на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Влада: вчора, сьогодні — навічно

«1984» — один з найголовніших і вже точно найважливіший роман минулого сторіччя. Важко пригадати якийсь інший літературний твір, який би без зайвої манірності, настільки ж чітко, правдиво і жорстко поставив перед загалом таку ж важливу проблематику. А саме: що таке влада? Яка її природа? Куди прямує сучасне суспільство? Що таке справжня смерть, і яка саме смерть є справжньою — фізична смерть індивіда, а чи смерть його внутрішнього єства, при збереженні фізичного тіла? Що таке свобода, і як вона співвідноситься з владою? Чи можливий бодай найменший прояв свободи, нехай навіть у вигляді можливості мати свої власні глибоко приховані, вільні від примусу думки, в умовах абсолютної тоталітарної влади?

Погодьтеся, досить вагомий обшир запитань, або й навіть наріжний — і то не лише для сучасного Орвеллу суспільства, а й для нашого часу також. Маю підозру, що ці питання залишатимуться актуальними ще дуже тривалий час, аж поки не зміняться самі підвалини людського соціуму і принципи функціонування нашої цивілізації.

« 1984» було завершено 1949 року — це майже середина бурхливого і кривавого XX сторіччя, злам індустріальної епохи розвитку людства і початок постіндустріальної, інформаційної ери. Саме закінчилася Друга світова війна — кровопролитна і надзвичайно ефективна за показником нищення людей і створених ними благ. Вона відбулася лише через двадцять років після не менш кривавої, але дещо менш технологічної Першої світової. Природно, що Орвелл у романі не приховує своїх похмурих прогнозів щодо подальшого напряму розвитку цивілізації. Друга світова війна завершилася використанням нової надпотужної атомної зброї, здатної водночас нищити мільйони людей і руйнувати величезні міста-мегаполіси. Винахід цієї зброї відразу ж змінює сам принцип майбутніх масштабних воєн і викликає правомірне запитання: що станеться у разі масового застосування воюючими сторонами атомної зброї?

У 1962 році під час Карибської кризи наш світ опинився за якихось півкроку від відповіді на це досі теоретичне запитання. На щастя, ми так і не отримали цієї відповіді. Поки що. А Джорд Орвелл, пишучи «1984» у сорокових роках минулого сторіччя, вже тоді передбачав подібну ситуацію і логічно припустив, що так само, як невдовзі після Першої світової війни розпочалася Друга світова, після Другої світової неодмінно має відбутися Третя світова війна, але цього разу вже із застосуванням атомної зброї. Власне, світ «1984» — це світ після умовної Карибської кризи, яка так і не була розв’язана. Або ж, якщо завгодно, була розв’язана саме атомною зброєю, і людство нарешті отримало відповідь на запитання щодо атомної війни. А відповідь полягала у тому, що тотальна атомна війна була абсолютно не вигідна жодній із сторін-супротивників, бо цілковите знищення цивілізації означало й зникнення самої влади. А оскільки сама суть війни це і є один із найвищих проявів влади, то така війна була б абсурдною, бо суперечила б самим підвалинам влади, а отже — суперечила сама собі.

Ведучи мову про антиутопії, варто згадати, що найвідомішими зразками жанру, поруч з «1984», вважаються «Ми» Євгена Замятіна (1920) та «О дивовижний новий світ» Олдоса Гакслі (1932). Обидва ці тексти були написані раніше за «1984» і так чи інакше могли впливати, а швидше за все, і вплинули на Орвелла і створюваний ним пізніше роман. Наведу уривки з рецензії Орвелла на роман «Ми», яку він написав 1946 року:

«Перше, що привертає увагу під час читання «Ми», — цей факт, я вважаю, досі був непомічений, — так це те, що роман Олдоса Гакслі «О дивовижний новий світ» своїм написанням, вочевидь, частково завдячує саме цій книжці. Обидва твори розповідають про повстання природного людського духу проти раціонального механістичного світу, позбавленого живих почуттів, в обох випадках дія перенесена на шістсот років уперед. Схожа й атмосфера обох книжок, та й зображений у них тип суспільства однаковий, хоча у Гакслі не так сильно відчувається політичний підтекст і помітніший вплив найновітніших біологічних і психологічних теорій».

«Страта, за своєю суттю, є жертвопринесенням людини, і цей ритуал пронизаний похмурою атмосферою рабовласницьких цивілізацій Давнього світу. Саме оце інтуїтивне розкриття ірраціонального боку тоталітаризму — жертовності, жорстокості як самоцілі, обожнювання Вождя і наділення його божественними рисами — підносить книжку Замятіна вище за книжку Гакслі».

«Вочевидь, метою Замятіна є не зображення якоїсь певної країни, а ілюстрація, чим нам може загрожувати механістична машинна цивілізація».

«Це дослідження сутності Машини — джина, якого людство бездумно вивільнило з пляшки і тепер не може загнати назад».

У цій рецензії Орвел також висловлює свою незгоду з концепцією майбутнього тоталітаризму за Замятіним (і Гакслі), в якому держава «компенсує відібрану у громадян свободу спокоєм і добробутом». Орвелл вважає, що майбутні тоталітарні режими характеризуватимуться не лише обмеженням свободи, але й навмисним загальним зубожінням населення, утримуванням його у постійному страху, пригніченні і неуцтві.

Щодо роману Гакслі Орвелл категоричніший:

«У Гакслі проблема «людської природи» частково вирішена, оскільки вважається, що за допомогою дородового лікування, наркотиків і гіпнозу людскому організмові можна надати будь-яку бажану форму фізичного і розумового розвитку. Першокласний науковий працівник виводиться наскільки ж легко, як і напівідіот касти Епсілон, і в обох випадках легко усуваються залишки примітивних інстинктів на кшталт материнських почуттів чи жаги свободи. Але тоді лишається незрозумілою причина такого витонченого розділення зображуваного суспільства на касти. Це не економічна експлуатація, але й не бажання залякати і пригнобити. Тут не існує ні голоду, ні жорстокості, ні будь-яких страждань. У верхів немає серйозних причин, щоб триматися за владу, і, хоча кожен знаходить своє щастя у безглуздості, життя стало настільки порожнім, що важко повірити у можливість існування описаного суспільства».

Ще одним підтвердженням впливу принаймні роману «Ми» на подальше написання «1984» є лист Джорджа Орвелла до Гліба Струве[32] від 17.02.44, в якому він дякує за те, що Струве надіслав йому книжку Замятіна, і, зокрема, пише: «Ви заінтригували мене романом «Ми», про який я раніше не чув. Такі книжки мене дуже цікавлять, і я навіть роблю нариси для подібного твору, який напишу раніше або пізніше».

Звичайно, належачи до жанру антиутопій, всі три романи мають ряд спільних рис у прогнозуванні можливого майбутнього цивілізації, серед яких деспотія влади, повне підкорення суспільства державою, злиття релігії і влади і надання останній метафізичних божественних рис, викорінення або боротьба з низкою природних інстинктів та характерних особливостей людини з метою ефективного здійснення влади і, нарешті, можливо найвизначальніша спільна риса — це опис майбутніх тоталітарних режимів як таких, що намагаються повністю знищити в людині особисте, індивідуальне, унікальне, переробити його і принести в жертву колективному, загальному, стандартному й уніфікованому. Тобто прадавній конфлікт «я — вони», на думку всіх трьох письменників, у майбутньому неодмінно вирішиться на користь «ми», оскільки саме такий стан суспільства і є головною передумовою здійснення над ним влади.

З другого боку, роман Орвелла має принципову відмінність від інших двох, а саме у трактуванні природи влади і її головної мети. У романах Замятіна і Гакслі метою влади був порядок у суспільстві, збереження його сталості, структури, надання існуванню його членів гармонії (у власному розумінні, звичайно), і навіть наділення їх щастям та спокоєм (в обмін на свободу, як це описується у романі «Ми», оскільки щастя є прямою протилежністю свободи, а тому задля того, щоб усіх зробити щасливими, потрібно всіх позбавити свободи). Тобто, якщо в обох випадках тоталітаризм має хоч якесь виправдання і влада лицемірно, а чи щиросердно виправдовувалася певною благою метою, то в Орвелла немає жодних ілюзій щодо справжньої мети здійснення влади. Свій погляд на кінцеву мету влади Орвел, найкраще виражає вустами О’Браєна:

«Партія прагне до влади лише переслідуючи свої власні інтереси. Нас не цікавить добробут інших, нас цікавить лише влада. Нам не потрібне ні багатство, ні розкіш, ні довге життя чи щастя: нам потрібна лише влада, абсолютна влада.

Ми знаємо, що ніхто не захоплює владу, щоб потім відмовитися від неї. Влада — не засіб, а кінцева мета. Диктатуру запроваджують не для того, щоб стати на сторожі революції, це революцію здійснюють для того, щоб запровадити диктатуру. Метою переслідування є переслідування. Метою тортуртортури. Метою владивлада.

Світ страху, зрадництва і катувань, світ, де ти чавиш людей і де чавлять тебе, світ, який стане не менш, а ще БІЛЬШ нещаднимтаким ми бачимо шлях його удосконалення.

У нашому світі не буде інших емоцій, окрім страху, люті, тріумфу та самоприниження.

Ми знищимо всі задоволення. Але завждине забувайте про це, Вінстоне,завжди існуватиме сп’яніння від влади, яке постійно зростатиме й постійно ставатиме ще ненаситнішим. Завжди, будь-якої миті, існуватиме сп’яніння від перемоги, радість чавити безпорадного ворога. Якщо ви хочете уявити собі майбутнє, уявіть підошву черевика, що чавить людське обличчячавить вічно».

Ось так, «черевик, який вічно чавить людське обличчя» — оце і є, за версією Орвелла, одвічна суть влади. І справді, поруч із цим відвертим і страшним у своїй правдивості визначенням природи влади, — і то саме людської влади, влади людини над людиною, — попередження про небезпеку, яку несе в собі механістичне суспільство, а чи обездуховлення людини унаслідок стрімкого розвитку науки і раціоналізації її існування вже не виглядають аж так зловісно і безпросвітно. Бо яка машина, яка умовна бездуховність чи раціоналізація світу може бути страшнішою за О’Браєна і за ту силу, яку він уособлює? До того ж від стерильного світу Олдоса Гакслі радше віє безкінечною нудьгою, яку відчуває головний герой у своєму невиразному бажанні повернутися до менш раціоналістичного існування, як такого, що більше відповідає людській природі. Тут немає місця тій сірій безвиході, невимовній самотності й усвідомленню приреченості на життя у світі, де минуле скасоване, знищене й розпорошене, а майбутнє навічно забетоноване у безкінечному сьогоднішньому дні, як це описано у «1984»:

«Ти розумієш, що, починаючи від учора, минуле скасоване? Якщо ж воно десь виживає, то лише у вигляді небагатьох матеріальних об’єктів без жодної словесної прив’язки до них, як оцей шматок скла. Ми вже майже нічого не знаємо про Революцію і дореволюційні роки. Кожен запис про ті часи знищено або сфальсифіковано, кожну книжку переписано, кожну картину перемальовано, кожну статую, кожну вулицю і кожну будівлю перейменовано, кожну дату змінено. І цей процес триває день за днем, хвилина за хвилиною. Історія зупинилася. Не існує нічого, крім нескінченного теперішнього, в якому Партія завжди права».

У своєму романі Орвелл настільки глибоко і тонко ухопив саму суть тоталітаризму, розкрив принципи влади, справжню мету її існування і методи керування суспільством, що після публікації роман деякий час був під забороною навіть у Сполучених Штатах Америки — відносно вільне і демократичне суспільство, а надто його керівна верхівка вважали «1984» небезпечним навіть для себе. Що тоді казати про Радянський Союз, тоталітарна модель якого багато в чому стала зразком для творення похмурого світу «1984»? У країні навіки недобудованого комунізму цей роман побачив світ лише 1989 року, одночасно із «Архіпелагом ГУЛАГ», у якому Солженіцин, на відміну від останнього, прямо, без усіляких алюзій та фантазій, з конкретними іменами, місцями і датами описував злочини комуністичного режиму і його функціонерів проти власного народу. Отже, вочевидь, кремлівські геронтофіли, які своїми зотлілими на історичному вітрі руками все ще намагалися з усіх сил чіплятися за владу, а надто їхні вірні лакеї з численних міністерств, видавництв, редколегій і редакцій вбачали у цьому романі пряму небезпеку для того тоталітарного болота, яке вони розводили упродовж сімдесяти років. Мабуть, їх дуже обурював цей текст, якщо йому дозволили з’явитися лише за рік-два до краху про-гнилої червоної імперії, дозволили тоді, коли вже кілька років як дозволялося все, включаючи рок-музику, Бога, проституцію, рекет і навіть найжахливіше — приватне підприємництво.

До кінця життя Орвелл був послідовним і переконаним соціалістом. У когось, певно, цей факт може викликати природне здивування, оскільки у «1984» він безжалісно критикує саме соціалістичну модель суспільства, нехай і у крайньому тоталітарному його прояві. Тут варто зазначити, що Орвеллове розуміння соціалізму відрізнялося навіть від того, як його розуміли англійські соціалісти, які, із захопленням спостерігаючи за Радянським Союзом 30-х років, вважали, що для утвердження соціалізму у світі потрібна «міцна рука», яка б «мудро вела свідомі пролетарські маси до світлого майбутнього». Вони бачили лише прикрашений «індустріалізаціями» і «п’ятирічками за три роки» фасад червоної диктатури, яким СРСР прикривав від усього світу геноцид за соціальними та національними ознаками, як то голодомор 1932-1933 років, депортації цілих народів, смертні вироки без суду і слідства, концентраційні табори, в яких десятками мільйонів гноїли незгодних із режимом, та інші нелюдські злочини проти людей, що коїлися навіть не в ім’я утвердження якихось ефемерних майбутніх ідеалів, а лише задля утримання і поглиблення влади й терору. Орвелл же до самої смерті був переконаний, що справжній соціаліст — це той, хто прагне повалення тиранії, а не її утвердження. Саме тому він так негативно сприймав подальший перебіг подій у Радянському Союзі, коли після революції й повалення панівних класів утвердилося не безкласове суспільство, як було обіцяно більшовиками, а до влади прийшов новий панівний клас, набагато жорстокіший, кривавіший і лицемірніший за попередній.

Як зазначає сам Орвелл, до 1930 року він не мав чітко окреслених політичних поглядів. Він став соціалістом радше через відразу до знедоленого, занедбаного життя бідніших верств промислового робітництва, аніж через теоретичне захоплення плановим суспільством.

Після закінчення школи, коли майбутньому письменникові не було ще й двадцяти років, він виїхав у Бірму і вступив у лави Імперської поліції в Індії. Це була озброєна поліція, чи пак жандармерія. На цій службі він пробув п’ять років. Це був перший крок до усвідомлення Орвеллом підвалин влади і контролю над людьми як неминучої умови її існування.

У 1936 році Джорж Орвелл одружився. Майже того самого тижня почалася громадянська війна в Іспанії — перша ластівка майбутніх грізних подій, що на довгі роки охоплять Європу, а разом з нею і півсвіту. Подружжя виявило бажання поїхати до Іспанії та взяти учать у війні на боці іспанського уряду. В Іспанії Орвелл пробув близько шести місяців на арагонському фронті, поки фашистський снайпер не прострелив йому шиї.

Як писав сам Джорж Орвелл, у ранньому періоді війни чужинцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що велася між різними політичними партіями, прихильними до уряду. Через низку випадкових подій він вступив, як більшість чужинців в Іспанії, не до міжнародної бригади, а до міліції — P. О. V. М., прилучившись до так званих іспанських троцькістів. Таким чином, у першій половині 1937 року, коли комуністи здобули контроль (чи частковий контроль) над іспанським урядом і почалося переслідування троцькістів, Орвелл з дружиною раптом опинились між переслідуваними. Письменник тоді ще не знав, що для Сталіна в Іспанії точилося дві війни — другорядна війна проти фашизму і головна, таємна війна проти Троцького, за одноосібний вплив на міжнародний комуністичний рух. Насправді Орвеллу з дружиною дуже пощастило, що їм вдалося виїхати з Іспанії живими, та ще й не бувши жодного разу заарештованими, оскільки багато з-поміж їхніх друзів було розстріляно, інші просиділи довгий час у в’язницях чи просто позникали. Ці переслідування в Іспанії йшли поруч з великими чистками в СРСР і були лише їхнім відлунням. Суть обвинувачень — а саме: змова з фашистами — була в Іспанії і в СРСР однакова. Коли йшлося про Іспанію, Джорж Орвелл знав напевне, що ці обвинувачення брехливі і безпідставні. Увесь цей досвід став для письменника вельми цінною наукою: він переконався, як легко тоталітарній пропаганді керувати думкою освічених верств населення навіть у так званих демократичних країнах.

В Іспанії Орвелл разом з дружиною були свідками, як невинних людей кидали у в’язниці тільки тому, що їх запідозрювали лише в неправомірних помислах. А повернувшись до Англії, він побачив, що розсудливі й добре інформовані оглядачі вірять в усілякі неймовірні оповідки про змови, зраду та саботажі, про які інформувала преса з московської судової зали.

Роман «1984» побудований за класичною оповідною схемою і складається із трьох частин. У першій частині ми маємо зав’язку всієї подальшої оповіді, в якій описується світ головного героя роману, Вінстона Сміта, так би мовити, розставляються декорації для всієї подальшої дії. Друга частина присвячена його коханню з Джулією і налагодженню контактів з О’Браєном у надії розпочати підпільну діяльність проти Партії. А третя частина оповідає про «лікування» Вінстона у Міністерстві Любові.

Та якщо оголити структуру «1984» до самої основи, дістатися до його каркасу, то ми, по суті, отримуємо дві рівнозначно вагомі частини роману. Перша частина — це запитання Вінстона щодо світу, в якому він живе. Він ставить ці запитання самому собі, занотовує їх у щоденник, подумки рефлексує над ними і врешті-решт дає на них власну відповідь. Друга частина — це немов катарсис навпаки, коли у Міністерстві Любові О’Браєн послідовно порушує всі ті запитання, які колись ставив собі Вінстон, і так само послідовно, вагомо і переконливо дає на них свої відповіді, тобто відповіді Партії, які не лише перекреслюють і заперечують всі колишні уявлення Вінстона, а й урешті-решт перекреслюють його самого, знищують його особистість, анулюють його єство. Тобто Вінстон отримує справжні відповіді на те, що його завжди цікавило, але ці відповіді унеможливлюють подальше існування його самого. У цьому випадку твердження, що знання оплачуються дорогою ціною, доведене до найвищого ступеня.

Вінстон стверджує, що тотальне маніпулювання історією і реальністю неможливе, допоки хоча б одна людина буде знати, що, наприклад, Партія не винаходила літака, гелікоптера чи паровоза, що Океанія не завжди воювала з Євразією, а ще вчора вела війну з Остазією, і що виробництво шоколаду насправді не зросло, а зменшилося. Відстоюючи своє переконання, що, попри увесь терор і всю брехню, якими просякнуте сучасне йому суспільство, здоровий глузд все одно не перемогти, Вінстон максимально оголює конфлікт і зазначає, що «свобода — це можливість сказати, що 2 + 2 = 4», тобто він не вірить у можливість всеохоплюючого заперечення самоочевидної об’єктивної реальності.

Проте, потрапивши у Міністерство Любові, Вінстон зіштовхується з партійною логікою О’Браєна — він своїми збоченими аргументами щоразу спростовує всі логічні міркування Вінстона, які на початку видавалися йому непохитними. О’Браєн послідовно доводить, що реальність — це лише породження свідомості. Без свідомості не існує реальності. А оскільки Партія контролює свідомість, отже, вона контролює і реальність. Такий підхід, хоча, можливо, й не відображає так званого об’єктивного стану речей, водночас є надзвичайно корисним і продуктивним у питаннях, що стосуються нав’язування масам певних ідеологічних платформ, маніпулювання фактами, перекручування історичних свідчень і навіть заперечення очевидних речей.

«Лише дисциплінований розум спроможний побачити реальність, Вінстоне. Ви вважаєте, що реальністьце щось об’єктивне, щось, що існує саме по собі. Ви також вважаєте, що природа реальності самоочевидна. Коли ви обманюєте себе, думаючи, що ви щось бачите, ви вважаєте, що кожен бачить те саме, що й ви. Але я запевняю вас, Вінстоне, що реальність не є зовнішньою категорією. Реальність існує лише в людській свідомості, й більш ніде. І то не в індивідуальній свідомості, яка може помилятися й у будь-якому разі швидко помирає, а лише у колективній і безсмертній свідомості Партії. Те, що Партія вважає істиною, і є істиною. Побачити реальність можливо лише очима Партії. Ви повинні це усвідомити, Вінстоне. Це вимагає в певному розумінні акту саморуйнування, зусилля волі. Перш ніж ви повернете собі здоровий глузд, ви повинні скоритися...» — каже О’Браєн.

Звичайно, для досягнення бажаного результату тут також застосовується один важливий принцип, а саме дводумство, за допомогою якого і досягається маніпулювання дійсністю у межах власної свідомості. У книжці багато розповідається про принципи застосування дводумства, цього ефективного інструменту маніпулювання дійсністю і наріжного каменя владарювання Партії, але водночас декому може здатися, що принцип дводумства носить дещо перебільшений, гротескний, а чи символічний характер. Для того, щоб краще продемонструвати, наскільки успішно застосовується дводумство у не вигаданій, художній, а у нашій, так би мовити, справжній реальності, варто навести кілька простих прикладів-тверджень із застосуванням дводумства:


а) у Криму російських військ немає;

б) російські війська забезпечували приєднання Криму до РФ.


а) українці — братній росіянам народ;

б) українці — фашисти, бандерівці і жалюгідний недонарод, який ненавидить росіян.


а) України не існує, українців не існує, української мови не існує;

б) українці на території України проводять українізацію населення з метою знищити російську мову і обмежити права російськомовного населення.


Ці твердження, які, мабуть, знайомі багатьом, як правило, можуть дуже легко співіснувати у межах тієї самої свідомості, і за принципом дводумства кожне із таких взаємовиключних тверджень застосовується саме тоді, коли це вигідно його носієві, і, водночас, ним же заштовхується на периферію власної свідомості, коли відповідно до моменту потрібно застосувати інше, протилежне твердження. І як тут не згадати недавню історію і те, що «Радянський Союз завжди воював із фашизмом, Радянський Союз переміг фашизм», а потім пригадати пакт Молотова-Ріббентропа і радісні усмішки радянських і німецьких солдатів, які 1939 року пліч-о-опліч із солдатами фашистської Німеччини марширували вулицями захопленої і розділеної Польщі?

«Промова тривала вже десь хвилин двадцять, коли на платформу вистрибнув посланець і тицьнув ораторові папірець. Той, не припиняючи говорити, розгорнув його і прочитав. Нічого не змінилося ані в його голосі, ані в поведінці, ані в його прокламаціях, але назви раптом стали іншими. Натовпом без зайвих слів прокотилася хвиля розуміння. Океанія воює з Остазією! Наступної миті зчинилася несамовита метушня. Всі прапори і транспаранти, якими був прикрашений майдан, усі вони хибні! На половині з них зображені не ті обличчя. Це саботаж! Це постаралися агенти Ґолдштайна! Запанувала галаслива інтерлюдія, зі стін зривалися плакати, шматувалися на клапті і розтоптувалися ногами прапори. Розвідники, вилазячи на дахи й зриваючи з димарів транспаранти, демонстрували чудеса спритності. Але за дві-три хвилини все було завершено. Оратор, усе ще чіпляючись у мікрофон і подавшись уперед, вимахував у повітрі рукою і продовжував свою промову. Минула ще хвилина, і з горлянок натовпу знову вихопилися дикі крики люті. Ненависть тривала, як і раніше, змінився лише її об’єкт».

Чи не нагадує це ситуацію в СРСР 1941 року, коли Німеччина з найближчого союзника, з яким радянські війська щойно ділили Європу і разом марширували розділеною Польщею, мову якої вивчали у більшості тогочасних радянських шкіл, кадрові військові якої багато років тренувалися на радянських полігонах, і нарешті в яку безкінечними ешелонами відправлялося продовольство і стратегічні ресурси, раптом за одну мить перетворилася на запеклого ворога, а Гітлер зі сміливого нордичного воїна, який кинув виклик хижому англосаксонському імперіалістичному звірові, раптом сам перетворився на загребущу тварюку, з якою тепер війна до скону?

Так що дводумство — це ніяка не вигадка і не гіпербола. Дводумство — це наша з вами справжня реальність, яка й досі існує, допомагаючи отруювати свідомість мільйонів людей.

Однією з наріжних проблематик роману є вірогідність повстання і повалення тоталітарного ладу. У своїх роздумах Вінстон доходить висновку, що повстання можливе, — нехай не тепер, за його життя, а потім, можливо через багато поколінь, можливо через тисячу років, — але, на його думку, рано чи пізно вітальний дух людини візьме гору над штучними заскорузлими догматами партійної доктрини, і людство змете Партію, як весняний паводок зносить сміття. Всі надії на майбутні зміни Вінстон покладає на пролів, вважаючи, що вони зберегли ті справжні людські якості, які Партія зуміла витравити зі своїх членів: «якщо і є надія, то вона лише у пролах».

«У всьому світіу Лондоні й Нью-Йорку, в Африці, Бразилії та на таємничих заборонених територіях за кордоном, на вулицях Парижа й Берліна, у селах неозорих російських рівнин, на базарах Китаю і Японіївсюди стоїть дебела, непереможна постать, спотворена працею і народженням дітей, вона, трудячись від народження до смерті, продовжує співати. Одного дня з-поміж її могутніх стегон постане раса свідомих істот. Ти мрець, а за ними — майбутнє. Але якщо збережеш живим свій розум, як вони зберегли живими свої тіла, ти можеш прилучитися до цього майбутнього й передати їм таємне знання, що два плюс два буде чотири».

У цій своїй наївній вірі Вінстон певною мірою відображає класичну позицію інтелігенції, яка чомусь завжди сподівається, що з якоїсь причини низи раптом самі собою порозумнішають, стануть свідомими і повстануть проти поневолювачів. Як свідчить практика, низи і справді можуть повстати, але ніколи самі по собі, а лише завжди спонукувані зовнішнім імпульсом, мимоволі стаючи на службу до нової сили, яка рветься до влади, а діставши за допомогою низів ту саму владу, ця нова сила залишає незмінною саму систему, як це описує у своїй книжкі абстрактний лідер антипартійного руху Іммануїл Ґолдштайн. Але Вінстон вірить у можливість ще одної, нехай віддаленої у часі остаточної соціалістичної революції, яка, на відміну від усіх попередніх, чомусь має дати позитивні результати. На його думку, проли врешті-решт «пробудяться», стануть розумними і почнуть свідомо прагнути до зміни суспільного устрою. Водночас усі спостереження Вінстона свідчать про те, що до цього немає і не передбачається жодних передумов — пролів ніколи не цікавили і не можуть зацікавити жодні подібні рефлексії. Окрім того, проли, які становлять переважну частину населення суспільства Океанії, якраз і є тією мовчазною, інертною, неосвіченою і через це легкокерованою масою, яка слугує найкращим підмурівком для вічного панування Партії. У цьому аспекті описане Орвеллом суспільство нічим особливо не відрізняється від сучасних суспільств нашої з вами рельаності. «Агресивно-слухняна більшість» — дуже влучна характеристика інертного, байдужого до всього, окрім власного добробуту, прошарку суспільства, який становить від 80 до 95-98% загалу, залежно від країни та історичного періоду, і на який завжди спиралася і буде спиратися будь-яка влада.

«Там, де існує рівність, там може існувати і здоровий глузд», — розмірковує Вінстон, тримаючись за цю думку, як за якір, як за точку відліку нормальної, не викривленої реальності. Можливо, причина такого ідеалістичного твердження криється у соціалістичних позиціях самого Орвелла. Скидається на те, що навіть описавши у романі всю облудну лицемірність соціалістичних доктрин першої половини XX сторіччя і кривавих результатів їхніх втілень, він усе ще продовжує вірити у можливість якоїсь абстрактної всеохопної суспільної рівності, так само як його герой, Вінстон Сміт, попри все, що він бачить і знає, продовжує вірити в якусь майбутню останню, справедливу й остаточну революцію, покликану принести загальне рівноправ’я і всеохопне братерство.

Ведучи з цього приводу полеміку з О’Браєном, Вінстон так само зазнає поразки і жахається, коли О’Браєн пояснює йому, чому неможливе повалення диктатури Партії, а наостанок розповідає, що книжку про можливий спротив і повстання писав він сам разом з іншими членами Внутрішньої партії, спеціально, аби ввести в оману таких, як Вінстон Сміт. Далі О’Браєн великодушно відповідає на ще одне запитання, на яке Вінстон ніяк не міг знайти відповіді: він розумів як, тобто якими методами Партія здійснює свою владу, але ніяк не міг зрозуміти навіщо. О’Браєн допомагає йому розібратися, і відповідь виявляється страшною і жорстокою у своїй відвертості: Мета влади — сама влада.

«Ми відрізняємося від усіх олігархій минулого, бо знаємо, що робимо. Всі інші, навіть схожі на нас, були боягузами й лицемірами. Німецькі нацисти і російські комуністи у своїх методах майже впритул наблизилися до нас, але вони ніколи не мали мужності розібратися у своїх мотивах. Вони вдавали, можливо, навіть вірили, що вони захопили владу мимоволі і на обмежений час і що десь відразу за поворотом на них чекає рай, де люди будуть вільними і рівними. Ми не такі».

«Тепер ви вже починаєте бачити, який світ ми творимо? Він зовсім протилежний тим дурним гедоністичним утопіям, які собі уявляли давні реформатори. Світ страху, зрадництва і катувань, світ, де ти чавиш людей і де чавлять тебе, світ, який стане не менш, а ще БІЛЬШ нещаднимтаким ми бачимо шлях його удосконалення. Поступ у нашому світі означатиме поступ до ще більшого болю. Давні цивілізації заявляли, що вони засновані на любові й справедливості. Наша цивілізація заснована на ненависті. У нашому світі не буде інших емоцій, окрім страху, люті, тріумфу та самоприниження. Все інше ми зруйнуємоусе. Ми вже почали руйнувати звичне мислення, що залишилося з дореволюційних часів. Ми розірвали зв’язки між дітьми і батьками, між людиною і людиною, між чоловіком і жінкою. Ніхто тепер не наважується довіряти дружині, дитині або другові. Але у майбутньому не буде ані дружин, ані друзів. У матерів забиратимуть дітей відразу після їхнього народження, як від курки забирають яйця. Сексуальний інстинкт буде викорінений. Розмноження стане формальністю, як оновлення річної картки на пайок. Ми скасуємо оргазм. Зараз наші неврологи над цим працюють. Ми усунемо вірність, існуватиме лише вірність Партії. Не існуватиме любовілюбитимуть лише Старшого Брата. Не існуватиме сміхуіснуватиме лише сміх тріумфу над розгромленим ворогом».

Колись, розмірковуючи над питанням протистояння тоталітарно облудній системі Партії, Вінстон втішався рятівною думкою, що навіть якщо вони можуть змусити його виказати всі факти свого спротиву, зрадити всіх, кого він знає, їм все одно не вдасться змінити його почуттів, вони не зможуть залізти у його думки і змінити їх:

«Але якщо мета не в тому, щоб залишатися живим, а в тому, щоб залишатися людиною, то яка різниця? Вони не можуть змінити твоїх почуттів: зрештою, ти й сам не можеш їх змінити, навіть якщо захочеш. Вони ладні з’ясувати до найменших подробиць усе, що ти робив, або сказав, чи думав. Але твоя душа, порухи якої загадкові навіть для тебе самого, залишається для них недоступною».

Проте подальший перебіг «1984» спростовує і заперечує це, здавалося б, беззаперечне твердження. Найстрашніше те, що для Партії, для її всепроникної сили немає жодних бар’єрів, немає нічого нездійсненного, немає жодної царини, яку б вона не змогла переробити, вивернути, спотворити за своїм бажанням і на свій власний розсуд — навіть думки людини, навіть її почуття. Поступово, крок за кроком, за допомогою хитромудрих приладів, тортур, безкінечних принижень і вивернутої, збоченої логіки О’Браєн дістається до свідомості Вінстона і змінює його ставлення до об’єктивної реальності. Коли тортури сягають апогею, Вінстон у розпачі питає, що він іще має розказати, кого ще він має зрадити, щоб вони припинили його муки, і О’Браєн йому відповідає, що він мусить змінитися, вилікуватися. Далі О’Браєн пояснює принцип боротьби Партії з будь-яким виявом вільнодумства, — він називає це лікуванням, — оскільки офіційна доктрина Партії полягає у тому, що нормальна людина не може протестувати проти Партії — так можуть чинити або вороги, або душевно хворі. От Вінстон, приміром, душевно хворий, і завданням О’Браєна є його лікування. Режими минулого, зазначає О’Браєн, дозволяли собі знищувати ворогів не вилікуваними — йдучи на смерть, ті ще більше зміцнювалися у власній правоті і так перетворювалися на героїчні символи опору. Це повне безглуздя, адже якщо гинучи твій ворог залишається нерозкаяним, продовжує бути твоїм ворогом — отже, ти зазнав нищівної поразки. Партія ж собі такого не дозволяє. Перед тим як знищити своїх опонентів, Партія турботливо їх виліковує від шкідливого світогляду, доводить їх до повної інтелектуальної капітуляції, змушує щиро розкаятися у всіх своїх злочинах проти Партії і Старшого Брата, змушує їх полюбити Партію і Старшого брата, а відтак страждати через свої колишні злочини. Лише після цього Партія може м’якосердо позбавити життя те, що залишилося від її колишнього ворога:

«Те, що з вами тут відбувається,це назавжди. Затямте це на майбутнє. Ми зруйнуємо вас настільки, що для вас уже не буде вороття назад. Тут із вами відбудеться те, від чого ви ніколи не оклигаєте, навіть якби вам пощастило прожити тисячу років. Ви втратите спроможність переживати звичайні людські почуття. Всередині вас усе відімре. Ви ніколи більше не спізнаєте любові, дружби, чи радості життя, ніколи не зможете сміятися, чимось цікавитися, бути мужнім або сумлінним. Ви будете порожнім. Ми з вас усе вичавимо, а собою заповнимо порожнечу».

І справді, те, що відбулося з Вінстоном у Міністерстві Любові, — страшніше за будь-яке фізичне каліцтво, будь-яке страждання і навіть страшніше за саму смерть, бо ті зміни, яких зазнав Вінстон, стосуються самої його суті, його глибинного єства, якщо завгодно — його душі. Діяльність Партії страшна не фізичним всеохопним контролем, не фізичним нищенням опонентів: найстрашніше, що робить Партія, — це те, що вона паплюжить, видозмінює душу людини, внаслідок чого людина перетворюється, за словами О’Браєна, на вичавлену порожню оболонку, нездатну до звичайних людських почуттів. Оце і є справжня, найжахливіша смерть.

Але навіть видозмінивши Вінстонове єство, змусивши його внутрішньо капітулювати, відмовитися від будь-якого виду опору, Партія ще не отримала остаточної перемоги над ним. Десь глибоко всередині, на самому споді його понівеченої душі ще жеврів той останній зв’язок з ним колишнім, а саме — його кохання до Джулії, яке залишалося свідченням того, що попри всі заяви О’Браєна, Партія не всесильна, бо не може заборонити йому кохати, нездатна знищити це, можливо останнє, справжнє почуття. Проте подальші події роману свідчать, що Вінстон уже вкотре недооцінив партійну систему тотального «лікування» з безнадійним показником у 100 відсотків. У кожної людини є свій власний зачаєний жах, щось таке, перед чим капітулює її свідомість, її тіло, її єство, щось настільки для неї нестерпне, що, аби цього уникнути, людина ладна на все, на будь-яку зраду, на будь-який злочин. Словом, немає такого, чого б не зробила людина, аби уникнути оцього свого найголовнішого жаху. Це є у кожного. У випадку Вінстона цим потаємним нестерпним жахом виявляються пацюки. Зіштовхнувшись зі своїм страхом буквально обличчям до обличчя, Вінстон зраджує своє кохання до Джулії. Прикметним є те, що ця зрада є глибинною і щирою, після якої вже неможливе кохання — він свідомо випалює в собі це останнє почуття, цю останню незайману часточку своєї душі, завдяки якій він ще залишався не повністю «вилікуваним», а отже хоча б частково залишався собою. Пізніше, вже після свого «зцілення», коли Вінстон випадково зустрічається із Джулією, перші їхні слова, сказані одне одному, були «я тебе зрадив(ла)». Цим вони відразу розставляють усі крапки над «і» у своєму подальшому короткому спілкуванні, під час якого не відчувають одне до одного нічого, окрім виразної неприязні. Партія вкотре перемогла — вони обоє «вилікувалися» від свого кохання, вони обоє стали такими, якими хотіла їх бачити Партія.

Отже, всі Вінстонові ілюзії щодо можливості спротиву всеохопній тоталітарній машині Партії планомірно і одна за одною розвіюються, врешті-решт перетворюючи його самого на найвагоміший доказ хибності своїх колишніх поглядів.

Розглядаючи основну проблематику, заторкнуту у «1984», мало хто звертав увагу, що окрім усього, це також роман про страшну, всеохопну самотність людини, самотність вільної свідомості у тоталітарному світі, світі, в якому облуда і брехня помінялися місцем з об’єктивною правдою, світі, у якому взагалі немає жодної об’єктивної правди, коли головний герой у спробі залишитися при відносно здоровому глузді, вимушений писати щоденник і за його допомогою звертатися до невідомого, минулого і невизначеного, тьмавого майбутнього. А ще він подумки звертається до О’Браєна — єдиної людини, яка, на його думку, може його зрозуміти. Джулію ж не цікавлять його рефлексії і розмірковування над тоталітарним правлінням Партії і можливостями повалення її влади — протест Джулії простий і приземлений. Вона не розділяє розпачу Вінстона стосовно світу, в якому вони вимушені жити, її не цікавить ні те, хто з ким ще вчора воював і хто із ким воює сьогодні, і навіть головна та єдина книжка спротиву авторства Ґолдштайна викликає у неї нудьгу. Увесь спротив Джулії зводиться до бажання порушення дрібних правил і заборон, з одночасним виконанням головних законів, щоб уникнути загалом невідворотного арешту і покарання.

Можливо, саме через оцю свою самотність, неможливість ні з ким вести діалог на рівних, навіть після всіх мук, яких О’Браєн завдає Вінстонові, той все одно продовжує відчувати до нього глибоку прихильність. Стосунки Вінстона і О’Браєна виразно позначені елементами стокгольмського синдрому. Навіть попри ті перспективи страшного безнадійного тоталітарного світу, про який розповідає Вінстонові О’Браєн і який своїми діями втілює Пратія і особисто він, Вінстон все одно відчуває до нього прихильність, оскільки О’Браєн розумний, він його розуміє і з ним можна поговорити. Цей момент, можливо, вказує на те, як Орвелл, бачить стосунки інтелігенції і панівного апарату, коли інтелігенція дозволяє робити з нею все що завгодно, аби лише палач видавався більш-менш культурним і освіченим:

«Вінстонове серце знову виповнила дивовижна повага до О’Браєна, яку, здавалося, ніщо не могло зруйнувати. Який же він розумний, подумав він, який інтелігентний! О’Браєн не міг не зрозуміти, що йому сказано. Будь-хто інший на земній кулі негайно відповів би, що неправда, що він зрадив Джулію. Бо хіба існувало щось таке, чого б вони не вирвали з нього тортурами? Він розповів їм усе, що він знав про неї, про її звички, характер, минуле життя. Він розповів з усіма найдрібнішими подробицями про те, що відбувалося під час їхніх зустрічей, про все, що він їй сказав або вона сказала йому, про ту їжу, яку вони купували на чорному ринку, про їхні зради, про їхні недолугі змови проти Партіїгеть усе. А проте, в тому розумінні, яке він укладав у це слово, він не зрадив її. Він не перестав кохати її, його почуття до неї залишилися тими самими. О’Браєн без зайвих пояснень зрозумів, що він має на увазі».

Так, поза сумнівом, О’Браєн усе розумів, і це його розуміння врешті-решт вилізло Вінстонові боком, бо, власне, саме О’Браєн цілком знищив його в духовному й інтелектуальному розумінні.

Завдяки багатьом алюзіям, які легко прочитуються в романі, — суворе вусате обличчя Старшого Брата, що дивиться з тисяч плакатів, транспарантів та екранів, «козляче обличчя» Ґолдштайна-Троцького, жорстке ієрархічне тоталітарне суспільство, що керується єдиною Партією, постійне перекручування історії та підтасовування статистичних даних, дефіцит найнеобхідніших товарів загального вжитку, таких як шнурівки для черевиків або леза для бритви, показові судові процеси над «ворогами народу», на яких ці самі вороги, які ще вчора стояли на керівних постах, сьогодні зізнаються у всіх смертних гріхах, які вони коїли мало не з народження, — західна спільнота, та й радянські «товаріщі» завжди вважали, що «1984» є такою собі важезною каменюкою у червоний город радянського комунізму. Певною мірою так воно і є. Проте за всіма цими ідеологічними протистояннями і холодними війнами мало хто розумів, що «1984» викриває тоталітарну сутність влади як такої, не зважаючи на її колір. І декорації не є такими вже й важливими, і не обов’язково прес влади має бути у вигляді «Міністерства Любові», «Міністерства Миру» чи «Міністерства Правди». Все це є лише легко замінними символами природи влади. І мало що зміниться, якщо синій комбінезон члена Партії замінити на діловий костюм чи краватку, які мусить носити працівник будь-якої сучасної нам компанії, не кажучи вже про політиків усіх рангів, або замість одного з наріжних лозунгів роману «Свобода — це рабство» написати таке знайоме, але від цього не близькіше до правди «Ми за мир!» А якщо згадати П’ятихвилинки Ненависті, то вони майже в такому ж вигляді, як описані у «1984», зараз успішно застосовуються, наприклад, на всіх центральних російських телеканалах, розповідаючи про «розіп’ятих хлопчиків», «кієвскую фашистскую хунту», «фашистскіх же каратєлєй» та іншу подібну ахінею виробництва сучасного російського «міністерства правди», яке нічим не відрізняється від описаного колись Орвеллом.

О’Браєн вихвалявся, що їхні методи боротьби із вільнодумством досконаліші, аніж методи колишніх диктатур. Проте ті методи, що використовуються у сучасній Росії, методи перетворення людини на слухняний інструмент ненависті і підтримки будь-якого злочину, який лише вигідний панівному режимові, вочевидь, ще ефективніші, аніж описані Орвеллом. Адже навіть О’Браєн, перекроюючи Вінстона, вичавлюючи з нього всі людські почуття і заміщуючи порожнечу в середині нього благовірністю, вимушений був вдаватися до тортур. Але сучасна російська агітпроп машина примудрилася досягти не менш вражаючих результатів, геть не вдаючись до тортур, а лише завдяки тупому, але надзвичайно об’ємному і масштабному інфо-бомбардуванню населення. І якщо пригадати три головні партійні гасла: «Війна — це мир», «Свобода — це рабство» і «Неуцтво — це сила», то якраз останнє гасло варто поставити на перше місце, оскільки саме воно і є визначальною передумовою успішного втілення інших двох.

Як писав Вінстон у своєму щоденнику: «головне — це можливість сказати, що 2 + 2 = 4. З цього випливає все інше», так і для ефективного здійснення влади головне забезпечити виконання гасла «Неуцтво — це сила», з нього випливає все інше: і «Мир — це війна», коли досягнення відносно спокійного правління режиму однієї конкретно взятої держави досягається лише війною на території іншої держави, і «Свобода — це рабство», коли рабам розповідають про те, що їхнє рабство це і є справжнісінька свобода, а ті, хто є вільними, насправді — раби. А найголовніше, що ті, кому це розповідається, у все це вірять, оскільки, врешті-решт, «Неуцтво — це сила». От тільки шкода, що це гасло не уточнює, чия саме сила. І попри те, що наш сучасний світ не поділений на три величезні наддержави, які ведуть між собою безкінечну війну, а насправді просто здійснюють владу над власним народом, у своїх принципових рисах похмурий прогноз Джорджа Орвелла вже давно почав справджуватися — просто не треба все сприймати надто буквально. Варто лише пильніше прислухатися до радіоприймачів, які крякомовою плетуть якісь безкінечні у своїй безглуздості дурощі; придивитися до телеекранів, в яких безжурно викаблучуються і дуріють дивні, майже потойбічні у своєму відразливому юродстві дядьки і тітки, обговорюючи якісь неістотні дурниці, виспівуючи дурнуватих пісень і загалом усім своїм виглядом показуючи, що все іде за планом, усе відбувається саме так, як треба, — головне, щоб було весело і ні про що не замислюватися; вникнути в суть інформації, якою рясніє періодика, і починаєш розуміти, що й справді «ВІЙНА — ЦЕ МИР», «СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО», а «НЕУЦТВО — ЦЕ СИЛА».

Олексій Жупанський

1984


Принципи Новомови | 1984 | Примітки