Книга: Діти підземелля



Діти підземелля

Діти підземелля

Діти підземелля

В. Г. Короленко

ДІТИ

ПІДЗЕМЕЛЛЯ

З російської переклала

Оксана Іваненко

Художник

Віктор Глуздов

„ВЕСЕЛКА"

в08—71М

Перекладено за виданням: В. Г. Короленко,

«Дети подземеяья».

Издательство «Детская литература», Ленинград, 1969.

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА».

Київ 1971

РОЗДІЛ І

РУЇНИ

м оя мати вмерла, коли мені було шість років. Батько,

ввесь віддавшись своєму горю, ніби зовсім забув про моє

існування. Інколи він пестив мою маленьку сестру і по-сво-

єму піклувався про неї, тому що вона була схожа трохи на

матір.

Я ж ріс, як дике деревце в полі,— ніхто особливо не тур-

бувався про мене, але ніхто й не обмежував моєї волі.

Містечко, де ми жили, називалось Княже-Вено, простіше

Княжгородок. Воно належало одному збіднілому, але гордо-

витому польському родові і нагадувало перше-ліпше з дріб-

них міст південно-західних губерній.

Якщо ви під'їжджаєте до містечка зі сходу, вам насампе-

ред впадає в очі тюрма — найкраща архітектурна прикраса

міста. Саме містечко розляглося внизу над сонними плісня-

вими ставками, і до нього доводиться спускатися пологим

шосе, загородженим традиційною заставою. Завжди сонний

солдат-інвалід ліниво підіймає шлагбаум1, і — ви в місті, хоч

відразу, може, й не помічаєте цього. Сірі паркани, пустирі

з купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хат-

ками, що аж повростали в землю. Далі широкий майдан, пе-

рерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських

«заїжджих дворів». Казенні установи наводять сум своїми

білими стінами та казармено-рівними лініями. Дерев'яний

1 Шлагбаум — перекладина на заставах міста, що перекриває проїзд або

прохід.

міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись

під колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом по-

тяглася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, крам-

ничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей,

що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і ви

вже за містом. Тихо шепочуть берези над могилами кладо-

вища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, без-

упинною піснею в дротах придорожнього телеграфу.

Річка, через яку перекинуто згаданий міст, витікала з од-

ного ставка і впадала в інший. Отже, з півночі й півдня місто

було оточене широкими водяними просторами й багнищами.

Ставки щороку мілішали, заростали зеленню, а високі густі

комиші хвилювалися, як море, на величезних болотах. Посе-

редині одного з ставків був острів. На острові — старий на-

півзруйнований замок.

Я пам'ятаю, з яким страхом дивився я завжди на цей ве-

личний старезний будинок. Про нього ходили легенди й опо-

відання, одне від одного страшніші. Казали, що острів

насипано штучно, руками полонених турків. «На кістках

людських стоїть старе замчище»,— переказували старожили.

І моя дитяча налякана уява малювала під землею тисячі ту-

рецьких кістяків, що підтримують кістлявими руками острів

з його високими пірамідальними тополями й старим замком.

Через це, звичайно, замок здавався ще страшнішим, і навіть

у ясні дні, коли, бувало, підбадьорені світлом та гомінкими

голосами пташок, ми підходили до нього ближче, він часто

наганяв на нас напади панічного жаху, — так страшно диви-

лися на нас чорні дірки давно повибиваних шибок; у порож-

ніх залах носилося таємниче шарудіння: камінці й штукатур-

ка, відриваючись, падали вниз, викликаючи голосну луну,

і ми тікали, не оглядаючись, а за нами довго ще стояли грю-

кіт, і тупіт, і страшний регіт.

А в буряні осінні ночі, коли велетні тополі хитались і гу-

ли від вітру, що налітав з-за ставків, жах линув від старого

замку і шугав над усім містом.

На західній стороні, на горі, серед зотлілих хрестів та

запалих могил, стояла давно занедбана капличка. У ній

де-не-де провалився дах, стіни пообсипалися і, замість гуч-

ного, з високим тоном мідного дзвону, сови ночами заводили

в ній свої зловісні пісні.

Колись старий замок був даровим притулком кожному бі-

дакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собі

місця в містечку, що втратило можливість з якихось причин

платити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й куток

на ніч і в негоду,— все це сунуло на острів і там, серед руїн,

прихиляло свої бідолашні голівоньки, а за гостинність пла-

тило лише риском бути похованим під горами старого сміт-

тя. «Живе в замку» — цей вислів означав найгірші злидні.

Старий замок привітно приймав і покривав тимчасово зубо-

жілого писаря, і самотинних бабусь, і безрідних бродяг.

Всі ці бідолахи роздирали нутро старезного будинку,

ламали стелі і підлоги, топили печі, щось варили, чимсь хар-

чувалися — взагалі якось підтримували своє існування.

Проте надійшли дні, коли серед цього товариства, що ту-

лилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тоді

старий Януш, який був колись одним з дрібних службовців

графа, виклопотав собі щось подібне до звання управителя

і взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий

галас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не турки

вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населен-

ня руїн, відокремлюючи «добрих християн» від невідомих

людей. Коли нарешті на острові знову встановився порядок,

то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишню

графську челядь або нащадків цієї челяді, це все були якісьстаригани в потертих сюртуках і «чумарках» з величезними

синіми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливі

та бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубо-

жінні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з'єдна-

ний аристократичний гурток, що одержав право визнаного

жебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустах

по домах заможніших городян, розносячи плітки, нарікаючи

на долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неділю вони

довгими шерегами вишикувались біля костьолів і велично

приймали подачки в ім'я «пана Ісуса» та «панни Богоматері».

Приваблені галасом та лементом, що на той час лунали

з острова, я та кілька моїх ровесників пробилися туди і, схо-

вавшись за товстими стовбурами тополь, стежили, як Януш

на чолі цілої армії червононосих стариганів та огидних ста-

рух виганяв з замку останніх мешканців, приречених до ви-

гнання. Надходив вечір. Хмара, нависла над високими вер-

хівками тополь, вже сипала дощиком. Якісь нещасні темні

постаті, загорнувшись подертим по нікуди лахміттям, пере-

лякані, жалюгідні, засоромлені, снували по острову, наче

кроти, вигнані з нір хлопчиськами, і намагались знову шми-

гонути в якусь дірку замку. Але Януш і старі відьми з вигу-

ками та лайкою ганяли їх звідусюди, загрожуючи коцюбами,

палицями, а осторонь стояв мовчазний будочник, також з здо-

ровенною ломакою в руках.

І бідолашні темні постаті, похнюпившись, зникали за мос-

том, назавжди лишаючи острів, і одна по одній губилися

в сльотливій темряві вечора, що швидко спадав.

Від того пам'ятного вечора і Януш, і старий замок, що

з нього і раніше віяло на мене якоюсь тривожною величніс-

тю, втратили в моїх очах всю свою принадність. Було, я лю-

бив приходити на острів і хоча б здалека милуватися його

сірими стінами та замшілим старим дахом. Коли на світанкуз нього виповзали різноманітні постаті, які позіхали, кашля-

ли і хрестились на сонце, я й на них дивився з якоюсь пова-

гою, як на істоти, наділені такою ж таємничістю, якою було

оповито весь замок. Вони сплять там уночі, вони чують все,

що там відбувається, коли в величезні зали крізь вибиті вікна

заглядає місяць або коли під час бурі в них уривається вітер.

Я любив слухати, коли, було, Януш, вмостившись під то-

полею, з балакучістю сімдесятирічного діда починає розпові-

дати про славне минуле померлої будівлі.

Але з того вечора і замок, і Януш з'явились переді мною

в новому освітленні. Зустрівши мене другого дня поблизу

острова, Януш став запрошувати мене до себе, запевняти з

задоволеним виглядом, що тепер «син таких шановних бать-

ків» сміливо може відвідати замок, зустріне в ньому цілком

порядне товариство. Він навіть привів мене за руку до самого

замку, але тут я з слізьми вирвав у нього свою руку і кинувся

навтьоки. Замок став мені огидним. Вікна у горішньому по-

версі були позабивані, а нижнім заволоділи капори та сало-

пи. Старі баби вилізли звідти в такому непривабливому вигля-

ді, підлещувались до мене так підсолоджено, лаялись проміж

себе так голосно. Та головне — я не міг забути холодної жор-

стокості, з якою торжествуючі пожильці замку виганяли своїх

нещасних співмешканців, а на згадку про цих темних людей,

що лишилися без притулку, в мене стискалося серце.

Кілька ночей після описаного перевороту на острові в міс-

ті було дуже неспокійно: гавкали собаки, рипіли двері будин-

ків, і обивателі, раз у раз виходячи на вулицю, стукали пали-

цями по парканах, даючи комусь знати, що вони на сторожі.

Місто знало, що його вулицями в непогожій темряві дощової

ночі блукали люди, яким голодно і холодно, які тремтять 1

мокнуть; розуміючи, що в серцях цих людей мусять зароджу-

ватися жорстокі почуття, місто насторожилося і назустріч

Діти підземелля

цим почуттям посилало свої погрози. А ніч, наче навмисне,

спускалася на землю серед холодної зливи і відходила, лиша-

ючи хмари, що низько бігли над землею. І вітер лютував се-

ред негоди, хитаючи верхів'я дерев, грюкаючи віконницями

Діти підземелля

і наспівуючи мені в моєму ліжку про десятки людей, позбав-

лених тепла та притулку.

Та от весна остаточно подолала останні пориви зими, сон-

це висушило землю, і разом з цим безпритульні мандрівці

кудись розійшлись. Собачий гавкіт по ночах вгамувався, оби-

вателі припинили стукати по парканах, і життя міста, сонне

та одноманітне, пішло своєю колією.

Лише нещасні вигнанці не знайшли і тепер у місті своєї

колії. Правда, вони не тинялися вже вулицями вночі: казали,

що вони відшукали собі притулок десь на горі, коло каплиці,

але як вони примудрилися влаштуватися там — ніхто не міг

достеменно сказати. Всі бачили тільки, як з того боку, з гір

та ярів, що оточували каплицю, сходили в місто ранками най-

неймовірніші і підозрілі постаті, які присмерком зникали в

тому ж напрямку. Своєю появою вони баламутили тиху дрім-

ливу течію міського життя, виділяючись на сіренькому тлі

похмурими плямами. Обивателі з ворожою тривогою ско-

са поглядали на них. Ці постаті аж ніяк не були схожі на

аристократичних жебраків із замку,— місто їх не визнавало,

та й їхнє ставлення до міста мало суто бойовий характер: во-

ни воліли лаяти обивателів, аніж лестити їм, брати самим, а

не випрошувати. До того ж, як це нерідко трапляється серед

цієї обірваної і темної юрби нещасливців, були особи, які ро-

зумом і талантом могли б зробити честь найвибранішому то-

вариству замку, але не вжилися в ньому і вважали за краще

демократичне товариство каплиці.

Крім цих людей, які відрізнялися від решти, коло каплиці .

тулилася ще темна юрба жалюгідних голодранців, поява яких

на базарі завжди викликала велику тривогу серед перекупок,

які поспішали швидше прикрити своє добро руками, зовсім

як ті квочки, що ховають курчат, коли в небі з'явиться шулі-

ка. Ширились чутки, що ці бідаки, позбавлені будь-яких засо-

бів до існування, відтоді як їх вигнали з замку, склали друж-

не товариство і займалися, між іншим, дрібними крадіжками

в місті та околицях.

Організатором і керівником цього товариства бідолах

був пан Тибурцій Драб, найвизначніша особа з усіх, що не

вжилися в старому замку.

Походження Драба було вкрито туманом таємничої

безвісті, дехто приписував йому аристократичне ім'я, яке

він вкрив ганьбою і тому примушений ховатися. Але в

зовнішності пана Тибурція не було нічого аристокра-

тичного. На зріст він був високий, з великими, грубовираз-

ними рисами обличчя. Коротке, злегка руде волосся стир-

чало на всі боки; низький лоб, трохи висунута наперед нижня

щелепа та велика рухливість м'язів нагадували щось мав-

пяче; але очі, що виблискували з-під насунутих брів, ди-

вилися уперто та похмуро, і в них світилися разом з лу-

кавством гостра проникливість, енергія та розум. В той

час, як обличчя кумедно викривлялося, ці очі зберігали

завжди лише один вираз, від чого мені, дитині, було якось

несвідомо моторошно дивитися на кривляння цієї дивної

людини. Під ним немов струмився глибокий, постійний

смуток.

Руки пана Тибурція були грубі і вкриті мозолями, великі

ноги ступали по-мужичому, тому більшість обивателів не ви-

знавали за ним аристократичного походження. Але як тоді

пояснити його дивовижну вченість, яка була для всіх очевид-

ною? Не було корчми у всенькому місті, в якій би пан Тибур-

цій, повчаючи селян, що збиралися в базарні дні, не виголо-

шував, стоячи на діжці, цілі промови з Ціцерона, цілі розділи

з Ксенофонта. Українці, взагалі обдаровані від природи бага-

тою фантазією, вміли вкладати свій власний зміст в ці нат-

хненні, хоча й незрозумілі промови. І коли, б'ючи себе в гру-

ди і блискаючи очима, він звертався до них зі словами:

Раїгез сопвсгіріі — вони також супились і казали одне од-

ному:

— Отож, вражий син, як лається!

Коли ж потім пан Тибурцій, звівши очі до стелі, починав

декламувати довжелезні латинські тексти, вусаті слухачі сте-

жили за ним з боязким і жалісним співчуттям. їм тоді здава-

лося, що душа Тибурція витає десь в невідомих світах, де

розмовляють не по-християнськи, і що вона там зазнає гіркі

пригоди. Його голос наче гуркотів так глухо і замогильно, що

слухачі, які сиділи по кутках і вже ослабли від горілки, опу-

скали долу голови, звішували свої довгі чуприни і починали

схлипувати:

— О-ох, матінко, та й жалібно ж, хай йому біс! — І сльо-

зи капали з очей і стікали по довгих вусах.

І, коли оратор, раптово зскочивши з діжки, заходився

веселим реготом, зажурені обличчя дядьків раптом проясня-

лися і руки тяглися до кишень широких штанів за мідяками.

Зрадівши щасливому закінченню трагічних пригод пана Ти-

бурція, дядьки частували його горілкою, обіймалися з ним,

і в його картуз падали з дзенькотом мідяки.

Зважаючи на таку надзвичайну вченість, з'явилася нова

легенда, що пан Тибурцій був колись дворовим хлопчиськом

якогось там графа, який надіслав його разом з своїм сином до

школи отців єзуїтів , власне для того, щоб він чистив чоботи

молодого панича. Проте виявилось, що в той час, як молодий

граф байдикував, його лакей перехопив усю мудрість, призна-

чену для голови панича.

Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з'явились ді-

ти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик років

семи, але величенький і розвинений не по роках, і маленька

трирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з собою

перші ж дні, тоді ж, як з'явився сам. Що ж до дівчинки, то

він відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з'явилась

у нього на руках.

1 Єзуїти — католицькі ченці.

Хлопчик, на ім'я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похму-

ро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавши

руки в кишені і зиркаючи на всі боки, що бентежило серця

калачниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на руках

пана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була — ніко-

му не було відомо.

Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиць,

а тому що в тих місцях такі підземелля траплялися нерідко,

всі вірили цим чуткам, адже жили ж десь усі ці люди. А вони

звичайно на вечір зникали саме в напрямку до каплиці. Туди

своєю сонною ходою шкандибав напівбожевільний старий

жебрак, якого прозвали «професор», крокував рішуче і швид-

ко пан Тибурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в присмер-

ках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б на-

важилася йти за ними по глинистих ярах. Про гору, пориту

могилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкими

осінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичі

кричали так пронизливо й дзвінко, що від криків клятого пта-

ха навіть у небоязкого коваля стискалося серце.

Діти підземелля



РОЗДІЛ II

Я ТА МІЙ БАТЬКО

Кепсько, юначе, кепсько! — казав мені частенько ста-

рий Януш з замку, стрінувши мене на вулицях міста серед

слухачів пана Тибурція.

І старий хитав при цьому своєю сивою бородою.

Кепсько, юначе, ви в поганому товаристві!.. Шкода,

дуже шкода сина шановних батьків.

Справді, з того часу, як померла моя мати, і похмуре об-

шччя батька стало ще похмурішим, мене зовсім рідко бачили

дома. Пізніми літніми вечорами я крадькома біг по саду, як

молоде вовченя, уникаючи зустрічі з батьком, відчиняв з до-

помогою особливого приладу своє вікно, напівзакрите густою

зеленню бузку, і тихо лягав у ліжко. Якщо у сусідній кімнаті

маленька сестричка ще не спала в своїй колисці, я підходив

до неї, і ми тихо голубили одне одного та гралися, намага-

ючись не розбудити буркотливої старої няньки.

А вдосвіта, коли в домі ще всі спали, я вже прокладав ро-

сяний слід по густій, високій траві саду, перелазив через пар-

кан і йшов до ставка, де на мене чекали вже з вудочками

такі ж шибеники-приятелі, або йшов до млина, де сонний

мірошник тільки-но відсунув шлюзи, і вода, чуйно здрига-

ючись дзеркальною поверхнею, спадала в «лотоки» [1] і бадьо-

ро починала свою денну працю.

Великі млинарські колеса, розбуркані гомінкими поштов-

хами води, теж здригалися, якось неохоче посувалися, ніби

лінуючися прокинутися, але за кілька секунд уже кружляли,

бризкаючи шумовинням і купаючися в холодних струменях.

За ними повільно і солідно рушали товсті вали, всередині

млина починали гуркотіти шестірні, шаруділи жорна, і білий

борошняний порох хмарами здіймався із щілин старого-пре-

старого млинарського будинку.

Тоді я йшов далі. Мені подобалося стрічати пробудження

природи. Я радів, коли мені щастило злякати заспаного жай-

воронка або зігнати з борозни полохливого зайця. Краплі

роси падали з верхівок трясучки, з голівок лугових квіток,

коли я пробирався полями до заміського гаю. Дерева стрівали

мене шепотом лінивої дрімоти.

Я встигав зробити далекий обхід, а в містечку все ще раз

у раз стрівалися заспані люди, що відчиняли віконниці. Але

ось сонце підбилося вже над горою, з-за ставків чути галас-

ливий дзвінок, що скликає гімназистів, і голод примушує

мене йти додому до ранкового чаю.

Взагалі мене звали бродягою, злим, поганим хлопчиськом,

і так часто докоряли різними поганими нахилами, що я, на-

решті, сам переконався, що це правда. Батько також повірив

цьому і робив іноді спроби подбати про моє виховання, але

спроби ці завжди кінчалися невдало. Коли я дивився на суво-

ре, похмуре батькове обличчя, на якому лежала сувора печать

невигойного горя, я торопів і замикався в собі. Я стояв перед

ним, переступаючи з ноги на ногу, шарпаючи свої штанці й

озираючись. Часом щось нібито ворушилось у мене в грудях:

мені хотілося, щоб батько обняв мене, посадив до себе на ко-

ліна, приголубив. Тоді б я пригорнувся до його грудей, і,

може, ми б разом заплакали — дитина і суворий чоловік —

над нашою спільною втратою.

Але він дивився на мене затьмареними очима, ніби поверх

моєї голови, і я ввесь зіщулювався під цим незрозумілим для

мене поглядом.

— Ти пам'ятаєш матусю? — питав батько.

Чи пам'ятав я її? О, так! Я пам'ятав її! Я пам'ятав, як ін-

коли, прокидаючися вночі, я шукав у пітьмі її ніжні руки й

міцно пригортався до них, вкриваючи їх поцілунками. Я па-

м'ятав її, як вона сиділа хвора перед відчиненим вікном і

сумно оглядала чудову весняну картину, прощаючися з нею

в останній рік свого життя.

О, так! Я пам'ятав її! Коли вона, вся вкрита квітами, моло-

да й прекрасна, лежала з печаттю смерті на блідому обличчі,

я, як звірятко, забився в куток і дивився на неї палаючими

очима, перед якими вперше постав увесь жах таємничої за-

гадки життя й смерті.

І тепер часто, глупої опівночі, я прокидався сповнений

любові, що стискала мені груди, переповнюючи дитяче серце,

прокидався з усмішкою щастя. І знову, як колись, мені зда-

валося, що вона зі мною, що я зараз зустріну її люблячу, милу

ласку.

Так, я пам'ятав її!.. Але на питання високої похмурої лю-

дини, в якій я жадав, але не міг відчути рідної душі, я весь

зіщулювався ще дужче і тихенько висмикував свою маленьку

руку з його руки.

І він відвертався від мене з досадою та болем. Він відчу-

вав, що не має на мене ніякісінького впливу, що між нами

стоїть якась стіна. Він надто любив її, коли вона була жива,

і через своє щастя не помічав мене. Тепер важке горе закри-

вало мене від нього.

І потроху прірва між нами ставала все ширшою та глибшою.

Він дедалі дужче переконувався, що я поганий, зіпсований

хлопчисько, з черствим, егоїстичним серцем, і свідомість,

Діти підземелля

що він мусить, але не може

зайнятися мною, мусить лю-

бити мене, та не знаходить цієї

любові в своєму серці, ще

збільшувала його неприязнь

до мене.

Йому наговорили всі, що

я поганий, зіпсований хлопець,

і він все більше й більше сто-

ронився мене. А я це почував.

Інколи, сховавшися в кущах, я

стежив за ним, я бачив, як він

ходив по алеях, все прискорю-

ючи кроки, і глухо стогнав від

нестерпної душевної муки. То-

ді моє серце спалахувало жа-

лістю й співчуттям. Одного ра-

зу, коли, стиснувши руками

голову, він присів на лаву й за-

ридав, я не витерпів і вибіг з

кущів на доріжку, піддавшись

палкому бажанню кинутись на

шию батькові. Але, почувши

мої кроки, він підвів голову,

суворо глянув на мене й оса-

див холодним запитанням:

— Чого тобі?

Діти підземелля

Мені нічого не потрібно бу-

ло. Я швидко повернувся, со-

ромлячись свого пориву, боя-

чись, щоб батько не прочитав

його на моєму збентеженому

обличчі. Побігши в гущавину саду, я упав на траву лицем

і гірко заплакав від досади й болю.

З шести років я зазнав уже всього жаху самотності.

Сестрі Соні було чотири роки. Я гаряче любив її, і вона

відповідала мені такою ж любов'ю, але загальна думка про

мене, як запеклого розбишаку, встигла поставити між нами

високу стіну. Щоразу, коли я починав гратися з нею, по-

своєму галасливо й жваво, стара нянька, що завжди була сон-

на й завжди з заплющеними очима драла куряче пір'я на по-

душки, негайно прокидалася, швидко схоплювала мою Соню

й несла до себе, кидаючи на мене сердиті погляди; в таких

випадках вона завжди нагадувала мені нашорошену квочку,

сам я порівнював себе з хижою шулікою, а Соню — з малень-

ким курчатком. Мені ставало дуже гірко й прикро. Не див-

но ж, що скоро я зовсім припинив усякі спроби розважати

Соню моїми галасливими іграми, а через деякий час мені

стало душно, тісно у нас дома й у садку, де я не бачив ні від

кого привітності й ласки. Я почав бродяжити.

Вся моя істота тремтіла тоді якимось дивним передчуттям

життя.

Мені все здавалось, що десь там, у тому великому і неві-

домому світі, за старою огорожею саду, я щось знайду; зда-

валось, що я щось мушу зробити і можу зробити, та тільки я

не знав, що саме. Я став інстинктивно тікати від няньки з її

пір'ям, і від знайомого лінивого шепотіння яблунь у нашому

маленькому садку, і від дурного стукоту ножів, що робили на

кухні котлети. З того часу до інших несхвальних моїх епіте-

тів додалися ще назви вуличного хлопчиська та бродяги; та

я не звертав на це уваги. Я притерпівся до докорів, і вони

стали мені такі ж байдужі, як раптова злива або сонячна спе-

ка. Я похмуро слухав зауваження і робив по-своєму. Тиня-

ючись вулицями, я вдивлявся по-дитячому цікавими очима вневигадливе життя маленького міста з його халупками, при-

слухався до гудіння дротів на шосе, намагаючись вловити, які

вісті линуть ними з далеких міст, слухав шелест колосся, ше-

піт вітру на високих гайдамацьких могилах.

Не раз очі мої широко розкривалися, не раз зупинявся я

з хворобливим переляком перед картинами життя. Образ за

образом, враження за враженням лягали на душу яскравими

плямами; я дізнався і побачив багато такого, чого не бачили

діти, старші за мене!

Коли всі вулиці міста стали мені відомі до останніх бруд-

них закутків, тоді я почав заглядатися на каплицю, що видні-

лася на горі. Спочатку я, як полохливе звірятко, підходив до

неї з різних боків, все не наважуючись вилізти на гору, про

яку йшла така недобра слава. Але в міру того, як я знайомив-

ся з місцевістю, передо мною виступали лише тихі могили та

зруйновані хрести. Там не було ознак будь-якого життя або

присутності людей. Все було якесь смиренне, тихе, занедба-

не, порожнє. Тільки сама каплиця дивилася, насупившись,

порожніми вікнами, ніби думаючи якусь сумну думку. Мені

схотілося оглянути її, подивитися всередину, щоб перекона-

тися остаточно, що й там нема нічого, крім пороху. Але само-

му було і страшно, і незручно починати таку справу, тому

я набрав на вулицях міста невеличкий загін з трьох шибени-

ків, пообіцявши їм у нагороду булок та з нашого саду яблук.

Діти підземелля

РОЗДІЛ III

НОВІ ЗНАЙОМІ

Ми вирушили в екскурсію по обіді і, підійшовши до гори,

почали видиратися по глинястих проваллях, поритих лопата-

ми й весняними струмками. Провалля оголювали схили гір і

де-не-де видно було, як з глини стирчали білі зотлілі кістки.

В одному місці видно було дерев'яну труну, в іншому — щи-

рив зуби людський череп.

Нарешті, допомагаючи один одному, ми швидко видряпа-

лися на гору з останнього провалля. Сонце починало схиля-

тися до заходу. Його косе проміння м'яко золотило зелену

травичку старого кладовища, грало на старих похилених хре-

стах, переливалося на уцілілих вікнах каплиці. Було тихо;

віяло спокоєм і глибоким миром занедбаного кладовища. Тут

ми вже не бачили ані черепів, ані кісток, ані трун. Зелена

свіжа трава рівним покровом з любов'ю приховувала жах

смерті.

Ми були самі; лише горобці порпалися навколо та ластів-

ки безшумно влітали й вилітали у вікна старої каплиці, що

стояла, якось тужно похнюпившись, серед порослих травою

могил, скромних хрестів та напівзруйнованих кам'яних гроб-

ниць, оповитих густою зеленню, де майоріли барвисті голів-

ки жовтців, кашки й фіалок.

Нема нікого,— сказав один з хлопців, що були зі мною.

Сонце заходить,— промовив другий, дивлячись на сон-

це, яке не заходило ще, а стояло над горою.

Двері каплиці були міцно забиті; вікна були високо надземлею; проте з допомогою товаришів я сподівався вилізти

на вікно і заглянути всередину каплиці.

Не треба! — гукнув один з моїх супутників, раптом

втративши всю свою сміливість, і схопив мене за руку.

Іди геть, бабо! — крикнув на нього старший з нашої

армії, охоче підставляючи мені спину.

Я сміливо вліз на неї, потім він випростався, і я став на

його плечі.

Так я легко дістав рукою раму і, переконавшися, що вона

міцна, підтягся до вікна й сів на нього.

Ну, що ж там? — питали мене знизу з гострою ціка-

вістю.

Я мовчав. Перехилившись через підвіконник, я заглянув

усередину каплиці: звідти війнула на мене урочиста тиша по-

кинутого храму. Середина цієї високої вузької будівлі була

позбавлена будь-яких прикрас. Промені вечірнього сонця,

вільно вливаючись у відчинені вікна, розмальовували яскра-

вим золотом старі, обідрані стіни. Я побачив внутрішній бік

замкнутих дверей, завалені хори, старі зотлілі колони, що

ніби похилилися під надмірною вагою. Кутки були заткані

павутинням, і там було особливо темно, як буває звичайно в

кутках старих будівель. Од вікна до підлоги здавалося наба-

гато далі, ніж до трави знадвору. Я дивився неначе в глибоку

яму і спочатку ніяк не міг розгледіти, що це за дивні речі ва-

ляються на підлозі.

Тим часом моїм товаришам набридло стояти внизу і чека-

ти від мене звісток; тоді один з них, проробивши те саме, що

і я раніше, повис поруч зі мною, тримаючись за віконну раму.

А он там що таке? — з цікавістю показав він на темну

річ поряд з престолом.

Попівська шапка.

Ні, відро.

Навіщо ж тут відро?

Може, в ньому було колись вугілля для кадила'.

Ні, це справді шапка, а проте, можна подивитися. Да-

вай прив'яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.

Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хочеш.

Ну, що ж! Думаєш, не полізу?

І лізь собі!

Діючи зопалу, я міцно зв'язав два ремінці, зачепив їх за

раму і, віддавши один кінець товаришеві, сам повис на дру-

гому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але,

глянувши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схиля-

лося до мене, я знову підбадьорився. Стук підбора задзвенів

під стелею, залунав у порожній каплиці по темних кутках.

Кілька горобців пурхнули з насиджених місць на хорах і ви-

летіли у велику дірку в даху. Зі стіни, на вікнах якої ми сиді-

ли, раптом глянуло на мене суворе обличчя з бородою в тер-

новому вінку. Це схилялося з-під самої стелі величезне

розп'яття.

Мені було моторошно; очі мого друга блищали жагучою

цікавістю і співчуттям.

Ти підійдеш? — спитав він тихо.

Підійду,— відповів я також тихо, набираючись сміли-

вості. Але в цю хвилину трапилося щось зовсім несподіване.

Спочатку почувся гуркіт і шум штукатурки, що обвалила-

ся на хорах. Щось завовтузилося вгорі, труснуло в повітрі

хмарою пороху, і щось велике, сіре, змахнувши крилами, зня-

лося до діри в даху. Каплиця на мить неначе потемніла. Ве-

личезна стара сова, стурбована нашою метушнею, вилетіла з

темного кутка, майнула на тлі блакитного неба і метнулася

геть.

1 Кадило — церковна річ.

На мене напав судорожний страх.

Піднімай! — гукнув я товаришеві, ухопившись за ре-

мінь.

Не бійся, не бійся! — заспокоював він, готуючись під-

няти мене на світло дня і сонця.

Але раптом обличчя його перекосилося від жаху; він зойк-

нув і вмить зник, стрибнувши з вікна. Я інстинктивно огля-

нувся і побачив дивне явище, що, проте, більше вразило мене,

ніж перелякало.

Те темне, про що ми сперечалися,— шапка чи відро і, як

потім виявилося, було горщиком,— майнуло в повітрі і на

моїх очах зникло під престолом.

Я встиг тільки розглянути неясний обрис невеличкої, наче

дитячої, руки.

Важко переказати мої почуття в ту хвилину; почуття, що

я пережив тоді, не можна навіть назвати страхом. Я був на

тому світі. Звідкілясь, ніби з іншого світу, протягом кількох

секунд долітало до мене швидке, дрібне, тривожне тупотіння

трьох пар дитячих ніг. Але швидко затихло й воно. Я був

один, неначе в труні, серед якихось дивних і незрозумілих

явищ.

Час для мене не існував, тому я не міг сказати, чи швидко

я почув під престолом стриманий шепіт.

Чому ж він не лізе назад?

Бачиш, злякався.

Перший голос здався мені зовсім дитячим, другий міг на-

лежати хлопчикові мого віку. Мені навіть здалося, що в щі-

лині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.

Що ж він тепер робитиме? — почувся знову шепіт.

А ось почекай,— відповів голос хлопчика.

Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть ніби

похитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.

Це був хлопчик років дев'яти, більший від мене на зріст,

худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був у

брудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коро-

теньких штанців. Темне кучеряве волосся куйовдилося над

чорними задумливими очима.

Хоч незнайомий, що з'явився таким несподіваним та див-

ним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикува-

тим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходили

один до одногр хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки,

побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився ще

дужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в під-

лозі каплиці, на якій стояв престол, позаду хлопчика з'яви-

лося ще одне брудне личко — обрамлене білявим волоссям,

що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.

Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені.

Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти на-

тякаю на моє до нього презирство.

Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами.

Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:

Ти чого тут?

Так,— відповів я.— Тобі яке діло?

Мій супротивник повів плечем, ніби наміряючись вийняти

руку з кишені й ударити мене.

Я й оком не моргнув.

Ось я тобі дам! — погрозив він.

Я випнув груди наперед.

Ну, вдар! Спробуй!

Момент був критичний; від нього залежало, як складуться

наші взаємини. Я чекав... але й мій супротивник, окинувши

мене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.

Я, брат, і сам... теж...— сказав я, але вже миролюб-

ніше.

Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами в

підлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка. Вона па-

дала, знову підводилася і нарешті попростувала нетвердими

кроками до хлопчиська. Підійшовши близько до нього, вона

міцно вхопилася за нього і, пригорнувшись, подивилась на

мене здивованими і трохи переляканими очима.

Це вирішило кінець справи; стало цілком ясно, що в та-

кому стані хлопчисько не міг битися, а я, звичайно, теж був

надто великодушним, щоб скористатися з його незручного

становища.

Як тебе звуть? — спитав хлопчик, погладжуючи рукою

біляву голівку дівчинки.

Вася. А ти хто такий?

Я Валек... я тебе знаю: ти живеш у саду над ставком.

У вас великі яблука.

Це правда, яблука у нас добрі. Може, хочеш?

Я витяг з кишені двоє яблук, призначених моїй армії, що

ганебно втекла; одне я дав Валекові, а друге простяг дівчинці.

Але вона заховала своє личко, притулившись до Валека.

Боїться,— сказав той і сам передав яблуко дівчинці.—

Навіщо ти вліз сюди? Хіба ж я коли лазив у ваш садок? —

спитав він потім.

Що ж, приходь! Я буду радий,— відповів я привітно.

Відповідь ця збила Валека з пантелику; він замислився.

Я тобі не компанія,— сказав він сумно.



Чому ж? — спитав я, дуже вражений сумним тоном,

яким були сказані ці слова.

Твій батько — пан суддя.

Ну і що ж з того? — здивувався я щиро,— Адже ти

гратимешся зі мною, а не з батьком.

Валек похитав головою.

Тибурцій не пустить,— сказав він, і начебто це ім'янагадало йому щось, він раптом схопився.— Послухай... Ти,

здається, славний хлопець, та все-таки тобі краще піти. Якщо

Тибурцій тебе застане, погано буде.

Я погодився, що мені справді час іти. Останні промені

сонця відходили вже крізь вікна каплиці, а до міста було не-

близько.

Як же мені звідси вийти?

Я тобі покажу дорогу, ми підемо разом.

А вона? — ткнув я пальцем на нашу маленьку даму.

Маруся? Вона теж піде з нами,

:— Як, у ВІКНО?

Валек замислився.

Ні, от що: я тобі допоможу вилізти на вікно, а самі ми

вийдемо іншим ходом.

З допомогою мого нового приятеля я видряпався до вікна.

Відв'язавши ремінь, я обкрутив його навколо рами і, трима-

ючись за обидва кінці, повис у повітрі. Потім, випустивши

один кінець, я стрибнув на землю і висмикнув ремінь. Валек

і Маруся чекали мене вже під стіною, надворі.

Сонце тільки-но сіло за гору. Місто потонуло в лілово-

туманній тіні, і тільки верхів'я високих тополь на острові

яскраво вирізнялися червоним золотом, забарвлені останнім

промінням заходу. Мені здавалося, що з того часу, як я при-

йшов сюди, на старе кладовище, минуло не менше доби, що

це було вчора.

Як гарно! — сказав я, охоплений свіжістю вечора

і вдихаючи на повні груди вогку його прохолоду.

Сумно тут,— з тугою промовив Валек

Ви всі живете тут? — спитав я, коли ми втрьох почали

спускатися з гори.

Тут.

А де ж ваш дім?

Я не міг собі уявити, що такі ж, як і я, діти можуть жити

без «дому».

Валек усміхнувся з властивим йому сумним виглядом і ні-

чого не відповів.

Ми обминули круті обвали, бо Валек знав зручніший

шлях. Пройшли між камінням по висохлому болоту, пере-

йшовши через струмок по тонких кладках, ми опинилися біля

підніжжя гори, на рівнині. Тут треба було розлучитися. По-

тиснувши руку моєму новому знайомому, я простяг ії також

і дівчинці. Вона ласкаво подала мені свою крихітну ручку

і, дивлячися знизу вверх блакитними очима, спитала:

Ти прийдеш до нас знову?

Прийду,— відповів я,— обов'язково.

Що ж,— сказав задумливо Валек,— і справді, приходь,

тільки в такий час, коли наші будуть у місті.

Хто це «ваші»?

Та наші... усі... Тибурцій, «професор»... хоча той, ма-

буть, не заважатиме.

Добре. Я подивлюся, коли вони будуть у місті, і тоді

прийду. А поки що — прощавайте!

Гей! Послухай! — гукнув мені Валек, коли я відійшов

на кілька кроків.— А ти не будеш базікати про те, що був

у нас?

Діти підземелля

Нікому не скажу,— відповів я твердо.

Ну, ось це добре! А цим твоїм дурням-хлопцям, коли

лізтимуть, скажи, що бачив чорта.

Гаразд, скажу.

Ну, прощавай!

Прощавай!

Густі присмерки спустилися над Княжим-Веном, коли я

наблизився до паркану нашого саду. Над замком, як намальо-

ваний, повис серп місяця, засвітилися зірки.

Я хотів уже лізти на паркан, як хтось схопив мене за руку.

Васю, друже,— схвильовано зашепотів мій товариш,

що утік.— Як же ти!.. Голубчику!

А от, як бачиш! А ви всі мене покинули!..

Він спустив очі додолу, але цікавість перемогла почуття

горому: він спитав знову:

Що ж там було?

Що? — відповів я тоном, що не припускав сумнівів.—

вичайно, чорти. А ви боягузи...

І, відмахнувшись від засоромленого товариша, я поліз на

паркан... Через чверть години я вже спав глибоким сном.

І вві сні мені ввижалися справжні чорти, які весело вистри-

бували з люка. Валек ганяв їх лозиною, а Маруся весело

блищала оченятами, сміялася і плескала в долоні.

Діти підземелля

РОЗДІЛ IV

ЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄ

З того часу я ввесь захопився моїм новим знайомством.

Увечері, лягаючи спати, і вранці, встаючи, я тільки й думав

про те, як піду на гору. По вулицях міста я тинявся тепер

з єдиною метою — подивитись, чи тут вся компанія, яку

Януш характеризував словами «погане товариство». І якщо

Тибурцій розглагольствував перед своїми слухачами, а темні

особи сновигали по базару, я відразу ж біг через болото на

гору, до каплиці, заздалегідь наповнивши кишені яблуками,

які міг рвати в саду без заборони, та ласощами, які завжди

зберігав для своїх нових друзів.

Валек, що взагалі був дуже солідний і викликав у мене по-

вагу своїми манерами дорослої людини, приймав ці подарун-

ки просто і здебільшого відкладав куди-небудь, зберігаючи

для сестри, а Маруся щоразу плескала в долоні, і очі її

блищали щирим захватом; бліде личко дівчинки зашарюва-

\.ося, вона сміялася, і цей сміх нашої маленької приятельки

лунав у наших серцях нагородою за цукерки, які ми жертву-

вали на її користь.

Це було бліде, крихітне створіння, схоже на квітку, що

зросла без променів сонця. Хоч їй було вже чотири роки,

проте вона ходила ще погано, непевно ступаючи кривими

ніжками, і хиталася, як билинка: руки її були тонкі й про-

зорі, голівка похитувалася на тонкій шиї, як голівка польо-

вого дзвіночка, але очі дивилися інколи так не по-дитячому

сумно і усмішка так нагадувала мені мою матір в останні дніїї життя, коли вона, бувало, сиділа біля відчиненого вікна

і вітер ворушив її біляве волосся,— що мені ставало самому

сумно, і сльози підступали до очей.

Я мимоволі порівнював її з моєю сестрою: вони були

одного віку, але моя Соня була кругленька, як пампушка,

і пружна, як м'ячик. Вона так жваво бігала, коли, бувало,

розгуляється, так дзвінко сміялася, на ній завжди були такі

красиві плаття, а в темні коси її щодня служниця вплітала

червону стрічку.

А моя маленька приятелька майже ніколи не бігала і смі-

ялася дуже рідко; коли ж сміялася, то сміх її бринів, як ма-

лесенький срібний дзвіночок, якого за десять кроків уже не

було чутно. Плаття у неї було брудне й старе, в косі не було

стрічок, але волосся у неї було довше й розкішніше, ніж

у Соні, і Валек, на мій подив, дуже майстерно вмів його

заплітати, що й робив кожного ранку.

Я був великий розбишака. «У цього малого,— говорили

про мене старші,— руки й ноги налиті ртуттю»; цьому я й

сам вірив, хоч не уявляв собі ясно, хто та яким способом

проробив наді мною цю операцію. У перші ж дні я вніс жва-

вість і в товариство моїх нових знайомих. Навряд чи луна

старої каплиці будь-коли повторювала такі голосні вигуки,

як у той час, коли я намагався розворушити й захопити сво-

їми іграми Валека й Марусю. Проте це вдавалося погано.

Валек серйозно дивився на мене й на дівчинку, і якось, коли

я примушував її бігати зі мною наввипередки, він сказав:

— Не треба, вона зараз заплаче.

Справді, коли я розворушив її і примусив бігати, Маруся,

зачувши мої кроки за собою, раптом повернулася до мене,

підвівши рученята над голівкою, начебто для захисту, поди-

вилася на мене безпорадним, як піймана пташка, поглядом

і голосно заплакала.

Я зовсім розгубився.

От бачиш,— сказав Валек,— вона не любить гратися.

Він посадив її на траві, нарвав квітів і кинув їй. Вона пе-

рестала плакати і, перебираючи рослинки, щось говорила,

звертаючись до золотистих жовтців, і підносила до губ сині

дзвіночки. Я теж принишкнув і ліг поруч дівчинки.

Чому вона така? — спитав я нарешті, вказуючи очима

на Марусю.

Невесела? — перепитав Валек і потім сказав тоном

цілком переконаної людини: — А це, бачиш, від сірого ка-

меню...

Та-ак,— повторила дівчинка, як слаба луна,— це від

сірого каменю.

Від якого сірого каменю? — перепитав я не розу-

міючи.

Сірий камінь висмоктав з неї життя,— пояснив знову

Валек, дивлячись, як і раніше, у небо.— Так каже Тибурцій.

Тибурцій добре знає.

Та-ак, — знову відгукнулася тихою луною дівчинка.—

Тибурцій усе знає.

Я нічого не розумів у цих загадкових словах, які Валек

повторював за Тибурцієм, проте переконання Валека, що

Тибурцій все знає, вплинуло на мене. Я підвівся на лікті

і глянув на Марусю. Вона сиділа так, як посадив її Валек,

і так само перебирала квіти; рухи її тонких рук були повіль-

ні; глибокі сині очі виділялися на блідому обличчі, довгі вії

були сплющені. Коли я дивився на цю крихітну сумну по-

стать, мені стало ясно, що в словах Тибурція, хоч я й не ро-

зумів їхнього значення,— багато гіркої правди. Безперечно,

хтось висмоктує життя з цієї дивної дівчинки, що плаче тоді,

коли інші на її місці сміються. Але як же може зробити це

сірий камінь?

Це було для мене загадкою, страшнішою за всі примари

старого замку. Хоч і жахливі були турки, які конали під зем-

лею, та все ж від них віяло старою казкою. А тут щось.неві-

домо страшне було в наявності. Щось безформне, невблаган-

не-, тверде й жорстоке, як камінь, схилялось над маленькою

голівкою, висмоктуючи з неї рум'янці, блиск очей та жва-

вість рухів. «Напевне, це буває вночі»,— думав я, і почуття

жалю боляче стискало мені серце.

Під впливом цього почуття я теж зменшив свою жвавість.

Пристосовуючись до тихої солідності нашої дами, ми вдвох з

Валеком, посадивши її десь на траві, збирали для неї квіти,

різнокольорові камінці, ловили метеликів, іноді робили з цег-

лин пастки для горобців. Іноді ж, розлігшись біля неї на траві,

дивилися в небо, як пливуть хмари високо над кошлатим

дахом каплиці, розповідали Марусі казки або розмовляли.

Ці розмови з кожним днем зміцнювали нашу з Валеком

дружбу, що росла, незважаючи на різку протилежність наших

характерів. Моя поривчаста жвавість була зовсім протилеж-

ною його сумній солідності, і він викликав мою пошану своїм

незалежним тоном, яким говорив про старших. Крім того,

в'н часто розповідав мені багато нового, про що я раніше й

не думав. Чуючи, як він говорить про Тибурція, ніби про то-

вариша, я спитав:

Тибурцій — твій батько?

Не знаю,— відповів він задумливо, наче це питання не

спадало йому на думку.

Він тебе любить?

Так, любить,— сказав Валек вже далеко певніше —

Він завжди піклується про мене, і, знаєш, іноді він цілує ме-

не і плаче...

І мене любить, і теж плаче,— додала Маруся з виразом

дитячої гордості.

А мене батько не любить,— промовив я сумно.— Він

іколи не цілував мене... Він нехороший.

Неправда! Неправда! — заперечив Валек.— Ти не ро-

зумієш. Тибурцій краще знає. Він каже, що суддя — найкра-

ща людина в місті. Твій батько, знаєш... Він засудив навіть

одного графа...

Так, це правда... граф дуже сердився, я чув.

Ну, от бачиш! Адже графа засудити не жарт.

Чому?

Чому? — перепитав Валек, трохи збентежений.— Тому

що граф — не проста людина... Граф робить, що хоче, і їздить

[у кареті, і потім... у графа гроші; він дав би іншому судді

грошей, і той би його не засудив, а засудив би бідного.

Так, це правда. Я чув, як граф кричав у нас у кварти-

рі: «Я вас усіх можу купити й продати!»

А суддя що?

Батько каже йому: «Йдіть від мене геть!»

Ну, от, от! І Тибурцій каже, що він не боїться прогна-

ти багатого, а коли до нього прийшла стара Іваниха на ми-

лиці, він звелів принести їй стільця. От він який!

Все це примусило мене глибоко замислитися. Валек пока-

зав мені мого батька з такого боку, з якого мені ніколи не

спадало на думку глянути на нього: слова Валека торкнули в

моєму серці струну синівської гордості. Мені було приємно

слухати похвали моєму батькові; та ще від імені Тибурція,

який «все знає», але разом з тим здригнулася в моєму серці

нота щемливої любові, змішаної з гіркою свідомістю, що ні-

коли батько не полюбить мене так, як Тибурцій любить своїх

дітей.

Діти підземелля

РОЗДІЛ V

МІЖ «СІРИМ КАМІННЯМ»

Минуло ще кілька днів. Членів «поганого товариства» не

було видно в місті, і я даремно вештався, нудьгуючи, по вули-

цях, чекаючи їхньої появи, щоб бігти на гору. Я зовсім за-

нудьгував, бо не бачити Валека і Марусю стало вже для мене

великою втратою. Та от коли якось я йшов, похнюпивши го-

\ову, курною вулицею, Валек раптом поклав мені на плече

руку.

Чого ти перестав до нас ходити? — спитав він.

Я боявся... Ваших не видно в місті.

А-а... Я не здогадався сказати тобі: наших нема, при-

ходь... А я подумав зовсім інше...

А що?

Подумав, що тобі уже набридло.

Ні, ні!.. Я, брат, зараз прибіжу,— поспішив я, — навіть

і яблука зі мною.

При згадці про яблука Валек швидко повернувся до мене,

ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого, а тільки глянув

на мене дивним поглядом.

Нічого, нічого! — відмахнувся він, бачачи, що я див-

люся на нього вичікуючи.— Йди просто на гору, а я тут ще

зайду кудись — справа є. Я тебе дожену на дорозі.

Я пішов тихо і часто оглядався, чекаючи, що Валек мене

дожене; проте я встиг зійти на гору і підійшов до каплиці, а

його все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очима

було лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознак

людського життя — тільки горобці цвірінчали на волі та густі

кущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної сті-

ни каплиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.

Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидяч-

ки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив між

могилами, знічев'я приглядаючись до них і намагаючись ро-

зібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях.

Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторий

напівзруйнований склеп. Дах його був скинутий або зірваний

негодою і валявся тут же. Двері були забиті. З цікавості я

приставив до стіни старий хрест і, вилізши по ньому, зазир-

нув усередину. Гробниця була порожня, тільки в середині

підлоги було вроблено віконну раму зі склом, і крізь це скло

зяяла темна порожнеча підземелля.

Поки я розглядав гробницю, дивуючися чудному призна-

ченню вікна, на гору прибіг захеканий та стомлений Валек.

В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випина-

лося, по обличчі стікали краплі поту.

Ага! — гукнув він, помітивши мене.— Ось де ти! Якби

Тибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепер

вже нема чого робити... Я знаю, ти хлопець хороший і ніко-

му не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас1

Де ж це, далеко? — спитав я.

А от побачиш. Йди за мною.

Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені під

стіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невелич-

кому, твердо втоптаному майданчику, що зовсім ховався в

зелені.

Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великий

отвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустився

туди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидва

опинилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек по-

вів мене якимсь вузьким вогким коридором; круто звернув -

и праворуч, ми раптом увійшли в просторе підземелля.

Я зупинився біля входу, вражений небаченим видовись-

іом. Два струмені світла різко лилися згори, виділяючися

гмугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в два

мкна: одне — в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно,

було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сю-

ли не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць;

воно розливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на ка-

м яні плити підлоги, відбивалося і наповнювало все підзе-

мелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з ка-

міння. Високі широкі колони масивно здіймалися знизу і,

розкинувши на всі сторони свої кам'яні дуги, міцно змика-

лася вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місці

сиділо дві постаті. Старий, «професор», схиливши голову і

щось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті.

Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в підземелля, і

коли б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було б

вважати за кам'яну статую.

Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх

за своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її біляву

голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно

вирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою ту-

манною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Коли

там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне

світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім

знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись

міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я ми-

моволі згадав слова Валека про «сірий камінь», що висмок-

тує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закра-

\ося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на

собі невидимий кам'яний погляд, пильний та пожадливий.

Валек! — тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Ко-

ли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник

Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав

їй, а другу відніс «професорові». Бідолашний вчений байду-

же прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи

своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почу-

ваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.

Ходімо... ходімо звідси! — смикнув я Валека.— Відве-

ди її...

Ходімо, Марусю, нагору,— покликав Валек сестру.

І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумні-

ший і мовчазніший, ніж звичайно.

Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? — спи-

тав я у нього.

Купити? — усміхнувся Валек.— Звідки ж у мене гроші?

Так як же? Ти випрохав?

Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я по-

тяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.

Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклав-

ши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.

Ти, значить, украв?

Еге ж!

Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали

мовчки.

Красти недобре,— вимовив я потім в сумній роздумли-

вості.

Наші всі пішли. Маруся плакала,- бо вона була го-

лодна.

Так, голодна! — з жалісною простодушністю повтори-

ла дівчинка.

Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дів-

чинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився насвоїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, ле-

жав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі.

Поглянувши на Марусю, яка обома руками тримала шматок

булки, у мене защеміло серце.

Чому ж, — спитав я з зусиллям, — чому ти не сказав про

це мені?

Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїх

грошей нема.

Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.

Як, потихеньку?

Т-так.

Значить, і ти б теж украв.

Я... у свого батька.

Це ще гірше! — з певністю сказав Валек.— Я ніколи

не краду у свого батька.

Ну так я б попрохав... Мені б дали.

Ну, може, й дали б раз,— де ж напастися на всіх жеб-

раків?

А ви хіба... жебраки? — спитав я у палим голосом.

Жебраки! — похмуро відрізав Валек.

Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.

Ти вже йдеш? — спитав Валек.

Так, іду.

Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзя-

ми безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось

затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послаб-

шала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, що

доходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко.

Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон

прогнав своїм повівом моє глибоке горе.

Діти підземелля

РОЗДІЛ VI

НА СЦЕНУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ

ПАН ТИБУРЦІЙ

Добридень! А я вже думав, що ти не прийдеш більше,—

так зустрів мене Валек, коли я другого дня знову з'явився

на гору.

Я зрозумів, чому він сказав це.

Ні, я... я завжди ходитиму до вас,— відповів я рішуче,

щоб раз назавжди покінчити з цим питанням.

Валек помітно повеселішав, і обидва ми почули себе віль-

ніше.

Ну що? А де ж ваші? — спитав я.— Все ще не повер-

нулись?

Ще ні. Чорти їх знають, де вони запропастилися.

Ми весело заходилися споруджувати хитромудру пастку

для горобців, для якої я приніс ниток. Нитку ми дали в

руки Марусі, і, коли необережний горобець, спокушений зер-

ном, безтурботно стрибав у пастку, Маруся смикала нитку,

покришка захляпувала пташку, яку ми потім випускали.

Тим часом опівдні небо насупилося, насунула темна хма-

ра, і під веселий гуркіт грому зашуміла злива. Спочатку мені

дуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши,

що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємне

почуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темно

й тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркіт

грози, ніби хтось їздив там на величезному возі бруківкою.

За кілька хвилин я призвичаївся до підземелля, і ми весе-

ло прислухалися, як земля приймала широкі потоки зливи;

гомін, сплески і часті розкоти настроювали наші нерви, ви-

кликали пожвавлення, що вимагало виходу.

Давайте грати в піжмурки,— запропонував я.

Мені зав'язали очі; Маруся дзвеніла слабкими перелива-

ми свого жалісного сміху і ляпала по кам'яній підлозі непро-

ворними ніжками, а я вдавав, що не можу спіймати її, як рап-

том наштовхнувся на чиюсь мокру постать і в ту ж хвилину

почув, що хтось схопив мене за ногу. Міцна рука підняла

мене з підлоги, і я повис у повітрі додолу головою. Пов'язка

з очей моїх впала.

Тибурцій, мокрий і лютий, ще страшніший від того, що я

дивився на нього знизу, тримав мене за ноги і дико повертав

очима.

Це ще що, га? — суворо питав він, дивлячись на Вале-

ка.— Ви тут, я бачу, весело проводите час... Завели приємну

компанію...

Пустіть мене! — сипів я, дивуючися, що і в такому не-

звичному становищі я все-таки можу розмовляти, але рука

Тибурція ще міцніше стисла мою ногу.

Відповідай! — звернувся він знову грізно до Валека,

який в цьому скрутному становищі стояв, засунувши в рота

два пальці, начебто на доказ того, що відповідати йому рішу-

че нема чого.

Я помітив лише, що він з великим співчуттям стежив за

моєю нещасною постаттю, що хилиталась, наче маятник, у

повітрі.

Пан Тибурцій підняв мене і глянув в обличчя.

Еге-ге! Пан суддя, якщо мене не обманюють очі... На-

віщо це ви зволили завітати сюди?

Пусти! — вимовив я уперто,— Зразу відпусти! — І при

цьому я зробив інстинктивний рух, ніби збираючися тупнути

ногою, але від цього тільки заборсався в повітрі.

Тибурцій зареготав.

Ого-го! Пан суддя зволять сердитися... Ну, та ти мене

ще не знаєш. Я — Тибурцій. Я ось повішу тебе над вогником

і засмажу, як порося.

Розпачливий вигляд Валека ніби підтверджував думку про

можливість такого сумного кінця. На щастя, на визволення

наспіла Маруся.

Не бійся, Васю, не бійся! — підбадьорила вона мене,

підійшовши до самих ніг Тибурція.— Він ніколи не смажить

хлопчиків на вогні... Це неправда!

Тибурцій швидким рухом повернув мене і поставив на но-

ги; при цьому я трохи не впав, бо в мене закрутилася голова,

але він підтримав мене рукою і потім, сівши на дерев'яний

оцупок, поставив мене між колін.

І як це ти сюди потрапив? — продовжував він допиту-

вати.— Чи давно?.. Кажи ти! — звернувся він до Валека, бо

я нічого не відповів.

Давно,—відповів той.

А як давно?

Днів з шість.

Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задово-

лення.

Ого, шість днів! — промовив він, повертаючи мене об-

личчям до себе.— Шість днів — багато часу. І ти й досі ніко-

му ще не розбазікав, куди ходиш?

Нікому.

Правда?

Нікому,— повторив я.

Похвально!.. Можна сподіватися, що не розбазікаєш і

надалі. А втім, я завжди вважав тебе за порядного хлопця,

стріваючи на вулиці. Справжній «вуличник», хоча й «суддя»...

А нас судитимеш? Скажи!

Він говорив досить добродушно, але я все-таки почував

себе дуже ображеним і тому відповів сердито:

Я зовсім не суддя. Я — Вася.

Одне одному не заважає, і Вася теж може бути суд-

дею — не тепер, так потім... Це вже, брат, так ведеться здавна.

Діти підземелля

Діти підземелля

От бачиш: я — Тибурцій, а він — Валек. Я — жебрак, і він —

жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме.

А твій батько мене судить,— ну, і ти коли-небудь судитимеш...

ось його!

Не судитиму Валека,— заперечив я похмуро.— Не-

правда!

Він не судитиме,— насупилася і Маруся, переконливо

відхиляючи від мене жахливу підозру.

Дівчинка довірливо притулилась до ніг цієї потвори, а він

ласкаво пригладив жилавою рукою її біляве волосся.

Ну, цього ти наперед не кажи,— сказала чудна люди-

на, звертаючись до мене таким тоном, ніби вона розмовляла

з дорослим,— Не кажи, друже!.. Кожному своє, кожен іде

своєю стежкою, і хто знає... може, це й добре, що твоя стеж-

ка пролягла через нашу. Для тебе добре, тому що краще мати

в грудях шматочок людського серця ніж холодний камінь,—

розумієш?

Я не розумів нічого, та все ж таки вп'явся очима в облич-

чя дивної людини, очі пана Тибурція пильно вдивлялися

в мої.

Не розумієш, звичайно, бо ти ще малий... Тому скажу

тобі коротко: якщо колись доведеться тобі судити ось його,

то згадай, що коли ви обидва були дурнями і гуляли разом,—

то вже тоді ти йшов по дорозі в штанях і з добрим запасом

харчів, а він біг своєю дорогою голодранцем і з порожнім

пузом, а втім, — сказав він, різко змінюючи тон,— запам'ятай

добре от що: коли ти прохопишся своєму судді або хоч пти-

ці, яка пролітає повз тебе в полі, про те, що ти тут бачив, то

не бути мені Тибурцієм Драбом, якщо я тебе не повішу на

цей камінь за ноги і не зроблю з тебе копченого окосту. Це

ти, сподіваюся, зрозумів?

Я не скажу нікому... я... Можна мені знову прийти?

Діти підземелля

Приходь, дозволяю... Але з умовою... Я вже сказав тобі

відносно окосту. Пам'ятай!

Він відпустив мене, а сам розтягся із втомленим виглядом

на довгій лаві, що стояла біля стінки.

Візьми он там,— показав він Валекові на великий ко-

шик, який він, увійшовши, залишив біля порога,— та розведи

вогонь. Ми сьогодні варитимемо обід.

Це вже була не та людина, яка за хвилину до цього ляка-

ла мене, вирячивши очі, і не блазень, який розважав глядачів

за подачки. Він порядкував як господар, голова родини, який

повернувся з роботи і віддавав накази сім'ї.

Він здавався дуже втомленим. Одяг його був мокрий від

дощу, уся постать виявляла важку втому.

Ми з Валеком жваво взялися до роботи. Валек запалив

скалку, і ми пішли в темний коридор, що прилягав до підзе-

мелля. Там у кутку були звалені куски напівзотлілого дерева,

уламки хрестів, старі дошки; з цього запасу ми взяли кілька

кусків і, кинувши їх у камін, розвели вогник. Потім Валек

вже один умілими руками взявся за куховарство. За півгоди

ни у каміні в горщику закипало якесь вариво, і, чекаючи, поки

воно поспіє, Валек поставив на триногий, так-сяк збитий сто-

лик сковороду, на якій парували шматки смаженого м'яса.

Тибурцій підвівся.

Готово? — сказав він.—Ну й прекрасно. Сідай, ма-

лий, з нами — ти заробив свій обід... Пане вчителю,— гукнув

він потім, звертаючись до «професора»,— кидай голку, сідай

до столу!

Зараз,— вимовив тихим голосом «професор», здивував-

ши мене цією свідомою відповіддю.

Старий встромив голку в лахміття і байдуже, з тьмяним

поглядом сів на один з дерев'яних оцупків, що заміняли в під-

земеллі стільці.

Діти підземелля

Марусю Тибурцій тримав на руках. Вона і Валек їли з жад-

ністю, яка ясно вказувала, що м'ясна страва була для них не-

баченою розкішшю. Маруся обсмоктувала навіть свої засмаль-

цьовані пальці. Тибурцій їв не кваплячись і, підкоряючись,

очевидно, непереможній потребі говорити, повсякчас звер-

тався до «професора» із своєю розмовою.

Бідний вчений виявляв при цьому дивовижну увагу і, схи-

ливши голову, слухав усе з таким розумним виглядом, наче

розумів кожне слово. Іноді навіть він виказував свою згоду

кивком голови і тихим мимренням.

Ось як небагато треба людині,— казав Тибурцій,— чи

не правда? От ми й ситі, і тепер нам лишається тільки подя-

кувати богові та клеванському ксьондзові...

Ага, ага! — підтакував «професор».

Ось ти підтакуєш, а сам не розумієш, до чого тут кле-

ванський ксьондз,— адже я тебе знаю. А проте, коли б не бу-

ло клеванського ксьондза, у нас не було б смаженини і ще

дечого.

Це вам дав клеванський ксьондз? — спитав я, згадавши

раптом кругле, добродушне обличчя ксьондза, який бував у

батька.

У цього малого допитливий розум,— вів далі Тибурцій,

звертаючись, як і раніше, до «професора». — Справді, його

священство дав нам усе це, хоча ми у нього і не просили, і на-

віть, можливо, не лише його ліва рука не знала, що дає пра-

ва, але й обидві руки не мали про це найменшого уявлення...

З цієї дивної та заплутаної мови я зрозумів лише, що засіб

придбання був не зовсім звичайний, а тому не витримав і ще

раз запитав:

Як! Ви це взяли... самі?

Малий не позбавлений проникливості, — як і раніше,

вів далі Тибурцій.— Шкода тільки, що він не бачив ксьондза:

черево у нього, як справжня сорокова діжа і, значить, обжер-

ливість йому дуже шкодить. У той же час, ми всі тут страж-

даємо від того, що надмірно худі, а тому деяку кількість про-

візії не можемо вважати для себе зайвою... Чи не так я кажу?

Ага, ага! — замислено промимрив «професор».

Ну от! Цього разу ви висловили свою думку дуже до-

речно, а то вже я починав думати, що у цього малого розум

жвавіший, ніж у деяких вчених... А втім,— звернувся він до

мене,— ти ще дурний і багато чого не розумієш. А ось вона

розуміє. Скажи, моя Марусю, чи добре я зробив, що приніс

тобі смажене?

Добре! — відповіла дівчинка, злегка блиснувши бірю-

зовими оченятами.— Маня була голодна.

Надвечір цього дня я із затуманеною головою задумливо

повертався до себе. Дивні розмови Тибурція на жодну хвили-

ну не захитали в мене переконання, що «красти недобре».

Навпаки, хворобливе почуття, яке я мав раніше, ще збільши-

лося. Жебраки, злодії... у них нема дому!.. Від людей я дав-

но вже знав, що з усім цим поєднується презирство. Я на-

віть відчував, як з глибини моєї душі підводиться гіркота

презирства до моїх маленьких друзів, але я інстинктивно за-

хищав мою приязнь від цієї гіркоти. І наслідок — жаль до

Валека і до Марусі збільшився та загострився, але прихиль-ність не зникла. Переконання, що «красти недобре», лишило-

ся. Та коли уява моя малювала жваве личко моєї приятельки,

яка обсмоктувала свої засмальцьовані пальчики, я радів її ра-

дістю і радістю Валека.

У темній алеї саду я ненароком натрапив на батька.. Він,

як звичайно, похмуро ходив з кінця в кінець із звичним, див-

ним, начебто затуманеним поглядом. Коли я опинився біля

нього, він узяв мене за плече:

Відкіля це?

Я... гуляв...

Він пильно глянув на мене, хотів щось сказати, але погляд

його знову затьмарився, і, махнувши рукою, він пішов по алеї.

Мені здається, що я й тоді розумів значення цього жесту.

«А, байдуже. її вже нема!..»

Я збрехав ледве чи не вперше в житті.

Я завжди боявся батька, а тепер і поготів. Тепер я носив

у собі цілий світ неясних питань та почуттів. Чи міг він зро-

зуміти мене? Чи міг я зізнатися йому в чомусь, не зраджуючи

своїх друзів? Я тремтів при думці, що батько дізнається коли-

небудь про моє знайомство з «поганим товариством», але зра-

дити Валека і Марусю я був неспроможний. Якби я зрадив їх,

порушив слово, що дав, то не міг би при зустрічі підвести на

них очей від сорому.

Діти підземелля

РОЗДІЛ VII

ВОСЕНИ

Надходила осінь. Були жнива; листя на деревах жовкло.

Разом з тим наша Маруся почала хворіти.

Вона ні на що не скаржилася, тільки все худла: личко її

все блідло й блідло, очі потемнішали, стали великими, повіки

підіймалися важко.

Тепер я міг приходити на гору, незважаючи нате, що члени

«поганого товариства» були дома. Я зовсім звик до них і став

на горі своєю людиною. Підозрілі молоді люди робили мені

з берестка луки та самостріли; високий юнкер з червоним но-

сом крутив мене в повітрі, як тріску, привчаючи до гімнасти-

ки. Тільки «професор», як завжди, був заглиблений в свої

складні міркування.

Усі ці люди мешкали окремо від Тибурція, який займав

з «сім'єю» описане вище підземелля.

Осінь все більше набирала своїх прав. Небо частіше вкри-

валося хмарами, все навколо тануло в туманних присмерках,

і потоки дощу шумно лилися на землю, відгукуючись одно-

манітним і сумним гулом у підземеллях. Мені було дуже важ-

ко вириватися з дому в таку негоду; а втім, я намагався піти,

тільки непомітно. Коли ж повертався додому ввесь мокрий,

то сам розвішував одяг проти каміна, смирненько лягав спати

і філософськи мовчав під цілим градом докорів, що лилися на

мене з вуст няньок та служниць.

Щоразу, приходячи до своїх друзів, я помічав, що Маруся

все більше хиріє. Тепер вона зовсім вже не виходила наповітря, і сірий камінь — темне мовчазне страховище підземел-

ля — продовжував безперервно свою страшну роботу, висмок-

туючи життя з маленького тільця. Дівчинка здебільшого ле-

жала в постелі, а ми з Валеком намагалися з усієї сили роз-

важити її й потішити, щоб викликати тихі переливи її сла-

бенького сміху.

Тепер, коли я остаточно зжився з «поганим товариством»,

сумна усмішка Марусі була для мене майже такою ж доро-

гою, як усмішка сестри, але тут ніхто й ніколи не закидав

мені мою зіпсованість; тут не було бурчливої няньки, тут я

був потрібний — я відчував, що моя поява завжди викликає

рум'янець радості на щоках дівчинки. Валек обнімав мене, як

брата, і навіть Тибурцій часом дивився на нас трьох якимись

дивними очима, в яких щось мерехтіло, наче сльоза.

На деякий час небо знову прояснилося, зникли хмари, і

над просохлою землею, востаннє перед зимою, засяяли со-

нячні дні. Ми щодня виносили Марусю нагору, і тут вона

немов оживала; дівчинка дивилася навколо широко розкри-

тими очима, на щоках жеврів рум'янець; здавалося, вітер, що

обдував її своїми свіжими помахами, повертав їй частинку

життя, вкраденого сірим камінням підземелля. Але це три-

вало недовго...

Тим часом над моєю головою також стали збиратися хма-

ри. Якось, коли я, як звичайно, вранці проходив алеями садка,

я побачив на одній з них батька, а поруч з ним старого Яну-

ша. Старий улесливо вклонявся і щось говорив, а батько стояв

з похмурим виглядом, і на його чолі різко відзначалася

зморшка нетерплячого гніву. Нарешті він простяг руку, наче

відсторонюючи Януша з свого шляху, і мовив:

— Ідіть собі! Ви просто старий плетун!

Старий якось заморгав і, тримаючи шапку в руках, знову

забіг наперед і загородив батькові дорогу. Очі батька гнівно

Діти підземелля

блиснули. Януш говорив тихо, і слів його не було чути, про-

те уривчасті фрази батька долітали ясно, падаючи ніби уда-

ри нагайки.

Не вірю жодному слову... Що вам треба від цих

людей? Де докази?.. Словесних доносів я не слухаю, а пись-

мовий ви повинні довести... Мовчати! Це вже моя справа...

Не бажаю й слухати.

Нарешті він так рішуче відсторонив Януша, що той біль-

ше не насмів набридати йому; батько звернув у бічну алею,

а я побіг до хвіртки.

Я дуже не полюбляв цього старого пугача, і тепер серце

моє здригнулося від передчуття. Я зрозумів, що підслухана

розмова стосується моїх друзів і, можливо, також і мене. Ти-

бурцій, якому я розповів про цей випадок, жахливо скри-

вився:

У-ух, малий, яка неприємна новина!.. О клята стара

гієна!

Батько його прогнав! — сказав я, щоб утішити Ти-

бурція.

Твій батько, малий, найкращий суддя на світі. У нього

є серце; він багато знає... Можливо, він вже знає все, що

може сказати йому Януш, але він мовчить; він не вважає за

потрібне цькувати старого беззубого звіра в його останньо-

му барлозі... Але, малий, як би тобі пояснити це? Твій батько

служить панові, ім'я якого — закон. У нього є очі і серце

лише до того часу, поки закон спить собі на полицях; ко-

ли ж цей пан зійде звідти і скаже батькові: «Ану-бо, суддя,

чи не взятися нам за Тибурція Драба, або як там його звуть?»

І з тієї миті суддя одразу зачиняє своє серце ключем, і тоді

у судді такі тверді лапи, що швидше світ повернеться в інший

бік, ніж гіан Тибурцій вивернеться з його рук... Розумієш ти,

малий?.. Усе моє лихо в тому, що з законом вийшла в менеколись уже давно сутичка... себто, розумієш, несподівана

сварка... Ох, малий, це була дуже велика сварка!

При цих словах Тибурцій встав, узяв на руки Марусю

і, відійшовши з нею в найдальший куток, почав цілувати її,

пригортаючись своєю потворною головою до її маленьких

грудей. Я лишився на місці і довго стояв не рухаючись, під

враженням дивних слів дивної людини.

Незважаючи на мудровані і незрозумілі звороти, я чудо-

во схопив суть того, що казав про батька Тибурцій, і постать

батька в моїй уяві іце виросла, набула ореолу грізної, але

симпатичної сили і навіть якоїсь величності, але разом

з тим посилювалося і інше, гірке почуття...

«Ось він який,— думав я. — Та, проте, він мене не лю-

бить».

Діти підземелля

РОЗДІЛ VIII

ЛЯЛЬКА

Ясні дні минули, і Марусі знову погіршало. Хоч що ми

вигадували, аби розважити її, вона однаково дивилася бай-

дуже своїми великими, потемнілими й нерухомими очима,

і ми давно вже не чули її сміху. Я почав носити в підземелля

свої іграшки, але й вони розважали дівчинку лише на корот-

кий час. Тоді я вирішив звернутися до своєї сестри Соні.

У Соні була велика лялька з яскраво розмальованим

обличчям і розкішним лляним волоссям — подарунок покій-

ної мами. На цю ляльку я покладав великі надії і тому, від-

кликавши сестру в бічну алейку саду, попросив дати мені

тимчасово цю ляльку... Я так переконливо просив її про це,

так жваво змалював їй бідну, хвору дівчинку, у якої ніколи

не було своїх іграшок, що Соня, яка спочатку міцно пригор-

тала ляльку до себе, віддала мені її і обіцяла протягом двох-

трьох днів гратися іншими іграшками, нічого не згадуючи

про ляльку.

Враження від цієї нарядної фаянсової панночки на нашу

хвору перевищило всі мої сподівання. Маруся, яка в'янула,

немов квітка восени, здавалося, раптом знову ожила. Вона

так міцно мене обнімала, так дзвінко сміялася, розмовляючи

з своєю новою знайомою!.. Маленька лялька зробила майже

чудо: Маруся давно вже не вставала з постелі, а тепер по-

чала ходити, водячи за собою свою біляву доньку, і часом

бігала, як і раніше, ляпаючи по підлозі слабими ніжками

Зате я через цю ляльку зазнав дуже багато тривожниххвилин. Насамперед, коли я ніс її за пазухою, прямуючи

з нею на гору, по дорозі мені трапився старий Януш, який

довго проводжав мене очима та хитав головою. Потім днів

за два старенька няня помітила пропажу і почала нишпорити

гіо кутках, скрізь розшукуючи ляльку. Соня намагалася вга-

мувати її, але своїми наївними запевненнями, іцо їй лялька

не потрібна, що лялька пішла гуляти, швидко повернеться,

тільки викликала сумніви у служниці і породжувала підозру,

що тут не проста пропажа.

Батько нічого ще не знав, але до нього приходив Януш

і щось говорив. Батько з ще дужчим гнівом прогнав його;

проте в той же день батько зупинив мене на дорозі до садо-

вої хвіртки і наказав залишитися дома. Другого дня повтори-

лося те ж саме, і лише через чотири дні я встав рано-вранці

і махнув через паркан, поки батько ще спав.

На горі справи були погані. Маруся знову лежала, і їй

стало ще гірше: обличчя її горіло дивним рум'янцем, біляве

волосся розкидалося по подушці; вона нікого не пізнавала.

Поряд з нею лежала бідолашна лялька з рожевими щоками

й дурними блискучими очима.

Я сказав Валекові про свої побоювання, і ми вирішили,

що ляльку треба віднести назад, тим більше, що Маруся цьо-

го й не помітить. Але ми помилилися: тільки-но я взяв ляль-

ку з рук дівчинки, яка лежала непритомна, вона відкрила

очі, подивилася тьмяним поглядом, ніби не бачачи мене перед

собою, не усвідомлюючи, що з нею робиться, раптом запла-

кала тихо-тихо, але разом з тим так жалісно, і на змарнілому

личку її майнув вираз такого глибокого горя, що я відразу

перелякано поклав ляльку назад. Дівчинка усміхнулася, при-

тиснула ляльку до себе й заспокоїлася. Я зрозумів, що хотів

відняти у мого маленького друга першу і останню радість

у її недовгому житті.

Валек несміливо подивився на мене.

Як же тепер буде? — спитав він сумно.

Тибурцій, сидячи на лаві з сумно похнюпленою го\овою.

також дивився на мене запитливо. Тому я постарався гю

можливості, надати собі безжурного вигляду і сказав

Нічого! Нянька, напевне, вже забула.

Та стара не забула. Коли я цього разу повертався додо-

му, коло хвіртки мені знову стрівся Януш. Соню я застав

з заплаканими очима, а нянька кинула на мене сердитий гні-

тючий погляд і щось шамкотіла беззубим ротом.

Батько спитав мене, куди я ходив, і, вислухавши уважно

звичайну відповідь, обмежився тим, що повторив мені на-

каз — ні в якому разі не виходити з дому без його дозволу.

Наказ був категоричний і дуже рішучий: не послухатися

його я не смів, але й не насмілювався також звернутися до

нього гю дозвіл.

Минуло чотири нудні дні. Я сумно блукав по саду і з ту-

гою поглядав у бік гори, чекаючи, крім того, грози, яка зби-

ралася над моєю головою. Що буде, я не знав, але на серці

в мене було важко. За все моє життя мене ніхто ще не карав:

батько мене не тільки пальцем не торкав, а й жодного різ-

кого слова я ніколи від нього не чув. Тепер меме гнітило

важке передчуття.

Нарешті мене покликали до батька, в його кабінет. Я вві-

йшов і несміливо спинився коло порога. У вікно заглядало

сумне осіннє сонце. Батько сидів у своєму кріслі перед

ііортретом матері і не повертався до мене. Я чув тривожний

стукіт власного серця.

Нарешті він повернувся. Я підвів очі і відразу ж спустив

їх додолу. Обличчя батька здалося мені страшним. Минуло

з півхвилини, і протягом цього часу я почував на собі важ-

кий і непорушний, гнітючий погляд.

Ти взяв у сестри ляльку?

Ці слова угіали раптом на мене так виразно й гостро, що

я здригнувся.

Так,— відповів я тихо.

А знаєш ти, що це — подарунок матері, який ти мусиш

шанувати як святиню?.. Ти украв її?..

Ні,— сказав я, підводячи голову.

Як ні? — скрикнув раптом батько, відштовхуючи

крісло.— Ти украв її і відніс... Кому ти відніс її? Кажи'

Він швидко підійшов до мене і поклав мені на гілече важ-

ку руку. Я з зусиллям підвів голову і глянув угору. Батькове

обличчя було бліде. Я ввесь зіщулився.

Ну, чого ж ти?.. Кажи! — і рука його ще дужче

стисла моє плече.

Н-не скажу! — відповів я тихо.

Ні, скажеш! — відрубав батько, і в голосі його пролу-

нала погроза.

Не скажу,— прошепотів я ще тихше.

Скажеш, скажеш!

Він повторював це слово придушеним голосом, наче воно

виривалося у нього з болем та зусиллям. Я відчував, як трем-

тить його рука, і все нижче схиляв голову; сльози одна по

одній капали з моїх очей на підлогу, та я все повторював

ледь чутно:

Ні, не скажу... ніколи, ніколи не скажу вам... Нізащо!

Цієї хвилини в мені виявився син мого батька. Він не до-

бився б від мене іншої відповіді найстрашнішими муками.

У моїх грудях назустріч його погрозам здіймалось усвідом-

лене зневажене почуття дитини, яку покинули, і якась жагу-

ча любов до тих, хто приголубив мене там, у старій каплиці.

Батько важко зітхнув. Я зіщулився ще дужче, гіркі сльози

пекли мої щоки. Я чекав.

Я знав, що він страшенно запальний, що цієї хвилини він

шаленіє. Що він зробить зі мною? Але мені тепер здається,

що я боявся не цього... Навіть цієї страшної хвилини я любив

батька і разом з тим почував, що він зараз своїм шаленим

насиллям розіб'є мою любов вщент. Тепер я зовсім перестав

боятися. Здається, я чекав і жадав, щоб катастрофа нарешті

вибухнула... Якщо так... нехай... тим краще — так, тим краще.

Батько знову важко зітхнув. Чи опанував він сам цією

несамовитістю, що охопила його, я й досі не знаю. Але в цю

критичну хвилину за відчиненим вікном пролунав раптом

різкий голос Тибурція:

Еге-ге!.. Мій бідний маленький друг...

«Тибурцій прийшов!» — майнуло в моїй голові, але на-

віть почувши, як затремтіла рука батька на моєму плечі, я не

уявляв собі, щоб поява Тибурція або ще якісь зовнішні

обставини могли повстати між мною і батьком, могли відхи-

лити те, що я вважав неминучим.

У той час Тибурцій швидко відчинив вхідні двері і, зупи-

нившись на порозі, в одну мить оглянув нас обох своїми го-

стрими, рисячими очима.

Ге-ге! Бачу молодого друга у дуже прикрому становищі.

Батько зустрів його суворим і здивованим поглядом, але

Тибурцій витримав той погляд спокійно. Тепер Тибурцій був

серйозний, не кривив обличчя, очі його дивилися якось осо-

бливо сумно.

Пане суддя! — заговорив він м'яко,— Ви людина спра-

ведлива... відпустіть дитину! Малий був у «поганому това-

ристві», але бачить бог, він не зробив нічого поганого, а якщо

його серце лежить до моїх обідраних бідолах, то, клянусь,

краще накажіть мене повісити, але я не дозволю, щоб хлоп-

чик потерпів через це. Ось твоя лялька, малий...

Він розв'язав вузлик і вийняв звідти ляльку.

Рука батька, що стискала моє плече, ослабла. На обличчі

з'явився гіодив.

Що це значить? — спитав він нарешті.

Відпустіть хлопчика,— повторив Тибурцій, і його ши-

рока рука любовно погладила мою похилену голову,— Ви

нічого не дізнаєтеся від нього погрозами, а проте, я охоче

розповім вам усе, що ви хочете знати... Вийдімо, пане суддя,

до іншої кімнати.

Батько, дивлячись на Тибурція здивованими очима, по-

слухався. Обидва вони вийшли, а я лишився пригнічений

почуттями, що переповнювали моє серце. Цієї хвилини я ні-

чого не міг усвідомити. Був лише маленький хлопчик, в серці

якого зворушили два різних почуття: гнів і любов, так силь-

но, що це серце скаламутилося. Цей хлопчик був я, і мені

самого себе було немовбито шкода. Та ще були два голоси,

неясні, але жваві, що лунали за дверима...

Я все ще стояв непорушно, коли двері з кабінету відчи-

нилися і увійшли обидва співбесідники. Я знову почув на

своїй голові чиюсь руку і здригнувся. То рука батька ніжно

гладила моє волосся.

Тибурцій взяв мене на руки і посадив у присутності бать-

ка до себе на коліна.

Приходь до нас,— сказав він,— батько тебе відпус-

тив попрощатися з моєю дівчинкою. Вона... вона вмерла.

Голос Тибурція затремтів, він чудно заморгав очима, але

відразу встав, поставив мене на підлогу, випростався і швид-

ко пішов з кімнати.

Я запитливо підвів очі на батька. Тепер гіереді мною сто-

яла інша людина, та саме в цій людині я знайшов щось рідне,

чого даремно шукав раніше. Він дивився на мене своїм зви-

чайним замисленим поглядом, але тепер у цьому погляді

видно було відтінок здивування і нібито запитання. Здава-

Діти підземелля

лось, буря, яка тільки-но пронеслася над нами обома, розві-

яла важкий туман, що навис над душею батька. І батько лише

тепер почав пізнавати в мені знайомі риси свого рідного

сина.

Я довірливо взяв його руку і сказав:

Адже я не украв... Соня сама дала мені тимчасово.

Та-ак,— відповів він задумливо, — я знаю... Я винний

перед тобою, хлопчику, і ти постараєшся коли-небудь забути

про це, правда?

Я хутко схопив його руку й почав цілувати. Я знав, що

тепер ніколи вже він не буде дивитися на мене тими страш-

ними очима, якими дивився кілька хвилин тому, і так довго

стримувана любов линула цілим потоком в моє серце.

Тепер я його вже не боявся.

Ти відпустиш мене тепер на гору? — спитав я, згадав-

ши раптом запрошення Тибурція.

Та-ак... Іди, іди, хлопчику, попрощайся! — ласкаво

промовив він, все ще з відтінком подиву в голосі. Та, проте,

почекай... будь ласка, хлопчику, зажди трохи.

Він пішов у свою спальню і через хвилину, вийшовши

звідти, сунув мені в руку кілька папірців.

Передай це... Тибурцію. Скажи, що я ласкаво прошу

його... зрозумів?., ласкаво прошу взяти ці гроші... від тебе...

Ти зрозумів?.. Та ще скажи, якщо він знає одного тут... Фе-

доровича, то нехай скаже, що цьому Федоровичу краще піти

з нашого міста... Тепер іди, хлопчику, іди швидше!..

Я наздогнав Тибурція вже на горі, захекавшись, несклад-

но виконав доручення батька.

Ласкаво просить... батько...— і я почав совати йому

в руку передані батьком гроші.

Я не дивився йому в обличчя. Гроші він узяв і похмуро

вислухав дальше доручення щодо Федоровича.

У підземеллі, в темному кутку, на лаві лежала Маруся.

Слово «смерть» не має ще зрозумілого значення для дитини,

і гіркі сльози лише тепер, коли я побачив це бездушне тіль-

це, стиснули мені горло. Моя маленька приятелька лежала

серйозна і сумна, з зажуреним витягнутим личком. Закриті

очі трохи запали і ще дужче відтінилися синявою. Ротик тро-

хи розкрився з виразом дитячої туги. Маруся наче відповіда-

ла цією гримаскою на наші сльози.

«Професор» стояв у головах і байдужливо хитав головою.

Хтось у кутку стукав сокирою, готуючи труну з старих до-

щок, зірваних з даху каплиці. Марусю убирали осінніми кві-

тами. Валек спав у кутку, здригаючись уві сні всім тілом, і

час від часу нервово схлипував.

ЗАКІНЧЕННЯ

Незабаром після описаних подій члени «поганого това-

риства» розвіялись у різні сторони. Тибурцій і Валек зовсім

несподівано зникли, і ніхто не міг сказати, куди вони пода-

лись тепер, як ніхто не знає, звідки вони прийшли в наше

місто.

Стара каплиця дуже потерпіла від часу. Спочатку у неї

провалився дах, продавивши стелю підземелля. Потім навко-

ло каплиці почали утворюватися обвали, і вона зробилася ще

похмурішою; ще голосніше виють в ній пугачі, а вогні на

могилах темними осінніми ночами спалахують синім зловіс-

ним світлом.

Тільки одна могила, обгороджена парканчиком, щовесни

зеленіла свіжим дерном, рясніла квітами. Ми з Сонею, а іноді

навіть з батьком, відвідували цю могилу; ми любили сидіти

на ній у затінку лопотливої берези, проти міста, що ти- !

хо виблискувало в тумані. Тут ми з сестрою разом читали, £

думали, ділилися своїми першими молодими думками, перши-

ми планами крилатої і чесної юності.

Коли ж надійшов час і нам залишити тихе рідне місто,

тут же, в останній день, ми обоє, сповнені життя і надії, ви-

голошували над маленькою могилкою свої обітниці.

Діти підземелля

Діти підземелля

34 коп.

Видатний російський

письменник Володимир

Галактіонович Королен-

ко (1853-1921) виріс

на Україні в небагатій

трудящій сім'ї. В своїх

творах він завжди бо-

ровся за правду. Ко-

роленко не міг бути

байдужим до страждань

простого народу, гаряче

ненавидів усіляке зло,

насильство, несправед-

ливість.

Діти підземелля

Короленко написав

багато чудових творів.

Однією з перших була

повість «У поганому то-

варистві» (1885). Не-

вдовзі з невеликими ско -

роченнями її надрукува-

ли для дітей за назвою

«Діти підземелля». Це

твір про дитячу дружбу,

про життя бідняків у

царській Росії.

ДЛЯ ДОШКІЛЬНОГО ТА МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Діти підземелля

Короленко Владимир Галактионович. ДЕТИ ПОДЗЕМЕЛЬЯ. (На украин-

ском язьіке). Редактор В. Л. Ніколенко. Художній редактор Є.О.Звєздов.

Технічний редактор X, М. Романчикова. Коректори Т. О. Крижна,

Є. П. Карлаш. Здано на виробництво 3. II. 1971 р Підписано до друку

15. VII. 1971 р. Формат 84ХІ08'/іе. Папір офс. № 1. Фіз. друк. арк. 4 5.

Обл.-вид. арк. 4,48. Умови, друк. арк. 7,56. Тираж 50 000. Зам. № 219.

Ціна 34 коп. Видавництво «Веселка», Київ, Кірова, 34. Друкоофсетна

фабрика «Атлас» Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, Львів,

Зелена, 20.

1

Лотоки — тут: лопаті млинового колеса


на главную | моя полка | | Діти підземелля |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 86
Средний рейтинг 3.9 из 5



Оцените эту книгу