Тримаючи стрій
— Ні. А ти?
Колишній засуджений і нинішній сержант заперечно хитнув головою.
— Кілька днів без сну, — сумовито пробурмотів Джеленгорм. Прикрив очі рукою та примружено глянув у бік північного хребта, що виднівся нерівною лінією дерев під залізно-сірим небом. — Дивізія Полдера вже рушила крізь ліс?
— Ще вдосвіта, — сказав Вест. — Скоро ми маємо дізнатися, що він на своєму місці. А тепер, схоже, готовий піти Крой. Його треба поважати принаймні за пунктуальність.
Під командним пунктом Бурра в долині шикувалася в бойовий порядок дивізія генерала Кроя. Три Королівських полки стали в центрі, на вищій місцевості обабіч них поставало по одному полку рекрутів, а просто за ними — кавалерія. Це видовище нічим не було схоже на безладне розгортання імпровізованої армії Ладісли. Батальйони плавно просувалися вперед строго впорядкованими колонами, тупаючи по багнюці, по високій траві, по засніжених ділянках у западинах. Зупинившись на відведених їм позиціях, вони почали розходитись у рівні лави, і просто впоперек долини розтягнулася сітка з людей. У студеному повітрі ширилося луною далеке тупання їхніх ніг, бій їхніх барабанів, різкі вигуки їхніх командирів. Усе було чисто, акуратно й відповідало всім правилам.
Лорд-маршал Бурр відкинув запону свого намету, вийшов на свіже повітря й відповів різкими змахами руки на салюти різних вартових та офіцерів, розсіяних перед ним.
— Полковнику, — буркнув він, насуплено дивлячись на хмари. — Значить, іще сухо?
Сонце виднілося на горизонті водянистою плямою, небо було яскраво-біле з важкими сірими смугами, а над північним хребтом висіли темніші мітки.
— Поки що так, сер, — відповів Вест.
— Звістки від Полдера ще не було?
— Ні, сер. Але вона може довго йти: ліс дрімучий.
Не такий дрімучий, як сам Полдер, подумав Вест, але це зауваження видавалося далеко не найпрофесійнішим.
— Ви вже їли?
— Так, сер, дякую.
Востаннє Вест їв увечері, та й то небагато. Йому ставало зле від самої думки про їжу.
— Ну, хоч один із нас поїв. — Бурр невдоволено поклав руку на живіт. — Кляте нетравлення, я й торкнутися нічого не можу. — Він здригнувся й протяжно ригнув. — Перепрошую. І ось вони.
Генерал Крой, певно, нарешті оголосив про своє вдоволення точним розташуванням кожного бійця своєї дивізії, позаяк вояки в долині рушили вперед. Повіяв студений вітер, від якого замаяли та затріпотіли полкові знамена, прапори батальйонів та ротні стяги. Водянисте сонце замерехтіло на вигострених клинках і начищеній броні, засяяло на золотому позументі та полірованому дереві, заблищало на пряжках і збруї. Усі плавно просувалися вперед разом у надзвичайно гордій демонстрації військової потуги. Позаду них, далі на схід у долині, височіла за деревами велика чорна вежа. Найближча вежа фортеці Дунбрек.
— Неабияке видовище, — пробурмотів Бурр. — Загалом тисяч із п’ятнадцять бійців і ще майже стільки ж на хребті. — Він кивнув на резерв, два кавалерійських полки, що неспокійно стояли спішені під командним пунктом. — Там чекають на накази ще дві тисячі.
Він знову позирнув на великий табір — ціле місто з парусини, возів, стосів із ящиків і бочок, що розкинулося в засніженій долині. У ньому повзали чорні постаті.
— І це без урахування тисяч людей там — кухарів і конюхів, ковалів і візників, слуг і хірургів. — Він захитав головою. — Чимала відповідальність, еге ж? Вам би не хотілося бути тим дурнем, якому довелося подбати про всю цю юрбу.
Вест слабко всміхнувся.
— Ні, сер.
— Здається... — пробурмотів Джеленгорм, прикривши рукою очі та примружено дивлячись на сонце над долиною. — Це що?..
— Трубу! — різко сказав Бурр, і один із офіцерів неподалік пафосно подав йому підзорну трубу. Маршал розкрив її. — Так, так. Це ще хто такі?
Запитання, без сумніву, було риторичне. Це не міг бути хтось інший.
— Бетодові північани, — сказав Джеленгорм, завжди готовий говорити очевидне.
Вест побачив, як вони промчали відкритою місцевістю в хисткому круглому віконечку його підзорної труби. Висипали з дерев у віддаленому кінці долини, біля річки, та розійшлися, наче темна пляма, що поволі розповзається із порізаного зап’ястка. На крилах застигли брудно-сірі та бурі маси. Легкоозброєні трели. Посередині оформилися більш упорядковані лави, що виблискували тьмяним металом кольчуг і клинків. Бетодові карли.
— Кіннотою й не пахне.
Від цього Вест занервував найсильніше. Йому вже випала одна майже смертельна зустріч із кавалерією Бетода, і поновлювати знайомство він не бажав.
— Приємно нарешті побачити ворога по-справжньому, — сказав Бурр, озвучивши думки, прямо протилежні Вестовим. — Рухаються вони досить вправно, це вже точно. — Його вуста скривились у несподіваній усмішці. — Але прямують якраз туди, куди нам і треба. Наживка в капкані лежить, і він готовий закляпнутись, еге ж, капітане?
Він передав підзорну трубу Джеленгормові, який поглянув у неї й теж усміхнувся.
— Якраз туди, куди нам і треба, — повторив він. Вест почувався значно менш упевнено. Він чітко пам’ятав вервечку північан на хребті, саме там, де вони нібито були потрібні Ладіслі.
Люди Кроя спинились, і підрозділи знову прийняли ідеальне положення, спокійно, наче на величезному плацу: строї по чотири шеренги, резервні роти акуратно стали позаду, а попереду — тоненький рядок бійців із арбалетами. Голосно віддавши накази стріляти, Вест одразу побачив, як від строю Кроя полетів перший залп, щедро обстрілявши ворога. Дивлячись на це з міцно стисненими кулаками, він відчув, як його нігті боляче впиваються в долоні, та побажав північанам загибелі. Вони ж замість того, щоб загинути, теж випустили добре організований залп, а тоді кинулися вперед.
До офіцерів під наметом долинув їхній бойовий клич, отой неземний лемент, що розносився холодним повітрям. Вест пожував губу, згадуючи, як чув його востаннє відлунням у тумані. Важко було повірити, що це сталося всього кілька тижнів тому. Він знову не без сорому радів, що перебуває далеко в тилу, хоча по його спині пробіг дрож, нагадавши йому, що тоді користі з цього було мало.
— Трясця його матері, — промовив Джеленгорм.
Ніхто більше не говорив. Вест стояв, зціпивши зуби, і під гупання власного серця відчайдушно намагався втримати підзорну трубу, тим часом як долиною завзято мчали північани. Арбалети Кроя нагородили їх іще одним залпом, а тоді відступили крізь ретельно підготовлені прогалини в ретельно організованих лавах і вишикувалися знову в тилу. Опустили списи, підняли щити, і стрій союзників практично мовчки приготувався до зустрічі з ревучими північанами.
— Зближуйтеся, — прогарчав лорд-маршал Бурр.
Лави союзників неначе злегка загойдались і посунулись, водянисте сонце ніби зблиснуло на юрбі людей іще яскравіше, а в повітрі залунав нерозбірливий гуркіт. У командному пункті не говорили ні слова. Кожен або мружився в підзорну трубу, або вдивлявся в сонце, витягуючи шию, щоб побачити, що відбувається в долині, і всім було лячно навіть дихати.
За якийсь час (здавалося, страшенно довгий) Бурр опустив свою підзорну трубу.
— Добре. Вони тримаються. Схоже, ваші північани мали рацію, Весте: навіть без Полдера чисельна перевага за нами. Коли він дістанеться сюди, тут має статися розгром...
— Там, — пробурмотів Вест, — на південному хребті.
Серед дерев щось зблиснуло — раз, а тоді ще раз. Метал.
— Кавалерія, сер. Присягаюся своїм життям. Схоже, Бетод додумався до того ж, що й ми, тільки на іншому крилі.
— Трясця! — процідив Бурр. — Повідомте генерала Кроя, що у ворога кавалерія на південному хребті! Скажіть йому відвести той фланг і приготуватися до атаки справа!
Один з ад’ютантів легко скочив у сідло й помчав у напрямку ставки Кроя. Із-під копит його коня полетіла холодна земля.
— Знову якісь викрутаси, і, можливо, не останні. — Бурр склав підзорну трубу й плеснув нею по своїй відкритій долоні. — Полковнику Вест, не можна допустити, щоб це провалилося. Ніщо не має стати на заваді. Ні нахабство Полдера, ні гординя Кроя, ні ворожа хитрість — ніщо. Сьогодні ми маємо тут перемогти. Не можна допустити, щоб це провалилося!
— Ні, сер.
Але Вест аж ніяк не знав, що може тут вдіяти.
Вояки Союзу намагалися стояти тихо, себто галасували неначе велика отара овець, яку женуть у приміщення для стриження. Вони стогнали та бурчали, ковзалися на мокрій землі, гриміли бронею, стукали зброєю по низькому гіллю. Шукач, дивлячись на них, захитав головою.
— Добре, що тут нікого нема — інакше нас би вже давно почули, — прошепотів Доу. — Ці довбні й до трупа б не підкралися.
— Тобі самому не треба шуміти, — прошепотів Тридуба попереду, а тоді жестом покликав їх усіх уперед.
Дивно було знову йти з таким великим загоном. Із ними були чотири десятки карлів Дрижака, до того ж досить розмаїтих. Високі й низенькі, молоді та старі, з геть різною зброєю та бронею, та всі, як здавалося Шукачеві, досить бувалі.
— Стій!
Вояки Союзу зупинилися, загримівши та забурчавши, а тоді почали шикуватися, розійшовшись найвищою частиною хребта. Судячи з того, скільки людей на очах у Шукача пройшло в ліс, шеренга вийшла довжелезна, а вони перебували у віддаленому її кінці. Він позирнув у безлюдні дерева ліворуч від них і насупився. Самотнє це місце — кінець шеренги.
— Зате найбезпечніше, — пробурмотів він собі під носа.
— Що там таке? — запитала Катіль, сівши на велике впале дерево.
— Тут безпечно, — сказав він її мовою та видушив із себе усмішку.
Він досі поняття зеленого не мав, як поводитись, коли вона поруч. У денному світлі їх розділяла страшенна прірва — велика зяюча прірва з походження, віку та мови, така, що він сумнівався, що її взагалі можна перетнути. Уночі ця прірва дивним чином щезала. У темряві вони незле розуміли одне одного. Може, з часом вони розберуться, а може, й ні, і цим усе скінчиться. Та все ж він був радий, що вона поруч. Завдяки їй він знову почувався пристойною людиною, а не просто твариною, що швендяє лісами, намагаючись видряпатися то з однієї халепи, то з іншої.
Він побачив, як один офіцер Союзу відірвався від своїх, пішов до них і наблизився до Тридуби, тримаючи під пахвою якийсь полірований дрючок.
— Генерал Полдер просить вас залишитися тут, на лівому крилі, щоб убезпечити дальній фланг.
Говорив він повільно й дуже голосно, неначе так його могли б зрозуміти, навіть не знаючи цієї мови.
— Гаразд, — відповів Тридуба.
— Дивізія розгортатиметься на висоті праворуч від вас! — Він змахнув своїм дрючком у бік дерев, серед яких повільно й галасливо готувалися його люди. — Ми чекатимемо, поки Бетодові сили не зосередяться на бою з дивізією генерала Кроя, а тоді атакуємо й виженемо їх із поля!
Тридуба кивнув.
— Нам допомогти вам із чимось?
— Правду кажучи, сумніваюся, та, якщо ситуація зміниться, ми повідомимо.
Він покрокував геть, до своїх, послизнувся за кілька кроків і мало не гепнувся дупою в багнюку.
— Він упевнений, — зауважив Шукач.
Тридуба підняв брови.
— Як на мене, трохи занадто, та якщо це означає, що він нас не чіпатиме, то, мабуть, зможу це стерпіти. Ну, гаразд! — вигукнув він і розвернувся до карлів. — Беріться за те дерево й потягніть його сюди вздовж краю!
— Навіщо? — запитав один із них, сидячи з понурим виглядом і потираючи коліно.
— Щоб вам було за чим сховатись, якщо Бетод прийде, — гаркнув йому Доу. — Ворушись, йолопе!
Карли поклали зброю та, буркочучи, стали до роботи. Схоже, з легендарним Рудом Тридубою було не так весело, як вони сподівалися. Шукач мимохіть усміхнувся. Вони мали знати. Ватажки не стають легендарними, розподіляючи легкі завдання. Сам старий, коли Шукач підійшов до нього, стояв і насуплено дивився в ліс.
— Хвилюєшся, отамане?
— Тут добре місце для того, щоб заховати трохи бійців. Добре місце для того, щоб зачекати до початку бою, а тоді кинутися вниз.
— Так, — усміхнувся Шукач. — Тому ми й тут.
— І що? Бетод про це точно не подумав? — Усмішка Шукача почала згасати. — Якщо в нього є зайві бійці, він міг вирішити, що вони будуть доречні тут, чекаючи слушної миті, достоту як ми. Міг послати їх сюди крізь оці дерева, на цей пагорб — якраз туди, де ми сидимо. Як гадаєш, що б тоді сталося?
— Мабуть, ми б заходилися вбивати один одного, та якщо вірити Дрижакові та його хлопцям, зайвих людей у Бетода немає. У нього й так удвічі з гаком менше бійців.
— Може, й так, але він любить влаштовувати несподіванки.
— Гаразд, — сказав Шукач, дивлячись, як карли пересувають упале дерево, загороджуючи ним вершину схилу. — Гаразд. Тоді витягнемо сюди дерево й будемо сподіватися на найкраще.
— Сподіватися на найкраще? — буркнув Тридуба. — Коли це взагалі щось давало?
Він пішов геть побурчати на Мовчуна, а Шукач знизав плечима. Якщо раптом і справді з’явиться кількасот карлів, їм буде непереливки, та тепер він мало що може з цим вдіяти. Тож він став на коліна біля свого клунка, витягнув кресало й трохи сухого пруття, обережно склав усе це й заходився викрешувати іскри.
Біля нього сів навпочіпки Дрижак, який тримав долоні на держаку своєї сокири.
— Що робиш?
— А ти як думаєш? — Шукач подмухав у хмиз і подивився, як розходиться полум’я. — Розкладаю собі багаттячко.
— А хіба ми не чекаємо на бій?
Шукач мовчки підсунув до полум’я деякі з сухих прутиків і подивився, як вони спалахують.
— Так, чекаємо, і зараз, гадаю, найкращий час для багаття. Війна, хлопче, це суцільне чекання. Якщо працювати так, як ми, то на чекання йде, мабуть, кілька тижнів за все життя. У цей час можна мерзнути, а можна спробувати влаштуватися зручно.
Він вийняв зі свого клунка сковорідку й поставив її на вогонь. Цю сковорідку, нову й добру, Шукач роздобув у південців. Він розгорнув пакунок усередині. Там було п’ять яєць, іще цілих. Гарних пістряво-бурих яєць. Він із усмішкою розбив одне об край сковорідки, влив туди і почув, як воно зашкварчало. Справи однозначно йшли на лад. Яєць він уже давненько не їв. Розбиваючи останнє, він занюхав щось зі зміною вітру. То не просто смажилась яєшня. Він рвучко підвів голову й насупився.
— Що таке? — запитала Катіль.
— Скоріш за все, нічого. — Але найкраще було не ризикувати. — Зачекаєш тут хвильку, приглянеш за ними?
— Гаразд.
Шукач переліз через упалий стовбур, попрямував до найближчого дерева та притулився до нього, сівши накарачки й дивлячись на схил униз. Йому здавалося, що нічим не пахло. А ще серед дерев нічого не було видно — тільки вологу землю з ділянками снігу, мокрі соснові гілки та застиглі тіні. Нічого. Просто Тридуба стривожив його своїми балачками про несподіванки.
Розвертаючись назад, він знову дещо занюхав. Підвівся, спустився зі схилу на кілька кроків, віддалившись від багаття та впалого дерева, і вдивився в ліс. До нього підійшов Тридуба зі щитом на руці та затиснутим у великому кулаці оголеним мечем.
— Що там, Шукачу, щось занюхав?
— Може, й так. — Він знову принюхався, протяжно й повільно, втягуючи повітря в ніс і просіюючи його. — Скоріш за все, нічого.
— Не нічогокай мені, Шукачу, — твій ніс уже виручав нас із халепи. Що ти занюхав?
Вітер змінив напрямок, і цього разу Шукач занюхав це сповна. Він уже давно не відчував такого запаху, та сплутати його не міг ні з чим.
— Блядь, — видихнув він. — Шанка.
— Агов!
Шукач роззирнувся довкола, роззявивши рота. Через упале дерево лізла зі сковорідкою в руці Катіль.
— Яєшня готова, — сказала вона, широко всміхаючись їм обом.
Тридуба замахав їй рукою й заревів на весь голос:
— Усі ховайтеся за...
Внизу, в кущах тенькнула тятива лука. Шукач почув стрілу, відчув, як вона просвистіла повз нього в повітрі. Загалом ці плоскоголові не найкращі лучники, і вона оминула його за крок чи два. Те, що вона знайшла іншу ціль, було просто хріновим збігом.
— Ой, — сказала Катіль, кліпаючи на стрілу у себе в боці. — Ой...
І вона миттю впала, впустивши сковорідку в сніг. Шукач побіг схилом до неї. Дихання холодно зашкрябало йому горло. Тоді він потягнувся до її рук і побачив, як Тридуба взяв її за коліна. Добре, що вона була неважка. Зовсім неважка. Повз них пролетіли одна-дві стріли. Одна влучила у стовбур дерева й загойдалась, а вони склали її та сховалися з другого боку.
— Там шанка! — кричав Тридуба. — Вони підстрелили дівчину!
— Найбезпечніше місце в бою? — загарчав Доу, пригнувся за деревом і закрутив сокирою в руці. — Падлюки йобані!
— Шанка? Так далеко на півдні? — говорив хтось.
Шукач узяв Катіль, яка стогнала, під пахви й потягнув її назад, до западини біля багаття. Вона била п’ятами по землі.
— Вони мене підстрелили, — пробурмотіла вона, дивлячись на стрілу, тим часом як по її сорочці розтікалася кров із рани. Вона кашлянула й поглянула великими очима на Шукача.
— Вони йдуть! — кричав Дрижак. — Готуйсь, хлопці!
Бійці витягали зброю, затягували паски та ремені на щитах, скреготіли зубами та плескали один одного по спинах, готуючись до бою. Мовчун стояв за деревом і спокійнісінько пускав стріли донизу.
— Мені треба йти, — сказав Шукач і потиснув руку Катіль, — але я повернусь, ясно? Ти просто тримайся, чуєш? Я повернусь.
— Що? Ні!
Йому довелося виривати з долоні її пальці. Це йому не подобалось, але який у нього був вибір?
— Ні, — прохрипіла вона йому в спину, коли він кинувся до дерева й тонкої вервечки карлів, що ховалися за ним, тим часом як двоє стали на коліна, щоб і собі постріляти з луків.
Над стовбуром пролетів огидний спис і з глухим ударом врізався в землю зовсім поруч із ним. Шукач витріщився на нього, а тоді прослизнув далі й став на коліна неподалік від Мовчуна, дивлячись на схил унизу.
— Йобана хрінь!
Дерева кишіли плоскоголовими. Дерева внизу, ліворуч від них і праворуч від них. Ворушилися темні постаті, гойдалися тіні, що юрбою підіймалися по схилу. Їх, здавалося, були сотні. Праворуч від них кричали та гриміли спантеличені вояки Союзу, наставляючи списи та брязкаючи бронею. Із лісу гнівно зашипіли стріли та влетіли в них.
— Йобана хрінь!
— Може, почнемо стріляти, га?
Мовчун випустив стрілу й витягнув із сагайдака ще одну. Шукач і собі вихопив стрілу, та цілей було так багато, що він ніяк не міг змусити себе обрати одну, а тоді вистрілив надто високо, водночас безупинно лаючись. Тепер вони наближалися, підійшли досить близько, щоб він бачив їхні обличчя — якщо це можна було назвати обличчями. Розкриті слабкі щелепи, вишкірені та повні зубів, жорстокі маленькі очиці, сповнені ненависті. Незугарна зброя — кийки з цвяхами, сокири з тесаного каменю, іржаві мечі, зняті з мерців. Вони пройшли між дерев угору швидко, мов вовки.
Шукач поцілив одному в груди й побачив, як він позадкував. Ще одному влучив у ногу, але решта не сповільнювалась.
— Готуйсь! — проревів Тридуба, і він відчув, як довкола нього підводяться люди, здіймаючи клинки, списи та щити, зустрічаючи атаку. Замислився, як до цього можна приготуватись.
Якийсь плоскоголовий перескочив через дерево, роззявивши рота й вишкірившись. Шукач побачив, як він чорніє в повітрі, почув гучний рев у вухах, а тоді в нього вгризся Тулів меч і відкинув його назад. Із нього, наче з розтрощеної пляшки, бризнула кров.
Ще один поліз угору, і Тридуба повністю відрубав йому мечем руку, а тоді зіштовхнув його зі схилу щитом. Над упалим стовбуром тепер юрбою перли все нові й нові плоскоголові. Шукач вистрілив одному в лице щонайбільше за крок від себе, витягнув ніж і штрикнув його в нутрощі, щосили кричачи. По його руці потекла тепла кров. Коли шанка впав, він вирвав у нього з лапи кийок і замахнувся ним в іншого, не влучив і відступив. Бійці повсюди кричали, кололи й рубали.
Він побачив, як Дрижак чоботом притиснув голову одного шанка до дерева, високо здійняв щит над нею та глибоко вгородив його металевий край йому в лице. Другого шанка він збив із ніг сокирою, бризнувши кров’ю Шукачеві в очі, а тоді схопив ще одного, який перескочив через дерево, і вони разом покотилися по мокрій землі, невпинно перекидаючись. Шанка опинився вгорі, і Шукач уперіщив його по спині кийком — раз, двічі, тричі, — а Дрижак спихнув його і, незграбно підвівшись, наступив йому на потилицю. Він понісся далі й зарубав ще одного плоскоголового, що якраз проштрикнув списом у бік верескливого карла.
Шукач кліпнув і спробував рукавом стерти кров із очей. Побачив, як Мовчун підняв ніж і штрикнув ним у череп плоскоголового. Клинок прослизнув йому крізь рот і міцно пришпилив його до стовбура дерева. Він бачив, як Тул знов і знов гамселив одного шанка великим кулаком по обличчю, аж поки його череп не обернувся на суцільне червоне місиво. Над ним вискочив на дерево плоскоголовий із піднятим списом, але перш ніж той устиг його заколоти, Доу підскочив і відрубав йому ноги. Шанка з криком закрутився в повітрі.
Шукач побачив, як шанка верхи на карлі вигризає великий шматок із його шиї. Висмикнув спис із землі позаду себе й метнув його просто в спину плоскоголовому. Той упав, белькочучи та дряпаючи себе по плечах у намаганні добратися до зброї, та спис проштрикнув його повністю.
Ще один карл із ревом борсався, а йому в руку вп’явся зубами шанка, якого той гамселив другою рукою. Шукач ступив один крок, ідучи йому на допомогу, але не встиг він туди дістатись, як на нього пішов плоскоголовий зі списом. Шукач вчасно це помітив й ухилився від нього, ударив його ножем по очах, коли той ішов повз нього, а тоді гепнув кийком по потилиці й відчув, як його голова хряскає, наче яйце, що розбивається. Повернувся до іншого шанка. Здоровезного. Він роззявив пащу на Шукача й вишкірився; з його зубів потекла слина, а в пазурах він тримав велику сокиру.
— Давай! — закричав на нього Шукач, здійнявши кийок і ніж.
Перш ніж той устиг піти на нього, йому за спину зайшов Тридуба й розітнув його від плеча до грудей. Бризнула кров, і він упав ниць у багнюку. Йому якимось робом вдалося трохи піднятись, але так він тільки гарно підставив обличчя під удар Шукачевого ножа.
Тепер шанка відступали, а карли волали та рубали тих, хто тікав. Останній з них верескнув і пішов до дерева, спробувавши перелізти через нього. Меч Доу вирубав у нього на спині криваву рану, з якої виднілося червоне м’ясо та уламки білої кістки, і він забелькотів. Він упав, заплутавшись, на гілку, сіпнувся й завмер, безвільно звісивши ноги.
— Їм кінець! — проревів Дрижак. Його обличчя під довгим волоссям було заляпане кров’ю. — Ми їх зробили!
Карли зраділи, загукали й потрусили зброєю. Принаймні більшість із них. Двоє лежали нерухомо, а ще кілька валялися поранені, стогнучи та булькаючи крізь зціплені зуби. Шукач гадав, що їм не надто хочеться святкувати. Тридубі теж.
— Стуліть писки, йолопи! Поки що вони пішли, та прийдуть нові. Ось чим погані плоскоголові — завжди знайдуться нові! Приберіть ці трупи! Позбирайте всі стріли, які можна! Вони нам придадуться вже сьогодні!
Шукач уже пошкандибав назад, до пригаслого багаття. Катіль лежала там, де він її покинув, швидко й неглибоко дихаючи та притиснувши одну руку до ребер біля стріли. Вона вологими круглими очима дивилася, як він іде, і нічого не казала. Він теж нічого не казав. А що тут можна було сказати? Він узяв ніж і розрізав її скривавлену сорочку від стріли до краю, а тоді зняв її з Катіль так, щоб побачити стрілу. Вона застрягла між двома ребрами з правого боку, просто під груддю. Кепське місце для пострілу, якщо таке взагалі буває.
— Усе гаразд? — пробелькотіла вона, цокаючи зубами. Обличчя в неї було біле як сніг, а очі — гарячково ясні. — Усе гаразд?
— Усе гаразд, — сказав він і стер великим пальцем бруд із її мокрої щоки. — Не панікуй тільки, добре? Ми все владнаємо.
А тим часом він думав: брехло ти сране, Шукачу, боягузе ти сраний. У неї ж стріла в ребрах.
Тридуба сів біля них навпочіпки.
— Стріла має вийти, — сказав він, сильно насупившись. — Я її потримаю, а ти тягни стрілу.
— Що?
— Що він каже? — просичала Катіль із кров’ю на зубах. — Що він...
Шукач обома руками взявся за стрілу, тим часом як Тридуба взяв її за зап’ястки.
— Що ви...
Шукач потягнув, але стріла не вийшла. Він потягнув, і з рани довкола стріли побігла кров, стікаючи двома темними лініями з її блідого боку. Він потягнув, і її тіло засіпалось, ноги захвицались, а тоді вона заволала так, ніби він її вбивав. Він потягнув, і стріла не вийшла, не посунулася навіть на палець.
— Тягни! — просичав Тридуба.
— Та не виходить вона, бля! — загарчав йому в лице Шукач.
— Гаразд! Гаразд.
Шукач відпустив стрілу, а Катіль закашлялась і забулькотіла, здригаючись і трусячись, судомно вдихаючи та пускаючи рожеву слину.
Тридуба потер щелепу й залишив у себе на обличчі кривавий слід.
— Якщо не можеш її витягнути, тобі доведеться її проштовхнути.
— Що?
— Що він... каже? — пробулькотіла Катіль, цокочучи зубами.
Шукач ковтнув.
— Її треба проштовхнути.
— Ні, — пробурмотіла вона, округливши очі. — Ні.
— Ми мусимо.
Він узявся за стрілу, обламав її посередині та обхопив долонями ламаний кінець.
— Ні, — схлипнула вона.
— Просто тримайся, дівчинко, — пробурмотів Тридуба спільною мовою та знову взяв її за зап’ястки. — Тепер просто тримайся. Давай, Шукачу.
— Ні...
Шукач зціпив зуби й сильно штовхнув зламану стрілу. Катіль сіпнулась і своєрідно зітхнула, а тоді в неї закотились очі: вона начисто знепритомніла. Шукач наполовину перекотив її тіло, безвільне, як ганчірка, і побачив, що стріла стирчить із її спини.
— Добре, — пробурмотів він, — добре, вона пройшла.
Він узявся за стрілу під самим наконечником і злегка крутнув її, витягаючи. Разом із нею хлюпнула кров, але не надто багато.
— Це добре, — сказав Тридуба. — Тоді не думаю, що вона зачепила легеню.
Шукач пожував губу.
— Це добре.
Він узяв скручену пов’язку, приклав її до скривавленої дірки в спині Катіль і почав обгортати їй пов’язкою груди. Коли він просовував пов’язку під нею, Тридуба підіймав її.
— Добре, добре.
Він повторював це знов і знов, накручуючи пов’язку та якомога швидше ворушачи холодними пальцями, поки вона не затягнулася — так, що він не затягнув би краще. Його руки були в крові, пов’язка була в крові, живіт і спина Катіль були вкриті рожевими відбитками його пальців, смужками темного бруду й темної крові. Він ізнову натягнув на неї сорочку та обережно перекотив її на спину. Торкнувся її обличчя — теплого, з заплющеними очима. Її груди злегка ворушились, а дихання клубочилося біля вуст.
— Ковдру треба.
Він підвівся, перебрав свій клунок, витягнув свою ковдру, розкидавши речі довкола багаття. Притягнув ковдру назад, витрусив і накрив нею Катіль.
— Тепло тобі, га? Тепло й затишно. — Він обгорнув її ковдрою від холоду. Натягнув їй на ноги. — Зігрівайся.
— Шукачу.
Тридуба, нахилившись, слухав її дихання. Випростався й повільно захитав головою.
— Вона мертва.
— Що?
Довкола них неспішно падали білі порошинки. Знову починав іти сніг.
— Де тільки носить Полдера? — загарчав маршал Бурр, вдивляючись у долину та роздратовано стискаючи й розтискаючи кулаки. — Я сказав чекати, поки для нас почнеться бій, а не поки нас, трясця, здолають!
Вест не знав, що відповісти. А й справді, де Полдер? Сніг тепер ставав густішим, м’яко падав завитками та вихорцями й опускав на поле бою сіру завісу, надаючи всьому якоїсь нереальності. Звуки, здавалося, долинали звідкись із неймовірної далечіні, приглушені та розкотисті. У тилу їздили туди-сюди гінці, швидко пересуваючись чорними цятками по білій землі, з наполегливими вимогами надати підкріплення. Надходили все нові поранені, що стогнали на ношах, охали на возах чи пленталися, мовчазні та скривавлені, дорогою підставкою.
Навіть крізь сніг було чітко видно, що людям Кроя непереливки. Ретельно вишикувані шеренги тепер підозріло випнулися посередині, підрозділи розчинились у єдину напружену масу, зливаючись один із одним у безладді та замішанні бою. Вест уже згубив лік штабним офіцерам, яких генерал Крой послав до командного пункту з вимогами надати підтримку чи дозвіл на відступ і яких незмінно відсилали назад із одним повідомленням. Триматись і чекати. Від Полдера тим часом не надходило нічого, крім зловісного та несподіваного мовчання.
— Де його носить? — Бурр потупав до свого намету, лишаючи на свіжій білій кірці темні сліди. — Ти! — гукнув він ад’ютантові й нетерпляче покликав його жестом. Вест, пішовши за ним на поважній відстані, проштовхався за завісу намету після нього, а одразу за ним це зробив Джеленгорм.
Маршал Бурр схилився над своїм столом і вихопив із каламаря перо, обляпавши дерево чорними краплями.
— Іди в той ліс і знайди генерала Полдера! Дізнайся, що він у біса робить, і негайно повернися до мене!
— Так, сер! — писнув офіцер і виструнчився так, що аж затремтів.
Бурр нашкрябав пером на папері накази.
— Повідом його, що йому наказано негайно розпочати атаку!
Він підписався своїм іменем, сердито змахнувши зап’ястком, і різко посунув документ до ад’ютанта.
— Звичайно, сер!
Молодий офіцер цілеспрямовано вийшов із намету.
Бурр повернувся до своїх мап і скривився, опустивши гнівний погляд. Однією рукою він посмикував себе за бороду, а другу притиснув до живота.
— Де носить Полдера?
— Можливо, сер, він сам був атакований...
Бурр ригнув, скривився, знову ригнув і гупнув по столу так, що каламар задеренчав.
— Хай буде прокляте це сране нетравлення!
Він тицьнув товстим пальцем у мапу.
— Якщо Полдер невдовзі не прибуде, нам доведеться задіяти резерв — чуєте мене, Весте? Задіяти кавалерію.
— Так, звісно, сер.
— Не можна допустити, щоб це провалилося. — Маршал насупився й ковтнув. Вестові здалося, що він раптом сильно збліднув. — Не можна до... до...
Він злегка загойдався й закліпав.
— Сер, ви...
— Бе-е-е-е!
Маршал Бурр смикнувся вперед і оббризкав стіл чорним блювотинням. Воно розбризкалося по мапах і забарвило їхній папір у насичений червоний колір. Вест завмер, і в нього мало-помалу відвисла щелепа. Бурр забулькав, стиснувши кулаки на столі перед собою й затрусившись усім тілом, а тоді зігнувся та ще раз виблював.
— Кр-р-рх!
Він незграбно відійшов. Із його губи повисла червона слина, на його білому обличчі вирячились очі, він здушено застогнав, а тоді перекинувся, потягнувши за собою один закривавлений план.
Коли до Веста нарешті дійшло, що відбувається, він ледве встиг кинутись уперед і спіймати обм’якле тіло лорд-маршала, поки той не впав. Ступив кілька кроків наметом, похитуючись і силкуючись утримати його на ногах.
— Блядь! — видихнув Джеленгорм.
— Допоможи, хай йому грець! — загарчав Вест.
Здоровань кинувся до нього й узяв Бурра за другу руку, і разом вони чи то перенесли, чи то перетягнули його до ліжка. Вест розстебнув маршалів верхній ґудзик і розкрив йому комірець.
— Якась хвороба шлунка, — пробурмотів він крізь стиснені зуби. — Він скаржився вже не один тиждень...
— Я приведу хірурга! — писнув Джеленгорм.
Він кинувся бігти, але Вест узяв його за руку.
— Ні.
Здоровань поглянув на нього.
— Що?
— Якщо стане відомо, що він хворий, буде паніка. Полдер і Крой чинитимуть так, як їм заманеться. Армія може розпастися. Про це ніхто не має дізнатися до кінця бою.
— Але ж...
Вест підвівся та поклав руку Джеленгормові на плече, дивлячись йому просто в очі. Він уже знав, що треба робити. Він не буде просто споглядати чергову катастрофу.
— Послухай мене. Ми повинні довести план до кінця. Повинні.
— Хто повинен? — Джеленгорм оглянув намет шаленими очима. — Ми з тобою самі по собі?
— Якщо вже так потрібно.
— Але ж ідеться про життя людини!
— Ідеться про життя тисяч людей! — процідив Вест. — Не можна допустити, щоб це провалилося, ти сам чув, як він це казав.
Джеленгорм збліднув, майже як Бурр.
— Я зовсім не думаю, що він мав на увазі, ніби...
— Не забувай, що ти мені винен. — Вест нахилився ще ближче. — Без мене ти лежав би в купі трупів, що спокійнісінько гниють на північ від Кумнуру. — Йому це не подобалось, але це було потрібно, а часу на люб’язності не було. — Ми розуміємо один одного, капітане?
Джеленгорм ковтнув.
— Так, сер, думаю, так.
— Добре. Ти наглядай за маршалом Бурром, а я подбаю про все надворі.
Вест підвівся й попрямував до запони.
— А що, як він...
— Імпровізуй! — гарикнув він через плече.
Тепер були серйозніші приводи для тривоги, ніж життя якоїсь окремої людини. Він виринув на холодне повітря. Командним пунктом перед наметом розійшлися щонайменше два десятки офіцерів і вартових, які показували вниз, на білу долину, вдивлялись у підзорні труби та стиха перемовлялися.
— Сержанте Пайк!
Вест покликав засудженого жестом, і той пішов до нього крізь снігопад.
— Мені треба, щоб ти постояв тут на сторожі, розумієш?
— Звісно, сер.
— Стій на сторожі тут і не пропускай нікого, крім мене та капітана Джеленгорма. Нікого. — Він стишив голос. — За будь-яких обставин.
Пайк кивнув. На рожевому місиві його обличчя зблиснули очі.
— Розумію.
Він пішов до запони намету й майже безтурботно зупинився біля неї, засунувши великі пальці за перев’язь шпаги.
За мить зі схилу примчав у ставку кінь, який пирхав, випускаючи з ніздрів пару. Його наїзник зісковзнув із сідла та зробив кілька непевних кроків, перш ніж Вест устиг загородити йому шлях.
— Термінове повідомлення для маршала Бурра від генерала Полдера! — стрімко вигукнув чолов’яга. Він спробував підійти до намету, але Вест не рушив із місця.
— Маршал Бурр зайнятий. Своє повідомлення можеш передати мені.
— Мені було чітко сказано...
— Мені, капітане!
Чолов’яга кліпнув.
— Дивізія генерала Полдера веде бій, сер, у лісі.
— Веде бій?
— Запеклий бій. Сталося кілька несамовитих атак на ліве крило, і нам важко триматися самотужки. Сер, генерал Полдер вимагає дозволу відступити та перегрупуватися, ми всі вибиті зі своїх позицій!
Вест ковтнув. План уже розклеювався й цілком міг розпастись остаточно.
— Відступити? Ні! Це неможливо. Якщо він відступить, дивізія Кроя залишиться беззахисною. Скажи генералові Полдеру втримувати свої позиції та по змозі завершити атаку. Скажи йому, що він за жодних обставин не повинен відступати! Кожен мусить зробити свій внесок!
— Але, сер, я маю...
— Іди! — вигукнув Вест. — Негайно!
Капітан віддав честь і знову заліз на коня. Не встиг він ударити шпорами й кинутись угору схилом, як неподалік від намету зупинив свого коня ще один відвідувач. Вест лайнувся собі під носа. Це був полковник Фельніґґ, начальник штабу Кроя. Віднадити його було не так легко.
— Полковнику Вест, — різко промовив він, зіскочивши з сідла. — Наша дивізія веде запеклий бій по всій лінії фронту, а тепер на нашому правому крилі з’явилася ще й кавалерія! Напад кавалерії на полк рекрутів! — Він уже пішов до намету, знімаючи рукавички. — Без допомоги вони довго не протримаються, а якщо вони зламаються, із нашим флангом станеться казна-що! Це може бути кінцем! Де носить Полдера?
Вест марно спробував сповільнити Фельніґґа.
— Генерала Полдера самого атакували. Однак я негайно накажу випустити резерви, і...
— Цього замало, — прогарчав Фельніґґ, проштовхався повз нього та пішов до запони намету. — Я мушу поговорити з маршалом Бурром, не...
Поперед нього вийшов Пайк, поклавши одну руку на руків’я шпаги, і прошепотів:
— Маршал... зайнятий.
Очі на його обпеченому обличчі вирячилися з такою страхітливою загрозливістю, що навіть Вест трохи збентежився. На мить запала напружена тиша: штабний офіцер і безликий засуджений витріщились один на одного.
Тоді Фельніґґ невпевнено відступив на крок. Кліпнув і знервовано облизав губи.
— Зайнятий. Розумію. Що ж... — Він відійшов ще на крок. — Кажете, будуть задіяні резерви?
— Негайно.
— Ну, тоді, тоді... Я скажу генералові Крою чекати на підкріплення. — Фельніґґ засунув один палець ноги в стремено. — Щоправда, це вкрай незвично. — Він насуплено глянув на намет, на Пайка, на Веста. — Вкрай незвично.
Тоді він пришпорив коня й кинувся назад у долину. Вест провів його поглядом, думаючи, що Фельніґґ і не уявляє, наскільки це незвично. Він розвернувся до якогось ад’ютанта.
— Маршал Бурр наказав резерву вступити в бій на правому крилі. Він має напасти на Бетодову кавалерію й відігнати її. Якщо той фланг ослабне, катастрофа неминуча. Зрозуміло?
— Мені потрібні письмові накази від маршала...
— Часу на письмові накази немає! — заревів Вест. — Іди туди та виконай свій обов’язок!
Ад’ютант покірно побіг зі схилу до двох резервних полків, які терпляче чекали в снігу. Вест провів його поглядом, нервово ворушачи пальцями. Люди почали сідати на коней і клусом їхати на позицію для атаки. Вест, жуючи губу, розвернувся. Усі офіцери та вартові штабу Бурра дивилися на нього з різними обличчями — від злегка зацікавлених до відверто підозріливих.
Дорогою назад він кивнув десь двом із них, намагаючись справити таке враження, ніби все як завжди. Він замислився, як скоро хтось відмовиться просто вірити йому на слово, як скоро хтось прорветься в намет, як скоро хтось довідається, що лорд-маршал Бурр уже досить давно перебуває на півдорозі до краю мертвих. Замислився, чи не станеться це раніше, ніж у долині розірветься стрій, а командний пункт захоплять північани. Якщо пізніше, здогадувався він, то це не матиме жодного значення.
Пайк дивився на нього з чимось схожим на усмішку. Вест хотів би всміхнутися йому у відповідь, але йому не ставало на це духу.
Шукач сів і вдихнув. Він притулився спиною до впалого дерева, а в руці неміцно тримав лук. У мокрій землі біля нього стирчав меч. Меч він забрав у мертвого карла і скористався ним, і йому здавалося, що він скористається ним ізнову ще до кінця дня. На ньому була кров — на руках, на одязі, повсюди. Кров Катіль, кров плоскоголових, його власна. Стирати її здавалося марно: досить скоро її знову проллється вдосталь.
Шанка вже тричі підіймалися схилом, а вони тричі від них відбивались, і кожен бій був важчий за попередній. Шукач задумався, чи відіб’ються вони від шанка, коли ті прийдуть ізнову. У тому, що вони близько, він не сумнівався ніколи. Жодної хвильки. Його турбувало те, коли це станеться та скільки їх буде.
Із-поміж дерев він чув крики та вереск поранених союзників. Поранених було безліч. Коли вони прийшли останнього разу, один із карлів утратив руку. Ну, може, казати тут «утратив» було неправильно, бо її відрубали сокирою. Карл одразу після цього голосно репетував, але тепер мовчав і тихо, хрипко дихав. Куксу вони перев’язали ганчіркою та ременем, і тепер він дивився на неї таким поглядом, який інколи буває в поранених. Він, блідий і витрішкуватий, дивився на свій відрубаний зап’ясток так, ніби не міг збагнути, що бачить. Ніби це постійно його дивувало.
Шукач поволі підвівся й визирнув із-за впалого дерева. Унизу, в лісі, він бачив плоскоголових. Вони сиділи в тіні. Чекали. Неприємно йому було бачити, як вони там никають. Шанка або йдуть на тебе, поки їм не настає гаплик, або тікають.
— Чого вони ждуть? — прошепотів він. — Коли це кляті плоскоголові навчилися ждати?
— Тоді, коли навчилися битися за Бетода? — буркнув Тул і витер меч. — Зараз багацько всього міняється, і ніщо не міняється на краще.
— А коли це щось мінялося на краще? — прогарчав Доу трохи далі.
Шукач насупився. У нього в носі з’явився новий запах, схожий на запах вологи. Унизу, серед дерев, було щось бліде, що блідішало в нього на очах.
— Що то таке? Отой туман?
— Туман? Тут? — Доу різко, по-воронячому, зареготав. — У таку годину? Ха! Та ні, стривай...
Тепер це бачили вони всі: білий слід, що тримався мокрого схилу. Шукач ковтнув. У роті в нього було сухо. Він раптом став почуватися незатишно, і не лише від того, що внизу чекали шанка. Було щось іще. Туман повз угору крізь дерева, крутився довкола стовбурів і підіймався в них на очах. Плоскоголові почали рушати, пересуваючись неясними постатями в сірому присмерку.
— Мені це не подобається, — почув він голос Доу. — Це неприродно.
— Обережно, хлопці! — пролунав глибокий голос Тридуби. — Обережно!
У Шукача це вселило відвагу, та надовго цієї відваги не вистачило. Він захитався вперед-назад, відчуваючи нудоту.
— Ні, ні, — зашепотів Дрижак, ковзаючи очима туди-сюди, наче в пошуках виходу.
Шукач відчував, як стає дибки волосся на його руках, як у нього поколює шкіру, сильно стискається горло. Ним оволодівав безіменний страх, що тік пагорбом угору разом із туманом — прокрадався лісом, крутився довкола дерев, прослизав під стовбуром, за яким вони ховалися.
— Це він, — прошепотів Дрижак із великими, як дві розкриті халяви чобіт, очима та притиснувся до землі так, ніби боявся, що його почують. — Це він!
— Хто? — прохрипів Шукач.
Дрижак тільки хитнув головою та припав до холодної землі. Шукач відчув потужне бажання зробити те саме, але змусив себе підвестися й зазирнути за дерево. Щоб Іменитий злякався, як дитина в темряві, і сам не знав чому? Краще це зустріти, подумав він. І сильно помилився.
У тумані була тінь, надто висока й надто пряма, щоб бути шанка. То був великий, здоровезний чолов’яга, такий завбільшки, як Тул. Навіть більший. Велетень. Шукач потер хворі очі, думаючи, що це, певно, якась гра світла в мороці, але це було не так. Він, отой чоловік-тінь, підходив ближче та чимраз більше оформлювався, а що чіткіше його ставало видно, то сильнішим ставав страх.
Він, Шукач, уже давно й багато подорожував по всій Півночі, та ще ніколи не бачив такої дивної й неприродної істоти, як цей велетень. Одна його половина була вкрита великими пластинами чорної броні — металом із заклепками та кріпленнями, побитим і загостреним, шпичастим, кутим і спотвореним. Друга половина була здебільшого оголена, як не брати до уваги ремінців, поясів і пряжок, на яких трималася броня. Гола нога, гола рука, голі груди — на них усіх випинались огидні шматки та шнури м’язів. На обличчі в нього була маска, маска з подряпаного чорного заліза.
Він підійшов ближче, звільнився з туману, і Шукач побачив, що у велетня розмальована шкіра. Синя від крихітних літер. Він увесь, до останнього дюйма, був обмальований письменами. Зброї він не мав, але не був від цього менш страшним. Правду кажучи, від цього він був навіть страшніший. Він не бажав носити зброю навіть на полі бою.
— Бля, ради мертвих, — видихнув Шукач, і в нього від жаху відвисла щелепа.
— Обережно, хлопці, — пробурчав Тридуба. — Обережно.
Голос старого був єдиним, що не давало Шукачеві втекти від нього й не повернутись.
— Це він! — писнув один із карлів пронизливим, як у дівки, голосом. — Це Страховидло!
— Стули писок, бля! — пролунав голос Дрижака. — Ми знаємо, хто це!
— Стріли! — гукнув Тридуба.
Шукач із дрожем у руках прицілився у велетня. Зробити це чомусь було важко, навіть на такій відстані. Він зусиллям волі змусив свою руку відпустити тятиву, а тоді стріла відскочила від броні й полетіла в дерева, не завдавши жодної шкоди. Мовчун поцілив краще. Його стріла чітко влучила велетневі в бік, глибоко занурившись у його мальовану плоть. Він наче й не помітив. Із луків карлів полетіли нові стріли. Одна втрапила йому в плече, ще одна проштрикнула його величезну литку. Велетень не видав ані звуку. Він ішов далі, невпинно, як росте трава, і разом із ним ішли туман, плоскоголові та страх.
— Блядь, — пробурмотів Мовчун.
— Це диявол! — зарепетував один із карлів. — Диявол із пекла!
Шукач починав думати так само. Він відчував, як довкола нього зростає страх, відчував, як бійці починають вагатись. Відчував, як сунеться назад, майже про це не думаючи.
— Ну, гаразд! — заревів Тридуба глибоким і спокійним голосом, ніби зовсім не відчуваючи страху. — Рахую до трьох! На рахунок «три» ми наступаємо!
Шукач подивився на старого так, наче той з’їхав з глузду. Принаймні тут вони можуть сховатися за деревом. Він почув, як забурмотіли двоє карлів, без сумніву, думаючи приблизно те саме. Їм не дуже подобався такий план — кидатися з пагорба в велику юрбу шанка, посеред яких стоїть якийсь підозрілий велетень.
— Ти впевнений? — прошепотів Шукач.
Тридуба на нього навіть не глянув.
— Найкраще, що може зробити людина, коли їй страшно, це напасти! Збурити кров і обернути страх на лють. Положення в нас вигідне, і ми не будемо їх тут ждати!
— Ти певен?
— Ми йдемо, — сказав Тридуба й відвернувся.
— Ми йдемо, — прогарчав Доу, лютим поглядом підбурюючи карлів: ану спробуйте відступитись.
— На рахунок «три»! — прогуркотів Грозова Хмара.
— Ага, — сказав Мовчун.
Шукач ковтнув, досі точно не знаючи, піде він чи ні. Тридуба визирнув із-за дерева, стиснувши вуста в сувору рівну риску та стежачи за постатями в тумані та здорованем посеред них. Одну долоню він завів за спину й розгорнув, наказуючи зачекати. Чекаючи потрібної відстані. Чекаючи слушного часу.
— Мені йти на «три», — прошепотів Дрижак, — чи після трьох?
Шукач хитнув головою.
— Байдуже, аби тільки пішов.
От замість ніг у нього були наче два великі камені.
— Один!
Уже «один»? Шукач озирнувся через плече й побачив тіло Катіль, що лежало, витягнувшись, під його ковдрою біля згаслого багаття. Можливо, це мало його розізлити, але тільки злякало ще більше. Правду кажучи, він не мав бажання скінчити так, як вона. Він ковтнув і відвернувся, а тоді міцно взявся за ручку ножа й руків’я меча, що їх він позичив у мертвих. Залізо страху не відчуває. Добра зброя, готова до кривавої роботи. Він хотів би й сам бути хоч наполовину таким готовим, але він уже робив це і знав, що по-справжньому готовим не буває ніхто й ніколи. Тут не треба бути готовим. Треба просто йти.
— Два!
Майже пора. Він відчув, як його очі широко розплющуються, ніс втягує холодне повітря, а шкіру пощипує від холоду. Він занюхав людей і загострені сосни, шанка й вологий туман. Почув швидке дихання позаду, повільні кроки внизу, крики збоку й гупання власної крові у себе в жилах. Він бачив усе до дрібниць, і все рухалося повільно, так, як крапає мед. Довкола нього рухалися люди, суворі люди з суворими лицями, вони переминалися з ноги на ногу, протистояли страху та туману й готувалися. Вони збиралися піти, він у цьому вже не сумнівався. Він відчув, як почали стискатися м’язи у нього в ногах, штовхаючи його вгору.
— Три!
Тридуба переліз через дерево першим, а Шукач пішов просто за ним; повсюди довкола нього йшли в атаку бійці, повітря було повне їхніх криків, їхньої люті та їхнього страху, а він біг і кричав, тупав ногами так, що аж трусилися кістки; дихання й вітер стали стрімкими, чорні дерева й біле небо падали й хитались, туман летів на нього, а всередині туману чекали темні постаті.
Він замахнувся на одну з них мечем, із ревом промчавши повз неї, і клинок глибоко врізався в неї й відкинув її назад так, що Шукач наполовину розвернувся й подався за нею, закрутившись, упавши й закричавши. Клинок глибоко врізався в ногу якомусь шанка й відтяв йому стопу, а тоді Шукач збіг зі схилу, ковзаючись у сльоті й намагаючись випростатись. Довкола повсюди лунали звуки бою, притлумлені й чудернацькі. Голосно лаялися бійці, гарчали шанка, гриміло й гупало залізо, стикаючись із залізом і плоттю.
Він крутнувся й прослизнув між деревами, не знаючи, звідки може прийти наступний плоскоголовий, не знаючи, чи не отримає він наступної хвилини спис у спину. Він побачив у мороці якусь постать і поскакав на неї, щосили волаючи. Туман перед ним неначе розсіявся, і він із жахом загальмував і спинився. Крик хрипко вирвався з його горла, і він, кваплячись утекти, мало не перекинувся на спину.
Щонайбільше за п’ять кроків від нього був Страховидло, як ніколи великий і грізний; його татуйована плоть була обтикана зламаними стрілами. До того ж він тримав за шию витягнутою рукою якогось карла, що хвицався та пручався. Мальовані сухожилля у нього в передпліччі скрутились і зіщулились, величезні пальці стиснулись, і карл вирячив очі й роззявив рота, з якого не вийшло жодного звуку. Пролунав хрускіт, і велетень відкинув труп, як ганчірку, а той покотився по снігу та багнюці, метляючи головою, і завмер.
Страховидло стояв у потоках туману йди вився з-за своєї чорної маски згори вниз на Шукача, а Шукач дивився на нього, майже готовий обісцятись.
Але деяких речей не можна не робити. Краще їх зробити, ніж жити в страху перед ними. Так сказав би Лоґен. Тож Шукач відкрив рота, зарепетував якомога голосніше й пішов у наступ, розмахуючи над головою чужим мечем.
Велетень підняв велику руку в залізній броні та спіймав клинок. Метал дзвякнув об метал так, що в Шукача зацокотіли зуби, меч вирвався з його руки й закрутився, та він тієї ж миті вдарив ножем і підсунув його велетневі під руку, зануривши по руків’я в його татуйований бік.
— Ха! — вигукнув Шукач, але радіти йому довелося недовго.
Величезна рука Страховидла промайнула в тумані й ударила його тильним боком у груди так, що він забулькав і полетів. Ліс закрутився, і не знати звідки виросло дерево та врізалося йому в спину так, що він розтягнувся в багнюці. Він спробував подихати, але не зміг. Спробував перекотитись, і не зміг. Біль душив йому ребра, налягаючи на груди великою брилою.
Він поглянув угору, хапаючись руками за землю. Йому ледве вистачало духу навіть на стогін. Страховидло без поспіху йшов до нього. Сягнув униз і витягнув зі свого боку ніж. Між його величезними пальцями ніж скидався на іграшку. На зубочистку. Він закинув його в дерева, і за ножем потягнувся довгий слід із крапель крові. Страховидло підняв величезну броньовану ногу, готовий наступити Шукачеві на голову й роздушити йому череп, як горіх на ковадлі, а Шукач міг хіба що лежати на місці, безпорадний від болю та страху, з великою тінню на обличчі.
— Ах ти падло!
Із-поміж дерев вилетів Тридуба, врізався щитом у броньоване стегно велетня та збив його вбік. Величезний металевий чобіт чвакнув у землі зовсім поряд із обличчям Шукача та оббризкав його болотом. Старий наступав, рубаючи Страховидлу голий бік, поки він не відновив рівноваги, гарчав і лаявся на нього, тим часом як Шукач охав і кривився, намагаючись устати й лише сідаючи спиною до дерева.
Велетень викинув броньований кулак із такою силою, що розтрощив би хату, та Тридуба просто обігнув його й відбив щитом, здійняв меч і залишив у масці Страховидла жахливу щербину, так, що той відхилив велику голову назад і захитався, а з отвору на місці його рота забризкала кров. Старий хутко наступав і добряче рубав пластини на грудях у велетня, викрешуючи клинком іскри з чорного заліза й залишивши в оголеній блакитній плоті біля нього великий поріз. Цей удар, без сумніву, мав би вбити, та зі стрімкого клинка злетіло всього кілька краплинок крові, а рани він не лишив зовсім.
Тут велетень відновив рівновагу й голосно заревів — так, що Шукач затремтів зі страху. Відставив величезну стопу назад, підняв масивну руку й викинув її вперед. Вона врізалася в щит Тридуби й вирвала шматок із його краю, розбила дерево та прорвалася за нього, а тоді гепнула старому в плече так, що він зі стогоном повалився на спину. Страховидло насів на нього згори, високо здійнявши великий блакитний кулак. Тридуба вишкірився та штрикнув його в татуйоване стегно мечем аж по руків’я. Шукач побачив, як його вістря вийшло скривавленим із його ноги ззаду, та це навіть не сповільнило Страховидла. Та велика рука опустилась і врізалася Тридубі в ребра, видавши звук, із яким ламається сухий хмиз.
Шукач застогнав, дряпаючи землю, та в нього палали груди і він не міг підвестись, та й узагалі нічого не міг — хіба що дивитись. Страховидло тепер підняв другий кулак, укритий чорним залізом. Підняв він його повільно та обережно, зачекав із піднятим кулаком, а тоді зі свистом опустив його, і кулак зі свистом врізався Тридубі в другий бік так, що той, зітхнувши, гепнувся в багнюку. Велика рука з червоною кров’ю на блакитних пальцях піднялася знову.
Тут із туману вийшла чорна лінія й проштрикнула Страховидлу пахву, штовхнувши його вбік. То Дрижак колов велетня списом і кричав, тіснячи його по схилу. Страховидло покотився й плавно підвівся, удав крок назад і швидко, наче величезну змію, викинув уперед руку, відбив Дрижака, як людина відмахується від мухи, а той заверещав і захвицав ногами в тумані.
Не встиг велетень піти за ним, як залунав розкотистий рев, і меч Тула врізався в його броньоване плече та опустив його на одне коліно. Тут із туману вийшов Доу, який вирізав великий шматок із його ноги ззаду. Дрижак, ізнову підвівшись, гарчав і колов списом, і втрьох вони неначе оточили велетня.
Хоч який він був здоровий, він уже мав померти. Із такими ранами, яких завдали йому Тридуба, Дрижак і Доу, він уже мав бути в землі. Натомість він піднявся знову, із шістьма стрілами та мечем Тридуби в тілі, і заревів із-за своєї залізної маски так, що Шукач увесь затремтів. Дрижак упав на дупу та став білий, як молоко. Тул кліпнув, завагався й упустив меч. Навіть Чорний Доу відійшов на крок.
Страховидло потягнувся вниз і взявся за руків’я меча Тридуби. Витягнув його з ноги й кинув його, скривавленого, у багно собі під ноги. Рани від нього не лишилося. Геть не лишилося. Тоді він повернувся й помчав у морок, а туман за ним зімкнувся, і Шукач почув, як він проривається крізь дерева. Він ще ніколи так не радів чиїйсь утечі.
— Сюди! — заволав Доу, готуючись кинутися зі схилу за ним, але Тул зупинив його, піднявши велику руку.
— Нікуди ти не підеш. Ми не знаємо, скільки там шанка. Ту істоту ми можемо вбити якось іншого разу.
— Геть з дороги, здорованю!
— Ні.
Шукач покотився вперед, не припиняючи кривитись від болю в грудях, і подерся вгору схилом. Туман уже стікав назад, лишаючи по собі холодне прозоре повітря. Йшов у протилежний бік Мовчун, натягнувши тятиву лука з прикладеною стрілою. У багнюці та снігу було багато трупів. Головно шанка та ще двійко карлів.
Поки Шукач допер до Тридуби, неначе минула ціла вічність. Старий лежав на спині в болоті. Одна його рука, до якої був прив’язаний розбитий щит, лежала нерухомо. Повітря з хрипом потроху входило в його ніс, а виходило з його рота, булькаючи кров’ю. Коли Шукач підповз до нього, Тридуба перевів на нього погляд, потягнувся й узяв його за сорочку, притягнув до себе та зашепотів йому на вухо крізь міцно стиснені криваві зуби:
— Послухай мене, Шукачу! Послухай!
— Що, отамане? — прохрипів Шукач. Йому майже не давав говорити біль у грудях.
Він зачекав, прислухався — нічого. Очі Тридуби були широко розплющені й дивилися вгору, на гілля. Крапля води впала йому на щоку та стекла з його скривавленої бороди. Оце й усе.
— Возз’єднався з землею, — сказав Мовчун із обм’яклим, як старе павутиння, лицем.
Вест, гризучи нігті, дивився, як їдуть дорогою генерал Крой і його штаб, гурт людей у темному одязі верхи на темних конях, безрадісний, як похоронна процесія. Снігопад поки що зупинився, та небо було сердито-чорне, світла було так мало, що здавалося, ніби настав вечір, а на командному пункті віяв крижаний вітер, від якого ляскала та шурхотіла тканина намету. Вестів резерв часу майже вичерпався.
Він відчув раптове, майже непереборне бажання розвернутись і втекти. Це бажання було таке сміховинне, що в нього негайно з’явилося ще одне, так само недоречне — розреготатися. На щастя, він зумів утриматись і від того, і від того. Принаймні йому пощастило втриматися від сміху. Сміх тут був геть не до речі. Із наближенням стукоту копит він замислився, чи справді думка про втечу була така вже дурнувата.
Крой різко спинив свого вороного коня, зліз із нього, розгладив на собі форму, поправив перев’язь, рвучко розвернувся й пішов до намету. Вест перехопив його, сподіваючись заговорити першим і виграти ще кілька секунд.
— Генерале Крой, ви молодець, сер, ваша дивізія билася дуже відважно!
— Звісно, полковнику Вест.
Його ім’я Крой вимовив глузливо, ніби наносячи смертельну образу, а тим часом його штаб зібрався позаду нього загрозливим півколом.
— А можна запитати, як там наше становище?
— Наше становище? — прогарчав генерал. — Наше становище таке: північани відігнані, проте не розбиті. Кінець кінцем ми їх побили, та всі бійці в моїх підрозділах були виснажені. Надто втомлені для переслідування. Противникові вдалося відступити через броди — завдяки боягузтву Полдера! Я хочу, щоб його розжалували з ганьбою! Хочу, щоб його повісили за зраду! Клянуся честю, я про це подбаю! — Він гнівно оглянув ставку, тим часом як його люди сердито перемовлялися між собою. — Де лорд-маршал Бурр? Вимагаю зустрічі з лорд-маршалом!
— Звісно, тільки дайте мені, будь ласка...
Слова Веста заглушив шум від бігу нових копит, що поступово наростав, а тоді маршалів намет швидко обігнула збоку ще одна група вершників. То був ніхто інший, як генерал Полдер у супроводі власного величезного штабу. Разом із ними в ставку в’їхав віз, заповнивши вузький простір тваринами й людьми. Полдер зіскочив із сідла й побіг по багнюці. Волосся в нього було скуйовджене, зуби — міцно стиснені, на щоці виднілася довга подряпина. Його багряний почет із розпашілими обличчями йшов позаду, брязкаючи шпагами й розмахуючи золотим позументом.
— Полдере! — процідив Крой. — Оце ви сміливець — лізете мені перед очі! Оце сміливість! Це, трясця, єдиний раз за весь день, коли ви виявили сміливість!
— Як ви смієте?! — заволав Полдер. — Вимагаю вибачення! Негайно перепросіть!
— Перепросити? Мені — перепросити?! Ха! Це ви проситимете пробачення, я про це подбаю! Згідно з планом, ви мали надійти з лівого крила! Ми понад дві години пробули в важкому становищі!
— Майже три години, сер, — хтозна-навіщо подав голос хтось зі штабу Кроя.
— Трясця, три години! Якщо це не боягузтво, то я не знаю, як це назвати!
— Боягузтво?! — зарепетував Полдер. Кілька офіцерів із його штабу навіть поклали руки на шпаги. — Негайно перепросіть мене! Моя дивізія зазнала жорстокої тривалої атаки на свій фланг! Я був зобов’язаний очолити наступ самотужки! Пішки! — Він виставив щоку й показав одним пальцем у рукавичці на подряпину. — Билися тільки ми! Це ми здобули тут сьогодні перемогу!
— Полдере, хай вам грець, нічого ви не зробили! Перемога належить лише моїм людям! Атака? Чия атака? Лісових звірів?
— Ага! Саме так! Покажіть йому!
Один зі штабних офіцерів Полдера зірвав церату на возі, відкривши те, що спершу здалося купою закривавленого ганчір’я. Наморщивши носа, він штовхнув його вперед. Істота вивалилася на землю, перекотилася на спину та витріщилася на небо маленькими чорними очима. Її величезна потворна щелепа відвисла, а довгі гострі зуби стирчали навсібіч. Її шкіра, груба й мозолиста, мала сірувато-бурий колір, а ніс був страхітливий і короткий. Її череп був сплющений і безволосий, із важкими густими бровами та маленьким похилим чолом. Одна її рука була коротка та м’язиста, а друга — набагато довша й трохи зігнута. Обидві закінчувалися схожими на клешні руками. Загалом істота здавалася неоковирною, потворною, примітивною. Вест витріщився на неї з роззявленим ротом.
Це явно була не людина.
— Ось! — тріумфально заверещав Полдер. — А тепер скажіть нам, що моя дивізія не билася! Цих... цих істот там були сотні! Тисячі, а б’ються вони, як навіжені! Нам ледве вдалося відстояти свої позиції, і вам збіса поталанило, що це сталося! Я вимагаю! — вигукнув він із піною коло рота. — Я вимагаю! — заволав він. — Я вимагаю! — зарепетував він, побагровівши на виду. — Вибачення!
Очі Кроя засіпалися від спантеличення, гніву та роздратування. Він скривив вуста, заворушив щелепою, стиснув кулаки. У правилах про таку ситуацію явно не було нічого. Він накинувся на Веста й загарчав:
— Я вимагаю зустрічі з маршалом Бурром.
— Я теж! — пронизливо заволав Полдер, не бажаючи відставати.
— Лорд-маршал...
Вест мовчки заворушив губами. У нього не залишилося жодної ідеї. Жодної стратегії, жодної хитрощі, жодного плану.
— Він... — Йому не вдасться відступити через броди. Йому кінець. Цілком імовірно, він сам опиниться в виправній колонії. — Він...
— Я тут.
І тут Вест неймовірно здивувався: Бурр стояв на вході до свого намету. Навіть у напівтемряві видавалось очевидним, що він страшенно хворий. Обличчя в нього було попелясто-бліде, а на чолі блищав піт. Навколо запалих очей були синці. Його вуста тремтіли, ноги стояли нетвердо, він схопився за кілок для намету біля себе задля опори. На його формі Вест бачив темну пляму, дуже схожу на кров.
— На жаль, мені було... дещо недобре під час бою, — прохрипів він. — Можливо, з’їв щось не те.
Його рука на кілку затремтіла, ідо його плеча підкрався Джеленгорм, готовий його зловити, якщо він упаде, та завдяки якомусь надлюдському зусиллю волі лорд-маршал утримався на ногах. Вест збентежено позирнув на сердитих присутніх, замислившись, що вони можуть подумати про цей ходячий труп. Але двоє генералів надто сильно захопилися власною ворожнечею, щоб на це зважати.
— Лорд-маршале, я мушу висловити протест щодо генерала Полдера...
— Сер, я вимагаю вибачення від генерала Кроя...
Вестові здалося, що найкращим захистом тепер буде негайна атака.
— За традицією, — втрутився він, заговоривши на весь голос, — ми спершу мали би привітати з цією перемогою нашого командира!
Він повільно й демонстративно заплескав у долоні. Пайк і Джеленгорм негайно долучилися до нього. Полдер і Крой обмінялися крижаними поглядами, а тоді теж підняли руки.
— Дозвольте, будь ласка, першим...
— Найпершим вас привітати, лорд-маршале!
До них приєдналися штабні офіцери та інші люди довкола намету, а тоді — ті, хто стояв далі, і невдовзі здійнявся зворушливий радісний гамір.
— Ура лорд-маршалові Бурру!
— Лорд-маршал!
— Перемога!
Сам Бурр засіпався й затремтів, зі скривленим від болю обличчям притиснувши одну руку до живота. Вест прослизнув назад, подалі від уваги, подалі від слави. Його вони геть не цікавили. Він знав, що насилу, ледь-ледь урятувався. У нього тремтіли руки, у роті було кисло, усе перед очима пливло. Він іще чув Полдера та Кроя, які розпочали нову сварку, схожу на крякання пари розлючених качок.
— Ми маємо негайно рушати на Дунбрек, влаштувати швидку атаку, поки вони не стережуться, і...
— Ха! Дурниці! Оборона надто сильна. Ми маємо оточити стіни та підготуватися до тривалої...
— Маячня! Моя дивізія могла б захопити фортецю завтра!
— Брехня! Ми маємо окопатися! Я особливо добре знаюся на мистецтві облоги!
І так далі, і все в такому дусі. Плентаючись по збитій багнюці, Вест запхав собі у вуха кінчики пальців, намагаючись заглушити голоси. Ще кілька кроків — і він обійшов голу скелю, притулився до неї спиною й поволі опустився. Опустився й сів навпочіпки на снігу, обнявши коліна, як він робив у дитинстві, коли його батько сердився.
Він бачив, як унизу, в долині, де згущувався морок, полем бою пересуваються люди. Вони вже починали рити могили.