74
ПОРІВНЯЛЬНИЙ ОПИС ГОЛОВИ КАШАЛОТА
Ось перед нами два велетні кити, що зсунули докупи голови; пристаньмо ж і ми до гурту, нахилімо й свої голови до них.
З великого класу левіафанів ін-фоліо найбільший інтерес становлять, безперечно, кашалот і справжній кит. Вони єдині з усіх китів, на яких люди полюють систематично. Для нентакітця вони являють собою два крайні зразки всіх відомих різновидів кита. А оскільки зовнішні відмінності між ними найпомітніші в будові голів і оскільки голови їх обох саме тепер висять коло бортів «Пеквода», а тому ми можемо переходити від однієї до другої, просто перетнувши палубу, — то де, скажіть мені, ви знайдете кращу нагоду познайомитись із цетологією на практиці, коли не тут?
Насамперед вас вразить контраст у загальному вигляді цих голів. Обидві вони, звичайно, дуже масивні; але в голові кашалота є якась математична симетрія, а голові справжнього кита її прикро бракує. В голові кашалота більше характерності. Помітивши це, ви мимовільно визнаєте його безмірну вищість, бо вигляд її сповнений надзвичайної гідності. А в нашому випадку ця гідність іще більше підкреслювалася шпакуватим забарвленням тім’я, що свідчило про поважний вік і великий життєвий досвід. Одне слово, він належав до тих китів, для яких у китобоїв є спеціальний термін: «сивоголовий кит».
Тепер опишемо те, що в цих головах різниться найменше, а саме — два якнайважливіші органи: очі й вуха. Коли пильно роздивлятися, то збоку голови, далеко ззаду і дуже низько, поблизу кутика губів, ви нарешті побачите і в того, і в того кита позбавлене вій око, яке здасться вам оком лошати, настільки непропорційне воно до розмірів усієї голови.
З того, що китові очі так незвичайно розміщені збоку голови, між іншим, випливає, що кит не може бачити тих предметів, котрі лежать прямо попереду або прямо позаду. Одне слово, розміщення китових очей відповідає розміщенню людських вух, а спробуйте-но уявити, як було б вам, коли б ви мусили дивитись на все вухами, тобто вбік. Ви переконались би, що поле вашого зору сягає від спрямованої вбік лінії на якихось градусів тридцять уперед і на тридцять градусів назад. Якби ваш найзапекліший ворог серед білого дня йшов просто на вас, уже піднявши кинджала, ви б не змогли побачити його, як і тоді, коли б він підкрадався ззаду. Одне слово, ви б мали, так би мовити, дві спини, зате водночас і два переди (власне, «бічні переди»), бо що ж справді визначає в людині перед і зад, коли не очі?
Навіть більше: коли майже в усіх тварин, яких я можу зараз пригадати, очі розташовані так, щоб вони самі собою суміщували свою зорову спроможність і витворювали в мозку один образ, а не два, то незвичайне розташування китових очей, розділених багатьма кубічними футами масивної голови, яка здіймається над ними, наче велика гора, що розділяє двоє озерець у двох долинах, безперечно, зовсім розмежовує зорові враження, що виникають у кожному з обох незалежних органів. Тому кит напевне бачить з цього боку одну виразну картину, а з того — зовсім іншу виразну картину; а все, що лежить між тими картинами, напевне сповите глибокою темрявою і ніби не існує для нього зовсім. Про людину можна сказати, що вона дивиться на світ із будки-вартівні крізь дві суміжні шибки одного віконця. А в кита ці дві шибки не суміжні, вони утворюють двоє віконець, прикро утруднюючи бачення. Цю особливість китових очей слід весь час пам'ятати, коли полюєте на кита, і ми нагадуватимемо читачеві про неї в декотрих сценах, які будуть змальовані далі.
Тут можна було б детально розглянути одну дуже цікаву й загадкову проблему, що стосується зору левіафана. Але я мушу вдовольнитися лише побіжною згадкою. Поки очі людини розплющені, вона бачить усе несамохіть, тобто вона не може не бачити автоматично тих предметів, які є перед нею. Та хоча, як нас переконує досвід, наше око здатне відразу охопити загальним поглядом багато предметів, ми зовсім неспроможні водночас розглядати два різні предмети — байдуже, малі чи великі — уважно й детально, навіть якщо вони лежать поряд один з одним чи й доторкаються один до одного. Та коли ви розділите ці два предмети й оточите кожен з них кружальцем глибокої темряви, тоді, щоб побачити один з них і щоб в уяві постав його образ, треба на ту мить зовсім виключити зі своєї свідомості другий предмет. А як же це відбувається в кита? Правда, обоє його очей мусять дивитися одночасно; то невже його мозок настільки переважає людський сприйнятливістю, здатністю до зіставлень і тонкістю, що він може в ту саму мить розглядати дві віддалених одна від одної картини — одну з одного боку від нього, а другу — з протилежного? Коли воно справді так, то це не менше диво, ніж якби людина могла одночасно доводити дві теореми Евкліда. В цьому порівнянні нема нічого недоречного, навіть якщо розглядати його якнайприскіпливіше.
Може, це тільки пуста фантазія, але мені завжди здавалося, що надзвичайна нерішучість у рухах, яку виявляють декотрі кити, коли на них нападуть відразу три або чотири вельботи, і взагалі ота несміливість і схильність до ляку, властиві таким китам, — що вся ця безпорадність непрямо породжується великою складністю вибору між двома різними, прямо протилежними зоровими образами, які одночасно бачить кит.
Та й вухо в кита не менш дивовижне, ніж око. Якщо ви зовсім не знайомі з китами, то можете цілі години досліджувати обидві голови, але органів слуху так і не знайдете. Вухо кита взагалі не має ніякої зовнішньої раковини; а в його отвір навряд чи пролізе цівочка гусячого пера — таке воно дивовижно мале. Між вухом кашалота й вухом справжнього кита є істотна різниця: у першого вушний отвір прямо виходить назовні, а в другого він покритий рівною, гладенькою шкіряною плівкою, так що його й зовсім не видно на поверхні голови.
Чи не дивно, що таке велетенське створіння мусить бачити світ такими маленькими очима, а грім чути вухами, меншими, ніж у зайця? Та хоч би навіть кит мав очі завбільшки з лінзу великого Гершелевого телескопа, а вуха його були не вужчі за соборний портал, — чи міг би він бачити далі або чути гостріше? Анітрохи. Навіщо ж тоді розвивати свій розум ушир? Краще розвивайте його вглиб.
Тепер давайте за допомогою всіляких важелів та парових лебідок, які ми маємо напохваті, перевернемо кашалотову голову. А тоді, приставивши драбинку, залізьмо на неї й загляньмо китові в пащу; а якби та голова не була відтята від тулуба, то можна б із ліхтарем спуститися в велику кентуккійську Мамонтову печеру його шлунка. Та вхопімося за оцей ось зуб і огляньмось довкола: де ми опинились? Яка це воістину прекрасна, незаймано чиста паща! Від підлоги до стелі вона обмощена, — чи, краще сказати, обклеєна — блискучою білою плівкою, гладенькою, наче атлас шлюбної сукні.
А тепер вийдіть і подивіться на оцю могутню нижню щелепу, схожу на довжелезну вузьку покришку гігантської табакерки, чомусь прикріплену завісками не з ширшого боку, а з вузького кінця. Коли підперти її так високо, щоб вона була в нас над головою й виставляла ряди зубів, тоді вона буде схожа на страшні опускні грати фортечної брами; і такою вона, на жаль, справді буває для багатьох бідолах китобоїв, на яких ці гостряки падають із жахливою силою. Та ще моторошніше видовище можна спостерігати, коли якийсь невеселий кашалот плаває під водою, на глибині кількох сажнів, і його величезна п’ятнадцятифутова щелепа відвисає вниз під прямим кутом до тулуба, достоту як утлегар корабля. Цей кит не мертвий, він тільки в поганому настрої; можливо, чимось пригнічений, а можливо, охоплений іпохондрією і такий в’ялий, що йому навіть важко стулити пащу, і він так і плаває з бридко відвислою щелепою на ганьбу всьому своєму поріддю, а інші кашалоти, напевне, зичать бідоласі, щоб йому «заціпило рота».
Здебільшого цю нижню щелепу відокремлюють від голови — досвідчений китобій робить це дуже легко — і піднімають на палубу, щоб повиривати з неї білі, мов слонова кістка, зуби, які правлять китобоям за матеріал для всяких гарних виробів, як-от ручки для ціпків, парасольок або вершницьких нагаіїв.
Щелепу витягають на палубу повільно, з великою натугою, за допомогою брашпиля, наче корабельний якір. А коли настає відповідний час, тобто коли скінчиться всяка інша робота коло кита, Квіквег, Дагу і Тештіго — всі, як один, дуже вправні дантисти — заходжуються рвати з неї зуби. Гострою китобійською лопаткою Квіквег надрізує ясна, потім щелепу прив’язують до палубних кілець-римів, згори спускають талі й висмикують ті зуби, як ото мічіганські воли висмикують із грунту дубові пеньки в диких пущах. Звичайно, в щелепі буває сорок два зуби; у старих кашалотів вони дуже стерті, але не дупласті й не позалатувані штучними пломбами, як у нас. Саму щелепу потім розпилюють на пластини й складають у стос, наче бруси для спорудження будинку.