, а кохання - немає. Як ото страждає Людочка Заремба... Що сталося в неї з Платоном того далекого травневого дня? І чому він так жорстоко відштовхнув її? Через Ангеліну?

- Паоло Дмитрівно, прошу, викличте Людочку Зарембу. Зі спектроскопічної лабораторії.

- Я знаю. Негайно?

- Так. Я хочу взяти її за лаборантку. Як ви гадаєте, підійде?

- Атож. Вона дуже порядна дівчина. Шкода, що цього не помічає Платон Кіндратович.

- Ой, Паоло, - жартівливо схопився за голову Павло, - ну звідки ви все знаєте?

- Не я, Павле Михайловичу, - заперечила вона. - Люди знають. Все і про всіх. Не знають тільки самих себе.

Так, може, саме в цьому й криються найбільші трагедії і найбільше щастя людини - в незнанні самого себе, в постійній боротьбі з самим собою. Далебі, коли б знав заздалегідь, що станеться з тобою і світом у першу-ліпшу мить будучини, то й жити не варто було б!

І - як ствердження цієї думки - повідомлення Паоли:

- Павле Михайловичу, прийшов професор Татевосян.

- Ваче Зорабович?! То запрошуйте негайно!

Він справді зрадів: отже - успіх? Та невже міопласт виправдав сподівання?!

Так, виправдав! Це видно вже з обличчя професора. Невисокий, майже кулястий, він буквально вкотився в Павлів кабінет, потиснув йому правицю, розстелив перед ним цілий ряд фотографій і став, схрестивши руки на грудях.

- Ну?

Щиро кажучи, фотографії були не з естетичних - фіксація різних етапів хірургічних операцій. Ось піддослідному собаці відрізують лапу. Вилучили кістку. Замість неї вшивають дірчастий міопластовий стрижень. А на останньому знімку собака вже на ногах. На всіх чотирьох!

Інші знімки ще. страшніші: в розпанаханій грудній порожнині тварини копирсаються руки із скальпелем. Видалено аорту. Замість неї припасовують щось схоже на панчішку, виплетену з тонісіньких ниточок міопласту... А поруч - вшивають серцевий клапан, теж міопластовий... Але найголовніше - ось воно: заміняють ціле сухожилля, - неймовірно!

- І все приживається, Ваче Зорабовичу?

- Все, Павле Михайловичу! - відповів професор, потираючи руки. - Ваш міопласт не тільки абсолютно нешкідливий для організму, а навіть діє як стимулятор. Прошу, ви вже там самі підшукайте теоретичну базу, - я не втну, що до чого. Але можу вам сказати: якщо я вилучаю відтинок нерва і ставлю замість нього міопластову струну - його провідність через три-чотири тижні відновлюється повністю; міопластова панчішка з подрібненим на кашу м’язом за такий же час перетворюється на справжній м’яз, А для пластичних операцій на обличчі ваш міопласт не матиме конкурентів: він настільки еластичний і пружний, що з нього цілком вільно можна буде формувати навіть основу для вух... Ну, Павле Михайловичу, од щирого серця вітаю вас з удачею!.. А ви повинні купити Паолі коштовний подарунок.

- Паолі Дмитрівні? - здивовано перепитав Павло.

- Так, так! Адже це вона розповіла мені про ваш міопласт. Зайшла якось до свого дядька, мого друга, і почула, як я бідкаюсь через відсутність хороших матеріалів для відновлювальної хірургії. От і почала вихваляти вас та ваш міопласт. Більше того, - професор озирнувся на двері, знизив голос. - Це вона й принесла мені зразки вашої пластмаси, ще до нашої з вами зустрічі. Ви тільки не лайте її, вона це зробила з найблагородніших міркувань.

- Та ні, звичайно, - засміявся Павло. - Навпаки, я їй вдячний. Коли б не вона, мій міопласт не потрапив би до ваших рук. Адже я кинув роботу над “штучними м’язами”.

- Е, ні, міопласт од мене не втік би - ми пильно стежимо за такими новинками.

- Ви не сказали головного, Ваче Зорабовичу: а на людині ви ще не експериментували?

- Ні. Саме через це я й прийшов до вас. Дослідження показали: структуру міопласту для людини треба дещо змінити. Ось прогляньте оці міркування...

Павло швиденько переглянув пропозиції професора Татевосяна. Почухав потилицю: оте “дещо”, яке професорові, мабуть, видається дрібничкою, забере кілька місяців напруженої праці. Синтез кремній-органічних сполук - це така диявольська штука, що навіть розмір та форма посуду визначають успіх чи неуспіх всього експерименту. Та все ж він відчув: з завданням упорається.

Як приємно було в нього на душі! Слово честі, таки існують певні смуги в житті, коли, невідомо чому, щастить. Сьогодні, здавалося, все підібралося тільки для того, щоб радувати.

Але не встиг ще професор Татевосян вийти з кабінету, як Павлова радість вмить поблякла.

- Павле Михайловичу, - доповіла Паола, - Людочки на роботі немає. Не було й учора. Сьогодні до неї підуть - може, щось сталося?

- Та що ви кажете? - Павло підхопився, забігав по кімнаті. - А телефону в неї немає?

- Ні.

- То викличте Платона Кіндратовича. Негайно.

Павло гарячково підраховував: коли він її бачив? Ага, в п’ятницю ввечері. Отже, субота, неділя, понеділок... Пригадалося: “Прощайте!” І отой її стан смертельної тоскноти. Ох, як негаразд вийшло!

- Ти мене кликав, Павле?

- Так, Платоне. Здоров... Слухай... - Він потер долонею чоло, не знаючи, з чого почати. - Коли ти бачив Людочку востаннє?

- В п’ятницю. А що?

- У вас з нею... нічого не сталося?

Платон іронічно всміхнувся, знизав плечима.

- Та ні, ти мене не так зрозумів. Бачиш, того вечора в неї був такий жахливий стан, що... А вчора й сьогодні її в інституті немає...

- Але що ж трапилося?

Павло розповів про сценку на автобусній зупинці, про признання Людочки і про те тривожне “прощайте”.

- Так... так... - сухо кидав Платон. А коли Павло замовк, сказав: - Я починаю догадуватися, в чому справа. І це дуже серйозно. Їдьмо до неї додому.

Видно було: Платон нервуеться. Він взагалі ганяв машину як скажений, а тут повів “Волгу” просто на червоний світлофор і навіть не оглянувся на свисток міліціонера. А коли під’їхали до Людоччиного будинку, вискочив з машини і помчав сходами, не чекаючи на Павла. Той доплентався до п’ятого поверху аж тоді, коли Платонів голос уже чувся з квартири.

- Так, так, - відповідав старечий голос. - Вона казала, що з інституту прийдуть обов’язково. І, мовляв, щоб конверт віддали...

Дідусь - мабуть, Людоччин сусіда - відімкнув замок, відчинив двері.

Зайшли всі втрьох.

Невеличка охайна кімнатка. Ніде ані порошинки. А на столі - конверт з написом: “П. К. Лагуті. Особисто”.

- Я - Лагута, - сказав Платон дідові. - Лист адресовано мені.

- Прошу, прошу. Людочка сказала, що, мабуть, ви й прийдете.

Платон повільно розірвав конверт. З нього випала сигарета і невеликий аркушик паперу.

Що там написано, важко здогадатися: на Платоновому обличчі не поворухнувся жоден м’яз. Але, певно, важливе, бо щось надто довго читав він оті кілька рядків.

- І коли ж вона пообіцяла вернутися?

- Казала, може, тільки за речами заїде. А може, когось надішле.

- Якщо заїде - скажіть їй, що вона мені дуже потрібна. А зараз ми підемо. Пробачте за турботи. На все добре.

В машині Платон довго сидів замислений, потім простягнув Павлові конверт:

- Читай.

Павло розгорнув аркушик. Записка була стисла й тривожна.

“Любий Платоне Кіндратовичу!

Ви перемогли: віддаю Вам єдину й останню сигарету з наркотиком, який надає здатності до “водошукання”. Цим я визнаю, що підло обдурювала Вас і втратила право на всяку пошану з Вашого боку. Обдурила я й щиру, чуйну людину, яка зглянулася на мої благання і дала мені кілька, отих сигарет. Я присягалася моїм коханням до Вас, що про ці сигарети ніхто не дізнається. Отже, я зрадила й своє кохання. Сьогодні я їду з Києва - мабуть, назавжди. Куди - сама не знаю. Не шукайте мене, прошу. Я сама винна в усьому, але я не шкодую. Цей місяць був найщасливішим у моєму житті.

Прощайте. Назавжди Ваша Люда

- Дурне дівчисько! - глухо сказав Платон. - Встругнути отаке саме зараз, коли вона мені так потрібна!.. А я - теж телепень: вирішив натиснути! Натиснув... та й зламав. Ой, Павле, коли б ти знав, який я телепень!

Тепла хвиля ніжності хлюпнула Павлові в груди. Але не шанували вони сентиментів, отож він і стусонув Платона:

- Ану, скигляре, годі самокритики! Наче не знаєш, що існують адресні бюро. Якщо захочеш - знайдеш... Ти, любиш її, Платоне?

- Не знаю, Павле. Чудне в мене... до неї.

- Ну, якщо вже сам еталон “платонічного кохання” не знає, то я змушений категорично заявити: незабаром буде два весілля.

- А чиє друге?

- Ти хочеш сказати - перше? Не приховаю: моє з Олею.

- Ну, Павле, ти й даєш! - Платон мимохіть засміявся, розвів руками. - Не впізнаю тебе, хлопче. Ти абсолютно змінився. Докорінно!.. Мабуть, втретє тобі кажу: отакий ти мені подобаєшся... І тільки одного не можу збагнути: яка проміж нас кішка пробігла?

- Спочатку - така собі гарненька киця Ангеліна, - посміхнувся Павло. - А потім - здоровенна, чорна, на ім’я Заздрість... Ні, ні, не з твого боку, а з мого. Та цур їм, пек!.. На, друже, руку - і давай відтепер не гарикатися.

- Е, ні, стривай! - Платон сховав свою руку за спину. - А п’ять украдених штатних одиниць повернеш? А на поділ погоджуєшся?

- Не поверну і не погоджуюсь. Але... - Павло навмисне зробив довгу-предовгу паузу. - Але я з півроку тебе подресирую та й віддам тобі своє директорське крісло. І тоді побачимо, чи погодишся на поділ ти!

- Хитрю-ю-щий! - шанобливо сказав Платон. - Хабар. Та ще й такий, що не підкопаєшся... Та ти що - гадаєш, я мрію сидіти в отому директорському кріслі?!

- А хіба ні? Кайся, як на духу! Адже ти завжди вихвалявся правдолюбством.

- Щиро?.. Мрію. Не заради грошей та слави, - ти ж мене знаєш. Просто я, як фізик, краще скоординую дії всіх трьох відділів. Кібернетика, гравітоніка й біоніка - все це, по суті, фізика. І ще скажу тобі, Павле: вчений з мене нікудишній. На ідеї, правда, я щедрий. А от твоєї наполегливості та настійливості - чортма. Не буде з мене вченого, хлопче, - кажу тобі це з гіркотою. Це ти заживеш світової слави. Ну, а я буду непоганим адміністратором. Теж хліб. Кожен повинен знати своє місце. Такий закон!

- Такий закон... - повторив Павло і поліз до кишені. Витяг плескатий фторановий балончик, одгвинтив кришку. - Нюхай!

- А що це?

- Отрута для всього людства в цілому. Для окремої людини - не шкідлива. Нюхай!.. Ще!.. Ще!..

- Ну?

- А тепер заплющуй очі й чекай.

Збігло секунд з п’ятнадцять-двадцять. Аж ось Платон насторожився, напружився. Занепокоєно глянув на Павла. Пошкріб бороду.

- Слухай, хлопче... Мені видається, що я читаю твої думки. Слів не доберу, але якось незвично усвідомлюється твоя сутність. І в дивовижному ракурсі: наче ти - і не ти... Стривай, а ота он жінка, що дивиться в наш бік - дуже неприємна... А он пішов веселий, компанійський хлопець. Тільки надто легковажний... Та скажи ж мені, Павле, зрештою: що це таке?

- Це - відкритий мною препарат, що зветься “інформатин”. Стимулює обмін інформацією на рівні підкірки мозку. А ще є “інтуїтин” - то просто жахлива штука. Одне слово, пізніше розповім тобі все. Тільки знай: нікому в світі анічичирк!

- Гаразд. Ну, то й я скажу тобі: в оцій сигареті є невідомий наркотик, який дозволить першій-ліпшій людині читати пальцями.

- Я вже догадався, Платоне. Більше того, зрозумів також, чий недокурок досліджував... А хто дав їй сигарети?.. Граф?

- Мабуть. Це знає Артем Григорович. Він натякає на великий злочин.

- Ну, що ж, Платоне, їдьмо. Мабуть, усе незабаром виясниться.

Артем Рарог уже чекав у приймальні. З потаємного знаку, поданого Паолою, Павло зрозумів: з візою справа не вигоріла. Ну, та нічого - поїде іншим разом.

- Заходьте, Артеме Григоровичу.

А коли вони зайшли до кабінету, Платон витяг сигарету і показав Артемові:

- Ось ще одна, Артеме Григоровичу. Людочка передала її мені. Попередній аналіз не виявив ніякого наркотика, але якщо він тут є, то тепер обов’язково виявимо. Вона одержала їх від Графа, так?

- Так.

- Скільки?

- Жменю. Штук з двадцять.

- Про який злочин ідеться?

Артем помовчав, почухав потилицю. Доказів надто мало, є тільки припущення. Але й зволікати не можна: післязавтра увечері колишній “король шахраїв” сяде у реактивний літак, і...

І він розповів усе, що знав.

- От тобі й Граф! - розгублено вигукнув Павло. - От тобі й милий, лагідний чолов’яга!.. Ну, то постривай же!

...А Граф тим часом вертівся перед дзеркалом, приміряючи новісінький, пошитий славетним театральним кравцем чорний смокінг. “Водошукач” має бути імпозантним.

РОЗДІЛ XXIX

Все сталося так прозаїчно, так по-буденному просто!

Вже було подано до під’їзду інституту дві “Волги”, вже почали вмощуватися в них делегати паризького конгресу “водошукачів” і “особи, що їх супроводжують”. І тут під’їхала ще одна автомашина. З неї вийшли двоє у цівільному, з мовчазної згоди Артема Рарога і Олі Правдик зайняли їхні місця обабіч Графа. Один з них сказав:

- Їдьмо.

Слід віддати належне Графові: в оцю неймовірно страшну для нього мить він не розгубився, нічим не зрадив свого хвилювання.

- Арешт? - запитав він з кривою посмішкою. - Ой, начальнички, доведеться вам пробачатися переді мною! Зав’язав я, хіба не знаєте? А за минуле розрахувався повністю.

Йому ніхто не відповів.

- То можу я хоч закурити? - Старий витяг з кишені портсигар, але його конвоїр той портсигар забрав і простягнув пачку “БТ”:

- Прошу. Куріть.

- Дякую.

Мозок Графа працював гарячково: яка підстава арешту? Що знають? Про що здогадуються?.. Те, що відібрали портсигар, начеб свідчить про підозру щодо наркотиків. Коли так - боятися нічого. А може, цей арешт тільки інсценізація - вирішили перевірити, чи можна випускати за кордон колишнього “короля шахраїв”?.. Чи так, чи ні - невідомо. Але треба пильнувати. Йдеться про життя і смерть.

Коли Графові оголосили підставу для затримання й обшуку - зберігання і спроба вивезти за кордон наркотичні речовини - він зітхнув з полегкістю. Але, звичайно, висловив обурення і заявив, що ніяких наркотиків у нього немає.

- Що ж, - сказав слідчий. - Ми змушені вас обшукати.

Запросили як пойнятих Рарога, Лагуту та Дудника, розкрили валізу Графа.

Небагато там речей було: кілька комплектів білизни, дбайливо загорнений новий смокінг, циліндр - усі мимохіть посміхнулися, побачивши його, - дві рогачки “водошукача” та коробка з-під черевиків, повна саморобних сигарет. Слідчий узяв одну з них, понюхав.

- Сигарети - з наркотиком.

- З наркотиком? - єхидно перепитав Граф. - Назвіть той наркотик на ім’я, начальничку!

- Це визначить експертиза.

- А якщо не визначить? А літак стартує через дві години. Ну?

- То ви запевняєте, що в цих сигаретах тільки звичайний тютюн?

- Ні. - Граф блискавично проаналізував ситуацію і вирішив розповісти напівправду. - Там є домішка, яка надає людині здатності до “водошукання”.

- Наркотик?

- Та скільки ж ще вам торочити, що ні?! Мабуть, ви не менше за мене бачили наркоманів, то чи хоч у одного з них є мої здібності?

- А що ж ото за домішка?

- А от цього я вже вам і не скажу. Це моя таємниця, і я маю законне право не розкривати її вам. Це - велика державна таємниця, яку я можу віддати тільки ось директорові інституту, скажімо. Що я й збирався зробити.

- Надто довго збиралися!

- Пробачте, в мене є свої міркування.

- У вас зараз є ота домішка в чистому вигляді?

- Немає.

- Тоді ми змушені вести обшук далі.

Так, Граф, видно, не з простачків! Закони знає, триматися вміє. А якщо справді ота домішка до тютюну виявиться не наркотиком? Скандал. А вміст отієї скриньки?.. Може, не золото і не перли були там, а ота домішка? Адже нічого, нічого не виявлено в чемодані!

Стривай, а де ж перстень з алмазом? На руці в Графа його немає. Отже, десь заховано. А разом з ним сховано й оте важливе “щось”.

Артем перехопив погляд слідчого, непомітно намалював пальцем у повітрі коло - перстеник, мовляв!

- Скажіть, громадянине Павлов, ви кому-небудь давали такі сигарети з домішкою?

“Зрадило, кляте дівчисько! - злісно подумав старий. - Чуло моє серце, чуло!”

- Так, давав.

- Кому?

- Лаборантці Зарембі.

- А вона вам що за це?

- Давала гроші. Я не взяв.

- А що взяли?

- Ну... - Старий чудесно вдав збентеження. - Вона просто силоміць нав’язала мені перстеник. На згадку, мовляв.

- І де він?

- Та де ж, - викинув, звичайно. Ціна йому - три копійки в базарний день.

- Але ж на персні був діамант.

- Діамант?! Та що я, діамантів не бачив?! Там було звичайнісіньке скельце.

Дослідили кожен закуточок валізи, кожен рубчик одягу старого, кожну сигарету. Ніде нічого. І коли б не отой перстень - мабуть, Граф таки вийшов би сухим з води. Він уже почав нахабнішати і протестував дедалі роздратованіше.

Та ось слідчий узяв у руки спочатку одну “чарівну рогачку”, потім другу.

- Що це таке?

- Це мої інструменти, - бундючно відповів Граф. - Саме з їхньою допомогою я й знаходжу воду.

- Цікаво... - Слідчий старанно вивчав торці рогачок. Цілі-цілісінькі. Але там, де обидва рогачики приєднуються до патика, кора на два пальці завдовжки обмотана ниткою. Слідчий почав розмотувати.

- Та навіщо ви псуєте мені паличку?! - скипів старий. - Невже ви й досі не переконалися, що...

Та й замовк. Під ниткою чорнів пружок - слід кільцюватого розрізу. Слідчий крутнув патик - той легко знявся з рогачки. З патика визирало щось біле. Копирснув кінцем олівця - витягся віхтик вати. А на стіл полився дощ райдужних камінців.

- Діаманти, - сухо сказав слідчий.

На другій паличці нитку він не розмотував, а просто крутнув патик - і звідти висипалося ще з півжмені крупних брильянтів небаченої краси.

Це був скарб, якому, справді, важко було визначити ціну. Діаманти продають навіть не на грами, а на карати, Всесвітньовідомий діамант “Шах”, який у 1829 році Персія віддала царю Миколі І як викуп за вбивство Грибоєдова, важить всього тільки 87 каратів, тобто 17,4 грама. Якщо знаходять кристал алмазу, який важить більше 20 каратів, - тільки 4 грами! - йому вже привласнюють певне ім’я і заносять до Державного алмазного фонду СРСР. Діамант “Орлов” вагою близько 200 каратів ще двісті років тому коштував 400 000 золотих карбованців.

Те, що лежало зараз на столі слідчого, становило неймовірно велику державну цінність. Але все поблякло перед тим діамантом, який застряв у отворі порожнистої палички, - перед діамантом з Людоччиного перстеника. Величезний, з ягоду завбільшки, тільки приплескуватий, він вирізнявся з-поміж інших своєю досконалою огранкою, прозорістю, грою променів.

- Громадянине Павлов, де ви взяли діаманти?

Граф сидів блідий як стіна. І вдруге, і втретє пролунало оце запитання, аж доки старий підвів голову:

- Не убив. Не украв. Знайшов. І більше нічого не скажу.

- Громадяни пойняті, прошу підписати протокол обшуку. Вас я не затримую. Гадаю, ви встигнете доїхати до Борисполя вчасно. А вас, громадянине Павлов, я змушений затримати.

- Затримуйте, - байдуже відповів Граф.

Він сказав правду: не убив, не украв... Але це була тільки частка правди, бо не сказав Граф, скільком людям він посприяв померти передчасно, збираючи оцю унікальну колекцію діамантів.

Початок їй він поклав навесні 1914 року, коли ще підлітком знайшов у альтанці панського парку діамантову брошку. Пані Харитоненчиха милувалася там з гарненьким офіцериком, а той, мабуть, діяв надто енергійно, - одне слово, брошка впала під лаву, Миколка випадково помітив її, поклав собі до кишені і про справжню ціну оздоби дізнався, аж коли зчинився шарварок. Підозра впала на його батька, коваля, - він лагодив тоді риштовання альтанки.

Микола побоявся признатися: батько не повірить, що знайшов. Скаже - вкрав, І засіче батогом до смерті. Хлопець намірявся нишком підкинути ту брошку, так тепер до палацу й близько не пускали.

Одне слово, вигнали бідолашного коваля з маєтку; коваль з горя запив та й помер небавом, а його непутящий син злигався з лихою компанією. Слабкосилий і щуплий, він не міг відстояти себе кулаками, отож виборював право на життя підступністю та хитрістю. На його лихо, на нього звернув увагу старий, досвідчений аферист. Микола Павлов став у нього “шестіркою”, тобто майже рабом. Цим він набув могутнього захисника, але разом з тим і мучителя. Аферист, справді, лупцював його без жалю, навчаючи всіх отих незліченних премудростей, які давали можливість огрібати шалені гроші. Микола терпів усі знущання, чесно віддавав усе “зароблене” і вичікував, вичікував, вичікував... Він ненавидів свого хазяїна лютою зненавистю, але ще не міг розрахуватися з ним, бо не дізнався головного: яке ж зілля надає людині надзвичайної чутливості?

Саме від свого хазяїна Микола Павлов і перейняв любов до діамантів. Паперові гроші - ніщо, вони першої-ліпшої миті можуть втратити ціну. Золото надійніше, але тримати його небезпечно; куди не ховай - можуть знайти. А от діаманти - це сконцентрований до найвищого ступеня капітал, який можна завжди тримати при собі.

Довго стежив Микола за своїм хазяїном, аж доки, нарешті, вистежив, де він ховає свої діаманти та як виготовляє “чарівне зілля”. А тоді зробив вельми просто: зрадив його ватажкові могутньої банди, Камбалі. Того ж вечора Камбала нишком “пришив” старого афериста, забрав його діаманти і зарахував до свого штату Миколу Павлова. Його прийняли “в закон”, і відтоді він одержав кличку Граф.

О, Граф був дуже хитрий і далекоглядний! Камбалі він служив вірою й правдою, віддавав йому лев’ячу частку видурених грошей і максимально сприяв, аби ватаг накопичував діаманти. У самого ж Графа, крім тієї першої, старанно захованої брошки, коштовностей не було. А коли колекція діамантів у Камбали виросла до значних розмірів, Граф повторив прийом: він продав Камбалу ще могутнішому Рудому. Небіжчикові було тридцять два роки, і спадщина його сягала кількох сот тисяч золотих карбованців. Як додаток до спадщини, Рудий одержав і вірного друга, й слугу на кличку Граф.

Життєвий шлях Рудого закінчився дещо романтичніше. Коли він подвоїв свій “алмазний фонд”, - а це вже було на початку громадянської війни, - Граф відповідним чином поінформував отамана Сірка. Рудого порубали шаблями, а для витрушених з небіжчикового пояса діамантів отаман наказав зробити залізну скриньку. Вона поповнювалася досить швидко: отаманів головний консультант Граф переконливо довів, що в такий буремний час тільки діаманти й варті уваги.

Банда Сірка гасала по всій Україні, і головною метою отамана були діаманти. Скільки тих ювелірів порубали, скільки заможних панків випотрошили - і не злічити. Але консультант отамана Сірка, звичайно, не грабував і не вбивав. Він тримався тихенько, в тіні, і, пам’ятаючи про майбутнє, носив бороду та великі окуляри, щоб зняти їх у слушну мить.

Граф уже метикував: чи повторити випробуваний варіант і продати Сірка Махнові, чи, може, поставити крапку самотужки? Та цього разу він дещо не врахував турботливого характеру отамана Сірка.

Банді ставало все тяжче й тяжче. В сутичках з махновцями та міліцією полягло чимало буйних голів, а тут ще й червоноармійці натиснули. Шлях за кордон уже було перетнуто. А ще за якийсь час банду Сірка затиснули в кільце. Волею випадку це сталося в Малахівці, на батьківщині Графа.

- Так от, голубе, - сказав Сірко Графові, коли стало ясно, що вирватися з кільця не вдасться, - треба, мабуть, сховати скриньку.

Цей план, певне, визрівав у нього давно, бо ту скриньку вже було обшито брезентом і просмолено.

- Треба сховати, - погодився Граф. - Але де?

Йому стало не по собі: затягнув понад усі терміни, а тепер уже пізно думати про діаманти. Пильнуй хоч життя свого.

- Закопаємо, - сказав Сірко. - Удвох будемо закопувати. Тільки, пробач, голубе: вірю я тобі цілком і повністю, та все ж не хочу мучитися від необгрунтованих . підозр, отож зав’яжу тобі очі. Не ображайся, голубе.

- Та ні, чого ж, - покірно відповів Граф. - Мабуть, справді так буде краще.

Перехитрував клятий Сірко, перехитрував! І давно вже, мабуть, обміркував усе - і пов’язка на очі є, і чорний мішок на голову.

- На тачанці поїдемо, голубе.

Та й поїхали. Куди - невідомо. Ніч темна-темнісінька, і без мішка на голові, певно, не побачив би нічого. Валують собаки. Хропуть коні. Коли-не-коли пролунає постріл. Причаїлася Малахівка: ось-ось гримне бій.

А під колесами тачанки - то баюри, то рівне; то бадилля шарудить, а то гілки хльоскають. Крутить-викручує Сірко, заплутує свого “консультанта”. І це трошки заспокоює Графа: може, таки не заб’є?

Аж ось тачанка зупинилася.

- Все гаразд? - запитав Сірко пошепки.

- Гаразд! - відповів хтось спроквола.

- Тож пильнуй!... - І до Графа: - Злазь, голубе.

Злізаючи з тачанки, Граф мацнув рукою. Брезент. Намет, чи що?

Так, Сірко завів його до великого намету, розв’язав очі.

Не було в тому наметі нічого, тільки лежала на землі лопата, а поруч неї ледь жеврів вогник ліхтаря “летюча миша”.

- Копай, голубе, а я трошки відпочину.

Ой, знав Граф, що копає собі могилу! Та все ж охайненько зняв шар дерну, - щоб накрити схованку потім: почав копати масний родючий чорнозем. Усе глибше, глибше... По плечі викопав. До глини докопався.

- Ну, годі, голубе, вилазь.

І тільки-но почав Граф вилізати з тієї ями - йому в спину раптом вдерлося щось пекуче...

Що було далі - невідомо. Другого дня вже у Чернеччині, за тридцять верстов од Малахівки, спіймали коня з притороченим до сідла мертвяком. Тільки ні, в тому мертвякові ще жевріло життя. Та й живучим же виявився Граф, коли навіть чотирьох ударів ножем не вистачило, щоб забити його!

Вижив. Довідався, що в тому малахівському бою отамана Сірка схопили, а пізніше судили й привселюдно розстріляли. І зятявся будь-що знайти отой скарб.

Шукав майже п’ятдесят років. Втрачав надію, зневірявся, кляв самого себе і свою дурну пристрасть. І всі п’ятдесят років перед ним маячила феєрична картина: він, циганчук, син сільського коваля, зайде у фешенебельний паризький салон у бездоганному смокінзі й циліндрі, з діамантовим запонками в манжетах накрохмаленої сорочки, - зайде не як жалюгідний шулер, а як рівний до рівних. Зайде і скаже: “Бонжур, месьє! Я - граф Павлов, прошу любити і шанувати!”

Ця картина уявилася так яскраво, що Граф аж застогнав:

- У, прокляті!.. - Він розігнався і щосили торохнувся тім’ям об гострий ріг металевих нар.

Коли до камери зайшов черговий наглядач, Граф уже був мертвий.

РОЗДІЛ XXX

Як люблю я вас, гомінкі залізничні вокзали, величаві морські порти, урочисті аеродроми! Люблю як юність свою далеку, як всезагальну людську мрію про дальні мандрівки, про невідомі країни. Не сидиться людині на місці, манить далина, висота, глибина; вабить незвідане, незнане. Мабуть, з безодні минулого, з сивої-пресивої давнини дійшов до нас отой вічний неспокій, який штовхав ще оту напівтварину весь час рухатися, шукаючи кращого. Та, мабуть, відтоді ж дійшло до нас почуття болю за втраченим. Людина - як бумеранг: куди б не закинула її доля, .все одно намагається повернутися назад. То й добре, що наші почуття такі двоїсті: дерзай, людино, залітай як завгодно далеко в часі й просторі, та не забувай, що є невеличка планета Земля, а на ній - місто, селище чи навіть хуторець, де все - найрідніше і найдорожче. Можна втекти з своєї країни, зрадивши її; можна жити на чужині паном на всю губу, кленучи своїх колишніх співвітчизників. Та не витравиш з пам’яті згадок про рідну землю, не приборкаєш оту ностальгію, яка поїдом їсть усіх емігрантів усіх часів та епох.

Бідолашний Граф навіть не підозрював, що коли б йому вдалося здійснити свій гоноровитий, бундючний задум, він дуже швидко пошкодував би про це. Його вбога уява не йшла далі раута в фешенебельному товаристві. Невідомо навіть, чи зумів би він проникнути в отой “вищий світ” - еліта дуже неохоче пускає в своє середовище невідомих парвеню. Але хай навіть так - купив би таке право ціною кількох діамантів. Ну, і що ж далі?.. Звичайно, він міг би за ті ж діаманти купити найвродливіших жінок, та ще й з титулами: серед графинь та княгинь повій більше, аніж деінде, тільки вони так не називаються. Але що йому робити з тими жінками? Дивитися на них? Так це можна зробити й безкоштовно. Купувати заводи, маєтки, палаци?.. А навіщо вони йому?

Так, Граф не знав, що, потрапивши в оте середовище мільйонерів, він або ж запиячив би з горя, та й допився б до білої гарячки, або ж не витримав би і уклінно благав дозволу повернутися на батьківщину; Граф не припускав, що, опинившись на Заході, він на кожному кроці обурювався б з існуючих там порядків. Як застарілий рецидивіст, він повсякчас кляв радянські закони... але тільки ті, що були скеровані проти нього. А “хороші”, які захищали його життя й гідність, він дуже схвалював!

А ще Граф не признавався навіть самому собі, що найсвітлішими в його житті були ті хвилини, коли його ім’я з’являлося на дошці передовиків виробництва в колонії, - він був завжди дисциплінованим і працьовитим в’язнем, щоб звільнитися достроково, - та ще кілька оцих останніх місяців, коли він уперше відчув з боку людей справжню і заслужену пошану.

Ой, краще було б йому не знаходити отієї скриньки з діамантами! Оце зараз він стояв би з келишком шампанського в руках і, сяючи блаженством, вислуховував би останні побажання хороших, щирих людей, які дещо заздрять щасливим, що на світанку будуть уже в Парижі.

Ні, не сталося так. Замість чотирьох делегатів, на паризький конгрес “водошукачів” їдуть троє: високий сивий грузин Пхаладзе, Платон Лагута і Оля Правдик. Ще ніхто не знає, що бідолашного Графа вже немає на світі, але всі думають саме про нього, і в серцях їхніх не зненависть до старого, а тільки болісне здивування та гидливість.

Випито останній келих. Лишається кілька хвилин: он уже до стоянки неквапно підпливає реактивний лайнер.

Павло з Олею відійшли вбік. Це їхня перша розлука, перше прилюдне прощання. З часом призвичаяться вони, не соромитимуться сторонніх. А зараз тільки стоять, взявшись за руки, і дивляться одне на одного, лагідно всміхаючись.

- Слово честі, - тихо сказав Павло, - я й не знав, що тебе кохаю. Торочив сам собі: не люблю, не люблю!.. А тепер розумію: оце й прийшло до мене кохання. Справжнє кохання!.. А ти? Чи кохаєш мене ти?

- Пам’ятаєш, Павлику: “На жаль, не вмію я висловлюватись вголос. Кохаю, як обов’язок велить, не більше і не менше!”

- І тільки?! - жартівливо схопився за голову Павло. - Але ж це сказала Корделія з “Короля Ліра”.

- Так, вона. А я - повторюю. Що слова, Павлику? Перед нами ціле життя. Воно перевірить і слова, і діла... Ну... - Оля простягла до нього руки, прошепотіла: - Люблю тебе, Павлику! Дуже люблю! Вір мені!

- Вірю!

Оголошено посадку... Вже сідають пасажири у відкриті вагончики, якими їх повезуть до літака... І ось уже далеко-далеко, на сходах біля лайнера, вимахують востаннє руками... Рушив з місця велетенський повітряний корабель, зник у темряві....

А от старту лайнера Павло з Артемом так і не помітили. Мабуть, дивилися не в той бік.

- Їдьмо, Артеме Григоровичу, - сказав Павло. - Шкодую, що ми з вами похопилися так пізно. Побували б оце в Парижі. Ну, та ще побуваєте.

- А навіщо мені той Париж, Павле Михайловичу? У Варшаві - був, у Будапешті - був, у Празі - був, у Відні - був. І в Берліні був. То скажу вам щиро: Київ - найкращий. І не тільки тому, що наш.

Павло одвіз Артема в інститут - йому з півночі заступати на чергування.

Додому не тягло, спати не хотілося.

Він постояв перед вестибюлем, розмірковуючи, за що б узятися. Погляд випадково наткнувся на ту лаву під яблунею, на якій так часто доводилося сидіти останні кілька місяців.

Павло підійшов до тієї лави, сів. Обдивився круг себе, намагаючись відтворити хоча б один з тих печальних епізодів, які, здавалося, в’їлися в пам’ять назавше.

Та тільки ні, минуле не озивалося. Все, все було інше - погода, пейзаж, настрій.

Бралося на мороз. Уже далеко рішучіше й гостріше б’ють в обличчя сніжинки. Гола-голісінька яблуня чорними щупальцями обмацує темряву. Злетів з неї і, кружляючи, впав на землю жовтий листочок - єдиний і останній.

Здавалося б, нерадісна картина, яка мусить навіяти тільки смуток. Але на серці легко й вільно, думки чіткі і спокійні.

Завтра - напружений день, повний всіляких директорських турбот. Здихатися цієї халепи вдасться не раніше як через півроку: треба, щоб Платон набув досвіду. Ну, та він хлопчина талановитий і наполегливий. Кращого за нього директора і шукати не варто.

Днями приїде ота Михайлова, і буде остаточно визначено, що ж таке отой телекінез - шахрайство чи справжній, хоч і не знаний досі, ефект.

Необхідно терміново дослідити, що ото за домішка була в тютюні Графа.

Треба розпочати роботу над міопластом-2.

Дещо згодом - дослідити і виділити в чистому вигляді “інтуїтин” та “інформатин”.

Потім треба...

Ой, як багато всяких “треба”! Та чи вистачить тобі, Павле, життя, щоб здійснити все задумане?

Він усміхнувся сам до себе, сказав:

- Вистачить!..

Обвів поглядом похмуру картину пізньої осені, жадібно втягнув ніздрями прохолодне повітря і подумав з глибоким переконанням: “Яка сьогодні чудесна погода!”

© ДНІПРО. - 1969. - №№ 6, 7.

© ДАШКІЄВ О. М. З безодні минулого: Науково-фантастична повість. - К.: Радянський письменник, 1970. - 260 с.

© ДАШКІЄВ О. М. Страчена пісня. З безодні минулого: Роман. Науково-фантастична повість. - К.: Дніпро, 1991. - 504 с.

1

Страз - спеціальне скло, з якого роблять фальшиве дорогоцінне каміння.

2

Гістологія - галузь анатомії, яка вивчає мікроскопічну будову тканин організму.


home | my bookshelf | | З безодні минулого |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу